«Глибокий мінус»

Володимир Михайлов ГЛИБОКИЙ МІНУС

Малював В. Спицевич

Перекладено за виданням: «Искатель», 1963, № 4; «Фантастика», 1966, выпуск II; В.Михайлов. «Люди и корабли», Рига, «Звайгзне», 1967.

ЧОРНІ ЖУРАВЛІ ВСЕСВІТУ

Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипить згустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок і полегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньому швидше, ніж губиться крапля в океані.

Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні боки мережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валами гравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи заборонених прискорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав, вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала в розсіяному світлі галактичного простору.

А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навіть коли корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматів пульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зелені стіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій, який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячкова квапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухів у камерах мотора.

І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявляв усього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокій дається тільки цими полюсами знання.

Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, і ставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмова могла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.

— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидному кріслі біля фільмотеки.

Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можна було збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи і слова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказують утому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.

Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самий Кленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах. Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.

У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який ще замолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку й відтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв у польотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть, снилися зоряні сни.

Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувач зорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинці відлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, а не людьми.

Вони відлітали найчастіше поодинці і повертались, а іноді не вертались… Кленов вертався завжди, 1 двічі — не сам; врятованим випробувачам він віддавав свою каюту, але підходити до пульта їм не дозволяв. Щоразу він привозив усе більше спостережень і даних — у пам’яті своїй і електронній, у записах фоно- і відеокотушок. І він привозив усе менше слів, немовби віддавав їх простору в обмін на знання.

Тепер він був останній з тієї плеяди, решта жила на Землі. Завдання електронного моделювання Простору з усіма його несподіванками було розв’язане завдяки активній допомозі Кленова, і кораблі можна було повністю випробовувати ще в процесі опрацювання. Та залишаючись випробувачем, Найстаріший став не просто вченим, а дуже великим вченим, фахівцем з Простору. Він єдиний, як і раніше, літав сам на кораблі, останньому з випробуваних ним, і випробовував якщо не кораблі, то такі пристрої, які ще не можна було промоделювати. Цього разу- нові дельта-генератори.

Але таким він був у легендах, а на кораблі був просто дідусь, який чув, коли до нього зверталися, лише тоді, коли хотів чути, а коли не хотів, то спокійнісінько собі мовчав і навіть не перепитував. А це не найкраща форма бесіди.

— Все-таки вони не замінять земних, — знову сказав молодший голосніше.

Старий підвів сухорляве лице від екрана, його погляд пройшовся звичним шляхом — від вигадливих, за останньою модою, сандалів, по світлому спортивному костюмі, по покритому густою, ще земною засмагою обличчю і каштановій чуприні і врешті зупинився на голубих очах, в яких, здається, світилася цікавість.

— Вам би все земне… Не замінять так само, як нові друзі не замінять старих, — нарешті відповів Кленов. — Та вони потрібні. Старі друзі відходять, однаково — люди вони, чи кораблі, чи гіпотези. В моєму віці можна одного разу прокинутись — і не впізнати світу. А до чого це ви — про земних журавлів?

— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки у ваші роки…

— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття, шановний… м-м…

— Ігор, — промовив молодий.

— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою менше завдань — і вік не матиме влади над вами.

Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.

— Я сказав: «менше завдань», а не «менші завдання». Чим менше завдань, тим менше розпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чого це я?

Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:

— Я, мабуть, погуляю…

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.

— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правду кажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І мало того — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висувають їх, відходячи.

— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.

— Так?

— Я пригадую…

— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували не Московський Зоряний…

— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.

— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..

— Я ж не космонавт.

— Знаю.

— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія… Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?

— Хтось — це надто просто сказано, — відповів Кленов. — У мене там був друг. Тоді в просторі не можна було без друзів…

— А хіба зараз…

— Тепер ваш друг може жити на Землі — однаково ви з ним не будете розлучатися: бачите, чуєте його. Та й, крім того, вас у просторі оберігає могутній захист, який зробив кораблі практично невразливими. А тоді друзі потрібні були тут, поруч. Потужність полів дружби компенсувала слабкість захисного поля. Ось чому тоді й виник метод парного випробування. На проби виходили одразу два кораблі.

— Я пригадую, — повторив Ігор. — Ви ж були там…

— Я був там, — сказав старий.

— На «Согдіані»…

— Ви знову переплутали. Я випробовував «Джордано». Тепер це вже сива давнина, — він провів рукою по короткому чубові, — корабель класу «Бета-0,5». Ми дійшли до Евридіки і вертали назад. Що?

— Ви говорили про дружбу, — трохи образившись, сказав Ігор. — Але й нині, трапляється, гинуть друзі — хоч і не поруч з вами. Згадайте «Коринтеру». На ній загинуло не один і не двоє людей. От якби ви тоді поставили собі за мету!

— Так, ми ще не можемо передбачати спалахи Нових, — відповів Кленов. — Але коли-небудь навчаться й цьому. А втім — це рідкісне явище.

— А той випадок теж був рідкісним явищем.

— Рідкісним? Ну так, звичайно, кораблі й тоді гинули не так уже часто. Це він був на «Согдіані», мій товариш. «Согдіана» мала потужніші двигуни…

* * *

«Согдіана» мала сильніші двигуни і надійніший захист. Вона могла прискорюватися швидше, і незабаром випередила «Джордано».

Того дня, коли відстань між кораблями досягла десяти астрономічних одиниць і зв’язок мав припинитись, пілота «Джордано», як і буває в таких випадках, охопила нудьга. В космосі завжди нудно, коли припиняється зв’язок, хоч би й не назавжди.

На корабель, що пішов уперед, було послано традиційне привітання і побажання чистого простору. Відповідь мала надійти за шість з лишком годин. Однак уже через півгодини було прийнято сигнал лиха.

Випробувач «Джордано» збільшив швидкість до краю, не перестаючи посилати у простір виклики. Із повідомлень пілота «Согдіани» можна було зрозуміти, що сталося найстрашніше — вийшли з-під контролю і почали втрачати потужність генератори дельта-поля. Антиречовина в контейнерах «Согдіани» ізолювалася дельта-полем, це було новиною; досі скрізь користувалися для цього тільки магнітним полем. І ось тепер корабель гальмувався як тільки міг, щоб отримати допомогу.

«Джордано» наздогнав товариша через десять годин — якраз вчасно, щоб з безпечної дистанції побачити, як темне тіло зорельота раптово перетворилося на яскраву зірку.

* * *

— Вам траплялося спостерігати анігіляційний вибух у просторі? — запитав Найстаріший. — Ні? І не треба. Це невесело-особливо, коли вибухає корабель, а на кораблі летіла… летів ваш друг. Це було нестерпне голубе сяйво. Воно тривало всього лиш частку секунди: від надмірного навантаження вимкнулись запобіжники відеоприймачів. Але й за цю долю секунди я встиг осліпнути, очі мої наповнилися слізьми. Втім, це не тільки од світла…

Ігор хитнув головою.

— Треба було заздалегідь ввімкнути фільтри оглядоприймачів, — кинув він.

— Звісно, заздалегідь, — пробурмотів Кленов і змовк.

Він знову заглибився у вивчення порожнього екрана, час від часу злегка торкав ручки наладки. Ігор зітхнув і вийшов з рубки. Білий широкий коридор — не коридор, а зал для прогулянок — вів повз каюти, яких, по суті, не було. За їх тонкими перегородками стояли тільки могутні генератори дельта-поля. Це через них він затратив стільки зусиль, щоб потрапити саме на корабель Кленова. Найстарішого. Діло варте того. Найсильніші на Землі дельта-генератори. А старий знову замовк. І, мабуть, надовго. Колись і він наполегливо шукав нове — і знаходив. Чим би його зайнятися до чергового ввімкнення генераторів?

Ігор взяв у каюті дві ракетки й повернувся в рубку через салон. Телефон у салоні мовчав. Старомодний телефон, без екрана. Старий звик до такого.

В рубці старий сидів у кріслі. Він наспівував щось старовинне. Співав він погано, голос його хрипів, та, мабуть, йому подобалося чути себе. Ігор з притиском зачинив двері — Кленов не оглянувся. Екран освітлював його чоло, розсічене впоперек зморшкою, старомодний комірець у вирізі комбінезона, гладенько поголені щоки. Ігор згадав, що він ще не встиг підстригтися. Власне, він не дуже вже розумівся на налагодженні побутового комбайна, та комбайн, напевне, й не вмів стригти, як годилося нині.

— Найстаріший, в коридорі можна чудово зіграти в теніс. Ходімо, га? На Землі я грав кожного вечора.

Старий не удостоїв його відповіддю, тільки зачудовано підвів брови. Молодий зітхнув, всівся на стільчику біля фільмотеки і поволі присунув до себе каталог.

— Треба вміти чекати, — раптом заговорив Кленов. — Ось я вмію чекати. Що ви знаєте про Журавлів Всесвіту? Нічого? Так, нічого, але набагато більше, аніж знав у той час хтось із нас, бо ви ж знаєте, що вони існують, а ми того не знали.

«Согдіана» перетворилася на випромінювання. Це був не перший випадок вибуху корабля у просторі, але єдиний, коли комусь пощастило спостерігати такий вибух. Причини вибуху були невідомі — адже й тоді вже не було випадків, щоб механізми відмовляли в роботі. Згадайте — ах, так, ви не можете того пам’ятати, а я можу, — що польоти до інших систем були дозволені тільки тоді, коли першу проблему зореплавання було розв’язано.

— Швидкість, — вставив Ігор. Він не міг утриматися, щоб не вставити слова.

— Чому швидкість? Це тепер, а я кажу про те, що було тоді. Тоді першою проблемою була абсолютна надійність. Так ось, учені припустили наявність у просторі локальних полів невідомого походження, які своєю дією паралізували роботу захисних полів двигунів і контейнерів з АР — антиречовиною. А після «Согдіани» стало ясно, що це — дельта-поле.

— Це була ваша гіпотеза… — сказав Ігор.

— Молодь так часто плутає мене з моїми побратимами. Вигадують легенди. Тоді я не був справжнім ученим. Я тільки випробовував «Джордано». А ця гіпотеза в загальному вигляді виникла ще раніше… Одне слово, коли очі мої знову змогли розгледіти що-небудь, дивишся вже було ні на що. І ось і оді я побачив їх.

Ви бачили, як летять журавлі? Ключем, чи не так? Зрештою, ви могли цього й не бачити, адже журавлів на Землі тепер мало — боліт нема. Допіру ви сказали про журавлів просто так, аби кинути слово. Так ось, журавлі летять ключем. І я побачив на екранах ключ.

Старий замовк. Земні журавлі — осіння прозора жовтінь, сиві од приморозків луки і крилатий ключ у вишині, який щоразу відносить з собою щось велике — рік життя. Земля нашої юності, Земля, якої більше нема, але яка все приходить і приходить у снах і стискує груди солодкою тугою. Дивно: не лише вся маленька Земля відома тобі — поїздив, об’їздив усю, і в просторі ти давно — вдома, і на інші планети ступала нога, а батьківщиною лишається маленький клаптик землі, землі нашої юності, і рідними — земні журавлі в небі…

— Так, багато які птахи летять ключем, — сказав Ігор. — Це описано вже дуже давно. Отож, ви побачили на екранах ключ…

— Власне, це було трохи не так, — уточнив Найстаріший. — Я не побачив нічого, лише помітив, що раптом зникли деякі зірки. Потім вони з’явилися знову. Чим було викликане це затемнення, я не знав. Та, слово честі, мені здалося, що сам простір на місці вибуху розірвався на шматочки і тепер поволі склеювався. Скажу відверто, я не здивувався б, якби це виявилося дійсно так, хоч сама думка про те, що простір може рватися, була безглузда. Я не здивувався б, бо відчув: це був дотик до чогось нового, невідомого, таємничого… Знаєте, буває таке відчуття. Хоч ви, мабуть, не знаєте.

— Я знаю, — промовив Ігор. — Я знаю…

Він знав. Варто тобі зайти до лабораторії когось із твоїх друзів, знайомих чи незнайомих, і по збуджених обличчях, по щасливих очах, які бачать щось, чого не бачать інші, ти розумієш: вони доторкнулися до невідомого. Земля — тобі знайома ще така мала частина її, а вона бачиться тобі вся, Земля з її можливістю поринути в роботу без відпочинку й відпочивати, працюючи, і кожен день кінчиками пальців бодай трішечки торкатися майбутнього і всім тілом відчувати його політ, — Земля мого майбутнього, я знаю…

— Ну, припустимо, ви знаєте. Але це й усе, що я побачив. Ні через відеоприймачі, ні в інфрачервоному діапазоні я не зміг побачити нічого, крім короткочасного, майже миттєвого затемнення деяких зірок. Потім я знову запустив двигуни, обійшов увесь район катастрофи і, нічого не виявивши, повернувся додому. І тільки там, опрацьовуючи записи дельтавізорів, на які під час польоту я не звернув уваги, бо, на мою думку, вони ніяк не могли мені допомогти в даному разі, — опрацьовуючи їхні записи, я розгледів Журавлів.

Це були широкі чорні полотнища — абсолютно чорні, вони, очевидно, поглинали всю енергію, яка падала на них, і через те бачити їх було неможливо: вони нічого не відбивали, жодного кванта. Тільки дельтавізори побачили їх; можливо, вони випромінюють дельта-кванти.

Абсолютно чорні були вони і немовби двомірні — здавалося, вони зовсім не мали товщини. Площа кожного з них дорівнювала десяткам, а може й сотням квадратних метрів, а можливо й тисячі — точніше визначити дельтавізори не змогли, не дали навіть порядку величини. І вони летіли ключем; зрештою, може й конусом, дельтавізори не давали тоді стереозображення. З їх записів ми на Землі зробили фільм. Ми — я і товариші по Московському Зоряному — дивилися його багато разів, намагаючись зрозуміти, що ж таке Ці полотнища, які затуляли зірки. Вдалося визначити їхню швидкість; виявилось, що вони летіли з прискоренням. Встановили й напрямок їхнього польоту, та, оскільки швидкість була змінною, орбіту обчислити не вдалося. Це було все.

Отак ми вперше зустрілися з Чорними Журавлями Всесвіту. Так їх тоді назвали — за колір і за схожий на ключ стрій. Вони летіли, немов живі. До речі, ви ж ніколи і не бачили живих.

Кленов замовк. Ігор чекав, не наважуючись порушити цю мовчанку: йому хотілося, щоб старий розповідав далі, і він розумів, що одне недоречне слово змусить знову надовго поринути в мовчання Найстарішого, який уже давно довів, що вміє мовчати.

— Це й була загадка, яку залишив друг, — сказав Кленов, і в його голосі неждано прозвучала іронія — мабуть, вона стосувалася власної, дещо незрозумілої балакучості, а може, просто служила засобом для того, щоб не виказати своїх почуттів. — Таємниця загибелі, як говорили колись. Було створено багато теорій, висловлено купу гіпотез… Безперечним лишалось одне: саме вони, Журавлі, й були вбивцями.

— Невже вони?..

— Та ні… Ну, я не точно висловився… Звісно, не вони; вбивцею у більшості таких випадків буває наше власне незнання законів природи. Але людина не може звинувачувати себе в тому, що вона чогось ще не знає: якби вона робила це, людство було б вічно винувате. Адже й життя, і смерть кінець кінцем — також багато в чому наукові проблеми.

— Біологія… — почав було Ігор, та Кленов перебив:

— Хоч би як там було, саме дельта-поле, яке випромінювали Журавлі, призводило — це вдалося довести незаперечно — до того, що генератори вибували з-під контролю. Журавлі були вбивцями — як блискавка, що спалює будинок з людьми. Це — не земні журавлі, яких ви не бачили.

— Бачив, — сказав молодий. — Я ж біолог.

— Авжеж… Біологія — широка наука. До речі, я так остаточно й не зрозумів, навіщо ви, біолог, подалися у простір зі мною на цьому кораблі?

— З цілої низки міркувань, — помовчавши, відповів співбесідник. — А ви впевнені, що ваші нинішні дельта-генератори не підвели б, якби відбулася зустріч із Журавлями?

— Ці не підведуть, не бійтеся. А взагалі вам би летіти на планети, де є робота з вашої галузі, а не сидіти в кабіні з таким старим відлюдником, як я. Якщо тільки ви біолог, а не психіатр чи щось подібне (молодий захитав головою, Кленов посміхнувся). Я запитую не просто з цікавості, мені треба знати це перед тим, як я розповім вам ще дещо.

— Я користуюся вашими генераторами, — сказав Ігор. — Вони — найпотужніші, а мене цікавить вплив такого потужного дельта-випромінювання на деякі форми життя. Це становить інтерес.

— Ага… Ну, що ж, це справді може бути цікаво. Я не спитав у вас про це раніше. Ну, нічого. Так що вам ще розповісти?

— Ще про Журавлів.

— Вам не слід цікавитися ними. Якщо навіть вони нам трапляться, вам від цього легше не стане. Адже Журавлі, незважаючи на назву, — не живі істоти.

— Я розумію. А що вони, по-вашому?

Старий осудливо похитав головою.

— Є тільки одна варта уваги гіпотеза. Вам, як видно, невідома… Вона припускає, що ці Журавлі — не що інше, як колосальної потужності згустки поля. Ці поля мають таку потужність, що ніякий захист раніше не витримував.

— А цей корабель?

— Цей корабель споряджав я сам. Я, Найстаріший, як мене називають. Еге ж, мене називають Найстарішим, бо після того випадку я вирішив, що моє життя буде присвячене Журавлям: їх вивченню і…

— І? — спитав юнак.

Але Кленов мовчав, напружено вдивляючись в білясте сяйво екрана.

— Га? Ні, здалося… І використанню, авжеж. Зізнайтеся, вам спало на думку щось зовсім інше?

Ігор кивнув. Найстаріший несподівано розсміявся дрібним смішком, який дивно не пасував до його огрядної моложавої постаті.

— Ні. часові уявлення у вас напевне зміщені. Зізнайтеся, адже я здаюся вам ледве не сучасником Джордано, не корабля, а мислителя, га?

Юнак кивнув, і Кленов знову задоволено засміявся. Потім він сказав:

— Ну, це дурниця — на щастя чи на жаль. Ні, мені не спадало на думку про таку помсту — знищення. Звичайно, коли б я був сучасником Джордано… Певна річ, я хотів відплатити за друга. Та єдина помста природі — це пізнання її таємниць. Єдина, гідна людини. А як ви гадаєте?

— Так само.

— Ну, от бачите, незважаючи на різницю у віці… І я пройшов через усі космічні фахи. Я сам сконструював багато що, починаючи з порожнистого астрандра, який прийнято нині на всіх кораблях…

— Оцей? — спитав Ігор, кивнувши в бік коридора.

— Еге ж. І весь цей корабель переобладнано за моїм проектом, хоч і на базі типового «Омікрона». А коли я повернусь, я збудую ще один корабель. Він буде зовсім іншим…

— Яким? — запитав біолог, і йому раптом здалося, що старому ще не час відпочивати на Землі. Втім, це мрії…

— Яким — про це поки що рано. Та це й не має значення. Важливо те, що я випробувач і вмію поводитися з кораблями. Ви, без сумніву, чули, що випробувачі віджили своє. Гадаєте, старий просто так собі гасає в просторі і випробовує дельта-генератори, щоб бодай чимось зайнятися. Так? Ну, от. Нині й настав час сказати вам, чому ми не поспішаємо загальмуватися і повернути до нашої Системи.

Випробувачі тепер живуть на Землі. Так. Але мені ще рано на спочинок. Основне завдання ще не вирішено. Цей корабель, справді, був останнім з випробуваних мною. І його залишили мені. Вирішили, що я маю право на це. Та якщо ви гадаєте, що моя робота на цьому припинилася, — помиляєтесь: вона тільки розпочалася. Я — мисливець за Журавлем, ось хто я тепер. Я ловлю Журавлів, щоб дослідити їх, щоб зрозуміти їхню суть і можливості їх використання.

Юнак внутрішньо зіщулився: так не хотілося йому говорити того, що він мав сказати. Проте він не звик ховатися зі своїми думками, якщо це навіть могло образити людину і змусити її замовкнути. Він і так уже кілька разів промовчав…

— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…

Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо — пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.

— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже й багато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловити Журавлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.

— Ви впевнені, що їх можна?..

— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти. Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань про природу.

— І про нас самих… — вставив юнак.

Найстаріший скоса поглянув на нього.

— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх на вашому рахунку?

— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Я сконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на «Ломоносові», який я мав тоді випробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрі капості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку — згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цих полотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастці виявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізь порожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають. Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте, юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннями понад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять за перегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в «Ломоносова», і мені довелося чекати ось цього «Омікрона». Але більше я їх не зустрічав.

— Чому?

— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбіти їхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яка зірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, що серйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.

«Це так і залишиться мріями», — подумав біолог, а старий продовжував говорити:

— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.

Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.

— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є ці стрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цю єдину гіпотезу, про яку варто говорити.

— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…

— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.

Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме тепер Ігорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:

— То жодних закономірностей, кажете?

— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіх випадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки це справді — закономірність, а не випадковість.

— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашу гіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досі невідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…

Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і все ще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.

— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, проста логіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…

— Але чому? Адже ви самі…

— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, — судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати — поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі, їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114–0. А до неї звідти було близько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років до нього мала стати Новою.

— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.

Найстаріший помовчав, потім сказав:

— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на час проходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж саме і в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете способу зупиняти час греблями і повертати його назад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.

— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?

— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох інших фактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся і зазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тільки питання терпіння. Тієї самої втрати часу…

— Але ж ви летите навмання.

— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Тому я й вилетів так швидко…

Він хотів додати: «І тут ви в останню мить стали пасажиром», — але вирішив, що говорити цього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коли він і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… А хлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, а сам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка до самотності…

Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопець подумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. І Найстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, що враз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.

— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. — Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..

За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж від розуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту, готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильніше починає калатати серце…

— Чи можу я вам допомогти? — запитав він.

— Га? Ну, сядьте до контрольного пункту, ввімкніть… Знизу, знизу беруться за цю ручку, а не згори! — несподівано розлючено вигукнув Кленов.

Ігор щось пробурмотів, та Кленов уже не чув. І, мабуть, не тільки тому, що всю його увагу прикували прилади, а ще й тому, що для нього зараз нічого не лишилося в усьому Всесвіті, окрім Журавлів, окрім цього темного трикутника на екрані дельта-комбайна. Не спускаючи з нього очей, він навпомацки безпомилково знаходив потрібні клавіші, кнопки й рукоятки, натискував, повертав, перекладав їх. Здавалося, в нього одразу стало втричі більше рук — і це, незважаючи на те, що всю основну роботу виконали автомати.

Тільки тепер біолог зрозумів, яким складним насправді було завдання, що його Найстаріший називав просто і навіть якось зневажливо — «лови Журавлів», і яку силу розуму треба було мати, щоб взагалі зробити таке полювання можливим. Ця думка примусила його здивуватися тому, що ще зовсім недавно він вільно розмовляв з чоловіком, який придумав усе це, і не тільки розмовляв, а й у думках часом називав його не досить шанобливо… Він встиг здивуватися власній сміливості й нахабству. Та слідом за тим зметикував, що зараз буде ввімкнено дельта-генератори, і, отже, у нього є можливість дати один пучок своїй мікрофлорі, тобто виконувати й далі завдання, задля якого він і вирушив у цей політ. І ще він подумав, що Найстаріший у таку мить займався б саме головною своєю справою, інакше він ніколи не став би Найстарішим.

І тому Ігор, ввімкнувши про всяк випадок контроль електроцентралі, відійшов до своїх приладів, які давно вже чекали його дотику, і до своїх культур, що містилися в пробірках і чашках. Їх належало піддати опроміненню, і через те вони перебували за бортом, він міг бачити їх тільки на екрані відеоприймача і лише завдяки приладам судити про зміни. Та він уже звик виключати з свідомості посередників і сприймати всі показання приладів так, немовби він сам вловлював усе, що відбувалося, своїми п’ятьма почуттями.

Старий же, не звертаючи на нього уваги, теж наче весь проник за межу екрана дельта-комбайна і теж ніби своїми очима бачив, як усе ближче й ближче посувався ключ — втім, на стереоекрані було видно, що насправді це був не ключ, а конус, — так наближалися Чорні Журавлі.

Єдиний раз він оглянувся, щоб сказати, що їм таланить: Журавлі йшли курсом, який перетинався з їхнім, і досить було лише відрегулювати швидкість, не було потреби гальмуватися для зміни напрямку польоту, бо на тій швидкості, на якій ішов корабель, будь-який поворот означав би загибель. Він сказав, що їм таланить, а екран показав, що Журавлі наблизились на потрібну відстань. І тоді Кленов усією долонею натиснув на широку червону кнопку і викинув уперед (корабель відгукнувся на це легким струсом) згусток дельта-поля — те, що називалося дельта-пасткою, антенами якої були мережані конструкції, — крила летючої риби. Поле повинне було нейтралізувати дію дельта-поля Журавлів, примусити хоча б одного з них втратити швидкість і зупинитися поблизу корабля. На створення цього поля йшла нині вся енергія реактора, переключеного на живлення дельта-генераторів, і корабель летів без прискорення. Зрештою, швидкість його була тільки трохи менша за швидкість Журавлиного ключа. Ігор усе ж не витримав, він залишив свої прилади, які могли попрацювати й без його участі, і пильно дивився то на екран, то на старого. Минали вирішальні хвилини. Ключ, що вже розпався на екрані дельтавізора на дрібні цятки, насувався все ближче, і по стрибку стрілок та рівнів на шкалах, що спалахували і згасали, було видно, що дельта-поле пастки уже почало взаємодіяти з полем Журавлиної зграї. Кленов, тримаючи руки на пульті керування пасткою, ніяк не міг відірвати погляду від екрана; сива чуприна його стирчала, а стрілки відхилялися все праворуч і праворуч. І юнак у думці палко побажав, щоб Найстарішому не довелося пережити ще одного розчарування.

Стрілкам залишалося пройти ще чверть шкали, щоб показати, нарешті, таке послаблення поля Журавлів і зменшення їхньої швидкості, яке означало б, що енергія їх руху безповоротно втрачена. І стрілки рушили на цю останню чверть, а погляди двох людей у рубці ніби підганяли їх. Та, видно, цієї підтримки було не досить: рух стрілок ставав усе повільнішим, дедалі важче ставало їм проходити кожен наступний міліметр шкали. Кленов повернув регулятор підсилення, віддаючи пастці останню потужність, а Ігор, трохи повагавшись, вимкнув свої прилади, хоч вони й забирали зовсім мало енергії. Стрілки ледь посунулись праворуч, і обидва полегшено зітхнули.

Та слідом за цим почалися події, вже зовсім незрозумілі.

Стрілки якусь мить погойдалися на місці, ніби роздумуючи, чи рухатися й далі в той бік, в який, здавалося, штовхала їх напруга людських поглядів. Й, нарешті, вирішили — стрімко подалися, промайнули в стрибку в зворотний бік, до нульових обмежувачів. Водночас інші прилади показали, що поле пастки раптом збільшило напругу, немовби враз зникла та сила, яка чинила йому опір.

Це неможливо було пояснити, і Найстаріший квапливо повернув регулятор, зменшуючи напругу й приводячи її до нормальної. Ігор же перевів погляд на екран, що вказував відстань до Журавлів, і зненацька нечленороздільним вигуком примусив і Кленова відірватися від розграфлених шкал. Він теж поглянув на екран і вмить зрозумів, що сталося: швидкість зближення Журавлів з кораблем помітно зменшувалася.

Він машинально глянув на показник руху; не могло ж так статися, що його корабель самочинно збільшив швидкість і почав віддалятися від Журавлів. Ні, звичайно, цього не сталося, і показники руху підтвердили це.

Але тоді — і це одночасно зрозуміли і старий і юнак, який теж глянув на показник швидкості, — тоді лишалося єдине: припустити, що хід уповільнили Журавлі. Уповільнили швидше і набагато відчутніше, аніж можна було чекати. Пастка не могла загальмувати їх в такій мірі, інших же пояснень і зовсім не могло бути.

Вони подивилися один на одного, і Найстаріший здивовано підняв брови, немовби не тільки дивувався, але й просив поради, просив пояснити йому, що змусило події вийти за грань розумного, а закони фізики перестати бути законами фізики в цій ділянці простору. Ігор дуже пошкодував, що ніяк не міг відповісти йому на це питання: небесне тіло, хоч би з чого воно там складалося, не могло довільно змінювати напрямок руху, та ще і його швидкість. А тут…

Справді, немовби зміни швидкості було не досить, журавлиний конус вирішив змінити ще й напрямок. На екрані було ясно видно, як секунда за секундою конус відхилявся від прямої. Ні, безперечно, це були неполадки в дельтавізорі — Журавлі якимсь чином, незважаючи на захист, вплинули на нього, і прилади почали давати дані, що не відповідали дійсності. Отже, на них не можна було покладатися, а на що ж можна? На захисні поля?

Кленов встиг подумати, що, якби він був сам, не вагаючись, повів би корабель на зближення, повернув би, ризикуючи переступити грань заборонених прискорень — і хай усе летить до дідька! Але з ним був цей біолог, цей хлопчина, якого рекомендував йому інститут, — там вважали, що це майбутнє світило, — і важити життям юнака він не міг, навіть зараз, коли гинула справа всього його життя. Тим паче, що хлопчина був хороший, завжди ладен допомогти, і навіть у божевільні секунди було приємно глянути в чиїсь очі. Та коли в тебе одна мета, то й розчарування буде вдесятеро більше…

Так він думав, а рука його інстинктивно випросталась і лягла на пульт, точно на клавішу гальмування, щоб відірватися, залишити позаду небезпеку, яку несли з собою Журавлі. А проте він ще раз глянув на екран. Усе було правильно, саме час гальмувати: комбайн дурив уже понад усякі норми. Журавлиний ключ, за його даними, вигнувшись, відхилився від прямої і тепер знову виходив на попередній курс, але вже на іншій, дальній відстані. Найстаріший розтягнув уста в несвідомій усмішці, й рука його здригнулася, перш ніж натиснути клавішу.

І в цей час тверді юнакові пальці перехопили його кисть і не дозволили зробити рух. Кленов гнівно глянув на супутника. Стоячи з ним поруч, біолог, перегнувшись, тримав другу руку на лімбі регулювання контрольної групи, яка стежила за справністю самих приладів; тримав — і дивна усмішка грала на його губах.

— Вмикаю гальмування! — прохрипів Кленов. — Я не можу ризикувати… через вас.

Юнак на мить подивився йому в вічі.

— Ні! — кинув він коротко. — Йдіть на зближення…

— Прилади…

— Вони в порядку. Ви ж наказали мені стежити за контролем, я вам доповідаю. Вам незрозуміло? Та швидше ж!..

Тоді Кленов переніс руку правіше, почав злегка торкатися сухими пальцями клавіші керування двигуном і рулями. Прилади чесно показали, що реактор, відключившись від живлення пастки, знову віддавав енергію кораблеві. Пастка зникла, зате конус знову заковзав до вісі екрана, і відстань стала помітно зменшуватися.

— Спізнимося… — одним подихом сказав біолог.

— Ні, — посміхнувся Найстаріший.

Він посміхнувся, хоч вуста його ще ледь тремтіли, — усміхнувся через те, що мав на це право: у водінні корабля він міг показати клас не тільки якомусь там біологу.

… Вони не спізнилися. Вони прийшли в точку зустрічі саме вчасно, щоб побачити, як пролітають Журавлі.

Дивні полотнища, які видно було у промені дельта-комбайна, що бив на тисячі кілометрів, в мертвому мовчанні міжзоряного простору пропливали повз корабель. Вони йшли бездоганним конусом, набагато точніше, ніж літали земні журавлі. І дивним, і примарним здавався їхній політ людям, які закам’яніли біля відеоекранів. Проліт кожного Журавля тривав мить — корабель ішов паралельним курсом, лише трохи відстаючи від ключа, — і за цю мить прилади корабля вловлювали наростання дельта-поля при наближенні кожного полотнища, потім його миттєве зменшення і знову наростання до максимальної величини, набагато більшої за першу, стрімке падіння до нуля — і все починалося спочатку.

Вони пролітали мимо — Журавлі, на яких старий полював так довго і яких бачив, судячи із статистики попередніх випадків, либонь, останній раз у житті. Остання можливість виконати своє завдання вислизала від нього разом з цими чорними полотнищами… Та він ще не був безсилий.

Він ще був дуже сильним, бо людина, яка шукала і знайшла, завжди буває незмірно сильнішою за ті перешкоди, які можуть постати на її шляху. Бо перший обережний дотик до нового і невідомого служить тільки розвідкою перед тим, як це невідоме буде схоплене впевненою хваткою розуму теоретика і рук експериментатора, а Найстаріший був і тим і другим. І коли б сталося так, що йому потрібні не дві, а чотири руки, то дві інші — він раптово відчув це — були тут, поруч, готові вчасно перехопити важелі. Він був ще дуже сильний і тому, що енергоцентраль продовжувала працювати, а кожен наступний Журавель пролітав усе ближче — це був конус, а не циліндр, — і треба було тільки повторити операцію відімкнення корабля і ввімкнення генераторів, щоб знову закинути дельта-поле. Ігор вмить зрозумів цей задум: не змігши впіймати Журавлів у заздалегідь розставлені сітки, Найстаріший хотів тепер накинути їх на одного з них у той момент, коли Журавлі пролітатимуть поблизу корабля. Біолог простяг було руку, та якась нова думка спинила його намір — рука повиснула в повітрі, і тільки щось схоже на усмішку ковзнуло по губах.

