«Пастка»

Володимир Михановський Пастка

Що далі відходила стрімка яхта од берега, то вищими ставали хвилі. Несподіваний порив вітру так трусонув легке суденце, що Карранса інстинктивно вчепився обома руками за бильця крісла, намертво прикріпленого до підлоги сфероїда. Вітер, справжній морський вітер, пругко штовхав в обличчя, забирався під розстебнутий комбінезон, до самої води пригинав білий парус.

– Витримає? – Карранса вказав на парус, що тремтів од напруги, і напівобернувся до сусіда. Щоб пересилити гул розгойданого моря, йому доводилось кричати на все горло.

– Це релон – річ надміцна, – швидше прочитав з губ, ніж почув він відповідь Стафо, першого штурмана «Ренати».

Ніс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, підкидаючи догори білі буруни. Сонце вже висіло низько, і його промені ковзали по зелених хвилях південного моря. До червоного сонця швидко летіла сіра пухнаста хмарка.

Яхта різко змінила курс, і солоні бризки, справжні морські бризки, окропили обличчя Карранси. Він крутнув головою і навіть примружився від задоволення.

А в молочно-білій далечі вже виростали строгі лінії пристані, гордо піднесені вгору куполи…

Слідом за іншими членами екіпажу Стафо і Карранса покинули сфероїд, де демонструвався сферофільм, і йшли тепер досить вузьким коридором, освітленим приємним зеленкуватим світлом.

– Непогано прогулялись, га? – хитро підморгнув Карранса.

– Чудово, – посміхнувся Стафо, – але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобі Біскайська затока…

Втім, Стафо добре знав, що білосніжна яхта, борт якої вони щойно залишили, розтинала гостинні води Чорного моря біля Аю-Дагу, де знімався сферофільм, який вони щойно дивилися: на зйомках його був присутній капітан «Ренати» Петро Брагін. І він сам подав думку – щосуботи здійснювати всім екіпажем зорельота ці збудливі прогулянки на легкокрилій яхті.

– Ти куди тепер?

– У мене вахта, – зітхнув Карранса. – Нудота… Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жодної, навіть незначної пригоди!

– І ти невдоволений з цього?

– Та… ну, хоча б щось трапилось!

Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.

– Мені час, – мовив Карранса, відхиляючи коричневі двері. – Щасливого чергування.

– Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.

– Прагнеш реваншу? – примружився Карранса.

– Звичайно!

– Добре, подзвоню.

Карранса зачинив дверцята ліфта і натиснув кнопку центральної рубки управління. Куляста кабіна смикнулась і безшумно помчала, нарощуючи швидкість. Крізь прозору оболонку кабіни миготіли складні сплетіння труб і хвилеводів, східцеві майданчики. Кабіна то злітала вертикально вгору, то ковзала по похилій, то рухалась по дузі.

В головній рубці все було як звичайно. Величезний екран, що займав майже всю передню стіну, сяяв рівним блакитним світлом. На нього з усіх боків дивились чутливі очі фотоелементів. Зображення з екрана передавалось до різних аналізаторів. Перш за все дані поступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно від одержаної інформації, вносив відповідні корективи в ракетну траєкторію. Одночасно працювала дублююча система, що контролювала висновки головного електронного мозку. Автопілот вносив зміни в траєкторію лише тоді, коли вирахувані поправки в обох випадках збігалися.

Карранса спершу зиркнув на інфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсім чистий – простір попереду «Ренати» на сотні тисяч кілометрів вільний… На цьому гігантському відрізку шляху зорельоту ніщо не загрожувало, орбіту його не перетинало жодне небесне тіло.

Карранса зручніше вмостився в кріслі перед головним пультом. Рівномірний басовитий гул автофіксатора навівав легеньку дрімоту.

Так минуло півтори години.

Раптом на пульті заблимало зелене вічко. Автофіксатор теж перейшов на вищі тони. Щось трапилось!… Карранса вмить підібрався, готуючись до ще не відомої небезпеки. Насамперед – спокій. Не хвилюватись! Швидкий погляд на інфралокатор підтвердив, що шлях попереду вільний. Можливо, іонні двигуни? Перевіримо. Ні, двигуни працюють нормально, у відповідності з завданим режимом.

Напружений погляд Карранси гарячково ковзав по довгих рядах циферблатів і шкал, і жоден прилад не повідомляв йому нічого тривожного.

Ага, нарешті! Досвідченому оку Карранси вистачило десяти секунд, щоб виявити, в чому справа. Швидкість! Він не повірив своїм очам. Підскочив до зеленуватої шкали. Сумніву не було: оранжева яскрава крапка, яка показувала швидкість корабля, помічно відокремилась од вертикальної лінії, що позначала завдану нормальну швидкість «Ренати», і поволі попливла вліво… Швидкість зорельота падала. Правда, зменшення швидкості було відносно мізерним – чутливий прилад реєстрував зміни швидкості, що складали мільйонну частку секунди.

