«Аномальна зона»

Аномальна зона (fb2) - Аномальна зона 580K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха Аномальна зона

— Чари нiколи не зникають

безслiдно, — пояснив Дамблдлор, —

i цi слiди бувають дуже виразнi.

Д. К. Ролiнг. «Гаррi Поттер i напiвкровний принц»

Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

1

Все почнеться завтра.

А сьогоднi в Шамрая був звичайний робочий день.

Звичайний робочий день — це коли зустрiчаєшся з рiзними психами i робиш вигляд, наче вiриш їм та сприймаєш їхню балаканину серйозно.

Iнакше не можна: тодi не повiрять йому.

Все почнеться завтра…

2

Дверi квартири на шостому поверсi старенької дев’ятиповерхiвки з поламаним лiфтом були оббитi старим коричневим дерматином. Хрест-навхрест його перетинав неглибокий порiз. З обох бокiв красувалися новенькi неушкодженi дверi: лiворуч броньованi, праворуч — iз суцiльного дуба, вкритi блискучим лаком. Номер потрiбної квартири на убогих дверях було написання крейдою, тодi як тi, хто окопався за «навороченими» дверима, цiлком обходилися без квартирних номерiв.

Шамрай натиснув пальцем на кнопку дзвоника. Дзвiнка зсередини не почулося. Вiн начавив ще раз, потiм ще, а тодi обережно постукав по порiзаному дерматину. Ефект нульовий. Тодi Шамрай постукав сильнiше, кулаком, i нарештi за дверима вчувся рух. Клацнув замок, дверi прочинилися на довжину старого, допотопного ланцюжка.

— Це ви? — сторожко запитали з-за дверей.

— Це я, — бадьоро вiдповiв Шамрай. — Вам документи показати?

Дверi зачинилися, аби за мить знову прочинитись, тепер уже — на всю ширину. Ланцюжок скинули. Хазяйкою квартири виявилася коротко стрижена лiтня жiнка, закутана в колись розкiшний i дорогий, а тепер просто старий раритетний оксамитовий халат iз драконами. Нижнiй край халату плавно переходив у самопальнi капцi з собачими мордочками — на кожному базарi таких повно.

Скiльки їй було рокiв Шамрай навiть не намагався прикинути. У поглядi, яким вона його змiряла, нiчого безумного не було. Та й по телефону голос звучав цiлком нормально.

— Документи можна купити будь-якi. Прилiпити фотографiю, ляпнути фальшиву печатку, i нате вам — готовий працiвник органiв.

— Я не працiвник органiв, — гумово посмiхнувся Шамрай. — Ви — Галина Григорiвна?

— Та ясно, що не звiдти, — буркнула жiнка в халатi. — Звiдти до мене вже не ходять. Прошу.

Ступивши крок убiк, Галина Григорiвна кивком запросила гостя проходити. Шамрай зайшов i тут же двома звичними рухами скинув туфлi. Хоча в квартирi було несподiвано брудно. Лiва шкарпетка, торкнувшись лiнолеуму в коридорi, тут же прилипла до якоїсь гидоти.

— Не треба було роззуватися, — зауважила хазяйка. — Це японцi скидають взуття бiля порогу. Але якщо вам так зручно…

— Я трошки японець, — спробував пожартувати Шамрай. — Чи китаєць, не знаю.

— Якщо китаєць, то я пригощу вас зеленим чаєм. Проходьте на кухню. Нам однаково туди.

За чотири роки спiлкування з подiбною публiкою Шамрай вже звик до того, що практично всi персонажi його дописiв — самотнi, живуть у злиднях або на межi злиднiв, проте вперто не помiчають цього. Тому вiн змушений був визнати: такi люди набагато щасливiшi за нього i за таких як вiн. I вже точно щасливiшi за рiзних там мiльйонерiв.

Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй — три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч — емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, — плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч — двi табуретки. На плитi — закiптюжений чайник, на стiнi — поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.

На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.

— Присядьте… як вас звати?

— Вiктор.

— Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…

Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку — ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж — вогник…

Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.

— Ви — мiцний?

— Я? — перепитав Вiктор.

— П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?

— А, так-так, якщо можна.

Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.

— Цукор?

— Нi, дякую, — чемно вiдповiв Шамрай. — То ви менi дзвонили…

— Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.

— Нехай, — погодився Вiктор. — Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?

— Ви ж для цього прийшли, — спокiйно вiдповiла жiнка. — Дивiться сюди, це ось так вiдбувається.

Пiдiйшовши до радiоточки, вона повернула ручку, роблячи звук голоснiше. Але радiо не видало жодного звуку. Шамрай терпляче чекав коментарiв.

— Ви думаєте, що радiо вимкнене, — промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. — Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

— Тепер так, — жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

— I давно так?

— Третiй мiсяць, — жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. — Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно — три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.

Шамрай не переривав монологу, тiльки встиг увiмкнути диктофон. Галина Григорiвна помiтила це, та нiяк не вiдреагувала — говорила i говорила. Не зупинив її навiть закипiлий чайник.

— Значить, перестала я правди добиватися, — хазяйка вимкнула газ, пiдхопила чайник за ручку, почала мотиляти ним, мов пiп кадилом, i Вiктор перелякався, що зараз вона виллє йому окрiп кудись у район ширiньки. — Ну, пройшов мiсяць, другий, третiй, i просто серед бiлого дня радiо раптом ожило. Не заговорило, звернiть увагу, а саме ожило. Ось так, як ви щойно бачили, — чайник критично нахилився над Шамраєм, той трiшки посунувся, хоча обiйшлося: окрiп потрапив точно в чашку, заливши два пакетики, якi миттєво спливли. — Спочатку я хотiла вимкнути — чого б воно менi отак свистiло? — жiнка налила води собi в кухоль. — А потiм почала дослухатися, i все зрозумiла. Ви нiчого не зрозумiли, Вiтю?

Шамрай обмежився тим, що заперечно похитав головою.

— Видно, що ви зовсiм цивiльна людина. Скiльки вам рокiв?

— Тридцять.

— В якому полку служили?

— Зовсiм не служив. Бог милував.

— Бог покарав! — Галина Григорiвна погрозила гостевi пальцем. — Мужчина повинен служити в армiї. Мужчина — це воїн, вiн народився таким. Мiй покiйний чоловiк про це постiйно говорив, а вiн же в мене був офiцер-зв’язкiвець! Ось, дивiться!

Зi спритнiстю, якої Шамрай зовсiм вiд неї не чекав, Галина Григорiвна вибiгла з кухнi i швидко повернулася з фотографiєю в рамцi: дуже вродлива жiнка з розкiшним довгим волоссям, одягнена в пишну вечiрню сукню, стоїть поруч iз бравим офiцером у формi майора.

— Це ми в дев’яностому, коли в Нiмеччинi жили. Чоловiк там служив, ГРУ, секретна частина зв’язку. Я там грала в гарнiзоннiй самодiяльностi i, даю вам чесне слово, краще, нiж у будь-якому великому, так би мовити, справжньому театрi. Бачите, яка сукня? Менi спецiально пошили, це ми пiсля прем’єри… Потiм нашi вiйська вивели з Нiмеччини, нас перевели сюди, в Житомир… Сумна iсторiя. Але я веду до того, що мiй покiйний чоловiк був професiйним вiйськовим i зв’язкiвцем. Часом ми так розважалися — замiсть слiв перестукувалися азбукою Морзе. Донька навiть вважала нас трiшки того, — вона покрутила пальцем бiля скронi.

— А де тепер дочка, до речi? — мiж iншим поцiкавився Шамрай.

— Живе в Нiмеччинi. Давно. Спочатку бiзнес, потiм назовсiм виїхала. Бачте, як воно складається… То до чого це я?… Коли почула тi звуки з радiоточки, вони менi щось нагадали. Прислухалася краще — точно, морзянка! Пийте чайок, захолоне.

Шамрай слухняно зробив ковток. Напiй, який заварився, пахнув чим завгодно, тiльки не зеленим чаєм.

Вiдразу згадав, як десь минулого року познайомився з диваком, котрий доводив: пiд виглядом зеленого чаю народовi продають спецiально засушену траву, яка пригнiчує статеву функцiю. У людини перестало добре виходити з жiнками i, шукаючи причин, вiн несподiвано помiтив, що останнiм часом пив лише зелений чай iз пакетикiв. Для чистоти експерименту почав споживати напiй у бiльших кiлькостях, ледь не лiтрами. Прийняв, за його словами, весь удар на себе. Статеве життя не налагодилося. Тодi дивак рiзко перестав пити зелений чай. Змiн на краще не вiдбулося. Пiсля того вiн i вивiв свою теорiю вселенської змови виробникiв зеленого чаю проти збiльшення генофонду Житомирщини, i без того потерпiлої через Чорнобиль частини Полiсся. Ага, дядьковi саме стукнуло сiмдесят п’ять…

— У мене в головi все вiдразу склалося! — Галина Григорiвна вже не приховувала своєї радостi. — Це мiй чоловiк, пiдполковник у вiдставцi Горбанський, продовжує спiлкуватися зi мною з iншого свiту, через Космос. Iнакшого способу не придумає, бо це неможливо. Перший рiк пiсля смертi вiн менi серед ночi з’являвся, щось говорив, тiльки я не могла розiбрати. Тодi перестав приходити. А тепер знайшов, бачте, iнший спосiб. Йому ж там, у iнших свiтах, набагато бiльше вiдомо про нас, нiж нам — про них. Ось вiн i попереджає нас про небезпеку.

— Нас? — перепитав, уточнюючи, Шамрай.

— Нас, — кивнула вдова пiдполковника. — Мене, а через мене — людство. Я мовчала-мовчала, бо вважала цю справу своєю особистою. Iнтимною, якщо хочете. Але останнiм часом такi повiдомлення пiшли, молодий чоловiче, що я вирiшила вже не таїтися i сказати про все людям. Ви ж про свiтову кризу чули?

— Про неї всi тепер чули. Думаю, навiть бомжi на автовокзалi.

— А я знала про це ранiше! — переможно проголосила Галина Григорiвна. — Менi чоловiк через космiчний телеграф вiдстукав: готуйтеся, було погано, а буде ще гiрше. I обiцяв порадити, як з цим боротися. Там, — жiнка багатозначно пiднесла пальця до стелi, — знають про нас набагато бiльше. Ось у нас на базарi картопля подорожчала. Чоловiк ранiше казав менi: «Галю, позичай грошi, купляй мiшок, бо скоро притисне!» Я позичила грошi, купила мiшок. Не стрималася, кiльком жiнкам сказала, поспiшайте, мовляв. Вони послухалися, теж почали мiшками картоплю скуповувати. А в наступнi вихiднi той самий дiд продавав її вже дорожче.

— Гаразд, — Шамрай трiшки вiдсунув вiд себе чашку з так званим чаєм, сперся лiктем на стiл, аби було зручнiше тримати диктофон. — Ви можете розказати, вiд чого ще застерiгає нас Космос? У вас же постiйний зв’язок, ви, мабуть, багато знаєте…

— Ви мене сфотографуєте? — запитала раптом Галина Григорiвна.

— Аякже! I прiзвище ваше дамо. Ви ж знаменита актриса… Тепер ще й посередник мiж Космосом i Житомиром.

При цих словах на обличчi Шамрая не здригнувся жоден м’яз.

— Ой, який там посередник, — вiдмахнулася жiнка. — Просто чоловiк азбуки Морзе навчив, ось я i почала все розумiти. Менi треба перевдягтися?

— По-домашньому краще, — Вiктор поклав диктофон на стiл i полiз у сумку за фотоапаратом. — Ви говорiть, говорiть. Все, що ви скажете, для мене дуже цiнне.

— Ну, словом, ще чоловiк передав iз Космосу, що новим президентом Америки стане темна людина. Я спочатку подумала, що то метафора така, а потiм зрозумiла: це ж у прямому значеннi. Ми ж тепер з вами знаємо, хто перемiг — темношкiрий, негр. Так, ще що було? Про цiни на м’ясо…

Вона говорила. Диктофон писав. Шамрай клацав фотоапаратом.

…На ходу Вiктор прикидав собi, яка чортiвня може вiдбуватися насправдi. Очевидно, справа в самому радiо. Або воно дуже старе i якiсь контакти всерединi з’єднуються самi по собi, або пiсля того як прилад потрусити, десь у самому дротi вiдходить контакт, тому радiо не може нормально ретранслювати звук. Найбiльш iмовiрно, що все це вiдбувається в комплексi. Радiо треба або ремонтувати, або викидати. Купити нову радiоточку чи ще простiше — дешевий китайський приймач на батарейках, якщо вже Галинi Григорiвнi так важко обходитися без радiо. Справа за малим: аби хтось це зробив чи принаймнi пояснив жiнцi реальну ситуацiю.

Але хто сказав, щО саме хазяйцi цiєї квартири хочеться приймати за реальнiсть? У неї є зв’язок з Космосом, причому — прямий, вона здатна отримувати iнформацiю, якої нi в кого бiльше немає. Вона погоджується назвати своє прiзвище, не заперечує, аби її фотографували, до того ж цiкавi обставини вiдкрилися: вона, виявляється, колись грала в обласному драмтеатрi.

У будь-якому разi матерiал пiде на першу шпальту. Та ще й з продовженням у наступному номерi.

3

Газета, в якiй уже четвертий рiк працював Вiктор Шамрай, називалася «Неймовiрнi факти».

Вона виходила спочатку на чотирьох, потiм — на восьми, а з осенi цього року — вже на шiстнадцяти сторiнках. В її назвi слово «неймовiрнi» писали курсивом i навскоси, аби в очi кидалося слово «ФАКТИ», яке було видiлено великими лiтерами. Дуже схожими на таке саме слово, винесене в назву iншої, дуже популярної в усiх регiонах України газети «Факти i коментарi». Часом iз дозволу її редакцiї житомирськi «Неймовiрнi факти» передруковували якийсь матерiал. Про тракториста, який, проштрикнутий арматурним прутом через мошонку, не просто вижив, а ще й зробив своїй коханцi близнюкiв. Про сiльського напiвграмотного дiда, котрий пiсля удару кульовою блискавкою заговорив англiйською мовою. Про жiнку, яка завагiтнiла вiд померлого чоловiка.

Та все ж таки «Неймовiрнi факти» бiльшу ставку робили не на передруки, а на факти, накопанi власними силами. Хоча «накопанi» — надто сильно сказано. Бiльша частина статей, включно з гороскопами та рiзними альтернативними прогнозами, була плодом багатої уяви та хворобливої фантазiї працiвникiв редакцiї. Iнших сюди не брали. Чим неймовiрнiшу автор придумає iсторiю, чим менш правдоподiбною вона буде, тим бiльше людей в неї повiрить. Ось i вся редакцiйна полiтика.

Правда, щось реальне там мусило бути, аби врiвноважувати вигадку i тим самим пiднiмати довiру i до неї. Iнакше «Неймовiрнi факти» давно набридли б iнвесторам, для яких вiд самого початку заснування ця газета була бiльше забавкою та забаганкою, нiж вагомим засобом впливу на певну категорiю громадян, яким вона стала вже через рiк свого iснування. Гороскопи, пророцтва, прогнози, дива, iнопланетяни, чудотворнi iкони, пришестя Бога чи Диявола, поради астролога — все це йшло на «ура» i робило «Неймовiрнi факти» якщо не повнiстю прибутковим, то як мiнiмум — не збитковим виданням. Власники, якi тримали досить вiдомi в Житомирi та областi рекламне агентство, агентство з нерухомостi та видавничо-полiграфiчну фiрму, самi не чекали такого ефекту. I погоджувалися: матерiали, героями яких виступали реальнi люди, тi, котрi живуть поруч iз читачем, додавали газетi популярностi. Через них газета, а значить i власники, здобули досить високий кредит довiри.

Мiж iншим, Вiктор Шамрай, як i решта працiвникiв редакцiї, мав змогу не раз i не два отримати пiдтвердження того, що «Неймовiрнi факти» таки мають певний вплив на громадську думку. В кожному разi на думку Житомира та Житомирщини — то вже напевне. Наприклад, пiд час якихось чергових виборiв мiсцевої влади один iз кандидатiв, найiмовiрнiше, заплатив власникам газети, аби на її сторiнках з’явилася якась чортiвня про його головного конкурента. Замовлення виконали чiтко: знайшли в якомусь селi справжню бабцю-цiлительку, вона подивилася на фотографiї мiсцевих полiтикiв i пояснила — над одним iз них надто багато чорного туману. Звiсно, «людиною в чорному туманi» виявився той самий, небажаний конкурент. Читачами «Неймовiрних фактiв» були переважно люди старшого, передпенсiйного та пенсiйного вiку. Вони, на вiдмiну вiд молодi, на вибори ходили акуратно i старанно. Зрозумiло, що сiльськiй провидицi старшi люди повiрили i, вiдповiдно, не вiддали свої голоси за кандидата «в туманi».

Потiм той кандидат звинуватив конкурента у «чорному пiарi» i навiть спробував подати на газету до суду за поширення неправдивих вiдомостей про нього. Та вчасно зупинився, бо, мабуть, йому пояснили: в газетi опублiкована думка напiвграмотної бабцi, яка навiть не має вдома телевiзора, бо це — грiх. Як насправдi вiдбувалася її розмова з автором статтi, не знає нiхто. Допитувати бабцю як свiдка теж не вийде, бо тим самим позивач ще бiльше пошкодить i без того попсований iмiдж. А така газетка як «Неймовiрнi факти» може друкувати що завгодно, яку завгодно хрiновину — такий у неї статус, такий у неї iмiдж, такий у неї формат. Люди або вiрять, що iнопланетяни бувають, або нi. В даному випадку неможливо довести, що двi третини пенсiонерiв Житомирщини проголосували проти одного кандидата на користь iншого лише через те, що на дозвiллi почитують газету, де друкують гороскопи, статтi про викрадення людей марсiанами i багатоголових вовкiв у зонi вiдчуження.

Ту публiкацiю готував Вiктор Шамрай.

Вiн справдi з’їздив до бабцi кудись у Радомишльський район, повiз їй вiд редакцiї гуманiтарну допомогу — гречку, олiю, цукор i банку «згущонки», дiйсно показував їй пiд час розмови фотографiї полiтичних опонентiв на агiтацiйних листiвках, i в обох бабця побачила щось схоже на диявольську печатку. Сфотографувавши її за розгляданням фотографiй, Шамрай склепав потрiбний текст i згодом отримав за це додаткових двiстi баксiв у бiлому довгастому конвертi.

Шамрай спецiалiзувався саме на роботi з реальними людьми.

Не можна сказати, що вiд самого початку йому це аж надто подобалося. Проте в «Неймовiрних фактах» Вiктор свого часу опинився через обставини, про якi чим далi, тим менше хотiлося згадувати. Тут вiн не надто напружувався, мав стабiльний заробiток, знав, чого вiд нього чекають, i цiлком задовольняв вимоги власникiв, а значить — i свого безпосереднього керiвництва.

Пропрацювавши в «Неймовiрних фактах» дещо бiльше двох рокiв, Вiктор Шамрай мав тепер вiльний та комфортний графiк роботи, малесенький — в закутку бiля сортиру — зате окремий кабiнет, а також своєрiдний статус недоторканостi. Шамрай знав, чого вiд нього хочуть i чекають.

Тi, хто платив йому грошi, так само знали — Вiктор не пiдведе. Обидвi сторони вiдчували: ще трохи — i Шамрай перестане особисто шукати божевiльних, якi погодяться розказати про свою зустрiч iз НЛО, та писати оповiдки вiдповiдного змiсту. Для цього в нього з’являться пiдлеглi, двоє чи троє, швидше за все — молодi дiвчатка без особливих амбiцiй, але з бажанням прославитись.

А одна з найбiльш тиражних газет Житомирської областi, якiй багато хто довiряє i з популярнiстю якої змушенi рахуватися навiть київськi полiтики, котрi прагнуть впливати на Житомирщину, таку можливiсть дає.

4

Фото Галини Горбанської, жiнки, яка через радiоточку у власнiй квартирi почала контактувати з Космосом i отримувати вiд покiйного чоловiка пророчi для мiста, регiону, України i свiту попередження, пiде на першу сторiнку.

Перед тим, як взятися до написання статтi, Шамрай з цiкавостi зробив декiлька телефонних дзвiнкiв i багато чого дiзнався про свою нову знайому.

Виявляється, родина Горбанських оселилася в Житомирi, на батькiвщинi Галининого чоловiка, влiтку 1991 року, за кiлька тижнiв до серпневого путчу i початку офiцiйного розвалу країни пiд назвою Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Коли радянськi вiйськовi частини почали виводити з Нiмецької Демократичної Республiки, чоловiк Галини доклав максимуму зусиль, аби перевестися в рiдне мiсто i там осiсти. Галина, за фахом — акторка, до того часу завiдувала в гарнiзонi офiцерським клубом i керувала там художньою самодiяльнiстю. В Житомирi їй вдалося влаштуватися в обласний драмтеатр, де вона рокiв десять досить успiшно грала на сценi то Проню Прокопiвну, то Кайдашиху, словом, виступала у всiх виставах класичного театрального репертуару.

Армiю почали скорочувати. Чоловiк, ще не так давно блискучий вiйськовий, несподiвано опинився спершу без роботи, потiм — за межею бiдностi. Театр теж не давав можливостi для нормального iснування, в країнi почалися тяжкi часи. Спробувавши торгувати на базарi жiночими колготками, чоловiчими трусами та дитячими iграшками, вiдставний пiдполковник Горбанський швидко спився i згорiв, одного разу спаливши собi шлунок якоюсь самопальною п’ятдесятиградусною гидотою. Залишившись з донькою, Галина впала в депресiю. Наслiдок — горiлка, психiчний розлад, звiльнення з театру, примусове лiкування, якого домоглася її, на той час повнолiтня донька. Зiпхнувши маму на руки лiкарiв, вона швиденько продала їхню трикiмнатну квартиру, купила однокiмнатну, прописала туди матiр, аби тiй було куди вертатися з лiкарнi, а решту грошей витратила з користю для себе: перебралася в Київ, орендувала там квартиру, знайшла в столицi пiдходящого iноземця i дуже скоро виїхала з ним до Нiмеччини.

Тепер вона — громадянка Нiмеччини. Матiр не забуває, акуратно присилає грошi. Аж двадцять євро щомiсяця, або — лише двадцять євро, кому як подобається. Зате — без затримок. Якщо додати їх до пенсiї по iнвалiдностi, вийде трiшки бiльше визначеного державою прожиткового мiнiмуму в Українi. Галинi Горбанськiй, очевидно, цього вистачало.

Шамрая зовсiм не мучила совiсть. Ця жiнка — не просто читачка, а й передплатниця «Неймовiрних фактiв». Вона сама подзвонила в редакцiю, вiдгукнувшись на оголошення, яке в кожному номерi закликало людей, котрi зiткнулися з незвичайними паранормальними явищами, писати, дзвонити i заходити. Тож коли Галина Григорiвна Горбанська захотiла розказати про свої контакти з паралельним свiтом через радiоточку — нехай, це її право.

Нiде не сказано, що в газетах можна писати лише про тих, у кого нема довiдки вiд психiатра.

Тепер через редакцiю читачi почнуть шукати Галину Горбанську, нову ясновидицю, котра може дати поради стосовно майбутнього. Будь ласка, адрес i телефонiв тут однаково нiколи нiкому не дають. Подзвонять i перестануть, чекатимуть iнших публiкацiй про Галину Горбанську. Плюс-мiнус раз на квартал редакцiя поверталася до своїх давнiх персонажiв, аби освiжити пам’ять постiйних читачiв.

До того ж Галина Горбанська, як i бiльшiсть подiбних персонажiв, зручна i для Шамрая, i для його начальства тим, що в неї немає на Житомирщинi близьких родичiв. Нiхто не почне позиватися до суду через нанесення комусь чергової моральної шкоди. Такi публiкацiї для «Неймовiрних фактiв» завжди були бажаними i безпечними.

Поки Вiктор Шамрай писав текст i перекидав його та фотографiї на верстку, мiсто поволi поглинули вологi сутiнки. В сутiнках стояв листопад.

Завтрашнiй день не обiцяв нiчого принципово нового.

Навiть коли назавтра в редакцiйному коридорi бiля охорони на Вiктора чекала молода жiнка, вiн спочатку не зрозумiв, що саме з її появи все для нього тiльки починається.

5

— Ви — Вiктор? Добрий ранок, менi сказали до вас…

На вигляд вiдвiдувачцi було рокiв двадцять п’ять, якщо не менше. Нiчого патологiчного в її зовнiшностi та поглядi Шамрай не побачив. Як правило, до нього приходили контактери з паралельними свiтами, тобто народ старшого вiку та специфiчної зовнiшностi. Ця дiвчина виявилася досить пристойно, навiть стильно вдягненою, але трималася не дуже впевнено. Вона не була яскравою красунею, проте мала дуже привабливу зовнiшнiсть. Помiтно, що вона ретельно доглядала за собою.

Натомiсть типовi мiськi божевiльнi, з якими зазвичай Шамрай мав справу, завжди були впевненi в собi, своїх словах, вчинках та власнiй правотi. I всi як один неохайно i старомодно вдягалися, смердiли потом, у них пахло з рота, з волосся рiздв’яним снiгом опадала на плечi лупа. Чоловiки були або неголеними, або навпаки — виголенi до синього, аж до порiзiв на щоках. Жiнки не знали про iснування перукарiв. Та головне — всi вони вирiзнялися балакучiстю, заговорюючи навiть охорону, звиклу до подiбної публiки.

Ця ж мовчала, трималася скромно, наче миша в котячому заповiднику.

— Вiктор, — кивнув вiн. — Хто вам сказав i з якого ви приводу?

— Сказали по телефону. Сьогоднi вранцi дзвонила, виклала суть справи…

Дiвчина й далi виглядала знiяковiлою. Шамраю здалося навiть, що вона насилу стримується, аби не повернутися i не втекти геть.

— Добре, давайте до мене пройдемо, — кивнув Вiктор, пропускаючи гостю вперед.

Вiдчинивши перед нею дверi свого кабiнетика, журналiст жестом запросив її проходити, причинив дверi, кивнув на стiлець, сам примостився за столом.

Курити вiн кидав перiодично, i зараз тривав перiод кидання: без цигарок Вiктор тримався вже четвертий мiсяць. Проте попiльничка з логотипом фiрми, якiй належала газета, стояла на столi постiйно. Шамрай пiдсунув її до дiвчини. Та сприйняла це як належне, витягла з сумочки пачку довгих бiлих дамських цигарок, дорогу запальничку, затяглася. Перехопивши погляд Вiктора, покрутила запальничку в пальцях.

— Подарунок.

— Ага, — Шамрай не знав, як ще вiдповiсти.

Гостя кинула запальничку в надра сумочки, струсила попiл, очiкувально глянула на Вiктора. Той, у свою чергу, подивився не неї.

— Ну, так що?

— А що? — дiвчина клiпнула ледь розкосими очима, якi пiдтверджували наявнiсть в її генах малесенької частки схiдної кровi.

— Яка у вас справа, з чим прийшли? — заохочував Шамрай. — Мiж iншим, як вас звати?

— Тамара. Тома. Прiзвище — Томiлiна, — довгий нафарбований нiготь збив попiл у попiльничку.

— Прекрасно. Тома Томiлiна. Чим я можу вам допомогти? Ну, раз уже вас на мене перенаправили…

Тамара Томiлiна витримала невеличку паузу.

— З чого почати… Навiть не знаю…

— Завжди треба починати з початку, — порадив Шамрай.

— Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне — чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

— Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…

— Оцi вашi фахiвцi пошлють мене в дурдом! — вiдрубала Тамара i зробила велику затяжку. — Знаєте, є така спецiальна лiкарня в Зарiчанах[1]? А я не божевiльна, в мене отут, — вона постукала себе пальцем по лобi, — усе в нормi. Просто є факти, якi я не можу перевiрити сама. А ви у вашiй газетi тiльки тим i займаєтесь, що перевiряєте такi iсторiї.

— «Такi» — це якi, Томо? — Шамрай вiдчув: тут теж треба набратися терпцю. — Ви ближче до дiла якось, а то все колами ходите…

— Ось я i не знаю, як так почати, аби ви не здали мене в дурдом.

— Ми нiкого в дурдом не здаємо, — спробував заспокоїти дiвчину Вiктор. — Кажiть уже, а я сам вирiшу, що робити i як реагувати. Повiрте, менi тут таке доводиться вислуховувати — мамо, не горюй!

— О’кей, — нарештi наважилась Тамара Томiлiна. — Вас цiкавлять аномальнi зони?

— Це наш профiль, — погодився Шамрай. — Якщо ви знаєте якусь, про яку ми ще не писали, — викладайте смiливо. Буду тiльки вдячний.

— Є одна така зона. Понад сто кiлометрiв звiдси, мiж Народницьким i Овруцьким районами. Там є село Пiдлiсне. Вiрнiше, було: всiх майже повнiстю вiдселено пiсля Чорнобиля. Село маленьке i майже вимерле. Там багато таких, цi територiї потрапили в зону вiдчуження…

— Стоп-стоп! — Шамрай жестом зупинив дiвчину. — Вибачте, звичайно, за дурнувате питання, але скiльки вам рокiв i звiдки ви так добре все це знаєте? Менi, наприклад, тридцятка влiтку була. Коли Чорнобиль рвонув, я тiльки перший клас закiнчував, але всю ту чорнобильську панiку пам’ятаю. Мене потiм кiлька разiв оздоровлювали разом з iншими дiтьми, якi вважалися «чорнобильськими». Ось тiльки я таких подробиць не можу вам розказати, треба спецiально дiзнаватися…

— А ви не перебивайте! — Тамара нервовим жестом роздушила бичок об дно попiльнички i тепер не знала, куди подiти руки, тож витягла з пачки другу цигарку, знову закурила. — Не перебивайте, менi i так непросто слова добирати. Бо в цьому вся сiль, — вона знову витримала якусь театральну паузу. — Справа в тому… Справа в тому, що я мусила народитися в тому самому Пiдлiсному навеснi вiсiмдесят шостого, коли Чорнобиль гахнув.

Шамрай вiдкинувся на спинку стiльця, спробував переварити першу порцiю iнформацiї.

— Так, — нарештi промовив вiн. — Що значить — мусили народитися? I чому саме там? Коли ж ви народилися, врештi-решт?

— Можу паспорт показати. До речi, з собою взяла.

На пiдтвердження своїх слiв Тома Томiлiна, примостивши цигарку на краєчок попiльнички, понишпорила в сумочцi i витягла з її надр паспорт, розгорнувши його на потрiбнiй сторiнцi.

— Мiсце народження — Хмельницька область, Старокостянтинiвський район, село… Ага, — Шамрай знову не знав, як на все реагувати. — I що з того?

— Дату народження бачите?

— Четверте травня одна тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. Вам зараз уже двадцять два, — для чогось ляпнув Вiктор. — Поки нiчого не доходить. Може, я щось пропустив, чого не повинен був?

— Чорнобиль рвонув двадцять шостого квiтня, — Тамара тепер говорила з ним, як iз дитиною, котрiй пояснюють, чому не можна совати пальцi в розетку. — Я народилася через вiсiм днiв. Хоча мусила не так скоро, за всiма розрахунками пологи в мами мали початися на кiлька тижнiв пiзнiше. Наша родина жила в тому самому Пiдлiсному, невеличкому селi. Коли все трапилося, батько заплатив сусiдовi якiсь шаленi на той час грошi, аби вiн вивiз вагiтну маму до батькових родичiв, на Подiлля. Вважалося, що там безпечнiше. Ось чому я народилася не там, де мусила.

— Гм, — Шамрай потер пiдборiддя. — Це… має якесь значення?

— У свiтлi того, що вiдбувається зi мною останнiм часом, так, має, — Тамара сховала паспорт i знову закурила. — Вже кiлька тижнiв Пiдлiсне кличе мене до себе.

Не звертаючи увагу на реакцiю Вiктора на сказанi нею слова, Тамара продовжила, дивлячись тепер йому просто в очi:

— Там, у Пiдлiсному, зникають люди. Там — аномальна зона, гибле мiсце. Тому, до речi, звiдти i почали вiдселювати людей чи не найпершими. Я мусила народитися там, у мене є зв’язок з цiєю територiєю. Тепер Пiдлiсне кличе. Воно хоче, аби я повернулася. Воно хоче забрати мене, поглинути, розумiєте? Забрати назавжди. Чи хоча б забрати частину моєї пам’ятi. Розумiєте? Чого б то так дивитися? Правда, дурдом за мною плаче?

6

У тому, що його нова знайома була цiлком здоровою людиною, Вiктор Шамрай не сумнiвався.

З його особистого досвiду спiлкування з тими, хто так чи iнакше має якесь вiдношення до паралельного свiту та незвичайних явищ, випливав один беззаперечний факт: справжнiй божевiльний чи людина з бодай невеликими психiчними вiдхиленнями нiколи не сумнiвається у власнiй нормальностi. Ба навiть бiльше, у сприйняттi таких людей увесь свiт довкола давно вже зiстрибнув з розуму i не завалився в тартарари лише завдяки таким як вони.

Тамара Томiлiна поводила себе достатньо адекватно для того, аби в її розповiдь така досвiдчена в подiбних справах людина як Шамрай, повiрила. Звiсно, з певними обмовками, але — повiрила. Розказала ж дiвчина таке.

Народницький та Овруцький райони справдi вважаються в Житомирськiй областi чи не найбiльш постраждалими вiд Чорнобильської аварiї територiями. Частину цих територiй ще двадцять з гаком рокiв тому оголосили зоною вiдчуження, а людей звiдти почали масово переселяти. Проте силомiць нiкого не тягли, через те в окремих селах лишилися поодинокi мешканцi, переважно люди старшого вiку. Поступово вони помирають, але навiть якщо там не залишиться жодної людини, зону вiдчуження i покинутi села з хуторами все одно охоронятимуть спецiальнi мiлiцейськi пiдроздiли.

Все це Вiктор Шамрай i без Тамари знав.

А ось чого не знав, так це того, що протягом останнiх рокiв у районi села Пiдлiсне без слiду зникали люди. Про це нiде не писали, не говорили, тож вiн мусив сам вирiшити: брати на вiру Томинi слова чи нi. Вона стверджує, що їхню родину свого часу таки вiдселили, хоч вони i втекли в сусiдню область. Закiнчивши школу, Тамара подалася вчитись у Київ, та через рiзнi обставини кинула унiверситет культури, повернулась додому, перебралася в Житомир, почала працювати. Де, ким — дiвчина не казала, а Вiктор не просив. Судячи з усього, це не було суттєво.

Важливiше те, що якось на базарi, причому — зовсiм недавно, Тома зустрiла своїх колишнiх односельцiв, теж мешканцiв Пiдлiсного i теж свого часу вiдселених. Вiд них дiзналася: протягом щонайменше останнього року кiлька з їхнiх родичiв чи знайомих з невiдомої причини зривалися з мiсця, їхали в Пiдлiсне i звiдти не поверталися. Щоправда, не всi. Декотрi таки поверталися, але не могли згадати нiчого, що трапилося з кожним з них за кiлька останнiх днiв, тижнiв, мiсяцiв — у кожного своє.

Єдине, що могли пояснити цi люди — вони починали вiдчувати якийсь незрозумiлий потяг до тих мiсць. Мовби магнiтом туди тягло. А один навiть обмовився: «Пiдлiсне кличе своїх до себе!»

Тепер розшукати всiх, хто потрапив до аномальної зони i повернувся звiдти з провалом у пам’ятi, практично неможливо. Тамара називала якiсь iмена та прiзвища, якi нi про що не говорили Шамраю i, звичайно, нiколи нiчого не скажуть. Але, за її словами, повернувшись з тiєї зони, люди виїжджали у невiдомому напрямку. Неважливо куди, аби якнайдалi звiдси. Тамара навiть припустила, що декого можна розшукати в Києвi, на чорних ринках працi.

Та навiть не це турбувало дiвчину.

Останнiм часом їй почали серед ночi вчуватися дивнi звуки. Прокинувшись, вона сiдала на лiжку, дивилася в темне вiкно i вiдчувала те, чого не могла пояснити словами: її, як i решту колишнiх жителiв Пiдлiсного, те погане мiсце кликало до себе.

— Я боюся, — нарештi пiдсумувала свою розповiдь Тамара. — Чого боюся — не розумiю. Але боюся — i все. Думаю, ви згоднi: якби з цим я прийшла кудись, крiм вашої редакцiї, мене тут же вiдправили б до обласної психiатричної лiкарнi номер один.

— Я б не перебiльшував, — вставив Вiктор, хоча подумки погоджувався з нею.

— А я й не перебiльшую, — дiвчина роздушила об дно попiльнички другий бичок. — Кажу як є. Тому й прийшла сюди. Ви не хочете розiбратися, що саме вiдбувається у тiй зонi? Якщо там є якiсь аномалiї, котрi якимось чином здатнi впливати на всiх, хто може мати зв’язок iз Пiдлiсним та околицями, ви спробуєте це пояснити. А я, вiдповiдно, вже не боятимуся дiяти далi.

— Як же ви збираєтеся дiяти далi?

Тамара стенула плечима.

— Не знаю. Я просто пiдкидаю вам iнформацiю для роздумiв. Та прошу, аби ви чи хтось iнший спробував менi пояснити, що коїться. I там, у Пiдлiсному, i зi мною.

7

Нiчого особливого не коїлось.

Крiм того, що буцiмто аномального села Пiдлiсного на картi Житомирської областi не було. Як не вишукував Шамрай цю точку на стику Народницького i Овруцького районiв, нiчого не знайшов. Iнтернет, вiчна «палка-виручалка», теж не пiдказав. Пошукова система видала багато населених пунктiв iз такою ж назвою, один — навiть на Житомирщинi, але зовсiм у протилежному напрямку.

Вiктор не впав у вiдчай. Не було на те причин. По-перше, карти, з якими вiн звiряв iнформацiю, — новi. Якщо маленьке село Пiдлiсне опинилося в зонi вiдчуження i в пожежному порядку було вiдселене,то з сучасних карт воно просто зникло. Навiть якщо, за словами Тамари Томiлiної, там все ще доживають якiсь люди. А по-друге, факт вiдсутностi Пiдлiсного на картi цiлком лягав у формат їхньої газети. Адже навiть, якщо забажати, перевiряти правдивiсть розповiдi про аномальну зону звичайнi громадяни не схочуть: на фiга заморочуватися дурницями?…

В активi Шамрая була дiвчина, яка вiдчуває дивний поклик iз тiєї аномальної зони, конкретнiше — з мiсця, де вона могла б народитися i з яким у такий спосiб пов’язана. На перший погляд — маячня. Коли подивитися вдруге та ще й вслухатися, вийде сюжет для чергової серiї «Секретних матерiалiв» чи «Медiума»[2]. А значить — цiлком перетравиться постiйними читачами «Неймовiрних фактiв». Тим паче, що Тома Томiлiна готова назвати своє прiзвище i дозволила себе сфотографувати. Редакцiйний фотограф тут же скористався дозволом, i Шамрай вiдпустив дiвчину, пообiцявши перевiрити все на мiсцi. Провести, як модно тепер казати, своєрiдне неофiцiйне розслiдування.

З усього, що наговорила Тамара, вийде трiшки менше сторiнки тексту. Решту Шамрай набере на мiсцi. Тобто, виїхавши в ту саму аномальну зону. Якщо села немає на картi, це не означає, що воно не iснує. I раз у вказаному районi постiйно чергують спецзагони мiлiцiї, розшукати покинуте всiма Пiдлiсне — справа технiки.

Дiйшовши такого висновку, Шамрай несподiвано для самого себе засмутився: надто просто i не дуже цiкаво все виходило. Адже далi вiн планував дiяти за накатаною схемою: подзвонити знайомому геологу, професору Максиму Iвановичу Горбатьку, який кiлька рокiв безкорисно спiвпрацює з «Неймовiрними фактами» лише для того, аби хоч раз на кiлька мiсяцiв виступати на її сторiнках у ролi авторитетного експерта. Вони сядуть на редакцiйну машину, прокатаються в район Пiдлiсного, знайдуть те Богом забуте мiсце. Професор Горбатько проведе бiолокацiю[3], визначить, де можуть бути геопатогеннi зони[4], а за цим дiйством його увiчнить фотограф Жора.

Репортаж з аномальної зони. Коментар професора. Кiлька фотографiй. Початок статтi на першiй шпальтi, продовження на восьмiй чи шостiй сторiнцi газети. Все, справу зроблено, як сказав колись старому алкоголiку Бiллi Бонсу старий слiпий пiрат П’ю[5].

Раз так, можна йти пити каву.

В фойє будинку, де редакцiя винаймала примiщення, стояв кавовий автомат. Вирушивши з третього поверху на перший, Вiктор по дорозi заглянув до начальства, аби заявити тему про аномальну зону i швиденько узгодити вiдрядження просто на завтра. Потiм «замовив» автоматовi подвiйну мiцну каву, дочекався, поки напiй приготується, i вийшов у листопад, аби попити на свiжому повiтрi.

Оригiнальних думок у головi Шамрая не виникало вже давно. З тих часiв, про якi вiн намагається не згадувати. Iсторiя, епiлогом якої став перехiд Вiктора на роботу в «Неймовiрнi факти» та повна свiдома вiдмова вiд проблем реального свiту, однаково переслiдувала i нагадувала про себе. Особливо ночами, коли вiн мучився безсонням i намагався дивитися рiзну хрiнотєнь по нiчному телевiзору: нiчого бiльше вiн не сприймав. Щоправда, чим далi в минулому та iсторiя лишалася, тим менш гостро Шамрай реагував на те, через що йому довелося пройти внаслiдок власної дуростi та самовпевненостi. Тим не менш Вiктор визначив сам для себе: його рана — з розряду тих, якi або заживають довго, або не гояться взагалi.

Зловивши себе на тому, що минуле знову дає про себе знати, Шамрай одним ковтком допив каву, пульнув пластиковим стаканчиком у смiтник i рiшуче повернувся до себе в кабiнет, аби негайно завантажити голову чимось не надто корисним, проте необхiдним. Наприклад, пiдiбрати хоча б пунктирну iнформацiю про Народницький та Овруцький райони.

Отже, що ми тут маємо… У Народичах та околицях навiть до аварiї мешкало не дуже багато народу. Пiсля квiтня 1986 року i по нинiшнiй день тут лишилося менше десяти тисяч осiб. I це за офiцiйними даними: за двадцять з копiйками рокiв кiлькiсть населення у районi скоротилася бiльш як у два рази. На одному квадратному кiлометрi не завжди живу людину зустрiнеш.

Сусiднiй, Овруцький район з центром у стародавньому, згаданому, здається, ще в «Повiстi минулих лiт» Овручi, хоч i знаходиться географiчно поруч, але, як говориться, поряд iз сусiдом не стоїть. Хоча обидва райони вважаються постраждалими i в обох провели вiдселення, Овруцький район територiально бiльший. До того ж з роботою тут, навiть при тому, що регiон нiбито небагатий, справа значно краща. Хоча звiдти i звiдти народ поволi втiкає. Хiба от з Народницького — активнiше.

Все це цiкавило Шамрая лише з однiєю метою: з’ясувати для себе, до якої саме адмiнiстративної одиницi належить аномальна зона в селi Пiдлiсному i, вiдповiдно, куди звертатися, коли виникне така необхiднiсть, за офiцiйною пiдтримкою. Загалом, контактiв iз державними осередками влади Вiктор намагався уникати. Проте в даному випадку, якщо йдеться не просто про геопатогенну зону в покинутому селi, а й про факти зникнення в нiй людей, контакту з державними установами точно не вдасться оминути. Так чи так дiзнаються i почнуть з’ясовувати стосунки, котрi, як правило, зводяться до однiєї формули: «Навiщо було ото таке писать?» Тому краще передбачити можливi ситуацiї i завдати удару першим.

У практицi Шамрая був випадок: якось черговий божевiльний уфолог-аматор прибiг у редакцiю з доказами про те, що в селi, десь у Коростишевському районi, регулярно приземляється НЛО. Клюнувши на це, Вiктор швиденько змайстрував текст, вказавши назву населеного пункту, згаданого як база iнопланетян на Житомирщинi. Та за кiлька днiв йому почали обривати телефон обуренi представники Радомишльської районної ради. Обидва райони, як i в цьому випадку, були сусiдами. Радомишляни вимагали спростувати брехливу iнформацiю: виявляється, цей населений пункт формально пiдпорядкований їхньому районовi, i нема там нiяких iнопланетян. З телебачення також замучили — покажiть та покажiть. Пiд тиском цих обставин редакцiя дала спростування: база НЛО, мовляв, була в згаданому мiсцi колись, кiлька рокiв тому, i тепер, вiдповiдно до декотрих даних, облюбувала собi iнше мiсце в iншому районi. Словом, десь у такому ключi.

Пiсля того випадку автори мусили дотримуватись граничної обережностi у справах географiї. Особливо ж, коли це стосується не глобусу земної кулi, а територiї рiдного краю: постiйнi спростування почнуть пiдривати довiру до «Неймовiрних фактiв». А значить, власники втратять до проекту iнтерес i з часом його закриють, а своїм стабiльним матерiальним статусом були задоволенi всi працiвники, включаючи прибиральниць. Так i не знайшовши однозначної вiдповiдi на своє питання в iнтернетi, Вiктор вирiшив остаточно перевiрити все на мiсцi. Хотiв навiть попросити Тамару Томiлiну скласти їм завтра компанiю. Навiть набрав залишений нею номер мобiльника. Абонент знаходився поза зоною досяжностi.

Хай собi.

В кожному разi дiвчина попередила: їхати туди боїться. Нiби передбачила його прохання i випередила з вiдповiддю.

Згодом, озираючись назад, Вiктор Шамрай здивується: як це вiн не вiдчув, що ще в той момент, коли дiвчина почала розповiдати про аномальну зону, все погане для нього вже почалося… Пiсля перерви в чотири роки…

8

— Добрий ранок, — вiдкозиряв мiлiцiонер, нахилившись до вiкна з боку водiя. — Старший лейтенант Пузир, окрема рота мiлiцiї. Куди їдемо?

Професор Горбатько, який вiд Житомира мирно спав на задньому сидiннi редакцiйної «Шкоди» поруч iз фотографом Жорою, що слухав собi музику через навушники плеєра, прокинуся, щойно машина зупинилася. Тепер сидiв, клiпав очима i намагався зрозумiти, приїхали вони чи ще нi. А якщо приїхали, то куди саме.

— Здоров, командире. Мерзнемо? — подався в його бiк Шамрай, котрий сидiв поруч водiя Гришi.

Ззовнi сiяв гидотний листопадовий дощик, а це само по собi не подобалося водiєвi: Гриша не любив пересуватися битим шляхом у вологу погоду, бо пiсля цього завжди доводилося мити машину. На чистотi автомобiля Гриша був поведений, хоча проявлялося це досить дивно: вiн любив помити машину один раз, але потiм не драїти її якомога довше. За гумовi килимки в салонi, випадково вимащенi грязюкою, вiн, здавалося, був готовий вiдiрвати винуватцевi ногу разом iз брудним черевиком.

— Куди їдемо? — повторив старший лейтенант Пузир.

— А хрiн його знає, — чесно признався водiй.

— Тобто? — не зрозумiв офiцер.

— Ось так, — перехопив iнiцiативу Шамрай, простягаючи Пузиревi службове посвiдчення.

Офiцер уважно прочитав його, ворушачи губами, для чогось покрутив у руцi. Вiктор не здивувався б, якби Пузир спробував документ на зуб.

— Ясно. Брехуни, — вiн повернув «корочку» Вiктору.

— О! Чого вiдразу «брехуни»? — здивувався той.

— А хiба нє? Таке набрешете про дiтей, якi ще в мамчиному пузi англiйську мову знають — хоч стiй, хоч падай. Теща моя вашу газетку дуже тойво… Любить, коротше.

Шамрай вийшов з машини, розiм’яв затерпле вiд майже годинного сидiння тiло. Старший лейтенант не зрушив iз мiсця, без жодної цiкавостi, хоча й без ворожостi, стежачи за охочими перетнути кордон зони вiдчуження. Вiктор не гордував — сам неквапом пiдiйшов до Пузиря, простягнув руку. Той потиснув його правицю коротко i мiцно.

— Ну, ми хочемо для вашої тещi, командире, попрацювати трiшки. Шукаємо ось Пiдлiсне, знаєте таке?

Мiлiцiонер глянув кудись убiк, якийсь час дивився на дерева, на яких уже де-не-де лишилося навiть не жовте, а темно-сiре листя, знову пожував губами. Передбачаючи подiбну реакцiю, Вiктор витягнув з кишенi складену вчетверо карту. Зi свого боку на повiтря вийшов i Гриша, теж маючи намiр взяти у розмовi участь. Старший лейтенант, зафiксувавши, що водiй пiдходить до нього зi спини, зробив крок назад, ставши до обох чоловiкiв обличчям. Його маневр не проскочив повз Шамраєву увагу.

— Як служба?

— Служба як служба, — вiдповiв Пузир, тепер переводячи погляд з Вiктора на водiя. — А вам, мужики, чого там треба?

— Значить, знаєте, де це? — вчепився за його слова Шамрай.

— Приблизно, — кивнув мiлiцiонер. — Тiльки вiд того Пiдлiсного навiть таблички не лишилося. I заховай свою карту, все одно не знайдеш.

— Так я про це i кажу, — Шамрай засунув карту назад до кишенi. — Хто ще допоможе, як не доблеснi органи…

— Слухай, не грузи мене, вуха пухнуть, — скривився Пузир. — Краще поясни, кого вам там треба. Люди в Пiдлiсному давно вже не живуть. Рокiв сiм як остання бабуля конi двинула. А вашi друзi, мiж iншим, з однiєї дуже мудрої газетки, написали: в зонi вiдчуження знаходять трупи старих людей! Начальство нам за це пiстонiв вставило по самi помiдори, будь здоров. Стiльки часу пройшло — дотепер сраки в людей болять.

Шофер Гриша реготнув.

— Смiшно? — пiдозрiло запитав Пузир.

— Не смiшно, — швидко заспокоїв мiлiцiонера Шамрай. — Ми не шукаємо трупiв, командире. Хочемо просто проїхатися туди, пару фоток зробити для газети, глянути, що там i як. Треба спецiальний дозвiл?

Пузир знову пожував губами.

— Та не треба нiякого дозволу, хлопцi. Просто нема чого там дивитися. Хати, якi самi скоро заваляться, проїхати нема як, мертво i стрьомно, коли зовсiм уже чесно говорити. Там навiть браконьєри не лазять.

— А що, багатьох ловите? — знову встряв Гриша.

— Буває. Там же звiрини навалом, ну от дядьки з рушницями i шастають. Хоча це заборонено. Не сам вiдстрiл, а взагалi — полювання в мiсцях, звiдки людей вiдселили.

— А мародери? — розвинув тему Шамрай.

— В Пiдлiсному давно уже все, що могли, вкрали. А по iнших селах такої публiки вистачає. Люди останнiми роками, особливо з цiєї весни, наче подурiли: кидають хати, беруть, що можуть iз собою понести чи що в багажник «Жигуля» зайде, i — вперед, щастя шукати. Будинки, бач, продати не можуть, зона гарантованого добровiльного вiдселення чи щось таке. Тут недалеко, кiлометрiв десять, — мiлiцiонер кивнув кудись за лiс, — Микита жив, колись трактористом був. Рокiв йому з п’ятдесят чи що. Алкоголiк — якого лисого тут ще робить? Так вiн за хату двiстi баксiв хотiв, може таке бути?

Шамрай i шофер синхронно похитали головами.

— Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв — принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.

— А Микита що? — поцiкавився шофер.

— Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм — осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, — зiтхнув Пузир. — Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.

— Так ми доїдемо туди чи як? — запитав Шамрай.

Пузир знову зiтхнув i пожував губами.

— Тримайте ось так, — вiн показав прямо перед собою. Потiм подумав — i витяг з планшета свою карту, крупномасштабну, топографiчну. Пiдiйшов до капота «Шкоди», розклав карту на ньому. Шамрай i Гриша нахилилися над нею з обох бокiв. Гачкуватий палець старшого лейтенанта ткнув у якусь точку. — Ми тута, — пояснив Пузир. — Осьо Народичi, туди — на Овруч. Значить, вам треба сюди, — палець поїхав по картi. — Кiлометрiв двадцять по дорозi, потiм поворот праворуч, на ґрунтову дорогу. Вона нiчо, нормальна, зараз ще не розкисла.

— Я проїду? — з острахом запитав Гриша.

— Та проїдеш, проїдеш. Коротше, далi вам сюди, — палець дороговказом ковзав на паперi, — ще один поворот, на Борове. Ви не завертаєте, їдете далi, i буде такий з’їзд у лiвий бiк. Дорога зовсiм вузенька, зате виведе точно до Пiдлiсного.

— Скiльки звiдси?

— Та кiлометрiв… я знаю… Дивлячись, як їхати… Може, сорок, може пiвста буде, десь так.

Пузир згорнув карту, заховав у планшет.