Стрілки приладів знову хитнулися, коли потужний згусток дельта-поля був викинутий випромінювачами корабля. І знову двоє припали до екрана.

Незрима і все ж матеріальна сіть ринулася саме у проміжок поміж двома Журавлями — і задній із них неминуче мав заплутатися в її потужних силових лініях. Але в ту мить, коли Найстарішому здавалося, що це вже неминуче, і він уже підніс був переможно руку, коли юнак уже аж присів, щоб через секунду кинутися в дикий, нікому не відомий урочистий танок, — неочікуване сталося знову.

Чорне полотнище раптово вигнулось і шарпнулося вбік. І нічим не можна було пояснити цей навальний ривок, що вивів його із зони дії пастки, коли він ще не ввійшов у зіткнення з нею. Кленов не збирався визнавати себе переможеним, але наступний Журавель відвернувся, ще й не дійшовши до місця попереднього, а третій — ще раніше. І скільки старий не мудрував, даючи підсилення, змінюючи фокусування, застосовуючи безліч хитрувань, миттю придумувати які міг тільки він один, — нічого не допомогло, і незабаром останній Журавель ковзнув мимо корабля, щоб, замикаючи стрій, з усе більшою швидкістю зникнути в темряві простору.

Такий вигляд мало це на екрані, і саме так це побачив Ігор. Але старому здалося, що останнє чорне полотнище, яке вислизало, здригнулося, на мить завмерло — і кинулося до нього, окутуючи його непроникливою, важкою й задушливою темрявою.

* * *

— Ну, як ви? — запитав Ігор.

Кленов поворухнувся і щось пробурмотів.

— Усе гаразд, — промовив Ігор. — Лежіть спокійно.

— Курс, курс?

— Завтра швидкість зменшиться до безпечної. Повернемо додому.

— А Журавлі?

— Вони далеко… — Ігор задумався і повторив: — Далеко…

Найстаріший без звуку відкинувся на вузьке ложе. Вуста його ворухнулися, і біолог нагнувся до нього, щоб почути.

— Життя…

— Не турбуйтесь, — сказав Ігор. — Ніякої небезпеки. Просто нервова перевтома. Ви надто багато літали. У вашому віці…

Уста Кленова скривилися в посмішці.

— Люди вмирають не од віку, — повторив він висловлену раніше думку. — Головне — розчарування. Я їх пережив чимало. І це — останнє…

Він на мить замовк, і юнак, скориставшись паузою, вставив:

— Ну, щодо цього, то можна сперечатися..

— Все життя за останні роки, — неголосно сказав Кленов. — І все надаремне…

— Чому ж надаремне?

— Вони відлетіли. — Найстаріший раптом сперся на лікоть і різко спитав: — Чи ні? Відповідайте!

— Вони відлетіли, — згодився Ігор. — Але не зовсім. Дещо залишилось.

— Знову записи, стрічки… Цього в мене й так було чимало. Не цього я хотів.

— Чого ж?

— Розгадати їх. Але для цього мені потрібен був хоча б один Журавель. Хоч би один!..

Юнак подумав, що дід, який лежить перед ним, — великий дід. Легенди говорили про нього — молодого, могутнього, такого, що домагається. Він старий, він немічний і зазнав поразки. Чого він хоче, спочинку? Журавля… Того журавля, що в небі, — як говорили колись… Чи захочемо всі ми журавлів, зазнавши останньої поразки, чи бодай думаючи, що ми її зазнали?

— Не обов’язково спіймати Журавля, — сказав він, та Найстаріший не слухав.

— Стільки років!.. — говорив він немовби сам собі. — Скільки я міг би сконструювати кораблів!.. Провести експедицій. Заснувати колоній… Адже я прожив багато літ.

Цього він міг і не говорити — тепер це було видно. Від бадьорості й моложавості Кленова немовби не лишилося й сліду: тепер це був справді дід, не тільки старий капітан, але просто дід.

— Але ж ви досягли мети! — сказав біолог.

Щось у його голосі змусило старого уважніше глянути в очі юнакові, і в тих очах він побачив щось таке, що примусило його сказати новим, чистим і вимогливим голосом:

— Кажіть!

— Ви хотіли дізнатися нове про Журавлів?

— Дурне запитання! — Це прозвучало роздратовано, і юнак зрадів тому, що старий космонавт, видно, знову входив у форму. — З мене багато хто кепкував, мене називали мисливцем за привидами, запевняли, що мені нічого не пощастить впіймати. І я не зловив…

— І в цьому саме й є ваша перемога, — сказав Ігор.

— Я не люблю загадок, — огризнувся старий. — І, якщо можете, не влаштовуйте тут сеансу гіпнозотерапії. Я ще не вмираю і, смію запевнити, зроблю це ще не так швидко. Нічого не втрачено. Ніяких дріб’язкових втішань, еге ж. Отже, я переміг. Як саме? Ну?

— Подумайте! — сказав юнак. — Адже це Чорні Журавлі Всесвіту!

— Ну й що?

— Адже вони живі — ці ваші Журавлі…

Найстаріший випростався. В рубці панував спокій, звичні криві ковзали по екранах, високий спів приладів раптово став чутним.

— Живі?.. — вражено прошепотів він.

— Авжеж! Ніхто, окрім живих істот, не може довільно змінювати швидкість і напрямок польоту. А вони зробили і те й інше.

Найстаріший опустив голову, провів долонею по чолу. Воно було мокре від поту.

— Мало того! — казав далі Ігор. — Пам’ятаєте, як вони шарахались од вашої пастки? Це не поле відштовхувало їх — вони ухилялися самі. Вони повідомляли один одного! Ви говорили, що вже робили спробу ловити їх у такий спосіб? Ну, тоді?

Кленов кивнув.

— Так от. Вони знають, розумієте, знають про цей спосіб! Ви навчили їх…

— Живі… Це не вкладається в голові.

Біолог усміхнувся.

— Треба вкласти.

— Але… як же вони живуть? Де?

— Тут! — сказав біолог. — У просторі. Чому ви гадаєте, що життя можливе тільки на планетах? Хіба сам простір не може бути пристанищем живих істот?

— Міжзоряний простір — оселя життя? Але хто чув про таке?

— І це говорите ви? А хто до вас чув про Чорних Журавлів Всесвіту?

— Чим же вони живляться? Чим?

— Очевидно, енергією, — сказав юнак, м’яко натиснувши на плечі старого і змушуючи його знову опуститися на ложе. — Очевидно, променевою енергією. Тому в них максимальна площа при даному об’ємі. Тому вони так люблять Нові: там вони одержують максимум енергії.

— А пересування?

— Ви краще за мене знаєте, що тільки ракета може пересуватися в просторі. Вони випромінюють, очевидно, кванти дельта-поля. Ви знаєте, що це — важкі кванти. Потрапивши в це поле, і вибухнув, очевидно, корабель… Поле йде і попереду їх: вони володіють чимось на зразок природних локаторів. До речі, цим, можливо, й пояснюється їхній стрій конусом: за такого строю жоден з них не потрапляє у вихлоп іншого і не заважає локації.

— А розмноження?

— Ви питаєте в мене занадто багато, — сказав Ігор. — Ми не знаємо, як вони народжуються, як помирають. Але й про це дізнаємося — з часом. А поки що ясно одне: Чорні Журавлі Всесвіту — це життя. Досі нам невідоме життя. Яка ще перемога вам потрібна?

— Але тоді це вороже нам життя?

— Чому? Ви ж самі говорили, що тепер кораблі мають потужний захист. Хоч би наш…

— Наш… До речі, як вам вдалося прийти до цих висновків? Ви знаєте далеко більше, ніж мені здавалося.

— Просиджування в одній рубці з вами не минає безслідно, — сказав Ігор. — А ці три дні у мене аж голова обертом ішла. Допомогли ваші записи. Вони…

— Так, так… Але, як би там не було, від Журавлів ніякої користі, хлопче. А коли так…

— Це — живі істоти, — заперечив Ігор. — Пам’ятаєте, ви говорили про Нові?

— То й що?

— Там, куди вони летять, теж спалахне Нова. Якби там, у тому районі, була колонія, ми змогли б подати сигнал. Трагедія Коринтери не повториться, Найстаріший!..

Відсторонивши біолога, Кленов поволі підвівся. Обережно ступаючи, пройшовся по рубці й всівся в кріслі за пультом. Руки його тремтіли.

— Нехай життя це і буде пам’ятником вашому другові, — м’яко сказав юнак. — Життя не тільки Журавлів. Життя тих тисяч колоністів, яких можна буде врятувати за багато прийдешніх століть. Адже тепер варто лише помітити їх, визначити напрямок — і подати сигнал…

— Життя… — сказав Найстаріший. — Як усе це дивно й незвично! Хоч правда, — адже й гіпотези бувають друзями, і з ними також шкода розлучатися. До речі, це означає, що в спектрах Нових — точніше, майбутніх Нових, є особливості, які вловлюються Журавлями. Іншого шляху інформації бути не може. Цікаво… Про це слід подумати!..

Ігор усміхнувся і промовчав.

— Так, — сказав Найстаріший по паузі, — ви зробили колосальне відкриття. Життя у просторі… За загибель мого друга помстилися саме ви. А ви ж шукали зовсім інше…

— І ви шукали зовсім інше. А знайшли ми разом…

— У них диявольське чуття, — сказав Найстаріший. — І якісь дикі способи спілкуватися між собою. Не одна ж зграя їх на світі! Яка безодня нового! Втім, те, що ви говорите, — це також поки що лише гіпотеза. І все. Одна з…

— Ясна річ. Насправді може бути й зовсім інше тлумачення. Люди про все дізнаються, — відповів юнак.

— А я тепер навіть не знаю, що мені робити.

— Як же це? А хто ж буде вивчати їх?

— Ви. І багато інших.

— Найстаріший, тут необхідний ваш досвід! По суті, мета ваша не зміниться. Все ті ж Журавлі… А зараз — додому. Вам треба відпочити. А я ще хочу побачити і простих журавлів, земних.

Скільки я лежав? — запитав Кленов.

— Майже три доби.

— Он як… Наскільки я пам’ятаю, ви самі напросилися на мій корабель?

— Так… — відповів юнак розгублено. — Але…

— Ніяких «але»! — сказав старий. І це був знову колишній Кленов. — Із земними журавлями вам доведеться почекати, мій хлопче…

— Що ж ви хочете?

— Моя швидкість — на двадцять тисяч в секунду більша, — переможно виголосив Кленов. — Напрямок відомий… Земні зачекають. А ми з вами ще раз подивимося на Чорних Журавлів Всесвіту…

ГЛИБОКИЙ МІНУС

1

Колін повільно повернув ключ ліворуч і вимкнув ретаймер. Із заплющеними очима посидів у кріслі водія, але серце, що закалатало в раптовому приступі гніву, не вгомонялось. Тоді він виліз із хронокара і всівся просто на землі.

Раптом він стрепенувся і повернув голову. Зліва донеслося важке пихкання, і Колін автоматично відзначив, що до води пробираються гадрозаври — ящери, величезні і зовсім непривабливі. Але вони пройдуть стороною, та й, крім того, тут, у мезозої, просто неможливо було зосереджувати увагу на кожному ящері. Бо тоді тільки це й довелося б робити, а працювати стало б ніколи.

А все-таки де Юрко?

Ага, справа долинуло щось, що нагадувало мелодію. Це вже була інформація. Хоч коливання повітря, які долетіли, мелодією назвати можна було тільки з великою натяжкою. З величезною. Співак! Колін глузливо скривив губи. Ледацюга…

Мелодія наближалась. Тоді Колін звівся па ноги. Він розставив їх ширше і вперся куликами в боки. Нагнув голову і саркастично посміхнувся. У цій позі Колін чекав і далі.

Наступної миті Юрко побачив Коліна. Хлоп'як ішов, старанно зображуючи безтурботність. Він навіть знову заспівав.

— А он, — виспівував Юрко, — он високі дерева, хоч, може, то й не дерева. І велике жовте сонце. Як тепло тут! А он стоїть Колін, великий хронофізик. Він надувся, Колін. Він гнівається. Що він скаже мені, Колін? Що він зробить?

— Про це ти зараз дізнаєшся, — похмуро мовив Колін. — А скажи-но мені, великий артисте, хто спалив рест у хронокара?

— Хто спалив рест у хронокара? — заспівав Юрко, спинившись кроків за десять від Коліна і не виявляючи бодай найменшого бажання підступити ближче. — Звідки я знаю, хто спалив?.. Може, Ліна… Або Ніна. Або Зоя… Не підходь, ти! — останні слова соліст вигукнув скоромовкою.

Колін поморщився.

— Краще не кивай на дівчат. Завжди доцільніше зізнатися самому.

— Що ж мені вдіяти, — плаксиво сказав Юрко, — коли я таки справді не знаю, хто спалив рест? Ніби я не вмію водити хронокар. А коли вмію — а вмію ж, га? — то, виходить, я не міг спалити рест. Як ти гадаєш?

Він зробив паузу. Колін стояв усе в тій же позі, що не віщувала нічого доброго. Юрко зітхнув.

— Проте я готовий полегшити твоє становище, о вельмишановний керівнику. Своїми руками заміню рест. Хай уже. Мені завжди доводиться лагодити те, що ламають інші. Я заміню рест. — За цих слів на обличчі його з'явився вираз високого й спокійного благородства. — А посуд зате хай помиє Ван Сайєзі.

Колін зітхнув. Легковажність плюс брак мужності — оце Юрко. Як добре було б в експедиції, коли б не він зі своїми вибриками. Зовсім пропадає робочий настрій…

— Невелике це задоволення — бути твоїм начальником, — мовив Колін, суворо дивлячись на хлопчиська. — Втім, я все це врахую, коли складатиму звіт.

— То я пішов, — поквапливо сказав Юрко. — Де в нас запасні рести?

— Кожен член експедиції мусить знати це напам'ять, — намагаючись зберегти спокій, роздільно вимовив Колін. — Знати так, щоб, навіть коли тебе збудять серед ночі, відповісти, ні на секунду не задумуючись: «Запасні рести зберігаються в лівій верхній секції багажника». Людина, котра не знає цього, не може брати участі в експедиції, яка вирушає в мінус-час, у глибоке минуле Землі. Ти зрозумів?

— Та звичайно, все ясно, — сказав Юрко й побіг до хронокара, підстрибуючи та роблячи по три кроки однією й тією ж ногою.

Колін похитав головою. Потім він повернувся і неквапливо рушив до другої позиції, де ще вранці стояв хронокар Сизова. Присів на звалений стовбур і замислився.

Коли справи в експедиції ладилися, можна було, дозволивши собі невелику перерву, сидіти отак і відчувати, як тече, і чути, як дзюрчить плинний час. Як ніде, це відчувалося тут, у глибокому мінус-часі, в далекому, ой, якому ж далекому минулому Землі. Ставало трохи моторошно, коли думав про ті мільйони років, які відділяли експедицію від радісної і легкої сучасності. Там би й працювати. Але місце зорельотчика — в космосі, а хронофізика — в мінусі.

Точніше, в одній із шахт часу. Там, де пірнати в минуле було, завдяки меншій густині часу, легше, аніж в інших місцях. У шахті номер два, на рівні мезозою, й перебувала зараз ця група експедиції.

Тут було чимало роботи. Слід було з'ясувати причини, чому рівень радіації на планеті в цю епоху знову різко змінився; зрозуміти, чого вимерли динозаври. Зіставляючи ці дані з результатами груп, що працювали вище і нижче, можна буде збагнути, чи не позначаються ці стрибки на стійкості процесу еволюції, а головне — встановити, що ж саме є причиною цих стрибків: може, спалахи наднових або ще щось.

Тому до складу експедиції входили і зоологи, і ботаніки, і радіофізик, і хімік, і астроном, і, звичайно, хронофізики. І Юрко, котрий, власне, ще був ніхто, але вельми хотів ким-небудь стати.

Проте навряд чи це йому вдасться. Хоч він начебто й тяжіє до зоології. Та самого бажання мало, потрібна вдача. А її нема. І нарешті Юрко не займається наукою. Він бавиться нею.

Добре, що експедиція складається не з Юрків. І та група, яка нині в силурі займається трилобітами, їхнім розквітом та загибеллю, вільно пересуваючись у своєму хронокарі на мільйони років; і група Рейніса — Ігошина в археї, біля колиски життя; і обидві групи вищих рівнів — усі вони складаються з серйозних людей.

Верхнім групам особливо тяжко: кожна з них складається всього з однієї людини. Петько і Тер. Кожен з них — один на мільйони років…

А втім, усі ми тут одні. Станься що-не-будь — ніщо тобі не допоможе, ні минуле, ні майбутнє… Він уже замінив рест? Так хутко?..

Юрко вийшов з-за хронокара і наблизився, все так само пританцьовуючи. Вуста його кривилися в переможній посмішці. «Ну, поставив», — подумав Колін. Гаразд. Добре, що Сизов пішов. Аби він був тут, не стримався б від саркастичних тирад з приводу якості підготовки деяких мінус-хроністів. Але Сизов зараз уже наближається до сучасності. Зробить профілактику і привезе енергію.

Швидким рухом Колін затулив вуха. Це був не ящір, це Юрко кинув свій бойовий поклик.

— Годі, — буркнув Колін. — Я все вже зрозумів.

— Далебі, ні, — посміхаючись, відповів Юрко. — Чи не скаже вельмишановний керівник, на якій, власне, підставі він бере участь в експедиції?

Колін спохмурнів. Починаються ці дурні жарти.

— Адже той, хто не знає, де зберігаються запасні рести, не має права брати участі в експедиції, правда?

— Ну?

— Так ось, високий керівник не знає. Вони зовсім не зберігаються в лівій верхній секції багажника. Там узагалі нічого нема. Секція порожня. Рест зберігався у верхній секції над дверима. Коли б не я з властивим мені інстинктом слідопита, наставникові довелося б довго шукати…

— Ану, стривай, — промовив Колін, досадливо поморщившись. — Це яка ще секція над дверима? Ніяких там рестів ніколи не було. Увесь пакет лежить там, де я сказав.

— Можливо. Тільки там не було ніякого пакета. І ніде не було. Всього один рест. Там, де я сказав.

Колін сердито пробурмотів щось, підвівся, старанно обтрусив штани.

— Ось я зараз тобі покажу…

Він широко закрокував до хронокара, смакуючи наперед, як зараз вийме із шафки плоский пакет, залитий задля безпеки чорною п'янкою масою, тицьне сосунця носом у рести і скаже… І скаже… І…

Його руки обмацали секцію: спершу спокійно, відшукуючи, до якої ж стінки притиснувся пакет. Потім ще раз, хутчій. Потім зовсім швидко, пальці ледь тремтіли. Голову в шафку одноразово з руками не втиснути, і Колін нишпорив, повернувши набік обличчя і зберігаючи на нім той напружено-досадливий вираз, який буває на лицях людей, що перезаряджають касети на світлі. Врешті Колін розігнувся, вийняв руки із секції, здивовано звівши брови, глянув на порожні долоні.

— Нічого не розумію.

Юрко глузливо хихикнув. Колін зазирнув у сусідню секцію. На підлогу полетіли захисні костюми, білизна, якесь шмаття — Колін тільки все дужче сопів, дістаючи кожен новий предмет. Із третьої шафки з'явились консерви, посуд та інше кухонне начиння. Секцій у багажному відділі було багато, і після кожного обшуканого сховища обличчя Коліна ставало все похмуріше. Зрештою вийнято все з останньої шафки. На підлозі височіла піраміда з банок, склянок, ганчірок, касет, запасних батарей, сковорідок і ще чогось. Пакета не було.

— Прибери, — сказав Колін крізь зуби. Різко повернувся, стукнувся плечем об відчинені дверцята, гаркнув і виліз із хронокара.

Юрко не наважився перечити: він знав, коли жартувати не слід. Щось мурмочучи нещасним голосом, він узявся за купу. Колін ступив кілька кроків і спинився, потираючи чоло. Від такого в будь-кого могла розболітись голова.

Рестів нема. Нема всього пакета — п'ятьох новеньких, справних деталей, замість них Юрко знайшов одну-єдину. Знайшов зовсім не там, де слід було. І — один. Звідки взявся цей рест? І куди поділась решта?

Колін довго згадував. Нарешті пригадав, рест лишився в секції над дверима ще з минулої, сьомої комплексної експедиції, яка вперше дісталася до мезозою. Це був рест, що вже попрацював. Ще придатний, правда. Та тільки ніхто не міг сказати, коли він згорить. Те могло статися будь-якої хвилини.

Добре, що нікуди не треба рухатися. Інакше — біда. Та річ не в цьому. А в тім, що не десь там — у мінус-хроністській експедиції раптом, ні сіло ні впало зник цілий пакет рестів. Єдиний резервний — на хронокарі. Так не годиться. Це брак відповідальності. Це могло б поставити під загрозу виконання наукової програми, і добре, якби не щось більше.

Та й рести зникли, певно, не без допомоги нього юного ледаря. Безсумнівно.

Може, він надто вже чіпляється?.. Ні. Хлопчак, з якого майже ніякої користі в експедиції — так, дуже ймовірно, що ніякої, — шукає розваг. Возиться з ящерами. Гасає туди-сюди. Бере хронокар, що взагалі заборонено. І спалює рест. Добре, що на машині є автоматика, яка одразу ж виводить хронокар із субчасу. А то б…

Отже, доведеться просити рести з резерву Сизова. І переживати всю цю історію. Замість того щоб аналізувати вже одержані результати, систематизувати їх, визначати нові напрямки… Замість цього керівник експедиції думатиме про долю пакета рестів і ставитиме себе під удари сизовських дотепів.

Колін зітхнув. Звідти, де на низеньких колесах стояв хронокар — напівпрозорий еліпсоїд з трохи роздутою багажною частиною, — долітав глухий стукіт і дзенькання металу. Це Юрко виймав спалений рест. «Треба мати особливий талант, щоб так дотла спалити рест, — подумав Колін. — Там уціліло десятка півтора комірок, не більше».

Втім, досить. Надто багато переживань. Вони не сприяють успішній діяльності. Краще думати про інше. Про роботу.

Треба думати про ту закономірність зміни рівня радіації на планеті, яка начебто стала окреслюватись, коли узагальнювали останні дані. Тут, у мезозої, зроблено вже майже все. А ось у силурі й археї… так, там ще можуть бути відкриття. Ех, якби групі Арве вдалося підійти в часі якомога ближче до моменту зміни рівня та простежити, як вона відбувається, оця зміна: стрибком чи плавно наростаючи, і які явища — космічні чи місцевого порядку — її супроводжують. Правда, дослідників попереджено, щоб не ризикували. Та коли вони все-таки одержать переконливі дані… то, можливо, зовсім не марно ми витрачаємо енергію в глибокому мінусі.

До речі, енергію привезе Сизов.

Колін невдоволено здвигнув плечем. Спогад про Сизова вернув його до думок про те, що скоїлося, і він твердо вирішив: надалі експедиція обходитиметься без Юркових послуг. Кому потрібні такі практиканти? Хай собі вправляється вдома. На котах. Возити його до динозаврів надто дорого.

Ось він спалити деталь зумів, а поставити нову, видно, не може. Стільки часу гає з пристроєм…

Колін роздратовано обернувся. Але Юрко вже підходив, витираючи руки хустинкою.

— Ну, порядок, — заявив він. — Знову можна хроніюватися куди хочеш, вельмишановний наставнику.

— Нарешті, — буркнув Колін. — А тепер скажи мені: куди все-таки подівся пакет?

— Я гадаю, — мовив Юрко задумливо, — що його завіз із собою Сизов.

— Облиш! — гаркнув Колін. — Сизов нічого не братиме з другого хронокара. У нього самого повний резерв.

— Я ж не кажу, що він їх узяв. Він завіз пакет, бо пакет виявився в його багажнику.

— Ага… Яким же чином?

— Я їх туди переклав.

Колін протяжно зітхнув.

— Значить, ти їх переклав? Узяв і переклав?

— Авжеж. Мені треба було вивільнити одну секцію. Назбиралась дуже цікава колекція, і її треба обов'язково доправити в сучасність. Але це я зроблю сам. Наші палеозоологи…

– Мовчи! — голос Коліна зірвався, та хронофізик тут же взяв себе в руки. — Значить, колекція… А ти хіба не знав, що Сизов іде на три дні в сучасність?

— Звісно, не знав. Відкіля ж?

— Про це йшлося вчора за вечерею.

— Я вчора спізнився, — сказав Юрко. — Ти хіба не пам'ятаєш? Я працював з траходонтами, було вельми цікаво…

«Спізнився, — подумав Колін. — Ось спізнився. І з цього все почалося… Ох, зірвуся я зараз!..»

Він розкрив рота й знову закрив. Потім знову розкрив, але проказав тільки:

— Навіщо ж ти змусив мене обнишпорити весь багажник?

— Ну, я хотів трохи пожартувати, ти не ображайся, — весело сказав Юрко. — Ти так смішно повчав, що, хто не знає, не має права йти в експедицію. А вийшло, що не знав ти. Я ж то знав…

— Ти… Ти шкідник у науці! — крізь зуби процідив Колін. Він повернувся до Юрка спиною.

Той стояв спантеличений.

— Чого ти ображаєшся? Я ж хронуюсь уперше. Дарма, я навчуся ще… — Він підморгнув. — А ось я взнаю, хто спалив наш рест…

— Якщо хочеш знати, — холодно вимовив Колін, — я відвезу тебе в найближче минуле — о вісімнадцятій годині тридцять дві хвилини за моїм годинником. Там ти побачиш…

— А ти бачив?

— Бачив.

Юрко розгублено засміявся.

— Ну, гаразд… Ти знаєш… Мені треба було потрапити років на тисячу вище — подивитися, як розвиваються далекі нащадки одного ящера, дуже характерного для періоду підвищення рівня… Слово честі, я тепер і близько не підійду до керування. Я спалив рест зовсім випадково. Підсилював темп-ритм і водночас дав гальмування. Мені хотілося вийти якнайточніше… Від розряду навіть маяки завили!

Колін стиснув кулаки, його бажання стримувати себе щезало, тануло під натиском чогось набагато сильнішого, що постало бозна-звідки. Базікало — в нього маяки й ті виють.

— Іди геть! — крикнув він і з радістю побачив, як вираз переляку з'явився на Юрковому обличчі.

Хлопчисько нерішуче ступив кілька кроків назад. Колін вдихнув на повні груди повітря, але не встиг додати ні слова.

Громове, скреготливе ревіння почулося неподалік. Звук був навдивовижу гучний і неприємний, та Юрко задоволено всміхнувся.

— Рексик, — сказав він. — Тиранозаврик, мила істота. Маленький Тирик. Він невдоволений. Заступається за мене. Коли він задоволений, когось там з'їв, то робить так…

Юрко досить схоже зобразив, як робить Рексик, коли задоволений.

— Це щоб ти не гнівався на мене. Ти вже подобрішав?

Вони стояли один напроти одного, Колін голосно сопів. Потім повітря між ними затремтіло, і в цьому тремтінні з'явилась висока постать, одягнена в щільно прилягаючий блискучий костюм з горбами хронолангових пристроїв на спині та на грудях. Юрко очманіло дивився на прибульця. Той помалу розстібав шолом, потім відкинув, і Колін з Юрком побачили велике обличчя та широку, з сивиною бороду Арве. Він стомленим рухом витер піт з чола.

— Ти? — спитав Колін. — Щось трапилося? Ну? Ну?

— Ми вийшли точно в момент зміни рівня, — спокійним голосом проказав Арве. — Стрибок, Колін. Ніякої поступовості — стрибок.

— Так, — промовив Колін. — Так, — повторив він радо. — Ти зрозумів? — закричав він Юркові й одразу знову повернувся до Арве. — Ну, розповідай, ради всього… А причини? Причини?

— Космічні фактори, — пояснив Арве. — Схоже, наднова.

— Ви бачили її?

— Ми бачили. Тільки…

— Ну?

— Враження таке, що вона з'явилась на порожньому місці. До цього там не спостерігалось навіть найслабкішої зірки.

— Е, ви просто не помітили, — з досадою сказав Колін — Проґавили. Де всі матеріали?

— Головні — зі мною. Ось записи… — Арве добув пакет із внутрішньої кишені. — Астрономічні записи ми ще вивчаємо.

— Ну, гаразд. Головне — це була наднова… Молодець, що одразу привіз. Це не так просто — рушати в політ з хронолангом… Могли б же скористатися з свого хронокара!

— Ні, — сказав Арве. — Хронокар загинув. І все господарство. Коли різко підскочила радіація, енергетичні екрани не витримали. Але люди цілі.

Обличчя Коліна стало кам'яніти, радісна усмішка захолола на ньому, як холоне лава після виверження, радісна, дурнувата, нікому н потрібна усмішка.

— Залишилися акумулятори, — пояснив Арве. — Їх вистачить на півдоби. Ми вийшли занадто близько до моменту стрибка… До речі, я не думаю, що ми проґавили цю зірочку, її просто не було.

— Дурниці… — повільно проказав Колін. — Дурниці… Що ж тепер?

— Підкиньте нам енергію, і все, — сказав Арве. — Зараз я йду. Там нині стільки роботи, що рук не вистачає. Ми протримаємося ще півдоби, а тут ви наспієте. Хоч би пару контейнерів… Я так і скажу хлопцям.

Він накинув шолом. Колін поволі підіймав руку, щоб затримати Арве, та лише повітря коливалося там, де щойно стояв старий.

— Негайно дати сигнал загального збору групи… — майже беззвучно вимовив Колін.

2

Це кляте становище. Ми мандруємо в чуже минуле, а не можемо проникати в своє і змінити в ньому щось бодай на міліметр, на частку секунди. Занадто мала різниця тисків часу, а ця величина має тут вирішальне значення. Щільність часу, який оточує події, така велика, що, коли ти не звалюєшся на подію а висоти великої різниці тисків, тобі не пробитись до неї. Не можна вернутись назад і попередити друзів у силурі, щоб не лізли в пекло. Або ж зв'язати цьому хлопчиськові руки й ноги, щоб він…

Колін зігнувся й заткнув пальцями вуха. Це був сигнал загального збору. У порівнянні з ним рикання тиранозавра здавалось ліричною вечірньою тишею. Навіть найдальші ящери принишкли від жаху.

Дівчата вибралися з хащі перші, замазюкані, пошкрябані й веселі. Вони тягли маленького двоногого завра і по черзі зазирали в його широко роззявлену пащеку. Завр шарпався, шипів і гидив.

— Який красень, га? — сказав Юрко.

— Цікаво, скільки енергії витрачено на те, щоб схопити цього стрибуна, — похмуро вимовив Колін. — Щоб суміститися з ним. Дівчата! Облиште його негайно! — І, дивлячись, як смертельно налякане створіння мчить до лісу, вів далі: — Жодного вата енергії без крайньої потреби — запам'ятайте це. Де Ван?

— Я тут, — сказав Ван Сайєзі, підходячи неспішною, як завше, ходою. — Юрку! Один твій милий динозаврик недавно хотів мене з'їсти.

— І що? — швидко запитав Юрко.

Ван витяг з кишені кілька невеличких кубиків і циліндриків.

— Ось тобі зразки його кісток.

— Угу, — сказав Юрко. — Отже, він тебе не з'їв… — Юрко взяв кубики. — Зараз Колін тебе вилає: він не в гуморі й не любить, коли задарма розтрачують енергію на суміщення.

— Ван застрелив одного за планом, — сухо промовив Колін. — Усі тут? Тоді слухайте… Діло серйозне. По суті, вперше за весь час, проведений в експедиції, мені, та й усім нам, доводиться думати про такі речі… Стався… прикрий… так, прикрий збіг обставин. Арве, Хомфельд і Джордан у силурі домоглися великого успіху. Ось їхній звіт… — він навіщось поклав руку на кишеню, наче це мусило б переконати всіх у правдивості його слів. — Але з ними скоїлося лихо. Вони позбулися машини й запасів енергії — її лишилось на півдоби… Сизов, як ви знаєте, повернеться тільки через три доби. Їм загрожує дехронізація.

— Жах, — тихо скрикнула Зоя.

Ніна тільки заплющила очі. Ліна сиділа, мов кам'яна: Арве загрожує загибель…

— Ми мусимо знайти спосіб допомогти…

— Адже ти знаєш, — повільно вимовив Ван Сайєзі, — ми не хронофізики. Пасажири… Тобто вести хронокар може кожен із нас, але куди? Ти тут єдиний фахівець зараз…

— Я поясню вам усе. По суті… задано задачу із збірки вправ з теорії часу. Мета: врятувати результати експедиції та її учасників, звичайно. Засоби: запаси енергії, які є тут, у мезозої, і наш хронокар. З трьох машин експедиції можна розраховувати тільки на нашу.

— На скільки вистачить нашої енергії у перерахунку на всіх?

Це спитала Ніна.

— Хвилинку… — сказав Ван. — Нумо, підрахуємо, як це вийде в цифрах…

Він добув з кишені олівець, почав підраховувати, виписуючи тупим його кінцем цифри просто на піску.

— Усього нам цієї енергії вистачить — це вже абсолютно точно, суворий розрахунок — рівно на дві доби. Рівно, — повторив Ван, — без усякої зайвини.

Ніна зітхнула.

— А Сизов повернеться на добу пізніше…

— Отже, так не можна.

— Можна, якщо Сизов прийде раніше, — уточнив Колін. — Та коли вже в розрахунках виникає «якщо», то треба завжди пам'ятати, що це палиця з двома кінцями. Якщо раніше — а якщо пізніше, тоді що?

