«Сивий Капітан»

Володимир Владко СИВИЙ КАПІТАН

Роман

Малював Георгій Малаков

ЧАСТИНА ПЕРША Загадковий автомобіль

Розділ перший

1. ЗАЛІЗНИЧНА КАТАСТРОФА

Швидкий поїзд Торенсія—Корсехона—Веракрус мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки станцій ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками — і зразу потому зникали в нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускалися на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.

В купе одного з вагонів сиділо три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, лінькувато позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, все так само задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах.

Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому зеленуватому пальті, нерухомо сидів віддаля. Можна було подумати, що він заснув, відкинувшись на спинку дивана. Проте він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутників.

Червонолиций іберієць позіхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані його піджака був пришпилений великий золочений фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що бистрий погляд худорлявого чоловіка на якусь мить спинився на блискучому значку — і потім знову сховався під повіками. І тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.

Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку в барвистій обкладинці. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся од вікна. Він узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:

— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній великий письменник. Звісно, не можна було б рекомендувати читати всі його твори, особливо — молоді. Але взагалі… ах, Ібаньєс! Яка невичерпна фантазія, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помітно всміхнувся, але промовчав. А іберієць не вгавав; мабуть, він дуже залудився, і йому кортіло з кимсь поговорити.

— Молодий чоловік далеко їде?

— Так, — коротко відповів юнак.

— До самого Веракруса?

— Навіть далі. Аж за море. Попливу на теплоході «Росія»…

— І куди ж саме? Адже то радянський теплохід, так? Чи не до Радянського Союзу, не до більшовиків збирається молодий чоловік?

Червонолиций іберієць іронічно, хоч і трохи здивовано, підвів брови.

Весела іскорка майнула в очах юнака. Підкреслено байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого було ясно видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:

— Саме туди я й їду. До Москви.

— О-о!.. — почув він вигук украй враженого іберійця. Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як його співбесідник сплеснув руками і злякано озирнувся в бік худорлявого чоловіка в широкому пальті. А втім, той сидів, як і раніше, цілком нерухомо й неначе спав. У всякому разі ніщо не свідчило, що він чув цю неймовірно зухвалу з погляду кожного жителя фалангістської Іберії відповідь юнака. Червонолиций пасажир недовірливо перевів погляд на свого дивного співбесідника. Вагаючись, він спитав ще:

— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?

— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусіда і спокійно додав: — Росіянин.

Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім раптом зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який уже не міг стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де все так само нерухомо сидів мовчазний чоловік у широкому пальті, кашлянув і рішуче взявся знов за газету. Більше він уже не підводив Очей, не запитував ні про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак — божевільний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна порядній людині компрометувати себе розмовою з такою людиною, — розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в’язницею, то принаймні досить неприємними допитами в поліції… Краще триматися осторонь, далі від гріха!..

А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчується! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Усе, все позаду!

Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії товаришів, що поверталися на Батьківщину, не знайшов свого прізвища! Так, Олесь щиро радів за друзів, яким пощастило вирватися з табору, з фалангістської Іберії, радів від усієї душі. Але ж як сумно було думати, що він мусить сам ще залишатися тут, у полоні… Юнак не втрачав надії, що настане і його час, він твердо знав, що рідна країна пам’ятає про нього, як і про інших своїх синів, яких доля завела в пазури фалангістів, і не забуде, не покине його. Проте — коли ж, коли?.. Потім від’їжджала ще одна партія… і в ній теж не було Олеся…

Нарешті поїхали всі його товариші. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав ні він, ні хтось інший. Казали, що його прізвище переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на Батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мали давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка… Спробуй доведи це людям, які й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тільки тому, що ти росіянин, що ти — радянська людина!

Але все на світі має свій кінець. Після незліченних перевірок та доброго десятка упереджених допитів жандармерія змушена була таки звільнити Олеся. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до морського порту Веракруса — дорогоцінний папірець, що лежить зараз у бумажнику в кишені юнака. У Веракрусі він мусить звернутися до агентства англійської пароплавної компанії, щоб його переправили до іншого, вже не фалангістського порту на цьому суходолі, так домовлено з агентством. А в тому іншому порту стоїть, навантажуючись, теплохід «Росія» — наш, радянський теплохід! І тоді — все позаду, відкриється давно жаданий шлях до далекої Батьківщини.

Чиновник жандармерії, який видавав транзитне посвідчення, холодно попередив Олеся:

— Цей документ дійсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межі Іберії, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. І судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разі ви підлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно від підданства.

О, Олеся не треба було підганяти, попередження було цілком зайвим! Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…

Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою разом з усією командою теплохода «Комсомолія» аж три роки тому. Жахливі три роки, про які краще не згадувати… Звісно, немає лиха без добра: за ці три роки Олесь добре вивчив іберійську мову, і тепер ніхто з його тутешніх співбесідників не міг і подумати, що Олесь не житель Іберії. Так, було спочатку й тут, у вагоні, з тим червонолицим сусідом, який, видно, добре-таки злякався, дізнавшись, що його співрозмовник — росіянин.

Нещасна, затуркана фалангістами людина! Та, зрештою, хіба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангістів в Іберії дали свої наслідки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою підозрою жандарми кидали їх у в’язниці і концентраційні табори. Та не треба було навіть і підозри, досить було просто необачного слова, до якого міг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом — прилюдна розмова з росіянином, який їде аж до Москви, столиці Радянського Союзу, про який взагалі й згадувати заборонено… Бідолаха сусід, як він, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!

За вікном майнули вогні. Якась станція, і чималенька, якщо зважити на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст миготнув освітленим залізним плетивом ферм — і знову темрява… глибока темрява, як у всій цій забитій, поневоленій фалангістами і жандармами країні…

Товстий іберієць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив, що той, як і раніше, крадькома поглядає в його бік. Ну й хай собі! Олесь давно вже зрозумів, що це — детектив, таємний агент поліції, приставлений до нього. Навіть не вміє чисто працювати, такого одразу розпізнаєш. Та й взагалі, даремно він стежить: три доби, про які попереджав чиновник жандармерії, ще не минули, детективові нема до чого присікатися…

Юнак підвівся, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном глуха ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далі й далі…

І раптом Олесь відчув, як щось з силою штовхнуло його в бік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенний гуркіт, скрегіт металу обірвали розмірений до того стукіт коліс. Дзенькнула і вилетіла з вікна шибка. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як неймовірна, непереборна сила штовхнула його знову до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця — це було останнє, що виразно розчув Олесь.

Далі все змішалось. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… Звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, одчайдушні крики, сухий тріск, наче ламаються дошки, дзвінкий скрегіт заліза, і ще вигуки, болісний стогін… Звідкись вистрибнув язик яскравого полум’я, десь мов прогримів вибух… Усе це майнуло одне за одним у свідомості юнака… Чи то була вже не свідомість, а божевільне, кошмарне марення?..

Олесь котився вниз з насипу, нічого не розуміючи, вже майже нічого не відчуваючи. Висока м’яка трава під тим насипом покірно прийняла його безживне тіло. А над ним усе ще лунав страшний гуркіт і скрегіт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда і скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.

Потім стало тихо, напрочуд тихо після того, що відбулося. Тільки раз у раз долинав чийсь стогін і збуджені вигуки з того боку насипу.

Минали хвилини. Раптом зверху, з горішньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промінь електричного ліхтарика забігав навколо, прорізуючи темряву. Він щось немовби шукав. Ось цей промінь торкнувся нерухомого тіла Олеся, напівсхованого в густій траві, і враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно підкралася до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив обличчя з заплющеними очима, кров на порізаному склом лобі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула.

Коли б тут був сторонній спостерігач, він би з подивом помітив, як цей чоловік у широкому пальті став навколішки і спритними руками обмацав тіло Олеся. Потім він вийняв з кишені юнака маленький бумажник і уважно переглянув усе, підсвічуючи собі ліхтариком. Затримавши погляд на якомусь папірці, чоловік у широкому пальті знов задоволено хмикнув, поклав папірець назад у бумажник, а самий бумажник — собі в кишеню. Мабуть, це й було те, що він шукав, бо після цього чоловік неквапливо щільніше загорнувся в своє широке пальто й сів біля Олеся, загасивши ліхтарик. І наче задрімав.

Так минуло кільканадцять хвилин. Дві постаті під насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свідомість, чоловік, що сидів біля нього, немов спав. Та чи так це було насправді?

Мабуть, ні. Бо раптом темна постать у широкому пальті рвучко підвелася. На шосе, що бігло вздовж залізниці, то наближаючись до насипу, то віддаляючись од нього, показалися сліпучі фари автомобіля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве світло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловіка, наче вирізьбило його силует на темному фоні насипу. Чоловік упевненим рухом підніс руку. В ній спалахнув ліхтарик. Він гойднувся вгору і вниз, угору і вниз Чоловік вимагав спинити машину.

В темряві не було видно корпусу автомобіля, здавалося, що з густого мороку насуваються самі сліпучі фари. Проте ось зашаруділи м’які шини. Автомобіль загальмував. Чоловік біля шосе чекав з піднесеною рукою.

З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такі виразні сигнали. Один з них, високий і огрядний, у синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, у шкіряній куртці, що виблискувала в світлі фар, залишився трохи позаду.

— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись у кістляве нахмурене обличчя чоловіка в широкому пальті.

— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, бачите? Ви візьмете її й мене в машину і відвезете до найближчої жандармерії. Негайно!

Чоловік у широкому пальті говорив тоном незаперечного наказу. Механік ще раз уважно подивився на нього, потім озирнувся на того, що стояв трохи віддалік, а тепер повільно наближався, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки.

— Чому ж до жандармерії? — м’яко втрутився він. — Адже в таких випадках людину відвозять до лікарні.

— Тому, що я так кажу, — відрубав чоловік у широкому пальті. — І раджу не гаяти часу на зайві розмови!

Він роздратовано відкинув борт пальта і вказав на зірчастий значок агента поліції на лацкані свого піджака.

— Тепер розумієте? Ну, мерщій!

Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розстебнувся. На джемпері в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберігав у полоні, ховаючи від жандармів, і тепер надів, вирушаючи на Батьківщину. Агент поліції нетерпляче гукнув:

— Я кажу — мерщій! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження поліції?

Чоловік у шкіряній куртці, немов не чуючи його, помахом руки підкликав до себе механіка.

— Валенто, це поранений комсомолець, — півголосом мовив він. — Дивно, як він тут опинився… Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.

— Єсть! — охоче відгукнувся механік. Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:

— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподівано… ми до ваших послуг… Прошу!

Агент задоволено кивнув: такий тон відповіді був значно звичнішим для нього. Він зробив крок до сліпучих фар автомобіля і, не спиняючись, уже спокійніше кинув:

— Отак буде краще. Бо інакше…

Його фраза лишилася незакінченою. Важкий міцний кулак механіка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навіть не зойкнувши, агент поточився і впав на землю.

Механік насмішкувато глянув на нього, зачекав кілька секунд. Агент не ворушився.

Тоді механік повернувся і підійшов до свого супутника, який спокійно чекав. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли його в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у густій темряві, плавно рушив. Він об’їхав тіло агента поліції, що лежало в пилюці на краю шосе, і так само плавно почав набирати швидкість.

І знову під насипом стало темно. Тільки вгорі перебігали люди з ліхтарями в руках та долинали вигуки і стогін поранених.

2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ

Як і повідомлялося в газетах, входити до центральної частини столиці з самого світанку було заборонено для всіх, хто не мав спеціальної перепустки. Поліцейські патрулі перерізали всі провулки і вулиці, які вели до Авеню-дель-Прадо, вулиці Алькали та майданів Кастелара і Кановас. Що ж до парку Ель-Ретіро, то він був закритий для звичайної публіки ще з учорашнього дня.

І це нікого не дивувало, бо іберійці давно вже звикли до жорстокого свавілля фалангістського уряду, який, боячись народу, відгороджувався від нього шерегами вимуштруваних, відгодованих поліцаїв і жандармів. А на сьогодні був призначений великий військовий парад, що його приймав сам каудільйо, генерал Фернандес в оточенні всього свого почту. Ось чому головна магістраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильніше, ніж завжди. Тут були розставлені найвипробуваніші жандарми та агенти поліції. Вздовж мостової, відділяючи її щільною живою стіною від широких тротуарів, стояли цепи фалангістів у чорних сорочках з золотими нашивками. А далі на північ, ближче до майдану Кастелара, охоронців було ще більше: адже там, на балконі великого будинку, розташувалися пихаті, прикрашені цілим розсипом орденів генерали, і серед них — сам каудільйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.

Маленькими чорними оченятами, що підозріло виблискували з-під позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що відбувалося на майдані, зрідка проводячи рукою в білій рукавичці по своїх чорних вусах. Час від часу він кидав убік якесь зауваження — і його відразу шанобливо занотовували ад’ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навіки закріплене для історії, як мудра, незаперечна істина, обов’язкова для всіх.

Так само час від часу Фернандес підносив угору руку, лінькувато вітаючи військові колони. І тоді, враз виконуючи команду пильних агентів, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завчені вітальні вигуки:

— Еввіва каудільйо!

— Слава Фернандесу!

— Хай живе великий Фернандес!

Словом, усе відбувалося, як і завжди під час парадів, за заведеним раз і назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттів, замінюючи їх завченими вітаннями і славослів’ям.

Пройшла вже піхота, слідом за нею завзято прогарцювала кавалерія, рушили, нарешті, механізовані частини — самохідні гармати і танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангістські військові частини, аж захлиналися від казенного захоплення.

— Погляньте на ці чудові гармати і танки, іберійці! — лунав уже захриплий голос з репродукторів. — Погляньте, і ваше серце радітиме! Хіба зможе хто спинити залізну ходу цих могутніх машин, керованих надійними руками сміливих фалангістських воїнів? Вони натхнені ім’ям великого Фернандеса, вони несуть це священне ім’я в своїх серцях, — хто й коли зміг би спинити їх?..

— Звісно, з цієї чиновної публіки — ніхто, — крізь зуби тихо сказав своєму сусідові невисокий кремезний чоловік у натовпі. Сусіда подивився на нього, але промовчав.

— Зверніть увагу, іберійці, як упевнено посуваються ці важкі танки, який м’який їх потужний рух, — захлинався голос з репродукторів.

— Наче змащений олією, відібраною в наших голодуючих дітей, — так само тихо, як і раніше, додав знову кремезний.

Цього разу його сусіда відповів пошепки:

— Замовчи, Педро. Твої дотепи нічого не дадуть. Навіщо ризикувати? Почує якийсь поліцейський собака й арештує, тільки і всього. Бережи краще сили для іншого, друже.

— Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! — не вгавав перший.

— Наче ти не звик до нього? — знизав плечима другий. Тоді перший глибше засунув жилаві руки в кишені піджака і похмуро погодився:

— Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо…

Голос із репродукторів щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонів. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що відбувається на мостовій. Що трапилося? Чому загомоніли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти поліції, чому ланцюги фалангістів відступили на крок до тротуарів, відтісняючи спинами натовп?

Два найближчі танки раптом спинилися. їхні потужні мотори замовкли. Ущух залізний гуркіт, який сповнював досі повітря. А за тими двома танками спинилися й інші, що йшли позаду. В чому річ? Можливо, це трапилось тільки тому, що випадково спинилися передні?.. Але ні: ось завмерли мотори і тих, що вже виходили на майдан Кастелара і були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?

Раптом змовк і захриплий голос з репродукторів. Мабуть, з того місця, де сидів диктор-спостерігач, теж стало помітно, що танки несподівано спинилися. На вулиці враз стало тихо. Тільки збуджено, хоча й приглушено, гомоніли люди.

— Усі спинилися! — весело відзначив кремезний чоловік.

Ось один з агентів поліції швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв біля рогу. Він натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє… Ніяких наслідків, мотор не працював!

— Бач? — здивовано сказав кремезний. — Фредо, дивись, здається, ніби спинилися всі мотори… не лише в танках, а й у мотоциклах… мабуть, і в автомобілях теж… От тобі й непереможні, от тобі й натхнені ім’ям великого Фернандеса!..

Агент поліції, що все ще не міг завести свій мотоцикл, люто поглянув у бік кремезної людини. Він, очевидно, розчув зухвалі слова, але не міг розібратися, хто саме насмілився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього… Якийсь чолов’яга з натовпу, вкрай зляканий можливістю потрапити під підозру, вирішив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента і на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:

— Еввіва каудільйо! Слава великому Фернандесу!

Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навіть похмурий, стриманий Фредо посміхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зіскочив з мотоцикла і кинувся до нещасного винуватця недоречного сміху. Але той і сам уже збагнув, що його вітальний вигук був не до діла; він швиденько шмигнув між сусідами назад і сховався за їх спинами. Тоді агент, втративши надію спіймати порушника спокою, рішуче наблизився до Педро.

— А чого це ви сміялися тут?.. — загрозливо почав він, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомін раптом посилився:

— Дивись! Дивись!

— Що це за дивна машина?

— Така велика!..

Фредо відчув, як Педро схопив його за руку:

— Слухай, Фредо Вікторе!.. — голос його схвильовано уривався. — Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, між шеренгою фалангістів у чорних сорочках і застиглою колоною важких танків повільно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сіро-зелена, уся немовби металева, лише з кількома круглими віконцями, крізь які не можна було нічого розгледіти всередині, — машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кінцем уперед. Великі колеса можна було тільки вгадувати під металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подібне до поруччя, яке оббігало весь кузов навколо.

А втім, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобіль упевнено рухався серед застиглих танків. Як це він вільно посувався вперед, коли спинилися геть усі машини?

Небачений автомобіль повільно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сіро-зелений бік майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох боків Авеню-дель-Прадо. Фалангісти, які досі стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушені були тепер відступити на самий тротуар. Гомін у натовпі дедалі наростав:

— Дивись! Отам, нагорі!

— Що це таке?

У верхній частині автомобіля відкрився невеличкий люк, кришка якого повільно відходила вбік. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобіль їхав так само повільно.

— Антена, — коротко зауважив Фредо Вікторе.

3. ТАЄМНИЧИЙ «ЛЮЦИФЕР»

Автомобіль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобілем, раптом зірвалися блискучі блакитнуваті іскри. І одразу в мовчазних до того вуличних радіорепродукторах щось зашаруділо, затріщало. Потім з них пролунало пронизливе завивання, подібне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.

І в цьому мовчанні залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсім інший голос — упевнений, чіткий і рівний. Від спокійних сміливих слів, що лунали в повітрі, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-ліпшого іберійця жандарми негайно кинули б до в’язниці, закатували…

— Слухайте мене всі, хто досі змушений був слухати найманого фалангістського диктора, — говорив виразний голос. — Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться ані кривавого уряду Фернандеса, ані його кровожерних собак — жандармерії та поліції! І хай ніхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторів. З цього нічого не вийде. Сильні коливання мого радіопередавача підкорили собі, заглушили урядову радіостанцію, вона не може завадити мені. Отож слухайте, іберійці!

Проте люди і без того збуджено слухали, затамувавши подих.

— Насамперед, — вів далі спокійний голос, — я хочу захистити від можливої кари солдатів і механіків військових автомашин і танків. Вони ні в чому не винні. Мотори їхніх машин цілком справні. Усі машини спинив я — відомим тільки мені способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з місця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможність цих машин, твердячи, що ніхто і ніщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як і все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усі машини, навіть не виходячи з мого «Люцифера», з винайденого і збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо…

— «Люцифер»!

— Ця машина зветься «Люцифер»!

— Дивна назва!

— Жахлива назва!

Перекриваючи гомін натовпу, який не міг стримати вигуків збудження, мужній голос вів далі:

— Я навмисно назвав мій апарат «Люцифером». Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зірку, що з’являється на ще темному нічному небі перед сходом сонця. Люцифер — це значить світлоносець!

— Ти чуєш, Фредо? — багатозначно прошепотів Педро. — «Зірка, що з’являється перед сходом сонця»… Що він має на увазі?

Натовп загомонів знову, тепер уже стривожено. Бо фалангісти і жандарми вирішили, нарешті, що саме їм слід робити. Безладними вигуками «геть!», «нема чого слухати!» вони намагалися заглушити радіо. Та де там! Гучний голос перекривав усе:

— Ті, хто знав мене раніше, називали мене Сивим Капітаном. Я прийняв це ім’я і носитиму його надалі. І кожна поява мого «Люцифера» буде й для самого кривавого Фернандеса, і для його найближчих поплічників грізним нагадуванням про те, що наближається час неминучої розплати за їхні злочини! А для народу, для вас, іберійці, поява мого «Люцифера» кожного разу свідчитиме, що після темної ночі фалангістського свавілля надходить світанок, який принесе вам визволення з-під ярма Фернандеса і його зграї! Пам’ятайте це, іберійці!

Голос замовк. Великий сіро-зелений автомобіль сунув далі. Він рухався надзвичайно м’яко і плавно, особливо якщо зважити на його незвичайні розміри.

Вдалині пролунав кінський тупіт. Назустріч автомобілеві, що посувався в напрямі до майдану Кастелара, мчали вершники, озброєні гвинтівками і ручними кулеметами. Мабуть, генерали з почту Фернандеса і поліція вирішили таки вжити заходів. Броньовані автомобілі, танки стояли нерухомо, спинені таємничим Сивим Капітаном, наче прикуті до мостової. Але в розпорядженні поліції і військового командування лишалася жива сила — кіннота. І от чи не цілий ескадрон вершників мчав уздовж Авеню-дель-Прадо повз застиглі на місці танки і панцерники до «Люцифера», тримаючи напоготові зброю.

Ще не наблизившись до загадкового автомобіля, офіцер, який командував загоном вершників, вигукнув короткий наказ. Йому підкорилися не тільки вершники, а й фалангісти та жандарми, які до того тіснилися до тротуарів. Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Перетинаючи шлях «Люциферові», впоперек вулиці, припавши на одне коліно, став цеп солдатів, озброєних ручними кулеметами і автоматами. Кілька десятків інших солдатів і фалангістів оточили дивний автомобіль з боків, також націлюючись у нього з кулеметів і автоматів. Навіть ззаду живий ланцюг замкнувся шеренгою жандармів та поліцаїв, що тримали напоготові пістолети. Тепер автомобіль посувався, оточений з усіх боків озброєними людьми, які чекали дальших наказів, ладні негайно відкрити вогонь. Дивно, але автомобіль Сивого Капітана не тільки не збільшив швидкості, а, здавалося, навіть зменшив її…

Люди з тротуарів кинулися врозтіч до найближчих воріт і під’їздів, адже було цілком ясно, що ось-ось почнеться стрілянина.

Офіцер, що командував загоном, виїхав наперед, стримуючи коня, який намагався стрибнути вбік від велетенського автомобіля. Піднявши руку, офіцер голосно вигукнув:

— Командування наказує вам спинитись! Інакше по машині буде відкрито нищівний вогонь!

Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому і не чув цього погрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи до цепу солдатів, то знову наближаючись до «Люцифера».

Знову пролунав знервований вигук офіцера:

— Ще раз наказую: спиніться, бо відкрию вогонь! Попереджаю востаннє!

«Люцифер» так само повільно, але неухильно рухався вперед, прямо на цеп солдатів, що перетинали вулицю. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю і змахнув нею у напрямі до загадкового автомобіля.

— Вогонь!

І враз заторохтіли безладні постріли, наче сухий горох перекочувався по залізу. Кулеметники давали короткі черги, намагаючись вцілити у вікна автомобіля. У шаленій стрілянині потонули злякані вигуки людей, що тиснулись у воротах і під’їздах будинків. Солдати і фалангісти стріляли зблизька, промахнутися було неможливо. «Люцифер» мусив бути прошитий кулями наскрізь! А втім, через кілька секунд стрілянина вщухла — навіть без якоїсь команди. Солдати здивовано переглядалися.

Величезний автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно і невблаганно рухався вперед. Його округлий кузов лишався непошкодженим, і на ньому так само тьмяно виблискували скляні віконця, на яких непомітно було жодного сліду куль. Проте не могли ж усі ці незліченні кулі не влучити. Навіть думка про таке здавалася безглуздям. Тоді в чому ж річ?..

— Він броньований! — вигукнув хтось із фалангістів.

Ні, це було не так.

Мостова по обидва боки таємничого автомобіля і перед ним була густо всипана блискучими маленькими шматками металу. Це лежали кулі, які навіть не змінили свого вигляду, не деформувалися, не розплющилися…

Офіцер, який командував загоном, розгубився. Ніколи за все життя він не бачив нічого подібного. Кулі не брали дивного автомобіля! Коли б він був навіть броньований, то все одно на його кузові мусили б залишитися принаймні подряпини. Та й кулі обов’язково деформувалися б. Чому кулі не пошкодили машину?.. І що робити далі? Офіцер вагався.

Тим часом сіро-зелений краплиноподібний автомобіль наблизився вже впритул до нерухомого досі ланцюга солдатів, що, як і раніше, стояли впоперек вулиці. Він сунув прямо на них, не звертаючи, мов і не було перед ним ніякої перепони. Та йому й нікуди було звертати, бо праворуч середина мостової була захаращена безпорадними танками і броньовиками, а ліворуч заважали високі дерева, що росли вздовж тротуарів. Розгубленість солдатів тривала недовго. Ще мить — і цеп солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера», не приховуючи свого переляку.

Офіцер, який залишився збоку, безпорадно озирнувся. Він мусив виконати наказ командування, спинити дивовижну машину, але як, коли вогнестрільна зброя виявилася безсилою?

Його розгублений погляд спинився на високій людині в цивільному одязі, що швидко наближалась. Офіцер побачив, як незнайомець швидким звичним рухом відвернув лацкан піджака, показуючи малесенький позолочений значок таємної поліції, прикріплений під вилогою. Цей високий горбоносий чоловік з пронизливими очима, мабуть, звик наказувати, бо наступної секунди офіцер уже розчув його владний голос, звернений до нього:

— Накажіть стріляти по шинах! По шинах!

Офіцер одразу зрозумів, що то була вірна порада. Шини ж не бувають броньованими! І якщо пробити гуму кулями, машина змушена буде спинитися — на пробитих шинах не можна рухатися.

На весь голос офіцер гукнув солдатам, які ще лишалися по боках «Люцифера»:

— Стріляти по шинах! Вогонь!

Знову заторохкотіли ручні кулемети і автомати, б’ючи прямо в шини автомобіля. І знов-таки «Люцифер» не спинився. Не було помітно, щоб хоч одна з його шин була пробита якоюсь кулею. Зате по боках його з’явилися нові розсипи куль, що лежали на асфальті, наче це були не смертоносні кулі, а якісь малесенькі мирні іграшки…

Широко розплющеними від здивування очима офіцер поглянув на високого горбоносого незнайомця: що ж тепер робити? Той стояв біля дерева, стискаючи в безсилій люті кулаки. Він теж подивився на офіцера і навіть зробив крок уперед, немов хотів щось сказати. Але не встиг, завмерши на місці.

Голосно і виразно, на всю вулицю, з автомобіля пролунало:

— Я, Сивий Капітан, раджу припинити спроби пошкодити мою машину. Ви вже переконалися, що ніякі кулі неспроможні вразити її. «Люцифер» захищений таким панциром, який вам і не снився. І запам’ятайте ще одне. Кулі відлітають від «Люцифера» назад, не завдаючи йому шкоди. Якщо хтось кине в машину гранату, буде гірше. Це все, що я хотів сказати.

Автомобіль почав прискорювати хід. Великий, здавалося б, неповороткий, він швидко їхав уздовж вузенького коридора, що лишався між зупиненими танками і броньовиками та деревами біля тротуару. Тепер уже ніхто не насмілювався спиняти його. Вершники залишилися позаду, фалангісти і жандарми притискувалися до дерев, ховалися за ними. Люди, що втекли раніше до воріт і під’їздів, з цікавістю виглядали звідти на загадкову машину таємничого Сивого Капітана, який наважився вийти на двобій з озброєними силами диктатора Фернандеса, його поліцією і жандармерією, — і красномовно довів свою перевагу, не зробивши жодного пострілу…

Раптом сталася несподіванка. Якийсь завзятий фалангіст вистрибнув з-за дерева, де він ховався, і жбурнув під колеса автомобіля Сивого Капітана ручну гранату. Хіба ж він не чув виразного попередження власника «Люцифера»? Зразу потому фалангіст кинувся назад і причаївся знову за стовбуром товстого дерева. Що ж, то було добре для нього самого, що він сховався. А для інших?..

Усі, хто напружено, широко розкривши очі, стежив за цією подією, побачили, як граната, перевертаючись у повітрі, полетіла в напрямі до сіро-зеленого велетня. Але вона не долетіла до нього.

Майже біля самого кузова, недалеко від коліс, граната на якусь невловиму мить спинилася, немов задумавшись, повисла в повітрі. І враз потому вона полетіла назад, ніби чиясь міцна рука перехопила її і жбурнула в те саме місце, звідки вона вилетіла на початку. Перевертаючись у повітрі, граната долетіла до товстого дерева, за яким ховався фалангіст, що кинув її, ударилася об дерево і вибухнула. Залунали вигуки переляканих людей, почувся стогін поранених. А непошкоджена машина Сивого Капітана, прискорюючи хід, мчала далі й далі.

Ось вона промчала по майдану Кастелара. Навіть звідси, з Авеню-дель-Прадо, видно було, як, штовхаючи один одного, з балкона до середини палацу кинулися і сам пихатий каудільйо Фернандес, і його генерали. І куди поділися награна поважність і самовпевненість диктатора! Переляканий, він біг, кумедно перебираючи коротенькими ніжками; його чимале черевце трусилося під розшитим золотом парадним мундиром, довга шабля з усипаною діамантами рукояткою ковзнула з піхов, а висока позолочена каска впала з голови. Хтось з почту наскочив на неї і збив ногою з балкона. Каска злетіла вниз і покотилася під колеса «Люцифера», який саме цієї миті проїжджав повз палац. Це була масивна позолочена металева каска з високим султаном. І з нею трапилася теж дивна річ.

Каска котилася ближче й ближче до коліс «Люцифера». Але замість того, щоб скотитися по асфальту під колеса, вона раптом спинилася, хитнулася з боку на бік, ставши сторч на султані, а потім покотилася вже назад до тротуару, геть від загадкової машини, наче її погнав сильний подув вітру. Таємничий «Люцифер» відштовхнув каску каудільйо Фернандеса, навіть не дав їй доторкнутися до своїх коліс, немовби відчуваючи огиду до парадної цяцьки, яка належала кривавому диктатору…

Прискорюючи хід, «Люцифер» мчав далі. Перед ним тепер був вільний шлях.

Сіро-зелена машина швидко повернула за ріг і зникла.

І майже зразу несподівано загуркотіли танки і панцерники на майдані Кастелара і Авеню-дель-Прадо. Включені мотори самі почали працювати, бо Сивий Капітан, мабуть, припинив на них свій вплив. Та далеко не всі мотори були включеними. Деякі танки і броньовики не рухались з місця, а ті, в яких мотори почали працювати, відразу важко посунули і врізалися в сусідів.

Знову почалася паніка. За хвилину парадна Авеню-дель-Прадо була захаращена машинами, які налізали одна на одну. Вигуки водіїв танків, лайка командирів, зойк і стогін поранених — усе змішалося в один незрозумілий дикий гамір. Перелякані люди тікали в напрямі парку Ель-Ретіро. Тепер уже ніхто не спиняв їх, ніхто не думав про наведення порядку. Разом з публікою тікало чимало й фалангістів і жандармів: адже кожен розумів, що першої-ліпшої хвилини може вибухнути якийсь танк, і це накоїть ще більше лиха…

4. АГЕНТИ ПОЛІЦІЇ НЕРВУЮТЬСЯ

А втім, два чоловіки з глядачів на тротуарі не піддалися загальній паніці. Вони все ще стояли, притиснувшись до дверей великого під’їзду, і спостерігали цю жахливу картину. То були Педро Дорілья і Фредо Вікторе. Педро схвильовано говорив:

— «Зірка, що з’являється перед сходом сонця…» Ну, скажи мені, Фредо, як ти розумієш усе це? Видно, що ця дивна машина не боїться нічого, це ясно. Дивись, перед тобою поламані танки й броньовики, які диктор щойно називав непереможними. А цей самий Сивий Капітан спинив їх, як дитячі іграшки. Від його «Люцифера» відлітають назад, не завдаючи йому шкоди, кулі і гранати… Хм… «Зірка, яка з’являється перед сходом сонця…» Але яке ж сонце він мав на увазі, Фредо, говорячи такі слова?..

— Не тут про це треба говорити, Педро, — тихо відповів Фредо Вікторе.

— Але хіба ж важко зрозуміти, що в цього Сивого Капітана одна мета, одна справа з…

Педро на півслові замовк. Прямо в очі йому дивився гострим пронизливим поглядом високий горбоносий чоловік у цивільному одязі. Позаду нього стояв уже знайомий Педро агент поліції, той самий, який свого часу був роздратований голосним сміхом Дорільї. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловікові в цивільному одязі. Педро розчув кілька слів:

— Зразу пізнав… тоді, в натовпі… говорив різні…

Високий чоловік з сухим худорлявим обличчям усе ще пронизливо дивився на Педро, мов вивчаючи кремезного робітника. Потім, не виймаючи рук з кишень піджака, він спокійно і навіть дещо глузливо спитав Педро:

— Чого ж ви спинилися? Дуже цікаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета і одна справа з державним злочинцем Сивим Капітаном? Прошу, продовжуйте, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь від інших людей. З одного боку тротуару, ближче до під’їзду, був він з Фредо; з другого боку, біля мостової, — агент і цей горбоносий чоловік, який теж, очевидно, мав якесь відношення до поліції. Рішення прийшло відразу. Педро знав, що Фредо, як і він сам, готовий до всього.

— Ви хочете знати, що я скажу далі? — спитав він високого незнайомця. — І притому цілком відверто?

Горбоносий чоловік презирливо знизав плечима і продовжував з цікавістю розглядати Педро. Мабуть, незнайомець був дещо здивований сміливим поводженням свого співрозмовника: адже він звик до іншого — до того, що люди розгублювалися і втрачали рівновагу, як тільки переконувалися, що мають справу з агентами всесильної поліції кривавого каудільйо.

— Так, так, говоріть, я слухаю вас, — повторив він. Його права рука виразно поворушилася в кишені піджака.

— Ось що я мав на увазі! — раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на незнайомця. Той вихопив з кишені руку з пістолетом. Але було вже пізно. Важкий кулак Педро Дорільї, робітника-вантажника, вдарив високого чоловіка у скроню. Змахнувши руками, горбоносий без звуку впав на тротуар. Його автоматичний пістолет глухо вдарився об асфальт. Педро озирнувся. Він побачив, що Фредо Вікторе, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом поліції.

— Сюди, Фредо! — гукнув Педро. — Цей під’їзд має другий вихід. А там — прохідний двір. Підбери пістолет того поліцая, — додав він, хутко піднімаючи пістолет горбоносого. — Це нам згодиться якщо не зараз, то потім. Та швидше, поки ніхто не прийшов на допомогу цим собакам!..

І вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентів поліції, що лежали непритомні на тротуарі.

Розділ другий

1. ДОРУЧЕННЯ МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

У приймальній начальника іберійської державної поліції детектив Мігель Хуанес, головний інспектор управління розшуку, на хвилинку затримався перед великим дзеркалом, щоб поправити галстук, який і без того бездоганно застиг плескатим метеликом під туго накрохмаленим комірцем. Із прозорого прямокутника дзеркала на Хуанеса дивилося чисто, аж до синяви виголене обличчя енергійної і рішучої людини. Густі брови, гострий погляд пронизливих, глибоко посаджених очей, які вміли помітити найменші деталі під час заплутаних розслідувань; горбатий і тонкий, як у яструба, ніс і висунуте вперед квадратне підборіддя, що свідчило про силу характеру і невблаганну, залізну волю їх власника, — все це могло правити за зразок тих неодмінних рис, які мусять відзначати видатного детектива. Прямий проділ, що розділяв на дві рівні частини чорне блискуче волосся, і коротка, добре обкурена люлька, з якої завжди підіймався в повітря ароматний сивий димок, доповнювали це виразне обличчя, якому міг би, напевне, позаздрити сам уславлений Шерлок Холмс.

Мігель Хуанес не затримався перед дзеркалом ані на мить довше, ніж треба було, щоб торкнутися пальцями галстука і змахнути пушинку з плеча свого елегантного темно-сірого костюма; і ніхто б не сказав, що за ці кілька секунд Хуанес звернув увагу на щось інше — наприклад, на кількох чиновників, що чекали прийому в начальника поліції і одразу кинули перешіптуватися, побачивши детектива, або на закоханий погляд секретарки, яка не зводила захоплених очей з його високої стрункої постаті. Мігель Хуанес не цікавився або принаймні не виявляв ніякої зацікавленості до таких дрібниць. Мігель Хуанес добре знав собі ціну.

Він невимушено відчинив важкі двері кабінету і ввійшов, з ввічливості вийнявши люльку з рота. Назустріч йому пролунав густий басовитий голос:

— А, Хуанес! Заходьте, заходьте, друже мій, я саме збирався викликати вас.

Начальник іберійської державної поліції Карло Кабанерос, огрядний, з обвислими щоками червонувато-синього кольору і малесенькими очицями, майже начисто позбавленими вій, сидів у зручному шкіряному кріслі за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала, як жовта більярдна куля. Очі не відриваючись дивилися на прибулого гострим, добре знайомим усім службовцям поліції поглядом, який, здавалося, міг просвердлити людину наскрізь. Але цього разу люті очиці мали інший вираз — начебто в них виблискувало щось дружнє.

Мігель Хуанес вклонився. І враз відчув тупий біль у лівій скроні, на якій, хоча й старанно запудрений, усе ж таки виднівся чималий синець. Не стримавшись, Хуанес потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомітно. Та від зіркого погляду начальника трудно було щось приховати.

— А що це з вами, Хуанес? Покажіть-но! О, синець, та ще й який! Зчіпки у вас така прикраса? Здається, вчора її ще не було?

Детектив випростався:

— Невеличка неприємність, пане Кабанерос. Довелося затримати одного підозрілого. Під час тієї історії на Авеню-дель-Прадо. На жаль, була дуже велика метушня. І йому пощастило, скориставшись з неї, вдарити мене. От і все.

— Хто ж був той зухвалець? Ударити в скроню — та ще й кого! — нашого провідного детектива! Ну, сподіваюсь, він дістане тепер урок, гідний такого нахабства, хе-хе, так, Хуанес?

Детектив зам’явся. Видно було, що ця розмова була йому не дуже приємною.

— Кхм… на жаль, цей чоловік встиг утекти в тій метушні, — відповів він стримано. — Звісно, я його виявлю згодом. Бо добре запам’ятав його обличчя…

— А ще краще, мабуть, кулак, хо-хо-хо! — зареготав начальник поліції. Мігель Хуанес дозволив собі не приєднатися до цього сміху: на його думку, дотепи та жарти шефа іноді бували досить сумнівними і в усякому разі неделікатними. Певна річ, він не сказав нічого, але Кабанерос помітив, що сміється один. Його обличчя враз змінило вираз.

— Ну, ну, Хуанес, я ж тільки пожартував, — промовив він. — Певен, що він од вас не втече. Проте все це дрібниці, друже мій, порівняно з головним. Я, власне, і збирався викликати вас саме в зв’язку з учорашніми подіями на Авеню-дель-Прадо… Та сідайте, сідайте! І можете курити.

Начальник поліції схрестив на грудях свої коротенькі пухкі руки і вмостився зручніше в кріслі.

— Мушу вам сказати одразу, Хуанес, що уряд дуже незадоволений нами. Цебто поліцією, — продовжував він. — Мені переказували, що сам каудільйо гнівається! Ви розумієте, що це значить і для мене, і для всіх нас? Каудільйо гнівається, Хуанес! Він каже: «На яких чортів мені потрібна така поліція, яка дозволяє подібні зухвалі вчинки божевільних науковців?» А поліція — це я, розумієте?

— Ну, щодо вашого дозволу… — почав був Мігель Хуанес, але Карло Кабанерос враз обірвав його:

— Так сказав каудільйо, Хуанес! І нема чого сперечатися! І тут не до жартів, ось що! Коли вже каудільйо гнівається, ми мусимо негайно зробити все, що від нас залежить. І навіть те, що не залежить від нас, все одно! Моя голова мені ще потрібна, запевняю вас. Отож перед тим, як каудільйо відітне її, я напевне допоможу відлетіти кільком іншим головам неподалік від мене… коли вони не доведуть, що можуть добре працювати. Ось що!

Мігель Хуанес вирішив промовчати, поштиво схиливши голову, яку він також вважав ще потрібною собі. З цього приводу він не розходився в думках з шефом.

— Слухайте, Хуанес, — вів далі начальник поліції, трохи заспокоюючись після вибуху люті, — справа дуже серйозна. Цей самий Сивий Капітан, чи як його там, наробив багато галасу. Він зіпсував, звів нанівець найурочистіший парад! Закордонне радіо вже вчора ввечері передавало огидний наклеп, начебто машина цього клятого Сивого Капітана так налякала всіх, що сам каудільйо — слава йому! — немовби тікав з балкона разом із почтом. Який ганебний наклеп, га, Хуанес? Адже всі знають, що каудільйо не тільки не зробив і кроку з балкона, а навіть мужньо стримував окремих малодушних з почту, подаючи зразок відваги і витримки. Незважаючи на небезпеку, яка загрожувала йому, Хуанес! Ми всі бачили це і можемо ствердити незрівнянний героїзм нашого великого Фернандеса!

— Слава каудільйо! — шанобливо відповів Мігель Хуанес, урочисто підводячи праву руку.

— Слава каудільйо! — не менш шанобливо відгукнувся Карло Кабанерос, повторюючи його жест.

Кілька секунд тривала піднесена пауза, під час якої обидва молитовно дивилися вгору. Нарешті начальник поліції опустив руку і заговорив діловим тоном:

— Так от, давайте, Хуанес, зважимо все. Або ми схопимо цього Сивого Капітана, або…

Він виразно провів ребром пухкої долоні по шиї.

— Ясно, чи не так, Хуанес? Каудільйо не любить жартувати. Коли б ще не це радіо… А так справа набуває поганого характеру. Тим більше, що, наскільки можна собі уявити, Сивий Капітан не обмежиться, очевидно, однією вчорашньою вихваткою, а намагатиметься й далі робити всілякі капості. Ми не можемо допустити цього, Хуанес! Ви розумієте?

Детектив схили» голову: так, він добре розуміє! Карло Кабанерос важко зітхнув:

— Звісно, велика провина лежить на нашій секретній службі. Вона прогавила все. Адже десь там він будував свою машину, йому хтось допомагав, а ми нічого про те не знали! Гаразд, скажемо, що це вже в минулому. Але й зараз теж не краще. Ця велика автомашина має, очевидно, свою команду. В її членів є родини. Отож можна знайти кінці і про все дізнатись. А тоді — хлоп, і накрили, Хуанес! Це було б ще ефектніше!..

Раптом начальник поліції випростався в офіціальній позі. Його коротка жирна рука вказала прямо на Мігеля Хуанеса, що від несподіванки здригнувся.

— Пане головний інспектор управління розшуку! За домовленістю з міністерством внутрішніх справ вас призначено особливо уповноваженим по ліквідації злочинця, відомого під ім’ям Сивого Капітана!

Мігель Хуанес виструнчився. Карло Кабанерос тим же тоном вів далі:

— Вам надається право використовувати наявні сили поліції і жандармерії. Щодня ви мусите інформувати мене про наслідки. Відповідаєте ви особисто перед урядом і самим каудільйо… хоча й через мене поки що. Зрозуміло?

— Так точно, пане Кабанерос, — відчеканив Мігель Хуанес з готовністю, хоч поки що він розумів тільки одне: начальник поліції знайшов спосіб перекласти відповідальність на іншого, а саме на нього, Мігеля Хуанеса.

— Можете сісти, пане особливо уповноважений, — вказав начальник поліції на крісло. Голос його помітно пом’якшав. Мабуть, він був задоволений своїм блискучим шаховим ходом. — Це велика честь для вас, мій друже. В разі успіху — а я не маю сумнівів, що ви його досягнете! — вам забезпечено орден Білого Орла. Каудільйо вміє нагороджувати. Ну, певна річ, є й чимала відповідальність, гм… Одне слово, вітаю вас, мій друже! Пам’ятайте, що Сивий Капітан — небезпечний ворог. Уже тепер навколо його імені поширюються всілякі безглузді плітки й чутки. Якщо він викине ще кілька таких колінець, це стане політичною справою! Крім того, каудільйо висловив побажання, щоб ми захопили дивну автомашину Сивого Капітана. її обладнання може бути використане для військових потреб. Отже, спробуйте зробити це, Хуанес. Моя допомога вам забезпечена. Ви, певна річ, можете просто знищити той «Люцифер» разом з його Сивим Капітаном. Але краще захопити злочинця живим, а його машину — непошкодженою. Та ви самі прекрасно це розумієте, так, Хуанес?

Новоспечений особливо уповноважений не встиг відповісти, бо на столі приглушено задзвонив телефон. Пухка рука начальника взяла трубку, недбало піднесла до вуха.

— Алло! — мовив Карло Кабанерос неуважно. — Що таке? — І в ту ж мить брови його полізли на лоб, очі збентежено забігали по кімнаті.

— Що? — закричав він. — Що за безглузді жарти? Хто це? Я питаю, хто це насмілюється…

Мігель Хуанес здивовано поглядав на свого шефа: надто вже швидко змінився до того спокійний і навіть лагідний тон його співрозмовника. Але ось той помітив стримане здивування детектива. Рвучким рухом він натиснув кнопку біля телефонного апарата. І тоді настав час розгубитися і особливо уповноваженому. Бо з маленького репродуктора гучномовного телефону, включеного Кабанеросом, чітко залунав мужній голос, такий знайомий після вчорашніх загадкових подій на Авеню-дель-Прадо!

— …повторюю, ніхто з вами не жартує, пане начальник поліції. З вами говорить Сивий Капітан. Я хотів спочатку тільки довідатися про ваші враження від першого знайомства з моїм «Люцифером». Але тепер це мене вже не цікавить, бо я знаю, що й радіо, і газети цілого світу — крім пригніченої фалангістами Іберії, певна річ! — розповідають про всі подробиці моєї появи на параді. Отже, ні вам, ні урядові не допоможе те, що ви заборонили іберійським газетам друкувати бодай слово про мене і мого «Люцифера». Крім того, раз з’явившись, я буду з’являтися і далі, незалежно від вашої волі й бажання. І саме про це я хочу дещо сказати вам, якщо ви бажаєте послухати мене.

— Так, так, прошу, говоріть, — видавив із себе, відсапуючись од безсилої люті, начальник поліції. Він уже трохи опанував себе. Його налиті кров’ю очиці впилися в обличчя Мігеля Хуанеса, мов чогось вимагаючи. Проте досвідченому старшому інспекторові управління розшуку не треба було нічого пояснювати. Він відійшов убік, до маленького столика, на якому стояло ще кілька телефонів, зняв трубку одного з них і тихенько віддав якесь розпорядження. Після цього він знову прислухався до голосу Сивого Капітана, не віднімаючи, проте, трубку свого телефону від вуха.

— Так от, слухайте мене, пане Кабанерос, — продовжував спокійно таємничий Сивий Капітан. — Між іншим, не раджу вам утруднювати себе і вашу агентуру розшуками, звідки я до вас дзвоню. Не варто витрачати на це дорогоцінний час іберійської поліції, я охоче допоможу вам. Я розмовляю з автомата номер три тисячі п’ятнадцять. Це майже за містом. Отож поки ви встигнете надіслати сюди когось я закінчу розмову, майте на увазі!

Швидким рухом Мігель Хуанес зняв трубку ще з одного апарата і віддав наказ. Потім прислухався до першої трубки, коротко відповів і поклав її. Начальник поліції, який неспокійно стежив за його діями, побачив, як детектив упевнено кивнув головою. За мить крізь відчинене вікно до них долинув гуркіт потужних поліцейських мотоциклів, що зразу ж таки почав віддалятися. Тоді кивнув задоволено головою і Кабанерос. А голос з репродуктора говорив так само спокійно і врівноважено:

— Моя розмова з вами триватиме недовго. Наскільки я розумію, ви збираєтесь розпочати полювання на мене та на мій «Люцифер». Мушу вам сказати заздалегідь, що то буде марна робота. Ви не досягнете успіху. Не шукайте і моїх спільників, їх у мене немає. Не намагайтеся зв’язати мене з комуністами, бо я не маю нічого спільного і з ними. Я існую сам по собі, ні на кого не спираючись, бо в мене досить власної сили. Але ті, хто намагатиметься пошкодити мені, хай винуватять потім самих себе. Майте це на увазі, пане Кабанерос! Зараз для мене існує тільки одне: мої старі й дуже переконливі рахунки з Фернандесом і його зграєю Я змушу вашого каудільйо розплатитися повністю за цими рахунками, йому ніщо не допоможе! Розплатяться і його поплічники, нікуди не втечуть. А щодо решти, тих, хто тільки змушений був виконувати накази кліки Фернандеса, щоб зберегти на плечах власну голову, — я не маю на них зла. Хай вони нічого не бояться з мого боку… звісно, доти, поки вони не стануть мені на перешкоді. Того, хто свідомо стане на моєму шляху, щоб завадити мені, — я не пожалію, запевняю вас!.. Ага, сюди наближаються надіслані вами поліцейські на мотоциклах? Значить, ви все ж таки вирішили спробувати схопити мене? Ай-ай-ай, пане начальник поліції, я ж вас попереджав, що це ні до чого не приведе!.. Цей перший раз я вам дарую. Але нагадую: надалі не пожалію нікого, хто спробує напасти на мене!

Голос замовк. Почувся сухий тріск: то, мабуть, Сивий Капітан поклав трубку. Начальник поліції люто жбурнув на важіль і свою. Він запитливо дивився на Мігеля Хуанеса, його пальці стиснулися в кулаки.

— Чули? Бачите, що виходить? Він глузує з нас! Мігель Хуанес розвів руками.

— Чортзна-що! Цього разу він мав рацію: мотоциклісти, мабуть, не встигли схопити його…

— Зараз я перевірю, пане Кабанерос. — Хуанес простягнув руку до телефону.

— Не треба! Він вислизнув з наших рук. Ну, зажди, голубчику! Ти, я бачу, спритний, але й ми дещо вміємо… Досить розмов, Хуанес! Ви зрозуміли все, що я вам сказав?

— Так, пане Кабанерос.

— Негайно починайте. Пам’ятайте: від вашої енергії залежить усе. Або — або! І боронь боже розповісти комусь про цей ганебний випадок, про це знущання! — Його палець вказав на репродуктор. — Боже мій, якби дізнався каудільйо… Яка неймовірна зухвалість! До діла, Хуанес! Я вже розпорядився, щоб вам негайно передавали всі відомості й рапорти від агентів, що стежать за появою «Люцифера», чорти б забрали його разом з тим Сивим Капітаном! Ідіть, Хуанес, і пам’ятайте: не лише наша кар’єра — цілість наших голів залежить від вашого успіху. Не хочу нагадувати, що ваша голова злетить раніше за мою! Сивий Капітан мусить бути спійманий або знищений!

Мігель Хуанес вклонився і вийшов з кабінету. Він усе зрозумів. І цього разу, проходячи по приймальній, він справді не бачив навколо нікого і нічого…

2. РОЛЬ ХОСЕ ФРЕНКО

Поступово Хуанес почав опановувати себе. Так, справа дуже небезпечна. З якого боку за неї братися? Попередження Сивого Капітана були досить недвозначні. Очевидно, ця людина жартувати не збирається… Проте слова начальника поліції також не лишали сумнівів: він не задумається ані на хвилину і пожертвує головою нового особливо уповноваженого для того, щоб врятувати свою власну від гніву каудільйо. В цьому Хуанес був так само певний. Вихід один: треба братися до діла, треба щось вигадати…

По дорозі до свого кабінету Мігель Хуанес зайшов до відділу рапортів і донесень. Там він узяв матеріали агентури, про які говорив Кабанерос Тих матеріалів було вже чимало: підштовхнута суворим наказом, агентура працювала швидко, коліщатка великого і складного поліцейського апарату вже крутилися на повний хід. Тим краще!

Детектив, не переглядаючи, поклав папери до кишені: зараз не було для цього часу. Він швидко попростував до кабінету, де його чекав вірний і надійний помічник, агент Хосе Френко.

Це був невисокий, міцно збудований чоловік з червоним обличчям п’яниці. Саме цей надзвичайно тупий, без натяку на іскорку думки вираз обличчя, який ховав під собою неабияку кмітливість, дуже цінив у своєму помічникові Мігель Хуанес. О, він добре знав цю незаміниму людину.

Трудно було б знайти двох більш протилежних зовні людей, ніж старший інспектор управління розшуку та його довірений помічник. Стрункий, завжди підтягнутий і елегантний Мігель Хуанес виглядав справжнім аристократом поруч з неохайним, зарослим рудуватою щетиною, куцим Хосе Френко з його завжди відвислою нижньою щелепою. І чимало хто щиро дивувався: що, справді, так зв’язувало видатного детектива з його помічником, який незмінно справляв на людей, що не знали його ближче, враження недоумкуватого, пришелепуватого, іноді — просто дурня?..

Цього разу Френко зустрів Мігеля Хуанеса радісним вигуком і сяючим від задоволення обличчям.

— Знайшов! Знайшов-таки, пане Хуанес!

— Кого знайшли, Френко? — холодно і навіть велично запитав Хуанес, сідаючи за стіл.

— Того зухвалого комуніста, що вдарив вас учора на Авеню-дель-Прадо.

— Навіть комуніста?

— Так, пане Хуанес; після вчорашнього випадку у цьому не може бути сумнівів.

— Хто ж він такий?

— Робітник Педро Дорілья. Двічі був арештований за підозрою в участі в підпільних комуністичних організаціях.

— І обидва рази звільнений? — недовірливо примружив очі Мігель Хуанес.

— Так… — запнувся Хосе Френко. — У жандармерії кажуть, що не було точних доказів…

— Як завжди, жандармерія плете дурниці, — презирливо зауважив Хуанес. — Досі не розуміє, що другий арешт за підозрою — це вже справжній доказ. Передайте туди, що ми вимагаємо негайно його арештувати. Я вимагаю!

— Але жандармерія може і не…

— Робіть, як я кажу, Френко.

— Єсть!

— Можливо, він знає щось про того Сивого Капітана, — продовжував задумливо Хуанес. — Адже він так нахабно тримався там, на параді…

Детектив замислився. Френко терпеливо чекав, не зводячи погляду з його обличчя.

— Гм… можливо, це допомогло б мені!.. Ага, ви ще не знаєте, Френко. Я призначений особливо уповноваженим у справі Сивого Капітана. Особливо уповноваженим, розумієте? Мені доручено будь-що спіймати цього злочинця.

— О!.. — Хосе Френко відкрив рот і застиг так з виразом захопленого здивування.

— Закрийте рот, Френко. Ви надто звикли до машкари дурня.

— Єсть!

— Так, доручено спіймати, — продовжував Мігель Хуанес. — Але як це зробити, ось у чому питання, Френко. Ми ж нічого не знаємо про цього Сивого Капітана…

— То треба взнати, пане Хуанес.

— Але як? — зітхнув особливо уповноважений. — Ось, маєте, я взяв рапорти агентів про місця, де помічено його машину. Думаєте, це допомагає? Ні! Вона з’являється то там, то тут, подивіться самі.

Мігель Хуанес перекладав рапорти один за одним, незадоволено пихкаючи люлькою. Хосе Френко уважно стежив з-за його плеча.

— Бачите, скільки пунктів, Френко? В деяких машина Сивого Капітана протягом доби побувала й двічі. Що ж це нам дає? Нічого. Які висновки можна зробити? Ніяких. Враження таке, ніби Сивий Капітан їздить там, де йому заманеться. А хіба я можу перекрити всі ці шляхи і всюди поставити жандармів?.. Та ще й невідомо, чи спинили б вони його… — Мігель Хуанес згадав, як відлітали від «Люцифера» на Авеню-дель-Прадо кулі, як відкинула машина від себе гранату, і ще раз важко зітхнув.

Хосе Френко навшпиньках одійшов від стола. Він узяв з настінної шафи карту, повернувся з нею і розклав на столі.

— А це навіщо? — насупився Мігель Хуанес. — Хіба ми й без вашої карти не знаємо, де розташовані всі ці пункти?

Його помічник значуще хмикнув:

— Знаємо, пане Хуанес, але краще все ж таки відзначити. Може, щось і з’ясується. Зробіть таку ласку, пане Хуанес, переказуйте мені пункти з рапортів, а я їх тут позначатиму…

Мігель Хуанес знизав плечима: завжди цей Френко щось вигадує. Проте він не став заперечувати. Знов перекладаючи рапорти агентів, особливо уповноважений перелічував один за одним пункти, де з’являлася машина Сивого Капітана, а його помічник ставив на карті акуратні хрестики червоним олівцем. Раптом Хуанес зауважив:

— Слухайте, Френко, що я помітив! Адже це дані не за одну добу, а за кілька. Значить, агенти помічали машину і раніше, тільки не звертали на неї уваги. А тепер, діставши розпорядження, згадали. Ось чому одні й ті самі пункти іноді згадуються двічі. Як вам це подобається?

— Тим краще, пане Хуанес, тим краще, — буркнув Хосе Френко, продовжуючи вимальовувати хрестики.

Нарешті роботу було закінчено. Френко задоволено випростався

— Ну, і що? — підвів на нього очі Мігель Хуанес

— Подивіться самі на це півколо. Начебто десь усередині й є лігво нашого звіра, пане Хуанес, — вкрадливо відповів Френко — Ви ж хотіли довідатися, де його шукати, і тому перечитували рапорти перелічували пункти. Я одразу зрозумів вашу думку, тому й хрестики ставив… Дуже дотепна думка, насмілюся сказати дуже!

Хуанес недовірливо глянув на Френко про яку дотепну думку той говорить? Товстий, немов обрубаний палець його помічника вказував на якесь місце карти:

— Адже ви саме це мали на увазі, пане Хуанес? Цей ліс?

Детектив ще деякий час мовчки дивився на карту. Кілька десятків маленьких червоних хрестиків… Вони й справді утворювали грубе півколо… Хуанес знов поглянув на Френко. Той все так само поштиво дивився на нього, і сліду розумної думки не можна було помітити на його тупому червоному обличчі.

Так, хрестики створюють півколо… і всередині його… Раптом Хуанес стукнув кулаком по карті:

— Звичайно, Френко, це так! Вихідна точка для дій є! Ось вона. Слухайте мене, Френко, уважно. І мовчіть, не перебивайте.

— Єсть, пане Хуанес! — Нижня щелепа Френко відвисла ще більше.

— І закрийте рот. Це мене дратує, Френко. Так. Ми з вами звернули увагу на те, що всі ці пункти розташовані наче півколом.

— Цілком правильно, пане Хуанес.

— Кожне півколо мусить мати центр. Ви можете його вказати на карті?

Хосе Френко слухняно схилився над картою. І відповів:

— Єсть, пане Хуанес. Геометричним центром цього півкола буде великий ліс Фонтіверос між Кастеляною і Тортозою… десь біля Вінароса…

Так. Все ясно, Френко! Ви швидко схоплюєте думку

— Ви думаєте, пане Хуанес що…

— Ні, я нічого не думаю Все зрозуміло. Зараз я вам поясню. Зараз!

Хосе Френко мовчки, з величезною повагою дивився на енергійне обличчя свого начальника, що набрало натхненного виразу Мігель відкинувся на стільці й недбало випустив великий клубок диму Він примружив очі вдаючи цілковиту байдужість, як і личило талановитому детективові, для якого така проблема була всього-на-всього незначною дрібничкою.

— Так от, Френко, — розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мігель Хуанес. — Ми маємо незаперечні відомості, що «Люцифер» невідомого поки що нам Сивого Капітана з’являється в ряді місць, розташованих майже правильним півколом навкруги великого лісу Фонтіверос. Тільки іноді «Люцифера» помічали в інших місцях… як, наприклад, учора в столиці. Проте це зовсім не заважає основній, провідній думці. Висновок такий. Десь усередині Фонтівероса є його лігво, в якому завжди переховується «Люцифер». Там, мабуть, мусять бути і його склади палива, і ремонтна майстерня, і всякі інші речі. Одним словом — база. Звісно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарів лісу… проте… проте для розумної людини немає нічого неможливого, Френко, чи не правда?

Мігель Хуанес знову примружив очі. Але й з-під опущених повік він бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навіть сяє від захоплення своїм начальником яка, мовляв, світла, талановита голова Хуанес задоволено посміхнувся

— Я не сказав вам ще одного, Френко, — мовив він виймаючи люльку з рота. — Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справі ліквідації Сивого Капітана.

— Так, пане Хуанес.

— Я призначаю вас моїм безпосереднім помічником і цього разу. Вірю, ви зможете бути на щось придатні. Ви вмієте принаймні не заважати, коли в мене народжуються ідеї. І в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Білого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволені, Френко?

— Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У двері постукали.

— Увійдіть! — недбало кинув Мігель Хуанес.

Увійшов черговий.

— Термінова телеграма. Начальник відділу рапортів наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!

Черговий вручив Хуанесу телеграму і вийшов. Детектив розгорнув папірця і прочитав:

«Агент № 418 доповідає появу розшукуваного автомобіля західніше Вінароса. Автомобіль з великою швидкістю півгодини тому проїхав на захід у напрямі Фонтівероса. Назад не проїжджав».

Хуанес пихнув люлькою і мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її і так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тоді він повільно заговорив, мовби радився сам з собою:

— Близько години тому Сивий Капітан розмовляв з начальником поліції по телефону. Тсс, Френко, про це ніхто не мусить знати! Говорив він з автомата номер три тисячі п’ятнадцять, тут, з околиці столиці. Минуло всього півгодини — і його автомобіль уже бачили біля Вінароса… за двісті — двісті п’ятдесят кілометрів від столиці. Гм… Виходить…

— Жоден автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.

— Це я й без вас знаю, — буркнув Мігель Хуанес. — Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капітан ще й досі лишається в столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без нього, або по телефону з начальником поліції говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав і вчора… Гм… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Головне — не марнувати часу, Френко.

— Так, пане Хуанес.

— Ви тільки й кажете, що «так», Френко! — незадоволено скривився його начальник. — Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справі…

— Пробачте, пане Хуанес!

— Гм… Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його зараз серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні не арештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, чи як його там… і не довідавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорільї! Від мого імені, як особливо уповноваженого!

— Єсть, пане Хуанес.

— Далі розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам усі інші накази… Доведеться використати й військові частини. І негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… Здається, Сивий Капітан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..

Розділ третій

1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ

Олесь відкрив очі — і зразу ж таки знов заплющив їх від яскравого світла, яке засліпило його. Щось заважало на голові, мов стягувало лоба. Хлопець спробував підвести руку і здивувався: рука підводилась дуже повільно, непевно. Здавалося, що на ній висить важкий тягар. І, щоб подолати той тягар, треба напружувати всі сили. А їх чомусь так мало…

Нарешті слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов’язка чи бинт… Що трапилось?

Хотілося спати. Олесь знову потихеньку відкрив очі. Світло вже не здавалося таким сліпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Він обдивлявся навколо себе — і все більше дивувався.

Справді, де це він? Крихітна довгаста кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькі каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке ліжко з подушечкою, на якій ледве вміщується голова… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. А над ним, угорі, ще одне ліжко, таке саме вузеньке. Зовсім наче морська каюта… І як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем…

Навіть вікна в цій кімнатці теж незвичайні. Вони не прямокутні, а овальні, з товстими рамами і ще товщим склом — помітно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалі щось крізь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! І губи сухі-сухі, позапікалися…

Тільки тепер Олесь помітив на столику біля свого ліжка невеличкий графин з водою і склянку. Ось воно — те, що йому зараз найбільш потрібно!

Він простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянішою! А чому ж графин не підіймається, хіба він такий важкий? А, зрозуміло. І графин, і склянка не просто стояли на столику, а були закріплені в пружних підставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що він потрапив на корабель? Нічого не можна зрозуміти, навколо самі загадки…

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освіжаючим присмаком.

«Виходить, я на кораблі», — подумав ще раз Олесь. Він витяг і другу руку з-під легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, і прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м’який гул. Чи це гудуть, майже непомітно вібрують самі стіни?.. Чи, може, то працюють якісь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на місці.

Ось Олесь відчув, як його ліжко гойднулося. Ще раз… ще… Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втім, коли так, чому ті хвилі не гойдають більше? Адже все навколо знов заспокоїлося і стало так само тихо, тільки отой невиразний, ледве чутний гул… Ні, нічого, нічогісінько не можна зрозуміти!

Ну добре, чи не допоможе ділу, якщо він спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалі?..

Легко, майже зовсім нечутно відчинилися двері. Хлопець рвучко повернув голову.

До кімнати ввійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Він поглянув на юнака — і на його широкому вилицюватому обличчі засвітилась посмішка. Під чорною смужкою коротко підстрижених вусів заблищали два рядки міцних білих зубів. Великі темно-карі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здрастуй, друже, — привітно мовив незнайомець. — Нарешті ти опритомнів. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить і спить… Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь, — через силу відповів юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в роті, немовби він став набагато більший, ніж звичайно.

— Олесь? Дивне ім’я! Ну, нічого, давай руку!

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні, який носять звичайно техніки або механіки, в його лагідному басовитому голосі з щирими дружніми інтонаціями було щось таке приємне, що відразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, міцний, і в кімнатці вмить стало тісно, наче він заповнив її всю. Але рухався цей чоловік на диво легко. І широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усміхнувся.

— Чого смієшся? — удавано суворо спитав Валенто Клаудо і при цьому зробив таку звірячу гримасу, що Олесь і зовсім розсміявся. — Чого смієшся? Хіба я такий уже смішний, що не можна стриматися? Га?

— Ні, ви не смішний. А дуже симпатичний, — щиро відповів юнак.

— Якщо я справді симпатичний, тоді називай мене по-товариському, на «ти», як я тебе. Згода?

— Згода, — охоче відповів Олесь.

— Так. Перше діло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звідки в тебе таке чудне ім’я? Принаймні я ніколи ще не чув такого. Хто ти, звідки?

— Я росіянин. Тому в мене й ім’я таке.

— Що? Росіянин? — відверто здивувався Валенто. — А як же ти потрапив сюди? Що за дивна річ!

— Я їхав поїздом, — непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свідомості лежала важка, непрониклива ковдра. — їхав поїздом… — ще непевніше повторив він.

— Та чув уже, що поїздом, — нетерпляче зауважив Валенто. — А звідки? Куди?

Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звідки він їхав? Куди? Поїзд… це він пам’ятає. Поштовх, гуркіт… А що було перед тим? Треба згадати… дуже треба… Хіба ж можна не пам’ятати, звідки він їхав?.. Поїзд… а перед тим — темно, і нічого не видно, наче все завішане чорною пеленою… Нема! Нічого нема перед поїздом, нічого не було! Ой, як це страшно! Звідки?.. Куди?..

Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнішало.

— Не знаю! — з одчаєм вихопилося в Олеся. — Може, додому… Не знаю… нічого не знаю, не пам’ятаю!

— Не пам’ятаєш? — здивовано повторив Валенто. — Слухай, хлопче… — В його голосі забриніли нотки підозріння. — А ти не брешеш?

— Ні! Клянусь, ні! Я не знаю, що зі мною… Я хочу згадати — і не можу. Повірте мені, я кажу правду!

І така щирість була в словах і голосі юнака, такий сум, так чесно дивилися його світло-сірі, майже прозорі очі, що Валенто тільки руками розвів:

— Справді, нібито не брешеш… Але, мушу сказати, виходить зовсім незрозуміла історія… Олесь, росіянин… а як опинився тут — не пам’ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? — раптом пожвавішав він. — В Радянський Союз?

— Мабуть, так, — знову непевно відповів Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, ніби й фізично боляче. На обличчі його з’явився вираз страждання, він зблід.

— І ти комсомолець? — спитав Валенто.

— Так… А звідки ви знаєте?

— Не дивно знати, коли в тебе на джемпері комсомольський значок, — усміхнувся Валенто. — Дивно інше: з якого це часу люди розгулюють по фалангістській Іберії з комсомольськими значками на джемпері, хоч і під піджаком?..

Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого відповісти… Він нічого не знає, нічого не пам’ятає…

— Слухай, Олесю, — вів далі тим часом його співрозмовник, наче з’ясовуючи щось сам для себе, — ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тоді в тебе є, мабуть, якісь документи? З нашої благословенної країни жандармерія так легко не випускає нікого… та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвідчення чи перепустка, дозвіл, нарешті? Чи не так?

Олесь кивнув головою.

— А де ж вони тоді? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Ніяких документів не знайшов. Може, вони десь сховані? Зашиті, чи що?

Олесь все так само безпорадно дивився на нього.

— Теж не знаєш? Так, так… Ні, ти, мабуть, не брешеш, — раптом розсміявся Валенто Клаудо. — Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси… Ну, гаразд, спробуємо з іншого боку. Стій, стій! — гукнув він, наче щось згадав. І хитро спитав: — Якщо ти росіянин, тоді звідки ти так добре знаєш іберійську мову? Ну, кажи!

— Не знаю, — важко зітхнув Олесь. Ах, як хотілося йому відповісти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирість! Але нічого, нічого він не пам’ятає…

Валенто безнадійно махнув рукою:

— Знову те ж саме! Слухай, хлопче!

Він сів на друге ліжко навпроти Олеся.

— Можливо, тобі пощастить згадати щось, коли я тобі розповім, як ми знайшли тебе і як ти опинився тут. Ти ж тоді був непритомний і, очевидно, також нічого не пам’ятаєш. Слухай.

Валенто коротко розповів Олесеві про те, як вони знайшли його біля місця залізничної катастрофи, як агент поліції наказав везти непритомного юнака до жандармерії.

— Ну, той агент був трохи неввічливий, тому ми вирішили делікатно заспокоїти його, щоб він відпочив і отямився, — лукаво підморгнув Валенто, — а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотів забрати тебе до жандармерії? Що ти накоїв?

Олесь знизав плечима: і цього він не знає, не пам’ятає…

— Знову не можеш відповісти? Що ж з тобою робити, зрештою?

— Може, я пізніше згадаю, — нерішуче сказав юнак. — Але я, слово честі, нічого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте мені трохи одужати… Ви кудись пливете… дозвольте мені поки що лишитися на вашому кораблі… бо я ж не знаю й сам, що мені робити тепер… коли я нічого не пам’ятаю…

Думки Олеся плутались; йому хотілося сказати так багато, але навіть те, що він говорив, виходило незграбним. І від того на душі ставало ще гірше. Адже й сам він на місці цього нового знайомого дивувався б не менше і, мабуть, не вірив би тим недоладним поясненням… А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привітний, від нього не хотілося б щось приховувати. Ось і зараз на його широкому веселому обличчі грає така ясна посмішка…

— Мабуть, у тебе, хлопче, взагалі дуже погана пам’ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на «ти». Хіба ти забув? Дивись, щоб я більше не чув від тебе «викання». Це по-перше. А по-друге, звідки ти взяв, що ми кудись пливемо?

— Та я ж на кораблі… і ліжко гойдається…

Клаудо голосно розсміявся:

— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки цього разу не вгадав. Ти зовсім не на кораблі і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.

— А де ж я? — спитав Олесь здивовано.

— Згодом дізнаєшся. Не поспішай. Скажу лише, що ти — серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобі допомогти, коли ти нічого не пам’ятаєш про самого себе… Ну, гаразд, хай Капітан розбереться. Як він вирішить, так і буде… а ось і він сам!

Двері кімнати розчинилися. Через поріг переступив чоловік у коричневій шкіряній куртці. Валенто Клаудо одразу підвівся з ліжка, на якому сидів, і випростався.

Чоловік у шкіряній куртці спинився посеред кімнати, заклавши руки за спину. Він був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на його високий блідий лоб. Серед того каштанового волосся біліло велике сиве, наче срібне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловіка з крупним, енергійно окресленим ротом було спокійне і впевнене. Сірі очі під густими, кошлатими, немов зламаними під кутом бровами дивилися серйозно і вдумливо.

Мимоволі Олесь зробив рух, щоб хоч сісти на своєму ліжку. Він не зводив очей з прибулого, який мав вирішити його долю. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.

— Не треба, — мовив він. Голос його звучав м’яко, але владно. Він трохи повернув голову до Клаудо.

— Отже, Валенто? — так само коротко запитав він.

— Дуже цікава і малозрозуміла історія, Капітане, — відповів той. — Хлопця звуть Олесем…

Той, кого звали Капітаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.

— Так, Капітане, — ствердив Валенто. — Він росіянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовніше — він нічого не пам’ятає про себе. Ні звідки їхав, ні куди, ні як він потрапив на поїзд — нічогісінько! Проте добре знає іберійську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.

Чоловік у шкіряній куртці, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, ніби вивчав його. Він підійшов до юнака, не відриваючи від нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у вигляді Олеся, бо він навіть трохи нахилився над ліжком. Десь у глибині сірих очей Капітана немов ховався ледве помітний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширилися. Капітан одійшов і звернувся до Клаудо:

— Змініть пов’язку, Валенто. Хворому можна встати з ліжка. Але потрібен догляд. Доручаю це вам.

Клаудо кивнув головою.

— У лісі можна буде вийти на свіже повітря. Все.

— Єсть, Капітане! — чітко, майже по-військовому відповів Клаудо.

Чоловік у шкіряній куртці повернувся й вийшов з кімнати. Олесь вражено дивився йому вслід.

— Валенто, хто це такий? Це начальник? — спитав він.

— Це — Капітан, — відповів Клаудо дуже серйозно, з помітною пошаною. — Від нього залежить усе. Коли б він сказав мені висадити тебе звідси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти мені чимсь подобаєшся. І я навіть побоювався, що він саме так накаже… Але нібито щось у тобі привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хіба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що він наказав, мені приємніше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далі, знов-таки вирішить Капітан. То його справа.

— Якщо він — Капітан, значить, я на кораблі, — розсудливо зауважив юнак.

Проте Клаудо знову посміхнувся:

— Нічого не значить! Зачекай, я тобі кажу, про все довідаєшся згодом… якщо дозволить Капітан, звісно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капітан так наказав. Та й чого тобі лежати, справді? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цілі? Отож вставай! Змінимо, до речі, пов’язку, і ти почуватимеш себе краще.

Олесь обережно підвівся. Мабуть, і справді краще не лежати більше. Та й голова вже не болить так сильно, як раніше.

Юнак, ще непевно переступаючи, підійшов до овального вікна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним…

2. ТИ — НА «ЛЮЦИФЕРІ»!

Перед Олесем відкрилася дивна картина. Хутко, як повз вікно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущі. Далеко на обрії синів великий ліс і начебто повільно повертався. Ось той ліс півколом заходить ліворуч, туди, куди разом з цією невеличкою кімнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нічого розгледіти як слід, — усе, що було ближче, пролітало з неймовірною швидкістю… ні, це не міг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крім того, не чути ні гуркоту, ні перестуку коліс на стиках рейок… Ні, це, безумовно, не поїзд. А що ж тоді?

Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вікна. Він відчував, що голова його йде обертом — чи він був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене… а може, і те, і друге разом. Головне — він нічого не розумів, усе це було таке дивне. Де він, зрештою? Що це за дивна машина, в якій він їде? І чому так лукаво посміхається Валенто Клаудо?

Не поїзд, не корабель… Може, автомобіль? Але де ж в автомобілях бувають такі кімнатки-каюти? Знов-таки, для автомобіля надто велика швидкість… І не штовхає нічого, не гойдає, хоч це властиво кожній, навіть найкращій машині, та ще на такій неймовірній швидкості.

Він відчував, що остаточно розгублюється, і з благанням звернувся до Валенто Клаудо:

— Скажи мені, де я? І хто ви такі?

— Усе взнаєш, про все довідаєшся, Олесю… коли прийде час.

Раптом за дверима пролунав мелодійний дзвінок. Обличчя Клаудо враз посерйознішало.

— Приїхали, — мовив він. — Ти можеш вийти надвір, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?

— Ні, ні! — заперечив юнак. — Я з радістю вийду!

Та хіба ж можна було відмовитися від цього запрошення, коли йому так хотілося якнайскоріше про все дізнатися?

Клаудо відчинив вузенькі двері. Олесь побачив неширокий прохід, як коридор. Праворуч і ліворуч були такі самі вузенькі двері, як і ті, з яких він щойно вийшов. І стіни, і підлога зроблені з якогось невідомого Олесеві твердого, наче метал, матеріалу. Але то був і не метал, бо він зовсім не дзвенів під ногами…

Трохи далі той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закінчувався півкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вікнами. Там стояли якісь апарати з рукоятками і важелями, виднілися численні циферблати, складні великі й маленькі прилади. Загалом усе це нагадувало пілотську кабіну сучасного великого літака, так багато було в тій каюті обладнання. Ця схожість з пілотською кабіною літака підкреслювалася ще й тим, що в передній частині каюти, біля великого вікна, стояли два широкі крісла, а за ними можна було помітити й штурвали. Біля одного з крісел стояв той самий чоловік у коричневій шкіряній куртці, що заходив недавно до Олеся. Він уважно дивився у вікно, наче до чогось приглядаючись. Капітан!

Клаудо повернув праворуч. І Олесь побачив перед собою відчинені двері. А за ними — трава, зелене листя дерев… Ліс!

— Можеш вийти і відпочивати, — мовив Клаудо. — Свіже повітря тобі зараз дуже потрібне. Тільки не відходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.

І він пропустив юнака, а сам повернувся в машину.

Надворі було дуже тихо, так тихо, що шелестіння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбині вниз і сів на траву. Справді, він був іще надто слабий; той невеличкий шлях, що його він пройшов коридором, стомив юнака. А втім, він зараз не помічав цього.

Олесь сидів на траві обличчям до загадкового автомобіля. Очі юнака широко розкрилися від здивування. Та хіба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобілем?..

Його велике довгасте тіло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднілися великі овальні вікна, — мабуть, тієї самої пілотської каюти, де стояв біля штурвала Капітан. Далі вікна ставали меншими і тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вікна окремих кают, вирішив Олесь. Деякі з них закриті глухими щитками. Сам корпус помітно звужувався в задній частині і закінчувався чимсь подібним до широких риб’ячих плавців. Один з плавців був поставлений вертикально, два інших розташовані майже паралельно землі. Олесь одразу вирішив, що то стабілізатори для того, щоб апарат зберігав стійке положення на великих швидкостях.

«Коли це автомобіль, то він мусить мати й колеса», — подумав ще Олесь.

Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже сховані під плескатими щитами. З-під тих щитів виднілися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землі, й будь-яка перешкода — навіть камінь на дорозі — мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобіль так низько сидів на землі, що трава закривала собою весь просвіт між його велетенським корпусом і грунтом,

«Як же ця машина взагалі може їхати? Та ще й так, що не відчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно…» — думав вражений Олесь.

Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собі всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, і гумові шини на них зовсім не прогиналися?.. І чому знизу, звідкись з-під корпусу машини, весь час долинає рівний шиплячий звук, такий рівний і монотонний, що Олесь спочатку і взагалі його не помічав, а розчув тільки тепер, відрізнивши той шум від одноманітного шелестіння листя?..

Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолітної брили невідомого відшліфованого металу, машина, здавалося, була не тільки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправді вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобіль! Він добре пам’ятав, як пролинали за вікном стовпи й дерева…

Із-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синіх комбінезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи ніякої уваги на юнака, вони підійшли до одного з коліс і схилилися біля нього. З їх рухів Олесь зрозумів, що вони щось перевіряють. Ось один з них коротко гукнув:

— Давай!

І одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане під металевим щитом колесо почало, мов само по собі, швидко крутитися, залишаючись на місці, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б ті двоє ще підняли корпус машини домкратом, тоді звільнене колесо могло б крутитись. Але ніхто не піднімав корпусу, Олесь бачив на власні очі.

Знову пролунав дзвінок, але вже не так мелодійно, як першого разу, а уривчасто, навіть тривожно. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах, що перевіряли колесо, скочили і побігли до дверей. Олесь усе ще сидів, нічого не розуміючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:

— Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!

Олесь схопився й побіг до сходів. Валенто Клаудо простягнув йому міцну тверду руку згори. Олесь піднявся по драбинці — і йому здалося, що не тільки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самі східці наче підштовхують його вгору, підіймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як двері за ним самі плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були двері, тепер матово одсвічувала гладенька, наче полірована, суцільна стіна.

Пролунав ще дзвінок — цього разу короткий, ніби обірваний. І водночас, мов у відповідь, на скло вікон насунулися глухі щитки. Стало темно. Проте ні: тієї ж хвилини яскраво засяяли довгасті плафони на стелі. Олесь тривожно озирнувся.

Він лишився сам. Валенто Клаудо, який тільки-но стояв поруч, зник. Та й усі інші люди з команди машини, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Що йому тепер робити? Іти до своєї каюти? Але чи він розпізнає, які саме двері ведуть до неї?

Підлога під юнаком м’яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні двигуни, Олесь не знав. І найнеприємнішим було те, що він так само не знав, що йому робити…

Тримаючись за стіну, він дивився крізь напівкруглі скляні двері, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тій каюті, спиною до юнака перед штурвалом сидів у кріслі Капітан.

Овальні вікна в тій каюті також були закриті щитками. Але в каюті було напівтемно, плафони в ній горіли не так яскраво, як тут. І в тій напівтемряві ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капітан. Екран світився рівним зеленуватим світлом і здавався навіть звідси, з освітленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такі самі екрани світилися праворуч і ліворуч від Капітана, трохи нижче від центрального екрана Капітан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пульті з численними рукоятками і кнопками

Що на тих екранах? Що пересувається і рухається на них невиразними звідси тінями, як на екранах телевізора?..

Олесь тихо підійшов ближче до скляних дверей, що вели до пілотської каюти. І в цю мить підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. І відчув, як те грубе й міцне зовні скло м’яко продавилось під його рукою, немов еластична, туго натягнута плівка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.

Капітан швидко озирнувся. Брови його були насуплені. Олесь похолов. Що він наробив! Він завадив цій суворій, владній людині, від якої залежала його доля!

Та, на ще більше здивування юнака, Капітан, побачивши його, нічим не виявив свого незадоволення. Навпаки, не знімаючи рук з штурвала і пульта, він зробив такий рух головою, наче кликав юнака увійти до каюти. Олесь не вірив очам.

Але Капітан повторив той самий жест. Він натиснув якусь кнопку на пульті — і двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і збентежений юнак був у каюті. Капітан уже не дивився на нього, заглиблений у спостереження на екрані. Олесь почув його спокійний, владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті Сідай сюди. І — тихо!

Рука його вказала на крісло, поруч з тим, у якому сидів він сам. Олесь слухняно сів. Очі юнака загорілися цікавістю: бути тут, у цій таємничій каюті, поряд із самим Капітаном, бачити, як він керує машиною! Та про це він і мріяти не смів!

Олесь вп’явся очима в центральний екран. Мов у кольоровому кіно, перед ним розгорталася мальовнича картина лісу. Товсті високі дерева, а між них неширокий шлях… і більше нічого… До чого ж так уважно придивляється Капітан?

І враз зображення на екрані здригнулося, наче почало розпливатись, як буває це на матовому склі фотоапарата, коли навмисно збивати на ньому фокус. Це Капітан повертав одну з рукояток на пульті. Зображення на екрані майже зовсім розпливлося. Потім знову з’явилися контури дерев, стовбурів. Але тепер ці стовбури стали немовби прозорими, крізь них щось видно… Та ні, це неможливо, такого не буває!

Крізь прозорі, наче скляні товсті стовбури дерев було видно людей у військовій формі. Ховаючись за деревами, ці люди, мабуть, вважали, що їх не бачать. Ось вони поступово наближаються, перебігаючи від одного дерева до іншого. Ближче й ближче… Вони тримають напоготові автомати, а дехто тягне за собою кулемети…

Зображення, час від часу розпливаючись, кожного разу, мов розчиняючи черговий ряд дерев, показувало те, що робиться далі й далі за стовбурами, в глибині густого лісу. Галявина… На ній стоїть артилерійська батарея — і жерла гармат дивляться немов прямо сюди, наче націлюючись на Олеся!..

Юнакові перехопило подих від хвилювання. Він мовчки перевів погляд на Капітана. Олесь не смів про щось запитати, дивлячись на його суворе похмуре обличчя, бачачи ці насуплені брови, стиснуті зуби. А на екрані ще військові, ще, ще… Вони сунуть сюди…

— Та що ж це таке? — вихопилося нарешті в Олеся. Його нерви не могли більше витримувати всіх цих фантастичних картин. — Де я? Куди я потрапив?..

Очі його благально дивилися на нерухому постать чоловіка, що сидів у кріслі поруч з ним, упевнено тримаючи руки на штурвалі і пульті, на цього суворого, мовчазного Капітана з сивим пасмом у волоссі.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернув до нього голову. Сірі очі відсвічували сталевим відблиском, коли він сказав:

— Мене звуть Сивим Капітаном. Ти — на моєму «Люцифері». Оці всі жандарми і солдати женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти зараз побачиш, Олесю, що з того вийде!

Розділ четвертий

1. ПАСТКУ ЗАКРИТО

Переглянувши останній, щойно прийнятий радистом літака рапорт, Мігель Хуанес не стримався від задоволеного вигуку. Прекрасно, кращого не можна й бажати!

— Френко, «Люцифер» у наших руках! Пастку закрито, він не вислизне!

Так, пастку було міцно закрито. Цього разу об’єднані сили іберійської поліції і жандармерії діяли бездоганно. Чіткий і складний оперативний план, старанно розроблений особливо уповноваженим Хуанесом і його вірним помічником Френко, здійснювався в усіх деталях. Власне, тепер уже можна було вважати, що план здійснено. Про це свідчили численні рапорти і донесення, надіслані Хуанесу, і красномовні позначки на карті, що лежала на столі. Мігель Хуанес дивився на карту і задоволено потирав руки.

Ось великий ліс Фонтіверос, той самий ліс, де, за всіма ознаками, розташована база таємничого «Люцифера». До лісу веде кілька доріг. Найголовніша, з півночі, це дорога, якою проїхав і зник десь у глибині лісу таємничий автомобіль Сивого Капітана. Ще дві дороги увіходять до лісу зі сходу й заходу. Це ті шляхи, якими можна вибратися з Фонтівероса. Можна — якщо вони не перетяті, певна річ.