— Може скажете хоч, що там забули?

— Нехай теща газету читає, — пiдморгнув йому Шамрай. — Скажiть краще, ми першi Пiдлiсне шукаємо чи ще хтось питав?

Пузир повiв плечима, вiдповiдь прозвучала загадково:

— Кому треба — той сам знає дорогу.

— I кому ж треба?

— Їдьте вже! — махнув рукою мiлiцiонер i повернувся, аби йти на свiй пост.

— Чекайте, ще момент! — Вiктор подався за ним.

Старший лейтенант повернувся, всiм своїм виглядом показуючи, як ото його втомили рiзнi роззяви.

— Ну?

— А ще таке, може, скажете: ви ж давно на цiй дiлянцi працюєте?

— Давно, — цiєю короткою вiдповiддю мiлiцiонер обмежився.

— А чули — люди там не зникали? Ну, нiхто в розшук не подавав?

— Що значить — люди зникали? — тепер Пузир знову дивився на Шамрая пiдозрiлим поглядом. — Куди зникали?

— Нiкуди. Просто так — поїхав у той бiк i назад не повернувся.

— Люди кругом зникають, — фiлософськи промовив Пузир. — Якщо цiкаво — щодня хтось когось розшукує. I нiхто нiкого не знаходить. Ви шукаєте когось — так i скажiть. А то придумують…

— Нiкого ми не шукаємо! — поспiшно вигукнув Шамрай. — У нас всi на мiсцi, слава Богу! Це я так, до розмови…

— Ось i не треба дурних розмов! — вiдрубав мiлiцiонер. — Їдьте вже у своїх справах. Вигадуйте якусь чергову брехню.

За спиною Шамрая загудiло: це водiй Гриша квапив, аби швидше їхати.

9

Вони заблукали.

Ненадовго… I не те щоб зовсiм заплуталися, просто збились з дороги. Чи водiй проґавив потрiбний поворот, чи повернув не туди, чи пояснення Пузиря вони зрозумiли неправильно: так чи iнак трiшки покаталися по розбитих мокрих путiвцях. Гриша таки встиг вимастити машину i тепер сипав прокльонами на всiх довкола. Шамрая переймало iнше: тепер вiн точно не готовий сказати, де ж вони знаходяться, в Народницькому районi чи в Овруцькому.

Зрештою, вiн перестав ламати собi голову i вирiшив списати все на власний топографiчний кретинiзм. А заодно — на аномальнi властивостi мiсцевостi: погана територiя, мовляв, збиває пошуковцiв з пантелику.

Нарештi попереду забовванiла сiра скособочена хата, i Гриша вигукнув:

— Ну, ось воно! Тiльки навiть якщо ми зараз не туди заїхали, Вiтю, пiшли вони всi на фiг! I ти разом iз ними!

— Ти це до чого?

— А до того, блiн! Все одно тут нiде не написано, Пiдлiсне це чи не Пiдлiсне. I перевiряти нiякий дебiл не буде. Село явно кiнчене, тут люди рокiв з десять точно не живуть. Тут працюйте.

Нiби на пiдтвердження його слiв машина враз зупинилася.

Мотор працював у холосту. Авто не рухалося з мiсця, нiби його хтось невидимий приклеїв до мокрого ґрунту. Заглушивши мотор, Гриша з матюками вибрався на свiже вологе повiтря, нахилився ближче до колiс i знову вилаявся.

Шамрай, а за ним фотограф Жора теж вийшли з машини, пiдiйшли поглянути, що вiдбувається. Нiчого особливого i надприродного: два переднiх колеса засiли в невеличкiй, проте досить чiпкiй канавцi, повнiй брудної води з грязюкою. Їхали вони не швидко, з розгону вскочити в цю не смертельну, та все ж малоприємну пастку не могли. Але якби Гриша, навпаки, гнав авто, таку перешкоду вони цiлком могли б перескочити з розмаху.

Водiй розпачливо буцнув ногою об колесо.

— Штовхати доведеться, трактора тут нема, — вiн сплюнув пiд ноги.

— Штовхнемо, чого ти, — заспокоїв його Шамрай. — Ночувати тут не будемо. Година, максимум — пiвтори, i на Житомир. Ти хоч виберешся звiдси?

Водiй не вiдповiв, зробив крок назад, критично оглянув машину.

— То виїдемо звiдси колись чи як, капiтане? — знову запитав Вiктор.

— Ага, з такими дорогами поїдеш кудись. У сраку по раки, — буркнув, нi до кого не звертаючись Гриша, тодi полiз пiд сидiння, витягнув велику чисту шмату, вiдiрвав клапоть i почав люто й затято полiрувати капот, вiдчищаючи бруднi бризки.

Тим часом фотограф, ступаючи обережно i намагаючись не загрузнути в багнюцi по кiсточки, пройшовся трохи вперед. Зупинився, озирнувся.

— Шамрай!

— Ну?

— Не таке вже тут глухе мiсце. На картi нема, але люди бувають. Глянь сюди.

Шамрай, який ступав не так обережно, бо завбачливо вдягнув для вилазки камуфляжнi солдатськi штани i армiйськi черевики-берци, пiдiйшов до Жори i переконався: тут справдi були люди. Вони приїжджали в Пiдлiсне на машинi, прохiднiсть якої була помiтно вищою, нiж у редакцiйного легковика.

— Джип, — упевнено визначив вiн. — Причому каталися тут на ньому не так уже й давно.

— Ану, слiдопити, — до них приєднався Гриша, зиркнувши на слiди протекторiв. — Правильно, тут тiльки на джипах треба їздити. Всюдихiд справжнiй, бач, як земля просiла. Але їздив вiн по цих мiсцях давненько. Тиждень, якщо не два.

— З цього ми робимо висновок: той, кому треба, у вiдселену зону навiдується. Ось тiльки кому i що тут треба — це вже питання iнше. I не до мене, — пiдбив Шамрай першi пiдсумки, повернувся, гукнув професора Горбатька: — Iвановичу, вилазьте! Далi — нiжками! Наука вимагає жертв!

Професор Горбатько, прихопивши сумку й крекчучи, вилiз зi свого насидженого мiсця, морозно повiв плечима, скоцюбився, засунув руки в кишенi куртки.

— Якась тут погода, товаришi… — вiн роззирнувся довкола. — Якась по особливому вогка, чи що… В мене стосовно цього мiсця вже поганi передчуття.

— Зараз ми все перевiримо, Iвановичу. Вперед, вперед! — поквапив Вiктор i рушив першим.

Професор Горбатько був людиною з багатим досвiдом експедицiй — теж вдягнув вiдповiдне взуття, яке сам же iменував позашляховим. На тлi професора i Шамрая фотограф Жора у своїх кросiвках та куцiй шкiрянцi виглядав зеленим салагою. Гриша лишився бiля машини, заявивши, що з нього однiєї аномальної пригоди на сьогоднi досить. Зрозумiвши, що витирати машину зараз — марна справа, вiн забрався в салон, зачинився зсередини i спробував увiмкнути радiо. А пiсля третьої спроби швиденько вилiз з автомобiля i зайцем затрусив за своїми пасажирами.

— Е, народ! Вiтька, блiн! Почекайте!

Трiйця, яка вже порiвнялася з першою хатою, зупинилась. Чоловiки озирнулися. Гриша, дострибавши до них, вигукнув, наче розкриваючи страшну таємницю:

— Тут радiо не бере! Мовчить, зараза!

Шамрай витяг з кишенi мобiльник, глянув на трубку, натиснув кiлька кнопок, клацнув язиком:

— I телефон не працює. I тачка твоя засiла.

Iншi, включно з водiєм, теж перевiрили свої мобiльнi телефони. Жодна трубка не працювала, на кожному дисплеї висвiтлювалося «Немає покриття».

— Треба валити звiдси, — вкотре буркнув водiй. — Або давайте машину випхнемо, бо зараз вона як сяде…

— Чого ти панiкуєш! — його безкiнечне скиглення вкотре починало дратувати Вiктора. — Нас тут четверо дорослих мужикiв. Випхаємо, це в наших спiльних iнтересах. Пiшли краще з нами, бо коли залишишся у салонi — бабай вкраде. Люди ж тут наче зникають…

— «Баба-ай», — передражнив його Гриша. — Дуже смiшно.

Але все ж таки пiшов за iншими.

Четверо чоловiкiв увiйшли в аномальну зону.

10

Поки нiчого аж такого аномального довкола не було.

Дощ тим часом повiльно припинився, навiть сонечко визирнуло. Не яскраве, яким воно буває в хорошу погоду. Холодне, байдуже до всього, листопадове. I його свiтло лише пiдсилило загальну похмуру картину, яка вiдкрилася людським очам.

Село Пiдлiсне — а це, швидше за все, було таки воно, розмiстилося в невеличкiй низинi i нагадувало такий собi досить широкий острiвець мiж лiсами. Можливо, у кращi часи тут iснувало iнше транспортне сполучення. Навiть точно було: населений пункт виглядав не таким великим, аби мати власну школу, i не занадто малим, щоб тут не могли мешкати люди з дiтьми дошкiльного та шкiльного вiку. Принаймнi, в Радянському Союзi, коли селяни ще не мали можливостi вiльно пересуватися, якийсь зв’язок зi свiтом напевне передбачався. Та й Тома Томiлiна говорила, що мусила народитися в цьому Пiдлiсному.

Отже, як прикинув Шамрай, теоретично ситуацiя могла виглядати так: це село було територiально пiдпорядковане селищнiй радi iншого села, сусiднього. Вiн полiз за картою, розгорнув її, пошукав очима. Правильно, ось воно, село Балашевичi. У своїх недавнiх блуканнях вони його проминали, там навiть перекособочений iржавий покажчик iз написом лишився. Балашевичi теж вiдселенi, але вiд них до цього мiсця приблизно кiлометрiв десять. Кружляли вони, звiсно, довше, але ж за два десятки рокiв дороги, якi не використовувалися за призначенням, просто зникли. Балашевичi теж стояли практично мiж областями. Люди не виннi, що вони колись оселилися в Пiдлiсному, яке формально слiд приписати до якоїсь територiї. Якою була тутешня поштова адреса, через двадцять рокiв уже не встановиш.

Замислено почухавши перенiсся, Шамрай запхав карту в кишеню. На неї надiї тут мало.

Схоже, Пiдлiсне складалося з однiєї, досить довгої, кiлометрiв зо три, вулицi. По рiзнi боки вiд неї стояли колись ошатнi i живi, тепер — напiврозваленi, покинутi, мертвi хати. На даху однiєї Вiктор помiтив нахилену пiд кутом тридцять градусiв стару примiтивну телевiзiйну антену. Побачив її не лише вiн один.

— Тут телевiзор дивилися, — промовив за спиною фотограф Жора. — Значить, цивiлiзацiя таки була. Ось тiльки чому антена на однiй хатi?

— З тiєї самої причини, через яку тут немає жодного скла у вiкнi. I таблички з назвою, — вiдгукнувся Гриша. — По хатах ти теж нiчого путнього не знайдеш. Були часи, коли збирачi металолому по таких ось мiсцях усе на фiг пiдчищали. Антени металевi. Та й дроти електричнi тут зi стовпiв змотали, глянь.

Справдi: стовпи електромереж стирчали вздовж дороги голими тичками.

Вiктор спробував уявити собi, як тут колись жили люди. Як ходили цiєю дорогою, як гуляли весiлля, на вихiдних катаючи сватiв у тачцi ось по цiй самiй дорозi. Як нею ж несли покiйникiв у останню путь. Вiдразу стрельнуло: десь мусить бути i кладовище. Покинутий цвинтар в покинутому глухому селi — улюблене мiсце авторiв страшних iсторiй.

Шкiрою пробiг морозець.

Аби не стояти i не накручувати себе, Шамрай неквапом рушив далi. Професор Горбатько посунув за ним, втягнувши голову в плечi. Жора вже налаштував фотоапарат i тепер клацав, вишукуючи найбiльш похмурi кадри. Вiн уже знав, чим саме треба iлюструвати подiбнi статтi. Гриша просто крутив головою.

— Мужики, тут, здається, i ворони не лiтають, — подiлився вiн ще одним спостереженням.

— Зате машини їздять, — зауважив Горбатько. — Принаймнi, тут були люди. Не знаю, наскiльки давно, але на дорозi слiди вiд колiс. А в цi мiсця випадково не заїдеш, я правильно розумiю?

— Точно, — озвався Гриша. — Я б сюди вдруге не поперся.

— Справдi. Мiсце не дуже приємне, — погодився професор. — I аура тут погана, я вже вiдчуваю. Пояснити не можу, просто вiдчуваю.

Говорячи так, чоловiки пройшли по центральнiй вулицi покинутого села i вийшли до мiсця, яке колись, очевидно, вважалося тутешнiм центром. Воно нагадувало невеличкий майдан у формi неправильного овалу, який перетинала головна i єдина вулиця. Глянувши лiворуч, Гриша не стримався — реготнув. Всi подивилися туди. Водiй смiявся з невеличкого порожнього постаменту, за яким бовванiло одноповерхове примiщення, схоже на контору чи сiльраду.

— Тут Ленiн був, зуб даю! — тiшився Гриша. — А потiм йому ноги приробили. Мабуть, iз мiдi зроблений, ось його i скомунiздили.

— А ти чого прешся, я нiяк не врублюся? — роздратовано запитав Шамрай.

— Бо я в шаленi дев’яностi знаєш скiльки такого гiвна здав ось цими о? — водiй виставив уперед руки. — Чого зириш? Ти малим ще був, на кота «дядько» казав, а в мене, на фiг, жiнка молода, мале на руках, я пiсля армiї, а роботи в Житомирi — во! — тепер вiн скрутив двома руками дулi. — Порихтували ми з зятем старий «рафик», повитягали звiдти всi сидiння, i вперед, за орденами! Пiвтора роки по областi i районах метал збирали. Скидали його на приватнi пункти прийому, далi розумнi люди гнали мiдь, алюмiнiй та iнший брухт через Пiтер у Прибалтику. Зятевi того мало було, вiн вирiшив у цей бiзнес серйозно зайти, сам почав брухт возити.

Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.

— I? — запитав Жора.

— Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз — застрелили, — вiдмахнувся Гриша. — Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.

Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.

— Голова не болить? — дiловито запитав вiн.

— У мене? — водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.

— В мене болить, — озвався Жора. — I на душi якось гидко стало.

— А як болить? — пожвавiшав Горбатько. — Просто чи в скронях стукає?

— Стукає, — повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.

— Менi тут теж паршиво, — озвався Гриша. — Поїхали звiдси бiгом, мужики.

Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.

— Цiкаво, де у них тут танцi були? — промовив Гриша.

— Тобi яка рiзниця? — байдуже кинув Вiктор. — Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.

— А далi машини не заїжджали! — озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. — Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися — i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.

— Навiть треба, — погодився Шамрай. — Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6] не розбираюся.

— Я теж, — невiдомо для чого вставив Жора. — Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.

— Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, — констатував професор Горбатько.

Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi — при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.

Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це на звичайних батарейках. Приладнавши рамку у спецiально зробленi пази, Горбатько покрутив ручку, налаштовуючи прилад на робочий стан, повернувся до гурту:

— Зараз нiхто до мне не пiдходить, ясно?

— Працюйте, Iвановичу, працюйте, — махнув рукою Шамрай.

Пiсля цього професор Горбатько з головою поринув у процес проведення бiолокацiї. Спочатку вiн провiв рукою над рамкою. Потiм — пiд нею. Постояв, похитав головою, тодi почав повiльно, приставними кроками, рухатися вперед, тримаючи прилад з рамкою перед собою. Жора знову налаштував фотоапарат, клацнув. Вiктор прикипiв поглядом до професора.

Зробивши з десяток крокiв уперед, Горбатько завмер. Потiм посунувся ще на кiлька сантиметрiв — i знову зупинився. Тодi позадкував. Почаклував над «пекельною машинкою», повернувся праворуч, повiльно рушив у бiк колишнього сiльмагу. Далi рухався, не зупиняючись, тодi розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i почав «прасувати» протилежний бiк, ближче до порожнього постаменту. Нарештi зупинився, кивком голови запросив Вiктора i Жору пiдiйти ближче.

— Дивiться, — сказав вiн, коли чоловiки наблизилися. — Ви бачили таке?

Тепер вони всi разом точно повторили його маршрут, рухаючись у такт з професором. Спочатку нiчого не вiдбулося, а тодi рамка почала смикатися, ще крок — i вона закрутилася довкола власної вiсi з такою силою, наче на неї хтось спецiально дув. Те ж саме повторилося, коли трiйця посунула до сiльмагу. Аналогiчно — коли трiшки наблизилися до порожнього постаменту.

— Бачили? — очi професора шалено блищали. — Земне випромiнювання в цьому мiсцi дуже сильне. Я б сказав, що ми з вами стоїмо зараз на краю дуже глибокої трiщини в земнiй корi. Ось так вона пролягає! — Горбатько провiв рукою неправильну ламану лiнiю. — По сутi, Вiкторе, все, що знаходиться по краях цього розламу, цiлком може вважатися аномальною зоною. Болить голова, Георгiю?

— Ага, — фотограф знову потер скронi. — Коли чесно — не стiльки болить, скiльки паморочиться. Я наче трiшки п’яненький. Грамiв сто, не бiльше.

— Зi мною все в порядку, — Шамрай знизав плечима. — Не знаю… Неспокiйно якось на душi, це правда. Але тут мало хто спокiйним буде.

— У цього мiсця важка енергетика! — категорично заявив професор. — Не тiльки тут, де ми зараз стоїмо, — вiн для певностi тупнув ногою. — Взагалi, як менi здається, бiльша частина цього населеного колись пункту розташована на перетинi геопатогенних зон. Тут сiтка Хартмана, якщо можна так висловитися, трiшки щiльнiша, нiж будь-де. Словом, кожен iз вас, та i я разом з вами, вiдчуває аномалiї по-своєму.

Бiльше Вiктора Шамрая в колишньому селi Пiдлiсному нiчого не тримало.

— Ця дiвчина, Тома, говорила: тут нiби люди зникають, — обмовився вiн. — Наче щось їх сюди кличе, якiсь потяг… Чи поклик…

— Про потяг чи поклик не скажу, — професор провiв себе долонею по обличчю, для чогось глянув на неї, потiм повернув її до Вiктора: — Бачиш, пiт. Мене тут у пiт кидає… Коротше, про потяг не скажу, не знаю. Але не сумнiваюся жодної секунди: люди, якi тут довго жили i навiть тi, якi тут народилися, страждають на рiзнi патологiчнi хвороби. В когось проблеми зi шлунком, хтось iз серцем мучиться, в когось може бути рак. А може таке статися, що i… — Горбатько покрутив вказiвним пальцем бiля скронi.

— Тобто, — перепитав Шамрай, — на вашу думку, кожен, хто мав хоч якесь вiдношення до Пiдлiсного, рано чи пiзно може з’їхати з глузду?

— Чом би й нi? Я б навiть назвав це мiсце таким собi перетином свiтiв, — серйозно вiдповiв професор. — По сутi, Чорнобиль став для тутешнього народу порятунком. Знаєте чому? Бо в iншому випадку люди жили б тут ще довго, i хто його знає, до чого б дожилися. А так змушенi були евакуюватися з аномальної зони, яка стала в два рази небезпечнiшою для нормального життя. Хоча тут є що вивчати, клондайк для дослiдникiв паралельного свiту.

Горбатько почав пакувати свiй прилад у сумку.

Жора згорнув апаратуру.

Шамрай з почуттям виконаного обов’язку повернувся, аби сказати водiєвi, що вони вже можуть звiдси їхати.

Водiя нiде не було.

На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.

Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.

— Де Гриша? — вичавив iз себе Вiктор i, не дочекавшись вiдповiдi, закричав на всю силу легенiв, несподiвано для себе вiдчувши саме таке бажання — голосно крикнути, хоча щойно не мiг промовити нi слова: — Гриша! Гриша! ГРИША! — Крик пiшов луною. А за мить, яка тягнулася дуже довго, у вiдповiдь почулося:

— Чого б я ото волав?

Водiй виходив з порожньої дверної пройми найближчої до них хати, застiбаючи на ходу штани.

— Ну ти даєш! — видихнув Шамрай з полегшенням.

— Що я даю? — не зрозумiв водiй, обсмикуючи куртку. — Прикрутило посрати, а наче нiчого такого i не їв… Може, ваша аномалiя дiє… До речi, мужики, люди тут таки були. Причому, не дуже давно. Я там, — вiн кивнув у бiк хати, — в кутку газету бачив. Пожмакану. Мiсцеву, житомирську, ще заголовком догори її кинули: про парламентську кризу пишуть. А поруч двi порожнi пляшки з-пiд горiлки валяються. «Житомирська на бруньках». Мiсцевого розливу, я навiть знаю, де таку продають.

— Сюди що, на джипi бухати приїжджають? — поцiкавився Жора. — Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…

— Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…

— Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, — констатував фотограф.

— Та нi, там щось iнше…

Шамрай глянув на годинник.

— Погнали назад. Нам ще машину штовхати.

11

Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.

Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.

Вночi вiн погано спав — уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах — там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.

Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…

Все, досить про це!

Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина — її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.

— Привiт, — Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.

Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.

— Привiт, — вiдповiв вiн. — Я тут ось сьорбаю…

— Хочу чаю, — сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: — Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.

Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:

— Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима — не мої пори року. I голова чогось розламується.

Вiктор хотiв запитати, коли вона встигла змерзнути, адже щойно вийшла з машини, де напевне працює пiчка. Та дiвчина нiби передбачила подiбну цiкавiсть:

— Це, мабуть, щось нервове. Тiпає всю останнiм часом. Руки зводить, дрижаки ловлю… Бр-р-р! — вона мерзлякувато повела плечима й вiдразу помiняла тему: — Так ви були в Пiдлiсному? Не обдурила я вас?

Шамрай вiдпив з чашки. Напiй майже охолов. Тим часом Тамара за знайомою йому вже звичкою закурила.

— Їздили ми туди, — вiдповiв вiн.

— I як вам видовище?

— Ви про все прочитаєте на наступному тижнi в нашiй газетi. Якщо двома словами — там справдi щось схоже на аномальну зону. В кожному разi, прилади показали наявнiсть таких аномалiй у центрi села.

Принесли чай. Тамара поклала цигарку на край попiльнички, обхопила гарячу чашку долонями, на мить примружила очi. Потiм розплющила їх знову, глянула на Вiктора, схиливши голову набiк.

— Ви говорите речi, яких я собi не можу уявити. В тому чортовому Пiдлiсному батьки мене зробили. Але там я жодного разу не була. I не знаю, де там центр, а де — околиця.

— З того, що я знаю про мiсця з поганою енергетикою, можу вам сказати: вiдомi випадки, коли ця енергетика продовжувала негативно впливати на людей навiть пiсля того, як вони залишали такi мiсця. Це як зараза, розумiєте? Або, якщо хочете, своєрiдний фатум…

— Прокляття, ви хотiли сказати, — розвинула думку Тамара.

— Нiчого я такого не говорив. Проклятi мiсця — це з фiльмiв жахiв.

— Вони бувають, — впевнено вела своє Тамара. — I ви тiльки що непрямо це пiдтвердили. Село Пiдлiсне, моя батькiвщина, на якiй я нiколи не була, — типове прокляте мiсце. До того часу, поки там жили люди, воно живилося їхньою енергiєю. Тепер воно вимагає, аби люди повернулися. Пiдлiсне вимагає жертв, розумiєте?

Шамрай мiг поклястися: у даний момент Тома Томiлiна була при здоровому глуздi. Можливо, для когось це не причина i не аргумент, але — вона водить машину. Психiчно неврiвноваженим прав не видають. Та водночас вона говорила речi, якi не вкладаються в головi.

— Значить так, — дiловито промовив Вiктор. — Я справдi вчора їздив у Пiдлiсне i на собi вiдчув: щось там не те, енергетика не найкраща. Але, якщо дивитися на речi рацiонально, щось подiбне вiдчувається в будь-якiй мiсцевостi, де давно не живуть люди. Зайдiть навiть у напiврозвалений будинок на будь-якiй мiськiй околицi, скажiмо — десь на Корбутiвцi. Такий завжди знайдеться. I нехай довкола їздять машини, а буквально навпроти через дорогу блищить вогниками зал гральних автоматiв чи сучасний супермаркет: та споруда здасться вам мiсцем, де зупинився час i оселилися привиди. Дякую вам за наводку — тепер ми знаємо, де знаходиться ще одна аномальна зона. Справдi, я досi вiдчуваю себе якось незатишно…

— О! — перебила його дiвчина. — Все, далi нiчого не треба говорити. Все iнше — похiдне. Якщо туди бiльше не їздити, у вас це, напевне, пройде. Бо ви з тим бiсовим Пiдлiсним жодним боком не зв’язанi! А я ж казала вам: сама знаю людей, якi зникали в тiй аномальнiй зонi!

— Зовсiм зникали? — уточнив Шамрай. — Ви тодi нiчого конкретнiшого так i не розказали…

— Дехто зовсiм… — Тамара стенула плечима, вiдпила чаю, затягнулася цигаркою. — Ясно, їх я сама не бачила: вони ж щезли. Це я чула вiд людей, чиї знайомi на якийсь час зникали, а потiм невiдомо звiдки з’являлися. Кожен з тих бiдолах пiсля того втрачав шматок пам’ятi. Знаєте, як казали у тому кiно: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю.

— Ви можете назвати менi хоча б одну таку людину?

— Для чого? — Тамара знову стенула плечима. — Однаково ви нiкого не знайдете. Їх швиденько вивезли якнайдалi. Я, коли чесно, до цих казок так само з гумором ставилася, як оце ви…

— Чого це я з гумором? Зовсiм нiчого смiшного… — Шамрай спробував виправдатися.

— Я ж бачу, — знову перервала його Томiлiна. — Я ще тодi, коли вперше до вас прийшла, все побачила. Ви дивилися на мене, як на iдiотку. Хоча в Пiдлiсне поїхали — це ваша робота, ваш хлiб. Переконалися, що там не все чисто, енергетика погана. Значить, наполовину я таки була права. Правильно?

Поки що докази були залiзними. Не прийняти їх Вiктор не мiг: справдi, все саме так i вiдбувалося. Вiн мовчки кивнув.

— Бачите? — тепер у очах дiвчини блиснули переможнi вогники. — Тепер ви навряд чи категорично заперечите, що я, чи такi як я, можуть вiдчувати на собi залишки впливу тiєї поганої енергетики. У кожного це проявляється по-рiзному. Скажу тiльки за себе, Бог з ними, з iншими.

Томiлiна вiдсунула чашку, нахилилася до Шамрая, буквально влiгшись грудьми на поверхню столу. Їхнi обличчя опинилися майже поруч. Тепер вона стишила голос до шепоту, який видався Вiктору дещо лиховiсним:

— Мене й далi кличе Пiдлiсне, розумiєте? Коли це вiдбувалося з кимось, я смiялась. Взагалi, зовсiм випадково дiзналася про зв’язок з тим, що вiдбувається тут, — Тома провела себе пучкою вказiвного пальця по лобi, — i поганою енергетикою мiсця, де я бiльше восьми мiсяцiв провела в материнськiй утробi.

— Що значить — кличе? — Шамрай теж стишив голос.

— Менi важко це пояснити. Зате завдяки вам я дiзналася — мої вiдчуття можуть бути правдою. Як з цим боротися — поки не знаю.

Тамара випросталася, взяла двома пальцями недокурену цигарку, пiдняла її на рiвень очей, подивилася на спiвбесiдника нiби крiзь неї, обережно поклала в попiльничку.

— Тепер я знаю, що з усiм цим робити i куди далi йти, — промовила вона.

— Ну i? — Шамрай не знав, що ще запитати.

— Є одна баба, живе десь пiд Коростишевом. Поїду до неї, пораджуся. Кажуть, вона таким речам раду дає. Дякую за все, що ви зробили.

Вона пiдвелася, непомiтним рухом витягла гаманець, виклала на стiл купюру.

— Перестаньте, я заплачу, — Вiктор квапливо полiз по грошi.

— Там вистачить. Дякую за все ще раз.

— Та я ж нiчого не зробив!

— Та ж ви навiть не знаєте, що зробили для мене! — в тон йому загадково вiдповiла Тамара Томiлiна. — Ви взяли на себе труд дiзнатися: у моїх страхiв є походження. Все, далi я сама. Успiхiв.

Вона швидко вийшла з кафе. Вiктор провiв поглядом її машину.

12

Репортаж з аномальної зони вийшов, як i планувалося, за тиждень.

Листопад уже повноцiнно вступив у свої права, вночi навiть почалися легкi заморозки. Вiднедавна Шамрай став чомусь дуже чутливим до змiн погоди, тому в п’ятницю, наступного дня пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», прокинувся з головним болем i закладеним носом. Подзвонив секретарцi, сказав, що сидiтиме сьогоднi вдома, i вкотре за цей рiк зробив зауваження у бiк дзеркала: тобi, мовляв, тридцять рокiв лише, а ти вже справжня руїна.

Щоправда, пiсля подiй, про якi не хотiлося згадувати, Вiктор Шамрай виглядав мiнiмум на п’ять рокiв старшим. Його старила рання сивина, досить щедро заснiживши чорне волосся, особливо — на скронях.

Вiн пив чай з калиною, аж раптом озвався мобiльник. Номер незнайомий. Вiдповiдати не хотiлося, але Вiктор вiдгукнувся за звичкою, яка випередила бажання взагалi вимкнути трубку.

— Слухаю.

— Вiктор Шамрай? — голос теж незнайомий.

— Я. А…

— Ви зараз де знаходитесь? На роботi сказали — ви вдома.

— Правду сказали.

— Будьте вдома, будь ласка. Хвилин за двадцять я за вами заїду.

— А…

Незнайомець дав вiдбiй.

У дверi подзвонили швидше, нiж за двадцять хвилин. Шамрай вiдчинив. На порозi стояв чоловiк рокiв пiд сорок, якось казенно пiдстрижений, його перебитий нiс вiдразу кидався в очi.

— Капiтан Бражник, карний розшук, — вiзитер показав на ходу документи, аби вiдразу зняти всi можливi запитання i одночасно поставити новi. — Я зайду?

Не чекаючи дозволу, капiтан з перебитим носом пройшов у квартиру, акуратно прикрив за собою дверi.

— Ви — Вiктор Шамрай?

— Ну…

— Документи покажiть. Паспорт, якщо не важко.

Вiктор, далi не розумiючи, що вiдбувається i до чого тут карний розшук, пройшов до кiмнати, витягнув з шухляди паспорт, простягнув гостевi. Бражник перегорнув сторiнки, постукав корiнцем документа по долонi, не поспiшаючи повертати.

— Таке дiло… Менi необхiдно допитати вас про вашi стосунки з Томiлiною Тамарою Григорiвною. Знаєте таку?

— Знаю. Не близько. Три рази по телефону спiлкувалися, двiчi зустрiчалися.

— Ага, — Бражник пройшов до кiмнати. Акуратно, навiть пiдкреслено акуратно поклав паспорт на книжкову полицю. Тодi дiстав iз внутрiшньої кишенi складену газету, розгорнув. «Неймовiрнi факти», сторiнка з фотографiєю Томи i його репортажем з аномальної зони. — Ви писали?

— Я. Щось не так?

— Щось не так, — погодився Бражник. — Це вийшло вчора. Вiд учора громадянку Томiлiну Тамару Григорiвну нiхто не бачив.

Шамрай помовчав, переварюючи iнформацiю.

— Я тут до чого?

— Не знаю, — зiзнався Бражник. — Саме це треба з’ясувати. Останнiм часом громадянка Томiлiна майже не виходила з дому. Ви коли бачилися з нею?

— На минулому тижнi… Я i забув уже. Ми ж не близько знайомi, розумiєте? У мене таких знайомих…

— Ви це вже казали, — жестом зупинив його Бражник. — Отже, виглядає на те, що ви — останнiй, з ким вона спiлкувалася особисто. До позавчора з громадянкою Томiлiною був тiльки телефонний зв’язок. Вчора вийшло оце, — вiн показав газету. — Але за нашими даними громадянка Томiлiна кудись зникла ще позавчора пiд вечiр. Вдома її немає. Там, правда, рейвах, видно, кудись бiгом збиралася. Машини на стоянцi немає. Власне, — Бражник кахикнув, — охоронець на стоянцi засвiдчив: Томiлiна близько вiсiмнадцятої години позавчорашнього вечора сiла в машину i кудись поїхала. У неї при собi була невелика дорожня сумка. Вона дуже поспiшала.

— Все це дуже цiкаво, тiльки я тут до чого?

— Кажу ж вам — не знаю. Поки що нiхто нiчого не знає. Вчора шукали її цiлий день. Вранцi сьогоднi оця ваша писанина вийшла. Ви самi кажете, що знайомi з Томiлiною. Може, хоч щось поясните.

— Та якого чорта я повинен щось вам пояснювати?! — не стримався Шамрай. — Вриваєтесь, показуєте газету, в чомусь звинувачуєте…

— Не вривався я до вас, — Бражник тримався спокiйно, навiть якось вiдсторонено. — Ви мене самi впустили. I не звинувачує вас нiхто нi в чому. Поки що…

— Поки що? А в чому мене можна звинуватити?

— Це справа прокуратури. Ми працюємо зi свiдками, — пауза. — Або з пiдозрюваними.

— Свiдками — чого? — Шамрай уже розпалявся. — Пiдозрюваними — в чому?

— Така справа, — Бражник потер пiдборiддя. — Тамара Томiлiна у нас на пiдписцi.

— На пiдписцi?

— На пiдписцi. Про невиїзд. Вона проходить свiдком по «убойнiй» справi. У неї пiдписка про невиїзд, а вона зникла. Недобре. А тут iще ваша писанина… Поїхали, Вiкторе Максимовичу, там слiдчий чекає.

Бач, по-батьковi запам’ятав, машинально вiдзначив Шамрай.

Все iнше дiйшло до нього пiзнiше.

13

Слiдчим, до якого Шамрая привiз капiтан Бражник, виявилася втомлена некрасива жiнка в окулярах рокiв пiд сорок.

Звали її Кiра Антонiвна, прiзвище — Березовська. Сам Бражник з її кабiнету не вийшов, примостився в кутку на новенькому стiльцi. Примiщення прокуратури, в якому Вiктор, навiть з огляду на обставини, про якi не хотiлося згадувати, нiколи не бував, зовсiм не вiдповiдало його уявленням про казеннi установи. Тут було навiть по-своєму затишно, всюди ще лишилися слiди свiжого ремонту. Частиною якого, поза сумнiвом, були i новi офiснi меблi.

Без передмов, нiчого не пояснюючи, Березовська пiдсунула до Шамрая чистий аркуш, розказала, що вiн повинен написати, i вони з Бражником терпляче i мовчки чекали, доки Вiктор виконає прохання. Швидко перебiгши написане очима, жiнка простягнула аркуш оперу. Той пiдвiвся зi свого зручного мiсця, взяв папiр, теж прочитав, тiльки бiльш уважно, тодi поклав аркуш перед слiдчою i знову всiвся. Вони розташувалися так, що Березовська дивилася в обличчя Вiктору, а Бражник їв очима його спину.

— Тепер послухайте, що ви написали, — Кiра, яка, навiть виглядаючи не молодшою i не старшою за свої роки, навiть незважаючи на те, що сiра зовнiшнiсть мусила не додавати, а забирати якусь кiлькiсть рокiв, у сприйняттi Шамрая усе ще не дотягувала до Антонiвни, вiдкинулася на спинку свого стiльця. — Значить так: «Я, Шамрай Вiктор Максимович, працюю спецiальним кореспондентом газети «Неймовiрнi факти». Профiль нашого видання — рiзнi незвичайнi явища, в тому числi — паранормальнi. Цi явища всi автори, включно зi мною, намагаються дослiджувати». Поки що правильно?

— Правильно, — пiдтвердив Шамрай.

— Згодна. Вашу газету всi знають. Читаємо далi, — слiдча зiтхнула i почала виразно декламувати: — «П’ятого листопада цього року до мене в редакцiю прийшла громадянка, яка назвалася Тамарою Томiлiною. Ранiше я з нею знайомий не був».

Вiд того, як раптово виринув з-за його спини Бражник, Вiктор здригнувся. Перед його обличчям рука опера тримала фотографiю.

— Ця жiнка приходила до вас?

З фото на мене дивилася усмiхнена Тамара. Знiмали крупним планом на фонi єгипетської пiрамiди. На дiвчинi була бiла футболка.

— Ця, — кивнув Вiктор, опер забрав фотку, знову повернувся на мiсце. Шамрай озирнувся на нього, але слiдча знову почала читати, i Вiктор переключився на неї.

— Тамара запропонувала менi тему для статтi. Вона розказала про вiдселене село Пiдлiсне, яке знаходиться десь на межi Овруцького та Народницького районiв Житомирської областi. За її словами, на територiї цього покинутого пiсля аварiї на Чорнобильськiй АЕС села iснує аномальна зона. Ця зона негативно впливає на всiх, хто так чи iнакше пов’язаний зi згаданим селом. Правильно?

— Правильно.

— Поки що цiлком у дусi вашої газети, — кивнула швидше сама до себе, нiж до Вiктора слiдча. — Ось тут далi ви пишете: «Тамара Томiлiна в розмовi зi мною пояснила, що вона вiдчуває на собi вплив аномальної зони, бо свого часу її мама завагiтнiла нею в Пiдлiсному i негативна енергетика тiєї мiсцевостi передалася дитинi в спадок». Правильно?

Тут Шамрай не став поспiшати з вiдповiддю. Повз увагу Березовської це не проскочило.

— Це ж ви писали, Вiкторе Максимовичу. Власною рукою. Зрозумiли, до чого я веду?

— Нi, — чесно признався той.

— Коли таке написано в вашiй газетi, це сприймається зовсiм iнакше. Так би мовити, в загальному контекстi iнших публiкацiй вашого видання. А коли таке писати в пояснювальнiй записцi слiдчому прокуратури, який веде справу про навмисне вбивство, — погодьтеся, звучить досить дивно. У себе в колективi ви сприймаєте подiбнi iсторiї на «ура». Люди, якi вас читають, теж нiчого пiдозрiлого не бачать. Бо вони хочуть вiрити i вiрять. Але ось це, — Кiра помахала в повiтрi списаним аркушем, — я змушена буду пiдшити до кримiнальної справи. Тому менi треба прийняти рiшення: сприймати написане за чисту монету чи просити вас дати iншi пояснення.

— Якi б налазили на здорову голову, — пiдтакнув зi свого мiсця опер. Шамрай вiдчув, як зволожiли долонi. Нерви. Вiн старанно витер їх об штани.

— Хочете ви цього чи нi, панове, тiльки iнших пояснень у мене нема. Я написав усе як було. I взагалi, тепер ви пояснiть менi: яка кримiнальна справа, яке вбивство, до чого тут Томiлiна i головне — до чого тут я.

— Не поспiшайте, — промовила Березовська. — Давайте читати далi. Значить так: «Перевiряючи слова Тамари Томiлiної, я з групою колег наступного дня, шостого листопада, виїхав на пошуки Пiдлiсного, яке на сучасних картах не вказане. На трасi ми зустрiли працiвникiв мiлiцiї, якi пояснили нам, зрозумiвши, в чому суть справи, як дiстатися до покинутого села. На територiї вiдселеного села Пiдлiсного була проведена бiолокацiя, в результатi чого справдi виявлена наявнiсть у вказаному мiсцi геопатогенних зон»… Зон з поганою енергетикою? — уточнила слiдча.

— Саме так.

— Ну, i останнiй абзац. «Пiсля свого повернення я подзвонив Тамарi Томiлiнiй. Ми зустрiлися в кафе бiля Соборної площi. Я розказав про результати нашого дослiдження i пiдтвердив: те мiсце, про яке вона говорила, справдi можна назвати аномальною зоною. На що Тамара Томiлiна сказала: «Я вiдчуваю, як Пiдлiсне кличе мене». I повiдомила про свiй намiр поїхати лiкуватися до якоїсь народної цiлительки, що мешкає, за її словами, десь пiд Коростишевом Житомирської областi. Пiсля того з Тамарою Томiлiною я не спiлкувався i не зустрiчався. Де вона може перебувати в даний момент, не знаю. Число, пiдпис». Правильно?

— Правильно.

— Тепер скажiть з огляду на те, на що я вже звертала вашу увагу: ви самi вiрите в те, що написали?

— Де? В газетi чи вам?

— Менi, — зiтхнула слiдча. — Бо менi як людинi цiкаво i корисно було б знати, наскiльки ви вiрите в те, про що пишете в своїй газетi.

— Це наша робота, — Шамрай вирiшив обмежитися лаконiчною вiдповiддю. — Головне, аби читачi в це повiрили.

— Ми не вашi читачi, — знову озвався ззаду Бражник.

— Згодна, — кивнула Кiра. — Для вас i для всiх, хто читає «Неймовiрнi факти», зникнення Тамари Томiлiної, яку нiбито кличе якесь прокляте мiсце в якiйсь вiдселенiй мiсцевостi, може вважатися явищем, яке не треба особливо пояснювати. Це дивна логiка речей, дивна логiка запропонованих обставин, та аж нiяк не логiка працiвникiв правоохоронних органiв. Для нас, Вiкторе Максимовичу, зникнення Тамари Томiлiної, в який би паралельний свiт вона не пiрнула, в першу чергу вважається зникненням ключового свiдка у справi навмисного вбивства. Чули про справу Пiддубного?

14

Банкiра Григорiя Пiддубного вбили мiсяць тому, наприкiнцi жовтня.

Якби Шамрай мав звичку дивитись телевiзiйнi новини або читати газети, словом, якби вiн жив у свiтi реальнiшому за той, якiй вiн описує в своїй газетi, ця iсторiя не пройшла б повз його увагу. Адже не кожен день у Житомирi вбивають бiзнесменiв такого масштабу.

Вбитий лише влiтку вiдзначив своє сорокарiччя, причому гуляв, кажуть, з розмахом. На що Шамрай, коли почув цю деталь вiд Кiри, тут же зауважив: сорок рокiв не святкують, прикмета погана. Ось тепер маєте наочне пiдтвердження. Проте слiдча пропустила його реплiку повз вуха — навряд чи забобони якось пов’язанi з кримiнальною справою.

Отже, Григорiя Пiддубного, сорокарiчного директора Житомирського регiонального вiддiлення банку «Родослав», застрелили з пiстолета марки «Беретта Сигар» — зi зброї, якою в європейських країнах, а вiднедавна i в Українi, озброюються переважно особистi охоронцi. Убивця стрiляв двiчi. Перша куля застрягла в животi, друга пробила голову. В обох випадках стрiляли зблизька, за висновками експертiв, не далi, як з вiдстанi простягнутої руки.

Вбивство сталося на першому поверсi у замiському будинку банкiра. Пiсля розлучення з дружиною мiська квартира залишилася їй та доньцi, будинок перейшов до Пiддубного. Розлучення скандальним не було, з дружиною вiн розiйшовся три роки тому за обопiльною згодою i, за словами тих, хто знав цю родину, жодних претензiй майнового чи особистого характеру колишня жiнка банкiровi не висувала. Навпаки, розлучившись, вони стали бувати в тих мiсцях, де ранiше Пiддубний з’являвся сам. Зустрiчаючись, колишнє подружжя досить мило спiлкувалося. Вони навiть знайомили один одного зi своїми коханками та коханцями.

Власне, про Тамару Томiлiну першою згадала саме колишня дружина вбитого.

Тамара Томiлiна вже бiльше року була коханкою Григорiя Пiддубного.

Як саме вона опинилася в життi банкiра, нi колишня його дружина, нi близькi друзi, нi дiловi партнери толком пояснити не могли. В якийсь момент Пiддубний просто прийшов з нею на якусь дiлову вечерю, представив своєю близькою подругою, а пiсля того їх частенько бачили разом. З цього Шамрай зробив промiжний висновок: вiн, виявляється, зовсiм нiчого не довiдався про молоду жiнку, з якою познайомився. Знав лише, що в неї є срiблястий «Пежо», не новий, але цiлком пристойний автомобiль. Тепер ясно, звiдки в неї така машина. Але чим займалася Тамара крiм того, що була коханкою банкiра, вiн i далi не знав. Не знали цього нi друзi убитого, нi мiлiцiя. Хоча для всiх було цiлком достатньо тiєї обставини, що дiвчина — коханка вiдомого в мiстi бiзнесмена. Цей статус можна при бажаннi назвати професiєю, причому — однiєю з найдавнiших.

Невiдомо було також, хто саме викликав мiлiцiю. Дзвiнок був анонiмним, говорили з автомата на автовокзалi. Черговий мiлiцiонер, який прийняв повiдомлення, пiзнiше пояснював: голос очевидно змiнений, не розбереш, чи жiнка придурюється чоловiком, чи навпаки, мужик — бабою. Але час, коли подзвонили в мiлiцiю, зафiксований точно: двадцять третя година двадцять хвилин. Пiзнiше експерти зробили однозначний висновок — вбивство сталося не пiзнiше десятої години вечора плюс-мiнус п’ятнадцять хвилин.

Вiдштовхуючись вiд цього, слiдство припустило, що мiлiцiю мiг викликати або вбивця, або — i це бiльш ймовiрно — свiдок злочину. Вiд мiсця скоєння злочину, тобто вiд замiського будинку Пiддубного, цiлком реально дiстатись на машинi вночi за сорок хвилин. Припустимо, пояснював тепер уже Бражник, тiло знайшли випадково. I знайшов його той або та, кого банкiр чекав у себе вдома пiсля десятої вечора. Значить, або гiсть розминувся з убивцею буквально на якихось п’ять хвилин, або зiткнувся з ним нiс до носа i насилу втiк, або сам був убивцею. В будь-якому випадку потрiбен час для оцiнки ситуацiї i прийняття рiшення (якщо гiсть — не вбивця), i для завершення в будинку вбитого якихось своїх справ (якщо мiлiцiю все ж таки викликав злочинець). Так чи iнакше, а хвилин двадцять-тридцять можна смiливо списати. Потiм, доїхавши до автовокзалу, цей незнайомий мiг ще хвилин п’ять-десять почекати, вибираючи телефон-автомат якнайдалi вiд стороннiх вух. Отже, за часом усе сходилось.

Проте i Бражник, i Кiра Березовська були схильнi вважати трохи iнакше. Так, за часом усе складалося. Ось тiльки навряд чи мiлiцiю мiг викликати вбивця, хоча такiй варiант розвитку подiй теж слiд передбачити. Одначе i опер, i слiдча зiйшлися в одному: невiдомий, котрий змiненим голосом викликав мiлiцiю, мiг у той час перебувати в будинку. Значить, мiг бачити, як убили банкiра, i головне — хто його вбив. Тодi як убивця свiдка не помiтив або, найiмовiрнiше, не шукав: застрелив Пiддубного, розвернувся i подався геть. У такому разi свiдок, чи хто вiн там, мiг пересидiти якийсь час, тремтячи вiд страху, потiм обережно вибратися зi свого сховку, побачити скоєне i гайнути по мiлiцiю.

Це означає, до всього iншого, що в свiдка було авто. Машина Пiддубного, «Мiцубiсi паджеро», стояла в гаражi. На горе, три тижнi тому не було дощу, i слiди чужих протекторiв бiля будинку не лишилися.

Банкiр Пiддубний зазвичай любив водити машину сам. Лише в окремих випадках його возив спецiально прикрiплений водiй. Як правило, це траплялося пiсля якого-небудь банкету, хоча гулянками Пiддубний не зловживав. Його завжди супроводжували двоє охоронцiв у окремiй машинi, яку шеф вiдпускав, коли невеличкий кортеж пiд’їжджав до будинку i охоронцi перевiряли, чи все в околицях гаразд. За своє життя банкiр Пiддубний чомусь не боявся. Вiрнiше, як говорили тi, хто давно знав убитого, вiн своє вже вiдбоявся у бандитськi дев’яностi, коли всi стрiляли в усiх.

Справдi, жодних заяв вiд Григорiя Пiддубного про загрози своєму життю мiлiцiя не отримувала.

У той день усе було як завжди. Додому Пiддубний повернувся ранiше, нiж звичайно. За словами начальника служби охорони банку, останнiм часом, десь приблизно з пiвроку, шеф їхав ранiше з офiсу додому лише в тих випадках, коли там на нього вже чекала Тамара з вечерею. Пiддубний обмовлявся про заведену недавно традицiю — вечеряти з коханкою при свiчках. Така вечеря нiколи не планувалася наперед. Отже, коли саме шефовi стрельне поїхати на романтичну вечерю зi своєю подругою, не знав нiхто. Навiть вiн сам.

Охоронцi пiдтвердили: на другому поверсi будинку Пiддубного у вiкнах горiло свiтло. Додому банкiр повернувся того фатального вечора за чверть дев’ята. Трохи бiльше нiж за годину його вбили.

Далi починається проста математика. У Тамари Томiлiної є автомобiль. Живе вона, як з’ясував Бражник, в окремiй двокiмнатнiй квартирi, подарованiй, очевидно, коханцем, на Крошнi, в одному зi спальних районiв. Та сам Пiддубний, за отриманою iнформацiєю, майже нiколи не бував там. Коханка волiла сама приїхати до нього, коли, за словами тих, хто добре знав банкiра, у того знаходився час для Тамари. Таким чином, за пiвтори години до вбивства в будинку Григорiя Пiддубного могла бути, швидше за все, Тамара Томiлiна.

Жодної iнформацiї про те, що коханцi сварилися. Навпаки, Пiддубний частенько називав дiвчину своїм безпечним тилом у той час, коли на дiловому фронтi постiйно йде якась колотнеча. Особливо, коли всi кругом почали говорити i писати про економiчну кризу: банкiри напружилися.

Так само жодної iнформацiї про те, що у Тамари Томiлiної була вогнепальна зброя. В самому будинку зброя була. Пiстолет «ТТ» з дарчим написом знайшли там, де хазяїн його тримав — пiд замком, у сейфi, в кабiнетi. Отже, зброї дiвчина не чiпала i взагалi, мабуть, не вмiла нею користуватися.

Вбивця не залишив зброю бiля трупа. Коли вбивають на замовлення, знаряддя вбивства зазвичай залишають — однаково засвiтилося.

Шляхом не надто складних розрахункiв слiдство отримало поки що найбiльш правдоподiбну версiю того, що сталося мiсяць тому. За сталою традицiєю Тамара Томiлiна приїхала до будинку коханця i чекала там на нього. В будинку вони лишилися лише вдвох, доказiв присутностi там ще однiєї особи просто не знайшли. Нiчого не вiщувало бiди, аж несподiвано з’явився хтось, кого не чекали. Звелiвши Тамарi лишатися на другому поверсi, Пiддубний спустився вниз, вiдчинив дверi, впустив нежданого гостя. Розмова вiдбувалася у великiй залi з камiном, куди вели вхiднi дверi. З цiєї зали сходи вели нагору i, якщо визирнути з кiмнати, то можна побачити згори, що вiдбувається в камiннiй залi.

Теоретично Тамара Томiлiна могла стати свiдком убивства свого коханця, вiдомого в Житомирi банкiра Григорiя Пiддубного.

15

— Ось так, — закiнчила говорити Кiра.

— То й що? — спитав Шамрай. — А вона все заперечує?

— Абсолютно все, — пiдтвердив Бражник. — Того вечора до коханця не збиралась. Сидiла вдома, дивилась фiльм жахiв на DVD, дуже вона таке кiно любить, про рiзних там духiв з привидами. Свiдкiв, ясна рiч, нема.

— Хто ж тодi був у Пiддубного в хатi? Може, вiн забув свiтло вимкнути? Ось охоронцi й побачили це…

— Ви ж самi розумiєте, що мелете дурницi, — втомлено промовила Березовська. — Факт, що коли Томiлiнiй подзвонили, аби повiдомити новину, вона спала вдома. Але про її iснування ми взагалi дiзналися десь пiд ранок, коли опитували його колишню дружину, друзiв та колег. Ранiше мiлiцiя дiвчину просто не шукала.

Бражник котом пройшовся по кабiнету, зупинився бiля стiнки, повернувся. Сперся на неї спиною. Тепер вiн стояв так, аби бачити обох спiврозмовникiв.

— Знову ж таки, теоретично можна припустити, що того вечора в будинку Пiддубного був хтось iнший. Жiнка, швидше за все. Про яку не знала коханка. Тiльки в цьому всьому, аби ви розумiли, є один хитрий момент. Банкiр подарував коханцi квартиру на Крошнi, але при цьому нiчого їй не обiцяв. I зобов’язань перед нею не мав жодних. Тамара на допитах сама це пiдтвердила, та й iншi казали щось подiбне. Якби Пiддубний захотiв помiняти коханку, надто болiсним розставання для нього не було б. Хоча за цей час вiн, кажуть, устиг прив’язатися до Тамари. Проте, повторюся, це зовсiм нiчого не означає. В будинку могла бути iнша жiнка. Але тодi ми припускаємо, що в цiєї iншої жiнки теж є машина. Чи не надто багато збiгiв? Чи ви думаєте, що свiдок убивства ризикуватиме, приїхавши в примiську зону на таксi, а потiм тiкатиме вiд мiсця вбивства на випадковiй попутцi?

