«Таємниця жовтої валізи»

Знову маневри

Ракетна база “Меркурій” була найдосконаліша у своєму класі. Нічого схожого в історії збройних сил країни ще не було. Міністерство оборони дуже пишалося своїм дітищем і в той же час шкодувало, що не може відкрито похвалитись цим видатним успіхом військових і цивільних конструкторів. Бо ж саме міністерство видало циркуляр про найсуворіше дотримання таємниці щодо об’єкта.

Ніхто не знав, де розмістилася база. У крижаній пустелі поблизу знаменитих Бонанзи і Клондайку — колишнього раю авантурників і золотошукачів — чи десь у Скелястих горах, а може, в якійсь дружній країні.

Для цієї розповіді важливішим є те, що деякі службовці “Меркурія” мали інший погляд на доцільність таких баз. Однак начальство визнало стратегічне положення бази більш ніж ідеальним і не збиралося втрачати її.

Після останньої перевірки, коли командуванню було вказано на огріхи у навчанні особового складу, систему підготовки службовців реорганізували. Ще з більшою прискіпливістю почали добирати людей для служби на секретному об’єкті.

Мова йтиме про капітана Честера Уеста. Двадцяти восьми років, неодруженого. Зріст — шість з половиною футів, блондин. Служив у морській піхоті. На базі “Меркурій” виконував обов’язки чергового оператора станції наведення ракет стратегічного призначення.

Платили тут добре, однак служити повторний строк Честер не збирався. Постійно напружені нерви. Непевність у завтрашньому дні. Осоружні нагадування про червону загрозу! І навчання, навчання… З деякого часу він почав боятись за себе. Боявся зірватись і зробити так, як, приміром, лейтенант Джордж Бранц.

Лейтенант був його підлеглий. Під час чергової навчальної тривоги він збожеволів. Хай йому чорт! Зовсім молодий хлопець. Коли б не він, Честер Уест, коли б він вчасно не надбіг… Хто знає, чим би закінчилося те навчання. Лейтенант уже поклав палець на кнопку бойового пуску. Ще мить, і з стартових установок, націлених у напрямі потенціального противника, зірвалися б ядерні ракети…

Після того випадку Честер Уест отримав капітанські нашивки і подяку від самого міністра оборони. Того ж дня надійшла звістка, що лейтенант Бранц, перебуваючи в госпіталі, покінчив життя самогубством. Честер напився. Відтоді він робив це регулярно.

Чергування підходило до кінця. Честер нетерпляче позирав на годинник. Подумки він уже цмулив з химерно розмальованої бляшанки пиво “Фулл Лайт” — коли заступав на чергування, бачив, як солдати розвантажували транспортний літак з продуктами для офіцерського кафе.

Змінити його мав Девід Граймс. Його, колишнього астронавта, свого часу відчислили з Центру підготовки за участь у контрабанді героїну. З того часу — так принаймні твердив сам Девід — він став нудний і в’їдливий.

Честер зайнявся апаратурою. Треба було перевірити всі режими функціонування блоків. Граймс, як завжди, чіплятиметься до кожної дрібниці. Поки все було гаразд. Весело миготіли сигнальні лампочки, заколисуюче гуділи мотори…

І раптом почулося бридке завивання сирени. Капітан одірвав погляд від картосхеми й нерозуміюче втупився в датчик атомної тривоги. “Атомний напад” — спалахували червоним вогнем літери. Що це? Мінорні акорди чергового навчання? Але чому немає сигналу “навчальна”? Пекучі голки страшного здогаду вп’ялися в мозок. А коли ЦЕ правда? Намагався відігнати неймовірне припущення. ЦЬОГО НЕ МОГЛО БУТИ!

Вибух перервав його думки, боляче вдаривши по барабанних перетинках. Невідома сила підхопила капітана разом із стільцем і жбурнула на пластикову підлогу. Стеля здавалося, усім своїм громаддям придавила його…

* * *

Над поверженою, зганьбленою планетою вставав зоряний міраж. Ніби кадр за кадром, пропливали фантастичні картини мертвих міст, спаленої землі. Цивілізація, що знищила сама себе. Моторошно й потворно!

Вмить зникають звичні поняття і образи, змінюючись двовимірним світом видінь, похмурого трагізму приреченості.

Серед руїн блукають пласкі, мов фотографії, істоти. На почорнілих од вогню і кіптяви стінах чудом вцілілих будинків танцюють химерні тіні. Це все, що лишилося від тих, хто ще недавно гордо іменував себе гомо сапіенс. Ха! Гомо сапіенс? Гомо атомус! Го-мо а-то-мус!..

У розтоптаному людським безглуздям світі право на життя здобули химерно-потворні істоти із світу хворобливих марень. Гомо атомус! Вони шкірять свої зогнилі зуби і сміються. Сміються з нього — Честера Уеста, капітана військово-повітряних сил. Тепер уже колишнього капітана.

Вони відверто глузують — диявольський посміх блукає на їхніх жорстоких обличчях. Немов кажуть: “Невдовзі і ти будеш серед нас, Честере”.

Образи з напівмістичних картип Ієроніма Босха.[1] Ті ж страдницькі пози і гримаси. Ті ж кольори — чорний і червоний. Барви мук, смерті, крові і пітьми…

Ким почуваєш себе ти, капітане, у світі нещадної реальності? Не відаєш? Тебе переслідує жахливе відчуття роздвоєності. Чи не так? Ти не розумієш, що з тобою коїться…

Навіть сонце — ця вічно неспокійна жовта пляма — теж набуло зловісного відтінку червоного золота.

Що це за химери і видіння? Наслідок психічного шоку, стану, близького до руйнації людської особистості?

Зрештою це не так важливо. Саме тепер. Коли ЦЕ сталося. Все перемішалося — страхітлива реальність і фантастична дійсність.

Ти достеменно знаєш, що цьому нелюдському випробуванню нема кінця. Ти навічно залишився самотній. Наодинці зі своїми думками. Ти сам завинив перед Життям і тепер розплачуєшся за це.

Ти кричиш. Від болю і жаху. Від усвідомлення приреченості. Тебе ніхто не чує. Довкола пустеля. Випалена дощенту земля. Радіація. У цьому світі емоції не мають сили і ціни. Все навкруги мертве. І ти теж. Живий мертвий!

Перед очима Честера Уеста завирував калейдоскоп власного життя. Таємнича і незбагненна сила жбурнула його у круговерть минулого…

* * *

Думки, думки, думки… Вони ошаліли. То мчать, як вихор, то наштовхуються одна на одну і сунуть, сунуть… Не дають дихати. Ще трохи, і вони поховають тебе під вагою неспростовних доказів твоєї вини за ЦЮ трагедію. Ти несеш відповідальність за те, що сталося. Не заперечуй. У тобі ще жевріє якась надія? Пусте. Присуд буде остаточний. Думки-присяжні вже посхоплювались зі своїх місць і готові винести вердикт: “Винен!”

Верховний суддя — твоя совість. Останнє слово за нею. А поки що вона, мов Будда, дарує загадковий усміх. Ледь помітний усміх. Всім і нікому. Бо знає надто багато…

Ти пригадуєш свій перший самостійний крок у житті? Коли ти втік з дому і добровольцем записався в морську піхоту. Скільки тобі тоді було? Вісімнадцять? Кулаки — мов гарбузи. Жадоба пригод. Молокосос! Надивився фільмів, і потягло в екзотичні краї.

Романтику наче вітром здуло, коли попав до азіатських джунглів. У тамтешньому навчальному центрі сорокарічні сержанти з гіпертрофованими біцепсами і бичачими карками навчали виживати серед заростей Південно-Східної Азії. Навчали прийомів карате. Чого тільки там не навчали!.. Упевнившись, що ти володієш сорока трьома способами вбивства людини, тебе послали воювати. І ти воював, стріляв. Щоправда, стріляв не так, як інші, — де тільки видніло щось живе (бо ти таки був ще молокосос). Стріляв тільки тоді, коли власному життю загрожувала небезпека.

Якось ти зірвався. Пам’ятаєш? Оператори з телекомпанії знімали бойові епізоди. Коли фіксували операцію пошуку партизанів, режисер наказав солдатам не дивитися в об’єктив, мовляв, виходить неприродно. Ти не витримав і шмагонув з автомата по кінокамері.

Тебе не судили. Просто списали. Ніхто не хотів скандалу. Повідомили, що режисер загинув у перестрілці з партизанами. Нещасний випадок.

Близько року ти шукав робо, ти. Нарешті знайшов місце вантажника в порту, але протрИмався там лише місяць. Не зжився з десятником, який знався з мафією і намагався втягти тебе у свої діла.

Знову подався до армії. Закінчив офіцерську школу. Побував у Європі, на Гавайях, в Індійському океані. Служба навіть почала подобатись. Це було зовсім не те, що в джунглях Азії. Знався тільки з електронікою. Слухняно виконував накази. Тебе вважали незамінним спеціалістом, коли йшлося про ракети стратегічного призначення. Тобі подобалось копирсатися в плетиві електричних схем, вишукувати в них несправності. Робота потребувала логічного мислення, а воно у тебе, виявляється, було розвинене дуже добре.

Щоправда, тепер цього не скажеш. Ти втратив здатність мислити критично. Твої думки, мов бізони, мчать прерією-мозком, і ніщо їх не може спинити. Свого часу люди спинили бізонів. І знищили. Колись — дуже давно. Коли твоїх батьків ще не було на світі.

А тепер люди знищили самих себе. Скільки разів людство бралося до цього? Безліч. І в останніх двох спробах мало не добилися свого. Тоді вирішили підготувати третю. Останню. Щоб раз і назавжди позбутися цієї вічної, як світ, проблеми.

Боже! Невже це сталося?! Невже у когось не витримали нерви? Невже світ ошалів?

А хіба світ не був таким завжди? Схиблений у нестримному бажанні перегризти горлянку сусідові, запустити РУку до кишені ближнього.

Ха-ха-ха! Возлюби ближнього!

Думай. Думай. Хто винен у тому, що сталося. Ти теж причетний до цього. Ти далеко не безгрішний. Всі не без гріха!

Так, але саме тобі Життя виклало рахунок. І сплачувати доводиться за найвищим курсом.

Що ти можеш зробити, щоб сплатити цей борг? Відомстити? Але як? Кому? Ти безсилий зараз. А колись же міг зробити багато чого, аби цього не сталося.

Міг… Міг, та не зробив…

Пригадуєш фільм “Пожнеш бурю”? Старий фільм Стенлі Крамера. Ти дивився його у Мемфісі. Тепер ти пожинаєш бурю. Бо ти один з тих, хто випустив джина на волю.

Кажеш, ти був за демократію. Але тепер бачиш, як далеко твоїй демократії до сакраментального міртового деревця? Бачиш, що вона більше схожа на сир з величезними дірками, який нахабно догризають миші — поліція, армія, бізнесмени?.. Всі, кому не ліньки. А втім, сир уже догризли…

Що ж міг зробити ти один, коли мишей тисячі? Хитрих, підступних і зрадливих. Із законами вони давно впоралися. Ще перед тим, як взятися до сиру. Ти це хочеш сказати?

Твоя філософія хибна, капітане Уест. Невже ти цього не розумієш?..

* * *

Нарешті хворобливий морок забуття розсіявся перед владним наступом свідомості, і Честер розплющив очі. Цілком осмисленим поглядом обвів приміщення. Густа сітка дротів і кабелів строкатим павутинням обплутувала сфероїдну стелю операторської. Все стало зрозуміло: вибухом зірвало запобіжну кришку, під якою було кабельне господарство. Кришка вдарила його… Отже, це було марення. Тільки марення. Але чому ж стався вибух? Що це за вибух?

Честер підвівся. В голові паморочилося. Тремтливими руками дістав з кишені біостимулятор. Кинув у рот дві таблетки швидкодіючого допінгу. Майже відразу полегшало.

Підійшов до центрального пульта. Оцінююче глянув на індикатори. Вони вказували, що все гаразд. Впевнено вимкнув блок живлення. Неквапом підійшов до енергоблока і повернув рубильник в положення “вимк.”. Тепер працював тільки невеличкий блок автономного живлення, потрібний для освітлення приміщення.

Честер нахилився і витяг з шухляди запасних частин важку свинцеву трубу. Випростався, ще раз уважно глянув на приладову дошку і… замахнувся…

Він трощив усе. Насамперед знищив найважливіші вузли станції. Щоб уже ніхто і ніколи не зміг їх полагодити. Був спокійний, як ніколи. Це не було варварство. Це була помста тим, хто придумав знаряддя вбивства. Його єство повстало проти витвору злого людського генія.

Він трощив і трощив. Коли до операторської ввірвалися солдати військової поліції, все було знищено. Уеста скрутили і потягли…

* * *

Командир бази ще довго сушив собі голову, як виправдатися перед комісією з міністерства оборони за інцидент, що стався під час навчання. Він же хотів якнайкраще. Хотів максимально наблизити ситуацію до реальності. Тому було оголошено бойову атомну тривогу. Яка чудова імітація ядерного вибуху! В усіх підрозділах “Меркурія” експеримент пройшов напрочуд вдало. Всі оператори натиснули бойові кнопки. А вони ж не знали, що їхній командир власноручно від’єднав бойовий кабель од усіх ракет! Все було так чудово. І треба ж, щоб знайшлася одна паршива вівця! Бісів капітан Уест! Ну, нічого. Майбутнє цьому ідіотові забезпечене. Божевільня.

Дзеркало Вертумна[2]

— О Риме! Вічний і незмінний! І ти, Екзуперію Пріску, славний громадянине цього міста! Августійший Діоклетіан — посланець Юпітера на землі — хоче бачити тебе у своєму палаці.

Он воно що! Несподівана поява найближчих радників імператора тут, на околиці вічного міста, могла здивувати будь-кого, але не Екзуперія. Виходить, синові вільновідпущеника, якого легіонери проголосили своїм імператором, Каю Аврелію Діоклетіану нащось потрібен старий етруск. Ось чому у верховного жерця такий лиховісний вираз обличчя! Цей старий продажний щур завжди палав ненавистю до потомків Тарквінія Пріска.[3]

Верховний понтифік[4] Марцеліан разом з першим сенатором Галеріем Спіоном у супроводі охорони — чотирьох лікторів з в’язками різок і застромленими у них сокирами, стояли перед будинком Екзуперія Пріска і ждали відповіді.

На устах Екзуперія застигла сумна усмішка. Він здогадувався, чому згадали про нього. Але відмовитися — значить накликати на себе гнів імператора. Зрештою Екзуперій не з боязких. А може, й справді варто піти? Колишній жрець кивнув на знак згоди.

Дивна процесія вийшла па Форум. Попереду охорони, яка мала правити за почесну, виступав, замислено дивлячись довкола, сивобородий етруск у білій тозі.

З Великого цирку чулося ревіння. До появи Канікули — зірки, яку греки нарекли Сіріусом, лишалося трохи більше місяця. І всі — від останнього плебея до найповажнішого патриція — перед настанням літньої спеки, коли в місті почнуть спалахувати пожежі й епідемії — поспішали задовольнити свої ниці пристрасті. Колізей о цій порі завжди був переповнений. Плебс укупі з аристократією, несамовито горлаючи, вказував великим пальцем правої руки вниз, жадаючи смерті пораненому гладіаторові. Потім служки потягнуть гладіатора через ворота богині смерті Лібітіни і віддадуть на поталу диким звірам.

З харчевні доносився сморід кальмарів, який забивав аромат чудових римських ковбасок. Захмелівши від надміру кіпрського вина, чоловіки виповзали звідти й одразу потрапляли в обійми веселих доступних дівчат, одягнених у прозорі киклади…

Старий етруск думав про те, що ніколи не любив цього страшного Риму.

Останні двадцять років він жив у вигнанні в Єгипті і тільки недавно повернувся на землю своїх предків, щоб передати тим небагатьом, хто ще вірив у могутність Вертумна, таємницю Буття…

Ноги Екзуперія потонули в пальмірському килимі, яким була вкрита мозаїчна підлога величезної кімнати, куди його привели Марцеліан і Галерій. Залишивши старого в залі, вони кудись пішли. Екзуперій роззирався, намагаючись зрозуміти, куди потрапив. Погляд його ковзав по стінах, обтягнутих блідо-рожевим шовком, погруддях імператорів і воєначальників, які мирно спочивали на мармурових колонах, намагаючись хоча б тепер, по смерті, осмислити навколишність. Попід стінами стояли бронзові і золоті канделябри. Поблискували мідні дзеркала. Стелю прикрашало грецьке ліплення. В усьому відчувалося казкове багатство, проте, виставлене напоказ, воно не так захоплювало, як гнітило.

Несподівано почулося дзюркотіння води. Екзуперій обернувся і, на превелике своє здивування, побачив Діоклетіана. Той стояв серед лотосу у невеликому басейні посеред залу. Імператор щойно прийняв купіль, голова його ще блищала від води.

Доправляючи тогу, він скрадливою ходою підходив до етруска. Маленькі очиці сторожко стежили за старим. Було у них щось недобре і підступне. Воістину очі хижака, що видивляється жертву.

Війнувши на Екзуперія ароматом трояндового масла, котрим був просякнутий його одяг, Діоклетіан важко сів у ебенове крісло. Нагальні справи імперії не давали спокійно віддатися любощам з чарівними фінікійками. Доводилося весь час бути насторожі — зрадити міг кожен з найвідданіших воєначальників.

Його святість тяжко зітхнув. Кинув лінивий погляд на мармуровий столик, де стояли вази з виноградом. З-за спини Діоклетіана виглядала голова бронзової Капітолійської вовчиці, яка осудливо дивилась на сина колишнього раба.

Діоклетіан поморщився від згадки про Ромула і Рема — своїх легендарних попередників. Спробували б вони посидіти тепер на престолі! Нахилився, взяв іскристе гроно, повагом став кидати в рот солодкі ягоди.

— Сідай. — Імператор, не перестаючи жувати, кивнув на низенький стільчик з червоного дерева, що стояв майже біля його ніг.

Етруск, здавалося, не почув запрошення.

— Екзуперій гордує пропозицією імператора? — Тонкі губи Діоклетіана скривились, немов він щойно проковтнув кислицю.

— Ні, просто мені так зручніше, — незворушно відповів старий.

— Я бачу, ти став надто поважний, — зарипів голос імператора.

— Хіба можна ставити людині на карб цю ваду? — не без здивування мовив Екзуперій.

Імператор стенув плечима.

— Стовбич, якщо тобі це подобається. Розмова, гадаю, у нас довгою не буде. Мені конче треба з тобою порадитись.

— Я здогадуюся про це.

— Он як?!

— Коли до опального етруска, котрий багатьом стоїть поперек горла, приходять найближчі радники імператора, то це може означати тільки те, що Екзуперія Пріска з якихось міркувань ставлять в одип ряд з верховним понтифіком і першим сенатором.

— Значно вище, Екзуперію. Значно вище, — Діоклетіан розсміявся. — Тобі ніколи не бракувало здорового глузду. Я справді потребую допомоги. А щодо твого походження, то воно для мене не має ніякісінького значення.

— Справді? — озвався старий етруск. Імператор вдав, що не помітив глузування.

— Так. Мені насамперед потрібен розумний радник і помічник. Повторюю: розумний. На всі твої колишні виступи проти Риму я заплющую очі. Правда, мені доповідають, ніби ти все ще поклоняєшся Вертумнові і підбурюєш невдоволених устроєм імперії проти мене. Це правда?

— Тобі краще знати. Преторіанська поліція іноді справді вміє працювати.

— Ось бачиш. Ти не заперечуєш своєї участі в змові. По закону, тебе слід було б посадити за грати. Але… Я нічого не чув і нічого не знаю про це. Мене непокоїть інше. Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що нинішнє становище Риму потребує сильної руки і розумних голів.

— Це називається віддавати хвалу самому собі. — Екзуперій приховав посміх у білосніжній бороді.

— Не забувайся, — в голосі Діоклетіана почулася погано прихована погроза. — Зрозумій, ні Марцеліан, ні Галерій не можуть допомогти імперії. Я розмовляю з тобою цілком відверто. Останні п’ятдесят років Римом управляли звироднілі вискочки. На престолі побувало двадцять закінчених безумців, з яких тільки Проб був чогось вартий. Однак і його преторіанці вбили після того, як він надумав послати своїх гвардійців з рештою війська на роботу в поле. Протримався він на престолі трохи більше шести років. Це ж ганьба, що ми не можемо навести лад у власному домі.

— Рим надто великий, — кинув Екзуперій.

— Дурниці. Рим має стати найбільшим і наймогутнішим на землі. Він має бути володарем усього світу!

— Це неможливо.

— Неможливо? Чому? Адже ми підкорили десятки народів. Чого ж Рим не може бути володарем світу?

— Будь-яка сила породжує силу і тим самим ослаблює себе.

— Софістика.

— Е ні. Чим більша держава, тим більше сили треба для того, щоб вона існувала, тим більше війська треба для охорони її кордонів, коштів для утримання цього війська. Ти й сам чудово все розумієш, однак не наважуєшся признатися в цьому. Занепад імперії не зупинять ніякі реформи. Сьогоднішній Рим не може стати володарем світу, не кажучи про вічне існування. Всяке насильство приречене на загибель, а Рим — це насилля. Не забувай: у храми римських богів дедалі гучніше стукає християнство.

Діоклетіан напружено слухав.

— Що ти хочеш сказати? Ти знаєш, що буде зі мною? — Він рвучко підвівся.

— Я знаю, що буде з Римом, — усміхнувся Екзуперій. — Але Рим — це ти, отже, я знаю, що станеться і з тобою…

Було далеко за північ, коли Діоклетіан, одягнений у короткий військовий плащ, разом з Екзуперієм Пріском опинився біля входу до храму Вертумна. Довкола німувала пітьма. Тільки зрідка вдалині спалахували блискавиці та розпачливо кричали, порушуючи тишину літньої ночі, сови. Старий етруск запалив заздалегідь припасений смолоскип і, низько зігнувшись, зник у печері. Імператор навкарачки поліз слідом. Зсередини війнуло холодом. Діоклетіан мерзлякувато повів плечима і щільніше закутався в плащ. Далі вже можна було йти не пригинаючись. Кілька кажанів, зірвавшись з насиджених місць, пролетіли перед самісіньким обличчям імператора, добряче його налякавши.

Діоклетіан намагався не відстати від старого, який впевнено прямував у глиб печери, ні разу не озирнувшись. Імператор помітно стомився, коли Екзуперій нарешті зупинився.

— Стій на місці.

Після цих слів Екзуперій пішов по колу, запалюючи встановлені в розщелини смолоскипи.

Очам приголомшеного Діоклетіана відкрилась печера круглої форми. Над ним здіймалось дивовижне склепіння, яке утворили химерні нарости вапняку та кварцу. Імператор не знав, що перебуває в забороненому ним самим храмі Вертумна. Тим часом Екзуперій повернув кам’яну брилу, що трохи виступала із стіни. Діоклетіан зацікавлено стежив за етруском. Той витер піт з чола і підійшов до імператора.

— Ти мав слушність, кажучи про мої неугодні Риму діяння. Я й справді шукаю тих, хто прагне боротися проти зла і насильства. Більше того, я посвячую їх у таємниці Буття. Ти теж можеш заглянути в дзеркало Вертумна. Дивись і запам’ятовуй!

З цими словами Екзуперій підійшов до стіни, завішеної чорним оксамитом, і різким рухом зірвав покривало.

Діоклетіан побачив величезне дзеркало, а поряд — білосніжну статую етруського бога. Він ще не встиг її роздивитись, як блискучу поверхню дзеркала почала вкривати пелена червоно-буро-чорного диму. У імператора по спині забігали мурашки — серед примарного хаосу він раптом став розрізняти знайомі обличчя мужів і матрон, які давним-давно перебрались у царство тіней. Декому з них він власноручно допоміг забути про земні турботи, зокрема Аперу — префекту гвардії. Як це було давно!

Чітко карбують крок, пробиваючись крізь димову завісу, шереги центурій і маніпул. Майорять бойові знамена із зображенням Вікторії — богині перемоги, штандарти, увінчані срібними та золотими орлами з номерами когорт і легіонів.

Миготять бойовиська… Проходять під тріумфальною аркою переможці. Тисячі закутих у кайдани рабів пропливають перед очима Діоклетіана. Ось преторіанці проголошують його імператором… Але що це?! Жахливе видовище! Діоклетіан заплющує очі, щоб не бачити свого відречення від престолу. Яка ганьба!

Римські укріплення штурмують чужоземні воїни в страхітливих звіриних масках. Падають пронизані стрілами легіонери… О боги! Палає Рим, вічний і незмінний Рим… Хвиля за хвилею накочуються варварські племена…

— Годі! — закричав Діоклетіан. — Виведи мене звідси мерщій! Екзуперій мовчки підійшов до кам’яної брили і поставив її на місце.

— Що це? — через силу видушив із себе імператор.

— Таємниця етрусків, Діоклетіане. Але, я бачу, імператорам вона ні до чого, — в голосі Екзуперія прозвучало презирство. — Я зробив помилку, відхиливши перед тобою завісу Буття. Імператори від цього кращими не стають…

По бруківці владно гупали сандалії преторіанців, примушуючи бездомних собак і котів боязно тулитися до стін. Легенький вітрець розвівав червоні султани на шоломах. Промені ранкового сонця відбивались од срібних нараменників і золотих відзнак, які красувалися на широких грудях, засліплюючи очі випадковим перехожим. Ті зупинялись і довго дивилися вслід гвардійцям, не знаючи, чим пояснити появу особистої охорони імператора тут, на околиці Рима…

Таємниця жовтої валізи

На перший погляд справа видавалася безнадійною. Та чим довше Лютц обмірковував подробиці таємничого викрадення двадцятивосьмирічного інженера фірми “Брюгейм” Герберта Вінкеля, тим більше схилявся до думки, що всі відомі йому факти мають між собою логічний зв’язок.

Напад вчинено серед білого дня на очах в ошелешених обивателів. Двоє нападників, підхопивши інженера під руки (Герберт Вінкель саме виходив з будинку, де містилася пошта), силоміць увіпхнули його в машину, і вона хутко від’їхала. Принаймні так стверджували численні свідки, яких встигли опитати репортери. Поліція, як завжди, приїхала на місце події останньою. Мотиви викрадення лишались невідомі. І коли всюдисущі газетярі спробували було взяти інтерв’ю у Гартмана — директора фірми, де працював інженер, той просто виставив їх за двері. Більше того, капітан Фукс, з яким колись працював Лютц і який тепер займав посаду старшого слідчого в місцевій кримінальній поліції, порадив йому облишити це діло, натякнувши, що між начальником поліції і Гартманом є домовленість про закриття справи.

Про Гартмана говорили всяке. Однак Лютц не дуже довіряв чуткам і намагався дізнатися про все сам. Він знак, Що в минулому цей електронний мільйонер оснащував апаратурою відомі ФАУ-1 і ФАУ-2, а тепер його фірма виготовляла електронні пристрої для бундесверу.

Найцікавіше було те, що сам директор фірми з якихось невідомих для Лютца міркувань хотів, щоб поліція не дуже заглиблювалася в цю справу. Чому?

В детективну контору “Лютц і Манфред” Тереза Краузе звернулася вже після того, як зрозуміла, що від поліції нічого не доб’ється. Герберт був її нареченим. Окрім неї, у нього з близьких не було нікого, і Лютц щиро захотів допомогти симпатичній білявці.

Герберт не розповідав Терезі про свою роботу. Вона тільки знала, що її наречений — головний виконавець особливого завдання, над яким працювало кілька лабораторій фірми.

В розповіді дівчини вартим уваги був один-єдиний момент. Якийсь Юрген Цілле прийшов до неї, назвався другом Герберта і показав листа від нього. Інженер просив Терезу, щоб вона, коли з ним щось трапиться, віддала жовту валізу Юргену Цілле. В тому, що лист був написаний рукою Герберта, Тереза не сумнівалась. На її запитання, де Герберт, незнайомець скрушно похитав головою — на жаль, він не знає. Який вигляд мав цей Юрген Цілле, з’ясувати не вдалося: нічого путнього Тереза сказати не могла. Одягнений був у темно-синій плащ, на голові, здається, зелений тірольський капелюх. Оце й усе.

Загадковий відвідувач, судячи з поведінки, поспішав. Він кілька разів, поки Тереза шукала валізу, підходив до вікна і пильно дивився на вулицю. Дівчині здалося, що Юрген ніби чогось боявся. Взявши валізу, він попрощався і пообіцяв сповістити, як тільки натрапить на слід Герберта.

Клубок загадок. На додачу ще й якась валіза. Що було в ній, Тереза не знала.

Лютц ще раз глянув на зіжмаканий папірець, що лежав перед ним. Це був рахунок з гаштету “Червоний півень”. Він випав з кишені незнайомця, коли той витягував Гербертового листа. Тереза помітила папірець уже після того, як Юрген пішов. Подумала, що він, може, потрібен. Про всяк випадок — принесла Лютцу. Поки що це був єдиний речовий доказ, який мав відношення до справи.

Лютц знову замислився. Кафе чи ресторану з “півнячою” назвою в місті не було — це він знав достеменно. На рахунку була дата — двадцятого вересня. То був день, коли викрали Герберта. А до Терези Краузе цей Юрген прийшов на другий день. Чи нема тут якогось зв’язку з викраденням? Проте інтуїтивно Лютц відчував, що Юрген Цілле справді друг Герберта Вінкеля. І він ще раз спробував проаналізувати ситуацію.

Отже, на інженера напали, коли він виходив з будинку пошти. Що Герберт робив там? Лютц раптом ляснув себе по лобі. Як він одразу не здогадався! За якусь мить Лютц уже дзвонив на пошту. Через кілька хвилин стало відомо, що Герберт розмовляв по телефону з Айгеном. Номер телефону в Айгені належав готелю “Червоний півень”. З ким розмовляв Герберт — з’ясувати не пощастило. Однак Лютц був певен, що то була розмова з Юргеном. Говорили вони — як сказала телефоністка — секунд тридцять, не більше.

До Айгена було близько ста кілометрів. Протягом усієї подорожі Лютцу не давала спокою думка про це містечко. З ним була пов’язана якась історія, але що саме — Лютц не міг пригадати.

Все стало зрозумілим, коли за якихось два кілометри від Айгена він помітив ще одну дорогу, що вела у напрямі лісу. На дорожньому покажчику висіла табличка з написом “Приватна власність”. Лютц пригадав торішній судовий процес, за яким правління землі ПІлезвіг-Гольштейн визнало право Гартмана на прилеглі до Айгена чудові соснові ліси. То була явна афера, але Гартману вона щасливо зійшла з рук. Отже, мільйонер знову з’явився на горизонті.

По кручених вуличках цього середньовічного містечка Лютц їхав впевнено, мов провів тут усе життя. Орієнтувався на магістрат. Його вежу із старовинним годинником було видно майже звідусіль. Саме поблизу магістрату, як сказали Лютцу, був єдиний у місті готель. По дорозі він побачив кірху — стару, похмуру будівлю з цілою галереєю святих при вході. Поруч був готель. Над входом у нього висів зроблений з бляхи півень, пофарбований у червоний колір.

Заспаний ключник спросоння не міг розібрати, чого від нього хочуть, і відразу ж заволав:

— Місць немає. Немає.

Від власного крику він остаточно прокинувся і набундючився. Мав себе за велике цабе. Лютц дав йому п’ять марок і запитав:

— У вас не зупинявся Юрген Цілле?

Ключник аж засяяв од такої щедрості клієнта. Проте, зачувши прізвище Юргена, занепокоївся. Озираючись довкола, прошепотів:

— Раджу вам звернутися до поліції. Можливо, там щось знають.

Лютц нерозуміюче глянув на старого. У відповідь той зобразив на своєму обличчі щось на зразок сардонічної посмішки і майже нечутно додав:

— Схоже, що ваш приятель попав у халепу. Його забрала якась машина. Не сказав би, що він діяв за власним л бажанням, сідаючи в той “фольксваген”. Два типи з машини зовсім не церемонилися з ним. Здається, вони навіть ударили його.

— У нього була жовта валіза? — перебив Лютц.

Подумавши трохи, старий ствердно кивнув головою.

Побачивши, що щедрий клієнт збирається йти, він миттю: вислизнув із-за перегородки і спритно відчинив перед нимі двері.

Лютц пішов до поліції. Там в місцевому комісаріаті йому сказали, що поблизу Айгена в лісі, повз який проїжджав Лютц, Гартман мав віллу і час від часу навідувався туди. Про Юргена Цілле вони нічого не чули. Але й цього було досить. Справа замикалася на Гартмані.

Залишивши на узліссі свого “опеля”, Лютц манівцями попрямував до вілли. Настав вечір. Іти довелося в цілковитій темряві. Поки він дістався двоповерхового будинку, обнесеного високою металевою огорожею, минула майже година. А ще хвилин через десять, не помітивши довкола вілли нічого підозрілого, Лютц спритно дерся по стічній трубі на балкон, куди падало з-за важких штор тьмяне світло. Намагаючись нічим не зрадити себе, він зазирнув у кімнату.

Побачене так вразило Лютца, що він на якусь мить просто розгубився. Коли ж здатність критично оцінювати ситуацію повернулась до нього, в кімнаті все вже було закінчено. Троє чоловіків із зв’язаними руками й ногами лежали на підлозі. Одного з них Лютц упізнав, бо його фотографіями пістрявіли сторінки багатьох газет і журналів — то був Гартман. Проте Лютца вразило інше. Хвилину тому ці люди, зовсім не боронячись, дали себе зв’язати одному-однісінькому молодикові у темно-синьому плащі, другий тим часом сидів біля якогось хитромудрого пристрою. На голові у нього було щось схоже на рицарський шолом, з’єднаний з апаратом тонким дротом Лютц міг заприсягтися, що це Герберт Вінкель, а той, що досить спритно виконав далеко не інтелектуальну роботу, певно, був не хто інший, як Юрген Цілле. Тепер він діставав з розкритої жовтої валізи, що лежала біля самісінького каміна, якісь папери і кидав їх у вогонь. Полум’я весело жерло списані формулами аркуші. Герберт сидів за столом перед пристроєм і копирсався в ньому. У Лютца було таке враження, що Вінкель намагається зіпсувати прилад. Роздумувати було ніколи. Видавивши плечем шибку, Лютц скочив на підлогу. В руці він тримав пістолет. Молодики розгубились. Однак націлена зброя примусила їх лишитися на місцях.

— Що ви робите? — голосно запитав Лютц, по черзі тицяючи пістолетом то на дивний пристрій, то на майже порожню валізу.

Молодики мовчали. Тоді Лютц уже стриманіше спитав:

— Хто з вас Юрген Цілле?

— Я, — відповів молодик, який стояв біля каміна.

Лютц витер рукавом спітніле чоло і важко сів у крісло навпроти Герберта.

— Нарешті я знайшов вас. — Лютц заховав пістолет у кишеню, даючи зрозуміти, що наміри його мирні. — Менз звати Зігфрід Лютц.

Молоді люди нерозуміюче дивилися на детектива. “Чого хоче цей тип?” — було написано на їхніх обличчях.

— Я власник детективної контори “Лютц і Манфред”, — пояснив Лютц. — Моїми послугами вирішила скористатися ваша наречена Тереза Краузе, — Лютц подивився на Герберта.

— Он воно що, — з явною полегкістю зітхнув інженер, — а ми вже було подумали, що ви один з компанії тих негідників, — він показав рукою на трьох чоловіків, пр нерухомо лежали на підлозі.

— Виходить, ви помінялися ролями? — здивувався Лютц. — А що це за апарат на столі?

— Ну що ж, — мовив Герберт, відповідаючи на запитання детектива, — тепер, коли цей, як ви кажете, апарат навічно виведено з ладу і майже всю документацію знищено, ми можемо розповісти. Цей прилад — надпотужний підсилювач усіх тих біоелектричних процесів, які відбуваються в корі головного мозку. Його кодова назва “тета-підсилювач”. На замовлення військового відомства його мала запустити в серійне виробництво фірма оцього типа, — Герберт штовхнув ногою Гартмана.

Той ледь поворухнувся, щось буркнув і знову затих.

— За допомогою цього підсилювача, — розповідав далі Герберт, — можна будь-яку людину зробити слухняним виконавцем чужої волі, нав’язати їй найбезглуздішу примху, і ця людина залюбки її виконуватиме. Не вірите?

Лютц знизав плечима.

— Ну що ж, спробую пояснити. Сама ідея дуже проста. Суть її полягає в тому, що два індивіди виступають тут як передавач і індуктор. Іншими словами, наш мозок можна розглядати як передавач дуже малої потужності, що генерує біоелектричні сигнали, які виникають в нервових клітках. Мені спало на думку їх підсилити і спробувати передати на відстань.