Є ще одна дорога, яка веде на південь. Але вона зразу за лісом підіймається вгору, до скелястої пустелі Хоравенте. На цій безлюдній дорозі немає ні перехресть, ні розгалужень. Петляючи між гострими скелями, вона тягнеться понад сто кілометрів і виходить на такий самий скелястий берег моря, на край урвища, де колись був стародавній замок, від якого тепер лишилися руїни. Втекти по цій четвертій дорозі не можна, хіба що. стрибнути з урвища в море. Отож про неї можна не думати.

А решта доріг, якими міг би врятуватися з лісової пастки «Люцифер», надійно перетята. Там уже розміщені непрохідні загородження з колючого дроту і звалених стовбурів. Але й цього мало. Мігель Хуанес добре пам’ятав усі несподіванки під час військового параду на Авеню-дель-Прадо і майдані Кастелара.

Здоровий глузд і ясний практичний розум підказали Мігелеві Хуанесу прекрасну ідею. Так, «Люцифер» невразливий для маленьких куль і ручних гранат. У цьому він переконав ся на власні очі. Хай це буде якась там електрика: вона відштовхує від таємничого автомобіля кулі і гранати. Гаразд. Дуже легко збагнути: кулі — малесенькі, хоч і мають велику швидкість. Гранати більші, але позбавлені швидкості. Одне на одне. Але хіба ж може щось протистояти доброму артилерійському снарядові? Електрика? Пхе! Тридюймовий снаряд ніякою електрикою не спиниш! Це дуже переконлива річ, яку слід тільки влучно випустити з жерла гармати.

Ось чому за розпорядженням передбачливого Мігеля Хуанеса по всіх дорогах, які вели з лісу Фонтіверос, перетятих, як ми вже знаємо, непрохідними загородженнями, стояли ще й військові артилерійські гармати. Хай «Люцифер» зможе навіть перестрибнути через ті загородження, припустимо таку нісенітницю, хай! Але, побачивши перед собою гармати, Сивий Капітан, який би він не був нахабний і божевільний, все одно змушений буде спинитись. Адже це — вірна смерть!

Тільки на одній дорозі Хуанес вважав зайвим ставити артилерію, то був уже згаданий раніше шлях, який вів через пустелю Хоравенте, серед її крутих скель до урвища над морським берегом. Там нікуди не звернеш, нікуди не дінешся аж до самого моря. А далі урвища теж не поїдеш, то була безвихідна пастка, створена самою природою. Хай тільки Сивий Капітан поткнеться туди — і він уже не вислизне з рук поліції.

Вся величезна підготовча робота по блокуванню лісу Фонтіверос була зроблена протягом однієї доби. Мігель Хуанес цілком резонно вирішив поспішати, бо, звісно, ніхто не міг передбачити, скільки часу проведе Сивий Капітан у тому лісі. Зараз головне було знати, що «Люцифер» і досі перебуває десь у центрі лісу, не чекаючи нападу. А це Хуанес точно знав: численні спостережні пости поліції і жандармерії, розташовані при всіх виходах з лісу, регулярно сповіщали рапортами, що «Люцифер» проїхав ще вчора кудись усередину Фонтівероса і більше не з’являвся. Прекрасно!

Невідомим лишалося тільки одне: чи присутній зараз на «Люцифері» сам Сивий Капітан. Адже він розмовляв телефоном з начальником поліції в столиці вчора усього за годину до того, як його автомобіль уже в’їжджав до лісу Фонтіверос. Якщо він протягом доби не дістався до свого автомобіля якимсь іншим засобом, то на «Люцифері» зараз немає тієї людини. Що ж, це на краще: якийсь помічник, що керує автомобілем зараз, коли немає самого Сивого Капітана, не зможе проявити великої рішучості… Його легше буде переконати в безнадійності становища.

— Фонтіверос! — стримано вигукнув Хосе Френко.

Мігель Хуанес поглянув у вікно літака. Так, он ясно видно темно-зелену широку смугу. Фонтіверос! Мета їхнього польоту — велика, добре влаштована пастка, де перебуває «Люцифер», команда якого не уявляє навіть про свій стан. Далеко-далеко, на самому обрії, за жовтою плямою пустелі Хоравенте, можна було розрізнити ще й синю смужку моря. Чудово! Гул моторів раптом почав стихати: літак, роблячи широке півколо, йшов на посадку.

2. У ЛІСІ ФОНТІВЕРОС

Щойно Мігель Хуанес поважно вийшов з літака, як до нього підійшли інспектори поліції та жандармерії, що вже чекали його. Один з них, найстарший чином, що легко можна було встановити по вигаптуваному золотом кашкету, шанобливо приклав руку до розкішного головного убору й урочисто промовив:

— Дозвольте доповісти, пане особливо уповноважений: об’єднані збройні загони поліції та жандармерії разом з артилерійськими військовими підрозділами напоготові. Всі ваші розпорядження щодо блокування лісу виконано. Командири загонів і підрозділів чекають наказу про початок дій.

— Наказую починати загальний наступ до середини лісу, — розпорядився Мігель Хуанес. З задоволенням він побачив, як його співрозмовник негайно ж підніс руку, даючи сигнал. Інші інспектори швидкими кроками розійшлися до машин.

— Ось ваш автомобіль, — доповів Хуанесу старший інспектор, вказуючи на потужний всюдихід. — Де саме воліє бути пан особливо уповноважений під час операції?

— На чолі головного загону, бо я особисто провадитиму переговори з оточеними злочинцями.

Старший інспектор ще раз шанобливо підніс руку до кашкета і відступив убік. Мігель Хуанес у супроводі Хосе Френко пройшов до зеленого автомобіля-всюдихода. Сідаючи поряд з шофером, він наказав:

— На головний шлях!

Автомобіль плавно рушив до лісу. Його потужний двигун глухо рокотав, наче незадоволений тим, що йому не дозволяють показати сховані в ньому можливості. Звісно, тих можливостей було значно більше, ніж потребувала лісова дорога, що починалася зараз-таки за аеродромом.

Це був досить широкий шлях, прокладений уздовж просіки. Хуанес занотував, що від нього вбік відгалужувалися тільки вузенькі доріжки, непридатні взагалі для їзди машиною, а тим більше для величезного «Люцифера». Товсті стовбури високих дерев здіймалися по боках просіки: ліс дедалі густішав. Де ж приготовані загородження, що мають перетинати шлях? Де батареї, що мають відкрити вогонь, коли «Люцифер» все ж таки спробує прорватися?.. А, ось вони!

Серед дерев Мігель Хуанес помітив довгі стволи гармат: усі вони були скеровані в глиб лісу, вздовж шляху. Солдати-артилеристи, які чекали біля гармат, тримали шлях під прицілом. Так, тут усе гаразд.

Автомобіль посувався далі. Раптом він стишив хід. Попереду посеред дороги стояв поліцейський, застережливо підвівши руку. Позаду нього виднілася велика загорожа, що перетинала шлях. Зроблена з товстенних стовбурів, навалених від одного краю просіки до другого і переплетених колючим дротом, ця загорожа справді була непрохідною. Тільки в середній її частині замість стовбурів були поставлені міцні «їжаки» із схрещених двотаврових залізних балок, які можна було відтягувати вбік і звільняти вузенький проїзд.

Поліцейський, що стояв посеред дороги, запитливо дивився на всюдихід: він мав суворий наказ не пропускати нікого далі, в глиб лісу. Але це, відчував він, під’їхало начальство.

— Особливо уповноважений поліції! — гукнув йому шофер всюдихода, висунувшись у віконце. — Звільнити проїзд!

Поліцейський слухняно козирнув, повернувся й побіг до загородження. На ходу він робив якісь поквапливі знаки.

З-за стовбурів показалися й інші поліцейські, яких до того не було помітно. Вони вмить відтягли вбік два залізні «їжаки», звільняючи шлях. Автомобіль особливо уповноваженого обережно проїхав через вузенький отвір і знову прискорив хід. Мігель Хуанес озирнувся: «їжаки» вже стояли на місці, перетинаючи шлях. Тут також усе гаразд, механізм пастки, влаштованої ним, працює бездоганно. І Мігель Хуанес задоволено посмоктав свою люльку, наповнюючи кабіну машини ароматним димом.

Тепер із всюдихода було лише зрідка видно невеличкі групи поліцейських радистів, що чергували біля переносних радіостанцій. Це були пости спостереження, які повинні були негайно сповіщати командування операції в разі появи «Люцифера». А втім, приймач всюдихода мовчав, значить, усе було в порядку, донесень не надходило.

Великий ліс справляв враження цілком безлюдного, бо тих радистів можна було побачити, тільки добре придивившись. А крім них, тут уже не було нікого. На якусь хвилину Хуанесові навіть здалося, що в лісі мало живої сили. Але він одразу ж відігнав цю думку, бо й справді, що могли б протиставити солдати чи поліцейські «Люциферові»? Тільки рушниці, кулемети та ручні гранати, які для таємничого автомобіля ніякої небезпеки не становили. Ні, ні, все гаразд, люди тут не потрібні, — хіба що тільки для спостереження. Все зроблять загородження на шляхах, а в разі крайньої потреби — гармати!

Тільки ближче до самої середини лісу, за наказом особливо уповноваженого, було розміщено кілька груп солдатів з частин спеціального призначення, озброєних важкими кулеметами. Цілком можливо, що крупнокаліберні розривні кулі зможуть вразити «Люцифер», подолавши його загадковий невидимий захист.

Всюдихід посувався далі й далі. Шофер уважно вглядався вперед, напружено тримаючи баранку. Так само уважно вглядався вперед і Мігель Хуанес. Він відчував, що наближаються вирішальні хвилини. Споконвічна лісова тиша, яка оточувала їх, здавалося, була насичена тривогою. А ліс дедалі густішав. Від шляху, яким посувався всюдихід, уже не відгалужувалися ніякі дороги, лише з боків іноді виднілися вузенькі стежки. І всюди заплутані кущі, товсті дерева — все це справді утворювало непрохідні хащі. Так, непогану схованку обрав собі цей Сивий Капітан! Коли б не спостережливість Хуанеса, ніхто б і не подумав, що в цьому дикому лісі може ховатися його «Люцифер»!

— Наближаємось до центральної частини, пане особливо уповноважений, — тихо мовив шофер, не повертаючи голови.

Ліс попереду наче враз порідшав. Між деревами ясно видно було велику галявину. А на ній… на ній стояв сіро-зелений «Люцифер»! Так, так, це він, помилки не може бути, бо ж його не можна не впізнати одразу!

Всюдихід зовсім уповільнив хід. Хуанес відчув, як позаду нього важко дихає Хосе Френко. Ще кілька секунд — і детектив поклав руку на плече шофера.

— Стоп! — ледве чутно наказав він, наче побоюючись, що його можуть почути на загадковій машині Сивого Капітана.

Велетенська, довгаста, вона, здавалось, лежала на траві, немов, у неї зовсім не було коліс. Двоє людей у комбінезонах поралися біля передньої її частини. Ще один сидів на землі. Мігель Хуанес не зводив погляду з машини.

Раптом люди в комбінезонах випросталися, ніби прислухаючись, і одразу ж підбігли до драбинки, що вела до відчинених дверей «Люцифера», піднялися нею і зникли всередині. Той, що сидів на землі, за якусь хвилинку теж підвівся й пішов за іншими. Драбинка наче сама вскочила всередину машини, і двері зачинилися, немов засунулися. Перед очима Хуанеса лише тьмяно виблискувала матова поверхня «Люцифера». Помітили! Ну, тепер це байдуже, все йде гаразд!

Мігель Хуанес озирнувся. Його зіркий погляд помітив кілька груп солдатів, озброєних важкими кулеметами. З «Люцифера» їх, безумовно, не було видно, бо вони ховалися за деревами. Добре, дії розгортаються точно за планом. «Люцифер» нікуди не вислизне з пастки!

Хуанес навмисно перечекав ще хвилину, стримуючи нервове збудження. Ось він перед ним, орден Білого Орла, нагорода і слава людини, яка знешкодила злочинного Сивого Капітана! Тепер потрібні цілковитий спокій і витримка. Треба вжити всіх заходів для того, щоб виконати волю каудільйо і взяти «Люцифер» непошкодженим. Та коли в цього Сивого Капітана залишилася хоч малесенька частинка розуму, він мусить, мусить зрозуміти, що в нього нема іншого виходу, ніж покірно здатися. Слід тільки все йому розтлумачити, довести, що він у пастці.

Нахилившись до мікрофона радіостанції, Мігель Хуанес неголосно наказав:

— Тримати всі сили напоготові! Починаю переговори.

Він знав, що це його розпорядження прийняте всіма інспекторами, які керують загонами. Курок зброї зведено, тепер досить одного його слова, щоб та зброя почала діяти.

Особливо уповноважений вийшов з усюдихода і рушив уперед, до «Люцифера», який не подавав ніяких ознак життя. Мігель Хуанес не ховався. Він ішов, не виймаючи рук з кишень плаща.

Він ішов, майже фізично відчуваючи на собі погляди десятків очей — і його вірного Хосе Френко, і шофера всюдихода, і солдатів, що виглядали з-за дерев. Усі ці люди дивляться на нього, вони захоплені мужністю і відвагою Хуанеса, який, не виймаючи рук з кишень, спокійно наближається до страшного «Люцифера». Дурні! Вони не вміють логічно міркувати, як робить це він, славетний Мігель! Адже людина, яка розмовляє так, як цей Сивий Капітан говорив по телефону з начальником поліції, напевне належить до категорії так званих інтелігентів; він просто не зможе заподіяти шкоди тому, хто отак спокійно йде до нього. Це ж цілком ясно!

А втім, звісно, певна обережність не завадить. Мігель Хуанес спинився, не доходячи до «Люцифера» кроків із двадцять.

Він ще раз оглянув загадковий автомобіль. Тепер, зблизька, «Люцифер», який усе ще стояв нерухомо, наче завмер, здавався ще більш важким і неповоротким.

Мігель Хуанес нарешті вийняв руки з кишень плаща. Він підніс їх, склавши рупором, до рота і гучно прокричав:

— Гей, там, на «Люцифері»! Слухайте! Ви чуєте мене?

На кілька секунд запала тиша. її порушувало тільки щебетання безтурботних лісових пташок. Потім на даху таємничого велетенського автомобіля з’явилася якась чорна округла річ, що нагадувала плескатий гучномовець. З «Люцифера» раптом залунав голос. І Мігель Хуанес здригнувся, вражений: це був знайомий йому мужній голос Сивого Капітана. Цього детектив ніяк не чекав. Як міг опинитися тут Сивий Капітан? Як він дістався з столиці до середини Фонтівероса, коли поліцейські застави не пропускали сюди жодної людини?..

Та міркувати з цього приводу не було часу. Зрештою, зараз це не змінює становища.

— Я слухаю, — чітко пролунав голос з «Люцифера». — Чого вам треба тут?

Мігель Хуанес перевів подих. Треба було створити враження найбільшого спокою і впевненості.

— За дорученням уряду я прибув сюди для переговорів з вами, — почав він. — Якщо ви й є той самий Сивий Капітан, який…

Голос з «Люцифера» обірвав його мову:

— Мені нема чого говорити з представниками кривавого фалангістського уряду. Можете повертатися назад.

Он як? Цей нахаба насмілюється отак відповідати? Ну, гаразд!

— Я просив би вас подивитися навкруги, — насмішкувато і так само впевнено заперечив Мігель Хуанес. — Ви оточені з усіх боків. Усі дороги з лісу перетято загородженнями, подолати які неможливо. Більше того, за тими загородженнями розташовані збройні військові сили. У вас немає виходу!

— Я не боюся ваших збройних сил, — відповів спокійно Сивий Капітан.

— Так, я знаю, вашу машину не вражають ані кулі, ані ручні гранати, — незворушно продовжував Мігель Хуанес, передчуваючи ефект, який справлять його подальші слова. — Але цього разу на вас скеровані стволи артилерії. І я попереджаю вас про це тільки тому, що не бажаю вашої загибелі, пане Сивий Капітан. Зрештою, я маю певні інструкції. Одне з двох: або ви припините опір і здастесь, або ж я накажу відкрити по «Люциферу» артилерійський вогонь. Це — вірна загибель, бо ви будете знищені разом з вашою машиною. Обміркуйте це!

— Можете наказувати вашим солдатам робити що завгодно. Це мене не цікавить. І більше нам нема про що говорити, — пролунала презирлива відповідь.

— Востаннє пропоную здатися! Не будьте божевільним! — закричав розлютований Мігель Хуанес, втрачаючи самовладання. — Це ж самогубство!

Йому ніхто не відповів. Загадковий «Люцифер» лежав посередині великої галявини, як нерухома металева брила, як незграбний довгастий дирижабль, що впав на землю. Що ж робити? Справді стріляти? Так, якщо Сивий Капітан не погоджується на переговори, треба його знищити…

Саме цієї миті Мігель Хуанес помітив, що у вигляді таємничої машини щось змінюється. Вона все так же нерухомо лежала на галявині, але висока трава навколо неї враз чомусь заворушилася, зашелестіла. Здавалося, що сильний вітер раптом почав віяти від машини в усі боки. Водночас почулося гучне низьке шипіння, наче звідкись з середини машини виходило стиснене повітря. Так, так, це якийсь вітер, бо Мігель Хуанес почув, як рвонуло назад поли його плаща. Тепер він побачив і колеса дивного автомобіля, бо їх уже не закривала полегла трава.

Але — що це таке? Якась фантасмагорія! Детектив, не вірячи своїм очам, ясно бачив, що колеса велетенської важкої машини, їх товстелезні гумові балони не торкаються землі. Автомобіль ні на що не спирався, він немовби висів у повітрі. Ось одне колесо повільно крутнулося на півоберта в повітрі і знову спинилось. А важке краплиноподібне тіло «Люцифера» все одно залишалось на місці…

Вперше за весь час так талановито задуманої операції Мігель Хуанес розгубився. Справді, що ж робити? Зірвалися всі надії на те, щоб якнайточніше виконати веління каудільйо і захопити «Люцифер» не пошкодженим. Провадити далі будь-які переговори ні до чого, це ясно. Так, «Люциферові» немає куди втекти, він у пастці. Але ж ось він висить у повітрі! Чи не обіцяє це якихось нових ускладнень?..

Блискавична думка майнула в голові детектива: шкода, що він не розпорядився поставити артилерійські гармати ближче до цієї галявини, щоб вони одразу могли накрити своїм вогнем «Люцифер». Ну, все одно, з лісу він не вийде, в цьому можна бути цілком певним! Треба віддати по радіо наказ, щоб замасковані гармати негайно відкривали вогонь, щойно «Люцифер» з’явиться перед ними. Час розмов минув, треба діяти, рішуче і безжально знищити цю немов начинену таємницями машину й її божевільного Капітана!

Мігель Хуанес великими кроками попростував назад, до свого всюдихода, щоб негайно ж передати по радіо новий наказ. Але не встиг він дійти до машини, як почув збентежений вигук Хосе Френко:

— Він рухається, пане Хуанес! Рухається!

Детектив озирнувся. Так, «Люцифер» повільно рушив з місця. Куди Сивий Капітан хоче скерувати його? А, байдуже, адже на першій-ліпшій дорозі, що веде з лісу, його чекають націлені гармати.

В цей час заторохтіли часті постріли. То, виконуючи попередні накази, солдати, озброєні важкими кулеметами, зблизька обстрілювали «Люцифер», намагаючись влучити насамперед у гумові його балони.

Кулі, не долітаючи до «Люцифера», падали в траву. Автомобіль Сивого Капітана залишався непошкодженим. Він неквапливо рухався по галявині, потроху повертаючи. Куди?..

Холодне шаленство поступово охоплювало Мігеля Хуанеса.

— Гаразд! — тупнув він ногою. — Ти сам обрав собі долю, божевільний чоловіче! Іди, йди назустріч смерті!

І, не гаючи ані хвилини, особливо уповноважений поліції нахилився до мікрофона радіостанції й наказав обслузі артилерійських гармат відкрити нищівний вогонь, як тільки вона побачить сіро-зелений автомобіль.

3. БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ

Тим часом «Люцифер» устиг зробити по галявині майже півколо, скеровуючи свій неквапливий рух до однієї з доріг, яка була немов продовженням тієї, що нею приїхав сюди всюдихід Мігеля Хуанеса. Вона також тягнулася вздовж неширокої просіки.

— Що то за дорога? — спитав Хуанес шофера. — Куди вона веде?

Шофер знизав плечима:

— До пустелі Хоравенте. Отак, крізь ліс, прямо до скель.

— Проїжджа?

— Така, як і та, що нею ми їхали. Подекуди дві машини не роз’їдуться, — пояснив шофер.

— Він наче знає, що всі інші шляхи перетято, — зауважив ззаду Хосе Френко. — І вибрав оцей.

— А що це йому допоможе? — люто огризнувся Хуанес. — Адже він все одно опиниться над урвищем. Хіба ми цього не врахували?

— Так-то воно так, пане Хуанес, але все ж таки краще було б нам… — почав був несміливо Хосе Френко. Проте детектив одразу обірвав його:

— Не скигліть, Френко! Він не може вислизнути! А скажіть, — спитав він шофера, — звернути до моря там можна?

— Ні, — відповів шофер.

— А з урвища над морем можна з’їхати?

— Ні, там шлях обривається. До моря можна спуститися тільки пішохідними стежками.

— Чуєте, Френко? Саме так, як ми й передбачали. Ну, друже, — звернувся знов Хуанес до шофера, — давайте слідом за ним. І не відставати! Я хочу бути поблизу, коли Сивий Капітан спиниться.

«Люцифер» уже встиг вийти на просіку і, збільшуючи швидкість, віддалявся від галявини.

— Вперед! — гукнув Хуанес.

Всюдихід рушив. Він легко перетяв галявину і помчав слідом за «Люцифером».

— Більше газу! — нервово наказав Хуанес. — Здається, він тікає від нас!

Шофер натиснув на педаль. Справді, «Люцифер» уже зникав за поворотом.

— Швидше, швидше! — не вгавав Хуанес. — Скільки тут до пустелі?

— Кілометрів двадцять, не більше. Але далі дорога не така пряма. Чимало поворотів…

— То й краще. Нам легше подолати їх, ніж йому.

Мігель Хуанес відкинувся на спинку сидіння. Потужний двигун всюдихода переможно загув, наче радіючи з того, що йому дають можливість показати себе. Тремтяча стрілка спідометра повільно, але впевнено посувалася праворуч: сімдесят… вісімдесят… дев’яносто кілометрів на годину… уже близько ста…

— Ось він!

Далеко попереду, там, де, здавалося, дерева починали рідшати, показалися знайомі обриси «Люцифера». Але тільки показалися. Відстань між обома автомобілями не зменшувалась. Сивий Капітан підтримував, очевидно, таку саму швидкість, що й всюдихід Мігеля Хуанеса. Дивно: як міг він на такій карколомній швидкості маневрувати важким і незграбним «Люцифером», долаючи всі ці повороти? Адже Мігель Хуанес бачив, як напружено тримає кермо його шофер, відчував, як час від часу шоферові доводиться пригальмовувати на крутих поворотах, щоб всюдихід не занесло, не вдарило об якесь дерево край дороги…

— Ще газу! — коротко наказав Хуанес.

Стрілка спідометра наблизилася до ста десяти. На лобі шофера виступили крупні краплини поту.

Раптом Мігель Хуанес помітив, що відстань між двома автомобілями наче зменшилася. Так, так, Сивий Капітан зменшував швидкість! Ага, це — кінець лісу. Починається пустеля!

— Шукає повороту, щоб не опинитися над урвищем, — промовив збуджено Хосе Френко.

— Не вийде, не вийде, — злорадно відповів Хуанес. — Тепер перед ним тільки один шлях, до моря. Так? — злорадно повернувся він до шофера. Той мовчки кивнув головою, не зводячи очей з дороги.

Так, звернути було нікуди, це не потребувало доказів.

Дрімучий ліс Фонтіверос залишився позаду. Дорога вибігла в пустелю Хоравенте — велике кам’янисте плато, на якому наче рукою невідомих гігантів були накидані брили і скелі. Вони нагромаджувалися де-не-де цілими горами, стирчали там і тут окремими гострими стрімчаками. Це був величезний природний заповідник скель та бескидів, створений в незапам’ятні часи примхливими і сліпими стихіями. Жодного дерева, жодного куща: все випалене спекою, від якої тріскалося каміння. І серед цих скель та бескидів звивалася вузенька, така ж сама кам’яна дорога, що була прокладена тут дуже давно, ще за часів середньовіччя, від великого замку, який височів над урвищем на березі моря, до лісу Фонтіверос і далі в глиб країни. Давно вже від того замку лишилися самі руїни, але дорога, збудована руками тисяч невільників, все ще існувала, хоч і не вела вже нікуди. Вона звивалася серед скель, обходячи бескиди, час від часу звужуючись так, що й справді не можна було б роз’їхатися двом машинам. І таки справді, ця дорога не мала від лісу Фонтіверос і до самого урвища над берегом моря жодного відгалуження: та й для чого вони були б тут, у цьому мертвому краю, в цій спаленій південним сонцем кам’яній пустелі, де не лишилося нічого живого?..

Мабуть, Сивий Капітан не знав, що ця мертва дорога не зможе привести його нікуди, крім нової пастки, ще безнадійнішої, ніж та, яку він зоставив за собою в середині лісу Фонтіверос? Але, так чи інакше, Сивий Капітан скерував свою машину в безвихідь…

Дивно було тільки одне: «Люцифер» навіть на цій звивистій і вкрай небезпечній дорозі, що крутилася гадюкою поміж скель і стрімчаків, не лише не зменшував швидкості, а, навпаки, ще збільшував її. Подеколи великий сіро-зелений корпус його зовсім зникав між скелями, бо всюдихід Хуанеса не встигав підтримувати однакову відстань. І коли б не певність, що з цієї пекельної, наче вигаданої кимсь дороги немає куди звернути, Хуанес мав би підстави нервувати: адже досить було б опинитися по інший бік якогось кам’янистого пасма, щоб одразу уникнути погоні.

По зблідлому обличчю шофера всюдихода раз у раз збігали краплини поту — і він не мав часу витирати їх, бо всю його увагу відбирав небезпечний шлях, по якому йому наказано було розвивати якнайбільшу швидкість. А шофер добре знав, що таке наказ всевладної поліції! І він вів машину далі й далі, час від часу шепочучи пересохлими губами слова якоїсь напівзабутої молитви…

— Ей, ти там! Легше! Треба краще тримати кермо, бо так можна й кісток не зібрати! — раптом скрикнув Мігель Хуанес, бо саме цієї миті пролунало огидне сухе рипіння: всюдихід черкнув заднім крилом об скелю, що виступала на повороті. Пригальмувавши, шофер витер піт з чола.

— Пробачте, пане особливо уповноважений, — пробурмотів він. — Надто важка дорога… а ви ж вимагаєте великої швидкості…

— Якщо по цій дорозі може мчати та важка, незграбна машина, то ви мусите птахом летіти, — жорстко відповів Хуанес.

Всюдихід кидало з боку на бік, але шофер уже не насмілювався зменшити швидкість. А «Люцифер», який ішов попереду весь час метрів на триста — чотириста, ніби й не помічав ні вибоїн, ні бугрів. Він мчав рівно і впевнено, просковзуючи поміж скель так спритно, наче керування ним не становило ніяких труднощів…

Так минали хвилини. І ось, нарешті, змучений шофер всюдихода полегшено зітхнув. Дорога вирівнялася. Він показав рукою на похмурі руїни, що з’явилися праворуч. Величезні стіни з масивних кам’яних брил і досі гордо підносилися вгору, хоча в них і зяяли безформні отвори. Зубчасті башти по краях стирчали, мов застиглі кам’яні вартові віків. Сюди й вела дорога, якою линув «Люцифер», а слідом за ним і всюдихід Хуанеса та Френко.

Але загадковий автомобіль пронісся мимо замку, мимо його мертвих руїн. Він мчав далі, вперед і вперед.

— Куди ж він рине, божевільний? — не стримав вигуку Мігель Хуанес.

А «Люцифер» не зменшував швидкості, наче його керівник і гадки не мав, що за кілька сот метрів його чекає прірва. Більше того, відстань між «Люцифером» і всюдиходом почала виразно зростати: виходить, божевільний автомобіль ще збільшував швидкість. А тим часом стрілка спідометра на всюдиході вже вперто тремтіла на позначці «120».

— Та що ж це? — шепотів збуджений Мігель Хуанес, не зводячи очей з «Люцифера». — Зірватися в море з кручі збирається, чи що? З глузду з’їхав?

Місцевість підіймалася вище й вище. «Люцифер» не зменшував швидкості. Він мчав угору, наче навмисно розганяючись. Раптом він зник з очей: у тому місці дорога перевалювала за бугор — і сіро-зелене тіло автомобіля сховалося за перевалом. Хуанес зціпив зуби: а раптом він чогось не передбачив?..

— Мерщій! Повний газ! — вигукнув він шоферові. Але той і без нагадувань натискував щосили на педаль. Всюдихід злетів на перевал — і Мігель Хуанес охнув, схопившись за раму відчиненого вікна машини.

Прямо перед ним розкинувся безмежний морський простір. Море немов підіймалося звідкись знизу і синьою пеленою розкидалося на всю широчінь горизонту. І зовсім близько, за якихось сто чи півтораста метрів, видно було гостру лінію урвища.

— Стоп! Стоп! — несамовито заволав Хуанес.

Шофер скинув газ і натиснув на педаль гальмування. Щось заскреготіло, шини зашипіли по камінню. Поволі повертаючи кермо, шофер завертав машину ліворуч. Добре, що він зробив це, бо інакше автомобіль не встиг би спинитися перед безоднею. А так він, описавши широке півколо, застиг усього за кілька метрів від краю урвища. Враз стало тихо, так тихо, що, здавалося, можна було почути калатання власного серця. Що ж сталося? Де «Люцифер»?

Мігель Хуанес розгублено озирнувся в усі боки. «Люцифер " зник!

Позаду праворуч височіли похмурі руїни замку, їх високі вежі видно було й за перевалом І зліва, і справа над урвищем здіймалися стрімкі скелі. Серед них проходу не було. Назад «Люцифер» не повертався. Отже…

Вийшовши з машини, Мігель Хуанес підійшов до самого краю урвища і подивився вниз.

— Височенько, — почув він за спиною голос Хосе Френко. — Метрів двісті… і самісінькі скелі внизу…

Френко мав рацію. Урвище наче ножем обрізало високе кам’яне плато, на якому вони стояли. Далеко внизу був морський берег, але не той піщаний і лагідний, що радує око людини. Ні, химерні накопичення гострих скель безформними купами вкривали весь цей берег. Морські хвилі сердито розбивалися об ті скелі, розкидаючи вгору і в усі боки біле мереживо піни. Коли б «Люцифер» упав звідси на скелі, від нього лишилися б самі уламки. Проте внизу не було нічого, крім скель. Де ж подівся автомобіль Сивого Капітана?

Хуанес подивився на Френко, той відповів йому таким же розгубленим поглядом. Обидва мовчали, не знаходячи слів.

Свідоме самогубство?.. Сивий Капітан вирішив загинути разом із своїм «Люцифером», щоб не потрапити до рук поліції?..

Поступово Мігель Хуанес опановував себе. До нього поверталася здатність логічно мислити. Він повільно заговорив, наче зважуючи кожне слово:

— Ні праворуч, ні ліворуч проїзду немає. Виходить… Виходить, він злетів униз. Інакше не може бути!

Хуанес ще раз глянув на далекий скелястий морський берег внизу і похитав головою:

— Але коли б він упав на скелі, ми побачили б його рештки. Проте їх нема…

— Нема, — погодився Хосе Френко.

— Отже, можна припустити тільки одне. Зірвавшись з урвища, «Люцифер» з великою швидкістю по інерції описав дугу, пролетів над скелями і впав прямо в море…

— Але його не видно й там, — зауважив Хосе Френко.

— Не кажіть дурниць, Френко, — сердито відповів Мігель Хуанес. — Як його можна було б побачити? Коли б ми з вами на цьому всюдиході зверзлися в море, ми що, попливли б, по-вашому? Ясно, що потонули б одразу.

— Це так, — покірно ствердив Хосе Френко.

— А «Люцифер» був незрівнянно більший і важчий від нашого всюдихода… Я кажу «був», Френко, бо його вже нема Він лежить тепер на морському дні. Сивий Капітан — це божевільна людина Це — маніяк, ось хто він був, кажу я вам. Він вирішив не здаватися, незважаючи ні на що. І покінчив самогубством. Хіба це не ясно?

Хосе Френко мовчав Мабуть, для нього це було чомусь не так ясно, як для його начальника Та Мігель Хуанес зараз не цікавився думкою свого помічника Він задумливо дивився вниз.

Море простягалося до далекого обрію, — спокійне, безмежне тільки внизу на скелі набігали невтомні хвилі. Десь удалині білою плямою на густій синяві застигло вітрило якоїсь яхти. Спокій, цілковитий спокій панував навколо, тиша стояла над урвищем, бо сюди навіть не долинав шум хвиль, які розбивалися об скелі.

Хосе Френко нерішуче переступив з ноги на ногу.

— Що ж, пане Хуанес, — сказав він нарешті. — Сивий Капітан тепер уже принаймні ніколи не псуватиме нікому настрою… наше завдання все ж таки виконане, якщо він загинув із своїм "Люцифером>.

— Так, завдання виконане, — погодився Мігель Хуанес. — «Люцифер» більше не існує. Ходімо, Френко!

Розділ п’ятий

1. ОСОБЛИВО УПОВНОВАЖЕНИЙ МІРКУЄ

Свою доповідь начальникові поліції Мігель Хуанес добре обміркував і обговорив з Хосе Френко заздалегідь, ще повертаючись у літаку до столиці. Дивним для нього самого було тільки одне — те, що цього разу він чомусь не відчував у собі тієї приємної радості перемоги, яка з’являлася звичайно після успішного завершення чергової складної операції. Щось ніби муляло всередині і заважало цілковитому задоволенню. Що саме?

Сумніви в загибелі «Люцифера»? Ні, бо що глибше Хуанес обмірковував становище, то більше переконувався, що місця для будь-яких сумнівів не лишалося. "Люциферові" не було куди подітися інакше, ніж злетіти в море і, певна річ, потонути. Звісно, краще було б захопити загадковий автомобіль Сивого Капітана в свої руки й виконати тим самим висловлене каудільйо побажання. Мігель Хуанес добре розумів, у чому полягав сенс того побажання генерала Фернандеса. Адже, що там не казати про злочинність і божевільність вчинків Сивого Капітана, одне лишалося цілком ясним: цій людині вдалося створити надзвичайно досконалу машину, невразливу для куль, та ще й обладнану майже чудесними електричними приладами. Захопити таку машину, використати її як зразок, щоб збудувати необмежену кількість таких самих "Люциферів" і озброїти ними поліцію і військо — та це зробило б владного каудільйо диктатором не лише Іберії, а, можливо, і цілого континенту.

— Ах, шкода, Френко, — зітхнув ще раз Мігель Хуанес. — Як би ми в такому разі відзначилися. Адже каудільйо — слава йому! — любить нагороджувати тих, хто вірно служить його великій особі. І все через упертість, божевільність цього Сивого Капітана. Ну навіщо йому було стрибати в море? І собі не допоміг, і нам не дав прославитися…

Хосе Френко задумливо потер своє неголене підборіддя:

— А може, пане Хуанес, ще щось і вийде?

— Що саме, Френко? Що може вийти, коли «Люцифер» потонув і лежить на дні морському?

— От, я ж і кажу: лежить на дні моря. Спокійно лежить, немов чекає, пане Хуанес…

Особливо уповноважений запитливо глянув на свого вірного помічника: нібито він на щось натякає, чи що?.. Але наступної ж таки хвилини Мігель Хуанес кинувся до штурманської рубки і заволав не своїм голосом:

— Негайно зв’язати мене по радіо з портовим управлінням Картанези. Ну, так, так, Картанези, хіба ви не чуєте, йолопе? Давайте! Кажу ж, негайно!

Через кілька хвилин він уже розпоряджався:

— Наказую негайно надіслати групу найдосвідченіших водолазів на узбережжя під урвищем, де стоять руїни стародавнього замку! Так, так, звідки починається шлях через пустелю Хоравенте до лісу Фонтіверос. Водолази мають старанно обшукати морське дно під тим урвищем. Мета: знайти великий автомобіль, що затонув там. Під вашу особисту відповідальність, пане начальник порту. Що, на якій відстані від берега? Скільки вистачить можливості опускатися, розумієте? Майте на увазі, це завдання державної ваги! І одразу ж таки рапортуйте про наслідки — особисто мені, в управління державної поліції!

Повернувшись до кабіни, Мігель Хуанес радісно ляснув свого помічника по плечу:

— Молодець, Френко! Як ви сказали: спокійно лежить, немов чекає, га? Ну, хай почекає трохи, ми його знайдемо, той «Люцифер», це не голка!

І все ж таки повного задоволення не було. Чому?

"Люцифер" знешкоджено, прекрасно… Є шанси, що водолази відшукають його в морі і витягнуть на берег, спеціалісти вивчать його будову і механізми. Самогубство Сивого Капітана не дасть тих наслідків, на які він сподівався, машина потрапить-таки до рук каудільйо. А вивчити її можна буде і без участі загиблого конструктора. Та чи ж справді загиблого? Ось у чому річ!

І знову Мігель Хуанес починав — уже вкотре! — перевіряти свої міркування.

Яким чином Сивий Капітан міг опинитися в Фонтіверосі тоді, коли Мігель Хуанес безуспішно намагався домовитися з ним? Те, що Хуанес чув там той же самий голос, який лунав перед тим у кабінеті начальника поліції, було безумовним. Але як Сивий Капітан дістався до Фонтівероса? «Люцифер» не міг, ніяк не міг проїхати відстань від столиці до Фонтівероса за такий короткий час. А крім того, численні пости поліції і жандармерії на шляхах, що вели до Фонтівероса, не пропустили б Сивого Капітана в ліс, обов’язково затримали б його. І все ж таки то був його голос, який Хуанес чув на галявині. «Люцифер» міг би за такий короткий строк дістатися до Фонтівероса, якби він мав крила й швидкість літака. Але ж це автомобіль, бодай і дуже вдосконалений, а не літак. Як же тоді? Загадка лишалася нерозв’язаною…

Мігель Хуанес знов починав міркувати вголос, поглядаючи на Хосе Френко.

— Слухайте, Френко. Ми маємо врахувати навіть такі можливості, які з першого погляду здаються неймовірними, розумієте. Наприклад, отаке. А що, коли в команді «Люцифера» була ще одна людина з таким самим голосом, як у Сивого Капітана? Та не вилуплюйте ваших дурних очей, все може бути. Це ж загадка, гідна найскладнішого детективного роману. Ну, розумієте? Двоє з однаковими голосами. Такими однаковими, що їх важко розрізнити.

— Розумію, пане Хуанес, — покірно обізвався Хосе Френко.

— Тоді слухайте далі. Один з них розмовляв по телефону з начальником поліції в столиці, а другий був у "Люцифері", який у той же час уже перебував поблизу Фонтівероса. І той другий відповідав мені там, на галявині. Розумієте, один лишався в столиці, а другий — на "Люцифері"… І, значить, один з них, той, що я його умовно називаю другим, загинув разом з «Люцифером», стрибнувши в море. Другий, а не перший Тоді все розв’язується

— Що розв’язується пане Хуанес?

— Та загадка ж голосів Усе стає ясним

— А хто ж загинув разом з "Люцифером"?

— Я вже який раз вам кажу: другий!

— Так, пане Хуанес Але хто ж насправді цей другий?

Мігель Хуанес злісно сплюнув

— А мені звідки знати? Або Сивий Капітан або не Сивий Капітан, одне з двох Слухайте Френко, ідіть ви під три чорти з вашими запитаннями! Ви просто заважаєте мені міркувати!

Цього разу Хосе Френко промовчав А Мігель Хуанес вів далі, розвиваючи свої дотепні припущення:

— Отже, постає ще одне запитання: хто з тих двох загинув разом з «Люцифером»? Перший чи другий? Сивий Капітан чи хтось інший? Якщо Сивий Капітан, то справа полегшується. Він, як ви свого часу вірно сказали, Френко, більше не псуватиме нам настрою. Але може бути й інше. Разом з «Люцифером» міг загинути той, хто мав схожий із Сивим Капітаном голос. Той, другий. Тоді Сивий Капітан залишився живим і десь перебуває, можливо, в столиці… І це було б вкрай погано. Бо безглуздям було б думати, що ця вперта людина не вигадуватиме й далі щось злочинне Тоді нас чекають суцільні неприємності, Френко. Головне ж, ми не знаємо, хто він такий насправді… І винні в цьому ви, Френко!

— Я?.. — Хосе Френко не зміг приховати свого здивування.

— Так, ви. Хіба я не казав вам одразу арештувати того Педро Дорілью, вашого знайомого з Авеню-дель-Прадо? Чому він досі не арештований? Я певен, що цей Педро Дорілья щось знає про справжню особу Сивого Капітана. Хіба ж ви не пам’ятаєте, як він тоді нахабно тримався? Отже, Френко, я вимагаю від вас негайних заходів Щоб завтра-таки я мав уже наслідки його допиту. Зрозуміли? Цей Дорілья — дуже енергійна людина, наскільки я пам’ятаю, гм… Та ви й самі мабуть, не забули про деякі неприємні наслідки вашої з ним зустрічі, чи не так?

Хуанес добре знав свого помічника і тому не додав більше жодного слова. Він і без того побачив як на низькому лобі Френко набрякла товста жилка, а обличчя загрозливо почервоніло Тепер Мігель Хуанес міг бути певним Педро Дорілья буде арештований і до того ж негайно

2. НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

Приїхавши з аеродрому, Мігель Хуанес перечекав ще кілька хвилин перед тим, як іти з доповіддю до начальника поліції, хоча й знав, що той нетерпляче його чекає. Він ще раз ретельно обміркував становище, зважив усі слабкі сторони майбутньої доповіді. І коли відповіді на всі можливі запитання були вже складені, наважився увійти.

Так, Карло Кабанерос чекав на свого особливо уповноваженого. Одразу було помітно, який він зацікавлений. Маленькі оченята на товстому обличчі майже горіли від нетерпіння, принаймні так здалося Хуанесу.

— Отже, сідайте і доповідайте, — вимовив начальник поліції, не зводячи погляду з детектива. — Коротко і ясно.

— Доручення каудільйо, — слава йому! — виконане, — промовисто почав Мігель Хуанес, підносячи урочисто руку і на хвилинку спиняючись, як належало в таких випадках.

— Слава йому! — луною відізвався начальник поліції, так само підносячи руку. І одразу сердито додав: — Доповідайте мені, доповідайте!

— Слухаю, пане Кабанерос. «Люцифер» був оточений у Фонтіверосі. За розробленим мною планом я почав переговори з Сивим Капітаном. Але він відмовився здатись і зробив спробу вирватися з лісу. Я гнався за ним слідом. Автомобіль Сивого Капітана мусив спинитися над урвищем. Та чи внаслідок власної необережності, чи намагаючись будь-що вислизнути з наших рук, Сивий Капітан скерував машину в море, зірвався з урвища і потонув. Водолази за моїм наказом зараз розшукують «Люцифер», щоб виконати і цю частину доручення: машина таки опиниться в наших руках, пане Кабанерос!

— Гм… — сухо обізвався начальник поліції, і Мігель Хуанес здивовано поглянув на нього: ні, аж ніяк не такої стриманої відповіді чекав уславлений детектив після своєї переможної доповіді. Щось тут не так. Але — що саме?..

— Гм… — повторив начальник, все так само не зводячи пильного погляду з Хуанеса. — Значить, «Люцифер» потонув? Ви певні цього?

— Цілком, — твердо відповів Хуанес. Він розумів, що мусить тепер виявляти якнайбільше впевненості.

— Ви бачили на власні очі, як він упав у море з урвища і потонув? — допитувався начальник поліції.

Хуанес відчував якусь загрозливу небезпеку, але не міг збагнути, звідки вона насувається на нього. Йому лишалося тільки вести й далі свою лінію, хоч він і розумів, що йдеться вже не про орден.

— Власне, цього я не бачив, бо «Люцифер» у ту мить був за перевалом шляху. Але всі дані говорять саме за це, пане Кабанерос. Інакше не може бути! Йому нікуди було більше подітися.

В останніх словах Хуанеса відчутно прозвучала вже не горда впевненість, а скоріше благання повірити йому. І все одно начальник поліції дивився на нього так само холодно і навіть підозріливо. Так, так, підозріливо: нарешті Мігель Хуанес знайшов слово, яке точно характеризувало неприємний відтінок, що весь час відчувався у ставленні шефа до нього. Ні, так не говорять з людиною, яку чекають підвищення і нагороди. Ні, не про орден Білого Орла зараз буде мова!..

Детектив спіймав себе на тому, що він мимоволі втратив той незалежний вигляд переможця, з яким зайшов кілька хвилин тому до кабінету начальника. Він сидів напружившись і чекав, бо знав уже, що над його головою збираються хмари. Що скаже начальник?..

Карло Кабанерос не поспішав. Він усе так само запитливо й підозріливо дивився на свого особливо уповноваженого. В очицях його грав недобрий вогник. Начальник поліції відкинувся в кріслі й постукав короткими пухкими пальцями по краю стола.

— О котрій годині, кажете ви, потонув "Люцифер"? — нарешті перепитав він, знову нахиляючись над столом.

— О п’ятій годині сорок хвилин, пане Кабанерос, — із зусиллям, але все ще чітко відповів Хуанес. І побачив тоді, як начальник поліції недбало взяв із стола невеличкий папірець і простягнув йому.

— О п’ятій годині сорок хвилин? — ще холодніше повторив він. — Гм… ану, познайомтеся з цим рапортом, Хуанес.

Не вірячи собі, Мігель Хуанес читав — і друковані на машинці літери стрибали в нього перед очима:

"Розшукувана машина помічена східніше Кастелона близько Вільяноса двадцятій годині. Інспектор Кастелонського управління…"

— Не може бути! — вихопилося в розгубленого детектива. — Не може бути! Це якась помилка. Адже я на власні очі…

— Ах, на власні очі? — зловісно примружився Кабанерос. — І ви вважаєте, що вони у вас є, нездаро? Ану, прочитайте ще й цей рапорт!

Другий папірець наче стрибнув через стіл і затремтів у пальцях особливо уповноваженого. В ньому було написано:

"Розшукуваний автомобіль помічено двадцятій годині сорок п’ять хвилин по дорозі на Пеньякерк. Спроби спинити машину не дали наслідків зв’язку великою швидкістю автомобіля. Інспектор Пеньякеркського управління…".

— Теж, мабуть, не може бути? Га, Хуанес? — насмішкувато зауважив начальник поліції. — Ні, пане особливо уповноважений, не тільки може бути, а так воно, на жаль, і є. І перед тим, як я вирішу, що мені з вами робити, я хочу довідатися про все, що насправді відбулося в Фонтіверосі, без найменшого слова прикраси, а так, як воно насправді було. Ану, говоріть, говоріть, я послухаю.

Всі підготовлені фрази доповіді вже вилетіли з приголомшеної голови Мігеля Хуанеса. Затинаючись, даремно шукаючи якісь виразні слова, що могли б краще переконати грізного начальника, він розповідав усе, як було: і те, що відбувалося в Фонтіверосі, і обставини поїздки слідом за «Люцифером» серед скель і бескидів пустелі Хоравенте, і про те, як таємничий автомобіль зник одразу з очей, і про свої роздуми й міркування. Тепер перед начальником поліції сидів уже не видатний, завжди впевнений у собі, уславлений детектив Мігель Хуанес, а маленький службовець, який тремтів за свою шкуру і намагався будь-що виправдатися.

Він закінчив свою розповідь і благально подивився на шефа: що чекає на нього зараз?..

Грізний начальник поліції не квапився відповідати. Деякий час він помовчав, мов зважуючи все. І тоді заговорив несподівано тихо-мирно, — так тихо-мирно, наче в кабінеті точилася дружня бесіда, наче й не він щойно вичитував Мігелю.

— Так, тепер я бачу, що ви розповіли все щиро, Хуанес, без вашої звичної похвальби, — мовив він. — Ваше щастя, що я, немов передчуваючи все це, затримав донесення і нічого не доповів каудільйо…

— Дякую, пане начальник, — поквапливо вклонився Хуанес.

— Мене тепер цікавить, як пояснити, що «Люцифер», зірвавшись з кручі в море, не потонув, а, як бачите, з’явився знову? Рапорти — річ незаперечна. Що ж, на вашу думку, «Люцифер» може плавати?

Хуанес безпорадно розвів руками:

— Коли б він плавав, то я, певне, побачив би його в морі з тієї кручі, пане Кабанерос. Адже з неї видно все навколо на десятки кілометрів. Але в морі не було нічого, зовсім нічого, крім одного вітрильника, та й то дуже далеко.

— То як же все це пояснити?

Мігель Хуанес мовчав. Він розгублено провів рукою по спітнілому лобі. Що він міг відповісти? Адже ще в лісі він, відверто кажучи, відчув, що вперше в житті зіткнувся з нез’ясовними речами, з чимсь у повній мірі фантастичним. І що далі розгорталися події, то неймовірнішою ставала ця фантастика.

Обидва співрозмовники заглибились у міркування. В кабінеті було зовсім тихо, лише одноманітно постукував маятник великого годинника в кутку кімнати.

Начальник поліції знизав плечима і повільно простягнув руку до коробки з товстими сигарами, що стояла на столі. Обережно, майже любовно зняв з сигари прозору обгортку, понюхав сигару. Друга його рука простяглася за сірниками.

— Як не міркуй, а все одно…

Задзвонив телефон, — один з цілої батареї апаратів. Начальник поліції, не дотягнувшись до коробки сірників, узяв трубку, одразу, як завжди, безпомилково визначивши, котрий з апаратів дзвонить.

— Алло! Хто? Так, так, я слухаю вас, пане міністр… О, безумовно, вживаємо всіх заходів. Можу відповісти: за даними нашого агентурного спостереження, «Люцифер» перебуває зараз десь у районі Пеньякерка, на узбережжі моря… так, звідси кілометрів півтораста, ви цілком вірно зауважили, пане міністр… Що? Що?

Кругле обличчя Карло Кабанероса враз побагровіло. Одна рука щільно притискувала телефонну трубку до вуха, друга безжалісно м’яла дорогоцінну сигару.

— Ви особисто чуєте голос Сивого Капітана?.. Через урядову радіостанцію? Але ж цього не може бути, пане міністр! Пробачте, зараз, зараз перевірю, пане міністр. Пробачте! На все добре, пане міністр!

Він жбурнув трубку на апарат. Олов’яні очиці люто вп’ялися в Хуанеса. Товсте обличчя, здавалося, ось-ось бризне кров’ю. Рвучким рухом начальник поліції розстебнув, майже розірвав комір розшитої золотом куртки. Він задихався, його верескливий голос зривався.

— Ганьба! Міністр глузує з нас! Загрожує звільнити… Віддати під суд!.. Боже мій, невже і каудільйо слухає?.. Що ж тепер буде? Міністр каже… каже, що Сивий Капітан зараз промовляє по радіо… через державну станцію. Ввімкніть приймач!

Більше Карло Кабанерос не міг говорити. Йому перехопило подих. Він упав на спинку крісла і, широко розкривши рота, тільки важко дихав. Розчавлена судорожними рухами його пальців сигара валялася на підлозі.

Мігель Хуанес неслухняними руками включив радіоприймач. Він відчував, як сіпаються йому губи, — і не міг цього спинити. Це було вже занадто! Це було суцільне божевілля!

Але з репродуктора радіоприймача вже лунав знайомий обом твердий, мужній голос Сивого Капітана:

— …Уряд і поліція гадали, що їм буде дуже легко спіймати мене чи навіть знищити, — говорив той голос, продовжуючи, очевидно, свою промову. — Це не так. Я не боюся ні фалангістського уряду Фернандеса, ні його жандармів та поліції. Не вірте, іберійці, ні зараз, ні потім брехливим повідомленням! Спроба поліції захопити мене і мій «Люцифер» не дала й не могла дати наслідків. Поліцейським собакам Фернандеса не вдалося бодай трохи зашкодити мені чи моїй машині. Зараз я, як звичайно, перебуваю на "Люцифері" і говорю з вами через столичну радіостанцію, підкоривши її генератор моїми потужними хвилями…

Раптом мигнуло електричне освітлення — раз, другий. Що таке?

А голос Сивого Капітана продовжував:

— Моїми устами говорять усі ті, кого замучив фалангістський уряд, усі ті, кого фалангісти Фернандеса вигнали з батьківщини, хто страждає зараз по в’язницях та концтаборах. Хай цей голос нагадає всім, що…

І враз стало тихо. Згасли електричні лампи в кабінеті, й водночас увірвався голос у репродукторі. Мертва тиша в суцільній темряві, що навалилася, мов важка ковдра, дратувала і пригнічувала.

— Якого чорта?.. — почав Карло Кабанерос люто. — Якого чорта згасла електрика, хотів би я знайти?..

Знову задзвонив телефон.

— Алло! Так, це я, — почув Хуанес у темряві голос начальника. — Так, слухаю. Ага, ось воно що! Справді, це, мабуть, єдиний спосіб припинити кляту промову злочинця — вимкнути струм з освітлювальної мережі міста… Так, так, нічого не вдієш, я погоджуюсь. Добре, добре… Бувайте!

Знову стало тихо. Але тільки на мить, бо начальник поліції уже заговорив, зриваючись на крик:

— Ви бачите, що доводиться робити через ваше нехлюйство, Хуанес? Єдиний вихід: вимкнути струм у мережі, бо без струму не працюватимуть приймачі. Ви уявляєте собі, що наробили, нездаро? Я й сам не знаю, чому не віддаю наказу кинути вас у табір, щоб ви там зрозуміли ціну собі. Паршиве щеня, ось ви хто! Нікчема!

Він замовк на хвилинку, віддихуючись і гучно сопучи. Мігель Хуанес покірно мовчав. Навіть нічого не бачачи в темряві, він уявляв собі розлючене обличчя начальника.

"Хай лається, хай, — майнуло йому в голові. — Може, тими лайками і обійдеться справа. Головне — не дратувати його більше…"

Детектив добре знав характер свого шефа. І справді, коли Карло Кабанерос по паузі заговорив знову, його голос уже помітно пом’якшав. Принаймні він уже не кричав — і то було добре.

— Ну, гаразд, якщо я одразу не ув’язнив вас, Хуанес, то зроблю ще одну спробу. Може, ви на щось усе ж таки придатні. Будемо говорити відверто. Я не знаю, чи чув каудільйо сьогоднішню зухвалу промову Сивого Капітана… але якщо він її чув, то ви, мабуть, розумієте, що він зараз говорить про нас? І що чекає міністра внутрішніх справ, отож і мене, як начальника поліції? Ну, запевняю вас, що в такому разі насамперед відповідатимете ви, пане особливо уповноважений…

Мігеля Хуанеса пересмикнуло. Так, він добре це розуміє— ще з тієї хвилини, як почув від шефа про своє несподіване призначення… А начальник поліції безжалісно продовжував:

— Ви знаєте мене, Хуанес. Я не ідеаліст якийсь, щоб думати про вашу долю, коли діло йтиме про врятування моєї власної голови. Отже, вам ясно, що у вас є один єдиний вихід — будь-що спіймати або принаймні знищити «Люцифер» разом з його власником. Я не караю вас тільки тому, що ви мені ще потрібні. Потрібні або для того, щоб ви виконали завдання, або для того, щоб ваша голова замінила мою. Тому я допоможу вам усім, що є в моєму розпорядженні…

Мігель Хуанес мовчав пригнічений. Він бачив, що начальник поліції вирішив зробити з свого головного інспектора, чи то особливо уповноваженого, приречену жертву, яка в разі потреби захистить його перед гнівом каудільйо…

— Так, я охоче допоможу вам, — вів далі його шеф. — Сьогодні ж уночі я поставлю на ноги всіх наших агентів, щоб ми негайно мали всі можливі відомості. Адже ми й досі не знаємо, хто він такий, цей Сивий Капітан, і звідки він узявся… Не знаємо, по суті, нічого про людину, яка ховається під таким назвиськом. До речі, ви мусите негайно витягти все, що можливо, з тієї людини, про яку доповідали мені… як його?..

— Педро Дорілья, пане начальник.

— Так, можливо, він щось знає. І — думати, думати, Хуанес! Той «Люцифер» — не шпилька, не голка. Його будувало чимало людей, він, очевидно, має якусь базу… і там також є люди. Значить, ми можемо довідатися спочатку про них, а потім — і через них…

Хуанес поволі опанував себе. Мозок його вже гарячково працював. Справді, «Люцифер» — не голка. Хтось мусить знати про нього… він мусить десь брати пальне, наприклад… ремонтуватися… А, ось вона, щаслива думка!

— Пане начальник, дозвольте доповісти!

— Говоріть, говоріть, Хуанес! Я не ворог вам… мені треба тільки, щоб ви добре зрозуміли серйозність становища.

— Базою «Люцифера», пане начальник, може бути тільки Фонтіверос. Усі дані свідчать про це. Інакше — чого б він з’являвся в районі того лісу так часто? Чого б він ховався там тоді, коли ми оточили його?

— Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.

— Насамперед треба розшукати ту базу. Тоді ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчі ями…

— Фугасні міни треба поставити, Хуанес. Щоб він, як поїде, так одразу і… Що це таке?

Мігель Хуанес прислухався. Почулося, ніби грюкнула віконна рама. В кабінеті було, як і раніше, темно, електрику й досі не ввімкнули. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тиха погода…

Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишені електричний ліхтарик, з яким він ніколи не розлучався, і обережно підійшов до вікна. Біля нього він включив ліхтарик, скерувавши його прямо на вікно. Яскраве біле світло залило раму, відбилося від скла. Нікого і нічого, як і слід було чекати. Адже кабінет начальника поліції містився на шостому поверсі!..

За відчиненим вікном було тихо. У цю пізню нічну годину тут не проїжджали вже навіть окремі автомашини, крім поліцейських службових. Зовсім тихо, а втім… Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи… наче звідкілясь долинало рівне одноманітне шипіння, от як буває, коли з балона під тиском виходить повітря… і це рівне шипіння немовби віддалялося, зникало… ось його вже зовсім не чути… А може, ніякого шипіння й не було, усе це тільки здалося? То, мабуть, нерви… яке там шипіння, звідки? Причулося, і все… воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозуміле… ні, ні, він же стоїть у кабінеті начальника державної поліції, тут не може бути нічого з тих неймовірних загадкових подій…

— Чого ви там затрималися, Хуанес? — гукнув начальник від стола. — Милуєтеся краєвидом?

— Усе гаразд, пане Кабанерос, — відповів детектив, повертаючись. Навіщо повідомляти шефа про свої неясні вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.

— Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугасні міни! Обов’язково, Хуанес! Використати всі засоби! Чим скоріше ми висадимо в повітря цей «Люцифер», тим краще. Мені здається, що…

Раптом у кабінеті спалахнули електричні лампи: станція ввімкнула, нарешті, струм. Обидва співрозмовники на мить заплющили очі, засліплені після суцільного мороку, що панував у кімнаті, яскравим білим світлом. Ще за кілька секунд почав працювати радіоприймач, який так і лишався ввімкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.

— Еге, це вже краще, ніж той голос! — підморгнув начальник поліції Хуанесу. — Ну, підіб’ємо підсумки нашої розмови. Я обіцяю, як і сказав вам, допомагати всіма засобами. Завтра ж вранці ми… Стривайте, що це таке? Це ви впустили папірець?

Очі Мігеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Між столом і вікном, до якого він кілька хвилин тому підходив, на підлозі лежав невеличкий білий конверт. На ньому було щось написано.

— Це ви загубили? — запитав Карло Кабанерос.

— Ні, пане начальник… — розгублено відповів детектив.

Він зробив крок, нахилився, підняв конверт — так обережно, наче то була бомба. На конверті широким чітким почерком було написано:

"Начальникові державної поліції".

— Це вам, пане начальник, — розгублено мовив Хуанес, подаючи шефові конверт.

— Мені? Звідки це взялося? Що за чортовиння? — бурмотів Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Він розкрив його і голосно прочитав, дедалі більше багровіючи від люті:

"Пане начальник! Досі я милував тих, хто, не усвідомлюючи небезпеки, намагався напасти на мене. Події на Авеню-дель-Прадо і далі, в лісі Фонтіверос, стверджують це. Ви не зробили висновків з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалі я безжалісно каратиму тих, хто насмілиться шкодити мені. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Пам’ятайте це!

Сивий Капітан".

— Що ж це таке? — забурмотів збуджено начальник поліції. — Виходить, тут, у моєму кабінеті, хтось був? Але ж тоді він міг… міг, користуючись з темряви… — Його товсті короткі пальці безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невідомо навіщо, бо в кабінеті, залитому електричним світлом, напевне вже не було нікого.

Мігель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до розчиненого вікна і визирнув у темряву.

Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Вони горіли мирно і спокійно. На вулиці не було майже нікого; тільки вартові поліцейські походжали перед будинком. Шостий поверх… Влізти, піднятися сюди знизу по рівній залізобетонній стіні було явно неможливо. Хуанес перевів погляд угору. Може, спустилися з даху? Ні, і це неймовірно. Над тим поверхом, де містився кабінет, було ще три, і така сама рівна стіна — без балконів, без архітектурних оздоб…

У темному синьому небі лагідно мерехтіли далекі зірки. Ніщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.

Начальник поліції безпорадно кліпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капітана, то на свого збентеженого підлеглого. Нарешті він люто стукнув кулаком об стіл.

— Гаразд! — вигукнув він. — Мені тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капітана, каудільйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!

Розділ шостий

1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ

Все, що відбувалося потім, Олесь пам’ятав неясно, події розгорталися немов у якомусь тумані.

— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан тоді і одразу немов зовсім забув про хлопця, пильно вдивляючись в екран. Там, у зеленуватому світлі, пересувалися озброєні кулеметами люди, загрозливо націлювалися в бік «Люцифера» довгі стволи гармат. Усе говорило про готування нападу, про небезпеку. Але — дивно! — навіть найменшого хвилювання не міг помітити Олесь на блідому обличчі людини з сивим пасмом у каштанових кучерях. Тільки гнівно зсунуті кошлаті брови і напружена пильність людини, перед якою раптом виникли несподівані перешкоди, що їх треба подолати, виказували його стан. Проте не хвилювання, а, навпаки, тверда впевненість відчувалася в усій постаті Сивого Капітана. Руки його лежали на рукоятках керування, він, як завжди, невимушено сидів у широкому кріслі перед штурвалом.

Олесь чув ту розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і високою людиною в плащі, яка вийшла з-за дерев, хоча таємничий екран виявив і показав її значно раніше, ще тоді, коли вона була поза товстими стовбурами. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, а тоді дедалі швидше й швидше. Він мчав уздовж просіки, напрочуд точно дотримуючись її середини; легко, навіть не зменшуючи швидкості, величезний автомобіль повертав там, де повертав шлях. І знов Олесь дивувався. Адже не вперше доводилося йому їздити на автомобілі, та ніколи досі не відчував він такої легкості і плавності руху, коли не можна було помітити анінайменшого струсу чи поштовху від нерівностей дороги. Здавалося, автомобіль Сивого Капітана просто пролітав над вибоїнами, буграми і камінням.

Раптом спалахнув ще один, менший, зеленкуватий екран. Олесь зрозумів одразу: то було щось схоже з тим невеличким дзеркальцем, у якому водій звичайного автомобіля бачить, не обертаючись, дорогу позаду машини. В цьому меншому екрані швидко бігли, віддалялися дерева по боках просіки, а вдалині ясно видно було відкриту автомашину військового типу, яка мчала навздогін "Люциферові", не відстаючи від нього. Не треба було довго думати, щоб догадатися: то погоня! Олесь поглянув на свого сусіда. Сивий Капітан подивився на менший екран раз, другий, недбало знизав плечима і знов почав вглядатися в більший екран, який показував дорогу перед "Люцифером".

Лісова просіка закінчилася несподівано швидко. Тепер перед очима Олеся розгорталися інші краєвиди.

Дорога значно повужчала, вона гадюкою звивалася поміж гострих скель: досить було, здавалося юнакові, найменшої необережності в керуванні, щоб машина врізалася в ті скелі, які підступно висувалися з-за кожного повороту. Кожен водій одразу збавив би тут швидкість машини до найменшої, але не так робив Сивий Капітан. «Люцифер» майже летів цією вкрай небезпечною скелястою дорогою. Олесь відчував, як його тіло час від часу кидає вбік, він хапався навіть за поруччя свого крісла, щоб утриматися в ньому. Раз у раз юнак несміливо, скоса поглядав на Сивого Капітана, але обличчя того, холодне і владне, лишалося таким самим впевненим, руки так само твердо тримали штурвал керування, іноді натискуючи на допоміжні рукоятки. Як він встигає стежити за всіма цими загрозливими, небезпечними поворотами, як він умудряється, не зменшуючи швидкості, долати їх?..

І раптом очі Олеся широко розкрилися від здивування: Сивий Капітан зняв обидві руки з штурвала, повертаючи водночас два якісь регулятори на пульті керування. Зняв — і не торкався штурвала! Лишив його на такій небезпечній дорозі, де поворот виникав слідом за поворотом! Це ж загибель!

Але штурвал, залишений водієм, і далі плавно, м’яко повертався то в один, то в другий бік, наче ним керували чиїсь невидимі руки. І автомобіль, величезний «Люцифер», як і раніше, бездоганно повертав то праворуч, то ліворуч, проробляючи повороти, обходячи загрозливі гострі скелі і тримаючись весь час посередині вузької дороги!

Сивий Капітан помітив розгублені погляди Олеся, який уже нічого не розумів і тільки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива істота, і самостійно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помітна посмішка освітила суворе обличчя Капітана. Але це тривало якусь мить — і тверді, впевнені руки його знову лягли на штурвал, посмішка зникла, немов її й не було зовсім. «Люцифер» мчав далі… і Олесеві тепер здавалося, що Сивий Капітан не керує штурвалом, а тільки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно від напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнакові? Стільки несподіванок, стільки вражаючих дивних подій довелося йому пережити за останній час, стільки неймовірного і справді фантастичного оточувало його тепер, що Олесь відчував, як змішалося все в його свідомості…

Минали хвилини — і ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрії, спочатку вузенька, потім ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!

"Люцифер" ще збільшив швидкість, підкоряючись ледве помітному рухові ноги Сивого Капітана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережні скелі, до яких він мчав. Ті скелі зростали, підіймалися. А синя смуга моря ховалася за них — і ясно було, що машина з величезною швидкістю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крісла: він не міг подолати відчуття близької небезпеки. Чи ж встигне «Люцифер» спинитися перед тими скелями, перед прірвою? А може, там починається спуск? Тоді все одно треба гальмувати…

Але автомобіль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. Ось вони, скелі, ось уже видно, що далі дороги немає, нічого немає, крім безодні, за якою яскраво синіє море!.. Що ж буде, що буде?..

Великим стрибком на страшній, неймовірній швидкості «Люцифер» перелетів через скелі, навіть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, він летів униз, у море. Знизу майнули білі баранці на хвилях… вони наближалися невмолимо швидко… якщо «Люцифер» не розіб’ється об хвилі, падаючи з такою швидкістю в море, то він обов’язково потоне, потоне, це вже кінець, ніщо не врятує його…

Різноколірні візерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади і циферблати, рукоятки і екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Втомлений мозок ще не повністю оправився від попередніх вражень і не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнів…

2. РОЗПОВІДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО

Він прийшов до пам’яті у вже знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузькому ліжку. Біля нього сидів Валенто Клаудо — і його добре, лагідне обличчя було стурбоване, він не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повільно розплющив очі, Валенто обережно поплескав його по плечу.

— Нарешті, — мовив він, посміхаючись. — Нарешті, хлопче, ти опритомнів. Ех ти, орел! А мені, між іншим, здавалося, що ти взагалі міцний! Ну, як ти себе почуваєш?

— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.

— Ну, то й гаразд, що добре, — вів тим часом Валенто Клаудо. — Все ж таки, бери ось, випий оце. — Він простягнув юнакові склянку з якоюсь жовтуватою рідиною. — Воно мусить тебе підбадьорити, зміцнити…

Олесь повільно пив ароматну й солодкувату рідину і дивився на руки Валенто. Які вони міцні й великі, справжні руки робітника — і в той же час спритні й лагідні. Ось Валенто взяв його зап’ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, — і зробив це так м’яко, так обережно і вміло, наче був досвідченою медичною сестрою!

— Випив? Ну, я бачу, все стає на своє місце, та й пульс у тебе вже рівний, — ще раз поплескав він юнака по плечу. — Можеш сідати і навіть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усі чимсь зайняті, всі мають своє діло. Один ти нероба, тільки й того, що лежиш, наче безнадійно хворий. А насправді ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрізь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сідай!

Олесь сів на ліжку. Справді, він тепер відчував себе набагато краще.

— А тепер вставай, вставай негайно! — навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнакові грізний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо сміху — такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо підійшов до вікна. — Еге, та ми вже під’їжджаємо, — мовив він, наче юнак знав, про що йде мова.

— Куди під’їжджаємо, Валенто?

Олесь і собі подивився у вікно. За прозорим грубим склом він побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рідкою пожовклою травою. Де-не-де підносилися руді скелі — і так безлюдно було навколо, що здавалося, ніби ніколи тут і не ступала людська нога. Ані будинку, ані дерева — самий голий степ і скелі… А «Люцифер» помітно уповільнював швидкість.

Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навіть сумним. Та й голос бринів незвично, коли він заговорив:

— Це місце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на карті. Але настане час — і тут, у цьому скелястому степу, височітиме величний пам’ятник. Бо це місце шанує кожен чесний іберієць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ більше за власне життя…

Він замовк. Олесь нічого не розумів і тільки запитливо поглядав на Клаудо.

— Зажди трохи, Олесю, — сказав Валенто. — Я спитаю Капітана. Якщо він дозволить, я візьму тебе з собою. Зажди тут! — і вийшов з каюти.

"Люцифер" спинився. Він стояв серед голого степу, в місці, яке нічим не відрізнялося від інших, повз які він щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазі Клаудо, коли говорив таким піднесеним голосом про це зовні нічим не примітне місце?..

Пролунав уже знайомий юнакові мелодійний дзвінок, який, мабуть, був сигналом про зупинку і вихід з «Люцифера». Двері каюти розчинились, і в них показалася міцна, кремезна постать Валенто.

— Ходімо, Олесю, — сказав він. — Капітан дозволив мені взяти тебе з собою.

Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з інших дверей з’явилося ще кілька чоловік у таких самих робочих синіх комбінезонах, як у Валенто Клаудо. Ці люди вийшли з автомобіля і повільно рушили кудись убік від шляху — слідом за Сивим Капітаном, який, мабуть, вийшов раніше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потім м’яко взяв юнака за руку і пішов туди, куди вирушили його товариші.

Капітан ішов кроків за п’ятнадцять попереду. Як і завжди, він був без кашкета, вітерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з сріблястим сивим пасмом. Він ішов рівними, впевненими кроками, вибираючи шлях поміж камінням і скелями. І тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капітана був чи не цілий оберемок квітів — червоних та білих троянд і гвоздик. Що це могло означати?..

Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:

— Ці скелі, Олесю, бачили те, що навіки залишиться в серці іберійського народу. Вони бачили славних героїв, які віддавали життя за волю і щастя народу; бачили злочинців і вбивць, які, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрілювали тих героїв… А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповім тобі.

Голос Валенто звучав глухо і схвильовано.

— Ще тоді, коли кривавий Фернандес захоплював владу, він знав, що зможе перемогти й утриматися тільки в тому разі, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкоді. А на перешкоді йому стояли чесні люди. То були люди, які розуміли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужників і наймитів кінець народній волі, несе народові злидні й лихо. Ці люди вирішили боротися проти Фернандеса до кінця. І вони перемогли б, вони вигнали б з країни і самого Фернандеса, і його поплічників, коли б фалангістському генералові не допомагали зброєю чужоземні фашисти, які підтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї — і вони змушені були відступати перед озброєними до зубів головорізами Фернандеса…

Валенто на хвилину замовк — і Олесь не смів порушити мовчання, бо відчував, як тяжко його другові згадувати й говорити.

— Патріоти відступали, — вів далі Валенто Клаудо. — Вони змушені були відступати в цей степ, відстрілюючись із-за скель. А фалангісти оточували їх. І не було вже ніякого виходу… Патріоти відстрілювались до останніх патронів. Але скінчилися й вони, ті лічені патрони… Патріоти не могли навіть кинутися в рукопашний бій, бо назустріч їм били автомати й кулемети фалангістів. Що лишилося їм робити? І вони вийшли з-за скель назустріч убивцям, тримаючись за руки і співаючи пісню патріотів… Фалангісти не задумалися ні на мить. Вони відкрили автоматний і кулеметний вогонь, впритул розстрілюючи чоловіків і жінок, старих і молодих, заливаючи суху землю гарячою кров’ю людей, в яких не лишалося ніякої зброї, крім гордої пісні патріотів… Люди падали біля цих скель і вмирали… А тих, хто не мав щастя вмерти відразу, фалангісти добивали пострілами в голову…

— Мерзенні вбивці! — вихопилося в Олеся, що відчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.

— Так загинули майже всі патріоти, оточені фалангістами серед цих скель, — продовжував похмуро Валенто Клаудо. — Випадково врятувалися лише поодинокі люди, які знепритомніли від ран і фалангісти вважали їх мертвими… Скільки врятувалося тоді патріотів? Може — п’ять, може — десять… із кількох сотень тих, що загинули тут… Один з них лежав отам, біля тієї високої скелі. Він опам’ятався вночі, коли фалангісти вже пішли. Побачив навколо себе гори трупів, гори мертвих друзів… і хотів залишитися серед них і померти разом з ними, померти, як і вони… бо навіщо людині жити, коли вмерли ті, кого вона любила і хто любив її?.. Але тієї ж ночі сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстріл. Вони поховали мертвих і винесли звідси кількох живих… в тому числі і цю людину…

— І це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! — збуджено вигукнув Олесь. Він і сам не знав, звідки виникла в нього ця впевненість, але юнак усією душею й серцем-відчував, що то був Валенто Клаудо: стільки суму, стільки щирого глибокого почуття бриніло в його голосі…

— Хіба це, Олесю, має значення? — гірко посміхнувся Валенто. — Хай то був я, — що змінюється від цього?.. Загиблих друзів і товаришів не врятуєш, не повернеш до життя… Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за місце… і чому воно священне і для мене, і для всіх тих, хто любить народ Іберії, пригнічений кривавим Фернандесом і його поплічниками…

— І тут буде ще великий пам’ятник, буде, Валенто, я вірю в це! — палко сказав Олесь, стискаючи міцну руку свого друга і заглядаючи йому в очі.

Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слідом за іншими, наближаючись до високої скелі, яка немов панувала над сусідніми. Ось Сивий Капітан спинився біля неї. Спинилися й інші у глибокому, урочистому мовчанні. Ніхто не рухався, всі мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.

На ній, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а під ним слова:

"Живі — безсмертним!"

Рука невідомого патріота зробила в скелі цей напис, увічнивши ним любов і повагу людей, які залишилися жити, до тих, хто віддав своє життя в ім’я народу і став безсмертним..

Мовчання тривало. Нарешті Сивий Капітан високо підніс руки з білими й червоними трояндами і гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелі, яка була свідком героїчної загибелі патріотів. Широким жестом кинув він угору запашні квіти. Вони злетіли в повітря і рясним яскравим дощем упали до підніжжя скелі, вкривши барвистим килимом суху землю біля нього

І знов тривало урочисте мовчання, яке було справді красномовнішим від усяких слів. Олесь відчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку він усе ще тримав, і побачив як по щоці його друга скотилася важка сльоза.

Сивий Капітан рвучко повернувся і, не дивлячись ні на кого, рушив назад, до «Люцифера». І так само мовчки всі кинули останній погляд на високу скелю, повернулися і пішли слідом за ним. Лише біля автомобіля Валенто Клаудо сказав Олесеві:

— Сьогодні, хлопче, роковини з дня загибелі патріотів…

Олесь міцніше стиснув його руку. Юнак зрозумів чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповідь Валенто і потім, стоячи в мовчанні біля високої похмурої скелі. Він зрозумів, які благородні, глибокі почуття єднали людей, що оточували мовчазного і суворого Сивого Капітана; він побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той відкрив перед ним, і відчув ще більшу повагу і симпатію до нього і його товаришів…

Як шкода, що він не знає нічого ні про них, ні про оповитого похмурою таємницею Капітана, ні про самий «Люцифер» з його чи не фантастичними можливостями! Хто ці люди, що скупчилися навколо Сивого Капітана? Може, теж волелюбні іберійські патріоти, як і Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батьківщини з-під ярма жорстокої фалангістської диктатури? Але ж хіба спроможні кілька людей, бодай у їх розпоряжденні й є «Люцифер», зробити щось вирішальне в боротьбі з такою страшною силою, як фалангістська організація, що обплутала цілу країну, та ще й спирається на поліцію, жандармерію і військо?..

Заглиблений у міркування, юнак і не помітив, як опинився біля самого «Люцифера», перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом він несподівано почув своє ім’я. Це звертався до нього Сивий Капітан, що спинився у дверях машини.

— Зайди до мене, Олесю, — сказав він, — я хочу з тобою поговорити.

Голос його звучав дружньо, очі дивилися на юнака привітно, і все ж таки Олесь відразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по суті тримає в своїх руках його долю? І що станеться, якщо Сивий Капітан накаже йому залишити "Люцифер"?..

Проте Валенто Клаудо вже підштовхнув його:

— Іди, хлопче: коли Капітан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?

3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!

Усе ще вагаючись, Олесь відчинив прозорі двері, що вели до кабіни керування «Люцифером», і спинився. Сивий Капітан уже сидів у кріслі біля пульта керування і щось записував, тримаючи на колінах товстий зошит. Він підвів голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи дві, але Олесь знову, як і тоді, коли Капітан уперше зайшов до каюти, де він лежав з пов’язкою на голові, відчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумілою зацікавленістю. Як і тоді, в глибині гострих сірих очей Капітана наче спалахнув ледве помітний вогник, — спалахнув і сховався. Що це означало, Олесь не розумів, але він ладен був присягтися, що в тому уважному погляді не було нічого неприязного і навіть байдужого.

— Сідай, Олесю, — мовив нарешті Капітан, закриваючи зошит і повертаючись усім корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крісло поруч з ним.

Олесь слухняно сів. Він з повагою дивився на Сивого Капітана. Йому дуже подобалося і викликало безмежне довір’я це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами і впевненим прямим поглядом сірих очей з-під кошлатих густих брів.

— Давай, друже мій, поговоримо про твої справи, — почав Капітан. — Ти вже ніби одужав і відпочив. Скажи мені, ти й зараз нічого не пам’ятаєш про себе? Ну, хто ти, звідки й куди їхав?.. Тільки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумієш і переконався вже, мабуть, що я не ворог тобі, правда?

О, в цьому Олесь був певний, — і він з готовністю кивнув головою.

— Так от, чи не пощастить тобі щось згадати про себе?

Голос Капітана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тільки той, хто хоче допомогти, як справжній старший друг і товариш. А втім, що міг відповісти збентежений юнак? Від усієї душі він прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле — і не міг! Проклята сіра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним раніше, придушила, пригнітила його пам’ять!

— Не можу… нічого, нічого не пам’ятаю, — болісно вимовив він, з благанням дивлячись прямо в очі Капітанові, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щирості. — Повірте мені, я не обманюю вас… мені нема чого приховувати… але я нічого не пам’ятаю… і не розумію, звідки це взялося…

Сивий Капітан лагідно поклав йому руку на плече:

— Я вірю тобі. Інакше ти не був би тут, зі мною, на моєму "Люцифері". Розумієш? Адже мене ніхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозі, біля залізниці… та ще й залишати тут, у машині, виходжувати тебе після потрясінь, які ти пережив.

— Я можу тільки дякувати вам… як рідному батькові, — вихопилося в Олеся від чистого серця. Капітан ледве помітно здригнувся, але зразу опанував себе.

— Дякувати мені не треба… в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рідному батькові", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?

Дивна, немовби й зовсім невластива цій твердій, мужній людині розчуленість забриніла в тих словах Сивого Капітана, а рука його ще лагідніше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись ані на мить, відповів:

— Хіба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?

— От і добре. А те, що ти втратив пам’ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслідок потрясіння, якого ти зазнав під час залізничної катастрофи. Вчені називають такий стан людини амнезією. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цілком повернеться пам’ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скоріше вона покине тебе. Певна річ, я не знаю, як саме це станеться. Іноді в таких випадках пам’ять повертається до людини відразу, а іноді потроху, поступово. Але повертається обов’язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд — і дуже скоро, от побачиш!

Він говорив так переконливо, що не можна було не повірити його словам. Олесь слухав Капітана і відчував, наче щось зігрівається в його душі, наче починає розходитися той безнадійний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капітан говорив уже далі — так само дружньо і співчутливо:

— Отож, будемо вважати, що з цим ми покінчили. Але постають ще й інші питання, які нам з тобою треба вирішити. Насамперед, що ти думаєш робити далі?

Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хіба і в нього самого думки не поверталися весь час до одного і того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить він робити?.. Чи можна було знайти на все це відповідь?.. Юнак безпорадно дивився на свого співрозмовника, який, мов розуміючи його стан, продовжував:

— Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції, яка чомусь дуже цікавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангістські жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирішив допомогти й тобі. Але — що робити з тобою тепер?

Він задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всі можливості.

— Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь місті чи селі. Проте місцеві жандарми одразу зацікавляться тобою, запитають, хто ти й звідки. Документів у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з’ясовувати і кінець кінцем довідаються, що ти той самий юнак, якого поліцейський агент загубив під час залізничної катастрофи. Ну, далі твоїй долі можна буде тільки співчувати… Бо сказати, що я допоміг тобі втекти від поліції, хай навіть і не з твоєї волі, — це значить ще більше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як «прихильно» ставиться до мене поліція… Що ж робити?..

Капітан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки і палко промовив:

— Дозвольте мені залишитися тут, у вас!

— Залишитися на "Люцифері"? — немовби здивувався Сивий Капітан. — Але ж ти мав уже змогу переконатися, що поліція завзято полює і на мене, й на мій "Люцифер"…

— Їй легше схопити мене самого, — резонно зауважив Олесь.

— Це, звичайно, так, — погодився Капітан. — З цього погляду тобі безпечніше бути на "Люцифері", ніж будь-де… принаймні доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує поліція і як ти можеш захищатися…

Він замовк, міркуючи. Олесь не зводив з нього очей і гарячково думав: цієї хвилини вирішується його доля, Сивий Капітан може погодитися залишити його тут, а може й відмовити… треба, треба негайно довести йому, що відмовити не можна, треба упросити його, треба… І юнак швидко, плутано заговорив:

— Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нічого не вмію… але обіцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете… виконуватиму яку завгодно роботу… тільки не кидайте мене напризволяще… мене схопить поліція… і тоді… — Він не знаходив слів, плутався в них, і тільки його великі очі горіли пристрасним благанням.

— Але ж ти не знаєш нічого ні про мене, ні про мій "Люцифер"…

— Зате я вірю вам усім серцем… і поважаю вас!

— Ти не знаєш тих, з ким я зв’язав свою долю, з ким тобі доведеться тут жити…

— Я знаю Валенто! І коли інші такі, як він, я певен, що полюблю їх, як його!

— Ти не уявляєш собі, який небезпечний і важкий шлях я обрав. Переді мною великі труднощі і небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливі несподіванки… навіть великий смертельний риск…

— Я не боюсь з вами нічого! Дозвольте мені залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рідного батька, правда?

— Так, — коротко відповів Сивий Капітан. Але в цю мить Олесь помітив, як раптом змінився вираз його обличчя. Немовби в ньому з’явилося дивне страждання, сірі очі потемнішали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тільки одну невловиму мить, — але було, було!

— От я й прошу вас, як рідного батька: не кидайте мене, залиште на "Люцифері"!

Сивий Капітан підвівся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рішуче, коли він мовив:

— Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тільки обіцяй мені, що ти ще подумаєш, коли довідаєшся, хто я і які мої наміри. Тоді ти зможеш змінити своє рішення.

— Ніколи, ніколи я не зміню його!

— Гаразд, побачимо. Тоді тобі треба знати, що…

Відчинилися двері. На порозі з’явився Валенто Клаудо. Він тримав у руці якийсь папірець. Обличчя його було збуджене.

— Пробачте, Капітане, — сказав Валенто, — ось лист, який щойно одержали.

Сивий Капітан узяв папірець. Його сірі очі швидко пробігли по рядках. Ніщо не змінилося в його обличчі, коли він відповів:

— Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

— Спасибі, Капітане! — вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

— Дякувати нема за що, — спокійно зауважив Капітан. — Беріть з собою Олеся, Валенто, і йдіть до каюти. Хлопець втомився від нашої розмови. Хай відпочине… Через дві години ми будемо біля столиці і зробимо те, що від нас залежить.

Він одвернувся, вважаючи розмову закінченою, і впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабіни. І в ту ж мить залунав дзвінок, який сповіщав команду «Люцифера», що автомобіль вирушає в путь.

Розділ сьомий

1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

Вони сиділи один біля одного на вузенькому ліжку в маленькій каюті, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому другові, знав, що в таких самих каютах жили на "Люцифері" й інші члени команди, по двоє в кожній. Тим ліжком, яке тепер було віддане Олесеві, раніше користувався один з механіків машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лікарні.