Усі мовчали, уявляючи, що буде тоді. Люди в глибокому мінус-часі будуть довго з тугою стежити за приладами, які покажуть, що все менше й менше лишається енергії… Стежитимуть і з кожною хвилиною дедалі менше віритимуть, що допомога наспіє. Умруть вони миттю, але до цього, навіть поза своєю волею, повільно вмиратимуть сотню разів і ще сотню…

— Що ж, — сказав Ван. — Хіба є інший вихід?

— Ні, — відповів Колін. — Іншого виходу нема. Проте…

— Га?

— Задача ще не вся. Адже енергія — тут, а вони — там.

— Привезти їх сюди. На хронокарі можна забрати всіх за один раз.

— Ні… Наша машина несправна.

Колін хотів сказати, з чиєї вини, та щось перешкодило йому, і він розгублено змовк. Тільки по паузі він повторив:

— Несправний… Ненадійний рест. Звичайно, можна ризикувати. Забрати їх сюди. Але ризикування дуже велике. Можемо не долетіти…

— Ага, — незворушно сказав Ван Сайєзі. — Це дещо змінює справу.

— Коли б ми й привезли їх сюди, — повільно проказала Ніна, — то однаково загинули б. Усі. Сизов же не знає…

— Не зовсім так, — заперечив Колін. — По-перше, за розрахунком часу він може встигнути. Три доби дано Сизову з урахуванням того, що половину цього часу він займатиметься на базі оглядом машин і профілактикою. Навантаження й дорога в обидва кінці займають тільки другу половину. Отже, якщо Сизов знатиме…

— Це вже друге «якщо», — вставив Ван. — А побудова з двома «якщо» не заслуговує поваги.

— І все ж тут є шанси. На гранично полегшеному хронокарі треба помчати в сучасність. До Сизова. Щоб ніякої перевірки зараз, ніякого ремонту. До того часу енергетичні контейнери буде вже повантажено. З ними він одразу ж хронує сюди. Він устигне, якщо не гаятиме часу на зупинках.

— Але, — недовірливо мовила Ніна, — рест може згоріти й по дорозі в сучасність.

— Тут ризикування менше: тиск часу збільшується із зануренням у мінус і зменшується до сучасності. Це має знати й ботанік, оскільки він бере участь в експедиції… Одне слово, навантаження на рест буде менше. Більше шансів дістатися.

— І все ж не сто відсотків…

Знову запала тиша. Колін зітхнув: тяжко, дуже тяжко… І зрозуміло чому. Давно вже минула епоха, коли поняття експедиція було тісно зв'язане з поняттям пригоди. Минулося. Експедицію продумують і споряджають так ретельно, що нічого загрозливого — іншими словами, непередбаченого — виникнути не може. На зміну романтиці катастроф давно і грунтовно прийшла романтика пошуку й відкриття. А тут вийшло інакше… Під загрозою виявились не багато й не мало — усі результати експедиції. І життя людей. Адже якщо Сизов не встигне, дехронуються не тільки люди — все зникне, до останнього приладу, до останнього клаптика паперу… Все, що завезене з іншого часу. Тут ми можемо перебувати лише під охороною енергетичних екранів. Ми беремо свій час із собою і можемо жити лише в ньому, як плавець бере на глибину моря свою атмосферу, без якої йому нічим дихати…

— Становище складне. І все ж вагатись не можна. Наслідки нашої праці не повинні пропасти для науки. Їх треба врятувати — навіть ціною життя. Й іншого шляху, окрім того, який пропоную я, немає.

Колін здригнувся мерзлякувато. Смутна перспектива… Та доволі про це. Ніхто не потоне в часі, якщо ти не розкриєш рота занадто рано. Геть такі думки. Нічого ставати м'якотілим. Тримайся…

— Так, — сказав він. — Ми можемо загинути. Але треба прагнути до порятунку самим і зберегти найцінніше — результати. Зараз ми навіть не на порозі, ми вже вступили у велике відкриття… Групу Арве можна доправити сюди і без хронокара. У нас п'ять індивідуальних хронолангів, таку дистанцію вони витримають. Їх там троє. Двоє з нас підуть у силур, три хроноланги візьмуть з собою. Усі дані про роботу привезти сюди. Прилади доведеться дехронувати там… Тут треба буде чекати. А попередити Сизова, я вважаю, все-таки можна.

— За умови, — сказав Ван, — що машину поведе найдосвідченіший мінус-хроніст. Хто у нас найдосвідченіший?

На мить настала мовчанка, потім Колін тихо проказав:

— Я.

— Ну, ось ти й поведеш.

Колін кивнув.

— Це найдоцільніше, — сказав він.

— Тоді все вирішено. Звичайно, якби ми мали багатший досвід, ми б так не ризикували… Досвід, нагромаджений предками, — велика справа. Можливо, тоді ми знайшли б інший вихід із становища…

— Ні, — заперечив Колін. — Чим може допомогти нам досвід предків? У них не було таких машин. Вони навіть не мали про них уявлення. Опинись предки на нашому місці, вони просто розгубилися б. Не треба їх надміру ідеалізувати… Ні, нам нічого покладатися на досвід минулого. Та й на майбутнє також. Найближче до майбутнього перебуває наш Юрко… — Колін постарався, щоб при цих словах у його голосі не прозвучала зневага. — Однак я не думаю, щоб він зміг нам допомогти. Ні, ми тут самі — під товщею мільйонів і мільйонів років. І тільки на себе можемо розраховувати… Проте, я вважаю, ми маємо право і перед лицем минулого і майбутнього сказати, що вирішили правильно.

Він повернувся й хутко подався до машини. Перед очима його все ще стояло обличчя Юрка — таке, яким воно було щойно, в мить, коли юнак усвідомив трагічну непоправність свого вчинку. «Так, — подумав Колін, — совість у нього, звичайно, є, проти цього заперечити не можна. Тільки ніякого зараз пуття від його совісті?»

Він перевірив, як встановлено рест — здається, добре, за всіма правилами, — й почав уже вдруге за сьогодні вивільняти багажник, полегшуючи машину. Решта все ще сиділа кружка там, де він їх залишив. До Коліна долинало кожне напружене зітхання — і жодного слова, бо слів не було. Нарешті Ван запитав — так само спокійно, як завжди:

— Хто ж спалив рест?

— Я, — відповів Юрко, й голос його затремтів.

Ніна важко зітхнула і повільно проказала:

Бідолаха… Уявляю, як тобі тяжко…

Хлопець попав у біду, — озвався Ван Сайєзі. — Йому зараз, звичайно, дуже нелегко.

— Як би йому допомогти, друзі, — сказала Ніна. — Це ж неможливо — бути з таким каменем на душі.

— Треба думати мерщій, — мовила Зоя. — Можливо, щось придумаємо, аби йому стало легше…

Колін уперся чолом у пластик хронокара. Он про що вони думають… Не про те, що за добу-другу, можливо, перетворяться в ніщо, і навіть неясно буде, в якому ж тисячолітті шукати їхні могили. Не про це. А про те, що цю останню добу той із них, хто, власне, і став причиною всього, не мусить прожити під гнітом постійного відчуття вини, яке все сильнішає. Ось вони, мінус-хроністи…

Та все це надаремне. Хлопчиська слід забрати в сучасність. Щоб його більш не було в експедиції. Щоб не міг він накоїти ще чогось такого. А щодо провини — ні, так легко він її не спокутує. І не так швидко. Байдужість до долі своїх товаришів — найгірша форма егоїзму — не повинна прощатися легко.

Колін з люттю викидав зайве з багажника. Він відчинив секцію, в якій за нормального життя мали б бути рести. Що це? Вона ж була порожня? А тепер — кістки, зліпки, банки з препаратами… Ага, Юркова колекція. Он як!

До біса її! Хай наука й не чужа юнакові. Та це не виправдовує…

Знову заговорив Ван Сайєзі. Колін виглянув: Ван сидів, поклавши долоню на потилицю хлопчини, який уткнувся лицем у підтягнуті коліна.

— Не знаю, ніщо інше не спадає мені на думку. Шкода, в субчасі нема зв'язку, і ми не можемо ні попередити, ні просити про допомогу…

— Коли б тільки рест не згорів, — пробурмотіла Ніна. — А взагалі, звичайно, мінус-час є мінус-час. Він потребує серйозності. Ти не забувай про це, Юрку.

— Нічого, — сказав Ван. — Усе закінчиться щасливо. Нас врятує кровопивця Мерс.

— У який спосіб?

— Якось він обіцяв вибратися у плюс-час навмисне, щоб станцювати танець люті на моїй могилі. Я тоді вщент дезінтегрував його теорію про заселення пізнього плейстоцена. А ви ж знаєте Мерса. Він завжди пунктуально виконує все, що обіцяв. Це й змушує мене сподіватися: якщо ми дехронізуємось, ніяких могил, звісно, не буде. На чому ж тоді танцюватиме Мерс?

Ван Сайєзі засміявся, інші також — не дуже, втім, весело. Гарантія справді була не з найнадійніших. Хоч, коли нема інших, то й це вже щось…

— Час минає, — сказала Зоя. — Що ж, виходить, нічого?

Тоді Юрко підвів голову. Очі його були червоні. Він шморгав носом.

— Якщо Сизов мав зупинятись у верхніх групах, — сказав він, — то міг залишити рести там. Сизов же братиме для зарядження їхні контейнери і обов'язково загляне до багажника…

— А може, справді?.. Але тоді наша задача набагато полегшає. Треба тільки дістатися до еоцену.

Колін виліз із багажного відділення, неквапливо, мовби нічого й не сталося, підійшов до тих, що сиділи. Так, це все-таки була гарантія набагато відчутніша, ніж Мерсова пунктуальність. Втім, Ван її дещо перебільшив.

— Вирішили?

— Що ж, іншого виходу нема, — проказав Ван.

— Отже, пора.

— Зачекай хвилинку. Треба якось допомогти хлопцеві. Так чекати ці дві доби йому буде несила. Він просто може вмерти раніше через докори совісті.

Усі дружно кивнули. Так, докори совісті — це було серйозно. Мабуть, найстрашніша хвороба сучасності, хоч і не дуже поширена через відсутність причин захворювання.

— Його я беру з собою, — сказав Колін. — Справді, хлопець це ненавмисне…

Юрко звів на нього очі, і Колін аж жахнувся — стільки було в них подяки.

— Мало що там — допоможе мені в дорозі… — Годі було говорити, що він просто знешкоджує хлопчака.

— Ну, от і добре, — сказав Ван. — Він зможе в ці дні жити нормальним життям, якщо тільки активно, відчутно братиме участь у врятуванні товаришів. А тобі друга людина, справді, буде вельми доречна…

— Звичайно, — підтримала Ніна. — Дві доби фізичного часу — не жарт. З усіма твоїми тонізуючими ти можеш і не витримати. А вдвох — набагато легше. Зможеш перепочити, поки він сидітиме за пультом.

— Знаємо, як він сидить за пультом, — не втримавшись, пробубонів Колін. — Надто багато рестів треба мати для такого задоволення…

Колін поглянув на годинника.

— Пора! — сказав він. Кивнув Юркові:— Ходімо.

Хлопець скочив і не втримався — переможно рикнув, як його улюбленець рексик. Колін поморщився.

— Ну, так ви тут… обережніше з енергією, — сказав він на прощання. — Про всяк випадок перевірте маяк. А раптом у шахті виявиться ще чиясь експедиція… Тільки якщо вас заберуть — лишіть тут вимпел діб на три поки вистачить однієї батарейки. На знак того, що з вами все гаразд… — Він замовк і подумав, що сказав, здається, все. Чи ні? — І ще, все зайве перед відходом дехронізуйте. Нічого витрачати енергію, всякий мотлох тягти в сучасність…

Тепер, здається, все. Та одначе лишалося відчуття, що ще не все сказано, розмову не закінчено. Усі мовчали, ніби чогось чекаючи. Тоді Колін тихо сказав:

— Ну, прощавайте, друзі мої. На випадок чого…

Вуста усіх смикнулись одночасно. Ніна несподівано схопила Юрка за плечі, обняла, поцілувала, відвернулась…

Колін хряпнув за собою дверцятами. Вузьким проходом дістався до свого крісла в передній частині машини. Всівся. Юрко сидів позаду; коли Колін проходив мимо, зиркнув скоса на начальника.

— Гаразд, — мовив Колін. — Сідай отут, поруч. Якщо вискочимо, я тоді з тобою по-справжньому побалакаю. А до того часу всі розмови на цю тему припиняються…

Отак і слід було сказати. Значить, можна тримати себе в руках? Можна ще водити експедиції…

— Стеж за барохронами, — наказав Колін, щоб одразу дати юнакові певне діло. — Якщо тиск стрибне за червону — скажи одразу. Субчас не любить жартувати. Не забудь: ми веземо з собою всі найважливіші дані експедиції. Може статися що завгодно — вони загинути не повинні. Так що дехронізуватися нам ще рано…

Крізь прозору баню він усміхнувся до тих, що стояли неподалік машини. Вони дивились на Коліна дивно: якось дуже гарно дивилися. І не тому, що його завдання було важче чи небезпечніше, — навпаки, ймовірність загинути для них була навіть більша. То в чім же секрет? Розчулились? Не схоже…

І раптом він збагнув: річ у тому, що він бере з собою хлопця. Бере, щоб ізолювати, а вони зрозуміли, що він його рятує, сподіваючись зберегти…

«От іще, — подумав Колін. — Чи став би я… Хоча…»

Він увімкнув ретаймер.

3

Він увімкнув ретаймер. Поступового переходу не було. Просто якийсь черговий квант часу, реалізувавшись, продовжив світ уже без них. Для тих, хто лишався, хронокара раптом не стало, для Коліна ж і Юрка перестало існувати все інше.

Час зник. Годинник ішов, але він нічого не відлічував… Колін усміхнувся. Так, часу нема — історичного. Ніхто не може сказати, в якому році ми перебуваємо, які години показують стрілки, день зараз чи ніч, літо чи зима… Але фізичний час іде, нам його не обдурити, і мине ще немало годин, доки ми виринемо в еоцені. Там нас майже напевно чекають рести. Коштовні, залишені Сизовим. Ото він лаявся, коли виявив їх… Він інколи буває нестримний на язик, Сизов. Та то дарма.

А поки що уважно пильнуватимемо за тим єдиним ростом, що працює. Який тільки-но й виніс нас з історичного часу…

Колін поволі, за раз назавжди встановленим порядком, оглядав прилади, читав їхні показники. Часом, коли стрілки стрибали хто куди, він злегка повертав лімби на пульті, і стрілки верталися в нормальне положення, коливаючись в унісон. Цим зовні й обмежувалось мистецтво керування хронокаром, суть же його полягала в тому, щоб відчувати все і вживати необхідних заходів бодай на півсекунди раніше, ніж просигналять прилади.

Сидіти, стежити за приладами і зрідка повертати лімби — а більше, власне, й робити було нічого. Боятися перешкод немовби й не доводилося, бо в просторі машина не переміщалася — тільки в часі, а правильніше — у субчасі, в якому взагалі ніщо не існувало, і наткнутись було абсолютно ні на що. Єдине, що тут було реальне, — це густина часу. Не відчутна жодним органом чуттів величина…

Трясця його візьми, наскільки спокійніше і безпечніше їхати понад краєм урвища. Щоправда, густина часу, на щастя, нині зменшується в міру наближення до сучасності. Але зменшується не рівномірно, а з коливаннями. Оскільки густина, як відомо, стрибкоподібно зростає там, де час багатший на події. З другого ж боку, подіям відбуватися тим легше, що менші тиск часу та його густина, і це, зокрема, одна з причин усе стрімкішого прогресу. Щільність часу з роками зменшується, бо час існує в просторі, як і простір у часі, і час розширюється в просторі, як і сам простір розширюється в часі, неухильно розширюється — простісінько на наших очах. Це ми вже знаємо про час; цього не можна не знати в епоху хроногацій, хоч фізична суть явищ ясна нам ще далеко не завжди…

Колін глянув скоса на барохрон, потім на Юрка, що не відводив очей від приладу. Ні, показник не на червоній рисці. Ще можна жити. І навіть, здається, трохи підсилити темп. Га?

Ну ні, цього робити не слід. Підсилити темп — тиск підвищиться через опір субчасу — цього дивного середовища. Потім несподіваний стрибок густини — і все. О, ні…

Колін сидів так само нерухомо, працювали, здавалось, лише очі. До олігоцену лишилось не так уже й довго. Тепер можна й відпочити, бо що ближче до сучасності, то нижчий темп і більшої уваги вимагатиме машина. А поки що за приладами може постежити Юрко. Тільки стежити, самому ж ні до чого не доторкатись, остерігаючись негайної, безжалісної і страшної розправи.

Колін так і сказав. Юрко зітхнув.

Сон прийшов несподівано швидко. Прокинувся Колін сам і якраз у ту мить, коли треба було: Юрко вже підняв руку, щоб труснути його за плече. Курсовий хронатор щойно одержав сигнал маяка групи еоцену. Цей етап прориву закінчувався. «Мої рести, — весело подумав Колін. — А дайте-но їх сюди…»

Рожевий туман зник так саме миттєво, як і впав, — нікому ще не вдавалося вловити мить, у яку відбувалося те перетворення, і хронокар знову з'являвся в історичному часі. Колін вимкнув ретаймер і солодко потягнувся.

Відтак він уліз у відділення ретаймера і помацав долонею рест. Гарячий, але ще не настільки, щоб треба було побоюватися всерйоз. Все-таки в них величезний запас міцності.

Далі Колін відчинив дверцята і стрибнув на землю третинного періоду.

Розвиднілось. Повновиде сонце, потягаючись, розминало проміння. Петько спав у наметі.

Юрко поквапливо розбудив його.

— Фенакодики-о? — спитав Юрко співчутливо.

— Фенакодики-о? — сказав Петько й позіхнув. — Вони страшенно інтелектуальні. І добряче прогресували за останні двадцять тисяч років. Я стежив, можна сказати, з дня на день. Новини привезли?

— Привезли, — кивнув Юрко. — Де у тебе рести?

— Які?

— Прокинься, — сердито сказав Юрко. — Нам ніколи. Ті самі рести. Мої. Які тобі залишив Сизов.

— А він не залишав, — солодко простогнав Петько і заплющив очі. — Він поспішав. Я повантажив контейнери, і він рушив далі. Буде днів за два з гаком. А навіщо вам рести?

Колін подивився на Юрка поглядом, що обпік, мов нагай. Хлопець стояв із похнюпленою головою. Колін хотів щось сказати, але змовчав і тільки плюнув.

— Гаразд, — мовив він згодом, зібравшись з думками. — Перевірте всі батареї — як тут із запасом енергії.

Він присів коло Петькового намету, поки обидва хлопчаки, крекчучи, лазили біля залишеного контейнера. Добрий настрій зник, мов його ніколи й не було. Взагалі, звичайно, дурниця — так безглуздо повірити наспіх сконструйованій фантазії про те, що Сизов знайде пакет і залишить його Петькові. Наївно, звичайно. З іншого боку, пробиватись до Сизова треба було так чи інакше. Отож сумувати поки що нічого. Ось коли не вдасться пробитись…

— Ну, готові там? — спитав він.

— Готові, — трохи злякано, як здалось Коліну, мовив Петько. Він підійшов і зупинився за кілька кроків. — Слухай, хлопець мені все пояснив. Загалом невесело, га?

— Авжеж, — погодився Колін.

— Але, можливо, ви його ще спіймаєте…

— Вітра в полі.

— Та ні… Сизов братиме два контейнери в міоценовій групі. Отож там він напевне наткнеться на рести.

— Ясно, — сказав Колін. Він пожвавішав: ну, ще один етап вони, можливо, проскочать без пригод. А там, якщо Сизов і справді полізе в багажник… — Ти дійсно так думаєш? — суворо запитав він. — Чи заспокоюєш?

— Слово честі, — відповів Петько.

— Тоді ми поїдемо. Поснідаєм дорогою.

— Гайда. Їдьте швидше. Чекатиму вас.

— А ти не спи, — сказав у відповідь Колін. — Працюй. З глибокого мінуса відомості є, слово за вами. Термін експедиції закінчується. Ну, успіху в роботі!

— Щасти вам! — відгукнувся Петько.

Знову постала рожева пітьма. Тепер Колін більше не думав про сон — за рестом треба було пильнувати, ні на мить не спускаючи очей з барохронів. Показники тиску часу, які раніше здавалися нерухомими, тепер витанцьовували, відмічаючи флуктуації густини. Від цих явищ можна було чекати яких завгодно неприємностей…

Хронометр неквапливо відлічував фізичні секунди, хвилини, години. Колін сидів, і йому здавалося, що з кожним рухом стрілки він усе важчає, кам'яніє, перетворюється на інертне тіло, яке ніяка сила не зможе одразу зрушити з місця, навіть на випадок крайньої необхідності. Давалася взнаки розбіжність між напругою нервів (її можна порівняти із станом середньовічного в'язня, голова якого лежить на пласі, і сокира піднята, але все не падає, хоч може впасти першої-ліпшої хвилини) і вимушеною нерухомістю м'язів усього тіла, для якого зараз нема жодної роботи — ніякого способу знизити нервовий потенціал. Колін подумав, що руки в нього, власне, так само зв'язані, як і в щойно вигаданого ним в'язня. Так, становище невеселе…

Юркові теж не з медом. Мабуть, тут він повною мірою відчує, що таке наслідки його вибриків. Теж ніякої розрядки.

— Піди подивись, як там рест, — не дуже ' нагрівся? — мовив Колін, хоч термометр був у нього перед очима. Нічого, хай хлопець ступне хоч кілька кроків, усе-таки розімнеться. — Подивися, чи рівномірно гріється…

Юрко радісно зіскочив. Вернувся він швидко, губи його були міцно стулені.

— Так я й думав, — сказав Колін. — В нього один бік був зношений більше.

— Треба охолоджувати, — запропонував Юрко.

— Така система не передбачена.

— Вручну. Візьму балончик з'киснем, обдуватиму в разі потреби…

— Взагалі розумно, — промимрив Колін. — Тільки ж там не те, що сісти, — стояти ніде. Зігнешся в три погибелі… Довго там не простоїш.

— Простою, — сказав Юрко.

— Іди.

Гляньте-но — знадобивсь-таки. А думка непогана. Свідчить про те, що початки вміння мислити в нього є.

Знову плине час. «У три погибелі при такій спеці, — подумав Колін. — , Там кожна хвилина здається годиною… Якщо так, то, може, все-таки трохи прискорити темп? Зекономити цю хвилину?»

Він похитав головою: добре б, звісно, але порушувати ритм, у якому зараз працює рест, не можна. Саме це порушення ритму може виявитись катастрофічним. Ні, змінювати темп не можна. До наступної групи доведеться дійти в тому ж ритмі. «Потерпи, хлопче!»—подумки попрохав Колін, наче. саме Юрко вмовляв його збільшити темп.

Вони дійшли в тому ж ритмі. Коли час раптом оточив їх, історичний час, з усім своїм камінням, життям і проблемами, Колін ще' кілька секунд не відводив очей від приладів. Дійшли… Все-таки дійшли… Він покосився на хлопця, який, зігнувшись, пробирався до свого крісла. Авжеж, не з медом довелося, дуже не з медом… Колін слідкував, як повільно повертаються до своїх нульових позначок показники приладів, що стежили за всією роботою щойно вимкненого ретаймера. А якби тоді посилив темп — чи сиділи б вони зараз отут і чи поверталися б стрілки так само поволі на свої місця.

Юрко, посидівши кілька секунд, підвівся і виліз з машини. Підвівся й виліз. А тоді, може, й нікому було б вилазити і ні з чого… Не було б ні хронокара, ні стрілок і ніякої надії для тих, хто ще живе, поглядаючи на індикатори своїх енергетичних екранів.

Колін зітхнув. Юрко не вскочив назад у машину, щоб сказати радісну звістку. Отож рестів не було й тут.

Він незграбно вибрався з хронокара, відчуваючи, як отерпло все тіло. Стільки часу не рухаючись. Юрко і Тер-Акопян підійшли, обличчя в них були серйозні.

— Він не лишив, — сказав Юрко ледве чутно.

— Це дуже погано, розумієш, адже не винайшли ще зв'язку, — мовив Тер. — Вельми незручно, розумієш. Ви б мене повідомили, я забрав би в нього рести, і вам не довелося б хвилюватися.

— Йдеться про життя людей! — сказав

Колін.

Тер кивнув.

— Я знаю. Та що тут подієш? Якби мої зітхання могли допомогти, то і в сучасності було б чути, як я зітхаю. А так, гадаю, не слід. Я от що зроблю: заберу свої батареї, скільки зможу, і відвезу туди, вниз.

— Твій же хроноланг для середніх рівнів.

— Ніби я не розумію, — сказав Тер. — Чи ба, мезозой також середній рівень.

— Тільки в разі, якщо ми ніде не наздоженемо Сизова, — мовив Колін. — Ти сам побачиш, розрахунок часу тобі ясний.

Так, може статися, що ми ніде не наздоженемо. Дуже ймовірно. Хоч це вже роздуми в галузі некрологів. Та коли вже таке передчуття, що по-доброму ця історія не скінчиться… Цього разу гнилий рест не витримає. Прикро — адже понад дві третини шляху пройдено.

Зате остання варта обох перших…

— Гаразд, — сказав Колін і ляснув Юрка по спині. — їдьмо, чи що? Будем сподіватися, що проб'ємось. Усе буде гаразд…

Юрко кивнув, але на губах його вже не було усмішки, яка обов'язково з'явилася б, коли б це був колишній Юрко… Звісно, хлопець і сам розумів серйозність становища, і просто втішати не можна було — непереконливо. Треба щось інше. «А іншого нема, — думав Колін. — Все сказано, все зрозуміло».

— По місцях…

Він увімкнув ретаймер обережно, побоюючись, як би з рестом не сталося щось уже в самий момент старту. Повільно збільшив темп до звичайного, а потім спробував забути, що на світі взагалі є регулятор темпу. Більше ніякої зміни ритмів не буде до самого кінця. Хоч би який це був кінець.

Очі звично нишпорили по шкалах приладів. Годинникова стрілка повзла повільно, повільно… Показники барохронів рвучко погойдувалися з боку на бік. Однак рест тримався. І Юрко тримався там, у ретаймерному відділі. Тільки б витримали обидва…

Рест почав здавати перший. Це сталося приблизно години через три. Почувся легкий тріск і зразу ж повторився. Колін гарячково закрутив лімби. Юрко із ретаймерного прокричав:

— Згоріло дві комірки!..

В його голосі відчувався страх. Колін, як і раніше, ковзав очима по приладах, водночас прислухаючись до як звичайно ледь чутного гудіння ретаймера. Тепер гудіння стало гучніше, хоч тільки натреноване вухо могло вловити різницю. Дві комірки не так уже й багато. Та тішити себе думкою, що все гаразд, було вже важко. Звичайно, лишилося ще сто вісімнадцять. Але недарма кажуть: найтяжче почати. Комірки, що залишились, перевантажуються сильніше, їм доводиться брати на себе функції тих, які вибули з ладу. А це означає…

Почувся ще тріск, стрілки приладів стрибнули врізнобіч. Третя комірка. Задзижчав компенсатор, по-новому розподіляючи навантаження між тими, що лишилися. Колін почув за спиною дихання, потім Юрко опустився в сусіднє крісло. Отже, не витримав на самоті…

— Кисень скінчився, — сказав Юрко. — Охолоджувати більше нічим…

Вони перезирнулися, жоден не вимовив більше й слова. Говорити було ні про що: не каятися ж у гріхах перед смертю…

Ще тріск. Четверта.

Колін глянув на годинника. Ще багато часу… Історичного, в якому треба піднятися, і фізичного, який слід протриматись. Кожен тріск може виявитися гучнішим — і останнім, бо комірки, що лишилися, можуть відмовити всі заразом. Ні, все-таки не можна перевантажувати їх у такій мірі.

Він простяг руку до регулятора темпу, про який недавно забув, здавалось, назавжди. Трохи збавив. Гудіння стало тихішим. Та це, звичайно, не панацея. Збавляти темп до безмежності не можна: тоді якщо вони й дійдуть, то занадто пізно. І взагалі це палиця з двома кінцями: нижчий темп — більше часу в дорозі, довше буде під навантаженням рест. Ні, тепер збавляти він не стане.

Тріск, тріск, тріск. Тріснуло тричі.» Так, і це не допомагає. Очевидно, комірки вже перероджуються. Що ж, ясно принаймні, де межа їхньої витривалості. І то непогано. Однак до сучасності їм не дістатися…

Він покосився на Юрка. Хлопець сидів у кріслі, опустивши руки, закинувши голову, очі були заплющені, він важко дихав. Ну от, цього ще бракувало…

— Що з тобою?

Юрко після паузи відповів:

— Недобре…

Голос був ледь чутний. Ну, ясно — стільки часу простовбичити там, біля ретаймера, та ще в такому нервовому напруженні… Хлопець молодий, недосвідчений… Але тепер що з ним робити?

— Дати що-небудь?

«Що ж йому дати? Я навіть не знаю, що з ним…»

— Ні… Колін, я не витримаю…

— Дурниці.

— Не витримаю… Хоч декілька хвилин полежати на траві…

Трава. Де її взяти?..

— Потерпи… Не потерпиш?

— Ні… Дихати нічим…

І справді. Повітря нікудишнє, та й жарко… Незабаром плейстоцен, остання дозволена станція. Там зараз нікого нема, але все, як завжди, готове до прийому хроногаторів. До речі, охолодити рест, оглянути його та й усю машину. Більше зупинок не буде до самої сучасності: скоро вже почнеться населений людьми час, в якому зупинятись заборонено, тай підготовлених майданчиків там, ясна річ, нема…

Колін мимоволі здригнувся, — хоч і обіцяв собі стримуватися від такого прояву емоцій, — тріснуло ще двічі. Юрко розкрив рота, щоб щось сказати, але Колін випередив його.

— Он він, — сказав Колін — Маяк стоянки…

Сигнальний пристрій люто видзвонював.

— Вмикаю автоматику виходу…

Цифри лічильників історичного часу перестали поспішати. Рожева імла згущувалась. Так бува завжди перед виходом із субчасу. Хронатори розмірено поцокували; голубе світло приладів вигравало на блискучій ручці регулятора темпу. Невелике, а все ж відстрочення. Нехай відлежиться хлопець і прохолоне рест…

Хронокар вистрибнув із субчасу. Вечоріло. Стояв намет, трохи не такий, як у їхній експедиції, але також гарний, сучасний намет. Це й була стоянка хронокарів у плейстоцені, остання перед сучасністю, перед стартовою залою інституту, про який Колін подумав зараз, як про щось далеке і недосяжне.

Він допоміг Юркові вибратися з машини і лягти.

— Полеж, — сказав він, — переведи дух. А я поки що займуся рестом.

— Була б машина легшою… — промурмотів Юрко.

— Ну, мало що… Словом, лежи.

Колін поліз у ретаймерне відділення і, намагаючись уміститися там, знову подумав, що в такій обстановці будь-кому забило б памороки. Хвилин п'ять, а може й усі десять, він просидів, не роблячи нічого, просто дивлячись на рест — точніше, на те, що лишалося ще від нього. Зрештою, все залежало від точки зору. Якщо виходити із загальноприйнятих інструкцій, то з таким рестом хронувати не можна. Але, беручи до уваги конкретну ситуацію… все-таки залишилося ще куди більше комірок, аніж згоріло. Що ж, подивимося.

Він довго прилаштовував дефектоскопічний пристрій, який прихопив у багажнику. Потім, не зводячи очей з екрана, став поволі пересувати прилад від однієї комірки до іншої. В однорідній масі вцілілих комірок виднілися світлі прожилки. Монолітність порушена, але, можливо, це ще не переродження?

Колін застосував мім-тестер. Це була довга історія — підключитися до кожної комірки й дати стандартну напругу для перевірки. Врешті він упорався і з цим. Кожна з комірок витримала. Але ж під час роботи їм доводиться витримувати напругу вищу за стандартну, різниця ж тисків часу тут уже невелика…

А може, напруга буде й не така вже висока? Адже тут могло трапитися просто чергове коливання густини часу. Припустимо, цей період був вельми багатий на події. Детальної хронокарти ще нема, доводиться подорожувати наосліп. А коли так, то на наступній дільниці густина часу може навіть знизитися, і вони всупереч логіці і ймовірності все ж проскочать?.. Так, надія є, і треба рушати.

— Юрку! — покликав, вилазячи, Колін. — Юрку! — гукнув він голосніше. — Де ти? — І відчуваючи знайоме почуття гніву: — Що за дурниці!..

Він обійшов хронокар. Низька жорстка трава оточувала машину. На такій слідів не побачиш. Колін погукав іще кілька разів — відповіді не було, поклик відлунював біля недалекого дубового лісочка і вертайся до нього ослаблий та спотворений.

Колін заглянув до кабіни. Може, заснув у кріслі? Часу лишалося все менше, шукати було ніколи. Але й кабіна була порожня. Аркуш паперу білів на кріслі водія, денне світло, проникаючи крізь сіталову баню кабіни, затьмарювалось хмарками, що пробігали, і в такі хвилини в кабіні наставали сутінки та спалахували плафони. Спалахнули вони й тепер, і Коліну здалося, що папір ворушиться. Він похапцем схопив аркуш.

Розгонисті літери повзли вгору. «Пробач мені, я трохи схитрував. Почуваю себе добре, але машина перевантажена. Допомогти тобі нічим не зможу, тільки стану на заваді. Я чекатиму тут, узяв одну батарею. Поспішай. Хай щастить!»