Головне зараз – визначити причину зменшення швидкості.

Перед схвильованим Каррансою спалахнув екран відеофона. Капітанський виклик!

Обличчя Петра Брагіна було стривожене.

– Що там у вас, Карранса? Чому ввімкнувся сигнал малих відхилень од курсу?

– Гасне швидкість корабля.

– Цифри!

– Поки що за сорок секунд швидкість зменшилась на три десятимільйонні процента.

– І далі зменшується?

– Так.

– Причини?

– Поки що не можу знайти.

– А як головні прилади?

– Всі показують повний лад.

– Добре, зараз буду у вас. Ще одне…

– Слухаю.

– Про те, що сталося, нікому ні слова.

– Гаразд.

Карранса витер спітніле чоло. Ще раз окинув зором струнку шеренгу приладів на пульті: над кожним заспокійливо сяяли зелені вічка. А спідометр? Карранса поглянув на нього з таємною надією, що оранжевої крапки вже немає, що вона знову злилася з вертикальною лінією на шкалі. Але оранжева крапка горіла, до того ж вона віддалилась од вертикалі ще на кілька міліметрів.

В рубку зайшов капітан. Карранса враз відчув полегшення. З цією людиною нічого не страшно. Адже Петро Брагін належав до десятка кращих астронавігаторів Землі.

Насамперед капітан пильно перевірив кожен прилад, по черзі вмикаючи в різних комбінаціях всі контролюючі і слідкуючі схеми. Карранса зосереджено допомагав капітанові.

Вони напружено працювали разом вже кілька годин, але всі їхні зусилля зводились на марне: причина зменшення швидкості «Ренати», як і раніше, залишалась невідомою.

– Ми зробимо ось що, – вирішив нарешті капітан. – Збільшить потужність центральних дюз.

– Наскільки?

– Поки не відновимо попередню швидкість.

– Але ж іонне паливо…

– Ми не можемо втрачати швидкість. Не можемо…

***

Король Стафо був під загрозою. Жертвою коня Карранса розкрив позицію білих і тепер методично посилював натиск.

Обхопивши голову руками, Стафо низько схилився над шахівницею. Карранса вдоволено відкинувся на спинку крісла.

– Гм… Щось не бачу рятунку, – нарешті мовив Стафо.

– Зізнаюсь, що і я такої ж думки, – відгукнувся Карранса.

– Однак вихід є, – пролунав збоку впевнений голос. – І дуже простий. Погляньте-но! Слон б’є на ф7 з шахом, причому є два варіанти. Або ж чорні візьмуть жертву і поб’ють слона, або відходять королем… – Гнучкі щупальця Роба заходилися швидко пересовувати фігури, показуючи варіанти.

– Чекай, чекай, – зраділо мовив Стафо, – далі я сам бачу. Я роблю нічию вічним шахом. Тільки, Роб, чому ти завжди втручаєшся, заважаєш? Скільки разів ми домовлялися, щоб ти нікому не підказував.

– Я підказав, бо жоден з вас не бачив правильного продовження, – відповів Роб.

– Тебе ніколи не переспориш, ти залізний, – зауважив Стафо, складаючи шахові фігури в коробку.

– Ось що, Роб, – сказав Карранса, пильно дивлячись в ілюмінатор, – принеси нам по склянці чаю.

Роб нечутно вислизнув з каюти.

– Чого це ти сьогодні похмурий? – Стафо поклав руку на плече Карранси. – Жалкуєш, що втратив виграш?

– Ні, що ти.

– Може, щось трапилось на чергуванні?

– Та ні, чергування тут ні до чого. Поясни-но мені краще одну річ… – перевів на інше розмову Карранса.

В цей час розчинились двері і в каюту ввійшов Роб. Він обережно поставив на звільнений шаховий столик тацю з склянками.

– Ага, ти щось хотів? – спитав Стафо, підсовуючи Каррансі склянку.

Але Карранса відповісти не встиг. Злегка клацнув відеофон, і пролунав ледь хриплуватий капітанів голос.

– Пілот Карранса, негайно зайдіть в головну рубку.

На ходу підсмикнувши застібку комбінезона, Карранса кинувся до виходу. Згідно суворої інструкції, виходити з каюти в коридор можна було тільки в наглухо закритому комбінезоні з спеціальним приладом, що захищав од випромінювання. В цьому районі Простору, де перебувала «Рената», космічні промені – ці «вічні мандрівники» Всесвіту – були надзвичайно інтенсивні…

Капітан зовні був спокійний.

– Ну, як відпочили?

– Трохи, – відповів Карранса.