У каюті точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись ліктями на коліна і поклавши на долоні підборіддя. Підлога каюти разом з ліжком раз у раз легко погойдувалась — і юнак розумів, що «Люцифер» кудись мчить з великою швидкістю. Олеся не дивувала відсутність поштовхів, властивих рухові кожного автомобіля: адже він перебував не на якомусь звичайному автомобілі, бодай і дуже удосконаленому, а на "Люцифері", який мав фантастичну здатність мчатися з величезною швидкістю, навіть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозуміла здатність, — юнак, звісно, не знав, як не міг би він пояснити й інших чудодійних властивостей дивної машини, де все вражало і здавалося неймовірним: і ті екрани, на яких стовбури дерев наче танули і ставали прозорими, відкриваючи окові спостерігача те, що приховувалося за ними; і загадковий штурвал у кабіні Сивого Капітана, який самостійно, немов розумна істота, повертався і керував машиною без дотику рук водія, та ще й на вузькій, звивистій дорозі; і те, що «Люцифер» міг стрибнути з кручі в море — і залишитися непошкодженим… та хіба мало було тут чудес техніки, з якими чи не на кожному кроці стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вірячи своїм очам?..

Та все це зараз відійшло ніби на другий план, було відтіснене в уяві юнака іншим, тим, що неквапливо, рівним голосом розповідав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокійно, але Олесь відчував, що під тією зовнішньою стриманістю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокійною, коли нею оволодівають згадки про страждання інших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповідь. Він бачив, як час від часу хмурнішає обличчя його друга, як на нього мов набігає тінь, — і тоді хмурнішав і сам юнак, відчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповідав Валенто. І от що розповів Валенто Клаудо Олесеві.

2. ЕРНАН І АЛЬВАРЕС

Талановитий інженер і дослідник Ернан Раміро привернув до себе увагу товаришів і професорів ще задовго до того, як він блискуче закінчив фізичний інститут у столиці. Це було задовго й до того, як державну владу в Іберії захопила чорна фалангістська партія на чолі з генералом Фернандесом. Коли б тоді Ернана Раміро спитали, хто такі фалангісти, — молодий студент тільки недбало відмахнувся б: що йому до тих фалангістів, які про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв’язане з політикою. А саме політика завжди була чимсь цілком стороннім для Ернана Раміро, бо всі його інтереси поглинала наука, її глибина, її сяючі неозорі обрії, до яких ведуть людину надійні щаблі математичних висновків, сміливих і дотепних логічних побудов, — непорушні щаблі, створювані завжди нестримним, охопленим одвічною жагою пізнання людським розумом.

Відважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибші вражаючі таємниці Всесвіту, сягаючи далеко поза найвіддаленіші галактики. І той же самий допитливий людський розум проникає в найтонші загадки атомного ядра, досліджуючи те, що й зовсім недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних міркуваннях. І тоді захоплене людство довідується про непорушну єдність усього, що створює невичерпний Всесвіт, — від гігантських космічних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторі, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона і байдужого до всього нейтрона. Все пов’язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне ціле — без кінця і без краю.

Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи, — сміливий людський розум поступово розкриває їх, з’ясовує й переможно просувається далі й далі. Що з того, що людство ніколи не зможе до кінця пізнати таємниці матерії, бо вона невичерпна? Це ж тільки краще для людини, бо завжди, скільки б не існувало людство, виникатимуть перед нею, перед її світлим розумом нові й нові проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко відчинені двері до дальшого, ще глибшого пізнання світу й природи. Що може бути прекраснішим для людського розуму, ніж такі величні, невичерпні перспективи?..

Так міркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Раміро. І якою жалюгідною, не вартою уваги річчю здавалася йому жорстока і дріб’язкова політика, що нею займаються різні там партії та угруповання, — фалангісти, соціалісти, анархісти, комуністи тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Раміро, призначене для натовпу, для задоволення його мізерних побутових потреб, для задоволення честолюбства політичних ватажків. Хіба можна порівнювати ці мізерні, обмежені інтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергія атомного ядра дасть людству незрівнянно більше, ніж обіцяє йому не тільки одна якась політична партія, а й усі вони, разом узяті! А енергія атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тієї неймовірної сили й могутності, яку дасть людству наука… Про що ж тут далі говорити?..

Таємниці далекого Всесвіту, хоч які велетенські вони були, не приваблювали Ернана Раміро.

— Я — людина практична, мене цікавить те, що можна використати, — посміхаючись, казав він. — А Всесвіт, космос тощо, певна річ, хоч і дуже красиві й романтичні, але надто далекі; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього мені не дасть. А малесеньке атомне ядро, механіка — дадуть!

Саме в цій галузі він і працював. І працював не як студент, який покірно і слухняно виконує вказівки професорів, побоюючись самостійності. О ні! Ернан Раміро був зліплений з іншого тіста. Побудова нових сміливих теорій і найскладніші, найтонші експерименти, які злякали б декого з досвідчених дослідників, — ось що тягло Ернана Раміро до себе, наче магніт. Ще студентом він написав оригінальну наукову працю під назвою "Деякі особливості поділу електричних сил в атомному ядрі", підкріплену разючими наслідками його власних експериментів на цю тему. Навколо праці студента Ернана Раміро розгорнулися пристрасні наукові суперечки, вона була невдовзі перекладена на інші мови і надрукована в наукових журналах багатьох країн.

І ця ж таки праця поклала фундамент міцної дружби між Ернаном Раміро і Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався іншою галуззю новітньої техніки — електронікою і автоматикою. То була дружба двох ентузіастів науки, дружба, що грунтувалася не тільки на взаємних симпатіях і повазі, а й на спільному переконанні, що в результаті такого єднання можна досягти надзвичайних наслідків. Анхело Альварес, який полюбляв точні й стислі формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:

— Архімедові потрібен був важіль, щоб перекинути земну кулю. Застаріла техніка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Він дасть потрібну енергію, а я — засоби керування тією енергією. Тримайся, стара Земле!

Ернан Раміро не заперечував. Так само, як Анхело вірив у його здібності фізика-атомника, так і Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса і чудодійним умінням його справді золотих рук. Наполеглива праця Ернана Раміро тільки обіцяла разючі наслідки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усіх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцією. Здавалося, що досить йому було зацікавитися певною ідеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свідомості на закінчену механічну систему. Насвистуючи нескладну мелодійку, він легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорі штрихи рисунка чи ескіза. І за тим рисунком або ескізом одразу можна було будувати бездоганний механізм, який починав працювати майже без налагоджування чи підгонки.

— Ти, Анхело, і сам як той автомат, — жартував Ернан. — Досить вкинути в тебе ідею, як ти у відповідь майже негайно викинеш з себе готову конструкцію! Твоя механічна черепашка — твій прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вірний шлях, як і вона.

Він мав на увазі чудодійну механічну "черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли він був студентом-першокурсником, у години дозвілля, як забавку. Але та забавка примушувала всіх, хто бачив її в дії, розгублено розводити руками і без кінця дивуватися.

Уявіть собі невелику округлу річ завдовжки не більше п’ятнадцяти сантиметрів на малесеньких, непомітних зовні, коліщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подібності до черепашки, хоч, правда, тільки з одним скляним оком, яке містилося у передній частині панцира.

Анхело Альварес ставив свою черепашку посередині кімнати й казав:

— Ну, дитино, побіжи під крісло на тому кінці кімнати. Як я гукну, ти й побіжиш, гаразд? А щоб тобі було на чому продемонструвати свій розум, я поставлю різні перепони. І він розставляв на шляху черепашки стільці, клав на підлогу книжки тощо. Потім голосно гукав:

— Вперед, черепашко!

І механічна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як і належить черепашці, повзла по підлозі наміченим напрямком, самостійно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потім повертала, обходила ніжку стільця чи книжку і повзла далі до заздалегідь вказаного крісла, до своєї мети. Ніхто нею не керував, ніхто не торкався її, — а вона повзла й повзла, вибираючи собі шлях, наче розумна жива істота!

Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподівано грізно гукав:

— Стій! Тут не можна!

І черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на місці, мов міркуючи. А тоді повертала, обходячи те місце, на яке їй забороняв ступати володар, і повзла далі, аж доки не залазила під призначене крісло. Анхело весело кричав їй:

— Назад, дитинко, до мене!

Вкрай вражені глядачі бачили тоді, як черепашка поверталася і так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всі перешкоди, прямуючи до Альвареса, який зустрічав черепашку оплесками і додавав:

— Ну, друзі, я думаю, що й ви похвалите її, чи не так?

Не варт, мабуть, говорити, що всі присутні охоче нагороджували розумну механічну черепашку бурхливими оплесками, наче вона розуміла й це.

На всі запитання друзів про будову черепашки Альварес недбало відповідав:

— Нічого дивного. Трошки фотоелементів, трошки мікрофонів, трошки напівпровідникових приладів, трошки реле — і все. От коли Ернан дасть мені потрібну атомну енергію, — тоді ви й справді побачите чудеса автоматики й електроніки! О, ми з ним таке збудуємо, що й не снилося світові!

Весь інститут ходив дивитися й на інше чудо техніки — механічні руки, сконструйовані і збудовані Анхело Альваресом, коли його другові треба було провести небезпечні експерименти з штучними радіоактивними речовинами. Ернан Рамі-ро мусив маніпулювати тонкими інструментами з-за бетонної стіни, щоб на нього не вплинули шкідливі випромінювання. Альварес прийшов другові на допомогу, яка справді була неоціненною.

Ернан всовував кисті рук у своєрідні стальні рукавички, зроблені наче з металевої луски, — вони дещо нагадували залізні рукавички стародавніх рицарів. Складна система важелів від тих рукавичок проходила крізь канали в бетонній стіні і закінчувалася двома механічними руками, кожна з яких мала по три стальні пальці. Крізь перископ Ернан бачив те, що відбувалося за бетонною стіною, де були такі самі інструменти, як і ті, що стояли перед ним. Він брав ці інструменти своїми руками в металевих рукавичках — і стальні руки за стіною точно повторювали кожен рух його пальців, брали такі ж самі інструменти, маніпулювали ними обережно й безпомилково.

Сміючись, Альварес пропонував кожному бажаючому поголити його бритвою, яку триматимуть металеві руки, — такий він був упевнений у точності їх рухів… Щоправда, на цю операцію охочих не знайшлося.

3. АРЕШТ ЕРНАНА РАМІРО

Закінчивши інститут, обидва друзі не розійшлися, як це частенької трапляється. Навпаки, їх дружба ще зміцніла. Саме в той час в Іберії державну владу захопили фалангісти з допомогою своїх чужоземних спільників, потопивши в крові опір прогресивних партій і патріотів. Ернан Раміро був так заглиблений у дослідження в своїй лабораторії, що лише згодом дізнався про політичні події в країні: адже все це його не цікавило. Правда, коли Анхело Альварес приніс до лабораторії газети з наказами генерала Фернандеса, Раміро нахмурився: надто вже все це виглядало брутально і жорстоко. Але у відповідь Альваресу, який тривожно спитав його, чи не позначиться все це на їхній роботі, він рішуче сказав:

— Ці політикани ні чорта не розуміють у наших справах. Це для них надто тонка матерія. Що б там не діялося, ми будемо, Анхело, займатися своїм. Ми з тобою були й будемо поза політикою, ми живемо в іншому світі, якого все це не стосується!

Анхело знизав плечима: він був не так певен, що становище не зміниться. Та, зрештою, він надто звик до рішучості свого друга, щоб сперечатися, тим більше, що до політики він ставився майже так само, як і Раміро. І вони наполегливо продовжували свою працю, про напрям і мету якої ніхто, крім них, не знав. О, як помилявся Ернан Раміро і разом з ним його друг Анхело Альварес! Але це вони зрозуміли тільки значно пізніше!..

Минув рік, другий. Напружена праця тривала. Ні їй, ні дружбі пристрасних дослідників не завадило те, що Ернан Раміро одружився з своєю лаборанткою, тихою і спокійною Хуанітою. Та й що могло змінитися? Як і раніше, чи не дві третини їх життя проходило в лабораторії, як і раніше, Хуаніта була надійною помічницею Ернана Раміро і Анхело Альвареса. А що вона стала дружиною Ернана, то це ще більше зміцнило їх взаємини, бо тепер у Анхело замість одного друга стало двоє, однаково близьких його серцю. А незабаром у те його щире серце ввійшла ще одна малесенька істота: у Ернана і Хуаніти народився син, сіроокий пустун Лорхе. І невідомо було, хто любив цього хлопчика більше, — Ернан, Хуаніта чи Анхело, який прив’язався до Лорхе, наче до власного сина.

А тим часом фалангісти дедалі ширше й глибше поширювали свою владу, підкоряючи собі одну за одною всі галузі життя країни. Хтозна, чи помічали це дослідники, з головою занурені в працю, в якій вони чітко розрізняли вже контури своєї заповітної мрії, втіленої в складних розрахунках і безлічі не менш складних рисунків, накреслених умілою рукою Анхело. Праця забирала майже весь їх час; а те, що лишалося, було присвячене спільному улюбленцеві, жвавому і пустотливому Лорхе.

Вперше дослідники відчули довгу руку фалангістів, яка намацала їх і наче зависла над їхньою працею, коли вони несподівано одержали розпорядження подати до міністерства науки вичерпні відомості про характер і мету своїх досліджень. Прочитавши цей категоричний наказ, Ернан Раміро похмуро всміхнувся:

— Бач, міністерство науки! Ну, я їм відповім. Хай розбираються!

Він написав у відповідь, що займається деякими теоретичними проблемами ядерної фізики, пов’язаними з використанням атомної енергії, — і вирішив, що з цим покінчено. На жаль, сталося не так.

Через деякий час до лабораторії з’явився якийсь чоловік в окулярах і з фалангістським значком на лацкані піджака; він показав повноваження міністерства науки і зажадав, щоб його ознайомили з точним напрямом досліджень і документацією лабораторії. Він поводився, як людина, що навіть і думки не припускає про можливість опору його вимогам. Більше того, з його запитань можна було відразу зрозуміти, що цей чоловік знає значно більше, ніж написав Ернан Раміро в своїй відповіді міністерству науки. Ставало ясним, що фалангісти про щось пронюхали. Звідки? Невже ж серед технічних працівників лабораторії знайшовся такий, що інформував їх?.. Певна річ, ніхто з тих технічних працівників не знав справжніх задумів і мети Раміро і Альвареса; але деякі деталі праці могли наштовхнути зацікавлених осіб з міністерства науки на непотрібні друзям догадки.

Так чи інакше, непрошений гість з міністерства науки викликав у запального Ернана Раміро таке обурення, що інженер, незважаючи на застережливі погляди й знаки Хуаніти й Альвареса, майже виштовхнув його за двері, виразно попередивши, що взагалі не радить йому більше з’являтися в лабораторії.

— Бо це може загрожувати вам, пане, деякими особистими неприємностями, — додав Ернан дуже багатозначно.

А втім, людину в окулярах, мабуть, трудно було збентежити, бо вона не менш значуще відповіла, виходячи:

— Спасибі за попередження, але гадаю, що ви, пане Раміро, наражаєтесь на значно більші неприємності.

— Геть! — закричав Ернан Раміро.

Він іще стояв посеред кімнати, важко дихаючи, коли почув тихий голос Хуаніти, яка говорила Альваресу:

— А тепер, Анхело, давайте негайно збирати всі креслення й записи. їх не можна лишати тут. Якщо фалангісти почали щось робити, то вони вже не відступляться.

— Що ти хочеш сказати, Хуаніто? Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав Раміро, враз забувши про своє збудження.

— Всі креслення й записи треба сховати в надійному місці, — так само тихо пояснила Хуаніта. — Ти, Ернан, поводишся, наче мала й нерозумна дитина. Навіщо ти вигнав цього чоловіка? Хіба ти не розумієш, що це нічого не дасть, бо в їх руках — сила? Що ти можеш протиставити їм? Ах, Ернан, Ернан!..

Вона сказала це дуже переконливо, — так переконливо, що Раміро не знайшов одразу, що відповісти. Він перевів погляд на свого друга: Анхело не дивився в його бік, а слухняно збирав креслення і складав їх на великий стіл.

— Значить, ви обидва проти мене? — палко вигукнув Ернан. — Що ж, на вашу думку, я мусив скоритися цим пройдисвітам? Адже ясно, що вони мають на меті накласти свої брудні лапи на нашу працю!

— Ми не проти тебе, навпаки, за тебе, Ернан, — мовила Хуаніта. — Але треба було діяти інакше… Ну, тепер не варт про це говорити, діло зроблене. Нам лишається тільки добре сховати креслення й записи. Звісно, не в лабораторії, а десь в іншому місці. І заздалегідь підготуватися, вирішити, що саме казати, коли вони знову прийдуть. А це станеться незабаром…

Вона мала рацію. Фалангісти не марнували часу. Тієї ж ночі до лабораторії з’явилася жандармерія в супроводі того самого чоловіка в окулярах. І поки уповноважений міністерства науки задавав арештованим Ернану Раміро і Анхело Альваресу стандартні запитання відносно віку, професії, місця народження тощо, жандарми старанно обшукували приміщення і збирали всі аркушики паперу, де було хоч що-небудь написане. Коли вони скінчили, чоловік в окулярах недовірливо поглянув на зібране і спитав Ернана:

— А де ж основні записи вашої наукової праці?

— Це все, — твердо відповів інженер.

— Ну, якщо ви не хочете говорити зараз, то ми знайдемо засіб зробити вас балакучішим, — недбало кинув чоловік в окулярах.

— Подивимось, — презирливо відповів Раміро.

— І ви також твердите, що тут усі записи? — перепитав чоловік в окулярах Альвареса. Той мовчки кивнув головою.

— Гаразд, — зловісно мовив уповноважений. І ще додав: — Раджу вам, пане Раміро, попрощатися з вашою дружиною й сином. Вас обох з паном Альваресом перевезуть до слідчої в’язниці, де будь-які побачення заборонені.

Щось наче холодною важкою рукою стиснуло серце Ернана. Він подивився на мовчазну Хуаніту, що встигла ввійти до лабораторії з внутрішніх кімнат, де вони жили. Вона тримала за руку зляканого Лорхе — тільки три дні тому хлопчикові сповнилося шість років. Інженер поцілував сина, притиснув до грудей дружину. Хуаніта сказала тільки одну фразу:

— За мене не турбуйся, Ернан.

їх вивели. Того разу Ернан Раміро бачив Хуаніту з Лорхе востаннє. Та хіба ж він міг тоді знати це?..

4. МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВСЕ!

Потяглися довгі дні ув’язнення. Найважчим для Раміро і Альвареса була відсутність звичної любимої праці. Ніхто, звісно, не заважав дослідникам думати; але їм не давали ні шматка паперу, ні олівця. Регулярно через кожні два-три дні їх викликали на допити. І це теж було вкрай одноманітним, бо весь допит щоразу крутився навколо одного й того ж: у чому полягала робота дослідників і де сховані записи. Раміро і Альварес трималися стійко, повторюючи попередні відповіді.

Ернан Раміро твердо знав: його можуть розіп’ясти, але він не віддасть у брудні лапи насильників-фалангістів наслідки своєї багаторічної праці! Він був певен, що й Анхело не скориться.

Та ось друзів розлучили, перевели в окремі камери. Перед розлукою вони стиснули один одного в обіймах:

— Тримайся, Анхело!

— Прощай, Ернан!

І знов — хіба міг Ернан Раміро знати, що й справді Анхело Альварес прощався з ним назавжди, що ніколи в житті він не побачить уже свого відданого друга?..

Вже на третій день після того Ернана Раміро викликали на черговий допит. Слідчий одразу сказав йому:

— Немає рації далі відмовчуватися, Раміро. Ми знаємо все. Нам відомий не тільки напрямок вашої роботи, а й мета.

Ернан Раміро здивовано поглянув на слідчого. Той спокійно продовжував:

— Ваш друг Анхело Альварес розповів нам усе.

— Ви брешете! — вихопилось в інженера.

— Подивіться.

Слідчий показав йому верхню частину протоколу. Рукою Анхело там було написано:

"Вважаючи, що дальший опір недоцільний, я вирішив розповісти тут усе, що складало зміст моєї спільної праці з Ернаном Раміро. Нашою метою було…"

Дальші рядки закривала рука слідчого, який спокійно спитав інженера:

— Сподіваюсь, ви впізнаєте почерк Альвареса?

Раміро мовчав, безпорадно дивлячись на протокол. Так, безумовно, це був почерк Анхело Альвареса, він не міг не впізнати його! Але як же сталося, що друг…

— Гадаю, тепер ви розумієте, наскільки недоцільне ваше мовчання? — вів далі слідчий. — Тим часом вам досить лише підтвердити свідчення Альвареса й ознайомити спеціалістів, яких ми призначимо, з наявним станом роботи в лабораторії, і всім цим неприємностям, — слідчий обвів широким помахом руки навколо, що, очевидно, мусило означати в’язницю, — буде кінець. Подумайте, Раміро! Вас чекає слава, загальне визнання, особиста подяка каудільйо — слава йому! — найкращі умови подальшої праці, ордени і відзнаки… Все буде до ваших послуг!

Ернан Раміро слухав слідчого, а в мозку його билася одна думка, одна-єдина: "Анхело, Анхело, як міг ти скоритися, зрадити, віддати їм нашу таємницю!.. О Анхело, я так вірив тобі!.."

Слідчий нахилився через стіл до Раміро:

— Вам навіть нічого зараз не треба писати, — продовжував він умовляти інженера. — Це все формальності. Тільки скажіть нам, де саме ви сховали рисунки й наукові записи…

І тоді Ернан Раміро випростався. Наче вогонь виблиснув у його очах. Він зрозумів! О Анхело, як міг я сумніватися в тобі, мій друже, мій брате!

— Досить, пане слідчий, не витрачайте марно часу, — мовив він презирливо. — Все ясно. Вам не пощастить обдурити мене цією фальшивкою, — вказав він на протокол, ніби написаний рукою Анхело Альвареса. — Заберіть її геть і можете далі не вмовляти мене, бо все одно я нічого вам не скажу!

Слідчий люто глянув на нього. Мабуть, він уже вважав, що виграв складну гру, і тому тепер йому було особливо досадно.

— Це ваше останнє слово? — спитав він іще.

— Останнє.

— Що ж, побачимо. В нас є ще деякі засоби, — загрозливо процідив слідчий і натиснув кнопку дзвінка, викликаючи охорону. — Ми ще побачимося, Раміро, — кинув слідчий, коли Ернана виводили.

Але чомусь слідчий не поспішав з новим викликом Ернана Раміро на допит. Минали дні, — тоскні, одноманітні, заповнені самими думками, тривожними і плутаними. Так, слідчий зірвався останнього разу, коли, пригнічений повідомленням про несподівану зраду Альвареса, Ернан і справді вже міг скоритися. Слідчий видав себе, запитуючи Раміро про місце схованки рисунків і записів! Коли б Анхело розповів насправді, то він сказав би й про це. Значить, протокол його допиту був фальшивкою, за допомогою якої слідчий хотів зламати опір Ернана!

З цього нічого не вийшло. Гаразд. Але тепер, напевне, слідчий намагатиметься таким самим способом вплинути на Анхело. Ернан уявляв собі, наче бачив на власні очі, як Альваресу теж показують протокол допиту його друга, як Анхело приголомшено дивиться на той протокол, написаний нібито справді рукою Ернана: адже фалангістські шантажисти й пройдисвіти вміють добре підроблювати почерки, Ернан уже пересвідчився в цьому. І тепер слідчий вдруге вже не зробить помилки… А що, як Анхело повірить фальшивому протоколу і скориться?.. Від самої думки про це Ернан Раміро зривався з місця й починав несамовито бігати по вузькій камері. Він ладен був битися головою об стіну, але що це дало б? Тоді, у слідчого, він засумнівався в своєму другові; чи ж не засумнівався й Анхело в ньому? І нічим, нічим він не може зарадити справі, не може повідомити Анхело, він безсилий у цій клятій кам’яній клітці!..

Слідчий кинув наприкінці розмови ту загрозливу фразу про якісь інші засоби. Що він мав на увазі?.. Та невже ж ці мерзотники, переконавшись, що Раміро і Альварес нічого не скажуть, вирішать заподіяти якесь лихо Хуаніті… чи маленькому Лорхе?.. Ні, ні, це неможливо, навіть у бездушних вбивць є якісь залишки совісті, існують межі, яких ніхто не може перейти! І все ж таки, — що мав на увазі слідчий, промовляючи ті свої останні слова, що звучали, як одверта погроза?..

Минуло ще кілька днів і кілька безсонних ночей. І нарешті Ернана Раміро знову викликали на допит.

— Чи не передумали ви, Раміро? Востаннє раджу вам облишити опір. І ми забудемо всі неприємності, — сказав йому слідчий.

Інженер уперто хитнув головою:

— Ні! Я нічого не скажу.

— Побачимо, побачимо, — майже співчутливо мовив слідчий. І від цієї несподіваної інтонації, яка звучала тут, у в’язниці, наче глузування, в Ернана Раміро похололо в душі. Ні, ні, не може бути, цього не може бути, ні!

Але це було так.

Слідчий натиснув кнопку дзвінка. Ввійшло два охоронники. Слідчий кивнув їм на Ернана. Охоронники стали позаду інженера й поклали йому на плечі міцні руки. Слідчий подзвонив іще раз.

Знову відчинилися двері. Ернан Раміро рвонувся з стільця, на якому сидів. Але важкі руки охоронників утримали його на місці. Глухий стогін, схожий на приглушене ридання, вихопився з грудей Ернана. Хуаніто, моя Хуаніто!..

Двоє фалангістів у чорних сорочках ввели до кімнати Хуаніту. Мабуть, їй самій важко було йти, бо вони тримали її під руки. Хуаніто, що вони зробили з тобою, моя любов, моє щастя!..

Хуаніта ледве стояла на ногах. Подерті рукави плаття не прикривали багрових синців на її ніжних руках. На схудлому обличчі застиг вираз страждання. Великі смутні очі спочатку ніби не бачили Ернана. Проте ось у них спалахнула радість. Хуаніта похитнулась, простягла вперед руки:

— Ернан!

Вона ледве не впала. Фалангісти підтримали її — і вона повисла на їх руках. Тільки великі очі, очі любої Хуаніти наче наблизилися до Ернана, вони горіли пристрасним почуттям, вони немов прагнули перелити в Ернана мужність і силу.

Наче крізь вату, Ернан Раміро почув розмірені слова слідчого, звернені до нього. Слідчий говорив:

— Як бачите, Раміро, ваша впертість привела до того, що ми змушені були арештувати вашу дружину й довідатися в неї про сховані вами креслення і записи…

— Але я нічого, нічого їм не сказала, Ернан! — вигукнула Хуаніта.

— Так, можу ствердити це, — озвався слідчий. — Ваша дружина відмовилася говорити щось про рисунки та записи, бо, очевидно, й досі перебуває під вашим впливом, Раміро. І ви бачите на власні очі, до чого це призвело. Адже ми з свого боку змушені були, хоч це й дуже прикро для нас, вжити деяких заходів впливу на неї. Щоправда…

— Мерзотники! Кати! — не стримав обуреного вигуку Ернан Раміро. — Ви мордували жінку, ви мучили її! Та я… — Він знову рвонувся з стільця, і знову дужі руки охоронників спинили його. Краплини поту виступили на лобі інженера.

— Щоправда, — вів далі слідчий, ніби й не чув вигуку Раміро, — це поки що теж не дало наслідків. Але в нас є час… і засоби теж… Так от, Раміро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кінець кінцем дізнаємося про все самі від вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрібних відомостей. А ви, здається, любите вашу дружину…

— І тому не кажи їм нічого, Ернан! Будь мужнім, Ернан, не кажи нічого! Благаю тебе…

Рука одного з фалангістів брутально затулила Хуаніті рот. Люба, рідна Хуаніто, хіба ж усі ті рисунки й записи варті твоїх страждань?.. Навіщо вони мені, коли я бачу, як ті кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуаніто?!

— Отже, Раміро, я чекаю вашої відповіді, — пролунав сухий і холодний голос слідчого.

Ледве ворушачи пересохлими губами, інженер прошепотів:

— Я згоден… я скажу вам усе… тільки відпустіть її…

— Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!

Хуаніта несподіваним ривком звільнилася з рук фалангістів і кинулася до чоловіка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на підлогу, коли б її знов не підхопили фалангісти. Та вона все ще повторювала:

— Ні… ти не зробиш цього, Ернан… не зробиш!..

Слідчий махнув рукою. Фалангісти вивели Хуаніту з кімнати…

— Я ручуся вам, Раміро, що ми одразу відпустимо вашу дружину, як тільки ви дасте нам потрібні відомості, — сказав слідчий, посуваючи до себе папір. — Я слухаю вас, говоріть!

І тоді Ернан Раміро скорився. Він розповів про все — і про зміст своєї роботи, і про таємне місце в садку біля їх будинку, де він з Хуанітою і Альваресом закопали під магнолією креслення та наукові записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..

Повернувшись до камери, Ернан Раміро довго сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Так, от і закінчилося все, — боротьба за те, щоб не віддати в брудні лапи фалангістів свій винахід, мрію цілого життя і його, і Анхело Альвареса, наслідки багаторічної наполегливої праці… Він скорився, віддав усе, щоб врятувати від катування Хуаніту: хіба ж міг Ернан зробити інакше? Хіба осудить його за це Анхело? О Хуаніта, звідки в неї така твердість, що вона вистояла і жодного слова не сказала фалангістам, які мучили її, та ще й закликала чоловіка не скорятися, — така завжди тиха, лагідна Хуаніта… Зате тепер усе позаду, всьому кінець…

Проте це був не кінець.

Наступного дня Ернана Раміро знов привели на допит. Слідчий вороже глянув на нього з-під насуплених брів і сказав:

— Я бачу, Раміро, що ви й далі вважаєте за можливе водити нас за ніс.

Ернан дивився на нього, нічого не розуміючи. В чому річ? Адже він сказав усе, нічого не приховав.

— Ви насмілилися дати мені брехливі відомості про місце схованки креслень і записів, — продовжував слідчий. — Ми перекопали чи не весь сад і нічого не знайшли.

— Креслення і записи закопані під магнолією, як я і сказав вам, — ствердив Ернан.

— Не брешіть! Там нічого немає. Чи скажете ви, нарешті, де ви їх сховали?

— Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх під магнолією! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали…

— Не базікайте нісенітниці, Раміро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землі. Кажіть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальці були стиснуті до білого. Що він міг сказати? Тепер він розумів: креслень і записів немає під магнолією, де він їх тоді закопав, тому що Хуаніта після його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навіщо вона зробила це? Невідомо. Та сказати про це слідчому означало б наразити її на нові муки, нові страшні допити. І Ернан мовчав.

— Отже, не хочете відповідати? — погрозливо зауважив слідчий. — Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Раміро.

— Ні! Не робіть цього! Я розповім усе. Я напишу все заново, нічого не приховаю! Тільки залиште Хуаніту, залиште!

Проте слідчий байдуже махнув рукою:

— Нам потрібні креслення і записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрібно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слідчий подзвонив.

— Відведіть його, — сказав він охоронникам. І кинув Ернанові наостанок: — Ви самі винні, Раміро, в тому, що ми змушені далі допитувати вашу дружину. Але ми дізнаємося, про все дізнаємося, запевняю вас!

5. ВІДЧАЙ І ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потім, Ернан Раміро довідався лише значно пізніше, в концентраційному таборі, куди його зрештою перевели після року перебування у в’язниці. Слідчий помилився, він ні про що не дізнався!

Дивними, заплутаними шляхами дістаються до відрізаних од світу довічно ув’язнених людей звістки! Кружним шляхом — від одного до другого й третього — мандрують ті звістки, доки не дійдуть до того, хто роками чекає їх, може, і краще було б тій людині зовсім не знати нічого, щоб не розірвалося на шматки її серце, щоб невимовний біль не розкраяв душу…

Слідчий помилився. Хуаніта не сказала нічого навіть під допитом третього ступеня, коли її катували безжалісні фалангістські звірі. Вона не витримала мук, вона померла під час чергового допиту, шепочучи побілілими губами:

— Ернан… Лорхе…

Помер і Анхело Альварес, який ще в слідчій в’язниці захворів на сухоти. Переведений до концентраційного табору, він сконав протягом двох місяців. А маленький Лорхе?..

Після арешту Хуаніти його віддали до дитячого будинку, створеного фалангістською поліцією для належного, з її погляду, виховання дітей державних злочинців і довічно ув’язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощів ніжної матері, зів’яв під муштрою фалангістських опікунів, як тендітна квітка, позбавлена світла й вологи. Його не стало вже через півроку. А втім, чи ж не такою самою була доля й переважної більшості дітей, які потрапляли до тих будинків?..

Світ, колись такий широкий, сповнений мрій, прагнень, сміливих поривань і надій, став тепер для ув’язненого номер 467 517, колишнього інженера Ернана Раміро, порожнім. Був колючий дріт табору, були стіни барака, була безглузда праця в каменоломні, яка притуплювала свідомість. І більше нічого. Порожнеча в душі й серці. Так минали місяці, сірі, одноманітні, так минув рік, півтора. Іноді ув’язнений номер 467 517 мимоволі згадував жорстокі, вкрай безсердечні слова, які промовив слідчий, повідомляючи його про переведення до концентраційного табору:

— Ви вперті, Раміро. Але не менше уперті й ми. Ви відмовилися дати нам потрібні відомості. То ваша справа. Ми могли б покінчити з вами. Але не робимо цього. В концентраційному таборі ви матимете час усе добре обміркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячі. Здоровий глузд підкаже вам зрештою, що немає рації чинити дальший опір. Ми міцніші. Сила в наших руках. Табір і його каменоломні підтвердять вам це. І коли вони допоможуть вам зрозуміти, що краще скоритися, повідомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки років.

"Краще скоритися", — сказав слідчий… Мабуть, справді, краще було б скоритися, тільки тоді, з самого початку. А тепер — навіщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навіщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуаніта, маленький Лорхе, вірний друг Анхело, зникли без сліду всі наукові записи, всі креслення… Порожнеча, суцільна порожнеча! Чим міг би він заповнити її навіть у тому разі, коли б скорився, пішов на службу кривавим пройдисвітам-фалангістам? Адже тепер йому все байдуже, ніщо не зможе захопити його, запалити, як тоді, раніше… ніщо, крім, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звідси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хіба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО

Так звана "справа інженера Ернана Раміро" тим часом лежала на полицях управління поліції разом з сотнями й тисячами інших «справ». Вона була закрита й передана до архіву лише тоді, коли поліція одержала від адміністрації концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повідомляємо, що ув’язнений номер 467 517 загинув під час перевезення партії робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гавані, коли раптом у воду звалився недбало закріплений якір, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув’язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпілого не вдалося. Очевидно, він був поранений чи вбитий ударом якірного ланцюга і зразу ж таки потонув, про що й повідомляємо".

Цей рапорт був підшитий до папки, що мала назву "Справа інженера Ернана Раміро". На самій же папці з’явився розмашистий напис червоним олівцем:

"Справу закрити, передати до державного архіву. Ув’язненого номер 467 517 (він-таки інженер Ернан Раміро) вважати померлим".

…У рапортах і справах державної іберійської поліції не знайшла, певна річ, свого відбитку маленька і зовсім незначна подія, що мала місце через два тижні після перевезення партії ув’язнених на морському транспорті до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Ця, можливо, й справді не варта уваги поліції подія полягала в тому, що пізно ввечері до маленького будинку на околиці містечка Карданова, де жила старенька тітка Хуаніти, підійшов невисокий чоловік у плащі з піднятим коміром, у глибоко насунутому капелюсі. Чоловік озирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і тоді обережно постукав у вікно.

Через хвилину вікно відчинилось, і з нього визирнула стара жінка, яка недовірливо і боязко вдивлялася в напівтемряву. Чоловік мовчки зсунув капелюха назад і промовив усього кілька слів. Стара жінка скрикнула від несподіванки й сплеснула руками. Чоловік зробив знак перестороги і рушив до дверей будинку.

Він пробув там близько години — і за цей час у вікні маленького будинку лише на кілька хвилин загорілося світло, яке потім знову погасло. Через годину чоловік вийшов з будинку, так само піднявши комір плаща і глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, він похитувався, наче трохи п’яний чи приголомшений якоюсь несподіваною і вражаючою звісткою.

Чоловік ішов і йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкі думки. Він навіть не помітив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тільки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловіка до дійсності. Тоді чоловік озирнувся, наче згадуючи, де він.

Було вже досить пізно, на малолюдній вулиці горіли подекуди ліхтарі. Чоловік наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нікого не було. Тоді він вийняв з кишені конверт, розкрив його і повільно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мій любий, мій єдиний Ернан! У мене немає змоги порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене мною. Не може бути сумніву, що вони шукатимуть креслення й записи. Ти, звісно, не скажеш, де вони сховані, і Анхело також не скаже. Будь певен, що і я не видам нашої таємниці! Але ми сховали ці папери надто поспішно, їх можуть знайти під магнолією. Тому я переховала їх. Тепер вони закопані у сусідньому саду, біля лівого кута альтанки, яку видно з вікна лабораторії. Там ти їх і знайдеш, коли повернешся. Я вірю і знаю, що ці люди, якими б вони бездушними і жорстокими не були, не заподіють тобі шкоди, бо сподіваються використати твій талант у своїх цілях. Ти повернешся, Ернан, і переховані мною папери допоможуть тобі закінчити працю. Не думай про нас з Лорхе: у нас вистачить терпіння дочекатися тебе! Ти повернешся, Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться… Любий мій, що б не трапилося, пам’ятай про те, як любила й любить тебе твоя Хуаніта і як вона палко хоче, щоб ти завершив свою працю. Нікому й ніколи твоя Хуаніта не розкриє схованки, креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся! Ах, любий мій, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе! Цілую тебе міцно і вірю в тебе, вірю, що ти закінчиш свою працю, якою ми так пишалися, мій Ернан!

Твоя Хуаніта".

Чоловік одвів вологі очі від листа і подивився вдалину. Поодинокі ліхтарі неспроможні були розігнати нічну темряву, запізнілі перехожі поспішали кудись вулицею. їх чекали затишні будинки, родини — дружини й діти, які любили їх. Чоловік стояв біля ліхтаря. Йому не було куди йти. Його ніхто не чекав. Він був один, на самоті з своїми думками, з своїм сумом — і з цим листом у руках, листом від Хуаніти, яка до останньої хвилини вірила, що її Ернан повернеться. Від Хуаніти, яка віддала життя для того, щоб Ернан закінчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним… Хуаніто!

Чоловік у плащі з піднятим коміром труснув головою. Він раптом відчув, що йому жарко, і зняв капелюха. В його каштановому волоссі ясно вирізнялося широке сиве пасмо. Чоловік сховав лист у кишеню і пішов уздовж вулиці, в нічну темряву, в невідоме майбутнє, до праці в ім’я тієї, хто в останньому своєму листі закликав його перемогти…

* * *

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум і глибоке хвилювання.

— Значить, Ернан Раміро врятувався? — спитав нарешті Олесь. — Але як?

— Хіба це має значення, хлопче? Врятувався — і все. Тільки знає про це лише кілька чоловік. Тепер у тому числі і ти, — задумливо відповів Валенто Клаудо.

— І його називають Сивим Капітаном? — не вгавав збуджений Олесь. — Через те сиве пасмо у волоссі, так? І він закінчив свою працю, збудував цей чудесний «Люцифер»? Значить, саме «Люцифер» він задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? І йому допомогли ті креслення, які зберегла для нього Хуаніта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарешті, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слів немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далі, говори!

Валенто Клаудо підвівся. Він подивився просто в очі юнакові, наче бажаючи прочитати його думки. А тоді коротко мовив:

— Те, що було раніше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповів тобі. А те, що буде далі, ти побачиш на власні очі. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речі, мушу тобі сказати, що це мені дуже подобається, друже мій!

І він міцно потиснув юнакові руку.

Розділ восьмий

1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робітничого кварталу столиці. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, трохи повернувши голову до свого високого і кремезного супутника, уважно прислухався до його слів. Кремезний чоловік, дивлячись на одноманітні брудні будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

— Те, що ти бачив у центрі міста, друже мій, то тільки бундючна вивіска, пишні декорації для влаштування парадів та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкішні готелі, пам’ятники… Самому лише славнозвісному каудільйо їх у центрі столиці поставлено вже аж чотири… щоб добронравні іберійці всюди могли милуватися з його пишних вусів, розсипу орденів на грудях і загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловік так енергійно сплюнув убік, що його молодий супутник мало не пирснув зо сміху: так контрастувало це з попередніми висловами хвали каудільйо.

— Там, — продовжував високий чоловік, наче й не було нічого, — ти, звісно, можеш насолоджуватися прохолодою біля фонтанів у парках і садках, там по блискучому асфальту линуть найновіші автомашини, там вітрини розкішних магазинів, різноколірні неонові реклами, дзеркальні двері ресторанів… Усе там! А всього лише за кілька кварталів — отаке захоплююче видовище!

Він вказав рукою на купку напівголих дітей, що гралися серед брудної курної вулиці, на подерту білизну, що сохла, звисаючи з вікон прямо над головами прохожих, на закопчені стіни злиденних будинків, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собі безформні зяючі дірки й плями.

— Чудове видовище! І отак живуть люди з року в рік, у гонитві за нужденним шматком хліба, отак зростають у пилюці й бруді. Та що до цього великому каудільйо? Адже чужоземні туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Іберії південна екзотика, великі ресторани, розваги в центрі столиці… Е, стій, не треба так поспішати!

Малесенький хлопчисько, живіт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розігнавшись, ткнувся в ноги високого чоловіка. Той розсміявся, схопив хлопчика міцними руками, підняв і поставив на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди, якщо ти так поспішаєш!

І лише згодом розгублений хлопчик, що так і стояв на тротуарі, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагідного незнайомця, помітив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловік.

— Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дітей, Олесю, — продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловік, крокуючи вздовж вулиці. — А з чого б їм виглядати інакше? Так, вони виснажені, бо ж несолодко живеться дітям робітників у нашій щасливій Іберії, яка щодня з ранку й до вечора прославляє ім’я свого благодійника, великого каудільйо! Дуже несолодко… ще гірше, ніж дітям обідраних селян; ті хоч дихають свіжим повітрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дітей, зрештою, виручає одне — здорова пролетарська кров. Утіха, звісно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобі, яким колись був я у такому віці. У мене десь є фотокартка того часу, хоч і не знаю, звідки батькові пощастило дістати грошей на таку розкіш, як фотографування… Навряд чи по тій картці можна було б пізнати мене — і не тому, що картка погана. То само по собі. Проте такий я там нещасний, самі кістки та шкіра… сам дивуюся, звідки потім усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був він) розправив широкі плечі й випростався. І справді, важко було уявити, що цей міцний чоловік, який міг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим і блідим хлопчиком, як ті, що зустрічалися тут, у робітничому кварталі столиці, чи не на кожному кроці. Олесь з повагою глянув на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами його піджака. А скільки довелося пережити цій людині!

Клаудо помітив погляд юнака і усміхнувся.

— От і зараз, — продовжував він, — я покажу тобі одну дівчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цієї дівчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорільї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв’язує…

— Він теж патріот? І бився разом з тобою?

— Який же іберійський робітник не є патріотом, Олесю? — докірливо відповів Валенто Клаудо. — Чи ти думаєш, що робітники зможуть колись примиритися з фалангістським режимом, остаточно скоритися? Ні, друже мій, такого бути не може! Фалангістам пощастило захопити владу, розгромити робітничі організації, потопити опір у крові… але зажди, дай час! О, фалангісти ще відчують, що таке народний гнів! Та й Капітан…

Він раптом обірвав мову, наче вирішив, що сказав щось зайве.

— Що Капітан? — нетерпляче перепитав Олесь.

— Нічого, нічого, настане час — узнаєш сам, — відмахнувся Валенто. — Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорілья, як я тобі казав, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися в окопах одним рядном. Тоді ми й зійшлися. Це — хороша, чесна людина. Тільки один є в нього недолік. Це те, що він завжди, скільки я його знаю, якось цурався політики й політичних справ, стояв осторонь від них. І не з обережності, а просто, як він пояснював мені, не мав до них смаку… Вважав, що політика — то не його діло, і все. І ніяк я не міг йому втлумачити, що так не годиться.

— Але ж, Валенто, так само ставився до політики, як ти розповідав мені, й Капітан… тобто, Ернан Раміро, — зауважив Олесь і відразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподівано суворо глянув на нього і відповів якимсь чужим для юнака холодним і застережливим тоном:

— Ти, друже, Капітана не чіпай. Те, що він робить і вирішує, не нам з тобою оцінювати. Бо це — Капітан, а не хтось інший! Це людина, яка створила «Люцифер». Кожне його слово — закон. І ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумій це раз і назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, він безмірно поважав Сивого Капітана. Спочатку його вражала твердість цієї загадкової мовчазної людини. Потім у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технічного таланту Капітана. А ще пізніше Олеся остаточно захопила трагічна історія інженера Ернана Раміро, і він усією душею відчув, як його серце сповнюється співчуттям і симпатією до стійкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях і не скорилася, не здалася, а знайшла в собі сили для продовження початої колись складної і важкої праці.

Звичайно, Олесь не знав нічого про наміри Сивого Капітана, про мету, досягнення якої об’єднувало творця і командира «Люцифера» з тими людьми (в тому числі і Валенто Клаудо), що складали екіпаж чудесного автомобіля. Та хіба ж могли бути сумніви в тому, що ті наміри й мета були благородними?

Але одна справа — глибоко і щиро поважати й навіть любити Сивого Капітана, і зовсім інша — дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нічого не можна й говорити, а тільки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш і любиш людину, то ти просто зобов’язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне і ясне правило. Ні, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба відкласти розмову до іншого, слушнішого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо і, можливо, навіть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби він і забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вів далі своїм звичним, дружнім тоном:

— Отакий, кажу я тобі, був єдиний недолік Педро Дорільї, від якого, скільки мені відомо, він не вилікувався й досі. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звісно, тепер ми зустрічаємося рідко, але час від часу бачимося, згадуємо про минуле… і навіть іноді мріємо про майбутнє, он як! Дуже добрий він чолов’яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорілья… Та ти й сам це відразу відчуєш, Олесю. І ото мене повідомили, що йому загрожує небезпека… дуже дивно, тим більше, що, як я вже сказав, політичними справами Педро ніколи не займався. Не розумію, в чому тут річ. Але все одно, треба його попередити і, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли…

Вони завернули за ріг вулиці. І раптом голос Валенто обірвався.

— А що ж це робиться? — здивовано вигукнув він.

Обидва вони спинилися, вражені несподіваним видовищем, що відкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим від багаторічної кіптяви будинком стояли, наче безпритульні, злиденні хатні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців, на яких лежали наспіх заповнені клунки. На одному з стільців сиділа дівчина років вісімнадцяти, схиливши голову на руку. Чорні її кучері розсипалися і впали вниз, закриваючи обличчя. Біля дівчини стояло кілька літніх жінок, які ніби втішали її.

— Та що це значить? Адже це — Марта! — вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками він підійшов до дівчини. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Валенто. Він і зовсім нічого не розумів: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповідав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулиці, на своїх речах?

— Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? — спитав Валенто Клаудо у дівчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дівчина підвела голову і враз зірвалася з місця. Сльози бігли по її обличчю, але це не зменшувало його принадності. Чорні аж до синього кучері ще більше відтіняли ніжну білість личка, на якому під пухнастими, красиво вигнутими бровами горіли великі темно-карі, майже чорні очі. Дівчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

— Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! — тужно говорила вона, захлинаючись від ридання. — Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов раніше… може, все сталося б інакше… а тепер я така нещасна, така нещасна…

— Та що трапилося, любонько? — намагався втішити її Валенто, гладячи неслухняні кучері. — Заспокойся, розкажи все як слід. Де батько? Що з ним?

Та якщо досі дівчина хоч і незв’язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тільки гірко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щільніше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втішити Марту. А в неї виривалися тільки окремі слова:

— Батька… батька… забрали… ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тоді Валенто Клаудо повернув голову до літніх жінок, що оточували їх і з жалем поглядали на дівчину.

— Та скажіть хоч ви кінець кінцем, що тут сталося?

Жінки, немов тільки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька арештували жандарми…

— Повезли на машині…

— Він якраз повертався додому з роботи після нічної зміни, а тут його вже чекали…

— Налетіли, наче ті хижаки…

— І враз схопили! Накинулися і спереду, і ззаду. Як вовки!..

— А потім зробили трус у кімнаті, все перевернули догори ногами…

— А домовласник, як дізнався про те, враз і викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то він не хоче рискувати своїм добрим ім’ям… Ще можуть вийти неприємності для нього…

— Та він бреше, не в тому річ! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от він і викинув…

— Куди ж їй тепер, бідолашній, подітися? От і сидить тут на речах…

Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розуміти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурніло.

— Так, — сказав він, нарешті, крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья все ж таки не обійшовся без політики… Тільки в чому тут річ? Ну, це з’ясуємо потім. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулиці?..

Дівчина так само мовчки кивнула головою і заплакала ще гірше…

— Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучері Марти. Здавалося, дівчина послухалася його і потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.

— Слухай, Марто, — мовив Клаудо, наче вирішивши щось. — Насамперед тобі треба влаштуватися. Не жити ж тобі посеред вулиці?

— Мені нема куди йти, — сумно відповіла дівчина. — Хіба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в місті родичів… жили ми з батьком удвох, а тепер… — її голос увірвався від нового вибуху ридань.

— Зажди, зажди, так не можна, — бурмотів схвильовано Клаудо. — Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся… бо ж так ми ні до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звісно, я все це знаю, дитинко. Хм… ну, тоді ось що. Дивись, Марто, зі мною прийшов один хлопець. Я зовсім і забув про нього в цьому гармидері. От, ми ще з ним порадимось. Іди сюди, Олесю! Він, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий… Та ти подивися на нього!

Клаудо жартівливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дівчина на мить глянула на юнака з-під довгих вій — і знову сховала обличчя.

— Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!

І справді, юнак не міг відшукати жодного путнього слова. Він розумів, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було відвернути думки Марти від того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, він не міг нічого вигадати.

— Цього хлопця, Марто, звуть Олесем… трохи дивне для нашого з тобою вуха ім’я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажімо, Алексо. Можеш так і називати його, тобі буде зручніше…

Марта ще раз крадькома глянула на Олеся — юнакові здалося навіть, що з деякою цікавістю. А Валенто Клаудо вже щось вирішив.

— Слухайте, тітонько, — звернувся він до однієї з літніх жінок, що вже не раз і собі витирала сльози, дивлячись на Марту. — Допоможіть нам. Адже ви самі бачите, яке тут діло… Ви ж не відмовите в допомозі дівчині, яка потрапила в біду? Давайте ми залишимо у вас ці речі, скажімо, на якусь добу, а там усе з’ясується, гаразд? Ось вам, тітонько, трохи грошей, щоб хтось переніс до вас речі. А ми підемо. Нам треба ще багато чого обміркувати. Ходімо, ходімо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тітонько, спасибі вам! А ми, Марто, підемо з тобою насамперед до їдальні, поснідаємо. Ти ж, напевне, ще нічого не їла?..

3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРІЛЬЯ

В маленькій їдальні на сусідній вулиці було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали і замовив їм їжу. А собі взяв лише склянку кислого червоного вина.

Незабаром юнак і дівчина з апетитом їли, зрідка поглядаючи одне на одного. Олесь відчував деяку розгубленість: і як то він не міг знайти жодного підходящого слова там, на вулиці? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсім дурним, незграбним… І коли зрідка дивиться на нього, то немов вивчає… погляне — і одразу ж знову відведе погляд… Цікаво, що ж вона справді думає про Олеся?..

Валенто Клаудо сидів навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посміхався і жартівливо говорив:

— Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсім не хотіли, відмовлялися… А поставили перед ними їжу — дивись, звідки й апетит узявся! Не те, що ми, старики… Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть іще по чашці кави, а ми тим часом поговоримо про деякі невідкладні справи. Треба ж щось вирішити. А щоб вирішувати, слід зважити на все, що сталося раніше.

Валенто Клаудо відставив свою склянку, обіперся на лікті і вже цілком серйозно сказав:

— З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досі не розповіла мені докладно про те, що сталось. Я чув тільки тих тіток, а вони ж нічого не знають, крім самого факту. От, скажи мені, дівчино, в чому тут річ? Наскільки я знаю, Педро досі нічим не привертав до себе уваги поліції. І раптом — обшук, арешт… Як це зрозуміти, Марто? Батько щось накоїв?

Марта розвела руками:

— Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподівано… Батько щойно повернувся з роботи, як його і схопили. А за що — звідки мені знати?

Валенто замислено подивився на неї:

— Та я й не сподівався, що ти надто багато знаєш. Тим більше, що навряд чи Педро дуже змінився за ті два місяці, які я його не бачив. Не думаю, щоб він раптом почав займатися політичними справами і зацікавив своєю особою жандармерію, та ще в такій мірі, щоб його заарештували… І все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього… Слухай, Марто, а він останнім часом не розповідав тобі чогось незвичайного? Ану, згадай!

Дівчина подумала трохи і відповіла:

— Повернувшись з військового параду на Авеню-дель-Прадо, батько розповідав про появу там якогось казкового велетенського автомобіля, що спинив рух усіх машин, і панцерників, і танків… і що той автомобіль не могли пошкодити ні кулі, ні гранати… але про це гомоніли всі сусіди. Тільки та й різниця, що батько був на тому параді особисто і розповідав про те, що бачив на власні очі. І про те, як він чув голос якогось Сивого Капітана, що керував тим автомобілем, і…

Вона спинилася, боязко озирнулась навкруги. І тільки переконавшись, що в їдальні нікого, крім них самих, немає, закінчила пошепки:

— І погрожував урядові… і фалангістам теж…

— Е, дитинко, це все бачив і чув не лише Педро, а й тисячі інших людей, що були на параді, — відмахнувся Валенто. — За це не арештовують, бо тоді треба було б посадити у в’язниці десятки тисяч людей. Гаразд, згадуй далі. А що говорили жандарми, ти не чула?

Раптом Марта сплеснула руками.

— Ой, як же я зразу тобі цього не сказала! От, коли жандарми вже заарештували батька і повели його до свого чорного автомобіля, то інші з них почали обшукувати нашу кімнату. А я стояла й плакала… Вони лаялися, що нічого не знайшли, а тоді один з них, мабуть старший, ну, ніби їхній начальник, огидний такий, з червоною, як у п’яниці, пикою, сказав, що вони все одно витягнуть з батька те, що їм потрібно, що головне вони все ж таки зробили, схопили нарешті людину, яка має щільні зв’язки з Сивим Капітаном…

— Що? — здивувався Валенто Клаудо. — Це що ж вони, про Педро?

— Я тоді нічого не зрозуміла, бо дуже хвилювалась. А тепер розумію, що він говорив саме про батька. А яке ж він має відношення до того Сивого Капітана? Та батько знає про нього не більше, ніж усі інші люди, що були на параді… От бачиш, і ти теж дивуєшся, дядю Валенто!

Справді, Валенто Клаудо був украй здивований. Він недовірливо поглядав на Марту, зовсім забувши про недопите вино.

— Слухай, Марто, — мовив він нарешті. — Чи не переплутала ти чогось? Справді, може, вони казали це про когось іншого, а не про Педро? Адже це якась нісенітниця. Педро Дорілья — і Сивий Капітан! Мабуть, ти помилилася, дівчинко!

Вродливе обличчя Марти спалахнуло. Вона скоса поглянула на Олеся й ображено відповіла:

— Дядю Валенто, мені ж не п’ять років, я не дитина. Тоді я, правда, дуже хвилювалася. Але тепер що більше згадую, то більше переконуюсь, що старший жандарм говорив саме про батька. Адже він наче втішав інших і самого себе з приводу того, що вони нічого не знайшли в нашій кімнаті. І казав, що найголовніше вони все ж таки зробили — арештували того, хто чимало знає про Сивого Капітана. І ці слова я пам’ятаю дуже добре!

Валенто Клаудо помітно вагався. І Олесь добре розумів його, бо й сам був дуже здивований. Адже з того, що Валенто розповідав йому про свого старого друга, виходило, що Педро Дорілья взагалі ніколи не цікавився політичними справами, а тим більше нічим не був зв’язаний з Сивим Капітаном. Хіба ж Валенто не знав би про існування якихось таких зв’язків, коли б вони насправді існували?.. Дивно, дивно! Що ж це все може означати?..

Але ось Валенто рішуче крутнув головою:

— Щось тут не так, друзі мої! Проте нам зараз цього не розв’язати. Збирайтеся, підемо поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справді розібратися, в чому тут річ, і вирішити, що нам робити далі з Мартою… та із Педро також. Безумовно, зав’язалася якась плутанина. Ти ж розумієш, Олесю, що Педро Дорілья ніколи не мав ніяких стосунків з нами… якщо не зважати на те, що ми з ним давні друзі…

— З ким ти сказав, дядю Валенто? — перепитала Марта, здивувавшись у. свою чергу. — З ким то — з вами?

Валенто Клаудо хитро посміхнувся:

— А тобі одразу все треба знати? Зажди, згодом довідаєшся. Не поспішай. І, між іншим, ось що я хочу сказати з приводу усього цього… гм…

Він підозріливо оглянувся. Але в їдальні, як і раніше, не було нікого, крім них. Тільки в дальньому кутку порався старий офіціант. Переконавшись, що ніхто його не почує, Валенто Клаудо закінчив, усе ж таки знизивши свій гучний голос:

— То, напевне, поліція і жандарми вже збилися з ніг, шукаючи декого… Ми з Олесем добре знаємо, кого саме, — підморгнув він юнакові. — І ти незабаром довідаєшся, Марто, якщо цей «хтось» не заперечить… Еге, от вони, ті жандарми і поліцаї, й кидаються всюди, сподіваючись щось винюхати. Та навряд чи їм пощастить у цьому, навряд!..

4. ХОСЕ ФРЕНКО НАТРАПИВ НА СЛІД

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацію, висловлюючи таку думку. Але в одному він не помилявся.

Особливо уповноважений державної поліції по розшуку і ліквідації «Люцифера» Мігель Хуанес не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкі повноваження і допомогу самого начальника поліції, він поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довідатися бодай що-небудь про особу загадкового Сивого Капітана та про місце, де міг переховуватися його "Люцифер".

Найбільш небезпечним і таємним, на його погляд, було те, що ось уже кілька днів жоден з агентів та інспекторів не повідомляв про «Люцифер». Загадковий сіро-зелений автомобіль ніде не з’являвся. Було ясно, що «Люцифер» десь переховується. Але — де саме? В усякому разі, не в Фонтіверосі, де весь час чергували поліцейські пости.

Так само не надходило ніяких відомостей і про особу самого Сивого Капітана, незважаючи на найсуворіші накази Хуанеса і грізного начальника державної поліції, що вимагали вивчити всі архіви, всі картотеки і з’ясувати, хто саме ховається під тим назвиськом. Отож Мігель Хуанес не мав досі ніяких нових матеріалів і міг лише обмірковувати — в котрий вже раз! — тільки те, що було йому відомо і раніше. Але ж відомо було так мало!..

Особливо уповноважений мав усі підстави нервуватися… Його начальник, наполегливий Карло Кабанерос, чекав від нього рішучих дій. І Хуанес добре знав, що його може врятувати тільки вирішальний перелом. Бо ж на начальника поліції в свою чергу натискував міністр внутрішніх справ, якому загрожував жорстокою карою сам всевладний каудільйо, генерал Фернандес… І все це сходилося в одній точці, в особливо уповноваженому Мігелі Хуанесі. Було від чого збожеволіти: адже першим, з кого знімуть голову в цій справі, безумовно був він, Хуанес! О, щодо цього особливо уповноважений не мав анінайменшого сумніву!

Мігель Хуанес нищив цигарки одну за одною, забувши про свою мальовничу люльку. Він куйовдив волосся — і від акуратного колись, блискучого його проділу не залишилося й сліду. Вже в сотий раз Мігель Хуанес схилявся над картою, що лежала на столі, поцяткована безліччю умовних позначок, і голосно міркував, без кінця повторюючи давно вже відомі йому речі, немовби шукаючи в них порятунку:

— Фугасні міни розставлені вздовж шляхів — із півдня, і зі сходу… так, з півдня і сходу! їхні запальники встановлені на вагу легкового автомобіля. Значить, вони, безумовно, мусять вибухнути під вагою «Люцифера», щойно він опиниться на такому мінованому шляху… А чому ж він не опиняється, хотів би я знати, чорт його забирай!.. А якщо він опиниться там, проте не натисне колесами на запальники? Адже я сам, на власні очі бачив, як його колеса висіли в повітрі, наче зовсім і не торкаючись землі… Ой, сказитися можна від усього цього!.. Ну, гаразд, далі. Входи до лісу охороняються заставами, які нікого туди не пропускають, бо на тих фугасних мінах можуть злетіти в повітря, крім «Люцифера», і звичайні автомобілі, і навантажені вози селян… Крім "Люцифера"?.. А звичайно, «Люцифер» благополучно проскочить над ними, а хтось інший злетить у повітря, і так воно й буде, якщо діло піде по-старому… Хай воно все буде прокляте, це діло!..

Нервово подзвонюючи пляшкою об склянку, Хуанес налив собі вина й випив. Мабуть, і ця порція нічого не дасть, як не дали нічого й кілька попередніх… Що там далі на карті?..

— В трьох пунктах навколо центральної галявини встановлені замасковані гармати кинджальної дії. Кинджальної, так… Вони пробивають, як масло, навіть панцир танка. А своїм вогнем вони перекривають цілу галявину й озеро на ній. Тільки б з’явився той клятий «Люцифер», тільки б він з’явився! Але його, на жаль, немає… Крім того, по берегах озера встановлені електричні міни. Досить замаскованому саперові натиснути кнопку контакту, щоб у повітря злетів цілий шматок тієї галявини — разом з «Люцифером», певна річ… І всі ті приготування, всі пастки — ні до чого… А втім, мусить же він з’явитися, мусить! А чому обов’язково мусить?..

Думки Мігеля Хуанеса пішли іншим шляхом. Він запалив нову цигарку й відкинувся на спинку крісла.

— Звісно, відкинути від себе кулі, навіть великого калібру, цей триклятий «Люцифер» може, я в цьому пересвідчився на власні очі. Гаразд. Але хотів би я побачити, як то він відкине від себе вибух фугасної чи електричної міни? Е, брешеш, на це не вистачить ніякої фантастики! Так, так! Більше того, «Люцифер» може, припустімо, пірнути під воду… адже саме так сталося тоді, коли він стрибнув у море. Правда, я цього не бачив, проте це єдине, що можна припустити. Фу, я, здається, і справді божеволію, бо припускаю зовсім неймовірні речі! А втім, хай він пірне. Тоді для того, щоб «Люцифер» не виринув назад, є теж досить надійні речі, вони лежать приховані на березі озера: глибинні бомби! Френко порадив тут непогано, слід віддати йому належне! Нібито все передбачене? Так, усе, якщо… якщо Сивий Капітан з’явиться там. Але хто дасть мені гарантію, що він справді повернеться до Фонтівероса? Ми вирішили, що десь там є його база. А де вона? Найстаранніший обшук лісу не дав ніяких наслідків. Бази не знайдено. Може, вона під землею?.. Знов ти робиш божевільні припущення, Мігелю! А що мені лишається робити, коли я відчуваю, що моя голова ось-ось лусне… перед тим, як її буде відтято за наказом начальника поліції… чи самого каудільйо, боронь мене боже!.. І ще той Френко десь зник… Завжди він зникає саме тоді, коли найбільше потрібен. Гей, Френко!

Відповіді не було. Мігель Хуанес люто стукнув кулаком по столу:

— Ну, дістане він од мене на горіхи, як повернеться!..

Він прикрив стомлені, почервонілі очі рукою. Добре було б хоч трохи поспати… та де там! Хіба ж заснеш, коли кожен нерв натягнений, мов та струна, аж тремтить…

Мабуть, саме від того, що Мігель Хуанес був справді дуже знервований, легкий стукіт у двері здався йому барабанним дробом, від якого особливо уповноважений підскочив у кріслі.

— Увійдіть! — гукнув він роздратовано.

У дверях з’явилася знайома кремезна постать його помічника. Хуанес зловісно посміхнувся:

— А, Френко! Нарешті ви прийшли. Ви що ж, гадаєте, що маєте право отак зникати чорти його знають куди, навіть не попередивши мене? Хочете, щоб я з вас рагу зробив? Може, скажете, що знов допитували вашого Педро Дорілью, так? Нічого дотепнішого не вигадаєте?

Дивно, але Хосе Френко, зайшовши до кабінету особливо уповноваженого і старанно зачинивши за собою двері, не виявляв ніякого страху навіть і після сердитих слів свого начальника. Він насмілювався ще й посміхатися. Маленькі його очі лукаво поглядали на Хуанеса. І він неприпустимо нахабно мовчав!

— Та що це таке? — розсердився остаточно Мігель Хуанес. — Я тут божеволію від напруження над усіма тими планами, які не хочуть здійснюватися, а ви тим часом десь вештаєтеся, та ще й по-дурному посміхаєтесь, коли я вас питаю? Майте на увазі, що ваш дурний вигляд починає нестерпно дратувати мене. Закрийте рот, Френко! Навіть коли ви й довідалися щось від вашого Педро Дорільї, це все одно не виправдує вашої довгої відсутності. Ну, доповідайте, зрештою!

Хосе Френко з виглядом уболівання розвів руками:

— На жаль, пане Хуанес, Дорілья — надто вперта людина. Він і досі не хоче признатися ні в чому… незважаючи на всі заходи.

— І це все, що ви маєте сказати мені? Нездара! Я вижену вас із служби, Френко! Ви — нероба! Огидний ледар, ось ви хто! За весь час нічого не дізнатись!

— Пробачте, пане Хуанес, дещо я все ж таки взнав.

— Від Дорільї?

— Ні, з інших джерел. Агентурних, пане Хуанес. От, прошу ознайомитися з цим рапортом.

Френко подав папірець. Мігель Хуанес вихопив його з рук помічника і гарячково взявся читати. В донесенні було сказано, що чимало років тому в фізичному інституті столиці навчався, а потім працював як науковий співробітник якийсь Ернан Раміро. Ця людина відзначалася неабиякими науковими здібностями. Найближчі його товариші жартівливо називали Ернана Раміро… Сивим Капітаном!

Дійшовши до цього місця, Мігель Хуанес вражено подивився на Хосе Френко.

— Он як! — тільки й зміг він вимовити.

— Так, пане Хуанес, читайте далі, — посміхнувся Френко. І його по-дурному відкритий рот зараз чомусь зовсім не дратував особливо уповноваженого. Навпаки, Хуанес люб’язно сказав:

— Е… закурюйте, Френко! Ось цигарки.

— Дякую, пане Хуанес.

Далі в рапорті писалося:

"Це назвисько виникло, наскільки мені відомо, цілком випадково, бо Ернан Раміро ніякого відношення до морських або військових справ не мав. Пояснювалося воно лише тим, що з самого дитинства у волоссі Ернана Раміро над чолом було сиве пасмо. В фізичному інституті Ернан Раміро займався проблемами використання атомної енергії. Крім того, він разом з своїм товаришем Анхело Альваресом розробляв проект якоїсь складної транспортної машини…"

— "Люцифер"! — вигукнув Мігель Хуанес. А Хосе Френко тільки значуще вклонився своєму начальникові.

"Переїхавши до іншого місця роботи, — повідомлялось у донесенні, — я вже не мав ніяких дальших відомостей про Ернана Раміро. Чув тільки, що в нього були якісь великі неприємності, що він був арештований. Але точно не знаю. А втім, на підставі вищезазначеного висловлюю думку, що розшукуваний Сивий Капітан і інженер Ернан Раміро — одна й та сама особа".

На цьому рапорт закінчувався.

Мігель Хуанес навіть не намагався стримати радості: нарешті, нарешті з’явилися на світ деякі відомості про загадкову особу Сивого Капітана! Тепер, вхопившись за цю нитку, можна буде збирати подальшу інформацію, яка, напевне, приведе поліцію куди слід! Не гаяти часу, негайно починати розслідування!

Особливо уповноважений знову відчув грунт під ногами. Обличчя його набуло поважного вигляду, рука пригладила скуйовджене волосся. Будемо починати! І він звернувся до свого помічника:

— Це, безумовно, дуже важливі відомості, Френко. Але вони потребують негайної перевірки. Можливо, нам пощастить дізнатись про постійне місцеперебування цього інженера…

Хосе Френко випростався з переможним виглядом:

— Вже зроблено, пане Хуанес! Я не витрачав даремно часу, пане Хуанес…

— Що? Ви встановили місцеперебування Ернана Раміро?

— Так, пане Хуанес. Він проживав раніше на вулиці Сагасти, номер вісім, третій поверх. Ось довідка з адресного бюро! Звідти й можна буде починати розшуки. А ще ж допоможуть архівні дані поліції, оскільки він свого часу був арештований… Є ниточка, пане Хуанес, а вона вже до чогось нас доведе!

Мігель Хуанес цього разу забув про рангову різницю і радісно простягнув своєму помічникові руку:

— Френко, я беру назад свої слова! Ви таки цінний працівник, вітаю вас. І… закрийте все ж таки рот, Френко!.. Я знайду спосіб відзначити вас.

— Дякую, пане Хуанес!

— На вулицю Сагасти, Френко! Я хочу особисто почати розслідування! Викликайте машину, їдьмо!

Розділ дев’ятий

1. ОБІЦЯНКА СИВОГО КАПІТАНА

І знов Олесь сидів у кабіні керування «Люцифером», жадібно вдивляючись в рухи Сивого Капітана, який працював з приладами. Скільки їх тут! Маленькі й великі рукоятки, важелі, циферблати і покажчики, екрани, на яких спалахують і згасають зеленкуваті прямі й ламані лінії, кольорові лампочки, одні з яких горять рівним спокійним світлом, а інші лише час від часу запалюються і наче підморгують, щоб звернути на себе увагу… Це — індикатори, які сигналізують про дію тих чи інших складних механізмів і приладів, розташованих десь усередині велетенської машини, що нею так упевнено і спокійно керує Сивий Капітан. От коли б дізнатися про її таємниці, про те, як вона влаштована! Що ж, може, настане й такий час, про який Олесеві поки що лишається тільки потай мріяти.

Тим часом усе складалося якнайкраще. Коли вони з Валенто Клаудо і Мартою повернулися, Капітан уважно вислухав розповідь Валенто про долю давнього приятеля механіка, Педро Дорільї. Клаудо закінчив так:

— Я, звісно, не знаю, Капітане, можливо, що Педро Дорільї і відомо щось про вас… тільки я ніколи не чув, щоб ви згадували про нього. І тому мені все це здається якоюсь плутаниною. Ясно лише одне: Педро арештували, а Марті від цього дуже погано. Що зробити — не знаю…

Настала довга пауза. Олесь тривожно вглядався в обличчя Капітана, який щось наче обмірковував. І він знав, що так само тривожно і стурбовано дивляться на Сивого Капітана і Валенто, і Марта: що скаже, що відповість ця владна, загадкова людина, як поставиться вона до долі дівчини?.. І що буде з батьком Марти?

Нарешті Капітан заговорив:

— Ви маєте рацію, Валенто. Я ніколи досі не чув імені Педро Дорільї. Думаю, що й він нічого не знає про мене. Крім, певна річ, того, що відомо всім після нашої появи на Авеню-дель-Прадо. Очевидно, поліція цього разу схибила, вона не зможе нічого дізнатися від вашого друга. Але в тому, що він арештований, винен все ж таки я. Бо поліція шукає мене і тому арештовує кожного, на кого падає хоч найменша підозра. Я не хочу, щоб через мене страждали. І тому твого батька, Марто, визволю я сам.

— Ви?.. — радісно вихопилося в дівчини. На її щоках спалахнув яскравий рум’янець хвилювання, яке досі їй щастило приховувати.

— Так, — ствердив Сивий Капітан. — До звільнення твого батька я залишаю тебе тут, у мене. Звісно, якщо ти не заперечуєш…

— Ой, та як же я можу заперечувати! Я така вдячна вам!

— То й добре. Валенто, у вас немає більше запитань? Все ясно?

— Так, Капітане, — тамуючи радість, яка все ж таки відчувалася в його голосі, відповів Клаудо.

— Гаразд. У нас мало часу. Ми вирушаємо.

2. ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГІЇ "ЛЮЦИФЕРА"

І от «Люцифер» мчав тепер кудись на всю швидкість. Як і раніше, захоплений юнак з неприхованим інтересом стежив за всім, що відбувалося в цій чудесній машині.

Мабуть, саме обличчя його досить красномовно говорило про характер і напрям думок, бо Сивий Капітан, поглянувши, мов ненароком, на Олеся, ледве помітно посміхнувся і сказав:

— Мені здається, Олесю, що в тебе назбиралося вже чимало запитань до мене. Воно й зрозуміло, бо ти побачив тут багато нового для себе. Так?

Олесь мовчки кивнув головою: звісно, так.

— Я навіть скажу тобі, що тебе зараз найбільше цікавить, — вів далі Капітан, уже не ховаючи посмішки, яка так рідко з’являлася на його суворому і рішучому обличчі.— Ти хотів би довідатися про те, як влаштований «Люцифер». Я не помилився? Ну, тоді запитуй.

Юнак був вражений. Звідки Сивий Капітан міг догадатися про його таємні думки й бажання? Олесь набрав повні груди повітря і одразу ж спитав:

— Яка сила рухає «Люцифер»? Адже це не бензин, я певен. Бо хіба ж він може давати таку потужність? Та й скільки його було б потрібно…

— Бачу, що ти вже задумувався над цим і дійшов сам деяких висновків, — схвально мовив Сивий Капітан. — Я справді використовую в "Люцифері" не бензин, а інше, незрівнянно могутніше джерело енергії. Будемо сподіватися, що ти зрозумієш мої пояснення, хоч я певен, що все це здається тобі складним і… дещо фантастичним. Таким самим фантастичним, як це здавалося багатьом моїм друзям, коли я ще тільки мріяв збудувати «Люцифер»… Власне, я прагнув тоді створити душу й серце його, винайти джерела потужної енергії для нього… а сам «Люцифер» як досконалу машину, його будову розробляв мій друг…

— Анхело Альварес! — не стримав вигуку Олесь. О, він добре пам’ятав хвилюючу розповідь Валенто Клаудо про інженера Ернана Раміро і його вірного друга Анхело Альвареса!

— Так, Анхело Альварес, — сумно повторив Капітан. Похмура тінь пробігла по його обличчю, коли він по паузі заговорив знов. — Коли б не конструкторський талант Анхело, «Люцифер» не існував би. Тільки завдяки його детальним і точним кресленням та блискучим технічним розрахункам мені вдалося втілити в життя сміливу ідею створення такої складної й досконалої машини. Я тільки здійснив його задум…

— Але ж для цього потрібне було те джерело могутньої енергії, яке ви винайшли? — зауважив несміливо Олесь.

— Так, воно було потрібне. І воно знайшлося. Чи знаєш ти щось про внутрішньоатомну енергію, Олесю? Чув про це?

— Звичайно, чув! — радісно ствердив юнак. Ще б йому не знати про це! Велетенська енергія, яка звільняється при руйнуванні атомного ядра, енергія, що її можна використати для страшних атомних бомб, які несуть загибель усьому існуючому. Але ту саму енергію можна використати і для мирних потреб, якщо звільняти її поступово і підкорити потребам людини в атомних реакторах, одержуючи за її допомогою електрику… Еге, це Олесь добре знав! — Так ви використовуєте для «Люцифера» внутрішньоатомну енергію, руйнуючи атомне ядро? — збуджено заговорив він, охоплений бажанням виявити свою обізнаність. — Як у атомному реакторі, так? Тоді я все розумію!

— Стривай, Олесю, — м’яко, хоч і трошки насмішкувато, пролунав голос Сивого Капітана, — не поспішай. Я нічого не говорив тобі про руйнування атомного ядра. Я сказав лише про атомну енергію.

— Та хіба це не все одно?

— Ні. Я ж кажу тобі, не поспішай. І не червоній так. Це ж не твоя провина, що про руйнування атомного ядра писалося й пишеться багато, а про інший, зворотний процес, навпаки, дуже мало.

Голова Олеся немовби паморочилася: який то зворотний процес? Складання атомного ядра, чи що?

— Отже, слухай уважно. Я спробую пояснити це якнайпростіше. Ти знаєш, що всі елементи складаються з атомів. Але й атоми в свою чергу складаються з найпростіших і найлегших атомів водню. Руйнуючи атомне ядро, фізики розщеплюють ядро складного, важчого елементу — і таким чином перетворюють його на ядра менш складних, легших. При цьому виділяється певна кількість енергії. Коли б ми з тобою поступово руйнували і далі одержані елементи, перетворюючи їх на легші й легші, то дійшли б зрештою до водню. Це зрозуміло тобі? Не надто складно?

Олесь ствердно кивнув головою: він вирішив тепер більше мовчати, так буде безпечніше.

— Такий один процес, руйнування атомного ядра, — вів далі Сивий Капітан. Він поглянув на пульт управління машиною, де спалахнула яскрава червона лампочка якогось індикатора, швидким рухом перевів праворуч маленьку рукоятку, від чого червона лампочка одразу згасла, а замість неї спокійним світлом засвітилася зелена. — Але є й другий процес, зворотний. Скажи, Олесю, як ти гадаєш, що сталося, коли б ми знайшли спосіб складати, сполучати два чи чотири атоми якогось легкого елемента? Як тобі здається?

Тепер уже треба було відповідати. І юнак непевно сказав:

— Мабуть, утворився б важчий елемент. І все.

— В тому-то й річ, що далеко не все, — ледве помітно за своєю звичкою посміхнувся Сивий Капітан. — Розрахунки вчених давно показали, що в такому разі вага новоствореного елемента не була б точною сумою ваг складових елементів. Виникає якась різниця. Новий, важчий елемент був би трохи легшим, ніж загальна вага тих ядер, з яких його складено. Куди ж поділася різниця? Адже саме про неї і йде мова. Вона при складанні атомів виділяється як вільна енергія — і досить велика. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, говорячи про складання атомів?

— Ви вмієте це робити?

— О, не тільки я! Отаке складання атомів водню з одночасним виділенням велетенської енергії науці досить відоме, воно має назву термоядерної реакції. На цьому явищі побудовано страшні водневі бомби, набагато сильніші за атомні. Атомні реактори, де використовується енергія від руйнування атомного ядра, існують. Цю енергію наука приборкала, — не цілком, правда, але все ж таки дещо опанувала її. А термоядерну енергію ще ні. Бо весь час вважалося, що для здійснення термоядерної реакції, для складання атомних ядер потрібні дуже високі температури, приблизно такі, як на Сонці. Мені пощастило встановити і довести, що це не так. € інші способи, які не потребують високих температур. Користуючись таким способом, відомим тільки мені, я можу провадити термоядерну реакцію повільно — і керувати тією велетенською енергією, яку вона дає. Оце й є джерело енергії, якою живиться мій «Люцифер» г всі його механізми та прилади…

Олесь дивився на Сивого Капітана, широко розкривши від здивування очі. Це було щось справді фантастичне! Він чув про колосальну силу водневих бомб, у яких діє термоядерна реакція, під час якої виділяється нечувана кількість енергії, дикої і свавільної. Він чув, що наука тільки мріяла про те, що колись поступово опановуватиме ту гігантську енергію для мирних потреб. А Сивий Капітан, який так просто говорить про все це, уже знайшов такий спосіб… Так от у чому полягав винахід інженера Ернана Раміро! Ось чому фалангістський уряд так уперто намагався захопити цей винахід у свої руки!

Тим часом Сивий Капітан говорив далі, так само невимушено і спокійно, наче мова йшла про звичайні речі, яким він не надавав ніякого особливого значення:

— Ось тобі, Олесю, і відповідь на твоє запитання. Складна, хоч і невеличка, машина всередині мого «Люцифера» весь час виробляє електричну енергію майже в необмеженій кількості. І хоч потреби «Люцифера», тобто всіх механізмів і приладів у ньому, надзвичайно великі, — тієї енергії вистачить на все. Для цього треба лише мати водень, правда, не звичайний, а його окрему відміну, так званий дейтерій. Це досить рідкісна відміна, але я можу за допомогою тієї ж самої енергії здобути її в достатній кількості. А в машині, про яку я згадував, атоми дейтерію сполучаються і перетворюються на атоми гелію. Енергію ж, що виникає під час цього, я забираю для своїх потреб. Бач, як просто?

Та Олесь прекрасно розумів, що все це зовсім не просто, а так складно, що й уявити собі важко. Сказати тільки — видобувати гелій, перетворюючи на нього той водень-дейтерій! Власне, навіть не так, бо тут важливий не гелій, а велика кількість енергії, що виділяється при цьому. Втім, скільки ж для цього потрібно того дейтерію?..

— Ну, чого ж ти мовчиш? — запитав його Капітан знову. — Я хочу знати, чи зрозуміло те, що я розповів тобі?

— Я-то зрозумів, а от уявити собі все це не можу, — чесно визнав юнак. — Мабуть, тут потрібні були б спеціальні знання з фізики, чи що… тоді, можливо, воно легше укладалося б у голові. А так… думаєш — і все нові й нові запитання виникають.

— Наприклад?

— Ну от, ви кажете, що всередині «Люцифера» водень… чи той дейтерій весь час переробляється, щоб діставати енергію…

— Так. І що ж тут неясного?

— Якщо це відбувається весь час, то для цього треба дуже багато дейтерію. А я за весь час не бачив, щоб на «Люцифер» щось навантажували. А водень, я знаю, як і кисень, перевозять у спеціальних важких металевих балонах…

— Мені, Олесю, дейтерій потрібен не для того, щоб його спалювати, як спалюють водень, — посміхаючись, відповів Капітан. — Мені вистачає дуже невеличкої кількості його. Ну от, щоб тобі стало зрозуміліше, у такому металевому балоні, про який ти щойно згадував, для мого «Люцифера» вміщується запас енергії приблизно на півроку.

— Що? — аж вигукнув здивований Олесь. — На півроку? На таку велетенську споруду, як «Люцифер»? Невже це може бути?

— Значить, може, коли я так кажу, — знизав плечима Сивий Капітан. — Я ж тобі весь час тлумачу, що я не спалюю дейтерій, а перетворюю його на гелій. І перетворюю притому дуже маленькими порціями, бо інакше мій «Люцифер» вибухнув би, як бомба. Проте і тих маленьких порцій мені цілком досить, бо вони дають у моє розпорядження практично невичерпну кількість енергії. Я використовую цю енергію і для реактивних двигунів «Люцифера», які його рухають, і для подолання земного тяжіння, для утворення антигравітонів… А, та й це також для тебе невідома, отже, і незрозуміла річ!.. Я можу пояснити тобі, в чому тут справа, тільки не певен, чи не втомився ти, чи не забагато всього цього для тебе на перший раз…

Справді, голова Олесеві майже йшла обертом. Атомний розклад, зворотний процес складання атомів, термоядерна реакція… перетворення водню-дейтерію на гелій… величезна енергія, що виділяється при цьому… одного балона водню-дейтерію вистачає для гіганта «Люцифера» на півроку… Від того, що розповів йому сьогодні Сивий Капітан, можна було запаморочитися не лише Олесеві, який мав тільки віддалене, приблизне уявлення про використання атомної енергії і пов’язані з цим процеси. А тут іще виникає нова розмова — про реактивні двигуни та ще про якісь невідомі й зовсім загадкові антигравітони…

Та юнак був вражений не тільки цією зливою науково-технічних відомостей, що звалилася на нього і мало не приголомшила. У сьогоднішній несподіваній розмові Олесь не впізнавав Сивого Капітана, бачив його зовсім не таким, яким звик бачити раніше. Досі перед ним була сувора і мовчазна людина, овіяна суцільною таємницею. Тоді, перший час, Олесь навіть побоювався зустрічі з загадковим Сивим Капітаном, упевненим і владним керівником «Люцифера», якому беззаперечно підкорялися всі, хто його оточував, на чолі з Валенто Клаудо. Бо ж і сам Валенто не раз уже казав Олесеві про те, що кожне побажання Капітана, кожне розпорядження — наказ і закон для команди.

Потім відбулася перша розмова про долю Олеся, коли юнак здивовано відчув у рішучому і владному голосі Капітана дружні й навіть лагідні інтонації, яких раніше той суворий голос був наче взагалі позбавлений. Далі — розповідь Валенто Клаудо про трагічну історію інженера Ернана Раміро і його друга Анхело Альвареса, яка розкрила перед Олесем те глибоко людяне, що ховалося до того під стриманим, холодним і навіть дещо зверхнім виглядом цієї урівноваженої і зовні неприступної людини з спокійним і вдумливим поглядом гострих сірих очей. Це людяне полягало в тому, що владний і замкнутий для всіх, мовчазний Сивий Капітан наче під неприступним залізним панциром ховав під своєю твердою рішучістю і діями людини незламної волі — вистраждану, скривавлену від тяжких ран душу Ернана Раміро, якого жорстока доля руками фалангістських катів позбавила дружини, сина, друга, — всіх, кого він безмежно любив, хто був для нього найдорожчим у світі. Що залишилося в житті для Ернана Раміро, який став Сивим Капітаном? Тільки праця, тільки здійснення тих натхненних задумів, які володіли ним і його другом Анхело Альваресом, якими захоплювалася і Хуаніта, що беззастережно віддала життя для збереження таємниці свого Ернана… Але немає Хуаніти, немає й Анхело, загинув маленький Лорхе… Чим сповнене тепер життя Сивого Капітана, який був колись Ернаном Раміро?.. Чого він прагне тепер, коли блискуче здійснив свої сміливі задуми і створив чудесний "Люцифер"?..

І ще одного Олесь не міг збагнути. Чому Капітан з самого початку так прихильно поставився до нього? Чому він не тільки залишив його на "Люцифері", а й виявив стільки піклування про долю чужого йому юнака? Справді, для цього аж ніяк не можна було знайти підстав, особливо якщо згадати про дивну, якщо не підозрілу, поведінку Олеся з самого початку. Адже він нічого не зміг сказати про себе і своє минуле. Як сталося, що Капітан і Валенто повірили йому? З яких причин такий неговіркий, похмурий і суворий Сивий Капітан вів з ним ту першу розмову про його долю, яка так зворушила Олеся, і тепер так охоче і докладно розповідає юнакові про свій винахід, про будову «Люцифера»? Ніякого пояснення тут він знайти не міг, це лишалося такою ж нерозв’язною загадкою, як і чимало іншого, з чим зустрічався Олесь на "Люцифері", тільки не з галузі науки і техніки, а з найскладнішого, що є на світі, з людських взаємин…

3. ДАЛЬШІ ЗАПИТАННЯ ОЛЕСЯ

— Що сталося, Олесю? — почув він раптом, наче прокидаючись, дещо стурбований голос Капітана. — Замість того, щоб відповісти мені, ти чогось замислився. Може, й справді підеш відпочити?