— До чого ви ведете? — не витримав Шамрай.

— А до того, що Тамара Томiлiна все ж таки могла бути тим самим свiдком, який бачив, як усе сталося, чому сталося i хто це зробив. Потiм могла викликати мiлiцiю, не бажаючи з якихось причин, аби її якось вирахували та почали розкручувати.

— Попри це ми навiть готовi припустити, що Томiлiна могла якимось чином роздобути зброю i сама стрельнути в коханця, — вставила слiдча.

— Ви серйозно?

— Цiлком. Весь цей час Тамара Томiлiна поводила себе досить дивно. Вона вперто заявляє, що не лише нiчого не бачила, а й у будинку не була того вечора. Коли, ви кажете, вона прийшла до вас зi своїми казками?

— Чому вiдразу — казками…

— Коли? — ледь пiдвищила голос Кiра, блиснувши на Шамрая скельцями своїх окулярiв.

— Там же написано, в поясненнi…

— Коли? — слiдча легенько ляснула долонею по поверхнi столу.

— Тижнiв три тому. П’ятого листопада.

— Пiддубного застрелили двадцять четвертого жовтня. Зникла вона вчора, у четвер, двадцятого листопада. Майже мiсяць пiсля вбивства i фактично в день виходу вашої чудової газети. I те, що вона двiчi зустрiчалася з вами, можна назвати подiєю: адже вона, до вашого вiдома, весь цей час здебiльшого сидiла в своїй квартирi, навiть на допити вiдмовлялась приходити, казала — хворiє. Мусила до неї їздити кiлька разiв. Менi здалося, що Тамара чогось боялась. А вам не здалося?

— Здалося, — охоче пiдтвердив Вiктор. — Вона боялась аномальної зони в Пiдлiсному.

16

П’ятниця, наступний день пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», вважався в редакцiї неофiцiйним вихiдним.

Можна було, звичайно, приходити в офiс, тинятися по кабiнетах, мозолити очi секретарцi, лазити в Iнтернетi. Та цiєю можливiстю мало хто користувався. Зазвичай офiс щоп’ятницi лишався порожнiм, якщо не рахувати ту ж таки секретарку, або, як вона сама себе називала, офiс-менеджера.

Звали її Катя Гуга. До Житомира вона перебралася з села, звiдкiлясь iз-пiд Коростишева. Катя була далекою родичкою одного з власникiв газети i, таким чином, чи не єдиною працiвницею, хто у випадку розгулу кризи, про яку почали писати в газетах, був застрахований вiд безробiття. В селi, де народилась i до вiсiмнадцяти рокiв жила Катя Гуга, вважалося (i досi, мабуть, вважається), що секретарка — це дiвчина, яка займається сексом зi своїм начальником у його робочому кабiнетi просто на столi. А коли не в кабiнетi i не на столi, байдуже: секретарка займається сексом з начальником, за це отримує зарплату. На кого вчилась секретарка, в даному випадку було без рiзницi. Все одно вона працює не за фахом. Бо секретарка, як вважали в селах пiд Коростишевом, це не фах, а спосiб заробляти на життя, даючи шефовi, коли вiн захоче. Оскiльки Катя Гуга, не маючи жодної освiти в свої двадцять два роки, зарплату секретарки отримувала, а на її малiй батькiвщинi будь-кого, хто працює в мiстi секретаркою, вважали проституткою, тому, влаштувавшись на роботу, вона повiдомила батькам: її взяли офiс-менеджером.

Якщо слово «офiс» в селi пiд Коростишевом iще розумiли завдяки серiалам, принаймнi, знали, як виглядає робоче мiсце, назване офiсом. А от значення буржуйського слова «менеджер», яке теж часто звучало в серiалах, на малiй батькiвщинi Катi Гуги розумiли далеко не всi. Наприклад, для батькiв дiвчини було абсолютно ясно: «менеджер» — це слово, напряму пов’язане з бiзнесом. Прилаштував Катю на роботу родич, який теж займається бiзнесом. Значить, вiн ввiв Катю у свiй бiзнес. Отже, дитина в Житомирi займається чимось, безпосередньо пов’язаним iз бiзнесом.

Цю iсторiю працiвники редакцiї — i Вiктор Шамрай у тому числi — за чотири роки iснування газети i Катi — в приймальнi редактора, чули безлiч раз. До iсторiї постiйно додавалися новi подробицi. Наприклад, за останнiми вiдомостями, батьки Катi остаточно впевнилися, що їхня донька стала житомирським бiзнесменом, i тепер численнi родичi засилають до них ходокiв, просячи прилаштувати в житомирський бiзнес i своїх дiтей. Переважно — доньок.

Тепер Катя Гуга вже просто не мала права зiзнаватися батькам, що працює звичайною секретаркою, та ще й у редакцiї газети, яку читає половина їхнього села. «Скажуть — обдурила, курва, по руках пiшла», — пояснювала дiвчина причину своєї конспiрацiї.

Шамрай не знав, смiятися з цього чи нi. Мабуть, не треба, якось вирiшив вiн. Рiшення прийшло, коли в Житомирi раптом об’явилась його колишня однокласниця. Три роки тому вона виїхала до Португалiї на заробiтки, вiд неї не було нi слуху нi духу, i всi, хто її знав, були свято переконанi: заробiтчанку продали в сексуальне рабство. В газетах про таке багато пишуть, по телевiзору кричать. Та раптом дiвка прибула додому на тиждень. Вона казала потiм: за три роки сумлiнної працi вiдпустку заслужила. А коли запитували, де ж їй пощастило влаштуватися, обмежувалась короткою вiдповiддю: «В телефоннiй компанiї». I гордо промовляла її назву, вiд чого заздрiснi подружки та сусiдки роззявляли роти: нiчого собi! Ось так, пiсля медучилища, попрацювавши так-сяк у лiкарнi, не знаючи до пуття навiть своєї мови, не кажучи вже про португальську, вiдразу влаштуватися в ТАКУ фiрму i зробити за три роки ТАКУ кар’єру, бляха-муха!

Проте Шамрай, проаналiзувавши ситуацiю, припустив хоч i несподiване, але цiлком логiчне: його однокласниця в Португалiї справдi могла працювати в такiй вiдомiй компанiї.

Але хiба — прибиральницею в офiсi.

Чи навiть однiєю з них. Просто слово «прибиральниця» вона якось не ризикувала вимовляти. Нехай, мовляв, усi думають, що вона — чи не помiчник менеджера по роботi з персоналом.

Своєї теорiї Вiктор так i не перевiрив. Запитав, щоправда, якось мимоходом: ким вона там працює, в ТАКIЙ фiрмi. Замiсть вiдповiдi отримав пронизливий пекучий погляд. Все зрозумiв, бiльше до розмови не повертався.

Чому все це пригадалося тепер, пiсля зникнення Томи Томiлiної в аномальнiй зонi, Шамрай не мiг собi пояснити. Щоразу, коли вiн бачив секретарку Катю, iсторiя його однокласницi автоматом зринала з пiдвалин пам’ятi.

З прокуратури Вiктор пiшов на роботу. Ноги самi принесли його туди. Додому пiсля почутого не тягнуло, а пересидiти i переварити отриману iнформацiю десь треба. Вiн зачинився у своєму кабiнетику, пив чай, мандрував корпоративним Iнтернетом, не особливо вчитуючись у тексти, на якi натрапляв, i намагався скласти докупи все, що крутилося в його головi.

Але як не старався, купи думки не трималися.

Шамрай спробував зосередитись i бодай з чогось почати. Запитав у пошукової системи, що вiдомо про Григорiя Пiддубного, отримав цiлу купу посилань, бiльшiсть iз них, як i слiд було очiкувати, пов’язанi з його вбивством. Нiчого бiльше, нiж сказали йому опер i слiдча, Вiктор не дiзнався. Потiм пошуковики видали десятки Тамар, кiлька Томiлiних, навiть знайшлася одна Тамара Томiлiна — директор модельного агентства в Красноярську, яка мала персональний сайт. Але про потрiбну йому дiвчину засоби масової iнформацiї Житомирщини не згадували навiть у зв’язку iз загибеллю банкiра, її коханця.

Нарештi, вимкнувши Iнтернет, а потiм i комп’ютер, Вiктор Шамрай потягнувся, хруснувши суглобами, пiдiйшов до вiкна i подивився на дрiбний дощик, що неквапом сiявся.

Значить так, подумав вiн, малюючи пальцем на вологому склi одиничку, почнемо вiд самого початку. Для нього все почалося з появи Томи Томiлiної. Вона прийшла розказати iсторiю про аномальну зону. Навiть назвала її точнi координати. Бiльше того: вiн особисто перевiрив, що таке мiсце справдi iснує. Чи спостерiгаються там якiсь аномалiї — не факт. Одначе бiльшiсть того, про що йому доводиться писати ось уже чотири роки, — не факт, навiть якщо дуже неймовiрний. Перевiряючи маячню своїх, як їх неформально називали в редакцiї, клiєнтiв, штатнi журналiсти та позаштатнi автори все одно за основу репортажiв брали їхнi слова. Якщо в одному випадку з десяти факт матиме реальне пiдтвердження, ну, наприклад, полтергейст i справдi витягнув з-пiд гiрки чиїхось праних рушникiв у шухлядi стодоларовий папiрець, всi будуть тiльки радi.

Чи можна в iсторiї з аномальною зоною вiрити Тамарi Томiлiнiй на слово? Можна. Точнiше кажучи, бiльшою мiрою «так», нiж «нi». Шамрай сам там був i все бачив. Звiсно, жодного дива на його очах не сталося. Проте атмосфера, яка панувала на покинутому два десятки рокiв тому хуторi Пiдлiсному, не просто гнiтила, а лякала. Там може статися i вiдбуватися все що завгодно.

Розробляючи тему паранормальних явищ та займаючись паралельним свiтом ось уже чотири роки, Вiктор Шамрай iз власного досвiду знав: не все, про що пише їхня газета i їм подiбнi — вiдверта брехня. Отже, Тамара Томiлiна могла говорити правду про свої вiдчуття.

А вiдчувала вона небезпеку. З цього мiсця треба докладнiше.

Вiктор переправив мокру одиницю на двiйку, сперся кулаками на пiдвiконня, провiв поглядом машину, що їхала по похмурiй листопадовiй вулицi.

Так, про небезпеку. Тамара не сказала йому кiлькох важливих для неї речей. Саме «не сказала», бо про брехню тут навряд чи йдеться. Дiвчина не сказала йому, що вона — коханка банкiра. Вiрнiше, була коханкою та утриманкою банкiра, якого вбили за невiдомих обставин у його власному будинку. Причому, в той самий вечiр, коли вона зазвичай приїжджала до нього в гостi. На власнiй машинi.

Та чи повинна була Тома говорити йому все це? Чи мусить звiтувати першому зустрiчному про те, звiдки в неї автомобiль? Навряд. Її особисте життя жодним чином не стосується проблеми, з якою вона прийшла до журналiста. Не стосується загадки аномальної зони.

Ось тут можна сперечатися…

Вiктор переправив двiйку на трiйку, тодi рiзким рухом долонi витер скло, повернувся за стiл, вибив пальцями барабанний дрiб.

Була Тамара Томiлiна в будинку пiд час убивства, чи хтось, хто докладно знав розпорядок дня та звички банкiра, вдало використав свої знання i фактично пiдставив коханку, нехай мiлiцiя розбирається. З прокуратурою разом. Проте беззаперечним лишається факт, що коханця Тамари вбито, а сама дiвчина — налякана, навiть шокована.

За чотири роки у Вiктора була купа можливостей переконатися: шок здатен розбудити в пiдсвiдомостi людини давно i благополучно там захованi страхи. Переляк може призвести до загострення застарiлої психiчної хвороби чи хоча б спричинити розлад нервової системи. Наслiдки кожного з цих процесiв абсолютно непередбачуванi.

Налякана загадковим убивством коханця, а може — справдi коханої людини, Тамара цiлком могла внаслiдок шоку дiстати нервовий розлад. I згадати про аномальну зону на своїй малiй батькiвщинi, де вона навiть нiколи не була. Вiдповiдно, могла вiдчути потяг до того мiсця, поклик зони.

Шамрай не раз чув вiд своїх клiєнтiв правило: хочеш перестати чогось боятися — подивися на те, чого ти боїшся. Бояться незвiданого. Темряви пiд лiжком. Але варто посвiтити пiд лiжко лiхтариком, темрява зникає, а разом з нею — незвiданiсть i страхи. Лишається тiльки сiрий пил, який легко вимести вiником чи засмоктати пилосмоком.

Хто знає, раптом Томi також вiдома ця теорiя. I вона вирiшила переконатися, що не буває нiяких аномальних зон. Подивитись на те Богом забуте i прокляте Пiдлiсне, помацати руками хисткi паркани та облупленi стiни будинкiв-привидiв. Томiлiна сiдає за кермо, їде…

Стоп. Далi — темрява. Адже те, що Тамара поїхала саме в аномальну зону i зникла там, нiхто нiчим не пiдтвердив. Мiлiцiя шукає свiдка, який дав пiдписку про невиїзд i навiть невiдомо, є свiдок свiдком чи нi, бачила Тамара щось, чи в той вечiр її справдi не було в будинку Пiддубного. Вiн, Вiктор Шамрай, вважає i навiть переконаний, що зникнення дiвчини пов’язане з її сильним нервовим розладом та згаданою вже сто разiв аномальною зоною, хай їй грець…

Звiсно, обидвi iсторiї пов’язанi. Не було б убивства, Тамара не зникла б. Не було б убивства, вона не пережила б шоку i її не почали б кликати з паралельного свiту.

Досить.

Вiктор стиснув скронi пучками пальцiв обох рук. Вiн вiдчув, як у нього теж почала болiти голова, i десь там, з глибини найглибшої ями, вiн почув брязкiт ланцюга, гарчання собаки та власний крик.

Досить. Хай менти розбираються. Додому. Досипати.

17

Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.

Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше — допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.

Не було б цiєї розмови — не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг — гучнiше брязкати.

Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.

Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте — чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.

Так минула i субота.

У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.

Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.

Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.

Вiд аномальної зони.

18

— Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.

Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю в пiднебiннi, а теплий.

— Зубами мучуся, — пояснив вiн.

— Що таке? — ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.

— Емаль чутлива. Не можу нiчого гарячого. Нi борщу, нi чаю, коротше — нiчого. В армiї пошкодив, таку воду пили… — опер вiдмахнувся.

— Де це така вода, що емаль роз’їдає?

— Демократична Республiка Афганiстан, — пояснив Бражник. — Ще застав… Цiєю весною якраз двадцять рокiв було як повернувся. Повiрите — нi подряпини, хiба раз оглушило мiною. Краще б пiдстрелили кудись, їй-бо, чим оце тепер зубами мучитись. Лiкар сказав: якщо мiняти — то всi зуби. Прикиньте? Всi тридцять два… Ну, нехай двадцять дев’ять, добре…

— Чому двадцять дев’ять?

— Один пацани вибили, коли в ПТУ вчився. Завелися за щось дурне, вже й не згадаю… Два — пiзнiше, вже коли сюди пiшов працювати. Я ж, аби ви знали, з патруля починав. Вписалися в розборку з чорними на базарi десь на початку дев’яностих, кастетом вiд одного i дiстав. Так, добре, це все не має вiдношення…

Бражник торкнувся долонею кухля, переконався — чай ще достатньо не вистиг, дiстав цигарки.

— Можна?

— Уперед, — Шамрай пошукав i знайшов на шафцi стару попiльничку — пам’ять про часи, коли вiн випивав i закурював випите цигаркою.

— Таким чином картину малюємо зi слiв водiя вантажiвки Степана Ковальчука. I виглядає вона поки що так. Вiн — далекобiйник, повертався з Бiлорусiї. Один вантаж скинув там, назад взяв iнший — порожняк ганяти в теперiшнi часи нiкому не вигiдно. На трасi Степан Ковальчук зупинився, аби вiдлити. Його напарник, Сергiй Зайченко, спав: спинятися на нiч i затримувати прихiд вантажу теж у теперiшнi часи економiчно не вигiдно, тому вночi машину вiв Зайченко, а ранком його змiнив Ковальчук. Це я до того, що бiльше свiдкiв несподiваної появи Томiлiної в той час на трасi не було.

Струсивши попiл, Бражник знову торкнувся кухля. Ще не вистиг. Шамрай нiчого не говорив i опер, затягнувшись, продовжив:

— Коротше, водило зайшов у найближчi кущi, зробив свою справу, застебнув штани i повернувся. Дiвчина вже, — капiтан наголосив на останньому словi, — лежала на мокрому i брудному асфальтi просто посеред дороги. Ковальчук, ще раз кажу, навiть у своєму поясненнi написав: громадянка з’явилася невiдомо звiдки, наче з повiтря.

— З паралельного свiту, — промовив Вiктор.

— Ви серйозно?

— Кудись же вона щезла? Значить, звiдкiлясь мусила виринути.

— Слухайте, шановний, ми будемо серйозно з вами зараз говорити, чи…

— А я дуже серйозний. Нiхто не винен, що бiльшiсть людей, особливо таких як ви, досi ще не повiрила в iснування iнших свiтiв, крiм нашого. Згадайте про Бiлий i Чорний Вiгвами хоча б…

— Якi ще в задницю вiгвами? Це там iндiйцi живуть? Де в нас, на хрiн, iндiйцi?

— Все ясно, — зiтхнув Шамрай. — А ще збираєтесь такi справи розкривати. Агент Купер тому i знайшов убивцю Лори Палмер, що повiрив в iснування паралельних свiтiв i сам туди проникнув, ризикнувши життям та здоров’ям.

— Агент хто?

— Пусте, — вiдмахнувся Вiктор. — Забудьте. Колись розкажу[7]. Пийте краще чай, уже, здається, такий, як вам треба.

Бражник черговий раз торкнувся кухля, кивнув, зняв блюдечко, здув чаїнки, сьорбнув, знову кивнув.

— Ага, — повiв вiн далi. — Так от, Ковальчук кинувся до дiвчини. Перевернув її на спину. Вона, за його словами, тут же розплющила очi i запитала дивним голосом, де вона, що з нею i хто вiн такий. Водiй допомiг дiвчинi пiдвестись, пояснив, де вона знаходиться. Заодно переконався: одягнена дiвчина пристойно, зовнi цiлком не ушкоджена, нi синцiв, нi порiзiв. Одяг у порядку. Правда, погляд трохи затуманений. Ну, ще запитала, де її машина. Срiблястий «Пежо-405», старенький, десятирiчний, нормальний. Звернiть увагу: марку свого автомобiля назвала чiтко.

— Що тут дивного? Я теж колись на машинi їздив, хоч i на «Жигулях», але всi її технiчнi характеристики легко мiг сказати, хоч розбуди мене серед ночi.

— Ви — мужчина, Шамрай. А вона — баба. До того ж, як я дiзнався, не автомобiлiстка. В сенсi, не фанатка. Навчилася бублика крутити, марки бензину розрiзняти, а полюбовник презентував не ту тачку, яка їй сподобалась, а ту, яку вважав за потрiбне. Тим не менше, марку машини вона не забула.

— Та що з того, йолки-палки!

— А те! Вона пам’ятає як її звати — назвалася Ковальчуковi. Знає марку своєї машини. Свою домашню адресу в Житомирi. Номер мобiльного телефону банкiра Григорiя Пiддубного. Але зовсiм не пам’ятає, що вiн — мертвий! Вимагала вiд водили подзвонити Пiддубному негайно, аби вiн сам забрав її чи когось прислав! Розумiєте?

— Не зовсiм, — хоча Шамрай збрехав: вiн потроху починав розумiти.

— Тамара свято переконана, що зараз у нас жовтень мiсяць. Причому — або дев’ятнадцяте, або двадцяте число. Про вбивство Пiддубного вона нiчого не знає.

— Отак, значить, — протягнув Шамрай.

— Отак, — Бражник зробив ще один ковток чаю. — Ковальчук, як свiдомий громадянин, здав свою знахiдку в Житомирi в руки першому ж мiлiцейському патрулю. Тепер вона в лiкарнi, обласнiй, пiд наглядом. Її обстежують. До останнього вона вимагала зв’язатися з Пiддубним. Довелося їй нагадати, що його вбито. Тодi з дiвчиною сталася iстерика, їй вкололи кiнську дозу заспокiйливого, до ранку спала. Сьогоднi, коли очуняла, трiшки заспокоїлась. Каже, що нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого?

— Ну як — зовсiм? Кажу ж вам, як її звати i все iнше про себе чудово пам’ятає. Але все, що стосується останнього мiсяця життя, починаючи вiд другої половини жовтня, начисто стерлося з пам’ятi. Принаймнi, — розвiв руками Бражник, — вона так говорить.

— Так, — Шамрай потер пiдборiддя. — Так.

У нього виникло раптове бажання закурити, яке Вiктор швидко пригасив у собi, зосередившись на тому, що почув вiд мiлiцейського капiтана. Потiм запитав:

— Машину знайшли?

— Її? Нє, — хитнув головою Бражник.

— Як вона опинилася серед бiлого дня на трасi?

— Поки що цього нiхто не знає. Тамара ваша…

— Чому моя?

— Добре, нехай не ваша, просто Тамара. Так от, вона, як я вже казав, нiчого не пам’ятає. Принаймнi, говорить так. Але є одна обставина в усiй цiй, гм, мiстицi… Досить реальна обставина, причому — єдина. Я не певен, що маю право вам повiдомляти. Та коли ми однаково вже звертаємося до вас по допомогу…

— По допомогу? Чим я…

— Пiзнiше, — жестом зупинив його опер. — Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування — теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, — опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, — знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться — хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.

20

Тамара лежала в окремiй палатi.

Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна — важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним — ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону — сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.

— Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, — пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. — Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.

— Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?

— До чого тут аномальна зона? — Березовська не приховувала роздратування. — Знову ви з вашими неймовiрними фактами!

— Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, — терпляче пояснив Шамрай. — Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?

— Ну i до чого все це?

— Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…

— Разом з автомобiлем? — тепер у голосi Березовської звучала iронiя.

— Про машину — потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?

— Говорите як пишете, — погодилась Березовська. — Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.

21

Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.

Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини — перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.

Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе — живою та неушкодженою. Коли опер, слiдча i журналiст зайшли в палату, дiвчина лежала, пiдклавши пiд спину подушку i гортаючи товстий журнал. Як встиг помiтити — не новий, хоча, як вiдомо, публiкацiї в подiбних журналах не мають термiнiв давностi.

— Як ви, Тамаро? — бадьоро запитала Березовська.

— Сьогоднi краще… Пiсля уколу…

Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм — на сищика, i вже тодi — на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.

— Чудово. Нiчого так i не згадали? — вступив Бражник.

— Поки що нi… Не можу повiрити досi…

— Спокiйно, спокiйно, — жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. — Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?

Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.

Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.

— Доброго дня, Тамаро, — промовив Шамрай.

Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.

— Ви мене теж не пам’ятаєте?

— Може, згадаю… Ми зустрiчалися?

— Ага.

— Давно?

— Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.

— Де?

— Ви приходили до мене на роботу.

— Де ви працюєте?

Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.

— Я працюю в газетi. Ось цiй.

Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.

— Гляньте. Це ви?

Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.

— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?

— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.

— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.

— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…

Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.

— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.

— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.

Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.

— Так. Я згадала…

— Все?! — швидко вигукнув Бражник.

— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…

— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?

— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…

Кiра i Бражник перезирнулись.

— Значить, все ж таки поклик?

— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.

— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?

— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.

Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.

— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.

— Коли?

— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.

— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…

— Куди?

— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…

— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.

— Мабуть… Я ж туди їхала…

— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.

— Нiколи. Що там робити — мертва зона…

— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.

— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…

— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.

— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.

— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.

— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…

Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.

— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте, що сталось того вечора.

Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.

— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.

— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?

Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.

— Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, — вона зробила коротку паузу. — Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, — знову жест у бiк Вiктора, — i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!

Ось тепер дiвчина зiрвалась на iстерику. Впавши спиною на лiжко, вона почала тiпатися всiм тiлом, стискаючи при цьому голову руками. Слiдча кивнула Бражнику, той швидко вийшов з палати i майже вiдразу туди забiгла медсестра зi шприцом наготовi.

— Пiшли, — капiтан не попросив — звелiв Шамраєвi вийти звiдти.

22

Нiхто нiчого не пояснив.

Вiкторовi коротко подякували i навiть не пiдвезли назад додому. Вiн спитав, що йому робити. Вiдповiдь була: а що йому, власне, робити? Дiвчина його згадала. Отже, не все аж так погано. Тепер шлях поступового повернення пам’ятi вiдомий, слiдство пiде цим шляхом разом з медициною. А вiн, Вiктор Шамрай, по цiй справi навiть не свiдок.

Раз вони так — то й чорт з ними, вирiшив журналiст.

Цю недiлю вiн вважав однiєю з найщасливiших у своєму життi. Iсторiя про аномальну зону в Пiдлiсному дiстала не просто несподiване продовження — у неї було реальне пiдтвердження. Такi випадки рiдко трапляються у практицi не лише Шамрая, а й усiх, хто займався в «Неймовiрних фактах» дослiдженням i висвiтленням того, що пов’язане з паралельним свiтом.

Якось його колега, Костя Дахно, помчав на кордон Житомирської та Рiвненської областей, де мiсцевi рибалки, як вони самi казали, виловили гiгантського сома-мутанта. Крiм того, що рiчкова потвора сягала в довжину два метри дев’яносто три сантиметри, на спинi вона мала якийсь драконячий гребiнець, а на пузi — двi лапки з перетинками. Потвору не просто зловили — її зафiльмували на вiдеокамеру i зняли на фотоплiвку «мильницею» — iншого апарату пiд руками не знайшлося. Добре, хоч камеру вiдшукали. Словом, документальнi пiдтвердження дивовижi були наочними. Та коли Костя Дахно примчав до мiсця пригоди, на нього чекала, як вiн потiм висловився, Жопа Обломiвна. Iз зачиненого сараю сома-мутанта невiдомо хто витягнув, прокопавши пiд стiною прохiд. Плiвка у фотоапаратi виявилася засвiченою. А камеру вкрали у її власника, який на радощах вiд того, що прославиться, напився i заснув у своєму рибальському наметi. Мужики, якi викликали пресу, клялися-божилися, що сом був ОТАКЕННИЙ, та без доказiв то були лише слова.

I ось тепер — стежка у справжнiй паралельний свiт. Яку цiлком реально протоптати, перетворивши на цiлком зручну дорогу.

Є Пiдлiсне, мiсцевiсть з перевiреними та доведеними ознаками геопатогенної зони. Є легенда, згiдно з якою всi, хто так чи iнакше був з нею пов’язаний, можуть за певних обставин зникнути там або частково втратити пам’ять. Або спочатку зникнути, а потiм нiби з-пiд землi виринути з усiма ознаками часткової амнезiї. Прокляте мiсце в його класичному варiантi.

Нарештi, є жива людина, яка на собi вiдчула вплив аномальної зони. Iдеально, аби вона, врештi-решт, щось би згадала зi своєї подорожi паралельними свiтами. Але навiть коли не згадає, то бiльшого, кращої iсторiї, жоден нормальний журналiст i бажати не може.

Менти нехай мудохаються зi своїм.

А вiн, Вiктор Шамрай, готовий отримати свої черговi кiлька хвилин слави.

До речi, якщо цього разу звичайна газетна писанина допомогла Тамарi вiдновити деякi провали в пам’ятi, то цiлком можливо i реально, що наступна публiкацiя знову пiдштовхне процес вiдновлення.

Звiсно, шефовi вистачило i половини наведених Шамраєм аргументiв.

Продовження iсторiї аномальної зони i Тамари Томiлiної газета «Неймовiрнi факти» дала вже в найближчий четвер, двадцять сьомого листопада.

Наступного ранку, у п’ятницю, двадцять восьмого листопада, коли на вулицi вiдчулися першi морози, якими календарна зима повiдомила про своє невiдворотне наближення, Вiктора Шамрая викрали.

23

Сталося це якось буденно.

Вiктор не збирався виходити з дому, думав провести п’ятницю перед телевiзором. А надто, що зранку накрапав дрiбний похмурий дощик, в нього розболiлася голова, цiлий ранок ходив мов варений, навiть кава не врятувала ситуацiю. Кинувши себе на диван, Шамрай десь годину ганяв телевiзор по каналах, намагаючись втекти вiд повiдомлень про розвиток та поглиблення свiтової економiчної кризи. Але там, де не говорили про кризу, голосно i з надривом закликали купувати пиво, чiпси, горiлку, жiночi прокладки, лiки вiд стресу та робити собi подарунок, поповнюючи рахунки мобiльних телефонiв.

На скронi й далi хтось наче тиснув розпеченим обручем, i Шамрай вирiшив знову випити кави. Не вимикаючи телевiзор, у спортивках та старому светрi, вiн босий прочовгав на кухню, насипав у парову кавоварку потрiбну кiлькiсть кави, налив води, поставив агрегат на газ. Саме в цей момент у дверi подзвонили.

На порозi стояв незнайомець у пальтi, простоволосий, чорне волосся акуратно пiдстрижене i зачесане назад.

— Шамрай Вiктор? Карний розшук.

— Угу, — кивнув Шамрай. — А Бражник чого не прийшов?

— Зайнятий, — коротко вiдповiв незнайомець. — Поговорити треба.

— Та ясно. В мене, правду кажучи, голова розламується…

— Зайти можна?

— Та вже заходьте. Почекайте, каву вимкну.

Вiктор повернувся з намiром iти на кухню.

Сильний удар мiж лопатками збив його з нiг. Та впасти не дали — мiцнi руки пiдхопили, розвернули. Перед очима майнула стеля. Шамрай спробував опиратися ногами, та спробу швидко зупинили — знову вдарили, цього разу — ногою в низ живота. А коли Вiктор скрючився i на мить заплющив очi, на голову накинули щось схоже на мiшок. Вiн почув як прочиняються дверцята лiфта. I чомусь подумав: газ же не вимкнений, хата не зачинена, чорт забирай…

— Дверi! — вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу — в бiк, примусив його замовкнути.

Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар — i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже скоро загуло, i тепер уже не важко було здогадатися: його завантажили у багажник автомобiля.

Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.

До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.

Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.

Сiяв дощик.

Вiктора копнули носаком. Спочатку — в живiт, потiм — ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.

— Харе, — почулося згори.

Бити перестали.

— Пiднiмiть, — наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.

Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.

— По мордi нiхто не додумався лупити? — поцiкавився чорнявий.

— Цiла морда, — пролунало у вiдповiдь.

— Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.

Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.

— Все зрозумiв? — запитав чорнявий.

Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.

— Що треба зрозумiти? — вичавив iз себе Шамрай.

— Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?

— Ага…

— Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке, про що ти сам хочеш забути. Колись тебе вже трiшки повчили, було таке?

Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.

— Було…

— Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?

— Чого вам треба?…

— Навчився, суко, чи нi?!

Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.

— Навчився…

— Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?

— Хто?

— Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?

— Хто, про кого ви?…

— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?

За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.

— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?

— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?

— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…

— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.

— Без пам’ятi… Частково…

— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?

— А що вона мусила сказати?!

— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!

Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.

— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…

— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?

— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…

— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?

— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…

— Згадала тебе?

— Так.

— Що ще згадала? Або кого?

— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…

— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!

Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.

Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.

Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.

— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?

— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.

— Ну, бувай.

Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.

Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.

Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.

Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.

Нехай.

Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.

За кiлька хвилин життя змiнилося.

24

Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай — перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою — зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.

Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий!» i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.

Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому — Шамрай не запарювався. Вимкнули — добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.

Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.

Далi — провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад — холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв — це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд — i знову темний провал.

Потiм — ранок чи день, за часом не стежив. Його вивертає в сортирi, вiн сидить на пiдлозi в тiй самiй куртцi, блює повз унiтаз i намагається рiвно втримати голову. Тодi пiднiмається, тримаючись за стiнку. В кухнi на столi — пляшка. Почата, повна — без рiзницi.

Гарчання. Ковток. Темрява.

Весь цей час його будив телевiзор, який Вiктор з невiдомих причин уперто не бажав вимикати. Так, опритомнiвши черговий раз на пiдлозi бiля дивану, вiн зрозумiв — передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.

Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.

Чотири роки — довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.

Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше — повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки — порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.

Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що — неважливо. Головне зараз — не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.

Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.

Порахувавши залишок пожмаканих купюр, Вiктор знову зайшов до магазину i на всi грошi купив тiстечок з масляним кремом. Бiльше нiчого їсти не кортiло, шалено тягнуло на солодке. Неквапом повернувшись додому з кульочком тiстечок у правiй руцi, надпитою пляшкою в лiвiй i пачкою цигарок у кишенi вологих брудних спортивок, Шамрай вперше за цi днi старанно зачинив дверi, скинув куртку, жбурнувши її просто на пiдлогу, тодi роздягнувся догола i змусив себе зайти пiд душ. Постоявши пiд теплими струменями води хвилин десять, як був мокрий вибрався з ванни, закутався у халат, бруднi речi зiбрав i запхав у пластмасовий кошик.

Все це, крiм, звичайно, трусiв, вiн найближчим часом вiднесе в пральню.

Засунувши в себе два тiстечка, Шамрай зробив ще один невеличкий ковток горiлки i буквально силою змусив себе лягти на диван. За пiвгодини вiн заснув, та не провалився в морок, як напередоднi, а плавно занурився в неглибокий тривожний сон. Телевiзор далi не вимикав, лише зробив тихiше.

Так, з перервами, провалявся до вечора.

Пiд вечiр у головi прояснiло, не до кiнця, та все ж таки трiшки бiльше, нiж було уранцi.

Нiч пройшла без сну. Вiктор крутився, сходив мокрим смердючим потом, яким просякнув увесь халат, одначе стримався вiд того, аби продовжувати свiй так званий бенкет. Пiд ранок, змучений та знесилений, але вже вiдносно тверезий, вiн знав, що йому треба робити.

Хоча, якби вiн був у iншому душевному та фiзичному станi, вiн би на таке не зважився.

25

— Погано виглядаєш, старий.

— Дякую, брате, ти вмiєш заспокоїти.

Шамрай i без редакцiйного водiя Гришi знав: вигляд у нього справдi не представницький. Голячи зранку тремтячими руками щетину, яка лишилася з п’ятницi, пiсля того пам’ятного викрадення, вiн порiзався. Порiз вийшов несподiвано глибоким. Вiктор навiть перелякався, що замалим не вiдпанахав собi бритвою шматок пiдборiддя. Зупинити кров довго не вдавалось, i навiть тепер, коли вона вже нiби згорнулась i перестала текти, свiжий рубець на пiдборiддi було помiтно здалеку. Червонi очi, тремтячi руки, легенький шум у головi — все це нагадувало про повернення до алкогольного сьогодення. Проте — лише йому.

Найважливiше: вiд нього не тхнуло перегаром. Майже доба утримання, старанно почищенi зуби, двi чашки кави, причому, одна випита тут же, в офiсному буфетi за двадцять хвилин до розмови з Гришею, двi старанно розжованi м’ятнi жуйки, — все це робилося для того, аби простiше було здiйснити першу i, як тодi здавалося Вiктору, найбiльш складну частину свого плану.

Вiн дуже швидко згадав, що насправдi слiд зробити, аби перестали тремтiти руки та на деякий час прочумалося в головi. Жуйки, кава — то все дурня. Але якщо вже так важко стриматись, то принаймнi треба потерпiти, аж поки не вдасться роздобути колеса.

— Не спав цiлу нiч. Бач, яка погода. Тиск, — Шамрай демонстративно потер скронi пучками пальцiв.

— Ага, дурна погода, — згодився Гриша, хоча всiм своїм виглядом виявляв повну байдужiсть до того, дощ на дворi, снiг чи холодний пiвнiчний вiтер.

— Якi в тебе плани на сьогоднi?

— Запитай у шефа, ага? Понедiлок. Оце привiз його, сидить. До обiду наче нiкуди не збирався i менi нiчого не казав. Ти ж знаєш, як воно буває: зараз не сказав, а тодi як смикне… Кудись їхати треба?

— Треба, — кивнув Вiктор. — Тiльки ти ж сам кажеш, що шеф зi своїм часом не зовсiм визначився. Значить — i з твоїм також. А менi треба одну тему перевiрити — о! — Шамрай черкнув себе ребром долонi по горлу.

— Ну? — так само байдуже запитав водiй Гриша.

— Так я про це й кажу: менi б руля з колесами годин на чотири. Це — максимум, постараюсь швидше впоратися. Могоричова справа, брат, ти ж мене знаєш…

Це правда. Редакцiйний водiй Гриша дуже добре знав Вiтю Шамрая, а точнiше — його вмiння бути вдячним. Справа ось у чому: Гриша мав власного автомобiля, старенького, проте ще бадьорого «Вольво». До того, як влаштуватися на роботу в «Неймовiрнi факти», вiн працював у приватнiй фiрмi таксi. Заробляв пристойно, але туди брали на роботу лише зi своїми машинами. Здавалося б, нiчого особливого, багато хто так практикує i не лише в Житомирi. Але через свою патологiчну любов до чистоти Гриша врештi-решт звiльнився. Бо експлуатувати, а значить — постiйно бруднити своє авто йому в якийсь момент набридло. Своєю чергою, патологiчно охайний водiй набрид i диспетчерам: Гриша запросто мiг вiдмовитись вiд замовлення, якщо на той момент витирав свою машину вiд пороху чи бруду.

Крига скресла, коли однiєї дощової днини Гриша вiдмовився їхати в приватний сектор. Замiсть того, щоб везти пасажира з важкими сумками просто пiд хвiртку, як належить, Гриша висадив його за сто метрiв вiд вказаної адреси. На свою голову розлючений пасажир надто сильно хряснув дверцятами «Вольво». Свiдкiв того, що вiдбулося далi, не було. I нiхто не мiг пiдтвердити слова клiєнта про те, що таксист гнався за ним «з монтiровкою» по багнюцi й калюжах усi тi сто метрiв до хвiртки, чорт би їх побрав. А потiм, не наздогнавши, викинув у багнюку сумки з багажника. Звичайно, Гриша все заперечував, i за його версiєю розвитку подiй пасажир просто вiдмовився платити. Однак скарга надiйшла, хвороблива акуратнiсть водiя вже дiстала власника фiрми, тож Григорiя звiльнили разом з машиною.

Тому, коли наклюнулася робота редакцiйного водiя, Гриша поставив умову: йому видають казенне авто. Проти цього нiхто не заперечував, машину у розпорядження шефа власники газети однаково видiляли, оскiльки редактор не вмiв кермувати. Але коса наштовхнулася на камiнь: службова машина — тiльки для роботи. Тобто водiй повинен був ставити її на стоянку, забирати звiдти i користуватися нею лише в робочий час та для службових потреб.

Зiйшлися ось на чому: Гриша приїжджає на службу власним «Вольво», ставить його на стоянку замiсть казенної «Шкоди», за стоянку не платить. Пiсля роботи все вiдбувається навпаки: «Шкода» — на стоянку, «Вольво» — для повернення додому. Їздити туди-сюди на маршрутках Гриша категорично вiдмовлявся.

Звiсно, казенне авто теж можна забрьохати.

Але потiм його можна помити на комерцiйнiй автомийцi за казеннi ж грошi. Якi Григорiй за будь-якої нагоди намагався не економити, але марнотратство йому пробачали лише тому, що пiдпорядкований йому автомобiль постiйно виглядав, наче лялечка.

Знаючи всi цi нюанси, Вiктор Шамрай, який мав права i до певних подiй — навiть свої «Жигулi», час вiд часу випрошував у Гришi його приватне авто. Звiсно, не за так: кожен раз вiн давав власниковi «Вольво» грошi, чесно оплачуючи прокат. Витрати себе виправдовували: дуже часто незалежнiсть вiд редакцiйної машини давала Шамраю можливiсть знайти i вiдпрацювати якусь тему бiльш оперативно, не узгоджуючи з шефом годин, коли можна брати службову «Шкоду». Зрештою, така оперативнiсть вирiзняла Вiктора серед решти журналiстiв, i це вiдображалося на платнi. Принаймнi, додаткову премiю в довгастих бiлих конвертах Вiктор Шамрай отримував частiше за iнших.

Зрозумiло, це не розголошувалось. Так само лишалася таємною угода мiж Вiктором i Григорiєм. Якби Шамрай брав Гришин «Вольво» напрокат аж надто часто, це, безперечно, так чи iнакше випливло б.

Та по-перше, у деяких колег були свої машини, а по-друге, не так уже часто Вiктор користувався послугами цього «прокату».

Платив вiн за можливiсть покрутити чужого «бублика» вiдносно небагато. Але насправдi Гришi важливою була не сума. Вiн отримував неабияке задоволення вiд самого факту, що його стара добра машина приносить йому прибуток навiть стоячи не в його гаражi, а на стоянцi, за яку вiн до всього ще й нiчого не платить.

Звiсно, головна умова — повернути машину чистою. I не товкти в нiй дiвок. Поки що Шамрай справлявся з цим досить успiшно. До того ж у випадках, якi Вiктор сам вважав особливими, вiн за особисто встановленими правилами лишав у бардачку «Вольво» пляшку хорошого коньяку — особлива премiя. Сам водiй Гриша, коли не за кермом, любив випити. Коньяк шанував, та з причин, про якi Шамрай коли б забажав мiг написати окрему брошуру, нiколи не купував за власнi грошi.

Сьогоднiшнiй випадок Вiктор вважав не просто особливим — надособливим. Щоправда, уточнювати це не збирався. Iнакше не бачити б йому Гришиної машини, як власних вух.

I не дивно, що фраза про могоричову справу стала для власника старенького, проте добротного «Вольво», додатковим стимулом.

— Давай, паняй, — так саме байдуже кивнув Гриша. — Можеш навiть до вечора кататись. Бабло на базу — i щасливої дороги.

Шамрай тицьнув водiєвi наперед приготовану купюру. Замiсть неї отримав ключi. Система працювала бездоганно, партнерськi стосунки були перевiренi часом. Вони довiряли один одному.

Охоронець на стоянцi теж був у курсi справи. Йому досить було сказати один раз, що «Вольво» може iнодi брати Шамрай, i пiсля того вiн лише пiднiмав смугастий шлагбаум. Вируливши на вулицю, Вiктор ледве стримався, аби вiдразу не вдарити по газах. Ковзнув поглядом по годиннику. Ще немає десятої ранку. I хоч Гриша милостиво дозволив користуватися автом до самого вечора, що означало — до кiнця робочого дня, а це, як правило, мiж шостою i сьомою, Вiктор мусив устигнути ще завидна.

26

По сутi, плану як такого у Шамрая не було.

Якби не надзвичайний стан, яким вiн вважав власний алкогольний зрив i як наслiдок — жахливе похмiлля, вiн, може, дiяв би iнакше.

Та одне знав напевне: нi до капiтана Бражника, нi взагалi в мiлiцiю, вiн би не звернувся за жодних обставин. Мав уже сумний досвiд, про що йому, до речi, в п’ятницю нагадали.

Прокручуючи пiд час безсонної ночi все, що з ним сталося напередоднi, Шамрай зробив один дуже простий висновок: його невiдомi викрадачi мали час для того, аби зiбрати про свою жертву максимум iнформацiї. I, що теж важливо, мали можливiсть отримати цей максимум. Отже, це люди з можливостями. Звiдси виплив наступний висновок: їх цiкавила аномальна зона в Пiдлiсному, зокрема те, що сталося з Томою Томiлiною в нiй. Навiть не так: вони хотiли дiзнатися, що дiвчина побачила там. Або кого вона там побачила.

Покрутившись ще трохи i виповзши на кухню за водою, Вiктор зрозумiв: цiкавiсть невiдомих може мати iнше пояснення. Вони дуже хотiли дiзнатися, чи бачила Тамара там, у Пiдлiсному, щось таке, чого вона не повинна була побачити. Або — чи не зустрiла там випадково когось, кого не повинна була зустрiти за жодних обставин.

Налякана дiвчина мчить у аномальну зону i зникає там. Скоро її знаходять на трасi. Вона перелякана i частково втратила пам’ять. Вона впiзнала Вiктора. Про все це вiн, Шамрай, детально описав у газетi.

Таким чином, за логiкою речей, дiвчина могла поступово вiдновити пам’ять. I згадати все, що сталося з нею останнiми тижнями, в тому числi — в аномальнiй зонi, в Пiдлiсному. Припустимо, розмiрковував Вiктор, загорнувшись з головою у ковдру, його викрадачi могли подумати ось так: Тамара таки згадала все i не стрималася, розказала мiлiцiї. При цьому був вiн, Вiктор Шамрай, який написав у «Неймовiрних фактах» лише частину правди. Решту йому заборонили згадувати менти. Лишається прокачати писарчука, дiзнатися те, як на нього слiд натиснути, натиснути i чекати результатiв.

Вiктор не вважав себе героєм ось уже бiльше чотирьох рокiв. Як казав вiн тодi, навеснi двi тисячi четвертого, весь його героїзм змило водою в унiтазi. Вiн готовий був там же, в лiсi, пiсля першого удару розказати цим жахливим людям усе, чого вони вiд нього вимагали. Якби знав, що говорити.

Тепер, переживши кiлька страшних, наповнених алкоголем днiв, Шамрай, як не дивно було йому в цьому зiзнатися, став смiливiшим. Не набагато, та досить, аби самому прийняти рiшення поїхати в Пiдлiсне i подивитись ще раз, що ж там вiдбувається. Або — може вiдбуватись.

Вiктор не був певен, що при денному свiтлi йому таки вдасться щось побачити. Тамара помчала туди серед ночi. Однак серед ночi йому складнiше знайти колеса, аби пробратись в аномальну зону без зайвих свiдкiв. Тридобове похмiлля додавало куражу, до того ж чекати вечора Шамрай у свiтлi останнiх подiй просто не мiг. Вiн боявся не дочекатися i знову зайти в алкогольне коло. Чи, що теж реально, побоювався: бажання дiяти зникне, страх повернеться, знову гавкатиме собака, знову брязкатиме ланцюг.

Так чи iнакше, вiн вiдчував якесь дивне нездоланне бажання чимшвидше повернутися в Пiдлiсне. Можна навiть сказати: Пiдлiсне кликало його.

Шефу вiддзвонився, доповiв — зайнятий пiдготовкою чергового матерiалу, i не отримав заперечень. Взагалi, пiсля вдалої серiї про аномальну зону робочий графiк Вiктора став максимально вiльним та гнучким, i ось тепер своєю заслуженою свободою вiн користувався повною мiрою.

На виїздi з Житомира Вiктор усе ж таки не стримався. Загальмував бiля найближчого кафе, замовив п’ятдесят грамiв горiлки, випив махом, вiдразу замовив стiльки ж. Не вважаючи себе надто досвiдченим водiєм, Шамрай, однак, розумiв: тремтячими руками кермо крутити бiльш небезпечно, нiж у станi легкого сп’янiння. Запив горiлку розчинною кавою, почекав кiлька хвилин. Все нормально, руки перестали гуляти. Насилу змусив себе зупинитись та повернувся в машину.

Вперед. Не боїмося ми сiрого вовка. Не боїмося аномальної зони.

27

На знайомому стацiонарному посту чергував знайомий уже старший лейтенант Пузир.

Коли офiцер звичним жестом викинув руку з жезлом, наказуючи зупинитись, Вiктора охопила панiка: ось зараз цей мент унюхає горiлчаний запах, почне старi пiснi про головне, доведеться вiд нього вiдкуповуватись. Та не це трагедiя: у такий спосiб старший лейтенант Пузир його точно запам’ятає i при потребi пiдтвердить: бачив ось цього порушника правил руху в районi аномальної зони. Поки що Шамрай не знав, для чого йому тримати свою поїздку в таємницi. Та нутром вiдчував — так треба.

Коли Вiктор вийшов з машини назустрiч Пузиревi, той упiзнав його, переклав жезл у лiву руку, а праву простягнув для привiтання, наче старому знайомому.

— Здоров. Куди знову?

— Та туди ж, — Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.

— Читав, читав, дiвка там зникла, — Пузир кивнув кудись позад себе.

— Теща розказала? — поцiкавився Шамрай.

— Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?

— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.

— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.

Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.

— Шамрай, значить. Ти писав, значить?

— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.

— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?

— Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…

Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.

— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.

— Чого це так?

— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?

— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?

— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.

— Така строга?

— Не те слово.

Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:

— Чуєш…

— Ну? — Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.

— Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?

— А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали — факт. А що таке?

— Та нiчого. Просто… — казати — не казати? — Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?

— Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше — на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?

— Та ясно.

Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.

Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.

28

Цього разу Вiктор не блукав.

Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв — можна їхати далi.

Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись зникли й сили. Мов вiдчуваючи це, машина заскочила лiвим переднiм колесом у якусь чергову грузьку мишоловку. Шамрай спробував здати назад, а потiм подолати перешкоду з розгону. Перша частина маневру наче вдалася, та далi вийшло навiть гiрше. «Вольво» засiв у пастцi тепер уже обома переднiми колесами, а це виглядало не в жарт та надовго.

До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!

Аномальна зона, мать її так!

Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.

Пiдiйшовши до загрузлого передка машини, Шамрай присiв, оцiнюючи ситуацiю i можливi збитки. Н-да, теоретично вибратися можна. Пастка серйозна, та не смертельна i не безнадiйна. Пiдкопати колеса, пiдкласти пiд них гiлки, заодно зробити щось подiбне ззаду, потiм обережно газувати… Ось тiльки чи є в багажнику «Вольво» саперна лопатка, тим бiльше — сокирка? Навряд чи Григорiй завбачливий настiльки, аби возити у власному авто рятувальне спорядження. Про всяк випадок треба перевiрити, але Шамрай вже змирився з думкою: мiсити грязюку пiд ув’язненими колесами йому доведеться руками.

Так.

Ляснувши себе по колiнах, Вiктор розпрямився. Потягнувся до хрускоту в суглобах. Роздивився довкола, затримав погляд на єдинiй довгiй вулицi Пiдлiсного. Примружившись, глянув туди, де лише кiлька тижнiв тому професор Горбатько виявив геопатогенну зону. Де ж тут зникають люди? I куди ж зайшла Тома, чорт забирай?

Вiд мимовiльної згадки про чорта Вiктора пересмикнуло. Потiм вiн вiдчув, як його без причини почало раптом трусити i тiпати, хоча довкола не було нiчого, що могло б викликати в його серцi страх. Сонце ховалося за суцiльними сiрими хмарами, у повiтрi пахло скорим осiннiм дощиком, вiтер гуляв у гiлках, грався верхiвками дерев. Його несподiваний порив ледь не зiрвав з голови Вiктора кепку, вiн натягнув її на лоба, зручнiше прилаштував на головi.

Навiть якби зараз вiн визнав безглуздiсть свого замiру, розвернутись i поїхати звiдси, а коли вже бути зовсiм точним, ганебно втекти, — тепер так просто не вийде. Доведеться добрих двi години, коли не бiльше, прововтузитися бiля машини, потiм загнати її на станцiю i старанно мити, в тому числi — вилизувати салон ледь не язиком. Отже, раз уже вскочив у халепу, треба принаймнi зробити те, за чим приїхав сюди.

Шамрай поки що не знав, за чим саме вiн приперся сюди, в Пiдлiсне, в аномальну зону. Туди, де, за чутками, перетинаються кордони паралельних свiтiв. Не знаєш, що робити — роби, що можеш. В данiй ситуацiї Вiктор Шамрай мiг лише пiшки пiти вперед, по сiльськiй вулицi, обабiч якої стовбичили будинки-привиди.

Пройшовши з десяток метрiв, вiн раптом вiдчув тупий бiль у головi. Зупинився. Заплющив очi. Постояв так якийсь час, потiм знову розплющив їх. Нiчого не сталося, нiчого не змiнилося. Вiктор витягнув мобiльник, аби переконатися — як i минулого разу — що тут немає покриття. Тепер навiть маючи велике бажання, не викличеш допомогу. Доведеться або сунути кудись ближче до траси, до людей, до життя, або…

Альтернативи поверненню з паралельного свiту пiшки Шамрай так i не знайшов. Тому, сховавши телефон, вiд якого тепер немає користi, вiн рушив далi, наближаючись до знайомого вже неправильного центрального майдану, розтятого дорогою. Пройшовши ще якусь вiдстань, Вiктор зробив нове вiдкриття: тут справдi навiть ворони не каркають. Тиша навкруги здавалася суцiльною, густою, дзвiнкою, лункою.

Мертвою.

Дiйшовши до розваленого примiщення сiльради, Шамрай зупинився. Там, на дорозi, вiн цього не помiтив. Але на майданi слiдiв вiд машини, яка розверталася, причому — не так уже й давно, приховати важко. Очевидно, вирiшив Вiктор, той, хто їхав сюди, пересувався обабiч дороги. Значить, не хотiв залишати слiдiв i не боявся загрузнути. Серйозний транспорт. Мабуть, джип. Чи щось джипоподiбне.