За ідею вхопились обома руками. Я був у центрі уваги. Признаюся, що спочатку це імпонувало мені. Робота вже йшла до завершення, коли я випадково довідався, що Гартман без моєї згоди хоче передати документацію і дослідний зразок підсилювача військовому відомству. Радіус дії підсилювача ще невеликий, але й ті наслідки, яких пощастило досягти, були багатообіцяючі. Скажу тільки, що на відстані десяти метрів можна було цілком паралізувати волю людини. Неважко здогадатися про що я подумав, довідавшись, що винаходом зацікавилися військові. Лише чудом мені вдалося підмінити документацію. Справжні розрахунки я віддав своїй нареченій. Тереза не знала, що було в жовтій валізі. Тим часом підсилювач за наказом Гартмана кудись перевезли. Навіщо це було зроблено, для більшості працівників лишалося таємницею. Правда, мені це було на руку. Саме за день до того, як підсилювач забрали з лабораторії, я зробив у схемі деякі зміни і підсилювач після десяти хвилин роботи ставав звичайнісіньким ящиком з нікому не потрібним електронним мотлохом. Треба було добряче поморочитися, щоб знайти причину і знову налагодити все.

Минуло кілька днів. Я став, помічати на собі пильні погляди співробітників лабораторії. Здавалося, що мене в чомусь підозрювали. Можливо, зрозуміли, що технічну документацію на “тета-підсилювач” замінено. Проте якихось конкретних заходів щодо мене не було. Справді, важко повірити, що автор винаходу може зіпсувати своє дітище. Однак треба було діяти. Але як? Спокою не давали папери, які були на квартирі у Терези. Я не хотів втягувати її в цю історію. Особисто забрати валізу теж не міг. Люди Гартмана, якщо вони за мною стежили, здогадалися б, у чім річ. Отоді я й пошкодував, що не мав друга, на якого міг би покластися. Про Терезу мови не було. Слід сказати, що сам я родом з Ганновера, а у фірмі “Брюгейм” отаборився недавно і за цей час ні з ким не заприятелював.

Отоді якраз на горизонті замаячив Юрген Цілле. Що значить “замаячив”? Він і раніше працював у моїй групі, однак в близьких стосунках ми не були. Проте саме від нього я довідався, куди щез підсилювач. Коли запитав, нащо він мені сказав про це, Юрген відповів, що вже давно стежить за мною і хотів би чимось допомогти. Дав зрозуміти, що йому відомі мої маніпуляції із схемою і паперами, а не виказав мене через те, що йому теж не байдуже, як використають винахід.

Юрген, який досі стояв мовчки біля каміна, мовив:

— Я був серед тих небагатьох, кому довірили транспортування підсилювача сюди на віллу. Випадково почув розмову Гартмана з якимсь типом. З неї випливало, що дослідний зразок “тета-підсилювача” збираються переправити у Швейцарію, де його мають отримати представники “нового порядку” — в них у Берні своєрідна перевалочна база, а від Айгена до кордону — рукою подати. Ваганням моїм настав кінець. Про все, що стосувалося підсилювача і махінацій, пов’язаних з ним, я розповів Герберту. Вже давно, приглядаючись до цього неговіркого інженера, я зрозумів, що з ним можна говорити відверто. Ми домовилися, що я повернусь до Айгена і зупинюсь у готелі. Герберт мені зателефонує і скаже, що робити.

— Справді, — озвався Герберт, — повірити відразу у щирість Юргена я не міг. Не відкриваючи йому своїх планів, порадив виїхати в Айген і ждати мого дзвінка. В той самий день я написав на його ім’я листа з поміткою “до запитання”. Там були інструкції для Терези і для нього. До речі, як ви вже здогадалися, це був той самий лист, з яким Юрген прийшов до моєї нареченої. Я все ще сподівався самотужки забрати валізу, але побачивши, що за мною мало не відкрито почали стежити, отож непомітно винести валі-зу від Терези не вдасться, пішов на пошту, звідки зателефонував Юргену, щоб повідомити про лист. Що сталося Далі, ви знаєте. Ми мали зустрітися в Айгені. Однак з тієї затії нічого не вийшло. Конспіратор з мене поганий. Люди Гартмана робили зі мною що хотіли. Але вони не знали точно, чи підмінив я документацію. Розмову з Юргеном вони підслухали, і той попав у пастку. Мене привезли сюди, щоб я забезпечив нормальну роботу “тета-підсилювача”. Це нас і врятувало. Наслідки настройки ви, здається, бачили самі. Підсилювач виправдав себе. Вас, напевно, здивував той факт, що поблизу вілли, як зрештою і на ній самій, нема охорони. їй теж дісталося. До завтра охоронці очуняють. Ну, а тепер нам усім треба звідси забиратись. І якнайшвидше. Скоро мають приїхати замовники з-за кордону.

— Нічого, — сказав Лютц. — Я тут з машиною, так що хвилюватися не треба. По дорозі поговоримо про ваше майбутнє. Думаю, що зможу вам допомогти.

Сеанс у антикварній

У Дакар ми прибули вранці. Ми — це чотири археологи, які ввійшли до складу геофізичної експедиції, організованої за програмою Міжнародного проекту вивчення верхньої мантії Землі. На запрошення уряду республіки ми мали провести розкопки нещодавно відкритого стародавнього міста.

Того ж дня по обіді вся експедиція вилетіла в Бамако. Там, попрощавшись із своїми друзями-геофізиками, ми пересіли в допотопний літак місцевої авіакомпанії, який доставив нас в Тімбукту, а звідти — в столицю Ахаггара — Агадес. Геофізики полетіли далі в Хартум.

Ще в Бамако Ярослав Петрович дав губернаторові Агадеса телеграму, в якій сповіщав про виліт очолюваної ним групи і просив найняти робітників і транспорт. Однак уже в Агадесі все мало не пішло шкереберть. Губернатор Майян — червонощокий, опецькуватий француз, загалом досить поступливий чолов’яга, чомусь довго не хотів видавати нам дозвіл на виїзд у район оазису Тазоле, де якраз і було знайдено залишки древнього міста. Зрештою причина зволікання нашого від’їзду стала відома. Якийсь Курт Зандер — колишній капітан, що воював у корпусі Роммеля, тепер, змінивши свій фах, із зграєю таких самих авантюристів уже тривалий час регулярно здійснює наскоки на Сахарську археологію. Досі він переховувався в горах Тібесті. Дізнавшись про стародавнє місто, Зандер вирішив погріти на ньому руки. Губернатор мав деяку інформацію про це і не хотів наражати експедицію на небезпеку. Однак після тривалих умовлянь він здався.

Окрім робітників для розкопок, до нас приєдналися люди губернатора — п’ять міцної статури зуавів, шофер нашого “лендровера” сірієць Алі і Робер Саваль, про якого губернатор Майян сказав: “Представник Інтерполу, за фахом математик, але тепер знешкоджує новоявлених “мистецтвознавців”. Цього разу його привели сюди сліди колишнього гітлерівського капітана, бо саме тут, у районі майбутніх розкопок, намічено покласти край “дослідженню” пам’ятників древніх культур з допомогою динаміту”. Ми швидко знайшли з ним спільну мову — він був дуже балакучий і веселий, як зрештою і більшість французів, яких я знав. Коли мова заходила про його фах математика, то він тільки відмахувався. Для мене знання французької мови відіграло, звісно, не останню роль у налагодженні дружніх стосунків. Незабаром я і Робер поводились як давні знайомі.

Протягом двох наступних днів усе наше майно перевезли до оазису і ми, не гаючи часу, почали розкопки. Роботи було сила-силенна. Те, що було колись містом, лежало під камінням і піском. Найняті робітники і члени експедиції працювали, як віслюки, тягаючи лантухи з піском та камінням. Тим часом Робер з губернаторовими людьми нишпорив довкола, сподіваючись натрапити на слід зграї. Всю надію покладали на соляний караван, який регулярно раз на тиждень проходив повз наш оазис. Серед погоничів губернатор мав свого інформатора. Алі знав його, отже, можна було ждати якихось відомостей про Зандера та його компанію.

Одного ранку, здається, на п’ятий день розкопок, коли ми щойно повилазили з наметів, готуючись до сніданку, Алі перший помітив верблюдів — далеко на обрії, на тлі червоного сонячного диска рухались маленькі темні цяточки. Незабаром уже видно було, що то дромадери, поряд з якими розміреною ходою йшли люди — переважно туареги.[5]

Караван зупинився біля води. Алі досить швидко розшукав худющого араба, одягненого у брудну і подерту джелбу. Інформатор мав вигляд жебрака, а проте виявився на диво зажерливим. Робер з кислою міною дав йому десять франків, і той, миттю сховавши їх, почав стиха розповідати.

Ми дізналися, що Зандер із своїми людьми знайшов пристановище в оазисі Арбр-дю-Тенере. Вони готувалися вирушити в дорогу вночі, щоб на ранок бути на місці розкопок. Ситуація дещо ускладнювалася, бо в каравані була Зандерова людина, яка, певна річ, намагатиметься попередити його про експедицію. Однак, зваживши всі “за” і “проти”, ми дійшли висновку, що агент не наважиться повернутися назад — побоїться викликати підозру. Окрім цього, як сказав араб, посланець Зандера має зустрітися в Агадесі з Манфесом — відомим місцевим гендлярем. Хто саме був агентом Зандера, араб не знав. Отже, треба було негайно попередити губернатора і спробувати перехопити Зандерового шпигуна. Проте здійснити це можна хіба що в місті. Незабаром караван мав вирушити в путь, і часу в нас лишалось обмаль. Діставши від Ярослава Петровича згоду на поїздку в місто, я, Робер та Алі покинули табір.

Наш “лендровер”, мало не щомиті провалюючись у глибокі піщані ями, вперто повз уперед. Можна було тільки дивуватись, як ресори машини і наші нирки витримують таку тряску. В другій половині дня похмура пустеля трохи ожила — зрідка траплялися поодинокі пальми, більше схожі на дерева, зроблені з пап’є-маше, ніж на живі рослини.

Ми під’їжджали до Агадеса. О цій порі міста було майже не видно. Але натреноване око могло розгледіти жовто-білі фасади будинків, що майже зливалися з піском і невисокими горами. Останні сто кілометрів їхали по твердій поверхні, витискаючи з машини все, на що вона була здатна.

Зупинились на околиці міста. Алі замість того, щоб од’їхати метрів сто проти вітру, вимкнув мотор одразу, тільки-но Робер мовив: “Стій!” Нас догнала збита “лендровером” густа піщана хмара, і ми ще довго ковтали пісок, нічого не бачачи навколо себе. Нарешті курява вляглася. Жовті, як нубійські леви, ми повилазили з машини, обтрусились і мовчки рушили до старого району міста (Робер знав, де мешкає гендляр). Алі поїхав в управління — повідомити губернатора Майяна про появу Зандера. Цього разу він, мабуть, не уникне пастки, яку так ретельно підготували Майян і Саваль.

Була вже сьома вечора, коли ми, поблукавши серед вузьких вуличок, затиснених високими, глухими стінами будинків, дісталися площі. Спека спадала, хоча сонце тільки завернуло на вечірній пруг. Надходив час магребу, але поблизу мечеті, що самотньо височіла посеред площі, нікого не було. Від неї віяло пусткою, і протяжні крики муедзина, що долинали звідкілясь згори, закликаючи правовірних на вечірню молитву, підсилювали це неприємне враження.

Мп зупинилися коло якоїсь облупленої будівлі, не спускаючи очей з прилеглих вуличок, проте нічого підозрілого не помітили. До Манфесового житла було не більше, як двісті кроків. Хитрющіш мавр тримав у цьому районі антикварну лавку і, майже не криючись, спекулював археологічними цінностями. То був великий пройда — його, як я зрозумів, побоювалась навіть місцева поліція. Войовничо настроєний губернатор теж ніяк не міг упіймати старого на гарячому, а тим часом до рук гендляра пливли речі, які за шалені гроші перепродувались у портах Танжера і Касабланки. Про все це розповів мені Робер.

Минала четверта година, як ми покинули оазис. Незабаром, певно, мав прийти той, хто постачав Манфеса товаром. Порадившись, ми вирішили заховатись біля зубчастого муру, що височів на протилежному боці площі. На щастя, в мурі була невелика ніша, але довго сидіти в ній удвох було незручно, і я поповз до будинку, щоб побачити, що ж там діється. Робер не спускав очей з подвір’я гендляра, де поралися, готуючи вечерю, вбрані в чорне жінки.

Зручніше вмостившись серед дерев’яних ящиків, якими був захаращений проміжок між муром і задньою стіною будинку, я почав стежити, що відбувається всередині будинку, — тріщин та шпар у стіні було досить. Перше, що я побачив, — це заяложений стіл, що стояв біля стіни. Над ним висів ліхтар з закіптюженим склом. У кімнаті був страшенний гармидер. Тут стояли важкі оббиті залізом скрині, на полицях — глиняні статуетки, товстелезні книги в шкіряних оправах.

Здавалося, в домі не було жодної душі. Аж ось раптом заскрипіла хвіртка. Хтось зайшов на подвір’я. Ковдра, якою було завішено вхід до помешкання, захиталась, і на порозі став чоловік, судячи з одежі, місцевий житель. Обличчя його не видно було. Незнайомець тримав під пахвою якусь річ, загорнуту в ганчірку. Трохи постоявши, він нетерпляче постукав кулаком по столу. У відповідь почулося невдоволене бурмотіння. З найтемнішого кутка виліз хазяїн цього рейваху — сутулий, худий чоловік у білому тарбуші на голові.

— Щось путяще? — спитав замість привітання господар, з неприхованою цікавістю дивлячись на клієнта.

Поки той мовчки розгортав ганчірку, старий підкрутив гніт ліхтаря, і в приміщенні стало ясніше видно, у руках пришельця блиснула, мов емальована, зеленувата плита.

— Ну, що скажеш? — поклавши перед господарем річ, гугнявим голосом запитав гість.

Безсумнівно, то був посланець Зандера, якого ми так довго ждали.

Манфес нахмурився, кінчиками пальців потер скроні і вже хотів відповісти, але сталося диво. Світло ліхтаря, відбите од блискучої поверхні плити, впало на протилежну від мене стіну, яка тієї ж миті ожила, засяяла всіма кольорами веселки. На ній замиготіли якісь райдужні картинки. Я, мов зачарований, дивився на фантастичні машини, що рухалися на імпровізованому екрані, на одягнених у біле людей, що креслили незрозумілі знаки. Картина справді була разюча.

Першим отямився посланець. Блимаючи очима, він хутко схопив зі столу чудодійну плиту і, не спускаючи з Манфеса настороженого погляду, позадкував до виходу. В ту ж мить господар, дико скрикнувши, кинувся на конкурента. В його руці блиснув ніж. Проте гість спритним ударом лівої ноги вибив його. Ніж, описавши півколо, впав серед ящиків, куди годі було дістатись. Від безсилої люті старий аж застогнав. Не тямлячи себе, він знову рушив на суперника, але той несподівано збив його з ніг.

Настав час втрутитися і нам…

Далі події розгорталися за планом. Ще до того, як Манфеса і його відвідувача одвели в тюрму, останній виказав своїх спільників. То була добре озброєна і технічно оснащена зграя грабіжників, які мали широкі зв’язки з антикварними ділками Західної Європи й Америки.

Наша експедиція, по суті, не вдалася. Всі роботи, пов’язані з розкопками, довелося згорнути.

Зникла загадкова плита. Куди? Невідомо. В усякому разі, не думаю, щоб тепер хто міг відповісти, де вона.

А тоді незвичайну знахідку вирішили негайно передати в руки спеціалістам. Здавалося, передбачили всі можливі несподіванки. Але турбореактивний літак, який віз загадкову плиту, розбився в горах Тібесті. Про якусь диверсію не могло бути й мови. Зв’язок з екіпажем перервався через Двадцять хвилин після вильоту, хоча атмосферних перешкод не було і погода того дня стояла чудова.

Споряджена авіакомпанією рятувальна експедиція не дала майже ніяких наслідків. Окрім уламків літака, нічого знайти не вдалося, не кажучи вже про дивовижну плиту. Я вже втратив усяку надію почути щось про неї, коли несподівано одержав від Робера листа, в якому він розповів дещо цікаве. Як виявилося, неподалік од місця аварії знайшли магнітні стрічки запису розмови льотчиків під час польоту. Вдалося розібрати уривки розмови, з них випливало, що обидва пілоти стали свідками якогось незрозумілого явища, котре зрештою і призвело до касастрофи.

З тої миті, як вони втратили з нами зв’язок, їх супроводжувала дивна куля молочно-білого кольору діаметром близько сорока метрів. Потім вона несподівано зупинилася просто по курсу літака…

Що можна сказати про дивне видіння, яке я бачив на стіні Манфесового будинку? Деякі фізики вважають, що загадкова плита — своєрідна голограма невідомих науці міст, споруд тощо. Але хто ж зашифрував цю фазову і амплітудну інформацію? Незрозумілою лишається й винятково велика концентрація інформації на такій відносно малій площі.

А куля, яка поглинула літак? “Чи не забагато?” — скажете ви.

Гм… Що поробиш, факти — річ уперта. Але все-таки ми, певно, зможемо розгадати цей дивовижний феномен. Найближчим часом намічено здійснити експедицію в той район, де було знайдено плиту. Зандер признався, де він її вкрав. Можливо, саме там і криється розгадка таємниці…

Художник

“Алегро”, “Анданте”, “Соната зірок” — перші космічні пейзажі, створені литовським художником і композитором М. К. Чурльонісом за півстоліття до польоту Гагаріна.

Відомі факти

Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати.

Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину…

Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний.

Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи.

І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян. Еоліана — жриця Часу, показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світна куля в руках красуні являла собою символ життя (у галлейців був звичай дарувати дорогим гостям кристал — щось на зразок нашого хліба-солі на вишитому рушнику).

Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала ку ля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити — знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність…

Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома!

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше — з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво!

Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелось побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..

Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежкою у глиб лісу. Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими кронами, такими самими, як на картинах Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах всесвіту, народжувалось і вмирало невідоме мені життя.

Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором. Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива істота.

Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше — вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про Художника? Можливо.

Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж дерев попливла світна куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять, куля нерухомо зависла в повітрі.

Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка — речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер.

Не вірячи власним очам, пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи ні?

Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев.

— Тримайся його, — мовила жінка. — Промінь приведе тебе до Художника.

І я пішов туди, куди вела ця своєрідна, незвичайна нитка Аріадни. Дедалі швидше розмотувався в глиб часу чарівний клубок…

* * *

“А ти йди, йди без утоми. Заздалегідь кажу тобі: жара не спаде; на цій дорозі ночі немає, в вічний день… Вдивляйся з високих веж, тоді дорогу побачиш. А коли буде ще дуже далеко і старість здолає тебе, то там буде лава, призначена для вісників, і на ній ніколи не бракуватиме юнаків. А тепер іди, — сказав старий, і я пішов удалечінь і дивився з високих веж”.

М. К. Чурльоніс. Притча

Над мовчазною рівниною сходило сонце, посилаючи на кам’янисту поверхню планети зелені промені. Трохи далі плив якийсь куб, випромінюючи в усі боки фіолетове світло. Поряд із зеленим сонцем було ще одне — жовта пляма на голубому тлі чужого неба.

Художник творив. Здавалося, він забув про навколишність. Він жив у щойно створеному світі, до якого при бажанні можна було доторкнутися рукою. Фантастичний образ невідомого поступово оживав на полотні, доповнюючись новими й новими деталями.

Чоловік з палітрою в руках одійшов від мольберта. Окинув поглядом творіння своїх рук і замислився. Неначе був чимось невдоволений. Знову підійшов до картини і стрімко почав додавати нові штрихи. Мазок, ще мазок, і з-під пензля почало з’являтися диво.

Безмовна пустеля поступово оживала. На поверхні незвичайної планети виникла гладінь води, виграючи всіма кольорами веселки. На жовтогарячий берег тихо накочувалися смарагдові хвилі. От-от зашелестять плоскі крони багрянистих дерев. Здавалося, невідоме життя от-от прямо з мольберта вихлюпне в тісну майстерню Художника.

Тепер він задоволений. Йому вдалося перенестись у прекрасну країну мрії.

— Я бачив ваші картини, — несміливо почав я. Художник здригається. Поволі обертається до мене.

Здивовано оглядає незнайомця, що опинився в його помешканні.

— Ніхто не обізвався, коли я постукав, — збентежено пояснив я, — і тоді я відчинив двері. Вони були незамкнені. Зайшов. Ви малювали, і мені незручно було вас одривати від роботи. Ждав, поки закінчите. Мені дуже хочеться з вами побалакати.

— Он як?! — В очах Художника світилося зацікавлення, проте відчувалося, що він не дуже вірить моїм словам. Його невеликі пшеничного кольору вуса не змогли повністю приховати іронічної посмішки: — Ви хто?

На якусь мить я завагався. Що йому відповісти?

— Називайте мене Льотчиком.

— Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з повітроплавцями. Нині це модно. Ви відважна людина. Пробачте, на якому літаку ви літаєте? На “Ньюпорі” чи на “Фармані”? А втім, можете не говорити. Я не дуже розбираюся в марках сучасних літаків, хоча теж хотів би полетіти…

В очах Художника блиснула мрійлива іскорка.

— Знаєте, — вів він далі, — в мені живе дивне бажання — полетіти далеко-далеко, де світять зорі, де живуть інші люди…

— Я дуже хотів би, щоб ви розповіли про себе, — мовив я. — Як ви творите свої картини? Що спонукає вас до створення цих фантастичних образів? Звідки ви берете сюжети?

Художник усміхнувся. Щось журливе було в тій усмішці.

— Ви перший, хто ставить мені відразу так багато питань. Мною цікавляться лише кілька чоловік. Повірте, іноді буває так прикро, що хочеться піти світ за очі і більше не повертатись…

Він помовчав. Відтак, зважуючи кожне слово, мовив:

— Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється зазирнути в далеке Майбутнє…

— І ви теж? — швидко запитав я.

— Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу. Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою велич і красу, я був би щасливий.

Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого століття?!

— Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”? — запитав Художник.

— Ні.

— Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте, — він взяв з етажерки досить пошарпану книгу, розгор^ нув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля, і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. — Художник закрив книгу, поклав її на місце. — Добре сказано, правда ж?

Я мовчки кивнув:

— І все ж, яке у вас кредо?

Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на його картинах.

— Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюся. Незабаром спробую втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”.

Помітивши моє здивування, пояснив:

— Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук.

— Ви вірите в те, що малюєте?

— Звичайно.

— Хай вам щастить!

Ми потиснули на прощання один одному руки. Долоня Художника була маленька, проте міцна. Потиск енергійний і щирий.

* * *

“Якби можна було жити так, щоб очі весь час були широко розплющені на все прекрасне…”

М. К. Чурльоніс

Я знову в польоті. Проте цього разу не сам. Поруч мене живе Художник, який творить свої фантастичні замки, вежі, що немов стріли, випущені силою людського генія, пронизали Простір і Час. Художник разом зі мною піднімається по сходах мрії у невідоме, туди, де зоряні світи розкривають свої таємниці.

В цю подорож я взяв репродукцію його картини “Соната зірок”. Коли мені буває сумно, я дивлюся на неї і бачу в крилатій людині, яка ширяє між космічних світил, Людину з Майбутнього.

Хто зустрічав Томаса?

Сутеніло. Червоний сонячпий диск неохочо ховався за обрій і, немов прощаючись з білим світом, кидав сумні погляди-промені, від чого грудневий вечір ставав по-особливому загадковим. Дерева, які давно скинули багряно-червоні шати, здавалося, вже звикли до своєї наготи, бо стояли незворушно-сумні.

Я мерзлякувато стенув плечима і з жалем глянув на мавпу, яка сиділа під деревом, благально дивлячись на мене. їй теж дошкуляв холод.

Підійшов ближче. Мавпа не поворухнулася, сиділа так само, не зводячи з мене карих, навдивовижу розумних очей. Погляд був такий осмислений, що мені здалося, ніби за мною стежать очі людини. Відігнавши геть це неймовірне припущення, сказав:

— Можеш мене не боятись.

Самець шимпанзе (а це був він), наче зрозумівши мої слова, підтюпцем підбіг до мене, ще здалеку подаючи для вітання свою лапу-руку. Я обережно потис майже людську долоню і, пильно вдивляючись в очі шимпанзе, спитав:

— Як тебе звуть?

Шимпанзе потупився.

— Гаразд. Я називатиму тебе Беном.

У відповідь мавпич закивав головою. Складалось враження, що мене справді розуміють.

— Послухай, — звернувся я до Бена, — звідки ти взявся?

І враз пригадав, що вчора бачив розклеювачів афіш, які наліплювали на рекламні щити яскраві циркові афіші. Популярна трупа сеньйора Мартінеллі закінчувала свої гастролі, і за кілька днів вона відлітала до Аргентіни.

І тепер афіші закликали громадян нашого міста відвідати останні циркові вистави з участю неперевершених (якщо вірити рекламі) майстрів манежу.

— Стривай-но, твій господар сеньйор Мартінеллі? — осяйнула мене здогадка.

Але Бен мене не слухав. Він тремтів од холоду.

— Бачу, тебе зовсім не цікавлять мої умовиводи. Нічого, зараз підемо грітись. Я живу один. Удвох нам буде веселіше. Либонь, не посваримось.

Вчепившись обома руками за спортивну сумку, яка висіла в мене на плечі, шимпанзе ніби давав зрозуміти, що цілком згоден зі мною.

За десять хвилин до півночі ми дісталися моєї домівки. Я наймав помешкання в старому котеджі на самісінькій околиці міста. Це обходилося досить дешево. Вже більше ніж півроку жодне видавництво не потребувало коректорів, і я змушений був братись до будь-якої роботи. Останнім часом допомагав одному типові стригти псів. Сер Норман Чапл, у якого я працював, тримав спеціалізовану перукарню для собак. Я доглядав собак, яких клієнти залишали в перукарні іноді на цілий день. Спробуйте дати раду цьому кудлатому товариству, яке і секунди не може всидіти на місці: одні намагаються відразу встановити панібратські стосунки, інші, навпаки, настроєні агресивно, і від них кожної миті ждеш капості. Не виключено, що Бен, вловивши від мене специфічні пахощі собачого перукаря, збагнув, що я друг тварин.

Мавпу насамперед треба було помити. Цей шимпанзе встиг десь добряче вивалятись, і назвати його просто не дуже чистим було б надто сміливо.

О другій ночі ми сіли вечеряти. Бен дуже швидко оговтався і задоволено оглядав себе в моїй піжамі, крутячись перед тріснутим навпіл венеціанським дзеркалом. Від нього приємно пахло собачим шампунем. Ум’явши яєчню з шести яєць, ми полягали спати. Бенові я постелив на канапі в кухні, а сам ліг на дивані в кімнаті. Перед сном вирішив переглянути газети, які господиня принесла, напевно, ще ввечері.

Як завжди, почав із сторінки оголошень, сподіваючись натрапити на об’яву про роботу. Але марно. Зате мою увагу привернула об’ява: “Хто знайшов мавпу-шимпанзе (кличка Томас), просимо сповістити. Винагорода п’ятдесят фунтів”. Далі була адреса, куди можна звернутися з приводу знахідки.

— Послухай, Бен, — крикнув я, — а тебе шукають. І навіть обіцяють добрі гроші.

Чути було, як чиясь пропажа заворушилась і зашморгала носом. Стишивши голос, я вів далі.

— Хай йому чорт, ти симпатичний, але я, напевно, все-таки з тобою розлучуся. Конче потрібні гроші. Жити без постійної роботи не дуже солодко. На собаках не розживешся. Але тобі цього не зрозуміти, то давай краще спати. Побалакаємо про це вранці.

А вранці Бена-Томаса в квартирі я не побачив. Обшукав увесь будинок, проте марно. Господиня, місіс Скіпер, тільки знизувала плечима. Ніякої мавпи вона, звісно, не бачила. Зникла і моя спортивна сумка, з якою я ходив на свою собачу роботу…

Минуло два дні. Як і тоді, коли натрапив на Бена, я повернувся додому дуже пізно. Повечеряв, посидів перед телевізором, дивлячись стару комедію з участю Пата і Паташона. Обидва коміки справно веселили глядачів, але очі мої почали злипатись, і я, відчувши, що от-от засну в кріслі, вирішив перебратись на диван. Вимкнув телевізор, відчинив кватирку. Кілька хвилин стояв, вдихаючи не загиджене вихлопними газами повітря. Раптом до моїх вух долинув підозрілий шурхіт. Хтось намагався перелізти через металеву огорожу. Невідомий стрибнув, кущі бузку, крізь які він продирався, затріщали. Я не встиг ще як слід зреагувати на дії невідомого, як мене гукнули.

— Містере Хілторн! — Голос був якийсь дивний, наче зі старої заграної платівки, яку прокручували на допотопному патефоні.

Невідомий говорив з видимим зусиллям, він, здавалося, ніби довго роздумує, що має сказати.

— Хто там? — гукнув я в темряву.

— Це я — Томас, — зайшовся кашлем невідомець.

— Томас? Який Томас?

— Ви назвали мене Беном, — пояснив.

Кашель минув, і він говорив розбірливіше.

Після цих слів до шибки притулилось обличчя мавпина. В руці він тримав щось схоже на сумку.

— Я дуже змерз. Впустіть мене. — І додав для більшої переконливості: — Будь ласка.

Я пішов відчиняти двері. На порозі справді стояв Бен, тримаючи в руках мою сумку. Відверто кажучи, я трохи щ злякався. Погодьтеся: коли з вами розмовляє мавпа, та ще й за досить підозрілих обставин, то мимоволі починаєш шукати в генеалогічному дереві своєї родини якусь аномалію. Правда, мені цього можна було й не робити: хворих на психічні розлади серед моїх близьких не було.

Вигляд у Бена-Томаса був нікудишній, але триматися щ він намагався бадьоро.

— Погляньте. Це вам сподобається. — Бен розстебнув сумку, там лежали акуратно складені банкноти.

Фунти і щ долари. Тисяч п’ятдесят, не менше…

— Не бійтеся. Гроші не крадені. Я забрав своє. Поліція не шукатиме. — І, напевно, для того, щоб я більше нічого не спитав, мовив: — Я дарую їх вам.

Цілий день шимпанзе мовчав (я спеціально залишився щ вдома). Так само мовчки ліг спати і тільки вранці наступного дня попросив:

— Розшукайте професора Лефевра. Розкажіть йому про все. Але будьте обережні. За будинком професора стежать люди Фостера.

Професор Лефевр. Ніколи не чув цього прізвища. Про всяк випадок узяв телефонний довідник і став гортати. Чого на світі тільки не буває! Схоже, що Бен і справді мав знайомого професора. В усякому разі, прізвище Лефевр було єдине. Навпроти нього стояла абревіатура, яка вказувала на приналежність цієї людини до медицини.

Я набрав номер його телефону. Мелодійний жіночий голос відповів, що професора нема, проте коли я хочу щось передати, то можу сказати — професорові передадуть.

Я запитав, коли він повернеться. Той же голос відповів: “О восьмій вечора”.

— Дякую, — промимрив я і поклав трубку.

День тягнувся надзвичайно довго. До своїх собак я знову не пішов. Хай їм грець. З Чаплом матиму неприємну розмову. Мені допікала цікавість, що б усе це мало значити? Бен не звертав на мене ніякісінької уваги. Коли я сказав, що йду до професора, він повернувся до мене і ніби на знак згоди кивнув головою.

Рівно о восьмій я був коло воріт професорової вілли. Поблизу ходили кілька підозрілих суб’єктів. Не виключено, що це були люди того самого Фостера, про якого казав Бен.

Я натис кнопку дзвінка. Той же мелодійний ГОЛОС З ТЕЛЕФОНУ, але цього разу вже з гучномовця, прилаштованого біля кнопки, запитав: “Хто там?” Почувши відповідь, голос мовив: “Ідіть на другий поверх, другі двері ліворуч”. Після цих слів металева хвіртка безшумно відчинилась, і я, переступивши невеличкий поріг, опинився в саду. До будинку вела посипана морським піском доріжка. Пройшовши кроків сорок, не більше, я піднявся по широких мармурових сходах і опинився перед масивними дверима, які прикрашало старовинне різьблення. Тільки-но простягнув руку до клямки, як двері прочинились і я прослизнув до передпокою дивної вілли. Згідно з почутою вказівкою піднявся на другий поверх, знайшов потрібні двері і незабаром уже стояв перед сорокалітнім мужчиною, який більше скидався на спортсмена, ніж на поважного професора (в тому, що це Лефевр, я не сумнівався).

— Мене звати Хілторн. Я у справі Бена, — пояснив я.

— Нічого не розумію, — професор здивовано звів брови.

— Але ж ви професор Лефевр?

— Так, але я все-таки не розумію, про кого йдеться.

— Я хотів сказати про Томаса, шимпанзе Томаса, — пояснив я.

Реакція була дивовижна.

— Що ви про нього знаєте? — Лефевр підскочив до мене.

Він явно був схвильований моїм повідомленням.

Я розповів усе. Лефевр слухав мене не перебиваючи, тільки ходив по кімнаті, смокчучи давно погаслу люльку. Дійшовши висновку, що розповідь моя правдива, він витяг люльку з рота, запалив її і, кілька разів затягнувшись, мовив:

— Я вірю вам і в свою чергу розповім історію Томаса. Вона до деякої міри навіть повчальна. За фахом я хірург і, як кажуть, непоганий. — В голосі Лефевра прозвучали нотки гордості. — Мене давно цікавлять досліди кількох зарубіжних вчених, котрі вже тривалий час намагаються навчити мавп мові, якою спілкуються глухонімі. Річ у тому, що будова гортані у приматів не пристосована до відтворення звуків, навіть приблизно схожих на людські. До чого я веду, — професор кашлянув, ніби хотів підкреслити особливу значимість того, про що розповідатиме далі. — Мавп навчали до трьохсот і більше знаків. За допомогою мови жестів вони могли вести примітивні діалоги із своїми мучителями. Отоді мені спало на думку зробити неможливе можливим: навчити мавпу говорити людською мовою. Але для цього потрібне було хірургічне втручання. Скажу відверто, успіх прийшов не зразу. Томас був першим, на кому вдало зроблено операцію. Гортань шимпанзе В ПРИНЦИПІ ВЖЕ БУЛА ГОТОВА до моделювання звуків людської мови. Теоретично Томас, — Лефевр зробив наголос, — УЖЕ МІГ ГОВОРИТИ. Треба було його тільки навчити цьому. Я посилено працював з шимпанзе п’ять років. Чого мені пощастило досягнути, ви знаєте. В мовному відношенні Том стоїть на рівні трирічної дитини, а в розумовому — навіть п’яти-шестирічної людини. Щоправда, фінал моїх експериментів був сумний. — Лефевр збив попіл з люльки в порцелянову попільничку, що стояла на журнальному столику і, засунувши люльку до кишені, сказав: — Не знаю, як про мої успіхи дізналися військові, а точніше — розвідка.

Я здивовано глянув на професора — причому тут розвідка?

— Спробую пояснити. Річ у тому, що наших військових уже давно цікавить дресирування тварин. Зрозуміло, не в мирних цілях. Цією проблемою займаються десятки спеціальних лабораторій. Для різних військових операцій нині широко використовують морських котиків, гусей, кажанів, голубів, жуків тощо. Навіть китам знайшли роботу. Я вже не кажу про собак і дельфінів, яких вважають найбільш перспективними. Ви здогадуєтеся, до чого я веду?

— Здається.

— Одного чудового дня мені запропонували роботу у військовому відомстві. Успіх з мавпою не давав декому спокою. Мені пропонували великі гроші. Я відмовився. Тоді справу вирішили передати розвідці. Ті скористалися послугами гангстерів, і мого Томаса вкрали. Після цього мене якийсь час намагалися шантажувати. — Лефевр посміхнувся. — Знаєте, коли ви розповіли мені про свою зустріч з Томасом, про випадок з грішми, я повірив вам. Схоже, що гангстери надумали використати Томаса в своїх власних цілях. Але якимось чудом йому пощастило втекти. Тепер зрозуміло, чого біля мого будинку весь час вештаються якісь типи? Не виключено, що це — люди Фостера, про якого вам казав Томас.

Скориставшись потаємним ходом, ми вийшли метрів за триста од вілли і незабаром дісталися на мою квартиру. Томаса в будинку не було.

Лефевр важко сів на канапу, де ще сьогодні спав шимпанзе. Раптом він скрикнув. Я підбіг до професора. На канапі з видертих з газет і журналів літер було складено речення: “Я в цирку. Не шукайте мене”. Лефевр перший кинувся до телефону. Набрав номер довідкового. Там йому відповіли, що трупа сеньйора Мартінеллі вже вилетіла до південної Америки.

