«У промінні двох сонць»

АРХЕОСКРИПТ Повість

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,

Любої природи цвіт і плід?

Ф. Шіллер, “Боги Еллади”

1

Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотографію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не розумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…

Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат розпрямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.

— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. Їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти треба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

— Вартовий поста…

Та не встиг доповісти, як його перебили.

— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Тривога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!

— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справжній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвівся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляючи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з тіні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді, — можна було впіймати, та хіба зараз до цього?

Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка координат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пустелі, — а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицілу, забубонів:

— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фотографуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, безпілотний?

Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудернацького апарата.

А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…

І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала міріади пекучих сонячних стріл, — причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка, — здалося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими уламками падає на кам’янисті піски.

Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаючись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось ударило його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…

Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смертельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дівчина.

— Це його…

Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не згадав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.

— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!

Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.

2

Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не дивно: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в тупик відомого антрополога. “Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість, — розвів руками вчений, — прийти до якогось певного висновку важко”. Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його літального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!

Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно замаскованим агентом чи диверсантом із суміжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутність сусідки. А один сержант із охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не людина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…

— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? — спитав головний лікар.

— О, в мене велика бібліотека.

— Це помітно.

— Що?

— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміхнувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попільничку і знову заглибився у вивчення показників стану пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії[1] почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’яти…

Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, медсестра Аніта.

— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.

— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.

— Ніяк не отямиться дівчина після загибелі нареченого, — сказав лікар, застібаючи халат. — Психічна травма.

— Так що — мені тут бути чи…

— Побачимо, сержанте, зараз побачимо, — кинув на ходу головний і поспішив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечі свого підопічного. Розплющив очі… Коли то він ще на ноги стане! Та навіть і тоді, як він утече, коли його вартують агенти — і в білих халатах, і в цивільному, і у формі. Сталева сітка! З неї не вирвешся. Просто сержантові кортіло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це біоробот — сержант не сумнівався ніскілечки, бо він же не схожий на представника жодної земної раси. От тільки цікаво, чи відновиться його програма після лікування? Мусила б відновитися. Раз тіло функціонуватиме, значить і його штучний мозок запрацює…

Сержантові страшенно хотілося, щоб так і було. Ану ж нехай би робот показав, на що він здатний! По-перше, підтвердився б сержантів здогад, що це таки біоробот, по-друге, біоробот напевне обвів би навколо пальця їхнього пихатого лейтенанта, і, по-третє, з ним би впорався він, сержант… От би було здорово! Портрети в газетах, інтерв’ю… “Скажіть, будьте ласкаві, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами біоробот?” І потім: “Як вам удалося перевершити його диявольську хитрість, в той час як лейтенант мало не загинув?” О, він може сказати!.. Хоч і не зовсім успішно закінчив коледж, але…

Повернувся головний. Сержант спитав:

— Ну, що?

— По-моєму, діло йде на лад.

— Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

— Якесь нерозбірливе бурмотіння. Я гадаю, в нього амнестична афазія…

— Що це таке?

— Втрата мови від струсу мозку.

— Які-небудь контакти роз’єдналися…

— Випадок складний, сержанте, можна сказати — унікальний. Я попрошу вас перейти до своєї кімнати, бо мені треба зосередитись, проаналізувати показники… — Лікар ніяково розвів руками і навіть зробив спробу усміхнутися.

— Я розумію, лікарю. Я потурбував вас з службового обов’язку. Бажаю успіху в роботі.

Коли сержант вийшов, лікар запалив цигарку і став біля розчиненого вікна. Дивився і нічого не бачив — думав. Те, що його метод лікування давав ефект, — радувало, але й ставило багато запитань, на які не було відповіді. Ефект цей несподівано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разів краще сподіваного реагує організм невідомого пацієнта на дію терапевтичних чинників. Сержантові балачки про біоробота, без сумніву, дурниця, але — треба визнати — невідомий не є звичайною людиною… Його організм чимось відрізняється від нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнішою нервовою системою?

Випаливши цигарку, головний підійшов до столу, дістав історію хвороби свого пацієнта і почав креслити діаграми життєдіяльності окремих органів і систем. Картина виходила напрочуд оптимістична. Особливо втішила остання електроенцефалограма: електрична активність мозку досягла нормальних показників і — найголовніше — в пацієнта з’явилися сновидіння!

Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з десяток цифр. На другому кінці дроту, за п’ятсот кілометрів звідси, обізвався мелодійний дівочий голос.

— Прошу доктора Альдегадо, — сказав головний, назвавши себе. Після невеличкої паузи почувся знайомий баритон, і головний заговорив: — У нас незвичайний пацієнт. Внаслідок аварії втратив мову… Так, я гадаю — амнестична афазія. Вирішили запросити вас… Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрічі.

Потім подзвонив по внутрішньому телефону:

— О другій годині ночі літаком прибуде доктор Альдегадо. Так, світило, гіпноз, гіпноз… Машину, люкс в “Паласі”. Ад’ю.

3

Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гіпнотизера. Сподівався, що це чоловік з чорною і лискучою, як смола, шевелюрою, з демонічним поглядом чорних очей, а воно — тонкий, лисуватий інтелігентик з невеликими сірими очицями. Про його славу свідчила лише та поштивість, з якою супроводжував гостя головний лікар.

Доктор Альдегадо ішов, рівно ступаючи по синтетичному килиму, білий халат його застебнуто “блискавкою” аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самі вуха. Іноді він щось запитував у головного і, почувши відповідь, ствердно хитав головою. Біля дверей палати, в якій лежав незвичайний пацієнт, лікарі якусь мить постояли, потім головний поклав долоню на нікельовану ручку, і двері відчинилися. Він притримав їх, пропускаючи поперед себе гіпнотизера, а потім і сам зайшов. Незабаром повернувся і у відповідь на безмовне сержантове запитання сказав:

— Якщо доктор Альдегадо відновить йому мовну пам’ять, тоді, сержанте, все піде гаразд. Пацієнт сам розповість, і хто він, і звідки…

— Е, він, певно, не так запрограмований, щоб усе розповісти, — хитро посміхнувся сержант. — Зараз треба особливо пильнувати…

— А… ви знову про те саме?

— Так, з усього видно, що це біоробот. Хіба людина могла б витримати подібний удар? Ви ж самі бачите, який у нього запас міцності! На що вже кіт витривалий, а киньте його з такої висоти…

— Що й казати, організм напрочуд міцний, але, сержанте, це — організм людини. Можливо, він спортсмен, може, котрийсь із йогів, які вміють керувати власними фізіологічними функціями. Про це ви незабаром дізнаєтесь. А для нас головне — поставити його на ноги.

— Побачимо…

Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не підковані важкі черевики, а котячі лапи. Медсестра Аніта — прудконога кізка, як прозвав її сержант — кілька разів пробігла повз нього, але не звернула уваги, наче він був невидимка. Невдовзі з палати вийшов доктор Альдегадо і попрямував до кабінету головного. Аніта лишилася біля пацієнта. Сержантові вельми кортіло дізнатися, як пройшов сеанс гіпнозу, але зайти до палати, а тим більше до кабінету головного не наважився. Довгим поглядом провів гіпнотизера, аж поки той не зайшов до кабінету. Був упевнений, що загіпнотизувати пацієнта не вдалося. Бо хіба ж роботи піддаються гіпнозу?

— Нічого не вийшло, колего, — сказав доктор Альдегадо, зайшовши до кабінету головного. — Не вдалося встановити найменшого контакту. Він, очевидно, не знає жодного слова ні французького, ні англійського чи німецького, ні якого-небудь слов’янського. Взагалі жодного європейського слова! А розмовляє зовсім незнайомою, може, — староацтекською!

— Це було б оригінально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.

— Парадоксальний випадок у моїй практиці! — вигукнув Альдегадо. — Ну, ніякісінького контакту… Я раджу вам скористатися послугами філолога.

— Тобто?

— Філолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.

— Ну, це вже в мої функції не входить, — осміхнувся головний. І щоб покращити настрій “магові”, як прозвали доктора Альдегадо колеги, запросив його на обід в один із екзотичних ресторанів. Доктор прийняв запрошення і, підійшовши до магнітофона, продиктував короткий звіт про відвідини незвичайного пацієнта.

4

Лише під осінь “феномен із Сахари” зміцнів так, що не тільки походжав по палаті, а й прогулювався в саду лікарні. Одужуючого весь час супроводжувала Аніта, підставляючи під його руку своє молоде плече. Поблукають доріжками, посидять на лавочці, а тоді — на превелику радість сержанта — помаленьку йдуть до корпусу.

Хоча хворий і не міг утекти з саду — вся територія лікарні охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, — проте сержантові одлягало від серця, коли “хитрий робот” повертався між чотири стіни. Сержант не мав сумніву, що чужинець постарається непомітно встановити зв’язок зі своїми хазяями, які чигають на біляземній орбіті. Аніта тільки сміялася з цих його страхів, виставляючи білі зуби. “Бач, уже весела, уже сміється! — з осудом думав сержант. — Забула свого нареченого… До цього вже липне, дурна, не вірить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нічого іншого й не залишається, як покохати робота?..”

Сержант, звичайно, знав, що Аніта тільки виконує свій службовий обов’язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечі.

Аніта старалася навчити свого підопічного хоч трохи розмовляти. Ішла доріжкою — показувала вперед і чітко вимовляла:

— Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сідали — вона казала:

— Си-ді-ти, си-ді-ти.

Він мовчки слухав, кивав головою, іноді — повторював. А одного разу показав рукою угору. Аніта спочатку не второпала, чи то він цікавиться гіллям дерев, що химерним візерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цікавить небо. Запитливо поглянула в його великі очі, і він, ніби зрозумівши її сумнів, підвівся, пішов поміж деревами і вказав на чисту латку синього неба.

— То небо, — сказала Аніта.

— То небо, — повторив він і тицьнув пальцем себе в груди.

— Небо, — повторила дівчина, і він за нею:

— Небо, небо!

Показав навколо, і Аніта здогадалася:

— Земля.

Тоді він, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:

— Ти — земля, я — небо.

— Ви з неба? — здивувалась Аніта і тієї ж миті пригадала сержантові балачки. Холодок остраху пробіг по її тілу: “Невже правда?”

Неначе відчувши її страх, він лагідно погладив дівоче плече і повторив:

— Я — небо, ти — земля.

Аніта усміхнулася якось ніяково, вибачливо. “Або він не усвідомлює значення цих слів, або… не всі дома”, — подумала дівчина.

— Туо — небо, Аніта — земля, — повторив кілька разів, і дівчина зрозуміла, що його звуть Туо.

— Я — Аніта, ви — Туо, так?

— Так.

Увечері він раптом знову захотів пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Аніта пішла. Туо зупинився подалі від дерев і довго мовчки дивився на всіяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позі — постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, і полине в безмежжя Всесвіту. Мимохіть Аніта вхопилась за його лікоть і відчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, і Туо поволі заспокоївся.

— Зорі, — прошепотіла Аніта, і в голосі її забриніла якась незрозуміла їй самій туга.

— Зорі… — повторив Туо, схиливши голову. — Зорі…

Вечір був напрочуд гарний — синій кришталь, покраплений у глибині золотими цяточками. Світлі плями далеких галактик. Тиша. Ледь відчутний аромат квітів.

Туо глибоко зітхнув — так зітхають усі засмучені люди — і рушив назад до корпусу. Аніту теж охопив якийсь сумовитий настрій, і вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тільки зміцнювався фізично, а й робив неабиякі успіхи у вивченні мови. Не більше тижня було йому потрібно, щоб навчитися вільно розмовляти з Анітою на побутові теми. Буквально за кілька днів незвичайний учень опанував письмо і читання. Тепер кожного ранку він просив свіжих газет і журналів і не випускав їх із рук, доки не перечитував усього, навіть кримінальної хроніки.

— Невже вас цікавлять газетні плітки? — дивувалась Аніта.

— Мене все на Землі цікавить, — відповідав Туо, — і як ви працюєте, вчитесь, і як відпочиваєте, і як ви організовані. Дуже кортить дізнатися про поведінку землян у випадкових ситуаціях, в радості, у горі…

І Аніту, і головного лікаря непокоїло те, що в розмовах він ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медиків на думку про психічну ненормальність. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь “біороботної гіпотези”, про що він і писав у кожному донесенні начальству.

Туо, звичайно, не знав, які дискусії точаться навколо його особи, і продовжував жадібно вчитися. Книжки із всесвітньої історії неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових і нових.

Якось аж зітхнув, повертаючи Аніті черговий фоліант:

— Ну й історія ж у вас…

— Нашої країни? — з чемності спитала Аніта.

— Всіх країн і племен. Вожді, фараони, царі, імператори, королі, президенти… Просто смішно, комедія.

— Чому комедія?

— Люди творять собі ідолів. Дикунство! Хіба оті царі не з таких самих клітин збудовані?

Аніта заспішила з палати.

Але доручення головного лікаря — доставляти з бібліотеки всі книги, яких тільки не попросить їхній запеклий читач — виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф відзначав, що тут є певна система: після загальної історії пацієнт взявся за історію науки і техніки, потім проштудіював історію мистецтва, ознайомився з демографією, основними релігійними системами. Та коли він протягом якихось десяти днів прочитав… усю Британську енциклопедію, головний лікар знизав плечима і більше не цікавився, які книги носить пацієнтові Аніта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.

— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!

І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.

— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

— Бо ми — близькі родичі. І якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колір шкіри…

— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.

— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть навіть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!

— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — годі про це.

Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вічі і спитав:

— Аніто, невже й ви мені не вірите?

— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.

— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.

“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’явилась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”

Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.

— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…

Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, і коли знову почув писк, прошепотів:

— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…

В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.

— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, старанно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?

— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.

— А в мене складається враження, що… мене вивчають. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.

Аніта помовчала, а потім спитала:

— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?

— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.

— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зі сну:

— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприймаєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?

— Це мало ймовірно. У нас нічого без грошей не робиться, нічого.

— А де ж одержати… гроші?

— Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?

— О, звичайно, є! І не один. Спочатку я… як би це сказати? Ага, щось на зразок інженера…

— На зразок інженера? — усміхнулася Аніта. — Вас ніде не приймуть.

— Чому?

— Бо потрібні не “на зразок”, а хороші, справжні інженери.

— Ну, щодо рівня кваліфікації… в нас інженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч років… о, знову ваше обличчя міниться…

— Якщо припустити, що це справді так, — оговталась Аніта, — то все одно інженером у нас ви працювати не зможете.

— Чому?

— Саме через високий рівень знань. Уявіть собі, що наш сучасний інженер-атомник опинився б у кам’яному віці. Кому там потрібне його вміння будувати різні типи реакторів?

— У вас правильний напрямок думання, Аніто, але… все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити і в кам’яному віці. Отак і я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітацій-но-магнітного двигуна…

Аніта кволо усміхнулася, замислилась: як сприймати ці слова? Маячня? Ні, їй хотілось вірити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цієї дивовижної людини.

— Я хочу приносити користь людському суспільству, а здійснення добрих намірів не можна відкладати ні на один день.

Аніта підвелася, збираючись іти. Помітила, яким теплим поглядом окинув він її постать. Це було приємно. Пройшла до вікна і, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було ніякої потреби.

— Про ваші наміри, Туо, я скажу головному лікареві одразу, як тільки прийду завтра на роботу. Відпочивайте, бо щоб допомагати людству, потрібно багато енергії! — кинула весело на прощання.

5

У головного лікаря ранок дуже завантажений, але він все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Аніту. Обличчя в нього заклопотане, брови насуплені. Бачачи, що він зайнятий, Аніта одним подихом випалила все, він кивнув, мовляв, гаразд, і поспішив на обхід. Аніту одразу ж перехопив сержант — наче з землі виріс перед нею. Жартівливо виструнчився, стукнув підборами:

— Вас запрошують… он до того кабінету. — І вказав рукою. — Номер тринадцять.

— Хто?

— Доктор… Ікс, — загадково усміхнувся сержант. — Зайдіть, там побачите.

І справді, назустріч їй підвівся з-за столу чоловік у білому халаті. Подав руку:

— Давайте познайомимось. Звіть мене доктор Фраг, а мені дозвольте називати вас просто Аніта. Згода? Ну, от і добре.

Фраг посадив її в крісло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столі. Щось було в його жестах, у голосі таке, що насторожувало дівчину. Проте вона з цікавістю очікувала продовження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед працівників їхньої клініки досі його не було… Може, новий ординатор? Сиділа, підібравши ноги і сховавши голі коліна під халат.

— Ну, от і готово, — сказав доктор Фраг, вставляючи штепсельну вилку в білу розетку. — Спустимо штору, і я вам продемонструю невеличкий фільм. А перед тим хочу вам сказати, Аніто: ви — молодчина, продовжуйте так і далі.

Аніта не розуміла, про що він говорить, аж доки на стіні не з’явилися кадри фільму. На плівку знято її зустрічі з Туо, навіть розмова записана!

— Бачите он сузір’я Ліри?.. Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви. звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

… — Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітаційно-магнітного двигуна…

Все, все було на екрані — навіть те, як вона в саду увечері притулилась до його плеча! І як штору поправляла в палаті…

— Навіщо це? — не підводячи голови, спитала Аніта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.

— Ви, я бачу, трохи здивовані, Аніто, — обізвався Фраг, запалюючи сигарету. — А я дуже задоволений з цього фільму. (Вона підвела голову і поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей… Туо. Через нього загинув і ваш наречений — цього ви теж, сподіваюсь, не забули. І ось цей іноземний агент і диверсант удає божевільного, всіляко маскується, сподіваючись сипнути нам пилюкою в очі. Зараз він цілком здоровий, і тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналісти товчуться біля клініки… Так от, раз він прибрав роль божевільного — повіримо йому, відправимо до психіатрички. До вас він добре ставиться, охоче розмовляє…

— Але ж я не можу…

— Ні, ні, ви нічого не будете випитувати, Аніто. Може, він обмовиться сам, розумієте? Треба тільки, щоб ви частіше бували в нього, а така можливість буде вам надана.

— Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна…

— Ви що, не розумієте яке це має значення для нашої безпеки? — В голосі Фрага з’явилися холодні нотки. — Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до відповідальності за посібництво ворогові нашої держави? Докази ви щойно бачили.

Аніті хотілося підвестися і кинути цьому слимакові: “Це нечесно, ви не маєте права!” Але сиділа і мовчала. Спрацював інстинкт самозбереження. На душі було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдіяти нічого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами і меншого братика, що оце почав учитися в коледжі. Батько, тяжко поранений на війні, після перемоги прожив недовго… Без її заробітку не можна, ніяк не можна…

Фраг зрозумів її мовчанку інакше: набиває ціну.

— Після закінчення справи одержите винагороду.

Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:

— Тільки не це! Тільки не це! Ніякої вашої винагороди мені не потрібно, чуєте? Не потрібно! Провідувати його, як хворого, я буду, а більше нічого.

— Цього й досить. І не треба так хвилюватися, дівчинко.

— І ще я вам хочу сказати: не вірю я, що він диверсант!

— Чому? Які докази?

— Чому? Та… просто відчуваю. Інтуїція.

— Значить, по-вашому, то не маячня — про Вегу?..

— По-моєму, ні.

Фраг побарабанив кістлявими пальцями по столу.

— Стережіться, бо він починає на вас впливати. А психоз заразливий… Вега… Еге, коли б це справді! Тим більше мусили б його розкрити! Якби то… на десять тисяч років уперед… Ви розумієте, що це значило б для могутності нашої держави?!

Здається, аж очі в нього закрутилися в орбітах.

— Я все розумію, — впалим голосом вимовила Аніта і додала: — На жаль, усе.

— Ну, от і добре, — сказав Фраг, удаючи, що не розуміє її жалів. — Я так і сподівався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Аніто: не здумайте… міняти лінію. Кожен ваш крок фіксуватиметься.

Аніта вискочила з кімнати, неначе миша з пастки.

6

Фраг раз по раз прикривав долонею рота і пирхав. Це означало, що він сміється, що йому страшенно весело. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лікареві за турботи про його здоров’я, попрощався і… рушив просто до виходу. Біля воріт його зупиняє сержант:

— Пробачте, а куди це ви розігналися?

— Я — мандрівник…

— Спочатку помандруйте до кімнати номер тринадцять, там доктор Фраг…

— А до чого тут цей… доктор Фраг? — щиро чи, може, удавано здивувався Туо. — Лікування закінчилось, головний лікар виписав мене… Дайте мені вийти, це моє природне право.

— І політ над воєнною базою — теж природне право? Вас може звільнити тільки військовий суд! — Сержант заступив дорогу, його рука в широкій кишені стискувала рукоятку пістолета: “Кинеться на мене чи ні? — тривожно стукала думка. — Від робота можна всього сподіватися”.

Але Туо не кинувся на сержанта. Спокійно повернув і пішов до корпусу. Тепер ось він стоїть перед Фрагом і вдає з себе святу невинність. “Мандрівник… Природне право…” Ну й комік!

Фраг перестав пирхати, відіслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.

— Ви самі зволікаєте слідство.

Туо здивовано спитав:

— Яке слідство? Що все це означає?

— Не прикидайтесь простачком. Ви і ваші хазяї зазнали фіаско, операція провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру і покласти карти на стіл?

— Ніяких карт у мене не було, — розвів руками Туо.

І жест, і голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: “Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжніх акторів!” Уголос промовив:

— Давайте по порядку. Звідки ви летіли до забороненої зони?

— Не знаю, про яку зону ідеться. Мій апарат було розраховано так, щоб увійти в нижчі шари атмосфери над Північною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, і коли б я знав точні просторові координати Центруму, я б ним і не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що відхилився від курсу — адже тут мусіли б цвісти сади!..

— У Сахарі — сади?

— Так, сади, виноградники. Натомість бачу — пустеля.

— А ракетні сади вас не цікавили? Аніскілечки?

— У мене культурна місія.

— Так, значить, ваш апарат збився з курсу…

— На жаль.

— Якій державі належить цей літак?

— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…

— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо відповідати чи ні?

На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого враження.

— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Через свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…

Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:

— Прошу по суті!

Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував:

— Я хотів би поговорити з президентом вашої країни.

— З президентом і не менше? — долаючи дражливість, Фраг намагався наситити свої слова іронією. — А з прем’єр-міністром не зводите порозмовляти?

— Чому ж, з прем’єр-міністром також.

— О, яка великодушність! Ну, що ж, доведеться полікувати вас від космічної маячні!

— Я цілком здоровий як з погляду терапії, так і психіатрії, — рівним голосом промовив Туо. — Застерігаю вас: за насильство над космічним мандрівником ви будете відповідати перед…

Не встиг договорити: з бічних дверей вискочило кілька дужих санітарів психіатричної лікарні, вхопили за руки, повалили — не спромігся, бідолашний, і скрикнути, як одержав укол. Тіло його зів’яло, щось хотів сказати, та язик уже не слухався, свідомість швидко тьмарилась, але він все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимі, він наче вистрілив тим поглядом! І це не була ненависть чи лють. Якби це — Фраг би й оком не кліпнув, до ворожості він звик. У тому погляді була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю міста, за жовті мури, вже, певно, запакували в спеціально обладнаній кімнаті, а Фрагові все було якось не по собі, все ще ввижалися ті очі і той погляд… Гасав машиною по місту, як зацькований звір, зрештою опинився біля шинквасу в якомусь барі, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, і горло обпалило вогнем.

7

Аніта вмостилася в плетене крісло на своєму балкончику і, ні про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу і сизою стіною підводилось до обрію. Там, ген-ген вдалині, в біластому серпанку чорнів корабель. Коли відвести погляд, а потім знову глянути — здається, ніби той корабель пливе на небо… А ось до берега нечутно, легко, наче зовсім невагомо, лине величезний білий лайнер — настала осінь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, і хоч гори встигло припорошити снігом і повітря посвіжіло, місто ходить у костюмах, зрідка хіба трапиться плащ або легке демі.

Море увесь час міняє барви, і хоч старається робити це поступово, не різко, Анітине око помічає зміни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховій завісі — і не розбереш, чи то дощ іде, чи проривається світло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлі плеса з’явилось кілька срібних озер… Одно вже вичахло, посіріло…

Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. Їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: “Перестань киснути!”

А вона відчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сиділа б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні мусить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…

До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Приземкуваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як швидко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?

її одразу провели до в’язничного корпусу, дебелий санітар-охоронець мовчки відімкнув палату і майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим світлом, і першої миті Аніта не помітила Туо. Стояла і кліпала очима. Стіни, підлога, навіть стеля — все оббито м’яким коричневим матеріалом і скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стіни головою — відскакуватимеш, як м’яч. Жодного віконечка, стільця, столика чи ліжка — ніяких предметів у цьому великому ящику. Світло лилося з-поміж стиків стелі та стін.

— О Аніто!

Від стіни відхилилася постать у бурому халаті і, незграбно ступаючи по м’якій “шахівниці”, рушила до неї. Аніта ледве впізнала Туо. Його золотисте обличчя поблідло, під очима синіли підкови.

— Добрий день, Туо, — намагаючись надати бадьорості своєму голосові, привіталась Аніта.

— Добрий день… а може, ніч… бо для мене тут все переплуталось…

— Зараз день, Туо, хороший осінній день…

Хотіла ще сказати про море і кораблі, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

— Ви, певне, втомилися, Аніто? Розташовуйтесь… отак! — Він підскочив і, як сніп, упав на пружну оббивку. Повернувся набік, лівою рукою підпер голову, праву простягнув уздовж тіла. — Бач, як зручно! Комфорт!

Аніта скинула черевики і сіла під стіною, обхопивши руками коліна. Подумала: “А де ж тут вмонтовано Фрагові об’єктиви та мікрофони?”

— Отак, Аніто, зустрічають у вас космічних гостей!.. — журно обізвався Туо. — Земля, прамати Земля, про яку я так мріяв… І цей Фраг… яке дикунство!

— Слухайте… — перебила його мову Аніта (він же не знає, що все фіксується!), — а як вам спалось?

— От коли б позамикати в отакі ящики усіх Фрагів, — правив він своє, — на Землі знову б настало нормальне, природне життя.

Аніті хотілося зупинити його, переключити увагу на якусь іншу тему, а потім подумала: а навіщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

— Отакі нікчемні людці, — голосно продовжував Туо, — і забрали собі таку велику владу! До чого докотилося людство… І коли ж воно повичищає свої авгієві стайні?

Розпалившись, він ще довго проголошував патетичні філіппіки проти зла, несправедливості, дикунства і свавілля, що, на його думку, заполонили Землю. Аніта мовчки позирала на обшивку “ящика”, машинально шукаючи зловісних Фрагових датчиків. Нарешті й Туо помітив той погляд, але зрозумів його інакше.

— Звичайно, не тут говорити про все це… — промовив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповів йому все…

“Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевільний. Не розуміє реального стану речей…”

— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійніше, — вас нікуди не відпустять.

Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгиналися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу випиналися, як тільки нога відривалася од них.

— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржився Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

“А він дуже гарний”, — майнула думка.

— Будь ласка, яке прохання?

— Принесіть мені діамант.

“Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевільний”.

— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?

— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?

— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

— Навіщо він вам?

— Та так, потрібен.

Аніта підвелася.

— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.

— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.

Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.

— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: “Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космічний мандрівник”. Я б йому все розповів…

— І ваша адреса…

— Адреса? Лікарня, звичайно. У вас… таке занепокоєння на обличчі, Аніто. Чого б це?

— Та нічого… стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

— Так, так, це дуже важливо! До речі, а де ви живете?

— Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, — машинально відповіла Аніта. — А навіщо це вам?..

— Може, коли в гості прийду! — усміхнувся Туо. — Можна?

— Приходьте. А зараз до побачення.

— До побачення. І знаєте що… А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, білого…

— Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, і її одразу випустили. В коридорі мало не налетіла на осоружного сержанта.

8

Наступного дня, коли Аніта чергувала у своїй клініці, її покликали до кабінету номер тринадцять. Фраг сяяв — петляв біля свого столу, потираючи руки.

— Молодець, Аніто! Діло йде на лад!

Дівчина запитливо подивилася на нього, явно не розуміючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що…

— Ви звернули увагу — каже, що президентові все розповість?

— Здається, так. Але ж хіба президент…

— Сподіваюсь, ви послали телеграму?

— Ні… ще ні…

— Оце погано. Так хороші друзі не роблять. Пообіцяли — значить надішліть. І квитанцію йому віднесіть.

— Хіба президент читатиме телеграму… з психіатрички?

— Це вас не стосується. В канцелярії президента є кому читати. Негайно підіть на телеграф і надішліть. Сьогодні ж вручіть йому квитанцію.

Аніта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.

— Я хотіла вам сказати… боюся до нього заходити. Хворому, знаєте…

— Та ніякий він не хворий! Симулянт. Вигадав собі легенду про сузір’я… Хоче викрутитись, от.і симулює, невже вам не ясно?

— Ще почне діаманта вимагати…

— Він справді втратив діамант в оазі, коли його підбитий літак упав на вишку…

“Зараз нагадає про нареченого, — подумала Аніта. — Це вже занадто”.

— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемося… А що він симулянт — сумніву нема.

— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?

Фраг зупинився біля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. “І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…” Уголос промовив:

— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержанта. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!

На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.

Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта заплатила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Суцільний потік машин металевим полозом вилискував, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Дивилася і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…

Повернула за ріг і незабаром опинилася в рибному кварталі. Гострий запах риби ніби повернув її до дійсності. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася біля маленької кав’ярні — просто на тротуарі, на високих металевих ніжках стояла жаровня з тліючим вугіллям, на столику лежав свіжий восьминіг, всіяний маленькими круглими присосками. Аніта кивнула, поклала на прилавок монетку, і господар за кілька хвилин засмажив їй спритно відтяте рожеве кружало м’яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя відкусуючи маленькі шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить із Туо відверто, зовсім відверто. Тим більше, що його випустять у сад.

В автобусі заспокоїлась остаточно. Де й ділися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Він такий прихильний до неї, такий гарний і… добрий. Безперечно, він аж ніяк не божевільний, та він же й сам про це казав: і фізично, і психічно цілком здоровий — це ж його слова. То чому ж — симулянт? Глупство.

На зупинці вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.

В тісному вестибюлі знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замість привітання, і присіла на стілець біля тумби з телефоном. Нічого не казала, не просила — сам знає! Сержант подивився на неї скоса і пішов по коридору. Відчинивши двері, голосно гукнув, так, щоб і вона почула:

— До вас прийшла… симпатія!

“Нахаба, грубіян”, — подумала Аніта.

На порозі став Туо.

— Що це за звичка — ображати дівчат? — сказав, дивлячись у вічі сержантові. — Я раджу вам попросити вибачення.

— Вибачення? — пирхнув сержант. — Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.

Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.

— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чітко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!

Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і підійшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винуватість і благання.

— Пробач мені, Аніто…

Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.

Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:

— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…

Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:

— Встаньте, я на вас не серджусь!

Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки відійшов набік.

Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.

— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.

Вона вийняла з сумочки квитанцію:

— Телеграму президентові надіслала.

— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.

“І цей каже “на лад”, — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…”

Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.

— А птах? Про голуба ви забули?

Аніта знітилася.

— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.

Він тільки зітхнув.

У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зупиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрічалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.

— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.

Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей “доктор” наполіг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажучи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: президентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.

— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вважає, що телеграма до президента стане йому в пригоді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?

Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відповісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. Їй не вірилось, що Туо прибув із далекої планетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:

— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…

— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки одна людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільниками і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!

Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обернув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьому тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати і серце забилося частіше.

— Аніто… Аніто… Ви…

Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.

9

Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікувально. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:

— Чого це мама так поглядає?

— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнаємось!

Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав гороскоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.

— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газету. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: “Чудовий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися великих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах”. Ну, що, пустунко?

Аніта прихилилася до мами:

— Це правда: радощі були!

— От бачиш, кізко…

Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?

— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?

— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким сузір’ям народився?

— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хіба від неї можна щось утаїти?.. — Він, щоб знала мама, народився в сузір’ї Ліри…

— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?

— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…

Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.

— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!

— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носила йому книжки?

— Той самий. Чого мама так спохмурніла?

— Ну, він же хворий…

— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…

— От бачиш.

— Але хай мама не думає, що він божевільний, зовсім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоровий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…

— Це ще гірше, — зітхнула мама. Помовчала, а тоді знову взяла вечірку. — Який же взяти йому знак зодіаку?

— Може, червневий? У червні він з’явився над Сахарою.

— Нехай червень. Так… Знак Рака. Ось маєш: “Здійснення великих задумів натрапляє на великі перешкоди. Ризикована операція може закінчитись успішно. У сфері почуттів можна сподіватись на взаємність”.

Прочитавши гороскоп, мама звеселіла.

— Непогано! І головне, бачиш, як твій і його… збігаються?

Аніту й саму вразив дивовижний збіг.

— Ну, добре, добре, а то мама як візьме собі в голову… А який він вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись переді мною. Той грубіян дозволив собі нетактовність, так він як подивився на нього…

Слухаючи розповідь Аніти, мама весело сміялася, перепитувала, а в кінці сказала:

— Так їх і треба вчити хорошого тону!

Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:

— А що ж то воно за ризикована операція?

— Коли б же то знати… — зітхнула Аніта. — А може, цікавіше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?

— Може, й так, — похитала головою мама. — Дай боже, щоб усе було добре. — Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.

Аніта відчинила двері на балкон, кімнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, поміж темними стелами кипарисів, по всьому узгір’ю засяяли вогні. Голубуваті, золотаві, яскраві, бліді — все це розсипано так химерно, як зорі на небі. Моря вже не видно, за лінією набережної зяє чорне провалля, неначе тут край світу.

10

В просторому кабінеті з широкими вікнами, куди сержант впустив Туо, було двоє. Лисуватий чоловік у сірому костюмі сидів за письмовим столом і знічев’я крутив у пальцях щось схоже на чорну авторучку. Ліворуч від нього стояв Фраг, поштиво схиливши голову. Коли Туо підійшов до столу, лисуватий пильно подивився на нього, поклав авторучку і запросив сідати. Туо на мить здалося, що він уже десь бачив ці гострі очиці.

Фраг притишено спитав:

— Я не заважатиму розмові?

— Навпаки, я сподіваюсь, що ви допоможете нам.

Фраг кивнув головою і сів з лівого боку столу, навскіс проти Туо.

— Скажіть, це ви надіслали телеграму президентові республіки? — звернувся до Туо чоловік у сірому.

— Так, я.

— Мені доручено вислухати вас.

— Я хотів мати розмову з президентом.

Чоловік у сірому вибачливо усміхнувся, похитав лискучою ручкою між пальцями:

— Президент дуже заклопотаний державними справами, прийняти вас доручено мені.

Втрутився Фраг:

— Ви повинні усвідомити, Туо, чи як там вас, що президент не має фізичної можливості порозмовляти з усіма бажаючими. Він не зміг би цього зробити, навіть коли б жив тисячу років…

— Так, так, вік земної людини короткий… — замислено промовив Туо, але, наскільки мені відомо, я — перший космічний гість на вашій планеті, і президент міг би знайти хоч годину…

Фраг і чоловік у сірому перезирнулися. Фраг сказав йому:

— Ну от… я вас інформував… Бачите — він знову за своє.

— Вважайте нашу розмову попередньою, — звернувся до Туо чоловік у сірому. — Скажіть, про що б ви хотіли говорити з президентом?

— Найперше, звичайно, я хотів би відрекомендуватися, розповісти про свою мандрівку, попросити, щоб припинили переслідувати мене і дали можливість поїхати до Організації Об’єднаних Націй, з трибуни якої я міг би звернутися до людей Землі.

— Мене інформували, що вас лікують, а ви кажете про якесь переслідування.

— Після катастрофи я цілком одужав, — твердо сказав Туо. — На якій підставі мене ув’язнили, так, саме ув’язнили в психіатричній лікарні? Ще раз вам заявляю: і фізично, і психічно я здоровий. І ви, докторе Фраг, будете покараний за свої насильницькі дії…

Фраг схопився, ляснув долонею по столу:

— Годі з себе дурня клеїти! Ми знаємо, що ви цілком здоровий, знаємо не менше, ніж ви. Давайте нарешті говорити як люди діла. Облиште свою казочку про космос, про сузір’я Ліри — ми не діти, ми дорослі люди! — Він підійшов до Туо, торкнувся його плеча і продовжував майже дружнім тоном: — Слухайте, пропоную вам співробітництво… Давайте, чорт забирай, домовимось, і ви негайно заміните оцього халата на модний костюм. Що ви хочете?

Туо подивився на нього нерозуміюче. Спитав:

— А ви чого хочете?