— Ні, ні, — палко заперечив юнак, проводячи рукою по лобі. — Я таки замислився трохи, але не тому, що втомився. Навпаки, мені дуже хочеться ще слухати вас, щоб більше зрозуміти. Я зовсім не втомився, а радий слухати ще й ще. І про реактивні двигуни, і про подолання земного тяжіння… адже ви саме так сказали?.. Тим більше, що про реактивні двигуни я знаю дещо. А от про земне тяжіння… при чому тут воно?..

Сивий Капітан підвівся в кріслі і вказав Олесеві на великий екран, на якому добре видно шлях, що розстилався перед «Люцифером». Цього разу автомобіль мчав нерівною місцевістю, дорога час від часу круто підіймалася вгору, щоб потім знижуватися в долину чи глибокий яр. І знов Олесь відзначив про себе: як м’яко і плавно рухається ця чудесна машина!

— Ти, мабуть, помітив, Олесю, що іноді «Люцифер» не спирається на колеса, а наче висить у повітрі? — таким запитанням почав свою дальшу розповідь Сивий Капітан.

— Аякже! Ще тоді, в лісі, коли вперше вийшов з машини, я побачив, як колесо «Люцифера» вільно крутилося в повітрі, не торкаючись землі.

— Тоді ти бачив одне вільне колесо. Але моя машина може не торкатися грунту всіма чотирма колесами…

— Це буває на ходу? Коли «Люцифер» швидко мчить?

— Ні, незалежно від того. Просто коли це потрібно. От дивись, що зараз станеться. Бачиш вдалині цю велику загорожу, що перетинає шлях?

Олесь придивився. Далеко попереду він і справді помітив високу загорожу з колод, оповитих колючим дротом. Вона перетинала їм дорогу.

"Люцифер" мчав до неї, не уповільнюючи швидкості. Загорожа з товстенних колод, здавалось, линула ближче й ближче до нього. Адже руху «Люцифера» Олесь не відчував зовсім, автомобіль наче стояв застиглий на місці, а рухалися, мчали повз нього всі навколишні речі.

Ще мить — і «Люцифер» наскочить на загорожу, розіб’ється в дрізки! Олесь здригнувся, треба гальмувати, гальмувати негайно, бо інакше…

Рука Сивого Капітана торкнулась невеличкої рукоятки на пульті керування. І враз велика загорожа, яка була вже перед самим «Люцифером», мов провалилася вниз. То плавно підстрибнув угору велетенський автомобіль, пролинувши над колодами загорожі, над колючим дротом, не зменшуючи при тому своєї швидкості…

Олесь полегшено зітхнув. Ну й стрибок! Міцні нерви мусять бути у людини, що подорожує цією дивною машиною.

— Здається, на тебе справив враження цей невеличкий стрибок, — говорив тим часом Сивий Капітан. — Чекай, тобі доведеться побачити чимало ще дивніших речей.

— А як же… як же «Люцифер» міг перескочити через ту загорожу? Мов на крилах!..

— Я включив спеціальний пристрій — генератор антигравітонів. Весь корпус «Люцифера» почав вилучати ці елементарні частки — і внаслідок того машина втратила вагу, мов відштовхнулася від землі. Не розумієш, Олесю? Пояснювати тобі все це було б надто складно. Я скажу тобі тільки ось що. Земне тяжіння — отже, і наша вага! — викликається особливими елементарними частками, гравітонами. А мій генератор вилучає такі ж самі частки, але скеровані в зворотному напрямі, антигравітони. Вони гасять дію звичайних гравітонів, а від того зникає і тяжіння, вага. Для цього потрібна дуже велика кількість електричної енергії. Але я вже говорив тобі, що в мене її достатньо. Вистачить і на генератор антигравітонів, і на реактивні двигуни, що рухають "Люцифер"…

Олесь дивився на Капітана, мов зачарований. Ця людина справляла на нього враження всевладного чудодія, якому все підкоряється, який може зробити все, що тільки побажає. І розповідав Сивий Капітан так просто, ніби в усіх тих неймовірних властивостях його «Люцифера» не було нічого дивного, наче він говорив про звичайнісінькі речі… А йшлося про такі технічні і наукові чудеса, що розповідь про них здалася б не лише Олесеві, а й багато декому ще чарівною, хоч і дуже красивою казкою, коли б та розповідь не точилася тут, на самому "Люцифері", де ці чудеса були незаперечною дійсністю… Антигравітони, реактивні двигуни, що рухають «Люцифер»… Раптом Олесеві промайнула думка: усі такі двигуни, як-от на реактивних літаках, наприклад, видають під час роботи страшенний шум. А тут усе тихо, лише іноді виникає легке шелестіння чи шипіння. Як же так?.. І Олесь спитав про це.

Сивий Капітан тільки посміхнувся:

— Звичайні реактивні двигуни працюють за рахунок безперервних вибухів при згорянні пального, друже мій. Тому й утворюється такий шум. А в мене працює електрика. Вона дає теж своєрідні вибухи, але вони не створюють звукових коливань, тільки оте шипіння, яке ти чув. Зажди, згодом, сподіваюся, ти все це зрозумієш. Я охоче розповідатиму тобі про все, що стосується «Люцифера», але не зразу, а поступово, в міру того, як ти помічатимеш щось нове, незрозуміле для тебе. Обіцяю тобі це, Олесю!..

І знову Олеся вразила щирість його слів. Чому, чому Сивий Капітан так охоче розповідає йому все це? Чим завоював юнак його симпатії і прихильність? Де пояснення цьому?.. Можливо, краще було б просто запитати про це його самого. Але на такий вчинок Олесь не міг наважитися, щось заважало йому, щось зв’язувало…

4. СЕРЦЕ І ДУША "ЛЮЦИФЕРА"

"Люцифер" линув уперед і вперед. Після обіду Олесь знову сидів з Сивим Капітаном у кабіні керування, наче це було вже так заведено, і слухав його розповідь про будову дивної машини. І поступово у нього дедалі більше розкривалися очі на все те, що відбувалося навколо, на таємниці і загадки, які оточували його в "Люцифері". Звісно, все це Олесь уявляв собі тільки поверхово. Але крок за кроком перед ним вимальовувалась прекрасна гармонійна система, за якою був побудований чудесний апарат.

Десь всередині міститься серце велетня — складна, невідома людству машина, винайдена Сивим Капітаном ще тоді, коли він був Ернаном Раміро. Та машина сполучає атоми водню-дейтерію і перетворює їх на атоми гелію. За яким принципом працює машина, як вона влаштована, знає тільки сам Сивий Капітан, та ще, можливо, хтось з його найближчих помічників — і більше ніхто в світі. Але машина працює автоматично — це по-перше; по-друге, вона дає при цьому гігантську кількість енергії, що виділяється при термоядерній реакції. І тією енергією живляться незліченні складні механізми, апарати і прилади, якими «Люцифер», мабуть, наповнений вщерть.

Частково та енергія витрачається на реактивні двигуни, частково на той генератор антигравітонів, про який Сивий Капітан сказав лише загальними словами, бо це надто складна річ для сприймання людини, необізнаної досконало з сучасною фізикою. Третім, головним, споживачем енергії було не менш фантастичне пристосування, що паралізує дію зброї і машин-переслідувачів «Люцифера». Це пристосування здавалося Олесеві одним з найдивовижніших винаходів, які будь-коли з’являлися на світі.

Сивий Капітан міг витрачати енергію в необмеженій кількості і після того, як задовольнялися потреби реактивних двигунів «Люцифера» і генератора антигравітонів, що гасили земне тяжіння і позбавляли машину ваги. Складна система дротів обвивала все велетенське тіло «Люцифера», ховаючись під його сіро-зеленою оболонкою. В разі потреби до цієї системи дротів, що утворювала собою гігантську електромагнітну шпулю, одним поворотом важеля на пульті керування вмикався електричний струм високої напруги. І тоді «Люцифер» одразу перетворювався на величезний електромагніт, навколо якого пульсувало магнітне поле нечуваної сили. Жодна металева річ не могла наблизитися до цього електромагніту, пробитися крізь його надпотужне поле. Кулі втрачали свою вбивчу силу, потрапляючи в те поле, і безсило падали вниз, на землю.

Але й цього було мало. Вмикаючи ще більшої сили струм, збільшуючи потужність магнітного поля, Сивий Капітан міг досягати ще дивнішого ефекту. Тоді кулі навіть починали відштовхуватися від «Люцифера» і летіли назад, у тому напрямку, звідки прилетіли. Кулі, випущені в «Люцифер», перетворювалися на зброю, скервану проти тих, хто стріляв!

Так само за допомогою потужних електричних генераторів високої частоти Сивий Капітан міг спиняти на відстані звичайні автомобілі і всі машини з моторами внутрішнього згоряння. Адже такі мотори мають електричне запалювання. Надзвичайно потужне ультракороткохвильове випромінювання «Люцифера» намагнічувало всі металеві частини й системи електричного запалювання навколишніх моторів на досить великій відстані. Запалювання переставало працювати, і мотори автомобілів, броньовиків і танків перетворювалися на мертве, безпорадне накопичення деталей, — доки Сивий Капітан не припиняв дію свого надпотужного ультракороткохвильового генератора.

Саме так сталося і під час великого військового параду в столиці, на Авеню-дель-Прадо, про який розповіли Олесеві Валенто Клаудо і Марта, — дівчина, певна річ, зі слів свого батька. Всі фалангістські військові машини, хоч які вони були потужні, безпорадно спинилися під впливом ультракороткохвильового генератора «Люцифера». Сивий Капітан довів цим, що він може бути незаперечним господарем становища.

Коли Олесь слухав розповідь про цей нещасливий для фалангістів військовий парад, його вразила одна обставина. Адже й справді Капітан міг тоді зробити все, що завгодно, — і ніхто б не насмілився чинити йому опір. Чому ж Ернан Раміро не здійснив тоді свого давнього наміру, не помстився на Фернандесі та його поплічниках? Він мав для цього всі можливості, кривавий каудільйо не встиг би втекти. Чому Капітан не зробив цього?..

І одного разу, коли Сивий Капітан особливо охоче, як здавалося юнакові, розповідав йому про механізми «Люцифера», зокрема, про ще не використані ним поки що можливості надпотужного генератора ультракоротких хвиль, Олесь якось майже мимоволі поставив йому це запитання. Спитав — і злякався: а що, коли Ернан Раміро скаже, щоб він не втручався не в свої справи?..

Проте Сивий Капітан спочатку тільки задумливо поглянув на Олеся, наче зважуючи, чи зможе юнак зрозуміти його відповідь. А тоді мовив — і Олесь здивовано зауважив, що в його спокійному, врівноваженому голосі помітно бринять дедалі виразніші нотки стримуваного гніву. Немовби першої-ліпшої хвилини той гнів міг вихопитися назовні, незважаючи на витримку і звичне самовладання Ернана Раміро.

— Чому я не помстився тоді, — питаєш ти, Олесю? Іншими словами, чому я не використав можливості одним ударом убити і самого Фернандеса, і його найближчих поплічників там, на майдані Кастелара? Так, я мав цю можливість. Одна моя електрична міна, електричний снаряд — і від тієї зграї на балконі й пороху не лишилося б! Ти не знаєш, що таке мої електричні міни, та я й не хотів би, щоб ти побачив їх дію, Олесю… Але…

Він на хвилинку замовк — і юнак побачив, як спохмурніло його обличчя, коли він заговорив далі.

— Але хіба ж це можна назвати помстою? Хіба є щось страшне в самій смерті? Нічого! Тільки дурні бояться померти, зрозумій це, Олесю! Якщо смерть приходить одразу, в ній немає нічого страшного, бо за якусь мить людина просто перестає щось відчувати, наче глибоко заснула. І все! Людина перестала існувати, її немає. І вона навіть ніколи не зрозуміє, що померла. Що ж, отаку легку смерть я вважав би достатньою для цих мерзотників? І вважав би, що то — помста?..

Ернан Раміро провів рукою по чолу, відкинувши волосся. Він помітно хвилювався.

— Достатня помста за невимовні страждання, яких ці кати завдали багатьом і багатьом невинним людям? Муки, яких зазнав не тільки я, а й… О, ти не знаєш, Олесю, що таке повільне конання на каторжній роботі, коли в тебе попереду немає анінайменшого просвітку, сама чорна безнадійність… І відомо тільки одне: незабаром ти помреш так само, як померли твої друзі, твої рідні, твої любимі, — в тяжкому стражданні, закатовані фалангістами…

Олесь боявся проронити слово. Він проклинав себе за те, що необережно спитав про помсту. Та хіба ж він знав, що це так вплине на Ернана Раміро?..

А Капітан уже вів далі, стискаючи кулаки:

— Ні, смерть була б надто легкою карою для фалангістських злочинців! Я міг би спопелити їх там, на майдані Кастелара. Але не такою має бути моя велика помста. Вони повинні відчути її перед смертю не менше, ніж відчували їхні жертви! О ні, я маю на увазі не фізичні муки, це було б надто примітивно. Ні, вони мусять відчути, як усі зневажають їх, як відвертаються від них, наче від зачумлених! Вони захочуть пити — і ніхто не дасть їм води, вони благатимуть їжі — і ніхто не дасть їм шматка хліба! Бо всі, всі зрозуміють, ким насправді є ці негідники на чолі з Фернандесом, нікчемні людці, сильні тільки проти слабих, позбавлені совісті й душі! І ти побачиш, Олесю, як я й мій «Люцифер» допоможуть людям зрозуміти це, побачиш. Це й є той шлях, який я обрав собі, шлях месника, що звалить, зрештою, на голови фалангістської зграї тяжку лавину людської ненависті. Я розбуджу всіх! Я надихну всіх на помсту! І з задоволенням побачу, як та всенародна помста розчавить фалангістів!

Раптом Сивий Капітан спинився, наче обірвавши мову. Можливо, він вирішив, що сказав надто багато. Та й справді, ніколи досі не траплялося, щоб Ернан Раміро говорив з Олесем про такі речі! Капітан міг охоче розмовляти з юнаком про «Люцифер» і його властивості, про техніку, механізми, про наукові питання. Але він досі завжди уникав того, щоб торкатися чогось особистого, такого, що стосувалося б його внутрішнього світу, думок, почуттів. Адже навіть тоді, коли Капітан вирішив познайомити Олеся з історією Ернана Раміро, — він не сам зробив це, а доручив Валенто Клаудо… І раптом такий вибух пристрасті, якого юнак і сподіватися не міг, запитуючи Капітана.

Це вражало, примушувало замислитися. Досі Сивий Капітан здавався Олесеві надзвичайно стриманою людиною, для якої наче не існувало нічого, крім пристрасного захоплення своїм створінням, «Люцифером». Та й розповідь Валенто Клаудо свідчила теж про те, що Ернан Раміро протягом усього життя був заглиблений виключно в наукові й технічні питання — і ніщо інше, крім дружби з Анхело Альваресом та любові до дружини Хуаніти й сина Лорхе, для нього не існувало. А може… може, на Ернана Раміро саме й вплинула трагічна загибель людей, яких він щиро любив?.. Може, саме через це в його душі народилася жагуча ненависть до фалангістів, яка, очевидно, настільки бурхлива, що іноді проривається крізь панцир стриманості, як сталося це й зараз?..

Але було ще й інше в тім, що кілька хвилин тому говорив Сивий Капітан, і це не могло лишитися для Олеся непоміченим.

Цілком зрозуміло, що Капітан говорив «я», "мені", коли розповідав про ті чи інші чудесні властивості «Люцифера», створеного саме ним. Проте чому він так уперто, наполегливо говорив і тепер: "Я міг би", "Я обрав собі", "Я розбуджу всіх", "Я надихну"… тощо? Як поєднати підкреслену стриманість Сивого Капітана, що уникав будь-яких розмов на особисті теми, стояв наче осторонь від усяких проявів почуттів, з оцим вибухом пристрасті, таким стихійним, таким особистим, що охоплений ним Капітан міг говорити тільки про власні наміри, власні бажання, немов якийсь незаперечний володар, для якого не існувало нічого, крім його всесильної, всеперемагаючої особи?.. «Я», «я» — і знов "я"…

То була дивна, незрозуміла для юнака суперечливість в образі Сивого Капітана, який складався в уяві Олеся. Вона гнітила його, як щось чужорідне, щось таке, з чим не міг погодитися весь внутрішній світ юнака, вихованого на зовсім інших принципах. Тому Олесь ніяково мовчав. І невідомо, скільки часу тяглася б та пауза, під час якої Капітан нервово походжав по каюті, а Олесь тільки час від часу підіймав на нього очі, коли б Ернан Раміро не промовив так само раптово, як і замовк перед тим:

— Наша розмова, Олесю, пішла не в той бік. Ми ж умовлялися з тобою говорити про «Люцифер», чи не так?

— Пробачте, Капітане, я не хотів… — почав був юнак.

— Нічого, нічого, все гаразд, — перебив його Ернан Раміро. — Можливо, і краще, що про це зайшла мова. Принаймні тепер ти знаєш дещо, хоча й дуже мало, про мої наміри… А зараз займемося ділом. Мені треба дещо обчислити й перевірити. Отож я тебе не затримую. Можеш іти, коли хочеш. А можеш побути й тут, тільки з умовою вже не розмовляти, не заважати мені.

— Я побуду тут, Капітане, якщо дозволите.

— Гаразд.

Ернан Раміро натиснув дві кнопки в стіні біля центрального пульта керування. Частина стіни ковзнула вниз, і на ній опинився складний прилад, що висунувся з ніші в стіні. То була лічильна електронна машина, потрібна Капітанові для обчислень.

Олесь уже давно встиг помітити, що на "Люцифері" людині не доводилося витрачати фізичної сили майже ні на що. Всі механізми працювали автоматично, для цього слід було в разі потреби тільки натиснути на маленькі кнопки чи повернути рукоятки. Ця складна система працювала справді бездоганно, жодного разу Олесеві не довелося помітити навіть найменшої нечіткості. Та її й не могло бути, бо будь-яка, мабуть, і непомітна з першого погляду несправність призвела б, напевне, до аварії, якщо не до непоправної катастрофи: згадати хоча б про ту велику швидкість, з якою мчав «Люцифер» тоді, серед гострих скель пустелі Хоравенте, по вузькій і звивистій кам’янистій дорозі. Коли б тоді відмовив у дії хоч якийсь з автоматичних приладів або бодай на мить виключився!.. Загибель була б неминучою!

5. ОГОЛОШЕНИЙ ПОЗА ЗАКОНОМ

Раптом думки Олеся увірвалися. Він помітив легке погойдування підлоги, яке свідчило, що машина уповільнювала хід. Можливо, «Люцифер» закінчує свою подорож, прибув туди, куди вела його воля Сивого Капітана. Ось машина зовсім спинилась.

А втім, навколо немає нічого примітного, нічого цікавого, що відрізнялося б від попередніх картин на телевізійному екрані. «Люцифер» весь час ішов, обминаючи міста і великі села: Капітан навмисно не хотів привертати до себе уваги. І тут так само, як було і перед тим: поле, телеграфні стовпи, гай на обрії, зовсім безлюдно, тільки десь удалині — кілька невеличких хатинок. А поблизу — роздоріжжя; тут, очевидно, перехрещувалися дороги з півночі на південь і зі сходу на захід. Чому «Люцифер» спинився тут?..

Юнак поглянув на Капітана. Але той, нахмуривши кошлаті брови, мов чекав чогось і сам, відірвавшись від обчислень на машині. Чого саме?

Олесь почув сигнальний дзвінок. Це означало, що відкриваються зовнішні двері «Люцифера». А, ось що! Он Валенто Клаудо легко вискочив з машини й швидко попрямував до дороговказу на перехресті доріг — невисокого стовпчика з розчепіреними дошками, що стирчать у різні боки, вказуючи напрям до того чи іншого міста. Невже ж Валенто хоче перевірити правильність маршруту «Люцифера»? Дивно, дивно…

Тим часом Валенто Клаудо підійшов до дороговказу, спинився біля нього, наче уважно до чогось придивляючись. Ось він читає якусь об’яву на білому аркуші паперу. Мабуть, об’ява була зовсім свіжа, недавно приліплена, бо коли Валенто взявся за її край і потягнув, аркуш легко відірвався від стовпчика. Розмахуючи тим аркушем, Валенто Клаудо уже повертався до машини.

Знов пролунав сигнальний дзвінок, і «Люцифер» рушив, поступово прискорюючи хід. У кабіну керування ввійшов Валенто Клаудо. Він простяг Капітанові аркуш паперу — зірване ним з дороговказу оголошення.

Валенто став біля штурвала, а Сивий Капітан голосно, чітко вимовляючи кожне слово, почав читати:

"До відома населення.

Останнім часом на території Іберії з’явився злочинець, який називає себе Сивим Капітаном і відзначився зухвалими антиурядовими вихватками. Насправді це збіглий в’язень, колишній інженер Ернан Раміро, обвинувачений у багатьох державних злочинах і засуджений на довічне ув’язнення.

Оскільки цей непоправний злочинець і далі намагається провадити антидержавну діяльність, він оголошується поза законом.

Кожному, хто приставить вищезазначеного Ернана Раміро (він же Сивий Капітан) до найближчого відділення поліції чи управління жандармерії живим або мертвим, — буде видано винагороду в сумі 100 000 пезет.

Кожен, хто має відомості про місцеперебування вищезазначеного Ернана Раміро (він же Сивий Капітан), або його автомобіля під назвою «Люцифер», або його спільників, — повинен негайно під страхом суворого покарання повідомити про це поліцію чи жандармерію, за що одержить винагороду в сумі 25 000 пезет.

Особливо уповноважений державної поліції

Мігель Хуанес".

Дочитавши до кінця, Капітан зім’яв у руці оголошення і жбурнув його в куток, а потім ще й витер носовою хусткою руки, наче вони були забруднені афішею. Олесь з німим запитанням в очах дивився на нього. Мовчав і Валенто Клаудо, тримаючи в своїх великих, могутніх руках штурвал.

Нарешті Капітан заговорив. Кошлаті брови його зійшлися на переніссі, нахмурене обличчя стало жорстоким. І хоча він намагався говорити стримано, не виказуючи свого обурення, — гіркота й гнів, великий, наростаючий гнів відчувалися в його словах, гіркота й гнів, яких не могли приховати ні зовнішній спокій, ні суворе, металічне звучання голосу. Олесеві здавалося: ще хвилина — і Сивий Капітан не витримає цього внутрішнього напруження, крізь його звичний панцир стриманості прорветься знов, як це одного разу вже трапилося, той вибух полум’яної пристрасті, на які була здатна ця дивна, суперечлива людина.

— Отже, мені оголошено війну не на життя, а на смерть, — сказав Ернан Раміро похмуро. — Державний злочинець, оголошений поза законом, — і кожен, хто схоче, має тепер право вбити мене та ще й одержати нагороду… Що ж, мушу все ж таки віддати належне державній поліції та її особливо уповноваженому Мігелеві Хуанесу. Вони швидко встановили моє справжнє, багатьма забуте ім’я. Все правда — крім одного. Я ніколи не був державним злочинцем і не пам’ятаю за собою жодного злочину взагалі… якщо не брати до уваги моєї відмови працювати на фалангістський уряд…

— Оце й є ваш головний злочин, Капітане, — відгукнувся Валенто Клаудо. — Вам би простили й забули все, коли б не було цього!

— Так. Ви маєте рацію, Валенто. Ну що ж, на війні — як на війні, каже старе прислів’я, — невесело посміхнувся Сивий Капітан. — Я вже казав не раз, що не хотів би шкодити нікому, крім справді винних у злочинах… Проте тепер вибору не лишається. Ідучи до своєї мети, я змушений і захищатися, і одразу довести всім, що зі мною не можна жартувати. Це допоможе людям обрати потрібний шлях: або зі мною, або…

Щось вкрай невмолиме, жорстоке виблиснуло в його гнівно примружених очах.

— Фернандеса все одно ніщо не врятує, він сплатить за все своєю головою… так само, як і його поплічники, — вів далі Ернан Раміро. — Вони сплатять ще більшою ціною, бо знову женуть на смерть тих, кому доведеться безпосередньо виконувати накази уряду… і гинути при цьому, бо я вже нікому тепер не даруватиму… Фернандес і його кліка штовхають мене на це. Що ж, вони сплатять і за це теж! Сплатять не самою смертю, а чимсь значно більшим!..

Він подивився в очі Олесеві — і від того суворого погляду юнакові стало не по собі. Він-бо згадав те, про що зовсім недавно говорив йому Капітан. І говорив так само впевнено і владно… тільки тепер було ще й те нове, що Раміро недвозначно загрожував смертю всім, хто й далі підкорятиметься урядові. І знову те ж саме "я хочу", "я зроблю"… Так, так, ось Капітан ще й додає:

— Я змушу зрозуміти кожного, що йти проти мене рівнозначно самогубству. Змушу вже не словами, а ділами!

Олесь мимоволі опустив очі. Йому хотілося зібратися з думками, але вони розбігалися. Юнак відчував, бачив, як перед ним відкриваються якісь нові риси Сивого Капітана, невідомі досі. Чи, може, ті риси народжувалися в Капітана під впливом обставин? Хтозна, хто може відповісти на це…

Ернан Раміро наче відчув, що Олесь розгубився. Його тон раптом змінився, коли він несподівано спитав:

— Що скажеш, Олесю? Ти маєш час вирішити. Ти бачиш, що перебування зі мною на "Люцифері" не обіцяє тобі нічого доброго. Отже, я повторюю своє запитання: чи не бажаєш ти залишити мене? Я можу доставити тебе, скажімо, кудись на кордон, щоб ти не мав сутичок з поліцією… Відповідай!

— Я вже давно відповів вам, — палко відгукнувся Олесь. — Доки ви дозволите, я буду тут, з вами!

Рука Сивого Капітана торкнулася волосся юнака і лагідно погладила його.

— Добре, Олесю, — відповів він. І враз голос його набув знов суворості і рішучості.

— Ви казали, Валенто, що Марта добре знає керівника підпільної патріотичної організації Фредо Вікторе? — спитав він.

— Так, Капітане. Її батько, Педро Дорілья, — давній друг Фредо Вікторе.

— Він комуніст, цей Вікторе?

Валенто завагався.

— Можливо, Капітане… я напевно не знаю, але…

— Гаразд, зараз це не має значення. Олесю, поклич Марту і приходь разом з нею до моєї каюти. Я чекатиму там на вас. Ми поговоримо, поки Валенто лишатиметься за штурвалом. Є важливі справи, що стають тепер невідкладними. І від них залежить багато що і для нашої спільної мети, і зокрема для батька Марти…

Розділ десятий

1. АЛЕКСО І МАРТА

Шумні й галасливі вулиці столиці. Люди поспішають по тротуарах, переганяють одне одного, невгамовний потік перехожих ллється по широких проспектах та бульварах, збивається щільним натовпом на перехрестях, з нетерпінням чекаючи, доки спиниться рух автомобілів і дасть можливість перебігти на другий бік.

Хіба є тут час спинити погляд на комусь одному? У всіх мало часу, всіх чекають якісь термінові справи, кожному немає діла до іншого. Хіба здивує тут перехожого залита золотом форма гоноровитого офіцера іберійської фалангістської армії? Хоч би як високо він підносив голову у пишному кашкеті, хоч би як підкручував вуса та гордо тримав срібний ефес шаблі, — все це не цікавить нікого, ніхто не звертає на нього уваги. Для гордовитого офіцера тільки й лишається насолоди, що оглянути себе з ніг до голови у великій дзеркальній вітрині розкішного магазину, підкрутити ще раз вуса та грізно подивитися на кількох солдатів, що скромно проходять краєм тротуару. Чи досить поштиво вони повертають, наче по команді, до нього голови, чи бездоганно чітко підкидають, наче механічні ляльки, вимуштрувані руки до кашкетів?..

Раптом офіцер не стримав задоволеної посмішки. Назустріч йому йшло двоє молодих людей, юнак і дівчина, зодягнені в форму ЗФМ — загонів фалангістської молоді. Власне, та форма не була дуже пишною, і якщо казати про самий костюм, то мало привертала до себе уваги. Звичайні захисного кольору сорочки і такі ж штани в юнака і спідниця у дівчини. Але загальний підтягнутий вигляд, чорні формені берети з золоченими фалангістськими значками на них — ось що радувало серце офіцера. А коли юнак і дівчина ще й завзято відкозиряли йому, приклавши праві руки до беретів і не зводячи з нього очей, — офіцерське серце і зовсім розтало. Підвівши руку, він з готовністю відповів на урочисте військове вітання молодих людей і додав захоплено, хриплим басовитим голосом:

— Молодці! Прекрасна виправка!

— Еввіва каудільйо! — в один голос чітко і виразно відповіли обоє фалангістським вітальним вигуком.

Хтось з перехожих озирнувся: знову еввіва, знов каудільйо? Чого б це?.. А, то ж ті муштровані молодці з ЗФМ! То хай собі вигукують, хай марширують, не треба ні придивлятися, ні прислухатися. Це ж такі хлопці й дівчата, що з ними не слід зв’язуватися, їм у столиці все дозволено, їм протегує сам каудільйо. Як вирішать, що на них не так, мовляв, поглянули, поставилися непоштиво, або й просто захочуть причепитися, — будуть неприємності. Хай їм грець! Далі, далі від цих скажених цуценят, породжених фалангістськими собаками!

А молоді люди йшли далі своїм шляхом, немов не помічаючи насторожених поглядів перехожих. Вони жваво розмовляли, зиркали у вітрини магазинів, час від часу весело сміялись, не забуваючи, проте, козиряти кожному зустрічному офіцерові, незалежно від його чину, ніби знаходили в цьому особливу приємність для себе.

Стрункий сіроокий юнак з білявим волоссям і лукавим, хоч і добродушним, виразом обличчя все частіше схиляв голову до своєї чорнявої супутниці і щось швиденько шепотів їй. І щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути зо сміху. Проте потім дівчина одразу напускала на себе серйозність, навіть робилась суворою, кидала на юнака сердитий погляд темно-карих очей і докірливо говорила тоном, який їй зовсім не пасував:

— Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свій одяг, кинь жартувати! Невже ти не можеш бути серйозним?..

Але в її глибоких очах під пухнастими, красиво вигнутими бровами в той же час стрибали веселі вогники, що явно суперечили суворим словам. Юнак у відповідь мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч їм уже йшов якийсь офіцер, яких тут, у центральній частині столиці, було так багато, ніби вся іберійська армія складалася з самих офіцерів. Козирнувши офіцерові, юнак одразу ж таки знов шепотів щось своїй супутниці, і вона знов удавала, що дуже сердиться на нього. А сміх, нестримний молодий сміх, здавалося, струмів з її очей.

І все ж таки дівчина дедалі більше серйознішала, брови її почали хмуритися. Ось вона у відповідь на новий жарт свого супутника вже майже й не посміхнулась. І юнак спинився, бо відчув, що дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно, підкреслено серйозно сказала:

— Слухай, нарешті, Алексо. Я дуже люблю жарти і спочатку охоче сміялася з твоїх жартів. Але всьому буває край. Невже ти не пам’ятаєш, що нам треба бути дуже обережними? Забув, що все це небезпечно? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарівся. Так, справді, він надто розійшовся, надто вже легко давалися йому жарти й дотепи з приводу надутих фалангістських офіцерів… Щоправда, почасти в цьому була винна і його сувора супутниця, адже вона так весело сміялася, коли він жартував. А якому ж юнакові не приємно відчувати, що дівчині подобається його дотепність? От він, мабуть, і справді втратив почуття міри. Більше цього не буде!

— Пробач, Марто, — відповів він з дещо винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що тепер усе буде гаразд.

Вони рушили далі. Деякий час обоє мовчали, зосереджено дивлячись перед собою. Олесь (а це був він) ніби замислився. Марта два чи три рази крадькома поглянула на нього і непомітно посміхнулась: він був невпізнанний у формі ЗФМ! Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення у вітрині, повз яку вони проходили. Е, вона теж справжня ЗФМівка! Непогано вигадав Клаудо! Це ж він вирішив одягти їх обох у цю форму і попередив:

— Якщо ви будете зодягнені, як оті пихаті фалангістські стручки, то до вас уже напевно ніхто не причепиться. Це діло вірне, я й сам їх завжди обходжу стороною. Тільки пам’ятайте одне: треба козиряти всім офіцерам. Тоді все обійдеться. Ану, прорепетируйте мені, і цілком серйозно!

Валенто Клаудо не помилявся: форма загонів фалангістської молоді оберігала їх від усякої небезпеки. Козиряли офіцерам вони старанно й чітко; і спочатку це навіть розважало їх. Тепер те козиряння вже набридло, але його, певна річ, доводилося дотримуватись.

Так, усе йшло гаразд. І все ж таки почуття якоїсь прихованої тривоги не зникало, особливо у Марти. Поки вони йшли по центральних кварталах, форма оберігала їх від неприємних несподіванок. Інакше стало, коли Олесь і Марта підійшли до робітничих кварталів. Офіцерів тут було дуже мало, лише зрідка можна було побачити когось у військовій формі. Зате звичайні зустрічні з досить одвертою неприхильністю поглядали на чорні берети з золоченими значками: форма фалангістської молоді не користувалася популярністю в цих районах!..

Нарешті Марта знайшла вихід. Вони якраз повернули за ріг вулиці. Дівчина озирнулась: ніхто на них не дивився, перехожих у цьому тихому, спокійному провулку не було.

Тоді дівчина зірвала з своєї голови чорний берет з золоченим фалангістським значком і подала його Олесеві:

— Сховай у кишеню, а в другу поклади свій. І швидко! Так буде краще. Інакше ми можемо потрапити в якусь неприємність. Тут живуть робітники, вони не дуже люблять "стручків", як каже Валенто. А решта, — вона вказала на їх захисний одяг, — не приверне уваги…

Справді, тепер на Олеся і Марту не звертали уваги, бо без беретів і значків вони перетворилися на звичайних молодих людей, хіба що трохи краще зодягнених, ніж інші.

— Тільки не здумай козирнути тепер якомусь офіцерові, — попередила ще Олеся, лукаво посміхаючись, Марта. — Бо тоді буде погано, він обов’язково причепиться за порушення форми…

Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою, якої вже набув за час прогулянки по центральних вулицях столиці, щойно хотів відкозиряти якомусь поручикові — і майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишені. Мимоволі він намацав у кишені те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капітан, виряджаючи його з Мартою в цю небезпечну подорож. Капітан тоді сказав йому дуже серйозно і переконливо:

— Май на увазі, Олесю, тобі не буде в кого шукати захисту в разі небезпеки. Навпаки, тобі доведеться самому в разі потреби захищати ще й Марту. Будь обережний! Я вірю, що ти пам’ятатимеш про небезпеку і все обійдеться добре. Але на всякий випадок візьми цю річ, вона може врятувати вас обох. Тільки пам’ятай: користуватись нею можна лише тоді, коли іншого виходу вже не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю!

2. КОШИК АПЕЛЬСИНІВ ТІТКИ БАРБАРИ

Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що зовні аж нічим не відрізнявся від інших.

— Він живе тут. Але його не так легко побачити сторонній людині. Я ж тобі казала.

— А ти пам’ятаєш усе, що треба?

— Ще б пак! Хіба я вперше тут?

Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в двері не так, як звичайно, а розмірено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгі удари, потім пауза, потім ще два короткі. Зсередини ніхто не відповідав. Тоді Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дівчина нервово закусила губу.

— А що, коли і його… — почала вона і не закінчила. Але Олесь зразу зрозумів її тривожну думку. Марта хотіла сказати: "А що, коли і його заарештували?.." Що ж, тоді дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, від якого залежало так багато…

Нарешті за дверима почулися кроки. Жіночий голос запитав:

— Кого треба?

— Тітка Барбара передає кошик апельсинів для маленького Анунсіато, — не задумуючись відповіла Марта, хоч з нею й не було ніякого кошика з апельсинами.

— Анунсіато немає дома, — промовив голос за дверима.

— Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цілковитою нісенітницею. Але Олесь розумів, що ці фрази — умовні і служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.

Справді, після того двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею в глибині коридора виднілася постать невисокого кремезного чоловіка, який уважно приглядався до того, що відбувалося біля вхідних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловіка.

— Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! — скрикнула вона, обіймаючи його. — Я постукала, а ніхто не відповідає… і я подумала, що поліція схопила й вас, арештувала, як батька…

— Ні, ні, дівчинко, даремні страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стріляний, — заспокійливим тоном відповів чоловік, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. — А це хто такий з тобою?

— Це один хлопець… він цілком надійний, дядю Фредо, не турбуйтеся… так я вам зараз усе розповім! — завагалася Марта. — Його звуть Алексо. І він росіянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж і є дядя Фредо, Фредо Вікторе! — кинула вона Олесеві. Юнак незграбно вклонився: він відчував себе трохи ніяково.

— Росіянин? — здивовано перепитав Фредо Вікторе, ще уважніше вдивляючись в Олеся.

— Так, — ствердив юнак.

— І комсомолець, — додала Марта.

— Ну, якщо росіянин, та ще й комсомолець, то й зовсім не слід стояти на порозі, — посміхнувся Вікторе. — Заходьте, друже. Цікавий, цікавий і несподіваний візит… Ну, ходімо до кімнати. І негайно розповідай усе, Марто.

3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ФРЕДО ВІКТОРЕ

В кімнаті було тихо й затишно. Вони сіли біля столу, і Марта почала розповідати. Олесь тим часом з інтересом крадькома розглядав Фредо Вікторе. Ось він який, цей керівник підпільної організації іберійських патріотів у столиці, мужня людина, що, ховаючись від поліції і жандармів, керує антифалангістським рухом!

Юнакові дуже хотілося б знайти в зовнішності цього чоловіка щось надзвичайне, що одразу відрізняло б його від інших, щось притаманне лише видатній людині. І нічого такого Олесь не знаходив у звичайному, навіть буденному вигляді чоловіка, який сидів перед ним і уважно слухав розповідь Марти.

Коли б Фредо Вікторе йшов у натовпі робітників, ніхто, напевне, не звернув би на нього уваги. Середнього зросту, кремезний, з простим худорлявим обличчям, коротко підстриженим волоссям, у якому густо сріблилася сивина, рідкими, теж сивуватими вусами над тонкими блідими губами людини, що знала чимало важких, голодних днів у своєму нелегкому житті, в непоказному сірому піджаку — Фредо Вікторе аж ніяк не був схожий на того, яким малювався в романтичній уяві Олеся. Не тільки суворий і владний Сивий Капітан, а навіть хоч і добродушний, але рішучий Валенто Клаудо — і той здавався юнакові показнішим для того, щоб скупчувати навколо себе людей, керувати їх вчинками, надихати на боротьбу.

Мабуть, тільки вдумливі й уважні очі, що спокійно дивилися з-за невеличких окулярів у простій металевій оправі, не пропускаючи, здавалося, найменшої дрібнички, — мабуть, тільки ці світлі очі справді прикрашали таке звичайне, мало-примітне обличчя типового робітника одного з заводів столиці.

Ці очі лише іноді відривалися від збудженого вродливого обличчя Марти, що схвильовано розповідала про те, що відбулося з нею протягом останніх днів, — відривалися для того, щоб швидко поглянути на юнака, коли йшлося про нього. І тоді Олесь не міг позбутися враження, що погляд світлих очей Фредо Вікторе немов одразу проникає в найпотаємніші його думки і почуття.

Фредо Вікторе слухав Марту, ні словом не перебиваючи її. Тільки тоді, коли дівчина дійшла в своїй розповіді до того, як вона потрапила на «Люцифер», і вперше згадала ім’я Сивого Капітана, — Фредо Вікторе спинив її, піднявши руку, і здивовано спитав:

— Це ти серйозно, Марто? Не помиляєшся? Той самий Сивий Капітан, що…

— Той самий, дядю Фредо, той самий! І він такий суворий, похмурий і сумний. Він обіцяв урятувати батька. Сказав, що бере на себе відповідальність за його арешт. Мовляв, батько потрапив до в’язниці лише тому, що поліція чомусь вбачає в ньому спільника Сивого Капітана. А коли так, то він, Сивий Капітан, і мусить допомогти батькові, врятувати його. Хіба це не благородно з боку Сивого Капітана, дядю Фредо, ну, скажи?

Фредо Вікторе задумався, потер підборіддя долонею своєї великої робочої руки. Він, видно, вагався.

— Гм… — нарешті відгукнувся він. — Що ж, я буду дуже радий, якщо йому пощастить зробити це… хоч і не знаю, як саме. Дивна він людина, той Сивий Капітан! Надто вже він покладається на свої власні сили. Це було помітно з самого початку, ще з появи його на параді на Авеню-дель-Прадо… Чого він хоче зрештою, чого прагне? Говорив він тоді так неясно, туманно…

Олесь відчув, що настала його хвилина. Користуючись тим, що Фредо Вікторе замовк, наче шукаючи відповіді на свої думки, він зауважив:

— Сивий Капітан хоче, щоб іберійський народ звільнився від фалангістського ярма. Він наказав мені передати це вам такими словами, щоб ви зрозуміли його наміри.

Фредо Вікторе підвів на юнака запитливий погляд.

— Хороша мета, хороші наміри, — мовив він. — Але в який спосіб Сивий Капітан гадає здійснити їх?

— У нього є «Люцифер», могутня, непереможна машина! — палко відповів Олесь, якого майже образила холодна репліка Вікторе. Як, сумніватися в можливостях Сивого Капітана і його надзвичайного «Люцифера»? І він додав: — Уряд і всі його сили нічого не зможуть зробити з «Люцифером»! Уже тепер це ясно, а згодом це зрозуміють усі!

Вираз обличчя Фредо Вікторе залишився таким самим непроникним. Він спокійно мовив:

— Отож, як я тебе зрозумів, Алексо, Сивий Капітан і надалі час від часу з’являтиметься на своєму "Люцифері", аж поки всі не зрозуміють, що він невразливий. А тоді фалангісти, усвідомивши це, скоряться і віддадуть владу народові. Так, виходить?

Щось іронічне, насмішкувате відчувалося в тому спокійному тоні, яким говорив Фредо Вікторе. Він, мабуть, знав заздалегідь, що на його запитання не можна знайти позитивної відповіді, і тому продовжував, наче не помічаючи розгубленості Олеся. А юнак і справді розгубився, бо ніяк не чекав таких іронічних слів у відповідь…

— Ні, друже мій, тут щось не так, — вів далі Фредо Вікторе. — Ти кажеш: «Люцифер». Що ж, «Люцифер», як мені здається, досить непогана машина…

— Коли б ви знали всі її властивості! — палко вихопилося в Олеся. — Ви б тоді зрозуміли…

Фредо Вікторе посміхнувся…

— Та я й без того вірю, бо бачив «Люцифер» під час військового параду. Галасу й безладдя він тоді наробив чимало. Я навіть погоджуся, що в його появі було чимало доброго, бо Сивий Капітан дією свого «Люцифера» скомпрометував військову силу фалангістів… і це має неабияке значення…

— От, ви ж самі кажете, що…

— Так, кажу, що «Люцифер» дуже непогана машина. Мабуть, навіть надзвичайний витвір техніки. Все це так. Але це все ж таки тільки машина. А хіба машина сама може вирішити те, до чого, як ти сказав, прагне Сивий Капітан, хіба вона може визволити народ з-під ярма фалангістів… так само, як і одна людина, хоч би вона й мала в своєму розпорядженні отаку надзвичайну машину? Ти, юначе, сказав мені, що ти — комсомолець. Так от, що ти скажеш про це як комсомолець?

Запитання було поставлене дуже серйозно. Олесь завагався. Він відчував, як запитливо дивиться на нього Марта, як чекає вона від нього переконливої відповіді: адже вони з нею стільки говорили про це після останньої розмови з Сивим Капітаном, коли він вперше ясно сказав про свою мету… Але відповіді не було, Олесь розумів це…

— Мовчиш? — продовжував Фредо Вікторе так само спокійно, немовби у ваганнях Олеся не було для нього нічого несподіваного, немовби інакше юнак і не міг поводитися. — Ну от, як тобі здається, товаришу комсомолець, чи може взагалі щось зробити одна людина проти цілого державного ладу? Чи матиме така людина рацію, якщо вирішить вийти на бій сама з цілим ладом?

— Ні, — чесно визнав Олесь. Совість і гідність комсомольця не дозволяли йому дати іншої відповіді. Але тут-таки він додав: — Проте Сивий Капітан не один! У нього є помічники, його команда. І він має в своєму розпорядженні, крім того, ще й "Люцифер"!

Та хіба ж можна скидати з рахівниці цю надзвичайну машину! Олесь немов знов почув голос Сивого Капітана, що пояснював йому дивовижні властивості "Люцифера".

Але Фредо Вікторе тільки недбало махнув рукою:

— Команда — це всього кілька чоловік. «Люцифер» — усього-на-всього добре задумана і вдосконалена машина. А лад, державний лад — це велетенська сила. І боротися проти нього можна лише за допомогою великої маси людей, натхнених патріотичними почуттями. Так робимо ми, патріоти, що в підпіллі готуємося до вирішальної боротьби з фалангістським режимом, з його поліцією, жандармерією і навіть військом… хоч заздалегідь знаємо, що переважна більшість солдатів буде з нами, коли настане грізний час, бо вони — теж прості люди, хіба що зодягнені у військову форму… Ми готуємося, наполегливо готуємося, щоб, коли настане той час, вийти справді грізною для фалангістів, непереможною силою, разом з усіма робітниками, усіма чесними людьми країни. І тому ми віримо в нашу майбутню перемогу, впевнені в ній. А Сивий Капітан…

Фредо Вікторе зітхнув:

— Я вірю, що Сивий Капітан має найкращі наміри, що він також чесна людина. Але те, що він хоче зробити, неможливо, доки він залишається один. Уряд, державний лад завжди будуть сильнішими за нього. Людина, хай і найталановитіша, не може нічого зробити сама, без підтримки, без допомоги народу. Оцього, мені здається, ваш Сивий Капітан не враховує. Він воліє провадити якусь самостійну боротьбу. Але така боротьба самотужки не завжди приносить користь загальній справі. Іноді — і навіть часто! — вона може, навпаки, зашкодити… Як би не трапилося так і з Сивим Капітаном, от чого я побоююся, друзі мої…

Олесь мовчав. У ньому боролися два почуття. Звісно, він і сам добре знав те, про що говорив цей непоказний чоловік з вдумливими ясними очима. Хіба ж не знав Олесь Гайдуков законів класової боротьби? Але, з другого боку, Олесь був захоплений чудовим витвором Ернана Раміро і Анхело Альвареса, їх «Люцифером», який нічого не боявся: ні нападу людей, ні свинцевої зливи куль. Хіба ж може щось протистояти невразливому "Люциферові"? І хіба не має права розраховувати на перемогу людина, талант якої допоміг їй збудувати таке технічне чудо? Людина з такою залізною волею, з такою непохитною рішучістю, як Сивий Капітан?.. Кому ж тоді й вести боротьбу з фалангістським ладом, якщо не такій людині?.. Так, почуття Олеся були цілком на боці Сивого Капітана. А розум? Розум нагадував, що існують незалежні від романтичних почуттів закони класової боротьби. І ті закони стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, ніколи не можуть досягти вирішальних успіхів у боротьбі з цілим державним ладом. Закони класової боротьби доводять, що тільки великі маси трудящих, тільки організований народ може здійснити революцію…

Думки роздвоювалися, Олесь не міг знайти для себе відповіді на них. Сумніви оволоділи ним, і він розгубився остаточно. Серцем він лишався цілком з Сивим Капітаном, а розумом схилявся до тверезих і переконливих міркувань Фредо Вікторе, який тим часом говорив далі:

— Мені не доводилося бачити Сивого Капітана. Лише раз я бачив його «Люцифер». Добра, добра машина, нічого не скажеш!.. І один раз мені довелося почути його голос. То було на Авеню-дель-Прадо, коли «Люцифер» уперше з’явився в столиці. І голос, слід відзначити, у Сивого Капітана приємний, мужній, упевнений. Проте ніяк не можу сказати, що мене задовольнив зміст його промови… Ще тоді не задовольнив. А тепер, коли я вислухав твою розповідь, Марто, мені стало й зовсім сумно.

— Чому, дядю Фредо? — несміливо спитала дівчина, що поступово втрачала ту дещо нервову бадьорість, з якою вона прийшла сюди. Марта бачила вагання Олеся, його нерішучість, коли Фредо Вікторе спокійно і врівноважено викладав йому свої міркування. І хоч вона не читала ніколи політичних книжок, як Олесь, хоч розмови про закони класової боротьби були для неї малозрозумілі, але дочка звичайного іберійського робітника відчувала в словах Фредо Вікторе сувору правду. І це пригнічувало її, бо ж Сивий Капітан обіцяв звільнити її батька. А коли Фредо Вікторе має рацію, коли Сивий Капітан іде невірним шляхом, хто ж тоді допоможе їй, хто врятує батька?.. її вродливе обличчя зблідло, вона благально дивилася на Фредо Вікторе, наче заздалегідь боялася того, що він скаже.

— Чому? — повільно, мов міркуючи, повторив Вікторе. — А ось чому. Він надто багато бере на свої плечі, цей Сивий Капітан. Мабуть, він занадто самолюбивий, а може, й самозакоханий…

Цього Олесь уже не міг стерпіти. Він рішуче, заперечливо крутнув головою.

— Ви не знаєте його історії, його долі… — почав він.

— А це й не обов’язково, — спинив його Фредо Вікторе. — Яка б не була його доля, ми говоримо не про те, що було раніше, а про те, що відбувається тепер. Повторюю, Сивий Капітан, як на мою думку, надто самолюбивий, він чує тільки свій власний голос і керується лише ним. Такі люди легко збиваються з шляху — навіть тоді, коли вони натхнені найкращими намірами! — і іноді, не помічаючи того, стають такими самими, як і ті, з ким вони починали боротьбу. Бо вони відірвані від простих людей, від народних мас і до того ж самозакохані!.. Що з тобою, Марто? Тобі погано?..

Дівчина нервово стискала руки. її сполотніле обличчя було схвильоване. Губи беззвучно ворушилися, немов вона хотіла щось сказати — і не могла.

— Що з тобою, Марто? — стурбовано повторив Вікторе.

У відповідь Марта рвучко кинулася до нього і заговорила — палко і благально:

— Не треба так про Сивого Капітана, дядю Фредо, не треба! Він же обіцяв врятувати батька. А ви кажете таке, що мені страшно й подумати. Ніби Сивий Капітан буде такий, як і… ті, проти яких він зараз… ні, дядю Фредо, я не знаю, мабуть, я не розумію всього цього, але не кажіть так, не кажіть! Бо хто ж тоді допоможе моєму бідолашному батькові?.. Поліція замордує його, я ніколи більше не побачу мого татуся… Дядю Фредо, скажіть, що Сивий Капітан визволить його! Я ж вірю вам, дядю Фредо! Ви завжди говорили правду — і завжди все було так, як ви казали. Скажіть, що ви цього разу помилилися, що Сивий Капітан врятує тата!

Вона благала Фредо Вікторе, вона не зводила своїх глибоких темних очей з його зворушеного обличчя, — і в тих очах тремтіли гарячі, прозорі сльози, що великими краплинами падали на руки Фредо.

— Марто, люба моя дитинко, — заговорив нарешті Фредо Вікторе, скориставшись миттю, коли Марта переводила подих, — заспокойся, не треба плакати. І просити не треба… — Голос його був лагідний і м’який, немовби й не він щойно так суворо говорив про Сивого Капітана. — Марто, ти ж просто не зрозуміла мене. Я не сказав жодного слова про те, що Сивому Капітанові не вдасться визволити Педро. Ти помилилась.

— Це правда, дядю Фредо? Правда? — палко запитала Марта, підводячи голову. В її очах світилася надія, хоча по щоках і котилися сльози. Губи тремтіли, але вже складалися в посмішку.

— Якщо Сивий Капітан обіцяв щось, то напевно вже зробить усе можливе, — твердо відповів Фредо Вікторе. — Мені здається, що він дуже наполегливий. І, як я вже казав, самолюбивий. А тому обов’язково виконає обіцяне.

— Ой, спасибі, дядю Фредо! — радісно вигукнула Марта. І, забувши вже про всі свої тривожні сумніви, швидко заговорила: — Тоді ви мусите одразу й допомогти цій справі, дядю Фредо. У мене є до вас прохання від Сивого Капітана.

— Його прохання? Відносно моєї допомоги? — здивувався Фредо Вікторе. — А в чому річ, дитино?

— Так, так, у нас два доручення до вас. Одне передам я, а про друге вам скаже Алексо.

Фредо Вікторе уважно поглянув спочатку на Марту, потім на Олеся — і юнак ніяково засовався на стільці: щось йому здавалося, що друге доручення не увінчається успіхом…

— Що ж, говори, я слухаю, Марто, — почув він голос Вікторе.

— Сивий Капітан каже, що ви, дядю Фредо, мусите знати, де саме ув’язнено батька. І коли Сивий Капітан узнає це, то може звільнити його. Адже вам відомо, дядю Фредо, де перебуває зараз батько? Ну хто може знати це краще за вас!..

— Щодо цього, то поліція, напевне, краще могла б відповісти Сивому Капітанові на його запитання, — посміхнувся Фредо Вікторе. — Але, звісно, йому не зовсім зручно звертатися до неї по довідки… Ну що ж, Марто. В цій вправі я справді можу допомогти. Якраз учора я одержав точні відомості, що твого батька ув’язнено в Сан-Сальвадорі.

— О! — враз посумнішала Марта. Вона багато чула про Сан-Сальвадор, велику в’язницю, куди поліція пересилала ув’язнених патріотів з усіх кінців Іберії. Не раз їй доводилося й самій бувати біля залізних воріт Сан-Сальвадора, куди вона їздила разом з жінками і дочками заарештованих, що приносили передачі для рідних. Величезний кам’яний мішок з високими стінами, оточений вежами з озброєними вартовими… похмура сіра споруда, що сліпо поглядала на навколишній світ малесенькими заґратованими віконцями… Важко було навіть уявити собі, щоб хтось міг утекти звідти.

— Кілька днів Педро тримали в поліції, — розповідав Фредо Вікторе. — Допитували, звісно… ну, а потім уже перевезли до Сан-Сальвадора. Там він ув’язнений в окремій камері номер триста шість у другому корпусі…

— Ви знаєте навіть такі подробиці? — щиро здивувався Олесь.

— Мені багато чого доводиться знати, друже мій, — стримано відповів Вікторе. — Як бачиш, Марто, його вважають за дуже важливого арештанта, якщо тримають в окремій камері… у фалангістів не так уже багато вільного місця у в’язниці! І як Сивий Капітан зможе витягти його звідти, не уявляю собі… хоч, певна річ, усе на світі можливо, — поспішно додав він, помітивши, як знову посмутніла дівчина. — Ну, а в тебе яке доручення до мене, Алексо? — перевів він погляд на Олеся.

Ось воно! Ну як говорити, коли заздалегідь не віриш в успіх? Та нічого не поробиш, треба виконувати доручення. І Олесь почав, хоч і відчував дедалі більшу ніяковість, бачачи, як холодно поглядає на нього Фредо Вікторе.

— Сивий Капітан доручив мені передати вам таке. Він вважає за можливе допомогти вашій справі, очоливши боротьбу проти уряду. Для цього треба насамперед, щоб ви випустили широке оголошення, яке повідомить усіх, що патріотичний рух тепер очолив Сивий Капітан…

— Он як! — іронічно відгукнувся Фредо Вікторе. — Ну, далі?

— Сивий Капітан певен, що такий захід з одного боку піднесе дух патріотів, а з другого вплине й на фалангістів. Бо й ті, і другі вже знають, якою непереможною силою є "Люцифер"…

— Угу, — так само іронічно пробурмотів Фредо Вікторе. — І що ще?

— Сивий Капітан надалі передаватиме вам свої побажання і поради щодо того, як саме найкраще підтримувати його дії.

— І це все?

— Все. Я передав вам слово в слово те, що говорив Сивий Капітан. Ти ж пам’ятаєш, Марто? Я нічого не забув?

— Ні, — якось байдуже ствердила дівчина. Здавалося, що ця частина розмови вже не цікавила її.

— Так… — Фредо Вікторе постукав пальцями по столу, мов зважуючи щось. — Так… і Сивий Капітан чекає від мене відповіді на його пропозицію?

— Я передам йому все, що ви скажете.

— Тоді передай ось що, друже мій. Ми, патріоти, вважаємо, що й сам Сивий Капітан, і його «Люцифер» можуть бути корисними нашому визвольному рухові, нашій справі. Члени підпільного комітету лише вчора обмінювалися думками з цього приводу, тому я й беру на себе сміливість так висловитись: адже я сам не вирішую нічого, для цього є комітет, обраний патріотами. Але участь Сивого Капітана в нашій спільній справі не може бути такою, як він собі уявляє. Ніхто не може особисто очолювати народний рух, нікому ніколи не буде надано можливості особисто вирішувати шляхи боротьби і наказувати так, як йому забажається. Для країни цілком досить одного генерала Фернандеса, якого ми мусимо скинути. Обзаводитись якимсь новим каудільйо, новим диктатором — ні до чого, бодай у нього на початку й були б найкращі наміри. Оце і є моя відповідь, — звісно, лише попередня, бо я висловлюю зараз тільки свою думку, комітет обговорить пропозицію Сивого Капітана на найближчому засіданні. Та я, — і тут у світлих очах Фредо Вікторе на мить спалахнув насмішкуватий вогник, — я гадаю, що комітет підтримає мою думку.

Олесь помовчав. На душі було якось тоскно. Невже ж не можна знайти якісь шляхи до єднання, до спільної боротьби?.. І Олесь запитав, старанно підбираючи слова:

— Пропозицію Сивого Капітана ви відкинули. Проте ви сказали, що участь його в боротьбі була б корисною. Яка ж саме тоді участь?

Фредо Вікторе дивився прямо в очі Олесеві:

— Як і кожного патріота, що прагне всіма своїми силами, всіма своїми можливостями допомогти спільній справі. Один — рушницею, другий — палким словом, третій — виконанням першого-ліпшого доручення комітету тощо. Сивий Капітан може бути корисний своїм «Люцифером». Але не як диктатор, що хоче щось наказувати комітетові, а, навпаки, як патріот, що виконуватиме сам вказівки комітету, обраного для керівництва нашим рухом. Додам іще, що ми добре розуміємо ту велику користь, яку може принести участь Сивого Капітана в нашій справі. Тому передай йому, що я охоче/ зустрівся б з ним для переговорів. Але підкреслюю: не на підставі його пропозицій, які цілком неприйнятні для нас, а для того, щоб обговорити, як саме Сивий Капітан може діяти на користь спільній справі під керівництвом комітету. І знов Олесь відчув, що він не може знайти ніяких заперечень, такі переконливі, такі обгрунтовані були слова цієї людини, яка дійсно знала, що вона говорила, і мала тверді позиції в розмові… Як же важко, як важко, коли в тобі самому роздвоюються думки, коли твоя душа, твої почуття і симпатії належать одній людині, Сивому Капітанові, овіяному ореолом трагічної долі і прекрасних, благородних поривань, — а розум змушений визнати цілковиту рацію суворих і переконливих заперечень другої людини, Фредо Вікторе, за яким стоїть сила колективного досвіду патріотів і глибоке розуміння політичної суті справи… Як бути, до якого висновку прийти?

4. БЛИСКАВКА В ПРОВУЛКУ

Вони йшли назад, наближаючись до центральних вулиць столиці. Обоє мовчали, замислені. Марта тривожно міркувала: справді, яким чином зможе Сивий Капітан визволити її батька з кам’яних мурів Сан-Сальвадора, цієї неприступної фортеці фалангістської поліції? Але ж він сказав, що врятує батька, сказав! Значить, він може, бо інакше б не говорив… Та коли ж це буде?..

В Олеся роїлися інші думки. Мало того, що він був просто пригнічений усім почутим від Фредо Вікторе і на що в нього самого аж ніяк не могло знайтися гідної відповіді, — його непокоїло ще й інше. Як він наважиться передати все це Капітанові? Які б слова він не підібрав, усе одно суть лишається тією самою: Фредо Вікторе відкинув пропозиції Капітана. І хоч він і підкреслював, що висловлює лише свою особисту думку, — не могло бути ніяких сумнівів, що підпільний комітет ствердить ту відмову… А може, ще щось вийде, якщо Капітан погодиться зустрітися з Фредо Вікторе? Може, вони дійдуть якоїсь згоди? Та ні, й на це в Олеся було дуже мало надії, бо надто вже різними були ці двоє людей, протилежні своїми характерами, як вогонь і крига…

Раптом заглиблений у свої міркування Олесь почув чийсь басовитий окрик:

— Що це за безладдя таке? Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, огрядний офіцер в якомусь, мабуть, високому чині, про що свідчили золоті нашивки на його мундирі. Офіцер аж сопів од люті, його очі роздратовано виблискували, товсті руки впиралися в боки. Він владно кричав:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді подавати приклад такої непошани до офіцерів? Неподобство! Пробігають повз офіцера армії, не віддаючи йому честі! Це що ж таке? Можливо, ви мене не помітили? — І він гордовито випнув уперед залиті золотом груди й хитнув блискучою каскою.

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь, і Марта знали, що роздратований офіцер міг затримати їх і направити з першим зустрічним поліцаєм до найближчого штабу ЗФМ — для накладення стягнення…

— Де ваші берети? Чому порушуєте форму? — аж кипів офіцер. — Відповідайте!

Думки Олеся стрибали, мов у лихоманці. Що робити?..

— Це випадково, пане офіцер… — заговорив він, нарешті, якнайсмиреннішим тоном. — Ми щойно вийшли і…

Але офіцер навіть слухати не хотів.

— Ідіть зі мною, — наказав він, перебиваючи Олеся. — Якого ви загону?

Ще гірше? Що сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.

— Сорок другого? — перепитав офіцер, недовірливо поглядаючи на юнака. — Гм… щось я вас не пам’ятаю, хоч саме вчора провадив там огляд. Мабуть, брешете, аби вислизнути, щоб вас не покарали!

Коли б він знав!..

— Ну, ідіть зі мною, — знов наказав офіцер. — Зараз усе з’ясуємо. Зі мною жартів не буде. Я вам обом покажу, що таке дисципліна!

Кінець, кінець! Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер! Тепер їх почнуть допитувати, дізнаватися, а відповідати буде нічого… Провал, та ще й який!

У відчаї Олесь озирнувся. Офіцер, мабуть, щоб скоротити шлях до штабу ЗФМ, вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого більше не було. Лише на тому боці провулка якийсь робітник у кепці байдуже дивився на них, чухаючи потилицю.

"Хай буде, що буде!" — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він вихопив з кишені довгасту плескату коробочку, яку дав йому перед виходом з «Люцифера» Сивий Капітан. "Це серйозна зброя, Олесю. Користуватися нею можна тільки тоді, коли вже немає іншого виходу", — так сказав Капітан. Ну що ж, зараз іншого виходу немає.

Все тривало лише кілька секунд. Олесь пам’ятав: перевести оцей малесенький запобіжник, скерувати куди слід передню частину з отвором. Потім — натиснути кнопку…

Офіцер озирнувся на нього.

— Отож, із сорок другого? Ясно, що бреше… — почав він і в ту ж мить відсахнувся. Він побачив скеровану на нього руку юнака з плескатою коробочкою, схожою на маленький пістолет з коротким дулом. З тієї коробочки вилетіло, крутячись, чорне кільце розміром з невеличку монету. Воно вдарилося об залиті золотом груди офіцера. В ту ж саму мить спалахнув яскравий виблиск, наче мигнула блискавка. І ніякого звуку! Кільце зникло в тому виблискові, розлетілося найдрібнішим порохом, мов зроблене з тонкого скла. Від нього просто нічого не лишилося. А офіцер незграбно змахнув товстими руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рота і безпорадно хапаючи ним повітря.

— Ось твій берет! — кинув Олесь приголомшеній усім цим Марті. — Тікаймо!

Через кілька секунд вони вже завертали за ріг провулка. Там Олесь озирнувся. Тіло офіцера лежало на тротуарі все так само нерухомо. Робітник у кепці зникав уже за протилежним рогом провулка: видно, його ніяк не приваблювала перспектива давати комусь свідчення про дивну подію, що відбулася на його очах.

Стримуючи гаряче дихання, Олесь і Марта вийшли на людну вулицю, змішуючись з перехожими…

Розділ одинадцятий

1. НОВА ПАСТКА МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

Читач, мабуть, уже догадався, що раптовий наліт Мігеля Хуанеса з Хосе Френко на колишню квартиру Ернана Раміро по вулиці Сагасти не дав, та й не міг дати ніяких втішних для поліції наслідків. Сивого Капітана там, звичайно, не було. Пощастило знайти лише кілька старих фотографій, де був зображений Ернан Раміро таким, яким його знали товариші по роботі в фізичному інституті. Ці картки були аж надто давні, навряд чи вони допомогли б впізнати Ернана Раміро, якого треба було знайти і арештувати. А саме цього і не вдавалося зробити.

Все ж таки Мігель Хуанес залишив біля квартири Ернана Раміро секретних агентів. Хоч усі дані свідчили за те, що розшукуваний тут ніколи не з’являється, не слід було нехтувати найменшою ниточкою, що могла навести на слід.

Отож, залишалася тільки одна можливість — чекати появи «Люцифера» у лісі Фонтіверос.

Сама собою напрошувалася думка, що десь у тому великому лісі, мабуть, містилась база «Люцифера». Не могла ж така велика машина обійтися без технічного огляду, ремонту, заправлення пальним тощо. Тільки — де ж схована та база?

Агенти Мігеля Хуанеса обшукали весь ліс, пройшли і промацали його з півночі на південь і з заходу на схід. Ніде не було знайдено ніяких майстерень, ніяких складів, — нічого, схожого на базу!

Було від чого збожеволіти! В лісі бази немає, це факт. Але що ж тоді притягало Сивого Капітана в той ліс? Не їздив же він туди милуватися природою!.. І взагалі, де ховається «Люцифер» останні кілька днів?.. А дорогоцінний час іде, кожного наступного дня можна чекати вибуху гніву роздратованого каудільйо — слава йому! — і тоді… Про те, що станеться "тоді", Мігель Хуанес намагався не думати взагалі.

Що робити?

І Мігель Хуанес за порадою Хосе Френко дав розпорядження розклеїти по всіх містах і селах, по всіх шляхах оголошення, в якому пропонувалася велика нагорода тому, хто приставить Сивого Капітана живим чи мертвим. Та й це нічого не дало. Навіть якихось підозрілих не щастило затримати, бо ніхто не повідомляв ні про що поліцію. Іберійці читали оголошення, вигукували старанно "слава каудільйо!", якщо помічали поблизу когось з поліції чи фалангістів у їхніх чорних сорочках. Але — мовчали!

За весь час до рук Мігеля Хуанеса, точніше його вірного помічника Хосе Френко, потрапив тільки один "підозрілий": то був уже знайомий нам Педро Дорілья. Але всі допити його також не дали бажаних наслідків. Та й справді, що ж міг сказати Педро Дорілья, коли він знав про Сивого Капітана значно менше, ніж ті, що його допитували? Так чи інакше, Хуанесу не хотілось випускати з рук хоч єдиного, хто, на його думку, мав якесь відношення до невловимого і невразливого Сивого Капітана. Ось чому Педро Дорілью було передано до в’язниці Сан-Сальвадор — "до запитання", як висловився Хосе Френко. А може, він на щось буде потрібен у майбутньому? Там буде видно, а тим часом хай посидить! Звільнити завжди встигнемо, — таке було випробуване правило іберійської державної поліції.

Всі ці дні справа стояла на місці. І тому легко можна уявити собі, як зрадів Мігель Хуанес, коли Хосе Френко з поважним виглядом вручив йому термінове повідомлення. Літери стрибали в очах особливо уповноваженого, коли він швидко перебігав поглядом рядки повідомлення:

"Півгодини тому «Люцифер» проминув секретні застави північно-західного краю Фонтівероса. Автомобіль прямує головною дорогою до центральної галявини. Доповідаю, що фугасні міни, встановлені на тому головному шляху, з невідомої причини не вибухнули. Електричні міни ввімкнути не встигли, оскільки, по-перше, «Люцифер» ішов з великою швидкістю, по-друге, сподівалися на дію фугасних мін. За даними спостереження, «Люцифер» і досі перебуває біля озера на центральній галявині. Чекаю ваших розпоряджень. Уповноважений № 614".

Пальці Мігеля Хуанеса тремтіли від збудження. Нарешті, нарешті! Тепер він уже не випустить «Люцифера», будьте певні! Він кинув повідомлення на стіл, схопив плащ і гукнув Хосе:

— За мною, Френко! До Фонтівероса!

Вони помчали до аеродрому, де Мігеля Хуанеса завжди чекав спеціальний літак.

2. ВАМ ЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЗДАТИСЯ

У Фонтіверосі Хуанес нетерпляче вислухав короткий рапорт уповноваженого № 614, який зводився до того, що «Люцифер» і досі стоїть на центральній галявині біля озера.

— Рівень озера саме зараз підіймається, — почув між іншим Хуанес, але не звернув уваги на ці слова. Потім особливо уповноважений оглянув фугасні міни, які чомусь не вибухнули, хоч були в цілковитому порядку. Та міркувати з приводу того, чому саме вони не вибухнули, зараз не було часу. Треба було діяти.

— Перекажіть моє розпорядження по заставах і замаскованих батареях, — нетерпляче наказав Мігель Хуанес. — Як тільки я підніму руку, негайно відкривати вогонь по «Люциферу». Після того ж сигналу сапери мусять негайно включити електричні міни на шляху відступу «Люцифера». Я зараз сам їду до центральної галявини…

Раптом Мігель Хуанес обірвав мову. Щось таке незрозуміле говорив тоді місцевий уповноважений відносно озера в лісі?.. Про рівень води, який піднімається, чи що?

Якась нісенітниця…

— Слухайте, що ви там казали про рівень води в озері? — спитав він.

— Що саме зараз він підіймається, — відповів уповноважений.

— Як так підіймається? Вперше чую про таке.

— Я також був здивований, коли помітив це явище, — знизав плечима уповноважений. — Вирішив перевірити, бо гадав, що то якийсь випадок.

— І що?

— Тричі приходив сюди. І кожного разу рівень води був різний.

— Підвищувався? Може, до озера стікає вода після дощів?

— У тому-то й річ, пане особливо уповноважений, що рівень змінювався і в той, і в другий бік. Першого разу вода доходила до стежки, що наближається до озера. Другого разу рівень знизився майже на півтора метра. Я не повірив своїм очам, виміряв рівень і поставив позначку. А на третій раз рівень знов піднявся до стежки. Моя позначка опинилася під водою!

— А дощі були тут за цей час?

— Протягом тижня — жодного.

— Може, озеро має якісь підземні джерела?

— Мені це невідомо, пане особливо уповноважений. Адже озеро досить велике, хто його знає… якась загадка природи…

"Загадка природи"! Немовби й без того Мігелеві Хуанесу було мало різних загадок, пов’язаних з тим клятим Сивим Капітаном! Але цього разу таємниче явище стосувалося тільки самої природи. Отже, не варт про нього думати, хай цим займаються вчені, їм все одно більше нема чого робити. А перед Мігелем Хуанесом стоять значно важливіші завдання!

— До машини! — розпорядився він. — І обережно, нам треба непомітно наблизитися до «Люцифера»… Що таке, Френко? — спинився Мігель Хуанес, побачивши, що його помічник зробив якийсь застережливий знак.

— Відносно мін, пане Хуанес, — мовив той стиха. — Як би не підірватися на них нам самим… Адже тут їх до біса понатикано!

Мігель Хуанес запитливо поглянув на місцевого уповноваженого: справді, як би не вийшло такої неприємності. Але той заспокійливо зауважив:

— Небезпеки немає, пане особливо уповноважений. Фугасні міни закладені на під’їздах до лісу. А тут є тільки електричні, які вибухають лише тоді, коли їх за наказом включать сапери.

— Будемо сподіватися, що власної ініціативи ваші сапери не виявлять, — похмуро відгукнувся Хуанес. — Що ж, їдьмо!

Вони вирушили. Щойно автомобіль заглибився в ліс, як зникли будь-які ознаки того, що тут готується пастка для «Люцифера». Ніде не було видно жодної людини, всі застави і секретні пости були старанно замасковані. Мігель Хуанес добре знав, що всі його розпорядження ретельно виконані. В поліції і жандармерії не заведено наказувати двічі про одне й те ж саме, особливо під час надзвичайних заходів.

Автомобіль спинився. Хуанес з мовчазним запитанням подивився на шофера: в чому річ?

— Тут шлях повертає і виходить прямо до озера, — пояснив шофер. — До того місця, де стоїть «Люцифер», пане особливо уповноважений. Якщо ми повернемо, то вони нас одразу помітять. А ви ж наказали, щоб…

— Гаразд, гаразд, розумію, — спинив його Мігель Хуанес, який уже ледве володів собою, так хотілося йому почати діяти. — Ми вийдемо тут. Френко, ви зі мною! Ви матимете честь бути присутнім при моїй останній спробі вплинути на цього божевільного. Ах, як же добре було б захопити його живцем!.. Так, так, я сподіваюсь, що тепер уже ніщо не врятує Сивого Капітана, ми за цей час багато чого навчилися!.. Вперед!

Ховаючись поза деревами, Мігель Хуанес у супроводі Хосе Френко наближався до центральної галявини. Праворуч від себе він помітив дві замасковані гармати кинджальної дії, приховані за товстими стовбурами. їх стволи були скеровані на галявину. З-за кущів виглядали не менш ретельно замасковані солдати. Мігель Хуанес схвально кивнув головою: все напоготові, все гаразд!

Хосе Френко обережно торкнувся рукава свого начальника.

— Навколо «Люцифера» люди, пане Хуанес, — прошепотів він збуджено. — Наче щось лагодять в машині… це ж нам на руку!..

Справді, на фоні великого сіро-зеленого автомобіля легко вирізнялися кілька постатей людей у синіх комбінезонах. Двоє поралися біля відчиненого люка в передній частині машини, третій стояв на даху автомобіля, говорячи щось першим. Ясно, ці люди навіть не підозрюють, що вони в кільці мін і гармат!

Швидким поглядом Мігель Хуанес оцінив обстановку. Так, «Люцифер» стояв на самому березі досить великого озера, розташованого в центральній частині лісу. Дрібні хвилі добігали майже до самих коліс передньої частини автомобіля. Можна було дивуватися, чому Сивий Капітан спинив машину так близько від води, та ще й передом до озера. Але Хуанес, певна річ, не мав з свого боку ніяких заперечень щодо цього: так ще краще, "Люциферові" довелося б маневрувати, розвертатися, щоб покинути це незручне місце. Отже, час діяти!

Одним жестом Мігель Хуанес наказав Хосе Френко залишатися тут, біля дерев, а сам невимушеною ходою, мов прогулюючись, вийшов на галявину. Ні, ні, він не зрадить себе, не видасть нічим свого хвилювання! Він буде спокійним і владним, як і належить бути незаперечному господареві становища!

Не встиг особливо уповноважений пройти й кількох кроків, як зрозумів, що люди в синіх комбінезонах одразу помітили його. Вони обернулися до нього, випростались, немов чекаючи чогось. Очевидно, вони були дуже вражені його несподіваною появою.

Якщо визнати щиро, то Мігель Хуанес і сам милувався собою. Ззаду на нього дивилися поліцейські й солдати, які, безумовно, захоплювалися сміливістю особливо уповноваженого.

Хуанес наближався до загадкового автомобіля. З досадою він помітив, як люди в синіх комбінезонах зникли в дверях «Люцифера», що враз зачинилися за ними. Проте один чоловік залишався на даху. Він приглядався до постаті Хуанеса і нібито не мав наміру покидати дах. Гаразд, Мігель Хуанес поговорить з ним!

То був високий, оглядний чоловік, також у синьому комбінезоні, що, мабуть, правив за форму в Сивого Капітана. Чисто виголене широке обличчя цього чоловіка не виявляло ніяких ознак здивування чи занепокоєння. Це трохи не подобалося Хуанесу, тут було щось незрозуміле… а втім, очевидно, цей чоловік просто звик добре тримати себе в руках, не показувати своїх почуттів. Так, зараз Мігель Хуанес звернеться до нього.

Але не встиг він зробити ще й кроку далі, як почув голос чоловіка з "Люцифера":

— Чи не досить, пане Хуанес?

Як? Вони знають його ім’я? Знають і в обличчя? А чоловік у синьому комбінезоні спокійно вів далі — і Мігелеві Хуанесу здалося, що в його голосі досить виразно звучать насмішкуваті нотки.

— Ми дозволили вам, пане Хуанес, підійти до «Люцифера» вже досить близько. Час спинитися, щоб не трапилося якихось неприємних для вас несподіванок. А чому ви залишили вашого колегу там, за деревами? Проте це ваша особиста справа. Отже, що вам потрібно?

Мігель Хуанес остовпів. Виходить, що вони давно вже бачили його і Хосе Френко? Його поява не була несподіваною для них? Вони бачать Хосе Френко там, за стовбурами дерев? Знов безглузда фантастика? Е ні, тепер нічого не вийде! Знов-таки, це вам не минулий раз!

За мить Мігель Хуанес опанував себе. Що ж, ця людина ніби сама викликає його на переговори. Тим краще! Хай живе чемність!

Привітно знявши капелюха, Мігель Хуанес ґречно вклонився і голосно мовив, змусивши себе навіть посміхнутися:

— Бачу, що мені немає потреби називати себе. Я дуже радий. Дозвольте поцікавитися, з ким маю честь?..

— Киньте гру в піжмурки, пане Хуанес, — перебив його чоловік у синьому комбінезоні. — Ви прийшли сюди щось сказати нам? То й кажіть. Що вам потрібно?

Мігель Хуанес майже розсердився: яка неввічливість! Проте — чого ж можна чекати від якогось механіка чи техніка? І він холодно зауважив:

— Я волів би говорити з так званим Сивим Капітаном.

— Капітан зайнятий і доручив мені вислухати вас, — не менш холодно відповів чоловік з даху.

Он як! Ну, побачимо, що ви зараз заспіваєте!

— Одного разу я вже робив вам деякі пропозиції. Тепер я вдруге і востаннє пропоную вам здатися, — промовив Мігель Хуанес, чітко вимовляючи кожне слово. — Підкреслюю: востаннє!

— Минулого разу ви одержали вже відповідь.

— Визнаю: тоді я недооцінив ваших можливостей. І зробив з цього потрібні висновки. Тепер передбачено все. Прошу передати вашому начальникові те, що я зараз скажу. Будемо говорити відверто. У вас немає іншого виходу. Галявина оточена гарматами. За моїм першим сигналом ви будете обстріляні. Спроби втечі не дадуть нічого. Всі шляхи заміновано…

— Але міни не завжди вибухають, — зауважив чоловік у синьому комбінезоні.

— Ви правильно відзначили, фугасні міни вибухають не завжди. Я в цьому пересвідчився сьогодні. Проте мова йде зараз про електричні міни, які встановлено на всіх шляхах, що ведуть з лісу. Вони вже неодмінно вибухнуть, як тільки сапер натисне кнопку контакту.

— Припустимо, — погодився чоловік на даху.

— Але я не хочу зайвих жертв. Зрозумійте, що вам лишається тільки здатися. Від імені уряду я обіцяю вам…

— Не варт обіцяти того, що від вас не залежить, пане Хуанес, — перебив його чоловік у синьому комбінезоні. — Ви сказали достатньо. Зараз я доповім про це Капітанові. Вам доведеться зачекати.

З цими словами він зник всередині «Люцифера», наче провалився.

Мігель Хуанес відчув, як його поступово охоплює лють. Надто вже зухвало поводився цей чоловік! Але вони мусять зрозуміти, що в разі відмови приречені. Кожна розумна людина на їх місці здалася б. І тоді Хуанес здобуде перемогу! Від самої думки про це в нього швидко забилося серце. А якщо ні… ну, тоді все одно, можна буде задовольнитися знищенням "Люцифера".

3. ЗНИЩЕННЯ "ЛЮЦИФЕРА"

Раптом Мігелеві Хуанесу здалося, що великий корпус «Люцифера» похитнувся. Так, так, от він гойднувся ще раз! Що таке?..

А, ось у чому річ! То прибувала вода в цьому чудернацькому озері. Справді, вона дедалі більше заливала низькі береги, вона вже відрізала «Люцифера» від суші. Машина стоїть у воді… чи вже спливла і погойдується на її поверхні?.. А може, «Люцифер» сам потроху, непомітно з’їхав у воду? Хтозна, Хуанес, захоплений своїми мріями, не помітив цього. Одне безумовно: «Люцифер», незважаючи на свою велику вагу, тримався на поверхні води. Що це, нова вихватка Сивого Капітана?.. Адже він чомусь не відповідає…

— Егей, там, на "Люцифері"! — гукнув Мігель Хуанес.

У лісі відгукнулася луна; але з боку «Люцифера» не долинуло у відповідь жодного звуку. Тільки ледве чутно було, як плюскотять об береги маленькі, дрібні хвильки. Та що вони, глузують з нього, ці нахаби на автомобілі Сивого Капітана?.. Він намагався зробити якнайкраще, вступив з ними в переговори… правда, сподіваючись дістати похвалу каудільйо за непошкоджений «Люцифер», але то вже справа самого Мігеля Хуанеса. Сивий Капітан не тільки не хоче здаватися, він ще й затіває щось… Ні, ні, досить вагань! Краще знищити «Люцифер», ніж наражатися ще на якісь несподіванки!.. Хай скажуть своє слово гармати!

Мігель Хуанес швидко пішов до дерев: було б дуже нерозумно залишатися тут, бо сюди ж наведені гарматні стволи. Хосе Френко аж висунувся з-за дерева, за яким ховався: він тремтів від збудження, вказуючи рукою в бік "Люцифера":

— Пане Хуанес! Пане Хуанес! Він тоне! Чи занурюється в воду? Погляньте самі!

Хуанес озирнувся: цього ще бракувало! Справді, «Люцифер» швидко занурювався у воду. Вона доходила вже до середини його масивного корпусу. О ні, цього разу не вийде, це знайомий трюк!

— Вогонь! — несамовито заволав Мігель Хуанес.

І майже в ту ж саму мить (принаймні так йому здалося) вдарили постріли гармат. Артилеристи таки були напоготові! Але вони стріляли надто високо. Їх гармати були наведені ще заздалегідь, тоді, коли «Люцифер» стояв на березі. А тепер над водою виднілася тільки його верхня частина. Снаряди пролетіли вище і розбили кілька дерев на тому боці озера. Прокляття!

— Вогонь! — знов закричав Хуанес, не пам’ятаючи себе від люті. — Точніше!

І знов прогриміли постріли. Артилеристи нашвидку змінили приціл. Проте снаряди, як і раніше, пролетіли вище, бо «Люцифер» занурювався в воду несподівано швидко, наче то був не автомобіль, а підводний човен. Ось від нього над поверхнею води залишився тільки самий верх, та ще поруччя на ньому… Мігель Хуанес люто тупнув ногою об землю: прямо на його очах «Люцифер» ще раз намагався сховатися під водою! Стріляти, негайно стріляти, поки ще його видно!

Проте артилеристи й так стріляли не вгаваючи. Снаряди врізалися в воду й вибухали, підкидаючи вгору цілі водограї. Серед тих водограїв і піняви вже нічого не можна було розібрати. Але ні: напружений погляд Хуанеса помітив, як з води високо підкинулася в повітрі якась річ… І він одразу впізнав її!

— Поруччя «Люцифера»! Поруччя! — закричав він, не приховуючи радості. — Влучили!

Так, то було поруччя з верхньої частини загадкового автомобіля, зірване снарядом. Чудово! Розрахунки особливо уповноваженого справджувалися: «Люцифер» може відкидати від себе кулі, але проти гарматних снарядів він безсилий, вони можуть, можуть вразити його! Коли б постріли були влучнішими… Може, пощастить ще щось помітити? Ні, те поруччя було єдиним трофеєм, крім нього, на збаламученій поверхні озера не залишилося ніяких слідів «Люцифера», який встиг-таки зануритися. А може, він потонув?.. Та ні, тепер можна було зробити якийсь висновок: Сивий Капітан з самого початку мав на меті повторити те, що він уже зробив один раз, стрибнувши в море.

— І повторив-таки, хай він буде проклятий! — злісно процідив крізь зуби Мігель Хуанес.

Але ні! Там, у морі, Сивий Капітан міг утекти, прослизнути під водою і виринути десь в іншому місці. Лісове ж озеро, хоч і дуже велике, — не море, тут далеко не відпливеш, і в усякому разі на сховаєшся. А, він знов хотів обдурити Мігеля Хуанеса, цей Сивий Капітан? Ні, цього разу нічого не вийде! Цього разу все передбачено!

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко. Його енергійне обличчя було сповнене рішучості: почату справу треба доводити до кінця!

— Дайте наказ кидати глибинні бомби, Френко, — розпорядився він. — Ми дістанемо його і під водою!

Хосе Френко незграбно відкозирнув і швидко підійшов до польового телефону. Мігель Хуанес дивився на поверхню озера, по якій ще пробігали неспокійні хвилі. Він згадував: здається, ще тоді, коли він уперше разом з Хосе Френко вивчав карту Фонтівероса, його вразило, що велике озеро, яке займало центральну частину лісу, таке глибоке. Неправильної форми концентричні кола на озері, нанесені на ту карту, свідчили про те. що озеро глибшає чи не відразу, наче провалля. Чим це можна пояснити? — таке питання вже тоді виникло в Мігеля Хуанеса. Але він зразу ж таки й відкинув його, як зайве. Головний інспектор відділу розшуку державної поліції ніколи не вважав за потрібне займатися питаннями, які не стосувалися безпосередньо справи. Так було і тут.

Згадавши про це, Мігель Хуанес незадоволено скривився. Чорти його знають, що в цій справі з Сивим Капітаном має значення, а що — ні. Але глибоке озеро чи ні, змінюється в ньому рівень води чи не змінюється, — все це було зараз другорядним. Так чи інакше, а "Люциферові" втекти звідси немає куди. Глибинні бомби дістануть його незалежно від глибини. Та де ж, зрештою, той катер? Чого він затримується? А, ось, нарешті, з’явився!

