«Справа командора»

Художнє оформлення С. Каплана

ВОЖАК ІДЕ НА ЗАПАХ

Професор увімкнув мікрофон. Тієї ж миті з репродуктора залунало:

— Слухаю вас, Семене Євгеновичу.

Професор відчув у голосі нотки тривоги й чекання, подумав: «Що ж, це природно — хвилюватися перед дослідом. Особливо в його віці».

Ласкаво посміхався, уявляв, як нетерпляче здригаються пальці юнака на рукоятці генератора.

Пальці Аркадія справді ледь тремтіли. Вони торкалися руки Олени. Аркадій тихо промовляв, нахилившись до неї:

— Прийдеш?

— Починайте! — наказав професор у мікрофон.

Рука Аркадія потяглася до рукоятки. Двічі клацнуло.

Професор посунув до себе чисті аркуші паперу. Треба закінчити статтю для журналу.

…Першими почули запах молоді вовки. Вони, насторожено принюхуючись, повернули носи. Потім, немовби по команді, облизались, заскиглили, висунувши шершаві червоні язики.

Тепер і вожак зграї відчув запах, незнайомий, приємний, ледь гіркуватий. Здавалося, що десь поблизу телята, однак це не був запах телят. Якби не сніг і холод, могло здатися, що настала весна і вовчиця манить його до себе… Та це не був і запах вовчиці. Точніше, це був запах і їжі, і вовчиці, і ще чогось. А от чого саме — вожак не знав. Тому він вагався. Так, безперечно, не міг пахнути ніякий ворог. І все—таки…

Він добре пам'ятав підступність людей…

Та ось запах подужчав, і він не витримав. Спочатку повільно, потім усе швидше повів зграю. При місячному світлі на снігу вовки здавалися коричневими. Поруч з ними летіли сині тіні, а позаду лишались ланцюжки слідів.

Вожак порівнявся з пагорком і стишив біг. Саме тут він уперше познайомився з людьми, які намагалися загнати його в пастку. Тоді слух підвів його, а відчуття запаху врятувало.

Іншого разу, в голодну зиму, він побачив тушу коня. Довго вичікував. Придивлявся, прислухався. Начебто нічого підозрілого! А коли наважився підійти, вітер доніс гострий запах ворогів, що сховалися поблизу. І знову він врятувався від пастки.

Вожак зупинився і глухо загарчав. Він гарчав завжди, коли згадував про одвічних ворогів. Вони цькували його собаками — цими продажними родичами, що проміняли свободу на кістки—недогризки. Вожак знав, що ніхто з вовків не згодився б на таке, не зміг би підкорятися людині, стерегти її будинок і отари. Жоден з вовків не дозволив би руці Одвічного Ворога торкатися його шерсті. Жоден з вовків не став би при цьому крутити хвостом. Ні! Вовк клацнув би зубами, і людина завила б від болю. Хіба можна проміняти на недогризки волю? Біжи куди завгодно, шукай здобич по силі, пий свіжу кров, перемагай кволого і знайди загибель у бою з сильним… Хіба вовк може забути ліси, де гуляють сотні таких, як він?

Здіймаючи сніговий пил, пронісся вітер, і враз вожак почув слабке мукання. Виходить, нюх не зраджує! Там їжа! Треба поспішати!

На екранах, що були вмонтовані в стіни лабораторії, загорялись різноколірні карти, спалахували вогники. Сигнали, що надходили, сприймалися спеціальними високочутливими приймачами, розшифровувались електронними приладами. Довгі стрічки виповзали з—під самописців. Автомати згортали їх і складали в коробки. Мільярди найдетальніших і найрізноманітніших повідомлень про те, як почуває себе піддослідний об'єкт, зберігалися на стрічках: спочатку — у вигляді звивистих ліній, потім, після розшифровки, — у колонках цифр.

Професор іноді відкладав папери, вдивлявся в екрани, читав стрічки, задоволено хитав головою: дослід іде нормально. Він давав вказівки Аркадію, і той фокусував випромінювання генераторів — хвилі певних частот. Далеко від лабораторії вони сприймалися органами відчуттів біологічного об'єкта, перетворювалися у нервові імпульси і йшли до його мозку.

…Вожак рвонувся з місця. Майже поруч бігла вовчиця, кілька бувалих у бувальцях вовків, а позаду, не насмілюючись випереджати старших, — легконогі переярки. Вони бігли навпрошки через поляну. Влітку тут якось особливо пахнуть трави, квіти. Хворі вовки приходять лікуватись ними. Звичайно, вони не могли знати: ці трави пахнуть так тому, що під ними в землі залягає магнітна руда. Просто хворі вовки відчували потребу саме в цих травах, їм подобалися цей запах і смак.

Раптом вожак різко зупинився. Зовсім близько побачив хлів і телят. А навкруги — жодної людини.

Потекла слина. Вовки за його спиною теж облизалися. Одні, присівши на задні лапи, завили, інші гарчали. Але щомиті всі готові були рвонутися вперед.

Так само несподівано, як і виник, хлів з телятами зник, розтанув. Такого ще вожак не знав.

Його знову охопив страх. Можливо, це пастка? Все, що роблять люди, спрямоване проти нього. Це вони забрали з доріг коней і пустили по них неїстівні страховиська з вогняними очима і пронизливими голосами. Відгородили худобу вже не дерев'яними, а кам'яними мурами, які не можна ні підрити, ні перескочити; пустили в небо рокотливих птахів, щоб лякати його. І, нарешті, освітили вулиці вогнями, щоб вожак і його зграя не могли у темряві непомітно дістатися до їжі, схованої в хліву.

Щороку вогнів стає все більше. Вони наступають на ліс, відтісняють вожака і його зграю. Мабуть, люди все—таки твердо вирішили повністю знищити вовків. Та вожак ще побореться!

Запах знову подужчав. Нічний ліс для людей — темний, ворожий, незрозумілий. А для вовків він ще гостинніший, ніж удень, і все це завдяки запаху…

Вожак більше нічого не боїться. Мчить попереду зграї, і з його пащі виривається переможне гарчання. Він чує, як мекають беззахисні телята, відчуває теплоту живого м'яса, бачить кров на снігу. І ще він певний у перемозі над людиною, над її собаками і вогнями. Швидше! Швидше! Вперед!

Професор закінчував статтю. Він писав: «Запах є не що інше, як сприйняття електромагнітних коливань молекул особливими нервовими закінченнями, властивими людині, а також тваринам. Молекула пахучої речовини попадає в ніс і сприймається нервовими клітинами, молекули яких коливаються з близькою їй частотою. Останнім часом виявилося, що можна підібрати таке електромагнітне випромінювання генератора, яке, збуджуючи коливання молекул повітря, сприймається живими істотами, як різні явища: запах, звук, форма й колір».

…Вожак з розбігу вдарився об щось тверде і покотився по землі. Одразу ж схопився на ноги, наїжачився, люто заклацав зубами.

Попереду і з боків — грати. Рвонувся назад. Та було вже пізно. Залізні грати закрили прохід, відгородили його і зграю від лісу, свободи, життя… І тоді вожак завив, завив від люті, ненависті, безпорадності. Він викликав на поєдинок людину, яка навіть запах перетворила в пастку. Вожак ніби побачив людину — всемогутню, підступну, що розтягує рот і округлює щоки в посмішці так, як це вміє робити тільки вона.

— Семене Євгеновичу, дзвонили з сьомої дільниці, просили передати вам, що об'єкт Б—47 прибув у призначений пункт, — доповіла лаборантка професору і спитала: — А що це за об'єкт Б—47?

— Біологічний об'єкт, індекс 47, — відповів професор. — До цієї групи належать собаки, вовки, шакали. Надто складні й чутливі об'єкти.

Він перегорнув кілька сторінок лабораторної книги. Сюди заносилися загальні висновки дослідів. Під записами «Винищення комарів, що летять на запах» та «Підтвердилися дані про залягання руд, одержані по відтінках запаху квітів і трав» він дописав: «Об'єкт Б—47 прибув у заданий пункт»…

ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС

Фірма «Краузе і Сміт» ждала чого завгодно. Та коли підкуплений службовець фірми «Пратт» повідомив, що всі винаходи йдуть з лабораторії Альви Доумана, що їх шифрують літерами В і К й порядковими номерами, що авторську частину гонорару сплачують родинам Венстена і Крюгана, — навіть найзапекліших скептиків охопив марновірний жах.

Венстен і Крюган були інженерами електронно-дослідної лабораторії фірми «Пратт». Перший з них помер торік, другий — п'ять років тому. Обидва заповіли свої трупи Альві Доуману для якихось експериментів.

Лише завдяки неабиякому розумові Венстена «Пратт» процвітала. Він не тільки сипав винаходами, наче з рога достатку, але й умів знаходити їм найекономічніше застосування. До того ж Венстен нерідко радив директорам фірми, як та коли застосовувати винаходи з найбільшим зиском. Але водночас він відхилив пропозицію стати співвласником фірми. Величезні гроші, що пливли йому до рук, він витрачав несподівано й безглуздо. Він увесь складався з суперечностей, немов з кольорової мозаїки.

Власникам та директорам фірми—конкурента «Краузе і Сміт» лишалося кусати лікті. Ніякі їхні старання неспроможні були стримати розростання «Пратт», хоч мала вона менше капіталу й можливостей.

Тільки смерть Венстена зігрівала їх надію на те, що становище зміниться. Проте й у новому ділі, де старий Краузе ладен був ручитися, що замовлення дістануться йому, їх знову-таки перехопила фірма «Пратт». І в який спосіб! Вдавшись до типово венстенівського прийому. В останню мить, коли супротивник був певен у перемозі й послабив зусилля, «Пратт» повідомила про визначний винахід, що дає змогу випускати реле з удвічі довшим строком служби. Навіть у тому, як описувалося відкриття, як підкреслювалося його економічне значення, давався взнаки «почерк» Венстена.

Якби люди, котрі добре знали інженера, не були переконані, що той помер, вони сказали б: і винахід зробив, і опис його склав, і обрав слушний момент, щоб повідомити про нього, Венстен.

Один за одним з порожніми руками поверталися агенти. До лабораторії «голомозого безумця» ніхто з них не прослизнув. Старий Краузе рвав на дрібні клаптики непотрібні папірці, а це була кепська ознака.

Коли надійшло повідомлення від службовця «Пратт», Краузе припинив нараду директорів і дав знак Конрадові Дорту, одному із співвласників фірми, щоб той залишився.

— Ви знали всіх отих… — «великий дідуган» зробив непевний жест. — Вам доведеться взятися за це.

Він пожував губами й замовк. Це означало наказ.

…Чимало довелося Конрадові потрудитися. Найкращі детективи анічогісінько не могли вдіяти. Треба було покладатися тільки на себе. Два з половиною тижні, п'ять невдалих спроб — і ось нарешті він у цій клятій шафі в лабораторії Альви. Конрад чекає. Крізь щілину пробивається вузенька смужка світла, гостра, наче лезо бритви.

У Конрада затерпла ліва нога. Він поворухнувся, і дверцята шафи рипнули. Конрад потягнув їх до себе. Занадто сильно. Смужка світла зникла. Тепер слід знову обережно прочинити стулки.

Але в цей час почулися важкі кроки кількох чоловік. До лабораторії щось занесли. Пролунав, захлинаючись, бистрий голос Альви — його Конрад упізнав би навіть у гомоні людського натовпу:

— Ставте ось тут і тут.

Кроки стало чути далі, потім вони почали наближатись. Та це були вже кроки однієї людини, Альви. Бистрий голос і човгаючі кроки, повільні лагідні рухи і колючі слова — це було властиво Альві, «голомозому безумцеві», «чучелові лева», як його називали в тих колах, де тепер бував Конрад. Розмовляв він якось особливо. Думки в Альви били фонтаном, він не встигав їх висловлювати й від знемоги замовкав. За кілька хвилин він збирався на силі і знову цокотів, стріляв словами, наче смолоскип іскрами.

Ось Альва повільно почав походжати по лабораторії з кутка в куток, човгаючи ногами. Це була в нього звична «розминка» — він ще раз обмірковував план сьогоднішніх експериментів. Потім спитав:

— Ви готові, друже Венстен?

І тоді пролунав хрипкуватий сухий голос:

— Готовий. Можна починати.

Лоб Конрада вкрився потом. Ось вона, виявляється, де — страшна відповідь на загадку! Він упізнав другий голос — це, безперечно, був голос Венстена.

У шафі пахло металом і фарбою. Наморочилося в голові від задушливого повітря. А за дверцятами…

Конрад завжди побоювався й засуджував таких людей, як Венстен чи Альва. Їхня ненормальність була для нього очевидна. Тридцять років тому він учився разом з ними в Колумбійському університеті й працював в одній лабораторії. Вони завжди висловлювали найбезглуздіші ідеї, а надто Альва. І кінець кінцем виявлялося, що вони мають рацію, а всі інші — телепні.

Приміром, у питанні про свічення нового виду пластмаси. Альва висловлював думку, що, вступаючи в реакцію з повітрям, вона заряджається за рахунок негативних іонів. Він твердив, що із шматків пластмаси можуть вийти чудові акумулятори. В перевірці гіпотези брав участь і Конрад, котрий з граничною переконливістю довів її абсурдність. Альва тоді зморщив носа і став читати вірші Беранже. А за кілька днів він довів, що правий, додавши до пластмаси сірчанокислого цинку.

Незабаром Конрад перейшов у дослідну лабораторію фірми «Краузе і Сміт». Ця ж сама фірма запрошувала Венстена й Альву, але вони відмовились і пішли на службу в занепадаючу «Пратт».

Конрад ніяк не міг збагнути, чому таким людям, як Альва та Венстен, у науці щастить більше, ніж йому. Щоправда, лише в науці, а не в житті. Друге можна зрозуміти: він набагато розсудливіший за них, практичніший, одне слово — нормальніший. Та чому ж у науці… Хіба ненормальність — це те ж саме, що й геніальність?