Фраг підійшов до свого стільця, сів, заклав ногу за ногу. Коли заговорив, у голосі його було вдоволення:

— Нарешті я почув ділове запитання. Чого ми хочемо? Нас цікавить ваш літальний апарат. У донесенні сказано, що він летів беззвучно, зупинявся в повітрі… Це так?

— Так, — ствердив Туо. — Я довго працював над його конструкцією. Хотілося продемонструвати на Землі і свої досягнення. Ми ж там не знали, що людство так відстало…

— Ну, от і продемонструйте. Вам створять усі умови — дадуть конструкторське бюро на першокласному авіазаводі… Слухайте, ви станете багатою людиною, чорт візьми!

— Я готовий допомогти людям опанувати гравітаційно-магнітну енергію, — якось аж ніби урочисто промовив Туо. — Енергію елементарних часток…

Чоловік у сірому крутив пальцями свою чорну ручку і уважно слухав. Офіційний вираз його обличчя почав зникати, але невеличкі очі поглядали насторожено, неначе з засідки. Фраг трохи метушливо, як для такої витриманої людини, підійшов до сейфа, що стояв тут же, під стіною, повернув ключа і відхилив масивні дверці. З-за його спини щось яскраво зблиснуло. Уздрівши те сяйво, Туо явно захвилювався, пробурмотів кілька нерозбірливих слів і замовк.

Узявши з сейфа папку, Фраг причинив дверці, але не замкнув.

— Якщо до вашої особистої справи додасться угода про співробітництво, — сказав Фраг, кладучи папку на стіл, — причому співробітництво технічно-наукове, я це підкреслюю, — ми станемо друзями.

— Продовжуйте, продовжуйте, — обізвався чоловік у сірому, — те, що ви говорите, дуже цікаве. Я принаймні не знаю, щоб яка-небудь лабораторія працювала над такими темами.

— Джерела енергії, якими користуємось ми на нашій планеті…

— Дайте спокій тій своїй планеті! — махнув рукою Фраг.

А чоловік у сірому вибачливо усміхнувся:

— Ах так, я забув, що ви з іншої планети… До речі, як вона зветься?

— Філія.

— Філія? Так, так, щось на зразок дочірньої фірми.

Не помічаючи, а може, незважаючи на іронію, Туо сказав:

— Наше суспільство — галузка людства.

— Звичайно, звичайно, — приховуючи посмішку, сказав чоловік у сірому, — але це інша тема. Зараз у нас ідеться про нові джерела енергії, а ще конкретніше — про літальний апарат, який ви назвали експериментальним. От і давайте продовжимо розмову в цьому напрямку.

“Я не вживав цього слова — “експериментальний”, — подумав Туо. — Звідки він узяв?”

— Я вже сказав, що я готовий допомагати землянам, — Туо підвівся і став навпроти чоловіка в сірому. — Але наукові і технічні досягнення учених Філії мусять стати здобутком усього людства. У вас уже є всепланетна інституція — Організація Об’єднаних Націй, і я сподіваюсь…

— Сподівайтесь, сподівайтесь… — Обличчя Фрага пересмикнула саркастична посмішка. — Таким наївним способом з наших рук не вирватись.

— Ви не маєте права мене затримувати.

Фраг із стиснутими кулаками підійшов до Туо, дихнув йому в обличчя:

— Право… А ви знаєте, що таке право?

Потряс кулаками і відійшов до столу. Туо, не приховуючи зачудування, стежив за його кулаками, аж поки той не розтулив їх і не поклав рук на коліна.

— Якщо я вас правильно зрозумів, — промовив чоловік у сірому, не звертаючи уваги на вихватку Фрага, — то ви вважаєте, що через Організацію Об’єднаних Націй ваші науково-технічні відкриття можна передати усім державам, усім народам світу?

— Саме так.

— Якби ви дали собі труд проаналізувати становище в світі, то ви швидко переконалися б, що ці надії марні. Сядьте, будь ласка. Якщо ви справді інженер і учений, то ви знаєте, що втілити найновіші досягнення науки, використати їх практично мають змогу лише держави з потужним технічним потенціалом, тобто великі держави. Ну, а коли сказати точніше, то лапу накладе Америка, в неї широка кишеня. Ви цього хочете?

— Зовсім ні. Можна ж організувати міжнародне агентство… Як же це так — невже люди не здатні домовитись?

Фраг удавано засміявся:

— Ось із вами важко домовитись, а то — держави! На вашій планеті, певне, зовсім немає морів, і ви не знаєте, що таке акули…

Він підійшов до сейфа і крутнув ключем.

— Важливою деталлю в моєму літальному апараті був діамант, — раптом сказав Туо. — І він у вас.

— Діамант — деталь апарата? — поцікавився чоловік у сірому, глянувши спочатку на Туо, а потім на Фрага.

Фраг поклав ключ від сейфа в кишеню, розвів руки:

— Щодо цього діаманта… Його знайшли… в піску. Чим ви доведете, що він… ваш?

Туо аж хитнувся, наче його хто штурхнув у спину, але опанував себе, не підводячись, промовив:

— Цей кристал належить мені, я виготовив його, шліфував за складною, дуже складною формулою… В ньому — роки моєї праці.

— Ви вмієте виготовляти діаманти? — з посміхом спитав Фраг.

— Це вміють робити і на Землі, може, тільки з більшими затратами енергії. Та не про це мова. Камінь мій, і я прошу повернути його мені.

— Ваше твердження не є доказом. Та й навіщо він вам, раз ви відмовляєтесь збудувати апарат?

— Я його… подарую Аніті, медсестрі.

— О, дуже багатою стане! — засміявся Фраг.

— Зрештою, ви не маєте права…

— Знову “право”. Ви, певне, юрист, а не інженер. — Фраг подивився на чоловіка в сірому. — Здається, пора поговорити серйозніше.

Той кивнув на знак згоди і підвівся. Лискучий чорний предмет, схожий на авторучку, підніс на рівень очей, натиснув малесеньку кнопочку і лагідно сказав:

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Туо, все буде гаразд, запевняю… Ви втомилися… Вам хочеться спати, спати, спати… Повіки важчають, важчають… Нехай заплющуються…

Маг, а це був саме він, узявся за роботу. Одержуючи чек, на якому була написана кругла сума гонорару, видатний фахівець психотерапії запевнив Фрага, що тепер, коли пацієнт опанував мову, успіх гарантований. Навіювання, підсилене в сто крат ритмометром, зробить з пацієнта сомнамбулу. А в стані сомнамбулічного гіпнозу він правдиво відповість на всі запитання, накреслить навіть схему свого апарата, — одне слово, Туо буде підкорений сторонній волі, в цьому разі — волі Фрага.

Мозок людини в сомнамбулічному стані можна порівняти… з магнітофоном. Натискуй кнопку, і він розкаже тобі все, що записано на його плівці!

— Нехай заплющуються, заплющуються очі…

Артистично працює маг! Але й сам відчуває втому — він прибув сюди літаком, голова повна гудіння, та й у гіпнотичному відділенні стомився, груповий гіпноз, хоч і за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стомлює, он, бач, і Фраг позіхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би…

Оці останні слова закрутилися в свідомості, як пошкоджена платівка. Маг м’яко опустився в крісло, схилився грудьми на стіл і, підперши голову рукою, заснув. Пальці випустили ритмометр, і він цокнув об стіл.

Фраг сидів на стільці, звісивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усі м’язи і дрімати, дрімати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб’язний, хороший Туо… Просить віддати діамант? Будь ласка, беріть, коли він вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здоров’я. Правду кажучи, цей камінь трохи дивний, він мене лякав, окремі його грані показують пустоту, ніщо, ага, саме так — ніщо… Вас цікавить реєструюча система? Це чудо нашої техніки, вуха і очі, досконаліші од природних… зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацію… не знає наших можливостей: якщо треба буде, то запишемо навіть його шепіт з коханкою… Ага, фірма, яка нас постачає, переконала мене. Пострілом із пневматичної рушнички загнали у віконну раму моєї спальні маленьку таку стрілочку — чутливий мікрофон направленої дії; а я одяг навушники, слухаю. Притишені кроки, поцілунок, сміх дружини: “Мій віслюк на службі, заходь, роздягайся…” Так і каже: “Мій віслюк…” О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустріч слухала дружина її коханця… Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий рапорт напишу, так, починаю: “Від віслюка Фрага. Цим повідомляю, що я, віслюк з віслюків, маю дуже примітивний розум і зовсім позбавлений уяви. Коли мені говорять про щось незвичайне, страшенно хочеться заревіти, як це роблять мої довговухі родичі. І я вже як упруся копитами, то ніякий здоровий глузд не зрушить мене з місця. А тому прошу підвищити мене по службі…” Так, дотепно, весело… ха-ха-ха! А ви жартівник, Туо, я й не знав. Підпис? Зараз поставимо й підпис, отак, і число. Ось і конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самі вкинете в поштову скриньку? Це люб’язно з вашого боку, Туо… Я вручаю вам і вашу особисту справу, бачите гриф: “Цілком таємно”? От ви її таємно й викиньте… ха-ха-ха, ну, й комедія… Переодягнемось? А й справді, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сірий костюм, а я… знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халаті. Ей, маг, дрімаєш, ні? Ану, хто швидше роздягнеться? Еге-ге, видно, що цивільна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надівайте його шкіру, сподіваюсь, не подурнішаєте, о, а мені в халаті як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мій мундир начепив… Потанцюймо! Леді і джентльмени, Фраг і маг виконують танець віслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Чоловік у сірому вийшов з кабінету і, поманивши сержанта пальцем, сказав:

— Санітари тут? Покличте.

Сержант заглянув у двері — двоє навкарачки кружляють по підлозі — один, у халаті, безперечно, робот, а другий… Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:

— Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Сержант злякано зачинив двері і кинувся коридором до парадного. Чоловіка в сірому він більше не бачив.

11

Мама читала Аніті гороскоп:

— День, повний несподіванок… — одірвала погляд від газети, подивилася на балконні двері. — Слава богу, сонце вже над заходом…

Аніта встала і пішла до передпокою.

— Куди ж ти? — здивувалась мама. — Зараз дочитаємо.

— Мені здалося… Мама не чула дзвінка?

— Ніякого дзвінка, заспокойся. Ти сьогодні якась знервована. Може, щось сталося?

— Ні, ні, що це мама вигадує? — Аніта повернулась до столу і навіть зробила спробу посміхнутися.

— Ну, гаразд, слухай. “День, повний несподіванок…”

— А от же знову щось наче постукало… — Аніта підвелася.

— Та ніякого стуку!

Аніта все-таки пішла, і мама почула, як цокнув замок і брязнув ланцюжок. Невже справді хтось прийшов? Ще раз цокання і брязкіт — замкнула. Тиша, але мамі здається, що хтось там є сторонній, вчувається шепіт… Вже хотіла встати, коли двері передпокою відчинилися, і вона побачила коло Аніти чоловіка в сірому костюмі. Стрункий, на голову вищий від Аніти. Ніжно-золотистий колір обличчя і таке ж волосся. Блакитні очі, рівний ніс. Хто це такий?

Неначе боячись, що вона заговорить, Аніта приклала пальця до губів, а потім упівголоса і якомога спокійніше сказала:

— Мені здалося. Нехай мама читає гороскоп.

А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирі. Обвів поглядом стіни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої ріжки над столом; потім підійшов до книжкової шафи і почав порпатись у книжках…

“Що це — обшук? Чи, може, який грабіжник? — стривожилась мати. — Знайшов до кого…”

Аніта силувано усміхнулась:

— То як там сказано: день, повний несподіванок? А що там ще цікавого? Чи не пророчить… якої-небудь приємної зустрічі?

А сама взяла червоного олівчика і написала на полях газети: “Це Туо, не бійся, помовч”.

Мама знизала плечима, відсунула газету, і рука її легенько затремтіла. Он воно хто — божевільний Туо… Це справді несподіванка… Що йому тут потрібно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усі закутки! Оглянув розетки, обмацав спіднизу стіл, перевертає стільці, пішов на балкон, став на плетене крісло і потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кімнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кінця сірого кольору предмет. Став коло столу і швидким рухом відкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик і все те розіклав на газеті.

— Бачите, Аніто? — нарешті заговорив Туо, і мама відзначила, що в нього приємний густий баритон, — я ж так і думав, що вони не залишать вас у спокої! — А тоді поглянув на маму і вибачливо сказав: — Пробачте, прошу вас, цей мікрофон дуже чутливий, і… довелося мовчки.

Мама підвелася зі свого фотеля:

— Мені дуже приємно…

Обличчя Туо освітилося усмішкою, але він нічого не сказав, тільки злегка потиснув господині руку.

Аніта доторкнулася кінчиками пальців до сріблястого патрончика:

— А зараз вже… нічого?

— Я ж його розібрав. Це ось акумуляторик, це — антенка… Досить компактна штука.

— А як ви…

— Я просто втік, Аніто.

— Від Фрага не так просто втекти. Та ви сідайте, сідайте, Туо.

— Зараз я приготую каву, — сказала мама і пішла на кухню.

Аніта легенько барабанила пальцями по газеті, і деталі мікрофона-шпигуна ворушилися, неначе живі. Туо поклав долоню на руку дівчини:

— Заспокойтеся, Аніто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!

За кавою Туо розповів усе, як було, і Аніта з мамою розсміялися.

— Ото як прокинеться Фраг у психіатричці! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те світило з Інституту психотерапії… де ж його професійна честь, де совість?

— Коли я побачив, з ким маю справу… Не подумайте, Аніто, що я… Це просто самооборона.

— Вас будуть розшукувати.

— І сюди можуть прийти?

— Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо…

— Бо ви мені близька людина, — докінчив Туо. — Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей…

— Ходімо, негайно.

— Куди ж ви підете? — стурбувалася мати. — Може б, завтра зранку?

— Ні, ні, мусимо йти одразу, по дорозі я щось придумаю.

Коли виходили, мама окинула їх поглядом і несподівано подумала, що з них була б гарна пара.

Ледве встигла поприбирати зі столу, коли тиркнув дзвоник.

— Хто? — спитала, витираючи руку об фартушок.

— Поліція!

Один став біля дверей, двоє зайшло до кімнати. Закінчивши обшук, молодший спитав:

— Куди пішла ваша дочка?

— Хіба ви не здогадуєтесь, куди ввечері ходить молодь?

Зачиняючи за ними двері, мама пригадала гороскоп. Оце справді несподіванка! І зітхнула: хоча б усе було гаразд.

12

Надвечір того дня зійшла нарешті зірка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети “Вечірні новини” на першій сторінці вгорі було вміщено великий сержантів портрет і докладне інтерв’ю з ним. Червоними, мало не метровими літерами газета повідомляла:

“Втеча космічного біоробота!

Кар’єра слідчого у важливих справах Фрага і відомого гіпнотизера Беруччі завершилася у психіатричці.

Головний лікар госпіталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

Хто ж такий Туо?

Чи є загроза нападу космічної армади?

Літаючі тарілки над Середземним морем”.

Газету розбирали блискавично. Розійшовся, мабуть, найбільший тираж за весь час її існування. Високі червоні рядки, підкреслені чорними лініями, вибухали таємничістю в сотнях тисяч рук. Жадібно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, підозріливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навіжений двадцятий вік! Може, прихідці з космосу вже нишпорять у місті…

Сержант до подробиць розповів у газеті про те, як танцювали навкарачки Фраг і Беруччі, як не давалися санітарам, як їх несли в машину і як вони й там продовжували своє: “Копитами, копитами, ратицями”. Щодо втечі Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччі, а й скопіював обличчя. Інакше-бо він, сержант, не пропустив би його…

Не можна сказати, що в місті виникла паніка, це було б перебільшенням. Проте деякі ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зійшов один підозрілий тип у сірому костюмі. Коли в нього спитали документи, кинувся тікати, вскочив до однієї з нижніх кают і замкнувся. Поки виламали двері — вискочив в ілюмінатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для відкривання сейфів…

Естрадний оркестр нічного кабаре “Вітряк” експромтом утяв музику до танцю “Копитами, копитами, ратицями”. Знайшлось немало ентузіастів потанцювати навкарачки.

А Туо в цей час знайшов собі притулок… у зоопарку. Аніта перебрала в думці усіх подруг і знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще інша може б і згодилася переховати Туо, але… дуже гарненька. Нарешті Аніта згадала Марту — в неї красива душа і немічне, розбите паралічем тіло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони і мешкають. І не дуже далеко, і відлюддя!

— Підемо до Марти, Туо, це недалеко і… безпечно. Її батько й мати — добрі, прості люди. Поживеш у них, а потім побачимо.

Ішли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тіні.

Другий випуск вечірки із сенсаційним повідомленням вже везли з друкарні до кіосків, коли Аніта й Туо були коло огорожі зоопарку. Поминувши головний вхід (він уже був зачинений), вони пішли широким провулком, що відділяє територію Зоо від житлового кварталу, і зупинилися біля службових, чи, сказати б, господарських воріт.

На щастя, хвірточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

— Може, хоч серед звірів буде спокійно.

Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поцілунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка озивався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гущавині саду подекуди світилися вікна.

Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпитувала його про біоробота.

Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачила подругу.

— Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

— Цікаво?

— Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

— Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.

— Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.

— Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.

— Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски. — От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…

Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплелася з дійсністю.

13

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаючи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У темряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо переліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.

— Обережно! — вжахнулася Аніта.

А він просунув руку поміж товстим залізним пруттям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав голову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.

— Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…

— А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.

— Тигри дуже небезпечні!

— Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.

— Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.

— Це ти влучно сказала, — Туо кинув на неї блискавичний погляд. — 3 усього видно: наростає катастрофа…

— У Сполучених Штатах опубліковано якийсь секретний документ про становище в світі. “Доповідь з Айрон-Маунтен[2] про можливість і бажаність миру”. Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.

— Оце вже справді хтось божевільний склав ту доповідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім документом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе людство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…

— Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!

— То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.

Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:

— Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…

— А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!

— Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:

— Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. “Море в твоїх очах, вулкан у моєму серці…”

Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:

— Ти ж мене ні разу не поцілував…

Туо розгубився. Їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.

— Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, природно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…

— Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти будеш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

— Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо наздогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.

— Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно озираючись навколо. — Ми про все забули…

— А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявляється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?

— Угадай, що я зараз подумала.

— Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий випадок.

— Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробувати, га?

— Якщо нема незворотних змін…

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє становище, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалізувався з медицини…

Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпочіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:

— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо лікуватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

— Ви ж… он які здорові!

— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…

— Мене?

— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:

— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…

— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.

— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нервову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергетичні ресурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготуємось — вона завтра ж піде до медичної наукової бібліотеки…

Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…

Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:

— Якби то дав бог…

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивлячись їй у вічі, спокійно сказав:

— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.

Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже пробивалися бадьорі нотки:

— І ще одній особі допоможу… Собі!

14

На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкинули на роботі “жучка”? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Марта відкривала вечір:

— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі. Може, почнемо, Туо?

І Туо починав. Голос його звучав рівно, без притисків, навіть монотонно. Слова передавали інформацію і тільки інформацію, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не відчувалося ніякого емоційного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.

Навіть Марта не стомлювалася. Останнім часом вона взагалі побадьорішала — наслідок ін’єкцій різних вітамінів, найважливішим з яких Туо вважав В-48. Після закінчення курсу він розпочне лікування гіпнозом…

Тим часом ця дивовижна людина розповідає приголомшливі речі. Інколи Марті, та й не тільки їй, здавалося, що все це не розповіді, а сеанси навіювання; Марта бачила себе на тій далекій планеті в сузір’ї Ліри — філії Землі, була свідком її незвичайної історії.

— Сорок дев’ять тисяч дев’ятсот сімдесят сім років тому земний космічний корабель, після довгих років блукання в просторах Всесвіту, відкрив у сузір’ї Ліри планету, дуже схожу на рідну Землю… — так почав Туо свою першу розповідь.

“Майже п’ятдесят тисяч років тому?” — мовчки здивувалася Марта.

“Певне, він помилився, — подумав Робер Лаконтр. — Тоді людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє”.

“Але ж у нього пам’ять!” — радісно заблищали очі в Аніти.

“Краще розповів би щось із нашого життя, — подумала Мартина мама. — Нащо ті фантазії?”

Ну, а що думали звірята — лишається їхньою таємницею.

Тепер достовірно невідомо, чи експедиція землян мала на меті, відкривши підходящу планету, оселитися на ній і тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосі, чи, може, з інших якихось причин, але ті космонавти лишилися назавжди в сузір’ї Ліри. Легенди Філії, а це все-таки своєрідна інформація, розповідають, що змучений довголітніми мандрами Штурман, прочитавши дані спостережень планети: розміри, щільність, сила гравітації, склад атмосфери, період обертання, напруга магнітного поля і багато інших показників, аж до температури на полюсах, — вигукнув: “Нарешті — друга Земля! Годі блукати!..”

Величезний космічний корабель у вогні й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвіявся дим і охолола пошарпана в міжзоряних глибинах обшивка, відсунулися захисні плити ілюмінаторів. Перед жадібними очима космічних мандрівців з одного боку синіла вода, з другого темнів гай, з третього підносилися аж до неба снігові вершини гір, а з четвертого — до самісінького обрію розкинувся степ. Дивилися як заворожені — дехто з побоюванням і недовірою, дехто з надією, але всі — з цікавістю. Чи буде ця планета ласкавою матір’ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закінчити життя, — відчували, здогадувались і старші й молодші. Якось одразу змінилася атмосфера в колективі, і оте штурманське “годі блукати” було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й із самим Штурманом, і це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навіть запевняв, що була одержана якась незрозуміла інформація з Землі.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вітерець ворушив його посріблене волосся, усі згори бачили — і це фіксувала стереофотоапаратура, — як він вийшов за чорне коло, випалене дюзами на ґрунті планети, вийшов, підніс руки, наче хотів когось обняти, і впав. Саме так — не ліг, а впав, як підкошений колосок.

Спустилися, підбігли до свого керманича — він лежав ниць, розкинувши руки, пальці стискували жмутки трави…

Поховали Штурмана під ракетою — перша смерть і перша могила на новій планеті. Та ракета і могила під нею, залиті згодом прозорим пластиком, стоять і досі — Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фільмокристаликів, та вони пропали під час катастрофи в Сахарі, і зараз немає змоги продемонструвати фільм із життя Філії.

Марта опускає очі, дивиться на свої сухорляві руки, а бачить той високий обеліск, і могилу, і сивоголового Штурмана — ось він знову падає в траву. Вона й без фільму все уявляє — слухає Туо і уявляє. І їй ніскілечки не дивно, що бачить і могилу, і живого чоловіка, якому легкий вітрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети…

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракеті — це була їхня фортеця в чужому, зовсім незнайомому, а можливо, й ворожому світі. Та незабаром виявилось, що світ цей якщо й не зовсім гостинний, то в усякому разі неворожий. На превеликий подив, ні тварин, ні птахів на континентах не виявили. Рослинність багата, а тваринного світу не було зовсім. Зате моря і океани аж кишіли — і рибами, і ссавцями. Певне, був колись період жорсткої радіації Веги. Вода захистила своїх мешканців, а суходоли втратили…

Цілий вечір Туо розповідав про свою далеку планету. Малював материки, переповідав легенди, історичні події.

— Усе у нас є: виробничі комплекси, інститути, стадіони, театри… Немає тільки в’язниць. Жодної не було й немає. В голові філійця не може з’явитись навіть думка про насильство над членом свого колективу.

— А що ж ви думаєте? — гладив лисину Лаконтр. — Хіба в нас такого не може бути?

15

— Наша історична наука твердить, що таке суспільство, правда, на трохи нижчому технічному рівні, було колись і на Землі — в теперішній Африці. Майже всю північ цього великого континенту — саме, де тепер Сахара — займало одне грандіозне місто — Центрум. На Філії й зараз думають, що це місто існує. Якщо я повернуся туди і скажу, що замість красивого велетенського міста, що своїми терасами-садами підносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що від того витвору людського генія не лишилося й сліду не тільки на поверхні планети, а й у головах людей, — мені не повірять. Хіба може батько… Мій батько історик — з самого малечку я захоплювався його розповідями про Землю… Якщо мені вдасться організувати розкопки в Сахарі — людство переконається, що його цивілізація нараховує сотні тисяч років…

— А ви бачили, Туо, знімки фресок Тасільї? — обізвалася Марта.

— Бачив. Мені здається, що це відлуння тієї стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка вже сягала космосу…

— І залізний стовп у Індії…

— І розплавлене скло в Сахарі…

— От бачите, ще й тепер є сліди тієї культури, але, на жаль, тільки сліди.

— А яка нам зрештою різниця: чи починати історію від шумерів, чи від Центрума? — знизав плечима Лаконтр. — Ну, додали б іще тисячі років…

— Початок історії відсунувся б не менше як на сто тисяч років, — сказав Туо.

— Ну, нехай і на сто. Що з того? Заробітку в мене як не вистачало, так і не вистачає, а вони розводять… абстракції!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.

— Помиляєтесь, шановний Робер. Ці абстракції стосуються теперішнього життя. Ви переконаєтесь. Усі переконаються, як тільки ми знайдемо Археоскрипт.

— Як ви сказали? Археоскрипт? — Лаконтр аж сіпнувся вперед, наче хотів підвестися з крісла. — Кес кесе?[3]

— Археоскрипт — це стародавній документ, опущений в глибину земної кори в Центрумі, — сказав Туо і далі пояснив; — Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому відеокотушки, на яких зафіксовано все, що тоді вважали важливим і цікавим; є там — в натурі — і різні експонати технічних виробів та мистецтва… І макет самого Центрума, виготовлений із мамонтових кісток.

— Цікаво… — замислено сказала Марта. — Подібну капсулу закопано в Нью-Йорку під час Всесвітньої виставки 1939 року.

— На якій, до речі, я побував, — додав Лаконтр. — Тоді я ще не був лисим.

— Невже й ту капсулу… вкриє пустеля? — раптом сказала Аніта, дивлячись стривоженими очима поперед себе. — Який жах!..

— Це не виключено, — сказав Туо, — якщо людством керуватимуть… Фраги. Так-от Археоскрипт… Він був замурований того самого дня, коли космічний корабель на чолі з Штурманом зійшов з навколоземної орбіти і, набираючи третьої космічної швидкості, почав заглиблюватися в простір. У нас, на Філії, є знімки Центрума, зроблені з космосу — грандіозна споруда! Там жило, мабуть, три чверті населення земної кулі…

16

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навіювання, Марта намагалася вловити момент переходу від реальної дійсності до світу ілюзій. І хоч як чатувала ту мить — помітити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очі. Поступово, непомітно обличчя тонуло в якомусь присмерку — чи він відходив у глиб кімнати? — а очі невідривно дивилися в самісіньку її душу, і голос, такий лагідний і добрий, сіявся разом з тим поглядом, сіявся…

Не раз бачила себе коло річки — шум, гамір, веселощі. Хлопці й дівчата пірнають, бризкаються водою, десь поблизу ввімкнули транзистор, і весела задириста музика попливла по воді сонячними блискітками. “А хіба тоді була музика? — спливає легенька, як туман, думка. — Тоді транзистор упав у воду і зіпсувався…” Сумнів цей зникає, як туман, але залишає по собі легеньку тінь — виринає відчуття несправжності всього, що вона бачить і переживає. Голоси якісь приглушені, рухи то метушливі, то уповільнені. Ось вона рушає до кабінки, щоб переодягтися. Ступнула не більше двох кроків — уже в кабінці, уже й у купальнику. Не помітила, коли й одягла. Мить — і вона коло води, на мокрому піску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволі заходить Марта на глибину. По кісточки… далі, далі. На литках осідають сріблиночки, вода сягнула вище колін… Ось вода вже по пояс, добирається до грудей — лоскотно! — вона кидається пливти, енергійно вимахуючи руками і відштовхуючись ногами. Про несправжність вона вже забула, річка ось хлюпоче Марта з силою видихає повітря ротом, і дрібні бризки летять, як шріт. Справжнє, усе справжнє! А ось невідомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену… Вона знає, що буде далі. З П’єром вони побіжать он до тих корчів — з них можна пострибати в річку. Вибралась на повалене дерево — висохле на сонці, воно гріє підошви, на нього стікає вода, тільки під підошвами сухо. Марта присідає для стрибка, розправляється, як пружина, і летить, летить до води. Страх пронизує її тіло, вона знає, що після цього стрибка вже не зможе ходити, П’єр витягне її на берег і, зляканий, почне гукати всю компанію… Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе і… виринає. Обличчя в П’єра злякане, але їй же нічого не сталося, її не паралізувало… Стоїть на березі, усміхається до П’єра: “А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалічену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув”. Марта одвертається од нього і йде, грузнучи в піску, потім по гарячому асфальту, потім алеєю зоопарку. Господи, як це приємно — ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки і сідає в крісло… Марта розплющує очі — справді вона сидить у кріслі і на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. І Аніта прийшла, стоїть біля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, підходить до неї, прихиляє голову і цілує в чоло.

— Ти підводилась, доню, чуєш, підводилась.

— А мені снився прегарний сон, — кволо усміхається Марта. — Наче я ходила…

Луїза хоче щось сказати, але тільки змахує рукою. Обличчя її світиться щастям.

Туо йде до кабінету Лаконтра, мама допомагає Марті роздягнутися, і Аніта перевіряє чутливість м’язів. Жалить тонкою голкою і щоразу питає:

— Відчуваєш? О, ще на три сантиметри! — відмічає на тілі зеленкою. “Як вона змарніла… — думає, — а була ж як линок! Ну, нічого, діло йде на краще. Зелена міточка просувається все нижче і нижче”.

— Коли б ви пішли працювати в клініку, — якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, — ви б швидко стали славетним лікарем!

Туо заперечливо похитав головою:

— Я зовсім не лікар, я займався медициною лише в тому обсязі, який обов’язковий у нас для кожного… Не більше.

Луїза не могла цьому повірити. Щоб кожен отак… Певне, із скромності говорить чоловік. Адже як тільки вони не лікували свою Марту — і зрештою всі лікарі відмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров’я, може, й поставить дівчину на ноги! Десь у глибині душі мати була впевнена, що таки поставить, вилікує, але не наважувалась так відверто думати про це — щоб не сполохати… Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне — щастя… З ним треба делікатно, бо воно ж, як ляклива білочка: скік — і втече…

В перших сеансах навіювання — може, тижнів зо два — Марта бігала стежками свого дитинства і юності. Бігала, бігала, скидала набридливі сандалики і гасала боса. А скільки разів повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П’єром!.. Виходила з води неушкоджена, але він кожного разу її покидав, неначе скалічену…

— А сьогодні ми помандруємо до Центрума! — сказав Туо перед початком сеансу.

Аніта й собі попросилася:

— Ой, а мені можна? Дуже хочу побачити той Центрум!

— Звичайно, можна. Удвох вам буде веселіше.

— А чому не втрьох? — Аніта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. — Я хочу, щоб і ти з нами… Правда, Марто?

Марта кивнула головою:

— Без вас нам буде… лячно.

— Ну, гаразд, мої любі, — згодився Туо. Усмішка на його лиці зникла, з’явився серйозний, зосереджений вигляд. — Починаємо…

І знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свідомість поринула в примарний світ. Це, мабуть, так само невловиме, як перехід до смерті.

…Побачили гігантське місто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхніх ярусів, — побачили його з космосу. На блакитному тлі світового океану добре видно було обриси Африки. Величезний континент неначе плив навстріч, і тут Марта й Аніта уздріли на півночі височенну гору, яка підпирала верхні темно-сині шари неба.

— Поглянь, Аніто, яка гора! — прошепотіла Марта, притискаючись до подруги. — Невже ото і є Центрум?

Замість Аніти відповів Туо:

— Так, ото Центрум. Коли б не його правильні геометричні форми, то й справді можна б подумати, що це гора і до того ж найвища на планеті. Але ця гора збудована руками людини. Бачите — Центрум круглий, здалеку нагадує зрізаний конус. Підлетимо ближче — побачите пояси терас. На них — сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кілометрів тераси відкриті, а далі — це оранжереї. Кожна сім’я навіть на найвищому ярусі має свій сад.

— Я бачу Ніл… — обізвалася Марта. — А де ж піраміди? Хоча… вони ж невеликі.

— Ні, їх просто нема, — сказав Туо. — Тоді ще не було ні Вавілону, ні Єгипту, ні Греції, ні Риму… Тоді була зовсім інша цивілізація — до тієї катастрофи, яка відкинула людство назад на початкові рубежі, відкинула туди, звідки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тільки назрівала… А поки що ми бачимо Центрум в час розквіту його могуття і краси. В Центрумі жила більшість людства. Цьому високоорганізованому суспільству належала Африка, Європа, Азія і Австралія. І на тих континентах не було жодного міста, окрім пунктів, необхідних для збирання чи первісної переробки сировини. Природа розкошувала, не порізана лезами магістралей, не винищена купами цегли й бетону, які тепер звуться містами. Буяли ліси — так, як їм і належить буяти, трави купалися в сонці і дощах — так, як їм і належить; усе росло і квітувало, радувало людське око і наповнювало груди цілющим повітрям. Щедрою була природа до людей…

Доки їхній літальний апарат наближається до Центрума, Туо розповідає багато, багато цікавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нічому не дивується. Наче все це так і повинно бути — і оця колосальна споруда, в якій живуть мільярди людей, і зелені континенти, наповнені птаством і табунами тварин.

Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територію, на якій можна було б розташувати Швейцарію, зблискував різноколірними променями: подекуди спалахували фіолетові, оранжеві, білі зірки, цілі снопи сяйва. Тільки наблизившись, Марта й Аніта побачили, що вся та місцевість засипана снігом, вкрита льодом. З них і викрешує сонце оті різнобарвні зорі. Та тут і справді, як у Швейцарії, — снігові гори, сковані кригою озера, білі долини… І скрізь люди — лижники, ковзанярі… Ті он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а ті вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трампліна полетіла темна грудка…

Апарат знижується по великій спіралі, снігова країна підіймається в небо, а натомість виринають яблуні, за ними — вишні, виноградники, квітники, латки зеленої трави, пальмові гаї, — і все попід вікнами. Кожна сім’я має свою ділянку, запашний кусень природи на металевих раменах гігантської споруди. І над цими ділянками ніщо не нависає — тільки небо.

Безконечними поясами тераси спускаються все нижче і нижче. Нарешті апарат сів на одному з майданчиків унизу, і дівчата пішли до якогось величного порталу. Вже на порозі побачили, що це вхід усередину міста — скільки й сягав зір, перед ними пролягла рівна, як стріла, дорога, заллята білим світлом. Таких шляхів з рухомим полотном — ціла сітка, пояснив Туо, їх тисячі кілометрів. Своїми кінцями вони виходять на кільцеві магістралі, що оперізують Центрум. У колонах-опорах — шахти для ліфтів. Кожна квартира має вихід до ліфта і до однієї з кільцевих магістралей.

А он широка труба, таких багато з усіх боків, то — стартові канали для ракет. Звідси вони шугають в усі частини світу. Без гуркоту і грому, звичайно, використовуючи магнітне поле Землі.

У Центрумі є не лише склепи з необхідними запасами харчів і усяких інших виробів, тут розташовані і фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробництво максимально автоматизовано, навіть ремонт і профілактика. Стадіони і театри, школи, інститути, академії, клініки… — тут є все, необхідне для нормального життя людини.

Дівчата слухають пояснення Туо, вільно пробираючись у натовпі мешканців Центрума, що поспішають у своїх справах. Світло, звичайне денне світло, а які широченні вулиці! Забуваєш, що над головою безліч поверхів і мільйони тонн металу, каменю, пластика, землі… Простір, воля! Дихається легко, м’язи пружні, бадьорі. “А ви ідіть, ідіть, не стійте!” — заохочує Туо, і Марта, поглянувши собі під ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий… “Сміливіше, Марто, — заохочує Аніта, — не бійся ступати, ну, отак, отак… Ти будеш ходити, будеш!” “Авжеж буду, — подумала Марта. — Та я вже ходжу!”

А люди навколо… вони всі мають трішечки золотистого відтінку. Марта пригадала, що це ж — Африка, і здивувалась, що не видно негрів. Жодного чорного, ба навіть жовтого чи зовсім білого обличчя! Ні одного! Скільки вони йдуть повз великі дзеркальні вітрини, мимо стін, всуціль покритих фресками і мозаїками, тисячі людей пройшло навстріч — і всі однакові на колір. Хіба тоді в Африці не було негрів?