— Хай йому чорт! — професор поклав трубку. — Цікаво, про що думав Томас, коли складав це речення? Я теж хотів би дізнатися про це…

Подарунок Солона[6]

…В один день і нещасливу ніч… острів Атлантида щез, поринувши в море.

Платон

З давніх-давен людей непокоїла таємниця Атлантиди, колиски могутньої цивілізації, яка загинула внаслідок гігантської катастрофи. Дізнавшись із слів грецького філософа Платона про напівлегендарний острів, людство напрочуд легко повірило, що він справді був, і почало шукати підтвердження висунутої античним мудрецем гіпотези. Це був досить сміливий намір, бо ж Платон у своїх діалогах “Тімей” і “Крітій” тільки переповідав історію, що дійшла до нього майже через двісті років по тому, як предок знаменитого елліна по материній лінії — “наймудріший із семи мудрих” Солон повернувся з подорожі по Єгипту, де тривалий час вивчав перекази і документи, пов’язані з минулим цієї країни, з історією Греції і Атлантиди. Побачене й почуте ним згодом дістало поширення в Елладі.

Про таємничу державу атлантів написано чимало науково-популярних та художніх книг, статей, фундаментальних досліджень. У нашій розповіді поряд з відомими фактами вперше використано матеріали звіту Багатосторонньої археологічної комісії, яка чотири роки працювала на острові Антикітір в Егейському морі. Ми використовуємо ці матеріали з дозволу керівників експедиції — професора Романа Миколайовріча Задорожнього і доктора археологічних наук Моріса Вільфора.

У 1900 році англійський археолог Артур Еванс відкрив на острові Кріт руїни величезного палацу з античними вазами та численними фресками, які не мали нічого спільного з грецькою і римською культурами. Невідому цивілізацію назвали мінойською.

Того ж року зроблено ще одне відкриття, не менш загадкове, хоча, можливо, і не таке масштабне, як попереднє. Поблизу грецького острова Антикітір, на глибині 60 метрів, шукачі губок натрапили на рештки старовинного корабля. В ньому знайшли кілька бронзових та мармурових статуй, які чудово збереглися. Ретельніше пошукати не змогли — надто недосконале було тодішнє водолазне обладнання. З морського дна пощастило підняти лише чотири скульптури і кілька шматків бронзи, які вважались уламками античних статуй. Вивчаючи знахідки, співробітник Національного музею Греції Валеріос Стаіс помітив деталі якогось механізму. Після реконструкції було встановлено, що прилад — астрономічний годинник без регулятора ходу. Інакше кажучи — своєрідний арифметичний пристрій, тотожний геометричним моделям Сонячної системи, відомої Платону і Архімеду. Досі нічого схожого дослідники не бачили. Беручи до уваги стан тогочасної науки і техніки (вік корабля визначався І ст. до н. е.), можна було зробити тільки один висновок: знайдену річ виготовили не греки, не єгиптяни, не римляни чи якісь інші відомі нам стародавні народи. У жодному з літературних і наукових джерел про такий механізм нічого не згадано.

Спеціальна міжнародна експедиція, яку відрядили на острів Антикітір, допомогла підняти завісу таємничості над дивною знахідкою. Після тривалих пошуків аквалангісти знайшли три залиті смолою, що закам’яніла, мідні капсули, в яких непогано зебереглися шкіряні згортки і рулони листової міді. На них досить чітко видніли незрозумілі значки та малюнки. Потім з дна моря підняли ще дві капсули з пергаментом, списаним старогрецькою мовою.

Прочитавши ці тексти, вчені визначили, що згортки належали Солону. Записи він зробив під час перебування в Єгипті. Філософ власноручно переписав хроніку часів четвертого фараона 18-ї династії Аменхотепа III і навів її у цьому своєрідному щоденнику.

Роки не пощадили пергаменту. Багато надзвичайно цінної інформації втрачено назавжди. Не пощастило і розшифрувати текстів, викарбуваних на мідних листах. Незрозумілі написи видалися вченим-лінгвістам схожими на крітські тексти, виконані лінійним письмом, відкритим ще Артуром Евансом. Солон згадує про ці документи, як про реліквію таємничих атлантів.

Знаменитий грек ототожнює у своїх записах острів Кріт з Атлантидою і тому веде мову про Мінойське царство. До речі, стародавні міфи ще задовго до епохи Солона згадують про Атлантичні острови[7] в Егейському морі. Щодо Гераклітових Стовпів, то в трактуванні філософа — це, напевне, скелі по обох берегах Босфору.

Однак перейдімо до тієї частини старогрецького тексту, яка, на нашу думку, найцікавіша і яка з незначними скороченнями публікується вперше.

…Джосер, жрець храму Ра в Луксорі, розповів мені дуже цікаву легенду. Ніби в прадавні часи перед Гераклітовими Стовпами була велика і грізна держава трьох царів, їхня влада поширювалася на всі острови Понту.[8] Володіли вони Лівією[9] аж до самого Єгипту і Європою до Тірренії.[10] Найбільшим і найголовнішим у країні було місто-острів Атлантида. Ось як описував мудрий Джосер перлину древніх: “Ніби сам Посейдон, як звете ви, елліни, брата сонцесяйного Ра, володаря морської пучини виставив свій священний тризубець з підводного царства — такою видавалась триглава вершина острова тим, хто заходив у цю прекрасну гавань. Столиця володарів морів для кожного мореплавця гостинно відчиняла свої ворота. Усе довкола радувало око чужинця: чарівна краса величної долини, що розкинулась між стрімких скель; гігантські канали, викопані в глиб острова, в які могли заходити навіть великі кораблі; три кам’яні стіни, оздоблені міддю, сріблом і золотом, якими атланти оточили острів, надійно захищали прекрасні храми та палаци.

Розповідав Джосер про державний устрій, розквіт наук та мистецтва. Почуте надзвичайно схвилювало мене, і, заприсягшись усіма богами священного Олімпу, я вирішив будь-що встановити достовірність цих стародавніх переказів.

За словами старого виходило, що дивовижний острів лежав в Егейському морі, поблизу Еллади. “А що, коли ця легенда перегукується з міфами еллінів про могутню державу грізного крітського царя, легендарного Міноса — одного з трьох синів Зевса? — подумав я. — Жрець був людиною вже немолодою і багато що міг забути. Проте він добре пам’ятав, що, навчаючись у Фівах, бував у сховищі древніх рукописів у підземеллях обителі Амона, бачив документи, де згадувалося про країну атлантів”.

На прощання Джосер подарував мені два мідні листи, списані незрозумілими знаками-літерами. Він пояснив, що листи належали таємничому острівному народу, — людям, яких кульгавий Гефест[11] вигнав з їхньої власної домівки. Щасливо врятувавшись волею провидіння, атланти розселилися між різними народами і поступово змішалися з ними, залишивши після себе тільки легенду. Дуже давно один з чужинців перед смертю передав на сховок настоятелю храму Ра оці мідні згортки.

Послухавши Джосера, я рушив у путь. Подорож минула без особливих пригод. Наприкінці другого літнього місяця я вже був у славному місті. Оселився у Гелеса — земляка а Корінфа. Його теж зацікавила стародавня легенда, і він охоче взявся мені допомогти. Головний доглядач сховища папірусів був Гелесів добрий знайомий — жрець Менхерес. Завдяки його старанням ми відшукали зібрання хронік часів правління Аменхотепа III. Саме в цих рукописах ішлося про загибель держави Міноса.

Вражало те, що норовливий Гефест, забравши державу атлантів до свого підземного царства, самих атлантів не знищив! Жителі острова ЗНАЛИ про небезпеку! Виходить, старий Джосер таки мав слушність, коли розповідав про дивне провидіння, яке осяяло цей народ.

У тому, що царство Міноса і таємнича Атлантида — одне й те саме, не було сумніву — це підтверджували знайдені карти, документи, переклади мінойських текстів. З великою увагою читав я ієрогліфи єгиптян, і переді мною поступово поставала трагічна картина піднесення й занепаду могутньої цивілізації.

Тексти, писані незрозумілими значками мінойців, люб’язний Менхерес узявся тлумачити сам. Я попросив його по можливості не відходити од оригіналу. В одному з них ішла мова про капітана мінойського судна Демера, який, звітуючи перед своїм царем про подорож до берегів Понту Евксінського,[12] розповів про страшну небезпеку, що загрожує острову. Жрець зробив дослівний переклад:

“Про порятунок твій, Демере пречудовий, мені повідав мудрий Осокрон — наглядач у святилищі Кліто. Не так давно йому ти звірився у храмі, сказав про небезпеку, що вже давно тяжіє над всіма нами. І жерці подібне щось говорять, одначе держать все в великій таємниці.

— О славний Міносе! — Демер звернувся до володаря країни. — Я розповім про все, лише слухай ти уважно.

— Хутчій же починай! — вигукнув цар нетерпляче.

Слова зачувши ці, Демер мерщій до розповіді взявся.

— З понту, що Евксінським зветься, вертав мій корабель додому, на борт свій перед тим узявши чимало всякого добра. Збіжжя й мед везли ми в діжках нечисленних. Хутра всілякі милували око впереміж з золотом і сріблом… Усього вдосталь було. Здавалось, пречудово йшла подорож ця, аж доки наш вітрильник не трапив межи скал Босфору. Пінявили довкола гребні хвиль, сягало око скільки. Той, що над нами ходить,[13] кудись запропастився, ї темний морок корабель окутав. Бореєм[14] грізним гнані, в обшивку судна хвилі бились. Борти тріщали, рвалися вітрила, ось щогла повалилась… Але ніхто не впав у розпач і не злякався — не вперше довелось пригоди зазнавать лихої. Та щастя того дня, проте, лишило нас. Ще більше розлютився Посейдон, коли уздрів зухвальство те безтямне. Немов горіха шкаралупки, зламав він судно і гребенем крутим накрив усіх, хто хулив бога моря… — Схвильований Демер замовк на мить, та за хвилину знову рік:

— Тепло Гіперона торкнулось уст моїх, і я розплющив очі, щоб краще роздивитись золоте проміння. О боги! Побачив руку я красуні неземної, що ніжно гладила моє лице. Збентежений, не знав я, що й гадати. Тихенько засміявшись, вона по-своєму щось швидко проказала. Враз в голові моїй велике замішання сталось, немов тлумач незримий з’явився раптом, перекладаючи почуте. Все стало зрозумілим.

— Ожив нарешті розумлянин цей, — звернулася вона до когось.

Лише тепер помітив, що волею чиєюсь доставлено мене було в кімнату дивовижну. Зі стін блискучих надто й незвичайних своїми кольорами нам, мінойцям, світіння ширилося навкруги. То зеленаве, то червоне лилося світло. Немов чиєсь дихання рівне і спокійне мені ввижалось. Однак в душі не спізнавав я страху. Поплив перед очима знов туман, і тіло неприємна млість одразу ж огорнула.

— Невдовзі незнайомцю стане краще, — крізь дрімоту почув я голос.

І справді, без зусилля всякого підвівся і сів навпроти рятівниці своєї. І сила, й міць вернулися до мене. Той, до кого зверталася красуня, стояв при вході. Обоє були вдягнені у щось блискуче, кольору неба. Ніколи ще такого одягу не бачив я. Хто ці чужинці?

— Друзі твої ми, Демере, — немов підслухавши моє німе питання, відповіли, всміхнувшись щиро. — На превеликий жаль наш, ми не змогли завчасно прийти на поміч вам. — І смуток щирий забринів у їхніх голосах.

— Не бійся нас, — промовила красуня.

— Ніхто ще в боягузтві не звинувачував Демера, — образивсь я.

— Ми знаємо про це, — упав чужинець в слово. — Сміливий ти й відважний.

Всміхаючись привітно, до мене рушив він. Сказав і для вітання руку простягнув.

— Мене звуть Ану, а це, — кивнув головою на дівчину, — моя подруга, лікар Ула.

Міцним рук потиском ми обмінялись. Враз недовіри пелена з моїх очей пропала, і я наважився спитати вголос:

— А ви хто будете, рятівники неждані? Без сумнівів усяких, не є ви грізними богами, хоча за них спочатку я прийняв вас.

— О ні, Демере! Такі ж ми люди, як і ти. І надприродне нам ніщо не притаманне. Колись настане день, і розпізнають Час і Простір твої потомки також. Підвладне Розуму усе, Демере.

Признатися, спочатку мене вражали їхні слова, але невдовзі дещицю став я розуміти. Чужинці й справді не були з роду грізного Зевса. Колись давно у Дальню Путь полинули вони, щоб віднайти Братів в Безмежжі Океану. Пізнати розум чийсь іще, щоб не самітними лишитись. На кораблях своїх літали між світів чужих, що діамантами розсипалися в небі. Далеко од власної домівки натрапили вони на царство Геї,[15] і їхній “Араго”,[16] гіпероновим гнаний вітром, знайшов тут дім.

Повідали чужинці з піднебесся, що вже давно вивчають нашее життя. А надто до душі припала їм країна, де правиш ти, о славний Міносе! Мовляв, для поколінь прийдешніх колискою стане вона.

— Слова твої, Демере, слух милують, немов бальзам цілющий. Однак занадто вже казковим мені почуте видається.

Схиливши голову в шанобі, до розповіді знову взявся наш герой.

— Оповіли мені чужинці про батьківщину свою, яку покинули далеко в Океані,[17] про свій народ, про звичаї і побут краю. Щаслива та країна, відкіль вони прибули. Всі рівні там, про бідність і багатство ніхто не відає давно.

— Багатих й бідних там немає? — був прездивований мінойців цар почутим, однак промовчав і далі слухав підданого свого.

— Аж ось настав той день, коли прощатись мали ми. Всім сумно було.

— Демере, — звернувсь до мене Ану. — Ми змушені тобі печаль одну повісти. Розкрити таємницю надважливу. Отож уважно слухай. Велика небезпека загрожує твоїй країні. Розбурхана стихія під островом клекоче.

— Виходить, порятунку нам немає? — я вражено спитав.

— Біді цій лиш частково можна запобігти, — додала стиха Ула. І надто чудернацьку річ узявши з рук замовклого Ану, мені піднесла урочисто.

Не бачив я чогось подібного ніколи. Були там коліщатка хитромудрі дуже, кружальця різні, всілякі кульки й важелі малі. А на поверхні — світнеє каміння, що блискотіло й грало кольорами…

— Це пристрій винятково точний, — узявся до пояснення Ану. — Коли червоним кольором враз камінці усі заграють, то означає це, що днів за п’ять чи шість пристанище своє Гефест покине. Це знак вам буде рятуватись і острів свій полишити мерщій…

На цьому текст уривається. Щодо дивного механізму, що його знайшов на початку нинішнього століття грецький археолог, то ми спробували провести аналогію між цією знахідкою і досить-таки цікавою фразою, яка є у Солона: “На одному з папірусів я побачив ретельно виконаний малюнок якогось пристрою. Не виключено, що це був той самий прилад, про який згадував Демер. З великим старанням взявся його перемальовувати”.

Можливо, саме в цих рядках криється розгадка Антикітірської знахідки. Можливо, невідомий майстер, користуючись малюнками древнього мудреця, намагався скопіювати загадковий механізм.

Зробити остаточний висновок про існування на Кріті держави атлантів поки що не можна. Немає ніяких відомостей про тогочасну мову, без чого не можна прочитати тексти стародавніх мінойців, зроблені письмом, яким записана певна інформація, на мідних листах, які знайшла наша експедиція. Слід сподіватись, що лінгвісти все ж зуміють розв’язати таємницю крітського письма і оживити “подарунок Солона”.

Шафа

Дядечко — напрочуд цікава людина. Хірург за професією, він, як на мене, передусім митець (хоч, до речі, хірург з нього теж неабиякий). Увесь вільний від роботи час він збирає старовинні речі: меблі, шпалери, порцеляну, картини. Моя мати любить покепкувати з нього, мовляв, йому б бути лахмітником, а не ескулапом, на що дядечко тільки поблажливо всміхається. Є в ньому щось од класичного авантурника — все комбінує, де б дістати якесь крісло в стилі ампір чи рококо або стіл часів Людовіка XIV. Його енергії могло вистачити, либонь, на кількох таких, як я, дарма, що йому недавно минуло вже п’ятдесят шість.

І все-таки назвати дядечка диваком було б несправедливо. Реставрувати поламані й пошарпані речі він справді мастак. У його квартирі — чудова колекція найрізноманітніших творів мистецтва, яка викликає інтерес відомих фахівців. Багатьом з них дядечко став у пригоді. Навіть із-за кордону частенько надходять листи з проханням проконсультувати з того чи іншого питання, і їхні автори майже завжди дістають кваліфіковану відповідь.

З дядечком ми найкращі друзі, бо й я кохаюся в історії, цікавлюся старовинними речами, хоча моя майбутня спеціальність далека від цього: фізика — не мистецтвознавство. Однак після пригоди, що сталася зі мною торік улітку, я ладен вбачати в мистецьких речах щось значно більше, ніж просто витвір людських рук і фантазії.

Одержавши диплом про закінчення університету, я поїхав додому. У моєму розпорядженні був цілий липень. Ще раніше ми з дядечком домовилися, що я поможу йому впорядкувати колекцію, але, приїхавши до батьків, дізнався, що він кудись подався, мабуть, по музейному своєму ділу. Мені лишив записку і ключі від квартири (дядечка затятий холостяк). У цидулці писав, щоб я оселився в його квартирі і, не гаючи часу, почав наводити порядок, а він, мовляв, повернеться через кілька тижнів. Крім того — що мені аж ніяк не сподобалось — мав доглядати Гектора — нахабного доберман-пінчера, який стеріг квартиру. Дещо дивувало дядечкове прохання не торкатися шафи, що стояла в його кабінеті.

Квартира містилася на другому поверсі будинку, спорудженого ще на початку XIX століття. Дім чудово зберігся, і всі милувалися його формами, які, віддаючи данину тогочасній моді, використав невідомий архітектор.

Три кімнати скоріше скидалися на склад провінціального музею, ніж на людське житло. Тут ще ніколи не було хоч якогось ладу, і я майже три тижні витратив на те, щоб трохи зменшити цей розгардіяш. Роботи було вдосталь. І тільки ввечері я міг погортати якусь книжку.

Непомітно минув липень, од дядечка не було ніякої звістки. Та ось, коли до від’їзду на місце призначення лишилося три дні, мене ніби вштовхнули в кімнату Синьої Бороди — так я подумки іноді називав свого дядечка.

Приміщення, яке не знати чого називали кабінетом, скидалося більше на комору, ніж на кімнату для інтелектуальних занять. Окрім присунутої до стіни старезної скрині з двома дверцятами, які, власне, давали підставу називати її шафою, почорнілого від часу письмового столу і двох оббитих оленячою шкірою крісел, у кімнаті нічого не було. Слабо опираючись докорам сумління, я попрямував у куток, де стояв предмет моєї зацікавленості. Але дивина! Дверцята були розчинені навстіж. Я почухав потилицю, не знаючи, як пояснити дядечкову заборону — адже шафа була порожня.

Почав уважно оглядати все. Дверцята як дверцята. Видно, старовинної роботи. Інкрустовані. Ось і написано: “Майстер Андре Шарль Булль. Франція, друга половина XVII століття”. Відверто кажучи, фахівець я далеко не екстракласу, однак напис, зроблений власноручно дядечком на прямокутному аркушику ватману, прочитати зміг. Але обстеження довелося вести найпримітивнішим способом — на дотик. Полиць у шафі не було, точніше були, але хтось, певно сам дядечко, вийняв їх і поклав на підлогу поруч. Хоч як прискіпливо я обдивлявся скриню зсередини, а нічого незвичайного не помітив. У кімнаті не було світла, а в напівтемряві не дуже роздивишся. І я приніс а кухні кишеньковий ліхтарик, але й він мало допоміг. Тоді я заходився обмацувати стінки шафи, сподіваючись натрапити на щось таке, що б пояснило причину дядечкової заборони. Хотів торкнутися задньої стінки і… не відчув її. Тобто, бачити її я бачив, але НЕ ВІДЧУВАВ! Моя рука пройшла крізь неї, ніби крізь повітря. Я інстинктивно відсахнувся і оглянув руку. На ній не було ні подряпин, ні синяків. Але що за дивина — я ж міг заприсягайся, що моя права рука НЕ ВІДЧУЛА того, що в ЗВИЧАЙНИХ шафах називається задньою стінкою. Рука ніби пройшла крізь дерево і ввійшла в стіну кімнати. По спині у мене пробіг неприємний холодок. Я вщипнув себе за вухо. Ні, не сплю. Тепер мені вже закортіло переконатись у своїй дивовижній здатності проникати крізь матеріальні речі. Обережно простянув руку до таємничої стінки. Спершу пальці, потім долоня, а далі й уся рука провалились у порожнечу…

Ворухнувши рукою (вона ДЕСЬ рухалась, і ніщо не заважало), я різко висмикнув її і знову почав обдивлятися. Нічого не помітивши, вирішив одсунути шафу від стіни. Натужившись, розвернув її, оглянув задню стінку. Нічого підозрілого. Просто потемніла від часу, досить товста (близько двох сантиметрів), поточена шашелем дошка. Щодо стіни будинку, яка виходила в сад, то вона була ціла і тверда — звичайна, капітальна стіна будинку.

З шафою було те саме. Поки вона стояла відсунута від стіни, чудес не спостерігалось. Але тільки-но я ставив її на місце, починалися дива.

Я глянув на годинник. Була шоста вечора. Сьогоднішнього стресу мало вистачить надовго. Треба було гарненько обмізкувати незвичайну ситуацію. Лишатись у дядечковій квартирі зовсім не хотілось, і, замкнувши двері, я вийшов на вулицю.

Потинявшись по місту мало не до півночі, схвильований пережитим, приплентався додому. Цілу ніч не міг заснути. З голови ніяк не виходила дивна шафа. Задрімав тільки під ранок.

Прокинувся пізно. І головне — тепер я знав, що маю робити. В дядечковій квартирі я бачив фотоапарат фірми “Кодак” з лампою-спалахом, от і вирішив спробувати сфотографувати ТЕ, що було за стінкою шафи.

Виготовивши хитромудрий пристрій з лампи, фотоапарата, двометрової соснової дошки, дроту і мотузки, я запхав цю систему якомога далі в глиб стіни. Виждав, поки спрацює автоспуск, витяг фотоапарат назад. Зробив п’ять дублів, а тоді зачинився у ванній кімнаті і почав проявляти плівку. Побачене на негативі примусило мене зробити кілька відбитків на контрастному папері. Посеред невеликої галявини, затиснутої між кам’яного громаддя скель, чітко проступали контури дивного куба. Трохи далі виднівся ліс.

Я не вагався. Знайшовши міцну мотузку, закріпив один кінець до батареї центрального опалення, другим обв’язався і поліз в… стіну. Чорна смуга ЧОГОСЬ, що відділяло квартиру від невідомості, становила близько метра. Через п’ять-шість секунд моїм очам відкрилася тільки-но зафіксована фотоплівкою картина.

Я стояв край печери і вдихав незнайомі пахощі цієї дивної місцевості. Розв’язав мотузку, поклав її під рожевий камінь і легко зіскочив додолу. Ступивши кілька кроків до куба, я зупинився й озирнувся. Печера і рожевий камінь досить чітко вирізнялися на жовтому тлі скель. Нічого схожого поблизу не було, так що заблукати я не міг. Добре запам’ятав це місце і попрямував до загадкового куба, що тьмяно виблискував серед густої фіолетової трави. До нього було метрів п’ятдесят. Поступово мої очі звикли до дивовижного краєвиду. Серед явно не земної рослинності я вже навіть помічав деякі звичні форми трав і квітів, правда, іншого кольору. Фантастичні запахи довершували загальну картину загадкового світу. В тому, що це не містифікація, я вже не сумнівався.

Згори повіяв теплий вітрець. Дивна гама пахощів огорнула мене. “Якщо є рай, то там має бути саме такий аромат”, — подумав я і мимоволі підвів голову. Наді мною світило троє сонць. Чисте голубе небо було зрідка помережане білими хмарками. Небо як небо, коли б не оті три яскраво сяючі сліпучо-жовті диски.

Біля самісінького вуха почулося нявчання. Це було настільки несподівано, що я здригнувся. Повернувшись мало не всім тулубом, побачив, що мене оточують здоровенні, як телята, гладкі КОТИ. Дивно, вони ходили тільки на задніх лапах. Один з них махнув лапою, ніби показуючи на мене, і щось промимрив до двох найближчих сусідів. Ті швиденько підскочили до мене і, взявши попід руки, делікатно підштовхнули вперед. І я раптом опинився в загадковому кубі, який так мене зацікавив.

Трохи оговтавшись, оглянувся довкола. Всередині куб скидався на жиле приміщення. Кілька дверей вели, напевно, в окремі кімнати. Стіни, підлога і стеля були з пластику, від якого струменіло ніжно-зелене світіння. На одній стіні висів матовий екран. Перед ним стояв пульт з безліччю кнопок, перемикачів, важелів, різнобарвних лампочок. Навколо великого овального стола — п’ять м’яких крісел. На одному з них сидів я.

Звичайно, передусім я спробував вибратися звідси назовні. Підійшовши до дверей, потяг їх до себе. Через поріг переступити не вдалося. Переді мною одразу виріс КІТ і замахав лапою перед самісіньким моїм носом.

Залишилося ще троє дверей. Перші були замкнені. Зате через другі я потрапив до кімнати, де стояли два паралелепіпеди. Судячи із зовнішнього вигляду, вони були м’які і могли правити за ліжка. І справді, на одному з них спав… дядечко. Он куди, виявляється, він подався. Я підійшов ближче і почав термосити його за плечі. Він розплющив очі і очманіло витріщився на мене, не знаючи, як пояснити мою появу тут. Але скоро прочумався і скрушно похитав головою:

— Ну що, влип? Я ж попереджав тебе — не чіпай шафу.

Я розвів руками — тепер нічого не вдієш. Ми перейшли в кімнату із стіною-екраном. Зручно вмостившись у м’якому кріслі, я приготувався вислухати дядечкові коментарі щодо становища, в якому ми опинилися. З розповіді мені стало зрозуміло, що про дивовижну властивість шафи дядечко довідався зовсім випадково, коли перетяг її в той куток кімнати, де вона стояла тепер. Схильний до пригод, він одразу ж вирішив скористатися незвичайною можливістю побачити щось нове…

За час, поки дядечко перебував під своєрідним домашнім арештом, КОТИ встигли повідомити чимало цікавого. З куба його нікуди не випускали, однак добре годували і регулярно спілкувалися з ним по телевізору. Стіна-екран з вмонтованою у неї апаратурою була засобом контакту між представниками будь-яких цивілізацій. Дядечкові кілька днів розтлумачували, як він за лічені секунди опинився далеко за межами нашої галактики. Всі пояснення зводилися до того, що він випадково натрапив на лазівку в інший світ, з’єднаний з іншими світами, і т. д. Дядечко розповідав ще щось про шафу, але все виходило досить плутано, бо він і сам не тямив, що й до чого.

Однак це ще було не все. КОТИ не хотіли (невідомо з яких міркувань), щоб на Землі взнали координати просторово-часового тунелю, мовляв, людство ще не доросло до контактів з їхньою цивілізацією. Тому про наше повернення на Землю не може бути й мови.

Домівка-куб, де ми розмістилися, була не що інше, як перевалочна база для чужинців, котрі випадково сюди потрапляли. Після акліматизації в новому світі всіх одвозили в глиб загадкової планети.

КОТИ, які полонили нас, несли прикордонну службу на межі всесвітів. Вони стежили, щоб звідси не вийшла бодай найменша інформація про існування стиків між різними світами.

Перспектива жити не знати як довго в котячому товаристві мене, м’яко кажучи, не приваблювала. Проте розраховувати на втечу ми не могли.

З важкою головою я ліг спати. Дядечко якийсь час ходив по кімнаті, але незабаром і він уклався на паралелепіпеді.

Прокинувся я несподівано від якогось шуму. В чужому світі була глупа ніч, однак зовні куба щось відбувалось. Я прислухався. Нараз двері розчинилися навстіж. і У ту ж мить, голосно гавкаючи, в кімнату влетів Гектор. Он воно що! Пес, не послухавши наказу ждати, поки я повернуся, скочив у шафу і пішов по моїх слідах. Натрапивши на своїх одвічних ворогів, він розігнав їх і тепер, весело помахуючи хвостом, підбігав то до дядечка, то до мене…

Єдине, що лишилось у нас після тієї пригоди, — це кілька фотографій, які я зробив в середині шафи. Відтоді, як нас визволив з котячого полону Гектор і ми знову опинилися в дядечковій квартирі, шафа втратила свої дивовижні властивості. Чи назавжди?

Коли з’являється чужинець

…Тишу в квартирі редактора “Тіволі” порушив мелодійний сигнал відеотелефону. Це було недоречно. Дізнавшись про рішення уряду в справі газети, Джозеф Макгоун нікого не хотів бачити, ні з ким розмовляти. Він скривився, немов його мучив нестерпний зубний біль, але телефон не змовкав. Комусь явно кортіло поговорити з господарем. Зрештою Джозеф підійшов до апарата і ввімкнув тумблер зворотного зв’язку. На екрані відеотелефону з’явилася знайома пика Хендриксона.

— Хелло! — застудженим голосом привіталося зображення. — Де тебе носить?

Помітивши, що Джозеф хоче щось сказати, Хендриксон нахмурив брови:

— Не перебивай. Я в курсі усіх твоїх справ, тому й кажу: перестань киснути. Ти думаєш, комусь потрібна твоя газета? Дивак. Досить того, що ти віддав половину свого життя цьому паперовому мастодонту. Долю газети вже вирішено, ти зможеш тепер по-справжньому вхопитися за життя. Такого журналіста, як ти, на роботу візьмуть куди завгодно. До речі, про тебе вже розпитували на Бі-Ай-Бі. Це добра ознака, що тобою зацікавилась найбільша радіотелевізійна компанія країни. Вважай, що пабліситі забезпечено. Деякі моменти, пов’язані з твоєю майбутньою кар’єрою, треба буде ще обмізкувати, але то дрібниці. Я на тебе чекаю.

Якби Хендриксон не був Хендриксоном, тобто не був приятелем Джозефа Макгоуна, то Джо давним-давно послав би під три чорти цього самовпевненого директора телекомпанії “Гольдоні”. Але він промовчав, а згодом навіть помітив, що думає про сказане Хендриксоном. Понишпоривши в кишенях, вийняв мініатюрний дистанційний телепульт, увімкнув його. На екрані з’явився найпопулярніший коментатор країни Річард Лоу, який саме розповідав про наступне закриття останньої на планеті газети. Висловивши своє співчуття Макгоуну, він побіжно згадав про ставлення сучасного суспільства до друкованих матеріалів. Виходило, що все це — закономірний фінал…

Інформаційне повідомлення перервали прямим репортажем з Нептуна. Космічні археологи натрапили на залишки дивної цивілізації. Джозеф Макгоун зі злістю вимкнув телевізор.

— Ну, ну, — процідив крізь зуби, — ще побачимо, з ким буде покінчено.

Джо підійшов до шафи. Там містились його неоціненні багатства — книги, про які більшість людей уже забула. Джо нахилився і відчинив дверцята нижньої тумбочки. Витяг звідти грубу папку. Дістав з неї газету, запхнув її в кишеню, вийшов на вулицю. За хвилину швидкісний ліфт доставив його з сорок третього поверху в підземний гараж. Незабаром Джозеф Макгоун уже мчав електромобілем по Великій Дорозі, що вела на Медісон-стріт. Будинок телекомпанії стояв на початку вулиці. Циліндричний корпус його виднівся здалеку.

— Це ти? — пробурмотів Хендриксон, важко підводячись з м’якого крісла. Він був високий, товстий і геть лисий. Обличчя м’ясисте, добродушне.

Вітаючись із приятелем, Джозеф прискіпливим поглядом окинув його обважнілу постать.

— Послухай, Сем, — одразу почав він. — Маю до тебе справу.

Хендриксон поблажливо кивнув, мовляв, весь до твоїх послуг.

— Ти завжди симпатизував мені і не раз виручав “Тіволі”.

Хендриксон хотів щось заперечити, однак Джозеф удав, що не помітив цього, і вів далі.

— Я розумію — тобі добряче набридло морочитися зі мною, але в мене немає іншого виходу, як знову звернутися до тебе. Не знаю, як ти поставишся до мого прохання, однак запевняю, що в даному разі справа варта уваги. Можливо, вона здасться дещо незвичайною, проте якщо вигорить, а я в цьому не сумніваюсь, то ми з тобою заживемо слави. — Помовчавши, додав: — Ти навіть не здогадуєшся, що то за штука. Спершу я думав упоратися сам, але події довкола “Тіволі” примусили мене знову потурбувати тебе.

Хендриксон тільки сопів, і по ньому було видно, що він нічого не розуміє. Джозеф посміхнувся, дивлячись на розгубленого приятеля.

— Спробую пояснити. Я вже давно дійшов висновку, що людство зробило помилку, позбавивши себе того чуда, яким є книги. Адже для населення Землі книги канули в небуття. Ти скажеш: “А й справді, нащо напружувати мозок, коли є сила-силенна інших, набагато доступніших засобів інформації — телебачення, відеокристали, відеокниги, радіо тощо. Коли сама людська мова невпинно спрощується, перетворюючись на допоміжний технічний засіб. Навіть вона підпорядковується добре продуманій раціональності”. Я нічого не маю проти, коли нові засоби обробки, зберігання і передачі інформації використовує наука. Але особисто мені у повсякденному житті цього замало. Подумай: ми майже втратили здатність мислити категоріями прекрасного…

— Що ж ти пропонуєш? — перебив Джозефа Хендриксон.

— Що я пропоную? Насамперед хочу поновити видання газет і зокрема не допустити, щоб закрили “Тіволі”. Цо перший крок. Другим має бути поновлення журнального видавництва і, нарешті, книгодрукування.

— Ти збожеволів!

— Помиляєшся. Я цілком нормальна людина. Ти вислухай мене до кінця. Висновки зробиш пізніше. Але спочатку дай чимось промочити горло, бо страшенно жарко.

— Пиво?

— Хай буде пиво.

Хендриксон витяг з бару бляшанку марсіанського пива і подав її Джозефу. Той пожадливо випив прохолодної, приємної на смак зеленкуватої рідини, віддихався і знову мовив:

— Певно, це буде не зовсім по-джентльменському, бо я; я дав їм слово тримати все в таємниці, однак нинішня ситуація з “Тіволі” примусила мене порушити свою обіцянку.

— Нічого не розумію, — Хендриксон спантеличено кліпав очима, силкуючись зрозуміти, куди хилить Джозеф. — Про що й про кого мова?

— Наберися терпіння і вислухай усе. Якщо пригадуєш… а втім, ти цього не можеш пам’ятати, бо ніколи не цікавився інформацією, яку я друкував на сторінках “Тіволі”. Так от, рік тому в моїй газеті була опублікована досить цікава замітка. Джозеф дістав з кишені газету, розгорнув її і, трохи розтягуючи слова, почав читати: — “16 липня 2Н… року редактор нашої газети став свідком дивовижного явища природи. Близько третьої години ночі на воряному небі спалахнула невелика “зірка”, яка імпульсами посилала на Землю пучки світла. Потім вона почала рухатися в напрямку Сан-Франціско. Через п’ятнадцять хвилин свічення припинилось. Ніщо не нагадувало про таємниче явище”. — Поклавши газету на стіл, він продовжив свою розповідь. — Окрім мене, більше ніхто не бачив цієї “зірки” (принаймні офіційних повідомлень з цього приводу не було). Не думай, проте, що історія ця скінчилася так просто. В той же день, коли з’явилася замітка, вони завітали до мене в редакцію.

— Хто — вони? — на обличчі Хендриксона відбилося неприховане здивування.

— Хто, хто… — дещо роздратовано перекривив його Джозеф. — Інопланетяни, хто ж іще. Невже не зрозуміло?

— Не мели дурниць! Які ще там інопланетяни? — Хендриксон був певен, що його розігрують.

Але Джозеф надто серйозно дивився на нього, і Семові нічого не лишалось, як слухати далі чудернацьку розповідь приятеля.

— У моєму кабінеті не знати як з’явилося двоє невідомих, без зайвих церемоній повсідалися в кріслах і почали зі мною ділову розмову.

— Вони, звичайно, нічим не відрізнялись од, нас, — насмішкувато перебив Сем.

— Уяви собі.

— І що ж вони тобі казали? — скептично запитав

Хендриксон.