Усмiхнувшись з утвореного щойно слова, Шамрай повернув голову в той бiк, звiдки, як вiн прикинув, справдi мiг їхати джип. I вiдразу ж пригадалося: ось хата, використана водiєм Гришею замiсть убиральнi. Чи то йому здалося, чи справдi той, хто приїздить сюди на джипi, зупинявся бiля неї… Або — бiля сусiдньої. Словом, десь мiж ними.

Вiтер жбурнув у обличчя неприємний запах. Вiктор нiколи спецiально не принюхувався на кладовищах, та й бував на погостах не так уже й часто. Але саме тут i саме тепер йому здалося: ось так пахне цвинтар.

Царство мертвих.

Бiль стискав голову сильнiше. До горла пiдкотилася нудота. Шамрай зробив глибокий вдих, потiм видихнув. Проробив цю вправу ще кiлька разiв. Попустило.

Будинки-привиди хижо дивились на нього порожнiми вiкнами-зiницями.

Засунувши руки глибоко в кишенi куртки i втягнувши голову в плечi, Вiктор обережно посунув через майдан до мертвих хат. Зупинився, побачив на узбiччi невеличку замашну палицю. Нахилився, пiдхопив правою рукою. Якщо раптом втрапить у паралельний свiт, то хоч якось озброєний…

Дурниця.

Паморочилась голова.

Дихальна гiмнастика — знову минулося.

Стискаючи палицю в правiй руцi, Вiктор перетнув покинуте подвiр’я, вiдхилив зламанi дверi, зазирнув до хати.

Тиша.

Крок уперед.

Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ

1

— Ну?

Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.

— Не жiночi, — кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.

Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.

— Ну? — знову запитав капiтан.

— Жити буде, — лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.

— А докладнiше?

— Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого? — Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.

— Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.

— Найближчим часом його можна допитати? — поцiкавилася Кiра.

— Допитати… навряд, — похитав головою лiкар.

— А просто поговорити?

— Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.

З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.

Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.

Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.

2

Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.

Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм — п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся — абонент не може прийняти дзвiнок.

Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.

Так чи iнакше, але Бражник пiдключився до цiєї iсторiї десь пiд дев’яту вечора. Коли випадково почув свiже орiєнтування: за пiдозрою у викраденнi автомобiля розшукується Вiктор Шамрай, працiвник редакцiї газети «Неймовiрнi факти». Втративши свою улюблену машину, Гриша Мартинюк нi в чому крiм крадiжки, недавнього приятеля не звинувачував. Так у заявi i написав, аби швидше шукали.

Для чого Шамраю знадобився транспорт, Григорiй не знав, бо «той подонок» йому не пояснив. Проте капiтан мiлiцiї, оперативник «убивчого» вiддiлу карного розшуку Сергiй Бражник не дарма їв оперський хлiб ось уже скоро двадцять рокiв. Не треба бути професором математики, аби розв’язати подiбну задачку. Ще нiчого не знаючи напевне, але маючи дуже серйознi пiдстави робити висновки, Бражник органiзував запити на всi контрольно-пропускнi пункти у напрямку Овруча та Народичiв. Його цiкавило, чи не зупиняли сьогоднi патрулi приблизно з десятої до дванадцятої ранку синiй «Вольво» номерний знак такий-то. Аби колеги швидше думали, наголосив: машина в розшуку, за кермом мiг сидiти особливо небезпечний злочинець.

Результат пошуку виявився очiкуваним: такий собi старший лейтенант Пузир повiдомив: вранцi повз нього у вказаному напрямку справдi проїжджав чоловiк на синьому «Вольво». Номер машини служака, звiсно, не зафiксував. Зате запам’ятав водiя — той назвався Вiктором Шамраєм. Пузир пояснив свою пам’ять на iмена та прiзвища пересiчних громадян дуже просто: на початку мiсяця цей тип уже проїжджав повз його КПП, i якраз пiд час його, Пузиря, чергової змiни. Назвався чоловiк журналiстом, ще й посвiдчення показав редакцiйне. Газета теж знайома, теща Пузиря її передплачує i регулярно та з цiкавiстю читає.

Старший лейтенант навiть уточнив: не теща передплачує, а вiн, зять, змушений кiлька рокiв зi своєї кишенi викладати грошi на передплату. Ось так теща на зятевi їздить, дай їй, Боже, здоров’я та многая лiт.

Але хрiн з нею, з начитаною тещею Пузиря. Назад повз КПП синiй «Вольво» не повертався.

Можливо, є iншi дороги. Та оперська чуйка пiдказувала Бражнику: сьогоднi жодною з них Вiктор Шамрай на Житомир не повертався.

Їхати в Пiдлiсне просто зараз, проти ночi — а капiтан навiть сумнiвiв не мав, що журналюга подався туди з якогось дива чи переляку — не було жодного сенсу. Розгортати в аномальнiй зонi пошукову операцiю безглуздо хоча б через те, що для цього треба узгоджувати дiї з купою офiцiйних осiб, а головне — зi спецiальним пiдроздiлом МНС: саме мiнiстерству з надзвичайних ситуацiй пiдпорядкованi як пошуковцi, так i зони вiдчуження, в яких треба цi пошуки вести. Справа не зрушиться з мiсця до ранку, тим бiльше, поки немає нiчого надзвичайного в зникненнi людини, яка взяла чужу машину i кудись їхала на нiй по трасi серед бiлого дня. Великою мiрою Бражник мав величезнi сумнiви в тому, що пошукову операцiю взагалi вдасться розпочати протягом найближчих дванадцяти годин.

Лишалось чекати — раптом подiї почнуть випереджати задуми.

Так i сталося: о сьомiй ранку старший лейтенант Пузир повiдомив, що знайшов оголошеного в розшук Вiктора Шамрая. Без машини.

I без свiдомостi.

3

— Давай ще раз вiд самого початку.

— Слухай, капiтане, ну ти зовсiм уже знущаєшся, чи як? Дiстати мене зовсiм вирiшив, правда?

Пузир не погрожував i навiть не обурювався — вiн канючив. Цей старлей, який роздобув собi на задницю клопоту буквально за якусь годину до офiцiйної здачi своєї змiни на посту i законних двох дiб вiдпочинку пiсля доби чергування, ось уже цiлий ранок сидiв у карному розшуку i товк одне й те саме всiм, у кого виникало бажання поставити йому кiлька питань.

Спочатку на нього насiв оцей капiтан. Потiм вiн кудись зiрвався, його замiнив iнший опер, хоч i рiвний з Пузирем за званням, та все ж таки старший i за вiком, i за статусом: бо де патрульний, а де — працiвник мiського карного розшуку, та ще з вiддiлу розкриття вбивств! Далi в кабiнет зайшов чоловiк у цивiльному, назвався майором, начальником вiддiлу, вигнав з кабiнету старлея i знову почав заводити шарманку. Тодi, не дослухавши, махнув рукою, пiдсунув папiрця, звелiв давати письмовi покази. «Я писав уже…», — бовкнув був Пузир, та майор виявився категоричним: «Ще раз напишеш. Може, згадаєш щось бiльше». А чого бiльше, коли там бiльше нiчого й не було…

I ось тепер капiтан Бражник знову повернувся. Пузир хотiв спати, їсти, хильнути пару чарок горiлки, а ще краще — самогону, мiцного, на травах настояного, що його постiйно пiсля чергування наливає зятевi теща. Правда, бiльшiсть днiв у Пузиря — це сухий закон: теща, яка живе з ними, пильно стежить, аби зять-мiлiцiонер пив не скiльки хоче, а скiльки можна. Краще вдома, зате — в мiру i пiд гарну закуску, нiж десь поза хатою з так званими друзями заливатися по макiвку пiд два бутерброди. Словом, Коля Пузир хотiв вiдпочити так, як вiн звик це робити, i Сергiй Бражник прекрасно його розумiв.

— Нiхто тебе не дiстає, старлею. Поки мене не було, ти тут кiлька разiв одне й те саме говорив. Навiть, он бачу, писав, — капiтан кивнув на списаний аркуш на краю столу. — Тiльки за весь цей час ти навряд чи слово в слово все повторював. Ти ж не вивчив свою iсторiю напам’ять, як вiршик у школi?

— Та я й вiршики в школi не особливо того… — Пузир шморгнув носом, через що видався Бражнику ще бiльш нещасним.

— Я ось про що: повторювати папугою одне й те саме нудно. Значить, ти мiг за цей час згадати щось нове. Якусь дрiбну деталь, котра вилетiла у тебе з голови при першiй нашiй бесiдi. Є таке дiло?

— Не знаю, — Пузир знову шморгнув носом. — Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…

— Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, — Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. — Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.

Почувши про сотку, Пузир пожвавився.

— Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…

— Давай, — заохотив Бражник. — Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?

— Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, — прикинув Пузир. — Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…

— Посцяти, — пiдказав Бражник.

— Ага, посцяти! — охоче пiдтримав Пузир. — Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут — раз! — старший лейтенант рiзко махнув рукою. — Не було — i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.

— Його — це Вiктора Шамрая? — уточнив Бражник.

— Його, його! — закивав Коля. — Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, — вiн показав як саме. — Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…

— Не вiдволiкайся, — перервав його Бражник. — Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.

— Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.

— Гаразд, кажи, як дiяв.

— Нiяк особливо, — Пузир стенув плечима. — Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав — вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…

— Кров була? — перервав Бражник.

— У нього, в Шамрая? Нi, наче…

— «Наче» чи «нi»?

— Нi, — впевнено сказав Пузир. — Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.

— Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?

— Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, — Пузир розвiв руками.

— Так, — Бражник зiтхнув, вкотре за ранок переварюючи почуте i намагаючись знайти в подiях хоч якiсь крихти логiки. — Ти сказав — з того свiту. Чому ти саме так сказав, Коля?

— А як ще? — щиро здивувався той. — Не було — i раптом є! Просто на моїх очах наче з туману вирiс!

— Вранцi Шамрай не говорив тобi, куди їде?

— Чого ж, говорив. I це я теж доповiдав. Вiн цiкавився якоюсь дiвчиною, її, здається, тиждень тому чи щось таке теж недалеко вiд нашого посту на трасi знайшли. То вже не в моє чергування, слава Богу. А то б взагалi заїздили… Думав, пронесе мене… а нi хрiна не пронесло! Хлопцi тодi писали-вiдписувалися…

— Ти по темi кажи, — старший лейтенант Пузир уже почав стомлювати Бражника своїм скиглiнням. — Дiвчину ти, значить, не бачив?

— Не бачив. I нiчого про неї не знаю: нi хто така, нi куди їздила, нi за яким щастям. Шамрай ваш явно перся знову в те Пiдлiсне, яке аномальна зона…

— Значить, все ж таки аномальна зона? — перепитав Бражник.

— Так вiн же сам у своїй газетi писав. Нiхто не заперечив, до речi, — тепер у поглядi Пузиря блиснула хитринка.

Бражник вiдкинувся на спинку стiльця.

Аномальна зона.

За тиждень її жертвами стали двоє людей.

Дiвчина, Тамара Томiлiна, яка, очевидно, мала якiсь психiчнi розлади, пов’язанi з Пiдлiсним, а тому поїхала врештi-решт туди, перепробувавши всi способи позбутися незрозумiлого поки що впливу цiєї загадкової мiсцевостi. Опинившись серед ночi в Пiдлiсному, Тамара зникла i через деякий час так само несподiвано знайшлася. Пам’ять частково втрачено, хоча повної амнезiї нема i поступово провали в пам’ятi зникають.

Потiм — чоловiк, Вiктор Шамрай, нiяк не пов’язаний з Пiдлiсним, хiба що був там напередоднi, намагався дослiдити аномальну зону i, кажуть, переконався — щось неправильне в Пiдлiсному таки є. Незрозумiло, з якого переляку вiн учора знову подався туди, нiкому нiчого не сказавши. Результат: вiн так само зник i так само, як i Тамара, з’явився: нiби виринув з повiтря.

Не було — i раптом є.

Наче вийшов з паралельного свiту.

В обох випадках є свiдки. Хоча, нi водiй-дальнобiйник, нi старший лейтенант Пузир не бачили на власнi очi того, як Тамара i Вiктор переходять iз одного свiту в iнший. Обоє, як не комiчно це звучить, зiбралися вiдправити малу потребу i саме в цей момент перед їхнiми очима з’явились буквально з повiтря люди.

В обох випадках жертви їхали в Пiдлiсне на машинах. Анi Тамариного срiблястого «Пежо», анi синього «Вольво», на якому їхав Шамрай, не знайшли. Машину дiвчини шукали безрезультатно, авто Гришi Мартинюка поки що не розшукували взагалi, не до того. Тiльки Бражник чомусь був переконаний: не знайдуть.

В обох випадках слiдiв фiзичного насильства на тiлах постраждалих майже не було. «Майже» — це невеличка гематома на потилицi Томiлiної i трошки бiльша, хоча не аж така серйозна, на потилицi Шамрая.

Зловивши на собi очiкувальний погляд старшого лейтенанта Колi Пузиря, опер вирiшив: досить з нього, хай додому йде. Обiцяв налити йому сотку з пивом — тож так i зробить. Тим паче, що сотка з пивом Бражнику i самому не завадить.

Було над чим подумати. I стосувалися його думки не лише аномальної зони та її згубного, як з’ясувалося, впливу на людей.

4

Пiсля армiї Сергiй Бражник попросився в мiлiцiю сам.

Його нiхто не агiтував. Не траплялося в його життi жодної вiкопомної подiї, котра б вплинула на вибiр професiї. На вiдмiну вiд багатьох, хто працював у розшуку до нього, хто прийшов туди з ним i приходив пiсля нього, Бражник жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Йому просто нiколи було замислюватися над такими серйозними фiлософськими категорiями. Просто вiдчував себе на своєму мiсцi i вiд самого початку не чекав вiд оперативно-розшукової роботи якоїсь особливої романтики чи, навпаки, не розглядав її як хлiбне мiсце, котре дозволить спритному професiоналовi колядувати на всi боки, пiдписуючись на рiзнi неофiцiйнi комерцiйнi замовлення.

При цьому Сергiй Бражник не вважав себе чесним ментом. Вiн завжди лишав за собою право порушити закон у тiй допустимiй мiрi, яка дозволить, закривши очi на менш серйознi порушення, швидше розкрити черговий «убой». Але з ним простiше було домовитись наркоману, квартирному злодiю чи проститутцi, анiж бiзнесмену чи полiтику мiсцевого масштабу: тих вiн просто посилав. Якщо вони, звiсно, не були терпилами чи не намагались якимось чином втрутитись в оперативну роботу.

Власне, така риса характеру не в останню чергу посприяла тому, що вже рокiв десять капiтана Бражника в управлiннi вважали вiдмороженим фанатиком, а особливi недоброзичливцi були свято переконанi: якщо його десь не прирiжуть чи не пристрелять, цей капiтан нiколи не буде майором. А якщо й буде, то отримає звання одночасно з виходом на пенсiю.

Якби Сергiй Бражник справдi хоч трошки задумався над цим своїм ставленням до роботи або хоча б спробував взагалi розiбратися в собi, то прийшов би до висновку: подiбну установку — служити, захищати, робити свою роботу i дiяти вiдповiдно до ситуацiї, вiн засвоїв у Афганiстанi. Тодi, 1986 року, в повiтрi витало: Афган — це вже не вiйськова таємниця, не почесне «вiддавання» iнтернацiонального боргу, а вiйна, на фронти якої країна мобiлiзацiю не оголошує. В Демократичну Республiку Афганiстан боєць Радянської Армiї здебiльшого потрапляє за принципом: «На кого Бог пошле». Добровольцi все ж таки знаходились, але насамперед — офiцери, яким служба за кордоном була економiчно вигiдною, та пацани, в чиїх задах грав незрозумiлий навiть їм самим дух романтики. Але саме тодi, у вiсiмдесят шостому, в Афганiстанi йшла не просто вiйна, а вiйна, яку скоро почнуть згортати. Про це поки не говорили вголос, нiхто нiчого солдатським матерям, демократично налаштованим силам та свiтовiй спiльнотi не обiцяв. Однак вiдчувалося: Афганiстан уже до чортикiв набрид i радянським збройним силам, i радянському уряду, який узяв курс на перебудову, демократизацiю i гласнiсть.

Сергiй Бражник не був добровольцем. Бо не був дурнем. Та коли високого, кремезного, i абсолютно здорового, якщо не вважати вирiзаного апендициту, призовника розподiлили в «афганську» команду, вiн сприйняв це як належне, i не почав, за прикладом деяких новобранцiв, ковтати цвяхи та займатися iншим навмисним ушкодженням своїх кiнцiвок та внутрiшнiх органiв.

Потiм, уже на гражданцi, пiсля дембеля, ветеран Афганiстану не мiг пригадати нiчого особливого зi своєї служби. Наряди, бойовi виходи, зачистки кишлакiв, супровiд караванiв, iнодi — сутички з «духами». Правда, тi переважно садили гранатометами та зенiтками iз гiрських засiдок, або вступали в короткi бої десь на околицях кишлакiв чи перевалах. Але мабуть, Бражнику таки пощастило: куля зачепила його лише раз, вирвала шматочок м’яса зi стегна, рана затягнулася за пару тижнiв. Сам вiн теж стрiляв i, як йому здалося, кiлька разiв навiть влучив. Словом, Сергiєвi або щастило, i кулi, призначенi йому, брали на себе iншi солдати, або вiн служив у такiй частинi i такiй мiсцевостi, якi не входили до стратегiчних вiйськових iнтересiв керiвникiв афганської збройної опозицiї.

Так чи iнакше, Бражник поставив собi за мету дослужити — i дослужив. А повернувшись у рiдний Житомир, зовсiм не вважав себе анi героєм вiйни, анi жертвою режиму.

У вiйськкоматi, коли вiн ставав на облiк, пiдiйшов мiлiцейський офiцер, познайомився, запропонував продовжити службу, але вже в мiлiцiї. Як «афганцевi», пообiцяв пiльгову окрему квартиру. Начебто якась постанова вийшла, учасникам бойових дiй нiби належить… Вiдучившись у школi мiлiцiї i попрацювавши, як водиться, патрульним, Сергiй встиг заодно одружитись на шкiльнiй любовi: виявляється, дiвчина дуже серйозно поставилась до своєї обiцянки на проводах дочекатися «свого хлопця» з вiйська. Коли в них народилася перша дитина, молодому оперу дали можливiсть розширити свої житловi умови. Все це вiн устиг зробити в останнi роки iснування Союзу, коли пiльги та пiдписанi начальством рапорти ще щось означали.

Потiм — буднi оперативної роботи i нова країна, яку швидко взяли за кадик новi бандити.

Бражник на початку гарячих дев’яностих iнодi вiдчував себе, наче на вiйнi. Бо так само кулю можна було зловити швидше iз засiдки, нiж у вiдкритому бою. I так само нiхто не скаже тобi спасибi, не прикриє при потребi. Так само твоє виживання — твоя особиста справа. Але очевидно, небажання молодого опера здiйснювати рiзнi подвиги в iм’я невiдомо якої мети та по-селянському спокiйне ставлення до своєї роботи привело до того, що вiн, тодi ще — старший лейтенант Бражник, грозою бритоголових вiдморозкiв з кастетами та автоматами не став, але певний авторитет як у них, так i у колег, все ж таки здобув.

Його не боялись — його поважали. Саме за вмiння бути розважливим там, де цього вимагають обставини, i безбашенним — у ситуацiях, де iнакше не можна.

Минуло рокiв десять вiдтодi, як вляглись останнi органiзованi бандитськi заворушення. Той, кого не застрелили, надовго сiв. Хто вцiлiв i зумiв зiскочити зi швидкого кримiнального поїзда, легалiзував капiтали, котрi вдалося вберегти, i тепер займався або серйозним бiзнесом, або полiтикою на мiсцевому рiвнi. Фiнансуючи партiйнi осередки чи, як варiант, очолюючи їх, а власний бiзнес залишаючи пiд своїм же контролем. Через те функцiї «убивчого» та «розбiйницького» вiддiлiв нарештi помiтно роздiлились. У розпал кримiнальної стрiлянини кожна окремо взята насильницька смерть у восьми випадках з десяти була пов’язана з бандитськими вiйнами, подiлами та перерозподiлами територiй. Тому до розшуку автоматично пiдключались «розбiйницькi»: за кожним з таких трупiв нараховувалось по кiлька нерозкритих збройних нападiв. Обидва вiддiли iнодi заважали один одному, iнодi допомагали, та кожна справа, якщо її серйозно розкрутити, могла завести дуже далеко: географiчне розташування Житомира сприяло тому, що нитки тягнулися i в бiк Києва та росiйського кордону, i на Захiд, до тамтешнiх кордонiв та транспортних шляхiв. Подiбна ситуацiя просто не могла розвиватися без того, аби щонайменше раз на тиждень на когось iз оперiв, задiяних у конкретнiй справi, пробували тиснути. Чи навпаки — зацiкавленi у згортаннi справи шукали з оперативниками чи слiдчими спiльну мову.

Домовитися з Сергiєм Бражником, як показали тi часи, було неможливо навiть теоретично.

Але ось уже скоро як десять рокiв потреба в подiбних домовленостях вiдпала. Бо змiнилися самi часи: «убiйники» дедалi частiше стикалися з жертвами побутових злочинiв, коли один п’яний рубає по головi iншого, не менш п’яного, сокирою для нарубування м’яса, а тодi з переляку починає розчленовувати свою жертву на дрiбнi шматки та розкидати по мiських громадських туалетах, каналiзацiйних люках чи контейнерах для смiття. Або Бражник ганявся за молодим наркоманом, який успiшно забирав у перехожих мобiльнi телефони, та одного разу, коли жертва почала опиратися, з переляку вдарив людину ножем i людина померла, стiкши кров’ю. Словом, цi та подiбнi насильницькi злочини розкривалися досить швидко, часто — по гарячих слiдах, якщо винуватець не встиг прочуматись i зробити ноги з мiста. Тиснути на сищикiв, аби вони на щось закрили очi, в подiбних ситуацiях не було сенсу, та й, по сутi, не було кому.

Траплялись, щоправда, серйознiшi випадки. Та якщо начальник карного розшуку був на нарадi у начальника мiлiцiї i вони розумiли, що, почавши копати глибоко та широко, можна зайти на слизьке, тодi подiбну справу просто не доручали таким вредним типам як капiтан Бражник. Власне, вбивством банкiра Пiддубного вiн та слiдча Кiра Березовська займалися через те, що, проаналiзувавши ситуацiю з усiх бокiв, начальство кожного з них дiйшло висновку: тут — жодної полiтики, чистий кримiнал.

Причому — кримiнал суто мiсцевого масштабу. Серйозним та впливовим людям смерть Григорiя Пiддубного, а тим паче — нагла та навiть загадкова, не вигiдна. Отже, розкручуючи цю iсторiю, тертий сискар та «залiзна ледi» прокуратури, якою вважалася Кiра Антонiвна, не зачеплять особистих iнтересiв нi мiсцевої полiтичної, нi мiсцевої бiзнесової елiти.

5

З Кiрою Березовською опер Бражник познайомився ще тодi, коли з перемiнним успiхом воював з мiсцевими та зальотними бандитами.

Слiдча прокуратури i оперативник карного розшуку були рiзними людьми, та й життя складалось у кожного по-рiзному. Кiра ще зi школи навчилася реально оцiнювати свою не надто яскраву зовнiшнiсть, яку зовсiм не прикрашали окуляри, прописанi лiкарем у семирiчному вiцi через короткозорiсть. Як наслiдок, дiвчина твердо оцiнювала все, що вiдбувається не лише довкола. В тому числi — свої перспективи швидко вийти замiж i створити власну сiм’ю. Нi, у свої тридцять вiсiм Кiра зовсiм не була незайманою «синьою панчохою». У неї теж траплялись любовнi пригоди, якi вона, до речi, справдi любовними не вважала. Радше вони були сексуальними, вiдбувались за її власної iнiцiативи, i на ранок, коли чергова «пригода», сором’язливо ховаючи очi, незграбно чмокала жiнку в щоку та хутенько забиралася геть, Кiра лишалась не стiльки змученою фiзично, скiльки спустошеною морально.

Для того, аби зрозумiти, що сексуальнi стосунки не приносять їй жодного фiзiологiчного задоволення, тобто усвiдомити власну фригiднiсть, Кiрi Березовськiй вистачило кiлька так званих романтичних пригод i одного вiзиту до платного лiкаря, причому — не мiсцевого, а київського: спецiально їздила за порадою однiєї колеги по роботi. Вiд того, що в усьому iншому вона є абсолютно здоровою жiнкою репродуктивного вiку, котра може народити купу дiтей, Кiрi легше не стало. Вона на власнi очi бачила, як жiнки, котрi теж не вiдзначаються вродою, виходять замiж, часто — по кiлька разiв, i чоловiки, мiж iншим, активно прагнуть їхньої прихильностi. Жiнки народжують дiтей i щасливi, навiть коли життя розпоряджається так, що цих дiтей доводиться здебiльшого пiднiмати самим. Та Кiра не хотiла брати з них приклад.

По-перше, вона вiдчувала, що приречена бути матiр’ю-одиначкою. А з її роботою це не дуже добре для дитини. Значить, вирiшила вона, вiд материнства доведеться вiдмовитись. Адже в такому разi це перетвориться з радощiв, описаних у численних книжках, на муку.

По-друге, вона могла спробувати втримати бiля себе чоловiка та батька своїх дiтей. Вона прекрасно розумiла: сiра миша здатна повернути родинну ситуацiю так, що її красень-чоловiк нiкого, крiм неї, не захоче бачити до кiнця життя. Родинне щастя тримається на жiночiй вродi в останню чергу, ба бiльше — жiноча краса не має жодного значення. Тiльки от у жiнок, не вiдзначених печаткою вроди, все ж було те, чого Кiра жодному нормальному чоловiковi дати не могла: вони отримували задоволення в лiжку i самi були здатнi давати задоволення. Якось краєм вуха вона випадково почула на свою адресу слово «колода», i хоча першою реакцiєю стала образа, потiм, розмисливши, жiнка зрозумiла: правда образлива, та на неї ображається лише дурень. Не вважаючи себе дурною, вона логiчно розсудила: нормальним чоловiкам важко терпiти бiля себе колоду, нехай вона навiть буде сто разiв матiр’ю його дiтей.

А ненормального їй самiй не треба.

Їй хтось обмовився: вiд цього лiкуються. Тiльки Кiра Березовська вирiшила не забивати собi голову дурницями, поставила на особистому життi жирний хрест i з головою поринула в роботу. Крiм служби слiдча прокуратури Кiра Антонiвна Березовська не переймалася в цьому життi нiчим. Отже, зацiкавити її перспективами кар’єрного зростання, грiшми та iншими матерiальними благами виявилося практично неможливо. Квартиру їй свого часу видiлили, однiєї кiмнати їй вистачало з головою, стежити за останнiми модними тенденцiями не було потреби, вона не мала особливих захоплень, а отже — слабких мiсць.

Не дивно, що опер карного розшуку Сергiй Бражник вiдчув до цiєї слiдчої дивний потяг. Нi, як жiнка вона його, звiсно, не приваблювала. Бражник, маючи на оперативному зв’язку, серед iншого контингенту, кiлькох проституток, жодного разу не скористався дурняком, хоча тi часом пропонували, а бiльшiсть колег — не лише парубкiв — без мук сумлiння користувалися службовим становищем, зовсiм не вважаючи «пiстончикiв» зрадою законним дружинам. У цьому сенсi Сергiй виявився старомодним: звик до своєї жiнки i якось не думав про способи урiзноманiтнення подружнього iнтимного життя.

У некрасивiй затятiй слiдчiй опер вiдчув рiдну душу.

Як там, у казцi про Мауглi? Ми з тобою однiєї кровi.

Цей зв’язок згодом побачили не лише опер i слiдча. Спорiдненiсть їхнiх душ вiдчули на вищих рiвнях. Через те, а особливо останнiм часом, їм щораз частiше доводилося працювати в однiй зв’язцi.

Вбивство Пiддубного могли розкрити тiльки такi люди: фанатичнi затятi професiонали.

I першi висновки, зробленi Бражником i не запереченi Березовською, пiдтвердили: насправдi ця справа не є чимось аж надто складним.

6

Охоче випивши сто грамiв горiлки i запивши це дiло пивцем, Коля Пузир зручнiше вмостився за столиком, пригостився у Бражника цигаркою i закурив, помiтно прагнучи продовжити спiлкування.

Життя вже не здавалося Колi поганим, i ось про нього, про непросте, але таке прекрасне життя, йому закортiло зараз поговорити з Сергiєм. Тiльки в плани Бражника не входило розважати свiдка, вiд якого, до того ж, дуже мало практичної користi. Тому, терпляче дочекавшись, поки той докурить, замовив ще по п’ятдесят i вiдразу попередив — у нього ще справи сьогоднi. Пузир помiтно засмутився, випив, i пiсля короткої паузи нагадав: «Сєрий, навiть у поганiй хатi по три рази наливають». Вiдкупившись вiд нав’язливого старлея, Бражник ледве не силою витягнув його з кафе-бару, розпрощався з ним на вулицi, але перед цим на наполегливе Колине прохання зафiксував в пам’ятi свого мобiльника номер його трубки, пообiцяв дзвонити «коли там що», навiть зробив вигляд, що йде назад до управи. Та щойно Пузир зник за найближчим рогом, повернувся, лаючи себе за дитячу поведiнку, попросив наточити йому в пiвлiтровий пластиковий стакан розливного пива, вмостився за столиком, закурив, i почав поновлювати в пам’ятi основну iнформацiю по справi Пiддубного.

Вводячи журналiста Шамрая в курс ситуацiї, Бражник та Кiра, ясна рiч, говорили не все. Та стороннiй людинi i не треба знати всього. Насправдi коло пiдозрюваних окреслилося вже на третiй день i виявилось досить вузьким.

Утiм, важко назвати колом двох кандидатiв на вбивцю…

Отже, сказав собi Бражник, почнемо знову з початку. Покiйний банкiр полiтикою не займався, хоча в рiзний час, зважаючи на потреби конкретної ситуацiї, приймав рiшення фiнансувати деякi полiтичнi проекти, в тому числi — одноразовi «бойовi листки» рiзних технiчних партiй. Ключовою фiгурою на полiтичнiй шахiвницi Житомира i Житомирщини банкiр Пiддубний не був, хоча i мав мандат депутата мiськради. Але судячи з того, як щиро перейнялися його вбивством представники абсолютно рiзних полiтичних таборiв, Кiра зробила висновок: полiтикою тут i не пахне. А Бражник пiдтвердив це вагомим аргументом: на розшук та слiдство вiд самого початку не чинилося навiть найменшого тиску, крiм звичайного в таких випадках наказу: «Розкрити за найкоротший термiн!»

Версiя замовлення, зробленого в конкурентнiй бiзнес-боротьбi, мала бiльше шансiв на успiх. Якби в банкiра стрiляли хоча б десять рокiв тому, Бражник знав би кого, де i як шукати. Проте зараз, в умовах щораз глибшої економiчної кризи, банки горять без втручань iззовнi. Поговоривши по душах iз кiлькома працiвниками банкiвської сфери, Сергiй, серед iншого, почув i таке: мовляв, є дуже великi шанси, що незабаром банки почнуть зливатися та утворювати спiльнi банкiвськi групи. Так бiльше шансiв утриматись на поверхнi i пережити кризу, котра невпинно насувається, коли вiрити газетам i телевiзору. Вiд того, що Житомирське регiональне вiддiлення банку «Родослав» утратить директора, нiчиє професiйне життя не полегшиться. Через це, до речi, спiвробiтники та колеги Пiддубного охоче та активно давали свiдчення. Бражник хоч i не часто стикався з такими людьми, все ж мав про них та їхнi життєвi принципи певне уявлення. Наприклад, на контакти з правоохоронними органами навiть рядовi банкiвськi клерки йшли вкрай неохоче. А тут купа дзвiнкiв, всi бажають свiдчити, всi хочуть допомогти. Був навiть час, коли Бражнику здалося: в убитого не було ворогiв, що саме по собi в принципi є неможливим та пiдозрiлим. Адже в банкiрiв завжди ворогiв бiльш нiж достатньо. Щоправда, цi вороги не стрiляють впритул i не рiжуть ножами пiд час нападiв п’яної лютi.

Навiть версiя побутової помсти вiдпадала: Пiддубний нi в кого анi дружини, анi коханки не вiдбивав. Хоча докладної iсторiї його знайомства з Тамарою Томiлiною нiхто не знав, ця iсторiя, по сутi, нiкому не була потрiбна, бо не мiстила вiдверто скандальної складової. Ну, познайомився багатий чоловiк з бiдною дiвчиною. Ну, стала вона його коханкою. Ну, купив вiн їй квартиру. Ну, утримує. Нiчого особливого. Думка про причетнiсть до вбивства коханки зродилася та швидко вiдпала: його смерть залишила Тамару без засобiв для iснування. Звiсно, Кiра не остаточно вiдкинула Томiлiну — в шухлядi їхнiх стосункiв з Пiддубним можна було довго копирсатися i врештi-решт виявити якiсь потаємнi факти. Ось тiльки потреба порпатись у чужiй iнтимнiй бiлизнi раптом вiдпала.

На обрiї замаячив Денис Ковалевський i вiдразу ж зайняв мiсце головного пiдозрюваного.

Каламутний тип з каламутним минулим та не менш замуленим сьогоденням, Ковалевський на прiзвисько Акула Ден то виринав у Житомирi, то знову глибоко кудись пiрнав. Пiсля кожного такого пiрнання кола по водi розходились довго: про Акулу Дена говорили то у Львовi, то у Києвi, то у Донецьку, а то начальник Житомирського вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю приймав у себе польських або московських колег, даючи їм iнформацiю про Ковалевського. Гидота ситуацiї полягала в тому, що Акула Ден, встигаючи шкодити в рiзних регiонах України та Росiї та навiть завдавати неприємностей країнам Схiдної Європи, за час своєї дiяльностi жодного разу не сидiв. Звiсно, його брали, саджали, допитували, але потiм дивним чином випускали або зi слiдчого iзолятора, або iз залу суду, як це траплялося двiчi.

Акула Ден володiв дивним хистом виходити сухим iз води, причому вперше цей свiй талант вiн продемонстрував у не такому вже й далекому тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому роцi. Тодi Ковалевський мав вiдношення до потужної бандитської групи, яка в боях здобула собi право контролювати не лише третину базарiв Житомира, а й досить великий шматок траси, якою йшли транспортнi вантажi та їздили за кордон бiзнесмени-«човники». Акула Ден тодi придумав i запропонував кiлька схем, згодом успiшно реалiзованих. Йому почали довiряти настiльки, що Ковалевський отримав контроль над «чорною касою» групи, а головне — контроль над нею.

Одного дня стало вiдомо: спiльнi грошi Акула Ден використовує як обiговий капiтал для власного збагачення. Та покарати його не вдалося: Ковалевський несподiвано огризнувся, наїжачивши десяток стволiв. За цей час вiн дбав не лише про власну кишеню, а й про власну безпеку, пригодовуючи невеличку, зате потужну групу професiйних бiйцiв. Звичайно, воювати з цiлою групою вiн не мiг, зате демонстрацiя власної сили збентежила охочих до помсти i дала йому самому час для маневру i зникнення з територiї Житомира. До речi, через дуже короткий час хтось через пiдставних осiб здав мiлiцiї всi паролi та явки вчорашнiх товаришiв Акули Дена. Когось застрелили, бiльшiсть посадили, хтось утiк, аби бiльше не з’являтися.

Тим часом Денис Ковалевський за кiлька рокiв знову виринув у Житомирi. Цього разу — як реальний легальний бiзнесмен, торговець нерухомiстю. Все йшло нiби спокiйно, та якось Акула Ден знову зник i таким чином виявився одним з не багатьох, кому вдалося уникнути правосуддя. Бо виявляється, довкола його фiрми виросла купа непомiтних безбарвних фiрмочок, через якi продавались отриманi в спадок квартири та будинки. Власники цiєї нерухомостi або опинялися в психушках, або поповнювали ряди мiських бомжiв, або взагалi зникали. Як правило, то були самотнi дiдусi, бабусi, безробiтнi алкоголiки, з яких нiчого, крiм однокiмнатної квартири чи недоглянутої хати в приватному секторi, взяти було неможливо. Тепер уже несуттєво, хто першим здiйняв хвилю i з чого почалось розкручування справи. Показово iнше: навiть якби Акула Ден не зник, можливостi посадити його виявилися обмеженими: навiть фiрму з нерухомостi, згiдно з наявними паперами, очолював не вiн. А свiдчення проти нього не мали юридичної сили. Слова «Це все Ковалевський винен!» не будуть доказом для жодного суддi навiть в Українi, де iснує особливе ставлення до судочинства.

Потiм Денис Ковалевський ще не раз повертався в рiдний Житомир. То його пiдтримував мiсцевий осередок Партiї регiонiв, то його персону пов’язували з вiдкриттям мережi аптек, через яку скидалися досить серйознi партiї наркотикiв, то його називали причетним до створення фiнансової пiрамiди довкола будiвництва елiтного котеджного мiстечка в мальовничому мiсцi на березi рiчки Тетерiв. Ось i протягом останнього року в Акули Дена знову закрутився якийсь пiдозрiлий бiзнес в Житомирi. «Убивчий» вiддiл бiзнесом Ковалевського не цiкавився, той проходив по лiнiї їхнiх колег, якi займались економiчною злочиннiстю.

Але хто такий Акула Ден, менти добре знали.

Його, Дениса Ковалевського, за кiлька мiсяцiв до вбивства вперше побачили в офiсi Пiддубнного.

7

Потiм бачили ще кiлька разiв.

Акула Ден зустрiвся з банкiром не лише на його територiї. Кiлька разiв вони перетинались на обiдах чи просто зустрiчалися в невеличких ресторанах, де дiловi люди збирались часом для переговорiв у неформальнiй обстановцi. Пiддубний i Ковалевський завжди розмовляли без свiдкiв, та, очевидно, настав такий момент, коли банкiру товариство Акули Дена набридло. Про що б Ковалевський не намагався з ним домовитись, у результатi не домовився нi про що.

Остання їхня зустрiч вiдбулась за тиждень до вбивства. Пiддубний звелiв охоронi не пускати Акулу Дена в офiс, а той, у свою чергу, спробував прорватися. До прямого силового контакту не дiйшло, бо бешкетник вчасно оговтався, навiть вибачився перед переляканими дiвчатками-менеджерами, пiсля чого пiшов.

У розмовах з колегами Пiддубного кiлька разiв прозвучало: судячи з усього, Акула Ден пропонував банкiру включитися в якусь чергову свою схему i, очевидно, використовувати рахунки банку для вiдмивання коштiв. Подробиць, звiсно, нiхто не знав, так само як про Акулу Дена вiдомо було вкрай мало подробиць.

Тим часом Олег Луговий, виконуючий обов’язки Григорiя Пiддубного, буквально через два днi пiсля похорону шефа провернув конспiративну комбiнацiю, результатом якої стала його таємна зустрiч з Кiрою Березовською. Конспiратору був потрiбен слiдчий, який веде цю справу, але вiн хотiв, аби жодна жива душа не знала про цю зустрiч. Луговий зiзнався миттєво: мiсяць тому вiн програв величезну навiть за житомирськими мiрками суму в казино. Причому грав не тут, а в Києвi. Луговий частенько грав по маленькiй, але ситуацiя склалася так, що вiн втратив над собою контроль.

— Звичайно, Кiро Антонiвно, я не маленька дитина i не казатиму, що мене поганi дядьки грати змусили, — зiзнався вiн. — Але я маю велику пiдозру: все це невипадково. Бо чоловiк, з яким я зажигав у Києвi того клятого вечора, привiв мене у гральний дiм, який невiдомо яким способом контролює Ковалевський.

— Звiдки такi вiдомостi?

— Довiдки наводив. Розумiєте, навiть не у грошах справа… Хоча в них теж, але… Коротше, коли я програв, був уже досить п’яний. Мiй супутник, той самий, запропонував зняти стрес у саунi. Там було ще багато спиртного i невiдомо звiдки запрошенi проститутки. I я…

— Ви нiчого не пам’ятаєте, що було у тiй саунi, так? — допомогла йому тодi Кiра.

— Правильно, — признався Луговий.

— У вас дружина i скiльки дiтей?

— Один… син… Дружина вагiтна, на восьмому мiсяцi… Розумiєте, ну, нерегулярне статеве життя той… Проблематично, словом…

— Не розумiю, — сухо вiдповiла тодi Кiра, i їй було байдуже, що подумає про її розумiння чи нерозумiння ситуацiї грiшник, який прийшов по iндульгенцiю. — Вам про той вечiр хтось уже нагадав?

— Поки що нi. Грошей, звичайно, шкода. Дiрка в бюджетi, жiнка ще не знає… А про все iнше — взагалi…

— Але ви припускаєте, що вам нагадають?

— З огляду на останнi подiї — так.

— А якi останнi подiї?

— Ну… Вбивство… Навiть не в ньому справа… Розумiєте, якщо… Ну, в такому випадку я автоматично стаю виконуючим обов’язки. Найiмовiрнiше, з часом мене затвердять на посадi директора банку. Можете менi повiрити, я професiонал i репутацiя в мене чиста… Гм… — вiн знiтився i замовк.

— Далi, далi, — заохотила тодi Кiра.

— Словом, Ковалевський намагався про щось домовитися з Пiддубним, включити його в якусь схему. Думаю, ви знаєте, що з Ковалевським нормальнi люди справ намагаються не мати. Але не треба навiть Ковалевського, аби прорахувати: якщо не стане Пiддубного, його мiсце на якийсь час займу я. Пiсля того, що сталося тодi в Києвi, на мене дуже легко натиснути. Та якщо я зараз зроблю офiцiйну заяву вам, це жодним чином не вдарить по Ковалевському. Ви ж розумiєте: важко довести його особисту причетнiсть до схеми. Я напився, я програв у казино, я чорт знає яку камасутру виробляв з шлюхами в саунi. Пiсля таких зiзнань мене навiть убивати не треба: роботи нормальної не буде, враховуючи кризу, родина розпадеться, та ще й Ковалевського не дiстанемо.

— Якщо я правильно розумiю, ви хочете, аби Ковалевського ми дiстали ранiше, нiж вiн зробить вам пропозицiю, вiд якої неможливо вiдмовитись? — уточнила Кiра.

— Я просто хочу, аби ви знали, звiдки можуть рости ноги у цього вбивства, — цiєю вiдповiддю Луговий обмежився, i пiсля неї розмова зiжмакалась.

Звiсно, свою сповiдь вiн вiдмовився писати на паперi i оформляти як офiцiйнi свiдчення. Бо поки, зрештою, не було проти кого, крiм себе, свiдчити. Ось якщо Акулу Дена вдасться взяти за зябра i буде стовiдсоткова гарантiя, що його таки посадять за вбивство, заодно почавши розкручувати iншi грiхи, давнi й не дуже, тодi Луговий охоче допоможе будь-якими свiдченнями. Навiть у суд свiдком пiде. Щоправда, за умови, що цього разу Ковалевського з залу суду не випустять.

Таким чином, порадившись i прокачавши ситуацiю, нi в Кiри Березовської, нi в Сергiя Бражника не лишилося сумнiвiв: складається так, що Акула Ден таки причетний до вбивства. Нiхто з серйозних людей, крiм нього, не мав потреби виводити Пiддубного з гри.

Невеличка оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнався: офiцiйний дозвiл на носiння вогнепальної зброї у Ковалевського є, за ним зареєстрований пiстолет «Вальтер» i при собi його Акула Ден носить не часто, переважно тримає в сейфi. Бо навiщо, коли постiйно поруч нього знаходився охоронець Антон Коновалов, озброєний пiстолетом марки «Беретта Сигар».

З цiєї зброї стрiляли в банкiра Пiддубного.

Значить, подiї могли розвиватись ось як. Акула Ден, розлючений неможливiстю домовитися з Григорiєм Пiддубним, намагається дiстати його всiма способами i навiть нахабнiє настiльки, що приїздить до нього додому пiзно ввечерi. Очевидно, Ковалевський на той час добре вивчив розклад дня банкiра та його звички. Приїхав вiн разом iз охоронцем Антоном. Далi вiтальнi на першому поверсi хазяїн непроханих гостей не пустив. Мiг би не пустити i на порiг, та, мабуть, надто вже наполегливими виявилися. Слово за слово — вони знову посварились. Видно, Акула Ден уже давно замислив убивство, бо iнакше не налаштовував би пастку на Лугового. Та напевне, вирiшив спробувати востаннє, а повiдок для Лугового в разi успiху тримати про всяк випадок, на хазяйствi знадобиться. Але розмова не склалась, Акула Ден розлютився i звелiв Антону вбити Пiддубного.

Або, як варiант, забрав зброю у нього i вистрiлив сам.

Навiть поверховi вiдомостi, якi були у Бражника про Дениса Ковалевського, давали всi пiдстави не сумнiватися в тому, що стрiляти в людину для нього не є чимось надзвичайним та незвичним.

Ще одна оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнається про несподiванi напади лютi, властивi Акулi Дену. Траплялись вони, крiм iншого, через бажання Ковалевського максимально контролювати свої слова та вчинки. В певнi моменти накручена до краю пружина розпрямлялась, i тодi тому, хто став причиною гнiву Ковалевського, краще ховатися якнайдалi i довго зi свого сховку не вилазити. Вiн швидко вiдходив, та зробленого вже не виправиш.

Терпець Акулi Дену мiг урватися пiсля тривалих та безрезультатних переговорiв з банкiром. Крiм того, вiн точно знав: вдома Пiддубний того вечора буде сам, без охорони. Таким чином вiн або свiдомо не врахував присутностi в будинку небажаного свiдка, або не взяв цю обставину до уваги, або…

Або цей свiдок був частиною його чергової комбiнацiї. Щось на кшталт iсторiї з Олегом Луговим.

Проте спочатку Кiра це припущення вiдкинула. За її версiєю, лють на якийсь час переважила здоровий глузд i Акула Ден просто не врахував свiдка. А навiть якщо i врахував, то зовсiм його не боявся. В тому, що Антон Коновалов — теж свiдок, Березовська не сумнiвалася. Ковалевський мiг пересуватися з бiльшою чи меншою кiлькiстю охорони, але щоб Акула Ден пiшов кудись без охорони, такого не було давно. За вiдомостями, якi вдалося роздобути Бражнику, Коновалову вiн довiряє чи не найбiльше з усiх. Отже, вiн теж мiг бути на мiсцi злочину.

Стрiляти в банкiра, виконуючи наказ боса. Чи дати йому свою «Беретту». Убивця, спiвучасник, свiдок.

Зараз, допивши пиво, Сергiй вкотре зробив невтiшний висновок: усе це вилами по водi писане. Доказiв жодних. Спроба пiдступилися до Ковалевського нiчого не дала: вiн спiлкувався в присутностi свого адвоката, причому не з операми чи слiдчим, а безпосередньо з начальником карного розшуку, i заявив: того вечора зависав у саунi за мiстом в присутностi десятка голих свiдкiв обох статей. Кожен з них пiдтвердить його алiбi. Звiсно, хто б у тому сумнiвався…

Єдина надiя — свiдок, якого не врахував Акула Ден. Але хто мiг бути тим свiдком, якщо Тамара Томiлiна, за її словами, того вечора додому до коханця не їздила i сидiла у себе вдома…

На брехнi дiвчину теж не зловили. Отже, був ще хтось, хто все бачив, упiзнав Акулу Дена, зрозумiв, що мовчати — єдиний спосiб зберегти власне життя, i, скориставшись тим, що для всiх залишився невiдомим, або залiг на дно, або навпаки — крутиться перед очима i радiє з того, що його нiхто не знає i не шукає.

Через те розслiдування топталося на мiсцi. А тут ще й мiстика додалась, яку не знаєш до якого боку пристебнути, хрiн її дери!

Вирахувати цього свiдка — розкрити вбивство. Ось як просто все виглядає. Вiд роздумiв Бражника вiдiрвав дзвiнок мобiльного. Ковзнув очима по дисплею — Кiра.

— Привiт.

— Ти де зараз?

— Як тобi сказати…

— Все ясно з тобою. Допивай своє пиво i кулею до мене.

— Та допив уже. Слухай, може десь на нейтральнiй територiї?

— Є новини, — почулося коротке. — Менi зручнiше розповiсти в кабiнетi.

8

Коли Сергiй зайшов, Березовська саме закiнчувала телефонну розмову.

— Не треба мене попереджати, сама знаю, — рiзко сказала вона в трубку i кахикнула в сторону. — Нормальне в мене здоров’я, нормальне! Нi, не треба лiкарняного. Навiть стратегiчного. Захочуть — на лiкарняному знайдуть, — вона помовчала, i Бражник без особливого запрошення вмостився на стiльцi навпроти неї. — Лiкарняний, Iгоре Степановичу, беруть тодi, коли хочуть вiдпочити. А менi саме тепер вiдпочивати, як бачите, нема як. Хочу, — погодилась вона зi спiвбесiдником. — Хочу, дуже хочу. Не маю права. Все, краще викликайте до себе, бо у мене зараз люди.

Кинувши трубку на важiль, Кiра навiть легенько стукнула по апарату.

— Дядя прокурор? — Сергiй кивнув на апарат.

— Знайшов родича… Але дядя прокурор має рацiю: завтра, максимум — пiслязавтра, тут дурдом почнеться. Ось, радить менi на лiкарняному заховатись. Аби непотрiбна iнформацiя не пiшла на загал. Все одно ж пiде, для чого нерви мотати собi i людям…

— Це ти про що?

— Пiдлiсне, гори воно вогнем!

— До чого тут Пiдлiсне?

— Чим ми, по-твоєму, вже кiлька тижнiв займаємось? Просто як Малдер зi Скаллi[8], чесне слово!

— Хто такi?

— Ти серйозно не знаєш? — Кiра глянула на нього поверх окулярiв.

Бражник промовчав i вона махнула рукою.

— Добре, не суть важливо… За кiлька днiв у якiйсь аномальнiй зонi один за одним зникають фiгурантка у справi про вбивство i вiдомий мiсцевий журналiст, який вирiшив дослiдити дивне явище природи. Обоє потiм нiби з повiтря з’явились, обоє частково втратили пам’ять, обоє, до речi, втратили автомобiлi, на яких туди, в Пiдлiсне, поїхали. Це, Серж, сенсацiя. Сюди вже збираються загони телевiзiйникiв з Києва, в перспективi — поява рiзних вчених, комiсiй, науково-дослiдних експедицiй.

— Не бiда, — стенув плечима Бражник. — Зникнуть у паралельному свiтi, а повернуться чебурашками. Тваринками невiдомої породи.

— Менi не до жартiв, Серж! Вони зникнуть, а шукати всiх доведеться нам!

— Ти серйозно?

— А ти — серйозно? Ти справдi вiриш у iснування якогось там паралельного свiту?

Бражник на мить замислився.

— Чесно? Не знаю. Одне дiло — в газетах читати. Iнше — бачити на власнi очi тих, хто там нiбито побував, — Сергiй знову помовчав, думаючи. — Знаєш, у що я насправдi вiрю? В гематоми на їхнiх потилицях.

— О! — Кiра переможно пiднесла догори вказiвного пальця. — Я консультувалась у одного спецiалiста. Не хочу тебе вантажити спецiальною термiнологiєю…

— I не треба, в мене неповна середня освiта, я читаю по складах.

— Не буду, — повторила Березовська. — Скажу лише: можна так гепнутись головою, що розiб’єш її до кровi, набити здоровезну ґулю, та однаково пам’ятати все, що з тобою було. Бiльше того: вiдомi випадки, коли пiсля таких пригод пам’ять навiть загострюється. I навпаки: можна легенько стукнути по головi в певне мiсце, навiть у певну точку, — i все!

— В сенсi — все?

— Зливай воду, — Кiра розвела руками. — Навiть вбити. Не кажучи вже про створення їй проблем з пам’яттю. Шамрай непритомний, Томiлiна, як у фiльмi «Джентльмени удачi»: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Але у цiкавого журналiста ґуля бiльша. Значить, удар вийшов дещо сильнiшим. Питання номер один: хто його вдарив? А заодно — хто вдарив її?

Бражник мовчав.

— Питання номер два: де їх ударили? Заодно третє — для чого?

— Тут якраз простiше, — Бражник витягнув з пачки цигарку i прилаштував її мiж губами.

— Витягни. Ти ж знаєш — не люблю.

Такий дiалог вiдбувався мiж ними чи не щоразу, коли вони зустрiчались в її робочому кабiнетi. Тому Сергiй i не любив Кiриного кабiнету.

— Ага, — вiн вийняв цигарку, пом’яв її пальцями. — Значить тут, кажу, простiше: постраждали обоє, i очевидно в тому довбаному Пiдлiсному. I якщо паралельних свiтiв справдi не буває, то i дiвчина, i журналiст побачили там щось таке, чого стороннiм бачити не можна. Ось їх i приголубили, акуратно вiдбиваючи мiзки. Мiж iншим, могли взагалi вбити.

— Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.

— Кiро Антонiвно, — зiтхнув Сергiй, — ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому — два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл — немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, — Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. — Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити — надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять — бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.