Туо пояснює: не було. І не тільки в Африці, й ніде в світі. І не лише негрів, не було ні жовтих, ні червоношкірих, ні білих. Не було рас. Люди не різнились антропологічно, всі були однакові. Певне, вони й не підозрювали, що таке можливе — поділ людства за кольором шкіри…

“А звідки ж узялися… раси?” — дивуються дівчата.

“Я думаю, що це внаслідок радіації, — пояснює Туо. — Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищила Центрум”.

“Хіба й тоді була війна?” — “Так, очевидно, держави, розташовані на Атлантиді, напали на Центрум… А вони мали доступ до найпотужніших джерел енергії — синтезу кварків. Певне, в ході війни вони всі загинули: і Атлантида, і Центрум… Цивілізація поринула в небуття, а в тих нащадків, які випадково вціліли, радіація спричинилася до мутацій. Інакше нічим пояснити… Історія Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум і Атлантида — з’явилися раси”.

Зник Центрум…

І враз дівчата побачили навколо себе пустелю. Замість рухомого хідника — стверділий піщаний корж, обшпугований гарячим вітром, а замість фресок і мозаїк — горбаста долина, мертвий простір.

— Ідіть, ідіть, ступайте!

Марта чує голос Туо і розплющує очі.

Міраж зник. Ні Центрума, ні пустелі, вона стоїть посеред своєї кімнати, стоїть на власних ногах, а за кілька кроків перед нею мати простягає тремтячі руки — точнісінько як у дитинстві: “А йди до мене, йди!” Марта закліпала очима, поглянула на матір, на Туо, на Аніту, відчула, як затремтіло під коліньми, як сила враз опустила її, — і м’яко впала на килим. Обіперлась на руки, підвела голову Туо відсторонив маму — вона хотіла допомогти їй підвестися.

— Не треба. Вона може встати й сама! — твердо сказав він. — Підводьтеся, Марто, підводьтеся, ставайте на ноги!

Коли вона, силкуючись, стала на коліна, мама сіпнулася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потім підперла підборіддя, потім перехрестилася.

Марта натужно підводилася, хитаючись, мов п’яна, і таки підвелася, випросталась!

— А тепер ідіть, ідіть до крісла.

Ах, це тіло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах… Обличчя Мартине скривилося від болю, але вона переставляла свої важезні ноги, свої неслухняні ноги і скеровувала їх до крісла. Кілька кроків — хоча б дійти!..

І вона дійшла. Сіла, полегшено зітхнула і усміхнулась. Усміхнулась втомлено, блаженно і щасливо. І всі усміхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою піт зі свого обличчя.

— Так це справді було — Центрум і Атлантида? — обізвалася Марта. — Це все справді?

— Це так і було, — сказав Туо, і в голосі його забринів сум. — Адже в нас збереглися не лише перекази, а знімки, фільми, сотні фільмів. Мабуть, звістка про катастрофу підкосила Штурмана, що перший ступив на Філію…

17

Над Філією снуються казки… Ну, хто ж у дитинстві не знав отієї чарівливої оповіді про білих-білих птахів, які летять на Філію з далекої Землі, такої далекої, що її не видно навіть у телескоп. А вони летять і летять через прірву холодного космосу — такі любі, такі милі, такі гарні грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюків…

Летіли білі птахи і до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.

— Он бачиш, синку, золота зірка сяє? А біля неї кружляє Земля — планета наших прадідів… Звідти летять до нас білі птахи.

— Такі, як ото у фільмі?!

— Такі, синку.

— Ой, коли б уже швидше вони прилетіли! Я скучив за ними, я їх люблю…

Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозі… Якось серед дітей поширилася чутка: прилетіли! Наче той вихор, кинулись вони до лісу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються… Дерева теж стрепенулись у чеканні, деревам також сумно стояти у безгомінні, тоскно. Але птахів не було. Пішла малеча додому заплакана.

Мама пригортала малого Туо, гладила по голівці і стиха співала пісню про білих птахів — відстань велика, холодна, а вони летять і летять, помахуючи білими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха…

Промайнуло дитинство, настала юність. І в душі прокинулась непереборна тяга до Землі, до отієї загубленої крапочки в просторі, з якої вийшли його предки. Це було щось сильніше свідомості, німий крик душі, її мільйоннолітній біль. Може, то вчувався плескіт праокеану і шум пралісу, збережений у глибині якихось клітин мозку?

— Тату, невже протягом тисячоліть ніхто не пробував побувати на Землі? — дивився блискучими очима на батька.

— Чому ж… — замислено відповів батько. — Пробували. Знаходились ентузіасти. Тільки ніхто не вертався. Може, гинули в космосі, може, лишалися на Землі — невідомо.

— Я хочу побувати на Землі.

— Я тебе розумію, сину. І в мене була така мрія…

І батько розповів про свою наукову роботу, про дослідження простору, часу, які мали відкрити цілком нові способи комунікацій. Туо з великим ентузіазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намічені точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Філії можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусідньої кімнати…

О, білі птиці дитинства! Нащо ви поселились в душі? Чому не даєте спокою?

Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарілку.

— Цілком фантастична ідея, — сказав, подивившись на Туо, який сидів, замислившись, певне, ще під враженням спогадів. — Ніяких справді наукових підстав…

— Але ж я тут, — випростався Туо. — Хіба це не доказ?

Лаконтр знову взяв пляшку і налив шкалика. Цокнуло шкло.

— Ну, знаєте… Я вважаю вас… геніальною людиною. Але ж і колись у нас були генії, причому дуже яскраві. От хоча б Леонардо да Вінчі…

— А звідки тато знає, — перебила Марта, — можливо, Леонардо да Вінчі і з’явився з Філії, його біографія невідома. А все, що він робив, випереджало свій час на цілі століття!

— Ну, знаєш… — почав Лаконтр. — Ти ще скажеш: і Свіфт, і Ньютон…

— А що ж? — не відступала Марта. — Може, й вони. Можливо, навіть Ейнштейн…

— Фантазуй, фантазуй.

— А цікаво, що сказав би тато, коли б… ну, сто років тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тільки розмовляти, а й бачити, скажімо, з Парижа те, що діється в Монреалі… Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тоді тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому і лукаво поглянув на доньку.

— Е… що б я сказав? Мене ж тоді не було!

— Так це ж іще сто років тому… — Марта підвелася і, незграбно ступаючи, пройшла по кімнаті. — Тоді вже вивчали електричні явища. А що, якби про телефон, радіо і телебачення хтось розповів тисячу років тому?

— Певне, спалили б живцем… — підтримала Аніта.

— А тепер саджають до психіатрички… — гірко усміхнувся Туо.

— Ну, а як же, як вам удалося? — підвищила голос Аніта.

— Це вам так само важко зрозуміти, як, скажімо, єгипетському фараонові кібернетичну машину.

— А все-таки?.. — допитувалась Аніта.

— Цікава дитина, — усміхнувся Туо. — Ну, що ти зрозумієш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мій діамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат і… — Туо обвів поглядом присутніх, усі слухали його з зацікавленням, навіть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

— І що? — не втерпіла Аніта. — Що він посилює, цей прилад?

— Кривизну простору і часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

— Ой, так і у Нью-Йорк зовсім же легко?..

— В тому-то й річ, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка — і впадеш в океан, або опинишся на щоглі високовольтної лінії, або потрапиш під машину. А ще гірше — на яку-небудь воєнну базу… На моєму літальному апараті була досконала обчислювальна система, і я був дуже здивований, коли замість Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильні…

Аніта прихилилась до його плеча.

— Налагоджуй апарат, любий… Мені так хочеться побачити Філію!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, і сказав:

— Я хотів би перекинути на Філію птахів…

— Чого-чого, а птахів ми вам підберемо. Як у Ноєв ковчег — усяких по парі. Тільки працюйте… над цим своїм апаратом. Кажіть, яких матеріалів треба ще — завтра ж замовимо. Я, по правді кажучи, хоч і не вірю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

— Візьмемо голубів! — сплеснула в долоні Аніта. — Це ж, мабуть, вони — птахи твого дитинства.

— Це навіть важко уявити, — замріяно промовив Туо, — ліси оживуть… Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом… Птахи перелітатимуть з гілки на гілку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небі… О, якби мені побачити птахів у філійському небі! Аніто, я був би найщасливішою людиною…

— А як би пораділи діти… — обізвалася Марта. — Діти люблять птахів і тварин, бо діти ближчі до природи.

— Дорослі теж люблять, — сказав Лаконтр. — Ви помічали, які в собак розумні очі? А в коней? Уночі проти світла — великі зелені смарагди…

Не втерпіла й Луїза, оглянула всіх веселими очима, ще й підморгнула:

— А мені найбільше до вподоби курчата, гарно смажені!

Всі, окрім Туо, засміялися на цей кулінарний дотеп. Він же неначе й не чув: йому згадувалися казки, і білі птахи дитинства долали холодний космічний простір.

18

— Ох, і кумедний!

— Ну, й пустун!

— Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

— Нічого, нехай грається…

Туо і Марта, сміючись, спостерігали, як левеня тягало по килиму Анітину сумку. Вчора вона забула її на канапі. Малий левчук надибав, схопив та й поніс у зубах по кімнаті. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тоді схоплюється і знову “полює” бідну сумку.

— Цирк! Атракціон! — сміється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слідом за левеням. — Ату його!

Коли це стриб — тигреня. Лежало на кріслі, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, — а вона так і мелькає! — і не втерпіло. Тигреня схопило ротом одну м’яку ручку, левеня — другу, та й ну тягнути в різні боки. Уперлися лапами в килим, націлились веселими очима… Ох, і потіха!

— Ні, треба забрати, — сказала Марта. — Знищать, шкода.

І тільки придибала та простягла руку, — звірята загарчали, рвонули, і сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сірий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою і почало качати.

— Ах ти ж халамидник! — посварилася Марта. — Ану, віддай!

Туо, як тільки побачив того патрончика, одразу поблід. Веселість його де й ділася, обличчя спохмурніло, брови насупились, і на чолі залягли зморшки. Швидко підійшов до Марти, вхопив її за руку, — нехай бавляться.

Мовчки повів ошелешену дівчину до другої кімнати, ввімкнув мало не на всю силу приймача і тільки тоді сказав їй на вухо:

— То мікрофон.

— Який мікрофон? — запитливо глянула Марта. В її великих очах світився подив.

— Отой патрончик.

— Ото мі-кро-фон?

— Так. Усе, що тут звучало, — занотовано там, у них…

— Який жах? Що ж тепер робити?

— Покладіть на місце, хай усе буде так, як і було. Щоб вони не дізналися, що ми… Розумієте, мені треба ще хоч тиждень…

— Добре, добре, так і зробимо.

Марта пішла, нагримала на звіряток, підняла сумку, поклала туди патрончика і повісила на етажерку. З сусідньої кімнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотіли спитати: чому не даєте нам бавитись?

— Ну, що, може, почитаємо? — сказала Марта.

— Вам треба більше ходити, ходити до втоми, — серйозно відповів Туо.

— То, може ви пройдете зі мною? — кинула змовницький погляд.

— Я хотів би попрацювати… — сказав Туо. — Ніяк не відновлю формулу синтезу кварків.

— Ах, вам усе наука й наука!..

— Та якщо б хто-небудь тут вивів таку формулу… його озолотили б!

— Ах, те золото… багатство, — зітхнула дівчина. — Чого всі женуться за грішми, винищуючи найбільшу свою цінність — душу? Ви про це не думали?

— У нас на Філії такого явища немає. У нас немає наживи, розумієте, немає такої пристрасті — загрібати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали і мінерали відіграють тільки природну роль…

— А в нас є метали благородні, а є парії. Особливо в пошані золото. Ви про золоту ванну читали? В Японії на одному курорті, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всі поспішають туди, щоб скупатися, хоч кілька хвилин коштує тисячі. Поспішають, наче на прощу до Рима або в Мекку… Деякі дійшли до того, що… гризуть ванну, стараються відкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дійшла наша цивілізація! Кажуть, власники курорту думають поставити платні золоті унітази…

— Дивно, що у вас тут не розуміють дикості та, зрештою, і глупоти отакої зажерливості, божевілля…

— Є такі, що розуміють… є благородні душі… А багато хто має кредо: людина людині вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пішов за нею.

Вечоріло. На озері було тихо, навіть качки не плюскотіли. Гілля плакучих верб нагадували золоті водоспади, і в міру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевіли, ставали кармінними.

Зупинилися за озером. Дівчина тихо сказала:

— Я не могла там говорити… Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось підслуховує. Гидко і… страшно. Мене лякає оте Вухо.

— Я вас розумію, Марто. Але… опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

— Ах, Туо, хоч ви мені не кажіть отого “не можна”! Я стільки його наслухалась… Та що ж то за життя без хвилювання?

— Негативні емоції руйнують нервову систему… Заждіть, я ще не докінчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазі період одужання.

— Ну, хіба що… — усміхнулась Марта.

Повернулися до будинку в сутінках. Незабаром і Аніта прийшла.

Тільки переступивши поріг, ніяково усміхнулась:

— Вчора я забула сумку…

Марта кивнула на етажерку:

— Онде я її повісила, щоб ці бешкетники не дістали. — І посварилась пальцем на звіряток, що розкошували посеред кімнати на килимі.

Туо стояв, склавши руки на грудях.

Аніта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й раніше, і… мовчки клацнула замком, наче нічого й не сталося. Туо зблід. Не мав сумніву, що бачила “жучка”… Бачила і промовчала! Це було неймовірно. Його Аніта… його люба Аніта… Ні, ні, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось…

Але Аніта почала розмову без ніякої обережності. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:

— Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?

За нього відповіла Марта:

— Сушить собі голову над тією клятою формулою…

— Якою? — прохопилась Аніта.

— Формулою збагачення! — засміялася Марта і по-змовницькому зиркнула на Туо. — Певне, хоче стати мільйонером.

Аніта запитливо подивилась на свого нареченого.

— Вона має на увазі формулу синтезу… — сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях ніби гуділи дроги високої напруги. Ах, Аніто, Аніто… Значить, вони вже знають про його прилад з діамантом…

— Ах, ті формули! — удавано весело вигукнула Марта. — Казав у нас один у коледжі: формула — як синя щука, її важко впіймати.

— Енергетика на Філії ґрунтується саме на реакції кварків, — продовжив Туо. — Принцип, звичайно, мені відомий, а от…

— Що “а от”? — Аніта аж сіпнулася до нього.

— Формулу вивести важко… — холодно проронив Туо і додав: — Особливо в таких умовах в такій атмосфері.

Певне, якісь нотки в його стриманому голосі стривожили Аніту. Білі пальці її безладно заворушилися на чорній сумці. Кинула кілька насторожених поглядів на Туо, потім на Марту. Відчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стіну… Її наче струмом ударило: дізналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу і, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пішла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тоді пішов слідом. А Марта підвелася, взяла тигреня на руки і безтурботно загомоніла до нього:

— Бач, капосне!.. Хіба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слід? А ти, халамиднику, чого так позираєш? — легенько штовхнула ногою левика.

Пішла до другої кімнати і ввімкнула музику.

19

Туо наздогнав Аніту на темній алеї поблизу ведмежого павільйону. Почувши його кроки, дівчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу і заплакала. Тишу проймали найрізноманітніші звуки — похрипування звірів, їхнє важке сопіння, якісь скрипи, кавкання і пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцій тиші.

“Невже звірі щасливіші за людей? — подумав Туо, наближаючись до дівчини. Плечі її сіпались — неначе вона впала на високовольтні дроти, і її трясе струмом. — Що з нею сталося?”

Поклав долоню їй на плече — сіпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не міняла пози, і Туо бачив її білу шию. Погладив плечі.

— Аніто…

Вимовив її ім’я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стріпнула головою, закидаючи назад волосся, і заговорила, давлячись словами:

— Так, то я принесла! Можеш ненавидіти мене, можеш убити. Або кинь мене в клітку до звірів — краще в них, ніж між людьми! О, будь вони прокляті, такі люди… Вони вислідили, залякали мене, примусили. Але тепер я нічого-не боюсь, нікого й нічого! Бо нащо мені жити, коли… коли ти…

— Аніто…

— Я не хотіла тобі зла… Вони запевнили… О, я не знала, як палить сором! Навіть не здогадувалась, який він ядучий, отруйний… Ні, ні, одвернися од мене, я підла й нечесна… Хотіла зберегти тебе і втрачаю…

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу і заплакала. Туо взяв обома руками за плечі, обернув до себе і притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати і не затихла. Руки її несміливо піднялися, — може, хотіла обняти, але не наважилась, тільки доторкнулась до його ліктів.

— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?

— Ні, Аніто, ні.

— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепотіла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…

— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?

В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.

— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм потрібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…

— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.

Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.

— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Душа в тебе чиста — я щасливий.

— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!

— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…

— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…

— “Жучок” нас не розлучить, Аніто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли темною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Трава. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.

— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…

20

Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.

— Прошу, заходьте.

Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.

— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що “ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї”. Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті “оригінальні ідеї”, бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.

Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо навпроти один одного, Лаконтр посередині.

— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.

Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.

— Що ж саме?

Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авторитетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.

— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?

— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь із центру…

Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначками, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.

— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…

Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.

— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.

— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це майданчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…

— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.

— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стратосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і сталося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, випарувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер “Археоскрипт” безперечно вцілів…

— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви поясните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?

— Центрум.

— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці назви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…

— Джерела є, навіть зображення і плани.

— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…

— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку наступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імовірно. Бо на якому ж ґрунті з’явилась легенда про Вавілонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали богові…

Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в тамтешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…

Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.

Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.

— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зиркнув на Лаконтра і не договорив.

— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.

— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було інших важливих планів…

Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.

— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього муляла вам останні хвилини.

Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запрошення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…

— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог відчув, що в нього починає боліти голова. — Але все-таки… Центрум був.

— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати археолог. — “А все-таки вона крутиться!” Робер, прошу вітати Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.

Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археологові спітнілу руку і вийшли.

— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр. — Студентом був такий запальний, романтичний… Коли б йому тоді сказали, що в центрі землі можна знайти етруський саркофаг — почав би копати, не вагаючись!

— Між людьми стіни, перегородки… — сумовито сказав Туо. — Недовір’я і страх. А сокира вже лежить нагострена…

21

На вечорі Філії Робер Лаконтр, наливаючи з напівпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:

— Знаєте, ви мені нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течії… Я вип’ю оцю чарочку за ваш успіх. Вперед, проти водоспадів і течій!

Туо кивнув головою і усміхнувся. Вживання міцних напоїв було для нього незрозумілим явищем, якимось нонсенсом. І це ж він ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усі інші не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.

— А мені уявляється піщана гора, — обізвалась Аніта, — величезна така, і пісок дрібненький-дрібненький. Хочеш зійти на неї, але вхопитися ні за що, ноги грузнуть, пісок осипається, тече і зносить назад…

— І все-таки не дамося, щоб той пісок засипав нас! — Мартині великі очі сяйнули заповзятливим блиском. — Вище голови, в мене з’явилась ще одна ідея!

Всі з цікавістю подивилися на неї: на її усміхнене обличчя, на білі руки, що гладили смугастого тигрика.

— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсуваючи порожнього шкалика.

— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…

— Леон Мендоса, дитинко!

— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеться вже про атлантидологію. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і цілеспрямована. Може, він підтримає?

…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліотеці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, поглядали корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швидкий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.

— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув головою і широко розвів руки.

— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…

— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідоме?

— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відомості про Атлантиду.

— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.

— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві головні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому належали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…

— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою праворуч, а потім ліворуч.

— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відкинула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…

— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув головою вперед.

— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.

— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.

— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати розкопки в Сахарі…

Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітряка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не зацікавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки трагічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовчки ждав, поки Туо закінчить.

Звичайно, Туо відчув зміну настрою вченого відразу, та все-таки вважав за потрібне, хоч і стисло, але викласти незнані на Землі історичні факти.

— Вас дивує те, що я сказав? — спитав наостанку.

Мендоса заворушився, знизав плечима:

— Один мій знайомий твердить, що він написав Біблію, і це мене зовсім не дивує. Чого ж би я мав дивуватися з того, що сказали ви?

— А інший, може, твердить, що винайшов вічного двигуна?

— Є й такий, — розвів руками Мендоса.

— Ну, що ж, — підвівся Туо, — в кожного свої знайомства…

Мендоса закліпав очима і хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручність моменту, обізвалася Марта:

— А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навіки прославили своє ім’я, коли б взялися за цю справу…

— Хіба легковажність коли-небудь кого-небудь прославляла?

— Це дуже серйозно.

— Але з мого боку було б легковажно відмовитись від тієї концепції, яку обстоював десятиліттями… Моя Атлантида — в Середземному морі.

Так вони й пішли ні з чим. Книжкові шафи холодно блиснули склом їм услід.

— Таки в’язнемо в піску, — сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хідник. Чомусь відчула безпорадність, щемливу самотність.

— Не дамося! — усміхнувся Туо. Легенько взяв її за лікоть і повів до автобусної зупинки.

Марта відчувала його міцну руку, і це підбадьорювало.

22

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрів, Аніта найчастіше знаходила Туо на веранді другого поверху. Тут він конструював свій ПЧП — просторово-часовий посилювач. Посередині дощаного помосту стояло сидіння — удвох помістяться! — все обплутане різнокольоровими провідниками. У невеликій металевій шафі, що стояла під стіною, вже був змонтований комп’ютер — він мав дати необхідні обчислення. Від трансформатора до помосту кільцями звивався кабель: кінець його припаяний до металевого гнізда, в якому Туо закріпить діамант.

Туо вивіряв, “доводив” схему. Аніта дивилася на плетиво провідників, каркас, і ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачів, генераторами, реле, діелектричними діодами і тріодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радіоприймач, тільки без футляра.

— Скажи, Туо, невже…

Тепер уже він затуляв їй рота долонею: на цій веранді він забороняв говорити.

Як тільки смеркалося, вони сходили вниз — гуляли алеями зоопарку.

— Скажи, Туо, мені аж не віриться, невже оте, що ти майструєш, зможе… — Аніта повертала до нього веселе обличчя і закінчувала: — Зможе, як ти кажеш, викривити простір?

— Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов’язково. Діамант проб’є тунель, вірніше — отвір в просторово-часовому континуумі. Мене тільки непокоїть оптичне волокно — провідники фотонів…

Аніта лише поглядала на нього закоханими очима, і погляди ті говорили: ти зробиш, ти вмієш, ти знаєш, я тобі довірилась… Що буде, те й буде… але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

— То що — на Філію?

— Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотів би побувати в ООН.

— А я хотіла б на Філію, — мрійливо говорила Аніта. — І птахів захопимо… Голубів, горобців, пару папуг. Витримають?

— Якщо ми витримаємо, то й вони…

— І що тебе тримає на цій грішній Землі? — тулилась до нього Аніта. — Я покину її не вагаючись. Тільки мами й шкода…

— Люди, Аніто, мільярди людей над прірвою… А врятуватися ще можна, ще не пізно.

— Мама сьогодні прочитала мені гороскоп: скоро мандрівка, повна небезпек…

І мріяла вголос, і насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу і свого молодого тіла. Туо йшов, як у мареві, і все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, і поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня із шкаралупи — з біллю і радістю. Тоді вони починали співати — власне, й не співати, а мугикати щось невиразне, без слів, але — душевне. “Що ж таке життя? — шепотіла Аніта. — Ну, що воно таке?” Він цілував її і казав: “Життя для мене — це ти, Аніто, ти…”

Повернувшись до котеджу, сідали чаювати, і Марта, як завжди, розпочинала вечори Філії словами:

— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі…

Ці слова сказала вона й сьогодні, але голос її ледь помітно здригнувся. Туо подивився на неї і побачив у її великих очах тінь смутку. Марта схилила голову — буцімто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колінах. Лаконтр сидів також якийсь зосереджений, ні шкалика, ні пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки і блюдця.

Аніта обвела всіх запитливим поглядом і тривожно спитала:

— Що сталося, Марто?

І вже уявила, як навідались сюди ті… Як прискіпувались і до Марти, і до її батьків…

— Марто, я тривожусь, скажи… І не усміхайся через силу, я ж бачу, що тобі не до сміху…

Марта раптом заплакала. Великі блискучі краплі тремтіли на її чорних віях і падали на груди.

— Це я так… особисте…

Аніта підсіла до подруги, взяла її руку в свою:

— Ну, заспокойся, Марто, годі.

Марта подивилася на Туо і заговорила:

— А скажіть, чи так буває на вашій планеті, щоб от… ну, любляться двоє, хлопець і дівчина, разом у коледжі, разом на канікулах, одне слово, нерозлучні… І раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров’я, і ЇЇ відданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи… Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосіб погасити в нього почуття, може, навіть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собі у світ шукати іншого, щасливішого захоплення, хай був би щасливим — і то їй полегкість… А він же одразу, тієї ж хвилини одвернувся, втік, ганебно втік, боячись своїх щедрих обіцянок… скажіть, невже і у вас таке буває? І я ж знаю, я кожною клітиною відчула, як він злякався мого нещастя… Я перетліла вся, в душі в мене згарище, а він тепер приходить і бреше, бреше, аби тільки заглушити свій сором…

— Був П’єр? — тихо спитала Аніта.

Марта хитнула головою, і знову покотились сльози.

— То було несправжнє почуття, — сказав Туо. — І ви, Марто…

— Не подумайте, що я саме за ним шкодую, — перебила Марта. — Мені тільки боляче, що отак між людьми… А сам він став для мене зовсім чужим. І марно натякав, співчував і радів. Усе те фальшиве і нікому не потрібне. Хіба можна відновити Парфенон?

— А я торік була в Афінах, — обізвалася Аніта, — в туристській подорожі. Так, Парфенон, певне, був прекрасний… Можна собі уявити, як там було урочисто…

Заговорили про славнозвісні будови давніх часів і сучасності. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римі, Айя-Софію у Стамбулі, Емпайр Білдінг у Нью-Йорку… Показували Туо кольорові картки і фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовині, побував коло пірамід у Єгипті і в Каїрському музеї. Луїза, ще дівчиною, їздила до Рима і в соборі святого Петра бачила папський престол, пам’ятає його виті колони із стародавньої бронзи.

— Все-таки вміли люди будувати, та й зараз уміють, — сказав Лаконтр.

— Може, колись і новий Центрум збудують! — додала Марта, глянувши на Туо.

— Ну, гаразд. — Марта витерла хусточкою очі. — Усі зібралися — і люди, і звірі… То, може, таки почнемо вечір Філії?

23

Дзвоник тиркнув так несподівано, що Луїза мало не впустила тарілку. Хто б це міг бути в такий ранній час? Робер, з’ївши перший сніданок, пішов на роботу, до своїх павільйонів, а Марта й Туо щойно почали пити каву…

Луїза подріботіла з кухні по коридорчику до вихідних дверей. Останнім часом, упевнившись, що влада дізналася про місцеперебування Туо і поки що не реагує, мабуть, вичікуючи, всі тут потроху заспокоїлись і майже зовсім забули про обережність. А що як це…

Господиня, затамувавши подих, відхилила круглу кришку вічка і обережно зазирнула в нього. На ґанку стояв підстаркуватий чоловік в чорному костюмі; на лівій руці — плащ, у правій — портфель. Луїзу портфель трохи відлякував, але цивільний костюм і плащ…

Прочинивши двері, Луїза якомога спокійніше спитала:

— Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом і сказав:

— Я хотів би зустрітися із Туо… не знаю, на жаль, його імені… — І, певне, помітивши, як розгубилася Луїза, додав: — Я археолог…

— Зараз дізнаюся. — Луїза причинила двері і, оглядаючись, почапала до їдальні. Зачепила якесь відро чи банку, — здалося, наче хто бахнув з пістолета.

Марта стала на дверях:

— Що там у мами?

Луїза, нічого не відповівши, зайшла до кімнати, зачинила двері.

— До Туо прийшов якийсь… — прошепотіла. — Каже, археолог.

Її тривога передалась і Марті — дівчина підійшла до вікна і обережно позирнула надвір. Наче нічого підозрілого…

— Ну, що ж… — Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. — Просіть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

— Краще в моїй кімнаті, — запропонувала Марта.

— Добре, ходімо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тоді, коли незнайомець, привітавшись з Мартою і Туо, мирно сів на запропонований йому стілець.

— Я дуже радий нашому знайомству, — стримано кивнув він головою, — моє прізвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Мені багато розповідали про вас і — не приховаю — розповідали в такій інтерпретації, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

— Шизофренік, маніяк, — усміхнувся Туо.

— Був і такий діагноз, — вишкірив зуби Лабан і зітхнув: — Людська обмеженість… Це просто дивно, яка вона чіпка — обмеженість, інертність… На шпальтах наукових і напівнаукових журналів обговорюються гіпотези і припущення про можливість життя на інших планетах. Ніхто не заперечує, що серед мільйонів планет можуть знайтися й такі, на яких виникло життя, розвинулося і досягло свого найвищого рівня — витворило мислячі істоти і що ці істоти антропоїдні. Це все в теорії. А коли справді з’явилася людина з іншої планети — не вірять, вважають божевіллям. Та ще ж і не якась чужа мисляча істота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподіваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумні люди! Таки не засипле пісок невіри й скепсису… Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А він розповідав про те, як зацікавився особою Туо після телепередачі, як ретельно вивчав історію його хвороби, всілякі записи й документи, як збирав відомості в людей, які хоч трохи стикалися з “сахарським феноменом”. До речі, й відомий гіпнотизер вважає (археолог усміхнувся), що до слів Туо треба ставитися з довірою.

“Цікаво, чи він і з Анітою розмовляв? — з’явилась думка в Туо. — Але ж вона нічого не казала…”

Так от, ознайомившись з усіма доступними матеріалами, він, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає ніяких підстав не довіряти, навпаки — логіка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактів якнайсерйозніше і найуважніше. Уже прояви неабиякої фізичної витривалості і виняткової психічної сили свідчать про унікальність особи Туо. Або… вгадування чужих думок (“Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що він, Лабан, говорить те, що думає…”). Або мова Туо — є в ній окремі риси багатьох земних мов, зокрема африканських — такий наслідок лінгвістичного аналізу, — але це самобутня і, мабуть, досконало розвинена мова…

Туо слухав зосереджено, концентровано, і хоч нічого нелогічного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь відчутну антипатію. Може, навіть тільки тінь антипатії, але це інтуїтивне відчуття непокоїло. І доброзичливість археолога була якась занадто раціональна, чи що, без людської теплоти… Обличчя непроникне, застигле, очі сховані під пухнастими бровами. І весь він гладенький, неначе порцеляновий.

Вибалакавшись, попросив Туо “підтвердити або спростувати сказане”.

Туо розповів і про Центрум, і про Філію, тільки запитання про космічний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, ніби й не почув. Його вражала загибель Центрума і всієї високорозвиненої людської цивілізації.

— Так, якщо це мало місце, — розтулив губи Лабан, — то катастрофа апокаліптична.

— Розкопками я ж і хотів довести, що ця подія “мала місце”, — сказав Туо.

— Я цілком згоден з вами. — Лабанові очі виглянули на мить і знову сховалися. — Скільки б ви не розповідали, які б вражаючі картини не малювали, — все це тільки слова. Потрібно знайти хоч осколок з тогб Центрума — щоб можна було його помацати.

— Впевнений, що Археоскрипт уцілів.

— І його цінність для науки, — додала Марта, — в тисячі разів більша, ніж скарби Тутанхамона.

— Без сумніву, — погодився Фаусто Лабан. — Саме тому я й маю намір запропонувати вам, шановний Туо, організувати археологічну експедицію.

Марта заплескала в долоні:

— Браво! Браво! А мене візьмете в Африку? Скажіть, Туо, візьмете?

Туо всміхнувся самими очима: скільки ще дитячості в цієї дев’ятнадцятилітньої дівчини!

— Ми, звичайно, повністю беремо на себе фінансування експедиції, — продовжував Фаусто Лабан, — і полагодження формальностей з урядами тих країн, на території яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територія Сахари належить тепер тринадцятьом різним державам?

— Так, тоді світ був поділений надвоє: Центрум і Атлантида, — сказав Туо. — А тепер — як осколки після вибуху ядра…

— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне становище подібне до тодішнього. Світ знову поділився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.

— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сумними очима. — І може вибухнути атомна війна?

— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означало б знищити цивілізацію.

— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?

— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.

— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.

— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Лабан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, додав: — Дуже далекою.

— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно вище від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…

— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існування Центрума.

— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.

— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо розглянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеплені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…

Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зворушує Туо.

— Само собою зрозуміло, — провадив далі археолог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взяти на себе.

— Ви досі не сказали, хто це “ми”, — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?

— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.

Туо поклав руку на папери:

— Гаразд, я подумаю. Ви можете завітати завтра в цей же час?

Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут іще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися…

— Якщо ви… не впевнені в наслідках розкопок… — підвівся Фаусто Лабан, — то ще не пізно дати відбій. Ми й так ідемо на великий ризик, бо ви ж ніяких гарантій не маєте…

Туо пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля столу.

— В наслідках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити місце, де заховано Археоскрипт… Але ви ж розумієте, що справа дуже серйозна, треба все обміркувати перед тим, як зважитись.

“Певне, хоче порадитись з Анітою… — подумала Марта. — Але ж він її любить!”

— Отже, я прощаюсь. — Фаусто Лабан подав руку спершу Марті, а потім Туо. — До завтра. Сподіваюсь, ми дійдемо згоди.

Коли він пішов, Марта накинулась на Туо:

— Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцію наших ділків…

Туо поклав їй руку на плече:

— Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу… Так от, я й сам би хотів це знати…

— Аніта? — лукаво усміхнулась Марта.

— Може, й Аніта. Без неї я не поїду.

— Вона з вами скрізь піде! Ви ж такий… мужчина… — І раптом без ніякого зв’язку додала: — А П’єр був зовсім пусте місце.

24

Яхта “Аспазія” прямувала до Алжіру. Зранку море було спокійне, але після обіду піднявся вітер і почав потроху, але завзято розколихувати море. На фіолетових хвилях з’явилися білі гребені, важкі вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, ніби сердито гналися за кимось. Вітер заносив бризки на палубу, і вони торохтіли по брезенту, як шріт.

“Яка сила, яка енергія! — думав Туо, дивлячись на розгойдане море. — І краса… Кольори… скільки відтінків!”

Туо любив бушування стихій. Бувало, і там, на далекій Філії, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, він обов’язково скеровував свого підводного човна до поверхні, виринав у хвилі, а потім, ризикуючи розбитися, здіймався над ними і летів, летів… Але там, на Філії, вода в океані іржава, а тут ось фіолетова, особливо красива, не можна очей відірвати!

Тримаючись за поручні, до нього підійшла Аніта. Вітер то надимав їй плащ, то обліплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вітру.

— Краса!

Хоч вітер зіжмакав слово і пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Аніта почула і всміхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громадді, якась дика гармонія. Аніта почала стежити, як здіймається, виростає хвиля… Настає момент, коли вона, дійшовши своєї кульмінації, зупиняється, застигає. І тоді це — великий гірський хребет, он з-під білої вершини униз побігли струмки, ріки виповнюють долину, вирують… І раптом гора важко осідає, провалюється, і натомість здіймається нова, формується із небуття, щоб через кілька Секунд і собі зникнути, поступитися місцем іншій. О, знову… Ще… ще… Геологічні катаклізми!

Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляється до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.

Що то їх чекає в Сахарі? Аніта не вагалася й миті: їхати чи не їхати? Їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарешті лід недовір’я розтав, є всі можливості зробити таку велику справу… І головне — Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навіть їй дали спокій, більше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився і підписав усі документи! Правда, формальності його здивували. Хоча з літератури, з газет він уже знав, що стосунки між землянами, навіть інтимні, скріплюються папірцями, та одне діло знати теоретично і зовсім інше зіткнутися з цим на практиці. Особливо його вразило те, що треба підписувати чеки — без його підпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за гроші, одяг за гроші, житло за гроші… “Радість і сум, вдоволення життєвих потреб — усе залежить від розчерку пера? — дивувався Туо. — Яка дикість!” Фаусто Лабан, віднині його помічник по експедиції, на це говорив: “Так треба”.

Аніта полегшено зітхнула. Приготування закінчились, і ось вони в морі. Вона опікується медичною частиною, Марта — секретарка-літописець (десь лежить зараз у каюті та нудьгує за своїми).

Аніта час від часу заглядає в трюм: чи не залило там кліток із птахами? Ні, здається, все гаразд.

Сонце над заходом — велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрії. Через кілька хвилин воно виглянуло у вузький проміжок — і вже не кругле, а довгасте. Між двома темними стрічками — брусок розпеченого металу.