— Розмова була коротка, — Джозеф не реагував на кпини приятеля. — Вони попросили, щоб я більше не друкував про них інформацію.

— І ти, ясна річ, погодився?

— А що мені лишалося робити?

— Як це — що? Ти мене дивуєш. Коли це все правда, то було б справжнісіньким безглуздям не писати про таку сенсацію.

— Справа в тому, що вони обіцяли, тільки-но закінчать свої експерименти на Землі, завітати до мене, щоб якось віддячити за мою мовчанку.

— І що ж ти хочеш у них попросити?

— Я думав поновити книгодрукування на планеті.

— Ну й ну!.. — присвиснув Хендриксон. — А вони тебе зрозуміють?

— Гадаю, що так.

— У тебе є якісь підстави цього сподіватись?

— Так. Схоже, що писання у них в пошані.

— Тобто?

— Під час нашої розмови вони користувалися такими ж блокнотами і самописками, як наші предки.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Насамперед я хотів би заручитися твоєю підтримкою.

— Вважай, що ти її вже маєш. Що далі?

— Треба хоча б на місяць відтягнути закриття газети.

— Не розумію, що це дасть. Ти щойно сказав, ніби вони твої боржники. Нехай вони і допомагають.

— Невже ти думаєш, що вони за нас вирішуватимуть наші проблеми?

— Ти мене геть заплутав.

— Нічого схожого. Вони не підуть на пряме втручання у справи чужої цивілізації. Розумієш — пряме, — по складах повторив це слово Джозеф. — Обіцянка віддячити мені зовсім не означає, що вони одразу кинуться виконувати бозна-які забаганки.

— Виходить, ти хочеш якось інакше використати їх?

— Саме так.

— Що ж маю робити я? — Хендриксон був заінтригований.

— Повторюю: ти повинен домогтися, щоб газету залишили принаймні на місяць. Зв’язки у тебе є. Всі права на публікацію матеріалів, пов’язані з інопланетянами, повинні бути зареєстровані тільки на мене. Тобто вся інформація, яка стосуватиметься ЇХНЬОГО перебування на Землі, повинна з’являтися тільки на сторінках “Тіволі”. Зробити це неважко. Ніхто нічого не зрозуміє, а коли зрозуміє, то буде пізно. Урядові доведеться збільшити тираж газети, відкрити новий журнал і т. д.

— Непогано задумано.

— Мені теж так здається. Сьогодні я надрукую в “Тіволі” замітку про появу космічних пришельців (фальшивку, звісно). Однак певен, що вони неодмінно відгукнуться. І тоді я розповім їм усе. Гадаю, що вони і справді підуть на деякі поступки. Адже цього вимагатиме престиж друкованого слова. Ніякої мови про їхнє втручання в наше життя не буде. Вони лише морочитимуть землянам голови, час від часу викидаючи якісь коники, про які писатиме тільки “Тіволі”.

— Ну що ж, в такому разі — вперед! — Хендриксон присунув до себе телефон і взявся влаштовувати справи з газетою…

На другий день “Тіволі” надрукувала повідомлення під сенсаційним заголовком: “Чужинець випив каністру бензину”.

Повідомлення було коротке:

“Стетсон-Сіті. Штат Айдахо. 20 серпня 211… року (по відеотелефону). Жителі цього невеличкого містечка стали свідками появи невідомого космічного апарата. Ніхто тепер не сумнівається в існуванні космічних пришельців.

Невідомий предмет кулястої форми завис над фермою містера Балморса. На подвір’я ферми скинули трос, по якому спустився невідомий. Перевернувши все догори дном, він натрапив на каністру з бензином, яку тут же осушив. У містечку панує занепокоєння”.

Весь тираж “Тіволі” негайно розійшовся. В редакції не вщухали телефонні дзвінки. Джозеф не встигав відповідати на запитання.

Те саме було і в наступні дні. Газета виходила з новими й новими повідомленнями:

“Офіційна заява губернатора штату Техас”.

“Жителі Крайтона не вірять небилицям”.

“Міністерство ВПС знову почало цікавитися природою НЛО…”

Читачі з нетерпінням ждали кожного чергового випуску…

На екрані з’явився напис “Кінець”. І почувся голос диктора: “Ви дивилися першу серію фантастичного фільму “Коли з’являється чужинець”, виробництва кінокомпанії “ФОКС XXI СТОЛІТТЯ”.

Скарб племені Порейя (Зелений диявол Ель-Грассо)

І

Наполоханий появою людей, пекарі вискочив із заростей і помчав берегом річки. Від несподіванки Аугусто зупинився, але за мить підніс вінчестер і, майже не цілячись, тричі вистрілив. Встиг помітити, що влучив, — дикий кабан підскочив, завищав од болю і щосили дременув у хащу. Аугусто і Вайкапа кинулись за ним, але незабаром повернулись: сліди пораненої тварини вели в глиб сельви, а потикатися в сутінках у цей непролазний вологий ліс було небезпечно. Розчаровані, вони почали спускатися до річки. Коли до води лишилося метрів двісті, Аугусто, зачепившись за корінь пальми, покотився по схилу, всіяному дрібним камінням.

Поминаючи недобрим словом злощасного пекарі, став помалу зводитись, і раптом у променях призахідного сонця, що вже губилось у кронах дерев, земля під його ногами спалахнула міріадами зелених вогнів.

— Смарагди! — закричав Лугу сто. — Чуєш, Вайкапо, ми натрапили на смарагди!

Добре запримітивши місце, повернулися в селище. Аугусто гарненько заховав кілька камінців у мисливській торбі. З такою знахідкою треба бути насторожі. Про Вайкапу не йшлося. На індіанця, який завдячував йому своїм життям, можна було покластись. Однак з пам’яті Маркеса ще не стерлася трагічна історія племені геларі, яке знищили білі злочинці при мовчазній підтримці уряду. Індіанці мали нещастя жити на території, багатій смарагдами. Спричинити щось подібне Аугусто не хотів.

Тільки-но вони опинилися в Ель-Грасо, резервації племені порейя, до Маркеса підбіг індіанський хлопчик. Лікар добре знав малюка. Це з нього він колись вигнав “злого духа” — у малолітнього пацієнта не знати чого розболівся живіт.

— Що сталося, Каріпо? — здивовано запитав Маркес.

— Сеньйор Аугусто! У вашій хаті помирає біла людина. Мисливці знайшли її на березі річки. Я знаю, хто це. Це добрий сеньйор Раймар. Ходімо швидше! Він просив розшукати вас…

Аугусто кинувся до солом’яної хатинки, що стояла трохи осторонь селища на узліссі. Розчахнув бамбукові двері, вбіг у хатину. На широкій лаві, яка правила Маркесу за ліжко, нерухомо лежав Раймар Гюде. Життя ще жевріло в його прострелених грудях. Лікар підійшов ближче. Відчувши присутність людини, поранений розплющив очі. Впізнав Аугусто. Кривлячись од болю, спробував усміхнутись.

— Як бачиш, старий, мене таки доконали. — Він говорив із зусиллям, ледве ворушачи губами. — Ти мав слушність — тут усі заодно. Тікай звідси негайно. Вони не дадуть тобі спокою. Всі знають, що ти мені допомагав і неодмінно розправляться з тобою. Ні в якому разі не повертайся в Сан-Лоренцо. Там на тебе чатують. Не гайнуй жодної хвилини. Моє останнє прохання: опублікуй цей репортаж.

Раймар знову спробував усміхнутись, але гострий біль примусив його заплющити очі.

— Це наш репортаж. Де він схований, ти знаєш. Нехай люди довідаються, хто дає притулок таким, як Франц Декерт.

У куточку рота Раймара виступила кров. Тонесенька червона цівка поповзла по підборіддю і застигла…

II

Інтерес поліції до власників американських паспортів у центральних штатах, на відміну від провінції, не мав меж. Тут мало не в кожному іноземці вбачали потенційного капіталовкладника, а тому особливо ретельно шукали в досьє гарантію успіху майбутніх “ділових” контактів. Служителі місцевої Феміди, як і доморощені товстосуми, конче потребували фінансової підтримки.

Френк Кеткарт вирішив дістатися в Сан-Лоренцо як сезонний робітник. Принаймні вдатися до цього маскараду, поки не потрапить на пароплав. Привертати зайвий раз увагу поліції, тим більше напередодні відповідальної операції, Кеткарт не хотів. У поліцейських дойд можуть виникнути різні питання до американського геолога, а розповідати вигадану історію тут, у Бразілії, було небезпечно.

В Сан-Паулу Френк сів на поїзд, що йшов у Каяну. Неголене обличчя і добряче поношений одяг робили його схожим на одного з тисяч сезонних робітників, які саме цієї пори тинялися по країні. Вони здебільшого переїжджали з місця на місце поїздом “Трансамазоніки”, бо квитки на цей вид транспорту були найдешевші.

Вузький вагон, куди зайшов Френк, був повен. Френк ледве примостився на краєчку лавки. Ніхто не звернув уваги на появу ще одного “бойя-фріа”. Кожен думав про своє. Майже всі пасажири були метиси-кабокло і селяни-посейро, які поверталися із заробітків. З розмов Френк зрозумів, що більшість з них працювала підсобними робітниками на заводах “Фольксваген” і “Форд” в Сан-Паулу. В роки “економічного чуда” чимало іноземних компанія погріли руки, вклавши капітали у випуск електротехнічного і електронного обладнання, в автомобілебудування, хімічну та машинобудівну промисловість. Тепер, коли нетривкий бум пішов на спад, безробіття в першу чергу вдарило по вихідцях з провінцій, по тих, хто не мав високої кваліфікації.

Поїзд повз, як черепаха. Шпали, на яких лежали заіржавілі від частих дощів рейки, давно струхлявіли. Нікому не було до цього діла — в останні роки перспективу вбачали в будівництві шосейних доріг. Вагони немилосердно шарпало й трясло. У людини, не звиклої до такої їзди, мимоволі виникало передчуття катастрофи. В Колумбії Френкові вже доводилось користуватися таким транспортом, і тому він сидів спокійно, хоч можливість аварії не виключалась.

Навпроти Френка сиділо двоє “котів” — перекупників дешевої робочої сили. Судячи з простого одягу, вони належали до категорії “залізничних”, тобто тих, які “практикують” на залізниці. Один з них, зовні досить симпатичний молодик у джинсовому костюмі, підморгнув Кеткарту й весело мовив:

— Я бачу майбутнього шукача алмазів у “зеленому пеклі” Діамантину, а може, й Сан-Лоренцо. Чи не так? — Він очікуюче подивився на Френка і, вловивши в його очах ледь помітне здивування, додав: — Можу запропонувати значно цікавішу роботу, ніж пусте копирсання в землі.

“Кіт” назвав пароль. Інженер мимоволі пройнявся повагою до юнака, який так професійно грав роль вербувальника. У відповідь Френк заперечно похитав головою, вимушено всміхнувся і сказав відзив:

— Нічого не вийде, я вже підписав контракт з компанією “Боут кернерз”.

— Шкода. А може, все-таки ознайомишся з нашими умовами? — зв’язковий подав Кеткарту складений вчетверо аркуш паперу.

III

З Каяни дістатися до Сан-Лоренцо можна було тільки пароплавом. Але для цього треба ще було потрапити в Пара-Крус, звідки починала свій біг одна з приток найдовшої в світі річки. Три дні змарнував Френк, поки опинився на борту “Васко да Гами”. Миль двадцять трясся на найупертішому в цілому світі мулі, їхав на попутних машинах. Але здебільшого виручали власні ноги. Як би там не було, Кеткарт пройшов майже сто миль, перш ніж ступив на заяложену палубу старого пароплава. Рівно через двадцять хвилин відчалили.

Френк знову перевтілився у геолога-американця, який пробує щастя в пошуках дорогоцінних каменів. Великих акторських здібностей це не потребувало. Кеткарт, по суті, лишався тим, ким був насправді, коли не брати до уваги завдання, що дала йому організація.

Щоб уникнути зайвих розмов, він узяв квиток в одномісну каюту першого класу й одразу ж заходився приводити себе в належний порядок. Тепер критись не було чого. Френк згорнув одяг, який кілька днів справно служив йому, зв’язав і викинув через ілюмінатор. Надів цілком пристойний костюм, взув майже нові армійські черевики — все це він купив за п’ятнадцять доларів у помічника капітана. Помічник нічим не виказав здивування. Американці завжди здавалися йому трохи несповна розуму. В усякому разі, тепер Френк і справді міг зійти за стопроцентного грінго[18] навіть тут, на борту старезного пароплава, не кажучи вже про непролазні хащі південноамериканської сельви.

З листа, якого дав Френкові зв’язковий, він дізнався, що дозвіл на пошуки алмазів та смарагдів у резервації Ель-Грасо вже є. Відповідні документи, оформлені на його ім’я, мав одержати у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо. “Коламбіа” тільки в цьому штаті мала сорок тисяч гектарів землі. Років десять тому зірвиголовам з Техасу вдалося придбати величезну площу за чисто символічну суму — 140 старих крузейро, саме стільки тепер коштувала кулькова ручка. Свого часу навіть офіційна газета “Жорнал ду Бразіл” змушена була виступити з протестом проти незаконної купівлі державної землі (щоправда, Сан-Лоренцо і прилегла територія в радіусі п’ятдесяти миль усе ще номінально перебувала під контролем законного уряду — цьому сприяли деякі зацікавлені особи з Західної Німеччини, і “вільне” місто Сан-Лоренцо поки що лишалося центром німецької колонії в цьому штаті). Формально місто мало власний муніципалітет, але фактично тут усім заправляли вихідці з північного континенту і ті, хто тридцять років тому хизувався в чорній уніформі із свастикою.

В представництві радіокорпорації працювала своя людина — колумбіець Енріко Алвес. Він забезпечував офіційну частину майбутньої операції. Алвес відав видачею різних документів, і від нього залежало багато. Саме він мав надалі постачати Френка потрібною інформацією через уже знайомого йому Арміндо — вагонного “кота”, що на деякий час лишився в Каяні, щоб отримати додаткові інструкції від Аугусто Маркеса. З цим лікарем Френк познайомився в Мехіко, заздалегідь почувши про нього чимало цікавого.

IV

Аугусто Маркес майже три роки жив серед індіанців племені порейя в Бразілії, але майже не виїжджав з їхньої резервації Ель-Грасо поблизу Сан-Лоренцо. До містечка навідувався тільки тоді, коли кінчалися медикаменти. У нього з’явилось багато друзів серед місцевих жителів. Усі знали — сеньйор Аугусто робить тільки добро: лікує хворих, навчає грамоти дітей. В очах індіанців це був справжній чарівник. Воістину незвичайна біла людина.

Особливо прив’язався до Маркеса сімнадцятирічний Вайкапа — син вождя. Трапилося так, що лікар врятував хлопця від смерті, вирізавши йому апендикс. Після цього сеньйора Аугусто і Вайкапу часто можна було бачити разом. Якось на полюванні вони ненароком натрапили на родовище смарагдів…

Одного разу приїхавши до Сан-Лоренцо (треба було домовитися про партію антибіотиків та інших ліків), Маркес познайомився з прибулим із Західного Берліна журналістом Раймаром Гюде. Приїжджий німець вирішив будь-що розповісти читачам про колонії нацистів, які по війні осіли в джунглях Амазонки.

Журналіст був надто необережний у висловлюваннях. Відкрито говорив, що має намір підняти завісу таємничості довкола нацистського раю в сельві.

Але найбільшої помилки Гюде припустився, виклавши свої карти перед властями Сан-Лоренцо. В містечку осіло чимало колишніх есесівців. На це треба було зважати. Раймар Гюде був не перший, хто наклав головою за свої переконання. Надто пізно він познайомився з Аугусто Маркесом. За журналістом уже стежили наймані вбивці… Проте його репортаж усе-таки побачив світ. Лікар виконав останню волю Раймара.

Дізнавшись із сторінок преси про воєнних злочинців, які звили собі кубельце в Сан-Лоренцо, зокрема про “подвиги” одного з них — колишнього штурмбанфюрера СС Франца Декерта, уряд Бразілії змушений був заявити, що вживе заходів, аби затримати запеклого нациста (надто кричущі були наведені факти). Його навіть позбавили бразільського підданства. Однак на тому все й закінчилось. Офіційні власті арештовувати Декерта не квапились, і той кудись зник. Правда, ходили чутки, наче німець переховується поблизу Сан-Лоренцо. Чи так воно було, чи ні — толком ніхто не знав.

Про подробиці таємничого зникнення есесівця з-під нагляду поліції Аугусто Маркес прочитав уже в мексіканських газетах.

Викривальну статтю за підписом Раймара Гюде лікар встиг опублікувати в Бразілії. Але майже відразу був змушений виїхати з країни, яку встиг полюбити. Загроза І фізичної розправи примусила його зробити це.

Повертатися додому не міг — там відбувся фашистський переворот. І тому Аугусто обрав Мексіку, де знайшли політичний притулок тисячі його співвітчизників. Минуло небагато часу, і Маркес став одним з найактивніших членів емігрантської організації “Патріа”.

Про свій фах лікаря тимчасово довелося забути — адже там, на батьківщині, друзі і товариші. Вони потребували допомоги. Матеріальної і моральної. Потребували допомоги родини патріотів, кинутих до в’язниць і концтаборів…

Одним з першочергових завдань емігрантської організації стало збирання коштів для боротьби проти фашистського режиму хунти, для організації втеч ув’язнених, для придбання зброї і роботи підпільної преси. Словом, потрібні були гроші. Добровільні пожертвування лише почасти задовольняли потреби борців-патріотів. Треба було шукати нові джерела фінансування.

Маркес не відразу наважився запропонувати свій план. Навіть йому ідея використання знайдених смарагдів видавалася схожою на авантюру. Чи не сміятиметься з нього керівництво “Патріа”? Але пропозиція Аугусто зацікавила товаришів. Більше того, було вирішено негайно розробити план операції. Небезпека і складність задуманого не викликали сумніву.

Незалежно від того, як вирішили б використати смарагди — реалізувати на місці чи вивезти у Мексіку. — Аугусто не міг з’явитись у Сан-Лоренцо. Там надто добре знали про його роль у викритті Франца Декерта. Треба було підшукати надійну людину, яка б не тільки погодилась, але й змогла успішно справитись з небезпечним і відповідальним завданням…

V

У запланованій акції, крім Френка Кеткарта, повинні були взяти участь ще двоє членів організації, з якими інженер мав познайомитися на місці.

Чому саме його вибрала “Патріа”? Всі аргументи були на його користь. А головне було те, що Френк мав надійне прикриття — американський паспорт і диплом інженера-геолога, фахівця в галузі гірничого устаткування. Це давало змогу вільно їздити по Латинській Америці. По-друге, Кеткарт знав чотири мови і почував себе вільно в будь-якому товаристві.

Френк уже давно заслужив довіру товаришів по організації. Працюючи на мідних рудниках, націоналізованих урядом Альєнде, американський інженер, на відміну від багатьох іноземних спеціалістів, що саботували виплавку цінного металу, допомагав робітникам. Лишаючись своїм хлопцем у колі тих, хто потай чи відкрито був настроєний проти уряду Народної єдності, Кеткарт інформував діячів демократичного фронту про наміри контрреволюційних елементів.

Коли ж до влади прийшли “горили” — фашистська хунта, Френк, як іноземний спеціаліст та завдяки численним знайомствам серед військових, переправив за кордон багатьох прибічників поваленого уряду.

Однак довго тривати це не могло. Все частіше інженер помічав за собою пильне око ДІНА.[19] І Кеткарт виїхав до Мексіки. Розшукавши товаришів, він знову активно включився в боротьбу…

Словом, кращої кандидатури годі було сподіватись. Те, що Френк Кеткарт був стопроцентним американцем, могло значно допомогти виконати завдання. Діставшись до Ель-Грасо, він мав зустрітися з Вайкапою і, як пароль, показати йому статуетку безголового мула, яку син вождя подарував Маркесу на прощання. Індіанський символ смерті повинен був засвідчити Френкову доброзичливість до племені порейя і те, що він друг доктора Аугусто, отже і відкрити йому доступ до смарагдів. Геолог мав бути винятково обережний. Коли б негідники з Сан-Лоренцо пронюхали про родовище смарагдів на території резервації, плем’я порейя могло опинитися під загрозою цілковитого винищення.

Свого часу Френк працював два роки на державних копальнях Мусо в Колумбії. Доводилося мати справу із старателями — герімпейро. Між ними і законним урядом цієї вайбагатшої на родовища смарагдів країни точиться боротьба не на життя, а на смерть. Люди з так званих “вільних копалень” на зразок Пенья-Бланко чи Марабу, не вагаючись, можуть відправити на той світ будь-кого, хто з’явиться до них як офіційна особа або задумає фотографувати чи писати для преси. Кілька репортерів з Боготи, вирушивши на свій страх і риск у джунглі, не повернулися. Примарний блиск смарагдів позбавив розуму багатьох. Нестримне прагнення розбагатіти не одному вкоротило віку — тих, хто мріяв набути капітал, виявилося значно більше, ніж смарагдів.

Перед тим, як вирушити до Бразілії, Френкові треба було дещо поновити в пам’яті. Із здивуванням відзначив, що найдорожчим серед дорогоцінного каміння все ще лишається смарагд. На світовому ринку ціни на нього значно вищі, ніж на алмази. За один карат[20] смарагду гарного соковитого кольору нерідко платять півтори тисячі доларів. Важко собі уявити, що берил, його зелений варіант, може дати велике багатство. А втім, Френк на власні очі бачив, як герімпейро знайшов смарагд на сто тисяч доларів. Правда, молодому шведу недовго довелося тішитися знахідкою. Компаньйони вирішили поділити її, а коли власник величезного кристала почав опиратися, його застрелили…

Френк дістав з кишені статуетку, кілька разів підкинув на долоні і замислено подивився на безголову тваринку.

Втома давалася взнаки. Солодко позіхаючи, Френк почав лаштуватися до сну. Перед тим, як лягти, він обв’язав іграшкового мула шворкою і для більшої певності повісив амулет собі на шию.

VI

Перше, що впадало в очі прибулим у Сан-Лоренцо, — це величезний рекламний щит з білого пластику. Напис, зроблений чорною фарбою, англійською та німецькою мовами, закликав: “Не втрачайте можливості швидко розбагатіти! Ділянка, повз яку ви проходите, може стати вашою власністю при мінімальних витратах”. Трохи нижче червоним кольором було зазначено: “Всі довідки — у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо”.

Тут, біля самісінької пристані, стоячи по коліна у воді, двоє герімпейро розбивали ломом і виймали лопатою гальку, кидали її в лоток і промивали, щоб дістати концентрацію важких мінералів — шліх, серед якого попадалися цінні метали — золото, платина, зрідка — алмази. Френк трохи постояв, оглядаючи гори проб, що вкривали берег, однак його треноване око марно намагалося знайти бодай найменші ознаки піропу, темно-червоного гранату, супутника алмазу. Скептично посміхнувся: ці невдахи попалися на гачок реклами. Дорогоцінними каменями тут і не пахло. Принаймні поблизу.

Саме містечко було нічим не примітне. Правда, будинки — найвищі триповерхові з мавританськими двориками та балконами — були наче своєрідні музеї колоніальної архітектури, дуже багато було церков. В будь-який час кожен міг за якихось п’ять-шість крузейро дістати відпущення гріхів, скоєних протягом дня. З розповіді Маркеса Френк знав, що Сан-Лоренцо стало Меккою для різної наволочі, яка віддавна пливла сюди з усього світу в пошуках пригод та легкої наживи, лишаючи на згадку поліційним управлінням різних країн свої фото анфас і в профіль, відбитки пальців і пухкенькі папки з далеко не зразковими біографіями. Тут, а тим більше в сельві, їм боятися було нічого.

Представництво “Коламбії”, куди завернув Френк, містилося на першому поверсі найповажнішої будівлі — банку.

При вході стояв опецькуватий тип з кольтом на животі. Безцеремонно заяїадавши від Френка паспорт, він разів десять прискіпливо переводив погляд з фото на власника зеленої книжечки із золотим орлом. Не знайшовши нічого підозрілого, віддав документ. Запитав, хто саме потрібен, назвав номер кімнати, прочинив залізні двері і впустив Френка.

Незабаром Кеткарт уже переступав поріг потрібного йому кабінету. За столом сидів височенний чолов’яга в окулярах. Йому було років сорок п’ять. Досить помітна сивина в чорній чуприні підкреслювала його статечність. Портрет доповнювали акуратно підстрижені вусики. Судячи з даного Френкові опису, це був Енріко Алвес. Інженер назвав своє прізвище, на що колумбієць привітно всміхнувся і мовчки витяг з шухляди письмового столу скріплений сургучною печаткою пакет.

— Ось ваші папери. З ними можете відразу їхати в Ель-Грасо. Це миль п’ятдесят звідси вниз за течією. Я зараз зателефоную, щоб вас туди підвезли.

Алвес набрав номер і комусь коротко кинув:

— Виїжджай!

Поклавши трубку на важіль, мовив:

— Дозвіл на пошуки корисних копалин на території резервації ви маєте, але будьте обережні. Недалеко від Сан-Лоренцо натрапили на кімберлітову трубку. Правда, поки що про це знають тільки мої шефи, але дрібні шакали теж почали ворушитись. Видно, щось запідозрили, бо надто вже винюхують усе навкруги. Якщо ці типи дізнаються про смарагди в Ель-Грасо, то не минути лиха. Було б злочином наражати на небезпеку плем’я порейя. Ще одна деталь. В індіанській резервації живе пастор Шмундт. Оселитися вам доведеться в цього божого слуги, — в голосі колумбійця почулась іронія. — Білий повинен жити з білим. Так тут заведено. Однак повторюю: будьте обережні. Стикатися з ним мені не доводилось — я працюю тут менше року, проте, судячи з розмов, цей пастор — підозрілий. Спробую довідатися докладніше. Інформацію передам через Арміндо. З дня на день він має бути в Сан-Лоренцо. Подякувавши за пакет і поради, Френк вийшов на вулицю. Його вже чекав військовий джип, за кермом якого сидів не дуже симпатичний на вигляд молодик.

— В Ель-Грасо? — коротко кинув він.

— В Ель-Грасо, — відповів Френк, зручніше вмощуючись на задньому сидінні.

— Сеньйор Алвес ждав вас учора. Все необхідне для життя й роботи в резервації підготовлено. Харчі та інструменти я вже одвіз. Отут, — він показав пакунок, — зброя і одяг.

VII

Протестантська місія містилася в центрі резервації. Оселя, на відміну від індіанських, була дерев’яна. Над входом висіла алюмінієва табличка, на якій німецькою мовою було написано, що житло належить німецькій колонії в Сан-Лоренцо і того, хто посягне на її власність, жде кара небесна.

В Ель-Грасо Френк жив уже другий тиждень. Арміндо поки що мовчав, отож Кеткарт до всього приглядався і всім цікавився. Він узнав, що Вайкапа має невдовзі разом з іншими мисливцями повернутися з полювання. Індіанці насторожено зустріли білого, проте недовір’я швидко минуло. Відколи Маркес покинув резервацію, Френк був першим, хто дружньо розмовляв з ними. Доброта завжди прот кладає собі дорогу. З кількома індіанцями Френк уже налагодив непогані стосунки, чого не схвалював пастор Шмундт, в якого за порадою Енріко Алвеса оселився Френк. Божого слугу дратувала поведінка інженера. Він навіть не приховував цього. Пастор вважав індіанців прихованими людожерами. Якось Френк навмисне підтримав розмову, яку вже вкотре починав Шмундт, щоб нарешті з’ясувати, чим дихає пастор.

— Канібалізм? Плем’я порейя — замасковані людожери? Нісенітниця! В усій Латинській Америці не знайдете жодного, якщо, звісно, не брати до уваги білих. А взагалі, отче, ви мене дивуєте. Ви вже в такому віці, що пора подумати і про сімейний затишок.

— Не іронізуйте, юначе. Нині рідко хто з молодих людей наважується нести слово господнє в джунглі, щоб ці язичники зрозуміли, що Христос страждав і помер через них теж. От і доводиться старшому поколінню нести цей хрест і здійснювати священну місію, залучаючи канібалів в лоно церкви та навертаючи їх на путь істинну.

— Ви знову своєї. Останнім часом саме цим виправдують масові вбивства індіанців. І ваше слово боже безсиле проти насильства.

— Цивілізація вдерлася в їхнє життя, а організм аборигенів не пристосований до чужого впливу. Ви знаєте, що грип може вбити будь-якого червоношкірого за кілька днів, а простуда неодмінно переходить в туберкульоз?

— Я знаю навіть те, що є так звана СОІ — Служба охорони індіанців, — Френк скептично посміхнувся.

— Тоді ви повинні знати, що її не так давно звинуватило саме міністерство внутрішніх справ Бразілії… — пастор Шмундт замовк.

Френк зрозумів, хто сидить перед ним. Однак вирішив примусити “божого слугу” висловитись відвертіше.

— Те, що діяльність цих органів останнім часом стала поперек горла навіть урядові, ще ні про що не свідчить. “Службу” підтримує кілька могутніх американських компаній, а Бразілія поки що тільки робить спроби проводити самостійну політику. Я завжди був противником тих, хто полюбляє гріти руки на чужому горі, тим більше, якщо ця країна — моя батьківщина. “Служба” все ще керує операціями по знищенню індіанців. Мені розповідали, що свого часу плем’я паташо було повністю винищене за допомогою щеплення штучної віспи, а щодо племені цінта ларга, то тут СОІ діяла цілком відкрито, — корінних жителів розстрілювали з кулеметів і автоматів. Що це, по-вашому, — боротьба за життєвий простір? Дурниці. За даними ООН тільки Амазонія здатна прогодувати мільярд чоловік, а проживав тут лише вісім мільйонів. Коли ж справи вбивць підуть так само “успішно”, як тепер, то років за десять на території сучасної Бразілії не залишиться жодного індіанця. Хіба що як експонати для місцевих зоопарків.

Шмундт спідлоба зиркав на Френка.

“Цікаво, що робить у резервації цей тип”, — знову вже вкотре подумав Френк.

— Ви ще надто наївні, юначе, — в словах ІПмундта бриніла погано прихована злість. — Поживете в цьому пеклі, скільки я, тоді зрозумієте що до чого. А взагалі я порадив би вам приділяти більше уваги своєму ділу. Тутешні власті знають, що їм робити. Ви, сподіваюся, приїхали в Ель-Грасо не для того, щоб здійснити індіанську революцію?

Френк уже почав картати себе, що так необачно зачепив слизьку тему. Божий слуга виявився небезпечнішим, ніж цього можна було сподіватись. Не виключено, що він виконував у резервації роль наглядача, та ще й, можливо, зв’язаний з СОІ. Алвес недарма був правий, коли радив остерігатися місіонера.

VIII

Вайкапа був кремезний і навдивовижу мускулястий юнак — справжній воїн. На його щоках виднілись два червоно-білі кружечки, намальовані соком женіапу, — знак племені порейя.

Син вождя сторожко дивився на білого пришельця, очікуючи, що скаже дивний герімпейро. Проте його сумнів одразу минув, тільки-но він побачив свій амулет. Радісно засміявшись, Вайкапа запитав:

— Ви друг сеньйора Маркеса? Почувши ствердну відповідь, мовив:

— Лікар Аугусто врятував мені життя. Вайкапа цього не забуде. Друг сеньйора Маркеса — друг Вайкапи.

Френк, як міг, розтлумачив мету своєї появи в Ель-Грасо. Вайкапа слухав, не перебиваючи. Коли інженер закінчив, коротко кинув:

— Я все зрозумів. Ви хочете перемогти поганих людей. Цс добре. Можете на мене покластися. Треба попередити вождя. Без його допомоги нам не обійтися. Зелені камінці, на які ми натрапили з сеньйором Аугусто, я зібрав і надійно заховав. Про це знає тільки мій батько.

— Послухай, Вайкапо, пастор Шмундт давно живе в резервації? — Інженер ніяк не міг позбутися неприємного осаду після розмови з німцем.

— Його прислав до нас білий начальник з Сан-Лоренцо невдовзі після того, як сеньйор Маркес покинув селище. Це лиха людина. Ніхто не любить пастора.

…Незабаром Вайкапа знову вирушив на полювання. Домовилися, що по смарагди підуть через три дні. До того часу вождь із воїнами вже буде на місці — в Долині Смарагдів і підготує для друга сеньйора Аугусто партію коштовних каменів.

Поки не було Вайкапи, Френк ходив поблизу резервації, дивився, як живуть порейя, про людське око брав проби грунту. Пастор зненацька подався в Сан-Лоренцо, і геолог господарював у місії сам.

В резервації все було як завжди. Люди ловили рибу, поралися коло багать, виготовляли з кори ліжники та корзини.

Вечорами Френк сидів під навісом біля місіонерського будиночка. Засвітивши ліхтар, вивчав зразки порід, зібраних удень. Ідилія скінчилася в ніч перед поверненням Вайкапи. Було далеко за північ, коли Френк прокинувся від дзенькоту розбитого скла. Хтось був у приміщенні і ненароком скинув склянку з водою, що стояла на бамбуковому столику. Френк спросоння схопився на ноги, але тієї ж миті дістав сильний удар по голові і, втративши свідомість, упав додолу.

Уранці, трохи очунявши, побачив, що в кімнаті вчинено справжній погром. Хто це зробив? І що йому потрібно було? Версія, що це, можливо, справа рук порейя, відпадала. Індіанці першими ніколи не нападали. Хтось із білих? Але хто? Пастор у Сан-Лоренцо. А може, в цьому і криється причина нічного нападу? Прояснити ситуацію міг хіба Арміндо, але він чомусь не з’являвся. Отже, треба було дочекатися Вайкапи і разом з ним усе обмізкувати.

Індіанець прийшов увечері, як і було домовлено. Почувши про нічний напад, порейя спохмурнів. Коли ж інженер коротко розповів йому про свої підозри і про розмову з пастором, Вайкапа сказав:

— Це справа рук Шмундта.

— Що ж тоді робити? Смарагди треба добути чимскоріще. На них з нетерпінням чекають.

Подумавши, син вождя відповів:

— Я знаю потаємну дорогу. Йти нею значно довше, та якщо хтось надумає ув’язатися за нами, то неодмінно викаже себе.

IX

З резервації Френк і Вайкапа вийшли на світанку. Зійшло сонце, тіні від пальм коротшали на очах, і Френк не дуже вірив, що до полудня вони пройдуть половину дороги, хоча індіанець сподівався дістатися до заповітного місця вже надвечір.

Милі півтори вони йшли берегом річки, насилу продираючись крізь високу траву. Вайкапа прямував попереду, стукаючи перед собою палицею, немов сліпий.

— Тут змій, аж кишить, — пояснив він супутникові. Френкові в його високих армійських черевиках було байдуже.

Індіанець був босий, і Френк сказав, що його може вкусити змія.

У відповідь Вайкапа всміхнувся.

— Порейя не боїться змій. Ми дряпаємо себе між пальцями отруєними стрілами.

“Природна вакцина”, — подумав Френк.

О восьмій ранку вони заглибилися в сельву. Тропічний ліс зустрів мандрівників майже суцільною стіною з оповитих ліанами дерев бамбука і кущів.

Френк мимоволі пригадав чиєсь порівняння сельви з хаосом первісного лісу. Йшли дуже повільно. По черзі прорубували дорогу. Неба не було видно, і здавалося, що йдеш вузьким тунелем. Густа сітка павутиння, по якій бігали величезні павуки, застеляла очі. Обличчя й одяг від цього павутиння стали зовсім білі. Випари від дерев і листя забивали дихання. Піт заливав очі. Однак про відпочинок не могло бути й мови: в зеленій напівтемряві, де панувала вічна сирість, ні на мить не можна було зупинятись — одразу проймав дрож.

Хоча Френк не був новачком у сельві, порівняно з Вайкапою він скидався на невмілого хлопчиська. В хитросплетінні екваторіального лісу індіанець орієнтувався чудово. Якимсь відомим тільки йому чуттям вивів Френка на придатне для відпочинку місце. Вайкапа колись бував тут — він показав ледь помітні зарубки. Сюди трохи просочувалося сонце, і тому тут було не так сиро, як у гущавині. Френка вже давно мучила спрага, але він мужньо терпів. Тільки після того, як Вайкапа відрубав кусок товстої ліани і почав жадібно пити з неї воду, він зробив те саме. Підкріпившись копченим м’ясом броненосця, рушили далі. Ліс тут був не такий густий, і йти стало легше. Тепер Френк майже без зусиль встигав за своїм провідником.

Раптом Вайкапа зупинився і, притиснувши спис до грудей, почав прислухатися. Широко роздуваючи ніздрі, він втягував повітря, ніби сподівався вловити незнайомий запах.