Куточки Конрадових вуст ледь-ледь ворухнулись. Це мало означати усмішку. Та вона вмить зникла, коли знову пролунав голос Альви:

— Чотири питання, один розв'язок, друже. Попрацюй.

Почулося. клацання й гудіння…

Конрад, скарлючившись, завмер у своїй похмурій схованці. Він так напружив слух, що вже навіть виразно чув, як Альва дихає. О, нарешті загадка таки прояснюється! Цей негідник Альва якимось чином оживив свого приятеля. Але як це йому вдалося? Венстен помер від рака. В нього було уражено легені, нирки. Метастази пішли в шлунок і стравохід. Для того, щоб оживити його, довелося б заново створювати мало не весь організм. До того ж Альва майже нічого не тямить у медицині.

Гудіння стихло. Мертвотний, без інтонацій голос Венстена промовив:

— Альфа, помножене на ікс сім.

— А що скажете ви, містере Крюган? — спитав Альва.

Ні, не даремно Конрад забрався до цієї клятої шафи, не даремно перетворився на добровільного детектива. Те, що він почув, варте було й не таких зусиль. Але треба ще побачити, остаточно переконатись. Він легенько натиснув на стулки — і вони знову рипнули. Чи не почув часом Альва? Та «голомозий безумець» захопився іншим.

Крізь щілину Конрадові було видно, що Айьва стоїть перед стіною, в якій мигтять індикаторні лампи.

«Де ж тут оживлені мерці? В іншому кутку лабораторії? Чи, може, Альва розмовляє з духами?»

Канрад спробував безшумно розширити щілину. Та кляті дверцята виказали його. Альва обернувся в його бік.

Великим пальцем Конрад відвів запобіжник пістолета. Човгання затихло зовсім близько. Клацнули дверцята сусідньої шафи. І знову — кроки…

Яскраве світло, мов спалах блискавки, засліпило Конрада. Крізь напівзаплющені повіки він встиг розгледіти чорне обличчя з порожніми орбітами замість очей і наставив інстинктивно пістолет. Тієї ж миті від ліктя до плеча вдарив електричний розряд, пістолет полетів додолу.

— Ти?..

Голос Альви був насмішкуватий і трохи здивований:

— Ваша фірма не може дати мені спокою? Конрадові потрібні були саме ці секунди, щоб отямитися. Він бачив, що, крім нього й Альви, в лабораторії нікого нема. На стінах мигтіли ряди індикаторних ламп.

Раптом пролунав незворушний голос Венстена:

— Можливий також інший розв'язок. Альфа плюс «с», помножене на ікс два.

— Це Венстен! — вигукнув Конрад.

— Голос Венстена, — поправив його Альва. — Голос імітувати легко. Пристрій, який перетворює електричні імпульси й викликає коливання повітря. От і все.

—І розв'язок Венстена, — сказав Конрад. Він уже почував себе обвинувачем.

Альва невдоволено зіщулився, розглядаючи його, як у лабораторії розглядав браковане реле.

— А ти, виявляється, так нічого й не второпав… — повагом промовив він. — Я був про тебе кращої думки.

Альва дивився на індикаторні лампи, і в Конрада сяйнула думка:

— Ти створив електронний мозок? Мозок Венстена?

— Виходить, може бути все-таки й альфа плюс «с», — випалив Альва тріумфуючи, на мить забувши про Конрада. Потім знову глянув на нього: — А чого ти так кричиш, ніби це ти знайшов розв'язок? Звичайно, це електронний мозок Венстена. Ти міг би й раніше здогадатися, якби не притупив твоїх розумових здібностей бізнес. — Слова, як завжди, розліталися від Альви іскрами. — Всі електронні машини орієнтовано на типову схему, скажімо, на такий мозок, як твій. Але в такому мозку з типовими асоціативними ділянками й типовим зв'язком нейронів менше каналів зв'язку та обхідних шляхів, аніж у мозку Венстена. А я маю справу з біонікою. Я створюю електронні машини за певними живими зразками, котрі найбільше мене цікавлять, з урахуванням їх відхилень від норми, їх швидкодії. Відверто кажучи, це відхилення мене якраз найбільше цікавить. Природа напрочуд різноманітна, вона містить мільйони норм. Лише завдяки відхиленню від звичайної норми такий мозок здатний розкрити нові норми природи, явища, закони. Я намагаюся записувати в пам'ять машини все, що знав небіжчик, настроюю її на його «тон». І коли я даю такій системі ті самі факти, що й звичайним машинам, вона робить зовсім інші висновки.

Тобі вони здалися б ненормальними, безглуздими, як сама машина і мозок, на кшталт якого її зроблено. Але що таке норма? Ти чи Ейнштейн? Твій знаменитий Краузе чи Бетховен? Що таке норма для людського мозку? Може, відповіси?

Він перевів на Конрада свої темні недобрі очі.

— А колись же й ти був добрячим інженером. Пам'ятаєш, як ти досліджував струми взаємодії?

Конрад скривився.

— Але ти завжди був неабияким негідником і тебе тягло до всілякого паскудства. Цікаво було б зазирнути до твоїх чарунок пам'яті. Певно, там чимало різної погані й мотлоху…

Він зробив крок до Конрада, немовби й справді збираючись розітнути йому череп.

— Не поглядай на пістолет. Тобі до нього, не дотягтися. Втім, я не збираюся завдавати собі клопоту операцією. Отут за стіною перед нами не весь Венстен, а лише частина його мозку, в якому, щоправда, підсилено електричну активність. Але ця частина дає такі розв'язки, до яких тобі не додуматись. Розумієш тепер, що таке норма для людського мозку, якщо його діяльність не скеровано на такий непотріб, як у тебе?

— Ти божевільний, Альва, ти такий же ненормальний, як і твої машини. Тому в тебе ніколи не було жодного зайвого цента, — мовив Конрад, прямуючи до дверей лабораторії.

Альва не намагався йому перешкодити. Уже біля дверей Конрад сказав:

— Та якби ти згодився перейти до нас… Можу тебе запевнити — ми б не поскупилися.

Альва вже не дивився на нього. Він перепилив ручки регуляторів. Відблиски індикаторних ламп веселковими барвами вигравали па його гулястій лисині. І лише коли клацнули двері, він гукнув Конрадові навздогін:

— Якщо ти надумаєш притягти мені свого група після смерті, не завдавай собі клопоту: він мені не знадобиться!

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ?

Дочці Маринці присвячую

I

Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.

— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.

“Знає? Але звідки?”

— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.

— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.

Віта мовчала, і він знову заговорив:

— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти…

Дівчинка погодилась.

— Добре, розказуйте.

Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.

— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?

— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.

Незнайомець чомусь зрадів:

— Авжеж, авжеж.

— Мій дім близенько.

Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.

— Пробач, Віто.

“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.

— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.

— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.

Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.

Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…

II

Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.

— До нас гості? — мовила вона здивовано.

Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:

— Оксана Вадимівна.

— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.

“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…

…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.

Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…

Можливо, цей чоловік позував художникові?..

— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.

— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”

— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.

— Що сталося?

— Я вдарила його.

— І не хочеш вибачитися?

— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.

— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.

— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.

— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.

Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:

— Це ти через батька?

Дівчинка різко хитнула головою.

— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.

Віта демонстративно відвернулася од гостя.

“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.

— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:

— Я не вибачатимуся. Нізащо.

— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.

Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.

Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все—таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.

Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.

— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.

Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.

— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.

— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.

— Покуштуйте хоч трішечки.

Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:

— Я ж зовсім не хочу їсти.

Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.

Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.

— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:

— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?

— Якийсь він дивний…

— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…

Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:

— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”

І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах—акумуляторах. Але що йому треба?

Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…

— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.

— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”

— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.

“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”

Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.

Гість кинув на них швидкий погляд.

“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?

Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.

Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.

III

— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.

Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.

— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?

Оксана Вадимівна трохи розгубилася:

— Він не людина, моя доню. Він — сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?

— Ну то й що? — скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.

— Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, — намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.

Віта обурено сплеснула руками:

— Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше…

Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.

Стара не забарилася з відповіддю:

— Все—таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.

— Він хороший, — переконливо сказала дівчинка. — Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато…

Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.

І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?

IV

— Ми полетимо на гравільоті? — запитала Віта.

— А тебе на руках коли—небудь носили? — у свою чергу запитав Валерій Павлович.

Вії дівчинки здригнулись…

— Коли був живий тато…

Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.

— Я понесу тебе до Праги, — сказав він.

— Добре, — погодилася Віта.

Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З—за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.

Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, — подумала вона і сказала:

— Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.

Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.

— Поглянь униз, Віто!

Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.

— Наче в казці, — прошепотіла дівчинка. — А в космос ви теж могли б отак полетіти?

— Міг би, — відповів сигом.

— А що ви можете ще незвичайного?

Він посміхнувся і замислився.

“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все знають”, — подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павловичу, запитала:

— А на дно моря теж можете пірнути?

— Можу.

Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе, про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх руках, але вона мені потрібна більше, ніж я їй. Навіть мої творці не думали, як вона мені буде потрібна!”

“Найважче довелося б їм. А тепер? Як вони хвилюються, підозрюючи мене в злочинних намірах! А вони ж іще узнають всю правду… Чи зможуть зрозуміти?”

“Розгону не потрібно. Швидкість виникає одразу ж, як спалах світла. Тільки так можна подолати бар’єр”.

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми їм — тільки надію. 1 зараз ця дівчинка дарує мені свою ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це їй?”

Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала дівчинка…

— А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хотіла б потрапити в минуле, років на чотири назад…

Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її батько.

Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає думати.

Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси, які злилися в один потік, могутній, недосяжний для звичайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку і настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її, як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку. Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний клекіт у мозку став ущухати…

— Відгадайте, що це таке?

Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лісу.

Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загадковий блиск в її очах і прошепотів:

— Зелений звір—страшило.

Вона здивовано глянула на нього і спитала:

— А він злий?

— Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.

— Правильно, — підтвердила Віта і вперше подивилася на нього як на рівного собі товариша.

— Глянь, на обрії Прага!

Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох частин — наземної і повітряної.

Багато будівель—лабораторій висіло в повітрі на висоті триста—п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометричну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабораторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.

А внизу розкинулася стара Прага—музей з високим шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градчанах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед ратушею.

— Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, — мовив сигом.

— А що таке апостоли?

— Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:

— Колись дужче любили ляльок.

— Так, — серйозно мовив сигом. — Тоді дорослі теж бавилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:

— Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

V

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган—годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот—швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок — веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.

— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.

— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.

— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:

— Із старих чи нових?

— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.

— Машина чи істота?

— Істота.

“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку—сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

— Ця істота схожа на мене?

— Трішечки, — мовила дівчинка.

— Тоді… Це лялька—сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.

— От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка—пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?

— Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:

— Я й потім прилітатиму до тебе.

— Це правда?

Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:

— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…

Дівчинка відвернулась.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:

— Він обіцяв повернутися…

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:

— Я дотримав слова, Гвинтику.

— Тату…

— Потім поясню…

— Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

VI

— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.

— Ти не спав уночі?

— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:

— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

— Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”

Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.

— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?

— Ти щойно сама відповіла на це запитання.

Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше — тато повернувся.

Сигом вдався до крайнього засобу — ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:

— Я міг би повернутись і колишнім — точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.

— Тоді чому ж?..

— Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього — і теж не зміг. їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль — і спалахнула блискавка… “Згадав?” — “Так”, — відповів я.

Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі…

Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.

Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:

— Але чому ти вирішив стати іншим?

— Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.

Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло…

Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.

— Про що ти думаєш? — запитала вона.

— Про тебе.

Він подумав:

“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”

“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм — з іншою тривалістю життя, іншими можливостями… Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.

“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта—7…”

— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.

— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?

Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по—справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:

— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…

— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.

— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.

— В усякому разі, менше за тисячу тонн?

— А ти можеш підняти тисячу тонн?

— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.

Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.

— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.

— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.

Сигом почув голос матері:

— Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.

— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

— А ти слухатимешся? — запитав сигом.

— Ні!

— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

— Годі пустувати, Анте.

VII

Минуло два дні.

— Мені пора…

“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово—камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ

I

«Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим…»

Це прислів'я в окрузі Лобіту, в африканській країні Анголі, звучало так: «Краще бути сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе, ніж африканцем Ньгаячокве». Бо ж не було в усьому окрузі людини, багатшої і здоровішої за сеньйора де Арготе, і не було істоти, біднішої й нещаснішої, ніж старий самотній Ньгаячокве.

«За все життя я не витратив на лікарів жодного анголара», — говорив сеньйор Луїс, і це було чистісінькою правдою.

Тому так і здивувався лікар Уолтер Кроумен, коли по нього заїхав чорношкірий шофер сеньйора Луїса.

— Ну, що там у вас трапилось? — спитав він у шофера.

— У сеньйора болить живіт. Сеньйор стогне. Я сам бачив, — заторохтів африканець. — Сеньйор послав за вами. «Мерщій!» — сказав сеньйор Луїс.

— Сеньйор Луїс? — насупив брови лікар.

— Так, так, пан сеньйор Луїсфернанготе, — закивав головою африканець, з'єднуючи ім'я і прізвище хазяїна в одне слово.

«Мабуть, якийсь там апендицит», — подумав Уолтер, уявляючи собі високого, стрункого сеньйора, завзятого наїзника й баскетболіста, і згадуючи слова старого лікаря Вальєроса: «Ніколи не зустрічав такого могутнього організму».

Він допитувався далі:

— А у лікаря Вальєроса ти вже був? Що з ним?

— Мій пан сказав: потрібні ви.

Уолтер знизав плечима, взяв чемоданчик з інструментами, що завжди стояв напоготові, й попрямував за африканцем.

Автомобіль помчав вузьким звивистим шляхом поміж акацій і велетнів—баобабів.

