«Велика місія цивілізаторів»

Малював Віталій Крижанівський

МІРАЖ

Місто завмерло.

Люди зупинялись і дивилися в небо поверх дахів велетенських будинків. На шляхопроводі загальмував блакитний автобус. Пасажири притулилися до шибок, на передньому сидінні злякано заплакав хлопчик. Кілька десятків трамваїв заклякло на коліях…

А над обрієм, над ярусами дахів, у хмарному небі, стояло похмуре жовтаво-сизе обличчя. Тонка телевізійна вежа перерізала квадратне підборіддя. Обличчя було нерухоме й величезне. Щось незвичайне вбачалося в ньому, і ніхто не міг сказати — чоловіче воно чи жіноче.

Різко обрубане підборіддя, маленькі затиснуті губи і химерної форми ніс, брови зійшлися, як латинська літера «V», високе чоло з одною-однісінькою глибокою зморшкою. Волосся майже не видно—тільки над лобом темна смуга. Очі великі, дуже опуклі — про такі в народі кажуть: булькаті. В зіницях ніби жевріє загадковий блиск. Очі, здається, пильно вивчають місто, уперто свердлять його.

Пізніше городяни розповідали один одному, що вони мало не збожеволіли, коли з-за покрівель визирнули ці величезні очі. На вулицях спочатку зчинилася паніка. Біля центрального парку перекинулась автомашина. Шофер насилу виліз з кабіни і далі, мов зачарований, дивився на гігантське лице, що зненацька з'явилося над майданом. Сотні тисяч жителів міста не могли відвести очей од тої дивовижі. Столицю ніби заворожило. Рух остаточно припинився, і регулювальники, опустивши свої жезла та зсунувши картузи на потилиці, втупили очі в небо.

Клацали тисячі фотоапаратів, але жоден фотограф не зміг умістити в об'єктиві неосяжний міраж. З найближчого аеродрому злетіли висотні винищувачі; з хижим, пронизливим виттям помчали вони в стратосферу — довгі, з розчепіреними короткими крилами. Білі траси трьох винищувачів перетнули, ніби шрами, ліву щоку видовиська. Та пілоти не досягли привида: обличчя було так само недосяжно далеко, хоч носи винищувачів націлювались прямо в нього майже двадцять хвилин. Винищувачі повернулися на аеродром.

Обличчя раптом стало зеленавим і прозорим, як тонка плівка, а потім щезло. Жителі столиці й навколишніх міст опам'яталися від приголомшення. Вулицями, мов крижини в повінь, посунули блискучі автомобілі.

Запахкав і промчав рейками кур'єрський поїзд. Рушив з місця блакитний автобус, і хлопчик на передньому сидінні спитав дзвінким дискантом:

— Це таке кіно, мамо?

Коло парку перехожі помагали водієві поставити на колеса малолітражку.

Вихопили авторучки репортери.

Начальник аеродрому слухав рапорт командира розвідувальної трійки. В обсерваторії безперервно дзеленчали телефони — людей цікавило дивовижне явище.

Директор обсерваторії, сидячи в своєму кабінеті й постукуючи олівцем по столі, говорив сивому повновидому співробітникові:

— Який же це міраж, колего? Хіба у нас Арктика чи пустеля Гобі? Там повітря важке, застигле, величезні простори криги або піску. Та чи мені пояснювати вам усе це! А в нас — поривчастий вітер, дощ, сльота… і раптом — міраж! Ха! Ну й утяли ж ви, колего! Припустимо навіть, що це якась фата-моргана, якийсь особливий вид рефракції світла, чіткий, як фотокартка, і здатний триматися на вітрі — абсурд, але припустимо. Тоді скажіть, будь ласка, чому ця рефракція відкинула на небо збільшений відбиток обличчя однієї людини? Рефракція — явище, яке розсіює, а не концентрує світло. Вона може дати зображення ділянки землі або води в кілька квадратів них кілометрів, а не чийсь один портрет. І знову ж — хто це бачив, щоб міраж змінював колір і згасав, наче десь повернули вимикача!

— Що ми знаємо? — розвів руками директорів співрозмовник.

— Ага, «що ми знаємо»! До цього вже дійшло! Нісенітниця! Я знаю навіть те, що це гало-видовище в стратосфері — справа людини, і, до речі, відомої вам.

— Як? — вигукнув співрозмовник. — Ви гадаєте, що…

— Так, я думаю, що це Ян. Не знаю, як він усе влаштував, — на таке видовище його витвір нібито не розраховано. Але це міг зробити лише Ян. Його треба звільнити з обсерваторії. Нехай-но він тільки з'явиться!

— Стривайте, але ж Ян поїхав до…

— Я сам знаю, куди він поїхав. За п'ятсот п'ятдесят кілометрів звідси. Він якимось чином удосконалив свою проекційну гармату і, напевне, вирішив пожартувати, тим паче, що ніхто його не може схопити за руку. І ось з Янової ласки в кількох містах припинилось життя, сталося з півсотні нещасних випадків, а рейсові транзитні літаки збочили з курсу.

— Може, він ненароком…

— У науковій роботі не може бути випадковостей, колего, — авторитетно відповів директор.

…Ян сидів у кюветі й кусав стеблину. Він завжди що-небудь гриз, особливо коли хвилювався. Віддалік стояв чималий чорний грузовик з дивним пристроєм метрів п'ять заввишки. Неправильної форми кожух, скошений назад, з кількома закругленими виступами, прикривав якісь складні механізми. Зверху щось подібне до величезного прожектора з конусом, направленим вершиною вперед. Прожектор було прикріплено на обертовому колі, з-за нього виднілись важелі для піднімання по вертикалі. Це й була Янова проекційна гармата.

Рудий шофер сидів на підніжці грузовика й пихкав цигаркою.

«Кретин», — подумав Ян, дивлячись на нього. Шофер уникав надто промовистого погляду свого шефа. Він прекрасно знав, що чекає на нього після повернення до обсерваторії.

Коли машина проїжджала під гілками розлогих кленів, що нависали над шляхом, Ян сказав водієві:

— Притиш хід, а то зачепимо дерево.

— Не варто, — відповів шофер. — Незабаром смеркне, доїхати до місця не встигнемо, й доведеться відкласти випробування на завтра.

І тієї ж миті гармата зачепилася вершиною конуса за товсту гілляку. Один з кронштейнів прожектора відірвався, другий зігнувся, і весь пристрій перекосився. Поштовх був сильний. Шофер зразу ж загальмував, але грузовик за інерцією проїхав ще метрів п'ять, обірвавши кабель.

— Стій, щоб тобі повилазило! — вилаявся Ян і вискочив на дорогу.

Довкола лежали зелено-сірі плямисті поля з рідкою осінньою травою, вдалині виднілись червонясті дахи й мереживо високовольтної лінії. Шелестіли пожовклі клени. Ян прилаштувався в кюветі, шофер — на підніжці машини.

Вони мовчали. Їм уже нічого було поспішати. Тоді-то в небі й з'явилося величезне похмуре обличчя, пильно глянуло з-за високовольтних щогл. Але ні Ян, ні шофер не помітили його, бо дивилися в протилежний бік. Мало не плачучи, Ян згадував свої мрії… «Проекційна гармата буде надійно відкидати на хмарний шар кінематографічне відображення або фотопортрет», — говорили вчені.

Ян уявляв собі велетенські рухомі постаті в небі і мільйони глядачів, що дивляться фільм з вулиць і стадіонів. Можна буде писати в небі реклами, транслювати телевізійні програми, передавати найважливіші телеграфні повідомлення. Потім збудують нові, ще потужніші й далекобійніші гармати, і ціла земна півкуля дивитиметься кінофільми на безмежному екрані атмосфери…

І ось проклятуща гілка зламала ту тендітну мрію. Хтозна, коли полагодять гармату! Чи не попсувались від удару тонкі чутливі електронні механізми? Перевірити б…

Ян вернувся до машини і враз побачив над обрієм зеленаве зображення, що тієї ж миті розтануло. Ян розгубився: він вважав, що має міцну нервову систему, принаймні галюцинацій в нього ніколи раніше не було. Потім він з острахом перевів погляд на гармату. Вона, звісно, не діяла, та й жерло її було повернуте в інший бік, але Яна вже ніщо не здивувало б.

— Ну й ну! — голосно сказав він.

Шофер обернувся. Ззаду під'їхала автомашина. З неї висунувся схожий на бульдога чоловік з округлою лисиною. Він покликав співробітника обсерваторії і хрипко спитав:

— Ви теж бачили, га? Отакенне обличчя… римське, їй-бо. Дуже гарне, не худе… Не могло ж мені й моїй дружині одночасно приверзтися те ж саме.

Шофер грузовика відповів, що він нічого не бачив. А Ян, насторожившись, сказав:

— Щось таке помітив і я… Думав, то від перевтоми примарилось…

Незабаром під'їхав пікап, за ним — старий оппель-олімпія. Шофер пікапа, здоровило саженного росту, спитав тільки:

— Громадяни, ви оту фізіономію бачили? А то їду, а вона все летить і летить над обрієм і навіть повертає нібито до мене.

Велетень, певно, сподівався, що його звинуватять у нетверезості, але присутні підтвердили, що також бачили обличчя на небі.

Господар оппеля, маленький чоловік, схожий на грека чи на вірменина, розмовляв швидко, з гарячковістю жителя півдня:

— Я чув, що бувають міражі, але над нашим містом…

Ян дожував стеблину й виплюнув. Його думка працювала в іншому напрямку.

«Друга проекційна гармата? Чия? І така потужність… Але ж тільки наша обсерваторія конструювала цей апарат. Більш ніхто, хіба що в іншій країні? Шкода, я не розгледів відображення. Та біс із ним, наші, мабуть, сфотографували. Приїду — подивлюсь. А цього недотепу шофера…» Ян спохмурнів.

До директорового кабінету Ян убіг схвильований. Ледве перевівши дух, він почав швидко виправдовуватись, але директор досить спокійно зупинив його:

— Я не звинувачую вас, дорогий мій. Може, ви й намагались «вистрілити» з гармати, але отой портрет на небі — не ваша робота. Масштаб інший. І ще дещо… Ну, кажіть, у чому справа?

Ян розповів про історію з проектором. Директор почухав лоба й зауважив:

— Дурниця. Є новини важливіші за вашу гармату. До речі, передамо її міському планетарію, — це слід було зробити з самого початку! Чому одна з кращих у Європі обсерваторій повинна займатись рекламою та всіляким фіглярством? Ми дістали нове, дуже серйозне завдання.

— Яке? — здивувався Ян.

— А ось, переконайтесь самі,— відповів директор, показуючи на стіну.

Ян глянув туди й мало не зомлів. На стіні висіли фотокартки того самого обличчя, що майнуло перед ним у сірому передзахідному небі,— суворе підборіддя, страхітливий ніс, V-подібні брови, булькаті очі, високе чоло з глибокою зморшкою.

Хмари наче наповзають на обличчя, воно дивиться крізь них, мов крізь серпанок. Ось слід реактивних винищувачів на лівій щоці. Але що це? На другому фото те ж саме обличчя, тільки трохи повернуте: видно дивне, немовби вчавлене в череп маленьке вухо.

Ще знімок. Хижий профіль, видовжений до потилиці, а внизу — важкі хмари, через які просвічує підборіддя й верхня частина шиї.

Далі аркуш — голова вже відвернулась, потилиця ніби чимсь прикрита або обросла гладеньким темним волоссям; видно край вуха, незрозумілий виступ на скроні. Ще фотокартка— знову лице повернуто на три чверті, але вже з іншого боку…

Ян збентежено дивився на директора. А той говорив:

— Ви спитали — яке завдання? Ось воно. Це знімки, надіслані нам з різних міст, над якими сьогодні висіло об'ємне зображення голови істоти, схожої на людину. О 5-й годині 30 хвилин вечора його уздріли вперше, а в 5 годин 56 хвилин воно поблякло й розтануло в небі. Фотокартки показують, що з одного міста було видно профіль обличчя, з другого — потилицю і таке інше. А в тому місті, над яким безпосередньо висіла голова, в зеніті бачили круглу світлу пляму… Таким чином, іоносферний міраж невідомо як проник крізь густий хмарний покрив. Що це був за міраж — ми поки що не знаємо. І ось саме це нам треба з'ясувати й пояснити. Таке наше завдання…

Директор замовк. Скориставшись паузою, Ян запитав:

— А ваші міркування?

Директор задумливо відповів:

— Милий Яне, невже ви не розумієте, що ніхто на Землі не міг би цього зробити? Істота схожа на людину, але то ж не людина. Розумна істота, але не земного походження. Це обличчя з якогось іншого світу, іншої планети. І воно хотіло щось передати нам, налагодити зв'язок, зрозуміло? Наші вчені, думаючи про можливі зв'язки з іншими планетами, мали на думці радіосигнали. Та хіба розумні істоти, якщо вони пішли в своєму розвиткові на тисячі літ уперед, налагоджуватимуть з нами зв'язок за допомогою радіо? Це було б рівнозначно тому, щоб ми, маючи літаки, перевозили пошту кіньми. То їхнє телебачення, Яне, я певний цього. І треба ждати нових передач з іншої планети. Починається об'єднання світів, і тут нам потрібні не проекційні гармати, а щось набагато потужніше. Ось мої здогади, милий Яне. Та ми поговоримо про це іншим разом. Зараз я поспішаю.

Ян лишився в порожньому кабінеті коло фотокарток. Він стояв, не відводячи спітнілого чорного чуба, що впав йому на лоб. Чомусь шкода стало Янові проекційної гармати. Хоча вона й недосконала і слабенька порівняно з чиєюсь неземною технікою, та віддавати її планетарію не хочеться. Все-таки своя конструкція…

«А якби гармата не зачепилася за гілляччя, може, я й сам побачив би все це на власні очі…»

АЛЬБЕРТІВ ЗЛОЧИН

Грюкнули металеві двері.

Альберт дивився, як інженер Зігфрід Лор швидко йде через велику бетонну кімнату.

Всміхнувшись, Зігфрід зупинився перед Альбертом, поплескав рукою по його чорному «черепу».

— Привіт, старий. Я три дні тебе не бачив. Розповідай, як справи?

— Обстановка не змінилася. Одержую необхідні дані. Всі вузли справні. Трансфлюксори системи пам'яті…

— Добре, друже, знаю! А в мене, розумієш, неприємності. Черговий внесок за ферму платити треба, а грошей нема.

Альберт моргнув трьома червоними очицями на кулястому «черепі» й почав:

— Я хочу одержати…

— Так, так! — обізвався Зігфрід, сідаючи на стілець. — Якби ти знав, як мені остогидло твоє слівце «інформація». Запитуй.

— Що таке гроші?

— А, гроші… Влучне питання. В наш час, брате, гроші — це життя.

— Розумію. Гроші — особлива форма існування білкових тіл.

— Ні, не те! Ось, скажімо, тобі потрібні батареї живлення. Я беру отакі папірці,— Зігфрід показав Альбертові свою останню асигнацію, — іду з ними до пункту постачання і міняю там на батареї. Що більше папірців я маю, то більше можу виміняти на них батарей. Так з усіма речами. Цей костюм, черевики, краватку — все можна дістати за гроші. Купити, значить. Ось тебе, наприклад, купує пан Латімер, а інститут продає. Купу папірців одержить. Жалкую тільки, що мені нічого не лишиться.

— Отже, у пана Латімера є гроші, а в тебе нема?

— Не треба бути феритотранзисторним, щоб зрозуміти це. І гроші, і колекція алмазів…

— Алмаз — це аморфний вуглець. Він коштує багато грошей?

— Ще б пак! — усміхнувся Зігфрід. Його співрозмовник моргав, нерухомо стоячи на своєму місці. Всередині у нього щось тихенько клацало. Інженер заплющив очі, торкнувся пальцями скронь.

Як болить голова!