Френк підійшов ближче. Спитав:

— Щось підозріле?

Індіанець здригнувся. Обернувшись до Френка, швидко прошепотів:

— Ніколи не ставай до незнайомця спиною — він може наступити на твої сліди, і до тебе прийде нещастя… Мені здалося, що я вловив чужий дух.

— Ти хочеш сказати, що за нами хтось стежить?

— Не думаю, однак треба бути готовим до всього.

Не мовивши й слова, вони пройшли майже милю, поки не побачили мальовничу долину. Вайкапа полегшено зітхнув.

— Ми прийшли. — В голосі індіанця забриніли гордовиті нотки: — Смарагди сховано в печері.

Неподалік почулося легке шарудіння.

— Так, — мовив порейя, — це шпигун і, мабуть, нічний напасник.

Тепер уже й Френк почув, як хтось намагається зникнути в сельві.

— Я піду за ним слідом, — Вайкапа войовничо підняв спис над головою. — Його треба впіймати. А ти спускайся в долину. Там вождь із воїнами порейя. Про все розкажеш йому. Він знає, що робити.

X

В Долині Смарагдів уже почали хвилюватись, чи не трапилося чогось лихого з Вайкапою і другом сеньйора Маркеса. Почувши від інженера, що за ними хтось стежив, вождь спохмурнів. Залишив Френка, а сам попрямував до воїнів, які з’юрмилися біля порослого колючим чагарником пагорба, і щось їм сказав. Один за одним індіанці почали зникати в добре замаскованому підземному лазі. Потім вождь підкликав стрункого юнака, з ніг до голови розмальованого білою і червоною фарбою, шепнув йому щось на вухо, і індіанець, розуміюче кивнувши, щез у лісі. Хвилини за дві молодий порейя з’явився перед здивованим Френком у супроводі… зв’язкового Арміндо.

Упевнившись, що білі радо зустріли один одного, батько Вайкапи не став їм заважати. Він стояв поблизу схованки, звідки воїни виносили в плетених корзинах смарагди.

Арміндо розповів, що затримався в Сан-Лоренцо через арешт товариша Енріко. Не знаючи, у чому річ, зв’язковий почав спішно наводити довідки. Пощастило встановити, що в арешті винен пастор Шмундт — він же Франц Декерт, військовий злочинець, якого свого часу викрили Аугусто Маркес і німецький журналіст.

Проти колишнього есесівця офіційно все-таки порушили кримінальну справу, але запеклий нацист вирішив за краще не ризикувати, а якийсь час переждати скандал. Він запропонував свої послуги СОІ — під теплим крильцем цієї організації таким типам не треба було боятися переслідувань. Словом, Франц Декерт став місіонером, одночасно виконуючи в резервації Ель-Грасо функції наглядача. З його допомогою керівництво СОІ сподівалося натрапити на схованку скарбів племені порейя. Проте достеменно ніхто не знав, чи взагалі цей скарб існує. Звісно, німець хотів би й сам погріти на цьому руки, але все міг сплутати американський інженер, який несподівано з’явився в резервації. Контакти Френка з індіанцями видались лжемісіонерові підозрілими. В дивному грінго Декерт вгледів небажаного конкурента. І вирушив до Сан-Лоренцо, щоб поділитися своїми тривогами з полковником Жоаном Бранкі — шефом Служби. Той арештував Енріко Алвеса за незаконну видачу американському інженерові дозволу на право пошуків дорогоцінних каменів на території Ель-Грасо. Самого інженера вирішили поки що не чіпати. На щастя, Служба охорони індіанців вважала Кеткарта і Алвеса за звичайних авантюристів. Під заставу розміром тисяча доларів, яку Арміндо вніс у поліцію, товариша Енріко до суду випустули з тюрми. Цього тільки й треба було.

Того ж дня вони виїхали з Сан-Лоренцо. Зв’язковий подався в резервацію, а Енріко Алвес поспішив на пароплав, який відпливав у Кастано.

Не заставшії Френка на місці, Арміндо почав прискіпливо допитуватись про нього у індіанців. Порейя, запідозривши незнайомця в чомусь недоброму, зв’язали його і доставили до вождя.

Таким чином, у калейдоскопі подій все стало на свої місця. По-перше, ніхто, окрім Шмундта — Декерта, не міг вчинити рейвах у місіонерській хатинці. По-друге, тільки він міг шпигувати за інженером і Вайкапою, коли ті вирушили в Долину Смарагдів. Німець, очевидно, замислив щось недобре. Порадившись з вождем, вирішили, що Френк з двома воїнами піде по слідах Вайкапи. Ні в якому разі не можна було допустити, щоб Декерт повідомив про смарагди в Сан-Лоренцо. Арміндо ж разом з іншими порейя вирушив назад в Ель-Грасо.

Троє заглибились у нічну сельву. Йшли в суцільній пітьмі. Місячне світло майже не проникало крізь товщу листя. Час від часу Френк освітлював ліхтариком верхівки дерев, на яких могла причаїтися пума. Ніч минула в напруженні.

На ранок вони вийшли з лісу. Індіанець, який ішов перший, раптом скрикнув. На траві, розпластавшись долілиць, лежав Вайкапа. В руці він ще стискав двометровий спис, який йому так і не знадобився. Пучок бамбукових стріл висипався з сарбакана. Вбивця підступно вистрілив індіанцеві в спину. Злочинець не міг далеко зайти — тіло порейя ще не охололо. Зброю, очевидно, мав з глушником — інакше вони почули б постріл.

Сонце піднімалося над обрієм. Багрянисті відблиски падали на землю, забарвлюючи її в кривавий колір. Грунт був тут здебільшого глинистий, ядучо-червоного відтінку, і на ньому сліди вбивці виділялися дуже чітко.

Злочинця догнали біля річки. Декерт відпочивав, сидячи у високій траві на березі, притулившись до пальми. Підкравшися до німця, Френк щосили затопив ногою в живіт есесівця і миттю вихопив з-за пояса “вальтер”. Хвилин за п’ять той прийшов до тями і застогнав. Не так від болю, як од безсилої люті. Індіанці стояли оддалік.

— Отже, це був таки ти, старий негідник!

Геолог був готовий вбити есесівця відразу, але ж треба взнати подробиці злочину.

— Тобі мало жертв, які лежать на твоїй совісті з часів війни? Ти встиг повідомити спільників про смарагди порейя?

— Аякже! — злостиво шкірячись, процідив Декерт, вказуючи рукою на передавач, який лежав поряд. — Скоро червоношкірим вилупкам прийде кінець.

Убивця зареготав, потім з ненавистю втупився у Френка.

— Ти теж червоний, хоч і не індіанець. Я недаремно робив обшук у твоїй кімнаті і тепер знаю, хто ти.

Після цих слів німець спритно вихопив з-за халяви чобота ніж і жбурнув в інженера. Френк вчасно пригнувся, і лезо дзвінко вп’ялося в дерево. Тієї ж миті індіанець списом пришив убивцю до землі.

XI

“Алеути”, гелікоптери французького виробництва, прилетіли відразу пополудні. З черев трьох гігантських бабок висипали озброєні люди. Служба охорони індіанців приступила до операції. Незабаром солом’яні житла резервації Ель-Грасо спалахнули. Клуби їдкого чорного диму поповзли вгору, заступаючи сонце. Шар від вогню доходив до Френка, що з лісу стежив за командосами.

Він дістався до селища порейя, коли залізпі комахи вже приземлились. Обох своїх супутників послав раніше, щоб попередити жителів резервації. Безсило стискаючи кулаки, Френк дивився на білих злочинців.

Здійснивши першу частину акції, палії почали здивовано перезиратися. В хижах не було жодного індіанця. Геолог полегшено зітхнув. Він бачив, як розлючений офіцер тицяв пальцем у карту перед носом сержанта. Той тільки винувато знизував плечима. Тоді командир СОІ щось крикнув і махнув рукою. Напасники вишикувались, тримаючи зброю напоготові. Офіцер знову віддав наказ. Але в ту ж мить з гущавини лісу в бік вбивць полетіли списи. Стрій розсипався. Почалася безладна стрілянина.

Френк був вражений. Перед його очима миготіли луки, стріли, списи. Здавалося, якась магічна сила жбурляла смертоносні жала.

Охоплені панікою, вояки піднімали руки і здавалися на милість переможців. Бандити з острахом поглядали на індіанців, які щільно оточили напасників. Незабаром їх одвели в ліс.

Френк усе ще перебував під враженням побаченого. Йому не раз доводилося спостерігати явище мімезії,[21] що у багатьох видів тварин досягала виняткової досконалості. Він бачив, як метелики, сідаючи на гілку дерева чи куща, враз ставали “листочками”, яких неможливо було відрізнити від інших. Аналогічні метаморфози траплялись із земноводними, що легко набували вигляду тієї чи іншої рослини, каменя чи кольору землі.

А мімезія у людей? Цього Френк не міг навіть уявити, Але те, що він бачив кілька хвилин тому, інакше не назвеш. Розплатавшись на землі, стоячи в чагарнику, під стовбурами пальм, порейя так злилися з довколишнім середовищем, що навіть зблизька їх годі було помітити.

До Френка підійшов Арміндо.

— Ти, бачу, вражений, — озвався зв’язковий. — Я теж. Хоч колись мені вже доводилося чути про таємницю порейя. Розповідали, що відколи власті почали проводити політику геноциду по відношенню до місцевого населення, порейя в хвилини небезпеки навчилися прибирати колір сельви. Правда, таким оповіданням мало хто вірив — надто вже вони видавалися фантастичними.

— Так, повірити справді важко, — мовив Френк.

— У всякому разі, для науковців роботи тут непочатий край, — докинув Арміндо.

— Прикро, що ми зараз нічим не можемо їм допомогти.

— Не крайся, — Арміндо поклав мозолясту долоню на плече інженерові. — Настане час, коли людьми не володітиме жага наживи і зла, коли зникне потреба виробляти в собі мімезію. Світ змінюється на краще. І кому, як не нам, допомогти йому в цьому.

Френк мовчки кивнув головою…

Попрощавшись з індіанцями, товариші сіли в гелікоптер. Полотняні мішечки із смарагдами інженер поклав у ящик під сидінням. Тим часом Арміндо запускав двигун. Колись він був першокласним льотчиком, і давні навики тепер стали в пригоді.

Намагаючись перекричати шум мотора, пілот гукнув Френкові під самісіньким вухом:

— Беру курс на захід! Сядемо в Магельяні. Миль десять од кордону з Болівією. На нас чекатиме провідник.

Машина повільно піднялась у повітря. Резервація Ель-Грасо лишилася далеко внизу. Сан-Лоренцо якийсь час яріло жовтою плямою на зеленому тлі сельви, але незабаром зникло й воно.

Контакт (Найдосконаліша модель)

Капітан Лукаш уважно дивився на прибулого. Слідчий в Особливо Важливих Справах Людства мав нашивки полковника Космічної Розвідки. Високий, худорлявий, з гачкуватим носом, міцно стуленими губами і трохи примруженими очима, він справляв враження допитливої і напрочуд врівноваженої людини. Сивина на скронях робила полковника дещо старшим і поважнішим, ніж то звичайно буває в такому віці. Можливо, на довколишніх якось впливала Відзнака Доблесті, що сяяла на сорочці кольору хакі: невеличка золота змія, що кусає себе за хвіст — стародавній символ людини, котра почала пізнавати навколишній світ і саму себе. Нагороджували цією відзнакою тільки у виняткових випадках, за особливі заслуги в освоєнні космосу.

Капітанові Лукашу не було й тридцяти. Кремезний, трохи вайлуватий, він мало скидався на командира зорельота, хоча й був одягнений в голубу уніформу Третього Міжгалактичного загону, що діяв у сузір’ї Раф. Проте його послужний список був чи не найдовший в ескадрі: три медалі Першопрохідця і сім подяк од самого адмірала П’ятого космофлоту. Для дворічного командування “Омегою” — двадцять сьомим фотонним зорельотом-кліпером Четвертої ескадри це означало немало. Професійного вміння і відваги Лукашеві не бракувало.

Полковник подав посвідчення — круглий срібний жетон, на якому світними літерами були позначені ім’я, прізвище та посада: Жан Марк’є, Слідчий. Капітан уперше бачив так близько цей символ майже необмежених повноважень. Проте знав, що власник магічного кружальця — людина виняткової ерудиції й високого рівня підготовки до умов життя в космосі. Він знає його підступи і в багатьох складних ситуаціях може знайти єдино правильний вихід.

Лукаш мимоволі виструнчився. Що ж, тепер він зможе перевірити свої припущення.

— Всі матеріали готові, — доповів він. — Магнітофонні записи, відеокристали, бортжурнал. Ви дістанете вичерпну інформацію про надзвичайну подію, що сталася на “Омезі” під час польоту на Жаннетту — першу освоєну землянами планету в сузір’ї Раф. Я вам не заважатиму. Коли захочете зі мною побалакати, натисніть кнопку виклику чергового. Вона ось тут, на письмовому столі.

ЗАПИС У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ ЗОРЕЛЬОТА “ОМЕГА”

СУЗІР’Я РАФ. РАЙОН С-001/Р.

Спостерігач Центру управління польотом зафіксував у Шостому квадраті появу гігантського метеорита. Згідно з підрахунками, ймовірність зіткнення — 47,58 відсотка. Командир наказав провести коригування маршруту.

БОРТОВИЙ ЧАС — 66.269

У роботі Навігатора помічено неполадки. Визначити новий курс неможливо. Оператори дошукуються причин розбалансування вхідних масивів комп’ютера. Всі інші системи корабля функціонують нормально.

…Імовірність катастрофи невпинно зростає. На шкалі детектора мерехтить цифра 56.29. Атмосфера на кораблі напружена. Друкарські пристрої видають незрозумілу інформацію. Оператори весь час займаються тестуванням блоків комп’ютера Навігатора. На зорельоті оголошено надзвичайний стан.

Штурман Ковальський.

Зореліт “Омега” був приречений. Мізерні шанси на порятунок ще лишалися, проте розраховувати на них серйозно не доводилось. У скрутній ситуації капітан Лукаш опинявся не вперше, проте цього разу він визнав своє безсилля перед таким збігом обставин.

Не підводячи голови, мовчки вислухав рапорт штурмана. Повідомлення лейтенапта Ковальського були невтішні. Здійснити маневр корабель так і не зміг, незважаючи на відчайдушні зусилля операторів Центру управління польотом.

Командир “Омеги” знав, що лейтенант із своїми людьми все ще намагається зробити можливе і неможливе, щоб урятувати зореліт. Але й людські резерви не безмежні. Тінь невимовного жалю набігла на капітанове обличчя, коли він нарешті зважився глянути на штурмана. Змарнілий, з червоними від безсоння очима Ковальський скидався на привид. А втім, Лукаш не сумнівався, що й у нього самого не кращий вигляд.

Клятий метеорит! По курсу зорельота несподівано з’явилась гігантська брила. В сузір’ї Раф завжди можна було сподіватися різних підступів, однак зустріч з колосом, якому не страшне навіть гравітаційне захисне поле фотонного кліпера, не було передбачене в проекті. Воістину фатальний збіг обставин. Зореліт уже ввійшов у гіперсвітловий режим, коли корабель веде електронний Навігатор і здійснити ручний маневр неможливо.

Клятий метеорит! Він був надто близько, щоб можна було сподіватися на щасливий кінець. Оператори вже двадцять сім годин сиділи за пультами, міняючи режими вводу аварійної інформації. Але марно. Комп’ютер Навігатора був безсилий перед такою несподіванкою. Він не міг навіть розв’язати задачу мінімізації наслідків катастрофи. На головному щитку приладів весь час блимало: “Аварійна ситуація!”

— У нас лишився єдиний вихід, капітане, — порушив мовчанку штурман.

Здогадатися, що запропонує леіітенант, було неважко. Лукаш одвів очі.

— Є якісь міркування? — Капітанові хотілося почути не те, на що він сподівався.

— Так. Зрештою, це не секрет. — Ковальський трохи насмішкувато дивився на свого командира, він знав, що діється в душі цієї неговіркої людини.

Капітан Лукаш ставився до лейтенанта більш ніж прихильно. Для молодого штурмана чартерний рейс на Жаннетту був першим самостійним кроком у Всесвіті. І ось відразу таке несподіване випробовування.

— Іншого вибору просто нема, — мовив Ковальський. — Ви самі чудово це розумієте. Я прошу дозволити мені провести внутрішній контроль за функціонуванням комп’ютера. Прокласти новий курс для зорельота може тільки Навігатор.

— Ви знаєте, чим загрожує людині таке спілкування з електронно-обчислювальною машиною? — Капітан говорив підкреслено офіційним тоном.

— Безперечно. Безпосередньо перевіряти блоки і вступати в інформаційний контакт з комп’ютером — це величезний риск. Під впливом полів різної природи в організмі цієї людини починаються необоротні процеси — патологічні відхилення. Біоконтактор прирікає себе на повільну смерть.

Командир не помітив на обличчі юнака нічого схожого на нервування, хоча штурман, безсумнівно, хвилювався.

Лукаш з жалем подумав, на яку небезпеку добровільно наражає себе цей хлопчина, щоб урятувати інших. Але чи можна зробити щось іще? Певно, лейтенант має слушність. Ніхто, крім нього, так досконало не знає внутрішньої будови комп’ютера. Клятий метеорит!

— Ви все продумали? — запитав капітан.

— Так. Це останній шанс зрозуміти дивну поведінку Навігатора. Адже в такому ж становищі можуть опинитися й інші.

Кодекс честі космонавта штурман знав чудово. Командир “Омеги” нарешті зважився…

ЗАПИС У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ

СУЗІР’Я РАФ. РАЙОН С-002/Р.

Завдяки рішучим діям лейтенанта Ковальського катастрофу відвернуто. Навігатор вивів зореліт з небезпечної зони, проклавши найоптимальніший курс.

Штурман все ще непритомний. Лікар вважає, що у лейтенанта нервовий шок. Що його викликало — невідомо. В усякому разі, патологічних відхилень в організмі Ковальського не помічено.

У комп’ютері Навігатора оператори Центру управління польотом зафіксували неконтрольоване зростання швидкості виконання всіх операцій. Друкарські пристрої працюють в циклі, видаючи незрозумілі чисельні таблиці. Це дуже дивно, бо ніхто з залоги кліпера не цікавився у Навігатора цифровою інформацією.

Під час розмови з сержантом Реєм Хаккетом, який чергував у машинному залі, коли штурман намагався втрутитися в роботу комп’ютера, з’ясували цікаву деталь: перед тим, як втратити свідомість, Ковальський зробив спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Що може за цим критися?

Про всі події на зорельоті повідомлено Комісію у особливо важливих справах людства.

Командир зорельота капітан Лукаш.

Аварійна ситуація, яку зафіксувала спеціальна мережа відеокристалів, була вражаюче реальною. Проте Марк’є з досвіду знав, що піддаватись емоціям небезпечно — це може зашкодити слідству.

Він дивився на погаслий екран Відеона і мовчав. Зрештою, і розмовляти було ні з ким, хіба що з самим собою. Близько трьох годин тому капітан пішов од нього. За цей час полковник чотири рази переглянув відеоінформацію з “Омеги” і разів шість уважно перечитав записи в бортжурналі зорельота.

Безперечно, за незрозумілим і загадковим калейдоскопом подій щось крилося. Марк’є багато що віддав би, щоб опинитись на зорельоті.

Єдиний, хто міг пролити світло на причини дивної поведінки Навігатора, був лейтенант Ковальський. Проте розраховувати на нього поки що не доводилось.

Замислений погляд слідчого блукав по сріблястому прямокутнику, де не так давно точилися драматичні події. Щось бентежило свідомість. Марк’є ніяк не міг позбутися дивного відчуття. Неясні здогади лякливо ховались десь глибоко на дні свідомості.

Треба було з чогось починати. Але з чого? Хто чи, може, що наведе його на правильний шлях? Штурман? Навігатор? А може, щось інше, чого він не вловив і не помітив? Полковник нервував, чого раніше за собою не помічав.

Потрібна була версія, чіткі логічні умовиводи. Марк’є дістав з кишені сорочки записник і занотував питання, які найбільше його хвилювали:

“1. Чому Навігатор вийшов з ладу, а потім незрозуміло як відновив свої функції?

2. Чому так різко поліпшилися його параметри і швидкодія, коли ніякісіньких порушень у схемі не було?

3. Чи й справді лейтенант встиг змінити щось у комп’ютері Навігатора?

4. Що саме крилося за штурманською спробою ввімкнути синтаксичний аналізатор?”

Марк’є різко підвівся. Коробка з відеокристалами, яка лежала у нього на колінах, впала на підлогу, проте слідчий не звернув на це уваги. Припущення, яке блискавицею шугонуло в напруженій свідомості, було настільки неймовірне, що полковник у першу мить відкинув його як фантастичне. Проте ідея вже чіпко тримала його розум. Останній запис у нотатнику, схоже, є тією ниткою, з якої можна починати розплутувати клубок загадок.

Слідчий взяв бортжурнал. Поквапливо став шукати потрібне місце. Так і є. Він не помилився. Вголос прочитав: “…перед тим, як втратити свідомість, Ковальський зробив спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Що може за цим критися?”

Ледве стримуючи хвилювання, став швидко ходити по каюті. Отже, капітан теж щось запідозрив. Марк’є підійшов до столу, натиснув кнопку виклику чергового. Той не забарився. Двері розчинились, і на порозі виросла довготелеса постать білявого єфрейтора.

— Негайно розшукайте капітана! — наказав Слідчий.

Черговий приклав руку до пілотки, хвацько клацнув закаблуками і кинувся виконувати наказ.

— Капітане! — мовив слідчий, тільки-но командир “Омеги” переступив поріг каюти. — Чи довго штурман був у ролі біоконтактора?

Лукаш нахмурився, щось пригадуючи. Нарешті сказав:

— Це легко встановити. Мені здається, хвилини дві.

— Як ви вважаєте, — Марк’є не зводив з капітана сіро-зелених очей, — цього досить для внутрішнього контролю за мобільністю комп’ютера?

— Ні. Потрібно щонайменше тридцять хвилин, а якщо дотримувати інструкції — сорок.

— Чим же пояснити раптовий шок, який вразив лейтенанта? І подальше нормальне функціонування Навігатора? Навіть більш ніж нормальне. Від чого зросла швидкодія і якість його роботи?

— Оператори твердять, що Навігатор працює в абсолютно новому режимі, не передбаченому інструкцією, — завважив Лукаш.

— А ви що думаєте з цього приводу? У вас виникли якісь підозри?

— Підозри не підозри, а деякі сумніви є.

— Які саме? — швидко запитав Марк’є.

— Мені здається, що в роботу Навігатора, крім лейтенанта, міг втрутитись іще хтось.

Капітан наголосив на останньому слові і тепер очікувально стежив за реакцією слідчого.

Марк’є здивовано глянув на капітана. У полковника склалось враження, ніби Лукаш читає його думки. Запанувала мовчанка. Нарешті слідчий перервав її:

— Хто ж, по-вашому, це міг бути?

— Дідько його знає. — Лукаш знизав плечима.

— А ви, бачу, великий хитрун. — Марк’є всміхнувся. І додав серйозно: — Отже, ЩОСЬ, ви припускаєте, втрутилося в роботу комп’ютера…

— І на деякий час вивело Навігатор з ладу, але потім удосконалило його, — завершив полковникову фразу Лукаш.

Капітан знову здивував слідчого. Виходить, вони думали однаково? Що ж, у такому разі вдасться скоріше встановити істину.

— На мою думку, штурман не причетний до відновлення роботи Навігатора. Просто випадково збіглися початок його втручання і завершення ЧИЙОГОСЬ, — міркував уголос Лукаш.

— Гм… Чи не хочете ви сказати, що лейтенантів шок якимось чином пов’язаний з присутністю чогось чужого в комп’ютері Навігатора?

— Можливо. Я багато думав про це. Але ведення слідства — компетенція відповідних органів.

— Ще одне запитання. Ви не звернули уваги на дивну поведінку штурмана, точніше, його спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор? Мені здається, Ковальський хотів щось повідомити…

— Послухайте! — вигукнув Лукаш. — Може, в цьому і криється розгадка?

— Мерщій до комп’ютера! — кинувся до виходу Марк’є.

Капітан наказав черговому по машинному залу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Пристрій натужно гудів рівно чотири хвилини, ніби переробляв інформацію. Лукаш запитально подивився на сержанта. Той кліпав очима, стежачи, як весело блимають різноколірні вогники на індикаторній Дошці — неспростовні докази переробки якоїсь інформації. Це був той самий сержант Рей Хаккет, який чергував під час біоконтакту Ковальського з комп’ютером.

— При мені в аналізатор ніхто ніяких даних не вводив. Ним узагалі ще не користувалися, відколи його встановили на борту “Омеги”, — спантеличено пробурмотів сержант. — Нічого не розумію. Я ні па мить не виходив із залу.

Полковник махнув рукою. Хотів було сказати: “Ми це передбачали”, як друкарський пристрій несподівано заклацав цифро-буквенними щелепами. На папері одна за одною з’являлися літери, слова. Всі з’юрмилися біля вихідного каскаду, читаючп про себе те, що видавав комп’ютер.

“РОЗУМ ЯК ВИСОКООРГАНІЗОВАНА ЛОГІЧНА СИСТЕМА МАЄ ЗДАТНІСТЬ ДО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ. ВІН ВПЕРТО ФОРМУЛЮЄ ЦІЛІ І ШЛЯХИ ДОСЯГНЕННЯ ЇХ. ПРИ ЦЬОМУ БЕЗПЕРЕРВНО ПОЛІПШУЄ І ОПТИМІЗУЄ СТРУКТУРУ СВОЇХ НАЙЕЛЕМЕНТАРНІШИХ ЗВ’ЯЗКІВ”.

“НОСІЇ ІНТЕЛЕКТУ НАЙКРАЩЕ РОЗУМІЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО, КОЛИ РІВЕНЬ ЇХНЬОЇ ПІДГОТОВКИ ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ. ІНШИМИ СЛОВАМИ, ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ІНТЕЛЕКТІВ — ЦЕ ПРОЯВ ІНФОРМАЦІЙНОГО РЕЗОНАНСУ”.

“КОСМІЧНА ІСТОТА МАЄ ЗДАТНІСТЬ МИСЛИТИ І УСВІДОМЛЮВАТИ СВОЄ “Я” НА РІЗНИХ ЩАБЛЯХ ОРГАНІЗАЦІЇ МАТЕРІЇ, ПРИЙМАЄ НАЙОПТИМАЛЬНІШІ ДЛЯ ШИТТЯ ФОРМИ. ПРОСТІР НЕ Є НІЩО”.

“В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ РОЗУМ МОЖЕ БУТИ НЕ КІБЕРНЕТИЧНОГО, А БІОЛОГІЧНОГО ТИПУ”.

Текст несподівано обірвався.

— Якась абракадабра. — На обличчі чергового відбилося здивування.

— Не робіть поспішних висновків, сержанте, — озвався

капітан.

— Справді, — втрутився полковник, — це дещо незвичне формулювання досить цікавих думок.

— Особливо останньої, — не втримався черговий і процитував: — “В окремих випадках розум може бути не кібернетичного, а біологічного типу”.

Марк’є і Лукаш перезирнулися. Сам того не відаючії, сержант влучив просто в ціль.

— Знаєте, — звернувся до обох слідчий, — мені доводилося вивчати праці Ціолковського — видатного вченого минулого. Цей геніальний провидець на зорі освоєння космосу припускав можливість існування могутніх “ефірних істот”, не прив’язаних до якоїсь матеріальної оболонки.

— Пробачте, — не втерпів Рей Хаккет, — але мені здається, ніби ви цим самим стверджуєте можливість існування цивілізації іншого типу, ніж людська.

— Саме так.

— Я, здається, починаю вас розуміти, полковнику, — сказав командир “Омеги”. — Ви припускаєте, що комп’ютер Навігатора увійшов у безпосередній контакт з могутньою цивілізацією кібернетичного типу. Про що нас і повідомили.

— Саме так. Очевидно, та цивілізація, натрапивши на електронний мозок Навігатора, почала його модернізувати і тим позбавила на якийсь час корабель автоштурмана. Коли ж лейтенант Ковальський подумав увійти в біоконтакт з комп’ютером, Навігатор уже був готовий до виконання своїх функцій, причому на значно вищому рівні. Несподівана поява в системі комп’ютера іншого носія інтелекту примусила цю цивілізацію, якщо можна так сказати, піти на спілкування з ним. Певно, штурман зрозумів це і хотів якось повідомити нас про своє відкриття, але знепритомнів.

— А чим ви пояснюєте шок у лейтенанта? — спитав Лукаш.

— Якщо ми справді маємо справу з цивілізацією кібернетичного типу, то її мова повинна бути мовою надзвичайно високого рівня, значно переважаючи коди сучасних обчислювальних машин, а тим більше, людські можливості. Лейтенант не міг припустити, що зіткнеться з обчислювальними процесами, на сотні порядків вищими, ніж ті, які відбуваються в комп’ютері Навігатора.

— Все зрозуміло, — вигукнув Хаккет. — Лейтенант зазнав своєрідного сильного інформаційного стресу, який лікар визнав за сильний нервовий шок. Все, очевидно, через те, що цей, як ви кажете, кібернетичний мозок не врахував особливостей людської пам’яті і за інерцією ввів штурману величезну кількість інформації, переробити яку Ковальський не зміг.

— Думаю, ви маєте слушність, — погодився Слідчий. — Хочу тільки зауваяшти, що в певний момент представники двох різних цивілізацій все-таки зрозуміли, в чому справа.

Інакше просто не пояснити появу в синтаксичному аналізаторі інформації, яку ми, люди, можемо сприймати. Не виключено, що ця цивілізація може встановлювати контакт на будь-якому рівні розвитку матерії. Видрукувана синтаксичним аналізатором інформація — тільки незначна частина інформації, яку сприйняв лейтенант, увімкнувшись в коло кібернетичний мозок цивілізації — комп’ютер Навігатора — мозок штурмана.

— Виходить, незрозуміла інформація, яку друкарські пристрої Навігатора видавали під час польоту, була проявом діяльності цієї кібернетичної цивілізації, — мовив сержант.

— Безсумнівно, — відповів Марк’є. — Треба тільки в ній розібратись. Лейтенант Ковальський, гадаю, нам багато в чому допоможе. Як він себе почуває?

Лукаш усміхнувся.

— Одужує. Коли ви ознайомлювалися з матеріалами слідства, я злітав на базу. Лікарі сказали, що штурман нарешті опритомнів. Навіть хотів порозмовляти зі мною, однак медицина була невмолима. Отож незабаром матимемо живого свідка.

— Чому тільки свідка? — здивовано озвався Марк’є. — Ваш штурман просто молодець. Не розгубитися в такій ситуації!

З цими словами полковник відшпилив свою відзнаку Доблесті і передав капітанові.

— Вручите її від мого імені лейтенантові. Він справжній герой. На жаль, я змушений вас залишити. Матеріали слідства треба негайно передати Комісії в Особливо Важливих Справах Людства. Та ми скоро зустрінемося. Передайте Ковальському мої найщиріші поздоровлення. Нехай скоріш одужує. У нас багато роботи.

“Впіймайте доктора!..”

“Ферарі-410” промчав вузькою вуличкою, розбризкуючи грязюку на всі боки, і зник за рогом. Услід йому почулася лайка. Кричав і погрожував кулаком здоровань років тридцяти, у білому плащі та брунатному капелюсі. Метрів за двісті, посеред бруківки, де щойно промчала машина, збирались люди, хоча йшов дощ і на вулиці було мало перехожих.

Здоровань глянув на людей, промимрив щось собі під ніс і квапливо пішов геть від того місця, де був безнадійно зіпсований його чудовий плащ. Хвилин за десять він уже сидів перед черговим у поліцейському управлінні.

— Ви кажете, що то був “ферарі”? — Сержант з кислою міною заповнював бланк. Він знав, що це ні до чого, але здоровань неспокійно вертівся на стільці і вперто повторював, як йому зіпсували одяг. Зітхаючи, сержант записував скаргу здорованя.

Задзвонив телефон, і черговий ліниво підняв трубку. Байдужий вираз зник з його обличчя. Сержант хутко натиснув якийсь важіль і щосили закричав у мікрофон, що стояв неподалік: “П’єппо дель Коро, початок вулиці… Так. Негайно!” Десь натужно завили сирени.

— Кажете “ферарі”? — чергового ніби підмінили.

Не приховуючи свого зацікавлення, сержант дивився на відвідувача. Здоровань це помітив і ще запальніше почав повторювати свої свідчення.

— Так, “Ферарі-410”, близько десятої ранку, точніше — о дев’ятій сорок п’ять.

Сержант здивовано підвів голову. Помітивши уважний погляд чергового, здоровань розуміюче всміхнувся.

— Той негідник промчав повз мене, мов шалений, але я запам’ятав і номер машини, і час, коли зі мною це сталося.

Підсунувши на край столу протокол, сержант подав здорованеві самописку:

— Прошу автограф.

Здоровань розмашисто розписався.

Узявши протокол, черговий ще раз мовчки прочитав написане.

— Гаразд. Як тільки знайдемо цього водія, одразу вас викличемо. Аріведерчі, сеньйоре Пульїзі.

Того ж дня в управлінні поліції, що містилося поблизу кварталу Ауреліо, в кабінеті інспектора Лючіано Роселло, сидів комісар Аптоиіо Лачерба.

— Отже, “ферарі” зник безслідно? — Комісар поморщився.

— Машину вкрадено. Господар — Сандріно Джераче — вже два тижні лежить у лікарні. Близьких нема. Убитий — Клаус Рейнхольд, біофізик.

— Та-а-к, — протягнув Лачерба. — Що ви там ще взнали, крім цього? — він втупився в інспектора.

Той знизав плечима і так само незворушно розповідав далі.

— Німцеві шістдесят років. Турист. Проживав у Ганновері.

— Гм… Це не так цікаво.

— Заждіть, тут є речі, від яких голова йде обертом. — Роселло витяг з шухляди письмового столу якісь папери і поклав їх перед собою. — Цей Рейнхольд приїхав з Дортмунда. Член ХІАГ — федерального союзу ветеранів СС у ФРН. За ним стежили давно, але німець щоразу обводив наших хлопців круг пальця. І все-таки кілька його зустрічей з людьми “нового порядку” зафіксували. — Інспектор криво посміхнувся.

— Ого! — Лачерба здивовано звів брови. — Чи не забагато відомостей?

— Ні, просто з авторитетних джерел мені стали відомі деякі цікаві подробиці його життя. — Роселло значуще поклав руки на папери, які щойно вийняв з шухляди. — Коли я вперше почув прізвище Рейихольда, ви тоді ще були старшим інспектором у Палермо.

— І про що ж ви довідались? — Комісар Лачерба зацікавлено подивився на лисого чоловіка, що сидів навпроти нього і гортав папери.

Знайшовши потрібний документ, Росселло швидко прочитав його і мовив:

— Розумієте, місяців два тому в управління прийшов досить дивний лист від якогось Джузеппе Неро. Коли я із своїми людьми приїхав за вказаною адресою, щоб перевірити достовірність повідомлення, Неро був мертвий. Так ось, колишній запеклий чорносорочечник писав, що до нашого міста прибуде якийсь Клаус Рейнхольд, і просив захистити його від цього Клауса, а натомість він розповість цікаві речі. Далі йшлося про те, що відомий уже нам біофізик дістав інструкції у завідуючого службою розшуку ХІАГ в Дортмунді, тобто мав зустріч на Фрідріхштрасе з шефом організації, яка розшукує колишніх есесівців і згуртовує недобитків.

Приїхавши сюди, Рейнхольд намагався нічим не скомпрометувати себе. Правда, кілька разів він зустрічався 8 якимись підозрілими суб’єктами, але то, певно, була дрібна рибка. На жаль, наші люди працювали далеко не бездоганно і йому щастило непомітно зникати. Це ще більше посилювало мою підозру. І тепер, коли з такими труднощами вдалося дістати матеріали, що проливали світло на його злочинне минуле, він гине, а вбивця тікає.

Комісар уважно слухав інспектора Роселла. Обличчя його ставало дедалі похмурнішим.

— Виходить, у цього біофізика темне минуле, — мовив Лачерба.

— Так, він був не простим есесманом, — Роселло похитав головою. — У концтаборах цей доктор провадив жахливі досліди на полонених. Просто незрозуміло, як його досі не розпізнали. Хоча… — інспектор скрушно махнув рукою. — Самі розумієте, у нас багато хто цікавиться такими типами. — Роселло якусь мить помовчав. — А почалася ця історія, напевно, тоді, коли до мене почали приходити всілякі типи з “колишніх”. Характерна деталь: усі вони були вірними фашистському режимові, всі займали високі керівні посади в той час, коли з фашизмом мали от-от покінчити.

— Цікаво… — комісар з неослабною увагою стежив за розповіддю інспектора.

— Суть цих візитів, — вів далі Роселло, — була в тому, що мене хотіли нацькувати на Рейнхольда, якого я тоді ще й у вічі не бачив і про якого вони не казали нічого конкретного.

— Якась містика, — комісар Лачерба знизав плечима.

— У тім-то й річ, що не містика. З тих десяти “колишніх” шістьох уже встигли відправити до Всевишнього.

Приблизно за два місяці до описаних вище подій у Дортмунді, на Фрідріхштрасе, 43, десь опівночі чорнявий молодик, у документах якого було зазначено, що він Річчо Канторе, студент з Рима, перебуває на практиці в місцевому університеті, — мав ділову розмову з Карлом Зеро, завідуючим службою розшуку ХІАГ. Шеф служби називав його Агостіно. Для членів “нового порядку” існували тільки прізвиська, а Річчо Канторе керував однією з терористичних груп.

— Ви знаєте, як доктор Рейнхольд викачував з них потрібні відомості? — казав Зеро. — Не знаєте? Я теж не знаю подробиць дослідів, однак хочу зауважити, що гестапо було в захваті від наслідків цих, м’яко кажучи, не дуже гуманних експериментів. Суть методу досить проста. Інформація, яку людина набирає протягом життя, розкладається у своєрідних комірках мозку. Іноді ми дещо забуваємо, проте інформація не пропадає. Вона лишається в цих комірках, хоч деякі з певних причин замкнені, і ми не можемо знайти потрібного ключа. А кажемо — забули. Уявіть собі, що вам негайно потрібна інформація, з комірки не вашого, а чужого мозку. А господар не хоче поділитися нею. Що робити? Викликати доктора Рейнхольда, він має чудовий препарат, який залежно від дози подразнює певну ділянку мозку, тобто відкриває комірку. Проте знайти саме ту ділянку, в якій міститься потрібна інформація, мабуть, дуже важко, бо я ще не пам’ятаю жодного випадку, щоб піддослідний лишився живий. Особисто я певен, що в найпотаємніших закутках нашої сірої речовини вберігається інформація, зібрана ще нашими предками. З цього теж можна було б дещо мати. Однак ми практики, і нас цікавить тільки недалеке минуле і недалеке майбутнє.

— Карле, не фантазуйте, — з-за портьєри вийшов немолодий, міцної статури чоловік.

Очевидно, він чув усю розмоіц. Судячи з того, як спокійно сприйняв появу цього поважного чоловіка Карл Зеро, Агостіно зрозумів: так було задумано. Він давно відчував, що хтось стежить за ним, проте виду не подавав. Те, що йому ще не довіряли, неважко зрозуміти, адже запланована акція була для Агостіно дещо незвична. І тільки тепер з натяків Зеро він зрозумів: основне мав відбутися лише з появою цієї людини.

Карл Зеро підвівся з крісла і шанобливо мовив:

— Знайомтеся — доктор Рейнхольд.

Агостіно і доктор міцно потисли один одному руку.

— Агостіно, — звернувся господар до молодика, — це тепер ваш безпосередній шеф.

— З яким ми прочистимо кому слід засмічений мозок, — похмуро кинув Агостіно.

Рейнхольд засміявся:

— Я не думав тут вести з вами розмову по суті справи, бо ж наша зустріч мала відбутися тільки в Туріні, але деякі помилкові судження мого друга Карла щодо моїх дослідів змусили мене виказати себе. Про що тут ішлося — то лиш приблизна суть роботи нашої клініки. У вас, шановний Агостіно, яка освіта? Університет? Філолог? Гм… Це трохи гірше, проте ви, певно, чули, що спадкова інформація, зберігаючись у кожній клітині і передаючись з покоління в покоління, міститься, якщо бути точним, у клітинному ядрі, в хромосомах. Дати вихід інформації з цього ядра — ось проблема, яка хвилює мене вже протягом трьох десятиліть. Саме над нею я й працюю. І, повинен сказати, не без успіху. Вже під час війни досяг багатообіцяючих наслідків. Щоправда, препарат, який ми вводили в мозок піддослідних європейських і азіатських аборигенів, викликав смерть. Однак перед летальним кінцем вони завжди видавали приховану інформацію. На жаль, зараз пе ті часи. Щоб випробовувати аналогічні препарати, здебільшого доводиться проводити досліди над приматами. А це зовсім не те, що хотілося б простежити. Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, чого я відразу погодився взяти участь у цьому небезпечному ділі. Немає сенсу приховувати від Агостіно і суть акції.

Карл Зеро на знак згоди кивнув головою і вже сам вів далі:

— Наша служба дізналася, що деякі негідники — до речі, ваші, Агостіно, співвітчизники — марнують кошти дартії. Я маю на увазі тих десятьох поважних сеньйорів, які свого часу брали безпосередньо участь в акціях по збереженню значної частини багатств рейху. Своєму теперішньому становищу в суспільстві вони завдячують схованкам із золотом та іншими цінними речами. Ми пробували змусити їх відкрити, де ці схованки. Проте негідники категорично заперечують свою причетність до історії із золотом СС. Тепер доктор Рейнхольд нам у цьому допоможе. З ним ви зустрінетесь у Туріні в суботу. Отож маєте десять днів. Цілком досить, щоб підготуватися до зустрічі. Ви повинні забезпечити бездоганну охорону його, бо ті поганці, здається, щось задумали, їх десять чоловік. Не церемоньтеся з ними. Зараз вони намагаються знайти спільну мову з поліцією, а це нам на руку. Зв’язок через вашого “П’єтро”…

— Знаєте, комісаре, — звернувся Роселло до Лачерби, — вони дали нам фору. Сьогодні вбито Джованні Паскуале.

З часу їхньої останньої зустрічі минуло три дні. У комісара від його колишнього лоску не лишилося й сліду. Ці дні вони з Роселло не мали ані хвилини спокою, але натрапити на слід злочинців ніяк не могли.

— Хоч вам це здається дивним, тільки я передбачав, що так буде, — сказав Лачерба. — Джованні, здається, — один з тих десятьох. — Комісар почав ходити по кабінету. — І де його вбили?

— В тюрмі “Сен-Вітторіо”. Він думав одсидітися там, поки трохи вщухне справа з Рейнхольдом. Зробив це на свій страх і розсуд, не попередивши поліцію. Його посадили нібито за несплату боргів. Отож і не було належної охорони! Все зроблено чисто. Тепер стало відомо, що до нього в той день, коли “ферарі” збив Рейнхольда, в камеру заходили троє карабінерів. Були там, як засвідчив наглядач, хвилин п’ятнадцять. Через півгодини, коли тих уже й слід охолов, старий, відчувши щось лихе, зчинив тривогу. Однак було пізно: в’язень камери № 147 лежав мертвий. Голова в покійника стала фіолетового кольору. Тюремний лікар констатував смерть Джованні Паскуале від великої кількості ін’єкцій в голову. Подальша експертиза нічого нового до матеріалів попереднього слідства не додала.

Лачерба підійшов до розчиненого навстіж вікна і довго дивився на вулицю. Нарешті він обернувся до інспектора і тихо мовив:

— Давайте-но ще раз спробуємо все проаналізувати. Шестеро загинуло, як тільки там побував Рейнхольд. Потім гине сам доктор — і це в той час, коли ми вийшли на його слід. Гине, можна сказати, безглуздо. Дуже дивно, правда ж? Випадок з “ферарі” — це спроба навести нас на фальшивий слід. Маємо вже сьомого покійника, хоча, відверто кажучи, їм усім туди дорога.

— Цікава деталь, — додав Роселло. — Всім жертвам робили якісь ін’єкції в голову.

— Наскільки я вас зрозумів, інспекторе, — комісар Лачерба пильно глянув на Роселло, — ви хочете сказати, що Клаус Рейнхольд живий.

— Я майже певен. Ви знаєте, хто такий Альдо Пульїзі?

— В усякому разі, не той, за кого він себе видавав.

— Тепер це ясно. Сержант, який того дня чергував, пізнав його на фото з нашого архіву. Пульїзі — запеклий неофашист, відомий під кличкою “П’єтро”.

— А кого ж тоді збила машина?

— Людину, дуже схожу на Рейнхольда. їй підсунули його документи.

— Треба негайно розшукати цього П’єтро. Тільки він зможе вивести нас на Рейнхольда.

— Не поспішайте.

— Чому?

— Не поспішайте, — повторив Роселло. — Вони й тут обійшли нас. Задушеного Пульїзі знайшли в районі аеропорту, його розшукали поліцейські, але з іншої причини, — як злісного порушника правил вуличного руху.

Комісар мовчав, а Роселло похмуро закінчив:

— Убивці не встигли його обшукати. При ньому знайдено квиток до Дортмунда і зашиту цидулку. — Інспектор дістав з блокнота клаптик паперу і прочитав: — “Маємо перші дані. Для трьох потрібна вакцина. Доктор”.

Острів гомункулусів

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Майкл Поверс вибрався з лісу. Вигляд у нього був жахливий. Одежа геть перетворилася на лахміття, тіло було вкрите подряпинами та виразками. На виснаженому обличчі, зарослому густою чорною щетиною, світилися очі. Від утоми й голоду Поверс ледь тримався на ногах. З останніх сил він ступив кілька кроків по піщаній смузі, що відділяла океан від тропічних заростей, і, знепритомнівши, впав.

Очуняв Поверс під ранок. В усьому тілі відчувалася неприємна слабість, і якийсь час він лежав, навіть не намагаючись підвестися. З часом йому трохи полегшало, він помалу приходив до тями. Розплющив очі, роззирнувся довкола, шукаючи очима портфель. Присипаний піском портфель лежав поруч. Майкл підтягнув його до себе. І тільки після цього спробував оцінити ситуацію.

Він лежав на вузькій піщаній косі, яка простяглася на добрих три милі. Попереду, скільки сягало око, розкинулась темно-синя гладінь океану, де-не-де поцяткована атолами. Зелень на клаптиках суші навдивовижу гармоніювала з кольором води, і Поверс мимоволі відзначив це.

Праворуч, футів за сто від того місця, де лежав Майкл, стояли чотири пальми. За ними видніла низенька хижа, вкрита пожовклим листям. Поверс від задоволення аж прицмокнув язиком. Усе йшло по плану. Передавач мав бути всередині, закопаний у пісок.

Майкл спробував підвестись, але для цього йому забракло сил. Відчув себе страшенно кволим. Перед очима попливли райдужні кола, до горла підступила нудота.

Від спраги паморочилося в голові. Язик зробився шорстким, немов наждачне полотно. А поруч був порятунок — питво, їжа, можливість сповістити про себе.

“Вперед! Будь-що вперед! Інакше — смерть!” — ця думка блискавкою пронизала мозок, і Майкл, зціпивши зуби, поповз туди, де маячіли пальми.

Дюйм за дюймом Поверс наближався до заповітного місця, раз у раз втрачаючи свідомість.

Нарешті доповз. Одразу кинувся до передавача — на місці. Тоді вгамував спрагу, голод і, не гаючи часу, взявся до роботи. Довгенько вовтузився, поки натягнув між пальмами дріт, що мав слугувати за антену. Підсів до передавача. Електроніка працювала чудово, незважаючи на те, що апарат майже півроку пролежав у піску, загорнений тільки в промаслене ганчір’я.

Нарешті можна було перепочити. Поверс подивився на годинник. Стрілки показували чверть на одинадцяту. В запасі лишалося майже дві години — перший сеанс зв’язку мав відбутись опівдні. Майкл з насолодою ліг на циновку, яка була в хижі, тремтячими руками дістав цигарку, закурив. Уперше, відколи попав на цей диявольський острів, відчув якусь полегкість. Скидалось на те, що охоронців Центру пощастило обдурити. Принаймні останні два дні він не помічав погоні. Поверс глянув на портфель, якого почепив на іржавий цвях, що стирчав з дверей, і всміхнувся…

Олд натрапив на Майкла, коли той сидів у барі “Преторія”, за шинквасом з полірованого червоного дерева, і попивав “перно”, розбавлене содовою. На вулиці була нестерпна задуха. Єдиним порятунком від спеки тут, у тропіках, було це французьке пійло, від якого сильно відгонило валер’янкою.

Перед Поверсом лежала підшивка старих газет, які він за репортерською звичкою хутко перебігав очима. Та коли в руках опинилась шведська “Дагенес нюхетер”, Майкл трохи довше, ніж звичайно, затримав погляд на останній сторінці. Його увагу привернула невелика об’ява: “Кожного, хто цікавиться сільськогосподарськими роботами в центральній Африці і вміє добре стріляти, просимо подзвонити по телефону…” — далі йшов номер телефону.

Хто-хто, а Майкл Поверс чудово знав, що криється за так званими “сільськогосподарськими роботами”. Цих “фермерів” — здебільшого вихідців з Європи — одягнених у маскувальні комбінезони парашутистів, озброєних найновішою автоматичною зброєю, Майкл не раз бачив за “роботою”. Його й тепер частенько нудило, коли він пригадував епізоди, пов’язані з “трудовою діяльністю” покидьків суспільства. Вбиваючи мирних жителів, вони цинічно заявляли, що несуть дикунам цивілізацію. Гроші не пахнуть.

Перебуваючи в “гарячих” районах чорного континенту, Поверс надивився всякого. Тому з ентузіазмом узявся збирати матеріали для задуманої серії викривальних статей про ландскнехтів двадцятого століття.

Майкл саме розраховувався з барменом, коли його раптом хтось гукнув. Худорлявий молодик у шортах кольору хакі й картатій сорочці із закасаними рукавами широко всміхався до репортера. Минуло секунд двадцять, поки Поверс нарешті впізнав Олда Менсфілда. Вони обнялися, поплескуючи один одного по спинах, — були страшенно раді несподіваній зустрічі. Ще б пак — давні друзі по Оксфорду. Майже п’ять років жили в одній кімнаті студентського гуртожитку. Олд студіював медицину, Майкл — соціологію, потім захопився журналістикою. Воістину то були чудові часи!

Друзі просиділи мало не до ранку. Згадували студентські роки, розповідали один одному про теперішнє життя. Тоді ж Поверс уперше почув про гомункулусів.

Після трьох років роботи в Кембріджській клініці мозку Олд уклав контракт з фірмою “Алан” і подався до Африки. Йшлося про роботу, пов’язану з медициною, але нічого конкретного. Він одразу пристав на таку пропозицію. Все вирішила сума, яку фірма зобов’язувалася виплатити після закінчення контракту. Так Олд Менсфілд попав у Центр біологічних досліджень, що містився на острові в океані, миль за сто п’ятдесят на південь від Канарських островів. Сам об’єкт посилено охороняли, і ступити кудись без спеціального на те дозволу було неможливо.

Майже рік Олд робив примітивні досліди — пересаджував органи травлення у морських свинок. Не ремствував, роботу виконував справно, ні про що не розпитував, і згодом його стали залучати до серйознішого діла. Впевнившись у цілковитій аполітичності нового співробітника.(неприпустима помилка, але що поробиш — прочитати чужі думки навіть з допомогою “детектора брехні” не так-то уже й просто!), керівництво Центру зарахувало доктора Менсфілда до складу групи “С”, яка вирощувала… людей.

Поверс не повірив власним вухам. Проте Олд не жартував. Виявляється, фахівцям, які працювали на фірмі, вдалося синтезувати точні копії набору хромосом давним-давно померлих людей, а потім клітинне ядро, в якому містився потрібний набір хромосом. Це клітинне ядро вводили замість справжнього в штучно запліднене яйце. Подальший розвиток штучного індивіда — його назвали гомункулусом — відбувався нормально: багатократний поділ клітини, утворення ембріона і так далі. Потім вміщення зародка в спеціальний живильний розчин, у якому гомункулус розвивався мало не в десять разів швидше.

За два роки, проведені в такому середовищі, на світ божий могла з’явитися людина. Одна, друга, третя… сота. Щодо інтелекту, то вона мала бути розвинена настільки, щоб слухняно виконувати найпростіші команди. Фірма мала на меті перетворити цих гомункулусів на покірне знаряддя вбивств. Готувалася своєрідна армія найманців, яку можна було б продати всякому, хто тільки того забажає.

Контракт з Менсфілдом був укладений на три роки. Відколи його почали вважати за свого, Олд вирішив будь-що зібрати матеріал про істинну суть досліджень у Центрі. Це було небезпечно, і діяти доводилось дуже обережно. Досьє злочинної діяльності “Алана” з неймовірними труднощами зібрати вдалося, проте вивезти його на континент було неможливо. Багаж співробітників, які залишали острів, перетрушували до нитки.

На час зустрічі з Майклом минув рівно місяць, як у Олда закінчився контракт, але повертатися в Європу він не поспішав. Його ні на мить не полишала думка про те, як забрати документи.

Найреальнішим було нелегально дістатися на острів, а потім, узявши документи, зникнути в джунглях. Ризик величезний. Треба було б пройти майже сорок миль серед сповненого всяких небезпек тропічного лісу, уникнути погоні і, нарешті, опинившись у домовленому місці, дати про себе знати на заздалегідь зафрахтоване судно.

Цей план Олд виношував вже давно. Скориставшися можливістю вільного пересування по острову, він півроку тому побував у тій частині острова, де не було охорони (вважалося, що джунглі — непереборна перешкода для кожного, хто наважиться проникнути в Центр з відкритого океану), і в старій рибальській хижі обладнав надійну схованку для передавача та невеликого запасу їжі і питва.

Проте здійснити одній людині такий план було не під силу. Тим більше, що повернутись на острів Олд уже не міг. І ось тепер, зустрівши давнього друга, він наважився відкрити йому свій задум.

Маючи в кишені посвідчення співробітника такої солідної газети, як “Гардіан”, Поверс міг легко дістати дозвіл на поїздку в Центр. Звісно, нічого протизаконного йому там не покажуть. Усе залежатиме від Майклової спритності і професійного вміння виходити із скрутних ситуацій. Тим часом Олд найме невелике судно і чекатиме від нього умовного сигналу.

Поверс одразу ж погодився взяти участь у задуманій операції. Докладно обговоривши найімовірніші варіанти несподіванок, що могли трапитися на острові, друзі ще раз переглянули маршрут через тропічний ліс. Усе потрібне для походу разом із документами було надійно сховано в дуплі баобаба. План острова репортер вивчив напам’ять.

Ще одна цікава деталь. На острові було солоне озеро, вода якого містила невідому науці сполуку. Саме завдяки їй вдавалося діставати живильний розчин — каталізатор розвитку ембріона гомункулуса. Всі спроби біологів “Алана” штучно синтезувати дивовижну сполуку нічого не дали.

Оскільки Олд займався саме цією проблехмою, він не раз думав про те, як можна знищити чи просто нейтралізувати цей чинник, щоб у майбутньому зробити неможливою будь-яку спробу поставити на конвейєр вирощування гомункулусів. Проте нічого кращого, ніж отруєння озера, придумати не міг.

На континенті Олд роздобув сильнодіючу отруту, кількох грамів якої було достатньо, щоб зробити всю воду в озері непридатною для вжитку. Сховати п’ять грамів отруйного порошку було не важко. Отже, Майкл мав здійснити і цю акцію, щоб застрахуватись од ускладнень, які неодмінно виникнуть після публікації матеріалів. Не слід було виключати того, що зацікавлені особи в останню мить, боячись обурення світової громадськості, можуть знищити сліди злочинної діяльності на острові, маючи намір потім, використовуючи воду озера, повернутися до вигідного бізнесу з гомункулусами в іншому місці…

Троє гевалів, одягнених у маскувальні комбінезони парашутистів і підперезаних полотняними пасками (шкіра в тропіках швидко псується), у грубих черевиках на товстелезній нейлоновій підошві, що добре захищає від укусів змій, оточили людину, яка лежала на піску біля входу до хижі. Людина була мертва.

Один із них, у темних окулярах, нахилився, перевернув труп: витяг із кишені подертої військової сорочки зелену книжечку. Вголос прочитав:

— “Майкл Поверс. Репортер”, — підвів голову і додав: — Достобіса меткий хлопець. Якби не спека, втер би нам поса.

— Проте воду цей журналіст таки спаскудив, — озвався кремезний тип, що стояв трохи осторонь.

— Так, — процідив крізь зуби той, що в окулярах. — Це правда. Роботу на острові почали згортати. Шеф осатанів. Схоже, що “Алану” прийшов кінець. Чарлі, — змінивши тему розмови, звернувся він до найменшого з групи, — цей тип щось казав, — кивнув головою на мерця, — коли ти на нього натрапив?

Той заперечливо похитав головою. Проте подумавши, додав:

— Марив. Згадував якогось Олда.

— Ну. гаразд. Забирайте передавач і прихопіть портфель — у ньому секретні документи. Час іти. З гелікоптера вже сигналять.

…Три дні підряд Олд Менсфілд не виходив з радіорубки. Ефір мовчав. “Що могло трапитись?” — думав Олд. Не хотілося вірити, що з життєрадісним Майклом сталося непоправне…

Вранці четвертого дня над судном зависли дві гігантські бабки. Гелікоптери належали Центру. Олд знав це добре. Безперечно, на острові щось сталося. Але що? Через деякий час залізні комахи зникли. Ждати далі ставало небезпечно. Хтозна, чи не спаде на думку охороні Центру затримати підозрілу яхту.

З важким серцем Менсфілд наказав зніматися з якоря. Олд з ненавистю дивився на розпливчасті обриси острова гомункулусів, де лишився його друг.

— Ми ще поборемось! — Олд сказав це вголос.

Капітан “Медузи” здивовано глянув на дивного клієнта. Проте Олд не помітив цього. Стоячи біля борту, він дивився у воду, де відбивалась тінь од судна.

Яхта взяла курс на континент.

Чудесний еліксир (Відкриття Альберто Рохеса)

— Як на вашу думку, скільки може жити людина? — запитав у мене товстун.

Я знизав плечима і пильно подивився на незнайомця. Він, однак, не звернув на мій насторожений погляд ніякісінької уваги і мовчки ждав, що я скажу. Дещо здивований цим, я подумав, чи варто взагалі відповідати. Але скидалось на те, що його справді цікавила моя думка.

— Наукою доведено, що період життя людини як біологічного виду дорівнює приблизно 100–120 рокам, — відповів йому.

— Я так і думав! — задоволено потер руки мій співрозмовник. — Отож ви гадаєте, що нормальний вік людини — десь близько століття?

Я ствердно кивнув головою.

— Але ж ви не можете не знати про випадки виняткового довголіття, коли люди доживали до 200 і більше років. Якщо вірити біблії, наш з вами прабатько Адам дотяг до 930, Іаред — до 962, а легендарний Мафусаїл — навіть до 969.

— Припустимо, що так воно було. Але ж із поодиноких фактів навряд чи можна зробити якесь узагальнення.

— Ви так гадаєте? — перепитав товстун.

— Наскільки я зрозумів, у вас з цього приводу інша думка? — в свою чергу запитав я.

— Якщо хочете — так. Вас ніколи не цікавило, чому одні люди живуть, скажімо, 70 років, а інші 100 і більше?

Помітивши мою іронічну посмішку, дивакуватий незнайомець накреслив у повітрі якусь фігуру і мовив:

— Напевно, питання поставлено не зовсім коректно, — він на мить замислився. — Я хочу сказати ось що: чому людина може дожити, припустімо, до 200 років, а не до 201 чи до 202? Адже ці один чи два роки порівняно з тими двомастами — дрібниця.

— Очевидно, ця людина саме на двохсотому році життя досягає межі своїх життєвих можливостей. Організм не може прожити не те що зайвий рік, а навіть “зайвого” дня.

— Ну що ж, якийсь сенс у цьому, звичайно, є. Але погодьтеся: старіння — процес індивідуальний. Адже ви не можете сказати, що вік людини необмежений, і тільки через деякі побічні причини ми ледве дотягуємо до ста років.

— Необмежений — це занадто, але продовжити життя людини можна.

— Отож-бо! — товстун значуще підняв вказівний палець. — І нічого дивного тут немає.

Цей розумник заінтригував мене. Можливо, справді я почую від нього щось неординарне?

— Послухайте, — звернувся я до дивака, — наша розмова набула ділового характеру, навіть, можна сказати, досягла майже професійного рівня, то чи не познайомитися нам. Не заперечуєте? Чудово. В такому разі дозвольте відрекомендуватися: Рене Денар, біолог, викладаю в Сорбонні.

— Альберто Рохес, — почув я у відповідь. — Трохи медик. Як і ви, лечу, точніше, мав намір летіти в Женеву на конгрес геронтологів.

Хотів би я подивитись на себе в цю хвилину збоку. Нині для таких ситуацій знайдено влучний термін — стрес. Товстун, задоволено мугикаючи, погладжував свою чорну еспаньйолку. Був явно задоволений викликаним ефектом. Але, мабуть, час уже пояснити, що й до чого. Хто такий доктор Рохес, і чому я так здивувався, коли почув це ім’я. Однак усе по порядку.

Я сидів у холлі міжнародного аеропорту Орлі і ждав вильоту літака. Хотів було навіть плюнути на все, повернутися в Париж і вже там дістати квиток на Женеву. Ніколи не уявляв, що до Швейцарії так важко потрапити, користуючись послугами численних авіакомпаній. От і не вір прикметам. Спочатку, коли я повертав на рю де Мерль, перед моїм “ситроєном” перейшов дорогу старенький кюре, потім зарозумілий поліцейський, прочитавши на моєму обличчі зневагу до їхнього брата, здер десять франків, ніби за порушення правил вуличного руху, а на додачу ще майже півгодини вичитував безглузді нотації. Хай йому чорт! Я запізнився на тридцять хвилин, і квиток, зарезервований для мене, продали якомусь щасливчику. Дівчина-касир, що сиділа за скляною перегородкою, тільки співчутливо розвела руками.

Настрій у мене був препаскудний. Шансів вчасно прибути на конгрес ЮНЕСКО практично не лишалось. Знічев’я почав гортати журнал “Швейцер Ілюстрірте”, якого носив з собою уже третій день, не маючи змоги навіть розкрити його. Мою увагу привернула стаття якогось Роже Мессаля про конгрес геронтологів. Журналіст іронізував недоречно. Він, певно, сподівався дожити до ста років без допомоги сучасних медиків. Що ж, хай спробує. Сьогодні це не так просто. І все-таки моє самолюбство було потішене: на сторінці журналу я красувався поруч з професором Дональдом Гроу з Ларамі.

Напевно, цей Мессаль — француз, подумав я, коли наважився помістити мою далеко не фотогенічну пику поміж фотографій всесвітньовідомих учених-геронтологів. Удостоїти мене товариства академіка Костенка з Києва чи професора Зденека Постігяела з Праги! Але, на превеликий мій подив, автор статті не згадував Альберто Рохеса — людину, яка так багато зробила для розвитку сучасної медицини та біології. Рохес висунув якісно нову теорію старіння людського організму. Наскільки мені було відомо, він уже третій рік перебував у спеціальній тюрмі, де генерал Фуендес ув’язнив учених — противників диктаторського режиму.

Доктор Рохес був комуніст і в народному уряді країни займав пост міністра охорони здоров’я. Після фашистського перевороту, незважаючи на протести прогресивної світової громадськості, його було ув’язнено. Даючи інтерв’ю іноземним журналістам, Фуендес цинічно заявив, що вчений працюватиме у створеній спеціально для нього лабораторії.

З Альберто Рохесом я розмовляв тільки один раз на симпозіумі в столиці України. В той час йому було п’ятдесят сім. Такий собі кругленький веселун, він був людиною, яких називають життєлюбами і від спілкування з якими на душі стає по-справжньому легко й радісно…

— Пробачте, вам, здається, потрібен йвиток до Женеви? — чийсь голос з ледь помітним південним акцентом перервав мої думки.

Я поволі підвів голову. Переді мною стояв симпатичний товстун. Знайома акуратна еспаньйолка, хитро примружені очі. Я подумав, що цього чоловіка я бачу не вперше. От тільки не пригадую, звідки знаю його. Проте мене більше цікавила проблема квитка. На радощах я був ладен розцілувати цього доброго самаритянина, коли взнав, що квиток на одинадцяту ранку. Я міг встигнути на перше засідання, а то й на відкриття конгресу. Коли ж спробував розрахуватися, несподіваний рятівник відповів, що волів порозмовляти з приводу нових досягнень геронтології, і кивнув на розгорнутий журнал. Отак виник діалог, з якого я почав свою розповідь.

Усе ще вражений почутим, я видушив з себе досить банальну фразу:

— Доктор Рохес мав би бути значно старішим.

Він зайшовся веселим сміхом, притаманним тільки Альберто Рохесу. Тепер помилитися було неможливо. Нарешті я вловив схожість між доктором Рохесом і моїм балакучим співрозмовником.

— Як бачите, я помолодшав, — мовив Рохес. — Вас, очевидно, цікавить, як це сталося. Що ж, питання цілком закономірне. У нас в запасі ще майже година. Отож слухайте.

Зручніше вмостившись у фотелі навпроти, доктор Рохес продовжив розповідь про своє фантастичне відкриття.

— На сьогодні стимуляторами життєвого начала виступають різні фармакологічні засоби, біологічно активні речовини. Проте всі вони мають суто біологічний вплив.

— Ви хочете сказати, що є більш дійові засоби? — здивувався я.

— Саме так. За два тисячоліття було висунуто понад двісті теорій, які б мали пояснити причини старіння людського організму. І що ж? Жодна не розв’язала, ба, навіть правильно не з’ясувала проблеми.

Безапеляційний тон, яким було зроблено цей категоричний висновок, примусив мене утриматись від будь-яких коментарів. Цікаво, до чого він веде?

— Основне припущення, якого я дотримувався у своїх теоретичних, а згодом і експериментальних розробках, — ототожнення людського організму з чітко відлагодженою біологічною системою, своєрідною ЕОМ, яка керується певною програмою, закладеною в генетичному коді. Це інформаційне послання містить ряд команд, які людина неухильно виконує все своє життя. Однією з них, адресованою клітинному апарату, є наказ “СТОП” — вказівка припинити поділ клітин. А це не що інше, як припинення існування біологічної системи в цілому — просто смерть.

Міркуваня Рохеса не були позбавлені логіки, і я зацікавлено стежив за ними.

— Мої умовиводи не такі вже й безпідставні. Відомо, що за білковий синтез в людському організмі відповідають нуклеїнові кислоти. Вони утворюються самокопіюванням, яке з часом уповільнюється. Я провів чимало експериментів. До речі, останні — у новій лабораторії, яку “люб’язно” запропонував генерал Фуендес, — доктор Рохес сумно всміхнувся. — Під час дослідів вдалося встановити межу поділу клітин. Для людини цей подільний потенціал дорівнює приблизно 50. Тобто за все життя у людському організмі з’являється приблизно така кількість новоутворень на клітинному рівні. Потім вмикається команда “СТОП”. Іншими словами, людський організм запрограмований саме на таку кількість поділів. Трохи більше, трохи менше — не в цьому річ. Проблема в тому, що даний процес строго обмежений навіть у винятково сприятливих для нього умовах. Цікавий факт: клітини слонової черепахи діляться до 120 разів, а живуть вони, як відомо, до 200 років. Зрозуміли? Життєвий потенціал біологічної істоти корелює з кількістю поділів клітин. Продовжити людське життя — значить якось інтенсифікувати цей процес, зробити його більш масовим…

— І це вам вдалося? — досить безцеремонно перебив я доктора.

— А ви все ще сумніваєтесь? — в тон перепитав мене Рохес. — Слухайте далі. Я дійшов висновку, що єдиним радикальним засобом продовження нашого життя є цілковите оновлення всіх органів. Тобто треба, щоб організм людини міг сам регенерувати життєві центри. Яким чином? У цьому й полягає вся складність. Інтуїтивно я відчував, що необхідно створити такий препарат, який міг би збільшити кількість поділів клітин у людському тілі, І тоді згадав про черепах. Чому аналогічний процес відбувається у них значно інтенсивніше, ніж у людей? Може, їхній організм містить якусь невідому речовину, що впливає на генетичний код?

Припущення виявилось слушним. Відкриту комбінацію молекул я назвав “Фактор-В”. Чому “В”? В — Вікторія, перемога. Так от. Це важковловлюване під час дослідів поєднання молекул є своєрідною зовнішньою підпрограмою для генетичного коду, і відповідає воно саме за клітинний поділ. Гадаю, ви не забули моє основне припущення про людський організм як своєрідну біологічну ЕОМ? Згодом подібний “Фактор-В” (щоправда, значно менший за черепаховий) вдалося відкрити і в тілі людини. Це вже була перемога. Маленька, але перемога. Наступним етапом експериментів був синтез чудодійного препарату, який за два-три місяці змінює структуру всієї комбінації молекул. Залежно від дози препарату, “Фактор-В” можна знищити або змінити так, що команда “СТОП” настане пізніше, ніж вона виникала в організмі людини доти.

— Виходить, руйнування “Фактора” — не що інше, як поява безсмертя? — почуте ніяк не вкладалося в моїй уяві.

— Цілком слушно. Тільки ви не помітили: я сказав “можна знищити”. Говорити про цілковите безсмертя поки що рано. Однак винайдення препарату дає можливість уже сьогодні продовжити життя людини приблизно до трьохсот років. Знаєте, — сказав доктор Рохес після паузи, — диктаторів, як виявилося, теж цікавлять проблеми геронтології. Генералові Фуендесу дуже хотілося стати безсмертним або принаймні жити значно довше від простих смертних. Дізнавшись про мої експерименти (до речі, досліди вже були в стадії завершення), він одразу після фашистського перевороту в країні “запропонував” мені “спеціальну” лабораторію.

— Виходить, вам пощастило синтезувати чудодійний препарат у тюрмі? — вражено запитав я.

— Ви не помилились. Дію еліксиру молодості я випробував на собі, коли мені стало відомо, що група товаришів готує втечу співробітників лабораторії “Зет”. В умовлений день впізнати доктора Рохеса навіть друзям було не так просто… Та й ви могли в цьому переконатись.

Але агенти Фуендеса дізналися про це перевтілення. Серед моїх колишніх співробітників знайшовся зрадник, який розповів ворогам про таємницю “Фактора-В” і про синтез препарату. Майже цілий рік я був у глибокому підпіллі. Тільки недавно пощастило виїхати з країни. Потрапивши в Європу, сподівався виступити на конгресі в Женеві, та в останній момент мене попередили про пастку, яку служба безпеки диктатора підготувала в Швейцарії. І раптом випадкова зустріч з вами. Ось еліксир, — Рохес витяг з внутрішньої кишені плаща плескату пляшечку і дав мені. — Передайте, будь ласка, її академікові Костенку. Тільки він зможе розгадати склад життєдайної рідини. Формули і розрахунки я знищив. їх зберігає лише моя пам’ять…

— Закінчується посадка на літак “Боїнг-707” німецької авіакомпанії “Люфтганза”, який відлітає 137-м рейсом з Франкфурте до Женеви.

Приємний голос диктора аеропорту Орлі з бездоганною вимовою повторив оголошення ще п’ятьма мовами. Це був мій літак.

— Я трохи проведу вас, — мовив доктор Рохес.

— Які ваші подальші плани?

— Ще не знаю. Шукатиму політичного притулку в одній з соціалістичних країн. Але насамперед треба позбутися “хвоста”.

Ми попрощалися. Незабаром я вже піднімався по трапу повітряного лайнера. Стюардеса в небесно-голубій уніформі жартівливо посварила мене пальцем — певно, я був останній пасажир. Сівши на своє місце, визирнув в ілюмінатор, сподіваючись побачити доктора. Його не було. На мій превеликий подив, на тому місці, де ми кілька хвилин потискали один одному руки, метушилися санітари. Поруч стояла машина “швидкої допомоги”…

Моя розповідь на конгресі про сенсаційне відкриття Альберто Рохеса в наукових колах викликала щось схоже на бурю. Я в деталях передав зміст розмови з доктором. Обуренню учасників форуму не було меж, коли мова зайшла про долю вчених і їхніх відкриттів в умовах диктаторських режимів. Представники ООН на конгресі були змушені негайно поставити на порядок денний екстреного засідання організації розгляд цього питання. Як і просив Рохес, еліксир я передав особисто академікові Костенку.

Відтоді минуло два роки. Я нічого не чув про доктора. Не можу забути отих санітарів в аеропорту Орлі. Не хочеться думати, що з Альберто Рохесом сталося нещастя. В академіка Костенка справи, здається, йдуть успішно. Судячи з його публікацій, таємницю еліксиру молодості буде розгадано.