Уолтер, витираючи хусткою спітнілий лоб, дивувався: що ж примусило знатного сеньйора звернутися до нього, а не до відомого в окрузі лікаря Вальєроса?

Уолтеру минав тридцять четвертий рік. Він був бідний і тому, діставши після дев'яти років навчання й стажування право на приватну практику і не знайшовши роботи, поїхав «у чортове африканське пекло до тітоньки цеце». Звідси він регулярно надсилав гроші своїй сестрі, яка з трьома малими дітьми залишилася в далекій Пенсільванії, і постійно нарікав на спеку, на холодний вітер, на посуху, на уряд, на пихатих португальських сеньйорів, які завжди лікувались у інших, і на чорношкірих африканців, які не мали чим платити за лікування. Правда, тим бідакам подавав він допомогу майже безплатно, але щоразу бурчав, що це «востаннє».

Автомобіль звернув в алею фінікових пальм і зупинився коло великого двоповерхового будинку.

На ліжку біля вікна лежав сеньйор Луїс. На білій подушці чітко окреслювалось його пещене гордовите обличчя з маленькими вусиками й чорним клинцем борідки.

— День добрий! — привітався лікар.

— Здрастуйте, сеньйоре! — відповів господар, уперше повеличавши так Уолтера, — до цього він називав його просто Кроуменом. — Ви, мабуть, здивовані, чому я покликав вас. Справа в тому, що я серйозно захворів і хочу, щоб мене оглянув молодий і здібний лікар.

До мене дійшли чутки, що ви бунтівник і заколотник. І я подумав: ось здібна людина. Тільки той, хто відчуває, що, незважаючи на бідність, він чого-небудь вартий, бунтуватиме.

Він говорив, граючи у відвертість.

— Я сподіваюсь, що ви — людина скромна і вмієте берегти таємниці своїх пацієнтів. Лікар Вальєрос цим похвалитися не міг.

«Ага, ось ще одна причина!»

— Дозвольте насамперед оглянути вас, — запропонував Уолтер, підходячи до ліжка.

Він вислухав пульс, спитав, на що скаржиться хворий.

— Біль у шлункові й вище, важко дихати, — коротко відповів сеньйор Луїс, запитливо і пильно глянувши у вічі лікарю.

Уолтер нахилився ближче, вдивляючись у жовтаво-землисте обличчя. «Невже?» — майнуло в думці.

Лікар прощупав затвердіння і надто збільшену печінку.

— Рентген? — запитав Уолтер.

Сеньйор Луїс посміхнувся куточками вуст, але посмішка ця дуже скидалася на гримасу страху. Він витяг шухлядку столика, що стояв поруч ліжка, дістав звідти кілька рентгенограм.

Варто було Уолтеру глянути на них — і здогад перейшов у впевненість.

Лікар опустив очі і зустрів пильний погляд хворого.

— Ну що, сеньйоре лікарю?

Уолтер відвів погляд.

— Як вам сказати…

— А ви кажіть правду. — Здавалося, Луїс гіпнотизував його. — Адже я трохи вчився на медичному факультеті… У мене рак? Рак шлунка? З метастазами в печінку?

— Якщо ви знаєте, то чому ж раніше?.. — майже закричав Уолтер.

— Раніше не знав, — тихо відповів сеньйор Луїс. — Упав з коня, забився. Гадав — наслідки падіння, минеться…

Дружині поки що ні слова. Повідомте тільки старшу дочку. Вона в мене молодчина.

Поступово голос сеньйора Луїса ставав твердіший:

— Крім старшої дочки — нікому. І що, на вашу думку, слід робити?

— Треба негайно замовити літак. Може, до Філадельфії? Я міг би порадити хорошу клініку.

— Ви летітимете зі мною, — сказав сеньйор Луїс, і слова його прозвучали як наказ.

Паккард чекав лікаря біля під'їзду. Звернувши з пальмової алеї, він помчав вузьким курним шляхом. Невдовзі вдалині показалися злиденні халупи.

Лікар вийшов з машини й попрямував до однієї з них. Він підняв сплетену з ліан запону і мимоволі поморщився від смороду. Тут не було ні стола, ані ліжка — нічого, крім брудної циновки, на якій лежав напівголий африканець.

— О пане лікарю! — Африканець спробував підвестися.

Ковдра, з якої вилізли шматки вати, сповзла, оголивши обтягнуті шкірою ключиці. Вони були такі гострі, що здавалося, шкіра на них ось-ось прорветься.

— Лежи, лежи, старина! — крикнув Уолтер. — Ну, як справи, чи танцюватимеш на збиранні бавовни?

Лікар не встиг відсмикнути руку, як старий схопив її й притиснув до великих порепаних губ.

Уолтер вихопив руку, насупив густі брови. На його жовтому, висмоктаному пропасницею обличчі вони були єдиною прикрасою.

— Ньгаячокве незабаром збиратиме бавовну у бога, — застогнав африканець.

— Годі тобі скиглити! Ще не раз покуштуєш хлиста наглядача Хуана, — з властивою йому грубуватістю втішав лікар старого, дивуючись, як це він досі не вмер. Сім місяців тому він звернув увагу на посіріле обличчя Ньгаячокве і, силком оглянувши його, визначив рак шлунка з метастазами в підшлункову залозу. «Смерть покладе край його стражданням», — думав лікар, дивлячись на бідолаху.

Ньгаячокве жив одинаком. Усі його рідні й близькі померли. Якщо до нього не забігала сусідчина дочка, то нікому було навіть подати води, він не міг підвестися, і доводилось їсти лише сирі плоди й овочі.

— Мені треба їхати, старина, — сказав Уолтер. — Я їду надовго і далеко з сеньйором Луїсом, який тяжко захворів.

— Щасти вам, пане лікарю, — відповів африканець. — Коли ви повернетесь, старого Ньгаячокве вже не буде.

— Не говори дурниць! — суворо сказав Уолтер. — Хіба мені не краще відомо?

— Вам відомо краще, пане лікарю, — погодився африканець. — Дякую за все, що ви зробили. Такого доброго лікаря не знайти в усій Анголі. Хай боги оберігають вашу доброту!

— Я залишу тобі трохи грошей. Даси їх сусідці, щоб вона варила тобі юшку. — Уолтер поклав гроші під циновку. — Почнеш працювати — повернеш мені борг.

— Я неодмінно поверну його. І за гірку воду… Тільки-но вийду на плантацію…

Уолтер вийшов з халупи, і спекотливе нерухоме повітря здалося йому свіжим і запашним.

«Поверну… тільки-но вийду на плантацію», — пригадав він слова африканця. «Ех, бідолаха! Якщо за життя сеньйора Луїса я не поставив би й тридцяти анголарів проти ста, то за твоє не поставлю навіть одного проти тисячі,—думав лікар. — Бо якщо у сеньйора Луїса — могутній організм і великі гроші, за які до його послуг усі досягнення медицини, то в тебе, Ньгаячокве, ні того, ні іншого…»

II

Сеньйор Луїс лежав на обертовому ліжкові перед кобальтовою гарматою, і потоки гамма-проміння пронизували його тіло. Хворий сторожко прислухався. Ось занило щось у передпліччі, напружились і ослабли м'язи ноги… Тут, у лікарні, вперше за все життя Луїс трохи побув не плантатором, не «членом клубу двадцяти семи», не наїзником, а звичайнісіньким слабеньким чоловічком, який надто боїться смерті.

Але ось сеанс опромінення закінчився. Погасли червоні лампочки. До кабінету зайшли Уолтер Кроумен і шеф клініки, відомий професор-онколог, у супроводі лікарів. І тієї ж миті на обличчі хворого ніби з'явилась маска, яку він носив усе життя. Воно стало байдужим, непроникливим і владним.

Хворий знову став сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе.

III

Уолтер Кроумен повертався до готелю. Автомобіль м'яко заколисував, навіюючи дрімоту. Уолтер боровся з нею, і в пам'яті знову спливали рентгенівські знімки, вищирені зуби кардіограм, показання численних аналізів. В організмі сеньйора Луїса виникли клітини, які майже не контролює нервова система. Науці поки що невідомо, як вони виникають. Уолтер пригадав запеклі суперечки на факультеті. Там були представники багатьох напрямків.

Віллі Теллер доводив, наприклад, правильність теорії багатопричинності:

— Рак виникає як хвороблива реакція організму на подразнення.

— Нісенітниця! — переконано заперечував його брат Грехем Теллер. — Медицина знає тисячі випадків, коли такі ж тривалі подразнення не викликали неоплазми.[1] Раковий вірус існує в організмі в латентному — прихованому стані. Потім зовнішній поштовх — і вірус починає бурхливо розмножуватись, отруює клітини продуктами життєдіяльності, викликає їх перетворення.

— Антагонізм органічних речовин, антиметаболіти[2] — ось справжня причина. Можливо, у випадках неоплазми вони виникають за участю вірусів, — казав Майкл Брайян, і не можна було зрозуміти, підтримує він Грехема Теллера чи виступає проти нього.

— Збудник рака — бактеріофаг, який переродився! — запевняв Томас Фішер, примушуючи Уолтера замислитись над безперервною зміною і перетворенням живого.

«Хіба життя — це застигла форма? — запитував він у своїх уявних опонентів. — Хіба воно — не перебіг і зміна процесів з повторенням цих змін насамперед у часі?»

Від цих загальних думок він знову повертався до неоплазми та її таємничого збудника. Уолтер, як і Грехем, повірив у паразитичну основу рака, але, як Томас, вважав, що цей паразит — вірус або ультравірус — може постійно змінюватись.

«Ми кажемо: «бактеріофаг». Але «фагом» це тіло є зараз, коли ми його спостерігаємо. Воно руйнує бактерію і виходить з неї. А чим стає воно потім по відношенню вже не до бактерії, а до нашого організму? З кожною новою зміною клітини може змінюватися й вірус, і щоразу перед нами — нова картина.

Наші очі дивляться у простір, і тому кожне нове життя ми шукаємо там. Але ж те, що ми шукаємо, може бути і не новим життям, а лише новим його проявом».

Їхня суперечка триває і нині. Правда, вже вдалося побачити й виділити вірус деяких видів неоплазми. Але чому ж не вдається цього зробити для інших видів? Чи не тому, що всі шукають у просторі, а не в часі?

Думки Уолтера знову на мить повертаються до африканця Ньгаячокве. Він вмирає на брудній циновці, і ніхто навіть не подасть йому води. А в сеньйора є ще деякі шанси. В його організм вводять найновіші препарати. Потоки гамма-квантів з кобальтової гармати ламають хромосомний апарат клітини.

Але гамма-проміння руйнує не лише злоякісні, а й нормальні клітини. І, щоб воно, вбиваючи хворобу, не вбило хворого, важливо визначити дозу опромінення. І тут до послуг сеньйора Луїса — електронний дозиметр. На перфорованій стрічці в нього вводять зашифровані показання аналізів і рентгеноскопії, а вже за кілька хвилин апарат видає цифру граничної дози.

Кожна хвилина дії електронного дозиметра в приватній клініці професора обходиться в багато доларів, а бідолаха Ньгаячокве за все життя не зміг заробити навіть на кілька десятків секунд роботи цього апарата.

IV

І все-таки електронний дозиметр помилився. Після восьмого сеансу опромінення сеньйор Луїс Фернандес де Арготе раптово помер. Рятівне гамма-проміння припинило розвиток пухлини, але, мабуть, зруйнувало також якісь важливі органи, ділянки нервів або залоз внутрішньої секреції.

Тіло сеньйора Луїса привезли в Анголу літаком. За труною вісімнадцять слуг у чорному одязі несли стільки ж орденів небіжчика. Траурний похід розтягнувся на півтора кілометра. Над могилою сеньйора пролунав артилерійський салют.

А втім, для того, що лишилося від сеньйора Луїса, все це вже не мало ніякого значення. Бо все одно, ким бути — багатим мерцем чи бідним мерцем.

…Лікар Кроумен повертався з похорону в пригніченому настрої.

Попереду на узбіччі дороги замаячила зігнута постать. Було в ній щось знайоме, тривожне…

«Ні, це неможливо… Казна-що!.. Невже?..»

Якось мимоволі Уолтер торкнувся плеча шофера, і той загальмував. Автомобіль ще не встиг зупинитись, як зігнута постать випросталась і кинулась назустріч, простягаючи руки.

— О пане лікарю! Пане лікарю!

Так, це був Ньгаячокве. Той самий Ньгаячокве, якому за велінням логіки і долі пора було вже давно спочивати в могилі, що надійно сховала б його від хлиста наглядача Хуана.

— О пане лікарю, тепер бачу, що я старий дурень. Я не вірив вам. А ви ж бо знали: мені судилося ще збирати бавовну, ще доведеться скуштувати хлиста.

Уолтер ніяк не міг отямитись.

«Що ж сталося? Чудес не буває, це я добре знаю. І в цьому переконанні мене ніхто не похитне, — твердив він собі. — Але як же воскрес з мертвих африканець? Адже він був приречений, коли я його бачив, приречений на всі сто процентів».

— Тільки два дні, як я зміг вийти в поле, — розповідав Ньгаячокве. — Але не турбуйтесь, пане лікарю, з перших же зароблених грошей я поверну вам борг.

Він зніяковіло переступав з ноги на ногу, не знаючи, чи можна йому вже йти додому.

— Заждіть мене тут, — звернувся Уолтер до шофера і, вистрибнувши з автомобіля, пішов поруч з Ньгаячокве до його халупи, підтримуючи африканця під руку.

— Розкажи мені, що було після того, як я поїхав. Постарайся пригадати всі подробиці.

— Усе було так, як ви сказали. Але сусідку трусив злий дух, і вона не могла готувати мені юшку. Зате молода Макуонда — вона чистить батати на кухні покійного сеньйора Луїса — продала мені цілу гору зіпсованих бататів, бананів і кукурудзи.