Аніта штовхнула Туо і вказала на сонце. Він подивився і проказав їй на вухо:

— У нас майже таке! Тільки трішки фіолету!..

“Як це дивовижно, — подумала Аніта, — жити під одним сонцем, а потім під іншим… Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне мені, як наше? Рідне сонце, сонечко… Ти дало людині життя, в твоєму сяйві наша колиска, тобою ми й живемо…”

І враз на неї напав страх. Як це так — покинути своє Сонце і переселитись до іншого? Своє Сонце… Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, іскряться, тліють, ще кидає воно свої відсвіти на розбурханість моря, на його водяні гори, приглушений шум і різкі посвисти вітру. Нема Сонця і є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закінчив того апарата з діамантом, везе з собою, та хіба там, у пустелі, в нього буде мало клопоту? А може, він… залишиться на Землі? Знайде Археоскрипт — стане відомим на весь світ… А вона б ще вчилася, одержала б диплом лікаря…

Аніта зітхнула.

— Ходім, Туо!

Ловлячи поручні, рушили вздовж палуби. Вітер шалено кидався на них, шарпав одіж, забивав подих. Палуба то здіймалася перед ними, то опускалася — хитюча, ковзька.

Вскочили в коридорчик, зачинили товсті двері. — гул клубочився зокола, а тут тихо і тепло. Аніта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию і поцілувала його солоні від бризок щоки.

— Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

— Дуже!

Туо вхопив її на руки і поніс по коридорчику. Ступав обережно — його хилило то до одної стіни, то до другої.

— Пусти, впадеш! — сипала сміхом і ще міцніше обіймала його плечі.

Тільки біля дверей каюти поставив її на підлогу.

— Неси далі! — Аніта грайливо скочила йому на руки. — Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як діти, дісталися нарешті до Мартиної каюти.

Дівчина лежала в ліжку з книжкою в руках. Тьмяне світло плафона падало на її обличчя, великі очі були в тіні і від того здавалися ще більшими.

— Де ви були? — в її вигуку прозвучала і радість і дружній докір.

— Дивилися в очі стихії! — сказала Аніта.

— Ну, й які ж вони?

— Такі, як у тебе.

Подруги засміялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї відповіла Аніта:

— Коли б оце звірята були…

— А ви знаєте, я ж хотіла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збіднів би. Але ж подумала: втече в Сахарі…

— Нічого, доглядатимеш птахів. На ранок будемо в Алжірі, відпочинемо там, правда? А звідти як — машинами, літаком?

— Що організує Фаусто Лабан, — сказав Туо.

— Ой, хоча б швидше Алжір! — вигукнула Марта. — Треба ж листа послати батькам.

— Я вже для мами приготувала, — хитнула головою Аніта. — Вийшли кривуляки — хіба ж тут можна писати? — але мама розбере.

— А я своїй мамі… — зітхнув Туо, — посилаю думки…

25

“Дорога мамусю!

Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжір. Чудове, красиве місто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперізує місто. Воно внизу перед нами, як на долоні. При сонці — біле, ясне, веселе. Звідси його оточують гори, звідти — море. Звідси — значить, з півдня, звідти — з півночі. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалині. Дивлюся і думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цікаво, який там гороскоп на ці дні? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все іде добре. Туо передає мамі вітання. Він зараз дуже зайнятий — конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункері мусить бути якийсь маяк — увесь час сигналізує, п’ятдесят тисяч років. Не подумай, що радіо — зовсім інше, Туо знає, о, як він багато знає! Біля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною… І за що він полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освічена людина, а й він тільки очима кліпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан — діловий чоловік, усі клопоти на ньому, Туо займається тільки своєю апаратурою.

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькі, дуже вузенькі вулички (машина й маленька не пройде), збігають униз. Кам’яний жолоб, сонця нема. Але чисто, підметено. Хвіртки, двері, за ними можна побачити тісні дворики. Діти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усміхнулось, мені здається, що вони взагалі не вміють сміятися. Хотіла дати котромусь цукерку — не взяло. Подивилось, одвернулось і мовчки пішло.

В одному з двориків нам з Мартою показали дві акуратно прибрані могилки під стіною. Романтична історія з часів середньовіччя. Там поховані дві сестри — принцеси, які покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релігія забороняє. Їх ув’язнили в тому дворику, там вони померли і поховані. Унизу на широкій вулиці бачили їхній палац — чудова споруда в арабському стилі з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожі на тих принцес? І признаюсь мамі, в цих словах був не тільки жарт. Марта інколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повірить, що кілька років не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: “Чи ти збожеволіла, Аніто, чи вчаділа? Хіба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобі не соромно щось подібне думати?” Обняла я її, постояли ми так, і аж полегшало на серці. Мама ж сама була молода і знає. Потім, в особняку, Марта показує кілька картонів, і з кожного дивляться її величезні очі: “Уже мене художник малює!” А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тінню. Поки там ще розкопки, то він її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кінооператор направить на неї об’єктиви. Поки що знімає Туо, старається так, щоб він і не помічав. Це, каже, буде золота стрічка, — людина з іншої планети! Він і Марті радив: записуй усе, занотовуй кожну дрібничку — все буде цікаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а мені все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цілую маму, і нехай мама скоро не жде і марно не хвилюється, розлука тільки почалася”.

26

“А оце вже пишу мамі з Сахари. Атлаські гори бовваніють позаду. Гай-гай, скільки попереду простору! Ідемо на південний схід по скам’янілих пісках і день, і два, а навколо та сама пустеля. Пологі горби, сухі видолинки, подекуди чахлі стеблинки. Пісок, пісок… А то щебінь, галька, гравій… Аж не віриться, що тут у давнину жила більша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не віриться, що кожен змалечку знає — там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки — не віриться, що пустеля — природне явище. Чому пустеля? Звідки? Пустелі, твердить він, це опіки на обличчі планети, наслідок жахливих катаклізмів. І це, мабуть, так і є. Щебінь і гравій — може, це сліди Центрума? В цьому всі переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергійно. Сахара поділена на квадрати, і Туо разом з Лабаном обслідують кожен квадрат гелікоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали підземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до іншого, везучи пальне, інструменти і все необхідне, а гелікоптер все кружляє і кружляє понад пустелею. Машини військові, великі і надійні, Лабан дістав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпечені, навіть холодна кока-кола є. Справжній комфорт! Усі здорові, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тільки дошкуляє: вдень жарко, а вночі холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерії, а потім як розкуштували… Шкода тільки, що оази трапляються рідко, дуже рідко. А біля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навіть для Сахари. В піску — великі, овальні заглибини, неначе кратери. Там, на дні, на глибині в десятки метрів, ростуть гаї фінікових пальм. За піщаними валами не видно їхніх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собі засоби до існування! Це безперервна, щоденна і щогодинна боротьба з пустелею — піски течуть, і треба увесь час зупиняти їх. А корінням пальми тримаються, певно, за той ґрунт, що був до катастрофи…

Від’їхали від Ель-Уеда, оглянулись — ковтнула його пустеля. Куди не глянь — піски й піски. Невже там за ними синіє море? Неймовірно. Ага, міражі. Це прекрасно. Бачиш вдалині озеро, добре знаєш, що то — міраж, але очі кажуть: озеро! Інколи з’явиться місто — біліють мінарети, вежі, зблискують вікна. Хлопці хапають карту, шукають, та де там! Ніякого міста немає ближче, як за п’ятсот кілометрів. Міраж. А я собі й думаю: може і все наше життя міраж?

Нехай тільки мама не подумає, що в мене поганий настрій. Інколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелікоптер базується все далі й далі на схід, поки ми дотягнемось — вони обстежують новий квадрат. Але більше як два дні Туо не витримує без мене, прилітає хоч на півгодинки… Якби знала мама, який він хороший! Яка це чесна і добра душа!

Хай мама не хвилюється і спить спокійно, коло нас все добре. Цілую!”

27

“Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося… Краще б і не розказувати. Останній тиждень в мене з’явилося тривожне передчуття, і воно таки справдилося. Ну, хто б міг подумати, що наш кінооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борідка, маленькі прудкі очі, спритні рухи і нечутна хода, — він мені завжди нагадував мавпу А особливо, коли зігнувшись крався за Туо, тримаючи напоготові свої хижі об’єктиви. Він переслідував нас невідступно, Туо звик до нього, як до своєї тіні, а я не могла. Залишаючись із Туо на самоті, я нервово озиралась: чи не просунулись попід тентом палатки його скляні очі? Зрозуміло, такий тип не міг не помітити, що Туо у вільний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив і отого дивовижного діаманта…

Туо часто зітхав за своїм літальним апаратом, який загинув у Сахарі… Тепер, каже, діамант — наша надія. Якось я й пожартувала: не кажи “Надія”, бо діамант з таким іменем приносить нещастя. Той купець, що вивіз його з Індії, загинув, коханка короля Людовіка, якій він подарував його, — загинула… усі, кому він належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дівчина, якій діамант “Надія” дістався в спадок від бабусі, несподівано померла за таємничих обставин… Туо тільки усміхнувся: хіба може мінерал впливати на людську долю? А виявляється — може, та ще й як!

Втопивши свої очиці в діамант, кінооператор забув навіть про зйомки. Никав, як загіпнотизований.

— Це ж гігант, колос, унікум… — шепотів попеченими губами. — Скільки, цікаво, він важить?

Зважили — двадцять кілограмів! За всю історію людства ще ніхто не мав такого діаманта — ні індійські царі, ні єгипетські фараони, ні королі Британської імперії. Я сама вжахнулася, коли дізналася, що двадцять кілограмів!

— Сто тисяч каратів… — хрипів кінооператор. — Ні, цього не може бути… Це ж… мільярди доларів…

Та цей діамант унікальний не лише вагою. А форма яка чудова — октаедр у октаедрі! Видно шістнадцять граней, дванадцять вершин, здається, він бездонний усередині, безконечний. Такі в ньому відкриваються анфілади, що от ступни туди — і справді, перейдеш в інший простір, в інший світ. А чистий як сльоза… Ні, мама не може собі уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як він сяє, як грає в ньому світло… А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодійно зламуються невидимі силові лінії універсального поля — це й дає можливість зміщення простору і часу, потрібна тільки енергія для підсилення, до того ж енергія слабка, якісь невеличкі імпульси. Вся трудність у тому, розповідав мені Туо, щоб точно розрахувати силу імпульсу і напрямок дії. Для цього він робить якийсь фільтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозуміти, а мамі, певне, й не цікаво.

Так от, після того, як цей нещасний кінооператор побачив діаманта, з ним щось таке скоїлось. За кілька днів схуд, почорнів, тільки очі палали вогнем. Усі думали, що він захворів. Лабан пропонував йому поїхати до Тунісу полікуватись. Не схотів. Ночами бродив по пустелі, і я боялася, що його роздере лев — ще подекуди, кажуть, гривасті трапляються в Сахарі. Але нічого, походеньки кінооператора закінчувались благополучно.

Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетіли на кілька днів, а наша колона рушила до нової стоянки, наміченої за сотню кілометрів, — кінооператор зник. Хтось сказав, що він полетів гелікоптером, отож і не шукали. Розташувалися в новій оазі, повернувся Туо з Лабаном, і виявилось, що кінооператора з ними не було. Де він подівся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберігав свій ще не докінчений апарат, усе стало ясно: зник діамант! Кінооператор вкрав чудо-мінерал і втік…

— Далеко не втече… — сказав Лабан. — Впіймаємо.

Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. І, звичайно, він переживав не за багатство, не за грошову цінність. Діамант для нього — насамперед фізичний прилад, технічна удача, якої він досяг після довгих років напруженої праці на своїй далекій Філії. Без цього діаманта йому нічого й мріяти про повернення на рідну планету…

Зарокотав гелікоптер — полетіли навздогін. Якщо мама подумає, що в пустелі ніде сховатися, що там усе, як на долоні, то дуже помилиться. Два дні його шукали, і все марно. Як у пісок провалився! Потім виявилося, що він таки справді одного разу, почувши гудіння гелікоптера, зарився в пісок і перележав, поки не пролетіли. Помітили його на третій день у ваді — це такі сухі річища, — і викрив його саме діамант. Чи прорвався рушник, чи він похапцем не загорнув його так, як слід, — мінерал зблиснув на мить, і цього було досить. Коли гелікоптер сів, здичавілий кінооператор ще кинувся бігти. Та куди вже там тікати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатів наздогнали його вмить, скрутили руки і приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тільки дико поводив очима. Туо взяв свого діаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв’язати злочинця і дати йому води. Коли той жадібно напився, Туо спитав:

— Ну, нащо він тобі, оцей мінерал?

Кінооператор поглянув на нього, як на божевільного, і нічого не сказав, тільки вискалив зуби. Лабан і солдати усміхнулися, і я їх розумію. Таке запитання міг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалі не знає, що таке багатство.

Туо попросив Лабана відпустити кінооператора на волю, але той не згодився і, певне, правильно зробив, що вирішив тримати злочинця під арештом. Опинившись на волі, той міг би змовитися з гангстерами і повернутися сюди… на винищувачах! За таке багатство — мільярди! — вони б і в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить під охороною двох солдатів. Учора хотів підговорити їх, мовляв, того діаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Мені його шкода. Бідолашний, може, він і не винен, що свідомість людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тоді винен? І він же порушив заповідь божу: не вкрадь. Ні, мабуть-таки, сам він і винен.

Через цю прикру подію у всіх нас зіпсувався настрій, але мамі хвилюватися нічого, ми всі, слава богові, здорові. Художник усе малює Марту, десятки її портретів позалишав на піску — хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощі насилатиме!

Цілую маму міцно-міцно…”

28

“Ура! Ура! Ура! Нарешті знайшли! Ні, мама не зможе уявити нашої радості… Після довгого кружляння над Сахарою, після безконечних переїздів — на обрії вже виткнулись єгипетські піраміди! — після багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, встановлений на гелікоптері, ожив, на екрані з’явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелі, працює маяк Археоскрипту… Гелікоптер сів, Туо з Лабаном узяли прилад і, йдучи по спіралі, визначили місце, де закопано Археоскрипт, з точністю до кількох метрів. Усі зраділи, особливо Лабан. Потираючи руки, він тупцював по рудому скам’янілому піску, як заведений.

— Чує моє серце — тут неоціненні скарби для науки! — говорив до Туо і все потирав долоні.

Туо чомусь спохмурнів, але нічого не сказав. У мене таке враження, що він просто втомився. Навантаження в останні тижні було величезне — і фізичне, і нервове. Але тепер він зможе трохи відпочити. Хоча де там, тепер він заклопотаний іншим — закінчує монтувати свій отой просторово-часовий пристрій.

А екскаватор гуде і вдень І вночі, щелепи ковша так вияснились, що здаються срібними. Транспортер уже насипав чималу гору піску, яма глибшає… Хоча б уже скоріше той Археоскрипт! Цікаво, який він? Певне, залізобетонний циліндр. П’ятдесят тисяч років… Неймовірно, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науці! Досі вважалося, що людська цивілізація нараховує шість — сім тисяч років, а виявляється, що їй десятки тисяч… Та якщо Археоскрипт закладено п’ятдесят тисяч років тому, то скільки ж передувало йому?

Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скільки цікавого і трагічного він розповідає! Знайшли кілька тектитів — рудуватих шматків оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це — свідки вселюдської війни. Страхітливий бій між Центрумом і Атлан-тидою знищив цивілізацію, відкинув її у тьму, і людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продиратися через кам’яний вік, щоб відкрити метали… Гинути в рабстві, створювати релігії, мріючи про справедливість… Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людство підійшло до прірви, що в арсеналах великих держав уже є стільки руїнницьких засобів, що вони можуть знищити усе живе на планеті… Хіба це не дикунство?

Туо сподівається, що Археоскрипт змусить усіх замислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого можуть хіба що божевільні. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, політичних діячів, журналістів, щоб на місці побачили все, щоб пересвідчилися, що це не містифікація. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такі експонати, яких зараз промисловість не випускає… Побачимо. Якби тільки скоріше скінчилася оця нервова напруга.

Вечорами йдемо з Туо в пустелю — якомога далі від гудіння моторів. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучі діаманти, дивишся на них, і в душу проникає щось таке, чого й не висловиш… Може, то відчуття вічності? Можливо. А доторк Туо сповнює радістю і щастям. О, як я його люблю! Як мені хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очі. А він останнім часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. І я це добре розумію. Я й сама бачу — щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч він поводить себе з Туо коректно, навіть запобігливо, але в цьому відчувається ледь вловима фальш, навмисність. “Він спритно приховує від мене думки, — каже Туо, — і я здогадуюсь, що в нього є якісь потаємні заміри”. Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, і йому треба відпочити. От як усе скінчиться добре і він по контракту одержить чималу суму — поїдемо в Ліван. Туди, розповідають, їдуть відпочивати заможні люди з усієї Європи. В Ліванських горах за Бейрутом можна купити гарну віллу; катайся на лижах, потім у машину — і до моря. Через п’ятнадцять-двадцять хвилин — купайся, температура води не нижче 25–24°. Хіба не рай? І мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей — мама й приїде…

А поки що до побачення, міцно цілую маму”.

29

Це сталося пізно ввечері. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, і люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технічних причин, щось у ній вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на біле наметове містечко археологів, як грім з ясного неба.

— Є! Є!

Кілька постатей бігло до наметів і кричало щосили:

— Докопалися!

— Археоскрипт!

Першим прибіг до розкопу Лабан. Став над краєм і кілька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з піску виринула матова вершина піраміди. Губи йому смикались, наче самі хотіли щось сказати, та Лабан стискував їх і стояв мовчки. Думки й емоції переповнювали його, як достиглі зерна переповнюють гранат. Хіба він сподівався на такий успіх? Він вірив Туо і не вірив, правда, більше вірив, але все ж… Хто б це міг сказати напевне, що в глухій пустелі, далеко навіть від караванних шляхів, під скам’янілим піском… Стривай… А може, це піраміда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували — наказав збудувати в котловані і засипати… Ну, що ж, якщо навіть і так — успіх буде не менший, ніж у Картера…[4]

— Світла, дайте більше світла! — закричав захеканий кінооператор, ставши на коліно і приліпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кілька прожекторів, кіноапарат застрекотів, фіксуючи на плівку розкоп.

Не втрачав часу і патлатий художник. Його чорний олівець проворно забігав по аркушу паперу, і найперше над розкопом з’явилася постать Марти, а тоді вже лягли лінії самого вершечка піраміди, схованої в землі.

Нарешті з темряви на світло виринув Туо і Аніта. Дівчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.

Ніби прокинувшись, Фаусто Лабан підійшов до Туо і міцно потис йому руку. Губи його сіпнулись і заговорили:

— Вітаю! Вітаю з успіхом! Це… це… надзвичайно…

Туо кинув погляд на розкоп, на робітників, механізаторів, що вінцем оточили кратер, і тихо сказав:

— Це спільний успіх…

— Звичайно, звичайно, — закивав головою Лабан, — та коли б не ви…

Туо ступнув униз і, осуваючи пісок, посунувся до піраміди. За ним, балансуючи руками, спустився і Лабан. Вхопилися за тіло піраміди, ніби хотіли пересвідчитись, що це не привид, не міраж, що вона справді є.

Археоскрипт… І радісно і гірко на душі в Туо. Це ж далекі-далекі його предки послали вістку своїм нащадкам — погляньте, мовляв, і ми дещо вміли, і ми дечого досягли… А сталося, бач, так, що нащадки… відстали, що їм треба вчитися у своїх предків!

Туо подивився в очі Лабану і своєю долонею накрив його руку: хотів дізнатися, про що ж думає цей замкнутий у собі чоловік? Лабан не відсував руки, йому здавалося — піраміда гріє, наповнює все його тіло теплом. У голові була якась мішанина, Туо зміг вловити лише окремі поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премія, академік…

— Археоскрипт, — сказав Туо, — це Археоскрипт.

— Піраміда? — обізвався Лабан. — Скидається на гробницю якого-небудь фараона.

— Він має форму пірамідального куба.

— Справді? Звідки вам відомо? Чи це здогад?

— Я бачив знімки… Там, на Філії.

— А…

І знову закружляли, переплелися думки в Лабановій голові. Археоскрипт, Археоскрипт, машини, мотори, апарати, формули, формули, кварки, кварки, кварки, бомба, мільйони, мільйони, вілла, академія… Формули, формули, формули!.. Генерал, генерал, радіограма.

Туо відсмикнув руку, спохмурнів.

— Кажете — пірамідальний куб? — Фаусто Лабан погладив дзеркальну грань, не бажаючи відривати від неї рук. — Мусить бути великий об’єм.

— Так. На кожній грані цього куба — чотиригранна піраміда. Тетрагексаедр.

— Ну, що ж, обкопаємо і будемо розкривати. Треба тільки попросити ще з десяток вантажних машин.

— А найголовніше — запросити сюди вчених з усього світу, журналістів, організувати телевізійну передачу…

— Що ви, що ви! — махнув рукою Лабан. — Навіщо такий розголос?

— Мені здається, що саме в цьому і є сенс нашого відкриття — воно мусить стати здобутком-усього людства.

— І стане. Тільки навіщо поспішати? — Лабан знизав плечима. — Ось побачимо, що тут є, упорядкуємо, а тоді й звіт напишемо…

Вибралися з розкопу мовчки.

Зате робітники, шофери, молоді хлопці в комбінезонах, у шортах, перебалакувались, жартували, сміялися.

— А що коли розкриємо — а там… дівчина?

— Прокинеться, усміхнеться…

— Цур, буде моя!

— А чого це твоя?

— Я її навчу рок-н-ролла, ви ж не вмієте.

— А як ти з нею розмовлятимеш?

— Звісно як — жестами і доторками!

— Такий ведмідь як доторкнеться…

— Я — ніжний. Тихо, тихо, нехай ще спить. — Хлопець обернувся до Лабана. — Завтра розкриємо?

— Треба спочатку обкопати, — кивнув головою Лабан. — Роботи ще багато, доведеться вийняти сотні кубометрів ґрунту.

— Виймемо!

— Берімось зараз!

— Заводь свого бронтозавра!

Лабан підкликав бригадира — сухорлявого чоловіка з чорною смужкою вусів — і наказав:

— Усім відпочивати. Почнемо завтра після сніданку.

— Так, — виструнчився бригадир. — Більше наказів не буде?

— Поки що все. На добраніч.

— На добраніч. — І до робітників: — Усім до палаток! Спати.

Погасли прожектори, темрява вкрила все: і свіжо-розриту землю, і палатки, і горбаті машини.

Знехотя порозходились, повкладалися на відпочинок. Тільки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помітивши дві темні постаті, високу — Туо, нижчу — Аніти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темряві, і пішов до машини, де була встановлена рація. Радист ще не спав.

— Посвіти ліхтарем, — тихо сказав Лабан, і коли на столик лягло біле кружало, швидко накидав шифрований текст радіограми — три рядки чисел. — Передай, негайно.

Радист ввімкнув апарат, надів навушники і почав викликати “Оазу-13”…

30

Це була для Аніти незвичайна ніч. З кожним кроком, що віддаляв їх від табору, вона вступала в якийсь досі не знаний, прекрасний світ, сповнений утаємниченої краси. У маревній імлі рухались якісь тіні — одні перебігали впоперек їхнього шляху, інші обганяли з боків, а ті линули навстріч. І оце кружляння тіней — може, то пустельні зайці? леви? — зовсім не лякало Аніти, це був якийсь інший світ, він існував поряд, проходив, перетинав їхній з Туо, але не зачіпав їх. У тому сусідньому світі чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася і приймалася своя інформація, до якої Аніті не було ніякого діла.

Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душі? Чому її радують галузки чахлого тамариску і стебла сухого полину? Що сіють в її душу зорі? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього — з темних важких дюн, із шовкового неба, з отих тіней і притишених шерхотів. Диво, та й годі. Аніта зітхає і притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звідки ці чари? Невже ж і Туо не скаже — він, такий знаючий і розумний?

— Не знаю, Аніто, — стиха каже Туо, — та й навіщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми відчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, відчування — це теж форма знання… І — повнота душі…

Вони зійшли на високу дюну і зупинилися. Безмежна пустеля обтікала їх, як вода, змикалася поза ними і пливла до берегів ночі. Холодний пісок намагався засипати все живе, але не міг.

— А тут же був Центрум… — обізвався Туо. — Який витвір людського генія!

— А як ти гадаєш — побудують люди новий Центрум? — спитала Аніта, знову прихилившись до його плеча.

— Хочеться сподіватись, хочеться вірити, що прогрес таки прокладе собі дорогу і люди виплекають планету-сад. Без отих димів і гуркотів, без сталевих обручів. Уяви собі апарати, мотори, двигуни, які використовують дарункову енергію гравітаційних і магнітних полів, кваркові енергостанції…

Туо замовк і деякий час наче прислухався до пустелі. Потім заговорив знову, і в голосі його Аніті почулися тривожні нотки.

— Незрозумілий якийсь оцей Фаусто Лабан… Криється від мене. Тобі не здається?

Аніта стріпнула головою:

— Я мало звертала на нього уваги, але… враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунів, такі люди здаються мені гордяками, а значить, пустими.

— Ні, — заперечив Туо, — Лабан мовчить не через гордовитість… Він мовчить, щоб приховати свої думки. І я боюсь, що в Археоскрипті його найбільше цікавлять кварки.

— Чому ж ти боїшся цього?

— Бо для кварків людство ще не визріло. Навіть тоді, п’ятдесят тисяч років тому, це було передчасне відкриття. А тепер і поготів…

Туо мовчки взяв Аніту за руку і повів по вершку дюни. Ноги грузли в піску, лишаючи глибокі сліди, які одразу ж ховала темрява.

— Нам треба щось робити, Аніто, поки не пізно. Ти мені допоможеш?

Стиснула йому долоню:

— Про що ти кажеш, Туо?

— Про кварки.

— Та ні, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я…

Не дав їй договорити, обняв за плечі і міцно поцілував. Гаряче дихаючи, прошепотів:

— Але це дуже небезпечно.

Аніта засміялася:

— Поцілунки? О, так, це небезпека…

— Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.

— З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все…

Вона раптом крутнулась і побігла вниз, кинулася праворуч, потім ліворуч, щоб заплутати сліди, і коли постать Туо загубилася в нічній імлі, — впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радістю. “Ага, тепер пошукай мене, — думала, стримуючи дихання, — ти пошукай, а я спостерігатиму, як ти шукаєш… милий!” Туо спочатку гукав, а потім рушив, приглядаючись до слідів і щось весело бурмочучи. Ось він пройшов повз неї, Аніта мало не пирснула, та метрів за десять повернув і таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.

— Яка ти в мене гарна, чарівна… Запам’ятаймо цю ніч, Аніто, оцю пустелю і оці зорі! Ти мені стала ще ближчою, ще ріднішою. Я впевнений, що в експедиції знайшлися б люди, які охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самі, розумієш? Самі. Завдання наше полегшується тим, що ніхто, крім одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документів з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

— Де?

— На тій грані, біля якої я стояв.

— А що?

— “Відкрити через десять тисяч років…”

— Виходить, термін давно минув?

— Дуже давно…

Вони помалу брели пісками, кружляли навколо табору, аж доки не почало світати. Наостанку Аніта раптом спитала:

— А що таке смерть, Туо?

Він не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

— Цього ніхто не знає, Аніто… — лагідно сказав і усміхнувся: — Можливо, це прояв життя…

Вмостившись у своєму гамаку, Аніта згадувала ніч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. І приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матір. Квартира неначе їхня, а будинок гігантський. Вийшла на балкон, глянула — ріг даху горить! Руде полум’я, ніби дикий звір, вгризається в покрівлю, б’є хвостом по стіні… Аніта вибігла на сходи, гатить кулаками в двері до сусідів:

— Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима — чоловік і жінка — та й зачинили двері.

Аніта прожогом на інший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:

— Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей — музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, і ніхто не хоче й слухати Аніту. “Чи вони всі поглухли? — думає дівчина, поспішаючи від однієї квартири до іншої. — Адже горить, ще ж можна б погасити…” І знову стукає, гукає до хрипоти в горлі. А вони то сміються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють двері. Аніті хочеться ридати з розпуки, крізь стіни і стелі, крізь усякі перегородки, серванти і дивани, столи і шафи, — скрізь усе, чим начинено дім, вона бачить хиже полум’я, відчуває пекучий біль. Ріже в очах…

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметі, кидало їй в обличчя гарячі скалки. Чути було гуркіт моторів і людські голоси.

31

Гелікоптери прибували один за одним і сідали в ряд, виставляючи наперед зелені животи. Товсті тулуби і довгі тонкі хвости робили ці апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабін скидалося на їхні нерухомі, немигаючі очі.

З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима і куцими автоматами в руках. Доки вони топталися біля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхні командири підтюпцем поспішали до намету Фаусто Лабана, щоб доповісти про своє прибуття. Незабаром військова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пісок. На всі боки від табору, в центрі якого зяяв розкоп, дивилися цівки автоматів і кулеметів, угору підвели свої тонкі дула автоматичні зенітки.

— Почалася війна? — жартуючи, гомоніли робітники.

— Окупація!

— А може, з піраміди вискочить яка-небудь нечиста сила!

— Ей, хлопці, дайте сигарет!

Але хлопці в зеленому мовчки походжали біля своїх вогневих точок, наче й справді ждали нападу. Кілька офіцерів підійшло до воронки, в якій стирчав пірамідальний бункер Археоскрипту, і дали робітникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетіло ще п’ять “комах” — кожна тримала в лапах по танку… Хрокання моторів дробило, різало і перетирало ясноту погожого дня, і хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлі молочного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки, — підтягнутий і строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула — чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навіть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнуті в однакові строї, слухаючись наказів таких же самих людей, тільки не з такими погонами, діють, як автомати, живі, досконалі автомати.

— Що все це означає? — стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

— Дорогий Туо, ми живемо в неспокійний час… Та й взагалі, як тільки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелі, сюди рине стільки інтересантів, що й працювати нам не дадуть. От я і вжив заходів для охорони… Я вас розумію — на Філії немає держав, немає армій, і оці мої заходи можуть здатися вам… дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте — в Археоскрипті є надзвичайно важливі речі, це ж не просто археологічна знахідка. І ми зобов’язані, мусимо вжити заходів для збереження…

— Я просив скликати сюди вчених світу, громадських діячів. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства — хіба це не найбільша гарантія безпеки?

— Відомство, яке фінансує нашу експедицію, вважає, що передчасно демонструвати знахідку не в інтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розібратись в усіх матеріалах, класифікувати, розшифрувати наукові й технічні записи, а тоді вже…

— А ви не вважаєте, що я, як керівник експедиції, можу відсторонити вас від роботи?

— Я не радив би вам цього робити, — усміхнувся Лабан. — Досі в нас з вами були хороші контакти, сподіваюсь, що ми їх ще більше зміцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солідні суми, по завершенню експедиції ви станете мільйонером… Тож давайте займатись виключно наукою…

Туо мовчав, і Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далі:

— Хоча, на вашу думку, охорона й не потрібна, але ж згодьтеся, що й шкоди ніякої вона не завдає. Військові не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагоді.

— І ви вважаєте, що це морально — одній державі привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

— Про яку мораль ви говорите?

— Звичайну, людську мораль.

— Правду кажучи, я не знаю, чи існує якась загальна, універсальна мораль… Все це поняття розпливчаті, і кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країні.

— А конкретніше — відомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усміхнувся:

— От уже й сатиричні стріли… Зрештою, дорогий колего, я не філософ і ніякий не теоретик. Я людина діла. Зараз мене турбує одне: як ми відкриємо цього пірамідального куба? Чи будемо розрізувати, чи, може, якимось іншим способом…

Туо мовчав, щось про себе обмірковуючи, потім окинув поглядом табір, високий земляний вал, гелікоптери і вантажні машини. Зітхнув:

— Коли буде повністю обкопано — тоді вирішимо. Треба спочатку оглянути.

— Гаразд, — погодився Лабан, — так і зробимо.

Він пішов до розкопу пружними кроками, аж підстрибуючи; Туо почовгав до Анітиної палатки, опустивши плечі, неначе на них лежав важкий тягар.

— Ой, коли б ти знав, який мені сон приснився! — Аніта простягла до нього теплі руки. Він поцілував ті руки, і лице йому трохи прояснилося. — Ти чомусь сумний? — Аніта заглянула в його зіниці. — На дні твоїх очей немає сміху… Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!

Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що він таки усміхнувся:

— Ох ти, моя зоре!..

32

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра — він стояв у глибокому котловані, відстовбурчивши у всі боки по чотиригранній піраміді. Солдатам він нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про піраміди фараонів; Туо міркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажімо, не кулю? Аніта і Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механічно, але досить спритно переносив грані на папір і… думав про Марту, а кінооператорові, що ретельно фіксував усе на плівку, ввижався найдорогоцінніший з мінералів — діамант.

Всі, окрім вартових, стовпилися на земляному валу, сотні пар очей жадібно обмацували грані. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, і тепер там не було нічого, тільки наїжачений пірамідами куб. Довгими тисячоліттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось віддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим від мотора розвіявся, в котлован зійшли двоє — високий, міцний Туо в білому шоломі і легкому сірому костюмі та низенький супроти нього Лабан, у шкіряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокі сліди у свіжому ґрунті, Лабан трохи відставав, хоч і проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тільки підбивалося угору, і нижня частина бункера була в тіні, зате верхня піраміда купалася в сяйві, кидаючи у вічі людям срібні відблиски.

Обійшовши навколо, Туо зупинився в тіні. Одразу ж туди вдарив сніп яскравого проміння з прожектора.

— Ну, що там? — спитав задиханий Лабан.

— Там он видніється напис. — Туо вказав рукою в гору. — Треба підйомника.

Лабан гукнув до водія, що стояв у натовпі, і той через кілька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопідйомника. Розвернувся і став, де йому вказав Туо. Ажурна стріла зламалася в шарнірах і опустила до землі металевий короб. Туо, не відчиняючи дверцят, переступив через борт і махнув рукою. Загурчав мотор, і короб поплив угору. На висоті метрів у п’ять Туо знову махнув рукою, і стріла застигла, потім подала його впритул до верхньої піраміди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний біля основи піраміди. Спохмурніле його обличчя заясніло усмішкою.

— Що там написано? — не втерпів Лабан. Він стояв унизу, взявшись у боки і задерши голову. — Розберете?

— Уже розібрав! Тут написано ось що: “Якщо ви ще не забули рідної мови, — скажіть одне слово, яке означає найбільшу пристрасть”.

З усіх боків залунали голоси:

— Багатство!

— Бій!

— Нажива!

— Алкоголь!

— Наркотики!

— Життя…

— Рулетка.

Лабан підніс руку, і коли всі затихли, сказав:

— Ненависть — ось найбільша пристрасть. Скажіть тією мовою, скажіть, Туо.

Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:

— Невгоста.

Нічого не сталося, Археоскрипт мовчав.

— Не те слово, — кинув Туо униз, Лабанові. — Ану ти, Аніто, скажи!

Він бачив, як Аніта переступила з ноги на ногу, схилила голову.

— Кохання! — нарешті вигукнула вона, стріпнувши волоссям. Усі засміялися. — Любов!

Вона стояла побіля Марти, закриваючись долонею від сонця. Її постать Туо вирізнив би з тисячного натовпу — така вона була йому рідна, така співзвучна. І яке ж слово сказала!

— Сольві, — промовив Туо над викарбуваним рядком. І ще раз повторив: — Сольві.

Випростався і ждав, пильно дивлячись на сірий, ледь сріблястий метал бункера. Ждав з острахом і надією. Так само, певне, очікували і всі інші. Стихли розмови, хтось тільки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрі вже почали нетерпляче тупцятись. І раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсінька цівочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, і ось звуки незнайомої пісні ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була ніжна, дуже мелодійна пісня, і всі слухали її, як зачаровані.

Раптом хтось вигукнув:

— Розкривається! Розкривається!

Чи хтось в бінокль побачив — адже під верхньою пірамідою з’явилась лінія завтовшки, може, з нитку! І чим більше товщала та нитка, тим дужче звучала пісня. Гігантський пірамідальний куб випромінював її, як випромінює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, і до горла підкочувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пісня про кохання — про вселюдську любов до природи, до дівчини, до життя, рідна пісня, яку всі знають на Філії. Пісня перенесла його в той далекий край, про який він зараз думав, на простори його дитинства і юності. Уявки побачив себе на Філії з Анітою — стоять серед трав і пускають у небо голубих птахів…

Щілина збільшувалась плавно, піраміда відхилялася, неначе хтось знімав шолом.