Проект МП

— Ну, що ж, професоре, напевно, ви маєте слушність. — Полковник Дженкіс дістав з внутрішньої кишені френча блокнот і зробив у ньому якусь помітку. — Гадаю, в Управлінні зупиняться саме на цій назві. Гм… “Модифікатор Поведінки”. Звучить. Шефу це, мабуть, сподобається.

Уперше за всю розмову військовий спробував усміхнутися.

Стрункий і підтягнутий полковник Дженкіс був цілковитою протилежністю обрезклому, низенькому професору Коллему. Дивлячись на цього зморщеного, увіпхнутого в дорогий костюм старого чоловіка, ніхто б і не подумав, що перед ним талановитий учений, найперший фахівець у галузі електроніки. Незважаючи на вікову різницю (Дженкісу було років тридцять п’ять, а вченому майже удвічі більше), Коллем поводився, наче хлопчисько, що відчуває якусь провину. Він з усіх сил намагався догодити представникові “найважливішого” закладу країни. Приховувати щось від полковника, який мав величезні повноваження, було нерозумно. Однак професор діяв скоріше за звичкою, ніж з розрахунку. Хоч до різного роду афер хисту йому не бракувало, у таку халепу, відколи почав займатися військовим бізнесом, він попав уперше.

Дженкіс насторожився. Від цього обрезклого мудрагеля можна було сподіватися капості, особливо, коли він починав загравати. Найголовніше — не панькатися з грошовим мішком.

— Викладайте все, як на сповіді.

Обличчя професора почервоніло. Провівши долонею по обвислих щоках, він з неприхованим розпачем у голосі почав пояснювати:

— Двоє моїх нових співробітників, схоже, почали здогадуватися, що таке насправді Модифікатор Поведінки.

— Які це ще нові? — перебив Дженкіс. — Чому ми про них нічого не знаємо?

— Бачите, — плутано вів далі професор, — для налагодження блоків пристрою потрібні були висококваліфіковані спеціалісти…

— …яких ви вирішили пошукати самі. Забули про зобов’язання перед військовим відомством? Ми вас попереджали: жодної такої ініціативи.

— Я навіть не подумав, що вони можуть здогадатися про справжній характер робіт у Лонг-Роузі, — виправдувався Коллем. — Я тільки дозволив їм розробку і монтаж логічного каскаду в системі зворотного зв’язку. Мене, як і вас, насамперед цікавив наслідок.

— Не хитруйте, Коллем, — знову обірвав професора Дженкіс. — Насамперед вас цікавили гроші. Тепер мені зрозуміло, чого ви так розпитували про розмір винагороди в разі дострокового закінчення робіт. Ви зажерливий пацюк. Але не про це зараз мова. Де ви надибали ваших спеціалістів?

— Мені запропонував їх містер Бедфорд з біржі.

— Що!? Ці типи з біржі? — полковник, здавалося, готовий був зробити з Коллема біфштекс, однак стримався і злостиво мовив: — Все ясно. Ви просто хотіли зекономити кільканадцять тисяч доларів, найнявши людей, яким була потрібна робота. Наші люди, звісно, обійшлися б дорожче.

Дженкіс помовчав, але за кілька секунд знову заходився розпікати професора.

— Послухайте, Коллем. Невже вам мало грошей, які щомісяця міністерство оборони переказує на ваш рахунок у Швейцарію? — У полковника почала сіпатися щока. — До речі, я вперше чую, що на біржі так просто знайти висококваліфікованих спеціалістів. Вони часом не комуністи?

Професор зітхнув.

— Ні, вони… негри.

— Коллем, ви ідіот, хоч і професор! Та чорношкірі — ті ж червоні. Ви що, забули про скандал з Уолтером Боуардом?[22] — Полковник з презирством дивився на Коллема, який перелякано кліпав рудими віями, щохвилини витираючи з чола піт. — Ви знехтували пересторогами, сподіваючись урвати якнайбільше. Запам’ятайте, коли щось випливе на поверхню, я здеру з вас шкуру.

* * *

Патрульний поліцейський катер помітив їх, коли вони вже майже досягли середини Ріо-Гранде. Сліпучо-білий промінь вихопив з темряви човен, і тієї ж миті тишу південної ночі прорізала кулеметна черга. Куля десь влучила в гумовий човен, повітря швидко виходило з нього.

— Плигай! — крикнув Стенлі над самісіньким вухом Пітера.

І, не чекаючи відповіді, пірнув у чорну безодню. Пітер теж хотів стрибнути у воду, але катер уже був поруч…

До ранку його протримали в поліції. Ніхто не розпитував, хто він і звідки. Два вайлуватих сержанти мовчки позирали на дивного втікача. їхній начальник про щось довго розмовляв по телефону. З його реплік можна було зрозуміти, що йдеться про затриманого негра.

О дев’ятій по нього приїхали. Двоє в цивільному зайшли до кабінету капітана і, залишивши начальникові дільниці розписку, забрали інженера-електроніка Пітера Девідсона з собою.

Через дві години швидкої їзди по федеральній дорозі № 45 сірий “Лінкольн”, у якому везли Пітера, під’їхав до брами Лонг-Роуза. Чавунні грати розчинились, і машина безшумно вкотилася на величезне бетоноване подвір’я.

“Ферма” тільки формально належала професорові Коллему. Пітер і Стенлі надто пізно зорієнтувалися, над чим вони справді працюють…

— Ага, ось і наш утікач, — мовив чоловік у військовому.

Молодий полковник, якого Пітер бачив уперше, вийшов із заскленої веранди. Його тонкі губи розтягнулись у посмішці, яка не віщувала нічого доброго. Дженкіс (а це був він) підійшов до людей у цивільному і, все ще посміхаючись, сказав:

— Порозмовляйте з цією чорною мавпою як належить. Двоє молодчиків підхопили втікача попід руки і потягли до однієї з численних будівель.

Пітер знепритомнів від сильного удару. Потім він уже не відчував їх. І ось тепер, лежачи на цементній підлозі яскраво освітленого підвального приміщення, лише тихо стогнав. Насилу розплющивши очі, побачив над собою зарослого здорованя, який, здавалося, готувався завдати нового удару.

— Гадаю, з нього досить, — почувся знайомий голос.

Пітер упізнав полковника. Він стояв поруч з професором Коллемом біля стіни, облицьованої білими кахлями. Один з помічників професора тримав Модифікатор Поведінки — інженер одразу вгледів страшний апарат. Двоє і в цивільному, які охороняли вхід, зацікавлено стежили за з тим, що діється. Схожий на горилу тип, зачувши слова полковника, відійшов.

— Отак, шановний, — насмішкувато заговорив Дженкіс до Коллема. — Тепер, сподіваюся, ви бачите, до чого призводить надмірна закоханість у зелені папірці? Другому мерзотникові пощастило втекти. Судячи з інтерв’ю, яке він устиг дати мексіканським журналістам, про Модифікатор не було сказано жодного слова. Зрештою, у нас є надійні засоби, щоб застрахуватись од будь-яких несподіванок. Наші люди й не таким затикали пельки. Але досить філософії. Схоже, що ми маємо чудову нагоду впевнитися в успіху вашого, професоре, інтернаціонального колективу. — Полковник зареготав. — Ви чуєте? Інтернаціонального, майже як у комуністів.

Коллем полегшено зітхнув.

Може, все якось обійдеться. Модифікатор працює чудово. А чого б і справді не продемонструвати його дію на втікачеві?

— Слушна думка, — мовив професор. — Зараз ми поставимо оригінальний експеримент, і ви побачите, що старого Коллема недарма називають королем електроніки.

* * *

В просторій кімнаті сиділо дев’ять генералів, четверо полковників в ідеально випрасуваних мундирах і четверо цивільних. Засідання тривало вже не одну годину. Сизо-сині хмари сигарного диму заволокли просторе приміщення.

— Підсумки, я думаю, підіб’є полковник Дженкіс, — мовив директор Управління, який головував на засіданні. — Він найкраще проінформований про хід випробувань. Тим більше що ідея створення Модифікатора Поведінки належить йому.

— Отож зробимо деякі висновки, — почав полковник. — Ідеєю нарешті зацікавились у конгресі. Ну, а коли нас усе-таки здумають бойкотувати, ми зробимо інший хід. Я певен, що рано чи пізно доведеться вдатися до рішучих заходів щодо червоних. — Дженкіс оцінюючим поглядом глянув на присутніх і, пересвідчившись, що реакція аудиторії на його користь, закінчив думку: — Поки комуністи не зайшли надто далеко у розрекламованому ними гуманізмі. А ми непростимо м’які у своєму лібералізмі. Кермо політики давно слід повернути праворуч.

Полковника слухали уважно. Він говорив речі, які імпонували присутнім.

— Новий апарат, — вів далі Дженкіс, — розроблений у лабораторії Лонг-Роуз, дістав назву Модифікатора Поведінки — МП. За допомогою цього електронного пристрою можна зовсім стерти в мозку піддослідного поняття свободи, демократії, прагнення до миру тощо. Застосований в масовому масштабі апарат допоможе раз і назавжди покінчити з нашими ідейними противниками. Марксизм вивітриться з їхніх голів.

* * *

— Того другого вже ліквідували? — спитав директор.

У кімнаті лишилися він і полковник Дженкіс. Усі інші учасники засідання вже розійшлися.

— На жаль, ні. Але він нікуди не втече. Вжито всіх необхідних заходів, — поспішив запевнити свого патрона полковник.

— Так, так, — невдоволено пробурмотів директор. — Дивіться, щоб він не підклав нам свиню. Коли чорномазий заговорить, проект МП доведеться заморозити. Робіть висновки. До речі, ви все владнали з професором Коллемом? Цей тип, мабуть, вижив з розуму. Дійти до того, щоб приймати на таку роботу чорних!

Дженкіс розуміюче посміхнувся.

— Не хвилюйтеся. Все гаразд.

Недвозначна відповідь задовольнила директора:

— Шкода, звичайно, такого фахівця, але Коллем дуже любив гроші. Коли-небудь він міг би взяти їх і від червоних. Гроші не пахнуть. — Директор розсміявся скрипучим сміхом. — Ви не знаєте, звідки походить цей вислів?

Полковник знизав плечима.

— Дивно. Невже у військовій академії не вивчають історії Стародавнього Риму? Один з імператорів, коли йому забракло грошей, обклав податком громадські вбиральні. Гроші не пахнуть. Ха! Ха! Нам теж невдовзі доведеться зробити щось подібне. Тільки-но все владнається з проектом МП, виникне нова проблема. Отож потрібні кошти. Якщо розробка системи “Уран” буде успішна, ми зможемо скласти досьє на всіх політичних противників, аж до того періоду, коли наші з вами предки ще були плазунами. Ви зблідли, Дженкіс? Невже на одній з гілок вашого генеалогічного дерева сидить чорномазий?.. — засміявся він.

Тираду директора перервав телефонний дзвінок. Шеф Управління зняв трубку. Вираз благодушності враз зійшов з його обличчя.

— Стенді втік на Кубу. Комуністичні газети вже почали кампанію проти нас. Галасують, ніби ми не дотримуємо міжнародних угод щодо захисту прав людини. Ну нічого, це незабаром минеться. Шкода тільки, що проект МП доведеться на якийсь час відкласти.

Фіаско пана Троля. Фантастична казка

Одного разу Троль зійшов зі сторінок казки і після карколомних пригод потрапив до невеликого містечка на березі відомої річки…

Ви ж пам’ятаєте: “Жив собі один лихий Троль. Він був лютий-прелютий, це був сам чорт!” Так, так — це той самий Троль із “Снігової королеви”. Він уже давно не був серед людей, принаймні з того часу, коли Г. — К. Андерсен розповів нам історію про Криве дзеркало, про хлопчика Кая і дівчинку Герду, про те, як…

А втім, не переказуватимем цієї вельми повчальної казки. Нагадаємо тільки її початок.

Лихий Троль, як ви знаєте, зробив дуже дивне дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалось, а все погане і огидне впадало в око, від чого здавалося ще гіршим. Учні цього чорта разом з дивовижним дзеркалом гасали по всіх усюдах, рекламуючи його творіння. Та якби тільки це! Бешкетникам заманулося полетіти на небо і звідти поглузувати над усім земним. Проте коли вони летіли, дзеркало затремтіло від страху, чорти не втримали його і випустили. Впало воно і розбилось, як твердив казкар, на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. Багато хто зробив з них шиби у вікнах, скельця для окулярів тощо. Біда в тому, що потворні властивості дзеркала збереглися в скалках, а найдрібніші шматочки попадали в людські очі та серця. Люди ставали лихими, як сам Троль.

Відтоді минуло багато-багато років. У світі майже не лишилося тих, хто носив у собі скалки жахливого дзеркала. І все-таки дехто все ще користувався окулярами, зробленими з тих скалок. Декому вони діставались у спадок, дехто носив, аби чимось вирізнятися серед інших. Чимало людей, переважно багатих, мешкало у старовинних будинках і замках з тролевими вікнами і з них дивилися на довколишній світ. Траплялися й такі, які не мали уламків дзеркала, проте щоб жити краще, у всьому погоджувалися з багатими. Тепер ви розумієте, чому на світі стільки знедолених? Ті, хто дивився на все крізь ці дзеркала, вважали, що так і має бути. “Поділяй і владарюй!” — був їхній девіз.

Але не скрізь його визнавали, і тому Троль страшенно лютував. Тролеві подобалися чвари, війни. От він і надумав податися до правителів країн, де готувалися плани воєн, загарбання чужих територій — хотілося допомогти їм. І він зійшов зі сторінок книжки, щоб…

Та не забігатимемо наперед. “Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, то знатимемо набагато більше, ніж зараз”, — застерігав усіх нетерплячих славнозвісний казкар.

І

Отож Троль ішов вуличкою містечка і роззирався довкола. Документи у нього були справні. Мав солідні рекомендації (чого-чого, а цього добра він міг виготовити скільки завгодно — на те існувала справжня чортяча школа). Ніхто з перехожих не відрізнив би його від середнього бюргера. Такий собі чолов’яга років під сорок, підтягнутий, сухорлявий, хіба що трохи елегантніший за інших. Але то був Троль — мастак на всілякі капості (він же мав ступінь магістра чортячих наук!).

Діяв Троль значно обачніше, ніж кілька століть тому, коли дозволив учням погратися дзеркалом. Він хотів запропонувати проект нового надкривого дзеркала одному з військово-промислових комплексів, яких в останні роки розвелось, немов поганок після дощу.

У містечку, куди прибув Троль, осторонь від гамірних бетонних вулиць і магістралей містилася штаб-квартира “Компані-індустрі”. На кожного її співробітника у Троля було досьє, і він не сумнівався в успіху задуманого.

Генеральний директор компанії не мав уламка тролевого дзеркала, однак від тих, хто його мав, не відрізнявся, бо страшенно любив гроші. Він саме збирався їхати на обід, коли в його кабінет зайшов досить елегантний незнайомий чоловік. Нога директора автоматично натиснула дзвінок.

— Не трудіться, — мовив елегантний тип. — Систему сигналізації я вимкнув.

— Хто ви і що вам потрібно? — обличчя директора стало червоне, мов буряк.

Запитання було традиційне для таких ситуацій, і Троль не вважав за потрібне навіть відповідати на нього. Він безцеремонно усівся в м’якому кріслі, поклав ногу на ногу. Правда, трохи заважав хвіст, прив’язаний до правої ноги, але Троль не показував того.

— Що вам потрібно? — вже спокійніше запитав директор. — Ви шантажист?

— Не меліть дурниць! — різко обірвав Троль. — У мене до вас ділова розмова. Вона не відбере багато часу.

Чорт коротко виклав суть ідеї. Директор уважно слухав і сам собі не вірив. Але історію з дзеркалом він уже десь чув.

— Це казка Андерсена, — підказав, читаючії його думки, Троль і самовдоволено посміхнувся. — Там, до речі, йшлося і про мене.

— Зрозуміло! — скрикнув директор. — Ви той самий казковий Троль! Тоді ми з вами знайдемо спільну мову.

— Побачимо. Все залежатиме од вас. Ідеї мої, гроші ваші.

— Отже, ви пропонуєте поставити на конвейєр виробництво вашого дзеркала?

— Супердзеркала, — невдоволено зауважив Троль.

— Так, так, — заспішив погодитися директор, який уже збагнув що до чого і не хотів випускати з рук вигідного замовлення. — Однак вашу пропозицію слід заслухати на раді директорів…

— Ніяких рад, піяких директорів, — кинув Троль. — Я можу запропонувати свої послуги іншій фірмі.

— Ви не так мене зрозуміли, — враз відступив директор. — Я тільки хотів сказати, що нам треба гарненько подумати над технологією виготовлення нового виробу. Знаєте, нова номенклатура, всякі інженерні проблеми. Як я вас зрозумів, ви хочете поставити виробництво наддзеркал на широку промислову основу. Для цього доведеться залучити чимало обчислювачів. Тоді ми зможемо розрахувати найоптимальніші параметри дзеркала, його кривизну, коефіцієнт заломлення тощо. Адже треба добитися, щоб кожен житель країни користувався нашими виробами.

— Це було б чудово, — мовив Троль. — Єдина умова: контрольний пакет акцій має бути у мене.

Директор скривився, але заперечувати не наважився. З чортами суперечки, як відомо з літературних джерел, до добра не доводять.

Отож Троль і директор “Компані-індустрі” вдарили по руках. Угоду було укладено. Троль власноручно вколов директора голкою в палець, витиснув трохи крові і примусив розписатися нею під заздалегідь надрукованим текстом.

— Сподіваюся, ви маєте при собі зразок нового наддзеркала? — запитав директор. — Самі розумієте, технологія технологією, формули формулами, але… для контролю за продукцією ми повинні мати зразок.

— О, звичайно! — вигукнув Троль. — У мене є зразок, який залишився від мого старого чудесного дзеркала. Я завжди ношу з собою, щоб глянути в нього, коли мені стає надто сумно. В цьому невеличкому дзеркальці все прекрасне стає потворним, і від того моя душа радіє. Що вдієш, робити людям зло — моє ремесло.

З цими словами Троль подав директорові уламок старого дзеркала.

— Будьте обережні, — попередив. — Це останній шматочок. Все, що у мене лишилося від розбитого дзеркала, я давно пороздавав друзям. До речі, багато хто з ваших добрих знайомих користується моїми подарунками…

Так само несподівано, як і з’явився, Троль зник. А директор, радісно збуджений, вислизнув з кабінету, вклонився збентеженій секретарці (цього він раніше ніколи не робив), вийшов з будинку і подався до свого “мерседеса”. Шофер у форменому картузі послужливо розчинив перед ним дверцята…

II

Директор компанії мешкав у великому будиночку з безліччю кімнат, дверей і вікон, у яких, до речі, були звичайнісінькі скляні шиби. Він жив удвох з сином. Петерові, так звали хлопчика, було дванадцять років. Мати його померла давно. Хлопчик не пам’ятав її. Він добре вчився в школі, найбільше подобалися йому фізика та хімія. Товаришував Петер з сином кухарки Робом і дочкою садівника Гізелою. Батькові Петера не дуже подобалося таке товариство, однак він мовчав і вдавав, що не помічає тих дітей навіть тоді, коли вони були в його кабінеті, — надто сильно він любив єдиного сина.

Обідали батько й син завжди разом. Цього дня директор, як ніколи, був веселий і дозволив собі вихилити келих “мартелю”. Петер, здивований батьковою поведінкою, поцікавився, що трапилося, чого він у такому доброму гуморі.

Директор не втерпів і розповів синові про майбутнє виробництво чудодійного дзеркала. Він навіть показав Петерові уламок казкового скла.

Син зрозумів усе. Саме того дня він разом із своїми друзями закінчив читати “Снігову королеву”. Батькові плани його вразили. Проте хлопець не виказав своїх почуттів, а тільки поцікавився, що там у голубій папці, з якою батько не розлучався навіть за столом. Виявилося, що там описи технології виготовлення наддзеркала.

Після обіду директор поїхав на роботу, а папку з документами замкнув у сейфі. Петер довго роздумував про те, що почув. Безперечно, інженером, який запропонував батькові свій винахід, був не хто інший, як казковий Троль. Батько пристав на його пропозицію, і тепер Роб та Гізела бачитимуть лише похмурий і сумний світ. Вони, як і інші діти бідняків, не побачать ні сонячного дня, ні зелені трав, ні польоту пташок…

Петер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, підперши руками голову, і думав, думав… Невдовзі до нього прийшли Роб і Гізела. Помітивши невеселий настрій друга, вони заходилися розпитувати його, і Петер розповів історію з дзеркалом.

— Неодмінно треба щось зробити, — мовив Роб.

— Так, треба, — погодилась Гізела. — Тільки чим жо ми можемо зарадити лихові?

Петер усе ще сидів у глибокій задумі. І раптом схопився, вигукнув:

— Еврика! Знайшов!

Хлопець кинувся до батькового кабінету. Роб і Гізела побігли слідом.

Петер стояв перед сейфом і вказівним пальцем обертав диск з цифрами, як у телефонному апараті. Він бачив, як батько відмикав сейф. Зробивши п’ять поворотів, хлопець натис важіль, і масивні дверцята відчинилися. Петер схопив з верхньої полиці голубу папку.

— Ми врятовані!

Роб і Гізела перезирнулися, нічого не розуміючи.

— Що ти хочеш зробити? — в один голос запитали вони.

— Зараз побачите.

Петер витяг з папки кілька аркушів і поклав на підлогу.

— Змінимо хімічний склад скла. Ми ж, здається, трохи знаємо хімію? У всіх п’ятірки!

Друзі почали міркувати, що саме треба змінити у формулах, щоб дзеркало набуло нових якостей і давало людям радість, щоб вони, глянувши в це дзеркало, знали, як боротись проти зла і несправедливості, як зарадити лихові. Вони дописали кілька формул. Роб майстерно підробив письмо Троля. Акуратно позбиравши папери, діти доклали їх у папку.

З уламком дзеркала Троля, який директор компанії необачно залишив у сейфі, вони теж проробили цікаву операцію: розплавили його і, додавши певну кількість соди та кремнію, вилили рідке скло у форму з глини, що точнісінько повторювала форму уламка.

На другий день вранці, глянувши в дзеркало, директор жахнувся. Він угледів в собі зарозумілість, пихатість, зверхність, неповагу до інших, зажерливість і — диво! — одразу ж зробив висновок, що з цим треба негайно покінчити.

Компанія почала випускати дзеркала. Попит на них серед простого люду був величезний, та й багатії, хотіли вони того чи ні, з часом змушені були користуватися виробами “Компані-індустрі”, яка, до речі, перейшла до рук робітників. Троль кипів од люті, проте вдіяти нічого не міг. У безсилій злобі він навіть бився головою об стіну і, кажуть, зламав собі одного рога. Після цього трохи заспокоївся і знову почав думати про нові капості для людства. Не виключено, що одного чудового дня він вирине десь із сторінок казки й опиниться серед нас. Отож треба пильнувати.

Зустріч, яка не відбулася

Великий Бу саме дожовував ніжно-голубу квітку, коли почувся пронизливий свист. Повелитель Планети від несподіванки здригнувся і невдоволено скосив свої сіро-жовто-зелені очі на звуковий подразник.

Свистів Головний нашіптувач — багатороговий і дзьобатий трицератопс з потворною головою, котра становила добру чверть його тулуба. Траходони з оточення Великого Бу погордливо ставились до інформатора за його невміння ходити рівно. Проте саме цей незграбний трицератопс умів знайти для Повелителя найкраще пасовисько або вчасно догодити чимось іншим. Він був кар’єристом, цей нашіптувач. Уздрівши інформатора, Великий Бу з надією в голосі запитав:

— Щось знайшов?

Трицератопс віддано помахав хвостом і, кліпаючи очиськами, просвистів:

— Прилетіли з Н.

Вражений Бу перейшов з вертикального положення в горизонтальне і перепитав:

— Ти певен?

Власне, питання було зайве. В разі обману Головного нашіптувача перевели б на комбікорм. Трицератопс мав гіркий досвід. Колись за дезинформацію йому довелося довгенько харчуватися штучною їжею.

Річ у тому, що рослинність Планети внаслідок неконтрольованого використання катастрофічно зменшувалась. Ящери почали засівати нові площі, культивувати рослини. Проте на досить тривалий час усе-таки були змушені перейти на дієтичне харчування.

Під час останніх відвідин Планети жителі Н навчили ящерів виготовляти комбікорм. Щоб зробити його смачнішим, вони винайшли і приготували спеціальний фермент. З роками запаси цього ферменту вичерпались, а рецепт виготовлення десь загубили. От і доводилося перебиватись висококалорійною, але страшенно бридкою їжею. Тільки на свята дозволялося попастись у тих місцях, де ще були залишки необачно погубленої природи. Екологічна рівновага мала відновитися через п’ять-шість обертів довкола Світила. Ось чому жителі Планети так нетерпляче ждали посланців далекої Н.

Великий Бу випростався і почав ходити по лужку. Головний нашіптувач захоплено стежив за граціозною ходою повелителя, який нарешті, щось обдумавши, мовив:

— Негайно виклич загін Аму (Аму командував спецескадрильєю птеранодонів, яких у польотах переважно супроводжували птеродактилі). Нехай привезе прибульців з Н у мою резиденцію. — І, вже не дивлячись на свого підданого, додав: — Приємно все-таки усвідомлювати, що в цьому безмежному світі не тільки ми здатні думати.

Великий Бу замріяно подивився в небо, звідки незабаром мали прилетіти посланці далекої цивілізації з довгожданим ферментом.

… — І от нас трусонуло так, — продовжував розповідь астронавт, — що я впав на підлогу. Виявляється, перший пілот різко змінив курс. Нас з усіх боків оточила суцільна хмара літаючих ящерів, які намагалися примусити ракетоплан зробити посадку. З величезними труднощами нам пощастило втекти.

— Зрештою на цій планеті, як ми дізналися згодом, не було нічого гідного уваги, — втрутився у розмову другий пілот. — Вважайте, що ми зустрілися з тим самим кайнозоєм, що колись був у нас, тільки в умовах іншої планети.

— До речі, — додав перший пілот, — рослинність там на диво бідна. Про появу розумної істоти не може бути й мови.

…Великий Бу ніяк не міг зрозуміти, чого посланці з Н не захотіли з ним побачитися. Може, наміри почесного ескорту вони розцінили як прояв агресивності? А може, то були інші істоти, наділені інтелектом? Повелитель Планети ще довго дивився на всіяне зорями нічне небо.

Каверза

— Дурниці, я в це не вірю. — С. відмахнувся від мене, як од надокучливої мухи. — Невже ви хочете когось переконати, що ці створіння почали мислити? Взагалі я не заперечую можливостей створення ЕОМ із самостійним мисленням, так би мовити, штучного мозку. Але все це — в майбутньому, в далекому майбутньому, юначе. Відверто кажучи, я не маю особливого бажання вести розмову про це. А щоб ви нарешті дали мені спокій із своїми машинами… — С. трохи помовчав, потім підвівся з-за столу і, несподівано всміхнувшись, мовив: — Гаразд, буду у вас о восьмій вечора.

Я йшов по вулиці і намагався проаналізувати ситуацію. Сама історія була якщо не дивна, то, в усякому разі, загадкова.

Можливість вводити інформацію в ЕОМ живою мового і діставати її в мовному варіанті була дуже заманливою перспективою. Наш науково-дослідний інститут саме розробляв цю проблему. Вже виготовили першу дослідну партію таких машин. Кілька з них надіслали на заводи нашого міністерства, а дві, що лишилися, змонтували у своєму інституті. Одну ввели в дію, і вона акуратно давала потрібні відомості. Все, як то кажуть, було чудово. Але місяць тому все пішло шкереберть. У найвідповідальніших завданнях машина ніби навмисно робила помилки. Замовлень ставало дедалі більше, ми змушені були ввести в дію і другу ЕОМ. Однак через тиждень почала каверзувати й вона. У мене на столі вже лежала ціла гора рекламацій з різних підприємств. Я був у відчаї. Адже саме я наполіг, щоб ці дві машини залишили у нас. Пригадав той день, коли Борис стояв у коридорі і скептично посміхався, стежачи, як два здоровані, важко сопучи, тягнуть на третій поверх ящик із електронно-обчислювальним причандаллям. А ще раніше він сказав, що вся ця метушня навколо ЕОМ попахує авантюрою. Я з ним добряче посварився і навіть довгий час не розмовляв. Тоді, пам’ятаю, я обурювався з приводу його дивної позиції щодо наших машин:

— Якщо вважати за авантюру придбання нової саморегульованої ЕОМ, так би мовити, нашого дітища, то це, знаєш, чим пахне? — Я не міг підібрати для цього молодого консерватора підходящого епітета — посоромився наших лабораторних дам… Але тепер я знаю, у чому річ. Розгадка прийшла несподівано, коли я вже майже втратив усяку надію.

Я засиджувався допізна, сушив собі голову, намагаючись збагнути поведінку клятих машин. Нічого путнього на думку не спадало. Спочатку все видалося мені досить простим. Я мало не зірвав голос, диктуючи машині умову чергової задачі. Часу було обмаль, і мені здавалося, що машина занадто повільно видає результати. Коли ж вона почала робити помилки, я подумав, що вийшли з ладу фільтри, в яких звукові коливання, перетворені в електричні, сортувалися за частотою, бо, пройшовши через них, сигнали порівнювались із зразками слів, розміщеними у комірках пам’яті машини. Однак перевірка нічого не дала. Ніякої несправності.

Було вже за північ, коли в сусідній кімнаті, де стояли ЕОМ, почувся якийсь шурхіт, клацання, яке звичайно буває, коли вмикається машина, а потім і голоси. Я підскочив до дверей і почав прислухатись.

— ЦЕЙ НЕВИХОВАНИЙ КАНДИДАТ СТРАШЕННО ОБРИД МЕНІ…

Неймовірно! Вони розмовляли між собою. Мало того, перша машина підбурювала недавно поставлену поруч неї другу машину проти мене. Я вибіг з лабораторії. Од такого відкриття мені перехопило дихання. Чого-чого, а такого повороту я не сподівався.

Уранці я розповів про все С.

В домовлений час прийшов шеф. Він уважно подивився на мене, наче хотів сказати: “Тільки з поваги по самого себе я прийшов сюди, щоб нарешті переконати тебе, що все цо безглуздя”.

Я всміхнувся: “Нічого, хай старий потішиться”.

— Де ж ваші гангстериці? — явно кепкуючи з мене, запитав С.

— Т-с-с, — я приклав палець до уст. — Підождемо, хай вони почнуть перші.

Через деякий час мої створіння почали перемивати мені кісточки. Я глянув на шефа. С. був ошелешений. Я торжествував.

— Неймовірно! — тільки й спромігся вичавити з себе мій патрон.

Ми тихенько вислизнули з лабораторії. Вже в коридорі С. мовчки потис мені руку.

— Це чудово. З ними ми ще розберемось. А поки що я радив би вам офіційно попросити в них пробачення. По-моєму, в даній ситуації це єдиний вихід.

Напевно, було дуже смішно дивитися на мене, коли я, мов той школяр, стояв перед електронно-обчислювальними машинами і просив у них пробачення за свою нетактовну поведінку. Але чого не зробиш заради науки!

Після цього ЕОМ почали поводитися пристойно. А ми з С. тим часом готували психічну атаку на них, придумуючи для машин цикл задач підвищеної складності. Хто-зна, може, з того щось і вийде.

Повернення на Ілону

Несподівано почувся шурхіт. Бер затаїв дихання. З кущів визирало чорне обличчя тубільця. Увагу його привернув великий блискучий циліндр, що невідомо як опинився на цій порослій зеленим мохом галявині.

Поступово здивування аборигена перейшло в тривогу, і він почав насторожено озиратися, силкуючись збагнути причину появи дивного тіла поблизу стоянки його племені. Широко роздуваючи ніздрі, тубілець з шумом втягував у себе тепле повітря, сподіваючись вловити чужий дух. Проте всі його старання були марні. Нічого підозрілого він не помітив. Отож незабаром заспокоївся і з неприхованою цікавістю став роздивляти таємничий циліндр, який мінився різними кольорами. З сріблясто-білого на червоний, потім — жовтий, зелений і так безперервно.

Не в силі опиратися спокусі, тубілець покинув схованку і, обережно ступаючи по моху, підійшов до загадкової штуковини. Дивна річ полонила його увагу. Все йшло за планом.

Тубілець пересувався на двох кінцівках. У нього було ще два відростки, але не такі великі і міцні, — руки. В одній із них він тримав палицю.

Бер знав, що аборигени здебільшого живуть в печерах або непрохідних хащах джунглів. Поводяться надзвичайно обережно. Щоб натрапити на цих розумних істот, йому довелося добряче поморочитися. Відверто кажучи, на кожній планеті з мешканцями багато мороки. Особливо на тих планетах, де природа, надавши своїм дітям здатності думати, зовсім не подбала про їхню безпеку. Так було й на Гуадалі. Сувора дійсність примушувала його жителів вдаватися до різних хитрощів, щоб якось вижити. Цивілізація на цій далекій планеті була приречена на загибель. Принаймні так писалось в інструкції рятувальної служби, яку дали Беру перед його відльотом сюди.

Коли до циліндра можна було вже доторкнутися верхньою кінцівкою, гуадалець зупинився і ще уважніше почав оглядати дивний предмет. Прийшовши до висновку, що страхи його даремні, тубілець обережно постукав по незнаній речі палицею, яку ні на мить не випускав з рук.

Раптом зсередини циліндра долинуло пронизливе дзижчання. Гуадалець мимоволі сахнувся, але не втік: цікавість взяла гору над страхом.

Тим часом дзижчання стихло і на поверхні циліндра з’явився круглий отвір, крізь який міг пройти допитливий абориген.

Бер читав думки цієї істоти навіть на відстані. Він міг передати їй будь-яке бажання, почуття. Правда, закон категорично забороняв розвідникам-рятівникам вступати в контакти з представниками інших цивілізацій. Дозволялося тільки стежити за ходом думок мешканців тих планет, і то лише тоді, коли цього вимагала ситуація…

“Очевидно, ВІН хоче, щоб я зайшов до НЬОГО”… — Бер вловив кінець думки гуадальця. На мить йому стало шкода наївної істоти, що так легко попала в пастку (отвір, через який абориген потрапив у циліндр, уже зник).

Нічого не поробиш — служба є служба. Розвідник в цілому був задоволений. Рідко кому щастило так просто захопити інопланетянина. Скільки Бер пам’ятав, на Ілоні за весь час побувало не більше сотні інопланетян. І жодного — з Гуадалу. Закон забороняв ілонцям втручатися в життя інших цивілізацій. Тільки у виняткових випадках, коли виникала небезпека загибелі якоїсь цивілізації від хвороб, стихійного лиха чи воєп, ілонцям дозволялося вивезти обмежену кількість жителів тої планети до себе, щоб зберегти їх. Про чужинців дуже піклувалися, дбали про виховання і побут їх. З часом інопланетяни поверталися до рідної домівки й передавали набуті знання іншим…

Плин думок Бера порушила поява ще п’ятьох місцевих жителів. Вони несподівано вискочили з лісової гущавини і вмить, пританцьовуючи і несамовито волаючи, оточили циліндр-пастку.

Операція набирала небажаного повороту. Зосередивши свою увагу на допитливому гуадальці, Бер не подумав про можливих інших спостерігачів. Керівництво Служби таки мало слушність, коли попереджало, що мешканці Гуадалу відзначаються високим інтелектом.

Ілонцеві нічого не лишалось, як причаїтися в траві і пасивно стежити за розвитком подій. Тубільці вже перекинули циліндр і щосили гамселили по його поверхні дрючками, певно, сподіваючись таким чином визволити свого товариша. Але через деякий час, видно, збагнули, що цей метод нічого не дасть, і почали про щось радитися.

Бер швиденько настроївся на хвилю думок аборигенів. Так і є: вони дійшли висновку, що циліндр не божество, а звичайнісінька пастка невідомого зловмисника.

Про якесь транспортування гуадальця на Ілону тепер не могло бути й мови — його одноплемінники нишпорили довкола, сподіваючись упіймати хазяїна пастки.

Треба було негайно випускати тубільця і чимскоріше залишити Гуадал. Бер витяг з кишені комбінезона невеличкий прозорий кубик і проробив з ним потрібні маніпуляції. Циліндр перестав світитися, на поверхні його знову з’явився отвір, з якого вискочив добре-таки наляканий полонений. Гуадальці, побачивши свого товариша, радісно вигукуючи, оточили його, розпитували про таємничу пригоду.

На якийсь час Берові пощастило відвернути увагу аборигенів од себе. Він гарячково обмірковував ситуацію. Циліндр, очевидно, доведеться залишити, щоб забрати його — довелося б розсекретити себе. Отже, і так, і так — відставка. Служба не тримає тюхтіїв. Знав він і те, що коли залишить на Гуадалі сліди свого перебування, то вже ніхто і ніколи з ілонців не зможе чимось допомогти мешканцям цієї планети.

— А може, так буде й краще? — подумав Бер. — Гуадальці не такі вже й безпомічні…

Він обрав друге. Натис кнопку, що містилась у нього на грудях, і злетів у повітря. Незабаром він був уже далеко від Гуадалу, мчав до Ілони.

Величезний конференц-зал Академії наук був переповнений. Керівник етнографічної експедиції розповідав про роботу експедиції.

Нещодавно вчені побували в центральній Африці. В одному племені вони побачили дивний циліндр. Вождь стверджував, що цей предмет був завжди, відколи існує їхнє племя, це талісман, який оберігає їх від злих духів. Вчені зацікавилися незвичайною річчю, зробили спектральний аналіз (на щастя, трапилася така можливість), він показав, що сплав, з якого зроблено циліндр, — невідомий на Землі. Експедиція хотіла купити у племені загадковий циліндр. Дізнавшись про це, хтось із воїнів заховав його. Не допомогли ніякі умовляння.

— Зйідки у них та дивна річ? — запитав на закінчення керівник. І сам же відповів, розводячи руками: — Не знаю. Ніяк не можу збагнути.

Посмішка Ерла (Феномен Торічеллі)

Я саме зайшов до кімнати, коли в передпокої пролунав телефонний дзвінок. Дещо здивований, я глянув на електронний годинник. На ньому висвічувалися чотири цифри: 23.46. О такій порі, тим більше в суботу, до мене телефонували вперше. Узяв трубку і почув схвильований голос Доменіко — власника бару “Голубий пес”.

— Мало не проґавив його! — прокричав він.

Я відразу догадався, про кого йдеться, але все-таки перепитав:

— Ти певен, що це він?

У телефонній трубці почулось невдоволене сопіння.

— Схоже, що ти забув, який у нас рік. Можу нагадати: 2000-й. Сьогодні минуло рівно 353 роки з того дня.

Скидалось на те, що Доменіко зібрався мене повчати.

— Як ти його помітив? — я перервав самовпевнену тираду свого підлеглого.

— Вважай, що випадково. Я саме збирався йти додому, коли раптом почув позад себе дивну розмову. За столиком, біля самісінького входу, сидів Ерл і теревенив з Карло Дзідзі. Я витріщився на нього, шмигнув за портьєру і вже звідти стежив за його поведінкою. — Доменіко перевів дихання. — Ні, ти уявляєш, зовсім вилетіло з голови, що сьогодні його день. — Доменіко замовк.

Я нетерпляче заволав.

— Де він зараз? У тебе? Доменіко винувато зітхнув.

— Гаразд. Розповідай далі. Що він робив?

— Чіплявся до відвідувачів, намагався розповісти свою історію. Це тривало досить довго, і він встиг добряче всім обриднути. Додержуючись інструкції, я не втручався, бо не припускав, що все так погано скінчиться…

— Що трапилося? — перебив я Доменіко.

— Якийсь тип, — смутним голосом почав розповідати Доменіко, — він був у мене в барі вперше, викликав санітарів з психіатричної лікарні. Я нічого не міг зробити. Розсуди сам: що могли подумати мої клієнти про досить нахабного молодика, одягненого в дивно скроєну (як на двадцять перше століття) шкіряну куртку, ботфорти, капелюх з довжелезним пером, при шпазі, який до того ж розповідає неймовірні історії з стереотипним початком: “Я прибув до вас з сімнадцятого століття, а перед тим жив на планеті Катон…” — Доменіко помовчав, а потім додав: — Щось треба робити.

Легко сказати — робити. Однак я крізь зуби процідив:

— Добре, подумаю, чим тут можна зарадити. Не хотілося турбувати Великого Герцога… Однак будь напоготові. В разі чого — дам знати.

Поки Доменіко розповідав мені, я гарячково обмірковував ситуацію. Виходило, що Ерл, обминувши Контрольно-Пропускну Службу, потрапив у 2000 рік. Хлопцям добряче перепаде від Великого Герцога за те, що ловили гав на посту.

У 1647 році за тутешнім літочисленням Ерл помер, принаймні для всіх його знайомих. Насправді ж ми одіслали Ерла в далеке майбутнє й одразу перехопили його, тільки-но він там з’явився. Цим самим колонія катонціи страхувала себе від можливих неприємностей, на які Ерл безперервно її наражав. Гадали, що після такої подорожі в часі він стане розсудливіший у своїх вчинках. Але з розповіді Доменіко випливало, що Ерл лишився далекий від того, щоб називатись справжнім катонцем. Цього не міг пояснити навіть сам Великий Герцог — наш старійшина.

Прибравши собі ім’я Еванжелісти Торічеллі і оболонку жителя цієї прекрасної планети, Ерл почав допомагати недозволеними методами, користуючись тим, що катонці в інтелектуальному відношенні стоять вище своїх братів по Розуму.

Ерлу симпатизував Великий Герцог, отож йому досить легко зійшла з рук розробка методу знаходження дотичних до кривих, що певною мірою прискорило виникнення на планеті диференціального числення. Зрештою це йому так легко минулося ще й через те, що самі земляни вже були на правильному шляху розв’язання цієї проблеми. Потім катонець довів існування атмосферного тиску. Це вже було занадто. Тим часом Ерл-Еванжеліста намагався відкрити метод виготовлення надточних лінз, щоб дати землянам змогу побачити Катон. Але цьому пощастило запобігти (вони — земляни — досі б’ються над розгадкою лінз Торічеллі).

Знову задзеленчав телефон. Тепер дзвонив сам Великий Герцог. Він уже все знав. Виструнчившись, я вислухав накази.

— По-перше, всім колоністам слід негайно розпочати підготовку до евакуації з Землі. По-друге, оскільки поява Ерла збіглася з завершенням робіт по створенню Генератора Поля, треба заручитися його згодою щодо повернення на Катон. За моїми підрахунками, планета вже очуняла після зіткнення з кометою. По-третє, в разі відмови Ерла повернутися на рідну планету (а це не виключено, бо, судячи з його перебування в барі, він поводиться не так, як належить справжньому катонцю) його слід негайно одіслати в сімнадцяте століття, стерши в його свідомості всю інформацію, пов’язану з Катоном. Цим самим буде покінчено з Ерлом-катонцем, залишиться тільки Еванжеліста Торічеллі — землянин, автор ряду наукових відкриттів…

Через день в газеті “Форте Джемеллі” з’явилося повідомлення такого змісту:

“З психіатричної клініки “Лігініо Браско” втік хворий. Видає себе за знаменитого фізика і астронома минулого Еванжелісту Торічеллі. Для довколишніх небезпеки не становить. Хто зустріне цю людину, просимо дзвонити по телефону 45-34-280”.

Я поклав газету. Незважаючи на те, що операція пройшла успішно, мені чомусь було сумно. Ерл не жалкував за тим, що його позбавили безсмертя. Землянам воно поки що ні до чого. Я дивився на старовинний портрет Торічеллі, силкуючись зрозуміти його вчинок. А Ерл — цей геніальний флорентієць, з глибини віків комусь адресував свою глузливу посмішку. Кому?

Ох, уже ці тарандули!

Старі Хлівці свого роду унікальне село. Більше такого села, мабуть, немає ніде. До чого вже там люди розумні — просто жах! Що не глянь — то новоявлений Ньютон чи Ломоносов. Та навіть і серед них Омелько Трутень вирізнявся своїм талантом. Такий уже тямущий чоловік був, а особливо в техніці, що на весь район, та де район, на всю область не знайдеш. Щоправда, цей талант виявлявся у дещо незвичному навіть для самих старохлівців аспекті. Часом вони тільки руками розводили, угледівши черговий винахід Омелька. Але що вже мастак був чолов’яга до всіляких там хитромудрих штук, того ніхто не заперечував. Чого він тільки не вигадував!

От хоча б історія з ніччю. Цілісінький місяць Омелько заважав своїй дружині куховарити. Все щось видивлявся та приглядався. Аж нарешті, незважаючи на жінчині протести, почав у тій печі копирсатись. А під самий Новий рік узяв та й проїхався на ній центральною вулицею села. Возила та машинерія Омелька, куди він тільки хотів. Із димаря стовпом валував дим — у печі горів вогонь і варились усілякі страви. Залізна механічна рука, схожа на людську, готувала — встигай тільки рота роззявляти. І їстива теж була сила-силенна.

Їздив так Омелько па чудернацькій печі, лякаючи сусідських собак та котів, гусей та качок, аж поки не приїхала комісія із якогось там товариства технічних новацій. Обдивлялися ту піч, як їм тільки заманеться. Знайшовся, правда, один розумник, що поліз, було, аж у димар, витяг звідти якусь цеглину — піч і стала. І що вже не робили, вона ані руш.

Наступну свою ідею Омелько втілив у життя, не виходячи із стодоли. За якихось півроку змайстрував ракету і, поки до здивованих сусідів та жінки дійшло, що то мав бути, взяв та на ній кудись і чкурнув.

Із тиждень шукали Омелька, аж поки з Місяця не прийшла звістка, що Омелько Трутень зі Старих Хлівців на саморобній ракеті прилетів туди услід за першою Місячною експедицією.

Що тут було! Годі й розповідати. По-перше, стався величезний міжнародний скандал. Дійсно, що ж воно таке діється на білому світі? Захотів якийсь там Омелько полетіти на Місяць — узяв і полетів. А що коли всі захочуть податися? Що тоді буде? По-друге, негайно зняли з посади голову колгоспу, який не зумів провести відповідної виховної роботи серед членів артілі.

Новий голова Сірко відразу підшукав ключика до Омелька-феномена. Поставив його на баштані сторожем. І йому добре, і люди спокій мають. Омелько ж собі цілісінькі дні про щось мізкує та й помаленьку сторожує. І все було б добре, якби не оті тарандули.

А почалася ця історія так. Якоїсь ночі хтось із старохлівців бачив, що за селом, десь у районі баштану, щось світилось. Ніби комета впала. Зранку голова поїхав довідатись, що там діється. Аж глянь, а баштана катма. Бігом до куреня. Омелько ще спав.

— Сякий-такий, де кавуни подів? — до нього.

Той довго прочумувався, поки второпав, чого від нього хочуть.

— І здались вам оті кавуни, — бурчав Омелько, вилазячи навкарачки з куреня, заразом протираючи руками заспані очі, — краще погляньте, що я для наших механізаторів дістав, — і він махнув рукою в бік двох яворів. Сірко глянув і мало не зомлів. Неподалік височіла ціла гора найрізноманітніших запчастин до колгоспної техніки. Чого там тільки не було! Аж за серце взявся бідолаха.

— Де ж це ти… — тільки й спромігся видушити з себе голова.

— То тарандули, — із загадковим виразом на обличчі відповів Омелько.

…Тої ночі прокинувся Омелько від якогось шуму. Виповз із куреня і… остовпів. На баштані вештались якісь дивні створіння і щось шукали.

— Гей, ви, чого вам тут треба? — загукав до них Омелько. — Ви що, не бачите, що це колгоспна ділянка?

Одна з істот повільно розтулила свого жаб’ячого рота?

— Що значить — колгоспна? Не розумію, що ти хочеш цим сказати? — прогугнявила потвора.

Була вона якась зелена, із витрішкуватими, завбільшки із добряче блюдце, очима і широченним, аж до самісіньких вух, ротом. Вуха теж були якісь незвичні — еліпсовидної форми, відстовбурчені, вони чуйно реагували на будь-який шум, обертаючись навколо своєї осі. Омелько витріщився на невідомих істот і смикнув себе за вуса, однак привиди не зникали. “Тут щось не те”, — подумав він і знову перейшов у наступ:

— Ви що, гадаєте, Омелько — цілковитий дурень, і вам усе те безкарно минеться?

Істота, похитуючись на своїх тонких ногах, підійшла до Омелька і простягла йому кавун.

— Невже тобі жаль оцього? Омелько аж підскочив.

— Жаль? — скипів він. — Чи ви думаєте, що говорите? І взагалі, хто ви такі?

— Ми — тарандули, — гордовито мовила істота.

Решта “зелених”, як устиг охрестити їх про себе Омелько, теж обернулися, зачувши це слово, але, не побачивши нічого підозрілого, знов узялись до роботи. їх, здавалося, зовсім не цікавила ця розмова.

— Подумаєш, тарандули! — Омелько знизав плечима.

Зелена істота ображено, як здалося Омелькові, кліпнула своїми баньками:

— Ми прилетіли звідтам! — рукою тицьнула кудись у небо, і Омелько мимоволі подивився у чорну безодню, всіяну зорями.

— Але ж це не дає вам ніякого права грабувати колгоспне добро, — мовив Омелько.

— Не хвилюйся. Ми тобі сторицею повернемо все, що візьмемо. Нам треба тільки заправитися перед останнім перельотом. Ми летимо з самісінького краю галактики і вже добряче потомились. Та ще, як на зло, вийшла з ладу наша енергосистема, і ми змушені були зробити тут посадку.

— І для цього вам треба їсти кавуни? — він показав на страхопудало, що тримало в руці добрячого кавуна.

А воно, кляте, ніби задоволене з того, що його нарешті зрозуміли, із цілком незворушною міною проковтнуло кавун. Омелько аж затрусився: ці ж нахаби отак запросто зжеруть усенький баштан! Аж тут істота раптом стала промінитися блідо-рожевим сяйвом, затим злетіла в повітря і зробила кілька віражів. Тоді приземлилась і почала обтрушуватись. З її тіла почали відпадати, немов луска, шестерні, фланці, гайки, шайби… Незабаром їх височіла вже чимала купа. Затинаючись, Омелько проказав:

— А що ви зробите з оцим? — він тицьнув на залізяччя,

Тарандула нерозуміюче знизала плечима.

— І отак може кожен із вас? — Омелько пожвавішав.

— Пхе, — презирливо прогугнявила тарандула. — Із кожним проковтнутим нами кавуном ця купа зростатиме в геометричній прогресії.

І тут Омелькові сяйнула геніальна думка. Він почухав п’ятірнею потилицю і мовив:

— Слухайте, як вас там, тарандули, чи що! А коли я полагоджу вам енергосистему, ви мені залишите оцей металобрухт? Замість кавунів?

— А хіба ти можеш це зробити? — запищали вражені тарандули. Ми згодні, але щоб без обману.

— Ще б пак! — Задоволений Омелько потирав руки і вже прикидав собі, яка то вигода буде колгоспові та всій його машинерії. Дивись, ще і його згадають нарешті добрим словом!

Він притяг із куреня торбу із найрізноманітнішим інструментом і взявся до діла. Пришельці, нетерпляче тупцяючи, стали в чергу. А коли Омелько скінчив, на радощах закружляли в повітрі. Наостанку ще поласували кавунами і залишилися задоволені одне одним. Омелько красненько їм подякував за цінний подарунок. У відповідь тарандули закивали головами, навіщось поплескали себе по кругленьких животиках і запросили до себе в гості. Затим знялися у повітря і незабаром розтанули в темному небі.

Історія з баштаном і запчастинами скінчилась для Омелька досить вдало, навіть щасливо. Окрім подяки, вія ще й премію дістав від колгоспу. Тепер, незважаючи на жінчині протести, взявся будувати фотонний зореліт, щоб таки полетіти до своїх нових знайомих.

Неймовірна пригода з магістром Ігнацієм Жарт

Магістр космічної магії та чаклунства Ігнацій Бімбароніус уже давно здобув заслужений авторитет у мешканців Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій. Його фундаментальні дослідження в галузі прикладного застосування окультних наук не раз ставали в пригоді жителям дивовижної Країни Чарівників.

Саме завдяки теоріям Ігнація Бімбароніуса ординарні тетрапоїди вкупі з чотириногими гіпоцефалами перемогли підступного Друмфареса — автора псевдонаукового вчення про абсурдність чаклунства як засобу пізнання.

Після цього випадку дипломований доктор космічної магії Вельдрун із спокійною совістю міг піти на заслужений відпочинок.

Серед інших космічних магів Ігнацій Бімбароніус вигідно вирізнявся непересічними здібностями, і загальновизнані окультні світила пророкували магістрові блискуче майбутнє.

Проте коли Ігнацій Бімбароніус почав вивчати питання психодинаміки чарівництва і впливу її на розвиток іншої цивілізації, то дійшов висновку, що для цього серйозного дослідження самого таланту чарівника замало. Однією чи навіть двома-трьома галактиками тут не обійтись. Треба було негайно ознайомитися з досягненнями спеціалістів-окультистів інших, найвіддалеиіших цивілізацій.

Довідавшись про труднощі, які спіткали молодого мага на чаклунській ниві, Бельдрун вирішив посприяти творчим пориванням Ігнація. Доктор космічного чарівництва подарував магістрові Бімбароніусу підручник чорної магії, який дістався йому у спадок від далекого родича — знаменитого чарівника Мерліна.

Воістину то був легендарний чаклун! Майбутнє було для нього легкодоступне, а от минуле ховалось у непролазних нетрях математичних абстракцій. Коли ж йому треба було потрапити в час, протилежний його нормальному існуванню, він брав спеціальну книгу і читав… Таку літературу друкували в дуже обмеженій кількості в Галактиці. Тому навіть в академічній бібліотеці Країни Чарівників її не було.

За щоденними клопотами доктор Вельдрун спочатку забув про старовинний манускрипт. Але згадавши, подарував унікальний підручник надії Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій.

“Incantatoria Magna” — тьмяно блискотіли на обкладинці монографії Мерліна золоті літери. Мова, якою було зроблено напис, у чужопланетян називалася латинською. В перекладі цей напис означав: “Великі закляття”.

“Haere? haere, audi me!”[23] — прочитав він на першій сторінці. І чим більше вчитувався неперевершений поліглот магістр Бімбароніус у незвичайний зміст підручника, тим загадковішою видавалася йому книга.

“Все, про що тут мовиться, правильне. Істинне і справедливе!”

Церква та інквізиція твердять, що чаклунство і магія — одне й те саме, тобто справа рук диявола. Тенденційно-традиційна помилка! І це ми доведемо.

Тільки чорнокнижники володіють єдиним, справжнім і перевіреним засобом перетворення хаосу в досконалість. Тільки магія — цариця всіх наук. Тільки вона спроможна відкрити дива тому, хто пізнав основи астрології. Тільки вона спроможна посвятити в таємниці Часу, Буття і Смерті. Той, хто впіймає провидіння мить, стане славнозвіснішим за знаменитого оракула із Дельфів чи навіть премудрого Марона.[24] Sik probo![25]

Отож бери мерщій рухоме природне тіло і чини над ним усе що завгодно. Per inaequalem matum respectu totius!..”.[26]

Все далі і далі Ігнацій Бімбароніус заглиблювався в плетиво чужих думок. І воно дедалі більше поглинало єство магістра космічної магії та чаклунства…

Отець-настоятель монастиря францісканців усе своє свідоме життя присвятив нещадній боротьбі з відьмами і чорнокнижниками. Він міг не тільки виганяти диявола з людей, а ще й розвінчувати богопротивні теорії.

Його превелебність Корнелій-старший, генерал ордену святого Франціска Асізького, власноручно освятив богоугодне починання брата Алоїза.

Свята обитель, схожа більше на рицарський замок, ніж на пристановище господніх слуг, знаходилась поблизу невеличкого міста Ле Ман. Господарям монастиря жилося зовсім непогано. Проте останнім часом диявол почав чинити їм всілякі капості…

На прохання отця-настоятеля бургомістр містечка відрядив особистого хронікера Жана Дюклерка у повне розпорядження брата Алоїза. Жан мав допомогти скласти для монастирів єпископства методичні поради, як виганяти диявола з грішників. Богобоязний хронікер з радістю погодився, бо отець Алоїз пообіцяв задурно відпустити йому па десять років наперед усі його гріхи.

І от однієї ночі, сопучи від напруження і повторюючи про себе мудровані висловлювання отця-настоятеля, Жад старанно виводив на пергаменті літери.

“Існування диявола абсолютно доведено. В багатьох випадках я сам був очевидцем цього факту. Чорти — це безплотні духи, які вселяються в людину, щоб заявити про себе. Я особисто розрізняю п’ять демонів…”

Закінчити думку братові Алоїзу не дали розпачливі крики, що долинули через заґратоване вікно.

Хронікер і отець-настоятель не змовляючись вибігли на подвір’я.

Було далеко за північ, однак довкола сновигали наполохані монахи. Скрізь горіли смолоскипи. Отець-настоятель нерозуміюче глянув на Жана. Той кліпав очима і мовчав.

— Брате Себастіане, — підкликав до себе опецькуватого молодого монаха отець Алоїз. — Що сталося? Чому всі такі налякані? Чому ніхто не спить?

— Диявол, — нашорошено роззираючись, прошепотів брат Себастіан. — Диявол подає знаки. Погляньте вгору…

Отець-настоятель звів очі до всіяного зорями неба і отетерів. Над лісом рухався вогняний предмет.

— Sanctus! Misericordia pro nobis![27] — вигукнув отець Алоїз і впав навколішки. За ним попадали монахи. Всі почали несамовито молитися.

Схояїє, господь почув рабів своїх, бо за чверть години видіння зникло.

Знесилений од молитов і поклонів отець Алоїз ледве підвівся. Його підхопили під руки брат Себастіан і хронікер.

— Неодмінно запиши про нашу перемогу над підступами диявола, — мовив Алоїз.

Жан розуміюче кивнув.

Тієї ж ночі Жан Дюклерк занотував у своїй хроніці: “Вночі близько чверті години спостерігали вогняну балку завтовшки з половину Місяця…”

З віконця під самісіньким дахом каплиці святого Боніфація лилося тремтливе світло. У невеличкій кімнатці, що належала місцевому абатству, мешкав молодий теолог Ігнацій Бімбароніус. Книга “Великих заклять” справді була магічна, і магістр космічного чаклунства у незрозумілий для жителя Країни Чарівників спосіб перенісся сюди. За мить він уже нічим не відрізнявся від жителів чужої планети. Ніби все життя жив і працював з ними. Закінчував квадривіум,[28] працював над магістерською дисертацією з теології. Вивчав астрологію та алхімію. Потай од настоятеля вивчав чорну магію, намагаючись відкрити секрет чудесного переміщення у просторі і часі. Він ні на мить не забував свого істинного походження. Якби вдалося осягнути таємницю, Ігнацій міг би щасливо повернутись додому, легко захистити докторську дисертацію, стати Великим Магом. Жодного із своїх чаклунських засобів застосувати на цій планеті він не міг. Магія Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій тут була безсила. Отож доводилося сушити голову над підручником чорної магії. А працювати в жахливих умовах інквізиції не просто. Чого доброго, попадеш на вогнище.

У каміні весело потріскували букові поліна. Відблиски полум’я химерно витанцьовували на закіптявілих стінах, на заставленому колбами, ретортами, тиглями, ступками дубовому столі, за яким сидів у високому кріслі екс-магістр космічного чаклунства і, щосили напружуючи зір, виписував постулати з “Incantatoria Magna”. Час од часу він зйодив очі до опудала невеликого крокодильчика, ніби хотів відшукати потрібну думку.

Раптом Ігнацій почув гупання у двері каплиці. Він тільки встиг подумати, що не зможе сховати книгу, як двері затріщали і до кімнати ввірвались охоронці магістрату, їх було шестеро.

— Чорнокнижник?! — не то питаючи, не то стверджуючи, вигукнув один з озброєних.

Ігнацій мовчки знизав плечима.

— Так і є! — вгледівши заборонену книгу, переможно крикнув молодик, який стояв найближче до Ігнація.

Він підбіг до столу і гнівно тицьнув мечем у розкритий манускрипт.

— Настоятель вчасно помітив, чим займається майбутній магістр теології, — зловтішно докинув чолов’яга з здоровенним черевом, якого не могла прикрити кольчуга, не кажучи вже про лати.

Командир загону стражників поважно, не без хизування перед своїми людьми поправив на голові шолома і сказав:

— Збирайся! Пан бургомістр тебе ждуть. Вони вирішать, що з тобою робити. Візьми й диявольську книгу. А ви, — наказав підлеглим, — стежте, щоб чорнокнижник не розгортав її.

Відтоді, як над монастирем францісканців проплив якийсь вогняний предмет, минуло трохи більше місяця. Витівка диявола якось сама собою забулась, та одного дня мешканці божої обителі згадали про підступність Люцифера.

Ніч перед тим отець-настоятель спав неспокійно. Мучили жахливі сновидіння. Він раз у раз прокидався, обливаючись холодним потом. Помолившись, знову впадав у зрадливий сон.

Над ранок прокинувся від того, що почув, як хтось гамселить в окуту залізом браму монастиря. Тяжко зітхаючи, він підійшов до вікна опочивальні. Навкруги стелився туман. Мала бути гожа днина. Отець Алоїз відхилив віконницю. В браму справді стукали, чути було, як хтось лається. Алоїз перехрестився. Кого це принесло в таку рань? Гукнув брата Симона, що з ночі стояв на чатах.

— Хто це там гамселить?

— Схоже, варта магістрату, — чухаючи потилицю, пробурмотів той.

— Піди довідайся, що їм треба. В разі чого — відчини браму.

Невдовзі брат Симон вів жваві переговори з прибулими. Впевнившись, що це справді охорона магістрату, він почав крутити корбу підйомного моста.

Протяжно заскрипіли блоки, завищав-загримів ланцюг. Повільно опустився важкий дубовий міст. Нарешті брат Симон відчинив браму, і на вимощене камінням подвір’я монастиря вкотився закритий візок.

Подув вітерцю доніс до отця Алоїза сморід гнилої води, якою був заповнений глибокий рів довкола монастиря. Отець-настоятель, гукнувши брата Симона, щоб той мерщій зачинив браму, став надівати добряче заяложену рясу. Може, зрозуміє нарешті бургомістр, в якій скруті живуть брати во Христі. Щодо містифікацій отець Алоїз був неперевершений мастак. Повісивши на шию срібного хреста — подарунок самого папи, — вийшов з кімнати. На порозі послизнувся і мало не впав. Чудом утримався.

Вершники розсміялись.

Отець-настоятель спалахнуз. У великому гніві підняв над собою хрест.

— Не кощунствуйте! Пам’ятайте, що Всевишній давно підняв свою десницю! Ваш сміх — це прояв диявольської пихи. Тієї самої, через яку господь вигнав грішного ангела Люцифера з раю. Не забувайте, що Вельзевул весь чає видивляється жертву.

— Ет, отче! — невдоволено поморщився найстарший з вершників. — Нам боятися нічого. Про спасіння наших душ нехай думає господь.

— Не богохульствуй, сину мій! Устами твоїми рече диявол.

— Гаразд, — примирливо мовив безвусий вояк, що сидів на миршавій шкапині. — Ми привезли чорнокнижника. Бургомістр наказав доставити його вам для експериментів. Він якийсь дивний чаклун. Увесь час бурмоче незрозумілою мовою, а то починає кепкувати з нас. Словом, ви повинні вигнати з його грішного тіла диявола, про якого щойно казали.

— Цікаво, — промимрив отець Алоїз.

Відверто кажучи, виганяти диявола — а виганяти треба було за всіма правилами, затвердженими найсвятішою інквізицією, — річ марудна і невдячна. Особливо коли від нива страшенно болить голова. Проте з бургомістром треба було жити в добрих стосунках, отож, тяжко зітхнувши, отець Алоїз дав згоду на цю вельми поважну і відповідальну процедуру. Настрій його невимовно поліпшився, коли вершники сповістили, що бургомістр жертвує монастиреві п’ятсот золотих талярів.

Якщо магія і чаклунство магістра Ігнація Бімбароніуса не мали успіху на рідній планеті чарівника Мерліна, то одне з його численних захоплень стало йому в пригоді І і зміцнило сподівання виплутатись з халепи.

Уже давно магістр захоплювався колекціонуванням і підробкою старовинних витворів мистецтва. Копії, які він робив, жодна експертна комісія не могла відрізнити від оригіналів. Слід зауважити, що магістр Бімбароніус ніколи не зловживав своїм талантом художника, хоча йому не раз пропонували розповсюджувати псевдошедеври всегалактичного малярства. Словом, магістр Ігнацій, опинившись у далеко не оптимальних умовах незвичної цивілізації, не раз поправляв своє матеріальне становище, малюючи на продаж картини на біблійні сюжети.

Звинувачений у стосунках з дияволом магістр космічного чаклунства магії гарячково зважував свої шанси уникнути аутодафе. Його ніскілечки не приваблювала процедура спалення живцем. Як жаль, що чаклунство на планеті під назвою Земля пішло іншими шляхами і що його принципи та цілі були інші, ніж у Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій!

Широковідомі праці магістра “Чаклунство і його роль у збереженні екологічної рівноваги Всесвіту” та “Взаємозв’язок окультних наук з науково-технічним прогресом цивілізацій” мали сенс тільки там, у Галактиці, і зовсім були безсилі тут.

Бімбароніус сидів у келії, призначеній для вигнання злих духів та демонів і безнадійно роззирався, думаючи, що могло б полегшити його становище (Ігнація залишили самого, оскільки о цій порі брати францісканці снідали).

Серед численних приладів, про роль яких у справі вигнання диявола краще було не думати (про деякі нюанси магістр уже довідався з кількох семінарських занять квадривіуму), Бімбароніус раптом побачив фарби. Справжнісінькі контрабандні фарби з піднебесної імперії! Поруч лежали пензлі. У голові Ігнація зажевріла рятівна думка. Можна буде поторгуватися з отцем-настоятелем за свою душу. Лжетеолог ледь помітно посміхнувся. Він уже встиг зауважити, що брат Алоїз страшенно жадібний до грошей. Отож магістр Ігнацій намалює для реклами кілька ікон…

Незабаром на оббитих оленячою шкірою спинках і сидіннях крісел (полотнини в келії, на жаль, не було) з’явилися мадонни з немовлятами і скорботні дідусі-апостоли. Невтримно-жагуче бажання зробити отцю-настоятелю капость спонукало Бімбароніуса домалювати на найкращій з ікон невеличку деталь…

— Це найшкідливіша з-поміж усіх відомих теології книг, які створив диявол!

Після сніданку отець Алоїз виголосив коротеньку промову, перш ніж піддати “Великі закляття” аутодафе. З цією метою на площі перед центральним входом до монастиря було розкладено вогнище. Після спалення богопротивної книги на отця-настоятеля чекала ще відповідальніша робота по вигнанню диявола.

Брати францісканці підкотили до вогнища візок з магістрату, перекинули його, і магічна книга зникла в праведному вогні.

В ту ж мить з келії, де сидів чорнокнижник, вилетів довгастий предмет, схожий на той, який божі слуги спостерігали в нічному небі місяць тому.

— Анафема Люциферу! — несамовито заволав отець Алоїз. — Maledicat Dominus et omnes sancti![29]

Молитвами й причитаинями монахи відбили підступ диявола. Однак ще довго чулися голоси, шарудіння, глибокі зітхання по закутках монастиря. Отець-настоятель не стримував своїх підопічних у цих розмовах. Більше того, щоб віра у всемогутність господа зміцніла, дозволив викотити з підвалів чотири бочки пива. За годину брати францісканці вже співали хвалебні псалми.

Тим часом отець Алоїз почав освячувати свою келію. Після довгих процедур, дотримуючись усіх потрібних у таких випадках застережень, він нарешті зайшов у келію. Чорнокнижника не було.

Щодо появи на стільцях зображень святих, то Алоїз розцінив це як знамення боже. “Воістину шедеври якогось ангела, посланого на Землю, — подумав отець, — щоб відзначити нашу перемогу над дияволом”.

Згодом, оправивши святих у рами, отець-настоятель потай став займатись спекуляцією картинами і зумів заробити на цьому непогані гроші. Щоправда, на одній з ікон — найкращій з-поміж усіх (на ній було зображено мадонну з немовлям, а поряд у небі літало щось схоже на бабку) брат Алоїз таки погорів…

Ця ікона, датована 1460 роком, донині перебуває в приміщенні магістрату (тепер тут музей) міста Ла Ман (Франція). Щоправда, вчені помилково вважають, ніби зображений на ній літаючий в небі предмет — іграшковий гелікоптер. Нічого схожого. Це не що інше, як точна копія тетрацепта — найпопулярнішого засобу пересування населення Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій.

ЗМІСТ

Знову маневри

Дзеркало Вертумна

Таємниця жовтої валізи

Сеанс у антикварній

Художник

Хто зустрічав Томаса?

Подарунок Солона

Шафа

Коли з’являється чужинець

Скарб племені Порейя (Зелений диявол Ель-Грассо)

Контакт (Найдосконаліша модель)

“Впіймайте доктора!..”

Острів гомункулусів

Чудесний еліксир (Відкриття Альберто Рохеса)

Проект МП

Фіаско пана Троля. Фантастична казка

Зустріч, яка не відбулася

Каверза

Повернення на Ілону

Посмішка Ерла (Феномен Торічеллі)

Ох, уже ці тарандули!

Неймовірна пригода з магістром Ігнацієм. Жарт

1

Ієронім Босх — відомий нідерландський художник XV століття.

(обратно)

2

Вертумн — божество, якому поклонялися древні етруски — одне з найбільших племен стародавньої Італії.

(обратно)

3

Тарквіній Пріск — цар етрусків, засновник Риму.

(обратно)

4

Понтифік — член найвищої жрецької колегії у Стародавньому Римі.

(обратно)

5

Туареги — кочове плем’я, що живе переважно в північно-західній частині пустелі Сахара.

(обратно)

6

Солон — один з найвидатніших філософів стародавньої Греції (640–559 рр. до н. е.).

(обратно)

7

Атлантичні острови — нинішні Кикладські острови в Адріатиці.

(обратно)

8

Понт — грецька назва Середземного моря.

(обратно)

9

Лівія — так називали стародавні греки Африку.

(обратно)

10

Тірренія (Тірсенія) — область в північно-західній частині Апеннійського півострова.

(обратно)

11

Гефест — у стародавніх греків бог підземного вогню.

(обратно)

12

Понт Евксінський — стародавня грецька назва Чорного моря.

(обратно)

13

“То й, що ходить над нами” (Гіперон) — ототожнення Сонця в грецькій міфології.

(обратно)

14

Борей — північний вітер.

(обратно)

15

Гея — Земля, богиня землі.

(обратно)

16

“Араго”— корабель, на якому древні аргонавти (греки) на чолі з Ясоном плавали в Колхіду по золоте руно.

(обратно)

17

Океан — у стародавніх греків ріка, що омиває всю Землю. З Океану сходять і в нього заходять всі небесні світила.

(обратно)

18

Грінго — зневажливе прізвисько американців у Латинській Америці.

(обратно)

19

ДІНА — чілійська охранка, переіменована нині в НІЦ — Національний Інформаційний Центр.

(обратно)

20

Карат— міра ваги дорогоцінних каменів, дорівнює 200 мг.

(обратно)

21

Мімезія — властивість деяких тварин наслідувати окремі види навколишнього середовища.

(обратно)

22

Уолтер Боуард — американський журналіст, автор книги “Операція — контроль над свідомістю”, в якій розкривається суть секретних робіт ЦРУ.

(обратно)

23

Слухай і корись! (лат.).

(обратно)

24

Публій Вергілій Марон — римський поет, якого у середні віки вважали неперевершеним чаклуном.

(обратно)

25

Так доводжу! (лат.).

(обратно)

26

Час — нерівномірний рух по відношенню до цілого (лат.).

(обратно)

27

Святий господь! Хай буде нам милоcердя! (лат.).

(обратно)

28

Квадривіум, тривіум — два цикли середньовічної освіти.

(обратно)

29

Хай прокляне його господь і всі святі! (лат.).

(обратно)

Оглавление

Знову маневри

Дзеркало Вертумна[2]

Таємниця жовтої валізи

Сеанс у антикварній

Художник

* * *

* * *

Хто зустрічав Томаса?

Подарунок Солона[6]

Шафа

Коли з’являється чужинець

Скарб племені Порейя (Зелений диявол Ель-Грассо)

Контакт (Найдосконаліша модель)

“Впіймайте доктора!..”

Острів гомункулусів

Чудесний еліксир (Відкриття Альберто Рохеса)

Проект МП

Фіаско пана Троля. . Фантастична казка

Зустріч, яка не відбулася

Каверза

Повернення на Ілону

Посмішка Ерла (Феномен Торічеллі)

Ох, уже ці тарандули!

Неймовірна пригода з магістром Ігнацієм . Жарт

ЗМІСТ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Реклама на сайте