Невеличкий моторний катер прудко зробив широке півколо і підійшов до того місця берега, де стояв Мігель Хуанес. Командир катера, приклавши руку до кашкета, відрапортував:

— Моторний катер БМ-15 готовий до виконання операції, пане особливо уповноважений! Дозвольте починати?

— А для чого ж вас ще викликали сюди? — нетерпляче огризнувся Хуанес; йому зараз було не до офіціальних ввічливостей. — Негайно кидайте бомби, вздовж і впоперек, поки не влучите!

— Єсть! — коротко відповів командир, ледве помітно знизавши плечима, і віддав команду.

Загув потужний мотор, катер швидко відплив од берега. На його кормі Мітель Хуанес побачив верхівки чотирьох глибинних бомб, що лежали в м’яких гніздах. Ну, подивимось, подивимось, як «Люцифер» реагуватиме на ці ляльки!.. Напевне ж, він на них не чекає!..

На відстані метрів п’ятнадцяти від берега за знаком командира з катера було скинуто першу бомбу. І зразу ж катер стрілою відлетів убік. Це було зроблено якраз вчасно, бо за півхвилини вода в тому місці, куди скинули бомбу, здулася, немов велетенський пухир, каламутно-зеленуватим горбом. Цей горб здувався вище й вище — і нарешті, наче не витримавши велетенського внутрішнього напруження, що випинало його з озера, раптом луснув. Замість нього виник високий стовп брудної води з намулом і водоростями, що повільно підносився в повітрі. Водночас пролунав потужний глухий удар, якому відповіла розкотиста луна в лісі. Так, глибинна бомба — це серйозна зброя!

Мігель Хуанес і Хосе жадібно дивилися, як команда катера скидала одну по одній інші три бомби. Щоразу по лісу прокочувалися і завмирали вдалині глухі удари, щоразу у високих стовпах води злітали вгору водорості й оглушені риби. Четверта бомба вибухнула з помітним запізненням: мабуть, її запальник було встановлено на більшу глибину.

Моторний катер уже мчав до берега по нові глибинні бомби, як Мігель Хуанес збуджено вигукнув, вказуючи рукою:

— Єсть! Френко, влучили! Влучили-таки! Дивіться, он воно!

На вершині останнього брудного водяного стовпа, що поволі осідав униз, розсипаючись на мільярди бризок, темніла якась велика округла річ. Вона повільно поверталася в повітрі, падаючи у воду.

— Назад! — скрикнув Мігель Хуанес командирові катера не своїм голосом. — Назад! Виловіть цю штуку і негайно привезіть її сюди, мені. Негайно!

Катер круто повернув назад.

Ось двоє з його команди зачепили ту круглу річ багром і почали втягувати її на катер. Та вона була надто велика, і тому командир катера, очевидно, відмовився від такої думки. Катер знову повернув до берега, тягнучи за собою на буксирі щось кругле, чорне й блискуче. Зараз, зараз катер наблизиться, можна буде сказати з певністю, що це…

— Колесо! — вигукнув Френко.

— Колесо "Люцифера"! — переможно закричав і Мігель Хуанес, ледве не стрибаючи від захвату.

Катер підійшов до берега. Через хвилину блискуче чорне колесо уже лежало на траві. Зламана вісь стирчала вгору. Товстелезна гумова покришка, здавалося, не була пошкоджена.

Особливо уповноважений нарешті переміг! «Люцифер» таки потрапив до пастки, з якої йому не судилося вийти, він навіки залишиться там, у глибині лісового озера!

— Ще бомб! Продовжити бомбардування! — наказав Мігель Хуанес командирові катера, ставлячи ногу на колесо, мов перед ним лежав живий повалений ворог.

Не гаючи часу, команда моторного катера навантажила новий запас глибинних бомб і відпливла від берега. Мігель Хуанес невідривно стежив за рухами катера, очі його переможно сяяли. Нарешті, нарешті він досяг свого! Як же це здорово, що він догадався, передбачив таку можливість, приготував глибинні бомби! Е, дорогий Сивий Капітане, ти не схотів використати пропозиції, не схотів підкоритися! Що ж, тим гірше для тебе, бо фокус із зануренням у воду вже не зіграв. Ти ж бо мав справу не з кимсь, а з самим Мігелем Хуанесом, який недарма старанно і терпляче обмірковував свої плани!

Хосе Френко підійшов до свого начальника. Його налите кров’ю обличчя теж сяяло від задоволення.

— Пане Хуанес, — сказав він, вказуючи на те місце в озері, де нещодавно вибухнула четверта глибинна бомба. — Пане Хуанес, мені здається, що з «Люцифером» тепер і справді покінчено. І Сивому Капітанові вже не вийти на поверхню…

Хуанес поглянув туди, куди вказував Френко.

З води в тому місці один за одним виринали великі повітряні пузирі. Вони виринали з глибини, здувалися на поверхні озера і повільно, лінькувато лопались. Від них до берега йшли такі ж повільні й лінькуваті хвилі, блискучі й немов змащені олією. Та так воно було й справді. Ось виринув ще один пузир. Було ясно видно, як від того місця, де він наче луснув, по поверхні скаламученої води почала розходитись велика жирна пляма, — ширше, ширше, в усі боки… То було, безумовно, якесь масло, рідке, жовтувате й блискуче.

Знівечений, покалічений вибухами потужних глибинних бомб, досі непереможний і невразливий, «Люцифер» Сивого Капітана не врятувався! Він лежав зараз на дні озера, глибинні бомби досягли його під водою, вони не тільки одірвали те колесо, а й пошкодили корпус автомобіля, якщо не зруйнували його вщент. З розбитого «Люцифера» на поверхню води виринало повітря і масло — значить, пошкодження були дуже серйозні, такі серйозні, що машині справді вже не піднятися з дна озера…

На мить Мігель Хуанес уявив собі, як там, у темній глибині, задихаються люди, позбавлені повітря, як захльостує їх холодна вода, що рине в пробоїни, як люди борсаються, шукаючи порятунку… ні, ніщо вже не допоможе їм! Що ж, вони самі пішли на це, самі обрали собі таку долю…

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко.

— Нехай! — уперто мовив він. — Краще добити «Люцифер» і його команду остаточно, ніж залишити їм будь-яку можливість врятуватися. Мертвий ворог — це безпечний ворог, Френко! Хай катер скидає всі наявні бомби. Всі до одної!..

Він замовк. І, наче у відповідь на його рішучий наказ, пролунав ще один вибух глибинної бомби, першої з нової черги, що її почав скидати катер БМ-15…

ЧАСТИНА ДРУГА Не на життя, а на смерть!

Розділ дванадцятий

1. МІНИ НА ДОРОЗІ

Повернувшись на «Люцифер», Олесь точно й докладно розповів Капітанові про все, що сталося з ним і Мартою під час перебування в столиці,— і про бесіду з Фредо Вікторе, певна річ. Ернан Раміро слухав його мовчки і зосереджено. Олесь розповідав і бачив, як хмурнішає обличчя Сивого Капітана, мов на нього насувається дедалі густіша тінь. Одного разу юнак навіть сам спинився: йому здалося, що Ернан Раміро хоче перебити його. Це сталося тоді, коли Олесь переказував слова Фредо Вікторе про підпільний комітет і його керівні вказівки, обов’язкові для всіх патріотів, у тому числі й для людини, яка володіє «Люцифером». Але й цього разу Сивий Капітан стримався, промовчав і тільки ще більше насупився.

Коли Олесь закінчив, Ернан Раміро підвівся і сказав:

— Спасибі, ти виконав доручення. Не твоя вина, що ці люди не розуміють, з ким мають справу. Але про це потім. Можеш іти, вирушаємо.

І це було все, що визнав за потрібне відповісти Сивий Капітан! Мабуть, він не помітив, який збентежений був Олесь, розповідаючи йому все це, як гаряче хотілося юнакові почути від нього щось таке, що допомогло б йому розібратися в складних думках і почуттях, яким він не міг дати ради!.. Але Капітан вважав достатніми кілька цих стриманих, гордовито кинутих слів. І Олесь залишився з своїми глибокими сумнівами.

"Люцифер" знову вирушив у дорогу. Куди саме — це було невідомо і для Олеся, і для Марти, які сиділи, розмовляючи, у каюті Валенто Клаудо. Раптом пролунав глухий удар, від якого струсонулася підлога і затремтіли стіни. І відразу швидкість «Люцифера» зменшилася. Крізь незачинені двері каюти долинув чийсь збуджений голос:

— Алонсо, до ручного насоса!

Хтось пробіг по коридору, пролунали стурбовані голоси.

Марта злякано дивилася на Олеся, мов чекаючи від нього пояснень. Але юнак і сам нічого не розумів. Він ще прислухався до неясного відгомону голосів, який чути було в каюті, і рішуче підвівся:

— Піду до Капітана! Треба ж довідатися, в чому річ…

Але Ернана Раміро не було в кабіні керування. Замість нього за штурвалом стояв Валенто Клаудо, який не стільки керував машиною, скільки напружено стежив за показаннями приладів. І коли Олесь тривожно звернувся до нього, Валенто навіть не відповів, а лише відмахнувся: не заважай, мовляв, і без тебе клопоту багато!.. Виходить, сталося щось серйозне.

Сивий Капітан увійшов до кабіни швидкими, енергійними кроками. Обличчя його було зосереджене, кошлаті брови гнівно нахмурені. Побачивши в кабіні Олеся, він тільки кивнув головою і відразу звернувся до Клаудо:

— Ідіть до резервуарів, Валенто. Там треба весь час доглядати. Автомат ще довго не працюватиме. Стежте за ручними насосами.

Клаудо вийшов. Капітан зайняв його місце за штурвалом. Олесь запитливо дивився на нього. Сказати щось він не насмілювався, надто вже Капітан був похмурий.

Але Ернанові Раміро, мабуть, зараз було не до нього. Він помітно нервував — і це найбільше непокоїло юнака, бо досі йому не доводилось бачити Капітана таким. Замість того, щоб спокійно і впевнено вести машину, лише зрідка поглядаючи на циферблати приладів, цього разу Капітан раз у раз переводив різні перемикачі, натискував на важелі й рукоятки, мов ніщо не могло задовольнити його. Найчастіше він спиняв погляд на маленькому світному циферблаті біля самого пульта керування, і кожного разу на його обличчі з’являвся вираз незадоволення.

Олесь і собі зазирнув на той циферблат. Стрілка на ньому нервово хиталася з боку в бік. Вона то кидалася ліворуч, майже до нуля, то повільно, ніби з зусиллям, відсувалася праворуч, щоб потім знову рвучко пересунутись ліворуч. Це свідчило про якусь затяжну несправність, бо Олесь пам’ятав, що та стрілка звичайно стояла раніше майже нерухомо між цифрами «3» і "4".

Раптом Раміро заговорив — наче сам й собою. Голос його звучав незвично глухо: так говорить людина, яка ледве стримує себе від гніву.

— Вони почали проти мене війну, мерзотники! Так підступно, жорстоко! Розставити на дорогах міни, щоб знищити "Люцифер"!.. Знищити машину, рівної якій немає в світі! Хіба це не дикунство?.. Я завжди знав, що фалангістські вбивці не здатні на чесну боротьбу, вони надто тупі, надто боягузливі для цього. їхня зброя — підступність, вони гірші від гадюк! Вони намагаються вкусити нишком! Що ж, я мушу терпіти це, чи що? Я, який на десять голів вищий від них усіх?.. А ті підпільники на чолі з уславленим Фредо Вікторе ще вважають, що я зобов’язаний з чимсь рахуватися, чекати якихось вказівок від комітету чи від когось ще… Дурниці! То не для мене, не для людини в надзвичайному становищі, не для господаря «Люцифера»! І я доведу це. Фалангісти оголосили мене поза законом, — гаразд, тепер я змушу всіх зважати на мої власні закони!

Погляд його впав на Олеся, ніби щойно помітив юнака.

— А, ти тут? — мовив Капітан. — От бачиш? Та ти не знаєш, у чому справа… Вони, ці негідники, поставили в різних місцях міни. І серед тих мін є такі, що вибухають не від натиску на них, а, мабуть, від самого коливання повітря чи від звуку… не знаю ще; ручуся тільки, що колеса «Люцифера» не натиснули на них, бо він ішов над шляхом, підтримуваний потоком антигравітонів. І все ж таки одна міна вибухнула! Добре хоч, що з запізненням, уже під кормою машини. Але та міна все ж пошкодила автоматичний апарат, який подавав водень для реакції сполучення!

Тепер Олесь починав розуміти, що сталося. А Сивий Капітан говорив далі:

— Подача водню ручним насосом дуже непевна, час від часу виникає нестача водню. А це призводить до зменшення кількості необхідної для дії всіх апаратів енергії… зокрема електромагнітного генератора, від справної дії якого залежить безпека «Люцифера», його електричний захист, що відштовхує кулі й снаряди… Розумієш?

Олесь кивнув головою.

— І взагалі, я мушу зараз витрачати значно більше водню, — вів далі вже спокійніше Капітан; розмова про улюблену ним техніку, очевидно, допомагала йому опановувати себе. — Міни можуть бути всюди, значить, треба вести «Люцифер», ніде не торкаючись колесами грунту. Для цього потрібна налагоджена, чітка подача водню, бо генератор антигравітонів теж пожирає багато енергії…

— А машині весь час не вистачає водню, — додав Олесь мимоволі, поглядаючи на маленький світний циферблат, на якому все так само стрибала і кидалася ліворуч неспокійна стрілка.

Ернан Раміро здивовано поглянув на юнака, наче вражений його зауваженням. На мить його обличчя просвітліло, насуплені брови розійшлися. Але тільки на мить.

— Ти розумний хлопець, Олесю, — промовив він з відтінком схвалення. — Не пам’ятаю, щоб я колись говорив тобі про цей прилад і значення того, що він показує. Значить, ти сам устиг додуматися? Добре, добре! Тоді ми використаємо це не відкладаючи. Зараз мені потрібні всі сили, кожна пара рук. Ставай сюди. Ти допомагатимеш мені. Хочеш?

Запитання було явно зайвим, весь вигляд Олеся свідчив про це. Капітан ледве помітно посміхнувся.

— Стеж за стрілкою. Як тільки вона опускатиметься нижче риски з цифрою «2», не кажучи вже про наближення до нуля, відкривай цією рукояткою кран додаткового резервуара водню. А я займуся іншим. Ми скоріше дістанемося бази, де полагодимо пошкодження!

Чи ж варт говорити, з якою готовністю Олесь приступив до виконання першого свого обов’язку на "Люцифері"?.. І на хвильку навіть подумав: є й користь з того, що «Люцифер» пошкоджено! Те пошкодження незабаром полагодять, це безсумнівно. А зате він, Олесь бере участь у керуванні машиною.

Коли б юнак тільки знав, що чекає його попереду!

2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНІТО

Все схилялися перед Мігелем Хуанесом в управлінні поліції. Низькі поклони чиновників, старанне козиряння поліцейських агентів, двері, що немов самі широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешіптування при його появі, заздрісні погляди — все це свідчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навіть коли б в управлінні звідкись прочули, що Мігеля Хуанеса призначають начальником державної іберійської поліції, — і тоді не можна було б виявляти до нього виразніших ознак шанування і запобігливості.

Недбало відповідаючи на вітання, і не виявляючи, як тішиться його душа цією п’янкою атмосферою, Мігель Хуанес невимушено увійшов до кабінету начальника поліції заздалегідь готовий вислухати нову серію заслужених компліментів. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустріч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих ніжках, затягнених у червоні рейтузи.

— А, Хуанес, нарешті! Де ж це ви пропадаєте, друже мій? — почув він знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагідного відтінку. — А я чекаю вас, уже кілька разів дзвонив вам. Відпочивали, мабуть? Розумію, розумію…

— Так, пане Кабанерос, — ствердив, сідаючи в крісло, Мігель Хуанес. — Надто втомився за останні дні. Але…

— Звичайно, звичайно, — перебив його начальник, — я ж кажу, що розумію. Ми з вами заслужили відпочинок, Хуанес! І я ніколи б не турбував вас, коли б не виклик міністра внутрішніх справ.

Міністра? Самого міністра внутрішніх справ, правої руки каудільйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хураніто?.. Мабуть, на обличчі Мігеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник поліції, посміхаючись, ствердив.

— Так, так, друже мій, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хураніто! Півгодини тому дзвонив його ад’ютант і передав цей виклик. Більше нічого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Міністри, бачте, не повідомляють, навіщо вони викликають. Але мені здається, що це може бути пов’язане з врученням орденів… вам, ну й мені також, — додав він, скромно опускаючи свої тьмяні очиці.

Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвідчений лис, таки використав становище, добився, щоб і його було нагороджено орденом за успішне закінчення справи Сивого Капітана. Гаразд, Мігелеві Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!

— Отож їдьмо, дорогий мій Хуанес. За чверть години ми повинні бути у міністра! А він не звик чекати…

…Солодке хвилювання охоплювало душу Мігеля Хуанеса, коли виструнчений ад’ютант міністра відчинив перед ним і начальником поліції важкі двері кабінету міністра внутрішніх справ Іберії генерала Франческо Альдумера да Хураніто. їх не примусили чекати й хвилини у великій приймальні. Ад’ютант міністра клацнув каблуками блискучих лакованих чобіт, від чого ніжно задзвеніли срібні шпори, і запобігливо, як і належить добре вимуштруваному ад’ютантові, неголосно сповістив:

— Міністр чекає на вас, панове. Прошу!

Вони ввійшли.

У великому кабінеті міністра панувала похмура урочистість. Важкі завіси на вікнах скрадали світло, товстий м’який килим на підлозі приглушував звуки. Далеко в глибині кабінету, біля протилежної стіни, височів масивний письмовий стіл, за яким сидів чоловік у гаптованому золотом генеральському мундирі. Блискуча полірована поверхня стола була залита яскравим світлом настільної лампи; в тому світлі сліпуче виблискували й золоті нашивки на грудях чоловіка в генеральському мундирі. Але вище грудей світло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловіка в тіні, що різко контрастувала з сяючою поверхнею стола.

Мігель Хуанес і раніше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хураніто. Казали, що генерал не переносить денного світла і ховається від нього за глухими гардинами кабінету; що він не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, і тому майже ніколи не з’являється публічно, воліючи лишатися в півтемряві свого кабінету і звідти керувати величезною армією чиновників, поліцейських і жандармів фалангістської Іберії. Таким був генерал Альдумеро да Хураніто, міністр внутрішніх справ, найближча особа і помічник всевладного каудільйо.

Начальник поліції і особливо уповноважений підійшли до письмового стола міністра і застигли в шанобливій позі.

— Здрастуйте, пане начальник поліції, — пролунав із-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських інтонацій. — Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справі Сивого Капітана? Е… Мігель Хуанес, здається?

— Так точно, ваше превосходительство, — з поклоном підтвердив Карло Кабанерос.

— Що ж, сідайте, панове. Е… поговоримо…

Тепер, коли очі Мігеля Хуанеса звикли до півтемряви, яка панувала в кабінеті, він мав можливість переконатися, що й справді обличчя генерала Альдумеро да Хураніто не викликало симпатії. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкірою, на якій не було й сліду порості. Довга голова звужувалася вгору, тонкі бліді губи не прикривали великих жовтих зубів; і холодні колючі очі наче ховалися в глибині того черепа під припухлими повіками, лише час від часу визираючи звідти.

— Годину тому мій ад’ютант дзвонив до пана Мігеля Хуанеса, — говорив тим часом міністр, — щоб дістати потрібну мені довідку. Але пана Хуанеса не було ще в управлінні. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнім часом, йому був потрібен відпочинок?

Щось у цьому голосі було явно неприємне, якийсь відтінок глузування, чи що. В усякому разі не відчувалося, щоб міністр починав розмову у вітальному тоні, хоч і говорив з тим, хто мусив одержати орден за успішне знищення невловимого «Люцифера»… Щось тут було не так. Мігель Хуанес відчув це зразу. Він завагався, не знаючи, що відповісти. Його виручив начальник поліції.

— Деякі термінові справи, ваше превосходительство, — запобігливо зауважив він. — У нашій роботі завжди трапляються несподіванки, які потребують негайних операцій.

— Так, так, — недбало мовив генерал, — несподіванки… Краще б їх було менше, ваших несподіванок, пане Кабанерос. — Його тьмяні очі гостро поглянули на Хуанеса і знову сховалися під повіками. — От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час відірватися від вашої напруженої праці і завітали до мене…

Думки Мігеля Хуанеса розбігалися. Він сидів у кріслі перед столом генерала і напружено розмірковував: що це значить? Може, щось змінилося, з’явилися якісь нові обставини, невідомі їм обом досі? Але що саме трапилося? І головне, що спитати нічого не можна, треба покірно чекати, доки всевладний міністр не скаже сам, у чому справа…

— Сьогодні ранком я ще раз переглянув ваші звіти, — вів далі міністр, допитливо поглядаючи то на начальника поліції, то на Мігеля Хуанеса, наче він невідривно стежив за реакцією на його слова. — Зокрема ви добре зробили, панове, що використали глибинні бомби…

Мігелеві Хуанесу здалося на мить, що все стає на місце: адже міністр нібито хвалить їх? Він навіть скромно схилив голову.

— Я тільки не певен, чи не надто потужні бомби ви вжили, панове, — продовжував міністр немовби задумливо.

"Що це значить? Як це глибинні бомби можуть бути надто потужними? — стрибали в голові особливо уповноваженого гарячкові думки. — Він глузує з нас обох! Може, він незадоволений з того, що газети й радіо надто розхвалили поліцію, волів би, щоб ті похвали йшли на його особисту адресу? Чорт їх розбере, тих генералів і міністрів, їм завжди мало слави і почестей! Оце воно й є, ось воно, пояснення!" — вирішив у думці Хуанес. Ну що ж, кінець кінцем це не так уже страшно. Хай візьме собі з тієї слави, скільки йому треба, все одно і їм щось залишиться…

— Пробачте, ваше превосходительство, мені, відверто кажучи, не ясна ваша думка, — шанобливо відізвався Карло Кабанерос. — Адже так чи інакше, а операцію проведено успішно. І той успіх…

— Та що ви мені одне й те ж торочите вже котрий раз: успіх! успіх! — раптом наче розсердився міністр. — Мені балаканина ні до чого! Мені діло потрібне, факти, ось що!

— Але…

— Мовчіть! Коли б ви працювали як слід, коли б у вас по-справжньому була поставлена служба, коли б у вас були надійні агенти й інформатори, а не мотлох, ви й самі давно вже зрозуміли б, що ніякого успіху нема. Так, так, нема! І на вашому місці, пане Кабанерос, я не робив би зараз вигляду ображеного індика! А коли ви й справді індик, то вам не слід займати далі посаду начальника державної поліції.

Іншим разом Мігель Хуанес радів би, що може бути свідком того, як хтось з великого начальства дає такого доброго прочухана його самовпевненому і пихатому шефові. Але зараз особливо уповноваженому було не до того; він добре розумів, що в цій справі начальник поліції і він сам зв’язані одною мотузкою. І те, що стосувалося Кабанероса, в однаковій мірі било й по ньому… Коли б хоч знати, в чому річ, звідки насунулася на них ця грізна хмара?

А генерал Альдумеро да Хураніто вже остаточно кинув свій до того стриманий, майже байдужий тон. Він викрикнув:

— Ага, мовчите? Ви гадали, що все так і обійдеться, панове? Ні, не вийде! Ану, що ви скажете з приводу цього?

І міністр кинув через стіл начальникові поліції папірець, який лежав доти перед ним.

— Читайте вголос! — зловісно наказав він.

Вкрай розгублений начальник поліції взяв папірець і почав читати. Його голос уривався, товсті короткі пальці тремтіли. І Мігель Хуанес, слухаючи зміст папірця, відчував, як під ним хитається підлога. То був рапорт начальника жандармського управління на ім’я міністра внутрішніх справ Іберії, в якому писалося:

"За вашим особистим наказом, ваше превосходительство, жандармерія провела ретельне обслідування озера Фонтіверос. Спеціально викликаний загін військових морських водолазів надзвичайно старанно обшукав усе дно озера. Доповідаю, що під час обстеження на дні озера не знайдено жодного уламка, жодної речі, яку можна було б зв’язати з «Люцифером». Не знайдено також жодного трупа будь-кого з команди. Обстеження озера тривало дві доби. Для остаточної певності, за вашою вказівкою, пущено також військові драги. Їх робота теж не дала ніяких наслідків. Знайдено лише окремі шматки оболонки глибинних бомб. Оскільки озеро обстежене цілком, дальшу роботу водолазів і драг припинено. Чекаю ваших розпоряджень".

Начальник поліції, який втратив одразу всю свою самовпевненість, не підводив очей від рапорту, наче намагався відшукати в ньому ще щось заспокійливе. Мігель Хуанес не розумів нічого. Це якась фатальність, нісенітниця, цього просто не може бути! Але ж ось він, рапорт начальника жандармерії, — суперечки зайві… Звісно, жандармерія завжди рада підкласти свиню поліції, вислужуючись перед міністром і каудільйо. І поліція, коли трапляється слушний випадок, теж не лишається в боргу перед жандармерією. Але цього разу поліцію було побито, безнадійно побито — і насамперед її начальника і особливо уповноваженого… А над Мігелем Хуанесом гримів роздратований, лютий голос генерала Альдумеро да Хураніто:

— Ви що ж, пане начальник поліції, гадали, що досить скласти бучну доповідь, отакий красномовний звіт про ваші надзвичайні успіхи — і кінець справі, га?.. Мовляв, раз—два, і є ордени та премії і вам, і вашому розрекламованому особливо уповноваженому? Е ні, всім тим ви могли задурити голови якимось йолопам з канцелярії каудільйо, — слава йому! — а не мені. Я вас наскрізь бачу! Мені балаканини не треба! В мене ще тоді, зразу, як ви надіслали пишний рапорт, виникли підозри: надто вже гладко все це у вас вийшло. Але я промовчав, бо вирішив перевірити. І перевірив! Добре перевірив, як бачите! Де ваш «Люцифер», який, за звітом, має лежати, розтрощений глибинними бомбами, на дні озера, га? Може, він цілком розчинився у воді, наче грудка цукру, га? Може, його так пошкоджено, що від нього нічогісінько не залишилося, самий порох, непомітний у воді? Га? Та відповідайте, хай вас чорт візьме! Де були ваші очі? Нездари! Знову випустили Сивого Капітана, дали йому вислизнути крізь пальці?

Начальник поліції розгублено розвів коротенькими товстими ручками: що він міг відповісти?

— Відповідайте, коли вас питають! — гримів міністр.

— Ваше превосходительство… адже в моїй доповіді все було саме так, як рапортував мені особливо уповноважений… якщо це не підтверджується, то винен він… за обдурювання мене, як його начальника… — спробував відвести вбік удари Карло Кабан ерос. Мігель Хуанес похолов: весь час він з острахом чекав такого ходу свого підступного шефа!..

На щастя, генерал Альдумеро да Хураніто навіть не звернув уваги на цей хід. Він з новою силою накинувся на начальника поліції:

— Киньте базікати, шановний пане! Ви відповідаєте переді мною і перед каудільйо! А хто там відповідає перед вами, мені байдуже. Де докази загибелі «Люцифера», я вас питаю? Де?

Раптом Мігель Хуанес стрепенувся: адже є, є такі докази! Тільки — чи ж може він втрутитися в розмову двох таких високопоставлених осіб, як міністр внутрішніх справ і його власний шеф?.. Зрештою, Карло Кабанерос, очевидно, теж згадав про це одночасно з своїм особливо уповноваженим, бо схопився за ту згадку, як за рятівну соломинку:

— А колесо, ваше превосходительство? Колесо, що його вибух глибинної бомби відірвав од «Люцифера» і викинув на поверхню? Хіба ж то не доказ, ваше превосходительство?

Проте міністр тільки відмахнувся від нього, як від настирливої мухи, що дратує своїм дзижчанням:

— Та замовкніть ви з вашим колесом! Я чув уже про нього, чув! Я вас питаю — де «Люцифер», а ви мені торочите про якесь там колесо. Хіба ви не розумієте, що наробили всією тією бучею про знищення Сивого Капітана і його «Люцифера»? Га? Всі певні, що з Сивим Капітаном справу закінчено: і газети, і населення… і сам каудільйо, — слава йому! Чуєте, сам каудільйо! Чи уявляєте ви собі, що це значить? Він, улюблений наш каудільйо, — слава йому! — наказав нагородити вас обох орденами і грошима! А за що? За чистісіньку липу, га? І що буде потім? Ви подумали про це? А незабаром знову появиться той «Люцифер», Сивий Капітан, щоб він луснув і провалився крізь землю; проголосить знов якусь зухвалу промову… що тоді буде, га? Що зробить зі мною каудільйо? І що я тоді зроблю з вами? О, від вас пороху не залишиться, будьте певні! Ви обдурили самого каудільйо! Сивий Капітан знов вислизнув з ваших рук! Це ясно як день. "Енергійна державна поліція на чолі з її начальником"!.. "Особливо уповноважений поліції"… Бучні назви — і більше нічого… Ви — мотлох, дрантя, ось ви хто, панове!

Обидва — і начальник поліції, і його особливо уповноважений — давно вже не сиділи в кріслах. Вони стояли, виструнчившись перед столом грізного міністра, й безпорадно кліпали очима. Все пропало, всі надії, всі блискучі перспективи, якими вони тішилися всього півгодини тому… З прославлених державних діячів, з переможців Карло Кабанерос і Мігель Хуанес раптом перетворилися на малесеньких агентів, яких безжалісно розносить грізне начальство. Та коли б справа обмежувалася тільки цим! Але обидва добре розуміли, що повисли над самісінькою прірвою. Якщо «Люцифер» справді з’явиться десь знову, тоді… тоді навіть страшно уявити собі, що станеться з ними.

І все ж таки… «Люцифер» нікуди не випливав з озера! Він поринув тоді у воду і не з’являвся більше на поверхні. Все озеро було як на долоні. Мігель Хаунес міг поклястися в цьому! А коли б «Люцифер» виринув, то його чекали заздалегідь наведені гармати. Хіба ж можна бути передбачливішим, ще більше врахувати всі можливості?..

Та всі ці докази нічого не давали. Генерал Альдумеро да Хураніто лютував і лаявся, пропускаючи повз вуха безпорадні пояснення, якими намагався виправдатися червоний, наче той буряк, начальник поліції. Нарешті міністр закричав на весь голос:

— Досить! Досить дитячих розмов і виправдань! Я знаю тільки одне: «Люцифер» не міг розчинитись у воді. Ви не виправдали державного довір’я. І тому тепер я мушу виправляти ваші помилки, братися сам до діла. Ну, тільки спробуйте наплутати щось! Ось мій перший наказ. Посилити нагляд за озером: ваш «Люцифер» ховається десь там поблизу. Далі. Не знімати гарматних батарей. Більше того: розставити нові замасковані артилерійські пости по всіх навколишніх шляхах. І де б не з’явився цей клятий «Люцифер» — негайно його розстріляти! Ніяких переговорів із Сивим Капітаном! Досить, уже набалакались! І щоб ви, панове, з цього часу не говорили газетним репортерам жодного слова. Хай газети вважають, що й справді з Сивим Капітаном покінчено!.. А коли він з’явиться, тоді — зразу! — і міністр зробив виразний жест, наче прихлопнув щось на столі. — Розумієте? Майте на увазі: або нова поява Сивого Капітана буде його останньою появою, або це буде вашим останнім завданням. Здається, я досить ясно висловився, панове?

Начальник поліції і його особливо уповноважений покірно мовчали, схиливши голови. Або — або… третього виходу перед ними не лишалося.

— Отже, я більше вас не затримую, панове. На все добре. Голос міністра звучав уже знов так само сухо й безбарвно, як і на початку розмови. Генерал Франческо Альдумеро да Хураніто, права рука всевладного каудільйо, лише дуже зрідка дозволяв собі виявляти якісь почуття чи емоції, якщо взагалі вони в нього були. І тепер на розгублених, незграбно задкуючих Карло Кабанероса і Мігеля Хуанеса знову холодно дивилося застигле жовте обличчя зловісного черепа, що ховався в глибокій тіні, яку відкидав глухий абажур настільної лампи.

Коли ж відвідувачі вийшли, міністр натиснув кнопку електричного дзвінка. Таким самим безбарвним голосом людини, яка на вагу золота цінить кожне своє слово, він наказав ад’ютантові:

— Домовтеся з міністром оборони про негайне секретне розпорядження усім збройним силам армії і флоту: де б не з’явився «Люцифер», розстріляти його без ніяких переговорів.

Стежачи неуважним поглядом за стрункою постаттю ад’ютанта, який беззвучно виходив з кабінету, генерал Альду-меро да Хураніто пробурмотів:

— Поліція і жандармерія своє робитимуть. Але введемо на всякий випадок у гру й військову силу… воно не завадить…

Розділ тринадцятий

1. ПІД ВОГНЕМ ГЛИБИННИХ БОМБ

З того моменту, як Олесь став біля циферблата, він уже не виходив з кабіни керування. «Люцифер» промчав по Фонтіверосу, не торкаючись дороги колесами. Ось чому не вибухнула жодна з фугасних мін, розставлених саперами за планом Мігеля Хуанеса! Проте Сивий Капітан, а разом з ним і Олесь ясно бачили на екрані ще й замасковані в лісі артилерійські гармати, і, звичайно, це не поліпшувало настрою Капітана.

Олесь не запитував, чому Ернан Раміро вів «Люцифер» саме сюди, в середину лісу Фонтіверос, де чи не на кожному кроці були розставлені для нього пастки. Очевидно, на те були якісь важливі причини.

А на центральній галявині, біля самого озера, «Люцифер» безпорадно спинився. Стрілка циферблата, біля якого пильнував Олесь, притиснулася до нуля і не відходила від нього. До відказу відкритий кран додаткового резервуара не допомагав. У ньому вже не залишилося водню.

— Не встигли! — спокійно констатував Сивий Капітан. — Це наслідок перебільшеної витрати водню… а може, ще й пошкодження трубопроводів, якими подається водень, зараз не можна нічого певного сказати. Тепер треба замінювати балон. Залишайся тут, Олесю. Стеж за екраном.

Він вийшов з каюти. Олесь лишився сам. Пересуваючи регулятор телевізійного екрана, він бачив солдатів, що ховалися за кущами й деревами, бачив довгі стволи гармат, скеровані до галявини, на якій стояв «Люцифер». А ось із-за дерев з’явився той високий худорлявий чоловік з горбатим носом, якого Олесь уже бачив і чув раніше, а за ним — куца кремезна постать з круглим червоним обличчям.

Саме тоді, коли юнак розглядав цих двох людей, що наближалися до галявини, Сивий Капітан повернувся до кабіни. Олесь розчув, як Капітан, увіходячи, кинув через плече в коридор:

— Треба виграти ще кілька хвилин, Валенто! Електромагнітний генератор не діє через брак водню, «Люцифер» беззахисний… Лише кілька хвилин, поки я підготую занурення. Поговоріть з ним про щось, розумієте?

Здаля долинув стриманий, притишений голос Валенто Клаудо:

— Єсть, Капітане!

Не звертаючи цього разу ніякої уваги на Олеся, Ернан Раміро схилився біля пульта і почав щось лагодити, тримаючи перед собою переносний індикатор, який весь час спалахував — раз червоним, раз зеленим світлом.

Олесь чув розмову Валенто Клаудо, який стояв на даху «Люцифера», з тією худорлявою людиною, яку він називав Мігелем Хуанесом. Звідкись юнак пам’ятав це ім’я… А, саме так було підписане те оголошення, що обіцяло високу нагороду за приставлення до поліції Сивого Капітана живим чи мертвим!..

Валенто, говорячи з Хуанесом, явно вигадував час. Це було необхідно, бо коли б особливо уповноважений віддав наказ стріляти по «Люциферу» тепер, коли не діяв електромагнітний захист, — кулі й снаряди досягли б мети, і тоді… Ні, про це краще не думати!..

Нарешті Ернан Раміро полегшено зітхнув. Він випростався, натиснув кнопку сигнального дзвінка, сповіщаючи тим Валенто Клаудо, що можна закінчувати вимушену розмову. І відразу ж після цього «Люцифер» повільно, майже непомітно рушив з берега у воду. Олесь розумів і це: Капітан навмисно дав найповільніший хід, бо хотів використати перші хвилини, щоб ворог на березі не встиг одразу зорієнтуватися. А тоді вже «Люцифер» почав швидко занурюватись!

"Чи встигнемо? Чи встигнемо? — билася в голові юнака думка. — Адже генератор електромагнітного захисту все ще не діє; якщо почнуть обстріл, «Люцифер» буде пошкоджений, коли не знищений…"

І от пролунали постріли, які примусили Олеся збліднути. Йому здалося, що все загинуло, що от зараз автомобіль буде розстріляно… ніщо не зможе врятувати «Люцифер» від смертоносної, нищівної дії снарядів, коли не працює електромагнітний захист! Швидше, швидше під воду, в цьому єдиний порятунок! Невже загинемо через те пошкодження від підступної міни, що зіпсувала систему подачі водню?.. Ні, ні! Хоч сухий тріск, який пролунав угорі, доводив, що щось було таки пошкоджене пострілами, «Люцифер» дедалі швидше занурювався. І прилади не сигналізували про нові несправності в механізмах машини.

Туманна темно-зеленкувата смуга затягла екран цілком. «Люцифер» занурився і тепер опускався нижче й нижче під воду. Звуки пострілів долинали вже ледве чутно, мов крізь товсту ковдру. Нарешті вони вщухли зовсім. Стало тихо, так тихо, наче весь світ залишився десь далеко-далеко.

Нестримна радість охопила Олеся. Врятувались! Йому хотілося палко потиснути руку Ернану Раміро, подякувати йому. І в той же час було трохи дивно: чому ж навіть тепер, коли «Люцифер» спокійно плив у глибині озера, ні Сивий Капітан, ні Валенто Клаудо не зраділи? Чому на їх зосереджених обличчях не помітно анінайменшого полегшення?

— Треба спробувати ще раз, Валенто, — тихо сказав Ернан Раміро. — На ручному насосі ми далеко не заїдемо…

— Єсть, Капітане, — як завжди, відповів Клаудо і вийшов.

Ручний насос?.. Отже, автоматичну подачу водню до центрального механізму не полагоджено? Доведеться й далі витрачати збільшену кількість водневого палива? Он стрілка покажчика знову стрибає, мов у лихоманці…

І ще подумав Олесь про те, що тепер прийшли нові турботи. Чи довго зможе пробути «Люцифер» під водою? Адже кисню в них мало. А як не вистачить?.. Треба буде підійматися на поверхню озера, де чекають націлені гармати? Ні, підійматися не можна, це ясно; І залишитися під водою — теж безперспективно. Що ж тоді робити? Тут — не море, не відпливеш під водою далеко вбік, щоб виринути там, де ворог не чекає. Це ж просто озеро, хоч і досить велике. Значить, рано чи пізно, а доведеться все ж таки виринати…

— Як же ми підіймемося на поверхню? — несміливо запитав Олесь Сивого Капітана. — Вони ж нас…

Ернан Раміро підвів на юнака свої сірі очі. Мабуть, він про щось наполегливо думав, бо деякий час не відповідав, мов намагався усвідомити, про що його питають.

— На поверхню? — нарешті мовив він. — Я не збираюся підійматися на поверхню озера, Олесю.

— Але…

— Ти ще багато чого не знаєш, — сказав Ернан Раміро. — Зачекай, незабаром…

Дальші його слова потонули в несподіваному оглушливому гуркоті. Немов одночасно з усіх боків загримів тривалий і гучний грім. Весь корпус «Люцифера» кинуло вбік. Олесь ледве втримався на ногах. Уперше за весь час перебування на "Люцифері" він побачив, як зблідло обличчя завжди врівноваженого і стриманого Сивого Капітана.

— Глибинна бомба! — вигукнув Ернан Раміро. — Вони бомбардують мене! Вони хочуть знищити мене тут, на дні озера! А, значить, вони захлопнули свою пастку?.. Ні, ми ще поборемося!

Він нахилився над пультом керування, тримаючись однією рукою за штурвал, і натиснув другою на важіль прискорення ходу. Спалахнули сигнальні лампочки. Стрілка на покажчику подачі водню враз притиснулася до нуля, — центральний механізм забирав пальне без залишків. Але зараз Ернан Раміро не звертав на це уваги і продовжував натискувати на важіль. Відчулося ритмічне здригання підлоги. «Люцифер», тремтячи всім корпусом, ринувся вперед. Куди?..

І ще раз ударив страшний грім. Ніби він пролунав тепер ближче, ніж раніше, чи це тільки здалося? Капітан швидко повернув штурвал. Якусь мить він прислухався, наче перевіряючи за гуркотом напрям, у якому треба вести «Люцифер», і знов швидким, рішучим рухом крутнув штурвал. «Люцифер» кудись повертав, хоч його і кидало з боку на бік, повертав і сунув далі й далі під водою… Ще вибух глибинної бомби — десь немов позаду…

І тоді гримонув четвертий вибух, найсильніший з усіх! Стіна, біля якої був Олесь, наче зірвалася з місця і вдарила його по голові. В очах потемніло, ніби згасли всі лампочки.

Шум моторів «Люцифера» немов захлинувся. На мить машина спинилася, потім знову почала працювати, — нерівно, уривчасто, з перебоями.

Ернан Раміро, вчепившись у штурвал, керував «Люцифером», що гойдався з боку на бік і сіпався вперед і назад, наче людина, яка раптом утратила рівновагу. На щоці Капітана Олесь помітив червону смугу, з якої сочилася кров. Мабуть, він ударився об щось під час того жахливого вибуху. Олесь почув голос Ернана Раміро:

— Іди знов до циферблата, Олесю. І, як і раніше, підтримуй подачу водню краном додаткового резервуара. Ми йдемо під водою наосліп. Стеж за покажчиком.

Десь позаду ще кілька разів пролунали вибухи. Але вони були надто далекі і вже не лякали. «Люцифер», очевидно, віддалявся від небезпеки. А втім, переслідувачі також можуть пересунутися з своїми бомбами в цей бік озера. Зрештою, воно ж не таке велике, щоб можна було довго ховатися… Що думає Капітан? Ну, можна допливти до протилежного берега. А потім?

Мовчки; схилившись над картою, що лежала на пульті, — Олесь і не помітив, коли та карта опинилася на ньому, — Ернан Раміро керував «Люцифером». Час від часу, коли центральна машина давала помітні перебої, наче захлиналася, Капітан морщив лоба, немов відчував від того фізичний біль. Та ось він полегшено зітхнув і випростався.

— Гаразд, — мовив він. — Якщо все піде добре, то можна вважати, що небезпека минула. Справа тепер у запасах повітря. Це найголовніше, що загрожує нам. Поновити запаси його немає де… поки не вийдемо на поверхню. Але цього довго ще чекати.

"Значить, ми будемо під водою, поки вороги не стомляться і не перестануть чекати нас! — подумав Олесь. — Можливо, Капітан хоче навіть створити у них враження, що «Люцифер» загинув?.. Тоді вони дадуть нам спокій…"

Сивий Капітан тим часом присунув до себе мікрофон.

— Валенто! Валенто! — заговорив він. — Як чуєте мене?

— Нормально, Капітане, — пролунала з репродуктора відповідь.

— Нікого не поранило під час вибухів?

— Ні, Капітане, з людьми все гаразд.

— А з машиною? З механізмами?

— Точно встановити важко, Капітане. Думаю, що пошкоджене, якщо не відірване зовсім, праве заднє колесо. Бо в тому місці корпусу з’явилася досить велика теча. Алонсо зараз забиває її. Крім того, пробито резервуар з мастилом, яке через отвір вийшло назовні…

— Один резервуар чи обидва?

— Один, Капітане. Правий.

— А що з стисненим повітрям? Прилад показує зменшення тиску.

— Ще не перевіряв, Капітане. Зараз візьмуся. Можливо, теж пошкоджено балони, бо вони містяться з того ж боку.

— Негайно перевірте, Валенто. Треба знати, скільки ми маємо часу на підводне плавання.

— Єсть, Капітане!

Ернан Раміро знову нахилився над картою. Олесь зазирнув і собі через його плече.

То була якась своєрідна карта, нарисована від руки. Тонкі лінії створювали на ній неправильної форми концентричні кола. В одному місці кола обривалися, і звідти йшли дві паралельні звивисті лінії, які то наближалися одна до одної, то віддалялися. Власне, і картою цей своєрідний рисунок не можна було назвати.

Капітан зосереджено вивчав лінії рисунка, раз у раз поглядаючи на показання приладів. Раптом його руки міцніше стиснули штурвал. Здавалося, що Ернан Раміро весь напружився. Ось він повернув маленький вимикач біля пульта — і враз екран перед ним залило яскравим зеленуватим світлом. Якісь неясні контури позначилися на ньому; вони нагадували округлі скелі чи горби…

— Пішли тепер униз, — мовив Капітан крізь стиснуті зуби. Він уважно вглядався в екран. Олесь розгублено подивився на нього: куди вниз?..

— Можеш залишити прилад, Олесю, — наказав Ернан Раміро. — Зараз машина працюватиме рівніше, бо витрата водню зменшилася. Відпочинь, подивися на екран. Тут знайдеться дещо цікаве для тебе.

З неприхованим подивом юнак наближався до екрана. Він уже бачив, що між неясними контурами скель щось рухалося, — швидке і вертляве. Темні округлі тіні пропливали по екрану, одні повільно, інші, навпаки, наче кудись поспішали. Зненацька щось майнуло перед очима. Що це? В’юнке, сріблясте… Ну, ясно, можна ж було одразу зрозуміти!

— Риба! — викрикнув Олесь.

— Так, риба, трохи здивована нашою появою в їхньому царстві, — відповів Сивий Капітан. — Я ввімкнув прожектор, і тепер ми з тобою бачитимемо те, що відбувається навколо «Люцифера». Світло мені зараз потрібне, бо далі пливти наосліп не можна. Доведеться зробити кілька поворотів, а деякі з них ще й круті…

— То виходить, що це вже не озеро, а щось інше? — розкрив рота від здивування Олесь.

— Так, — відповів Сивий Капітан спокійно, ніби ні йому, ні "Люциферові" не загрожувала ніяка небезпека. — Ми вийшли з озера і пливемо зараз великим підземним каналом, яким природа з’єднала озеро Фонтіверос з морем!

2. ПОВІТРЯ! ПОВІТРЯ!

З того часу, як Ернан Раміро вимовив ці знаменні слова, минуло вже три години. А як багато за цей час змінилося!

Насамперед уже через кілька хвилин після розмови Капітана з Валенто знов спалахнула сигнальна лампочка, яка привертала увагу до телефону. І коли Ернан Раміро увімкнув репродуктор, з нього залунав стривожений голос Клаудо:

— Я перевірив балони з стисненим повітрям, Капітане…

— І з’ясували, що вони пошкоджені?

— Так, Капітане. Два балони з чотирьох вийшли з ладу, в них не залишилося повітря. Це той самий вибух глибинної бомби, що пошкодив і колесо, і резервуар з маслом.

Настала довга пауза. Лише після неї Капітан наказав уже без тіні вагання:

— Переведіть автомат подачі повітря на найповільніший режим. Будемо заощаджувати повітря, скільки зможемо; перед нами ще довгий шлях.

— Єсть, Капітане.

— І повідомте всіх, що становище вимагає уваги. Якнайменше рухів, Валенто! Оголошується голодний повітряний режим!

— Єсть, Капітане!

Олесь слухав цю розмову, і мимоволі йому ставало моторошно. Страшно було уявити собі, що «Люцифер» з усією командою не має зараз ніякої можливості вибратися назовні… Вони були не тільки під водою, а ще й під землею, під грубезними скелястими шарами грунту, які утворювали цей таємничий канал.

Тепер Ернан Раміро впевнено вів пошкоджений «Люцифер» за картою. Але Олесь розумів, якого самовладання вимагала від Капітана ця впевненість! Адже канал раз у раз робив повороти, і це вимагало надзвичайної майстерності, щоб великий і малоповороткий у воді «Люцифер» виконував усі потрібні маневри, проходячи подеколи впритул біля скелястих стін каналу…

"А автоматичне керування машиною? — подумав раптом Олесь. — Те саме керування, яке так чудово працювало тоді, під час поїздки звивистою дорогою в пустелі Хоравенте? Чому не застосувати його і тепер, адже це дуже полегшило б справу?.."

І відразу здогадався сам, не запитуючи Сивого Капітана, який з зосередженим, напруженим обличчям вдивлявся в екран і стежив за вузькими поворотами каналу.

Все пояснювалося тим самим пошкодженням, якого завдала "Люциферові" підступно поставлена поліцією міна. Машині весь час бракувало водню, його не вистачало для нормальної роботи всіх складних і численних механізмів. Насамперед не працював електромагнітний генератор, лишаючи «Люцифер» беззахисним перед кулями й снарядами. Далі, мабуть, не діяла і складна система автоматичного керування машиною, яка теж вимагала великої кількості енергії. Тому Капітан і змушений був вести «Люцифер» за допомогою штурвала, — іншого виходу не лишалося…

А коли було пройдено вузьку, найнебезпечнішу частину каналу з тими частими поворотами і «Люцифер» вийшов на відносно широкий шлях під водою, — Сивий Капітан коротко розповів юнакові про те, як було відкрито цей канал, своєрідний витвір невичерпної на вигадки природи.

У концентраційному фалангістському таборі ув’язнений № 467 517, який мав колись ім’я Ернана Раміро, познайомився з іншим ув’язненим, старим професором геології. Вся провина того професора перед урядом генерала Фернандеса полягала в тому, що його єдиний син брав участь у русі патріотів і був розстріляний. Фалангістам того було замало, й вони кинули до табору батька розстріляного патріота, незважаючи на його похилий вік. Старий професор уже не міг працювати на каменоломнях, він покірно конав на сирих дощатих нарах. І, мабуть, давно вже помер би, коли б інші ув’язнені не доглядали за ним.

Якось увечері професор, якому Ернан Раміро приніс його порцію злиденної табірної їжі, розповів про дивне явище, що спостерігалося в лісі Фонтіверос, — про зміни рівня води в лісовому озері. Про це явище знали, звісно, місцеві жителі, але вони давно звикли до нього і не звертали уваги на те, що зацікавило професора. А його найбільше вразило те, що загадкове озеро змінювало свій рівень періодично. Це означало, що зміни рівня не залежать від дощів або інших місцевих причин. Професор дослідив періодичність змін рівня і встановив, що вони збігаються з часом припливів і відпливів у морі. Виходило, що велике озеро Фонтіверос, розташоване принаймні за двісті кілометрів од моря, якось було зв’язане з морем. Але як саме?

Тоді ж таки старий професор прийшов до висновку, що між озером і морем мусить існувати якийсь канал. Але на поверхні землі каналу не було, отже, лишалося припустити, що він проходить під землею. То була смілива думка, і професор не наважувався висловити її публічно доти, поки йому не пощастить перевірити своє припущення. Він збирався провести потрібні дослідження, але не встиг: його кинули до концтабору. Питання лишилося нерозв’язаним, хоч професор і був певен, що не помиляється.

— Нічим іншим ту зміну рівня води в озері пояснити не можна, — закінчив професор свою розповідь. — Шкода, що я не встиг завершити свої дослідження… тепер це вже нікому не цікаво в нещасній Іберії… а тим часом той підземний канал, якщо він справді існує, був би єдиним у цілому світі явищем такого характеру.

Ув’язнений № 467 517 гірко посміхнувся, почувши ці слова. Хіба тільки один старий професор не закінчив своєї роботи? Хіба тільки його уявлюваний підземний канал був би цікавим науковим відкриттям?.. Адже ув’язнений № 467 517 знав і інших наукових працівників, роботу яких було обірвано фалангістським урядом, — і ще яку важливу роботу.

Але розповіді старого професора ув’язнений № 467 517 не забув, хоч вона й дуже мало стосувалася його спеціальності. Так уже був влаштований його розум, що всмоктував у себе цікаві факти. Але, певна річ, тоді йому й на думку не спадало, що та розповідь стане в пригоді Сивому Капітанові з його "Люцифером"…

— А проте дуже згодилася, — зауважив Олесь. — Інакше я й не знаю, як можна було б врятуватися з того озера…

— А, он ти про що, — посміхнувся Ернан Раміро. — Ні, друже мій, цього було б замало. Розповідь старого професора дала мені значно більше… правда, тут допоміг іще один випадок. Проте це вже потім, та ти й сам побачиш, що я маю на увазі.

Олесь з захопленням поглянув на нього: скільки несподіванок, скільки новин, таємниць і загадок приносить кожен день перебування на "Люцифері"! А Сивий Капітан говорить так, ніби це все тільки початок. Який раз уже він зауважує, що Олесеві доведеться ще чимало взнати. І яка надзвичайна сила волі, наполегливість і винахідливість відзначають усе, що робить Сивий Капітан! Коли б іще пощастило позбутися тих глибоких сумнівів, які зародились у юнака після бесіди з Фредо Вікторе, як це було б прекрасно!..

Раптом Олесь судорожно зітхнув. Йому хотілося набрати в легені більше повітря, вільно і широко вдихнути його. Але чомусь це не виходило. Чи ні, навіть не так. Він дихав глибоко, на всі груди, проте не відчував полегшення. Враз стало жарко, на чолі виступив піт. І ще ось закрутилося в голові… коли б підвестися на ноги, мабуть, він не зміг би зберегти рівноваги…

— Ой! — зітхнув він ще раз, стискаючи руки.

— Що з тобою? — стурбовано спитав його Ернан Раміро. — Ти зблід, Олесю!

— Я не знаю, — відповів юнак, намагаючись перебороти кволість, що враз охопила його. — Мені чомусь жарко… і важко дихати… та це пусте, не звертайте уваги…

— Так, розумію, — тихо мовив Сивий Капітан. — Ти не звик до таких речей, до змін у тиску повітря та його складі. Нічого не вдієш, доведеться триматись, Олесю. У нас немає іншого виходу. Залишається ще принаймні година… бо «Люцифер» не може зараз пливти швидше.

Він знов натиснув на кнопку гучномовного телефону. Спалахнула сигнальна лампочка.

— Слухаю, Капітане, — долинув з репродуктора хрипкий голос Валенто Клаудо.

— Як із запасами повітря, Валенто?

— Заощаджую, Капітане. В межах голодної норми, як ви наказали. Автомат подає не більше трьох чвертей літра на хвилину.

Ернан Раміро поглянув на показання приладів.

— Треба ще зменшити витрати, Валенто. Переведіть автомат на півлітра на хвилину. Це тяжко, знаю, але інакше нам не вистачить.

— Єсть, Капітане!

Олесь злякано поглянув на Сивого Капітана: як, ще зменшити подачу повітря? Що ж тоді буде, коли й зараз уже так важко?..

Чоло Ернана Раміро блищало, на ньому виступили краплини поту. Він провів по обличчю рукою, витер ті краплини. Мабуть, йому теж було нелегко. Ось він знову натиснув кнопку. Репродуктор відповів іншим голосом:

— Пост машиніста слухає, Капітане.

— Мені не подобається ваш голос, Сімоне. Як у вас з повітрям?

— Усе гаразд, Капітане. Звісно, трохи душнувато, але терплю.

— Тримайтеся, Сімоне. Мені довелося ще зменшити подачу повітря. Як гвинт? Його таки зігнув той вибух?

— Так, Капітане, гвинт зігнуто і деформовано.

— Значить, прискорити хід не можна?

— Це було б великим риском, Капітане.

— Гаразд. Будемо йти так.

І знов Ернан Раміро схилив голову над картою. Його дихання стало важчим, рухи помітно уповільнились. Олесеві здалося, що лампочка над пультом затьмарилась, її світло пожовтішало. І стрілка покажчика подачі водню мов затяглася туманом… Ні, ні, це тільки так здається, то зраджують очі, то все через нестачу повітря! Треба триматися!

Зусиллям волі юнак примусив себе підтягнутись. От і добре, бо й лампочка вже горить яскраво, як і раніше, і стрілку покажчика видно чітко! Тримати себе в руках, тримати будь-що!

Але чому ж та стрілка раптом змінює колір, з червоної стає зеленою, потім повільно сіріє і знов червоніє?.. Проте все це вже не має значення… тільки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того чомусь нависла майже над самою головою… і повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… і руки теж важкі, мляві… та що це, справді, діється з ним?..

Зібравши всю свою волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це? А Сивий Капітан? Юнак перевів погляд у бік Ернана Раміро й остаточно опам’ятався, бо те, що він побачив, було вкрай загрозливим.

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на пульт керування. Здавалося, він засинав або втрачав поступово свідомість.

Олесь зірвався з місця. Чи, вірніше, з великим зусиллям переставив одну за одною важкі, мов налиті свинцем, ноги і схопив Ернана Раміро за плече, струсонув його:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це тривало якусь мить. Ось у тих сірих очах уже засвітився розум. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось. Потім увімкнув гучномовний телефон, прислухався.

Репродуктор мовчав.

Капітан рвучко натиснув ще якусь кнопку. Задзеленчав дзвоник, що мав привернути увагу викликуваного. Але репродуктор усе ще мовчав. Тоді Капітан голосно вигукнув у мікрофон:

— Сімоне! Сімоне! Відповідайте!

Тільки тоді з репродуктора долинув здавлений голос:

— Єсть, Капітане… пробачте, чомусь не зразу почув ваш виклик. Слухаю, Капітане!

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб інтенсивної роботи гвинта вистачило всього на десять — п’ятнадцять хвилин.

— Єсть, Капітане!

Ернан Раміро різко крутнув головою, відганяючи, видно, кволість, що знов насувалася на нього.

— Валенто! Валенто! — вигукнув він у мікрофон, натискуючи іншу кнопку.

— Єсть, Капітане, слухаю вас!

— Давайте більше повітря! Зразу дайте літрів п’ять! І далі тримайте повну норму. Нам нема більше чого втрачати…

— Єсть, Капітане!

Гострі очі Ернана Раміро, знов блискучі й ясні, вп’ялися в зеленуватий світлий екран. Темні тіні й контури, що пропливали досі по ньому повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, ще швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Усе навколо прояснилось. А тіні й невиразні контури скель на екрані вже линули зовсім швидко, аж мигтіли на ньому!

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» підземним каналом, уже не поглядаючи на карту, а лише невідривно дивлячись на екран. І так само напружено дивився на екран Олесь, який розумів, що Ернан Раміро поставив зараз на карту все: існування «Люцифера», життя всіх, хто був на ньому. На такій швидкості показання орієнтовної карти каналу були б зайві, у Капітана все одно не вистачило б часу робити складні розрахунки, які встановлювали б місцеперебування «Люцифера», Лишалося вести його, керуючись лише тим, що було видно на екрані. Потужний прожектор кидав уперед яскравий промінь світла, хоча той промінь не міг далеко пробити зеленувату товщу води. Тому при найменшій зміні напряму скелясті стіни каналу виступали наче прямо перед «Люцифером», і кожного разу доводилося круто повертати, щоб не врізатися в каміння. То був риск, страшний риск, бо незначного запізнення в керуванні було досить, щоб «Люцифер» розбився об скелі. Але, як сказав Сивий Капітан, йому вже не було чого втрачати. Риск розбитися об підводні скелі урівноважувався риском задихнутися від нестачі повітря! Значить, вперед, уперед будь-що!

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно й чітко. Тільки б не зламався зігнутий, деформований вибухом глибинної бомби гвинт… тільки б він витримав!..

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже ж… невже знов?..

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос Валенто Клаудо з репродуктора коротко доповів:

— Запас повітря скінчився, Капітане. Останній балон порожній.

В голосі Валенто не було ні страху, ні безнадійності. Він повідомив про це, як про звичайну річ.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не повертаючи голови від екрана.

У висках Олеся стукотіло. Широко розкривши рота, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стіну. Більше стежити за покажчиком, та й взагалі щось робити він не міг. Цього разу брак повітря позначався гостріше, мабуть, давалася взнаки попередня втома і гостре отруєння організму вуглекислотою.

Перед очима спалахували різноколірні іскри; виблискуючи, вони пливли одна за одною, мов оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися на блискучі бризки…

Підвівши трохи голову, Олесь знову побачив напружене, бліде обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід? Вихід з підземного каналу?.. Та хіба ж можна вірити зараз якимсь відчуттям, зараз, коли голова йде обертом, коли все пливе перед очима, коли вже зовсім немає сил?.. І все ж таки екран світлішає, світлішає…

— Що… то…

Більше Олесь не зміг сказати нічого. З глухим стогоном він поточився на підлогу.

Проте юнак ще, мов уві сні, бачив, як Капітан важко підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них і повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його ніс почав підніматися вгору

На екрані вже не було тіней. Нерівне, хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана дедалі світлішав, наче робився прозорішим.

І раптом на екрані мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті хвилі зникли, «Люцифер» остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзеленчав на всю потужність дзвоник. Мов зраділі, прилади сповіщали всіх, усіх, що період страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий світ!

Підвівшись на весь зріст, Ернан Раміро голосно крикнув у мікрофон, натиснувши перед тим усі сигнальні кнопки телефону, що викликали різні пости керування:

— Відкрити люки! Нагору, друзі!

Ледве помітно здригнулась підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався на хвилях.

Ернан Раміро підійшов до нерухомого Олеся. Якусь мить він уважно дивився на юнака. Потім каштан нахилився, взяв юнака на руки і поніс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув, йому здавалося, що він навіть бачить усе навколо, тільки дуже-дуже невиразно, усе плуталося, наче у тяжкохворого. В голові шалено стукотіло, кров билася в скронях нерівними, уривчастими ударами. Двері, коридор, іще двері… відчинені навстіж двері, за якими яскраве світло, сонце… і запашне, чисте, прозоре повітря морського простору… І люди в синіх комбінезонах навколо нього.

Олесь сидів на палубі, в яку тепер перетворився дах «Люцифера», і жадібно дихав. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом юнак згадав:

— А Марта? Що з нею?

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Він показав рукою Олесеві назад. Там, біля зламаного поруччя, сиділа Марта. її обличчя було ще бліде, але вона вже посміхалася юнакові. В темних глибоких очах сяяла радість.

Спокійні хвилі набігали на сіро-зелені боки «Люцифера», плюскотіли, розбивалися білою мережаною піною. Десь далеко на обрії синів берег. Білі хмарки неквапливо пливли по прозорому синьому небу. Олесь подивився на них, зітхнув на повні груди і щасливо посміхнувся, як дитина, що прокинулася, нарешті, від важкого кошмарного сну:

— Як гарно!.. Як хороше жити й дихати!..

Розділ чотирнадцятий

1. ПІДЗЕМНА БАЗА "ЛЮЦИФЕРА"

Весела, легка музика, під тихі звуки якої так вільно розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Він спинив Марту, що вже простягла руку до приймача, щоб вимкнути його.

— Стривай, Марто. Зараз же передаватимуть останні новини. Чи не почуємо чогось цікавого?

Справді, ось залунав голос диктора. Він сказав звичні фрази про початок передачі останніх новин по радіо. Потім повідомив про якийсь великий військовий парад, що дуже мало цікавив і Олеся, й Марту. Вони неуважно прислухалися до голосу диктора, який так незвично було слухати в невеличкій каюті «Люцифера», де вони сиділи вдвох.

Підперши рукою голову, Олесь слухав диктора і водночас згадував події останніх днів. Страшна подорож у підземному каналі лишилася позаду, як примарний сон.

Були ще важкі чверть години, коли "Люциферові" довелося знов зануритись, щоб пройти під водою невеличку відстань до входу в печеру, зовсім відрізану від поверхні землі. Дістатися до неї з суходолу було неможливо. Тому-то Ернан Раміро і обрав її свого часу як надійний захисток і сховище. Але саме цього разу дістатися до тієї печери було дуже важко: адже на "Люцифері" вже зовсім не лишилося запасів стисненого повітря і спускатися під воду довелося тільки з тим повітрям, що було в каютах, провентильованих під час перебування на поверхні моря.

Певна річ, того повітря не могло вистачити для нормального дихання на час переходу, хоча Капітан знов повів «Люцифер» під водою на рискованій швидкості. І Олесь знову відчув, як він починає задихатися. На щастя, «Люцифер» уже виринав з води. А ще за кілька хвилин відчинилися люки, ї струмінь свіжого, вогкого повітря прилинув до кают, наповнюючи стомлені, змучені легені, — так само, як тоді, під час першого виходу на поверхню моря. Тільки тепер уже не було яскравого денного світла. У великій печері панувала темрява, в якій спочатку нічого не можна було розгледіти.

Лише чути було, як плюскотіли дрібні хвилі, набігаючи на береги.

Та ось під білим сліпучим світлом увімкненого на "Люцифері" прожектора виблиснули верхівки округлих скель, стало видно, як здіймались і опускалися хвилі чорної води, як круто підносилося вгору склепіння печери. Коли око трохи звикло до того незвичного примарного освітлення, Олесь, на велике своє здивування, побачив на березі немов маленьке містечко. Стояли невеличкі будиночки, якісь машини нерухомо простягали вперед залізні лапи. І все це було темне, похмуре, мертве.

Але хтось із команди «Люцифера» був уже на березі. І раптом той берег залило електричним світлом. Це сталося наче в чарівній казці! Враз спалахнули потужні ліхтарі, засвітилися вікна в будинках… Зникло враження дикого безлюддя, похмурого запустіння.

І коли б не важке кам’яне склепіння печери, можна було б і зовсім забути, що все це знаходиться під землею. Загальна картина дуже нагадувала освітлений вночі морський берег у хмарну й безвітряну ніч…

Це й була схована від людей, від усього зовнішнього світу таємнича база «Люцифера», влаштована Ернаном Раміро у відкритій ним печері. Колись ця печера мала вільний вхід, до неї можна було потрапити вплав, з моря. Той вихід був дуже вузький, і Ернан Раміро, вже після того, як до печери були привезені потрібні машини та обладнання, вирішив завалити його, залишивши тільки підводний прохід. Таким чином, печера зовні стала цілком відрізаною від світу.

Тут були розташовані склади і майстерні Сивого Капітана, тут зберігалися запаси рідкого водню-дейтерію й повітря, прісної води і продовольства. Тут Ернан Раміро, його команда і сам велетенський «Люцифер» мали змогу переховуватися стільки, скільки було потрібно.

Все це згодом розповів Олесеві Валенто Клаудо, коли Капітан наказав команді відпочивати після важкого переходу з озера Фонтіверос принаймні дві доби. Отже, часу на розмови вистачало. І під час тієї розмови юнак довідався ще про одну чудесну річ, що вразила його своєю неймовірністю. Було це так.

Якось Валенто Клаудо розповів Олесеві про великі запаси, зроблені Капітаном у печері-базі, про наявність у ній удосконалених машин, які дозволяли не лише ремонтувати «Люцифер», а й виробляти для нього запасні частини. Слухаючи розповідь, юнак здивувався: адже все це коштувало великих грошей, усе це треба було десь придбати! Де ж Капітан міг узяти кошти? Він же не багач якийсь, та й дорогоцінних скарбів у нього не було…

— Хіба ж не так, Валенто? — спитав він. Валенто Клаудо у відповідь значуще посміхнувся.

— Капітанові не потрібні звичайні скарби. Він має дещо більше, ніж будь-які скарби. І коли б він захотів, то міг би стати найбагатшою людиною в світі.

Олесь недовірливо подивився на нього: чи не жартує Валенто? Але в тоні Клаудо не було й натяку на жарт.

— Тобі це здається дивним, бо ти й досі ще не уявляєш собі, що то за людина Капітан! Я так тобі скажу: у нього в голові вмістилося все, що знає світ, а ще більше такого, чого світ не знає. Якщо Капітан чогось захоче, то так воно й буде. Якщо він вирішив досягти чогось, то його не зможе спинити ніщо! Бо в його руках не тільки найвища сила — знання, а ще й уміння використати ці знання. Тому я й кажу тобі: Капітан може все!

В словах Валенто Клаудо звучало щире й глибоке переконання. Олесь відчував це. Але щось у тій мові було таке, що викликало підсвідомий опір в душі юнака. Звичайно, Олесь і сам вважав Ернана Раміро за надзвичайну людину, рисами і властивосями якої він захоплювався. Великий талант винахідника, тверда воля і рішучість, завдяки яким Сивий Капітан сміливо йшов до накресленої мети і перемагав найбільші труднощі, сувора стриманість, під якою ховалася чуйна душа і м’яке, співчутливе серце, відрізняли від інших цю благородну горду людину, що зазнала в своєму житті так багато тяжкого і трагічного. І це не могло не викликати поваги і глибокої симпатії до Сивого Капітана. Все це так.

Але те, що говорив Валенто Клаудо, було уже чимось іншим. У ньому відчувалося якесь беззастережне схиляння перед Капітаном, покірне визнання в постаті Ернана Раміро дивної надлюдської сили, чи не всемогутності. І так ставляться до Сивого Капітана всі, хто його оточує на "Люцифері"; для них кожне його слово — незаперечний закон. І Капітан звик до такого ставлення, звик до сліпого підкорення людей його волі. А що говорив про це Фредо Вікторе?.. Ех, як усе це складно, як важко в усьому розібратися…

Мабуть, на обличчі Олеся досить красномовно позначилися сумніви й вагання, що охопили його. Бо Валенто Клаудо уважніше подивився на хлопця:

— Так от, я поясню, в чому тут річ. Капітан усе тобі розповідає, не робить ніяких секретів від тебе, то я думаю, що можу розповісти про це також. Ти знаєш, що Капітан уміє перетворювати одні речовини на інші?

— Аякже: адже в центральній установці «Люцифера» атоми водню сполучаються і перетворюються на гелій. Ще й величезна енергія при цьому виділяється, — ствердив упевнено Олесь. — І що з того? При чому тут багатство?

— Але ж Капітан уміє й далі сполучати речовини. Не тільки з водню робити гелій, а ще з того гелію добувати важчі й важчі елементи. Для цього потрібно дуже багато енергії, проте її в нього скільки завгодно. Що, й досі не розумієш? Ех, ти! Отак, перетворюючи одну речовину на іншу, Капітан може доходити й до створення золота!

— Що? Золота? — вихопилося у вкрай здивованого юнака. — Як стародавні алхіміки — робити штучне золото!

— Не знаю, чи так, як стародавні алхіміки, — широко посміхнувся Валенто, — можливо, вони й робили якесь штучне золото. А Капітан може створювати золото з інших речовин. І не штучне, а цілком справжнє. І, до речі, стільки, скільки йому треба. А ти кажеш кошти, скарби!.. Все це для Капітана дрібниці, які його мало цікавлять…

Так перед Олесем відкрилася ще одна таємниця, яка пояснювала дуже багато. Валенто Клаудо розповів йому далі, як Ернанові Раміро доводилося перемагати найрізноманітніші труднощі в період побудови «Люцифера». Спочатку, коли він щасливо врятувався з фалангістської катівні, з концтабору, і розшукав записи і креслення, сховані його дружиною Хуанітою, йому здавалося неможливим продовжувати роботу по створенню «Люцифера». Адже в Ернана Раміро не було ніяких коштів, крім невеличкої суми грошей, яку заховала разом з паперами завбачлива Хуаніта. Та й працювати він не мав де, бо ж позбавлений був можливості повернутися до наукової лабораторії, де його негайно схопили б поліцейські шпиги. Не міг він влаштувати десь і власної лабораторії, бо це також привернуло б увагу всюдисущих фалангістських агентів і так само закінчилося б провалом.

Тому Ернан Раміро вирішив покинути Іберію. Він потай перейшов кордон з одним лише чемоданом, у якому лежали дорогоцінні папери. Понад рік він прожив у невеличкому містечку в сусідній країні, будуючи першу діючу модель своєї машини для видобування термоядерної енергії. Місцеві жителі не звертали на нього уваги, бо ставилися до невідомого чужинця як до дивака, що вперто працює над чимсь схожим на вічний двигун. Ернан Раміро охоче підтримував такі думки про себе, так було безпечніше і спокійніше. А коли перша модель була збудована, Раміро використав її для дальшого сполучення атомів, створення дедалі важчих елементів. Він поставив собі за мету спочатку створити золото, яке дало б йому можливість розгорнути ширшу роботу, що потребувала, зрозуміло, великих коштів.

І він досяг своєї сміливої мети, цей невтомний і пристрасний дослідник, який умів переборювати труднощі і наполегливо йти по наміченому шляху! Після того, як його установка почала давати Ернанові Раміро золото в необмеженій, по суті, кількості, все пішло незрівнянно легше. Можна було вже будувати «Люцифер», замовляючи окремі його частини і вузли на різних підприємствах. Справа полягала тільки в тому, щоб власники підприємств не догадалися, для чого замовлені частини і яке призначення вузлів. Та власники підприємств, як і завжди це буває, були зацікавлені лише в самих замовленнях, що приносили їм прибутки: вони охоче взялися б за виготовлення навіть безглуздих деталей для якогось вічного двигуна, аби замовник акуратно сплачував їм гроші…

Частини і вузли майбутнього «Люцифера» прибували до Ернана Раміро з різних підприємств. А він сам уже, за допомогою кількох механіків, які теж не знали, що вони роблять і з якою метою, поступово складав дивну, чудернацьку, з їх погляду, машину. Лише згодом Ернан Раміро запросив до себе трьох своїх колишніх помічників-механіків, що свого часу працювали з ним у лабораторії. То були надійні люди, патріоти, які брали участь в опорі фалангістам. Серед них був і Валенто Клаудо…

З цими випробуваними, відданими йому людьми Ернан Раміро закінчив складання «Люцифера». І тоді він покинув чужоземну країну на своєму велетенському автомобілі так само таємно, як і прибув до неї. Ніхто, звичайно, не знав про повернення Ернана Раміро і в самій Іберії. Фалангістська влада вважала, що він давно загинув, як сповіщали поліцейські рапорти. А сам Раміро вирішив до певного часу не відкривати таємниці, взявши собі ім’я Сивого Капітана.

Ернан Раміро привів «Люцифер» до великої печери на березі моря, тієї самої, де зараз вони розмовляють. І сюди ж поступово були привезені всі потрібні запаси. Минув деякий час, і внаслідок наполегливої, самовідданої праці самого Капітана та його помічників ця печера перетворилася на потайну базу, до якої можна було потрапити тільки під водою. І ніхто, а тим більше фалангістський уряд з його поліцією і жандармерією, не міг навіть припускати, що таємничий «Люцифер» має схованку під цими скелястими берегами, та ще й таку, з якої можна вийти і в море, і до лісового озера в Фонтіверосі.

Олесь уже знав, що тут, у цій базі, зберігалися запаси пального, продукти і все інше, потрібне «Люциферу» і його команді. А добре обладнані майстерні давали змогу полагодити пошкодження машини, так, як робилося це й зараз.

Їх було, до речі, вже не так і багато, тих пошкоджень, як здавалося спочатку. Вибух глибинної бомби зламав вісь правого заднього колеса і відірвав його. Той самий вибух пошкодив корпус машини в тому місці, де були розташовані балони з стисненим повітрям і мастилом, а водночас, зрозуміло, порушив і систему електромагнітного захисту; він-таки, той злощасний вибух, вивів з ладу автоматичний пристрій, що подавав водень-дейтерій до центральної установки, яка постачала «Люцифер» енергією. Якщо додати до цього списку зламані одним з артилерійських снарядів поруччя на даху машини, то тим і обмежувалися пошкодження.

Після того, як команда перепочила дві доби, почався ремонт «Люцифера», що забрав ще чотири доби. Тоді було поновлено запаси рідкого водню, повітря, мастила тощо.

А сьогодні ранком відремонтований «Люцифер» уже знову вирушив кудись. Куди? Цього, як і завжди, не знав ніхто, крім Капітана. Команда не звикла допитуватися про його наміри. Можливо, знав щось Валенто Клаудо, найближчий помічник Сивого Капітана. Але саме сьогодні і він був на диво мовчазний і навіть уникав розмов з Олесем. Чому б це?..

Раптом Марта обірвала думки юнака і показала на приймач, про який Олесь і зовсім забув, заглибившись у свої міркування.

— Чуєш, Алексо? — збуджено мовила Марта. — Це ж про нас!

Справді, диктор говорив:

— "…урядове повідомлення про загибель державного злочинця Ернана Раміро, який називав себе Сивим Капітаном, та його автомобіля «Люцифер» і всієї команди, підібраної з таких самих злочинців. Слухайте це повідомлення! Внаслідок енергійних заходів державної поліції і жандармерії, які здійснював особливо уповноважений поліції Мігель Хуанес, автомобіль Сивого Капітана (він же Ернан Раміро) був оточений біля центрального озера в лісі Фонтіверос. У зв’язку з тим, що так званий Сивий Капітан відмовився здатись, його автомобіль було обстріляно і пошкоджено, через що він затонув. Для більшої певності в озеро були скинуті глибинні бомби, які остаточно зруйнували машину державного злочинця. Це доведено тим, що на поверхню озера після вибухів глибинних бомб випливли окремі частини зруйнованої машини. Уряд твердою рукою подолав зухвалі вихватки так званого Сивого Капітана після того, як цей злочинець відмовився від гуманних пропозицій про здачу. Така ж доля чекатиме й кожного, хто насмілиться заважати урядові і провідній фалангістській партії в їх постійному піклуванні про створення нової Іберії під проводом великого каудільйо, генерала ФернанДеса, який веде іберійський народ і країну до нових перемог і всебічного процвітання! Особливо уповноваженого поліції, відомого детектива Мігеля Хуанеса за зразкове виконання важливих завдань уряду нагороджено, за наказом великого каудільйо, орденом Білого Орла і грошима в сумі двісті тисяч пезет…"

Олесь мимоволі посміхнувся: "Мігеля Хуанеса, того горбоносого чиновника з поліції, — нагороджено, а «Люцифер» у повному порядку, і його команда може слухати повідомлення про власну загибель! Дивовижне становище! І що тільки буде, коли той каудільйо Фернандес дізнається про справжній стан речей? Орден Білого Орла заберуть назад у того Мігеля Хуанеса, чи що?.. Сміхота!..

2. ПРИРЕЧЕНИЙ МІНОНОСЕЦЬ

В цю мить пролунав сигнальний дзвінок, що сповіщав про підняття на поверхню моря. Через хвилину Олесь уже стояв на палубі «Люцифера», з насолодою вдихаючи на повні груди свіже, аж гостре морське повітря і дивлячись на піняві хвилі та далекий берег, що синів на обрії. Відкрите море! Куди ж це пливе "Люцифер"?..

Несподівано поруч з ним пролунав голос Сивого Капітана:

— Я бачу, що тобі подобається ця картина, Олесю?

Ернан Раміро стояв біля юнака, заклавши руки в кишені, у високих чоботях, без шапки, в коричневій шкіряній куртці. Завжди бліде його обличчя трохи порожевіло від морського вітру, що розвівав його каштанові кучері. І сиве пасмо в тих кучерях, мов срібна стрічка… Ясні сірі очі запитливо дивилися на юнака з-під густих кошлатих брів. Щось було сьогодні в тих очах незвичне, якийсь неспокій, якась немов турбота… чи, навпаки, прихована погроза?.. Хіба міг хто-небудь догадатися, що саме криється під завжди стриманим виглядом цієї загадкової людини?.. А може, це тільки здалося Олесеві? Мабуть, так, бо голос Сивого Капітана звучав дружньо і невимушено.

— Дуже гарно тут! Мені взагалі більше подобається бути на поверхні, ніж під водою, — весело відгукнувся юнак. І додав лукаво: — Зокрема, для таких небіжчиків, як ми з вами, Капітане!

— Що таке? Яких небіжчиків? — перепитав Раміро, підводячи брови.

— А, та ви ще цього не знаєте! — засміявся Олесь і коротко переказав Капітанові те, що чув по радіо. Він сподівався, що Ернан Раміро у відповідь принаймні посміхнеться, але сталося інакше. Капітан нахмурився. Він вийняв одну руку з кишені і поклав її на поруччя, стиснувши його так, що побіліли пальці.

— Вони таки хочуть моєї загибелі, — крізь зуби промовив він. — Але не діждуться! Досі я був м’якосердим… навіть надто м’якосердим1 Я хотів покарати тільки тих, хто найбільше винний, — самого Фернандеса і його кубло. Я сподівався, що досить кинути іскру надії в народі — і люди запаляться бажанням помсти кривавим фалангістам. Цього не сталося… люди не розуміють того, що я хочу їм допомогти. Значить, потрібне інше. Гаразд! Я знаю, що мені лишається робити!

Щось досі незнайоме Олесеві забриніло в його голосі: владне, сухе і погрозливе.

— Якщо люди не розуміють моїх слів, мені доведеться розтлумачити їм дією. Якщо вони одразу не кинулися мені допомагати, підтримувати мене, значить, вони ще не розуміють моєї могутності. Гаразд, я доведу їм, на ділі покажу мою могутність, хоча б і ціною життя тих, хто опиняється на моєму шляху. І почну робити це негайно! — Голос Сивого Капітана набув ще більшої владності. — Моя помста Фернандесові та його зграї буде, як я й попереджав, безжальною. Але, крім того, зараз треба, щоб усі зрозуміли: я просто стиратиму з лиця землі всіх тих, хто заважатиме моїй великій помсті! Іншого шляху в мене не лишається. Вони хочуть моєї крові, тож хай ллється їхня кров разом з кров’ю тих, хто досі не зрозумів, на чий бік треба стати. Озирнися, Олесю!

Юнак швидко повернув голову туди, куди дивилися примружені очі Ернана Раміро. Не далі як за кілометр від «Люцифера» плив, легко розрізаючи гострим носом піняві хвилі, сірий присадкуватий військовий корабель. Його середня частина була немов зрізана, палуба в цьому місці зовсім наближалася до поверхні води, і здавалося, що морські хвилі можуть першої-ліпшої хвилини залити її. Дві широкі труби випускали густий дим, що розстилався довгою темною хмарою позаду корабля. Міноносець на повну швидкість мчав прямо на "Люцифер".

Ернан Раміро нахилився до тонкої переговорної труби, що правила за стовпчик поруччя, і неголосно промовив:

— Увага, Валенто! Міноносець наближається. Будьте напоготові!

Олесь побачив прапор на кормі корабля. То був чорно-синьо-оранжевий прапор фалангістської Іберії. Ось на щоглі міноносця з’явилися ще й маленькі барвисті прапорці. Сигнали!

Сивий Капітан проговорив стиха, наче сам до себе:

— Він запитує, хто ми. Гаразд, незабаром вони самі впізнають мене!..

Міноносець тим часом наближався на повну швидкість. Ось уже на його низькому борту стало видно окремі постаті офіцерів у білих, розшитих золотом куртках, з біноклями в руках. Сивий Капітан усе ще нерухомо стояв на місці, схрестивши руки на грудях. І так само лишався на місці й «Люцифер», тихо погойдуючись на хвилях.

"Та що ж Капітан хоче зробити? — подумав Олесь, який не міг зрозуміти намірів Ернана Раміро. — Чому ми стоїмо? Навіщо? Адже так вони зможуть напасти на нас…"

— Гей, на судні! — долинув до нього гучний голос з міноносця, підсилений мегафоном. — Хто ви такі?

Сивий Капітан повернув голову. Вітер заворушив його кучерями.

— Нечемно запитувати інших, не назвавши спочатку самих себе, — голосно і спокійно відповів він, презирливо дивлячись на міноносець, наче перед ним був не грізний морський військовий корабель, а якийсь рибальський човен.

Секунду панувала мовчанка, що порушувалась лише тихим плюскотом хвиль. Офіцери на міноносці були здивовані незалежною, навіть задерикуватою відповіддю…

— Пропоную негайно відповідати, коли запитує урядовий міноносець "Сан-Себастіан"! — погрозливо пролунав владний голос з корабля. Його власник знайшов-таки форму відповіді, яка водночас і сповіщала про назву міноносця, і лишалася наказом.

— Це вже краще, — ще глузливіше відгукнувся Ернан Раміро. — А ми — туристи, що подорожують у своїх власних справах і не мають бажання розмовляти будь з ким.

— Що за судно? Як називається? — не вгавав загрозливий голос з міноносця.

Ернан Раміро зневажливо знизав плечима:

— "Світлоносець", приватний корабель, якщо ви вже так наполягаєте, — сказав він.

У відповідь з міноносця долинув ще грізніший вигук:

— Виверти не допоможуть вам! Ми впізнали вас! Тримаємо ваш «Люцифер» під наведеними гарматами! Здавайтеся негайно! За хвилину відкриємо вогонь!

Сивий Капітан з насмішкуватим здивуванням розвів руками:

— От дивно! Та хіба ж вам не відомо з урядових повідомлень, що «Люцифер» разом з його командою знищено? Чи у вас немає радіо?

І зразу потому він, не змінюючи пози, тихо проговорив у переговорну трубку:

— Вниз, Валенто! Враз!

Підштовхнувши Олеся, Ернан Раміро зник разом з ним у люку. Кришка люка автоматично зачинилася за ними. Нібито Олесь встиг іще почути постріли, але напевно сказати не міг, бо всі звуки разом ущухли: «Люцифер» швидко занурювався, мов його щось тягло вниз.

Ернан Раміро спинився тільки в кабіні керування. Олесь ішов слідом за ним. Капітан зловісно посміхався, підходячи до пульта. Кілька швидких рухів — і він знову одійшов на середину кабіни. Валенто Клаудо стояв біля другого крісла і запитливо дивився на Капітана.

— Досить, Валенто, — коротко розпорядився Ернан Раміро. — Я вже увімкнув генератори. Можна йти вгору.

В цю мить «Люцифер» немов підстрибнув. Весь його велетенський корпус підкинуло вгору. Олесь схопився за двері, щоб не впасти. Оглушливий гуркіт покрив усе. Ернан Раміро стискував кулаки, наче погрожував ними комусь нагорі:

— Знову глибинні бомби? Гаразд! Зараз вони зрозуміють: ніщо, ніякі бомби мені не страшні. О, вони самі накликали на себе лихо! Хай же тепер відчують на собі і тяжкість моєї кари! То буде уроком для інших!

Він схопив важелі керування. «Люцифер» затремтів і ринувся вперед. Здалека долинув гуркіт нових вибухів. Але вони стали дедалі тихшими. Не знаючи, що «Люцифер» швидко відпливав убік, міноносець кидав одна за одною глибинні бомби на тому місці, де занурився корабель Сивого Капітана.