“А навколо ж пустеля? — подумалось Туо. — Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподівалися ви, що пісня про кохання звучатиме над пісками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пісню з глибини десятків тисячоліть”.

Коли верхня піраміда одхилилась максимально і своєю гранню лягла на грань бокової, — пісня скінчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвінкий дитячий голос:

— Здрастуйте, нащадки! Чи веселі у вас діти? Я добре вчуся, і ми з мамою і татом полетимо на літо в Антарктиду, там не так жарко, і тато хоче половити форелі в гірських річках, він запеклий рибалка, а я наловлю метеликів і буду їх малювати, мої малюнки вже були експоновані каналами нашої мистецької інформації…

Дівчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповіла про свої заняття, іграшки, про дерева, які ростуть на їхній терасі. Закінчила дівчинка так:

— Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, сміхотливі оченята, подумав, що в Археоскрипті, певне, є портрет маленької художниці і її малюнки.

— Що сказав той дитячий голос? — гукав знизу Лабан. — Ви розібрали, Туо?

— Так, розібрав. Це ж моя рідна мова.

Туо спустився вниз, і до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механіку, щоб той підняв угору, і коли короб зупинився — жадібно заглянув у глибину бункера. Там уже світилося, і можна було побачити безліч якихось пристроїв, ящиків, тюків, різноманітних механізмів і всякої всячини. Лабан, хоч людина і стримана, при цьому не міг стриматись від вигуків захоплення і подиву, а очима так і поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоціненні речі. Навіть така багатюща знахідка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порівняння з Археоскриптом. Там були золоті оздоби, всілякі прикраси, та й годі. Тут же, безперечно, і високоефективні енергетичні установки, і різні апарати, які можна буде використати не лише в економіці, не лише…

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам і своїй фантазії. Уявив ескадри беззвучних літаків, які несуть кваркові бомби, космічні кораблі, що використовують енергію гравітаційних і магнітних полів… От якби тільки оцей Туо розшифрував схеми і формули… Невже він відмовиться? Невже знову почне про Організацію Об’єднаних Націй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцію. Хоча б так: тільки одна супердержава, маючи недосяжний для інших воєнний потенціал, може гарантувати мир і справедливість на Землі… А чим погана концепція? Чому б нашій, саме нашій державі не взяти на себе роль господаря Землі? Якщо ж Туо не згодиться співпрацювати… Ну, що ж, тим гірше для нього. Зрештою наші комп’ютери все розшифрують, обійдемось і без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з білими вітрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кісткою… Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертіті — от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвір’я суперниці Нефертіті на околиці Каїра. Ах, Нефертіті, Нефертіті… Лебедина шия, чутливі уста…

Замріявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все інше, навіть про дисципліну думання. А як він старанно тренувався перед цією експедицією — його ж попередили, що Туо…

Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробі стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, він звичайна людина… Та, певне ж, і сам схвильований баченим, хіба йому до нього?

Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсім не помічав його. Торкнув лікоть:

— Ну, що ж… почнемо вибирати і описувати?

— Про що ви? — Туо наче прокинувся зі сну.

— Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподіваюсь, ви перекладете написи…

— Так, так, — погодився Туо. — Нам буде немало роботи!

“І все-таки він чомусь невеселий, — подумав Лабан, коли вони спустились униз і вилізли з короба. — Невже відчув? Ну, та нічого, мільйони зроблять його лояльним. По-моєму, він був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Аніта. Ще б пак, п’ять мільйонів — кругленька сума! Та ще йому буде надана можливість запатентувати дещо з Археоскрипту в міністерстві оборони…”

Шанобливо подивившись на міцну спину Туо, який віддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рації. Через кілька хвилин він уже давав детальні інструкції, спочатку охороні, тоді бригадирам, а потім і робітникам. Все було передбачено до дрібниць — хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складі, хто вантажитиме на машини і хто супроводжуватиме рейси. Побіжне ознайомлення, навантаження і транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, організовано. Дещо — те, що стосується побуту і мистецтва — доведеться, звичайно, відправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелі належить Єгиптові. Це буде зроблено в другу чергу, після навантаження судна… Сам пірамідальний куб такий великий, що, не розрізавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майдані в своїй столиці! Ну, та це вирішиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме… А втім, вони, чого доброго, можуть організувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристів не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотіння моторів змішувалося з гомоном людей. Упаковані експонати подавалися на транспортер і випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сиділа, схилившись над машинкою, Аніта і зі слів Туо друкувала опис. Туо швидко і легко перекладав написи — більші і короткі тексти, додані до кожного експоната. Він походжав від столика Аніти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, і знову крокував, утоптуючи доріжку. Його збудження передавалось Аніті, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальці безпомильно били по клавішах.

— Біохімія, — голосно говорив Туо, — синтезатор білка. Технічна характеристика…

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що — не знав. Постояв, розставивши волохаті ноги, біля Туо, послухав, як той спокійно диктує:

— Нейтринний мікроскоп з фіксуючим апаратом. Дослідження об’єктів на субатомному рівні…

“Оце мікроскоп… — майнула думка в Лабана. — Та тільки за цей прилад треба було б дати Нобелівську премію!”

Гордо підвівши голову, Фаусто Лабан пішов до розкопу.

33

Аніта сиділа як на голках. Над ними було ласкаве осіннє небо — бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий і лагідний, а в її душі щось нуртувало, пробивалися якісь тривожні акорди. Високо здіймалися її пружні груди, і за кожним подихом розстібався верхній ґудзичок білої перлонової блузки. Аніта кілька разів застібала його, а потім перестала зважати. Хотіла написати мамі листа, але Туо не дає ніякої передишки. Чого він так поспішає? І на годинника непомітно зиркає… Та не треба нервувати, любий, все ж іде добре, от закінчимо, нарешті, цю експедицію і — в Бейрут. Ах, як там гарно…

В Анітиній уяві постала така приваблива картина ліванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелів і синіми горами вдалині, що вона мимоволі усміхнулася. Вловивши ту посмішку, Туо теж усміхнувся, кивнув Аніті головою. Але не зупинився, диктував і диктував. Про насіння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперішнього Північного Льодовитого океану і в Антарктиді; опис індивідуального кібер-діагноста, що його мала кожна сім’я Центрума; технічно-наукова характеристика першого штучного супутника Землі, запущеного на екваторіальну орбіту п’ятдесят одну тисячу років тому…

Боліли пальці, але Аніта друкувала не зупиняючись — відчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункі ноги! Хто б подумав, що ця дівчина була розбита паралічем? Аніта обов’язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанія…

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Аніта підвела голову і окинула його вдячним поглядом. Нарешті можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

— Аніто, ось воно, тут… — Голос його переривався від хвилювання.

— Що саме? — одразу не здогадалась Аніта.

— Оте, що я шукав… Це найважливіше з Археоскрипту. І — найстрашніше…

Аніта ще не бачила його таким. Обличчя поблідло, руки ледь помітно хиталися, і, мабуть, через те він ще дужче стискував того ящичка пальцями.

— Ти так говориш, неначе воно вибухне…

— І вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб… Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової…

— Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника і, кивнувши головою, продиктував:

— Схеми кваркових силових батарей, технологія, експлуатація… Людство ще не дозріло, щоб володіти таким джерелом енергії… Написала?

— Так.

— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!

Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:

— Мамо, люба мамусю, прощай…

Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!

Хотіла ще написати кілька слів, та усвідомила — не встигне. Туо сидів на стільці в наметі, поруч місце для неї, воно з парашутом, те сидіння, Аніта знає, якщо на Філії доведеться падати, то…

Вона схоплюється і миттю опиняється на тому стільчику, тремтячими руками застібає ремені. Тільки тепер помічає, що діамант, встановлений попереду, наливається світлом… А на колінах у Туо — довгастий ящик… А може… може, нічого… А птахи?!

Зблиск! Німий, гострий зблиск у мозку.

* * *

“Наш спеціальний кореспондент Марта Лаконтр повідомляє з Лівійської пустелі:

Сьогодні опівдні тут сталася дивовижна катастрофа. Відомий світові учений Туо, який прибув на Землю з іншої планети і який відкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицію і фото див. на 2-й і 3-й стор.), безслідно щез. Разом з ним і його наречена та співробітниця Аніта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторів, удвох з нареченою вони сіли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатці, і, напевно, ввімкнули його рушій — великий діамант, бо ми, очевидці, бачили короткий і надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркіт був, а тріск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Військові вважають, що це не був вибух, бо на тому місці, де стояла палатка, ніякої вирви немає. Не спостерігалося і вибухової хвилі — усі предмети і речі, що лежали на відстані десяти метрів од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навіть машинка з недодрукованим аркушем паперу…”

У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ Повість

Нема нічого неймовірного і в тому припущенні, що за якусь хвилину цілі віки роздумів і наукового пізнання живуть і вмирають на наших очах всередині атома. Самі по собі об’єкти і не великі, і не малі, і якщо всесвіт здається нам неосяжним, то це просто людське уявлення про нього. Коли б він раптом скоротився до розмірів горіха при умові збереження всіх пропорцій, ми б не мали найменшої можливості помітити цю зміну.

Анатоль Франс

МАНДРІВКА ДО ОЛІМПІЇ

Над стародавньою Елладою сяє святковий літній день. Антоніда милується сліпучо-білими храмами Олімпії, тінистими священними гаями. Ось вона минає південні пропілеї — два ряди урочистих колон, і виходить на терен Альтіса — найсвятішого місця Олімпії. В гамірливому натовпі учасників і гостей олімпіади полум’ям спалахують пурпурові хламиди розпорядників. Трибуни стадіону заповнені: зібралося не менше п’ятдесяти тисяч чоловік. Зараз почнеться…

Антоніда добре знає, що жінкам під страхом смерті забороняється спостерігати олімпійські змагання, та все ж вона — в натовпі, що суне на стадіон. Заборона зовсім її не страшить. Не помічаючи навколо жодної жіночої постаті, думає: “Цікаво, якими міркуваннями керувалися верховні, коли затверджували цей закон?”

Пурпурові хламиди урочисто попливли до своєї трибуни. Заграла труба, і стадіон одразу вщух. Антоніда бачить відблиск сонця на міді, на якусь мить цей гострий блиск ніби засліплює її, і панорама стадіону зникає. Але це тільки на мить. Ось вона знову бачить і чує все, що тут відбувається.

Літній уже, але атлетичної статури чоловік виходить на середину арени і, задерши голову, вигукує прізвища тих. що зголосилися змагатися з прудкості. Антоніда слухає атлета, в коротко підстриженій бороді якого вже з’явилися срібні нитки, і міркує: “Певно, ветеран-олімпіонік. Це ж і його колись отак викликали на оцю арену”. Бігуни переступають з ноги на ногу. Коли зійдуться всі — підуть до роздягальні, натруть своє тіло оливою, а тоді знову на арену — тягти із срібної урни мусянжові жетони з номерами… А поки що літній атлет все вигукує і вигукує імена бігунів. Нарешті останні:

— Харілай із Кеоса! Політіон-афінець!

Коли всі юнаки вишикувались на арені, старий атлет, вказуючи на них, звернувся до народу:

— Чи допустимо їх до змагання? Може, є з-поміж них лукаві, нечесні — не гідні брати участь у священних олімпійських іграх?

І раптом хтось крикнув:

— Є!

Атлет повернув голову в той бік, звідки пролунав голос.

— Кажи!

— Харілай не гідний цієї високої честі! На ньому ганебна пляма рабства. Це вільновідпущеник одного гіпобота.[5]

— Що ти скажеш на це, Харілаю? — звернувся атлет до юнака — той уже виходив із шереги. — Мовчиш?

— Ганьба! Ганьба! — закричали трибуни.

Юнак, похнюпившись, пішов до виходу, а вигуки і свист хльоскали його, як батоги. Антоніда кинулася за ним.

— Не журися, друже! — вирвалося у неї, та хіба міг він її почути?

Деякий час Антоніда стежила за бідаком, а коли той зник десь у натовпі, що товкся побіля крамничок, розташованих уздовж муру, тяжко зітхнула. Шкода, що вона не може втрутитися в події. Те, що сталося, то вже сталося… Інцидент із Харілаєм зіпсував їй настрій, уже й не цікаво було дивитися змагання бігунів. Звернула увагу на біломармурові храми і палаци, на статуї спортсменів і богів. А ось і славнозвісний портик “Луна”. Шестигранник із сімома колонами — шість по кутках і одна посередині. Якщо тут вимовити слово, луна повторить його сім разів.

Антоніда заглядає всередину, гукає:

— Глібе!

Та стіни, звичайно, не чують її голосу, мовчать. До портика заходить уже знайомий Анто. ніді юнак Харілай. Важко дише, підносить угору міцний кулак і гукає:

— Я вільний!

І луна сім разів повторила: “Я вільний!..”

Юнак усміхнувся і вийшов.

Тим часом вечоріло. Сонце черкнулося гір і кидало на Олімпію останні промені. Антоніда поглянула на храм Зевса — колони вже пойняла тінь, а карниз світився золотими відблисками. То сяють ковані із золота щити — а їх сто один! Ну, як же тут не сказати: золоте надвечір’я. Справді золоте!

Біла-біла колонада оточує храм — здається, наче мармур світиться і поступово гасне. Ось і великі сходи. Мусянжові масивні двері прохилені, певно, там хтось є — може, Фідій чи хто з його помічників. Статуя Зевса закінчена, завтра вперше її побачить народ.

У сутінках храму між двома рядами колон тьмяніє велетенська постать бога. Голова Зевса майже підпирає стелю, і хоч сонячне проміння не може до неї сягнути — адже у храмі немає вікон, — проте обличчя богове світиться. Світло випромінюється з його мудрого чола, з його добрих очей. Ілюзія вражаюча, і Антоніда відчула: це бог! Знала ж, як скульпторові вдалося домогтися цього ефекту — у заглиблення, видовбане в темно-синьому камені біля підніжжя, налита масна рідина, вона й кидає відсвіти на обличчя могутнього бога, — Антоніда це знає, проте чари мистецтва так полонили її, що Зевс видається їй живим. Здається, от-от він підведеться зі свого трону і розвалить тісний для нього храм… Ага, чому Фідій витворив таку величезну, неспіврозмірну з приміщенням статую? Адже скульптура займає не менше третини храму! Треба буде спитати про це в друзів — вони ж радили помандрувати до Олімпії… А може, оця скульптурно-архітектурна непропорційність — один із засобів підкреслити великість бога?

Тільки тепер Антоніда помітила Фідія. Онде’він — плішивий дідок — прихилився до колони і невідривно дивиться на статую. Дивиться так, наче вперше її бачить, наче не він створив її спочатку в своїй уяві, а потім із золота і слонової кістки. А може, він думає зараз про Афіни — робота ж тут закінчена, і треба повертатися, а там знову візьмуться за слідстбо… Антоніда знає, що заздрісники та інтригани затіяли проти Фідія судову розправу, твердячи народові, що скульптор, працювавши над статуєю богині Афіни, украв золото. Мишача шамотня! Де їм зрозуміти, що коли б у нього було золото, то для мистецтва він і своє віддав би до решти, як віддавав усе життя золото своєї душі. Відомо Антоніді — в Афінах на Фідія чекає в’язниця і смерть, але він цього не знає і ось у глибокому мовчанні споглядає діло рук своїх. Пишайся, смертний, ти створив своє безсмертя!

Та на обличчі в нього блукає сумнів і тривога. Про що ж він думає?

Раптом Антоніда чує його шепіт:

— Чи ти задоволений, Зевсе?

Так ось що хвилює митця: чи вдався йому твір?

Антоніда затамувала дихання… Страшенно цікаво підслухати думки людини, про яку згадують ось уже майже три тисячі років.

Фідій ступнув до статуї і вже голосніше спитав:

— Чи ти задоволений, Зевсе?

У відповідь загуло, загриміло, тонка чорна розколюватина поповзла по білій мармуровій підлозі.

Фідієве лице освітилося радістю: Зевсові мила його робота! Випростався, підніс догори обидві жилаві руки:

— Я щасливий, Зевсе!

Мабуть, Фідій казав іще щось, дякуючи батькові богів і людей, та в цей час Антоніда почула інший голос:

— Вам термінове повідомлення!

Одразу не второпала: що таке? Яке повідомлення? Чиясь рука торсала її за плече.

— Космічний корабель наближається…

Антоніду наче струмом пройняло: наближається! Одним порухом пальця вимкнула апарат, зняла з очей м’яку пов’язку, і видіння стародавнього світу одразу зникли. Скинула з голови металеву сітку, через яку в мозок надходили імпульси, що розгорталися такими яскравими картинами. Вона ще поблукає по Елладі з Глібом… Глібом Максимовичем. Нарешті він вже близько! Мерщій, мерщій на космодром!

І ось Антоніда вже на космодромі. В її руці — букет розкішних троянд.

На оксамитово-багряних пелюстках тремтять росинки, наче сльози. І в їхніх прозорих кришталевих краплинах відсвічується голубінь очей Антоніди.

Вона прийшла рано. Схвильовано поглядає на хмари, що зранку заволокли небо. Їй стояти тут, здається, весь день. Бо корабель тільки наближається. І десь лише під вечір він м’яко опуститься на бетоновану гладінь космодрому.

Та вона чекатиме. І прозорі росинки на пелюстках троянд зблискуватимуть, як далекі зорі, як промінчики з інших незнаних світів.

ЗНАВЕЦЬ ЧИСЕЛ

…Великий Математик прийняв Космонавта в просторому Магнітному залі. Пронизане ніжними, добре відчутними силовими лініями, приміщення підбадьорювало вченого, підтримувало в ньому певний енергетичний потенціал, який давав можливість працювати, мислити. Це було помітно по його тілу — тьмяному сфероїду, який часто світився блакитним сяйвом, особливо ж у ядрі, де, власне, генеруються думки. Зеленкуватих пелюсток почуттів, що звичайно обіймають периферію кожного мислячого сфероїда, Космонавт не побачив. Та це його й не здивувало, бо добре знав, що вчений занадто старий і вже давно втратив деякі фізичні характеристики.

Як тільки Космонавт, пропливши понад нижньою площиною Магнітного залу, зупинився на відстані одного свого діаметра від Великого Математика, вчений тієї ж миті розпочав передачу своїх думок. Окремі блакитні зблиски в ядрі сфероїда злилися в суцільне сяйво. Він досконало володів своїм енергетичним полем, і думки линули по ньому ритмічними хвилями. Космонавт з готовністю сприймав їх, закарбовуючи в пам’яті.

— Юний мій друже! — вібрували хвилі магнітного поля. — Вам випало щастя в квадраті. Найперше те, що Природа обдарувала вас гарячим бажанням, невтомним прагненням розкривати її таємниці; по-друге, можливість здійснити мандрівку в глибини Всесвіту… Ще раз наголошую: це велике, безмежне щастя, яке будь-коли випадало на долю мислячого Сфероїда! І я не маю сумніву, що ви, юначе, будете достойний тієї високої хвилі, що підносить вас у Безмежжя. Ви не подивуйте мені, старому Сфероїду, коли я скажу дещо таке, чого міг би й не казати, бо ви, певне, вже сприймали такі думки. Хоча це, між іншим, доведе вам, що Знавці Чисел також можуть бути поетами…

Космонавт помітив зеленкуваті плями, що ніби вирит нали з глибини старого Сфероїда.

— Так ось — Безмежжя… — продовжував Великий Математик. — Скільки мудрих Сфероїдів намагалося розв’язати загадку загадок Природи, знайти відповідь на вічні запитання: що таке Всесвіт? Чи має межі його Безмежжя? За якими законами живуть і періодично затемнюються наші великі і величні Голубі Сонця? А ще ж прадавні спостерігачі зафіксували цей загадковий факт: нерозлучна пара Сонць затемнюється одночасно і на досить тривалий період. Причому, період затемнення однаковий для обох. І відстань між ними — стала. Проте загадково змінюється іноді положення Сонць стосовно нашої планети. Як? Чому? Подібних проблем, які ще ждуть свого розв’язання, перед нашою наукою — безконечний ряд. І велич мислячих Сфероїдів — у пізнанні нашого Всесвіту. Кажу “нашого”, бо не виключена можливість, що він не поодинокий, що в Природі існують інші світи — може, хоч і не такі досконалі, але не менш прекрасні і дивовижні, ніж оцей наш.

Космонавт помітив, що в ядрі старого Сфероїда посилилось блакитне світіння.

— …Ви вже, певно, знаєте, що я довгі роки працював над рівнянням, яке б описувало простір від таких його часток, як енерготон до гігантських об’єктів — таких, як Голубі Сонця.

— Рівняння Всесвіту! — захоплено вставив Космонавт, і весь засяяв блакитними і зеленкуватими пелюстками.

— Саме так — рівняння Всесвіту, — продовжував Знавець Чисел, очевидно, задоволений неінертністю молодого Космонавта. — Коли щільність нашого Всесвіту така, як я її обчислив, то простір мусить вгинатися під її дією. З мого рівняння випливає, що наш Всесвіт має певну замкнуту кривизну…

— Замкнуту кривизну? — прохопився Космонавт, і ядро його зробилося зовсім блакитним. — Але ж це означає…

— Ви вірно зрозуміли: це означає, що наш Всесвіт має межі, що він конечний як у просторі, так і в часі. Я добре розумію вашу враженість, юначе. Бо й для мене самого цей наслідок був несподіваним. Так, так. Та з цим і зараз важко погодитись: Безмежжя має межі! І я передбачаю, скільки буде висловлено негативно заряджених думок з приводу моєї формули. Втішає мене тільки одне: доки вони зберуться з думками, я вже не існуватиму, отже й не відчую колючих розрядів скептицизму і огуди.

— Навіщо ви так… — спробував потішити старого Космонавт. Але Знавець Чисел не дав йому договорити:

— Я добре знаю свої енергетичні ресурси. На жаль, старіння молекул — незворотний процес… Але з другого боку, коли б у Природі не відбувалось незворотних процесів, то вона не могла б розвиватися, тобто не існувала б. Отже, коли я опублікую своє рівняння, ви будете далеко від нашої планети. Ось вам його графічне зображення, — учений зробив видовження в середній частині свого сферичного тіла і ним подав Космонавтові тоненьку еластичну платівку, всуціль усіяну математичними символами. — Я прошу вас якнайсерйозніше поставитися до перевірки фізичної відповідності рівняння. Вирішальне значення матиме визначення щільності речовини і вивчення поляризації світла Голубих Сонць. Адже ви перебуватимете в просторі, близькому до них, і цей фізичний ефект мусить бути там значно помітніший… Скажіть відверто: ви розумієте… важливість цього завдання?

— Не просто важливість, — відповів Космонавт, — а велич! Адже якщо ваш висновок підтвердиться, то це… це буде революція в науці!

— Я радий, що ви мене зрозуміли. Бажаю вам щасливо подорожувати і благополучно повернутися на рідну планету.

— А я вам бажаю хорошого енергетичного балансу.

— Прощайте.

— До побачення!

І Космонавт плавно полинув із Магнітного залу.

ЗНАЙОМСТВО

Її блакитні очі наче зігрівають росинки на троянді, бо краплини сяють ще веселіше і принадніше. Може, тому, що хмари опустились ще нижче. Та дівчина нічого не помічає — вона вся там, в долині хвилюючих спогадів.

…Вперше вони зустрілися в глибині Землі. Фізична лабораторія, якою він керував, була розташована в шахті — за шість кілометрів од поверхні.

Швидкісний ліфт хутко спустив її вниз. Весело вискочила з кабіни, окинула цікавим оком великий підземний майдан і, побачивши на протилежному боці білі двері, поцокотіла гладенькими плитами. Сонячно. Не вірилось, що над головою — шість кілометрів тяжкої земної кори. От лише тиша — важка, непорушна — трішки непокоїла, тривожила. Наспівуючи пісеньку, підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка. І треба ж було, щоб він сам відчинив їй:

— Прошу.

Ковзнула поглядом по моложавому обличчю: все в ластовинні, навіть ніс. “Он чого ви, шановний професоре, ніколи не з’являєтесь на’екранах! — подумала з несподіваною радістю. — Але ж могли б принаймні запудрювати”.

— Я аспірантка…

Під його пильним поглядом враз погасла її безпричинна усмішка.

— І мама відпустила вас… під землю? — з удаваним співчуттям сказав він. — Ай-я-я…

Першої миті розгубилась, потім кров шугнула їй у скроні, і не встиг професор слова сказати, як вона вискочила з лабораторії. Побігла через майдан у якийсь напівтемний тунель — швидше, швидше, хоч за нею ніхто й не гнався. Їй тільки сімнадцять, та вона не дозволить себе ображати! Навіть відомим ученим, навіть світовим іменам! Як він процідив “ма-ма”!

Бігла, доки втомилася. Тунель був не обличкований, під скупим освітленням тьмяніла порода. Певне, в давнину тут був штрек… Так і є. Он відходять в боки великі щілини, в яких колись було кам’яне вугілля, оте саме, що тепер є лише в музеях, та й то не в усіх.

Раптом світло погасло, чорна темрява завалила все навколо. Знову засвітилось, ще раз погасло і засвітилось. “Моргаєш? — сердито подумала, простуючи далі. — Поморгай! Я не якесь дівчисько, щоб мене… От заберуся в якусь щілину — попошукаєте!”

Знала, що робить по-дитячому, але не могла вже зупинитися. Подерлася кудись убік, у лаву, як, здається, казали в давнину. Світло блимало десь позаду, а потім і зовсім зникло. Поповзла ще трохи в темряві, знесилилась. Довго лежала непорушно на теплій породі, незчулася, як і задрімала. Прокинулась, пригадала все, що накоїла, і від порому ладна була провалитися до центра Землі. Мерщій назад! Зопалу не могла знайти виходу: куди не поткнешся — стіна. Темно — хоч око виколи. Повзає в тій лаві, спідничку пошматувала, руки й ноги пообдирала, а виходу нема! Зупинилася, щоб заспокоїтись та якось зорієнтуватись. Страх здушив горло, хотілось плакати, ридати, але не могла. Полежала, відхилилась і ну мацати стіну. В якомусь закапелку зачепила плетиво дротів… Усе навколо зблиснуло, а грому вона вже й не чула…

Перше, що вона побачила, опритомнівши, було його ластовиння. Професор схилився над нею, може, його тепле дихання і пробудило її. “Отепер відправить”, — злякано подумала вона.

— Заспокойтеся, Антонідо, — лагідно сказав, ніби прочитавши її думку, — ми ще будемо разом працювати.

Згодом їй розповіли, що знайшов завал і врятував її саме він, і їй взагалі пощастило, що той стародавній заряд був од неї далеченько, та ще й за рогом.

Через два чи три дні вона почала працювати. Тепер обличчя керівника вже не здавалось таким кумедним. З кожним днем воно ставало милішим, привабливішим. Особливо очі — які вони розумні, чутливі і… ніжні! І ла— • стовиння здавалось їй тепер золотими цяточками.

…Провідною темою, що розроблялась в лабораторії, була проблема Часу, і юна аспірантка з усім своїм сім-надцятилітним завзяттям включилася в роботу. Ще на студентській лаві вона поділяла ідеї молодого ученого. Він висунув гіпотезу: час — дискретний, існує частка — він її назвав хронотоном — яка є втіленням енергії часу. Хронотон присутній в кожному атомі, кожному ядрі, він супроводжує кожну так звану елементарну частинку, набираючись її властивостей, маскуючись під них. Це — частка-хамелеон. Коли хронотон пронизує Землю з нейтріно або мчить із Сонця з фотоном — у нього немає маси спокою; коли ж він “співпрацює” з нуклонами — “підключається” до їхньої величезної маси. Треба впізнати, виявити цього хамелеона! — ось яке завдання поставив професор перед науковцями лабораторії.

У великих підземних анфіладах встановлено різноманітні прискорювачі, так звані фільтри, вловлювачі і ще багато інших хитромудрих установок. Тут бомбардували ядра, розкладали елементарні частинки, простежували сліди нейтріно… Але досі хронотон якось виплутувався з тенет.

Керівник лабораторії, бувало, тижнями не підіймався на поверхню. То працював на прискорювачах, то сидів бі ля лічилки, аналізуючії спектри різних частинок.

Вона перша сказала йому:

— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!

Підвів стомлену голову, сказав серйозно:

— А піду, бо ще втечете самі, доведеться шукати.

Вона усміхнулася, і він не міг стримати усмішки.

— Бач, який ви — злопам’ятний! — кинула з веселою фамільярністю.

— Та ні, ні, -сприйняв він легковажний тон. — Я навіть про маму не буду згадувати!

В неї аж рука сіпнулася — хотіла посварити, але стрималась.

— Чому ж ви не посварились пальчиком? — усміхнувся він, і їй знову здалося, що він читає її думки, навіть неусвідомлені: ми ж після роботи, так що керівник не нагримає.

Їй було безпричинно весело — сміялась, жартувала. Цокала каблучками по плитах і відчувала, що він милується її постаттю, кожним її рухом. “Ой! — схаменулася. — Ще подумає, що хизуюся!”

— Чого ви раптом споважніли? — спитав. — До хизливих дівчисьок вас зарахувати не можна, у вас природна грація.

Зупинилась як укопана.

— Глібе Максимовичу! Як ви читаєте мої думки?

— Справді? — знизав плечима. — Не знаю. Мабуть, наші біостанції настроєні на одну хвилю…

Довго блукали штреками старезної шахти, присвічуючи собі ліхтарем. Гліб Максимович розповідав про вугілля, тяжку шахтарську працю, без якої колись не можна було обійтися. І навіть уже в добу атомних електростанцій ішов інтенсивний видобуток вугілля.

— Не заспокоїлись, доки не вибрали останньої тонни! — докинула Антоніда.

— З вугілля тоді виробляли багато всячини…

Безконечні підземні тунелі свідчили про гігантську роботу людини, це — пам’ятники праці.

Коли проходили повз ту лаву, де вона так невдало сховалася, Гліб Максимович пригорнув її до себе і кілька разів міцно поцілував. Спаленіла, засоромилась, бо цього вона бажала, про це якраз подумала!

— Мила, хороша… Антось… — шепотів він, пригортаючись ще міцніше.

— Ви…

— Кажи мені ти. Ну, кажи!

А в неї язик не повертався казати йому ти. Він же вдвічі старший за неї! Удвічі!

— Я розумію: вік, — з якоюсь винуватою дитячою посмішкою сказав Гліб Максимович. — Нас роз’єднує хронотон… Але він же нас і поєднає, потрібна тільки витримка, витримка.

Тоді вона й не здогадувалась, що професор мав на увазі. А він замислив уповільнити свій власний час, щоб зменшити різницю в роках. Бо справді якось воно не пасує: йому тридцять чотири, а їй сімнадцять!

Отак міркував Гліб Максимович, милуючись красою Антоніди. Але вона нічого про те не знала, щебетала собі, як пташка, — весело, безтурботно.

Незабаром усі вже дізналися про їхні зустрічі, про їхнє кохання, та Антоніда все одно не могла йому “тикати”.

От і зараз. Вийде він з корабля — як вона йому скаже?

А час тягнеться нестерпно довго. Здається, вона простояла тут, на ракетодромі, цілі роки…

Навіть всохли росинки на трояндах, бо сонечко вигулькнуло крізь хмари. Лише одна краплина — велика і прозора — світилася блакитним сяйвом, що було відблиском чарівних очей Антоніди.

НОВІ ЗАГАДКОВОСТІ

Космонавт-Сфероїд здійснював космічну подорож не сам. В літальному апараті разом з ним був його вірний побратим по опануванню космосу — Сфероїд-ІІ. До того як вирушити в запаморочливі глибини космосу, вони обидва на менших апаратах вивчали біляпланетний простір, і то була велика підготовча школа. Хоча їхні польоти навколо планети дуже вразили весь світ, самі вони добре розуміли, що то лише тренування, лише проба сил перед історичним рейсом до Голубих Сонць.

Хід корабля контролювали по черзі. Якщо Сфероїд-І стежив за пультом керування, то його колега, Гфероїд-ІІ, займався суто науковими дослідженнями і навпаки. Працювали “цілу добу”, бо їхні організми для підтримання життєдіяльності не потребують сплячки. В цьому відношенні Сфероїди нагадують акумулятори. Правда, вони акумулюють теплову енергію, яка в міру потреби перетворюється на інші види, що й підтримує життєві процеси. І коли молекули їхнього тіла поступово втрачають здатність трансформувати енергію — настає старість. А коли енергетичний рівень впаде до мінімуму — функціонування організму припиняється.

Та обом оцим Сфероїдам, що відважно пустилися в космічні мандри, все це не загрожувало. Молекули їхніх тіл молоді, працюють з високим коефіцієнтом віддачі, увесь час підтримуючи високий енергетичний рівень.

Перші кілька місяців подорожі (час рахували, як і на планеті) вони були цілком поринули в наукову роботу: не лише збирали, фіксували показання датчиків і приладів, а й систематизували, обробляли цю багатющу інформацію. Космос вражав несподіванками. Найзначнішим відкриттям за цей час було різке посилення білого світлового фону. Інтенсивність його в десятки разів перевищила зафіксований в минулому максимум.

— Друже! Лічильники білого світла от-от вийдуть з ладу, — застеріг свого колегу Сфероїд-І. — Вони не розраховані на таку напругу. Ця радіація небезпечна для нас. Треба негайно відгородитися непроникними екранами.

— І не лише нам, — відповів Сфероїд-ІІ.

— Необхідно захистити прилади та енергетичний об’єм…

— Ти маєш рацію, друже. Це такий каскад корпускул, що може викликати одночасне розщеплення нашого “пального”.

Обидва Сфероїди світилися потьмянілими блакитними й зеленкуватими плямами: в усьому їхньому об’ємі йшла напружена робота думки, супроводжувана емоціями. Вони негайно взялися за роботу. Діяли за допомогою видовжень. Причому кількість цих видовжень визначалася потребою: інколи їх було по одному, а інколи й по троє.

Виготовлення непроникних екранів космонавти закінчили менш як за три доби, і саме вчасно: потік білого сяйва настільки посилився, що тріск в реєструючих приладах спочатку злився в суцільний шум, а потім раптово обірвався. Лічильники не витримали.

Сфероїд-І побоювався за надійність зв’язку з планетою, бо — ясна річ — єдине всесвітнє поле в деяких секторах було збуджене занадто.

Але навдивовижу зв’язок не лише не погіршився, а навпаки — покращав! І це також було загадкою для фізиків і математиків планети.

Космонавти систематично передавали докладну інформацію і одержували з планети вказівки та поради. Але коли Сфероїд-І повідомив, що той об’єм Всесвіту, в якому перебував космічний апарат, пронизало біле проміння — не сяйво, не фон, а проміння, — вчені планети просто не повірили. З пункту зв’язку запитали про стан енергетичного комплексу Сфероїда-І… Тоді Сфероїд-ІІ підтвердив усе те, що повідомив його колега, і додав, що їм вдалося розкласти біле світло на сім кольорів! Це вже було настільки приголомшливо, що з планети тільки й спромоглися порадити: “Продовжуйте спостереження”.

Потік білого світла був особливо загадковим тому, що ніяк не вдавалося виявити його джерела. Звідки линуть ці дивовижні корпускули? Де вони придбали таку грандіозну енергію, точніше — які силові поля генерують це проміння? Космонавтам здавалося, що це навальне біле світло рине з усіх боків, навіть з протилежних ділянок неба. Щоправда, Сфероїд-ІІ встановив сектор, звідки йшло найінтенсивніше випромінювання: 10–90 градусів на захід від Голубих Сонць. Було помічено також, що яскравість самих Голубих Сонць в цей час підвищувалась, хоч була значно слабіша за білі промені.

Минали дні і місяці за літочисленням Сфероїдів, а величне видовище океану світла ставило перед космонавтами нерозв’язні запитання.

Яка причина цього явища? Чим воно зумовлене? Дослідники не знаходили обґрунтованої відповіді. Опис його дали під заголовком: “Космічна радіація”.

Разючі наслідки одержали вони і в дослідах, пов’язаних із рівнянням Всесвіту славетного Знавця Чисел. Найперше треба відзначити трудність самої постановки експерименту: похибка не повинна була перевищувати 10~18 відсотків. Отже, експериментатори працювали, сказати б, на грані неймовірного. Щоб визначити кривизну простору, її характер, дослідники мусіли встановити щільність речовини. За моделлю, яку запропонував Великий Математик, вона більша від 10 ядер елементона на одиницю об’єму. Якщо це відповідає фізичній дійсності, то простір в кожній точці вгинається, і Всесвіт є замкнутою суперкулею. Нагромадивши величезний матеріал спостережень, Сфероїд-Ї розпочав підрахунки. І хоч провадив їх за допомогою квантової обчислювальної машини, попрацювати довелось добре. Коли нарешті на екрані з’явилося остаточне число, молодий дослідник не стримався від емоцій. Сфероїдальне тіло його так і пойнялося зеленкуватими пелюстками.