— Ти ж сказав, що не вiриш у все це!

— А я i не вiрю!

Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.

— Не вiрю нi в чудеса блядськi, нi в привидiв сраних! — вигукнув опер, подавшись уперед. — Я тобi зараз так кажу, як мислили чи могли мислити тi, хто окопався в Пiдлiсному i шурує там. Дивись, така схема виходить: є дiвчина Тома, коханка банкiра i його ж утриманка. Живе в купленiй ним хатi, та жодних джерел прибутку не має. Стосовно неї коханець нiяк не розпорядився на випадок своєї смертi, бо мужику — сорок рокiв тiльки!

— Не лайся. Знаєш — не люблю, — трошки запiзно вклинилася Кiра.

— Та ну тебе! — вiдмахнувся Бражник. — Ти суть слухай, а не слова, iнтелiгенцiя… Коротше, ситуацiя така, що коханця вбили у розквiтi сил. Бачила це Тома чи не бачила — не в тому зараз справа. Очевидно, в неї i до того були якiсь проблеми отут, — вiн постукав себе кiнчиком зiгнутого пальця по лобi. — З чим це могло бути пов’язано i взагалi, що воно таке, я не знаю. Нехай розумнi люди пояснюють. Цiкаво iнше. Наша Тамара опинилася в критичнiй ситуацiї. Вона не знає, що буде далi, а значить — боїться. Вiд цього могла загостритись її оця хвороба? — Сергiй знову постукав себе по лобi.

— Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, — визнала Кiра.

— Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти — у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

— Стоп! — знову вклинилася Березовська. — Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

— Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, — Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. — Це деталi, не до них тепер. Головне — журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi — ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому — писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався — рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

— Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах — твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, — Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. — Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне — не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

— До чого ти пiдводиш?

— А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, — вона нацiлила на опера палець, — лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою — мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

— Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї — i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

— Слухаю.

— Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! — вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. — Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала — часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, — вiн на мить зам’явся. — Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.

— Це як?

— Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? — Бражник пiдморгнув. — Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

— Вмовив, — зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. — Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, — вона глянула на годинник, — туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, — вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, — я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

— Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

— Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.

9

Це сталося влiтку двi тисячi четвертого року.

Але Кiра почала не з тiєї iсторiї, а з пояснень, чому вона взагалi зацiкавилась особою потерпiлого журналiста. Дуже просто: довкола Тамари теж виникало забагато питань, але ситуацiя з нею виглядала цiлком прозорою. Натомiсть про Шамрая слiдство не знало навiть елементарного. Зробивши запит по особi громадянки Томiлiної, слiдча не отримала нiчого: не була, не притягувалась, участi не брала. Зробивши аналогiчний запит щодо громадянина Шамрая, вона не сподiвалась на якусь конкретну iнформацiю. Проте, на неабиякий свiй подив, швидко дiзналась: Вiктор проходив по досить гучнiй кримiнальнiй справi. Спочатку — як свiдок, потiм — як потерпiлий. Тiльки заяву забрав, а отже, справу не порушили. Там i без Шамраєвої заяви клопоту вистачало.

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав — як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки — спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi — житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй — адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок — розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то — його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок — справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив — таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї — невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.

Свiдки могли помилитися. Едуард був вдома. Хiба мало в Житомирi схожих «бумерiв», за кермом яких сидять п’янi наволочi? До того ж обличчя водiя так нiхто i не бачив. Навiть сьомий свiдок, Вiктор Шамрай, який уперто стояв на своєму i не змiнював свiдчень. Вiн лишився єдиним свiдком, i без нього справа не могла розвалитись остаточно.

— Каламутна iсторiя була, — погодився Бражник. — Противна, аж липка. Там, здається, вже наступної весни, пiсля отiєї революцiї, купа народу у нас вилетiла через корупцiю. В тому числi справу Кострицi пригадали.

— Нашим тут теж перепало, — кивнула Кiра. — Тiльки ж справа тодi все одно розвалилась. Шамрай таки вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Як i решта, переплутав. Помилився. Тiльки знаєш, як i чому це сталося?

— Купили чи залякали?

— Одного ранку, наприкiнцi липня, Вiктора просто на вулицi зупинили i запхали в машину, — Кiра говорила спокiйно, навiть буденно. — Там зав’язали очi, вивезли кудись у село, просто за мiсто, чи приватний сектор, неважливо. Посадили в спецiально пiдготований погрiб. Залишили пiд стелею слабеньку лампочку. Припасували ланцюгом до металевого штиря, вбитого в землю. А навпроти, теж на ланцюгу, посадили здоровенного лютого собаку.

— Нiчого собi…

— Причому, — вела далi Кiра, — собачий ланцюг зробили вiдповiдної довжини. Навiть натягнувши його, пес не мiг дотягнутися до полоненого якихось два метри. Шамрай сидiв у кутку. Вийти з кутка не мiг. Неправильний крок — i собака хапає за ногу, руку, iншу частину тiла. Пес рвався вперед, варто було хлопцевi лише поворухнутися. Вiктор кричав, намагався когось про щось попросити. Марно, з ним навiть не розмовляли. Так його залишили з собакою в майже темному пiдвалi на добу. Голодного. Роздягненого до трусiв. Пiд ранок полонений вже просяк власною сечею та викачався у власних екскрементах. Собацi ж хоч би що: пожвавлювався вiд найменшого руху з боку жертви.

Березовська зробила паузу, перевела подих. Бражник не знав, що треба говорити, хоча бував у бувальцях i чув та бачив не таке.

— На ранок Шамрая витягли на свiже повiтря. Облич своїх мучителiв вiн не бачив, ховали пiд чорними масками. Його обмили крижаною водою зi шлангу, кинули одяг, коли вдягнувся — знову запхали в машину. Там дали випити склянку горiлки, простягнули тверду теку, аркуш паперу i ручку. Нiчого не пояснювали, Шамрай усе зрозумiв. Написав так, як йому ранiше кiлька разiв радили зробити. Тодi його вiдвезли до прокуратури. Бiля прокуратури вже стояла мама, перелякана i заплакана. Разом iз сином, якого алкоголь на деякий час привiв у адекватний стан, вона пройшла до слiдчого. Вiктор вiддав йому заяву. Ось як поставили останню крапку в справi Кострицi. Казали, пiсля того Шамрай дико запив. Мама спочатку рипнулась правди шукати, навiть заяву понесла, мовляв, сина викрали. Та скоро забрала, перспектив не було. Натомiсть син пив по-чорному i вона змушена була везти Вiктора кудись у Київ, витрачатись на дорогих лiкарiв, навiть класти в якусь лiкарню. Так тривало до пiзньої осенi. Знаєш, що цiкаво? На роботу в тi «Неймовiрнi факти» йому вдалося влаштуватися десь пiд час Майдану, коли всiм було взагалi не до роботи, тим бiльше — до рiзної там чортiвнi, про яку ця газета писала i пише, — Кiра знову помовчала. — Але насправдi до нинiшньої iсторiї ця має якесь вiдношення.

— Яке саме?

— Давай думати разом. Для цього i покликала. Той, хто злив менi подробицi тiєї страшної пригоди з Шамраєм, обмовився: Василь Костриця на якомусь етапi просив допомоги у Дениса Ковалевського. I отримав її.

— А конкретнiше?

— Конкретнiше: люди, органiзованi Акулою Деном, пiдключалися на етапi, коли спроба купити свiдка не вдавалась. Є думка, що пiдвал з собакою — його персональне ноу-хау.

— Гм… Але ж Шамрай жодним боком не причетний до вбивства Пiддубного. У них абсолютно рiзнi сфери iнтересiв i кола спiлкувань. Поки що… гм… Поки що спiльного в цих двох iсторiях лише те, що i там, i там Акула Ден фiгурує щонайменше як органiзатор злочинiв. I довести це неможливо. Немає слiв, Кiро Антонiвно, iсторiя показова. Тiльки яке вона має вiдношення до нашого вбивства? I до чого тут взагалi Пiдлiсне з його аномальними зонами?

— Не знаю, — чесно призналася Березовська. — Думала, двi голови складуть одну картинку.

10

Не було нi плану «А», нi тим бiльше плану «Б».

Бражник вирiшив дiяти за єдиним реальним у подiбнiй ситуацiї планом: не виробляти жодного плану. Тим паче, що, збираючись до аномальної зони, де за переказами можуть траплятися не зовсiм звичнi явища, хай i не мiстичнi, а звичайнi атмосфернi, навряд чи мудро будувати плани. Будь-який з них у будь-який момент може виявитися недiєздатним i кардинально помiнятись.

Сергiй вирiшив дiяти так, як знав та вiдчував. Тому одягнув армiйськi берци, камуфляжнi штани, зелений светр пiд горло, теплу, проте легку плямисту куртку. На голову — чорну плетену шапочку, в народi такi дражнять «пiдорками». В одну кишеню засунув лiхтарик та запаснi батарейки, загорнутi в целофановий пакет. В iншу поклав запасну обойму до пiстолета. Зрозумiло, табельний «Макаров» сьогоднi вiдпочиватиме. Для таких виходiв Бражник, як i бiльшiсть досвiдчених оперiв, тримав у загашнику конфiскований при якомусь обшуку i не зафiксований у протоколi «ТТ». Цей пiстоль був у Бражника вже десь рокiв з п’ять. I пускати його в дiло за цей час доводилося, слава Богу, разiв зо три.

Операцiї, не санкцiонованi начальством, опери провертали частенько. Бо було краще i ефективнiше зробити щось на свiй страх, ризик та розсуд, а вже потiм, вiдштовхуючись вiд результату, вiдписуватись заднiм числом або мовчати, зберiгаючи таємницю. В принципi, серйозним службовим порушенням експедицiя Бражника в Пiдлiсне не була. Але вiн збирався на чужу територiю, до того ж — озброєний, тим бiльше — нiкого не поставивши до вiдома. Навiть якщо в Пiдлiсному вiдбувається щось, що пiдпадає пiд дiю кримiнального кодексу, розбиратись в усiх цих iсторiях повиннi колеги з району, а звiтувати вони мають право насамперед начальству в обласне мiлiцейське управлiння. Вiдповiдно, виявленими фактами до особливих розпоряджень почнуть займатися саме в районному i при потребi — в обласному розшуку. Мiський же, хоч як не крути, лишається в прольотi. Зате якщо Бражник наворожить там зайвого, мiський розшук отримає по шапцi.

Субординацiя в мiлiцiї грає роль, подекуди важливiшу за справу безпосереднього розкриття злочину.

Проте Бражник, як i деякi з його колег, стрiляних оперiв iз величезним стажем, завдяки злiсному та систематичному порушенню правил субординацiї досягали результатiв, за якi їх терпiло начальство, цiнували партнери та вони самi себе поважали. Бiльше того — Сергiй часом готовий був порушити права людини i вдатися до незаконних методiв ведення допиту. Бо вiн цiлком щиро вважав: убивця-наркоман не має право називатися людиною, а отже закон людських прав та свобод на нього не поширюється. I якщо такий убивця не зiзнавався, Бражник мiг зачинити його на добу в квартирi, де вiн зазвичай зустрiчався з агентурою, прикувати для повного щастя наручниками до батареї, заклеїти рот скотчем i за якийсь час, коли того скрутить вiд ломки, просто показати шприц або таблетки, пiдсунувши аркуш для щиросердного зiзнання.

Бандити, з якими вiн воював кiлька рокiв, хоч i довели, що винищити бандитизм у однiй окремо взятiй країнi неможливо, навчили його вiдчувати людей i розбиратися в них. На вiдмiну вiд деяких колег, покази з невинних вiн електрошокером не викресав. Ось, до речi, ще одна причина, чому капiтан Бражник навряд чи скоро стане майором.

Його особистi показники розкриття були середнiми. Iнодi навiть трошки нижчими за середнi. За це Сергiй перiодично отримував обов’язкового ґнотика вiд начальства. Але воно, оте начальство, так само знало: жодне iз зiзнань, отриманих Бражником, не притягнуте за вуха, злочинець — реальний. Зiзнається лише в тому, що скоїв. Чужого на себе не бере, зайвого — теж, та й вiд свого не вiдкараскається. Попався Бражнику — зливай воду. Якщо винен, звичайно.

Словом, капiтана Бражника начальство недолюблювало за надто вже незалежний характер i вперте небажання покращувати цифри звiтностi. Але й поважало: отриманi ним результати вже точно не можуть бути сумнiвними.

Ось одна з причин, чому Сергiй Бражник за майже двадцять рокiв роботи в карному розшуку мiг собi дозволити не повну, та все ж таки певну свободу дiй.

11

З ранку дрiботiв огидний, зовсiм не грудневий дощик.

Бражник не дуже любив зиму. Останнiм часом у холодну погоду починали крутити суглоби, особливо старалося лiве плече. Краще вже нормальна морозяна й снiжна зима, нiж отi бруднi шмарклi, що вже кiлька рокiв поспiль оптимiсти гордо iменують «європейською зимою», а вченi — яскравим зразком екологiчної катастрофи, яка настала внаслiдок глобального потеплiння.

Розвiзши дiтей по школах, що вiн завжди робив перед роботою, якщо, звiсно, не працював цiлодобово в авральному порядку, Бражник вирулив на вулицю, яка вела просто до виїзду з мiста, i пригальмував бiля бровки тротуару. Витягнув з бардачка карту, вкотре спробував знайти на нiй хоча б приблизний натяк на Пiдлiсне, потiм плюнув i вирiшив рухатись «на удачу». Раз цей колишнiй населений пункт знайшли газетярi вкупi з Шамраєм, йому, мiлiцейському оперу, це також вдасться.

Дощик не вщухав, i капiтан змирився з перспективою тинятися мертвим селом в атмосферi суцiльної незатишної вогкостi. Зливи чи просто сильнi дощi довго не тривають. А ось такi противнi, дрiбнесенькi, особливо в груднi, коли за всiма законами природи вже мусить падати снiг, затягуються на цiлий день.

До мiлiцейського посту перед початком зони вiдчуження Сергiй доїхав досить швидко i без пригод. Та щойно вiн дiстався пропускного пункту, на нього чекала невеличка несподiванка: назустрiч, махаючи смугастою паличкою, сунув печальний Коля Пузир. Побачивши Бражника, старший лейтенант здивувався не менше.

— Тю! Здоров… А ти куди?

— Туди, — Бражник кивнув перед собою. — А ти чого тут? Ти ж через двi доби на третю заступаєш? Змiнився ж позавчора…

— А, — Пузир махнув рукою i сплюнув пiд ноги. — Теща менi те ж саме вчора сказала. Думала, я її в Коростень завезу, до сестри. Сестра у неї в Коростенi, хворiє. Теща їй якоїсь травички сухої намутила, сказали їй — вiд усiх хвороб, крiм СНIДу.

— Так i сказали: крiм СНIДУ?

— Може, i не сказали, — Пузир здвигнув плечима, всiм своїм виглядом показуючи: йому до одного мiсця, вiд чого та травичка лiкує, а вiд чого — нi. — Словом, прокляла вона мене.

— Прокляла?

— Ну, нехай не прокляла… Зятя-мента з машиною, який добу через двi чергує, грiх проклинати. Але попобурчала, зараза… Я, Сєрий, одного нашого пiдмiняю. Так просив, так просив, когось йому кудись теж везти треба. Могорич обiцяв хороший, тiльки я би й без могорича… Знаєш, — Пузир дещо iнтимно нахилився до вiкна машини Бражника, — менi останнiм часом чим менше можливостей тещу бачити, тим краще… Я, знаєш, реально погодився, бо з дому хотiлося чухнути. А вона… — що саме зробила вона, Пузир вирiшив не уточнювати, розпачливо махнув рукою, розпрямився. — Так куди тобi?

— А як ти думаєш? У Пiдлiсне, Миколо. Хочу глянути, що то за аномальна зона така, де люди пропадають. Глянути, помацати…

— Ага… Може, не треба? — запитав Пузир.

— Треба, старлею. Ти ж сам знаєш, яка в нас робота. Добре, що ти пiдмiнився, мiж iншим. Покажи заодно ще раз, де ти того хлопця знайшов.

Бражник уже бачив це мiсце. Нiчого особливого. Звичайних два квадратних метри ґрунту. Але все одно вийшов пiд дощик, потягнувся до хрускоту в кiстках, засунув руки в кишенi куртки i пройшов туди, де, якщо вiрити всьому, що пишуть «Неймовiрнi факти», може пролягати невидимий кордон мiж двома свiтами. Не з неба ж упав Шамрай, хрiн його дери…

— Бачиш, нема нiяких чудес, скажи? — занудив з-за спини Пузир.

Бражник роззирнувся довкола.

— Немає. Поїду далi. Пiшли, покажеш на картi хоч приблизно, де воно, те Пiдлiсне чортове.

— А ти, колего, не згадував би тут чорта.

Попередження патрульного прозвучало настiльки несподiвано, що Сергiй аж здригнувся, вiдчувши, як легенький морозець пробiгся холодними мурашками по шкiрi пiд светром. Тепер вiн глянув на Пузиря уважнiше. Той спробував спочатку дивитись йому просто в очi, та дуже швидко вiдвiв погляд.

— Кажи, — коротко звелiв Бражник.

— А нема чого менi казати, — Пузир незграбно затовкся на мiсцi.

— Чому тут не можна згадувати чорта? То була звичайна собi примовка, без жодного прихованого змiсту. Але якщо ти щось знаєш…

— Єдине, що я знаю, — перервав його Пузир, — то це те, що люди в Пiдлiсному часто зникають.

— Що значить: зникають?

— Iде собi людина, а потiм раз — i нема.

— Сам бачив чи нашепотiв хто?

— Я бачив, як людина просто з повiтря намалювалась. Ось тут, де ти зараз стоїш. Може, крокiв на два-три правiше. Перед тим дiвка зникла, аби потiм так само з повiтря випасти. Як п’яний — у прочиненi дверi. Ще чутки ходили, ранiше… Нечисто там, капiтане.

Бражник змiряв Пузиря уважним поглядом, вiд якого старший лейтенант мимоволi втягнув голову в плечi.

— Мiсце, кажеш, погане. I люди там, кажеш, зникають. Але раз там зникають люди, значить, за якимось же чортом вони туди, в Пiдлiсне, ходять? Так чи нi?

— Не знаю, — Пузир для чогось вiдiйшов вiд Бражника на кiлька крокiв назад. — Сам не бачив i їздити в ту зону менi нема для чого. Люди говорять, потiм той… газети пишуть… Та я й сам вiдчуваю: нехорошим звiдти тягне. Тут постоїш добу, потiм, знаєш, стан такий… Ну, нiби вiдгулiв набралося на тиждень, ти їх узяв, два днi побухав, а на третiй день зранку нiчого не хочеться, всi довкола тебе ненавидять, розiрвати готовi. Понятно?

— Зрозумiло, — кивнув Бражник i бажання їхати в Пiдлiсне негайно посилилося в кiлька разiв.

Вiн не мiг пояснити своїх вiдчуттiв так просто, як це зробив ось зараз Коля Пузир. Тiльки його справдi наче щось тягнуло вперед, штовхало в спину, кликало.

— То може той… не їдь вiд грiха? Нехай рiзнi там вченi в очках своїм очком ризикують. Бо я, капiтане, знаєш, така людина: не раджу iншим робити того, чого б сам нiколи не зробив. А я у те Пiдлiсне навiть за премiю в розмiрi мiсячного окладу носа б не впер.

Пузир дивився на Бражника дивним благальним поглядом. Такий погляд у бездомних псiв-дворняг, що випрошують у людей на базарах залишки недогризених бiляшiв. Вiн i справдi не хотiв, аби Сергiй їхав шукати Пiдлiсне. Вiн таки чогось боявся. Людський страх Бражник навчився вiдчувати на пiдсвiдомому рiвнi. I причина поки не зрозумiла: боїться Микола Пузир чогось або когось.

— Ти мене так налякав, що я тепер точно поїду, — Бражник не стримався i злегка ляснув старшого лейтенанта по плечу. — Поки видно на дворi, треба ж там понюхати, помацати, подивитись, понишпорити. Коли що, я вiд бабаїв утечу.

Пузир промовчав i, приречено зiтхнувши, пiшов за Бражником, аби показати йому на картi напрямок руху.

12

Як не старався капiтан вибратись ранiше, до кiнцевої мети своєї подорожi дiстався майже перед полуднем.

До початку раннiх грудневих сутiнкiв лишалось, таким чином, трошки бiльше чотирьох годин. Чи то Пузир з невiдомо якого переляку погано пояснив дорогу, чи справдi в цьому мiсцi вiдбуваються якiсь дивнi речi i хтось крутить подорожнiм, словом, Бражник добру годину плутав якимись стежками i лише дивом не загруз по самi фари, хоча кiлька разiв здавалося, що до цього все йде. Неквапна обережнiсть, з якою Сергiй вiв машину в незнайомiй i давно залишенiй людьми мiсцевостi, таки принесла врештi-решт позитивний результат: вiн не загрузнув на в’їздi в покинуте село i, будучи готовим до пастки на дорозi, подолав небезпечнi метри повiльно, спокiйно заїхавши на головну вулицю Пiдлiсного.

Зупинившись i для чогось витягнувши пiстолет, Бражник вийшов з машини, тримаючи озброєну руку перед собою. Поводивши нею в рiзнi боки, капiтан опустив пiстолет i коротко реготнув, смiючись сам iз себе. Якби на нього зараз хтось дивився збоку, то глядачi помiтили б — опер поводиться, як крутi копи з американських фiльмiв та серiалiв. Зсунувши краї шапочки догори, на середину лоба, вiн роззирнувся довкола.

Село, залишене людьми бiльше двох десяткiв рокiв тому, виглядало пiд нудним дощиком якось особливо сiро та понуро. Перше, що вразило звиклого до мiського життя Сергiя, це якась дивна, неприродна, навiть надприродна тиша. Йому навiть здалося, що тоненькi мокрi крихти незрозумiлим способом стукаються одна об одну, вiд чого складається враження, наче довкола сиплеться зерно. Або нiби легенько торкаються боками бiльярднi кулi з американського бiльярду.

Подiбнi вiдчуття Бражник уже десь переживав.

Перше, що прийшло в голову — радянськi фiльми про окуповану нiмцями Бiлорусiю. Маленькi бiлоруськi села, по яких пройшовся iз зачисткою каральний загiн есесiвцiв. У кiно, та й на фотографiях, бачених Сергiєм у музеях пiд склом та в шкiльних пiдручниках з iсторiї, тi села виглядали мертвими органiзмами i справляли гнiтюче враження.

Мертвi органiзми. Мертвi…

Ось воно, ключове слово. Бражник раптом вiдчув, що вiн прийшов не просто в мiфiчне мертве царство — вiн забрiв на справжнє, реальне кладовище. Свої вiдчуття вiн не мiг до пуття пояснити. Не мiг дати самому собi вiдповiдь, чому, як йому здається, через пiвгодини або максимум за годину, звiдусiль почне ворушиться земля i з-пiд неї полiзуть смердючi воскреслi мертвяки. Точно такi, яких вiн бачив у американських фiльмах-страшилках, що їх можна було колись подивитись в пiдвальчику, обладнаному пiд вiдеосалон, в останнi роки життя радянської влади. На фiльми жахiв про безкiнечнi повернення живих трупiв вважалося чомусь дуже стильним ходити з дiвчиною: в задушливiй темрявi пiдвалу, коли воскреслi гидотнi мерцi хапали за ногу свою чергову жертву, дiвчина скрикувала, сахалася, iнтуїтивно притискалась до свого кавалера, шукаючи захисту. А кавалер, не будучи дурним, користався моментом, тобто смiливо мандрував рукою по дiвочому тiлу.

Мабуть, було у Сергiєвi Бражнику щось неправильне: вiн не боявся фiльмiв жахiв, тому що бачив справжнi трупи, якi нiколи не воскреснуть. Вiн знав: людинi слiд чекати горя вiд живих. Тому смiявся зi щирого переляку шанувальникiв кiношних страшилок i не розумiв причин забобонного страху, який забороняє людям навiть випадково проходити вночi повз цвинтарну огорожу. Не кажучи вже про те, аби пройтися серед ночi через кладовище — це дiйство вважалося ледь не подвигом.

Та попри це, тут, на околицi давно покинутого села, Бражнику стало не по собi. Тепер, вiдчувши себе на кладовищi, вiн почав розумiти, звiдки у бiльшостi людей отой дивний страх перед погостами. Хоч вони дiючi, хоч меморiальнi, хоч давно зачиненi, хоч закинутi. На мiсцi поховання не можна нiчого будувати — чекай тодi бiди. Може десь тут, на територiї Пiдлiсного, хтось колись когось убив i закопав, а люди, не знаючи цього, почали будувати на цьому мiсцi… Цiкаво, скiльки поколiнь прожило в цьому селi до того квiтневого дня, коли усiм його мешканцям оголосили про масове виселення…

Зловивши себе на сторонньому i абсолютно непотрiбному мiркуваннi, Бражник труснув головою, нiби проганяючи рiй думок, i зосередився на своїй першочерговiй задачi. А вона виглядала досить простою. Та для початку — геть вiдчуття, геть передчуття, геть забобони. Треба методично, бажано не затримуючись нiде надто довго, аби встигнути до сутiнкiв, обстежити покинуте село. Пройтися вiд двору до двору, вiд хати до хати. Не так уже їх тут багато. Що треба знайти, Сергiй i сам не знав. Тому вирiшив покластися на внутрiшнiй голос та iнтуїцiю: щось важливе, те, заради чого вiн сюди приперся, повз очi пройти не повинно.

Такий уже виробився в Бражника закон буття.

Не ховаючи пiстолет, вiн озирнувся на машину, для чогось пiдiйшов до неї, зачинив, а тодi повернувся i рушив до найближчої хати з лiвого боку.

Повалений дерев’яний паркан. Порожнiй двiр. Напiвзруйнована будiвля, дах остаточно обвалився. Дверi телiпаються на однiй петлi, бiля ґанку на мокрiй землi — iржавий, нi для чого не придатний, видертий з м’ясом навiсний замок. Видно, мародери паслися свого часу тут довгенько.

Вiдхиливши рукою дверi, пройшов усередину, де вже давно не тхнуло нiчим, крiм стiйкого щурячого запаху. Три кiмнати, коридор, навiть невеличка кухня. Вiрнiше, те, що лишилось вiд цього людського житла. Зрозумiти, хто тут колись жив i чим люди були багатi, було неможливо. Порожньо, волого, огидно.

Вийшовши на повiтря, Бражник коротко перевiв подих, перейшов на протилежний бiк вулицi i таким самим способом обстежив першу хату з лiвого боку.

Бражник не знав, що шукав. Але, наткнувшись через пiвтори години на одну, не досить звичну для цього мертвого царства деталь, вiдчув — знайшов те, що йому в розвiдцi допоможе.

Далi вiн уже дiяв i рухався впевненiше.

13

Спецiалiста, який мiг дати вичерпну iнформацiю про паралельнi свiти, Кiрi Березовськiй пiдказали в редакцiї «Неймовiрних фактiв».

Подзвонивши зранку по єдиному номеру, вказаному у вихiдних даних газети, слiдча поспiлкувалася з такою собi Катериною Гугою, котра назвалася офiс-менеджером, поспiвчувала нещасному Шамраєвi, який постраждав невiдомо за що i невiдомо вiд кого, з дивною радiстю повiдомила, що жодного начальства зараз у редакцiї немає, але вона сама охоче допоможе прокуратурi чим зумiє. Зумiла — досить швидко збагнула, чого треба Кiрi Антонiвнi, i оперативно вiдшукала данi одного з постiйних експертiв газети, такого собi Ростислава Торбаса.

— Тiльки мобiльного в нього немає, а домашнiй телефон вiн бере рiдко, — знову з дивною радiстю доповiла Катя Гуга.

— Чому?

— Чому не бере трубку чи чому нема мобiльника? — уточнила Катя.

— I те, й iнше. Ви ж з ним якось виходите на зв’язок?

— Торбас не довiряє телефонам. Каже, що мобiльна трубка — провiдник негативної енергiї. Адже зв’язок супутниковий. Супутник розташований ближче до космосу. А у позитивностi енергiї космосу його особисто ще нiхто не переконав.

Катя Гуга на тому боцi дроту говорила дуже спокiйно, наче подiбнi заяви були в порядку речей. Хоча, згадавши, куди саме вона звернулась по допомогу, Березовська погодилася: там або самi на подiбну хвилю настроєнi, або, у що хотiлося вiрити бiльше, звикли вже до всього i сприймають людськi дивацтва як належне.

— Гаразд, а звичайний телефон, стацiонарний?

— Його вiн просто не бере. Не любить дзвiнкiв вiд цiкавих незнайомцiв.

— Добре, та все ж таки, яким способом ваша редакцiя пiдтримує з цим Торбасом контакти?

— Дуже просто. У нього вдома автовiдповiдач. I є кiлька номерiв, якi вiн напам’ять знає i якi вважає для себе безпечними й потрiбними. Мама, колишня дружина, ще хтось, я точно не знаю. Ну, i наша редакцiя. Коли треба набрати номер Торбаса, всi роблять це з приймальнi. Тобто, з того телефону, по якому ми ось зараз з вами говоримо.

— Не їхати ж менi до вас у офiс… Слухайте, Катю, ви не могли б зробити менi… — Кiра запнулася, виправилась, — слiдству… Не могли б ви зробити слiдству послугу?

— Подзвонити йому вiд себе i попередити, аби чекав на вас? — легко здогадалася Катя Гуга. — Без проблем, тiльки в прокуратуру Торбас не приїде. А домашню адресу давати заборонив без попереднього з ним узгодження.

— То подзвонiть, будь ласка, i попросiть дозволу дати його адресу, — Кiра починала втрачати терпець. — Я, звичайно, можу сама дати доручення зiбрати на цього вашого зашифрованого дослiдника установочнi данi, домашня адреса знайдеться. По нього приїдуть, ввiчливо запросять до мене в кабiнет, а якщо вiн спробує сховатися кудись у свiй паралельний свiт, його звiдти витягнуть i допровадять у прокуратуру. Це я, Катю, не вам говорю. Йому перекажiть, коли будете дзвонити.

— Вiн не боїться, — дзвiнко вiдрапортувала на тому боцi дроту офiс-менеджер. — Бо вiн не пiд цим прiзвищем там прописаний. Його без його на те доброї волi нiхто не знайде.

— Скажiть, а вiн узагалi здоровий? Вiн що, по пiдроблених документах живе?

— Документи у нього справжнi, — заспокоїла Катя Гуга. — Тiльки яке його справжнє прiзвище — мало хто знає, в тому числi у нас в редакцiї. Торбас — це псевдонiм, пiд яким вiн пише нам час вiд часу статтi на якiсь спецiальнi теми. Свого справжнього прiзвища вiн трiшки соромиться.

— Воно непристойне?

— Воно єврейське. Вiн переконаний: людинi з яскравим єврейським прiзвищем не довiрятимуть зовсiм. Або довiрятимуть менше. Що б вiн не говорив, вiдповiдь буде одна: все це єврейськi штучки.

— Ви серйозно, Катю? — навiть зараз, дзвонячи зi свого кабiнету на цiлком реальний стацiонарний телефон, Березовська починала вiдчувати, що спiлкується з дивними мешканцями незбагненного їй паралельного свiту. — Ви серйозно так думаєте?

— Я — нi. А ось вiн дiйсно так думає.

— Слухайте, а Торбас хiба не єврейське прiзвище?

— Не таке вiдверте. Вiн вважає, що Торбас — прiзвище аристократичне. Пiд таким прiзвищем можна виступати, коли вiдстоюєш iснування паралельного свiту.

— Гаразд, — зiтхнула Кiра. — Менi вiд цього всього вже погано. Торбас вiн чи Шолом-Алейхем — не має значення. Подзвонiть йому, будь-ласка, i скажiть: з ним хоче зустрiтися слiдчий мiської прокуратури. Якщо вiн такий зашифрований, заспокойте його — особисто пану Торбасу нiчого не загрожує. Просто слiдчому прокуратури потрiбна його консультацiя.

— А ви слiдчий з особливо важливих справ? — для чогось уточнила Катя Гуга.

— Так, — збрехала Березовська. — У нас iнших i не буває.

— Його може не бути саме зараз удома, — попередила офiс-менеджер.

— Тодi ви дасте його адресу без дозволу. Нашi працiвники засядуть бiля його будинку в засiдку. Якщо не дасте, я розцiню це як вiдмову допомагати слiдству. Зi слiдчими з особливо важливих справ такi номери, Катю, не проходять, — Кiра вирiшила про всяк випадок згустити фарби.

Замовчали. Очевидно, дiвчина обдумувала останню фразу спiвбесiдницi.

— Ви можете подзвонити сюди хвилин за десять? — запитала вона нарештi.

— Нi, Катерино. Це ви подзвоните сюди i скажете менi, що застали Ростислава Торбаса чи хто вiн там за паспортом удома. I вiн готовий придiлити менi стiльки свого дорогоцiнного часу, скiльки менi буде потрiбно. Зрозумiло? Зафiксуйте собi мiй номер, будь ласка…

За десять хвилин Катя Гуга акуратно подзвонила i доповiла: Ростислав Михайлович удома, вiн дозволив дати свою адресу i готовий вислухати слiдчого з особливо важливих справ. I додала: Торбас любить, коли його називають професором.

14

— Ви справдi професор?

— А що таке «справдi»? Знаєте, це така непевна категорiя… Не кожен, хто написав докторську дисертацiю — вчений. Так, вiн — старанний виконавець, послiдовний, грамотний. Але чи гарантує факт отримання вченого ступеня вiдповiдний статус людини? Чи кожен генерал у вiйську вiдповiдає своїм погонам?

Ростислав Торбас виявився брязклим чоловiком непевного вiку, блiдим, старанно, аж до порiзiв поголеним, i вдягненим невiдомо з якої нагоди в костюм та краватку.

Зовнiшнi дверi його однокiмнатної квартири виявилися дерев’яними. Внутрiшнi — залiзними, причому — не оббитими дерматином. Не стримавшись i придивившись, Кiра побачила, що обшивку з цих дверей старанно здерли, а їхню поверхню нiби прогартував паяльною лампою художник-авангардист.

— Подобається? — поцiкавився професор Торбас.

— Нi, — чесно призналася Кiра.

— Значить, ефект є, — гордо заявив вiн. — Вам не сподобався зовнiшнiй вигляд моїх дверей. Це перша ваша реакцiя, i вона — негативна. Отже ви, як i бiльшiсть людей, не здатнi контролювати свої негативнi емоцiї. Тодi як позитивнi старанно приховуєте, нiби в позитивi є щось безсоромне. Але, — професор Торбас пiднiс догори вказiвнi пальцi вiдразу на обох руках, — я не вiдчув на собi дiю вашого негативу. Вiн весь розбився об мої захиснi дверi. Накопичити наступну порцiю негативних емоцiй ви поки що не встигли. Значить, я у вiдноснiй безпецi.

Хворий, вирiшила про себе Березовська, точно хворий.

— А коли ви буваєте в цiлковитiй безпецi, можна спитати?

— Спитати можна, — кивнув Торбас. — Вiдповiдi не дочекаєтеся. Бо нiхто з мешканцiв планети Земля не може почувати себе в повнiй безпецi.

— Виходить, планета у нас безнадiйна?

— Я цього не говорив. Безнадiйним я називаю той свiт, у якому ми перебуваємо з вами тепер. Але iснують кращi, безпечнiшi свiти. Менi натякнули, що прокуратуру раптом зацiкавило саме це питання.

— Вам правильно натякнули.

— Тодi проходьте.

Професор Торбас жестом запросив Кiру на кухню, навiть пропустив її вперед. Проходячи повз прочиненi дверi кiмнати, Березовська мимоволi зупинилась. Адже видовище того вартувало: єдина житлова кiмната цього помешкання виявилась абсолютно порожньою. Тiльки голi стiни, гола стеля, гола пiдлога.

— А де…

— Тут, — випередив її питання господар, знову запрошуючи на кухню.

Ось тут справдi не було де розвернутися. Хоча, за прикидками Березовської, кухня ця мала десь вiсiм квадратних метрiв, що для кухнi не так уже й погано, це примiщення проектувалося для готування i вживання тут їжi. Будь-хто на її мiсцi так само не повiрив би своїм очам, побачивши, що на восьми квадратних метрах помiстились тахта, стiл, на якому притулився маленький телевiзор поруч з ноутбуком, двi табуретки, газова плита, двi шафи на стiнi (одна з них книжкова), стосики книжок на пiдлозi, та ще й залишалося трохи мiсця, аби господар мiг запросити сюди гостя.

— Ви живете тут?

— Хiба не видно? Та кiмната не пiдходить менi по фен-шую. Взагалi не пiдходить, жоден з її квадратних метрiв. Коли я перебазувався на кухню, вiдчув себе набагато краще. Присядьте. Чай?

— Нi, дякую. В мене насправдi дуже мало часу.

Березовська кривила душею. Часу в неї справдi не так уже й багато, але якщо треба, вона готова була пожертвувати зайвими годинами заради перспективи просування справи вперед. Та їй раптом страшенно захотiлось вирватися з цiєї дивної квартири, тож вона сама себе обмежила в часi. А заодно — професора Торбаса.

— У вас, я бачу, теж iз часом не густо.

— Звiдки такий висновок?

— Костюм. Краватка. Ви кудись зiбралися.

— Логiка, як у мiстера Холмса. Тiльки це логiка звичайної людини, звиклої мислити аналiтично. Ваша логiка не здатна припустити, що ось цей костюм разом з краваткою — мiй повсякденний одяг. Я так по квартирi ходжу, чесне слово.

Нiчого не сказавши у вiдповiдь, Кiра присiла на краєчок тахти.

Торбас примостився навпроти неї на табуретi.

— Прокуратура цiкавиться паралельним свiтом, — промовив вiн. — Як таке розумiти?

— А це можна спробувати якось зрозумiти? — поцiкавилася Березовська.

— Навряд чи це ваш приватний iнтерес. Думаю, ви не можете знайти якогось злочинця, припускаєте, що вiн перетнув кордони свiтiв i заховався десь у Нарнiї[9].

— Прокуратура, Ростиславе Михайловичу, цiкавиться реальним свiтом. I всiм, що в ньому вiдбувається незаконного, — Кiра вирiшила, що вона i так надто довго говорить з цим не зовсiм притомним чоловiком нi про що, тому обiйшлася без передмов. — Саме тепер нас дуже цiкавлять обставини однiєї справи. Вiдразу двоє людей на певний час безслiдно зникли i повернулись за деякий час, не надто довгий. Молода жiнка втратила пам’ять частково. Чоловiк, старший за неї не набагато, досi не опритомнiв. Слiдiв насильства у жодного з них не виявлено, — вона стрималась i не розказала про гематоми на потилицях. — Сталося це в мiсцевостi, яка вiднедавна має погану славу. Кажуть, там якась аномальна зона, погана енергетика i зокрема говорять про iснування в тiй мiсцевостi чогось схожого на паралельний свiт. Мене цiкавить: з якою реальнiстю ми маємо справу i чому в цiй iсторiї можна вiрити.

Торбас на мить склепив повiки, потiм розплющив очi, спокiйно запитав:

— Значить, вас, матерiалiстiв, усе ж таки цiкавить те, чи iснує паралельний свiт, чи нi. I чи могли люди на певний час опинитися в ньому. Я не помиляюсь?

— Не помиляєтесь, — ствердно кивнула Кiра.

— Двома словами, навiть двома реченнями я не зможу пояснити вам усе, що стосується подiбного явища. Вам краще пiти, ви дарма витратите час.

— Це вже менi вирiшувати, — жорстко вiдповiла Березовська. — Якби не певнi обставини, я б до вас нiколи не звернулась. Але жертвами так званого паралельного свiту стало двоє людей. I це лише вiдомi випадки. До того ж є свiдки, не знайомi один з одним, якi у рiзний час мали можливiсть спостерiгати незвичайнi явища. А саме: люди виникали наче з повiтря, нiзвiдки, буквально у них на очах. Свiдкам могло це примаритися, вони не заперечують цього. Але в такому випадку, як заявив один з них, на кiлька секунд, не помiтних навiть для них самих, перед очима кожного враз стало темно. Нiкого нема, тодi — блись, i перед ними людина. Або це якiсь фокуси, або…

Вона замовкла, бо справдi не мала бiльше слiв. У те, що говорила зараз, Кiра Березовська не вiрила сама. Проте загальна картина того, що сталося з Томою Томiлiною i Вiктором Шамраєм виглядає на даний момент саме так.

Професор Торбас мовчки пiдвiвся, взяв з мийки прозору чисту склянку, налив у неї води з-пiд крану трiшки бiльше половини, поставив склянку на стiл i засунув у неї чайну ложечку.

— Дивiться — це теж фокуси?

Спочатку Кiра не побачила нiчого. Але вже за мить звернула увагу: ложка в склянцi з водою здається переламаною.

— Бачу, ви зрозумiли, — промовив Торбас, артистичним жестом вийняв ложечку з води, покрутив її перед очима Кiри. — Цiла, бачите? А ось тепер знову поламана, — вiн повернув ложечку в склянку.

— Здається, Ростиславе Михайловичу, ви демонструєте менi дiю елементарних законiв фiзики. Курс програми середньої школи, якщо я не помиляюся. Фiзику вчила давно i, коли чесно, не дуже любила. А фокус з ложкою в склянцi наведений у пiдручниках.

— Проте ви згоднi: абсолютно рiвний предмет, опинившись за певних обставин у певному середовищi, може створити iлюзiю змiни форми, — Торбас знову пiднiс догори два пальцi. — Оцi викривлення часу i простору, доведенi, як ви самi щойно помiтили, досить елементарним способом, дають пiдставу сумнiватися в справедливостi твердження, згiдно з яким iснує лише те, що ми бачимо неозброєним оком. Хочете ще один елементарний приклад зi шкiльної програми? Двi кульки на ниточках. Довкола кожної iснує своє гравiтацiйне поле. Але залежно вiд кута, пiд яким ми цi кульки повернемо, вони будуть то притягуватися одна до одної, то, навпаки, одна одну вiдштовхувати. Значить, гравiтацiя не всюди однорiдна i однаково дiє. Значить, простiр довкола нас має бiльше вимiрiв, нiж твердять у пiдручниках фiзики чи геометрiї. Я вас, матерiалiстку, ще не втомив?

— Не дуже, — голова починала болiти, та розкошi зiзнання своєму божевiльному спiвбесiднику Кiра вирiшила не приносити. — Але й на пряме запитання ви не вiдповiли.

— Гравiтацiя, магнiтнi поля, багатовимiрний простiр — це лише ключовi поняття. Спираючись на них, ви, коли захочете, можете отримати певнi базовi знання з предмету, який вас цiкавить у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв. Будь-який контакт з паралельним свiтом можливий лише там i тодi, де всi цi фактори задiянi разом i одночасно. Тут, як у театрi, потрiбнi єднiсть мiсця, часу та дiї. В певний час за певних обставин у певному мiсцi справдi проявляється паралельний свiт. Ось вам, панi слiдча, ще один дитячий приклад — фотографiї. Скiльки разiв бувало, що на задньому планi фотознiмка той, хто фотографував, бачить якiсь дивнi плями чи навiть контури, яких, роблячи знiмок, не помiчав. Це тому, що спектральна чутливiсть фотоматерiалiв набагато сильнiша, нiж чутливiсть звичайного людського ока.

— Ви пропонуєте пошукати ознаки паралельного свiту, озброївшись фотоапаратом? — Кiра уявила, чим зараз, уже третю годину, займається Бражник у покинутому селi.

— Тiльки не цим жахливим цифровиком! — професор Торбас махнув рукою, наче вiдганяв комара. — Фотоплiвка набагато чутливiша до подiбних аномальних проявiв, бо вiдбувається вже згаданий фотоефект. До речi, про що ми, власне, говоримо? Яка саме мiсцевiсть вас цiкавить?

— Пiдлiсне, — спокiйно вiдповiла Кiра. — Чули про таке?

— А-а-а, — протягнув вiн з певними нотками розчарування. — Читав, писала та жахлива газетка, звiдки менi подзвонили стосовно вас…

— Чому жахлива? — брови Кiри стрибнули поверх дужок окулярiв. — Нi, я з вами згодна, але ж ви з нею в тiсному контактi, i на тобi — жахлива…

— Хiба всi ми захищенi вiд постiйних контактiв з чимось жахливим? — тепер два вказiвних пальцi направились на Кiру. — Iнших майданчикiв для хоча б спроби поговорити про подiбнi речi, яких нiхто уперто не помiчає, не iснує. Не лише в Житомирi — їх взагалi мало. Принаймнi, тамтешнi автори хоча б звертаються до мене, коли їм щось неясно. Писали про аномалiї в Пiдлiсному, писали. Я сам туди збирався цими днями, тiльки ще не втяв, як туди дiстатися. Ну, тепер менi взагалi легко вам вiдповiсти, — Торбас опустив руки, склав пальцi в замок бiля живота. — Потрапити в паралельний свiт можливо. Ось тiльки наша, тобто — ваша обмежена уява не дозволяє цього навiть припустити. Але Пiдлiсне може виявитися саме тим мiсцем, де спрацюють одночасно всi названi мною фактори. Уявiть: ви i я.

«Не уявляю», — подумала Кiра та знову промовчала, даючи спiвбесiднику мовчазну згоду слухати далi.

— Волею обставин ви опинились у паралельному свiтi. Та я не можу побачити, як ви туди втрапили, i так само не зрозумiю, як ви знову опинились у знайомiй вам реальностi. Ви, зi свого боку, нiчого не побачите в iншому свiтi. Так уже влаштованi людськi очi. Ось якби дивитися один на одного через об’єктиви фотоапаратiв… Пам’ятаєте, мультик такий був, про бременських музикантiв? Там за ними ганявся Генiальний Сищик iз вбудованими в очi фотокамерами. Вiн мiг ними клацати, i камери цi були точно не цифровi. Як вам спосiб побачити паралельний свiт, га, генiальнi агенти?

Тепер Кiрi не без пiдстав здалося, що Торбас знущається з неї. Вона вже пошкодувала про свiй вiзит i витрачений час. А вже, мiж iншим, початок третьої дня. Бражник мiг би дати про себе чути.

Вона справдi не знала, чого хотiла вiд людини на кшталт цього божевiльного професора Торбаса. Але в тому, що пошук паралельних свiтiв — не найкраща iдея i не найкраще зайняття для того, хто шукає вбивцю банкiра, вона за цей час остаточно переконалася. Тепер треба знайти спосiб вийти з цiєї розмови. I з цiєї квартири.

Врятував дзвiнок мобiльного. Помiтивши, як скривився господар, Кiра демонстративно витягла трубку з сумочки, глянула, чи знайомий номер, переконалася — знайомий, вiдповiла:

— Так, добрий день. Можу, звичайно можу. Слухаю вас уважно.

Почуте треба було переварити.

— Навiть так? — перепитала вона про всяк випадок, на мить забувши про присутнiсть Торбаса.

Дослухавши спiвбесiдника до кiнця, вона зрозумiла все про паралельнi свiти.

Тут же, так само не звертаючи увагу на господаря, з якого вже готове було вихлюпнутися щире обурення, Кiра набрала номер Бражника. Вiн повинен це знати i негайно повертатися. Чим швидше вiн залишить аномальну зону, тим краще.

Абонент знаходився поза зоною досяжностi.

Друга спроба. Третя. Четверта.

Результат однаковий. Зв’язку з Сергiєм Бражником не було.

15

Слiди вiд автомобiльних колiс Бражник помiтив i ранiше, щойно зупинився при в’їздi в Пiдлiсне.

Та побачивши, що покинуте село не таке вже й покинуте, зважаючи на те, що машини сюди таки навiдуються, не надав цьому факту особливого значення. Адже Вiктор Шамрай, а ранiше — Тамара Томiлiна, приїздили сюди автiвками. Навпаки, капiтан скорiше б здивувався, не побачивши на дорозi жодних слiдiв: нi автомобiльних, нi людських.

Проте, прочесавши частину села i наблизившись, таким чином, до його центральної частини, Сергiй у якийсь момент звернув увагу: слiд вiд колiс тягнеться далi по дорозi i в одному мiсцi звертає з неї в певному напрямку. Не треба бути слiдопитом, аби вiдрiзнити слiди, залишенi важким джипом, вiд вiдбиткiв протекторiв легкових автомобiлiв.

Постоявши трошки бiля слiдiв, Бражник повернувся назад, тепер уже вiдстежуючи напрямок руху джипу. Виглядало, що хтось на джипi заїжджав у Пiдлiсне i, не зупиняючись, просувався далi, до центру. Сергiй вирiшив зробити так само, пiшов по слiдах i опинився на невеличкому майданi поруч з порожнiм постаментом, навпроти примiщення колишньої сiльської ради.

Ось тут джип повертав праворуч. До будiвлi, яка колись була, швидше за все, сiльмагом. Пройшовши в той бiк, Бражник несподiвано вiдчув дивний запах. Ледь вловний, але все ж донесений вiтерцем, який дмухав просто в обличчя, жбурляючи заодно дрiбненькi крапельки противного дощику.

Чомусь у цьому мiсцi Бражнику стало не по собi. Потерши скроню, в якiй почалася якась нездорова пульсацiя, вiн, керуючись тими самими дивними вiдчуттями i лихими передчуттями, знову витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника.

Тишу, яка раптом стала здаватися моторошною, не порушувало навiть вороняче каркання. Бражник раптом згадав почуте невiдомо де, не вiдомо за яких обставин i невiдомо вiд кого: на кладовищах вороння не кряче. Женучи вiд себе зовсiм недоречнi могильнi чи навiть замогильнi думки, Сергiй рушив уперед, просуваючись у тому ж напрямку, куди вели слiди вiд колiс.

Обiйшовши колишнiй магазин, вiн наблизився до першої хати, розташованої за ним, обiйшов її й опинився на подвiр’ї. Там, скраєчку, слiди закiнчилися. Придивившись уважнiше до вологої землi, Сергiй зробив висновок: ось тут джип розвертався i їхав геть. Далi, до сусiднiх хат-привидiв, слiди не тягнулися.

Вiдчуваючи, що розгадка поки що невiдомої йому загадки десь зовсiм поруч, Бражник, проте, пройшов до найближчої до нього хати, обiйшов подвiр’я, так само зазирнув усередину, копнув ногою якусь гнилу дошку. Потiм обстежив ще одну хату i, переконавшись, що людським духом тут не пахне давно, повернувся на мiсце стоянки джипа.

Спочатку Сергiй, штовхнувши дверi ногою, зайшов до хати. Обережно, приставними кроками, просунувшись через сiни до великої кiмнати, вiн зупинився в дверях i опустив зброю. Навiть зiтхнув полегшено — не помилився. Тут були люди, причому, неодноразово. Тут вони пили горiлку, їли чiпси та рибнi консерви. Кiлька порожнiх пляшок валялося в кутку, там же незнайомцi влаштували невеликий смiтничок з обгорток вiд чiпсiв та порожнiх консервних бляшанок. Придивившись уважнiше, Бражник не знайшов поглядом пластикових одноразових стаканчикiв. Значить, люди, ким би вони не виявилися, або приносили скляний посуд з собою, або, що бiльш iмовiрно, пили просто з горлечка.

Десь усерединi ворухнулося дуже знайоме: опер убивчого вiддiлу зараз мiг зуб вiддати, якщо невiдомi на джипi не запивали тут скоєний злочин. Убивство або щось, пов’язане з насильницькими дiями. Кожне п’яте зiзнання в убивствi супроводжувалось уточненням: «Пiсля того ми купили пляшку алкогольного напою в найближчому продовольчому магазинi i розпили її просто з горла для зняття стресу». Iнодi у Бражника складалося враження, що бiльшiсть убивць якимось чином домовились мiж собою — кожен раз запивати свiй страх горiлкою, вливаючи її в себе методом горнiста. Тобто, тримаючи горлечко пляшки бiля вуст, як горнiсти тримали горн.

Вiйнув вiтерець i з сусiдньої кiмнати потягнуло сортиром. Скривившись, Бражник таки зазирнув туди. Справдi, тут облаштували iмпровiзований туалет. Пiд стiнами випорожнювалися, клаптi використаних газет протяг ганяв пiдлогою. Вiд самих стiн вiдгонило сечею. Але ця гидота змiшувалася ще з чимось, i Сергiй нiяк не мiг зрозумiти, чому саме цей запах насторожує i лякає його найбiльше.

Вийшовши на свiже повiтря, Бражник видихнув, потiм обiйшов довкола хати, прочесавши заодно невеличкий садок i забрiвши на колишнiй город. Жодних ознак того, що тут колись щось копали. У сiльському господарствi корiнний городянин розбирався слабо, та навiть вiн знав: якщо землю не перекопувати чи не переорювати п’ять рокiв поспiль, вона стане непридатною для обробки i перестане бути родючою. А тут нi лопата, нi плуг не торкалися ґрунту два десятки рокiв.