— А потім? — нетерпляче спитав Уолтер.

— Потім усе було так, як ви сказали, пане. Ньгаячокве одужав.

— Ні,— сердито відмахнувся Уолтер. — Що було після того, як вона продала тобі овочі, і перед тим, як тобі полегшало?

— Я їв їх сирими, пане, багато лежав, тому що не міг підвестися, дуже боліло в голові, у грудях. Я бачив різні сни, хоч лежав з розплющеними очима, бачив своїх дітей в країні духів, свою дружину. Мені здавалось, що я сам уже переселився туди. Та я лише старий дурний африканець. Що я можу знати?! Усе було так, як ви сказали, пане. Я одужав — і пан Хуан погнав мене в поле. Я казав, що слабую ще, та він знав краще. Першого ж дня я впав на плантації і нічого не пам'ятав. А сьогодні вже працював цілий день…

Лікар зрозумів, що нічого не дізнається від Ньгаячокве. Але він не міг заспокоїтись. Десь перед самісіньким його носом добродійка природа ховала одну з своїх таємниць — чудесне зцілення африканця. Невже до довгого списку нерозкритих чудес додано буде ще одне?

І Уолтер сказав собі: «Сталася незвичайна подія. Це не могло бути самовилікування. І не тільки тому, що, як твердять, самовилікування у випадках неоплазми не буває. Навіть якби організм африканця був здатний на це, пухлина зникла б значно раніше і не дійшло б до метастазів».

Лікар пригадав повідомлення французького хірурга Огюста Б'єра про те, що в одного з його хворих злоякісна пухлина розсмокталась після виникнення бешихового запалення.

Уолтер насилу діждався, поки вони прийшли до халупи, де він міг уважно оглянути й вислухати Ньгаячокве. Але й тут ніяких слідів «сторонньої» хвороби лікар не виявив.

«Що ж трапилось? Чим відрізнявся перебіг хвороби у Ньгаячокве від тисяч інших, нині мертвих людей?» — знов і знов запитував себе Уолтер.

Він чхнув, не витримавши огидного запаху гнилизни, що йшов десь із кутка халупи. Уолтер подивився і… закляк од раптового здогаду.

«Самотність і жахлива бідність — ось що відрізняло хворого африканця і що перемогло його хворобу!» — беззвучно скрикнув Уолтер і тут же подумав, що, якби він вимовив ці слова на зборах учених, його вважали б божевільним. Але наступною фразою було б: «Тому що тільки самотність і страшенні злидні примусили людину їсти такі овочі, та ще й сирі».

Не відводячи очей, дивився він на купку бататів. Це були не звичайні овочі: на звичайні у Ньгаячокве не вистачило б грошей. Кожен батат був знівечений глибокими чорними тріщинами та численними кулястими опухами, що трохи нагадували виноградне гроно.

«Рак батата», — відразу ж визначив Уолтер.

В його голові закружляли спогади, уривки газетних інформацій, повідомлення солідних медичних журналів, істориків…

…У давнину пухлини лікували настоями березових наростів…

…Аргентінський учений Марксер виявив, що введення рогатій худобі та курям вакцини, виготовленої з вірусу тютюнової мозаїки, імунізує тварин проти захворювання на ящур, а курей робить несприйнятливими до захворювання на несправжню чумку. У цьому відкритті, зазначав один журнал, найцікавіше було те, що віруси, які спричиняють хвороби рослин, виявились антагоністами вірусів, що є збудниками хвороб тварин…

«Можливо, рак батата врятував життя Ньгаячокве? Вірус рослини переміг раковий вірус людини, якщо збудником цієї страшної хвороби є вірус. Або ж викликав сильну реакцію і перебудову діяльності нервової системи, несприятливу для пухлини, мобілізував захисні сили організму?»

Усе це слід було перевірити.

Уолтер аж тремтів від нетерплячки…

V

— Як бачите, колего, ваше припущення не підтвердилось, — з особливим задоволенням промовив професор Рескінг, і слово «колего» прозвучало глузливо, підкреслюючи всю різницю між ним, професором, і Уолтером.

Уолтер знову й знову дивився на колби, на півживих пацюків і мавп, на показання аналізів, і його обличчя хмурнішало. Вірус батата, висіяний на ізольовані злоякісні пухлини і згодом введений у пухлини тварин, розмножувався. Але й пухлини почували себе чудово…

— Нічого незвичайного, — весело сказав професор Рескінг. — Усе сталося так, як я писав у своїй останній роботі: тканина неоплазми є сприятливим середовищем для розмноження вірусних частинок.

— Сьогодні ви маєте рацію, — відповів Уолтер. — Але завтра…

— Що завтра? — здивовано спитав професор.

Кроумен і сам не міг сказати точно, що він мав на увазі. Та одне знав напевно: завтра він повернеться в свій округ Лобіту, щоб знову лікувати бідаків. А люди, як і раніше, вмиратимуть від рака шлунка, і зцілення Ньгаячокве залишиться «нерозгаданим чудом»…

VI

Через вісімнадцять днів Уолтер несподівано одержав телеграму: «Негайно прилітайте. Рескінг».

Професор зустрів його на аеродромі. Він подав руку і замість привітання вигукнув:

— Хай вас чорти візьмуть, Уолтер, але в сімнадцяти випадках з двадцяти пухлини й справді зникли!

Вони помчали до лабораторії.

Уолтер довго вдивлявся у рентгенограми, читав історії хвороб, оглядав піддослідних тварин. В усіх випадках зникнення пухлин у них спочатку з'явилась кислота з піримідиновою основою і з заміною урацилу його аналогом — тіоурацилом. Потім ядра клітин змінювали свою форму, поділ припинявся — і клітини ставали здобиччю фагоцитів.

Професор ходив слідом за Уолтером і мовчав. Нарешті він вибухнув:

— Що це ви поводитесь так, ніби я вас морочу, а ви мене перевіряєте. Танцюйте ж, побий вас грім, потрощіть пробірки, викиньте мене у вікно, але зробіть щось незвичайне!

Ледь стримуючи радість, Уолтер відповів:

— Не сталося нічого незвичайного. Спочатку все було так, як ви писали в своїй праці. Але поступово вірус батата розмножився й почав споживати речовин дедалі більше, а пухлина голодувала. Клітини або раковий вірус, який укоренився всередині їх, почали боротьбу з вірусом батата. Вчорашній друг пухлини став її ворогом. Для природи — нічого надзвичайного… Правда? Отож, колего, доведеться вам переглянути свою роботу…

VII

— Ну то як, — старе прислів'я лишається в силі? — спитав через два роки лікар Вальєрос у професора Кроумена, що розповідав історію свого чудового відкриття, яке врятувало від смерті сотні тисяч людей.

— Що ж, — відповів, сміючись, Уолтер, — непогано пожартувала добродійка природа! Бідняк Ньгаячокве лишився живий завдяки злидням…

Він спохмурнів і додав:

— Але прислів'я лишається в силі. Бо то був лише жарт, який нагадав про різноманітність природи і про те, як ще мало ми її вивчили…

І професор Кроумен подумав, що людина ставить мільйони експериментів у своїх лабораторіях, а природа ставить їх щогодини, щомиті в мільйони разів більше. Адже вона сама — лабораторія, і кожен її подих — дослід. І щоразу, коли людині вдається розгадати, збагнути й відновити цей дослід, вона стає трошки сильнішою і вищою…[3]

Х=

Рівняння не виходило. Сума кутів — X — збільшувалася до безконечності. Я перевірив розрахунки на інформаційному універсалі. Він не виявив помилки й підтвердив мої дані.

І все-таки рівняння повинно було розв'язуватись. Мусило. Інакше вловлювача не збудуєш.

— Слухай-но, — сказав мені Володя. — Якщо ти не припустився помилки в розрахунках і певний, що рівняння мусить розв'язуватись, тоді лишається одне: ти чогось не доглянув…

— Чого саме?

Я не дуже покладався на Володю, знаючи його схильність до надмірного філософствування й сліпих експериментів. Я пам'ятав, як одного разу інформаційний універсал почав плутати й молоти казна-що, — і жоден інженер не міг виявити несправність. Кінець кінцем Володя признався: то він сполучив додатковим зв'язком кілька блоків, аби подивитися, що з того вийде.

З «експерименту» нічого не вийшло. Проте Володя не заспокоївся. І зараз він повторив те, що я чув од нього вже не вперше:

— Пізнавати природу нам часто допомагає випадок. І нема чого ждати його. Випадок треба створювати.

— Давай не ухилятися, — обірвав я його.

Він образився, на мить замовк. Потім вийшов з кімнати й повернувся з невеличким ящиком. Вигляд Володя мав жалюгідний, як людина, котра збирається щось просити й заздалегідь знає, що їй відмовлять.

— Я вмонтую цю штуковину в ІУ, а ти йому запропонуєш те саме рівняння розв'язати вдруге.

— Що це за штуковина?

— Новий орган, приймач невідомого виду енергії. Він дає спалах, а за рахунок чого — не знаю.

— Ти вважаєш мене за ідіота? — спитав я. — Ти можеш ручитися, що ІУ не вийде з ладу?

— Ручитися не можу, — признався Володя. — Та великої шкоди це йому не завдасть.

Я сам усе полагоджу потім. Якби спитати про це ІУ, він би мене підтримав.

Інформаційний універсал, мабуть, сприйняв Володині слова як команду. Пролунало його мелодійне дзеленчання:

— Недоцільно. Ризиковано. Я коштую надто дорого. Я потрібний. За мене відповідає він. Можуть навіть вигнати з роботи. Він хоче жити спокійно. Навіщо йому ризикувати?

Володя ледь посміхнувся. Я вдав, що не помітив цього. Невже універсал набув здатності глузувати? Втім, він просто повідомляє свою думку. Це я сприйняв його слова як глузування. Тим більше, що це правда. Я не хочу ризикувати хтозна-чого. Та ще й перед захистом дисертації.

Я відвернувся й поринув у розрахунки. Володя все ще стояв за моєю спиною. Чути було, як він дихає.

— Завтра знову введемо в універсал дані,— промовив я, наче звертаючись до себе. — Знову й знову. Рівняння повинно розв'язуватись.

Володя нічого не відповів, тяжко зітхнув. Я знав, що сьогодні обов'язково залишу лабораторію після нього й накажу вартовому без мене не пускати його до інформаційного універсала.

…Наступного дня ІУ поводився якось дивно. Індикатори спалахували не в тому порядку, як я сподівався.

— У чому річ? — спитав я в інформаційного універсала.

— Тут був той, кого називають Володею, — дістав я відповідь. — Вмонтував у мене нового приймача.

Я простяг руку до вимикача.

— Не треба, — продзеленчав ІУ. — Рівняння розв'язується тепер просто.

— Відповідь, — промовив я, намагаючись говорити спокійно й чітко, інакше ІУ не зрозуміє.

— Зробив помилку, складаючи рівняння. X розширюється до 8341 світлового року. Далі стискається й дорівнює 39, 24, 18 градусам. Плюс деформація об'єму.

Так я й гадав. Нічого путящого з Володиної вигадки вийти не могло, але щось — мабуть, цікавість — змусило мене стриматись і відразу не вимкнути ІУ.

— Такої відповіді не може бути, — виразно сказав я. — Ти все змішав і наплутав. Час і об'єм…

— Це ти виділив у Всесвіті об'єм, час, енергію та інші умовні виміри. Але Всесвіт єдиний. Ти сам знаєш. У ньому немає окремо ні об'єму, ні часу, ні енергії. Рівняння можна скласти ще й інакше. Тоді воно матиме кілька розв'язків. Проте я не можу їх сформулювати, — дзеленчав ІУ. — Ти не заклав у мене слова-позначення, образи. Ти не міг закласти. Не знаєш явищ.

«Він не зіпсувався, — подумав я. — Він верзе якусь нісенітницю з моєї точки зору. Але ж ті нові теорії й відкриття, що їх ми чекаємо в науці, якраз і повинні спершу здаватися нісенітницею. Бо вони перевернуть наші уявлення про Всесвіт. ІУ набув нових якостей. Як їх використати? Як збагнути, про що він повідомляє? Бачити, не маючи очей, чути без вух? Природа зумовила людські відчуття. Чи визначила вона тим самим наперед межу наших знань? Адже завдяки органам чуття ми довідуємося лише про частину її явищ».

Усе в мені поставало проти власних сумнівів. У природі немає ні на що заборони. Сліпий «бачить» за допомогою ультразвукового локатора. Глухий «чує», спостерігаючи рухи губ. Ми знаємо про те, чого ніколи не відчували. Це старі істини. Вони давно мені відомі. До біса сумніви!

ІУ незворушно вів далі:

— За допомогою нового приймача вловив вид енергії. Про нього немає відомостей у моїй пам'яті. Все, що можу, скажу. Ця енергія здатна стискати й розширювати час. Час формує об'єм. Ти не знаєш про цей вид енергії, ти знаєш тільки чотири виміри, якщо враховувати час.

— А скільки їх усього? — спитав я.

— Знаю про шість. Поки що про шість.

— Розкажи про них.

— Не можу. Немає позначень. Спочатку треба знати про новий вид енергії.

— Що це за енергія? Енергія часу? Чи можна її так назвати?

— Ні. Енергія крізь… Альфа за таблицею Крокера, помножене на час, на швидкість руху. Маса — його похідне. Але не просто маса тіла в стані спокою. Є постійна — час, поділений на…

Він замовк. Він не мав ні позначення понять, ані чисел для рівнянь. І я не міг йому дати їх, бо не знав, про що він повідомляє.