– Погляньте, – Петро Брагін кивнув на спідометр.

Години зо дві тому, коли Карранса з наказу капітана збільшив потужність центральних іонних двигунів, оранжева крапка злилася з вертикаллю на шкалі спідометра. Тепер крапка знов, ніби нехотя, відповзла вбік од вертикалі.

– Давайте ще раз перевіримо як слід прилади.

– А коли знову… – не втримався Карранса.

– Тоді повідомимо про гальмування «Ренати» всьому екіпажу, – рішуче відповів капітан.

***

Марія Аверіна займалась своїми буденними справами. А справ у неї, астробіолога «Ренати», вистачало. її давно вже цікавила проблема різних форм життя в космосі. Марія ретельно досліджувала численні метеорити і мікрометеорити, віддаючи улюбленій справі кожну вільну хвилину. Багато оригінальних зразків діставав їй Стафо, молодий штурман. Вони були майже однолітки – Стафо лише на рік старший за Марію.

Марія, заклопотана дослідом, не відразу звернула увагу на сяючий екран відеофона.

– Всьому екіпажу «Ренати»… Всьому екіпажу «Ренати»… Наказую негайно зібратись у Великій каюті. Нагляд і контроль доручити кіберсхемам…

Марія трохи загаялася з термостатами. Встановивши суворо стаціонарний режим на головній установці, дівчина накинула на легеньке ситцеве плаття червону шерстяну кофту, натягнула зверху сірий комбінезон. Затим вибігла з біолабораторії і, ставши на стрічку транспортера, натиснула кнопку.

У Великій каюті вже зібрались усі члени екіпажу, і Марія примостилася ззаду.

– …Збільшення потужності іонних дюз аж на двадцять одиниць теж нічого не дало, – говорив капітан. – Головна небезпека в тому, що ми нічого не знаємо про причини гальмування «Ренати». Жоден прилад не показав відхилень од норми. Таке становище. Перш ніж щось вирішувати, я хотів би порадитись з вами. Прошу висловлюватись.

Обговорення тривало хвилин двадцять. Вирішили більше не гаяти часу на виявлення причин гальмування.

– Таким чином, – підсумував капітан, – ще раз спробуємо вирватися з небезпечної зони. Через десять хвилин всі двигуни «Ренати» буде ввімкнуто на повну потужність. Наказую всім одягнути протиперевантажні костюми й зайняти свої місця. Оголошую готовність номер один!…

– Маріє, – Стафо зупинив дівчину, котра разом з усіма поспішала до виходу. – Підемо зі мною?

– Куди?

– В рубку-два. Розумієш, там є зайве протиперевантажне крісло, ну, і, крім того, ми будемо разом. Тобі ж зовсім не обов’язково зараз бути в біолабораторії. Ходімо?

Дівчина на секунду завагалась.

– Ні, Стафо… Мені потрібно ще убезпечити від перевантаження свою установку. Я не можу…

В головній рубці настала тиша. Чуткі удари хронометра видавались дуже гучними.

– Залишається дві з половиною хвилини, – мовив капітан. – Доповідайте про готовність.

– Готовий! – сказав Карранса, завмерши біля пульту управління.

– Готовий! – доповів Стафо, не відриваючи погляду од свого штурманського екрана.

– Готовий, – пробасував Іван Скала, гравіст, людина з «залізними нервами», як називали його товариші.

– Готовий, – відгукнувся телерадист Ліно Вара, відкинувши з лоба непокірний юнацький чуб.

Петро Брагін востаннє глянув на шкалу спідометра, Клята оранжева крапка змістилась уже так далеко, що між нею й вертикаллю вільно лягли б дві долоні.

– Ввімкнути дюзи! – скомандував капітан, і Карранса повернув до краю рукоятку потужностей.

Густа хвиля ваги навалилась на людей, наливаючи свинцем кінцівки, притискаючи до спинки протиперевантажного крісла. На автоматично ввімкнутому екрані огляду перед капітаном виник стрімкий силует «Ренати». З усіх її дюз вилітало сліпуче полум’я, язики якого тягнулись на багато десятків кілометрів. Кущики антен кругового спостереження на боках і на носі «Ренати» рівномірно обертались, посилаючи зображення на екрани головної рубки. Все було як звичайно. Незвичайним було лише одне: загальна потужність двигунів зовсім не відповідала фактичній силі ваги. При такій потужності у випадку вільного руху ракети людей буквально втиснуло б в спинки крісел. Прискорення повинно було скласти величину щось коло 5 «ж», а тим часом стрілка прискорення показувала ледве 1,9. Здавалось, хтось прив’язав ззаду до «Ренати» мотузку й утримує зореліт. Петро Брагін не відривав очей од оранжевої плями. Хвилини минати так довго, що, здавалось, час застиг.