Мовчки, з нахмуреним, гнівним обличчям Ернан Раміро керував «Люцифером». Ось він натиснув великі важелі, що регулювали занурення й підняття. Ніс «Люцифера» пішов угору. За кілька секунд на екрані з’явилася поверхня моря. Ернан Раміро мовчки передав керування Валенто Клаудо і швидко вийшов з каюти. Олесь ішов слідом за ним. Що задумав зробити Капітан? Про яку помсту, про яке лихо говорив він щойно? Навіщо він пішов на такий риск — вивести «Люцифер» на поверхню моря, де його можуть розстріляти з гармат?..

Люк на палубі був уже відкритий. Сивий Капітан вийшов нагору і спинився біля поруччя, ще мокрого від морської води. Недобре прищулені його очі дивилися на фалангістський військовий корабель.

Міноносець був уже близько. По його палубі перебігали люди, метушилися біля гармат і механізмів. Звичайно, вони зразу помітили, що «Люцифер» виринув із води. З труб "Сан-Себастіана" повалили густі хмари диму. Корабель описав півколо і ринув прямо на «Люцифер». Водночас почали опускатися нижче й нижче стволи його гармат, готуючись намацати ціль. Ернан Раміро наче не помічав загрози, що насувалася, він спокійно дивився на "Сан-Себастіана", не роблячи жодного руху й не виймаючи рук з кишень.

Олесь розгублено поглядав то на нього, то на міноносець. Що ж станеться зараз? Адже ворог ось-ось почне обстріл? З такої відстані не можна промахнутися, снаряди влучать у «Люцифер»… а Капітан нічого не діє, він залишає «Люцифер» під загрозою неминучого розстрілу… та невже ж Капітан розгубився, вагається? Але ж тоді — цілковита загибель, кінець…

А стволи гармат все опускалися. Ось вони вже опинилися на рівні якоїсь уявлюваної прямої лінії, що з’єднувала "Сан-Себастіан", вкритий стальним панциром грізний міноносець — з беззбройним «Люцифером», що лінькувато погойдувався на хвилях. Зараз, зараз пролунає оглушливий залп, що рознесе «Люцифер» на шмаття…

І раптом гармати міноносця спинилися, застигли в незакінченому русі, наче в них застопорилися механізми. А "Сан-Себастіан" замість того, щоб затриматися на тому курсі, при якому його гармати були б наведеними на «Люцифер», чомусь продовжував повертатись, мов по інерції. Олесь почав догадуватися, в чому річ.

— Ха-ха-ха! — пролунав коло нього сухий, короткий сміх, у якому не було нічого веселого. Навпаки, той сміх звучав погрозливо, в ньому відчувалися водночас і гнів, і глузування. Олесь озирнувся: то сміявся Сивий Капітан, схопившись за поруччя.

— Ха-ха-ха! — пролунав іще раз той холодний сміх. І Ернан Раміро заговорив голосно й чітко, так, що кожне його слово долітало до людей на міноносці. — Ви не чекали цього? Ви думали, що так легко буде розстріляти мій «Люцифер»? Даремні сподівання, фалангістські наймити!

Він трохи нахилив голову до переговорної труби:

— Вперед, Валенто!

"Люцифер" ожив. Його металевий корпус завібрував від руху потужних механізмів. Ніс повільно повернув у бік "Сан-Себастіана". «Люцифер» почав наближатися до міноносця.

Олесь зрозумів: дією своїх скерованих генераторів, їх електромагнітними коливаннями Сивий Капітан спинив усі механізми на міноносці, як спиняв раніше мотори танків і автомобілів. Грізний досі "Сан-Себастіан" став безпорадним! Він не міг більше самостійно рухатися, ним не можна було керувати, він став іграшкою морських хвиль.

Метрів за сто від міноносця «Люцифер» знову спинився. Звідси було видно всю безпорадну метушню, яка почалася на палубі "Сан-Себастіана". Мабуть, люди на міноносці не розуміли, що сталося, чому застопорилися всі механізми. Звідти долітали збуджені, сердиті вигуки, чиясь роздратована команда, свистки.

У цьому гаморі несподівано пролунав одинокий сухий постріл. Куля, випущена з пістолета, просвистіла десь угорі, над «Люцифером». Сивий Капітан, не звертаючи на це ніякої уваги, підвів руку. Широким, владним жестом він простягнув її в напрямі міноносця. То був виразний знак того, що він хоче щось сказати. На "Сан-Себастіані" це зрозуміли. Враз на палубі міноносця стало тихо, люди завмерли там, де стояли, змовкли вигуки і галас, які досі долинали з військового корабля.

— Чи чуєте ви мене? — запитав гучно Ернан Раміро.

— Що ви хочете сказати? — долинула відповідь з "Сан-Себастіана". Голос був той самий, що його Олесь чув раніше, але в ньому не було вже ані впевненості, ані погрози. Навпаки, в ньому відчувалася розгубленість.

— Мені нема про що довго з вами говорити, — спокійно і владно, з відтінком явного презирства промовив Сивий Капітан. — Насамперед не витрачайте даремно куль з гвинтівок чи пістолетів. Не долетівши до мене, всі кулі впадуть у море. Якщо ви пізнали мій «Люцифер», то, сподіваюсь, можете згадати і про таку його властивість, про яку ви, напевне, чули.

Відповіді не було. Стривожене мовчання панувало на "Сан-Себастіані".

І голос Ернана Раміро ставав дедалі загрозливішим, він дзвенів, немов метал, у цій дивній тиші.

— Я знешкодив вашу зброю. Електромагнітними хвилями моїх генераторів я спинив усі електромеханізми на вашому кораблі. Ваші гармати застигли, нерухомі, бо їхні механізми також відмовилися працювати, покірні мені. Все це зробив я. Але це не все, що я зроблю з вами!

Здавалося, багатозначна тривожна тиша ще поглибилася, і ніхто на "Сан-Себастіані" не наважувався її порушити.

— Ви хотіли розстріляти мене — за це ви загинете самі! І так буде з усіма, хто надалі спробує заважати моїй великій помсті. З цього часу я вважаю всі розмови зайвими. Хай тепер говорять не слова, а дії! Ваш Фернандес оголосив мені війну — гаразд, я прийняв її. Йому все одно ніщо не допоможе, а ви, що виконуєте його накази і полюєте на мене, загинете самі. Ті з вас, хто випадково залишиться живий, зможуть передати мої слова іншим: хай опам’ятаються, поки є ще час! Рівно через п’ять хвилин "Сан-Себастіан" злетить у повітря від вибуху його власних снарядів і бомб! Я, володар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого, бо нею керує святе почуття помсти катам, — тепер єдиний, хто має право наказувати всім! Я не хотів вашої загибелі. Але ви самі накликали її на себе. Хай ваша доля навчить інших. Такий мій вирок.

Нахилившись до труби, Ернан Раміро наказав:

— Поставте охоронну завісу, Валенто! Приготувати електричну міну!

— Єсть, Капітане! — долинула глуха відповідь з труби.

— Іди вниз, Олесю, — не повертаючись до юнака, кинув Ернан Раміро. Це був холодний наказ. Це був зовсім незвичний для юнака тон, у якому не лишалося й тіні тих дружніх інтонацій, що до них Олесь звик протягом перебування на "Люцифері".

Спускаючись у люк, Олесь ще раз поглянув на Сивого Капітана. Ернан Раміро нерухомо стояв на палубі, заклавши руки в кишені шкіряної куртки, нахмуривши брови, не зводячи погляду з приреченого ним на загибель міноносця. Різкі, глибокі зморшки з’явилися на його обличчі, що враз немов постарішало. Він щось тихо шепотів. А на палубі "Сан-Себастіана" метушилися злякані люди…

Олесь ішов коридором до своєї каюти, відчуваючи, що в голові у нього все переплуталося; він не міг дати ладу стрибаючим думкам. Так, фалангісти оголосили війну Сивому Капітанові. Вони будь-що намагалися знищити його разом з «Люцифером». Що ж, старе прислів’я каже: "На війні — як на війні". Щоб тебе не вбили, ти мусиш убивати сам. Це ясно. І коли досі Ернан Раміро з якихось причин уникав сутичок, не відповідав ударом на удар, то це було дивним проявом незрозумілої м’якості, якщо не нерішучості. Сьогодні Сивий Капітан вийшов у наступ сам. І це було закономірно, бо ж Олесь бачив, що ніякі попередження не допомагали, фалангісти все одно нападали. А що їм лишалося робити? Не могли ж вони допустити, щоб Сивий Капітан на своєму "Люцифері" вільно з’являвся, де йому було завгодно…

Проте ніколи досі Олесь не чув, щоб Капітан сам говорив про себе такі речі, які йому довелося почути зараз. "Володар техніки" — ну, це так, Капітан тримає в руках могутні знаряддя техніки. Він месник — і має право помститись за те, що зробили з ним фалангісти. Але "єдиний, хто має право наказувати всім"… адже саме так він сказав! Страшні слова! Та хіба ж може людина проголошувати таке про себе?.. І знов у пам’яті Олеся виникли інші слова, які він чув під час тієї бесіди з Фредо Вікторе: «самолюбство», "самозакоханість"… "нам ні до чого заводити собі ще одного диктатора"… Де ж правда, хто допоможе Олесеві розібратися в усьому цьому складному і дивному, що розгортається навколо нього?.. Звернутися до Валенто Клаудо? Але це також нічого не дасть, бо Сивий Капітан для Валенто — найвищий авторитет і особа, дії якої навіть не підлягають обговоренню. Марта?.. Справді, що думає про все це чорноока дівчина з її безпосередньою вдачею, з ясним поглядом на речі, проста й щира? Де вона?..

3. ЧИ Ж МАВ РАЦІЮ ОЛЕСЬ?

Марта все ще сиділа в маленькій каюті, де Олесь залишив її, коли пішов нагору, почувши сигнальний дзвінок. З першого погляду він побачив, що дівчина чимсь дуже стурбована. Вона схопилася з місця й кинулась до Олеся:

— Алексо, що ж це буде? Невже Капітан здійснить свою погрозу?

Значить, вона все чула? Так, звичайно, чула, бо все, що робилося зовні «Люцифера», вловлювали чутливі мікрофони, розміщені під його оболонкою; досить було в першій-ліпшій каюті повернути відповідний вимикач, щоб схований у стіні репродуктор відтворив навколишні звуки.

— Це жахливо, Алексо, — схвильовано говорила Марта. — Адже на тому кораблі стільки людей, матросів… Хіба ж вони винні, що їх командири наказують їм стріляти? Це ж такі самі люди, як і ми! Тільки що їх примусили йти на військову службу!.. А Капітан хоче їх усіх знищити…

Он що, виходить, турбувало Марту? Власне, про це Олесь і не подумав… Зрештою…

— А що ж, по-твоєму, мусить робити Капітан? — заперечив юнак. — Чекати, поки вони розстріляють «Люцифер» і нас з тобою?

Проте ці доводи не діяли на Марту.

— Не знаю, не знаю, — повторювала вона. — Але ж і так не можна, це надто жорстоко!..

Олесь не встиг більше нічого сказати, бо цієї миті «Люцифер» навально ринув уперед, так раптово, що юнак змушений був схопитися за одвірок. Олесь кинувся до вікна, враз забувши не тільки про сказане Мартою, а й про свої сумніви. Адже зараз мусить здійснитися те, про що говорив Капітан, треба поглянути у вікно!

Марна спроба! Глуха кришка засунула вікно ззовні. А підлога каюти ритмічно здригалася в такт праці потужних двигунів. «Люцифер» розвивав чи не найбільшу швидкість! І ось цілком несподівано те розмірене здригання припинилося, наче завмерло. Здавалося, що «Люцифер» на якусь мить напружився всім своїм велетенським корпусом і зітхнув глибоким і глухим зітханням, як гігантська тварина. А тоді поновилось ритмічне здригання, знов запрацювали двигуни. Олесь відчув, що якась сила притискує його до стіни: «Люцифер» круто повертав убік.

Аж тоді здалека пролунав гучний громовий вибух. Він долинув звідкись, наче згори — розкотистий і довгий. Йому відповіли інші, слабіші, коротші. А потім враз стало тихо, нестерпно тихо, як буває це тільки після оглушливого гуркоту…

Застигла на місці Марта дивилася на Олеся широко розкритими очима: вона не розуміла, що робиться з юнаком, як може він радіти з жахливого вироку Капітана, що безжалісно вирішив знищити сотні людей на кораблі. Проте Олесь не помічав її здивування і обурення. Всі його сумніви цієї хвилини відійшли кудись убік: адже якщо війну оголошено, то треба наступати, перемагати. А це була перемога!

Він уявляв собі те, що відбувалося зовні. «Люцифер» випустив електричну міну. Яка вона — невідомо. Але та міна влучила в "Сан-Себастіан", приречений фалангістський міноносець, що насмілився полювати на «Люцифер», намагався знищити його глибинними бомбами. А вони, ці фалангісти, думали, що це буде дуже легко, що Сивий Капітан не зможе захищатися, що вони захоплять його зненацька! Ні, вийшло зовсім навпаки, Капітан і його «Люцифер» справді могутніші за ворогів!

Електрична міна висадила в повітря "Сан-Себастіан", від неї вибухнули склади снарядів і бомб, які були на борту міноносця. Про це свідчили і коротші, слабші вибухи, які було чути після першого, найгучнішого. О, тепер фалангісти вже напевно знатимуть, з ким мають справу! Сивий Капітан на ділі довів, який він могутній і непереможний!..

"Люцифер", знищивши ворогів, уже знов нестримно линув кудись, злегка погойдуючись на морських хвилях, підкорений єдиній волі свого господаря, володаря техніки, Сивого Капітана… єдиного, хто має право наказувати… Які страшні ці слова, що їх вжив сам Ернан Раміро!.. Ну, та все одно, не в словах справа. Головне те, що Сивий Капітан переміг, що він показав фалангістам свою могутність, і тепер не лише вони, а й усі ті, хто підкоряється їм, уже напевне змушені будуть замислитися перед новими нападами на "Люцифер".

Так думав захоплений Олесь, якому не хотілося зараз навіть згадувати про свої вагання і сумніви. Чи ж мав він рацію?..

4. ОЛЕСЬ МОВЧИТЬ

Чи ж не забув Олесь про свої попередні сумніви, та ще й підкріплені критичними зауваженнями стриманого Фредо Вікторе?

Визнаємо, — про ті зауваження, як і про власні сумніви, — Олесеві не хотілось і згадувати. Безумовно, взагалі Фредо Вікторе мав рацію. Але ж то — взагалі, для звичайних людей, для звичайних умов. Сивий Капітан був незвичайною людиною, його «Люцифер» не мав нічого рівного собі на цілому світі. А яка велика душа була в Ернана Раміро, який благородний намір священної помсти ставив перед собою Сивий Капітан, відважний, впевнений, непереможний Сивий Капітан, саме ім’я якого поступово перетворювалося для Олеся на символ нещадної боротьби проти кривавого фалангістського ладу! Немає сумніву, Сивий Капітан переможе, він здійснить свої наміри, досягне своєї мети!..

І раптом хід думок Олеся обірвався, наче хтось зненацька вхопив юнака за плече і спинив його. Наміри Сивого Капітана, його мета… А що знає про це Олесь? Боротьба проти кліки Фернандеса, помста фалангістам — це не мета, це скоріше можна назвати шляхом до якоїсь мети. Ну, скажімо, Капітан знищить Фернандеса і його поплічників. Гаразд. А тоді? Що тоді, коли Сивий Капітан помститься?.. Так, так, він помститься, це напевно, інакше не може бути. Але що тоді?..

Мимоволі у вухах Олеся знов прозвучали дивні, сповнені якогось погрозливого змісту слова, що їх Сивий Капітан твердо і самовпевнено промовив тоді, перед знищенням "Сан-Себастіана": "Я, володар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого… єдиний, хто має право наказувати всім…"

Хіба не дають ці слова якоїсь відповіді? О ні, такого не може бути! Сивий Капітан сказав їх у запалі, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити «Люцифер» артилерійським вогнем. У тих словах не можна шукати відповіді на запитання про наміри й мету Капітана. І все ж таки…

Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увійшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великі очі дивилися схвильовано, наче тим поглядом дівчина шукала в Олеся захисту.

— Що сталося, Марто?

— Нічого не сталося, Алексо. Мені страшно… я боюся…

— Чого страшно, Марто? — здивовано подивився на неї юнак. — Що тебе лякає? На "Люцифері" нема чого боятися, останні події блискуче довели це!

— Не те, Алексо, зовсім не те…

— А що ж тоді?

Марта озирнулась, наче хотіла переконатися, що її ніхто, крім Олеся, не чує. І тихо, майже пошепки сказала:

— Я боюся Капітана…

— Що?.. — навіть розгубився трохи від несподіванки юнак. — Що ти верзеш, Марто? Боятися Капітана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирішила допомогти твоєму батькові, визволити його з в’язниці… ні, ти щось плутаєш, Марто!

Дівчина схилила голову. В усій її постаті з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бідолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрібно з’ясувати, що ж саме її турбує.

— Слухай, Марто, — розсудливо почав Олесь, — розкажи мені, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капітан був чимось роздратований і гримнув на тебе? Та кажи ж нарешті! Чим він тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумію.

Марта підвела на нього сумний, докірливий погляд.

— Я бачу, що ти й справді нічого не розумієш, — мовила вона.

— Так поясни тоді мені! Що трапилося? І що тебе перелякало?

— Нічого не трапилося, я тобі вже казала. І ніщо мене не перелякало, я не з таких. Тобі вже час знати це.

Дійсно, важко мати справу з дівчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд — і одразу на тобі! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась…

А Марта вже вела далі, не чекаючи на запитання:

— Так, Капітан обіцяв визволити мого батька, і я йому дуже вдячна за це. І ставиться він до мене добре, хіба я заперечую? Не в тому річ, Алексо.

— А в чому ж тоді?

— У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю… ну, як тобі пояснити, Алексо, коли ти не розумієш цього, не розумієш, правда?

Вона тоскно дивилася на Олеся, пальці її нервово перебирали носову хусточку. Юнакові дуже хотілося заспокоїти Марту. Але що міг він відповісти, коли й справді все це було для нього незрозумілим? Тому він тільки сказав, як міг, най-лагідніше:

— Марто, мила, краще ти просто поділися зі мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.

— Не знаю, чи зумію, Алексо, — тихо мовила дівчина. — Але мені так хочеться, щоб ти зрозумів… бо з ким же мені ще поділитися тут?.. — Вона несміливо знов підвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.

— Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! — вихопилося в юнака. — Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капітані?

— Ні, я почну не з цього, Алексо, так мені буде легше. От візьми Валенто: я знаю, що він добре ставиться до мене…

— А Капітан хіба погано? — обурено перебив її Олесь.

— Та не поспішай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, відчуваю, що це в нього йде від душі. Від хорошої, доброї душі людини, яка любить і мене, і тебе, й інших своїх товаришів, і я знаю, певна, що на його руку завжди можу обіпертися, можу довіритися йому всім серцем; не розмірковуючи, це зважуючи. Хіба не так, Алексо?

— Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капітан інший? Не бачу в цьому нічого дивного. Бо й на нього і ти, і я можемо сміливо покластися, він мужній і благородний. Тільки Капітан не такий простий, як Валенто, він незрівнянно складніший. Хіба ж ти не чула, скільки йому довелося перенести за своє життя? Тому він і став загартований, твердий, як сталь…

— Ні, ні, ти помиляєшся, — палко перебила юнака Марта. — Це правда, що Капітан багато пережив. Але хіба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.

— Знаю, — похмуро погодився Олесь. Він наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповідав йому про долю розстріляних іберійських патріотів.

— Справа не в тому, хто скільки пережив, — наполегливо вела далі дівчина, — а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити і вистраждати, але все одно він добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А інший…

Вона замовкла, збираючись з думками.

— Що інший?

І раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слів:

— Алексо, Капітан не любить людей! Він гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…

— А що він вирішив, на твою думку?

— Помста — і ще… не знаю! Звідки мені знати? Хіба його можна зрозуміти? Але він, як той гравець у шахи…

— При чому тут шахи? — здивувався Олесь.

— Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, мені було шкода пішаків і інших фігур…

— Та що ти верзеш? Як так шкода?

— Ну зрозумій трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партію, він хоче завдати мат противникові. І коли він надумав, як це зробити, тоді він безжалісно віддасть і пішаків, і інші фігури, і навіть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пішаки й інші шахові фігури — дерев’яні, вони не відчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалісно. А коли б вони були живі? Що тоді?

— Он як ти міркуєш, — задумливо мовив Олесь. — Живі пішаки… гм… і гравець, що розпоряджається їхньою долею… — Здається, юнак починав розуміти, що мала на увазі Марта. А вона продовжувала так само палко:

— Так і Капітан. Він веде свою гру. Він прагне помститись… як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього — все одно, що пішаки в складній грі. Він ставиться до них зверхньо, йому вони ніщо. Потрібні йому, — хай живуть. Зникла в них потреба, — він, не задумуючись, зніме їх з дошки… знищить, як отих людей на міноносці! А хіба вони були в чомусь винні? Просто вони заважали Капітанові, стали на його шляху… Коли б він любив людей, він не міг би так робити! І я боюся його, він страшний, Алексо!

Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Ніколи він не думав, що ця завжди мовчазна й несмілива дівчина, весь світ якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак міркувати. Вона говорила, і щось нове, доти незнайоме поступово відкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що він сам не наважувався подумати; він відчував, що дівчина водночас, хоч, мабуть, і не бажаючи цього, виявила якісь його власні потаємні, ще й досі не ясні для нього самого думки, тривожні, плутані. Ці думки краще всього було б відкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далі й далі заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокійно і впевнено говорив тоді їм Фредо Вікторе. Але Олесь не міг позбутися їх, ба, раз прийшовши, ті тривожні думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якійсь неясній, неусвідомленій формі вони вже існували і раніше в глибинах його душі.

— Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподівалася, що ти зрозумієш мене, що мені буде легше, коли я поділюся з тобою всім цим…

Лагідний, ніжний голос дівчини звучав ще тихіше, ніж раніше. Сумні очі шукали в обличчі юнака співчуття, допомоги. Що сказати їй, як підбадьорити, як втішити, коли й самому Олесеві так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давні неясні сумніви?..

— Ти мовчиш, Алексо? — повторила вже зовсім пошепки Марта, ніби остаточно втрачаючи надію. — Ти лишаєш мене отак?..

— Ні, Марто, ні! — вигукнув Олесь. Він схопив вузеньку руку дівчини, одразу відчувши, як похололи її тонкі пальці. — Ні, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе — і не залишу ніколи! Як ти могла подумати таке? Я розумію тебе, і ми будемо з тобою разом… і я зроблю все, все, що від мене залежатиме, щоб ти… щоб ми з тобою… ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай мені руку, посміхнися трошки, Марто… отак, іще трошки, іще!.. Бач, наскільки краще, коли ти посміхаєшся?..

Вони сиділи поруч. Олесь дивився в ще вологі очі Марти, тримав її руку, бачив її кволу, ще непевну посмішку, плутано щось говорив і думав: як хороше відчувати, що є дівчина, для якої ти радий був би зробити все, все на світі.

Розділ п’ятнадцятий

1. МЕЛОДІЯ СРІБНИХ ДЗВОНИКІВ

Дивними, сповненими розгубленості й неясних тривог були ці дні для Олеся. І не тільки тому, що на нього справила велике враження остання розмова з Мартою.

Так, події останнього часу: полювання поліції на «Люцифер», безжалісні намагання знищити і чудову машину, й її винахідника — не могли не вплинути на Сивого Капітана. Але хіба ж можна було чекати від нього такої разючої зміни, яка сталася?

Куди поділася звична м’якість і лагідність Капітана в розмовах з Олесем, які так чарували юнака? Ернан Раміро, який досі, зустрічаючи хлопця, завжди знаходив для нього ласкаве слово, тепер ніби зовсім не помічав його.

Раніше з командою «Люцифера» Сивий Капітан завжди говорив стримано, впевнено, дещо владно, але то був голос і тон старшого товариша, якого поважали. Тепер Сивий Капітан тільки наказував — коротко, уривчасто, як повновладний господар, який навіть не міг припустити, щоб хтось насмілився заперечувати чи не виконати його категоричного наказу. Більше того. Вже кілька разів Олесь помічав, як Сивий Капітан нервово стискував кулаки, погрозливо насуплюючи кошлаті брови, коли, на його думку, якийсь наказ виконували не досить чітко. Цього також, безумовно, не бувало раніше. Невже ж його справді зробило таким жорстоким прагнення до помсти, що цілком опанувало ним?..

Ернан Раміро тепер весь час перебував або в своїй каюті, або в кабіні керування, біля приладів. На другий день після загибелі "Сан-Себастіана" Олесь вирішив був, як і раніше, зайти до кабіни керування і спитати про щось Капітана. Та щойно він відкрив рота, як Раміро, не повертаючи навіть голови, сухо одрізав:

— Я не кликав тебе, Олесю. Коли ти будеш потрібен, тебе покличуть. Іди.

Схиливши голову, нічого не розуміючи, юнак вийшов. Хіба він чим завинив перед Сивим Капітаном? Хіба ж той сам не дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?..

За ці дні відбулося кілька стрімких, блискавичних поїздок «Люцифера» в різні кінці країни. Здебільшого вирушали вночі: мабуть, Капітан не хотів наражатися на небезпеку зустрічі з підступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна річ, нічого не знав про наміри Ернана Раміро і про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механік був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.

Тільки протягом останніх двох діб, коли «Люцифер» стояв у печері-базі, діставшись до неї підводним ходом з моря, Валенто Клаудо разів зо два забігав до Олеся, та й то лише для того, щоб весело ляснути його по плечу й обмінятися кількома словами. Чи помічав Валенто якісь зміни в Капітані, для Олеся лишалося невідомим. Власне, і тут, у печері, також тривала напружена праця, яка забирала весь час і Валенто Клаудо, і всієї команди.

Олесь бачив, як навантажують на «Люцифер» якесь спорядження, як у різних частинах машини замінюють деталі або навіть цілі механізми. Як сказав мимохідь Валенто, Сивий Капітан здійснював у "Люцифері" певні удосконалення, але які саме, Олесь не знав. Люди тут лише керували роботою механізмів, що робили за них мало не все. Було щось дивне й подеколи страшнувате для незвиклого ока, коли якийсь складний механізм самостійно виробляв з шматка металу замовлену йому деталь, а закінчивши роботу, клав свіжу, блискучу деталь поряд себе, подавав сигнал свистком чи лампочкою, що запалювалася на ньому, і немов покірно чекав дальших розпоряджень…

Власне, міркував Олесь, інакше тут і не могло бути. Коли б Ернан Раміро не потурбувався про наявність усіх цих механізмів і автоматичних машин, хіба ж зміг би він упоратися з потребами ремонту і постачання величезного «Люцифера»? Та тоді б тут потрібні були сотні майстрів і робітників! Тільки ці розумні машини, автоматичні верстати і механізми й робили можливим швидкий ремонт і лагодження того, що псувалося або виходило з ладу на "Люцифері". Особливо тепер, коли не припинялося полювання на автомобіль і часто доводилося лагодити пошкодження, заподіяні "Люциферу".

Час від часу юнакові було незручно, ніяково, що вони з Мартою нічого не роблять у той час, коли всі навколо напружено працювали. Але тут нічого не можна було вдіяти: до чого б серед тих складних машин і механізмів могли прикласти свої недосвідчені руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капітан сказав юнакові, що згодом діло знайдеться і для нього; але то було давно, ще тоді, коли Сивий Капітан помічав його і говорив з ним…

Тепер Олесь говорив тільки з Мартою. Дедалі більше часу проводили вони разом. Дівчина охоче розповідала йому про своє життя, і Олесь слухав Марту з непослабним інтересом. Він і не помітив, з якого часу рішуче все, навіть найдрібніші деталі з життя дівчини почали глибоко цікавити його, так само, як кожен жест, кожна посмішка здавалися йому дорогими і близькими, сповненими якогось важливого змісту. Одне тільки засмучувало Олеся під час таких розмов: це те, що він не міг так само щиро і безпосередньо розповісти Марті про себе. Дівчина здивовано поглядала на юнака.

— Та невже ж ти й справді нічого не пам’ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!

Проте непроникна пелена ще не спала з пам’яті Олеся. Тільки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу… гуркотіння, чорне провалля і нічого більше…

І зараз, коли вони вдвох сиділи біля приймача в каюті Олеся, слухаючи одноманітні мелодії танцювальної музики, хлопець невтішно схилив голову на руки. Як важко усвідомлювати, що в тебе невідомим чином зникло минуле! Коли б він тільки знав, як пригадати його!..

А тут іще та дратівлива музика, що, здається, вся цілком складається з виючих труб та оглушливих барабанів, хрипких вигуків якоїсь несамовитої жінки і котячого виску пронизливих дудочок…

Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна зміна?

В репродукторі зникло виття і барабанний гуркіт. Крізь сухе потріскування атмосферних розрядів звідкись, дуже здалеку, наче з якогось іншого світу, долинали м’які мелодійні звуки, ніжний передзвін. Ці лагідні звуки несли з собою щось рідне, до болю в серці знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодію, хоч і коротеньку, хоч і нескладну… і та мелодія раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас від туги і від радості… Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов і вона відчуває те ж саме?

Пальці дівчини завмерли на ручці приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю ніжну, ледве чутну мелодію, яку вигравали далекі срібні дзвіночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:

— Як приємно, Алексо, як ніжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в житті чула його, у Фредо Вікторе… бо це ж так далеко від нас і спіймати по радіо дуже важко… Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пісні, пісні про Москву і про Радянську країну, так, Алексо?..

По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рідна!.. Широка країна моя рідна!" Сигнал, позивні московської радіостанції!

— Москва! Рідна Москва!

Кісточки пальців, якими Олесь стискував край ліжка, побіліли від напруження. Москва!.. Він переводив широко розкриті очі з Марти на приймач, знов на Марту, хотів щось сказати, щось вигукнути — і не міг.

— Алексо! Що з тобою? Ти зблід! Тобі погано? Алексо! Та скажи, в чому річ!

Олесь насилу вимовив:

— Зажди… зажди, Марто… я зараз, зараз…

Щось велике, ще не усвідомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все інше, — поволі підіймалося з глибини душі Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неясні образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змішувалися, зникали — і знову виникали, дедалі ясніші, барвистіші… І водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досі огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Світлі проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве проміння сонця прорізує іноді густі хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася і зливалася знов, щойно пригасав ще нестійкий проблиск пам’яті. Але зате й проблисків ставало дедалі більше, вони краяли важку сіру пелену на шматки, розштовхували її, відкриваючи, немов ясне чисте небо, — широкі краєвиди і картини того, що Олесь уже відчаявся був згадати…

Радянська країна… рідне місто… залляті сонцем вулиці, якими він хлопчиськом повертається зі школи… прощання з батьком і матір’ю, коли він відпливав юнгою на теплоході… потиск батькової руки й короткі обійми, як і належить чоловікам… і сльози матері, її поцілунки, від яких було і трохи соромно, і невимовно приємно… плавання в далекі краї… напад фалангістського військового корабля… полон… концтабір… довге-довге чекання… від’їзд багатьох товаришів… і знов чекання… і нарешті — дозвіл приїхати на Батьківщину… поїзд… довгоноса людина в широкому пальті… гуркіт залізничної катастрофи… Валенто і Сивий Капітан…

Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим світлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, і від цього зникла темрява, і стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.

Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом він знов усе забуде? Він обережно повернув голову ліворуч, праворуч, мов перевіряючи, чи міцно тримається в нього пам’ять, чи не зникає щось? І тоді він помітив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розуміє, що сталося!

— Марто, люба, все минуло! Я пам’ятаю! Все, чисто все пам’ятаю! До мене повернулася пам’ять!

Вродливе обличчя дівчини засяяло щирою радістю.

— Ти згадав, Алексо! Справді? І тепер тебе ніщо не мучитиме? Згадав, хто ти і що з тобою було раніше?

— Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!

— Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобі казала, тільки ти не вірив мені, що все буде гаразд!

— Ой Марто, як хороше! І яка ти розумна, яка гарна!

Він скочив і кинувся до дівчини. Схопив її в обійми і палко поцілував, вкладаючи в цей поцілунок усю свою безмірну радість. Марта зашарілася, вона соромливо пручалася, хоч очі, великі й блискучі, зраджували її і красномовно говорили про таку ж саму радість і хвилювання.

— Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобі кажу, Алексо, — викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нічого і схаменувся тільки тоді, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

— Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж — тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ

Тепер настала черга почервоніти й юнакові. Справді, якось воно вийшло трохи не так… Валенто Клаудо стояв біля дверей і похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, які почували себе дуже ніяково. Першою опанувала себе дівчина. Вона кинулася до механіка й обхопила його шию руками:

— Дядю Валенто, та ти ж зрозумій, що сталося! Алексо все згадав!

— Що згадав? — не зрозумів одразу Клаудо.

— Все про себе, що з ним раніше було. Ми слухали радіо, і раптом мені пощастило спіймати московські дзвоники, як вони відбивали мелодію… Алексо враз зблід, і я подумала, що він захворів… а він каже мені мовчати, а сам такий блідий і напружений… а потім усе й згадав, розумієш, дядю Валенто? І тоді ми обоє дуже зраділи… Ну, і тоді Алексо…

— Гм… — трошки недовірливо пробурмотів Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

— Це правда, Валенто, — дивлячись йому просто у вічі, мовив юнак. — Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. І тепер ти, нарешті, повіриш мені, що я нічого не хотів від тебе ховати. Бо тепер я можу розповісти про себе все-все… все життя!

— Отак-таки зразу й згадав усе? — перепитав іще Валенто.

— Не знаю… може, і не одразу, а за кілька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз ніби я ніколи нічого й не забував.

— Ну, тоді мені лишається тільки поздоровити тебе, Олесю, — широко посміхнувся чесний Валенто Клаудо. Він відкрив обійми: — Іди-но сюди, я теж розцілую тебе! Можливо, це тобі й не буде так приємно, як попередній поцілунок, але…

І він притиснув до себе юнака.

— А тепер розкажи мені, хоча б і коротенько, що ж саме ти згадав про себе? — спитав, відпускаючи Олеся, Валенто. Він сів на ліжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповісти коротенько про ціле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на інше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливішим. І хоч це була й дуже кострубата, незв’язна розповідь, обидва його слухачі, і Марта, і Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер і той самий, і дещо інший Олесь. Той самий, бо він лишався звичним для них, безпосереднім, жвавим юнаком; інший — бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнічувала. Олесь пам’ятав! Він пам’ятав усе-все, наче й не страждав ніколи від того чорного провалля в пам’яті!

Раптом юнак спинився. Він глянув на Марту, потім на Валенто Клаудо, трохи завагався і нарешті мовив:

— І як же мені хочеться додому! Ой, і сказати не можу! От коли не пам’ятав нічого, то було якось по-іншому. Здавалося, є десь дім, далеко-далеко… наче в тумані, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батьківщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всередині… І коли тільки мені пощастить її побачити?..

Справді, коли таке може статися? І хіба ж тут залежить щось від волі самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подій, заплутаних і складних?.. Звісно, ні; йому лишається тільки чекати і мріяти, мріяти про далеку Батьківщину, про повернення до неї, рідної…

Валенто Клаудо співчутливо поглянув на юнака:

— Все прийде в свій час, друже! Бач, хоча ти й не вірив, а сталося так, як тобі казали і я, і Капітан: адже пам’ять до тебе повернулась? І далі теж буде все прекрасно… До речі, ти вже сказав Капітанові про новину з тобою? Ні? Ех, ти, а він напевно дуже зрадів би, почувши про таку приємну подію!..

Капітан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очі були опущені.

— А чого ж, і справді, ти досі не сказав Капітанові про це? — вів далі Валенто, не помічаючи, як з обличчя юнака потроху збігала радість.

— Ну… коли б же я міг?.. — повільно сказав Олесь. — І я не знаю, чи буде це йому зараз цікаво… можливо, Капітану воно й ні до чого…

— Як так? Що ти говориш? — щиро обурився Валенто. — Та як ти взагалі можеш казати таке? Капітан, який так любить тебе…

Олесь ще раз подивився на Марту. Вона ніби нічого не чула. Тільки її тонкі пальці, що нервово перебирали край накинутої на плечі хустки, виказували її внутрішнє напруження. І тоді Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:

— Капітан нікого не любить. Він не любить людей.

Валенто Клаудо не зміг приховати свого подиву. Мабуть, він ніяк не чекав таких слів. Його рот відкрився, потім закрився, наче вкрай обурений механік не міг знайти слів. І вже після того Валенто вибухнув:

— Ти… ти говориш таке! Та як ти насмілюєшся судити Капітана, який врятував тебе? Капітана, який ставиться до тебе, мов до рідного сина! Він не любить людей, га? І це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собі, яка на твоїх очах вирішила ще й допомогти моєму другові, Педро Дорільї? Ні, це ні на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?

І тоді настала хвилина, коли доброго і чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тоді, коли він перевів погляд на Марту, чекаючи, що дівчина висловить принаймні таке ж саме обурення словами Олеся, як і він сам, — вона, все ще не підводячи очей, тихо мовила:

— Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Мені весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумієш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить від Капітана. Бо він обіцяв звільнити батька, а… а потім наче зовсім забув про це. І жодного разу не згадав про свою обіцянку… А мій любий татусь сидить у в’язниці, його, може, катують…

— Дурниці! — знов спалахнув Валенто Клаудо. — І твого батька ніхто не катує, і Капітан, напевне, добре пам’ятає про все. З якої це речі ти вимудрувала, що Капітан не виконає своєї обіцянки? Хіба досі він не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капітан не терпить несправедливості, він радий був би всім допомогти і зробити всім краще… Капітан знає все, от що!

Олесь побачив, як Марта на мить підвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесеві. Ну, гаразд, тоді він скаже це сам! І, не думаючи більше ні про що, юнак палко заговорив:

— Капітан знає все, ти кажеш, Валенто? І коли він щось сказав, то все це цілком вірно й буде виконано, так?

— Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазі? — в голосі Валенто Клаудо бриніло щире здивування.

— Тоді, виходить, вірно й те, що Капітан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всім і вирішувати долю людей? Він хоче помститися фалангістам, добре. Але він посилає на морське дно сотні людей, які були винні лише в тому, що ними розпоряджалися офіцери, командири міноносця, так? За що Капітан убив їх, скажи, Валенто? І чи не про те, що може саме так статися, говорив тоді Фредо Вікторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, відповідай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!

Валенто Клаудо аж відсахнувся від несподіванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.

— Ну, знаєш… — уже нерішуче пробурмотів він, не знаходячи потрібних слів.

— Ні, ти скажи! — наполягав Олесь. Юнак добре розумів, що розмова набула дуже гострого характеру і невідомо, чим вона скінчиться. Та він помітив, що Валенто Клаудо вагається, вагається… О, мабуть, і в його душі, десь у глибині, теж ворушаться сумніви…

— Скажи, Валенто!

Обличчя Клаудо спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються складні почуття. Нарешті він вимовив:

— Я знаю Капітана давно, хлопче. І знаю його серце… як і всі ми тут, на "Люцифері". А скільки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише міркувати так про нього, а й засуджувати його?

Гіркота й біль бриніли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше він бачив доброго й щирого, завжди життєрадісного і бадьорого механіка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докір у тому, що він говорив. Кинути б усе, не засмучувати б більше цю хорошу, чесну людину… та ні, раз почавши, Олесь зобов’язаний не здаватися, а довести до кінця свої думки!

— Я не засуджую його, — твердо відповів юнак. — Я кажу тобі, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вікторе. А ти ж сам казав, що Вікторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. І ти бачиш, що слова Фредо Вікторе справджуються… Капітан робить так, як і передбачав Вікторе. А ти сам, Валенто, хіба не бачиш цього?

Клаудо мовчки дивився на Олеся. Він помітно вагався, і це міг би прочитати на його обличчі кожен. Чесний і щирий Валенто не вмів приховувати своїх почуттів. Він шукав і не знаходив відповіді, тільки обличчя його дедалі більше хмурнішало. Наче з останньою надією, він перевів засмучений погляд на Марту. Але й дівчина дивилася на нього так само запитливо, як і Олесь. Тоді Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся і мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугоніло: невже ж, невже Валенто так і піде, нічого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзів, і Олеся, і Марти, глибоко вразили його… кинутися б до нього, втішити… та ні, не можна, не можна піддаватися почуттю! Справа надто серйозна!

І вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не відчиняючи їх, він повернув голову до юнака й дівчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непідробною щирістю він мовив:

— Я не можу відповісти тобі, Олесю… Все це так несподівано для мене… Та скажу тобі, що я й сам багато чого не розумію. Але я вірю, як і завжди вірив: Капітан знає, що робить! Я звик до цього. Інакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю… краще не запитуй мене про такі речі! Капітан зробить усе, що обіцяв, він допоможе, він врятує Педро Дорілью. Бо він — Капітан! А щодо іншого… не питай, Олесю! Особливо в такі хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити… вирушити в бій…

— У бій? — водночас вихопилося і в Олеся, і в Марти.

— Так. Хіба ви не знаєте, що кожен виїзд «Люцифера» тепер означає можливість жорстокого бою? Адже на нас полюють і жандармерія, і поліція, і військо… Хіба тут можна говорити про щось інше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази… поговоримо колись згодом, я обіцяю тобі це, Олесю…

Двері за ним зачинилися.

Марта розгублено дивилася на Олеся.

— Знов сутички, знову бій?.. — тихо мовила вона. І, не чекаючи відповіді, додала: — А йому ж так важко на душі, ти бачив, Алексо?

— Бачив, Марто. І за це я ще більше люблю його! Бо він чесна людина і відповів нам те, що справді думав…

Олесь спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвінок, який звичайно закликав команду «Люцифера» готуватися до відплиття. Ще кілька секунд — і величезне тіло машини здригнулося. Затремтіла підлога. «Люцифер» рушив з підземної бази, він занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у відкрите море. А потім… хто міг сказати, що мав на думці Сивий Капітан, куди він вирішив скерувати «Люцифер», для якої мети?..

Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м’який, лагідний і рідний:

— Ти сказав, що тепер ще більше любиш дядю Валенто, Алексо?

— Сказав, бо так воно й є. А що?

— А я додам, що й я тепер ще більше люблю тебе, Алексо. Бо ти сміливий і рішучий… і сказав усе те, що думав… і що думаю я… і, якщо ти справді хочеш цього, тоді…

— Що тоді, Марто?

— Тоді ми справді будемо з тобою разом… бо доля зв’язала нас, і нам немає більше на кого покластися, немає кому більше звіритися… Так, Алексо?

— Так, Марто! — палко ствердив юнак.

Розділ шістнадцятий

1. ДІЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНІ МІНИ

Справді, що ж саме вирішив зробити тепер Сивий Капітан? Можливо, щось про це міг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помічник. Але Валенто мовчав. Його досі життєрадісне, енергійне обличчя, готове раніше першої-ліпшої миті освітитися веселою посмішкою, блиснути сніжно-білими зубами під тоненькою чорною смужкою акуратно підстрижених вусиків, тепер лишалося весь час зосередженим і похмурим.

Та й з чого б мав Валенто Клаудо посміхатися, коли, як він і сказав тоді Олесеві, «Люцифер» вирушив на нові жорстокі бої. Заради чого точилися вони, ті бої?

Таке запитання Олесь ставив собі не раз. Але відповісти на нього, звісно, не міг. Коли б Капітан мав на меті просто прорватися кудись у певне місце, скажімо за кордон, його дії були б іншими. Адже «Люцифер» не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, він весь час змінював напрям свого пересування по країні, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним наміром Сивого Капітана?..

Адже ж сказав він тоді, перед знищенням міноносця "Сан-Себастіан", ті жорстокі слова:

"Я доведу, я на ділі покажу мою могутність, хоча б і ціною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"

Ернан Раміро сподівався, що його поява негайно ж змінить становище в країні. Він вважав, що дії «Люцифера», як факел, запалять серця людей і надихнуть їх на рішучу боротьбу проти фалангістів. Цього не сталося. І Раміро пояснював для себе це тільки одним: тим, що люди недооцінюють силу його «Люцифера» і, навпаки, продовжують переоцінювати силу фалангістів і їх поліції та жандармерії, особливо тепер, коли їх підтримували ще й військові частини. Ернан Раміро був ображений і розгніваний. Він вирішив, очевидно, і справді показати на ділі свою могутність. І діяв саме так.

"Люцифер" з’являвся в околицях столиці несподівано, мов блискавка, незважаючи на всю пильність і завбачливість жандармських і військових постів. Він з’являвся невідомо звідки, завдавав нищівного удару і зникав знов, наче провалювався в безвість, аж до нової своєї появи, до нового безжалісного удару. І шлях його, в якому не можна було знайти ніякого певного напряму, ніякої певної мети, був позначений руйнацією, пожежами й смертю.

Це відбувалося, наприклад, так.

Вартові бездоганно замаскованої артилерійської військової застави № 314 щойно змінилися. Вже сутеніло. Вартові зачекали, поки офіцер, що змінявся, передав командування заставою заступникові і, як і кожного разу, зайняли свої пости. Так було і вчора, й позавчора, і кілька днів тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсім безглуздим, чергування в безлюдній місцевості, в неробстві, без розваг було дуже нудним для солдатів. Але на військовій службі треба виконувати те, що від тебе вимагає командування, і знати, що твої настрої і твої міркування нікого не цікавлять, за винятком хіба що найближчих товаришів, які нудяться не менше від тебе.

Офіцер, що змінявся, позіхаючи сказав своєму заступникові:

— Сподіваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стільки часу нічого не робити!..

— А може, щось і трапиться? — заперечив той, бо в глибині душі сподівався, що саме йому пощастить взяти участь у якійсь важливій операції.

Перший офіцер кволо махнув рукою.

— Е ні, про це киньте й думати, друже, — мовив він. — Тут не може трапитися ніяких несподіванок. Адже наші пости, як вам відомо, розташовані ланцюгом і з’єднані телефонним зв’язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кілометрів, ми одразу дізналися б по телефону. Ні, не ждіть. Бувайте здорові, до ранку!

І він вийшов, радий, що може зайнятися нарешті чимсь корисним, цікавішим, ніж безглузде вартування.

Нова зміна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерігачі перевірили стан стереоскопічних труб і інших апаратів. Так, усе лишалося таким самим, як і раніше, під час попередньої зміни. Безлюдний шлях звивався і зникав на півночі за дальнім пагорком, а на півдні ховався у великому лісі, що ледве помітно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрії. Порожній і безлюдний шлях, яким після попереджень поліції ніхто не їздив, здавався особливо нудним і мертвим.

Батарея, яка мала завдання розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована, так уміло, що навіть досвідчений командир дивізіону ледве розпізнав її, та й то вже зовсім наблизившись до неї. Два старі, обскубані стоги сіна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, — ото було й усе, що бачило в цьому місці людське око.

Проте в тих стогах були заховані чотири скорострільні автоматичні гармати. Дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб ті гармати засипали шлях в обидві сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка містилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з’єднував цю батарею з сусідніми постами, поруч з стереоскопічною трубою, роги якої раз у раз поверталися з півдня на північ і з півночі на південь.

Такі самі замасковані артилерійські застави були встановлені по багатьох пунктах. І всі вони мали однакове завдання: негайно відкрити нищівний вогонь по «Люциферу», де й коли б він не з’явився.

Минуло близько години. Черговому офіцерові, який ретельно перевіряв обидва напрями, дивлячись у стереоскопічну трубу, здалося, що його прилад повертається не так легко, як досі. Він уже збирався покликати техніка і наказати йому перевірити і, можливо, змазати шарніри, як у ящику телефонного апарата ніби щось зашаруділо. Офіцер здивовано поглянув у той бік. Коли б то був сигнал, то з ящика пролунав би пронизливий зумер. А що це за шарудіння, невиразне й сухе?.. Може, щось зіпсувалося в телефоні?

Він узяв телефонну трубку, підніс її до вуха. Так, дивне шарудіння долинало з неї! Немовби хтось шепотів здаля: чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але всі слова зливалися в одноманітне гудіння, не можна було нічого розібрати.

— Алло! — гукнув офіцер. — Алло! Що таке? Говоріть ясніше й повільніше. Не поспішайте так, мов на пожежу! Алло! Чуєте?

У відповідь він почув далекий голос, що, старанно вимовляючи склади слів, заїкаючись, так і не спромігся нічого сказати до пуття. Офіцер розсердився:

— Та що ви там, говорити розучилися, чи що? Я не розберу жодного слова! Повільніше, чіткіше, кажу я вам! Це південь чи північ?

У трубці щось забулькало, затріщало. Але тепер офіцерові пощастило розібрати кілька окремих слів:

— Пошкоджено… хвилин тому… північ… лишився сам… усі інші…

— Що за дурниця, чорти б їх забрали! — аж вилаявся з досади офіцер. — Чи то говорить пост "Північ", чи щось про північний напрям хочуть сказати? А коли щось пошкоджено, то треба негайно полагодити! Чортзна-що! Ей, ви там! — заволав він знову у трубку. — Що сталося? Не можна нічого…

Він раптом спинився, і трубка випала з руки. Офіцер почув зляканий вигук сержанта, який замість нього дивився в окуляри стереоскопічної труби:

— "Люцифер"! «Люцифер»! Виїздить з лісу, пане офіцер!

Офіцер припав до окулярів, відштовхнувши сержанта. Так, навіть у сутінках було ясно видно, як з боку лісу Фонтіверос до застави вздовж шляху рухається краплиноподібний витягнений корпус великого автомобіля. Сумніву не було: це «Люцифер»! Рука офіцера намацала кнопку й натиснула її. Сигнал подано! Але, не довіряючи й цьому, офіцер ще закричав на весь голос:

— Вогонь! Вогонь! Негайно!

Це було зайвим. Ще до того, як до вартових біля гармат, скерованих на південь, долинув голос офіцера, вони вже натиснули на механізми затворів. Клацнула сталь. Але… але пострілу не сталося! У мертвій тиші брязнув другий затвор. І друга гармата також не вистрілила! А величезний сіро-зелений автомобіль, страшний «Люцифер» наближався, здавалося, з неймовірною швидкістю, його зображення в окулярах стереоскопічної труби зростало щомиті…

— Вогонь! — люто закричав офіцер. — Під суд! Розстріляю на місці! Вогонь!

Артилеристи заметушилися біля затворів, щоб замінити снаряди, які, очевидно, дали осічки, — обидва водночас. Проте затвори не відкривалися! У складному механізмі скорострільних гармат щось заїло, затвори немов прикипіли. І найдавнішим було те, що це трапилося знову одночасно в обох гарматах.

Повернути в потрібному напрямі дві інші гармати, що були націлені на північ?.. Але на це вже не вистачало часу. Артилеристи стояли як укопані. Вони почули владний гучний голос, що гримів у повітрі, мабуть, підсилений гучномовцями. То був голос з «Люцифера», який наближався до батареї, схованої в стогах.

— Отже, ви готувалися розстріляти мій «Люцифер»? Ви не зважили на мої попередження й продовжуєте допомагати фалангістській поліції полювати на мене? Ну, що ж, ви самі приготували собі смерть!

"Значить, він бачить нас, незважаючи на все маскування!" — промайнула в чергового офіцера блискавична думка. Відчай охопив його, бо він, як і інші, чув тривожні розповіді про долю знищеного Сивим Капітаном міноносця "Сан-Себастіан". Невже ж і з його батареєю станеться щось подібне?..

Офіцер побачив, як з короткої товстої труби, що стирчала над дахом жахливого автомобіля, з’явилося наче голубувате полум’я. Постріл?.. Але слідом за тим полум’ям не показався дим і не чути було ніякого звуку.

На батареї все завмерло. І офіцер, і кожен з солдатів, що невідривно дивилися в бік «Люцифера», бачили, як із загадкової труби вилетіло невелике дивне кільце. Воно крутилося в повітрі, наче кинуте в напрямі батареї. Воно чимось нагадувало невеличку надуту камеру автомобільного колеса і здавалося цілком мирною річчю, такою неприродною в цих загрозливих обставинах. Наче хтось, бавлячись, жбурнув сюди цю камеру.

За мить чорне кільце впало на найближчий стіг сіна і враз розсипалося на дрібнесенькі частинки, на майже невидимий порох. Замість нього у вечірньому небі спалахнула сяюча голуба куля, немов зіткана з іскристого полум’я. І довгі сліпучі іскри летіли від неї в усі боки.

Все, до чого доторкувалася сяюча куля, загорялося жарким полум’ям. Але й це тривало лише кілька секунд, бо куля розірвалася, вибухнула, заливаючи все навколо неймовірно жарким світлом, що проникало крізь очі аж до самого мозку.

Це було останнє, що встигли побачити в своєму житті солдати і черговий офіцер замаскованої артилерійської застави № 314.

За кілька хвилин «Люцифер» уже зник, залишивши за собою тільки палаючі стоги сіна.

2. РОЗПОВІДЬ САПЕРА

Такою була перша поява «Люцифера» в зоні артилерійських батарей, розставлених на підступах до лісу Фонтіверос і по інших шляхах цього великого району, де, на думку фалангістського командування, можна було найскоріше чекати Сивого Капітана. І поява ця була тільки початком тих страшних подій, якими Ернан Раміро відповів на оголошену йому війну.

Виринувши того дня близько від морського берега, «Люцифер» протягом вечора промчав понад триста кілометрів на північ. На його шляху виявилося шість замаскованих батарей. І жодна з тих батарей не встигла зробити по ньому й пострілу, хоча кожна з них тримала гармати заздалегідь наведеними в обидва напрями шосе. Кожну з батарей чекала доля застави № 314.

Незважаючи на встановлений між заставами телефонний зв’язок, жодна з них не попередила дальшу про раптову появу «Люцифера», а тим більше про те, що трапилося з нею самою. Всюди з невідомої причини в найкритичнішу мить псувалися телефони, а гармати відмовлялися стріляти, хоча ще за кілька хвилин до того все було в повному порядку.

Так тривало до пізньої ночі. А ранком «Люцифер» з’явився знову.

Мов не знаючи про небезпеку, Сивий Капітан наче навмисне обрав цього разу шлях, де були розставлені електричні міни, розташовані під проїжджою частиною шосе. Ці міни були з’єднані дротами з добре замаскованими спостережними постами. Досвідчені сапери сиділи на тих постах за кілометр від шосе. Виконуючи суворий наказ командування, вони не зводили очей з білої стрічки великого шосе. Населенню було заборонено навіть підходити до того шосе, яке з’єднувало ліс Фонтіверос з районом столиці. Командування оголосило, що на всій цій відстані провадитимуться великі військові маневри. І цього було, звичайно, досить, щоб ніхто не насмілювався наближатися до заборонених ділянок: іберійці добре знали, чим загрожує кожному порушення розпоряджень фалангістської влади.

Сапери, заохочені обіцянками щедрої нагороди тому, на долю кого впаде знищити «Люцифер», невсипно стежили за шляхом. Досить було в разі появи розшукуваного автомобіля натиснути на кнопку контактів, як враз вибухне міна, з’єднана з саперним постом дротами. Слід було тільки вибрати слушний момент, коли «Люцифер» опиниться саме над закладеною міною, місце якої кожен з саперів добре знав за непомітними для стороннього ока прикметами. Крім того, поміж електричними були розставлені й звичайні фугасні міни, які автоматично діяли від найменшого натиску на поверхню шосе. Поліція і жандармерія, посилені військовими частинами, вжили всіх заходів, щоб знищити зрештою «Люцифер». Вони ніби передбачили все.

Але насправді діло обернулося інакше.

Ось що розповідав потім, під час допиту, чинам вищого командування один з чергових саперів, якому довелося того дня на власні очі побачити таємничий "Люцифер".

— Мій спостережний пост містився в маленькому гайку метрів за шістсот від шляху, що оперізує гайок, а потім знов віддаляється від нього. Отож я бачив дуже далеко, кілометрів на чотири—п’ять в обидва боки.

Змінивши свого попередника, я в польовий бінокль оглянув усе навколо. Нічого підозрілого не помітивши, я поклав бінокль, перевірив акумулятори і контакти. Все було в порядку.

Після цього я знов оглянув свою ділянку. Мені було відомо, що, крім моєї електричної міни, на цій ділянці встановлено ще кілька фугасних мін. Оскільки вони діяли автоматично, я не стежив за ними та й не знав точно місця, де вони розташовані.

Потім я зв’язався з сусідніми постами, як і було передбачено інструкцією, за якою я мусив час від часу повідомляти сусідні пости про обстановку на моїй ділянці, а також дізнавався від них, чи не виникає небезпеки в тому чи іншому напрямі. Телефон працював справно, на сусідніх постах було все гаразд.

Все виглядало спокійно.

Але раптом я помітив у бінокль вдалині, з правого боку шосе, там, де шлях повертав до мого гайка, якусь темну плямку. Вона рухалася вздовж шосе і наближалася до мене. Спочатку я здивувався, бо знав, що в тому напрямі міститься сусідній пост, з якого мене, за інструкцією, негайно мусили повідомити телефоном про з’явлення будь-якого транспорту, та ще й такого, який рухається в мій бік. Але все відбувалося надто швидко, і я не мав часу на міркування.

Пляма хутко зростала, і через кілька секунд я вже розглядів, що то «Люцифер», загальний вигляд якого був мені добре відомий з фотографій. Так, то був він! Я не міг помилитися, бо впізнав його довгастий сіро-зелений корпус! Автомобіль швидко мчав по шосе, наближаючись до того місця, де була закладена моя електрична міна.

Тримаючи руку на контактній кнопці, я вже без бінокля стежив за рухом машини, щоб не прогаяти потрібної миті. Автомобіль рухався зовсім безшумно. Я добре пам’ятаю, як подумав про це, бо близько від мене цвірінькали якісь пташки, і ніщо не заглушало того цвірінькання, так було тихо.

До моєї міни автомобілю лишилося не більше як з півкілометра, як раптом я побачив перед «Люцифером», так метрів за сто перед ним, чорний стовп диму, який виринув з-під землі, грибом розкинувся в повітрі і повільно почав осідати вниз. Тоді до мене долинув і звук вибуху. Я зрозумів, що то вибухнула фугасна міна. І це дуже здивувало мене, бо та міна вибухнула ще перед тим, як автомобіль опинився над нею. Значить, він не встиг натиснути на грунт, чого ж тоді вона вибухнула?..

Знов-таки думати мені було ніколи. Я побачив, як «Люцифер», не зменшуючи швидкості, пролетів, мабуть, по інерції, над великою воронкою, що утворилася в землі від вибуху фугасної бомби. Мені здалося, що «Люцифер» пролетів над тією воронкою, наче на крилах, зовсім не спираючись на грунт колесами, бо він навіть не гойднувся при цьому.

Так чи інакше був уже час діяти, бо до моєї електричної міни "Люциферові" лишалося не більше трьохсот метрів. Я приготувався натиснути кнопку, щойно автомобіль наблизиться до міни на п’ятдесят метрів, зважаючи на його швидкість. Але я не встиг нічого зробити!

Моя міна вибухнула сама, без мого втручання, раніше, ніж я встиг натиснути на контактну кнопку! Вибухнула тоді, коли між нею і «Люцифером» залишалося ще метрів із двісті! То був страшний вибух, мені здалося, що в тому місці розірвалася не одна, а кілька мін. Я ніколи не бачив нічого схожого на цей вибух. На мить «Люцифер» закрило від мене величезною хмарою диму, викинутої землі й уламків каміння. А потім я побачив, як сіро-зелена машина наче вистрибнула з тієї хмари, хутко повернула і почала віддалятися від мого спостережного поста… мабуть, аж ніяк не пошкоджена.

Я довго дивився вслід «Люциферу», нічого не розуміючи, мов очманілий. Як міг він висаджувати в повітря секретні міни, і фугасні, і електричні, навіть не торкаючись їх, не доїжджаючи до них за сотні метрів?.. Я не знаю цього. Все те, що я бачив тоді, мені здається якимсь чудом або сном. Але все це було саме так, як я розповів вам, панове. Я нічого не додав і нічого не забув…

3. КОМІТЕТ УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ

Певна річ, цей сапер не розумів нічого в тому, що відбулося тоді на його очах на шосе, як не розуміли нічого й інші сапери, міни яких «Люцифер» одну за одною висаджував у повітря того дня. Дивовижний автомобіль, сама назва якого вже ставала символом чогось грізного і нездоланного, мчав над воронками від висаджених мін, крізь хмари диму й пороху. Надвечір його слід знову загубився, немов він розтанув у синьому присмерку, і не можна було зрозуміти, де він міг подітись. Принаймні жоден з поліцейських чи військових постів не надсилав командуванню ніяких повідомлень.

А тим часом командування нервувало. І воно мало для цього підстави.

Адже ще перед тим як зникнути, «Люцифер» несподівано з’явився, наче вродився серед чистого поля, не помічений жодним з спостережних постів, зовсім близько, всього кілометрів за п’ятдесят від столиці, біля виїзного штабу управління жандармерії, який звідси керував операціями проти Сивого Капітана в центральному районі. Створення цього штабу було останнім заходом міністра внутрішніх справ, який зважав на можливість того, що Сивий Капітан з якоїсь причини вирішить знов з’явитися в столиці. А це було дуже небажано.

Спростовувати незліченні чутки, які ходили по столиці, що нібито «Люцифер», всупереч попереднім повідомленням, не знищено, генерал да Хураніто вважав не лише зайвим, а й шкідливим. Проте ще шкідливішою була б поява Сивого Капітана в столиці, бо слід було чекати, що він обов’язково вчинить якусь акцію, небезпечну для уряду. А це дасть вкрай небажаний розголос і за межами країни, бо генералові Альдумеро да Хураніто було добре відомо, як чекають на новини ласі до сенсацій закордонні кореспонденти газет і телеграфних агентств.

Отож виїзний штаб жандармерії мав своїм завданням керувати діями військових і поліцейських частин, розміщених навколо столиці, щоб за всяку ціну затримати «Люцифер», якщо він з’явиться в цьому районі. А тих озброєних частин набралося тут чимало! І всі вони були зв’язані з штабом і телефоном, і телеграфом, і радіо, а отже, мали можливість негайно повідомити керівників штабу в разі появи «Люцифера» в першому-ліпшому пункті цього району.

Все було налагоджено якнайкраще. Штаб мав точні відомості про стан речей в усіх напрямах на відстані чи не стокілометрового радіуса від столиці. Цілком зрозуміло, що в самому штабі не доводилося турбуватись про власну небезпеку: надто вже міцне кільце озброєних застав було розташовано навколо нього.

Тим несподіванішим і жахливішим виявилося те, що сталося цього вечора.

Штаб жандармерії розмістився в бараках військового містечка, оточеного загорожами з колючого дроту. І в звичайний час, коли тут розташовувалася військова частина, входити до містечка було заборонено. А тепер по всіх проїздах вартували ще й численні патрулі.

Як міг «Люцифер» раптом опинитися біля самого штабу, не помічений ніким з тих жандармів? Це лишалося нез’ясовним.

Факт лишався фактом: «Люцифер» з’явився перед бараками штабу жандармерії, наче з неба впав, наче Сивий Капітан з цілковитою певністю знав, що саме тут, у цих непоказних дерев’яних бараках, перебувають ті, хто керує безпосередніми операціями проти нього.

Ніхто по суті не встиг нічого зрозуміти, як «Люцифер» уже підійшов майже впритул до бараків, до штабу жандармерії, звідки ніхто не встиг навіть вийти, і без попередження чи будь-яких розмов викинув одне за одним два смертоносних чорних кільця. Одне, крутячись у повітрі, впало на бараки штабу, друге перелетіло через них і потрапило в юрбу переляканих жандармів і поліцаїв, що тікали світ за очі, побачивши страшний автомобіль Сивого Капітана. Вони вже чули про те, як «Люцифер» напередодні знищив одну за одною кілька артилерійських батарей разом з усією їхньою обслугою. Спроба втечі не врятувала нікого й тут, біля штабу.

З шаленим гуркотом перше чорне кільце розірвалося в бараках, які одразу спалахнули жарким полум’ям, створивши вогняну пастку для всіх тих, хто був всередині. Друге кільце, з якого також вихопилася сяюча куляста блискавка, що відразу ж вибухнула, убила на місці і рознесла на шматки більшість з юрби жандармів і поліцаїв. Врятуватися пощастило лише декому з них, та й то вони дістали тяжкі опіки.

І вже зовсім незрозумілим здавалося те, що після цієї страшної події «Люцифер» зник так само раптово і безслідно, як і з’явився. Ніхто не помітив ні напряму, в якому він пішов, ні якихось його слідів. Жахливий автомобіль наче просто розтанув у повітрі, між загравою палаючих бараків штабу і чорними вечірніми тінями, що швидко насувалися з заходу…

— Прокляття! — вилаявся начальник поліції Карло Кабанерос, піднявши голову від рапорту про події того вечора і втупившись червоними від безсонної ночі очима в розгублене обличчя свого особливо уповноваженого, що сидів навпроти нього. Але Мігель Хуанес тільки безпорадно розводив руками: він уже втратив здатність дивуватися будь-чому, пов’язаному з Сивим Капітаном та його "Люцифером".

— Божевілля! Справжнє божевілля! — люто стукнув сухим кулаком по полірованій поверхні великого письмового столу генерал Альдумеро да Хураніто. — Що ж я доповім каудільйо? Адже цього вже ніяк не приховаєш від іноземних газет…

І справді, становище ставало загрозливим навіть для всесильного міністра внутрішніх справ. Приховати таку подію від кореспондентів неможливо. Спроби спростувати їх сенсаційні повідомлення були б дурницею. Коли ж ці повідомлення з’являться на сторінках іноземних газет, коли їх передаватиме закордонне радіо — а в усьому цьому не могло бути ніякого сумніву, — то не можна ж примусити мовчати іберійські газети. Все одно населення слухатиме закордонні радіостанції, читатиме іноземні газети, — одне слово, знатиме про все це. Хіба ж можна за таких умов замовчувати події, наказати іберійським газетам нічого не друкувати про них, а іберійському радіо не згадувати про ті події в своїх передачах?.. Та це ж було б приводом для нових і нових сенсаційних кореспонденцій за кордон! Ні, не годиться. Тоді, виходить, нічого не лишається, крім…

Генерал Альдумеро да Хураніто натиснув кнопку дзвінка.

— Повідомте департамент преси, що я дозволяю газетам і радіо інформувати населення про нові жахливі дії державного злочинця Ернана Раміро, відомого під назвиськом Сивого Капітана, — мовив він сухо і спокійно ад’ютантові. — Напрямок і характер повідомлень має безпосередньо витікати з тієї кваліфікації, яку я щойно дав. Треба ще підкреслити що уряд вживає усіх заходів для того, щоб знешкодити цього злочинця і захистити населення, яке, безумовно, страждає від його дій. Все. Можете йти.

Міністр внутрішніх справ обрав свою лінію поведінки…

Наступного ранку всі столичні газети вийшли з сенсаційними новинами.

І так само, як усього тиждень тому газети, захлинаючись повідомляли про загибель Сивого Капітана і перемогу поліції так і тепер вони захлиналися, описуючи в усіх деталях свавільні й криваві дії цього державного злочинця, який намагається пошкодити і урядові, і цілому іберійському народові.

Столиця вирувала від збудження. Люди розхоплювали газети, шукали в кожній з них якихось новин. На перехрестях у садах і скверах, у кафе і ресторанах, в аристократичних кварталах і робітничих передмістях — всюди не вщухали розмови про одне й те ж саме. І раніше про Сивого Капітан говорили чимало, ще відтоді, як він із своїм «Люцифером» уперше з’явився під час військового параду на Авеню-дель Прадо. Проте навіть неупереджений і не дуже уважний слухач одразу помітив би різницю в тих розмовах. Тепер характер і настрій розмов змінився, змінився докорінно.

Якщо раніше, до подій останніх днів, переважна більшість людей так чи інакше виявляла певні симпатії до таємничого Сивого Капітана, то тепер це дивне ім’я здебільшого викликало страх і побоювання. Жандармів і поліцаїв, що їх знищив «Люцифер», не шкодував ніхто. О, тут серед іберійців існувала чи не одностайна єдність! "Собаці — собача й смерть!" — було загальною думкою.

Але, крім жандармів і поліцаїв, крім мерзенних фалангістів, під час нападів «Люцифера» загинуло чимало і мирних людей, молодих іберійців, яких фалангістський уряд змусив зодягти військову форму. За що загинули вони? Хіба винні були вони в тому, що їх примушували полювати на «Люцифер»? А втім, Сивий Капітан, очевидно, не робив ніякої різниці між жандармами і поліцаями, з одного боку, і ні в чому не винною молоддю в військовій формі, яка тільки змушена була виконувати накази командирів, можливо, і внутрішньо протестуючи при цьому.

Люди міркували так: фалангістський уряд генерала Фернандеса приніс їм злидні й жорстокість. Але що кращого можуть дати жорстокі вчинки цього самого Сивого Капітана? Він вийшов на боротьбу з урядом Фернандеса? Добре. Але, якщо він і переможе, що принесе він народові, коли вже й зараз його дії залишають криваві сліди?..

…В невеличкій кімнаті одного з сірих і непоказних будинків на робітничій околиці столиці було тісно й накурено. Фредо Вікторе обвів уважним поглядом присутніх. Обличчя його було похмуре і втомлене. Кілька годин обговорення далися йому взнаки, тим більше, що питання було надто важливе і викликало чимало суперечок. Тепер стало ясно, що втомився не тільки він один. Суперечки потроху вщухали, основні лінії думок намітилися.

Фредо Вікторе підвівся і постукав олівцем по столу, закликаючи до уваги. Та коли б він і не зробив цього, все одно присутні одразу б замовкли, чекаючи, що нарешті скаже голова підпільного комітету патріотів, який досі здебільшого слухав присутніх, лише зрідка вставляючи те чи інше зауваження, наче невтомно вбирав, у себе думки і настрої членів комітету.

— Що ж, товариші, будемо вирішувати справу, — мовив Фредо, не підвищуючи голосу, як завжди, спокійно і рівно. — Ми поділилися думками, висловилися. Здається, можна підвести підсумки обговорення і прийти до спільних висновків. Так?

— Так, — пролунали вигуки.

— Частина товаришів спочатку зайняла непримиренну позицію. Мовляв, у нас немає нічого спільного з Сивим Капітаном, самолюбивим і властолюбним індивідуалістом, який став на шлях терору і тим самим перестав чимсь відрізнятися від першого-ліпшого претендента на диктаторство. На думку тих товаришів, треба забути про можливу користь, яку міг би принести нашому рухові Сивий Капітан з його «Люцифером», бо з ним, мовляв, нема про що говорити, він — чужа і зовсім стороння нам людина. Це — один з крайніх поглядів декого з членів комітету. Але не більшості. Скоріше, меншості, як я помітив. Більшість, на мій погляд, дотримується іншої думки…

— Скоритися і нав’язати собі на шию умови Сивого Капітана, які він пропонував тобі? Так, чи що?

— Ні, не так. І ви знаєте добре, що на це я перший не погодився б, — чітко зауважив Фредо Вікторе. — Більше того, я, як мені здається, можу ще гостріше схарактеризувати ті особливості Сивого Капітана, які заважають йому стати справді прогресивним діячем, що приніс би велику користь трудящим нашої країни… ім’я якого ввійшло б в історію…

— Ану, скажи, скажи, — іронічно зауважив хтось.

Фредо Вікторе знизав плечима:

— Будь ласка. Сивий Капітан, він же Ернан Раміро, насамперед не політичний діяч, він дуже мало тямить у політиці взагалі. Його розум — це розум видатного вченого, фізика, техніка, одне слово, людини науки, яка все своє життя пишалася саме тим, що вона стоїть осторонь від політики, вище її. Життя і трагічна доля його близьких змусили Ернан а Раміро зрозуміти, що за наших часів ніхто не може лишатися поза політикою. І він сам теж, особливо після того, як йому вдалося збудувати свій «Люцифер»… машину, силу й міць якої він, до речі, перебільшує. Але це інша справа. Для самого Ернана Раміро «Люцифер» є втілення могутності й непереможності. Він переконаний, що з допомогою «Люцифера» може досягти всього, чого йому забажається. Чого ж саме? До чого прагне Сивий Капітан? Ви здивуєтеся, коли я скажу: по суті, ні до чого! Він хоче помститися Фернандесові та його кліці, гаразд. Але хіба це — політична мета? Ні! Він хоче, як каже, визволити народ з-під ярма фалангістів. Але — як? Він і сам не знає цього, сподіваючись, що народ, переконавшись у могутності його «Люцифера», підійметься проти фалангістського ладу… а Фернандес і його поплічники, побачивши це, покірно поступляться місцем для іншої, демократичної влади…

— Дитяча витівка! — відгукнувся той самий голос.

— А я хіба кажу, що це розумно? — посміхнувся Фредо Вікторе. — Звичайно, все це нісенітниця. Але чого ж іншого ви хотіли б чекати від Ернана Раміро? Адже він, хоч і видатний, талановитий вчений, не має, як ми бачимо, найменшого уявлення про основні закони розвитку суспільства, про класову боротьбу й її суворі основи. Йому здається, що для виправлення суспільного лиха, для подолання фалангізму досить доброго бажання, підкріпленого силою «Люцифера». Політично мовлячи, це — прекраснодушний лібералізм, відсутність будь-яких чітких політичних позицій. На жаль, з такими дрібнобуржуазними, інтелігентськими поглядами досить часто доводиться зустрічатися саме серед учених… хоч вони й прекрасно володіють своєю спеціальністю, але лишаються іноді політично неписьменними… Сам по собі Ернан Раміро, очевидно, чесна й порядна людина. Але дуже самолюбна, навіть самозакохана, а до того ж і запальна. В усьому, що не стосується науки й техніки, він керується не розумом, а почуттями. В цьому його плутаність і суперечливість, що призвели вже до складного становища… а можливо, і ще більше ускладнять його. Бо без чиєїсь допомоги Ернан Раміро, діючи наосліп, не знаючи справжнього шляху боротьби, в запалі своєї стихійної зненависті до фалангістів може заплутатися ще більше, навіть принести чимало лиха… самозакоханий, засліплений бурхливими почуттями, він і справді може спробувати захопити владу, стати диктатором… замість Фернандеса…

— Що ж тоді робити? Ти й сам бачиш, що він — чужий!

— Не чужий, а плутаний і суперечливий, — відрізав Фредо Вікторе. — І ми мусимо не відмахнутися від нього, а спробувати вплинути на цю плутану людину. Хіба можна недооцінювати тієї користі, яку міг би дати загальній справі Сивий Капітан, коли б пощастило вплинути на нього, коли б він став на справжній шлях боротьби? Хіба ж важко уявити собі, який разючий ефект дав би прихід талановитого і, якщо хочете, по-своєму могутнього Сивого Капітана до наших лав? Припустіть на хвилину, що він зрозумів безнадійність, приреченість своєї запеклої індивідуальної боротьби з фалангізмом. Припустіть, що він з його «Люцифером» не витрачає сили на безглузді бійки з поліцією і жандармерією, на знищення кількох десятків ворогів, на місце яких уряд Фернандеса завтра ж поставить сотні інших. Припустіть, нарешті, що він виступає разом з нами у відповідний момент на вирішальний бій. Хіба ж ви не погодитеся, що це значною, дуже значною мірою допомогло б нашій перемозі?.. Що скажете, товариші?

— Припустити можна, але здійснити таке не вдасться. Він чужа людина. Його вчинки доводять це, — відгукнувся той самий непримиренний голос.

— Якщо можна припустити, то треба й спробувати, — твердо відповів Фредо Вікторе. — Ми мусимо вжити всіх заходів, щоб могутня зброя Сивого Капітана, його «Люцифер», його технічні здібності, талант і вміння послужили нашій загальній справі. Було б злочином перед народом не зробити цього, бо це заощадить нам чимало жертв під час вирішальних боїв, день яких наближається. Хоч яким це здається важким, треба спробувати вплинути на Сивого Капітана…

— То, може, ти, Фредо, і зробиш це?

— А хоч би й я! Я згоден взяти на себе переговори з Сивим Капітаном. Через деяких відомих мені людей я можу запропонувати йому такі переговори. Звісно, я не можу ручитися за їх успіх…

— Ще б пак!

— Але в разі згоди комітету я зроблю це. Признаюся, що і в мене не дуже багато надії на позитивні наслідки. Проте тоді ми чесно зможемо визнати, що зробили все, залежне від нас. А якщо будуть позитивні наслідки, то ще краще. В усякому разі, товариші, я вважаю, що ми не маємо права не використати всіх можливостей. Справа надто важлива! Отож, якщо немає заперечень, я ставлю на голосування цю пропозицію. Хто за те, щоб ще раз спробувати дійти згоди з Сивим Капітаном і доручити мені провадити з ним переговори, прошу піднести руки!

Пропозиція Фредо Вікторе була ухвалена одностайно. За неї голосували навіть ті кілька членів комітету, які весь час перед тим викрикували про недоцільність будь-яких розмов з Сивим Капітаном. Вдумливі і переконливі слова голови комітету примусили їх погодитися з тим, що треба зробити ще одну, бодай і не дуже надійну спробу.

Справа наближення перемоги, справа згуртування сил народу в його боротьбі проти фалангістського режиму примушувала погодитися з Фредо Вікторе. Це розумів кожен.

Розумів, проте, чи вірив у те, що Фредо Вікторе досягне успіху?

Мабуть, ні. Голова підпільного комітету усвідомлював це, тим більше, що і в нього було чимало сумнівів.

Але, як сказав Фредо Вікторе, справа була надто важлива, — і він ішов на цей крок.

Розділ сімнадцятий

1. ЄДИНИЙ ЗАКОН — ЦЕ МІЙ ЗАКОН!

Вечірні газети не принесли жителям столиці ніяких важливих новин, вони лише знов і знов повторювали те, що було видрукувано в ранкових. Люди чекали якогось офіційного урядового повідомлення в справі Сивого Капітана. Але уряд усе ще мовчав. І це ще більше нервувало.

Увечері з якихось невідомих джерел по місту поповзли чутки про те, що через деякий час по радіо передаватиметься важливе повідомлення міністерства внутрішніх справ. І хоча ніхто не знав, чи мають ці чутки реальні підстави, чи є вони чиєюсь вигадкою, біля радіоприймачів і вуличних репродукторів збиралися люди й чекали: кожному хотілося першому довідатися про ті заходи, які уряд збирається вжити проти людини, оголошеної поза законом.

І от настав час передачі вечірніх новин. Диктор своїм випестуваним голосом промовив кілька вступних слів і потім урочисто повідомив:

— Увага, увага! Зараз ми будемо передавати повідомлення міністерства внутрішніх справ про державного злочинця, так званого Сивого Капітана. Слухайте, слухайте!..

Слухачі насторожилися, перезирнулись: ось воно! Чутки не були марними!

Але їх чекала несподіванка. Та не лише їх, а й самого міністра внутрішніх справ!

Голос диктора враз наче захлинувся. В репродукторах щось хрипко зашаруділо, пролунав пронизливий свист, схожий на виття сирени, тривожної, пересторожливої. І тоді репродуктори заговорили знову, проте вже зовсім іншим голосом, дещо напруженим, але чітким і ясним:

— Так, слухайте повідомлення про так званого державного злочинця Сивого Капітана! Тільки це повідомлення робитиме не міністерство внутрішніх справ злочинного генерала Фернандеса, якому, по суті, нема чого й сказати, а сам Сивий Капітан! Слухайте, люди, з вами говорить Сивий Капітан, який через голову фалангістського уряду звертається до всіх! Слухайте, це говорить Сивий Капітан!

Юрби слухачів завмерли біля репродукторів. Десь задзвонили тривожні дзвінки телефонів, десь забігали й заметушилися поліцаї й жандарми. З гаражів вихопилися мотоцикли й автомобілі, в них на ходу стрибали озброєні агенти, розганяючи прохожих пронизливими сигналами. Можливо, вони поспішали до радіостанції, до радіопередавача столиці, щоб спинити його роботу, щоб обірвати промову Сивого Капітана?

Тим часом голос з репродукторів не замовкав. Ті, хто чув Сивого Капітана раніше, помічали навіть деякі зміни в його голосі, що звучав тепер напружено, загрозливо, позбавлений спокійного, дещо презирливого забарвлення, яке було властиве йому тоді. Так, це говорив той самий Сивий Капітан, але разом з тим і не той!

Цей голос лунав усюди в столиці, лунав з усіх репродукторів, з усіх приймачів. Чути його було і в маленькій каюті «Люцифера», де біля приймача сиділи і, дивлячись одне на одного, слухали промову Капітана Олесь і Марта.

— …Так, говорить Сивий Капітан. Той самий Сивий Капітан, якого покірні фалангістському урядові газети і радіо намагаються весь час зобразити божевільним і жорстоким злочинцем. Він говорить з вами цього разу сам, іберійці! Я ніколи не був злочинцем, ні тоді ще, коли мене звали Ернаном Раміро, ні після того, як я став капітаном мого «Люцифера». Весь мій злочин полягає в тому, що я відмовився віддати мої винаходи в руки фалангістів, відмовився скоритися їм і галасувати "Еввіва каудільйо". Я волів працювати на користь науки, а не кривавого фалангізму. Ось за що фалангісти переслідують мене. Хіба ви не розумієте цього, іберійці? Згадайте всіх тих, кого замучили фалангісти тільки за вияв незадоволення, за намагання протестувати проти злочинів їхнього уряду! Так само фалангісти бажали б замучити, знищити і мене. Але я досить сильний для того, щоб не скоритися їм!

Сивий Капітан зробив маленьку паузу, наче підкреслюючи нею всю вагомість останньої фрази.

— Фалангісти знов напали на мене. Вони вимагають, щоб я здався, віддав у їхні брудні руки мої винаходи. А коли я відмовився, вони вирішили знищити мене і мій «Люцифер». Вони почали полювати на мене. І я змушений був захищатися, змушений був теж вжити зброю, але таку, проти якої не може встояти ніхто. Мою зброю! З газет і радіо ви вже знаєте, яка страшна і смертоносна та зброя! Але в моєму розпорядженні є багато й інших засобів нападу, які я поки що не вважаю за потрібне застосовувати. А проти куль, мін і гармат, що їх виставив на мене уряд Фернандеса, мій «Люцифер» міцно захищений, і ви знаєте це також. Час зрозуміти всім, що я непереможний і ніщо не може перешкодити мені, ніщо не в силі завадити здійсненню моїх намірів!

І знову настала виразна пауза. Олесь боявся проронити бодай одне слово. В його голові вирували, перебиваючи одна одну, гарячкові думки: ось зараз, зараз Капітан з’ясує все, він розповість про свої благородні наміри, розкаже, що він не хоче нікому лиха, а помщається тільки фалангістським злочинцям, які завдали йому стільки горя… всі зрозуміють Ернана Раміро, побачать, яка в нього велика душа, він приверне до себе симпатії всіх! Ах, як хотілося цього юнакові! Він скаже, Сивий Капітан скаже!

Але сталося зовсім не так. У тишу, що панувала навколо репродукторів, почали падати важкі, суворі, наче кам’яні слова. І в кожному з них звучала неприхована погроза. Це було й те, чого пристрасно чекав Олесь, і в той же час зовсім, зовсім не те!.. Сивий Капітан говорив:

— Настав час, коли розмови стають зайвими. Того, хто досі не зрозумів моєї непереможності, я примушу зрозуміти силою. Я, Сивий Капітан, що раніше носив ім’я Ернана Раміро, проголошую себе месником, який примусить фалангістів на чолі з Фернандесом і його кублом сплатити своєю брудною кров’ю за кров чесних людей, пролиту ними. Цієї моєї помсти ніхто і ніщо не спинить! І ті, хто заважатиме мені, загинуть самі. Припиніть допомогу фалангістам, люди! Бо я змушений буду знищувати всіх, хто допомагатиме урядові полювати на мене! Я оголошую закони і накази кривавого уряду Фернандеса неіснуючими. З цього часу єдиний закон в Іберії — це мій, закон святої помсти!

Ще раз Сивий Капітан спинився, погрозливо вигукнувши останні слова. Олесь затамував подих. Він чув, як поруч з ним важко дихає вражена Марта.

А Ернан Раміро — чи та людина, яка народилась останніми днями замість колишнього Ернана Раміро, — вів далі:

— Щоб уникнути зайвого кровопролиття, я пропоную Фернандесові і його міністрам, поліції і жандармерії негайно припинити боротьбу зі мною. А всім, хто слухає мене, наказую, щоб вони своїми діями допомагали мені, а не виконували розпорядження фалангістів. Бо я тепер буду безжалісним. Це стосується насамперед солдатів і офіцерів, яких я закликаю не виконувати наказів командування, а слухати мене, провісника великої помсти. Я принесу народові волю і щастя, допоможу встановити демократичну владу, уряд, який він сам обиратиме. Але для цього треба насамперед знищити фалангістське кубло, і я вимагаю, щоб усі ви підтримали мене в боротьбі з урядом. Обіцяю мою подяку і щедру нагороду всім, хто негайно перейде на мій бік. І водночас востаннє попереджаю: неминуча смерть, загибель чекає тих, хто стане на перешкоді здійсненню моїх намірів. Пам’ятайте, люди, що тепер я єдиний, хто має право наказувати, і розповідайте про це один одному!

Здавалося, що останні слова своєї промови Сивий Капітан сказав в абсолютній тиші. Та чи не було так і насправді? Чи не всі, хто слухав його, завмерли від несподіванки біля репродукторів, вражені страшними погрозами, приголомшені тим, що Сивий Капітан оголосив себе єдиним володарем країни? Що ж тепер буде? Громадянська війна? Проте ні; адже в громадянській війні клас воює проти класу. А тут було зовсім інше: Ернан Раміро, користуючись могутністю свого «Люцифера», його смертоносною зброєю і справді непереможністю, своїми власними силами збирався помститися фалангістам. Правда, він закликає народ стати на його бік, обіцяючи йому волю і щастя, обіцяючи демократичний лад. Та, зрештою, хто з попередніх диктаторів Іберії не обіцяв того ж самого, захоплюючи владу? Хіба ж не обіцяв такого красномовними словами і теперішній володар Іберії, кривавий генерал Фернандес?..