«Можливо, опанування цього виду енергії дало б нам владу над часом і простором? — почав міркувати я й з прикрістю подумав: — Здається, заразився від Володі потягом до марного філософствування про невідоме. А втім, чи таке вже воно марне? Поки що нам відомо про природу дуже багато і дуже мало. Тож чи не тому наша уява інколи ступає на химерні непротоптані стежки, ще не здогадуючись, куди вони ведуть. Та вона лине по них уперед, бо ми повинні знати більше про світ, щоб знати більше про себе. Без цього ми не будемо могутні, а отже, й щасливі».

— Доки не зрозумієш, не складеш правильного рівняння, — взявся за своє ІУ. — Зрозуміти не можеш. У тебе немає органа, щоб відчути це, а потім усвідомити.

Він знову замовк. Спалахи індикаторів зливалися в райдуги. У мене перед очима від напруження пливли вогняні кола.

— Відповідь на рівняння, — нарешті продзеленчав ІУ. — X дорівнює тому, чого ви не можете зрозуміти.

Я відчув у його дзеленчанні нотки зарозумілості. Під «ви» він мав на увазі людей.

— Що мені слід зробити, щоб дізнатись? ІУ мовчав.

Я чекав відповіді і водночас думав про те, що оточує нас, що, можливо, нуртує в нас самих і про що ми ще анічогісінько не знаємо. Адже ми не відчуваємо його і не помічаємо його впливу на навколишній світ. Я думав про незчисленні «ікси», від яких залежать наші пізнання й саме життя… І ще я подумав про новий спосіб використання обчислювальних машин. Ми можемо конструювати у них органи-приймачі, яких немає в нас, дедалі чутливіші й різноманітніші. І якщо наша уява буде далекобійною і ми вміло складемо програму, машини повідомлять про явища природи, ще досі не відомі нам…

Я почухав кінчик носа — так робив завжди, коли починав хвилюватись. І раптом щось заболіло. Прищик? Ні, либонь, гірше — фурункул. Оце так новина! Мене запрошено завтра ввечері до знайомих, туди прийде і Люда. Гарний буде вигляд, коли роздує ніс!

Більше я не міг думати про загадки природи. Болів ніс. Мені здавалося, що бачу себе у дзеркалі із спотвореним обличчям. Я не витримав і наблизився до книжкової шафи, щоб розгледіти своє зображення у склі.

Нарешті позаду залунало мелодійне дзеленчання ІУ:

— Якщо ти візьмеш обома руками прилад, сконструйований Володею, а проводи від нього вживиш у ділянку 3 «д» підкірки і 17 «л» кори головного мозку за картою Мусіна, то, можливо, відчуєш. Але розряд, який сприймеш, може бути смертельний. Або паралізує зоровий відділ і перетворить тебе на сліпого. Те, що називаєте «великим риском». Дуже великим. Смерть — 25 відсотків, сліпота — 59,3 відсотка, нешкідливість — 15,7. Не раджу.

ІУ замовк, тьмяно поблискуючи індикаторами.

«Але можна зробити інакше, — подумав я. — Проводи, вживлені в мій мозок, підімкнути не до приймача, а тимчасово через спеціальний трансформатор до «мозку» ІУ. Можливо, знайдемо спосіб згодом не вживляти проводи, а накладати їх на шкіру. Імпульси універсала передадуться безпосередньо в мій мозок. Я та ІУ станемо ніби однією істотою, у якої з'являться нові органи відчуттів, а мозок збільшиться на сотні тисяч чарунок пам'яті. Та для цього слід проробити велику роботу, створити нові прилади. А поки що…»

Я спіймав себе на тому, що зовсім забув про попередження ІУ, про «великий риск». У цьому питанні все було зрозуміло.

Мені потрібно було з годину, щоб розповісти про все Володі й співробітникам лабораторії. Потім я повернувся до універсала:

— За кілька днів ми дамо тобі нову програму, одночасно розпочнемо експерименти по вживленню проводів собакам та мавпам. Потім оперуватимуть мене.

— Не забувай, — озвався ІУ, — розряд, нешкідливий для них, для тебе шкідливий.

— То вже мій клопіт, — нетерпляче кинув я. — Замість мене тут лишиться Володя. В разі моєї смерті тебе повідомлять про мою операцію, повідомлять дані про неї, ти врахуєш похибку й визначиш точніше нові, безпечніші ділянки для вживлення проводів. Далі настане Володина черга. Ти зрозумів, ІУ?

— Зрозумів, — сказав інформаційний універсал, і знову в його дзеленчанні пролунали досі незнані нотки. — Я схибив, формулюючи рівняння. X дорівнює тому, чого ви поки що не знаєте.

КРИК ПРО ДОПОМОГУ

— Ви з редакції? Сергій Петрович казав, що ви прийдете. Він зараз у другому кінці будинку. Я передам йому, що ви тут. А вас прошу почекати в його кабінеті. Прямо по коридору, кімната номер сімнадцять.

І вже навздогін лаборант додав:

— Тільки, будь ласка, весь час прямо. Не звертайте на майданчики.

Накульгуючи, я рушив довгим вузьким коридором, схожим на тунель. Страшенно боліло коліно. І я пригадав той день, коли покалічив собі ногу: жовтуватий лід, темна страшна вода… Мій товариш борсається в ополонці, а я перелякався і біжу до берега. І раптом чомусь різко зупиняюсь. Мені соромно. Так само різко повертаю назад.

— Я зараз, зараз…

Лід піді мною вгинається, пружинить. Потріскує. Звуки неголосні, але чую їх виразно.

Зриваю з себе кожуха, кидаю товаришеві, тягну його. І — провалююсь у темну крижану воду.

Я пам'ятаю все достеменно. Як нас рятували, як примусили бігти, щоб зігрітися. Але чому я тоді на березі зупинився? Про що подумав? Може, якщо пригадати, стане легше?

Як я хотів, щоб цей випадок трапився знову. Час нарешті переконатися, чого я вартий.

Та життя моє тече досить спокійно. Доводилося, звичайно, допомагати товаришам, але, щоб це було зв'язано з риском для життя, — такого більше не траплялося.

Я поволі йду, поринувши у спогади. Коридор здається нескінченним. А ось і двері з табличкою «17».

Входжу до невеликої кімнати. У кутку — стіл, два м'яких крісла.

Опускаюсь на одне з них і, розглядаючи кабінет, міркую далі. Відтоді, як я прийшов сюди вперше, тут майже нічого не змінилося. Єдине, що може викликати інтерес, — два апарати з екранами.

У тиші виразно чути хриплуватий стукіт годинника.

Пригадую, як познайомився з Сергієм Петровичем. Він запитав:

— Про що б ви хотіли почути?

— Звичайно, про роботу вашої лабораторії, про найважливіше, — намагаючись тримати себе якомога впевненіше, відповів я. Журналіст я був ще молодий.

— У науковій роботі все — найважливіше. Особливо те, що здається незначним, — зауважив Сергій Петрович, і я не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно.

Він удав, ніби не помічає моєї зніяковілості, спитав:

— Ви чули про ритми коливань молекул клітин?

— Якщо молекула коливається, то в неї може бути і ритм, — відповів я, на цей раз не дуже впевнено.

— В неї є ритм, і до того ж досить визначений, — сказав Сергій Петрович. — Властивості молекул багато в чому залежать не тільки від частоти та амплітуди коливань, але й від ритму. Частота може залишатися стабільною, але, коли змінюється ритм, змінюються й деякі найважливіші якості молекули. Ну, а від якостей молекул залежать властивості клітин, тканин, органів.

Він говорив співуче, ледь розтягуючи слова, і його тонкі нервові пальці постукували по столу, ніби по клавішах рояля.

Він розповідав, а я перепитував, з жахом уявляючи, який вигляд ці наукові слова матимуть у моїй статті.

Наша розмова точилася не більш як півгодини, коли його викликали на якусь нараду. Ми домовилися зустрітись сьогодні.

Весь тиждень я мучився, намагаючись придумати більш-менш читабельний початок статті. І, здається, придумав. Тільки чи схвалить його Сергій Петрович? Виймаю записну книжечку, ще раз перечитую:

«Ви, мабуть, помічали, що бігти легше в одному ритмі, ходити — в іншому, стрибати— ще в іншому. Слова легше запам'ятовуються, а іноді й мають більший вплив на слухача, якщо їх вимовляти в певному ритмі. Мелодію маршу легше запам'ятати, ніж речитатив. Наспівуючи пісню або навіть відбиваючи ногою такт, легше щось робити. Варто почути звуки з певним, навіть незнайомим ритмом, і ноги, як кажуть, «самі просяться у танок». Це не випадково. Виявляється, глибинний зміст цього — коливання молекул. Саме ритм коливань — одна з основних якостей всієї природи. Особливо живої. Є ритми народження, збудження, згасання. Взаємодія речовин часто обумовлюється ритмами коливань. Змініть ритми — і ви зміните хід процесу…»

Далі в мене нічого не виходило. Можливо тому, що я погано зрозумів практичний напрямок роботи Сергія Петровича.

Годинник відстукує час, ніби нагадуючи про себе. Я сиджу у кабінеті вже п'ятнадцять хвилин.

Раптом почувся крик. Він долинув крізь напіввідчинені двері. Прислухаюсь, навіть трохи піднімаюсь у кріслі. Коліно різким болем нагадує про себе.

Далекий голос молить і вимагає:

— Допоможіть! Допомо…

Він нараз замовкає, зовсім як тоді, на льоду, потім звучить з новою силою.

Я вибігаю з кабінету. На мить зупиняюсь. Звідки цей крик?

Біжу коридором, звертаю. Переді мною круглий майданчик, огороджений трубчастими бильцями. Підлога устелена цинковими листами. Прохід зовсім недалеко, але я перескакую через бильця, забувши навіть про біль у коліні.

Все тіло наливається свинцем. Ноги ледве згинаються. Роблю кілька кроків і опускаюсь на коліна. Непереборна сила притискує мене до підлоги.

«Мабуть, так само почуває себе космонавт на центрифузі, коли тіло важить у багато разів більше», — промайнула думка. Її заглушає той самий переривчастий крик.

Я повзу на колінах. Що зі мною? Певне, попав у якесь силове поле. Це ж лабораторія інституту біофізики. Мене ж попереджали не звертати на майданчики. Треба вибратися звідси, повернутися до кабінету…

Крик стає все тривожніший. Там гине людина.

Ледве доповзаю до краю майданчика, до вузького проходу в огорожі.

Раптом тіло стає легким, наповнюється свіжою бушуючою силою. Я підхоплююсь. Напливають спогади. Ясно-ясно, як ополонку і лід, я бачу трохи блакитний екран кінотеатру. Так, саме тому я залишився тоді на березі! Я пригадав кінокартину. Там також було два хлопчики. І один з них тонув. А другий… Я пам'ятаю, як ми обговорювали цю картину, як сперечалися і були впевнені, що ми зробили б інакше. І ніщо нас не злякало б.

Ось що було тоді поштовхом, ось що змусило мене повернутися.

Крик чомусь стає глухіший. Мерщій, бо буде пізно! Я перебігаю з одного майданчика на інший. Із здивуванням помічаю, що роблю гігантські стрибки.

Переді мною клітки з собаками і мавпами. Тварини неспокійні, особливо мавпи. Вони присідають, розмахуючи довгими руками, вихиляються, ніби танцюють.

І в мене чомусь починають сіпатися руки й ноги. Я чую якусь своєрідну музику, що майже повністю складається з барабанного дробу. Її ритмові неможливо чинити опір.

Раптом помічаю, що танцюю. Танцюю, високо підкидаючи ноги. Коліно не болить анітрішечки.

Я зовсім забув про крик. А він став слабкий і близький — виходить, людина гине.

З усієї сили роблю ривок. Падаю. Мої руки і ноги гарячково рухаються, ніби в заводної іграшки, що перекинулася.

Знову доводиться повзти. Зараз ще важче, ніж на першому майданчику, бо я не можу оволодіти своїми руками й ногами. Вони танцюють. Якби не крик, я б здався.

Добре, що бильця близько. Так-сяк перекочуюсь через них, стаю на тремтячі ноги і бачу зовсім близько жовтий ніздрюватий лід і чорну, мов туш, воду. Там борсається якась істота… дитина!

Чому тут лід і вода?

На ходу скидаю піджак. Скоріше! Інакше буде пізно!

Наступної миті я вже не бачу ні дитини, ні ополонки. Переді мною — рівна підлога майданчика.

Хтось називає моє ім'я. Повертаю голову — Сергій Петрович! Його обличчя стривожене.

— Куди вас занесло? Хіба вас не попереджали?

Я розгублено озираюсь навкруги.

— А де ж той, що тонув?

— Ходімо до кабінету. Там я все вам поясню, — каже Сергій Петрович.

Я не вгамовуюсь.

— Тут тільки-но була ополонка.

— Ніякої ополонки, як бачите, нема. Це галюцинація, — виразно і дуже спокійно каже Сергій Петрович і бере мене під руку. — Ходімо ж.

Я підкоряюсь, але все ще прислухаюся і оглядаюсь. Крику більше не чути.

Сергій Петрович щільно зачиняє двері кабінету і пропонує:

— Прошу сідати. Розповідайте, що трапилось.

Він вислухує мою досить-таки безладну розповідь, підперши щоку рукою і зморщивши обличчя, ніби від зубного болю.

Поступово в кабінеті починають плавати кільця тютюнового диму.

Сергій Петрович запалює нову сигарету і каже:

— Цей кабінет відекранований від робочих майданчиків. А ви не зачинили за собою двері. З цього все й почалось. Та й ви до того ж хвилювалися. Зрозуміло?

Мабуть, у мене був надто розгублений і не дуже розумний вигляд. Посмішка майнула на вузькому обличчі Сергія Петровича, сховалась у зморшках біля куточків рота.

— Я не міг приділити вам минулого разу багато часу, і ви не все зрозуміли. Зате зараз самостійно надолужили прогаяне. Так би мовити, перевірили матеріал для наступної статті на собі.