— Друже! — збурив він поле зв’язку. — Геніальне передбачення Великого Математика підтвердилось!

— Який же наслідок?

— Десять з половиною!

Сфероїд-ІІ негайно прилинув до обчислювальної машини, залишивши пульт керування під наглядом контролюючої системи. Він довго спостерігав цифру 10,5. І це таки справді було разюче відкриття!

— Отже, виходить, що наш Всесвіт…

— Так! — підхопив Сфероїд-І. — Наш Всесвіт — замкнута сфера. Я зараз же повідомлю про це Великого Математика.

— Ні, зажди, — заперечив Сфероїд-ІІ, — це настільки важливо, що… треба старанно перевірити, виключити можливість навіть найменшої неточності, тим більше, що йдеться про таку мізерну величину, як нуль п’ять… Не будь її, і модель Всесвіту була б і незамкнута, і не незамкнута.

Сфероїд-І не довго вагався. Погамував свої емоції, і в ядрі лишилося тільки блакитне сяйво. Негайно ж узявся обчислювати щільність речовини вдруге. Спочатку.

І знову на екрані з’явилася та ж сама цифра: 10,5. Та занадто обережний Сфероїд-ІІ вирішив ще й сам перевірити. Наслідок був такий самий.

Тільки після цього вони передали на рідну планету інформацію про це дослідження. Там уже перестали дивуватися, бо очевидно було, що Всесвіт — невичерпне джерело таємниць, до того ж цілком несподіваних.

— Просимо на зв’язок Мудрого Знавця Чисел, — звернувся Сфероїд-І. — Хочемо йому особисто…

— На превеликий жаль, уже минула доба відтоді, як він не існує. Його підкосила критика рівняння Всесвіту. Після дискусії, на якій його обвинуватили в містицизмі, енергетичні рівні старого вченого впали нижче мінімуму…

— Поспішив опублікувати… — сказав Сфероїд-ІІ.

— А ми не поспішили повідомити, — зауважив Сфероїд-І.

— Ви допомогли йому ствердити своє безсмертя, — заспокійливо долинуло з планети.

ТРИВОГА

Холодна бентега все глибше проймала душу Антоніди. Чує її серце — щось там скоїлось на борту корабля… Якщо все гаразд, то чому ж Гліб не підійшов до апарата? Чому зв’язок перервався на півслові і керівники Кос-моцентру так наполегливо заспокоювали її? Ніби з нею скоїлось лихо. І погляди, і потиски рук, інтонації… Щось приховують од неї! Коли вона сказала, що хоче пройтися на свіжому повітрі — аж зраділи, а головний диспетчер зітхнув з полегкістю.

Ох, Глібе, Глібе…

Коли досліди під землею не дали позитивних наслідків, Гліб вирішив узяти участь в космічній експедиції. “Треба спробувати ще там, у космосі. Може, хронотон виявить себе в умовах великої швидкості. Адже всі процеси на ракеті уповільнюються…”

Їй дуже не хотілося відпускати його в таку небезпечну мандрівку. Правда, вона цього не висловлювала вголос, навіть не думала про це при ньому, але Гліб відчув. “Заспокойся, — казав. — Сама ж знаєш, відступати нам не до лиця”.

Минуло десять земних років, десять безконечних років чекання, тривоги і надії. Аж десять разів Земля обійшла навколо Сонця, а вони мчали там у глибинах Світобудови, досліджуючи властивості простору, намагаючись впіймати хронотон. Чи ж удалося? Під час останніх сеансів зв’язку, коли корабель вже повернувся у межі Сонячної системи, з його борту передали, що проведено серйозні експерименти. Радіограма досить невиразна. Які саме експерименти? З яким успіхом? Ну, та ось уже скоро… Мабуть, роблять останній виток навколо Землі… Хоча б уже швидше!

Антоніда поглянула на квітку, помітила краплю і зітхнула. Мабуть, ще меншими краплинами викапує зараз час. Поволеньки гальмує корабель, ох, і поволі!

Час… О всюдисущий, невпинний володарю вічності! Ти пануєш над усим: даєш життя квітці і дитині, планетам і зорям, а потім відбираєш його, трощиш, ламаєш, наче вередливий пустун. І нема тобі впину. Які розуми ти позапалював, а потім погасив. Але навіть ти проти них безсилий. Світло людської думки пробиває твої запони і живе з нами й досі. Невтомний, невситимий людський розум розкриває твою таємницю, опановує твою енергію, часе. Хоч ти й ховаєшся від людини, хоч і дієш потаємно, в різних умовах по-різному. От цікаво б простежити твою ходу в оцій краплині. Можливо, в менших об’єктах ти рухаєшся швидше, ніж у Сонячній системі?

Антоніда знову зітхнула, поглянувши на краплю. Чому вона не всохла? Які молекули зберігають її життєдіяльність? Невиразні інтуїтивні здогади легкими хмаринами пропливали десь у підсвідомості, не лишаючи й сліду.

НА КРАЙ СВІТУ

Все-таки трагічні події не обминули космічного апарата Сфероїдів. Ніхто з них і гадки не мав, що таке станеться. Ще напередодні вони проглядали стереоскопічні рухомі відбитки, з яких промовляла до них така багата на фарби і відтінки рідна планета. Вони вже віддалилися від неї так, що кілька діб тому почав пригасати зв’язок, а потім і зовсім обірвався. І було дуже приємно побачити хоч у відбитках її гостроребрі скелі, жовті рівнини — грандіозні акумулятори енергії. Вдивляючись у динамічні відбитки, Сфероїди ніби знову промчали тунелем, що пронизав їхню планету від полюса до полюса. Ця наскрізна траса — виняткове досягнення інженерної думки, яке можна порівняти хіба що із спорудженням космічних ракет…

Отак вони собі насолоджувались спогляданням матері-планети і навіть не підозрювали, що їх спіткає завтра, їхні тіла, охоплені зеленим сяйвом емоцій, були наснажені радістю. Космонавти весь час перекидалися враженнями:

— Чудово! Ти там бував?

— Аякже. Прекрасно.

— Пам’ятаєш, яке відчуття охоплює все єство, коли зупиняєшся на перехресті діаметрів планети?

— Того ніколи не можна забути…

Вони бували колись у центрі рідної планети, а тепер ті спогади зігрівали, наснажували, додавали енергії. Від цього стократно посилювалась радість буття. Хотілося нових героїчних звершень. А коли інтелект прагне до цього, то що ж йому стане на заваді?

— Якщо кривизна простору є фактом, — міркував Сфероїд-І, — то чому б нам не спробувати…

— …долетіти на край Всесвіту? — докінчив його думку Сфероїд-ІІ.

— Так. На край Всесвіту.

Сфероїд-ІІ помовчав, аналізуючи свої думки й емоції, а потім нерішуче висловився:

— Це було б грандіозно, але…

— Що “але”?

— Страшно. Дуже страшно. Що там, за Межею? Край Всесвіту… Навіть подумати жахно. Я вже не кажу про те, що там, певне, діють якісь невідомі нам сили. Але от у філософському розумінні…

— Я також бентежуся, — обізвався Сфероїд-І, — та саме оця запаморочлива, божевільна неймовірність і вабить мене. Заглянути за Межу, яка відділяє…

— Від чого відділяє?

— Цього ще ніхто не зна, ніхто. Можна сказати умовно: Всесвіт від Невсесвіту.

— Значить, існує щось, від чого наш Всесвіт відділяється…

— Ми — дослідники Природи. Нам треба спочатку встановити факт, а тоді вже освітлювати його світлом мудрості. Відкинь вагання, друже, така можливість трапляється не часто в житті.

— А ми… встигнемо? Вистачить нашого існування?

— Давай зробимо обчислення. При цьому треба врахувати, що я вже, здається, винайшов спосіб довести швидкість нашого апарата до максимально можливої в Природі.

— Субсвітлової?

— Так. До того ступеня, через який немає змоги переступити.

Обчислення провадили майже добу. Виявилось, що політ до Межі Всесвіту відбере не менш як три чверті життя. Отже, коли все буде гаразд, вони повернуться на рідну планету фактично лише для того, щоб скінчити своє існування. Було над чим поміркувати. Обидва Сфероїди наповнилися блакитним сяйвом — ознака інтенсивної роботи мислення.

— Спробу треба зробити! — почав зв’язок Сфероїд-І. — Задля науки треба наважитись на який завгодно ризик.

— Я також дійшов цього висновку, — відповів Сфероїд-ІІ, — та мене дуже непокоїть одне міркування… Це ж заборонена зона!

— Для допитливої думки, для науки — немає і не може бути заборонених зон! Якщо Природа здатна до емоцій, то, спостерігаючи дію інтелектуальних істот, вона відчує радість, саме радість — за нас, її витворів, які розвивають те, що вона вкладає в наші ядра.

— З цим важко погодитись, — відповів Сфероїд-ІІ. — Якщо навіть Всесвіт має межі, то хіба наші прагнення і помисли не мусять їх мати?..

Сфероїд-І мовчав. У ньому з’явились зеленкуваті цятки, що були ознакою жалю.

— Чому ти не відповідаєш? — звернувся до нього Сфероїд-ІІ.

— Сприйми спокійно, друже, те, що я тобі скажу. Ти захворів на дуже небезпечну хворобу, яку наші попередники називали “Подих космосу”.

— Я цього не відчуваю, — спокійно інформував Сфероїд-ІІ, — і, щоб переконати тебе, — я вийду з ракети і стану віч-на-віч з космосом. До речі, нам же треба поставити датчика швидкості.

— Зараз ми проходимо зону посиленої радіації та метеорних потоків — небезпечно.

— Небезпечно, але не більше, ніж летіти до Межі. Я встановлю датчика. Адже без нього не можна буде визначити режиму роботи двигунів для розгону апарата…

Зеленкуваті цятки жалю погустішали в усьому об’ємі Сфероїда-І. Тепер він не мав сумніву, що “Подих космосу” цілком оволодів його колегою.

Просив, доводив, переконував не виходити з апарата. Але наслідки були прямо протилежні. Сфероїд-ІІ наполягав на своєму. Не поспішаючи, він одяг на себе ізоляційний костюм І подався до вихідного люка.

— В цьому немає логіки! — пробував його зупинити Сфероїд-ІІ.

— А датчик? Я мушу…

Видно було, що він навмисно уповільнює рухи, може, підсвідомо опираючись тій силі, що так і вабила, так і тягла його назовні — у бездонну прірву, під обстріл метеоритів. Коли б Сфероїд-І міг його затримати, то не вагався б жодної миті. Але це було так само неможливо, як, скажімо, зупинити корпускулу світла. Кожен Сфероїд завжди діє за велінням свого інтелекту.

— Ти побачиш, ти переконаєшся… — повторював Сфероїд-ІІ, беручи моток міцної линви, яким мав прив’язатися до апарата.

Раптом заспішив, похапливо вилинув у вихідний люк. Навіть крізь ізоляційний одяг видно було, яке збуджене його тіло.

Довго ждав Сфероїд-І його повернення, та так і не діждався. Виглянув назовні, дотримуючись, звичайно, правил безпеки, — тільки шмат линви побачив: метлявся, прикріплений до кільцюватого наросту обшивки. Певне, метеорит перерізав… Таки полонив колегу космос! А там енергія випроміниться, і Сфероїд-ІІ припинить своє існування. Довго, довго кружлятиме в глибинах Всесвіту, доки його молекули не розсіються в просторі… А датчика таки встиг поставити — виконав свій обов’язок!

Сфероїд-І замислився над таємницями буття. І чим більше він думав, тим ще таємничішими ставали ті вічні таємниці. Непомітно закрався сумнів: а чи не химера ота Межа? Адже Всесвіт, навіть за рівнянням Великого Математика, — замкнутий у собі. Він наповнює все. Поза ним немає ні Часу, ні Простору — нічого. То яка ж може бути Межа? Але обчислення показують: мусить, мусить бути! Дарма що цього уявити неможливо, — на цьому етапі пізнання уява поступається місцем абстрактному мисленню. Хіба обов’язково математичні абстракції втілювати у фізичну форму? Може, там — якесь завихрення Простору і Часу, щось таке, що й не дасться не лише відчуттям інтелекту, а навіть і фіксації за допомогою чутливих пррі-ладів…

Думки змінювали одна одну, Сфероїд-І вагався. Та коли він знову подумав про свого супутника, вагання відлетіли. “В ім’я чого ж перестав існувати Сфероїд-ІІ, встановлюючи датчика?”

І він ввімкнув двигуна.

Апарат почав розгін по траєкторії, яка пролягає аж до краю Всесвіту… Сфероїд відчув почуття величі. Це благородне почуття ніби підсилило енергію його поля, додало мужності.

ДЕ ГЛІБ?!

Антоніда почула шурхіт у відеофоні — ледь вловимий, як шовковий шум трави, — і насторожилась. Екранчик на руці засвітився. Промайнули якісь невиразні плями, і вона побачила кабіну космічної ракети.

Четверо космонавтів, запакованих у громіздкі скафандри, лежать, наче в люльках. Видно тільки обличчя, та й то не повністю, але вона одразу впізнала Глібових супутників. А де ж Гліб? Чому в кабіні тільки четверо? Дивить-ся-вдивляється, відчуваючи, як терпне все тіло, — Гліба в кабіні нема! Що з ним трапилось? Коли відлітали — були всі п’ятеро разом.

Занепокоєно глянула на троянди — крапля зблискує.

“Це моя єдина крапля надії, — подумала. — Чомусь вона мені дуже дорога, ця кришталева росинка…”

ПАРАДОКСИ І ЩЕ ЩОСЬ

В польоті до краю Всесвіту Сфероїд зазнавав чимало напружених, драматичних моментів. Субсвітлова швидкість його корабля в десятки разів збільшила небезпеку зіткнення з астероїдами, метеоритами і навіть планетами.; Всесвіт був тепер густо наповнений цими тілами, і кожне з них, незалежно від розміру, таїло в собі страшну небезпеку. Зіткнення навіть з невеличким метеоритом призвело б до перетворення кінетичної енергії космічного апарата в світлову, тобто до ліквідації агрегата молекул, що досі іменується Сфероїдом — мислячим індивідом. Це означало б загибель, оте саме неіснування, що поглинуло його колегу.

Велика це була небезпека. І все-таки найбільшим випробуванням стала для Сфероїда самотність. Так, самотність серед безконечного простору, освітленого таємничими білими променями та Голубими Сонцями, які дедалі ставали яскравішими і чарівнішими.

Коли самотність дала себе відчути і в настрої, і в роботі, Сфероїд почав обмірковувати її, дошукуючись фізичних причин явища. І тут він зробив відкриття, що така замкнута система, якою є живий організм, не може довго перебувати в стані самотності через свою несиметричність, що для рівноваги, стійкості вона потребує різноманітних зв’язків. Усвідомлення цього дало деяке полегшення, але тимчасове. Сфероїд страждав од самотності. То подовгу стежив за роботою локаторів, на екранах яких прокреслювались темні лінії зустрічних згустків речовин, то тинявся з кутка в куток апарата, відчуваючи нестійкість енергетичних рівнів, то переглядав динамічні відбитки своєї далекої, тепер уже невидимої планети.

Так минали тижні, місяці, роки за літочисленням Сфероїдів.

І коли нарешті обрахунки показали, що апарат наближається до Межі Всесвіту, Сфероїд зрадів. Увесь його об’єм наповнився зеленкуватими відблисками. Мета вже близько! Він повернеться на рідну планету з такими відкриттями, про які раніше ніхто й не мріяв. Ще в темну давнину, коли Сфероїди пробували якось зрозуміти, пояснити собі навколишній світ, витворювались легенди про сміливого Мандрівника, якому вдалося зазирнути за край Всесвіту. Правда, він досяг успіху з допомогою Надприродних Сил. А тепер ось наука, неспокійна дослідницька думка допомагають здійснити казковий задум. Працюй ритмічно, ядро! Ситуація надто серйозна, щоб перемикати енергію иа емоції. Треба пустити в дію всі прилади — вони зафіксують властивості Часу і Простору.

Настали гарячкові дні. Сфероїд діяв чітко, майже автоматично, але все-таки хвилювання давалося взнаки. Він по кілька разів перевіряв уже зроблене.

Голубі Сонця помітно збільшили свій кутовий розмір, сяйво їхнє стало значно інтенсивнішим. Звичайно, такого ефекту й слід було чекати, і це ніскільки не здивувало відважного Сфероїда. Вразило його інше. Тонкий аналіз сяйва двох Сонць показав, що вони світять… не власним, а відбитим світлом! Відкриття було настільки несподіваним, що дослідник спочатку не йняв віри. Та й хто б із мислячих Сфероїдів повірив? Адже навіть малечі відомо, що Голубі Сонця — джерело енергії, яка пронизує Всесвіт, джерело життя! А тут на тобі — отакі гігантські космічні об’єкти є лише рефлекторами… Ні, ні, це якась помилка, похибка апаратури!

І заповзятливий Сфероїд знову і знову робив аналізи. Міняв окремі вузли складної апаратури, зрештою замінив її всю. А наслідок був однаковий: Голубі Сонця є лише велетенськими ретрансляторами білого світла. Залишалось тільки розгадати процес забарвлення сяйва…

Довго і напружено міркував Сфероїд над цим парадоксом, інтенсивно палахкотіло його блакитне сяйво, але задовільного наслідку не одержав. Треба було накопичувати дані.

Аж ніяк незрозумілим було, чому Голубі Сонця періодично щезають чи гаснуть на нерівномірний час.

Космічний корабель, як ретельний, пильний розвідник, озброєний найрізноманітнішою апаратурою, придивлявся і прислухався до навколишнього Простору. Його чутливі антени, об’єктиви, реєструючі контури були весь час напоготові. Одного разу, проглядаючи їхні записи, Сфероїд знову був до краю вражений: прилади виявили якусь зовсім невідому радіацію! Її спектр значно відрізнявся від усіх інших, досі відкритих наукою. Струми ці були, сказати б, м’якими, і зрештою Сфероїд зробив цікаве відкриття: їхнім джерелом є Голубі Сонця. Інтенсивність цієї радіації коливалась у великих межах, але як не старався Сфероїд, закономірності встановити не вдалось.

Вже давно забув про самотність Сфероїд: цілими днями, тижнями, місяцями безперервно споглядав грандіозне чарівне видовище — Голубі Сонця. Тепер зблизька вони були особливо привабливі, прекрасні: білі корони, блакитні промені, що радіально розходились від затемненої серцевини. Нічого чарівнішого Сфероїд не бачив за своє існування. І от одного дня сміливий космонавт сповнив космос хвилюючими сигналами: Голубі Сонця — то не розпечені кулі і не холодні планети… Це загадкові об’єкти, які займають особливе місце в природі…

Він без угаву фіксував свої враження, здійснював найрізноманітніші зйомки і систематично посилав до рідної планети імпульси: “Голубі Сонця мають і власну радіацію, але цілком особливу. Це зовсім новий вид енергії”.

Та відважного Сфероїда ждала ще більша несподіванка: корабель самовільно звертав із обраного курсу!

Тягова установка працювала в заданому режимі, прилади керування цілком справні, контролююча система пульта — бездоганна, а корабель почав переходити на іншу, дуже вигнуту траєкторію руху! Наче якась невидима сила повільно, але неухильно повертала його вбік. Це вже було не запитанням, над яким треба поміркувати, це — наказ, який, хочеш чи не хочеш, а мусиш виконувати.

Правда, Сфероїд не одразу підкорився цьому наказові. Подумав, що потрапив у якесь силове поле і треба просто використати більшу потужність тягової установки, щоб вирватись із сітки його силових ліній. Поступово нарощу вав швидкість, аж поки не дійшов до максимально можливої, корабель не гальмувався, але від заданого курсу звертав ще швидше.

Тяжкий період переживав безстрашний Сфероїд. Були такі відтинки часу, коли йому здавалося, що енергетичні рівні змішались і здатність логічно мислити втрачена. Зрештою прийшов до висновку, що в цій частині Всесвіту діють ще невідомі науці закони Природи і що немає ніякої рації опиратись могутній стихії.

“Це Межа. А її перейти, очевидно, неможливо”, — фіксував сміливець.

Проте зробив ще одну спробу перехитрити Природу! Вимкнув тягову установку — як поводитиме себе корабель в польоті по інерції? Хитрість не вдалася. Траєкторія продовжувала вигинатися.

“Ну що ж, — подумав дослідник Всесвіту, — Межу здолати не можна… Теорія Знавця Чисел підтверджується — наш Всесвіт має замкнуту кривизну. І за Межею існують інші світи, до яких належать і Голубі Сонця… Тільки не мені сягнути туди”. І Сфероїд знову ввійшов, так би мовити, в нормальну орбіту свого життя — стежив за науковою інформацією, що її давала численна апаратура, вивчав незнайоме небо, фіксуючи зоряні об’єднання, замірював скупчення протопланетної матерії, визначаючи її здатність поглинати біле сяйво, не припиняв спостережень за Голубими Сонцями, які так само, як і раніш, займали величезні ділянки неба. Багато віддавав дослідженню великих і малих доз білого світла, що проходили з неймовірних глибин Простору. І хоч програма наукових досліджень була розрахована на двох, Сфероїд і сам виконував її. А корабель йшов замкненим колом: Сонця віддалялися.

Довго, дуже довго пронизував корабель Сфероїда космічний простір. І простір цей був досить пустельним, одноманітним. Яке ж збудження охопило космонавта, коли на головному екрані він помітив планету! Так, це була планета, бо міняла фази — він уже міг спостерігати їх навіть без допомоги апаратури. Невдовзі виявив чималого супутника, який досить швидко рухався навколо планети.

Даючи завдання автоматичній навігаційній апаратурі спрямувати корабель до цієї планети, Сфероїд радий був нагоді випробувати його слухняність. Адже досі корабель рухався не по заданій орбіті… Сфероїд не віддалявся від пульта, чекав, пожадливо сприймаючи інформацію про траєкторію. Ось її гострий кінчик наближається до наміченої, наближається, ще, ще… Зливається! Може, перейде? Ні, рухається в заданому напрямку! Коли б Сфероїд був хоч трішечки схожий на людину, то, певне, полегшено зітхнув би…

З плином часу кутовий розмір невідомої планети навально збільшувався. Треба було гасити швидкість, щоб незабаром перейти на кругову навколопланетну орбіту. Всі ці складні маневри виконали, звичайно, автомати.

Сфероїд спостерігав планету, обмацуючи її поверхню локаторами, і чомусь пригадав свого загиблого колегу. Як би оце добре було, коли б і він…

На екрані локатора пропливали то гірські вершини, то величезні заглибини, наповнені рухливою речовиною, то рівнини, складені з мінералів.

Вирішив посадити свого космічного апарата, щоб ознайомитися з невідомим світом безпосередньо. Майданчик для посадки обрав на рівнині, яку з одного боку замикали гори, а з другого — лінія басейну якоїсь рідкої речовини. Це давало можливість вивчити три головні компоненти рельєфу планети, не здійснюючії далеких мандрівок від корабля.

Складний маневр посадки Сфероїд виконав блискуче. Тягова установка, що м’яко опускала величезне тіло космічного апарата, вимкнулась тієї самої миті, коли опори торкнулися ґрунту. Об’єм Сфероїда огорнувся зеленими пелюстками…

КОСМОНАВТИ ВИХОДЯТЬ З КОРАБЛІВ

Повільно, ледь помітно відсувається круглий люк. Ось тільки намітилась дуга, поступово довшає і товщає… Нарешті — щілина. Більшає, більшає. Темний сегмент отвору, наче примружене око, пильно дивиться на людей, що зібрались біля корабля. Всі мовчки — наче оніміли від хвилювання — стежать за люком. Інколи здається, що він застопорився, але ні — рухається, рухається… Нарешті отвір відкрився майже наполовину, і люди побачили обличчя космонавтів — двоє і двоє. Застрекотіли кінокамери, заклацали фотоапарати, фіксуючи такий знайомий і завжди хвилюючий момент.

Антоніда до болю в очах вдивлялася в темний отвір, але Гліба там не бачила…

Слухала і не чула, що говорив старший з екіпажу одному з керівників Космоцентру. Вловила тільки одне: п’ятий член екіпажу захворів на якусь невідому хворобу… “Гліб захворів, Гліб захворів”, — стукало в серці, шугало в скронях, гуло в голові.

Коли Антоніда протиснулась до підйомника, старший ступив їй навстріч. Задихаючись, вона прошепотіла:

— Де він? Де він? Що сталося?

Командир співчутливо поклав їй руку на плече і, коли підйомник зупинився біля люка, повів її досередини корабля.

Антоніда тримала букет троянд, між пелюстками зблискувала крапля — як її надія…

Ішли якимись крутими сходами, похилими площинами. Минули кілька прозорих дверей-люків, нарешті біля одних старший зупинився.

Антоніда глянула і скрикнула: Гліб стояв, простягнувши руки до якогось невеличкого апарата, ніби вдивляючись в його овальний екран. Вхопилась за ручку дверей, але старший відсторонив.

— Не треба. Ми не могли його навіть зрушити — скам’янів, прикипів до підлоги. Отак він стоїть уже три роки… От скличемо консиліум…

— Хронотон! Це хронотон… — прошепотіла Антоніда. — Ой, Глібе, Глібе…

Від ракети їхала на електрокарі, не зводячи очей із троянд. Праву руку, в якій були квіти, тримала на м’якому пластиковому борту, і троянди злегка похитувались.

“Ні-ні, все буде гаразд… Ще блищить моя надія — кришталева росинка…”

СФЕРОЇД В ОСІНМУДІВ

Аналіз навколишнього простору показав, що в ньому немає руйнівної радіації. Сфероїд розгерметизував кабіну і вилинув з корабля. Одразу ж відзначив: тут притягальна сила помітно більша, ніж на його рідній планеті. Щоб триматися над поверхнею, треба додатково витрачати 1 менміч.[6]

Спостерігаючи різнокольорові кристали, що густо всіяли поверхню рівнини неподалік від корабля, Сфероїд помітив якусь правильність у цих розсипищах і зробив припущення, що, можливо, колись ці мінерали становили геометричний об’єм. Піднявся на чималу відстань — так і є, це рештки якоїсь циклопічної споруди! Отже, тут є цивілізація?

Досить було тільки подумати про інопланетну цивілізацію, як увесь об’єм охопили ніжні зелені пелюстки. Досі він знав лише одну, власнопланетну цивілізацію, а тепер ось…

Йшов час, а він все досліджував руїни. По рештках приладів, які вдалося віднайти під товстим шаром осипів, у нього склалося уявлення, що рівень цивілізації досить високий — якщо не космічний, то передкосмічний. Цро призначення більшості своїх знахідок Сфероїд здогадувався, але багато що ставило його в тупик. Старанно відібрані експонати він поклав у контейнер корабля.

Наступного дня, користуючись літальним апаратом, обстежив майже половину планети, але мислячих її господарів не виявив. Натрапляв на руїни життєвих осередків, зафіксував безліч залишків матеріальної культури, але-жодної живої конструкції! Наче якийсь руйнівний вал прокотився по планеті, перемелюючи і будівлі, і будівничих. Чи, може, вони чомусь змушені були переселитися на іншу планету? Але ж енергії і тут невичерпні акумулятори…

Сфероїд вирішив дослідити плинну сферу. Одного дня він полинув до лінії, за якою починається рідинна речовина. Правда, лінія ця, як одразу зафіксував мандрівник, — непостійна, вона щоразу пересувається в певних межах і в певному ритмі. Видовище такої маси плинної речовини вразило Сфероїда. В ньому тремтіли зелені пелюстки позитивних емоцій. Та й як тут стримати почуття? Адже там, на рідній планеті, що десь загубилася в незміряних глибинах космосу, вчені тільки в лабораторіях одержували такий вид речовини, а тут ось — до самого обрію сяє під щедрим промінням Голубих Сонць така неймовірна кількість її!

Сфероїд опустився до самісінької рухливої поверхні, і вона почала гойдати його з великою амплітудою. Тоді він вирішив зануритися, звичайно, маючи на меті наукові дослідження. Для врівноваження тиску довелося витрачати ту саму кількість додаткової енергії, яку витрачав у боротьбі з притягальною силою. Отож на загальному енергетичному балансі це позначилось не дуже. Зате який цікавий світ відкрився перед ним!

Сфероїд зупинився на певній глибині та й почав обсервувати. Виявилось, що середовище густо заселене різноманітними організмами. Коли один з них пропливав поблизу. Сфероїд виставив три видовження в середній частині свого об’єму і миттю схопив його. Воно пручалося, виривалося з такою завзятістю, що Сфероїд мало не випустив. Довелось виставити ще двоє видовжень.

Витягши свою здобич за лінію, яка відділяє густу рідину, Сфероїд спробував встановити з нею контакт. Ні на які сигнали ця жива конструкція не відповідала, ознак інтелекту не виявила, що дуже здивувало дослідника, бо досі в усіх діючих системах — чи то природних, чи штучних — він завжди спостерігав інтелект. Помітивши, що життєві функції екземпляра швидко пригасають, Сфероїд поклав його назад в рухливе середовище. Ворухнулось, ожило!

З відчуттям вдоволення дослідник спостерігав, як загадковий організм зникав удалині.

В своїй пам’яті Сфероїд занотував: “Пристосованість лише до певного середовища — ознака недосконалості”.

Досліджуючи непорушну платформу, на якій тримається плинна речовина, Сфероїд виявив багато чудернацьких організмів.

Отак посуваючись у прозорій товщі, яка легко пропускала його, Сфероїд помітив унизу якусь стрічечку. При ближчому розгляді виявилось, що це — певна геометрична структура, яка становить цілість з твердою основою. Обминаючи перепони рельєфу, ширшаючи, стрічка веде все далі й далі вглиб, де плинна речовина помітно темніє. Вздовж стрічки бовваніють якісь конусоподібні утвори, висотою, може, трохи більші за тіло Сфероїда. Мандрівник одразу виділив їх з навколишнього хаосу. І не лише тому, що вони розташовані вздовж стрічки і мають правильну форму. Головне ж, чим ці конуси привернули увагу Сфероїда, — були хоч і слабкі, але все-таки відчутні силові поля. Чутливі рецептори мандрівника щоразу, як тільки він перебував поряд із конусом, сприймали напругу силового поля. Цілком природно, що він вирішив дослідити ці утвори.

То було щасливе рішення: конусоподібні виявились мислячим населенням планети! Після чималих зусиль Сфероїд розшифрував систему їхніх інформаційних символів і встановив з ними контакт. Ось як можна, звичайно, дуже наближено, передати їх бесіду:

— Хто ти, що так впевнено рухаєшся по нашому Шляху Мудрості, шляху, прокладеному тисячами поколінь? — спитав конусоподібний.

— Я космонавт з далекої планети, — відповів Сфероїд. — Вирушив у подорож, щоб дослідити властивості Простору і Часу, вивчити закономірності, за якими розвивається наш Всесвіт.

— І що ж ти відкрив, блукаючи у Всесвіті?

— Найбільше моє відкриття: наш Всесвіт — конечний. Під вагою великих мас Простір вгинається, отже модель нашого Всесвіту замкнута. Мій корабель, дійшовши до найдальших можливих меж, сам перейшов на вигнуту траєкторію. Наче рухався зсередини по оболонці гігантської краплі. Отже, Всесвіт не тільки здається нам сферою, це справді сфера. Велетенська сфера, розміри якої неможливо уявити.

— І все-таки ти дістався до краю цієї сфери?

— Хоч як це неймовірно, але дістався. Це тому, що наша планета (і ваша також) розташована в тій частині Простору, яка безпосередньо прилягає до Межі. Інакше навіть при максимальній швидкості, можливій у природі, не вистачило б не то що одного життя, а тисяч поколінь, щоб переміститися до Оболонки.

— Значить, Оболонка Всесвіту, Межа. Припустімо, що там діють такі силові пружності, що космічний корабель зісковзнув на вигнуту орбіту. Це можна припустити. Але от питання: а що за Межею? Що там є?

Сфероїд розхвилювався. Блакитне сяйво в його ядрі аж потемніло — вірна ознака напруженої роботи і пам’яті, і корегуючої системи. Йому б і самому хотілося дізнатись, що там, за Межею.

— За Межею інші світи, — нарешті спромігся він. — Всесвіт межує з таємничим антивсесвітом, в якому розташовані і Голубі Сонця…

— Але які ж підстави встановлювати Оболонку?

— Фізичний, достовірний факт! Оболонка існує об’єктивно.

— Поворот корабля цього не доводить.

— Чому?

— Ти натрапив на якесь силове поле — цим і пояснюється зміна орбіти. Але це зовсім не означає, що невідоме поле — край Світу.

— А викривлення Простору під вагою матеріальних мас?

— Це також може мати місце. Але в одній ділянці Простір вгинається в один бік, а в другій — навпаки. Виходить, що й цей факт не веде до закритої моделі Всесвіту.

— Наш славетний Знавець Чисел склав рівняння Всесвіту. Він теоретично відкрив замкнуту кривизну, мені ж вдалося ствердити це за допомогою експерименту.

— Якщо навіть погодитися з такими висновками, то хіба не ясно, що вони спираються на спостереження, проведені в невеличкій ділянці безмірно великого Всесвіту? Ти ж цього не будеш заперечувати?

— Було б нерозумно, — згодився Сфероїд.

— То хіба ж можна ці висновки, навіть коли б вони виявилися вірними, переносити на всю Світобудову?

Енергетичний стан, який у цей момент охопив тіло Сфероїда, можна сформулювати одним словом: хаос.

— Отож виходить, що мандри в космосі — марні, — добивав конусоподібний. — Не там треба шукати істину.

— Не там? А де ж?

— В собі. Так-так, у собі, космічний блукачу.

Отак вони обмінювались інформацією на Шляху Мудрості, прокладеному під прозорою товщею плинної речовини. А десь у незмірній високості над ними, над планетою, над їхнім космосом голубіли щедрі Сонця. Посіявши сум’яття в координуючій системі Сфероїда, конусоподібний послав його далі, до ще мудріших. Чим далі посувався Сфероїд по Шляху Мудрості, тим густішою ставала темрява у плинній речовині, бо шлях той ішов усе вглиб та вглиб. Сфероїд мав наукові контакти з багатьма конусоподібними мудрецями, хоча вони зовсім неохоче інформували про свою планету. Ось про що він дізнався і що занотував у своїй пам’яті, щоб згодом передати цю.інформацію співвітчизникам.

Колись примітивні предки конусоподібних, що населяли суходоли планети, створили так звану технічну цивілізацію. Вони накопичували знання безлічі фактів, але мудрості в них не було. Та зрештою настала потреба узагальнити, проаналізувати факти. Почало проростати зерно істинної мудрості. Хто ми? Звідки? Як створився Світ? Чи мав він початок і чи матцме кінець? Такі питання почали хвилювати не лише визначні інтелекти, а й всіх мислячих. Настала епоха всіляких гіпотез — плодотворний час шукань.

Один досить відомий мислитель, міркуючи над суттю всього існуючого, висунув оригінальну філософську гіпотезу. Він вважав, що обов’язковою умовою всякого життя, в тому числі і життя Всесвіту, є дія більшого в меншому. Більше — Час, менше — Простір. Життя є активна боротьба Часу і Простору, і ця боротьба є джерелом усіх видів енергії, інтелектуальної також. Мислячі конуси — це втілення Часу.

Незабаром виступив інший теоретик, який твердив, що Час — абстракція, вигадана для визначення черговості подій і процесів, а що існує лише Простір, який є джерелом енергії, вмістилищем і творцем усього сущого. Були навіть такі, що вважали Всесвіт живим організмом… Нарешті з’явився мислитель, який почав прокладати Шлях Мудрості. Щоб пізнати Першооснову буття, учив він, треба заглиблюватись у себе, а відтак і в планету. Увесь видимий світ, а разом і мислячі істоти, — це лише завихрення в невидимих полях Першооснови, лише сплеск в океані невидимого. Форми ці розпадуться, розвіються, наче марево, і перед враженим інтелектом, позбавленим грубої оболонки, постане у всій своїй сліпучій красі Першооснова. Вона проймає, пронизує все. Найвища Мудрість — через самозаглиблення наближатись до Першооснови. Це — остання інстанція Мудрості. Її носії, розвивачі так і звуться: осінмуди.