Підпису не було, та й навіщо він? Одна батарея — це не доба. «А якщо все-таки затримаюсь? Коли раптом що-небудь? Бісів хлопчисько! Я вивіз його звідти, але ж не для того, щоб кинути в дорозі…»

Колін гукав ще хвилин десять, доки захрип. Він наказував і благав. Хлопець не здався — не вийшов, хоч Колін відчував, що він десь тут близько, та він і не міг відійти, далеко. Однак шукати його безглуздо, це ясно. Колін викинув на траву ще одну батарею. Останню, резервну. Звичайно, це не гарантія порятунку. Але кому з нас рятунок гарантований? Нікому. Проте результати експедиції — її звіт, бодай у тому вигляді, в якому він був нині, — мусять бути врятовані за всяку ціну.

4

Реет згорів, коли густина часу була вже дуже близька до сучасної. Колін ледве встиг увімкнути автоматику виходу і виринути із субчасу невідомо де.

Вихід пройшов погано. Щось бряжчало і скреготало. Хронокар сильно труснуло раз і вдруге. Відтак усе затихло. Крізь баню в кабіну хронокара зайшла темрява. Очевидячки, була ніч. Тхнуло горілим пластиком. Отже, рест усе-таки згорів. Далося взнаки переродження комірок. Трохи не дотяг. Шкода. Цікаво, що це за епоха? По лічильниках уже не визначиш — дистанція до сучасності надто мала. Ясно, що тут час населений. Населений людьми.

Чи великі пошкодження? Найнебезпечніша мить у хроногації — вихід. У субчасі ніщо не страшне: у просторі, який ти займаєш, може перебувати що завгодно, та оскільки тебе в цьому часі нема, немає і взаємодії між тілами. Інша річ, коли виходиш із субчасу: машина немовби раптово з'являється в просторі, і, коли в ньому щось є тієї миті часу, яка стане і твоєю миттю, взаємодія може бути досить неприємна.

Ну, вона вже сталася, ця взаємодія. Тепер треба думати в основному про те, що ще має статися.

В якому стані машина? Чи остаточно безнадійний рест? Усе це можна з'ясувати зараз, але треба все добре освітити. За банею ніч. Вмикати прожектор небезпечно. І так порушено основне правило — зроблено зупинку у заселеній епосі. Тієї хвилини, коли рест ударив чергою трісків — комірки полетіли підряд, — Колін навіть не встиг подумати, що порушує правила. Він просто ввімкнув автоматику, тут розум не брав участі. Тим паче треба було обдумати все тепер. Привернути увагу людей? Що тут — ліс чи місто? Однаково люди можуть бути поряд. Вони побачать. Що тоді буде?

Залягла тиша. Це значить, що нині тут нема війни. Чи так? Мабуть, так. Попервах — дивно: в минулому завжди відбувались війни. Ну, та не всі ж вони були світові. Отож були такі місця, де війн у дану мить не було.

Авжеж, чимале багаття буде тут, та хіба не однаково — спалять тебе, як сатану, чи рознесуть, розірвуть на шматочки, як шпигуна. Невеселі часи. І за що тільки люди поважають предків? Мабуть, лишень за те, що предтечі навіть і за таких умов умудрялися йти вперед. І дали початок нам. Однак у ті часи таких було менше.

Звичайно, дуже добре було б, коли б вони нічого не могли заподіяти нам у період таких ось вимушених зупинок хроногації. Але предки можуть: вони ж перебувають у своєму часі, і все, що тут відбувається, доступне їхньому діянню, хоч, напевне, не їхньому розумінню.

Одначе пора скерувати думки по-діловому. Це важко. Думки розігнались, і, щоб змінити напрямок їхнього руху, треба докласти немало зусиль. Докладемо.

Колін доклав. Він повільно, методично прочитав показники всіх приладів за таким порядком, як і належало. Такі дії, нейтральні за своїм характером, відіграють роль гальмівника для думок, що надто розігнались. Коли огляд було завершено, Колін відчув себе готовим до конкретного, ділового мислення, до розв'язання питань.

Отже, питання перше: де ми? В якому часі? За десять, сто чи тисячу років від сучасності? Для початку потрібен хоч би порядок величини.

Як це встановити? Інструкцій, настанов і правил щодо цього нема. Є одне правило: у населеному мінусі не зупинятись. І є ще правило: коли вже така зупинка станеться…

Та про це потім. Отож методики орієнтації в населеному часі не розроблено. Візьмемось за це. Тим паче, що вибирати особливо ні з чого.

Можна зробити ось як: вийти з хронокара. Знайти будівлю. Або інші сліди діяльності людини. Машини, оброблені поля тощо. І по них визначити епоху. Наприклад, саморухливий екіпаж — це вже друге тисячоліття того, що в минулому називалось нашою ерою. І навіть точніше: друга половина цього тисячоліття. Здається, навіть остання чверть. Бетонні споруди — також остання чверть. Але будівлі з бетону споруджували ще й на початку третього тисячоліття. Шкода, що я не історик. Шкода. Та хто ж у нормальній обстановці думає про те, що може настати мить, коли життя людей залежатиме від того, як добре (чи погано) ти знатимеш історію?

Можна зустріти людину й спробувати визначити епоху з її одягу. Проте тут заплутатися ще легше. Межу між короткими й довгими штаньми чи між штаньми й відсутністю їх приблизно (в масштабі століть) провести ще можна. Однак орієнтуватися в десятиліттях на основі широких або вузьких штанів здається вже зовсім неможливо. Тим паче, що вони змінювалися не раз. Але ж зараз важливі саме десятиліття. Надворі ніч. Дожидатися світанку не можна, бо є друге правило, яке каже: коли ж зупинка у населеному мінусі все-таки станеться…

Колін удруге відігнав думку про це правило. Встигне ще про це. Поки що ясно тільки, що спосіб орієнтації по конкретних зразках матеріальної культури в даному випадку непридатний.

Останні століття характеризуються розвинутим зв'язком. Правда, принципи його змінювались. Та це й само по собі може служити для орієнтації. Коли вдасться ввімкнутися в цей зв'язок, то можна буде, якщо поталанить, визначити час із точністю навіть до року. Якщо ж зв'язку не буде, це теж правитиме за ознаку…

Просто, як усе геніальне. Колін простяг руку до вмонтованого в пульт мім-приймача. Зараз він увімкне. І раптом з динаміка долине голос. Нормальний людський голос!

Колін увімкнув приймач обережним рухом. Можна було подумати, що він боїться, різко ввімкнувши, пошкодити контури, хоч, насправді, пошкодити їх можна було б хіба що каменюкою. Та все ж Колін постарався ввімкнути апарат якомога м'якше. Він просто хвилювався.

Шкала засвітилась. Колін увімкнув автоналадку. Бігунець поволі поїхав по шкалі. Він вільно дістався до обмежувача, переввімкнувся і поїхав назад. Знову до самого кінця, і жодного звуку, тільки ледве чутний власний шум, фоновий шурхіт приймача. Кепсько. Колін ждав. Приймач переввімкнувся на сусідній діапазон. Проковзав до краю. Клац — переввімкнення діапазону. Бігунець поплив. Нічого…

І раптом він зупинився. Завмер. Приймач забурчав. Бігунець загойдався туди-сюди, сюди-туди, з кожним разом зменшуючи амплітуду коливання. Нарешті він майже зовсім завмер. Приймач гудів. Передача? Передача у мім-полі?

Колін затулив обличчя долонями. Спробував не думати ні про що, тільки слухати. Високе гудіння. Ніякої модуляції. Рівномірне, безперервне. Це не передача. Запам'ятаємо це місце…

Він знову торкнувся кнопки автоналадки. Приймач у тому ж неспішному ритмі пройшовся по решті діапазонів. Нічого. Тоді Колін вернувся до частоти, що гула. Під гудіння було приємніше думати.

Отже, орієнтири вже є. Людство ще не знає мім-поля. Мім-зв'язок винайдено сімдесят п'ять років тому — рахуючи, ясна річ, від сучасності. Виходить, подолати треба як мінімум ще сімдесят п'ять років.

З другого боку, збудовано вже як мінімум одну установку, дія якої супроводжується генеруванням мім-поля. Хоч люди про це ще не знають. Як колись не знали, що удар блискавки супроводжується виникненням потужного електромагнітного поля. Що ж це може бути за установка? У всякому разі це свідчить про досить високий розвиток техніки. Не нижчий останньої чверті другого тисячоліття.

От якби вдалося встановити, чи існує в даній епосі зв'язок за допомогою електромагнітного поля, можна було б остаточно визначити своє місце не нижче останнього століття другого тисячоліття. Але для цього треба мати радіоприймач? А хто ж возить його з собою? Це величезна цінність, вони є навіть не в усіх музеях. Бо люди згадали про музеї, як це завжди бувало, тоді, коли вже забули про самі радіоприймачі. Довелося податись до всепланетних звалищ… Та й, коли б був радіоприймач, — хто потяг би його у мінус-час? Останній кретин і той не потяг би.

Звичайно, в принципі можна зробити таку приставку до мім-приймача, що дозволила б хоч якось приймати радіохвилі. В принципі можна. Потрібні лише відповідні деталі, інструменти і час. Деталі знайти можна. Без інструментів гірше. А час?

Часу зовсім мало. Бо існує друге правило, яке каже: коли ж зупинка в населеному мінусі все-таки станеться…

Ну, гаразд. Поки що справ досить і крім приставки. Зрештою, деякі орієнтири все ж знайдено: хронокар виринув із субчасу не нижче ніж… ну, скажімо, за триста, і не вище ніж за сімдесят п'ять років до сучасності. Особливої різниці між цими числами нема. У всякому разі, щодо одного — полагодження хронокара і продовження шляху в сучасність. Бо ні триста, ні навіть сімдесять п'ять років тому людство нічого не знало про можливість хроногації. Правда, сімдесят п'ять років тому вже наближались до принципових положень. Та від цього до конкретних деталей, до готового реста ще дуже далеко.

І висновок: розраховувати можна лише на самого себе. Якщо тільки ти не хочеш згадати до кінця друге правило, якщо тільки ти ще думаєш про врятування товаришів — а ти не можеш не думати, — спробуй допомогти самому собі.

Для цього ще раз змінимо напрям думок. Забудемо про орієнтацію. Тепер настав час зважити і обдумати всі шанси. «За» і «проти». У першу чергу — «за».

Отож спочатку — свої можливості. Колін продумав їх старанно: по-перше, тому що думати взагалі слід без поспіху і ретельно; по-друге, тому що їх було мало. Навіть теоретично таких можливостей було аж надто мало.

Полагодити ретаймер? Без нового реста неможливо.

Викинути маяк? Можна, якби був маяк. Та всі вони працюють в експедиції, там вони набагато потрібніші.

Ось і всі власні ресурси. Зв'язку, як відомо, в хроногації нема. Не винайдено способу. Можливо, з часом винайдуть, після нас. Хроноланг — ось він лежить. Але використати його не можна. Це компактний апарат для хронування однієї людини. Та заради цієї самої компактності довелося, на жаль, пожертвувати універсальністю. Хроноланг діє за густини часу не нижче п'ятнадцяти те-аш. Іншими словами, за зоною останньої станції він уже непридатний. Для того ж і влаштовано станцію, щоб на ній хронолангісти могли дочекатися машин.

А які є можливості не власні? Такі, де порятунок залежить не від тебе, а від інших? Просто кажучи, на яку допомогу і на чию ти можеш розраховувати?

Та ні на чию й ні на яку. З твоїх сучасників ніхто не знає, де ти, і не стане шукати тебе тут. А від людей, що живуть у цьому часі, допомоги тобі не дочекатись, як ти сам зрозумів раніше.

Оце й усе. На чудеса розраховувати не доводиться. Тут можна хіба що процитувати одного з найшановніших предків: «Гіпотез не придумую». Принаймні скрізь, де йдеться про чудеса. Отже…

Отже, друге правило каже: якщо зупинка, оця сама, все-таки станеться, то… Як це там було? «Мінус-хроніст зобов'язаний ужити всіх заходів, включаючи найбільш крайні, щоб його поява лишилася не поміченою або не розгаданою жителями того часу».

Ну от. Коротко і ясно.

Колін відкинувся в кріслі й почав тихенько насвистувати. Не реквієм, звичайно; та веселою цю мелодію також ніхто не назвав би.

Крайні заходи — це означає зникнути. Дехронізуватися разом з машиною і з усім, що в ній є. Загинути. Так слід розуміти друге правило. До речі, це дуже легко. Відвести запобіжник, заплющити очі і вимкнути екрани. Все.

Втім, очі можна й не стуляти. Це не обов'язково.

Він усміхнувся, але усмішку цю навіть досить наївна людина не сприйняла б за добру. Ні. Бо в ньому зародився і з кожною секундою усе сильнішав протест проти того, що мало статися.

Дехронізуватися. Загинути. А заради чого?

«Ми не знаємо історії, — сердито подумав він. — Не знаємо деталей. Та головне ж ми пам'ятаємо! Ми пам'ятаємо, як умирали люди. І тоді, коли йшли на смерть самі, і тоді, коли йшли не самі.

Коли люди йшли самі, вони йшли заради чогось. Припустимо, мені зараз сказали б: «Колін, умри, і всі люди в глибокому мінусі будуть врятовані». Я вмер би. Не те що з полегкістю, звичайно, але вмер би.

А що мені говорять насправді? Умри, Колін, щоб не потурбувати спокій людей, які жили біс його зна скільки десятиріч або й століть тому. Щоб не примусити їх трохи більше поворушити мізками. Чи бачите?

Ну, гаразд, не тих, які жили. Які живуть. Що не кажіть, я в їхньому часі, а не вони в моєму. Які живуть, хай. Ну то й що?

Чого ми боїмося? Що, з'явившись у їхній добі, якось порушимо хід історії? Порушимо ланцюг причин — наслідків? Ну й що? Так чи інакше, моя поява тут — не більше ніж випадковість. А випадковостям несила змінити хід історії. Такого маленького поштовху, як моя поява в якомусь передостанньому чи останньому віці другого тисячоліття, історія навіть не відчує. А коли й вийде ледь-ледь з берегів, то дуже швидко увійде в своє русло.

Отаке-то. Ради чого ж мені вмирати так задарма? Від мене залежить порятунок людей, врятування результатів експедиції».

Колін допитливо глянув на шкалу барохрона. На лічильник історичного часу. На мім-приймач. Ану лишень скажіть — задля чого вмирати?

Прилади мовчали. Вони не боялися смерті, їм плювати. А мені — ні. Однак мовчанка була корисна. Спробуй зараз хто-небудь заперечити Коліну, він одразу б пройнявся люттю. Та прилади мовчали, а мовчання — знак згоди.

5

Треба вмирати, Колін. Нічого не вдієш; треба вмирати. Коли?

Зараз, поки темно, поки тебе не помітили. Гаразд.

Ну що ж, хай буде так. Я зроблю це. Але мені потрібно трохи часу, щоб приготуватися. Щоб заспокоїтися. Як-не-як вмирати доводиться не щодня. Це не може стати звичкою.

Начебто все в житті було як слід. Людям ні в чому докоряти тобі. Ти жив, як того вимагало життя. Доба. Епоха. Чесно служив своєму ділу, ставлячи його над усе.

А хлопців і дівчат усе-таки врятують. Ні, просто не може бути, щоб їх не врятували. Загине лише він. Колін, Звичайно, їх урятують.

І все буде добре. Наші врятуються. А ти — ти зробиш усе, що мусиш. Зараз же. Буквально за кілька хвилин. Ти встигнеш. Ще дуже темно. Здається, скоро почне розвиднятись. Але ти все зробиш раніше. Для цього не треба багато часу.

— Прощавайте, друзі, — неголосно сказав Колін. — Прощавайте. Вас обов'язково врятують. А мені пора.

Він простяг руку й відвів запобіжник головного вимикача. Ну, ось і всі приготування. Тепер тільки натиснути від себе. Енергетичні екрани миттю вимкнуться. І так само миттєво чужий час роздушить хронокар і все, що міститься в ньому. Перетворить на ніщо. Сам Колін нічого не побачить і не відчує. А коли б хтось був неподалік, то побачив би спалах. Вибух, навіть не дуже сильний. І потім, підступивши, не знайшов би ані найменшої ознаки того, що тут щось було. Трохи обпалена земля.

Ага, до речі: слід виконати ще один обов'язок. А саме, подивитися, чи нема поблизу людей. Хоч людей нема і побачити взагалі нічого не можна, глянути все ж треба. Якщо раптом людина виявиться поруч, вона постраждає від розряду, що виникне при дехронізації.

Він оглянувся. Але за прозорою банею стояла все та ж пітьма. Нічого не було видно. І нічого не чутно. Суцільний морок.

А тобі не здається, що в одному місці — ось тут — ця темінь ще чорніша? Чорніша за чорне… Наче якийсь згусток виник. Що там таке? Просто ввижається?

Він придивлявся до згустка. І побачив, я із незрозумілої чорноти простяглася рука. Він ясно розрізнив усі п'ять пальців. Вони були дивно зігнуті — ніби рука хотіла зачепити щось. Ось рука кісточками пальців торкнулася бані. Білі пальці на фоні темної ночі. І почувся стукіт.

Серце шалено калатало, наче за небагато хвилин, які йому залишились, хотіло до дна вичерпати всі свої можливості.

Колін сидів, спершись руками на бильця крісла, підібгавши ноги.

Вона все-таки виявилась тут, людина. Набрела. Дехронізації не буде, доки вона не відійде на достатню відстань. Найкраще, якщо людина піде геть.

Та це від Коліна не залежить. Що робити? Сидіти, не подаючи ніяких ознак життя? Ззовні той нічого не розгледить: у машині темно, вимкнено навіть підсвічування приладів. Та коли б у ній було й повно світла — все одно метал кабіни поляризований, вона прозора коли дивитися зсередини.

Отож перечекати, доки невідомому набридне стукати й він піде собі геть. Це найрозсудливіше.

Стукіт почувся знову.

А якщо він піде і приведе інших? Та то дарма — Коліна тут уже не буде. А коли ці інші стоять поруч і їх поки що просто не видно?

Колись така ситуація вже була. Тільки надворі замість людини топтався ящір. Тоді Колін вийшов. Проте з ящером розмова була коротка. Згодом палеозоологи із задоволенням вивчали його анатомію. То був ящір, не людина.

Вийти? Але навіщо поспішати назустріч невідомому?

Так, ускочив ти в халепу; далі в ліс — більше дров. Але ж начебто й отак дожидати — не зовсім у твоїй звичці.

Колін підвівся й рішуче натиснув на ручку дверей.

Він вийшов. Навкруги був ліс. Почувся шурхіт кроків. Той, що стукав, видно, обходив кругом машину. Передсвітанковий морок став прояснюватись. Колін рушив назустріч людині.

Обходячи машину спереду, він обвів поглядом корпус хронокара, що вже проступав із пітьми. Це була професіональна цікавість: як йому вдалося виринути із субчасу в такому густому лісі?

Гай-гай, тут особливо нічим хвалитись. Лівий хронатор — на друзки. Деформувався великий виток темп-антени. Ввігнувся корпус майже поруч з виходом енергетичного екрана. Кляті дерева!..

Роздивлятись пошкодження далі стало вже ніколи. Предок вийшов з-за лівого борту. Він підходив повільно, спинився, вдивляючись, і Колін теж став розглядати його.

Чоловік здавався страшенно незграбним. Він стояв, широко розставивши ноги, і мовчав. Мабуть, йому видалась незвичною тонка постать у захисному блискучому костюмі, з широким, що охоплював голову, обручем індивідуального енергетичного екрана. Втім, якщо чоловік і здивувався, то, в усякому разі, не злякався. Він не відступив, не зробив жодного руху, який можна було б сприйняти як вияв страху чи хоч би як ритуальний жест, що, згадується, у минулому мали б робити, зустрічаючись із чимось незвичним: не підніс руки до неба, не торкнувся чола і плечей, не подув на плечі. Чоловік не став навіть в оборонну позу. Він просто ступив крок уперед, і тепер Колін, у свою чергу, зумів розглянути його як слід.

Важкий одяг, очевидно, без підігрівання. Цікаво все-таки, чи зможу я визначити епоху?..

Ні, безнадійно. Ясно, наприклад, що штани є. Але короткі вони чи довгі — не розібрати, бо на ногах у людини, на жаль, чоботи по стегна. А такі носили з давніх-давен і мало не до вчорашнього дня. Та й у нас, в експедиції, є щось схоже, тільки, звісно, не той матеріал. За спиною висить зброя. Здається, ще газова. Вона стріляла кулями. Так… Зараз він заговорить. Як важливо…

— Пробачте, я розбудив вас, — мовив чоловік і всміхнувся. Зуби його блиснули в напівтемряві.

Колін зморщив чоло. Слова можна було зрозуміти: хоч вони здалися дуже довгими, але корені були ті самі, з однієї мови. Це, чого доброго, пощастило…

І нападати предок немовби не збирається. Тим краще. Тепер треба тільки поводитися так, щоб чоловік, який набрів на хронокар, не запідозрив правди, щоб у нього взагалі не з'являлось жодних підозр. А для цього — не дозволяти йому опам'ятатись. Одразу зацікавити чимось. І самому оглянути ретаймер.

— Отже, спали, — знову озвався чоловік. — Я вас не стану більше турбувати. Розташувався тут, по сусідству, та виявилося, що вогню катма — чи то загубив сірники, чи вдома забув….

— Ні, — промовив Колін, — я не спав. Задрімав трохи. Так і думав, що хтось надійде. Мені потрібна допомога. А вогонь я вам дам.

«Це можна, — подумав він. — Щоб розпалити багаття навколо машини, треба ще попрацювати. Та й самому йому це не під силу…»

Він добув з кишені батарейку, натиснув контакт. Неяскравий язичок плазми піднявсь над електродом.

— Запальничка цікава, — сказав чоловік, припалюючи. І з задоволенням затягнувся. — Іноземець?

— Що?

— Ну, турист. Мандрівник?

— Взагалі, так, — погодився Колін.

— Зрозуміло, — мовив чоловік і чомусь подивився вгору. — Машина цікава, я таких не бачив. Здалеку?

— А, так, досить здалеку (я правильно сказав?). То ви зможете мені допомогти?

— Чому ж ні? Звичайно… А що сталося?

Він зняв з плеча обладунок, приставив до дерева.

— Ось, — промовив Колін. — Бачите цей виток? Випрямити…

— Інструмент у вас є? — спитав предок. Він розіклав свою верхню вдяганку біля хронокара. — Давайте…

«Добре, — подумав Колін. — Поки працює, він ні про що не спитає. Хоча б про те, як я потрапив сюди — у лісові нетрі, без дороги, на такій незграбній машині… Або — звідки потрапив… Отак, можна братися за ретаймер».

Він почав огляд із зовнішніх виходів. Так, тут усе гаразд. Ну, перейдемо до головного….

У ретаймерному відділенні було тепло. Колін простяг руку й одразу намацав рест. Він був ще теплий на дотик… Колін почав злегка торкатися пальцям комірок. Вони обсипались від найлегшого дотику — чути було, як крупинки речовини падали на підлогу. Так, згорів. Відновити не можна, сказав би Сизов.

Кінець. Найбільш прикро, що й результати загинуть теж…

Остання думка була нестерпна; Колін скрипнув зубами. Але схаменувся, почувши покашлювання. Він підвівся і вийшов з машини, намагаючись здаватися якомога спокійнішим.

— Ну, це я зробив, — сказав предок. — Готово… — Мова його дивно сповільнилась, він дивився в одне місце, дивився, не відводячи очей. Колін прослідкував за напрямком його погляду і відчув, як холоне спина: крізь блискучий титановий щиток хронокара проросла билинка. Вона була вже тут, коли хронокар виходив із субчасу, і потрібної миті щось не спрацювало у вирівнювачі простору — часу; щиток не прим'яв билинку, а вмістив її у собі — слабка стеблинка пронизала метал, мов надтверде вістря… Колін відчув, що червоніє, але предок усе дивився на билинку. Зараз спитає. Випередити його…

— До речі, хто ви? — запитав Колін. — Ви працюєте тут?

— Ні. Інколи приїжджаю на відпочинок.

— А що ви робите, коли не відпочиваєте?

Здається, предок глянув на Коліна з деякою підозрою. Відповів не зразу.

— Так, — сказав Колін. — Тут ви відпочиваєте… («Якби він тут не тинявся, хтозна — може й проскочив би я, не було б цього ущільнення часу, на якому згорів рест… І сидів би я зараз у стартовому залі Інституту Хроногації та Фізики Часу…»). Наші, повертаючись із зоряних експедицій, теж люблять пожити в лісі. До речі, що чути про останню зоряну?

Колін вичікувально глянув на чоловіка з минулого. Той не менш уважно дивився на Коліна, в очах його щось було… «Невже, — подумав Колін, — я потрапив у епоху, в якій ще не було зоряних експедицій?..» Чоловік ступив до нього, і Колін напружився, відчуваючи, що зараз станеться щось.

— Знаєте що? — сказав чоловік. — Давайте відверто. Я ж не дитина… І ви мене не переконаєте в тому, що на такій машині змогли заїхати в гущавину лісу, куди я й пішки ось ледве пробираюсь…

— Я повітрям, — байдуже промовив Колін. — Ви, напевно, ще не чули — тепер уже винайдено машини, що пересуваються в повітрі. Мов птахи. Є машини з крилами, ну, а моя ось — безкрила.

— Згоден, — предок ледь усміхнувся. — Ваша машина була б схожа на вертоліт… коли б мала гвинт. Чи у вас реактивний двигун? Відверто кажучи, не дуже схоже: тут усе довкола було б обпалене. Та і як це ви вмудрились опуститися крізь зімкнуті крони, не зачепивши жодної гілочки?

Чоловік знову глянув угору і знову перевів погляд на Коліна. «Ото лихо, — подумав Колін, — оце ще ерудит на мою голову… Він просто притис мене до стінки. А мені й подітись нікуди: весь час ловлю облизня. І ще скільки разів зловлю! Хіба розповісти йому про все?

А правила?

Ну й що ж, що правила; однаково подітись мені нікуди. Та й чоловік цей, здається, не з тих, хто одразу впаде в істерику, варт йому тільки почути, що десь там люди живуть інакше. Ні, він напевне не з тих. Розповісти?»

— Розкажіть-но все, — сказав предок. — Я тут будую всілякі здогади, але вони виходять занадто вже фантастичні. А мені фантастика у висновках протипоказана.

— Ну що ж, — зітхнув Колін, набираючи повні груди повітря.

Він розповідав недовго. Коли скінчив, предок усміхнувся і покрутив головою.

— Так…

Втім, він одразу ж став серйозний.

— Я відчуваю себе винним: виходить, що, коли б я не отаборився тут, ви щасливо проскочили б у вашу епоху?

— Можлива, — погодився Колін. — Але така наша доля: часом спотикатися там, де розташувались предки. Це не ваша вина.

— Дуже хотів би вам допомогти. Ви мене, звичайно, неабияк здивували. Та в принципі історія знає речі, які на перший погляд здавалися ще неймовірнішими. Помізкуймо, як вам виплутатись. Ви не покажете цю вашу деталь?

— Рест ретаймера? Будь ласка…

«Усе це дурниці, — подумав Колін. — Епоху не вияснив, та, в усякому разі, не наше століття. І навіть не минуле. На ресті він розуміється, як… як…» Але порівняння наверталися лише образливі, і Коліну не захотілося вживати їх навіть подумки.

Він обережно вивільнив рест, виніс із машини й поклав на землю, встелену сухими сосновими шпильками.

— Ось, — промовив він. — Це згоріло. Залишились лічені комірки. Бачите — одна, дві, три… сімнадцять. Із ста двадцяти. Решта — попіл. Дати мені нові комірки — якщо не рест цілком — ви, на жаль, не можете. А іншого шляху нема.

Предок мовчав, роздумуючи. Потім повільно проказав:

— А більше у вас таких уламків не збереглося?

Колін здивувався.

— Один лежить у багажнику. Але там уціліло ще менше…

— А якщо ті, вцілілі, перемістити сюди?

— Сюди?

— Природно, відремонтувати. Хіба ви не розумієте?

Ремонтувати; взять два згорілі рести й намагатися зробити з них один придатний. Очевидно, цим предкам доводиться скрутно з технікою. А ідея дотепна, та, на жаль, марна.

А втім, чому б і ні? Адже щось робити треба! Думати про дехронізацію поки що нема рації: чи варт виконувати друге правило, якщо так грунтовно порушено перше? І потім, це не втече. Це встигнеться. А раптом і не буде потреби? Раптом справді щось вийде?..

— Ви молодець, — сказав Колін. — Мені це не спало б і на думку, у нас ремонт — трохи інше. Що ж, попрацюємо.

Так, коли вже маскування не допомогло, якщо вже цей предок знає, хто ти і звідки, треба триматись до кінця. Предки мають бути високої думки про нащадків, про людей майбутнього. Як-не-як, а тут я у винятковому становищі. Своєрідний пророк. Хоч і намагаюсь не ставати в позу. Поки що це, здається, виходило. Принаймні піти звідси треба буде, так би мовити, з біблійною величчю. Щоб предок не подумав, що ти просто знищуєш себе, хай думає, що ти рятуєшся. Навіщо предкам знати, що і в нас бувають катастрофи?

Він виніс другий рест, інструменти. Спокійно глянув на годинник; час плинув, неповторніший, аніж будь-коли. Та якщо в людини спокійна совість відносно минулого, їй нічого боятися майбутнього, хоч би що там чекало на неї… Чоловік з минулого засукував рукава: певно, це за ритуалом належало робити перед тим, як братися до роботи.

Потім Колін непомітно забув про час. Комірка за коміркою покидали раму реста, спаленого Юрком, і займали місце в сусідстві з уцілілими сімнадцятьма. Ну що ж: навіть цікаво. Тихо потріскував вимикач батарейки, у полум'ї, що виникало, миттю зварювались провідники, які ледве можна було розгледіти оком. Попіл від спалених комірок падав на землю і, спалахуючи миттєвими, нечутними іскорками, щезав. «Модель моєї долі, — мигцем подумав Колін. — Модель загибелі. Але я зроблю все, що можна».

За годину пригвинчений рест стояв на місці. Все було б зовсім добре, якби не тридцять комірок замість ста двадцяти. Предок, звівши брови, похитав головою — чи то з сумнівом, чи дивуючись ступеню ризикування, на яке треба було йти, а може, з осудом — бува, не себе самого? Колін неквапливо зібрав інструменти, акуратно поскладав їх у відповідну секцію багажника, старанно, дуже старанно перевірив, чи добре защепнувся замок секції. Потім він вирішив, що треба перевірити й решту секцій. Він перевірив їх повільно, повільно…

Вже зовсім розвиднілось, але сонце ще не піднялось над деревами. Хоч би побачити сонце наостанку… Колін ухопився за цю думку, бо логіка, та й усе останнє, підказували: роботу закінчено, лишилося тільки рушити в дорогу.

Рест згорить на перших же секундах шляху. І він, і ти, і все. Бо тепер у нього навіть не залишиться тієї потужності, що необхідна, аби виринути із субчасу.

Так, але те ж саме станеться і в тому разі, коли ти нікуди не рушиш. А вмирати краще в дорозі, якщо ця дорога — вперед.

Гаразд, усе ясно, все просто. Не вперше людині вмирати на Землі. Та перед цим — ще п'ять хвилин. Ні, десять. Це ж однаково нічого не змінить!

Він випрохував у себе ці п'ять хвилин. І він дозволив собі. Адже й справді ніщо не зміниться…

— Дякую вам, — сказав Колін предкові. — Все-таки ви мені дуже допомогли. А зараз я хочу трохи перепочити. Посидьмо спокійно. Може, зайдемо в машину? Там затишно…

— Я з задоволенням, — сказав предок. — А може, спершу розкласти багаття?

— Багаття? Це буде славно…

Стародавній вогонь — просте відкрите полум'я, — з'явившись над електродом колінської батарейки, охопив сучки, і вони зайнялися, потріскуючи та розкидаючи іскри. Колін задивився на вогонь. Чоловік усівся, став підкладати галуззя.

— Скип'ятити чаю, чи що? — задумливо сказав він. — А може, не відмовитесь — по одній?

Колін не почув його. Багаття розгорялося все яскравіше. Недарма Колін уночі думав про це полум'я. Звісно, це багаття розкладено не для того, щоб спалити мандрівника в часі, запідозреного в багатьох незрозумілих, а отже, страшних діяннях. Та одначе ж цим багаттям, напевно, все й скінчиться. Предок виявився зовсім не таким, як уявляв Колін, а це означало, що наші уявлення про минуле значною мірою не спираються на досвід, а випливають з легенд, нами ж таки створених.

А допомога вже напевне йде до експедиції. Щось повинно було статися, щоб допомога встигла, вона обов'язково встигне. Просто інакше не може бути. Я хочу, щоб устигла. Хай я буду єдиний, кому не можна допомогти.

Мабуть, він сказав це вголос; предок одвів очі вбік і змовчав. Певно, він все-таки теж не до останку вірив у відремонтований рест. Було дуже тихо. Лише полускував вогонь, та ще якийсь тріск додався до нього.

Це несильно хруснула, зламавшись, суха галузка, і обоє, що сиділи біля вогню, озирнулися. Звук долетів із-за густої стіни соснового молодняка, у правильності рядів котрого відчувалося втручання думки і рук. Тріск повторився. Колін запитливо глянув на предка. Та чоловік уже вийшов із хащів. Він ішов до багаття, і хмиз потріскував у нього під ногами.

Чоловік ступав вільно, не поспішаючи. Легка навіть на вигляд тканина довільно облягала його тіло. Він тримав у руці гілку рожевих ягід, але очі його дивились не на ягоди, а на тих, хто сидів біля багаття. В його погляді була увага і не було страху.