Це пам’ятали всі. Хіба ж можна вірити словам людини, яка прагне влади? Та ще й такої, що з перших кроків починає проливати кров?.. Адже це обіцяє мало доброго, тим більше, що Сивий Капітан з перших своїх кроків уже оголошує себе по суті повновладним диктатором. Ні, все це виглядає дуже погано…

2. ЯК ЖЕ БУТИ ТЕПЕР?

Ще страшнішим, ще загрозливішим здалося все це Олесеві, який не пропустив жодного звуку із сповненої гніву й образи промови Капітана. І хоч у тій промові не було слова «диктатор», воно само собою виникло в свідомості юнака. Та й як інакше можна зрозуміти Капітана? Який інший висновок можна було зробити з усього, що він сказав?

Сивий Капітан — диктатор! Ернан Раміро, саме ім’я якого після розповіді Валенто Клаудо стало звучати для Олеся символом благородних поривань, незламної мужності, втіленням найкращих людських рис і непоборної стійкості, — Ернан Раміро — диктатор! Яке огидне, чуже слово! За ним для юнака завжди стояло уособлення жорстокості, свавілля, небажання ні на що зважати, крім власної пихи і самолюбства, сп’яніння владою. Диктатор…

Ні, це неймовірно… але ж Олесь чув це на власні вуха!

Так, Ернан Раміро свого часу зазнав багато лиха від фалангістського уряду, від поліції, жандармерії. Тільки залізна мужність допомогла йому врятуватися з фалангістських катівень, тільки надлюдська витримка і наполегливість дозволили йому здійснити свою мрію і збудувати чудесний «Люцифер», стати знов незалежним господарем власної долі. Навіщо він створив «Люцифер»? Чи тільки для того, щоб здійснити свою давню мрію, яку він виплекав разом з Анхело Альваресом і Хуанітою? Певна річ, і для цього теж.

Але, напевне, Ернан Раміро зробив це і для того, щоб довести фалангістському урядові, що він не боїться його і може помститися за себе і за своїх друзів. Усе це так, усе це можна зрозуміти…

А потім…

Потім, з самого початку подій, коли поліція почала переслідувати його, в Раміро з новою силою спалахнула нестримна палка лють проти фалангізму. В ньому, як живі, воскресли нестерпно тяжкі спогади про те, що вчинили фалангісти з ним самим… ні, більше того, що вчинили вони з його другом Анхело Альваресом, вірною дружиною Хуанітою і маленьким сином Лорхе! То були жахливі спогади людини, яка втратила все, що любила, для чого жила. І лють, яка спалахнула в серці Ернана Раміро, перетворилася на всевладну жадобу страшної помсти фалангістам. Адже тепер Ернан Раміро мав для цього необмежені можливості!

Олесеві думалося, що така людина, як Ернан Раміро, яка втратила в своєму житті всіх близьких, мусила полюбити, як живу істоту, своє дивовижне творіння, напівфантастичний «Люцифер». Фалангістська поліція завдала шкоди "Люциферові", в якому для Ернана Раміро скупчилося все те, що залишалося для нього від щасливого минулого, в чому він знайшов для себе відраду і новий зміст життя. Це ще більше розлютило Ернана Раміро. І тоді Сивий Капітан вирішив, що й він мусить вжити зброю! Роздратований і розгніваний, він прийняв на себе роль месника, який має помститися фалангістам за все-все. А що далі розгорталася боротьба, то більше Ернан Раміро втрачав свою звичну стриманість, владу над собою. Він розпалювався більше і більше. Спробувавши могутність своєї зброї на ділі, Сивий Капітан наче сп’янів і кинув думати про все, крім помсти фалангістам. Ця думка цілком оволоділа ним, і вів, захоплений нею, дійшов зрештою до того, що оголосив себе фактичним диктатором.

Так уявляв собі Олесь те, що сталося з Ернаном Раміро. Міркування юнака допомагали зрозуміти ту разючу зміну, яка сталася з Сивим Капітаном. Зрозуміти — так, але не примиритися з тією зміною! Надто-бо вже поважав Олесь свого рятівника, надто багато симпатій викликав у нього Ернан Раміро, щоб можна було лишатися спокійним, стороннім у цій справі! А що ж робити?..

Тільки одне: як чесна людина, Олесь зобов’язаний допомогти Капітанові зрозуміти те, чого той, засліплений гнівом, не помічає. Хай Капітан спочатку, можливо, і не схоче прислухатися до таких слів. Але все одно треба зробити це! Він зрозуміє, він замислиться, він побачить, що обрав помилковий, безперспективний шлях! Але як, яким чином підійти до Капітана, умовити його вислухати те, що так палко хоче сказати йому Олесь?..

Юнак сидів на своєму вузенькому ліжку, опустивши голову й обхопивши її руками. Він не помічав, як Марта вже кілька разів намагалася привернути його увагу, але даремно. Та ось Олесь підвів голову і сам подивився на Марту, мов збирався щось у неї спитати.

— Щось вирішив, Алексо, нарешті? — лагідно спитала вона.

— А звідки ти знаєш, що я вирішував якесь питання? — здивувався юнак.

— Не так важко догадатися, коли людина сидить чи не півгодини мовчки, про щось міркує і при тому не звертає ніякісінької уваги на тебе, — посміхнулася Марта. Але в голосі її Олесь відчув ледве вловимий докір.

— Ой, пробач, Марто, — винувато мовив він. — Я й справді дуже замислився. І все про те ж саме… Ну, ти знаєш, про що, правда ж?

— Знаю, — ствердила коротко дівчина.

— І я прийшов ось до якого висновку, — продовжував Олесь. — Я мушу поговорити з Капітаном, з’ясувати йому все…

— Та він і уваги на тебе не зверне, — знизала плечима Марта.

— От побачимо. Тобі невідомо, який він був вразливий до всіх цих подій, які так вплинули на нього. І він зрозуміє, він не може не зрозуміти, я певен цього!

Марта мовчала, опустивши голову, як вона завжди це робила, коли уникала відповіді, неприємної співрозмовникові.

— Ти не згодна? Ну, скажи, невже ж можна так і залишити це все? Адже Капітан помиляється, він робить не так, як треба було б! І, крім мене, тут ніхто йому не скаже, навіть Валенто…

Олесь раптом спинився. Валенто… але ж саме Валенто може допомогти йому, попросити Капітана, щоб той вислухав… інакше й справді нічого не вийде. Капітан просто не помічає Олеся, заглиблений у свої похмурі думки…

— Марто, ти бачила, де Валенто?

— Недавно пройшов до заднього приміщення.

— Прошу тебе, дуже прошу: поклич його сюди! Мені конче треба з ним поговорити, і краще це зробити тут… де нікого більше нема.

— Такий секрет? — знов посміхнулася дівчина.

— Ні, ні, ніяких секретів, принаймні від тебе. Але не запитуй поки що в мене нічого. Поклич Валенто і незабаром про все довідаєшся.

Та на цей раз Олесеві не пощастило здійснити свій намір. Щойно Марта вийшла з каюти, як юнак почув гарматний постріл. І раптом пронизливо задзеленчав сигнальний дзвінок, що кликав кожного з команди на своє місце. За мить засунулися непроникливими завісами вікна, гойднулася і затремтіла підлога. «Люцифер» рушив. А водночас з тим пролунало ще кілька пострілів.

Що трапилося?..

3. БРОНЬОВИКИ ВИХОДЯТЬ В АТАКУ

По-різному поводяться люди під час небезпеки, сильних нервових зворушень, під впливом тяжких обставин. Дехто набирається нових сил, які підтримують його, хоч би які важкі складалися умови; дехто запалюється люттю, забуває про страх і небезпеку, в запалі кидається вперед, готовий вмерти або подолати перешкоду, а дехто втрачає мужність, втрачає смак до боротьби і радий був би тільки одному: кинути все й податися геть.

Щодо Мігеля Хуанеса, то він був здатний виявляти свої здібності детектива, шукати розв’язань тих чи інших проблем і енергійно діяти лише тоді, коли відчував певні шанси на успіх. Якщо тих шансів, на його думку, не було, він відчував утому навіть від найменшого зусилля, охоче передавав справу комусь іншому або, в разі можливості, просто кидав її. Отож він належав до третього типу людей, про яких ми щойно говорили.

Коли б можна було передати комусь чи кинути справу Сивого Капітана, Мігель Хуанес так і зробив би. Але це було неможливо, він мусив будь-що вести її далі — з одчаєм, з внутрішніми прокляттями, але вести. Тут-таки зауважимо, що начальник поліції Карло Кабанерос щодо цього мало чим відрізнявся від свого особливо уповноваженого. Його перевага полягала в тому, що Кабанерос за своїм становищем мав змогу лаятись і зривати лють на Хуанесі, а Хуанес був позбавлений і такої можливості. Лишався ще, правда, Хосе Френко, на якого Мігель Хуанес. міг нагримати досхочу. Але яка вже там приємність у тому, щоб лаяти людину, яка сприймає це як належне, покірно і смиренно, не відповідаючи ані словом, ані жестом?..

Мігель Хуанес міг тепер тільки механічно виконувати накази начальства, так само, як Карло Кабанерос тільки сумлінно виконував розпорядження і вказівки міністра внутрішніх справ.

Що ж до цієї владної особи, то на генерала Альдумеро да Хураніто події вплинули зовсім не так. Він бачив на своєму віку чимало — і не випадково каудільйо цінив його саме за те, що генерал да Хураніто ніколи не розгублювався і не піддавався настрою. Він добре знав, що в політиці все залежить від витримки і наполегливості. Той, хто володіє собою і має запас терпіння, завжди має також і найбільше шансів на успіх.

Павутиння, зіткане павуком, може бути розірване вітром чи комахою і раз, і другий, і третій, це неважливо. Холоднокровний, наполегливий павук терпляче лагодить його, зміцнює ще більше, ще старанніше: і можна бути певним, що згодом жертва таки заплутається в його сітях, безнадійно заплутається і потрапить зрештою в пазури хижака.

Сидячи в центрі свого хитромудрого, широко розкинутого павутиння, генерал Альдумеро да Хураніто зважував усі можливості, аналізував становище. Хід його міркувань був такий:

"Сивий Капітан володіє надзвичайною зброєю, починаючи від його електромагнітної завіси, яку не можуть пробити ні кулі, ні гранати, і кінчаючи смертоносними чорними кільцями, які він викидає з «Люцифера». Що то за кільця — не знає ніхто. Майже всі, кому довелося їх побачити, були вбиті на місці. Вчені висловлюють припущення, що ця невідома досі зброя має в своїй основі так звані надпровідники, в які закладено великий електричний потенціал. Вони несуть в собі електричну силу великої потужності. Кільця зроблені з крихкого матеріалу і тому розпадаються, зіткнувшись з чимось. І звільнений електричний заряд убиває все навколо, діючи, наче блискавка… так, усе це треба врахувати і поставити перед ученими відповідні завдання, як зробив уже генерал відносно деяких новин у галузі снарядів і гранат, що ними, здається, можна буде дошкулити "Люциферові"… Поки що противникові пощастило досягти деяких успіхів, не будемо закривати на це очі. У кількох сутичках він вийшов переможцем. Треба називати речі своїми іменами, нема чого ховатися перед самим собою. Гаразд. Ті успіхи обов’язково мусять сп’янити Сивого Капітана, така вже природа цієї запальної людини… Значить, він стане необережним, надто впевненим у своїх силах. Добре, оце й є його слабке місце, яке слід повністю використати. Готувати пастку за пасткою непослабно, терпляче. Хай він руйнує їх одну за одною, це навіть краще. Кінець кінцем, сп’янілий від успіхів, він обов’язково в якомусь місці втратить потрібну пильність і потрапить у чергову пастку. Тоді вже сміятимуся я!.."

Саме за цим принципом і діяв міністр внутрішніх справ, спокійно ставлячись до невдач і наполегливо зміцнюючи підступну сітку численних пасток для "Люцифера".

Коли голос Сивого Капітана залунав раптом з усіх репродукторів столиці, генерал да Хураніто тільки на хвильку нахмурився. Схвильований і розгублений начальник департаменту преси і радіо, що стояв перед його письмовим столом, запропонував був негайно вимкнути трансляційні лінії, а також струм з електросітки, як це було зроблено першого разу. Але міністр внутрішніх справ тільки похитав головою, незадоволено зиркнувши на начальника департаменту колючим поглядом з глибини западин свого жовтого черепа. Звісно, промова Ернана Раміро по радіо досить неприємна річ. Але треба знайти добре в кожному лихові. Ні в якому разі не вимикати лінії і електроструму, ні. Є кращі можливості, дотепніші.

Генерал да Хураніто холодно сказав:

— Не треба. Так чи інакше, населення вже ставиться недовірливо до цього Сивого Капітана, він не вплине на слухачів, принаймні так, як йому хотілося б. Хай поговорить. А ми тим часом теж дещо зробимо. Ви вільні, пане начальник департаменту. Зараз я матиму розмову з військовим міністром.

Отже, голос Сивого Капітана безборонно лунав з репродукторів, на здивування всіх, хто вважав, що уряд негайно припинить цей виступ. Тим часом кілька броньованих військових автомобілів з найдосконалішими радіопеленгаторами виїхали до району передавача і відразу ж почали свою роботу.

Техніки-оператори спритно працювали з рухомими рамками пеленгаторів, шукаючи найкращої чутності голосу Сивого Капітана. І це було навіть не важко, бо генератор «Люцифера» був дуже потужний! Кілька пеленгаторів одночасно з різних боків ловили напрям, з якого линули радіохвилі «Люцифера», потужні коливання його передавача, що підкоряв собі не тільки радіостанції столиці, але робив антенами кожну металеву річ у зоні його дії. А водії автомобілів, виконуючи вказівки техніків-операторїв, поступово і обережно скеровували свої броньовані машини ближче й ближче до уявлюваного центра, звідки линули потужні коливання. Слідом за цими машинами безшумно посувалися інші броньовики, озброєні скорострільними гарматами, що могли випускати за хвилину добрий десяток розривних і бронебійних снарядів.

У цих броньовиках були не лише водії та артилеристи. За наказом генерала да Хураніто, в кожному з них сиділи також інспектори таємної поліції, випробувані в багатьох каральних операціях. Ці інспектори мали спеціальні категоричні інструкції: пересуватися швидко, але непомітно за вказівками пеленгаторів; не підходити надто близько до «Люцифера»; відкривати масовий артилерійський вогонь тільки напевне, але не гаючи жодної секунди після того, як «Люцифер» опиниться в полі зору; пам’ятати, що будь-яка затримка дуже небезпечна: противник мусить бути захоплений зненацька.

Це передумова успіху операції!

Очевидно, на "Люцифері" не чекали небезпеки: автомобіль стояв схований серед густого лісу і навіть не захищений потужною електромагнітною завісою. Броньовики встигли підійти до нього досить близько. Вони підкрадалися нечутно і обережно, сховані густими літніми сутінками. На "Люцифері" їх не помічали.

Перед головним інспектором таємної поліції, що керував операцією, постало питання: за інструкцією він мусив розпочати обстріл тоді, коли «Люцифер» опиниться в полі його зору. Але автомобіль Сивого Капітана був схований за густими деревами. Радіолокатори показували місце його перебування дуже чітко, і скорострільні гармати були вже наведені. Проте оком «Люцифера» не видно, а підкрадатися ближче не можна, бо тоді Сивий Капітан зможе помітити броньовики… Доводилося порушити інструкцію.

Головний інспектор вирішив діяти. Він подав сигнал.

Скорострільні гармати враз почали обстріл «Люцифера». Артилеристи, певна річ, не бачили противника, але це було не важливо, бо локатори так точно показували його на своїх екранах, що промахів бути не могло. їх і не було.

Загриміла перша серія пострілів, друга… Затріщали високі дерева. І все ж таки снаряди не влучили в «Люцифер», бо на їх смертоносному шляху стояли густі й товсті стовбури дерев. Снаряди трощили ті стовбури, вибухали в них, не долітаючи до "Люцифера".

— Вогонь! — нетерпляче викрикував головний інспектор, гарячково вдивляючись у розірвану виблисками вибухів темряву крізь оглядову щілину броньовика.

Знов прогриміла серія пострілів. Тепер уже треба було закінчувати справу будь-що. Інакше Сивий Капітан може сам перейти в наступ і, напевне, так і зробить. Коли б пощастило пошкодити його прокляту загадкову машину бодай одним пострілом, влучити хоч одним розривним снарядом!

— Вогонь! Вогонь! — вигукнув зблідлий головний інспектор. Він розумів, що зараз на карту поставлено все…

Але пострілів більше не було. Обстріл раптово припинився. Стало тихо, разюче тихо після попереднього гуркоту. Лише ледве чутно працював приглушений мотор броньовика, — це головний інспектор чув добре. Та ще напівголосно лаявся найближчий артилерист: він метушився біля затвора гармати, який враз заїло, він більше не відкривався, не рухався, наче заклепаний. Те ж саме відбувалося і з іншими гарматами. Всі вони немов зіпсувалися в одну мить.

— Назад! Повний хід назад! — загрозливим шепотом наказав головний інспектор водієві. В його голові промайнули жахливі розповіді про те, як безжалісно Сивий Капітан знищував артилерійські батареї. — Назад! Давай!

Водій переключив важелі, натиснув на педаль газу. Марна спроба! Важка машина лишалася нерухомою. Мотор, стриману механічну пісню якого було щойно виразно чути, тепер заглух, був мертвий. Повторювалося те ж саме, що відбулося колись на Авеню-дель-Прадо!

Головний інспектор конвульсійно перехрестився, хоч і не вірив ні в бога, ні в чорта. Що буде, що буде тепер? Може, Сивий Капітан не побачить броньовика серед цих високих кущів? Може, врятує темрява?.. Бо, якщо він помітить, тоді кінець. Чорне кільце… електрична міна… сліпучий вибух таємничої блискавки… так, саме так розповідали щасливі одинаки, яким удалось врятуватися з деяких артилерійських батарей, знищених Сивим Капітаном. І немає куди втекти… а може, вистрибнути з броньовика і сховатися в кущах?..

Але й на це вже не було часу.

Крізь оглядову щілину броньовика головний інспектор, руки якого тремтіли від переляку, помітив, як з лісу, з-за густих дерев висунулася велика чорна тінь. Округла і загрозлива, вона повільно пересувалася вздовж лісової дороги. «Лю-цифер»! У мертвій тиші було виразно чути, як шаруділо віття кущів, які чіпляв, сунучи повз них, величезний корпус "Люцифера".

"А може, ще не помітить, — беззвучно, самими губами шепотів головний інспектор, — ось-ось він пройде далі, ми залишимося позаду… хоч би не. помітив, хоч би…"

Раптом темряву прорізав промінь потужного прожектора, що спалахнув на даху страшної великої машини. Цей промінь, схожий на довгий блискучий палець, хитнувся в мороці, переметнувся ліворуч, залив світлом найближчі дерева, вирізьблюючи на них кожну гілку, кожен листок. Потім він перестрибнув праворуч, майнувши всього за два-три метри від броньовика, звідки на нього з ляком дивилися широко розкриті очі головного інспектора і водія. Тут промінь наче завагався, коливаючись на місці. Якщо він зараз посунеться хоч на метр…

Головний інспектор почув біля себе здавлений вигук водія:

— Намацає!.. Намацає!..

Не повертаючись, головний інспектор міцним коротким ударом кулака в обличчя примусив водія замовкнути. Не вистачало тільки, щоб на "Люцифері" почули цей вигук!

Тим часом промінь почав посуватися далі й далі, промацуючи темряву. І ось в його яскравій, аж сліпучій світловій плямі показалися округлі риси одного з застиглих військових броньовиків. Довгі стволи спарених скорострільних гармат нерухомо стирчали з його передньої частини, все ще скеровані туди, де раніше стояв «Люцифер». Промінь мов здригнувся і спинився…

І в ту ж, здавалося, мить на темному корпусі «Люцифера» спалахнуло голубувате сяйво, а ще через кілька секунд на місці світлової плями, що її утворював на броньовику промінь прожектора, виникла сліпуча вогняна куля, яка враз потому й розлетілася в усі боки гострими полум’яними язиками. І тоді вже з корпусу броньовика виповзли клуби жовтого вогню й чорного диму, що розривали той корпус на шматки. То вибухнули розривні снаряди. Струмені палаючого бензину звивалися вгору й розстелялися, запалюючи кущі. Головний інспектор здригнувся: отак хвилину тому могло бути і з тим броньовиком, у якому знаходився й він сам… смерть у вогняній залізній коробці… а може, вона, та смерть, ще чигає й на нього?.. Адже він неспроможний і на крок відсунутися, ухилитися від неї, якщо його броньовик буде помічено…

Промінь прожектора вже одірвався від клубів жовтого диму і довгих язиків полум’я, що вкривали місце, де хвилину тому стояв потужний військовий броньовик з його командою. Тепер промінь повільно, але впевнено посувався далі ліворуч, наче свідомо намацуючи те, що ховалося в темряві.

— Та що ж, невже вони бачать у цьому мороці? — знов так само беззвучно прошепотів головний інспектор. — Адже саме там стоїть дальший броньовик… і вони шукають його…

Так, безжалісне світло прожектора вихопило з густої темряви другий броньовик, такий самий безпорадний і нерухомий, як і перший. А через кілька секунд і тут звивалися вогняні змії палаючого бензину, розлітався на шматки важкий панцир і здригалося повітря від вибухів снарядів…

Безшумно, мов тінь, линув «Люцифер» далі. Ще мить — і він зник з вузького поля зору, яке відкривалося перед очима головного інспектора крізь оглядову щілину його броньовика. І навколо стало б зовсім темно, коли б там, де недавно ховалися в високих кущах броньовані військові автомобілі, не палав неспокійним, мінливим вогнем розлитий бензин. І було б зовсім тихо, коли б поруч з головним інспектором не чути важкого, уривчастого дихання водія, який уже опам’ятався після удару, що на час позбавив його свідомості. Та ще нестримно тремтіли руки в самого головного інспектора і дрібно-дрібно цокотіли зуби…

А за кілька хвилин пролунали нові вибухи, і нові спалахи запалили один за одним жовтими загравами темне небо над лісом, який, за задумом міністра внутрішніх справ, мав стати могилою «Люцифера». То Сивий Капітан безжалісно винищував інші броньовики, позбавлені захисту, безпорадні і нерухомі…

Саме тоді головний інспектор, не пам’ятаючи себе від страху, обережно відчинив важкі двері броньовика і вислизнув з нього. Слідом за ним видряпався й водій, з розбитим до крові обличчям. Обидва вони довго бігли серед кущів, налітаючи наосліп на стовбури дерев, падали, підіймалися і знов бігли геть з жахливого лісу, геть від «Люцифера», бігли, доки ще несли їх ноги, забувши про все на світі, крім одного: втекти, втекти якомога далі, сховатися, не бачити і не чути-нічого…

І тільки ранком, коли головний інспектор добрався, обідраний і залитий кров’ю, до найближчого поліцейського поста, він недоладно, уривчасто розповів про те, що відбулося вночі на його очах, про загибель панцерників, про всю велику операцію, яка закінчилася цілковитим провалом. Тільки з рапорту цього чоловіка, який випадково врятувався і уникнув неминучої смерті, і можна було встановити незаперечні факти, що стосувалися ще одної, чергової невдачі, провалу задумів генерала Альдумеро да Хураніто…

Розділ вісімнадцятий

1. ХАЙ ВАЛЕНТО ЗРОЗУМІЄ ВСЕ!

Нічні події не пройшли безслідно і для "Люцифера".

Але перед тим, як говорити про це, слід було б задуматися, яким чином Сивий Капітан при всій його проникливості й запобігливості припустився такої разючої помилки, такої неприпустимої недбайливості? Адже, спинивши «Люцифер» у лісі, бодай і глухому, бодай і безлюдному, збоку від проїжджих шляхів, де за десятки кілометрів не було ніяких населених пунктів, він захопився промовою до населення і не вжив заходів від раптового нападу. На верхній палубі «Люцифера» цього разу не чергував вартовий спостерігач, що раніше було обов’язковим під час кожної зупинки десь у глибині країни. Навіть найвипробуванішу електромагнітну завісу, яка охороняла б машину від куль і спиняла дію моторів ворогів, не було включено. Чим пояснити все це?

Невже хитромудрий павук, генерал Альдумеро да Хураніто мав рацію, розраховуючи на те, що успіхи, здобуті в попередніх сутичках з поліцією і військовими частинами, присплять пильність Ернана Раміро, позбавлять його звичайної обережності і полегшать полювання на нього? Адже треба визнати, що цієї ночі лише щастя врятувало «Люцифер» від загибелі і знищення. Досить було одному тільки розривному снарядові з броньовиків влучити, і він учинив би такі пошкодження всередині машини, що після того її можна було б безборонно знищити вкінець. Одна лише обставина врятувала цього разу «Люцифер» і самого Ернана Раміро: це те, що навколо автомобіля був густий ліс, а головний інспектор, що керував карною операцією, не наважився підійти ближче. Замість того, щоб завдати непоправної шкоди автомобілю і вивести його одразу з ладу, снаряди влучали в дерева. Затримка дала змогу Сивому Капітанові включити електромагнітну завісу, спинити двигуни броньовиків і знешкодити гармати. Бо інакше…

А втім, як ми вже сказали, ця сутичка все ж таки не пройшла для «Люцифера» безслідно.

Кілька осколків розривних снарядів, що вибухали, влучивши в ближчі дерева, пошкодили оболонку корпусу машини. Ті пошкодження, не дуже значні, бо суто зовнішні, досвідчені майстри з команди полагодили ще до ранку.

Але один осколок пробив заслінку ілюмінатора і самий ілюмінатор кабіни керування і поранив руку Ернана Раміро.

Бризнула кров. Не втрачаючи присутності духу, Сивий Капітан здоровою рукою включив електромагнітну завісу, подав команді тривожний сигнал. Валенто Клаудо, що вбіг до кабіни на виклик Капітана, одразу ж прийняв керування «Люцифером». Ернан Раміро мовчки, люто зціпивши зуби, перев’язав поранену руку і став біля пульта керування, відсторонивши Валенто Клаудо. І так само мовчки, холоднокровно і безжально розстріляв виявлені військові панцерники своїми страшними електричними снарядами.

А тоді Капітан знов передав керування «Люцифером» Валенто Клаудо і пішов до своєї каюти. В дверях він промовив холодно, крізь зуби:

— Так буде і далі. Якщо і цього їм мало, якщо й тепер вони не зважать на мої вимоги і не підкоряться, я ще ясніше доведу їм, що таке справжня могутність!

Крізь відчинені двері своєї каюти Олесь почув ці слова. І ще він помітив, як Ернан Раміро, проходячи коридором, трохи повернув голову і невидющими очима поглянув у його бік. У юнака раптом виникло рішення, хоч від цього і закалатало враз шаленими ударами серце:

"Якщо він щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповісти Капітанові, повинен!"

Та Ернан Раміро, мабуть, не помітив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далі. Бліде обличчя було застиглим, як гіпсова маска. Капітан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нічого й не існувало, крім власних думок. І юнак не наважився нічого сказати…

Та хіба ж можна сподіватися, що він згодиться вислухати? А коли б і згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого він із жалості залишив при собі?.. Ні, в таку можливість трудно було повірити. І все ж таки…

Олесь визирнув з каюти. В коридорі немає нікого. Капітан, мабуть, зараз відпочиватиме. До кабіни, де чергує біля пуль7 та Валенто Клаудо, він найближчим часом не повернеться, тим більше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й відмовився тоді говорити, але ж не може бути, не може, щоб і на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний і чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!

Тихими кроками Олесь пройшов коридором і зазирнув крізь прозорі двері кабіни керування.

Ось він, Валенто, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював юнака в тяжкі години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не відмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не міг змінитися, як Капітан! А якщо ти й справді так любиш Капітана, як говорив, тоді й тобі мусить бути боляче, тоді й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капітана, який помиляється, незважаючи на свій світлий розум…

Валенто озирнувся. На його широкому обличчі з’явилася радісна посмішка.

— Олесю, ти? — мовив він. — Заходь, заходь.

Юнак увійшов. Він не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, під час тих невимушених дружніх розмов у маленькій каюті, які так любив Олесь і де так легко говорилося про все. Але годі й думати про дозвілля в цій напруженій обстановці, коли на кожному кроці чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.

— Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, — мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. — Чи не занедужав ти, часом? Май на увазі, на це я згоди тобі не давав. Ану, кажи, в чому річ?

Ет, навіщо думати про якісь там підходи, підготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, аніж вагатися і притупцьовувати на березі, боязко пробуючи ту воду?.. І Олесь кинувся.

— Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. І я хочу поговорити з тобою.

— Про що?

— Про те, про що ми недавно вже розмовляли… після сутички «Люцифера» з "Сан-Себастіаном". Тоді я говорив тобі…

Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:

— Так, і тоді ж я просив тебе…

— Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такі речі, — не дав йому закінчити Олесь, який відчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опір свого друга. — О, я все пам’ятаю! І ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.

— Дуже мало було "того часу", — похмуро зауважив Валенто.

— Але ж скільки подій відбулося! — вигукнув Олесь. — І я не можу, не можу більше мовчати! Коли б Капітан не був такий відлюдний, коли б він не відгороджувався від мене тим погордливим мовчанням, коли б він не вдавав, що навіть не помічає мене, я сказав би йому сам. Але це неможливо. І так само неможливо мовчати далі! Якщо ми з тобою любимо і поважаємо Капітана, ми не маємо права мовчати, Валенто! Ти ж сам чув, що він говорив по радіо? Він погрожував усім саме так, як погрожують…

— Замовкни, Олесю! — суворо сказав Валенто Клаудо.

— Ні, я не замовкну! — палко заперечив юнак. — Я мушу сказати тобі те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш… І не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капітана, що я невдячний або ще щось! Я люблю і поважаю Капітана, ти знаєш це, Валенто. Коли б мені було байдуже, я нічого не казав би. Але в тому-то й річ, що мені не байдуже, мене все це мучить і не дає спокою… а тебе хіба ні, Валенто?

Клаудо не відповів, вдивляючись в екран.

— Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, відчуваєш, як і я! — наче зрадів Олесь. — Валенто, милий, я пам’ятаю, як Капітан і вся команда «Люцифера» виходили тоді до могили розстріляних фалангістами патріотів… І пам’ятаю все те, що ти розповідав мені про життя й долю Ернана Раміро… Тоді я готовий був поклонитися Капітанові, такий він був благородний, вищий від усіх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер він оголосив себе мстивим диктатором, який сіє навколо смерть! А за що він воює? Ти скажеш, повториш його слова: він хоче помститися і має на це право! Він хоче знищити Фернандеса і його поплічників. А ким він сам стає, не помічаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Він сам сказав це сьогодні. А ти мовчиш? Ти ж говорив мені, що ти республіканець, Валенто. Твої друзі померли в боротьбі проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш іншому диктаторові, Валенто?.. І мовчиш?..

Нахмурившись, стиснувши міцні щелепи, Валенто Клаудо невідривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелі керування. Олесь чув, як він важко дихає. Час від часу він наче поривався щось сказати, але знов відвертався. Олесь розумів: чесний і щирий Валенто дуже хвилювався і не міг приховати цього.

— Я хотів сказати про це самому Капітанові, але він, я знаю, і слухати мене не схоче, — ще палкіше продовжував юнак. — Ти сам бачиш, яким відлюдним, холодним став Капітан. У ньому щось наче зламалось, він мов уже не довіряє нікому, він прислухається тільки до голосу помсти, прагнення до якої оволоділо ним. Капітан став зовсім іншою людиною… він або збожеволів, або…

— Замовкни, Олесю! — з зусиллям, глухо мовив Клаудо.

— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп’янілу від велетенської сили, яку дає йому «Люцифер». Тільки навіть цієї сили йому не вистачить, Валенто.

— Ти повторюєш те, що говорив тобі Фредо Вікторе…

— А хіба це не вірно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вікторе, мабуть, комуніст. А я комсомолець. Комуністи і комсомольці думають однаково, в них одна мета, одні й ті ж самі оцінки і прагнення, Валенто! І вони чесно висловлюють їх, не боячись нічого і нікого. А ти боїшся не тільки сказати це, а навіть і подумати, ховаєш свої думки й сумніви. Якщо ти справді любиш і поважаєш Капітана, Валенто, хіба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розібратися в тому, в чому він заплутався? Скажи, хіба не так?

І знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж він почує зараз?..

Нарешті Клаудо заговорив — повільно, мов підбираючи слова.

— Я вислухав тебе, Олесю. І знову можу сказати тобі поки що тільки одне: не запитуй мене про такі речі! Мені важко і без твоїх запитань…

Серце Олеся підстрибнуло. Він зраділо сказав:

— Тоді виходить…

— Нічого не виходить, — рішуче перебив його Валенто. — Я звик вважати, що Капітан краще за всіх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навіщо про таке питати? Як і кожен з нас, я багато чим зобов’язаний Капітанові. І глибоко шаную його. Він — це він, Олесю! І цим усе сказано. Він має право помститися фалангістам так, як схоче. Так, Капітан останнім часом змінився. І мені дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумієш ти, не можу судити його. Він надто багато пережив, ти знаєш це. І не запитуй мене більше! Я не хочу кривити душею. Мені важко, але я вірю, все ще вірю, що Капітан краще від мене і від тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив’язався до тебе, хлопче, що дозволяю собі такі розмови з тобою… І досить! Хай навіть Капітан у чомусь помиляється, це буває з усіма. Але він сам згодом зрозуміє все. А я… я звик виконувати його накази і вірити йому…

В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Та хіба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати і не висловити до кінця те, що було для нього самого і для Валенто також — у цьому юнак був певен! — найболючішим?

— Гаразд, я розумію тебе, Валенто, — мовив він, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. — Але вислухай востаннє те, що найважливіше зараз. І тоді я піду, навіть не вимагаючи від тебе відповіді.

Валенто не відізвався, наче даючи тим Олесеві мовчазний дозвіл говорити.

— Зрозумій, Валенто: те, що робить останнім часом Капітан, називається злочином! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували під загрозою помсти. А мститися він уміє! Значить, він і сам відчуває, що це єдиний спосіб примусити слухатися себе. Засіб залякування! А хіба ж не так самісінько робить генерал Фернандес та його поплічники? В чому ж полягає різниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплічників, на жандармів і поліцейських, на фалангістів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати, знищувати всіх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду «Люцифера». Ви допомагаєте йому, новому диктаторові! І кров тих, кого він убиває, і на твоїх руках, Валенто!

Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очі його палали гнівом. Здавалося, він ледве стримується.

— Досить! — гнівно крикнув він. — Замовкни! Ти не смієш так говорити зі мною. Іди, я не хочу більше слухати тебе. Іди!

Він тремтів од гніву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не відвів очей. Юнак був рішуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.

І він переміг: Валенто Клаудо першим відвів погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!

Тоді можна йти.

Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнівно, не гостро, коли він сказав:

— Іди ж, Олесю. Я не можу більше говорити з тобою зараз. Мені надто важко… Можливо… можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю… але не тепер. Ти сміливий, добрий хлопець, і я не шкодую, що люблю тебе. Іди, залиш мене…

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбігалися. Так, Валенто знов не сказав йому нічого певного. Навіть весь час спиняв його, уникав прямої відповіді. А з другого боку, що він міг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. І звичайно, він сказав щиру правду. Значить, у глибині душі він погоджується з Олесем. А тоді…

Що саме означало те "тоді", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумніву: тепер вони з Мартою були на "Люцифері" не самотні!..

2. НІЧНА ЗУСТРІЧ

Два дні минули без будь-яких пригод. Після сутички з броньованими автомобілями Сивий Капітан провів «Люцифер» до підземної бази для того, щоб полагодити пошкодження від осколків снарядів, виявлені в корпусі машини. Хоч вони були й незначні, але Капітан вважав, що в такій напруженій обстановці, коли щохвилини слід було чекати нових і нових підступних дій поліції, «Люцифер» мусить бути в бездоганному стані.

І тільки ввечері третього дня «Люцифер», виринувши з моря, опинився поблизу дикого скелястого берега, безлюдного і пустельного. Але й тут були свої мало кому відомі проходи серед скель, користуючись якими Валенто Клаудо, що, мабуть, добре знав цю місцевість і тому чергував біля штурвала, без ніяких труднощів вивів машину на суходіл.

Олесь з цікавістю стежив, як Валенто вибирав для громіздкого «Люцифера» шлях серед величезних брил дикого каміння, що височіли праворуч і ліворуч, а час від часу, здавалося, й зовсім сходилися попереду. Нарешті він не витримав.

— Ну звідки ти можеш знати, чи є далі якийсь прохід? — спитав він свого друга. — Адже якщо скелі не пустять далі машину, що тоді робити? Серед цього каміння й розвернутися не можна, щоб поїхати назад…

Валенто ледве помітно усміхнувся.

— Тому Капітан і доручив мені керування, бо знає, що я тут не заплутаюсь, — відповів він, не повертаючи голови. — Коли б ти народився в цьому краї, Олесю, та провів тут своє дитинство, і ти б не заплутався.

— Ти народився тут? — недовірливо перепитав Олесь. — Але ж я не бачу ніде жодної хати, жодної ознаки людського житла.

— Тепер немає, — спокійно ствердив Валенто. — Бо ті, хто жив тут раніше, були рибалками. А років з п’ятнадцять тому, після землетрусу, злякана риба пішла кудись в інші місця. Рибалкам не стало чого робити, і вони також подалися звідси. Тепер тут тільки де-не-де можна зустріти невеличкі ферми, та й то значно далі від берега, там, де зникають скелі й починаються гаї. Тому тут, як бачиш, і поліції немає, не було кому приготувати нам хитромудрі пастки й міни.

— А звідки, ти й це знаєш?

— Бо на "Люцифері" включено електричні міношукачі, хлопче. Як же інакше? Ти ж не хочеш злетіти в повітря від вибуху? Ну, і я також. А наші міношукачі влаштовані так, що вони запалюють і висаджують будь-яку міну на відстані близько півкілометра перед машиною. Вибухів немає — значить, і мін немає. Зовсім просто, як бачиш. Електрика — дуже слухняна, ретельна сила. Коли їй щось доручиш, вона виконає безвідмовно.

Електрика!.. Як широко і всебічно використав її Ернан Раміро, створюючи свій «Люцифер»! Хоч Олесь і знав уже багато про надзвичайні властивості цієї дивовижної машини — із розповідей самого Капітана, і з власних спостережень, — але не переставав дивуватися. А головне — електрика, яка тут лежала в основі всього, яка слухняно працювала в незліченних складних приладах і апаратах — від найменших і наймирніших аж до страшної зброї Ернана Раміро, електричних мін, що несли з собою знищення всього довкола…

Або взяти хоча б ті електричні снаряди у формі чорного кільця, що ними Ернан Раміро висаджує в повітря цілі артилерійські батареї і будинки. Ці снаряди «Люцифер» викидає з широкої труби на даху, схожої на короткий міномет; вони створюють після вильоту щось подібне до кулястої блискавки, яка, розриваючись і вибухаючи, знищує навколо все живе і викликає водночас вибухи артилерійських снарядів.

Що то за дивовижні кільця-блискавки, ніхто не знає. Проте ясно одне: і ця зброя «Люцифера» побудована на використанні електрики. Але й це ще не все. Після того, як Сивий Капітан у своїй промові по радіо згадав про те, що в його розпорядженні є ще й інші смертоносні види зброї, крім електричних мін, Олесь спитав про це Валенто Клаудо. І дістав відповідь, яка дуже вразила його.

— В руках Капітана є така сила, Олесю, — з глибоким переконанням сказав Клаудо, — що ти й уявити собі не можеш. Як тобі здається, коли Капітан володіє таємницею водневого перетворення атомів, чи складною справою була б для нього атомна бомба або принаймні атомний снаряд? Повір мені, це дрібниця для нього! Але Капітан відмовився від використання такої зброї, бо вона надто широко діє і, крім того, дуже шкідливо впливає на людей. Ну, ти ж чув про отруйний вплив на людину штучних радіоактивних речовин, що виникають після атомних вибухів?.. Був час, коли Капітан майже вирішив озброїти «Люцифер» гарматою, яка викидала б — за його висловом! — чисті атомні снаряди…

— А це що таке — чисті снаряди? — здивувався Олесь.

— Ну, це такі снаряди, в яких атомні вибухові речовини підібрані особливим способом і тому після вибуху майже зовсім не дають штучних радіоактивних елементів. Значить, вони знищують тільки вибухом, а не наступною дією на людей… Капітан добився такого підбору речовин, але виготовлення подібних снарядів відклав: навіщо вони йому, коли "Люциферові" цілком вистачить електричних мін? А втім, коли б виникла потреба, то ми на "Люцифері" мали б і ті снаряди, і багато чого іншого… Думаю, що Капітан, якби захотів, міг кожного дня дивувати світ якимись технічними новинами…

Та й без того на "Люцифері" було з чого дивуватися, було чим захоплюватися, особливо для юнака, який завжди більше за все цікавився технікою. І Олесь щиро, не ховаючи цього, захоплювався тим, що бачив. Вже пізніше, коли «Люцифер» вибрався із скель і Валенто включив електричну захисну завісу, команда, за винятком чергового, відпочивала. Юнак довго ще лежав на своєму вузенькому ліжку в каюті і перебирав у пам’яті все, що знав про чудесне творіння Ернана Раміро. І не помітив, як заснув.

Йому здавалося, що він тільки на хвилинку заплющив очі, що й не спав зовсім, як почув над своєю головою збуджене шепотіння. Хтось тихо й тривожно кликав його:

— Алексо!.. Алексо!.. Та прокинься ж, Алексо!

Хто це? А, та звісно, Марта. Хто ж інший називатиме його так? Але чого це дівчина така збуджена?

— Що трапилося, Марто? — мовив Олесь, підіймаючись на лікті.

Дівчина нахилилася над Олесем і швидко заговорила, вірніше, зашепотіла, наче побоювалася, що її хтось почує. І дуже важко було зрозуміти зміст її уривчастих слів.

— Алексо, він відмовився!.. Він не хоче! Він каже, що йому не потрібна нічия допомога… що його могутність нездоланна!

— Та хто каже? Про кого ти!?

— Капітан! Фредо, мабуть, хотів його переконати, а він… Ой Алексо, це ж недарма Фредо вирішив переконувати його! А він, Капітан, усе своє та своє, і ніяк…

Остаточно прокинувшись, Олесь сів на ліжку. Це було щось дуже серйозне, хоч юнак поки що й не розумів нічого. При чому тут Фредо? Про що говорить Марта? її вродливе обличчя при світлі маленької лампи, що горіла в каюті, здавалося дуже блідим, очі були розширені, наче з переляку чи від великого хвилювання. І губи болісно скривлені, наче вона ледве стримувалася, щоб не заридати.

— Зажди, Марто. Що сталося? Розкажи не поспішаючи. І заспокойся. Ну, кажи, тільки потроху, щоб я все зрозумів.

Олесь лагідно погладив руку дівчини і відчув, як тонка рука тремтить під його пальцями.

— Ну ж, розповідай. Заспокойся, люба! Я слухаю.

Поступово Марта опанувала себе. Вона почала розповідати все по порядку, як було. І обличчя юнака дедалі більше хмурнішало: так, усе це остаточно з’ясовувало тривожне і невтішне становище…

Ось що розповіла Марта.

Вона вже збиралася лягти спати в своїй каюті, що містилася поруч з каютою Капітана. Було вже пізно, крізь ілюмінатор пробивалося срібне світло місяця. І раптом Марта почула, як по коридору хтось пройшов, постукав у двері каюти Капітана. Потім голос Валенто сказав:

— Капітане, час!

Капітан щось відповів, після чого вони обидва вийшли з «Люцифера». І в світлі місяця Марта побачила, як Капітан спинився біля машини, а Валенто Клаудо швидко пішов до великої скелі, звідки назустріч йому хтось вийшов. Хто?.. За хвилину Марта ледве не скрикнула: то був Фредо Вікторе! Спочатку дівчина не повірила своїм очам: звідки може взятися тут, у цій пустелі, Фредо Вікторе? Але то був він, його швидка хода і особливе, властиве тільки йому розмахування однією рукою. А коли він підійшов ближче, Марта виразно розгледіла при місячному світлі і його обличчя.

Фредо разом з Валенто Клаудо підійшов до Капітана і привітався з ним. Капітан і Фредо почали розмовляти, а Валенто став трохи осторонь, не втручаючись у бесіду, навіть відвернувся і лише час від часу обертався, мов почувши щось, що вразило його.

Про що говорили Капітан і Фредо Вікторе, Марта не могла довідатися, бо товсте скло ілюмінатора, крізь яке вона дивилася, не пропускало звуків. Але вона бачила, що спочатку говорив Фредо Вікторе, а Капітан тільки коротко відповідав йому. Потім заговорив Капітан, не так, як він звичайно говорив, а якось наче збуджено, неспокійно. І тепер уже Фредо Вікторе тільки коротко щось зауважував, бо Капітан говорив наполегливо, не даючи йому змоги й часу заперечувати.

Розмова тривала досить довго. І Валенто не брав у ній ніякої \ часті, хоч Марті й здавалося, що він кілька разів немов поривався щось сказати. Але наче стримував себе.

А потім Капітан знизав плечима, отак, як він уміє це робити, презирливо і незадоволено, сухо кивнув головою і пішов. Фредо Вікторе сказав іще щось у спину Капітанові, наче вигукнув. Але той не обертаючись пішов до машини. Фредо Вікторе якось сумно (це Марта добре бачила!) подивився йому вслід, похитав головою, потиснув мовчки руку Валенто Клаудо і пішов назад, до великої скелі, де його хтось чекав. А Валенто рушив слідом за Капітаном.

За хвилину Марта знов почула в коридорі кроки двох людей. Перед дверима каюти Капітана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.

Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капітана промовив:

— Скільки ж то треба було б чекати, поки вони підготуються? І це він називає спілкуванням, і допомогою! Ні, це мені не потрібно! Він, як і раніше, не розуміє, яка в мене сила!

Валенто Клаудо мовчав. Але Капітан, мабуть, і не чекав ніякої відповіді, він немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить він сказав іще:

— "Люцифер" нездоланний, а вони не розуміють цього. Бачте, вони вирішили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа — підкоритися і виконувати те, що скажу я. А не радити мені і, тим більше, не ставити своїх умов. Досить!

Після цих роздратованих, гнівних слів знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. І тоді Капітан сказав іще, вже трохи іншим тоном:

— Ідіть, Валенто, до кабіни керування. Нам тут більше нема чого робити, вирушаймо.

Голос Валенто Клаудо відповів — уперше за весь час:

— А Кристобаль, Капітане?

— Так, так, Кристобаль, це вірно. Ну що ж, треба зробити це. Він надійна людина.

— Так, Капітане.

— Гаразд. Мені треба ще з півгодини, щоб закінчити обчислення. А через півгодини беріть їх обох і йдіть. Скажіть їм, що це мій наказ. Згодом я їх поверну до себе… коли закінчиться гаряча пора. Це все, Валенто.

— Єсть, Капітане!

Двері каюти Капітана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабіни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. І тоді, переконавшись, що Валенто щось робить у кабіні керування, дівчина прибігла сюди і розбудила Олеся, щоб розповісти йому про все це.

Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стільки тривоги. Він мовчав, намагаючись розібратися в безлічі думок, що тіснилися в— його голові. Тепер він усе зрозумів.

Фредо Вікторе зробив спробу особисто переконати Ернана Раміро в потребі з’єднати сили. Капітан відповів на це рішучою відмовою. Отже, він твердо вирішив воювати самостійно… без підтримки патріотів республіканців, без згоди з ними… вирішив бути повновладним володарем, диктатором… Так, це зрозуміло, хоч і зовсім не втішно…

Але що ж то за Кристобаль? І кого саме, ідучи до нього, Валенто мав узяти з собою… і нібито залишити там?..

Блискавична догадка промайнула в голові юнака. Та невже?..

— Марто! Це ж про нас з тобою!

— Що? — не одразу зрозуміла дівчина.

— Валенто має взяти нас з тобою звідси і залишити в того Кристобаля!

— Чому?

— Мабуть, Капітан вирішив, що ми йому зараз заважатимемо… Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тільки ми — двоє, непотрібні на "Люцифері".

Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:

— А батько?

— Що батько? — не зрозумів Олесь.

— А що буде з моїм батьком? Він же обіцяв звільнити, врятувати його! А тепер…

— Не знаю. Нічого не знаю. Але слухай, що я тобі… Олесь не встиг закінчити.

Двері каюти відчинилися. Увійшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Він навіть не здивувався тому, що побачив у каюті Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:

— А, і ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзі. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тільки швидко, будь ласка! Так наказав Капітан!

Розділ дев’ятнадцятий

1. ЩО ТАКЕ В’ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР

Коли б спитати у когось із іберійців, що то за містечко Кодуранца і де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би відповідь, хоч від того містечка до столиці було всього-на-всього вісімдесят кілометрів. Та хіба ж мало було в країні отаких самих невеличких містечок, про які ніколи нічого не було чути, які нічим не відрізнялися від десятків, а може, й сотень інших?.. Кодуранца — нібито знайома назва, але в ній нема нічого виразного, мабуть, якась глуха провінція…

А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навіть не спитати, бо хто ж питав би про такі речі в фалангістській Іберії, а просто згадати цю назву, — людина та одразу зрозуміла б, про що йде мова, хоч, напевне, і не виявила б бажання підтримувати розмову на цю небезпечну тему.

Сан-Сальвадор — так називалася велика в’язниця для політичних ув’язнених, що містилася саме на околиці Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повідомити про безслідне зникнення людини. Рідко, дуже рідко хто повертався з цієї центральної в’язниці до своїх рідних. Частину ув’язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентраційних таборів, частина не витримувала жорстоких "допитів третього ступеня", що в перекладі на людську мову означало безжалісне катування з метою добитися від ув’язненого тих зізнань, які бажані були поліції і жандармерії. Значну частину страчували у внутрішньому дворі Сан-Сальвадора, страчували середньовічним жахливим способом: відрубуванням голови сокирою. Фалангістський уряд вважав, що страта людини мусить психологічно впливати на всіх інших, на все населення країни, і тому поновив цей давно забутий в усіх цивілізованих країнах кривавий спосіб.

Та й звільнені в’язні після перебування у в’язниці, після допитів і катувань ставали вже неповноцінними людьми і найчастіше незабаром помирали від тяжких хвороб, набутих у страшній фалангістській катівні.

У цю в’язницю було кинуто і Педро Дорілью.

Велика будівля в’язниці Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очі кожному, хто тільки наближався до Кодуранци. Кількаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам’яним муром. На кожному розі того муру височіли спостережні пости з кулеметами. Озброєні до зубів вартові обходили будівлю в’язниці вздовж широкої смуги, що відділяла її від високого муру. А на самому мурі були встановлені ще дроти, які перебували також весь час під електричним струмом високої напруги. Найменший дотик до тих дротів спалював людину на місці.

Зрозуміло, що проникнути до в’язниці іншим способом, ніж через головний вхід, було неможливо, так само, до речі, як і вийти з неї. Про це всі знали.

Отже, зовсім не для того, щоб пересвідчитися в цьому, їхав сюди начальник державної поліції Карло Кабанерос у супроводі свого особливого уповноваженого Мігеля Хуанеса. І не про загальну неприступність в’язниці Сан-Сальвадор ішла мова у нього під час конфіденціальної розмови, для якої його кілька днів тому викликали до міністра внутрішніх справ, всесильного генерала Альдумеро да Хураніто. Але після тієї розмови начальник державної поліції негайно відрядив до Кодуранци Мігеля Хуанеса з чіткими і незламними інструкціями, яким зобов’язана була підкорятися і тутешня поліція, підсилена на цей раз військовими підрозділами, і комендант самої в’язниці. А тепер і сам Карло Кабанерос, супроводжуваний Мігелем Хуанесом, який тільки вчора вночі повернувся до столиці з вичерпною доповіддю про зроблене ним у Кодуранці, прибув сюди для остаточної особистої перевірки.

Начальник державної поліції тримався дещо урочисто. На це давали йому право не тільки попередня розмова з генералом Альдумеро да Хураніто, але й важливість особливих завдань, покладених на нього під час тієї розмови. Він багатозначно сказав Мігелеві Хуанесу, під’їжджаючи до Кодуранци:

— Ми з вами, Хуанес, без зайвої скромності кажучи, знаємо нашу справу. Але міністр! О, це справді надзвичайна людина! Таке знання психології людини, така сміливість!.. І ми з вами мусимо вважати за велику честь те, що саме нам доручено виконати його задум! Ну, показуйте. І кажіть при тому одразу, як ви самі уявляєте собі те, що має тут відбутися.

Вони їхали вже вулицями містечка. Мігель Хуанес указав рукою на тротуари. На них виднілися дивні безформні споруди, наче хтось збирався тут щось будувати і накидав на тротуарі безліч різних матеріалів. Біля стін лежали брили каміння, дерев’яні колоди, мішки з піском тощо. Але проїжджа частина вулиці була цілком вільна.

— Щойно «Люцифер» з’явився б тут, — негайно ж з усього цього були б зроблені високі непрохідні барикади впоперек вулиці. А водночас за телефонним сигналом такі ж самі барикади були б споруджені і на всіх інших вулицях, якими в тому чи іншому напрямі можна виїхати з містечка, — доповів Мігель Хуанес.

— Хо-хо, — реготнув задоволено Карло Кабанерос, — він тільки в’їде до пастки, а тут — раз! — і захлопнулося! І виходу немає, хо-хо! Так, так…

— Тільки б він з’явився, пане начальник, — зауважив Мігель Хуанес.

— А у вас лишаються щодо цього сумніви, дорогий мій? — насмішкувато відгукнувся Кабанерос. — Е, киньте це! Можна голову дати на відсіч, що Сивий Капітан з’явиться, спробує звільнити свого спільника! Але тут-таки він і застряне, ручуся вам, хо-хо!

Хуанес покірно схилив голову: це було б прекрасно, нема чого й казати. Але стільки вже несподіваних ускладнень виникло досі з «Люцифером», що особливо уповноважений не став би ручатися ні за що.

— Гармати? — спитав його Кабанерос, указуючи на темні тіні в воротах будинку.

— Так, пане начальник. Їх привезли сюди позавчора. І спеціальна обслуга при них.

— Так, так! Ці гармати вже не відмовляться стріляти по «Люциферу», хо-хо! Ви не оглядали їхні затвори, Хуанес?

— Ні, пане начальник, не мав часу. Та це й не входило, за інструкцією, до моїх обов’язків.

— Шкода, шкода! Бо, за наказом генерала, ті затвори терміново виготовлено з якогось особливого сплаву, який не піддається намагнічуванню. Отож Сивий Капітан може скільки йому завгодно впливати на них своєю електрикою, — вони все одно стрілятимуть! Та й снаряди для цих гармат так само вже не стальні, боже борони! їх зроблено з пластмаси, чи що, добре не знаю, але вони також не магнітні! — і їх «Люцифер» не відкине від себе, хо-хо! Хай тільки з’явиться, а ми вже йому тут покажемо, які підготовлено для нього подаруночки!..

Начальник поліції їхав далі і всюди пересвідчувався, що маленька Кодуранца справді встигла перетворитися на озброєний табір, на фортецю, з тією тільки різницею, що фортеця звичайно готується з метою не впустити нікого всередину, а підготовка в Кодуранці була розрахована, навпаки, на те, щоб не випустити звідси противника.

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не лишалося жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували з учорашнього вечора озброєні люди, де б не причаїлися і не стояли напоготові гармати, де б не можна було першої-ліпшої хвилини спорудити неприступні барикади, які робили неможливим рух проїжджою частиною вулиці.

Автомобіль Карло Кабанероса спинився нарешті біля важких, окованих залізом воріт в’язниці. Ці ворота самі могли б витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для службовців та охоронників. Біля тих дверей стояло двоє озброєних вартових з автоматами.

— Ви бачите, пане начальник, і тут усе готово, — зауважив Мігель Хуанес. Карло Кабанерос важко виліз з автомобіля і озирнувся. Так, так… Його досвідчене око помітило над високим кам’яним муром ще кілька темних тіней. Світло тьмяно вигравало на матових стволах крупнокаліберних кулеметів, що дивилися з мурів униз.

Залізні двері з готовністю відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товстий зовнішній мур. Тут на них чекав незмінний помічник Мігеля Хуанеса Хосе Френко. Його червоне пикате обличчя аж сяяло від старанності і службового запалу, рука наче прилипла до козирка кашкета.

— Маю честь вітати пана начальника! — відрапортував він.

— А, і ви тут, — недбало кинув Кабанерос. Мігель Хуанес, схиливши шанобливо голову, доповів йому:

— На час своєї відсутності я доручив Хосе Френко догляд за виконанням інструкцій. Певен, що додаткова перевірка не завадить, пане начальник.

— Гаразд, гаразд, показуйте, що тут і як, — благодушно відповів Кабанерос.

Хуанес зробив знак рукою. Хосе Френко пропустив їх уперед і пішов слідом.

— Як гранатний загін? — спитав Кабанерос.

— Розташований групами по призначених місцях, — чітко відповів Мігель Хуанес. — Перевірено? — коротко запитав він у Френко.

— Так точно, пане Хуанес, — відрапортував той. І вже тихо, хитро посміхаючись, додав: — І собі я також узяв на всяк випадок дві оці іграшки. — Він указав на дві ручні гранати дивної неправильної кулястої форми, що висіли в нього на поясі. Вони були непоказні, сірі, незграбні.

Це була така сама технічна новинка, як і протимагнітні затвори на гарматах. За наказом запобігливого генерала Альдумеро да Хураніто, конструктори військового заводу терміново виготовили пробну серію ручних гранат з оболонками без металу. Їх оболонки були зроблені з дуже твердої пластмаси. Слід було сподіватися, що електрична завіса «Люцифера» нездатна буде відкинути від себе ці немагнітні гранати.

Відвідувачі йшли тепер уже коридором самої в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, тільки гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від мурів, містилися камери для ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи з поруччям, переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати кам’яну стіну своєї камери, на що потрібні були б роки роботи, все одно він опинився б не за стіною в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів і залізних проходів, де постійно чергували жандарми. Ні, втекти з Сан-Сальвадора було неможливо, це було відомо кожному. Тому історія в’язниці за весь час її існування не знала подібних випадків.

— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Мігель Хуанес. — Вона тут, поблизу.

Карло Кабанерос мовчки кивнув головою. Хосе Френко подав знак охороннику, що стояв неподалік. Той звичними безшумними кроками підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом "№ 306", і відсунув невеличку, також залізну, заслінку. Відкрилося маленьке вічко. Начальник поліції з цікавістю зазирнув у нього.

В довгастій без вікон камері, що освітлювалася яскравою електричною лампочкою під стелею, біля пригвинченого до підлоги столу на пригвинченому табуреті сидів нерухомо кремезний чоловік в арештантському одязі. Підперши голову руками, він дивився прямо перед собою, в кам’яну стіну, глибоко замислившись. Мабуть, вічко відкривалося дуже тихо, бо ув’язнений не почув нічого і навіть не повернув голови. То був Педро Дорілья.

Начальник поліції тихо запитав:

— Так він нічого й не сказав досі, не зізнався ні в чому?

— Дуже вперта людина, пане начальник. Мовчить, — так само тихо доповів Хосе Френкр.

— А може, і справді нічого не знає, чорти його розберуть, — вже голосніше мовив Карло Кабанерос, випростовуючись. Охоронник засунув знов вічко заслінкою.

Начальник поліції пішов далі. Недбало махнувши рукою в бік камери № 306, він мовив:

— А зрештою, все одно, знає він щось чи не знає. Нам він зараз потрібен для іншого. Як принада, хо-хо! Між іншим, — звернувся він до Мігеля Хуанеса, — чи помітили ви, який він міцний? По такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу, навіть важкою сокирою, хо-хо!..

Мігель Хуанес непомітно скривився: його інтелігентна натура не переносила подібних жартів. Зате Хосе Френко дозволив собі широко посміхнутися: вислів начальника поліції прийшовся йому до смаку…

Широка залізна платформа привела почесних відвідувачів на внутрішній двір — місце кривавої страти ув’язнених. Автоматичні двері тут розчинялися лише тоді, коли два охоронники одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якщо йому пощастило б вирватися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір з великим помостом посередині і задоволено кивнув ще раз головою: все було гаразд.

— Тепер можна зайти і до коменданта в’язниці, — мовив він зовсім благодушно, — бо він і образитися може, що ми вирішили зробити огляд самі, без нього. А тоді вже й поїдемо назад. Наче тут усе підготовлено добре, до нашого повернення ранком нічого ж не трапиться, га?

— Будьте певні, пане начальник. — Мігель Хуанес поглянув у бік Хосе Френко. Той виразно поклав руку на одну з привішених до пояса гранат. І Хуанес закінчив з певністю: — Все напоготові — і зовні, і всередині в’язниці, пане Кабанерос!

А коли вони, вже після розмови з комендантом Сан-Сальвадора, виходили з воріт, Мігель Хуанес поділився з Карло Кабанеросом своїми думками:

— Педро Дорілья, пане начальник, звісно, сам по собі не має значення. Як ви слушно сказали, це тільки принада в нашій пастці. Але ж напевно в Сивого Капітана є якісь спільники, що сповіщають його про все те, що робиться в столиці…

— Так що з того?

— Боюся, пане начальник, як би ті спільники не повідомили його і про ці наші готування. Тоді все це знов може не дати наслідків. Адже не такий він дурний, щоб свідомо лізти в пастку заради якогось Педро Дорільї…

Карло Кабанерос з жалем подивився на свого особливо уповноваженого:

— Хуанес, я не впізнаю вас! Хіба мало ми з вами говорили про характер Ернана Раміро, Сивого Капітана? Про його впевненість і самолюбство? Саме на цьому й обгрунтував свій задум генерал да Хураніто, друже мій! Ах, яка він прониклива, розумна людина! Він зрозумів одразу, які саме риси вдачі слід використати в Ернана Раміро. Вдарити по самолюбству, ось що! Роз’ятрити його! Це на нього впливає, як червона хустина на бика, хо-хо! І тут помилки бути не може. Ручуся вам, що міністр має рацію: Ернан Раміро вже напевно прочитав наше оголошення! Недарма я розпорядився розклеїти його навіть у найглухіших куточках, хо-хо! І це оголошення, також ручуся вам, довело Сивого Капітана до сказу. Тепер він, мабуть, мчить на своєму "Люцифері" до столиці, до Кодуранци, до Сан-Сальвадора, щоб довести всім, який він відважний, як, мовляв, його ніщо не може спинити, коли він щось вирішив. А вирішив він звісно що: захистити свого спільника, допомогти йому, врятувати його! Хо-хо-хо! А нам цього й треба, тільки цього!

2. ІДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!

Місяць заливав своїм прозорим, химерним світлом скелі і окремі високі сосни, повз які проходив Валенто Клаудо. Слідом за ним ішли Олесь і Марта. Глибокі чорні тіні падали від дерев на стежку, і тоді здавалося, що вона зникає, що юнак і дівчина йдуть кудись у невідомий, примарний край, звідки крізь тишу сюди лише зрідка долинав тужливий крик якогось нічного птаха. Та й справді, хіба знали вони, куди вів їх Валенто?

З того самого часу, як вони вийшли з «Люцифера», Валенто Клаудо вперто мовчав. Хоч Олесь кілька разів і звертався до нього, він відбувався уривчастими відповідями і знов замовкав. Юнак відчував, що його щось дуже засмучувало. Так минали хвилини. Гнітючий важкий настрій не покидав і Олеся. Він чув, як час від часу поруч з ним зітхає Марта, і тоді юнак лагідно торкався її плеча; дівчина повертала до нього голову й коротко кивала, наче кажучи: так, так, ти хочеш мене підбадьорити, я розумію, але не треба, це все одно нічому не допоможе… і знов схиляла голову, занурюючись у свої думки.

Так вони йшли далі й далі.

І тільки коли перед ними відкрилася широка долина, в якій серед купи дерев можна було помітити невеличкі будівлі якоїсь небагатої ферми, Валенто Клаудо спинився і повернувся до своїх супутників. Мабуть, якраз у цей час він прийшов до певних висновків у важких роздумах, що володіли ним досі.

Він указав на темний силует ферми:

— От ми майже і дійшли. Послухайте тепер, що я вам скажу.

Валенто Клаудо говорив стримано, старанно добираючи слова. І це також не було схоже на його звичайну манеру розмовляти з Олесем і Мартою.

— Тут, на цій фермі, живе мій старий приятель Кристобаль Гомец. Ви його, звісно, не знаєте, та це не має значення, він хороша й чесна людина. Я звик вірити йому, як самому собі. І вам слід також у всьому вірити йому. Ви на деякий час залишитеся у нього. В цій місцевості рідко й мало хто буває, отже, тут для вас буде цілком безпечно.

— А навіщо нам лишатися у нього? — спитав Олесь.

Валенто нахмурився.

— Зажди, я все скажу. Не перебивай. Мабуть, ви й самі бачили, що останнім часом "Люциферові" доводиться потрапляти в складні становища. Капітана навіть поранило. Таке може статися з кожним із нас. І з вами також… Капітан не хоче, щоб ви зазнавали риску. Тому він вирішив, щоб деякий час ви не були на "Люцифері"… доки все це закінчиться…

— Чим закінчиться, Валенто? — знов не витримав Олесь.

— Я сказав тобі вже: зажди, не перебивай мене. Отже, такий наказ Капітана. І на твоєму місці, Олесю, я не сперечався б і. не ставив такі запитання. Капітан-бо ще раз показав, що він піклується про тебе… І про Марту, ось що.

— А про мого батька? Адже він обіцяв? — вихопилося тепер у дівчини, наче болісний крик.

— Те, що Капітан обіцяв, він виконає, — твердо відповів Валенто Клаудо.

Марта змовчала, схиливши голову.

— А коли все скінчиться, тоді ми зустрінемося з вами, — вів далі Валенто. — І все буде гаразд…

— Гаразд? — гостро перепитав Олесь. — Незважаючи на те, що Капітан таки вирішив залишитися осторонь від усіх, хто ненавидить фалангістів? Він же відмовився від пропозиції Фредо Вікторе, так? — Юнак відчув, як застережливо сіпнула його за рукав Марта, але вже не міг спинитися. — Капітан таки хоче бути мстивим диктатором і вбивати всіх, хто опиниться на його шляху? Так, Валенто? Чого ж тоді він помилував Фредо Вікторе, який теж не погоджується з Капітаном?

Валенто Клаудо вражено дивився на Олеся. Він спитав:

— Звідки ти знаєш про це, хлопче? А, мабуть, чув, як Капітан розмовляв зі мною в коридорі… Так от, я вже не раз казав тобі не вести зі мною таких розмов. Вони ні до чого. Я не можу судити Капітана, а ти тим більше. Скажу тобі тільки одне; ти невдячний. Так, так! Капітан врятував тебе, поставився до тебе, як до свого сина… я довго дивувався, чому це так сталося… і лише згодом довідався, бо він якось сказав мені, що ти чимсь нагадав йому маленького Лорхе… очі в тебе такі, чи що… а ти…

Голос Валенто увірвався. Він хвилювався, він не знаходив потрібних слів, тільки очі його з докором дивилися на юнака. Але й Олесь був не менш схвильований і вражений. Ось чим пояснювалося те, що Капітан так лагідно, так прихильно ставився до нього, так турбувався про його долю! А він, і справді…

— Валенто, я… Валенто, я дуже-дуже поважаю Капітана… і я зовсім не хотів, щоб ти… я хотів тільки… — Слова плуталися в розгубленого несподіваним відкриттям Олеся, він ніяк не міг сказати те, що хотілося, щоб Валенто зрозумів його. Адже все це не так, Олесь зовсім не невдячний, навпаки, саме тому, що він дуже поважає і шанує Капітана, саме тому він і…

Валенто махнув рукою:

— Ми ще встигнемо поговорити про все це, Олесю, — мовив він, уже опанувавши себе, — а зараз у нас надто мало часу, мені треба повертатися. Отож ходімо до Кристобаля. От здивується старий друг, раптом побачивши мене! Зрадіє не менше, ніж я!.. Це справжня, чесна людина, яка ніколи в житті не поступалася своєю совістю. Зараз ви обоє побачите його, мого старого Кристобаля Гомеца, який так само завжди радий допомогти мені, як і я йому. Ходімо, мені не терпиться скоріше обняти його!

Швидкими кроками Валенто прямував до ферми, яка немов мирно спала в густій тіні розлогих дерев, що оточували її. Невисокий кам’яний будинок з маленькими темними вікнами, з грубо врізаними дерев’яними дверима був непоказний, навіть нужденний на вигляд. Та й яким ще міг бути в фалангістській Іберії вигляд будинку звичайного селянина-фермера, зобов’язаного сплачувати численні податки і місцеві збори, якими обкладала його щедро і державна, і провінціальна влада?..

Залишивши Марту й Олеся за кілька кроків від будинку, Валенто Клаудо ще шепнув їм:

— От подивитесь, як зрадіє старий Кристобаль, побачивши мене! Останнього разу я був тут давненько, місяців зо два тому. Ех, шкода, що треба швидко повертатися! Не встигнемо й погомоніти як слід…

Він підійшов до віконця, найближчого до дверей, і постукав. Прислухався: відповіді не було. Валенто постукав ще раз, уже по-іншому, кілька довгих ударів і кілька коротких.

Зсередини долинув голос:

— Хто там?

Валенто Клаудо обернувся до супутників і хитро кивнув їм головою: мовляв, ось зараз побачите! І весело мовив:

— Кристобалю, відчиняй! Це я, Валенто Клаудо, твій давній друг. Приймай гостя, старий, та навіть не гостя, а гостей!

Проголосивши це, Валенто знов обернувся до Олеся й Марти і сповістив їх:

— Зараз вибіжить старий. То добре, що ми його застали вдома, бо коли він зразу не відгукнувся, я був подумав, що він кудись подався…

Проте двері не відчинялися. Тоді Валенто гукнув іще раз, уже із здивуванням:

— Гей, Кристобалю, чого ти вовтузишся? Чи, може, одягаєш святкове вбрання для зустрічі гостей? Не треба, друже, ми люди свої!.. Ну, от і добре, — додав він задоволено, помітивши, що важкі дерев’яні двері повільно відчиняються.

У темному отворі з’явилася висока постать. Але чоловік цей не виходив з хати, а нерухомо стояв на порозі, сторожко вдивляючись у півтемряву. І він тримав у руках напоготові велику мисливську рушницю, це Олесь бачив уже ясно.

— Он який ти став обережний, Кристобалю, — засміявся Валенто Клаудо, — з рушницею виходиш! Ну, вона зараз ні до чого, іди сюди, краще обійми мене, друже!

Він зробив крок до дверей. І раптом спинився мов укопаний. Бо чоловік, що стояв у дверях, швидко підвів рушницю і холодно, застережливо мовив:

— Не підходь! Стій, де стоїш!

— Та що з тобою, Кристобалю? Не впізнав мене, чи що? Це ж я, Валенто Клаудо, чуєш? Протри очі, старий… чи ти збожеволів?

Чоловік у дверях так само холодно відповів:

— Я бачу, що це ти, Валенто. Але нам нема про що з тобою говорити. І з твоїми супутниками теж. Іди своїм шляхом, чоловіче, і чим скоріше, тим краще.

— Та ти збожеволів, Кристобалю, їй-бо! — вже обурено гукнув Клаудо. — Що ти верзеш?

— Ні, я не збожеволів, Валенто. Ти був моїм другом, і я завжди був радий бачити тебе й приймати у себе. Але те минуло. Бо тоді ти був людиною, яку я любив і поважав. Разом з тобою ми билися проти фалангістів, захищаючи республіку, захищаючи народ. А тепер ти хто? З ким ти? Мовчиш? Я скажу тобі: ти проти народу, отож і проти мене. Іди геть, Валенто!

— Кристобалю, я не розумію тебе, — вже розгублено заперечив Клаудо. — Про що ти говориш? Я — проти народу, проти тебе?.. Ти щось плутаєш, друже…

— Ні, я не плутаю. Я кажу те, що є насправді, як звик це робити. Не прикидайся, Валенто!

— Та хіба ж я прикидаюсь? Я просто не розумію тебе… мов це й не ти зовсім, Кристобалю…

— О ні, це я, Кристобаль Гомец. А от ти вже не той Валенто Клаудо. Разом із твоїм Сивим Капітаном ти йдеш проти народу, бо прирікаєш його на нові страждання. Хіба я неправду кажу?

В нічній тиші голос високого чоловіка звучав чітко і суворо, хоч помітно було, що він говорить з великим внутрішнім болем. Мабуть, чимало довелося передумати й перебороти в собі цій людині, щоб говорити так давньому другові…

Валенто Клаудо хотів щось відповісти, але Кристобаль Гомец спинив його помахом руки:

— Мовчи, Валенто! Твій Сивий Капітан проголосив себе месником: то його справа. Але він намагається стати господарем країни, він сам це сказав! І якщо йому це вдасться, він, мабуть, буде не кращим від генерала Фернандеса. Бо ж і тепер уже від його руки ллється кров невинних людей. А тим часом і фалангісти розстрілюють таких самих невинних людей. Фернандес і твій Сивий Капітан помщатимуться один одному, сперечатимуться за владу, а люди, прості люди будуть через це гинути? Так, Валенто? Сивий Капітан з твоєю допомогою нищить людей своїми блискавками, а фалангісти тим часом страчують заарештованих робітників, єдина провина яких полягає в тому, що їх підозрюють у співчутті твоєму Капітанові! Ні, нам більше не по дорозі з тобою, Валенто Клаудо.

— Кристобалю, адже я твій друг…

— Друг?.. Ти був другом і Педро Дорільї, чи не так? Марта, яка весь час тримала руку Олеся, здригнулася.

— Ти називав себе його другом, — продовжував гнівно Кристобаль Гомец, — а його, Педро Дорілью, завтра вранці стратять поліцаї, стратять через тебе і твого Сивого Капітана. А в чому він винний, скажи, колишній його друже?..

Олесь ледве встиг підтримати Марту, яка тихо зойкнула і поточилася.

— Що? — несамовито вигукнув Валенто Клаудо. — Педро Дорілью завтра стратять?

— Ти знаєш це не гірше від мене, Валенто, — так само холодно і безжально мовив Кристобаль Гомец. — Адже про це говориться в поліцейських оголошеннях, розклеєних усюди. А якщо не знаєш, можеш подивитися. Поліцейські собаки побували й тут, причепили он там таке оголошення…

Його рука вказала на придорожній стовп. Справді, на ньому білів аркуш паперу. Валенто Клаудо кинувся до нього.

Ще мить — і він голосно читав, розбираючи при місячному світлі текст, надрукований великими чорними літерами:

"Від державної поліції.

Оголошення.

Пункт перший. З метою охорони населення від злочинних дій так званого Сивого Капітана (він же Ернан Раміро) поліція провела низку арештів його спільників…

Пункт другий. Кожен, хто буде викритий як спільник цього небезпечного державного злочинця, буде безжально страчений…

Пункт третій. Завтра, о дев’ятій годині ранку, у в’язниці Сан-Сальвадор буде страчено через відрубання голови першого з виявлених спільників Сивого Капітана Педро Дорілью…"

— О прокляті!.. — вихопилось у Валенто.

Олесь, вражений і розгублений, тримав у своїх руках Марту, яка тремтіла від ридання. Валенто Клаудо зробив рух, наче хотів зірвати оголошення.

— Стій! — спинив його рішучий голос Кристобаля Гомеца. — Не роби цього. Я не хочу, щоб завтра заарештували й мене. Іди геть, Валенто Клаудо! Ти знаєш: коли я щось сказав, то моє слово тверде. Облиш мене і не приходь сюди більше ніколи. В іншому разі я вже не розмовлятиму з тобою, ти зустрінеш мою рушницю. Я сказав усе, Валенто Клаудо.

І він зник усередині будинку, щільно зачинивши за собою важкі двері. Якусь мить Валенто стояв мовчки, стискаючи міцні кулаки. Потім він ще раз вигукнув:

— О прокляті негідники!

Його погляд спинився на Марті, яка ридала, припавши головою до грудей Олеся. Він глухо пробурмотів, опановуючи себе:

— Марто… дитинко…

Дівчина не підводила голови, здригаючись від нестримного ридання.

Валенто провів рукою по голові. До нього поверталося самовладання.

— Ні, цього не буде, цього не може бути! — вигукнув він. — Швидше назад, до Капітана! Ще є час!..

Про який час мовив Валенто? Адже незабаром світатиме, хіба ж можна встигнути щось зробити?

— Швидше, швидше! Дівчинко, заспокойся! Не можна витрачати ані хвилини! Біжімо до Капітана! А, ти не знаєш, не знаєш, на що ще здатний "Люцифер"!.. Швидше!

Він схопив Олеся й Марту за руки й потяг за собою.

— Ще є час, ми встигнемо! Швидше!..

Вони бігли що було сили туди, де стояв схований між скелями «Люцифер», де ніхто ще не знав про страшне оголошення, бігли, задихаючись, слідом за Валенто, який уже не вибирав дороги і тільки час від часу повторював:

— Ще є час… ми встигнемо… швидше, швидше!..

І місяць, який спустився вже зовсім низько, здавалося, біг разом з ними над обрієм, щоб допомогти їм своїм примарним світлом, допомогти бігти якнайшвидше. А Валенто хапав повітря широко розкритим ротом і уривчасто кидав, мов підганяючи сам себе:

— Ще є… є час… ми встигнемо… встигнемо!..

Розділ двадцятий

1. ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТІ

Менша стрілка великого годинника на стіні вже впритул підійшла до цифри 9. Більша, хвилинна стрілка, наближалася до цифри 12. А телефонні апарати вперто мовчали, не подаючи ніяких ознак життя!

Сивий Капітан не з’являвся.

Начальник поліції, який разом з Мігелем Хуанесом приїхав знов до Сан-Сальвадора ще о сьомій годині, нервово постукував кінчиками пухких пальців по краю стола і час від часу переводив неспокійний погляд з телефонних апаратів на годинник і назад. Та невже й цього разу справа зірветься?..

Все було напоготові. Всі пости чекали з’явлення «Люцифера», щоб відразу одрізати йому можливість відступу і розстріляти його зблизька. Всі пости мали категоричний наказ: негайно сповістити центральний пункт про появу «Люцифера». А центральний пункт містився тут, у кабінеті коменданта в’язниці. Навіть це запобігливий Карло Кабанерос добре обміркував.

— Там буде стрілянина, — мовив він ще вчора Мігелеві Хуанесу, — там, де з’явиться «Люцифер», він, чорти б його вхопили, може, чого доброго, викинути якусь електричну міну. Одним словом, навіщо нам рискувати? Краще зайняти позицію за міцними мурами, воно, знаєте, безпечніше. А вони справляться самі. Повідомлять же нас негайно, ми будемо знати й тут. Навіть зможемо відразу інформувати міністра. — Він мав на увазі встановлений у кабінеті коменданта додатковий телефон прямого зв’язку, який з’єднував Сан-Сальвадор з міністерством внутрішніх справ.

Мігель Хуанес, певна річ, не мав ніяких заперечень проти такого рішення Кабанероса. Тут, у кабінеті коменданта в’язниці, було значно затишніше. Тільки б задзвонив якийсь із телефонів! Тільки б Сивий Капітан вдерся в підготовлену для нього пастку!

Карло Кабанерос все ще не втрачав надії. Хитра психологічна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хураніто, мусила дати, нарешті, бажані наслідки! Ось іще хвилинка, півхвилинки, ще кілька секунд — і якийсь з телефонів обов’язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Раміро не спробував звільнити Педро Дорілью!

І все ж таки телефони мовчали.

До кабінету увійшов комендант в’язниці. Він виструнчився по формі й доповів:

— Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу відкласти виконання вироку, час вести ув’язненого на страту. У нас все готове.

Відкласти виконання вироку? Ні, про таке не може бути й мови! Тим більше, що, зрештою… Ну, так, Сивий Капітан не наважився на спробу врятування Педро Дорільї, очевидно, він, зрозумів, що це було б безнадійною справою. Що ж, страта Педро Дорільї, оголошеного державним злочинцем і спільником Ернана Раміро, сама по собі доведе дві речі. Перше: уряд і поліція не жартують, а й справді вирішили безжально карати всіх, хто зв’язаний з Сивим Капітаном. І друге: страта покаже, що Сивий Капітан нездатний виконати свою урочисту обіцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!

Карло Кабанерос кинув останній погляд на мовчазні телефонні апарати і відповів комендантові в’язниці:

— Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутні на страті.

На внутрішньому дворі, що містився всередині величезного кам’яного будинку в’язниці і був таким чином цілком відрізаний від зовнішнього світу, зібралося вже чимало людей. Неподалік від високого ешафота з великою дерев’яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутність яких при страті була обов’язковою за законом: прокурор, чини жандармерії. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущі кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсаційну страту. Ще далі, біля мурів, тіснилися неминучі в таких справах цікаві, яким удалося дістати перепустку на криваве видовище. Ці були найбільш збуджені; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офіціальних осіб. Адже вони з насолодою передчували, як після страти будуть, захлинаючись, розповідати про все це іншим цікавим, що не потрапили сюди.

Не дивлячись ні на кого, Карло Кабанерос, супроводжуваний Мігелем Хуанесом, пройшов до одного з мурів двору і спинився там, звичним театральним жестом спираючись на позолочений ефес шаблі.

Комендант в’язниці подав знак.

Відчинилися автоматичні двері головного входу. З них з шаблями наголо вийшли жандарми. Слідом за ними йшов огрядний католицький патер у довгій сутані, набожно підвівши голову з чисто виголеною на маківці круглою рожевою тонзурою і тримаючи в коротеньких руках великий чорний хрест. Губи його весь час ворушилися, очі дивилися вгору, в блакитне ранкове небо: він зосереджено, наче не помічаючи нікого навколо, молився господу богу за грішну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу патер акуратно одержував від комендатури в’язниці кругленьку суму песет…

По юрбі цікавих пробіг шепіт: на ешафот зійшов кат — високий, широкоплечий чоловік з сокирою в руках. Обличчя його ховала зловісна маска. Він став на ешафот, спершись обома руками на сокиру.

І раптом стало тихо. Всі дивилися в бік головного входу, звідки вийшов Педро Дорілья. Він ішов легкими повільними кроками в своєму арештантському одязі, кремезний і міцний. Схудле, змучене допитами і катуванням обличчя його було спокійне. Опинившись у дворі, він подивився навколо. Погляд його впав на високий ешафот і ката на ньому. Презирлива посмішка з’явилася на губах Педро Дорільї, коли він побачив, як метушаться кореспонденти, як вони націлюються на нього фотоапаратами.

Процесія посувалася далі. Не спиняючись, патер підібгав однією рукою довгу сутану й спритно зійшов дерев’яними сходами на ешафот: видно було, що він добре звик до встановленого церемоніалу і проробляв його далеко не вперше. Тут патер став поруч з високим катом, який так само недбало, у звичній, завченій позі спирався на свою блискучу, гостро виточену сокиру. Кат чекав: його черга мусила прийти пізніше. Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.

Патер повернувся і простягнув до Педро Дорільї чорний хрест.

— Примирися з господом богом, чоловіче, — солодким, єлейним голосом промовив він. — Тяжкі гріхи твої, о заблудла вівця! Проте милість господня всеосяжна. Помолися разом зі мною, преклони коліна перед святим хрестом. І господь бог простить тобі, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мій!.. Преклони коліна, примирися з волею божою, визнай свої гріхи!..

В тиші, яка панувала на внутрішньому дворі в’язниці, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такі промови.

— Помолися разом зі мною, сину мій! — продовжував патер завчені заклики. — Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, і душа твоя очиститься перед смертю, увійде до вічного життя, де немає ані болю, ані печалі. Преклони коліна і молися зі мною! Кайся, сину мій!..

Педро Дорілья спокійним рухом одвів убік чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемірне обличчя патера з його єлейно стуленими губами і голосно мовив:

— Мені нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусідові робити свою справу.

Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї від такої впертості закоренілого грішника, відсахнувся, але зразу ж таки діловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тоді, знов стуливши губи, відійшов убік. На цьому його обов’язки офіціального представника святої католицької церкви закінчувалися.

Педро Дорілья нерухомо стояв на ешафоті, мов замислився про щось, відоме тільки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помітний рух головою. Два його помічники з’явилися на ешафоті позаду засудженого. Вони поклали міцні руки на плечі Дорільї, щоб вести його до плахи, біля якої чекав кат.

Несподіваним рвучким рухом Педро Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч ці люди, мабуть, були не слабші від нього самого. Він випростався на весь зріст, очі його виблиснули.

— Е, мабуть, його даремно вивели з вільними руками, — пробурмотів начальник поліції, мимоволі відступаючи на крок ближче до муру. — Як би не почав опиратися…

Ні, Педро Дорілья не збирався чинити опір. Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про це не варто було й думати. Але він не хотів і того, щоб його хтось вів, підштовхував, стримував. Як відважна людина, що перед розстрілом зриває з свого обличчя боягузливу пов’язку і готова дивитися прямо в очі смерті, так і Педро Дорілья хотів мужньо і твердо дійти до неминучого зараз кінця. У нього вистачить рішучості, він не втратить самовладання перед усіма цими людцями, що зібралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!

Помічники ката завагалися, наче зважуючи міць могутніх м’язів своєї жертви.

А Педро Дорілья стояв самотній на ешафоті, він високо підвів голову і наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролітають вони одна за одною, ці гарячі, нестримні думки, ніби все життя з незбагненною швидкістю проноситься перед ним. І серед тих думок була одна, яка підкоряла собі всі інші, найболючіша, найвразливіша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.

Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..

Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцілувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!

Та навколо самі чужі, холодні, люті вороги, цікаві людці, які зійшлися сюди, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зібрати останні сили, він не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і випробуваний твій друг, взнавши про останні твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, він пройшов останній шлях з честю, як і належить мужньому робітникові!"

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Тепер він відчував себе інакше, вище від усіх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам’яному мішку. Він обвів поглядом людей внизу, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього, підвівши голови. їх цікавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув’язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємність, тільки зробить це по-своєму, як він вважає за краще. І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив, гнівно кидаючи ці важкі слова в огидні, ворожі обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.

— Ось вам моє останнє слово, кати! Запам’ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних людей в країні. Ті люди боролися з вами, з кривавими фалангістами, вони загинули за священне діло!..