Оранжева пляма рушила в далекий шлях до чорної вертикальної нитки. Вона повзла так повільно, що хотілося підштовхнути її.

Минуло півгодини, і прискорення почало слабнути. Кожен в рубці відчував невимовне полегшення. Але це не порадувало людей: адже це означало, що «Рената» міцно прикована до чогось невідомого, і це невідоме чіпко утримує її в своїх смертоносних обіймах…

Оранжева пляма, не пройшовши і півдороги, уповільнила свій рух, завмерла, ніби в нерішучості, на одному місці, затим поволі, але невідворотно поповзла назад, геть від чорної вертикальної ниточки…

***

Минуло вже чотири доби з тої хвилини, як оранжева крапка, що її вперше помітив пілот Карранса, почала свій фатальний шлях. Хоч іонні двигуни працювали на повну потужність, швидкість зорельота катастрофічно гасла.

Велика рада корабля засідала недовго.

– При максимальному режимі палива нам вистачить ненадовго, – заявив Карранса, важко підвівшись з місця. Повіки його почервоніли від недосипання, під очима набрякли «мішки». Він був першим пілотом корабля, і йому діставалось більше, ніж іншим.

– Конкретніше, – попросив капітан.

– Ось дані, одержані від головного електронного мозку,– Карранса простягнув капітану кілька вузьких білих смужок, поцяцькованих цифрами. Петро Брагін низько схилився над ними. Потім передав іншим.

– Та-ак, – протяг капітан, – при максимальному режимі ми спалимо все за кілька місяців.

Всі промовчали.

– Тому я вважаю, – повільно, з паузами говорив капітан, і слова його важко падали в напруженій тиші,– що двигуни «Ренати» слід вимкнути…

– Повністю? – вихопилось у Стафо.

– Так, повністю. І лягти в дрейф до вияснення причин… – капітан повагався,– причин гальмування. А спалювати зараз іонне паливо, як ми переконались, недоцільно.

– Дозвольте? – попросив Іван Скала.

– Будь ласка, – кивнув капітан.

– Повністю вимкнути двигуни ми не можемо.

– Чому?

– Тому що з цієї таблиці, – гравіст подав капітану одну із вузьких смужок, – видно – ми попали в середовище, яке зовсім не пасивно гальмує рух. На «Ренату» діють невідомі активні сили, що тягнуть її назад. А це означає, що коли ми вимкнемо всі дюзи, «Рената» почне падати назад з прискоренням… – Скала помовчав, дивлячись в таблиці, – так, з прискоренням порядку двадцяти чотирьох «ж». Таке прискорення людський організм не в змозі витримати.

– Тоді ми можемо залишити ввімкнутими бокові дюзи гальмування, – запропонував Карранса.

– Це вирішує питання лише частково, – мовив капітан. – Бокові дюзи в даному випадку надто малопотужні. Доведеться всім нам зайняти на час зворотного руху анабіотичні ванни. Ось що, – обернувся він до невисокого кремезного чоловіка з посивілими скронями і вольовим підборіддям, – вам, Іскро Гор, треба якнайшвидше розрахувати для кожного члена екіпажу криву охолодження біорозчину, його концентрацію і все інше.

Іскра Гор, керівник групи кібернетиків, коротко кивнув.

– Скільки часу вам потрібно для розрахунків?

– Дві години.

– Гаразд. У Ліно Вара візьміть рентгенівські і структурні схеми кожного члена екіпажу для вихідних даних. Дійте.

Іскра Гор по-молодечому підхопився і швидко вийшов з капітанської рубки.

Капітан провів рукою по обличчю.

– Перший пілот!

– Слухаю! – Карранса хотів звестись і відповісти, як звичайно, швидко і чітко, але цьому заважила дивна слабість, що розлилася по всьому тілу. Незборима дрімота стулювала повіки. Язик пересох і розпух.

– Ви із своєю групою перевірите бокові дюзи і підготуєте головні іонні двигуни до вимкнення.

– Єсть.

Намагаючись не похитуватися – це було нелегко, – Карранса попростував до дверей.

Перед очима попливли нескінченні стіни коридору.

«Невже захворів? – він одігнав від себе тривожну думку. – Певно, перевтомився».

***

В біозалі – у низькій, але досить просторій кімнаті овальної форми – тривали останні гарячкові приготування. Вздовж стін тягнулись двері – двадцять сім дверей, за кількістю членів екіпажу. Кожні двері вели в біованну – маленьку кімнатку з дуже складним обладнанням, що дозволяло утримувати людський організм на протязі тривалого часу на грані небуття. Іскра Гор прискіпливо перевіряв апаратуру кожної біованни, уважно слідкував, як закладають розрахункові дані в електронні запам’ятовуючі пристрої.