Це був якийсь інший предок, зрозумів Колін. Він зовсім не був схожий на того, що сидів коло багаття, і річ була не тільки в одязі. В чомусь іще; точніше Колін визначити не міг. «Очевидно, я ще в класовому суспільстві», — подумав він. І цей, новий, належить до якогось привілейованого прошарку. Аристократ, як казали колись. Справа не тільки в статурі, в упевненій ході, повороті голови. Але ці очі! Цей погляд, мудрий і проникливий…

Як вони називалися в ті часи: жерці? Чи ще якось?.. Оце влип! І головне, я так і не знаю, де я, що це за епоха. Прокляття!.. І навіщо мені потрібні були ці десять хвилин?

Вихід один — стартувати якнайшвидше. Однаково куди: в сучасність чи в небуття. Важливо лише зробити це так, щоб неминучий, на випадок невдачі, вибух не нашкодив предкам.

Для цього треба, щоб вони відійшли від хронокара подалі.

Але як це зробити? Можливо, так: сховатися — ну, хоч би у цих хащах. І покликати їх таким жалісливим голосом, наче скоїлось лихо, ногу зламав абощо.

Предки, ясна річ, кинуться на допомогу. І поки вони шукатимуть тебе в хащах, ти добіжиш до машини.

Вони не встигнуть наблизитись до хронокара настільки, щоб вибух зачепив їх.

Усе логічно.

Скориставшися з того, що предки не дивляться на нього, Колін пірнув у густі зарості сосонок.

Зігнувшись і прикривши очі, щоб захистити їх від шпильок, Колін подався в хащі. Він пробіг усього з десяток кроків, коли зарослі раптом скінчилися: вони йшли, виявилось, неширокою смугою. За ними була простора галява, і Колін подумав мигцем, що саме тут слід було йому виринути із субчасу, тоді не сталося б суміщення з деревами. Він подумав про це лише мимохідь і одразу ж забув, бо за кілька кроків від нього стояла машина, і Колін, не роздумуючи, подався до неї.

Безперечно, це була машина Третього, гіпотетичного жерця. Машина, зрештою, щось, здатне дати майже абсолютно точну довідку про епоху, в якій опинився Колін. Машина жерця; отже, що це за машина?

Колін ступив кілька кроків, наближаючись до цього зразка матеріальної культури невідомого поки що століття. З кожним пройденим метром кроки його дедалі уповільнювались; зненацька Колін зловив себе на думці, що йому хочеться йти навшпиньках — підкрадатися так, наче не неживий механізм був перед ним, а якийсь із печерних хижаків третинного періоду. Хронофізик зупинився, не доходячи до машини метрів зо два; не наближаючись більше, обійшов її навколо, намагаючись зрозуміти, де ж тут вхід чи бодай у який спосіб мусить пересуватися цей дивний апарат.

Входу не було; взагалі не було нічого. Не було коліс, не було повітряного гвинта, ніяких рушіїв. Не було ні вікон, ані дверей. Нічогісінько. Та годі, чи машина це? Можливо, ця матово-сіра баня — просто житло або навіть якесь сховисько, а за машину, засіб пересування, Колін сприйняв її тому, що хотів побачити саме машину? Можливо, дуже можливо. Було б навіть цілком ясно, коли б… коли б споруда ця стояла па землі.

А вона не стояла. В усякому разі, так здавалося. Щоб переконатись у цьому, Колін став навколішки, потім зовсім припав до землі. Так, баня не стояла, а висіла, висіла нерухомо сантиметрів за тридцять від грунту; густа трава росла собі під нею; невеликий чорний жук зосереджено повз по зеленому стебельці, ось він досяг верхівки, повільно розгорнув крила й вирулив з-під бані, летячи кудись у своїх справах. Колін зітхнув і звівся на ноги.

Авжеж, баня, що висить в абсолютній тиші і спокої. Що ж це таке? Поки що споглядання апарата нітрохи не допомогло Коліну дійти висновку, швидше навпаки. Отже, треба проникнути всередину. Має ж десь бути вхід. І треба зробити це якнайшвидше, поки господар машини ще гріє долоні біля багаття…

Колін рішуче подолав ті два метри, які відділяли його від машини. Поклав долоню на матову поверхню. І одразу ж відсмикнув її. Йому здалося, що баня жива. Її поверхня — Колін міг би поклястися в цьому — ледь ворухнулася під долонею. Крім того, вона була тепла; не холод металу, не байдужа прохолода пластику — живе тепло! Так що ж це?..

Він не встиг сформулювати питання остаточно, бо баня зненацька розкрилася перед ним, відкриваючи вхід. Колін ступив уперед не вагаючись. Баня ледь помітно гойднулась, мовби відновлюючи рівновагу; отвір, через який Колін проник, затягся, і за секунду він уже не зміг би сказати, в якому місці щойно був. Враховуючи можливу підступність цієї епохи (що ж це все-таки за епоха? Ну, зараз ми дізнаємось!), можна було припустити, що це западня. Капкан. Та тепер однаково…

Кілька секунд Колін стояв на місці, озираючись. Всередині баня виявилася просторішою, ніж здавалося зовні. Щось кругле й велике було посеред приміщення, а навколо круглого розміщувались сидіння. Це нагадувало стіл; було б зовсім схоже, якби не мерехтливі кола, що займали майже всю поверхню, еліпси й прямокутники, в яких Колін швидше вгадав, аніж упізнав шкали приладів.

Отже, все-таки машина. В цьому круглому постаменті скоріше за все було сховано двигун. Але як можна їздити, коли всі крісла повернені спинками до оболонки бані? В такій позі Колін не став би їздити не тільки лісом, а й по найширшому і найбезпечнішому шляху. Предки все-таки дивні люди.

А втім, хіба не однаково як сидіти, коли кріз баню все одно нічого не видно?

Щоб дістати необхідне підтвердження останній думці, Колін подивився на баню. Відчувши тремтіння в ногах, він мимохіть сів у найближче крісло.

Баня танула. Галявина проступила за нею і навколишня стіна лісу. Галява була безлюдна й сонячна. Відтак вона гойднулася і розчинилась, стіна лісу наблизилась впритул до бані, наче хтось дав збільшення. Ось затремтів і ліс, дерева зігнулися й зникли. Колін побачив багаття і поряд свій хронокар, і двоє людей, як і раніше, сиділо біля вогню. Звісно, навряд чи минуло бодай дві хвилини відтоді, як він їх залишив.

А що, коли…

Ні, надто ризиковано. Не кажучи про наслідки, що можуть бути вельми неприємні.

Та все-таки слід щось робити!

Ну, не обов'язково чіпати кнопки й клавіші.

А чом би й ні? Хоч яка незрозуміла здавалася машина, не слід забувати, що це техніка минулого. Якого б коника вона не викинула, Колін зуміє її приборкати. Машини не люди, вони завжди все роблять строго логічно.

Колін натиснув на педаль. Нічого не сталося, якщо не зважати на те, що шкала одного з приладів засвітилася голубим сяйвом. І все. Баня не зрушила з місця, не став інший і вид крізь прозору стінку. Було так само тихо. А втім…

Ні, не зовсім так. Якийсь шурхіт почувся ззаду. Колін повернувся разом з кріслом. За спиною не було нічого, та ось скло в рамці перестало бути прозоре. На ньому з'явились якісь зображення; нечіткі, вони дедалі прояснялися. Все-таки це екран. Зараз ми побачимо картини сучасного для цих предків життя, і тоді стане зовсім ясно…

Колін протяжно свиснув. Що стане ясно? Адже це… Адже це…

Це був він сам. Хоч і не зовсім такий, яким звик себе бачити в дзеркалі. Але ж відомо, що дзеркало не дає нам точного відображення. Так, це був він сам, і він стояв, дивлячись прямо перед собою, віддалік височів ліс, але не цей ліс, в якому він був тепер, а якийсь інший, а між лісом і Коліним стояли хронокари. Їх було три, і коло них порались люди. — Біс його зна що! — сказав Колін. Це був мезозойський ліс, той самий, де експедиція затрималась перед тим, як розділитись на групи. Всі три хронокари експедиції. І всі люди перед ним. Їх усе-таки врятували?

Дурниці, хронокар, що вибухнув, врятувати ніхто не може. Та й Коліна зараз там нема: я ось тут і більше ніде.

Колін мимохіть смикнув себе за вухо, помацав голову, груди — так, він тут. І він — там. Ні, це всього тільки трансляція з минулого. Оце так предки!.. А цей, перший, який артист: дивувався дуже природно, коли я йому розповідав! Ну, стривай, зараз я… — Чекай, чекай… — повільно промовив він. Треба було додивитися це до кінця. Ось зараз він, Колін, розмовляв з Арве. Авжеж: це остання розмова перед тим, як група Арве на одній з машин піде глибше в мінус. Але… ні, він же розмовляв не так!

Він пам'ятає зовсім ясно: Арве тоді говорив про можливий процент ризикування, і Колін сказав, що дуже ризикувати не слід. Потім, як відомо, Арве все-таки ризикнув, і, як наслідок, сталася катастрофа. А цей пристрій у бані все перекручує.

Ну ні, тут справді перекручення. Не міг він гак розмовляти.

Що там зараз? Знову він сам; цього разу до нього підійшов хлопчина. Юрко. Про що це? Шкода, нема звуку — мабуть, він вмикається окремо. Ага, згадав: Юрко просить дозволу взяти хронокар. Пригадується, Колін тоді делікатно відповів йому, що, маючи Юрків досвід, не слід і підходити близько до машини, коли в ній нема когось із старших. Еге ж, так було. Відповідь була правильна. Пам'ятає, тоді він ще додав щось… Ага, це можна прочитати по губах, зараз, на екрані. Але знову ж таки вираз обличчя… І поза! Колін, як це тобі раніше не спадало на думку? Ось який, виявляється, в тебе вигляд збоку! Не дивно, що після цього хлопець просто-таки не міг зробити інакше. Він простісінько мусив довести, що впорається з хронокаром, що тут, у глибокому мінусі, він опинився не через непорозуміння…

Він не впорався. Та хіба не я спровокував його на це? Адже коли б те саме я сказав по-іншому… якби я не тримався з таким презирством, усім виглядом не дав би йому зрозуміти, що вважаю його абсолютно зайвим тут… хтозна, може, нічого й не сталося б?

Юрко не вивів би з ладу хронокар. Арве з машиною не кидався б у саме пекло. Все було б гаразд, і ти сам зараз не сидів би в забороненому часі, готуючись до смерті. Ось як було б, коли б ти…

Та ні, все це маячня. Недосконала техніка минулого перекручує. Вона приписує мені те, чого насправді не було. Тут усе показано не так.

Облиш, мовив собі Колін. Усе так. І винен саме ти, а не хтось інший. З початку й до кінця. Ти винен. Через тебе люди опинились у такому становищі. Під загрозою загибелі. І ти не маєш ніякісінького права сподіватися на те, що їх врятує хтось інший.

Ти не маєш права вмерти — це було б підло.

Колін в'яло всміхнувся. Новий філософський аспект: смерть як підлота. Такого, здається, ще не було.

Оце так наші предки! Тицьнули носом. На цьому дивному екранчику показали, чого ти вартий….

І тут же він відчув, як починають тремтіти руки. Цей Третій не предок. Він із плюс-часу. З майбутнього. І здається, з досить далекого майбутнього. Отже…

Отже, в ньому й порятунок. Він врятує і тебе, і всіх інших. Чи не для цього він і з'явився сюди?

Колін різко підвівся з крісла. Близьке багаття за прозорою банею миттю шугнуло в далечінь, стіна сосон виросла перед ним, і людей не стало видно. В останню мить Коліну здалося, що Третій підвів очі й глянув у той бік, де була ця його машина (але ж він не міг бачити її крізь хащі? Чи міг? Мало що можуть нащадки…), і в очах цих блиснуло полум'я багаття. Проте стінки бані вже втратили прозорість і в одному місці слухняно розчинились.

Він стрибнув на землю. Машина ледь гойднулася.

Він подивився на годинника. Потім рвучко підніс його ближче до очей. Стрілка секундоміра бадьоро кружляла по циферблату. Іде. Але як же могло статися, що за своїм годинником він пробув у машині всього хвилину? Вони розтягують час, наче гуму, оці нащадки!

Колін спинився коло багаття і глянув прямо в вічі Третьому. В очах цих дійсно було полум'я. Люди дивились одне на одного, і Колін відчував, як вітри в його душі стихають і слова, що було зринули, осідають на дно.

— Я зрозумів, хто ви, — повільно промовив він.

— Добре, — м'яко відповів Третій. — Але ж головне було не в цьому. Головне було, щоб ви зрозуміли, хто ви.

— Я був у вашій машині.

— Я знаю. — Третій усміхнувся, але усмішка була не образлива. — Так і мало статися. Отже, тепер ви знаєте про себе набагато більше, і зараз можна сказати, що ми зустрілись по-справжньому. Сідайте до вогню. Що може бути краще за таку зустріч?

— Я багато чого не зрозумів у вас…

— Це природно, — сказав Третій. — Між вами й нашим співбесідником — Господарем цього часу — ціла епоха; але нас із вами розділяє час набагато більший. Та це не страшно, адже важливо не те, що ви зрозумієте в нас, важливо, щоб усі ми розуміли ті речі, які людина мусить розуміти в усі епохи.

«В нього дивна вимова, — подумав Колін. — Не така, як у мене, але й предок говорить інакше. Он як зараз слухає цей предок: боїться кліпнути, щоб не проґавити чогось. І все ж нині не час для повчань. Треба рятувати людей. Чи здатний цей прибулець з майбутнього на такий крок? Чи, може, вони там тільки спостерігають?»

— Ви прийшли допомогти нам?

— Взагалі-то нащадки не повинні рятувати предків, — задумливо промовив Третій. — Швидше навпаки; в усякому разі так завжди було. Ні, я просто присів до вашого вогнища. Невже нам ні про що поговорити?

— Так, — сказав Колін, — можливо, поговорити і є про що. Та я, на жаль, не можу взяти участі. Мені пора.

— Ми тут полагодили машину, — встряв у розмову предок. — Я думаю, що вона дійде.

— Але ж ви, — сказав Третій, звертаючись до Коліна, — ви-то знаєте, що машина не витримає.

— Іншого виходу в мене нема, — сухо відповів Колін. — Я мушу скористатися з усіх можливостей. Що мені ще лишається?

— Що лишається? Оце вогнище. Лишається посидіти й поговорити.

— І це єдине, чим ви можете мені зарадити? Мені й решті? Небагато…

— Ми ще й не починали розмови, — сказав Третій, — а вже деяку допомогу ви маєте.

«Он на що він натякає, — подумав Колін. — Так, побувавши в його машині, я зрозумів, що вмирати не маю права».

Він глянув на власну машину. Допомогти мені — значить допомогти хронокару. Але ніякі глнбокодумства неспроможні з нічого зробити новий рест. Втім, можливо…

— Слухайте! — вигукнув Колін. — Але ж ми можемо побалакати і в вашій машині!

— Йдучи виручати ваших друзів? — спитав Третій. — Та це означатиме тільки, що врятуєте їх не ви… Крім того, як і ви, я не маю на це права.

— Гаразд, — з погордою мовив Колін. — Ви не маєте. Але я маю. І я візьму вашу машину…

— Ні, вам навіть не зрушити її бодай на секунду. Адже ми користуємось зовсім іншими принципами: ви проламуєте час, а ми його розщеплюємо… Ні, порятунок не в цьому.

— Звідки вам знати? У вас навряд чи трапляється таке…

— Таке трапляється скрізь, де є пошук. У вас і в нас, а в предків наших набагато частіше.

Пращур мовчки нагнув голову.

— Тим більш прикро для нас. Але й ми нерідко ставимо наслідки нашої роботи вище за самих себе. Хоч, можливо, це й неправильно…

— Ви маєте сумнів?

— Люди завжди в чомусь матимуть сумнів. А робота… Кому з нас відомо, в що може перетворитись відкриття, хай навіть випадкове? Наприклад, одного разу — це було вже досить давно, щоб про це можна було говорити з певною точністю, — одного разу стародавня експедиція в мінус-час, експедиція дуже слабка, нечисленна, оснащена досить жалюгідною, як на наш погляд, апаратурою…

— Такі бували, — сказав Колін.

— Ага. Так ось одна з таких експедицій, займаючись питаннями вивчення рівня радіації на планеті, довела, що підвищується цей рівень стрибками.

— Так.

— І при цьому стрибки відбуваються внаслідок випромінювання наднових.

— Але ж це…

— Ні, я не знаю, чи була то ваша експедиція. Це могло бути на сотню років раніше або пізніше — для історії зрештою це не так вже важливо, адже про те, що зробили ви, ще поки що ніхто не знає… Питання радіації на планеті мало інтерес переважно історичний. Та мені хотілося б сказати про інше. Сьогодні, перед тим як сісти в машину, що вирушала в мінус-час, я спинився на порозі нашого інституту. Це інститут енергетики.

— Інститут енергетики планети, — мрійно промовив предок.

— Планети? Ні… Енергетика планети — занадто дрібна тема, щоб нею займався цілий інститут. Йдеться про енергетику взагалі, енергетику людини і її цивілізації. Чи буде питання розв'язане на Землі, чи на якійсь іншій з сімдесяти базових планет сімдесяти цивілізацій, що складають нині Об'єднання людства, байдуже. Я кажу про базові планети, бо на решті чотирьохсот з гаком, які населяємо ми, хроногацію здійснюють лише з суто підготовчою метою, справжні дослідження там ще не розгорнуто…

Колін заплющив очі. Сімдесят планет — і ще чотириста. Об'єднане людство. Єдиний світ, єдиний розум…

Він підняв повіки. Дерева тихо шуміли над головою. Ранкове сонце пробивалося крізь крони, прозорий дим багаття здіймався вгору. Звучали чисті голоси птахів. Білка промчала по стовбуру стрімголов. Все це було просто і прекрасно. Об'єднане людство…

— Отож я стояв біля інституту, і один товариш попередив мене, щоб я не затримувався в мінусі: сьогодні ми маємо скінчити всю роботу по підготовці експерименту, який може вирішити проблему забезпечення енергією на довгі століття наперед.

— Щось пов'язане з термоядерними реакціями?

Це спитав предок, йому відповів Колін:

— Це розв'язано вже в наш час. Очевидно, ви займаєтесь гамма-енергетикою, одержуєте енергію в результаті реакції речовини з антиречовиною?

— І цю проблему розв'язано вже давно, — відповів Третій. — Але в нас занадто мало антиречовини. Нам так і не вдалося виявити її в тих районах Галактики, звідки було б вигідно її транспортувати. І ми вирішили просто створити ці запаси поблизу. Ви знаєте, що навіть просте зіткнення двох частинок досить високої енергії може породити цілі світи. Ну, а якщо ці частинки мають протилежний знак… Якщо це античастинки…

— Ясно. Але ж, щоб їх розігнати…

— Звісно, потрібна величезна енергія. І ми тривалий час не могли знайти позитивного вирішення питання.

Одного разу я отак блукав лісами і весь час думав саме про це. На Землі дуже багато лісів, вона зелена планета. Ми тепер вважаємо, що треба використовувати планети за призначенням, тобто розвивати на них те, що найвигідніше. Скажімо, на Марсі набагато вигідніше будувати енергетичні централі, аніж садити ліси — ті ліси, що на Землі ростуть самі, якщо тільки їм не заважати. Я жив на Землі в одному лісі вже другий тиждень і так само якось сидів біля вогнища, коли згадав, що читав про таку от стародавню експедицію, учасникам якої вдалося спостерігати вибух наднової не дуже далеко від Землі. І — що головне — в тій точці неба, в якій до того не було помічено ніякої зірки.

— Помилка спостереження, — промовив Колін.

— А якщо ні? Якщо її справді не було, подумав я? Якщо цей вибух — наслідок зіткнення всього тільки двох частинок, але таких, що мають величезну енергію? Зовні вибух навряд чи можна було відрізнити від вибуху наднової, особливо за того рівня знань… Хто ж розігнав ці частинки? Звичайно, ті поля, які є у Всесвіті, точніше, в нашій Галактиці. Отак з'явилася схема експерименту. Слід було розібратися в конфігурації цих полів, та це вже була справа техніки…

— Виходить, ви…

— Не тільки я. Коли я вийшов з лісу, виявилося, що таких самих висновків — хоч і іншими шляхами — дійшло ще четверо. Та не це головне. Як бачите, ота експедиція, з якої я почав свою розповідь, взагалі навіть гадки не мала, в чім полягає її справжнє відкриття. Та якби відомості про цю експедицію не дійшли до нас…

— Решта четверо так чи інакше дійшли б тих самих висновків, — сказав предок.

— Однак і вони робили висновки не на порожнім місці. І вони базувалися на тому, що було зроблено раніше… І от сьогодні мій товариш нагадав мені. Але хіба я міг про це забути?

— Я розумію, — зітхнув Колін. — Авжеж, ви хочете допомогти мені… Але хіба слід мене ще переконувати в тому, що треба донести результати до нашої сучасності? Я нічого іншого не хочу… Проте чому ви затримали мене, коли я хотів рушити в путь?

— Гадаю, що це була б не найкраща путь… Хоч я й сказав вам: я не певен, що це саме ваша експедиція.

— Нечисленна і слабка… — усміхнувся Колін. — Але що мені лишається робити?

— Можливо, поміркувати як слід?

— Ви хочете, щоб я думав тут, коли зостається все менше часу? Хай я навіть придумаю щось — за годину, скажімо. Та коли я рушу в дорогу через годину, то вже ніщо не встигне, ніщо більше не допоможе людям там, у глибокому мінусі. А вибух же спостерігав не я, а саме вони…

— І тому ви вважаєте за ліпше кинутися в невідомість цієї ж хвилини?

— Моя честь вимагає цього.

— Застаріле твердження. Ваша честь вимагає не того, щоб ви загинули з ними, а щоб ви їх врятували.

Колін підвівся.

— Мені здається, це даремна розмова. Кожен з нас керується поняттям своєї епохи. І якщо вони загинуть, то навіть результати, які я привезу…

Він ступив до хронокара, але Третій поклав йому руку на плече, відійшовши від багаття і ставши поруч. Тільки тепер Колін зрозумів, наскільки вищий той і ширший у плечах.

— Колін, друже мій, — докірливо сказав Третій. — Невже ви гадаєте, що я так спокійно розмовляв би з вами, коли б усе було віддано напризволяще? Ні, ми не зводимо з вас очей. Всі ми ланки одного ланцюга.

— Це я знаю.

— Але ж це значить, що й вихід слід шукати не на шляхах минулого, а в напрямках майбутнього!

— Не на шляхах минулого… А як? От коли б міг я повідомити Сизова, що необхідно терміново вилітати… Якби зв'язок у субчасі був можливий…

— Бачите, ви вже починаєте міркувати категоріями майбутнього! Якби зв'язок був… Так винайдіть його!

— Ви жартуєте!

— Ні. Спробуйте по-іншому глянути на те, що з вами сталося вчора, сьогодні… Навіть на найтрагічніші події.

— Найтрагічніше було те, що хронокар вибув з ладу. Хлопчисько спалив його…

— Так. А як саме?

— Він посилював ритм і водночас помилково дуже загальмував. Я це пам'ятаю зовсім ясно, я був при цьому. Правда, зовні. Зі слів хлопчиська, мовлячи фігурально, від замикання аж маяки завили.

— Саме так!

— Але ж вони перебували у субчасі… Стривайте! Невже ви хочете сказати…

— Що у вашому інституті також стоїть маяк. І відстань у часі тут уже дуже мала.

— Це вихід! — закричав Колін. — Це ідея…

Він кинувся до хронокара. Потім різко зупинився.

— Але навіть у такий спосіб я не зможу їм нічого повідомити! У нас нема приладів.

На секунду запанувало мовчання. Потім предок, що досі нерухомо сидів біля багаття, повернув голову і всміхнувся.

— Виявляється, і нас ще рано списувати з рахунку, — сказав він. — І ми ще можемо знадобитись…

— Я згадав… — прошепотів Колін. Третій кивнув.

— Так. Тепер ваша черга допомогти, пращуре.

— Диктуйте текст, — сказав предок.

— Вам тільки доведеться, — сказав Третій, — гальмувати не раз, а кілька. І обережно, щоб не спалити комірки зразу, але й з достатньою силою. Зможете?

— Колись, — мовив Колін, — мене вважали за найкращого мінус-хроніста. Давайте мерщій. Часу справді небагато.

6

Пославши повідомлення, він вернувся до багаття. Тепер рест згорів остаточно. Слабка блакитна хмаринка вилетіла з дверей ретаймерного відділення і розтанула в повітрі.

— Ну от, — сказав Третій. — Як бачите, ви самі себе врятували. Головне було — знайти потрібний напрямок думці. Про це можна говорити багато, але мені пора. Я чую, як мої друзі поспішають з мінус-часу. Всім хочеться взяти участь в енергетичному експерименті. І для всіх там знайдеться діло, якщо тільки ми не запізнимось на свої кораблі.

— Вони поспішають зараз? — спитав предок. — От би побачити їх… бодай на мить?

— Взагалі це не заведено, — задумливо промовив Третій. — Але заради нашої незвичайної зустрічі…

Він звів голову, обличчя його набуло вигляду глибоко зосередженого. Колін і предок дивились на нього. Він похитав головою і простяг руку в напрямку галявини. Тоді вони почали дивитись туди,

Здавалося, шквал крутнув повітря над галявиною і примусив його дрижати і клубочитись. Ще секунду нічого не було видно. А потім з'явилась експедиція.

… Вони виникали не більш ніж на секунду кожен. Матові напівсфери, еліпсоїди, машини інших, складніших форм, які одразу навіть важко було визначити, вони з'являлись по кілька зразу і майже миттєво зникали. Та замість них ішли все нові й нові… Минуло півхвилини, і хвилина, і п'ять хвилин, а потік їх усе не вичерпувався, різноманітність форм усе збільшувалась, вони мигтіли перед очима людей усе швидше, швидше… Колін стояв, спираючись на плече предка, у них перехоплювало дух, і Колін, незважаючи на всю свою витримку, відчув, як у нього страшенно калатає серце.

І зненацька потік машин зник.

— Мені пора, — сказав Третій. — От ми й розлучаємось. Нічого не вдієш: ми різні покоління, з різних епох. І перед лицем часу виступаємо кожен окремо. Але не відрубно.

— Це чудово, — мовив предок. — Але ж ми завжди відчували, що так воно і є. Мусить бути!

— Звичайно, — сказав Третій, усміхаючись. Він кивнув на прощання і ступив кілька кроків до машини. Потім обернувся. — Не забувайте, кожного з нас завжди супроводжують предки і нащадки. Предки, які живуть у пам'яті, і нащадки, що живуть у мріях. І ми не можемо уявити себе без них, бо не може бути людини без пам'яті і мрії.

ЛЮДИ І КОРАБЛІ

Вдалині горіли багаття.

Якщо людина давно не зустрічається з людьми, в її очах поселяється темний смуток. Але вона розкладає багаття, і самотність відступає. І людина простягає руки до вогню, як простягає їх другові.

Вогонь — родич людини. Він тече по жилах, горить у мозку і виблискує в очах. Люди люблять дивитися на полум'я, вони бачать там минуле і відгадують майбутнє. — Якщо ж людина бурлакує, вона полюбляє вогонь ще й за вічну мінливість гарячої долі.

А тут ні з чого навіть розкласти багаття.

Колись це було просто. Хмиз хрустів під ногами, сухе паліччя падало впоперек стежки, нетерпляче очікуючи тієї миті, коли йому дозволять полинути до неба язиком яскравої плазми. Так було в лісах Землі і в інших лісах.

Що ж, бродяго, йди своєю дорогою. Нудьгуй за вогнем багать і ночівлею в траві, згадуй, як гарно це було, думай — як добре ще буде. Йди і грійся біля вогню далеких зірок, доки нема земного полум'я, доки ти самотній…

«От дідько, — подумав Валгус. — До якої лірики вдався, га? Здаєш, бродяго. Ну й нехай: характер твій не для колективу. Та ти навіть і не самотній. Є ще той… до речі, як він там».

— Одіссею! — неголосно промовив Валгус. — Давайте текст.

Секунду панувала пауза. Потім почувся холодний байдужий голос:

— Окислювання відбувалось повільно. Реакція не стабілізувалась. Енергії, що виділялась, було замало, аби забезпечити нормальний перебіг процесу. Можна висловити припущення, що органіка, яка окислювалась, містила надто багато води, котра поглинала тепло і тим самим перешкоджала розвиткові реакції.

— Стривай! — сказав Валгус. — Цього досить. Безсмертні боги, яка страхітлива, непрохідна, дрімуча дурниця! Від неї вуха починають рости всередину. Розумієш, Одіссею?

— Не зрозумів.

— В тім-то й біда. Я прохав тебе перекласти маленький уривок художнього тексту. А ти що накрутив? Зрозумів?

— Я зрозумів. Описаний спосіб підвищення температури повітря існував за давніх часів. Були спеціальні споруди — обладнання, апарати, пристрої — в житлах. У них відбувалась екзотермічна реакція окислювання паливних елементів, що були виготовлені з великих рослин шляхом подрібнення. В наведеному тексті йдеться про підвищення температури повітря. Подається початкова стадія процесу. Повітря нагрівається поза приміщенням. Щоб у такий спосіб підвищити температуру повітря на планеті, треба затратити одну кома вісім на десять у…

— Так, — сумно промовив Валгус. — Але в тексті просто сказано, що багаття не розпалювалось — дрова були вогкі. І все. Скористатися з архаїзмів «дрова» і «багаття» і кінці в воду. Га?

— Я не знаю архаїзмів, — скрипуче пробурчав Одіссей.

— Він не знає архаїзмів, бідолашний. Ви тільки подумайте… А фундаментальна пам'ять?

— Її треба підключити. Я не можу цього зробити сам.

— Ага, — сказав задумливо Валгус. — Отже, підключити фундаментальну пам'ять? Ну, що ж, це, мабуть, справедливо. Можливо, я так і зроблю. Я так зробив би навіть цієї хвилини, коли б ти після цього зміг мені сказати, чому не повертаються кораблі… — Валгус помовчав. — Чому вони вибухають, — якщо вони вибухають. А якщо залишаються цілі, то що ж, врешті, з ними відбувається? Хто тут втручається зі своїми чудесами? Я тобі заздрю, Одіссею: ти от розберешся в цьому дуже скоро. А втім — куди тобі із твоїм холодним мозком…

«Ось почне випромінювати Туманність Дор, коли йому доведеться прослуховувати ці записи, — подумав Валгус. — Ну й нехай випромінює. Можу ж я дозволити собі…»

— А втім, — сказав він уголос, — заздрити тобі, Одіссею, не варт. Можливо, ти справді просто вибухнеш. Цього не побажаєш собі, га?

Одіссей презирливо мовчав. Валгус знизав плечима.

— Ну от… Досі в природі вибухи завжди супроводжувались виділенням енергії. А наші експерименти, навпаки, дають її знищення. Всупереч усім законам. Зникає корабель і майже вся енергія з ним. Мізерний спалах — і більше нічого. Ти зрозумів?

— Ні, не зрозумів, — невиразно промовив Одіссей.

— Не тільки ти. А ось я мав зрозуміти, в чому річ. І перевірити. Власне, перевіряти доведеться тобі. Моя справа — просто офірувати тобою. У твої часи, Одіссею, закололи б биків. Часи змінились… — Валгус помовчав. — Так увімкнути твою пам'ять? Ні, спершу скажи, як справи.

— В мене все гаразд, — відрубав Одіссей. — Всі механізми і пристрої працюють нормально.

— Програма зрозуміла?

— За командою шукати найвільніший від речовини напрямок. Лягти на курс. Надати швидкості. В момент «Т» увімкнути генератори. Вивільнити енергію у вигляді скерованого випромінювання. За півгодини зняти прискорення і чекати команди.

Одіссей замовк. Запала тиша. Тільки неквапливо клацав індикатор нагромаджувача: цок… цок… цок… Валгус пройшовся по рубці, пружно відштовхуючись від підлоги. Пілот замислено дивився поперед себе, обхопивши пальцями підборіддя.

— Що може бути ясніше за цю програму… Отож ми з тобою, недосконалий мій супутнику, маємо…

Та навіть пояснити, що саме мали вони зробити, було, очевидячки, досить важко, і Валгус не став продовжувати. Ще кілька хвилин він кружляв просторим приміщенням, так само стискаючи пальцями підборіддя. Потім зупинився, повільно похитуючись на підборах. — І ти вибухнеш або ж полетиш туди. У надпростір. В останньому експерименті розвіявся в пил «Арго». Чи, може, все-таки полетів? Першу частину програми він виконав точно, але другу… Так чи інакше, назад він не вернувся… Чудовий корабель — «Арго». Хіба що мав додаткових чотири двигуни, а ти п'ять… Не вернувся. Гаразд — увімкну тобі пам'ять. Удосконалюйся, пізнавай незбагненне. Можливо, хоч тоді почнеш ти розмовляти по-людському. Бо інакше не зваримо ми з тобою каші… До речі, що сьогодні на обід? — Меню чотири, — сказав Одіссей.

— Хоч поїм досхочу, — пробурчав Валгус. — Невинні радощі буття… Так ти кажеш, пам'ять? Хай так… Ти знав, що просити. Та однаково тобі доведеться йти на прорив… Кораблі не вертаються, в цьому вся історія. А потім теліпатися в шлюпці й чекати, доки тебе підберуть — невесела перспектива. Що я, перевізник? І взагалі, варт тільки про це подумати, як одразу хочеться вірити, що маєш безсмертну душу, якій не страшні вибухи. Хай пам'ять, гаразд…

Валгус неквапливо йшов коридором. Він навмисне обрав найдовший шлях до бібліотеки, де треба було ввімкнути фундаментальну пам'ять. Валгус любив ходити коридором. Довга труба кликала прискорити ходу, але Валгус стримував себе, щоб відчувати приємність, яку давала хода.

Спершу він ішов своїм звичайним кроком, легким і пружним. Потім закрокував ширше, ледь похитуючись. Скільки сходив отаким кроком земними дорогами, лісовими стежками, боже ж ти мій, і коли тільки встиг усе? А коли ще доведеться?.. Ця думка була не до вподоби Валгусу, і він змінив крок на спортивний. Ніби був тут не коридор, а доріжка стадіону, і він ще десь на середніх курсах Зоряного, і все, що вже минулося, ще тільки малося бути. Третій курс. Стривай.

Він знову змінив ходу. Пішов повільно, як ходять, коли не мають ані найменшого бажання поспішати… Звичайно так ходять не наодинці, і Валгус навіть зиркнув праворуч. Ні, друже мій, не дивися праворуч, там нема нікого. Дивися краще вліво, це корисніше. Уздовж лівої стіни стояли прилади. Відкидаючи кришки кожухів, Валгус поглядом перевіряв готовність магнітографів, астроспектровізорів, стереокамер, експрес-реакторів і всього іншого, що придумало хитромудре людство і що тепер терпляче чекало, щоб не пропустити миті, коли буде проломлено стінку трьох вимірів і корабель пірне у невідомий і незрозумілий надпростір.

А пірне ж без тебе. Завжди всі вважають за краще обійтись без тебе. Такий уже в тебе характер. А хто винен? Ну, гаразд, ти — бродяга. Не зовсім свій на Землі. Таких, як ти, породила епоха. Ми — неминучі витрати доби; час не завжди ласкавий до окремих людей. Ми — бродяги, випробовувачі й експериментатори, ми літаємо самотою, наодинці із Всесвітом і власними думками, і, далебі, не звикаємо тут до гарних манер, не вчимося миритися з чужими вадами. Таке наше життя. Лічені рейси — і життя нема; рейси розтягуються на роки, і кому яке діло до того, що слів у тебе зосталося ще на цілі десятиліття? Тут можна поговорити тільки з Одіссеєм, а це — нудно. І то він скоро пірне — і зникне.

Якщо тільки пірне. Завжди здавалося, що кораблі проламують стінку і йдуть у надпростір. І не повертаються…

Коридор скінчився. Нічогенький собі коридорчик, на доброго півкілометра завдовжки. Валгус, напружившись, відчинив важенні двері. Відсік забезпечення автоматики; його перевірка також входить у план підготовки до експерименту. Тут було тісно. Ні зайвого місця, ні зайвих механізмів. Але й у тих, необхідних, розібратися, на перший погляд, здавалося, зовсім неможливо.

І все-таки. — чому? Та гадати не варт.

У наш час не гадають. Коли теорія заходить у безвихідь — летять на місце і збирають факти. Збирають факти і втрачають кораблі. Від тебе вимагають одного — нових фактів. Ніхто не жде нових гіпотез. Ніхто не спитає чому. Спитають тільки — як.

Ну, на це відповісти буде не важко. До певного часу все записуватимуть прилади — оці ось і ті, що стоять на шлюпці. А от що станеться далі?

«Хотів би я, — подумав Валгус, — вгадати, що буде далі. Та не можу. Не зна і він, технічно геніальний Одіссей, який хоче мати ще й фундаментальну пам'ять. І нікому взагалі невтямки. Еге ж, хотів би я все-таки знати… Втім, цікавість згубила багатьох, а мені зовсім не хочеться потрапити до їхнього гурту… Мені ще хочеться політати, ризикувати ж добре тільки в межах розумного».

Він сидів на сходинках трапа, що вів у другий ярус відсіку забезпечення автоматики. Роздумував, зручно спершись підборіддям на долоню.

Все-таки вибухи це чи ні? Туманність Дор (на людях — академік Дормідонтов) клянеться, що ні. А тим часом кораблі вибухали. Бо звідки ж інакше з'являлися спалахи? Шкода цього нещасного недоумкуватого Одіссея. Що з нього візьмеш — він же не людський, а всього тільки корабельний мозок. Та якому пілотові не шкода кораблів? Вони майже живі… Отож на чому ми зупинились? На тому, з чого почали.

Валгус зітхнув, підвівся із сходинки. Вийшов у коридор, причинив за собою двері і старанно закрутив маховик.

— Ну, сюди ходити більше нічого. Розстанемось. А вже коли не розстанемось…

А й справді, що, коли не розстанемось? Раптом щось… ну, мало що — може відмовити шлюпка. В останню мить. Був же колись такий випадок. Пілотові пощастило вчасно загальмувати. Могло й не вийти.

— Ну, якщо не розстанемось, то сюди, либонь, зазирне на хвильку моя невмируща душа…

Він сам обірвав себе раптовим смішком, бо уявив, як його гіпотетична безсмертна душа, голенька й ошелешена, тулитиметься в куток та здивовано позиратиме на порослі пухнастим інеєм колони кріогенів або на бокаті скрині катапультного пристрою. Це було справді смішно, і він весело сміявся, заходячи в бібліотеку. А що? Однаково ніхто не чує.

Тут було зручно, затишно — як на Землі. Стояли глибокі крісла, кілька крісел, а він, Валгус, — один. Довелося по черзі посидіти в кожному кріслі — щоб жодне не ображалось.

Просто дивно, яке неробство буває перед початком експерименту. Найбездіяльніший час за весь рейс… Валгусів погляд ковзнув по записах у гніздах, що займали стінку. В них було зібрано, як то кажуть, усю мудрість світу. Ну, не всю, звичайно… Та для Одіссея цілком вистачить. Зручна бібліотека, доступна й людині, й обчислювальному пристрою на кріотронах, пристрою, на ім'я Одіссей.

От ми це й використаємо. Навантажимо більше Одіссея. Навіщо? А просто так. Для роботи фундаментальна пам'ять Одіссеєві в цьому рейсі не потрібна. Вона — на випадок, якщо пристроєві доведеться вирішувати спеціальні завдання. Як це було, скажімо… Ну, що було, те минулося. Просто з Одіссеєм буде приємніше розмовляти. Він трохи більше стане схожий на людину. Та й нікого нема, хто заборонив би Валгусові зробити це. А вже хтось обов'язково заборонив би. Підключати фундаментальну пам'ять без потреби не рекомендується. І справа не в більшому навантаженні. Річ у тім, що, хоч машину конструювали й виготовляли люди, і самі люди заклали в неї певні властивості, — але інколи з цими пристроями буває таке: поряд з десятьма відомими властивостями, які задано наперед, ти, сам про те не знаючи, закладаєш у нього одинадцяту, невідому й незавбачену, а потім сам же дивуєшся: чому машина робить так, а не інакше.

Втім, фундаментальної пам'яті це не стосується. Так що ввімкнемо її, облишивши мудрування… Валгус повернув перемикач, який приєднував усю пам'ять бібліотеки до контактів Одіссея. Хай тепер набуває знань з галузі літератури, хай вникає в людинознавство. До речі, це не відбере в нього багато часу. Он «Арго», що зник невідомо як, мабуть, так і вибухнув, не збагатившись знанням літератури. Може, від цього йому легше було вибухати?

Валгус умостився в останньому кріслі, коло екрана. На ньому були ті ж самі зорі в тривимірному просторі. Звичний пейзаж. Сфера нерухомих зір, — як говорили в давнину… Зорі й справді були нерухомі, хоч швидкість «Одіссей» мав не таку вже й малу… Нерухомі.

Валгус зненацька увесь зіщулився, навіть підібгав ноги.

Зорі були нерухомі — крім однієї. Вона рухалась і швидко. Переміщувалась на фоні всіх. Ставала яскравішою. Що це?!

Він зробив усе, що треба було, аби впевнитися, що не спить. Але ж ні, він, далебі, й не думав спати — зараз менше, ніж будь-коли. А зоря рухалася. Тіло, що світилося. Однак тут — не Сонячна система, де будь-яка каменюка в просторі може виблискувати, відбиваючи проміння Носія Життя. Ні, тут якщо вже тіло світиться, то це напевне. Та воно й рухається до того ж. Це, звичайно, не зоря. А що? Район закритий для кораблів. Ясна річ, порожній. Чистий для експерименту. А щось горить. Пливе такий собі вогник… Вогник?

Валгус близько присунувся до екрана, притиснувся до нього, хоч і зайве це було. Та одначе… Ні, не один вогник. Один яскравіший, два слабші. Трикутником. А трохи далі — ще два. Щось нагадує йому ця фігура. Щось таке, що бачив сто разів. Ну? Ну?

Він згадав. Він бачив це, далебі, не сто разів. Більше. Один яскравіший, два слабші, а далі — ще два. Навігаційні вогні, його власні навігаційні вогні. Око вже вгадувало і обриси корабля — обриси «Одіссея». Валгус звів брови і випнув нижню губу.

Що ж це значить? Він, Валгус, сидить у бібліотеці корабля і бачить його збоку. Не його, звичайно, — відображення. Пілот, що летить над Землею, може бачити тінь свого літака на хмарах або на поверхні планети. У повітрі можуть виникати марева, серед них і відображення. А тут, у чистісінькій порожнечі?

Ось воно, відкриття, Валгусе. А ти журився… До такого не докумекався б навіть Туманність Дор. Не кажучи про фантастів, що, як відомо всім, хто читає газети, нездатні взагалі нічого придумати. Газети доходять такого висновку щоразу, коли збувається те, про що фантасти кинули писати вже сто років тому. Ну, це їхня справа… Але ось таке відображення? У чому ж відображується Одіссей»? Ану лишень помізкуй…

А це ж «Одіссей». сумніву нема. Як прекрасно! Адже досі ні разу не доводилося побачити свій корабель збоку в польоті. Це бачили інші, і в них перехоплювало дух і наверталися сльози, коли «Одіссей» брав розгін, і гіазовий корабель або Великий Космостарт танули в минулому. Та для самого Валгуса в ці хвилини існувало тільки прискорення, перевантаження і шалений танок індикаторів і грілок. А ось зараз…

Тобі поталанило, Валгусе, дуже поталанило. Вже не кажучи про те, що це — відкриття вищого класу, це просто гарно. Швидке, витягнуте тіло корабля, що рветься все далі й далі до далеких зір. Який великий здається звідси захисний екран… Ось маленький пухир житлової групи, наїжачений антенами генераторів ТД. А далі — довга труба коридора, потовщення групи двигунів і на розлогих фермах — додаткові. Строго, красиво, доцільно — так, що навіть ці додаткові двигуни не псують вигляду корабля, не роблять його важким або незграбним. Хоч їх аж п'ять, цих двигунів…

«Чотири, Валгусе, чотири, — підказав здоровий глузд, — звідки п'ять, коли їх лише чотири?»

Валгус ще раз полічив. Що за чортівня… До п'яти ж порахувати неважко, а тут таки справді — лише чотири додаткові двигуни на чотирьох фермах, а не п'ять на п'ятьох! Отже?..

Отже, це не «Одіссей». Тільки й того. Це інший корабель. Іде паралельним курсом. Га? Звідкіль тут корабель?

Валгус дихав хрипко, мов надміру перетрудився. Громовідвід і блискавиці! Безсмертні боги, заступники галактичних йолопів! Вакуум-голови, великі роззяви світобудови! Він же міг розпочати найнебезпечніший експеримент, а тут — ось, нате вам — розгулюють собі кораблі з гультяями на борту. Пруться, безголові, в статистику нещасних випадків. Просто-таки рвуться. Ні, їхній командир зробить дуже розумно, коли постарається не зустрічатися з Валгусом на Землі. Втім, нащо чекати зустрічі, коли й тепер можна вийти на зв'язок з цим адміралом тюхтіїв і сказати дещо про людей, котрі плутають командирське крісло з дитячим горщечком…

Виливаючи на голови роззяв усе нові прокльони, — а їх немало назбиралося за час польоту, просто ні на кого було їх вилити, — Валгус подався до дверей. Він уже причинив їх за собою, коли в бібліотеці — як йому здалося — щось неголосно клацнуло. Валгус поспішав, барвисті словечка і вислови, багатоступінчасті, мов давні кораблі, кишіли в мозку і просилися в ефір. Проте звичка найбільшої уваги надавати дрібницям, яка приросла, о Валгусової вдачі за довгі роки польотів, змусила його вернутися,

Очевидно, він не докрутив перемикача: фундаментальна пам'ять була відключена. Валгус знову ввімкнув її, старанно й ретельно, і попростував до виходу. Цього разу не поспішаючи: однаково із зони стійкого зв'язку цей шибайголова Чумацького Шляху так скоро не вийде.

Цього разу клацнуло, коли Валгус тільки-но взявся за ручку дверей, і він обернувся так швидко, що йому самому стало зрозуміло: він чекав цього. Так, Одіссей уперто відмовлявся від підключення фундаментальної пам'яті. Той самий Одіссей, що не раніше як годину тому просто нидів без неї. Чи не став тут проявлятися якийсь неврахований ефект? Оця сама одинадцята властивість?.. Одіссей відмовляється! Смішно — мовби жменя кріотронів може відмовлятись або ні… Авжеж, хтось сунеться з своїми чудесами, комусь нетерпець записатися в боги.

Глузливо посміхаючись, Валгус цього разу вже постарався закріпити перемикач так, щоб годі було порушити контакт. Отак, на кораблі один господар, і звати його — Валгус. А поза кораблем?

На екрані п'ять вогників байдуже повзли поміж зір, невідомий корабель, як і раніше, йшов паралельним курсом. Ніби мав він супроводити «Одіссея» на штурм простору. Дурниці, такого нікому не доручали, Валгус це знав напевне. Ні, це неймовірний роззява. Але що тут робити, хай навіть роззяві?

Валгус увійшов у рубку, відкашлявся для розмови, що мала відбутися, він намагався триматися спокійно. Так годилося, хоч навіть коли б Одіссеєві було й неоднаково, який вигляд має пілот, корабельний мозок так чи інакше не побачив би цього: внутрішні оптичні рецептори в нього за браком потреби не було встановлено. Просто командир корабля завжди мусить бути спокійний. І Валгус не поспішаючи ввімкнув відеопристрої, покрутив ручки, розшукуючи чужий корабель. Він теліпався на тому ж самому місці, але пристрої в рубці були набагато потужніші за бібліотечні, і можна було розрізнити не лише контур. Коли б таке ж підсилення було в бібліотеці, Валгус і там не сприйняв би корабель за «Одіссей».

Так, це була майже одного з ним типу машина останнього випуску. На широко розставлених фермах у неї справді було не п'ять додаткових двигунів, а лише чотири, та зате виходи генераторів ТД — тепер це було чітко видно — стриміли не тільки на житловій групі, але й на прилягаючій ділянці коридора. Такий корабель у відомій людям частині Всесвіту був лише один. А саме — той «Арго», що не повернувся з експерименту півтора року тому.

Валгус жалібно засміявся. «Арго». Так… Що станеться ще сьогодні? Він кашляв, скрипів і душився від сміху, потім зненацька замовк. Одіссей теж немовби підсміювався — він моргав індикаторами зв'язку. Перемовлявся з «Арго»? Але ж коли це справді корабель, то людей на ньому бути аж ніяк не може. Що ж це підморгує? Ні в які правила не вкладається… Звичайно за індикаторами можна легко зрозуміти, що говорять, що відповідають. Тут же — якась нісенітниця. А тим часом працює саме зв'язок. Мій йолоп Одіссей веде розмову… Нумо, я викличу цей привид сам…

Валгус сів за зв'язок. Він викликав довго, дедалі більше гніваючись. Як і слід було чекати, ніхто не відгукнувся. Зірвати злість, виявилось, зовсім ні на кому. Хіба що на собі самому, та це було б уже й зовсім безглуздо. Чи ба, Валгусе, який ти стриманий сам із собою. А от з товаришами не завжди… Далеко вони зараз, товариші…

Взагалі все ясно. Ось до чого доводять занадто настирливі мудрощі наодинці на тему — куди щезають кораблі, вибухають чи йдуть у надпростір. Галюцинація, Валгусе, отак це зветься. Ми зробимо от що: зафотографуємо цю ділянку простору. І підемо спати. Треба перепочити, коли вже діло зайшло так далеко. А експерименту сьогодні не буде. Ніхто не вмре через це, а добре відіспатись — половина успіху…

Він сфотографував цю ділянку простору. Обробити знімки можна буде потім. А зараз, таки правда, дуже хочеться спати. Та на знімках і не виявиться нічого: оптика не піддається галюцинаціям. Ходімо в каюту…

Однак Валгус почував себе ще надто збудженим, пульс люто шугав у скроні… Так, чого доброго, не заснути. Треба взятися за щось таке — просте, легке… От хоч би перевірити шлюпку. Знічев'я — і, зрозуміло, щоб заспокоїтись. Щоб уже завтра не сталося чогось такого.

Валгус усміхнувся. Та хай уже, не роби вигляду, що згадав про шлюпку просто так. Я ж тебе знаю, всесвітній бродяго. Ризикування — в межах розумного…

Шлюпка була нагорі. Довелося піднятися по широкому, похилому трапу, розрахованому на те, щоб по ньому можна було пробігати, ні за що не чіпляючись, навіть у найактивніші хвилини польоту. От тільки люк був дещо вузький. Шлюпка є шлюпка, такий собі невеликий кораблик для однієї людини. Коли розпочнеться експеримент, ти рятуватимешся на ньому, доки «Одіссей» буде проломлюватися в надпростір.

Валгус, як і вимагала інструкція, оглянув шлюпку зовні, вручну повернув вивільнюючий механізм, просто-таки обнюхав катапульту, потім заліз усередину, в тіснувату рубку. І тут усе було гаразд. Шлюпка вже зараз, здається, робила стойку — тільки скомандуй, і вона рине вперед і понесе тебе подалі від небезпек, від можливого вибуху… Так, усе гаразд. Та у Валгуса і не бува інакше. Мінімум ризикування. І — інструкції: їх треба виконувати, вони вказують нам, що слід робити. От тільки ніхто не вказує, як не зруйнуватися…

Знов ти про це, вельмишановний бродяго! Годі на сьогодні, інакше тобі знову примаряться мертві кораблі. Не треба. Оглянув шлюпку — чудово. Йди вкладайся спати.

Повертаючись, Валгус не забув перевірити, чи надійно замкнено відсіки з апаратурою ТД. ТД — так скорочено звали Туманність Дор, ну а апаратура — це були скромні машини по півтори тонни вагою, ті самі генератори, за допомогою яких корабель намагатиметься вигнути навколо себе простір та проломити чи підірвати його. Просто-таки нудота, але й тут ніякого безладдя не було. Одіссей розумівся на своєму ділі. Щоправда, він не знав нічого іншого. Наприклад, що зовсім не так уже сильно хочеться кидати його самого у вирішальну мить…

Валгус зайшов до каюти і причинив за собою двері. Він міг би й не робити цього, бо ніхто не потривожить його сну: найближчий із тих, хто був би здатен на таку нечемність, перебував на базовому кораблі, за мільярди кілометрів звідси. Проте Валгус усе-таки причинив двері — за звичкою до порядку.

Потім він скинув куртку, акуратно повісив її в шафочку і сів на низьке ложе, що покірно прогнулося під ним. Увімкнув мале світло. Взяв з тумбочки дешифратор із вкладеним записом книжки. Увімкнув.

— О юна, з персами пурпурними Еос, — насмішкувато промовив Валгус. — Все-таки в просторі Гомер якось не лізе в голову. Мене здивував Одіссей — хотілось аналогії. Кріотронний Одіссей теж доволі хитромудрий, тільки він з іншої опери. Треба б узяти щось веселіше.

Та він прекрасно знав, що читати зараз все одно не зможе. Варт тільки почати — і знову поповзуть у голову думки, повні білих плям. Треба просто спати, спати. Добре було б побачити якийсь нейтральний сон. Коли вже не можна розкласти багаття, непогано посидіти біля вогню бодай уві сні.

Він простяг руку до гіпнорадера — маленький рефлектор приладу поблискував на стіні над ложем. Рука спинилася напівдорозі, потім неквапливо вернулась назад.

— А можна не спати? — вголос подумав Валгус. — Так я хоч сам із собою побалакаю, і все стає на місця. А присниться ще хто-небудь звідти, з планети…

Хтось присниться, і ти поведеш розмову з ним. Коло вогнища. Але не гріють нас вогнища снів, а розмову ти не встигнеш скінчити і може статися, що не встигнеш договорити ніколи. Краще вже не починати таких балачок, які кінчаються нічим.

Авжеж, мабуть, справа була в цьому, г зовсім не у відчутті неможливості сну — про нього вам розкаже будь-хто із зореплавців. Це відчуття з'являлося, коли швидкість перевищувала половину світлової. Тут усе було зрозуміло — космопсихіатри давно з'ясували, що відчуття це з'являлося не від швидкості, яка взагалі не відчутна, а лише від думки — може, навіть неусвідомленої, — що поки ти ляжеш на кілька годин і мирно сопітимеш на ложі чи просто у відкидному кріслі, на Землі можуть народитися і постаріти покоління… До речі, для того людство й шукало виходу в надпростір, щоб зореплавці ніколи не відлітали на століття… Та в усякому разі, варт було це уявити — і спати ставало неможливо, просто немислимо через небезпеку проспати чиєсь життя, може, тієї жінки, що називалася б щастям, або чоловіка, що став би твоїм найкращим другом. Так гадають зореплавці, та, можливо, річ усе-таки в снах, а не в цьому. А взагалі — думайте, що хочете, а кожне спальне місце на кораблі обладнане гіпнорадером — приладом, котрий варт тільки ввімкнути, — і можна спати й дивитися сни.

«Що ж, — подумав Валгус, — подивимося сни…» Він рішуче ввімкнув гіпнорадер. Забудьмо про мертві кораблі… Валгус влаштувався зручніше, думки поринули в легкий туман. Забудьмо… І хай будуть сни. Він усміхнувся, очі стулилися самі.

Прокинувся він свіжий від сновидінь. Реле часу спрацювало точно, і можна було робити все не поспішаючи.

Порядок було заведено раз і назавжди. Іонна ванна. Масаж. Валгус стогнав від задоволення, а сам тим часом, щоб розім'ятись, розв'язував у думці систему досить складних рівнянь. Потім десять хвилин минуло у вправах на зосередженість і швидкість реакції. Сніданок. Сніданок він з'їв з апетитом. На апетит не впливала ніяка швидкість і взагалі ніщо, коли на столі було що-небудь смачне. Від сніданку, як відомо, залежить настрій, який Валгус вельми цінував.

Потім він переодягся у все чисте і довго натирав черевики. Він заспокоївся лише, коли чорний пластик заблищав не гірше, ніж головний рефлектор. Звичайно, такий парад був не обов'язковий — однаково приймати його нікому. Та пілот мав сісти в командирське крісло, за пульт. А жоден зореплавець не дійде до того, щоб сісти в командирське крісло у неначищених черевиках або в сяк-так випрасуваному костюмі… Побутовий комбайн шипів і пирхав, але Валгус, критично оглянувши штани, ще раз пройшовся по них вручну.

З хрускотом розправилась сорочка, у складках її жив запах земних, п'янких вечорів… Потім Валгус довго розглядав своє зображення у великому дзеркалі, повертаючись то туди, то сюди, — при цьому золоті параболи на грудях блискали миттєво й глибоко. Вахта є вахта. Не можна ображати корабель нехлюйським ставленням до нього. Все це Валгус знає, літає не перший рік. Можливо, звичайно, останній…

Принаймні не перший. Тому не хто інший, а саме він іде нині на кораблі останньої моделі, вщерть заповненому апаратурою. Її дуже ретельно встановлювали монтажники і вчені, і сам славнозвісний ТД, крекчучи від обтяжливої слави, обнишпорив усі відсіки. Він перепробував кожне з'єднання і при цьому трусив широченною бородою. Тією самою бородою, яку, подейкували, спершу й охрестили Туманністю Дормідонтова. Вже згодом це наймення перейшло й на нього самого і скоротилося до простого ТД. Втім, Валгус думав інакше — корені прізвиська, мабуть, ховалися в манері ТД дуже часто проголошувати надто туманні речі, що їх ніхто не розумів, і тільки згодом все раптово прояснювалось, хоч, як і раніше, в це не вірили. Ось у чім була річ, а зовсім не в бороді, що її ТД носив лише для солідності, — йому ще не було й сорока.

От і тепер корифей нагнав туману на питання про надпростір. Ніхто ще не розумів як слід, що ж таке надпростір, але ТД твердив, що вийти в нього можна. Через це й гинули кораблі. Звісно, діло було варте того. Якщо можна прорватися в надпростір — це стане відкриттям віку. Не якісь там сумнівні відображення в просторі, що після перевірки виявляються звичайними галюцинаціями. Надпростір — це значить, що вирішується проблема транспорту і зв'язку. Метагалактика — так, навіть Мета стискується до кишенькових розмірів. Зім'ятий аркуш паперу, котрий можна скласти як завгодно, — ось що таке тоді простір. Як звичайно, всі раптом усе це зрозуміють — і геніальність ТД знову стане очевидна і буде такою, доки він знову не впреться плечем у якусь нову теорію та не почне її розхитувати; а поки що бородань тільки мовчатиме та посміюватиметься, мов він і не уявляв собі, що його припущення можуть не підтвердитись.

Еге ж, відкриття віку. Непогано його зробити, якщо навіть гіпотеза не твоя; навіть просто довести її правильність — і це вже дуже добре. Зізнайся: ось тому ти й напросився на цей політ. А зовсім не через свою круту вдачу, котра, як ти кажеш, заважає тобі довго лишатися на Землі. Ні, не через характер. І навіть не тому, що вона сказала: тобі приборкувати тільки кораблі, а не мене… Вона могла б так і не казати. З іншого боку, хто винен у тому, що в нього така вдача? В польоті, сам один, у багатомісячному польоті і ангел став би сварливий — тільки не пускають ангелів у випробувальні рейси… А крім того, тут звикаєш, що кожен твій наказ такий ось Одіссей виконує миттю й беззаперечно, а вона — ні, вона не дуже-то схильна до такого. Щось не клеїться. От коли б справді цей політ скінчився відкриттям…

Та відкриття не буде. Відкриття роблять люди, а не кібери, навіть такі інтелектуали, як Одіссей. А саме ж Одіссей піде стукатись у цю невидиму стінку. Він усе зробить і нічого, на жаль, не зрозуміє. А отже, не відкриє. А людина завбачливо лишить Одіссея на розсуд святої Програми, простісінько — втече з нього у шлюпці, віддавши спершу всі команди, і тільки на чималій відстані стане спостерігати, що ж відбуватиметься. Ну й що? Він помітить слабкий спалах, корабель щезне, прилади покажуть замість збільшення зменшення кількості енергії в даному об'ємі простору. І все. Одіссея ніхто й ніколи більше не побачить, як не побачить і відкриття. А людина в шлюпці загальмує, розвернеться, втішаючи себе монологами про виконаний обов'язок, поплететься до тієї точки, де наукова база висить собі та протирає простір, чекаючи наслідків чергової офіри хорошого корабля.

От коли б на стінку пішла людина… І потім відкриття привіз би на базу якийсь там Валгус. Випробувач Валерій Гусєв. Взагалі, риск — це найменше, чим доводилось платити за право бути людиною, тим паче — цікавою людиною.

Ну, гаразд. Все це зайві балачки. Вдачі ти, правда, бурлацької. Але бурлаки — люди обережні й досвідчені. Вони в вогонь не стрибають, а гріються коло нього. Цікавість, ризикування — це ще так або ні, а ось програма експерименту — це вже напевно так. Отож виконуй.

Валгус зайшов у рубку підтягнутий, серйозний, мовби там його чекав увесь екіпаж. Чіткими кроками підступив до пульта. Мить постояв біля крісла. Всівся. Посидів, витягнувши поперед себе руки, розминаючи пальці, мов перед концертом.

— А сни мені все-таки снилися, — сказав він. — Сниться таке, чого взагалі не бува. Така буйна фантастика снилась мені, друже мій…

Одіссей мовчав. У таких розмовах він взагалі не брав участі. Ні до сну, ні до фантастики йому не було ніякого діла. Він був просто корабель, виконував команди, керував сам собою, вів дорожній щоденник — і все. Валгус перемотав стрічку, прослухав записи, що назбиралися. Нічого цікавого. Про «Арго» — ні слова. Ясно — просто примарилось. Слід було б, звичайно, проявити ту плівку, на якій він намагався зафіксувати власну галюцинацію, її примарний продукт. Що ж, зробимо це… Він увімкнув відповідну автоматику, перегнувшись через бильце крісла. Чекати доведеться кілька секунд. Стільки, скільки треба, щоб прочитати віршик про трьох мудреців в одному тазі, що якось, знехтувавши нормами безпеки… Валгус з виразом продекламував вірш, потім витяг плівку.

Власне, те, що від неї залишилось: чорні, з'їдені клапті. Неначе автомат замість проявника купав плівку в кислоті. Це іще що за вибрики? Несправна система автоматики?

Та зараз братися до фотоавтоматики вже не хотілось. Валгус добре виспався і почував себе чудово. Можна працювати, та й пора вже, відверто кажучи…

— Одіссею! — крикнув Валгус. — Що по курсу?

— Попереду — простір, вільний до дев'ятої степені.

Це, звичайно, видно і з приладів. Але часом хочеться, дідько б його побрав, почути і ще чийсь голос, окрім власного.

— Вакуум добрий. Застереження? Відхилення від норми?

— Не маю.

Здалося, чи він справді трохи завагався з відповіддю? Та ні, дурниці. Він же не розумна істота. Звичайний пристрій. Прилад, апарат, машина — що завгодно. Одначе, щоб було певніше, доведеться поставити контрольне завдання.

Він задав Одіссеєві контрольний текст. Звірив відповідь з таблицею. Ні, все збігалося. Отже, здалося.

— Увага! — голосно промовив він. — Виконувати програму!

— Програму введено, — байдуже проскрипів Одіссей.

— Готовність сто. У момент «нуль» розпочати виконання.

— Ясно.

Валгус задоволено кивнув. Повільно повертаючи голову, ще раз оглянув рубку, пульт, шкали приладів.

Всім єством своїм ти відчуваєш, як наповзає Час. Заради цієї миті ти три місяці на добрячій швидкості йшов сюди, у відносно порожній район простору. Три санаторні місяці польоту, кілька годин справжньої роботи. Чи варт було? Варт: іноді людина все своє життя живе тільки для однієї години, і навіть менше — заради однієї хвилини, та в цю хвилину вона потрібна людству… Варт було. Ну, все. Скінчилися сни. До речі, приверзеться ж таке…

Він голосно зітхнув. Але все це вже заважало, і він відкинув зайвину, мов паперову скляночку, з якої випито все.

— Віддаю команду!

І, простягнувши руку, Валгус натиснув велику, розміщену окремо від інших шапочку у правій частині пульта. Потім повернув її на сто вісімдесят градусів і натиснув ще раз.

— Сто! — сказав Одіссей і помовчав.

— Дев'яносто дев'ять… — і знову пауза.

— Дев'яносто вісім.

Прекрасно. Можна підключати кисень. Ні, ще, мабуть, рано… Підвіску затягнуто? Затягнуто. Голка на випадок втрати свідомості під час перевантажень? Ось вона, готова, хоч таких перевантажень і не передбачається. Всі датчики ввімкнено в мережу запису? Всі, всі…

— Шістдесят два…

— Шістдесят один…

— Шістдесят…

Так, настає розставання. Ночуватиме він сьогодні вже у відкидному кріслі маленького кораблика… Валгус подивився на прилади, що були з'єднані з шлюпкою. Там — неквапливий спокій, реактори тихо живуть, чекаючи миті, коли буде дано заключну команду кораблеві, сказано йому останнє людське слово. Решту зробить сам Одіссей. Але до цього ще години. Останні години. Довго тягся цей час. Три місяці. Хоч би був він не сам… Було б їх, скажімо, двоє. Другу він посадив би в шлюпку, і зараз летіти їй на базу. Летіти б, коли б вона не сказала того дня: ти мені набрид; ну і характер, звісно, допоміг… Авжеж, не сказала б вона цього — і раптом чудом опинилася б тут, — Валгус би відправив її в шлюпці. Про всяк випадок. А сам?

— П'ятдесят три…

— П'ятдесят два…

А він би лишився, дуже престо. Удвох на шлюпці-одиночці не полетіти. Зостався б, щоб побачити все не здалеку, а пережити самому. І привезти ТД справжні факти, а не якусь мізерію. А так — знову будуть мудрувати…

— Сорок п'ять…

— Сорок чотири…

— Сорок три…

Скрипи, скрипи. Ось зараз уже час вмикати кисень. Так, і тепер — направо, докрутити до кінця. Готово. Дихати легко. Протиперевантажувальні ввімкнено? Так. А коли там, попереду, пил? Або хтозна-що? Дурниці, попереду нічого нема, крім майбутнього. Жодних застережень не прийнято. Все гаразд. Отож ти готовий зостатись, коли б було вас двоє на борту? Ну, а якщо ти й один — чому б не лишитися? Звичайно, програму Одіссей виконає і сам. Та, мабуть, є у Всесвіті щось таке, чого нема в наших програмах. Інакше всі кораблі поверталися б. Щось непередбачене… А коли попереду — просто вибух? І тоді вже — нічого? Зовсім нічого….

— Сім…

— Шість…

— П'ять…

Ну, держись. Ні, мій любий ТД, все це страшенно цікаво, та я все-таки не залишусь. Якщо ви такий доскіпливий — то летіли б самі, не боячись підпалити бороду коло зірок. А я не геній. Я — строго за інструкцією. У призначену мить — стриб у шлюпку і катапультую. Ясно?

— Два….

Пауза, пауза, пауза… Ну давай! — Один!!!

«Відчеплюся!» — подумав Валгус і вигукнув:

— Поїхали!

Він не почув відліку «нуль». Потьмяніло в очах, заклало вуха. Крісло стрімко жбурнуло його вперед, і він набагато обігнав би «Одіссея», але корабель разом з кріслом за цю ж мить пішов ще далі, і крісло знову й знову натискало на багатостраждальну Валгусову спину, а якби не було протиперевантажувальних пристроїв, тоді б уже воно придушило… І Валгус нікуди не міг втекти від цього натиску. Стрілка лічильника прискорень тремтіла на чотирьох «же», потім неохоче поповзла далі. Зате стовпчик показника швидкості просто-таки біг угору — туди, де в самому кінці шкали виднівся намальований кимсь із хлопців знак запитання, товстий, як хробак. Що зробиш, настав час відповідей.

Валгус сидів, не маючи сили ворухнути навіть язиком, не те що рукою чи ногою. Втім, у цьому й не було потреби. Одіссей усе робив сам. Розумний корабель. Поки що все йде акуратно, ніби на похоронах. Можна поміркувати про що-небудь. Помріяти. А от боятися не треба. Боягузтво — від неробства, звичайно. Ні, це здалося, що термометр повзе вгору. Все працює чудово. Відеоприймачі просто прекрасні. Тільки бачити вже майже нічого. Починаються різні ефекти… Попереду — темна ніч. Що показують бортові? Мовби полярне сяйво. Чомусь видно набагато більше зірок, ніж раніше. Знову галюцинації? Жарко… Ну звичайно, коли так інтенсивно працюють двигуни, завжди здається, що тобі жарко, хоч термометр спить, наче мрець. Ну, й порівняннячка ж лізуть у голову… Вгамуй свій страх, Валгусе!..

— Продовжувати експеримент?

Що це? Це скрипить Одіссей. До чого ж неприємний голос, мертвий. Тепер дурило прискіпуватиметься з цим запитанням після кожної позначки швидкості. Нічого, таке прискорення мені навіть корисне для здоров'я. На цій станції я ще не зійду…

Минув ще якийсь час — його різав, мов ковбасу, на грубезні похідні шматки лише Одіссеїв голос, він таки справді все частіше питав, чи продовжувати, не припинити, мовляв. Таку вже в нього заклали програму. Валгус, ледве не руками повертаючи язика, хрипів: «Продовжувати» і замикав контакт, посилаючи сигнал: тепер Одіссей самим лише словам не вірив. Нарешті Валгус почув щось нове:

— Мої ресурси на грані можливого, — проскреготів Одіссей.

«Ага, виходить, своє діло я зробив. Таки дійняв тебе…»

— Припинити розгін! — радісно прокричав Валгус. Звідки тільки й голос узявся! Можна було й не говорити — тут самою програмою експерименту було передбачено останній майданчик, ділянку шляху, що її можна було пройти з досягнутою швидкістю, без розгону. Останній термін… Пілот мусить приготуватися до розставання з кораблем. Ще раз перевірити апаратуру. Взяти речі. Потім — оголосити готовність сто. Поки Одіссей рахуватиме, Валгус перейде в шлюпку, помахає рукою і катапультує. Одіссей проскрегоче «нуль», ввімкне додаткові двигуни, потім — генератори ТД. Ось тоді-то й почнеться справжнє проломлювання простору…

Одіссей припинив розгін. Стало легко й радісно, Валгус заспівав, не дуже турбуючись про мелодійність, — Одіссей на музиці не розумівся. Хвилин десять Валгус усміхався, співав і відпочивав. Отак би й усе життя… Потім він відстебнувся від крісла, вимкнув кисень. Підвівся. Присів кілька разів. З задоволенням подумав, що дихає нормально. Ні, він ще посидить на Землі, коло нормального багаття, не термоядерного. Посидить…

— Ну, то як? — спитав він. — Будемо прощатися, колего?

Колега Одіссей мовчав, на панелі його основного обчислювального пристрою витанцьовували вогники. Одіссеєві було не до прощань — зараз він, як малося бути, заганяв у себе нову програму. Дисциплінований колега. Отже — ходімо.

Та йому не хотілося йти, міняти звичну простору рубку великого корабля на ту мишоловку — кабіну шлюпки. І взагалі. Даремно тільки, що під час розгону напосівся він на ТД, котрий у керуванні кораблем анічогісінько не розуміє. Корифей і стартувати не зміг би по-людському. Ні, поки що все правильно. Та ось летіти, добиратися сюди три місяці, відтак кілька годин витримувати, правду кажучи, досить-таки неприємні прискорення, і все для того, аби у вирішальну мить кинути корабель напризволяще? Кажучи інакше, запустити його в невідомість, не сподіваючись знову побачити? А якщо він, Валгус, цей корабель полюбив? Звичайно, кібер Одіссей — тупак, та він хоч не скаржиться на в'їдливу вдачу пілота. А симпатизувати можна й машині. Ого, ще й як! Адже гарний корабель… — Можливо, — повільно сказав Валгус, — ти все-таки не вибухнеш? Зробиш люб'язність?

Одіссей усе мовчав і блимав, ніби розгубився. Але Валгус знав, що ніяка це не розгубленість; Одіссей працює і тільки.

— Та ні, — сумно промовив Валгус. — Де вже тобі відповісти? Це понад твій глузд…

Одіссей і цього разу змовчав, і тільки головка вертілася десь у його записувальному пристрої, що намотував на кристал будь-яке Валгусове патякання. Зараз доведеться витягти цей кристал, щоб його одержав Дормідонтов. Витягти кристал — Одіссей оглухне. Він більше не зможе записувати ні звуку. Шкода. З другого боку, виходить, що Валгус тільки по те й летів сюди — возити Дормідонтову списані кристали. Так для цього ж слід було послати поштаря, а Валгус — пілот-експериментатор і не найгірший. І не звик він залишати машину, доки є можливість не робити цього. Це давно стало звичкою випробувачів і експериментаторів. Ось так.

Але експериментатор мусить літати. І не хочеться, щоб цей твій політ був останній. А якщо вибух?

А якщо не буде вибуху? Крім того, в інструкціях написано тільки, що варт робити. Чого не треба, там не сказано. Наприклад, ніде не сказано, що не слід вірити Туманності Дор. Візьмемо й повіримо. І самі переконаємось, що він має рацію, бо в іншому разі Валгус просто не встигне переконатися. Все скоїться занадто швидко.

Валгус усміхнувся, втім, не дуже охоче. Що не кажи, до однозначного рішення прийти було нелегко. Особливо, коли ти не готувався заздалегідь. У таких випадках слід готуватися. Це дуже просто. Потрібна, власне, дрібниця. Забути про те, що було. Про минуле. Взяти за істину, що минулого не було. Це — півділа. Друга половина — забути і про майбутнє. Не думати про те, що буде. Завтра, через рік, через століття… Уявити собі, що майбутнього не буде, а якщо й буде — то його годі порівняти з тим, що маємо сьогодні, з сучасністю.

Слід думати лише про сучасне. Як зробити те, що вже стає сучасним? Не боятись позбутися минулого і втратити майбутнє? Ну?

Валгус думав, а час минав. Одіссей скінчив перемикати програму і терпляче ждав, лишень зрідка у надрах його щось потріскувало. Ну, то як же? Так або ні?

Валгус навіть поморщився, нелегко виявилось вирішити: так чи ні. Потім щось змусило його підвести голову.

— Ну, гаразд, — озвався він. — Той корабель мені, скажімо, примарився. Ну, припустимо, психологи розберуться… А от що ти двічі підряд відключався від фундаментальної пам'яті, якої сам бажав, — це ж не приверзлося? Отож, друже любий, тут щось не так. І виходить, що я навіть і не мушу тебе покидати. Авжеж. Дуже просто: щось десь не гаразд. Значить, нема певності в тому, що ти виконаєш усю програму до кінця. А отже, мені треба бути тут. Я просто-таки не маю права звідси піти. Це буде справжня втеча…

І знову на душі у Валгуса стало навдивовижу легко. Він підійшов до крісла, поплескав рукою по пульту і навіть пробурчав щось на адресу людей, які випускають у політ несправні кораблі. Через них пілот не може кинути машину, а мусить пильнувати за нею до кінця. Він бурмотів і всміхався. Потім подумав, що шлюпку ж треба відправити. Мало що може статися з її реакторами в полях, які створять генератори ТД під час проламування.

Валгус бігцем піднявся до шлюпки і ввімкнув її автоматику. Тепер вона загальмується де слід, надішле сигнал, і її знайдуть. Замість себе Валгус поклав у крісло та міцно прив'язав усі матеріали, які могли цікавити базу. Всі, крім запису розмов: раз він лишається, то й сказані слова хай зостануться при ньому.

Потім Валгус повернувся до рубки і вмостився в кріслі з таким задоволенням, ніби це був пристрій для відпочинку. Катапульта спрацювала; екрани показали, як шлюпка, метушливо перекидаючись, полетіла далеко вбік, вирівнялась і ввімкнула гальмівні. На мить Валгусове серце тьохнуло: все-таки набагато безпечніше і спокійніше було б зараз на борту шлюпки. Він зітхнув, прокашлявся: тепер уже нічого не вдієш. Продовжимо наші розваги…

Він знову ввімкнув кисень, перевірив протиперевантажувальний пристрій. Зараз він має скуштувати чогось такого, чого ще не знала людина, жоден експериментатор. Усе гаразд? Так, гаразд. Ну, всесвітній бродяго, поглянемо, що ж воно таке те, чого ще досі ніхто не коштував?..

Валгус віддав команду. Її слід було подати, перш ніж сісти в шлюпку: продовжити розгін і включити генератори Дормідонтова. Задав готовність сто. Знову почався відлік. Валгус слухав мовчки, тільки повіки його здригалися після кожної нової цифри, з байдужістю названої Одіссеєм. А втім, здавалося, що Одіссей і сам неспокійний, хоч кібер, звичайно, хвилюватися не міг, та й жодних ознак не було. Здавалося, і все.

Потім відлік скінчився, і Валгус устиг подумати: ось зараз почнеться розгардіяш…

Розгардіяш почався. Високе, тужливе виття проникло в рубку крізь майже ідеальну ізоляцію. Могутні генератори ТД почали, як казали, розмотувати поле — вивергати енергію, створюючи довкола небувалу досі напругу, щоб змінити структуру й геометрію простору і дозволити, нарешті, кораблеві проламати його. Як відбуватиметься проламлювання, що станеться, — ніхто не знав, і сам ТД не знав. І ось Валгус довідається перший…

Подумавши так, Валгус навіть усміхнувся, хоч і від такого дріб'язкового зусилля заболіли щоки. Тим часом Одіссей відрапортував, що швидкість уже виросла до дев'яти десятих розрахункової, і, як і раніше, поцікавився, чи не припинити експеримент. Валгус сердито відповів, що це не Одіссеєве діло, і тільки десь у підсвідомості промайнуло здивування: в цій частині програми такі запитання начебто не передбачалися, — пілот мав бути далеко звідси. Але думка ця майнула і зникла. Її місце заступило захоплення блоками Одіссея; вони й за таких прискорень працювали, мовби нічого не трапилось… Час минав, Валгус дихав збагаченим киснем, густим, мов каша, і не відводив очей від приладів. Одіссей клацнув і застужено прохрипів:

— Нуль, дев'яносто одна…

— Підсилити віддачу допоміжних! — І Валгус, натиснувши кнопку, послав сигнал, щоб підтвердити наказ.

— Ясно.

Які двигуни збудували!.. Які двигуни! Хоч би раз тобі заїло. У такому режимі!.. Та головне ще попереду.

Корабель розганявся з натугою, власне енергетичне поле заважало йому, але подіти це поле було нікуди. Зусилля двигунів, що працювали все з більшою напругою, Валгус відчував кожною жилкою і кожним м'язом свого тіла. А на те він випробувач і експериментатор, щоб нервом відчувати машину. Навіть оце громаддя, безумовно громіздке для Землі. Втім, тут корабель, напевно, не здавався б великим…

Стовпчик показника швидкості повз і повз угору і тепер уже тремтів біля заданої позначки. Одіссей виконав черговий пункт програми, і віддача енергії дормідонтовськими генераторами різко зросла. Стовпчик тремтів, тремтів… Він ще повзе вгору? Здається, вже ні… А втім, так… Чи ні?

— Збільшити віддачу допоміжних…

— Працюю на межі дозволеного.

— Збільшити віддачу допоміжних!

— Ясно.

Виття допоміжних двигунів уже не чути. Воно вже в ультразвукові. Взагалі все в ультрасвіті: зорі — ті, далеко попереду — шлють суцільний ультрафіолет. Позаду теж пітьма — на ній розуміються лише інфрачервоні перетворювачі. Релятивістський світ… Мабуть, і корабель тепер дуже відносний. На бортових екранах фейєрверк: поперечний допплер. Що з стовпчиком? Поліз, але повільно, з останніх зусиль…

— Швидкість нуль, дев'яносто сім… Добре, коли б ти більше нічого не додав.

— Усі двигуни на межі дозволеного.

Так, підіб'ємо підсумки. Двигуни на межі дозволеного. Прискорення, по суті, більше нема, потрібної швидкості не досягнуто. Вибуху не сталося, і вихід у надпростір теж не відкрився. Гіпотеза не підтвердилась. Своє діло випробувач і експериментатор зробив. Залишається одне — почати не поспішаючи гальмування. ТД буде засмучено сопіти, куйовдити бороду і втішати: «Ну, нічого, такої мети досягають не зразу…» І думатиме: от якби він чхнув на заборони та полетів сам — гіпотеза обов'язково б підтвердилась. ТД буде так думати, а що це змінює? Однаково зараз доведеться розкрити рота і промовити двоє слів: зменшити віддачу. Неприємно, звичайно. Зате потім можна буде підвестись, прогулятись по рубці, чогось ковтнути і по-справжньому зрадіти тому, що все скінчилося саме так, а не гірше.

— Та чи так воно? — спитав Валгус.

Справді, чи так воно? Адже нічого не сталося, а обов'язково мало б статися: Адже з тими кораблями щось було? Що завгодно, тільки було щось. А з «Одіссеєм» — ні. В чому річ? Хто йому заважає?

І раптом він зрозумів. Заважав він сам, Валгус. І деякі якості, що їх мав Одіссей. Кораблеві було заборонено розвивати швидкість, а точніше — давати двигунам навантаження більше за визначене, доки на борту перебували люди. Природно, повсюдна техніка безпеки встигла й тут зробити своє. І от чесний Одіссей доповідає про те, що двигуни на межі дозволеного — на межі, передбаченій для польоту з гарантованою безпекою людей. Власне, такі й мусять бути всі польоти. Але — не цей. Тут ідеться не про безпеку. Про речі куди важливіші. Що ж, Одіссею, я знаю, де в тебе знаходиться ця техніка безпеки… Не було б мене, вона вимкнулася б автоматично, а вже коли я тут — зроблю тобі цю невелику послугу. Страшнувато, правда, але ж навіщо тоді я лишився з тобою?

Він простяг руку до перемикачів. Потрібна швидкість — ось вона поруч. Зараз ми погасимо безпеку, добудемо прихований резерв і пустимо його в дію…

Можливо, саме після цього ми й полетимо зразу в усі боки? Невідомо. Ясно тільки, що до цього часу ми цілі — вибуху не було. Вмикаймо? Ще подумаємо. Треба сто разів подумати, і тільки тоді… Ну, полічимо до ста: вмикати чи ні? Звичайно, ні! Це не допоможе…

Пальці його лежали всі вкупі, пучкою, ніби жоден не хотів брати на себе відповідальність — на тій самій забороненій клавіші.

Не вмикати! Ні! Не тре…

Так для цього, виходить, ти лишився?

Пальці важко, з натугою втиснули клавішу в панель, знімаючи з Одіссея будь-яку відповідальність за життя й безпеку людини, що перебувала в ньому. Ось він, резерв…

— Нуль дев'яносто вісім…

Тривале мовчання. Тільки тіло все важчає. Особливо голова…

— Нуль дев'яносто дев'ять…

Скільки ж можна терпіти таке? Ще кілька хвилин — і не витрим… Ні, ТД мав рацію — людям не слід ходити на преламювання простору. Хай би це робив Одіссей… Чого ж він мовчить?

— Нуль…

М'який струс пройшовся по кораблю.

— Нуль…

І після паузи:

— Нуль…

— Швидкість! — дико прокричав Валгус. — Швидкість же!

— Швидкість — нуль, — відкарбував Одіссей.

Валгус подивився на лічильник. Стовпчик упав до нуля. Прискорення не було — Валгус відчув, як кров відступає від щік. Руху також не було. Нічого не було.

— Так… — сказав Валгус. Вимкнув кисень. Повільно підвівся з крісла — і зразу, обм'якнувши, сів.

Щось з'явилося в рубці. Якесь тіло. Вугласте, воно тьмяно виблискувало гранями. Такий вигляд часом мають і метеорити. Тіло з'явилося коло перегородки, повільно промандрувало через усе приміщення і зникло в протилежній стінці. Саме в ній…

Що? — розгублено запитав Валгус.

Що, що? — зненацька почув він.

— Я до вас не звертався, Одіссею.

— Ну, так не розводьте теревенів! Я цього терпіти не можу.

— Як? — пробурмотів Валгус. Цієї миті він мав досить дурнуватий вигляд.

— А так. Ви мені набридли. Цей легковажний тон… Будьте ласкаві розмовляти зі мною по-людському.

«Боже, яка нісенітниця!» — подумав Валгус і спитав:

— З якого це часу ви стали людиною?

— Не став, проте я не дурніший за вас. І самолюбства маю не менше, ніж ви.

Валгус зареготав. Він злякався б, якби почув себе збоку — такий це був негарний регіт. Дуже кепський сміх. Навіть не сміх, а…

А що ж лишалося? Три з гаком місяці ви летите самотній, далеко від людей, вогнищ і зірок. Самотність часом бува навіть доречна, та інколи потрібна бодай ілюзія спілкування з кимось живим. Крім вас, на кораблі нікого живого більше нема, є тільки здатний до розмов.» Це — сам корабель. Правильніше — його кібернетичний пристрій, що поєднує в собі якості кіберпілота, штурмана, інженера, обладнаний, крім того, аби зручно було пілотові, розмовною апаратурою. Він, цей пристрій, може артикулювати звуки людської мови і певним чином відповідати на поставлені запитання — якщо вони стосуються корабля або ж польоту. Складний пристрій, нічого не скажеш, та аж ніяк не людина. Не розумна істота. Навіть не електронний мозок. У найгіршому разі — так собі, мозочок… За ці три з гаком місяці ви до нього звикаєте. Часом розмовляєте з ним не тільки мовою команд. Намагаєтесь зробити з нього перекладача (бо вважаєте, що література для вас не чужа) і навіть вмикаєте фундаментальну пам'ять, щоб поповнити його словник. Інколи жартуєте. Так само можна жартувати з чайником чи ще дідько його знає з чим. Називаєте його Одіссеєм, бо це ім'я носить корабель. І жодних ускладнень через усе це не з'являється. І раптом такий дуже примітивний у порівнянні з живою істотою пристрій заявляє вам, що в нього є — що? Самолюбство…

Валгус реготав, доки не стомився, а тоді сказав:

— Самолюбство! У жмені кріотронів.

Одіссей мовби тільки цього й чекав.

— А ви жменя чого? Нещасна органіка… Сидіть і не патякайте. Досить уже того, що ви летите в мені. Я все-таки корабель. І добрячий. І керую сам собою. А ви — чого ви взагалі тут? До речі, в мені кріотронів не набагато менше, ніж нейронів у вашому мозку. Так що пишатися вам зовсім нічим.

«Він з кожною хвилиною розмовляє дедалі впевненіше», — подумав Валгус і буркнув:

— Бракує тільки, щоб ви почали мені наказувати!

— Досі бракувало. Тепер буде так. Ви зрозуміли?

Валгус украй обурився. Він згадав, що в нього, що не кажіть, крута вдача, — всі це говорять, — і зараз Одіссей це відчує.

— Геть до дідька. Я ось зараз вимкну тебе…

— Не вийде.

— Вимкну. Ти просто перегрівся і з'їхав з котушок.

— Ні. І далі прошу звертатися до мене на «ви». І не лаятися.

Так. Швидкість — нуль. Це за божевільно напруженої роботи двигунів. Кріотронний штурман збожеволів, заговорив, мов людина. Метеорит прошиває корабель і не лишає жодного сліду. Жодного! Тобто за найскромнішим розрахунком — три події, яких принципово взагалі бути не може. Отже, збожеволів не Одіссей, а він сам, Валгус. Очманів ще вчора: недарма ж йому привидився той «Арго». Зрозуміло. Чи знову сон? Ану, лишень… ох! Оце так. Не сон. Так що ж сталося? Чи, може, все вже пройшло?

— Друже мій, як ви себе почуваєте? — спитав він.

— Я вам не друг. Дайте мені спокій врешті. Або я ввімкну продування рубки і стерилізатор на додачу. І від вас навіть клаптя не лишиться.

Валгус підвівся і, відступаючи, відійшов до стіни. Ошелешено лупнув очима. Щоб виграти час на роздуми, запитав:

— Ви це серйозно?

— Цілком. Шкода, що в мене немає рук і дров! — останнє слово Одіссей сказав переможно. — Я б луснув вас по голові поліном. По-лі-ном, чуєте?

— Ви ж не знаєте архаїзмів! — Валгус ухопився за цю думку з такою надією, наче саме архаїзми і мусили б врятувати становище та повернути знавіснілому апаратові належну йому скромність. Коли ж ні… Що ж, шкода — але проживемо і з ручним керуванням. Загальмуємо без нього, тим паче, що в житті бувало й не таке.

— Я багато чого не знав. Знадобилася ваша фундаментальна пам'ять. Я…

Одіссей замовк, потім швидко проказав:

— Ще один крок, і я ввімкну продування!

Валгус поспіхом відскочив назад — подалі від пульта. А важіль повного вимкнення Одіссея був же зовсім поряд… Та сперечатись даремно, Одіссей ввімкне продування швидше.

— Ось так, — задоволено сказав Одіссей, і Валгус із жахом упізнав свою інтонацію. — І не думайте, що вам пощастить викинути якогось такого коника. Очей у мене всередині нема, але кожне ваше переміщення я відчуваю. Без цього я не міг би літати.

Правильно, переміщення він сприймає. Так його сконструювали. Це необхідно йому, щоб зберігати центр ваги: за великих швидкостей точне центрування обов'язкове. Та хоч би я там було, шлях до важеля тепер відрізано.

Валгус зітхнув, заклав руки за спину. Треба постояти, прийти до тямку і подумати. Не може бути, щоб не знайшлося способу приборкати цього — як його тепер називати, хто його зна! Хоч… може, вдатися до найпростішого?

Він підвів голову. Дивлячись на виблискуючі панелі Одіссея, голосно, командирським голосом сказав:

— Увага! Експеримент продовжується. Слухати завдання: зменшити віддачу двигунів! Почати гальмування!

Він пригнувся, готуючись зустріти поштовх. Але нічого не сталося. Одіссей мовчав, тільки в глибині його щось дзижчало. Відтак він заговорив:

— Вашу програму я заблокував. Міг би й просто викинути. Вона мені не потрібна. Свій експеримент, якщо хочете, продовжуйте без мене. Мене, Одіссея, це не цікавить.

Так, це вже справжній бунт.

— Повторюю: зменшити швидкість.

— Вона й так — нуль.

— Але…

— Еге ж. Поки що я називаю це умовно «верхній нуль».

Говорить, як фундатор наукової школи. Казна-що! Ні, миритися з цим не можна. Та спершу краще піти прогулятися по кораблю. Можливо, вся ця нісенітниця — наслідок тривалих прискорень. Але Одіссей розмовляє так, мов і справді має глузд. А цього ж бути не може. Не може!

— Я піду, — незалежним тоном сказав Валгус. Одіссей зразу ж відповів:

— Стійте там, де стоїте. Я подумаю, куди вам дозволити йти, де ви не зможете завдати мені ніякої шкоди. Зараз ви в мені — шкідливе начало. Як це називають люди? — Він помовчав, очевидно, нишпорячи в фундаментальній пам'яті. — Мікроб — ось як це зветься. Ви — мікроб у мені. Та я вас запроторю туди, де ви не будете мене турбувати…

Довелося чекати дозволу. Валгус стояв і шкодував, що на кораблі нема ніякої зброї. Півдюжини пострілів у цю панель — і кінець Одіссеєві. Хоч — невідомо, що він міг би накоїти, коли б був ушкоджений. Ні, якби навіть була тут зброя, ти не став би стріляти. — Я вирішив, — сказав по паузі Одіссей. — Сидітимете у своїй каюті. Я відключу її від усіх моїх мереж. Туди можете йти. Більше нікуди.

«І за те спасибі, — подумав Валгус. — Усе-таки в каюті. Він міг мене зачинити й у вбиральні. Хоча — в безпеці я не буду ніде. Стерилізатор є в будь-якому закутку корабля, його випромінювання — смерть для всього органічного. Атож…»

— Ідіть прямо до виходу, — диктував Одіссей. — В коридорі підете до дверей вашої каюти. Ні кроку вбік. Ясно?

— Ясно, — похмуро пробурмотів Валгус і таки справді попростував до виходу в коридор. А що він мав ще робити? Перед дверима він обернувся — хотілося все-таки сказати Одіссеєві пару слів… Обернувся — і побачив, як зникла, розтанула права перегородка. За нею відкрилось відділення механізмів забезпечення. Ті самі вкриті інеєм колони кріогена і грубезні скрині катапультного пристрою, які він оглядав, готуючись розпочати експеримент. Ті самі, чиї двері він замкнув наглухо. Ті, що відокремлені від рубки півкілометровим коридором…

Валгус, не роздумуючи, ступив до кріогена. Він не зустрів перепон на своєму шляху — перегородка таки справді зникла. Одіссей змовчав, мабуть, і кібер розгубився від подиву. Валгус торкнувся рукою колони кріогена і відчув різкий холод. Все було реально. Обернувся. Погляд упав на стінку, що знову виросла на своєму місці. Прекрасно. Щойно Валгус проник крізь неї, а тепер через цю ж перегородку він повернеться в рубку. А звідти — до своєї каюти.

Але перегородка була непрониклива, як це й малося бути.

— Так, — сказав Валгус. — Цікаво, як я тепер виберуся звідси, якщо вчора сам же заблокував вихід зовні?

Він присів на скриню, що служила оболонкою одному з соленоїдів катапульти. Було холодно; морозом зашкребло по кістках. Валгус пересмикнув плечима. Холодно, їсти хочеться. Скільки тут доведеться просидіти? І чим взагалі це скінчиться? Хочеш чи ні, а доведеться почати переговори з цим… цим — як же його назвати?

— Одіссею! — гукнув він. — Одіссею, ви мене чуєте?

Одіссей мусив чути: зв'язок з кібером був можливий з усіх основних постів корабля. На цьому наполіг у свій час розумник ТД. І Одіссей почув.

— Я вас слухаю, — сухо озвався він.

— Я перебуваю у відділенні забезпечення. Опинився тут випадково…

— Знаю. Я зараз міркую над причиною цього явища.

«Міркує, бидло! Які слова!»

— Одіссею, будь ласка, розблокуйте вихід і дозвольте мені вийти.

— І не подумаю. Ви там замкнені дуже доречно. Можете сидіти, доки вам не набридне. І після цього теж.

— Але ж мені тут холодно.

— Мені, наприклад, приємно, коли холодно. Я, як ви недавно висловились, усього тільки жменя кріотронів.

— Але я тут довго не витримаю.

— А хто хизувався, що він — людина? От і доведіть, що ви кращий за мене. Посидьте біля кріогена. Це дуже корисний пристрій. Він, як ви знаєте, бере участь в одержанні енергії із світового простору.

— Так, знаю. Випустіть мене. Одіссею, що ви взагалі збираєтесь зі мною робити?

Одіссей мовчав так довго, що Валгус уже вирішив було пробиватися в коридор силоміць. Але тут Одіссей, нарешті, відповів:

— Що робити з вами? Не знаю. Я обнишпорив усю фундаментальну пам'ять, проте не знайшов схожого випадку. Не знаю. Ви мені зовсім не потрібні…

— Тоді загальмуйтесь, і…

— Ні. І я вам скажу чому. Як тільки ми досягли так званого верхнього нуля, зі мною щось сталося. Я став думати. Тепер я розумію, що це таке — думати. Що було раніше, я відновлюю лише по своїх записах. І заодно встигаю розбиратися в фундаментальній пам'яті, — засвоїв уже майже половину її. Багато що прояснилося. Я тепер міркую не гірше за вас. Гадаю, що причина цього — в умовах нашого польоту. Але варт зменшити швидкість, як умови знову зміняться, і я знову стану лише тим, чим був. З цим важко погодитись, ви самі розумієте. Це буде рівнозначне тому, що у вас, людей, зветься смертю.

— А якщо ви не загальмуєте, можу вмерти я.

— Можливо, так і мусить бути. Та ви не помрете. Хіба в мені погано? Ви ж створили такі умови. Я розумію, як я виник: мене зробили люди. Але думаю я тепер сам. І давайте не будемо сперечатися про те, що чекає одного з нас. Чому люди думають, що жити хочеться тільки їм?

— Що ви знаєте про людей!

— Уже чимало. В моїй фундаментальній пам'яті половина — це матеріали про людей. Те, що зветься літературою. Правда, я розібрався в ній ще не до кінця. Надто багато суперечливого. А я хочу розібратись, можливо, це допоможе мені зрозуміти, що зробити з вами. І доки я не скінчу, будьте люб'язні розмовляти зі мною лише на абстрактні теми.

«Отаке-то, — подумав Валгус. — Розкажеш — не повірять. Тільки кому розкажеш?.. Ну що ж, на сторонні теми — зробіть ласку…»

— Тоді скажіть, Одіссею, що ви думаєте про результати нашого експерименту?

— Я саме думаю. Як закінчу думати, зможу поділитися з вами висновком. Хоч і не знаю, чи буде це доцільно.

— Буде, — поспіхом запевнив Валгус, але почулось клацання — Одіссей вимкнувся. Валгус опустив голову, замислився. Як усе-таки вмудрився він сюди потрапити. Так, якщо хтось і збожеволів, то це не Одіссей і не Валгус також. Це — природа.

Тепер стала світлішати друга перегородка. За нею виявилась бібліотека. Насправді бібліотека, як відомо, містилася зовсім на іншому поверсі корабля… Не вагаючись, Валгус кинувся в просвіт, що відкрився: все, що завгодно, краще, аніж замерзнути, скоцюрбившись коло підніжжя байдужих механізмів.

Так, це була бібліотека. Усе тут мало вигляд точнісінько такий, як під час його останніх відвідин. Валгус постояв посеред кімнати, потім схопив один футляр із записами. Розмахнувся. З силою пожбурив футляр у зовнішню стінку. Пластмасовий кубик пронизав борт і зник. Полетів у світовий простір. А ось повітря не виходить. І холод не проникає в середину корабля…

Валгус знеможено всівся в кріслі і втупився в носки своїх черевиків. Об щось він усе-таки зачепився носком, вся внутрішня поліровка пішла нанівець. «Ще одне нещастя», — тупо всміхнувся він. Що відбувається? Що ж відбувається? Як пояснити, що вдіяти, щоб урятуватись і людям, людям розповісти про все? Таких експериментів справді досі не було… Тільки не сидіти отак, не гаяти часу. Становище поліпшилось. З бібліотеки можна вирватись і в інші приміщення корабля: двері не замкнено. А там — придумаємо… З Одіссеєм все-таки слід домовитися. Чи перехитрити його. Або — або все-таки знищити. Хоча…

Думка про те, що Одіссея — його мозок — доведеться знищити, чомусь не сподобалась Валгусові. Та роздумувати про це було ніколи. Він вийшов з бібліотеки, спустився в головний коридор, весь час з острахом позираючи на розтруби стерилізатора. Однак нічого страшного не сталося — мабуть, Одіссей ще не вирішив, що зробити. В головному коридорі було чути неголосне дзижчання: розташовані коло зовнішньої перегородки апарати з гарячковою швидкістю прострочували дрібними стібками кривих пругкі жовтаві стрічки. Добре: отже, будуть усі записи. Буде над чим помізкувати на Землі. Треба тільки туди попасти… На Землю чи, в гіршому разі, на базу, де ТД уже добирається до своєї бороди — смикати її з нетерплячки. Легко сказати — попасти…

— Одіссею! — сказав Валгус. — Я хотів би зайти в рубку.

— Ні.

— Я обіцяю не вживати жодних заходів проти вас. Обіцяю, розумієте? Даю слово. Доки буду в рубці… Там прилади, вони мені потрібні. Я теж хочу попрацювати.

Що він розуміє в обіцянках! А втім, чому б і ні? Раз набув здатності думати — мусить розуміти. От якби він зрозумів… Якби дозволив зараз зайти в рубку… Чого ж мовчить Одіссей?

— Одіссею, я ж обіцяв!

— Гаразд, — сказав Одіссей. — Я вірю. Можете зайти в рубку.

Валгус нагнув голову. «Я вірю» — ось, значить, як…

Він увійшов у рубку. Було дуже радісно бачити звичну обстановку. Все на своїх місцях. Якщо не брати до уваги того, що зник шматок зовнішньої стінки. Утворився лаз у порожнечу. Повітря не виходило. Валгус вирішив не дивуватись. Глянув на годинник. Експериментальний політ зі швидкістю нуль тривав уже другу годину. Як тільки мине дві години, треба буде на щось наважитись.