I все ж таки саме сюди, у двiр цього будинку-привида, заїжджав джип. Саме цю територiю люди обжили, якщо бухати, срати та залишати пiсля себе iншi слiди життєвої дiяльностi для певної категорiї людей означає «обживати територiю». Чому саме тут, якщо кругом таких самих хат не менше пiвсотнi…

У глибинi двору стояв занедбаний, майже розвалений хлiв. Поруч височiв цегляний трикутник — вхiд до погреба. Бражник пiдiйшов.

Хлiв не мав дверей. Темна пройма вiдгонила холодом та порожнечею.

Вхiд до погребу старанно зачинений. Дверi не просто цiлi — на них висiв мiцний навiсний замок. Бiльше дверей, зачинених на замок, Сергiй у цьому мертвому селi не бачив. Навiть цiлi дверi не всюди були, хоча такi погреби були в кожному дворi.

Бражник глянув на годинник. Початок третьої, грудневий свiтовий день добiгає кiнця, виходить на фiнiшну пряму.

Переклавши пiстолет у лiву руку, правою опер взявся за замок, поторсав його. Шукати ключ немає сенсу, вiн напевне схований не тут. Сергiй, коротко замахнувшись, стукнув кулаком у дверi. Загуло, та дверi виявилися мiцними.

Зробивши крок назад, Бражник знову переклав пiстолет у праву руку, нацiлився. Вiн не знав, чи можна вiдчинити дверi, зачиненi на висячий замок, розстрiлявши його з «ТТ». Але, коли мертву тишу Пiдлiсного порушили один за одним два пострiли, вiн зрозумiв — можна. Пiстолет — таки справдi ефективна вiдмичка.

Замок повиснув на дужцi.

Потягнувши на себе дверi, Сергiй Бражник обережно ступив на першу сходинку, що вела в погрiб.

16

Вiдразу обдало солодкуватим запахом, який опер убивчого вiддiлу десятки разiв чув у трупарнях.

До таких запахiв звикнути важко, майже неможливо. Навiть здоровi молодi менти на початках блюють, i добре, якщо добiжать до унiтаза чи на крайняк до раковини. У бiльшостi випадкiв їх вивертало просто на пiдлогу на тому ж мiсцi, де вони стояли. Тому доводилося посилати їх за ганчiркою, i вони, намагаючись не дивитися в очi загартованим лiкарям та санiтарам, витирали слiди своєї вразливостi, аби потiм прийняти на груди лiкувальнi грами та вiдiрватися за свою ганьбу в морзi на допитах, пускаючи в хiд носаки та кулаки там, де досить лише нормальної чоловiчої розмови.

Бражнику здалося: вiн спускається у морг.

Якщо цi бетонованi дбайливим господарем сходи не ведуть у самiсiньке пекло.

Тримаючи в правицi пiстолет, а лiвою рукою стискаючи запалений лiхтарик, Сергiй поволi, ступаючи дуже обережно, спустився нарештi до самого низу i завмер перед дверима, котрi закривали вхiд безпосередньо до льоху. Намацавши променем ручку, а точнiше — вбитий у дошку цвях, прив’язаний до якого мотузок i слугував за ручку, опер потягнув дверi на себе.

Лиховiсно рипнувши, вони вiдчинилися.

З середини миттєво вдарив сморiд, вiд якого мимоволi стисло шлунок. Вiдвернувшись i зробивши кiлька глибоких вдихiв, Бражник вiдчув, як полегшало. Та й сам запах став не таким рiзким. Навпаки, вiн, здавалося, обволiкав льох густим павутинням, зiтканим з пахощiв трупарнi чи цвинтаря. Посвiтивши перед собою, Бражник зробив крок усередину.

Спочатку очi, звиклi до денного свiтла, не могли призвичаїтися до темряви, i лiхтарик не допомагав. Та досить швидко Сергiй освоївся, помацав промiнчиком перед собою i наткнувся на якийсь пакунок у глибинi льоху. Проковтнувши грудку, що знову пiдступила до горла, вiн наблизився i, придивившись, розгледiв звичайний мiшок, у яких перевозять картоплю.

Гидотний запах тлiну йшов вiд мiшка.

Торкнувшись його пiстолетним стволом, Сергiй вiдчув щось м’яке, i, не бажаючи до останнього вiрити у те, що вiн готовий побачити, взявся за мiшок, рiзким рухом пiдтягнув його до себе. Засунувши тоненьке рукiв’я лiхтарика в рот i затиснувши пластмасу зубами, вiн звiльненою рукою витяг з кишенi штанiв ножик-викидуху з набiрним рукiв’ям, подарунок-подяка одного звiльненого по УДЗ[10], став колiнами на земляну пiдлогу, натиснув на кнопку, звiльняючи гостре лезо.

А тодi розпанахав мiшок вiд краю до краю.

На нього глянуло обличчя, перекошене гримасою смертi.

Лiва половина мертвого обличчя була залита засохлою кров’ю.

Тепер шлунок Бражника остаточно вийшов з-пiд контролю, Сергiя знудило вранiшнiм снiданком просто на мiшок з трупом. Лiхтарик вивалився з рота. У головi запаморочилося, вiн утратив рiвновагу, навiть стоячи на колiнах, i завалився на бiк. Тiло здригалося вiд судоми, нiж з лiвої руки випав, а права, навпаки, стиснула рукiв’я пiстолета мiцно i, здається, назавжди. Посунувшись боком до виходу i автоматично ставши рачки, Бражник затрусив головою, наче цап, проганяючи нудоту. Шлунок далi бунтував, вивергаючи з себе вже не їжу, а гiрку жовч. Перед очима стрибали цяточки веселкових кольорiв.

Бiля розкритих дверей Сергiй прийшов до тями, сiв, спершись на закладену цеглою стiну, витер губи рукавом куртки. Потiм, стиснувши зуби, пiдвiвся i повернувся назад, туди, де свiтився лiхтарик, який не вимкнувся при падiннi. Долаючи огиду, Бражник витягнув його з власної блювоти, машинально витер об штани i знову посвiтив на страшну знахiдку.

Мрець дивився на нього скляним оком, не залитим кров’ю. Свiтла цього лiхтарика було не досить, аби роздивитися слiди трупного розкладу i визначити, наскiльки давно цей чоловiк мертвий. Вiрнiше, наскiльки давно його вбито. Зрештою, треба спробувати запам’ятати його: обличчя не спотворене, просто закривавлене. Долаючи нудоту, Бражник знову став на колiна, нахилився i посвiтив на обличчя. Чоловiк. Середнього вiку. Його або вдарили по головi, розкраявши череп до смертi, або вбили пострiлом у голову.

Знову пiдвiвшись, Бражник посвiтив перед собою, одночасно переступаючи через мiшок з трупом. Вiд гнилiсного запаху починала болiти i паморочитися голова, i опер був переконаний: одним тiлом кiлькiсть мерцiв у цьому льосi не обмежиться.

Промiнь лiхтарика висмикнув з мороку ще один мiшок. Потiм — ще один, цього разу — бiлий. Очевидно, саморобний, зшитий з кiлькох простирадл. Всупереч огидi i дикому, тваринному страху, який все живе вiдчуває перед усiм мертвим, Бражник посунувся вглиб ще трошки.

Промiнь висвiтлив цiлу купу мiшкiв.

Сергiй не став навiть рахувати, скiльки їх тут. Два, три, чотири… Яка рiзниця! В цих мiшках — трупи, мертвi тiла, i вони не складенi штабелями, а накиданi однiєю потворною страшною купою. Прохолода льоху не давала їм розкластися швидко i остаточно, але навiть в таких умовах рано чи пiзно тiло мусить розкластися повнiстю, до кiсток. Не маючи часу та бажання роздивлятися кожен мiшок, Бражник, тим не менш, якоюсь частиною свого мозку, яка ще зберегла здатнiсть до рацiонального мислення, вирахував: це кладовище iснує навряд чи бiльше року. В крайньому випадку — пiвтора.

Найперших «мешканцiв» цього таємного цвинтаря слiд шукати в найвiддаленiшому кутку, на сподi, пiд рештою мiшкiв.

Тiльки займатися цим Сергiєвi не хотiлося. Прикриваючи рота i носа рукавом, вiн позадкував, вийшов зi страшного льоху, вибрався на поверхню i там, пiсля ковтка свiжого повiтря, його знову ледь не вивернуло. Прихилившись до цегляного трикутника, Бражник повторив вправу, глибоко вдихнувши-видихнувши, i лише тодi згадав: пiднiмаючи лiхтарик з пiдлоги, вiн машинально впустив там ножика.

Повертатися заради ножика не хотiлося. Повертатися до льоху, повного трупiв, узагалi не хотiлося.

Ось так, одним махом, все стало на свої мiсця. Тепер ясно, яка тут, у цiй зонi вiдчуження, аномалiя.

Треба викликати допомогу. Сам Бражник уже зробив усе, що мiг.

Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Дощик, як i передбачалося, сiяв далi. Бражник витяг мобiлку, збираючись набрати номер Кiри. I не стримався — голосно матюкнувся.

Зони покриття в Пiдлiсному не було. Телефон не працював.

17

Наступнi пiвгодини нiчого не дали.

Бражник бiгав по колу в радiусi двадцяти метрiв, намагаючись хоч десь зловити сигнал. Та все марно: саме село лежало в невеличкiй котловинi, до того ж його та довколишнi села вiдселили, а територiю оголосили зоною вiдчуження задовго до появи не лише в Українi, а й у свiтi стiльникового зв’язку. Можливо, бiльш потужний телефон змiг би тут працювати. У Сергiя ж була звичайна дешевенька та ще й старенька трубка, без модних прибамбасiв на кшталт фотоапарата. Поки вона справно працювала, задовольняючи усi його поточнi та дуже скромнi потреби в телефонному зв’язку.

Дощик тим часом не припинявся. Навпаки — здається, посилився. Тепер краплi вже не сiялися, а холодними цiвками затiкали за комiр куртки. Мiцнiше прилаштувавши на головi вологу плетену шапочку, Бражник хотiв уже бiти до машини та мчати до того мiсця, де телефон почне працювати. Хоча б до патруля на трасi доїхати, де несе свою занудну службу його новий приятель Коля Пузир. До речi, iдея: вiд цiєї думки Бражник навiть трошки пожвавився. Дорогу назад вiн уже знайде без особливих проблем, плутати не буде. Добереться до мiлiцейського посту, скаже, що i як, нехай хлопцi по рацiї викликають, кого треба. I махом летять сюди. Пiдвал, повний трупiв, знайдений, як не крути, на їхнiй територiї. Ось нехай i допоможуть забезпечити охорону мiсця скоєння злочину.

Та, пройшовши з десяток метрiв, Сергiй зупинився. Озирнувся на страшний будинок, потер перенiсся дулом пiстолета, який далi стискав у руцi.

Нi, не годиться. Роки оперативної роботи мiцно вбили в його голову одне з небагатьох правил, яких все ж слiд дотримуватися, якщо хочеш в перспективi мати хоч трiшки менше дурного клопоту при розслiдуваннi «мокрого». Залишати мiсце пригоди без жодної охорони та нагляду не можна в жодному разi. Тим бiльше — таке мiсце.

Тому, розвернувшись, Сергiй посунув назад, на ходу обертаючи мозковими колiщатками до скреготу й скрипу. З одного боку, тут, у покинутому селi, з купою трупiв у льосi за ту годину-пiвтори, що його, Бражника, реально не буде, навряд чи щось станеться. Зрештою, нiхто не знає про його намiр обстежити Пiдлiсне, крiм Кiри, звичайно. Отже, хто б не облаштував тут трупосховище, вони поки навряд чи пiдозрюють, що їх сховок викрито.

До того ж, викрити сховище трупiв зовсiм не означає зловити вбивць чи тих, хто цi трупи сюди звозить. Сергiй цiлком припускав: це можуть бути рiзнi люди. Але вiн не вiдкидав i такої можливостi: саме протягом цього часу злочинцi могли навiдатися сюди з черговим трупом або просто так, побачити зламаний замок, зрозумiти що до чого, i почати нищити слiди. Звiсно, завантажити у свiй джип чи на чому вони там їздять, усю оту гору мертвих тiл i вивезти їх звiдси вони не зможуть. Та лiквiдувати все, за допомогою чого їх можна викрити, — запросто.

Швидко зайшовши в будинок, Бражник, уже не кривлячись вiд смороду нечистот, пiдхопив розiрваний до половини пакетик з-пiд чiпсiв i, намагаючись з допомогою цього шматочка не затерти слiди на склi, обережно пiдхопив за горлечко першу порожню горiлчану пляшку. Секунду подумавши, вийшов i, вiдiрвавши гнилу дошку вiд ґанку, акуратно вклав речовий доказ у дiрку пiд сходами. Туди ж, у бiльш-менш сухе та безпечне мiсце, перекочували iншi пляшки. За ними — решта твердого смiття, на якому могли лишитися вiдбитки пальцiв, придатнi для iдентифiкацiї.

Коли вiн закiнчив поратися, годинник показував третю дня. Хмарний та непривiтний день почав швидко здаватися в полон сiрим грудневим сутiнкам. Ще трохи — i Пiдлiсне поглинуть туман та темрява.

Не знаючи, чим ще собi зарадити, Бражник знову витягнув мобiльник, зробивши чергову безуспiшну спробу вийти на зв’язок. А тодi, нiби хтось штовхнув його зсередини, пiдняв голову, подивився просто на будинок, що височiв метрах у двадцяти.

Саме височiв: на вiдмiну вiд бiльшостi хат, колишнiй господар цiєї, очевидно заможний дядько, прибудував до горища таку собi мансарду, зробивши дах своєї оселi десь на пiвповерха вищим за дахи довколишнiх хат. До того ж цей дах не стирчав трикутником, а був трошки вигнутим, вiд чого здавався наче бiльш модерним та гоноровим.

Це давало Бражнику можливiсть видертися на дах i спробувати зловити сигнал, тримаючись на самому його гребенi. А раптом вийде?…

Сховавши пiстолет у кишеню, туди, де вже лежав лiхтарик, Сергiй швидко побiг до будинку з високим дахом.

Дверi тут, як i всюди, були зiрваними з петель. Але пройшовши до сiней, Бражник зрозумiв: вiн не помилився, вважаючи колишнього хазяїна цiєї господи заможним та дбайливим. Серед купи зогнилого дерев’яного непотребу на пiдлозi в кутку валялась iржава драбина, саморобна, висока, мiцно та на совiсть зварена з залiзних труб. Провiвши поглядом пряму лiнiю вiд драбини на пiдлозi догори, Сергiй побачив те, що сподiвався побачити: квадратний лаз на горище.

Пiдхопивши драбину, вiн направив її у лаз, прилаштував, поторсав, перевiряючи на мiцнiсть, а тодi обережно полiз.

Щойно вiн вилiз на горище i звiвся на рiвнi ноги, прогнилi дошки в мiсцях, де не лежали перекриття, зрадницьки затрiщали. Зробивши кiлька крокiв, Бражник вiдчув: варто стрибнути i сильно стукнути, як дошки проваляться, наче в американському кiно, i людина полетить униз, калiчачи руки, ноги, а як дуже не пощастить — спину. Поки вiн приставними кроками, наче тонкою весняною кригою, рухався до люка, який вiв на дах, кiлька разiв йому здалося: дошка пiд ногою ось-ось провалиться. Та дiставшись до своєї мети без пригод, Сергiй вiдкинув наполовину протрухле прямокутне вiко, взявся за краї i одним рвучким рухом викинув тiло на дах.

Тут хрускотiв шифер, було мокро i слизько, але дах виявився не занадто крутим. На ньому можна було стояти. Допомагаючи собi руками, Бражник дiстався до пiчної труби, сперся на неї, перевiв подих, а тодi знову розпрямився, тримаючись рукою за металевий штир, на який, очевидно, колись чiпляли антену. Дiставши телефон, спробував тепер викликати сигнал. I ледь не впав вiд несподiваної радостi: працювало!

Опустивши руку на рiвень грудей, Сергiй переконався — тут сигнал зникає. Пiднiс руку, випростав її над головою, поводив по колу, почув знайомий писк: бере. Хоч не всюди, але бере. Якiсть цього сигналу лишається пiд питанням, та хоч якийсь шанс дати про себе знати є.

Знайшовши в телефоннiй книзi номер Березовської, опер викликав дзвiнок i швидко пiдняв руку над головою, намагаючись хоч у такий спосiб почути вiдповiдь. Та щось знову пiкнуло i, подивившись на дисплей, Сергiй зрозумiв: хоч сигнал тут i ловиться, проте до Житомира йому не додзвонитися.

А якщо…

Швидко знайшовши у пам’ятi номер старшого лейтенанта Пузиря, вiн написав коротке повiдомлення: «Негайно сюди. Викликай мiлiцiю. Бражник», потiм пiдготував його до вiдправки, знову пiднiс руку, зловив сигнал i натиснув кнопку, вiдправляючи. Потiм перевiрив — повiдомлення надiслане. Коля хоч i не найрозумнiший з ментiв, та повинен здогадатися: тривога.

Повернувшись обличчям до того мiсця, звiдки вiн заїжджав до Пiдлiсного i де лишив машину, Бражник зрозумiв: справдi — тривога.

З лiсу просто до покинутого села повiльним чорним квадратним жуком рухався автомобiль. Примруживши очi, Сергiй роздивився — джип, точно джип.

Зi свого спостережного пункту вiд бачив, як хижий джип зупинився поруч з його машиною. З середини, з обох бокiв, синхронно вибралися двоє чоловiкiв. Кожен з них щось витягнув iз салону, i ветеран вiйни, колишнiй десантник Бражник нi з чим у свiтi не мiг сплутати автомат Калашникова.

Спереду, з водiйського мiсця, вистрибнув ще один. Бiльше нiхто не показувався i Бражник вирiшив: їх таки троє. Не так уже й багато. Не так уже й погано.

Шофер щось сказав двом iншим, зробивши жест рукою, наче рубав дрова. Один з них скинув автомат. Пролунала коротка черга.

Вiн стрiляв по колесах Сергiєвої машини.

Вони знали, що на їхнiй територiї — небажаний гiсть. I вiдрiзали, точнiше — вiдстрiлювали йому навiть мiнiмальний шлях до вiдступу.

А потiм вони, наче щось вiдчули чи змовилися, дружно повернули голови в його бiк. I побачили самотню постать на даху.

Двоє з автоматами вiдразу розтягнулися в короткий ланцюжок. Водiй не сiв за кермо, зазирнув у салон i теж витягнув звiдти автомат. Тепер вони рухалися в бiк центру, просто до окресленої колись надто багатою уявою Вiктора Шамрая аномальної зони.

Трiйця рухалася ланцюжком. Все це нагадувало початок якогось спортивного змагання. А ще бiльше — полювання.

Дичиною в якому був вiн, Сергiй Бражник.

18

Для такого випадку у нього теж не було нi плану «А», нi плану «Б».

Тiльки пiстолет «ТТ» з однiєю запасною обоймою. Двi кулi пiшло на замок льоху. Значить, весь його боєзапас — чотирнадцять патронiв проти трьох автоматiв. До кожного «калаша» стрiлець напевне теж мав запасний рiжок.

Але ким би не виявилися цi карателi, вони навряд чи знають: на боцi Бражника — участь у справжнiй вiйнi та вогневi контакти з бандитами в бандитськiй половинi дев’яностих рокiв минулого столiття. Тодi бандити теж вiдстрiлювалися з автоматiв, навiть гранати кидали. А от озброєння ментiв не мiнялось: табельна зброя. Або, якщо хто розумний, конфiскований i нiде не заявлений ствол, але — теж пiстолетний.

Так що, «духи», плавали. Знаємо.

Не завдаючи собi зайвого клопоту, Бражник сiв на слизький шифер i, вiдштовхнувшись вiд труби, ковзнув униз, зникаючи з поля зору ворожих солдатiв. Приземлився на ноги, завалився на бiк, перекотився, ривком перемiстився до стiни.

Глянув на годинник: чверть на четверту. Пузир отримав повiдомлення, вжив якихось заходiв. Скiльки йому на це потрiбно? П’ять хвилин, десять? Давши йому навiть п’ятнадцять, Бражник швидко прикинув далi: нехай у районi дотумкають що до чого, нехай приймуть якесь рiшення. Пузир, якщо не зовсiм iдiот, мусить продублювати сигнал про допомогу ще й у Житомир. Хай там подумають, почухаються. Словом, реально оцiнюючи оперативнiсть як старшого лейтенанта Колi Пузиря, так i решти своїх колег, Сергiй усе ж таки дав їм на все максимум шiстдесят хвилин.

Значить, протриматися треба годину.

А якщо нiкого не буде за годину? Про це краще не думати. Тут хвилина може помiняти ситуацiю. Значить, година. Цю годину бажано не гуляти.

Обережно визирнувши з-за свого укриття, Бражник побачив, як трiйця з автоматами впевнено i вже трошки швидше, нiж кiлька хвилин тому, рухається в його бiк. На ходу вони перебудувалися, тепер рухаючись пiвколом, нiби заганяючи звiра.

Витягши пiстолет, знявши запобiжника i нацiлившись, Сергiй опустив зброю. З такої вiдстанi краще не ризикувати. Хай вони стрiляють першими. В тому, що його не зрiжуть першою ж чергою, Бражник був упевнений.

Може, спробувати потягти час, почавши з ними щось на зразок переговорiв… Цю думку Сергiй вiдразу перекреслив. Дуже важко, майже неможливо i абсолютно безрезультатно вести будь-якi перемовини з тими, хто напакував повен льох трупiв i тепер хоче знищити слiди. Стрiляти, бажано — влучно i по кiнцiвках. Хоча б одного з трьох треба залишити живим.

Про те, що його власне життя пiд дуже великим запитанням, Бражник намагався не думати.

Вiд автоматникiв його поки що прикривали кiлька найближчих хат i стовбури мокрих голих яблунь. Набравши повнi груди повiтря, Сергiй вiдштовхнувся вiд стiни, рвонув, пригинаючись, навскоси до сусiдньої хати. Вiдразу хтось не витримав — сiконув довжелезною чергою, випустивши по рухомiй мiшенi, за прикидками колишнього воїна-iнтернацiоналiста, чи не весь магазин. Кулi чваркнули над головою. На ходу Бражник стрибнув уперед, мов пiрнаючи з берега в воду, м’яко приземлився на землю, перекотився по грязюцi i сперся спиною об стiну хати.

У кут тут же впилися кулi. Тепер стрiляли бiльш грамотно, били короткими чергами. Кулi вiдколювали червонi крихти вiд цегляної стiни, кiлька скалочок сипнуло Бражниковi в очi. Вiн примружився, посунув трохи назад, а тодi сповз на землю, знову визирнув.

Тепер бiйцi роздiлилися. Один, який iшов по центру, взяв трошки лiворуч. Той, який контролював лiвий фланг, взагалi опустив автомат i посунув до хати-трупарнi. На ходу вiн щось витягав з кишенi. Третiй, що сунув з правого боку, пригнувся, явно намагаючись обiйти Сергiя.

Зараз найкращим виходом для Бражника було повернутись i тiкати звiдси, петляючи, мов заєць, вiд хати до хати. Так реально виграти час. Наздогнати втiкача в такому випадку вороги зможуть, лише погнавши його джипом. Але ж до машини треба повертатися, що дасть капiтановi ще бiльший виграш у часi. Проте це — виграш для втечi. Виграш утiкача.

Рятувати свою шкуру, пасуючи перед трьома автоматами, насправдi не соромно. Бiльшiсть людей на мiсцi Сергiя Бражника зробила б саме так. Тiльки тiкати йому не хотiлося з принципу, який вiн сам собi зараз не мiг би пояснити. Вiн лишився охороняти мiсце злочину та берегти речовi докази. Вiн не готувався прийняти бiй. Та якщо для цього доведеться прийняти бiй, вiн покаже цим «духам», як воювали радянськi десантники.

Не дивлячись на те, що вiйну десантники все ж таки програли.

Та це вже iнша iсторiя. Не на часi.

Зараз Сергiя хвилювали не тi двоє, що наступали на нього, а третiй, який уже пiдходив до хати-трупарнi впритул. Не стiльки побачивши, скiльки зрозумiвши, що цей боєць витягнув iз кишенi, Бражник вирiшив бiльше не чекати, не зволiкати, не тягнути час.

Перехопивши пiстолет двома руками, капiтан рвучко вийшов з-за рогу будинку.

Тепер, коли його i супротивникiв роздiляло не бiльше десяти метрiв, Сергiй нарештi змiг роздивитися всю трiйцю. З подивом побачив: двоє з них — зовсiм молодi i навiть, як йому здалося, трошки переляканi тим, що вiдбувається. Не професiйнi бiйцi, хоча, можливо, професiйнi вбивцi. Досвiд показував: у наш час навчитися вбивати можна вже з сiмнадцяти рокiв, чим, до речi, займаються наркомани в спальних районах. Причому вбивати вони в бiльшостi випадкiв не хочуть, потiм зiзнаючись на допитах: якось само собою так вийшло, жертва не хотiла добровiльно вiддавати мобiльник, опиралася…

Один з нападникiв, той, хто обходив з правого боку, не носив шапки. Дощик мочив кучму погано доглянутого рудого волосся.

Чоловiк, котрий рухався по центру, виглядав старшим за iнших i досвiдченiшим. Теж не професiонал, але, на вiдмiну вiд пацанiв, рухається впевнено, готовий розiрвати ворога на шматки. Цей, звiсно, здавався найбiльш небезпечним. Про себе Сергiй назвав його головним.

Проте Бражник, миттю оцiнивши ситуацiю, уже знав його вразливе мiсце — оцi двоє пацанiв, з якими вiн вийшов на полювання.

Сергiй вистрiлив у рудого. Вiн не хотiв бити на ураження, та й у ситуацiї, коли треба рухатися стрiмко, прицiлитись як слiд не було можливостi. Зараз Бражниковi важливiше було показати зуби, тому вiн пальнув, беручи трошки вище рудої голови.

Рудий, щойно над ним пролетiла свинцева бджола, iнстинктивно сахнувся, присiв, ухиляючись вiд кулi. Таким чином, сектор обстрiлу рудий перестав контролювати, i Сергiй виграв у нього кiлька секунд.

Тому миттю нацiлив зброю на вояка, що рухався по центру. Той уже пiдiйшов достатньо близько, аби помiтити цей рух, швидко зрозумiти: перший раз ворог промазав, тепер стрiлятиме влучнiше, i теж кинувся до найближчого укриття. В русi вiн плював вогнем зi свого автомата, нi в що, крiм дерев, не влучаючи. Та Сергiй зовсiм не збирався стрiляти в нього. Принаймнi — тепер.

Не затримуючи дуло на другому противниковi, Бражник перемiстив руку лiворуч, зробив пiвкроку вперед i, намагаючись тепер прицiлитись, послав кулю в того, третього, невисокого хлопчину в кепцi з козирком, повернутим назад. Той саме замахнувся, збираючись кинути в дверну пройму хати-трупарнi якусь довгасту скляну посудину, ймовiрнiше за все — пляшку.

«Коктейль Молотова», не iнакше. Або ще якась самопальна займиста сумiш.

Куля збила бiйця, коли вiн перебував у русi. Здивовано озирнувшись, вiн секунду постояв, потiм поточився i впав, машинально пiдiбгавши пiд себе руку з пляшкою: так вiн збирався пом’якшити собi падiння.

Впавши, пiдстрелений боєць начавив на пляшку масою свого тiла.

Вона розкололась.

Миттю бiйця охопило полум’я. Вiн закричав i живим факелом покотився по мокрiй землi. Дощ хоч i посилився, проте був не досить сильним, аби загасити горючу сумiш. Стрiлець, котрий рухався по центру, завмер, випростався, i якось зачаровано подивився на цю картину.

— ЛЯГАЙ! ЛЯГАЙ! — вiдчайдушно заволав рудий i, забувши про обережнiсть, кинувся до товариша в кепцi, який живим факелом качався в багнi та верещав вiд болю так дзвiнко, що навiть в запалi сутички Сергiєвi трохи заклало вуха. Головний при цьому бив короткими чергами в той бiк, де, за його прикидками, мусив знаходитися зараз Бражник.

Та капiтан уже розпластався в грязюцi й вужем повз до них.

Добiгши нарештi до товариша, рудий боєць, не знаючи як далi дiяти, стовпом завмер над людиною-факелом. Зараз вiд Головного його вiддiляло метрiв чотири, i той, зрозумiвши, якою чудовою мiшенню вiн став, припинив вогонь, ривком подолав цю вiдстань i з усього маху збив рудого з нiг.

Боєць упав так, як стояв — прямо, заоравши носом у багнюку. Тiльки тепер Головний перехопив свiй автомат обома руками й натиснув спуск. Марно: зопалу, на куражi, вiн перестав контролювати пострiли i випустив по Сергiєвi увесь магазин.

Перезарядити автомат Бражник йому не дав. Пiдвiвся з землi, брудний, замурзаний та лютий. Поки супротивники бiгали туди-сюди подвiр’ям, капiтановi вдалося пiдiйти зовсiм близько. Їх роздiляло зараз метрiв зо два.

Розставивши ноги, мiцно впершись у вологу землю, знову пiдтримуючи праву руку лiвою, Сергiй випустив у стрiльця одна за одною три кулi. Цiлився в плече, та куди вцiлiв — не бачив.

Зiгнувши ноги в колiнах i завалившись назад, Головний упав на спину.

Побачивши, що старший вийшов з ладу, рудий вiдстрибнув убiк, наче заєць, а тодi, нагнувши голову, мов спринтер перед забiгом, побiг пiд прикриття будинку-трупарнi. Автомат, який рудий стискав у випростанiй руцi, бив бiйця по ногах.

Схилившись над Головним, капiтан переконався — поранений, бiк залитий кров’ю. Жити буде, не смертельно. Легко висмикнувши з його руки автомат, Бражник жбурнув зброю вбiк i широкими стрибками побiг за останнiм супротивником.

Той саме вибiг на дорогу. Незграбний рух — послизнувся, впав, перекинувся на спину i просто так, лежачи, перехопив автомат, закричав, а тодi, немов пiдбадьорюючи себе, натиснув на спуск. «Калашников» затремтiв у його руках, вiялом розкидаючи довкола свинець. Така слiпа стрiлянина була найбiльш небезпечною: саме вiд таких куль, слiпих та дурних, у афганських кишлаках солдати та сержанти Радянської Армiї, не лише салабони, а й досвiдченi воїни, в один момент могли перетворитися з людей, у яких на гражданцi лишилися батьки та коханi дiвчата, на безiменних «двохсотих» та «трьохсотих», поранених та мертвих.

Бражник знову ластiвкою кинувся на землю, перекотився, спробував обiйти рудого збоку.

Падiння капiтана той, мабуть, розцiнив по-своєму. Як свою маленьку перемогу, не iнакше. Тому сiв, швиденько почав мiняти магазини. Вiд’єднавши використаний, полiз у кишеню за новим. Рiжок нiяк не хотiв витягатися.

А Бражник раптом опинився поруч, зовсiм поруч, просто нависнув над рудою головою. Дуло «ТТ» дивилося бiйцевi просто в лоб.

— Не треба! — вигукнув Сергiй. — Кидай! Лапи вгору! Все! — i до чогось додав: — Мiлiцiя, твою мать!

Рудий, не зводячи з капiтана на диво порожнiх очей, повiльно пiднiс руки догори.

Автомат лежав прикладом на колiнi. Ударом носака Бражник вiдкинув зброю якомога далi. Живий факел далi качався по грязюцi, кричав, якимось дивом йому вдалося трохи загасити полум’я. Тепер вiн просто крутився довкола власної вiсi, гидотно скавулячи.

Бражник уже готовий був наказати полоненому допомогти товаришевi. Та враз щось нове привернуло його увагу. Якийсь рух при в’їздi в Пiдлiсне, бiля джипу.

Його об’їжджав легковик з мiлiцейською сигналкою на даху.

Допомога.

19

Тримаючи й далi рудого полоненого на стволi, Сергiй помахав рукою.

Побачивши цей жест доброї волi, з машини просигналили у вiдповiдь. Вона наближалась настiльки швидко, наскiльки легковик мiг пересуватися по розхлябанiй мокрiй ґрунтовiй дорозi. Нарештi машина загальмувала, з-за керма вибрався якийсь розхристаний, помiтно наляканий або чимось стривожений старший лейтенант Коля Пузир.

Формений кашкет зачепився за стелю автомобiля, впав з голови на сидiння.

На ходу Пузир тяг з кобури пiстолет.

— Ти чого сам? — запитав Бражник. — Герой? Отримав есемеску, бачу!

— Ага, — коротко i якось не в такт промовив Пузир. Зупинився, переводячи погляд з Бражника на обгорiлого бiйця, з нього — на пiдстреленого Головного, далi — на рудого полоненого i знову — на Бражника. — Що тут у тебе?

— Сам бачиш. Вiйна. До переможного кiнця.

Бражник опустив пiстолет.

— Ага, — повторив Пузир, копнув рудого. — Встати! Встань, я сказав, сука!

Рудий повiльно пiдвiвся, машинально i марно намагаючись витерти руки об бруднi джинси.

— Вперед! Туди iди! — Коля показав стволом на подвiр’я хати-трупарнi, де розiгрувалась основна драма.

Рудий понуро поплентався вперед. Старший лейтенант пiшов за ним, мов справжнiй конвоїр, час вiд часу штовхаючи його стволом мiж лопатками. Бражник замикав невеличку процесiю.

Роздивившись пiдпаленого тепер уже зблизька, капiтан переконався: той бiльше перелякався, нiж справдi обгорiв. До цього часу вiн остаточно вивалявся в багнi, збивши, таким чином, вогонь. I стало видно: на бiйцевi — коричнева шкiряна куртка, штани з чорної шкiри, на руках — шкiрянi рукавички. До своєї ролi вiн готувався серйозно i старанно. Або його готували.

Вогонь все ж встиг полизькати обличчя, i зараз, пiдбадьорюючи себе тихеньким скавчанням, боєць мастив писок товстим шаром вологої грязюки. Головний теж ворушився, стогнучи, та вставати не поспiшав.

— Ага. Так, значить… — промовив Пузир, обвiвши поглядом тепер уже всю картину.

— Пакувати будемо? — запитав Бражник. — Викликав групу?

Пузир мовчав. Мабуть, патрульний у своєму професiйному життi з таким видовищем ще не стикався. Тому намагався обмiзкувати i вирiшити, що ж йому годилося у подiбному випадку робити. Як дiяти, аби у капiтана не виникло жодних сумнiвiв у його, Колi Пузиря, компетентностi та професiйностi.

Сiрi грудневi сутiнки вже майже зовсiм заковтнули Пiдлiсне.

За звичкою Сергiй глянув на годинник, перед цим витерши брудний циферблат. Весь бiй зайняв трiшки бiльше двадцяти хвилин. Повiдомлення Пузиревi вiн переслав трiшки ранiше, хоч i ненабагато. Може, хвилин на п’ять-десять.

Нехай на осмислення iнформацiї та прийняття рiшення — хвилин п’ять…

Калькулятор у Сергiєвiй головi працював швидко.

Вiд появи джипу до появи Пузиря — навiть грубо — хвилин двадцять п’ять. Навiть не пiвгодини, як не намагатися натягнути час. Вiд мiлiцейського посту на трасi сюди, до Пiдлiсного — щонайменше сорок хвилин. Навiть якщо дорогу знаєш. Пузир запевняв: вiн сюди не їздив. Мiсце розташування покинутого села знає, та сам тут нiколи не бував. Потреби особливої нема.

Плюс грязюка…

За двадцять п’ять хвилин на мiлiцейському легковику вiд траси сюди можна хiба долетiти. Якби машина вмiла лiтати. А вона не вмiє лiтати.

Одначе Коля Пузир тут i зараз. Значить, вiн весь час був десь поруч.

За яким чортом? Чому не…

Старший лейтенант Пузир нацiлив пiстолет на рудого, натиснув спуск.

Пострiл.

Бражник встиг пiднести свою зброю майже одночасно з наведеним на нього «Макаровим». Та замiсть пострiлу клацнуло: вiн погано порахував, випустив у бою всю обойму, перезарядити пiстолет не встиг. Та й потреби не було…

Його очi на мить зустрiлися з очима Пузиря.

Пострiл.

20

Кiру Березовську дуже хвилювала вiдсутнiсть зв’язку з Бражником.

Отримана iнформацiя вiдразу зняла якщо не всi питання по так званiй аномальнiй зонi, то в усякому разi бiльшiсть iз них.

Починаючи з ранку вiвторка, коли його знайшли, Вiктор Шамрай приходив до тями лише один раз i то — на короткий час. Путнє щось сказати не мiг, не розумiв, де вiн i що вiдбувається. Пiсля того лiкарi вирiшили зробити йому iн’єкцiю i поставити крапельницю, аби спробувати хоч трохи привести потерпiлого до тями.

Тодi ж у нього взяли кров на аналiз. Тiло не обстежували як слiд. Чому — Кiра могла пояснювати всiм, кого це цiкавить, дуже довго. Медики та експерти, своєю чергою, готовi пояснювати ще довше. Одначе проблеми цi пояснення однаково не вирiшать: результати аналiзу кровi прийшли лише в четвер. Тобто — сьогоднi зранку, коли Кiра шукала вихiд на спецiалiста з паранормальних явищ.

Аналiз показав: у кровi Шамрая виявлено речовину невiдомого походження. Назва та хiмiчний склад її поки що уточнюються, але достеменно виявлено — речовина мiстить беладонну.

Обстеживши потерпiлого, лiкарi нарештi знайшли на його тiлi два слiди вiд голки. Двiчi йому щось вкололи в лiву руку. Крiм того, знайшли слiд, який зазвичай лишається вiд доторку електрошокером. За висновками лiкарiв, гематома на потилицi таки є результатом удару твердим тупим предметом. Та ця травма належить до категорiї легких i удар здатен хiба збити з нiг, зовсiм не вимикаючи при цьому людську свiдомiсть.

Тодi як електрошок, та ще й на додачу укол з беладонною, цiлком можуть у восьми випадках з десяти викликати амнезiю. Тобто, призвести до втрати свiдомостi i, як наслiдок, повної або часткової втрати пам’ятi.

Можна було, звiсно, довго думати-гадати хто, де i за яких обставин напав на Шамрая. Та сьогоднiшнiй день таки виявився вдалим: близько другої години Вiктор нарештi прийшов до тями. Бiльше того — вiн мiг говорити.

Все, що вiн розповiв, а також усю медичну iнформацiю переказали Березовськiй у той момент, коли вона була у професора Торбаса, який виявився точно не професором, тим паче — не Торбасом, зате справив на Кiру враження повного шизофренiка. Подзвонили їй вчасно: слiдча справдi готувала себе до можливостi заподiяти спецiалiстовi з паралельних свiтiв якусь фiзичну шкоду.

Швиденько попрощавшись iз Торбасом, Кiра поїхала в лiкарню, не перестаючи по дорозi безуспiшно набирати Бражника.

Шамрай таки мiг говорити, хоча й не зовсiм мiцним голосом. Щось пiдказало Березовськiй: треба запитати, чи є в Пiдлiсному стiльникове покриття. Отримавши негативну вiдповiдь, зiтхнула i тут же подзвонила спочатку своєму начальству, а потiм — начальниковi карного розшуку.

I, дублюючи його дзвiнок, — начальниковi мiлiцiї. Потiм — в обласне управлiння, вимагаючи негайно з’єднати її з керiвництвом.

Кавалерiйська атака дала потрiбний результат: до аномальної зони вже в половинi четвертої мчав мiлiцейський спецзагiн.

21

У мiлiцiї Микола Пузир опинився пiсля армiї.

Служив вiн у бронетанкових вiйськах, спочатку водив БТР, потiм завдяки сприятливим для нього обставинам почав возити командира частини. З вогнепальної зброї стрiляв хiба в тирi, i то — не так часто, як iншi солдати.

Отримавши в мiлiцiї табельну зброю i прослуживши майже шiсть рокiв, старший лейтенант Пузир жодного разу не стрiляв з пiстолета в людину. Навiть дати попереджувальний пострiл вгору нагоди не випадало. Служба його текла буденно, нудно, рiвно, без особливих пригод.

Навiть вписавшись у цю погану iсторiю, Пузир поза службою нiколи не наставляв зброю на людину.

Вистрiлити в рудого його пiдштовхнув кураж: той, як i iншi, впiзнав його i мiг виказати як не зараз, то пiзнiше. Тому рука не здригнулася, куля рознесла рудому голову.

Та коли Пузир наводив пiстолет на капiтана мiлiцiї, опера карного розшуку, половина куражу кудись випарувалася. До того ж, стрельнувши в людину вперше в життi i вбивши її, Коля не вiдчув, як пишуть у книжках i кажуть психологи, смаку кровi та азарту вбивати далi.

Рука здригнулася.

Лише на мить.

Вiд кулi Бражник однаково не встиг би ухилитися, надто близько вiн стояв.

Та замiсть того, аби влучити в груди чи живiт, куля лише сильно зачепила бiк Сергiя. Не втримавшись на ногах, вiн заточився, послизнувся i впав. Побачивши буру пляму на його куртцi, Пузир закричав i, вже не маючи бажання стрiляти, з розгону люто вдарив ногою в самий центр тiєї плями. Потiм скакнув ближче, садонув Бражника по головi.

Опер скрикнув i завмер. Нахилившись, Пузир забрав з його руки пiстолет, вiдкинувши зброю вбiк.

— Добре, — промовив вiн сам до себе, витер мокре вiд поту та дощу обличчя. — Ага. Так.

Бражник враз перестав його цiкавити. Спочатку Пузир нахилився над рудим, аби переконатися, що той раптом не лишився жити. Потiм, переступивши через мертве тiло, пiдiйшов до обгорiлого, шарпонув його за плече, подивився в обличчя, на якому через шар грязюки нiчого не можна було побачити. Далi перевiрив стан Головного. Той тяжко дихав, тримався за рану, теж виглядав зовсiм безпечним.

— Ага, — вкотре мовив Пузир, заховав пiстолет у кобуру, а тодi пiдхопив Головного за ногу i, сiпнувши, поволiк по мокрiй землi ближче до ґанку хати-трупарнi. Той намагався щось сказати, та Коля, здавалося, зовсiм вимкнув слух. Лишивши чоловiка бiля стiни, копнув його ногою, тодi повернувся за обгорiлим. Цього вiн волiк уже за руку i втулив носаком по обличчю, коли той почав матюкатись i белькотiти погрози. Останнiм до гурту Пузир пiдтягнув рудого.

Не знаючи, для чого саме вiн це робить, старший лейтенант, проте, сходив до своєї машини, витяг з багажника канiстру бензину, яку кiлька днiв тому наколядував на заправцi, пiдволiк її до хати. Потiм, затягнувши канiстру всередину, полив бензином пiдлогу та стiни. Вийшовши назовнi, хлюпнув трошки на стiну, зробив тоненьку стежку до льоху. Рештки вилив на тiла недавнiх спiльникiв.

— Кiнчай, придурок! — Головний спробував поворушитися, та Коля, дiючи, мов зомбi, знову ударив його ногою в бiк, потiм — ще раз, тодi штурхонув носаком по головi, вiддаючись всеохоплюючiй лютi i вже остаточно втрачаючи контроль над собою та своїми дiями.

Потiм вiн, нiби щось згадавши, обмацав кишенi куртки мертвого рудого, пошукав i знайшов скляну чвертку, яка дивом не розбилася пiд час сутички. Взявши її за горлечко, мов бойову протитанкову гранату, Пузир коротко та рiзко замахнувся i жбурнув пляшку об цегляну стiну.

Скло розлетiлося. Запальна сумiш змiшалася з бензином, язики полум’я лизнули стiну, потiм, незважаючи на дощ, стрiмко зазмiїлися через порожню дверну пройму всередину та до стелi. За кiлька хвилин хату-трупарню обiйняв вогонь. Цегляний трикутник, який вiв до льоху, поки що горiв погано. Пораненi люди бiля стiни кричали i рухались, намагаючись вiдповзти у безпечний бiк.

Дивлячись на дивне руйнiвне творiння своїх рук, Коля Пузир на якусь мить зачудовано завмер, милуючись червоними вогняними блисками.

Та раптом, згадавши щось важливе, повернувся в той бiк, де на землi лишився лежати поранений опер.

Бражник зник.

22

Досвiд вiйни навчив Сергiя Бражника: навiть якщо рана не смертельна, не вдавати з себе героя.

Особливо зараз, коли проти тебе — ворог, проґавлений тобою ж, не вчасно i не до кiнця прокачаний та прорахований. Не було на це часу, а тепер уже пiзно. З кулею в боцi та голими руками молодого озброєного чоловiка не взяти. До того ж, Пузирю вже нема чого втрачати. Давши слабину один раз, вiн оговтається, накрутить себе до максимуму, зробить кiлька крокiв i довершить справу, до якої ще пару хвилин тому не вiдчував себе до кiнця готовим.

Тому, стежачи за дiями Пузиря з-пiд напiвприкритих повiк, не рухаючись i старанно вдаючи непритомного та пораненого тяжче, нiж здається вороговi, Бражник вибирав зручний момент. Видно, для Колi, як i для цiєї трiйцi, важливiшим у цю хвилину було знищення всiх можливих слiдiв своєї могильницької дiяльностi, а вже потiм — гасити свiдкiв. Тим паче, що вiн, свiдок, лежить весь у кровi i цiлком безпечний.

Щойно Пузир рушив до машини, Сергiй поворушився, скреготнувши зубами вiд болю, повiльно поповз головою вперед в бiк тiєї високої хати, котра недавно правила йому за пункт спостереження. Якби у той момент Коля на хвилинку вiдволiкся вiд своєї справи, то помiтив би пересування пораненого. Цього Бражник боявся найбiльше: хоч як, а доведеться тодi вдавати героя i приймати бiй на невигiдних для себе умовах. Ясно, жодної пiдмоги старлей не викликав. Чекати милостей нема вiд кого. Така реальнiсть робила Сергiя ще лютiшим. Здаватися просто так вiн не збирався, особливо — якомусь Пузирю.

Мiж тим, той, здається, з головою полинув у своє заняття.

Коли хата-трупарня запалала i вiн нарештi згадав про Бражника, той уже наближався до рятiвної хати.

Останнi метри долав клишоногим бiгом, звiвшись на ноги, тримаючись за поранений бiк та хитаючись на бiгу.

За спиною гримнув пострiл.

23

Побачивши пропажу майже вiдразу, Пузир скинув руку i вистрiлив, не цiлячись.

Сахнувшись вiд звуку пострiлу, капiтан поточився i ледь не впав. Та в останнiй момент втримався за стiну i, далi допомагаючи собi рукою, заштовхнув себе всередину хати, навiть прикривши за собою розхитанi дверi.

Чи то Колi здалося, чи дощ справдi посилився… Вiн озирнувся на пожежу. Ще загасить, чорт забирай. Не хотiлося б, дуже не хотiлося. Потiм Пузир знову глянув на хату, всерединi якої сховався поранений капiтан.

— Ага, — сказав сам до себе, виклацнув магазин з рукiв’я, перевiрив — патронiв вистачить.

За спиною стогнали i лаялися тi, з ким вiн до сьогоднi досить вигiдно для себе дружив. Нiчого, мужики, для вас теж лишиться патрончик. Тепер Колю Пузиря почала охоплювати та сама ейфорiя, котра пiдштовхує продовжувати полювання. Загнавши обойму назад, вiн мiцно стиснув рукiв’я «Макарова» i впевненим кроком мисливця, яким володiє бажання добити дичину, рушив до хати.

Спочатку — Бражник.

Потiм — iншi.

Те, що вiн стрiляє з табельної зброї, — дурня. Опер карного розшуку — не тупий журналюга, вiд якого зранку горiлкою тхне. Цього шукатимуть вiдразу i старанно. Доведеться випереджати подiї i на ходу придумувати, як на нього напали, як заволодiли пiстолетом, як стукнули по головi, як оклигав i прибiг уже пiд завiсу, коли капiтан сам упорався з бiльшiстю ворогiв.

Звучатиме, мабуть, не надто переконливо.

Тiльки ж це аномальна зона. Тут усе можливо. I зрештою, тут i без Пузиря такий рейвах почнеться…

Краще спробувати викрутитись, нiж залишити живим когось iз свiдкiв, нарiзати гвинта, перейти на нелегальне становище, хоча рано чи пiзно знайдуть. А викрутитися реально: у цих субчикiв, до речi, хазяїн є. Поставити його перед фактом, нехай мозок включає.

Дiзнається, що живих свiдкiв нема i все згорiло — допоможе. Нiкуди не дiнеться.

З такими думками старший лейтенант Пузир пiдiйшов до високої хати, потягнув на себе дверi, ступив у коридор. Металеву драбину побачив вiдразу. Слiди кровi на пiдлозi поруч з нею — теж. Пiднявши голову, глянув на квадратну пройму, до якої вели сходи.

— Ага.

Сказавши так, Пузир, лiвою рукою допомагаючи собi, а праву з пiстолетом тримаючи перед собою, полiз на горище.

Довкола вже стало зовсiм темно.

24

— Вилазь! — крикнув Пузир у вогку темряву горища.

Вiдповiддю була тиша.

— Сєрий! Вилазь! Все, приїхали! Ти ж тут, знаю я тебе!

Знову не почувши вiдповiдi, Пузир залiз на горище, випростався i сторожко повiв пiстолетом перед собою.

— Дiстану все одно! — попередив вiн.

— Стiй, де стоїш! — почулося з темряви.

Бражник говорив з далекого кутка горища. Голос звучав слабкувато, вiн часто та голосно дихав.

— Чого ти? — запитав Пузир.

— А ти чого?

— Нiчого… Слухай, капiтане…

— Це ти мене слухай! — перебив Бражник, i хоча Коля не бачив його, тiльки щось темне ворушилося в кутку, вiн вiдчув: той хоч i поранений та неозброєний, але впевнений у собi та своїх силах.

Вiд цього Пузирю зробилося зовсiм не по собi. Бажання застрелити капiтана вже дорiвнювало бажанню розстрiляти власнi страхи.

— Кажи!

— Це ти кажи — як вирулювати зiбрався?

Опер нiби читав його думки.

— Тобi яка рiзниця? — вигукнув Пузир, намагаючись не думати про те, що в самого не готова вiдповiдь.

— Велика, Миколо! — Бражник стримано застогнав. — Дуже велика! Якщо ти зараз не стрiлятимеш, розкажу, як ми з тобою разом банду лiквiдували.

— Ага! Потiм раз — i посадиш мене!

— Не вийде, старлею! Якщо я спочатку скажу одне, а потiм — iнше, це повна херня буде! У мене жiнка, двоє дiтей, давай домовлятися. Тим бiльше, ти ж повiдомлення вiд мене прийняв i не стер. Не стер же?

— Нє… — визнав Пузир.

— Бач, як ловко все витанцьовується, — з темряви знову долинув стогiн. — Я покликав, ти приїхав. Якщо всi троє мертвi, з тобою їх нiяк не пов’яжуть. Вигребемо, Коля, давай, слухай мене!

— Бiда не мине! — в тон вiдповiв Пузир, хоча черв’ячок уже гриз його зсередини: це ж можна своїх не вбивати, ще й героєм з цiєї гидоти вийти…

— Бiда вже прийшла, Миколо! Давай, думай!

— Знаєш… Iди краще сюди, ближче… Чого ми через все горище говоримо?…

Черв’ячка Пузир придушив. Вiн дуже мало знав про капiтана Бражника, та йому чомусь здалося зараз: вiн — iще той вовчисько, обдурить — не дорого вiзьме, хiба з таким вовком можна вести серйознi переговори, домовлятися? Скiльки йому? Десь пiд сорок? А досi в капiтанах i досi в органах.

Знав i бачив Коля Пузир таких капiтанiв.

Убивати таких треба.

— Добре. Домовимось. Пiдходь!

Зробивши крок уперед, Пузир приготував зброю.

— Ну, раз ти так… — промовив Бражник з темряви позбавлену жодного змiсту фразу, а тодi голосно, на всю силу легенiв, зiбравши в собi останнi сили, навiть не вигукнув, а гаркнув голосом армiйського сержанта: — ПАДАЙ! ВПЕРЕД!

Через несподiванку i командирський тон, якому патрульний звик пiдкорятися на розведеннях, Пузир iнстинктивно подався вперед, трошки штовхнувся ногами, завалився на пiдлогу.

Не був Коля огрядним.

Та для прогнилих за два з гаком десятки рокiв дошок стелi сiмдесяти двох кiлограм живої ваги, яка з розмаху впала на них, виявилося бiльш нiж досить.

Вони затрiщали, провалились, i Пузир, зойкнувши та махнувши руками, полетiв униз…

Частина 3 МІЖ ДВОХ СВІТІВ

1

Вiсiмнадцять.

Вiсiмнадцять мертвих тiл.

Вiсiмнадцять трупiв, дванадцять чоловiчих, шiсть жiночих. Навiть при наявностi слiдiв розкладу на частинi їхнiх облич, все ж таки всi вiсiмнадцять були придатнi для iдентифiкацiї.

Чоловiки рiзного вiку — вiд тридцяти до сiмдесяти семи. Жiнки в основному старшi, мiж п’ятдесятьма та вiсiмдесятьма роками.