— Спиніть його! — гукнув обурено начальник поліції. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нічого вже не боїться, ніяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю…

Педро Дорілья помітив, як помічники ката посунулися до нього. Е ні! Не вийде, панове!

— Не підходьте! — гнівно гукнув він. — Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скінчу, можете робити що завгодно… та нічого вам і не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозуміли? Отож і краще. Так от, панове, — продовжував він, і в мужньому його голосі забриніла виразна гіркота, — я шкодую тільки про одне. Надто мало, майже нічого не зробив я для того священного діла, за яке вмирали мої друзі. І коли б знов передо мною відкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тоді своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пізно народ стратить самих вас! На вас, гнобителів і кровопивць, впаде його гнів! Хай живе вільний народ!

Начальник поліції люто лаяв коменданта в’язниці:

— І часто у вас бувають отакі сцени? Чортзна-що! Хіба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!

Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотів його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Він обірвав коменданта грізним наказом:

— Досить! Кінчайте вже! Страчуйте його!

Та й без того наказу помічники ката вже самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив ніякого опору. Це було б ні до чого. Він зробив останнє, що міг зробити, він висловив катам те, що думав. Хай кінчають.

Він ступив кілька кроків до широкої плахи, біля якої стояв напоготові кат з сокирою, і спинився тут, щоб востаннє на повні груди вдихнути повітря. Підвівши голову, мов не помічаючи зусиль помічників ката, які намагалися схилити його до плахи, напруживши міцне своє тіло, Педро Дорілья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огидні обличчя ворогів, а білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою…

Мимоволі Мігель Хуанес, як і чимало інших присутніх, також подивився вгору, куди скерований був останній погляд Педро Дорільї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам’яним двором в’язниці. І здригнувся. Ні, він, мабуть, марить, він збожеволів, то дається взнаки безсоння, тривожна ніч і втома останніх днів!.. Такого ж не може бути!

Невідомо звідки, справді, з чистого ясного неба на тюремний двір насувалася темна тінь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке… і те «щось» збільшувалося в розмірах щомиті, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двір, де мала відбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, які вже кинулися врозтіч до стін, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

— "Люцифер"!..

2. ПОРЯТУНОК З ПОВІТРЯ

— "Люцифер"! — вигукнув Мігель Хуанес. У розпачі він відмахнувся руками, мов від страшного привида.

— "Люцифер"! — лунало навколо в дикій метушні і паніці, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворі.

З одчайдушними криками, вкрай перелякані несподіваною появою «Люцифера», люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, та двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми і охоронники на рукоятки з обох їх боків. Двері наче заїло. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів "Люцифера".

А сіро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, і дивно було, яка нез’ясовна сила тримала його в повітрі. Ось він спинився над ешафотом. Товсті його колеса лінькувато поверталися, «Люцифер» висів у повітрі всього за два-три метри від поверхні ешафота, не підтримуваний нічим, не спираючись ні на що. І крізь шалені крики людей внизу було чути напружене шипіння якоїсь великої машини, рівне і безнастанне, мов звідкись виходив під тиском могутній струмінь пари.

Високий кат у масці давно вже загубив свою сокиру, зіскочив з ешафота і кинувся до юрби переляканих чиновників і жандармів, які все ще намагалися відчинити важкі двері, знайти вихід з заклятого двору. Слідом за ним, підібгавши до пояса довгу чорну сутану, побіг патер, безпорадно розмахуючи непотрібним хрестом; один за одним втекли помічники ката.

На ешафоті лишився сам Педро Дорілья. Він не міг нічого зрозуміти, все це сталося так раптово, так неймовірно. Широко розкритими очима він дивився на «Люцифер», який упав з неба немов навмисно в останні хвилини, останні секунди. Адже, можливо, ще мить — і Педро Дорілья вже нічого не встиг би побачити, нічого не зміг би почути… Він відчув, як тремтить усе його тіло. Чого з’явився тут «Люцифер», Педро Дорілья не думав; та хіба ж він зараз спроможний був взагалі про щось міркувати? Він знав тільки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досі неминучою, відійшла кудись убік, він знов вільно дихає, бачить сонце, небо… чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшніше від того, що було з ним перед тим…

Червоне, налите кров’ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з’явилися якісь сірі плями. Губи його стрибали, коли він, запинаючись і зовсім уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотів, сіпаючи Мігеля Хуанеса за руку:

— Та відчиніть… відчиніть ті прокляті двері… мерщій!.. Він спалить нас тут живцем…

Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звідси, з цього кам’яного двору, що раптом перетворився на пастку для всіх, не було ще якогось виходу! І раптом він відчув, як слабшає, стає млявим усе його тіло: немає надії… Бо ж він побачив, як метушиться біля головного входу комендант в’язниці, також намагаючись відчинити двері. Якщо й він не бачить іншого виходу, він, комендант в’язниці, значить, надії немає, нема порятунку…

— Ой, він зараз стрілятиме! Тими електричними мінами! — лементував біля Мігеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тіла голоском прокурор. — Допоможіть! Допоможіть!

Та його ніхто й не слухав. Під ногами ошалілих, охоплених панікою людей тріскотіли й ламалися кинуті кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздоблені золотом пишні кашкети поліцейських, жандармів і чиновників. А самі ці люди, збожеволілі від жаху, нещодавно такі поважні й пихаті чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, і його помічники, католицький патер, який загубив у метушні свій великий чорний хрест, — усі ці сполотнілі людці, більше схожі тепер на злякане, озвіріле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони відштовхували один одного, пробивалися кудись, самі не знаючи куди, притискувалися до кам’яних стін, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотіли в залізні двері, до вперто не відчинялися.

І враз стало тихо, так тихо, ніби в усіх раптом перехопило подих від безмежного переляку. Згори залунав насмішкуватий, холодний голос Сивого Капітана, стократно підсилений репродуктором.

— Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певні були, що знищите мене разом з «Люцифером» під час першої ж моєї появи. І раптом така паніка. Ай-ай, шановні панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стійте вже, не метушіться! Поки що я не збираюся нічого поганого з вами робити, надто ви мізерні боягузи. Але майте на увазі: якщо хтось з вас зважиться на якусь дію проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по місцях, панове!

Голос Сивого Капітана замовк. Люди у дворі завмерли — кожен там, де опинився цієї миті. І тільки сотні зляканих очей вп’ялися в нерухомі обриси «Люцифера»: що хоче зробити Сивий Капітан?

У боковій стінці «Люцифера» безшумно відчинилися двері. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.

По них легко збігло вниз двоє людей у синіх комбінезонах. Один з них вмить опинився біля плахи, де стояв приголомшений усім, що відбувалося навколо нього, Педро Дорілья, і голосно гукнув:

— Педро! Давній мій друже!

Дорілья здригнувся. Цей голос… знайомий голос Валенто Клаудо!.. І це ж він сам… Ні, то було вже занадто, все навколо стрибало і змішувалося, виростало і зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопі, у чудернацькому фантастичному фільмі, де не можна було збагнути, що до чого і звідки береться. Нерви Педро Дорільї не витримали, він похитнувся, як людина, що втрачає рівновагу, і поточився, майже втрачаючи свідомість.

Але його підхопили міцні дружні руки. І ось Педро Дорілья уже обіймав свого приятеля і нескладно, хвилюючись, відчуваючи, як зволожуються його очі, говорив:

— Валенто, мені здається… здається, що все це тільки дивний сон… звідки?.. Звідки ти з’явився?.. так несподівано, адже це був уже кінець… і я думав… гадав, що… ну, іще хвилина… Валенто, друже!

Підтримуючи Дорілью, Валенто Клаудо ішов з ним до «Люцифера», до сходів. Міцний, мужній Педро, який ще кілька хвилин тому кидав сміливий виклик катам і, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний і твердий, — тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав він тоді в ті хвилини, коли наближався неминучий кінець, щоб вистояти, не здатися. І тепер діяла бурхлива реакція, слабість, яка прийшла на зміну нервовому напруженню.

— Мені аж соромно, Валенто, — кволо говорив він, — я раптом став такий слабий… але я досі тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз… ти ж наче з неба впав…

— А хіба ж не з неба? — весело відгукнувся Валенто Клаудо. — Звісно, з самісінького неба, Педро. І з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всередині,— вказав він рукою на «Люцифер». — Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?

— Марта! — вигукнув радісно Педро Дорілья. — Марта!

Він відчув, як знов прилили сили в його руки, як зміцніли враз ноги — і все тіло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергією, що прилинула невідомо звідки. Він вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хіба ж потрібна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустріч з любою донькою? — і, стрибаючи враз через кілька східців, як нестримний у своєму запалі юнак, вбіг у двері "Люцифера".

— Марто! Донечко! Марто! — гукав Педро Дорілья.

Звідкись зсередини до нього долинув дзвінкий і схвильований дівочий голос:

— Тату! Нарешті!

А люди в синіх комбінезонах уже також зникали слідом за Педро Дорільєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового «Люцифера», який усе ще нерухомим громаддям висів у повітрі, не торкаючись грунту, наче він не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангістами, жандармами і поліцейськими землю…

Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всім цим чиновники і жандарми знизу. Можливо, все це ще обійдеться, можливо, й справді жахливий Сивий Капітан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вціліють, врятуються з кам’яної мишоловки?..

Мігель Хуанес стояв разом з іншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник поліції немовби тихо щось шепотів Хуанесові, але той нічого не чув. З того часу, як паніку натовпу змінила паралізована нерухомість, Мігель Хуанес відчув, що до нього повертається свідомість, повертається можливість думати, міркувати. Нібито Сивий Капітан, справді, з невідомих причин вирішив помилувати тих, хто був присутнім у тюремному дворі. Чи то на нього так вплинув успіх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що він не знав про влаштовану йому в Кодуранці пастку, інакше він обов’язково помстився б. А втім, якщо Ернан Раміро не знав про пастку, чому тоді він не з’явився раніше, чому він обрав цього разу такий спосіб — впасти прямо з неба? Хтозна… Але він таки з’явився, прилетів сюди… і тим самим уникнув небезпеки від усіх тих гармат і засідок, що були приготовані навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетів, прилетів, як на крилах…

Тільки цього й бракувало! Нанівець звелися всі хитромудрі приготування… проте, хто ж міг припустити таку можливість, хто передбачив би, що машина Сивого Капітана здатна ще й літати в повітрі?..

Так само, як він прямовисно спускався, так само «Люцифер», мабуть, і зніметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! І ніщо його не спинить, як не спинило й тоді, коли він летів сюди. Тому й спостережні пости нічого не сповістили. Зрозуміло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що відбувалося на земній поверхні, а не на небі. Коли хтось і бачив «Люцифера» у польоті, то, напевно, і на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капітана, а не якийсь звичайний літак чи дирижабль, нарешті. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймні за цих обставин.

І ще одна думка прорізала мозок Мігеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тоді так несподівано з’явився, наче з повітря, у кабінеті начальника поліції! Так, так, тепер можна, все пов’язати! І коли б він сам, уславлений детектив Мігель Хуанес, краще поміркував, він би додумався до всього ще тоді. Справді: він чув за вікном те дивне шипіння, але не зв’язав його з таким самим шипінням, яке вразило його вперше, в лісі Фонтіверос, коли він наближався до «Люцифера» на лісовій галявині. Але ж це своєрідне шипіння, мовби з парового казана, де тріснула якась труба, свідчило про дію механізмів, двигунів «Люцифера». Отож і тоді, коли з’явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вікно кабінету начальника поліції з «Люцифера», який летів над столицею, ховаючись у нічній темряві. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа…

Коли знаєш, у чому справа… Звичайно, коли б раніше знати про здатність «Люцифера» літати, то можна було б зовсім інакше підготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всі ті вуличні застави і барикади, а зібрати поблизу Сан-Сальвадора добрі зенітні гармати та й зустріти Сивого Капітана по-справжньому. Коли б знати…

А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручні гранати з пластмаси? Цілком можливо, це могло б дати ефект. А втім, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капітан господар становища. Висловлюючись образно, він тримає під прицілом увесь цей тюремний двір з усіма, хто тут є. Коли б пощастило відчинити ті трикляті автоматичні двері, о, тоді під захистом міцних кам’яних мурів в’язниці стали б у пригоді і ручні гранати. Але ж Сивий Капітан, мабуть, намагнітив двері й засуви. І якщо він кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тоді… Е, не варт про це й думати!

Так гарячково міркував Мігель Хуанес, перебираючи в голові всі можливості, зважуючи їх, відкидаючи одну по одній, аж поки вичерпав усе.

Зовсім інший напрям мали думки в його помічника Хосе Френко. Ніде правди діти, спочатку й він перелякався не менше, ніж інші. І ні про які можливості він не думав, а робив те ж саме, що й усі. Власноручно Хосе Френко намагався будь-що відчинити залізні двері головного входу, прикладаючи до цього всю силу своїх довгих мускулястих, хоч зовні й незграбних рук. Ті намагання, певна річ, нічого не дали і не могли дати: на честь Хосе Френко слід віднести те, що він одним з перших зрозумів їх безнадійність і, вилаявшись, відступився від дверей.

Тут-таки йому майнула думка: а що, коли б підірвати прокляті двері ручною гранатою? Адже на його поясі й досі висіли аж дві з тих нових пластмасових гранат, призначених для подолання електромагнітного захисту «Люцифера». Та де там, до дверей не можна було й приступитися, не те щоб підірвати їх. А умовити ошаліле стадо збожеволілих жандармів і чиновників — про таке й думати не доводилося, бо хто ж з них був зараз здатний прислухатися навіть до найпереконливіших слів?..

Хосе Френко знайшов собі місце в кутку двору і звідти дивився на те, що відбувалося. Він бачив, як Валенто Клаудо допомагав Педро Дорільї підійти до дверей «Люцифера», бачив, що носова частина машини висить майже над самим ешафотом. Ешафот… кам’яний ешафот… коли б опинитися з того боку, притиснутися до нього… там було б цілком безпечно, навіть коли б Сивий Капітан і вжив свою зброю! І як тільки ніхто не додумався до того, що там по суті й є найбезпечніша схованка для спритної людини? Чи не перебігти туди, поки ніхто інший не встиг?..

Хосе Френко зміряв поглядом відстань, яка відділяла його від наміченого місця. Озирнувся на сусідів… усі погляди були скеровані на "Люцифер"…

Останній з команди машини вже зник усередині. Двері в величезному сіро-зеленому корпусі мов самі втягнули до себе сходи і зачинилися за ними. Майже зразу посилилося шипіння, що линуло звідкись з нижньої частини «Люцифера». І звідти рвонув гарячий подув вітру, який пружною хвилею прокотився в усі боки, здіймаючи з землі порох і кидаючи його в обличчя й очі людей, що дивилися на "Люцифер".

Сіро-зелена довгаста машина гойднулася і повільно почала підійматися прямо вгору, як повітряна куля, яку поступово відпускали. Ось просвіт між колесами «Люцифера» і грунтом збільшився до двох метрів… до двох з половиною…

— Спиніть його! Спиніть! — хрипло гукнув Карло Кабанерос, хапаючи Мігеля Хуанеса за руку. Голос його увірвався від лякливого збудження. Що таке? Кого спинити? Чи не збожеволів начальник поліції, наказуючи спинити "Люцифер"?..

Ні, не про машину Сивого Капітана кричав Карло Кабане-рос. Його тремтяча рука вказувала на інше. Тепер бачив це і Хуанес.

З протилежного кутка двору вибіг Хосе Френко. Він прямував до ешафота. В руці він тримав одну з своїх пластмасових гранат і на ходу замахувався нею вгору. Він хоче кинути гранату? В «Люцифер»? Незважаючи на загрозливі попередження Сивого Капітана?..

З усіх боків залунали збуджені застережливі вигуки:

— Стій!

— Спиніть його!

— Він погубить нас усіх!

Але Хосе Френко не чув нічого. Він таки вирішив кинути свою гранату і наближався з нею до «Люцифера», користуючись тим, що зверху, з вікон машини його вже не можна було побачити.

Що сталося з помічником Мігеля Хуанеса? Несподіваний прояв сміливості й відваги? Раптове вирішення пожертвувати собою для того, щоб вразити, нарешті, "Люцифер"?

Ні те і ні інше.

Хосе Френко міркував просто, і на це наштовхнула його попередня думка про безпечне місце за ешафотом. Якщо він спроможеться жбурнути гранату знизу в носову частину «Люцифера», то вона, напевне, дуже пошкодить машину, можливо, і її керування. А тоді, жбурнувши гранату, він впаде за кам’яний ешафо. Хай тоді Сивий Капітан вживе свою зброю. Йому, Хосе Френко, вона буде не страшна, він лежатиме за кам’яною загорожею, наче в надійній тіні. А що станеться з іншими у дворі, то байдуже. Хай загинуть, чорт їх забирай, усі ті начальники. Він, Хосе Френко, залишиться в живих, це напевно. І тоді вже його, а не когось іншого щедро нагородить каудільйо!

— Стій!

— Спинися, Френко!

— Стій!

Пізно! Широко розмахнувшись, Хосе Френко жбурнув свою пластмасову гранату вгору, прямо під передні колеса «Люцифера», що не встиг ще піднятися більше як на три—три з половиною метри. Поки граната летіла вгору, Хосе Френко стрибнув убік, шукаючи захисту за ешафотом. І раптом він обімлів. Помилка, трапилася страшна помилка!

З того боку ешафота, де він розраховував сховатися за прямовисною кам’яною його стіною, були другі сходи, яких він не бачив з протилежного кінця двору. Місця для того, щоб сховатися, не було!

З пронизливим, одчайдушним вереском Хосе Френко побіг назад, нічого вже не тямлячи від раптового нападу тваринного страху. Він не бачив, як кинута ним граната пролетіла біля самого колеса машини, перевернулася в повітрі ще раз… Чи відштовхне її електромагнітна завіса «Люцифера», як відштовхувала вона від себе перед тим кулі й інші гранати?..

Ні!

Гучний вибух струсонув повітря. З-під передніх коліс «Люцифера» вихопилося полум’я і чорний дим. Щось просвистіло в повітрі. Ще, ще…

Пролунав стогін. Хосе Френко лежав на землі з розбитою головою: великий шматок одірваної вибухом оболонки машини наздогнав його і врізався в череп.

Інші шматки летіли в різні боки. Хтось біля Мігеля Хуанеса упав, лементуючи:

— Вбили! Вбили!

Може, то був Карло Кабанерос? Хуанес не знав цього, оглядатися не було часу.

Мігель Хуанес бачив, як велетенський корпус «Люцифера» різко струсонувся, мов хтось раптом підштовхнув його знизу. На блискучій поверхні між передніми колесами з’явився великий темний отвір, з країв якого звисали подерті шматки оболонки. Звідти виринула хмарка сірого диму, виблиснули яскраві блакитні іскри, наче при короткому замиканні проводів.

"Люцифер" спинився. Передня його частина опустилася нижче задньої, мов поранена, безсила. Гучне шипіння ще посилилося. «Люцифер» здригався, тремтів. З темного отвору між колесами виринали одна за одною димові хмарки, прорізувані іскрами. Потім ці окремі іскри злилися в блакитне полум’я, сліпуче й жарке, що вибивалося з отвору.

Раптом «Люцифер» рвучко піднявся вгору, ніби стрибнув одразу на кілька метрів. І знов спинився. Чи він втратив керування, став безпорадним?..

Ні, «Люцифер» почав знов повільно підійматися. І водночас він потроху повертався, скеровуючи ніс у бік охопленого новою панікою людського натовпу в тюремному дворі. Щоправда, то були не такі впевнені, чіткі рухи, як раніше, корпус машини все ще здригався, йому було немовби важко, як пораненій людині. Але «Люцифер», усім корпусом наполегливо повертався так, щоб передня частина його дивилася прямо на юрбу в дворі.

І тоді залунав гучний голос Сивого Капітана. Він також був зовсім не такий, як перед тим. Нестримне роздратування, гнів і лють бриніли в погрозливому голосі.

— Ви насмілилися пошкодити мій «Люцифер»? Незважаючи на мої попередження? Гаразд! Ви накликали на себе смерть. Готуйтеся її зустріти!

Розділ двадцять перший

1. МИ ЛЕТИМО, МАРТО!

Все, що відбувалося цієї бурхливої, сповненої неймовірних подій ночі, як і наступного світанку, важко було звести докупи, уявити собі як щось реальне. Наче тривав якийсь довгий складний сон, у якому напливали химерні видіння, несподівані й вражаючі. Кожне з них було незаперечним фактом, бодай той факт і викликав граничний подив, приголомшував. Але разом усього цього було надто багато, — немов час украй ущільнився, і через те одна ніч вмістила в собі стільки подій, що свідомість відмовлялася сприйняти їх як реальність

Олесь, правду кажучи, і не намагався тоді розмислювати над тим, що діялося навколо нього і з ним самим. Не тільки тому, що на не в нього не лишалося часу, а й тому, що кожного разу та чи інша подія наче втягувала його в себе, робила безпосереднім учасником, вражала, пригнічувала або навпаки, захоплювала

Схвильована розповідь Марти про нічну зустріч Сивого Капітана і Фредо Вікторе, яка остаточно з’ясувала погордливу й самонадіяну позицію Ернана Раміро, що відмовився від будь-якої спілки з патріотами-республіканцями і вирішив діяти самостійно; рішуче й жорстоко…

Наказ Капітана про усунення Олеся й Марти з «Люцифера», хоч нібито й тимчасово… це говорило про те, що Ернан Раміро добре усвідомлював собі ту небезпеку, на яку він наражав і себе, і своїх помічників, виходячи на одчайдушний бій з фалангістами. Він не хотів рискувати життям юнака і дівчини, непричетних до його задумів і дій, це так. Але це ж саме свідчило й про те, що Раміро був внутрішньо не такий впевнений у своїй нездоланності, як показував у своїх промовах…

Гнітюча подорож з Валенто Клаудо до самотньої ферми Кристобаля Гомеца, де вони з Мартою мусили лишитися, і несподівана, вражаюча зміна у відношенні цього чоловіка до свого давнього друга Валенто… Як вплинуло це на Валенто Клаудо, що, напевно, з тяжким внутрішнім болем відчув, як починають відвертатися від нього ті, кого він любив і поважав, з ким був зв’язаний дружбою ціле життя!

Жахлива об’ява поліції про страту Педро Дорільї, яку Валенто читав уголос при місячному світлі, про страту, що мала відбутися наступного ранку, ридання Марти… і раптове рішення Валенто Клаудо негайно повертатися, бігти до «Люцифера», щоб розповісти про це Капітанові, його впевненість у тому, що ще можна встигнути врятувати Педро Дорілью, хоч це й звучало неправдоподібно, просто неймовірно.

Повернення на «Люцифер», коротка доповідь Валенто Клаудо похмурому Капітанові, яку він робив, задихаючись після нестримного, відчайдушного бігу кам’янистими стежками, ледве освітленими останнім промінням призахідного місяця… Суворий і рішучим вираз обличчя Капітана, коли він мовчки слухав Валенто Клаудо, не зводячи з нього пильного погляду примружених сірих очей, і коротка, владна команда Ернана Раміро, його рішення, якого так напружено чекала Марта, чекала з гарячими сльозами на очах…

А тоді… Тоді сталося неймовірне!

"Люцифер" вирушив, але зовсім не так, як звичайно, м’яко і майже непомітно. Ні, цього разу підлога затремтіла значно дужче, весь корпус машини наче напружився в зусиллі. «Люцифер» гойднувся. Олесь відчув, немов його тіло враз стало важчим. Ще гойдання, і дивне враження, як то буває в ліфті, який стрімко починає підійматися вгору, дедалі прискорюючи швидкість.

Відчутна вібрація підлоги тривала. Проте дрібно й напружено тремтіла не лише підлога, а й весь величезний корпус «Люцифера», ніби він із зусиллям долав якийсь опір. Такого Олесь ще ніколи не відчував навіть і тоді, коли «Люцифер», збираючи всі рештки своєї механічної сили, плив підземним каналом. Може, то Капітан вирішив одразу набрати якнайбільшу швидкість, адже в нього дуже мало часу, і тому включив механізми на повну потужність?

Олесь підійшов до ілюмінатора, зазирнув у нього і скрикнув від здивування, схопившись руками за його краї.

— Що з тобою, Алексо? — злякалася Марта, яка, мабуть, не помічала нічого з тих явищ, які привернули увагу Олеся. Адже нею володіла зараз одна думка, одна турбота: про долю її батька, над яким нависла страшна загроза смерті. Вона сподівалася ще, вона гаряче хотіла вірити, що Капітан здійснить свою обіцянку, врятує батька, але як, яким чином він зможе зробити це? Залишалося так мало часу… Як дістатися до нього, як зламати опір охорони, хоч би Капітан і дуже хотів зробити це?..

— Що сталося, Алексо? — повторила вона занепокоєно. — Щось не так, якась затримка? — Цього дівчина боялася більше за все.

— Іди сюди. Поглянь сама! — коротко відізвався Олесь, не обертаючись. Він не міг відірватися од видовища, яке відкривалося перед його очима в ілюмінаторі.

Марта недовірливо наблизилася, глянула — і так само скрикнула, вражена.

У світанковій імлі далеко-далеко під ними пливли поля, горби, гаї. Де-не-де блимали поодинокі жовтаві вогники: то, мабуть, на фермах прокидалися селяни для нового трудового дня. Світлою змійкою звивалася примхлива річка. Як округлі блюдця, повні сріблястого молока, виблискували ставки. Вони повільно пропливли внизу й зникли позаду. Звідкись збоку виникла тонесенька, мов акуратно викреслена на рельєфній карті лінія залізниці. Вона раптом розгалузилася на багато інших лінієчок, серед яких яскраво горіли вогники: очевидно, то була станція. А за нею темною плямою вгадувався великий ліс, що скидався на пухнастий килим, який турботливо вкривав тиху, сплячу землю.

Зі сходу небо помітно світлішало, на його фоні вже вирізьблювалися легкі хмаринки, а позаду, на заході, догоряли останні зірки, особливо яскраві тепер, коли переможний світанок уже готувався змести їх з небосхилу.

— Ми летимо! — захоплено сплеснула руками Марта.

— Летимо! — відгукнувся в тон їй Олесь.

Так ось що мав на увазі Валенто Клаудо, коли говорив їм ще біля ферми Кристобаля Гомеца, що «Люцифер» може встигнути на допомогу Педро Дорільї, що є ще час і вони не знають, на що здатний могутній "Люцифер"!

Капітан поспішав. Він зважив, мабуть, що звичайним шляхом «Люцифер» не зможе подолати велику відстань до Сан-Сальвадора за той обмежений час, який ще лишався до наміченої страти. Та й по дорозі могли трапитися якісь затримки, адже всюди можна було чекати на підступні засади ворогів. І тому він обрав інший, швидкий і несподіваний для тих ворогів шлях, — повітряний. Капітан одразу підняв «Люцифер» у повітря: тим і пояснювалася напружена дія механізмів.

"Підняв у повітря"… Це легко сказати, але як же трудно усвідомити той несподіваний факт, що «Люцифер» здатний не тільки їхати по землі й проминати над нею, не торкаючись її колесами, не тільки плавати по воді й під водою, а ще й вільно літати в повітрі! Літати без крил… Тут Олесь раптом спинився і, наскільки було можливо, зазирнув в ілюмінатор ліворуч і праворуч: а може, у «Люцифера» й крила з’явилися?.. Ні, крил таки не було. Як же «Люцифер», хоч і сповнений технічних таємниць, може літати?

Олесь на мить замислився і майже відразу знайшов відповідь на це питання. Він згадав, що Ернан Раміро свого часу розповідав йому про антигравітони, як за допомогою генератора антигравітонів «Люцифер» може перемагати земне тяжіння й линути над землею. Дуже просто: якщо «Люцифер» може відриватися за допомогою антигравітонів від землі бодай на метр, — а це Олесь бачив на власні очі! — то чому, посиливши дію генератора, він не міг би злітати й вище? Чому він не міг би просто летіти в повітрі, високо над землею, адже це по суті одне й те ж?

"Дуже просто"… Згадавши про ці легковажні слова, які ледве не вихопилися у нього вголос, Олесь відчув ніяковість. Та де ж там «просто»? Навпаки, надзвичайно складно, так складно, що ніхто, крім Ернана Раміро, досі й гадки не мав про таке! А він, Сивий Капітан, не тільки відкрив це, але й здійснив, втілив у своєму справді чудесному "Люцифері".

Повернувшись до Марти, Олесь мовив:

— Ну, тепер ти сама бачиш, що Валенто Клаудо мав рацію: ми встигнемо. І Капітан таки виконає свою обіцянку! Ти бачиш, Марто, він справді все може. Хіба не так? Він допоможе твоєму батькові, він врятує його, я певен цього!

Марта уже опанувала себе після першого захоплення польотом «Люцифера». Очі її знов посумнішали. Вона тихо спитала:

— Але як? Навіть коли ми встигнемо… не запізнимося…

Дівчина не закінчила думки, надто вже страшною вона була. Та Олесь зрозумів.

— Встигнемо, Марто, це ж ясно. Що саме зробить Капітан, я, звісно, не знаю, але щось зробить таке, що вразить усіх. Недаремно ж «Люцифер» впаде на них прямо з неба!..

2. НОВЕ РІШЕННЯ ЕРНАНА РАМІРО

Ми вже знаємо, що так і сталося. «Люцифер», який спустився на тюремний двір Сан-Сальвадора прямо з неба, врятував Педро Дорілью, приголомшивши всіх своєю несподіваною появою.

Важко ушкоджений гранатою, «Люцифер», мов величезна брила, нависав над кам’яним двором, над завмерлим від страху натовпом фалангістів. На нерухоме тіло Хосе Френко, що лежало посеред двору, не дивився ніхто. Всі погляди були звернені на «Люцифер», на грізну машину, яка нерівними, наче судорожними рухами повільно підносилася вгору, все ще мов націлена передньою частиною вниз, на скам’янілу юрбу.

Що зробить Сивий Капітан, гнівний голос якого ще звучав у вухах кожного з тієї вже напівмертвої від жаху юрби? Вище і вище підіймався «Люцифер», потроху віддаляючись від двору. Може, він так і зникне, може, він нездатний через пошкодження застосувати свою зброю? Але чому ж він усе ще тримає під прицілом носової частини цей тричі проклятий кам’яний мішок, з якого немає виходу? Тремтячі й перелякані, фалангістські наймити почували себе приреченими. І все ж таки десь глибоко в душі у них ще ховалася надія: а може… може…

Даремні сподівання!

Всі вони встигли ще побачити застиглими осклілими очима, як з носової частини «Люцифера» одне за одним вилетіли в напрямі до них двоє чорних кілець. Потім сліпучий виблиск блакитного полум’я спалахнув на місці тих кілець. Але ніхто вже не встиг ні заплющити засліплені очі, ні почути гуркотливого вибуху, який струсонув кам’яні мури тюремного подвір’я в’язниці Сан-Сальвадор. Для тих, хто був у ньому, не існувало вже нічого.

А втомлений «Люцифер» поволі підіймався, хоч і з зусиллям, хоч і якимись ривками, над в’язницею, над її величезним кам’яним корпусом, всередині якого, там, де було неприступне тюремне подвір’я, клекотіло й вирувало полум’я, звивалися клуби чорного диму.

Вище й вище в небо, далі й далі від зловісного Сан-Сальвадора злітав поранений «Люцифер»; все ще покірно, хоч і з помітним зусиллям, здригаючись і наче стогнучи, він виконував те, чого вимагав від нього Сивий Капітан, який, зціпивши зуби, напружено вів його. Куди?

Цього не знав поки що навіть Валенто Клаудо, який вже з хвилину стояв біля дверей кабіни керування, не наважуючись відвернути увагу Капітана від апаратів. Хто-хто, а Валенто добре розумів, у якому складному і загрозливому становищі вони перебувають. Адже він щойно закінчив поверховий огляд тих пошкоджень, яких завдав «Люциферу» і його численним механізмам вибух гранати.

Нарешті Валенто Клаудо наважився:

— Капітане…

Ернан Раміро трохи повернув до нього бліде, напружене обличчя. Його гострі очі на мить спинилися на Клаудо. Тільки на одну мить, і потім знов Капітан перевів погляд вперед, у тому напрямі, куди летів «Люцифер». Але Валенто Клаудо не міг позбутися враження, що Капітан за цю мить наперед дізнався про все те, що він збирався розповісти.

— Доповідайте, Валенто. Я слухаю.

— Не дуже добре, Капітане, — обережно почав Валенто Клаудо.

— Це я знаю. Точніше.

— Розірвана оболонка корпусу. Пошкоджено систему електромагнітної завіси, вона не діє, Капітане.

Валенто спинився. Таку доповідь йому було дуже важко робити.

— Далі?

— Антигравітонна дія передньої частини також порушена. «Люцифер» тримається тільки дією заднього генератора.

— Так. Це збігається з показаннями індикаторів. Полагодити принаймні систему електромагнітної завіси на ходу можна? Ви з’ясували?

Валенто безпорадно розвів руками:

— Неможливо, Капітане. Надто велике пошкодження, вибухом вирвано цілі шари обмотки корпусу. Без бази не обійтися.

Він бачив, як ворухнулися зціплені щелепи Ернана Раміро.

— Велика пробоїна в оболонці, Валенто?

— Загалом близько квадратного метра, Капітане.

— Полагодити на ходу можна?

Валенто Клаудо помітно вагався. Нарешті він відповів:

— На ходу ні, Капітане. Пластира такого розміру в нас немає. Роботу треба провадити на землі.

— На землі? І дати себе при тому розстріляти? Так, Валенто? — Вперше за весь час розмови в голосі Ернана Раміро забриніло помітне роздратування.

Валенто знов розвів руками: він не мав відповіді, яка могла б задовольнити Капітана.

Настала пауза, довга й болісна. Капітан уперто дивився вперед, не знаходячи розради. Мовчав і Валенто, розуміючи, що він не може запропонувати ніякого виходу. Адже тільки на базі, тільки там можна полагодити ці серйозні пошкодження. Але…

Ернан Раміро порушив мовчання першим. І його слова були саме про те, про що не наважувався говорити Валенто Клаудо.

— З такою пробоїною «Люцифер» не може не тільки зануритися під воду, щоб дістатися бази, але й пливти по поверхні води. Значить, це виключено.

— Так, Капітане, — ствердив Валенто Клаудо те, що, як він знав, було найдошкульнішим в їх становищі.

— Лишається тільки посадка на землю, — продовжував Ернан Раміро. — Куди?

Під ними, далеко внизу, пливла земля фалангістської Іберії, і всюди на тій многострадальній землі на них могли чекати і, напевне, чекали пастки, розставлені поліцією і жандармерією. Опинитися на тій землі означало неминучу загибель, бо позбавлений електромагнітного захисту «Люцифер» був безпорадний проти нападу на нього. Та й залишатися надовго в повітрі також було небезпечно: перша-ліпша зустріч з якимсь літаком була б фатальною для «Люцифера». Адже тепер машина Ернана Раміро не мала ні електромагнітного захисту, ні потрібної маневреності…

Крім того, «Люцифер» зараз тримався в повітрі тільки за допомогою одного генератора антигравітонів, розміщеного в задній його частині. Цей генератор весь час приймав на себе подвійне навантаження і дуже розігрівався. Отже, він також міг вийти з ладу. Треба було якнайшвидше лагодити пошкоджений генератор, а для цього не обійтися без посадки на землю. Де?..

Де знайти такий шматок землі, таку бодай крихітну ділянку, де «Люцифер» зустрів би друзів, які стали б на його захист і оборону на час ремонту або хоч не виказали його? Немає таких друзів у «Люцифера», у Сивого Капітана, і навіть у самого Валенто Клаудо не стало їх за останній час. Гіркий досвід з Кристобалем Гомецом красномовно довів це…

І знов Валенто Клаудо мимоволі згадав про нічну зустріч Капітана з Фредо Вікторе.

"Капітане, Капітане, чи вірний ви шлях обрали? Чи не слід було прийняти пропозиції Фредо Вікторе? Ми ж лишаємося самі, самі серед незліченних ворогів!.." — ці слова готові були вже вихопитися в Валенто Клаудо. І знову він стримався, не зміг подолати вимог шанобливої дисципліни: не можна, не можна висловлювати якісь сумніви, докоряти чимось Капітанові, коли й без того йому тяжко, коли створилися такі складні, загрозливі умови!..

Валенто Клаудо мовчав. Мовчав і Сивий Капітан. Про що думала ця загадкова людина? Чи згадувалися їй трагічні сторінки далекого минулого, чи, навпаки, в уяві Капітана малювалося майбутнє? Чи розум його був зайнятий складним вирішенням питання про те, як і де дістати можливість полагодити пошкодження «Люцифера», щоб знову скеровувати його в бій проти запеклих ворогів?..

Мабуть, останнє, бо Ернан Раміро рішуче струсонув головою, мов відкидаючи непотрібні сумніви й роздуми. Його руки енергійно повернули штурвал керування. Сонце, яке досі лило своє вже гаряче проміння крізь правий ілюмінатор, наче стрибнуло назад, скоса зазирнуло ще раз до кабіни і зникло. «Люцифер», підкоряючись Капітанові, круто повернув на північ.

Майже звичайним своїм урівноваженим голосом — хіба тільки, що дзвеніла в ньому все ж таки якась неприродна напруженість! — Ернан Раміро наказав, повертаючись до Валенто Клаудо:

— Ставайте за штурвал, Валенто. Держіть цей курс. Вам він мусить бути знайомим. Ми летимо на острів Тарквенідо. Там навряд чи хтось заважатиме нам. А я тим часом сам огляну пошкодження. Все зрозуміло?

Валенто Клаудо кивнув головою:

— Так, Капітане! Курс на острів Тарквенідо. Він узяв штурвал. Капітан прийняв рішення, а його обов’язок — точно й неухильно виконувати наказ.

3. КУРС НА ОСТРІВ ТАРКВЕНІДО

Далеко на північ від суходолу, кілометрів за сто від берега Іберії, майже загублений серед відкритого моря, лежав невеличкий острів, яким ніхто з давніх-давен не цікавився. Стратегічної цінності він не являв; позбавлений якихось природних багатств і розташований досить далеко від суходолу, острів цей не збуджував апетиту могутніх імперіалістичних держав. Щоправда, повз нього пролягав морський шлях на північний схід, але майже ніколи пароплави не кидали якоря біля його берегів. Адже на маленькому острові не було нічого, крім рибальського селища, та й скелясті береги не приваблювали нікого. Офіціально острів Тарквенідо належав Іберії, цього ніхто не заперечував. Та навіть жадібний і корисливий фалангістський уряд, який не обминав і найменшої можливості визиску, лише зрідка надсилав сюди якогось з третьорядних своїх уповноважених, щоб спробувати ще раз зібрати податки з нужденних рибалок. Цим і обмежувався звичайний зв’язок уряду з маленьким скелястим островом Тарквенідо.

З усіх поглядів, Сивий Капітан не міг зробити кращого вибору в їхньому становищі.

Справа полягала лише в тому, щоб благополучно добратися до острова Тарквенідо, не звернувши на себе уваги спостережних морських постів. Тому Сивий Капітан, незважаючи на збільшену витрату свого дорогоцінного за цих умов пального, вів «Люцифер» на великій висоті. Це збільшувало шанси на те, щоб пролетіти непоміченими, коли мати на увазі оптичне спостереження. Але у прибережній смузі, можливо, існували також радарні пости, а для їх радіолокаційних приладів висота вже не мала значення. І це, очевидно, було зараз найбільшою небезпекою.

Зрозуміло, чому на "Люцифері" панував тривожний настрій. Ернан Раміро знов сам узявся за керування, використовуючи всі можливості, всю потужність пошкоджених механізмів для того, щоб проминути загрозливу прибережну смугу на якнайбільшій висоті, далі від населених пунктів. Він особисто перевірив перед тим розміри і характер пошкоджень машини. Все збігалося з словами Валенто Клаудо; та й наперед можна було знати, що зірке око його випробуваного помічника не пропустить нічого. Стан «Люцифера» був тяжкий.

І головне, що на ходу нічого не можна було полагодити, всі роботи потребували посадки!

— До того, як «Люцифер» приземлиться десь у безпечному місці, нічого не можна вдіяти, — понуро говорив Валенто Клаудо Олесеві, сидячи в маленькій каюті. Його великі руки не знаходили собі місця, вони нудьгували за працею, мов знали, як потрібна зараз пораненій машині їх вправна допомога. — Капітан лишився сам біля штурвала, він намагається зараз бути на самоті… такий похмурий, зосереджений, що аж сум бере дивитися на нього…

— Він, мабуть, дуже засмучений, що машина пошкоджена. Адже для нього «Люцифер» все одно, що жива істота, — зауважив Олесь.

— Та це я й сам знаю, — нетерпляче відповів Валенто. — Але ж ти не уявляєш собі, як тепер складно вести «Люцифер» у повітрі, коли машина працює через силу, і в той же час уважно стежити за всіма показаннями приладів. Це ж міг би робити я і тим полегшити діло. А він не хоче…

— Валенто, я знаю, чому це!

Валенто Клаудо запитливо поглянув на юнака:

— Чому?

— Тому, що Капітан хоче зараз бути якнайбільше зайнятий. Щоб у нього не залишалося ні часу, ні можливості думати про щось інше, крім самого керування. Бо йому дуже боляче, ти розумієш?

— Що ж, можливо, ти й маєш рацію, — погодився по паузі Валенто. — Але ж і я хочу щось робити, а не сидіти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й після того до острова Тарквенідо ще буде не близько… Ех! — важко зітхнув він. — Хоч би вже проскочили, на душі б полегшало!..

Хоч би проскочили… Олесь добре розумів побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповів йому і про тяжкі пошкодження «Люцифера», і про рішення Капітана відносно курсу на острів Тарквенідо, і про небезпеки, які поставали, коли б їх помітили радарні пости. Він говорив з юнаком, нічого не приховуючи, ділячись з ним всіма своїми побоюваннями і думками, так, як ніколи досі не розмовляв. Ніхто з них не згадував зараз про попередні суперечки, Олесь більше не поривався ні в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усією душею відчував, що в тому й не було вже ніякої потреби. Нічна зустріч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорінно змінила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зіграли й нелегкі розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустріч з старим другом, який так різко засудив вчинки і Сивого Капітана, і самого Валенто Клаудо.

О ні, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тієї гострої боротьби почуттів у своїй душі, яка володіла ним, від якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капітані не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто відданою людиною, яка не вміла кривити душею.

Навпаки, Олесь помічав, що тепер Валенто говорить про Капітана з якимсь особливо теплим співчуттям і любов’ю, хоч у його словах і відчувалася прихована гіркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капітана звідкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудрості надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капітані, крім усього іншого, ще й прості людські риси, навіть певні хиби, яких він раніше нездатний був помітити, — і це, не шкодячи великій повазі, додало до його ставлення ще й теплоту, і співчуття. Бо ж він любив Капітана! І чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що він змушений був визнавати рацій тих, хто засуджував погордливі вчинки Капітана. Визнавати, мучитися через це і не мати змоги змінити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Раміро і тому розумів, що він, раз обравши свій напрям, уже не змінить його, а піде далі й далі тим обраним шляхом, нікуди не звертаючи.

Значить, тим самим шляхом мусить іти й Валенто — до кінця, яким би той кінець не був. Свою щиру душу й велике серце такі люди, як Валенто Клаудо, віддають тільки раз і вже неспроможні потім змінити ставлення, змінити почуття, що б не сталося.

Так розумів Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крізь скло ілюмінатора за далекою рельєфною картою земної поверхні, що повільно пропливала внизу. Куди поділася звична життєрадісність, куди зникла весела посмішка Валенто Клаудо, його жартівливість і добрий настрій? Звідки взялися ці глибокі зморшки на враз змарнілому вилицюватому обличчі? І очі втратили блиск… Де знайти Олесеві якісь слова розради, щоб хоч трохи втішити Валенто, відвернути його від гнітючих тяжких думок?..

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

— Ні, не можу далі так, — глухо мовив він. — Піду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, ніж сидіти тут, осторонь…

Він вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину двері знов розчинилися, й голос Марти спитав:

— Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

— Дивне запитання, — відгукнувся юнак, знизуючи плечима. — Звичайно, заходьте.

Він дивився на веселе, радісне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горіли її великі чорні очі, і майже заздрив дівчині: все, все одійшло зараз від неї далеко — і сумніви, і турботи, і гнітючий настрій. Нею володіло одне щастя. Марта знов знайшла батька, він біля неї, він врятований! Бідолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер «Люцифер», а разом з ним і всі вони… Та навіщо засмучувати її?

— Сідай, тату, — вже розпоряджалася Марта. — Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цікавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нічого.

Олесь знову знизав плечима:

— Не думаю, щоб я знав набагато більше за тебе. Особливо зараз.

Він відчував на собі уважний, запитливий погляд Педро Дорільї, і від цього йому було ніяково. Можна було не говорити Марті про труднощі, які їх чекають, але яке він мав право не сказати правди батькові дівчини?

А Марта вже безтурботно питала:

— Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобі?

— На якийсь острів Тарквенідо.

— Тарквенідо? — перепитав Педро Дорілья здивовано. — Навіщо? Адже, скільки я пам’ятаю, це маленький пустельний острів у відкритому морі!

— Саме тому Капітан і обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав «Люцифер» від вибуху гранати…

— І справді, ми летимо над морем! — сплеснула руками Марта. — Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в ілюмінатор. Справді, землі вже не було видно, під ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А він і не помітив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

І зразу ж таки він згадав: нічого ще втішного, бо невідомо, помітили їх чи ні. Це з’ясується тільки згодом…

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво і навіть жартівливо докоряла Олесеві, що він чомусь дуже заклопотаний і наче стурбований, а це, мовляв, зовсім не личить йому. Звичайно, дівчина просто неспроможна була зараз відчути в стриманих відповідях юнака те, що він і справді глибоко занепокоєний, що йому важко відповідати їй. Марта була цілком захоплена своїм щастям, своєю радістю.

Зате її батько дедалі уважніше дивився на Олеся і немовби розумів, що в словах юнака звучить щось більше, ніж звичайна стриманість. Принаймні обличчя його вже не посміхалося, як було в перші хвилини розмови. Нарешті, він спитав прямо:

— А чому Сивий Капітан не скерував «Люцифер» до його бази, де ремонт був би значно легшим? На острові Тарквенідо немає нічого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Він не знав, чи має право говорити щось про підземну базу. Але тут його виручила Марта, яка відповіла:

— Тату, як ти не розумієш? База «Люцифера» міститься під землею, і дістатися туди можна тільки під водою. Ну, а як же «Люцифер» може зануритися під воду, коли в нього отака велика дірка в корпусі? Його заллє вода!

— Розумію, — озвався Педро Дорілья. І додав: — Тоді справа серйозна… Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. — Він подивився на Олеся, і юнак з усією очевидністю побачив, що Дорілья справді дещо зрозумів.

Але він не здійснив свого наміру.

У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.

— А, ви всі тут? — якимсь нерадісним, тьмяним голосом мовив він. — Можу вас поінформувати. Ідемо на посадку. Все гаразд.

Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумів, що з справами у них далеко не все "гаразд".

Розділ двадцять другий

1. ДАЙ МЕНІ РУКУ, ОЛЕСЮ!

Вони зійшли сходами на землю: Педро Дорілья, Марта і Олесь, супроводжувані Валенто Клаудо.

"Люцифер" стояв між двома високими південними соснами на узгір’ї, розлогі крони яких ніби прикривали своїми широкими крилами велетня від майже вертикального сонячного проміння. Його механізми, мабуть, були вимкнені, бо величезний корпус громіздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипіння, яке свідчило б про роботу механізмів. Поранений «Люцифер» неначе відпочивав, припавши до землі.

Непорушна тиша панувала навколо, тільки здалеку долинали раз у раз розмірені удари морського прибою: Капітан обрав місце для стоянки машини недалеко від берега.

— А тепер трохи почекаємо, бо Капітан сказав, що він сам зараз вийде сюди, — мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що він ні до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, відповідаючи на власні думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнічений, неуважний. З кишені його комбінезона висувалася рукоятка великого пістолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час від часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навіщо Валенто озброївся тим пістолетом?

— Нам що, доведеться йти кудись? — спитав його Педро Дорілья.

Валенто Клаудо навіть не повернув голови в його бік, а лише коротко відповів:

— Зараз довідаєшся.

У дверях «Люцифера» показалася знайома струнка постать Сивого Капітана. Він на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, і підвів голову. Погляд його гострих сірих очей немов шукав чогось у небі, чистому синьому небі, де високо-високо наче завмерли нерухомі білі хмаринки.

Він був такий самий, як і завжди, у шкіряній куртці, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вільно спадало на високий лоб. Такий самий — і не такий…

Худорляве його тонке обличчя змарніло, навколо запалих очей лягли глибокі тіні. Дві різкі зморшки з’єднали ніздрі з краями рота, і це надавало блідому обличчю вираз засмученості, хворобливої втоми. Тільки очі світилися, як і раніше, внутрішнім полум’ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Раміро втратив властиву йому твердість і впевненість, він горів якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокійним і тривожним.

— Він хворий! — стурбовано, самими губами прошепотіла Марта, стискаючи руку Олеся.

Ернан Раміро повільно спустився сходами на землю і знов підвів запитливий погляд угору. Що він шукає в небі? Адже там немає нічого, крім сонця і хмаринок.

Мабуть, і Капітан переконався в цьому. Він уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмішки промайнула на його обличчі.

— Гадаю, що тепер ти вже цілком заспокоїлася, дівчино, — сказав він. — Радий за тебе. І за вас також, Педро Дорілья, — повернув він голову до її батька.

— Я глибоко вдячний вам, Капітане, — відповів Педро, — ви врятували мені життя.

Ернан Раміро неуважно махнув рукою:

— Я зробив те, що обіцяв вашій дочці. Тут нема про що говорити…

— Але через це ваш «Люцифер» зазнав пошкоджень, — зауважив Педро Дорілья наполегливо, — потрапив у скрутне становище. Це мені дуже прикро. І коли б у моїх силах, я…

Сивий Капітан спинив його:

— Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися і в іншому місці, незалежно від вас, Дорілья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок і для вас самого, і для Марти. На "Люцифері" ви залишатися далі не можете…

Він перевів погляд на Олеся. І юнакові раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплішав, на одну лише невловиму мить, але потеплішав.

— І з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам’ятаєш, я колись сказав тобі, що ти ще зможеш зробити вибір, лишатися на "Люцифері" чи ні?

— Я тоді ж таки відповів вам, Капітане: лишатися! — твердо відповів юнак.

— То було давно, багато змінилося з того часу, — втомлено зауважив Ернан Раміро. — І тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш більше бути на "Люцифері".

— Чому? — вихопилося в Олеся.

— Незабаром сам зрозумієш… — і наче мимоволі він ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: — Ви підете разом з Валенто до рибальського селища. Він влаштує вас там… на якийсь час. Потім побачимо. Ви взяли ракетний пістолет, Валенто?

— Так, Капітане, — безрадісним тоном відповів Клаудо, дивлячись собі під ноги.

— Отож у разі потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?

Цілком несподівано для всіх, а насамперед, мабуть, для Ернана Раміро, Валенто Клаудо мовив:

— Вони й самі могли б дійти, Капітане. А мені краще б одразу взятися за роботу… Адже "Люцифер"…

Він сказав це, ніби пересилюючи себе, бо ще ніколи не заперечував Капітанові.

Брнаи Раміро здивовано поглянув на нього і зсунув кошлаті брови. Голос його враз набув владного тону:

— Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?

— Так, Капітане.

Дисципліна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свідчив, що він підкоряється проти волі. Ернан Раміро все ще дивився на нього, і Олесеві знов здалося, що в цьому погляді з’явилося щось дивовижно тепле, дружнє. І знов це тривало якусь мить.

Раптом Раміро перевів погляд на юнака. Хвильку він мовчав, ніби обмірковуючи щось, а потім сказав:

— Мені шкода розлучатися з тобою, Олесю. Ні, ні, мовчи, — тут-таки заперечив він, помітивши, що юнак немов хоче відповісти йому. — Мені хотілося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд… Так, можливо, тоді ти інакше оцінював би дещо…

— Але ж, Капітане…

— Я вже сказав тобі, мовчи. Дай мені руку!

Олесь зніяковіло простягнув Ернанові Раміро руку. Він відчув міцний потиск і побачив дивний сум в його сірих очах, які невідривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хіба ж можна отак піти, не сказавши, як схвильовано б’ється серце, сповнене поваги й любові до цієї сумної людини, погляд якої, теплий і батьківський, мов проникає в саму Душу!

— Капітане, я… я хочу…

— Мовчи. Олесю. Більше нічого не треба…

І знову цей глибокий, невимовний сум у погляді! Ні, не тільки в погляді, а й у словах Капітана, що йдуть, здається, від самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Раміро. Ніколи, ніколи досі не чув Олесь в голосі Капітана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Раміро говорив мов у сні:

— Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скільки мрій і прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно… навіщо, навіщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хіба я досяг чогось? Ні, нічого, і все минуло, і все марно… і ніякої користі ні для кого… то навіщо було все це?..

Олесь відчував, що не може далі володіти собою. Ось зараз він кинеться до Капітана, обійме його, скаже, як він… Але Ернан Раміро раптом замовк. Він різко труснув головою, мов відганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.

— Ідіть, друзі, — сказав він, вказуючи рукою на далекий берег. — Уже час. Ідіть!

І зразу ж таки увірвав мову і прислухався. До розміреного одноманітного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примішувалося зараз іще щось, якесь гудіння, що дедалі гучнішало, наближалося, зростало. Літак! Безумовно, це літак!

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув і нерішуче почав:

— Капітане, дозвольте…

— Нічого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Ідіть, я кажу, вже час!

То був знову владний і невблаганний голос Сивого Капітана, який не припускав заперечень.

— Єсть, Капітане!

Валенто повернувся до Педро Дорільї, Марти і Олеся.

— Пішли! Такий наказ Капітана… — сказав він безнадійним тоном людини, яка змушена скоритися…

Вони йшли вниз з узгір’я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним інші. Олесь ішов останнім. Він обернувся й поглянув назад.

Ернан Раміро нерухомо стояв біля величезного корпуса «Люцифера» і невідривно дивився їм услід. Мабуть, він побачив, що Олесь озирнувся, і підняв руку, наче востаннє вітаючи його… чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також підняв руку в останньому вітанні. Йому хотілося б висловити в цьому мовчазному жесті всі ті бурхливі почуття, які володіли ним зараз. Адже знов, як і раніше, він побачив у Сивому Капітані ту людину, яка притягала до себе його палкі симпатії, яка так щиро й тепло ставилася до нього тоді, в перші дні його перебування на "Люцифері"… Немовби Капітан у ці хвилини прощання розкрив залізний панцир, що відгороджував його і від Олеся, і від інших людей.

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

— Алексо, мені його так шкода… він був зараз такий сумний… і мені чомусь здається, що я вже ніколи не побачу Капітана…

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

— І тепер мені здається, що… що нічого в ньому немає страшного… він, мабуть, зараз такий самітний… і йому дуже, дуже тяжко… він так говорив, що мені плакати хотілося…

— Тобі плакати хотілося… А що ж тоді сказати мені? — глухо обізвався Олесь, не дивлячись на неї. — Я ж так докоряв, засуджував його…

— Літак! — вигукнув Педро Дорілья, показуючи вгору.

У небі справді з’явився літак. Він виринув з того ж боку, звідки прилетів свого часу «Люцифер», і робив тепер широке півколо над островом Тарквенідо. То був не пасажирський літак, а невеличка військова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи дві треба було йому для того, щоб вивершити те широке півколо, — і винищувач уже зник у зворотному напрямі. Поступово затихло і його гудіння. І знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному острові, вривався тільки то наростаючий, то затихаючий рівний гул морського прибою.

Поява військового літака не давала Олесеві спокою. Чого він прилітав сюди? І саме після того, як на острові опинився «Люцифер»? Чи немає тут якогось зв’язку?

Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо відносно того, що «Люцифер» може помітити якийсь радарний пост, розташований у прибережній смузі суходолу. Невже так і є? Треба спитати Валенто, що він думає з цього приводу.

Прискоривши ходу, Олесь підійшов до Валенто Клаудо, який ішов попереду, низько схиливши голову. Що це? Він щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим більше, що Валенто, здавалося, не помічав нікого. Так і є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремі слова, незв’язані і безладні. Олесь розібрав:

— Замість лагодити… могли самі… не розумію… а, він знав!.. значить, навмисно… каже, сказав усе… Ні, не все, зовсім не все!.. А що зробиш… коли він такий упертий…

Так людина говорить у сні, в тяжкому сні, коли її мучать кошмари, коли нею володіють невідчепні марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вія говорить свідомо! Олесеві стало моторошно, і він непевно запитав:

— Валенто, про що ти говориш? І з ким?

З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повільно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.

— А, це ти, Олесю, — відізвався він, нарешті. — Хіба я говорив щось?

— Звісно, говорив, тільки я не розчув. Чи ти думав уголос? — спробував юнак сказати якнайбадьорішим тоном.

— Мабуть, що так, — нехотя погодився Валенто.

— А про що ти так напружено думав? — не вгавав юнак, якому дуже хотілося вивести свого друга з цього гнітючого стану. — Що на тебе так вплинуло?

Це було сказано необережно, легковажно, і Олесь зразу відчув це, бо Валенто немов спалахнув.

— Вплинуло? І ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув? — швидко, перебиваючи сам себе, заговорив він. — Капітан відправив вас усіх з «Люцифера», це зрозуміло. Але навіщо, чому він наказав мені йти а вами? Хіба ви самі не дійшли б? А коли я спробував щось сказати" що він відповів? Ти думаєш, це випадково? Ні, він хотів, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме «Люцифер», як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а він відіслав мене!..

— Тоді чому ж Капітан зробив так? — вдалося Олесеві вставити запитання в потік слів Валенто.

— Хіба я знаю чому? Хіба його можна зрозуміти? А ти думаєш, він не знав заздалегідь, що має прилетіти отой літак? Ти хіба не пам’ятаєш, як він поглядав у небо? Він чекав, чекав, що літак з’явиться, Я тобі це точно кажу!

— То, виходить, що нас таки помітили з якогось радарного поста і надіслали літак?

— А, та це цілком ясно, — відмахнувся Валенто Клаудо. — І Капітан знав, що помітили. Я тобі кажу, вій знав, що з’явиться той літак. І тому підганяв нас, говорив, пам’ятаєш: "Ідіть, бо вже час", ти пам’ятаєш це, Олесю?

— Але ж тоді треба було б, навпаки, негайно лагодити «Люцифер», якщо він знав, що нас помітили і можуть надіслати за нами погоню, — непевно зауважив Олесь.

— Ото ж бо воно й є! — роздратовано вигукнув Валенто. — А замість того Капітан відіслав мене, та ще й невідомо навіщо… я ж тобі весь час тлумачу це! Чого він зробив так, ти можеш мені сказати?

— Ні, — визнав Олесь. Справді, все це здавалося принаймні дивним. Капітан знає, що "Люциферові" загрожує напад, і не вживає заходів, щоб підготуватися, а навпаки, відсилає того, хто міг бути найкориснішим у цій справі, свого помічника Валенто Клаудо…

— Ні, я цього не розумію, — зітхнув юнак.

— І я не розумію, — сердито ствердив Валенто. — Але він саме так наказав, ти ж чув? Значить, він знав, що робить, У нього була якась мета. А яка?..

Олесь мовчав. Одна думка, ще неясна, ще туманна, народжувалася у нього в голові. Але та думка здавалася юнакові неможливою, страшною, неймовірною. І він боявся не тільки висловити її, а навіть припустити, щоб вона виразніше оформлялася. Ні, ні, цю жахливу думку треба відігнати геть, не згадувати про неї!..

Юнак озирнувся. Далеко на узгір’ї, яке вони покинули, виднівся «Люцифер», все такий самий нерухомий, наче прип’ятий до землі. Звідси, здалека, він здавався не таким великим, як зблизька. А дві людські постаті біля нього виглядали й зовсім іграшковими.

— Море! — скрикнула Марта.

Справді, вони вже підходили до берега. Між бескидів відкривався широкий морський краєвид, безкрая й тиха, наче лінькувата поверхня моря простягалася до самого обрію, далекого і недосяжного. Там, десь за тим обрієм, ховалася Іберія. Як добре, що сюди не дотягнуться скривавлені лапи фалангістського уряду, що цей тихий, пустельний острів відділений від нього морем, таким лагідним, синім, спокійним, з чистим, також синім небом над ним, де у величавій височині пливуть тільки вільні хмарки, і більше нічого…

Нічого?

Валенто Клаудо спинився як укопаний. Слідом за ним завмерли й інші, дивлячись туди ж, куди скерований був Його застиглий погляд.

Ще далеко, ще над самим обрієм, але вже досить виразно й чітко в синьому, такому чистому і спокійному небі виднілися чорні цятки. їх було кілька, вони, здавалося, не мали в собі нічого загрозливого, просто — кілька чорних цяток у небі.

Але ті цятки на очах зростали. І від них уже долинало потужне ревіння моторів, спочатку слабке, ледве чутне, але дедалі гучніше, безнастанне і настирливе.

Літаки!..

2. ОСТАННІЙ БІЙ "ЛЮЦИФЕРА"

Ескадрилья фалангістських військових літаків держала курс на острів Тарквенідо. І не доводилось гадати, з якою метою вона летіла сюди. Це було ясно й так.

Радарні пости помітили «Люцифер», засікли його напрям, коли він пролітав над прибережною смугою. Телеграфні рапорти сповістили про це уряд. Розвідувальний літак, що зробив півколо над островом, надісланий був для того, щоб остаточно з’ясувати місцеперебування пошкодженого «Люцифера». І відразу після того, як літак сповістив про наслідки своїх спостережень, сюди вирушила ціла ескадрилья бойових літаків, яка могла мати тільки одну мету — знищення "Люцифера".

Ернан Раміро передбачав це! Він знав — і це було видно тепер з його слів і вчинків! — що йому не пощастило пролетіти прибережну смугу непоміченим. Мабуть, ультракороткохвильове випромінювання радіолокаційних приладів, яким радарні пости намацували в просторі «Люцифер», було відзначене його чутливими апаратами. Ернан Раміро звернув на це увагу, зробив висновки. А передбачити після того, що навздогін "Люциферові" будуть негайно надіслані бойові літаки, було вже нетрудно. Капітан знав, що має відбутися! Він знав це ще перед тим, як повести «Люцифер» на посадку, зважив на все, і ще в повітрі віддав Валенто Клаудо наказ супроводжувати Педро Дорілью, Марту і Олеся, яких він не хотів залишати при собі.

Чому Капітан зробив це? Бо він уже не вірив, що вийде переможцем, як завжди перемагав раніше. Тому що він наочно побачив приреченість «Люцифера», який не мав тепер змоги захищатися й нападати водночас і на полагодження якого не було ні часу, ні можливостей. Але чому ж тоді він сам, разом з рештою команди, лишався на ньому? Адже дальший опір став безнадійним…

Всі ці думки вихором промайнули в голові Олеся за ті кілька секунд, коли він дивився на зловісні чорні цятки, що линули сюди з-за моря. Він швидко обернувся: а що ж робитиме тепер Капітан? Чи помітили на "Люцифері" цю страшну загрозу, яка насувалася на нього? А втім, коли й помітили, що може тепер вдіяти Капітан?..

До «Люцифера» було звідси досить далеко. Але Олесь ясно бачив не тільки його витягнений корпус, а й малесенькі силуети людей, що зайняті були чимсь біля передньої частини. Невже ж вони не помічають? Тоді треба їх сповістити, звернути їхню увагу на наближення літаків! Може, випустити ракету, адже Валенто має з собою ракетний сигнальний пістолет…

Юнак знов повернувся, вже до Валенто Клаудо, швидко говорячи, як у лихоманці:

— Валенто, треба сигналізувати, треба…

І спинився, побачивши, що Валенто і без його слів уже вийняв пістолет і підносив його вгору, в напрямі «Люцифера». Але не вистрілив, бо міцна рука Педро Дорільї раптом лягла на його плече:

— Стій, Валенто! Не стріляй, — мовив наполегливо Педро.

Валенто Клаудо рвучко повернув голову:

— Чому?

— Не гарячкуй, Валенто. Цим ти тільки допоможеш літакам, вказуючи їм напрям «Люцифера». Та й пізно вже, поглянь!

Справді, літаки вже наближалися до самого острова. Вони на ходу перешиковувалися, утворюючи одну вигнуту лінію, заходячи один за одним. Обстрілювати чи бомбардувати вони збиралися?..

Валенто Клаудо опустив пістолет. Він переводив погляд з літаків на «Люцифер» — і знов на літаки, що сповнювали повітря шаленим гуркотом. Він стискував кулаки, лють, змішана з відчаєм, охоплювала його.

— А, вони все одно добре вже знають, де «Люцифер», вони прямують просто на нього! — проговорив він крізь зціплені зуби й знов підніс пістолет. І повільно знов опустив його.

"Люцифер" одірвався від землі! Так, так, ось уже ясно видно просвіт між його корпусом і краєм узгір’я! Значить, Капітан вирішив-таки щось зробити, він бачить літаки, що сунуть на нього! Мабуть, він винайшов якийсь спосіб боротьби!..

Але що це? Хоч «Люцифер» і підносився вгору, дедалі збільшуючи швидкість, на узгір’ї під ним лишалися люди. Один, другий, третій… а там же не було щойно нікого, крім команди «Люцифера». Тоді хто ж це?

Здалеку не можна було розгледіти нічого, крім малесеньких силуетів, які деякий час лишалися нерухомими, а потім швидко перебігли під дерева, наче шукаючи захисту. Та в чому ж річ, що то за люди?..

— Хто це? — мимоволі вигукнув вражений Олесь.

У відповідь він почув здавлений, неприродний голос Валенто Клаудо:

— То наші люди… Капітан лишив їх на землі і знявся на "Люцифері" сам один… лишив їх, як і мене.

А «Люцифер» тим часом, підносячись вище й вище, наче сковзнув у повітрі вбік від тієї уявлюваної лінії, якою линули вниз нападаючі літаки. То був сміливий і спритний маневр, бо який би намір не мали пілоти літаків, обстріляти «Люцифера» чи скинути на нього бомби, — все одно він вийшов з прицілу, опинився збоку. Літаки ж, що розвинули велику швидкість, не могли вже повернути слідом за ним. Вони пролинули над високими соснами, під якими ще з хвилину тому перебувала їх вистежена мета, і знов почали набирати висоту, в той же час повертаючи в напрямі, куди звернув "Люцифер".

— Все одно, все одно це тільки відстрочка… вони швидкохідніші… і Капітан не може їх спинити, бо генератори пошкоджені, не працюють, — бурмотів пересохлими губами Валенто Клаудо. — І він один на "Люцифері"… сам… а я тут…

Олесь добре розумів те, що думав Валенто. Коли б система електромагнітної завіси не була пошкоджена, коли б потужні ультракороткохвильові генератори працювали, Капітан міг би не лише захиститися від пострілів, але й спинити двигуни літаків. Міг би… Але зараз у нього такої змоги не було!

Літаки з надривним ревінням проробляли один за одним складний маневр. Вони злітали вище й вище; в той же час вони, вихиляючись так, що їхні крила ставали під прямим кутом до землі, робили крутий віраж з таким розрахунком, щоб той віраж закінчився якраз над «Люцифером» і перерізав йому шлях. Бо тоді досить буде влучної черги з крупнокаліберних кулеметів, і справа закінчиться.

Дивно, але Ернан Раміро наче відмовився від дальшої спроби вислизнути з-під смертоносного обстрілу, який мав відбутися. Він вів «Люцифер» по прямій лінії, нікуди не звертаючи, просто у море. Він немов забув про напад літаків, які, описуючи в небі широку й плавну криву лінію, линули напереріз йому. «Люцифер» летів далі й далі в море.

— Та він же не зможе відірватися від них! Що він робить? — вигукнув Педро Дорілья, не відриваючи погляду від літаків, що неухильно наближалися до "Люцифера".

Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Він краще за всіх знав і розумів, що порятунку не було, що «Люцифер» приречений, а разом з ним і Сивий Капітан. Олесь почув іще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.

Літаки наближалися. Вони ще не стріляли, вичікуючи, мабуть, найвигіднішої позиції. Їх потужне ревіння то гучнішало, коли відходили хвилі морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумі.

І раптом на тому місці, де щойно був перший, головний літак, спалахнула яскрава блискавка. Ніби клубок сліпучого полум’я вкрив літак. А ще через мить той клубок полум’я обгорнувся чорним важким димом.

Другий за чергою літак не мав часу змінити курс. Він ішов точно слідом за першим і врізався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум’я і викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрімко полетіли вниз, у море.

— Отак їх! Отак! — з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надія. — Одного за одним, Капітане! Одного за одним!

І Олесь відчув, як і в нього також гарячково застугоніло серце. Сміливий, відважний Капітан! Він вийшов на безнадійний, здавалося б, бій і один проти кількох швидкохідних літаків переможно вів його! «Люцифер», важко поранений і знесилений, не міг захищатися, як раніше, не міг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшні електричні кільцеві снаряди, і Ернан Раміро мужньо використовував їх. «Люцифер» нападав! Уже двох літаків немає. Коли б Ернанові Раміро вдалося й далі продовжувати напад… коли б йому пощастило…

Проте літаків було надто багато, Ернан Раміро не міг протистояти нападові цілої ескадрильї. Літаки встигли змінити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару і летіли майже паралельно "Люциферові". Черги довгих жовтих іскор з’явилися на двох з них: то крупнокаліберні кулемети почали обстріл "Люцифера".

Один з цих двох літаків тут-таки й спалахнув, як попередні: електричний снаряд Ернана Раміро досяг і його. Але на його місці опинився ще один, і з нього в напрямі «Люцифера» також простягнулися одна за одною жовті іскри. Нападаючих було надто багато, і кожен з них тут-таки займав місце попереднього збитого.

Останній бій «Люцифера» закінчувався.

Сполотнілий від хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох місцях з корпусу «Люцифера» вирвалися чорні клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вітром, але крупнокаліберні кулі вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнітного захисту. То був початок кінця.

"Люцифер" загойдався. Він наче пірнув передньою частиною вниз, потім на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тоді він полетів униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.

— Він падає, падає! Його збили! — закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дівчина не могла більше дивитися на це жахливе видовище.

Повільно перекидаючись носом униз, ніби націлюючись в море, «Люцифер» падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, він раптом наче розколовся, розпався на дві окремі частини. Потужний вибух розкраяв корпус «Люцифера», довгі язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, відокремились і на якусь мить залишилися в небі сяючим ореолом, немовби то була непокірна, вільнолюбна душа Ернана Раміро, яка не хотіла гинути разом із змертвілими уламками в морі…

Спокійна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипіла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнім, хоч і тяжко пораненим «Люцифером». Високі піняві хвилі гнівно й квапливо побігли від того місця, що стало могилою Ернана Раміро, загадкового Сивого Капітана, який знайшов тут завершення своєї трагічної долі. Хвилі бігли далі й далі, в усі боки, немов кудись поспішали, немов вони несли з собою сумну звістку про загибель «Люцифера» і його непримиренного, самолюбивого і владного творця…

3. ПРАПОР У МОРІ

Літаки, знову зімкнувшись, зробили над морем одне широке коло, ще одне. їхні пілоти переконувалися, що цього разу з «Люцифером» справді покінчено. А тоді літаки повернули геть від острова Тарквенідо, бо їх справа була зроблена, і взяли курс на суходіл. Незабаром вони знов перетворилися на маленькі чорні цятки в далекому синьому небі і, нарешті, зникли за обрієм.

Стало напрочуд тихо. Так тихо, що це важко було переносити. І морський прибій уже не шумів так, не налітав довгими, вкритими сивою піною хвилями на прибережне каміння. Чи, може, то лише здавалося так Олесеві, який і досі не міг відвести очей від моря, що поглинуло знівечені останки "Люцифера"…

Педро Дорілья сидів на скелі, похмуро дивлячись на хвилі, Марта глухо плакала, не соромлячись своїх гірких сліз і не ховаючи мокрого обличчя. Час від часу вона повторювала:

— Навіщо, навіщо я так говорила про нього… навіщо?.. — і плакала ще гірше.

Валенто Клаудо, як і Олесь, невідривно дивився в морську далечінь, завмерлий, скам’янілий від горя, як втілення скорботи й суму. Він не бачив і не чув нічого навколо себе: Капітан, його Капітан загинув!..

Так, Ернан Раміро загинув. Він приніс себе в жертву для того, щоб врятувати своїх товаришів. Тепер Олесеві все-все було зрозуміло, з’ясувалося все, на що досі юнак не міг знайти відповіді. Це було тяжко усвідомлювати, але все стало на своє місце до останньої, найдрібнішої деталі.

Ернан Раміро ще в "Люцифері", під час польоту сюди, побачив, що порятунку немає. Його вистежили, йому не вдалося здійснити свій задум і привести «Люцифер» для лагодження в безпечне місце.

Попереду була неминуча загибель. Кинути «Люцифер», своє улюблене дітище, Ернан Раміро не міг: надто багато праці, сподівань і згадок було пов’язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихід?

Тільки останній бій, тільки горда смерть людини, яка ніколи і ні за яких обставин не здається, а йде назустріч долі!

Марта і Педро Дорілья були на "Люцифері" сторонніми людьми, Капітан зразу ж таки вирішив висадити їх на острові і відправити далі від приреченого «Люцифера». А разом з ними і Олеся… того Олеся, що чимсь, як розповідав Валенто, нагадував Ернану Раміро маленького сина Лорхе… Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Раміро, його теплі, схвильовані слова, що звучали так дивно, так душевно, останні слова Сивого Капітана, звернені до нього, — і якийсь клубок підступив до його горла… О Капітане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесеві, немов він втратив найближчу, найріднішу людину!..

Так, Ернан Раміро вирішив врятувати і Марту, і її батька, і Олеся. А разом з ними і Валенто Клаудо, свого вірного і відданого помічника. Тому він і наказав Валенто йти разом з ними. І розгнівався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що він потрібен для лагодження "Люцифера".

Яке лагодження? Хіба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнітного захисту потрібно багато часу. А погоню буде надіслано негайно, це ж ясно. Тому Капітан і поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вісника наступної атаки, розвідувального літака. Він на все зважив у ці останні хвилини! Так само, як зважив він і на долю інших його помічників і товаришів по «Люциферу», напевно, так само…

Олесь уявляв собі, як Капітан, помітивши, що наближається ескадрилья літаків, наказав усім вийти з «Люцифера». Просто наказав, нічого не пояснюючи. Він-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумів, як завжди. А тоді, залишившись на "Люцифері" сам, він включив механізми і знявся в повітря, раптово знявся на свій останній безнадійний бій, жертвуючи собою для врятування інших. Ніщо вже не могло допомогти йому самому, тільки гордість людини, що ні за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!

І знов Олесь відчув, що якась тепла хвиля підіймається в його душі, захльостує його і примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цієї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною і навіть свавільною, але знайшла в собі силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришів. Він сумно схилив голову…

Біля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий і безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

— Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдіть до селища, все одно. А я повернуся до узгір’я, там наші ж… дізнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тоді знайду вас… тут або в селищі, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся…

Педро не відповів, а Олесь відгукнувся:

— Але ж Капітан наказав…

— Ти мені не згадуй зараз про Капітана, — несподівано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хіба він щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руці великий ракетний пістолет, з якого він хотів нещодавно подати сигнал про наближення літаків. Він неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тоді кинув пістолет на землю:

— Це ще заважає тут, — буркотнув невдоволено. Потім перевів відсутній, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

— Капітана немає, розумієш? — сказав він чітко. — І нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи більше й слова, Валенто повернувся і швидкими кроками пішов у напрямі узгір’я. Юнак розгублено дивився йому вслід.

— Не засмучуйся, Алексо, — звернулася до нього Марта. її вологі ще очі співчутливо дивилися на Олеся. — Бач, Валенто такий розстроєний… Йому, напевно, дуже боляче, ти розумієш, Алексо…

— Розумію. А хіба мені не боляче? Всім…

— Що тільки нам тепер робити, Алексо? — вела далі Марта смутно. — Ми тут нікого не знаємо… і куди подітися?..

Олесь мовчки знизав плечима…

Він знов уже дивився на море, безкрає, спокійне, тихе; наче і не було воно свідком того, що сталося тут. Вічне, то бурхливе, то лагідне море, чого тільки воно не бачило? Минули тисячі й сотні тисяч років, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть іще тисячі років, а воно залишиться таким самим синім і незворушним, бо що для нього всі події, людські радості й горе, сум і надії, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи сліду на широких грудях моря, як і кораблі, що пропливають ним, як і отой корабель, що пливе зараз звідкись з півдня, держачи курс на північний схід… Куди, до якої країни пливе він, цей корабель?..

На твоєму борту, невідомий корабель, люди. Вони не знають і ніколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом віддалитися. Який край чекає на тебе, великий білий корабель, що пливе вже зовсім близько, який прапор майорить на твоїй кормі в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенідо?..

І враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, він здригнувся і завмер, вчепившись руками в скелю. Весь світ у цю мить скупчився для нього в малесенькій плямці, яка червоніла на кормі білого корабля. Ні! Ні! В таке щастя не можна повірити! Адже ж це він, рідний, рідшій червоний прапор!..

Як божевільний, Олесь звівся, підскочив і, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

— Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

— Що з тобою, Алексо? Що сталося? — занепокоїлась Марта.

— Наш! Радянський корабель у морі! — кричав Олесь. — Він пливе повз острів! Наш порятунок!

— Де? Де? — вмить опинилася біля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очі від сонця тонкою смаглявою рукою.

— Червоний прапор! Хіба ж ти не бачиш? Он, на кормі! — продовжував несамовито вигукувати юнак.

— Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?

— А який же ще? Він візьме нас на борт, він врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!

Марта рвучко повернулася до Олеся:

— Так хіба ж він знає, що ми тут? Він пройде мимо, Алексо.

— Ні!

Олесь кинувся до ракетного пістолета, що лежав на землі, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!

— Радянський корабель не може пройти мимо, коли він бачить, що хтось подає йому сигнал біди, — говорив юнак, зводячи курок. — А дві ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!

Він підняв руку з пістолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрілив. Дві червоні лінії простягайся з берега в напрямі корабля, два червоні сигнали, що закликали на допомогу і водночас указували, в якому місці перебувають ті, хто просить допомоги.

— Дивись теперь! Дивись! — вигукнув Олесь.

Білий корабель, наче не помічаючи сигналів, сунув тим самим курсом, повз острів.

— Вони не бачать нас, Алексо, — боязко сказала Марта.

— Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!

Він знов перезарядив пістолет, радіючи, що в його рукоятці був запас ракет. І знову з острова в напрямі білого корабля простягайся дві тривожні червоні лінії.

Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас білий корабель подав свій сигнал-відповідь: довгий і протяжний гудок розлігся над морем.

— Він спиняється, спиняється! — щосили радісно гукнула Марта, не тямлячи себе від радості.

Так, білий корабель спинявся. Деякий час він ще посувався вперед, але дедалі повільніше. І ось він зовсім спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.

— Я все розповім нашим, вони візьмуть нас, — збуджено говорив Олесь, — і вас, і Валенто, й інших… — і раптом спинився.

Болісна думка прорізала його свідомість. Так, корабель візьме всіх… всіх, крім Сивого Капітана, який навіки залишиться в глибинах синього моря, де він знайшов свою загибель разом з його чудесним створінням, «Люцифером»… Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Раміро, з його гострими світлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого біліє сиве пасмо… і лагідна усмішка, що так прикрашала це суворе обличчя, і голос Ернана Раміро, дружній, теплий…

Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фоні моря, таке ясне, таке чітке. А потім воно почало танути, стало туманним і, нарешті, зовсім прозорим, як згадка, як невимовно сумна і в той же час близька й рідна згадка про дороге й миле, що ніколи не залишає нас, хоч і навіки зникло з нашого життя…

Біла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенідо, біла шлюпка з червоним радянським прапором на кормі…

1959

ВОЛОДИМИР ВЛАДКО (Біографічна довідка)

Володимир Миколайович Владко народився 26 грудня 1900 року в Ленінграді, в родині службовця. Закінчив Інститут народної освіти. З 1917 року почав працювати в газетах та журналах, друкувати нариси, фейлетони, рецензії. Багато подорожував по Радянському Союзу, а в повоєнні роки і за кордоном. Ці поїздки знайшли своє відображення у багатьох нарисах, статтях та книгах («Донбас — золота країна», «Тракторобуд», «Троє за одним маршрутом», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші).

Вважається основоположником української радянської наукової фантастики. Першим твором у цьому жанрі була повість «Ідуть роботарі» (1929). В наступні роки вийшли повісті «Чудесний генератор», «Ощадкаса часу», романи «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів», оповідання.

Під час Великої Вітчизняної війни працював у Саратові на українській радіостанції як постійний політичний коментатор. Потім був спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом газети «Правда», начальником Головреперткому УРСР, завідував українським відділенням «Литературной газеты».

У післявоєнні роки написав роман «Сивий капітан» (1959), повісті «Позичений час» (1961), «Фіолетова загибель» (1963), видав збірку «Чарівні оповідання».

Його твори чимало разів видавалися в перекладах на російську мову (Москва, Ростов-на-Дону), мови братніх радянських народів (Мінськ, Вільнюс), мови соціалістичних країн (Варшава, Краків, Познань, Софія, Будапешт, Берлін, Прага, Белград, Загреб), японську мову (Токіо).

Нагороджений двома орденами «Знак Пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, Почесною грамотою газети «Правда», двома Почесними грамотами ЦК ЛКСМУ і медалями. Удостоєний Вищої нагороди за творчість «Золотий Космонавт», присудженої Міжнародним жюрі з'їзду письменників-фантастів соціалістичних країн у Познані.

Помер письменник 1974 року.

Оглавление

Володимир Владко . СИВИЙ КАПІТАН

ЧАСТИНА ПЕРША . Загадковий автомобіль

  Розділ перший

    1. ЗАЛІЗНИЧНА КАТАСТРОФА

    2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ

    3. ТАЄМНИЧИЙ «ЛЮЦИФЕР»

    4. АГЕНТИ ПОЛІЦІЇ НЕРВУЮТЬСЯ

  Розділ другий

    1. ДОРУЧЕННЯ МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

    2. РОЛЬ ХОСЕ ФРЕНКО

  Розділ третій

    1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ

    2. ТИ — НА «ЛЮЦИФЕРІ»!

  Розділ четвертий

    1. ПАСТКУ ЗАКРИТО

    2. У ЛІСІ ФОНТІВЕРОС

    3. БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ

  Розділ п’ятий

    1. ОСОБЛИВО УПОВНОВАЖЕНИЙ МІРКУЄ

    2. НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

  Розділ шостий

    1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ

    2. РОЗПОВІДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО

    3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!

  Розділ сьомий

    1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

    2. ЕРНАН І АЛЬВАРЕС

    3. АРЕШТ ЕРНАНА РАМІРО

    4. МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВСЕ!

    5. ВІДЧАЙ І ПОРОЖНЕЧА

    6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО

  Розділ восьмий

    1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ

    2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

    3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРІЛЬЯ

    4. ХОСЕ ФРЕНКО НАТРАПИВ НА СЛІД

  Розділ дев’ятий

    1. ОБІЦЯНКА СИВОГО КАПІТАНА

    2. ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГІЇ "ЛЮЦИФЕРА"

    3. ДАЛЬШІ ЗАПИТАННЯ ОЛЕСЯ

    4. СЕРЦЕ І ДУША "ЛЮЦИФЕРА"

    5. ОГОЛОШЕНИЙ ПОЗА ЗАКОНОМ

  Розділ десятий

    1. АЛЕКСО І МАРТА

    2. КОШИК АПЕЛЬСИНІВ ТІТКИ БАРБАРИ

    3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ФРЕДО ВІКТОРЕ

    4. БЛИСКАВКА В ПРОВУЛКУ

  Розділ одинадцятий

    1. НОВА ПАСТКА МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

    2. ВАМ ЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЗДАТИСЯ

    3. ЗНИЩЕННЯ "ЛЮЦИФЕРА"

ЧАСТИНА ДРУГА . Не на життя, а на смерть!

  Розділ дванадцятий

    1. МІНИ НА ДОРОЗІ

    2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНІТО

  Розділ тринадцятий

    1. ПІД ВОГНЕМ ГЛИБИННИХ БОМБ

    2. ПОВІТРЯ! ПОВІТРЯ!

  Розділ чотирнадцятий

    1. ПІДЗЕМНА БАЗА "ЛЮЦИФЕРА"

    2. ПРИРЕЧЕНИЙ МІНОНОСЕЦЬ

    3. ЧИ Ж МАВ РАЦІЮ ОЛЕСЬ?

    4. ОЛЕСЬ МОВЧИТЬ

  Розділ п’ятнадцятий

    1. МЕЛОДІЯ СРІБНИХ ДЗВОНИКІВ

    2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ

  Розділ шістнадцятий

    1. ДІЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНІ МІНИ

    2. РОЗПОВІДЬ САПЕРА

    3. КОМІТЕТ УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ

  Розділ сімнадцятий

    1. ЄДИНИЙ ЗАКОН — ЦЕ МІЙ ЗАКОН!

    2. ЯК ЖЕ БУТИ ТЕПЕР?

    3. БРОНЬОВИКИ ВИХОДЯТЬ В АТАКУ

  Розділ вісімнадцятий

    1. ХАЙ ВАЛЕНТО ЗРОЗУМІЄ ВСЕ!

    2. НІЧНА ЗУСТРІЧ

  Розділ дев’ятнадцятий

    1. ЩО ТАКЕ В’ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР

    2. ІДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!

  Розділ двадцятий

    1. ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТІ

    2. ПОРЯТУНОК З ПОВІТРЯ

  Розділ двадцять перший

    1. МИ ЛЕТИМО, МАРТО!

    2. НОВЕ РІШЕННЯ ЕРНАНА РАМІРО

    3. КУРС НА ОСТРІВ ТАРКВЕНІДО

  Розділ двадцять другий

    1. ДАЙ МЕНІ РУКУ, ОЛЕСЮ!

    2. ОСТАННІЙ БІЙ "ЛЮЦИФЕРА"

    3. ПРАПОР У МОРІ

ВОЛОДИМИР ВЛАДКО . (Біографічна довідка)

Реклама на сайте