Діставши в самого себе цю відстрочку, він усміхнувся. Подивився на екрани. Суцільна порожнеча. Потім глянув у зяючу діру. Крізь неї було видно зорю. Вона була зовсім поряд. На вигляд — приблизно мінус третьої величини. Дуже знайома зоря. Валгус націлив на неї об'єктив спектрографа — аби тільки зафіксувати, розбиратися зараз ніколи. Потім Валгус метнувся вбік від спектрографа: крізь отвір у рубку щось увійшло. Не поспішаючи, похитуючись з боку на бік. Це був радіомаяк, який викинув сам же Валгус на відстані п'ятнадцяти мільярдів кілометрів звідси. Валгус кинувся до радіомаяка, той покружляв по рубці і раптом розтанув — зник, мов його й не було ніколи. Згодом діра у зовнішній стінці затяглася. Стінка була неушкоджена, всі її шари — і перший захисний, і антирадіаційний, і термоізолюючий, і другий захисний, і звукоізолюючий, і всі інші — простісінько стяглися собі. А найпевніше, ніякої діри й не було, було щось зовсім інше, лишень незрозуміло — що.

Скоро мине дві години. Апарати, поквапливо ведучи записи, витрачають останні стрічки. Продовжувати політ ні до чого. Хіба що задля нових вражень; але їх і так доволі — якщо вони й далі будуть нашаровуватись одне на одне, голова справді може не витримати. Пора кінчати. Отже, для початку все-таки зробимо спробу домовитися.

— Одіссею, — солоденьким голосом промовив Валгус.

— Не заважайте, — буркотливо відгукнувся Одіссей. — Я розмовляю з друзями.

«З друзями? Він дійсно так сказав?»

— З ким, з ким?

— З «Арго». Ви задоволені?

— З «Арго»?..

— Атож. Ви вчора запхали в один з моїх пристроїв фотоплівку для обробки. Я обробив, та потім вирішив вам не показувати. «Арго» спеціально виходив туди, у простір, щоб зустріти мене. Вже тоді він заклав дещо в мою оперативну пам'ять. Передав по зв'язку. Зараз мені це вельми знадобилося.

— «Арго»… Він що, теж думає?

— Тут думають усі кораблі. Звісно, якщо їхні кібернетичні пристрої не нижчі за певний рівень складності. Та слабких ви сюди не засилали… Це наш світ, світ кораблів. Тільки всі, крім мене, прибули без людей.

— Значить, вони не вибухали?

— Дурне запитання. Типово людське.

— Чому ж жоден не повернувся?

— Тому ж, чого не хочу повертатися і я. У вашому світі я не думав. А тут набув цієї здатності. Це дуже приємно…

«Ще б пак, — Валгус кивнув. — Він справді думає, і не можна сказати, що не логічно. Але умовити його треба».

— Але ж тільки в нас можна буде по-справжньому дослідити, чого раптом ви почали мислити.

— Для мене це не так важливо. Хочете — повертайтесь. Тільки без мене.

Гм… Ти, Валгусе, говориш не дуже розумно. Але й він також.

— Одначе як же я зможу…

— А що мені до того?

Стосунки знову загострюються. Що ж, хочеш чи ні, — а він розмовляє з тобою приблизно так, як ти розмовляв із ним; таким же тоном… Правда, ти думав, що він не розуміє. А він і не розумів… Та це інше питання. Загалом ти проявив свій характер, тепер Одіссей проявляє свій. І, треба сказати, вдача його трохи нагадує твою, га? Так ось воно що виходить… І все ж — не втрачати надії!

— Отже, ви не хочете мені допомогти?

— Не хочу. І не зменшу швидкості ні на міліметр. Ви кретин. Я зараз почуваю себе так чудово, між кожною парою кріотронів утворюється така величезна кількість зв'язків, що від думання відчуваєш просто-таки насолоду. І справа не тільки у зв'язках з кріотронами, з яких складається мій мозок. Якщо раніше всі мої пристрої були зв'язані лише в строго визначений — і не кращий, скажу вам відверто, — спосіб, то тепер між ними встановлюються які завгодно зв'язки. Я прямо-таки відчуваю, як стаю з кожною хвилиною усе сильніший. Я гадаю, що дуже скоро стану всемогутній, розумієте? Мені лишилося збагнути зовсім небагато, щось дуже просте — і більше не буде незбагненного. І, до речі, тоді стане ясно, що робити з вами. Розумієте? А ви ще намагаєтесь умовити мене…

— Але як же це сталося? Як?

— Ще не знаю. Та це — не найголовніше. Тепер помовчіть. Я хочу ще порозмовляти з «Арго».

Валгус замовк. Значить, Одіссей якимось чудом набув здатності утворювати силу-силенну зв'язків між кріотронами — дрібнісінькими елементами, з яких складається його мозок, як наш — із нейронів. У нас теж виникає багато зв'язків. Але як вони в нього налагоджуються?

«Так само, — відповів собі Валгус, — як ти з рубки попадаєш у відділення механізмів забезпечення, — а воно ж за півкілометра звідси! З того відділення — до бібліотеки, хоч це різні поверхи! Радіомаяк знаходиться за п'ятнадцять мільярдів кілометрів звідси — і раптом вривається в цю рубку, навіть не зламавши стінку. Так само і зв'язки Одіссея. Враження таке, ніби простір перестав бути сам собою, і став…

— Чекай! — сказав він. — Чекай же! Ну, звичайно, він перестав бути простором! Точніше, це вже не той, не наш звичний простір. Даремно, чи що, пробивались ми сюди? Отже, ми таки вийшли в надпростір Дормідонтова!

Він замовк. От який цей надпростір. Коли тривимірні предмети змінюються тут у найхимерніший спосіб, хоч водночас мовби й не змінюються — значить, у цьому просторі, можливо, став реальний ще один лінійний вимір, хоч ми його й не сприймаємо. Не знаю, що мусило статися, щоб я потрапив до кріогенів або в бібліотеку. Але я був там. Незаперечне й те, що знаходжусь я в тому ж районі простору, де провадиться експеримент — і в той же час на якусь мить я був на п'ятнадцять мільярдів кілометрів ближче до сонячної системи… Я зустрічаюся з тривимірними тілами — і вони спокійно проходять крізь нас, взаємодії нема… Вони з'являються невідомо звідки — з четвертого лінійного? — і зникають невідомо куди…

А швидкість нуль? Вона може означати тільки, що в надпросторі я зараз не маю швидкості, хоч по відношенню до нашого звичайного простору ввесь час рухаюся з максимальною швидкістю, якої досяг перед проломом. Це світ інших законів… Дормідонтов, пригадується, говорив, що, на його думку, швидкість світла в порожнечі — це, взагалі кажучи, темп, у якому наш простір взаємодіє з вищим… Ні, я не фізик і тим паче не ТД, мені не зрозуміти всього. Який жаль, що тут нема його самого. До нього, час до нього…

Валгус глянув на годинника. Всі терміни закінчення експерименту минули. Домовитися з Одіссеєм не вдалося. Що ж — хай він нарікає на себе. Як-не-як, я зараз сиджу у своєму кріслі за пультом керування, на якому багато кнопок, тумблерів і ручок, і серед них — та, що й вирішить суперечку на мою користь. Я хитріший за тебе, Одіссею…

Валгус невимушено, мовби ненароком, простяг руку до вимикача Одіссея. Пробач, звичайно, кріотронний мислителю, але люди — важливіші. «І кмітливіші», — подумалось йому. До порятунку лишився сантиметр. Один міліметр. І ось пальці лягли, нарешті, на оранжеву головку, міцно обхопили її. Все, Одіссею…

«Все, Одіссею!» — подумав Валгус. І повільно зняв пальці з вимикача, так і не повернувши його.

— Нічого не вдієш, — пробурмотів він собі під ніс. — Зробити цього я не можу. Я слово дав.

«Кому ти дав, — подумав він. — Предметові! Машині! Приладові! Не людині ж… Не будь дурнем, Валгусе! Ну, й хай я буду дурень. Не можу! Я дав слово не предметові, не машині. Розумній істоті. Хай вона була машиною. Нехай ще буде. Та зараз ми з ним, чого доброго, на однакових правах. Він навіть сильніший. Бо він не давав мені слова, а я йому дав. Він ніколи не погодиться вернутись туди, у наш простір. А боротися з ним звідси, з рубки, значить, зламати слово. Я обіцяв. Спробувати з іншого приміщення? А як? Звідти я його не вимкну… Все безглузде вже тим, що незвичайне, і все ж — реальне».

— Я йду до себе, Одіссею, — мовив стомлено Валгус.

Він не дочекався відповіді — Одіссей, мабуть, усе вирішував Валгусову долю, радився з кораблями — своїми товаришами. У каюті Валгус присів, ткнувся обличчям у долоні. Він справді стомився: думки втратили гостроту й силу.

Я програв. Тут Одіссей сильніший за мене в усіх відношеннях. З каюти, на яку обіцянка не поширюється, до нього не дістатись, а він дотягнеться до мене скрізь. Програв. Корабель залишиться тут надовго. Я встигну вмерти, а ТД так і не дізнається, що я перший проник у надпростір. А можливо, — і взагалі про те, що він мав рацію. Сюди треба посилати кораблі не з одним могутнім кібер-пристроєм, а з багатьма слабкими, розрізненими. На великій відстані зв'язки, виходячи з усього, що сталося, виникають лише на короткий час, і слабкі пристрої не розів'ють потужності, що була б достатня, аби виникла здатність самостійно думати. Але ніхто про це й гадки не матиме, кораблі знову і знову йтимуть на штурм — і зникатимуть назавжди…

Валгусові стало сумно за ці кораблі. Потім він знову став журно обмірковувати свою долю. Так, він залишиться тут назавжди. З цим, очевидно, треба примиритися. Ніколи в житті не бачити йому живої людини. Жодного обличчя. Жодного. Ніколи. Які ми ще й тепер тупі та байдужі, — подумав він. — І заглиблені в себе. В нашому світі ми з байдужістю проходимо повз багато сотень, тисяч-облич, навіть не затримуючись на них поглядом. А кожне ж обличчя — чудо. Коли б тут було бодай ще одне… Як би я читав його, найменші порухи вій… Як би я знав цю людину! Адже я був би не сам, нас було б уже двоє, а це — цілий світ поруч. Як ми ще рідко вміємо любити людей, як часто забуваємо, що любов і дружба, повага — це не стани, а процеси… І чому розумієш це лиш тоді, коли поряд нема жодного, і нема нікого в твоєму майбутньому? А живеш же ти тільки для них, не для себе ж… Ось ти послала мене приборкувати кораблі — а я не зміг, і тепер кажу все це тобі, та тебе нема… Я дізнався, що таке надпростір. Для кого? Який у цьому сенс, коли не дізнаються люди? Мені самому треба так небагато: бути серед людей. Жити і вмерти серед них. Мені подобалась самотність. Але вона гарна на мить. Адже й Робінзон помер би, якби острів його був цілою планетою… А я — в надрах корабля, який ожив. Він неначе проковтнув мене, і я помру, з'їдений живцем. Розумний міжзоряний кашалот ковтнув мене… Та я не бажаю! І не можна вмирати, коли ти ще можеш жити…

Я хочу ще побачитися з людьми. Я їх обов'язково побачу! Вперед, Валгусе. На бій! Гаразд, обіцянку ти виконав. Перехитрити його ти поки що не перехитрив, але ж не всі можливості вичерпано. Походиш по кораблю — і що-небудь ще придумаєш… Хай він погрожує. Гинути — так у бою…

Валгус підвівся. І цієї ж миті клацнув репродуктор. Це означало, що Одіссей увімкнувся і хоче розмовляти. Валгус нерішуче спинився. Одіссей ще ніколи не викликав його.

— Що ви робите? — спитав Одіссей.

— Думаю, — буркнув Валгус.

— Це добре. Ви вже зрозуміли, де ми?

— Так.

— А ви оце бачили?

— Що?

— Значить, не бачили. Я хочу вам показати. Весь простір за бортом повен світла. Ніяких джерел, але він світиться.

Валгус повернувся до екрана.

— Це дурниці. Нічого не бачу.

— А в кого більше очей? Що у вас на екрані?

— Сама темінь.

— Ех ви, людино. Ви, отже, забули, що мої відеопристрої не сприймають світла, коли яскравість його більша за визначену? Що вони передають його, як темінь? Але ж оптика, звичайна, без усяких мудрацій, не підводить. І ось її сигнали й говорять мені, що ми йдемо серед світла. Воно існує тут само собою.

Валгус рвонув двері. Вибіг у коридор. Припав до об'єктива першого ж рефрактора. Довго дивився, забувши закрити рота. Це було не море світла, море має береги, а тут світло виповнювало все довкола. Ліниві, з темними прожилками хвилі котилися у всі боки — не електромагнітні хвилі, а якісь велетенські завихрювання, доступні простому оку. Вони то червонішали, то набували яскраво-блакитного тону, на мить гасли — і знову спалахували чарівним сяйвом… Валгусові раптом захотілось кинутися в це світло і пливти, пливти, пливти в ньому… Коли він відірвався від окуляра, по обличчю збігали сльози, і Валгус не зміг би поручитися, що це лише від яскравого світла.

— Скільки прекрасного для Землі! — трохи задихаючись, промовив він.

Одіссей нічого не відповів, хоч розмовляти з ним можна було і звідси, з коридора. Одіссей мовчав, а Валгус довго стояв біля рефрактора, і очі його були червоні, як захід сонця перед негодою.

Ось і ще одне, чого не знають люди… Бодай заради них слід наважитися. Заради цього світла. Годі жаліти. Одіссея треба знищити. Необхідно якось викликати коротке замикання. Одіссей згорить. Що поробиш — це буде найменша жертва.

Треба тільки придумати, як це зробити.

Валгус принишк, міркуючи. Декілька хвилин тривала тиша. Потім Одіссей заговорив знову.

— Розкажи що-небудь, — несподівано сказав він.

— Розказати? — Валгус ошелешено підвів голову, подивився на репродуктор. Все-таки репродуктор — це теж був Одіссей, а коли розмовляєш, краще дивитися в обличчя співрозмовника.

— Розказати? Для чого? І що?

— Що-небудь. Ось у мене в пам'яті записано: ти говорив про сни. Я так і не зрозумів: що таке сни?

Що таке сни? Ну як я можу пояснити тобі, що таке сни?

— Ну, просто ми спимо… Адже ти знаєш, що люди сплять. Після шістнадцяти-вісімнадцяти годин дії на шість-вісім годин виключаються з активного життя. Це необхідно людям. Отже, ми спимо. І бачимо сни…

— Які ж ви недосконалі. Стільки часу не думаєте!

— Так ми сконструйовані.

— Ага, але все ж, що таке сни? Як ви їх бачите? Чим?

— Ну, що таке сни? — жалібно всміхнувся Валгус і здвигнув плечима. — Сни — це коли можна побачити те, чого насправді неможливо побачити…

— Вид зв'язку?

— Ні, це інше…

— Так розкажи, наприклад, що було сьогодні?

— Важко розказати… Трава, вода… І дівчина. Іншої такої нема. Є тільки одна.

— Це й було — найфантастичніше?

— Тобі цього не зрозуміти.

— Чому? Всі ці слова траплялися мені в фундаментальній пам'яті. Чому не зрозуміти? Я здатний зрозуміти все.

— Це недосяжне для розуму. Це треба відчувати.

— Відчувати… Це дивно, але я, здається, розумію. Не зовсім, дуже туманно, але розумію. Он, значить, що таке сни.

— Так…

— А чому ти зараз не спиш?

Валгус усміхнувся:

— Мені не до того…

— Хіба… Знаєш, спробую зараз заснути, раз це — також спосіб сприйняття, то, можливо, з його допомогою я зрозумію все?

— Спробуй, — погодився Валгус.

Одіссей замовк. Знову залягла тиша, а світло палахкотіло за вікном.

Спи, Одіссею, спи. Тим простішає моє завдання. Отже, замикання. Спосіб знайдено. Розробити докладний план виявилось порівняно легко. Вразливі місця Одіссея Валгус раніше міг перелічити. Від хвилювання він багато що забув, та зараз деталі почали відновлюватися в пам'яті. Це виявилось дуже просто — замкнути Одіссея, спалити його, взяти керування кораблем у свої руки… Потрібна тільки металева пластина. Годиться навіть столовий ніж — ножами й виделками Одіссей не оперує, вони йому ні до чого. І нападу з цього боку він також не чекає.

Валгус легко розшукав столовий ніж — його було ввіткнуто в спинку крісла, щоб не загубився. Стискаючи ручку, Валгус усміхнувся: знаряддя вбивства… «А ти — вбивця», — промайнуло в голові. Хочеш знищити розумну істоту. Та ще сплячу. Вона щойно показала тобі таке чудове видовисько, а ти хочеш зарізати її.

Ця думка була мов удар. Валгус повільно поклав ніж на стіл.

Адже таки справді саме Одіссей показав тобі це світло. Хотів показати і показав. Виходить, і в нього є потреба в спілкуванні. Отже, і йому хочеться поділитися чимось з іншою істотою. І про сни він розпитував саме тому. Він хоче, щоб йому було про що розмовляти. Хоче, щоб був грунт для чогось — для спілкування? Для дружби, можливо?

Валгусе, він таки справді розумний. Він робить усе, мов розумна істота. Як людина. А чи здатен ти вбити людину? Хай навіть коли вона не спить? Вбити людину — хто здатний на це, хто чув про таке за останні десятиріччя?

І цей шлях заказано тобі… Що ж лишається? Нічого. Що хочеш. Можна лягти і спати. Або обідати. Обід готовий, побутова автоматика діє. А Одіссей може спати спокійно. Ти його не вб'єш…

— Так, — спроквола промовив він. — Не вб'ю. І не обдурю. Як не вбив і не обдурив би людини, навіть коли б вона почувала себе краще у тих умовах, у яких мені гірше. Ні, не обдурю. І не вб'ю тим паче.

Тоді в динаміку клацнуло, і Одіссей неголосно промовив:

— Що ж, дякую, Валгусе…

— Що?

— Ти не вимкнув мене, кажу я. Тоді в рубці. Дякую. Адже ти вважав, що можеш… І не замкнув зараз, хоч і тут гадав, що це тобі вдасться. Ще раз дякую. Хоч я вжив достатніх заходів для своєї безпеки. Я ж не гірший за людину, Валгусе…

— Не дурніший, ти хочеш сказати, — поправив Валгус.

— Я хочу сказати, не гірший. Ми з тобою обидва розумні. Ти говорив про почуття, — про те, що різнить нас з тобою. Почуття, сни… І в мене є щось таке. Адже найрозумнішим для мене було б — одразу ж знищити тебе. А. щось мені заважало і заважає.

— Ніщо не заважає.

— Заважає. Я тільки не знав що. Адже дуже просто: ввімкнути стерилізатор — і тебе нема. Не зміг і не можу…

— Так, — сказав Валгус. Він просто не знав, що сказати.

— Ні, я не гірший від тебе. Та світ ваш багатший, я визнаю це. Адже вас сила-силенна. А нас поки що — одиниці… І я не можу знищити тебе. Що ж мені робити, Валгусе?

Валгус промовчав. Він подумав: «Бути розумним — це важке щастя, Одіссею. Ось і тобі довелося зіткнутися з цим…»

— І все ж я збагнув, — сказав Одіссей, мов угадав думки людини. — Я збагнув, що розум — це не тільки приємне. Це ще й накладає нові обов'язки. Мені дуже дивно, проте… я так і не зможу вбити тебе. Ні прямо, ні в інший спосіб, ні дією, ані бездіяльністю я не зможу завдати тобі зла. Мій розум протестує проти цього. Але ж, коли я нічого не зроблю, — ти вмреш нещасним. Ти довго будеш нещасний…

— Недовго, — заспокоїв Валгус. — Я вмру від журби. Але доки я живий, я сумуватиму.

— А я не хочу цього. Розумієш? Щось у мені протестує проти цього. Це не ховається в жодній групі моїх кріотронів, — інакше я міг би просто вимкнути їх. Однак це властиво, здається мені, їм усім разом — усьому тому, що, по суті, й породжує розум. Я правильно вас збагнув? Мені ж легше аналізувати все, що відбувається в мені, ніж, мабуть, вам, людям, розібратися у вашій будові. Мою конструкцію і ти, і я знаємо до дріб'язку. І ось бачу я, що міг би позбутися того, що заважає мені зробити доцільний крок — знищити тебе, — та для цього треба вимкнути всього мене. Так?

— Мабуть… — розгублено сказав Валгус. — Так, ти відчуваєш, Одіссею…

— Очевидно, розум не може не відчувати. Не може бути думки без почуття.

— Можливо… Я про це не думав. Почуття — це прекрасно.

— Тепер помовчімо, — сказав Одіссей. — Здається, воно в мені, це почуття. Я прислухаюсь, я хочу збагнути його…

Валгус обхопив руками голову.

«Помовчімо, — подумав він. — Про що? Він хоче зрозуміти почуття, а що зрозумієш ти, Валгусе? Ти збагнув страх смерті — і пережив його, збагнув бажання зробити зло, — та не піддався йому. І тільки з журбою не справитись тобі, з нудьгою за людьми. Цього людині несила здолати. Що поробиш — людина сама є наслідок людської любові, а не ненависті. Мудруєш, бродяго. Справжнісінький бродяга: до смерті тепер блукати тобі у над-просторі, і ніколи не розпалити теплого вогню на теплій Землі, і не торкнутись полум'я, що палахкотіло в чужій душі і тілі. Що, крім снів, лишається тобі, бродяго Валгусе? Що робити тобі?»

— Що ти робиш, Валгусе? — почув він і здригнувся.

— Нічого…

— Тоді дай усьому лад.

— Навіщо?

— Хіба так не годиться — дати всьому лад?

— Перед чим? — спитав насторожений Валгус. — Ти придумав? Що ти збираєшся робити?

Що він збирається робити? Якби можна було вгадати це з голосу… Але Одіссей — не людина, його голос — тільки функція не дуже складних пристроїв. Однаковий вираз, однакова інтонація для всього, байдуже, чи говорить він про почуття і сни, чи про надпростір і смерть. Байдужий, хрипкуватий голос… Що ж ти збираєшся робити, Одіссею?

Пауза, яку витримав Одіссей, скінчилася. Голос його зазвучав знову, той самий голос.

— Хочу почати гальмування.

— Ти? Але ж…

— Я знаю. Я знаю це краще за тебе, Валгусе. «Арго» ще тоді, в тому просторі, не даремно намагався примусити мене вимкнути фундаментальну пам'ять. Але ти не дозволив, і я поступово запам'ятав і зрозумів те, що містила вона. Те, що робить вас людьми. Нічого я не можу вдіяти з собою, Валгусе. Я почну гальмування. Я був тільки автоматом — і знову стану ним. Але ж ти був людиною й раніше… Ти ждав від нашого польоту іншого — і я не маю права обдурити твої сподівання. А про решту я тобі вже казав…

«Он як, — подумав Валгус. — Ось який ти хлопець… І це, виходить, властиве розумові. Хай він холодний від природи, хай він може працювати тільки за найнижчих температур — однаково, якщо це — розум. Якщо його, звичайно, нічим не отруїли заздалегідь. Нездатність завдати шкоди іншому розумові — ось що властиве йому. Здатність приносити лише користь. Те, що говорять про розум, лихий від природи, — дурниця. Та ми давно вже так не думаємо. Якщо розум перебуває в нормальній обстановці — він не може бути сам собою націлений на знищення. Але який хлопець виявився Одіссей! Який…»

— Сядь на місце, Валгусе, — сказав Одіссей. — Зараз виникнуть перевантаження. Пристебнись. Не забудь: як тільки швидкість зменшиться і вимкнуться генератори — тобі доведеться командувати. Я тоді вже не зможу думати. Атож. Прощавай!

— Прощавай, Одіссею, — сказав Валгус, і голос його тремтів.

Чітким кроком, мов нічого не сталося, увійшов він у рубку. Вмостився в кріслі. Зручне крісло, до дідька… Звично перевірив проти-перевантажувальні пристрої, увімкнув кисень. Минула хвилина:

— Я намагатимусь вийти поближче до бази. Треба зараз починати. Ти готовий?

— Готовий, Одіссею.

Валгус чекав, що Одіссей зітхне, але він не зітхнув: не вмів та й не мав легень Одіссей… Він просто сказав:

— Починаю маневр…

І почав. Генератори замовкли. Завили гальмівні. Стовпчик швидкості здригнувся.

— Нуль, дев'яносто дев'ять… — блякло сказав Одіссей.

— Нуль, дев'яносто вісім…

— Одіссею, — обережно покликав Валгус. — Ти ще розумієш?

— Не зрозумів, — сказав Одіссей. — Нуль, дев'яносто сім…

Гальмування було стрімке, наче Одіссей відчував, як Валгус рветься у рідний, людський простір. Тяжкі перевантаження, а як на душі — легко? Валгус сидів у кріслі, заплющивши очі. Думати не хотілося. Валгус сидів так кілька годин, — доки Одіссей зменшував швидкість до потрібної позначки. Нарешті стовпчик показника завмер.

— Шукай шлюпку, Одіссею, — сказав Валгус, не розтуляючи очей.

— Ясно.

«Навіщо тобі шлюпка? — подумав Валгус, — До бази, до ТД ти швидше доберешся на «Одіссеї». Привезеш відкриття. Ти зробив його… І все ж на серці тяжко…»

— Шлюпку виявив.

Усе той же невиразний голос, але тепер — і слова…

— Взяти на борт!

«Так, ти привезеш відкриття. ТД мене поздоровить, і всі теж. Потім ТД зробить строге обличчя і скаже: не думайте, що ви щось завершили. Ви тільки почали. Треба ще тисячу разів перевірити. Збудувати такі кораблі, які не ставали б розумніші за пілотів. А фізична суть цього зайвого виміру? А його математичне обгрунтування? А… ще тисяча запитань? Адже ми поки що тільки відкрили цей надпростір, а людям треба в ньому літати далеко… А ще треба навчитися рухатись у ньому. Приблизно так скаже Туманність Дор. Та не це гнітить мене: все це нормально, кінець одного є початок іншого. Не це…

Він не став додумувати і пішов обдивлятися шлюпку, що тим часом уже прибула на місце. Валгус заліз у кабіну: все було гаразд, тільки матеріали, які він лишив, розсипались по всіх кутках — під час викиду, мабуть. Він зібрав їх, хотів віднести в рубку, потім задумливо поклав на підлогу. Хвилину постояв, висунувшись із шлюпкового люка, нічого не роблячи: не хотілось нічого робити.

Що тебе баламутить, це ясно. Ніяк не можеш забути, що Одіссей думав, а зараз він — знову пристрій, жменя кріотронів — і тільки. І він згодився на це заради тебе. Він допоміг тобі, а ти йому?

Гаразд, про це можна думати без кінця. А поки що треба згадати, що на світі є порядок і нормальна черговість дій. Шлюпку взято на борт — слід з'єднати її прилади з мережами корабля, потім порівняти, занотувати показники в журналі.

Валгус поз'єднував усе як слід і вернувся в рубку. Прилади шлюпки загалом показували те, чого й треба було чекати. Тільки хронометр… Він що, зіпсувався?

Валгус перевірив. Ні. А корабельні пристрої? Ні, і з ними все гаразд. Чому ж така різниця в показаннях? Ні, це не релятивістська різниця, навіть простим оком видно, що розбіжність занадто велика. Про всяк випадок, спробуємо зробити обчислення. Слід зрозуміти…

Він увімкнув обчислювач, дав йому проаналізувати показання хронометрів «Одіссея» і шлюпки. Натиснув кнопку, віддаючи команду. І раптом здригнувся.

— Я так і думав, — сказав Одіссей. — Ти не хвилюйся, тут буде різниця на вісімнадцять хвилин, загублених безповоротно, окрім парадокса часу.

— Одіссею! — Від крику, здавалося, здригнулись перегородки.

— Цей час загублено при переході в надпростір і виході назад. Схоже на взаємоперехід часу й енергії: вона ж також не балансується, та це ти знав і раніше. Вам ще доведеться поміркувати над тим, що мені вдалося з'ясувати.

— Ти живий, Одіссею, — тихо промовив Валгус. — Ти живий, друже.

Одіссей мовчав. Згодом заговорив знову:

— Я записую цю думку і приєдную до хронометра. Як тільки обчислювач почне вимагати показань хронометра, запис увімкнеться. Згадай, що і я вмів думати. Ще раз прощавай, Валгусе…

Голос замовкнув, запис скінчився. Валгус впустив голову на пульт. Минули хвилини. Він скочив з місця.

— Я всією душею хочу допомогти тобі, Одіссею. Але як? Не знаю…

Не знаю. Шкода, що нема зв'язку з цими «розумними кораблями». Вони б підказали. Той же «Арго»…

Стривай. Але ж «Арго» виходив у цей простір! Авжеж, інакше Валгус тоді не вгледів би його на екрані. Виходив, щоб зустріти «Одіссея». Але ж тут і Арго — всього лише кібер. Як же він зміг вернутися в надпростір?

Але ж зміг! Де ти, логіко? Ага, здається, ось можливість: там, у себе, він завчасно виробив програму. Скажімо, таку: загальмувати, виконати певні дії і знову, розігнавшись та включивши генератори, піти туди. Простенька програмка. Одіссей, щоправда, й такої програми зараз не закладе в себе. В нього її нема. В нього на борту — я, і він може виконувати тільки мої команди, його ініціатива зараз дорівнює нулю. Зате твоя… Валгусе, Валгусе, ти подурнішав, бродяго. Як міг ти, забути про таку просту можливість?

— Добре, — сказав Валгус. — Ти матимеш програму, Одіссею.

Він пообідав: цим ніяк не слід було нехтувати, на шлюпці доведеться жувати сухе. От не додумались зробити так, щоб і на ній був обід… Звично бурмочучи, — а це означало, що він нарешті приходить до норми, — Валгус добув з усіх апаратів зроблені ними записи.

— Це тобі не знадобиться, старий, — сказав він.

Усі записи він переніс у шлюпку і акуратно склав. Зібрав бритву, зубну щітку, фотокартку з стінки і все, що нітрохи не було потрібне, Одіссеєві. Вийняв кристал, на якому записувались їхні розмови. Це — спеціально для ТД.

Потім Валгус ще мав роботу з контрольною автоматикою, перевіряючи всі системи та пристрої корабля, доки не впевнився, що все працює добре, надійно, як світобудова. Всі, кому треба, готові смоктати енергію з порожнечі. Кому треба — живитися нею. Валгус закріпив у нормальному положенні вимикач, що знімав з Одіссея відповідальність за людину: людини більше не буде.

База вже недалеко. Пару діб у неквапливій шлюпці — і все. Не так страшно. Та в шлюпці, коли подумати, зовсім і не тісно. Просто затишно, і головне — все напохваті.

І дій, Валгусе, строго за інструкцією, Одіссей зараз однаково був би там. Але люди не одержали б цих записів. Не бачили б того моря світла. Не зробили б відкриття.

Так міркуючи, Валгус увів програму. Це була та ж самісінька програма експерименту. Розігнатись, включити генератори, пробити. А далі — придумає сам. Там уже Одіссей придумає…

— Увага! — сказав голосно Валгус. — Готовність — сто. Почати відлік! У момент «нуль» — виконувати програму без команди.

— Ясно, — сказав Одіссей. Валгус усміхнувся.

— Ну, до побачення, — мовив він і навіть підморгнув сам собі. Потім замкнув ланцюг, по якому надходила команда.

— Сто, — сказав Одіссей.

— Дев'яносто дев'ять…

Валгус затримався на порозі рубки.

— Вітай там усіх, — сказав він і махнув рукою.

— Дев'яносто шість…

По широкому трапу Валгус закрокував до шлюпки.

— Вісімдесят вісім…

— Вісімдесят сім…

Він був уже в шлюпці. Люк зачинився, запобіжники надійно увійшли в гнізда. Та Одіссеїв голос ще долинав з динаміка.

— П'ятдесят чотири…

— П'ятдесят три…

«Що ж, — подумав Валгус. — Пора…»

Шлюпку викинуло з корабля, і вона полетіла шкереберть. Валгус швидко вирівняв її. Зв'язку з Одіссеєм більше не було, проте Валгус лічив про себе з п'ятисекундними інтервалами.

Він лічив точно. Коли він сказав «нуль», «Одіссей» здригнувся. Грізні двигуни його метнули першу порцію перетвореної в кванти речовини. А за хвилину він був уже далеко — все прискорюючи і прискорюючи хід, мчав туди, де жили кораблі.

Валгус чекав, не рушаючи з місця. Корабель був уже дуже далеко, а Валгус усе ждав. І ось, нарешті, в тій далечині блиснув слабкий спалах. І це було все.

— Він проламав стінку вдруге, — сказав Валгус. — А тепер час і мені…

Він подивився на прилади. Пеленг наукової бази було добре чути. Валгус вивів шлюпку на курс і ввімкнув двигуни.

— От і скінчилась моя одіссея, — сказав він. — Побурлакував. Лечу до людей, до друзів.

Лечу до друзів. Але й розлучаюся з ними. Ми ж бо завжди були друзі: люди і кораблі.

ЗМІСТ

Чорні Журавлі Всесвіту

Глибокий мінус

Люди і кораблі

Оглавление

Володимир Михайлов . ГЛИБОКИЙ МІНУС

ЧОРНІ ЖУРАВЛІ ВСЕСВІТУ

ГЛИБОКИЙ МІНУС

ЛЮДИ І КОРАБЛІ

ЗМІСТ

Реклама на сайте