Пам'ятаєте, ми розмовляли про модуляції електромагнітного поля? Ми їх розділили на частоту і ритм…

Я вже почав про дещо здогадуватися.

—І ось порівняно недавно, — розповідав він, — ми з'ясували, що, змінюючи ритм імпульсів магнітного поля, куди вміщено різні молекули, ми можемо штучно змінювати ритм їхніх коливань. Ми досліджували ці явища на речовинах у ході реакції, потім на бактеріях і ділянках живої тканини, на ізольованих органах, а зараз перейшли до дослідів на тваринах. Тут нас особливо цікавлять нервові клітини в усій системі організму. Кожний робочий майданчик огороджений бильцями. В них проходять проводи. Автомати вмикають і вимикають струм у певному ритмі. Є ритми, що збуджують ділянки пам'яті. Є ритми, що вбивають вірус. Вони нешкідливі для організму тварини. А втім, ходімо зі мною, там самі побачите.

Ми вийшли з кабінету і пішли коридором. Біля одного майданчика Сергій Петрович зупинився і щось підказав лаборантові, який проходив повз нас. Невдовзі той повернувся з кліткою, де сиділи морські свинки. Звірки ледве ворушилися, шерсть місцями вилізла, лапки опухли.

— Їх заражено дуже небезпечним вірусом, — сказав Сергій Петрович. — А зараз покладемо їх на майданчик.І

Лаборант вніс клітку на майданчик, поставив на одне з намальованих крейдою кіл. Спочатку нічого не було помітно. Але вже через кілька хвилин свинки пожвавішали. А ще через півгодини пухлини на лапках помітно зменшилися.

— Скоро вони повністю одужають, — впевнено сказав Сергій Петрович і знову попросив про щось лаборанта.І

Поки той ходив до віварію, ми перейшли далі. І ось уже в руках професора кролик з перебитою лапкою.

— Ритм поля на цьому майданчику сприяє дуже швидкому відновленню кісток і тканин, — сказав Сергій Петрович, саджаючи кролика в одне з відділень клітки.

Минуло не більше години — і кролик почав стрибати, поки що обережно стаючи на хвору лапку.

Професор ніби не помічав мого захоплення і здивування. Він розповідав далі.

— Всього тут сорок майданчиків і сорок ритмів одночасно. Перебігаючи з одного майданчика на інший, ви потрапляли в різні ритми, і у вас то загострювалась пам'ять, то гальмувалась робота м'язів.

Зараз мені стало ясно, чому почувся крик, який насправді існував лише в моїй пам'яті. А те, що я біг на допомогу… Виходить, це не було сміливістю. Виходить, я не поспішав допомогти людині — мене гнали проти моєї волі ритми електромагнітних полів. А інакше… Що було б тоді? Я не втримався і спитав про це у Сергія Петровича.

— Ні, ні,— квапливо промовив він. — Ритмів гуманності або взаємодопомоги, звичайно, не існує. Не треба плутати біофізику з вихованням.

Я полегшено зітхнув і подивився на стінку приладу, який стояв навпроти. Вона була гладенько відшліфована і могла б правити за чудове дзеркало. Слово честі, в цю мить я не мав нічого проти людини, яка відбивалася в ньому.

…У мене залишилася оригінальна пам'ятка про цю зустріч з Сергієм Петровичем. Кожного разу, коли хтось при мені скаржиться на хвору ногу або шкутильгає, я згадую про своє коліно — воно більше ніколи не болить.

СПРАВА КОМАНДОРА Повість

ПРОХАННЯ ЗВИНУВАЧЕНОГО

“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий—захисник…”

Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…

Слідчий—захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.

“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”

Густий голос, чітка вимова:

— Маєте до мене запитання?

— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…

— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.

— Що встигли вияснити у моїй справі?

Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.

“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.

— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.

Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:

— Встановлено точно.

Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по—лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?

Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”

Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:

— Викликаю Раду.

Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:

— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.

Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:

— Він теж називається людиною.

— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.

— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…

“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.

— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих—захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.

“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по—справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”

— Повернімось до мого прохання.

Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.

— Про ваше прохання доповім Радь

НЕЗАПЕРЕЧНІ ФАКТИ

— Звати мене Павлом Петровичем.

Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий—захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу, надаремне часу не гаятиме.

— Сідайте, — запропонував Кантов.

Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.

“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.

Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.

— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.

Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.

— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії—Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.

Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.

— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?

Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.

— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.

— Вас щось турбувало?

— Ні.

— Значить, інтуїція?

— Лише перестраховка.

— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?

— Не думаю…

“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”

Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.

“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:

— Сьогодні, між іншим, великий футбол…

— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.

І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.

“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.

— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.

За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.

Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія—Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.

БАТЬКО Й СИН

— Добридень, Тату!

— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?

— А що могло трапитись?

Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:

— Навчився хитрувати?

Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”

— Тату, я був у командора Кантова…

Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма—бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.

— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.

— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.

— Ти образився?

— Ні. Але його справа дуже складна.

— Ти образився?

— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.

“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.

— Ти образився.

“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:

— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.

— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.

Роздратування все ще росло.

— Це не тільки його справа.

— Чого ти хочеш?

“Невже він знову уникне прямої відповіді?”

— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.

“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.

— Для чого?

— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.

Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:

“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”

“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”

“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”

— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.

“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.

“Кантову було дуже важко і образливо. І все—таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.

“Можливо, який—небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.

Він одважився нагадати:

— Чекаю на відповідь, Тату.

Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:

— Ну що ж…

Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.

— Тату, ти хворий.

— Чому так вирішив?

— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.

“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”

Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.

Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.

КОНСУЛЬТАЦІЯ ПРОФЕСОРА

— Де знайти професора Саукальніса?

— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.

Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.

— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.

Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.

— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.

Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.

Подзвонив і почув голос автомата:

— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?

Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.

— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія—Т.

— Можна її побачити?

— Звичайно.

Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.

— Надійко! — покликав.

Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.

— Як тобі там?

— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія—Т. А що в тебе? Дійшов якого—небудь висновку?

Похитав головою:

— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.

Вона зрозуміла.

— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.

— До побачення, — Павло Петрович їй.

— Щасливої дороги.

Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.

Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:

— Вибачте, яка швидкість?

— Максимальна.

— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.

Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.

Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.

— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.

Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.

Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.

— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.

— Ходімо, я проведу вас.

Професора вони знайшли на березі океану.

— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.

Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:

— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В—91”?

Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:

— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…

— Дякую, професоре, до побачення.

Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.

НА “ПЛАНЕТІ МІКРОБІВ”

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з—під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.

— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.

Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:

— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.

Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.

Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.

— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?

Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.

— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…

З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,

Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.

— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.

“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.

— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят—вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів—розвідників. Вони спустилися в тунелі.

Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував для себе:

— Шість роботів по шести тунелях пішли в черево планети. Стіни тунелів світилися. Вони були оздоблені химерним орнаментом, облицьовані мозаїкою з овальних бляшок, схожих на черепашки. Роботи взяли проби і виявили, що то колонії мікробів. Отже, розумні мешканці планети для внутрішнього опорядження тунелів могли використати мікробів.

Нарешті Перший робот повідомив, що тунель закінчився тупиком. Тут мозаїка була іншою, міняла рисунок. Замість бляшок на стінах мерехтіли окремі шматочки завбільшки з головку шпильки. Вони теж складалися з мікробів, але іншого штаму.

Через півтори години після Першого Другий робот доповів, що його тунель теж кінчився тупиком. Про це саме повідомили й решта посланців. І в кінці кожного тунелю сліпуче сяяли “головки шпильок”!

Прояснилася цікава деталь. У одного з роботів зіпсувалося освітлення. Лагодячи його, він кілька разів перемикав свої ліхтарі. Через кілька хвилин стіна тунелю засяяла точнісінько в такому ж ритмі, повторюючи спалахи ліхтаря. Це могло бути і випадковістю. Ми звеліли роботам повторити спалахи. І знову, як луна, в усіх шести тунелях стіни відповіли пульсуючим мерехтінням, повторили порядок спалахів.

Знаєте, про що ми подумали? Адже ми шукали їх, в усьому бачили прояв їхньої діяльності. Наш молодий біолог Антон просив у командора дозволу вирушити на розвідку. Я просився разом з ним. Командор відповів: ні.

Ми повторювали сигнали, щохвилини чекаючи відповіді. Дійшли до того, що тріск у кульових бузкових блискавках, які виникали в атмосфері цієї планети, ми вважали відповіддю на наші сигнали.

Назрівав бунт. Ми вимагали Чистилища. Командор зволікав. Він був певен у своїй правоті і сподівався, що час підтвердить це. Ми поспішали. Підстерегли командора, коли той вийшов з рубки, оточили тісним колом. Він усе зрозумів ще раніше, ніж почув про наші вимоги. Кібернетик Семенов назвав його космічним бюрократом. Антон натякнув, що й без дозволу зможе розвідати тунелі. Я торочив щось про людей, для яких Всесвіт розділений параграфами.

Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.

Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:

— Переобрати командора!

Його підтримали.

— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А—7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.

Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:

— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.

Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:

— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.

Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.

Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.

Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк—так годилися для відповіді.

Розмова мала приблизно такий характер:

“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”

“Приймаємо!”

“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”

“Тунелі ведуть”.

“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”

“Тупики”.

“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”

“Тунелі”.

“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”

“Тунелі”.

На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.

Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…

Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак—то воно.

— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері—камери і торкався їх руками.

Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів—пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.

Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.

Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:

“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”

Вони відповіли: “Тунелях”.

Командор: “Чи поза тунелями?”

Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.

Командор:

“Форма ваших тіл — тунелі?”

“Тунелі”.

“Ваші житла?”

“Тунелі”.

І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.

Командор скликав усіх на загальну раду.

— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.

Він повільно обвів очима кожного з нас і сказав:

— Ще раз попереджаю про суворе виконання параграфа сьомого, пункту “а”: дотримуватися цілковитої обережності. Це істоти з іншим способом переробки інформації, з іншими властивостями. Поки не матимемо повніших відомостей про спосіб їхнього життя, забороняю залишати ракету і торкатися предметів, які роботи доставляють зовні, і до самих роботів теж.

Останні пункти його наказу виявилися зайві. Не минуло й доби, як телепередачі з усіх шести тунелів несподівано припинилися. Ми наказали роботам повернутись. Але вони не виконали наказу.

— Шість роботів одночасно… — пробурчав Семенов і з сумнівом похитав головою. — Це не схоже на звичайні поломки. І не свідчить про дружні наміри. Найвірогідніше, що вони знищили роботів або в якийсь спосіб привласнили їх.

Він мав звичку тикати в слухачів пальцями, ніби це надавало його доказам більшої ваги. І ось коли його довгий вказівний палець уперся в мої груди, я помітив, що ніготь на ньому синій.

— Ти, здається, забив свого пальця об слухачів, — пожартував я.

Він мимоволі глянув на свій вказівний, а потім на решту пальців. Нігті були сині, як лазурові камінці.

І, знаєте, перший надав цьому значення він сам. Саме він, а потім уже лікар і командор. Можливо, Семенов пригадав, що доторкався до дверей камери, де стояли ті два роботи. Тому насамперед він вирішив перевірити, що з ними сталося.

Кадик Істоцького кілька разів сіпнувся, і Павло Петрович подав йому склянку води. Та геолог не взяв її. Дивився кудись у куток порожніми очима, а на обличчі гіганта Петра відбивався страх перед тим, що мав почути.

— Замість роботів ми побачили на екрані дві купи потерті. Зате стіни камери мерехтіли і переливалися, ніби в них були вкраплені алмази й рубіни.

Семенов відразу ж ізолювався від нас. Разом з ним всупереч вказівкам командора лишився лікар: у такій ситуації параграфи статуту давали лікареві широкі повноваження. Решті учасників експедиції командор заборонив підходити до дверей каюти, в якій перебував хворий. їжу Семенову й лікареві доставляв транспортер, причому та частина його, що побувала в каюті, щоразу відсікалася і знищувалась.

За кілька годин лікар повідомив, що всі засоби, які були в його розпорядженні, безсилі проти мікробів. Стан Семенова гіршав, підвищилася температура, з’явилися ознаки задишки…

Павло Петрович непомітно подав знак Петрові: схоже на початкові стадії асфіксії—Т.

Проте, як не дивно, лікар не заразився від Семенова. Та й кібернетику скоро полегшало, спазми в горлі зникли. На згадку про хворобу залишилися тільки сині нігті.

Ми розуміли, що радіти рано: хвороба могла повернутися, а можливо, перебіг її відбувався приступами.

Командор весь час був похмурий і мовчазний. Він викликав мене і наказав прощупати ультразвуком і мезонними променями стінки камери, де лежало дві купи металевої потерті — рештки роботів.

Уявіть собі мій стан, коли зелений промінь на шкалі мезомікроскопа почав вимальовувати плями, показуючи роз’їдені ерозією стінки камери і колонії мікробів на них. Спробували здолати їх іонним душем, різними хімікатами — марно. Замість померлих виростали нові колонії. Вони харчувалися металом і росли на ньому швидше, ніж земні бактерії на агарі.

Командор підганяв Антона, який вивчав структуру мікробів. Дослідження затруднялися тим, що наш біолог знайомився з об’єктом лиш “заочно” — через цілий ланцюг передач з екрана на екран. Він застосував мікроманіпулятори, але це не давало високої точності при анатомуванні мікробів.

Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.

Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.

Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:

Командор:

“Для розмноження вам необхідний метал?”

Вони:

“Метал”.

Командор:

“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”

Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.

Вони відповіли:

“Метал”.

Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив:

— Коли я пригадую все це зараз, мені здається, що розум мікробам ми приписували — надто вже нам захотілося в усьому бачити його прояви. А їхні відповіді — просто спотворення наших сигналів відлунням од стін тунелю.

Павло Петрович ніби ненавмисне побарабанив пальцями по спинці крісла, і Істоцький схаменувся, що надто ухилився від основної лінії своєї розповіді.