Всі шестеро кібернетиків – група Гора – буквально збилися з ніг, налагоджуючи апаратуру. Людям активно допомагали роботи. Там, де вимагались безсторонність, точність і терпіння, вони були незамінні.

Скоро капітан подасть команду, і він, головний кібернетик «Ренати», поверне білу пластмасову ручку рубильника. І рівно через десять хвилин спрацює реле часу. Від людей уже нічого тоді не залежатиме. Всі члени екіпажу до того часу лежатимуть кожен в своїй ванні, намагаючись дихати глибоко і рівномірно, розслабивши м’язи. Тіло буде опущене в біорозчин по горло. Потім рівень біорозчину буде підніматись, а організм все глибше і глибше провалюватиметься в бездонний сон, близький до небуття…

Стафо вивів із задуми сяючий екран виклику. Штурман був вражений, побачивши, як за кілька годин змарніло і постаріло капітанове обличчя.

– Як у вас справи, Стафо?

– Все гаразд, товаришу капітан

– Навігаційний пульт?

– Діє безвідмовно.

– Програма поведінки «Ренати»?

– Повністю завдана кіберсхемі.

– Ідіть в біозал.

– Єсть.

– Не затримуйтесь: на реле часу вже подана команда. їдьте краще на аварійному ескалаторі, він домчить вас за півтори хвилини…

Екран погас.

Стафо рвучко звівся, звично осмикнув комбінезон. Потім натиснув на екрані виклику кнопку біолабораторії. Перед ним поволі пропливла маленька каюта, вся заставлена приладами. Кольорове зображення було досить чітке, ї Стафо виразно бачив кожну пробірку, колбу, реторту Але лабораторія була порожня. «Певно, Марійка уже в біозалі», – вирішив Стафо. Про всяк випадок він увімкнув екран огляду коридорів. І одразу побачив, як у кінці відсіку Марія смикає і не може відчинити двері. Стафо натиснув кнопку збільшення, і перед ним на весь екран виросла тоненька постать дівчини. Особливо впали в око Стафо її руки, що вчепилися в ручку дверей, по-дитячому прикушена губа і повні сліз очі.

«Марійко, я йду до тебе», – хотів крикнути Стафо, але згадав, що зв’язок з коридорами односторонній.

Марійка в протилежному кінці Великого кільця. Дістатись туди по центральному ескалатору можна за сім хвилин, а у моєму розпорядженні – десять. Отже, бігом і ні секунди відпочинку!

Коридор Великого кільця, плавно загинаючись вгору, губився в далечині. Стафо не пробіг і десяти метрів, а серце уже глухо забухало, боляче віддаючись у скронях.

Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Піт рясно зросив усе його тіло, і Стафо змушений був знехтувати інструкцією і трохи розкрити комбінезон. Він хрипко і часто дихав.

Нарешті поворот! Півдороги позаду. Невже лише півдороги? Стафо здавалось, що він біжить цілу годину. Насправді – Стафо зиркнув на годинник – минуло всього три хвилини.

«Швидше, швидше», – підхльостував себе Стафо. Він похитувався і часто хапався за зеленкуваті стіни. А одного разу боляче забився об гострий кут кондиціонера повітря. Інколи він втрачав свідомість, і маревні хвилі заливали палаючу голову… Але натреновані ноги Стафо несли його вперед. І коли в хвильку просвітління Стафо оглянувся, він побачив, що здолав майже увесь шлях. Останні метри співпали за напрямом з траєкторією «Ренати». Сила ваги із клятого ворога перетворилася в друга. Стафо клубком скотився по коридору і вдарився об люк. Вскочивши у відсік, Стафо гарячково озирнувся. Так, це той відсік. Але Марії тут не було.

Задихана від швидкої ходьби, Марія ввійшла в біозал. Тут нікого не було, крім Петра Брагіна й Іскри Гора.

– Запізнюєтесь, – мовив капітан.

– Я затрималась, бо заклинився вихідний люк відсіку, – непевна усмішка торкнулась пересохлих Маріїних вуст.

– Так, цю скаргу я чув сьогодні від багатьох, – задумливо сказав капітан. – Дивно, що нічого подібного раніше не траплялося. Ну, що ж, займайте свою ванну. Ваш номер… – капітан подивився на Іскру Гора, який щойно підійшов.

– Тринадцятий, ось він, перед вами, – Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.

– Щасливий номер. Але поспішіть, – капітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.

– А що, хіба вже всі?… – Марії перехопило подих. Вона обвела очима однакові дверці, що займали всю окружність біозалу.

– Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.

– Дозвольте мені почекати його? – тихо сказала Марія.

– Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. – Капітан подивився на годинник. – За чотири хвилини вимкнуться ведучі дюзи, і на «Ренату» навалиться страшенна вага.

Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.

Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.

Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну – залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.

І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.

«Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…»

Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику – уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…

Що діяти? Він приречений. Стафо метнувся до люка, але на півдорозі безпорадно зупинився, зрозумівши – пізно. Всі його товариші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Марійка, певно, там. Вона обов’язково там!… Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є «Ренату» з правильного курсу, його друзі, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної планети.

Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насамперед треба вжити заходів проти перевантаження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…

Ага! Наглухо затягнувши застібку комбінезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона із стисненим повітрям, вмонтованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, і погнала кров у верхню частину тіла. Від приливу крові Стафо відчув легке запаморочення.

Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий присмак. Одночасно до горла підступила нудота. «Ну, ось і все», – тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.

Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям Стафо звільнив з-під свого кількатонного тіла руку й поволі присунув до очей. На це він витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана виявились марними: годинник розбився від удару об крицеву штангу.

Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.

Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шолома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю – передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ниточці. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров’ю, перед очима попливли оранжеві кола.

«Тільки не розкисати», – наказав собі штурман. Тепер час і підживитися. При одній думці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зупинило його. Повільно, дуже повільно посувались його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв рукам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, – така величезна була сила тяжіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він висмоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.

«Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми».

Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях – насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками – метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.

«Ех, конструктора б сюди», – з люттю подумав Стафо.

Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки – падав так, що аж перехоплювало подих, – Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння – штурман це відчував– дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.

Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні криваві пухирі.

Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

– Де ти був, Роб? – спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

– У кают-компанії.

– Що ти робив?

– Лежав.

– Лежав? Чому?

– Не міг підвестися – щупальця підгиналися.

– А зараз?

– Стало ліпше.

«Ось що означає самонастроювальна система! – подумав Стафо. – Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!»

– Але чому ви тут? – спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. – Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

– Про це потім, – нетерпляче відповів Стафо, – а зараз принеси мені маніпулятор.

– Для умов з підвищеним тяжінням?

– Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.

Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками – широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.

Отже, за діло! Перш за все – в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло «Репати». Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз – з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я – хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.

Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, «Рената», попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.

Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували і гасли – машина вирішувала завдання, що його їй поставив Стафо – уточнити час гальмування «Ренати».

Роб приніс попоїсти – він приготував обід сам. Він не забув навіть червоного перцю до борщу!

Щоб не мати справи з маніпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.

Штурмана дуже непокоїли ясна – вони розпухли і весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою маніпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так… Так… Треба попросити Роба, щоб приніс аптечку. А це що? Звідки білі нитки? Звідки вони могли взятись у шоломі? І як багато їх у волоссі! Першої миті Стафо просто не збагнув, що це не білі нитки, а сивина.

Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радісно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування «Ренати» мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів «Рената» зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрі невідомого силового поля, що полонило її.

***

Останніми днями Стафо безперервно відчував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у не мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь світ. Він спробував крикнути, але губи й язик здерев’яніли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.

***

«…Отже, через чотири дні «Рената» зупиниться. Але вже тепер сила тяжіння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволість після магнітного шоку, я міг би вільно ходити по каюті. Після того, як Роб переніс мене сюди з поверхні «Ренати», я кілька днів перебував на грані між життям і смертю. Якщо я не доживу до «воскресіння» екіпажу, хай капітан дізнається про те, що відбувалось на борту «Ренати», з мого щоденника…» Стафо відклав ручку вбік і задумався. Він з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися маніпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучці. Стафо знову взявся за ручку.

«…Здається, мені пощастило розгадати таємницю хмари. Це – надзвичайно потужне магнітне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування «Ренати». Зореліт потрапив у магнітне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонці й металевих частинах «Ренати» могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей і люків. Дією магнітного поля на організм пояснюється й сонливість багатьох членів екіпажу. Але чому ж в такому разі прилади не показали наявності магнітного поля? Вони – як це не парадоксально! – виявились занадто чутливими для магнітних полів такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевірю свою гіпотезу: переведу магнітометр на менш чутливу шкалу».

Стафо підвівся з-за столу й спробував пробитися по кімнаті. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрібний уже маніпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю підтримати його.

Вперше за багато днів Стафо по-справжньому міцно заснув. Прокинувшись, він спочатку не міг второпати, що сталося. Він чомусь висів у повітрі, поруч плавала ковдра. Стафо зробив різкий рух, намагаючись схопити ковдру, і боляче стукнувся ліктем об стінку. Це його привело до тями.

Невагомість!

Він кинувся до головного пульту. Бічні дюзи вже автоматично вимкнулися – зникла сила тяжіння магнітного поля. Отже, «Рената» перестала падати, тепер вона в самому центрі величезної «потенціальної ями», з якої ще доведеться вибиратися.