Коли пiдмога наспiла, стало зовсiм темно. Але хата-трупарня палала, тож нiхто не блукав. За цей час поранений Бражник зумiв обережно, аби так само не провалитись крiзь стелю, спуститися з горища, дiстатися до непритомного Пузиря, закувати Колю в його ж наручники i навiть дотягнути його до мiсця основної драми.

Капiтана застали бiля його машини. Рана виявилася хоч i серйозною, та не настiльки, аби зовсiм позбавити його можливостi рухатися. Якось дотягнувся до автомобiля, забрався всередину — там була аптечка. Вiн не знав, що кавалерiя вже на пiдходi…

У наступних оперативно-слiдчих дiях капiтан участi не брав.

Хтось перев’язав його. Потiм — знеболюючий укол, пiсля якого Сергiй нарештi дозволив собi знепритомнiти: дала про себе знати втрата кровi. Лiкарi з’явилися десь за годину, героя дня довезли в лiкарню, куди примчала дружина i де вiн прийшов до тями пiд ранок. Тодi ж дiзнався вiд Кiри подробицi.

2

Власне тодi, з самого ранку, Березовська ще сама нiчого не знала.

Бо спочатку, як вона дiзналася, гасили пожежу. Потiм поставили до вiдома начальство рiзного калiбру. Зовсiм пiд вечiр новина долетiла до Києва, в головне мiлiцейське управлiння. Звiдти надiйшла команда, якої, в принципi, всi й чекали: до ранку жодних активних дiй у Пiдлiсному не починати.

По-перше — вже нiч, там нема електрики, пiд свiтлом автомобiльних фар будь-яка робота подiбного масштабу марна, отже, на мiсцi пригоди залишити посилений пост охорони i чекати свiтанку.

По-друге, треба узгодити дiї мiлiцiї з мiнiстерством з надзвичайних ситуацiй, бо зони вiдчуження — їхня парафiя.

По-третє, мiсцевi правоохоронцi повиннi розiбратися, в чиїй компетенцiї подiбна справа. Заодно визначитись, як так сталося, що один працiвник мiлiцiї опинився в зонi вiдчуження без жодного на те дозволу. Взагалi — чому опер житомирського мiського карного розшуку потрапив на чужу територiю i почав там стрiлянину.

Ще: чому капiтан Бражник застосував зброю, причому — навiть не табельну, а якийсь лiвий пiстолет.

Нарештi, яким боком у цю iсторiю вплутався iнший працiвник мiлiцiї, чому офiцери стрiляли один в одного, чому один поранений, другий — скалiчений.

Словом, усi, хто повинен був контролювати ситуацiю, але не зробив цього i профукав її, на восьму годину наступного ранку повиннi були настрочити щонайменше кiлограм пояснювальних записок.

Сергiй зовсiм не здивувався, що Кiра виявилась нiяк не причетною до всього, що почалося. Застреленого рудого бiйця доправили в морг, двох уцiлiлих — Головного та обгорiлого — завезли в обласну лiкарню, поклали в окремi палати, поставили бiля них охорону, а допитували їх iншi люди. Бо жодна зi справ, якими займалась слiдча прокуратури Березовська, пригоди в Пiдлiсному не стосувалася. Формально Кiра могла займатись замахом на життя Вiктора Шамрая, але, перейнята пошуками Бражника, вона навiть не встигла таку справу порушити. Тому про всi зiзнання тiєї ночi вона дiзналася лише в загальних рисах та й то — пiд ранок.

Саме тодi в Пiдлiсному почали витягати з льоху мертвi тiла.

Вже по обiдi про цих людей з’являлися першi вiдомостi. А до вечора, коли житомирська мiлiцiя отримала фотокартки всiх вiсiмнадцяти, з мертвої точки зрушило вiдразу вiсiмнадцять справ про зникнення самотнiх людей, котрi або стояли на облiку в наркологiчному чи психоневрологiчному диспансерi, або просто мали проблеми з психiкою чи алкоголем.

3

Влiтку минулого року пiшла з дому i не повернулася мешканка Новоград-Волинського району, сiмдесятирiчна самотня бабуся Валентина Миколаївна Гороховець.

За два мiсяцi до того над нею взяв опiку благодiйний фонд «Надiя», головний офiс якого зареєстрований у Києвi. Згiдно з документами, її невеличкий сiльський будиночок переходив на баланс фонду, якщо протягом року жiнку не знаходили. Старенька жила сама i поступово впадала в маразм. Фонд, взявшись опiкуватись її долею, налагодив регулярне медичне обслуговування: до старої три рази на тиждень навiдувалися медсестра i соцiальний працiвник. Сусiди пiдтверджували це. Так само пiдтверджували: бабця могла пiти кудись свiт за очi, особливо — влiтку. Її знаходили або в довколишньому лiсi, або по дорозi в сусiднє село, або, в кращому випадку, — на околицi рiдного.

Психiчно хворi та алкоголiки вiд того часу почали зникати в рiзних мiстах та селах областi. Лише в самому Житомирi таких, серед загального числа зниклих, виявилося шестеро. Як правило, то були мешканцi околиць. Зазвичай нiкого, хто б доглядав за ними, не було.

Чотири зникнення пов’язанi з дiяльнiстю фонду «Надiя». П’ятьох опiкала релiгiйна органiзацiя «Добра громада», офiс якої знаходився в примiськiй зонi Житомира. Семеро передали свою нерухомiсть благодiйнiй органiзацiї «Шанс». Двоє були якимось чином пов’язанi з товариством «Самаритянин».

Останнiй, старенький iнвалiд Микола Васильович Сумчатов, кудись зник цiєї недiлi, тридцятого листопада. Про це дiзналися лише вранцi п’ятого грудня. Тiло мертвого iнвалiда лежало найближче до дверей льоху. Це на нього першого наткнувся Бражник. А ще ранiше, у понедiлок, Вiктор Шамрай став випадковим свiдком поховання цього трупа.

Блукаючи по Пiдлiсному та вишукуючи прикмети аномальної зони чи iншi паранормальнi явища, якi б пояснили випадок з Тамарою Томiлiною, вiн раптом побачив, як у Пiдлiсне заїжджає джип. Вiктор швиденько заховався, причому — неподалiк вiд хати-трупарнi. Звiсно, прибула трiйця побачила його машину i це їх неабияк стривожило. Це стало зрозумiло з їхньої розмови. Та все ж таки трiйця вирiшила завершити спочатку свою справу, а тодi шукати того цiкавого, який приїхав сюди.

Потiм двоє вивантажили з машини загорнутий у мiшковину довгастий пакунок, який чомусь вiдразу видався Шамраєвi трупом. Третiй, старший за вiком, вiдчинив вхiд до погреба. Коли трiйця зникла всерединi, Шамрай не витримав — кинувся тiкати. Побiг до машини стрiмголов, забувши про обережнiсть.

Помiтили. Наздогнали. Чимось вдарили по потилицi. Вдарили електрошокером. Далi Вiктор нiчого не пам’ятає. Куди подiлася машина, до того ж — чужа, досi не може сказати.

Ось цю iсторiю почув вiд Вiктора лiкар. Вiн тут же передзвонив Березовськiй, розповiвши заодно про слiд вiд уколу i беладонну, а Кiра зробила вже свої висновки.

4

— Ну, i що там у них тепер? — поцiкавився Сергiй.

За добу вiн остаточно прийшов до тями i навiть поривався встати. Та лiкар категорично заборонив, дружина пiдняла скандал, а пiсля вiзиту начальника розшуку, тобто — його безпосереднього начальника, i пiсля всього, сказаного ним, Бражник помiняв своє ставлення до ситуацiї. Тепер йому не було куди поспiшати i Сергiй вирiшив, користуючись збiгом обставин, дозволити собi вперше за багато рокiв трошки похворiти. Окрему палату в нього поки що нiхто не забирав, та вiн сам наполiг, аби до нього пiдселили товариша, з яким можна хоча б у карти рiзатися чи просто терти за життя. В суботу нiхто нiкого нiкуди не переводив, тож до понедiлка Сергiй хоч як лишався у палатi сам.

— Тепер розкручують справу по повнiй. Хто герой, поки що не знаю. Але не я. I вже точно не ти, — Кiра сумно посмiхнулась.

— Слава Богу, знаєш? Я краще свiдком пройду. Враховуючи масштаб iсторiї, найближчим часом вiд мене взагалi вiдчепляться. Курево принесла, до речi?

— Тобi не можна, до речi, — Березовська строго склала губи в рiвну лiнiю.

— Нехай так, — легко погодився Сергiй. — Вiд цигарок теж треба вiдпочивати. Кажеш, Пузир розколовся першим?

— Менi так сказали. Я ж при цьому не була. Обоє тих, кого ти пострiляв, пiшли у глибоку вiдмову. Пiсля того, як Пузир твiй…

— Не мiй…

— Гаразд, нехай просто Пузир. Отже, пiсля того як Пузир, прочухавшись у лiкарнi, оцiнив ситуацiю, вiн вирiшив сам, добровiльно спiвпрацювати зi слiдством. Як менi казали, цiлу годину цей Коля говорив, мов з кулемета стрiляв. Показали його зiзнання тим двом, вони теж довго не ламалися. Тепер, здається, повиннi в’язати верхiвку цiєї пiрамiди. Якщо вже не пов’язали.

— У чому ж там справа? Хоча, вчора менi сказали, що все це — зниклi безвiсти самотнi хворi люди. Мене цiкавлять лише деталi. Суть зрозумiла: спочатку їх гарненько обробляли, потiм — складали вiдповiднi папери, нарештi — вбивали i вивозили в Пiдлiсне. Вгадав?

— Вгадав, — кивнула Березовська, взяла апельсин з тумбочки, почала його чистити. — Придумав таку схему один мiсцевий аферист. Його коханка мала доступ до iнформацiї про офiцiйно зареєстрованих шизикiв та алкашiв. Лишалось вирахувати, за ким з них нiхто не заплаче i чию нерухомiсть або земельну дiлянку можна з часом прибрати до рук. Знайшлись люди, якi зареєстрували на пiдставних осiб кiлька липових релiгiйних та благодiйницьких органiзацiй. Мiж iншим, подiбнi кидки — лише частина їхньої дiяльностi, там зараз тiльки починають крутити. Звичайно, за всiма цими конторами стояла одна людина. Потiм через певне агентство з нерухомостi нiчиє житло або нiчия земля реалiзовувалися за цiнами, трошки нижчими вiд ринкових. Втрати невеликi, зате швидкий прибуток гарантовано. Ну, сам розумiєш, там не одна схема. Але кiгтик загруз — всiй пташцi капець.

Договоривши, Кiра розламала вже очищений апельсин навпiл, простягнула половинку Сергiєвi, другу поклала собi на колiна, обтерла руки вiд липкого соку сiрим лiкарняним рушником.

— Вiтамiн, — вона кивнула на апельсин.

— Дякую, — Бражник двома прийомами розправився зi своєю половиною фрукта, обтер мокрi вiд соку губи тильним боком долонi. — Яким робом там Пузир?

— Все, що вiн говорить, треба сприймати з поправкою та дiлити на два. Хоча б тому, що вiн у всiх своїх бiдах на тещу киває. Мовляв, вона змусила, вона штовхнула на слизьке. Та справдi, в цiй iсторiї багато народу мiж собою пов’язано. «Санта-Барбара» вiдпочиває.

— Ти дивилася «Санта-Барбару»? — щиро здивувався Сергiй.

— Дуже давно це було. Якi ще є розваги у самотньої жiнки? Особливо тодi, коли «Санта-Барбара» — єдине, що рятувало вiд депресiї. I все, закрили тему. Бачила десяток серiй, тому уявляю собi… Значить, так. Отой рудий, застрелений Пузирем у голову, виявився родичем близької подруги Миколиної тещi. Невiдомо за яким чортом вiн почав шукати виходи на мiлiцiю, котра охороняє зону вiдчуження. Обмовився: є, мовляв, можливiсть непогано пiдробити. Ну, подруга — тещi, теща — зятя за горiшки. Давай, зятьок, не лови ґав, крутись як iншi люди, бо i так з тiєї охорони нiчого не маєш… Зрозумiло, свiдкiв розмови рудого з Пузирем не було. Як вони знайшли спiльну мову i про що домовились — не знаю. Думаю, пiзнiше це спливе… Результат важливiший: як найкраще мiсце для того, аби щось кудись заховати Коля Пузир назвав Пiдлiсне. Кажуть, тепер божиться: про трупи нiчого не знав. Коли дiзнався, пiзно було пити «Боржомi». Вже по саму макiвку у справi.

— Хто знає, — Бражник стенув плечима i поморщився — поранений бiк заболiв. — Може, так насправдi й було. За що Колi бабки платили?

— За мiлiцейське прикриття. Теоретично всiх, хто їде в зону, фiксують. Данi про них доповiдають по iнстанцiях. Там же купа порушень можлива, сама розумiєш… А Пузир їхнього джипа не помiчав. Ще з напарником своїм дещицею лiвого приробiтку дiлився. Чому цiй братвi не простiше було десь закопувати трупи, а звозити їх у мертве село i скидати там до купи, поняття не маю.

— Я теж, до речi. Тiльки ж…

— Та знаю, знаю, тебе в курс справ глибоко не вводили. Думаю, подробиць ми однаково не тепер дiзнаємось. Але ось таким чином рiк протягнули. Потiм Коля дiзнається з преси, яку сам же передплачує тещi: Пiдлiсне — аномальна зона. Навiть кореспондентiв туди понесло. Вiн, звичайно, маякнув про небезпеку. А йому: нехай поки так буде, нову точку треба шукати. Якби не випадок з дiдом Сумчатовим, якби не потреба термiново утилiзувати його труп, не наткнулися б могильники та Шамрай один на одного. Далi…

— Знаю, — жестом зупинив Бражник. — Вiрнiше, не знаю, а здогадуюсь. Коля в курсi, що тут — аномальна зона. Зникнути журналiст не повинен, це не хворий на голову дiдок. Але треба спробувати обставити все, мов по писаному. Ним же, Шамраєм, писаному. Не знаю, де могильники роздобули потрiбний препарат, хай слiдство займається, роботи там до наступної Паски, якщо не далi. Та вони шандарахнули Вiтю шокером, вкотили йому укол, ще й по кумполу приголубили. Потiм Пузир зiграв, наче Шамрай з повiтря виринув. А машину вони заховали. Потiм продадуть або на запчастини пустять — у цiєї братiї навряд чи щось пропаде.

— Помилка, — клацнула пальцями Кiра. — Все ж таки машину вони втопили. Кiнцi в воду.

— Ну i нехай, — безболiсно визнав свiй прорахунок Бражник. — Суть не в тому. Ясно, що Вiтя колись до тями прийде. За цей час могильникiв слiд прохолоне. Знайдуть трупи — погано. Тому потрiбна пожежа, хороша. Так що не в одних нас, Кiро Антонiвно, були напряги з часом. А тут ще я намалювався на обрiї, Коля i маякнув своїм: проблеми. Вiрно?

— Десь так. Кажу ж тобi — я на допитi Пузиря присутньою не була. В цiлому вгадав.

— Для чого вони хотiли мене гасити? Адже зникнення мента небезпечнiше за зникнення журналюги.

— Коли вже могильники, як ти їх називаєш, почали спiвати пiд протокол, хтось пояснив: головне — спалити хату i трупи з нею. Чому в мертвому селi бiля спаленої хати вбили працiвника мiлiцiї — загадка, яку довго нiхто не зможе розгадати. Ну, скаже Вiктор про труп у льосi. Чий труп? Хто його привiз? Чи один там був труп? На кого взагалi нарвався капiтан Бражник? Якого чорта лисого вiн, тобто ти, шукав у Пiдлiсному? Бачиш, запитань без вiдповiдей було б дуже багато. Ти поламав їм усю малину. Пузир, до речi, все це бачив. Зрозумiв — рудий його точно здасть. Набрався нахабства i пiшов на зачистку сам. Так, принаймнi, менi розказували. Так що все…

— Все?

Капiтан Бражник знав слiдчу Березовську давно. Йому не сподобався її тон. Точнiше — iнтонацiї, з якими вона промовила оте «все».

— Ну…

— А без «ну», Кiро… Антонiвно?

— Ну… Майже все. Є нюанси.

5

— Ось подивiться, Тамаро. Вам знайомий хтось iз цих людей?

— А… Вони що… Мертвi?

— Мертвий тiльки оцей. Але, вибачте за подробицю, йому куля розтрощила голову, проте обличчя придатне для впiзнання. Ось цi двоє живi. Їх заарештовано, сядуть вони надовго. Можете смiливо впiзнавати.

— Нi… Не можу. Нiкого з них не бачила.

— Так… Уважнiше. Ще раз, i уважнiше, Тамаро.

— Нiкого з них я ранiше не бачила.

— Значить, тiєї ночi, коли ви приїхали в Пiдлiсне, ви там не зустрiлися з ними? Ось ця хата знайома вам?

— Вона… горiла?

— Горiла. Ось бiльш загальний вигляд. Бачили її?

— Нi. Я взагалi нiчого не бачила. Був пiзнiй вечiр. Там темно. Я заїхала в село — фари вимкнулися. Згасли чомусь. Вийшла з машини, пройшла вперед кiлька крокiв. Усе, далi було вранiшнє шосе.

— Цi люди могли в той час бути в Пiдлiсному.

— Нехай так. Тiльки я нiкого не бачила. Темно. Осiння нiч. Слухайте, не знаю я їх. Заберiть вiд мене цi гидкi фотки, страшно…

6

Кiра бесiдувала з Томою Томiлiною без протоколу. У неї навiть фотографiй тих «могильщикiв» нема — нi живих, нi мертвого.

Березовська просто прийшла до дiвчини, яку до того часу ще не виписали, i запитала, кого чи що вона бачила тiєї ночi в селi Пiдлiсному. Хто напав на неї, хто ударив по головi, хто вколов укол.

Тамара щиро не розумiла, про що йдеться. На вiдмiну вiд Шамрая, вона дотепер не могла згадати всього. В неї досi лишились, як вона сама казала, натемно стертими з пам’ятi цiлi днi.

До того ж, слiдiв уколiв на її руках i на тiлi взагалi не виявили. А часу не так багато пройшло, лише вiсiм днiв. У кровi теж немає нiчого пiдозрiлого. Лишається гематома, але дiвчина вперто твердить: нiхто її по головi не бив.

Бiльш того: визнавши напад на Вiктора Шамрая, могильщики чомусь уперто вiдмовлялися впiзнавати Тамару. Того дня, i особливо того вечора, коли зникла Тома, кожен з них мав незаперечне алiбi. Вся компанiя вiдтягувалася в саунi з дiвчатами, святкуючи день народження рудого. Дiвчат мiлiцiя вирахувала. Вони пiдтвердили. Пiдтвердили слова могильщикiв i в самiй саунi. Звiсно, в свiтлi масштабу злочину, який тiльки почали розкручувати, алiбi пiдозрюванi могли купити.

Проте одна з дiвчат виявилася «барабаном» одного з приятелiв Бражника, опера з убивчого вiддiлу. А опер своєму агентовi вiрив. Отже, в нiч зникнення Тамари Томiлiної в Пiдлiсному нiкого з могильщикiв там близько не було.

Навiть Пузир тодi не чергував.

Дiвчина вперто стоїть на своєму. Значить, несподiване зникнення i так само несподiвана поява Тамари в так званiй аномальнiй зонi не має жодного вiдношення до iсторiї з вiсiмнадцятьма трупами та нападом на Шамрая. Виглядає на те, що так воно i є.

Значить, повертаємось до аномальної зони. I паралельних свiтiв.

Таким чином виходить: випадок з Тамарою — щось зовсiм iнше. З тим треба окремо розбиратись. Очевидно, знову доведеться звертатися за консультацiєю до ображеного в кращих почуттях професора Торбаса…

7

Бiлява дiвчина модельної зовнiшностi пообiцяла з телеекрану змiну погоди, iстотнi похолодання, першi справдi зимовi морози.

Кiрi стало холодно вже вiд самих обiцянок. Вона пошукала i знайшла на диванi пульт, поклацавши, знайшла якийсь музичний канал, вимкнула звук. Тепер перед нею лише миготiли рухомi картинки, змiст яких був вiдiрваний вiд реального життя. Дiвчата з довгими ногами в шкiряних жилетках танцювали з неграми серед футуристичних декорацiй. Їх змiнювали прилизанi хлопчики в бiлих сорочках, розстебнутих до пупа. Хлопцi мовчки вiдкривали i закривали роти на фонi декорацiй епохи росiйського класицизму. Наступна картинка: модельного хлопчину ззаду палко цiлує дiвчина в чорнiй перуцi, та губи нацiленi на шию, з розкритого рота визирають iкла прекрасної упирицi.

Нехай.

Коли Кiра хотiла зiбратися з думками, калейдоскоп необов’язкових картинок завжди допомагав у цьому. Вона навiть засинала пiд телевiзор, точнiше — пiд мовчазне блимання екрану. Якщо вимкнути звук, дуже добре розумiєш, наскiльки життя в телевiзорi нагадує людськi уявлення про паралельнi свiти.

Вимкнувши велике свiтло, Кiра включила настiльну лампу, припасовану в головах софи, котра правила самотнiй жiнцi за лiжко. Потiм поставила стареньке крiсло боком до телевiзора i розташувала його так, аби, сидячи в крiслi, можна було покласти ноги на софу. Закутавшись у сiрий махровий халат, вона вмостилася так, як їй завжди було зручно: вiдкинула голову на спинку крiсла, повернулась до мовчазного телеекрану.

За кiлька хвилин Кiра Березовська опинилася серед своїх думок, далеко вiд нутрощiв власної квартири.

Починати завжди треба вiд самого початку. Банальна iстина, та дiєвiсть цього методу збирати думки докупи i розкладати промiжнi висновки по поличках ще нiхто не вiдмiняв. Значить, з чого все почалося…

Секундочку. Що «все»? Про яке «все» треба подумати тепер? Про вiсiмнадцять трупiв, знайдених у Пiдлiсному, про те, чому їх вирiшили звезти туди, а не закопати десь ближче, чи про те, як Сергiй Бражник знайшов цi трупи?

Навiть слово «як» сюди не пiдходить. «Чому» таки краще.

Опер Бражник знайшов таємне кладовище в мертвому селi, бо вирiшив подивитись на власнi очi, що там могло статися з журналiстом Шамраєм. Якби вони з Сергiєм аж так не поспiшали i мали бiльше часу, їхати в Пiдлiсне йому самому не було б нагальної потреби. Прийшовши до тями, Шамрай тут же повiдав би про свою пригоду.

Але часу було обмаль. I Бражник вирушив обстежувати так звану аномальну зону.

Так. Чого Сергiя понесло туди? Бо саме в аномальнiй зонi з Вiктором трапився дивний випадок. I неясно було тодi, є в цiй iсторiї кримiнал чи нема.

А чому в Пiдлiсне поперся Вiтя Шамрай? Професiйна цiкавiсть: кiлькома днями ранiше в тiй самiй мiсцевостi щось дивне сталося з Тамарою Томiлiною. Вiн про це писав, аномальна зона, в якiй зникають люди, не давала цiкавому журналiстовi спокою.

Березовська знову повернулась у реальнiсть своєї напiвтемної квартири. Кiлька хвилин мовчки дивилася на миготiння музичних клiпiв на екранi. Потерла пальцями скронi. Зняла окуляри. Склепила повiки.

Отже, все почалося насправдi не з Вiктора Шамрая, а з Тамари Томiлiної.

Ось тут будь-яка логiка зникає. Чим ближче до початку цiєї дивної iсторiї подумки пересувалася Кiра, тим бiльше вона нагадувала жiнцi телевiзiйнi вiдеоклiпи. У кожному з них наступний кадр жодним чином не пов’язаний з попереднiм або пов’язаний досить опосередковано. Та водночас всi цi розрiзненi й не схожi один на один кадрики все ж таки складаються в якусь цiлiсну iсторiю.

Але поки що в Кiринiй уявi картинки купи не тримаються.

Картинка перша: в жовтнi вбивають банкiра Григорiя Пiддубного. Є всi пiдстави пiдозрювати в причетностi до вбивства Дениса Ковалевського, вiн же — Акула Ден, вiдомий розробник та реалiзатор кримiнальних схем. З доказовою базою iснує проблема, хоча люди в цьому напрямi i без жодної надiї зачепитися вперто працюють.

Картинка друга: поки невiдомо, яку роль в убивствi Пiддубного грає його коханка та утриманка Тамара Томiлiна. За всiма ознаками, дiвчинi невигiдно вбивати свого благодiйника. Тим паче, що, здається, їхнi стосунки трималися не лише на сексi, там начебто було мiсце й для кохання. Якщо, звiсно, банкiр здатен когось покохати. Хоча в справах сердечних Кiра Антонiвна Березовська не розбиралася зовсiм, тому вирiшила поки не заходити на незвiдану територiю. Для неї все, пов’язане з iнтимним життям, давно вже стало паралельним свiтом.

Картинка третя: Тамара Томiлiна, яка проходить по справi Пiддубного чи то свiдком, чи то пiдозрюваним, чи то потерпiлою, зустрiчається з журналiстом Вiктором Шамраєм i розповiдає йому iсторiю про паранормальнi явища в покинутому два з гаком десятки рокiв тому селi Пiдлiсному. Нiбито вона, Тамара, вiдчуває з цiєю мiсцевiстю дивний зв’язок. Вiд таких заяв вiдгонить божевiльнею, i медики, мiж iншим, з подiбним твердженням погоджуються. Яким би боком Тома не була причетна до вбивства Пiддубного, навiть коли вона не мала до наглої смертi коханця жодного вiдношення, однаково дiвчина мусила пережити стрес, наслiдком якого мiг стати нервовий та навiть психiчний розлад. Стрес мiг загострити хворобу чи патологiю, яка була в Тамари завжди, але тiльки тепер, унаслiдок шоку, почала проявлятись. Так, нагадала собi Кiра, говорять лiкарi, яких вона опитувала. I, позначила вона окремо, зустрiч iз Шамраєм вiдбулась у Тамари за кiлька тижнiв пiсля вбивства. Тодi ж спливла описана потiм у газетi iсторiя про аномальну зону. Пiдтвердження цього нiбито отримане пiд час спецiальних дослiджень.

Картинка четверта: Вiктор Шамрай — теж людина з бiографiєю. Пiсля випадку, що мав для нього лихi наслiдки, хлопець вирiшив назавжди вiдокремити себе вiд реального свiту. Тому й займається рiзною чортiвнею. Отже, iнтерес до аномальної зони у нього професiйний, нiчого особистого.

Картинка п’ята: виявляється, до викрадення i пресування Шамрая чотири роки тому був якимось незрозумiлим чином причетний або сам Акула Ден, або хтось iз його людей. До вбивства Пiддубного теж може бути причетний Акула Ден, ось тiльки до цiєї справи жодним боком неможливо причепити Шамрая.

Картинка шоста: Тамара зривається i зникає в Пiдлiсному. Принаймнi, так говорить вона. Згодом її знаходять за дивних обставин. Вона в результатi своїх потойбiчних мандрiв частково втратила пам’ять. Часткова амнезiя теж можлива, кажуть лiкарi, тiльки у випадку з Томiлiною жодних видимих причин для втрати пам’ятi, як то — слiдiв сильних ударiв по головi, введення хiмiчних препаратiв абощо, медики не знайшли.

Картинка сьома: намагаючись з’ясувати, що сталося з iмовiрним фiгурантом у справi Пiддубного, вони з Бражником знайомляться з Шамраєм. Досить скоро з ним скоївся аналогiчний випадок, бо журналiст пiшов по слiдах своєї героїнi. По слiдах Шамрая, своєю чергою, пiшов Сергiй, i обидва, зайшовши в так звану аномальну зону, зовсiм несподiвано посприяли розкриттю чи не найгучнiшого у цьому столiттi злочину. Який, правда, жодним чином неможливо пов’язати з убивством банкiра.

Березовська знову розплющила очi.

Ось тепер з усiх цих кадрiв треба постаратися злiпити цiлiсну картину. Якщо вдасться, звичайно.

Знову вдягнувши окуляри, пiдвiвшись i засунувши ноги в пухнастi старомоднi капцi, Кiра неквапом пройшла на кухню — заварити собi чаю з шипшини та ромашки. Вона намагалась не купувати готовi фасованi пакетики. Купувала окремо сухi шипшиновi плоди, окремо — ромашковий збiр, запарювала сумiш окропом i настоювала пiвгодини, аби потiм акуратно зцiдити настiй у великий кухоль, долити трошки гарячої води i, не кваплячись, випити. Сам процес приготування концентрував її, зосереджував: адже тут треба докласти трошки зусиль i зовсiм не можна поспiшати.

Розмiрено виконуючи знайомi та звичнi вже етапи приготування оздоровчого напою, Кiра намагалася зрозумiти, де саме вона не додумала. Якої картинки не вистачає. Над чим нi вона, нi хто iнший ще не думали як слiд, або не думали зовсiм.

Поставивши на газ трилiтровий емальований чайник — електричних чомусь не сприймала — Березовська сiла на табуретку i почала одну з найбiльш невдячних та довготривалих справ у свiтi: чекати, поки чайник закипить. Води налила небагато, ледь менше лiтра, аби швидше. Та однаково треба чекати i нудитись.

Чого ж не вистачає цiй iсторiї? Або: що тут зайве?

Вiсiмнадцять трупiв у Пiдлiсному. На них та їхнiх могильщикiв i Вiктор, i Бражник наткнулися випадково. Наткнулися, бо Сергiй хотiв розiбратись не лише в тому, що трапилося з Шамраєм, а й у тому, що сталося з Тамарою.

О’кей, трупи — це iнша iсторiя. Кiра звелiла собi зупинитися на цьому i не думати в тому напрямi. Там, слава Богу, вже черга стоїть з охочих подумати, прославитися чи хоча б замалюватись на фонi розкриття такого масштабного як для Житомирщини злочину. Значить, їм iз Сергiєм лишається справа Пiддубного, зовсiм безнадiйна за всiєї, здавалося б, простоти та очевидностi. Хоча навряд чи в свiтлi того, що сталося в життi Бражника цими днями, вiн зможе офiцiйно довести цю справу до кiнця, та про це — теж потiм.

Думай, Антонiвно, думай.

Будь-яке розслiдування лише тодi успiшне, коли слiдство має максимум iнформацiї по всiх ключових фiгурах. Навiть бiльше: Вiтя Шамрай, стороння людина, та про нього вдалося стiльки всього зiбрати…

Є докладна бiографiя жертви, Григорiя Пiддубного.

Є цiле досьє на Дениса Ковалевського.

Є вiдомостi про Антона Коновалова, охоронця Акули Дена. Їх досить для того, аби мати пiдстави пiдозрювати у скоєннi вбивства.

Є вiдомостi про…

СТОП!!!

Чайник закипiв, голосно та зухвало свиснувши.

Кiра Березовська вiдчула помилку. Раз вiдчула, значить — знайшла.

Збiгавши в кiмнату за телефоном, вона зробила кiлька дзвiнкiв, вибачилась за пiзнiй час, запитала дещо, лише пiсля того почала заварювати ромашку з шипшиною. Так чи так треба чекати, поки їй хтось вiдповiсть.

8

У недiлю Вiктор Шамрай зробив для себе несподiване вiдкриття: Катя Гуга, виявляється, має на нього якiсь певнi види i нерiвно дихає.

Вiдколи вiн опинився в лiкарнi, вiд редакцiйної офiс-менеджерки, як з’ясувалося, всiх уже тiпає. Коли вiн лежав пiд крапельницею непритомний, Катя намагалась взяти реанiмацiю штурмом. Пiд час короткої сутички з мiлiцiонером та медсестрою у неї розiрвався пакет, апельсини розкотились по пiдлозi, всi кинулися збирати фрукти, в процесi помирились i Катю переконали: поки що хворому потрiбен спокiй, до нього навiть рiдну маму не пускають.

Тепер, уже переведений з реанiмацiї у вiдкриту для загального доступу палату, Вiктор третiй день поспiль приймав у себе, крiм мами та слiдчого, до якого потрапила «справа вiсiмнадцяти трупiв», ще й Катю Гугу. Дiвчина принесла йому картоплю з м’ясом та грибами, запечену в горщику i перекладену в скляну банку. Вiд чого, бiдкалась Катя, страва програла i смакуватиме не так, як тодi, коли черпаєш картоплю ложкою з глиняного горщика. Ще вона смажила йому курячi стегенця, носила мiнеральну воду без газу, постачала фруктами i соками в такiй кiлькостi, яку одна людина не має фiзичної змоги поглинути. Якось Катя перетнулася з його мамою, швидко з нею порозумiлась, причому настiльки швидко, що сьогоднi рано мама впевнено сказала: «Катя — хороша дiвчинка. Дивись, Вiтiку, дивись, синок…». Ну, а сама Катя недвозначно натякала: доглядатиме за ним i вдома.

Щоправда, Вiктор не уявляв, коли повернеться додому. Лiкарi нiчого конкретного не кажуть. Хоча, прийшовши до тями та згадавши все, вiн уже через день почав активно видужувати. В усякому разi, гiрше, нiж було, Шамрай себе не почував. Та лiкар має намiр тримати його тут бодай до кiнця наступного тижня. I нехай грудень лише почався — Вiктор однаково заявив про свiй протест, якщо його триматимуть у лiкарнi аж до новорiчних свят чи до Миколая.

Що вiдбувається з Тамарою i як складеться її доля, не знав нiхто.

Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.

Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо — його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.

Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.

Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…

Або не може.

9

Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.

А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.

Телефонувала Сергiєва дружина.

— Так, Людо, — Березовська позiхнула.

— Я тебе розбудила, вибач…

— Нiчого. Я вже не спала, — збрехала Кiра, зафiксувавши восьму десять ранку на циферблатi настiнного годинника. — Лежала, думала…

— Ось я теж лежала i думала. Слухай, Кiро, хоч ти можеш зi мною поговорити?

— Що значить — хоч я? Нiхто бiльше не може?

— Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?

Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала — Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi — родиннi проблеми Бражникiв.

Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.

— Гаразд. Давай я тобi все розкажу.

— Все?

— Ну, всього нiхто нiкому нiколи не розкаже. Але по основних моментах лiкнеп зроблю. До мене приїдеш чи десь зустрiнемося?

— Знаєш, — Люда витримала невеличку паузу, — вибач, що смикаю тебе… Можеш приїхати до нас? Заодно поснiдаєш. У тебе ж у хатi крiм отих чаїв з бур’яну немає нiчого, мабуть.

Готувати Кiра Березовська справдi не вмiла i не любила. Радше навпаки: не любила, тому й не вмiла. I часом ловила себе на думцi: вона не знає, якою на смак мусить бути добре приготована страва. Бо навiть звичайну яєчню з пiдчеревиною, засмажену на сковородi хоч Людою Бражник, хоч кухарем пересiчної забiгайлiвки, якого вiдвiдувачi нiколи в очi не бачать, Кiра не могла порiвняти з творiнням власних рук. Через те давно облишила спроби витрачати час бiля плити, готуючи щось для себе. Купувала напiвфабрикати, до яких треба докладати мiнiмум зусиль. А те, що замороженi котлети чи пельменi швидкого приготування псують фiгуру, її не стосувалося: Кiра Березовська нiколи й не стежила за своєю фiгурою.

Тому вона навiть не поцiкавилася, що в приятельки на снiданок. Головне: не треба витрачати дурний час на те, аби приготувати собi щось задля наповнення шлунку.

— Добре. Зараз буду.

— Коли приблизно?

— Я щойно встала. Треба цiлком прокинутися, зiбратись… У тебе що, званий снiданок, треба бути точно в призначений час? Година, пiвтори, десь так…

10

На снiданок Вiктор Шамрай їв млинцi з м’ясом.

Катя, викладаючи гостинцi в пластикову тарiлку, розповiдала: батьки передали з села гостинцi, вона вчора цiлий вечiр вiдварювала свинину, смажила цибульку, тодi перемелювала м’ясо з цибулею ручною м’ясорубкою, нарештi — пекла млинцi, загортала в них начинку, i все це для бiльшого ефекту трошки потримала в духовцi. Сусiда Шамрая по палатi, пенсiонер-вiдставник дядько Микола, за спиною Катерини робив хлопцевi красномовнi жести, пiдморгував, показував великого пальця.

— Смачно? — поцiкавилася Катя Гуга, коли Вiктор вiдправив до рота половину млинця.

— Угу, — буркнув Шамрай.

— Дядьку, будете? — Катя повернулася до вiдставника.

— Куди ж без мене, Катрусю! — дядько Микола широко посмiхнувся, вiдразу перетворившись на значок смайлика. — Колись у нас були дуже вiдповiдальнi навчання, i один придурок-солдатик ледь себе не спалив…

— Де ви служили, дядьку? — ввiчливо поцiкавилася Катя.

— В пожежних вiйськах! — охоче вiдповiв дядько Микола, а Вiктор почав впадати в тиху панiку: про свою службу в пожежних вiйськах, а потiм — про викладання основ цивiльної оборони студентам, а здебiльшого — студенткам Житомирського педагогiчного iнституту, його сусiд мiг говорити, здається, навiть увi снi. — Значить, запалив себе молокосос. Ну от я, як командир, кинувся рятувати. Врятував, але i сам трошки постраждав. Де — не покажу, але ти, Катрусю, сама пойняла…

Катя поклала йому три млинцi в окрему тарiлку i вiдставник почав їх активно їсти, при цьому не перериваючи приємних спогадiв:

— Оголосили менi, значить, подяку, як положено. I поклали в госпiталь. Вiйськовий, — уточнив дядько Микола. — Ну, а в тому госпiталi на кухнi одна така ляля борщик варила… Ти, Катрусю, все пойняла, скажи?

— Скажу, — кивнула дiвчина.

— Ось. I значить, закрутилось у нас iз нею тойво. Розумiєш, у неї вибору особливого не було. Бо в нашому вiддiленi всi лежачi, ну почтi всi. А я не просто ходячий, я ого-го, який ходячий! Словом, там усе нормально складалося. Для чого я це говорю: моя повариха для мене такi налисники спецiально пекла! Домашнi яйця, домашнiй сир, сметанка своя! — вiдставник смачно заплямкав масними вiд Катиних млинцiв губами. — Правда, в нас так нiчого не вийшло бiльш серйозного. Вона ж знала, що у мене жiнка є. Так, капнула сльозою, коли я виписувався…

— Вам, дядьку, жiнка їсти хiба не носила? — поцiкавився Вiктор.

— Носила, — визнав дядько Микола. — Але не те. I не таке. Знаєш, як воно буває: завжди знаходяться баришнi, котрi хочуть засмажити спецiальному мужчинi налисники. Пойняла мене, Катрусю?

— Все вона зрозумiла, — Шамраєвi зараз було не до спогадiв вiдставного пожежника, тим паче — не до ексклюзивних Катиних налисникiв.

Схоже, це помiтила не лише Катерина. Сусiда теж вiдчув напругу в голосi Вiктора. Тому згорнув спогади, пiдвiвся i почовгав у сусiдню палату, де збиралися преферансисти. Вони постiйно ганяли вiд себе занудного дядька Миколу: крiм того, що грав надто добре, то ще й пiд час гри морочив всiм голови та iншi частини тiла своїми вiйськово-пожежними рефлексiями.

Коли Вiктор i Катя лишилися самi, Шамрай теж вiдставив тарiлку з недоїденими млинцями.

— Не смачно? — дiвчина зрозумiла цей жест по-своєму.

— Тут iнше, — Вiктор не знав, з чого почати розмову i взагалi — чи треба починати якусь подiбну розмову з Катериною.

— Голова болить? — дiвчина простягнула руку, спробувавши покласти долоню йому на лоба, та Шамрай роздратовано смикнув головою.

— Нормально все з головою. Або… Коротше, не знаю…

— Я можу допомогти? — пiсля короткої паузи запитала Катя Гуга.

Тепер настала черга Вiктора думати.

— Взагалi — нi, — чесно сказав вiн теж пiсля паузи. — Але є одна людина, яка, думаю, може. Зможеш нарити телефон тiєї жiнки з прокуратури? Ну, слiдча, приходила тут… Бачила її?

— А-а, таке страшко! — Катя склала в два колечка вказiвний та великий пальцi рук, приставила їх до очей, зобразивши окуляри. — Оця?

— На собi не показуй, — буркнув Вiктор. — I чому — страшко? Нормальна людина… жiнка… Так! — вiн мотнув головою, мов кiнь. — Звати її Кiра Антонiвна. Прiзвище — Березанська… наче… Або Березовська, тепер не згадаю, раз тiльки чув. Знайдеш її?

— Сьогоднi? — здивувалася Катя.

— Бажано. Розумiю, недiля, вихiдний i все таке… Завтра простiше було б… Тiльки, Кать, менi сьогоднi треба… Кров з носа.

Дiвчина якусь мить подивилася на Вiктора, а тодi, стрепенувшись, почала порпатись у сумочцi. Витягла телефон, щоденник, записник, поклала все це на колiна.

— Це ж кругом дзвонити треба…

— Кать, невже з твоїм досвiдом не можна знайти в Житомирi мобiльний номер слiдчого Житомирської прокуратури?

— Мабуть, можна… А з моїм мобiльником — нi, — дiвчина показала йому телефон. — Там десять гривень лишилося на рахунку. Корпоративна безлiмiтка — в редакцiї. Сам же знаєш, виносити її заборонено останнiм часом, криза й економiя…

— Катько… Я прошу тебе… Катько, — дiвчинi здалося: ще трохи — i Шамрай зiрветься на зовсiм не чоловiчу iстерику. — Мотай в офiс. Тебе пустять в недiлю. Сiдай на телефон i шукай. Справдi, це дуже важливо.

— Для тебе? — Катя Гуга раптом збилася на шепiт.

— Для мене, — кивнув Вiктор. — Це ж просто, Кать. Кiра Антонiвна, слiдчий чи слiдча нашої прокуратури.

11

Плов у Люди вийшов смачним.

Навiть Кiра, котра не часто отримувала вiд їжi задоволення, це оцiнила. Дiтей удома не було — син i дочка Сергiя Бражника були вже достатньо дорослими, аби недiльними ранками киснути пiд одним дахом з батьками. Гостя вiдчувала: хазяйка хотiла почати неприємну для неї розмову ще з порога, та роки життя з сищиком навчили Люду стримуватись i терпляче чекати. Натомiсть сама Кiра хоч i знала, що сказати, поки не вирiшила, як треба це казати. Через те збиралася з думками, теревенячи про вiдсторонено-жiноче, i лише коли Люда запропонувала чаю, почала:

— Добре. I до справ.

Людмила насипала в заварник дешевої чорної заварки, клацнула кнопкою електрочайника.

— У тебе трав’яних зборiв нема?

— У нас їх не п’є нiхто. За що Сергiя виганяють, Кiро?

Березовська вiдсунула тарiлку. Люда прибрала її зi столу в мийку, повернулась на своє мiсце, запитально глянула на гостю.

— Не все так трагiчно, — обережно почала Кiра. — Його не виганяють. У вiдставку пiде. Через це поранення… I взагалi…

— У нього три поранення, не рахуючи останнього. До вислуги йому ще шiсть рокiв чи скiльки там… Вiн не iнвалiд, може працювати.

Чайник закипiв. Люда знову пiдхопилась, залила заварку окропом, закрила кришечкою, знову всiлась навпроти гостi.

— Ти так захищаєш чоловiка, наче я його в чомусь звинувачую, — промовила Березовська. — Наче офiцер мiлiцiї його класу та з його досвiдом роботи в розшуку довго ходитиме без роботи навiть у Житомирi. I навiть пiд час цiєї кризи… Не переживай. Не пропаде.

— Пропаде, — вперто сказала Люда. — Зi своїми принципами — пропаде. Ти ж знаєш його.

— Ти теж знаєш. Причому — набагато краще. З усiх бокiв, — зауважила Березовська. — Дивно iнше: як твiй Бражник зi своїми принципами досi в мiлiцiї тримався. Тiльки тепер прорвало…

— З такими принципами, Кiро, мiй Бражник буржуям потрiбен ще менше, нiж рiднiй мiлiцiї. Його ж викинули, викинули!

— Раз ми з тобою згадуємо про його принципи, значить, розумiємо, чому так сталося. Насправдi, Людо, так мусило статися вже давно.

— Ось я i прошу тебе: поясни, чому це сталося саме тепер. I як це сталося. Бо про причину я здогадуюсь.

Нервуючи, Людмила встала, розлила чай по чашках, кинула собi три ложечки цукру, розмiшала, зробила великий ковток, закашлялась. Кiра теж встала, поплескала її по спинi. Тодi сперлася на кухонне пiдвiконня, схрестила руки на грудях.

— Гаразд, починаємо рахувати причини. Капiтан Бражник нiкого не поставив до вiдома про свiй намiр поїхати в те прокляте Пiдлiсне. Формально це можна трактувати як порушення. Вiн займався особистими справами в службовий час. Було б бажання, управлiння власної безпеки може звинуватити Сергiя у виконаннi якогось замовного розслiдування. Бражник — один з небагатьох, якщо не єдиний, хто не вписався в жодну подiбну заказуху. Iншим не заважав, проте сам до таких тем близько не пiдходив. Принципи, еге ж?

Людмила мовчки кивнула, обхопивши двома руками теплу чашку.

— Не доведуть, — погодилася сама з собою Березовська. — Кровi попсують — так. Але пiдемо далi: стрiлянина в Пiдлiсному. Капiтан Бражник застосував для самозахисту зброю, стрiляв на ураження. В результатi вiн посприяв викриттю та знешкодженню розгалуженої злочинної групи. Ось тiльки застосував Сергiй не табельну зброю. Звiдки в нього пiстолет? Згодна, майже весь оперативний склад карного розшуку має такi стволи на озброєннi. Вони знайденi пiд час обшукiв та не заявленi, прихованi. Значить, злочинець, у якого це вилучено, свого часу не притягувався за незаконне зберiгання вогнепальної зброї! Це — серйозна стаття, i Сергiй Бражник, зловживаючи службовим становищем, злочинця з-пiд кримiнальної вiдповiдальностi вивiв! Ось уже два порушення. Формальних, згодна. Але все одно — два! — Кiра красномовно показала Людмилi два пальцi.

— Хiба за це…

— Не тiльки за це! — перебила її Березовська. — Я знаю випадки, коли з мiлiцiї вилiтали за два патрони в ящику робочого столу! Вилiтали не лише негiдники, а й нормальнi люди, якi перестали влаштовувати на своїх мiсцях начальство рiзних рiвнiв. Не конче мiлiцейське. Образив нормальний мент депутата або тугого бiзнесмена, у яких, до того ж, кiнцi в Києвi, на Грушевського чи на Банковiй, — все! Як кажуть у таких випадках нiмцi — на вiкiнштейн!

— Але ж… Це страшно, Кiро! Не можна так жити…

— Можна. I живуть! — вiдрiзала Березовська. — Дивно чути такий наїв вiд дорослої розумної жiнки. Сильної жiнки, дружини ветерана радянських та бандитських вiйн. Я нiчому не дивуюсь, i ти не дивуйся! Порушення iнструкцiй, самочинство, незаконна зброя — тiльки приводи згадати ще вiночок рiзних грiшкiв. Всi разом вони можуть тягнути на службове розслiдування, чим мiлiцейська власна безпека охоче займеться. Нариє зловживань, можеш бути певна. I тодi гiрше буде! Тому, Людо, начальник i запропонував Сергiєвi звiльнятись. Не за власним бажанням, але i не за статтею. Його не виженуть з вовчим квитком, розумiєш? — Людмила промовчала. — Бачу, розумiєш. Твiй чоловiк теж не дурний. Краще так пiти, нiж почати боротися невiдомо за що — i все одно пiти. Тiльки в цьому випадку — не просто пiти: пiд фанфари загримiти! Зрештою, — сказала Кiра, нiби пiдводячи риску пiд цiєю розмовою, — Сергiй аж надто добре знає мiлiцейську систему зсередини, аби бути готовим з неї вийти без втрат для себе. Бо в нашому з ним, та й з тобою, Людо, життi змiн ще прагнуть, але бажання спробувати змiнити щось власними руками вже нема. Ясно?

— Ти… Ти вважаєш, це правильно?

— Що саме?

— Ну… Що Сергiй не бореться… За себе…

— Вiн якраз за себе i бореться. Не за кадрове здоров’я рiдної мiлiцiї бореться, а за себе, — заспокоїла приятельку Кiра. — Ще — за вас трьох. Йому простiше пiти так, як пропонують. Вчепляться, почнуть вiдверто виживати, тiльки гiрше стане. Для всiх.

Жiнки знову замовкли, i Березовська вiдчула — тепер стає тут зайвою.

— Дякую, — вона ступила крок до кухонних дверей.

— Почекай, — зупинила її Людмила. — Щось таке я, чесно кажучи, хотiла почути. Бачу, тi, хто треба, все зрозумiють. Кiро… Словом… Давай ти приляжеш — в залi на диванi подушка i плед. Подрiмай кiлька годин. В обiд до Сергiя разом з’їздимо, плову йому вiднесемо. Ти як?

Кiра чекала на дзвiнок. I не на один.

— Добре. А то так нагодувала — справдi йти не хочеться.

Свiй зовсiм уже вистиглий чай вона так i не випила.

12

По обiдi в лiкарнi стояла недiльна тиша.

Жiнки надто старанно намагалися говорити з Бражником про що завгодно, крiм його звiльнення з мiлiцiї. Сергiй вiдчував це, i був вдячний дружинi й Кiрi: вiн сам зараз не бажав давати комусь непотрiбнi пояснення i зайвий раз обсмоктувати це питання. Навпаки, пiсля розмови з начальником йому раптом стало так спокiйно, як не було вже давно. Дивно — навiть сон почав швидко налагоджуватись: вiдколи вiн у лiкарнi, здебiльшого спав, у перервах мiж сном даючи байдужi пояснення купi народу — вiд слiдчого прокуратури, якому доручили «справу Пiдлiсного», до київського полковника з мiлiцейського главку.

Мiж iншим, цей полковник виявився цiлком нормальним мужиком. Навiть анекдот смiшний розказав на прощання.

Бражник саме почав переказувати його Людмилi й Кiрi, коли ожив мобiльник Березовської.

— Слухаю! — буквально вигукнула вона в трубку, тут же протягнула з помiтним розчаруванням: — Так, здрастуйте, Вiкторе…

Якийсь час вона мовчки слухала.

— По телефону не можна? Тодi гаразд, я саме в лiкарнi, тiльки в iншому корпусi. Пiдiйду.

— Шамрай? — запитав Сергiй, коли слiдча вiдключилася.

— Шамрай.

— Чого хоче?

— Каже — серйозна справа. Доведеться йти. Побудеш ще, Людо, чи…

— Побуду, побуду, — заспокоїла Людмила. — Треба ж тебе на обiд забрати…

13

Вислухавши Шамрая, Кiра Березовська зрозумiла: обiду в неї сьогоднi не буде.

— Чому ранiше мовчав? — запитала суворо.

— Не думав, що це важливо, — Вiктор здвигнув плечима.

Аби не тривожити пообiднiй сон вiдставного пожежника, вони вийшли з палати i тепер стояли бiля зелено пофарбованої стiни в порожньому коридорi.

— Чого ж зараз вирiшив, що важливо?

— Тома тут… Ми ж в одному вiддiленнi… Ось… Я пробував з нею поговорити. Вона вперто каже: нiчого з аномальної зони не пам’ятає. I взагалi, з пам’яттю в неї…

— Знаю, — рiзко перервала Березовська. — Ближче до тiла.

— А ви… чи не ви?… Ви, здається… Неважливо… хтось обмовився, що на Тому нiхто не нападав. Слiдiв насильства, крiм ґулi на потилицi, немає. Та й ґуля там — ґулька… Але вона щось бачила. Iнакше б тi, хто мене викрав i обробляв за мiстом, не старалися б так. В лiкарнi бiля Томи тодi мiлiцiонер стояв, охорона…

— Тепер нема.

— Нема.

— Нiкого зi своїх… — згадавши про ланцюг i собаку, Березовська на мить затнулася, стараннiше добираючи слова, — зi своїх, е-е… кривдникiв ти за цей час тут, у лiкарнi, нiкого не бачив?

— Я б сказав.

— Отже, не бачив?

Вiктор похитав головою.

— Значить, ти думаєш: тi… люди вирiшили, що Тамара проговорилась як не мiлiцiї, то тобi про побачене в Пiдлiсному?

— Так. В Пiдлiсному… Або десь поруч…

— Вони зрозумiли свою помилку?

— Хрiн їх знає.

— Ще одне: ти хоч одного з них запам’ятав?

— Одного — точно. Того, який назвався людиною з карного розшуку… Тiльки одного й розгледiв. Бачив менше хвилини, та нiколи вже не забуду. Наволочку ж на голову, казав же… Вiн менi, мiж iншим, навiть снився вчора.

— В кошмарному снi?

— В якому ж iще?

— Там ти його перемiг?

— Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…

— Поганий сон, — визнала Кiра. — У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?