— Треба було негайно вживати заходів. Адже мікроби в ракеті розмножувалися. І командор наказав Семенову готувати генхас.

— Генхас? — перепитав Павло Петрович.

— Апарат мав свій індекс, але ми називали його генхасом — генератор хаосу. Колись це була могутня зброя космонавтів, що досліджували інші планети. Основна апаратура розміщувалася в кораблі, займаючи приблизно п’яту частину його площі. Космонавти могли брати з собою пістолети, в яких знаходилися заряди, і приймач команд від кібермозку генхасу. Кібермозок мав добру пам’ять, в ній зберігалися записи про мільярди ритмів, характерні для живих істот. Кібермозок керував маніпуляторами, які досліджували об’єкт знищення, за допомогою спектрального аналізу і локації чи безпосередньо виявляючи характерний для нього основний ритм. Потім кібермозок посилав команду системі—виконавцю і створював імпульсні потоки різних ядерних частинок. Керуючи ритмом імпульсів, він порушував основні ритми об’єкта, вносив хаос — і об’єкт неминуче розпадався. До речі, генхас можна використовувати і для стимуляції.

Коли Семенов доповів про готовність, командор скликав десятихвилинну нараду…

Тільки тепер Павло Петрович відзначив, що Істоцький за весь час розповіді жодного разу не назвав прізвища командора, ніби той для нього існував як службова одиниця, а не як особистість.

— Семенов і лікар були присутні на нараді заочно — по відеофону. Власне кажучи, радитися не було про що — хіба був який—небудь вибір? Та командор хотів дотриматися параграфа Статуту. Виявилося, що він правий: противники знайшлися. Це був Семенов. Правда, він заперечував не проти застосування генхасу взагалі, а проти використання нейтронних потоків. Адже вони б знищили всі колонії мікробів на планеті.

— Можна випробувати потоки з меншою проникністю, — запропонував Семенов.

— Немає часу для експериментів, — перебив його командор.

— Давайте злетимо, а генхас запустимо за атмосферою планети, — не здавався Семенов.

— Час не жде, — жорстко сказав командор.

Я ніколи не бачив Семенова таким лютим. Він кричав, що ми, люди, визнаємо лише цивілізації, схожі на наші, що, на словах заперечуючи антропоморфізм, проповідуємо його на ділі. Він обізвав командора гомошовіністом. Попереджував, що ми згубимо істоти, про які нам майже нічого не відомо, а вони ж могли досягнути високого розвитку.

Командор пропустив повз вуха образливі “титули” і сказав:

— По—моєму, окрім вас, усім зрозуміло, що ви з Антоном помилились. Ці істоти за рівнем розвитку набагато поступаються перед мурахами. А здатність відбивати сигнали має і неорганічна природа. Але тільки в казках луну вважали живою істотою. Тут ми зустрілися з особливою луною. її можна було б назвати вибірковою… На жаль, ми не маємо можливості продовжувати дослідження. Немає часу навіть для зайвих розмов. Кожна хвилина збільшує риск. А ви хочете, щоб через ваші здогадки ми ризикували життям людей і зібраними відомостями?

І, не чекаючи відповіді Семенова, скомандував:

— Виконуй наказ! Усім іншим готуватися до старту.

Павло Петрович підвів голову і пильно подивився в очі Істоцькому, ніби запитуючи: і він виконав?

— Семенов увімкнув генхас. Ніхто з нас, крім командора і Семенова, не бачив більше на екрані тунелів. Але ми добре уявляли, що могло там статися: німі стіни ніколи не дадуть відповіді ні на чиї сигнали.

Антон перевірив променевим індикатором стерильність ракети.

Командор звірився з параграфами Статуту і дозволив лікареві, коли той вважав це безпечним, вийти із “ув’язнення”. Лікар сказав, що Семенов теж здоровий, що сині нігті — явище залишкове. Але командор наказав Семенову поки що залишатися в каюті. Очевидно, він хотів перестрахуватися, адже в Статуті немає параграфа про “сині нігті”. Лікар доводив, що в Семенова важка психологічна депресія, що йому необхідно бути серед людей, але командор залишався непохитний.

Настав день, коли відеофон у каюті Семенова не відповів. Кібернетик отруївся. Його смерть справила сильне враження на командора. Він дійшов до того, що двічі ризикував життям без видимої на те необхідності, хоч це і було найсуворіше заборонено Статутом. Істоцький зустрівся поглядом з Павлом Петровичем, замовк, щось пригадуючи.

— Ах, ви ж запитували ще — чи дуже обіймала нас туга за Землею, людьми? Так, після усіх цих мертвих просторів і “розумних” мікробів…

— Зрозуміло, — сказав Петро.

Геолог здивовано подумав: “А що ти в цьому розумієш?” Він не підозрював, що гігант міг бачити образи, що виникали в мозку співбесідника, — досить було лише увімкнути телепатопідсилювачі. Але Петро не зробив цього.

ГІГАНТ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НА МЕДБАЗІ

“Тепер мені відомо:

другий випадок асфіксії—Т зареєстровано у людини, яка оглядала хворого штурмана. Обидва померли.

По—друге, збудник асфіксії—Т стійкий до двадцяти тисяч найсильніших лікарських препаратів. Це все, що медики досі встигли випробувати.

По—третє, незважаючи на застосування генхасу, якась частина мікробів могла вціліти.

По—четверте, туга за Землею у екіпажу ракети перейшла в ностальгію. Опинившись знову на Батьківщині, космонавти, природно, думали не про дотримання карантину, а про те, як швидше залишити корабель. Чи міг Кантов стримати їх, змусити виконувати всі умови карантину? Кантов такий, яким став після смерті Семенова?

І ще кілька запитань:

Чому асфіксія—Т проявилася у штурмана так пізно, майже через два роки після відвідин дивної планети?

Чому прилади у карантинному пункті показали стерильність?”

Павло Петрович ще раз перетасував у пам’яті всі ці факти, розташував їх по—іншому, але нічого нового не відкрив. “Щоб відповісти на двоє останніх запитань, треба більше знати про збудника хвороби”, — подумав він. На мить в його пам’яті вималювалися контури будівлі, де належало побувати.

— Полетимо на Медбазу? — запитав Петро.

— Ти повезеш мене?

— Добре.

Петро взяв Павла Петровича на руки, як беруть дітей, утворив захисну оболонку й увімкнув гравітатор. Він містився у його плечі й служив не тільки для пересування.

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував. Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь—хто з ваших асистентів чи навіть робот—інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все—таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли—небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії—Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника—стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики—антени злегка похитувалися.

— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…

Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.

— Досить, — прохрипів він.

Стіна—екран згасла, картини щезли.

— Є такі, що одужали?

— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.

Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.

У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:

— Ви хочете залишити базу?

— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.

— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.

ВИНУ МОЖНА ВВАЖАТИ ДОВЕДЕНОЮ

Стрілка—індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось—ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.

Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава “Найтяжчі злочини проти людства”.

Павло Петрович пригадує фразу професора: “…порівняти з пристосованістю розумних істот”. І згодом: “Це тільки порівняння”. Для нього. Але для того, хто слухав розповідь Істоцького, це не тільки порівняння.

“Добре, що Кантов не був на базі і не бачив того, що бачили ми. Я мислю так, наче його вина уже доведена”, — він зрозумів, що хитрує з власною логікою.

“Так, її можна вважати майже доведеною. Але як сказати йому про це і що він вчинить, дізнавшись про свою вину? Після такого не можна ні жити, ні померти. Треба зробити щось грандіозне, щоб спокутувати провину. Ні, це абсурд! Чим можна спокутувати смерть людей? Навіть якщо принести людству нові знання або нове вміння, — це не знімає вини перед мертвими і перед тими, кому вони були дорогі. І все—таки йому доведеться жити. Він міг би й не запитувати Раду, вдавати, що нічого не підозрює або не знає законів. Але він скористається своїм правом знати. І тоді…”

Павло Петрович прийняв терміновий виклик по відеофону. Відповів позивними й увімкнув прийом. На екрані з’явилося обличчя лікаря Лусерського. Павло Петрович зрозумів усе раніше, ніж лікар відкрив рот. Лікар помітив це. Сказав поспішно:

— Вона жива.

Слова більше не мали сенсу для Павла Петровича. Лікареві варто було б сказати: “Поки що жива”.

— Все—таки асфіксія—Т?

— Так, — відповів лікар, не дивлячись на нього.

— Я хочу бачити її.

Лікар удав, що не розуміє:

— Дозволяю виклик.

— Я хочу до неї.

— Це неможливо. Рішення Ради.

Павло Петрович пам’ятає. Він сам голосував за це. Засоби, запропоновані Медцентром: повна ізоляція хворих, кремація трупів. “Інакше асфіксії—Т не зупинити, — сказав представник Медцентру. І Павло Петрович кивнув головою на знак згоди.

“Карантинний недогляд”… Біль і злість туманять голову.

— Дозвольте виклик, — промовив до лікаря.

Павло Петрович бачить палату, сині, перекошені стражданнями незнайомі обличчя.

“Дивись, дивись!” — наказує собі.

Він знає, що це вона, і не пізнає її. Жінка на екрані дивиться кудись мимо нього.

Він розуміє: вона не бачить його, вона не може ні про що думати, думку туманить біль. Вона прислухається до свого горла, крізь яке з такими труднощами і болями прориваються тонкі струминки повітря. їй не вистачає повітря.

— Надійко!

Глянула на нього, пізнала, кивнула: бачиш, мовляв, яка я нині… І знову обличчя стало інше — вона забула про нього, понад усе її турбувало лише горло і повітря, тільки повітря і горло…

Він закричав:

— Надю! Надійко! Ти чуєш?

І знову її погляд зупинився на ньому лиш на мить і ковзнув далі…

Обличчя лікаря:

— Ви тільки мучите її…

Вимкнув відеофон. Руки повисли, як батоги: нічого зробити не можна.

Вперше збагнув смисл цієї фрази. Можеш благати, любити, ненавидіти, трощити все, що трапиться під руку, можеш проклинати чи ремствувати — ніщо не зміниться. Якісь мікроскопічні створіння… Якась людина, що забула про обов’язок… Карантинний недогляд — і ось…

— Ви прибули в пункт призначення.

Довелося пригадати, куди й за чим він летів. Треба йти і виконувати свій обов’язок. Хай навіть хтось не виконав свого.

Він вийшов з апарата й опинився на плоскій покрівлі будинку. Ескалатор опустив його до під’їзду, проніс в оранжерею. Там слідчого зустрів робот і провів до свого тимчасового господаря. Павло Петрович побачив повного широкоплечого чоловіка, добродушного на вигляд і якогось навдивовижу застарілого, ніби він з’явився з двадцятого чи навіть дев’ятнадцятого століття. Йому дуже б пасували обвислі вуса.

Павло Петрович привітався. Лікар кивнув у відповідь і очима показав на крісло. В кімнаті струмував слабенький аромат. І хоч він видавався знайомим, слідчий так і не визначив, чим пахне.

— Знаю, чого ви прилетіли, — мовив лікар, — та навряд чи зможу бути корисний.

Павло Петрович помітив, що в нього здоровенні руки, напевно, дуже сильні, і на пальцях — кущики рудуватого волосся.

— Всього кілька запитань, Кіре Миколайовичу, — попросив слідчий і ніби між іншим сказав: — Мене не цікавлять ваші взаємини з Кантовим.

Лікар полегшено зітхнув.

Слідчий обвів поглядом кімнату, помітив, що вона умебльована нестандартно, однак дуже затишно. Але чим все—таки пахне? Схоже на пахощі венеріанських квітів.

— Після смерті Семенова командор дуже змінився? Його накази, дії істотно відрізнялися від попередніх?

“Ні, це не запах квітів…”

— Мабуть, він дуже змінився, — неквапливо і не дуже впевнено почав лікар. Перед тим як сказати, він ніби зважував кожне слово. Слідчому здалося, що він уже знає основну рису характеру співбесідника. “Якщо моя здогадка правильна, — подумав, — то лікар часто мусить вживати слова “мабуть”, “можливо”, “в основному”.

— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.

“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.

Лікар помовчав, пожував губами, мовив:

— І все—таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.

“Вимовляючи слова, він все ще обдумує їх. Схоже, що він думає вголос. Павло Петрович пригадав те, що розповідав Істоцький про поведінку командора. Отже, дещо можна вважати доведеним. Він запитав:

— Ви не помітили під час проходження карантину якої—небудь недбалості? Чи не послабив командор вимог, не забув чого—не—будь?

Лікар взяв зі столу красиву кістяну дрібничку і, вертячи її в пальцях, подивився на слідчого знизу вгору:

— Можливо, він і послабив вимоги. В усякому разі, це можна припустити. Але попереджаю вас: я завжди погано розумів командора. Надто ми різні люди.

“Це я збагнув і без твоїх слів”, — подумав слідчий. Лише тепер він визначив, чим так пахне в кімнаті, — жіночими духами “Галактика”. Він промовив, піднімаючись, попередньо загадавши, що мусить відповісти лікар.

— Сьогодні повторно передають балет “Вега”. Скоро початок. Не буду вам заважати.

— Що ж, подивлюся його, — усміхнувся лікар. — Якщо хочете, залишайтеся з нами.

“Він сказав “з нами”, — відзначив слідчий. Відповідь майже повністю співпадала з загаданою, і Павло Петрович не без задоволення подумав, що все—таки навчився розуміти людей.

— На все добре! — сказав на прощання і в думці відповів замість лікаря: “Бувайте здоровенькі!”

— Бувайте здоровенькі! — підвівся лікар, щоб провести гостя.

Павло Петрович уявив, як ось так само просто, всупереч наказу командора, цей епікуреець—життєлюб зайшов у каюту Семенова, щоб лікувати його або померти з ним.