Стафо став на транспортер і помчав у біозал. Він одвик від стану невагомості і тепер відчував себе незграбним. Замість того, щоб іти по пругкому пластику підлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спеціальні поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомості. Точно розраховуючи інерцію і відштовхуючись своїми пружними щупальцями, він робив величезні стрибки.

Ось і біозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, міцно спить Марійка. Раніш як за добу він побачить її.

Стафо повільно підійшов до перших дверей. Він знав, що за добу до виходу людини з біованни починають діяти прилади, що стимулюють життєдіяльність організму. Коли починає пробуджуватися організм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. І годинникова стрілка, бігаючи по колу, свідчить про те, що в біованні все відбувається нормально.

Але циферблати чорні, як і в попередні дні, коли Стафо приходив сюди.

Що ж трапилось? Може, він збився з ліку днів?

– Роб, скільки часу минуло, відколи ввімкнули біованни?

– Тридцять дев’ять діб дві години одинадцять хвилин.

Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механізм дії біованн йому невідомий.

«Почекаю ще трохи», – вирішив розгублений Стафо.

Здавалося, низька стеля біозалу опустилася ще нижче й давить, заважає дихати.

Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрімав, зависнувши в повітрі. Прокинувшись, лихоманково оглянув усі двері: на жодних не спалахнув циферблат.

Минав час. Мертва тиша тиснула на барабанні перетинки.

«Якби я був у біованні, то принаймні загинув би разом з усіма. А так умру на самоті й заберу з собою таємницю «Ренати». Навряд чи мій щоденник потрапить до рук людини чи якійсь розумній істоті. Вибратися з цієї пастки, мабуть, неможливо…»

Але що це? Стафо не повірив своїм очам. Спочатку на одних, потім на других дверях спалахнули блакитні кола циферблатів, і стрілки – вузькі пучечки, що їх випромінювала, рівномірно обертаючись, частинка радіоактивного кобальту, – почали рухатись. Вони рухатимуться цілих вісімнадцять годин. Але чому не спалахують інші циферблати?

Болісна тривога й невідомість стиснули серце. Сидіти в цьому порожньому похмурому залі й чекати – ні, це нестерпно!

Повільно перебираючи руками, він попрямував до виходу, щомиті озираючись. Але світились лише два кола…

Флагманська рубка зустріла його напруженою тишею. Звичне гудіння автофіксатора лише підкреслювало її. Стафо перш за все поглянув на магнітометр – напередодні він з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимірювання.

Так і є! його здогад правильний: «Рената» перебувала в центрі (чи біля одного з полюсів) надзвичайно потужного магнітного поля.

– Давай-но, Роб, перевіримо чутливість радіопульта, – звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. – Допоможи мені.

– Слухаю.

Гігантським стрибком Роб перелетів до штурмана.

Кілька годин вони розбирали й перевіряли радіопульт. Потім Стафо писав щоденник. Постійна сонливість зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотів було трохи поспати, та де там!

Нарешті, глянувши на годинника, він вирішив: настав час!

Світились лише два циферблати. Стрілки на годинниках пробудження вже оббігали останнє коло.

Страшенно збуджений Стафо позирав на двері, гадаючи, з яких вийде Марія. А Роб поводився напрочуд спокійно. Він непорушно висів у повітрі, тримаючись одним щупальцем за настінну штангу.

***

Петро Брагін глибоко зітхнув і розплющив очі. Він горілиць лежав у ванні, біорозчин ледь помітно коливався, лоскочучи підборіддя. Тіло затерпло, але ворушитися ще принаймні з годину не можна. Руки й ноги м’яко тримали численні щупальця.

Голова після анабіозу була напрочуд ясна й невагома.

«Мабуть, я вийду звідси останнім, – подумав капітан. – Адже я й Іскра Гор зайшли в біованни позаду всіх». Правда, не з’явився Стафо. Вони чекали його до останньої миті – до третього аварійного сигналу.

Рівень біорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капітан з насолодою поворушив руками.

«Перш за все – причини гальмування «Ренати». Зовнішній огляд корабля. А для початку – прогулянка на яхті для всього екіпажу», – і капітан усміхнувся.

З цією посмішкою Петро Брагін вийшов з біованни. Він здивовано озирнувся. Іскра Гор?… А де ж решта?

– Здрастуйте, капітане.

Хто це? Нова людина на ракеті? Зігнутий, смуглявість ще більш підкреслює худючість. Сиві пасма волосся – і майже юнацьке обличчя. Невже це… Не може бути! Але ось чоловік посміхнувся, і в капітана щезли всі сумніви.

– Стафо!

– Здрастуйте, капітане, – повторив штурман з дивною застиглою посмішкою. – А де ж решта?