Пролунав різкий, чистий Альбертів голос:

— Твоя система зруйнується, якщо не одержить достатнього живлення. Пан Латімер має більше грошей, ніж потрібно для обміну на речі, необхідні його системі. Треба зрівняти…

— Що ти, Альберте! — вигукнув Зігфрід, схопивши робота за холодні маніпулятори, — і не думай. Ти мені надто дорогий, щоб я дозволив… Не ми встановлювали закони, не нам їх порушувати. Я — інженер, працюю, знаю свої функції, а якщо у Брейла Латімера капітал — певно, він розумніший за мене… Забудь про це, зрозумів? Я щось почитати принесу. Тобі тут ще кілька днів стояти…

Зігфрід зітхнув і став задумливо згинати й розгинати Альбертів маніпулятор.

Лунко загула сирена. Хтось, пробігаючи, вдарив у двері. Інженер схопився, відчинив їх і вибіг у коридор. Тривога.

Зігфрід, щулячись від холоду, застібнув піжаму й пірнув під ковдру.

Горів нічник під тонким жовтим ковпаком. У кімнаті пахло свіжими, накрохмаленими простирадлами.

Нарешті аварію ліквідовано. Дві години ночі. Зараз він трішки почитає, запалить цигарку на сон грядущий, а потім…

У Зігфріда приємно нили кістки, тіло обм’якло, важко поринаючи в перину. Здавалось, якби й захотів він устати — не зможе.

Поволі витяг книжку, розгорнув на закладеній сторінці. «Золотий ланцюг» Гріна.

Зігфрід якраз дочитав до того місця, де господар казкового будинку показує гостям своєрідного робота.

«Ганувер глянув на ляльку й запитав:

— Ксаверій, чи відчуваєш ти що-небудь?

Усі зблідли при цьому запитанні, чекаючи, може, приголомшливого «так», після чого могло статися замішання. Автомат похитав головою і незабаром промовив:

— Я, Ксаверій, нічого не відчуваю, бо ти говориш з самим собою».

Почулося тихе клацання, немов кілька разів увімкнули й вимкнули приймач.

Книжкові чари попливли від Зігфріда. Він підвів голову.

Двері були відчинені. Біля письмового столу стояв, трохи нахилившись уперед, Альберт. Велика чорна куля з трьома червоними вогниками насаджена на монтажну колонку.

— Я бачу інженера Зігфріда Лора. Прийом. — Зігфрід міг роздивитися до найменших подробиць Альбертову постать, відчуваючи, як шарудять шини його опорного візка й ритмічно, немов стінний годинник, клацає координаційний пристрій. Інженер поступово усвідомлював, що скоїлося: Альберт, який багато діб стояв у бетонній підвалині інституту, раптом тут, у кімнаті Лора. Чому? Навіщо? Як він зайшов?

— Хто тебе випустив? — вигукнув нарешті Зігфрід.

— Ти! — голосно й чітко відповів нічний гість.

«Так, я ж не замкнув двері, коли вибіг по тривозі».

— Тепер твоя система матиме живлення.

Я був у Латімера.

Що це? Гумовий присосок-чашечка біля самого нічника. На круглій «долоні» — пачка новеньких асигнацій. Зверху лежать кілька невеличких, яскраво сяючих камінців.

— Тут рівно половина грошей і алмазів, які я знайшов у пана Латімера. Щоправда, один алмаз зайвий. Я сказав Латімеру, що розріжу й поверну його частину. Але пан Латімер почав необгрунтовану агресію: він двічі намагався зруйнувати мій організм металевим предметом вагою біля п'яти кілограмів. Я був змушений…

— Ну?!

— Замкнути його в кімнаті. Напевно, у Латімера порушилась координація рухів.

Інженер, дивлячись в круглі, червоні, як жоржини, Альбертові очі, спокійно сказав, карбуючи слова:

— Зараз же поверни Латімеру все, що ти в нього забрав. Потім підеш в інститут. Затямив?

Альберт стояв мовчки.

«Не слухається. Цікаво! Як би це дістатися до його наспинного щитка?»

— Я завтра одержу гроші. Розумієш? Адже те, що ти приніс, належить Латімеру!

Зігфрід сподівався, що лагідний, спокійний голос вплине на гостя.

— Належить? Не розумію. Як може людина мати й використовувати більше, ніж потрібно її системі?

Зігфрід розгубився. Він ніколи не був фахівцем з питань соціальної нерівності, та й не цікавився, вважаючи, що це слизький грунт. Альберт вів далі так само гучно:

— Я дійшов висновку, що на землі є великі сховища грошей. Є люди, що володіють запасами матеріальних цінностей, достатніх для живлення мільйонів людських систем. Через це більшість людства мусить заощаджувати на найнеобхіднішому і завдає шкоди своєму організмові, вкорочує собі життя. Треба завантажити кібернетичні центри всіх країн. Треба багатства перевести в грошові одиниці й розділити на всіх людей. Треба зрівняти. Я йду по додаткову інформацію. Я починаю діяти.

Нічний гість розвернувся на колесах і покотився до дверей.

— Не треба, Альберте! — гукнув, обливаючись холодним потом, інженер Лор.

«Що робити? Адже він почне. Він завантажить електроніку. Він зчинить величезний шум».

Потім спало на думку ще жахливіше.

«Але ж Альберт може монтувати таких, як сам! Ех, дурню! Казав я собі — не давай йому самостійності!»

Інженер схопився, спітнілими, неслухняними руками висунув шухляду письмового столу.

— Альберте, милий! Іди-но до мене, я дам тобі… додаткову інформацію.

Чорна виблискуюча куля з трьома вогнями нахилилася до збудженого Зігфрідового лиця.

Інженер дістав з шухляди пістолет і швидко приставив цівку до середнього Альбертового ока.

…Ліве вухо заклало від пострілу. Асигнації та алмази розлетілись по підлозі. Зігфрід лежить горілиць на зім'ятій постелі, а над ним у темряві лунає голос, схожий на голос Альберта або скоріше грінівського Ксаверія: «Адже ти вбив самого себе!»

СПАДКОЄМЦІ

Недавно я вперше в житті звернувся до психіатра.

Почуття, що охопило мене при вході в його кабінет, нітрохи не нагадувало тієї болісної тривоги, якою сповнені звичайно приймальні лікарів. Навпаки: мені захотілося скоріше поринути в зелений світ великих папоротей, що так затишно зімкнулися над глибокими кріслами. І сам лікар — великий Валентин Вишневський, що сидів у світлому тропічному куточку, — здавався напрочуд «своїм хлопцем». Молодий, з добрими нервовими очима на худенькому носатому обличчі, з ніжною і довгою, мов у хлопчика, шиєю, що росла з відкритого комірця білої сорочки, — невже йому, сором'язливо усміхненому, відомі шахти людської душі? Назвати б його не лікарем, а просто Валентином та запросити до моєї господи пити чай на веранді й слухати нічний концерт лісу…

— Добридень. Ви, мабуть, Іржі Михович?

— Так, лікарю.

— Називайте мене просто Валентином. Чому ви стоїте? Хочете лимонаду? Астроколи?

— Якщо не заперечуєте, то чарочку коньяку.

— Залюбки.

Він налив дві старовинних чарки з тоненького скла.

— Двадцятирічний… Ну, розповідайте, Іржі. Яким вітром вас занесло в мою келію?

Я чудово розумів, що вся ця увертюра має на меті одне: примусити пацієнта довіритися, погасити його хворобливу настороженість. Але слід віддати належне — увертюру грав майстер. Хіба можна передати на папері напіврадісні-напіввинуваті усмішки Вишневського? Його дружні, лагідні манери, його не дуже дзвінкий голос, однаково далекий і від запобігливості, і від фамільярності?

Проте я й не збирався нічого приховувати

— Не ображайтеся, Валентине, але… я не той, за кого ви мене маєте. Так, я старший пілот у групі П'ятої координати і тому вже багато років тиняюся в порожнечі. Ми дуже рідко бачимо навіть станції зовнішнього поясу, не кажучи вже про населені планети. Самі знаєте, наші досліди… І все-таки я, всупереч вашим сподіванням, не ганяюся за космічними привидами, не боюся самотності в кораблі і спокійно повертаюся з найважчих рейсів. Мені тридцять два роки, я ідеально здоровий, моя генетична лінія чиста, як промінь світла, — жодного пригніченого комплексу на двадцять поколінь пращурів. Так… Ви знаєте, напевне, що ці далекі пращури залишили мені незрозумілу любов до лісу. Коли мій корабель опускається на лісисту планету, мене охоплює шалена радість. Ліс — це найпрекрасніше, що створила природа. Гори круті й неприступні. В степах пече сонце, розгулюють вітри та грози. Море тільки й чекає, як би тебе проковтнути. А ліс… Я мимоволі говорю зараз категоріями стародавніх людей… Намагаюся зрозуміти, звідки в мені, народженому за п'ятдесят парсеків від найближчого дерева… Пробачте!

— Будь ласка, продовжуйте.

— Так, звісно, ви підсумовуєте спостереження… Коротко кажучи, в мене є маленький будиночок на Землі в одному з лісових заповідників Північної Америки. Навколо чудовий сосновий бір… Знаю, що багато моїх друзів облюбували для відпочинку атоли в Тихому океані, пальмові гаї Індії, прерії Техасу і Гімалайські узгір'я, але я не міг інакше… Ви коли-небудь бачили сосну?

— Тут у нас є сосни.

— Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія… Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон… Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави… У верхів'ях бубонить вітер, а біля стовбурів — тихо, тепло, темно. Кажани над будинком — раз туди, раз сюди…

Так ось, посидів, випив кави і пішов спати — втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном — контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин — не спати, світанок скоро, а тоді… Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий страх — що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду… Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись… Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун… І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати — стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я — брудна, отупіла людина-двигун — був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури… Я чув запах…

Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися… Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії… І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління — спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали… Тієї ночі я став одним із них…

— Ясно, — мовив Вишневський і підвівся з-за столу. — Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси — нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія — записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.

Він дістав із шухляди невелику тримірну фотокартку, подав мені. Я покрутив її в руках. Голова чоловіка середніх літ. Жили на його шиї напружились, немов буксирні троси, волосся наїжилось над зморщеним лобом, зуби закусили нижню губу, наче він стримував крик болю… Очі були світлі, шалені й водночас благальні.

— Це один із моїх пацієнтів. У нього вілла на території колишньої Польщі.

— Чого ж це він так?

— Ви добре знаєте історію, Іржі?

— Думаю, що непогано.

Валентин підкинув зображення на долоні.

— Років чотириста тому недалеко звідти було місто. І називалося воно Аушвіц, або Освенцім…

ХРЕСТОНОСЕЦЬ

Чому робота отак прозвали, пояснити неважко. Здалеку, в сутінках великого інститутського залу його сіро-срібляста сяюча постать справді нагадувала могутнього рицаря в латах. Аспірант Сорокін перший кинув влучне прізвисько, і незабаром робота ніхто інакше й не називав як «Хрестоносець», але, звісно, лише між собою. СЕЕП-38 — офіціальна назва автомата — здавалася довгою, сухою і немилозвучною. Саморегулюючий електронно-ефекторний пристрій, варіант тридцять восьмий — і вимовити нелегко.

Робот скидався на людину не більше, ніж статуя скульптора-модерніста. Опора—баня для компресорної установки — нагадувала напівсферичний п'єдестал. На ній прилаштували високий зрізаний конус, у якому за броньованими стінками розмістилось три мільярди мікроскопічних «нейронів» найтоншої конструкції, вузли керування ефекторними механізмами і… Але якщо описувати всю надзвичайно складну будову «Хрестоносця», то на це піде багато паперу. Досить сказати, що згаданий автомат призначався для міжпланетних експедицій, мав величезну пам'ять, сталеву логіку, рухався на «повітряній подушці» швидше від гоночного автомобіля (за розрахунками), й його єдине зелене фотоелементне «око» на обертовому кільці дивилося з вершини конуса пихато й глибокодумно.

Роботову маківку вінчала невелика параболічна антена. Саме вона й нагадувала в темряві шолом тевтонця. А роботова місія була наймирніша. Він мав займатися на визначеній ділянці чужого світу лише науково-дослідною роботою: збирати дані про клімат, рельєф та інше, систематизувати їх, робити первинний аналіз і передавати людям. Робот був обмеженіший і тверезіший від людини, звісно ж, логічніший і міг би правити за найповнішу в світі енциклопедію. Він знав понад тридцять тисяч слів і, поки йому ще не дозволяли працювати, читав різноманітну літературу.

Співробітники давали йому і підручники для шкіл та вузів, і монографії з кібернетики, і науково-технічні журнали, і, для досліду, детективні та фантастичні книжки. Фантастики робот не любив. Він відводив своє око від книжки, розгорнутої на пюпітрі перед ним, і монотонно рубав, як із порожньої бочки:

— Прошу прибрати. Пізнавального інтересу не становить. Описані події неможливі з точки зору… — і кількома аргументами розбивав фантастичні «теорії» будь-яких авторів — Уеллса, Гофмана чи братів Грімм.

Романи «з шпигунами» робот читав дуже уважно. Очевидно, йому були близькі детективна логіка, розшуки злочинця шляхом висновку, хоча він і вважав описані в книжці методи наївними. Усіх захоплювала прямолінійність його суджень: робот не визнавав напівтонів, нюансів, абсолютно не розумів жартів, а якщо в книжці зустрічав іронію чи алегорію, сигналізував:

— Безглуздо. Не розумію.

Сорокін любив робота, невідступно, мов нянька, був біля нього і пояснював як міг. Йому допомагали всі.

Родіонов — головний конструктор СЕЕП-38 звичайно казав:

— За назвою і суть… Він діє своїм розумом, як його тезки — мечем: напролом, у лоб!

А ще робот плутав слова, які однаково звучать, але різні за значенням. Наприклад, він не міг розпізнати в тексті, де корінь дерева, а де алгебраїчний корінь. Родіонов ходив похмурий і розмірковував, як удосконалити машину.

Але всьому буває край, і незабаром інститут призначив день випробування робота на місцевості. Він мав обстежити невеликий приміський район, зібрати дані про тридцять два об'єкти, систематизувати їх і подати разом із докладною картою обстеженої місцевості. Площа району становила шістдесят квадратних кілометрів. Три-чотири шосейних дороги, залізнична колія, частина колгоспної плантації капусти, дубовий гай — найприємніше місце! — качиний ставок, пасіка, кілька окремих будинків, город і житло стрілочника, кілька вулиць на околиці робітничого селища, захаращений пустир і кладовище — ось що знаходилося в неправильному чотирикутнику обраного району.

День, призначений для випробування, обіцяв бути гарним. Сонце підбилося невисоко в чистому вересневому небі, і панелі будинку інституту стали прозорими.

— А шкода, — сказав Родіонов. — Не завадив би дощик чи сильний вітер.

Родіонов був невисокий, кремезний, дуже смуглявий, з густими смоляними бровами і таким же чубом. Він стояв біля «вікна» і розглядав через невидиму панель надто чисте небо. Внизу гуркотіло ранкове місто. Сорокін, сидячи біля радіопульта, відповів щось малозрозуміле, а потім попрохав:

— Не поламай його, Грицю. Знаємо тебе: ганятимеш бідолаху через паркани й рови, поки не розвалиться…

— На інших планетах шосе нема і ремонтних станцій теж, — відрізав Родіонов.

Аспірант зітхнув і почав запалювати цигарку. У нього було тонке, худеньке обличчя, що завжди мало ображений вираз, карі очі й трикутний вихор над чолом, який надавав Сорокіну комічного вигляду. У робота, хоч і не ввімкнутого, було якесь вичікувальне обличчя, ніби йому кортіло швидше зійти з постаменту. Чому створювалось таке враження — важко сказати. Мабуть, це було відображенням особистих переживань Родіонова й Сорокіна.

— А де… — почав Родіонов, та раптом двері відчинилися й до залу поспішно ввійшло п'ятеро чи шестеро чоловіків. Один із них, після того як прозвучали взаємні вітання, підскочив до конструкторів, схопив Родіонова за руку.

— Ось і ми, Грицю! Зараз уже поїдемо.

— Про вовка помовка!.. — промурмотів інженер. — Я, Павле, щойно хотів спитати, де ти.

Спустилися ліфтом. У дворі вже чекали дві автомашини — газик із брезентовим верхом і геліобатарейна півторатонка яєчного кольору.