Освітився пульт керування гравільота. Попливли на ньому смуги, плями. А Павло Петрович все ще думав про лікаря, знову й знову пригадуючи його сильні добрі руки і пахощі духів, намагаючись заглушити цими спогадами біль, що наростав у серці. Слідчий уже знав, що не вдасться надовго відстрочити його, що доведеться думати про двох людей, з якими він зв’язаний, — про дружину і командора Кантова, чию провину можна вважати доведеною. І якщо семеро інших слідчих не подадуть Раді ніяких фактів, котрі б по—новому освітили цю справу, то Рада змушена буде прийняти рішення.

ВИРІШАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Маючи дозвіл головного лікаря, Петро залишив базу Медцентру і полетів до медмістечка, розміщеного на Землі. Йому здавалося, що й вітер тут стогне, як хворий.

Приземлився він біля прозорого паралелепіпеда центральної наземної лабораторії, пройшов через кілька дверей—фільтрів і опинився в першому залі. Сюди з клінік по автоматичних лініях надходили на аналізи культури мікробів, сортувалися, робилися посіви. Блищали вусики—термометри на термостатах, тихо дзижчали ультрацентрифуги, клацали ножі автомікротомів, нарізаючи тоненькі плівки на ще тонші.

У другому залі біля мікроскопів і установок для енергофореза господарювали роботи. В третьому — блимали індикаторами обчислювальні машини вузьких профілів. Вони підраховували результати аналізів, зводили їх, порівнювали, багаторазово перевіряли.

Петро зрозумів, що той, хто йому потрібен, знаходиться в подальшому залі. Відчинивши двері, побачив гіганта, такого, як сам. Зовні їх можна було розрізнити лише за кольором очей та одягом. Але Петро своїми енергоаналізаторами піймав істотну відмінність — випромінювання гіганта було інтенсивніше і різноманітніше. Воно створило довкола нього ореол з повною гамою фарб. Петро увімкнув рентгенівський і нейтронний зір і побачив у гіганта органи, про які нічого не знав. На все це пішли частки секунди.

— Добридень, брате! — привітався Петро і назвав себе.

— Добридень! — відгукнувся гігант. — Мене зовуть Зевсом.

Петро усміхнувся.

— Так називали свого головного бога давні греки.

— Але я не бог, а така сама людина, як і ти, — відповів Зевс.

— Ти образився? Але хіба називатися богом ганебно? Врешті—решт у предків слово “бог” означало творець. Такий само, як природа або людина.

— З усіх творців я понад усе ставлю людину, — зауважив Зевс. — Бог — це вигадка слабких, а природа поряд з людиною — це… Уяви собі двох скульпторів. У одного з них багато часу для роботи, але він сліпий і нерозумний. А в другого мало часу, але він зрячий і мудрий.

— Я згоден з тобою, — сказав Петро, — та все ж тебе недаремно назвали Зевсом Громовержцем. Коли я народився, Батько і його помічники лише задумали тебе. У твоєму тілі є нові органи, яких у мене немає.

— Це додаткові енергоприймачі. З їх допомогою я можу посилати зонди в космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.

— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії—Т, — сказав Петро.

Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.

— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?

— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?

— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.

Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.

Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь—яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…

Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:

“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти—паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.

“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії—Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії—Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все—таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію—Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”

Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…

Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…

Петро подумав, що подібна картина була описана Іллею Мечниковим, і згадав, що ця людина ставила на собі десятки небезпечних дослідів. Запитав себе: “Як я? Ні, не так. Кожний з них міг скінчитися смертю піддослідного. Він це знав. Але в ньому було щось сильніше за страх смерті. Сміливість? Допитливість? Почуття обов’язку? Любов до людей? Не тільки… Те, чому я не знаю назви, спонукало його одружитися з жінкою, хворою на туберкульоз. Якщо не збагнути цього, то не збагнути й того, як він міг робити блискучі висновки з фактів, відомих усім… Ось і зараз… Як зрозуміти — що нове в оцих ось мікробах? Що, крім джгутиків, які допомагають їм швидше пересуватися, відрізняє цих мікробів від усіх їх вразливих побратимів, відомих раніше? Ага! Ось воно…”

Мікроби несподівано перестали розмножуватися, продукувати отруту. Замість неї кожний почав виділяти липкі атоми, з них, як з мозаїчних камінчиків, він утворив довкола себе молекулу—панцир, наглухо замурувався в ній… Та варто було загонам фагоцитів розійтися з поля бою, як мікроби скинули панцири, почали розмножуватися…

“А зараз я спробую ввести один з давніх антибіотиків”. Петро згадав про творця пеніциліну Олександра Флемінга. Це була людина, яка вміла не пропускати випадковостей, розглянути і оцінити їх. Важлива якість — уміти вибрати із випадковостей ту, над якою варто поміркувати. Петро думав: “Дивно, що люди в часи Флемінга пам’ятали і шанували не таких, як він, не своїх рятівників, а навпаки — вбивць, всяких там полководців і злочинців. Про Флемінга тоді мало хто чув, а про якогось Наполеона знали всі…” Думаючи, гігант пильно спостерігав за ходом досліду. Він помітив, що частина мікробів ховається в панцирі, а решта зовсім не реагує на антибіотик, ніби це й не отрута.

Петро спробував застосувати струми високої частоти, випромінювання, — все, чим можна було лікувати й людей, та ніщо не допомагало. Мікроби швидко розмножувались. Така колонія бактерій вже згубила б людину. Але в тілі гіганта токсини могли отруїти лиш невеликі зони. Мабуть, це було рівнозначно кільком прищикам на тілі людини. А далі у гіганта починались пластмаси, пласт—білки, ендіотканини. Важлива їх якість — повна непроникність для мікробної отрути.

Петро подумав про тих, хто створив ці тканини. З тисяч людей він знав поіменно лише кількох. Петров, Куні, Мей. Куні помер у тридцять чотири роки… “Він знав, що безнадійно хворий, поспішав, працюючи по вісімнадцять годин на добу. Цим, напевно, він прискорив свою смерть. Але встиг завершити створення тканини, яка безвідмовно служить мені”.

Гігант знову згадав про Кантова і подумав: “Командор жде. Він вірить не мені, а людям, створеним природою, — таким, як сам. Але ж це вони створили мене, віддавши мені все краще, що мали, і позбавили своїх недоліків. Вони зробили для мене більше, ніж для своїх кревних дітей, втіливши в мене свою мрію про безсмертя і всемогутність. Отже, виходить, що командор, довіряючи людям, вірить і мені, навіть не підозрюючи цього”.

Петро продовжував дослід. Він увімкнув регеностимулятори і за кілька секунд відновив вражену тканину. Одночасно він проглядав пам’ять Шолома, порівнюючи дані з тим, що бачив під час досліду. Так він відкрив дуже цікаву загадку про досліди лікаря Вайнера: “Чекай, чекай, — сказав він собі, — здається, це те, що мені потрібно”.

Вайнер вирощував колонії стафілококів на живильному бульйоні, а потім діяв на них різними антибіотиками. Щоразу колонії гинули, бульйон ставав прозорий. Але де—не—де все—таки залишалася плямка, ледве помітна під оптичним мікроскопом. То — вцілілі рештки колонії, що виробили стійкість до даного антибіотика і передали її нащадкам. Так лікар Вайнер вивів штам золотистого стафілокока, стійкий до всіх відомих на той час антибіотиків. Потім, діючи на нього нагріванням, висушуванням, вакуумом, Вайнер одержав стафілококи, здатні утворювати спори.

Петро побачив діаграми і фото. На одному з них щось дуже знайоме… Авжеж, вони схожі! Саме таким шляхом із звичайного збудника ангін і утворився цей невразливий збудник асфіксії—Т.

“Значить, перший випадок цієї хвороби і прибуття ракети — простий збіг. Мікроби з планети, про які розповідав Істоцький, і збудник асфіксії—Т не мають нічого спільного, — думає Петро. — Штурман не заразив когось на Землі, а сам заразився від нього. Командор Кантов не порушив свого обов’язку, втіленого цього разу в суворих параграфах про карантин. Перша частина питання вирішена. Але є й друга — як боротися проти асфіксії—Т? Якщо її збудник був “виведений” таким незвичайним шляхом, то в його генетичній пам’яті не можуть зберігатися відомості про перші грубі ліки, що застосовувалися кілька століть тому. Проти них у нього не повинно бути захисту. Треба спробувати давні способи. Наприклад, розчин соди з сіллю…”

— Уже зроблено, Петре, — відповів на це Зевс. — Я дійшов такого самого висновку і перевірив його. Збудник утворює спори лише у відповідь на відому йому отруту. А з содо—солевим розчином він не знайомий і не затуляється “щитом”. Кілька разів прополоскати горло розчином — і хворий одужує.

“Я зможу сплатити частину свого боргу людям, — думає Петро. — Маленьку частинку великого боргу…”

ПЕРЕД ТИМ, ЯК ДОПОВІСТИ РАДІ…

Павло Петрович ніяк не міг наважитися. “Як сказати йому? Нема нічого болючішого за таке покарання. “Карантинний недогляд”, а він знає, що криється за цими словами…”

Павло Петрович хоче уявити обличчя Кантова, але перед ним постає лице дружини. Тепер тільки дивною властивістю пам’яті можна викликати його з небуття. Слідчий укладає плівки з показаннями свідків: на випадок, якщо звинувачений захоче ознайомитися з ходом слідства, з логікою людей, які вели його. Але Кантов не захоче — в цьому Павло Петрович певен.

“Краще б він захотів. А раптом там якесь відхилення від логіки, неточність? Тим більше, що завдяки його помилці…”

Спалахує сигнал “дозвольте зайти”. Павло Петрович машинально натискує кнопку телеекрана і бачить гіганта.

“Невчасно”, — думає Павло Петрович, але запрошує гостя.

— Здрастуйте! — каже Петро.

— Здрастуй! — відповідає Павло Петрович. — Ось збираюся до Ради в справі Кантова…

Він готується сказати, що справу вже закінчено, що командор винен, але несподівано, вперше за весь час знайомства з Петром, той перебиває його:

— І я до вас у цій самій справі. “Він вияснив щось нове і важливе”.

— Збудник асфіксії—Т — стафілокок, що пройшов тривалу стадію мутацій.

“Кілька слів, мовлених зумисне недбало. Чого варто було це Петрові? Цього він все одно не скаже”.

І Павло Петрович мимоволі говорить те, чого можна було й не говорити і що звучить, як полегшене зітхання:

— Значить, він не винен.

Петро ніби не чує його слів, ніби не розуміє, що вони — визнання: “Раніше я дійшов інших висновків”.

— Уже відомий і радикальний засіб проти асфіксії—Т.

Обличчя дружини, спотворене стражданням… “Радикальний засіб… Коли б п’ять днів тому… П’ять днів — ціле життя…”

Петро говорить далі:

— Доповісте про свої висновки Раді. Я буду там завтра.

“Ось чому він перебив мене. Все виходить так, ніби він повідомив мені лише факт, а висновки про невинність зробив я. Між іншим, коли б цей факт був мені відомий, то… Але що лежить в основі його вчинку? Чому він відмовився від слави, від вдячності людини, яка образила його недовір’ям? Чи дізнаюсь я про це коли-небудь?”

КОМАНДОР ВИКОНАВ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК

— Дякую, — Кантов тисне руку Павлові Петровичу. Думає: “Добре, що це зробила для мене людина і їй можна потиснути руку. Я правильно вчинив тоді… Можливості мислення у гіганта більші за наші, логіка точніша, але в своїх справах ми розберемося самі…”

Він стоїть перед слідчим, стрункий і твердий, як параграф Статуту. Надаремне Павло Петрович сподівається, що його обличчя пом’якшає, потепліє — воно спокійне, без усмішки, ніби наглухо застебнуте на “блискавки”, як куртка. І Павло Петрович розуміє, що Кантов уже ніколи не стане таким, як геолог Істоцький, як лікар, — і в цьому не його вина. І не можна ні ласкаво опустити руку на його плече, ні висловити співчуття — це буде недоречно.

Командор став таким для того, щоб екіпаж ракети виконав завдання і повернувся.

— Радий, що все так скінчилося, — говорить Павло Петрович і додає звичну фразу юриста свого часу: — Пробачте за підозру.

ЗМІСТ

Вожак іде на запах

Знайомий голос

Яким ти повернешся?

Коли природа жартує

Х =

Крик про допомогу

Справа командора. Повість

1

Неоплазма — злоякісне новоутворення.

(обратно)

2

Метаболізм — обмін речовин. Антиметаболіти— речовини, своєю хімічною будовою близькі до сполук, які відіграють істотну роль в обміні речовин. Надходячи в організм, вони заміщають ці сполуки, змінюючи нормальний перебіг обміну речовин.

(обратно)

3

Події, описані в цьому оповіданні, вигадані автором. Однак вчені працюють над проблемою вилікування цієї хвороби, і, безперечно, в майбутньому буде знайдено засоби на шляху її подолання (ред.).

(обратно)

Оглавление

ВОЖАК ІДЕ НА ЗАПАХ

ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ?

КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ

Х=

КРИК ПРО ДОПОМОГУ

СПРАВА КОМАНДОРА Повість

  ПРОХАННЯ ЗВИНУВАЧЕНОГО

  НЕЗАПЕРЕЧНІ ФАКТИ

  БАТЬКО Й СИН

  КОНСУЛЬТАЦІЯ ПРОФЕСОРА

  НА “ПЛАНЕТІ МІКРОБІВ”

  ГІГАНТ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НА МЕДБАЗІ

  ВИНУ МОЖНА ВВАЖАТИ ДОВЕДЕНОЮ

  ВИРІШАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

  ПЕРЕД ТИМ, ЯК ДОПОВІСТИ РАДІ…

  КОМАНДОР ВИКОНАВ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК

ЗМІСТ

Реклама на сайте