Півтори години ретельного огляду нічого не дали. Іскра Гор уважно перевірив всі зовнішні системи біованн. Реле часу було справне, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження треба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна відчиняти, це загрожує заснулому організмові. В земних умовах – інша річ. Там є для цього спеціальні пристрої.

– В чому причина – не уявляю, – потиснув плечима Іскра Гор, доповівши капітанові про результати огляду.

– Дивно, – задумався капітан.

– Це воно, це, мабуть, воно, кляте, – порушив тяжку мовчанку хрипкий шепіт Стафо.

Поки Іскра Гор перевіряв зовнішні схеми біованн, штурман перебував у якомусь заціпенінні, лише очі його лихоманково слідкували за Іскрою. Так само мовчки Стафо вислухав коротку доповідь Іскри капітанові.

– Це воно, – з глибокою переконаністю повторив Стафо.

– Що ж це, Стафо? – капітан співчутливо подивився на штурмана – його змарніле обличчя палахкотіло гарячковим рум’янцем.

– Це – магнітне поле!

І Стафо детально розповів капітанові й Іскрі про своє відкриття. Роб, за його наказом, наводив безліч цифр та інших даних різноманітних вимірів, що були пророблені за час, поки «Рената» падала в магнітну «яму».

– Найвірогідніше, магнітне поле заклинило внутрішні реле біованн. Це тільки вам двом пощастило уникнути цього – певно, коли ви заходили в біованни, то вже змінилась потужність магнітного поля.

– Ввімкнути реле пробудження ми змогли б тільки на Землі, – сказав Іскра, – але до Землі далеко.

– А що як спробувати відкрити ванни? – Стафо переводив погляд з капітана на Іскру. – Якщо є хоча б один шанс із тисячі… Краще вже нам усім разом…

– Ні, – різко відповів капітан. – Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришів. Поки вони в анабіозі, їм ніщо не загрожує. – Капітан помовчав. – Ми повинні вирватися з пастки й урятувати наших товаришів.

«Вирватись… – подумав Стафо. – А як з неї вирватись?»

Минуло кілька днів. Маленький екіпаж «Ренати», за наказом капітана, жив звичним життям. Зробили навіть прогулянку на яхті по Чорному морю.

Весь час люди напружено думали, як вирватися з полону. Що для цього зробити? Ввімкнути на повну потужність всі дюзи – головні, аварійні, посадочні? Спалити все пальне – до останнього грама…

Капітан ще раз глянув на шкалу магнітометра і похитав головою:

– Це нічого не дасть.

Погляд його зупинився на картині, написаній просто на пластику стіни, над радіопультом. Це була єдина картина в головній рубці. З Уральського ракетодрому стартував планетоліт «Волга» – перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалині видно радісні обличчя людей, що проводжають ракету в невідому путь. Але капітан вглядався не в планетоліт, не в ажурні бані й вежі ракетодрому… Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлі величезної земної кулі.

Капітан кинувся до столу. Олівець лихоманково заковзав по паперу. Формула Жуковського… Реактивна сила струменя. Рівняння Ціолковського. Цифри, цифри… Нарешті капітан здогадався ввімкнути електронну машину. Різнокольорові мікролампочки на ній одразу ж заморгали, ніби розуміючи капітанову нетерплячку. Брагін читав результати просто з перфострічки.

Перемога! Всіма десятьма пальцями він почав натискати кнопки виклику. За кілька хвилин у рубку вбігли розгублені Іскра й Стафо. Слідом за ними вкотився Роб (решта роботів перебували на своїх місцях).

– Маятник! Маятник! – голосно повторював капітан, сяючи.

Капітанова ідея була проста до неймовірності: розгойдати «Ренату» на зразок гігантського маятника. Розгойдати її навколо мертвої точки, починаючи з малих коливань, поступово збільшуючи розмах. І тоді «Рената» врешті-решт повинна вискочити, як стріла, з магнітної пастки.

– Чудово! – не стримався Стафо.

– Але, певно, час розгойдування…-Іскра затнувся.

– Авжеж,– зітхнув капітан,– часу мине багато. Я накинув уже…

– І скільки? – видихнув штурман.

– Біля дванадцяти років.

– Але це єдина можливість вирватися, і можливість реальна, – сказав Іскра Гор.

Кожен у рубці перебував на своєму місці. За пілота був Стафо. Іскра Гор низько схилився над пультом слідкуючої системи.

Оглянувши товаришів, капітан ввімкнув екран кругового спостереження. Червонясті магнітні хмари, мов живі, ворушились на поверхні зорельота. Вони сповзали до корми і зривалися з неї, скажено обертаючись. Нерухомо горіли холодні зорі. Здавалося, струнке тіло «Ренати» тремтить од напруги, набираючи швидкості. З ії дюз вихоплювалося сліпуче багатокілометрове полум’я…

«Рената» почала свій страшенно далекий шлях до рідної Землі.