Чимало конусоподібних мудрість вивела із гамірливих осередків суходільного життя і повела їх у плинну товщу. При цьому багато, дуже багато загинуло, але Мудрість торжествувала. Шлях пролягав усе глибше й глибше. Осінмуди добре пристосувались до нового середовища, яке має великі енергетичні запаси, що ними легко повсякчас користатися. Ті ж, що лишилися на суходолі, піклуються лише про свою оболонку.

Просуваючись все далі й далі по Шляху Мудрості, понад яким бовваніють конусоподібні мислителі, Сфероїд нарешті дістався до його кінця. Так, Шлях обривався у густій темряві плинної товщі, і відважному мандрівникові довелось витрачати додатково чимало менмічів на освітлення середовища. Та він не шкодував, бо тут постала перед ним велична картина.

Цілі юрмища конусоподібних розчищали, встелювали плитами Шлях. Попереду височів Конус Наймудрішого Мудреця, осінмуда з осінмудів — він мав набагато більші габарити. Як тільки Шлях наближався до його підніжжя, Мудрець посувався вперед, вказуючи тим самим, куди прокладати нові плити. І ті, хто працював на Шляху, ніяк не могли досягти його мудрості!

Маючи намір встановити контакт з Наймудрішим, Сфероїд наблизився до нього. Силове поле головного Конуса було таке самісіньке, як і в інших. Але на сигнали Сфероїда він чомусь не відповідав. Після численних, але безуспішних спроб космічний гість зрозумів, що Наймудріший не бажає ніяких контактів. Це було незрозуміло. Яка причина мовчанки? Може, надзвичайна самозосередженість? Чи… відсутність особливої мудрості?

Сфероїд наблизився до високого Конуса на відстань одного свого діаметра — щоб посилити сигнали. І раптом, на превеликий подив, відчув, що не може рухатись. Наче якісь невидимі обценьки схопили його тіло і хоч і не стискували, але й не відпускали. На свої тривожні сигнали відповіді він, як.і раніше, не одержав. Почав пручатися, висунув навіть видовження, щоб ними вхопитися за ґрунт — нічого не допомагало. Невідома сила зафіксувала його в одному місці.

Конуси продовжували прокладати Шлях, плинна товща темніла все дужче. А Сфероїд ніяк не міг зрушитись. Коли зовсім стемніло, він, втративши величезну кількість менмічів, перестав борсатись. Аналізував, співстав-ляв свої спостереження, намагався з’ясувати природу тієї сили, що так міцно тримала його в своїх лещатах. Безперечно, це був якийсь невідомий йому тип енергетичного поля, і, щоб звільнитися, треба вивчити його дію.

Не один тьмяний світанок і чорний вечір пробув у пастці відважний дослідник Всесвіту. Він розв’язав стільки рівнянь, скільки, мабуть, не розв’язував протягом усього свого існування. І зрештою дістав точний розрахунок. Наслідок був до того простий, що весь об’єм Сфероїда засвітився зеленкуватим сяйвом! Звільнитися можна було за допомогою… обертового руху! Напрям і швидкість були вже відомі, енергетичні рівні насичені.

І ось, коли Голубі Сонця сяяли в зеніті, Сфероїд, точно дотримуючись розрахунку, розпочав обертання навколо своєї осі. Причому будь-яка точка його тіла, завершуючи оберт, мусіла зміщуватись трохи вгору. Виходило не замкнуте коло, а спіраль.

Уже після перших кількох обертів Сфероїд помітив, що теоретичні передбачення добре узгоджуються з експериментом: він зрушив з місця і, вгвинчуючись у текучу речовину, повільно здіймався вгору. Невдовзі високий Конус Наймудрішого почав ніби-опускатись, контури його розмивала плинна матерія, а ще через деякий час і зовсім поглинула. “До рідної планети, — вібрувало в тілі Сфероїда. — Додому!” Як тільки він доберться до свого апарата, — відразу ж стартує, якнайшвидше забереться з цієї негостинної планети!

Але поверхня прозорої товщі зустріла його шаленим, хаотичним рухом. Ніби витанцьовувала зла воля Наймудрішого. Сфероїда кидало на всі боки, удари досягали такої сили, що от-от могли зміститися енергетичні рівні. Кілька разів йому вдавалось піднятися над поверхнею, але розлючена стихія здіймалася стіною і знову накривала його.

Тоді він опустився у спокійні шари і помандрував глибиною. Відстань до суходолу виявилась немаленькою. Вибратись із рухливого середовища ніяк не вдавалось: тільки-но він підніметься, як над ним уже здіймається хвиля і топить його. Лінія, що відділяла плинну речовину, була пошматована, розпалася, зникла: Сфероїд вирішив використати Інерцію текучої маси, і його жбурнуло на тверде — аж розряди зблиснули в тілі. Проте він встиг відсунутись далі, і розлючений вал уже не міг сягнути до нього. Неподалік спостеріг якесь велике циліндричне тіло, на яке накочувалась текуча речовина. Раніше цієї споруди він не помічав, тут стояв йото космічний корабель… Сфероїд наблизився. Так і є! Це ж упав, підмитий хвилями, його надійний, безвідмовний апарат… Тепер уже пасткою стала вся планета.

САМ СОБІ ПАМ’ЯТНИК

Антоніда не знаходила собі місця. Обличчя змарніло, тільки великі голубі очі палали вогнем. Друзі намагалися заспокоїти, розважити, але нічого з тих спроб не виходило. Вона тільки й знала нервовим рухом білої руки вмикати свій відеофон, щоб почути останні новини про Гліба.

А новин поки що не було. З космічного корабля його перевезли в спеціальному прозорому саркофазі до Медичного Центру. Причому довелося вирізати і шмат підлоги, на якій він стояв у ракеті. Хтось тоді співчутливо сказав: “Сам собі пам’ятник”. І справді, він ніби став пам’ятником з якогось дуже міцного матеріалу.

“Але ж організм його зберігає цілість, — міркувала Антоніда, до болю прикусуючи нижню губу, — невже ж не можна нічого вдіяти?..”

Знала, що зараз за Глібове життя бореться весь колектив Медичного Центру, складні кібернетичні машини перебрали всі можливі варіанти порятунку… А чи спробували той, що запропонувала вона, — подіяти сильним магнітним полем?

Позавчора працівниця Медцентру Марина запросила на берег Криму, а вона так легковажно погодилась… Летіли вранці на дирижаблі… Милувались сходом сонця, чарівними хмарами, блакитним серпом відродженого Дніпра, що зусиллями вчених набув первозданної форми часів Геродота… Купались увесь день, а ввечері весело повернулись монорейковою. Вона веселилась, а Гліб в цей час стояв закам’янілий… І навіщо вона поїхала? Заспокоїти нерви? Та хіба ж їх заспокоїш? А відеофон мовчить…

Лише опівночі засвітився екран, і Антонідя почула схвильований голос подруги:

— Ти не спиш?…

— Ні! — скрикнула і прикипіла поглядом до екрана-

— Є важливі новини…

СФЕРОЇДОВІ ПРОПОНУЮТЬ БЕЗСМЕРТЯ

Після хвилинної розгубленості, яка інколи трапляється і в таких високоорганізованих істот, як сфероїди, наш мандрівник таки змусив працювати свій координаційний центр. Найперше, звичайно, вирішив оглянути корабель і з’ясувати причину аварії. Довго снував понад ним, перевіряв, чи цілі опори — а вони були зовсім не ушкоджені, розв’язав задачу з п’ятьмастами невідомими, щоб вирахувати ударну силу хвиль, і зробив єдино правильний висновок: горизонтальне положення корабля є наслідок дії плинної речовини. Але ж коли він саджав корабель, лінія, що відділяла її від рівнини, була досить далеко. Отже, текуча речовина прийшла сюди, очевидно, під впливом супутника, а раз прийшла, то, звичайно, і відійде, підкоряючись законові періодичності. Сівши в безпечному місці, Сфероїд заходився розв’язувати задачу з п’ятьмастами двома невідомими, щоб з’ясувати періодичність цього явища. Задача виявилась нелегкою, і, коли він закінчив її розв’язувати, плинна речовина иоча1 ла відкочуватись. Незабаром корабель лишився на твердому.

Не марнуючи часу, Сфероїд подався розшукувати мінерали з міцною кришталевою граткою. Підваживши апарат, наскільки дозволить важіль, він встановить опору з мінералів. Опустить важіль, поставить його на підставку з таких же мінералів і підніме апарат ще на якусь дещицю. Таким робом нарощуватиме опору, можливо, викладе ще одну чи дві, і коли ніс апарата підніметься хоча б на 45° — можна буде стартувати!

Звичайно, підйом космічного корабля до стартової готовності процес тривалий, дуже тривалий, але золотого правила механіки не обминеш, виграш у силі обов’язково супроводжується програшем у часі…

Сфероїд полинув над поверхнею планети, прямуючи до гір, що бовваніли на обрії. І він не помилився: чисті кристалічні шари виходили тут з кори планети. І не треба вдаватися до миттєвого вивільнення енергії, щоб подрібнити їх — це, мабуть, колишній кар’єр, бо в широкій заглибині повно всяких за розмірами мінералів, бери і транспортуй до корабля.

Випустивши зі свого тіла троє видовжень, Сфероїд спробував підняти мінерал, не менший розміром від нього самого. Та де там, і не зрушив! Видовження затремтіли від напруження, і це викликало неприємне почуття аварійності в усьому організмі. Сфероїд перестав силкуватись, а натомість вмостився на гладенькій площині мінералу, щоб відпочити і поповнити витрачену енергію.

Навколо громадились мовчазні скелі, і там, куди не сягало проміння Голубих Сонць, лежали густі тіні. Було абсолютно тихо. І все-таки ця тиша чомусь насторожувала Сфероїда, і він з жалем пригадав свого колегу, якого поглинув космічний простір. Як би оце було добре, коли б він був тут! Можна було б провадитиірбмін інформацією… Так, певне, він запропонував би якийсь ефективний спосіб ліквідації аварії. Хоча б, наприклад, такий. Ввімкнути двигуна і просунутись до текучої матерії. А потім… Та це ж просто чудо! Потім… От тільки треба розрахувати, чи витримає корпус апарата тертя об ґрунт. Тертя… тертя… Але ж його можна уникнути! Треба тільки почекати, доки повернеться плинна речовина. Це вона спричинилася до аварії, вона ж і допоможе вийти з цієї ситуації.

Зосередженість на розв’язанні досить складної задачі не заважала Сфероїдові безперервно одержувати інформацію про навколишній простір. І ось він таки вловив слабкі звукові коливання, які легкими хвилями порушували тишу. Коливання наростали, посилювались, а потім стихли. Причаїлась якась енергія, Сфероїд сприйняв її присутність, але інформація надходила така невиразна, нечітка, що годі було й думати про якісь певні висновки. Та чекати довелось недовго. Тишу збурили, розтяли, розтрощили на дрібні скалки два потужні вибухи. В протилежних кінцях кар’єру, там, де залягла тінь, спалахнули сліпучі ядра. Скелі здригнулися, вибухова хвиля скинула Сфероїда з мінералу… Наледве встиг він сховатися за тильний бік мінералу, як знову вибухи стрясли простір між скелями. Тепер вони лунали один за одним, і незабаром частота їх так посилилась, що неможливо було вловити інтервали між ними — це був суцільний гуркіт!

“Що воно? — міркував Сфероїд. — Навіщо таке страхітливе, катастрофічне вивільнення енергії?”

А вибухи гуркотіли й гуркотіли.

Сфероїдові було ясно, що це не природне явище, а діяльність конусоподібних. Але яка її мета? В чому її сенс?

Нарешті грімкотіння вщухло.

Сфероїд виткнувся із своєї схованки і відразу зафіксував присутність двох конусоподібних істот — одна засіла в тіні ліворуч, друга — праворуч. Космонавт одразу та встановив з ними контакт. Поінформував, хто він і звідки, а потім спитав:

— Що тут сталося?

— Вони напали на нас! — відгукнулося зліва.

— Ні! Це вони вчинили агресію! — долинуло справа. Сфероїд здивувався, почувши оте “вони”, бо кожен з ворогуючих таборів нараховував по одному конусоподібному, лише по одному.

— Нас було багато! — пояснив лівий. — Не тисячі — мільйони полягли в битвах!

— Цілі покоління пішли в небуття! — завзято додав правий. — Але я доведу їхню справу до переможного кінця! Дерево те таки наше!

— Переможу я! — вигукнув лівий! — Бо дерево споконвіку наше!

— За яке дерево ви так б’єтеся? — спитав Сфероїд. — В радіусі міліод[7] немає жодного дерева!

— Навколо, і там і тут, були тінисті гаї, — відгукнувся лівий. — А поміж оцими скелями стояло самотнє дерево, яке належало нам…

— Воно росло ближче до наших лісових масивів! — гукнув правий. — Те дерево наше!

Сфероїд зажадав пояснень:

— Що ж то за дерево таке рідкісне, що за нього віддано стільки існувань?

— Нічим те дерево не прикметне, — відповів один. — Тут принцип головне!

— Звичайнісіньке дерево, — підтвердив другий. — Але справедливість мусить здійснитися!

— Принцип… Справедливість… — повторив Сфероїд. — Але ж дерева того давно вже немає?

— І гаї, і пущі, й діброви — всі погинули в полум’ї боїв! — ствердив лівий.

— Сліду не лишилось, — додав правий.

— То ви б уже замирилися, — запропонував Сфероїд.

— Що?! — почулося зліва.

— Що?! — відгукнулося справа.

— Проголосіть мир!

— Геть звідки, доки цілий! — пролунало зліва.

— Забирайся, війна триває! — відгукнулося справа.

Сфероїд мерщій кинувся з цього кар’єру війни. І як тільки перевалив за невисоку гору, — позаду оглушливо загрімкотіло. “Дивовижні істоти, — міркував космонавт. — Одні в темряві шукають світла, інші спалахами освітлюють день”.

Відкривши люк свого апарата, Сфероїд сидів деякий час на порозі, намагаючись вловити відлуння вибухів. Але сюди воно не долітало.

Раптом з боку плинної речовини вигулькнуло двоє конусоподібних.

“Невже замирилися? — подумав космонавт. — Це добре, коли здоровий глузд перемагає”.

Конуси, весь час відштовхуючись від ґрунту, досить швидко наближалися до нього… І все ж таки він встиг розв’язати своє рівняння про старт з текучої матерії. Наслідок вийшов позитивний, отож Сфероїд повнився приємними емоціями. Якщо б визначати його стан нашими земними поняттями, то можна сказати, що він мав хороший настрій, був у гуморі.

Конуси повідомили:

— Ми від Наймудрішого.

“Отже, це не ті, — не зовсім вдоволено подумав Сфероїд. — Бійка в горах, значить, продовжується”.

— Що змусило вас облишити пошуки мудрості і вийти під проміння Голубих Сонць? — приблизно так, як на нашу мову, спитав він осінмудів.

— Наймудріший послав нас до тебе, — сприйняв у відповідь, але чи вони сигналізували обоє разом, чи котрийсь один із них — розрізнити не міг.

— Мої рецептори готові сприймати.

— Наймудріший вітає тебе від усієї глибини своєї мудрості!

— Отой самий Наймудріший, біля якого я провів стільки приємних годин?

— Він хотів призвичаїти, прилучити тебе до мудрості. Ну і дізнатися, чи ти часом не з Вищих Сфер?

— Я зворушений його люб’язністю.

— Наймудріший запрошує тебе до себе, космічний блукачу.

— Нащо мені пастка, хоча б і мудра?

— Ти одержиш безсмертя.

— Тобто житиму завжди?

— Так, житимеш доти, доки твоїй духовній субстанції не стане тісно в матеріальній оболонці. Матимеш безмежну можливість удосконалюватись, пізнавати вічну мудрість.

— І як цього можна досягти?

— Пішовши з нами прокладати Шлях Мудрості.

“Бідні ви створіння, — зробив собі висновок Сфероїд. — Ваше безсмертя не дає вам життя”. А їм передав таке:

— Занурившись у темні глибини, я втрачу велетенський океан Всесвіту, сяйво Голубих Сонць… Хіба це мудро? Погляньте на них — які вони прекрасні!

— Ми відвикли… нас засліплює… Рушаймо до Наймудрішого! — Осінмуди пострибали в тінь апарата, закликаючи і його до себе. — Чого ти вагаєшся, блукачу? Тобі однаково не втекти з цієї планети. Рушай мерщій з нами!

— Ні, не хочу я вашого безсмертя! Не буду скніти на тому шляху, який нікуди не веде.

Якесь дивовижне, досі не знайоме йому піднесення сповнило увесь об’єм Сфероїда. Може, це передчуття нових відкриттів? Чи звабність простору, чи кеусвідомлена робота аналізатора?

Він навіть не сприйняв їхньої відповіді — чи то якоїсь погрози, чи в’їдливої іронії — так захопило його нове відчуття.

Осінмуди зникли, певне, подалися до свого Наймудрішого.

Сфероїд полинув усередину поваленого апарата. Уже мав точно обміркований план старту.

РУМ’ЯНЦІ НА ЩОКАХ

— Антонідо, дорогенька, — світлішало обличчя подруги на екрані відеофона. — Тільки прошу заспокоїтись. Гліб живий! Дія магнітного поля дає ефект… Вже повернув голову… І рум’янці з’явились на щоках… Такий він молодий і гарний… Весь Медцентр на ногах… Академіки з усіх континентів!

Гаряча хвиля почуттів огорнула Антоніду. Вона навіть підвестися не може. Скроні затисла руками, невідривно дивиться на екран, і очі її повняться слізьми.

— Тепер ти можеш лягти й спочити, — заспокоює подруга.

Але Антоніда лише усміхається — який там відпочинок!

— …А вранці, коли сонце зійде, — прибувай…

— Прилечу!..

НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

Сфероїд примостився біля головного екрана, пильно спостерігаючи за густою рідиною. Розрахунки обіцяли приплив. Але зараз, коли його зорові аналізатори фіксували дрібненькі одноманітні хвилі, Сфероїд міркував про те, що зовсім не стосувалося ні хвиль, ні самого старту. Йому так і хотілося облишити все і зробити ще хоч із тисячу світлограм, щоб таки переконатися, що він не помилився… Ні, це просто неймовірно, неможливо, щоб Голубі Сонця… Ні, ні, він тисячу разів — не менше, як тисячу! — перевірить і тільки тоді передасть інформацію на рідну планету. Звичайно, він міг помилитися, адже метою спостережень Голубих Сонць та супутника було визначення моменту припливу, і зміщення ліній на світлограмі Сфероїд помітив цілком випадково… Так, випадково. А хіба в історії мало було випадкових, а проте великих відкриттів? Може і йому випала роль славетного відкривача…

Все це Сфероїд обмірковував, стежачи за ритмометром: поділки приладу показували, що хвиля припливу має з’явитися от-от. І справді, на екрані виросла блакитна стіна і з великим шумом рушила до корабля. Ближче, ближче, ближче. Рідина охопила корабель і легко підняла його над твердою поверхнею. Поштовх! Це увімкнувся двигун, і корпус глухо загудів. Корабель неквапно поплив на широкий простір, в якому хиталися, дробилися відбитки Голубих Сонць. Десь там, у глибині, Причаїлися чудні істоти, які вважають, що осягнули останню інстанцію мудрості. А справжню мудрість, мабуть, приховують Голубі Сонця… Але якщо світлограма підтвердиться, то вони недосяжні! І не тільки тепер, а вже, мабуть, давно, дуже давно Сонця неприступні для безпосереднього вивчення… А може, в цьому і вся філософія існування — безконечний пошук, безконечне прагнення до недосяжного? Ех, як Сфероїдові хотілося оце зараз поділитися своїми думками! Та біля нього нікого не було, він самотній у своєму космічному кораблі, цілком самотній. Довелося знову доручати свої думки реєструючому апаратові! Сфероїд, утворивши видовження, підсунув до себе прозорого кришталевого кубика. З жалем подумав, що інформацію цей прилад прийме і збереже, але ж якби порозмовляти з ним!…

Вольовим зусиллям Сфероїд змусив себе думати лише про старт. У космосі він почуватиме себе набагато безпечніше, ніж на оцій спустошеній планеті. Там він проведе точніші спостереження за Голубими Сонцями — не заважатиме атмосфера.

Посилаючи електромагнітні хвилі, міряв товщу плинної речовини. Чим далі плив, тим більша була товща.

Поспішав до вантажного сектора і, добре попрацювавши, звільнив останню камеру від усього, що там було. Інструмент, запасні частини, банки енергоживлення і багато всяких припасів розмістив по інших, герметично закритих камерах. До цієї ж він зараз накачає текучої речовини, і під її вагою корма корабля опуститься вниз, а ніс націлиться в небо. За розрахунками, корпус корабля підніметься вгору не менш як на 70–75°. Отоді й можна буде стартувати.

Чимало часу довелося витратити на проектування, а тоді й на виготовлення спеціального фазового провідника, по якому рідина має транспортуватись до камери. Один кінець цього провідника Сфероїд кинув через люк за борт, другий протяг у камеру, призначену для заповнення. І як тільки приєднав живлення — плинна речовина, обліплюючи провід, попливла по ньому в корабель. З кінця провідника спочатку капали краплі, а потім полився тоненький струмок. Спостерігаючи, як прозора рідина поволі розливається по камері, Сфероїд подумав, що, може б, варто виготовити ще один або й кілька проводів, але здійснювати цієї думки не став. Зрештою він має час!

Пам’ять нагадала про Голубі Сонця, і свідомість знову повернулася до тієї теми. Якщо їхній рух підтвердиться, то як же пов’язати це з моделлю конечного Всесвіту?

Сфероїд полинув довгими переходами до своєї обсерваторії. Голубі Сонця сяяли в небі, як і раніш, але він уже знав, що вони невпинно віддаляються… Зробив кілька світлограм, і ці підтвердили: відбігають. І що… вони зможуть щезнути зовсім?

Дивовижно збудований світ! Увесь він — рух, вічний, неспинний рух. Оцей рух невтомно конструює, творить об’єкти, поєднуючи їх у системи, і тут же руйнує, щоб витворити нові зв’язки, нову картину Всесвіту…

Отакі думки викликало у Сфероїда зміщення ліній на світлограмах. Він уже й не дивився на них. Уява силкувалася охопити грандіозну картину світобудови. Він досі ще не знав, яке місце в цій картині займають Голубі Сонця, а вона розпливалась, розпадалась на окремі фрагменти і не було ніякої можливості з’єднати, зліпити їх в цілісну систему. Краї цього континууму губилися десь за обрієм уяви. До того ж швидке віддалення Голубих Сонць загрожувало остаточно перекреслити модель Всесвіту. Справді, як узгодити це явище із закритою структурою видимого Простору? Невже простір більшає, розширюється? Парадокс! Диво дивне, та й годі.

Довго ще замислений Сфероїд перебував у своїй обсерваторії. Заколисаний якимись невиразними емоціями, він, здавалося, забув про все: і про космічний корабель, і про цю планетку, з якої треба стартувати.

Зрештою отямився. На сьогодні емоцій досить, хоча вони й мають філософське забарвлення. Діяти, діяти! Стартувати до рідної планети… Попередити про поведінку Сонць…

Оглянув усі найголовніші вузли корабля — адже попереду довге плавання глибинами космосу. Ліквідував виявлені неполадки, відрегулював і настроїв механізми та апаратуру. Тим часом рідина вщерть наповнила камеру, задня частина корабля занурилась у прозору товщу, а ніс націлився в небо.

Сфероїд влаштувався біля головного пульта. Перевірив готовність. Численні датчики засвітилися зеленим світлом — усе гаразд: корабель загерматизований, рушійний блок готовий до роботи, склад атмосфери і тиск в нормі.

Зараз він увімкне…

Та, поглянувши в оглядовий екран, Сфероїд помітив: щось вовтузиться біля вхідного люка. Що це? Невже хтось із осінмудів? Так і є — осінмуд обмацує люк, певне, сподіваючись дістатися всередину. Невже вони гадають, що він таки залишиться, щоб нидіти на їхньому так званому Шляху Мудрості? Е ні, чого не буде, того не буде…

Сфероїд увімкнув на одну поділку захисне поле, і осін-муда тієї ж миті відкинуло від корабля. Його корпус шубовснув у товщу плинної речовини, але швидко виринув і заколихався на хвилях.

Знову прямує до корабля!

— Слухайте, — звернувся до нього Сфероїд, збуджуючи хвилі силового поля, — даремні ваші зусилля, тут я не лишуся! Пуск двигунів загрожує вашому існуванню — віддаляйтесь!

Конусоподібний благав зачекати, просився до корабля, хотів обмінятися інформацією на зовсім іншу тему. Сфероїд впустив його. Між ними відбулася приблизно така розмова:

— Хіба ви не впізнали мене? — спитав осінмуд.

— Усі ваші конуси дуже подібні.

— Я… я той, кого досі вважали Наймудрішим.

— Чого вам треба?

— Я прошу взяти мене з собою.

— Он як! — здивувався Сфероїд. — У космос?

— Так, у космос.

— А Шлях Мудрості?

— Трапилось непередбачене. Шлях, який я намагався прокладати прямо, пішов по кривій і… замкнувся. Ми вийшли до початкових плит. І я вирішив…

— Цікаво! Нарешті з’ясувалось…

— Так. Вороття мені немає. Якщо ви не візьмете з собою, я змушений буду припинити своє існування. Он гляньте.

Вони обоє звернули увагу на оглядовий екран — було добре видно: вхідний люк буквально обліпили конусоподібні.

— То вони за мною, — констатував Наймудріший.

— Ну що ж, я згоден узяти вас!

— Відлітаймо, відлітаймо, а то вони…

— Нічого, зараз ми попросимо дати нам спокій.

Сфероїд увімкнув захисне поле на три поділки. Заповзяті осінмуди відлетіли — кожен по своїй траєкторії — далеко від корабля і шубовснули в хвилі.

Тієї ж миті ревнули двигуни — аж стінки корпусу завібрували. Сфероїда і Наймудрішого притиснуло до їхніх місць, давило, душило, стискувало. Особливо дісталося незвиклому до цього конусові — основа його збільшилась у діаметрі, а вершина помітно осіла. Коли двигуни замовкли, він ще довгенько не міг прийти до норми. Сфероїд змушений був наснажувати його енергією.

— Ну як? — спитав Сфероїд, коли Наймудріший опритомнів.

— Пошуки істини і тут нелегкі, — відповів той. — Але ж яка велич навколо!

І вони обоє задивилися в безмежний, пройнятий світлом космос. Корабель узяв курс до планети Сфероїдів.

ТИМ ЧАСОМ НА ЗЕМЛІ…

Так, після щасливого оживлення медики радили йому не напружувати мозку, не обмірковувати наукових проблем — “щадити нервову систему”. А він не може не думати про свій космічний експеримент…

Був у цьому польоті один фактор, дїі якого досі ще ніхто не відчував. Цей фактор — субсвітлова швидкість. Поступово розганяючись, з перевантаженням усього в 2 “ж”, ракета досягла швидкості 250 тисяч кілометрів на секунду! Недаремно ж вона й звалася “Промінь”…

Те, що вони бачили, не можна забути. Зі збільшенням швидкості зорі скупчувалися у півсфері в напрямку руху. З боків і позаду зяяла цілковита чорнота, тільки де-не-де жевріли окремі цятки. А спереду сяяли міріади сліпучо-яскравих зірок.

Оця картина неба і була особливо вражаючою, приголомшливою.

О Всесвіте! Який же ти дивовижний, — який складний і прекрасний… Чи настане мить, коли мислячий мозок проголосить: я розкрив твої таємниці, Всесвіте, я простежив усі твої неймовірно складні зв’язки, усі комбінації, усі причини й наслідки? Гай-гай… Можна тільки марити про це, та й то не вголос.

Під вагою великих мас вгинається простір — це показали численні спостереження над відхиленням променів побіля гігантських зірок. Виходить, Всесвіт наш витворився по замкнутій, закритій моделі…

Гліб Максимович добре пригадує лиця товаришів, коли вони обмірковували цей наслідок. Усі були дуже здивовані. Тоді він сказав:

— Ну, а що коли б було навпаки — відкрита модель? То це вас не здивувало б?

Усміхнулись. Але все-таки чомусь сподівались відкритої моделі. Чому? Хіба не однаково?

Особливо хороший настрій охоплював Гліба Максимовича тоді, коли він залишався наодинці зі своїми унікальними приладами. Дух експерименту, передчуття чогось великого — хто цього не пережив, той… А втім, у кожної мислячої людини, певне, бувають такі моменти, незалежно від масштабу праці. Гліб Максимович добре пам’ятає той душевний стан, що виник у нього перед вирішальним експериментом. Так, ніби в нього вже була в’язка ключів, які він підібрав, щоб одімкнути цілу анфіладу кімнат у Лабіринті Знання. Він уже побував у багатьох, вивчив їх, зробив доступними для всіх. І тепер ось треба підібрати ключа до важенних дверей, які закривають вхід до найбільшої зали. Гліб Максимович усіма фібрами душі відчував, що за тими дверима приховано щось дуже значне, таке значне, що його аж острах охоплював.

Він уже навчився одержувати кварки — цеглинки, з яких складаються елементарні часточки. Допомогла установка, яку він жартома назвав псевдоприскорювачем. Прийомний отвір її встановлено на поверхні корабля, а весь компактний агрегат міститься в лабораторії. Разом з ракетою установка рухається з субсвітловою швидкістю навстріч потокові часточок, розігнаних магнітним полем Галактики. Лабораторія-космос! Тут і вакуум найіде-альніший, і джерело часточок різних енергій невичерпне. Він терпляче, довго й уперто фільтрував космічну зливу, аж поки осцилографи не зареєстрували невідому досі часточку.

— Кварк! — вигукнув він як несамовитий, розглядаючи фотографію ледве помітного сліду невідомого космічного гостя. — Кварк!

Всі розглядали цю фотографію з невимовним захопленням. Так, мабуть, дивиться сліпець, якому щойно повернуто зір.

— Коли б ми не привезли на Землю нічого, окрім цієї фотографії, — сказав Старший, — і тоді експедиція вважалася б успішною.

Всі вітали Гліба Максимовича з успіхом. Ні, космос таки не зрадив їхніх сподіванок. Скільки зусиль витратили вчені, щоб здобути, впіймати цю часточку в земних умовах! Вона була давно передбачена теоретично, її властивості описані, а от минали роки, і ніхто не бачив її сліду… Ось він, ось…

Відкриття кварка і привело Гліба Максимовича до тих кованих із найтвердішої криці дверей, перед якими він зупинився з острахом у серці. Там, за цими дверима, — Першооснова матерії. Першооснова! Розщепити кварк.

Інтуїтивно Гліб Максимович відчував: кварк складається не більше як із двох компонентів. Так, так, не більше двох. І один із них — напевне! — хронотон. Що це за компоненти? Часточки? Поля? Чи те й друге одночасно?

Експеримент обмірковував довго і болісно. То сидів із самопискою в руці і креслив якісь каракулі, то, долаючи збільшену вагу, ходив по лабораторії — шість кроків туди, шість назад. То вдивлявся у слід кварка і мугикав пісеньки.

Розщепити кварк… Якщо один крок до Першооснови, то… чому ж його не зробити? Першооснова мусить мати всі фізичні характеристики, в тому числі й часову. Бо матерія не може існувати поза часрм. А раз є така властивість — часова, — мусить бути і її носій, хронотон! Отже, хронотон — складова частина Першооснови. І що ж буде, коли їх розщепити? А чи можливо це взагалі? Відірвати хронотон — чи не значить це знищити частку Першооснови? Хотілось би бачити людину, яка знищила хоча б елементарну частку… Так, це, звичайно, виключається. То що ж, розщеплення неможливе?

Не одну безсонну “ніч” провів Гліб Максимович, підбираючи ключа до тих неймовірно міцних дверей. Інколи його охоплював страх. Снилося: він переступав поріг і… падав у прірву. Довго падав, і його мучило млосне чекання удару — ось, ось… Прокидався спітнілий, серце — як не вискочить з грудей. Тоді давав собі спочинок, займаючись якимсь дріб’язком. Але тяжіння головної теми відчувалося кожної миті.

Одного разу, спостерігаючи в ілюмінатор чорнісіньке небо, раптом подумав: “А хіба реакція не може йти інакше? Скажімо, так. Першооснова, віддаючи свій хронотон, тут те захоплює хронотон бомбардуючої частки?” Може бути й так! Якої ж то енергії потрібно, щоб “відколупувати” хронотони? Хоча не обов’язково великої. Треба застосувати широкий спектр… А як поводитимуться вільні хронотони? Неймовірно — вільні часточки часу! Вони, певне, мусять бути надзвичайно активними.

Гліб Максимович не лише відчував небезпеку експерименту, він знав напевне, що виникне загрозлива радіація. Та про відступ не могло бути й мови. Раз у нього є таран, то хіба можна не вдарити по тих дверях?

Пригадує, як перед початком експерименту гладив обома руками голову, щоки.

Увімкнув псевдоприскорювача. Погляд на прилади — все нормально. Почали з’являтися кварки. “Ану ж ударимо по них протонами!”

Пуск!

…Далі не пригадує нічого. Анічогісінько — аж до того моменту, коли опритомнів у Медцентрі.

Що ж сталося?

Йому хочеться думати, що відколоті від кварків хронотони з’єдналися з хронотонами його власного тіла і… нейтралізували їх. Звідси й відсутність життєвих процесів.

Ну, а потім? Чим пояснити оживлення?

Доводиться припустити, що хронотони взаємодіють з магнітним полем. Зайвину їх “змили” силові лінії…

Охоплений спогадами, Гліб Максимович не помітив, як відчинилися двері.

— Антонідо!

Вона йшла до нього з букетом троянд у руці. Сліпуче зблискувала срібляста росинка. Та найяскравіше сяяли її великі блакитні очі.

— Антонідо, люба!

Вона й собі щось скрикнула і припала йому до грудей. Довго не могла вимовити й слова.

— Ой, візьми ж троянди, — згадала. — Бачиш, як сяє росинка?

— Це, мабуть, тому, що її освітлюють твої голубі очі… Вони й для мене сяють, неначе сонця… Голубі Сонця…

ОПОВІДАННЯ

ЕФЕМЕРИДА КОХАННЯ

І

У великому місті, що розкинулось під прозорим склепінням у кратері Шіллера, сталася надзвичайна подія. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обід, жодні двері не розсунулися, ніде не прозвучало з мікрофонів таке звичне: “Ласкаво просимо! Смачного!” Обідів не було. Такого ще не траплялось, відколи люди побудували міста на Місяці. Нечувано! Дивно, дуже дивно!

Кожен реагував на це по-своєму. Одні тільки знизували плечима, інші грюкали в двері, гадаючи, що то зіпсувалися автоматичні пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело сміялися з тієї пригоди.

Але всім було цікаво дізнатися: що то за причина, що ціле місто лишилося без обіду?

Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслідок того, що черговий кулінар колега Никон так замріявся, що забув задати програму електронній машині “Апетит”, і вся система після сніданку не працювала. Отак і сказали: “Замріявся”. Не почали вигадувати, що, мовляв, захворів чи допустив якийсь там недогляд, а просто замріявся.

Подія ця розвеселила все місто. Довго після того по радіо і телебаченню передавалися жартівливі пісні, вірші, навіть цілі поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародії, епіграми, шаржі; окремими брошурами з’явилися дисертації, наукові розвідки і дослідження, кіножурнали і повнометражні фільми-комедії, драматурги написали п’єси, режисери їх поставили, а любителі пензля так постаралися, що довелося спішно будувати новий виставочний павільйон, щоб розмістити їхні полотна. Жоден мешканець міста — і це треба підкреслити: жоден! — не лишився осторонь, а так чи інакше відгукнувся на цю подію. Та й не дивно, бо, з одного боку, кожен у вільну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кількома), а з другого, — подія порушила добре заведений, десятиліттями усталений механізм життя.

Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сцені, знімайся на студії, позуй художникам, проаналізуй перед науковцями свої переживання і т. д. Усім, бач, весело.

Тільки бідному Никонові було не до сміху і жартів. Зачинився, сховався від усіх. Протягом довгого місячного дня не з’являвся в громадських місцях, не прогулювався в скафандрі за прозорим склепінням міста, хоч усі знали, що він любив там поблукати в товаристві своїх друзів. Більше того, Никон вимкнув у своїй квартирі відеофонні екрани, і невідомо було, що він робить вдома.

“Впав у протиріччя, — подумав один із його друзів, філософ і астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. — Зернина Всесвіту хоче самоізолюватись?” — І вирішив провідати Никона.