Робота втягли в кузов півторатонки, поставили в робоче положення — опорною банею вниз, антеною догори. Родіонов, уже залізаючи в газик, запропонував:

— Увімкніть його. Подивимось, як він думатиме під час трясіння, на ходу…

Водій геліомобіля, він же кандидат наук Ванцер, у шкірянці й чоботях, поліз через борт кузова, повернув одну з ручок; на спинному щитку СЕЕП-38 і сказав акустичний індекс вмикання. Кругле роботове око засвітилося зеленим пляшковим блиском, параболоїд почав рухатися. Це мало дещо чудернацький вигляд. Прозаїчна жовта півторатонка з тупим носом, а на ній — сталева конусовидна башта, над якою ходить по колу ґратчаста антена.

— Слухаю вас, — сказав робот.

— Продумай завдання. Коли приїдемо, ввімкнемо твої ефектори, — відповів Павло Ковальський з машини.

Сорокін, який лишався чергувати біля пульта, махнув рукою і гукнув роботові:

— Ну, «Хрестоносець», давай!

Око автомата яскраво спалахнуло. Голосну роботову відповідь заглушило пирхання моторів, і автомобілі повільно рушили.

Аспірант повернувся до залу. Він трохи посидів коло пульта, відповів на кілька запитань із різних кабінетів інституту. Потім відсунув шухляду й вийняв термос з бульйоном, курча, яблуко і дві цукерки. Пообідав спокійно, не поспішаючи і часто поглядаючи на порожнє місце, де стояв раніше робот.

Потім дістав книжку, здається Голсуорсі, і почав читати. Він сидів біля прозорої стіни, погойдуючи ногою, і читав, поки не повернулися Родіонов та інші.

Конструктор розстебнув плащ, розлючено глянув на Сорокіна й заговорив із Ванцером. Ковальський підійшов до аспіранта, погрозив йому своїм дуже довгим пальцем і мовив:

— Бити тебе треба, Сорокін!

— За віщо? — здивувався юнак.

— Зараз дізнаєшся.

— Грицю, як поводився «Хрестоносець»? — з награною бадьорістю спитав Сорокін.

— Ох, дав би я тобі «Хрестоносця», дотепнику! — грізно відказав Родіонов. — Ти ж знаєш тупу прямолінійність його мислення і все одно вигукуєш на прощання це дурне прізвисько. Скільки разів казав — не вимовляй його при роботові! Ну й примусив же він нас попотіти. Нічого не хотів досліджувати, кидався по дорогах, здіймав страшенний пил і моргав оком — сигналізував тривогу. Ми за ним на газику, шини мало не полопались. У мозку робота слово «Хрестоносець» розпалося на «хрест» і «носити». Він прийняв це за завдання і весь час шукав чогось хрестоподібного.

Сорокін зареготав:

—І що ж він накоїв?

— Що, що! Прибіг на кладовище, випустив свої ефектори, вирвав із землі гнилого дерев'яного хреста і носився з ним, поки ми його — тобто робота — не вимкнули!

НІЧ

Ден лежав із заплющеними очима в гамаку й намагався ні про що не думати. Якщо починаєш думати, в голову неодмінно лізе страшне — всіляка містика, вампіри з кінофільмів… Коли він бачив останній фільм на екрані кінотеатру, а не телемагнітофона? Чотири місяці тому — так, чотири місяці! Бісова діра! Москіти, туман, вогкість, вічний гул вертольотів над гігантськими деревами тропічного лісу.

Нудьга неможлива. Якби не робота, він давно уже збожеволів би чи застрелився із пістолета. Ден простяг руку за пляшкою, що висіла в сітці над його головою, схопив її за шийку і, обливаючись, видудлив половину. Джин був огидно теплий.

— Ой, боже мій! — застогнав Ден і важко зіскочив на дощану підлогу. Роздивився. Сірі дощані стіни, віконце з бронешторою, брудні двері, чорнильні плями від авторучки на стелі, екран телемагнітофона в кутку, прийомопередавач, заклеєний фотокартками з старих журналів, — клеїв, звісно, Стінкі.

Все знайоме до одуру.

І бісові ящики, через які він сидить тут, у центрі Філіппін, — гарні, лаковані, з кнопками та іншим…

Усю кімнату експериментальної бази обплетено дротами. Як він досі нічого не переплутав і не зробив короткого замикання! Тут потрібно бути хоча б доктором наук, щоб у всьому розібратися. Магістр — лише рядовий в армії вчених…

Ден дуже хотів би знати, чому шеф саме його призначив сьогодні вночі черговим. За розрахунками це мало бути через три місяці. І лічив не він, а один з його роботів. Це чудові хлопці, хоча жити з ними не веселіше, ніж із пилососом або звичайнісіньким будильником.

Перші тижні він милувався квадратними постатями блискучих сталевих автоматів: вони так упевнено рухалися в тонкому туманному промінні сонця серед височезних стовбурів.

Рої комах кружляли, спалахували золотими зірками; роботи, кремезні, з кубічними «головами», повзали болотом, лишаючи довгі борозни чорної води в рясці якогось невизначеного жаб'ячого кольору. Тріщали перфоратори, вищали електропили, потужні обценьки-ефектори роботів стискали ручки інструментів.

Автомати першої експериментальної станції по освоєнню важкодоступних ділянок земної поверхні працювали чітко, рівномірно і спокійно. У напівімлі сяяли ліхтарі бульдозерів та всюдиходів. Зрідка лунала автоматна черга когось із роботів, який помічав хижака.

Ден керував вісімнадцятьма роботами типу «Біг-Хейр». Він сидів біля контейнерів із транслюючою радіоавтоматикою, тримався за поставлений поряд штурвал бульдозера і думав, що треба, припустимо, спрямувати машину на дерево. Десь за багато кілометрів од нього один із вісімнадцяти роботів-водіїв повторював його рух — і з гуркотом падали у переплутану корінням і ліанами гадючу іржаву драговину підкошені велетні.

Один лічильник відмічав повалені дерева, інший — гектари частковоочищених ділянок. На сьому годину Денова роль закінчувалася, він кидався у гамак із пляшкою джину і книжкою з бібліотеки, а на завалені деревами болотяні простори з усіх боків повзли сотні «Біг-Хейрів», і на ранок болото було осушено, землю вирівняно, стовбури складено в штабелі…

Ось і зараз десь у нічних джунглях чути невиразний гул великих робіт. Що ж, росіяни чистять Африку й Австралію з Полінезією, американці — Філіппіни, Індо-Китай і Бразілію. Ден не протестував. Але навряд чи він погодився б зараз навіть за мільйон доларів, навіть із пістолетом вийти в цей жахливий невидимий ліс, повитий непроникною імлою, яку зрідка прорізують яскраві вогні вертольотів, станції.

Хрускіт гілок, плескіт болотяної води… Ден підвівся на ноги, спітнілими руками схопив важкого стола і, поставивши його «на попа», забарикадував вхід. По той бік дверей щось швидко зашаруділо. Черговий відскочив. Шурхіт повторився. Ден схопився за стіну, і тієї ж миті хтось почав дряпати дощану стінку командного пункту. Дену не до речі згадався гофманів «Майорат». Там теж дряпалось у замуровані двері. Дряпалось щось невидиме й грізне. Привид давно померлого вбивці…

Але ж привидів нема! Він, командир електронних роботів, автор багатьох великих статей з кібернетики, боїться привидів? Ден примусив себе засміятися і випадково стукнув пальцем у стіну. Відразу ж йому відповіло нове запекле шкрябання, почулися удари. Ден вискочив на середину кімнати й дико заверещав:

— Хто там?

Відповіді не було. Тиша. Ні звуку. Яскраво освітлена кімната, дурненько усміхнені обличчя кіноартистів на радіопередавачі. Ден підвів руку з пістолетом. Зробив крок до забарикадованих столом дверей. Знову шарудіння. Хтось причаївся коло будиночка, бродить серед густої пітьми нічного лісу, вичікує. Напевне, якийсь звір. Зараз Ден відчинить броньову штору на вікні, висуне руку з пістолетом і застрелить звіра.

Ден підійшов до вікна. Його невидимий сусід важко ступав за стіною. Звір, мабуть, великий. Може, це один із невідомих науці хижаків тропічного лісу, якийсь махайрод, вцілілий ще з неогену?[1] Потрібно освітити його ліхтарем. Ден почав шукати ліхтар. Чужими, неслухняними руками перекидав бляшанки, переставляв стільці, лазив під гамак. Йому чомусь було страшно що-небудь робити. Хотілося забитися в куток і сидіти непорушно, виставивши наперед зброю. А якщо вистрелити через двері? Радіо… Ніхто на допомогу не прийде, тільки посміються. Ти, мовляв, за стіною, тобі наплювати. Або прилетить вертоліт, а біля командного пункту бродить дика свиня з поросятами. Ганьба! Хто його зрозуміє? Хто?

Треба зробити зусилля і відчинити штору. Ліхтар зник, дідько з ним. Ден схопився за ручку… Раптом могутні кігті почали рвати сталеву загородку зовні. Ну, з цим воно не справиться. Ден набрався духу, взяв у ліву руку гайковий ключ і жбурнув крізь вікно. У відповідь — дзенькіт і удар, нове настирливе дряпання. Штора прогнулась. Невже страховисько — а це, звісно, дуже сильне страховисько — може вибити сталевий щит вікна або оковані залізом двері? Хоча б гранату знайти… Але ще позавчора Стінкі забрав останню. Йому вона, бачите, потрібніша… Чому йому?

Там, на другому командному пункті, стоїть кулемет…

А що, коли це якісь дикуни, туземці, вороже плем'я? Але ні, на людину не схоже. У дикунів кігтів нема. І людина нездатна на таке утробне бурчання, яке чути зараз з-за дверей.

Наполегливий звір.

…Не шкрябає. Причаївся чи пішов? Звірі бояться вогню, але Ден його не має. Лише потужна електролампа на стелі. Що, коли різко відчинити двері! Яскраве світло може наполохати страховисько.

А може й не наполохати.

Жахлива ніч тривала. До світанку було ще дуже далеко. Спати… Поспати трошки. Не можна. Воно висадить двері, і Ден прокинеться від дотику гострих зубів.

Тихо. Може, пішло? Ден, тремтячи, ступив до дверей. Відкинути стіл. Не оборона, а напад! Ден не признався собі в тому, що його штовхнули на цей крок відчай і бажання якнайшвидше все скінчити, а зовсім не мужність. Він відкинув стола.

У двері щось билося, мов потворний нічний метелик, дико дряпаючи дошки.

— Досить, любий! — прошепотів Ден і повернув ключ у замку. Рвучко відчинив двері і відскочив до екрана телемагнітофона. За дверима — чорний провал, смуга яскраво освітленої землі з неясними слідами, вогники світлячків, різкі аромати джунглів, шум гігантських гілок. Було душно. Десь гуркотіли машини експериментальної станції. На межі світла й тіні щось заворушилось.

Ден повільно прицілився у примарний контур. Шість пострілів один за одним пролунали в джунглях. Ліс відповів серією глухих перекатів. Кулі били в стовбури дерев. Ден стріляв у пітьму, висунувшись з-за косяка дверей.

Відповіддю була довга автоматна черга, що роздробила екран телемагнітофона, лишила глибокі подряпини на стіні й відколола тріску біля Денової руки.

— Допомога? — вигукнув він. — Стріляйте лівіше, лівіше!

Ден трохи зачекав, потім знову вистрелив у те, що ворушилось. Сухо застрочив автомат, і лампа на стелі розлетілася, обсипавши кімнату скляним пилом. Ден опинився в такому густому, непроникному мороці, що подумав: а чи не осліп він?

—Ідіоти! Куди стріляєте? — зарепетував він, потрясаючи кулаками. Але це, звісно, стріляла людина, і тому Ден упевнено вийшов із хатини.

— Хелло!

Нема відповіді. Хто ж стріляв? Ден навпомацки брів майданчиком геть від будиночка, не думаючи, куди йде.

Назустріч йому кинулось якесь створіння. Воно не збиралося вмирати. Ден мовчки, нахиливши голову, пішов на ворога. Він уже ні про що не думав, коли його боки обхопили величезні лапи, здираючи одяг і шкіру.

Бій був короткий. Ден гримнувся на землю, відчуваючи нестерпний біль і вагу великого звіра з твердою крокодилячою шкірою. Він конвульсивно смикнувся і більше вже нічого не відчував…

Стінкі Вейвард скрушно похитав головою і замовк. У буфеті були тільки він, Мартін і Френк Барч. Троє операторів експериментальної станції ігнорували порожні столики і вважали за краще стояти, спершись на голубий пластмасовий прилавок.

— Ну й що? — спитав бармен, витираючи склянку для коктейлю, замовленого Вейвардом.

Стінкі смикнув себе за вуса й вів далі почату розповідь:

— Той його, звичайно, зім'яв, і тепер Ден у госпіталі з переломом ребра. А все чому?

Тому, що Деніел фон Ріц, не послухавшись шефа, не перевірив перед чергуванням апаратуру і лишив увімкнутим шостий канал. Отож згаданий канал ловив його біоструми і передавав їх «Біг-Хейру» № 6, бо Ден цілу добу носить на вухах дужку перетворювача. Робот, як завжди, став двійником свого хазяїна. Ден лежав у гамаку — і він лежав біля будинку. Ден пішов барикадувати двері — і він почав шкрябати двері. Ден сам себе лякав із роботовою допомогою. Якби він не був боягузом, спав би собі в гамаку, і робот теж лежав би. Але коли наш друг фон Ріц почав бігати по кімнаті, лякатися, робот теж слухняно бігав навколо будинку. Що робив Ден руками, те він повторював ефекторами. Хазяїн хотів відчинити вікно — робот допомагав йому в цьому, а коли Ден торкався стіни, робот бив у неї.

Нарешті Ден висунувся й почав стріляти. Робот негайно відповів хазяїнові автоматною чергою. Тоді очманілий Ден кинувся назустріч машині і схопив її руками. Вірний «Біг-Хейр» стиснув Дена ефекторами і зламав йому ребро. Якби від удару об землю на голові фон Ріца не розбився перетворювач, ми б зараз його ховали… Ось так, джентльмени!..

— Бідний хлопець! — пробасив Мартін, і троє операторів узялись за свої соломинки.

КОРОЛЬ ТВІСТА

— Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, за професією автомеханік?

— Саме так, ваша честь.

— Ви звинувачуєтесь у хуліганській поведінці на вулиці після опівночі і в образі дією констебля Гріна. Чи визнаєте обвинувачення справедливим?

— Визнаю, сер… (Зітхання).

— Викликаю потерпілого. Констебль Саймон Грін!

…І треба ж було Юджінові зустріти товариша по училищу Бека! О, Бек був механіком першого класу не тільки за посвідченням! Йому страшенно поталанило в житті… Юджін пив на гроші Бека і за його успіх, і за свою гірку долю безробітного з вищою технічною освітою. Потім друг кудись подівся, і лишилися порожня вулиця, ліхтарі, вікна, ліхтарики, фари, калюжі… Величезне, холодне, мов собачий ніс, скло вітрини. Здається, Юджін на скалки розбив його — шматки сипалися навколо, дзвеніли, мов різдвяні дзвони. Ну так, розбив і дав у зуби боббі, що саме нагодився. Хай не світить у вічі своїм «дайманом».

Двадцять фунтів штрафу або місяць виправно-трудових робіт. Не важко догадатись, яке з двох лих довелося вибрати Юджінові…

Бродячого механіка посадили в машину й повезли на південну околицю Дубліна. У темряві погойдувалися розпухлі з похмілля обличчя арештантів. Пахло паленою гумою і дешевими цигарками. Охоронник, що сидів біля заднього борту, ліниво лаяв своїх підопічних. Грузовик зі скрипом в'їхав на завалений усяким сміттям пустир. Арештованих висадили. Минули гірський хребет будівельного мотлоху; вітер шпурляв в обличчя рештки паперових мішків. За пустирем стояв чудовий будинок — веселий, сонячно-жовтий паралелепіпед, схожий на скляний ящик, наповнений медом. Неймовірна чистота ліній вразила Юджіна: він ніколи не бачив нічого подібного.

— Ну, ви, лобуряки! Будете прибирати цей будівельний майданчик, а потім прокладати доріжки й саджати дерева — і не дай боже пошкодити новий корпус! Вважатимуть за державний злочин… А сьогодні — щоб мені на вечір цього металобрухту аж ген до тих ярів не було. І землю розрівняти. Шкварте!

Шериф махнув рукавичкою і пішов до автомашини, обережно ступаючи начищеними черевиками. Юджін примружився йому вслід і рішуче взявся за половинку величезної чавунної труби. З другого кінця став товстий парубійко з бородавкою на щоці. О'Смайлі відчув, що ноша йому не під силу, але охоронник уже гукнув: «Пішов!»— і довелося йти.

Долоні пекло, руки тягнуло донизу, ноги заносило з боку на бік. Через хвилину Юджін здер шкіру на долонях, зойкнув і випустив свій кінець. Напарник люто вилаявся. Підбіг охоронник і пхнув Юджіна в бік.

— Скажи, будь ласка, інтелігент. Нікчема!

О'Смайлі лежав на сухій глині, і кров, що текла з його руки, змішувалася з жовтим пилом.

— Може, вам лікаря покликати? Стомитися зволили, ваше ексцеленціє? — знущався поліцай.

Юджінові, як у далекому дитинстві, хотілося опинитися в зеленому прохолодному гаю, лежати на траві й плакати, а потім заснути під шум листя…

— Підведись, собако! Ну! Я довго буду тут з тобою?..

— Не руште його. В нього важкий нервовий шок. Я вимагатиму його дострокового звільнення. Та поможіть же йому підвестися!

Говорить худорлявий чоловік у сірому плащі й білому шарфі, сивий, з мохнатими білими бровами. Сильний чоловік. Поліцаї піднімають обережно Юджіна. Незнайомий у плащі бере його під руку й веде доріжкою.

…Справжнє чудо! Юджін поголений, ситий, одягнений у хороший чорний костюм. Він сидить у великій затишній кімнаті за круглим полірованим столиком. Спокійно світить флуоресціюючий квадрат на стелі. Навколо — широкі крісла, гірка з виткими рослинами, китайський фарфор на серванті, стелажі з книжками. Сивий незнайомий сидить навпроти Юджіна. Перед співбесідниками стоять бокали з коктейлем, соломинки в склянці, кружальця лимона на тарілочці. Шумить вентилятор. О'Смайлі приємно вражений: адже ця кімната знаходиться всередині паралелепіпеда! Господар дістає сигари й каже:

— Ви в безпеці. Вважайте, на волі. І це ще не все, що я збираюся для вас зробити.

Господар люб'язно всміхається.

— Дякую, сер, ви безмежно добрі до мене.

— Послухайте, містер О'Смайлі: ви хочете багато заробляти?

— Ясна річ, сер!

—І ви не можете знайти постійної роботи?

— Ви мені наступили на самісінький мозоль, сер.

— Але коли б ви довели якому-небудь підрядчикові, що маєте надзвичайні здібності і можете замінити кількох робітників, то він узяв би вас?

— Гадаю, що так, сер. (До чого він хилить?)

— А якщо я дам вам такі здібності? (Чи суперафера, чи…)

— Мої внуки молитимуться за вас, сер, хоча я ж…

— Ви молодий, у вас усе життя попереду — заведете ще й дітей, і внуків.

— Щоб завести сім'ю, треба мати шматок хліба, сер.

— Ну, щодо хліба, причому хліба з отакенним шаром масла, — можете не турбуватися. Ваше щастя, що я прогулювався пустирем. Отже, дозвольте запитати вас: чому ви кинули трубу?

— Стомився, сер…

(Ти б її кинув через три кроки! Ще питає…)

— Саме так: стомився. А добре було б зовсім не стомлюватися, працювати дні й місяці без передишки і відчувати себе таким же бадьорим, як після п'яти хвилин роботи. Які перспективи, яка економія часу! Уявляєте, містер О'Смайлі? Шахтар, що видає на-гора десять тисяч тонн вугілля без спочинку… Геолог, який переходить через Гімалаї, не роблячи привалу… Фермер, що може зорати всю Ірландію, не відриваючись від керма трактора… Га? Ви за відпущені вам роки життя зробите мільйони добрих справ, надзвичайно допоможете людям, прогресові. І навіть не втомитесь!

— Що я повинен зробити, сер? — видихнув із себе О'Смайлі.

— Ви? Тільки дати себе приспати. Це не боляче…

— А хоча б і боляче! Але мені все-таки цікаво: як ви можете зробити таке чудо?

— Оце питання. Гаразд, відповім. Знаєте основну властивість серцевого м'яза? Ні, звичайно… Автоматизм. Серце не потребує безперервних команд мозку — стискайся, розтискуйся, стискайся, розтискуйся… Імпульс час од часу «заводить» його, а потім м'яз працює автоматично, немов маховик в інерційному моторі. Серце може працювати сто років без передишки: наше завдання значно скромніше. Ми лише надамо всім гладеньким і поперечносмугастим м'язам тіла здатність до автоматизму, до надзвичайно тривалої інерції… Це, звісно, дуже примітивне пояснення: по-перше, питання надто вже фахове, а по-друге, таємниця операції належить не мені, а правлінню інституту… Зрозуміло?

Ще й як, сер! Ходімо, чи що?

Куди?

— В операційну!

…Білий-білий танок проміння, немов над лампою кружляє крижаний осколок, виблискуючи всіма своїми зломами і гранями. Повільно пливуть, зливаються червоно-білі плями — легкі й холодні, ніби маленькі рибки або пластівці мила… О, яке яскраве світло!

— Прийшли до пам'яті, містер О'Смайлі? От і добре, я вам телевізор увімкну, потім поспите. Каучукового покривала не чіпайте, намагайтесь не ворушитися. Коли буде щось потрібно — покличте сестру. Голову можете повернути?

Юджін повернув. Зморщився від болю.

— Нічого, нічого! Лежіть. Вранці я дам вам усі інструкції.

Сивий лікар пішов. Високий, як баскетболіст, вилощений асистент увімкнув телевізор, підморгнув О'Смайлі і також вийшов. Юджін лишився лежати на кушетці — кволий, сонний. Голова паморочилась, давило еластичне покривало, по тілу блукали болі.

Йшла телепередача. Так, черговий бойовичок із життя американських бандитів. Автомобілі, пістолети, підвали, гульня, крики, хтось котиться зі сходів, хтось базікає про жінок. Все дуже настирливе й галасливо-дурне. Юджін нічого не розумів, у нього співала кров у скронях… Хмарочоси. Бродвей. Кабаре. За столиком сидить злодій зі шрамом на щоці. На естраді парочка виконує хвацький твіст — ні рук, ні ніг не видно. Скільки вони так протанцюють? Годину, максимум дві… Твіст… Стоп. Стоп… Ось вона — жила, як кажуть золотошукачі!

Коли вранці завітав лікар, Юджін твердо знав, що залишить своїм майбутнім дітям багатомільйонну спадщину.

Лікар відстебнув каучукове покривало, лагідно потис Юджінові руку й запропонував підвестися.

На столі лежали цвяхи й молоток.

— Забийте цей цвяшок, мій любий!

І він почав… Але далі… Руки більше не слухалися його: було плече, і все!.. О'Смайлі з жахом схопився лівою рукою за лікоть правиці: нічого! Наче взявся за нечутливий сталевий поршень. Цвях було вже забито, і молоток з гуркотом опускався на стіл. Рука вдаряла молотком зі швидкістю кулеметної черги. Юджін закричав од жаху. Дошка тріснула. Удари молотка злилися в суцільний гул. Полетіли тріски, і Юджін пробив стіл.

— Досить! Побажайте зупинитися!

Він напружився — і раптом відчув свої пальці, затиснутий в них молоток, лікоть, біцепс…

— Скоро ви опануєте і складніші дії. Головне для вас — обережність і повний самоконтроль. Ви можете пишатися, друже мій. Містер О'Смайлі — перша в світі Невтомна людина!

Підходячи до будинку, О'Смайлі підморгнув сам собі і заспівав джазову мелодію. Чистив зуби перед сном, не стримався і втратив контроль над своєю рукою: щітка заходила, як поршень, і мало не розірвала йому ясна. «Ось вона, золота жила!»

— Свіжі газети, містер Смайл.

— На стіл, Фелікс.

Лакей подав пачку газет і вийшов. Юджін послав у рот порцію чуінгаму й почав гойдатися, дивлячись удаль через перила галереї своєї заміської вілли. Недбало розгорнув газету.

«Новий рекорд Юджіна Смайла…»

«Двісті вісім годин твіста…»

«Король твіста збирається їхати в Лос-Анжелос…»

«Неперевершений Юджін уклав контракт із Голлівудом…»

І так скрізь у вечірніх газетах. Відтоді, як Юджін О'Смайлі, який американізував своє прізвище, вперше виступив у дублінському кафе «Ямайка», весь світ захоплювався рекордами невтомного ірландця: сорок дві години твіста, вісімдесят дев'ять, сто шість, двісті одна!

Обкладинки журналів завоювало характерне обличчя Смайла з гострим носом, карими очима й короткою спортивною зачіскою.

Лише одна темна плямочка затьмарювала шлях Юджіна, завалений тисячними контрактами і осяяний сотнями магнієвих спалахів. Одного разу Смайл побачив у першому ряду старого лікаря. Рвонувся до краю естради. Зал здивовано притих. А вчений у сірому плащі й білому шарфі підвівся, відвернувся від Юджіна і пішов проходом, стукаючи ціпком і не звертаючи уваги на зойки екзальтованих дівиць.

А, до біса! Було б що згадувати. Пора змінити шовковий домашній халат на строгу чорноту й білизну вечірнього костюма. Банкір Ліндер дає вечоринку з нагоди дев'ятнадцятиріччя своєї доньки. Гм… Є над чим подумати.

— Фелікс, фрак!

Смайл зірвав капронового метелика. Друга година ночі. Автомашину відпустив. Треба пройтись.

У голові Юджіна бродили сухі, не дуже сухі і зовсім уже «мокрі» напої Ліндера. Пішоходів зустрічалося мало: яскраво сяяли сизо-білі панелі вітрин. Юджіна гойднуло з боку на бік. Не варто було так напиватися сьогодні.

…Звідки цей дзенькіт? Ох, диявол, яке велике скло! І вже біжить проклятий боббі з ліхтарем, кричить, хапає за комір плаща.

Та відпусти ж… В очах ні жалю, ні пощади. Ну, постривай…

Поліцай, розкинувши руки, лежав під розбитою вітриною. Кулаки Юджіна працювали з кулеметною швидкістю, стукотіли по черепу мертвого констебля.

… — Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, — суддя суворо глянув з-під насуплених брів, — за професією… гм…

— Король твіста, ваша милість! — сумно підказав Юджін.

ЗЙОМОЧНИЙ МАЙДАНЧИК

1. Лігард, кореспондент «Великого екрана»

— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.

— Востаннє — два дні тому.

— Як почував себе містер Вайссен?

— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.

— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»

— То в чому ж справа, пане редакторе?

— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».

Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.

Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.

У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.

Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:

— «Великий екран»?

— Так, місіс.

— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?

Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».

— Саме так, місіс.

— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?

— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців.[2]

— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.

Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:

— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.

Вона засміялася, взяла мене під лікоть:

— Ходімо!

Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.

— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.

Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!

— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?

— Все по порядку. Як це з вами…

— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.

Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!

Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.

— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.

— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.

— Дезі, проведи джентльмена!

Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.

2. Ден Мак-Фарлан, оглядач науково-технічного журналу «Галактика»

Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.

Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.

Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.

Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.

Професор Керуак схожий на Резерфорда[3] — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.

Керуакові диявольськи таланить на жінок. Дехто, зокрема мій давній друг Френк Лігард, бачив коло професорової вілли сірий «форд-фалкон» під номером М-1723…

А на язик він гострий — дай боже кожному. Пам'ятаю нашу останню розмову в барі «Олімп». Слово честі, я пожалкував, що не працюю в журналі наукової фантастики. Ото був би матеріальчик!

Виявляється, прінстонські тузи докопалися до самісіньких основ гравітації. Джілберт малював у моєму блокноті хитрі силові лінії, схожі на зріз столітнього дерева.

— Уявіть собі, що зараз через весь бар, прилавок, через нас із вами проходять лінії земного тяжіння. Що станеться, коли яка-не-будь сила викривить ділянку поля, прогне його невидимі ребра?

— Мабуть, ми відчуємо збільшення або зменшення тяжіння в одній точці?

— А якщо зробити це раптово? Різко?

— Удар.

Він ствердно кивнув і відкинувся на спинку стільця.

— Так, блискавичний силовий ефект… Ви, звісно, бачили механічні руки? Оператор бере кубик: біоструми, що супроводжують той чи інший рух пальців, передаються «м'язам» захоплювачів, і сталева рука легко піднімає величезний ящик. А я подумав про можливість гравітаційного моделювання рухів. Розумієте? З допомогою особливого передавача порух пальця буде дубльовано спрямованим рухом поля. Якщо мені, припустимо, треба, сидячи вдома, зрушити з місця он ту чарку, я простягаю палець, і сила тяжіння на ділянці, рівній площі кінчика пальця, векторіально зростає на величину мого зусилля… Отже, можна по точечках, по маленьких квадратиках змоделювати на віддалі все наше тіло. Створити гравітаційного двійника. Не виходячи з кімнати, брати зразки мінералів на Марсі чи копирсатися в атомному реакторі…

— А зворотний зв'язок? — наважився встряти я.

— Він є. Ми відчуватимемо, до чого торкається наш двійник. А видимість — на жаль, поки що лише на відкритих просторах— забезпечать телелокатори.

— Геніально!

Я порадив Керуакові передати патент військово-повітряним силам. Він зареготав і обіцяв подумати… До речі, за асоціацією з сірим «форд-фалконом». Лігард їздив на зйомки «Сезостриса» й надрукував якусь нісенітницю про таємниче побиття Вайссена.

Розпитати Френка.

3. Еліна Лей, кіноактриса

Добридень, любий Джі!

Сьогодні я прочитала в газеті про врятування другої марсіянської експедиції. Ти тепер, як кажуть, герой дня. Твої «телетактильні двійники» приголомшили весь світ.

Тепер я можу розповісти тобі одну історію, яка сталася в ті чудові дні шістдесят восьмого року.

Пам'ятаєш, як одного разу ти привів мене у свій кабінет? Я відразу звернула увагу на величезну чорну шафу із замком, як у банківськім сейфі.

— Ось мій основний капітал, — з усмішкою сказав ти і поплескав по залізній стінці. У шафі не було нічого, крім великого екрана.

— Стежиш за супутниками? — пожартувала я. Ти похитав головою. Мені стало страшнувато, але цікаво — боже, скільки разів ти лаяв мене за цікавість!

— Тоді, що це за екран?

— Увійди, не бійся. Я ввійшла.

— Хочеш побачити який-небудь район міста?

— Так. Сквер на набережній. (Пам'ятаєш, Джі?..) Ти торкнувся клавішів маленької машинки на столі. На екрані заблищало море, загойдались пальми… Все було беззвучне і дуже яскраве.

Я нітрохи не здивувалась, коли з-під екрана виповз на стрижні маленький гарний штурвал.

— Спробуй повернути, тільки обережно.

Пальми попливли переді мною, я побачила лавки й перехожих: шафа перетворилася в автомобіль, що їхав набережною, екран — у його вітрове скло.

Раптом просто переді мною опинився рудий пальмовий войлок; ти сказав: «Стоп!», і я… торкнулась обличчям мохнатого стовбура.

Ах, як ти сміявся тоді, а я стояла й не могла опам'ятатися.

Ти пояснив мені дію машини: в людини з'являється невидима копія, що може на відстані повторювати всі рухи оригінала й відчувати на дотик предмети…

Я відразу подумала про трюкові зйомки. Простягла руку вгору, знайшла в повітрі невидимий, гладенький і твердий край пальмового листя, смикнула його — й побачила на екрані, як пальма замахала побурілим листям — смішно-смішно, мов собака уві сні лапою…

Потім ти замкнув шафу й поклав ключ у кишеню. Ми домовилися поїхати в ресторан. Там було чудово: музика, м'яке світло, все як через блакитний фільтр… Коли ти вже розплачувався, мимо вікон повільно проїхав чорний «ролс-ройс» Вайссена (він любить англійські машини).

Пам'ятаєш? Я розповідала тобі, що Вайссен — людина з породи ідолів. У мене завжди пробігав мороз по спині, коли я дивилася на нього. Він на голову вищий від юрби, широкоплечий і дужий, мов динозавр. Він високо несе свою благородну голову. Він дивиться на людей, мов кардинал, який благословляє у соборі. Все в нього солідне й респектабельне: автомобіль, особняк, рогові окуляри, портфель, краватки, голос, манери… Ти знаєш, Джі, в зовнішності кожної людини завжди хоч що-небудь не так: трошки запорошений манжет, подряпинка на черевику чи вибилося пасмо волосся… У Вайссена — ніколи. Волосся в нього лежить, як у камінного лева, сорочки біліші від молока, черевики засліплюють, на шкірі ні прищика, рухи ідеально відшліфовані. Весь він, мов щойно з конвейєра. Ми всі — від хлопчика-освітлювача до директорів найбільших кіностудій — відчували на собі гніт його респектабельності. Ми його ненавиділи. Вайссен нікому не говорив «ти», не був пихатий, не кричав на підлеглих, досить часто жартував і всміхався, але… Я, наприклад, не могла уявити його хлопчиком чи навіть юнаком. Невже його колись била мати? Лаяв шкільний учитель? Невже він був коли-небудь п'яний? Закоханий? Просив когось про милість? Нам здавалося, що Вайссен ніколи не народжувався і ніколи не вмре. Він стояв поза часом. І завжди був такий. Ах, Джі! Як жаль, що я не письменник!

— Еліно! — не раз казав він мені,— Еліно, не треба філософії. Філософія створена для атеїстів, які намагаються якось виправдати свої гріхи. Ви хочете приносити добро людям. Хочете розумних ролей. Хочете примусити юрбу мислити… З боку інстинктів ми всі рівні, а ось вище… Все одно ви нічого не зробите. Ви ж не Ісус Христос! Хоча ваш «форд-фалкон» М-1723 вже знаменитіший від могили господньої…

Мені давно хотілося провчити його.

Коротко… Я вийняла ключ з твоєї кишені. Я пробралася в твій кабінет. Відчинила шафу. Довго навпомацки шукала наш зйомочний майданчик. Попадала в якісь двори, завулки, збила собаку, кидалася по вулицях Лос-Анжелоса. Потім з'ясувала закономірність руху… Такі чутливі клавіші… Знайшла. «Наїхала» на Вайссена. Він був поряд, у білій жокейській шапочці, витирав носовичком лице. Я щосили вдарила — попала в лоб. Мокра, спітніла шкіра. Він оглянувся — нікого… Я вдарила ще раз, била хвилин п'ять, відчувала в порожній шафі його тіло, рвала сорочку (на екрані наче вітер здирав із Вайссена тканину), пхнула підбором. Задихнулася вже. Тут біжить Кларенс, холуй, покидьок. Вибила йому зуби. Ще мить — і Вайссен хапає стільця, кидає в порожнечу. Розбив мені лоба, я потім тікала з твого будинку — закривалася хусткою, щоб не бачили…

Ось і все. Пробач. Через рік закінчується контракт, я приїду до тебе, Джі…

ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ

Анджелі Ремик було вісімнадцять років, і вона, готуючись до заміжжя, відвідувала курси побутової радіоелектроніки.

Її подругам теж було по вісімнадцять, і вони відвідували ті самі курси.

Зовнішність дівчини відповідала стандартові початку нового віку: стрімкі хлопчачі лінії ніг, недорозвинене тіло, маленька голівка на гнучкій шиї, довгасті очі — одне слово, всі атрибути загальновизнаної краси, яка ще наприкінці двадцятого століття повністю ліквідувала уявлення про жінку, як про продовжувачку роду людського, і уподібнила молодих дівчат тендітним білим паросткам, що зростають у темряві.

На одній вечірці Анджела зустріла художника Снока. Ця дивна людина з випуклими очима майже не брала участі в розмові про нові кінофільми та гонки глайдерів. Снок виявив бажання підвезти сп'янілу Анджелу, але, на її великий подив, не зробив спроби навіть до найневиннішого зближення. Коло дому Снок сказав на прощання:

— Я хочу написати вас. Дзвоніть мені по цьому номеру до другої години дня.

Анджела за звичкою записала номер на шкірі зап'ястя, художник поцілував їй руку і поїхав.

Дівчина подзвонила наступного ж дня, і не тільки з цікавості: її чомусь схвилював поцілунок Снока. Прокинулися спогади про надзвичайні, давно забуті звичаї, про які вона вичитала колись у старовинних книгах, — церемонне цілування жіночих рук, врочисті поклони, про рицарську романтику, що лишилася нині лише в дитячих іграх та на наклейках марочного коньяку «Король Артур».

Отже, вона подзвонила, і Снок приїхав по неї на своєму старенькому «Ягуарі» зразка 1985 року.

— Чому ви не прислали машину? — спитала Анджела, сідаючи.

— Вона без радіоуправління, — відповів художник. — І взагалі не вона, а він. Його звуть П'єром.

— От дивак! Хіба автомобілі мають імена? — засміялась Анджела. Але, глянувши на спохмурнілий профіль Снока, вирішила, що, певно, дуже образила його, і мовчала всю дорогу.

У майстерні, як не дивно, не було жодного електронного механізму. На стіні висіло велике дзеркало, стіл було завалено всіляким мотлохом, на підрамники натягнуто порожні полотна. Скрізь панував хаос. По кутках лежали забруднені шматки фанери, ганчірки, банки з фарбою, пучки пензлів, на видному місці стояв гіпсовий Антіной, прикритий мокрою газетою.

— Пробачте за бруд, — сказав художник галантно відсуваючи купу порожніх ящиків. — Ви, напевне, вже проклинаєте себе за те, що згодилися.

— Ні! — щиро заперечила дівчина.

— Та це й зрозуміло, — вів далі Снок. — Бачите, я не можу пристосуватися до зовнішнього світу. Ще складніше пристосувати його до себе, але друге все-таки ближче моїй натурі. Я все ж зумів приручити шматочок світу, обмежений розмірами моєї квартири. Правда, добре тут лише мені.

Анджела бачила колись по телевізору, як працює знаменитий живописець: він сидів у кріслі, на голові в нього був важкий шолом з електродами, а навколо ворушилися мацаки маніпуляторів, малюючи водночас чотирнадцять різних картин.

Снок нічого такого не мав: і дівчина вирішила, що він просто не зміг купити дорогу апаратуру.

Тим часом художник вийняв із скрині яскраво-жовте пишне плаття, пошите з м'якої матерії, коричневі туфельки на тоненьких підборах і подав здивованій дівчині.

— Одягайтесь. Я прийду за кілька хвилин причешу вас.

І вийшов у другу кімнату.

Дівчина швиденько роздяглася, нетерпляче натягла плаття, встромила ніжки в маленькі туфлі…

Дзеркало вразило Анджелу. Там, на склі, незвично гойдалися складки спідниці, біліли ноги, вперше не обтягнуті узорними рейтузами, їй було незручно й кумедно ходити на високих підборах, але, глянувши на свою ніжку збоку, Анджела вирішила, що так дуже гарно. Вона одійшла від дзеркала і незграбно зробила реверанс, піднімаючи пальцями передній край спідниці. Часи й епохи змішалися в пам'яті дівчини: Анджела уявила Снока поряд із собою в костюмі іспанського гранда і, не розгинаючись, подала праву руку…

Тут саме повернувся художник. Дівчина, зніяковівши, швидко випросталася. Снок розпустив їй волосся, причесав, лишивши невеличке пасмо на лобі.

Першого дня був готовий малюнок вугіллям.

— Схоже, схоже! — раділа Анджела. — Як ви чудово малюєте!

Їй стало жаль розлучатися з платтям. І вона спитала Снока:

— Можна мені взяти його додому? Я хочу звикнути.

Снок довго мовчав.

— Н-ну, гаразд. Звикайте. Тільки прошу нікому не показувати.

— Чому?

Митець захвилювався:.:.

— Я поясню, пізніше поясню… А взагалі, краще лишіть його тут, прошу вас!

— Ні, ні! — заперечила Анджела, обнімаючи його за шию. — Снок, любий, слово честі, навіть найближчій подрузі! Хочете, як раніше, поклянуся словом божим?

Снок, зітхаючи, дозволив і навіть подарував дівчині намисто, червоне, мов ягоди суниці.

Був понеділок. Наступний сеанс призначили на суботу. А в четвер Анджелу запросили на іменини.

Три дні дівчина мучилась, що не може нікому показати свого небаченого туалету. Навіть робот-викладач на курсах помітив її тривожну неуважність. Іменини були останньою краплею в неглибокій чаші дівочого терпіння. Збиралася найвужча компанія. Анджела уявила можливий ефект, захоплення чоловіків і рішуче одягла жовте плаття. Лише коло автомобіля їй уявилися розгублені витрішкуваті очі Снока, але дівчина уперто сіла за кермо, і ракетна машина помчала її через місто.

Проїжджаючи центральною вулицею, Анджела помітила, що її наздоганяє чорний поліцейський глайдер. Дівчині наказали спинитися. Молодий коректний лейтенант запитав її прізвище, вибачився і відвіз у найближче відділення.

— Не маєте права! — обурювалася Анджела. — Мене чекають! Я нічого поганого не зробила!

— Я виконую завдання, — знизав плечима лейтенант.

У відділенні серед телеекранів сидів за пультом сумний поліцейський інспектор і розмішував ложечкою чай.

Після традиційних запитань він відсунув склянку й співчутливо сказав:

— На перший раз обмежимося попередженням. Ви знаєте, що ви порушили основний закон держави — закон стандарту?

— Що ви! — перелякалася Анджела. — Я знаю те, що й усі — не обдурюй, не вкрадь, не убий… Слово честі, я ніколи не думала про якісь інші закони… Ну, ще підробка документів…

— Гаразд, — перебив її інспектор. — Як кажуть юристи, прецедента не було, адже ніхто не шиє дома… Цей закон не примха уряду. Стереотипні деталі — основа всякого виробництва. Нам довелося відмовитися від забобонів минулого століття й одверто визнати, що політичне здоров'я країни грунтується на стандартизації життя населення. Ординарні розваги, шаблон моди, однакова духовна їжа — ось запорука того, що жоден громадянин не заздритиме іншому, що всі громадяни ретельно працюватимуть, не розмірковуючи про щось стороннє. Ви у своєму незвичному, хоч, безперечно, красивому одягу можете викликати нездорові розмови в місті. Фасони одягу диктує лише Урядовий кабінет моди. Це його монополія. Що буде, коли всі наші чесні трудівниці-жінки, дівчата почнуть ламати голови над екстравагантними костюмами?

Інспектор залпом допив чай, запропонував Анджелі. Вона хитнула головою, глянула ображено.

— Заспокойтеся, — сказав інспектор. — Плаття й туфлі ми, звісно, знищимо. Так. Гарна була б мода, якби мільйон дівчат позував мільйону Сноків. І вийшов із мільйона майстерень у мільйонах жовтих суконь.

— Ви і про Снока знаєте? — вигукнула Анджела.

— Ми все знаємо.

Автомат налив інспекторові другу склянку, кинув цукор.

— Заарештуєте його?

— Так. Попередимо. До того ж він пише без маніпуляторів. Підсудна справа.

Він довго, сумно роздивлявся червоне намисто. Анджела машинально захистила його рукою.

— Це також, — кинув інспектор. — Їдьте додому, переодягніться, привезіть плаття сюди — і ви вільні.

Вона пішла до дверей, але раптом почула:

— Стривайте хвилинку. — І трохи лагідніше: — Ви б не погодилися повечеряти зі мною в ресторані?

— Ні, — гордо відповіла Анджела і вийшла.

Дівчина вела машину й схлипувала, кусаючи нижню губу, бузкову від впорскнутої фарби. Вогні ліхтарів розпливалися, схожі на пишні жовті квіти.

ПУСТОЩІ (Оповідання-жарт)

Старий Сигуетлі сидів на ґанку і палив люльку. Була дев'ята година вечора. За галявиною тісно стояли дерева. Праворуч від будиночка кінчалося крило лісу, і там, немов синє махове пір'я, стовбурчились високі сосни. Густий туман висів над просторами боліт. Теплий вечір вертав на землю дим незліченних люльок, випалених лісничим за сорок шість років його відлюдництва.

По ставках і мохнатих горбочках розповзлось яскраве помаранчеве світло. Воно покрило все, мов лак, і болото здалося раптом старому майданом, на якому повно незвичайних оранжевих автомобілів… Сигуетлі захитав головою, проганяючи сон. Вершини чорніли на тлі заграви. Щось променисто горіло вдалині, змінюючись від білого до малинового. Потім раптом усе погасло. Замиготів ланцюжок рудих бродячих вогників: горіли кущі. Вогники зникли, немов хтось разом затоптав цілий акр палаючого підліску.

«Дуже химерна гроза, — подумав Сигуетлі. — Тиха гроза. Може, це випробування нової зброї? (Раз на тиждень старий читав газети, привезені поштарем із Паунтвілла). Все одно зараз нічого не дізнаюсь. Ніч. Почекаю до ранку. І взагалі, пора лягати спати».

Лісничий вибив люльку об ріг стіни й пішов зачиняти віконниці. У темряві кумкали жаби. Сигуетлі, крекчучи, повертав дубові щити. Старий поспішав: він був сам не свій. Вдалині наростав невиразний шум. Ось чавкнула трясовина, ось ніби великий стовбур важко впав у ставок. Шум став ритмічний. Він нагадував глухий стукіт паровоза. Несподівано старий зрозумів природу грізних, але давно знайомих звуків.

Це були кроки.

По воді, через болото, через ліс.

Кроки давили, розмелювали, нищили деревину, змішували крони з корінням, розпліскували воду в озерах.

Підсліпуватий Сигуетлі не бачив того, хто йшов. Старий упав на коліна і слухав, як лементують сосни.

Настала тиша, потім затріщав корабельний бір коло Паунтвіллської дороги…

Об одинадцятій задзвонив телефон губернатора штату. Губернатор неквапливо відклав авторучку: «Знову мінітмени, дідько б їх забрав!» — і злегка нахилив до себе мікрофон.

— Слухаю.

— Пробачте, сер, з вами говорить Севедж, мер міста Паунтвілла.

— Чим можу служити, містер Севедж?

— Бачите, сер… У нас таке скоїлося… Ось, знову… чуєте?

— Ви що — посуд б'єте?

— Нам не до жартів, сер. Зруйновано ряд кварталів.

— Та поясніть ви мені, нарешті, в чому справа!

— Гігант, сер! Людина заввишки понад двісті метрів. Велетень зірвав автомобільний міст і орудує ним, як ціпком…

— Очевидно, він ще не встиг добратися до салуна, в якому ви сидите, Севедж?

— Клянусь богом, сер, це правда. Клянусь життям своїх дітей! Я розумію, звісно… Ніде, ніколи… Господи! Я бачу його з вікна! Якщо ви не надішлете військових літаків, він роздушить Паунтвілл, як мурашник! Розумію, розумію…

Щось стукнуло — певне, мер впустив трубку на стіл. Губернатор, нахмуривши брови, з хвилину слухав страшенний гуркіт і брязкіт…

«Або телефонна станція, або…»

Він простяг руку до іншого апарата.

— Алло! Це квартира містера Аугрілла?

— Аугрілл слухає.

— Фред, одягайтесь і мчіть у Паунтвілл. Там щось надзвичайне. Мер збожеволів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, сер! Летіти одному?

— Так. Обережніше тільки — Паунтвілл стоїть на белебені — ліси, багнища й таке інше… Зможете — сідайте в межах міста, не зможете — не сідайте… Зв'язок тримайте безпосередньо зі мною.

— Слухаю! Через годину, не пізніше, буду на місці.

Губернатор поклав трубку. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Говорив шериф маленького містечка Когер, сусіднього з Паунтвіллом.

Виявляється, в Когер уже вкотилася хвиля паунтвіллських автомашин. Незабаром прибудуть піші біженці. Зв'язок із містом перервано. Біженці розповідають, що велетень синій, мов утопленик, що своїм диханням він здуває залізні дахи.

На вулицях Когера, на шосе в Сойоту і Пел-Корн збудовано барикади. Опівночі прибули на грузовиках курсанти авіаційного училища в Сангреє. З грузовиків ударили кулемети — слава богу, ціль було видно здаля.

О шістнадцятій на першу ночі над Паунтвіллом появився літак Фреда. Маленький ракетний «сперроу» погасив вогні й завис, надавши вертикального положення боковим соплам. Майор спеціальної служби Фред Аугрілл мужньо дивився в оглядове скло.

Місто було зовсім темне, тільки сріблились залізні дахи й подекуди, наче іскри в попелі, спалахували фари автомобілів. Фред не відразу помітив гігантську тінь, вона нагадувала в мороці густий султан диму на зразок тих, що піднімаються над палаючими нафтопромислами…

Раптом, очевидно, з чийогось наказу, відразу в кількох місцях засяяли прожектори й націлилися в небо. Знайшли те, що шукали, схрестились… Фред зойкнув, підскочив — ударився головою в ковпак кабіни, впав назад і сидів мішком, безсилий відірвати очі. З південного заходу неквапливо брів велетень, його голий торс оперізували під синьою шкірою суцільні кільця товстенних ребер, що розтягувалися при диханні, наче гумові. Голова, кумедна, сплюснута, була освітлена гірше: ніхто не насмілювався спрямувати промінь у вічі велетню. Фред бачив лише химерне, схоже на сідло розширення шиї та тьмяну білизну великих водянистих очей.

Гігант, гуляючи, дійшов до центру Паунтвілла («Скільки зруйновано будинків!» — вжахнувся Фред). Крокував він вільно, мов звичайна людина, і нічим не виказував незграбності, яку ми огульно приписуємо всьому, що більше й важче від нас. Нахилився. Узяв щось з-під ніг. Хитнув головою, втупився очима в прожектор — секунду було видно його верхню губу, що звисала козирком, і товстий широкий ніс.

Він прицілився, як ціляться хлопчики биткою, граючись у городки, і з силою шпурнув підібраний предмет. Фред простежив за польотом і побачив, як розсипалася в яскравому промінні баня церкви («Влучно, бісів син!»)

Не звертаючи уваги на гарячкове татакання кулеметів, велетень збив ще кілька будівель. («Чхав він на ваші кулі! Таку тушу не всяка гармата звалить…»).

— Алло! Говорить Аугрілл.

— А, Фред! Ну, що там у вас? Мерщій розповідайте!

— Не повірите, сер!

— Повірю. Кажіть. Він дуже великий?

— Понад чверть кілометра.

— Що?

— Я зупинився на рівні його очей. Двісті тридцять сім метрів.

— От чортівня! Звідки ж він узявся?

— Не наше діло, сер… О, він відходить! Бачу бік, лікоть… Спину — боже, ну й хребет! Курсанти більше не стріляють, гасять свої пукалки. Відходить…

— Летіть за ним, Фред! Що б не сталося! Зараз викличу базу в Еджпорті…

— Правильно, сер. А то він таких дров наламає!

— Щасливо.

—Єсть!

І вірний Фред увімкнув головні сопла. «Сперроу» кучеряво розписався в хмарах. Майор зубами вихопив цигарку з підставки, ногою натис педаль запальнички.

Нуль годин двадцять одна хвилина. Фред палив, розганяючи сон. Пітні руки лежали на гладенькому штурвалі. Вдалині рухалась через болотисте рідколісся висока розпливчата тінь.

Ось заблищала смуга води з довгим піщаним островом — Елліотт-рівер.

Потім внизу пропливла рівнина з вогниками ферм, доріг та бензоколонок.

Фредові було жарко, вуха заклало від виття моторів, дим плавав по кабіні, їв очі. Він викинув цигарку і трошки зсунув скляний ковпак. Струмінь холодного повітря підбадьорив майора. Він увімкнув приймач, піймав концерт легкої музики і летів далі, муркочучи у такт і радіючи, що заглушив ревіння сопел.

З-за краю ночі виповзло військо світлячків — то було місто Пел-Корн.

Під крилом розгорнулося вогненне павутиння вулиць, де борсались численні мушки нічних таксомоторів.

Фред не бачив тіні, але знав, що вона близько.

Завили сирени повітряної тривоги, і місто погасло, мов екран телевізора.

Радіостанція Пел-Корна захлиналася, благаючи порятунку.

Бетонне поле Еджпорта здригнулося від грому — це стартували ракетоносці, п'ять прекрасних літаків, кожний з чотирма ракетами на борту. Небо оперезали їхні сліди. Двадцять маленьких ракет загорілись, мов двадцять сигар, поряд із стрімкими машинами.

— Вліпили! — скрикнув Фред.

Червоне світло вибухів спалахнуло на грудях велетня, мов карнавальні вертушки. Попіл та осколки осідали на приголомшене місто.

У Фреда відвисла нижня щелепа.

Велетень побіг.

Коротко завібрував мідний дзвін — напевне, впала міська дзвіниця.

Тінь стрибала через поля, і пшениця гинула в чорних ярах її слідів.

Семафор, що стояв біля Пел-Корнського тунелю, знайшли вранці на далекому березі озера Еджпорт.

Аугріллу доводилося робити різкі віражі. Раз він мало не налетів на синю спину, що нагадала майорові гладенькі гранітні схили в Кордільєрах. По хребту під шкірою тягнувся ряд зубців завбільшки як чималі річкові валуни.

— Алло, сер! Ви вже знаєте?

— Знаю, Фред.

— Треба було б загнати його кудись у пустелю і прикрити атомною бомбою… А то виходить як в Уеллса: ждемо, поки сам загине.

— Хай вирішує столиця.

— Поки вона вирішить…

— Гаразд, Фред, стежте…

Майорові страшенно набридла темрява. Він раз у раз поглядав на фосфорний циферблат. До ранку було далеко, як до власного ліжка. Гігант перестрибнув притоку Елліотт-рівер — каламутну, як суп, Каллеген, пройшов горбами, ламаючи виноградники, і ступив на шосе, що вело до Колдбріджа. Шосе перестало існувати. Білі стовпчики потонули в каші з роздробленого асфальту й землі.

Фредові вдалось упіймати по радіо якийсь наспіх складений коментар.

«…Абсолютно неймовірно. Розумна істота не буде надаремне руйнувати результати праці інших цивілізацій. Не можна також уявити, що нежданий гість є гігантською твариною, бо ж тварини нездатні до космічних перельотів. Однак не викликає сумнівів неземна природа чудовиська — про це свідчать, по-перше, його невразливість і, по-друге, цілковита свобода руху в умовах земної гравітації, де вага істоти таких розмірів досягає багатьох сотень тонн. Це суперечить…»

(Далі й слухати не варто. Напустили туману, і в кущі — «суперечить»).

Велетень ненадовго затримався біля Колдбріджського крейдяного кар'єру. Він розкидав схили, шпурляв грузовики й вагонетки, розкрутив великий екскаватор і жбурнув у водокачку.

На західному схилі запалали якісь сараї: Фредові пощастило роздивитися веселу посмішку на обличчі гіганта. Він стояв із відламаним ковшем у руці — сутулий, кривоногий, з великими ребрами, що робили його схожим на пральну тару, і весело дивився на вогнище. У нього були рідкі, мов у дитини, зуби. Вогонь перекинувся на дощані бараки робітничого селища. Зайнялось кріплення кар'єру. Машина Фреда сердито дзижчала. Ось вона зупинилась над краєм обриву. Аугрілл помітив кілька людських постатей, що причаїлися за барабаном підйомника.

Несподівано гігант тривожно підвів голову, відкрив рота, до чогось прислухаючись. Потім увібрав голову в плечі й закрився руками.

Щось ударило його, і він сів просто в котлован, обдерши вціліле кріплення.

Так і сидів велетень, увесь обсипаний крейдяним пилом, розвівши товсті коліна й зігнувши дугою синю лискучу спину, — сидів і хрипко плакав, кулачиськами витираючи сльози. Жалюгідний велетень, що наробив шкоди.

Кар'єр наповнився ніжним сяйвом і став схожий на кульбабу. Сяйво видихнуло з себе останні уламки колод, і літак ледве встиг ухилитися від однієї…

— Алло, сер!

— Фред?

— Я повертаюся, сер.

— Чому?

— Його відлупцювали, сер, і він плакав. Потім забрали. Напевне, дома теж битимуть.

— Хто, Фред?

— Батьки, звісно. Чи опікуни — не знаю, як у них називають…

— То ви думаєте, що це був усього лише…

— Переконаний, сер. Пам'ятаєте книжечки про хлопчаків, які залазили в зорельоти?

— Чому ж він так поводився?

— Можна подумати, що ви в дитинстві не руйнували мурашників і не кидали камінням у курей. Його ще вчасно забрали…

— Добре, Фред. Летіть додому. Будемо сподіватися, що хлопчика навчать як слід розуму…

ВОЛОХАТИЙ ХЛОПЕЦЬ

— А де бочка з автолом? — дуже спокійно спитав Ферчайлд.

Спендлер побачив утрамбовану траву й жирні плями автолу на корінні дерева.

— Це міг зробити лише вертоліт, — сказав Ферчайлд після своїх звичайних лайок. — Бачите, містер Спендлер: бочку не котили. Її підняли й понесли. Чотириста вісімдесят кілограмів. Масло вищого сорту, сорок п'ять центів літр, щоб йому…

— Так, вертоліт, — погодився кореспондент, скривившись від лайки Ферчайлда.

— Або волохатий хлопець, — докинув хтось ззаду. Спендлер обернувся й побачив сивого з довгим обличчям чоловіка в синьому спецодягу й кепці, схожого на гнома.

— Знову баламутите людей, Мікі! — гаркнув Ферчайлд, скоса дивлячись на спокійного дідуся.

— Розумієте, сер, він вигадав якихось лісових мавп слонячого зросту і так залякав ними робітників, що бідолахи бояться відійти від дороги… Що, раді, старий панікере?

— Мій дід полював у цих місцях, — схвильовано відповів старий, — і багато разів бачив лісових людей. Батько мій навіть застрелив одного десь біля схилу гірського хребта…

Зібралося з десяток робітників. Старий запалився й заговорив натхненно, як пророк:

— Господарів лісу не налякати ніякими бульдозерами. Даремно стараєтесь, містер Ферчайлд! Ми — завойовники їхнього краю. Вони будуть мстити нам!

Вуса Ферчайлда затріпотіли, мов крильця метелика, і він тихо мовив:

—Ідіть спати, Мікі. Старий став у гордовиту позу:

— Я вам не…

— Та приберіть ви його до бісової матері! — розлютився Ферчайлд. Двоє робітників узяли старого під лікті. Мікі відразу замовк, похнюпив голову й дозволив робітникам вивести себе. Спендлер устиг перехопити його добрий, застережливий, дещо докірливий погляд. Кореспондентові зробилося ніяково. Удавана невимушеність Ферчайлда була дуже непереконлива порівняно з упевненістю старого. Спендлер зиркнув на похмуро-сизі дерева.

Вітер співав над тайгою, ворушачи крони. З півдня повзли довгі сірі хмари.

— Сини Енакові,— вихопилося раптом у Спендлера.

— Це ви до чого? — здивувався Ферчайлд.

— Просто я згадав святе письмо. Там сказано про синів Енакових, які жили на землі Ханаанській і мали зріст значно вищий від людського… Може, старий мав на увазі здичавілих Енакових нащадків?

— Побільше слухайте цього старого ідіота, містер Спендлер. Я терплю Мікі тільки тому, що він — батько моєї дружини і до того ж чудово знає місцевість… Це ж треба таке вигадати! Тисяча дев'ятсот шістдесят восьмий рік від народження Христового. Будується сучасна траса, і раптом якісь «волохаті хлопці», духи! Тьху! — обурювався Ферчайлд.

Пролунав гудок. Робітники, що безтурботно спочивали між сосон, кинулися до бульдозерів і циркулярних пилок. Ревуча димна колона з величезним укладачем колії попереду рушила на свій звичайний штурм.

— А бочки таки нема, — сказав раптом Ферчайлд.

— Нема, — погодився Спендлер.

—І її не котили.

— Не котили.

— Ну, я пішов, містер Спендлер.

— Я теж піду. Попишу трошки.

Падаючи, вертоліт загуркотів так, наче з неба скинули в тайгу десятиповерховий будинок, набитий листовим залізом.

Із перекинутої машини, лопаті якої нагадували тепер витвір скульптора-сюрреаліста, долинув хаотичний стукіт. Потім, висадивши зсередини понівечені дверцята кабіни, на галявину вивалився Спендлер із закривавленим обличчям і осколками розбитих окулярів, що врізалися в ніс і щоки.

Кореспондент, налягаючи, на праву ногу, — ліву було покалічено — довго волік за собою жахливу червону масу — труп пілота. Потім він залишив труп і поповз швидше, стогнучи від болю. Невдовзі Спендлер виповз на край яру. Кисло пахло прілою зеленню, грибною потерухою, чиїмсь надзвичайно густим потом… Кров закапала з чола Спендлера на траву.

Ліс падав, відпливав, ні, це сам Спендлер падав, відпливав, розтікався, роз…

Кореспондент не міг згадати усього, що сталося після того, як він виповз на край яру і на якийсь час знепритомнів. У пам'яті зосталися лише приступи гострого болю в нозі, нудотний запах поту й — наче примара — руда кошлата голова, блакитні очі й сиве волосся на широких грудях під адамовою бородою…

Скоро біль стих, і настав повний спокій.

Через два дні Ферчайлд, Мікі та інженер Догерті набрели на розбитий вертоліт і труп пілота.

— Навряд чи бідний Джеррі сам проповз таку відстань. Його волік Спендлер! — вирішив Ферчайлд. Глянувши на Мікі, він глузливо додав:

— Або волохатий хлопець!

— Не називайте його в лісі, бо він прийде, — тихо мовив Мікі.

— Ну, ще тут!.. — гримнув Ферчайлд.

— Не треба, сер, — попросив Догерті.

— Боягузи! — істерично заверещав Ферчайлд, зриваючи з плеча карабін.

В мокрому чагарнику засопіло. Бах, бах, бах!

Щось глухо застогнало. Хтось важкий, мов носорог, побіг углиб чагарника.

Всі троє кинулись у кущі. На траві, розмірено дихаючи, спав Спендлер — брудний і дуже блідий. Ліву штанину його було відірвано. На обмотаній ликом нозі — шина з товстої палиці.

На кущах червоніли плями густої крові. Під корінням стояла ціла калюжа її.

— Він хотів непомітно підкинути нам Спендлера… — розгублено промовив Догерті.

— Такого не бачили ні батько мій, ні дід… Зате у вас тепер не пропадатимуть бочки з автолом, містер Ферчайлд! — сумно зауважив Мікі.

ВЕЛИКА МІСІЯ ЦИВІЛІЗАТОРІВ

Бій тривав.

Очеретяні халупи селища палали димно, з тріскотом, шпурляючи оранжеві язики вогню в туман на екваторіальне небо.

Капітан Хіт стояв у бронетранспортері, спритно повертав ствола ручного кулемета, час од часу випускаючи коротку чергу туди, де бачив який-небудь рух.

Горацій Барт, похмуро зсунувши берета на лоба й закачавши рукави гімнастьорки, непорушно сидів за його спиною.

Солдати стискаючи автомати, повзли до селища. Вони ховалися серед кущів, робили короткі перебіжки й знову залягали.

Бронетранспортер Хіта висунувся з-за низько навислих гілок, пирхнув і зі скреготом помчав по обвугленій траві. З другого боку галявини в диму палаючого селища видно було броньовик лейтенанта Макено. Він безперервно стріляв, щоб дати змогу солдатам оточити партизанів.

Великі дерева, що густо заросли ліанами, були оповиті важким димом. Сонце робило його багрово-сизим. Кулеметне татакання, набридливе, мов дзижчання мух, заглушало все навколо. Куля вдарила по щитку бронетранспортера поряд із обличчям водія. Шофер з жахом відсахнувся. Машина крутнула, і під нею захрущали кущі.

Капітан витер рукою закіптюжене обличчя, вдивився червоними від диму очима в зеленувато-сіру смугу зарослів за палаючими хатинами й сказав:

— Не бійся, Анс. В тебе все одно не влучать. Горацій, дай мені швидше стрічку та дві гранати.

Барт подав капітанові важку патронну стрічку, дві рубчасті гранати, всміхнувся й мовив:

— Яка мужність, Орвіл! Ми просто герої. П'ятдесят автоматників і дві бронемашини, а там, у кущах, задихаються від диму два десятки негрів зі старими мисливськими рушницями та дюжина переляканих жінок.

— Але це партизани, Горацій! Якщо показати їм, що ми лагідні… Це чума, яку треба ліквідувати відразу ж. Я ще й так ліберальничаю — полковник уже давно пропонував бомбардувати ліс.

— Ти просто боїшся, що бомба може попасти в штаб. Адже його так добре замасковано… — іронічно відповів Барт.

— Горацій, ми не вбивці! Це лише невеличке кровопускання для користі самих чорношкірих. Ну, навіщо їм ця війна? — Новий постріл подряпав Орвілову щоку.

— Ах, собаки! — вилаявся капітан, прикриваючи рану долонею. Потім він сів, прихилився головою до спинки сидіння й наказав шоферові розвернути лівий борт транспортера до зарослів. Після цього Орвіл, не перестаючи лаятись, підвівся на весь зріст і жбурнув гранату. У кущах закричали — певне, когось із партизанів було поранено осколками.

— Тримаються, кляті! Там уже, мабуть, і десяти чоловік не лишилося! — мурмотів капітан, нервово заряджаючи кулемет.

Автоматники добралися до краю поляни. Постріли партизанів звалили трьох, решта й далі водила стволами справа наліво і згори вниз, мов поливальники шлангами.

Нарешті до капітана дійшло, що стріляють уже тільки солдати. Він наказав замовкнути, і на галявині запанувала тиша. Трьох поранених швиденько перенесли в броньовик Макено. Сам лейтенант, досить хоробрий хлопець, першим увійшов у ліс, низько нагинаючись і зупиняючись при кожному шелесті.

На невеличкій клиноподібній ділянці джунглів, що правила за сховище для партизанського загону, не лишилося жодного дерева, не подряпаного кулями.

Капітан Хіт, який уже встиг приклеїти до своєї рани шматочок пластиру, зіскочив з броньовика і разом із солдатами зник у буйній зелені.

Горацій похмуро сидів у машині, мовчав і палив.

Шофер пошепки вдячно молився. Барт глянув на його наївне голубооке обличчя, підняте до неба, і сумно всміхнувся.

Незабаром повернувся капітан, спритно вискочив на своє сидіння й повідомив:

— Добивати нікого. Тридцять п'ять покійників, і в кожному не менш як дюжина куль. Не розумію, як вони досі трималися. На всіх— тринадцять рушниць, а ми дві години морочилися з ними… — Капітан підморгнув Горацієві. Квадратний пластир нітрохи не зіпсував його гарного, мов вирізаного з рекламного проспекту обличчя. Навпаки, біла наклейка нижче лівого ока надавала зовнішності Хіта мужньої оригінальності.

Барт — білявий хлопець з сірими очима на нічим не примітному довгастому обличчі, досить незграбний — був повною протилежністю своєму командирові. Капітан деякий час дивився на байдужого Горація, потім махнув рукою і кинув шоферові:

— Ну, повертай, старий! Бал закінчився. Зараз сядемо з лейтенантом за шаховий столик, і я дам йому мат у чотири ходи, як обіцяв перед боєм… Горацій, облиш свою меланхолію. Що вдієш, позичу тобі на сьогодні магнітофон… Е, щось лейтенант на своєму візку не поспішає!

Солдати обступили плямистий броньовик Макено. Хіт гукнув до одного з них:

— У чому справа, Пічер?

— Панові лейтенанту погано, капітане!

— Так, правильно: він скаржився вранці на головний біль… Ну, що ж, партія не відбудеться. Видно, Макено ще вчора ввечері перебрав віскі. Гаразд, поїхали, Анс, та швидше.

…Лейтенант Макено марив. Компрес закривав половину його обличчя: з-під компресу видно було тільки ніс з горбинкою та підборіддя. Спраглі вуста офіцера шептали швидко й нерозбірливо, руки робили кволі порухи, наче хворий тримав автомат і стріляв з нього.

— Мучиться, сердега! — сказав лікар. Орвіл Хіт сумно похитав головою.

— Хінін не допомагає. Це якась страхітлива, невідома науці лихоманка. Бачили б ви його сьогодні вночі! Він скрипів зубами, пробував зіскочити з ліжка, слабким голосом наказував і думав, напевно, що гукає на весь табір. На ранок у нього знизилась температура— тридцять вісім і одна — і він притих. Тепер знову тридцять дев'ять і шість, а о першій годині було навіть сорок. Трьох днів не протягне, це ясно. — І додав, відповідаючи на тривожний жест Хіта:

— Не турбуйтесь, капітане, він усе одно не чує.

Хіт зітхнув і вийшов разом із Бартом з великого брезентового намету, де містився загоновий госпіталь…

Лейтенант Макено вмер о десятій годині вечора. Всі його особисті речі спалили, а тіло закопали далеко в джунглях.

Однак не минуло й чотирьох днів, як ниючий головний біль відчув сержант Нод. Здоровань мучився сім діб і пішов дорогою лейтенанта. Страх смерті всією вагою опустився на табір. Солдати обмотували роти й носи марлею. Війна, обов'язок, партизани — все це відійшло на другий план. Хінін приймали вранці й увечері. Посуд обливали окропом, постелі прали кожних три дні… Незабаром злягло ще двоє. Симптоми були ті ж самі. Вогкі, сизо-зелені джунглі стояли навколо табору мовчки, киваючи з'єднаними верхівками, що створювало місячної ночі враження морського прибою в небі. Ночами в тумані горіли світлячки, і виття звірів іноді заглушало шум двигуна в таборі. Один із солдатів помер дуже тихо. Другий вигукував прокляття. Увесь табір завирував, коли під час стройових занять знепритомнів капітан Орвіл Хіт. Командира віднесли в госпіталь. Того ж дня, по обіді, заболіла голова у водія бронетранспортера. Він пішов у ліс і застрелився. Всі трупи обливали бензином і спалювали разом із речами й наметами. Хіт послав радіограму генерал-губернаторові, той відповів, що надіслав допомогу, але партизани, певно, збили вертоліт медичної служби.

Одного ранку старший лейтенант Барт пішов з відром у джунглі, щоб набрати води для хворих, яких було вже семеро.

У траві виднілись калюжі, і довгі стебла, обсипані жовтими квітами, віддзеркалювались у воді. Високі черевики Варта місили червонувато-бурий мох. Підходячи до джунглів, Горацій мимоволі оглянув поріділий квадрат сірих брезентових наметів, оборіг гаража і схований у кущах штаб. Біля госпіталю, над яким майорить прапор з червоним хрестом, стовбичать вартові в протигазах. Горацій зітхнув: навряд чи ці душні маски можуть врятувати кого-небудь. Одне добре — дисципліна хоч якось тримається…

Горацій ішов хвилин двадцять, стрибаючи через баюри, перелазячи через високі бар'єри з переплетеного коріння, і, нарешті, добрався до струмка, його чиста прозора вода (в усякому разі досить чиста й прозора для солдатів колоніального загону) бігла серед усякого бурелому. Барт набрав води і випростався. На протилежному березі стояла невеличка згорблена африканка, стара й чорна, як земля, з обличчям, дуже схожим на великий грецький горіх. Її маленькі, червоні очиці уважно дивились на Горація. Одягнена вона була в якусь подобу довгого плаща з капюшоном і бахромою. На шиї в старої висіло кілька разків намиста з білих камінців, черепашок, ягід.

— Ти ні нащо боятись, білий! — зашамкала бабуся ламаною мовою карателів. — Ти не бий вогонь у мої діти. Моя є хороша для тебе. Ти добрий до чорний люди.

Горацій справді не підпалював селища і дуже лаяв солдатів, коли ті починали стріляти в жінок та дітей. За це він одержав догану від капітана.

— Ти не став стріляти кулі в ліс, в мої чорні бідні діти… — вела далі стара, чи то сідаючи на землю, чи то розпускаючи складки свого одягу.

— Але, бабусю, як ви вціліли, коли капітан всадив у цьому лісі по п'ять куль у кожний листок? — не витримав Барт.

— Я мати чарівників, велике плем'я… Можна ні боятися куля. Хочу помогти добрий білий, — забуркотіла стара. Тоненька, мов два пальці Горація, рука простягла над струмком гарбузову пляшечку-чвертку.

— Спирт, чи що, бабуню?

— Ні. Є один гіркий вода, сік дерева і ягода, як робили наші предки… Брати дві крапельки з чистий-чистий вода і пити… Погана хвороба, чорна хвороба вбити твої брати, злі брати. Ти добрий брат: якщо захворіть — сам пий, інший не давай, не треба. Я піти, ховай пляшка…

Барт хотів щось спитати, але таємнича африканка, підібравши плаща і махнувши рукою, зникла за деревами.

Горацій покрутив у руках пляшечку, знизав плечима і подався до табору. Спочатку пробував знайти пояснення містичній пригоді, а потім подумав: можливо, це витівка партизанів і в пляшечці отрута?

Так чи інакше, але він дійшов нарешті до госпіталю, взяв у вартового халат і протигаз, надів шльопанці на черевики й наблизився до Хітового ліжка.

— Ну що? — кволим голосом спитав капітан, повертаючи до Горація виснажене, вже непридатне для рекламного проспекту, неголене обличчя. — Скоро вмирати, старий. Добре, коли спокійно, а якщо мучитись буду? Слухай, друже, поклади мені під подушку револьвер…

— Не говори дурниць, Орвіл. Ми з тобою ще погуляємо в столиці… Є один шанс на одужання, йду оце я по воду…

Після того, як Барт розповів капітанові про свою зустріч і показав на пляшечку, Хіт прошепотів:

— Склянка на столику… Не та, ось моя. Не вірю я чорним, та все одно вмирати. Капай!

Горацій налив з бачка перевареної води, накапав із пляшечки дві густо-коричневі краплі. Орвіл залпом випив усю склянку і знеможено відкинувся на подушку.

— За смаком і запахом це справжні ліки. Бррр, бридота, — сказав капітан і навіть спробував посміхнутися.

— Лежи, лежи, я ввечері зайду. А магнітофон я твій узяв.

— Гаразд, друзяко… До побачення, а то заразишся.

Надвечір Горацій прогулювався біля лісової галявини, сподіваючись зустріти таємничу африканку.

Нарешті сонце зайшло. Старший лейтенант, так нікого й не здибавши, повернувся до госпіталю, його серце завмерло, коли він переступив поріг намету й зупинився біля Хітового ліжка.

Капітан спокійно спав, поклавши руку під кудлату голову. Його дихання було рівне, жоден м'яз не тремтів, на щоках виступив слабкий рум'янець. Горацій, зрадівши, вибіг з госпіталю. Вартовий витріщив очі, коли старший лейтенант Барт з усієї сили поплескав його по плечу й загорлав на весь табір:

— Живемо, друзі! Чудово! — А потім вихопив револьвер і шість разів вистрелив у повітря.

З наметів вискакували солдати і, нап'явши берети, щодуху бігли до госпіталю.

Побачивши надзвичайно щасливого Варта, вони зупинились і з подивом перезиралися. Веселий настрій помічника командира загону ніяк не відповідав похмурій обстановці гинучого табору. Коли всі зібралися, Горацій виголосив коротку промову, шалено жестикулюючи і лаючись від повноти почуттів. Солдати, немов на штурм, кинулись у госпіталь, до капітанового ліжка…

Перед сном кожний хворий одержав склянку води з двома краплями «бабусиної горілки», як охрестили ліки солдати.

Горацій щиро радів і навіть не згадував про прохання старої не виказувати таємниці.

Вранці всі хворі почували себе значно краще. Орвіл попросив бульйону і смаженої ковбаси. Його сусід, молодший лейтенант, приєднався до командирового прохання. Опівдні капітан сів на ліжко, затягнув популярну пісеньку. Хворі підхопили її й співали з великим піднесенням. Похмура пригніченість солдатів змінилася нестримними веселощами. Біля намету Варта, звідки долинала музика магнітофона, радист Шаар і ще один автоматник танцювали на траві твіст. Солдати плескали в долоні. Потім повитягали пляшки вина, залишені про «чорний» день. Табір галасував і горлав пісні…

Радіостанція послала в ефір рапорт командира карального загону про незвичайну подію в таборі. Губернатор негайно відповів: «Щиро радий одужанню. Капітан Хіт, прошу прислати ліки в Головний штаб. Бажаю Вам успішного виконання місії».

Через два дні великий вертоліт сів на заболочені луки. Льотчик узяв із собою пробірку густої коричневої рідини і якнайдокладнішу доповідь Варта про все, що сталося в таборі.

Вертоліт піднявся над джунглями, несучи в світ надзвичайне відкриття Горація…

Минув тиждень.

Худий і щасливий капітан заглядав у всі куточки, гладив броню свого транспортера і божився, що розіб'є голову, а таки доможеться ордена для Варта.

Все йшло якнайкраще, життя в таборі входило в колію. Всі пили для профілактики розчин «бабусиної горілки». Солдати й офіцери відчували себе напрочуд бадьоро.

Генерал-губернатор повідомив по радіо, що пробірку й усі документи послано в столицю, в Академію наук. Трохи пізніше надійшов наказ капітанові Хіту: рухатися на південний захід, до невеликого туземного села, де, за повідомленням розвідки, діяв сильний партизанський загін, що не давав колоніальним властям прокласти стратегічну залізницю.

Наступного ранку шість бронемашин загону поповзли глухими шляхами й болотами. Солдати не звертали уваги ні на туман, ні на хмари комарів. Тепер вони були схильні вважати себе невразливими.

Жителі невеликого лісового поселення жахнулися, коли з душної пітьми лісу, сяючи фарами, брязкаючи гусеницями, виповз величезний бронетранспортер, а за ним нові й нові сталеві крокодилоподібні машини зі спареними кулеметами на баштах.

Партизани дали знати про себе вже наступного дня: випущена з лісу гвинтівочна куля пробила брезентові двері намету поряд із сержантом Делакуром, що саме виходив надвір. Той скрикнув і впав на землю. Солдати схопили свою зброю і відкрили хаотичний вогонь по джунглях.

Негри-поселенці лежали долілиць у своїх халупах, боячись підвести голови.

Куля попала в горло радистові, і він, навіть не зойкнувши, звалився на землю. Більше вбитих не було. Барт перев'язав руку, яку злегка подряпало. Двоє солдатів були поранені важче…

Послали розвідку. Досвідчений капітан Хіт вислухав донесення, взяв із собою тридцять чоловік, бронетранспортер і вранці вирушив мисливською стежкою. Через три години здалеку долинули стрілянина й вибухи. Командир викликав підкріплення — три броньовики— і наказав посилити охорону табору.

Тим часом Горацій Барт сидів у навушниках біля столу з похідною радіостанцією і швидко писав. Він приймав радіограму від генерал-губернатора. Солдати юрмилися коло намету, витягували шиї і заглядали в маленьке віконце. Вираз Горацієвого обличчя свідчив про те, що повідомлення було дуже важливе й цікаве. Нарешті офіцер скинув навушники і з стурбованим виглядом вийшов надвір, тримаючи в руці папірця.

— Слухайте, — сказав він і почав читати: «Капітанові Хіту і старшому лейтенантові Варту. Вчора, шостого серпня ц. р., в управління колонією надійшло повідомлення з столиці. Академія наук сповіщає, що речовина, одержана на аналіз, є сумішшю кількох невідомих науці алкалоїдів рослинного походження. Змішані в певних пропорціях, вони можуть мати сильний вплив на організм, знищувати мікроби певних захворювань і нейтралізувати їхні токсини. Нічого рівнозначного цим лікам медицина досі не знала: малярія виліковується з їхньою допомогою за чотири дні, будь-які види лихоманок — за сім-десять днів. Дослідами встановлено, що дана речовина в суміші з деякими кислотами може вплинути також на віруси багатьох захворювань вірусного походження. Крім того, є припущення, що універсальний препарат може сприяти вилікуванню багатьох інфекційних захворювань шлунка…

Велике відкриття офіцерів колоніального загону стало відоме президентові й уряду. На запит міністра охорони здоров'я про можливість масового випуску препарату Академія відповіла негативно, бо неможливо дізнатися, з яких рослин добувають цю речовину, а створити його синтетичним шляхом сучасна наука поки що неспроможна. Капітана Хіта й старшого лейтенанта Варта просять надіслати додаткові відомості, після чого їх представлять до урядової нагороди».

— От, чули? Де я тепер знайду цю бабусю? Хіба що попрошу капітана, коли він повернеться…

— Він уже повернувся! — пролунав веселий голос Орвіла Хіта. Одна командирова рука була перев'язана, але він радісно усміхався. Солдати зустріли його вітальними вигуками.

З бронетранспортерів вилізали автоматники, штовхаючи поперед себе зв'язаних негрів.

— Ось вони, голубчики! — мовив капітан, вказуючи на полонених. — Партизани. Зараз допитаю — і на гілляки. Глянь-но, які бандити. Той, що з пов'язкою на голові, прострелив мені руку. З ним буде окрема розмова.

Горацій, як завжди, коли капітан збирався розправитися з беззахисними людьми, похмурнішав і нервово сказав:

— Ну, добре, згодом. Є важливіша справа…

— Стривай, дай розповім. Отже, їдемо ми й звалилися в ловчу яму… Поки під'їхали броньовики, ці собаки вбили Сегаля і ще чотирьох. Потім закрутилася веремія! Ми їх оточили, шістдесят чоловік застрелили на місці, а решту узяли… Та найцікавіше ось що: за деревом спіймали бабку, зморщену, в якійсь ряднині з бахромою. Ну, точнісінько, як ти описував. І лається нашою мовою…

— Де вона? — заволав Горацій.

— Не кричи. Вона дуже кусалась і дряпалась, а я цього не люблю. Ну й, сам розумієш… Ти ж не сердишся?

ТВОРЕННЯ СВІТУ (феєрія)

— Перед вами — найдурніша з усіх моїх знайомих зірок, — голосом лектора-професіонала сказав Кондрацький. — Її енергія в десять разів більша від енергії сонця, але єдина планета, Діана — який дурень міг так її назвати? — літає десь за сім мільярдів кілометрів. Чи справедливо це? Ні, несправедливо!

— Цеглина? — спитав Шерлаков.

— Абсолютна, — запевнив інструктор.

— Перша група складності,— з нейтральним виразом сказав Регван.

— Ну, ви ж у мене здібні! — засміявся Кондрацький і поплескав обох студентів по потилицях.

Корабель увімкнув бар'єрні дюзи і швидко відплив од неможливо білого й страшного на вигляд сонця.

— Тек-с. Зараз гора повинна піти до Магомета. Займіться, Етьєн! Без зайвого напруження. Маса — одна і шість десятих земної.

Шерлаков злегка вклонився і сів у крісло. Позаду виросла коротка антена.

— Командую… Пряма наводка!

—Єсть!

— Кільце!

— Єсть!

— Тунель!

— Зараз…

Етьєн сидів, високо звівши брови, скорчившись, мов людина, яку вдарили в живіт…

—Єсть тунель!

Кондрацький скоса глянув на тремтячі пальці Шерлакова. Регван байдуже дивився крізь прозору стінку.

Навколо відразу потемніло, а коли засвітились прожектори, стало видно довгі білі бурульки скель з яскравою крижаною іскрою, шпилі й лисини стрімчаків…

— Ви не зважили на фактор невизначеності. Точне тунелювання завжди небезпечне, — промовив Регван.

Жодна людина не може витримати без певного напруження погляду іншої людини. В тому, на кого уважно дивився Регван, пробуджувався атавістичний страх перед темною щілиною й двома безжалісними скельцями бінокля.

Етьєн надто різко обернувся до інструктора — крісло Кондрацького стояло трохи позаду.

— Нічого, нічого… Коли я був дипломантом, то так шпурнув один астероїд, що він розбив станцію наведення… І нічого. Сам лагодив. Зрозуміло, станцію лагодив, а не астероїд.

Кондрацький осікся, відчувши ввічливо-терплячу увагу студентів, і відразу підвищив голос:

— Так. Чотирнадцять сімнадцять. Десять хвилин на огляд планети. Поїхали!

Кружляли над голою крижаною Діаною, мало не торкаючись черевом корабля колючих гірських вершин. Здували жарким диханням мотора стоярусну білу бахрому в жерлах гірських печер. Інформатори викидали довгі гнучкі лапки, відламували шматки порід…

— Суцільна пустеля. Схожа на яєчню.

— Чи на великі місячні моря років чотириста тому.

— Ось висади сюди кого-небудь самого з запасом харчів до наступного прильоту! Збожеволіє! — чи то зі страхом, чи то захоплено говорив Шерлаков.

— Ви що, часто навідуєтесь у Відділ Марної Романтики? — невинно спитав Регван.

Етьєн спалахнув і мало не наговорив грубощів.

— Чотирнадцять двадцять вісім, — похмуро втрутився інструктор, відчуваючи необхідність припинити сварку юнаків. — Ну, що б ви зробили, скажімо, з екваторіальним гірським масивом? Ось ви, Регване.

— Я вийняв би всю цю ділянку, зняв би гори і завалив ними западину на дванадцятій паралелі, біля пояса стародавніх вулканів. А плато повернув би ось так, — Регван показав долонями, як саме слід повернути, — і вийшла б чудова затока. Порт світового значення.

— Замовник просить три оперізуючих материки, — пробубонів Шерлаков. — Нам слід утримуватися від заток і морів, витягнутих по меридіану.

— Вам потрібна ця западина на дванадцятій? Чи ви вважаєте, що альгелійцям буде дещо нудно тут без землетрусів? — поцікавився Регван.

«Вони ще з першого курсу живуть як кішка з собакою. Яскравий приклад «співдружності» систем, — подумав Кондрацький. — А що? Вони почувають себе рівноправними і тому сваряться. Почали з порівняльних якостей дівчат Землі й Кригоса, а закінчили… Етьєн. як нестриманіший, дійшов навіть до брехливих підказувань на лекціях».

Корабель тихо світився над нічним боком Діани. Його повільно несло до термінатора.[4] Зовні можна було легко роздивитись Шерлакова, що запекло жестикулював над світловою картою. Біля антени стояв вузькоплечий смаглявий Регван. Рудувато-сивий Кондрацький потонув у довгому інструкторському кріслі і лише зрідка підкреслював свої слова рішучим жестом здоровенної руки.

«А є в інституті щенята з расистським ухилом. Особливо «хизуються» гуманоїди з Мармея — у них, бачите, більше здібностей, а ми недосконалі. Втім, це не дивує, адже батьки мармейців ще пам'ятають останні міжнародні війни…»

Чотирнадцять п'ятдесят одна…

Регван, спершись на широко розставлені худі руки, прилип очима до карти. Його шкіра темніє від напруження: од куточків рота до вух і через кінчик носа на лоб тече фіолетовий рум'янець. Посеред карти росте, розширюється, вбирає в себе вогники каньйонів і гір яскрава фосфорична смуга…

Внизу могутнє зітхання торкнулось пустелі, схожої на стародавній азіатський сирт: заворушились нерівні, прогнуті плити, стали, мов цілий флот чорних вітрил, струсили з себе снігово-крижаний покрив і, заскреготавши, почали тертися об відроги гір… Розпливлися гребені й горбаті останці, кам'яна каша густо потекла через ущелини.

Здригався холодний, суворий дід-хребет, падало з нього зразу безліч лавин… І який-небудь діанський Ельбрус, багатоголова махина, вся в ущелинах, у готичному панцирі уступів, під товстенним шаром мерзлої води — мертвий, непереможний пік раптом розсипався в тумані на мільярди гострих осколків. Хребет поважно й покірно піднімався в небо, а знизу його підпирали темні колони пилу й дрібної породи.

Град, град падав на Діану. Такого граду не бачив ще цей холодний промерзлий світ…

Так Регван будував Великий екваторіальний материк. Так спорудив він ще два, і проклав глибокі судноплавні канали, й утворив протоки, і вирив (не без участі Кондрацького) чимало внутрішніх морів та озер.

Потім узявся за справу, тремтячи від нетерпіння, білоголовий, у розстебнутій на грудях сорочці Етьєн. Він ковтав слину й не міг відірватися од віконця біоприймача.

Етьєну треба уявити весь хід подальшої операції. Уявити й відчути. Йому було б легко, аби він тільки не хвилювався. Адже Шерлаков — поет, і непоганий. Образної уяви йому не позичати… Ну, не крутись! Якщо поєднати Етьєна з Регваном — ох, який спейс-білдер вийде!

П'ятнадцять сорок сім…

Внизу йдуть реакції, реакції, реакції… Народжується краплями на димних брилах, зливається в струмочки, тече струмками, ріками, ніагарами біла, чиста, червона й чорна від кам'яного пилу, каламутна, повна щебеню, шалена вода — всесвітня вода, мережа потоків, блискуча кольчуга, надіта на Діану. Вода, насичена пухирцями, яка перекидає й несе скелі; лінива, мов широкий коров'ячий язик, киснева вода — фронт окропу, оповитий парою, і кришталева вода з льодовиків…

Перший прибій невміло приклався до кострубатого пасма першого берега. Океани парували, на них гойдалася піна.

Шерлаков створив атмосферу, і відразу з'явилися хмари, схожі на качани цвітної капусти. Хмари були якісь дивні, не такі, як хотілося.

— Ой, негарно! — похитав головою Кондрацький. — І чого я вас тільки навчав, юначе! Зосередьтеся ще раз!

«У Регвана це вийшло б відразу. Електронна машина, — подумав Етьєн. — Усе, що робить, робить раціонально. Знає, що, кому і де сказати і як вчинити за будь-яких обставин. І професори йому руку тиснуть, і всі фіолетові дівчатка з Кригоса за ним бігають. Універсал!»

Шістнадцять тридцять…

— Зараз ми повинні зробити найголовніше, — почав, не змінюючи зручної пози, Кондрацький. — А що у нас, у спейс-білдерів, найголовніше? Третій цикл. Це вам не скелі руйнувати! Тут уже не можна допуститися будь-яких помилок… До речі, щодо помилок: літ двадцять тому один мій приятель-землянин закрутив гірське пасмо у вигляді власного підпису, а замість крапки вліпив десятикілометровий пік.

— Чого це він? — здивувався Етьєн.

— Ніхто не знає… Він відмовився пояснити. Ледбіттер його прізвище було, Джон Ледбіттер. Загинув смертю хоробрих при штурмі проклятущих Червоних Пірамід…

— Цитую третій пункт Кодексу. «Планета, яка потребує повторної обробки, — ганьба для всього цеху спейс-білдерів», — втрутився Регван. — І сьомий пункт: «Спейс-білдер, який використовує свою силу не за призначенням або згідно з особистими бажаннями, — небезпечний».

— Формально правда на вашому боці. Але Джон був хороший хлопець… — пробуркотів кудись убік інструктор.

— У нашій справі,— підкреслив Регван, — не буває ні хороших, ні поганих хлопців. Ми ділимося на хороших і поганих виконавців.

— Ні, на художників і ремісників! — не витримавши, встряв Шерлаков. Регван навіть голови не повернув.

Унизу починався ураган: грізніше шуміли й плювалися піною теплі хвилі, потемніла вода, похмуро опустився обрій.

Кондрацький підвівся. Вимкнув біозв'язок. Вітер стих.

— Навіщо? А як же бомби? — кинувся Етьєн.

— Руками будете кидати, — мирно відповів інструктор. — Вас допусти до біозв'язку. Щенята!

— Але це порушення двадцять… — почав Регван.

— До бомб! — наказав інструктор.

Студенти підтягнули бомби. Кондрацький не без задоволення спостерігав, як сопуть Етьєн із Регваном, ставлячи «на попа» гостроносі штуковини, увінчані всілякими вушками, стабілізаторами, антенами. Цього разу обох хлопців єднала злість на інструктора.

— Згідно з планом номер сімсот два—плі!

Полетів номер сімсот два — такий собі доісторичний птах із сім'ї фугасок… Хлопці вже тягнуть по підлозі другого — перекинули крісло, мало не розбили пульта…

Перші бомби вибухнули глибоко під водою, породивши чудернацькі океанські бульбашки, вкриті плівкою, що рветься… І вода перестала бути мертвою. У ній кишіли, незбагненно швидко розмножуючись, міріади молодих бактерій. Новий удар — і знову новосілля, радісне новосілля серед скаламучених піщинок.

Бомби летіли на материки, розкидаючи золотий дощ насіння. Вітер гнав руді хмари спор… У грунт зі свистом врізались міцні черенки…

Сімнадцять двадцять…

Бомбовий відсік порожній. Працюють біологічні активатори. Мудрі, багаторежимні активатори із своїми червоними рупорами.

Хлопці відпочивають у кріслах. Намахались. Навіть Регван стомився. Сидить зовсім фіолетовий, похнюпивши великого носа, і дихає так, що ребра мало не рвуть тонку сорочку.

За активаторами стежить сам Кондрацький.

Сіро-сизі рівнини стають схожі на неголені щоки. Паростки… Перші паростки! Густі, мов дощ, який повільно падає із землі в небо. Шерхотять. Викидають стріли нових пагонів. Шерхіт затопив Діану. Корінням, волосками, різоїдами впиваються в мокрий грунт, смокчуть. Шумлять на вітрі. Пишніються в трьох вимірах зелені, срібні, не збагнеш які.

Виростають стовбури дерев. Розцвітають на гіллі квіти… Іде перший сніг — з пелюсток… Світлі плями на суші на зразок Марсових шапок. Біло-рожева Арктика опалих пелюсток.

Корабель відходить від зеленіючої, хмарної Діани.

Стрілки на годиннику повільно повзуть.

— Впоралися, — каже Кондрацький.

Шерлаков відкупорює пляшку астроколи, жадібно, з бульканням наливає у великі бокали.

Через місяць-два на Діану спустяться вантажні загони з уцілілими альгелійцями. Вони будуть прокладати шляхи, тихо й покірно везти свої пожитки на деренчливих автомобілях і втягувати голови в плечі від гулу власних літаків. Вони ще довго пам'ятатимуть, який звук іноді чути після того, як у небі промчить літак…

«Альгела, Альгела! Який був світ! Щенята, — подумав інструктор. — Самі себе знищили… А якби не Земля?»

— Ну, що б ви поставили нам, будучи головою комісії? — з награною бадьорістю спитав Етьєн.

— Дев'яносто вісім, — чесно відповів Кондрацький, п'ючи астроколу.

«Нас, студентів, не можна пускати на кораблі з біозв'язком. Тут правда на його боці,— подумав Регван. — Лише абсолютно удосконалених, з натренованою волею… Асів! Я неодмінно звернуся в деканат».

— За віщо мінус два? — обурився Етьєн.

— За наші з вами емоції, брате Шерлаков, — сказав Регван.

— Устами немовляти… — засміявся Кондрацький.

Спейс-білдерів чекали сім'ї.

ЗМІСТ

Міраж

Альбертів злочин

Спадкоємці

Хрестоносець

Ніч

Король твіста

Зйомочний майданчик

Порушення закону

Пустощі

Волохатий хлопець

Велика місія цивілізаторів

Творення світу

1

Неоген — давня геологічна епоха в історії Землі.

(обратно)

2

Гра слів: Lizard — по-англійськи ящірка.

(обратно)

3

Резерфорд Е. (1871–1937) — великий англійський фізик.

(обратно)

4

Термінатор — межа дня і ночі.

(обратно)

Оглавление

МІРАЖ

АЛЬБЕРТІВ ЗЛОЧИН

СПАДКОЄМЦІ

ХРЕСТОНОСЕЦЬ

НІЧ

КОРОЛЬ ТВІСТА

ЗЙОМОЧНИЙ МАЙДАНЧИК

ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ

ПУСТОЩІ (Оповідання-жарт)

ВОЛОХАТИЙ ХЛОПЕЦЬ

ВЕЛИКА МІСІЯ ЦИВІЛІЗАТОРІВ

ТВОРЕННЯ СВІТУ (феєрія)

ЗМІСТ

Реклама на сайте