««Петро Голубничий»»

Володимир Михановський «Петро Голубничий»

Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі «Петро Голубничий» конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.

Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом «вакуум». Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в «зеро».

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

«Заїло», – подумав занепокоєно Борт.

У цей час спалахнув відеофон.

– Що, не відчиняється? – запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.

– Так.

– Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кілька хвилин до барокамери зайшли капітан Федір Скеля та астробіолог Ярослав Сміливець. Слідом за ними вскочив Кір.

Штурман, капітан і астробіолог скільки було сили налягли на люк. Але він навіть не здригнув.

– Доведеться тобі, Кіре, – сказав капітан. – Тільки антену не пошкодь.

Розігнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Після третьої спроби дверці відчинилися.

Першим ступив за борт капітан. Останнім виліз Кір.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохіть заплющив очі. Він обережно переставляв озуті в магнітні черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорній безодні, палало сузір’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всіяного діамантами. Тьмяно ряхтіла підперезана синім поясом туманність Андромеди. У самім її центрі відливало червоним світлом кілька зірок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизій від попелу ватрі. Яскраво палає фіалковий пояс Оріона. Плаває в сірім кільці сузір’я Ліри…

– Ти не заснув, Миколо? – пролунав у навушниках капітанів голос.

Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.

– Це чи не прилипли метеорити, – висловив припущення астробіолог.

– Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? – заперечив штурман. – Ні, тут щось інше…

– Кіре, візьми на пробу, – віддав наказ капітан.

І всі четверо попрямували до входу в корабель…

По обіді Скеля запитав астробіолога:

– Ну, що там зі смарагдовою речовиною?

– Поки нічого, – якось неохоче відповів Ярослав. – Я опустив її в насичений розчин гібереліну.

– Але чому ти думаєш, що в речовині, котра перебувала в умовах, де температура якихось дві з половиною тисячі градусів, пощастить виявити біологічні ознаки?

Астробіолог хотів був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пункті побіля цифри «3» спалахнула авральна лампочка. Третій відсік… Це була астролабораторія.

Астробіолог метнувся до виходу. Услід за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелі «зупиніться!» наздогнав їх побіля самісіньких дверей.

Капітан увімкнув екран, що займав усю задню стінку каюти, і перед зором трьох космонавтів постала астролабораторія. Хитромудрі прилади, заставлені різними ретортами і штативами стелажі. Але що це? Яка сила зрушила з місця термостати? їхні чорно-матові куби хаотично громадились тепер у кутку. Один із кубів раптом луснув, і крізь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.

– Спори! – прошепотів астробіолог.

– Кіре, – гукнув капітан, – негайно в третій відсік. Задрай вихід звідтіля…

Робот кулею вилетів у коридор. Та наблизившись до третього відсіку, він дещо уповільнив крок і став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екрані було добре видно його кулясте тіло, міцні кінцівки, вогники фотоелементів. Зовні все було начебто спокійно. Але кожен із космонавтів з хвилини на хвилину чекав якоїсь біди.

Досі корабель мчав крізь космічні простори без особливих пригод. Навіть діставшись району загадкового Антареса, екіпаж не виявив ніяких підтверджень гіпотези академіка Світлова. Хоч би якісь тобі ознаки високоорганізованої матерії. Навпаки, украй висока радіація, рівень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разі природа загадкової зеленої маси? Чому на неї аніскільки не впливають найсильніші радіаційні бурі?

Німий ураган, що шаленів зовні, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою «Петра Голубничого». Мікрочастинки, з величезною швидкістю бомбардуючи корабель, породжували у внутрішніх відсіках вторинне випромінювання. Подеколи стінки тієї чи іншої секції починали тьмяно світитися. Вторинне поле було зовсім кволе. Чутливі прилади ледь фіксували його. Розкрити фізичну природу поля ніяк не щастило. У всякому разі, воно виявляло себе досить дивно: під дією загадкових променів космонавтам часто-густо дуже хотілося спати. А за роботів і казати нічого. В один із днів вони зовсім вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх білкових супутників у найнесподіваніших місцях. Роботи позаклякали в закутках відсіків, на гвинтових сходах, у коридорах,– власне, скрізь, де їх захопила страшна каталепсія.

Виконуючи наказ капітана, їх перенесли у тринадцятий відсік, де зберігалося різне спорядження. Вантажити своїх побратимів на маніпулятори допомагав Кір – єдиний із роботів, котрого випромінювання не вивело з ладу.

За першим проектом екіпаж «Петра Голубничого» мав складатися із сорока двох чоловік. Сюди, звісна річ, не входили кіберпомічники. Але що успішніше проходили випробування нової серії білкових роботів, то цифра ця зменшувалась. Кінець кінцем Координаційна рада ухвалила сформувати екіпаж всього з трьох осіб: капітана, штурмана й астробіолога. Місця всіх інших членів екіпажу посіли білкові роботи. Слід сказати, вони успішно виконували свої обов’язки, аж поки не сталася з ними ця біда…

Федір Скеля, Микола Борт і Ярослав Сміливець невідривно стежили за тим, що відбувається на екрані. Ускочивши до третього відсіку, Кір притьмом зачинив за собою двері. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вільний простір. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путі. Навіть термостати, виготовлені з надміцного нейтриту, репали, як дині.

Докладно проінструктувати Кіра капітан не міг. Адже він і сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кірові було надано повну свободу дій. Він мав залежно від обставин обрати найдоцільнішу тактику, пам’ятаючи, звісна річ, і про безпеку корабля, і про можливу загрозу трьом космонавтам, і про необхідність виконати кінцеве завдання, покладене на «Петра Голубничого». Напохваті було найпростіше розв’язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспішати з цим було нерозумно: адже в районі Антареса екіпаж попри всі сумніви сподівався виявити високоорганізоване життя. Тим часом ніхто не міг знати, яких форм воно тут прибрало…

Тільки-но Кір задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, і мало не торкалася чорної лискучої поверхні робота.

Кір прожогом відскочив у куток і закам’янів у вичікувальній позі.

Зелений мох став повільно з усіх боків підступати до нього.

Робот зовні видавався спокійним. На екрані було чітко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементів, тремтять мікролокатори. Перш ніж розпочати діяти, Кір збирав інформацію. В цю мить він перебирав у пам’яті тисячі варіантів, шукаючи найдоцільнішого поміж них.

– Капітане! Вже, мабуть, можна! – благально сказав Ярослав.

Скеля натис клему виклику. Шерех і писк радіоперешкод наповнили кают-компанію.

– Прибув до третього відсіку, – почувся чіткий Кірів голос. – Аналіз повітря у відсікові…

– Коротше… Доповідай про найголовніше! – попередив капітан. – Енергія в твоєму переговорному акумуляторі кінчається.

Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кількох днів він збирався поставити Кірові новий акумулятор. Та все ніяк не міг вибрати слушного моменту… Тепер ця дрібниця може спричинитися до фатального наслідку.

– Аналіз повітря у відсікові, – повторив Кір, – свідчить, що процентний склад кисню дедалі стає менший.

Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечці несподіванок.

– Маю намір розпочати дослідження зеленої субстанції, – спокійно казав далі Кір, наче перебував не на кораблі, що дістався далекої зоряної системи, а на тренувальному полігоні. Щоправда, його голос звучав глухіше, аніж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор…

Минуло кілька хвилин. Але Кір не рухався з місця, вичікував. Мабуть, якісь міркування утримували його від активних дій.

Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум’я, підповз по підлозі відсіку до стелажа, гнучко охопив його з усіх боків. Стелаж гойднувся і полетів долу, засіявши підлогу склом і друзками. Більшість реторт розбилась, і отруйний дим від мішанини реактивів заповнив увесь відсік.

– О-о! – застогнав Ярослав, наче від зубного болю, і на мить прикрив долонею очі.

– Спокійно! – поклав йому на плече руку капітан. – Зараз це не головне.

Коли дим розвіявся, перед космонавтами постала страхітлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усі боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслідок прискореного руху корабля, для неї не існувало. Можна було подумати, ніби в біолабораторії раптом попри всі закони фізики запанувала невагомість.

Микола перший звернув увагу на одну неймовірну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, і прилад повільно розтанув, наче був виліплений із снігу.

– Мабуть, він загубив свій колір, став прозорий, – висловив припущення Ярослав. – Проклята пліснява, чи що воно там таке, позбавила його пігменту…

– А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, – докинув Микола.

– Боюся, кожен із вас далекий від істини, – похитав головою капітан. – Ну, та давайте подивимось, що буде далі.

Навколо Кіра ще н досі лишалося трохи вільного простору. Біоконтейнери, скло, різні прилади, довідники – все без сліду зникало перед загадковим космічним джінном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцеві бачити цю дику руйнацію. Товариші, безсилі що-небудь вдіяти, співчували йому. Але астробіолог хвилювався найбільше. Це ж він сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати…

Тим часом Кіра, зовсім відтиснутого в куток, з усіх боків щільно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно сміливо розправлялося з приладами й обладнанням відсіку, але підступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Між іншим, пліснява не торкалася й корабельних стінок.

– Може, її лякає іонопластик, що ним обклеєно внутрішні панелі? – прошепотів астробіолог.

– Ну, а Кір? – заперечив штурман.

Ярослав тільки плечима знизав.

Капітан знову увімкнув радіовиклик.

– Зелена речовина випромінює промені, – ледве чутно пролунав Кірів голос. – За півхвилини переходжу…

Тут фраза обірвалася, бо зелена маса з усіх боків навально ринула на робота.

Кір зник із поля зору. Весь екран затопило місиво, й тільки подеколи з нього вихоплювались роботові кінцівки. Видно, Кір одчайдушно змагався з ворогом, ні на крок не відступаючи назад. Власне, й відступати було нікуди.

Кінець кінцем зелена маса відринула од робота, і він, весь покалічений, звівся на рівні ноги.

– Кіре, бережи себе! – гукнув капітан, нагнувшись до мембрани.

Зелений напасник підозріло заметушився, готуючись до нової атаки.

– Ця… – штурман затнувся, підшукуючи слово, – ця штуковина, як видно, боїться білкової матерії.

– Не дуже й боїться, – заперечив капітан, дивлячись, як зелена підкова знов почала змикатися.

Цього разу на екрані було добре видно всі перипетії боротьби. Кір відбивав атаку, як лев. Це була веремія зелених барв. Мох змінював своє забарвлення, наче хамелеон.

Раптом із зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхівка його роздулась, ніби голова кобри, й гойднулася в роботів бік. Однією з кінцівок Кір перервав дивовижне стебло, і воно, звиваючись, повільно упало.

Ярослав скосив око на товаришів. Здається, вони нічого цього не помітили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробіолог нервово потер чоло і враз незвичайно голосно гукнув:

– Братці, перед нами розумна матерія!

Микола Борт витріщився на Ярослава, ніби вперше його побачив. Тільки капітан не виказав ніякого здивування. Він ніби чекав цих слів.

– Які у вас підстави? – запитав Федір Скеля.

– Правильна тактика в нападі й захисті, – гаряче сказав Ярослав. – Схильність до попередньої розвідки. Відтак: оточення ворога…

Капітан хитнув головою, немовби діставши підтвердження власним думкам.

– Якщо це розумна матерія, нам необхідно порозумітися з нею, – сказав Микола і з відчаєм позирнув на екран.

Кір і далі змагався із своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцільний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, і зразу ж змикався слідом за ним. З усього було видно, що посланцеві Землі довго не протриматись.

Капітан увімкнув передавач і віддав наказ:

– Кіре, перед тобою завдання будь-що вирватися з відсіку. Причому зелена речовина не повинна проникнути за межі астробіологічної лабораторії.

– Чи можна мені… скористатися з… – долинув до кают-компанії кволий Кірів голос.

– Так! – закричав капітан, не дослухавши. – Вмикай лазерний пістолет.

– Капітане! – вигукнув Микола Борт.

– Спокійно, без паніки! – гаркнув Скеля. – Бережіть очі.

Тієї ж миті екран обійняло сліпуче світло. Потім воно згасло і спалахнуло знову. Тисячі вогненних голок, посланих Кіром, пронизали третій відсік, не виходячи за його межі. Зелена маса здригнула й відступила. Робот був схожий на фантастичного їжака, котрий настовбурчив свої колючки у хвилину небезпеки. Тільки за голки йому правили лазерні промені – сліпучо-білі нитки, що несли на своїй путі смерть усьому живому.

Лабораторію виповнив білий дим. Видимість майже зникла, і капітан швидко увімкнув інфразір. Зелена маса конвульсивно посмикувалась. За всіма ознаками, під промінням лазерів їй було непереливки, і Кір від оборони перейшов у наступ. У ці хвилини він був схожий на велетенського дикобраза, що повільно ворушив своїми вогненними стрілами-голками. Лазерні промені сягали на півтора метра, а потім обривалися.

Логічна схема сповістила Кірові, що він може пропалити стінку відсіку, і тоді ворог розповсюдиться по всьому кораблеві. Ось чому робот максимально обмежив дію променів.

– Кір щось надумав, – не відриваючи погляду від екрана, сказав астробіолог.

І справді, робот став перебігати з місця на місце, маневрувати. Здавалося, він виконує якийсь химерний танок. Кожен крок наближав його до заповітного люка. У такт із Кіровими стрибками погойдувались і вогненні голки, що утримували зелену масу на певній відстані.

Налагодити з роботом радіозв’язок не вдавалося. З третього відсіку долинали тільки якісь невиразні шуми. Отож про те, як Кір почуває себе, космонавти нічого не знали.

Здійснюючи хитрі фінти, робот пробився до стіни, погасив частину променів, аби не пошкодити панелі, а частину зібрав у сніп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кілька метрів одступило. Цього було досить, щоб Кір з неймовірною силою рвонув на себе люк і вискочив з відсіку…

Капітан квапливо перевів інфразір на коридор, і всі побачили, як робот почвалав у вакуум-камеру.

За кілька хвилин по тому в динаміку почувся не зовсім рівний, але впевнений Кірів голос:

– Закінчив біоаналіз зеленої речовини, яка виросла у третьому відсікові. Речовина має м’яку кристалічну структуру. Та, беручи до уваги деякі ознаки, що я зараз їх перелічу, це, безсумнівно, жива матерія.

– Жива! – наче луна, обізвався Ярослав. Але Скеля і Борт замахали на нього руками.

Кір почав був перелічувати дані, засипаючи слухачів цифрами. Одначе Скеля обірвав його:

– Цифри запам’ятай. Доповіси потім. А зараз нас цікавлять тільки логічні висновки.

– Сподіватися на те, що перед нами високоорганізована матерія, не доводиться. Зелена маса являє собою конгломерат бактерій, які утворилися із спор. Причина такого бурхливого розмноження – сприятливі умови…

– Гіберелін, – пробурмотів Ярослав.

– Вид бактерій у межах Сонячної системи невідомий, – казав далі Кір. – Вони здатні розщеплювати на атоми речовину, засвоюючи її. Винятком є іонізований захисний пластик, що ним покрито стіни третього відсіку.

Залягла тривала мовчанка. Нарешті Микола Борт запитав:

– Невже в поведінці зеленої маси нема ніякого глузду?

– Не більше, аніж у діях хмари сарани, що надибала на своїй путі перепону, – сухо сказав капітан.

– Дозвольте сповістити, – знову пролунав голос Кіра, – кілька сот бактерій проникло в моє тіло. Вважаю за необхідне зробити собі інтенсивне гама-опромінення.

– Виконуйте,– віддав розпорядження капітан і крутнув верньєр.

На екрані знову з’явився третій відсік. Замішання, яке кілька хвилин тому тут посіяв Кір, уже вляглось. Зелена маса вирувала, бухла, зловісно перекочувала з одного краю до іншого. Що буде з кораблем, коли вона вирветься на волю? «Петро Голубничий» напевне загине…

Кожного із членів екіпажу гнітили тривожні передчуття. Нарешті капітан підвівся і хрипко сказав:

– Друзі, чекати далі не можна! Ми повинні терміново розробити план подальших дій. Жаль, що Кір…

– Бактерій убито, – пролунав у динаміку роботів голос. – Радіація пошкодила деякі мої нервові центри. Але я спроможний виконувати команди людей…

– Спасибі, Кіре, – кволо усміхнувся Федір Скеля. – Тепер нас четверо… Що ж нам робити з третім відсіком?

У кают-компанії залягла важка тиша. Кожен розумів, яку відповідальність покладено на нього. Відповідальність за друзів, за корабель, за безцінну інформацію, котрої чекає Земля.

– А чи не покрити нам ззовні третій відсік іонопластиком? – запропонував штурман.

– Ні, це все одно ризиковано, – заперечив капітан. – Корабель не може весь час нести в собі бомбу, котра здатна вибухнути першої-ліпшої миті.

– Ми змонтуємо велику лазерну гармату і націлимо її на люк, – сказав Ярослав. – Тільки-но зелений напасник переступить межу, ми розстріляємо його впритул, як це робив Кір.

Астробіолог запитально глянув на капітана, але той знову заперечив:

– Де гарантія, що при цьому якась частина бактерій не проникне в інші відсіки? Тоді ми нізащо не впораємося із зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.

Космонавти уявили, як гине їхній красень зореліт, і кожному стало моторошно.

До кают-компанії зайшов Кір. Вигляд він мав жалюгідний: весь пом’ятий, кінцівки скалічені, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.

Робот мовчки наблизився до екрана і ввімкнув третій відсік. Картина була невтішна. Вся зелена маса веретенилась, немов навіжена. Проте в цьому був свій смисл: за такого обертання виникала відцентрова сила. Вона відкидала зовнішні шари бактерій до стінок лабораторії, і окремі смарагдові язики мало не торкалися іонопластику.

– Ось що, – переборюючи вагання, сказав капітан, – біолабораторія має бути катапультована. Іншого рятунку нема.

За кілька хвилин космонавти зробили потрібні виміри та обчислення і зайняли свої місця.

«Петро Голубничий» був сконструйований так, що при потребі міг позбутися будь-якої із своїх секцій. Тим часом жодному з членів екіпажу вдаватися до такої серйозної операції ще не випадало. Через те і Федір Скеля, і Микола Борт, і Ярослав Сміливець, ба навіть Кір помітно хвилювалися…

Коли капітан натиснув на кнопку, котра приводила в дію катапульту, корабель весь здригнув. Од носа до хвоста його пройшла гальмівна хвиля. Та за мить автоматичні регулятори перевірили і в потрібному напрямку скоординували його політ. Вібрація припинилася. Стрілки на пульті керування заспокоїлись, а сигнальні лампочки згасли.

– Третій відсік одлетів від нас досить далеко, – сказав астробіолог, вдивляючись у оглядовий екран.

Штурман скептично похитав головою:

– Окомір твій, Ярославе, не витримує ніякої критики.

– А що ти скажеш, Кіре? – запитав капітан.

– Двадцять чотири кілометри, – не вагаючись відповів робот, немов чекав цього запитання.

– Двадцять чотири кілометри! – повторив Скеля. – Пішаниця долає цю відстань протягом п’яти годин. Автомобіль – п’ятнадцяти хвилин. А зореліт «ковтає» їх за якусь мізерну частину секунди… Контейнер, що несе в собі смерть, пливе зовсім поряд із кораблем, немов прив’язаний до нього. Небезпека зменшилась, але не зникла. Очевидно, третій відсік дістав малий імпульс.

– Він і справді дрейфує в наш бік, – вигукнув штурман. – Мені здається, навіть збільшується. – На цім слові Микола запитливо позирнув на Кіра, незаперечного авторитета у всіх питаннях, що стосувалися вимірів у широкому просторі.

– Рація в цьому є, але не зовсім, – статечно промовив робот. Інколи він висловлювався досить загадково – звичка, перейнята ним ще від свого вихователя.

– Поясни, Кіре! – попрохав Микола.

– Відстань до відсіку поки що лишається незмінна.

– Але ж він збільшується.

– Так. Але, очевидно, тут відіграють роль внутрішні сили…

Тепер уже і неозброєному оку було видно, що контейнер із зеленою масою бухне, як на дріжджах.

– Всередині ростуть спори, – пояснив астробіолог те, що й бет нього було зрозуміло.

І ось біолабораторія немовби під впливом якоїсь магічної сили репає, з неї виростає фантастична смарагдова квітка. Зелені пелюстки її мерехтять, наче обсипані коштовним камінням. Стебло звивається, як змія.

Але незважаючи на свою чарівну красу, квітка ховає в собі люту небезпеку. Хижа колонія мікроорганізмів вирвалась із тюрми, в яку її було замкнено, і кидає виклик космонавтам.

Квітка на якусь мить поколивалася на своєму довгому гнучкому стеблі, відтак рвучко потяглась до зорельота.

Першим одірвав очі від страшної мани капітан. Стрімголов підскочивши до пульта керування, він натис кілька кнопок – і в ту ж мить запрацювали фотонні дюзи. Із чаші-відбивача ринула сліпуча повінь світла.

Люди плюхнули в антиперевантажувальні крісла і завмерли в болісному чеканні.

«Петро Голубничий» набирав швидкості. З екрана добре було видно, як повільно росте відстань між кораблем і смарагдовою квіткою, що на цей час уже стала схожа на зелену хмару.

Здавалося, хмарці жаль розлучатися з кораблем. Вона простягала до нього довгі присоски, немов благаючи зачекати її.

Скеля, Борт, Сміливець і Кір, не відриваючись, дивилися на випукле око оглядового екрана. Зелена хмарка віддалялась. Спочатку вона перетворилася на недоспілу помаранчу, потім на котяче око і кінець кінцем – на зелену цятку, що за якусь мить зовсім пропала в безмежних просторах космосу.