Славетний кухар зустрів свого друга з похмурою стриманістю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов “так собі”, пожвавішав, хоча задума не сходила з його обличчя. Деякий час вони сиділи за столиком мовчки. Потім розговорилися.

— А ти знаєш, — Никон жалісливо поглянув на Сократа і глибоко зітхнув, — тільки автор першої інформації і був близький до істини. Я таки замріявся! Мене тоді полонили спогади — спогади про неї, зрозумій…

Оте “неї” Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово і радість, і біль, і смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподівався.

— Невже ти, — недовірливо спитав він, — невже ти закохався?..

Певне, сам він не зазнавав цього почуття і, мабуть, не дуже-то й вірив, що воно існує в природі.

— А чого ж критися, — розвівши руками, усміхнувся Никон, — таки закохався!

— А… а який зміст вкладаєш ти… в це поняття?

Никон розсміявся:

— Поняття! Ех ти, філософ… Тобі все — поняття та категорії…

Він знову зітхнув і натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вінчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стінах виникли весняні степи. Легкий туман покриває землю. Та ось пробиваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне проміння на блискітки, вируючи, повнячись радістю. Картини плавно змінюють одна одну. І ось уже не струмки й не ріки, а ціле море — широке, глибоке — ховає в собі Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибині, проймає світлом синю товщу, а над нею виблискують великі зорі. Та ось важкі темні хмари закривають усе. Налітає вітер — передвісник бурі, — тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, біль, туга.

Музика раптом обвалилася — наче якась скеля.

Сократ сказав:

— Що ж, це ефектно. Сам записав?

— Так.

— А я й не знав, що ти такий оригінальний композитор…

— Я не композитор, — заперечив Никон. — Я просто закоханий. — І йому раптом стало і шкода чогось, і образливо, а чого шкода і на кого образився — і сам не знав.

— Але все-таки, що це означає? — Сократ поглянув на свого товариша з непідробною дитячою наївністю. — Що значить “кохати”?

Никон не знав, що відповісти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтоніку, що таке зелений колір?

Встав, походив по кімнаті, як нетерплячий тигр у клітці. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.

— Ну, як би тобі сказати… Я її так люблю, так люблю…

— Загальні поняття.

— Я б її на руках носив…

— Не думаю, що їй це було б приємно і зручно.

— Цілував би її, цілий день не спускав би з рук і цілував.

— Дурниця, — заперечив Сократ. — Ну, що в тому приємного: притулити губи до губів чи до щоки?..

Никон замахав руками:

— Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Мені радісно, що вона є на світі!

— Самонавіювання, — спокійно констатував Сократ. — Дівчата всі однаково ходять — спортивна ж програма одна.

— Ех ти!.. — безнадійно махнув рукою Никон. — Це важко зрозуміти, це треба відчути…

— Я розумію одно: інстинкт продовження роду. І навіщо всі оці красивості, всі “охи” та “ахи”? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрілилися, вішалися, топилися, гамселили одне одного, різалися, випікали кислотою очі, пробивали черепи, отруювали себе міцними напоями, ковтали дим, божеволіли, дуріли, чманіли і замріювались. Так то ж були відсталі, можна сказати, дикі істоти! Прокидався інстинкт продовження роду і пробуджував багато інших тваринних інстинктів. Соромся, Никоне! Усвідомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!

Ця тирада не справила на Никона ніякого враження.

— А я, знаєш, оце випив би з досади міцного вина… — задумливо промовив він. — Отакого ото, як викопали археологи на Кавказі.

— Бачиш, бачиш! — жахнувся Сократ. — Ти опускаєшся до рівня стародавніх людей! Але яка в тебе досада? Ти ж доводиш, що це радість — закохатися! Об’єкт твого кохання також закоханий, звичайно?

— Так. Але в іншого.

— Он воно що! — аж засміявся Сократ. — Ланцюгова реакція! Але цьому можна зарадити.

— Як?! — з надією в голосі спитав Никон.

— А дуже просто: забудь її. Забудь, і все. Нащо про неї думати, коли вона думає про іншого, а той інший, певне, ще про іншу, а та в свою чергу…

— Не дотепно, — перебив Никон.

— Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегідь визначена орбіта: захоплення, обожнювання, звичка і, нарешті, — байдужість. То чи не краще пришвидшити еволюцію цього поняття і — забути?

— Це тобі легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумій — неможливо! Я б оце не то що на ракеті — на крилах полетів би до неї на Землю… Вона працює в Заповіднику природи на Україні.

Сократ лагідно усміхнувся і встав. Підняв сріблясту штору, що закривала прозору стіну, і деякий час дивився на місто. Рухомі стрічки тротуарів несли в різних напрямах сотні, тисячі людей, контури будівель — то ламані, то хвилясті — спадали за обрій, а крізь гігантську півсферу, що захищає місто від космічного холоду, ллється дощ сонячного проміння.

— Поглянь, Никоне, он там біліє, іскриться горбатий дах. То Центр здоров’я. Там виліковують усі хвороби.

— Я здоровий, нащо мені той Центр?

— Ні, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналізатори дають неправильну картину дійсності.

— Та не вигадуй дурниць, — Никон зігнув руки в ліктях, напружився — заграли м’язи передпліччя, грудей, спини, ніг. Відчуття сили і бадьорості забриніло в усьому тілі. — Здоров’я мені не позичати! Ну, а щодо аналізаторів, то вони мені точно засвідчили: нема кращої в світі!

— Якщо хочеш знати, в тебе психічна хвороба. І дуже небезпечна.

— Як же вона зветься згідно з твоїм реєстром?

— БК.

— Що за БК?

— Безнадійне кохання.

Никон розсміявся, та так заразливо, що, здавалося, і стіни в кімнаті от-от розсміються.

— БК! Оце вигадав! — Никон вхопився за живіт. Лице йому почервоніло, а з очей так і бризкало веселістю. Він вибухав і вибухав сміхом.

А Сократ поглядав на нього сумовито. “Безпричинне збудження, — думав він, — то активізація, то падіння тонусу. Цілковитий психічний розлад”. Почекавши, доки Никон пересміється, він лагідно сказав:

— Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…

— Навіть безнадійного? — пирхнув Никон.

— Не іронізуй. Так, ніякого кохання, лише розмови про нього, — спокійно вів далі Сократ, — розумієш? — розмови! Адже це почуття аж ніяк не відображає самого об’єкта, а тільки передає суб’єктивне ставлення до нього.

— Ну, гаразд, — Никон сів до столика і почав витирати хусточкою чоло. — Все-таки мені цікаво: невже ти ще не закохувався?

— Хочеш сказати, чи я не чманів? — скривився Сократ. — Ні, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев’яносто дев’ять відсотків юнаків хворіють на цю хворобу, в тому числі кілька відсотків на БК.

В його рівному, спокійному голосі було стільки байдужості, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав сміятися. “Що з ним трапилось? — подумав, окинувши товариша співчутливим поглядом. — Невже його інтелект зовсім придушив емоції? Хіба це людина? Робот!”

— Слухай, якщо ти сам не відчуваєш… як би тобі це передати… — Никон наморщив чоло і деякий час мовчав. — Ні, цього пояснити не можна, — тріпнув чубом, — бо кохання — це таємнича незбагненна штука! І в кожного воно інакше, своє, неповторне…

— Уже й незбагненна! Ти зовсім одурів. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столітті, і можливості математичної психології набагато розширились. Кохання, як всяке явище матеріального світу, — скрипів далі Сократ, — можна класифікувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутніх моментів часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точністю до одного дня.

— Місячного чи земного? — усміхнувся Никон.

— Земного, — серйозно відповів Сократ. — Врахувавши ступінь твого емоційного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцію часу і, нарешті, дію лікування, — можна буде з точністю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психіка унормується…. Хочеш?

— Нічого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психології.

— Вийде, і раджу тобі звернутися до Центру здоров’я.

— Щоб засміяли?

— Навпаки, твоя поява буде для них святом!

На прощання Сократ навіть скривив губи, намагаючись усміхнутись.

— Все буде добре. До зустрічі.

ІІ

Никон не дуже квапився до Центру здоров’я. Зійшов на повільну стрічку тротуару, і вона спроквола понесла його повз квартали, тісно заставлені будинками, через густодеревні парки, в яких розливалися пахощі земного лісу. Все це він бачив безліч разів, але зараз обмацував поглядом, як і вперше. Знав, що мармурові корпуси зовсім не мармурові, а з пластика, що дерева — синтетичні і “садили” їх тут художники та хіміки, — все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє місто синтетичне, і це тільки свідчить про могутність сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовірне, вона творить другу природу на Місяці! Але людина… почуття… Невже Сократ має рацію?

Центр здоров’я — то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численні павільйони. Це не лише лікувальний заклад, в якому, до речі, здебільшого займалися профілактикою, а й наукова, дослідницька інституція. Досі Никон не бував тут жодного разу, і тепер з цікавістю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета і відчував, як груди розпирає почуття протесту. “Ефемерида кохання”! Що це тобі — небесне тіло, яке рухається по заздалегідь обчисленій орбіті? Еге-ге… Небо моєї душі чи не складніше від отого, що темніє над нашими головами… І вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонію про Сонце…

В головному корпусі Никона зустріли гарні, веселі, може, аж занадто веселі дівчата-аспірантки. Він, бідолашний, і не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впізнали “замріяного” і ледве стримували натиск сміху.

В залі обліку до нього ходою балерини підійшла привітна аспірантка і так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився і одразу ж подумав про “об’єкт свого почуття”, як сказав би Сократ. Усіх дівчат він блискавично порівнював з нею, і це порівняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона — то сонце, зорі, пісня, музика, увесь світ! Он як вона ввійшла в Никонову душу.

— Ви мені пробачте, — почав Никон, не знаходячи потрібних слів і з надією поглядаючи на вродливу аспірантку, — але я прийшов… як би вам це сказати… За намовою свого товариша…

Чарівна усмішка заспокоїла його:

— Я знаю, він консультувався з нами.

— Сократ?

— Хай буде по-вашому, Сократ — це мудра людина.

— Ви маєте на увазі великого елліна чи мого товариша? — пожартував Никон.

— Оце вже секрет, здогадайтеся!

Аспірантка граціозно підійшла до одного з стелажів, зробленого під дуб, і взяла малесеньку котушечку.

— Прошу, погляньте, — вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки і торкнула кнопку. Кришка на ній засвітилася, і Никон побачив Сократа.

— Він пройшов у нас курс так званого емоційного лікування.

— Які там емоції? — здивувався Никон. — Він зовсім не розуміє… ну, не знає таких, наприклад, емоцій, як… не знаю, як вам точніше сказати…

Аспірантка знову не стрималась і усміхнулась.

— Я догадуюсь, про що ви… Але ж раніше він дуже страждав од безнадійного кохання.

— Хто? Оцей сухар? Оця логічна конструкція? — Никон страшенно здивувався, витріщив очі на вродливу аспірантку і… зареготав. — Ви жартівниця, ох і жартівниця!

— Вам не віриться? Що ж, це тільки свідчить про надійність нашого лікування. Ознайомтеся з щоденником, і ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.

Плавною ходою вона вийшла із залу.

Никон сів до апарата. На сивому екрані з’являлися то графіки емоцій, то цифри, що вказували на кількість одержаних Сократом біомагнітних імпульсів, то складні показники орієнтації пам’яті, яких без спеціальної підготовки і не зрозумієш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далі все лагідніше і спокійніше. Тепер Никон уже не сміявся. Виходить, це справді серйозно…

Відкинувся на спинку стільця, не звертаючи уваги на миготіння екрана. До щему в серці думав про неї, пригадував зустрічі, розмови — там, на далекій Землі, повитій голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе… Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахів, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижні прогулянки по співучому снігу Антарктиди? А польоти в супутнику? І в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це — тільки електронний ланцюжок, відбитий у пам’яті? І що ж — зітерти той відбиток і всі ці образи зникнуть, наче їх і не було? — Никон аж здригнувся. — Убити образ найдорожчої людини! І задля чого — щоб бути унормованим? Ех, сократівське у тебе чоло, друже, але… Ну що ж — вона зрештою обрала інший шлях, то що ж… Коли вона війнула на мене холодком, я, хоч і вдавав спокійного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою відкинула вона моє запрошення прилетіти сюди, на Місяць… Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього… А та зустріч із чорнявим юнаком: як вона усміхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття — ревнощі, а от нуртує всередині, ятрить, пече…

Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов із залу.

— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.

— А ніколи! — весело гукнув Никон.

— Чому? — ще більше округлились її очі.

— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон, і дівчина почервоніла. — Ні? Так от як закохаєтесь, тоді зрозумієте! Коли б мені Сократ відверто розповів про себе, я б навіть не зайшов до вас… Тобто я хотів сказати: не наважився б відбирати у вас дорогоцінного часу. Так що це його провина…

— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.

— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — “замріяним”.

— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.

— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…

— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.

Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.

І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнів лише на хвилинку і знову просяяв.

— Ну, що — склав ефемериду кохання?

— Склав. — Сократ був трохи здивований легковажною веселістю друга і надав своїй мові підкресленої серйозності. — Захисні сили твого організму ще не вступили в активну стадію, але це незабаром станеться. Зрештою психіка зводиться до хімізму, виділення певних речовин у кров. Ось графік…

Але він не встиг показати своїх психологічних схем: пролунав сигнал відеофона — звичайний, такий, як завжди, ніжний, трохи співучий сигнал. Та для Никона він чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливості. Він поспіхом кинувся вмикати екрани. І ось затремтіли шовковою голубінню спочатку стіни, а потім і стеля. Наче з морської глибини поволі проступило, виринуло радісне обличчя дівчини. Вона дивилася звідусюди, і погляди її великих, виразних очей схрещувались на постаті Никона.

— Любий мій, — ворухнулися ЇЇ губи, — невже ти не здогадався, що я тільки вивіряла тебе?

— Я… я… — хотів щось сказати Никон і не міг.

— Розповім тобі все, коли зустрінемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрічай “Тайфун”!

Екрани погасли. Приголомшений Сократ впустив на підлогу сувійчик паперу, на якому він вивів ефемериду кохання.

— “Тайфун”! “Тайфун”! — трусонув його за плечі Никон. — Із Землі летить “Тайфун”!

ЗАКАРБОВАНЕ В СЕРЦІ

І

Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.

— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…

Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.

— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…

— В що?

— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людинд — це не картина.

Рожевощокий засміявся:

— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.

— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?

Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.

— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.

— Що, зрадите свою стареньку?

— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?

— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.

Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.

— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.

Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.

— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…

Нараз серед зелені забіліла суха вершина.

— І дерева старіють… — сказав археолог. — Усе старіє, увесь світ.

— Е, не кажіть, — заперечив ботанік. — Він-то старіє, але, між іншим, і молодіє водночас.

— Отже й ми з вами… Ботанік похитав головою:

— Це інше питання.

Нарешті доріжка привела їх просто до білих ажурних воріт.

— Сезам, відкрийся! — жартівливо вигукнув рожевощокий дідок і торкнувся своєї лисини.

Його колега пирхнув, стримуючи сміх.

Несподівано відчинилася хвіртка, і на порозі стала якась юна повновида фея. Дідки зніяковіли, як діти.

— Пробачте, дівчино, ми до професора Боровського… Юне створіння освітилося чарівною посмішкою.

— Проходьте, будь ласка! Професор на вас чекає.

Помітно було, що її розпирає сміх, і вона таки не стрималась — одвернулася і засміялась. Старі вчені перезирнулися і мовчки почовгали далі.

Поміж деревами то там, то тут виднілися скляні корпуси, їхні затінені стіни дуже нагадували воду. Вирине за густолистими деревами темна глибінь, і наші старенькі думають, що то озеро. А втім, на території Інституту є й озера. Над ними розвішали свої шати плакучі верби, а по дзеркальній поверхні поважно линуть лебеді. Часто сплескує риба, і тоді розходяться кола, наче радіохвилі.

— Справжнісінька ідилія, колего! Тут і без лікування помолодієш.

— Ми не спитали, між іншим, в який корпус нам іти.

На одній із бокових доріжок прогулювався молодик у сніжно-білій тенісці. Він хвиськав тоненькою лозинкою і насвистував якусь веселу мелодію.

— Юначе! — гукнув до нього лисоголовий. — Чи не могли б ви…

Але старий не докінчив: юнак зареготав на все горло. Тут же він схаменувся, затулив долонею рота, намагаючись вгамувати сміх, але це не допомогло, і він тільки махнув рукою.

Вчені знову перезирнулися, і в їхніх очах був не лише подив, а й тривога. О дійшли далі, ботанік притишено сказав:

— Подивіться, прошу вас, що в мені є смішного? Може, птах який, між іншим, того, на костюм…

Археолог обійшов кругом свого колеги, але нічого, достойного сміху, не виявив.

— А може, колего, в мене що-небудь не так?

І в археолога нічого смішного не знайшлося. Тоді ботанік блиснув окулярами:

— То, може, ми потрапили, між іншим, до психіатрички? Безпричинний сміх, знаєте… — І він запирхав, стулюючи губи і трясучи головою.

— Так чого ж вам весело?

— Аякже! — почав потирати долоні ботанік. — Ішли по молодість, а втрапили до божевільні!

— Ну, знаєте, колего… Дівчина ж на воротях сказала, що професор чекає…

— Так, сказала. А потім розреготалася. О, вони, між іншим, такого вам накажуть…

Коли ще один юнак, до якого вони звернулися, розсміявся, спантеличені дідки хотіли вже тікати з цього підозрілого Інституту. Але, на щастя, їм зустрівся сам професор Боровський. Біле як сніг волосся на голові підстрижене йоржиком; коротка, лопаточкою борідка; плечі, зігнуті під вагою літ, — з усього було видно, що ця людина ходить по планеті вже давненько. Але твердий крок, різкі жести свідчили, що старий професор ще сповнений енергії.

— А… вітаю, вітаю! — Боровський швидким кроком пішов назустріч прибульцям.

Потиск його руки був міцним, влипчивим.

Археолог просяяв:

— Добре, що ми зустріли вас, Костянтине… гм… От проклятий склероз!

— …Леонтійович, — підказав Боровський.

— Ага, тепер і я згадав! Добре, кажу, Костянтине Леонтіііовичу, що ми… — Він знову забув, що хотів сказати, і розгублено погладив лисину.

— Та розумієте, — поспішив на виручку ботанік, — у вас тут якісь дивні молоді люди. Ми розпитуємо дорогу, а вони, між іншим, регочуть.

— Цілком вірно, — погладив лисину археолог, — просто сказати — безпричинно скалять зуби.

— Цікаво, що це на них найшло, — замислився Боровський. — Наче ж поважні люди…

— Першим нас зустріло дівчисько на пропускній, — почав старий холостяк. — Ми так до неї чемненько, а вона… Ну, й молодь же тепер!

— Якщо ви не втомилися, то давайте пройдемо до неї, — запропонував Боровський.

Цього разу дівчина не сміялася. Її обличчя було цілком серйозним, хоча на ньому й проступала молодеча наївність.

— Чого ж це ви, Ганно Петрівно, зустріли наших новачків… сміхом?

— Уже й поскаржились? — лагідно усміхнулася Ганна Петрівна. — Розумієте, Костянтине Леонтійовичу, я ще не звикла, щоб мене називали дівчиною. Це мене й розсмішило. Все ж таки, в мене є правнуки, а тут раптом — “дівчина”!

— Що?! — вхопився за лисину археолог.

— Що ви сказали?! — зняв свої окуляри ботанік.

— Я сказала, що в мене є правнуки. Можу додати — вже дорослі. Один встиг захистити кандидатську дисертацію.

— Пробачте, — ботанік надів окуляри і аж нахилився до Ганни Петрівни. Деякий час він пильно вивчав її обличчя. Бачив: щоки тугі, наче яблука, і жодної зморшки! Соковиті вишневі губи її злегка тіпались, готові розсміятися. Старий відступив на крок, спитав: — Скільки ж вам років?

— А вам? — Вона взялася в боки.

— Мені стукнуло, між іншим, сімдесят вісім, — сказав, наче припечатав, ботанік.

— А мені — повних вісімдесят, — підніс руку археолог, і його дитяче обличчя зморщилося, як печене яблуко. Мовляв, що ти тепер скажеш?

— Та ви ще зовсім молоді хлопці! — засміялася Ганна Петрівна, махнула рукою. — Зелена молодь! — Вона поглянула на дідусів блискучими очима. — Мені, якщо хочете знати, дев’яносто два роки!

“Хлопці” мовчки витріщилися на Боровського.

— Так, — підтвердив професор, — Ганні Петрівні сповнилося дев’яносто два. Вона пройшла курс лікування в нашому Інституті. Рік тому вона мала вигляд ще гірший, ніж у вас.

Старі невдоволено гмукнули. А Ганна Петрівна зніяковіла:

— Тепер я така молода, що, повірите, соромно повертатися додому. Та й не впізнають! Дочка, правда, провідувала, бачила, що зі мною робиться, але як вона казатиме “мамо” — я не знаю.

— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?

— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…

— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.

Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.

— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!

— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.

— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.

Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.

Біля озера помітили юнака в білій тенісці. Він уже стояв коло мольберта і, очевидно, малював пейзаж. Костянтин Леонтійович, кивнувши в його бік, розказав, що то один із найстаріших наших художників.

— Чув такого, — сказав ботанік, але, між іншим, думав, що він давно помер.

Корпус, облицьований сірим синтетичним матеріалом, — нульовий. Тут на кожного пацієнта заповнюється найдетальніша історія хвороби — ціла котушка магнітної плівки. На другому поверсі розмістилися численні лабораторії, кожна з яких обов’язково позичить у прибульця хоч мікроскопічну кількість його тіла. Всі системи, всі тканини організму тут досліджують якнайретельніше. Починаючи від біострумів мозку і кінчаючи “волосяним покриттям” шкіри — все вивчається і фіксується в схемах, діаграмах, фотографіях.

В залежності від стану організму Вчена рада Інституту (вірніше — консиліум) визначає для кожного окремий режим лікування.

Археолог поглянув на молодих жінок у білих халатах і, торкнувшись долонею лисини, спитав у професора:

— А цим… також років по вісімдесят? Боровський усміхнувся:

— Ні, їм стільки, скільки можна дати на вигляд. Ми ж іще тільки починаємо. Нам вдалося омолодити буквально одиниці.

“А чого ж ти, голубчику, себе не омолодиш?” — хотів спитати археолог. Слова вже були на кінчику язика, але старий стримався, подумав, що це нетактовно.

— Ну, ось, дорогі друзі! — говорив тим часом Боровський. — З цього корпусу вас переведуть у перший, згодом — другий і так далі. Там у нас, можна сказати, індустрія здоров’я, молодості. Від вас вимагається одне: педантичне виконання всіх приписів і… терпіння. Тільки за цієї умови ми скористаємось секретами природи.

На перший погляд могло здатися, що ці слова були зайвими, бо хто ж із старих людей не хоче повернути собі молодість? Але згодом друзі переконалися, що цей процес зовсім не легкий і вимагає суворої дисципліни та самоконтролю. Доки біохімічні каталізатори вестимуть облогу клітин, а магнітно-гравітаційні пристрої відновлюватимуть порядок в складній мозаїці атомів і молекул, — тіло не раз прошиють блискавиці болю, але що ж — ніякого безболісного оновлення в природі не буває.

— Отже, за роботу, друзі!

Костянтин Леонтійович потиснув їм руки і наказав своїм помічникам починати.

II

Зима цього року видалася напрочуд гарна. Лункі морози, густе, як вода, повітря, пройняте сонцем, — таке не дуже часто буває на півночі України.

А особливо чудова зима в лісі. Тихо, ніщо не шелес-

Іне, дерева, обсипані інеєм, стоять, наче срібні, а стукни кулаком по стовбуру — так і посиплеться білий пил! Нема того дня, щоб у цьому лісі не лунали молоді голоси. Юнаки і дівчата в різнобарвних светрах то гасають на лижах, то, прибравши на озері молоденький сніжок, бігають на ковзанах прудконогі, веселі, сміхотливі. Сьогодні вони змовилися поспускатися на лижах у глибокий яр. Схили його поросли ріденьким сосняком, отож треба виписувати хвацькі зигзаги, щоб не налетіти на дерево.

— Приготуватись! — задерикувато гукнула дівчина, піднявши вгору свою червоненьку рукавичку. — Поїха-ли-и!..

Аж засвистіли, затьохкали під нею лижі. За дівчиною кинулось кілька хлопців. А два зупинилися на самісінькій бровці. Один зняв вовняну шапку, торкнувся густої шевелюри:

— Ну, скажіть, колего, невже це справді я? Ніяк не можу звикнути. Якщо це я, то де ж моя лисина?

— А я вже забув про окуляри, — сказав його “колега”. — І, між іншим, перестань нарешті “викати”. Он уже, знизу нам махають, рушили?

— Слухай-но, колего, мені вісімдесят перший рік, я доктор історичних наук, і оце можу кататися на лижах, наче комсомолець? Невже це правда?

— А що ж тут дивного? Тобі, мабуть, між іншим, відомо, що такий досить помітний учений, як Піфагор, бився навкулачки і не раз перемагав на олімпійських іграх.

— Так, так. Великі мислителі, колего, займалися спортом. Арістотель, Демосфен, Сократ були свого часу прекрасними гімнастами…

— Жду тебе внизу!

Ботанік, пружно схилившись вперед, шурхнув донизу, повернув навскіс і, обминаючи дерева, так і замиготів по схилу. Не довго думаючи, відштовхнувся палицями і археолог. Вітер забивав подих, на очах виступили сльози, а він мчав і мчав, збиваючи сніжну куряву на поворотах. Відсапався унизу.

— Ну, так хто, між іншим, ще був спортсменом? — спитав ботанік, коли вони пішли поряд.

— Лев Толстой у шістдесят шість років, колего, їздив на велосипеді, Віктор Гюго…

— А ми ж набагато старші, а от бач, як бігаємо на лижах! — засміявся ботанік.

Тепер він не пирхав, а сміявся, виблискуючи білим рядом зубів.

— Похвалився! — археолог тугіше зашнурував черевики. — Але все-таки найбільше мене дивує лисина: ну де вона ділася?

— А я, між іншим, вважав, що лисина — це не головна твоя прикмета.

В цих словах зазвучала вже така іронія, що археолог більше не згадував про лисину і, мабуть, таки повірив у свою густу чуприну. Таким він був років п’ятдесят-шіст-десят тому.

Деякий час вони мовчки йшли поруч, допомагаючи собі палицями. З гори їх уже гукала дівчина в червоних рукавичках.

— Ну й прудка ж оця Ганна! — зауважив ботанік. — Певно, жодного міліграма зайвого кальцію в її судинах нема!

— А в тебе, гадаєш, лишилось? Ти ж спожив центнер солі, заліза!

— Еге… Цікаво, між іншим, чи ця Ганна була такою жвавою в своїй першій молодості?

— А це, колего, добре сказано: перша молодість, друга молодість.

— Еге. А тобі снилося що-небудь під час цього… летаргічного сну?

— Снилося, колего, ох і снилося! Причому вже в години пробудження. А чотири місяці промайнуло, як одна ніч, вірніше сказати — день, бо увесь час було відчуття світла.

— Що ж, між іншим, тобі снилося?

— Наче іду я степами, чогось шукаю і ніяк знайти не можу. Бачу могили, а в них, як водиться, людські кістяки, перетліла зброя — усе мені видно крізь землю. А могил тих — до самого Чорного моря. Якісь орди проходять на обрії — курить битий шлях. “Куди вас несе? — думаю. — Чого ви всі претеся на нашу землю? Адже все одно згинете, і мені доведеться розкопувати ваші останки”. Коли це глип — . бреде полем дівчина і щось сіє. “Що ти сієш?” — “Пісні”. — “Чому ж не однакове зерно?”— “Це ось веселі, а це — сумні”. — “Засівай побільше веселих!” — гукнув я і прокинувся. Біля мене сидів Костянтин Леонтійович.

— А мені, між іншим, снився ліс. Розмовляв я з дубом. “Ну, хто, кажу, спресовує твої клітини? Чому сосна м’яка, хоч і росте поруч?” Дерева лише шуміли у відповідь. А мені тепер ясно: різні види, різні форми живого — це прояв єдиної життєвої сили. Це вона жене соки по капілярах, брунькується, вилущується, як жолудь із чашечки, щоб знову прорости і вже в більшій кількості. З цього я роблю, між іншим, висновок, що життя (біологічне, звичайно) — явище не випадкове у всесвіті…

— Ого, молодий чоловіче, ви вдарилися у філософію! Цікаво, які ж іще висновки одержить людство?

— Єй ще один, між іншим, досить важливий. Боровський із своїми співробітниками розкрив секрет життєвої сили. Інакше б він не досяг таких разючих наслідків. Згодься, що ні екофізіологічні ванни, ні психофізіологічні кабінети самі по собі нічого б нам не дали. Професор, певне, визначив внутрішні закони, за якими розвивається життєва сила. Бо життя — це таки не проста сукупність рухів, хоча б і різноманітних…

— Так, Боровський — великий вчений… Чому ж він все-таки не хоче сам?

— Я про це вже думав, між іншим. Дивно, дуже дивно.

— Аге-е-й!.. — гукнула Ганна Петрівна згори. — Чого ви там плентаєтесь, як старі діди?

Приятелі взялися чимдуж сходити на підйом і добре нагріли чуба. Ганна. Петрівна запропонувала спускатись надзвичайно заплутаним маршрутом, з різними перешкодами. Всі погодились і навперебій кинулись демонструвати свою спритність. Археолог заорав носом у сніг, ботанік зрізав петлю, що пролягла навколо куща, одна тільки Ганна Петрівна красиво промчала по всій трасі. Може, тому, що в першій молодості вона ще займалася балетом?

Дивлячись, як вона красиво, граціозно відштовхується палицями, а потім, тримаючи їх на вису, мчить поміж кущами і деревами, ботанік сказав своєму другові:

— Так чому ж тобі не надолужити тепер прогаяне в першій молодості? Ой, гляди, бо щось частенько, між іншим, прогулюється з нею художник!

Археолог тільки зітхнув у відповідь.

— Чого ти зітхаєш? Діяти, між іншим, треба, адже ти тепер юнак!

— В тому ж то й біда, колего, що разом з юністю мені повернулась і сором’язливість. Про все з нею розмовляю, а тільки надумаюсь про почуття — мені так і заціпить!

Коли вони нарешті рушили назад до Інституту, мова зайшла про Боровського. Ганна Петрівна здивувалася, вона вперше почула, що професор не бажає повернути собі молодість. Як це так? Нечувано! Неймовірно! Але художник розповів, що вчора відбулося засідання Вченої ради Інституту, і на ньому обговорювалось питання про лікування старого професора. Костянтин Леонтійович висунув проти цього багато причин, зокрема й те, що він не має права усунутись від лікування тих, що вже розпочали його. Науковці, звичайно, розуміють, що тут щось не те, бо робота Інституту вивірена, налагоджена до найменших дрібниць за програмою, затвердженою самим же професором. Але що вони можуть заперечити? Мусили згодитися. І ніхто не знає справжньої причини.

— А я от піду до нього… — сказала Ганна Петрівна. — І не з жіночої цікавості, а щоб допомогти цій дорогій для нас людині.

…Вони розмовляли в кабінеті гістології. Чи, може, сам вигляд молодої артистки, чи її чудовий голос, чи, зрештою, зміст її слів торкнули серце Костянтина Леонтійовича. Відсунувши мікроскоп, він потер свої втомлені очі, подивився на співбесідницю поглядом мудрої людини і просто спитав:

— Скажіть мені, Ганно Петрівно, у вас було велике кохання? Не закоханість, а саме глибоке, всеохоплююче, запаморочливе кохання? Коли все — пісня, все — музика, океан світла… Було?

Артистка розгубилася, вона зовсім не сподівалася такого запитання.

— Можете не відповідати, або згодом розкажете, як буде настрій. А я вам розповім зараз про себе. Я зазнав великого кохання. Пам’ятаєте, в одного поета сказано: “Тільки раз на тисячу літ приходить таке кохання”. Я — найщасливіша людина в світі, бо воно прийшло до мене. Тим, хто не зазнав цього найчистішого, істинно людського почуття, можна лише Поспівчувати. Пам’ятаю, як побачив її вперше. Це було надвечір, вона заганяла до свого двору гусей — невеличкий табунець довгошиїх сірокрилих створінь. Коли я проходив мимо, — гусак хоробро кинувся до мене і, витягуючи шию, зашипів. Ми з нею розсміялися. Доки гусак козирився перед табуном, вислуховуючи схвальне ґелґотання своїх подруг, ми розговорилися. Вона, фізик, приїхала у відпустку до батьків, ну, а я з своєю матір’ю був тут на дачі… І знаєте, я якось одразу відчув, що саме її я й шукав на білому світі. Враз мені щось відкрилося, полонило все єство. Згодом вона розповіла мені, що й з нею те саме діялось. Це було кохання з першого погляду. І воно не підмануло нас, не зрадило. Ми разом будували життя, в нас були спільні мрії. Я навіть не знаю, в кого з нас уперше з’явилася ідея піти саме отаким шляхом у боротьбі зі старістю. А як вона працювала! Коли, бувало, настає літо, вона зітхне, усміхнеться: “А непогано б оце заганяти вечорком із ставу материних гусей!” І відразу: “Коли вже магнетрони будуть готові?” А мріяли, як ми мріяли подвоїти, потроїти життя людини! І коли до завершення нашої роботи лишалися кроки… вона зробила на собі небезпечний експеримент. Самовільно пішла на страшний риск… І вже не можна було її врятувати.

Костянтин Леонтійович замовк. Потім вийняв із бокової кишені піджака невеличку фотокартку з трохи поламаними кутиками. Гарне молоде обличчя. Нібито нічого особливого в ньому й нема, і водночас відчувається, що це була людина незвичайна. І найбільше про це свідчили її очі — виразні і, сказати б, якісь осяйні.

— В останні дні свого життя вона тільки й говорила про те, щоб я не облишив роботи, щоб довів усе до завершення. “Це потрібно людям, це дуже потрібно людям”, — шепотіла вона.

Ганна Петрівна дивилася на портретик, і їй здавалося, що обличчя цієї далекої жінки оживає.

— А вам особисто, Костянтине Леонтійовичу, хіба вона не радила… — стиха промовила Ганна Петрівна, ковзнувши поглядом по сивій голові вченого.

— Не тільки радила, а навіть вимагала, наказувала зробити мандрівку в молодість…

— Ну, то чому, Костянтине Леонтійовичу, чому ви…

Старий вчений з притиском поклав долоню на стіл:

— Це закарбовано в серці, Ганно Петрівно, а ви питаєте, чому та що. Поміркуйте самі — хіба я можу жити інакше?

Він узяв фотокартку і обережно поклав її до лівої бокової кишені чорного піджака.

Ганна Петрівна мовчала.

ЗМІСТ

Археоскрипт

У промінні двох сонць

Ефемерида кохання

Закарбоване в серці

1

Ліквідація набряків.

(обратно)

2

Айрон-Маунтен (англ.) — залізна гора.

(обратно)

3

Що це таке? (Франц.)

(обратно)

4

Картер — англійський археолог, який 1921 року відкрив поховання Тутанхамона.

(обратно)

5

Гіпобот — той, що годує коней, — власник кінських табунів.

(обратно)

6

Менміч — мінімум енергії за мінімум часу — найменша одиниця енергії.

(обратно)

7

Міліод — тисяча одиниць, відповідає нашим 1000 м.

(обратно)

Оглавление

АРХЕОСКРИПТ . Повість

У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ . Повість

  МАНДРІВКА ДО ОЛІМПІЇ

  ЗНАВЕЦЬ ЧИСЕЛ

  ЗНАЙОМСТВО

  НОВІ ЗАГАДКОВОСТІ

  ТРИВОГА

  НА КРАЙ СВІТУ

  ДЕ ГЛІБ?!

  ПАРАДОКСИ І ЩЕ ЩОСЬ

  КОСМОНАВТИ ВИХОДЯТЬ З КОРАБЛІВ

  СФЕРОЇД В ОСІНМУДІВ

  САМ СОБІ ПАМ’ЯТНИК

  СФЕРОЇДОВІ ПРОПОНУЮТЬ БЕЗСМЕРТЯ

  РУМ’ЯНЦІ НА ЩОКАХ

  НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

  ТИМ ЧАСОМ НА ЗЕМЛІ…

ОПОВІДАННЯ

  ЕФЕМЕРИДА КОХАННЯ

  ЗАКАРБОВАНЕ В СЕРЦІ

ЗМІСТ . . . . . . .

Реклама на сайте