— Сто пудiв.

— Словесний портрет скласти можеш?

— Постараюсь. Вiн такий чорнявий…

— Стоп! — зупинила Березовська. — Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.

14

Бражник заявив: нереально.

Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше — з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.

— Набирай.

— Кого?

— Кого треба — того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.

— Для кого? Для чого?

— Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.

— Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?

— Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.

Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.

15

Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.

Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.

А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.

Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.

Тим не менш, фоторобот вийшов, на переконання Вiктора, дуже схожий.

Це пiдтвердилося за кiлька годин.

Кiра сама, здається, розгледiла в чоловiковi, який назвався працiвником карного розшуку, дуже знайомi риси. Але, аби пiдтвердити свої пiдозри, знову потурбувала Сергiя в лiкарнi. А у капiтана Бражника навiть сумнiвiв не було.

Лишалося знайти серед дiлових паперiв Кiри фотографiю того, на кого може бути схожим обличчя з фоторобота.

Ця людина не любить свiтитись, як i той, на кого вiн працює. Проте фотографiї пiдозрюваних у вбивствi завжди повиннi бути пiд рукою у слiдчого та опера-сищика. Навiть якщо пiдозрюваний не фотографувався спецiально для архiвiв мiлiцiї чи прокуратури.

Коли Кiра знайшла потрiбнi фотографiї i, не дивлячись на дуже пiзню годину, пройшла у палату до Вiктора й показала їх журналiстовi, той вiдразу впiзнав у своєму викрадачi Антона Коновалова.

Довiрену особу Акули Дена. Його вiрного охоронця.

16

Перший мороз не протримався довго.

Погода знову стала непевною i цiєю непевнiстю дратувала людей, i без того роздратованих постiйними повiдомленнями про фатальну кризу i обiцянками: все буде або погано, або ще гiрше.

Понедiлок, восьме грудня, для слiдчої Житомирської мiської прокуратури Кiри Антонiвни Березовської почався, на вiдмiну вiд стурбованих тотальним зубожiнням громадян, дуже добре. Бо на гачки, закинутi нею напередоднi, клюнуло.

Вже до полудня вона мала iнформацiю з рiзних джерел, яка, хоч i була поки що поверхневою, цiлком влаштовувала Кiру. Iнтуїцiя та досвiд пiдказували: ось вони, тi картинки, яких так не вистачало для складання повного та цiлiсного уявлення про те, що ж насправдi вiдбувається i головне — як до всього треба ставитись.

До вечора ще далеко. Решту часу Березовська провела, зачинившись у кабiнетi та наводячи на основi отриманих вiдомостей певнi довiдки. Результат понедiлкових зусиль заспокоїв Кiру: тепер вона не просто готова сказати, хто винен, а й навiть знала, що робити. I головне, чого робити не варто в жодному разi.

Тому, зробивши ще кiлька дзвiнкiв i залагодивши останнi на нинiшнiй день справи, Кiра Березовська старанно зачинила сейф, вдягнулася, закрила кабiнет, вийшла з прокуратури, неуважно вiтаючись чи прощаючись iз колегами, котрi траплялися по дорозi, сiла в маршрутку i поїхала в лiкарню.

Тамару Томiлiну вона застала в палатi. Лежачи, дiвчина гортала товстий глянцевий журнал. Побачивши вiдвiдувачку, Тома вiдволiклась вiд свого заняття, котре помiтно занудило її, навiть пiдвелася слiдчiй назустрiч. Двоє сусiдок по палатi припинили теревенi, дивлячись на жiнку з непiдробною цiкавiстю: вони знали, хто така Кiра Березовська.

— Добрий вечiр, Тамаро, — кивнула Кiра, зробила вiтальний жест у бiк iнших присутнiх. — Як ви тут?

— Не знаю, — дiвчина стенула плечима. — Нормально… мабуть…

— Ось i лiкар каже — нормально, — губи Березовської зобразили щось схоже на посмiшку. — Настiльки нормально, що вiн дозволив менi забрати вас сьогоднi звiдси.

— Вам? Забрати мене? Сьогоднi? — Тома нiчого не розумiла.

— Менi, — пiдтвердила Кiра. — Наскiльки я знаю, до вас нiхто з родичiв чомусь не ходить. Хоча родичi у вас є, але далеко. Я дiзнавалася…

— Для чого? — у голосi Томи дзенькнула ворожiсть.

— Робота у мене така, — обмежилася Кiра цим поясненням. — Про все iнше поговоримо не тут. Потрiбнi документи заберете завтра, лiкар їх пiдготує.

— Документи?

— На виписку, — кивнула Березовська. — Далi лiкуватися почнете амбулаторно. Вам розкажуть як. Тримати вас у стацiонарi немає сенсу. Однаково прогресу нема, ознаки амнезiї наочнi, по всiх iнших параметрах ви цiлком здорова людина. Збирайтеся. Оскiльки у вас тут, у Житомирi, нiкого немає, а саму вас вiдпускати не хочеться, я висловила бажання вас супроводжувати. Лiкар не заперечує.

Тепер Тамара виглядала розгубленою.

— Ну… а до завтра не можна почекати?

— Завтра нiчого не змiниться, — Кiра заговорила тоном, який виключав заперечення. — Вас так само немає кому супроводжувати, вдень я працюю. Все, все, покваптеся, Томо.

— Чому… куди так поспiшати? — дiвчина далi не розумiла.

— Ось це я вам поясню трошки пiзнiше. Тiльки не тут, ясна рiч. Збирайтеся, збирайтесь.

Речi дiвчини висiли тут же в палатi, на вiшаку в шафцi. Пiд не менш здивованими вiд такого поспiху поглядами сусiдок Тамара стягнула через голову простенький светр, вибралася зi спортивних штанiв, вдягнула джинси, другий, теплий пiд горло светр, у якому вона збиралася їхати в Пiдлiсне i в якому її знайшли. Потiм — теплий плащ. Голова лишилась простоволосою.

— Документи, грошi є у вас тут?

Тамара кивнула головою.

— Тодi вперед, поїхали.

На вулицю вони вийшли мовчки. Замiсть того, аби йти до зупинки маршрутки, Кiра впевнено пройшла до бровки тротуару, виставила руку вперед, голосуючи, зупинила таксi. Назвавши свою домашню адресу i навiть не торгуючись, вона повернулась до Томи, котра, далi виглядаючи розгубленою, тупцяла на мiсцi.

— Їдемо, їдемо.

Тамара слухняно вмостилася на заднє сидiння машини, i лише коли вони вийшли бiля будинку Березовської, не витримала:

— Я хочу знати, що вiдбувається.

— Нiчого особливого. Нiчого страшного. Нiчого небезпечного для вас. Досить? — спокiйно вiдповiла Кiра.

— Досить, — погодилась Тамара i додала: — Поки що.

— Прекрасно. Тодi ходiм. Поясню все, коли зайдемо до хати.

Пiднявшись лiфтом на потрiбний поверх i вiдчинивши дверi своєї квартири, Березовська гостинним жестом запросила Тому вперед. Зайшовши за нею, ввiмкнула свiтло в передпокої, зачинилася, кивнула на вiшак:

— Роздягайтеся. Ви в себе вдома.

— У мене iнший дiм, — уточнила Тома.

— Знаю. До недавнього часу — бiльш комфортний та затишний. Подарунок, правильно?

— Яке вам дiло! — дiвчина, очевидно, готова заводитися з-пiв оберту, коли торкаються болючої для неї теми, якою, поза сумнiвом, був Григорiй Пiддубний i його нагла смерть.

— Абсолютно нiякого! — Кiра жартома пiднесла руки догори. — Здаюся, здаюся. Проте не обiцяю, що бiльше не буду. Для цього ж ми сюди i приїхали.

— Для чого?

— Поговорити. Проходьте в кiмнату.

Тiльки тепер Тома звернула увагу: з-пiд причинених дверей, що вели до єдиної кiмнати, пробивалася тоненька смужка свiтла. Або хазяйка забула вимкнути настiльну лампу, або в тiй кiмнатi ще хтось був. Скинувши чоботи i плащ, Тамара штовхнула дверi i пройшла до кiмнати.

У крiслi пiд настiльною лампою примостився журналiст Вiктор Шамрай. На колiнах у нього лежали папери, перемiшанi з газетами.

— Ви знайомi, — нагадала Кiра, ставши в дверях за спиною гостi. — Велике свiтло ввiмкнути?

— Як хочете, — повела плечима Тамара. — Якщо вас влаштовує така театральщина…

— Стоп! — Березовська клацнула пальцями, i в цьому клацаннi вчувалося щось переможне. — Ви самi сказали це слово — театральщина! Я вас за язик не тягнула.

— Вибачте, але все, що зараз тут вiдбувається, справдi нагадує театр. Провiнцiйний i дуже дешевий, — тепер Тамарi вже не було перед ким стримувати накопиченi емоцiї.

— Дуже добре ви вiдгукуєтесь про рiдний театр, — якимось дивним тоном промовила Березовська. — Дуже добре, Томо. Раз провiнцiйнi театри такi дешевi, чому ж ви так палко хотiли грати саме в рiдному, провiнцiйному, житомирському? Та ще й уроки брали в однiєї вiдомої акторки. Цi уроки, бачу, дуже допомогли. Я навiть дивуюсь, Тамаро.

— Я теж, — озвався зi свого мiсця Шамрай.

— Чому… чому ви дивуєтесь? — Тома мимоволi теж стишила голос.

— Дивуюся, що ви передумали бути актрисою. У вас талант. Добре виходить. Та й фантазiя нiчого собi. Сiдайте, поговоримо.

Тамара Томiлiна слухняно опустилася на софу.

17

Тепер стояла тiльки Кiра Антонiвна Березовська.

Вирiшивши зберегти iнтимнiсть обстановки, жiнка залишила освiтлення таким як є, зняла окуляри, подихала на них, старанно витерла скельця, готуючись говорити, вдягнула їх i повернулась до Вiктора.

— Тiсний свiт, скажiть? Це я про Галину Григорiвну, про Горбанську. Я ж мiсяць тому з нею познайомився, навiть статтю написав. Вона у нас з Космосом тепер контактує, ти не знала, Томо?

— Я читала, — коротко вiдповiла дiвчина. — Я взагалi останнiм часом уважно читала вашу газетку. Менi шкода Галини Григорiвни. Не думала… Давно таке з нею?

— Не знаю. Я не лiкар, — вiдповiв Вiктор.

— Але рокiв п’ять тому, коли Горбанська займалася з вами, вона вважала вас дуже талановитою дитиною i готувала до вступу в театральний iнститут. Вона була бiльш притомною, чи не так? — швидше констатувала факт, нiж запитала Кiра. — Бачите, як воно в життi сплiтається: спочатку Вiктор, виконуючи професiйну роботу, познайомився з учителькою, потiм, причому дуже скоро, з її ученицею. Прикметно, що обидвi виявилися, м’яко кажучи, того, — Березовська постукала пучкою зiгнутого вказiвного пальця по лобi. — Шамрай звик мати справу з такими людьми, вислуховувати подiбнi iсторiї. Друкуючи їх, газета непогано, як для Житомирщини, заробляє, i мiцно тримається на ногах. Криза на вас точно не позначиться, правда, Вiкторе?

— Так точно, — погодився Шамрай. — Коли непевнi часи, наш народ здебiльшого саме таке читає. Вiдповiдей шукає. Не полiтикам же вiрити, їй-Богу…

— Неправильно, але мудро, — кивнула Березовська. — Коли реальний свiт хапає за горло, тисне на мозок i жити в ньому стає неможливо, люди свiдомо чи пiдсвiдомо тiкають у свiт паралельний. Наприклад, ви, Вiкторе. Ви ж саме так i вчинили чотири роки тому. Можна двома словами розказати Тамарi вашу iсторiю? Без того, що трапилося з вами влiтку двi тисячi четвертого, я б особисто нiколи не вирахувала, що пережила Тамара восени двi тисячi восьмого, цiєї осенi. А отже, як наслiдок, я б нiколи не дiзналася, що з нею трапилось.

— Хiба «пережила» i «трапилось» — не суть одне й те саме? — Тамара далi почувалася не дуже впевнено, бо не знала, до чого все це вiдбувається i чим воно небезпечне для неї. Одначе трималася вже не так скуто: все ж таки вiдчувала себе причиною усiх подiй.

Дiвчинi, котра колись хотiла стати актрисою, дуже подобалося знаходитися в центрi загальної уваги. Нехай загал i складався лише з двох людей, з якими Тома знайома побiжно: справжнiй актор навряд чи особисто знайомий iз кожним зi своїх глядачiв.

— У вашому випадку, Томо, нi. То як, Вiтю, ви не проти витягти скелет iз шафи?

Шамрай махнув рукою.

— Я справдi коротко. Чотири роки тому ось цей молодий чоловiк став жертвою нападу. Аби змусити його мовчати про одну некрасиву iсторiю, Вiктора тримали на ланцюгу в темному погребi цiлу добу. З метою пригнiтити його волю. Злочинцям це вдалося. Не треба засуджувати його, Тамаро, на його мiсцi в наш час може опинитися кожен…

— Та я нiчого… — тепер Тома глянула на Вiктора винувато, наче випадково застала його за заняттям, яке вiн чомусь вважав непристойним i ховався вiд стороннiх очей.

— Переживши сильний стрес, Вiктор з головою поринув у паралельний свiт. Бiльше його нiчого не цiкавило, вiн принципово тiкав вiд реальностi, яка в один момент стала для нього страшною. Але за тиждень пiсля вашого, Томо, загадкового зникнення i не менш загадкової появи, але вже —з частково втраченою пам’яттю, на Вiктора знову нападають. Його викрадають у чому був iз власної квартири. Тобто, з його дому, його фортецi. Його завозять до лiсу, пресують i — увага, Томо, — пригадують йому всю ту iсторiю чотирирiчної давнини. Мовляв, один раз ти вже намагався стати героєм чи щось таке. Я нiчого поки не плутаю, Вiкторе?

Шамрай похитав головою. Зi свого мiсця Тамара не могла чiтко роздивитися риси його обличчя. Здавалось, у крiслi сидить набита тирсою лялька i робить якiсь рухи штучними кiнцiвками, зображуючи живу людину.

— Тодi, чотири роки тому, викрадачами командувала iнша людина. Та й облич своїх вони не ховали. Це я ось до чого: тепер Вiктор бачив лише одного з них, бачив дуже коротко i все одно не впiзнав. Отже, дiяли iншi люди. Проте вони знали, яким вiн почувався приниженим i розчавленим чотири роки назад. Значить, збирали iнформацiю. Для чого? Аби вiднайти найболючiше мiсце i натиснути. Знову — для чого? Адже писати про паралельний свiт є одним з найбезпечнiших на свiтi занять. Ти поринаєш у вигаданий свiт i знаходиш там людей, котрi живуть на своїй хвилi i нiкому не заважають. Шкоди Вiктор Шамрай нiкому завдати не в змозi. Але знову-таки: для чого його пресувати, для чого вишукувати старi таємницi? Вiдповiдь: Тамара Томiлiна, героїня вiдразу кiлькох його найсвiжiших статей, побувала в такiй собi аномальнiй зонi, побачила там щось таке, чого бачити не повинна, i тепер боїться. Проте своїми страхами дiвчина з мiлiцiєю подiлитися не могла, а ось журналiстовi, якому довiрилась один раз, могла цiлком. Є в цьому логiка, Тамаро?

— Не знаю, — вiдрiзала та.

— Давайте разом спробуємо дiзнатися, — тепер Кiра нагадувала шкiльну вчительку геометрiї, яка хоче, аби теорему Пiфагора змогли зрозумiти i довести навiть безнадiйнi тупаки. — Вiктор потiм пояснив: його викрадачiв цiкавило, що ви, Тамаро, йому сказали. Вони чомусь не вiрили у ваше мовчання. Вони конче хотiли дiзнатися, чи бачили ви щось у Пiдлiсному. I якщо бачили — то що саме? Вiктор доводив: у вас амнезiя. Вiн переконував своїх мучителiв у цьому так само палко та вiдчайдушно, як його самого i, без перебiльшення, половину Житомирщини намагались переконати у своїй амнезiї ви. Використавши для досягнення своєї мети чи не найпопулярнiший у нашому краї друкований орган, з яким багато хто рахується. «Неймовiрнi факти», як я дiзналась, протягом останнього року могли досить сильно впливати на думку певної та досить великої категорiї мешканцiв Житомира та областi. Ви, Тамаро, довго i уважно вивчали цю газету, тому i без мене знаєте. I зрозумiли це набагато ранiше за мене. Тому, маючи гарнi акторськi задатки, гострий розум та вмiючи нестандартно мислити, ви старанно симулювали амнезiю. Та оцей мiй здогад не знiмає головного питання сьогоднiшнього вечора: для чого ви це робили? Ну, не надумали зiзнаватися? Чи менi продовжити?

— У вас дуже гарно виходить, — голос дiвчини звучав глухо i тихо.

— Дякую. Тодi рухаймось далi. Цi страшнi люди не могли прийти до вас, бо бiля вас постiйно знаходилась мiлiцiя. Чому? Тому, що ви зникали в паралельному свiтi? Нашiй мiлiцiї хоч би з реальним свiтом впоратись. Отже, чому? Бо ви, Тамаро, дали пiдписку про невиїзд. Ви якимось чином причетнi до кримiнальної справи — вбивства Григорiя Пiддубного, на утриманнi якого, вибачте, жили останнiм часом. Ось тут давайте трошки зупинимося, коли ви не проти…

— Проти! — вигук прозвучав хоч рiзко, але так само неголосно.

— Так нечесно, — Шамраєвi здалося: докiр з вуст Березовської зiрвався щирий. — Нечесно, Тамаро. Ось Вiктор дозволив торкнутися його недалекого минулого. Повiрте, вiн не хотiв би цього згадувати не лише при стороннiх, а навiть наодинцi з собою. Вашого минулого я теж торкнуся лише трошки. Слава Богу, своєю справою я займаюся давно, тому приблизно уявляла, куди i кому подзвонити, аби дещо про вас дiзнатись. Ось, власне, наша i в першу чергу моя помилка: збираючи iнформацiю про оточення вбитого, його друзiв i особливо — ворогiв, вашу персону ми чомусь залишили на пiзнiше. Iнакше про вашу, Тамаро, мрiю стати артисткою я б дiзналася набагато ранiше. Коли маєш справу з людиною, надiленою лицедiйськими здiбностями, починаєш уважнiше прислухатись i придивлятись до її слiв та дiй. Вашi батьки справдi були вiдселенi з Пiдлiсного разом з iншими за кiлька мiсяцiв до вашого народження. Потiм, коли ви пiшли в перший клас, батьки розiйшлися. У кожного з них своє життя, i жоден з них, знову вибачте, навряд чи мiг виконувати батькiвськi функцiї належним чином. Ви з мамою часто переїжджали з мiсця на мiсце залежно вiд того, кого вона обирала вашим наступним, гм, татом. Вам, таким чином, дуже рано захотiлося самостiйностi. Ви пiсля школи перебралися до Житомира, якийсь час мешкали в далекої родички, вона ж i привела вас до Галини Горбанської. Та, своєю чергою, нахвалювала колегам здiбну дiвчинку. Потiм, рiк миючи пiдлогу в житомирському театрi, куди вас вдалося прилаштувати вчительцi, ви час вiд часу виходили на сцену в масовках. Пiсля того, вирiшивши брати штурмом iнститут, подалися до Києва — i провалились. Далi, коли б охота, можна робити припущення, спираючись на розрiзненi факти. Та зараз нам вистачить того, що стриптизерку i за сумiсництвом — повiю на прiзвисько Артистка в одному з київських клубiв випадково надибав Григорiй Пiддубний, — на мить Кiра перевела подих i продовжила: — Вiн не належав до любителiв солоденького. Просто вiзит до того клубу став у той вечiр логiчним продовженням якихось дiлових переговорiв. Як ви, Томо, знайшли до нього пiдхiд — не знаю. Та дуже скоро Пiддубний взяв вас пiд своє крило i привiз назад до Житомира, якнайдалi вiд потворних спокус столичного життя. Багато хто каже, Томо, що ви таки дiйсно вiдчували до Григорiя якiсь почуття. Спочатку — вдячнiсть, потiм — симпатiю, прив’язанiсть, кохання, що це було?

— Все правда. Все, що говорили.

— Чудово. Я переконалась: ви Пiддубному не ворог, навпаки — один з небагатьох друзiв. Вiн багато зробив для вас, зробив би ще бiльше, якби не…

— Досить! — Тамара раптом зiрвалася на крик. — Досить, досить, досить!

Вона затремтiла, кулаки затарабанили по колiнах. Вiктор далi сидiв мовчки.

— Бiльше не буду, — незграбно ступивши до дiвчини, Кiра погладила її по головi i вiдразу забрала руку, немов обпеклася. — Не буду про це… Але до нашої iсторiї ми все ж таки повернемось. Ми зупинилися на тому, що незнайомi лиходiї дуже хотiли про щось вас розпитати, та не могли до вас доступитися. Вчора Вiктор напружив пам’ять i досить докладно описав того, хто керував викраденням. Ця людина, виявляється, дуже добре знайома нашим сищикам. Наприклад, її впiзнав Сергiй Бражник, знаєте, той опер, який вас допитував багато разiв… Це Антон Коновалов, охоронець Дениса Ковалевського на прiзвисько Акула Ден. Знайоме прiзвище?

Тамара Томiлiна не стримала зойку.

— Правильно. Їх слiд боятися. Страшний та ще страшнiший, — погодилася Кiра. — Але дiзнавшись, кого ж ви так цiкавите, я подивилася на все зовсiм iнакше. Коновалов, поза сумнiвом, виконував наказ Ковалевського, пресуючи Вiктора. Значить, Ковалевського якимось чином цiкавить, що ви побачили в Пiдлiсному, в паралельному свiтi, в аномальнiй зонi. Нарештi, за деякими даними, до подiй чотирирiчної давнини, якi вимагали, зокрема, поламати Шамрая i змусити його замовкнути, теж був причетний пан Ковалевський. Ось звiдки його нукер Коновалов знав про тi подiї. Що вкотре пiдтверджує: все в цьому свiтi переплетено в один великий клубок. Такий збiг — випадковiсть. Та чи випадковий iнший збiг: нездорова цiкавiсть, яку виявляє Денис Ковалевський, чи не головний пiдозрюваний у вбивствi банкiра, до особи Тамари Томiлiної, коханки вбитого? А якщо, Тамаро, ми припустимо: вашi пригоди в Пiдлiсному їх зовсiм не хвилювали? Вiтю, будь ласкавий, згадай точно, слово в слово: чого вiд тебе хотiли Коновалов та його пiдручнi?

— Вони хотiли знати, що вона там бачила, — промовив Шамрай, потiм додав: — I ще — де вона була.

— Тепер — увага, — Березовська змовкла, стало раптом зовсiм тихо. Тиша, здавалося, ворушилася i її можна було помацати. — Знаючи, хто такий Коновалов, на кого вiн працює i чиї накази виконує, ми ставимо пiд сумнiв iнтерес цих людей до Пiдлiсного i усiляких аномальних зон. Винiсши це за дужки, ми цiлком справедливо припускаємо: «де вона була» — це не обов’язково в ту нiч, коли Тамара зникла. А «що вона там бачила» — не обов’язково в Пiдлiсному чи iншому паралельному свiтi. Ви, Тамаро, рятуєте своє життя, вигадавши i старанно симулюючи амнезiю. I живете ви доти, доки нiкому не сказали, де були i що там бачили. А були ви, Тамаро, в замiському будинку Григорiя Пiддубного в той день i час, коли його вбили. А бачили ви там, Тамаро, убивцю Григорiя Пiддубного. Хто це — Ковалевський чи Коновалов?

Застогнавши, Тамара Томiлiна закрила обличчя руками i вголос, вже не стримуючись, заридала.

18

Того вечора Григорiй не чекав гостей.

Вони нiчого особливого не планували: звичайна вечеря пiсля трудового дня. Подiбнi вечори траплялися в життi банкiра Пiддубного останнiми мiсяцями частiше нiж зазвичай. Вiдколи заговорили про свiтову фiнансову катастрофу, Григорiй почав працювати чи не вдвiчi бiльше. Хоча Тома навiть не могла собi цього уявити, адже її коханець, точнiше — її коханий i до того гарував, здається, двадцять п’ять годин на добу. Та щойно навантаження збiльшилися, Григорiй почав так планувати час, аби частiше проводити ось такi вечори з Тамарою.

Вона назавжди запам’ятала той теплий вересневий день, коли Гриша назвав цi вечори сiмейними. Навiть зробив на цьому словi наголос, повторив кiлька разiв, вiдчутно смакуючи. Слово це стало для нього чимось соковитим, вiн смакував його, i з кутикiв рота нiби тiк непомiтний прозорий солодкий сiк. Ось так сприйняла сказане i почуте Тома: як освiдчення… i пропозицiю…

Отже, того вечора вони не чекали гостей i саме збиралися примоститися на першому поверсi, в залi з камiном, коли знадвору почувся шум пiд’їжджаючої машини, i майже вiдразу Григорiю подзвонили на мобiльний.

«Чорт! Iди нагору, побудь там. Тебе тут не треба», — розпорядився Пiддубний, i Тома послухалася, швидко збiгла сходами на другий поверх, зайшла в спальню, причинила за собою дверi. Та вже за п’ять хвилин не стрималась — прочинила: знизу голосно заговорили чоловiки, один голос тут же зiрвався на крик.

Наполовину прочинивши дверi, Тома могла, стоячи на порозi, бачити зi свого мiсця частину камiнної зали i те, що там вiдбувається. В центрi стояв Григорiй, спиною до неї. Навпроти махав руками чоловiк, якого дiвчина впiзнала, хоч i не знала особисто. Якось бачила його на одному прийомi в мера, куди Пiддубний дуже не хотiв iти i чесно злиняв, побувши хвилин сорок. Та за цей час з ним встигла привiтатися купа народу, серед них — ось цей вечiрнiй гiсть, Денис Ковалевський. Тодi Гриша привiтався з ним неохоче, механiчно потиснув руку, зате пан Ковалевський довше, нiж належить у таких випадках, тримав банкiра за правицю, нагадував про якiсь можливостi, домовленостi, спiльнi справи. Тамара не зналася на таких чоловiчих речах i, коли чесно, не дуже прагнула.

«Знаєш, як його називають? Акула», — сказав тодi їй Гриша нiби мiж iншим. I обмежився коротким поясненням: «Вiд нього краще триматися далi. Бажано навiть не вiтатися. Кожне привiтання Ковалевський сприймає як жест доброї волi, на голову сяде, скидати — комплексна проблема».

Тепер той, кого називають Акулою, кричав i навiть тупнув ногою. Нагадував про якiсь домовленостi та останнє китайське попередження. На що Пiддубний спокiйно, рiвним голосом вiдповiдав: хоч японське. Все, що вiн хотiв сказати, вiн уже коротко i ясно сказав у офiсi. Дома iншої розмови та iнших вiдповiдей не буде. Нема чого розраховувати на домашню обстановку. Тодi Акула назвав кiлька незнайомих їй прiзвищ, у вiдповiдь почув: «Не треба себе до них рiвняти. Для кожного з них окремi умови. З тобою — жодних справ, ясно? Якщо не зрозумiв тонких натякiв i тебе не влаштовують причини — будь ласка, без причин: пiшов з мого дому на хер!» Акула почав бушувати ще голоснiше, i тодi Григорiй попередив: «Щойно ти подзвонив i сказав, що стоїш пiд дверима, я набрав мiлiцiю. Наряд їде сюди десять хвилин, у тебе, аби пiти на хер, лишилося три».

Пiддубний брехав. Тамара знала: не викликав вiн нiякої мiлiцiї, хоча в околицi всi правоохоронцi знали його i навiть козиряли його машинi. Григорiй блефував.

Раптом Акула простягнув руку до когось, хто стояв поруч, невидимий з її позицiї, i крикнув: «Дай!». Мить — i на Пiддубного нацiлено пiстолет. «Забери, — рiвно промовив Григорiй, а потiм — уже голоснiше: — Геть! Тiкай!» — «Три хвилини? Встигну!» — гаркнув Акула.

I гримнув пострiл.

У першу мить Тома не повiрила. Вона далi думала: гра, мужчини лякають один одного. Та Пiддубний схопився за живiт, поточився, впав на пiдлогу, а Акула простягнув пiстолет назад i люто наказав: «Давай ти! Не гуляй!»

У поле Тамариного зору висунувся ще один, молодший за Акулу. Нацiлив пiстолет. Вистрiлив пораненому в голову.

19

— Вiн?

Кiра простягнула заплаканiй вiд сумних та моторошних спогадiв Тамарi фотографiю. Вона ледь глянула на знiмок, кивнула.

— Ось Ковалевський… Акула… А другий — цей чорнявий, поруч, у крайньому кутку.

— Антон Коновалов, охоронець Ковалевського. Пiзнiше вiн намагався дiзнатися, чи не проговорилися ви Вiкторовi або ще комусь. Вони вас не побачили тодi?

— Побачили, — Тома шморгнула носом. — Я скрикнула, вони пiдняли голови. Акула сказав: там хтось є. Кинувся нагору, я дивом устигла заскочити в спальню, зачинитися зсередини. Вiн почав стукати, ламатися, навiть, здається, стрибав на дверi та дряпав їх… Врятував навiть не той, другий… Гриша врятував… Вiн же менi кричав оте «Геть!» i аби я тiкала… Про мiлiцiю збрехав теж для мене, щоб пiшли швидше, у часi їх обмежив… Повiрили… Бо той, який у голову стрiляв…

— Антон, — нагадала Березовська.

— Антон, — Тома знову схлипнула. — Його голос почула: бос, каже, валити треба скоренько. Терпило, нах, ментiв висвистав, накриють на жмуровi… ну, щось таке. Акула гупнув у дверi носаком: дiстану тебе, суко! Потiм… — вона витерла очi, — потiм вони пiшли. Зовсiм. Я чула, як поїхала їхня машина… I…

— I вирiшили теж тiкати. Мiлiцiї про вбивство повiдомили пiзнiше, змiнивши голос. Ви ж артистка, лицедiйка. Я здогадуюся причину такої поведiнки, але все одно — пояснiть. Хоча б Вiктору.

— Вiн зрозумiє, — Тома глянула на притихлого Шамрая. — Вiн же зустрiчався з Антоном… з убивцею… Якби я викликала мiлiцiю з дому i дочекалася її, довелося б давати пояснення. Значить, називати тих, хто стрiляв у Григорiя. Нiхто не повiрить нi в те, що я вбивць не бачила, нi в те, що я їх не впiзнала. Ви могли б мене захистити?

— Конкретно я? — Кiра для впевненостi тицьнула пальцем себе в груди.

— Ви… Ви найменше… Взагалi… наша мiлiцiя зможе вберегти мене? Я назву убивцю, його затримають. Доказiв, крiм моїх слiв, не буде. Його вiдпустять. Потiм вiн прийде до мене i вб’є. Хiба не так?

— Дивно, — Кiра знала — нiчого дивного, та все ж таки внутрiшньо опиралася цiй викличнiй правдi, дзвiнкiй та безжальнiй, мов ляпас. — Ви ось так вiдразу вирiшили мовчати?

— Не вiдразу… Перша думка — тiкати. Потiм, коли почнуть шукати убивцю, хотiла якось дати знати в мiлiцiю, де саме треба пошукати… — Тома говорила уривчасто, намагаючись скласти думки i речення рiвно, та вони виходили нiби вiдiрваними вiд чогось одного цiлого. — Але свiдчити особисто я навiть не збиралася. Потiм… потiм почалось… Вже тiєї ночi… Як вони вирахували мiй хатнiй та мобiльний номери, не знаю. Цi люди можуть все… Нехай не все — багато. Подзвонили, запитали: чи не я була сьогоднi в будинку покiйного пана Пiддубного… Сказала — нi, не я… Значить, кажуть, ваш покровитель проводив цей вечiр з iншою жiнкою… Значить, кажу, так i є… Ви не знаєте, кажуть, хто то може бути… Нiчого, кажу, не знаю, нiкого не бачила, — вона знову схлипнула: — Навiть кiлька разiв повторила: нiчого не знаю, нiкого не бачила, нiчого не чула.

Шамрай затулив очi долонями, потiм закрив ними вуха, нарештi — приклав їх до вуст.

— Не бачу, не чую, не скажу, — переклала мову жестiв Березовська. — Таку ви позицiю обрали, правда? Зручно… Кохану людину вбивають у вас на очах, i ви нiчого не робите для того, аби…

— Не вам мене соромити! — вигукнула Тамара, знову — крiзь сльози. — Не вам! Не вам! Ви не поставите бiля мене цiлодобову охорону до кiнця мого життя! Хiба що життя буде дуже коротким! Ви думаєте, таких, як цей Ковалевський, легко посадити? Мене пообiцяли дiстати, i дiставали ледь не щодня! Я вимкнула телефони — вони пiдходили до дверей, дзвонили, щось говорили. Я не знала, хто може мене захистити. Але не закон — то вже напевно! Немає такого закону, який захищав би мене! I його теж! — вказiвний Тамарин палець нацiлився на Вiктора.

— Тома права, — озвався Шамрай. — Тодi, коли зi мною… Коли мене… Словом, я хотiв сказати правду, я сказав її. Я навiть гнався за п’яним злочинцем! I де перемога добра над злом? Мене цькували собакою цiлу нiч, а за це, Кiро Антонiвно НIКОМУ НIЧОГО НЕ БУЛО! Хоча ВСI ЗНАЛИ, ХТО ЦЕ РОБИВ! Я не ображаюсь на Тому, бо розумiю її. Вона сама шукала спосiб захистити себе.

— Отже, — мовила Березовська пiсля короткої паузи, дивлячись тепер на Вiктора, — ви, як я бачу, зрозумiли її хiд i всi цi трюки з аномальною зоною.

— Тiльки тепер.

— Я теж не так давно, — вiдповiла Кiра. — Як бачите, фокус майже вдався.

20

Тамара Томiлiна кричала i плакала в трубку: нiчого не бачила, нiчого не знає.

Можливо, їй все ж таки вiрили, бо не поспiшали вживати радикальних заходiв знищення небезпечного свiдка. Раптом дiвчина дiйсно нi при чому? Акула Ден, зiрвавшись, пiдставився, бо бiльшiсть стежок веде до нього. Для чого в цiй iсторiї ще одне вбивство? Та все ж таки, видно, вiрили Тамарi не до кiнця: погрози тривали.

У якийсь момент для того, аби хоч якось вiдволiктися, дiвчина дивилася серiал, назви якого, так само, як початку i кiнця, не пам’ятала. Телевiзiйна iсторiя дала пiдказку: треба втратити пам’ять. Причому таким чином, аби про це дiзналась якомога бiльша кiлькiсть народу i повiрила в амнезiю.

Вiд свiдка, який втратив пам’ять, рано чи пiзно вiдчепляться. Причому — всi: i мiлiцiя, i убивцi.

Зараз, сидячи на софi в квартирi слiдчої, Тамара не могла точно пригадати момент, коли прийняла рiшення дiяти через чи не найпопулярнiшу газету Житомирщини — єдину газету, на сторiнках якої брехня майже нiким пiд сумнiв не ставиться. Пiдлiсне цiлком пiдходило пiд аномальну зону. Лишалося вигадати просту i одночасно красиву таємницю, яку неможливо перевiрити. Бо навряд чи хтось буде спецiально розшукувати iнших людей, крiм Тамари, якi чули поклик мертвого села, йшли на той поклик, зникали i поверталися з провалами в пам’ятi.

Перечитавши в Iнтернетi купу електронних версiй «Неймовiрних фактiв», Тамара вирiшила: свою казку вона розкаже Вiктору Шамраєвi. Дуже переконливо пише людина.

А згодом для пiдтвердження своїх слiв розiграла справжню виставу: проти ночi помчала в бiк Пiдлiсного. Насправдi вона там не була: заїхала в Овруч, знайшла бiля залiзничного вокзалу приватну квартиру, де перебула якийсь час, не свiтячи документами. З машини поскручувала номери, кинула їх у каналiзацiйний люк, саму ж машину покинула. Перед тим добряче понiвечила, аби довго впiзнавали.

Коли намагаєшся врятувати власне життя, автомобiль не має значення.

Нарештi, Тома вибрала момент, вибралася з лiсу на шосе, зiграла перед водiєм фури непритомну, далi розiграла ледь не вихiдця з iнших свiтiв.

До її честi, визнали Кiра i Вiктор, дiвчина практично не перегравала.

Далi Шамрай пiшов по її слiдах. Опинився не там i не тодi. Почалася зовсiм iнша iсторiя.

21

— Якби не ця брехня, до вас би, Вiкторе, не повернулися найгiршi спогади з минулого. Вас не били б по головi, не кололи б шприцом, не накачували б рiзною гидотою. Ви ж дивом лишилися жити…

Кiра сама не знала, якi почуття намагалася викликати у Шамрая. Ненависть до Томи?… Чи навпаки, Тамара повинна просити пробачення у нього, у неї, у Сергiя?… Розумiючи правду цiєї дiвчини, доросла жiнка всiм своїм єством вiдмовлялась її, цю правду, приймати.

— Вона рятувала себе, — повторив журналiст. — Iнший би, може, не зрозумiв. Я її розумiю.

— Згодна, якби не її генiальна брехня, не викрили б iнший, повiрте менi, ще страшнiший злочин. За який всiх буде покарано, — Кiра промовляла так i розумiла: зараз вона говорить у лунку порожнечу.

— Як ви плануєте дiяти? Викриєте брехуху? — поцiкавився Шамрай. — Ви готовi заарештувати того, як його… Акулу Ковалевського? Чи може, охоронця його?

— Брехнi в цiй iсторiї досить, — сказала Березовська. — Брехати не буду. Затримати їх вдасться лише на пiдставi Тамариних свiдчень.

— Ви зможете мене захистити? — вкотре запитала дiвчина.

— Нi. Кажу ж — досить брехнi. Вашi свiдчення, звичайно, допоможуть, та бiльше доказiв немає. З можливостями Ковалевського його ще до Нового року, максимум — до Рiздва випустять на пiдписку. Охороняти вас, як важливого свiдка, нiхто не буде. Гарантiї безпеки немає. Говоритиму правду: ви, Тамаро, ризикуєте життям, давши свiдчення, бiльше, нiж не даючи жодних i продовжуючи грати у втрату пам’ятi. Але якщо ви дасте свiдчення, ми всi разом принаймнi спробуємо дiстати Акулу Дена… покарати його…

— Тодi можете заарештувати мене за те, що iмiтую амнезiю i вигадала казку про аномальну зону! — Тома не дала їй договорити. — Я знаю, хто вбив Григорiя. Ви це знаєте. Тiльки знання не врятує вiд смертi мене, Кiро Антонiвно. Я мовчатиму. Слова не скажу. Нiкого не бачила, нiчого не чула.

Березовська сiла поруч з дiвчиною, незграбно обняла її за плечi, вiдчула, як вони здригаються, вiдчула страх, зрозумiла його ще глибше.

— Гаразд. Нехай так. Як хочеш, — до горла раптом пiдступив глевкий ком. — Але… Але я хочу… можу щось для тебе зробити…

— Що саме? — Тамара пiдняла на жiнку блискучi вiд слiз очi.

— Поки поживи тут. Зi мною. Ну… поки… Тут, у мене, тебе не чiпатимуть… Я так думаю…

I Кiра Березовська, некрасива сорокарiчна самотня жiнка, припинила нарештi стримуватися: рвучко обняла Тамару, притисла її голову до своїх грудей, зовсiм не соромлячись Вiктора обняла мiцнiше, притулила до макiвки поцiлунок тонкими сухими губами.

Якби Кiрi пощастило вийти замiж у вiсiмнадцять рокiв i народити дiвчинку, тепер Тамара цiлком могла б бути її донькою.

Частина 4 ЗАХИСТ БРАЖНИКА

Пiд Новий рiк вперше за кiлька рокiв випав снiг.

Справжнiй, як колись: товстий бiлий м’який шар на землi, хрускiт приморожених снiжинок пiд пiдошвами, призабуте морозяне пощипування щiк та носа. Вiн протримався до Рiздва, яке Сергiй теж зустрiчав удома, в тихому родинному колi, i Люда не стрималась, нагадала йому: в «убивчому» вiддiлi новорiчнi, рiздвянi, взагалi — будь-якi свята були найгарячiшою порою, коли реєструвалося по кiлька насильницьких злочинiв за нiч, бiльшiсть iз яких — наслiдок п’яних непорозумiнь.

Уперше за майже двадцять рокiв Бражник зустрiчав свята вдома i точно знав, що його не висмикнуть на черговий труп.

Куля пройшла навилiт, зачепила лише м’якi тканини, крiм втрати кровi — жодних серйозних пошкоджень, тому рана швидко затягувалася. Рiзкi рухи Сергiй мiг робити вже пiсля Рiздва, i пiд Водохреще пiзно ввечерi вийшов з дому.

Дружинi сказав — повернеться за годину чи пiвтори, щойно впорається. Люда не запитала, куди, бо знала — вже не на службу, а значить, усе буде в порядку. До лютого чоловiк обiцяв сидiти вдома, потiм можливi варiанти. Вже дзвонили кiлька разiв: тихий вiдхiд опера на вiдпочинок був таки бiльш стратегiчною, нiж чиєюсь особистою потребою. Тому начальник розшуку зробив кiлька дзвiнкiв, i вiдставному сищику вже готовi були запропонувати бiльш спокiйну роботу в структурi, якої не торкнулася фiнансова криза. Навпаки, дала можливiсть залучати до роботи професiйнi кадри.

Так що з цим усе повинно витанцюватися, зростися, скластися.

Бражник справдi не збирався залагоджувати справу, яку треба залагодити, довше нiж годину. Коли до чогось морально готовий i маєш матерiальне забезпечення, вирiшити проблему досить просто. Тим бiльше, що вирiшувати її треба.

Завжди повинна знайтись людина, здатна захистити тих, кого нiхто захистити не може.

Машина на ходу. Її ще тодi вiдбуксували з Пiдлiсного до найближчої станцiї техобслуговування, де помiняли пробитi автоматними кулями два лiвих колеса — переднє й заднє. В багажник машини опера-героя нiхто, як i розраховував Сергiй, не заглядав. Потреби не було.

Бражник виїхав з гаража i взяв курс на виїзд з Житомира.

У машинi вiн увiмкнув радiо, знайшов станцiю, де передавали легку iнструментальну музику. Пiд її супровiд їхав вечiрнiми вулицями рiдного мiста.

Ще перед святами, коли його щойно виписали i Сергiй долежував удома, Кiра прийшла провiдати та нiби мiж iншим обмовилася: маховик справи про вiсiмнадцять трупiв розкручується на повну котушку, i за однiєю зi схем, задiяних у цiй масштабнiй кримiнальнiй iсторiї, до неї якимось боком причетний Денис Ковалевський, вiн же — Акула Ден. Пiсля того у Бражника остаточно склалося враження: за всiм поганим у цьому свiтi так чи iнакше може стояти Акула Ден.

Покласти цьому край неможливо: вiн i ранiше вислизав, а тепер, ставши зовсiм розумним, навiть не потрапляє в сiтi. До всiх iсторiй вiн має опосередковане вiдношення, завжди якимось боком, якимось чином, непрямо, i таке iнше. Але вiн, Сергiй Бражник, покладе цьому край.

Мiсто закiнчилося, плавно перейшло в примiську зону. Якщо тут повернути праворуч, можна дiстатися до невеличкого затишного двоповерхового будинку. Перший поверх — маленький домашнiй ресторанчик iз сауною, яку багато хто називає елiтною. Другий поверх — лише три кiмнати. Маленький елiтний приватний бордельчик. Дiвчат викликає власниця, клiєнтам байдуже кого. Вони звикли: дiвчатка приїдуть першокласнi.

Одна з таких дiвчат перебувала на зв’язку в одного колеги Бражника. Мiж iншим, це саме та повiя, яка, сама того не бажаючи, забезпечила алiбi трiйцi могильщикiв, подiльникiв Колi Пузиря, недавнiх Сергiєвих противникiв. У той вечiр, коли зникла Тамара Томiлiна, вони не могли на неї напасти, бо саме вiдтягувалися в саунi з дiвчатами легкої поведiнки.

Не в цiй, бiля якої зупинив машину Бражник. У iншiй. В Житомирi вистачає саун з дiвчатками. Тiльки проститутки до однiєї сауни майже нiколи не приписанi. Та й дiвчина, зв’язкова мiлiцейського опера, була цiнна саме тим, що її частенько викликали саме в цю, елiтну сауну, де збиралися елiтнi клiєнти. З десяти представникiв подiбної елiти вiсiм стабiльно знаходилися в полi зору правоохоронних органiв.

Так от, у цiй саунi дуже любив проводити вечори Денис Ковалевський.

За домовленiстю з Бражником дiвчина дала знати, коли Акула Ден приїде сюди найближчим часом. Про їхню домовленiсть колега Сергiя, котрий патронував повiю-агента, не знав i нiколи не дiзнається. Така угода.

Бражник, не вимикаючи музику, вийшов з машини, вiдчинив багажник.

Тодi в Пiдлiсному, його, пораненого, застали бiля машини, де вiн шукав аптечку. Принаймнi, так пояснив Сергiй, i нiчого дивного в такому поясненнi не було. Але насправдi бинт та пластир оперу в той момент були потрiбнi в другу чергу. Пiдiбравши на полi бою один з автоматiв та знайшовши у когось iз бiйцiв цiлий рiжок, Бражник, керуючись лише одному йому зрозумiлим iнстинктом, дотягнув трофей до свого автомобiля, поклав у багажник i прикрив шматком брезенту.

Витягнувши автомат, Сергiй пiд’єднав магазин, зняв зброю iз запобiжника, перевiв у автоматичний режим стрiльби. Примостив на хвильку на багажнику, витягнув з кишенi куртки плетену шапочку, в якiй завбачливо зробив прорiзи для очей, натягнув її на голову. Потiм надiв рукавички з тонкої шкiри. Пiдхопивши автомат, пiшов усередину.

Вхiднi дверi не зачинялися — дорогих гостей тут завжди радо зустрiчали. Невеличкий затишний зал, напiвтемний, освiтлений iнтимними червоно-зеленими лiхтариками, стояв порожнiм. За барною стiйкою виднiв хлопчина в бiлiй сорочцi та жилетцi. Побачивши озброєного чоловiка в масцi, сiпнув рукою до телефону, потiм, злякавшись власної смiливостi, зiщулився та напiвприсiв. Навiть звiдси, зi свого мiсця, Сергiй бачив його переляк.

Похитав головою — не треба.

Повiв автоматом — лiзь пiд стiйку.

Приклав пальця до губiв — мовчи.

Бармен кивнув, присiв, зник пiд шинквасом. Кiлькома широкими кроками перетнувши зал, Бражник пiдхопив з поверхнi стiйки трубку радiотелефону, хотiв швиргонути об стiну чи пiдлогу, вчасно прорахував — буде небажаний шум, тому запхав у кишеню. Постукав кулаком по стiйцi, викликаючи бармена, мов джина з пляшки. Той вистромив капловуху голову.

Кивок голови в бiк сауни — там? Бармен замотав головою, кивнув на сходи, котрi вели нагору, в кiмнати iнтимного вiдпочинку. Дуло загрозливо опинилося в кiлькох сантиметрах бiля лоба бармена, гойднулося — не брешеш? Той ще активнiше замотав головою — та ви що, хiба я можу, там вони, там… Сергiй показав бармену обтягнутий шкiрою кулак: дивись менi, як брешеш. Капловухий зробив невиннi очi i, не чекаючи команди, знову полiз у свою схованку.

Перехопивши автомат напереваги, Бражник швидко збiг сходами нагору.

Маленький коридор, три кiмнати рядком по праву сторону. Перша — зачинена, пiд дверима темно, зсередини — жодного звуку. Друга теж зачинена, але пробивається смужка свiтла, чути голоси. Трошки вiдступивши для розгону, Бражник ударив ногою.

Зачинено не на замок, просто причинили. Обстановка скромна: лiжко, торшер, журнальний столик. Побачивши несподiваного гостя, гола дiвчина на лiжку з криком покотилася вниз, на пiдлогу. Дiвчина Сергiя не цiкавила.

Чорнявий Антон Коновалов, особистий охоронець Акули Дена, зрозумiв усе вiдразу, спробував у миттєвому стрибку пiдхопити кобуру з пiдлоги. Не встиг: автомат Бражника коротко плюнув вогнем. Черга злилася з криками дiвчини та охоронця: переляканим та передсмертним.

Випустивши для надiйностi ще одну чергу, Сергiй тут же повернувся на звук прочинених дверей.

З третьої кiмнати йому назустрiч вилетiв озброєний i, судячи з перекошеного рiшучiстю обличчя, дуже небезпечний Денис Ковалевський. Його Бражник зустрiв чергою в груди, кулi розiрвали їх навскоси. Друга черга довершила справу. Обличчя Сергiй не чiпав — його повиннi вiдразу впiзнати.

Тепер дiвчата кричали з обох кiмнат дружним переляканим хором.

Не затримуючись бiльше, Бражник швидко збiг донизу. Бармен обережно висунувся з-за стiйки, Сергiй показав йому великого пальця — нормально. Вийшов, автомат кинув на снiг, в iнший бiк пожбурив шапочку-маску, сiв за кермо, розвернувся на мiсцi i поїхав геть.

Грала iнструментальна музика…

Справу зроблено.

Вiд уже колишнiх колег по роботi Бражник знав: цi автомати — з партiї складiв у Запорiзькiй областi, незаконно проданої близько року тому. Дуже просто припустити: ними озброєнi бiйцi всiєї групи. Вiдбиткiв пальцiв не знайдуть, та цiлком можна дiйти висновку — Денис Ковалевський комусь зi спiльникiв дуже сильно надокучив. Автомат вкаже шлях до того, кому саме.

Нехай тепер усi, хто реально здатен скоїти вбивство Акули Дена, списують його смерть один на одного.

Насправдi дiяч подiбного масштабу завжди комусь заважає. Поки не настане точка кипiння.

Вiн нiчого не скаже Кiрi. Вона, почувши новину про вбивство Ковалевського i Коновалова, сама зрозумiє: Тома Томiлiна може тепер повертатися до себе додому.

А потiм, мабуть, спробувати почати нове життя.

Яке?

Неважливо. Головне — нове.

…Був тихий вечiр перед Водохрещем…

листопад 2008 — лютий 2009

Київ-Нiжин

Примечания

1

Зарічани — передмістя Житомира, де розташована обласна психіатрична лікарня № 1.

(обратно)

2

«Секретні матеріали», «Медіум» — відомі американські серіали, герої яких спеціалізуються на вивченні паранормальних явищ.

(обратно)

3

Біолокація — спеціальні досліди з метою виявити подразнення, внаслідок яких певне місце випромінює певну негативну енергію. Від самого початку термін застосовувався стосовно тварин. Нині біолокацію активно проводять люди, здебільшого — вчені, але трапляються і самоуки.

(обратно)

4

Геопатогенна зона — ділянка на земній поверхні, де спостерігаються негативні впливи тих чи інших факторів на живих істот, в тому числі на людей.

(обратно)

5

Шамрай по-своєму використовує епізод з роману Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів», у якому сліпий П’ю, передаючи Біллі Бонсу чорну мітку, примовляє: «Справу зроблено».

(обратно)

6

Сітка Хартмана — енергетична сітка, яка, за визначенням німецького вченого Хартмана, покриває земну поверхню і поділяє її на «здорові» та «нездорові» ділянки. Небезпечні для людини ділянки, ті самі геопатогенні зони, знаходяться на перетинах «сітки Хартмана».

(обратно)

7

Історію пошуків агента Купера розказав американський режисер Девід Лінч у серіалі «Твін Пікс». Саме його пропонує згадати міліцейському оперові журналіст. «Твін Пінкс» — культовий серіал початку 1990-х років, дія якого відбувається в містечку, розташованому не просто на кордоні між Америкою і Канадою, а в місці, де перетинається безліч світів. Так, до світу темних сил веде Чорний Вігвам, а Білий Вігвам, відповідно, населяють світлі сили. Вбивця старшокласниці Лори Палмер вийшов з Чорного Вігваму, куди й прийшов за ним під фінал історії агент Купер.

(обратно)

8

Фокс Малдер і Дана Скаллі — персонажі популярного американського детективно-містичного серіалу «Секретні матеріали», пара агентів ФБР, що розслідує злочини, пов’язані з паранормальними явищами.

(обратно)

9

Нарнія — вигадана країна в циклі казок англійського письменника Клайва С. Льюїса «Хроніки Нарнії». Головні герої потрапляють з нашої реальності до паралельного казкового світу крізь стару шафу для одягу.

(обратно)

10

УДЗ — умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Відбувається внаслідок амністії або якщо ув’язнений співпрацює з адміністрацією колонії та поводить себе зразково.

(обратно)

Оглавление

Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ

Частина 3 МІЖ ДВОХ СВІТІВ

Частина 4 ЗАХИСТ БРАЖНИКА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg