«Автостопом — по Галактиці»

Автостопом — по Галактиці (fb2) - Автостопом — по Галактиці (пер. Иван Яндола,Олег Автомонов,Павло Насада) (Автостопом — по Галактиці - 1) 1777K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дуглас Адамс

Дуглас Адамс АВТОСТОПОМ — ПО ГАЛАКТИЦІ Фантастичні романи

©    — україномовна пригодницька література

ПУТІВНИК ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ

Перекладено за виданням: Douglas Adams. The Hitch-Hiker's Guide to the Galaxy. Pan Books, 1981.

Переклад з англійської Олега АНТОМОНОВА

ВСЕСВІТ. — 1990. — № 8.

Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило.

А за дев’яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники.

Єдине, що по-справжньому хвилює людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це проблема, як досягти загального щастя, при тому, що переважна частина мешканців планети не вважала себе щасливою протягом більшої частини свого життя. Було запропоновано чимало засобів вирішити цю проблему; більшість із них мали на меті змінити переміщення маленьких зеленкуватих папірців. Та, хоч це і дивно, самі зеленкуваті папірці не вважали себе нещасливими.

Але, не зважаючи на всі зусилля, загальне щастя лишалося недосяжним. Здається, до нього і не можна було наблизитися, бо серед людей водилося немало жаднюг, а більшість, навіть володарі електронних годинників, вважали себе знедоленими.

З кожним днем зростали лави тих, хто вважав, що людство як вид припустилося страшенної помилки, коли спустилось із дерев на землю. Дехто ішов ще далі і стверджував, що життя не слід було випускати з первісного океану.

Нарешті одного чудового дня, через дві тисячі років по тому, як одного чоловіка прибили цвяхами до дерева (він намагався довести, що любити ближнього — це прекрасно), прийшло прозріння. В одному із барів Рікмансворта прозріла дівчина. Вона знайшла спосіб вирішити проблему, як зробити світ щасливішим і добрішим. Рішення було настільки логічним і простим, що аж ніяк не могло не спрацювати. І саме головне — не було потреби нікого ні до чого прибивати цвяхами.

Шкода, звичайно, що перш ніж вона підійшла до телефону, аби сповістити про своє відкриття, трапилась прикра і безглузда катастрофа. Відкриття було загублено навічно.

Але мова піде не про дівчину.

Ітиметься про ту саму прикру й безглузду катастрофу та про деякі її наслідки.

Оповідь також торкнеться книжки з дивною назвою «Путівник по Галактиці для космотуристів». Книжка ця ніколи не видавалась на Землі. А до цієї жахливої катастрофи жоден землянин навіть не здогадувався про її існування.

Але це аж ніяк не применшує достоїнств книжки.

Без перебільшення можна сказати, що «Путівник» — найкраща з усіх книжок, що були видані видавничим об’єднанням сузір’я Малої Ведмедиці. Мене беруть сумніви, що хтось із землян чув про це уславлене об’єднання.

Крім того, «Путівник» набагато популярніший за «Небесний омнібус». За тиражем він лишив далеко позаду такі бестселери, як «П’ятдесят сім нових забав за умов нульової гравітації» і навіть філософську трилогію Улона Колюфіда «У чому помилився Бог», «Нові дані про найбільші помилки Бога», «Хто він, власне, такий цей Бог».

У більшості високорозвинутих цивілізацій Зовнішнього Східного Кільця Галактики «Путівник» повністю замінив «Велику Енциклопедію Галактики». Не зважаючи на неминучі вади — друкарські помилки і неперевірені факти, що грунтуються на чутках, — «Путівник» досконаліший за ортодоксальну «Енциклопедію» з таких причин.

По-перше, «Путівник» дешевший.

По-друге, на титульному аркуші є прекрасна порада — «Без паніки», — набрана розбірливим, приємним для ока шрифтом.

Історія про Четвер, у який трапилась та жахлива й безглузда катастрофа, а також про деякі її наслідки і про те, яку роль у всій цій справі відіграв «Путівник», починається досить ординарно.

Історія починається з дому.

РОЗДІЛ 1

На околиці села, на пагорбі, стояв дім. Фасадом він був повернутий до безкраїх нив Західної Англії. Звичайний цегляний будинок — нічого особливого: старий будинок, якому років із тридцять. Чотири вікна його були розташовані ніби навмисне так, щоб не викликати захвату у випадкового перехожого.

Артур Дент був власником цього будинку і тому цей витвір архітектурного мистецтва так-сяк його влаштовував. Він жив у будинку майже три роки. Раніше мешкав у Лондоні, але виїхав звідти. Місто дратувало Артура. Йому було років тридцять, він був високий, чорнявий, і його весь час переслідувало почуття внутрішнього розладу. Артура непокоїло питання — з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшіть Артурових друзів працювали в рекламі.

У ніч із середини на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента.

Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду.

У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби.

Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з’явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного.

Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання.

Слово «бульдозер», що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій.

Бульдозер за вікном мав таки значні розміри.

«Жовтий», — майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися.

Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А напевно пив. Побіжно глянув на себе в дзеркало. «Жовтий», — подумав він і почвалав у спальню.

Спинився й подумав. «Пивна! — згадав він. — Та я ж був у пивній!» Туманно пригадав, що сердився, гнівався через щось. І це щось було важливе. Принаймні для нього. Він говорив про це важливе якимось людям, говорив довго і переконливо, як йому здавалось. Пам’ятає, що люди дивились відчужено, скляними очима. Але ж це дійсно надзвичайно важливо. Здається, йшлося про новий проїзд, про який він щойно почув у пивній. Точно! Про це точилися суперечки мало не півроку. А все марно. Дивно. Артур випив іще води. «Усе владнається, — говорив він людям. — Кому потрібен цей паршивий проїзд. Вони не наважаться. Усе влаштується».

До чого ж болить голова! У коридорі Артур зупинився перед дзеркалом. Показав йому язика. «Жовтий», — подумав він. Означення «жовтий» крутилося в мозку в пошуках асоціацій. Через п’ятнадцять секунд Артур лежав перед будинком. Точніше перед бульдозером, який поволі наближався до будинку.

Містер А. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів. Містеру А. Просеру було за сорок. Він був чоловік опасистий, не дуже стежив за своєю зовнішністю і працював у місцевій раді. Незвичним було лише те (але про це А. Просер навіть не здогадувався), що сам він був прямий нащадок Чінгісхана по чоловічій лінії. Зовні риси монголоїдної раси не виявлялися — численні покоління добре-таки перемішали вихідний набір генів, і єдине, що лишилось у нього від великого предка, це велике черево і незбагненний потяг до головних уборів з натурального хутра.

За інших часів А. Просер мав би шанс стати великим воїном, а нині він був усього-на-всього нервовою, засмиканою людиною. Сьогодні додався новий привід для його знервованості та засмиканості — йому не вдавалося зробити те, що було його службовим обов’язком, а саме: знести будинок Артура Дента. А знести його треба було сьогодні.

— Вставайте, містере Дент, — сказав він, — не робіть дурниць. Не будете ж ви, справді, лежати тут до скону віків. — А. Просер спробував надати очам зловісного блиску, але йому це не вдалося.

— Пропоную вам заклад, — Артур хлюпнув на нього грязюкою, — хто заржавіє першим: я чи ваш бульдозер.

— Гадаю, що вам краще не чинити опір, — сказав містер Просер, крутячи на голові хутрову шапку. — Проїзд однаково буде збудований!

— Цікаво, — Артур тягнув час, — кому потрібен ваш проїзд?

— Себто як «кому потрібен», — містер Просер зібрався насваритися на нього пальцем, потім передумав і засунув руку в кишеню. — Нам необхідно будувати дороги.

Проїзди — це такі пристосування, які допомагають одним людям дуже швидко переміщатися із пункту А в пункт Б, а іншим — із пункту Б в пункт А. Мешканці пункту В, який міститься між А і Б, можуть до нестями ламати голову над питанням, що такого особливого е в пункті А, коли туди прямує стільки бажаючих із Б, і чим це знаменитий Б, який притягує, мов магнітом, стількох мешканців пункту А. Як було б добре, думають мешканці пункту В, коли б люди раз і назавжди обрали собі місце проживання і не гасали по світу.

Містер Просер хотів би опинитись у пункті Г. Цей пункт був розташований далеко від пунктів А, Б і В. Він би волів мати там затишний будиночок і прикрасив би його своєю колекцією бойових сокир. А свій час проводив би у пункті Д, тобто в найближчій до пункту Г пивній. А. Просер навіть знав, де б він розмістив колекцію — над вхідними дверима. Його дружина скорше віддала б перевагу виткій троянді, але він наполягав на сокирах. Сокири він любив понад усе на світі.

А нині посмішки бульдозеристів укидали його в жар.

Містер Просер переніс центр ваги із лівої ноги на праву, та легше йому не стало. Упевненість у тому, що ця затія — марна справа, міцнішала з кожною хвилею. Головне за такої ситуації — не втратити почуття власної гідності.

— Послухайте, Денте, — містер Просер перейшов у наступ, — у вас було доволі часу, щоб подати скаргу.

— Доволі часу, — ревнув Артур. — Та я вперше почув про це учора; приперся якийсь роботяга, і коли я запитав його, чи не прийшов він вимити вікна, він сказав, що прийшов зносити будинок. Звичайно, він не одразу зізнався. Ні, спочатку він вимив кілька вікон і злупив із мене п’ятірку.

— Але ж плани реконструкції було вивішено в нашій конторі дев’ять місяців тому.

— Звичайно ж. Тільки-но я почув новину, як одразу пішов прямісінько туди. Мені здається, ви не дуже їх рекламували. Нікого про них не повідомили.

— Вони висіли на стенді…

— На стенді? Мені довелося перевернути догори дном вашу богадільню, перш ніж я знайшов їх на горищі…

— Саме там у нас дошка оголошень.

— … з ліхтариком.

— Мабуть, не стало електрики.

— Цього разу світло зникло разом із східцями.

— Яка різниця. Врешті-решт, ви ж знайшли план.

— Так, — погодився Артур, — знайшов. Він був запхнутий у розбитий унітаз, який у свою чергу був похований під купою мотлоху в найтемнішому закутку горища. Там на дверях табличка «Обережно, леопарди».

У небі пропливла хмаринка. Вона кинула тінь на Артура Дента, що незворушно лежав у холодній грязюці. Вона кинула тінь на дім Артура Дента.

— Вашу халупу важко розцінювати як пам’ятник архітектури, — насупився містер Просер.

— Можете називати мій дім як завгодно. Від цього він не стане подобатися мені менше.

— Ось бачите, проїзд вам сподобається ще більше.

— О, замовкніть на милість, — мовив Артур Дент, — замовкніть і котіться звідси подалі. Та прихопіть із собою цей проклятущий проїзд. Ви дієте протизаконне і чудово це розумієте.

Містер Просер роззявив рота, хапаючи повітря. В його уяві виникла незбагненна для його розуму, але приємна для його душі картина. Яскраве полум’я пожирало будинок Артура Дента, а сам він, лементуючи, тікав геть, поміж лопаток стирчали три списи. Останнім часом подібні видіння досить часто з’являлися містеру Просеру, що, однак, не дуже його тішило. От і зараз він так рознервувався, що, заїкаючись, не міг вимовити ані слова.

— Послухайте, Денте… — спромігся сказати він зрештою.

— Що ще? — запитав Артур.

— Як ви гадаєте, чи дуже постраждає цей бульдозер, якщо я візьму і проїдусь прямісінько по вас?

— Думаю, що дуже, — відповів Артур.

— Помиляєтесь, зовсім ні, аніскільки не постраждає, — гаркнув містер Просер і пішов геть, дивуючись, чому його мозок заполонили тисячі кіннотників.

За дивним збігом обставин слова «зовсім ні» були б відповіддю на запитання: чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв.

Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе.

Його приятель прилетів на Землю майже п’ятнадцять років тому й майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало прикидався безробітним актором.

Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім’я, — на його думку таке, що найменше привертає увагу.

Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра — тонка й прозора — так щільно обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі, безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме. Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали сльозитися очі. Можливо — надто широка посмішка, від якої здавалося, що він ладен вчепитися вам у горлянку.

Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд полюбляв, наприклад, з’являтися непрошеним на університетську вечірку, напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи. Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия.

Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки, ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю:

— Чекаю, чи не з’являться літаючі тарілки.

Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається вгледіти.

— Зелені, — відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх.

Такі вечори закінчувались завжди однаково. Форд накачувався віскі, забивався у куток разом з якоюсь дівчиною й починав варнякати, що взагалі-то колір не має принципового значення.

Після бару, плентаючись додому, він зупиняв чергових поліцейських, щоб спитати, чи не знають вони, де дорога на Бетельгейзе. Поліцейські дороги туди не знали, проте вони дуже добре знали Форда Префекта.

— Сер, чи не час вам піти додому?

— Саме про це я й мрію, — відповідав Форд.

Для Форда справді не мав значення колір літаючих тарілок. Він за звичкою говорив «зелені», бо саме так фарбували транспортні кораблі на зірці Бетельгейзе.

Форд Префект майже не сподівався побачити хоча б якесь приблудне літаюче блюдце. Сидіти сиднем цілих п’ятнадцять років на одному місці — важке випробування, особливо для тих, хто потрапив у таку глушину, як Земля.

І все ж Форд чекав. Йому щастило не лише «голосувати» й подорожувати надурняк, а й оглядати визначні місця Всесвіту за якихось тридцять альтаїрських доларів на день.

І усе через те, що він був прихильником дивовижної книжки «Путівник по Галактиці для космотуристів».

Відомо, що людина може пристосуватись практично до усього. Не дивно тому, що на час обідньої перерви ролі присутніх біля будинку Артура Дента було чітко розподілено. Артур, як і досі, лежав у калюжі. Час від часу він бризкав грязюкою, час від часу вимагав викликати адвоката, рідну матір або ж принести почитати детектив. Містер Просер продовжував умовляти Артура. Він виголосив кілька промов на різні теми, а саме: про «Суспільне Благо», «Неухильний Технічний Прогрес», «Не Слід Озиратись Назад» та «Якось Вони Знесли і Мій Дім». Його просторікування перемежалися, залежно від настрою, лестощами або погрозами. Бульдозеристи зайняли позицію з добрим оглядом на пагорбі. Вони пили каву й обговорювали можливість пристосувати статут профспілки до даної ситуації з метою здобуття матеріальних благ.

Земля повільно котилася по орбіті.

Сонце висушувало калюжу, в якій лежав Артур.

— Привіт, Артуре, — чиясь тінь затулила сонце.

Артур звів очі і, мружачись, упізнав Форда Префекта, що схилився над ним.

— Привіт, Форде! Як життя?

— Чудово, — відповів Форд. — Слухай, ти зараз зайнятий?

— Зайнятий? — перепитав Артур. — Ще й як! Я лежу, перепиняючи ті бульдозери, бо варто мені зрушити з цього місця, і будинку — гаплик. Взагалі… ні, нічим серйозним не зайнятий.

Феномен сарказму повністю був невідомий на Бетельгейзе, тому Форд так і не навчився розпізнавати його.

— Чудово, — сказав він, — а де тут можна поговорити один на один?

— Що? — не збагнув Артур Дент.

Форд не відповів. Він не розчув питання, бо в цю мить прискіпливо подивився на небо. Йому здалося…

— Нам треба поговорити, — сказав він рішуче.

— Будь ласка, — погодився Артур, — поговори.

— І випити, — додав Форд. — Нам треба поговорити й випити. Чим швидше, тим краще. Пішли до пивної.

Він ще раз очікуючи поглянув на небо.

— Ти що, не розумієш? — Артур почав сердитися. — Цей чолов’яга, — він показав на Просера, — хоче знести мій дім. Форд подивився у вказаному напрямку.

— Невже він не може зробити цього, коли тебе не буде?

— Саме цього я й не бажаю.

— А-а.

— Форде, ти що? — вигукнув Артур. — Щось трапилось?

— Ні, нічого. Слухай, Артур, я повинен сказати тобі дещо дуже важливе. Може, найважливіше в твоєму житті. Будь ласка, пішли в «Кобилу і грум».

— Чому туди?

— Тобі треба випити.

Форд так подивився на Артура, що той, дивуючись собі, відчув, що поступається. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що Форд — відмінний гравець у одну давню алкогольну гру, якої він навчився у космопортах системи зірки Бети Оріона, що обслуговують мадранітові копальні.

Ця гра дещо нагадує земну «індійську боротьбу». Вона полягає ось у чому. Обидва гравці сідають за стіл. Перед кожним виставляється по склянці. У центрі столу ставиться пляшка «Джанкс спіріт», напою, який обезсмертився завдяки стародавній пісні оріонських шахтарів:

О, не наливай мені більше «Джанкс спіріт»! Бо ж коли ти наллєш «Джанкс спіріт», То голова закрутиться, язик заплететься, очі вибалушаться, і я помру. Тож наливай швидше келих старого «Джанкс спіріт».

Кожен з учасників гри за командою зосереджується на пляшці, аби примусити її наповнити склянку суперника, яку він по тому повинен випити. Потім пляшку доливають. Гра триває. І так далі.

Програвши перший раунд, ви, швидше за все, програєте й усю партію, бо одним із наслідків «Джанкс спіріт» є втрата телекінетичних здібностей.

Коли учасники гри вип’ють обумовлену кількість пляшок, тому, хто програв, пропонується виконати бажання. Найчастіше — біологічно протиприроде.

Форд Префект, як правило, намагався програти.

Форд знову уважно поглянув на Артура, для якого бажання потрапити до бару «Кобила і грум» почало втрачати привабливість.

— Але що буде із моїм будинком? — запитав Артур жалібно.

Форд подивився на містера Просера, і раптом його осяйнула ідея.

— Це він хоче знести твій будинок?

— Так, вони збираються прокласти…

— А ти їм заважаєш?

— Так…

— Здається, ми зможемо домовитись. Перепрошую, — гукнув Форд.

Містер Просер озирнувся. Він сперечався з бригадиром бульдозеристів, чи можна вважати Артура Дента божевільним і якщо так, то скільки їм слід доплатити за шкідливість. Те, що до Артура надійшла підмога, стривожило Просера.

— Слухаю вас. Містер Дент погодився? — з надією запитав він.

— Припустимо, що не погодився, — сказав Форд.

— Розумію, — зітхнув містер Просер.

— Припустимо також, що він сьогодні взагалі не погодиться.

— Припустимо. Ну то й що?

— А те, що вашим людям доведеться бити байдики цілий день.

— Можливо, можливо…

— Тож, якщо ви згодні, чи так уже важливо, буде Артур лежати тут цілий день, чи піде?

— Не зрозумів.

— Що ж тут незрозумілого? — здивувався Форд. — Якщо ви згодні простояти тут цілий день, то ви, мабуть, зможете обійтися і без містера Дента.

— Мабуть, зможемо, — містер Просер замислився спантеличено.

Йому здавалося, що один із них верзе нісенітницю.

— От і добре, — зрадів Форд. — Будемо вважати, що домовились. Тоді ми, з вашого дозволу, відлучимося ненадовго до пивної. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

Пропозиція здалася містеру Просеру верхом безглуздя.

— Цілком прийнятна пропозиція, — переконливо сказав він, розмірковуючи одночасно, кого це він намагається переконати.

— А коли вам захочеться вихилити склянку-другу, — сказав Форд, — можете розраховувати на нас.

— Дякую, хлопці, — містер Просер остаточно заплутався, — дуже люб’язно з вашого боку.

Він спохмурнів, усміхнувся, по тому спробував сумістити обидві дії. Кінець кінцем він махнув рукою і став крутити на голові хутрову шапку. Лишалось сподіватися, що цей раунд зостався за ним.

— Тоді, — продовжував Форд Префект, — вам доведеться підійти сюди й лягти…

— Що, що? — спантеличено вигукнув містер Просер.

— Вибачте, сер, — сказав Форд, — можливо я не досить точно висловився. Але ж комусь треба лежати на шляху бульдозерів, чи не так? Інакше їм ніщо не завадить знести будинок містера Дента.

— Що, що? — знову вигукнув містер Просер.

— Справа дуже проста, — пояснив Форд — Мій клієнт — містер Дент — погодився звільнити місце в калюжі лише за однієї умови, якщо ви підміните його.

— Що ти верзеш? — озвався Артур. Форд штовхнув його носаком черевика.

— Ви пропонуєте мені, — сказав Просер, силкуючись збагнути, що, власне, від нього хочуть, — підійти й лягти в калюжу…

— Саме так.

— Перед бульдозерами?

— Еге ж.

— Замість містера Дента?

— Еге ж.

— У грязюку?

— Можна висловитись і таким чином.

Тільки-но містер Просер збагнув, що саме він, а не хтось інший, є потерпілою стороною, гора впала йому з плечей. Від цього жорстокого світу марно було б чекати чогось іншого.

— А ви тим часом збігаєте з містером Дентом до пивної? — зітхнув він.

— Так, — підтвердив Форд. — Саме так.

Містер Просер зробив кілька непевних кроків, тоді зупинився.

— Швиденько? — уточнив він.

— Туди й назад, — запевнив його Форд. — Устань, — звернувся він до Артура, — поступись чоловіку місцем.

Артур слухняно підвівся. Він ще не вірив своїм очам.

Форд указав Просеру на калюжу, і той незграбно сів у неї. На його обличчі з’явився вираз глибокого смутку. Йому усе більше й більше здавалося, що життя — це просто жахливий сон. Щоправда, сон чужий. Цікаво, чий саме? Грязюка чвакнула, холодна вода просочилася в його штани, ринула в черевики.

— Лишень не надумайте за час відсутності містера Дента здійснити свій брудний задум, — суворо попередив Форд.

— Ну що ви, — відповів містер Просер, — адже ми уклали джентльменську угоду.

Він побачив, що до нього простує представник профспілки бульдозеристів, простягнувся в калюжі на повен зріст і заплющив очі. Треба було підшукати докази, що він сам не є розумово неповноцінний. Втім, у цьому він був не зовсім певен. Мозок заповнився тупотінням копит тисяч коней, вигуками, димом пожеж. Це траплялось щоразу, коли він вважав себе приниженим і скривдженим. Пояснення такому феномену він не знаходив. Ми можемо припустити, що зовсім у іншому вимірі могутній хан, спостерігаючи за цією принизливою сценою, мабуть, ладен був луснути від люті, а тут містера Просера била лихоманка. Він відчував, як холодна рідина промочує одяг. Ну й день — спочатку прочуханка на роботі, потім цей похмурий Дент із приятелем, місце якому на шибениці, орди кочовиків» — усе змішалось докупи.

Ну й день! Зруйнують дім чи ні — Форда Префекта це аніскільки не хвилювало. А от для Артура це було пекуче питання.

— Можемо ми йому вірити? — запитав він.

— Як на мене, то я б йому вірив до кінця світу, — запевнив його Форд.

— А скільки часу до кінця світу? — поцікавився Артур.

Хвилин дванадцять у нас є, — серйозно відповів Форд. — Ходімо, нам треба випити.

РОЗДІЛ 2

Ось що в «Енциклопедії Галактики» написано з приводу алкоголю:

«АЛКОГОЛЬ, — сказано там, — БЕЗКОЛЬОРОВА ЛЕГКА РІДИНА, ОТРИМУВАНА В РЕЗУЛЬТАТІ ФЕРМЕНТАЦІЇ ЦУКРУ. ВЖИВАЄТЬСЯ ДЛЯ СП’ЯНІННЯ ДЕЯКИМИ ВУГЛЕЦЕВИМИ БІОФОРМАМИ».

У «Путівнику по Галактиці для космотуристів» також згадується про алкоголь. На думку його упорядників, найкращим із існуючих напоїв є пангалактичний полоскальний полиск.

Ефект від дози пангалактичного полоскального полиску подібний до того, якби вас торохнули по черепу бруском золота, загорнутим у лимон.

«Путівник» наводить необхідні відомості про те, на яких планетах пропонують найкращий пангалактичний полоскальний полиск, яка вартість порції і які найближчі добровільні організації беруть на себе клопоти по лікуванню споживача.

«Путівник» наводить навіть рецепт для приготування коктейлю за домашніх умов:

«УЗЯТИ ВМІСТ ОДНІЄЇ ПЛЯШКИ ВИТРИМАНОГО «ДЖАНКС СПІРІТ». ДОДАТИ ОДНУ ЧАСТИНУ ВОДИ ІЗ ОКЕАНУ ПЛАНЕТИ САНТРАГІНУСА (О, ЦІ САНТРАПНІЙСЬКІ ВОДИ! О, ЦІ САНТРАГІНІЙСЬКІ РИБИ!!!). КИНУТИ ТРИ КУБИКИ АРКТУРІАНСЬКОГО МЕГАДЖИНУ. ДОЧЕКАТИСЬ ПОВНОГО РОЗЧИНЕННЯ (МЕГАДЖИН ПОВИНЕН БУТИ ПРАВИЛЬНО ЗАМОРОЖЕНИЙ, ІНАКШЕ ВИВІТРЮЄТЬСЯ БЕНЗИН).

ПРОПУСТИТИ ЧЕРЕЗ СУМІШ ЧОТИРИ ЛІТРИ МЕТАНУ З ФАЛІЇ — У ПАМ’ЯТЬ ПРО ЩАСЛИВЦІВ, ЯКІ СКОНАЛИ ВІД ЗАДОВОЛЕННЯ В БОЛОТАХ ФАЛІЇ.

ДОДАТИ (НА КІНЧИКУ СРІБНОЇ ЛОЖЕЧКИ) СУПЕРМЕНТОЛОВОГО ЕКСТРАКТУ, ЩО ПАХТИТЬ УСІМА ДУРМАНЯЧИМИ АРОМАТАМИ ТЕМНИХ ЗОН КВАЛАКТИНА — ТОНКИМИ, ВАБЛИВИМИ, ЗАГАДКОВИМИ.

ЗАНУРИТИ ІКЛО АЛГОЛІАНСЬКОГО СОНЯЧНОГО ТИГРА. ЗВЕРНІТЬ УВАГУ НА СПАЛАХИ ВОГНЮ СОНЦЬ АЛГОЛІАНА, ЯКИМИ СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ РОЗЧИНЕННЯ.

ТРОХИ ЗАМФІОРУ.

ОДНУ ОЛИВКУ.

ПИЙТЕ… АЛЕ… ОБЕРЕЖНО…»

«Путівник по Галактиці для космотуристів» за тиражем значно перевершив «Енциклопедію Галактики».

— Шість кухлів гіркого, — сказав Форд Префект бармену «Кобили і грума». — Поспішіть, будь-ласка, бо наближається кінець світу.

Бармен — поважна літня людина — не звик до подібного ставлення. Він обвів Форда Префекта прискіпливим поглядом з-за батареї пляшок. Форд втупився у вікно і втратив інтерес до всього на світі. Бармен запитливо позирнув на Артура. Той знизав плечима і теж промовчав.

— Справді, сер? — бармен почав наповнювати склянки. — Чудова погода, чи не так?

Ніякої відповіді.

— А футбол ви сьогодні подивитесь? — спробував він ще раз.

Форд відірвався від вікна і уважно оглянув бармена.

— Не має сенсу, — сказав він зрештою, знову відвертаючись до вікна.

— Невже, сер, ви втратили надію? — запитав бармен. — Ви думаєте, «Арсенал» не має шансів?

— Я цього не сказав, — відповів Форд байдуже, — просто наближається кінець світу.

— Так, звичайно, сер, я й забув, — сказав бармен, поглядаючи цього разу на Артура. — Для «Арсеналу» це був би вихід, га?

Форд поглянув на бармена з щирим подивом.

— Далеко не найкращий.

— Тримайте шість кухлів, — сказав бармен, важко зітхаючи.

Артур ніяково усміхнувся, ніби вибачався за Форда, і ще раз знизав плечима. Тоді повернувся до залу й ніяково посміхнувся нечисельним відвідувачам. Але ніхто з них не дослухався до розмови, тому ніхто як слід не оцінив його вибачень.

Їхній сусід за стойкою подивився на шість кухлів пива, миттю прикинув подумки свої шанси і заусміхався відданою п’яною усмішкою.

— Іди до біса, — Форд розкусив наміри п’янички і скорчив таку міну, від якої б серце пішло у п’яти навіть у Алголіанського Сонячного Тигра. — Вип’ємо все самі.

— Решту залиште собі, — Форд кинув на стойку п’ять фунтів.

— Як, з п’ятірки? Дякую, сер.

— У вас у запасі лише десять хвилин, щоб її витратити.

Бармен вирішив на якийсь час зникнути.

— Форде, — озвався Артур, — коли ти, нарешті, поясниш, що діється?

— Пий, — сказав Форд. — Три кухлі твої.

— Три кухлі? У обід?

П’яничка всміхнувся й радісно закивав головою.

— Час — умовність. Обідній час — тим паче, — зазначив Форд.

— Глибока думка, — кивнув Артур, — може, надішлеш її в «Рідерс дайджест»? Там у них для таких висловлювань ціла сторінка.

— Пий.

— Усі три?

— Так, пиво розслаблює м’язи. Тобі це скоро знадобиться.

— Розслабити м’язи?

— Саме це.

Артур позирнув на пиво.

— Що за життя? — пробурмотів він. — А може, світ завжди був трішки божевільним, тільки я цього не помічав?

— Не бери дурного в голову, — сказав Форд, — я спробую тобі дещо пояснити. Скільки років ми знайомі?

— Скільки років? — Артур замислився. — Ну, років із п’ять. Від сили — шість. А яке це зараз має значення?

— Велике, — сказав Форд. — Що б ти сказав, якби дізнався, що насправді я народився не в Гілдфорді, а на одній планеті неподалік зірки Бетельгейзе. Артур розгублено знизав плечима.

— Не знаю, — зізнався він, сьорбнувши пива.

Форд зрозумів, що нічого не вдіє. Та й яке це зараз має значення? Якщо врахувати, що ось-ось настане кінець світу.

— Пий, — сказав він. — Кінець світу на носі, — додав мимохідь.

Артур укотре обдарував відвідувачів ніяковою усмішкою. На відповідь вони насупились. Якийсь чоловік навіть махнув йому рукою: мовляв, нічого усміхатися до чужих людей, краще займайся своїми справами.

— Мабуть, в усьому винен четвер, — сказав собі Артур, похнюплено споглядаючи своє пиво. — По четвергах завжди зі мною щось діється.

РОЗДІЛ 3

Саме в той фатальний четвер щось нечутно неслося на величезній висоті над планетою. Цих «щось» було кілька дюжин. Кілька дюжин величезних плит жовтого кольору. Розмірами вони сягали середнього міського кварталу і летіли нечутно, як птахи.

У електронних променях зірки під назвою Сонце вони перегрупувались у бойові порядки.

Планета, що лежала далеко знизу, не знала ще про них нічого. Саме цього вони і прагли. Величезні жовті «щось» пролетіли непоміченими мис Канаверал[1], щасливо проминули Вумеру[2] і Джодрелл Бенк[3]. Вчені й військові проґавили те, до чого готувались протягом усіх цих років.

Єдиним приладом, якому вдалося зареєструвати їхню появу, був маленький чорний футляр — інфрадельтахвильовий датчик. Прилад блимав у надрах шкіряної сумки, яку Форд Префект постійно носив з собою. Вміст сумки зацікавив будь-кого б, а у фізика повилазили б очі. Щоб не привертати зайвої уваги, він тримав зверху кілька обшарпаних сценаріїв. Він говорив усім, що їх дали йому для проби.

Крім інфрадельтахвильового датчика і сценаріїв, у сумці лежав Електронний Палець — гладенька матова платівка з перемикачами і циферблатом. Іще там був прилад, що зовні нагадував електронний калькулятор із сотнею клавіш і табло площею чотири квадратні дюйми, де будь-якої миті можна вивести яку завгодно із мільйона «сторінок». Він видавався настільки складним, що творці його вважали за необхідне зробити на футлярі напис: «БЕЗ ПАНІКИ». Саме такий вигляд мала найвидатніша книжка, що будь-коли побачила світ у видавничому об’єднанні Малої Ведмедиці — «Путівник по Галактиці для космотуристів». Видавці вирішили надати своїй книжці такої незвичної форми (на субмезонних мікропроцесорах), піклуючись, перш за все, про своїх читачів. Бо ж якби її видали в традиційному вигляді, космотуристам довелося б тягати за собою кілька напхом напханих вагонів.

У надрах сумки лежало кілька кулькових ручок, записник і рушник фірми «Маркс і Спенсер».

Ось що написано в «Путівнику по Галактиці для космотуристів» з приводу рушників:

«РУШНИК, — мовиться там, — ПРЕДМЕТ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ. ЙОГО ПРАКТИЧНА ЦІННІСТЬ БЕЗМЕЖНА: У НЬОГО МОЖНА ЗАГОРНУТИСЯ ДЛЯ УТЕПЛЕННЯ У ВИПАДКУ ЗАТРИМКИ НА ХОЛОДНИХ МІСЦЯХ БЕТИ ДЖАГЛАНА, МОЖНА ПІДСТЕЛИТИ ПІД СЕБЕ НА ДИВОВИЖНИХ МАРМУРОВИХ ПЛЯЖАХ САНТРАГІНУСА VI, ВДИХАЮЧИ МОРСЬКЕ ПОВІТРЯ; ПІД НИМ МОЖНА СХОВАТИСЯ ВІД ЗГУБНОГО СВІТЛА ЧЕРВОНИХ ЗІРОК У ПУСТЕЛЯХ КАКРАФУНА. РУШНИК МОЖНА ПРИСТОСУВАТИ ЗАМІСТЬ ВІТРИЛА ПРИ СПЛАВІ ПО НЕКВАПЛИВІЙ РІЧЦІ МОЗ. МОКРИЙ, ВІН ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ГРІЗНУ ЗБРОЮ У РУКОПАШНОМУ ПОЄДИНКУ. НИМ МОЖНА ОБВ’ЯЗАТИ ГОЛОВУ ДЛЯ ЗАПОБІГАННЯ ОТРУЙНОМУ ПОДИХУ Й ВБИВЧОМУ ПОГЛЯДУ ТРААЛЬСЬКОЇ ХИЖОЇ БЛАТЕРНОІ БЛОЩИЦІ[4]. ВИКОРИСТОВУЙТЕ РУШНИК ДЛЯ ПРИВЕРТАННЯ УВАГИ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ. ЯКЩО ПІСЛЯ ВСЬОГО ЦЬОГО РУШНИК ЩЕ ЗБЕРЕЖЕ ЧИСТОТУ, НИМ МОЖНА ВИТЕРТИСЯ.

РУШНИК — ПОТЕНЦІЙНИЙ НОСІЙ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ЦІННОСТІ. ТАК, НАПРИКЛАД, ЯКЩО СТРЕГ[5] ДІЗНАЄТЬСЯ, ЩО КОСМОТУРИСТ МАЄ ПРИ СОБІ РУШНИК, ВІН АВТОМАТИЧНО ПОДУМАЄ, ЩО ТОЙ ТАКОЖ МАЄ ЗУБНУ ЩІТКУ, ФЛАНЕЛЕВУ СЕРВЕТКУ ДЛЯ ОБЛИЧЧЯ, МИЛО І З ДЕСЯТОК БІСКВІТІВ, ФЛЯЖКУ, КОМПАС, КАРТУ, НИТКИ, ЗАСОБИ ВІД КОМАРІВ, ДОЩОВИК, СКАФАНДР і т. д. І т. п. БІЛЬШЕ ТОГО, В ЦЬОМУ ВИПАДКУ СТРЕГ ЛЮБ’ЯЗНО ЗАПРОПОНУЄ КОСМОТУРИСТУ БУДЬ-ЯКУ ІЗ ВИЩЕЗГАДАНИХ, А ТАКОЖ ДЮЖИНУ ІНШИХ НЕОБХІДНИХ РЕЧЕЙ, ЯКІ КОСМОТУРИСТ МІГ ЧИСТО ВИПАДКОВО «ЗАГУБИТИ». СТРЕГ ПОДУМАЄ, ЩО ТОЙ, ХТО ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ УЗДОВЖ І УПОПЕРЕК, ПІДКОРЮЄ ЙОГО У БЕЗПЕРЕРВНІЙ БОРОТЬБІ ЗІ СТИХІЄЮ, ЯКА ЗРЕШТОЮ ПРИЗВОДИТЬ ДО ПЕРЕМОГИ РОЗУМУ, ПЕРЕБУДОВУЄ ЙОГО, І В ТОЙ ЖЕ ЧАС НОСИТЬ ІЗ СОБОЮ РУШНИК, — БЕЗСУМНІВНО, ЦЕ ТА ЛЮДИНА, З ЯКОЮ ВАРТО РАХУВАТИСЬ.

У СЛЕНГУ КОСМОТУРИСТІВ Є НАВІТЬ ВИРАЗ. У ЯКОМУ ВІДБИЛОСЯ ЗНАЧЕННЯ РУШНИКА: «ГЕЙ, ТИ САСАЄШ[6] ЦЬОГО ГУПІ[7] ФОРДА ПРЕФЕКТА? ЦЕЙ ФРУД[8] ЗНАЄ, ДЕ ЙОГО РУШНИК».

Зручно вмостившись на рушнику в надрах Фордової сумки, інфрадельта-хвильовий датчик заблимав настирливіше. На висоті кількох миль над Землею, величезні жовті «щось» завершили розгортання бойових порядків. Черговий біля телескопа Джодрелл Бенк вирішив випити чашечку чаю.

— Ти маєш із собою рушник? — раптом запитав Форд у Артура.

Артур, змагаючися з третім кухлем, звів очі.

— Що? А, ні, навіщо він мені потрібен? — він уже перестав дивуватися.

— Допивай, — Форд роздратовано клацнув язиком.

У цей час далекий глухий гуркіт перекрив усі шуми — перешіптування відвідувачів бару, рев музичного автомата і навіть безперервне гикання їхнього сусіда біля стойки, якому Форд все ж таки поставив віски.

— Що це таке? — Артур підхопився на ноги, захлинаючись пивом.

— Не хвилюйся, — відповів Форд, — це ще не вони.

— Слава Богу, — сказав Артур.

— Швидше за все, це лише зносять твій будинок, — додав Форд, допиваючи третій кухоль.

— Що? — заволав Артур.

Він вирвався з-під Фордового впливу і, безтямно озираючись, кинувся до вікна.

— Боже, це ж вони. Руйнують дім! Чому я тут сиджу, Форде?

— На даному етапі це вже не має значення, — запевнив його Форд, — дай їм порозважатися.

— Порозважатися? — ревнув Артур. — Я їм порозважаюсь! — Він ще раз визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що вони мають на увазі одне й те ж саме. — Я їм покажу, як розважатися! — крикнув Артур вже на вулиці, погрозливо вимахуючи напівпорожнім кухлем.

За час перебування в барі кількість його друзів аж ніяк не збільшилась.

— Зупиніться, вандали! Грабіжники! — волав Артур, біжучи. — Зупиніться, огидні вестготи!

Форду будь-що треба було наздогнати Артура. Перед тим, як кинутись навздогін, він попросив пакунок арахісу.

— Будь ласка, сер, — бармен передав йому кульок, — двадцять вісім пенсів, будьте ласкаві.

Форд був ласкавий. Він простягнув бармену п’ятифунтовий папірець і запропонував залишити решту. Бармен недовірливо подивився спочатку на гроші, потім — на Форда. Його охопила лихоманка; на мить він закляк. Ніхто на Землі досі не відчував чогось подібного. У хвилини найглибшого стресу будь-яка дієздатна біоформа породжує нечутний сигнал. Він тим сильніший, чим більша відстань від місця народження. Ця відстань на Землі не може перевищити 16 000 миль, що є недостатнім для розпізнання сигналу. Зараз Форд Префект перебував у глибочезному стресі, а місце його народження було віддалене від планети Земля на 600 світлових років.

Бармен, що відчув сигнал Форда, захитався, вражений незбагненністю цієї відстані. І хоча в його мозку такі величини не вміщалися, він поглянув на Форда Префекта з неприхованою повагою.

— Можливо, ви жартуєте, сер, — бармен притишив голос. У залі запала мертва тиша. — Ви дійсно вважаєте, що наближається кінець світу?

— Так, — відповідь була лаконічною.

— Сьогодні?

Питання розвеселило Форда.

— Так, — сказав він усміхаючись. — Хвилини через дві.

Бармен залишив останні слова поза увагою. Відчуття, яке він щойно пережив, уже забулось.

— Ми можемо чимось собі допомогти? — запитав він.

— Нічим, — Форд запхнув пакунок до кишені.

Раптом у залі хтось зареготав: та невже ми такі дурні, що можемо в це повірити!

Сусід за стойкою був ущент п’яний. Його очі вирячились на Форда.

— Мені здається, — забелькотів він, — що нам слід лягти на землю і накрити голову паперовим мішком або ще чимось.

— Накрийте, якщо вам хочеться, — знизав плечима Форд.

— Так нас учили в армії, — пояснив п’яничка.

Його очі почали довгу подорож назад до недопитого віскі.

— Це допоможе? — поцікавився бармен.

— Ні, — відповів Форд і чемно посміхнувся. — Даруйте, — вибачився він, — мені вже час.

Махнув на прощання рукою і вийшов.

Хвилину в залі тривала тиша, потім знову пролунав регіт. Дівчина, яку привів із собою цей реготун, зненавиділа його від усієї душі. Їй, здається, значно полегшало б, якби вона знала, що через хвилину з гаком її супутник перетвориться на хмарку водню, озону й одноокису вуглецю. Шкода, що коли настане ця благодатна мить, вона буде надто зайнята власним випаровуванням, щоб помітити це.

Бармен прочистив горло.

— Бар зачиняється. Приймаємо останні замовлення, — почув він свій голос ніби здалеку.

Величезні жовті машини стишили хід і почали знижатися. Форд відчував їх наближення. Сказати правду, йому не хотілося, щоб стався цей катаклізм.

Артур біг, мов очманілий, дорогою. Вся його увага зосередилася на бульдозерах, які загладжували уламки того, що нещодавно було його домівкою, і він не помічав нічого — ні раптового пронизливого вітру, ні холодного дощу, який линув неждано-негадано.

— Варвари! — кричав він, біжучи. — Я скаржитимуся до суду! Ви ще відшкодуєте мені збитки. До останнього пенні! Вас усіх перевішають, утоплять, четвертують! Поб’ють батогами! Кинуть у окріп і варитимуть доти… доти, доки ви заблагаєте пощади.

Форд біг за ним. Дуже, дуже швидко. Ще кілька секунд, і він наздогнав би Артура.

— А потім я почну все спочатку! — волав Артур. — І коли усе скінчиться, зберу ваші рештки і на цій купі станцюю чечітку.

Артур не помітив, що робітники покидали бульдозери й щосили чкурнули; він не помітив, що містер Просер кидає на небо злякані погляди. Там, у височині, величезні жовті «щось» продирались крізь товстий шар хмар. Неймовірно величезні жовті «щось».

— А я все танцюватиму й танцюватиму, — не вгавав Артур, — доки натру мозолі або вигадаю щось цікавіше, а тоді…

У цю мить Артур перечепився, перекинувся через голову й розпластався на холодній землі. Лише тепер він збагнув, що в світі щось коїться.

— Що це там таке, біс його бери? — він тицьнув пальцем у небо.

Хоч що там було, воно промчало, жовте й страшне, по небосхилу, розірвало його навпіл таким вибухом, від якого вуха вдавило глибоко в череп.

За першим вибухом пролунав другий, і все повторилось знову, лише набагато голосніше.

Словами не перекажеш, що робили люди на поверхні планети. Вони самі не усвідомлювали цього. Робити щось конкретне не мало щонайменшого сенсу — бігти, ховатися, сміятися, плакати. Вулиці міст набрякли людськими потоками, машини стикались одна з одною. Виття наростало, зносило все, як гігантська хвиля, що все поглинає на своєму шляху.

Посеред хаосу лиш один чоловік стояв, заткнувши берушами вуха, й дивився на небо з глибоким сумом. Він один знав, що діється. Знав це з тієї миті, коли серед ночі його розбудив інфрадельтахвильовий датчик. Як довго він чекав цього! Але коли сигнал був розкодований, жах заполонив його серце. Із усієї множини розумних рас, які населяли Галактику й могли б принести планеті Земля прогрес і процвітання, він менш за все хотів, щоб це були вогони.

Зрештою, кінець невизначеності. Він знає, що робити. Тільки-но корабель вогонів просвистів над головою, він розстібнув сумку. На долівку вивалились сценарій «Йосип і чарівний плащ» та рукопис «Нового Священного Письма». Більше вони йому не знадобляться. Він був готовий. Повністю, Він знав, де його рушник.

На Землі запала тиша. І це було навіть гірше, ніж гуркіт. На якийсь час усе завмерло.

Величезні кораблі зависли над найбільшими державами. Непорушно вони висіли в небі, здоровезні, важкі, як гори, наче виклик законам природи. Сам факт їхньої присутності викликав нервовий шок. Адже кораблі висіли у небі, заперечуючи тим самим встановлені норми й звичні закони. Цеглини не літають.

Нарешті щось клацнуло, зашурхотіло, ніби вітерець серед листя. Це самовільно увімкнулись усі комплекси хай-фай, усі радіоточки, телевізори, касетники, радіотранслятори, репродуктори, автомобільні радіоприймачі.

Кожна порожня консервна бляшанка, урна, вікно, пральна машина, кружка, кожен шматочок металу запрацював як резонатор. Перед тим, як перестати існувати, Земля перетворилася на єдину гігантську акустичну систему. Але не для трансляції концерту чи шоу, а для передачі короткого повідомлення.

— ЛЮДИ ЗЕМЛІ, ПРОШУ ВАШОЇ УВАГИ, — пролунав голос. І найостанніші скептики заридали — настільки висока була якість квадрофонічного звуку з непомірне малим рівнем спотворення. — ГОВОРИТЬ ПРОСТЕТНИК ВОГОН ДЖЕЛТЦ-ЧЛЕН ГАЛАКТИЧНОГО КОМІТЕТУ ПЛАНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ, — вів далі голос. — ЯК ВАМ, БЕЗСУМНІВНО, ВІДОМО, ЗГІДНО З ПЛАНОМ РОЗВИТКУ ПЕРИФЕРІЙНИХ РАЙОНІВ ГАЛАКТИКИ, ЧЕРЕЗ ВАШУ СОНЯЧНУ СИСТЕМУ НАМІЧЕНО БУДІВНИЦТВО ШВИДКІСНОЇ ГІПЕРКОСМІЧНОЇ МАГІСТРАЛІ. СПІВЧУВАЮ, АЛЕ ВАША ПЛАНЕТА СЕРЕД ІНШИХ ПІДЛЯГАЄ ЗНИЩЕННЮ. УВЕСЬ ПРОЦЕС ЗАБЕРЕ НЕ БІЛЬШЕ ДВОХ ЗЕМНИХ ХВИЛИН. ДЯКУЮ ЗА УВАГУ.

Гучномовець вимкнувся.

Паніка охопила землян. Хвилі жаху прокотилися натовпами. Зверху люди скидались на металеві стружки на аркуші паперу, під яким рухався магніт. Хотілося бігти, але куди?

Здивовані вогони знову ввімкнули гучномовець.

— НАМ НЕ ЗРОЗУМІЛЕ ВАШЕ СПАНТЕЛИЧЕННЯ. УСІ КРЕСЛЕННЯ Й НАКАЗ ПРО ПОЧАТОК БУДІВНИЦТВА ВИСІЛИ У МІСЦЕВІЙ ПЛАНОВІЙ КОНТОРІ НА АЛЬФА ЦЕНТАВРІ ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ П’ЯТДЕСЯТИ ЗЕМНИХ РОКІВ. ВИ МАЛИ ДОСИТЬ ЧАСУ ДЛЯ ПОДАННЯ АПЕЛЯЦІЇ. ЗАРАЗ ПІЗНО ПРОТЕСТУВАТИ Й ОБУРЮВАТИСЬ.

Гучномовець вимкнувся. Його голос луною прокотився по всій Землі. Велетенські кораблі одночасно розвернулись у небі. Легко й невимушене, мов метелики. Розкрились люки — зяючі чорні прямокутники.

Нарешті хтось прийшов до тями, настроїв радіопередавач на потрібну хвилю і відбив тремтячими руками звернення від імені планети до кораблів вогонів. Ніхто не дізнався, що саме було у зверненні, проте всі почули відповідь. Гучномовець увімкнувся ще раз. Роздратований голос мовив:

— ВИ ХОЧЕТЕ СКАЗАТИ, ЩО НІКОЛИ НЕ БУЛИ НА АЛЬФА ЦЕНТАВРІ? БОЖЕ, ТА ЦЕ Ж ЛИШЕ ЗА ЧОТИРИ СВІТЛОВИХ РОКИ ВІД ВАС. ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ ЯКЩО ВИ НЕ ВИЯВЛЯЄТЕ ЕЛЕМЕНТАРНОГО ІНТЕРЕСУ ДО СВОЇХ ВЛАСНИХ СПРАВ, ЦЕ ВАШЕ ОСОБИСТЕ ГОРЕ.

ПРОМЕНЕВІ ПРИСТРОЇ — ДО БОЮ!

Світло водоспадами полилось із люків.

— НЕ РОЗУМІЮ, — долинув голос із невимкнутого гучномовця, — ЦЕ Ж ЦИВІЛІЗАЦІЯ АПАТИЧНИХ ІДІОТІВ. МЕНІ ЇХ ЗОВСІМ НЕ ЖАЛЬ.

Запанувала жахлива тиша.

Почувся жахливий гуркіт.

Запанувала жахлива тиша.

Будівельний флот вогонів зник у зоряній безодні.

РОЗДІЛ 4

Далеко від Землі, на протилежному боці спірального відгалуження Галактики, на відстані п’ятисот тисяч світлових років Зафод Бібльброкс — Президент Імперського Галактичного Уряду — мчав смарагдовими хвилями дамогранського океану. Дамогранське сонце вигравало на корпусі катера з потужним іонним дельта-двигуном.

Дамогран спекотний, Дамогран далекий, Дамогран мало кому відомий.

Дамогран — схованка «Золотого Серця».

Катер мчав по хвилях. До кінця подорожі було ще досить далеко. Так уже незручно влаштований Дамогран — жменька розкиданих островів серед безмежного океану.

Лише завдяки майже повній відсутності суші Дамогран і лишився малозаселеною планетою. Він був ідеальним місцем для здійснення глибоко засекреченого проекту Імперського Галактичного Уряду під кодовою назвою «Золоте Серце».

Катер підстрибував на хвилях. Зафод Бібльброкс прямував із космопорту острова Пасхи (це чиста випадковість. «ПАСХА» — всегалактичною мовою означає «маленьке, плоске, світло-коричневе») на острів Франція (ще одна чиста випадковість), де завертався проект «Золоте Серце».

Загалом же, роботі над «Золотим Серцем» передувала низка суцільних випадковостей.

Але сьогоднішній день, день, коли мала відкритися завіса таємничості, день, коли «Золоте Серце» повинно, нарешті, постати перед очима враженої Галактики, не був випадковістю. Сьогоднішній день стане кульмінацією всього правління Зафода Бібльброкса. Лише заради одного цього дня він погодився зайняти президентське крісло. Його рішення схвилювали найширші верстви суспільства Галактичної Імперії. Зафода Бібльброкса в Президенти? Чи не Того Самого? У Президенти? Багато хто тоді побачив у його призначенні ще один доказ того, що цілому світові бракує розуму.

Зафод усміхнувся і додав швидкості.

Зафода Бібльброкса — цього авантюриста, плейбоя, колишнього хіпі (шахрая? дуже можливо!), самозакоханого маніяка, який до того ж часом ігнорує ленч.

У Президенти?

Але ніхто не втратив розум. В усякому разі, в прямому розумінні. Лише шість чоловік в усій Галактиці знали закони, за якими вона керується. Вони знали також і те, що коли Зафод Бібльброкс оголосив про бажання балотуватися у Президенти[9], то це справа вирішена. Адже він був найбільш підхожим кандидатом.

Одного ніхто не міг збагнути — навіщо Зафоду це потрібно.

Він заклав крутий віраж, фонтан води монолітним смарагдом засяяв на сонці.

Сьогодні його день. Сьогодні вони збагнуть, навіщо він затіяв цю комедію з виборами. Крім того, сьогодні йому виповнюється двісті років. Але це лише випадковість.

Стрибаючи по хвилях Дамограна, він розмірковував, який сьогодні знаменний, вікопомний день.

Він примусив себе розслабитися. Зафод опустив дві руки на спинку сидіння. Він керував третьою рукою, яку зовсім нещодавно відростив під правою для повного оволодіння мистецтвом лижного боксу.

— Гей, — сказав він сам собі, — спокійніше, хлопче, спокійніше.

Але напружені нерви дзвеніли, мов натягнута струна.

Острів Франція за формою являв піщаний півмісяць завдовжки двадцять миль і п’ять у поперечнику. Здавалося, що він існує не сам по собі, а для того, щоб підкреслити глибокий вигин безкрайньої затоки. Це відчуття посилювалось ще й від того, що внутрішня прибережна смуга — це були майже суцільно круті скелі, які обривались у морі. До протилежного берега суша спускалася полого.

На скелі розмістився комітет по зустрічі. Він об’єднував переважно інженерів і вчених, зайнятих на будівництві «Золотого Серця». Більшість складали гуманоїди, хоча то там, то тут траплялись нечисельні групи рептилоїдів-атомників. Крім того, у натовпі зустрічаючих були три зелені сильфідоподібні максі-метагалактисти, один восьминогий пгихоструктураліст і Гу-Лу-Ву[10]. Усі присутні, за винятком Гу-Лу-Ву, одяглись у парадні костюми усіх кольорів веселки. Гу-Лу-Ву тимчасово помістили у першу-ліпшу призму, що стояла окремо неподалік.

Піднесений, святковий настрій охопив присутніх. Незважаючи на втому, чекання людини з жовтогарячим шарфом на шиї[11] хвилювало всіх. А роботу, слід зазначити, було виконано чималу. Вона підвела їх до тієї межі дій законів фізики, за якою нема вже нічого, й навіть трішечки далі; вона примусила реконструювати першооснову світу, переглянути, доповнити, змінити ймовірні та неймовірні механізми дії цих законів. І було їм байдуже, якою владою — реальною чи гіпотетичною — наділений у дійсності Президент. Лише шість осіб в усій Галактиці знали, що єдиною турботою Президента є не володіти владою, а відвертати від неї увагу інших.

Зафод Бібльброкс блискуче впорався із поставленим завданням.

Президентський катер описав широке півколо і увійшов у лагуну. Натовп разом охнув, засліплений сонцем і захоплений мистецтвом володіння кермом.

Виблискуючи на сонці, катер ширяв над водою на подушці із іонізованих атомів. Крім того, він був обладнаний ще й крилами, які, для більшого ефекту, можна було занурити у воду. За кормою високо здіймався пінистий струмінь, який прорізував у воді глибоку траншею.

Зафоду дуже подобався цей ефект.

Він нісся з усією швидкістю прямісінько на стрімку скелю, але в останню мить рішуче повернув штурвал, катер описав крендель і зупинився, граціозно погойдуючись на хвилях.

Через секунду Зафод стояв на палубі, махав рукою й усміхався більш ніж трьом мільярдам глядачів. Звичайно ж, на острові ніколи б не розмістились три мільярди чоловік. — тут і для тисячі місця не вистачило. Саме стільки народу дивилось церемонію відкриття «Золотого Серця» очима мініатюрної автотрьохвимірної камери, що зависла в повітрі неподалік. Спортивна звага Президента видавалась ще більш екстравагантною завдяки трьохвимірній зйомці.

Зафод посміхнувся. Три мільярди і шість чоловік не могли собі навіть уявити, що стануть свідками його найекстравагантнішої витівки.

Камера дала крупний план найпопулярнішої з двох його голів. Він помахав знову. В цілому Зафода без перебільшення можна було віднести до гуманоїдів. Не зважаючи на дві голови й три руки, він мав типову людську зовнішність: волосся, яке стирчало в усі боки, блакитні очі, що випромінювали магнетизм, вічно неголені підборіддя.

Біля катера підстрибувала на хвилях і мінилась у сонячних променях прозора сфера, що мала футів двадцять у діаметрі. Всередині неї плавала напівкругла канапа, оббита яскраво-зеленою шкірою. Чим швидше оберталась сфера, тим нерухомішою здавалася канапа.

Усе це теж було зроблено для більшого ефекту.

Зафод перескочив у сферу й вмостився на канапі, закинувши ногу за ногу. Дві руки він опустив на бильця, третьою обтрусив коліна. Обидві його голови повернулись у різні боки, сяючи усмішками.

Раптом море під сферою скипіло, вода завирувала й піднесла її вгору на потужних струменях. Сфера стала перекидатись і швидко підніматись угору. Запрацював двигун, і сфера відірвалась від струменю, який упав униз з стометрової висоти.

А Зафод усміхався.

Над верхівкою скелі сфера пришвартувалась до похилого трапа, скотилась у заглиблення і завмерла.

Під бурхливі оплески Зафод Бібльброкс вийшов до народу. Жовтогарячий шарф вигравав на сонці. Прибув Президент Галактики.

Почекавши, поки вщухнуть оплески, він підняв руку.

— Привіт, — сказав він.

Кібер-павук, урядовий кур’єр, непомітно підібрався збоку з новим примірником урядової промови. Сторінки з третьої до сьомої старого примірника гойдались на хвилях, Милях у п’яти від острова. Перші дві сторінки врятував дамогранський вінценосний орел. Він використав їх для будівництва гнізда нової форми. Гніздо із пап’є-маше було влаштоване таким чином, щоб повністю виключити випадкове випадання пташеняти. Дамогранський вінценосний орел не хотів ризикувати потомством.

Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові.

— Привіт, — сказав він знову.

Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося. роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан — дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд — стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та Ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про її арабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів. Тим паче, що вони припинили своє існування. У кожного вистачає своїх турбот, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п’ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала.

— Привіт, лялечко! — гукнув він їй.

Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому — усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік.

— Привіт! — гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси.

Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити «привіт» і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з’явиться у них за кілька хвилин.

Цієї миті камери переключились на інший об’єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей «хтось» клацнув у кишені тумблером.

Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом.

Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним.

— Здуріти можна, — Зафод, не відриваючись, дивився на «Золоте Серце».

До його характеристики мало що можна було додати.

— Здуріти можна, — повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу.

Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан — вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безбожно хизується перед публікою.

— Корабель пречудовий, — сказав він. — Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його.

От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати.

На більше його терпіння не вистачило. Він закинув голову, по-звірячому рикнув і, жбурнувши гранату в натовп, кинувся навпростець через море раптово застиглих усмішок.

РОЗДІЛ 5

Простетник Вогон Джелтц не вважався за красеня навіть серед вогонів. Над вузьким, як у свині, чолом здіймався великий куполовидний ніс. Його гумова шкіра брудно-зеленого кольору була дуже товста, що однаково важливо як для того, щоб витримати тиск води на глибинах до тисячі футів, так і для занять політикою.

Втім, це зовсім не означало, що він полюбляє плавати. Ні, щільний денний розклад не лишав часу для занять спортом. Зовні він майже не відрізнявся від перших вогонів, що мільярди років тому залишили одвічні болота Вогосфери. Важко дихаючи, вони вилізли на берег, підставивши під яскраві промені молодого Сонця свої потворні туші. І того далекого дня еволюція з відразою відвернулась від вогонів, викреслила їх із числа улюблених створінь. Більше вони не розвивались і за логікою речей мали вимерти.

Факт, що вони все ж вижили, і цим викликали повагу до своєї впертості. Еволюція? — говорили вони собі, — кому вона потрібна? Те, що відмовилась зробити природа, невдовзі зробили вони самі — видалили хірургічним методом найпомітніші анатомічні надлишки.

А тим часом природні сили планети Вогосфера посилено працювали над виправленням припущеної помилки. Але де поділися ті гарні смарагдові краби на довгих ногах? Вогони розбивали їх залізними довбнями, щоб дістатися до ніжного, соковитого м’яса. Куди зникли стрункі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих? Вогони спопелили їх на вогнищах, смажачи краб’яче м’ясо. А тендітні газелеподібні створіння з шовковою вовною і вологими очима! На них не можна було сідати верхи, бо їхні тендітні хребти відразу ламалися. А вогони, не зважаючи на це, сідали.

Життя на Вогосфері зачаїлось до кращих часів. А саме до тієї миті, поки вогони відкрили принципи пересування в космічному просторі. По тому протягом наступних кількох вогонських років усі вогони повністю перебазувались у Туманність Мегабрандиса — політичний центр Галактики, де вони захопили ключові посади в Галактичному уряді і тепер, власне, стали кістяком його апарату. Вони робили відчайдушні спроби стати освіченими, набути пристойних манер і здобути громадську повагу, але за рівнем інтелекту мало чим відрізнялись від своїх предків. Щорічно вони вивозили з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовували грандіозну пиятику з цього приводу, трощачи панцирі крабів залізними довбнями.

Простетник Вогон Джелтц — типовий представник своєї раси. Він, крім того, страшенний мерзотник, та ще й ненавидить космотуристів.

У надрах флагманського корабля Простетника Вогона Джелтца у маленькій каюті спалахнув сірник. Його запалив не вогон, а істота, яка чудово знала, чого можна чекати від вогонів. Тож не дивно, що ця істота поводилася дуже сторожко. Її звали Форд Префект[12].

Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум’ї мало що можна було роздивитись — по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Принаймні поки що все було тихо. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі — плем’я гурманів, що знаються на кухарстві, не вельми цивілізований, але приємний люд. Вогони нещодавно почали запрошувати їх куховарити на свої численні флотилії. Єдиною умовою принаймні було те, що дентразі не повинні стромляти носа не в свої справи.

Дентразі з радістю погоджувались. Вони любили гроші вогонів — одну із найстабільніших валют і ненавиділи їх самих. Найбільша їхня розвага була — довести вогона до люті. Форд знав про це і завдяки цьому не перетворився на хмаринку водню, озону й одноокису вуглецю.

Почувся стогін. Він запалив новий сірник і побачив на підлозі обриси людини, що ворушилася. Форд загасив сірника і намацав у кишені те, що шукав. Розірвав целофан, труснув кульок.

— З’їж арахісу, — сказав Форд Префект, стаючи навколішки.

Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне.

— Приймай, — Форд тицьнув кульок. — Хто вперше проходить крізь трансформатор матерії — втрачає багато солі й білку. Пиво повинно було пом’якшити неприємні відчуття.

— Ооххххх… — простогнав Артур. Він розплющив очі. — Темно.

— Еге ж, — погодився Форд Префект, — темно.

— Немає світла, — промимрив Артур Дент. — Темно.

Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, «сьогодні чудовий день!» або ж «як ти підріс», чи «люба, ти випала з восьмого поверху. Як ти себе почуваєш?» Щоб якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав цілу теорію. Щоб голосовий апарат не заіржавів, люди повинні його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути, її місце посіла інша теорія, згідно якої виходило, що мозок включається в роботу лише паралельно з артикуляційним апаратом. Але й від неї довелось відмовитись. Загалом, люди йому подобались, хоча часом його охоплював відчай — вони так багато чого не знали!

— Так, — підтвердив Форд, — світла справді нема. — Він простягнув Артурові ще кілька горішків. — Як самопочуття?

— Ніби по мені промарширувала ціла рота.

Форд замислився.

— Якщо я запитаю, де ми, з біса, опинилися, — сказав Артур слабким голосом, — я пожалкую про це?

— Ми в безпечному місці, — відповів Форд і підвівся.

— Слава Богу.

— Зараз ми у комірчині одного із кораблів Будівельного Флоту вогонів.

— Боже, — мовив Артур, — ніколи не думав, що в простого слова «безпека» такий широкий спектр значень.

Форд запалив сірника: треба знайти вимикач. Кострубаті тіні знову застрибали по стінах. Артур підвівся, обмацуючи себе. Навколо виднілися якісь чудернацькі предмети, в носі крутило від якихось затхлих запахів, низьке рівне гудіння заважало зосередитись.

— Як ми тут опинились? — запитав Артур, щулячись.

— Нас погодились підкинути, — відповів Форд.

— Гарне пояснення, нічого сказати, — обурився Артур. — Наче ми просто стопнули вантажівку, з якої висунулась зелена потвора з блюдцями замість очей і сказала: «Привіт, хлопці, залазьте до кузова. Я підкину вас до Базингстоку».

— Все правильно, — мовив Форд, — якщо врахувати, що ми зупиняли вантажівку не рукою, а ось цим інфрахвильовим передавачем, а Базингсток у нашому випадку — околиця зірки Барнарда, що за шість світлових років від Землі.

— А потвора з очима-блюдцями?

— Вона й справді зелена.

— Чудово, — сказав Артур. — Коли я зможу повернутись додому?

— Ніколи, — Форд Префект знайшов вимикач. — Заплющ очі…

Те, що вони потім побачили, вразило їх обох.

— Боже милостивий, — прошепотів Артур, — невже ми всередині літаючої тарілки?

Простетник Вогон Джелтц навалився тулубом зеленого кольору на консоль керування. Після знищення населених планет він нерідко почувався трохи роздратованим. Для заспокоєння совісті йому було просто необхідно на когось нагримати. Потрібен був привід. Він навіть кілька разів підстрибнув у капітанському кріслі, сподіваючись, що воно зламається і можна буде зігнати на ньому свою злість. Але крісло лише жалібно скрипіло.

— Геть звідси! — закричав він на радиста, який нечутно виник на порозі.

Радист зник. Він навіть зрадів, що не зможе виконати неприємну місію. Щойно він одержав офіційне повідомлення про запуск космічного корабля на імперському випробувальному полігоні планети Дамогран. Корабель було оснащено принципово новим типом двигуна, настільки принципово новим, що відпала будь-яка потреба в прокладанні суперкосмічних швидкісних магістралей.

Відчинились другі двері. Капітан стримався, бо ці двері вели на камбуз, де дентразі готували смачну їжу. Перекусити ніколи не завадить.

У одвірку з’явилась патлата потвора із сервіровочним столиком. Вона всміхалась з усією можливою щирістю.

Простетник Вогон Джелтц зрадів. Із досвіду він знав: дентразі може бути задоволений лише тоді, коли на кораблі є щось, що може розлютити вогона. Тепер він матиме те, на чому зможе зігнати свою злість.

Форд і Артур роздивлялися навколо.

— Що скажеш? — запитав Форд.

— Жалюгідне видовище.

Форд не без відрази розглядав захаращене найрізноманітнішим непотребом приміщення. Купи старих матраців, гори немитого посуду, невипрана білизна.

— Що робити, це не круїзне судно, — зітхнув Форд. — Це комірчина дентразі.

— Здається, раніше ти називав їх вогонами.

— Так, — мовив Форд, — вогони тут усім заправляють. Дентразі у них за прислужників. Це вони впустили нас сюди. З чорного ходу, так би мовити.

— Нічого не розумію, — сказав Артур.

— Добре, поглянь-но сюди, — Форд присів на старі матраци і почав порпатися у сумці.

Артур пхнув матрац ногою, тоді обережно присів на краєчок. Серце шалено тіпалося, хоча щонайменшого приводу для хвилювання не було: усі матраци, що виросли на болотах Зети Скворшелуза, перш ніж їх застосовувати за призначенням, умертвляють і сушать. Виживають лиш одиниці.

Форд простягнув Артурові те, що шукав.

— Що це? — запитав той.

— «Путівник по Галактиці для космотуристів». Електронний довідник. Тут є всі відповіді на будь-які випадки. Артур покрутив його в руках.

— Мені подобається футляр, — нарешті вимовив він. — БЕЗ ПАНІКИ. Перша за сьогоднішній день порада, що подає надію.

— Я покажу тобі, як ним користуватися, — Форд вихопив довідник у Артура, який тримав путівник так, наче то був здохлий жайворон.

— Дивись. Якщо натиснути цю клавішу — на екрані спалахує індекс. На маленькому екрані розміром 3Х4 дюйми застрибали цифри.

— Візьмемо, наприклад, вогонів, — він натиснув кілька кнопок. — Будь ласка.

На екрані спалахнули літери: «БУДІВЕЛЬНИЙ ФЛОТ ВОГОНІВ».

Форд натиснув червону клавішу знизу. По екрану поповзли слова. Паралельно з друкованим текстом включився звуковідтворгоючий пристрій. Довідник промовив приємним голосом:

«БУДІВЕЛЬНИЙ ФЛОТ ВОГОНІВ. ЯКЩО БАЖАЄТЕ, ЩОБ ВАС ПІДВІЗ ВОГОН, СКОРИСТАЙТЕСЬ НАШОЮ ПОРАДОЮ: НЕ ВАРТО Й ПРОБУВАТИ. ВОГОНИ — ОДНА ІЗ НАЙБІЛЬШ НЕКОМУНІКАБЕЛЬНИХ РАС ГАЛАКТИКИ — ЗЛІ, БЕЗДУШНІ, ДО ТОГО Ж ІЗ ЖАХЛИВОЮ ВДАЧЕЮ. БЮРОКРАТИ ДО КІНЧИКІВ ПАЛЬЦІВ, ВОНИ ДІЮТЬ НЕВІДСТУПНО ВІД ІНСТРУКЦІЙ. ВОНИ Й ПАЛЬЦЕМ НЕ ПОВОРУХНУТЬ БЕЗ ВІДПОВІДНОЇ ВКАЗІВКИ, НАВІТЬ ЯКЩО БУДЕ ПОТРІБНО РЯТУВАТИ РІДНУ БАБУСЮ ВІД ТРААЛЬСЬКОЇ ХИЖОЇ БЛАТЕРНОЇ БЛОЩИЦІ. ВКАЗІВКА МАЄ БУТИ НЕ МЕНШ НІЖ У ТРЬОХ ПРИМІРНИКАХ З РЕЗОЛЮЦІЯМИ ВИЩИХ ІНСТАНЦІЙ, ЗАТВЕРДЖЕНОЮ, ПЕРЕЗАТВЕРДЖЕНОЮ, ВІДМІНЕНОЮ, ПОНОВЛЕНОЮ, ОБГОВОРЕНОЮ НА ВСЕНАРОДНОМУ РЕФЕРЕНДУМІ, ПОТІМ ЩЕ РАЗ ВІДМІНЕНОЮ І, НАРЕШТІ, ЩЕ МАЄ ПРОЛЕЖАТИ МІСЯЦІВ ЗО ТРИ У М’ЯКОМУ ТОРФІ НА ГЛИБИНІ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ФУТІВ.

НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ДОМОГТИСЯ ВІД ВОГОНА ВОДИ — ВСТРОМИТИ ЙОМУ ПАЛЕЦЬ У ГОРЛЯНКУ, НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ПОДРАТУВАТИ — ЗГОДУВАТИ ЙОГО БАБЦЮ ТРААЛЬСЬКІЙ ХИЖІЙ БЛАТЕРНІЙ БЛОЩИЦІ.

НІ ЗА ЯКИХ УМОВ НЕ ПОГОДЖУЙТЕСЬ, ЩОБ ВОГОН ПРОЧИТАВ ВАМ СВОЇ ВІРШІ».

Артур поглянув на Форда.

— Яка дивовижна книжка! І все ж, як нам пощастило потрапити на корабель?

— Зараз це вже не актуально, — сказав Форд, закриваючи футляр. — Свого часу я збирав матеріали для Нового Виправленого і Доповненого Видання. А саме: хотів з’ясувати стосунки між вогонами і дентразі. Те, що мені вдалося з’ясувати, дозволяє нам сподіватись на краще.

— А хто ці дентразі? — Артур скривився, наче у нього заболів зуб.

— Чудові хлопці, — відповів Форд, — визнані кухарі й бармени, а на все інше їм начхати. Крім того, вони завжди допомагають космотуристам. Частково тому, що люблять товариство, частково — щоб насолити вогонам. От і усе, що належить знати бідному космотуристу, який прагне за жалюгідних тридцять альтаїрських доларів на День’отяядаїи’визначні місця Всесвіту.

Артур почувався ні в сих ні в тих.

— Здорово, — промимрив він і втупився в матраси.

— На жаль, я затримався на Землі набагато довше, ніж збирався, — зазначив Форд. — Заїхав на тиждень, а вибрався лише через п’ятнадцять років.

— Як ти дістався Землі?

— Просто. Нав’язався у компанію до одного тізера.

— Тізера?

— Еге ж.

— Тізери це такі багаті хлопці з великим почуттям гумору. Вони вештаються скрізь у пошуках планет, що й досі не вступили в Контакт, і збивають їх з пантелику.

— Збивають з пантелику? — Артурові здалося, що Форд морочить йому голову.

— Так, — сказав Форд, — збивають їх з пантелику. Знайдуть, наприклад, тихий, забутий Богом куточок, оберуть собі якогось дурника, у здоровий глузд якого ніхто не повірить. Приземляться біля нього, начеплять на голову ідіотські антени і ну бігати туди-сюди. І пікають: «біп-біп». Звісно, гумор не найвищого гатунку, але їм весело, — Форд заклав руки за голову й відкинувся на спину із виглядом людини, страшенно задоволеної собою.

— Форде, вибач мені, — мовив Артур, — нехай тобі не видається безглузде запитання, але що я роблю на вашому святі життя?

— Я врятував тебе, щоб розважатись разом. Землі ти більше не побачиш.

— А що з нею?

— Її більше немає.

— Немає? — перепитав спокійно Артур.

— Так, немає. Вона розпалась на атоми.

— Знаєш, — сказав Артур, — усе це дуже прикро.

Форд замислено насупився, наче обмірковуючи ці слова.

— Так, я тебе розумію.

— Розумієш? — вигукнув Артур. — Розумієш! Форд схопився на ноги.

— Дивись сюди, — просичав він, указуючи на книжку.

— Ну то й що?

— БЕЗ ПАНІКИ!

— А я і не панікую.

— Ні, панікуєш.

— Добре, нехай так. Але що мені ще лишається робити?

— Будемо мандрувати удвох і розважатися. У Галактиці безліч цікавих речей. А зараз заклади ось цю рибку у вухо.

— Перепрошую? — перепитав Артур.

Занадто ввічливо, як йому здалося. форд тримав у руках невеличкий слоїк — досить прозорий, щоб роздивитись жовту рибку. Вона рухала плавцями й роззявляла рота. Артур з-під лоба зиркнув на Форда. Як дорого він би заплатив за якусь просту й знайому річ! Йому було набагато легше, якби він побачив у цій комірчині, де лежала купами білизна дентразі, стоси скворшелузьких матраців і стояв хлопець із Бетельгейзе, який простягав жовту рибку, що її слід закласти у вухо, побачив би, ну, скажімо, пакунок кукурудзяних пластівців. Але пакунка не було, а заразом не було і почуття безпеки.

Раптом, ніби з безвісти, на них упала потужна звукова хвиля. Артур роззявив злякано рота. Такий звук могла b видати людина, яка полоще горло і в той же час відбивається від зграї вовків.

— Тихше! — зашикав на нього Форд. — Слухай! Це важливо.

— Ва… важливо?

— Капітан корабля робить оголошення.

— Ти хочеш сказати, що це розмовляють вогони?

— Слухай!

— Але я не розумію по-вогонськи.

— Це зайве. Заклади ось цю рибку у вухо.

І Форд швидким рухом ляпнув Артура по вуху. Рибка проскочила всередину. Відчуття було з біса неприємне. Артур засіпався, почав длубати у вусі. Потім його очі полізли на лоба від здивування.

Він відчув те, що буває, коли розглядаєш психологічні тести — з-за двох темних обрисів голів з’являється зображення білої свічки або коли раптом із різнокольорових плям і крапок складається шістка, що означає, що доведеться розщедритись на нові окуляри.

Поступово булькотіння й харчання перетворилось на справжнісіньку англійську мову.

Ось що почув Артур…

РОЗДІЛ 6

— БУЛЬК БУЛЬК ХММ БУЛЬК ХММ БУЛЬК БУЛЬК БУЛЬК ХММ БУЛЬК ХММ БУЛЬК БУЛЬК ХММ ХММ БУЛЬК ХММ ХММ ХММ БУЛЬК БУХ ЛЯП ГРРРРРУУХХРР ДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ У ІНШИХ.

ПОВТОРЮЮ. ГОВОРИТЬ КОМАНДИР КОРАБЛЯ. ПРИПИНИТИ ВСІ РОБОТИ! УВАГА! ДЛЯ ПОЧАТКУ ХОЧУ ПОПЕРЕДИТИ, ЩО, ЗВАЖАЮЧИ НА ПРИЛАДИ, У НАС НА БОРТУ ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ ДВІЙКО ЗАЙЦІВ. ПРИВІТ ВАМ, ХЛОПЦІ, ХОЧ ДЕ Б ВИ ПЕРЕХОВУВАЛИСЬ. АЛЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО: НЕ ГАДАЙТЕ, ЩО МИ ВАМ РАДІ, Я ПРИЗНАЧЕНИЙ КОМАНДИРОМ ЦЬОГО КОРАБЛЯ ЗОВСІМ НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ КАТАТИ УСІЛЯКИХ ГУЛЬТІПАК ЗАДАРМА. ПОШУКОВУ ПАРТІЮ ВИСЛАНО. ТІЛЬКИ-НО ВОНИ ВАС ЗНАЙДУТЬ, МИ ВИКИНЕМО ВАС ГЕТЬ. ЯКЩО ВАМ ПОЩАСТИТЬ, ТО ПЕРЕД СМЕРТЮ ВИ ПОЧУЄТЕ МОЇ ВІРШІ.

ДРУГЕ. ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ХВИЛИН МИ ЗДІЙСНИМО СТРИБОК У ГІПЕРПРОСТІР. ПО ПРИБУТТІ НА ЗІРКУ БАРНАРДА — ТРИДЕННА СТОЯНКА В ДОКУ ДЛЯ РЕМОНТНИХ РОБІТ. ПІД ЧАС СТОЯНКИ УСІМ ЛИШАТИСЯ НА РОБОЧИХ МІСЦЯХ. ПОВТОРЮЮ, УСІ УВІЛЬНЕННЯ ВІДМІНЯЮТЬСЯ. У МЕНЕ ПАСКУДНИЙ НАСТРІЙ І Я НЕ БАЧУ ПРИВОДУ ДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ У ІНШИХ. У МЕНЕ ВСЕ.

Булькотіння стихло. Коли Артур прийшов до тями, то виявилося, що він лежить долі, скрутившися, та ще й затулив вуха руками.

— Яка чарівна особа, — сказав Артур. — Якби я мав доньку, я б із задоволенням заборонив їй виходити заміж за такого…

— Не варто забороняти, — відмовив Форд. — Вогони приваблюють жінок не більше, ніж автокатастрофа. Ні, не рухайся, — додав він, коли побачив, що що Артур хоче випростатися, — приготуйся до стрибка у гіперпростір. Відчуття такі ж неприємні, як коли ти нап’єшся.

— Що ж тут неприємного?

— Ти попросиш води.

Артур помовчав, потім мовив:

— Форде?

— Га?

— Що робить ця рибка у вусі?

— Перекладає. Це — рибка-транслятор. Подивись у довіднику, якщо хочеш, — Форд простягнув Артурові «Путівник по Галактиці для космотуристів», а сам скрутився калачиком і приготувався до стрибка.

Раптом світ перекинувся з ніг на голову. Артур відчув, що вивертається нутрощами назовні, від чого в очах потемніло.

Комірчина сплющилась, закружляла, перетворилась у цятку. Нічого не існувало крім пупа, якого також не було.

Корабель увійшов у гіперпростір.

«РИБКА-ТРАНСЛЯТОР, — незворушно повідомляв «Путівник», — МАЛЕНЬКИЙ ОРГАНІЗМ ЖОВТОГО КОЛЬОРУ — МОЖЛИВО, НАЙУНІКАЛЬНІША ІСТОТА, ЩО ЖИВИТЬСЯ ЕНЕРГІЄЮ МИСЛЯЧИХ ФОРМ, ЯКА НАДХОДИТЬ ІЗЗОВНІ. ВОНА ПОГЛИНАЄ ДУМКОХВИЛІ УСІХ ЧАСТОТ, ЩО ВИПРОМІНЮЮТЬСЯ ІНШИМИ БІОФОРМАМИ. РИБКА-ТРАНСЛЯТОР УТВОРЮЄ В МОЗКУ НОСІЯ ТЕЛЕПАТИЧНУ МАТРИЦЮ, ЯКА ЗАМИКАЄ ДУМКОЧАСТОТИ НЕЙРОННИХ СІТОК СЛУХОВОГО АНАЛІЗАТОРА НА ЙОГО МОВНИЙ ЦЕНТР. ТАКИМ ЧИНОМ, ДУМКООБРАЗИ, КОЛИ ПРОХОДЯТЬ ЧЕРЕЗ СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР, ДЕКОДУЮТЬСЯ В ЗРОЗУМІЛІ СИГНАЛИ ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕЛЕПАТИЧНОЇ МАТРИЦІ, СТВОРЕНОЇ РИБКОЮ-ТРАНСЛЯТОРОМ. НА ПРАКТИЦІ ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО МАЮЧИ ЇЇ У ВУСІ, ВИ ОДРАЗУ Ж ПОЧИНАЄТЕ РОЗУМІТИ БУДЬ-ЯКУ МОВУ, ЯКА ІСНУЄ У ГАЛАКТИЦІ.

НЕЗБАГНЕННІСТЬ ВИПАДКУ, ЩО ПРИЗВІВ ДО ВИНИКНЕННЯ ЦІЄЇ НАДЗВИЧАЙНО КОРИСНОЇ ІСТОТИ, НАШТОВХНУЛА ДЕЯКИХ ФІЛОСОФІВ НА ДУМКУ ПРО ВИКОРИСТАННЯ ЦЬОГО ФАКТУ ЯК ВИРІШАЛЬНОГО АРГУМЕНТУ В СУПЕРЕЧЦІ ПРО ІСНУВАННЯ БОГА.

АРГУМЕНТ ПОЛЯГАЄ ОСЬ У ЧОМУ: «Я ВІДМОВЛЯЮСЬ ДОВОДИТИ СВОЄ ІСНУВАННЯ, — СКАЗАВ БОГ, — БО ДОКАЗ ЗАПЕРЕЧУЄ ВІРУ, А БЕЗ ВІРИ — Я НІЩО». «АЛЕ Ж, — СКАЗАЛА ЛЮДИНА, — РИБКА-ТРАНСЛЯТОР НЕ МОГЛА ВИНИКНУТИ ВИПАДКОВО. ЯКЩО ЦЕ ТАК, ТО ТИ ІСНУЄШ, ЩО ОЗНАЧАЄ (З ТВОГО ВЛАСНОГО ЗАСНОВКУ), ЩО ТЕБЕ НЕМА. ЩО Й ТРЕБА БУЛО ДОВЕСТИ».

«ОЙ ЛИХО, — СКАЗАВ БОГ, — ТАКОГО ПОВОРОТУ Я НЕ ПЕРЕДБАЧИВ». І МИТТЄВО ВИПАРУВАВСЯ ХМАРИНКОЮ ЛОГІКИ.

«ЯК ПРОСТО!» — СКРИКНУЛА ЛЮДИНА І ВІДРАЗУ ДОВЕЛА, ЩО БІЛЕ — ЦЕ ЧОРНЕ. І НА ПЕРШОМУ Ж ПІШОХІДНОМУ ПЕРЕХОДІ ЇЇ ЗБИЛА МАШИНА.

БІЛЬШІСТЬ ТЕОЛОГІВ ОДНОСТАЙНО СТВЕРДЖУЄ, ЩО НАВЕДЕНИЙ ТУТ ДОКАЗ — ПОВНА НІСЕНІТНИЦЯ. ЦЕ, ЩОПРАВДА, НЕ ЗАВАДИЛО УЛОНУ КОЛЛУФІДУ ДОБРЕ ЗАРОБИТИ НА КНИЖЦІ «ХТО СТОЇТЬ ЗА БОГОМ», У ЯКІЙ НАВЕДЕНИЙ АРГУМЕНТ ПОСІДАЄ ЧІЛЬНЕ МІСЦЕ.

ЩО Ж ДО БІДОЛАШНОЇ РИБКИ-ТРАНСЛЯТОРА, ЯКА ТАК СМІЛИВО ПОДОЛАЛА ПЕРЕПОНИ НА ШЛЯХУ ДО ЗАГАЛЬНОГО ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ, ТО ЗАЗНАЧИМО, ЩО ВОНА СТАЛА ПРИЧИНОЮ НАБАГАТО БІЛЬШОЇ КІЛЬКОСТІ ВІЙН ЗА ІСТОРІЮ ГАЛАКТИКИ, НІЖ БУДЬ-ХТО ІНШИЙ».

Артур зітхнув. Не без жалю він відзначив, що стрибок у гіперпростір не доконав ного. Цієї миті він був на відстані шести світлових років від Землі. Якби вона існувала.

Земля.

Картина рідної планети болем відгукнулась у серці. Той факт, що Землі більше не існувало, видавався настільки блюзнірським, що просто не вкладався в голові. Він спробував уявити собі, що немає більше ні батьків, ні сестри. Жодної реакції. Він перебрав у пам’яті своїх знайомих. Ніякої реакції. Згадав зовсім незнайомого чолов’ягу, за яким стояв у черзі в універсамі. Всередині щось прокинулось, укололо. Універсаму більше нема. Немає більше продтоварів. Колони Нельсона немає! Пропала колона Нельсона, а усі ніби у рот води понабирали. Та й кому обурюватись? Тепер колона Нельсона існувала лише в його уяві, яка разом із тілом знаходилась у надрах цього смердючого корабля. Артура подолав приступ клаустрофобії.

Англії більше немає. Нехай. Америки, подумав він, також немає. Жодної реакції. Для початку спробуємо оперувати меншими категоріями. Нью-Йорка немає. Ніякої реакції. Він інколи всерйоз і не гадав, що це місто існує насправді. Долара, подумав він, більше немає. Легке хвилювання. Немає фільмів Богарта[13], сказав він собі. Гострий біль. Закусочні «Мак-Дональд»? Немає більше макдональдських гамбургерів!!!

Удар виявився настільки жорстоким, що свідомість Артура відключилася. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що кличе матусю.

І враз він скочив на рівні ноги.

— Форде!

— Га? — Форд підвів голову.

Він сидів у кутку й наспівував про себе. Що найбільше втомлює у космічних мандрах — так це проходження гіперпростору.

— Ти говорив, що працював над новим виданням цієї книги. На Землі ти теж займався збиранням матеріалу?

— Так. Мені вдалося дещо розширити стару статтю довідника.

— Що там було про нас написано?

— Будь ласка, — Форд простягнув «Путівник».

Артур марно намагався вгамувати тремтіння в руках. Він набрав потрібний код. Екран спалахнув і почав висвітлювати інформацію. Артур закляк.

— Але тут немає потрібної статті! — вигукнув він.

— Дивись уважніше, — кинув Форд через плече. — Внизу сторінки, після ЗЕЛУМБІДІС — ЕКСЦЕНТРИЦИЦЬКОЇ ДІВИ З ЕРОТИКОНА VI.

Артур прийняв до уваги пораду Форда. І… не повірив своїм очам.

— Що таке? СУМИРНІ? І все? СУМИРНІ? Одне слово!

— Слухай, — сказав Форд, знизуючи плечима, — у Галактиці 1000 мільярдів зірок, а кількість бітів у сто разів менша. Потім, про Землю більше знати й не потрібно.

— О Боже! Форде, я сподіваюсь тобі вдалося доповнити статтю.

— Так, мені вдалося умовити редактора. Він погодився на розширення статті. Звичайно, він дуже урізав мій матеріал, але й то — хвалити Бога.

— І який же тепер вона має вигляд?

— У ЦІЛОМУ СУМИРНІ, — відповів Форд, зашарівшись від задоволення.

— У ЦІЛОМУ СУМИРНІ? — зойкнув Артур.

— Що за галас?

— Це я кричу, — вигукнув Артур.

— Ні! Не ти, — прошепотів Форд. — Здається, ми вляпалися.

За дверима почулися кроки.

— Дентразі? — перейшов на шепіт Артур.

— Ні, вони не носять взуття на залізних підборах.

— Хто ж це?

— Якщо пощастить, то вогони одразу викинуть нас за борт.

— А якщо ні?

— Якщо ні, — Форд спохмурнів, — і капітан не жартував, відносно того, що він прочитає нам свої вірші, то…

РОЗДІЛ 7

За якістю вогонська поезія посідає у Всесвіті третє місце з кінця. Друге місце стійко утримують ацготи Крії. Коли перший поет Крії — маестро Хрюканос Вітроутробний закінчив декламувати поему «Ода грудочці шпаклівки, яку одного прекрасного ранку я знайшов у себе під пахвою», четверо слухачів померли від внутрішнього крововиливу. Президент Середньогалактичного Комітету Красних Мистецтв вижив лише завдяки тому, що своєчасно встиг перегризти собі одну з ніг. Хрюканос, як повідомлялось, був «розчарований» прохолодним прийомом. Він приготувався приголомшити публіку двадцятитомною епічною поемою «Мої улюблені банні бульки», але трапилось непередбачене. Збунтувався його власний шлунок. Пряма кишка, рятуючи життя й цивілізацію, зав’язалась вузлом на артеріях, що живлять мозок.

Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем — Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) — при знищенні планети Земля.

Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м’язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.

Полонених прив’язали до «поетичних крісел» — пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.

По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання — підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних випрямлювачів і співставляючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача.

Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.

І вогон почав. Огидним пасажем.

О мужеложка — лісова смердючка,

— продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.

Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли.

— Aaaaapppxxxxx, — викручувався Форд Префект.

Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б’ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.

О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки,

— провадив безжалісний вогон. –

І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти.

Його голос загримів у патетичному захваті:

Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами.

— Ннннннннннннййййййййй, — заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок.

Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.

Артур теж не подавав ознак життя.

— А зараз, земляни, — завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), — вибирайте — або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж… — він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, — або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.

Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.

Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.

— Цілком пристойні вірші, — бадьоро промовив Артур.

Стогін раптово увірвався.

Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.

Такого повороту ніхто не чекав.

— Справді? — пробелькотів приголомшений вогон.

— Звичайно, — стверджував Артур, — окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.

Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.

— Продовжуйте… — вогон був улещений.

— О, так… еее… досить незвичайний розмір, — продовжував Артур, — сміливо контрастує з… еее… — він затявся.

— … контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної… е… — кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.

— … гуманізмові…

— … вогонізмові… — засичав Форд.

— О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, — Артур відчув новий сплеск натхнення, — який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, — він досяг вершини фрази, — від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття… сприйняття… е… — натхнення раптом полишило його.

— … того, чому присвячено вірш, — довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий, — прошепотів він убік.

Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.

— То ви хочете сказати, — мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, — ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?

— Справді так, — Форд стримав нервовий усміх, — хіба не всі ми десь у глибині… е…

Вогон підстрибнув.

— Помиляєтесь, панове, — закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.

— Що? — не повірив своїм вухам Форд.

Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.

— Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, — закричав Форд. — Ми пишемо книжку.

— Опиратися марно! — гаркнув вартовий.

Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.

Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.

— Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!

Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.

— Хм… контрастує з сюрреалізмом основної метафори… — на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю.

Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.

— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко!

Вартовий незворушно прямував далі.

— Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював.

— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.

— І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?

— Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.

— Гаразд, гаразд, — заспокоював Форд, — без паніки!

— Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.

— Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:

— Чинити опір марно!

— І ти теж замовкни! — відрізав Форд.

— Чинити опір марно!

— Слухай, друже, спочинь, — сказав Форд.

Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.

— Ти маєш від цього задоволення? — запитав він раптом.

Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.

— Задоволення? — прогудів він. — У якому розумінні?

— У тому розумінні, — пояснив Форд, — чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів…

Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.

— Живеться мені непогано, — вимовив він зрештою.

— Та вже ж, — погодився Форд.

— Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур.

— Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, — відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову.

Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.

— Так, — повторив він. — Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча… — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, — хоча горлати мені подобається. — Він наповнив повітрям легені й гаркнув: — Чинити опір мар…

— Ну, звичайно, це ми вже чули, — поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, — Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети, — заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?

Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.

— Е… — . промимрив вартовий, — е… е… не знаю. Я думаю… мені здається… я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер… І думати ні про що не треба…

— От бачиш, Артуре, — сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, — а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.

Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос…

— Спробуй стати на його місце, — не вгавав Форд. — На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів…

— І горлання, — додав вартовий.

— Звичайно. І горлання, — погодився Форд.

Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.

— … А він навіть не розуміє, заради чого усе це!

Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили.

— Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю…

— Молодець, — підбадьорив його Форд.

— Але ж, — загудів він знову, — що ви пропонуєте?

— Усе дуже просто! — Форд говорив бадьоро, але повільно. — Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, — вів він далі, — що не будеш виконувати більше ідіотські накази, — він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль.

— Ууууууууууууммммммммнннннннн, — промимрив вартовий, — мені не до душі подібні розмови.

Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.

— Послухай, друже, дай час, — заторохтів він, — це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.

Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.

— Якщо вам байдуже, — сказав він, — то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.

Форду Префекту зовсім було не байдуже.

— Зажди, послухай, — заговорив він швидше. І не так бадьоро.

— Ооооооооооххххххххх, — сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.

— Та постривай, — не вгавав Форд, — адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!

— Чинити опір марно! — гаркнув вартовий. Тоді додав: — Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.

Вони підійшли до шлюзу — масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.

— Дякую за пораду, — сказав вогон. — Бувайте! — І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру.

Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.

— Але ж послухай, — закричав він вартовому, — існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви… Що ти скажеш на… — він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, — П’яту симфонію Бетховена.

— Та-та-та-там, — проспівав він. — Невже в тобі нічого не зворухнулось?

— Нічого, — відповів вартовий, — анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.

Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.

Форд роззирався довкола, переводячи подих.

— У хлопця великі задатки, — він притулився до холодної стіни шлюзу, — так я й думав.

Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.

— Тепер нам гаплик, так?

— Так, — луною озвався Форд, — гаплик.

— Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?

— О, так, у мене є план, — зітхнув Форд. Артур очікуюче поглянув на нього.

— Але, на жаль, щоб його здійснити, нам треба було залишитися з того боку цього чортового люка, — він пхнув кришку ногою.

— Це був гарний план?

— Чудовий.

— Розкажи.

— Я не встиг продумати деякі дрібниці. Надто мало часу.

— Ну…. а що ж далі? — запитав Артур.

— Далі? Через кілька секунд ця штука попереду відчиниться, і нас виштовхнуть прямісінько у відкритий космос. Боюсь, що нам не лишиться нічого іншого, як померти від задухи. Щоправда, коли глибоко вдихнути, то можна протриматись зайвих тридцять секунд… — сказав Форд.

Він заклав руки за спину, закинув голову й почав наспівувати стародавній бойовий бетельгейзький гімн. Раптом Форд здався Артурові зовсім чужим.

— Отож, — підсумував Артур, — скоро ми помремо.

— Так, — кивнув Форд, — якщо тільки… Ні! Стривай! — і він кинувся до протилежної стіни, до чогось, що була поза увагою Артура. — Що це за перемикач? — заволав він.

— Що! Де? — вигукнув Артур, озираючись довкола.

— Ні, нічого. Я пожартував, — сказав Форд. — Звичайно, ми помремо.

Він притулився до стіни і продовжував наспівувати з того самого місця, на якому зупинився.

— Знаєш, — сказав Артур, — за подібних обставин, коли я зачинений у шлюзовому відсіці вогонського корабля разом з товаришем з Бетельгейзе і через кілька секунд на мене чекає жахлива смерть у відкритому космосі, то я починаю жалкувати, що в дитинстві не зважав на мамині поради.

— А що ж вона тобі говорила?

— Не знаю. Я ж не слухав.

— А! — зітхнув Форд і заспівав гімн далі.

«Жахливо, — думав Артур, — ні тобі колони Нельсона, ні закусочної «Мак-Дональд», Нічого, крім мене і означення «В ЦІЛОМУ СУМИРНІ». А ще вчора усе йшло як годиться».

Запрацював двигун.

Тихий посвист повітря, що виривалося, перетворився на оглушливе ревіння. У відкритому люці крихітні цвяшки зірок блищали напрочуд яскраво на тлі чорної пустки. Форд і Артур вилетіли геть, як корок із дитячої рушниці.

РОЗДІЛ 8

«Путівник по Галактиці для космотуристів» — справді неперевершена книга. Протягом сотень років вона видавалась і перевидавалась не один раз під різними редакціями. А скільки поколінь мандрівників і дослідників збирали матеріал!

Вступ починається такими словами:

«КОСМОС, — сказано там, — ВЕЛИКИЙ. БЕЗ ЖАРТІВ. ВИ НАВІТЬ НА МИТЬ УЯВИТИ СОБІ НЕ МОЖЕТЕ, ЯКИЙ ВІН НЕЗБАГНЕННО ВЕЛИКИЙ. МОЖЛИВО, ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВІН НЕ ДОВШИЙ ЗА ДОРОГУ ДО ЗУБНОГО ЛІКАРЯ? ЦЕ — НІЩО У ПОРІВНЯННІ З КОСМОСОМ. ДИВІТЬСЯ»…. І так далі.

Трохи далі стиль більш-менш усталюється, і в довіднику з’являються відомості, справді необхідні. Там сповіщається, наприклад, що населення казково красивої планети Бетзеламін серйозно стурбоване посиленням кумулятивної ерозії грунту. Це — наслідок щорічного відвідування планети понад 10 мільярдами туристів. Тому зовсім не надмірними виявились санітарні норми, за якими кожен, хто не дотримується точної рівноваги між обсягом спожитого й виділеного, підлягає при виїзді примусовій хірургічній операції. Порада: при кожному відвіданні туалету вимагайте квитанцію.

Якщо бути послідовним, то не варто цілковито покладатися на порівняння щодо відстані між зірками. Усі приклади, коли пропонують уявити, що одне астральне тіло це наче лісковий горіх і міститься воно у Редінгу[14], а друге астральне тіло наче волоський горіх і міститься в Йоганнесбурзі, досить далекі від істини.

Людський розум просто неспроможний збагнути велич космічних відстаней.

Навіть світлу, яке поширюється так швидко, що деяким народам потрібно не одне тисячоліття, аби зрозуміти, що воно все ж поширюється, навіть йому потрібен час, щоб дістатися від однієї зірки до другої. Відстань від Сонця до Землі світло проходить за вісім хвилин. Але йому потрібно ще цілих чотири роки, щоб досягнути свого найближчого зоряного сусіда — Альфи Проксіма.

Щоб досягти протилежного краю Галактики, наприклад, Дамограна, світлові потрібно ще більше часу — 500 тисяч років.

Офіційний рекорд серед космотуристів для подолання такої відстані — п’ять років. Хоча навряд чи ви встигнете що-небудь подивитись.

«Путівник по Галактиці для космотуристів» запевняє, якщо ви зробите глибокий вдих, то зможете протриматись у відкритому космосі 30 секунд. Далі, щоправда, сказано, що ваші шанси бути врятованим випадковим кораблем за такий короткий час дорівнюють одній двохсотшістдесятисемитисячній сімсот дев’ятій.

Це число, зовсім випадково, є номером телефону однієї квартири в Іслінгтоні[15], куди Артура якось запросили на вечірку. Там він зустрів дуже гарну дівчину. Усі спроби зблизитись із нею скінчились невдачею. Зрештою вона пішла з якимось випадковим гостем.

Незважаючи на те, що планета Земля з Іслінгтоном і квартирою з телефоном перетворилась на порох, не варто журитися. Усі ці й багато інших випадковостей стали причиною того, що через двадцять дев’ять секунд Форд і Артур були врятовані.

РОЗДІЛ 9

Комп’ютер захвилювався і пробуркотів щось невиразне, відзначивши, що вихідний люк раптово відчинився й одразу ж зачинився без причини.

Це трапилось тому, що Причина подалася обідати.

Посеред Галактики утворилася дірка. Вона була тривалістю у соту долю секунди, завширшки — у якийсь дюйм, а завдовжки — у багато мільйонів світлових років з кінця в кінець.

Коли вона закрилася, з неї висипались і попливли у Всесвіт паперові ковпаки і різнокольорові повітряні кульки. Вивалилась команда із семи біржових маклерів, кожен не вищий за три фути. Усі вони віддали Богу душу — хто від задухи, хто — від здивування.

Дірка вивергнула смажену яєшню з 2 390 000 яєць. Величезною тремтливою горою вона матеріалізувалась посеред спраглих від посухи земель Погхриля, що в Панзельській зоряній системі.

Племена Погхриля повністю вимерли від голоду, за винятком останнього погхрильця, який помер на кілька тижнів пізніше від надміру холестерину в крові.

Дірка за якусь мить призвела до незворотних наслідків як у минулому, так і в майбутньому. Так, у далекому минулому, вона розтрощила жменьку випадкових молекул, що вільно дрейфували у стерильному космосі. Від удару вони сплелися в чудернацькі комбінації, які досить швидко навчились відтворювати себе (тому-то вони й були такими чудернацькими), чим завдали великої шкоди усім планетам, що траплялися на їх шляху. Так зародилось життя у Всесвіті.

У несамовитому танку закружляли п’ять ірраціональних Мальстремів, які викинули на світ бруківку.

На бруківці лежали Форд Префект і Артур Дент. Вони дихали, як дві напівдохлі риби.

— Ну, ось, — прохрипів Форд, мацаючи ногами бруківку, що мчала крізь Невідомість Третього Ступеня, — я ж казав тобі, що знайду якийсь вихід.

— Так, — погодився Артур, — казав.

— Чудово я придумав, — сказав Форд, — перескочити на корабель, що саме пролітав поблизу.

Реальний Всесвіт унизу застогнав від болю. Незліченна кількість уявних Всесвітів, мов череда гірських архарів, промчала крізь реальність. Первісне світло вибухнуло грудками сирного пудингу, розірвавши тканину простору-часу. Час роздувся, матерія — згорнулась. Кулька з виграшним номером закотилась у щілину.

— Не треба вдавати з себе генія, — сказав Артур. — Наші шанси дорівнювали нулю.

— Це не суттєво. Головне, що ми врятувалися, — відповів Форд.

— Цікаво, куди ми попали? — мовив Артур, і вічність під ними позіхнула, відкривши свою бездонну пащу.

— Не маю уявлення, — сказав Форд. — Я ще не розплющував очей.

— Я теж.

Всесвіт здригнувся, завмер у чеканні й розбігся одразу в кількох напрямах.

Артур і Форд одночасно розплющили очі й завмерли приголомшені.

— Боже! — зойкнув Артур. — Та це ж морський берег біля Саутенду!

— Добре, що ти сказав це першим, Артуре.

— Чому?

— Бо мені здалося, що я збожеволів.

— Можливо, так воно і є. Може, тобі тільки здалося, що я це сказав.

Форд замислився.

— То ти сказав чи ні?

— Наче сказав, — відповів Артур.

— Ну, то ми обидва збожеволіли.

— Так, — згодився Артур, — якщо ми вважаємо, що опинилися біля Саутенду, то, мабуть, справді збожеволіли.

— Ти впевнений, що це Саутенд?

— Безсумнівно.

— Я також.

— Отож ми збожеволіли.

— Чудова погода, чи не так?

— Чудова, — погодився якийсь маніяк, що проходив повз них.

— Хто це?

— Ти маєш, на увазі отого типа з п’ятьма головами і кущем бузини, обвішаним копченими оселедцями?

— Саме його.

— Не маю уявлення. Мабуть, випадковий перехожий.

— А-а-а!

Вони сіли на. тротуарі й, почуваючись ні в сих ні в тих, стали дивитися, як на пляжі стрибали величезні діти і як табун диких мустангів мчав у небі, поспішаючи доставити партію бетонної арматури в якісь Незнані Краї.

— Знаєш що, — закашлявся Артур, — якщо це дійсно Саутенд, то тут щось не гак.

— Тебе дивує, що море нерухоме, мов скеля, а будинки розгойдуються вниз і вгору? — запитав Форд. — Мені це теж видається підозрілим. Сказати правду, — цієї миті весь навколишній Саутенд із гучним тріском розірвався на шість рівних фрагментів, які закружляли у карколомному танці з непристойними на, — тут діються дуже дивні речі.

Вітер доніс тужливий спів волинок, заквилили скрипки, гарячі пиріжки вартістю десять пенсів застрибали по бруківці, з неба виринула якась потворна риба. Саме час було накивати п’ятами.

Вони кинулись навпростець, крізь щільну завісу звуків, по горах застарілих сентенцій, долинах сумної музики, взуттєвих барахолках, занедбаних смітниках, як раптом почули жіночий голос.

Він пролунав напрочуд доречно посеред усього цього чортовиння.

— Один до двох у стотисячному ступені, — промовив голос. Форд різко загальмував і зупинився, роздивляючись, звідки той голос, але не побачив нічого, вартого серйозної уваги.

— Що це за голос? — вигукнув Артур.

— Не знаю! — на високій ноті відповів Форд. — Не знаю. Хтось вираховує ймовірність.

— Ймовірність? Яку ще ймовірність?

— Звичайну. Ну, знаєш, один до двух, три до одного, п’ять до чотирьох і так далі. Вона сказала «один до двох у стотисячному ступені». Дуже мала ймовірність.

Без будь-якого попередження над ними зависла діжа з кремом десь на мільйон галонів.

— Що б це означало? — гукнув Артур.

— Що, крем?

— Ні, ймовірність.

— Не маю ніякого уявлення. Як на мене, ми все ж на космічному кораблі.

— Можливо, але певно не в салоні першого класу. Тканина простору-часу бралася сморідними бульбашками. Великими й огидними.

— Ааааааааааааххххххххххо!.. — Артур раптом відчув, як усе тіло його розм’якшується і починає розпадатися. — Саутенд тане… зірки блякнуть… смітник… ноги пливуть до заходу сонця… ліва рука відпадає. — Від цього страхітливого відчуття він прийшов до тями. — Отуди к бісу! — вилаявся він. — Як же я тепер буду користуватися своїм електронним годинником.

І він у розпачі повернувся до Форда.

— Форде! — вигукнув він. — Візьми себе в руки! Ти перетворюєшся на пінгвіна.

— Один до двох у ступені семидесяти п’яти тисяч, — долинув жіночий голос. — Ймовірність росте.

Форд перевальцем обійшов ополонку.

— Алло, ти хто? — прокаркав він, клацаючи дзьобом. — Де ти ховаєшся? Що з нами коїться, і чи є спосіб припинити це неподобство?

— Зберігайте спокій, — проказав голос. Так заспокоюють стюардеси пасажирів лайнера, у якого відламалось одне крило і один із двох двигунів палає на повну котушку. — Ви у цілковитій безпеці.

— Про яку безпеку ти нам товчеш! — розсердився Форд. — Адже мій приятель втрачає кінцівки одну по одній, а сам я уже перетворився на справжнього пінгвіна.

— Один до двох у п’ятидесятитисячному ступені, — вимовив голос, — Ймовірність продовжує зростати.

— Усе одно, — відзначив Артур, — це набагато менше, ніж хотілося б.

— Чи не здається тобі, — не вгавав Форд у своєму пташиному гніві, — саме час дещо нам пояснити.

Голос прочистив горло. Велетенський еклер виник нізвідки й завис неподалік, як дирижабль.

— Ласкаво просимо, — промовив голос, — на борт корабля «Золоте Серце». Будь ласка, не лякайтесь, — продовжував голос, — того. що ви, можливо, побачите або почуєте. Деякий час вам доведеться потерпіти. Вважайте це платнею за врятування від неминучої смерті з рівня неймовірності один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч. Можливо, трішечки нижчого. Зараз ми перебуваємо на рівні одного до двох у двадцятип’ятитисячному ступені, і рівень продовжує знижуватись. Реальність відновиться тоді, коли неймовірність буде в межах припустимого. Дякую за увагу. Один до двох у двадцятитисячному ступені, ймовірність зростає.

Голос замовк.

Форд і Артур сиділи на підлозі в рожевому будуарі.

— Артуре, — гукнув Форд, — та це ж фантастика! Нас підібрав корабель, який обладнано Двигуном Нескінченної Непередбаченості. Подумати лишень! Я чув про нього. Ходили різні чутки, але всі вони офіційно спростовувались. Але їм усе ж пощастило! Двигун Непередбаченості? Артуре, це… Артуре! Що діється?

Артур навалився всім тілом на двері, не даючи їм відчинитися. У щілину лізли маленькі волохаті лапки з чорнильними плямами на пазурах, пискливі голоси збуджено перемовлялись.

Артур озирнувся, шукаючи підтримки.

— Форде, — натужно прохрипів він, — там за дверима сила-силенна мавп. Вони хочуть обговорити з нами нову версію «Гамлета».

РОЗДІЛ 10

Подорож на кораблях, що обладнані Двигуном Нескінченної Непередбаченості, — неперевершений спосіб подолання міжзоряних відстаней за незначну долю секунди. І ніякого стрибка у гіперпростір.

Цей революційний принцип пересування відкрили цілком випадково. Потім на Дамограні ним зацікавилась Галактична Імперська експертна комісія.

Ось коротка історія відкриття.

Принципи генерування малих порцій кінцевої неймовірності відомі здавна. Досить підключити логічні цикли Бамблевінського субмезонного мозку 57-ї серії до атомного вектора графобудівника, з’єднаного з імітатором броунівського руху (наприклад, склянкою міцного гарячого чаю). Подібні генератори застосовувались для розваги гостей, що засумували, і тоді всі молекули трусиків чарівної господині раптом одночасно стрибали на один фут убік, у повній відповідності з теорією неозначеності.

Багато фізиків виступало проти шахрайства, деякі щиро вірили, що подібні досліди завдають науці шкоди, інші — через те, що їх не запрошували на ці вечірки.

Вчені хворобливо переживають поразки, тим паче поразки нищівні. Саме таку поразку потерпіли спроби створення генератора поля безмежної неймовірності. А лише такий генератор міг стати основою нового типу двигуна. Врешті-решт вони зійшлися на тому, що такий генератор створити принципово неможливо.

І от якось один хлопець, якому випало прибирати рештки веселої гулянки, знічев’я почав розмірковувати таким чином:

«Якщо, — думав він, — такий генератор вибудувати практично неможливо, то цей факт є кінцевою неймовірністю. Для точного вирахування неймовірності треба ввести це число в генератор кінцевої неймовірності, заправити його склянкою міцного чаю і… запустити».

Він зробив так, як замислив. Здивування було безмежним, коли він зрозумів, що з нічого створив той самий генератор Нескінченної Непередбаченості, над яким сушили толоки найкращі вчені.

Його подив не мав меж, коли одразу ж після нагородження призом Всегалактичного Фізичного Інституту за надзвичайну обдарованість його лінчував розлютований натовп іменитих учених, які нарешті збагнули, що єдине на світі, чого вони по-справжньому не терплять, так це обдарованість.

РОЗДІЛ 11

Рубка корабля «Золоте Серце», захищена від неймовірного поля, виглядала, як будь-яка інша рубка звичайного корабля. Може, в ній було трохи чистіше. Екіпаж навіть не встиг познімати чохли з усіх крісел. Кабіна мала овальну форму і була за розмірами така, як невелика банкетна зала. Але це не був правильний овал — лінії білих стін були непристойно зламані й викривлені. Безперечно, виконати кабіну в традиційних пропорціях трьох вимірів було б набагато простіше, але дизайнери поставили перед собою іншу мету. Корабель, який було обладнано незвичайним двигуном, повинен мати незвичайні форми. Великі відеоекрани, штурманський пульт, шафи з комп’ютерами — все мало функціональну спрямованість.

У одному з кутків сидів робот, його бездоганно начищена металева голова нерухомо лежала на до блиску начищених колінах. Він був новісінький. Не зважаючи на ідеальні обриси і лоск, створювалось враження, що різні частини його людиноподібного тіла були нещільно підігнані. Насправді ж вони були підігнані чудово, але здавалося, що їх можна приладнати краще.

Зафод Бібльброкс міряв кабіну нервовими кроками. При тому він встигав любовно гладити лискучі прилади незрозумілого призначення й удоволено хихотів.

Тріліан схилилась над однією з панелей управління й зчитувала цифри, її голос, посилений мікрофоном, лунав по усьому кораблю.

— Один до п’яти. Ймовірність збільшується… — говорила вона. — Один до чотирьох. Збільшення триває… Один до трьох… двох… Ймовірний фактор- одиниця. Реальність відновлено, повторюю, реальність відновлено. — Вона відклала мікрофон, тоді передумала і з легкою посмішкою додала, — якщо ви тепер чимось стурбовані, це ваші особисті проблеми. Можете розслабитися. Ми висилаємо пошукову партію.

— Хто це, Тріліан? — вибухнув Зафод.

Тріліан повернулася разом із кріслом і знизала плечима.

— Якісь хлопці теліпались у відкритому космосі, — відповіла вона, — в секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.

— Гаразд, це дуже шляхетно з твого боку, Тріліан, — сказав Зафод кислим тоном, — але де тут здоровий глузд? За цих складних обставин, коли ми даємо драла з усіх ніг, а добра половина поліцейських усієї Галактики наступає нам на п’яти, ми знаходимо час, щоб підбирати якихось там волоцюг. Красивий жест і не більше…

Він нервово постукував по пульту. Тріліан обережно відвела його руку, щоб він не натиснув на якусь кнопку. Не зважаючи на визначні якості, притаманні Зафоду — напористість, відвага, зарозумілість, — руки в нього були невдатні до техніки, і він легко міг знищити корабель одним незграбним рухом. Віднедавна Тріліан почала підозрювати, що єдина причина його на диво вдалої кар’єри — те, що він ніколи не зважає на наслідки.

— Зафоде, — сказала вона терпляче, — вони перебували у відкритому космосі без скафандрів… Ти ж не побажав би їм смерті.

— Ну, знаєш… ні. Не такої смерті, але ж…

— Що? Не такої смерті? А чого ж? — Тріліан похилила голову набік.

— Можливо, їх підібрав би хтось інший.

— Еге ж, ще секунда-друга, і вони б перетворились на дві бездиханні крижинки.

— Якщо подивитись на проблему ширше, то вона виявиться не такою й важливою.

— І ти міг би спокійно жити, коли б вони загинули?

— Але послухай… Не так вже й спокійно, але…

— Та це не має значення, — обірвала його Тріліан і повернулась до пульта. — Однаково я тут ні при чім.

— Як це? А хто ж?

— Корабель.

— Га?

— Так, корабель. Він сам їх підібрав.

— Що?

— Поки не вимкнувся Двигун Непередбаченості.

— Але це неможливо!

— Можливо, Зафоде. Просто неймовірність була дуже висока.

— Хіба що так.

— Гаразд, Зафоде, — сказала Тріліан примирливо. — Не хвилюйся. Усе нормально. Зараз ми вишлемо за ними робота й усе з’ясуємо. Гей, Марвіне!

Робот підвів голову, обвів посоловілим поглядом рубку. Тоді з величезними зусиллями звівся на ноги. Сторонньому спостерігачеві його вчинок видався б героїчним. Він важко перетнув кімнату й зупинився перед Тріліан, дивлячись через її ліве плече кудись удалину.

— Як на мене, то ви повинні знати, що я дуже погано себе почуваю. У мене депресія, — пробурмотів він безнадійним металевим голосом.

— Боже! — буркнув Зафод і опустився в крісло.

— Нічого, — підбадьорила його Тріліан, — ми дещо придумали. Це розвіє тебе.

— Безнадійно, — прогугнявив Марвін, — у мене винятково великий обсяг пам’яті.

— Марвінеї — Тріліан почала втрачати терпець.

— Гаразд, — сказав Марвін. — Що накажете?

— Збігай до виходу номер два і приведи цих хлопців сюди. Він вагався близько мілісекунди, потім мовив із ледь відчутним (причепитись було ні до чого) тоном презирства і відрази до всього роду людського.

— Усього лишень?

— Так, — сказала Тріліан твердо.

— Я щасливий, — мовив уїдливо Марвін.

— Ніхто не просить тебе стрибати з радощів, — вигукнув Зафод, рвучко підводячись із крісла. — Роби, що тобі кажуть.

— Добре, — відповів Марвін голосом надтріснутого дзвона, — я зроблю це.

— Чудово, — гаркнув Зафод, — дуже люб’язно з вашого боку,, Марвін повільно повернувся до Зафода і звів на нього червоні трикутники безмежно сумних очей.

— Я вас не образив часом? — запитав він.

— Ні, Марвіне, аніскільки, — відповіла замість Зафода Тріліан, — усе гаразд…

— Я дуже засмучусь, коли дізнаюсь, що мимоволі образив вас.

— Нічого, нічого, не турбуйся, — Тріліан не давала Зафодові розкрити рота, — усе добре, навіть чудово.

— Ви переконані? — недовірливо перепитав Марвін.

— Звичайно, все — у цілковитому порядку, — Тріліан заступила собою Зафода, — життя прекрасне.

Марвін кинув на неї зневажливий електронний погляд.

— Життя? — зітхнув він. — Що ви про нього знаєте? Він повернувся на підборах і з пригніченим виґлядом почвалав до виходу. Двері полегшено зітхнули і з радісним клацанням зачинились.

— Знаєш, Зафоде, я більше не можу витримати цього робота, — промимрила Тріліан.

«Енциклопедія Галактики» визначає робота як механічний пристрій, призначений для полегшення праці людини. Відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса визначає робота як «Пластмасового Приятеля, З Яким Весело Розважатися».

«Путівник по Галактиці для космотуристів» визначає відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса як «банду недоумків, яких ліквідують першими, коли відбудеться революція». У примітках редакційна колегія щиро запрошує усіх охочих зайняти посаду кореспондента по робототехніці звертатися до видавництва.

Цікаво, що у виданні «Енциклопедії Галактики», примірник якої, завдяки зміненню структури часу, виштовхнуло з віддаленого на тисячоліття майбутнього, про відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса написано ось що: «То була банда недоумків, яких ліквідували першими, коли відбулася революція».

Рожевий будуар розтанув. Мавпочки розбіглись у кращі виміри. Друзі опинились у вантажному відсіці корабля. На підлозі не було ані порошинки.

— Схоже, що корабель щойно спустили із стапелів, — зазначив Форд.

— Звідки тобі це відомо? — здивувався Артур. — Чи, може, у тебе є якийсь хитромудрий пристрій, що визначає вік металу?

— Ні. Просто я знайшов ось цей рекламний аркушик «ІЗ НАШИМ КОРАБЛЕМ — УВЕСЬ ВСЕСВІТ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ». Еге ж! Дивись, я мав рацію. — Форд тицьнув пальцем у перший-ліпший абзац. — Ось послухай: «СЕНСАЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ У ФІЗИЦІ НЕЙМОВІРНОСТЕЙ. ЯК ОПИНИТИСЬ У БУДЬ-ЯКІЙ ТОЧЦІ ВСЕСВІТУ. ПРОВІДНІ ДЕРЖАВИ ЛУСНУТЬ ВІД ЗАЗДРОСТІ». О, тут грають не на дріб’язок.

Форд пробіг поглядом технічні характеристики, час від часу посвистуючи від захвату. Він очікував, що за час його вимушеного ув’язнення космічна технологія зробить крок уперед, але ж не семимильний.

Артур трохи послухав його вигуки, тоді засумував, бо було надзвичайно важко зрозуміти хоча б щось. Відчужено совав він пальцем по якійсь хитромудрій панелі, аж поки намацав приємну на дотик велику кнопку. Не замислюючись, він натис на неї. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ НАТИСКАЙТЕ БІЛЬШЕ ЦЮ КНОПКУ», — спалахнув напис. Він знизав плечима.

— Слухай-но, — Форд усе ще не міг відірватись від захоплюючого чтива. — Їм чимало довелось пометикувати над технічним забезпеченням. «РОБОТИ Й КОМП’ЮТЕРИ КІБЕРНЕТИЧНОЇ КОРПОРАЦІЇ СІРІУСА НОВОГО ПОКОЛІННЯ ІЗ СЛЯ-ХАРАКТЕРИСТИКАМИ».

— СЛЯ-характеристиками? — перепитав Артур. — Це ще що за штука?

— СПРАВЖНІ ЛЮДСЬКІ ЯКОСТІ.

— Ах, он воно що, — зітхнув Артур, — можу собі уявити цей жах.

— Ваша правда, — пролунав голос іззаду. Низький і сумний, із слабким металевим відлунням.

Друзі різко повернулись і опинились лицем до лиця із сталевою людиною. Вона стояла в дверях і усім своїм виглядом демонструвала повну безнадію.

— Що? — перепитали вони одночасно.

— Жах, — повторив Марвін, — що вірно — то вірно. Жах і мерзотність. І не кажіть. Лишень погляньте на ці двері. — Він пройшов крізь одвірок. У його мозку замкнулись електричні ланцюги, що відповідали за іронію в голосі. — «УСІ ДВЕРІ НАШОГО КОРАБЛЯ, — перейшов він на мову рекламного аркуша, — МАЮТЬ ВЕСЕЛИЙ І ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ХАРАКТЕР. ВІДЧИНИТИСЬ ПЕРЕД ВАМИ — ДЛЯ НИХ ВЕЛИЧЕЗНА НАСОЛОДА, ЗАЧИНИТИСЬ — ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ДОБРЕ ВИКОНАНОГО ОБОВ’ЯЗКУ».

Цієї миті двері зачинились, ніби навмисне хотіли проілюструвати виголошене.

— Охххххххххххххххххххххххххххххххх, — рипнули двері.

Марвін кинув на них презирливий погляд. Електричні ланцюги, які відповідали за логіку, пересмикнулись від відрази, його мозок почав розробляти детальний план здійснення над дверима фізичного насильства.

У обговорення ввімкнулись допоміжні ланцюги. Не псуй нерви через дрібниці. Воно тобі треба? — сказали вони й перемкнулись на співставний молекулярний аналіз матеріалу дверей і сірої речовини мозку присутніх індивідів. Працюючи в паралельному режимі, вони вирахували ступінь емісії атомів водню в оточуючому корабель кубічному парсеці простору. Тоді вимкнулись.

По корпусу робота пробігли дрижаки.

— Ідіть за мною, — промимрив він, — мені наказано супроводити вас на капітанський місток. Мене, у кого в голові комп’ютер завбільшки із цілу планету, вони примушують виконувати чорну роботу. Ви називаєте це життям?

Він повернувся й почвалав до ненависних дверей.

— Е-е, перепрошую, — Форд кинувся навздогін, — у підпорядкуванні якої держави знаходиться цей корабель?

— Дивіться, — Марвін, здавалося, не чув питання, захоплений процесом відкривання дверей, — вони відчиняються. Від них ще за кілометр тхне улесливістю.

Двері запобігливо зітхнули й розчинились.

— Ідіть за мною, — повторив Марвін.

Двері м’яко зачинились за останнім, вдоволено зойкнувши.

— Хочеться щиро подякувати Кібернетичній Корпорації Сіріуса, — буркотів Марвін собі під ніс, насуплено крокуючи начищеним до болю в очах коридором, — Давайте СТВОРЮВАТИ РОБОТІВ ІЗ СПРАВЖНІМИ ЛЮДСЬКИМИ ЯКОСТЯМИ. Ось вам, будь ласка. Погляньте, що вони зробили зі мною.

Форд і Артур промимрили щось незрозуміле.

— Як я ненавиджу двері! — вигукнув Марвін, тоді, схаменувшись додав. — Я не дуже дію вам на нерви?

— У підпорядкуванні якої держави… — почав був Форд знову.

— Ніякої, — перебив робот, — його вкрали.

— Вкрали?

— Так, свиснули, потягли, поцупили…

— Хто ж?

— Зафод Бібльброкс.

З обличчям Форда сталася дивна метаморфоза. Щонайменше п’ять зовсім різних почуттів — від глибокого потрясіння до глибокого вдоволення — відбились на ньому воднораз. Ліва нога, яку він підняв, щоб зробити черговий крок, зависла в повітрі. Він дивився на робота, намагаючись зворушити заціпенілі м’язи.

— ЗАФОД БІБЛЬБРОКС..? — перепитав він уже іншим голосом.

— Хіба я сказав щось непристойне? — Марвін із натугою волочив своє тіло. — Даруйте. Даруйте, що я ще маю нахабство дихати, хоча, відверто кажучи, я ніколи не дихаю. Як мені кепсько. Ось іще одні з цих улесливих дверей. Життя? Що ви про нього знаєте?

— Ніхто й словом про життя не обмовився, — буркнув роздратовано Артур. — Форде, що з тобою?

Форд перевів на Артура застиглий погляд.

— Цей робот сказав «Зафод Бібльброкс»?

РОЗДІЛ 12

На кораблі лунали звуки шок-музики. На капітанському містку Зафод мучив інфрадельтахвильовий радіоприймач у пошуках останніх новин про свою особу. Протягом багатьох віків приймачами користувались так: натискали різні кнопки і крутили різні ручки. Удосконалення призвели до заміни управління на сенсорне — тепер для перемикання досить було легкого дотику. Для користування інфрадельтахвильовим радіоприймачем не треба було нічого торкатися, варто махнути рукою у потрібному напрямі. Таке вдосконалення, безсумнівно, заощаджувало чимало м’язових зусиль, але створювало певні незручності для слухачів. Тепер вони повинні були сидіти нерухомо, якщо, звичайно, хотіли дослухати передачу до кінця.

Зафод махнув рукою, й радіо переключилось. Та ж сама шок-музика, але трохи тихше — як фон для передачі останніх новин. Текст повідомлення був зредагований так, щоб він лунав в унісон з ритмом музики.

— Вітання усім розумним біоформам, хоч як далеко вони перебувають, — торохкотів диктор гугнявим голосом, — ми продовжуємо програму останніх новин, які передаємо на початку кожної години. Слухайте нас на інфрадельтахвилях цілодобово.

Головною новиною сьогодні, безсумнівно, є сенсаційне викрадення космічного корабля/обладнаного Двигуном Непередбаченості, яке так блискуче здійснив не хто інший, як Президент Галактики Зафод Бібльброкс. Питання, яке, напевне, хвилює ваших слухачів, — це чи остаточно втратив глузд наш Великий З? Бібльброкс — винахідник пангалактичного полоскальника, плейбой, про якого сама Ексцентрицицькія Зелумбідіс відізвалась як про найкращого коханця з часів Великого Вибуху. Бібльброкс, якого всьоме одноголосне обрано за Найнемоднішу Істоту у Відомому Всесвіті… куди занесе його цього разу. У нас в студії перебуває його особистий психіатр Гег Халфрунт…

Музика стишилась. В ефірі почувся інший голос, очевидно Халфрунта. Він розпочав: «Так, свичайно, я снав Сафота». Але цієї миті над головою пролетів електронний олівець і потрапив в радіус дії сенсорного радіо. Зафод повернувся розлютований. Позаду стояла Тріліан.

— Ген, — гукнув він, — ти що робиш?

— Я тут дещо з’ясувала, — Тріліан замислено постукала нігтем по цифрах на екрані дисплея.

— Це має бути щось надзвичайне, якщо ти відриваєш мене від останніх новин.

— Ти ще не наслухався про свою особу?

— Я почуваюся дуже непевно. Ти це знаєш.

— Зафоде, забудь на мить про свою особу. У мене важливі новини.

— Якщо поблизу виявиться щось важливіше, ніж моя особа, його слід негайно спіймати й знищити, — Зафод пильно поглянув на Тріліан, а по тому розсміявся.

— Це стосовно тих двох хлопців… — сказала вона.

— Двох хлопців?

— Так, двох хлопців, яких ми врятували.

— А, — проказав Зафод, — тих двох-хлопців, яких ми врятували.

— Ми підібрали їх у секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.

— Ну то й що? — Зафод закліпав усіма чотирма очима.

— Це тобі ні про що не говорить?

— Ммммм, — промурмотів Зафод. — ZZ9 Подвійної альфа Z. ZZ 9 Подвійної альфа Z?

— Так, — сказала Тріліан.

— А що значить оце Z? — запитав Зафод.

— Котре?

— Будь-яке.

Однією з перших труднощей, що з нею зіткнулась Тріліан, спілкуючись із Зафодом, було з’ясування — коли 1) він прикидається ідіотом навмисне, щоб збити людей з пантелику (якщо йому ліньки помізкувати й хочеться, щоб за нього це робили інші), 2) він прикидається цілковитим дурнем, аби приховати той факт, що він таки нічогісінько не розуміє в тому, що діється, і 3) коли він справді впадає в ідіотизм. Народ вважав його дуже кмітливим, що загалом відповідало дійсності. Але кмітливість його спрацьовувала не завжди. І це Зафода непокоїло. Тож краще хай люди вважають його хитрим, аніж дурним. Саме це Тріліан і вважала дурістю, але переконувати його у неї не вистачало сил.

Вона зітхнула, і, щоб спростити справу, вивела на дисплей карту зоряного неба.

— Тут, — вказала вона пальцем.

— Ага, он воно що! — сказав Зафод.

— Ну? — запитала вона.

— Що, «ну»?

У її мозку, що розділився навпіл, одна половина кричала на другу.

— У цьому секторі ти зустрівся зі мною, — сказала вона якомога спокійніше.

Зафод подивився на неї, по тому — на екран.

— Ах, он воно що! — гукнув він. — Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди?

— Непередбачений Двигун, — Тріліан глибоко зітхнула, — ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту.

— Звичайно, але все одно, оце так збіг!

— Іще б пак!

— Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп’ютере!

Бортовий комп’ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови.

— Привіт! — проказав він бадьорим голосом. Із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп’ютером: — Привіт!

— Господи! — не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп’ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти.

Комп’ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок.

— Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати.

— Знаю, знаю, — замахав Зафод руками. — Краще вже я порахую на папірці.

— Розумію, — сказав комп’ютер, випльовуючи перфострічку, — але якщо у вас…

— Замовкни! — гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця.

— Окей, окей! — сказав комп’ютер ображено і вимкнувсь.

Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта.

— Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування?

— Звичайно, — відповіла Тріліан, — це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного.

— Досить мала ймовірність, їм пощастило.

— Ще б пак.

— А їхні шанси бути підібраними кимось іншим?

Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей).

— Таки-так! — Зафод навіть присвиснув.

Тріліан запитально поглянула на Зафода.

— І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність.

Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець.

— Чортзна-що! Це неможливо вирахувати.

— Справді!

Зафод стукнув однією головою об другу й заскреготів зубами.

— Гаразд, — зітхнув він. — Комп’ютере!

— Привіт, — включився синтезатор мови (перфострічка повторила вітання), — моє завдання — полегшити вам життя і робити його ще приємнішим і приємнішим…

— Замовкни. Займись ліпше роботою.

— Завжди готовий, — відгукнувся комп’ютер, — тож вам потрібен ймовірносний прогноз…

— Що грунтується на даних неймовірносних величин.

— Окей, — комп’ютер базікав без упину. — Дайте відповідь, насамперед, на таке питання. Чи відомо вам, що людська доля залежить від номеру телефону?

Гримаса болю спотворила обличчя Зафода й Тріліан.

— Ти що, збожеволів?

— Зовсім ні. Але я не певен, що зможу сказати те ж саме про вас, коли ви дізнаєтесь правду.

Тріліан скрикнула. Вона вказала на цифри на екрані дисплея.

— Номер телефону? — перепитала вона. — Ця залізяка сказала «номер телефону»?

На екрані миготіли цифри. Комп’ютер тактовно помовчав, потім сказав:

— Я б хотів сказати…

— Будь ласка, не треба, — перебила його Тріліан.

— Ти щось розумієш? — запитав її Зафод. — Я — ні.

— Не знаю, — відїіовіла Тріліан. — Але ці прибульці — їх веде сюди наш занудний робот. Чи не можна побачити їх на екрані монітора?

РОЗДІЛ 13

Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.

— … а ще я, щоб’ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку…

— Не може бути, — Артур втомився слухати це ниття.

— Ще як може, — сказав Марвін. — Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?

— Уявляю собі…

— Так, так, так, — бубонів собі під ніс Форд. — Значить, Зафод Бібльброкс.

— Знаєте, що зараз станеться? — Марвін спинився, піднявши руку.

— Ні, а що? — запитав Артур.

Йому було байдуже, що станеться.

— Ось ще одні з цих дверей, — Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.

— Ну, — сказав Форд нетерпляче, — ми зайдемо чи ні!

— Ми зійдемо чи ні? — передражнив його Марвін. — Що нам іще лишається. Це — єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.

Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.

— Дякую вам, — проспівали двері і відчинились, — за те, що ви ощасливили звичайні двері.

Всередині у робота щось обірвалося.

— Дивно, — проказав він замогильним голосом, — тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним.

Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна:

— Я виконав ваше доручення, — прогугнявив він, — що накажете мені робити далі — іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох?

— Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти, — почувся чийсь голос.

Артур не зрозумів, чому Форд сміється.

— Що..?

— Цить, — сказав Форд. — Зайдемо, — і він зайшов.

Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив.

— А, Форде, привіт. Як поживаєш? — дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. — Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці.

— Зафоде, друже, — недбало озвався Форд, — я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу?

— Ви… ви знайомі? — у Артура очі полізли на лоб.

— Знайомі? — перепитав Форд. — Так, це… — він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. — Познайомся, Зафоде. Це мій Друг — Артур Дент. Я врятував його в останню мить.

— Справді? — сказав Зафод. — Привіт, Артуре. Дуже радий, — його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах.

— Артуре, — продовжив Форд, — це — Зафод Бібльброкс, мій напівдвоюрідний брат…

— Ми зустрічались, — обірвав його Артур.

Коли мчиш по магістралі, натискаючи на педаль газу, і випереджуєш шикарні спортивні автомобілі, то почуваєшся справжнім героєм. Але навіть у справжніх героїв бувають прикрі похибки, наприклад, коли вони помилково переключаються на першу швидкість замість третьої. Двигун реве, мов сто буйволів, мотор ладен вивалитись на дорогу, машина стрімко втрачає ходу.

— Е… що? — настав час Фордові дивуватись.

— Я сказав, що ми вже зустрічались.

Зафод аж здригнувся від великого дива і вколов зубочисткою ясна.

— Що, зустрічались? Як..?

Форд кинув на Артура погляд, сповнений люті. Зараз, коли він нарешті почувався майже вдома, йому стало соромно, що він дружить із цим примітивним створінням, яка знає про Галактику стільки ж, скільки ільфордівський комар про життя в Пекіні.

— Що ти верзеш? — вигукнув Форд. — Це — Зафод Бібльброкс з Бетельгейзе V, а не якийсь там Мартін Сміт з Кройтона.

— Мені байдуже, звідки він родом, — холодно зазначив Артур. — Та все ж ми зустрічались. Чи не так, Зафоде Бібльброксс, або… може краще Філе?

— Що? — вигукнув Форд.

— Нагадай мені, будь ласка, — сказав Зафод. — У мене нікудишня пам’ять на обличчя.

— Це сталося на одній вечірці, — пояснив Артур.

— Сумніваюсь, що ми могли зустрічатися, — відповів Зафод.

— Артуре, ти не втратив глузд? — поцікавився Форд.

Але Артура не так легко збити з пантелику.

— Півроку тому. Земля… Англія…

Зафод заперечливо хитав головою. Його напружені уста все ще зберігали подобу посмішки.

— Лондон, — продовжував Артур. — Іслінгтон.

— А-а, — промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, — на ТІЙ вечірці.

Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад.

— Як це? — запитав він у Зафода. — Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці?

— Хіба це можна назвати «був»? — Зафод намагався говорити невимушено. — Хіба що якихось півдня прольотом…

— Але я товкся там цілих п’ятнадцять років!

— Я про це не знав.

— Та що ти там робив?

— А, дрібниці, оглядав місцеві пам’ятки старовини.

— Він зіпсував нам увесь вечір, — Артур аж трусився від люті. — Чудовий костюмований вечір…

— Цього слід було чекати, — зазначив Форд.

— Там була така дівчина… — не вгавав Артур, — але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох…

— Слухай-но, перестань нудити, — перебив його Форд. — То що там за дівчина?

— Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна… Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з’явився цей тип. ХЕЛЛО, ЛЯЛЕЧКО, — сказав він, — ЦЕЙ ХЛОПЕЦЬ ТЕБЕ ЗОВСІМ ЗАМУЧИВ. ЧИ НЕ ХОЧЕШ ПОСПІЛКУВАТИСЯ ЗІ МНОЮ? Я — ІНОПЛАНЕТЯНИН. — Більше я її не бачив…

— Так це був Зафод? — вигукнув Форд.

— Авжеж, — Артур сподівався, що його не вважають божевільним. — Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом…

— І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, — сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка.

Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування.

Кілька секунд на містку панувала мертва тиша, по тому Артур, спромігся погамувати своє сум’яття, спитав:

— Тріція Макміллан? Що ти тут робиш?

— Те саме, що й ти, — відповіла вона. — Подорожую. А чим ще могла б я займатися, маючи два дипломи — математика й астрофізика? Чи ти гадаєш, ніби краще щопонеділка відмічатись на біржі?

— Безмежність мінус одиниця, — встряв у розмову бортовий комп’ютер. — Непередбаченість сягнула повноти.

Зафод позирнув на комп’ютер, на Форда, Артура й потім на Тріліан.

— Тріліан, — у задумі мовив він, — невже таке буде коїтись щоразу, коли ми запускатимемо Двигун Непередбаченості?

— Боюсь, що так, — відповіла вона.

РОЗДІЛ 14

«Золоте Серце» нечутно мчало в нічному небі, тепер уже на звичайному фотонному двигуні. Члени екіпажу були збентежені від усвідомлення того, що зібралися тут усі разом не з власної волі. Їх долею розпорядився незбагненний закон — один із тих, що регулює рух атомів і молекул.

З полегшенням зустріли мандрівники надходження штучної ночі. Вони поспішили розійтися по своїх каютах, щоб там, наодинці з собою, спробувати проаналізувати ситуацію.

Тріліан не спала. Вона залізла на диван і дивилась на клітку з двома білими мишенятами. Це була остання і єдина ланка того ланцюга, що єднав її з Землею. Неабияких зусиль коштувало їй вблагати Зафода взяти їх із собою. Ні, вона не сподівалась хоча б колись побачити рідну планету знову. Але те, що її вже немає на світі, хвилювало Тріліан. Мишенята гасали по клітці, підбігали до годівнички, обнюхували одне одного, ховались у будиночку. Вона спостерігала за ними доти, аж доки забула про все інше. Тоді вона стрепенулась і пішла на місток стежити за екраном дисплея, де спалахували цифри, позначаючи рух корабля у космічному просторі. Робота — чудовий засіб, щоб відволіктися. Тріліан не пожалкувала б віддати півжиття, аби збагнути, від чого саме вона намагається відволіктися.

Зафод не спав. Він також віддав би половину життя, щоб дізнатися, про що це він так старанно не думає. Відчуття того, що в будь-яку мить часу в певному місці він ніколи не буває цілком, не полишала його з самого дитинства. Раніше йому легко вдавалося абстрагуватися від цього відчуття, але незбагненна й загадкова з’ява на борту Форда Префекта й Артура Дента розбурхала забуті переживання. У нього була така підозра, що ці хлопці з’явилися тут зовсім не випадково.

Форд також не спав. Яке це щастя знову подорожувати в просторі. П’ятнадцять років заслання і раптовий рятунок саме в ту мить, коли утратив будь-яку надію. Подорож із Зафодом обіцяла бути цікавою, хоча щось у поведінці його напівдвоюрідного брата насторожувало. Форд ніяк не міг зрозуміти, що саме. Те, що він став Президентом Галактики, факт сам по собі дивовижний. Але добровільно відмовитись від такої посади? Ні, тут щось не так. Розпитувати Зафода не має сенсу, він і сам не знає, що йому спаде на думку через хвилину. У непередбаченості вчинків йому вдалося досягти досконалості. Він хапався за будь-яку справу й виконував її блискуче, суміщаючи геніальність з наївністю й некомпетентністю. Розібратися, чого в нього більше — генія чи ідіотизму — часто було неможливо.

Артур спав. Він був смертельно втомлений.

У двері постукали.

— Зафоде..?

— Га.

— Мені здається, ми знайшли те, чого шукали, — тендітна постать Тріліан вимальовувалась на тлі відчинених дверей.

— Справді?

Фордові набридло боротися з безсонням. Він засів за дисплей, що стояв у кутку його каюти. Спробував придумати додаток до статті про вогонів для «Путівника», але нічого не вийшло. Думки розбігалися. Він вимкнув дисплей і, одягнувши халат з емблемою «Золотого Серця», попрямував на прогулянку.

У капітанській рубці Форд побачив світло. Над приладами схилились дві невиразні постаті.

— Дивись! Корабель виходить на орбіту, — сказала Тріліан. — Планета під нами. Саме в тих координатах, які ти вказав. Зафод почув шурхотіння й озирнувся.

— А, це ти Форд! Заходь, — махнув він рукою. — Зараз я тобі дещо покажу. Форд підійшов. На екрані спалахували й гасли стовпчики цифр.

— Впізнаєш координати? — запитав Зафод.

— Ні.

— Я тобі підкажу. Комп’ютер!

— Хелло, хлопці, — зрадів комп’ютер. — Чудова компашка у нас, чи не так?

— Заткнися, — гаркнув Зафод, — і ввімкни зовнішні екрани.

На вигнутих стінах застрибали якісь тіні. Замерехтіли вогники. Чотири пари очей, не відриваючись, дивились на екрани. На екранах не було нічого.

— Упізнаєш? — прошепотів Зафод.

— Н-ні, — Форд зморщив чоло.

— Що ти бачиш?

— Нічого.

— Упізнаєш?

— Що?

— Туманність Коняча Голова. Ми в самому її центрі.

— Що я можу побачити на порожніх екранах?

— Це єдине місце в усій Галактиці, де екрани не показують нічого.

— Я дуже радий.

Зафод розсміявся. Він вважав ситуацію, що виникла, смішною.

— Я також, — сказав він.

— Не бачу нічого цікавого в цій хмарі куряви, — сказав Форд, утрачаючи терпець.

— А що, на твою думку, тут можна знайти?

— Нічого.

— Комп’ютере! — гукнув Зафод. — Повернути монітори на 180 градусів! І не базікай!

Спочатку здавалося, що нічого не змінилось. Тоді спалахнув нижній край центрального екрана. Червона зірка розмірами з блюдце повільно поповзла по ньому. За нею — ще одна. Бінарна зоряна система! По тому на екрані з’явився величезний червоний півмісяць, що видавався чорним з тіньового боку планети.

— Я знайшов її! — вигукнув Зафод, радісно стукнувши кулаком по пульту. — Я знайшов її!

— Що? — Форд усе ще губився в здогадках.

— Найнеймовірнішу планету серед усіх існуючих.

РОЗДІЛ 15

Витяг із «Путівника по Галактиці для космотуристів» (стор. 534784, абзац 5-а, стаття «Магратея»).

«БУЛО ЦЕ В ДАВНЮ ДАВНИНУ, У ТІ ДАЛЕКІ ЧАСИ РАННЬОЇ ГАЛАКТИЧНОЇ ІМПЕРІЇ, КОЛИ ЖИТТЯ БУЛО МЕНШ КОМФОРТАБЕЛЬНИМ, БАГАТИМ НА ПОДІЇ Й ВІЛЬНИМ ВІД ПОДАТКІВ.

МОГУТНІ КОРАБЛІ В ПОШУКАХ СЛАВИ І ПРИГОД ПЕРЕТИНАЛИ НЕОСЯЖНІ ПРОСТОРИ ГАЛАКТИКИ.

І ДУХ БУВ МІЦНИЙ, А СТАВКИ ВИСОКИМИ, МУЖЧИНИ БУЛИ СПРАВЖНІМИ МУЖЧИНАМИ, ЖІНКИ — СПРАВЖНІМИ ЖІНКАМИ, А МАЛЕНЬКІ ВОЛОХАНІ З АЛЬФИ ЦЕНТАВРА БУЛИ СПРАВЖНІМИ МАЛЕНЬКИМИ ВОЛОХАНЯМИ З АЛЬФИ ЦЕНТАВРА. ІМПЕРІЯ ПРОЦВІТАЛА, БО ЇЇ ПІДДАНІ СМІЛИВО ГОВОРИЛИ ПРАВДУ В ОБЛИЧЧЯ, ЗДІЙСНЮВАЛИ ГЕРОЇЧНІ ВЧИНКИ І ЗУХВАЛО КИДАЛИСЬ НАЗУСТРІЧ НЕЗВІДАНОМУ.

ІМПЕРІЯ ПРОЦВІТАЛА, БО ЇЇ ПІДДАНІ БАГАТІЛИ, БАГАТСТВА НІХТО НЕ СОРОМИВСЯ — ЦЕ БУЛО ПРИРОДНЬО. БІДНИХ НЕ БУЛО. ПРИНАЙМНІ АЖ ТАКИХ БІДНИХ, ЩО ЇХ ВАРТО БУЛО Б ЗГАДАТИ. АЛЕ РАПТОМ СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО НЕМИНУЧЕ ПОВИННО БУЛО СТАТИСЬ — НАЙБАГАТШІ Й НАЙВЕЗУЧІШІ ЗАСУМУВАЛИ. ЖИТТЯ ВТРАТИЛО ДЛЯ НИХ ПРИЄМНІСТЬ І ПРИВАБЛИВІСТЬ. ПРИЧИНУ СВОЇХ РОЗЧАРУВАНЬ ВОНИ БАЧИЛИ В НЕДОСКОНАЛОСТІ ТИХ СВІТІВ, ЯКІ ВОНИ ВІДКРИВАЛИ — ЧИ ТО ВЕЧОРИ БУЛИ ТАМ НАДТО СПЕКОТНИМИ, ЧИ-ТО ДЕНЬ НА ПІВГОДИНИ ДОВШИЙ, ЧИ ТО МОРЕ НАДТО РОЖЕВИМ.

ОСЬ ТОДІ САМЕ Й З’ЯВИЛАСЬ НОВА ІНДУСТРІЯ — СТВОРЕННЯ ПЛАНЕТ ЗА ІНДИВІДУАЛЬНИМ ЗАМОВЛЕННЯМ. МАГРАТЕЯ СТАЛА БАЗОЮ НОВОЇ ГАЛУЗІ. ПРОЦІДЖУЮЧИ МАТЕРІЮ КРІЗЬ БІЛІ ДІРКИ, ІНЖЕНЕРИ СТВОРЮВАЛИ ПЛАНЕТИ-МРЇЇ — ЗОЛОТІ, ПЛАТИНОВІ Й НАВІТЬ ГУМОВІ З ЧАСТИМИ ЗЕМЛЕТРУСАМИ. БУДІВЕЛЬНИКИ ДБАЛИ ПРО ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ, НА МАГРАТЕЮ НЕ НАДІЙШЛО ЖОДНОЇ РЕКЛАМАЦІЇ.

ПОЧИНАННЯ ВИЯВИЛОСЬ НАСТІЛЬКИ ПРИБУТКОВИМ, ЩО НЕВДОВЗІ МАГРАТЕЯ СТАЛА НАЙБАГАТШОЮ ПЛАНЕТОЮ, В ТОЙ ЧАС ЯК РЕШТУ ГАЛАКТИКИ ОБСІЛИ ЗЛИДНІ. У ЧІТКО НАЛАГОДЖЕНОМУ МЕХАНІЗМІ СИСТЕМИ СТАВСЯ ЗБІЙ, ІМПЕРІЯ РОЗПАЛАСЯ, ГНІТЮЧА ТИША ЗАПАНУВАЛА В МІЛЬЯРДАХ СВІТІВ, ЩО СТРАЖДАЛИ ВІД НЕДОЇДАННЯ. ТІЛЬКИ ПЕРА ПОРИПУВАЛИ В ТИШІ. ЦЕ ЕКОНОМІСТИ ДЕНЬ І НІЧ СКНІЛИ НАД СТВОРЕННЯМ ПРАЦІ ПРО ПЕРЕВАГУ ПЛАНОВОГО ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСТВА.

МАГРАТЕЯ ПОСТУПОВО ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ЛЕГЕНДУ, ЗНИКНУВШИ В ГЛИБИНІ ЧАСУ.

У НАШ ОСВІЧЕНИЙ ЧАС НІХТО БІЛЬШЕ НЕ ВІРИТЬ КАЗКАМ ПРО МАГРАТЕЮ».

РОЗДІЛ 16

Артура розбудила суперечка. Він скочив з ліжка і пішов на місток. Форд вимахував руками.

— Та ти здурів, Зафоде, — кричав він. — Магратея — це не більше, ніж красива казка, міф, який батьки розповідають на ніч своїм дітям, коли ті зненацька заявляють, що хочуть стати економістами, це…

— А я кажу, що ми перебуваємо на її орбіті, — відстоював своє Зафод.

— Не знаю, на якій орбіті перебуваєш особисто ти, — заперечив Форд, — але цей корабель…

— Комп’ютере! — перебив його Зафод.

— О, ні…

— Хелло! Говорить Едді — ваш бортовий комп’ютер. Настрій у мене чудовий, хлопці. Дайте мені програму, і я впораюся з нею за іграшки.

Артур запитально поглянув на Тріліан. Вона жестом запросила його зайти.

— Комп’ютере, — озвався Зафод, — повтори нам іще раз, де ми перебуваємо.

— З превеликим задоволенням, друже, — вигукнув комп’ютер. — У цю мить ми перебуваємо на висоті трьохсот миль над поверхнею легендарної планети Магратея.

— Це нічого не доводить, — сказав Форд. — Та я б не повірив цій залізяці, навіть якби йшлося про мою вагу.

— Для мене це раз плюнути, — заторохкотів комп’ютер без упину, вивергаючи нові метри перфострічки. — Я міг би також вирішити ваші особисті проблеми з точністю до десятого знаку після коми.

— Зафоде, — втрутилась у розмову Тріліан, — припини суперечку, зараз ми вийдемо на денний бік планети.

— Те, що під нами планета, а не уламок астероїда, я й сам бачу. Але невже ти думаєш, що я не здатний відрізнити Магратею від сотень інших планет. Дивись-но, розвиднюється.

— Прекрасно, — Зафод потирав руки від задоволення. — Згори, я гадаю, нам ніхто не завадить на неї подивитись. Комп’ютере!

— Хелло! Чим можу…

— По-перше, помовч, по-друге, дай нам повний огляд планети.

Величезна сіра тінь заповнила екрани моніторів. Планета повільно оберталась далеко знизу. Першим мовчання порушив Зафод.

— Виходимо на денну половину, — мимрив він собі під ніс, — планета обертається… висота — триста миль, — він спробував передати свій піднесений настрій іншим. Магратея! Його вразила скептична реакція Форда. Магратея! — Зараз ми побачимо… Дивіться!

Настала урочиста мить. Навіть найзапекліший міжзоряний волоцюга не може втриматись від захоплення, коли спостерігає схід сонця з космосу навіть у стотисячний раз. Але схід одразу ж двох сонць — видовище, яке не змалювати словами.

Перший промінь сонця пронизує безодню мороку. Промінь розширюється, засліплює і ось, нарешті, на обрії з’являється блискуче лезо сонця. Через кілька секунд з’являється друге, і от уже весь обрій пломеніє білим вогнем. Тонка плівка атмосфери виграє усіма барвами веселки.

— Я вогнище зорі спостерігаю, — видихнув вражений Зафод. — Два сонця — близнюки: Сульяніс і Рам…

— Швидше за все — ні те, ні інше, — сухо зазначив Форд.

— Ні, це — Сульяніс і Рам, — Зафод твердо стояв на своєму.

Обидва сонця виринули з-за, обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем.

Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З’їхав з глузду через свою Магратею.

Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа.

— Зафод розповідав мені, — зашепотіла вона, — що Магратея для них — ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети.

Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає.

— А чай на цьому кораблі є? — запитав він.

«Золоте Серце» мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд — одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу.

Планета була стара. Дуже стара.

Десь у глибині душі Форда краяли сумніви. Він у задумі позирав на сумний пейзаж, що простягався внизу. Незбагненність часу тривожила його душу.

— Припустимо, що це — вона, — сказав він.

— Це безсумнівно, — сказав Зафод.

— Хоча це зовсім не вона, — вів далі Форд. — Що ти збираєшся робити? Адже там нічого немає.

— На поверхні — нічого, — погодився Зафод.

— Навіть якщо припустити, що там щось є. Ти ж не збираєшся перекопати всю планету? Невже ми прилетіли сюди лише для того, щоб удовольнити твої археологічні зацікавлення?

Одна з голів Зафода одвернулася. Друга повернулася вслід за нею, щоб побачити, на що дивиться перша. Але вона, власне, ні на що не дивилася.

— Розумієте, — почав Зафод невимушене, — я затіяв цю експедицію частково з цікавості, частково, щоб задовольнити свій потяг до пригод. Але переважно в пошуках грошей і слави.

Форд зиркнув на нього гострим поглядом. У нього складалося враження, що Зафод навіть гадки не має, чого він сюди припхався.

— Вона наганяє на мене смуток, — зазначила Тріліан.

— Маючи в кишені половину всіх багатств старої Галактичної Імперії, — сказав Зафод, — можна дозволити собі елегійність.

«Дурниця, — розмірковував Форд, — навіть якщо припустити, що ця планета — прабатьківщина якоїсь зниклої цивілізації, навіть якщо припустити ряд інших неймовірних речей — однаково, гіпотетичні скарби не могли зберегти свою цінність».

Він знизав плечима й заявив:

— Я вважаю, що це мертва планета.

— Хоч би швидше це з’ясувалося, — знервовано сказав Артур.

Стрес і досі є серйозною соціальною проблемою в усій Галактиці. Щоб зняти нервове напруження у читачів, трохи відкриємо завісу над майбутнім.

Виявиться, що ця планета дійсно Магратея.

Залп смертоносниді; ракет, які незабаром випустить стародавня система ППО, не завдасть ніякої; щрсоди< якщо не рахувати трьох розбитих чашок для кави, поламаної клітки для мишей, синця на руці, а також миттєвого створення і раптового зникнення горщика з петуніями та кашалота.

Щоб читачеві було цікаво читати далі, ми не відкриємо, на чиїй руці з’явився синець. Попередимо, все ж, що поява синця, яка може викликати різноманітні домисли, насправді не грає ніякої ролі в дальших подіях.

РОЗДІЛ 17

Нарешті Артур став приходити до тями. Його розум загоював травми, яких зазнав протягом учорашнього дня. Він натрапив на Харчоматичний пристрій, який видав йому пластмасову чашку рідини майже, але не зовсім, анітрішки не схожої на чай. Автомат працював таким чином. При натисканні на кнопку «Напої» він робив миттєвий, але ретельний спектроскопічний аналіз обміну речовин клієнта.

Промацював нервові закінчення мозку клієнта, що відповідали за смакові відчуття. Таким чином виникала досконала картина бажань. Але зараз в апараті щось розладилось, бо хоч скільки б Артур натискав кнопку, Харчо-Мат знову й знову наливав йому мерзотне пійло, яке майже, але не зовсім, анітрішечки не було схожим на чай. Харчо-Мати виготовлялись Кібернетичною Корпорацією Сіріуса. Відділ рекламацій корпорації нині повністю займає материкові частини перших трьох планет зірки Тау Сіріуса.

Артур допив склянку й відчув, що сили до нього повертаються. Він подивився на екрани, на чергові сотні миль позбавленої життя, сірої пустелі. Питання, яке підсвідоме давно його мучило, знайшло нарешті словесну форму.

— А це не небезпечно?

— Магратея мертва вже п’ять мільйонів років, — відповів Зафод, — тож остерігатися нічого: за такий час привиди-і ті повинні були вгамуватись і завести сім’ї.

У цю мить різкий звук розірвав навколишню тишу. Десь удалині засурмили сурми — пронизливо, механічно, бездушно. Пролунав голос. Такий самий пронизливий, механічний, бездушний.

— ВІТАЄМО ВАС, — сказав голос.

Він йшов ізнизу, з мертвої планети.

— Комп’ютере! — заволав Зафод.

— Хелло!

— Що за диявольщина?

— Пусте. Це запис п’ятимільйонної давності.

— Що? Запис?

— Тесе, — сказав Форд. — Вони продовжують.

Голос був старий і ввічливий, майже привітний, хоча в ньому й вчувалась прихована погроза.

— ГОВОРИТЬ АВТОВІДПОВІДНИК. ПРОСЛУХАЙТЕ ТЕКСТ ЗВЕРНЕННЯ, — проказав він. — БО УСІ НЕНАДОВГО ВІДЛУЧИЛИСЬ. КОМЕРЦІЙНА РАДА ПЛАНЕТИ МАГРАТЕЯ ДЯКУЄ ВАМ ЗА ВІДВІДИНИ…

— Голос стародавньої Магратеї! — вигукнув Зафод.

— Гаразд, гаразд, — обірвав його Форд.

— … І ПРОСИТЬ ВИБАЧИТИ. МИ ЗМУШЕНІ ПЕВНИЙ ЧАС НЕ ВСТУПАТИ НІ В ЯКІ ДІЛОВІ КОНТАКТИ. ДЯКУЄМО ЗА УВАГУ. ЯКЩО ВИ ЗАЛИШИТЕ СВОЄ ПРІЗВИЩЕ Й КООРДИНАТИ ПЛАНЕТИ, МИ ЗВ’ЯЖЕМОСЯ З ВАМИ ПІЗНІШЕ. ГОВОРІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, КОЛИ ПОЧУЄТЕ ЗУМЕР.

Після короткого зумера запала тиша.

— Вони просто хочуть нас відшити, — сказала Тріліан роздратовано. — Що будемо робити?

— Якщо це не більш, ніж запис, — сказав Зафод, — ми починаємо зниження. Комп’ютере, зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Едді.

Вони зачекали.

Через кілька секунд знову пролунали сурми, за сурмами почувся голос.

— МИ ЗАПЕВНЯЄМО ВАС, ЩО ТІЛЬКИ-НО ЗМОЖЕМО ВІДНОВИТИ ВИРОБНИЦТВО, МИ ПОМІСТИМО ОГОЛОШЕННЯ В УСІХ ІЛЮСТРОВАНИХ ЖУРНАЛАХ. НАШІ КЛІЄНТИ ЗНОВУ ЗМОЖУТЬ ЗАМОВИТИ УСЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ ЗАПРОПОНУВАТИ СУЧАСНА ГЕОГРАФІЯ, — тон голосу змінився на погрозливий, — А ЗАРАЗ МИ ПЕРЕКОНЛИВО ПРОСИМО НАШИХ КЛІЄНТІВ ОБЛИШИТИ ПЛАНЕТУ. НЕГАЙНО!

Артур оглянув спохмурнілі обличчя своїх супутників.

— Сподіваюсь, ми послухаємося їхньої поради?

— Нісенітниця! — вигукнув Зафод. — Нам зовсім нічого боятися.

— Тоді чому всі напружились?

— Вони бояться пропустити найцікавіше, — відповів Зафод. — Комп’ютере, приготуватись до входження в атмосферу!

Цього разу сурми лунали не так урочисто, а голос був зовсім похмурий.

— НАС РАДУЄ, — сказав голос, — ЩО ВИ ВИЯВЛЯЄТЕ ТАКУ ЖВАВУ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ НАШОЮ СКРОМНОЮ ПЛАНЕТОЮ. ТОМУ ВВАЖАЙТЕ НАШІ БАЛІСТИЧНІ РАКЕТИ — ДОДАТКОВОЮ БЕЗКОШТОВНОЮ ПОСЛУГОЮ, ЯКУ МИ НАДАЄМО НАДТО НАСТИРНИМ КЛІЄНТАМ, А ЇХНІ ЯДЕРНІ БОЄГОЛОВКИ — МАЛЕНЬКИМ ВИЯВОМ УВАГИ. СПОДІВАЄМОСЬ ЗНАДОБИТИСЯ ВАМ У НАСТУПНИХ ПЕРЕВТІЛЕННЯХ… ДЯКУЮ.

Голос урвався.

— О! — зітхнула Тріліан.

— Е-е…. — проскреготів Артур.

— Ну? — здивувався Форд.

— Послухайте, — сказав Зафод, — помізкуйте. Це не більше, ніж запис. Мільйоннорічної давності. Блеф, розумієте? До нас це не має щонайменшого відношення.

— А як відносно ракет? — тихо запитала Тріліан.

— Ракет? Не сміши мене.

Форд торкнув Зафода за плече і мовчки вказав на кормовий екран. Далеко позаду дві срібні крапки набирали висоту. Ракети. Щомиті вони все більшали й більшали.

— Будемо сподіватись, що вони не влучать, — сказав Форд.

Зафод дивився на них у подиві.

— Та це ж грандіозно! — вигукнув він. — Хтось там унизу намагається нас збити.

— Грандіозно, — луною озвався Артур.

— Тепер нарешті ти розумієш, що коїться?

— Звичайно, — відповів Форд. — За хвилину нам буде капець.

— Я не про те.

— А про що?

— Це означає, що ми на правильному шляху!

— А чи не можна втекти з їхнього шляху? Зображення на екрані невблаганно збільшувалось. Ракети тепер ішли прямо на них, тож видно було лише їхні боєголовки.

— Можна запитати, — підняла руку Тріліан. — Ми так і будемо сидіти склавши руки?

— Ні, але не будемо втрачати голову, — відповів Зафод.

— І все? — вигукнув Артур.

— Ні. Зараз ми вживемо… е… ухильних заходів! — Зафод лише зараз збагнув серйозність того, що відбулося. — Комп’ютере, яких ухильних заходів ми можемо вжити?

— Боюсь, що ніяких, — відповів комп’ютер.

— Е… Що? — Зафоду відібрало мову. — Е… але чому?..

— Якась несправність у системі автоуправління, — бадьоро відповів комп’ютер, — сорок п’ять секунд до зіткнення. Якщо ви не проти, називайте мене просто Едді.

Зафод вирішив вжити водночас кілька радикальних заходів.

— Гаразд! — вигукнув він. — Спробуємо перевести корабель на ручне управління.

— А ти вмієш керувати кораблем? — запитав Форд.

— Ні. А ти?

— Ні.

— Тріліан, може, ти вмієш?

— Ні.

— Чудово, — з полегкістб сказав Зафод. — Ми керуватимемо ним усі разом.

— Я також не вмію, — озвався Артур, вирішивши, що саме час заявити про себе на повний голос.

— Я так і гадав, — сказав Зафод. — Окей, комп’ютере, давай ручне управління.

— Даю, — відповів комп’ютер.

Розсунулись панелі, з’явилась клавіатура, вкрита прозорою плівкою поліетилену, загорнена целофаном. До всього цього комплексу ще не торкалася нічия рука.

Зафод дивився на нього спантеличено.

— Чудово, Форде, — сказав він. — Повний назад і десять градусів праворуч. Чи можна…

— Щасти вам, хлопці, — защебетав комп’ютер. — Тридцять секунд до зіткнення.

Форд кинувся до важелів, до тих, які хоч трохи видавались знайомими, і потягнув їх. Корабель важко затрусився — запрацювали одразу усі маневрові двигуни. Форд повернув половину важелів у вихідне положення. Корабель виписав півколо і ліг на зворотний курс. Тепер вони мчали назустріч ракетам.

Стіни враз випустили повітряні подушки — за мить до того, як до них притиснуло команду. Сила інерції давила їм груди, не давала відітхнути. Зафод вигинався, мов епілептик, аж поки нарешті дотягся до важеля на панелі управління.

Важіль клацнув. Корабель круто повернувся і помчав угору. Відцентрова сила жбурнула команду на протилежну стіну. Фордів «Путівник по Галактиці для космотуристів» з усього маху врізався в пульт, ввімкнувся і почав розповідати тим, хто міг ще слухати, про безпечні методи вивезення з Антареса статевих залоз довгохвостого папуги. (Статеві залози Антаресанського довгохвостого папуги, нанизані на трубочку для коктейлю, вважаються — о сором! — вишуканими ласощами. Багаті ідіоти ладні викласти за них цілу купу грошей лише для того, щоб похизуватись перед іншими багатими ідіотами.)

Корабель продовжував стрімко падати.

Якраз цієї миті хтось із членів екіпажу набив собі здоровезного синця на руці. Та проте смертоносні ракети не завдали кораблю ніякої шкоди.

Безпека екіпажу на кораблях, які обладнано Двигуном Непередбаченості, гарантується.

— Двадцять секунд до зіткнення, хлопці… — попередив комп’ютер.

— Вмикай свої трикляті двигуни! — гукнув Зафод.

— Будь ласка, хлопці, вмикаю, — відповів комп’ютер.

Загуркотівши двигунами, корабель вийшов із піке й знову помчав назустріч ракетам.

— КОЛИ ІДЕШ КРІЗЬ ДОЩ І БУРЮ, — гугняво заспівав комп’ютер, — НЕ СХИЛЯЙ ГОЛОВИ.

Зафод крикнув, щоб він заткнувся, але його голос заглушився гуркотом, який — цілком природно — здався їм голосом близької невблаганної смерті.

— І НЕ… ЛЯКАЙСЯ… ТЕМРЯВИ, — гугнявив Едді.

Корабель вирівнявся, але продовжував тепер летіти дном до гори, тож, лежачи на стелі, вони ніяк не могли дістатися до пульта управління.

— КОЛИ ВЩУХАЄ БУРЯ… — наспівував Едді.

Зображення двох ракет на екранах більшали, наближалися, насувалися.

— … БУДЕ СОНЦЕ І БЛАКИТЬ…

Через щасливий збіг обставин ракети не встигли відкоригувати свої траєкторії на корабель, що викручувався навсібіч. Вони проскочили прямісінько під ним.

— І БУДЕ ПІСНЯ ЖАЙВОРА… Зважте хлопці: зіткнення через п’ятнадцять… ТО ЙДИ Ж СУПРОТИ ВІТРУ…

Ракети круто повернулися й кинулись навздогін за кораблем.

— Ну от бачите, — сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. — Тепер нам уже, певно, кінець.

— Щоб тобі заціпило! — вигукнув Форд.

— То кінець нам чи ні?

— Авжеж кінець.

— ІДИ КРІЗЬ ДОЩ… — співав Едді.

І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся.

— А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? — вигукнув і він. — Давайте спробуємо.

— Ти збожеволів? — сказав Зафод. — Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна-що…

— Однаково краще, ніж помирати.

— НЕХАЙ РОЗБИТО ТВОЇ МРІЇ, — виспівував Едді.

Артур подерся по панелях пульта до самої стелі.

— ТА ТИ ІДИ З НАДІЄЮ У СЕРЦІ.

— Чому Артур не може ввімкнути Двигун? — вигукнула Тріліан.

— АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН… П’ять секунд до зіткнення. Дуже був радий спілкуватися з такими цікавими людьми. Хай благословить вас Господь… АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН…

— Слухайте-но, — заволала Тріліан. — Чому Артур не може…

Все потонуло у спалаху світла.

РОЗДІЛ 18

Космічний корабель «Золоте Серце» летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер’єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп’ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним.

— Що тут з біса коїться? — озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.

— Я вважаю, — Артур сидів біля басейну з золотими рибками, — що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун… — Він указав рукою туди, де мав бути рубильник.

На його місці висів глек з квітами.

— Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів.

У руці він тримав запітнілий келих із пангалактичним полоскальним полиском.

— Думаю, там, де й були, — сказала Тріліан.

У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.

Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.

— Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота.

— Коефіцієнт неймовірності, — втрутився Едді, який анітрохи не змінився, — одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма.

Зафод зиркнув на Артура.

— От бачиш, що ти накоїв, землянине!

— Але ж я тільки… — промимрив Артур.

— Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.

— О, — видихнув Артур полегшено, — це дрібниці…

— Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.

— Але ж…

— Я сказав, забудьмо про це.

Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.

Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.

Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.

«Ох..! Що діється? — подумав кашалот. — Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому живу на світі? Що таке «хто я»? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму… моєму… Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.

Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля… назвемо це-головою. Нехай це буде… вітер. Непогана назва. Це стає… добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це… назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?

Ні.

Та й годі. Мені ще багато… доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.

Може, це — вітер?

Його стало набагато більше, чи не так?

Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла… Їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад…. O-ля… мля… земля. Вірно! Прекрасне ім’я-земля!

Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?»

Геп! І запала тиша.

Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.

РОЗДІЛ 19

— Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню.

Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.

Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося «Золоте Серце».

— Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.

— Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?

— Мені б ваші турботи, — заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, — що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.

— Мої білі миші повтікали! — закричала Тріліан, вбігаючи до рубки.

Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав;

— Та пішли вони…

Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.

Її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.

— Добрий день, хлоп’ята.

Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись- це наш колишній Едді, — пояснив Зафод, — я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.

— Сьогодні — ваш перший день на чужій планеті, — вів далі новий голос Едді, — тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця.

Зафод нетерпляче постукав по люку.

— Мабуть, буде краще, — сказав він, — якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.

— Молодець! — похвалив комп’ютер. — Хто це сказав?

— Прошу тебе по-доброму, відчини люк, — озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.

— Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, — наполягав комп’ютер.

— О Боже, — прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти.

Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.

— Зізнавайтесь, — суворо сказав Едді.

— Комп’ютере… — почав Зафод.

— Я чекаю, — перебив його Едді. — Якщо треба, я чекатиму цілий день.

— Комп’ютере, — повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, — якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам’ять, затямив?

Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився.

Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп’ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: «Ти такий-розтакий…»

Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо:

— Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою.

Люк відчинився.

В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу.

— Ви ще пожалкуєте, — прокричав Едді їм у спину й зачинив люк.

Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду.

РОЗДІЛ 20

П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями — брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.

— Фантастика, — сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.

— Справжня діра, — погодився Форд. — Набагато цікавіше порпатись у смітнику.

Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.

— Ти не розумієш, — стояв на своєму Артур, — та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ… Жаль, що він виявився таким нудним.

Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього «Золотого Серця». Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути.

У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п’ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму.

Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м’ясо кашалота.

На вершині кратера їх чекав Зафод.

— Погляньте, — він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла.

Йому можна було лише позаздрити — він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому.

Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? — запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова.

— Ходімо, — сказав Зафод і став спускатися в кратер.

— Куди, вниз? — Тріліан аж засіпало від огиди.

— Еге ж, — кивнув Зафод, — ходімо, я вам дещо покажу.

— Нам і звідси чудово видно, — запротестувала Тріліан.

— Та ні, не решток кашалота, — пояснив Зафод. — Ходімо. Ніхто не рушив з місця.

— Та ходімо ж, — наполягав Зафод, — я знаю, як потрапити в неї.

— У НЕЇ? — жахнувся Артур.

— Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!

Марвін знову почав щось іронічно мугикати.

Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.

Долаючи огиду, члени екіпажу «Золотого Серця» рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.

— Життя! — сумовито сказав Марвін. — Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити — ніколи.

Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.

— За переказами, — сказав Зафод, — магратейці здебільшого жили під землею.

— Чому? — поцікавився Артур. — Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?

— Не знаю, — відказав Зафод. — Може, під землею веселіше.

— Ти певен, що нам туди треба? — запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. — Один раз нам уже дали відкоша.

— Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине…

— Артур, — поправив Зафода Артур.

— Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?

— Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.

— Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!

— Твоєї чи моєї?

— Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.

І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.

— Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, — сказав Артур.

— Аніскілечки не сумніваюсь, — запевнив його Марвін.

Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.

Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.

Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.

— Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, — сказав він, переступаючи через купи сміття.

Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.

Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.

— Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?

— Нічого особливого. Просто якісь малюнки, — відповів Зафод, не обертаючись.

Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.

— Слухай-но, — звернувся Форд до Зафода, — ти й далі стверджуєш, що це — Магратея?

— Звичайно, — відповів Зафод, — ти ж сам чув голос на плівці.

— Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!

— Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.

— А «Золоте Серце» ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?

— Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.

— Багато чого? — здивовано перепитав Форд. — Наприклад?

— Не знаю.

— Що?

— Я сказав, що не знаю, чого шукаю.

— Себто як?

— Тому що… тому… що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.

— Ти з глузду з’їхав?

— Не виключено, що з’їхав, — спокійно сказав Зафод. — Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.

Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.

— Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся… — почав Форд.

— Постривай, — перебив його Зафод. — Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати «Золоте Серце», і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, — тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись — навіщо мені це, як мені таке спало на думку — і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.

Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив.

— Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади.

Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами — усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстроверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам’ятаєш, форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану.

Форд кивнув.

— І ось тоді я, нарешті, побачив, — сказав Зафод. — Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з’єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси.

Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла.

— Хтось зробив операцію? — прошепотів Форд.

— Еге ж.

— Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив?

— Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок.

— Знаєш? Але звідки?

— Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати.

Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками.

— Ініціали? Випалені на синапсах?

— Точно.

— Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу!

Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі.

— З. Б., — сказав він спокійно.

Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридора. Кімната почала наповнюватись газом.

— Докажу потім, — устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість.

РОЗДІЛ 21

Похмурий, мов хмара, Артур міряв кроками кратер.

Завбачливий Форд у останню мить встиг тицьнути йому «Путівник по Галактиці для космотуристів». Артур навмання натис кілька кнопок.

«ЯК МИ ВЖЕ КАЗАЛИ, В «ПУТІВНИКУ» МІСТИТЬСЯ БАГАТО ВІДСТУПІВ, ЯКІ ВКЛЮЧЕНО ДО ТЕКСТУ РЕДАКТОРАМИ З ЄДИНОЮ МЕТОЮ — ПОРОЗВАЖАТИ ЧИТАЧА.

ОДИН ІЗ ТАКИХ ВІДСТУПІВ (саме на нього й натрапив Артур) СТОСУЄТЬСЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЯКОГОСЬ ВІЇТА ВУЯДЖИГА — ОДНОГО З ОБДАРОВАНИХ СТУДЕНТІВ УНІВЕРСИТЕТУ МАКСИМЕГАЛОНА. ВІН ЗАЙМАВСЯ ВИВЧЕННЯМ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОЛОГІЇ, ТРАНСФОРМАТИВНОІ ЕТИКИ І ТЕОРІЇ ГАРМОНІЙНИХ КОЛИВАНЬ СПРИЙНЯТТЯ ІСТОРІЇ. БЕЗСУМНІВНО, НА НЬОГО ЧЕКАЛА БЛИСКУЧА НАУКОВА КАР’ЄРА, ЯКБИ НЕ ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ЗАФОДОМ БІБЛЬБРОКСОМ. ЗА ПЛЯШКОЮ ПАНГАЛАКТИЧНОГО ПОЛОСКАЛЬНОГО ПОЛИСКУ ЗАФОД ПОДІЛИВСЯ ЗІ СВОЇМ НОВИМ ЗНАЙОМИМ ОДНІЄЮ ПРОБЛЕМОЮ, ЯКА ДАВНО ЙОГО ЦІКАВИЛА, А САМЕ: КУДИ ЗНИКАЮТЬ КУЛЬКОВІ РУЧКИ. ЗУСТРІЧ ПЕРЕВЕРНУЛА УСЕ ПОДАЛЬШЕ ЖИТТЯ ВІЇТА.

САМОТУЖКИ ВІН ЗДІЙСНИВ РЕТЕЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ, ДЛЯ ЧОГО ЙОМУ ДОВЕЛОСЬ ПОБУВАТИ В УСІХ ПРОВІДНИХ ЦЕНТРАХ ГАЛАКТИКИ ПО ВИРОБНИЦТВУ КУЛЬКОВИХ РУЧОК. ЯК РЕЗУЛЬТАТ, НА СВІТ З’ЯВИЛАСЬ ОРИГІНАЛЬНА ТЕОРІЯ, ЩО ДОВГИЙ ЧАС ЗБУДЖУВАЛА ДУМКИ НАЙШИРШИХ ВЕРСТВ ГРОМАДСЬКОСТІ. ЗГІДНО ЦІЄЇ ТЕОРІЇ У КОСМОСІ, КРІМ ПЛАНЕТ, НАСЕЛЕНИХ ГУМАНОЇДАМИ, РЕПТИЛОЇДАМИ, РИБОЇДАМИ, ХОДЯЧИМИ ДЕРЕВОЇДАМИ Й НАДРОЗУМНИМИ ТІНЯМИ КОЛЬОРУ МОРСЬКОЇ ХВИЛІ, ПОВИННА ІСНУВАТИ ПЛАНЕТА, НАСЕЛЕНА КУЛЬКОІДАМИ. САМЕ ТУДИ Й ПРАГНУТЬ ПОТРАПИТИ УСІ ЗАЛИШЕНІ БЕЗ НАГЛЯДУ КУЛЬКОВІ РУЧКИ. НЕЧУТНО ПРОЛАЗЯТЬ ВОНИ У ЧОРНІ ДІРОЧКИ КОСМОСУ, ЩОБ ДІСТАТИСЬ СВІТУ, ДЕ ВОНИ ЗМОЖУТЬ ВДОСТАЛЬ НАСОЛОДЖУВАТИСЬ УНІКАЛЬНИМ КУЛЬКОІДНИМ ІСНУВАННЯМ, ДЕ ЗДІЙСНЯТЬСЯ, НАРЕШТІ, ЇХ КУЛЬКОМРІЇ Й ДЕ УСІ ВЕДУТЬ КУЛЬКОЕКВІВАЛЕНТ ЩАСЛИВОГО ЖИТТЯ.

ТЕОРІЯ ВСІМ ПОДОБАЛАСЯ ДОТИ, АЖ ДОКИ ВІЇТ ВУЯДЖИГ РАПТОМ ЗАЯВИВ, ЩО ВІН ЗНАЙШОВ ПЕРЕДБАЧЕНУ НИМ ПЛАНЕТУ І НАВІТЬ ПЕВНИЙ ЧАС ПОПРАЦЮВАВ ТАМ ВОДІЄМ ЛІМУЗИНА, ЯКИЙ НАЛЕЖАВ СІМ’Ї ЗЕЛЕНИХ КУЛЬКОВИХ РУЧОК. ЗЧИНИВСЯ ГУЧНИЙ СКАНДАЛ, ВІЇТА ЗАСЛАЛИ ДО В’ЯЗНИЦІ, ДЕ ВІН НАПИСАВ КНИЖКУ, СУДИЛИ Й ПРИРЕКЛИ ДО ПОДАТКОВОГО ЗАСЛАННЯ. ТАКА ДОЛЯ ЧЕКАЄ ВСІХ, ХТО НАДУМАЄ ПОРУШИТИ ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ.

ЧЕРЕЗ БАГАТО РОКІВ ПО ТОМУ, НА МІСЦЕ З КООРДИНАТАМИ, ВКАЗАНИМИ ВІЇТОМ ВУЯДЖИГОМ, СПОРЯДИЛИ ЕКСПЕДИЦІЮ. НІЯКОЇ ПЛАНЕТИ ВОНА ТАМ НЕ ЗНАЙШЛА, ПРОТЕ ВИЯВИЛА АСТЕРОЇД, НАСЕЛЕННЯ ЯКОГО СКЛАДАЛОСЬ ІЗ ОДИНОКОГО СТАРОГО ЧОЛОВІКА. НА ЧИСЛЕННІ ЗАПИТАННЯ СТАРИЙ ВІДКАЗУВАВ, ЩО УСЕ — БРЕХНЯ. ПІЗНІШЕ БУЛО ДОВЕДЕНО, ЩО ВІН САМ БРЕХАВ.

ТА ВСЕ Ж, НЕ ЗРОЗУМІЛО, ЧОМУ 1) НА РАХУНОК СТАРОГО, ВІДКРИТИЙ У БРАНТИСВОГОНСЬКОМУ БАНКУ, ЩОРІЧНО ПЕРЕРАХОВУЄТЬСЯ ШІСТДЕСЯТ ТИСЯЧ АЛЬТАЇРСЬКИХ ДОЛАРІВ І 2) ТАКОГО НЕЙМОВІРНОГО РОЗКВІТУ ЗАЗНАВ БІЗНЕС ЗАФОДА БІБЛЬБРОКСА ПО ВИРОБНИЦТВУ КУЛЬКОВИХ РУЧОК».

Артур дослухав цю детективну історію до кінця й відклав книжку вбік.

Робот сидів, не змінюючи пози.

Артур піднявся на гребінь кратера й обдивився довкола. Надійшов вечір. Обидва сонця похилились на захід. Артур спустився вниз і розштовхав робота. У ситуації, що виникла, від тяжких думок могла врятувати лише розмова. Артур ладен був побазікати з роботом. Навіть з маніакально-депресивним.

— Незабаром ніч, — сказав він. — Дивись, Марвіне, зірки спалахують.

Зсередини туманності проглядались лише найяскравіші зірки. Робот звів голову й одразу опустив.

— Бачу, — сказав Марвін. — Це жахливо!

— Поглянь, який чарівний захід. Навіть у найсміливіших мріях я не міг собі уявити таке. Ці два сонця — як два смолоскипи серед темряви ночі.

— Бачу, — сказав Марвін, — дурниця.

— Знаєш, а у нас дома було лише одне сонце, — не вгавав Артур. — Я із Землі.

— Знаю, — відгукнувся Марвін. — Тисячу разів чув. Жах!

— Ні, це була чудова планета.

— У вас там були океани?

— Так. — Артур важко зітхнув, — безмежні блакитні океани.

— Не зношу океанів, — сказав Марвін.

— Слухай-но, — не втримався Артур, — які в тебе стосунки з іншими роботами?

— Ніяких. Я їх також не зношу, — сказав Марвін. — Егей, куди це ви?

— Піду погуляю, — Артур підвівся. Розмова не принесла полегшення.

— Розумію, — сказав Марвін і, нарахувавши за секунду п’ятсот дев’яносто сім мільярдів овечок, заснув.

Артур видерся нагору. Щоб відновити кровообіг, він зробив кілька гімнастичних вправ.

Через розріджену атмосферу й відсутність місяця сутінки майже миттю змінились непроглядною темрявою. Не дивно тому, що Артур помітив старого чоловіка, лише коли наштовхнувся на нього.

РОЗДІЛ 22

Старий стояв спиною до Артура, спостерігаючи тонку червону смужку на обрії. Він був високого зросту, одягнений у довгу хламиду сірого кольору. Коли він повернувся, Артур побачив обличчя — худе й стомлене, обличчя людини, якій хотілося довіритися. Він ніяк не зреагував на здивований вигук, що вирвався в Артура.

Старий неквапно повернувся лише тоді, коли червона смуга на обрії остаточно згасла. Та все ж Артур зміг розгледіти його. Артур озирнувся, шукаючи джерело світла. Неподалік він побачив невеличкий літальний апарат — мабуть, на повітряній подушці. Він світився тьмяним світлом.

— Ви обрали не найтеплішу ніч для візиту, — промовив чоловік, міряючи Артура сумним поглядом.

— Хто… хто ви? — запитав Артур. Старий відвів погляд.

— Моє ім’я нічого вам не скаже, — сумно мовив він.

Здавалося, його тривожить якась думка. Очевидно, йому не дуже хотілося починати розмову. Артур стояв ні в сих ні в тих.

— Я… є… ви налякали мене, — сказав він непевно.

— Хмммм? — чоловік роззирнувся довкола й підвів брови.

— Я сказав, що ви мене злякали.

— Не бійтеся, я вам не заподію нічого лихого.

Артур насупився.

— Але ж ви намагалися збити нас ракетами.

Чоловік подивився у центр кратера. Серед темряви там палахкотіли рубіновим світлом очі Марвіна. Відблиски стрибали по кістяку кашалота. Старий тихо засміявся.

— Це — автоматика, — сказав він, зітхаючи. — Усі ці довгі тисячоліття у надрах планети комп’ютери чекали появи ворога, їхній застарілий банк пам’яті не міг витримати бездіяльності. Я гадаю, що вони зробили цей залп лише для того, щоб урізноманітнити собі життя.

Старий позирнув на Артура й сказав:

— Знаєте, я великий прихильник науки.

— О… справді? — озвався Артур.

Ввічливість цієї незвичайної людини збивала його з пантелику.

— Авжеж, — сказав старий і знову поринув у мовчанку.

— А… — сказав Артур, — ее… — Він почував себе так само неприродньо, як почуває себе в спальні коханець, коли до кімнати заходить законний чоловік, перевдягається, кидає кілька зауважень щодо погоди і йде собі геть.

— Вас щось турбує? — ввічливо запитав старий.

— Ні… власне, так. Зрозумійте, ми аж ніяк не чекали зустріти тут живу людину. Я гадав, що ви давно вимерли або… не знаю…

— Вимерли? — здивувався старий. — Господи, ні, звичайно. Ми просто спали.

— Спали? — перепитав Артур.

— Бачите, нині ми переживаємо затяжний економічний спад, — сказав старий і замовк.

З усього було видно, як мало турбує його, зрозуміло це Артурові чи ні.

— Ви говорили про економічний спад? — зрештою нагадав йому Артур.

— А, так-так, Всегалактична криза вибухнула п’ять мільйонів років тому, і будувати планети на замовлення — на таку розкіш не кожен спроможеться… Ви ж знаєте, що ми спеціалізувались на будівництві планет? — поцікавився він не без гордості.

— Звичайно, — відповів Артур, — але я вважав…

— Захоплююча справа, скажу я вам, — його очі заблищали. — Найкраще мені вдавались узбережжя. Ви навіть уявити собі не можете, яка це утіха — вигадувати нові форми, скажімо, фіордів… Але потім, — він замислився, намагаючись впіймати загублену ниточку розмови, — економіку почало лихоманити. Ми підрахували, що найдоцільніше було б просто проспати важкі часи. Ми запрограмували комп’ютери на те, щоб вони розбудили нас, коли криза закінчиться.

Старий подавив позіх і повів далі.

— Ми підключили їх безпосередньо до інформаційних центрів провідних бірж Галактики. Тільки-но ситуація зміниться на краще, тільки-но люди знову зможуть скористатися послугами нашого дорогого сервісу, комп’ютери повинні нас розбудити.

Артур — постійний читач газети «Гардіан» — був уражений.

— Але ж це нечесно!

— Хіба? — здивувався старий. — Можливо, я дещо відстав від життя. Скажіть, це ваш робот? — запитав він, указуючи на дно кратера.

— Ні, — долинув знизу скрипучий металічний голос. — Я — свій.

— Я б не називав його роботом, — буркнув Артур. — Швидше це хмура електронна машина.

— Однаково, накажіть йому підійти сюди, — мовив старий.

Артура здивували рішучі нотки, що несподівано зазвучали в його голосі. Він гукнув Марвіна. Той, зібравши останні сили, підвівся й посунув схилом, намагаючись шкутильгати якомога дужче.

— Гаразд, — сказав старий, — залиште його тут. Але вам слід поїхати зі мною. Ви побачите багато цікавого.

Він повернувся до свого літального апарата, який без видимого виклику знявся вгору й полинув до них крізь темряву.

Артур подивився вниз на Марвіна, який шкандибав на дно кратера, вдаючи, що це вимагає від нього неймовірних зусиль, і щось бурмочучи.

— Рушаймо, — гукнув старий, — рушаймо, а то ми спізнимося.

— Куди ми можемо спізнитись? — здивувався Артур.

— Як ваше ім’я, людино?

— Дент. Артур Дент.

— Так от, куди треба, Дентартурденте, — сказав старий, — вважайте моє нагальне прохання ультиматумом. — В очах його засвітився сум. — Я ніколи не вмів ставити ультиматуми, хоча, як я чув, інколи це досить ефективний засіб. — Якийсь він чудний, цей старий, — промимрив Артур собі під ніс.

— Даруйте? — перепитав старий.

— Ні, я нічого, вибачте, — збентежено сказав Артур. — Гаразд, то куди ми прямуємо?

— Сідайте в аерокар, — старий вказав Артурові на місце в кабіні. — Ми вирушимо у надра планети, де зараз діється велике таїнство пробудження цивілізації від п’ятимільйоннорічного сну. Магратея прокидається.

Умощуючись на сидінні, Артур мимоволі тремтів. Його мучила невідомість, і аерокар добряче трясло. Він позирнув на непроникне обличчя свого супутника, що освітлювалось відблисками від панелі з приладами.

— Перепрошую, можу я дізнатися ваше ім’я?

— Ім’я? — у голосі старого пролунали знайомі сумні інтонації. — Мене звати… Слартібартфаст.

Артур мало не пирснув.

— Перепрошую? — сказав він, удаючи, що закашлявся.

— Слартібартфаст, — тихо повторив старий.

— СЛАРТІБАРТФАСТ?

— Я ж попереджав, що моє ім’я вам нічого не скаже, — старий кинув сумний погляд на Артура.

Аерокар нечутно летів у темряві.

РОЗДІЛ 23

Усі знають, що насправді речі виявляться зовсім іншими, ніж видаються на перший погляд. Так, наприклад, мешканці Землі завжди вважали себе розумнішими за дельфінів, їхня упевненість опиралась на такі важливі винаходи, як колесо, Нью-Йорк, війни й багато, багато іншого. А що можуть дельфіни? Лише гратися. Дельфіни, в свою чергу, вважали себе розумнішими за людей з тих самих причин.

До речі, про зруйнування Землі дельфіни дізналися набагато раніше, ніж люди. Вони затратили багато сил, щоб попередити людство про небезпеку, але усі їхні спроби вийти на контакт трактувались не інакше, як бажання пограти в м’яча, а інтелектуальне свистіння — як випрохування ласощів. Врешті-решт, вони зневірилися й полишили Землю за день до прибуття вогонів.

Останнє повідомлення їхнього останнього представника — надзвичайно складне подвійне сальто спиною вперед через кільце з насвистуванням мелодії «Зоряно-смугастий прапор» було витлумачено, як великий успіх дресирувальників. Насправді ж повідомлення означало: «Прощавайте, і дякуємо за рибу».

На планеті Земля існував ще один вид, який був навіть розумнішим за дельфінів. Його представники більшу частину життя проводили у дослідних лабораторіях, де вони обертали колеса й ставили надзвичайно складні й тонкі експерименти над людьми. Невірне тлумачення їхньої поведінки людьми цілком їх задовольняло.

РОЗДІЛ 24

Аерокар нечутно мчав крізь холодну магратейську ніч. Певно, здалеку він видавався тендітною повітряною кулькою. Супутник Артура поринув у роздуми. Артур спробував зав’язати розмову. Старий відповідав ввічливо, але односкладово, незмінно цікавлячись, чи зручно Артурові сидіти.

Артур спробував вирахувати швидкість аерокара, але за вікном було так темно, що розгледіти якісь наземні орієнтири було неможливо. Аерокар летів плавно, так, що здавалося, ніби він стоїть на місці.

Вдалині спалахнув вогник, який за кілька секунд так збільшився, що Артур зрозумів: він мчить до них з величезною швидкістю. Цікаво, що ж це за корабель? Артур напружив зір, але не розгледів нічого, що б свідчило про його розміри або хоча б про його форму. Раптом він збагнув, що аерокар змінив напрям і круто пішов униз — наче на зіткнення з світловою плямою. Швидкість зближення була така велика, що Артур не встиг і оком моргнути, як усе скінчилось. Навсібіч мерехтіло сліпуче сріблясте світло. Він озирнувся й побачив, як віддаляється невеличке чорне кружало. Лише через кілька секунд Артур збагнув, що сталось.

Аерокар влетів у підземний тунель, і це вони були мчали з скаженою швидкістю, а світлова пляма стояла на місці, — це, власне, був вхід до тунелю. Сріблястим світлом світилися стіни тунелю, і їхній аерокар мчав під землею із швидкістю кількох сот миль на годину.

З переляку Артур заплющив очі.

Через певний час, що здався йому вічністю, від відчув, що аерокар почав гальмувати.

Артур розплющив очі. Вони все ще перебували в сріблястому тунелі на невеличкому перехресті. Машина притишила хід, ніби розмірковуючи, який шлях обрати, тоді повернула вправо. Незабаром вони опинились у маленькій кімнатці, викладеній блискучими листами. У цьому місці сходилося одразу кілька тунелів. Дальній кінець кімнати губився у сліпучому світлі. Воно виявилося таким яскравим, що сказати, де закінчується кімната і чи є в неї кінець взагалі, було неможливо. Артур подумав (і, звичайно, помилився), що це-ультрафіолетове світло.

Слартібартфаст повернувся до нього.

— Землянине, — урочисто мовив він, — ми з вами перебуваємо в самому центрі Магратеї.

— Звідки вам відомо, що я — землянин? — здивувався Артур.

— Незабаром ви все зрозумієте, — заспокійливо сказав старий. — А втім, ні, не все, звичайно, — він завагався, — одне я можу вам сказати певно: ви відкриєте для себе багато нового. Попереджаю, — провадив він, — зараз ми потрапимо в місце, яке не належить нашій планеті. Воно перебуває в гіперпросторі. Можливі неприємні відчуття.

Артур нервово відкашлявся.

— Я також щоразу жахливо хвилююсь, — додав Слартібартфаст, що не дуже заспокоїло Артура, і натиснув кнопку.

Аерокар вскочив у світлове коло. Ось тоді саме Артур уперше зрозумів, що таке — безконечність.

Насправді це була зовсім не безконечність. Справжня безконечність здається одноманітною й сумною. Подивіться на небо, і ви побачите безконечність. Космічні відстані настільки великі, що вимірювати їх немає ніякого сенсу. Простір, у який стрибнув аерокар, можна було назвати як завгодно, лише не безконечним. Простір був обмежений, але дуже й дуже великий. Настільки великий, що краще створював враження безконечності, ніж сама безконечність.

В очах Артура все попливло, голова пішла обертом. З величезною швидкістю вони мчали вгору, хоч, здавалося, аерокар піднімається лиш поволі. Ворота, через які вони пролетіли, перетворились на маленьку крапку на блискучій поверхні стіни.

Стіна.

Стіна перевершувала найсміливіші уявлення, спонукала до невірогідних оцінок і одразу ж їх перевершувала. Вона вражала, паралізувала, приголомшувала. Їй не було ні кінця ні краю. Шок, викликаний одним її виглядом, міг легко доконати нервову людину.

Стіна здавалась зовсім пласкою. Лише обстеживши за допомогою лазера її безконечну висоту, її бездонну глибину, її безмежну ширину, можна було виявити, що вона вигинається колом і зрештою її краї з’єднуються. Рівно через тринадцять світлових секунд. Іншими словами, стіна утворювала порожню сферу — на три мільйони миль у діаметрі — наповнену світлом, яке важко собі уявити.

— Ласкаво просимо, — сказав Слартібартфаст. Кулька аерокара, який летів утричі швидше, ніж звук, здавалось, ледь рухалась у замкненому просторі невизначених розмірів. — Ласкаво просимо на наш завод.

Артур озирнувся із змішаним почуттям захоплення й жаху. Вдалині, на відстані, яку він не спромігся оцінити, бовваніли в суворому порядку химерні сферичні конструкції, зіткані із світлих і темних плям.

— Тут, — указав рукою Слартібартфаст, — ми й створюємо усі наші планети.

— Ви хочете сказати, — мовив Артур, підшукуючи слова, — хочете сказати, що знову запускаєте виробництво?

— Хай Господь милує, — вигукнув старий, — ні в якому разі. Галактика ще недостатньо розбагатіла. Нас розбудили, щоб здійснити унікальний проект — спецзамовлення багатих клієнтів з іншого виміру. Ось там попереду… це повинно вас зацікавити.

Артур поглянув туди, куди вказував старий. Ця споруда була єдина, де начебто щось робилося. Принаймні спостерігачеві так здавалося, бо з такої відстані було неможливо щось побачити напевне.

На мить мережану структуру затінило від яскравого світла. Артур встиг розгледіти обриси поверхні. Вони були знайомі, як старі слова або старі меблі. Артур сидів приголомшений, спогади навалились лавиною, розум намагався ідентифікувати їх і збагнути.

Одна половина мозку говорила йому, що він чудово знає ці обриси, інша — абсолютно логічно відмовлялася сприйняти таку неправдоподібну ідею.

Наступний спалах розвіяв сумніви.

— Земля… — прошепотів Артур.

— Так, перед вами — Земля номер два, — бадьоро сказав Слартібартфаст. — Ми працюємо над копією за старими кресленнями. Запала тиша.

— Ви хочете сказати, — зрештою повільно сказав Артур, — що ви СТВОРИЛИ Землю?

— Звичайно, — всміхнувся Слартібартфаст. — До речі, ви бували коли-небудь у…. здається, її називали Норвегією?

— Ні, — відповів Артур, — не випадало.

— Шкода, адже це я її вигадав. Мене навіть нагородили грамотою за оригінальне архітектурне вирішення морського узбережжя. Ви уявити собі не можете, яким ударом було для мене дізнатися, що Землю знищено.

— Ви засмутилися?

— Дуже. Ще якихось п’ять хвилин, і все було б чудово. Який тут зчинився скандал!

— Що? — спантеличено запитав Артур.

— Миші були самі не свої від люті.

— Миші?

— Так, миші, — лагідно підтвердив старий.

— А також, мабуть, кішки, собаки й качконоси…

— Але ж вони, на відміну від мишей, не платили.

— Послухайте, — вигукнув Артур, — або ви негайно розповісте мені усе від початку, або я збожеволію, не сходячи з цього місця.

У кабіні запала напружена тиша. Потім Слартібартфаст став терпляче пояснювати:

— Землянине, ваша планета виготовлена на замовлення мишей, які правили нею. Але за п’ять хвилин до завершення мети, задля якої її виготовлено, її помилково знищили. Тепер нам доведеться збудувати нову модель за свій кошт.

Із цього пояснення Артур збагнув лише одне:

— Миші? — перепитав він.

— Так, землянине.

— Даруйте, але мені хотілося б уточнити одну річ. Якщо я вас правильно зрозумів, ідеться про таких маленьких пухнастих тваринок, що страшенно полюбляють сир і смертельно лякають жінок, змушуючи їх стрибати на туалетні столики?

Слартібартфаст ввічливо кашлянув.

— Землянине, — сказав він, — прошу мене вибачити, ви, певно, забули, що останні п’ять мільйонів років я провів у анабіозі. Я не знаю, що таке туалетні столики, але ці звірята, яких ми називаємо мишами, одне із втілень суперінтелектуальних багатовимірних істот. А їхня пристрасть до сиру й попискування — лиш засіб замаскуватися.

Старий помовчав і, співчутливо насупившись, провадив:

— Вони ставили експерименти над людьми. Хвилину Артур міркував над цими словами, по тому його обличчя просвітлішало.

— Ні, ви помиляєтесь, — сказав він, — це ми проводили над ними експерименти, з метою вивчення їх поведінки. Методи Павлова і тому подібне. Мишам доводилося виконувати різні тести, натискати на дзвінки, знаходити вихід із лабіринту тощо. Це було потрібно, здається, для побудови моделей навчання. А із спостережень за мишами робилися висновки стосовно людини. Артур замовк.

— Як тонко вони це робили, — сказав Слартібартфаст. — Треба віддати їм належне.

— Про що ви кажете? — вигукнув Артур.

— Який треба мати величезний інтелект, щоб так блискуче маскувати свою поведінку, яку силу волі треба мати, щоб примусити себе бігти у протилежний від виходу бік або їсти отруйну приманку. І все — заради науки.

Він помовчав, щоб сказане дійшло до свідомості Артура.

— Ваші миші, землянине, — суперінтелектуальні багатовимірні істоти, а Земля й люди — не більше, ніж надпотужний біологічний комп’ютер, запрограмований на десять мільйонів років. Якщо ви не поспішаєте, я спробую розповісти вам докладніше.

— Мені нема куди поспішати, — сказав Артур. — Я маю скільки завгодно часу.

РОЗДІЛ 25

Життя породжує незліченну кількість проблем, серед яких найпоширенішими вважаються такі: ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ НАРОДЖУЮТЬСЯ? ЧОМУ ВОНИ ПОМИРАЮТЬ? ЧОМУ БІЛЬШУ ЧАСТИНУ ЖИТТЯ ВОНИ НОСЯТЬ ЕЛЕКТРОННІ ГОДИННИКИ?

Багато-багато мільйонів років тому одна цивілізація суперінтелектуальних багатовимірних істот, чий фізичний вигляд у їхньому власному багатовимірному Всесвіті нагадує наш, вирішила нарешті раз і назавжди покінчити з наболілими питаннями, їм страшенно набридли нескінченні розмови про сенс життя. І ось тоді, в один прекрасний день, вони полишили свою улюблену гру — Брокіанівський ультра-крікет[16] і, засукавши рукава, взялися до справи. Спершу вони побудували гігантський комп’ютер. Про його вражаючий штучний інтелект складали легенди. Кажуть, що задовго до закінчення робіт по заповненню банку даних, він сам собою увімкнувся й видав щось на зразок «Я мислю, отже я існую». Він устиг заперечити існування рисового пудингу й прибуткового податку, перш ніж хтось здогадався висмикнути штепсель із розетки.

Розмірами він не на багато перевершував середнє місто.

Центральний дисплей встановили у спеціально зведеному розкішному палаці. Він стояв у залі на масивному столі з ультрачервоного дерева, обтягнутого ультрашкірою. Підлогу зали вкрили товстим килимом, що поглинав усі звуки, стіни прикрасили портретами провідних системних програмістів і членів їхніх сімей, великі вікна виходили на площу, обсаджену деревами.

У день Великого Запуску до палацу пропустили двох людей. Одягнені вони були в однотонні костюми, з чорними дипломатами у руках. Це були програмісти. Не зважаючи на величезну відповідальність, у цю історичну мить вони були абсолютно спокійні. Вони без метушні зайняли місця за дисплеєм, відчинили дипломати, вийняли записники у шкіряних палітурках.

Їх звали Лунквіль і Фук.

Хвилину вони сиділи мовчки, настроюючись на урочистий лад, тоді Лунквіль, обмінявшись поглядом з Фуком, нахилився й натис маленьку чорну кнопочку.

Глухе буркотіння сповістило про те, що гігантський комп’ютер перебуває в робочому режимі. Низький голос запитав:

— Що за завдання, заради якого ви турбуєте мене — Великого Мислителя — другого серед комп’ютерів простору-часу.

Лунквіль і Фук обмінялися поглядами, повними здивування.

— Твоє завдання, о комп’ютере!.. — почав Фук.

— Хвилиночку! Я б хотів уточнити, — перебив його занепокоєний Лунквіль. — Від самого початку ми задумали тебе як найбільшу й накращу з машин. Чому ж ти, о Великий Мислителю, називаєш себе другим серед будь-коли створених комп’ютерів.

— Я називаюся так, — відказав Великий Мислитель, — бо це відповідає реальній дійсності.

Програмісти перезирнулись. Лунквіль прокашлявся.

— Мабуть, тут якесь непорозуміння, — сказав він. — Хіба ти не потужніший за Мільярда Гаргантюрозума з Максимегалона, який може за мілісекунду порахувати всі атоми будь-якої зірки?

— Мільярд Гаргантюрозум, — проказав басовито Великий Мислитель, не приховуючи зневаги, — кістяна рахівниця у порівнянні зі мною.

— А хіба ти не кращий аналітик, — Фук подавсь вперед, — ніж Зоряний Мислитель Гуглеплекс із Сьомої Галактики Світла й Темряви, який може передбачити траєкторії усіх порошинок п’ятитижневого самуму на Бета Данграбада?

— П’ятитижневий самум? — Великий Мислитель засміявся. — Ви запитуєте це у мене, кому під силу вирахувати вектори атомів Великого Вибуху? Не називайте мені більше ім’я цього кишенькового калькулятора.

Присоромлені програмісти принишкли.

— Невже ти не кращий диспутант, — спробував Лунквіль у останнє, — ніж Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник з Цицеронікуса XVI, Магічний і Непереможний?

— Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник, — сказав Великий Мислитель, вимовляючи розкотисте «р», — своїми доказами може довести арктуріанського мегавіслюка до нервового припадку. Але лише я можу умовити його зрушити з місця.

— Тоді, — здивувався Фук, — у чім же справа?

— Ні в чім, — відповів Великий Мислитель величним голосом, — просто я — другий серед найвеличніших комп’ютерів Простору-Часу.

— Але чому другий, — почав втрачати терпіння Лунквіль, — чому ж другий? Адже не може бути першим Мультикортикоїдний Перспективотрон Титана Мюлера? Або Думкоматик? Або…

Лампочки на консолях презирливо замиготіли.

— Моїм модулям протипоказано нагадування про цих кібернетичних ідіотів, — прогув Комп’ютер. — Я не маю на увазі вже існуючі машини, а ту, що прийде після мене.

Фук відклав блокнот убік.

— Він провіщає, як Іоанн Хреститель, — прошепотів він Лунквілю.

— Людина не може бачити майбутнє, — провадив Великий Мислитель, — але комп’ютер може вирахувати безмежні дельта-потоки майбутніх ймовірностей. Я знаю, що колись з’явиться такий комп’ютер, операційні можливості якого я навряд чи спроможний оцінити, навіть приблизно, але який мені судилося сконструювати.

Фук. глибоко зітхнув і подивився на Лунквіля.

Лунквіль рухом зупинив його.

— Ти можеш сказати нам, що це за комп’ютер?

— Ні, більше нічого я вам сказати не можу, — відказав Великий Мислитель. — Ставте свої запитання.

Програмісти знизали плечима. Фук перший опанував себе.

— О Великий Мислителю, — почав урочисто він, — ми створили тебе з єдиною метою, — він примовк, — дізнатися Відповідь…

— Відповідь? — перепитав Великий Мислитель. — На що?

— Що є життя! — вигукнув Фук.

— Всесвіт! — підхопив Лунквіль.

— І все інше! — видихнули вони разом.

Великий Мислитель впав у задуму.

— Важкі питання, — промовив він нарешті.

— Але ж ти зумієш на них відповісти?

Ще одна довга пауза.

— Так, — непевно сказав Великий Мислитель, — мабуть, що так.

— І на всі питання є одна відповідь? — від хвилювання у Фука перехопило подих.

— Проста відповідь? — уточнив Лунквіль.

— Так, — відказав Великий Мислитель, — відповідь то є, але мені треба подумати.

У цю урочисту для історії мить із грюканням розчинились вхідні двері, й у кімнату удерлося двоє чоловіків. Вони були вдягнені в комбінезони з емблемами Круксванського університету. Марно службовці намагались заступити їм дорогу — молодість і наполегливість дужчі за мудрість і розсудливість.

— Ми вимагаємо, щоб нас пропустили, — горлав молодший із порушників спокою, впершись, ліктем у горло гарненької секретарки.

— Впустіть нас, — кричав старший, — ви не маєте права! — І він що є сили, відштовхнув від себе молодшого програміста, що вчепився в нього, мов кліщ.

— Ми вимагаємо, щоб нас пропустили, — волав молодший.

Хоча тепер він уже знаходився в залі й затримувати його було пізно.

— Хто ви такі? — Лунквіль грізно звівся з-за столу. — І що вам потрібно?

— Мене звати Маджіктайз, — оголосив старший.

— Я вимагаю, щоб мене називали Врумфонделем, — прокричав молодший.

— Заспокойся, — гримнув Маджіктайз на Врумфонделя. — Вимагати цього немає ніякої потреби.

— Точно! — лементував Врумфондель ще голосніше, ударяючи кулаком по найближчому столу. — Я — Врумфондель, і це вже не вимога, а факт об’єктивної дійсності. Нам потрібні факти!

— Та ні ж, — вигукнув роздратований Маджіктайз, — саме цього нам аж ніяк не треба.

Врумфондель відсапнувся і завівся знову.

— Нас не цікавлять ніякі факти! Нам потрібна цілковита відсутність фактів об’єктивної дійсності. Я також вимагаю, щоб ви називали мене або не називали мене Врумфонделем!

— Але ж, чорт вас бери, хто ви такі? — Фук почав втрачати терпіння.

— Ми, — вигукнув Маджіктайз на все горло, — філософи!

— Ми так само філософи, — Врумфондель погрозив програмістам пальцем, — як і не філософи.

— Ні, ми саме філософи, — стояв на своєму Маджіктайз, — ми прийшли сюди за дорученням Об’єднаного Товариства Філософів, Мудреців, Світочів та Усіх Інших Мислячих Громадян. Ми вимагаємо вимкнути цю машину, — він вказав на комп’ютер, — і негайно!

— А в чім, власне кажучи, справа? — поцікавився Лунквіль.

— А справа, товаришу, — сказав Маджіктайз, — у проблемі розподілу обов’язків.

— Ми вимагаємо, — заволав не своїм голосом Врумфондель, — щоб розподіл обов’язків вважався або не вважався проблемою.

— Нехай машини займаються арифметикою, — сказав Маджіктайз, — а вічні питання залиште нам. За конституцією з’ясування Вічних Питань закріплено за філософами. Немає нічого легшого, ніж відповісти на них за допомогою якоїсь там машини. Але тоді ми залишимось без роботи, чи не так? Дійсно, який сенс нам розвиватися й сперечатися до хрипу про існування чи не існування Бога, якщо досить запустити машину, і наступного дня вона видасть його номер телефону.

— Так, — закричав Врумфондель, — ми вимагаємо чіткого визначення меж сумнівів і невизначеності.

Цієї миті у кімнаті пролунав низький голос.

— Можна мені вставити слово? — мовив басом Великий Мислитель.

— Тоді ми оголошуємо страйк! — загорлав Врумфондель.

— Правильно, — підтримав його Маджіктайз. — Хотів би я побачити, як ви будете метушитись, товариші, коли філософи оголосять національний страйк.

Гудіння посилилось у кілька разів. Підключались допоміжні гучномовці, встановлені в лакованих, різьбленого дерева колонках. Механічний голос розкотився по залі:

— Я хотів сказати, — мовив комп’ютер, — що всі мої логічні ланцюги задіяні для з’ясування відповідей на запитання Про Суть Життя, Існування Всесвіту та про Усе Інше, — він не квапився, насолоджуючись загальним заціпенінням.

— Щоправда, на виконання програми потрібен деякий час.

— Скільки? — Фук поспіхом позирнув на годинник.

— Сім з половиною мільйонів років, — відказав Великий Мислитель.

Лунквіль і Фук збентежено перезирнулись.

— Сім з половиною мільйонів років? — вигукнули вони в один голос.

— Так, — відрізав великий Мислитель, — я попередив вас, що мені слід подумати. Що ж до проблеми розподілу обов’язків, то її вирішення неодмінно приверне пильну увагу громадськості й створить рекламу всій філософії. Кожен почне розробляти власну теорію, гадати, до якого висновку я дійду. Врешті-решт, від цього виграють, найперше, філософи. Ви будете нападати один на одного в пресі, суперечки підігріють громадську зацікавленість, і гроші самі потечуть до ваших кишень. Ну то як?

Філософи завмерли.

— Чорт його бери, — сказав нарешті Маджіктайз, — це чудово! Як ми раніше з тобою до цього не додумалися?

— Не знаю, — прошепотів вражений Врумфондель, напевно, наш мозок трохи заіржавів.

Із цими словами вони вийшли в світ, де для них відкривалися такі можливості, про які вони досі не могли й мріяти.

РОЗДІЛ 26

— Усе це, звичайно, вражає, — сказав Артур ввічливо, коли Слартібартфаст закінчив свою оповідь, — але я так і не зрозумів, яким чином усе це стосується Землі й мишей?

— Це, землянине, лише перша половина моєї розповіді, — відповів старий. — А якщо вас цікавить, що сталось сім з половиною мільйонів років по тому, в день Великої Відповіді, то я запрошую вас до себе. У мене збереглися сенсофонні записи цієї події, тож ви самі зможете пережити все від початку до кінця. Якщо ні — ходімо пройдемося до Землі № 2. Наперед прошу вибачити за безлад — ми тільки починаємо будувати. Навіть не встигли ще закопати скелети динозаврів на потрібну глибину й закидати їх зверху породою третинного й четвертинного періодів кайнозойської ери…

— Дякую, не варто, — перебив його Артур, — Земля однаково вже ніколи не буде такою, як раніше.

— Це так, — погодився Слартібартфаст, — не буде.

Він розвернув аерокар і спрямував його назад, до запаморочливої стіни.

РОЗДІЛ 27

Безлад у кабінеті Слартібартфаста нагадував наслідки терористичної акції в публічній бібліотеці. Старий насупився.

— Даруйте, — сказав він, — це все через діод, що перегорів у одному з комп’ютерів. Коли ми пішли будити обслуговуючий персонал, то виявилося, що всі померли тридцять тисяч років тому. Хто прибере їхні тіла, не уявляю. Сідайте он там, зараз я вас ввімкну.

Він указав Артурові на крісло, що нагадувало грудну клітку стегозавра.

— Воно зроблено з грудної клітки стегозавра, — пояснив старий. Він намагався витягти якісь дроти з-під купи паперів, що небезпечно похилилася, і креслярських кульманів. — Ось тримайте, — він простягнув Артурові дроти.

Артур узяв їх, і здивований, побачив, як крізь нього пролетів птах.

Артур висів у повітрі. Тіло зникло. Внизу, просто під ним, простяглася обсаджена деревами площа. З усіх боків її обступили білі споруди, гарні, стрункі, але явно занедбані — від дощів на потрісканих стінах з’явились брудні патьоки. Сьогодні, щоправда, погода була як на замовлення — сяяло сонце, поміж листям шурхотів вітерець. Будинки наче гуділи — таке враження створювалось від багатотисячного збудженого натовпу, що зібрався на площі та на прилеглих вулицях. До Артура долинали звуки оркестра, майоріли різнокольорові прапори. Здавалося, саме повітря наповнене духом карнавалу.

Артур почувався страшенно самітним на чужому святі життя. Безтілесний теліпався він у повітрі, не маючи анічогісеньки, крім імені. Але перш ніж він встиг оцінити усі переваги фізичного тіла, пролунав громоподібний голос, який закликав усіх до уваги.

На обвитому гірляндами помості серед площі з’явився чоловік.

— Люди, — сказав він, — ми зібралися сьогодні тут, щоб прилучитися до Священної Миті Одкровення, — його голос, багаторазово підсилений мікрофоном, гримів над натовпом. — Слухайте, вельмишановні нащадки Врумфонделя й Маджіктайза, цих Найвеличніших серед Найвченіших Мужів простору-часу. Час Очікування скінчився.

Натовп вибухнув радісними вигуками, люди вимахували прапорами, свистіли в свищики, били в бубони. Вузенькі вулички згори видавались велетенськими стоногами, перекинутими на спину, що вимахують ногами.

— Сім з половиною мільйонів років наш народ чекав цього Великого Дня Всезагальної Надії, — вигукнув ведучий.

Екзальтований натовп вибухнув схвальними вигуками.

— Віднині ніколи більше, — продовжував ведучий, — ніколи більше нам не доведеться, прокидаючись уранці, задаватися питанням «ХТО Я Є?», «ЩО МЕНІ ПОТРІБНО ВІД ЖИТТЯ», «ЧИ СПРАВДІ ВАЖЛИВО В ШИРОКОМУ, КОСМІЧНОМУ РОЗУМІННІ, ЯКЩО СЬОГОДНІ Я НЕ ПІДУ НА РОБОТУ?» Сьогодні нарешті ми одержимо прості відповіді на запитання: «Що Таке Життя, Всесвіт та Все Інше».

Натовп шаленів. Раптом Артур відчув, що він уже не просто висить у повітрі, а плине в напрямку будівлі, перед входом до якої споруджено поміст.

Він злякався, бо думав, що зараз удариться в зачинене вікно. Але ні, він вільно пролетів крізь нього.

Ніхто з присутніх у залі не звернув на нього уваги. Лише тепер Артур зрозумів, що все це семидесятиміліметрове шестивимірне кіно, в якому він брав безпосередню участь.

Кімната була саме такою, якою описав її Слартібартфаст. Протягом усіх семи з половиною мільйонів років її ретельно доглядали, регулярно, раз на сто років, витирали пил. Зблякла кришка столу ультрачервоного дерева, килим вицвів, але центральний термінал комп’ютера блищав так, ніби був виготовлений тільки вчора.

Два чоловіки в однотонних костюмах сиділи біля столу.

— Чекати нам лишилося лічені секунди, — сказав один із них.

Артур здивувався, коли побачив, як на потилиці чоловіка спалахнуло слово ЛУНКВАВЛЬ. Перш ніж Артур збагнув, що це — субтитри, заговорив інший, і слово ФУЧГ одразу ж спалахнуло на його потилиці.

— Сімдесят п’ять тисяч поколінь тому наші пращури запустили цю програму, — промовив Фучг, — і нам випала величезна честь першими почути Відповідь.

— Так, нам страшенно пощастило, — підтвердив Лунквавль.

— Ми першими почуємо відповідь на одвічні питання про Суть Життя…

— Про Всесвіт… — підхопив Лунквавль.

— Та про Все Інше!

— Тесе, — Лунквавль приклав до вуст палець, — здається, Великий Мислитель готовий заговорити.

Спалахнули лампочки, спочатку нерішуче, неохоче замиготіли і, нарешті, рівно засвітились. Засичали динаміки.

— День добрий, — сказав Великий Мислитель.

— Ее… здрастуй, о Великий Мислителю! — Лунквавль нетерпляче засовався на стільці. —… Ти… е… знайшов…

— Відповідь? — прийшов на допомогу Комп’ютер. — Звичайно, знайшов.

Програмісти полегшено зітхнули. Довге очікування не виявилося марним.

— Єдину й правильну? — видихнув Фучг.

— Єдину й правильну, — підтвердив Великий Мислитель.

— На питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Все Інше.

— Так.

Лунквавль і Фучг пройшли спеціальний курс навчання, усе їхнє життя від колиски було присвячено підготовці до цієї урочистої миті. Але навіть вони не могли стримати хвилювання, яке охопило їх.

— Ти готовий сповістити нам Відповідь? — запитав Лунквавль.

— Так.

— Зараз?

— Зараз, — підтвердив Великий Мислитель.

Програмісти облизали пересохлі вуста.

— Але мені здається, — додав комп’ютер, що вона вам не сподобається.

— Це не важливо! — вигукнув Фучг. — Ми повинні її знати. Негайно!

— Негайно? — запитав Великий Мислитель.

— Так.

— Тоді гаразд, — басовито мовила машина.

У кімнаті запала мертва тиша. Пауза тяглася довго.

— Я навіть певен, що відповідь вам не сподобається, — попередив Великий Мислитель.

— Відповідай!

РОЗДІЛ 28

Довго ніхто не міг вимовити жодного слова.

Краєчком ока Фучг бачив за вікном море напружених облич, що застигли в чеканні.

— Як ти думаєш, нас не розірвуть на шматки? — пошепки запитав він.

— Ви взяли на себе тяжкий тягар, — співчутливо сказав Великий Мислитель.

— Сорок два! — вигукнув Лунквавль. — І це все, що ти можеш нам повідати після семи з половиною мільйонів років роздумів?

— Я все врахував і перевірив. Відповідь точна, — запевнив Комп’ютер. — Щоправда, коли бути до кінця відвертим, мені видається, що питання було некоректним.

— Але ж це було Одвічне Питання! Про Суть Життя, Існування Всесвіту та про Все Інше, — сказав Лунквавль.

— Звичайно, — мовив Великий Мислитель тоном людини, якій часто доводиться спілкуватись з недоумками. — Але ви хоча б самі його розумієте?

Запала тиша. Лунквавль і Фучг сиділи, мов громом вражені. Вони дивилися то на комп’ютер, то один на одного.

— Розумієш… це просто все… Все, — намагався пояснити Фучг.

— Саме так! — перебив його белькотіння Комп’ютер. — У правильно поставленому питанні міститься половина відповіді.

— Жах! — Фучг крадькома змахнув сльозу.

— Гаразд, усе це добре, — сказав Лунквавль, — але може ти допоможеш нам сформулювати коректне запитання?

— Одвічне Питання?

— Так.

— Про Суть Життя, Існування Всесвіту і про Все Інше?

— Так!

Великий Мислитель поринув у задуму.

— Це буде нелегко!

— Але ж ти зможеш? — вигукнув Лунквавль.

— Цього разу мовчанка була довшою.

— Ні, — твердо сказала машина.

У відчаї Лунквавль і Фучг впали в свої крісла.

— Але я вам скажу, хто зможе, — втішив їх комп’ютер.

— Хто? Скажи!

Артур відчув, що волосся стало дибки на його неіснуючій голові. Він підсунувся ближче. Тиша порушувалась лише рівним стрекотінням кінопроектора.

— Я говорю про комп’ютер, який буде після мене, — сказав Великий Мислитель, — про комп’ютер, чиї операційні можливості я не можу оцінити навіть приблизно. Я допоможу вам його збудувати, а він сформулює вам Одвічне Питання. Новий комп’ютер буде такого високого рівня організації, що органічне життя на ньому буде лише часткою операційної матриці. Вам доведеться змінити зовнішність, щоб керувати усією роботою програми зсередини. До речі, її виконання займе не менше десяти мільйонів років. Я не лише допоможу вам його створити, але навіть придумаю йому ім’я. Він буде називатися… Земля.

Фучг втупився у Великого Мислителя.

— Яка безглузда назва! — вигукнув він.

Цієї миті його тіло розкололося навздовж. Лунквавля теж порізало на шматки, мов ножем. Дисплей вкрився плямами й розтріскався, стіни розкришилися, кімната перекинулась стелею донизу…

Слартібартфаст схилився над Артуром. У руках він тримав дроти.

— Запис скінчився, — пояснив він.

РОЗДІЛ 29

— Зафоде, прокинься!

— Мммммннннгг…

— Та прокинься ж!

— Не заважайте мені займатись улюбленою справою, — пробуркотів Зафод, перевертаючись на інший бік.

— Хочеш, щоб я тебе стусанув? — запитав Форд.

— Хіба це тобі буде приємно? — запитав спросоння Зафод.

— Ні.

— Мені — тим паче. Тоді не чіпайте мене. — Зафод згорнувся клубком.

— Він удихнув подвійну дозу газу, — мовила Тріліан, схилившися над Зафодом, — адже в нього два рота.

— Годі вам базікати, — промимрив Зафод, — мені й так нелегко лежати. Де ви знайшли таку холодну й жорстку постіль?

— Це — золото, — пояснив Форд.

Зафода підкинуло, як квасолину на сковороді. За мить він був на ногах, озираючись довкола. Зовсім гладка рівнина простягалась вусібіч. Вона блищала, як… Важко добрати порівняння до блиску планети, зробленої з чистого золота.

— Що це там таке? — вигукнув Зафод, вирячивши очі.

— Не треба галасувати! — озвався Форд. — Це — каталог.

— Що?

— Каталог, — підтвердила Тріліан, — оптичний обман.

— Що ти верзеш? — Зафод впав навколішки й обмацав землю.

Він пошкрябав золото нігтем і навіть спробував його на зуб. Поверхня була холодна й трохи м’яка. Ще вона була дуже жовта й виблискувала. А коли Зафод подихав на неї, подих випарувався дуже швидко, так, як випаровується лиш із золотої поверхні.

— Ми теж не так давно прийшли до тями, — сказав Форд. — Ми довго кричали, але ніхто не відповідав. Тоді ми покричали ще. Зрештою, їм це набридло, і вони впустили нас у каталог їхньої планети, щоб ми трохи розважились, доки вони зможуть приділити нам увагу.

Зафод невдоволено скривився.

— Отуди к бісу, — сказав він. — Ви одірвали мене від дивовижного сну, щоб показати інший. — Він сів, сердито насупившись. — Що це там за яри?

— Це проба, — сказав Форд. — Ми вже подивились.

— Ми не будили тебе, — мовила Тріліан, — бо досі не було нічого, вартого уваги. Остання планета, на якій ми побували, кишіла рибою.

— Рибою?

— Так. Кожен дуріє на свій манер.

— А до цього була платинова планета. Нудьга смертельна! Ми вирішили, що золото тобі більше до вподоби.

Довкола полум’янів золотий океан.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — відзначив Зафод. У цю мить на небі спалахнув каталожний номер — велетенські зелені цифри. Потім номер змінився. Усі озирнулись. Пейзаж змінився теж.

— Ох! — зойк здивування злетів з їхніх вуст.

Море було бордового кольору. Пляж, на якому вони тепер сиділи, суцільно складався із дрібних жовтих та смарагдових камінців. Швидше за все — із коштовних. Гірське пасмо неприступних рожевих вершин на обрії видавалося стіною фантастичного замку. Поблизу стояв легкий срібний столик під рожевою парасолею, прикрашеною шлярками й сріблястими китицями.

Каталожний номер у небі змінився рекламним закликом: МАГРАТЕЯ ВИГОТОВЛЯЄ ПЛАНЕТИ НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК. ЗАМОВЛЯЙТЕ!

З неба впали п’ять сотень голих жіночок на різнокольорових парашутах. По тому все зникло. Довкола розкинулись луки із соковитою травою, де ходили череди корів.

— О! — промимрив Зафод. — Моя голова!

— Що, хочеш продовжити розмову? — запитав Форд.

— Атож, — сказав Зафод.

Вони сіли колом, не зважаючи на пейзажі, що змінювалися.

— Як я розумію, — сказав Зафод, — в усьому, що сталося, я повинен звинувачувати себе. Скидається, що я влаштував усе так, щоб урядова комісія не змогла відшукати в моєму мозку замкнені зони. Та ще й таємно від себе. Усе це видається нісенітницею, правда ж?

Форд і Тріліан кивнули.

— Операція оповита якоюсь таємницею, що прихована не лише від Галактичного уряду, а й від мене самого. Я навіть уявити не можу, в чім справа. Але коли звести докупи кілька фактів, ось що виходить. Я ж вирішив балотуватись у Президенти одразу після смерті Юдена Вранкса. Ти пам’ятаєш Юдена, Форд?

— Ще б пак! — вигукнув Форд. — Чудовий чолов’яга! Із величезним почуттям гумору. Ми ще пішки під стіл ходили, коли він одягнув форму арктуріанського капітана. Я й досі ношу при собі кінський каштан — один із тих, що він ¦ подарував нам, коли ми вломилися до його мегафрейтора. Він ще сказав тоді, що ми найчудовіші хлопці з усіх, які йому траплялися.

— Це ще що за історія? — запитала Тріліан.

— Та стара історія, — сказав Форд. — Давним-давно зв’язок віддалених районів з Центром Галактики здійснювався за допомогою мегафрейторів з Арктура. Вони працювали у парі з торговцями з Бетельгейзе. Наші хлопці шукали нові ринки збуту, а арктуріанці транспортували вантажі. Це було задовго до Дордепійських війн, тож їм усім добряче докучали космічні пірати. Мегафрейтори мимоволі доводилось обладнувати найновішими засобами захисту. Це були справжні дредноути. Виходячи на орбіту навколо якоїсь планети, вони затьмарювали сонце. Ось цей хлопець, — Форд тицьнув у Зафода, — засперечався, що зможе захопити мегафрейтор. На своєму триступеневому скутері, що запроектований для польотів у нижніх шарах стратосфери. Одним словом, замір — курам на посмішище. Я відмовляв його, як тільки міг. Марно. Врешті-решт мені довелося летіти разом із Зафодом, бо я поставив проти нього купу грошей. Крім того, я боявся, що він повернеться із фальшивими доказами. Словом, ми залізли в його обладнаний новим двигунцем скутер, за якихось кілька тижнів здолали цілих три парсеки й напали на мегафрейтор. Як нам вдалося потрапити всередину — досі лишається для мене таємницею. Пам’ятаю лише, як ми вимахували іграшковими бластерами, вимагаючи кінських каштанів. Дурниця, та й годі. Таким чином я допоміг сам собі позбавитись на цілий рік кишенькових грошей. І все через якісь безглузді каштани.

— Юден Вранкс у них там за головного, — перебив Форда Зафод. — Він напоїв нас, нагодував екзотичними смачними стравами та ще й на додаток набив наші кишені кінськими каштанами. Ми чудово порозважались. А потім він раптом узяв й телепортував нас назад на Бетельгейзе. Прямісінько у державну в’язницю посиленого режиму. Пізніше його обрали президентом Галактики.

Зафод замовк.

Декорації раптом змінилися. Холодний, пронизливий вітер гнав шмаття туману. У тумані маячили велетенські обриси слоноподібних тварин. Раз по раз лунав несамовитий вереск невидимих звірів, яких убивали інші невидимі звірі Серед постійних клієнтів Магратеї, очевидно, були люди з хворою психікою.

— Форде, — задумливо мовив Зафод.

— Га?

— Перед смертю Юден бачився зі мною.

— Справді? Я про це не знав. І що ж він сказав?

— Він розповів про «Золоте Серце». Викрадення корабля — його ідея.

— ЙОГО ідея?

— Так, — кивнув Зафод, — він також сказав, що це вдасться зробити лише під час церемонії спуску корабля.

Форд розреготався.

— Ти хочеш сказати, що балотувався в Президенти лише для того, щоб викрасти цей корабель?

— Схоже на те, — Зафод розплився в посмішці, за яку звичайних людей саджають у відповідну установу з м’якими стінами.

— Але навіщо? — запитав Форд. — Що в ньому такого особливого?

— Не знаю, — Зафод знизав плечима. — Мені здається, що якби я свідомо готував викрадення, тести б це показали, і я б ніколи не став Президентом. Мабуть, Юден говорив мені ще багато чого іншого, але все це поки що під замком.

— Ти гадаєш, що після розмови з Юденом ти зробив собі цю операцію?

— Можливо. Він завжди умів переконувати людей.

— Зафоде, друже, ти повинен берегти себе. Зафод знизав плечима.

— Невже ти не маєш ніякого уявлення, звідки взялася ця халепа?

Зафод замислився. Думав він довго, й здається, у нього виникли деякі сумніви.

— Ні, — зрештою сказав він. — Очевидно, я пильно бережу всі свої секрети від самого себе. Проте таку мою обережність можна зрозуміти, — додав він, ще трохи подумавши. — На таку непевну людину, як я, я аж ніяк не можу покластися.

Цієї миті навкруг них розтанула остання планета з тих, що рекламувалися в каталозі. Вони знову опинились у реальному світі: сиділи на оксамитовій канапі в шикарній вітальні з рекламними стендами і конкурсними дипломами на стінах.

— Миші чекають на вас, — сказав високий магратеєць і зник.

РОЗДІЛ 30

— Оце й усе, — мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. — Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили.

— А вогони зруйнували її за п’ять хвилин до закінчення програми, — додав з гіркотою Артур.

— Так, — погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. — Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине… Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв’яка п’ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує.

Він помовчав і додав:

— Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. — Я багато що зрозумів, — заговорив Артур. — Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.

— Ні, — зітхнув старий, — це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.

— Усі? — вигукнув Артур. — Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує?

— Можливо. Але яке це має значення? — сказав Слартібартфаст. — Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, — це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.

Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім’ям і краєвидом узбережжя Норвегії.

— Ну то й що, скажете ви? — поставив він риторичне запитання. — Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами — яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.

Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.

— У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! — він засміявся. — Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.

— Хіба ви не щасливі?

— Звичайно, ні.

— Прикро, — зітхнув Артур, — я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.

— Ходімте, — сказав Слартібартфаст, — вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.

— А які перші дві?

— О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, — відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.

Артур востаннє оглянув кабінет, тоді — себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.

— Усе моє життя, — промимрив він собі під ніс, — суцільне непорозуміння.

— Даруйте? — перепитав старий.

— Ні, нічого, — мовив Артур, — я пожартував.

РОЗДІЛ 31

Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.

Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу «Усе моє життя-суцільне непорозуміння». У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад — у минуле, в просторі — у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.

Їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.

У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.

За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ’Хург — він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г’Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму — ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ’Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г’Гугвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.

Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.

У цю мить фраза «Усе життя — суцільне непорозуміння» досягла столу переговорів.

Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну ланку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.

Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.

І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але — чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку — весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.

Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.

«Це — життя», — пояснюють вони.

Короткочасний політ коридорами на аерокарі — і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні з стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.

— Артуре, ти живий? — вигукнув чийсь голос.

— Хіба? — спантеличено озвався Артур. — То це ж чудово.

Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.

— Що з вами трапилося? — запитав Артур.

— Дрібниці, — промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, — спочатку нас приспали, потім — прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. — Ось, — він видобув кавалок з каструлі м’яса, що ширив відразливий запах, — відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.

— Але де господарі? — запитав Артур. — Я не бачу…

— Сідай до столу, землянине, — пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.

— О Боже! — вигукнув він. — На столі миші!

Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келихів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.

— Ой! — сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. — Вибачте. Я… я не знав, що…

— Познайомся, Артуре, — прийшла на допомогу Тріліан, — це-Бенджі.

— Хелло, — сказала одна з мишей.

Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келиху й він під’їхав до краю столу.

— А це — Френкі.

— Дуже приємно, — пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.

— Невже, це ті ж… — Артур запитально поглянув на Тріліан.

— Так, — допомогла вона йому. — Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.

— Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком.

Слартібартфаст кахикнув.

— Перепрошую, — почав він.

— Дякуємо вам, Слартібартфасте, — пискнув Бенджі, — ви вільні.

— Що? Ох…. так, звичайно, — він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. — Іду до своїх улюблених фіордів.

— Здається, у цьому не буде потреби, — пропискотів Френкі. — Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, — він подивився червоними очима на Артура. — Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.

— Що? — загорлав Слартібартфаст. — Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.

— Чудово! — сказав Френкі. — Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.

— На лижах! — розпачливо вигукнув старий. — Але ж це — шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! їздити по витворах мистецтва — блюзнірство.

— Дякуємо, Слартібартфасте, — повторив сухо Бенджі, — можете йти.

— Так, сер, — старий вклонився. — Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, — він махнув рукою. Артурові, — сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.

Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.

— А тепер, — сказав Бенджі, — за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.

— За роботу! — підхопили вони.

— Не зрозумів, — сказав Бенджі.

— Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, — Форд обвів поглядом товаришів.

Миші нетерпляче забігали в своїх келихах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:

— Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.

— Навіщо? — запитав Артур.

— Ми вже про це думали, — пояснив Френкі. — Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. НАВІЩО? — СОРОК ДВА… Відповідь не підходить.

— Ні, ви мене не зрозуміли, — пояснив Артур, — я запитав, навіщо вам усе це?

— Он ви про що, — сказав Френкі. — Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.

— Магратея — вхід до нашого виміру, — пояснив Бенджі.

— Коли ми зв’язались зі своїми, — провадив його колега, — нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу — мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.

— Я б теж не упустив, — сказав Зафод. — А ти, Форде?

— Ще б пак, — відповів Форд. — Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.

— Але для шоу нам потрібен КІНЦЕВИЙ ПРОДУКТ, — сказав Френкі. — Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.

— Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це — чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь — «сорок два», шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.

— Нам треба, щоб усе хоча б ВИГЛЯДАЛО досить переконливо, — додав Бенджі.

— Знаєте що? — вигукнув Артур. — Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.

— Припустимо. Нехай чистота експерименту — ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах — дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, ще? так звані закони природи — не що інше, як блеф, — а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, — сказав Френкі.

— Але ж… — почав був спантеличено Артур.

— Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, — перебив його Зафод. — Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця…

— Е-е…

— Таким чином, твій мозок — органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, — пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

— Правда ж?

— Ну, — протягнув Артур.

Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

— Іншими словами, — сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, — шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

— Що, питання? — не зрозумів Артур.

— Так, — хором відповіли Форд з Тріліан.

— За купу грошей, — додав Зафод.

— Ні, — поправив Френкі, — ми купуємо мозок.

— Що?

— Невже ви ним так дорожите? — щиро здивувався Бенджі.

— Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, — обурився Форд.

— Звичайно, — погодився Френкі, — але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

— Препарувати, — поправив Бенджі.

— Нарізати дрібними шматочками.

— Ну, це вже ні, даруйте! — Артур рішуче звівся з крісла.

— Якщо ви так наполягаєте, — умовляв Бенджі, — ми його замінимо.

— На електронний, — підхопив Френкі. — Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

— Найпростішої! — жахнувся Артур.

— Авжеж! — Зафод зловісно посміхнувся. — Досить записати на плівку «Що?», «Я не знаю», «Де мій чай?» — і ніхто не помітить заміни.

— Іще чого? — запротестував, задкуючи, Артур.

— Ти не згоден? — запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

— Я помічу, — сказав Артур.

— Не помітиш, — запевнив Френкі. — Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

— Добре, хлопці, — сказав він. — Будемо вважати, що ми не домовились.

— А ми вважаємо, що краще було б домовитись, — пропискотіли миші.

Їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келихи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келихів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.

РОЗДІЛ 32

— УВАГА! УВАГА! — розкотилось по планеті. — ТРИВОГА! ВОРОЖИЙ КОРАБЕЛЬ У СЕКТОРІ ЗА. ЗБРОЙНИЙ НАПАД. СЛУЖБА ОХОРОНИ ПОРЯДКУ… Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келихів.

— Прокляття, — біснувався Френкі, — стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! — Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.

— Єдине, що нам тепер лишається, — сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, — це спробувати самим вигадати Вічне Питання.

— Важкувато буде, — Френкі замислився. — Як тобі «ЩО ТАКЕ ЖОВТЕ Й НЕБЕЗПЕЧНЕ?»

Бенджі пошкріб потилицю.

— Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.

— Придумав! — вигукнув Френкі. — «СКІЛЬКИ БУДЕ, ЯКЩО СІМ ПОМНОЖИТИ НА ШІСТЬ?»

— Та ні, — замахав Бенджі лапками, — надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.

Вони знову замовкли.

— Слухай-но, — сказав Френкі. — СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН?[17]

— Чудово! — вигукнув Бенджі. — Звучить багатообіцяюче. — Він кілька разів повторив фразу подумки. — Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН? СОРОК ДВІ. — Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

— Зафоде, куди далі? — запитав Форд.

— Я б пішов туди, — Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною.

Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

— Зафоде Бібльброксе, ані з місця! — гримнув голос, підсилений мегафоном. — Здавайся, ти оточений!

— Лягаві, — прошипів Зафод, звиваючись від болю. — Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

— За мною! — скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

— Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, — крикнув чоловік.

— Чудово, мене це влаштовує, — відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками.

Інші рушили слідом.

— Їх двоє, — прошепотіла Тріліан, — ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи — обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

— Егей, здається, вони стріляють в нас, — сказав Артур, скручуючись у три погибелі. — А обіцяли узяти живими.

— Мені теж так здалося, — погодився Форд.

— Егей, — гукнув Зафод, визираючи із схованки, — хіба ми вам більше не потрібні живими?

Запала тиша.

— Важко бути поліцейським, — промовив голос.

— Що він сказав? — здивовано прошепотів Форд.

— Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.

— Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.

— Я теж так вважаю.

— Алло, послухайте, — закричав Форд, — у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші.

Пауза. Тоді — голос.

— Тепер вислухайте мене, — лунав голос. — Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше — спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.

— А я до того ж пишу романи, — гукнув другий поліцейський, — щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте!

Форд вирячив очі.

— Що це за хлопці?

— Не знаю. Краще б вони вже стріляли! — похмуро відповів Зафод.

— Значить, робимо так, — загукав голос. — Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.

— А що вам більше до вподоби? — запитав Форд.

Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп’ютерний блок.

Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.

— Живі?! — гукнув один із поліцейських.

— Так, — почулася відповідь.

— Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення, — гукнув другий.

— Ми так не думаємо, — запевнив Форд.

— Слухай-но, Бібльброксе. Уважно.

— Це ще навіщо? — гукнув Зафод.

— А для того, — прокричав поліцейський, — що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо. Зовсім трохи — ми ж проти фізичного насильства. Або ж ми зараз підірвемо цю чортову планету з усим мотлохом, а заодно ще кілька інших.

— Але це божевілля! — верескнула Тріліан. Ви цього не зробите!

— Ще й як зробимо, — запевнив її поліцейськиї. — Правда ж зробимо? — спитав він свого напарника.

— Звичайно, які можуть бути сумніви, — відповів той.

— Але навіщо? — запитала Тріліан.

— Бо навіть таким високоосвіченим лібералам, як ми, слідд виконувати свій обов’язок.

— Я їм не вірю, — промимрив Зафод, хитаючи головами.

— Ну то що, іще постріляємо? — запитав один поліцейский у іншого.

— Чому б ні?

І вони знову натисли на гашетки.

Тріскотня і спека сягнули апогея. Поступово стіна блока буфетного регістру почала стікати на підлогу, язики розплавленого металу підступали до ніг. Втікачі притислись один до одного тісніше. Вони чекали свого кінця.

РОЗДІЛ 33

Але кінець так і не настав, принаймні поки що.

Раптом, мов по команді, стрілянина припинилась. У тиші, що запала, виразно пролунав придушений стогін, за ним глухий удар. Усі четверо обмінялися здивованими поглядами.

— Що сталося? — запитав Артур.

— Мабуть, їм набридло стріляти, — сказав Зафод, знизавши плечима.

— Чому?

— Не знаю. Чому б тобі не піти й не розпитати про все у них?

— Е ні.

Вони почекали.

— Алло, — гукнув Форд.

Ніякої відповіді.

— Дивно.

— Може, це пастка?

— Вони б до такого не додумалися.

— А що це гупнуло?

— Не знаю.

Почекали ще трохи.

— Добре, — сказав Форд, — я піду у розвідку.

Він оглянув інших.

— Чому ніхто не каже: «ТИ НЕ МОЖЕШ РИЗИКУВАТИ СВОЇМ ЖИТТЯМ. ДАВАЙ ПІДУ Я»?

Ніхто не промовив ані слова.

— Гаразд, — Форд підвівся на повний зріст.

Нічого не сталося.

І через секунду чи дві теж нічого не сталося. Форд, напружуючи зір, вдивлявся в густий дим, що йшов з палаючого комп’ютера.

Обережно він вийшов на відкритий простір.

Нічого не сталося.

За двадцять футів лежало тіло в скафандрі. Поліцейський простягся, широко розкинувши руки. Приблизно на такій самій відстані з протилежного боку лежав другий поліцейський. Більше нікого не було видно.

Саме це й викликало найбільші підозри.

Крадучись, Форд наблизився до нерухомого поліцейського. Той не подавав ознак життя, лежав нерухомо. Форд підійшов упритул і наступив на пістолет, затиснутий у руці. Він нахилився й витяг зброю з покоцюрблених пальців.

Поліцейський був мертвий.

Оглянувши його, Форд зрозумів, що він з Капи Благулона, — мешканцям цієї планети у бідній на кисень атмосфері Магратеї доводилось носити скафандр і дихати метановою сумішшю.

Електронна мінісистема життєзабезпечення була повністю виведена з ладу.

«Дивно», — подумав Форд. Він знав, що кожна індивідуальна система безпосередньо з’єднується з центральним бортовим комп’ютером за допомогою інфрадельтахвиль. Такий зв’язок вважався надзвичайно надійним, позбавленим впливу будь-яких випадковостей. Вивести її з ладу могли хіба що перешкоди в діапазоні, але таких випадків у практиці використання інфрадельтахвиль зареєстровано не було.

Форд оглянув другий труп. І тут сталося щось неймовірне. Сталося, мабуть, одночасно.

Друзі були так само здивовані, як і Форд, але причина смерті їх не зацікавила.

— Гайда звідси, — сказав Зафод. — Якщо вони прилетіли сюди за нами, то скоро тут буде підкріплення. — З цими словами він вихопив бластер, перетворив безневинний арифмометр, що випадково уцілів, на пару й вибіг у коридор.

Він мало не зробив решето з аерокара, який стояв за дверима.

Аерокар був порожній. Він належив Слартібартфасту.

На панелі приладів була пришпилена записка з намальованою стрілкою.

НА ВАШОМУ МІСЦІ Я Б НАТИСНУВ НА ЦЮ КНОПКУ.

РОЗДІЛ 34

Аерокар промчав сталевим тунелем із швидкістю Р-17, який вивів їх на овіяну крижаними вітрами поверхню планети. Над її просторами займався сірий світанок.

Р- одиниця так званої розумної швидкості, тобто такої швидкості, яка не шкодить здоров’ю, душевній рівновазі й за якої спізнення не перевищує п’яти хвилин. Величина її відчутно змінюється при зміні перших двох умов. Неабияка роль належить і третій умові.

Рівняння швидкості слід розв’язувати у спокійному стані, інакше воно може призвести до стресу, появи ракової пухлини, а в окремих випадках — до смерті.

Р-17 не фіксована, але досить велика швидкість.

Аерокар домчав їх прямісінько до шлюзу «Золотого Серця». Корабель так само незворушно лежав на мерзлому грунті, як обгризена кістка. Висадивши їх, аерокар розвернувся і заквапився назад, очевидно, у своїх невідкладних справах.

Тремтячи від пронизливого ранкового холоду, друзі оглянули корабель.

Поряд з їхнім кораблем стояв ще один.

Другим виявився поліцейський патрульний корабель з Капи Благулона — брудно-зелений гостроносий обрубок. З усіх боків він був помальований погрозливими написами різної величини. Вони інформували усіх зацікавлених, звідки прибув корабель, до якої поліцейської дільниці він належить і куди слід підключити шланги для палива.

Він видавався неприродно похмурим і мовчазним. Надто похмурим навіть для корабля, екіпаж якого лежав мертвий у заповненій димом камері, що була кілька миль під землею. Це одне із тих відчуттів, які не передаси словами. Кожен, хто хоча б раз у житті бачив мертвий космічний корабель, зрозуміє, про що йдеться.

Форд відчував, що за цим прихована якась таємниця — корабель і двоє поліцейських загинули, наче за помахом чарівної палички.

З досвіду він знав, що у Всесвіті все має свої причини.

Інші троє також це відчували, але ще дужче вони відчували пронизливий холод. І вони заспішили під тепле крильце «Золотого Серця», не бажаючи задовольнити свою цікавість.

Допитливий Форд попрямував до корабля з Благулона. Дорогою перечепився за металеву фігуру, яка лежала ниць у холодній пилюці.

— Марвін, — здивувався він. — Що ти тут робиш?

— Ото вже не думав, що ви про мене згадаєте, — озвався приглушено металевий голос.

— Як життя, залізна людино? — поцікавився Форд.

— Гірше нікуди.

— Що там сталося?

— Не знаю, — відказав Марвін. — Там я ніколи не був.

— Але чому, — Форд присів навпочіпки, — ти валяєшся на землі?

— Це найефективніший спосіб відчути себе нещасним, — пояснив Марвін, не підводячи голови. — Не вдавайте, що вам хочеться поговорити зі мною. Я ж знаю, як ви мене ненавидите.

— Це неправда.

— Ні, правда. Нікому я не потрібен. Ненависть — провідна риса Всесвіту. Варто мені з кимось заговорити, як він одразу починає мене ненавидіти. Навіть роботи. Я встану, коли ваша ласка, і піду собі, куди очі дивляться.

Він повільно підвівся, але його очі дивилися в протилежному від «кудись» напрямку.

— Цей також мене ненавидить, — Марвін махнув рукою у напрямку поліцейського корабля.

— Що, корабель? — Форд раптом зацікавився. — Що з ним сталося? Ти не в курсі?

— Він також зненавидів мене, коли я з ним поговорив.

— Ти з ним ГОВОРИВ? — вигукнув Форд. — Але яким чином?

— Дуже просто. Коли мені стало зовсім самотньо, я підійшов і підключився до зовнішньої мережі комп’ютера. Ми довго розмовляли, і я поділився з ним своїми поглядами на життя.

— І що ж?

— Він вчинив самогубство, — сказав Марвін і почвалав до «Золотого Серця».

РОЗДІЛ 35

Увечері того ж дня, коли «Золоте Серце» вже накрутило кілька парсеків подалі від туманності Коняча Голова, команда взялася за свої справи. Зафод сів під карликовою пальмою, намагаючись навести лад у власній голові за допомогою солідної дози пангалактичного полоскального полиску. Форд і Тріліан приязно розмовляли у дальньому кутку про життя й пов’язані з ним проблеми. Артур пішов до себе. Він заліз у ліжко, щоб погортати «Путівник по Галактиці для космотуристів». Якщо йому випало жити в цьому божевільному світі — не завадить засвоїти деякі речі.

І він почав з азів:

«РОЗВИТОК УСІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ГАЛАКТИКИ ПРОХОДИТЬ ПОСЛІДОВНО ТРИ СТУПЕНІ — ВИЖИВАННЯ, ДОПИТЛИВІСТЬ І МУДРУВАННЯ, ДЕХТО НАЗИВАЄ ЦІ СТУПЕНІ — ЯК? ЧОМУ? ДЕ?

ТАК СУТЬ ПЕРШОГО ЕТАПУ МОЖНА ЗВЕСТИ ДО ЗАПИТАННЯ «ЯК МИ ЇМО», ДРУГОГО — «ЧОМУ МИ ЇМО ЦЕ» І ТРЕТЬОГО — «ДЕ МИ БУДЕМО ОБІДАТИ».

Артур не встиг прочитати далі, бо саме зашипів переговорний пристрій.

— Алло, землянине, ти спиш? — пролунав голос Зафода. — Як щодо поїсти?

— Еге ж, непогано було б, — відгукнувся Артур.

— Чудово, тоді тримайся, — сказав Зафод. — Сьогодні ми обідаємо в ресторані «На Краю Всесвіту».

РЕСТОРАН НА КРАЮ ВСЕСВІТУ

Переклад з англійської Павла НАСАДИ

ВСЕСВІТ. — 1996. — № 3.

Присвячується Джейн і Джеймсові

Зі словами подяки Джефрі Перкінсові за досягнення Неймовірного Педді Кінгсленду, Лізі Браун та Алеку Хейл Мунро за допомогу

Джефрі Джонові Ллойду за допомогу в роботі над початковим рукописом

Саймонові Бретту за те, що він поклав початок праці

Полові Саймону та його альбомові «Оnе Тrісk Роnу» («Веселий поні»), який постійно звучав під час написання книжки. П’ять років щось та й значать

І особлива подяка Джекі Грехему за безконечне терпіння, доброту та харч, коли було скрутно.

Існує ось яка гіпотеза: якщо хто коли і відшукає фундаментальну причину існування Всесвіту і відповість на питання, чому він саме такий, а не інакший, то весь світ одразу ж щезне, а натомість утвориться щось набагато дивовижніше й таємничіше.

Існує, щоправда, інше припущення: така метаморфоза колись уже сталася.

РОЗДІЛ 1

А було усе так.

Спочатку Всесвіт було створено.

Багато людей лютилися на одну тільки думку про це і вважали сотворіння світу ганебним вчинком.

Чимало розумних істот вважають, що до творіння доклало рук якесь божество. Втім, народ джатравартідів з Вітлводла VI вірить, що насправді всенький світ вичхала істота на ймення Великий Зелений Арклхват.

Джатравартіди, які живуть у постійному страху, що настане час, як вони його називають, Пришестя Великої Білої Хустинки, це маленькі блакитні істоти з п’ятдесятьма руками кожна, чим уславилися в історії як раса унікальна, бо винайшли аерозольний дезодорант задовго до колеса.

Зрештою, за межами Вітлводла VI гіпотеза про Великого Зеленого Арклхвата чомусь не набула відчутного поширення і з огляду на дивовижність Всесвіту, пошуки усе нових пояснень тривають і далі.

Наприклад, раса гіперрозумних всевимірних істот побудувала гігантський суперкомп’ютер «Глибокомудр», щоб раз і назавжди вирахувати запитання до Остаточної Відповіді, у чому полягає Сенс Життя, Всесвіту і Всього Сущого.

Сім з половиною мільйонів років комп’ютер ні на мить не припиняв обрахунків і врешті-решт оголосив відповідь — 42. Отож довелося будувати ще один, набагато потужніший комп’ютер, щоб з’ясувати, яким насправді повинно бути Одвічне Запитання.

І оцей от комп’ютер, який назвали «Земля», досягав таких великих розмірів, що часто-густо його вважали планетою — особливо цим грішили кумедні мавпоподібні істоти, що снували його поверхнею і не мали й найменшої гадки, що самі є всього лише частина велетенської комп’ютерної програми.

І це не могло не здатися дивним, бо, якщо не брати до уваги цього простого і очевидного факту, то все, що відбувалося на Землі, втрачало будь-який сенс.

Проте, на жаль, саме напередодні вирішального моменту, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, зовсім несподівано Землю знищили вогони, які розчищали шлях, — принаймні так вони стверджували, — для прокладення гіперпросторової магістралі. Таким чином надію з’ясувати проблему сенсу життя було поховано навіки.

Або, радше, так тільки видавалося.

Бо врятувалися двійко кумедних мавпоподібних істот. Артур Дент уникнув смерті в останню мить завдяки давньому приятелеві Фордові Префекту, який раптом виявився вихідцем із невеличкої планети в околицях Бетельгейзе, а зовсім не мешканцем Гілдфорда, як він до того стверджував, і, що важливо, він розумівся на тому, як спіймати попутну літаючу тарілку.

Трісія Макміллан — вона ж Тріліан — щезла з планети за шість місяців до катастрофи у товаристві Зафода Бібльброкса, тодішнього президента Галактики.

Отож двоє врятувалися.

Це все, що залишилося від найбільшого за всі часи експерименту — від пошуків правильного Одвічного Запитання до вже отриманої Відповіді про Одвічний Сенс Життя, Всесвіту і Всього Сущого.

А менше ніж за півмільйона миль від того місця, де у безпросвітній космічній темряві дрейфує їхній зорехід, знаходиться корабель вогонів. Він усе ближче і ближче.

РОЗДІЛ 2

Видавалося, що його, як і решту вогонських кораблів, будували не за кресленням, а сяк-так зліпили докупи з льодяних брил. Неоковирні брудно-жовті вирости й надбудови, що стирчали з нього під найдивовижнішими кутами, уже самі по собі могли б зіпсувати зовнішній вигляд будь-якого космічного корабля. Але у даному випадку навряд чи було тут щось псувати. Знаходилися свідки, які божилися, що їм траплялося помічати у небі і набагато бридкіші об’єкти, але їм просто не йняли віри. І дійсно, щоб побачити щось відразливіше, аніж корабель вогонів, слід було б пробратися на борт зорельота й поглянути на будь-якого вогона.

Втім, якщо ви при своєму розумі, то саме цього постараєтеся уникнути, бо пересічний вогон, глибоко не замислюючись, вчинить вам таку прикрість, що ви пошкодуєте, що з’явилися на світ, — або ж (якщо ви мислите раціонально), що на світ з’явився цей вогон.

Зрештою, пересічний вогон, мабуть, взагалі замислюватися не стане. Вони істоти простодушні, прямолінійні, мізками не переобтяжені й заледве чи були вони створені для того, щоб міркувати. Анатомічні дослідження свідчать, що мозок вогонів утворився з надто деформованої; зміщеної і розладнаної печінки. Отож, можна віддати їм належне, сказавши, що вони добре знають, що їм найбільше до вподоби. А назагал до вподоби їм дошкуляти іншим і, де це можливо, лютувати без міри.

А не подобається їм залишати після себе незакінчену роботу. Особливо цьому вогонові, і зокрема — з різних причин — саме цю роботу.

Цим вогоном був капітан Простетник Вогон Джелтц із Галактичної гіперпросторової планової комісії, і саме він свого часу отримав завдання знищити так звану «планету» Земля:.

Він спробував зручніше вмостити своє бридке тіло у вузькому, липкому кріслі і втупився в екран, на якому з’явилася гарнесенька картинка зорельоту «Золоте серце».

Йому було начхати, що «Золоте серце» з його Двигуном нескінченної непередбаченості — найкрасивіший, найреволюційніший з усіх коли-небудь збудованих кораблів. Естетика, так само як і технологія, була для нього книгою за сімома печатями. Зрештою, дай йому волю, він би поспалював усі книжки до однієї.

Ще менше переймався він тим, що на борту зорельоту перебував Зафод Бібльброкс. Хоча той носив титул екс-президента Галактики і хоча усі поліцейські сили Галактики займалися його пошуками та пошуками корабля, що викрав Зафод, вогонові було байдуже.

У нього на думці було щось зовсім інше.

Кажуть, що вогони не ставляться зверхньо до хабарів і підкупу, так само як і море не дивиться на хмари зверху вниз, і у даному випадку це було б цілком слушним зауваженням. Коли йому траплялося чути слова «непідкупність» чи «моральні чесноти», він досягав з полиці тлумачного словника, та коли його вуха вловлювали дзенькіт монет у великих кількостях, то хапав підручник з правил поведінки і жбурляв його подалі від себе.

Виявляючи невгамовність при знищенні Землі та усього на ній сущого, керувався він не зовсім і не виключно відданістю професійним обов’язкам.

Існували навіть сумніви, чи справді існував план збудувати цей відтинок магістралі, але врешті-решт цю справу якось вдалося залагодити.

Він відразливо хрюкнув від задоволення.

— Комп’ютере, — проквакав вогон, — з’єднай мене з моїм психіатром.

Через кілька секунд на екрані з’явилося обличчя Гега Хелфрунта, на якому сяяла усмішка людини, яка знає, що між обличчям вогона та її власним зараз пролягає відстань у десять світлових років. А ще у цій усмішці можна було помітити відблиск іронії. Хоча вогон незмінно називав його «своїм власним фахівцем з догляду за мізками», там не було за чим доглядати, І, якщо по правді, то вогон працював на Хелфрунта, а не навпаки. Останній сплачував до біса великі гроші за деякі його брудні послуги. Найуславленіший і процвітаючий психіатр, він разом із консорціумом своїх колег був ладний витратити будь-яку суму грошей, коли стало скидатися на те, що на кону опинилося майбутнє психіатрії.

— Ну, що, — озвався він. — привіт, мій капітане Вогон Простетник. А як ми себе почуваємо сьогодні?

Капітан вогонів розповів йому, що за кілька останніх годин, наводячи дисципліну, він позбувся майже половини своєї команди. Усмішка Хелфрунта не вгасала ні на мить.

— Добре, — сказав він, — я вважаю це абсолютно нормальною поведінкою для вогона. Ви ж самі добре знаєте. Природний і здоровий перехід агресивних інстинктів у безпричинно жорстокі дії.

— Але ви завжди так кажете, — прохрипів вогон.

— Теж добре, — відповів Хелфрунт, — я вважаю це абсолютно нормальною поведінкою для психіатра. Добре. Отож сьогодні ми обидва у дуже хорошому психічному стані. А тепер пора, розповісти, що у вас нового з виконанням завдання.

— Ми розшукали корабель.

— Чудово, — зрадів Хелфрунт, — чудово. А хто на борту?

— Там землянин.

— Прекрасно! А..?

— Жінка з тієї ж планети. Вони останні.

— Добре, добре, — засяяв Хелфрунт. — Хто ще?

— Один хлопець на ймення Префект.

— Так?

— І Зафод Бібльброкс.

На якусь мить посмішка Хелфрунта потьмарилася.

— Ось як, — озвався він. — Я так і думав. Дуже шкода.

— Це ваш близький друг? — поцікавився вогон, якому колись трапилося почути такий вислів, і він вирішив випробувати його у розмові.

— Та ні, — відповів Хелфрунт, — ви ж повинні знати, що з нашою професією ми не заводимо близьких друзів.

— А, — гмукнув вогон, — професійна нейтральність і неупередженість.

— Ні, — весело відповів Хелфрунт, — звідкіля їм узятися.

Він помовчав. Посмішка залишалася на губах, але очі дивилися похмуро.

— Знаєте, цей Бібльброкс, — сказав він, — мій клієнт і приносить мені найбільші зиски. Про такі проблеми з особистістю, як у нього, може мріяти будь-який психоаналітик.

Перш ніж відігнати цю думку, він ще трохи насолоджувався нею.

— Одначе, — продовжував він, — ви готові виконати завдання?

— Так.

— Гаразд. Негайно знищіть корабель.

— А як же Бібльброкс?

— Ну, що ж, — пожвавлено відповів Хелфрунт, — одним більше, одним менше. Яка різниця. І зник з екрана.

Капітан вогонів натиснув кнопку переговорного пристрою, який з’єднав його з тим, що залишилося від команди.

— Приготуватися до атаки! — наказав він.

Саме у цю хвилю Зафод Бібльброкс на весь голос вигукував прокльони у себе в каюті. Дві години тому він сказав, що вони вирушать до ресторану на краю Всесвіту, щоб там перекусити. Після цього виникла гаряча суперечка з корабельним комп’ютером, і він кинувся до себе в каюту, погрожуючи, що вираховує фактори непередбачуваності на папері. Завдяки Двигунові непередбаченості зореліт «Золоте серце» став найпотужнішим і найнепередбачуванішим кораблем з усіх існуючих. Для нього не було нічого неможливого. Лише не варто було забувати і завжди пам’ятати, що він був настільки непередбачуваним, що неможливо було сподіватися, що трапиться саме те, чого ви прагнете.

Ще коли Зафод був президентом, він, замість того, щоб урочисто відправити зореліт у перший політ, викрав його. Він не міг переконливо пояснити, чому це зробив. Щоправда, не треба забувати, що корабель таки йому подобався.

Він не знав, чому став президентом Галактики. Щоправда, хіба що тому, що це видавалося йому хорошою розвагою.

Він не знав, що існували набагато вагоміші підстави, ніж ці дві, і що вони поховані глибоко у темних і недоступних ділянках двох його мізків.

Йому б краще позбутися цих темних недоступних ділянок двох його мізків, бо час від часу вони виплигували на поверхню й у світлих і радісних ділянках його свідомості з’являлися дивні думки, які відволікали його від того, що він вважав основним заняттям свого життя — тобто від розваг. Наразі було, однак, не до розваг. У нього скінчилися терпіння й олівці, він відчув голод.

— А щоб йому астероїд у печінку! — вилаявся він.

Саме у цю хвилину Форд Префект перебував у повітрі. Не те, щоб вийшло з ладу штучне гравітаційне поле корабля. Просто він мчав сходами між двома відсіками корабля, які вели до кают корабельної команди. Стрибок був надто високий, щоб отак просто виконати його одним махом, і тому він приземлився незграбно, похитнувся, ледь утримався на ногах і одразу помчав коридором, перекинувши кілька мініатюрних роботів-слуг, завернув за ріг, ввірвався до Зафодової каюти і, не зволікаючи довго, одразу виклав усе, що його тривожило.

— Вогони, — сказав він.

Трохи раніше Артур Дент вийшов зі своєї каюти і вирушив на пошуки чашки чаю. Він відважився на цей похід без великого ентузіазму, бо, як йому вже було відомо, єдиним джерелом напоїв на всенькому кораблі була тупа залізяка, виготовлена корпорацією «Сіріус кібернетікс». Вона називалася Поживноматичний синтезатор напоїв, і Артур уже мав нагоду зустрітися з нею напередодні.

Вважалося, що вона виготовляє напої усіх можливих ґатунків, підбираючи їхній склад згідно зі смаками й метаболізмом кожного, хто бажав скористатися її послугами. Втім, після випробування Артур переконався, що вона незмінно видавала пластикову чашку з рідиною, яка майже, але не зовсім, повністю була несхожою на чай.

Він спробував знайти спільну мову з машиною.

— Чаю, — сказав він.

— Діліться з іншими і насолоджуйтесь, — відповіла машина і видала ще одну чашку нудотливого пійла. Він викинув її в урну.

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь, — стояла на своєму машина і приготувала ще одну порцію.

«Діліться з іншими й насолоджуйтесь» — це гасло процвітаючого Департаменту скарг корпорації «Сіріус кібернетікс», який зараз займає значні ділянки суходолу на трьох середнього розміру планетах і залишається єдиним підрозділом корпорації, який за останні роки давав постійні прибутки. Це гасло викладене — а радше, було викладене — велетенськими сяючими літерами, кожна висотою три милі, неподалік від космопорту Департаменту скарг на планеті Ідракс. На жаль, вони виявилися такими важкими, що невдовзі після спорудження напису фундамент під літерами подався і вони провалилися майже на половину своєї висоти, зруйнувавши кабінети багатьох молодих і талановитих співробітників департаменту — тепер уже покійних.

Те, що залишилося від літер на поверхні, місцевою мовою означає «Поцілуй мене десь» і більше не підсвічується вночі. Хіба що під час особливо урочистих оказій.

Артур викинув шосту чашку помиїв.

— Послухай-но, ти, машино, — сказав він. — Ти твердиш, що можеш синтезувати будь-який існуючий напій. То чому ж ти постійно пропонуєш мені одне й те ж відразливе пійло?

— Згідно з даними про поживність і смачність, — пробурмотіла машина.

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.

— Воно ж гидотне на смак!

–. Якщо ви отримали насолоду від цього напою, — продовжувала торохтіти машина, — чому б не запропонувати його друзям?

— Бо я не хочу їх втратити, — в’їдливо відповів Артур. — Постарайся втямити, про що я тобі говорю. Цей напій…

— Цей напій, — радісно підхопила машина, — підібраний індивідуально для вас згідно з вашими потребами з огляду на поживність і смачність.

— Ага, розумію, — сказав Артур. — Тобто у мене смак мазохіста? Так?

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.

— О, щоб тебе заткнуло.

— Більше нічого не бажаєте?

Артур вирішив, що краще здатися.

— Ні, — відповів він.

Але потім передумав: нехай йому грець, не буду піддаватися.

— Бажаю, — рішуче сказав він, — ти послухай. Це дуже просто… мені тільки потрібна… чашка чаю. І ти мені його приготуєш. Помовч і послухай.

Він сів. Він розповів Поживноматові про Індію, він розповів машині про Китай, розповів їй про Цейлон. А ще про листочки, що висихають на сонці. Розповів він і про срібні чайнички. Про післяобіднє чаєпиття в літньому саду. Про те, що слід спершу подавати молоко, не доводячи його до кипіння. Він навіть переповів (щоправда, дуже стисло) історію Іст-Індійської компанії.

— Оце воно таке? — озвався Поживномат, коли розповідь закінчилася.

— Так, — відповів Артур, — це те, що я хочу пити.

— Вам потрібен смак листочків, зварених у воді?

— Ну, так. З молоком.

— Вичавленим з корови?

— Ну, якщо можна так сказати, я гадаю…

— Але для цього мені потрібна допомога, — по-діловому відповіла машина.

У її голосі уже не чулося привітного щебетання — справа перш за все.

— Гаразд. Що мені робити? — запитав Артур.

— Ви вже зробили достатньо, — проінформував його Поживномат.

Машина викликала корабельний комп’ютер.

Поживномат розповів комп’ютерові про чай. Комп’ютер повагався, потім під’єднав свої логічні схеми до Поживномата, і вони обидва занурилися у похмуру мовчанку.

Якийсь час Артур спостерігав і прислухався, але більше нічого так і не дочекався.

Потім він гримнув по машині кулаком, але і це не допомогло.

Врешті-решт йому набридло і він подався до рульової рубки.

У порожньому просторі непорушно застиг зореліт «Золоте серце». Навколо поблискували мільярди світлячків Галактики. А до корабля скрадався бридкий, брудно-жовтий неоковирний корабель вогонів.

РОЗДІЛ 3

— Чи, бува, не має хтось чайника? — спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп’ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з’явилася якась жовта незугарна брила.

Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.

— Привіт, — несміливо озвався він.

У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.

— Щось сталося? — поцікавився Артур.

— Хе, чи ви чули таке? — пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. — Мавпоподібний заговорив!

Двигун непередбаченості двічі пискнув і теж затих.

— Такого ще не знала історія, хлопці, — сказав Зафод і копнув Двигун непередбаченості, — мавпа, яка говорить!

— Якщо ви чомусь не в дусі… — почав був Артур.

— Вогони! — обірвав його Форд. — Нас атакують!

Артур вигукнув затинаючись:

— Ну, то що ви тут робите? Давайте рушати звідси!

— Заціпило?

— Він каже, що усі його схеми зайняті. На кораблі нічого не працює.

Форд відійшов від терміналу комп’ютера, витер рукавом спітніле чоло й безсило приперся спиною до стіни.

— Нічого ми не вдіємо, — сказав він. Очі його дивилися в нікуди, з відчаю він прикусив губу.

Коли Артур ще був малим хлопцем і ходив до школи (задовго до знищення Землі), то часом грав у футбол. Грав він так-сяк і спеціалізувався, зокрема, на взятті власних воріт під час відповідальних матчів. Коли таке бувало, він завжди відчував дивне поколювання навколо шиї, яке поволі перебиралося вище на щоки й далі, а потім починало пашіти чоло. Зараз у своїй уяві він побачив багнюку і траву, натовп хлопчаків, які дражняться й кидають у нього грязюкою. Дивне поколювання навколо шиї піднімалося до щік, розчервонілося чоло.

Він хотів було заговорити, але стримався.

Знову спробував озватися і знову спинився.

Нарешті йому вдалося щось із себе видобути.

— Е… — вимовив він і прокашлявся.

— Скажіть… — він знову відкрив рота і нервувався так, що усі повернулися і подивилися на нього, як на диво.

Кутиком ока він глипнув на екран, на якому було видно, як насувається жовта брила.

— Скажіть, — почав він знову, — чи не казав вам комп’ютер, чим він зараз зайнятий? Мені просто цікаво…

Усі не зводили з нього очей.

— Ну, я… справді, я запитую просто так.

Зафод простягнув руку і вхопив Артура за комір.

–. Що ти з ним зробив? — видихнув він прямо в обличчя Артурові.

— Та, — відповів Артур, — нічого особливого. Справа в тім, що, як я гадаю, недавно він намагався подумати над тим, як…

— Ну?!

— … приготувати чай.

— Усе правильно, друзі, — несподівано проспівав комп’ютер. — Я оце зараз мізкую над цією проблемою, і вона, мушу зізнатися, ого-го, непроста. Незабаром повернуся до вас. — І знову замовчав, наче в рота води набрав. За напругою його мовчання могло зрівнятися тільки з мовчанкою трьох людей, які стояли, втупивши очі в Артура Дента.

Немов для того, щоб зняти напругу, саме в цей момент вогони відкрили вогонь.

Зореліт здригнувся, в його відсіках загриміло. За бортом під обстрілом дюжини 30-Мегадошкульних стовідсотково вбивчих фотразонних гармат затріщало дюймове захисне поле зорельота. Виглядало на те, що довго воно не витримає. На думку Форда Префекта, залишилося не більше чотирьох хвилин.

— Три хвилини й п’ятдесят секунд, — повідомив він невдовзі.

— Три хвилини й сорок п’ять секунд, — додав він через відповідний проміжок часу і бездумно торкнувся пальцями кількох непотрібних перемикачів, недобрим оком окинувши Артура.

— Отож тобі до смерті захотілося чаю? — сказав він. — Три хвилини і сорок секунд.

— Припини цей відлік! — процідив Зафод.

— Гаразд, — відповів Форд Префект, — через три хвилини і тридцять п’ять секунд припиню.

На борту вогонського корабля не тямився від здивування Простетник Вогон Джелтц. Він очікував усього чого завгодно: тривалої погоні, захоплюючого застосування буксирних променів, він думав, що скористається спеціально встановленим Субциклічним певнотроном нормальності, який нейтралізує дію Двигуна нескінченної непередбаченості «Золотого серця». Однак Субциклічний певнотрон залишався вимкнутим, бо зореліт «Золоте серце» не рушався з місця і не чинив ніякого опору.

Дюжина 30-Мегадошкульних стовідсотково фотразонних гармам і далі вела вогонь, а зореліт, «Золоте серце» не рушався з місця й не чинив ніякого опору. Щоб переконатися, чи не йдеться тут про якісь хитромудрі трюки, вогон застосував можливі прилади, які були в його розпорядженні, але не виявив і найменшого сліду хитрощів.

Звичайно, він аж ніяк не міг підозрювати про чай.

Не міг він знати і того, як саме проводить останні три хвилини і тридцять секунд свого життя команда «Золотого серця».

Для Зафода Бібльброкса назавжди залишилося таємницею, чому саме у цю хвилину йому спало на думку провести спіритичний сеанс. Очевидно тому, що смерть уже чигала на них. Але ж її слід було уникнути, а не розпатякувати про неї.

Може статися, той жах, що його пережив Зафод перед близькою перспективою приєднатися до своїх покійних предків, наштовхнув його на думку, що ті, напевно, жахаються не менше за нього і, більше того, здатні щось вдіяти, щоб відкласти це сімейне свято єднання.

Або ж то могла бути одна з тих химерних підказок, що час від часу вигулькували на поверхні з темної частини його свідомості, яку він Бог зна як відімкнув ще до свого обрання президентом Галактики.

— Ти хочеш побалакати з прадідусем? — здивувався Форд.

— Угу.

— Чи варто займатися цим саме зараз?

Кораблем і далі тіпало, не вщухав грюкіт. Піднімалася температура. Тьмяніло світло — уся енергія, якої не потребував комп’ютер для роздумів про приготування чаю, перекачувалася у силове поле, яке швидко виснажувалося.

— Угу, — підтвердив Зафод. — Знаєш, Форде, я думаю, що, можливо, йому буде під силу врятувати нас.

— Ти впевнений, що ти думаєш? Уважно підбирай слова.

— Ти можеш порадити щось інше?

— Ну, я…

— Гаразд, усі ви ставайте навколо центральної панелі управління. Бігом. Ну ж бо! Тріліан, Мавпоподібний, Жвавіше!

Розгублені, вони зібралися навколо центральної панелі, посідали у крісла і, почуваючи себе несусвітніми ідіотами, побралися, за руки. Своєю третьою рукою Зафод вимкнув світло.

На кораблі запанувала темрява.

А за бортом ревли громоподібні стовідсотково вбивчі гармати, шматуючи силове поле.

— Зосередьтеся, — прошипів Зафод. — І повторюйте подумки його ім’я.

— Яке? — запитав Артур.

— Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Як?

— Зафод Бібльброкс Четвертий, Зосереджуйтеся!

— Четвертий?

— Ага. Слухай, я — просто Зафод Бібльброкс, мій батько — Зафод Бібльброкс Другий, мій дідусь — Зафод Бібльброкс Третій…

— Не може бути.

— Трапився нещасливий випадок із контрацептивами і машиною часу. А зараз усім зосередитися!

— Залишилося три хвилини, — повідомив Форд Префект.

— І чому ми зараз цим займаємося? — поцікавився Артур Дент.

— Замовкніть, — запропонував Зафод Бібльброкс.

Тріліан промовчала. «Що тут ще, подумала вона, скажеш?» У рубці світилися тільки два тьмяно-червоні трикутнички у протилежному кутку, де, спершись на стіну, сидів Марвін — Параноїдальний Андроїд, забутий усіма, не звертаючи ні на що уваги, весь занурився у свої власні дуже невтішні думки.

Чотири фігури застигли навколо центральної панелі управління, нама-гаючись відігнати від себе подалі жахливі здригання зорельоту і страшенний рев, що луною докочувався до них.

Вони стали зосереджуватися.

Вони все дужче зосереджувалися.

А потім ще дужче.

Минали секунди.

На чолі у Зафода Бібльброкса виступили краплини поту — спочатку від зусиль зосередитися, потім з відчаю, затим з розчарування. Потім він вилаявся з люті, вирвав свої руки з рук Тріліан і Форда, клацнув вимикачем світла.

— О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, — озвався якийсь незнайомий голос. — Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.

Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.

— Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? — промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.

Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази — і не інакше.

Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.

— А… е… привіт, дідусю… — несміливо привітався він.

Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.

— Ага, — вигукнув він, — Зафод Бібльброкс.

Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.

— Перший.

— Ніякий, — відрізав старий.

Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.

Він зайорзав у кріслі.

— Ну, знаєш, — промимрив він, — е… послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і…

— Ти забув! — відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ну, добре…

— Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.

— Залишилося дві хвилини, Зафоде, — перелякано прошепотів Форд.

Зафод нервово здригнувся.

— Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, — сказав він. — А ще я обов’язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього…

— Так, так, твоя прабабуся, — сама до себе замислено промовила кістлява постать.

— Еге ж, — підхопив Зафод, — гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба…

— Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, — проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ах. О!

— Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде…

— Та годі вже, що ж… — Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.

— Послухайте-но, дідусю.

— Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію…

— Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш…

— Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.

— Чи не міг би ти вислухати мене, бо…

— Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?

— Зараз мене атакує вогонська флотилія! — вигукнув Зафод.

То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.

— Це мене аж ніяк не дивує, — стенула плечима скарлючена стареча постать.

— Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, — палко наполягав Зафод., Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.

— Е… дідусю…

— Чи відомо тобі, — перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, — що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?

Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.

— Ні, не знаю… але ж послухай, — він зробив ще одну спробу.

— Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! — гаркнув предок.

Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.

— І у цьому винуватий ти! — проскрипів він.

— Одна хвилина і тридцять секунд, — пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.

— Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо…

— Допомогти? — вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.

— Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше…

— Допомогти! — повторив старий, наче йогр попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. — Ти волочишся Галактикою зі своїми… — предок зневажливо махнув рукою, — ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!

Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.

— Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, — вів він далі, — мені треба усе гаразд обміркувати.

— Одна хвилина і десять секунд, — впівголоса вимовив Форд.

Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.

— Чому цей чоловік постійно називає якісь цифри? — запитав він.

— Ці цифри, — коротко пояснив Зафод, — це час, скільки нам залишилося жити.

— Ось воно що, — сказав прапрадід і щось пробурмотів сам до себе. — Ну, мене це, звичайно, не стосується, — сказав він і неквапно почвалав вглиб слабо освітленої кімнати, роздивляючись навколо, чи не знайдеться тут, бува, чого цікавого.

Зафод відчував, що ось-ось зійде з глузду. Йому хотілося схопитися з місця і одним махом покінчити з цим усім.

— Прадідусю, — сказав він, — але ж нас це стосується безпосередньо!

Ми ще живі, але невдовзі можемо загинути.

— Теж непогано.

— Що?

— Кому потрібне твоє життя? Коли я думаю про нього, то на гадку неминуче мені приходить тільки одна фраза — «п’яте колесо до воза».

— Але ж, чоловіче добрий, я був президентом Галактики!

— То й що, — гмукнув предок. — Хіба це достойне заняття для вихідця з роду Бібльброксів?

— Як то не достойне? Я був президентом! Усієї Галактики!

— Мале самозакохане щеня.

Зафод розгублено заморгав.

— Ей, ну, ти що собі гадаєш, чоловіче? Тобто я мав на увазі, дідусю.

Згорблена невисока постать із суворим виглядом наблизилася до свого правнука і поплескала його по коліні. Це нагадало Зафодові, що він розмовляє з привидом, бо він зовсім не відчув дотику.

— І ти і я, ми обидва знаємо, що означає бути президентом, юний Зафоде.

Ти знаєш, тому що був ним, а я знаю, бо я уже мертвий і мій теперішній стан дає мені чудову можливість бачити усе так, як воно є насправді. У нас є навіть вислів: «Живі не вміють скористатися життям».

— Ага, — ображено відповів Зафод, — . дуже гарно. Яка глибока думка.

Зараз мені тільки афоризмів не вистачало.

— П’ятдесят секунд, — простогнав Форд Префект.

— То на чому я зупинився? — запитав Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ти виголошував проповідь, — відповів Зафод Бібльброкс.

— О, так.

— Чи може цей старий, — пошепки запитав Зафода Форд, — і справді допомогти нам?

— Крім нього більше нікому, — так само пошепки відповів Зафод.

Форд безпорадно кивнув головою.

— Зафоде! — знову заговорив привид. — У тебе була мета, коли ти став президентом Галактики. Невже ти забув про неї? ‘

— А пізніше ми про це не можемо побалакати?

— Так ти забув про неї чи ні? — наполягав привид.

— Авжеж! Звичайно, що забув! Так воно й повинно було статися. Тобі ж відомо, що вони сканують мозок, перш ніж ти отримаєш цю роботу. Якщо б вони виявили у мене в голові купу хитрих намірів, я б одразу опинився знову на вулиці зовсім без нічого, якщо не зважати на порядну пенсію, особистих секретарів, космічну флотилію і кілька перерізаних горлянок.

— Ага, — задоволено кивнув головою привид, — отож ти все-таки щось пам’ятаєш! Він витримав паузу.

— Гаразд, — сказав він і шум припинився.

У гострих маленьких очицях привида з’явилися веселі іскорки.

— Я на трохи спинив час, — сказав він, — якраз на стільки, щоб ти міг мене зрозуміти. Мені було б не по собі, якби ти не зміг почути усього того, що я повинен тобі сказати.

— О, ні, це ти вислухаєш мене, стара всезнаюча калошо, — вигукнув Зафод, вискочивши з крісла. — По-перше, велике спасибі за зупинений час і все таке інше. Це здорово, чудово, неперевершено. Але по-друге, за усі ці твої повчання подяки ти не діждешся. Зрозуміло? Я знати нічого не знаю, що такого надзвичайного я мав утнути, і мені здається, що я і не повинен був про це знати. І тому я висловлюю свій протест. Це зрозуміло? — Той колишній «я» знав усе. Тому колишньому «мені» було не байдуже. Поки що усе начебто чудово. Але той колишній «я» настільки переймався усім цим, що заліз у власний мозок — у мій власний мозок — і відімкнув ті ділянки, які знали про все і яким було не байдуже, оскільки, якщо б я знав про ці плани і переймався ними, то я б не дістав можливості виконати їх. Я б не зміг стати президентом, мені б не стало духу викрасти цей корабель, який, напевно, повинен відіграти важливу роль для виконання задуму. Однак та колишня моя сутність вчинила самогубство — хіба ж ні? — влізши до мозку і попорядкувавши там?

Згоден, колишній «я» зробив свій вибір. І от теперішній новий «я» теж повинен робити власний вибір. Але, як це не дивно, коли переді мною постає вибір, то сюди долучається і незнання та байдужість до того запланованого великого задуму, хоч яким би він був. Той колишній «я» отримав те, чого хотів. Проте моє старе «я» постаралося залишити за собою контроль, заклавши для мене накази у тій ділянці мозку, яку воно вимкнуло. Що ж, я не хочу нічого знати і я не хочу прислухатись до цих наказів. Такий мій вибір. Я не збираюся бути нічиїм поштурховиськом, а особливо своїм власним.

Зафод розлючено гримнув кулаком по панелі управління, не помічаючи звернених до нього спантеличених поглядів.

— Колишній «я» мертвий! — шаленів він. — Він сам себе згубив! Мертві не повинні втручатися у справи живих!

— І все ж ти викликав мене, щоб вирятувати тебе з халепи, — зауважив привид.

— Вибачай, — уже спокійніше відповів Зафод, знову сідаючи в крісло, — це зовсім інша річ, хіба ні? Він несміливо усміхнувся до Тріліан.

— Зафоде, — проскрипів привид, — я гадаю, що єдина причина, чому я витрачаю на тебе свій час, полягає у тому, що оскільки я мертвий, мені більше нікуди його діти.

— О’кей, — підхопив Зафод, — чому б тобі не сказати, у чому полягає ця велика таємниця? Випробуй мене.

— Зафоде, коли ти був президентом Галактики, тобі так само, як і твоєму попередникові Юдену Вренксу, було добре відомо, що президентська посада це ніщо. Сама тільки назва. А десь у тіні переховується інша, впливова особа, якій належить уся повнота влади. Ти повинен знайти цю особу, чи істоту, чи як її не назви, яка тримає в руках Галактику і — як ми підозрюємо — інші галактики теж: Можливо, увесь Всесвіт.

— Але ж навіщо?

— Навіщо? — вигукнув спантеличений привид. — Навіщо? А ти поглянь навколо себе, хлопче. Невже ти вважаєш, що світ попав у дуже хороші руки?

— Начебто все гаразд.

Старий привид зміряв його поглядом.

— Я не сперечатимуся з тобою. Попросту ти поведеш цей зореліт з його Двигуном непередбаченості туди, де це буде необхідно. Ти це зробиш. І не думай, що ти зможеш ухилитися від того, що тобі судилося. Поле непередбаченості контролює тебе, ти повністю у його владі. А це що таке?

Він поклав долоню на один з терміналів Едді — корабельного комп’ютера.

Зафод розповів йому.

— Що він зараз робить?

— Зараз він намагається приготувати чай, — чудово тримаючи себе в руках, відповів Зафод.

— Добре, — сказав прадідусь, — похвально. Гаразд, Зафоде, — повернувся він до правнука і підняв вказівного пальця, — я не знаю, чи ти справді здатен успішно виконати своє завдання. Втім, гадаю, що ти не зможеш уникнути цього. Зрештою, помер я дуже давно і почуваюся надто втомленим, щоб піклуватися цим так само ревно, як колись. Основна причина, чому я зараз вам допомагаю, полягає в тому, що мені нестерпна сама лиш думка про те, що ти і твої сучасні друзі виявилися такими безпорадними. Це зрозуміло?

— О, так, ми безмежно вдячні.

— Ага, і ще одна річ, Зафоде.

— Так.

— Якщо колись ти знову потребуватимеш допомоги, ну, якщо опинешся у біді і чекатимеш на чиюсь простягнуту руку…

— Так?

— Будь ласка, навіть не сумнівайся — я тобі не допоможу і забирайся під три чорти.

Не пройшло й секунди після останніх слів, як між сухорлявою рукою привида і комп’ютером спалахнула дуга яскравого світла, привид зник, кімнатою попливли клуби диму, а космічний корабель «Золоте серце» гайнув у безодні часу і простору, залишаючи за собою неміряні відстані.

РОЗДІЛ 4

На відстані десятьох світлових років від місця подій чим раз, тим ширше посміхався Гег Хелфрунт. Він не зводив очей з картинки на екрані, яка по субефіру передавалася з рубки корабля вогонів. Він побачив, як розлетілися останні шматки захисного поля «Золотого серця» і як зник сам зореліт, оповитий хмарою диму.

— Чудово, — сказав він сам собі.

«Після того, як з мого наказу знищили Землю, настав кінець і останній жменьці вцілілих», — подумав він.

«Це абсолютний кінець небезпечного (для психіатрів) і руйнівного (теж для психіатрів) експерименту з пошуками Одвічного Запитання до Відповіді про Одвічний Сенс Життя, Всесвіту і Всього Сущого», — подумав він. Сьогодні ввечері вони з колегами відсвяткують цю подію, а завтра вранці знову зустрінуться зі своїми нещасними, стурбованими і дуже прибутковими пацієнтами, і будуть певні та спокійні, що достеменного Сенсу Життя уже нікому і ніколи не знайти.

— Родичі завжди знайдуть чим насолити, правда? — сказав Форд Зафодові, коли почав розходитися дим. Не почувши відповіді, він роззирнувся навколо.

— А де ж це Зафод?

Артур і Тріліан, нічого не тямлячи, теж подивилися навколо себе. Вони зблідли і затремтіли. Куди ж подівся Зафод?

— Марвіне, — гукнув Форд. — Де Зафод?

А через хвилю він здивовано запитав:

— А де ж Марвін?

Куток, у якому тулився робот, спорожнів.

На зорельоті панувала тиша. Він повис у абсолютно темному просторі. Час від часу його кидало і гойдало. Усі прилади вимкнулись, усі екрани згасли. Вони звернулися до комп’ютера. Той відповів: «Мені шкода, але тимчасово я ні з ким спілкуватися не можу. А тим часом послухайте легку музику».

Легку музику вони не стали слухати і вимкнули також. Їхня розгубленість і тривога тільки зросли, коли вони обшукали космічний корабель до останнього куточка. Усюди було темно і тихо. Від Зафода і Марвіна не залишилося ані сліду.

Останнім вони оглянули закуток, де стояв Поживномат.

У віконечку видачі Синтезатора напоїв лежала невелика таця, на якій стояли три китайські чашечки і блюдця з прозорої порцеляни, виготовлений з такої ж китайської порцеляни глечик із молоком, срібний чайничок, наповнений чудовим трунком, — такого чаю Артур не куштував ніколи в своєму житті, — і записка, на якій було тільки одне слово: «Зачекайте».

РОЗДІЛ 5

Бета Малої Ведмедиці, як дехто каже, є найдивовижнішою місциною дослідженого Всесвіту.

Хоча вона нестерпно заможна, до жаху сонячна, і хоча тут можна зустріти більше з біса приємних людей, ніж кісточок у гранаті, навряд чи можна залишити поза увагою той факт, що коли вийшов у світ черговий номер журналу «Плейбой Всесвіту» з редакційною статтею під назвою «Якщо ви втомилися від Бети Малої Ведмедиці, то ви втомилися жити», кількість самовбивств за одну ніч зросла у чотири рази.

Хоча як такої ночі на Беті Малої Ведмедиці не буває.

Ця планета міститься у Західній зоні, і поверхня її завдяки незрозумілому і дещо підозрілому вибрикові топографії майже повністю складається з субтропічного морського узбережжя. Завдяки не менш підозрілому вибрикові часово-релятивістської статики за місцевим часом тут майже завжди суботній вечір, пора, коли ось-ось зачинятимуться бари.

Жодного адекватного пояснення цього феномена так досі і не отримано від представників домінуючої на Беті Малої Ведмедиці життєвої форми, які більшу частину свого часу проводять у спробах досягти духовного прозріння, утримуючи платні плавальні басейни і висилаючи запрошення у Галактичну раду геотемпорального контролю, щоб її дослідники прибули поспостерігати за «чудовою щоденною аномалією».

На Беті Малої Ведмедиці тільки одне місто, і то воно називається містом тільки тому, що тут, на його території, споруджено набагато більше басейнів, ніж деінде.

Якщо ви наближаєтеся до Міста Світла літаком, — а інакше до нього не доберешся: відсутні дороги і будь-які портові споруди, якщо ж ви прибуваєте не літаком, то не будете бажаним гостем у Місті Світла, — то ви зрозумієте, чому воно так називається. Тут сонце сяє найяскравіше, віддзеркалюючись у басейнах, мерехтить на білих бульварах, уздовж яких вишикувалися пальми, вилискує на здоровій бронзовій шкірі крихітних постатей, що вештаються вулицями, відбивається від дахів вілл, від яскравих водяних матраців, барів на пляжах тощо.

Особливо яскраво воно віддзеркалюється у вікнах високої гарної споруди, що складається з двох тридцятиповерхових веж, з’єднаних між собою переходом посередині.

Цей будинок можна вважати домом книжки, і збудували його на кошти, що були присуджені у результаті судового розгляду справи про виключні авторські права, у якому затято зійшлися видавці книжки і компанія, що виробляла вівсяні пластівці.

А книжка ця — путівник, книжка для мандрівників.

Це одна з найвидатніших книжок, — звичайно ж, користалася вона найбільшим попитом, — яку видала велика видавнича корпорація Малої Ведмедиці. Вона тішилася більшою популярністю, ніж «Життя розпочнеться в п’ятсот п’ятдесят років», вона продавалася краще, ніж «Теорія великого вибуху — особистий погляд», яку написала Ексцентрицицька Гелумоїдіс (тригруда шльондра з Еритикону VI), і викликала більше суперечок, ніж останній супербойовик Улона Коллафіда під назвою «Усе, чого ви не хотіли знати про секс, але дізналися з примусу».

(А у багатьох набагато усталеніших цивілізаціях Зовнішнього східного кільця Галактики вона давно витіснила з ужитку велику Енциклопедію Галактики, як така, що вміщує абсолютно усі відомості й рекомендації. І хоча у ній багато чого пропущено, хоча трапляється на її сторінках багато апокрифічних даних, або принаймні дуже неточних, вона переважає попереднє набагато нудніше видання з огляду на дві речі. По-перше, вона трохи дешевша, а по-друге, на обкладинці великими привабливими для ока буквами написано: БЕЗ ПАНІКИ.)

Звичайно, це той безцінний супутник усіх тих, хто бажає побачити на власні очі дива дослідженого Всесвіту менш як за тридцять альтаїрських доларів на день. Це — «Путівник по Галактиці для космотуристів». Якщо стати спиною до головного входу до редакції «Путівника» (коли припустити, що ви уже приземлилися і освіжилися, пірнувши в океан і прийнявши душ), а потім повернути на схід, то ви йтимете у затінку дерев на бульварі Життя і захоплюватиметеся блідо-золотими барвами, що лежатимуть зліва від вас, широко відкритими очима видивлятиметеся на фанатиків медитативного серфінгу, які безтурботно, наче у цьому немає нічого особливого, носяться на висоті два фути над хвилями, вас здивують, а врешті-решт вам злегка остогиднуть гігантські пальми, у чиїх кронах упродовж усього дня, а іншими словами безконечно, безбарвно шелестить вітер.

Якщо потім ви домандруєте до кінця бульвару Життя, то потрапите до торгового кварталу Лаламатін із його екзотичною рослинністю і безліччю кафе під відкритим небом, куди жителі Бети Малої Ведмедиці приходять розслабитися після виснажливого відпочинку на пляжі. Квартал Лаламатін — це один із тих районів, де не потішишся вічним суботнім полуднем: натомість тут постійно панує прохолодне суботнє надвечір’я. А далі за цим кварталом розташовані нічні клуби.

Якщо саме такого дня у пообідню пору чи надвечір — називайте це, як вам до вподоби — ви наблизитеся до другого справа кафе під відкритим небом, то на очі вам потрапить звична юрба бетанців, які розводять балачки, прикладаються до чарки, видаються спокійними і вдоволеними й час від часу поглядають на годинники один одного, щоб переконатися, наскільки ті дорогі.

Попадеться вам на очі і пара космотуристів з Алголу з досить-таки скуйовдженими зачісками, які щойно прибули сюди на борту арктуріанського вантажного корабля, де їм довелося провести кілька важких днів без звичних зручностей. А як вони розсердилися і здивувалися, коли з’ясувалося, що тут, безпосередньо поруч із будинком редакції «Путівника по Галактиці» вартість склянки простого фруктового соку перевищує шістдесят альтаїрських доларів.

— Нас обдурили, — гірко скаже один з них.

Якщо у цю хвилину глянути на сусідній столик, то можна побачити Зафода Бібльброкса, який сидить ні в сих ні в тих з розгубленим обличчям. А розгублений він тому, що п’ять секунд перед тим він сидів у кріслі на капітанському містку зорельоту «Золоте серце».

— Нас таки обдурили, — знову чується голос.

Кутиком очей Зафод нервово зиркнув на двох розпатланих космотуристів за сусіднім столиком. І де це з біса він опинився? Як він сюди потрапив? Де його корабель? Він спробував на дотик бильце крісла, на якому сидів, і стіл перед собою. Вони видалися йому достатньо надійними. Він вмостився зручніше.

— Як вони можуть укладати путівник для космотуристів у такому місці? — продовжував голос. — Ви ж тільки гляньте. Ні, ви тільки подивіться на це все!

Зафод роздивився навколо. «Непогана місцина», — подумав він. Але ж де це він? І чому?

Він намацав у кишені дві пари окулярів від сонця. У тій же кишені він наткнувся на твердий, гладенький незрозумілого призначення брусок дуже важкого металу. Він витягнув його і роздивився. Очі полізли на лоба. Звідкіля у нього це? Він вкинув брусок назад до кишені, приміряв окуляри і обурився, коли виявив, що металева штукенція залишила подряпину на одній з лінз. Однак в окулярах він чувся набагато впевненіше. То були дві пари чутливих до небезпеки суперхроматичних окулярів Джу-Джанта-200, які було запрограмовано спеціально для того, щоб виробити у людей спокійніше ставлення до небезпеки. При першому ж натяку на проблеми лінзи ставали абсолютно чорними і таким чином заважали дивитися на те, що може потривожити спокій.

Лінзи залишалися прозорими, якщо не зважати на подряпину. Він розслабився, але ненадовго.

Розлючений космотурист за сусіднім столиком не зводив погляду з жахливо дорогого фруктового соку.

— Найгірше, що могло статися з «Путівником», це те, що його редакція перебралася на Бету Малої Ведмедиці, — не вщухав він. — у них тут мізки смальцем запливли. Слухай-но, мені навіть казали, що в одному зі своїх відділів вони створили електронним способом синтезований Всесвіт, і тепер вони запросто можуть удень перевіряти достеменність інформації, а ввечері ще встигати волочитися по вечірках. Хоча слова «день» і «вечір» тут мало що значать.

— Ага, Бета Малої Ведмедиці, — здогадався Зафод.

Тепер він знатиме принаймні, куди його занесло. Йому спало на думку, що слід подякувати за це прапрадідусеві. Але навіщо він його сюди запроторив?

І тут у його свідомості озвалася одна думка. Вона була абсолютно чітка і зрозуміла, але зараз він уже розумів, що то за думка. Інстинктивно він хотів чинити опір таким думкам. То були запрограмовані наперед підказки з темних, відімкнених ділянок його мозку.

Він сидів нерухомо і затято намагався не звертати уваги на цю думку.

Вона вгризалася в нього. А йому наче й байдуже. Вона ще дужче. А він не звертатиме уваги. І вона не попускає. Довелося піддатися.

«Та грець з ним, — подумав він, — підемо за течією». Він був надто втомлений, розгублений і голодний, щоб ще й боронитися. Він не тямив навіть, до чого вона його спонукає.

РОЗДІЛ 6

«Алло? Так, Це видавництво «Мегадодо», редакція «Путівника по Галактиці для космотуристів», найчудовішої книжки у всьому розвіданому Всесвіті. Чим я можу вам допомогти?» — сказала велика рожевокрила комаха у трубку з сімдесяти телефонів, що стояли вишикувані на просторій хромованій поверхні секретарського столу у приймальні редакції «Путівника по Галактиці для космотуристів». Її крила затремтіли, очі забігали. Вона спостерігала за усіма цими неохайними істотами, що юрмилися у фойє, бруднили килим, залишали брудні відбитки рук на шпалерах. Вона була задоволена тим, що працювала у редакції «Путівника по Галактиці для космотуристів», от тільки б якось відвадити звідсіля усіх оцих космотуристів. Хіба ж їм не належиться вештатись по брудних космопортах чи ще деінде? Вона була переконана, що десь колись прочитала у цій книжці про те, як важливо вештатися саме в брудних космопортах. На жаль, більшість із них з’явилися сюди і цілими днями підпирали стіни цієї гарненької чистої і блискучої приймальні, здається одразу після того, як побували в особливо брудних космопортах. Єдине, задля чого вони сюди приходили, так це щоб поскаржитися. У комахи здригнулися крильця.

— Що ви кажете? — сказала вона комусь по телефону; — Так, я передала ваше повідомлення панові Зарнівупу, але, боюся, ви з ним не зустрінетеся, бо за ним уже і слід прохолов. Зараз він у міжгалактичному круїзі. Вона нетерпляче відмахнулася щупальцем від однієї з неохайних істот, яка лютилася і намагалася привернути до себе її увагу. Нервовим жестом вона показала сердитому відвідувачеві, щоб той прочитав об’яву на стіні зліва від неї і не перешкоджав під час важливої телефонної розмови.

— Так, — сказала комаха, — він у себе в кабінеті, але саме перебуває у міжгалактичному круїзі. Щиро дякуємо за ваш дзвінок, — і з грюкотом кинула трубку на важелі.

— Прочитайте об’яву! — гримнула вона на сердитого чоловіка, який мав намір подати скаргу про найсміховиннішу і найнебезпечнішу дезінформацію, яку надрукувала у книжці.

«Путівник по Галактиці для космотуристів» — це незамінний супутник усіх тих, кому не терпиться досліджувати сенс життя у просторах безконечно складного і дивовижного Всесвіту, бо хоча даремно було б сподіватися від цієї книжки, що вона виявиться корисною та пізнавальною в усіх випадках, на її сторінках принаймні зазначалося, що там, де допущені неточності, інформація таки дійсно неточна. Якщо ж ішлося про значні протиріччя, то, ймовірно, щось негаразд було з реальними фактами.

У цьому і полягала суть об’яви. Звучала вона так: «Зміст путівника сумнівам не підлягає. Невірогідною часто буває реальність».

Такий висновок приводив до певних цікавих наслідків. До прикладу, коли на видавців «Путівника» подали в суд сім’ї тих, що загинули внаслідок буквального розуміння опису планети Трааль (у книжці говорилося: «Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу для прибулих туристів», а мало бути «Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу з прибулих туристів»), вони стали наполягати, що перший варіант цього речення набагато привабливіший з точки зору естетики, викликали знаного поета, який під присягою посвідчив, що краса — це правда, а правда — краса, і у такий спосіб спробував довести, що в цій справі винуватою стороною є саме життя, бо немає в ньому, як з’ясовується, ані краси, ані правди. Судді погодилися, виголосили зворушливу промову, звинуватили Життя у неповазі до суду, а перед тим, як вирушити на майданчик і приємно розважитися партією в ультрагольф, у належному порядку позбавили його усіх присутніх.

Зафод Бібльброкс увійшов до приймальні і наблизився до комахи-секретаря.

— О’кей, — сказав він, — де тут Зарнівуп? Давайте його сюди.

— Вибачте, сер, — крижаним тоном відповіла комаха. Їй не подобалося, коли до неї отак зверталися.

— Зарнівуп. Мені він потрібен, ясно? Давай його сюди.

— Даруйте, сер, — різко відповіла маленька хирлява істота, — якщо ви трохи охолонете…

— Слухай, — перебив її Зафод. — Я охолов аж по саме нікуди, ясно? Я до того холодний, що у мені можна харчі зберігати не гірше як у холодильнику. Я такий спокійний, що ледве язиком повертаю. А тепер рухайся жвавіше, інакше я тут усе розтрощу.

— Гаразд, якщо ви дасте мені можливість пояснити, сер, — відповіла комаха, подригуючи найнервовішим зі своїх щупалець, — то я скажу вам, що це неможливо, бо Зарнівуп зараз у міжгалактичному круїзі. «От чорт!» — подумки вилаявся Зафод.

— Коли він повинен повернутися? — запитав він.

— Повернутися, сер? Він у своєму кабінеті.

Зафод помовчав, намагаючись проаналізувати щойно почуте. Нічого путнього з цього не вийшло.

— Отже цей тип у міжгалактичному круїзі… І у себе в кабінеті? — Він перехилився через стіл і вхопився за щупальце, що все ще тремтіло.

— Послухай мене, триоке чудо, — сказав він, — ти краще не забивай мені баки, бо я ще й з не такими, як ти, спокійно давав собі раду натщесерце.

— Ой, а ви хто такий, золотце, що таке говорите? — обурилася комаха. Її крильця затремтіли від люті. — Може, Зафод Бібльброкс чи що?

— Ти можеш полічити мої голови, — з притиском у голосі сказав Зафод.

Комаха розгублено моргнула. Потім ще раз.

— То ви справді Зафод Бібльброкс? — пропищала комаха.

— Ага, — підтвердив Зафод, — але не кричи так голосно, бо мене схоплять.

— Той самий Зафод Бібльброкс?

— Ні, один з багатьох Зафодів Бібльброксів, хіба не знаєш, що їх тепер усюди, як насіяно. Схвильована комаха замахала щупальцями.

— Але ж, сер, — запищала вона, — щойно по субефірному радіо передавали новини. Говорили, що ви загинули.

— Угу, цілком вірно, — сказав Зафод, — я просто ще не перестав рухатися.

Ну, добре. Де можна знайти Зарнівупа?

— Е, сер, його кабінет на шістнадцятому поверсі, але…

— Але він у міжгалактичному круїзі… Чув уже, чув. Як мені туди потрапити?

— Щойно встановлені Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації «Сіріус кібернетікс» он там, у протилежному кутку, сер. Але ж, сер…

Зафод уже хотів було йти, але повернувся.

— Що таке? — запитав він.

— Чи не скажете ви мені, чому вам потрібен саме Зарнівуп?

— Авжеж, — відповів Зафод, який і сам мало що розумів, — я просто сказав сам собі, що мені це потрібно.

— Що ви сказали, сер?

Зафод по-змовницьки нахилився над столом.

— Я щойно ні з сього ні з того матеріалізувався у одному з ваших кафе.

— розповів він, — у результаті суперечки з духом мого прапрадідуся. І щойно я там опинився, як моє колишнє «я», яке до того щось там перемкнуло у мізках, вигулькнуло у голові і каже: «Знайди Зарнівупа». Я ніколи і не чув про цього типа, Ось і усе, що я знаю. І ще те, що я повинен розшукати того, хто керує Всесвітом.

Він підморгнув комасі.

— О, пане Бібльброкс, сер, — шанобливо-захоплено сказала комаха, — де ви, там завжди таємниці. Про вас треба знімати фільм.

— Еге ж, — відповів Зафод, поклавши руку на блискуче рожеве крильце, — а тобі, дитинко, слід повернутися у реальне життя.

Комаха застигла на хвилю, щоб погамувати хвилювання, а потім простягнула щупальце, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Їй перешкодила чиясь металева рука.

— Пробачте, — сказав власник металевої руки таким голосом, що від нього більш сентиментальна комаха неодмінно зайшлася б плачем.

Але цій комашині сентиментальність не була властивою, до того ж вона на дух не зносила роботів.

— Так, сер, — відрізала вона, — можу я вам чимось допомогти?

— Сумніваюся, — відповів Марвін.

— Що ж, у такому випадку, ви пробачте, але… — тепер одночасно озвалися шість телефонів. Комаху очікувало мільйон справ.

— Ніхто не може мені допомогти, — продекламував Марвін.

— Гаразд, сер, але…

— Ніхто, щоправда, і не намагався, — Металічна рука, якою Марвін торкнувся щупальця, тепер безсило повисла. Він похилив голову.

— Та невже? — з іронією в голосі сказала комаха.

— Та й кому спаде на думку допомогти роботові-слузі, хіба ж ні?

— Вибачте сер, але якщо…

— Тобто кому вигідно добре ставитися до робота або допомагати йому, якщо він не запрограмований відчувати вдячність?

— Отже у вас її немає? — запитала комаха, яка, здавалося, була не в силах покінчити з цією розмовою.

— Мені так ніколи і не траплялася нагода дізнатися про це напевно, — повідомив їй Марвін.

— Послухай, ти, нещасний кусень нікудишнього залізяччя…

— Чи не хочете ви поцікавитися, що мені потрібно?

Комаха помовчала. З рота висунувся довгий і тонкий язик, облизав очі і знову зник у ротовому отворі.

— А чи варто це робити? — запитала вона.

— А чи варто взагалі робити що-небудь? — негайно відреагував Марвін.

— Що… вам… потрібно?

— Я тут шукаю декого.

— Кого саме?

— Зафода Бібльброкса, — відповів Марвін. — Он він.

Комаха смикнулася від люті. Їй не вистачало слів.

— То чому ж ви мене запитуєте? — закричала вона.

— Просто мені хотілося побалакати з кимось, — сказав Марвін.

— Що?

— Це доймає до живого, правда?

Заскрипіли механічні деталі електроприводу: Марвін розвернувся і покотився геть від столу. Він наздогнав Зафода, коли той підходив до ліфта.

Від здивування Зафод аж підскочив.

— Агов… Марвін? — зрадів він. — Марвіне! Як ти тут опинився?

— Я не знаю, — відповів той.

— Але ж…

— Я сидів собі у вашому кораблі і чувся дуже пригніченим, а наступної миті уже стовбичив тут і відчув себе нестерпно нещасним. Напевно, це було Поле непередбаченості.

— Еге ж, — зітхнув Зафод, — я думаю, це прапрадідусь послав тебе сюди, щоб мені було веселіше.

— Велике тобі спасибі, дідусю, — впівголоса додав він.

— Ну, то як ти маєшся? — запитав він уголос.

— О, дуже гарно, — сказав Марвін, — якщо вам було б до вподоби побувати в моїй шкурі. Особисто мені це вже надокучило.

— Угу, угу, — погодився Зафод, і тут прочинилися двері ліфта.

— Привіт, — солоденьким голосом привітався ліфт, — у цій поїздці я буду вашим ліфтом і домчу вас до будь-якого поверху, який вам буде до вподоби. Мене спроектовано і виготовлено у корпорації «Сіріус кібернетікс». з тим, щоб я піднімав вас, візитерів, до кабінетів співробітників «Путівника по Галактиці для космотуристів». Якщо вам сподобається ваша поїздка, а буде вона швидкою і приємною, то вам, можливо, буде цікаво скористатися іншими ліфтами, які нещодавно встановили у будинках Галактичної податкової служби, компанії з виробництва дитячої їжі «Бубілу» та у Державній лікарні Сіріуса для психічно хворих, де багато колишніх співробітників корпорації «Сіріус кібернетікс» неабияк втішаться вашим відвідинам, вашому співчуттю і веселим розповідям із зовнішнього світу.

— Еге, — сказав Зафод, заходячи до кабіни, — що ще ти вмієш, крім молоти язиком?

— Я піднімаюся вгору, — сказав ліфт, — а ще опускаюся вниз.

— Гаразд, — сказав Зафод, — ми поїдемо вгору.

— Або вниз, — нагадав йому ліфт.

— Добре, добре, давай, будь ласка, вгору.

Ліфт на секунду замовк.

— Вниз теж непогано, — запропонував ліфт з надією у голосі.

— Та невже?

— Просто розкішно.

— Вірю, — сказав Зафод, — а тепер давай-но догори, гаразд?

— А чи можна поцікавитися, — якомога солодшим голосом дуже розсудливо запитав ліфт, — чи ви розглянули усі ті можливості, які у вас з’являться, якщо ви поїдете вниз?

Зафод гримнув однією з голів у стіну ліфта. «Ну навіщо йому це все?», — подумав він. Ще б пак, якраз цього йому бракувало найбільше. Він не напрошувався сюди. Якщо б його зараз хтось запитав, де він хоче опинитися, він би відповів (а так він завжди відповідає), що найкраще було б лежати собі на пляжі в оточенні принаймні п’ятдесяти вродливих жіночок і невеликої групи експертів, які б допомагали красуням знаходити нові способи розважати його. Крім цього, можливо, він би додав ще кілька пристрасних слів про їжу. Чого йому не хотілося, так це ганятися за кимсь, хто начебто править Всесвітом, тобто виконує роботу, при якій міг би й залишатися, бо як не він, то хтось інший все одно робив би її. Але найбільше йому не хотілося стояти тут у кабінці і сперечатися з ліфтом.

— Які ще можливості? — втомлено запитав він.

— Що ж, — заторохкотів медоточивий голос, — там підвал, архів, система центрального опалення і… е… Перелік вичерпався.

— Нічого надзвичайного, — зрештою визнав ліфт, — але це можливість вибору.

— О Боже мій, — пробурмотів Зафод, — хіба я коли мріяв про зустріч з ліфтом-екзистенціалістом? — І гримнув п’ястуками в стіну. — Що це на нього найшло? — процідив він.

— Він не хоче підніматися, — спокійно відповів Марвін. — Я гадаю, він боїться.

— Боїться? — вигукнув Зафод. — Чого він боїться? Висоти? Ліфт, який боїться висоти?

— Ні, — нещасним голосом відповів ліфт, — майбутнього…

— Майбутнього? — ледь не закричав Зафод. — Чого цій нещасній машині треба, невже вона піклується про пенсію?

У цю хвилину позаду них несподівано прийшли в рух якісь механізми.

— Усі ми передбачуємо майбутні події, — пошепки, наче нажаханий, сказав ліфт, — це частина нашої програми.

Зафод визирнув з ліфта — збуджений натовп збирався навколо ліфтів.

Люди показували на щось пальцями і вигукували незрозумілі слова.

Усі ліфти будинку спускалися вниз. Дуже швидко.

Він пірнув назад.

— Марвіне, — сказав він, — давай-но зроби так, щоб цей ліфт рушив догори. Ми повинні дістатися до Зарнівупа.

— Навіщо? — меланхолійно запитав Марвін.

— Я не знаю, — відповів Зафод, — але коли я його розшукаю, то для нього ж самого буде краще, якщо він пояснить мені, з яких таких серйозних причин мені хочеться побачитися з ним.

Сучасні ліфти — досить дивні й складні пристрої. Древні електричні підйоми і «розраховані максимум на вісім осіб» пристрої так само схожі на Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації «Сіріус кібернетікс», як пакетик смажених горішків на ціле західне крило Державної лікарні Сіріуса для психічнохворих.

А все тому, що їхня робота побудована на дивному принципі «дефокусованого сприймання часу». Іншими словами, вони мають здатність зазирати у найближче майбутнє, що дає їм можливість вчасно опинятися на потрібному поверсі, щоб підібрати вас, навіть ще до того, як вам спаде на думку, що вам потрібен ліфт. Таким чином уже не доводиться підтримувати надокучливі розмови, топтатися на місці, знайомитися і заводити приятелів, як колись були вимушені чинити люди, очікуючи викликаного ліфта.

Отож нічого дивного, що багато ліфтів, яких аж розпирало від інтелекту і передчуттів, терпіли жахливі муки розчарування від бездумного руху вгору і вниз, вгору і вниз, на знак екзистенціального протесту відважувалися на завжди нетривалі експерименти з горизонтальним рухом, вимагали, щоб їх допускали до процесу вироблення рішень, і врешті-решт закінчувалося це тим, що більше часу вони просиджували у підвалі і дулися невідомо на що.

У наш час збіднілі космотуристи, перебуваючи на будь-якій з планет зоряної системи Сіріуса, можуть легко підзаробити грошенят, працюючи порадником ліфтів-невротиків.

На шістнадцятому поверсі двері ліфта швиденько прочинилися.

— Шістнадцятий, — об’явив ліфт, — і запам’ятайте, я зробив це тільки тому, що мені подобається ваш робот.

Зафод і Марвін викотилися з ліфта, який одразу ж миттю зачинив двері і кинувся вниз з максимально можливою для його механізмів швидкістю.

Зафод втомлено роздивився навколо. У коридорі було пусто і тихо, ніщо не підказувало, в якій кімнаті міг сидіти Зарнівуп. Усі двері, що виходили в коридор, були зачинені і не мали на собі ніяких табличок.

Вони стояли поблизу переходу, який провадив з однієї вежі до іншої. Через великі шиби яскраве сонце Бети Великої Ведмедиці кидало на долівку квадрати світла, у яких кружляли пилинки. Зненацька за вікном промайнула якась тінь.

— Ліфт залишив нас напризволяще, — пробурмотів Зафод, який зовсім втратив свою безтурботність. Вони стояли і розглядалися в різні боки.

— Знаєш що? — озвався Зафод до Марвіна.

— Я знаю набагато більше, ніж ви уявляєте.

— Я абсолютно впевнений, що цей будинок не повинен тремтіти, — сказав Зафод.

Ступнями ніг він відчув, як будинок легенько затремтів під ним. Потім ще раз. У сонячному промінні пилинки закружляли веселіше. Ще одна тінь промайнула за вікном.

Зафод подивився на долівку.

— Або, — не дуже впевнено почав Зафод, — у них тут якась вібросистема для підтримки тонусу м’язів під час роботи, або ж…

Він вирішив підійти ближче до вікна і несподівано зупинився як укопаний, бо у цю хвилю його чутливі до небезпеки суперхроматичні окуляри Джу-Джанта-200 стали зовсім чорними. З різким дзижчанням повз вікно пролетіла ще одна велика тінь.

Зафод зірвав окуляри і одночасно з цим здригнувся від громоподібноґо вибуху. Він підскочив до вікна.

— О, — вигукнув він, — на будинок скидають бомби!

Ще один вибух струсонув будинком.

— Кому у цілій Галактиці могло спасти на думку бомбардувати видавництво? — вигукнув Зафод, але так і не почув відповіді Марвіна, бо у цю хвилину будинок здригнувся від нової бомбової атаки.

Він спробував було кинутися до ліфта — він розумів, що це позбавлено сенсу, але нічого іншого вигадати не міг.

Несподівано в одному з коридорів, які під прямим кутом відходили від головного, він помітив постать — це був якийсь чоловік. Він помітив Зафода.

— Бібльброксе, сюди! — крикнув чоловік.

Бібльброкс недовірливо зміряв того очима. Будинок застугонів від ще одного вибуху.

— Ну, — гукнув Зафод. — Ну, я Бібльброкс! А ви хто?

— Друг! — крикнув у відповідь чоловік і побіг до Бібльброкса.

— Он як? — сказав Зафод. Чийсь друг зокрема чи просто по-дружньому ставитеся до всіх?

Незнайомець мчав по коридору, а під його ногами здригалася, наче божевільна, долівка. Він був невисокого росту, кремезний і засмаглий, а його одяг виглядав так, наче він двічі змотався навколо Галактики, не скидаючи його з себе.

— Чи знаєте ви, — закричав Зафод у вухо, коли той підбіг, — що ваш будинок бомбардують? Чоловік ствердно кивнув.

Несподівано навколо потьмяніло. Зафод повернувся через плече, щоб виявити причину, і відкрив рота від здивування — величезний, схожий на равлика, з металевим полиском зелений космічний корабель проплив у повітрі повз будинок. За ним наближалися ще два.

— Уряд, який ви зрадили, хоче прибрати вас до рук, Зафоде, — просичав йому у вухо незнайомець, — вони послали за вами ескадру винищувачів із зоряної системи Жаби.

— Винищувачі із зоряної системи Жаби! — повторив за ним Зафод. — От халепа!

— Вам зрозуміло?

— Що це за винищувачі з зоряної системи Жаби? — Зафод був впевнений, що вже чув, як хтось згадував про них, коли він ще був президентом. Але він ніколи не звертав уваги на службові справи.

Незнайомець потягнув його назад до дверей. Зафод не пручався. У повітрі, жалібно виючи, промайнуло щось схоже на павука і зникло в кінці коридора.

— Що це було? — пошепки запитав Зафод.

— Це вас розшукує робот-розвідник класу А з зоряної системи Жаби, — відповів незнайомець.

— Подумати тільки!

— Пригніться!

З протилежного боку з’явився трохи більший чорний павукоподібний об’єкт і щез із очей.

— А це..?.

— А це вас розшукує робот-розвідник класу Б з тієї ж сонячної системи.

— А оце? — запитав Зафод, коли втретє щось промчало повз них.

— Робот-розвідник класу В. Теж вас шукає.

— Гм, — вдоволено усміхнувся Зафод, — але ж і недотепи ці роботи, хіба ні?

З боку переходу до іншої вежі почувся грюкіт і гримотіння. Гігантська чорна тінь сунула переходом з протилежної вежі. Розмірами і формою вона нагадувала танк.

— От дива, а це що таке? — одними губами промовив Зафод.

— Танк, — відповів незнайомець, — робот-розвідник класу Г.

— Може, нам варто забиратися геть?

— Гадаю, що варто.

— Марвіне! — гукнув Зафод.

— Чого вам?

Марвін виповз з-під купи уламків далі по коридору і подивився у їхній бік.

— Бачиш того робота, що наближається до нас?

Марвін поглянув на величезну чорну брилу, що просувалася до них переходом, потім опустив голову і подивився на власне невелике металеве тіло. Потім знову підвів очі і подивився на танк.

— Мені здається, ви хочете, щоб я зупинив його, — сказав він.

— Еге ж.

— А ви тим часом рятуватимете свою шкуру.

— Ага, — відповів Зафод. — Ставай он там!

— Як добре, — зітхнув Марвін, — що тепер я принаймні знаю, що мені робити.

Чоловік потягнув Зафода за рукав, і Зафод подався за ним.

І тут у нього виникло запитання.

— А куди ми йдемо?

— У кабінет Зарнівупа.

— Ви вважаєте, що за таких обставин нам необхідна ця зустріч?

— Вперед.

РОЗДІЛ 7

Марвін зайняв позицію на початку коридора, який вів до протилежної вежі. По правді, не можна сказати, що він був особливо малий робот.

Його лискучий сталевий корпус відблискував у наповнених пилом сонячних променях і здригався у такт будинкові — бомбардування тривало.

Втім, він справді видався нікчемно маленьким у порівнянні з гігантським чорним танком, який підкотив до нього і зупинився. Танк обмацав його щупом. Щуп зник.

Марвін стояв непорушно.

— Геть з дороги, малеча, — загарчав танк.

— Мені шкода, — озвався Марвін, — але мене тут залишили, щоб я зупинив тебе.

Танк простягнув щуп для повторної перевірки. Потім втягнув його.

— Тебе? Щоб заступити мені дорогу? — заревів танк. — Тільки спробуй!

— Ну, я справді вимушений, — спокійно відповів Марвін.

— А яка в тебе зброя? — знову проревів танк, не повіривши почутому.

— Вгадай, — відповів Марвін.

Заревіли двигуни, перемкнулися передачі. У його мікромізках безпорадно і розгублено засмикалися мініатюрні електронні реле.

— Вгадати? — перепитав танк.

Зафод і чоловік, імені якого він досі не знав, промчали одним коридором, а потім ще одним у протилежний бік і тепер швидко простували третім.

Будинок продовжував здригатися та хитатися, і Зафодові стало дивно. Якщо вони мали намір підірвати будинок, то чому зволікають?

Вони ледве добралися до одних з безлічі абсолютно однакових дверей і натиснули вдвох. Зовсім несподівано ті відчинилися навстіж і вони обидва повалилися досередини.

«Уся метушня, — подумав Зафод, — усі ці турботи, а усі ці нездійсненні мрії про чудовий відпочинок на пляжі, — для чого воно?» Нічим не прикрашений кабінет з одним стільцем, одним столом і однією брудною попільничкою. На столі, крім кружляючої у сонячних променях пилюки і однієї екстравагантного дизайну скріпки, нічого не було.

— Де ж Зарнівуп? — запитав Зафод, відчуваючи, що ця від початку майже незрозуміла пригода поступово втрачає для нього будь-який сенс.

— Він у міжгалактичному круїзі, — відповів незнайомець.

Зафод приглянувся до нього уважніше. «Скидається на чесного хлопця, — подумав він, — правда, з почуттям гумору у нього, напевно, не густо. Мабуть, добрячу частину свого життя він тільки те й робив, що бігав коридорами, ламав двері й промовляв таємничі фрази у порожніх кабінетах».

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав незнайомець. — Мене звати Руста, а це мій рушник.

— Здоров був, Руста, — сказав Зафод. — Привіт рушникові, — додав він, коли Руста простягнув йому добряче замацаного старого рушника у кольорову квіточку. Не здогадуючись, що з ним робити, він потиснув один його кінець. А у цей час повз вікно з гуркотом пролетів один із величезних равликоподібних, зелених з металевим полиском космічних кораблів.

— Ну ж бо, — підбадьорював Марвін величезну бойову машину, — тобі ніколи не відгадати.

— Еггммм… — замислилася машина, аж вібруючи від незвичного напруження, — лазерні промені?

Марвін понуро похитав головою.

— Ні, — низьким утробним голосом буркнула машина, — надто очевидно.

Антиматерія? — ще раз спробувала вона.

— Занадто очевидно, — зауважив Марвін.

— Так, так, — пробурмотіла дещо розгублена машина. — Е… а як щодо електронного тарана?

Це було новиною для Марвіна.

— А що це таке? — запитав він.

— А ось що, — захоплено відповіла машина.

З її корпусу з’явився загострений відросток і спалахнув смертельним променем світла. Стіна позаду Марвіна з грюкотом впала і після неї залишилася купка пилу. За хвилю всілися і рештки куряви.

— Ні, — відповів Марвін, — такого в мене немає.

— Але ж гарна штукенція, хіба ні?

— Дуже гарна, — погодився Марвін.

— А, знаю, — ще трохи подумавши, сказала бойова машина з зоряної системи Жаби, — у тебе, напевно, один із цих нових випромінювачів Ксанктік ресатруктрон дестабілізований зенон!

— Вони чудові, правда? — сказав Марвін.

— Так от яка у тебе зброя? — захоплено сказала машина з ноткою остраху у голосі.

— Ні, — відповів Марвін.

— О, — сказала розчарована машина, — то це напевно…

— Ти робиш невірні припущення, — перебив Марвін. — Ти забуваєш взяти до уваги певне абсолютно фундаментальне явище у стосунках між людьми і роботами.

— Е, я знаю, — сказала бойова машина, — це часом не..? — І знову поринула у роздуми.

— Подумай краще, — наполягав Марвін, — вони залишили мене, звичайнісінького робота-слугу, щоб зупинити тебе, гігантську універсальну бойову машину, поки вони рятуватимуться втечею. Як ти гадаєш, що вони могли мені залишити?

— У-у, е-е… — простогнала спантеличена машина, — я гадаю, щось особливо, руйнівне, нехай йому біс.

— Він думає! — сказав Марвін. — Ще б пак, він думає. То, може, сказати тобі все-таки, що вони дали мені для самозахисту?

— Гаразд, скажи, — насторожено сказала бойова машина.

— Нічого, — сказав Марвін.

Настала зловісна пауза.

— Нічого? — ревнула бойова машина.

— Зовсім нічого, — пригнічено поскаржився Марвін, — хоча б тобі якусь електронну виделку, чи що. Машина захиталася розлючено.

— Оце тобі маєш! — заревіла вона. — Зовсім нічого, так? У них у голові що, вітер гуляє?

— Ти тільки поглянь на мене, — сказав Марвін приглушеним голосом, — у мене ж весь лівий бік онімів через жахливий біль у діодах.

— Тобі, напевно, не солодко, еге ж?

— Угу, — з жалем підтвердив Марвін.

— Від цього мене аж тіпає! — обурилася машина. — Я їм зараз усе потрощу!

Знову з’явився електронний таран і спалахнув ще одною яскравою блискавкою, яка перетворила на пилюку найближчу до машини стіну.

— Ти ж розумієш, як я себе почуваю? — сумно промовив Марвін.

— Отак накивали п’ятами і залишили тебе напризволяще! — прогриміла машина.

— Так, — відповів Марвін.

— Я гадаю, їм варто зруйнувати і стелю! — лютився робот-танк.

Перехід між вежами залишився без стелі.

— Це вражає, — пробурмотів Марвін.

— Ти ще не бачив, що я можу, — розходилася машина. — Мені за іграшки знищити і долівку, без проблем!

Долівки теж не стало.

— Хай йому чорт! — тільки й встигла проревти машина, падаючи з висоти шістнадцятого поверху, і, гримнувшись на землю, розлетілася на дрібні кавалки.

— До чого ж тупа машина, аж нудить, — сказав Марвін і поплентався геть.

РОЗДІЛ 8

— То ми довго будемо отак сидіти? — сердито запитав Зафод. — Чого потрібно цим типам там, за вікном?

— Їм потрібен Бібльброкс, — відповів Руста. — Вони хочуть забрати вас у зоряну систему Жаби — найлиховісніший з усіх світів Галактики.

— Та невже? — сказав Зафод. — Для цього їм доведеться спочатку прийти сюди і схопити мене.

— Вони уже прийшли і схопили вас, — сказав Руста. — Вигляньте у вікно. Зафод виглянув у вікно і широко відкрив рота.

— Земля! Земля тікає з-під ніг! — задихаючись вимовив він. — Куди вони забирають землю?

— Вони забирають будинок, — сказав Руста. — Ми у повітрі.

За вікном кабінету пропливали хмарки.

Там за вікном угорі навколо похиленої вежі будинку він знову побачив кілька темно-зелених винищувачів із зоряної системи Жаби. Вона випромінювали силові промені, які утворювали щось на зразок сітки і тим самим надійно утримували вежу будинку в повітрі.

До краю розгублений Зафод похитав головою.

— І що я такого зробив, щоб зі мною таке витворяти? — здивувався він.

— Я заходжу до будинку і його забирають разом зі мною.

— Переймаються вони зовсім не тим, що ви уже встигли скоїти, — сказав Руста, — справа в тім, що ви ще тільки збираєтеся робити.

— Невже від мене більше нічого не залежить?

— Залежало. Багато років тому. Краще тримайтеся за щось, нас дорогою трохи потрясе.

— Якщо я колись зустріну себе колишнього, — сказав Зафод, — то я йому так вріжу, що він навіть не встигне довідатися, від кого йому перепало.

У двері не поспішаючи зайшов Марвін і з докором глипнув на Зафода, подався в куток і там вимкнув себе.

На борту «Золотого серця» панувала тиша. Артур втупив очі у полицю навпроти себе і думав. Підсвідомо він перехопив допитливий погляд Тріліан і знову видивився на полицю.

Нарешті він щось побачив.

Він узяв п’ять маленьких пластикових квадратиків і поклав їх на поверхню столу, який стояв під полицею.

На п’ятьох квадратиках стояли чотири літери Ч, Е, П, У. Він виклав їх поряд з іншими трьома Р, У, Н.

— Чепурун, — вимовив він уголос. — Мої очки потроюються. Здається, я набагато покращив рахунок.

Кораблем хитнуло, і квадратики з літерами уже вкотре перемішалися.

Тріліан зітхнула і знову заходилася вирівнювати їх.

Туди-сюди мовчазними коридорами блукала луна він кроків Форда Префекта. Він вештався кораблем і зганяв свою злість на мертво-мовчазних приладах.

Чому корабель постійно здригається? — думав він.

Чому він перевертається і гойдається?

Чому ніяк не вдається визначити місце знаходження?

І все-таки, де вони опинилися?

Ліва вежа будинку редакції «Путівника по Галактиці для космотуристів» мчала міжзоряним простором із швидкістю, з якою ні досі ні після не літав жоден будинок у Всесвіті.

У центральній його частині з кутка в куток кімнати походжав сердитий Зафод Бібльброкс.

Руста сидів на краєчку столу і займався рутинною справою — розправляв свій рушник.

— То куди, ви кажете, летить цей будинок? — запитав Зафод.

— Зоряна система Жаби, — відповів Руста, — найлиховісніше місце у Всесвіті.

— А там можна перекусити? — запитав Зафод.

— Перекусити? Ви летите до зоряної системи Жаби і ще запитуєте, чи там можна перекусити?

— Без їжі я можу і не дотягти до зоряної системи Жаби.

У вікні вони не бачили нічого, крім силуетів, які, як слід гадати, були розмитими формами винищувачів із зоряної системи Жаби. На такій швидкості космос став невидимим і справді нереальним.

— Ось, посмокчіть оце, — запропонував Руста, простягнувши Зафодові свого рушника.

Зафод видивився на нього так, наче у того з чола ось-ось вискочить зозуля на пружинці.

— Він просякнутий поживними речовинами, — пояснив Руста.

— Ви що, завжди пхаєте до рота усілякий непотріб? — здивувався Зафод.

— Жовті смуги багаті протеїном, у зелених — суміш вітамінів В і С, а маленькі рожеві квіточки містять у собі екстракт із зерен пшениці.

Зафод узяв рушника до рук і захоплено дивився на нього.

— А коричневі плями? — запитав він.

— Соус для гриля, — відповів Руста, — на випадок, коли мені набриднуть зерна пшениці.

Зафод несміливо понюхав рушника.

Ще більше вагаючись, він спробував посмоктати один з кутиків рушника.

І одразу виплюнув його.

— Фу, — скривився він.

— Так, — сказав Руста, — коли мені трапляється смоктати з того кінця, то зазвичай доводиться пробувати ще трішки й з протилежного.

— Чому, — з підозрою поцікавився Зафод, — що у ньому?

— Антидепресанти, — відповів Руста.

— Знаєте, напевно досить з мене цього рушника, — сказав Зафод і віддав його.

Руста взяв рушника, зсунувся з столу, обійшов його, всівся в крісло і висадив ноги на стіл.

— Бібльброксе, — озвався він, заклавши руки за голову, — а чи здогадуєтеся ви що вас чекає у зоряній системі Жаби?

— Там мене нагодують? — із надією в голосі спробував вгадати Зафод.

— Там вас згодують, — відповів Руста, — Водоверті тотальної перспективи.

Зафодові ніколи не доводилося чути про таку річ. Йому здавалося, що хто-хто, але він чув про все, що є цікавого у Галактиці, отож він прийшов до висновку, що ця Водоверть тотальної перспективи аж ніяк не підпадає під категорію цікавих речей. Він поцікавився у Русти, що то таке.

— Всього-на-всього, — Сказав Руста, — найпекельніша психічна тортура, якій можна піддати мислячу істоту… Зафод з розумінням кивнув.

— Отже, — сказав він, — їжі не буде, так?

— Послухайте! — з притиском вимовив Руста. — Людину можна вбити, знищити її тіло, зламати дух, але тільки Водоверть тотальної перспективи спроможна анігілювати людську душу! Уся процедура триває лише кілька секунд, але наслідки її залишаються на усе життя.

— Чи чули ви, може, коли про Пангалактичний полоскальний полиск? — гострим тоном запитав Зафод.

— Ця тортура набагато страшніша.

— Ого-го, — вимовив вражений Зафод. — Як гадаєте, чому цим хлопцям заманулося влаштувати мені щось таке? — додав він за хвилю.

— Вони вважають, що це найкращий засіб, аби позбавитися від вас назавжди. Їм відомо, що ви розшукуєте.

— А вони б не могли натякнути і мені, щоб я теж про це довідався?

— Ви знаєте, — сказав Руста, — все ви знаєте, Бібльброкс. Ви хочете знайти людину, яка править Всесвітом.

— А ця ваша людина, вона вміє куховарити? — запитав Зафод. І, поміркувавши, додав: — Хоча я сумніваюся. Якби вони вміла готувати хороші страви, то його б не обходила решта Всесвіту. А мені треба знайти кухаря. Руста важко зітхнув.

— До речі, ви що ж тут робите? — запитав Зафод. — Яким чином це стосується вас?

— Я один з тих, які планували усе це разом із Зарнівупом, з Юденом Вренксом, з вашим прадідусем та й з вами також, Бібльброкс.

— Зі мною?

— Так, з вами. Мені казали, що ви змінилися, але я не уявляв, що настільки разюче.

— Але ж…

— Я тут для того, щоб зробити одну невеличку справу. Я візьмуся до неї перед тим, як залишу вас.

— Яку справу, чоловіче добрий? Про що ви говорите?

— Я зроблю її перед тим, як залишу вас.

І Руста поринув у непробивну мовчанку.

Зафод невимовно зрадів цьому.

РОЗДІЛ 9

Атмосфера навколо другої планети зоряної системи Жаби застояна і шкідлива для здоров’я.

Вологі вітри, що безперервно дмуть над поверхнею планети, проносяться над соляними пустелями, висушеними болотами, щільною і загниваючою рослинністю, над рештками зруйнованих міст. На її поверхні життя непомітне. Суша планети давно спустошена так само, як і на багатьох інших планетах у цій частині Галактики.

Похмуро завивав вітер, вриваючись до старих напівзруйнованих осель у містах, блукаючи поміж високими чорними вежами, що тут і там стояли нахилені над поверхнею планети. На їхніх вершинах гніздилися колонії великих, тонкошиїх з відразливим запахом птахів, єдиних створінь, які пережили цивілізацію, що раніше існувала на цій планеті.

Та найпохмуріше вітер завивав, коли пролітав над невеликим підвищенням на просторій сірій рівнині на околиці найбільшого із залишених назавжди міст.

Це підвищення і було тим місцем, яке створило цій планеті репутацію особливо зловісного закутка Галактики. Ззовні це був просто сталевий купол близько тридцяти футів у поперечнику. Але те, що містилося всередині, навіювало більше жаху, ніж можна собі уявити.

Трохи далі, на відстані якихось ста ярдів, відокремлений від купола смугою порізаної вибоїнами та вирвами від вибухів, неймовірно голої землі, містився, якщо можна так сказати, свого роду космодром. Тобто тут на досить величенькій території у безладі стояли і лежали безформні рештки будинків, що колись приземлилися тут.

Над усім цим безладом витав безтілесний дух, який, очевидно, очікував чогось.

Дух звернув увагу на небо і невдовзі далеко вгорі з’явився якийсь об’єкт непевної форми, оточений кільцем трохи менших об’єктів.

Найбільший з них був лівою вежею будинку видавничої корпорації «Путівника по Галактиці для космотуристів», який саме входив у стратосферу другої планети зоряної системи Жаби.

Коли він почав знижуватися, Руста несподівано перервав гнітючу мовчанку.

Він підвівся і запхав рушника до торби. Він сказав:

— Бібльброкс, зараз я зроблю те, для чого мене сюди послали.

Сидячи у куточку, де він без слів обмінювався з Марвіном невимовленими думками, Зафод підвів на нього очі.

— Що? — запитав він.

— Невдовзі будинок опиниться на поверхні планети. Коли виходитимете, то не в двері, — сказав Руста, — а через вікно. Хай вам щастить, — додав він і вийшов у двері, випаровуючись із життя Зафода так само загадково, як і з’явився у ньому.

Зафод скочив на ноги і взявся за клямку, але Руста вже встиг замкнути двері. Він стенув плечима і повернувся у свій куток.

Через дві хвилини будинок з тріском приземлився серед решток інших будинків. Його ескорт — винищувачі з системи Жаби — відімкнув силові промені і знову знявся у повітря, беручи курс на більш приємну для життя першу планету системи Жаби. Вони ніколи не приземлялися на другій планеті системи Жаби. Цього ніхто не робив. На її поверхню не ступав ніхто, крім майбутніх жертв Водоверті тотальної перспективи.

Зафода добряче струсонуло. Коли спала тиша, якийсь час він відлежувався серед куряви і уламків, які тільки й залишилися від кімнати. Він зрозумів, що у таку халепу ще не попадав ніколи в житті. Він почувався розгубленим, він почувався самотнім, він почувався покинутим усіма. Врешті-решт він зрозумів, що слід усе-таки до кінця розібратися в усьому, хай там що.

Він оглянув напівзруйновану, понівечену кімнату. Стіна над дверима розкололася надвоє і ті, відчинені навстіж, повисли на одвірку. Вікно якимось незбагненним чином залишилося зачиненим і неушкодженим. Він трохи повагався, потім йому спало на думку, щоб сказати те, що раз його дивний супутник пройшов через усе разом з ним тільки для того, щоб сказати те, що він сказав, то він, напевно, мав для цього поважні підстави. З допомогою Марвіна він прочинив вікно. Хмара куряви, що знялася після приземлення, і рештки інших будинків, серед яких вони опинилися, надійно заважали Зафодові роздивитися як слід навколо.

Не те, щоб він надто переймався цим. Найбільше його стурбувало те, що він обачив, коли глянув донизу. Кабінет Зарнівупа містився на шістнадцятому поверсі. Будинок приземлився під кутом приблизно сорок п’ять градусів, але однаково спуск здавався карколомним.

Врешті-решт, коли йому стало ніяково від презирливих поглядів Марвіна, які той, здавалося, раз по раз кидав на нього, він набрав у легені повітря і обережно вибрався на крутий схилений бік будинку. Марвін не відставав, і вони разом почали поволі й обережно долати рачки шістнадцять поверхів, які відокремлювали їх від поверхні.

Отак вони рачкували, а горло стискалося від просякнутого гнилизною повітря і пилу, у очах темніло, від жахливої висоти під ногами паморочилося в обидвох головах.

Випадкові зауваження Марвіна на зразок «То оце те, від чого ваша форма життя отримує насолоду, так? Я питаю тільки з цікавості», не могли покращити душевного стану Зафода.

На півдорозі вони зупинилися відпочити на стіні перекошеного будинку.

Зафод лежав, тремтів від страху і втоми, і йому здавалося, що Марвін начебто крихітку веселіший, ніж завжди. Зрештою, він зрозумів, що це не так. Просто робот здавався веселішим у порівнянні з його власним настроєм.

Велика, худа, як смерть, чорна птаха розігнала крилами хмари куряви, що поволі всідалися, випростала свої кістляві лапи і сіла на перекошене підвіконня за кілька ярдів від Зафода. Вона склала незграбні крила і захиталася на нестійкій опорі.

Її розгорнені крила напевно досягали не менш шести футів завширшки, а голова і шия видавалися підозріло великими як на птаха. Спереду її голова була пласка, дзьоб недорозвинутий, а з внутрішнього боку крил можна було чітко розрізнити якісь відростки, схожі на рудиментні руки.

По правді, здавалося, що перед ними мисляча істота.

Птаха втупилася в Зафода важким поглядом і з її дзьоба вирвався якийсь нерозбірливий скрегіт.

— Геть звідси, — сказав Зафод.

— Гаразд, — похмуро промимрила птаха, махнула крилами і зникла у куряві.

Зафод з подивом дивився їй услід.

— Невже ця пташка щойно обізвалася до мене? — знервовано запитав він у Марвіна.

Він був цілком ладен повірити якомусь іншому поясненню. Скажімо, що у нього почалися галюцинації.

— Так, — підтвердив Марвін.

— Бідолашні створіння, — у вухах Зафода прозвучав глибокий, неземний голос.

Зафод ледь не звалився зі стіни, коли різко повернувся, щоб побачити, звідки почулися ці слова. Він міцно вхопився за виступ віконної рами і порізав руку. Так він і висів, важко переводячи дух.

Жодного видимого джерела голосу він не побачив — тут не було жодної живої душі. Однак голос обізвався знову.

— Знаєте, у цих істот трагічна історія. Вони жертви занепаду.

Зафод навсібіч закрутив головами. Голос був глухий і спокійний. За інших обставин його можна було назвати заспокійливим. Втім, що тут заспокійливого, коли до вас ні з того ні з сього звертається безтілесний голос, особливо коли ви, як оце Зафод Бібльброкс, не у кращій формі й висіте на волосинці на висоті восьмого поверху напівзруйнованого будинку.

— Е, гм… — промимрив він.

— То, може, я розкажу вам їхню історію? — скрадливо запитав голос.

— А хто ви такий? — затинаючись запитав Зафод. — Де ви?

— Гаразд, розповім пізніше, — стиха відповів голос. — Я — Гарграварр.

Я наглядаю за Водовертю тотальної перспективи.

— Чому ж я не бачу..?

— Вам буде набагато простіше спуститися з будинку, — трохи гучніше промовив голос, — якщо ви пересунетеся на два ярди ліворуч. Чому б вам не послухати мене?

Зафод подивився ліворуч і побачив ряд коротких горизонтальних заглиблень, який тягнувся стіною аж до підніжжя будинку. З почуттям вдячності він добрався до них.

— Чому б нам не зустрітися знову внизу? — і голос вщух.

— Егей, — вигукнув Зафод, — де ви..?

— Спуск займе у вас не більше кількох хвилин… — зовсім тихо, наче здалеку, відповів голос.

— Марвіне, — попрохав Зафод робота, який розкарячився поруч з ним, — невже… невже голос щойно..?

— Так, — коротко відповів Марвін.

Зафод кивнув. Він знову, вийняв з кишені чутливі до небезпеки окуляри.

Вони були зовсім чорні, та ще й добряче подряпані невідомим металічним предметом у кишені. Він одягнув окуляри. Йому буде набагато зручніше спускатися по стіні будинку, якщо він не бачитиме своїх дій.

Через кілька хвилин він перебрався через уламки фундаменту будинку і, знявши окуляри, скочив на землю.

Трохи згодом до нього приєднався Марвін. Він повалився обличчям донизу у пилюку та уламки і так застиг. Здавалося, що він не має ані найменшого бажання йти куди-небудь і залишиться у такій позі надовго.

— А, ось і ви, — несподівано у вухах Зафода прозвучав знайомий голос.

— Вибачте, що я вас залишив нагорі. Справа в тому, що моя голова не терпить висоти. Краще сказати, — сумно додав він, — колись вона не терпіла висоти.

Зафод поволі і насторожено подивився навколо себе. Просто щоб переконатися, чи не видно чогось, звідки надходить голос. Однак нічого, крім пилюки, сміття і руїн будинків, що височіли навколо, він не побачив.

— Агов, чому я вас не бачу? — запитав він. — Чому вас тут немає?

— Я тут, — поволі відповів голос. — Моє тіло теж хотіло прийти, але зараз воно трохи зайняте. Дещо треба зробити, з деким треба зустрітися. — І сумно зітхнувши він додав. — Ви ж знаєте, як то буває з тілами.

Зафод глибоко сумнівався, що йому щось відомо про це.

— Я тільки думав, що знаю, — сказав він.

— Я сподіваюся, що воно зараз на відпочинку, — продовжував голос, — бо донедавна воно вело таке життя, що ледь на ліктях трималося.

— Ліктях? — перепитав Зафод. — Може, ви мали на увазі на ногах?

Якийсь час голос не озивався. Зафод пооглядався навколо занепокоєно.

Він не міг зрозуміти, чи власник голосу зник, чи ще тут, і взагалі що він робить. По тому голос обізвався знову.

— Отож, це вас треба вкинути до Водоверті, так?

— Гм, знаєте, — промовив Зафод, намагаючись вдати з себе безтурботного, — з цим нікуди поспішати. Я повештаюсь тут трохи, роздивлюся місцеві краєвиди.

— Ви ще не бачили місцевих краєвидів? — запитав голос Гарграварра.

— Гм, ні.

Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.

А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.

— Ага, ну, добре, — сказав він, — тоді я просто так походжу.

— Ні, — сказав Гарграварр, — Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.

— Он як? — сказав Зафод. — Я ж не бачу вас.

— А я буду щось наспівувати, — сказав Гарграварр. — Ви йдіть на звук.

Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити?

РОЗДІЛ 10

Як уже зазначалося раніше, Всесвіт — це хаотичний і великий простір.

Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.

Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.

До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її «розумне» населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив’язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.

І дійсно, єдині огларунці, які покидають своє дерево — ті, котрих проганяють з нього за скоєння мерзенного злочину: вони цікавляться, чи на інших деревах теж можливе життя, або ж навпаки, піддають сумніву існування інших дерев, які начебто не що інше, як ілюзії, що виникають від споживання надто великої кількості огларунських горіхів.

Така їхня поведінка може здатися екзотичною, але немає у Галактиці такої форми життя, якій не можна було б поставити на карб одного і того ж гріха. Ось чому Водоверть тотальної перспективи справді така жахлива, як про неї говорять.

Бо коли вас зачиняють у Водоверті, ви маєте можливість на одну коротку мить охопити поглядом усю неймовірну безконечність сотвореного світу. І десь на цій загальній картині ви помітите позначку, мікроскопічну крапочку на іншій мікроскопічній крапочці, яка означає:

«Ви ось тут».

Перед очима Зафода простягалася сіра рівнина, понівечена і сплюндрована. Вітер з диким виттям гуляв рівниною.

А посередині можна було помітити підвищення — сталевий купол. Оце те, зробив висновок Зафод, куди він прямує. Це й була Водоверть тотальної перспективи.

Коли він зупинився і безпорадно поглянув на дивну споруду, з купола несподівано долинув нелюдський крик жаху. Наче у когось виривали душу з тіла. Цей крик на мить заглушив вітер і затих.

Зафод здригнувся від страху, а кров у жилах застигла, наче рідкий гелій.

— Гей, що це було? — промимрив він, ледь ворушачи губами.

— Запис, — пояснив Гарграварр. — Запис голосу останнього засудженого, якого вкинули до Водоверті. Його завжди відтворюють для наступної жертви. Така собі прелюдія.

— Але ж це справді звучить жахливо… — затинаючись вимовив Зафод. — Може б, нам поговорити про це десь на вечірці за чаркою або ще деінде?

— Наскільки мені відомо, — почувся позаземний голос Гарграварра, — я, мабуть, зараз саме на одній з них. Тобто моє тіло. Воно частенько ходить на вечірки без мене. Каже, що я йому тільки заважаю. Он як.

— А що ж це з вашим тілом? — поцікавився Зафод, намагаючись відкласти на пізніше те, що очікувало на нього.

— Ну, воно… знаєте, воно зайняте, — невпевнено відповів Гарграварр.

— Ви маєте на увазі, що воно діє на власний розсуд? — запитав Зафод.

Перш ніж Гарграварр озвався знову, повисла довга і прохолодна пауза.

— Я повинен сказати вам, — нарешті відповів він, — що, як на мене, то ваше зауваження досить-таки образливе., Здивований та розгублений Зафод промимрив щось, вибачаючись.

— Та нічого, — сказав Гарграварр, — ви ж не могли знати.

Нещасний голос затремтів.

— А річ у тім, — продовжував він тоном, який свідчив про його наполегливе бажання тримати себе в руках, — річ у тім, що зараз ми з ним ведемо судовий процес про розділ. І я підозрюю, що він закінчиться розлученням.

Голос знову замовк, а Зафодові не спало на думку жодної відповіді. Він пробурмотів щось нерозбірливе.

— Мені здається, що ми погано підходили одне одному, — через деякий час знову продовжив свою розповідь Гарграварр, — нас завжди цікавили зовсім різні речі. Ми завжди дуже сперечалися з приводу сексу і риболовлі. Врешті-решт ми спробували поєднувати ці два заняття, але це привело до біди, як ви, напевно, можете собі уявити. І тепер моє тіло відмовляється впустити мене. Воно й чути не хоче про мене…

Знову настала напружена, сповнена трагізму пауза. А вітер і далі завивав над рівниною.

— Воно каже, що я його тільки стримую. Я зауважив, що фактично у тому й полягає моє завдання, щоб стримувати його, а воно відповіло, що подібних дурниць воно від мене вже наслухалося аж досить і йому начхати, і на тому ми розійшлися. За ним, мабуть, залишать моє перше ім’я.

— Чи ба? — сказав Зафод впівголоса. — Яке?

— Пізпот, — відповів голос, — моє повне ім’я — Пізпот Гарграварр.

Отака історія. Як вона вам?

— Ееее… — співчутливо протягнув Зафод.

— Ось чому я, розум, який залишився без тіла, отримав цю роботу наглядача Водоверті тотальної перспективи. Жодній істоті не ступати на поверхню цієї планети. Крім жертв Водоверті, але, боюся, їх не варто брати до уваги.

— А…

— То, може, розповісти вам про планету? Хочете послухати?

— Еее…

— Багато років тому це була процвітаюча, щаслива планета — люди, міста, крамниці. Загалом нормальна планета. Хіба що на центральних вулицях цих міст було трохи більше взуттєвих крамниць, ніж можна було вважати необхідним. Але поволі і підступно кількість взуттєвих крамниць і далі зростала. Це економічне явище загальновідоме, але тут на практиці воно обернулося трагедією, бо чим більше крамниць відчиняли, тим більше взуття необхідно було пошити, а тому воно ставало гіршим і носилося погано. А коли воно ставало все гіршим, людям доводилося більше купувати, щоб не ходити босими, і знову зростала кількість взуттєвих крамниць. Аж доки ціла тутешня економіка не перейшла через те, що, якщо я не помиляюся, назвали Межею взуттєвого розквіту, коли стало економічно неможливо будувати щось інше, крім взуттєвих крамниць. А в результаті — крах, руїна і голод. Більша частина населення вимерла. Малочисельний гурт тих, кому була властива відповідна генетична нестабільність, зазнали мутації і перетворилися на птахів, — ви вже бачили одного з них, — які навіки прокляли ноги, прокляли землю і забожилися більше ніколи не ступати на неї. Сумна доля. Ходімо, я повинен відвести вас до Водоверті. Приголомшений Зафод кивнув і поплентався по рівнині.

— А ви, — запитав він, — теж родом з цієї чортової пастки?

— О, ні, — обурився Гарграварр, — родом я з третьої планети зоряної системи Жаби. Чудова місцина. Прекрасні рибальські угіддя. Вечорами я повертаюся туди. Хоча зараз мені залишається тільки спостерігати. А на цій планеті Водоверть тотальної перспективи — єдине, що не працює. Її збудували тут, бо ніхто не забажав мати щось таке у себе під носом.

У цю хвилину ще один жахливий крик прорізав повітря, і Зафод здригнувся.

— Що ж це таке робить з людиною? — ледь чутно вимовив він.

— Це Всесвіт, — просто відповів Гарграварр, — весь нескінченний Всесвіт.

Безконечна низка сонць, безконечні відстані між ними і ви — ледь помітна точка на ледь помітній точці, до неможливого мізерній.

— Агов, я ж Зафод Бібльброкс, чоловіче. Може, ви не знали, — пробурмотів Зафод, намагаючись збадьорити рештки свого «я».

Гарграварр залишив його слова без відповіді. Він попросту знову став мугикати, вказуючи напрямок, аж доки вони добралися до тьмяного сталевого купола посеред рівнини.

Коли вони, підійшли ближче, двері до невеликої темної камери прочинилися з дзижчанням.

— Заходьте, — наказав Гарграварр.

Зафод здригнувся від жаху.

— Що, вже? — вигукнув він.

— Вже.

Зафод знервовано зазирнув досередини. Камера була дуже мала. Вона була оббита металевими пластинами і у ній заледве чи вистачило б місця для ще одного.

— Еее… щось воно зовсім не схоже на Водоверть, — сказав він.

— А це не вона, — пояснив Гарграварр. — Це ще тільки ліфт. Заходьте.

Долаючи непогамовне тремтіння в усьому тілі, Зафод ступив у ліфт. Він відчував, що разом з ним у ліфті знаходиться і Гарграварр, хоча безтілесна істота якийсь час не озивалася.

Почався спуск.

— Треба себе як слід підготувати, — промимрив Зафод.

— Це неможливо, — суворо сказав Гарграварр.

— Ви дійсно вмієте поставити на місце будь-кого.

— Я — ні. А от Водоверть, та може.

На дні шахти у ліфті відчинилися протилежні двері і Зафод несміливо ступив до невеличкої, без всіляких прикрас камери з металевими стінами.

У її протилежному кутку стояла єдина вертикальна сталева скриня. Якраз такої висоти, щоб у ній можна було вільно стояти.

Усе було так просто.

За допомогою одного товстого кабеля вона з’єднувалася з невеликою купкою приладів і пристроїв.

— Оце воно? — здивувався Зафод.

— Так, це воно.

«Не таке вже воно й страшне», — подумав Зафод.

— Я повинен стати отут, так? — запитав Зафод.

— Так, ви повинні зайти досередини, — сказав Гарграварр, — і, боюся, що це слід зробити негайно.

— Добре, добре, — погодився Зафод.

Він прочинив двері металевої скрині і ступив досередини.

І став чекати.

Через п’ять секунд десь клацнуло, і разом з ним у скрині опинився весь Всесвіт.

РОЗДІЛ 11

Водоверть тотальної перспективи будує картину усього Всесвіту за принципом екстраполяції аналізу матерії.

Пояснюємо: оскільки кожна частинка матерії у Всесвіті певним чином зазнає впливу усіх інших частинок матерії Всесвіту, то теоретично можливо відтворити всенький світ — кожну зірку, кожну планету, їхні орбіти, їхній склад, соціальний та економічний лад кожної з планет — взявши за основу шматок пирога. Той, хто винайшов Водоверть тотальної перспективи, так і вчинив — головним чином, щоб насолити своїй дружині.

Трин Трагула (а так його звали) був мрійник, мислитель, філософ-теоретик або, як його називала дружина, дурень.

Вона без продиху пиляла його за те, що він надмірно багато часу витрачає, спостерігаючи за космосом, або розмірковуючи над механікою англійських шпильок, чи вивчаючи спектрографічний аналіз шматків пирога.

— Ти повинен знати міру! — вигукувала вона. Часом не менше тридцяти восьми разів за один день.

І тому він збудував Водоверть тотальної перспективи — просто щоб показати їй.

І приєднав він до нього з одного боку усю, яка не є, реальність, взявши за її основу шматок пирога, а з другого боку — свою дружину: отож, коли він ввімкнув пристрій, в одну мить вона побачила усю безконечність світобудови та себе саму у порівнянні з Всесвітом.

Нажаханий Трин Трагула виявив, що це потрясіння повністю стерло її розум; однак він зазнав втіхи, бо дійшов висновку, що таким чином нарешті вдалося довести, що, коли життя і може існувати у Всесвіті таких розмірів, то у ньому просто не залишається місця для такої речі, як почуття міри.

Двері Калейдоскопу розчинилися навстіж.

Безтілесне єство Гарграварра пригнічено спостерігало, що буде далі. Як це не дивно, але йому таки сподобався Зафод Бібльброкс. Очевидно, це була людина з багатьма визначними рисами характеру, дарма, що вони в основному були негативними.

Гарграварр чекав, щоб він випав із скрині, як це бувало з усіма іншими.

Але ж ні. Він впевнено вийшов.

— Привіт! — вигукнув він.

— Бібльброкс… — здивовано промимрило духовне єство Гарграварра.

— Чи не міг би я випити чарочку? — запитав Зафод.

— Ви… ви… були у Водоверті? — затинаючись, сказав Гарграварр.

— Ти ж мене бачиш, хлопче.

— І вона працювала?

— Звичайно.

— І ви побачили усю безмежність світобудови?

— Еге ж. І знаєте, це досить приємна на вигляд картина.

У Гарграварра від здивування аж у голові замакітрилося. Якщо б тут було його тіло, то воно б не втрималося на ногах і у нього відвисла б щелепа.

— І ви побачили себе, — видавив із себе Гарграварр, — у порівнянні з цим усім?

— О, певно що так.

— Але… що ви відчули у ту мить?

Зафод самовдоволено стенув плечима.

— Я довідався про те, що й сам давно знав. Мені і справді немає рівних. Я ж тобі, любчику, говорив, що я Зафод Бібльброкс!

Його погляд зупинився на механізмах, приєднаних до Водоверті, і він застиг наче вкопаний.

Він глибоко вдихнув повітря.

— Гей, — гукнув він, — це справді шматок пирога?

Він відірвав невеликий шматок солодкого печива від сенсорних датчиків, якими той був обліплений.

— Якби я став розповідати вам, як мені бракувало чогось смачного, — ковтаючи слину, сказав він, — то мені ніколи було б проковтнути його. І він проковтнув шматок пирога.

РОЗДІЛ 12

Невдовзі він біг рівниною до зруйнованого міста.

Легені хрипіли від застояного повітря і він раз по раз спотикався. До того ж надходила ніч, і підступна поверхня планети ставала особливо небезпечною.

Однак завдяки недавній пригоді він був у піднесеному настрої. Увесь Всесвіт. Він побачив, як навколо нього простягається увесь Всесвіт — усе, що в ньому існує. А разом з цією картинкою прийшло чітке і неперевершене розуміння, що найважливішою частиною світу є ніхто інший, а саме він.

Мати пихате й самозакохане еґо це одна справа. Але коли йому на допомогу приходить ще й машина, то це вже щось інше.

Та він не мав часу ретельніше обміркувати усе це.

Гарграварр повідомив, що йому доведеться потурбувати своє керівництво і розповісти про те, що сталося, але, перш ніж здіймати галас, він був готовий зачекати достатній інтервал часу, якого Зафодові повинно вистачити, щоб перепочити і знайти якусь схованку.

Він не знав, що робитиме далі, але відчуття, що він найважливіша особа у Всесвіті, додало йому впевненості — щось та й знайдеться. На цій зубожілій планеті більше не було нічого, що б могло підживити оптимістичні сподівання.

Він продовжував бігти і скоро досяг околиць безлюдного міста. Він простував потрісканими і вибоїстими вулицями, що поросли хирлявими бур’янами. У канавах обабіч доріг догнивали залишки взуття. Будівлі, які він минав, були понівечені і ледь не розсипалися на порох. Він подумав, що було небезпечно шукати в них прихистку. Де ж сховатися? Він поспішив далі. Через деякий час він дійшов до перехрестя, від якого відходили залишки широкої і довгої вулиці, у кінці якої стояв чималий присадкуватий будинок в оточенні кількох менших різної форми будиночків. Усі вони разом були оточені по периметру рештками огорожі. Великий основний будинок здавався все ще міцним, і Зафод звернув у його бік, щоб поглянути, чи не зможе він знайти там… ну, будь-що.

Він наблизився до будинку. В одній з його стін — скоріше за все це був фасад, бо перед ним лежав вимощений бетоном майданчик, — він побачив троє величезних дверей висотою приблизно шістдесят футів кожні. Останні були прочинені і до них помчав Зафод.

Всередині було темно, у повітрі висіла пилюка, повіяло пусткою. Усе було вкутано товстим шаром павутиння. Частина внутрішніх стін обвалилася, частина протилежної стіни прогнулася Досередини, на долівці лежала кількадюймовим килимом важка пилюка.

В густих сутінках виднілися обриси якихось предметів, усюди валялося сміття. Деякі предмети були циліндричної форми, деякі були кулястими, ще інші нагадували яйця, або точніше — розбиті яйця. Деякі були пошматовані, деякі розвалювалися, від інших залишалися тільки металеві конструкції.

То були стародавні космічні кораблі.

Спантеличений Зафод походив між цими рештками. Серед них не було жодного, який хоча б віддалено надавався до використання.

Навіть вібрація від його кроків привела до того, що на його очах до рештки розвалився один з кістяків, що ледве тримався купи. В глибині будівлі стояв ще один стародавній корабель, трохи більший за інші, похований під ще товстішим шаром пилюки і павутиння. Однак ззовні він не здавався неушкодженим. Зацікавлений Зафод підійшов ближче і перечепився через старий корабель.

Він спробував відкинути корабель набік, але на його здивування, коли з’ясувалося, що кабель до того ж ще й тихенько гуде.

Не довіряючи своєму слухові, він подивився на корабель і знову на кабель у своїх руках.

Він стягнув із себе піджак і відкинув його набік. Пересуваючись на чотирьох, він знайшов місце, де кабель був з’єднаний з кораблем. З’єднання було надійним, а гудіння і вібрація стали ще відчутнішими.

Його серце заплигало в грудях. Він прогорнув рукою бруд і приклав вухо до поверхні корабля. Почувся приглушений, невизначений шум. Він став гарячково шукати серед сміття на долівці навколо себе і незабаром знайшов короткий шматок трубки і чашку з пластику, який не піддається біохімічному розкладові. З цих двох предметів він змайстрував щось на зразок стетоскопа і приклав його до поверхні космічного корабля.

Від того, що він почув, у нього замакітрилося в голові.

Голос сказав:

«Компанія «Міжзоряних круїзних ліній» просить у пасажирів пробачення за подальшу затримку нашого рейсу. Зараз ми очікуємо прибуття вантажу, якого нам не вистачає для комплекту, — маленьких паперових серветок з лимонним запахом для вашого ж задоволення, зручності й підтримання під час подорожі. Наразі ми вдячні вам за витримку. Невдовзі обслуга знову подасть вам каву і печиво».

Зафод відсахнувся і здивовано втупився в корабель.

Кілька хвилин він, вагаючись, переступав з ноги на ногу. Раптом він помітив гігантське табло з розкладом відправлення кораблів, яке звисало зі стелі, але трималося лише на одному кріпленні. Воно теж було вкрито брудом, але деякі знаки можна було розгледіти.

Примружившись, Зафод глянув на цифри і швиденько підрахував. Його очі полізли на лоба.

Ще через дві хвилини він був на борту.

Коли він пройшов через шлюзову камеру, то вдихнув прохолодне і свіже повітря — кондиціонери продовжували працювати.

Все ще горіло світло.

Вийшовши з невеликої вхідної камери, він подав до короткого вузького коридору і, тамуючи збудження, рушив далі.

Несподівано відчинилися одні з дверей і якась постать виникла прямо перед ним.

— Будь ласка, поверніться на своє місце, сер, — сказала стюардеса-робот і, повернувшись до нього спиною, пішла коридором попереду нього.

Коли його серце знову почало битися, він подався за нею. Вона відчинила двері в кінці коридора і зайшла досередини.

Він пішов за нею.

Вони опинилися у пасажирському салоні, і серце Зафода знову завмерло.

Пасажири сиділи у кріслах. Усі вони були прив’язані до своїх місць.

У пасажирів повідростало довге волосся — його не торкалися гребінцем.

Довжелезними стали й нігті, в усіх чоловіків повиростали бороди.

Було цілком очевидно, що усі вони живі, але міцно сплять. Наче у сні він ішов проходом між кріслами. Коли він дійшов до половини дверей, стюардеса уже була у протилежному кінці. Вона повернулася до нього і заговорила.

— Добрий день, леді й джентльмени, — привітно сказала вона. — Дякуємо вам за те, що ви спокійно ставитеся до цієї маленької затримки. Ми рушимо, як тільки зможемо. Якщо ви бажаєте прокинутися зараз, я подам вам каву і печиво. Почулося слабеньке гудіння.

У цю мить усі пасажири попрокидалися.

Прокинувшись, вони усі як один закричали, стали смикати за ремні і системи життєзабезпечення, які надійно утримували їх у кріслах. Вони так кричали, верещали і завивали, що Зафодові аж вуха пов’яли.

Вони боролися з путами і смикалися, а стюардеса тим часом йшла проходом і ставила перед кожним з них чашку кави і пакунок з печивом.

Потім один з них підвівся.

Він повернувся і поглянув на Зафода.

Тіло Зафода засмикалося, наче він хотів вилізти з власної шкіри. Він розвернувся і кинувся навтьоки з цього бедламу.

Він вискочив у двері і побіг.

Незнайомець не відставав.

Не тямлячи себе від страху, Зафод промчався коридором, влетів і вилетів з вхідної камери. Потім він натрапив на рубку управління, ускочив досередини, луснув за собою дверима, замкнув їх на усі замки, сперся на них спиною і перевів подих.

Через кілька секунд у двері загримали.

Десь з глибини рульової рубки почувся металічний голос, який звертався до нього.

— Пасажирам заборонено заходити до рульової рубки. Поверніться, будь ласка, на своє місце і зачекайте, доки корабель стартує. Зараз подають каву і печиво. Це говорить ваш автопілот. Будь ласка, поверніться на своє місце.

Зафод не став відповідати. Він важко дихав, а позаду продовжували гримати у двері.

— Будь ласка, поверніться на своє місце, — повторив автопілот. — Пасажирам заборонено заходити до рубки управління.

— Я не пасажир, — переводячи дух, сказав Зафод.

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Я не пасажир! — вигукнув Зафод.

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Я не… гей, ви мене чуєте?

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Ви автопілот? — запитав Зафод.

— Так, — почувся голос з боку панелі управління.

— То ви відповідаєте за цей корабель?

— Так, — знову відповів голос, — сталася незначна затримка. Пасажирів тимчасово слід утримувати у приспаному стані для їхніх же зручності і задоволення. Кава і печиво подаються кожного року, після чого пасажири знову засинають для їхньої ж зручності і задоволення. Відправлення стане можливим, коли буде укомплектовано корабельні запаси. Ми вибачаємося за затримку.

Зафод одійшов від дверей. Грюкіт припинився. Він підступив до панелі управління.

— Затримка? — вигукнув він. — А ви бачили, що робиться за межами корабля? Це ж пустеля, суцільна пустка. Тут колись була цивілізація, але щезла, чоловіче. Вас ніхто не збирається забезпечувати серветками з лимонним запахом!

— Статистична ймовірність, — наполягав на своєму автопілот, — свідчить про те, що колись тут може виникнути інша цивілізація. І настане день, коли з’являться серветки з лимонним запахом. А до того часу триватиме коротка затримка. Будь ласка, поверніться на своє місце. — Але ж…

Але у цю хвилину прочинилися двері. Зафод повернувся і побачив у дверях чоловіка, який доганяв його. Він тримав у руці валізку. Він був у бездоганному одязі з акуратною зачіскою. Ніякої бороди і довгих нігтів.

— Зафоде Бібльброксе, — сказав він, — я — Зарнівуп. Мені здається, ви хотіли зустрітися зі мною?

У Зафода Бібльброкса підломилися ноги. З губів зірвалося щось зовсім дурне. Він упав у крісло.

— О, чоловіче, звідкіля ви взялися? — сказав він.

— Я чекав вас тут, — по-діловому відповів той.

Він поставив валізку і сів у сусіднє крісло.

— Я задоволений, що ви дотримувалися інструкцій, — сказав він. — Я трохи хвилювався, побоюючись, що ви виберетесь з мого кабінету дверима, а не через вікно. Тоді б ви дійсно могли попасти в халепу.

Зафод захитав головами і забелькотів щось собі під ніс.

— Переступивши поріг мого кабінету, ви таким чином зайшли до штучного синтезованого Всесвіту, — пояснив він. — Якщо б ви вийшли через двері, ви б знову опинилися у реальному світі. А штучним я керую звідси. Він задоволено поплескав долонею по валізці.

Зафод подивився на нього з відразою і огидою.

— Яка ж між ними різниця? — буркнув він.

— Жодної, — відповів Зарнівуп. — Вони ідентичні. Ага, якщо не зважати на те, що, як мені здається, винищувачі зоряної системи Жаби у реальному світі сірого кольору.

— Що усе це означає? — випалив Зафод.

— Усе просто, — сказав Зарнівуп. Його самовпевненість і самовдоволення дратували Зафода. — Усе дуже просто, — повторив Зарнівуп. — Я відкрив координати, за якими можна розшукати цю людину, тобто людину, яка керує Всесвітом, і виявив, що його світ перебуває під захистом Поля непередбаченості. Щоб захистити свою таємницю — і себе також — я скористався прихистком у цьому повністю штучному Всесвіті й заховався на покинутому туристичному лайнері. Я був у безпеці. А тим часом ви і я…

— Ви і я? — розлютився Зафод. — Ви хочете сказати, що ми знайомі?

— Так, — відповів Зарнівуп, — ми давні знайомі.

— Я був дуже нерозбірливий — сказав Зафод і ображено знову замовк.

— Тим часом ми з вами влаштували усе таким чином, щоб ви захопили космічний корабель з Двигуном непередбаченості, — єдиний, на якому можна добратися до планети таємничого правителя, — і прибули сюди до мене. Гадаю, саме цього ви успішно досягли, з чим вас і поздоровляю, — його губи склалися у посмішці. Якби можна, Зафод торохнув би по них цеглиною.

— І ще одне, на випадок, якщо вам цікаво, — додав Зарнівуп, — цей Всесвіт створено спеціально для того, щоб ви з’явилися тут. Отож ви є найважливіша особа в цьому Всесвіті. Ви б ніколи, — сказав він з усмішкою, яка ну аж напрошувалася на цеглину, — не вибралися з Водоверті тотальної перспективи у справжньому Всесвіті. То будемо рушати чи як?

— Куди? — похмуро запитав Зафод. Він почувався геть розбитим.

— На ваш корабель. На «Золоте серце». Він при вас, чи не так?

— Ні.

— Де ваш піджак?

Зафод розгублено подивився на нього.

— Мій піджак? Я зняв його і залишив ззовні.

— Гаразд, підемо і розшукаємо його.

Зарнівуп підвівся і жестом наказав Зафодові йти за ним.

Знову опинившись біля виходу у шлюзовій камері, вони почули лемент пасажирів, яких напували кавою і годували печивом.

— Чекати на вас було не дуже весело, — сказав Зарнівуп.

— Вам не було весело! — обурено вигукнув Зафод. — А як ви гадаєте?..

Відчинився люк, і Зарнівуп приклав вказівного пальця до губів. За кілька футів від них на купі сміття лежав піджак Зафода.

— Дуже чудовий і здатний на все корабель, — сказав Зарнівуп. — Дивіться.

Вони побачили, як несподівано стала надиматися кишеня піджака. Потім вона тріснула і порвалася. Невеличка металева модель «Золотого серця», яку з таким здивуванням колись виявив у себе в кишені Зафод, росла на очах.

Вона невпинно зростала і через дві хвилини досягла своїх справжніх розмірів.

— Це рівень Непередбаченості, — сказав Зарнівуп, — рівень… ну, не знаю чого, але досить великий. Зафод ледве втримався на ногах.

— Ви натякаєте, що він весь час був у мене?

Зарнівуп усміхнувся. Він підняв валізку і відчинив її.

Він клацнув перемикачем, який був усередині.

— Прощавай, штучний Всесвіте, — сказав він. — Привіт справжньому!

Риси навколишніх предметів на мить втратили чіткі обриси і знову стали такими ж, як були.

— Бачите? — сказав Зарнівуп. — Усе точнісінько таке саме.

— То ви хочете сказати, — з напругою у голосі перепитав Зафод, — що він весь час був у мене?

— Так, — підтвердив Зарнівуп, — звичайно. На цьому ж усе й будувалося.

— Он як, — сказав Зафод. — То більше на мене не розраховуйте. З сьогоднішнього дня забудьте про мене. З мене уже досить. Не вплутуйте мене у свої ігри.

— Я боюся, що ви не можете нас залишити, — сказав Зарнівуп, — ви уже у Полі непередбаченості. Ви не можете звідси втекти.

На губах у нього заграла посмішка, яку Зафодові уже не раз кортіло перепинити кулаком, і тепер він не втримався від спокуси.

РОЗДІЛ 13

Форд Префект вибіг на капітанський місток «Золотого серця».

— Тріліан! Артур! — вигукнув він. — Він ожив! Корабель знову працює!

Тріліан і Артур спали прямо на долівці.

— Гей, ви, ну ж бо, ми рушаємо, — він став тормосити їх, щоб вони прокинулися.

— Привіт, хлопці! — защебетав комп’ютер. — Це чудово, що я знову з вами. Можете мені повірити. Хочу вам сказати, що…

— Заткнися, — обірвав його Форд. — Скажи краще, де ми з біса опинилися?

— Друга планета зоряної системи Жаби, і мушу вам сказати: це справжній смітник, — сказав Зафод, вбігаючи на капітанський місток. — Привіт, хлопці, ви напевно страшенно раді знову побачити мене, бо ви наче поніміли і не знаходите слів, щоб привітати такого хвацького молодця, як я.

— Що сталося? — напівпритомно сказав Артур, підводячись з долівки, ще не тямлячи, що відбувається навколо.

— Я знаю, що ви відчуваєте зараз, — сказав Зафод. — Я такий видатний, що й сам втрачаю дар мови, коли розмовляю сам з собою. Приємно знову вас усіх побачити — тебе, Тріліан, Форда і Мавпоподібного. Гей, там, комп’ютере…

— Привіт, містере Бібльброкс, сер, певно, що для мене велика честь…

— Замовкни і вивези нас звідси, але швидко-швидко.

— Аякже, друже, а куди вам хочеться?

— Будь-куди. Не має значення, — вигукнув Зафод. — але ні, таки має! — схопився він. — Нам треба дістатися до найближчого місця, де можна перекусити!

— Буде виконано, — відповів щасливий комп’ютер, і місток струсонув потужний вибух.

Коли через хвилину зайшов Зарнівуп з підбитим оком, він ошелешено побачив чотири пасма диму.

РОЗДІЛ 14

Чотири непритомні тіла стрімко падали у чорне провалля.

Свідомість вмерла, холодне забуття все глибше і глибше затягувало їх у порожнечу небуття. Нестерпна тиша сумною луною накочувалася на них, і нарешті вони поринули в темне і непривітне бурхливо-червоне море, яке поволі і, як здавалося, безповоротно прийняло їх у своє лоно.

Минуло не менше як вічність, перш ніж це море розступилося і вони залишилися лежати на холодному і жорсткому березі, наче уламки і залишки потоку Життя, Всесвіту та Усього Сущого.

Вони здригнулися від судоми, відчули, як на лобі виступив холодний піт, відблиски навколо них викликали нудоту. Холодна і жорстка твердь здригнулася і захиталася під ними, а потім завмерла. Вона відсвічувалася у темноті — це була відполірована до блиску холодна і жорстка твердь.

Їх невдоволено розглядала якась зелена тінь з нечіткими обрисами.

Вона прокашлялася.

— Добрий вечір, мадам і джентльмени, — вимовила вона. — Ви зробили попереднє замовлення?

До всього призвичаєна свідомість Форда Префекта знову легко ввімкнулася і його мозок знову був до всього готовий.

— Попереднє замовлення? — промовив Форд.

— Так, сер, — відповіла зелена тінь.

— Невже для потойбічного життя потрібне попереднє замовлення?

Якби можна було припустити, що зелена тінь може обурено підняти брови, то саме це вона і зробила.

— Потойбічне життя, сер? — здивувалася вона.

Артур Дент хапався за свою свідомість, як, не втримавши в руках, хапаються за слизький брусок мила у ванні.

— То це потойбічне життя? — затинаючись, запитав він.

— Атож, гадаю, що це воно, — сказав Форд Префект, намагаючись зрозуміти, де тут верх і низ.

Він перевірив гіпотезу, що верх повинен бути у протилежному напрямку від холодної твердої поверхні, на якій він лежав, і зіп’явся, як йому все ще здавалося, на власні ноги.

— Я гадаю, — сказав він, злегка похитуючись, — що ми аж ніяк не могли залишитися живими після того вибуху, хіба ні?

— Ні, — пробурмотів Артур. Він сперся на лікті, але від того, як виявилося, краще не стало. Він знову безсило впав.

— Ні, — підводячись на ноги, додала Тріліан, — аж ніяк не могли.

Знизу почулося хрипке булькання. Це спробував заговорити Зафод Бібльброкс.

— До числа живих я дійсно уже не належу, — видобув він з глибини горла. — Мені кінець. Ба-бах, і по всьому.

— Ага, так воно і було, — сказав Форд. — У нас не було жодного шансу вижити. Нас напевно розірвало на дрібні шматки. Руки і ноги порозліталися у різні боки.

— Еге ж, — засопів Зафод, зводячись на ноги.

— Можливо, леді і джентльмени бажають замовити якісь напої… — обізвалася зелена тінь, нетерпляче снуючи навколо них у повітрі.

— Трах-ба-бах, — знову заговорив Зафод, — і вибух миттєво розклав нас на найдрібніші молекули. Агов, Форде, — впізнавши нарешті одну з постатей навколо нього, — у тебе також перед очима промайнуло усе твоє попереднє життя?

— І з тобою теж таке було? — здивувався Форд. — Усе попереднє життя?

— Авжеж, — підтвердив Зафод, — принаймні я припускаю, що то було моє життя. Бо ти ж знаєш, багато часу я прожив взагалі не пам’ятаючи про минуле. Він поглянув навколо на різні тіні, які нарешті набували чіткіших обрисів, а не були просто хисткими, розмитими, безформними постатями.

— Отож… — промовив він.

— Отож, що? — запитав Форд.

— Отож ми тут, — невпевнено почав Зафод, — лежимо собі мертві…

— Стоїмо, — виправила його Тріліан.

— Гм, стоїмо мертві, — продовжував Зафод, — у цьому безлюдному…

— Ресторан, — вигукнув Артур Дент, який уже стояв на ногах і на свій подив усе чітко бачив. Тобто дивувала його не сама здатність бачити, а те, що постало перед його очима.

— Ось і ми, — вперто повторив Зафод, — стоїмо мертві у цьому безлюдному…

— П’ятизірковий, — перебила його Тріліан.

— Хіба не дивина? — сказав Форд.

— Ага.

— І люстри тут зовсім непогані, — докинула Тріліан.

Вони ошелешено оглядалися навколо.

— Це не дуже схоже на потойбічне життя, — сказав Артур, — це скоріше свого роду apres vie[18].

І справді люстри були, вважай, розкішні, а низьку вигнуту стелю, з якої вони звисали, в умовах ідеального Всесвіту ніколи б не пофарбували саме у такий темно-бірюзовий відтінок, та коли б навіть пофарбували, то не стали б підсвічувати прихованим місячним сяйвом. Це, однак, не був ідеальний Всесвіт, про що свідчили і рисунок викладеної мармуром долівки, від якого мерехтіло в очах, і оздоблення передньої панелі бару з мармуровим прилавком завдовжки вісімдесят ярдів. Оздоблення передньої панелі бару з мармуровим прилавком завдовжки вісімдесят ярдів виготовили, зшивши докупи близько двадцяти тисяч шкур Антареанської мозаїчної ящірки, незважаючи на те, що цим двадцяти тисячам ящірок їхній одяг аж ніяк не був зайвим.

Кілька чудернацько одягнених створінь ліниво походжали біля бару, ще кілька сиділи там-сям за столиками навпроти бару, вигідно вмостившись у яскравих різноколірних кріслах, що автоматично набирали форми тіла. Молодий офіцер з Хургу VI зі своєю паруючою зеленою молодою леді попрямували до великих дверей із затемненого скла у протилежному кінці бару. Двері проводили до освітленого сліпучими вогнями основного залу ресторану.

Позаду себе Артур побачив велике, закрите завісою вікно. Він потягнув до себе кутик завіси і побачив тьмяно освітлений сумний пейзаж, сірий, всіяний кратерами і непривітний, пейзаж, який за звичних обставин примусив би Артура здригнутися від жаху. Однак обставини не були цілком звичними, бо те, від чого у нього застигла кров і побігли мурашки по спині, було небом.

А небо…

Але офіціант чемно поправив завісу.

— Усе в свій час, сер, — сказав він.

У Зафода загорілися очі.

— Ану зачекайте, мертвяки, — вигукнув він, — мені здається, нам тут бракує чогось суперважливого. Щойно хтось згадав про це, і нам цього достоту не вистачає.

Артур відчув глибоке полегшення, коли його увагу відвернули від тільки-но побаченого.

Він нагадав:

— Я сказав, що це більше схоже на apres…

— Аякже, краще було вкусити себе за язика, — перебив його Зафод. — А ти, Форде?

— Я сказав, що тут дивно.

— Ага, розумне зауваження, але банальне. А може…

— Можливо, — тут втрутилася зелена тінь, яка встигла набрати обрисів низькорослого і худого, як тріска, зеленого офіціанта у чорному вбранні, — можливо, ви б воліли обговорити цю справу за напоями?

— Напої! — вигукнув Зафод. — Ось чого нам бракувало! Бачите, що ви можете втратити, якщо будете ловити гав.

— Саме так, сер, — терпляче сказав офіціант. — Якщо леді і джентльмени бажатимуть випити щось до обіду…

— Обід! — захоплено вигукнув Зафод. — О, мій зелений хлопчику, та мій шлунок готовий цілу ніч стискати тебе в обіймах за такі слова.

— … а трохи пізніше, — продовжував офіціант, вирішивши не відхилятися від теми, — ви отримаєте задоволення від вибуху Всесвіту.

Форд нахилився до свого обличчя і сказав, наголошуючи кожне слово:

— Ти ба, які ж такі напої ви тут подаєте?

Офіціант чемно усміхнувся кутиком рота. Так, як це вміють тільки офіціанти.

— То не дивина, що під дією подорожі у часі нашим завсідникам трапляється втрачати орієнтацію, — сказав він, — отож, якщо можна, я б запропонував…

— Подорож у часі? — не зрозумів Зафод.

— Подорож у часі? — перепитав Форд.

— Подорож у часі? — здивувалася Тріліан.

— Ви хочете сказати, що це не потойбічний світ? — запитав Артур.

Офіціант чемно усміхнувся кутиком рота. Так, як це вміють тільки офіціанти. Він уже майже вичерпав свою роль непомітного чемного офіціанта і ось-ось візьметься виконувати роль непомітного офіціанта з міцно стуленими губами і саркастичною посмішкою на обличчі.

— Потойбічний світ, сер? — він розвів руками. — Ні, сер.

— І ми живі? — запитав Артур.

Офіціант стиснув губи.

— Гм, гм, — вимовив він. — Сер, очевидно, що ви живі, інакше я б не брався вас обслуговувати.

Зафод Бібльброкс зреагував на його слова неймовірним жестом — навіть даремно пробувати його описати. Він двома своїми руками луснув себе по чолах, а третьою по стегну.

— Агей, хлопці, — вигукнув він, — це неймовірно. Нам вдалося. Нарешті ми там, куди збиралися. Це ж ресторан «Тисяча шляхів»!

— «Тисяча шляхів»! — вторив йому Форд.

— Так, сер, — підтвердив офіціант, вклавши у свої слова якомога більше спокою, — це справді «Тисяча шляхів» — ресторан на краю Всесвіту.

— На краю чого? — не зрозумів Артур.

— Всесвіту, — дуже чітко і без потреби виразно повторив офіціант.

— Коли ж йому кінець? — запитав Артур.

— Якраз через кілька хвилин, сер, — пояснив офіціант.

Він глибоко вдихнув. Йому не треба було цього робити, оскільки його тіло споживало особливу суміш газів, потрібних для життя, з допомогою маленького пристрою, причепленого до ноги. Одначе бувають хвилі, коли незалежно від характеру метаболізму просто необхідно набрати повні груди повітря.

— А зараз, якщо ви все-таки замовите нарешті для себе напої, — сказав він, — я проведу вас до вашого столика.

На обличчях Зафода засяяли дві маніакальні посмішки. Він подався до бару і одразу закупив чи не половину його асортименту.

РОЗДІЛ 15

Ресторан на краю Всесвіту — це один з найдосконаліших закладів за всю історію громадського харчування. Він був збудований на тому, що залишилося від… він буде збудований на уламках… а точніше, коли сказати, що його ще збудують до нашого часу, і справді…

Одною з найдошкульніших проблем, пов’язаних із подорожами у часі, є зовсім не те, що випадково можна стати власним батьком чи матір’ю. Дружня і необмежена забобонами сім’я якось упорається з тим, що хтось з її членів може виявитися власним батьком чи матір’ю. Жодних проблем не виникає й зі змінами у ході історичних подій — він незмінний, бо усі історичні події міцно тримаються купи, наче фрагменти картинки-загадки. Усі важливі зміни сталися задовго до подій, на які вони можуть вплинути, і врешті-решт усе якось владнується.

Основна проблема — це попросту проблема граматики, і провідна праця, з якою можна проконсультуватися у цій справі, належить перу доктора Дена Стрітменшенера — «Порадник для подорожуючого у часі: тисяча і одна часова форма». Там ви знайдете, наприклад, пораду, як описати те, що повинно було відбутися з вами у минулому до того, як ви уникнули цієї події завдяки стрибкові в часі на два дні вперед. Ця подія описується по-різному в залежності від того, чи ви розповідаєте про неї з точки зору вашого природного часу, подальшого майбутнього чи подальшого минулого, але усе це виглядає набагато складніше, коли виникає можливість спілкуватися протягом подорожі з одного часу у інший справді з метою стати власним батьком або матір’ю.

Більшість читачів доходять аж до Майбутнього напівумовно модифікованого субінвертовано плагального минулого умовного часу з демонстрацією намірів. Після чого здаються. І справді, у наступних виданнях після цього місця усі сторінки «Порадника» залишають порожніми з метою зменшити поліграфічні витрати.

«Путівник по Галактиці для космотуристів» обходить стороною плутанину академічних розумувань і містить тільки коротку заувагу про те, що термін «майбутній доконаний час» слід забути, бо, як виявилося, такого в реальності не існує.

Отож:

Ресторан на краю Всесвіту — це один з найдосконаліших закладів за всю історію існування громадського харчування.

Його збудували на уламках з часом зруйнованої планети, яку (було, є) огорнуто величезним захисним часовим полем і перенесено у майбутнє саме на момент припинення існування Всесвіту.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ неможливу.

У цьому ресторані його клієнти (колись будуть або вже) займали місця за столиками, (колись будуть або вже) споживали розкішні страви, спостерігаючи, як навколо них у вибуху гине світ.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ не менш неможливу.

Ви можете (могли б уже згодом чи до того) прибути сюди на будь-який сеанс без попереднього (останнього перед чимось) замовлення, оскільки ви можете замовити місця, так би мовити, згодом, коли повернетеся у власний час (ви зможете або уже давно замовили давним-давно, коли повернетеся у давноминулий час).

А це, тепер уже наполягатимуть багато людей, річ ну просто абсолютно неможлива.

У ресторані ви можете зустрітися і розділити трапезу з (коли б небудь могли б зустріли вже з) видатними представниками всенького населення простору і часу. Це, якщо б можна було спокійно розтлумачити, теж річ неможлива.

Ви можете навідуватися до нього стільки разів, скільки забажаєте (можете б перевідвідувати… І так далі — для правильного вживання часової форми проконсультуйтеся з книжкою доктора Стрітменшенера), і будьте певні, що ніколи не зустрінетеся з самим собою, оскільки зазвичай це призводить до неабиякого збентеження.

А оце, скажуть недовірки, річ явно неможлива, навіть коли б усе решта і могло б бути правдою, хоча і не є такою.

Вам слід усього-на-всього у свою історичну епоху покласти на рахунок у банку пенні і на час, коли ви з’явитеся тут перед самим Кінцем Всесвіту, ваш вклад завдяки нарахованим відсоткам зросте до небачених сум, і таким чином ви зможете оплатити казково великий рахунок за спожите у ресторані.

Багато людей стверджують, що це не тільки річ неможлива, але до того ж явно божевільна. І тому співробітники відділу реклами зоряної системи Бастаблон вигадали таке гасло: «Якщо цього ранку ви зробили шість неможливих справ, чому б не додати до них ще одну і не поснідати в «Тисячах шляхів» — у ресторані на краю Всесвіту?

РОЗДІЛ 16

За стійкою бару Зафод нажлуктився до нестями. Його голови лежали одна на одній, на обличчях блукали бездумні посмішки. Він почувався найщасливішим у світі.

— Зафоде, — звернувся до нього Форд, — поки ти ще здатний говорити, чи не розказав би ти мені, що з біса сталося? Де ти пропадав? Де ми були у той час? Це дрібнички, але я б хотів, щоб усе прояснилося.

Ліва Зафодова голова начебто прочуняла, а права похилилася більше, тонучи в алкогольних парах.

— Угу, — сказав він, — я тримався поблизу. Вони хочуть, щоб я знайшов того, хто править Всесвітом, але мені начхати, зустріну я його чи ні. Боюся, що він не вміє куховарити.

Ліва голова уважно вислухала, що сказала права, і кивнула.

— Саме так, — сказала вона, — ще одну чарчину.

Форд перехилив ще одну чарку Пангалактичного полоскального полиску. Цей напій, який за силою прирівнювали до бандитського нападу, був дорогий і позбавляв розуму. Форд вирішив, що йому начхати, що б там не сталося.

— Спокійно, Форде, — сказав Зафод, — усе гаразд, усе чудово.

— Ти хочеш сказати, що усе під контролем?

— Ні, — заперечив Зафод, — я не кажу, що все під контролем. Це не зовсім відповідатиме дійсності. Якщо ти дійсно хочеш знати, що сталося, то скажемо так, що уся ситуація була у мене в кишені. Гаразд?

Форд знизав плечима.

Зафод захихотів над чаркою. Рідина перелилася через край чарки і на очах стала роз’їдати мармурове покриття стійки бару.

До них підійшов космічний циган і з диким поглядом в очах почав грати на електронній скрипці і не погоджувався залишити їх в спокої, аж поки Зафод тицьнув йому жменю банкнот.

Циган підійшов до Артура і Тріліан, які сиділи у іншому кутку бару.

— Я не знаю, де ми опинилися, — сказав Артур, — але мене аж мороз пробирає.

— Випий ще, — сказала Тріліан, — і розважайся.

— Так мені випити чи розважатися? — запитав Артур. — Це взаємно виключні речі.

— Бідолашний Артуре, ти не створений для цього життя, правда?

— Ти називаєш це життям?

— Ти нагадуєш мені Марвіна.

— З усіх, кого я знаю, у Марвіна найтверезіші думки. Як ти гадаєш, яким чином відігнати від нас цього скрипаля? Підійшов офіціант.

— Ваш столик готовий, — сказав він.

Якщо поглянути ззовні, чого ніхто не робить, то ресторан нагадує велетенську блискучу морську зірку, яка вилежується на пустельній скелі. У кожному з її відростків містяться бар, кухня, генератори силового поля, які захищають усю будівлю і те, що залишалося від зруйнованої планети, а також Турбіни часу, які поволі переганяють усю цю споруду вперед і назад через вирішальний момент.

У центрі височить велетенський кулястий золотий купол, і саме під нього зараз входили Зафод, Форд, Артур і Тріліан.

Не менше п’яти тонн блискіток спалахнули світлом, коли вони ввійшли до зали, і покрили усі доступні поверхні. Інші поверхні не потребували прикрас, бо вже були інкрустовані дорогоцінним камінням, яскравими мушлями з Сантрагінуса, золотом, мозаїчними кахлями, шкурами ящірок та ще мільйоном інших невідомих прикрас. Сяяли дзеркала, блищало срібло, горіло золото. Артур Дент стояв, вирячивши очі.

— Ну й ну, — сказав Зафод, — це ж треба!

— Неймовірно! — ошелешено вимовив Артур. — А люди!.. А речі!..

— Ці речі, — впівголоса сказав Форд Префект, — теж живі істоти.

— Які люди… — не міг стримати свого захоплення Артур, — і… Інші істоти…

— Яке освітлення!.. — вигукнула Тріліан.

— Які столи… — чудувався Артур.

— А одяг!.. — вторила йому Тріліан.

Офіціантові вони видалися гуртом судових виконавців на відпочинку.

— Ресторан на краю Всесвіту дуже популярний, — сказав Зафод, пробираючись на непевних ногах посеред нагромадження столиків, деякі з яких були виготовлені з мармуру, деякі з дорогого ультрачервоного дерева, ще інші з платини, і за кожним з них сиділа група екзотичних істот, які перебалакувалися і розглядали меню.

— Люди одягаються у свій найкращий одяг, перш ніж рушати сюди, — продовжував Зафод. — Для них це свого роду подія.

Столики розташовувалися великим колом, а посередині височіла центральна естрада, на якій невеличкий оркестрик награвав легеньку музику. На думку Артура, тут було не менш тисячі столиків. Між ними тут і там росли пальми, жебоніли водограї, височіли гротескні скульптури — коротше кажучи, усі атрибути ресторанів, на які не шкодують витратити стільки грошей, скільки потрібно, щоб склалося враження, що тут не заощаджували ні на чому. Артур покрутив головою туди-сюди, майже сподіваючись, що побачить, як кіношники знімають рекламну стрічку для однієї з американських компаній.

Зафод підморгнув Фордові, той підморгнув Зафодові.

— Краса! — вигукнув Зафод.

— Ще б пак, — підтвердив Форд.

— Знаєш, мій прадідусь напевно щось звелів комп’ютерові, — сказав Зафод. — Я попросив його посприяти, щоб ми вирушили до найближчого місця, де можна перекусити, а він послав нас аж на край Всесвіту. Нагадаєш мені колись, щоб я йому подякував.

Він помовчав.

— Ти ба, поглянь, тут зібралися усі-усі. Усі, хто були кимсь.

— Чому були? — не зрозумів Артур.

— Бо наприкінці існування Всесвіту доводиться частенько вживати минулий час, — пояснив Зафод. — Адже все давно відбувалося. Привіт, хлопці, — вигукнув він у бік гігантських ігуаноподібних істот за сусіднім столиком, — як вам велося?

— Це Зафод Бібльброкс? — запитала одна ігуана у іншої.

— Гадаю, що так, — відповіла та.

— Ти ба, це ж така дивовижа, — сказала перша ігуана.

— Дивна штука життя, — сказала друга.

— Воно таке, яким ти його робиш, — сказала перша і вони знову замовкли.

Вони чекали, коли розпочнеться найбільше шоу у Всесвіті.

— Гей, Зафоде, — покликав Форд, намагаючись схопити того за руку, але промахнувся — йому завадила третя випита чарка Пангалактичного полоскального полиску.

Він хитався і показував кудись пальцем.

— Он там сидить мій давній приятель, — сказав він. — Хотблек Дезіато! Бачите он того чолов’ягу за столом із платини у костюмі такого ж кольору?

Зафод спробував прослідкувати за пальцем Форда, але його тільки занудило. Нарешті він побачив його.

— А, отой, — байдуже сказав він, але через хвилю прийшло просвітлення. — Егей, — вигукнув, — та він чи не сотворив колись чого грандіозного! Щось таке, чого ще не бувало. Щоправда, мені він таки не рівня.

— А хто це такий? — запитала Тріліан.

— Хотблек Дезіато! — сказав спантеличений Зафод. — Ти хіба не знаєш?

Невже ніколи не чула про «Небезпечну зону»?

— Ні, — відповіла Тріліан, яка й справді нічого про неї не чула.

— Це найбільша, — втрутився Форд, — найоглушливіша…

— … найбагатша, — підказав Зафод.

— … рок-група в історії… — він став шукати відповідного слова.

— … в усій історії, — підказав Зафод.

— Ні, таки не чула, — сказала Тріліан.

— На тобі маєш, — сказав Зафод. — Всесвіт ось-ось припинить своє існування, а ти ще й не жила. Ти стільки всього пропустила.

Він провів її до столика, де вже втомився чекати на них офіціант. Артур подався за ними. Він чувся розгубленим і самотнім.

Форд пробирався через зал, щоб відновити старе знайомство.

— Гей, привіт, Хотблеку, — вигукнув він, — як справи? Знаменито, що я знову зустрівся з тобою, друзяко! Як живеш-маєшся? Ти виглядаєш чудово, але ж ти й розповнів і вигляд у тебе нездоровий. Чудово. — Він поплескав того по плечі і трохи здивувався, коли це не викликало жодної реакції.

Пангалактичний полоскальний полиск, який шугав у нього в крові, додав йому наполегливості.

— Пам’ятаєш давні часи? — сказав він. — Пам’ятаєш, як ми тусувалися?

Бістро «Нелегал», чи пам’ятаєш? А універмаг «Вузька горлянка», «Жаходром питворама»? Хороші деньки були, правда?

Хотблек Дезіато не став висловлювати своєї точки зору про те, чи справді це були хороші деньки. Але Форд не здавався.

— А коли у нас кишки марш грали, ми прикидалися державними інспекторами охорони здоров’я. Ти пам’ятаєш? І усюди конфісковували їжу і питво? Поки не отруїлися чимось. О, а ті ночі, коли ми з вечора до ранку розмовляли і випивали у просякнутих різними запахами кімнатах над кафе «Лу» у Гретхен-Таун, штат Нью-Вифлеєм, а ти сидів у сусідній кімнаті з гітарою в руках і усе намагався писати нові пісні, а у нас вони викликали відразу. А ти ще казав, що тобі на нас начхати, а ми говорили, що нам не начхати, бо вони нам дуже не подобалися. — Очі Форда зволожилися.

— І ще ти казав, що не хочеш стати рок-зіркою, — продовжував він, поринувши у ностальгічні спомини, — бо ти зневажав ту зоряну систему. А ми — Хадра, Суліджо і я — казали, що на нашу думку у тебе немає вибору. І ким ти став? Зараз ти сам купуєш зоряні системи!

Він обернувся і спробував привернути увагу тих, хто сиділи за сусідніми столиками.

— Перед вами, — сказав він, — сидить людина, яка купує зоряні системи!

Хотблек Дезіато навіть не спробував ні підтвердити, ні заперечити цей факт, і тимчасова аудиторія одразу втратила будь-який інтерес.

— Мені здається, що хтось із нас впився, — промимрила в чарку темно-червона кущоподібна істота.

Форд хитнувся і важко опустився на стілець навпроти Хотблека Дезіато:

— Як же називалася програма, яку ти виконував? — сказав він, даремно хапаючись за пляшку, аби втримати рівновагу.

Зрештою він перекинув її — так сталося, що над чаркою. Аби не марнувати такого щасливого збігу, він одним ковтком спорожнив чарку.

— Це справді грандіозна програма, — продовжував він, — як це там? Парам! парам! парарам! Чи щось таке, а коли вистава на сцені закінчується, космічний корабель врізається в сонце, і це все придумав ти!

Форд ударив кулаком у долоню для наочної ілюстрації. Він знову перехилив пляшку.

— Корабель! Сонце! Ба-бах! — вигукнув він. — Куди там лазерним променям та іншим дурницям. Це ж сонячне сяйво і справжня сонячна засмага! О, а пісні — аж мурашки по шкірі!

Він прослідкував поглядом за струменем рідини, що витікала з пляшки на стіл. «З цим щось треба зробити», — подумав він.

— Випити хочеш? — запропонував він. У його притупленій свідомості поволі пробивалося розуміння, що цій зустрічі давніх друзів чогось бракує, і пов’язане це щось із тим, що черевань навпроти у костюмі платинового кольору і білосніжному капелюсі навіть не спромігся видобути з себе ані «Привіт, Форде», ані «Приємно зустрітися, ми так давно не бачилися». Він взагалі залишався німим. А ще точніше, він ані поворухнувся.

— Хотблек? — озвався до нього Форд.

Важка м’язиста рука опустилася на плече і відштовхнула його вбік. Він незграбно зсунувся з стільця і підвів очі, аби переконатися, чи бачить, кому належить ця нечемна рука. А власника руки було важко не помітити, бо росту був він близько семи футів і при цьому статурою хоч куди. Тобто будовою нагадував він шкіряну софу — гладенька, лискуча шкіра, випуклі форми і туга набивка. Костюм, який розпирав його тіло, здавалося, для того тільки й пошито, аби продемонструвати, як важко впхати отакого здорованя в штани і піджак. Шкіра обличчя нагадувала шорстку апельсинову шкуринку і була кольору стиглого яблука, але на цьому й закінчувалися усі приємні риси.

— Хлопчику… — сказав здоровань таким глухим голосом, наче йому довелося непереливки, дістаючись з глибини легень.

— Чого тобі? — озвався Форд. Він знову зіп’явся на ноги і був розчарований, коли переконався, що ледь дістає здорованеві до плечей.

— Шуруй звідси, — наказав здоровань.

— Та ну? — сказав Форд і одразу ж засумнівався, чи не багато він на себе бере. — А ти хто такий?

На якусь мить той замислився над відповіддю. Він не звик, що б йому ставили такі запитання. Однак через хвилину він знайшовся на відповідь.

— Я той, хто каже, щоб ти забирався звідси, — сказав він, — перш ніж я тобі допоможу.

— Послухай, — знервовано сказав Форд — у нього замакітрилося в голові і йому хотілося присісти і спокійно обміркувати ситуацію. — Послухай, — продовжував він, — я давній приятель Хотблека, а…

Він кинув погляд на Хотблека Дезіато, який досі навіть вухом не повів.

— … а… — тягнув Форд не в змозі підібрати слово після «а».

Зате у здорованя знайшлося аж ціле речення. Він сказав:

— А я тілоохоронець містера Дезіато і я несу відповідальність за його тіло, а за твоє тіло відповідальності не несу, отож забирай його звідси, поки з ним нічого не сталося.

— Зачекайте хвилиночку, — сказав Форд.

— Ніяких хвилиночок! — загримів тілоохоронець. — Ніяких «зачекайте»!

Містер Дезіато ні з ким не розмовляє!

— Ну, може, ви дозволите висловитися, що він думає про це, — сказав Форд.

— Він ні з ким не розмовляє! — заревів тілоохоронець.

Форд знову запитально глянув на Хотблека і був змушений визнати, що факти були на боці тілоохоронця. Хотблек сидів так само непорушно і не виказував ніякої зацікавленості Фордом.

— Не розумію, — сказав Форд. — Що з ним?

Тілоохоронець усе розповів.

РОЗДІЛ 17

«Путівник по Галактиці для космотуристів» зазначає, що плутонієва рок-група «Небезпечна зона» з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.

Їхні пісні загалом дуже простенькі — звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.

На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.

Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи «Небезпечна зона», у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.

Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.

— Треба щось перекусити, — сказав Форд.

— Привіт, Форде, — сказав Зафод. — Ти балакав із цим галасливим хлопцем?

Форд ухильно похитав головою.

— З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.

— І що ж він каже?

— Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він… е…

— Не тягни.

— Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, — щось пов’язане з податками. Мені треба сісти.

Він сів.

Підійшов офіціант.

— Хочете проглянути меню? — запитав він. — Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?

— Гм? — здивувався Форд.

— Гм? — повторили за ним Артур і Тріліан.

— Це пікантно, — сказав Зафод. — Зустрінемося зі стравою.

У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.

Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.

Він відпустив гардину і жахливе світло, що було вихопило з пітьми його обличчя, тепер, напевно, почало освітлювати щось приємніше. Він рухався у своїй маленькій комірчині так обережно, наче хижа комаха на вечірньому полюванні. Він вмостився на розхитаному стільці за відкидним столиком і проглянув кілька листків із занотованими жартами.

Прозвучав дзвінок.

Він відсунув тонкий стосик паперу набік і підвівся. Мляво пригладив долонями піджак, який був прикрашений мабуть не менш як мільйоном блискіток усіх кольорів райдуги, і вийшов.

У ресторані пригасли вогні, оркестр заграв жвавіше, єдиний прожектор вихопив з напівтемряви сходи, що вели на центр сцени. На верхівці сходів з’явився високий чолов’яга у лискучому багатокольоровому вбранні. Він рішучим кроком влетів на сцену, жваво підбіг до мікрофона, одним порухом довгої худорлявої руки висмикнув його з підставки і якусь мить хвилю кланявся перед аудиторією наліво і направо, як належне сприймаючи її оплески і демонструючи присутнім у залі блискучий кришталь зубів. Він помахав рукою своїм приятелям у залі, хоча там таких могло і не виявитися, і зачекав, поки вщухнуть аплодисменти.

Він підняв догори руку і засяяв усмішкою. І не просто від вуха до вуха, — вона, здавалося, не поміщалася на обличчі.

— Дякую, леді і джентльмени! — вигукнув він. — Велике вам спасибі. Спасибі вам.

Якусь хвилю він розглядав присутніх сяючими очами.

— Леді і джентльмени, — сказав він, — Всесвіт, яким ми його знаємо, на даний момент існує уже сто сімдесят мільярдів років, а не більше ніж через півгодини він припинить своє існування. Отож, вітаємо вас усіх до одного у «Тисячі шляхів», у ресторані на краю Всесвіту!

Вправним жестом він викликав ще один шквал оплесків. Наступним жестом він утихомирив аудиторію.

— Я буду з вами весь вечір, — сказав він. — Мене звати Макс Квордлплін… (Усі це знали, бо слава про виставу розійшлася по всій Галактиці, але ведучий назвався тільки заради ще одного шквалу оплесків, на який він відповів скромною усмішкою і помахом руки.)… І я пройшов сюди одразу після ще одного Кінця Часу, я тільки-но вів вечір у барі «Великий вибух» — і мушу вам, леді і джентльмени, зізнатися, то був надзвичайний вечір — а зараз я залишатимуся з вами під час історичної події — завершення самої Історії!

Аплодисменти вибухнули і знову швиденько стихли, коли світло стало ще тьмянішим. На кожному столику самі по собі загорілися свічки, викликавши вигук подиву в кожного з присутніх, оточивши їх тисячами світляків і мільйонами тіней.

Всіх присутніх у залі охопило збудження, коли золотий купол над головами став тьмяніти, темніти і нарешті розчинився у мороці. Макс продовжував майже пошепки.

— Так от, леді і джентльмени, — видихнув він, — свічки запалено, щось потиху награє оркестр, захищений силовим полем купол над нами розчиняється і стає прозорим, відкриваючи темне важке небо, яке кидає на нас стародавнє багряне світло набубнявілих зірок, і ми з вами все ближче до казкового апокаліпсису сьогоднішнього вечора!

Навіть оркестр повністю вщух, коли ті, хто вперше побачив цю картину, він шоку затамували подих.

На них лилися потоки моторошного світла і викликали жах.

— потоки відразливого світла,

— кипучого, смертельного світла,

— світла, яке і від пекла каменя на камені не залишило б.

Всесвіт наближався до свого кінця.

Кілька нестерпно довгих секунд ресторан обертався у киплячій порожнечі, поринувши в цілковиту тишу. Потім знову заговорив Макс.

— Ті з вас, хто сподівавсь колись побачити світло в кінці тунелю, — сказав він, — дивіться — ось воно. Оркестранти знову взялися за свої інструменти.

— Леді і джентльмени, спасибі, — вигукнув Макс, — за хвилю я знову повернуся до вас, а зараз я залишаю вас на містера Рега Анігілятора з його джаз-оркестром «Катаклізм». Леді і джентльмени, привітаймо Рега та його команду!

На небі тривала зловісна буря.

З аудиторії почулися нерішучі оплески, а через хвилю за столиками відновилися звичайні розмови. Макс почав обхід столиків, кидаючи жартами, вибухаючи сміхом, одне слово, заробляючи на прожиття. Велика тварина з класу ссавців наблизилася до столика Зафода Бібльброкса. Це була товста м’ясиста істота на чотирьох ногах, схожа на корову, з великими вологими очима, з маленькими ріжками. Вона, якщо так можна сказати, улесливо усміхалася.

— Доброго вечора, — низьким голосом промовила вона і важко опустилася на задні ноги, — я — Сьогоднішня страва. Чи цікавлять вас якісь частини мого тіла? — Вона гмукнула, вигідніше всілася на задніх ногах і вмиротворено звела на них очі.

Її погляд зустрівся з широко розплющеними очима ошелешених Артура і Тріліан, вона перевела погляд на Форда Префекта. Той покірно стенув плечима, а очі Зафода Бібльброкса палали неприхованим голодом.

— Може, шматок м’яса з лопатки? — запропонувала тварина. — Тушкований у соусі з білим вином?

— Е, тобто з вашої лопатки? — пошепки вимовив нажаханий Артур.

— Звичайно, з моєї лопатки, сер, — задоволено мукнула тварина, — я пропоную тільки себе.

Зафод схопився на ноги і з виглядом знавця став обмацувати лопатки тварини.

— О, філейна частина теж дуже хороша, — промимрила тварина, — я виконувала спеціальні вправи і споживала багато зерна, — тому там дуже смачне м’ясо. — Вона задоволено гмукнула, у неї булькнуло у горлі, і вона стала ремиґати жуйку. А потім проковтнула пережоване.

— А може, вам більше до вподоби запіканка з мого м’яса? — додала вона.

— Ти маєш на увазі, що ця тварина справді хоче, щоб ми її з’їли? — пошепки запитала Тріліан у Форда.

— Ти мене запитуєш? — Форд поглянув на неї імлистими очима. — Я взагалі нічого не маю на увазі.

— Це ж зовсім жахливо, — вигукнув Артур, — мені ще ніколи не доводилося чути нічого відразливішого, ніж це.

— Що сталося, землянине? — поцікавився Зафод, уважно розглядаючи об’ємисту філейну частину тварини.

— Мені зовсім не хочеться поїдати цю тварину, яка жива стоїть перед нами та ще й припрошує, — сказав Артур. — Це не по-людськи.

— То краще їсти тварин, які цього не бажають, — сказав Зафод.

— Не в цьому річ, — запротестував Артур і замислився на хвилю. — Гаразд, — сказав він, — можливо, річ саме в цьому. Не буду сперечатись, зараз мені не хочеться думати про це. Я просто… е-е…

Над ним у передсмертних конвульсіях бився Всесвіт.

— Я напевно замовлю овочевий салат, — промимрив він.

— Чи можу я звернути вашу увагу на мою печінку? — звернулася до нього тварина. — Вона, певно, дуже соковита й ніжна. Я місяцями посилено харчувалася.

— Тільки овочевий салат, — з притиском відповів Артур.

— Овочевий салат? — з осудом у голосі перепитала тварина, закочуючи очі на лоба.

— То ти хочеш сказати, — сказав Артур, — що мені не слід замовляти овочевий салат?

— Аякже, — сказала тварина, — я знаю чимало рослин, які ставляться до цього так само негативно. Ось чому врешті-решт вирішили одним махом розв’язати цю заплутану проблему і вивести таку породу тварин, які справді бажають, щоб їх вживали в їжу, і які можуть чітко й відверто сказати про це. І ось я перед вами.

Вона злегка вклонилася.

— Мені склянку води, будь ласка, — попрохав Артур.

— Послухай, — сказав Зафод, — ми хочемо їсти і усі ці балачки не замінять нам їжі. Нам, будь ласка, чотири не дуже підсмажених біфштекси і краще швидше. Минуло п’ятсот сімдесят шість мільйонів років від того часу, коли ми востаннє щось їли.

Тварина звелася на усі чотири ноги і вдоволено гмукнула.

— Напрочуд мудрий вибір, сер, як на мене. Гаразд, — сказала вона, — то я побігла, мені ще треба застрелитися.

Вона обернулася до Артура і підморгнула йому по-дружньому.

— Не турбуйтеся, сер, — сказала вона, — я зроблю це дуже гуманно.

І, похитуючи боками, неквапом подалася до кухні.

Не минуло і кілька хвилин, як з’явився офіціант з чотирма великими паруючими біфштексами. Зафод і Форд без всіляких сумнівів по-вовчому накинулися на них. Тріліан повагалася, зрештою стенула плечима і сама заходилася їсти.

А Артур дивився на свій біфштекс, почуваючись не зовсім добре.

— Агов, землянине, — звернувся до нього Зафод, і той рот, який у цю мить не був напханий м’ясом, скривився у лиховісній посмішці. — Що тебе гризе?

Знову заграв оркестр.

Усе, що було живого у ресторані, веселилося і балакало. Долинали уривки розмов про те про се вперемішку із запахами екзотичних рослин, екстравагантних наїдків і підступних напоїв. На безконечні милі в усі боки від ресторану всесвітня катастрофа доходила до своєї найвищої точки. Поглянувши на годинника, Макс повернувся на сцену, сяючи сліпучою усмішкою.

— А зараз, леді і джентльмени, — весело щебетав він, — чи усім вам весело у ці чудові останні хвилини?

— Так, — загукали ті, хто завжди викрикують своє «так» у відповідь на запитання клоуна, чи весело їм.

— Прекрасно, — сповнений ентузіазму сказав Макс, — ще й як прекрасно. У той час, коли фотонні шторми збираються у бурхливі хмари навколо нас, готові розірвати на клаптики останні червоногарячі зірки, ми з вами вмостимося зручніше і отримаємо насолоду від того, що, як мені відомо, є особливо непересічним і абсолютно останнім у історії явищем.

Він витримав паузу. Погляд його блискучих очей наче заворожив аудиторію.

— Повірте мені, леді і джентльмени, — сказав він, — після цього уже справді нічого не буде.

Він зробив ще одну паузу. Сьогодні він розрахував час бездоганно. Раз за разом він вів цю виставу, вечір за вечором. Хоча слово вечір не мало жодного значення саме тут і тепер, де час закінчувався. Усі ці вистави були безконечним повторенням останнього моменту історії Всесвіту — для цього ресторан поволі рухався вперед аж за останню межу часу і знову назад. Втім, цей «вечір» проходив вдало — він міцно тримав у своїх худих руках збуджену аудиторію. Він понизив голос. Усім довелося напружити слух, щоб почути його слова.

— Те, що ви бачите, — сказав він, — і справді є абсолютним кінцем, остаточним і безповоротним знищення усього-усього, після чого велична світобудова зникає безслідно. Це той легендарний кінець усього, ради якого ви опинилися тут.

Він ще більше понизив голос. У такій напруженій тиші не наважилася б чхнути навіть муха.

— Після цього, — продовжував він, — уже немає нічого. Порожнеча. Пустка. Забуття. Абсолютно нічого…

Його очі знову засяяли і… здається, він підморгнув.

— Нічого… крім, звичайно, десерту і чудового вибору альдебаранських вин!

Кількома акордами оркестр підкреслив його слова. Ведучий пошкодував, що оркестр не змовчав. Він, митець такого калібру, не потребував допомоги.

Він сам міг грати на почуттях аудиторії, наче на музичному інструменті. У залі полегшено засміялися. І він продовжив виступ.

— Це вперше, — підбадьорливо вигукнув він, — коли вам не треба турбуватися про похмілля, що настане вранці. Бо вже не буде ніяких ранків!

З виразом задоволення на обличчі він оглянув щасливу аудиторію, яка заходилася від сміху. Він кинув погляд на небо, де з вечора у вечір повторювалася одна і та ж історія кінця світу. Але його погляд тривав не більше секунди. Він був упевнений, що там усе відбувається як слід. Так само фахівець покладається на іншого фахівця.

— А зараз, — сказав він, велично походжаючи по сцені, — ризикуючи розвіяти чудове почуття приреченості й нікчемності життя, — я хотів би привітати деяких з наших гостей.

Він дістав з кишені картку.

— Чи присутні тут, — він підняв руку, щоб утихомирити вітальні вигуки у залі. — Чи присутні тут гості Зансельквазарського фламаріонського бридж-клубу, що поблизу сузір’я Вихрової Пустки Кварну? Озовіться, якщо ви тут.

Десь позаду почулися веселі вигуки, але він зробив вигляд, що не чує.

Він роздивлявся навколо, Намагаючись побачити їх.

— Ви з нами? — знову запитав він, щоб викликати голоснішу бурю вигуків.

Йому вдалося це, як і завжди.

— Ага, ось де вони. Гаразд, хлопці, робіть останні ставки — я не жартую. Пам’ятайте, що це дуже поважна хвиля.

Він з насолодою сприйняв сміх у залі.

— А чи з нами також, чи з нами… група другорядних божків з Асгарда?

З правого боку від нього почувся гуркіт грому. Над сценою спалахнула блискавка. Кілька дуже задоволених собою волохатих чоловіків у шоломах підняли свої келихи і привітно закивали Максові.

«Їхні кращі часи уже позаду», — подумав він.

— Обережніше з блискавками, сер, — попередив Макс.

Вони ще раз повторили свій жарт з блискавкою. Макс усміхнувся до них, міцно стуливши губи.

— І ще, — сказав він, — ще компанія Молодих Консерваторів з Сіріуса Б. Ви тут?

Компанія модно одягнутих молодих собак перестала кидатися один в одного булочками. Булочки полетіли на сцену. Собаки щось задзявкали і загавкали.

— Так, — відповів їм Макс, — але зрозумійте, що ви самі винні.

— І нарешті, — сказав Макс, вгамовуючи присутніх і набираючи поважного вигляду, — якщо я не помиляюся, сьогодні тут у нас присутня група відданих послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона.

Їх було близько двадцяти, вони сиділи осторонь від решти присутніх, мали на собі аскетичний одяг, нервово потягували мінеральну воду і не брали участі у загальних веселощах. Вони ображено закліпали очима, коли промінь прожектора вихопив їх з напівтемряви.

— Ось де вони, — сказав Макс. — Вони зберігають терпіння. Він сказав їм, що прийде знову. Їм довелося довго чекати, отож будемо сподіватися, друзі, що він уже поспішає, адже йому залишилося тільки вісім хвилин! Послідовники Заркуона сиділи напружено. Вони з погордою сприймали, хвилі дошкульного сміху, що накочувалися на них.

Макс заспокоїв аудиторію.

— Ні, друзі, я ж бо зовсім серйозно говорю. Я не хотів нікого образити. Нам зовсім не слід насміхатися з тих, хто глибоко вірить у щось. Я гадаю, нам слід привітати аплодисментами Великого Пророка Заркуона..

Аудиторія ввічливо поплескала.

— … де б він зараз не був!

Він послав повітряний поцілунок у напрямку віруючих з насупленими обличчями і повернувся на центр сцени.

Він вхопив за спинку високого стільця і сів на нього.

— Все-таки гарно, — продовжив він свої теревені, — що сьогодні зібралося так багато людей, чи не так? Так, дуже гарно. Бо я знаю, що багато з вас час від часу знову повертаються сюди, що, на мою думку, справді дуже чудово: приходити сюди і спостерігати, як усьому настає цілковитий кінець, а потім повертатися додому, у свої епохи… І створювати сім’ї, будувати нові й кращі суспільства, вести смертоносні війни заради того, що ви вважаєте серйозними підставами… Це справді дає надію на те, що життя має майбутнє. За винятком того, звичайно, — він вказав жестом на кипучі метаморфози, які відбувалися у небі над ними, — що ми уже знаємо — майбутнього не існує…

Артур повернувся до Форда — у його свідомості ще не втрамбувалися враження від цього ресторану.

— Гей, послухай-но, — сказав він, — якщо Всесвітові і справді ось-ось настане кінець… то і нам теж?

Форд подивився на нього такими очима, які бувають після третьої чарки Пангалактичного полоскального полиску, тобто він уже не міг зафіксувати свого погляду.

— Ні, — відповів він, — послухай, — сказав він, — коли хтось попадає сюди, то він опиняється у чомусь на зразок часової лагуни, захищеної силовим полем. Мені так здається.

— А, — тільки й вимовив Артур.

Він знову звернув увагу на тарілку з супом, яку йому вдалося отримати в офіціанта в обмін на біфштекс.

— Послухай, — сказав Форд, — я тобі покажу, як це виглядає.

Він вхопив зі столу серветку і став безпорадно м’яти її в руках.

— Поглянь, — знову сказав він, — уяви, що ця серветка — бачиш ось? — це Всесвіт у часовому вимірі, схоплюєш? А ця ложка буде у нас трансдукційним відхиленням викривлення матерії…

Остання фраза далася йому не одразу. Артур не хотів перебивати, поки той намагався вимовити її.

— Це ложка, якою я їм суп, — сказав він.

— Гаразд, — сказав Форд, — тоді уяви, що ця ложечка, — він знайшов невеличку дерев’яну ложечку на тарілці із закусками, — ось ця ложечка, — але тут з’ясувалося, що йому не так-то легко взяти її до рук, — ні, нехай буде оця виделка…

— Слухай, чи не залишиш, бува, в спокої мою виделку? — перебив його Зафод.

— Гаразд, — не став сперечатися Форд, — гаразд, гаразд. Чому б тоді нам… чому б тоді нам не уявити, що цей келих — Всесвіт у часовому вимірі…

— Який келих? Той, що ти щойно скинув на долівку?

— Невже скинув?

— Так.

— Ну, добре, — сказав Форд, — забудьмо про це. Я маю на увазі… я маю на увазі… Послухай, а ти знаєш, як насправді рушив з місця Всесвіт?

— Напевно, ні, — сказав Артур, уже шкодуючи, що взагалі почав розпитувати.

— Добре, — сказав Форд. — Уяви собі от що. Ага. Уяви, що у тебе є ванна. Саме так. Велика кругла ванна. Виготовлена з ебенового дерева.

— Звідкіля її взяти? — сказав Артур. — Крамниці «Херродз»[19] теж знищені вогонами.

— Немає значення.

— То розповідай далі.

— Слухай сюди.

— Слухаю уважно.

— Отож у тебе є ця ванна, розумієш? Уяви, що у тебе є така ванна. Ебенова. Конічної форми.

— Конічної форми? — здивувався Артур. — Що ж це за…

— Шшш! — приклав палець до губів Форд. — Конічної форми. А тобі залишається тільки наповнити її — розумієш? — наповнити дрібненьким білим піском, ясно? Або цукром. Або піском, або цукром. Або вперемішку і піском і цукром. Будь-чим. Немає значення. Цукор теж годиться. А коли вона буде вже повна, ти витягаєш пробку… ти слухаєш, що я кажу?

— Слухаю.

— Ти витягаєш пробку, і все витікає, утворюючи втрву, розумієш, витікає через злив.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш. Взагалі нічого не розумієш. Я ще не сказав тобі, в чому тут суть. То ти хочеш почути, в чому тут суть?

— Давай, говори, в чому тут суть.

— Гаразд, зараз я скажу тобі, в чому тут суть.

Форд якусь хвилю збирався з думками, намагаючись згадати, в чому ж тут справді суть.

— А найцікавіше, — нарешті сказав він, — ось що. Ти знімаєш на плівку те, що відбувається.

— Дійсно цікаво, — погодився Артур.

— Отож ти береш кінокамеру і знімаєш на плівку усе, що відбувається.

— Цікаво.

— Але це ще не найцікавіше. Ага, ось що найцікавіше. Я вже згадав. Суть у тому, що потім ти закладаєш плівку у кінопроектор і запускаєш її… у зворотний бік!

— У зворотний бік?

— Так. У тому, що ти запускаєш її у зворотний бік, саме й полягає найголовніше. Отож тоді сідаєш перед екраном і спостерігаєш, як усе виповзає з дірки і по спіралі рухається вгору і заповнює ванну. Тепер розумієш?

— Ти хочеш сказати, що так утворювався Всесвіт, правда? — запитав Артур.

— Ні, — відповів Форд, — але це дуже хороший спосіб приємно провести час.

Він потягся за келихом.

— Де мій келих? — запитав він.

— Він на долівці.

— Он як.

Нахилившись разом із кріслом, щоб знайти бокал, Форд зіткнувся з маленьким офіціантом, котрий саме підходив до їхнього столика з переносним телефоном у руці.

Форд вибачився перед офіціантом, пояснивши, що він впився як хлющ.

Офіціант у свою чергу сказав, що усе гаразд і що він чудово усе розуміє.

Форд подякував офіціантові за його толерантність, спробував пригладити свого чуба, але промахнувся на шість дюймів і, не втримавши рівноваги, сповз під стіл.

— Це ви містер Зафод Бібльброкс? — запитав офіціант.

— Еге ж, а що? — обізвався Зафод, відірвавшись від третього біфштекса.

— До вас телефонують.

— Що ви сказали?

— Дзвінок до вас, сер.

— До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?

Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.

— Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? — сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.

Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. «Але чорт забирай, чому власне не слід було, — подумав він. — Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?»

— Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, — сказала Тріліан. — Усі бачили тебе, коли ми заходили.

— Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? — здивувався Зафод. — Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.

— Еге ж, почувся голос з-під столу, — ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.

— Гей, а це що таке, день страшного суду? — відрубав Зафод.

— То ми ще й це побачимо сьогодні? — знервовано запитав Артур.

— Я не поспішаю, — пробурмотів Зафод. — О’кей, то хто там такий на зв’язку? — він торкнув ногою Форда. — Гей, вилазь, хлопче, — сказав він йому, — можливо, ти мені будеш потрібен.

— Особисто я, — сказав офіціант, — не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер…

— Металевим?

— Так, сер.

— Ви сказали, металевий?

— Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова…

— О’кей, продовжуйте.

— Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.

Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.

— Залишили тут? — перепитав Зафод. — А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.

— Саме так, сер, — вперто стояв на своєму офіціант, — але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.

Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.

— То ви кажете, — сказав він, — що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? «Ну й вечір», — подумки зітхнув офіціант.

— Цілком правильно, сер, — сказав він.

— Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, — порадив Зафод.

— Ні, зачекайте хвильку, — вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, — що ви маєте на увазі, коли говорите «тут» і «сюди»?

— Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.

— Але ж ми залишили її щойно, — запротестував Зафод. — Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.

— Так, сер, — відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, — його збудували на рештках цієї планети.

— О, — здогадався Артур, — тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.

— Послухай, ти, недорозвинута мавпо, — обірвав його Зафод, — чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.

— Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, — порадив він Зафодові. — Для чогось іншого вони не годяться.

— Заждіть, заждіть, — офіціант стримав Зафода, — ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.

Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.

— Ви плигнули вперед на… як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, — пояснив офіціант.

Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.

— Ось воно що! — вигукнув Зафод. — Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.

Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло непогано.

— Але хто ж тоді телефонує мені? — сказав Зафод.

— А що сталося з Марвіном? — запитала Тріліан.

Зафод взявся за голови.

— Параноїдальний андроїд! Я ж його залишив на другій планеті системи Жаби.

— Коли це було?

— Ну, можна припустити, що п’ятсот сімдесят шість мільйонів років тому, — сказав Зафод. — Гей, ти, тарілчаний капітане, подай-но мені цей теревенізатор.

Очі в офіціанта від здивування полізли на лоба.

— Вибачте, сер?

— Телефон, друже, — сказав Зафод, забираючи трубку в того з рук. — Ну, хлопці, ви ще такі зелені, що я дивуюся, як це вам щастить залишатися живими і неушкодженими.

— Маєте раціюЁ, сер.

— Агов, Марвіне, це ти? — сказав Зафод у трубку. — Як ся маєш, хлопче?

Настала невеличка пауза, після якої почувся слабенький голос.

— Гадаю, варто вам повідомити, що я дуже пригнічений, — сказав він.

Щоб краще було чути, Зафод прикрив трубку долонею.

— Це Марвін, — почулося з того кінця.

— Привіт, Марвіне, — гукнув він у трубку, — ми тут чудово розважаємося.

Наїдки, напої, трохи лаємося, а Всесвіт тим часом летить під три чорти. Де тебе можна знайти?

Знову пауза.

— Знаєте, тільки не треба вдавати, що ви цікавитеся мною, — нарешті промовив Марвін. — Я прекрасно розумію, що я всього-на-всього робот-слуга.

— Гаразд, гаразд, — сказав Зафод, — але де ти зараз є?

— «Ввімкни передню тягу, Марвіне», — наказують вони мені, — «відчини шлюз номер три, Марвіне», «чи не міг би ти, Марвіне, підняти з долівки той папірець?» Чи міг би я підняти папірець! Це вони наказують мені, у кого мозок не менший за цілу планету…

— Егеж, егеж, — у голосі Зафода заледве чи можна було вловити бодай натяк на співчуття.

— Але я уже звик до зневажливого ставлення, — бубонів Марвін. — Я можу навіть піти і вилити собі на голову відро води, якщо побажаєте. Чи не хочете ви, щоб я вилив собі на голову відро води? У мене воно напохваті. Зачекайте хвилинку.

— Агов, Марвіне… — вставив слово Зафод, але вже було надто пізно. З трубки почулося дивне калатання і плюскіт води.

— Що він каже? — запитала Тріліан.

— Нічого, — відповів Зафод, — він просто зателефонував, щоб вилити перед нами душу.

— Ну ось, — почувся голос Марвіна, який знову повернувся до телефону. Навіть було чути, як з нього стікає вода. — Я сподіваюся, тепер ви задоволені…

— Еге ж, — перебив його Зафод, — а тепер, будь ласка, скажи, де ти є?.

— Я на стоянці, — відповів Марвін.

— На стоянці? — запитав Зафод. — Що ти там робиш?

— Я ставлю зорельоти на стоянку. Що ж іще можна робити на стоянці?

— Гаразд, далеко не відходь. Ми вже йдемо до тебе.

У наступну мить Зафод уже зірвався на рівні ноги, кинув трубку і залишив підпис на рахунку — «Хотблек Дезіато».

— Рухаймося, — сказав він, — Марвін на стоянці. Ходімо вниз до нього.

— Що, він робить на стоянці? — запитав Артур.

— Доглядає за транспортом. Що ж іще, недотепо?

— А як же кінець Всесвіту? Ми ж не побачимо основного.

— Я уже усе бачив. Мотлох, — недбало кинув Зафод, — просто йикилев хубив, та й по всьому.

— Що, що?

— Великий вибух, але навпаки. Ходімо, ну ж бо, рухайтеся.

Мало хто з присутніх звернув на них увагу, коли вони пробиралися між столиками до виходу. Усі погляди були прикуті до жахів, що діялися на небі.

— Зараз можна спостерігати ефектне явище, — коментував Макс, — якщо уважно придивитися, то у лівому верхньому кутку на небі можна побачити, як закипає зоряна система Гастроміл і перетворюється на ультрафіолетове випромінювання. Є тут хто із зоряної системи Гастроміл? Десь ззаду почулося кілька несміливих вигуків.

— Що ж, — на обличчі Макса розпливалася сяюча усмішка, — уже надто пізно хвилюватися, чи не залишили ви, бува, праску ввімкненою.

РОЗДІЛ 18

Головне фойє ресторану було майже безлюдним, але Форд прямував до виходу Зиґзаґами, наче постійно обминав когось.

Зафод міцно вхопив його за плече і сяк-так завів до кабінки біля протилежної стіни холу.

— Що ти збираєшся зробити з ним? — запитав Артур.

— Його треба протверезити, — сказав Зафод, опускаючи монету у проріз автомата. Замигали лампочки, зашипів газ.

— Привіт, — вигукнув Форд, виходячи з кабінки через пару хвилин. — Куди ми йдемо?

— Вниз на стоянку транспорту, рушаймо.

— А як щодо Телепортативних часових машин? — поцікавився Форд. — З їхньою допомогою ми дістанемося прямісінько до «Золотого серця».

— Авжеж, але мені набрид цей зореліт. Нехай Зарнівуп потішиться ним.

Я не маю бажання грати в його ігри. Поглянемо, можливо, знайдемо щось інше.

З допомогою Транспортера щасливих вертикальних людей виробництва корпорації «Сіріус кібернетікс» вони спустилися у підземелля під рестораном.

Вони залишилися задоволені, переконавшись, що над ліфтом уже добряче познущалися — пообписували і пообдряпували — і той, везучи їх донизу, уже не намагався ощасливити своїх пасажирів.

Ліфт зупинився на дні шахти, двері відчинилися, і в обличчя вдарило холодне застояне повітря.

Перше, що вони побачили, вийшовши з ліфта, була довга бетонна стіна з п’ятдесятьма дверима — за ними містилися туалети для п’ятдесяти основних форм життя. Проте, як і на усіх інших стоянках Всесвіту впродовж усієї історії стоянок, тут же усе інше перебивав запах нетерпіння.

Вони завернули за ріг і опинилися на рухомій платформі, з якої відкривалася панорама просторого ангару, протилежний бік якого ховався у темряві.

Він був поділений на площадки, на яких стояли космічні кораблі. Вони належали гостям ресторану. Там були невеличкі загальновживані зорельоти, виробництво яких поставлено на конвеєр. Були там і великі просторі кораблі-лімузини, забавки багатіїв.

Коли платформа проповзала над ними, очі Зафода поблискували — то цілком могла бути заздрість. По правді, краще сказати прямо — це справді була заздрість.

— Ось він, — сказала Тріліан. — Марвін. Там, унизу.

Вони подивилися туди, куди вона вказувала. У сутінках вони ледве побачили невисоку металеву постать. Робот апатично вибивав невеликий килимок поруч із велетенським космічним кораблем срібного кольору.

Вздовж рухомої платформи через невеликі інтервали були встановлені широкі й прозорі труби, якими спускалися на стоянку. Зафод зійшов з платформи, ступив до однієї з таких труб і плавно з’їхав донизу. Інші взяли з нього приклад. Пригадуючи про це пізніше, Артур Дент подумав, що це був найприємніший спогад про подорожі Галактикою.

— Агов, Марвіне, — сказав Зафод, підходячи до робота. — Привіт, друже, ми раді знову тебе бачити.

Марвін обернувся і, якщо можливо, щоб на цілком нерухомому металевому обличчі читався докір, то саме це вони і побачили на ньому.

— Ні, неправда, — сказав він, — нікому я не потрібний.

— Хай буде по-твоєму, — сказав Зафод і відвернувся, щоб помилуватися кораблями. Форд пішов з ним.

До Марвіна підійшли тільки Артур і Тріліан.

— Та ні ж, ми справді раді тебе бачити, — сказала Тріліан і поплескала його по корпусі, що роботові аж ніяк не сподобалося, — подумати тільки, скільки чекати на нас.

— П’ятсот сімдесят шість мільйонів три тисячі п’ятсот сімдесят дев’ять років, — сказав Марвін. — Я рахував.

— Що ж, ось ми й знову тут, — сказала Тріліан, відчуваючи, — з погляду Марвіна цілком правильно, — що вона сказала щось не зовсім розумне.

— Найгіршими були перші десять мільйонів років, — сказав Марвін, — , і другі десять мільйонів років теж були не кращими. Треті десять мільйонів років мені геть не сподобалися. Після них у мене, можна сказати, настрій погіршився. Він помовчав саме стільки, щоб вони відчули, що слід щось сказати у відповідь, але не дав їм рота розтулити.

— Найгірше почуваєшся, коли доводиться мати справу з людьми, — сказав він і знову вмовк. Тріліан прокашлялась.

— То ти…

— Найцікавіша розмова трапилася більше сорока мільйонів років тому, — продовжив він.

Знову пауза.

— О, лю…

— Та й то з кавоваркою.

Він зачекав.

— Це…

— Вам не подобається розмовляти зі мною. Я ж бачу, — сумно промовив Марвін.

Тріліан не залишалося нічого іншого, як побалакати з Артуром.

Трохи далі, в глибині ангару Форд Префект наткнувся на те, що йому дуже сподобалося. Фактично, таких речей було кілька.

— Зафоде, — тихенько погукав він, — поглянь-но на ці візочки.

Зафод поглянув, і вони йому теж сподобалися.

Те, що вони оглядали, і справді були невеличкими, але екстравагантними пристроями. Такі іграшки могли собі дозволити тільки дуже багаті люди. З першого погляду в них не було нічого особливого. Вони дуже скидалися на паперові літачки довжиною двадцять футів і були виготовлені з тонкої, але одночасно міцної металевої фольги. У хвостовій частині розміщувалася горизонтальна кабінка, розрахована на двох осіб. Кожен пристрій мав мініатюрний двигун з фотонним приводом, якому не вистачало потужності, щоб розвивати великі швидкості. Однак, що цікаво, ці літальні пристрої були обладнані спеціальними радіаторами.

Маса кожного з радіаторів перевищувала дві тисячі мільярдів тонн. Вони містилися посередині корпусу в чорних дірах, які утримувалися електромагнітним полем. Ці радіатори давали можливість підвести літальний при-стрійна відстань кількох миль від зірки, щоб там вловити хвилі плазми, які раз по раз відриваються від сонячної поверхні.

Ніщо так не звеселяє, як гойдання на сонячних хвилях. Це найекзотичніший вид спорту в усьому Всесвіті. Ті, кому не бракує мужності і хто може дозволити собі таку розвагу, входять до числа найзнаменитіших осіб Галактики. Звичайно, ця розвага запаморочливо небезпечна — ті, що залишаються живими під час катання на сонячних хвилях, неминуче помирають, виснажені сексуальними втіхами під час вечірок у Дедальському клубі, які організовують на честь тих, котрі повернулися неушкодженими.

Форд і Зафод переглянулися і пішли далі.

— Дивись, яка крихітка он там, — сказав Форд, — зоряна колісниця оранжевого кольору з чорними рефлекторами…

Ця зоряна колісниця теж була невеличким зорельотом і, правду кажучи, назва його зовсім не відповідала дійсності, бо саме міжзоряні відстані були йому не під силу. По суті, це була спортивна модель для польотів навколо планети, але на її оформлення не пошкодували зусиль, і її можна було сплутати з чим завгодно. Втім, над нею попрацював хороший дизайнер.

Вони пішли далі.

Наступний екземпляр був більших розмірів і досягав тридцяти ярдів у довжину: корабель-лімузин. Його проектанти очевидно намагалися досягти тільки однієї мети: щоб усі, хто побачить їхнє дітище, кусали лікті від заздрощів. Зовнішнє оформлення корабля та всілякі аксесуари наче говорили:

«Я не лише настільки багатий, що можу дозволити собі такий корабель. Я багатий до того, що можу ставитися до нього не надто серйозно». Корабель був неймовірно бридкий.

— Ти тільки поглянь на нього, — сказав Зафод, — мультикластерний кварковий двигун, обтічна обшивка з перспулексу. Не інакше, як збудований на спеціальне замовлення у системі Лазлар лирікон.

Він дюйм за дюймом оглянув весь корабель.

— Авжеж, — сказав він, — поглянь-но, тут на нейтринному обтічнику емблема у вигляді інфрачервоної ящірки. Фабричний знак Лазлару. Його власник зовсім міри не знає.

— Якось повз мене пролетіла одна така штукенція поблизу Аксель Небули, — сказав Форд, — я саме піднімався на орбіту, а вона прошмигнула повз мене і, уяви, її двигуна зовсім не було чути. Просто неймовірно.

Зафод присвиснув зі знанням справи.

— А через десять секунд, — сказав Форд, — ця штуковина врізалася прямісінько у третій супутник Джаглан Бети.

— Та невже?

— Втім, на вигляд це чудовий корабель. Ззовні нагадує рибу, рухається, як риба, але керувати нею, то краще вже коровою. Форд повернувся у протилежний бік.

— Агов, ану поглянь-но сюди, — гукнув він, — з того боку велика фреска у вигляді вибуху зірки. Це фабричний знак «Небезпечної зони». Цей корабель напевно належить Хотблекові. Ото щасливчик. Вони виконують цю жахливу пісню. Ти ж пам’ятаєш. Вона ще закінчується тим, що космічний корабель падає на Сонце. Вони вважали, що це неабияке видовище. Хоча й дороге, якщо зважати на те, скільки витрачалося на одноразові зорельоти.

Але увага Зафода була прикута до чогось іншого. Він втупився у корабель, який стояв біля лімузина Хотблека Дезіато. У нього відвисла щелепа.

— Це, — сказав він, — це… справді дуже шкідливо для очей…

Форд теж поглянув на нього. І теж застиг як укопаний.

Зореліт був збудований за класичними і простими канонами, нагадував собою сплющеного лосося двадцять ярдів завдовжки. Акуратний і гладенький.

У нього була тільки одна особливість.

— Він такий… чорний! — сказав Форд Префект. — Навіть важко розгледіти його форму… він наче поглинає світло!

Зафод не обзивався. Він не зводив від корабля закоханих очей.

Його чорнота була такою насиченою, що важко було сказати з певністю, на якій відстані від нього ви стоїте.

— Очам нема за що зачепитися… — сказав здивований Форд.

Його переповнювали емоції. Він вкусив себе за губу.

Зафод, наче заворожений, поволі наблизився до корабля. О, як він бажав стати його власником. Він простягнув руку, щоб погладити поверхню. Рука повисла в повітрі. Він знову простягнув руку, щоб погладити поверхню.

Рука знову зупинилася.

— Підійди і торкнися його поверхні, — притишеним голосом сказав він.

Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.

— Це… це неможливо… — пробурмотів він.

— Бачиш? — сказав Зафод. — Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель…

Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів — інша не зводила нажаханих очей від корабля.

— Маєш ідеї, Форде? — запитав він:

— Ти маєш на увазі… е… — Форд зиркнув через плече, — ти хочеш накивати п’ятами на ньому? Гадаєш, варто?

— Ні.

— Я теж гадаю, що ні.

— Але все одно це зробимо, правда?

— Хіба ми можемо інакше?

Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.

— Незабаром пора рушати, — сказав він. — Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.

— Зафоде, — сказав Форд.

— Чого тобі?

— Як ми це зробимо?

— Дуже просто, — відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: — Марвіне!

Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.

— Ходи сюди, — наказав Зафод. — У нас є для тебе робота.

Марвін пошкутильгав до них.

— Мені вона не сподобається, — сказав він.

— Сподобається, ще й як сподобається, — підбадьорив його Зафод. — Перед тобою відкривається нове житія.

— О, ради Бога, не треба мені ще одного життя, — застогнав Марвін.

— Краще помовч і послухай! — зашипів на нього Зафод. — Цього разу буде весело, не обійдеться без пригод і карколомних витівок.

— Як це жахливо, — сказав Марвін.

— Марвіне! Я хочу від тебе тільки…

— Мені здається, ви хочете, щоб я відчинив для вас цей зореліт?

— Що? Гм… так. Авжеж, ти маєш рацію, — неуважно відповів Зафод.

Щонайменше троє його очей не відривалися від входу до корабля. Часу залишилося обмаль.

— То так і треба було сказати, а не намагатися викликати у мене ентузіазм, — сказав Марвін, — у мене його ніколи немає.

Він підійшов до зорельота, торкнувся його, і люк відчинився навстіж.

Форд і Зафод зазирнули досередини.

— Не треба дякувати, — сказав Марвін. — О, та ви й не збиралися. — І пошкутильгав собі геть.

Підійшли і Артур з Тріліан.

— Що тут відбувається? — запитав Артур.

— Погляньте сюди, — сказав Форд, — бачите, як там всередині?

— Дивно і ще раз дивно, — пошепки промовив Зафод.

— Він чорний, — сказав Форд, — і усе в ньому абсолютно чорне…

А у ресторані уже наближався момент, після якого вже більше не буде ніяких моментів.

Усі погляди прикипіли до купола. За винятком одного тільки тілоохоронця Хотблека Дезіато, який не зводив очей від підопічного, та самого Хотблека Дезіато, якому тілоохоронець з поваги прикрив очі.

Тілоохоронець нахилився над столиком. Якби Хотблек Дезіато був здатен подавати якісь ознаки життя, то, мабуть, вважав би цю хвилю найкращою для того, щоб відкинутися на спинку стільця або ж навіть пройтися. Бо зовнішність тілоохоронця нічого не вигравала при близькому розгляді. Втім, через нещасливі обставини Хотблек залишився повністю непорушним.

— Містер Дезіато, сер? — прошепотів тілоохоронець.

Коли він говорив, то здавалося, що м’язи обличчя не поміщаються поруч і витісняють один одного.

— Містер Дезіато? Ви мене чуєте?

Цілком зрозуміло, що Хотблек Дезіато не став відповідати.

— Хотблек? — зашипів тілоохоронець.

І знову, що цілком природно, Хотблек Дезіато не сказав нічого. Але зате він відповів у неприродний спосіб.

Келих, що стояв на столі перед ним, затремтів і захитався, Еиделка піднялася над поверхнею стола на дюйм, із дзенькотом торкнулася келиха і знову упала на стіл.

Тілоохоронець задоволено гмукнув.

— Нам пора рушати, містере Дезіато, — стиха сказав тілоохоронець, — не хотілося б опинитися в натовпі, особливо у вашому стані. Вам треба попасти на наступну виставу у хорошому настрої і бадьорим. Там зібралася сила-силенна народу. Такі люди! Какрафун. Два мільйони п’ятсот сімдесят тисяч років тому. Ви ж чекали цього збіговиська.

Виделка знову відірвалася від поверхні столу, повисіла нерухомо, нерішуче захиталася і знову упала.

— Ну ж бо, — сказав тілоохоронець, — усе буде дуже здорово. Ви ж примусили їх шаліти. — Слова тілоохоронця викликали б у доктора Стрітменшенера серцевий напад.

— Чорний зореліт, який падає на Сонце, просто з розуму їх зводить, а цей новенький — взагалі як лялечка. Буде справді сумно, коли він згорить. Давайте підемо на стоянку, там я ввімкну автопілот чорного корабля, а ми рушимо у кораблі-лімузині. Добре?

Виделка на знак згоди підстрибнула один раз і дивним чином у келиху вмить не стало вина.

Тілоохоронець попхав поперед себе крісло з Хотблеком Дезіато до виходу з ресторану.

— А зараз, — вигукнув Макс з центру сцени, — настав момент, якого ви усі чекали! — Він розвів руками над головою. А позаду нього в оркестрі вибухнули ударні інструменти і зазвучали синтонічні акорди. Макс неодноразово сперечався з музикантами з приводу цієї какофонії, але вони стверджували, що за контрактом від них вимагали саме цього. Його агентові ще доведеться колись розібратися з цим.

— Небеса вирують! — заволав він. — Світобудова зникає та перетворюється на невимовну пустку! Через двадцять секунд Всесвітові настане край! Ви бачите, як падає на вас світло з усього безконечного простору!

Жахлива буря загального руйнування спалахнула над ними і саме у цей момент неначе бозна з якої далини почувся звук сурми. Макс різко повернувся, щоб глипнути на оркестр. Ні, ніхто з них наче не грав на сурмі.

Несподівано на сцені поруч з ним з’явилася хмарка диму. До сурми прилучилися нові сурми. Більше п’ятисот разів вів Макс це шоу і досі не бувало нічого подібного. Стривожений він відсахнувся від хмаринки диму і не встиг він далеко відбігти, як з неї поволі матеріалізувалася постать — постать людини з стародавніх часів, бородатої, загорнутої у простору накидку з ореолом навколо голови. Очі її сяяли наче зорі, чоло прикрашала золота корона.

— Що це таке? — прошепотів Макс, у якого очі на лоба полізли. — Що це діється?

У протилежному від сцени кутку ресторану група послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона у екстазі з вигуками і співами підхопилася на ноги.

Макс розгублено заблимав очима. Він підняв руки, звертаючись до залу.

— Попрошу бурю аплодисментів, леді й джентльмени, — перекричав він усіх, — для великого Пророка Заркуона! Він таки з’явився! Заркуон прийшов удруге!

Пролунав грім оплесків, а Макс кинувся через сцену і подав Пророкові мікрофона.

Заркуон прокашлявся. Він покрутив головою наліво і направо, вдивляючись в обличчя присутніх. Миготіння зірок в його очах видавало збентеженість. Він розгублено крутив мікрофон у руках.

— Е… — несміливо почав він, — привіт. Е-е… знаєте, я перепрошую, що трохи припізнився. Мені було непереливки, стільки всього навалилося в останню хвилю.

Насторожена тиша і перешіптування очевидно нервували його. Він знову прокашлявся.

— Слухайте, а як у нас із часом? — сказав він. — Чи є у мене ще бодай хви…

І тут Всесвітові настав край.

РОЗДІЛ 19

Всеохопність і більш-менш точність глосарію, вже не беручи до уваги порівняно низьку ціну й те, що на обкладинці великими, приємними для ока літерами набрано заклик БЕЗ ПАНІКИ, стала однією з причин, чому так швидко розпродувався «Путівник по Галактиці для космотуристів», цей у всіх відношеннях видатний посібник для подорожуючих. До прикладу, між дев’ятсот тридцять вісім тисяч триста двадцять четвертою і дев’ятсот тридцять вісім тисяч триста двадцять шостою сторінками тут вдало вміщено статистику геосоціальної природи Всесвіту. А спрощений стиль викладу частково пояснюється тим, що укладачі, вимушені дотримуватися видавничих термінів, скопіювали цю інформацію з пакунка від пластівців, нашвидкуруч прикрасивши її кількома примітками з тим, щоб уникнути судової відповідальності за порушення неймовірно двозначного законодавства Галактики про авторське право.

Цікаво зауважити, що згодом хитріший видавець за допомогою темпо-ральної дуги послав книжку в минулий час і виграв у суді процес проти компанії, яка випускала пластівці, висунувши проти неї позов про порушення того ж таки законодавства про авторське право.

Ось зразок тексту:

Всесвіт: деяка інформація для виживання у ньому.

1. МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: Безконечність.

«Путівник по Галактиці для космотуристів» пропонує таке визначення слова «безконечність».

Безконечність: більша ніж будь-що найбільше у світі і ще трішечки. Але насправді ще більша, дійсно напрочуд безмірна, абсолютно неймовірних розмірів, справді «ого-го, яка велика». Безконечність така велика, що у порівнянні з нею будь-яка величина не заслуговуватиме уваги. Якщо гігантське помножити на колосальне і ще потім на неймовірно велетенське, то отримаємо щось приблизно те, що ми намагаємося тут пояснити.

2. ІМПОРТ: Немає.

Неможливо нічого ввозити у безконечність, адже поза безконечністю нічого не існує і взятися імпортові нізвідкіля.

3. ЕКСПОРТ: Немає.

Див. Імпорт.

4. НАСЕЛЕННЯ: Немає.

Відомо, що існує безліч світів, хоча б тому, що їх може вмістити неосяжний простір. Втім, не кожен з них населений. Ось чому кількість населення світів обмежена. Якщо поділити будь-яке число на безконечність, то отримаємо результат близький до нуля, отож середня густина населення усіх планет Всесвіту теж може дорівнювати нулеві, і тому усі люди, на яких ви час від часу натрапляєте, є просто витвором хворобливої уяви.

5. ГРОШОВІ ОДИНИЦІ: Немає.

Правду кажучи, у Галактиці в обігу є три вільно конвертовані валюти, але жодну з них не можна брати до уваги. Алтаріанський долар недавно знецінився, фланіанські кулясті побли обмінюють тільки на інші кулясті побли, а з триганським пу існують окремі специфічні проблеми. Обмінний курс, який становить вісім нінгі за один пу, запитань не викликає, але оскільки один нінгі — це трикутна гумова монета, кожна зі сторін якої завдовжки шість тисяч вісімсот миль, то ще нікому не вдалося зібрати досить нінгі, щоб обміняти їх на одну пу. А з нінгі ніхто не хоче мати справи, бо Галактичний банк відмовляється розпорошувати свою увагу на розмінну монету. Виходячи з цієї умови, можна дуже легко довести, що Галактичний банк — теж не більше, як витвір хворобливої уяви.

6. МИСТЕЦТВО: Немає.

Функцією мистецтва є віддзеркалення світу, а в природі не може існувати достатньо великого дзеркала. — Див. пункт перший.

7. СЕКС: Немає.

Якщо по правді, то цього таки не бракує. Головним чином через те, що неіснуючому населенню Всесвіту просто нема чим зайнятися через суцільний брак грошей, торгівлі, банків, мистецтва та усього іншого. Зрештою, зараз не варто детально говорити на цю тему, оскільки вона справді жахливо складна. Детальнішу інформацію з цього питання дивіться у розділах сьомому, дев’ятому, десятому, одинадцятому, з двадцять першого до вісімдесят четвертого включно, і, практично, в усіх інших розділах «Путівника».

РОЗДІЛ 20

Ресторан існував і далі, але усе інше навколо нього своє існування припинило. Темпоральна релятивістська статика утримувала його і захищала посеред пустки, яка була не просто вакуумом, а саме абсолютною пусткою, бо ж вакууму теж треба десь перебувати.

Купол, захищений силовим полем, знову потьмянів, вечірка закінчилася, гості покидали ресторан, Заркуон щез разом із рештою Всесвіту, часові турбіни ось-ось мали перенести ресторан через часову межу назад, у період підготовки до обідньої вистави, а Макс Квордлеплін повернувся до своєї невеличкої, завішаної гардинами костюмерної, і намагався розшукати свого театрального агента з допомогою темпорального телефону.

На стоянці, зачинений і мовчазний, стояв чорний зореліт. З’явився покійний Хотблек Дезіато, якого по платформі штовхав перед собою у візочку тілоохоронець.

Вони спустилися по одній з прозорих труб. Коли вони підійшли до свого корабля-лімузина, навстіж відчинився люк, спеціальний пристрій підхопив крісло на коліщатках і затягнув його досередини. За ним попростував тілоохоронець і, переконавшись, що його бос благополучно під’єднався до системи життєзабезпечення для покійників, рушив до невеликої рубки управління. Тут він увімкнув систему дистанційного управління, яка активізувала автопілота у чорному зорельоті, що стояв поруч з лімузином, і тим самим дала можливість Зафодові Бібльброксові полегшено зітхнути — він уже більше десяти хвилин і так і сяк намагався рушити з місця.

Чорний корабель плавно виплив з місця стоянки, розвернувся тихо, але прудко рушив центральним проїздом, раптово набрав швидкість, вскочив до темпоральної пускової камери і почав довгу подорож у віддалені часи.

З дозволу видавців у обідньому меню ресторану «Тисячі шляхів» наведено цитату з «Путівника по Галактиці для космотуристів». Ось вона:

Історія кожної значної цивілізації у Галактиці, як правило, проходить три чіткі й помітні стадії, а саме, Виживання, Дослідження і Розумування, ще відомі як стадії «як», «чому» і «де».

Для прикладу, для першої стадії характерне запитання «Як би поїсти?», для другої — «Чому ми їмо?», а для третьої — «Де ми будемо обідати?»

Меню таким чином натякає, що ресторан на краю Всесвіту «Тисяча шляхів» можна вважати цілком прийнятною і вишуканою відповіддю на третє запитання.

У меню, однак, замовчується той факт, що хоча великій цивілізації часом доводиться змарнувати багато тисяч років, щоб пройти одну за одною усі три стадії «як», «чому» і «де», невеличкі соціальні групи у стресових ситуаціях можуть проминути їх миттю.

— Як у нас справи? — поцікавився Артур Дент.

— Погано, — відповів Форд.

— Куди ми летимо? — поцікавилася Тріліан.

— Не знаю, — відповів Зафод Бібльброкс.

— Чому ти не знаєш? — запитав Артур Дент.

— Помовч, — хором порадили йому Зафод Бібльброкс і Форд Префект.

— Тобто ви хочете сказати, — продовжував Артур Дент, ігноруючи пораду, — що втратили контроль над ситуацією.

Форд і Зафод спробували відібрати у автопілота управління, і усіх аж занудило — так захитало й затрусило кораблем. Двигуни хлипали і вищали, наче втомлені діти в супермаркеті.

— Щось не розберусь я ніяк у цих дикунських кольорах, — сказав Зафод, чиє захоплення кораблем не протривало довше трьох хвилин польоту. — Кожного разу, коли намагаєшся повернути оці чорні вмикачі, під якими щось написано чорними літерами на чорному тлі, чорним кольором засвічується чорна лампочка, даючи знак, що операція виконана. Що це таке? Якийсь галактичний гіперкатафалк, чи що?

Стіни кабіни, яка ходила під ногами, теж були чорні, чорною була і стеля, сидіння — які тільки віддалено нагадували крісла, оскільки вважалося, що єдина важлива подорож, для якої збудували цей корабель, відбудеться без команди на борту — теж чорні, чорними були також панель управління, прилади, маленькі гвинтики, якими вони кріпилися, тоненький стьобаний нейлоновий килимок. А коли вони підняли кутик килимка, то виявилося, що його м’яка підкладка теж чорна.

— Можливо, очі у того, хто його проектував, реагують на світлові хвилі іншої довжини, — висунула припущення Тріліан.

— Або йому бракувало уяви, — промимрив Артур.

— А може, він був у дуже поганому гуморі, — сказав Марвін.

А насправді, хоча про це вони і не здогадувалися, таке оформлення вибрали з поваги до сумного, жалюгідного стану змученого податками власника.

Корабель захитався аж надто неприємно.

— Обережніше, — попрохав Артур, — у мене від цієї хитавиці починається космічна хвороба.

— Краще сказати, часова хвороба, — сказав Форд. — Зараз ми стрімко повертаємося назад у часі.

— Дякую, — сказав Артур, — тепер мене дійсно виверне.

— Ну ж бо, — підбадьорив його Зафод, — тут не завадить трохи свіжих кольорів.

— Наскільки я розумію, це вишукана післяобідня розмова? — гостро відповів Артур.

Зафод полишив ручки управління на Форда і підскочив до Артура.

— Слухай, землянине, — обурено сказав він, — у тебе вже є завдання, чи не так? Відшукати запитання до Одвічної Відповіді. Правильно я кажу?

— Та невже? — здивувався Артур. — Я гадав, що ми вже облишили цю ідею.

— Хто завгодно, тільки не я, хлопче. Як сказали мені, воно коштує купу грошей, якщо знати, хто готовий заплатити. І воно зберігається десь у цій твоїй голові.

— Так, але…

— Але помовч! Ти тільки подумай. Сенс Життя! Як тільки ми матимемо його в своїх руках, нам за нього віддадуть цілу Галактику, і це варто зусиль. Мені зовсім не начхати на це.

Артур глибоко вдихнув. Ентузіазму він не відчував.

— Гаразд, — сказав він, — але з чого почати? Звідкіля мені знати? Кажуть, що Одвічна Відповідь, чи як там її називають, сорок два. То як мені здогадатися, яким було Запитання? Воно може звучати як завгодно. Скажімо, скільки буде шість помножити на сім?

Зафод стрепенувся і зупинив на ньому напружений погляд. Потім його очі збуджено заблищали.

— Сорок два! — радісно скрикнув він.

Артур витер долонею чоло.

— Саме так, — терпляче відповів він, — я знаю.

Зафод похнюпився.

— Я просто кажу, що запитання може звучати як завгодно, — сказав Артур, — і зовсім не розумію, чому я повинен його знати.

— А тому, — зашипів Зафод, — що ти був на місці подій, коли планета перетворилася на великий феєрверк.

— На Землі у нас є дещо… — почав Артур.

— Було, — виправив його Зафод.

— … що називається тактовністю. Втім, Бог з нею. Зрозумій, я просто не знаю.

— Я знаю, — сказав Марвін.

Його слова луною відбилися від стін.

Форд відірвався від панелі управління, з якою він все ще борюкався у заздалегідь програному поєдинку.

— Не втручайся, Марвіне, — сказав він. — Залиш це для живих організмів.

— Воно закарбоване в електромагнітних хвилях, які випромінює мозок землянина, — продовжував Марвін, — але я сумніваюся, що вам буде дуже цікаво дізнатися.

— Ти хочеш сказати, — мовив Артур, — ти хочеш сказати, що бачиш, що робиться у мене в голові?

— Так, — відповів Марвін.

Артур ошелешено подивився на нього.

— Ну, і?..

— Мене дивує, як вам вдається прожити з такими малими мізками.

— Ех, — скрикнув Артур, — це ж образливо.

— Так, — підтвердив Марвін.

— Ет, не звертай на нього уваги, — сказав Зафод, — він тільки дражниться.

— Дражнюся? — перепитав Марвін, покрутивши головою, що мало б означати подив. — Навіщо мені дражнитися? Життя все одно кепська штука. І нема потреби ще щось вигадувати, аби його ускладнити.

— Марвіне, — вимовила Тріліан приязним і щирим тоном, яким тільки вона одна могла розмовляти з цим химерним створінням, — якщо тобі усе було відомо заздалегідь, то чому ти нічого нам не сказав?

Голова Марвіна повернулася у її бік.

— Ви ж не запитували, — простодушно відповів він.

— Гаразд, у такому випадку ми запитуємо тебе зараз, залізяко, — сказав Форд, зупинившись перед Марвіном.

У цю мить кораблем несподівано перестало хитати і трусити, завивання двигуна перейшли в тихеньке гудіння.

— Агов, Форде, — зрадів Зафод, — це непогано. Тобі вдалося розібратися в управлінні цим кораблем?

— Ні, — відповів Форд, — я просто залишив у спокої панель управління.

Гадаю, нам краще спокійно чекати, куди прилетить цей корабель, а потім швиденько накивати п’ятами.

— Авжеж, правильно, — погодився Зафод.

— Я ж казав, що вам це нецікаво, — промимрив сам до себе Марвін, вмостився у кутку рубки і вимкнувся.

— Біда в тім, — сказав Форд, — що єдиний прилад на кораблі, показники якого можна зрозуміти, трохи мене непокоїть. Якщо це те, що я думаю, і якщо він показує саме те, що я думаю, то ми опинилися уже надто далеко у минулому. Приблизно два мільйони років до нашого власного часу.

Зафод стенув плечима.

— Час — це дурниця, — сказав він.

— А мене, однак, цікавить, кому належить цей корабель, — сказав Артур.

— Мені, — відповів Зафод.

— Ні. Мене цікавить, кому він належить насправді.

— Мені. Кому ж іще, — наполягав Зафод. — Послухай, приватна власність — це свого роду крадіжка, так? Таким чином вкрадене — це приватна власність, правда ж?

— Краще скажи це зорельотові, — сказав Артур.

Зафод підійшов до панелі управління.

— Увага, — сказав він, грюкнувши по панелі, — це говорить новий власник корабля…

Більше він не вимовив ані слова. Одразу відбулося кілька змін.

Корабель закінчив мандрівку в часі і вигулькнув у реальному просторі.

Запрацювали усі прилади на панелі управління, які мовчали протягом подорожі у часі.

Великий оглядовий екран над панеллю управління блимнув і прокинувся до життя — на ньому з’явилося зображення зоряного неба і великого гарячого сонця прямо у них по курсу.

Втім, жодне з зазначених явищ не було винувате в тому, що у цю ж мить Зафода щось підняло і кинуло на задню стіну кабіни. Інших теж.

Їх знову підхопило на ноги громоподібне ревіння, яке раптово пролунало з гучномовців навколо оглядового екрана.

РОЗДІЛ 21

Внизу на безводній, висушеній сонцем планеті Какрафун, посеред просторої пустелі працівники сцени випробовували системи звуковідтворення.

Тобто у пустелі перебували системи звуковідтворення, а не самі працівники сцени. Вони знайшли прихисток на борту безпечного велетенського контрольного корабля «Небезпечної зони», який кружляв навколо планети на висоті чотириста миль, і керували випробуваннями звідтіля. Коли звук вмикали на повну потужність, у радіусі п’яти миль навколо велетенських, укопаних у землю гучномовців не вижила б жодна жива душа. Якщо б у п’ятимильній зоні опинився Артур Дент, то перед кінцем у нього б промайнула думка, що нагромадження апаратури для звуковідтворення і розмірами і обрисами нагадує Манхеттен. Безліч нейтронних багатофазових гучномовців здіймалися повторними вежами над горизонтом… У їхній тіні ховалися плутонієві реактори і сейсмічні підсилювачі.

Глибоко внизу, сховані у бетонних бункерах, містилися інструменти, якими музиканти керували з допомогою дистанційного управління — масивна фотонна агітара, басовий детонатор і гіпервибуховий комплекс ударних інструментів.

То мав бути дуже гучний концерт.

На борту гігантського контрольного корабля панували безлад і біганина.

Прибув Хотблек Дезіато на своєму кораблі-лімузині, який видавався не більшим за пуголовка поруч із контрольним кораблем. Непорушного, без ознак життя джентльмена перевезли високими, з аркоподібною стелею коридорами до медіума, який інтерпретуватиме психічні імпульси музиканта для клавіатури агітари.

Прибули також лікар, логік і океанолог. Їм заплатили неймовірну суму грошей за те, щоб вони прилетіли сюди з Максімегалона і спробували порозумітися з солістом групи, який зачинився у ванній з пляшечкою пігулок і відмовлявся вийти, доки йому переконливо не доведуть, що він не риба.

Басист був зайнятий тим, що розстрілював з кулемета стіни своєї спальні, а барабанщика взагалі ніхто на борту не бачив.

У результаті поспішних пошуків виявилося, що він, начебто й не про нього мова, на відстані ста світлових років стоїть собі на пляжі Сантрагінуса V, де, як він стверджував, уже півгодини почуває себе щасливим і знайшов маленький камінчик, з яким буде дружити.

Менеджерові групи відлягло від серця і він полегшено зітхнув. Це означало, що сімнадцятий раз поспіль за час виступів на ударних інструментах гратиме робот і тому партія мідних тарілок прозвучить вчасно.

Субефірний простір аж гудів від переговорів між техніками сцени, що випробовували канали гучномовців, і саме ці звуки лунали на борту чорного корабля.

Його приголомшені пасажири лежали під задньою стіною кабіни і вслухалися в голоси, які звучали з гучномовців монітора.

— Чудово, дев’ятий канал ввімкнено, — сказав голос, — перевірка п’ятнадцятого каналу…

Кабіну корабля знову вщерть наповнило громоподібне торохтіння.

— Канал п’ятнадцятий у порядку, — відповів інший голос.

Втрутився третій голос.

— Чорний демонстраційний корабель зайняв вихідну позицію, — сказав він, — і виглядає він непогано. Уявляю собі, як красиво він занурюватиметься у сонце. Комп’ютер сцени на зв’язку?

Обізвався голос комп’ютера.

— На зв’язку, — сказав він.

— Візьми чорний корабель під свій контроль.

— Для чорного корабля запрограмована траєкторія на резервному комп’ютері.

— Перевірка двадцятого каналу.

Зафод підхопився на ноги, кинувся через кабіну і встиг вимкнути частоти на субефірному приймачі, перш ніж по них вдарив наступний голово-дробильний грім. Він стояв біля панелі і тремтів усім тілом.

— Що означає, — тихим, наляканим голосом запитала Тріліан, — занурюватися в Сонце?

— Це означає, — підказав Марвін, — що цей корабель повинен упасти на Сонце. Сонце… падати… Це ж так просто зрозуміти. А на що ви сподівалися, коли викрадали демонстраційний корабель Хотблека Дезіато?

— Звідкіля ти знаєш, — запитав Зафод тоном, від якого б перемерзли і снігові ящірки з Веги, — що це демонстраційний корабель Хотблека Дезіато?

— Дуже просто, — відповів Марвін, — це ж я ставив його на стоянку.

— То чому… ти… нічого… нам не сказав!

— Ви ж говорили, що вам потрібні пригоди і розваги, і карколомні витівки.

— Це жахливо, — зовсім без потреби сказав Артур посеред тиші, яка запанувала в кабіні.

— То ж то й воно, я ж вам говорив, — підтвердив Марвін.

На іншій частоті субефірний приймач вловив радіопередачу, і вона залунала в кабіні.

— … сьогодні пополудні якраз дуже хороша погода для концерту. Я стою перед сценою, — збрехав репортер, — посеред пустелі й тільки завдяки гіпербіноптичним окулярам можу охопити поглядом велетенську, аж до небокраю, аудиторію, яка зібралася навколо сцени. Позаду мене купи гучномовців височіють наче справжні скелі, а вгорі сяє сонце і навіть не підозрює, що незабаром впаде на нього. Екологічне лобі добре знає, що повинно впасти на Сонце, і ці люди твердять, що концерт викличе землетруси, припливи, урагани, завдасть непоправної шкоди атмосфері і усе таке інше, про що зазвичай розводяться екологи. Але щойно я отримав повідомлення, що представник «Небезпечної зони» зустрівся з екологами за обідом і усіх їх постріляв, отож уже ніщо не завадить…

Зафод вимкнув приймачі. Він повернувся до Форда.

— Знаєш, що я думаю? — запитав він.

— Гадаю, так, — відповів Форд.

— То скажи мені, що, по-твоєму, я думаю.

— По-моєму, ти думаєш, що пора забиратися з цього корабля.

— Здається, ти маєш рацію, — сказав Зафод.

— Здається мені, що і ти маєш рацію, — сказав Форд.

— Але як? — запитав Артур.

— Мовчи, — наказали Форд і Зафод в один голос, — не заважай нам думати.

— Отакої, — сказав Артур, — значить ми таки загинемо.

— Краще б тобі не згадувати про смерть, — сказав Форд.

Зараз варто було б пригадати ті гіпотези, які Форд сформулював після першої ж зустрічі з людськими істотами, щоб якось пояснити їхню дивну звичку постійно повторювати найочевидніші речі. Скажімо: «сьогодні хороша погода», або «ти дуже виріс», або й оце Артурове «он воно як, значить ми таки загинемо».

Його перша гіпотеза полягала у тому, що коли б людські істоти припинили свої вправи для губів, то в них позаростали б роти. Згодом, через кілька місяців спостережень, у нього з’явилася ще одна гіпотеза, яка виглядала так: «Якщо люди відмовляються від вправ для губів, то почнуть працювати їхні мізки».

А насправді оця друга теорія майже певно стосується народу бельсеребонів, які населяють планету Какрафун.

Колись бельсеребони викликали у навколишніх племен обурення і побоювання, оскільки ті були одними з найосвіченіших і найдосконаліших, і головне, наймиролюбніших цивілізацій Галактики.

За таку поведінку, яка вважалася зарозумілою і небезпечною, Галактичний трибунал покарав їх найжорстокішою з усіх соціальних хвороб — телепатією.

В результаті для того, щоб не передавати усе без винятку, що спадає їм на думку, у радіусі п’яти миль, їм доводиться дуже голосно і невпинно розбалакувати про погоду, про свої болячки, про матч, який відбудеться сьогодні, про те, якою галасливою планетою несподівано став Какрафун.

Ще одним способом ізолювати свою свідомість було влаштування концертів «Небезпечної зони».

Особливо важливим для концерту був розрахунок часу.

Передбачалося, що корабель почне свій рух у напрямку до Сонця ще до початку концерту з тим, щоб досягти його поверхні за шість хвилин і тридцять сім секунд до кульмінаційного моменту певної пісні, щоб світло сонячного спалаху встигло долетіти до Какрафуна.

Коли Форд Префект закінчив розвідку в інших приміщеннях корабля, той уже кілька хвилин рухався у напрямку Сонця. Форд влетів до кабіни.

З оглядових екранів на них дивилося загрозливо велике сонце Какрафуна, його сліпучо-біле пекло розплавлених ядер водню було все ближче і ближче, а корабель нестримно рухався вперед, не зважаючи на зусилля Зафода, який гепав і гримав рукою по панелі управління. На обличчях Артура і Тріліан з’явився непорушний вираз — так виглядають зайці на нічній дорозі, коли вважають, що найкраще силою свого погляду примусити відвернути в бік вогні автомобільних фар.

До нього повернувся Зафод. Його очі горіли диким вогнем.

— Форде, — запитав він, — скільки аварійних капсул на борту?

— Жодної, — відповів Форд.

Зафод пробурмотів щось собі під ніс.

— Ти порахував як слід? — заволав він.

— Двічі, — відповів Форд. — Тобі вдалося зв’язатися з техніками сцени по радіо?

— Аякже, — розлючено сказав Зафод. — Я сказав їм, що на борту купа людей, а вони попросили переказати усім привіт. Форд витріщив на нього очі.

— Ти не сказав їм, хто ти такий?

— Ще б пак. А вони відповіли, що для них це велика честь. Ну і ще щось там про рахунок у ресторані і про те, кому я доручу простежити за виконанням моєї духівниці.

Форд грубо відштовхнув Артура від панелі управління.

— Невже тут нічого не працює? — люто вигукнув він.

— Усе заблоковано.

— Зламай автопілот.

— Спершу знайди його. Ніяких контактів.

На хвилю зависла напружена тиша.

Артур безцільно походжав туди-сюди біля задньої стіни кабіни. Несподівано він застиг на місці.

— До речі, — сказав він, — що таке телепортація?

Минула ще одна хвиля.

Поволі усі повернулися у його бік.

— Можливо, я невчасно про це запитую, — сказав Артур. — Я просто згадав, що якось чув від вас це слово, і кажу про це тому, що…

— Де, — спокійним тоном сказав Форд Префект, — де ти побачив це слово?

— Ну, ось же воно, — відповів Артур, вказуючи рукою на пульт управління у задній частині кабіни. — Ось тут під словом «аварійна», над словом «система», поруч зі словами «не працює».

Що тут учинилося! Але попри галас і шум тільки Форд Префект здогадався кинутися через усю кабіну до маленького чорного пульта, на який показував Артур, і кілька разів натиснув на єдину, яка виявилася на пульті, маленьку чорну кнопку. Позаду пульта управління відсунулася вбік панель площею приблизно шість квадратних футів. Їхнім очам відкрився відсік, що нагадував душову кімнату, якій довелося послужити ще й комірчиною для електрика.

Зі стелі звисали незакріплені дроти, на долівці лежала купа нікому не потрібних деталей, а панель програмування звисала з ніші у стіні, де її слід було надійно закріпити.

Після відвідин верфі, на якій велось спорудження корабля, молодший бухгалтер «Небезпечної зони» домагався у бригадира будівельників, щоб той йому пояснив, якого дідька вони встановлюють особливо дорогу систему телепортації на кораблі, якому доведеться здійснити тільки одну космічну подорож, і навіть ту без команди на борту. Бригадир пояснив, що система телепортації дісталася їм з десятипроцентною знижкою, а бухгалтер пояснив, що це не має ніякого значення; бригадир у свою чергу тлумачив тому, що це найкраща, найпотужніша і найдосконаліша система телепортації, яку можна купити за гроші, а бухгалтер пояснив, що грошей на це немає; бригадир переконував, що людям все одно треба буде заходити і виходити з корабля, на що бухгалтер відказав, що на кораблі до послуг бажаючих є чудові двері; бригадир сказав, що бухгалтер може піти і прополоскати свої мізки, а бухгалтер попрохав бригадира не дивуватися, що зліва до його пики наближається сендвіч у вигляді кулака. Коли взаємні пояснення вичерпалися, роботу над встановленням системи телепортації припинили, що врешті-решт звелося до непримітного запису у переліку видатків «загальні витрати на пояснення», який обійшовся вп’ятеро дорожче від початкової ціни системи.

— От чортові діти, — вилаявся собі під ніс Зафод, коли вони разом із Фордом намагалися дати лад покрученим жмуткам дроту.

Через якийсь час Форд попросив його відступити вбік. Він вкинув до пристрою монету і покрутив вмикачем на відвислій панелі управління. Щось хряснуло, блиснуло, і монета щезла.

— Хоча б це працює, — сказав Форд, — втім, тут бракує системи визначення напрямку телепортації. Система телепортації без такої програми визначення траєкторії може закинути нас… ну, просто будь-куди.

На екрані наближалося велетенське сонце Какрафуна.

— Начхати, — відповів Зафод, — яка різниця, куди ми подамося.

— І крім того, — сказав Форд, — ту немає автоматичної системи. Усі ми не можемо звідси вибратися. Хтось повинен залишитися і увімкнути цей пристрій.

Роздуми довго не тривали. Сонце на екрані все збільшувалося.

— Агов, Марвіне, друже, — весело гукнув Зафод, — як ти себе почуваєш?

— Уявіть собі, дуже погано, — промимрив Марвін.

Трішечки згодом концерт на Какрафуні досяг непередбаченої кульмінації.

Чорний корабель з єдиним понурим пасажиром на борту згідно з графіком упав у ядерну пічку Сонця. Масивні сонячні протуберанці простягнулися на багато мільйонів миль у безповітряному просторі, викликавши захоплення, а у кількох випадках і смертельні опіки у тих любителів покататися на сонячних хвилях, які трималися поблизу сонячної поверхні, очікуючи цього моменту.

За кілька секунд до того, як світло сонячних протуберанців досягло Какрафуна, пустеля, яка здригалася від музики, дала глибоку тріщину.

Величезна, а тому й не помітна досі на приладах підземна річка вирвалася з глибин на поверхню, і ще раз кілька секунд після цього з тріщини у землі на сотні футів у повітря піднялися мільйони тонн кипучої лави. Одразу ж стався величезної сили вибух, луна від якого оббігла усю планету — це випарувалася річка на поверхні і глибоко в землі.

Ті, хто стали свідками цієї події і залишилися живими, а їх було небагато, божилися, що сто тисяч квадратних миль пустелі піднялися у повітря, наче млинець завтовшки в милю, перевернулися у повітрі на другий бік і знову впали на поверхню. Саме у цю мить сонячна радіація проникла через хмари випаруваної води і досягла землі.

Через рік сто тисяч квадратних миль пустелі потопали у квітах. Хімічний склад атмосфери навколо планети дещо змінився. Влітку не так яскраво світило сонце, взимку не так сильно дошкуляли морози, приємний дощик випадав частіше і поволі пустельний світ Какрафуна перетворився на райський куточок. Навіть телепатичні здібності, які прокляттям лежали на мешканцях Какрафуна, від вибуху такої сили зникли назавжди.

Представник «Небезпечної зони» — той, який перестріляв усіх екологів — як подейкували, казав, що «розвага цілком вдалася».

Багато людей зворушено говорили про цілющу силу музики. Кілька скептично настроєних науковців уважніше вивчили запис того, що відбулося, і потім стверджували, що вони виявили слабкі залишки потужного штучного створеного Поля непередбаченості, які потрапили сюди з найближчої ділянки космічного простору.

РОЗДІЛ 22

Артур прокинувся і одразу ж пошкодував про це. Йому доводилося прокидатися з похмілля, але щоб було аж так важко, то ніколи. А зараз було справді важко, страшенно важко. «Промені телепортації матерії, — подумав він, — це куди неприємніше, ніж коли тебе добряче торохнуть по голові».

Не маючи найменшого бажання навіть поворухнутися через те, що у скронях йому рівномірно гупало, він просто лежав і думав. З усіма видами транспорту біда у тому, думав він, що жоден з них не вартий того клопоту, аби користатися ним. На Землі — коли ще існувала Земля, до того, як її знищили, щоб прокласти нову гіперпросторову магістраль, — такою проблемою були автомобілі. Незручності, пов’язані з видобуванням сили-силенної чорного тягучого багна з-під землі, де воно, не приносячи нікому шкоди, було надійно сховано, з перетворенням його на гудрон, яким встелили землю, на дим, яким псували повітря, і з викиданням решти в море, — усі вони, здавалося, зводили нанівець переваги можливості переноситися з одного місця у інше з більшою швидкістю. Особливо, коли та місцевість, куди ви приїхали, в результаті такої діяльності стала скоріше за все дуже схожою на ту місцевість, звідкіля ви виїхали, — тобто там багато доріг з гудроновим покриттям, багато диму і мало риби.

А що ж промені телепортації матерії? Будь-який вид транспорту, який розщеплює вас на окремі атоми, пересилає їх з допомогою субефіру, а потім ліпить їх докупи саме у ту мить, коли вони вперше за багато років відчули смак свободи, напевно не можна назвати дуже хорошим засобом пересування.

Точнісінько так само, як Артур Дент, задовго до нього думали й інші люди і навіть писали на цю тему пісні. Одну з таких пісень колись регулярно співали величезні натовпи людей перед воротами заводу телепортативних систем корпорації «Сіріус кібернетікс» на планеті Щасливий-Світ III:

Ну гарний там Альдебаран, Альголь — зоря чистенька, На Бетельгейзе стільки краль: Як глянеш — серце тенькне; Яке захочеш, те й дадуть Вони тобі кохання… Але скажу: «Не полечу!» - Тобі я без вагання.

Хор:

Бери мене! Тягни мене! Телепортнемось в космос… Але скажу: «Не полечу!» І вшосте, й всьоме, й ввосьме. На Сіріусі золоті Міста й трава-отава… «Та хай іде до всіх чортів Хто кличе мене на Тау. Чи долом помандрую я, Чи, може, ще й горою, Але мене ти не тягни - Не полечу, герою!

Хор:

Бери мене! Тягни мене! Та ти здурів, небоже! До смерті краще вік просплю, Бо ж вештатись — негоже!

А інший шлягер був у них куди коротший:

Телепортнулись — Рон, Сід, я Та Меггі білолиця. Рон серце Меггі запопав, Я ж — Сідові сідниці[20].

Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.

— Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? — запитав його Форд Префект.

Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.

— Де ми? — видихнув Артур.

Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка — яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, — вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.

Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.

Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.

— Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, — сказав він.

З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.

— А Тріліан? — знервовано запитав Артур. — А Зафод?

Форд стенув плечима.

— І сліду немає, — відповів він, — я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.

— А як ти себе почуваєш?

— Погано.

— Як ти гадаєш, вони…

— Де вони зараз, як вони зараз, — ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.

— Як саме?

— Не думай про це.

Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.

— Кроки! — несподівано вигукнув Форд.

— Де?

— Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!

Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.

— Ходімо, — рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва — у протилежні боки.

— Не туди, — сказав Форд. — Звідси чути шум.

— От і ні, — відказав Артур, — кроки чути звідси.

— Зовсім ні, вони…

Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.

Їх охопив жах.

Звуки кроків наближалися з обох боків.

Через кілька ярдів з лівого боку від їхнього коридору під прямим кутом до внутрішньої стіни відходив ще один прохід. Вони кинулися до нього і побігли вздовж цього коридору. Він був темний, нескінченно довгий і, здавалося, що чим далі вони просувалися вглиб, тим холоднішим ставало повітря. Ліворуч і праворуч відходили інші коридори, усі вони були темні і з кожного на них віяло холодом. На якусь мить вони зупинилися і стурбовано перезирнулися. Чим далі вони бігли коридором, тим виразніше чулися кроки.

Вони притиснулися до холодної стіни і перелякано прислухалися. Від холоднечі, темені й гупання безтілесних ніг їм стало моторошно. Форд здригнувся. Частково холод, але ще й від згадок про історії, які вряди-годи розповідала його люба матуся, коли він ще був зовсім маленьким бетельгейзейським хлопчиком і діставав Арктуріанському Мегаконикові не вище кісточок. То були оповіді про населені химерами і привидами покинуті напризволяще командами мертві кораблі, що невгамовно снували глухими закутками віддаленого космосу; а ще оповіді про необережних мандрівників, яким траплялося зустрітися з такими кораблями і які ризикували піднятися на борт; оповіді про… І тут Форд згадав про брунатні гессенські гобелени у першому коридорі і взяв себе в руки. «Якби привидам і демонам спало на гадку прикрашати те, що залишилося від корабля, — подумав він, то він би поставив на кін яку завгодно суму, що вибрали б вони не гессенські гобелени». Він вхопив Артура за руку.

— Повертаймося назад, туди, звідки прийшли, — твердо наказав він, і вони рушили назад.

А ще через мить, коли несподівано у полі зору прямо перед ними з’явилися власники гупаючих ніг, вони, наче переполохані ящірки, кинулися у найближчий перехід.

Ховаючись за виступом стіни, вони витріщили від здивування очі, коли повз них прогупали близько Двох десятків огрядних чоловіків і жінок у тренувальних костюмах. Вони так натужно хекали і хрипіли, що був би тут присутній лікар-кардіолог, йому б мову відібрало.

Форд провів їх поглядом.

— Бігуни! — прошипів він, коли кроки трохи затихли і тільки луна пішла коридорами.

— Бігуни? — пошепки перепитав Артур Дент.

— Бігуни, — стенув плечима Форд Префект.

Коридор, у якому вони заховалися, відрізнявся від інших. Він був короткий і закінчувався великими сталевими дверима. Форд оглянув їх, знайшов механізм, яким вони відчинялися, і штовхнув двері.

Найперше на очі їм потрапило щось, що нагадувало труну.

Потім на очі їм потрапили ще чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять предметів, які теж видалися трунами.

РОЗДІЛ 23

Склеп мав низьку стелю, освітлювався ледве-ледве і був величезних розмірів. У протилежному кінці, на відстані близько трьохсот ярдів виднілися ще одні двері у формі арки і вели вони до цілком схожої камери зі схожим вмістом.

Ступивши на долівку склепу, Форд Префект тихо присвиснув.

— Ну й дива, — сказав він.

— Чому з цими покійниками так носяться? — запитав Артур, нервово ступаючи за Фордом.

— Хтозна, — відповів Форд. — Давай подивимося, га?

При ближчому огляді труни більше нагадували саркофаги. Їм вони сягали по пояс, і на перший погляд здавалося, що вони виготовлені з білого мармуру чи з матеріалу, який майже не відрізнявся від нього, хоча насправді і не був білим мармуром. Зверху саркофаги були напівпрозорими і можна було розгледіти розмиті риси їхніх покійних і вірогідно щиро оплаканих мешканців.

Вони були гуманоїдами і очевидно усі прижиттєві турботи на якомусь з світів, звідки вони були родом, уже залишилися у них позаду. Інших думок не виникало. Між саркофагами поволі перекочувалися хвилі важкого, масного на вигляд білого газу, і Артур спершу подумав був, що це для того, щоб створити у склепі відповідний настрій, але потім збагнув, що від холоду з нього защеміли ноги. На дотик саркофаги теж були дуже холодні.

Зненацька Форд присів перед одним із них. Зі свого ранця він витяг кінець рушника і став щось затято терти.

— Поглянь, тут якась табличка, — пояснив він Артурові. — Вона вкрита інеєм.

Він відчистив табличку від інею і уважно розглянув вибиті на ній літери.

Як на Артура, то це були відбитки лапок павука, який влив у себе надто багато того, що могли б випивати у вільний вечір павуки, однак Форд одразу впізнав один із стародавніх різновидів галактичної говірки.

— Тут написано: «Флот Голгафрінчамського Ковчега, зореліт Б, сьомий відсік, стерилізатор телефонів другого класу» і серійний номер.

— Стерилізатор телефонів? — перепитав Артур. — Мертвий стерилізатор телефонів?

— Та ще й який.

— Але що він тут робить?

Форд пильно подивився через прозоре віко на істоту, що лежала всередині.

— Нічого особливого, — відповів він і раптом у нього на обличчі промайнула одна з його посмішок, після якої люди думали, що він напередодні перепрацював і йому пора як слід відпочити.

Він поспішив до іншого саркофага. Кілька секунд посовав рушником і оголосив:

— Це мертвий перукар. Ось так!

У наступному саркофазі своє останнє пристановище знайшов рахівник рекламної фірми; у ще одному — продавець уживаних автомобілів третього класу.

Несподівано увагу Форда привернув оглядовий люк у долівці, і він присів, щоб відчинити його, розганяючи руками хмари холодного газу, які загрожували накрити його з головою.

У Артура майнула думка.

— Якщо це просто домовини, — сказав він, — то чому їх зберігати в охолодженому стані?

— Або, краще сказати, навіщо їх взагалі зберігати? — кинув Форд, піднімаючи кришку люка. Газ полився в отвір. — А й справді, навіщо йти на такі витрати зусиль та коштів і возити космосом п’ять тисяч тіл?

— Десять тисяч, — сказав Артур, показуючи на арку у протилежному кінці, де ледь виднілася наступна камера.

Форд засунув голову до отвору у долівці. Його голова знову з’явилася на поверхні.

— П’ятнадцять тисяч, — сказав він. — Там внизу їх теж до біса.

— П’ятнадцять мільйонів, — промовив якийсь голос.

— Це багато, — відказав Форд, — дуже багато.

— Поволі поверніться обличчям до мене, — гостро скомандував голос, — і руки догори. Один зайвий рух, і я пошматую вас на дрібненькі кавалки.

— Привіт, — тільки й спромігся вимовити Форд, поволі розвертаючись, піднімаючи руки догори і утримуючись від зайвих рухів.

— Чому, — зітхнув Артур, — чому завжди нас так непривітно зустрічають?

У дверях, якими вони пробралися до склепу, вимальовувався силует чоловіка, що так непривітно поставився до їхньої появи. Його невдоволення частково вчувалося у лайливому і зверхньому тоні його голосу, а частково читалося в лютому погляді, з яким він направив у їхній бік дуло довгої срібної рушниці моделі «Тут тобі й смерть» Очевидно людину, яка проектувала цю рушницю, чітко попередили не ходити кругом та навколо.

«Зроби так, щоб від одного її вигляду було страшно, — наказали їй. — Зроби так, щоб одразу усім було зрозуміло, з якого боку рушниці небезпечно, а з якого — ні. Зроби так, щоб той, хто опинився з небезпечного боку, був абсолютно переконаний, що він справді потрапив у халепу. Якщо для цього доведеться додати якісь гострі виступи чи зубці або наставити на ньому чорних цяток, то нехай так і буде. Це не така рушниця, яку можна повісити над каміном чи залишити у підставці для парасольок.

Вона призначена для того, щоб ходити з нею напереваги і вганяти людей у жалюгідний стан».

Форд і Артур сумно втупилися на рушницю.

Чоловік з рушницею відійшов від дверей і обійшов непроханих гостей півколом. Коли він вийшов на світло, вони розгледіли його чорну із золотим уніформу, ґудзики на якій були такими відполірованими і сяяли так сліпучо, що будь-який водій зустрічного автомобіля неодмінно розлютився б і поблимав йому фарами.

Він показав дулом на двері.

— Виходьте, — наказав він. Люди, в руках у яких така грізна зброя, не мають потреби вдаватися ще й до слів. Форд і Артур вийшли, зразу ж за ними рушив страшний бік рушниці моделі «Тут тобі й смерть» і блискучі ґудзики.

Завертаючи до центрального коридора, вони зіткнулися з групою з двадцяти чотирьох бігунів, які встигли побувати у душовій і змінити одяг.

Вони проминули їх і зникли у дверях склепу. Артур оглянувся і провів їх здивованим поглядом.

— Рухайся! — гаркнув їхній конвоїр.

Артур пішов уперед.

Форд стенув плечима і рушив теж.

А у склепі бігуни підійшли до двадцяти чотирьох порожніх саркофагів біля бічної стіни, відчинили їх, позалізали всередину і занурилися в міцний двадцятичотиригодинний сон без всіляких сновидінь.

РОЗДІЛ 24

— Е-е, капітане…

— Так, Номере Перший?

— У мене тут рапорт від Номера Другого.

— О, лишенько…

У верхній частині зорельоту з капітанського містка Капітан з ледь помітним роздратуванням споглядав нескінченні обшири космосу з ледь помітним роздратуванням. З місця під широким кулястим куполом, де він спочивав, перед ним і над ним відкривалася неосяжна картина небозводу, посеред якого мандрували і вони, — і ця картина помітно збідніла за час подорожі. Повернувшись і кинувши погляд назад, понад об’ємним завширшки з дві милі корпусом корабля, він міг би побачити набагато щільніше скупчення зірок, які тягнулися за кораблем мало не суцільним шлейфом. Так виглядав центр Галактики, звідкіля почалася їхня мандрівка.

А летіли вони вже купу літ із шаленою швидкістю. Зараз він уже й не пригадає, з якою саме. Здається, вона наближалася до швидкості чогось там або ж була втричі більшою ніж це щось, як там його. Однаково, аж дух перехоплює. Він втупився в яскравий небосхил за кормою корабля, наче намагаючись щось відшукати там очима. Так повторювалося кожних кілька хвилин, але він ніколи так і не побачив того, чого шукав поглядом.

Втім, він і не дуже переймався. Науковці свого часу дуже наполягали, що усе відбуватиметься — комар носа не підточить — за умови, якщо ніхто не панікуватиме і кожен виконуватиме свою роботу належним чином.

Він не панікував. Як на нього, то усе йшло прекрасно. Він торкнувся спини великою намиленою губкою. І тут згадав, що почувався щойно трохи роздратованим через щось. Але про що ж ішлося? Легеньке покашлювання привернуло його увагу до того, що його перший помічник все ще стоїть поруч із ним.

Хороший хлопець цей Номер Перший. Скажімо, не найкращий, та й має клопіт із зав’язуванням шнурків на черевиках, проте з нього цілком путній помічник. Капітан не був з тих, хто дозволить собі жартома копнути когось, хто саме намагається зав’язати шнурки на черевиках, дарма, що це забирає у нього доволі часу. Не те, що цей відразливий Номер Другий, що снує по всьому кораблі, натирає до блиску ґудзики і щогодини преться доповідати: «Корабель продовжує летіти, капітане», «Ми дотримуємося курсу, капітане», «Рівень кисню в нормі, капітане». «Та облиште», — незмінно відповідав капітан. Ага, ось воно, саме це його й роздратувало. Він подивився на Номера Першого.

— Так, капітане, він щось там кричав про полонених…

Капітан обміркував почуте. Скидалося на нісенітницю, але він ніколи не ставав на перепоні своїм підлеглим.

— Що ж, можливо якийсь час він почуватиметься щасливим, — сказав він. — Йому завжди бракувало полонених.

Форд Префект і Артур Дент чвалали безконечно довгими коридорами корабля. Номер Другий гордо простував за ними, кидаючи вряди-годи застереження про зайві рухи чи спроби щось вимудрувати. Здавалося, вони вже минули принаймні милю все тих же гессенських гобеленів. Нарешті вони добралися до великих сталевих дверей, які відсунулися, коли Номер Другий прокричав якусь команду.

Вони зайшли.

Форда Префекта і Артура Дента зовсім не вразив сферичний купол п’ятдесяти футів у діаметрі над капітанським містком, через який можна було спостерігати яскраве зоряне поле — не він був найпримітнішою особливістю рубки управління: для тих, котрі мали нагоду пообідати у ресторані на краю Всесвіту, такі дива були банальними. Не стала для них дивовижею і гора приладів, нагромаджених під вигнутою стіною. Як на Артура, то він звик саме до такого традиційного зображення внутрішнього вигляду космічних кораблів у кінофільмах. А Фордові зореліт видався ну геть застарілим: це тільки підтвердило його підозри, що з демонстраційного корабля «Небезпечної зони» вони потрапили принаймні на мільйон, якщо не на два мільйони років ближче до свого власного часу.

А отетеріли вони, побачивши ванну.

Ванна стояла на шестифутовому п’єдесталі з грубо обтесаної брили діаманту чистої води і відзначалася такою помпезністю у стилі бароко, яку можна зустріти хіба що у Максімегалонському музеї витворів хворої уяви.

Замість того, щоб у північну пору добропристойно поховати у невідомій могилі кишкоподібні хитросплетіння водопровідних труб, їх оздобили золотим листом; а крани і пристосування для душу своїм виглядом примусили б здригнутися навіть готичну горгулью.

Височіючи у центрі капітанського містка зорельота, ванна була тут зовсім не на своєму місці, і Номер Другий підходив до неї з насупленим обличчям людини, яку зовсім непотрібно переконувати у цьому.

— Насмілююсь доповісти, капітане, — гаркнув він крізь зціплені зуби: дуже важкий трюк, але у нього було досить часу для самовдосконалення.

Над краєм потворної ванни з’явилося широке добродушне обличчя і така ж добродушно-пухкенька рука у мильній піні.

— А, це ви, Номере Другий, — сказав капітан, привітно помахуючи мачулкою, — як вам ведеться?

Номер Другий витягнувся струною що було сили, наче намагаючись перевершити самого себе.

— Я привів двох полонених, яких виявив у морозильній камері номер сім, сер! — продзявкав він.

Артур і Форд збентежено прокашлялися.

— Е-е… добридень, — привіталися вони.

Капітан відповів їм сяючою посмішкою. Отож Номер Другий справді захопив двох бранців. «Молодець, — подумав капітан, — приємно, що хлопчина займається тим, до чого найбільш вдатний».

— О, привіт вам, — сказав він їм. — Вибачайте, що я не підводжуся. Я тут ванну приймаю нашвидкоруч. Що ж, усім джинан тонікс. Зазирни-но до холодильника, Номере Перший.

— Слухаюсь, сер.

Дивна річ, та ще й така, що ніхто не знає, наскільки серйозно потрібно до неї ставитися, але справа в тому, що приблизно 85 відсотків відомих світів Галактики, примітивні вони чи високорозвинені, винайшли напій, який називається джинан тонікс, або джи-Н-Н-Т-Н-ікс, або ж джинонд-о-нікс, і ще тисячі інших різновидів однієї і тієї ж фонетичної конструкції. Самі напої дуже відрізняються один від одного: від сіволвіанського «чінантомнігзу», який є звичайнісінькою водою, що її подають підігрітою до температури ледь вищої за кімнатну, до гаграканського «джин-ентоніксу», який і бика запросто звалить з ніг. І окрім того, що їхні назви звучать подібно, ці напої об’єднує та особливість, що усі вони були винайдені й отримали свої назви ще до того, як ті світи, з яких вони походять, вийшли на контакт з іншими космічними цивілізаціями.

Який висновок можна зробити з цього факту? Він існує сам по собі, окремо від інших явищ. Що ж стосується всіляких теорій структурної лінгвістики, то він не вкладається в жодну з них. І все-таки постійно нагадує про себе. Сивочолі лінгвісти лютяться, коли молоді структурні лінгвісти беруться за цю проблему. Молодих структурних лінгвістів вона неабияк збуджує, і ті просиджують ночі за столом, переконані, що наблизилися до чогось особливо важливого, і, врешті-решт, самі передчасно перетворюються на старих структурних лінгвістів, дратуючись на саму згадку про молоде покоління. Структурна лінгвістика — наука сумна і невесела, а її адепти ніколи не жили в мирі між собою і багато з них проводять надто багато вечорів, намагаючись втопити свої проблеми у їжі з водою. Номер Другий стояв перед ванною капітана і тремтів від розчарування.

— Невже ви не хочете допитати полонених, сер? — застогнав він.

Капітан спантеличено видивився на нього.

— На якого біси мені це робити? — запитав він.

— Щоб отримати від них інформацію, сер! Щоб дізнатися, чому вони тут з’явилися!

— О, ні, ні, ні, — сказав капітан. — Я гадаю, вони просто завітали на келишок джинан тоніксу, правда?

— Але ж, сер, вони мої бранці! Я повинен допитати їх.

Капітан поглянув на них з сумнівом в очах.

— Ну, гаразд, — сказав він, — якщо тобі так хочеться. Запитай, чого б вони бажали випити.

В очах Номера Другого з’явилися лиховісні вогники. Він поволі підійшов до Форда Префекта і Артура Дента.

— Ну що, мерзотники, — загарчав він, — заброди… — тицьнув Фордові під ребра свою рушницю системи «Тут тобі й смерть».

— Не дратуйся, Номере Другий, — спокійним тоном зробив зауваження капітан.

— Чого бажаєте випити? — заверещав Номер Другий.

— Як на мене, то непогано було б скуштувати джинан тоніксу, — відповів Форд. — А ти, Артуре? Артур розгублено заблимав очима.

— Що? Ну, я… так, — відповів він.

— З льодом чи без?! — проревів Номер Другий.

— О, з льодом, якщо можна, — сказав Форд.

— А лимон?!!

— Так, будь ласка, — відповів Форд, — а чи немає у вас часом маленьких тістечок? Знаєте, такі з сиром?

— Тут я задаю запитання!!! — визвірився Номер Другий.

Він ледь не луснув від люті.

— Гм, Номере Другий… — м’яко втрутився капітан.

— Слухаю, сер!

— Трохи охолонь, добре? Будь хорошим хлопчиком. Я ж приймаю ванну, щоб розслабитися.

Очі у Номера Другого звузилися і перетворилися на, як їх називають представники Громил, Убивць і К., на колючі щілини. Як бачиться, основне тут полягає в тому, щоб справити на опонента враження, що ви або загубили окуляри, або ось-ось не втримаєтеся і вас з ніг звалить сон. Але й досі залишається незрозумілим, чому такий вираз обличчя викликає переляк. Він наблизився до капітана, він (Номер Другий) міцно стиснув губи.

І знову ж таки, цікаво було б дізнатися, чому такий вигляд говорить про войовничі наміри. Якщо, мандруючи джунглями Траалю, вам би трапилося наткнутися на легендарну Хижу Блощицю, то у вас були б усі підстави дякувати небу, що щелепи її пащеки міцно стиснуті, а не, як це буває набагато частіше, широко відкриті, демонструючи густі заслинені ікла.

Якщо мені буде дозволено нагадати, сер, — засичав Номер Другий до капітана, — то ви не виходите з цієї ванни уже три роки поспіль! — Випустивши свою останню стрілу, Номер Другий розвернувся на п’ятах і гордо попрямував у куток, щоб там перед дзеркалом повправлятися кидати пронизливі погляди.

Капітан зручніше вмостився у ванні і несміливо усміхнувся Фордові Префекту.

— Знаєте, при такій праці, як моя, доводиться дбати про відпочинок, — сказав він.

Форд поволі опустив руки. Жодної реакції. Артур теж опустив руки.

Ступаючи поволі і обережно, Форд наблизився до п’єдесталу, на якому стояла ванна. Він торкнувся до нього рукою.

— Красива річ, — збрехав він.

Хотів би він знати, чи можна усміхнутися. Поволі і обережно він усміхнувся. Небезпеки не було.

— Гм… — звернувся він до капітана.

— Так? — сказав капітан.

— Мені цікаво, — сказав Форд, — чи можна мені поцікавитися, у чому насправді полягає ваша робота?

Чиясь рука лягла йому на плече. Він різко повернувся.

То був перший помічник капітана.

— Ваші напої, — сказав він.

— О, спасибі, — подякував Форд. Він і Артур взяли до рук чарки. Артур зробив маленький ковток і був здивований, коли виявилося, що напій на смак нагадує віскі з содовою.

— Тобто я хочу сказати, що я не міг не помітити, — сказав Форд, потягуючи з чарки і собі, — трупи. У морозильній камері.

— Трупи? — перепитав здивований капітан.

Форд помовчав і замислився. Ніколи не приймай нічого на віру, подумав він. Чи може бути так, що капітан навіть не підозрює, що у нього на борту п’ятнадцять мільйонів трупів?

Капітан привітно закивав йому. Крім того Фордові здалося, що той бавиться гумовою качечкою.

Форд роззирнувся навколо. Номер Другий час від часу зиркав на нього в дзеркало: його очі ні на мить не зупинялися. А перший офіцер просто стояв собі поруч, тримаючи в руках тацю з напоями і великодушно усміхався.

— Ви сказали трупи? — ще раз перепитав капітан.

Форд облизав губи.

— Так, — сказав він, — я маю на увазі усіх тих мертвих стерилізаторів телефонів і бухгалтерів, які, як вам відомо, знаходяться внизу, у морозильній камері.

Капітан здивовано подивився на нього. Потім він закинув голову і засміявся.

— О, та вони не мертві, — сказав він, — Боже мій, ні, ні, вони просто заморожені. Колись вони оживуть.

Форд зробив те, що з ним трапляється дуже рідко. Він закліпав очима від здивування.

Артур, здається, уже виходив із стану остовпіння.

— Тобто там у вас повний відсік морожених перукарів? — запитав він.

— Авжеж, — відповів капітан. — Їх там мільйони. Перукарі, втомлені життям телевізійні продюсери, страхувальні агенти, працівники відділу кадрів, охоронці, відповідальні за підтримку зв’язків із громадськістю, консультанти з питань менеджменту і ще безліч різних професій. Ми збираємося колонізувати якусь планету. Форд ледь-ледь похитнувся.

— Дух захоплює, правда? — сказав капітан.

— Як? Невже з цими людьми? — здивувався Артур.

— Ах, ви мене тільки правильно зрозумійте, — сказав капітан. — Наш зореліт тільки один з багатьох кораблів Флоту Ковчега. Наш корабель — це Ковчег Б, розумієте? Вибачте, ви б не могли напустити трохи гарячої води для мене?

Артур виконав його прохання, і у ванні завирував водоспад пінистої рожевої води. Капітан зітхнув від задоволення.

— Велике спасибі, мій дорогий друже. Пригощайтеся, будь ласка, напоями.

Форд перехилив у себе келишка, узяв пляшку з таці першого помічника і знову наповнив чарку по вінця.

— А що таке, — запитав він, — корабель Б і що таке Ковчег?

— А ось усе це, — відповів капітан, весело розбризкуючи гумовою качечкою навколо себе пінисту воду.

— Так, — мовив Форд, — але ж…

— Гаразд, щоб ви знали, сталося ось що, — сказав капітан. — Наша планета, зоряна система, з якої ми вирушили, була, так би мовити, приречена.

— Приречена?

— О, саме так. Отож усім і спало на думку: спакуємо усе населення на гігантські зорельоти і рушимо до якоїсь іншої планети. Переповівши усю історію кількома словами, він відкинувся у ванні і задоволено застогнав.

— Ви маєте на увазі менш приречену планету? — спробував підказати Артур.

— Що ви сказали, дорогий друже?

— Менш приречену планету. На якій ви збиралися оселитися.

— Так, збираємося на ній оселитися. Отож, розумієте, вирішили збудувати три кораблі, три космічні Ковчеги, і… Я вам ще не набрид своїми розповідями?

— Ні, ні, — переконливо сказав Форд, — вони захоплюючі.

— А це дуже приємно, — вголос розмірковував капітан, — коли вряди-годи є з ким перекинутися кількома словами.

Номер Другий окинув пронизливим поглядом приміщення і його неспокійні очі знову прикипіли до дзеркала, наче пара мух, яких на хвилю зігнали з улюбленого шматка тухлого м’яса місячної давнини.

— Біда таких тривалих мандрівок, як наша, — продовжував капітан, — у тому, що врешті-решт ви починаєте дуже багато розмовляти з самим собою, що дуже нудно, бо в половині випадків вам відомо, що казатимете далі.

— Тільки у половині випадків? — здивувався Артур.

Капітан замислився на якусь мить.

— Так, на мою думку, приблизно у половині випадків. Так чи інакше… ой, а де ж мило? — він помацав рукою навколо себе і нарешті виловив слизький брусок.

— Угу, отож так або інакше, — продовжував він, — ідея полягала в тому, що на першому кораблі, на кораблі А, у подорож вирушать усі видатні керівники, науковці, знані митці, тобто усі, у кого є якісь досягнення. А на третьому кораблі, на кораблі В, вирушать усі, хто виконує якусь конкретну роботу, те чи се, а на кораблі Б — це вже ми — полетять усі інші, тобто, як би це краще сказати, посередники.

На його обличчі засяяла щаслива усмішка.

— І нас відправили першими, — закінчив він і став наспівувати під ніс мелодію під плюскіт води у ванні.

Ця простенька мелодія для ванни, яку спеціально для капітана написав один з найвідоміших на його планеті авторів чисельних шлягерів (зараз він спав у тридцять шостому відсіку на відстані приблизно дев’ятсот ярдів від капітанського містка) нагодилася якраз до речі, щоб заповнити напружену тишу. Форд і Артур переступали з ноги на ногу і з усіх сил намагалися не зустрічатися поглядами.

— Гм… — обізвався за хвилю Артур, — а що ж було негаразд з вашою планетою?

— Ну, вона була приречена, як я і сказав раніше, — відповів капітан. — Здається, вона мала впасти на сонце, чи щось таке. А може, це місяць мав зіткнутися з нею. Щось схоже на це. Хоч як там було, але перед нами постала жахлива перспектива.

— Авжеж, — несподівано обізвався перший помічник каштана, — я гадаю, що планету чекало вторгнення велетенського рою двадцятифутових хижих бджіл. Хіба не так?

Номер Другий різко повернувся до них. Його очі виблискували пронизливими блискавками, що досягається тільки в результаті тривалих тренувань, яким він віддавав весь свій вільний час.

— Мені говорили зовсім інше! — зашипів він. — Мій командир сказав мені, що планета перебувала у безпосередній загрозі, що її проковтне велетенський зоряний козеріг-мутант!

— Та невже… — сказав Форд Префект.

— Саме так! Велетенська істота родом із самого пекла, з подібними до мечів гострими іклами завдовжки десять тисяч миль, з подихом, від якого закипають океани, з клешнями, які можуть вирвати з корінням цілі континенти, з тисячами очей, які горять наче сонця, із заслиненими щелепами завширшки мільйон миль. Така потвора, яку ви ніколи… ніколи…

— І вони постаралися відправити усіх вас першими, так? — поцікавився Артур.

— Авжеж, саме так, — сказав капітан, — усі говорили, і це було дуже гарно з їхнього боку, що дуже важливо для підтримання духу знати, що вони прибудуть на планету, де можна буде зробити гарну зачіску і де телефони стерильно чисті.

— Еге ж, — погодився Форд, — як на мене, це дуже важливо. А як інші зорельоти, гм… вони полетіли вслід за нами, так?

Капітан не поспішав з відповіддю. Він розвернувся у ванні і кинув погляд понад велетенським корпусом корабля у бік яскравого центру Галактики. Він примружився, заглядаючи у безмежну пустоту.

— Що ж, досить дивно, що ви запитуєте про це, — сказав він і, повернувшись до Форда Префекта, дозволив собі ледь нахмурити брови, — бо, що особливо цікаво, за останні п’ять років, відколи ми вирушили в дорогу, не отримали від них ані знаку… Однак вони повинні бути десь позаду нас.

Він знову кинув погляд у безмежний космос.

Форд теж уважно подивився на екран і наморщив чоло.

— Якщо тільки, звичайно, — обережно промовив він, — їх не проковтнув козеріг…

— А, так… — відповів капітан. У його голосі почулися нотки сумнівів, — козеріг… — Його погляд бездумно ковзнув по нагромадженню приладів і комп’ютерів, які вишикувалися вздовж стін капітанського містка. Вони невинно підморгували йому у відповідь. Він втупився поглядом у зорі, але жодна з них не стала відповідати йому. Він перевів погляд на своїх першого і другого помічників, але ті, здавалося, занурилися у власні думки. Нарешті повернувся обличчям до Форда Префекта, який підняв брови у німому запитанні.

— Ви знаєте, досить дивна річ, — нарешті вимовив капітан, — але зараз, коли я розповів вам цю історію… Номере Перший, вам вона не здається дивною?

Номер Перший пробурмотів щось собі під ніс.

— Що ж, — сказав Форд. — Я бачу, що при бажанні вам є про що побалакати. Отож дякуємо за випивку, і якщо б ви могли, скажімо, підкинути нас до найближчої найзручнішої для вас планети…

— Знаєте, з цим трішечки важкувато, — сказав капітан, — бо нам визначили траєкторію ще до того, як ми вирушили з Голгафрінчама, я гадаю, не в останню чергу через те, що у мене не все гаразд із розрахунками…

— Ви хочете сказати, що ми застрягли на вашому кораблі надовго? — вигукнув Форд, несподівано втративши весь свій спокій через цю плутанину. — Коли ви повинні дістатися до планети, яку маєте намір колонізувати?

— О, ми вже майже на місці, — сказав капітан. — У будь-яку мить. Мені дійсно мабуть пора вибиратися з ванни. Хоча я не розумію, чому відмовлятися від неї, якщо вона мені подобається?

— То ми дійсно приземлимося через хвилину? — запитав Артур.

— Ну, не зовсім приземлимося, бо приземлятися — то не зовсім те… е-е…

— Ви на що натякаєте? — роздратовано запитав його Форд.

— Розумієте, — сказав капітан, обережно підбираючи слова, — наскільки я пам’ятаю, мені здається, що запрограмовано падіння на планету.

— Падіння? — Форд і Артур вигукнули разом.

— О, так, — сказав капітан, — так, здається, планувалося. Говорили про якусь дуже серйозну причину, та, на жаль, ніяк не можу згадати, про яку. Йшлося про… е-е…

Форд не втримався і вибухнув.

— Та ви ж просто вантаж нікому не потрібних пришелепуватих бевзів! — закричав він.

— Ось воно, саме так, — засяяв капітан, — це було причиною.

РОЗДІЛ 25

У «Путівнику по Галактиці для космотуристів» про планету Голгафрінчам говориться: Це планета з древньою і таємничою історією, багата легендами, багряна, а деколи і зелена від пролитої крові тих, хто у давно забуті часи намагався завоювати її; планета випалених сонцем пустельних пейзажів, солодкого і задушливого повітря, насиченого випарами пахучих джерел, які збігають струмками між гарячими, запорошеними скелями і годують вологою темні, мускусні лишайники, цілі галявини яких розкинулися в низинах; земля, яку обробляють у поті чола, земля затруєної свідомості, особливо у тих, хто вживає лишайники у їжу; а ще земля затишних і затьмарених думок тих, котрі наважилися зректися лишайників, знайти для себе дерево і сидіти в його тіні; а також земля криці, крові і героїзму; земля плоті і духу. Така її історія.

А найзагадковішими постатями давньої і дивної історії планети, без сумніву, вважалися поети Великого Гурту з Аріуму, Ці Гуртові поети мешкали зазвичай на віддалених гірських перевалах, де вони терпляче очікували на невеликі групи необережних мандрівників, ставали гуртом навколо них і закидали прочан камінням.

А коли ті починали лементувати, запитуючи, чому б поетам не забратися геть і не написати кілька поем замість того, щоб калічити людей камінням, поети несподівано припиняли напад і виконували один з дев’ятсот дев’яносто чотирьох великих вассіліанських Пісенних Циклів. Ці пісні вирізнялися особливою милозвучністю, а ще більше своєю тривалістю, і усі вони майже не відрізнялися сюжетом.

У першій частині кожної пісні говорилося про те, як з міста Вассіліан на чотирьох конях якось рушили у світ п’ятеро мудрих князів. Князі, які звичайно ж хоробрі, шляхетні і розумні, подорожують у далеких чужинських краях, стають на герць з велетнями-людожерами, вивчають екзотичні філософії, чаюють з таємничими божками, рятують красивих чудовиськ від хижих принцес і врешті-решт проголошують, що здобули освіту, і таким чином їхні блукання світами завершені.

Друга, і набагато довша частина кожної пісні переповідає їхні суперечки про те, котрий з них повинен пішки повернутися додому. Усе це відбувалося у далекому минулому планети. Втім, саме один з нащадків цих ексцентричних поетів вигадав легенди про приреченість планети у майбутньому, що дало можливість народові Голгафрінчама позбутися ні до чого не придатної третини своїх одноплемінників. Інші дві третини міцно трималися домівки і жили повнокровним, багатим і щасливим життям, аж доки їх усіх несподівано скосила небезпечна хвороба, що передавалася через брудні телефони.

РОЗДІЛ 26

Тієї ночі зореліт гримнувся на цілком непримітну зелено-блакитну планету, яка кружляла навколо невеликого жовтого, забутого усіма сонця у не позначеній на карті глушині занедбаного закутку Західного спірального відгалуження Галактики.

Протягом годин, які передували приземленню, Форд Префект люто, але зовсім даремно змагався з приладами за розблокування панелі управління корабля, щоб змінити задану траєкторію польоту. Невдовзі він зрозумів, що корабель запрограмували так, щоб він допровадив вантаж до нової домівки коли й у не зовсім комфортабельних умовах, зате цілком безпечно, а потім зіпсувався до такої міри, що уже не залишиться жодної надії його полагодити.

Зниження в щільних шарах атмосфери супроводжувалося скрипом, спалахами і привело до майже повної втрати зовнішніх пристроїв і захисної оболонки, а остаточне безславне його падіння усім корпусом у похмуру болотисту драговину залишило команді лише кілька передсвітанкових годин на оживлення і вивантаження замороженого і нікому непотрібного вантажу, бо корабель майже одразу почав просідати, поволі підводячи носа свого велетенського корпусу над застиглим багном. Спалахи метеоритів раз або двічі за ніч вихоплювали з темряви обриси зорельоту — це згоряли в небі залишки його приземлення.

Коли засірів світанок, він непристойно забулькав і навіки потонув у смердючих глибинах.

А коли вранці піднялося сонце, у його імлистому світлі відкрилася широка рівнина, на якій роїлося від перукарів, прес-секретарів, опитувачів громадської думки і решти сіромах, які, заламуючи руки і ремствуючи, відчайдушно хапалися за усе, що потрапить під руку, аби вибратися на сухе.

Якби сонце не було таким невразливим, воно б напевно одразу знову сховалося за небосхилом, але воно і далі піднімалося над горизонтом, і невдовзі під його теплим промінням ці безсилі створіння стали борсатися трохи жвавіше.

Багацько з них, що й не дивно, щезли в трясовині ще вночі, ще кілька мільйонів засмоктала багнюка разом з кораблем, однак тих, що вижили, залишалося не менш кількох сотень тисяч, і вони розповзалися по околицях — кожен з них шукав кілька квадратних футів тверді, на якій можна простягнутися і віддихатися після жахів і випробувань ночі. Дві постаті не зупиняючись простували далі.

З верхівки сусіднього пагорба Форд Префект і Артур Дент оглядали жахливу картину, часткою якої їм стати зовсім не хотілося.

— Кепські їхні справи, — промимрив Артур.

Форд поводив палицею по землі й стенув плечима.

— Треба сказати, вони знайшли дуже цікавий розв’язок проблеми, — сказав він.

— І чому це люди ніяк не навчаться жити разом у мирі і гармонії? — сказав Артур.

Форд голосно і нещиро засміявся.

— Сорок два! — вигукнув він, злостиво посміхнувшись. — Ні, не сходиться. Не звертай уваги.

Артур глипнув на нього, як на божевільного, і не спостерігши нічого, щоб свідчило про протилежне, усвідомив, що можна зовсім небезпідставно допустити, що той справді з’їхав з глузду.

— Як ти гадаєш, що буде з ними усіма? — запитав він за хвилю.

— У безконечному Всесвіті може трапитися все що завгодно, — сказав Форд. — Вони можуть навіть вижити. Дивно, але так воно і є.

В його очах загорілися допитливі іскорки, коли він оглядав навколишні пейзажі. Потім він знову перевів погляд на картину страждань, яка відкривалася внизу.

— Я гадаю, якийсь час вони протримаються, — сказав він.

Артур пильно подивився на нього.

— Чому ти так кажеш? — запитав він.

Форд стенув плечима.

— Просто здогад, — сказав він, і вираз його обличчя свідчив, що він більше не хоче відповідати на запитання.

— Поглянь, — несподівано озвався він.

Артур простежив, куди той показував пальцем. Внизу по рівнині серед цього мурашника, який розповзався в різні боки, рухалась якась постать, а краще сказати, накульгувала і ледь повзла. Здавалося, вона щось несе на плечі. Ця людина падала і підводилась, знову падала і знову підводилась.

Здавалося, що цей чолов’яга, наче п’яний, розмахує чимось, привертаючи їхню увагу. Через кілька хвилин він припинив свої зусилля і звалився з ніг як підкошений.

Артур так і не зміг збагнути, що це йому нагадує.

— Кінокамера, — сказав Форд. — Бідолаха знімає історичний момент.

— Ну, я не знаю, як ти, — знову через хвилю озвався Форд, — але з мене уже досить.

Деякий час він сидів мовчки.

Через хвилю Артурові здалося, що його слова потребують пояснення.

— Гм, коли ти кажеш, що з тебе уже досить, то що саме ти маєш на увазі? — запитав він.

— Хороше запитання, — сказав Форд. — Не можу знайти нічого, крім мовчанки.

Обернувшись через плече, Артур побачив, що той крутить ручки на маленькій чорній скриньці. Форд уже встиг пояснити Артурові, що ця скринька — Субефірний сенсоматик, але у відповідь на пояснення Артур просто неуважно кивнув головою і не став прислухатися. Для нього Всесвіт все ще ділився на дві частини — Земля і все інше. Якщо Земля була знищена для того, щоб покласти на її місці гіперпросторову магістраль, то це означало, що його погляд на речі став дещо перекошений, однак Артур чіплявся розумом навіть за цю перекошеність, яка залишалася останньою ниткою, що зв’язувала його з домівкою. А Субефірний сенсоматик певно належав до категорії «усе інше».

— Як з козла молока, — сказав Форд, струшуючи приймач.

«Молоко, — подумав Артур, апатично споглядаючи первісну природу навколо себе, — я б віддав усе на світі за склянку молока з Землі».

— Чи ти можеш повірити, — з відчаєм сказав Форд, — що в радіусі кількох світлових років навколо цієї забутої Богом діри немає жодних сигналів? Ти чуєш, що я кажу?

— Що? — запитав Артур.

— Ми попали у халепу, — сказав Форд.

— Та невже? — сказав Артур.

Для нього це була вже дуже давня новина.

— Доки ми нічого не спіймаємо цим приймачем, — сказав Форд, — наші шанси вибратися з цієї планети дорівнюватимуть нулеві. Можливо, магнітне поле планети утворює химерний ефект стоячої хвилі. В такому випадку ми повинні ходити і ходити, поки не знайдемо район впевненого прийому. Ходімо?

Він підхопив свої манатки і попростував далі.

Артур глянув на підніжжя пагорба. Чоловікові з кінокамерою вдалося звестися на ноги саме вчасно, щоб зняти свого колегу, який безсило простягнувся долі.

Артур вирвав травинку і подався вслід за Фордом.

РОЗДІЛ 27

— Я. сподіваюся, ви добре пообідали? — запитав Зарнівуп у Зафода і Тріліан, коли ті матеріалізувалися на капітанському містку зорельота «Золоте серце» і лежали відсапуючись на долівці. Зафод розтулив кілька очей і сердито втупився в нього.

— Це знову ти, — презирливо пирхнув він. Він звівся на ноги і пішов шукати стільця, щоб упасти на нього і розслабитися. На очі йому потрапив один стілець — він упав на нього і розслабився. — Я ввів у комп’ютер Координати неймовірності, які відповідають меті нашої мандрівки, — сказав Зарнівуп. — Незабаром ми будемо на місці. А тим часом ви можете відпочити і підготуватися до зустрічі.

Зафод не відповів нічого. Він знову підвівся, маршовим кроком підійшов до шафки, з якої видобув пляшку старого Джанкс спіріту. Рідина забулькала у горлі.

— А коли це буде зроблено, — розлючено сказав Зафод, — то й по всьому, так? І я буду вільний робити те, що в біса мені заманеться, лежатиму на пляжі і таке інше?

— Це залежить від того, що нам дасть зустріч, — сказав Зарнівуп.

— Зафоде, хто цей чоловік? — з тремтінням у голосі запитала Тріліан, насилу зводячись на ноги. — Що він тут робить? Чому він на нашому кораблі?

— Він — дурень з дурнів, — пояснив Зафод, — який хоче познайомитися з людиною, яка править Всесвітом.

— Ось воно що, — сказала Тріліан, узявши пляшку у Зафода і пригощаючись з неї, — отже, він кар’єрист.

РОЗДІЛ 28

Найбільша проблема — а радше одна з найбільших проблем, бо таких існує кілька — серед інших значних проблем, пов’язаних з керівництвом людьми, полягає в тому, щоб знайти когось, хто ними керуватиме; або либонь у тому, щоб знайти того, хто настільки вдатен, щоб люди дозволили йому керувати собою.

Підсумовуючи: загальновідомо, що ті люди, які напевно хочуть керувати людьми, в силу самого цього факту найменш придатні для цього.

Підсумовуючи сказане вище: у жодному випадку не можна дозволяти виконувати обов’язки президента кожному, хто здатний пролізти на цю посаду. Підсумовуючи усі попередні висновки: з людьми завжди клопітно. І таким чином ми прийшли ось до якої ситуації: ціла низка президентів Галактики настільки насолоджувалися втіхами влади і постійним базіканням про свою безмежну владу, що їм дуже рідко вдавалося помічати, що насправді від них нічого не залежить.

Але десь у тіні за їхніми спинами… Хто ж ця особа? Хто може бути правителем, якщо до влади не можна допускати усіх, котрі прагнуть цього, без винятку?

РОЗДІЛ 29

На невеликій непримітній планеті, що витала десь посеред космосу і ніде зокрема — тобто справді ніде, бо цього місця ніяк не розшукати, оскільки воно захищене потужним полем неймовірності, від якого мають ключі тільки шестеро осіб в усій Галактиці, — йшов дощ.

Лило як з відра, і вже не перший день. Поверхня моря під невпинним бомбардуванням дощових крапель перетворилася на туман. Вода стікала по деревах, вона перетворила на суцільну багнюку невеликий проміжок порослого чагарником морського берега.

Дощ барабанив і витанцьовував на іржавому бляшаному даху невеличкої халупи, яка стояла посередині цієї зарослої чагарником гущавини. Дощ цілком розмив вузьку стежинку, що вела від халупи до берега моря, і розсунув купки красивих мушель, які там хтось наскладав.

Всередині хижі майже нічого не було чутно — усе заглушував стук дощу по даху. Та на це майже не зважали її мешканці, чия увага була прикута до іншого.

Один з них високий незграбний чоловік з жорстким кольору сіна волоссям, яке намокло, бо дах протікав. На ньому висів поношений одяг, він горбився, а очі, дарма що розтулені здавалися заплющеними.

Обстава хижі складалася з просидженого крісла, старого обшарпаного столу, старого матрацу, кількох подушок і невеликої, але теплої грубки.

Ще один мешканець — старий кіт, який немало побачив на своєму віку, зараз саме перебував у центрі уваги чоловіка. Його незугарне тіло схилилося над твариною.

— Киць, киць, киць, — промовляв він, — ням, ням, ням… киця хоче рибки? Ласий шматочок рибки… киці хочеться рибки?

Здавалося, що кіт вагається. Поблажливо він торкнувся лапкою шматка риби, що його тримав чоловік, а потім його увагу відвернув пил на долівці.

— Киця не їстиме рибки, киця схудне і помре з голоду, так я гадаю, — сказав чоловік.

В його голос вкралися нотки сумніву.

— Мені здається, саме так і буде, — сказав він, — але хіба я можу знати напевно?

Він знову підсунув шмат риби.

— Подумай, кицю, — сказав він, — з’їж рибу… або не їж її. Гадаю, краще, якщо я не буду наполягати, — зітхнув він.

— Я гадаю, риба смачна. Але коли я пригадую, що дощ мокрий, то думаю, хто я такий, щоб нав’язувати своє судження?

Він залишив рибу для кота на долівці і знову сів у крісло.

— Ага, мені здається, я бачу, як ти її їси, — нарешті промовив він, коли кіт вичерпав можливості порозважуватися купкою пилу і накинувся на рибу.

— Мені подобається, коли я бачу, як ти їси рибу, — сказав чоловік, — бо, на мою думку, ти загинеш з голоду, якщо не їстимеш.

Він узяв зі столу аркуш паперу і огризок олівця. Одне він тримав у правій руці, інше — у лівій, і спробував експериментувати. Йому було цікаво, яким чином вони можуть взаємодіяти. Спочатку він потримає олівець під аркушем, потім над аркушем і поруч з ним. Він спробував замотати олівець у папір, тер по аркушу тупим кінцем олівця, потім спробував гострим. На папері з’явилася риска, і він втішився своєму відкриттю, як і кожного дня.

Він взяв зі столу ще один аркуш. На ньому був кросворд. Він деякий час розглядав його, заповнив кілька клітинок і втратив будь-який інтерес.

Він спробував посидіти на одній руці і його заінтригувало те, що він відчув вагу власного тіла.

— Риба з’являється здалеку, — сказав він, — зрештою, так мені кажуть.

Або я просто уявляю, що мені розповідають про це. Коли тут з’являються люди, чи, може, коли вони з’являються у моїй свідомості, прибуваючи сюди у шістьох чорних лискучих кораблях, чи з’являються вони також і у твоїй свідомості? Що бачиш ти, кицю?

Він поглянув на кота, який набагато уважніше тягнувся кігтями до риби, ніж прислухався до цих розумувань.

— А коли вони мене запитують, чи чуєш їх і ти? Що означають для тебе їхні голоси? Можливо, ти гадаєш, що це вони співають для тебе пісень, — він обмірковував сказане вголос і помітив помилку у своєму припущенні.

— Можливо, вони справді співають для тебе пісень, — а я думаю, що вони мене запитують.

Він знову помовчав. Часом він мовчав по декілька днів, просто щоб переконатися, на що це схоже.

— Як ти гадаєш, сьогодні вони з’являлися? — сказав він. — Бо мені здається, що так. На долівці грязюка, на столі сигарети і віскі, на тарілці риба для тебе, а у моїй свідомості згадки про них. Я знаю, що це не надто переконливі свідчення, але усі свідчення обумовлені обставинами». І поглянь, що вони ще мені залишили.

Він простягнув руку і одну за одною взяв зі столу кілька речей.

— Кросворди, словники і калькулятор.

Годину він бавився калькулятором, а тим часом кіт заснув. Дощ за стінами хижі не припинявся. Зрештою він відклав калькулятор.

— Гадаю, я маю рацію, вважаючи, що вони мене запитують, — сказав він. — Здійснити таку тривалу подорож і залишити ці речі тільки заради того, щоб заспівати для тебе пісень, було б досить дивною поведінкою. Або ж мені просто так здається., Та, Бог його зна, Бог його зна.

Він узяв зі столу сигарету і припалив її від скіпки з губки. Глибоко втягнув дим і випростався у кріслі.

— Здається, сьогодні я бачив у небі ще один корабель, — сказав він. — Великий і білий. Я ще ніколи не бачив білих і великих зорельотів. Тільки шість чорних. І шість зелених. Та ще інших, які говорять, що прилетіли з дуже далеких країв. Білих кораблів ніколи не було. Можливо, за певних обставин шість невеликих чорних кораблів можуть видаватися одним білим. Можливо, мені б не зашкодила чарка віскі. Так, схоже на те.

Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.

Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.

— Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, — сказав він.

Зореліт «Золоте серце» стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.

Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.

— Он там? — Тріліан перекричала шум дощу.

— Так, — відповів Зарнівуп.

— У тій халупі?

— Так.

— Дива, та й годі.

— Але ж це така глушина, — сказала Тріліан. — Ми напевно заблукали.

Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?

Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.

Двері відчинилися.

— До мене? — спитав чоловік.

— Е, пробачте, — сказав Зарнівуп, — але у мене є підстави вважати…

— Це ви правите Всесвітом? — перебив його Зафод.

Чоловік усміхнувся йому.

— Я намагаюся цього не робити, — сказав він. — Ви змокли?

Зафод ошелешено подивився на нього.

— Змокли? — вигукнув він. — Хіба не видно, що ми змокли?

— Це я так бачу, — пояснив чоловік, — але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.

Вони зайшли.

Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо — Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.

— Агов, е… — сказав Зафод, — як вас звати?

Чоловік підозріло подивився на них.

— Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім’я? Як на мене, то дивно давати ім’я клункові невиразних сенсорних відчуттів.

Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.

— Ось тобі й маєш! — вигукнув Зафод. — Ложе владаря! — своїм вигуком він сполохав кота.

— Послухайте, — сказав Зарнівуп, — я повинен задати вам декілька запитань.

— Гаразд, — люб’язно відповів чоловік, — якщо хочете, можете заспівати моєму котові.

— А йому це сподобається? — запитав Зафод.

— Ви краще у нього запитайте, — відповів чоловік.

— А він розмовляє? — здивувався Зафод.

— Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, — відповів чоловік, — але на мою пам’ять не можна покладатися.

Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.

— Гаразд, — сказав він, — це ж ви правите Всесвітом, чи не так?

— Звідки мені знати, — відповів чоловік.

Зарнівуп зробив позначку на папері.

— Скільки часу ви цим займаєтеся?

— А, — кивнув чоловік, — це питання стосується минулого, правда?

Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.

— Так, — відповів він.

— Звідки я можу знати, — сказав чоловік, — що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?

Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.

— Ви на усі запитання отак відповідаєте? — поцікавився він.

Чоловік не забарився з відповіддю.

— Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.

Зафод розреготався.

— За це й вип’ємо, — сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.

Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із задоволенням узяв її.

— Чудово, великий правителю, — сказав Зафод, — так і кажіть, як воно є.

— Ні, зачекайте, — сказав Зарнівуп. — Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах…

— Гадаю, що так, — відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.

— І вони просять вас, — продовжував Зарнівуп, — ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?

— Де, де? — запитав чоловік. — Що ви маєте на увазі?

— Там! — вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.

— Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? — ввічливо запитав чоловік. — Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.

— Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! — закричав Зарнівуп. — Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.

Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.

— Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, — нарешті відповів він.

— Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту — якщо такий і існує — на віру.

Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.

— Я можу вирішувати тільки у моєму власному Всесвіті, — спокійно вів далі чоловік. — Мій Всесвіт — це мої очі і вуха. Усе інше — не більше, як здогад.

— Невже ви ні у що не вірите?

Чоловік стенув плечима і підняв з долівки кота.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказав він.

— Невже ви не розумієте, що рішення, які ви приймаєте тут, у цій халупі, впливають на життя і долю мільйонів людей. Це ж зовсім неправильно!

— Я не знаю. Я ніколи не зустрічав людей, про яких ви говорите. І ви, наскільки я розумію, теж ні. Вони існують тільки у словах, які ми чуємо. Це ж безглуздя говорити, що ви знаєте, що діється з іншими людьми. Якщо вони існують, то тільки їм про це і відомо. Кожен з них має свій власний Всесвіт завдяки очам і вухам.

Тріліан сказала:

— Гадаю, мені краще вийти на хвилю.

Вона вийшла з хижі і стала під дощем.

— Ви вірите в те, що існують інші люди? — наполягав Зарнівуп.

— Це спірне питання. Хто його зна.

— Я погляну, що там із Тріліан, — сказав Зафод і вислизнув за двері.

Надворі він сказав їй:

— Гадаю, Всесвіт у надійних руках, чи не так?

— У дуже надійних, — відповіла Тріліан.

Вони зникли за завісою дощу.

А в халупі Зарнівуп продовжував наступ.

— Та невже ви не розумієте, що від одного вашого слова залежить життя і смерть людей?

Правитель Всесвіту мовчав, доки можна було. А коли він почув приглушені звуки корабельного двигуна, то заговорив, щоб приглушити їх.

— Це мене зовсім не стосується, — сказав він, — я не маю справи з іншими людьми. Бачить Бог, я не жорстокий.

— Ага! — вигукнув Зарнівуп. — Ви сказали «Бачить Бог». То ви все-таки у щось вірите!

— Мій кіт, — спокійно відповів чоловік, підняв кота на руки і погладив його. — Я так його називаю. Я гарно до нього ставлюся.

— Гаразд, — погодився Зарнівуп, однак все одно наполягав на своєму.

— Звідкіля вам відомо, що він існує? З чого ви взяли, що він знає про ваше добре ставлення і що йому до вподоби те, що він вважає вашою добротою?

— Зовсім ці, — відповів з усмішкою чоловік. — Цього я не знаю. Мені просто приємно поводитися певним чином з тим, що видається мені котом. Хіба ви чините інакше? Будь ласка, облиште. Мені здається, я втомився.

Зарнівуп важко зітхнув від безнадії і оглянувся навколо.

— А де ці двоє? — запитав він зненацька.

— Які двоє? — запитав повелитель Всесвіту, знову вмощуючись у крісло і наповнюючи чарку віскі.

— Бібльброкс і дівчина! Вони щойно були тут!

— Не пригадую. Минуле — це фікція, яка виникає внаслідок…

— Та годі вам, — урвав його Зарнівуп і вибіг на дощ. Корабель зник.

Дощ продовжував розмішувати багнюку. Там, де до цього стояв корабель, не залишилося ані сліду. Він закричав у дощ. Він повернувся і помчав назад до хижі, але виявилося, що вона зачинена.

Правитель Всесвіту трохи подрімав у кріслі. Потім він знову побавився олівцем і папером і дуже втішився, коли зробив відкриття, що олівець залишає по собі сліди на папері. За дверима хтось продовжував галасувати, але він не був певний, був це справжній шум чи уявний. Весь наступний тиждень він розмовляв зі столом — хотів побачити, як той реагуватиме.

РОЗДІЛ 30

Тієї ночі на небі загорілися зорі, сліпучо яскраві і чисті. Форд і Артур подолали більше миль, ніж могли порахувати, і зрештою зупинилися на відпочинок. Ніч була прохолодна і запашна, повітря було чисте, а Субефірний сенсоматик незмінно мовчав.

Над світом повисла чудова тиша, магічний спокій, який поєднувався з пахощами лісів, тихим скрекотом комах і яскравим блиском зірок, — усе це заспокоювало їхній занепалий дух. Навіть Форд Префект, який на власні очі бачив стільки світів, що не зміг би їх усі перелічити за цілий день, став подумувати, чи, бува, ця планета не найкраща за усі, бачені ним. Протягом дня вони бачили безліч пологих і зелених пагорбів, які змінювалися видолинками, порослими густими соковитими травами, дикими духмяними квітами, високими, з густими кронами деревами; вгорі на них пригрівало сонце, легенький вітрець навівав приємну прохолоду, а Форд Префект перевіряв Субефірний сенсоматик через усе довші й довші інтервали, а затяте мовчання приймача все менше турбувало його. Здавалося, що ця планета припала йому до душі.

Хоч нічне повітря було холодне, вони спали міцно і вигідно проти неба, і прокинулися через кілька годин, коли випала легка роса, з почуттям свіжості й голоду. Ще у ресторані «Тисяча шляхів» Форд сховав до ранця кілька булочок і тепер вони ними поснідали.

Досі вони мандрували навмання, однак зараз рушили строго на схід, відчуваючи, що коли збираються дослідити цю планету, то їм слід чітко уявити, звідкіля вони йдуть і куди прямують.

Ще до обідньої пори вони зустрілися з першими свідченнями, що планета, на якій вони опинилися, не є безлюдна: серед дерев майнуло обличчя — за ними стежили. Обличчя зникло, як тільки вони його помітили, але у них обох склалося враження, що ця істота — гуманоїд, якому цікаво подивитися на них, але зовсім не страшно. Через півгодини вони помітили ще одне таке обличчя, а за десять хвилин ще одне.

Через хвилину після цього вони вийшли на широку галявину і поставали наче вкопані.

Перед ними посеред галявини стояв гурт із двох десятків чоловіків і жінок. Мовчки і непорушно вони чекали наближення Форда і Артура. За деякими з жінок ховалися дітлахи, а позаду цієї групи у безладі стояли невеличкі і ветхі житла, виготовлені з гілля та глини.

Форд і Артур затамували подих.

Найвищий з чоловіків мав не більше п’яти футів росту, усі вони трохи горбилися, у них були довгуваті руки, низькі чола і яскраво-світлі очі, які уважно вивчали чужинців.

Форд і Артур полегшено відітхнули, побачивши, що ті не мають зброї і не збираються підходити ближче.

Якийсь час обидва гурти просто розглядали один одного і ніхто не ворушився. Поява чужинців, здавалося, занепокоїла аборигенів, і хоча вони не виявляли жодних ознак агресивності, було цілком очевидно, що запрошення від них теж не діждешся.

Нічого не сталося.

У наступні дві з лишком хвилини теж нічого не сталося. Через дві хвилини з лишком Форд вирішив, що настав час, аби щось сталося.

— Привіт, — сказав він.

Жінки трохи міцніше притисли до себе дітей.

З боку чоловіків не помічалося жодного помітного руху, однак їхні постаті однозначно свідчили, що Фордове вітання їм не до душі — їх воно не дуже обурювало, але все ж не подобалося.

Один з чоловіків, що стояв трохи попереду решти одноплемінників і тому цілком міг бути їхнім вождем, виступив наперед. На вигляд він був зовсім спокійний, майже безтурботний.

— Уггхххрууггхххрррр ух ух рух уургх, — потиху сказав він.

Це була несподіванка для Артура. Він настільки звик, навіть не замислюючись, отримувати негайний переклад усього, що говорилося навколо нього з допомогою рибки-перекладача, схованої у вусі, що вже давно навіть не згадував про це, і тільки зараз пригадав про рибку, бо та, як видавалося, більше не допомагала. Якісь невиразні тіні думок промайнули в глибині свідомості, але не було нічого, за що можна було вхопитися. Він припустив, і, як з’ясувалося, цілком правильно, що у цих людей щойно з’явилися тільки перші елементи мови і тому рибка-перекладач була безсила допомогти. Він глянув на Форда, який був безконечно досвідченішим у таких справах.

— Я думаю, — сказав Форд кутиком рота, — що він запитує нас, чи не могли б ми обійти його селище стороною.

Через хвилину жест людиноподібної істоти підтвердив його здогад.

— Руургггххх урргггх; ургх ургх рруурруух уг, — вів далі тубілець.

— Суть справи у тому, — сказав Форд, — що, наскільки я розумію, ми можемо продовжувати свою мандрівку в будь-який бік, але усі вони будуть дуже задоволені, якщо ми обійдемо їхнє селище стороною і не заходитимемо в нього.

— То що будемо робити?

— Гадаю, варто задовольнити їхнє прохання, — відповів Форд. Поволі і обережно вони обійшли галявину. Здається, це сподобалося тубільцям — вони закивали їм услід, проводжаючи поглядами, і взялися до своїх справ.

Форд і Артур продовжували мандрівку лісом. Через кілька сотень ярдів від галявини вони натрапили на невеличку купку фруктів, яка лежала у них на шляху. Тут були ягоди, які виглядали ну зовсім як малина і суниці, а також м’ясисті фрукти, що дуже нагадували груші.

Досі вони намагалися обминати фрукти і ягоди, які потрапляли їм на очі, хоча дерева і кущі просто рясніли ними.

— Поміркуй, — говорив Форд Префект, — фрукти і ягоди на чужих планетах або їстівні або отруйні. Отож за них братися треба аж тоді, коли без них все одно доведеться помирати з голоду. Отак і треба чинити. Щоб вижити, космотуристам краще вже їсти солонину. В цьому весь секрет.

Вони стояли над купкою і розглядали її з підозрою. Вона виглядала такою апетитною, що їх аж засудомило з голоду.

— Погляньмо на це ось як… — сказав Форд, — е-е…

— Як?

— Я намагаюся розібратися в ситуації і знайти привід все-таки скуштувати цих фруктів, — сказав він.

Гладенькі і м’ясисті боки фруктів, що нагадували груші, аж світилися на сонці. А малина і суниці були такі відбірні і стиглі, що Артур не міг згадати, чи йому колись щось схоже потрапляло на очі навіть у рекламі морозива.

— Чому б не скуштувати їх, а вже потім подумати? — запитав він.

— Можливо, саме цього вони від нас сподіваються.

— Гаразд, а якщо поглянути на це з іншого боку…

— Твоя пропозиція непогана.

— Фрукти поклали тут для нас. Вони або їстівні, або отруйні, або вони хочуть нас нагодувати, або отруїти. Якщо вони отруйні і ми не їстимемо їх, вони попросту доконають нас у якийсь інший спосіб. Якщо не їстимемо, то програємо так чи інакше.

— Мені подобається хід твоїх думок, — сказав Форд. — Давай скуштуємо по одненькій.

Артур несміливо підняв з купки один фрукт, що нагадував грушу.

— Я часто згадував оповідку про райський сад, — сказав Форд.

— Гм?

— Едемський сад, дерева, яблука. Ти пригадуєш?

— Звичайно, пригадую.

— Ваш Бог посадив яблуню посередині саду і каже: «Робіть, що хочете, хлопці… ага, тільки не чіпайте яблук». Вони, на тобі маєш, з’їдають яблуко, а він вискакує з-за кущів і кричить: «Ось я вас і впіймав!» Але не було б великої різниці, якби вони і не стали чіпати того яблука.

— Чому б не було?

— Тому що, коли маєш справу з кимсь, у кого розумових здібностей вистачає лишень на те, щоб залишити на тротуарі капелюха з цеглиною всередині, то будь певен, що рано чи пізно вони своє візьмуть і на чомусь таки підловлять тебе.

— Про що ти говориш?

— Не зважай. Краще їж фрукти.

— А знаєш, ці місця чимось скидаються на сади Едему.

— Їж фрукти.

— Дійсно, тут дуже схоже на Едем.

Артур вп’явся зубами у фрукт, який нагадував грушу.

— Це ж груша, — сказав він.

Через деякий час, коли вони добряче під’їли, Форд Префект обернувся і гукнув.

— Дякуємо. Велике спасибі, — крикнув він, — ви дуже люб’язні.

І вони продовжили свою подорож.

Протягом наступних п’ятдесяти миль на схід вони і надалі час від часу знаходили на шляху дари, і хоча двічі чи тричі помічали між деревами аборигена, але прямих контактів більше не траплялося. Вони погодилися один з одним, що їм до вподоби плем’я людей, які чітко дають зрозуміти, що вони вдячні просто за те, що їх залишають у спокої.

Через п’ятдесят миль фрукти вже не з’являлися, бо тут починалося море.

Поспішати їм було нікуди. Отож вони збудували пліт і перебралися через море. Воно було порівняно спокійним, завширшки лише шістдесят миль, і морська прогулянка виявилася цілком приємною. Висадилися вони у місцевості, яка була принаймні такою ж гарною, як та, звідкіля вони прибули.

Коротше кажучи, хоч як це смішно, жилося їм вельми легко і привільно, принаймні доки їм не бракувало сил долати тягар безцільності своїх мандрів та ізоляції — вони вирішили ігнорувати його. Коли тяга до товариства стане надто великою, вони знатимуть, як задовольнити її, але наразі вони були вдоволені, що між ними і голгафрінчанами залишилися сотні миль.

Проте Форд Префект знову став частіше вмикати Субефірний сенсоматик.

І тільки одного разу він впіймав сигнал, але той був такий слабкий і доходив з такої неймовірної відстані, що Форд похнюпився ще більше, ніж від тиші у ефірі, яку після цього вже ніщо не порушувало.

Їм заманулося повернути на північ. Через кілька тижнів вони дісталися до ще одного моря, збудували ще одного плота і продовжили мандрівку водою. На цей раз їм було важче, клімат ставав холоднішим. Артур підозрював, що у Форда Префекта проявляються мазохістичні схильності: подорож ставала все важчою, і це додавало Фордові почуття мети, якої йому інакше дуже не вистачало. Він невтомно поривався вперед.

Мандрівка на північ привела їх у гористу, до запаморочення красиву і захоплюючу місцевість. Картина вкритих снігом вершин з гострими виступами скель, які тягнулися аж до небокраю, заполонила їхні почуття. Їх став пробирати холод.

Вони позагорталися у шкури та хутра тварин, що їх Форд Префект зловив способом, якого колись навчили двоє колишніх монахів з Праліту, власників левітаційного санаторію на Гуніанських пагорбах.

У Галактиці цих колишніх монахів з Праліту аж кишить і усі вони непогано заробляють, оскільки прийоми контролю над свідомістю, яких навчають у цьому релігійному ордені у якості благочестивої науки, і справді дивовижні.

І особливо багато монахів покидають орден одразу ж після засвоєння цієї благочестивої науки, саме перед тим, як дати обітницю зачинитися на усе життя у невеличкій металевій камері.

Прийом Форда полягав, здається, лише в тому, щоб стояти деякий час нерухомо і усміхатися.

Потім з-поміж дерев виходить тварина — скажімо, олень — і уважно приглядається до нього. А Форд і далі усміхається до неї, його очі світяться м’яким блиском, і він наче випромінює глибоку, всесвітню любов, яка може охопити весь світ. Навколишня місцевість потопає у невимовно мирному і байдужому спокої, потоки якого поширюються навколо цього хитруна. Олень поволі підступає все ближче і ближче, аж доки підійде майже впритул. І тоді Форд Префект простягає руки і скручує тварині карк.

Феромональний контроль — так цю техніку називав Форд: «Слід лише знати, як генерувати потрібний запах».

РОЗДІЛ 31

Через кілька днів після висадки на цю гористу землю вони вийшли на величне і монументальне узбережжя, яке простягалося перед ними по діагоналі з південного заходу на північний схід: глибокі карколомні ущелини, стрімкі, гостроверхі, вкриті льодом вершини. Це були фіорди. Два наступні дні, втративши мову від навколишньої краси, вони дерлися і повзли скелями та льодовиками.

— Артуре! — несподівано закричав Форд.

Це сталося післяобідньої пори наступного дня. Артур осідлав високу скелю і спостерігав, як внизу з гримотом море б’ється об кам’янистий берег.

— Артуре! — знову заволав Форд.

Артур повернувся в той бік, звідки лунав голос Форда, приглушений поривами вітру.

Перед тим Форд пішов оглянути льодовик. Там його і знайшов Артур.

Форд стояв навшпиньки перед суцільною брилою блакитного льоду. Він згоряв від нетерпіння і раз по раз зиркав догори, шукаючи очима Артура.

— Поглянь, — сказав він, — подивись сюди!

Артур виконав наказ. І побачив суцільну стіну блакитного льоду.

— Бачу, — сказав він, — це льодовик. Я вже оглядав його.

— Ні, — заперечив Форд, — ти дивився на нього, але нічого не бачив. Придивися краще.

Форд показував пальцем усередину брили льоду.

Артур примружився — він не побачив нічого, крім невиразних тіней.

— Відступи назад, — наполягав Форд, — а тепер поглянь знову.

Артур відступив на кілька кроків і подивився знову.

— Нічого, не бачу, — сказав він і стенув плечима. — А власне, що я повинен побачити? І тут він дійсно дещо побачив.

— Ти бачиш?

Так, він бачив.

Його рот вже було відкрився, щоб вимовити щось, але мозок вирішив, що у нього поки що бракує слів, і він знову закрив рота. Затим, мозок взявся за розв’язок проблеми, про яку доповіли йому широко відкриті очі, але разом із тим залишив напризволяще рот, який негайно відкрився знову.

Беручи під контроль відвислу щелепу, мозок випустив з поля зору ліву руку, яка стала безцільно погойдуватися. Кілька секунд мозок намагався привести до ладу ліву руку, не забуваючи про рот, і одночасно силкувався думати про те, що було поховане в товщі льоду. Ось напевно чому ноги підкосилися і Артур, не промовивши ні слова, гепнувся на землю.

Це коротке замикання у психіці викликали тіні в товщі льоду на відстані приблизно вісімнадцять футів від поверхні. Якщо поглянути під певним кутом, вони перетворювалися на обриси літер чужинської абетки. Кожна літера досягала трьох футів у висоту. А для тих, хто, як, скажімо, Артур, не вміють читати магратейською мовою, у товщі льоду над літерами виднівся ще й профіль людини.

Це було обличчя старшої людини, худорляве і витончене, втомлене турботами, але не суворе.

Це обличчя належало людині, яка свого часу отримала нагороду за проектування узбережжя, на якому, як їм аж тепер стало зрозуміло, вони і опинилися.

РОЗДІЛ 32

Почулося тоненьке жалібне виття. Завивання линуло між деревами і лякало білок. Деякі обурені птахи знялися і полетіли геть. Звуки пронизували узлісся — виття переходило в рипіння і деренчання і вражало слух.

Капітан, однак, поблажливо спостерігав за потугами самотнього дударя.

Ніщо не могло вивести його з рівноваги. І дійсно, відколи він пережив втрату своєї розкішної ванни під час неприємної пригоди у трясовині кілька місяців тому, він почав сприймати своє теперішнє життя, як цілком підхоже для тебе. У скелі, яка височіла над узліссям, видовбали заглиблення і у ньому він насолоджувався життям цілими днями, — помічники раз по раз доливали свіжої води. Треба сказати, що вода була не особливо тепла, бо ще не знайшли способу нагрівати її. Але нічого. З часом усе влаштується. А поки що розвідувальні загони нишпорили у навколишній місцевості в пошуках гарячого джерела: бажано, щоб воно виявилося на красивій галявині у лісі, а якщо поруч знайдуть ще й поклади мила, то кращого не можна й побажати. Тим, котрі казали, що, на їхню думку, в природі не існує покладів мила, капітан дозволив собі зробити зауваження, що це тому, мабуть, що ніхто їх не шукав дуже уважно. З такою ймовірністю, хоч і неохоче, але погодилися.

Ні, життя було справді приємне, і найкраще у ньому було те, що коли врешті-решт відшукають гаряче джерело, до того ж у комплекті з лісовою галявиною, і коли в належний час над пагорбами почуються відлуння радісних вигуків про те, що знайдено поклади мила і вже добувають до п’ятисот запашних брусків щодня, то воно стане ще приємнішим. Дуже важливо, аби було на що сподіватися.

Дудки зойкали, хрипіли, скрипіли, голосили й завивали. Від цих звуків росла уже й так відчутна насолода капітана на думку, що в будь-яку хвилю концерт припиниться. Цього він теж сподівався з нетерпінням.

«Що мене ще тішить? — подумки запитав себе капітан. — Багато чого: червоно-золоте вбрання осінніх дерев; мирне клацання ножиць за кілька футів від його ванни, де пара перукарів вдосконалювала свої здібності на головах художнього директора та його помічника, які тим часом дрімали; відблиски сонячних променів на шести лискучих телефонах, які стояли поряд на краю його видовбаній у скелі ванни. Що може бути краще від телефону, який не дзвонить без упину (взагалі мовчить), як не шість телефонів, які не дзвонять без упину (взагалі мовчать). Але найприємніше було дослухатися до веселого гомону сотень людей, які поволі сходилися на узлісся навколо нього, щоб побувати на післяобідньому засіданні комітету».

Капітан грайливо натиснув на дзьоб свого гумового каченяти. Післяобідні засідання комітету були його улюбленою розвагою.

За натовпом, що сходився на галявину, спостерігала ще одна пара очей. Високо в кроні дерева на краю лісу ховався Форд Префект, який недавно повернувся з далеких країв. Після шестимісячної мандрівки він виглядав стрункішим і здоровішим, його очі світилися блиском, на плечах він носив куртку з оленячої шкіри; густою бородою і засмаглим обличчям він скидався на учасника рок-групи.

Він і Артур уже тиждень спостерігали за голгафрінчанами, і Форд вважав, що пора втрутитися і трохи їх розворушити.

Узлісся заповнювалося людьми. Сотні чоловіків і жінок тинялися по галявині, перебалакувалися, жували фрукти, грали в карти і взагалі непогано відпочивали. Їхні тренувальні костюми забруднилися і навіть де-не-де порвалися, зате у всіх були бездоганні зачіски. Форд здивувався, коли помітив, що багато з них напхом напхали свої тренувальні костюми листям. Він питав себе, чи це часом не утеплення на зиму, яка наближалася. Очі у Форда звузилися. Не могли ж вони усі одразу несподівано зацікавитися ботанікою.

Голос капітана перебив його роздуми і гомін на галявині.

— Ну, що, — сказав він. — Я б хотів закликати наші збори до порядку. Ніхто не проти? — він добродушно усміхнувся. — Зараз розпочнемо. Коли усі ви будете готові.

Розмови поступово згасли, і на узліссі запанувала тиша. Тільки один дудар не вмовкав. Здавалося, що він повністю заглибився у якийсь свій особистий світ музики, у світ дикий і безлюдний. Деякі люди, що стояли з ним поруч, кинули йому кілька листків. Якщо у цьому і був якийсь сенс, то Форд Префект його не збагнув.

Невеличкий гурт людей оточив капітана, і один з них очевидно приготувався заговорити. Він підвівся, відкашлявся, звів погляд понад головами тих, які зібралися навколо, наче даючи натовпу знак, що за хвилю буде з ними.

Звичайно, це привернуло увагу натовпу, всі прикипіли до нього поглядом.

Настала тиша, і Форд вирішив, що для нього це найкраща пора з’явитися на сцені. Промовець ось-ось мав заговорити.

Форд стрибнув з дерева.

— Усім привіт, — сказав він.

Усі як один повернулися в його бік.

— О, мій любий друже, — вигукнув капітан, — чи не маєте ви часом сірників? Або запальнички? Чи чогось подібного?

— Ні, — відповів Форд, трішечки збитий з пантелику. Він сподівався не такої зустрічі. Він вирішив, що буде краще застосувати наступальну тактику.

— Ні, не маю, — повторив він. — Сірників я не маю. Натомість у мене є новини для вас…

— Шкода, — урвав його капітан, — у нас вони, на жаль, скінчилися. Уже кілька тижнів не можна прийняти теплу ванну.

Форд не дозволив заговорити собі зуби.

— У мене є для вас новина, — продовжував він, — про відкриття, яке може вас зацікавити.

— А його внесли до порядку денного? — втрутився чоловік, якого Форд перебив.

Губи Форда розтягнулися у широкій усмішці рок-музиканта.

— Та ви що, — розвів він руками.

— Атож, мені шкода, — роздратовано відповів чоловік, — але як консультант з проблем з багаторічним стажем я вимушений наполягати на важливості дотримуватися порядку, заведеного комітетом.

Форд пошукав очима підтримки у натовпу.

— У нього не всі дома, ви ж розумієте, — сказав він. — Це — доісторична планета.

— Звертайтеся до президії! — вигукнув консультант з проблем управління.

— Де ви бачите президію? — здивувався Форд і показав рукою на заглиблення у скелі.

Консультант з питань управління вирішив, що в такій ситуації наразі дуже доречно проявити обурення.

— Що ж, назвемо це президією, — сказав він.

— Чому б не назвати це просто скелею? — запитав Форд.

— Та ви ж, очевидно, не маєте ніякого уявлення, — сказав консультант, відмовляючись від обуреного тону на користь хорошої старомодної зверхності, — про сучасну методику ведення засідань.

— А ви не маєте ніякого уявлення про те, де опинилися, — відрізав Форд.

Дівчина зі скрипучим голосом підхопилася на ноги і продемонструвала свої голосові здібності.

— Заткніться обидва, — сказала вона, — я хочу внести пропозицію.

— Як ви її будете вносити? На власних плечах? — захихотів якийсь перукар.

— До порядку, до порядку! — продзявкав консультант із проблем управління.

— Гаразд, — сказав Форд, — подивимося, на що ви здатні. — Він сів, аби переконатися, як довго зможе стримувати своє роздратування.

Капітан гмукнув, показуючи своїм виглядом, що бажає примирення.

Я хочу закликати усіх до порядку, — миролюбно промовив він, — п’ятсот сімдесят третє засідання колонізаційного комітету Фінтлвудлвікса…

Десять секунд, подумки підрахував Форд, підхоплюючись на ноги.

— Це ж несерйозно, — вигукнув він. — П’ятсот сімдесят третє засідання, а ви ще навіть вогню не добули!

— Якщо б ви не полінувалися, — сказала дівчина з деренчливим голосом, — і поглянули в картку з порядком денним…

— На камінь з порядком денним, — радісно процвірінькав перукар.

— Дякую, про це ж і я вам казав щойно, — буркнув Форд.

— … то… ви б… побачили, — наголошувало дівчисько на кожному слові, що сьогодні ми слухатимемо звіт підкомітету перукарів у справі добування вогню.

— О… е-е… — застогнав перукар, ніяково зиркаючи з-під лоба, що повсюди в Галактиці зрозуміли б не інакше, як: «Е, а може, відкласти до наступного вівторка?»

— Гаразд, — сказав Форд, повертаючись до нього. — То що ви вже зробили? І що ви збираєтеся робити далі? Що ви думаєте про добування вогню?

— Ну, не знаю, — зам’явся перукар. — Вони мені тільки й дали, що кілька патичків…

— І що ж ви з ними робили?

Перукар знервовано понишпорив за пазухою, видобув з тренувального костюма і передав Фордові плоди своєї праці.

Форд підняв їх над головою, щоб побачили усі присутні.

— Знадобляться, щоб зробити перманент, — сказав він.

Натовп зааплодував.

— Не біда, — сказав Форд, — Рим не одразу спалили.

Натовп не мав найменшої уяви, про що він говорить, але присутнім все одно сподобалося. Вони зааплодували.

— Ви, як я погляну, абсолютно наївна людина, — сказала дівчина. — Якби ви так само, як я, усе життя займалися маркетингом, то вам було б відомо, що перш ніж створити будь-який новий товар, необхідно провести ретельне дослідження. Ми повинні дізнатися, чого люди сподіваються від вогню, як вони ставляться до нього, які асоціації він викликає у них.

Натовп прислухався, затамувавши подих. Від Форда очікували чогось незвичного.

— Запхайте собі це дослідження туди, де сонце не світить, — сказав він.

— От, от. І про це ми повинні дізнатися теж, — наполягала на своєму дівчина. — Необхідно передбачити усі способи його застосування.

— Та невже? — звернувся Форд до натовпу.

— Так! — закричало кілька голосів.

— Ні! — радісно озвалися інші.

Їм було все одно, але вони отримували задоволення від вистави.

— А колесо, — пригадав капітан, — як там з тим колесом, рибко? Як на мене, це дуже цікавий проект.

— Авжеж, — відповіла фахівець з маркетингу, — але у нас виникли деякі труднощі.

— Труднощі — скрикнув Форд. — Труднощі? Ви кажете, труднощі? Це ж найпростіший пристрій у цілому Всесвіті!

Дівчина зміряла його презирливим поглядом.

— Гаразд, містере всезнайко, — сказала вона, — якщо ви такий розумаха, то чи не скажете ви нам, у який колір його пофарбувати?

Натовп заревів, засвистів, застогнав. «Один нуль на користь наших», — подумали у юрбі. Форд стенув плечима і знову сів.

— О Боже, — простогнав він, — невже ви ще нічого не зробили?

Наче у відповідь на його запитання почувся несподіваний галас на краю галявини. Натовп не вірив своїм очам: стільки розваг за один раз! На середину стройовим кроком вийшов гурт людей числом близько дюжини, одягнених у залишки уніформ Голгафрінчанського третього полку. Половина з них ще мали при собі пістолети системи «Тут тобі й смерть», а решта озброїлися списами. Ті зачіпалися один за один під час ходьби. Усі вони засмагли, стали стрункими і надзвичайно потомилися та забрьохалися. Колона зупинилася і прибулі виструнчилися.

— Капітане! — гукнув Номер Другий — бо він був командиром загону. — Дозвольте доповісти, сер!

— Так, Номере Другий, радий вас бачити і все таке. Знайшли гарячі джерела? — запитав капітан з безнадією в голосі.

— Ні, сер!

— Так я й думав.

Номер Другий пробрався через натовп і відсалютував перед ванною.

— Ми відкрили ще один континент!

— Коли ж ви встигли?

— Він лежить за морем… — сказав Номер Другий і багатозначно примружив очі, — на схід від нас!

— Он як.

Номер Другий повернувся обличчям до юрби. Він підняв над головою зброю. Натовп захвилювався: зараз станеться щось цікаве.

— Ми оголосили цьому континентові війну!

Дикі і безтямні вигуки почулися з усіх сторін узлісся — це перевершило усі сподівання.

— Хвилиночку, — намагався перекричати усіх Форд Префект. — Зачекайте хвилину!

Він скочив на ноги і попрохав тиші. За якийсь час він домігся її, або принаймні того, що можна було назвати тишею за таких обставин. А обставини були такими: дудар став тут же компонувати національний гімн.

— А що, нам без цього свистуна не обійтися ніяк? — обурився Форд.

— Авжеж, — сказав капітан, — ми надали йому стипендію.

Форд було уже вирішив подискутувати на цю тему, але зважив, що так можна збожеволіти. Натомість він підібрав із землі замашний камінь і шпурнув його у дударя. Потім повернувся до Номера Другого.

— Отож війна?

— Так! — Номер Другий презирливо зміряв поглядом Форда.

— Із сусіднім континентом?

— Так! Тотальна війна! Щоб покінчити з усіма війнами раз і назавжди!

— Але ж там ще навіть жодної живої душі немає!

«Ти ба, цікаво завернув», — подумали у натовпі.

Номер Другий залишався незворушним. Цьому допомагали його очі, які нагадували пару комарів, що наче навмисне зависли на висоті трьох дюймів над його носом і не зважали ні на що, — ні на помахи рук, ні на ляпачку, ні на скручену трубочкою замашну газету.

— Я знаю, — сказав він, — але одного чудового дня там хтось з’явиться!

Тому ми висунули необмежений у часі ультиматум.

— Що?

— І підірвали кілька військових укріплень.

Капітан перехилився з ванни.

— Про які військові укріплення ви говорите, Номере Другий? — здивувався він.

Якусь мить той вагався, що відповісти.

— Так, сер, потенційні військові укріплення. Ну… дерева.

Його нерішучість одразу ж минулася — його очі горіли, наче метали блискавки в присутніх.

— Крім того, — ревнув він, — ми допитали газель!

Він хвацько ляснув долонею по пістолету «Тут тобі й смерть», що висів у нього збоку на ремені, і гордо відійшов під несамовиті вигуки присутніх — глядачі були в екстазі. Не ступив він і кількох кроків, як його підхопили і понесли над натовпом у своєрідному колі пошани навколо скелі.

Форд сидів і від нічого робити перебирав камінці.

— Ну, а що ви ще встигли зробити? — поцікавився він, коли вщух гамір привітань.

— Ми дали поштовх розвиткові культури, — сказало дівча, фахівець з маркетингу.

— Та невже? — здивувався Форд.

— Так. Один з наших кінорежисерів уже знімає захоплюючий фільм про печерних людей.

— Вони не печерні люди.

— На вигляд вони зовсім як печерні люди.

— Хіба вони живуть у печерах?

— Ну…

— Вони живуть у халупах.

— Можливо, зараз вони просто ремонтують свої печери, — озвався з юрби якийсь жартун. Форд подивився на нього сердито.

— Дуже смішно, — сказав він, — а ви не помітили, що вони вимирають?

На зворотному шляху Форд і Артур натрапили на два безлюдні поселення та багато тіл аборигенів у лісах, — вони відповзали туди, щоб там померти.

Ті, що ще не вмерли, здавалися тяжкохворими і апатичними, наче вражені якоюсь психічною, а не тілесною недугою. Вони незграбно рухалися з виразом безконечного суму на обличчі. У них забрали їхнє майбутнє.

— Вони вимирають! — із притиском повторив Форд. — Ви розумієте, що це означає?

— Е-е… то, може, ми не будемо продавати їм страхові поліси? — знову озвався жартівник.

Форд залишив цей жарт поза увагою.

— Невже ви не можете зрозуміти, — сказав він, — що вони почали помирати одразу після того, як тут з’явилися ми!

— В кінострічці це справді дуже гарно відображено, — сказала фахівець з маркетингу, — і додає їй тої пікантності, яка властива дійсно геніальному документальному кіно. Кінорежисер з головою поринув у роботу.

— Ще б пак, — промимрив Форд.

— Мені здається, — сказала дівчина, звертаючись до каштана, який уже клював носом, — що наступний фільм він не хоче зняти про вас, капітане.

— О, справді? — стрепенувся той. — Це з біса приємно.

— Знаєте, він дуже поважно підходить до справи, хоче показати, як то важко командирові нести тягар відповідальності й самотності. Капітан гмукнув, розмірковуючи.

— Знаєте, я б не наголошував на такому аспекті, — нарешті сказав він.

— Хіба можна бути самотнім з гумовою качечкою?

Він підняв іграшку над головою і юрба схвально загула.

Весь цей час консультант з проблем управління сидів і затято мовчав, стискаючи пальцями скроні, і усім своїм виглядом демонстрував, що він чекає своєї черги і чекатиме хоч би й цілісінький день, якщо це буде необхідно.

Але тут йому спало на думку, що, зрештою, не варто чекати цілий день.

Краще він просто вдаватиме, що за останні півгодини нічого не відбулося.

Він звівся на ноги і сказав:

— Нам би хоч хвилинку, щоб поговорити про фінансову політику…

— Фінансова політика! — вигукнув Форд. — Фінансова політика!

Консультант з проблем управління зміряв його таким поглядом, який заледве чи вдалося б повторити навіть окуневі з його вибалушеними очима.

— Фінансова політика… — повторив він. — Саме так я і сказав.

— А звідкіля у вас візьмуться гроші, — запитав Форд, — якщо жоден з вас нічогісінько не виробляє? Ви ж повинні розуміти, що гроші на деревах не ростуть.

— Якщо ви дозволите мені продовжити…

Форд пригнічено кивнув головою.

— Спасибі. Оскільки пару тижнів тому ми вирішили визнати листя дерев законним платіжним засобом, то, звичайно, невдовзі усі ми стали напрочуд багатими.

Форд вдивлявся у натовп і не вірив своїм очам — люди у відповідь на останні слова схвально кивали головами, перемовлялися і жадібно намацували руками жмутки листя, напхом напхані в тренувальні костюми.

— Однак поза тим, — продовжував консультант з проблем управління, — ми зіткнулися з невеличкою інфляційною проблемою, яка пояснюється високим рівнем доступності листя. А це означає, що, згідно з моїми підрахунками, теперішній обмінний курс становить приблизно три листяні ліси за один арахісовий горішок з давніх корабельних запасів.

У юрбі стривожено зашепотіли. Помахом руки консультант втихомирив ремство.

— Отож, щоб позбутися цієї проблеми, — розповідав він далі, — і відновити вартість листка, ми готуємося провести незабаром кампанію знищення зайвого листя, або по-науковому кампанію дефоліації і е-е… спалити усі ліси. Я надіюся, ви погодитеся зі мною, що за теперішніх обставин це єдиний розумний крок.

Секунду чи й усі дві юрба почувалася невпевненою щодо запропонованого методу, доки хтось не сказав, на скільки це підвищить вартість листків у їхніх кишенях. Тут залунали вдоволені вигуки, а консультанта з проблем управління вшанували овацією — аплодували стоячи. Присутні на засіданні бухгалтери одразу ж взялися підраховувати прибутки, які їм дістануться восени.

— Ви усі божевільні, — поставив діагноз Форд Префект.

— Ви повні ідіоти, — додав він.

— Ви зграя тупоголових придурків, — підсумував він.

Громадська думка стала повертатися проти нього. Те, що почалося як чудова розвага зараз, на думку натовпу, зійшло на відверті образи, а що образливі слова в основному адресувалися юрбі, то присутнім було цього аж задосить.

Відчувши, куди віє вітер, фахівець з маркетингу рішуче повернулася до Форда.

— Напевно, було б доречно, — вимогливим тоном сказала вона, — поцікавитися, чим займалися усі ці місяці ви? Ви і ваш колега, що постійно пхає свого носа до чужих справ, — куди ви зникли в день висадки?

— Ми подорожували, — пояснив Форд. — Ми намагалися хоч щось дізнатися про цю планету.

— Он як, — уїдливо сказала дівчина, — як на мене, це не дуже корисне заняття.

— Не дуже? Гаразд, є у мене одна новина для тебе, крихітко. Ми довідалися, яке майбутнє чекає цю планету.

Форд зачекав хвилю, поки усі втямлять сенс його заяви. Але вона не викликала ніякого зацікавлення. Вони взагалі не розуміли, про що він розводиться.

Він провадив:

— Віднині і надалі, щоб ви не робили, ніщо не буде варте ані ламаного шеляга. Випалюйте ліси, чи що, але це не матиме ані найменшого значення. Ваша майбутня історія уже відбулася. У вашому розпорядженні два мільйони років, і не більше. Після закінчення цього терміну ваше поріддя загине, зникне, і слава Богу. Запам’ятайте: два мільйони років!

З юрби почулися роздратовані вигуки. Такі багатії, якими вони несподівано поробилися, не зобов’язані вислуховувати всілякі нісенітниці. Щоправда, можна впхати йому на чай один чи два листки, і нехай забирається звідсіля.

Але хвилюватися їм не довелося. Форд уже протискався до краю галявини і затримався тільки для того, щоб співчутливо похитати головою, коли побачив, що Номер Другий вже веде прицільний вогонь по найближчих деревах зі своєї зброї.

Він ще раз повернувся.

— Два мільйони років! — крикнув він на прощання і засміявся.

— Добре, — сказав капітан, погідно усміхаючись, — все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось мочалку?

Я щойно впустив її, вона впала за ванну.

РОЗДІЛ 33

Артур Дент чекав Форда за милю від галявини в гущавині лісу і надто заглибився у свої заняття, щоб помітити, як той надходить. А займався він досить дивною справою і виглядало це ось як: на широкому гладкому камені він чимось гострим надряпав великий квадрат, розділив його на сто шістдесят дев’ять менших квадратів — по тринадцять з кожного боку.

Потім він назбирав купку маленьких плескатих камінців і на кожному з них нашкрябав літери. Навколо великого каменя сиділо кілька похмурих аборигенів, які залишилися живими і яким Артур Дент намагався втовкмачити втілену в цих камінцях цікаву концепцію.

Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.

Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.

Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.

Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.

— Ні, — сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, — за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і… ось дивися, я ж пояснював тобі правила… ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку… Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.

Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.

— Що ти робиш, Артуре? — запитав він потиху.

Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам’ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.

— Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, — пояснив він.

— Це не печерні люди, — сказав Форд.

— На вигляд вони, як печерні люди.

Форд не став сперечатися.

— Розумію, — сказав він.

— Ця робота не з легких, — втомлено сказав Артур. — Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.

Він важко зітхнув і випростався.

— Чого ти хочеш цим досягти? — запитав Форд.

— Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! — гнівно вигукнув Артур.

Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.

— Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих… кретинів, з якими ми прибули сюди? — сказав він.

— Ти запитуєш, чи я уявляю? — запитав Форд, піднімаючи брови. — Нічого не треба уявляти. Ми вже все бачили на власні очі.

— Але ж… — Артур безпорадно розвів руками.

— Ми вже все бачили особисто, — сказав Форд, — і тут нічого не вдієш.

Артур спересердя зафутболив камінець.

— Ти розповів їм про наше відкриття? — запитав він.

— Гммм? — не зрозумів Форд.

— Про Норвегію, — пояснив Артур. — Про автограф Слартібартфаста у льодовику. Ти їм розповів?

— А навіщо? — запитав Форд. — Це для них не матиме жодного сенсу.

— Не матиме? — вигукнув Артур. — Як це не матиме? Ти ж чудово розумієш, що це означає, що ця планета — Земля! Це моя домівка! Я тут народився!

— Народився?

— Гаразд, я тут народжуся.

— Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: «Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси». Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.

Артур сумно похнюпився.

— Сприймай усе так, як воно є, — порадив Форд. — Твої предки — це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.

Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам’яні літери. Він похитав головою.

— Залиш у спокої скребл, Артуре, — сказав він, — ця гра не врятує людське поріддя, бо її утворять не ці нещасні. Людство сидить зараз навколо скелі за тим пагорбом і збирається знімати документальну стрічку про себе.

Артур наморщив чоло.

— Повинні ж ми щось зробити, — сказав він.

Відчай охопив Артура, коли він усвідомив, що йому судилося навічно залишатися тут, на Землі, на Землі, яка втратила своє майбутнє у жахливій катастрофі по волі чужинців, а тепер могла втратити ще й своє минуле.

— Ні, — заперечив Форд, — ми нічого не вдіємо. Це не змінює історії Землі. Історія Землі і була такою. Подобається тобі чи ні, але олгафрінчани — це твої предки. Через два мільйони років їх знищать вогони. Історія ніколи не змінюється, події складаються докупи і тримаються разом, як фрагменти картинки-загадки. Отака ця штука, життя. Весело, правда?

Він підняв літеру Н і пожбурив її у зарості вовчої ягоди, де вона впала на голову молодому зайцеві. Нажаханий заєць вискочив зі свого сховку і щодуху помчав, не розбираючи шляху. Тут його і підстерегла лисиця. Вона з’їла свою здобич, але вдавилася заячою кісточкою і здохла на березі потічка.

Потім її змила вода.

У наступні тижні Форд Префект погамував свою гордість і вступив у дружні стосунки з дівчиною, яка працювала у відділі кадрів якоїсь компанії на Голгафрінчамі. Він дуже засумував, коли та несподівано відійшла до праотців. Напившись з озерця води, отруєної трупом лисиці. Єдина мораль, яку можна вивести з цієї історії, полягає у тому, що не можна жбурляти літери Н у кущі вовчої ягоди, та на жаль бувають обставини, коли цього не уникнути.

Як і решта справді вирішальних явищ життя, цей ланцюжок подій залишився поза увагою Форда Префекта і Артура Дента. Вони з сумом спостерігали, як один з аборигенів похмуро совав туди-сюди інші літери.

— Печерний сіромаха, — сказав Артур вголос.

— Вони не…

— Що ти кажеш?

— Та ні, це я так, — сказав Форд.

Дикун ревнув і стукнув кулаком по каменю.

— Даремно ми стільки часу на них витратили, правда? — сказав Артур.

— Ух ух ургх-хрю, — промимрив абориген і знову стукнув по каменю.

— Телефонні стерилізатори обігнали їх у розвитку.

— Ургх гру хру грух! — наполягав абориген і продовжував стукати по каменю.

— Чому він стукає по каменю? — здивувався Артур.

— Можливо, він бажає, щоб ти знову зіграв з ним у скребл, — висунув припущення Форд. — Він показує рукою на літери.

— Напевно знову склав своє вршжгрвюлвіюгв, бідолаха. Я сто разів повторював йому, що в слові йршжгрвюлвіюгв тільки одна літера «ж».

Абориген знову стукнув по каменю.

Вони нахилилися над його спиною.

Очі полізли їм на лоба.

Серед безладно поскладаних літер сім камінців утворювали слова.

Вони повторили їх літера за літерою.

Ось які це були слова:

«Сорок два».

— Грррюргх гух гух, — пояснив абориген.

Він розсердився і знову перемішав літери, а потім пішов бавитися під сусідніми деревами у гурті своїх колег.

Артур і Форд провели його поглядом. Потім перезирнулися.

— Я бачив ці слова чи мені тільки здалося? — запитали вони один одного.

— Так, — відповіли обидва.

— Сорок два, — промовив Артур.

— Сорок два, — повторив Форд.

Артур підбіг до аборигенів.

— Що ви хочете нам сказати? — закричав він. — Що це означає?

Один з них Перекинувся на спину, подригав у повітрі ногами, знову перевернувся і заснув.

Інший вискочив на дерево і став кидати в Форда каштанами. Якщо вони і хотіли щось сказати, то зробили це вже раніше.

— Ти знаєш, що це означає, — сказав Форд.

— Не зовсім.

— Сорок два — це запропонована Глибокомудром відповідь на Одвічне Запитання.

— Розумію.

— А Земля — це комп’ютер, який спроектував і збудував Глибокомудр для того, щоб знайти запитання на Одвічну Відповідь.

— Нас запевняють, що це так.

— А органічне життя — частина комп’ютерних матриць.

— Якщо вірити твоїм словам.

— Я кажу правду. А це означає, що аборигени, ці мавпоподібні, є невід’ємною частиною комп’ютерної програми, а ми з тобою і голгафрінчани — ні.

— Однак печерні люди вимирають, а їхнє місце очевидно займуть голгафрінчани.

— Саме так. Отож ти розумієш, що це означає.

— Що?

— Відкрий очі, — порадив Форд Префект.

Артур озирнувся навколо себе.

— Планета потрапила в біду, — сказав він.

Форд глибоко замислився.

— І все-таки з цього щось повинно вийти, — нарешті сказав він, — адже Марвін сказав, що у хвилях, які випромінює твій мозок, він бачив зашифроване запитання.

— Але ж…

— Можливо, помилкове або просто перекручене. Воно може стати для нас розгадкою, якщо б нам вдалося його з’ясувати. Однак я не бачу такої можливості.

Вони якийсь час сиділи, повісивши носа. Артур смикав травинки, але зрештою, дійшов висновку, що не може глибоко зосередитися на цій справі.

Трава не могла допомогти йому нічим, дерева теж нічого не могли підказати, хвилеподібні пагорби котилися у далечінь, а майбутнє здавалося тунелем, який доведеться долати на чотирьох.

Форд побавився своїм Субефірним сенсоматиком. Той мовчав. Він зітхнув і відклав його.

Артур підняв із землі камінь з його саморобного набору для гри у скребл. Це була літера Н. Він зітхнув і поставив її у квадрат. Поруч уже стояла літера О. Разом НО. Поруч з ними він поклав ще кілька літер. Трапилося так, що це були Г, І та В. Як це не дивно, але слово, у яке вони склалися, повністю відображало його теперішнє ставлення до ситуації. Якийсь час він не зводив зі слова очей.

Адже він підібрав літери не навмисно. Поволі його мозок набирав обертів.

— Форде, — несподівано озвався він, — послухай, якщо це Запитання записане в хвилях, які випромінює мій мозок, але я цього не усвідомлюю, то, може, воно таїться десь у підсвідомості?

— Гадаю, що так.

— Повинен же існувати якийсь спосіб, щоб витягнути його на поверхню!

— Ти гадаєш?

— Так, впроваджуючи елемент випадковості, на який накладається інформація з підсвідомості.

— Як ти це уявляєш собі?

— Скажімо, можна вибирати літери наосліп з торбинки.

Форд підхопився на ноги.

— Геніально! — вигукнув він, витягнув з ранця рушник і, зав’язавши кілька вузликів, перетворив його на торбинку.

— Чисте божевілля, — сказав він, — абсолютне безглуздя. Але ми спробуємо, бо це геніальне безглуздя. Ну, давай, берися до роботи.

Сонце шанобливо сховалося за хмару. На землю впало кілька сумних крапель дощу.

Вони зібрали докупи усі літери і вкинули їх до торбини. Потім старанно перемішали.

— Гаразд, — скомандував Форд, — а тепер заплющуй очі і діставай по одній. Ну ж бо, швидше.

Артур заплющив очі і просунув руку у імпровізовану торбинку, наповнену камінцями з нашкрябаними на них літерами. Він поворушив їх пальцями, два з них витягнув і передав Фордові. Той поклав їх перед собою на землю.

— Щ, — оголосив Форд, — літери Щ і О… Що!

Він заморгав.

— Мені здається, виходить! — сказав він.

Артур дістав ще три.

— О, Т, Р… ОТР. А може, й не виходить нічого, — розчаровано сказав Форд.

— Ось тобі ще три.

— И, М, А… ОТРИМА… Боюся, що це не тримається купи.

Артур дістав з торбинки ще три камінці. Форд прилаштував їх також.

— Є, М, О, отримаємо… Отримаємо! — радісно заволав Форд. — Виходить.

Важко повірити, але все-таки виходить!

— Ось ще! — Артур став гарячково один за одним добувати камінці.

— Я, К, Щ, О, — вслух називав літери Форд, — П, О, М, Н, О, Ж, И, Т, И… що отримаємо, якщо помножити… Ш, І, С, Т, Ь… шість… Н, А… на… шість на… Що отримаємо, якщо помножити шість на… Д, Е, В, Я, Т, Ь… шість на дев’ять… — він замовк. — Ну ж бо, далі.

— Це все, — відповів Артур, — це все, що було.

Він був у замішанні.

Він знову заглянув до зав’язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.

— Хочеш сказати, що це й усе? — запитав Форд.

— Виглядає на те.

— Шість на дев’ять. Сорок два.

— Авжеж. Це все, що було.

РОЗДІЛ 34

Сонце вийшло з-за хмар і усміхнулося до них. Заспівала пташка. Теплий вітрець подув між деревами і захитав голівками квітів, розносячи їхні пахощі, над головами продзижчала комаха. Вона летіла робити те, що зазвичай роблять комахи пополудні. Між деревами почулися голоси, а через кілька секунд з гущавини вийшли дві дівчини, які зупинилися як укопані, помітивши Форда Префекта і Артура Дента, які, здавалося, качаються по землі від болю, але насправді корчилися від беззвучного сміху.

— Ні, не йдіть, зачекайте, — Фордові вдалося промовити між приступами сміху. — Зараз ми будемо до ваших послуг.

— Що сталося? — запитала одна з дівчат.

Вона була вища і стрункіша, ніж її приятелька. На планеті Голгафрінчам вона була молодшим працівником відділу кадрів, але їй не дуже подобалася ця робота.

Форд взяв себе в руки.

— Вибачте, — сказав він, — і привіт. Ми тут з товаришем розмірковували про сенс життя. Досить-таки легковажна справа. — А, це ви, — впізнала його дівчина, — сьогодні пополудні ви таку виставу влаштували. Спочатку було навіть весело, але потім ви трохи переперчили.

— Справді? Зрештою, так усе було.

— І чому так повелися? — запитала друга дівчина. Вона була нижчого зросту з кругленьким личком. На планеті Голгафрінчам вона працювала керівником художнього відділу у невеликій рекламній компанії. Хоча тут доводилося миритися з нестатками, але щовечора вона дуже міцно засинала з почуттям вдячності за те, що, прокинувшись уранці, вона може зіткнутися з чим завгодно, але тільки не ще з однією сотнею обридлих фотографій з тюбиками зубної пасти на них.

— Чому? А просто так. Можете мені повірити, — весело відповів Форд Префект. — Приєднуйтеся до нас. Мене звати Форд, а це — Артур. Ми якраз збиралися побайдикувати, але це може зачекати. Дівчата запитально подивилися на них.

— Мене звати Агда, — сказала висока дівчина, — а її — Мелла.

— Привіт, Агда, привіт, Мелла, — сказав Форд.

— А ти ніколи не розмовляєш? — запитала Артура Мелла.

— Чому ж ні, — усміхнувся Артур, — але не так багато, як Форд.

— Це добре.

Вони трохи помовчали.

— А що ти мав на увазі, — запитала Агда, — коли говорив щось про два мільйони років? Я ніяк не могла второпати, про що ти говориш.

— А, це? — сказав Форд. — То просто дурниця.

— Йдеться тільки про те, що ця планета буде знищена для будівництва гіперпросторової магістралі, — стенувши плечима, сказав Артур. — Але до цього ще два мільйони років, та й, зрештою, що можна вимагати від вогонів.

— Хто такі вогони? — запитала Мелла.

— Та ти їх все одно не знаєш.

— Звідкіля ви це взяли?

— Та не беріть у голову. Це щось схоже на сновидіння з минулого або з майбутнього, — Артур усміхнувся і відвернувся.

— А вам не здається дивним, що ви постійно говорите про якісь безглузді речі? — запитала Агда.

— Послухайте, вам краще забути про це, — сказав Форд, — забути про все. Усе це дурниці. Погляньте навколо, який чудовий день. Втішайтеся ним. Насолоджуйтесь сонцем, зеленню пагорбів, річкою у долині, багряними лісами.

— Навіть якщо це тільки сон, — сказала Мелла, — то жахливо знищувати планету, щоб побудувати якусь там магістраль.

— О, мені траплялося чути ще страшніші історії, — Сказав Форд. — Я читав про одну планету у сьомому вимірі, яку використовували як кульку для гри на більярді у міжгалактичному барі. Її загнали в чорну діру. Загинуло десять мільярдів людей.

— Це ж божевілля, — вигукнула Мелла.

— Так, до того ж це принесло гравцеві тільки тридцять очок.

Агда і Мелла перезирнулися.

— Слухайте, — сказала Агда, — сьогодні увечері після засідання комітету буде вечірка. Можете піти з нами, якщо ви не проти.

— Гаразд, — відповів Форд.

— Із задоволенням, — докинув Артур.

Через кілька годин Артур і Мелла сиділи поруч і спостерігали, як над темно-золотими верхівками дерев піднімається місяць.

— Оця історія про знищення планети… — почала Мелла.

— Так, через два мільйони років.

— Ти говорив так, наче ти й справді думаєш, що це правда.

— Так. Я справді думаю, що це так. Бо я був на місці подій.

Вона похитала головою у замішанні.

— Ти дуже дивний, — сказала вона.

— Ні, я звичайнісінький, — відповів Артур. — Просто зі мною сталися дуже дивні пригоди. Можна сказати, що цей світ настільки дивний для мене, що я сам собі видаюся чужинцем у ньому.

— А інша планета, про яку розповідав твій товариш, та, яку закинули у чорну діру?

— А, про неї я нічого не знаю. Нагадує оповідання, вичитане з книжки. Звучить, наче історія з книжки.

— З якої книжки?

Артур подумав.

— «Путівник по Галактиці для космотуристів», — зрештою сказав він.

— А що це за книжка?

— Це книжка, яку я сьогодні ввечері викинув у річку. Не думаю, що вона мені ще колись знадобиться, — відказав Артур Дент.

ЖИТТЯ, ВСЕСВІТ І ВСЕ СУЩЕ

Перекладено за виданням: Douglas Adams, LIFE, THE UNIVERSE AND EVERYTHING-THE ULTIMATE HITCHHIKER’S GUIDE, WINGS BOOKS, New York-Avenel, New Jersey 1996. 

Переклад з англійської Івана ЯНДОЛИ

ВСЕСВІТ. — 2000. — № 7–8.

РОЗДІЛ 1

Звичний крик жаху сповістив про те, що Артур Дент прокинувся і заново вжахнувся, побачивши, де він опинився.

І справа була не тільки в тому, що в печері було холодно, справа була не тільки в тому, що вона була волога та смердюча. А справа була в тому, що печера була в лондонському районі Айлінгтон і найближчий автобус приїде сюди десь аж через два мільйони років.

Як Артур Дент може підтвердити, час — то таке місце, де дуже легко можна заблукати, а він таки справді заблукав як у запилених згортках часу, так і космосу. Заблукавши в космосі, ти принаймні не сидиш склавши руки.

Внаслідок складного перебігу подій його почергово то лаяли, то ображали, то розкладали на атоми в таких віддалених закутках Галактики, які він навіть не міг собі уявити, тепер він був прикутий до доісторичного періоду, і хоча жилося тут дуже і дуже спокійно, він почувався як на голках.

Ось уже п’ять років його ніхто не розпилював на атоми.

Відтоді, як чотири роки тому він розлучився з Фордом Префектом, він майже нікого не бачив, а тому за весь цей час його ніхто і не ображав.

Хіба що за одним винятком.

Те сталося одного весняного вечора, майже два роки тому.

Він повертався до своєї печери, коли тільки-но посутеніло, і раптом зауважив, що крізь хмари зловісно проблискує якесь сяйво. Він задрав голову і став пильно вдивлятися, і в нього зажевріла надія. Рятунок. Вихід. Сподівання людини, яка опинилася на безлюдному острові, — а може, з’явиться корабель.

Поки він спостерігав, поки він видивлявся, весь у здогадах і збуджений, крізь тепле вечірнє повітря тихо без зайвого шуму опускався довгий сріблястий корабель, вистромивши свої довгі опори, мов виконував балетний номер, демонструючи свою технічну досконалість.

Він м’яко торкнувся землі, і приглушене гудіння двигунів зовсім стихло, так ніби їх заколисав вечірній спокій.

Самовисунулася сходня.

З люка вирвався потік світла.

На порозі замаячила висока постать. Вона зійшла вниз по сходні і зупинилася перед Артуром.

— Денте, ти — мерзотник, — сказала вона напрямки.

То був позаземець, явно позаземний зайда: притаманна позаземцям довготелесість, притаманна позаземцям приплющена голова та притаманні позаземцям маленькі прорізи розкосих очей. На ньому були екстравагантні, з золотистими складками, шати з притаманним позаземцям кроєм коміра і з блідою сіро-зеленою шкірою позаземця, що визначається тим особливим глянцевим полиском, якого набуває шкіра більшості сіро-зеленоликих рас, дякуючи лише щоденному масажу та дуже дорогим ґатункам мила.

Артур приголомшено вирячив на нього очі.

Той дивився у відповідь спокійно, не кліпаючи.

Перше відчуття надії та трепету, вмить подавлене подивом, і всі думки разом вступили в битву за право скористатися його голосовими зв’язками.

— Ччм…? — вирвалося з горла.

— Ал… ме… ух, — додав він до сказаного.

— А… т-т-т… чму… хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів’я.

Це були наслідки того, що з незапам’ятних часів він не мав змоги перекинутися ні з ким навіть словом.

Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій, веретеноподібній руці.

— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.

— Артур Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.

— Е… є… так… є… є, — підтвердив Артур.

— Ти — мерзотник, — повторив позаземець, — нікчемний жополиз.

— Е…

Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і почимчикувала в напрямку свого корабля.

— Е… — у відчаї випалив Артур. — Е…

— Цим ти мене не переймеш, — різко кинув позаземець.

Він покривуляв по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся і став глухо та пульсуюче густи.

— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.

— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там! Зачекайте хвилинку!

Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.

— Що? — зарепетував він. — Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися сюди і повтори.

Він підстрибував і танцював, аж доки йому задрижали і не підломилися коліна, і кричав до тих пір, доки надірвав голос. На все те ніхто не озвався. Нікому було його почути, нікому було до нього озватися словом.

Позаземний корабель уже гримів десь у верхніх шарах атмосфери, прокладаючи собі шлях до страхітливої пустоти, яка розділяє ті порівняно нечисленні матеріальні вкраплення, з яких і складається Всесвіт.

Пасажир корабля, позаземець з дорогим кольором обличчя, відкинувся в єдиному фотелі рубки. Його звали Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний. То був чоловік з чіткою метою в житті. Як він перший відзначив, мета була не такою вже й шляхетною, та все ж то була така-сяка мета і вона принаймні не давала йому скніти вдома.

Це правда, що Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний належав — ні, він і зараз належить — до дуже вузького кола невмирущих жителів Всесвіту.

Більшість з тих, що народжуються безсмертними, інстинктивно знають, як таким безсмертям розпорядитися, та Ой-Чувал — не з їхньої когорти. І, звичайно ж, він став лютою ненавистю ненавидіти те поріддя умиротворених байстрюків.

Безсмертя звалилося на нього як сніг на голову, як наслідок нещасного випадку з безглуздим прискорювачем часток, а ще — рідкого сніданку та пари аптечних гумових напальків. Про подробиці того випадку тут не йдеться, бо ще нікому й ніколи не вдалося здублювати точних обставин, за яких те сталося, і чимало людей, які намагалися їх відтворити, врешті попадали або в дурне становище, або в домовину, або і в те і в друге разом.

Зі скорботним і стомленим виразом обличчя Ой-Чувал опустив повіки, замовив стереосистемі корабля яку-небудь легеньку джазову музику, а сам став розмірковувати про те, скільки ж він міг би зробити, якби не недільні вечірки, скільки ж він ще міг би зробити!

Спочатку безсмертя видалося йому суцільним святом. Він ходив по лезу ножа, ішов на шалені ризики, загрібав високий зиск з довгострокових інвестицій і взагалі давав усім жару.

Та з часом стали пробиватися мухомори цих клятих недільних вечірок, коли приблизно о 14.55 в усі закамарки душі й тіла починала заповзати апатія, коли знаєш, що протягом цього дня ти вже прийняв усі ванни, які можуть принести моральну та фізичну користь, і хоч як зосереджено ти будеш удивлятися в якийсь абзац газети, насправді ти ніколи не прочитаєш і рядка і не скористаєшся з новітнього революційного методу стрижки кущів, про який у цьому абзаці розповідається, і в міру того як ти вдивляєшся в циферблат годинника, стрілки безжально наближаються до четвертої години і ти вступаєш у темну печеру довгого чаювання твоєї душі.

Тож життя для Ой-Чувала стало здаватися гіркою редькою. Вдоволені посмішки, з якими він з’являвся на похорони своїх смертних знайомих, стали вимушеними. В ньому зріла зневага до Всесвіту взагалі і до кожної сущої в ньому істоти зокрема.

Якраз в одному з таких станів перед ним і з’явилася мета, це саме те, що буде спонукувати його до руху вперед і, настільки він міг передбачити, буде спонукувати його до руху вперед вічно. І що за мета!

Він вирішив образити цілий Всесвіт.

А для цього йому треба буде образити кожну в ньому істоту. Він кине образу кожному прямо в обличчя, одному за одним і (отут від захвату він аж зубами заскреготав) в алфавітному порядку.

Коли дехто закидав йому, а такі невігласи траплялися, що план не тільки етично неприйнятний, а й неможливий до виконання, бо велика кількість людей безперервно народжувалася і велика кількість помирала, він просто втуплювався в нього сталевим поглядом і говорив: «Чи ж то людина вже й помріяти не може?»

Тож він узявся до роботи. Спорядив довговічний космічний корабель комп’ютером, що був у змозі обробляти всі дані, дотичні реєстрації всього населення звіданого Всесвіту, та складати пов’язані з цим карколомно складні маршрути.

Його корабель перетинав орбіти планет Сонячної системи, готуючись до ривка навкруг Сонця, щоб вилетіти в міжзоряний простір.

— Комп’ютере, — окликнув Ой-Чувал.

— Слухаю, — пробелькотів комп’ютер.

— Куди далі?

— Розраховую.

Ой-Чувал на хвилю поринув у споглядання фантастичного дорогоцінного розсипу ночі, мільярдів крихітних діамантових світів, що розсипалися вогненними пилинками по безмежній теміні. Кожну з них, бодай єдину, не омине його маршрут. Більшість з них він відвідає мільйони разів.

На хвилю він уявив, як ламані лінії його маршруту з’єднують усі оті вогники в небі, мов у дитячій крутиголовці з пронумерованими крапками. Він надіявся, що з якогось оглядового майданчика Всесвіту це може бути схоже на мерзенно непристойне лайливе слово.

* * *

Комп’ютер безмелодійно писнув, повідомляючи, що він завершив свої обрахунки.

— Фольфанга, — сказав він і писнув. — Четверта планета системи Фольфанга, — продовжив він. І ще раз писнув. — Розрахунковий час подорожі — три тижні, — продовжив далі. Писнув знову.

— Там зустрітися з одним слизнячком, — писнув, — виду А-Рний-Ур-Гіл-Іпдену. — Я вважаю, — додав він після незначного передиху на писк, — що ти вирішив назвати його безмозклою жопою.

Ой-Чувал у відповідь тільки рохнув. На якусь хвилю чи дві його погляд був прикований до величавості творіння за ілюмінатором.

— Я, мабуть, трішки покимарю, — сказав він і додав: — Які телемережі ми будемо перетинати протягом наступних декількох годин?

Комп’ютер писнув.

— Космовид, Думалокіно та Домодумкокоробок, — сказав він і писнув.

— Чи немає там кінострічок, які я бачив менше тридцяти тисяч разів?

— Немає.

— Гм.

— Хіба що «Страхіття в космосі». Ти дивився його лише тридцять три тисячі п’ятсот сімнадцять разів.

— Розбудиш мене перед другою серією.

Комп’ютер писнув.

— Приємних снів, — сказав він. Корабель помчав далі крізь ніч.

* * *

А тим часом на Землі линув густий дощ, і Артур Дент сидів у своїй печері і переживав один з найкошмарніших вечорів у своєму житті, складаючи каталог можливих відповідей непоштивому позаземцеві та знічев’я б’ючи мух, для яких цей вечір теж видався кошмарним.

Наступного дня зі шкірки кролика він змайстрував собі торбину, бо подумав, що незле було б тримати речі в ній.

РОЗДІЛ 2

Відтоді минуло рівно два роки. Того дня, коли він виповз із печери, яку називав домом, доки йому на думку не спаде краща назва або доки не знайде кращу печеру, ранок був прегарний і запашний.

Хоча йому знову боліла горлянка від його передсвітанкового крику жаху, раптово він відчув себе у дивовижно чудовому настрої. Він щільніше загорнувся в свій подертий халат і привітав яскравий ранок іскристою усмішкою. Повітря було чисте і напоєне пахощами, високу траву навколо його печери пестив вітерець, перегукувалися щебетом пташки, кругом весело пурхали метелики, і взагалі здавалося, що вся природа аж із шкіри випиналася, намагаючися справити якомога приємніше враження.

Проте бадьорість його була породжена не тільки чудовим пасторальним довкіллям. Тільки що йому спала прекрасна ідея, як упоратися з жахливою самотністю, нічними мареннями, його провалами у всіх садівничих починаннях та патологічною марністю його животіння на доісторичній Землі, і полягала вона в тому, що він вирішив збожеволіти.

Він ще раз широко усміхнувся і відкусив шмат кролячого стегна, що залишилося від учорашньої вечері. Якийсь час він блаженно жував м’ясо, а потім вирішив офіційно довести своє рішення до відома всього світу.

Він випростався і глянув світові прямо в поля та пагорби. Щоб надати ваги своїм словам, він встромив кролячий маслак собі в бороду і широко розпростав руки.

— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.

— Гарна думка, — сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.

Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.

— Я теж на якийсь час з’їжджав з глузду, — мовив Форд, — прекорисне це заняття, я тобі скажу.

Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.

— Розумієш… — почав був Форд.

— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.

— Та скрізь, — сказав Форд, — то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.

Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.

— Принаймні, — продовжував він, — мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію, — сказав він, — ще раз.

Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.

— Я думав, що ти помер… — сказав він відверто.

— Деякий час я теж так думав, — сказав Форд, — а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.

Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.

— Де, — спромігся він, — де ти…?

— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо, — додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево, — так мені здавалося.

Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.

— Давай далі, — спокійно мовив він.

— Розумієш, сенс у тому, — продовжував Форд, — що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.

— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.

— Я був у Африці, — вів далі Форд.

— Невже?

— Авжеж.

— І як же тобі там велося?

— А це що, твоя печера? — спитав Форд.

— Еге ж, — сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.

— Дуже гарна, — сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.

Артур не удостоїв його відповіді.

— В Африці було дуже цікаво, — мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами, — сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля, — додав він.

— І тільки? — обережно уточнив Артур.

— Так, — упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони…

— Що, вони?

— Роз’ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?

— Розкажи, — сказав Артур.

— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить «Путівник»…

— Пппу…?

— «Путівник». «Путівник мандрівника по Галактиці». Ти що, не пам’ятаєш?

— Так. Я пам’ятаю, як жбурнув його до річки.

— Еге ж, — сказав Форд, — та я його виловив.

— Ти мені про це нічого не сказав.

— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.

— Цілком слушно, — признався Артур. — І що ж там «Путівник»?

— Що ти маєш на увазі?

— Що каже «Путівник»?

— «Путівник» каже, що існує мистецтво польоту, — сказав Форд, — чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.

— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило, — сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову, — додав він.

Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.

— Я стільки років не бачив живої душі, — сказав він, — жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з… розмовляючи з… ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.

— Королями? — спробував підказати Форд.

— Та ні ж бо, — відказав Артур, — те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?

Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.

— Потисни, — підказав Форд.

Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.

Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.

— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.

— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому, — сказав він, — а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили…

— Гм, — сказав Форд, — так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.

— Ми рушаємо в дорогу, — збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.

— Куди? На чому? — скинувся Артур.

— Я не знаю, — сказав Форд, — але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.

Він перейшов на шепіт.

— Я виявив течу в пустелі, — заявив він.

При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.

Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.

— Течу? — перепитав Артур.

— Система дала течу, — став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.

Артур кивнув, а затим прокашлявся.

— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.

— Про збої, — пояснив Форд. — Про збої, які дає безперервний час космічного простору.

— А, — кивнув Артур, — то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.

— Що ти верзеш? — озвався Форд.

— Не розумію, — сказав Артур, — якщо час дає збої комусь, то що нам до того?

Форд мало не спопелив його поглядом.

— Та ти будеш слухати? — скипів він.

— Я ж слухаю, — мовив Артур, — та боюсь, що пуття мені від цього небагато.

Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.

— Видається, що там… — говорив він, — в просторово-часовій тканині… — говорив він, — з’явилися… — говорив він, — острівці…

Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.

— … нестабільності, — додав він.

— А, он як, — мовив Артур.

— Атож, саме так, — підтвердив Форд.

Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.

— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.

— У ній виникли острівці нестабільності, — відказав Форд.

— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.

— Правдивіше не буває, — відказав Форд, так само не кліпаючи.

— Гаразд, — сказав Артур.

— Второпав? — спитав Форд.

— Ні, — зізнався Артур.

Нависла гнітюча мовчанка.

— Трудність цієї розмови полягає в тому, — почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі, — що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в’язами, хоч і вони бували не дуже результативні.

— Артуре, — сказав Форд.

— Так. Слухаю, — сказав Артур.

— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.

— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.

Форд дістав свій субефірний чуткомат. Він приглушено дзижчав, тьмяно поблимував крихітним світликом.

— Батарея сіла? — запитав Артур.

— Ні, — сказав Форд, — в просторово-часовій матерії простежується мобільна аномалія, локальний збій, острівець нестабільності. Теча. І вона зараз десь поблизу нас.

— Де?

Трохи дрижачою рукою Форд став повертати півколом чуткомат. Раптом світлик яскраво засяяв.

— Там! — гукнув Форд, простягаючи руку. — Там, за тією канапою!

Артур поглянув у вказаному напрямку. На його превелике здивування, в полі, просто них, стояла м’яка канапа, в простонародді — честерфілдка, покрита барвистим оксамитом. Він вирячився на неї здивовано. І зразу ж у нього виникло декілька запитань.

— Чому, — запитав він, — посеред цього поля стоїть канапа?

— Я ж сказав тобі! — підхоплюючись на рівні, вигукнув Форд. — Збій у безперервному часі космічного простору!

— І оце його канапа, чи не так? — запитав Артур, спинаючись на ноги і повертаючись до вертикального положення, одночасно плекаючи надію, хоча й не дуже тверду, і до здорового глузду.

— Артуре! — закричав на нього Форд, — та канапа стоїть тут через нестабільність космічного часу, це я намагався тобі втовкмачити в твої невиліковно розм’яклі мізки. Її виплеснуло з плину часу крізь течу, вона — уламок, викинутий з плину космічного часу, і немає значення, чим вона є, наша справа зловити її, бо це єдина нагода звідси вибратися!

Він швидко скочив із прискалка і стрімголов помчав через поле.

— Зловити її? — пробурмотів Артур, а потім ошелешено насупився, коли побачив, як честерфілдка стала ліниво перевалюватися з боку на бік, підстрибнула і граційно попливла над травою.

Охоплений несподіваним захватом, він з гиком скочив з прискалка і помчав слідом за Фордом Префектом ловити норовистий предмет меблевого гарнітуру.

Вони гасали по траві мов навіжені, стрибали, сміялися, викрикували один одному поради, як перейняти канапу з того чи іншого боку. Промені сонця сонно пестили хвилі трави, злякані польові тваринки кидалися врозтіч.

Артур почувався щасливим. Йому було страшенно приємно, що хоч раз, хоч один-єдиний день минав майже так, як того давно хотілося. Лише двадцять хвилин тому він хотів стати божевільним, а ось зараз уже ганяється по луках доісторичної Землі за честерфілдською канапою.

Канапа скакала то в один бік, то в інший, і здавалося, що вона одночасно і матеріальна, мов ті дерева, повз які вона пролітала, і безтілесна, мов сон, коли вона, мов примара, проходила крізь інші дерева.

Форд з Артуром моталися за нею туди й сюди, але вона петляла так, ніби простір мав для неї іншу, складну математичну топографію, як воно й було насправді. Вони ганялися, а вона витанцьовувала й крутилася, а потім раптом пішла круто вниз, ніби спадна лінія графіка, і вони практично опинилися над нею. З радісним вигуком вони стрибнули на неї, сонце згасло, і вони провалилися у страшну порожнечу, а потім несподівано опинилися в сучасному Лондоні на полі стадіону «Лордз», де саме відбувався матч між крикетними командами Англії і Австрії року 198-, в якому англійській команді для перемоги треба було зробити лише двадцять вісім пробіжок[21].

РОЗДІЛ 3

Важливий факт із історії Галактики.

Факт номер один: (запозичено з «Популярної Історії Галактики», том «Зоряна збірка цитат на кожен день»).

Нічне небо над планетою Кріккіт — найнецікавіше видовище в цілому Всесвіті.

Той день, коли Форд з Артуром невпопад дали сторчака з аномалії космічного часу і добряче гепнулися, впавши на ідеальне трав’яне поле стадіону «Лордз», був просто чарівний.

Глядачі аплодували шалено. Аплодували не їм, але вони інстинктивно вклонилися і зробили це доречно, бо важкий маленький червоний м’ячик, якому власне і адресувалася овація, просвистів над маківкою Артура лиш за декілька сантиметрів. Вони знову впали на землю, яка, як їм здалося, страшенно швидко крутилася навколо них.

— Що то було? — просичав Артур.

— Щось червоне, — просичав на відповідь Форд.

— Де ми?

— Гм, на чомусь зеленому.

— Обриси, — промурмотів Артур, — мені треба знати, які його обриси.

Оплески швидко змінилися враженими зойками подиву та хихотінням глядачів, які ще не вирішили: вірити своїм очам чи ні.

— Це ваша канапа? — запитав чийсь голос.

— Що то було? — пошепки спитав Форд.

Артур підвів голову.

— Щось блакитне.

— А обриси? — запитав Форд.

Артур знов подивився вгору.

— Воно має, — насупивши брови, просичав він Форду, — обриси полісмена.

Скоцюрбившись і насупившись, вони ще хвилину лежали на моріжку стадіона. Те блакитне, що обрисами нагадувало полісмена, поплескало їх обох по плечах.

— Гей, ви, двоє, — мовив обрис, — ану ходімо.

Для Артура ті слова пролунали ніби удар грому. Він зірвався на ноги і окинув ошелешеним поглядом навколишній пейзаж, що раптом вклався в до болю звичну картину.

— Де ви це взяли? — гаркнув він на полісменоподібне.

— Що ви сказали? — спитав здивований обрис.

— Це крикетний стадіон «Лордз», правда ж? — гримнув Артур. — Де ви його знайшли, як ви його сюди притарабанили? Я гадаю, — додав він, потираючи скроні, — що мені ліпше вгамуватися. — І він сів навпочіпки перед Фордом.

— Це полісмен, — сказав він. — Що будемо робити?

— Що ти пропонуєш? — знизавши плечима, спитав Форд.

— Прошу тебе, — попросив Артур, — скажи, що останні п’ять років мені наснилися.

Форд знову стенув плечима і скорився.

— Останні п’ять років тобі наснилися, — сказав він. Артур звівся на рівні.

— Все гаразд, полісмене, — сказав він, — останні п’ять років мені наснилися. Спитайте його, — додав він, показуючи на Форда, — і він підтвердить. — Сказавши це, він рушив до краю майданчика, обтрушуючи свій халат. Затим він помітив, що вдягнений у халат, і став мов укопаний, вирячивши на нього очі. Потім обернувся і кинувся до полісмена.

— Звідкіля тоді взялася ця одежина? — заволав він.

Волаючи, повалився на землю і засмикався в корчах.

Форд похитав головою.

— Важкі йому випали останні два мільйони років, — сказав він полісменові.

Разом вони поклали Артура на канапу і понесли з поля, і раптове зникнення канапи по дорозі збентежило їх лиш трохи.

На все глядачі реагували по-різному. Більшість із них, не маючи снаги витримати такого видовиська, зажмурили очі і вдовольнялися лиш поясненнями радіокоментаторів.

— Слухай, Брайяне, це цікавий випадок, — сказав один радіокоментатор іншому. — По-моєму, ніяких загадкових матеріалізацій на полі не бувало від часу, гм, від часу… одне слово, я не думаю, що вони взагалі мали місце, чи не так? А ти не пам’ятаєш?

— Едгбастон, 1932 рік?

— А, ну і що ж там скоїлось?..

— Слухай, Пітере, наскільки я пам’ятаю, Кантер грав проти Вілкокса, він якраз подавав м’яч з боку павільйону, коли раптом прямо на поле вибіг один із глядачів.

Настала мовчанка, під час якої перший коментатор обмірковував сказане.

— Т-т-та-к… — сказав він, — так, та в чому ж ти вбачаєш там загадковість? Він же не матеріалізувався в прямому значенні слова? Просто вибіг.

— Так, маєш рацію, але ж він наполягав, що бачив, як на полі щось матеріалізувалося.

— Чи ж бо?

— Так. З його слів те щось скидалося на алігатора.

— А що трапилося з тим чолов’ягою?

— Ну, мені здається, що хтось запропонував вивести його і пригостити обідом, але той пояснив, що він уже добряче пообідав, то всі й забули про те, а «Ворікшір» переміг з перевагою в три хвіртки.

— Та це не дуже схоже на сьогоднішній випадок. Для тих, хто щойно налаштував свої приймачі на нашу хвилю, може буде цікаво знати, що, тут є… два чоловіки, два достатньо неоковирно одягнутих чоловіки і до того ж канапа — здається «честерфілдка»?

— Так, «честерфілдка».

— Просто матеріалізувалися отут посеред крикетного майданчика стадіону «Лордз». Та не думаю, що у них були якісь лихі наміри, вони так пристойно поводилися, а ще…

— Даруй, Пітере, я переб’ю тебе на хвильку, щоб сказати, що канапа щойно щезла.

— Ну, раз щезла, то й щезла. Що ж, однією загадкою менше. І все ж, на мою думку, ця подія явно варта того, щоб її занести в книгу рекордів Гіннеса, тим більше, що вона сталася в такий драматичний момент гри, коли команді Англії для перемоги бракує всього-на-всього двадцять чотири пробіжки. Ті чоловіки зараз полишають поле в супроводі полісмена, мені здається, що всі вгамовуються і гра має от-от поновитися.

— А тепер, сер, — почав полісмен, коли вони пробилися крізь натовп цікавих і поклали умиротворене та нерухоме тіло Артура на ковдру, — можливо, ви зробите таку ласку і розкажете мені, хто ви такі, звідки ви і що означає той балаган, який ви тут улаштували?

Форд на якусь мить втупився собі під ноги, ніби запозичуючи у землі твердості духу, а потім випростався і відповів полісменові таким поглядом, який ударив того повною силою напруженості кожного дюйма із цілих шести світлових років, що відокремлювали Землю від домівки Форда в околицях Бетельгейзе.

— Гаразд, — дуже спокійно сказав Форд, — я вам розповім.

— Та… словом, у цьому нагальної потреби немає, — скоромовкою сказав полісмен, — просто, щоб отого… такого… ну, що воно там було, більше не повторялося. — Полісмен повернувся і подався шукати когось, хто був би не з Бетельгейзе. На щастя, крикетне поле аж кишіло такими.

Ніби з далекої відстані і знехотя свідомість Артура наближалася до його тіла. Часами в тому вмістилищі їй добряче перепадало на горіхи. І все ж вона повільно, боязко закралась у нього і влаштувалася на своєму звичному місці.

Артур підвівся і сів.

— Де я? — спитав він.

— На стадіоні «Лордз», — повідомив Форд.

— Чудово, — сказав Артур, і його свідомість знову випурхнула назовні, щоб вдихнути ковток свіжого повітря. Тіло Артура знову немічно хляпнулося на траву.

Через десять хвилин він сидів під тентом кав’ярні, над чашкою чаю, і на його зблідлому обличчі поступово почав рожевіти рум’янець.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Форд.

— Я — вдома, — хрипко сказав Артур. Він заплющив очі і жадібно вдихав пару, що здіймалася з чашки чаю, ніби то був — ну це сприймалося Артуром, ніби то був чай, чим він насправді і був.

— Я — вдома, — повторив він, — удома. Це — Англія, це — сьогодні, кошмару кінець. — Він знову розплющив очі і блаженно всміхнувся. — Моє місце тут, — прошепотів він екзальтовано.

— Вважаю за потрібне повідомити тебе про дві речі, — мовив Форд, кинувши на стіл, за яким сидів Артур, примірник газети «Гардіан».

— Я — вдома, — вперто твердив той.

— Безсумнівно, — сказав Форд. — Перша, — сказав він, вказуючи на дату в верхній частині сторінки газети, — полягає в тому, що через два дні, не враховуючи сьогоднішнього, Земля буде знищена.

— Я — вдома, — сказав Артур, — чай, — провадив він, — крикет, — додав він, аж цмокаючи від задоволення, — підстрижені газони, дерев’яні лавки, білі полотняні куртки, бляшанкове пиво…

Поволечки його погляд зосередився на газеті. Злегка насупившись, він схилив голову набік.

— Цю газету я знаю, — сказав він. Його погляд повільно підвівся до дати, по якій спроквола постукував пальцем Форд. На секунду чи дві його обличчя мовби скувало кригою, а потім страшенно повільно воно стало розколюватися, подібно арктичним торосам навесні.

— А друга, — продовжував Форд, — полягає в тому, що в твоїй бороді стирчить кістка. — І він вихилив свій чай одним махом.

А на щасливий натовп, навколо намету кав’ярні, щедро сипало своє проміння сонце. Воно осявало білі капелюхи та розчервонілі обличчя. Воно осявало морозиво ескімо і розтоплювало його. Воно перетворювало сльози маленьких дітей, чиє морозиво тільки що розтало і попадало з паличок, у діаманти. Сонячне світло золотило крони дерев, воно виблискувало на крикетних битках, якими махали гравці, воно відсвічувалося від дуже незвичайного об’єкта, що був припаркований за табло і що його й досі ніхто не помітив. Сонячне світло вдарило в очі Форду та Артуру, тільки-но вони, жмурячись, виткнулися із наметової кав’ярні і стали роззиратися навколо.

Артура лихоманило.

— Можливо, мені… — почав він.

— Ні, — відрізав Форд.

— Що — «ні»? — запитав Артур.

— Викинь з голови і навіть не думай зателефонувати до себе самого.

— Як ти здогадався…?

Форд знизав плечима.

— Але чому, чому не можна? — спитав Артур.

— Люди які розмовляють по телефону самі з собою, — мовив Форд, — ніколи і нічого корисного для себе не довідуються.

— Але…

— Ось подивися, — сказав Форд. Він підняв уявну слухавку і накрутив уявний номеронабірник.

— Алло? — проказав він в уявний мікрофон. — Це Артур Дент? Ага, привіт, старий. Говорить Артур Дент. Не клади слухавку.

Він розчаровано глипнув на уявну слухавку.

— Він поклав слухавку, — сказав він, знизав плечима і обережно повісив уявну слухавку на уявний гачок.

— Це не перша часова аномалія на моєму віку, — додав він.

Скорботний вираз обличчя Артура Дента змінився на ще скорботніший.

— Тож ми не дома і мокрі як хлюща, — сказав він.

— Ми не можемо навіть сказати, — відповів Форд, — що маємо рушник, щоб ним витертися.

Тим часом гра в крикет тривала. Подаючий підстрибом наближався до хвіртки, пробіг трохи підтюпцем, а затим дав алюра. Раптом його руки й ноги наче сплелися в одне ціле і кинули м’яч. Відбиваючий крутнувся і загилив його десь позад себе, аж поза табло. Очі Форда стежили за траєкторією м’яча і враз розширилися. Він скам’янів. Потім знову простежив поглядом дугу польоту м’яча і його очі знову кудись втупилися.

— Це — не мій рушник, — сказав Артур, порпаючися у своїй торбині із заячої шкірки.

— Цить, — сказав Форд і примружив очі.

— У мене був голгафрінчанський рушник, — продовжував Артур, — з жовтими зірочками по блакитному полю. Це не той.

— Та цить, — знову гаркнув Форд. Затуливши одне око, другим він кудись напружено вдивлявся.

— Цей — рожевий, — далі бурмотів Артур. — Хіба випадком не твій?

— А чи не заткнув би ти своїм рушником свою пельку! — гаркнув Форд.

— Та не мій це рушник, — наполягав Артур, — якраз оце я і хочу тобі…

— А я вимагаю, щоб ти стулив свою пельку, — стиха загарчав Форд, — саме зараз.

— Гаразд, — мовив Артур і став запихати його назад до своєї примітивно скроєної із заячої шкірки торби. — Я усвідомлюю, що, можливо, з космічної точки зору, це не так уже й важливо, просто дивно, от і все. Ні з того, ні з сього рожевий рушник замість блакитного в жовту зірочку.

А тим часом Форд став поводитися дуже дивно, і дивним було не те, що він поводився дивно, а дивним було те, що його дивна поведінка дуже відрізнялася від тої звичайної для нього дивної поведінки. А витворяв він таке. Ігноруючи здивовані погляди глядачів з натовпу, що скопичився навкруг майданчика, він вимахував руками перед своїм носом, ховався за спинами одних, вистрибував з-за спин інших, потім завмирав, часто кліпаючи очима. Потім він став повільно, з насуплено зосередженим виразом прокрадатися, немов леопард, який не цілком певен, що за півмилі жаркого та запиленого степу уздрів напівпорожню бляшанку «Віскаса».

— І торбина ця не моя, — несподівано заявив Артур.

Транс зосередженості Форда був перерваний. Він сердито обернувся до Артура.

— Я ж не мав на увазі рушник, — сказав Артур. — Ми вже з’ясували, що то — не мій. Вся заковика в тому, що торбина, в яку я запхав рушник, що мені не належить, теж не моя, хоча вона вражаюче скидається на мою. Тож мені це здається надзвичайно дивним, особливо, коли взяти до уваги те, що торбину я власноручно зшив на доісторичній Землі. І каміння в ній теж не моє, — додав він, дістаючи із торбини жменю пласких сірих камінців. — Я збирав колекцію цікавих камінців, а від виду цих і молоко скисне.

Збуджене ревіння, що прокотилося по трибунах, заглушило те, що Форд виплеснув у відповідь на таку інформацію. Крикетний м’яч, який викликав таку реакцію, звалився з неба і вцілив акурат до загадкової з заячої шкірки торбини Артура.

— Це, я б сказав, теж дуже цікава подія, — сказав Артур, умить закриваючи торбину і вдаючи, що шукає м’яч у траві.

— По-моєму, його тут немає, — мовив він до хлопчаків, які негайно ж збіглися і обступили його в пошуках м’яча, — мабуть, він кудись закотився. Гадаю, он туди. — І він невиразно показав напрямок, в якому йому хотілося б їх спровадити.

Один з хлопчиків заклопотано подивився на нього.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Ні, — відповів Артур.

— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.

— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним.

На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.

— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?

— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.

— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих.

Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати, що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він відчув деяку втіху. Гра продовжилася уже з новим м’ячем, продовжувало світити сонце, а Форд продовжував підскакувати, трясучи головою та блимаючи.

— Ти щось надумав, правда? — спитав Артур.

— Гадаю, — почав Форд таким тоном, який, як Артур уже навчився розпізнавати, віщував зовсім непередбачуване продовження, — що отам заховується якийсь КІК.

Він тицьнув пальцем. І цікавим було те, що напрямок, у якому показував його палець, аж ніяк не збігався з напрямком його погляду. Спочатку Артур подивився в напрямку вказівного перста — на табло, а потім туди, куди Форд дивився, — на поле. Потім кивнув, знизав плечима, а другий раз плечі зробили те саме вже самі.

— Якийсь — хто? — спитав він.

— К. І. К.

— К….?

— І. К.

— А що то таке?

— Когось Іншого Клопіт, — сказав Форд.

— А, ну і добре, — сказав Артур і розслабився.

Він і гадки не мав, про що йшлося, та інцидент здавався вичерпаним. Аж ні.

— Он там, — сказав Форд, знов тицяючи на табло і в той же час дивлячись на майданчик.

— Де? — глипнув Артур.

— Там! — сказав Форд.

— Бачу, — збрехав Артур, бо насправді нічого не бачив.

— Так бачиш?

— Дивлячись що.

— Ти КІК бачиш? — терпляче перепитав Форд.

— Мені здалося, що ти сказав, що то когось іншого клопіт.

— Саме так.

Артур поволі і обережно кивнув з виразом безмірної тупості.

— Я хочу знати, — вів Форд, — чи ти те бачиш.

— А ти бачиш?

— Так!

— Як він виглядає? — спитав Артур.

— Та, ну звідки мені знати, телепню, — крикнув Форд. — Якщо тобі видно, то змалюй мені його.

У скронях Артура щось тупо ритмічно загупало, звично сповіщаючи про те, що розмовляє він не з кимось іншим, а з Фордом. Його мозок зібгався в клубочок, мов злякане цуценя в своєму кублі. Форд узяв його за руку.

— К. І. К., — мовив він, — то щось таке, чого ми не можемо побачити чи не бачимо, або наш мозок не дозволяє нам його побачити, бо ми думаємо, що то когось іншого клопіт. Ось як витлумачується КІК. Когось Іншого Клопіт. Наш мозок просто його вилучає; він видається сліпою плямою. Коли ти подивишся просто на нього, ти його не побачиш, аж доки ти будеш знати достеменно, як він виглядає. Єдина надія — застукати КІК зненацька краєчком ока.

— А, — сказав Артур, — так от чому…

— Так, — сказав Артур, знаючи наперед, що Артур скаже.

— … ти підстрибував та…

— Так.

— … та блимав…

— Так.

— Гадаю, що ти второпав що до чого.

— Я його бачу, — сказав Артур, — то зореліт.

На мить Артур був приголомшений реакцією, яку викликало таке одкровення. Натовп заревів, зчинилася метушня, люди кричали, верещали і, натикаючись одне на одного, кинулися на майданчик. Він ошелешено відсахнувся і перелякано розгледівся. Потім він ще раз розглянувся на всі боки, ще дужче нажаханий.

— Здорово, правда? — спитав привид.

Він вихлявся перед очима Артура, хоча, по правді, то, мабуть, очі, а разом з ними й голова Артура вихлялися перед привидом. Його язик вихлявся теж.

— Щ… щ… щ… щ… — спромігся його язик.

— Гадаю, ваша команда тільки що виграла, — сказав привид.

— Щ… щ… щ… щ… — повторював Артур, підкреслюючи кожен дрижак стусаном у спину Форда Префекта.

Форд тим часом з тривогою спостерігав за метушнею.

— Ви — англієць, правда? — поцікавився привид.

— Щ… щ… щ… щ… так, — видавив Артур.

— Як я вже сказав, ваша команда щойно виграла цей матч. Це означає, що кубок «Попіл» залишається у неї. Гадаю, ви, мабуть, дуже задоволені. Мушу зізнатися, що я дуже люблю крикет, хоча не хотів би, щоб хтось- поза цією планетою почув мої слова. Боронь боже.

Привид скорчив щось на кшталт пустотливої усмішки, та певності щодо пустотливості не було, бо промені сонця світили йому прямо в потилицю і створювали сліпучий німб навколо його голови, осяюючи його сріблясту чуприну і бороду, від чого він набував драматичної величі, яка ніяк не пов’язувалася з пустотливою усмішкою.

— І все ж, — сказав він, — через пару днів все це скінчиться, га? Хоча, як я говорив під час останньої нашої зустрічі, це мене дуже засмутило. І все-таки, чому судилося бути, того не обминути.

Артур намагався щось сказати, та облишив нерівну борню. Він знов стусонув Форда.

— Я гадав, що скоїлося щось страшне, — сказав Форд, — а це всього-на-всього закінчився матч. Пора тягу давати. А, Слартібартфасте, здоров був, що ти тут робиш?

— Та так, тиняюся собі, тиняюся, — сказав ухильно старий.

— То твій корабель? Чи не підкинеш нас хоч куди-небудь?

— Терпіння, терпіння, — застеріг старий.

— Та я що, — сказав Форд, — справа в тому, що цю планету скоро ліквідують, от що.

— Та знаю, — відказав Слартібартфаст.

— Я так, просто хотів нагадати, — сказав Форд.

— До відома прийнято.

— І якщо ти вважаєш, що тобі справді потрібно вештатися навколо крикетного майданчика в такий момент…

— Вважаю.

— Значить, корабель твій.

— Аякже.

— Я так і думав, — з цими словами Форд відвернувся.

— Вітаю тебе, Слартібартфасте, — нарешті спромігся Артур.

— Вітаю тебе, землянине, — відказав Слартібартфаст.

— Врешті-решт, — сказав Форд, — двічі не вмирають.

Старий пропустив ті слова повз вуха і напружено вдивлявся на майданчик, в його очах світилися почуття, які не мали безпосереднього відношення до того, що власне там відбувалося. А творилося там те, що навколо осереддя майданчика в широке коло збирався натовп. А що там так зацікавило Слартібартфаста, було відомо лише йому одному.

Форд щось мугикав собі під ніс. То була всього лиш одна нота, яка повторювалася раз у раз. Він сподівався, що хто-небудь запитає його, що він мугикає, але таких не знайшлося. Якби його хто спитав, він би відповів, що він знову і знову наспівує перший рядок із пісні Ноеля Каварда «В захваті від того хлопця». А коли б йому вказали на те, що він проспівує лише одну ноту, він би відповів, що з причин, як на його думку, очевидних, він опускає «від того хлопця». Та його ніхто не питав, і Форд злився.

— Тут така справа, — нарешті вирвалося в нього, — якщо ми не поспішимо накивати звідси п’ятами, то ризикуємо знову вскочити в тарапату. А для мене немає сумнішого видовища, ніж ліквідація планети. Гірше може бути лише одне — бути в цей мент на її поверхні. Або, — додав він півголосом, — шалатися по крикетних матчах.

— Терпіння, — знову сказав Слартібартфаст, — назрівають великі події.

— Коли ми бачилися останнього разу, ви говорили те ж саме, — зауважив Артур.

— То так воно і сталося, — сказав Слартібартфаст.

— Це правда, — визнав Артур.

Одначе якщо тут щось і назрівало, так це якась церемонія. Все було зрежисируване для зручності телеглядачів, а не для болільників, а вони могли стежити за подією, лише слухаючи трансляцію з найближчого гучномовця. Форд проявляв агресивну незацікавленість до того, що відбувалося.

Він роздратовано слухав, як йому пояснювали, що там, на майданчику, капітанові англійської команди мають вручити «Урну з Попелом», аж кипів від злості, коли йому розповідали, що ця крикетна команда заслужила цей приз, виборовши турнір вже в енний раз, і аж зубами скреготав з досади після повідомлення про те, що «Попіл» — то останки стовпчика крикетної хвіртки, а ще коли його попрохали змиритися з тим фактом, що вищезгаданий крикетний стовпчик спалили в австралійському місті Мельбурні 1882 року, на знак «смерті англійського крикету», то вже було занадто, і він набрав повні легені повітря і різко обернувся до Слартібартфаста, та, не промовивши ні слова, тут же його й випустив, бо старого поруч уже не було. Він цілеспрямовано простував до середини майданчика, його волосся, борода та одіж майоріли позад нього, ну викапаний тобі Мойсей на горі Синай, тільки в ролі гори зараз виступав доглянутий моріжок, а не вогневержний вулкан, огорнутий димом, яким його звичайно змальовують.

— Він сказав зачекати на нього біля корабля, — сказав Артур.

— Що це старий дурень збирається робити, астероїд йому в сопло? — вибухнув Форд.

— За дві хвилини підійти до свого корабля, — сказав Артур, стенувши плечима, що вказувало на повну капітуляцію перед процесом мислення. Вони попрямували до корабля. До їхніх вух долинали дивні звуки. Вони намагалися не слухати, та мимоволі чули, як Слартібартфаст роздратовано вимагав, щоб срібну урну з «Попелом» віддали йому, бо той, згідно з його словами, «життєво важливий для минулої, сьогоденної та майбутньої безпеки Галактики», і що те було зустрінуте вибухом реготу. Форд з Артуром прикинулися, що нічого не помічають.

Та того, що сталося наступної миті, зігнорувати вони не змогли. З гуком, ніби з горлянок стотисячного натовпу, вирвалося «Гоп!», мов би з чистого неба з’явився сталево-білий зореліт і з легким гулом та зловісним виглядом завис над крикетним майданчиком.

Потім якусь хвилю він завмер, ніби сподівався на те, що всі візьмуться до своїх повсякденних справ і не будуть суперечити тому, щоб він просто отам висить.

Затим він зробив щось надзвичайне, а саме: він відчинився і випустив із себе щось надзвичайне в кількості одинадцяти штук.

То були роботи, білі роботи.

І що найдивніше, вони були в самий раз екіпіровані для саме такої оказії. Мало того, що вони були білими самі, під колір уніформи гравців, та тони іще тримали в кінцівках щось на зразок крикетних биток, і не тільки це, вони прихопили ще те, що видавалося крикетними м’ячами, а до того, на гомілках їхніх ніг були надягнені білі ребристі щитки. Оті останні були надзвичайними, бо, як з’ясувалося, в них були вмонтовані маленькі реактивні двигунчики, з допомогою яких ті дивно цивілізовані роботи злетіли зі свого висячого зорельота на землю і почали вбивати людей, а цим вони зайнялися не на жарт.

— Гей, — мовив Артур, — здається, щось почалося.

— Нумо до корабля, — гукнув Форд. — Знати нічого не бажаю, гайда до корабля. — І побіг сам. — Нічого не знаю, нічого не бачу, нічого не чую, — приказував він на бігу, — це не моя планета, я сюди не просився, не хочу нікуди вв’язуватися, просто витягніть мене звідси і доставте до шинкваса бару, в товариство людей, які мені свої!

Над майданчиком здійнявся стовпом дим, виривалися омахи полум’я.

— Ну от, здається, потойбічна бригада сьогодні завітала до нас у гості… — радісно оголосив сам собі гучномовець.

— Що мені потрібно, — вигукував Форд, ніби уточнюючи свої попередні висловлювання, — добру чарку та товариство братів по духу. — Він летів як опечений, затримавшись лише на якусь мить, щоб схопити за лікоть Артура і потягти його з собою, бо той зреагував на кризову ситуацію в своєму звичному дусі — закляк з роззявленим ротом, очікуючи, доки все скінчиться.

— Вони грають у крикет, — мурмотів Артур, мотиляючись за Фордом. — Клянусь, грають вони в крикет. Не знаю, навіщо це їм, та вони це роблять. Вони не просто забивають людей, вони підкидають їх угору, — репетував він, — Форде, рони нас підкидають!

Без знань історії Галактики глибших, аніж почерпнутих Артуром в своїх мандрах на сьогоднішній день, не піддатися цьому враженню було важко. Здавалося, що примарні, але несамовиті постаті, які сновигали в густій пелені диму, виконували серії пародійних крикетних подач, а різниця полягала лише в тому, що кожен м’яч, який вони подавали, де падав, там і вибухав. І найперший вибух розвіяв первинну надію Артура на те, що то могла бути рекламна затія австралійських виробників маргарину.

А потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Одинадцять білих роботів щільним бойовим порядком піднялися крізь хмару диму і наостанок, чвиркнувши кількома спалахами полум’я, залетіли до черева свого підвішеного білого корабля, який з галасом, ніби стотисячний натовп сказав «Фу!», хутко розчинився в просторі, з якого раніше він гепнувся.

На мить запала тиша, а потім із хмар диму виринула бліда постать Слартібартфаста. Його схожість з Мойсеєм стала ще більшою, бо незважаючи на постійну відсутність гори тепер він рішуче крокував принаймні по вогненному та задимленому, ідеально підстриженому газону.

Він дико озирався навколо себе, аж доки уздрів, що Артур Дент та Форд Префект прокладали шлях крізь переляканий натовп, який на дану хвилину був зайнятий тим, що панічно летів стрімголов у протилежному напрямку. Було очевидно, що зараз натовпом володіє одна і та ж сама думка: «Ох, і день же видався сьогодні!» — і ніхто не міг зметикувати, куди бігти і чи взагалі варто бігти.

Слартібартфаст звертався до Форда та Артура вигуками і жестами. Всі троє проштовхалися до корабля старого, який усе ще стояв припаркований позад табло і все ще поза увагою натовпу, що, спотикаючись, мчав повз нього і, очевидячки, в даний час мав достатньо своїх клопотів, з якими йому треба було упоратися.

— Вони поцепе собірупу зтупіл! — кричав Слартібартфаст своїм тонким, дрижачим голосом.

— Що він сказав? — сапаючи, спитав Форд, ліктями прокладаючи собі дорогу.

Артур похитав головою.

— Вони щось там… біс його розбере, — відповів він.

— Вони поцупе соборуку зтьопіл! — знов заволав Слартібартфаст. Форд з Артуром тільки похитали один одному головами.

— Звучить настійливо, — сказав Артур. Він зупинився і гукнув: — Чого?

— Вони поцупи урун зпипіл! — крикнув Слартібартфаст, все ще підганяючи їх жестами.

— По-моєму, він говорить, що ті забрали «Урну з Попелом», — пояснив Артур, не збавляючи швидкості.

— Урну…? — перепитав Форд.

— «Попіл», — стисло відповів Артур. — Недопалок крикетного стовпчика. Тобто — крикетний кубок. За… — він відсапувався… — яким очевидно… вони… прилетіли і який забрали. — 3 цими словами він злегка труснув головою, ніби намагаючись осадити свій мозок на дно черепа.

— Дивна звістка, щоб репетувати щосили, — кинув Форд.

— Дивна здобич.

— Дивний корабель.

Вони досягли мети. Другою найдивнішою властивістю корабля було те, що на ньому можна було простежити за роботою поля КІК. Зараз вони ясно бачили корабель у всій його красі, просто тому, що знали про його наявність. Та втім, було цілком очевидно, що його більше ніхто не помічав. І це було не тому, що він був невидимий чи діяла якась гіпернеможлива заковика. Технологія, пов’язана з перетворенням чогось зримого в незриме, до такої міри складна, що в дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільярдів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч, дев’ятсот дев’яносто дев’ять разів із трильйона набагато простіше і набагато дієвіше просто прибрати об’єкт кудись подалі і обійтися без нього. Якось ультрарозвсюдивідомий ученочародій Еффрафакс Вузьколобський побився об заклад на власну голову, що за рік він зуміє зробити велику мегагору Маграмаль цілком невидимою. Коли більшу частину року він змарнував на обробку гори освітлоклапаронами, змилоляторами рефракції та спектровимараторами, і коли до кінця терміну залишалося дев’ять годин, упрівши, він дійшов висновку, що навряд чи він виконає зарок.

Таким чином, він зі своїми друзями, і друзями його друзів, і друзями друзів його друзів, і друзями друзів разом з друзями його друзів, і деякими не такими вже й близькими їхніми друзями, які, зате, володіли одним з найбільших міжзоряних транспортних агентств, виконали те, що зараз широко визнане як найбільший нічний трудовий подвиг в історії Галактики, тож наступного дня Маграмаль видимою вже не була. Еффрафакс програв свій заклад — а заодно і став нижчим на цілу голову — лише тому, що якийсь судовий виконавець помітив, що (а) прогулюючись по тому терену, де мала бути Маграмаль, він ні разу ні об що не спіткнувся і не роз’юшив собі носа, і (б) у небі засяяв підозрілого вигляду новий місяць.

Поле «Когось Іншого Клопіт» набагато простіше і набагато дійовіше, а до того ж може працювати понад сто років на єдиній батарейці від кишенькового ліхтарика. Справа в тому, що принцип його роботи лежить в притаманній людям природній схильності не бачити нічого з того, чого бачити не бажаєш, побачити не передбачаєш або пояснити собі не можеш. Якби Еффрафакс пофарбував гору в рожевий колір та встановив на ній простий і дешевий генератор поля «Когось Іншого Клопіт», тоді б люди проходили повз гору, навкруг неї і навіть по її схилах і просто ніколи б не помітили, що там щось є. Якраз оцим явищем і вирізнявся корабель Слартібартфаста. Правда, він не був рожевий, та якби і був, то на тлі інших його видимих ознак та була б найнепомітнішою для ока і люди просто б ігнорували її, як і всі інші.

Найнезвичайнішим в ньому було те, що він лиш частково виглядав як звичайний зореліт з напрямними стабілізаторами, дюзами та аварійними люками тощо, а всім іншим він більше нагадував маленьку італійську забігалівку, перевернуту догори дригом.

Форд з Артуром розглядали його з подивом та гострим почуттям урази за попраний добрий смак.

— Так, я знаю, — мовив, наздогнавши їх якраз у цей момент, засапаний та розхвильований Слартібартфаст, — та на те є причина. Гайда, треба рушати. Прадавнє зло встало з могили. Над усіма нами простерті крила смерті. Вилітаємо без зволікань.

— Сподіваюся, що в теплі краї, — сказав Форд.

Форд з Артуром рушили за Слартібартфастом до корабля і були вкрай приголомшені тим, що побачили всередині, і тому зовсім не помітили того, що наступної миті сталося назовні.

З небес на майданчик тихо і без галасу опускався зореліт, та не той, що перед цим, зовсім інший, гладенький і сріблистий, і став вистромлювати свої довгі опори, мов ноги балерини, яка прагне продемонструвати свою мистецьку досконалість.

Він м’яко приземлився. Випустив коротку сходню. По ній збігла висока сіро-зелена постать і наблизилася до купки людей, що зібралися на майданчику, навколо жертв недавньої безглуздої бойні. Постать владно відсторонила зі свого шляху людей і підійшла до чоловіка, який лежав у калюжі крові і якому вже не могла, очевидно, допомогти ніяка медицина, бо він видихав і викашлював останнє. Постать стала біля нього навколішки.

— Артур Філіп Деодат? — запитала вона.

Чоловік, збентежений і зляканий, немічно кивнув.

— Ти — нікчемний мотлох, — прошепотіла постать. — Я вважаю, що перед тим як піти з життя, ти маєш про це почути.

РОЗДІЛ 4

Артурові здалося, що саме небо раптово відступило і дало їм дорогу.

Йому здалося, що атоми його мозку і атоми космосу злилися в одне своїми струменями.

Йому здавалося, що його несе вітром Всесвіту і що той вітер — то він сам.

Йому здавалося, що він є однією з думок Всесвіту і що Всесвіт є однією з його думок.

Людям на крикетному полі «Лордз» примарилося, що десь на північній околиці Лондона з’явився ще один ресторан і вилетів в трубу, як те часто буває з ресторанами, і що він називався «Когось Іншого Клопіт».

— Що сталося? — прошепотів Артур з побожним страхом.

— Ми злетіли, — пояснив Слартібартфаст.

Артур лежав заціпенілий у акселераційному фотелі. Він не був певен, чи його прихопила космічна хвороба, чи релігійний екстаз.

— Гарний лошак, — сказав Форд, намагаючись приховати розчарування від недосконалості зорельота Слартібартфаста. — Та дизайн, на жаль, шкутильгає на всі чотири.

Старий відповів не відразу. Він удивлявся в панель інструментів з виглядом людини, яка намагається подумки перевести градуси Фаренгейта в градуси Цельсія в той час, коли полум’я охопило його власний будинок. Потім він очутився і перевів погляд на широкий панорамний екран, який відображав бентежну плутанину зірок, що струменіли мимо них, мов плетиво срібних ниток. Слартібартфаст ворушив вустами, ніби смакуючи орфографію якогось слова. Зненацька його очі з тривогою стрілили на панель інструментів, затим стурбований вираз його обличчя поступово змінився на звичну похмурість. Він знов перевів погляд на екран, полічив свій пульс. На мить насупився ще більше, потім відпружився.

— Намагатися зрозуміти машину, то дурне діло, — сказав він, — тільки надаремне нервуєшся. То що ти сказав?

— Дизайн, — повторив Форд, — очі б не дивилися.

— В глибинах фундаментального серця розуму та Всесвіту, — сказав Слартібартфаст, — причина тому є.

Форд прискіпливо оглянувся навколо себе. Він, очевидно, тримався думки, що це звучить аж надто оптимістично.

Інтер’єр тіснуватого, тьмяно освітленого капітанського містка був витриманий в темно-зелених, темно-червоних та темно-коричневих тонах. Як не дивно, та схожість корабля з маленькою італійською корчмою за вхідним люком не закінчувалася. Невеличкі плями світла вихоплювали хатні квіти в горщиках, глазуровану плитку і різного роду дрібні, незрозумілі мідні дрібнички.

В затінених закамарках причаїлися оплетені лозою пляшки.

Здавалося, що прилади, які захоплювали увагу Слартібартфаста, були вмонтовані в денця пляшок, які в свою чергу були вмуровані в бетон.

Форд простягнув руку і помацав інструментальну панель.

Фальшивий бетон. Пластмаса. Фальшиві пляшки замуровані в фальшивий бетон.

«Фундаментальне серце розуму та Всесвіту може стрибнути з розгону, — міркував він про себе, — чортівня якась. З іншого боку, важко заперечувати те, що «Золоте серце» порівняно з цим моторним кораблем здавався дитячою коляскою з електричним двигуном».

Він проворно скочив з фотеля. Обтрусився. Глянув на Артура — той щось тихенько мугикав собі під ніс. Форд подивився на екран і не впізнав жодного сузір’я. Глянув на Слартібартфаста.

— І яку відстань ми щойно подолали? — спитав він.

— Приблизно… — задумався Слартібартфаст, — приблизно дві третини діаметру галактичного диска. Так, по-моєму — зо дві третини.

— Якось дивно, — тихо проказав Артур, — чим далі і швидше подорожуєш у Всесвіті, тим менш важливим здається твоє місцеположення в ньому, і тебе охоплює наповнююче, а точніше, спустошуюче почуття… я б сказав…

— Так, дуже дивно, — сказав Форд. — А куди лежить наш шлях?

— Наш шлях лежить туди, — відказав Слартібартфаст, — де ми зійдемось у двобої з прадавнім злом Всесвіту.

— А де ти збираєшся нас висадити?

— Мені знадобиться ваша поміч.

— Круто. Послухай, ти міг би нас підкинути до одного веселенького закладу, на разі не пригадаю, як він там називається, де ми могли б безпечно наклюкатися, а можливо, й послухати надзвичайно моторошну музичку. Зачекай, а я понишпорю. — Він видобув свій примірник «Путівника по Галактиці» і швидко перелистав ті частини індексу, де в основному йшлося про секс, наркотики та рок-н-рол.

— З часів покритих пеленою сивих туманів постало прокляття, — проказав Слартібартфаст.

— Так, буває, — сказав Форд. — Ага, — вигукнув він, коли в око йому впала одна із статей. — Ексцентрика Галлюмбітс, ти коли-небудь її бачив? Трьохциця повія з Еротикону-6. Подейкують, що її ерогенні зони починаються за чотири милі від самого тіла. Особисто я з цим не згоден. Вважаю, що, мабуть, з цілих п’яти.

— Теє прокляття, — не вгавав Слартібартфаст, — прокотиться по Галактиці вогнем і пройдеться мечем і вірогідно приведе до передчасної загибелі весь Всесвіт. Я не жартую, — додав він.

— Зваблива перспектива, — кинув Форд: — сподіваюсь, що коли до цього дійде, я нап’юся до чортиків і мені буде байдуже. Ось, — сказав він, тицяючи пальцем в екран «Путівника», — ось воно найнечестивіше місце, от туди ми й рвонемо. Що ти на це скажеш, Артуре? Перестань бурмотіти свої заклинання, прочуняйся. Ти ризикуєш пропустити найцікавіше.

Артур підвівся зі свого фотеля і помотав головою.

— Куди ми летимо? — запитав він.

— На битву з древнім нічним…

— Облиш це, — втрутився Форд. — Артуре, ми поскородимо Галактику в пошуках розваг. Чи пристаєш на таку пропозицію?

— Чим так стурбований Слартібартфаст? — спитав Артур.

— Та так, дрібниці, — відказав Форд.

— Гряде руйнація, — проголосив Слартібартфаст. — Ходімо, — додав він з несподіваною владністю, — багато дечого я маю вам показати і розказати.

Він пройшов до сталевих кручених сходів, пофарбованих у зелений колір і незрозуміло чому установлених посеред капітанського містка, і став підійматися. Насупившись, Артур пішов за ним.

Форд похмуро запхав свого «Путівника» назад у сумку.

— Мій лікар каже, що у мене недостатньо розвинена залоза громадського обов’язку і природжений порок чеснотливої ділянки характеру, — бурмотів він про себе, — і, таким чином, спасіння всіляких там Усесвітів мені протипоказане.

Та незважаючи на це він потьопав по східцях за ними.

Те, що вони уздріли нагорі, було просто безглуздям або таким здавалося, тож Форд затряс головою, закрив лице руками і тут же спіткнувся об горщик з квітами, який хряснувся об стіну.

— Обчислювальна централя, — незворушно мовив Слартібартфаст. — Тут проводяться усі підрахунки, дотичні до життєдіяльності корабля. Так, мені відомо, на що вона схожа, та, по суті справи, це складна чотиривимірна топографічна карта, яка складається з цілого шерегу ланцюгів дуже складних математичних функцій.

— Вона скидається на фокус-мокус, — сказав Артур.

— Я сам знаю, на що вона схожа, — обірвав Слартібартфаст і зайшов усередину. В Артура зразу промайнув туманний здогад щодо сенсу посталого перед ними видовища, та він поспішив відмахнутися від неї. «Чи ж може бути, щоб істинна будова Всесвіту була такою? — думав він. — Ні, якась нісенітниця. Це було б навіть абсурдніше, навіть абсурдніше…» — і зам’явся. Більшість абсурдних речей, які він тільки міг згадати, уже сталися у нього на очах.

І ця була ще одна.

То була така велика скляна клітка, скидалася на акваріум, а точніше — на кімнату.

Посередині стояв стіл, довгий такий. Навкруг нього було зібрано з десяток стільців з гнутого дерева. На столі лежала звичайна засмальцьована, в біло-червону карту скатертина, то там то сям пропалена сигаретними недопалками, вірогідно положення кожної з дірочок мало глибокий математичний сенс.

На скатертині стояло з десяток тарілок з недоїденими італійськими стравами, по столу валялися понадкушувані шматочки хліба та стояли недопиті склянки з вином. Всіма цими артефактами апатично маніпулювали роботи.

Все те було виключно штучним. Роботів-відвідувачів обслуговували ро-бот-кельнер, робот-виночерпій та робот-метрдотель. Штучні були меблі, штучною була скатертина, а кожен окремий шматочок їжі вірогідно був наділений всіма механічними ознаками, скажімо, a polio sorpreso (курчати смаженого), фактично ним не будучи.

І все це було сполучено в один шаблон: меню, рахунки, гаманці, чекові книжки, кредитні картки, годинники, олівці та паперові серветки — все це, здавалося, має призвести до конфліктів, але насправді йшло гладесенько-рівнесенько.

Слартібартфаст зайшов до «акваріуму» і, судячи з усього, він намірився провести час, балакаючи з метрдотелем, в той час коли один з роботів-завсідників, очевидно автоп’яніюча модель, поволечки сповз під столик, бурмочучи про те, що власне він хоче заподіяти одному хлопу через якесь там дівчисько.

Слартібартфаст нарешті сів на стілець, який таким чином звільнився, і почав знайомитися з меню. Видавалося, що темп застільного життя непомітно пожвавішав. Спалахнули суперечки, клієнти намагалися довести свою правоту, виписуючи стовпчики цифр на серветках. Вони несамовито жестикулювали і намагалися при тому порівняти свої порції курятини з чужими. Рука кельнера почала ковзати по аркушу блокнота набагато швидше, аніж те могла б робити людська рука, а потім ще швидше, аж в очах зарябіло. Швидкість збільшувалася. Невдовзі присутні стали поводитися один до одного надзвичайно чемно й люб’язно. Не минуло й кількох секунд, як раптово всі дійшли згоди. Серед присутніх запанували нові емоції, новий настрій.

Слартібартфаст вийшов зі скляної кімнати.

— Корчмоматика, — пояснював він, — найпотужніша із відомих паранауці обчислювальних сил. А тепер ходімо до залу інформаційних ілюзій.

Форд з Артуром, ніби зачаровані, рушили за ним.

РОЗДІЛ 5

Корчмоматична тяга — чудовий новий метод перельоту через недалекі космічні відстані без потреби входити в небезпечну конфронтацію з чинниками неймовірності.

Сама Корчмоматика — то є революційно новий шлях до розуміння поведінки цифр. Подібно відкриттю Ейнштейна, що космос не є абсолютним, а залежить від переміщення спостерігача в космосі, і що час не є абсолютним, а залежить від переміщення спостерігача в часі, тепер дійшли висновку, що числа не є абсолютними, а є залежними від переміщення спостерігача в ресторації.

Перше неабсолютне число — то кількість людей, для яких замовлено столик. Воно буде змінюватися впродовж перших трьох телефонних дзвінків до ресторації, а затим і віддалено не збігається з кількістю тих, які прийшли на вечерю, а чи з кількістю тих, які згодом приєдналися до них після вистави/матчу/вечірки/роботи, чи від кількості людей, що злиняли, уздрівши новоприбулих.

Другим неабсолютним числом є даний час прибуття, який зараз відомий як одна з найхимерніших математичних концепцій — оберненомінливостатевовиключення, число, про яке з певністю можна сказати лиш одне — воно рівняється чому завгодно, тільки не самому собі. Іншими словами, даний час збору, в момент якого цілковито виключена поява будь-якого члена даної компанії. Зараз оберненомінливоста-тевовиключення грає життєво важливу роль в багатьох галузях математики, не виключаючи статистики та бухгалтерської справи, а також є елементом основних рівнянь, які застосовуються в створенні поля «Когось Іншого Клопіт».

Третя і найзагадковіша з усіх штуковин неабсолютності криється в співвідношенні всіх, уписаних у рахунок страв, вартості кожної страви, кількості людей за столом та сумою, яку кожен готовий за все це заплатити. (Кількість людей, які справді прихопили з собою гроші, — є лише субфеноменом вищезгаданого поля).

Прикрі суперечки, що виникали на цьому етапі, залишалися поза полем зору науки протягом століть просто тому, що всерйоз їх ніхто не сприймав. Як правило, такі проблеми зачисляли до таких абстракцій, як ввічливість, грубість, скупість, роздратованість, утому, емоційність чи пізню годину, і які наступного ранку начисто забувалися. Звичайно ж, у лабораторних умовах вони ніколи не піддавалися дослідженням, бо в лабораторіях вони ніколи не траплялися — принаймні в поважних лабораторіях.

І лише поява кишенькових комп’ютерів нарешті пролила світло на гідну подиву істину, а полягала вона ось у чому:

Числа, записані в рахунках на терені ресторації, не підвладні тим же математичним законам, що керують числами, що записані на будь-яких інших аркушах паперу, в будь-якому іншому куточку Всесвіту.

Це твердження викликало бурю в науковім світі. Відбулася докорінна революція. Хороші ресторації стали ареною стількох математичних конференцій, що багато найпроникливіших умів свого часу померли від ожиріння та сердечних нападів, і математична наука була відкинута на багато років назад.

Та хоч як би там було, а люди поступово стали усвідомлювати значення цього припущення. Хоч би почати з того, що воно завжди здавалося надмір голим, надмір божевільним, дуже вже воно скидалося на те, про яке чолов’яга з вулиці сказав би: «Добродію, спитали б мене і я вам давно про це сказав би». Тоді винайшли висловоблуди, щось на зразок «Інтерактивно-суб’єктивне моделювання», — і всі з полегшенням зітхнули і зайнялися поточними справами.

А невеличкі гурти ченців, які взяли за звичай швендяти біля поважних наукових установ та виспівувати дивні наспіви, про те, що Всесвіт — це лише витвір його власної уяви, врешті-решт отримали від уряду дотацію на організацію вуличних вистав і відразу ж кудись пощезали.

РОЗДІЛ 6

— Розумієш, у космічних подорожах, — сказав Слартібартфаст, вовтузячись з якимись приладами в Залі інформаційних ілюзій, — у космічних подорожах…

Він замовк і озирнувся навкруги.

Після фантасмагоричного балагана обчислювальної централі Зал інформаційних ілюзій був блаженним спочивком для зору. Тут не було нічого. Ніякої інформації, ніяких ілюзій, лише їх троє, білі стіни та декілька приладів, які виглядали так, ніби їх треба було кудись ввімкнути, а куди — Слартібартфаст не міг знайти.

— Ну і? — спробував підігнати його Артур. Він уловив у голосі Слартібартфаста, нотку нагальності, та не розумів, до чого вона.

— Що «ну і»? — поцікавився старий.

— Ви почали говорити…

Слартібартфаст глипнув на нього зизом.

— Числа, — сказав він, — вони жахливі. — Після чого поновив свій пошук.

Артур мудро кивнув самому собі. Та згодом усвідомив, що це йому нічого не дало, і вирішив, що йому слід, одначе, спитати: «В якому відношенні?»

— У космічних подорожах, — повторив Слартібартфаст, — усі числа — жахливі.

Артур кивнув знову і благально оглянувся на Форда, та Форд репетирував роль пришибленого, і не безуспішно.

— Я лише хотів, — зітхнувши, сказав Слартібартфаст, — хотів позбавити вас клопоту формулювати запитання про те, чому всі обчислення на моєму кораблі проводяться в блокнотах кельнерів.

Артур насупився.

— А чому, — почав він, — всі обчислення на вашому кораблі проводяться в…

Тут він прикусив язик.

— Тому, що в космічних подорожах усі числа — жахливі, — пояснив Слартібартфаст.

Відчуваючи, що його слова падають на кам’янистий ґрунт, він став розжовувати сказане:

— Послухайте, — сказав він, — числа в блокноті кельнера танцюють. Pyчуся, що ви стикалися з таким явищем не раз.

— Ну…

— У блокноті кельнера, — продовжував Слартібартфаст, — реальність та нереальність вступають у протиборство на такому фундаментальному рівні, що кожна стає своєю протилежністю і навпаки, дякуючи чому стає можливим практично все, при дотриманні певних засад.

— А яких саме засад?

— Сформулювати їх неможливо, — сказав Слартібартфаст. — То власне одна з тих засад. Дивно, але факт. Мені це видається принаймні дивним, — додав він, — а те, що це факт, я знаю з власного досвіду.

В цей момент він уздрів у стіні той отвір, який шукав, і вткнув у нього вилку приладу.

— Нема чого лякатися, — сказав він і зненацька метнув переляканий погляд у бік приладу і відсахнувся, — це…

Кінця фрази Форд з Артуром не почули, бо саме в цю мить корабель, в якому вони летіли, вмить перестав існувати. З розколотої ночі прямо на них, випльовуючи вогонь лазерних променів, летів космокрейсер розміром з невелике промислове місто центральної Англії.

Жахливі імпульси сліпучого світла пропекли темінь і злизали добрячий шмат планети, що перебувала прямо у них за спинами.

Форд з Артуром захололи, похлинувшись власним криком відчаю.

РОЗДІЛ 7

Інший світ, інший день, інший світанок.

Нечутно з’явилася вузенька сріблена смужка вранішньої зорі.

Хмара в декілька мільярдів трильйонів тонн надгарячих вибухаючих водневих ядер повільно підіймалася над виднокругом і при цьому прикинулася маленькою, холодною і трохи вологою.

У кожному світанку є мить, коли міріадами промінчиків світло лягає на землю, коли можливе чудо. У самого Творця перехоплює подих.

Як і завжди, на планеті Скорншелус Зета ця мить промайнула без будь-яких подій.

Туман міцно вчепився за болотні травинки. Дерева обабіч боліт стояли, закутавшись у сіру пелену, а високі очерети злилися в суцільну стіну. Туман висів непорушно, ніби перехоплений подих.

Ані шелесь.

Стояла тиша.

Сонце немічно змагалося з імлою, намагаючись послати трохи тепла сюди, трохи пролити світла он туди, та було ясно, що сьогодні на нього чекала довжелезна нудна та стомлива прогулянка від виднокраю до виднокраю.

Ані шелесь.

І знову тиша.

Ані шелесь.

Тиша.

Ані шелесь.

На Скорншелус Зеті дуже часто трапляється, що отак, у безрусі, минають цілі дні, і ой як схоже на те, що цей буде одним з них.

Через чотирнадцять годин сонце безнадійно пірнуло під протилежний виднокруг з прикрим почуттям цілковито змарнованих зусиль.

А через декілька годин юно з’явилося знову, розпрямило свої плечі і з свіжими силами поповзло на небо.

Одначе цього разу внизу щось там діялося. Якийсь матрац тільки-но зустрів якогось робота.

— Здоров був, роботе, — сказав матрац.

— Пхе, — сказав робот і продовжив робити те, що він робив доти: дуже повільно тюпав по дуже маленькому колу.

— Вдоволений? — спитав матрац.

Робот зупинився і глипнув на матрац. І дивився він на нього зневажливо. Ясно як день — матрац був дуже нетямущий. Бо у відповідь він лише вилупився широко розплющеними очима.

Порахувавши до десяти значних десяткових розрядів, які були точною довжиною паузи, що найповніше виражала загальне презирство до всякого роду матрацяних речей, робот продовжив нарізувати дрібненькі кола.

— Ми могли б погомоніти, — мовив матрац. — Як ти на це дивишся?

То був великий матрац і, мабуть-таки, високого гґатунку. В наш час дуже мало чого виробляється, бо в нескінченно великому Всесвіті, наприклад у такому, як наш, більшість речей і предметів, які тільки може уявити собі людина, а ще більше, яких навіть людська уява змалювати не в змозі, спокійнісінько ростуть собі на деревах. (Недавно відкрили ліс, у якому дерева плодоносили викрутками з храповиками. Життєвий цикл викрутки з храповиком доволі-таки цікавий. Зірвавши, її треба тримати в темній запиленій шухляді декілька років і не чіпати. Потім десь серед ночі вона раптом прокльовується, скидає зовнішню оболонку, яка розсипається в порох, і вилуплюється на світ божий вдивовижку загадковий маленький металевий предмет з фланцями з обох кінців, з чимось схожим на гребінець та з чимось схожим на отвір для шрубика. Коли його знаходять, то просто викидають геть на смітник. Ніхто не знає, яку радість знаходить викрутка в такому житті. Природа, в своїй нескінченній мудрості, очевидно, працює над цим.) У дійсності ніхто не знає і того, яку втіху зі свого життя мають матраци. Ці великі дружелюбні єства зі вставними пружинами живуть тихим, самотнім життям у болотах Скорншелус Зети. Багато з них попадають у сильця мисливців, після чого їх забивають, висушують, експортують, кладуть на ліжка, і на них люди сплять. Здається, що жоден з матраців цим не переймається, а всіх їх називають однаково — Зем.

— Ні, — відказав Марвін.

— Мене звуть Зем, — сказав матрац. — Ми могли б трохи погуторити про погоду.

Марвін зробив ще одну перерву в своїй нудній круговоротній праці.

— Роса, — зауважив він, — випала цього ранку з особливо нудотним плюскотом.

І, мовби натхнений таким розмовним вибухом, він затюпав до нових висот смутку та нудьги. Він чіпко тримався своєї нудної праці. Якби він мав зуби, то зараз би заскреготав. Їх у нього не було. Тому він і не заскреготав. Усе було зрозуміло з його важкої ходи.

Матрац захлюмбурумкав кругом себе. На таке здібні лише живі матраци на болоті, ось чому вживання цього слова повсякдень дуже обмежене. Він захлюмбурумкав на доброзичливий манір, скориставшись для цього з до-волі-таки великої кількості води. Він принадливо видув з води кілька чарівних бульбашок. На мить крізь молочний туман пробився полохливий сонячний промінь, висвітивши голубі та білі смужки на шкірі матраца, й істота відразу ж підставила променю спину, щоб трохи погрітися. Марвін тюпав.

— Гадаю, що ти весь у роздумах, — плюхчано сказав матрац.

— І глибших, аніж ти можеш собі уявити, — меланхолійно відповів Марвін. — Потужність моєї розумової діяльності на всіх її рівнях та її аспектах така ж безмежна, як і безкраї простори самого космосу. Звичайно ж, за винятком потужності мого модуля щастя.

Чвак, чвак — чвакав він по болоту.

— Мій модуль щастя, — додав він, — можна вмістити до сірникової коробки, навіть не виймаючи з неї сірників.

Матрац забурлопопився. Такий клекіт видає живий болотний матрац, якого глибоко зворушила чиясь сповідь-розповідь про його/її життєву драму. Згідно з «Ультра-повним Максимегалонським словником будь-якої мови та говірки, що будь-коли існували в межах Галактики» це слово могло також означати зойк, який вирвався у Його Світлості Лорда Соньроззяпа Пустомельського, коли йому доперло, що він другий рік підряд забув про день народження своєї дружини. Та позаяк в історії існував лише один Його Світлість Лорд Соньроззяп Пустомельський і він довіку зостався одинаком, то слово вживається лиш в негативному чи в гіпотетичному сенсі, тож поширюється думка, що «Ультра-повний Максимегалонський словник будь-якої мови та говірки, що будь-коли існували в межах Галактики» не вартий того флоту транспортних кораблів, який потрібен для перевезення з місця на місце його мікрофішного видання. Як не дивно, та поза межами словника залишилося слово «плюхчано», а воно просто-напросто означає «з відтінком плюхчаності».

Матрац знову забурболопився.

— Я відчуваю, що твої діоди переповнені глибоким смутком, — він пузиркнувся (походить від слова «пузиркатися», щоб дізнатися про значення цього слова треба купити примірник трактату «Болотний Діалект Скорншелуса» в будь-якій букіністичній книгарні, що допродує залишки накладу, або ж купити «Ультра-повний Максимегалонський словник будь-якої мови та говірки, що будь-коли існували в межах Галактики», чому страшенно зрадіє університет, бо вимушений відводити для його зберігання свою дорогоцінну автостоянку), — і це мене дуже сприкрює. Тобі б не завадило трішки уматрацоподібнитися. Ми живемо на болоті тихим відокремленим життям, тут ми можемо похлюмбурумкати та попузиркатися, а на мокву ми дивимося плюхчаними очима. Декотрі з нас гинуть від рук мисливців, та оскільки всіх нас звуть Земами, тож ми ніколи не знаємо, кого не стало, тож бурболопіння зводиться до мінімуму. А чому ти ходиш кругами?

— Бо моя нога загрузла в багнюці, — просто відповів Марвін.

— На мій погляд, — сказав матрац, співчутливо оглядаючи вищезгадану кінцівку, — це доволі паршивенька нога.

— Ти маєш рацію, — сказав Марвін, — так воно й є.

— Перекулигається, — сказав матрац.

— Будемо сподіватися, — згодився Марвін, — а ще я маю надію, що сама ідея робота з дерев’янкою видасться тобі дуже потішною. Можеш розповісти це як жарт своїм друзям Зему з Земом, коли побачиш їх пізніше — у них від реготу й чохли полопаються, наскільки я їх знаю, хоча, звісно, їх особисто я не знаю, хоча я знаю природу всіх органічних форм життя і набагато доскональніше, аніж мені того б хотілося. Ха! Не життя у мене, а коробка черв’ячних передач.

Він продибав навкруги свого тонкого сталевого протеза ще раз. Тонка сталева тичина прокручувалася в багнюці і, здавалося, загрузала ще глибше.

— А чому ти все ходиш і ходиш кругами? — запитав матрац.

— Так я висловлюю свою точку зору, — сказав Марвін і продовжував нарізати коло за колом.

— Вважай, що ти її вже висловив, мій любий друже, — флюрбкнув матрац, — вважай, що свого досяг.

— Іще якийсь мільйон років, — сказав Марвін, — всього-на-всього ще мільйончик. А тоді я спробую ходити задом наперед. Це для різноманітності, сам розумієш.

Всіма фібрами своєї пружинної душі матрац відчував, що роботові так кортить, щоб його спитали, скільки ж часу він отак марно та безглуздо тупцяє, тож іще раз тихо флюрбкнувши, він так і зробив.

— Ой, та про що мова, приблизно одну цілу і п’ять десятих мільйона одиниць часу, може, з гаком, — охоче повідомив Марвін. — Ну ж бо, спитай, чи мені це не набридає.

Матрац спитав.

Марвін не зважив на запитання і з підкресленою демонстративністю ще настирніше захрупав суглобами.

— Якось мені довелося виступити з промовою, — сказав він зненацька і ніби без будь-якого зв’язку з попереднім. — Можливо, ти відразу й не збагнеш, чому я згадав про це, та вся справа в моєму мозку, швидкість його функціонування феноменальна. Якщо грубо округлити, то я в тридцять мільярдів разів інтелектуальніший від тебе. А для наочності, скажи число, яке перше спаде на думку.

— Е-е, п’ять, — сказав матрац.

— Неправильно, — мовив Марвін. — От бачиш?

Матрац був цим глибоко вражений і усвідомив, що удостоївся бути присутнім у товаристві неабиякого розуму. Він виролнувся по всій своїй довжині, викликавши маленькі брижі, які від захвату пробігли по міленькій, покритій ряскою затоці.

Він так пройнявся, що аж глепкнув.

— Розкажи мені, — попросив він, — про промову, яку ти одного разу виголосив, мені аж рубці сверблять послухати.

— Сприйняли її дуже погано, — сказав Марвін, — з ряду різних причин. Я проголосив її, — додав він, зробивши паузу, щоб зробити щось на зразок куцого жесту своєю здоровою рукою, тут не скажеш, що зовсім здоровою рукою, та все ж тією рукою, яка була здоровіша за ту другу, яка була найнеоковирнішим чином наглухо приварена до його лівого боку, — о-он там, десь за милю звідси.

Він показував, настільки він міг те зробити своєю культяпкою, при цьому явно демонструючи, що тримає руку у висячому положенні з натугою, кудись у туман поза очеретами, на той край болота, який виглядав точнісінько так, як і будь-яка інша його місцина того болота.

— Там, — повторив він. — У той час я був до деякої міри знаменитістю. Матрац охопило збудження. Він ніколи не чув, щоб на Скорншелус Зеті виголошувалися промови, і тим паче — знаменитостями. З його спини, що аж запрухляла від збудження, в усі боки полетіли бризки води.

Він зробив щось таке, до чого матраци, з лінощів, дуже рідко вдаються. Зібравши кожну дещицю своїх сил, він підняв своє видовжене тіло, поставив його сторчма і кілька секунд тремтячи тримав його навшпиньки, видивляючись крізь туман та очерети на ту ділянку болота, куди показував Марвін, і без жодного розчарування уздрів точно таку саму ділянку, як будь-яка інша ділянка болота. Зусилля було завеликим, і він флямкнувся назад у калюжу, оббризкавши Марвіна смердючою багнюкою, змішаною з торфом і водоростями.

— Я таки побував знаменитістю, — сумно бубонів робот, — на якийсь короткий проміжок, дякуючи моєму чудесному та вельми небажаному спасінню від участі, що майже ототожнювалася з таким везінням, як погибель у самому серці палаючої зірки. Можеш судити з мого стану, — додав він, — що я ледь-ледь врятувався. Либонь, уяви собі, мене врятував торговець металобрухтом. Ось тобі й маєш, мозок розміром з… кому це потрібно. Декілька секунд він люто кружляв по колу.

— І не хто інший, а саме він присардачив мені оцю дерев’янку. Хіба не огидно? Він продав мене до кунсткамери. Я став зіркою експозиції. Я мав сидіти на якомусь ящику і оповідати свою історію, в той час коли екскурсанти вмовляли мене підбадьоритися і не сприймати все за зле. «Не вішай сенсора, маленький роботе», — вигукували вони до мене, — «усміхнися, хоч трохи засмійся до нас». Мені доводилося їм розтлумачувати, що для того щоб зобразити на моєму обличчі усмішку, треба його відправити до майстерні і добрячих дві години поклепати його молотом, і те сприймалося на ура.

— Промова, — нагадав матрац. — Бо мені аж у пружинах чухликає почути промову, яку ти виголосив у болотах.

— Над болотами збудували міст. Гіперміст з кібернетичним інтелектом довжиною в сотні миль, який мав слугувати для переправи через болото іоноклопиків та вантажних потягів.

— Міст? — питонув ошелешено матрац, — отут, на болоті?

— Міст, — ствердно повторив Марвін, — саме отут, на болоті. Він мав відродити економіку системи Скорншелуса. Вони вгецали в будівництво моста всі кошти, і економіка розвалилася. Мене попрохали його відкрити. Кретини нещасні.

Почало накрапати, крізь туман сіявся дрібний дощ.

— Я стояв на головній платформі. На сотні миль попереду і на сотні миль позад мене простягався міст.

— І він виблискував? — зачаровано вигукнув матрац.

— Він виблискував.

— І він велично підносився над водами на сотні миль?

— Так, він велично підносився над водами.

— І він простягався в далину і зникав у невидимості імли, мов срібна нитка?

— Ще й як, — відповів Марвін, — то ти хочеш послухати мою розповідь?

— Я хотів би почути твою промову, — сказав матрац.

— От що я сказав. Я сказав: «Я хотів би почати з того, що виступити на відкритті цього мосту для мене велика честь, задоволення і радість, та я не можу цього зробити, бо мої блоки брехні всі до одного вийшли з ладу. Я всіх вас ненавиджу і зневажаю. Тепер я оголошую цю невдатну кіберструктуру відкритою для ризикованих спроб кожного, кого нечистий підбурить на нього ступити» — і я ввімкнувся в розімкнутий контур.

Марвін зупинився, переживаючи ту хвилю.

Матрац флюкав і прухляв. Він хлюмбурумкав, глепкав і виролявся і те останнє робив особливо плюхчано.

— Кулигай його в жарель, — вхрепнув він накінець, — чи то було величне видовище?

— І не питай. Уявляєш, цілий тисячомильний міст з розпачу склав своє лискуче полотно, ридаючи, пірнув у трясовину і втопився, забираючи з собою всіх присутніх на ньому.

Настала сумна скорботна тиша, яку порушило гучне ремство, ніби сотня тисяч людей зненацька сказала: «Гоп!» — і з небес, мов пушинки кульбаби на вітрі, в тісній бойовій формації плавно спускалася ланка білих роботів. Ніхто і оком не встиг моргнути, як вони вкрили болото, накинулися на Марвіна і відкрутили йому дерев’янку, а потім знялися в повітря і зникли в люці свого корабля, який сказав: «Фу!»

— От бачиш, з якими знущаннями мені доводиться змирятися? — сказав Марвін до хряпицяючого матраца.

І раптом роботи повернулися, щоб учинити ще одне насильство. І цього разу після їх відльоту матрац залишився на болоті один. Ошелешений та стривожений, він захлюмбурумкав. А від страху мало не кандикнувся. Він піднявся, щоб виглянути з-за очерету, та дивитися там не було на що: ні робота, ні сяючого мосту, ні корабля — одні очерети. Він прислухався, та в посвист вітру впліталися лише знайомі голоси навіжених етимологів, які перекликалися один з одним через похмурий болотяний простір.

РОЗДІЛ 8

Тіло Артура Дента крутилося.

Навколо нього кружляли мільйони блискучих уламків розтрощеного Всесвіту, і кожна окрема скалка тихо летіла, кружляючи в порожнечі, віддзеркалюючи на своїй сріблистій поверхні загладу вогню та розрухи.

А потім темінь, що таїлася за Всесвітом, вибухнула, і кожен її окремий клаптик перетворився на кошлатий завій пекельного диму.

А потім і ніщо, яке причаїлося позаду теміні, десь там поза Всесвітом, розірвалося на друзки, а от за тим ніщо позаду теміні, десь там поза розколошмаченим Всесвітом, нарешті замаячила темна постать велетня, який промовляв велетенські слова.

— Отож-то були, — говорила постать, умостившися у велетенському зручному фотелі, — Кріккітські війни, найбільша катастрофа в історії нашої Галактики. Те, що ви переживали…

Помахуючи рукою, мимо пролетів Слартібартфаст.

— Це просто документальний фільм, — вигукував він, — це не найкраща його частина. Даруйте, ради бога, ніяк не намацаю клавішу перемотки…

— … що випало на долю мільярдам мільярдів невинних…

— Ні в якому разі, — гукнув Слартібартфаст, знову пропливаючи мимо і розлючено вертячи в руках ту штуковину, яку він застромив у стіну Зали інформаційних ілюзій і яка фактично стирчала там і дотепер, — у часі перегляду не згоджуйтесь нічого купувати.

— … людей, створінь, ваших побратимів по розуму…

Зазвучала музика — і знову ж то була велетенська музика, велетенські акорди. А за тим чоловіком із колосальних завіїв імли стали поступово вимальовуватися три високі стовпи.

— … Які перестраждали, пережили, а більшості пережити не вдалося. Замисліться над цим, друзі мої. І нумо не забувати — за хвилю я підкажу вам, в який спосіб назавжди зберегти пам’ять, — що до Кріккітських воєн Галактика була мов ясочка, Галактика купалася в щасті!

У цьому місці музика стала божеволіти від своєї колосальності.

— Щаслива Галактика, друзі мої, а символом її є Троїста Хвіртка!

Тепер три стовпи виступили у всій своїй красі. Ті три стовпи вінчали дві поперечки. Для вивихнутого мозку Артура та композиція виглядала до опупіння знайомою.

— Три стовпи, — гримів той чоловік. — Крицевий стовп репрезентує Силу та Могутність Галактики!

Снопи світла шалено затанцювали по всій довжині лівого стовпа, справді зробленого з криці чи з чогось дуже подібного. Музика слалася низами й злітала у височінь верхами.

— Плексигласовий стовп, — оголошував чоловік, — репрезентує могутність Науки та Розуму Галактики!

З правого боку інші снопи ліхтарів пускали вгору та вниз по колоні дивовижних зайчиків, які всередині прозорого стовпа створювали хитромудре світлове мереживо, а в шлунку Артура Дента — раптове непереборне бажання з’їсти морозива.

— І нарешті, — продовжував громовий голос. — Дерев’яний стовп репрезентує… — І тут від наміру розчуленості аж захрипів йому голос, — могутність Природи та Духовності!

Світло вихопило центральний стовп. Музика бравурно шугонула вгору в світ невимовного блаженства небесного царства.

— На них тримаються, — розкочувався голос, наближаючись до апогею, — Золота Поперечка Процвітання та Срібна Поперечка Миру!

Тепер уся споруда була залита сліпучим сяєвом, на щастя, музика давно вже щезла за виднокраєм сприйняття. Наверху трьох стовпів діамантово виблискували дві поперечки і сліпили очі своїм розкошем. Здавалося, що згори на них примостилися чи то дівчатка, чи то янголи. Та зазвичай на янголах одягу набагато більше.

Раптом у зображуваному космосі запала глуха тиша, світло потьмяніло.

— Немає жодної планети, — нагнітав професійно поставлений голос чоловіка, — жодного цивілізованого світу в Галактиці, який би навіть сьогодні не шанував цього символу. Навіть у примітивних племен він зберігається у родовій пам’яті. Ось те, що зруйнували орди Кріккіту, і це те, що тримає їхній світ в ув’язненні і буде тримати їх у тій хурдизі до кінця вічності!

І хвацьким жестом чоловік витягнув на долоні модель Троїстої Хвіртки. Страшенно важко було окреслити мірило в цьому екстраординарному спектаклі, та модель виглядала так, ніби вона була заввишки зо три фути.

— Певна річ, ключ — не справжній. Як усім відомо, той був знищений, його вижбурнули у вічно кружляючі вихрові потоки космічно-часового континууму, і він втрачений назавжди. Це чудове відтворення, зроблене руками народних умільців. Користуючись таємницями старожитних майстрів, вони з любов’ю зібрали цей сувенір, який стане окрасою вашої оселі і буде як данина Галактиці, і нагадуватиме вам про тих, хто поліг за нашу Галактику, — на вівтар якої вони склали свої голови…

В цю хвилю знову мимо проплив Слартібартфаст.

— Намацав, — сказав він. — Зараз вимкнемо це чортовиння. Тільки, дивіться ж, йому не кивайте.

— А зараз давайте схилимо наші голови на знак оплати, — промовив співучо голос, а потім пробуркотів те саме знову, набагато швидше і в зворотному порядку.

Світло загорілося і погасло, стовпи зникли, чоловік поточився і розчинився в порожнечі, а Всесвіт спритно склався навколо них у знайомі обриси.

— Второпали суть? — спитав Слартібартфаст.

— Я ошелешений, — мовив Артур, — і спантеличений.

— Я задрімав, — сказав Форд, який якраз у цю хвилю став видимий. — Я що-небудь проґавив?

Вони й незчулися, як знову, погойдуючись, стояли на самому краю жахливо високої скелі. Вітер шмагав їхні обличчя і нісся далі через усю затоку, на якій залишки одного із найбільших та найпотужніших космічних бойових флотів, що будь-коли збиралися в історії Галактики, поспішно перетворювалися з попелу в свій первинний стан. Небо було похмуро-рожевим і, дивно міняючись, темнішало до синього, а вище — аж до чорного. З нього бухав дим, огортаючи все навколо з надзвичайною швидкістю.

Тепер події линули повз них задом наперед, майже так швидко, що їх не було змоги розгледіти, і коли за одну мить величезний космокрейсер шугнув від них геть, ніби вони сказали йому: «Киш!», Форд з Артуром ледь устигли скумекати, що то була якраз та мить, коли вони ввімкнулися в інфоілюзію.

Та тепер усе змінювалося ще швидше — суцільне відеотактильне миготіння, яке теліпало і трусило їх крізь століття галактичної історії, перекручувалось, смикалось, мерехтіло. Звук перетворився на пронизливий свист.

Крізь дедалі складнішу суміш подій, час від часу вони вирізняли, швидше чуттям, аніж зором, страшенні катастрофи, жахливі злочини, катаклізми, які завжди були пов’язані з певними, знову і знову виникаючими образами. Єдиними образами, які будь-коли чітко вимальовувалися з лавини карколомної лавини історичних фактів були: Троїста Хвіртка, твердий червоний м’ячик та безжальні білі роботи, та ще щось менш чітке, щось темне та затуманене хмарами.

Та було ще одне чітке відчуття, яке явно пробивалося з водограю плинності часу.

Це те саме, що записати на стрічку цілий ряд послідовних клацань, а потім прокручувати їх з прискоренням, окремі клацання втратять свою індивідуальність і поступово зіллються в безперестанний вискучий звук, тож у даному випадку сума індивідуальних вражень набирає якості стійкого почуття — хоча й почуттям його назвати важко. Коли то було почуття, то воно було зовсім беземоційне. То була ненависть, сліпа ненависть. Вона була холодною, та не крижаним холодом льоду, а холодом стіни. Вона була безособова, та не такою безособовою, як у натовпі здійнятий кулак, а такою безособовою, як видрукований на комп’ютері квиток на штраф за порушення правил паркування. І знову ж таки вона була нещадна, та не така нещадна, як куля чи ніж, а така нещадна, як цегляна стіна поперек швидкісного шосе.

І так само як висхідний тон буде змінювати свій характер і набиратиме гармонійного забарвлення, знову ж таки здавалося, що це беземоційне почуття піднялося до нестерпного, хоч і німого крику і раптом примарилося, що то крик вини та відчаю.

І неждано все стихло.

* * *

У тиші надвечір’я вони стояли на вершині звичайного пагорба.

Сонце схилялося до заходу.

Навколо них плавко перекочувалися м’які хвилі зелених полів. Птахи висловлювали своє ставлення до усього цього співом, і здавалося, що загальна їхня думка — схвальна. Трохи поодаль було чутно, як голосно бавилися діти, а ще трохи далі від них, у сутеніючому вечірньому світлі, виднілися обриси маленького містечка.

Схоже було на те, що містечко складалося з доволі низеньких будиночків, збудованих з білого каменю. Їх обриси на тлі неба пестили око.

Сонце майже закотилося.

Невідомо звідки зазвучала музика. Слартібартфаст смикнув якийсь вимикач, і вона обірвалася.

Голос почав: «Це…» — Слартібартфаст сіпнув іще якийсь вимикач, і голос увірвався.

— Я вам поясню, — спокійно сказав старий.

Цей край дихав спокоєм. Артур почувався щасливим. Навіть Форд видавався веселим. Вони трохи пройшли в напрямку містечка, і інформаційна ілюзія трави під ногами була приємною та пругкою, а інформаційна ілюзія квітів пахла солодко. Лише Слартібартфаст здавався настороженим і не в настрої.

Він зупинився і поглянув угору.

Раптом Артурові спало на думку, що раз вони вже добралися до кінця, так би мовити, чи точніше — до початку всіх страхів, які вони підсвідомо пережили, ось-ось має стрястися біда. Йому було боляче навіть подумати, що з таким ідилічним краєм, як оцей, може трапитися щось зле. Він теж здійняв очі до неба. В небі не було нічого.

— Що, вони збираються напасти на це містечко? — спитав він, усвідомлюючи, що знаходиться всього-на-всього всередині кінострічки, та незважаючи на те він відчував тривогу.

— Ніщо не нападе на це містечко, — сказав Слартібартфаст з несподіваним хвилюванням у голосі, — це виток усього. Оце якраз і є та планета. Це Кріккіт.

Він пильно вдивлявся в небо.

Небо від одного виднокраю до іншого, зі сходу до заходу, з півночі до півдня було зовсім і повністю темним.

РОЗДІЛ 9

Туп, туп. Урррр.

— Приємно бути в пригоді.

— Заткни пельку.

— Дякую.

Туп, туп, туп, туп, туп. Урррр.

— Дякую, що зробили величезну приємність простим дверям.

— Щоб тобі діоди проіржавіли.

— Дякую вам. Щасливого дня. Туп, туп, туп, туп.

Урррр.

— Розчинитися для вас — одне задоволення…

— Відчепися.

— … А ще більше — зачинитися за вами з почуттям виконаного обов’язку.

— Я ж сказав, відчепися.

— Дякую за увагу. Туп, туп, туп, туп.

— Гуп!

Зафод перестав тупати. Він швендяв по кораблю «Золоте серце» вже декілька днів і до цих пір жодні двері не сказали йому: «Гуп!» Він явно був певен, що досі жодні двері не сказали йому: «Гуп!»

Це не схоже на те, що говорять двері. Дуже вже лаконічно. Більше того, на зорельоті не знайшлося б достатньо дверей. А воно прозвучало так, ніби «Гуп!» сказали сто тисяч людей, що його й спантеличило, бо на кораблі він був один.

Було темно. Більшість несуттєвих систем корабля були вимкнені. Корабель неспішно плинув своїм курсом через далекі околиці Галактики, оточений чорнильно-чорними нетрями космосу. Звідки тут могла взятися сотня тисяч людей і зненацька гарикнути оте «Гуп!»?

Він глипнув в один бік коридору, а потім — у протилежний. У коридорі снував лише глибокий морок. У темноті жевріли одні тьмяно-рожевуваті обриси дверей, які мерехтіли в такт їх словам. Хоча Зафод і перепробував усе, що йому спадало на думку, та позатикати пельки тим дурноверхим дверям так і не зміг.

Світло було вимкнене, тож його голови не бачили одна одну, бо жодна з них зараз не мала гідного виду — з тої самої миті, коли він здуру зазирнув собі в душу.

Який дідько підштовхнув його на те? А сталося те однієї пізньої ночі — правди ніде діти. День видався важким, — теж правда.

З бортових гучномовців лилася тужлива музика — і це правда. І, що правда, то правда, він був напідпитку.

Іншими словами, в наявності були всі причини, які спонукають людину копирсатися в своїй душі, та, як показало життя, копирсатися було не слід. І зараз, стоячи мовчки й самотньо в темнім коридорі, він згадав той момент і здригнувся. Його ліва голова подивилася в лівий бік, права — в правий, і кожна вирішила, що треба було йти куди очі дивляться. Він прислухався, та не почув нічого. Тільки того й було, що «Гуп!».

З якого ото б лиха комусь треба було приперти аж сюди таку силу-силенну людей, щоб просто гаркнути одне слово?

Він нервово рушив до рубки. Принаймні там, за пультом керування, він почуватиме себе при ділі. Він знову зупинився. Еге, в такому стані брати на себе керування зорельотом — кепська справа.

Він знову повернувся думками до тієї ночі. Першим потрясінням для нього було відкриття того, що душу він таки мав.

Сказати правду, у нього завжди була підозра щодо її існування, бо він мав повний комплект усіх стандартних органів, а деяких навіть і по два, та отак зненацька зіткнутися з чимось, що причаїлося десь у глибині твого єства, виявилося вкрай несподіваним.

А потім він був ще дужче шокований тим, що та душа не така вже й мила та чудова річ, на яку чоловік у його становищі мав би природне право розраховувати, і те зовсім вивело його з рівноваги.

Потім він замислився над тим, а чи справді його становище таке вже й хороше, як йому видається, і, вражений цією думкою, мало не випустив свою склянку, не порожню до того ж. Він похапцем завбачливо вихилив її, щоб з нею не сталося ще якої халепи. Потім він хутенько глитнув ще одненьку чарочку, щоб та друга догнала ту першу, а заодно перевірила, чи зручно вона там умостилася.

— Воля, — сказав він голосно.

У цю мить до рубки зайшла Трилліан і виголосила декілька екзальтованих сентенцій на предмет волі.

— Я не можу з нею зжитися, — понуро сказав він і послав третю чарку, щоб та довідалася, чому друга до цих пір не доповіла про стан першої.

Потім непевно зиркнув на обох Трилліан і дійшов висновку, що ота, праворуч, йому більше до вподоби.

Він перехилив чарку в своє друге горло з тим прицілом, що на перехресті шляхів вона перейме попередню, і хай об’єднаними силами підіймуть дух другої. Тоді хай усі три ринуться на пошуки першої та добряче з нею поговорять.

Не будучи певним, що четверта чарка правильно зрозуміла своє призначення, він послав за нею п’яту, щоб та витлумачила план дії детальніше, а шосту — для моральної підтримки.

— Ти багато п’єш, — сказала Трилліан.

Намагаючись звести чотирьох Трилліан в єдиний образ, його голови стукнулися лобами. Він облишив цю справу і, перевівши погляд на навігаційний екран, здивувався, уздрівши на ньому силу-силенну зірок.

— Якось випала нагода, приключилася пригода, зіпсувала все погода… — промимрив він.

— Послухай, — сказала співчутливим тоном Трилліан і сіла поруч, — цілком зрозуміло, що, очевидно, деякий час життя тобі буде здаватися безцільним.

Він вирячився на неї. Йому ще ніколи не доводилося бачити людини, щоб могла сама собі сісти на коліна.

— Ну й дива! — вирвалося в нього, і мимоволі до горла вилилася ще одна чарчина.

— Ти завершив справу, яку було на тебе покладено багато років тому.

— Та ні, я щосили намагався від неї відкараскатися.

— І все ж ти довів справу до кінця.

Він крякнув. Здавалося, що в його шлунку чорти гопки стають.

— Боюся, що ця справа мене доконала, — сказав він. — Ось я, Зафод Біблброкс, куди забажаю, туди й полечу, що заманеться, те й відмочу. У мене самий що не є класний корабель у звіданих небесах, дівчина, з якою все, здається, йде якнайкраще…

— Чи ж бо?

— Ну, наскільки можу я судити. Я не фахівець з особистих стосунків… Трилліан звела брови.

— Я, — додав він, — хлопець хоч куди, який може зробити все, що зажадає, от тільки я зовсім не знаю, чого мені хочеться.

Він помовчав.

— Раптом одне, — додав він, — перестало в’язатися з іншим. — І наперекір такому твердженню, він смикнув ще чарчину і не дуже граціозно сповз з фотелю.

Поки він відсипався, Трилліан погортала бортовий примірник «Путівника по Галактиці для космотуристів». Там пропонувалася одна порада щодо пияцтва.

— Не цурайтеся питва, — говорилося там, — і хай вам щастить.

Для тих, хто бажав одержати детальнішу інформацію, путівник радив звернутися до статті про неозорість Усесвіту та способи примирення з цим фактом.

Потім вона надибала на статтю про одне з чудес Галактики — екзотичну курортну планету Хайляй Вайляй. Хайляй Вайляй — це світ, який складають ультрасуперрозкішні готелі та казино, кожне з яких утворилося внаслідок дії природної ерозії вітром та дощем.

Вірогідність такого винику дорівнюється приблизно одному шансу із нескінченності. Причини такого явища залишаються таємницею, бо жодному геофізику, фахівцю з теорії ймовірності, метеорологу-аналітику чи дивологу, що палає бажанням дослідити ті явища, побувати там не по кишені.

— Клас, — подумала про себе Трилліан, і за кілька годин, під сліпучими променями сонця великий білий корабель у вигляді сап’янця повільно спускався з неба, прямуючи до яскраво освітленої піщаної космопристані. Там, долі, корабель викликав фурор, і Трилліан була задоволена собою. Вона чула, як Зафод човгав десь по кораблю і щось собі насвистував.

— Як ти себе почуваєш? — спитала вона по внутрішньому зв’язку.

— Добре, — відказав він бадьоро, — просто чудово.

— А де ти зараз?

— У туалеті.

— А що ти там робиш?

— Просто сиджу.

За якусь годину чи дві стало ясно, що власне це він і робить, тож корабель повернувся в небо, навіть не відкривши свої люки.

— Агов, — озвався комп’ютер Едді.

Трилліан терпляче кивнула, побарабанила по консолі пальцями і натиснула на перемикач інтеркому.

— Гадаю, що розвага примусом тобі не до вподоби.

— Очевидячки, ні, — відповів Зафод невідомо звідки.

— Гадаю, що фізичне навантаження допоможе тобі трохи розвіятися.

— Гадаю, що ти можеш гадати що завгодно, — заявив Зафод.

Трохи згодом, коли Трилліан сіла, щоб погортати «Путівника» знову, в око їй упав заголовок «Умови доступу до сфери розваг», і коли корабель «Золоте серце» ринувся на неправдоподібній швидкості в невизначеному напрямку, вона відсьорбувала з філіжанки якесь непридатне для пиття творіння нутрімату і читала про те, як навчитися літати.

От що написано в «Путівнику по Галактиці для космотуристів» про мистецтво літати:

Політ — це мистецтво, або точніше — вправність. Вправність полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і пролетіти повз неї.

Дочекайтеся гарного дня і спробуйте.

Перший етап труднощів не викликає.

Від вас вимагається лише одне — рішуче, з усієї сили, кинутися вниз і відігнати від себе думку про те, що вам буде боляче.

Це означає, що вам буде боляче тоді, коли ви не зумієте пролетіти повз землю.

Більшість людей не спроможні пролетіти повз землю, та коли вони будуть старатися належним чином, існує вірогідність, що вони не пролетять мимо і неодмінно об неї гепнуться.

Ясно, що труднощі полягають власне в другій частині — пролетіти мимо. \ Головне в цій справі — пролетіти повз землю випадково. В тому, щоб навмисне намагатися пролетіти повз землю, сенсу немає, бо це вам не вдасться. Вам необхідно зробити так, щоб вашу увагу чимось раптово відволікли, коли ви будете на півдорозі до землі, і зробити так, щоб ви вже не думали про падіння, або про землю, чи як вам буде боляче, коли ви не зумієте пролетіти мимо.

Тут і балакати нічого, як важко відволікти свою увагу від цих трьох речей за ту частку секунди, що маєш у своєму розпорядженні, дуже важко. От того-mo, після кількох перших невдач, більшість людей розчаровуються в цьому захоплюючому та видовищному виді спорту.

Проте, якщо вам достатньо поталанило і у вирішальний момент вашу увагу на мить відвернуто, скажімо, парою струнких ніг (щупальцями, псевдоногою, то вже буде залежати від вашої видової приналежності та/або особистих нахилів), чи вибухом бомби поблизу, чи, може, ви помітили рідкісний вид жука, що повзе по найближчій галузці, отоді в своєму подиві ви аж ніяк не гепнетеся об землю, а зависнете за декілька дюймів від землі, і для стороннього ока ви, мабуть, будете виглядати трохи дурнувато.

Цієї миті якраз необхідна глибочезна та витончена зосередженість.

Зависайте і пливіть у повітрі, пливіть і зависайте.

Не думайте про свою вагу, і хай вище підіймає вас подмух вітру.

Хто б що не говорив, у цю хвилю не звертайте на те уваги, бо корисного вам ніхто нічого не скаже.

Найбільш вірогідно, що до ваших вух долетять вигуки на кшталт: «Боже праведний, ти що, літаєш? Бути того не може!»

Життєво важливо їм не повірити, бо ж раптом правда може виявитися на їхньому боці.

Злітайте все вище і вище.

Спробуйте кілька разів пірнути вниз, спочатку дуже сторожко, а потім, рівномірно дихаючи, витайте над кронами дерев.

НІКОМУ НЕ МАХАЙТЕ.

Після декількох вдалих спроб ви зрозумієте, що відволікатися стає дедалі легше і легше.

Потім ви пізнаєте силу-силенну премудростей: як керувати своїм летом, регулювати свою швидкість, свою маневреність, — і зазвичай вся штуковина криється в тому, щоб не занадто замислюватися над тим, що ви хочете зробити, а просто пускайте все на самоплин, ніби щось таке, що від вас зовсім не залежить.

Ви довідаєтеся також, як приземлятися належним чином, а це така штука, що з першого разу ви неодмінно сядете маком.

Ви можете вступити до одного з приватних клубів літальників, де вам допоможуть досягати найважливішої з усіх миттєвостей — самовідключення. Вони наймають людей з подиву гідними тілами та думками і в критичний момент ті люди вихоплюються із-за кущів і наглядно виставляються та/або витлумачують свою особливість словесним потоком. Не кожен автостопник може вступити до такого клубу, зате для деяких з них — це ймовірне місце тимчасового працевлаштування.

Трилліан читала це спрагло, та зрештою змушена була визнати, що Зафод не в тому емоційному стані, щоб пробувати літати, чи дряпатися по горах, чи тягатися з Брантісвоганським Цивільним Управлінням, щоб воно визнало свідоцтво про зміну місця проживання правомірним, ці речі теж були включені до переліку під заголовком «Умови доступу до сфери розваг».

Замість того вона скерувала корабель до Аллосіманіус-Синеки, планети льоду, снігу, запаморочливої краси та лютого холоду. Лижня від снігових рівнин Ліски до вершини Кришталевих Пірамід Састантуа, навіть з реактивними лижвами та з упряжкою снігогончаків, довга і виснажлива, зате краєвид з вершини, що відкривається на поля льодовика Стін, мерехтливі Призматичні Гори та далекий примарний танок льодосвітликів спочатку заморожує розум, потім повільно підносить його до доти незнаних виднокраїв насолоди прекрасним, і зі свого боку Трилліан відчувала, що вона не проти того, щоб трохи відчути, як її мозок повільно підноситься до доти незнаних виднокраїв насолоди прекрасним.

Вони зійшли на низьку орбіту.

Попід ними розпростерлися сріблисто-білі ризи Аллосіманіуса-Синеки.

До пізньої ночі Зафод залишався в ліжку. Одну голову він засунув під подушку, а друга розгадувала кросворди.

Трилліан знову терпляче покивала, дорахувала до кільканадцяти нулів і сказала собі, що основне зараз витягти з Зафода бодай єдине слово.

Вимкнувши всю кухонну робото-варо-паро-смажоматику, вона приготувала най-най-найсмачнішу вечерю, на яку їй тільки стачило тями: ніжно підрум’янене на олії м’ясо, пахучі фрукти, запашні сири, колекційні тонкі альдебаранські вина.

Все це вона склала на тацю і притарабанила йому власноручно, а потім запитала, чи немає в нього бажання поговорити.

— Щезни у вакуум, — була відповідь Зафода.

Трилліан терпляче покивала, дорахувала аж до кільканадцяти нулів з гаком, легенько хряпнула тацею об стіну, пройшла до транспортного відсіку і телерепортувала себе к бісу геть з його життя.

Вона навіть не запрограмувала якихось координат, у неї не було ані найменшої гадки, куди податися, вона просто перетворилася на випадковий набір крапок, які летіли крізь Усесвіт.

— Гірше, — сказала вона собі, натискаючи кнопку, — аніж тут, не буде ніде.

— Ну, й гайда, — промимрив собі під носа Зафод, перевернувся на другий бік, та за цілу ніч так повіки і не склепив.

Наступного дня, роблячи вигляд, що не шукає її, він безнастанно ходив порожніми коридорами корабля, хоча й знав, що її тут немає. Комп’ютер дошкуляв його запитаннями, що збіса на кораблі коїться, та Зафод заткнув двійко йому терміналів електронними кляпами і продовжував нудитися.

Через деякий час він став вимикати світло. Дивитися не було на що. Ніяких подій не передбачалося.

Якось уночі, лежачи в ліжку, — а тепер на кораблі ніч була безперервною, — він вирішив зібратися з силами і скерувати події в логічне русло. Він рвучко сів у ліжку і став похапцем одягатися. Йому спало на думку, що у Всесвіті має бути хтось такий, хто почувається більш розбитим, мізерним і забутим, аніж він, тож він рішив узятися до справи і знайти того співбрата.

Напівдорозі до рубки його осяйнуло, що ним міг бути Марвін, і він мерщій повернувся до ліжка.

А через кілька годин він знову вирушив у свій марний обхід затемнених коридорів, лаючи привітні двері, отут-то він і почув вимовлене «Гоп» і те його страшенно знервувало.

Напружено спершись на стінку коридору, він морщив свої обидва лоби, ніби силкуючись відкоркувати пляшку методом телекінезу. Він приклав пучки пальців до стіни і відчув якусь дивну вібрацію. Тепер йому зовсім чітко було чути ледь відчутні шерехи, і долинали вони не звідкіля-небудь, а з боку рубки. Сумніву не було.

Провівши рукою по стіні, він наткнувся на щось таке, що йому було конче потрібно. Він тихенько просунувся трохи далі.

— Гей, комп’ютере? — прошепотів він.

— Мммм? — так само тихо відповів найближчий до нього термінал комп’ютера.

— Чи є хто-небудь на борту?

— Мммм, — відповів комп’ютер.

— Хто ж це?

— Мммм ммм мммммм, — сказав комп’ютер.

— Чого?

— Мммм мммм мм ммммммммммм. Зафод затулив долонями одне із своїх облич.

— О Заркуне, спаси і помилуй, — промимрив він. Потім став пильно вдивлятися туди, де в темному кінці коридору був вхід до рубки і звідки долинали гучніші та змістовніші звуки і де були розташовані закляплені термінали.

— Комп’ютере, — знову прошепотів він.

— Мммммм?

— Коли я вийму твій кляп…

— Ммммм.

— … нагадай, щоб я врізав собі в писок.

— Мммммм ммм?

— Все одно, якої голови. Ти просто скажи мені одне: це небезпечно? На «так» мммекни один раз, на «ні» — двічі.

— Ммммм.

— Небезпечно?

— Ммммм.

— Ти випадком не мммекнув двічі?

— Ммммм ммм.

— Гммммм.

Дюйм за дюймом він просувався вперед по коридору, а здавалося, що він волів би задкувати цілими ярдами, що і відповідало істині.

Він уже був на відстані двох ярдів від дверей рубки, коли раптом з жахом усвідомив, що двері обов’язково привітають його, і застиг мов укопаний. Він не спромігся вимкнути дверні контури ввічливості.

Ці двері до рубки були втоплені в стіну так, щоб скосити гострі кути карколомної конструкції самої рубки, тож він тішив себе надією пройти непоміченим.

У відчаї Зафод притиснувся до стіни, пробурмотівши кілька слів, від яких його друга голова була шокована.

Вдивляючись у рожевий обрис дверей у теміні коридору, він зрозумів, що спроможеться виявити межу поля чутливості, яке повідомляє двері про будь-чиє наближення і про необхідність відчинитися з бадьорими і привітними словами.

Він ще щільніше притиснувся до стіни і посунувся до дверей, розпластуючи груди настільки можливо, щоб бува не тернутися об рамку невидимого периметра поля. Він затримав дихання і дякував долі за те, що протягом останніх кількох днів меланхолійно провалявся в ліжку, а не намагався зігнати зло на еспандерах у спортивному залі корабля.

І тут він збагнув, що саме в цю хвилю треба заговорити.

Легенько вдихнувши повітря кілька разів, він тихо, але швидко промовив: «Двері, якщо ви чуєте мене, відгукніться, тільки дуже й дуже тихенько».

Дуже й дуже тихенько двері прорипіли: «Я вас чую».

— Добре. За хвилю я попрошу вас відчинитися, А коли ви відчинитеся, я прошу вас, не говоріть, що вас це ощасливило, гаразд?

— Гаразд.

— А ще я попрошу, щоб ви не говорили мені, що я ощасливив прості двері чи щось на зразок того, що відчинитися переді мною — це велика честь для вас і невимовне задоволення знову зачинитися з почуттям добре виконаного обов’язку, гаразд?

— Гаразд.

— І я не бажаю, щоб ви побажали мені доброго дня, зрозуміло?

— Я розумію.

— Чудово, — сказав Зафод і напружився, — тепер відчиняйте.

Двері потихеньку розчинилися. Зафод потихеньку прослизнув усередину. Двері тихенько зачинилися за ним.

— Ви задоволені, містере Біблброкс? — проказали голосно двері.

— Я хочу, щоб ви уявили, — сказав Зафод до гурту білих роботів, які в цю мить різко обернулися на голос і здивовано дивилися на нього, — що я тримаю в руках надзвичайно потужну крупнокаліберну громихівку.

Настала страшенно холодна і зловісна тиша. Роботи вилупилися на нього своїми гидокапосно-мертвими очима. Вони стояли непорушно. В їхньому вигляді було щось напружено-моторошне навіть для Зафода, який бачив їх уперше і навіть нічого про них не чув. Кріккітські війни належали до стародавньої історії Галактики, а більшість часу на уроках стародавньої історії Зафод тільки те й робив, що вигадував та мріяв про те, як йому злягтися з дівчиною, що була в сусідній кіберкабінці, а позаяк його особистий навчаючий комп’ютер був суттєвою частиною того фантазування, то всі програми з історії були стерті і замінені більш актуальною групою концепцій, а закінчилося це тим, що директор школи той комп’ютер списав і відіслав його до притулку для дегенеративних кіберматів, куди відправили і дівчину, яка мала необачність гаряче закохатися в нещасну машину, а виником того для Зафода стало те, що (а) йому не пощастило навіть ні разу наблизитися до дівчини, і (б) він пропустив цілу епоху старожитної історії, знання про яку, в дану хвилю, стали б йому в неоцінимій пригоді.

Він ошелешено розглядав роботів.

Неможливо було витлумачити, чому саме, але їхні гладенькі та глянцево-білі тіла здавалися ідеальним втіленням чистого, клінічного зла. Починаючи з їхніх гидокапосно-мертвих очей і закінчуючи їхніми могутніми неживими ногами, вони були явним витвором розуму, який хотів лише вбивати. Зафод відчув, що холоне від страху.) Роботи вже встигли розібрати частину задньої стіни і пробили прохід до життєво важливих внутрішніх механізмів корабля. За уламками обшивки Зафод ще з більшим жахом побачив, що вони пробиваються до самого серця корабля, серця Неймовірної Тяги, яка загадковим чином створювалася невідомо звідки, до самого «Золотого серця».

Найближчий до нього робот розглядав його так, ніби визначав характеристики кожної молекули його тіла, його душі та його розуму. Вимовлені роботом слова, здавалося, підтвердили те враження. Перш ніж розглядати слова, сказані роботом, варто підкреслити, що Зафод був першим органічним створінням, кому поталанило почути голос одного з цих істот за останні десять мільярдів років. Якби він більше приділяв уваги своїм урокам зі стародавньої історії, а не своєму тлінному тілу, то така честь вразила б його дужче.

Голос робота був таким самим, як і його корпус — холодним, глянцевим і нежиттєвим. У ньому звучало майже вишукане скрипіння. Словом, голос був таким же древнім, як і його власник.

А сказав він от що:

— Так, ви справді тримаєте в руках крупнокаліберну громихівку.

На якусь мить Зафод не второпав, що він каже, та потім скоса глянув на свою руку і з радістю побачив: те, що він намацав у заглибленні стіни, було справді тим, чим йому хотілося, щоб воно було.

— Ага, — сказав він з глузливим полегшенням, що було не зовсім доречно, — тож я не хотів перенапружувати твою уяву, роботе.

Хвилину або й дві ніхто не обмовився й словом, і Зафод збагнув, що роботи завітали сюди явно не для того, щоб вести розмову, тож ця участь випадає йому.

— Я не міг не помітити того, що ви припаркували свого корабля, — сказав він, киваючи однією із своїх голів у відповідному напрямку, — впоперек мого.

Ніхто з роботів цього не заперечив. Не зважаючи ні на які правила поведінки у вимірах, вони матеріалізували свій корабель якраз там, де вони того собі хотіли, внаслідок чого він зчепився з «Золотим серцем» хрест-навхрест, нібито один звичайнісінький гребінець з другим.

І знову вони нічого не відповіли, тож Зафоду стало цікаво, чи зав’яжеться у них розмова, якщо свою частину діалогу він буде викладати у формі запитань.

— Правду я кажу? — запитав він.

— Так, — відказав робот.

— Е-е, гаразд, — продовжував Зафод, — то що ж ви, хлоп’ята, тут робите?

Мовчання.

— Роботи, — поправився Зафод, — що ви, роботи, тут робите?

— Ми прийшли, — проскрипів перший робот, — по Золоту поперечку. Зафод кивнув. Він помахав пістолетом, вимагаючи детальнішого пояснення. Робот, здається, той порух зрозумів.

— Золота поперечка — то частина ключа, — продовжував він, — якого ми шукаємо, щоб визволити наших Повелителів із Кріккіту.

Зафод кивнув знову. Він ще раз помахав пістолетом.

— Ключ був роздроблений у часі і космосі. Золота поперечка вмонтована в пристрій, що приводить у рух твій корабель. Вона знову має стати частиною ключа. Наші Повелителі вийдуть на волю. Перебудову Всесвіту буде відновлено.

Зафод кивнув поновні.

— Що, ви кажете, буде відновлено? — поцікавився він.

Видалося, що по зовсім невиразному обличчю робота промайнув трохи болісний вираз. Очевидно, що розмова викликала перевантаження його нервових блоків.

— Знищення, — сказав він. — Ми шукаємо Ключ, — повторив він. — У нас уже є Дерев’яний стовп, Крицевий стовп та Плексигласовий стовп. За мить ми заволодіємо Золотою поперечкою…

— Ні, не заволодієте.

— Заволодіємо, — просто сказав робот.

— А дзуськи. Без неї мій корабель не зможе рухатися.

— За мить, — терпляче повторив робот, — ми заволодіємо Золотою поперечкою…

— А зась, — сказав Зафод.

— А затим ми маємо поспішати, — сказав зо всією серйозністю робот, — на вечірку.

— Отак, — сказав здивовано Зафод. — А мені можна з вами?

— Ні, — відказав робот, — ми маємо намір застрелити вас.

— Та хіба? — сказав Зафод, помахуючи пістолетом.

— Так, — сказав робот, і вони в нього стрельнули.

Зафода охопив такий подив, що він остовпів, і роботи вимушені були дати ще один залп, перш ніж він упав.

РОЗДІЛ 10

— Тесе, — сказав Слартібартфаст, — слухайте і спостерігайте.

На стародавній Кріккіт уже опустилася ніч. Небо було темне і порожнє. Тільки й світла було, що з ближнього міста, з якого ласкавий вітерець доносив звуки свята. Вони стояли під кроною дерева, яке п’янило їх своїми хмільними пахощами. Артур сів навпочіпки і відчув під долонями інформаційну ілюзію ґрунту та трави. Він провів по них пальцями. Ґрунт видавався твердим і ситим, трава — цупкою. Важко було уникнути того враження, що у всіх відношеннях це було справді чарівне місце.

Та все ж небо було надмір порожнім, і Артурові здавалося, що воно кидало певний холод на ідилічний в цілому краєвид, хоча зараз його і не було видно. І все ж, міркував Артур, це справа звички.

Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і підняв очі. Слартібартфаст мовчки показував йому на щось таке, що було з іншого боку пагорба. Він поглянув і зміг роздивитися лише вервечку крихітних вогників, що, гойдаючись та пританцьовуючи, повільно посувалися в їхньому напрямку.

У міру того як вони підходили ближче, стало чутно і якісь звуки, і невдовзі стало ясно, що тьмяні вогники та нерозбірливий галас належали невеличкому гурту людей, які через пагорб чимчикували додому, до містечка.

Вони пройшли зовсім близько від спостерігачів під деревом, розмахуючи ліхтарями, від чого м’які химерні тіні танцювали поміж стеблами трави та стовбурами дерев. Вони вдоволено балакали і врешті заспівали пісню про те, який чудовий-пречудовий світ, які вони щасливі, як гарно вони попрацювали на фермі і як приємно йти додому, де на них чекають їхні дружини та діти. Потім ішов ритмічний приспів про те, як особливо гарно пахнуть квіти о цій порі року, і про те, як прикро, що здохла собака, так і не діждавшись, доки заквітнуть її улюблені квіти. Артурова уява майже змалювала Пола Маккартні, який сидить вечірком, задравши ноги на парапет каміна, намугикуючи оцю пісеньку Лінді і гадаючи, що б його купити на гонорар за неї — може, графство Ессекс.

— Повелителі Кріккіту, — промимрив Слартібартфаст замогильним тоном.

Оскільки ці слова пролунали саме тоді, коли Артур думав про Ессекс, на мить усе змішалося в його голові. Потім логіка ситуації допомогла йому зібратися з думками і повернула його до реальності їхнього стану, проте, все одно не второпав, що має на увазі.

— Хто? — перепитав він.

— Повелителі Кріккіту, — знову сказав Слартібартфаст, і якщо перед цим його шепіт був замогильним, то на цей раз він прозвучав ніби з царства Аїда, та ще й належав бідоласі, хворому на бронхіт.

Артур удивлявся в гурт фермерів, намагаючись стулити докупи ті крихти інформації, що на даний момент була в його розпорядженні.

Люди з гурту явно були позаземцями, хоча б тому, що вони здавалися трохи зависокими, худорлявими, незугарними і такими блідими, що мало не білими, а взагалі здавалися доволі привабливими, можливо, трохи дивакуватими; бачте, не обов’язково горіти бажанням вирушити з такими людьми в далеку екскурсію на автобусі, але якщо вони відрізнялися від звичайних добропорядних людей, то тільки тим, що були надто симпатичні, а не не дуже симпатичні… То навіщо ж було Слартібартфасту шипіти, мов ковальський міх, що більш згодилося б для радіореклами одного з тих мерзенних фільмів про лісорубів з циркулярною пилкою, які беруть додому халтуру?

Отож ця історія з Кріккітом не така проста, як здається. Він так і не до — петрав, який же існував зв’язок між тою грою, що на Землі називається крикет, та тим…

На цьому Слартібартфаст перервав перебіг його думок, ніби відчувши, що роїться в його мозку.

— Гра, яка відома тобі, як крикет, — заговорив він, а його голос, здавалося, ще блукав підземними переходами, — є одним з тих дивних породжень родової пам’яті, дякуючи якій багато концепцій і образів продовжують жити в свідомості і після того, як істинне значення втратилося в імлі часів. З усіх існуючих у Галактиці цивілізацій та племен тільки англійці могли в якійсь мірі оживити пам’ять тих страхітливих воєн, які колись терзали Всесвіт, і, даруйте, перетворити її в те, що загалом розглядається як нудна і безцільна гра.

— Мене самого вона захоплює неабияк, — додав він, — та, в очах більшості людей, ваша вина полягає в непоправно-гротескно-поганому смаку. Взяти хоча б той епізод, коли маленький червоний м’ячик уціляє в хвіртку, — це дуже непристойно. Просто нахабство якесь.

— Гм, — насупившись, гмикнув Артур, показуючи, що його казанок може залюбки переварити і таку інформацію. — Гм.

— А оці поселяни, — сказав Слартібартфаст голосом, який лунав наче із склепу, показуючи на гурт кріккітян, які саме проходили повз них, — якраз і заварили цю кашу, і вона закипить цієї ночі. Гайда, ходімо за ними і побачимо все на власні очі.

Вони тихенько висковзнули з-під віття дерева і по темній стежині пагорба рушили слідом за бадьорим гуртом. Їхній природний інстинкт підказував іти за об’єктом свого спостереження тихо і крадькома, та оскільки вони йшли лише по «фанері» інформаційної ілюзії, то хоч би вони і розмалювалися найбарвистішими фарбами і загуділи в сурми, ніхто б їх тут не побачив і не почув.

Артур зауважив, що двійко з гурту затягли якусь іншу пісню. Її ритмічна мелодія линула до них на хвилях теплого вечірнього марева. То була ніжна романтична балада, така б дала змогу Маккартні купити графства Кент із Сассексом, а ще реальні шанси стати власником графства Гемпшир.

— Ти звичайно знаєш, — мовив Слартібартфаст до Форда, — що зараз має статися?

— Я? — вирячив очі Форд. — Ні.

— А хіба в школі ти не вивчав стародавньої історії Галактики?

— Моя кіберкабінка була позаду Зафодової, — сказав Форд, — це дуже відволікало. Проте, це не завадило мені довідатися про деякі разючі речі.

У цей мент Артур зауважив цікаву деталь у тексті пісні, що її співали кріккітяни. Всередині восьмого такту, який би твердо забезпечив Маккартні володіння містом Вінчестер і дав би йому можливість, кинувши зором поверх Тестової долини, вибирати гарненькі ділянки Нового лісу[22], там був ужитий дивний вираз. Пісняр змальовував побачення з дівчиною не «під місячним сяйвом», не «під зорями», а просто «над травою», Артур був вражений таким прозаїзмом. Потім він знову звів очі до на диво порожнього неба і гостро відчув важливість тієї деталі, хоча і не міг збагнути, в чому вона полягає. Погляд на небо навіяв йому почуття всесвітньої самотності, і він сказав про це своїм супутникам.

— Ні, — трохи прискоривши кроки, сказав Слартібартфаст, — люди Кріккіту ніколи не міркували про себе: «У Всесвіті ми одні». Розумієш, вони оточені величезною хмарою пилу, для них існує лише одне їхнє сонце та їхня планета, і перебувають вони на самісінькому краєчку Галактики, на її східній околиці. Тож через ту хмару пилу вони споконвіку не цікавляться небом, бо там ні на чому зупинити погляд. Уночі воно зовсім чорне. Вдень світить сонце, та на нього довго не подивишся, тож вони й не пробують. Одне слово, неба вони не помічають. Виходить так, ніби над ними нависла сліпа пляма, розтягнута від виднокругу до виднокругу на 180 градусів.

— Розумієте, чому вони ніколи не думали «у Всесвіті ми одні»? Тому, що до сьогоднішнього вечора вони навіть гадки не мали про Всесвіт. До сьогоднішнього вечора.

Помовчавши хвилину, він додав:.

— Тільки уявіть, ні разу не подумати: «Ми одні як перст», — просто тому, що їм і на думку не спадало, буцімто може існувати якийсь інший спосіб буття.

За хвилину він додав:

— Боюся, що це трішки полоскоче нам нерви.

Він ще не закінчив говорити, коли з високого сліпого неба до їхнього слуху донісся слабкий ревучий виск. Вони стривожено підвели очі, та якусь хвилю чи дві нічого не було видко.

Потім Артур зауважив, що гурт людей попереду них теж почув виск, та, очевидно, ніхто з них не знав, що то за вереск і звідки він. Вони оціпеніло оглядалися кругом себе, наліво, направо, вперед, назад, навіть на землю. Їм навіть на думку не спадало поглянути вгору.

Глибину потрясіння та жаху, які вони пережили, коли через кілька секунд зі свистом та виском із неба шугонули палаючі уламки зорельота і врізались у землю десь за півмилі від того місця, де вони стояли, словами передати не змога, це все треба було побачити на власні очі.

* * *

Дехто говорить з побожним захопленням про «Золоте серце», а дехто з таким самим захопленням говорить про зореліт «Корчмомат».

Та не злічити тих, хто захоплюється історією легендарного велетенського зорельота «Титанік», величного розкішного лайнера, який зійшов зі стапелів великого кораблебудівного астероїдного комплексу Артріфактовола, кількасот років тому, і вони мають на те вагомі підстави.

Він був сенсаційно прекрасним, приголомшуюче величезним і до того ж — найкомфортабельніше опорядженим кораблем в історії Галактики, точніше в тому, що лишилося від історії (подробиці дивіться на сторінці 110 в розділі про Рух За Реальний Час), та він мав нещастя бути збудованим на зорі започаткування фізики невірогідності, задовго до того, як ця важка і окаянна галузь знань була повністю, якщо взагалі, осягнута.

У своїй наївності конструктори та інженери вирішили вмонтувати в нього експериментальний генератор поля невірогідності, що згідно з їхніми підрахунками мало забезпечити нескінченну невірогідність будь-яких негараздів на борту корабля.

Вони не усвідомлювали того, що через квазіобернену і циркулярну природу розрахунків невірогідності все, що нескінченно невірогідне, в дійсності трапляється майже відразу.

А який гарний був зореліт «Титанік», коли, ніби арктуранський мегапечерний срібний кит, він гойдався в ажурних лазерних тенетах будівельного риштування, виглядав блискучою хмариною, сплетеною з промінчиків світла на оксамитовому тлі відкритої міжзоряної темені; та коли він зійшов зі стапелів, то він і своєї першої радіограми — сигналу «SOS» — передати не встиг, як раптом безпричинно перестав існувати.

Проте, та сама подія, що бачила жахливий крах однієї науки, яка щойно зародилася, стала свідком апофеозу іншої. Остаточно доведено, що кількість людей, які спостерігали за показом запуску «Титаніка» по телеканалах системи «Три-Брех», перевищила все фактичне населення тогочасного Всесвіту, і цей факт був визнаний, як найвище досягнення статистики телебачення.

Ще однією суперсенсацією, яка опинилася в центрі уваги масової інформації, став спалах зверхнової суперзірки, в яку декількома годинами пізніше перетворилася зірка Исллодінз. У системі Исллодінз зосереджені — даруйте, були зосереджені — найбільші страхові компанії Галактики.

Та коли про ці зорельоти, а також про інші кораблі-леґенди, наприклад про лінкори галактичної армади «Хоробрий», «Відважний» та «Шалений», говорять з благоговінням, гордістю, ентузіазмом, любов’ю, захватом, жалем, ревністю, обуренням — по суті, спонукувані майже усіма людськими почуттями, проте найбільшого подиву вартий «Кріккіт-1», перший космічний корабель, збудований кріккітянами.

І не тому, що він був чудовий корабель. Зовсім ні.

Здавалося, що годиться він хіба що на металобрухт. Виглядав він так, мовби його склепали десь на задвірках, і фактично якраз там його склепали. Подиву гідне не те, що його зробили добре (де вже там), а те, що його взагалі зробили. Проміжок часу, який проминув від того моменту, як кріккітяни відкрили для себе, що є така річ, як космос, та запуском їхнього першого корабля, дорівнював приблизно одному року.

Затягуючи себе лямками, Форд Префект був безмірно вдячний, що то була всього-на-всього ще одна інформаційна ілюзія і що він був у цілковитій безпеці. Це був не той корабель, на який у реальному житті він зміг би ступити навіть за всю рисову горілку Китаю. Перше, що хотілося сказати, було: «На нього страшно зійти», а друге: «Пустіть, я хочу з нього вийти».

— І оця штукенція злетить? — спитав Артур, похмуро оглядаючи сяк-так припасовані труби та пучки дротів, що були порозвішувані, мов ялинкові гірлянди, по тісних переходах корабля.

Слартібартфаст запевнив його, що корабель злетить і що вони будуть у повній безпеці і що наслідки польоту будуть дуже повчальні, хоч доведеться й помучитися.

Форд з Артуром вирішили віддатися долі і перетерпіти муки.

— Божеволіти, так божеволіти, — сказав Форд.

Попереду них сиділи три пілоти, і, звичайно ж, команда аж ніяк не підозрювала про їхню присутність з тієї причини, що насправді їх там не було. Ті ж самі пілоти сконструювали корабель. Саме вони того вечора, йдучи стежиною через пагорб, співали таких чудових душевних пісень. Катастрофа чужинського корабля щось зрушила в їхніх головах. Вони тижнями не відходили від решток корабля, корпалися в обгорілих уламках, намагаючись розгадати всі його секрети і весь час співаючи веселі пісні, які належить співати, коли розбираєш космічний корабель. Потім вони змайстрували свій власний корабель, саме в ньому й опинилися наші космонавти. Це був їхній корабель і тепер вони співали пісеньку і про це, висловлюючи подвійну радість досягнення та володіння. Приспів звучав трохи жалісливо, в ньому виражався смуток з приводу того, що вони змушені були проводити в гаражі довгі днини, далеко від своїх дружин та дітей, які страшенно нудьгували за ними, але підтримували їхній дух нескінченними розповідями про те, як швидко росте цуценятко.

— Вжик! — вони злетіли.

Корабель з гуркотом помчав у небо, ніби достеменно знав, що робить.

— Не може бути, — трохи згодом, коли очуняли від шоку, викликаного пришвидшенням, і стали продиратися крізь верхні шари атмосфери планети, сказав Форд. — Не може бути, — повторив він, — щоб, хоч які сильні були спонуки, хтось міг спроектувати і збудувати такого типу корабель менш аніж за рік. — Не вірю. Доведете — все одно не повірю. — Він замислено похитав головою і втупився в крихітний ілюмінатор — на суцільну порожнечу.

Якийсь час подорож проходила без будь-яких подій, і Слартібартфаст увімкнув прискорену перемотку.

Таким чином, невдовзі вони досягли внутрішнього периметра сферичної, порожнистої зсередини Пилової хмари, яка оточувала їхнє сонце та рідну планету й утворювала, так би мовити, ще одну орбіту.

Простір не просто поступово міняв текстуру та склад. Тепер морок, здавалося, мчав повз них з дзюрчанням і плюскотом. Темрява була дуже холодна, дуже безпросвітна й важка, це була темрява нічного неба Кріккіту.

Холод, глуха темрява згнітили серце Артура, і він гостро відчув, що почувають пілоти-кріккітяни. Їхні почуття витали в повітрі кабіни, немов потужні статичні заряди. Зараз вони були на самому переломі історичної самосвідомості свого народу. Це був рубіж, за який жоден із кріккітян не заглядав навіть у мріях, бо їм навіть на думку не спадало, що можна мріяти про щось подібне.

Темрява хмари тиснула на корабель. Усередині панувала історично вагома тиша. Історична місія корабля полягала в тому, щоб виявити, чи є там щось, десь по той бік неба, звідки, напевне, і прилетів корабель, який зазнав катастрофи. Можливо, там був інший світ. Ой, яким дивним і незрозумілим було те припущення для тих, хто жив під замкнутим небом Кріккіту.

А історія накопичувала сили, щоб завдати кріккітянам нового удару.

Повз корабель усе ще струменіла непроглядна всеохоплююча темрява. Здавалося, що вона закутувала його дедалі щільніше і щільніше, ставала дедалі густішою і густішою, стискала дедалі міцніше і міцніше. І зненацька зникла.

Корабель виринув із хмари.

Вони уздріли діамантові розсипи ночі з нескінченними пилинками зірок і їхні душі заспівали величальну страху.

Деякий час вони летіли вперед, а точніше, непорушно висіли на тлі безперестанного зоряного потоку Галактики, яка сама непорушно висіла на тлі безкінечного потоку Всесвіту. Затим вони розвернулися.

— Це все треба усунути, — сказали кріккітяни, прямуючи додому.

* * *

На зворотному шляху вони проспівали чимало мелодійних, наповнених глибоким змістом пісень на теми миру, справедливості, моралі, культури, спорту, сімейного життя і знищення всіх інакших форм життя.

РОЗДІЛ 11

— Думаю, що тепер вам ясно, як усе сталося, — сказав Слартібартфаст, повільно помішуючи свою штучно сконструйовану каву, таким чином перемішуючи вири інтерфейсів між реальними та нереальними числами, між інтерактивними сприйняттями свідомості та Всесвіту, що в свою чергу міняло матриці потаємної суб’єктивності, яка і дозволяла його кораблю переінакшувати саму концепцію часу та простору космосу.

— Так, — озвався Артур.

— Так, — озвався Форд.

— А що мені робити з цим шматком курятини? — спитав Артур. Слартібартфаст окинув його суворим поглядом і сказав:

— Та просто вози ним по своїй тарілці, — і на прикладі свого шматка показав, як це робити.

Зробивши так, як було сказано, Артур відчув легеньке посмикування: рухаючись чотиривимірно через п’ятивимірний простір, якщо вірити Сларті-бартфасту, по курячій ніжці пульсувала якась математична функція.

— За ніч усі жителі Кріккіту, — сказав Слартібартфаст, — з чарівних, щирих, розумних…

— … хоч і дивакуватих… — уставив Артур.

— … звичайних людей, — продовжував Слартібартфаст, — перетворилися в чарівних, щирих, розумних…

— … дивакуватих…

— … маніяків-ксенофобів. Ідея існування Всесвіту, так би мовити, не вписувалася в їхнє уявлення про картину світу. Вони просто не могли з нею звикнутися. Тож зо всією їхньою чарівністю, щирістю, розумом, дивакуватістю, якщо так вважаєте, вони вирішили той Усесвіт сплюндрувати. Знову щось не так?

— Щось мені не дуже подобається це вино, — сказав Артур, нюхаючи вміст келиха.

— То віддай його. Все це є елементи математичного процесу.

Артур так і зробив. Йому не сподобалася топографія посмішки кельнера, але ж він з дитинства не був у захваті від «графій».

— Куди ми тепер? — спитав Форд.

— Назад до Зали інформаційних ілюзій, — відповів Слартібартфаст, промокаючи вуста математичною моделлю паперової серветки, — додивлятися другу частину.

РОЗДІЛ 12

— Кріккітяни, — почав Його Високість Верховний Судочинець суддя Пег. НБЗР (Найученіший, Безсторонній і Зовсім Розкутий), Голова Судової Колегії Всегалактичного трибуналу, який розглядав справу про військові злочини Кріккіту, — ну, самі розумієте, це просто гурт гарних хлопців, розумієте, яким забаглося всіх повбивати. До дідька, інколи прокидаєшся вранці, а у самого аж руки сверблять таке саме зробити. Та ну їх у пень, — продовжував він, задравши ноги на ослін перед ним, щоб зняти якусь нитку зі своїх протокольних пляжних шльопанців, — з цього випливає, що навряд чи кому захочеться жити з тими хлоп’ятами в одній Галактиці.

Він мав рацію.

Навала кріккітян на Галактику була суцільним жахіттям. Тисячі і тисячі велетенських кріккітських крейсерів як сніг серед літа вивалилися з гіперпростору і одночасно напали на тисячі тисяч великих планет, спочатку захоплюючи стратегічні ресурси для спорудження кораблів нової хвилі, а потім холоднокровно стираючи обібрані планети в пил.

Галактика, яка в той час переживала добу незвичайного миру та розквіту, захиталася, мов людина, яку серед чистого поля схопив за горлянку грабіжник.

— Я хочу сказати, — продовжував Його Високість Верховний Судочинець, оглядаючи круглу ультрасучасну (то було десять мільярдів років тому, коли ультрасучасним вважався надмір неіржавіючої сталі та бетону) здоровезну залу суду, — що ті хлоп’ята — звичайнісінькі фанати.

В цьому він теж мав рацію, бо то було єдине правдоподібне пояснення — на інше досі ніхто не спромігся — тої неймовірної швидкості, з якою кріккітяни взялися за впровадження їхньої нової і остаточної мети: знищення всього, що не було Кріккітом.

Тільки цим можна також пояснити, чому вони так блискавично освоїли гіпертехнологію, потрібну для будівництва тисяч космічних кораблів і створення мільйонів білих роботів-убивць.

Ті роботи справді вселяли жах у серце кожного, хто з ними стикався, але в більшості випадків той жах був недовговічний, як і життя тих, хто жахався. То були жорстокі цілеспрямовані летючі бойові машини. Вони орудували грізними багатофункціональними бойовими кийками, які в одному режимі розбивали вщент будинки, в другому — випускали палючі напрямлено-руйнуючі промені, а в третьому — зі свого убивчого арсеналу кидали гранати — від простої запалювальної до максимально гіпер’ядерного пристрою, яким можна знищити великого розміру зірку. Одним ударом бойового кийка по гранаті робот одночасно приводив у дію спусковий механізм, і пристрій спрацьовував з феноменальною точністю, вражаючи ціль на відстані від лічених ярдів до кількох сотень тисяч миль.

— Гаразд, — знову сказав суддя Пег, — тож наша взяла. — Він помовчав, жуючи гумку. — Наша взяла, — повторив він, — та хвалитися тут нічим. Галактика середнього розміру проти якоїсь там однієї планетки. І то скільки ми з нею возилися. Гей, діловоде?

— Ваша честь? — підіймаючись зі свого стільця, озвався дрібного росточку суворий чоловічок, одягнутий у чорне.

— То скільки, синашу?

— Бути точним у даному питанні, ваша честь, справа далеко не проста. Час та відстань…

— Заспокойся, хлопче, давай заокруглено.

— Найменше, ваша честь, мені б хотілося округляти в подібн…

— А ти пересидь своє нехотіння й округли.

Діловод закліпав очима. Ймовірно, він, як і більшість законників Галактики, вважав суддю Пега (в приватному житті відомого як Зіпо Білброкс 5х 10 У Восьмому Ступені) достатньо неприємним суб’єктом. Без сумніву, він був грубіян і хам. Судячи з усього, він вважав, що володіння найбільшим в історії талантом до юриспруденції дає йому право поводитися так, як йому забагнеться, і в цьому, як не прикро, він не помилявся.

— Е… гм… ваша честь, десь так біля двох тисяч років, — видавив з себе діловод.

— І скільки народу поклали?

— Два торбильйони, ваша честь, — діловод сів. Якби його зараз сфотографували вологочуттєвою фотокамерою, то на фотокартці було б видно, що над його маківкою в’ється марево пари.

Суддя Пег знову оглянув залу суду, заповнену сотнями найнайвищих чиновних осіб зо всіх адміністрацій Галактики, всі в своїх протокольних строях чи тілах (залежно від метаболізму та звичаїв). За стіною з геноцидостійкого скла стояли представники кріккітян і дивилися на некріккітян, які злетілися сюди їх судити, зі спокійним та ввічливим презирством. То був найзначущіший момент в історії юриспруденції, і суддя Пег те усвідомлював.

Він вийняв з рота жуйку і приліпив її під сидінням.

— Це ж ціла копиця мертвяків, — стиха мовив він.

Аудиторія похмурим мовчанням висловила свою згоду з такою думкою.

— Так от, як я вже говорив, це гурт гарних хлопців, але нікому неохота жити з ними в одній Галактиці, якщо вони збираються продовжувати в такому ж дусі, одне слово, якщо вони трохи не вгамуються. Я хочу сказати, що всі будуть постійно нервуватися, правда ж? Брр-брр-брр, а раптом завтра вони знову нападуть на нас? Мирне співіснування на порядку денному не стоїть, правда ж? Гей, чи хто принесе мені води? Дякую.

Відкинувшись у фотелі, він задумливо посьорбував воду.

— Гаразд, послухайте, що я вам скажу. Атож: ці хлоп’ята, як ви розумієте, мають право на свою думку про Всесвіт. І згідно з їхнім поглядом, нав’язаним самим же Всесвітом, вони поступили належно, правда? Звучить дико, та гадаю, що ви зі мною згодні. Вони вірять в:.. — Він заглянув до цидулки, яку витяг з задньої кишені своїх протокольних джинсів. — Вони вірять у «мир, справедливість, мораль, культуру, спорт, сімейне життя і ліквідацію всіх інших форм життя».

Він знизав плечима.

— Особисто я чув дещо гірше, — сказав він. По тому задумливо почухав під матнею.

— О-хо-хо, — зітхнув він.

Потім ще раз відсьорбнув зі склянки, підняв її на світло і насупився. Покрутив її.

— Гей, у цю воду щось набовтали? — спитав він.

— Е-е. Ні, ваша честь, — нервово відказав Судочинний Пристав, який приніс йому воду.

— Тоді заберіть її геть, — гаркнув Голова, — і набовтайте туди чого-небудь. У мене є ідея.

Він відсунув склянку і нахилився вперед.

— Послухайте, що я вам скажу, — почав він. Рішення він виніс блискуче, і полягало воно ось у чому:

Планету Кріккіт слід на віки вічні помістити в кокон із часотягучки, всередині якого життя буде продовжуватися майже з нескінченною повільністю. Кокон буде переломлювати світло і, таким чином, буде перебувати незримим і непроникним. Втекти із кокона буде абсолютно неможливо, якщо його ніхто не відімкне ззовні.

Коли решта Всесвіту безповоротно добіжить свого кінця, коли для всього живого на світі настануть останні дні осені (само собою, що все те відбувалося ще в ті дні, коли не знали, що «Гаплик Всесвіту» — то буде помпезна ресторація) і не буде ані життя, ані матерії, от тоді і розплетуться нитки часотягучки і вилетить з неї планета Кріккіт, щоб, як їй і мріялось, самотньо скніти в присмерках порожнечі Всесвіту.

Замок буде на астероїді, який повільно обертатиметься навколо кокона.

Ключем буде символ Галактики — Троїста Хвіртка.

Ще не стихли оплески в залі суду, а суддя Пег уже був у трансенсуальній ванній у супроводі гарненької присяжної, якій він ще півгодини тому перекинув цидулку.

РОЗДІЛ 13

Минуло два місяці. Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені обрізав по саме «тпру» свої протокольні джинси Верховного Галактичного Суду і відчалив тратити свої астрономічні судейські гонорари. Наразі він лежав на діамантовому піску, а вже знайома нам гарненька присяжна шмарувала його спину квалактинською есенцією. У цієї сульфініянки, із області Галактики поза Туманним Поясом Яги, шкіра була подібна цитриновому шовку, а сама вона дуже цікавилася юридичними органами.

— Чув новину? — спитала вона.

— Ууууйй-ах! — вирвалося у Зіпо Білброкса 5 х 10 У Восьмому Ступені, і щоб достеменно знати, чому він так простогнав, вам би треба було бути там присутнім. На інфоілюзійній стрічці цього нічого не було і все награно лише за переказами сучасників.

— Нє-а, — додав він, коли те, що змушувало його ууууййа-ах-ахкать, уже припинилося.

Він засовався, підставляючи своє тіло під перші промені третього і найбільшого з трьох первісних сонць планети Водь, яке тільки-но стало визирати із-за найкрасивішого у всьому Всесвіті виднокраю, і зараз небеса осяялися променями, які були найпотужнішим джерелом засмаглості в усьому світі.

Запашний бриз приблукав з-над спокійного моря, потинявся над пляжем і знов повернувся до моря, роздумуючи, куди б його ще поткнутися. Враз йому забаглося знову прилинути на берег, але за мить він крутнувся і повіявся в морську далечінь.

— Сподіваюся, що новина не є хорошою, — пробурмотів Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені, — бо інакше я її не витримаю.

— Сьогодні був виконаний твій вирок щодо Кріккіту, — піднесено мовила дівчина. У піднесеному тоні для цієї елементарної інформації потреби не було, та все ж вона сказала це саме таким тоном, бо таким був сьогоднішній день. — Це я почула по радіо, — пояснила вона, — коли ходила до яхти по олію.

— Угу, — буркнув Зіпо і знову опустив голову на діамантовий пісок.

— Дещо сталося, — докинула вона.

— Мммм?

— Як тільки замкнули кокон з часотягучки, — сказала вона і на мить припинила втирати есенцію квалактину, — один кріккітський крейсер, що зник невідомо де і вважався загиблим, таки справді був невідомо де. Він об’явився і спробував був захопити Ключ.

Зіпо рвучко перевернувся і сів на піску.

— Що-що?

— Та все гаразд, — сказала вона таким голосом, який би зупинив навіть Великий Вибух. — Як повідомили, сталася коротка битва. Ключ, а також крейсер були розкладені на атоми і розвіяні на всі просторо-часові боки. Судячи з усього, вони щезли навіки.

Усміхнувшись, вона видавила собі на пучки ще кілька крапель квалактинської есенції. Заспокоєний, Зіпо знову розлігся на піску.

— Зроби оте, що ти робила хвилину чи дві тому, — промуркотів він.

— Оце? — спитала вона.

— Та, ні, ні, — сказав він, — оте. Вона спробувала знову.

— Так? — спитала вона.

— Ууууйй-ах!

І знов, вам би там бути.

З моря знову прилинув запашний бриз.

По пляжу ходив чарівник, але його послуг тут не потребував ніхто.

РОЗДІЛ 14

— На світі немає нічого, що могло б бути втраченим назавжди, окрім Чалезмського собору, — промовив Слартібартфаст, миготливе полум’я свічки, яку робот-кельнер поривався винести, червоно висвічувало його обличчя.

— Якого собору? — здивовано перепитав Артур.

— Собору в Чалезмі, — повторив Слартібартфаст. — То було тоді, коли я займався дослідженнями на замовлення Руху за Реальний Час, коли…

— Якого руху? — знову спитав Артур здивовано.

Старий помовчав, збираючись з думками, щоб притьмом довершити свою оповідку. Ковзаючи по просторово-часових матрицях та напустивши на себе одночасно послужливий і понурий вигляд, робот-кельнер цапнув свічку і виніс її. Їм принесли рахунок, вони плідно посперечалися про те, скільки було порцій равіолі і скільки вони випили пляшок вина і, як усвідомлював Артур, успішно вивели корабель із суб’єктивної орбіти на паркову орбіту незнайомої планети. І тепер кельнеру хотілося дограти свою роль у цій грі і закрити бістро.

— Вам усе стане зрозумілим, — сказав Слартібартфаст.

— Коли?

— За хвилину. Слухайте. Потоки часу зараз страшенно забруднені. В них плаває всяка мерзота, на кшталт уламків від корабельних аварій, і дедалі більше того мотлоху попадає назад до фізичного світу. Через завихрення в просторово-часовім континуумі.

— Чував, чував, — сказав Артур.

— Послухай, так куди ж ми летимо? — спитав Форд, нетерпляче відсовуючи від столу свого стільця. — Бо мені страх як хочеться туди попасти.

— Ми летимо, — повільним і розміреним голосом пояснив Слартібартфаст, — щоб випередити кріккітянських військових роботів і не дати їм захопити ті частини Ключа, які їм конче потрібні для того, щоб, відімкнувши; випустити їхню планету Кріккіт із часотягучого кокона та визволити своїх біснуватих Повелителів та решту армії роботів.

— Ти ж говорив про якусь вечірку, — сказав Форд.

— Так, — відповів Слартібартфаст і понурив голову.

Він усвідомив, що не слід було говорити. Очевидно, що слово «вечірка» викликало у Форда Префекта нездорове збудження. Чим далі Слартібартфаст розплутував клубок темної трагічної історії Кріккіту та його народу, тим більше Фордом Префектом оволодівало бажання пити, пити і танцювати з дівчатками.

Старий усвідомлював, що краще було б не згадувати про вечірку до останньої хвилини. Та слово не горобець, за хвіст не впіймаєш, і тепер Форд Префект вчепився за цю ідею з завзяттям арктуранської мегап’явки, яка міцно присмоктується до своєї жертви, перш ніж відкусити їй голову і гайнути світ за очі на захопленому зорельоті.

— І скоро ж ми там будемо? — нетерпляче запитав Форд.

— Як тільки я поясню вам, чому ми туди летимо.

— Щодо мене, то я знаю, чому я туди лечу, — проказав Форд і відкинувся на спинку фотеля, заклавши руки за голову.

І він видав одну із своїх посмішок, від яких у людей по спині починали бігати мурашки.

Виходячи на пенсію, Слартібартфаст надіявся пожити нарешті спокійно.

Він планував навчитися фати на октравентральному хрюмінорфоні, заманлива, хоч і марна справа, бо у нього не було потрібної для цього кількості ротів.

Він також мав на меті написати ексцентричну і безжально-хибну монографію про екваторіальні фіорди, щоб навіки збити з пантелику вчених, щодо кількох аспектів тієї науки, які здавалися йому важливими.

Та замість того, якогось біса він дозволив умовити себе на погодинну роботу на замовлення Руху за Реальний Час і вперше в житті взявся за справу з усією серйозністю. В результаті цього він, чоловік уже не першої старості, мотається по космосу, намагаючись побороти зло і врятувати Галактику.

Як виявилося, ноша була не з легких, він тяжко зітхнув.

— Слухайте, — провадив він, — в РРЧ…

— Де? — запитав Артур.

— У Русі за Реальний Час, про нього я розповім вам згодом. Тож я уздрів схожість п’яти предметів, що недавно виринули з часового сміття на поверхню реальності, з п’ятьма складовими деталями знищеного Ключа. Я простежив місце знаходження лише двох: Дерев’яного Стовпа та Срібної Поперечки. Схоже, що остання опинилася на якійсь там вечірці. Нам треба поспішити туди і перехопити її, поки кріккітянські роботи її не знайшли, бо хто його знає, до чого це може призвести.

— Ні, — твердо сказав Форд, — ми підемо на вечірку, щоб добряче хильнути та потанцювати з дівчатками.

— Та хіба ти не зрозумів усього, що я…

— Так, зрозумів! — з раптовою і не притаманною йому гарячковістю вигукнув Форд. — Я все пречудово зрозумів. От чому я хочу випити, скільки влізе, і потанцювати зі стількома дівчатами, зі скількома встигну, поки їх ще трохи залишилося. Якщо все, що ти нам показував, є правдою.

— Правдою? То є істинна правда.

— … То на тій суперзірці нам буде кабиця і чхнути не встигнемо.

— Не встигнемо — що? — знову різко втрутився Артур. До цих пір він ретельно слідкував за розмовою і тепер йому не хотілося втратити канву.

— Нам буде кабиця і чхнути не встигнемо, — повторив Форд, намагаючись не втратити запалу, — а…

— Там протяги? — спитав Артур.

— Та їх немає, — розмірено сказав Форд, — немає там ні протягів, ні шансу для нас вижити.

Він зробив паузу, оцінюючи, чи все дійшло. По обличчю Артура пробіг заклопотаний вигляд, який красномовно свідчив про те, що не дійшло.

— Суперзірка, — продовжував Форд так швидко і чітко, як тільки міг, — це небесне тіло, яке вибухає при швидкості, рівній половині світлової з яскравістю мільярда сонць, а потім стає надважкою нейтронною зіркою. Це зірка, яка спалює інші зірки, второпав? На суперзірці ні в кого немає шансів.

— От воно що, — протяг Артур.

— Ти…

— То там буде така висока температура, а від чого б нам там чхати?

— А чому б і не почхати? Та, до дідька. Я просто фігурально висловився. Артур змирився з цим, і Форд продовжив, намагаючись говорити так само завзято, як і починав.

— Ти прикинь, хто ми такі, — вигукнув Форд. — І я, і ти, Слартібартфасте, і Артур — а особливо Артур — ми ж просто дилетанти, диваки, перекотиполе, якщо вам так подобається.

Слартібартфаст насупився, почасти ображено, почасти здивовано, і вже був відкрив рота, щоб гідно відповісти.

— … Е-е… — тільки й спромігся він.

— У жодному разі ми не фанатики, — не вгавав Форд.

— … Е-е…

— І це ключовий чинник. Проти фанатиків ми безсилі. Нам усе до дули, а їм навпаки. Значить, їхнє зверху.

— Багато речей у світі мені не байдужі, — спромігся Слартібартфаст, тремтячим від роздратування і частково від невпевненості голосом.

— Наприклад?

— Хоч би й узяти, — сказав старий, — життя, Всесвіт. Та все суще! Фіорди.

— І ти готовий віддати за них життя?

— За фіорди? — з подивом закліпав очима Слартібартфаст. — Ні.

— Ну, от бачиш.

— Відверто кажучи, не розумію.

— І все ж я не дійду до тями, — пробубонів Артур, — від чого нам доведеться там чхати.

Форд відчував, що тема розмови вислизає з-під його контролю, і вирішив не здаватися.

— Вся заковика в тому, — просичав він крізь зуби, — що ми не фанатики! І ми навіть і чхнути не встигнемо, як…

— Чому ти вирішив, що ми маємо там чхати, — гнув своє Артур, — зроби таку ласку, розтлумач врешті-решт.

— Зроби таку ласку, годі вже про чхання.

— Гаразд, якщо на те твоя воля, — сказав Артур. — Та ти ж сам про це торочиш.

— Бовкнув не подумавши, — буркнув Форд, — забудьмо про це. Справа от у чому…

Подавшись уперед, він підпер лоб рукою.

— Про що ж це я? — мовив він стомлено.

— Давайте просто сходимо на вечірку, — запропонував Слартібартфаст, — хто за чим. — І підвівся, мотаючи головою.

— По-моєму, це я й хотів сказати, — підхопив Форд.

З якоїсь незрозумілої причини, телепортаційні кабінки містилися за дверима з написом «Туалет».

РОЗДІЛ 15

Дедалі більше поширюється думка, що подорож у часі являє собою загрозу, бо викликає екологічне забруднення історії.

Теорія та практика подорожей у часі розлого змальовані у відповідних статтях «Великої Галактичної Енциклопедії», більшість з яких незрозуміла для будь-кого, хто не вивчав найвищу гіперматематику щонайменше протягом чотирьох життів. І позаяк цього не можна було зробити до того, як винайшли переміщення в часі, не зовсім зрозуміло, звідки ж таки взялася сама ідея машини часу. Існує гіпотеза, що по своїй суті машина часу була винайдена одночасно у всіх епохах, що само по собі є чортибатьказнащо.

Вся біда в тому, що багато історичних подій теж виявилися казна-чим.

Візьмемо ось такий приклад. Можливо, для декого він видасться малозначущим, та життя багатьох він буквально перевернув. Значення цієї єдиної події було уже в тому, що вона стала першим поштовхом для заснування Руху за Реальний Час (а можливо, останнім? Це залежить від того, з якого боку ви розглядаєте розвиток історії. А на даний час це питання однозначної відповіді не має).

Живе собі, чи жив собі, один поет. Звався він Лаллафа і написав низку віршів «Пісні Довгої Країни», які вся Галактика одностайно визнала найвизначнішими віршами всіх часів і народів.

Вірші ці несказанно прекрасні (чи то пак, були несказанно прекрасні). Це означає, що людину, яка хотіла поділитися враженнями від них, відразу охоплювало таке сильне душевне хвилювання, почуття цільності та почуття єднання з істиною, що її не скоро потягне на вулицю, щоб хутенько оббігти квартал, а повертаючись додому, зазирнути до бару, щоб хильнути скляночку перспективи з содовою. От такими чудотворними були ті вірші.

Життя поета минуло в лісах Довгої Країни, на планеті Еффа. Там він жив, там він складав свої поеми. Він записував їх на висхлих листках хабри, не користаючись ані благами цивілізації, ані мазилкою для виправлення помилок. Він змальовував промені сонця у лісі і те, що він думав з цього приводу. Він змальовував темряву в лісі і те, що він думав з цього приводу. Він змальовував дівчину, яка його кинула, і геть усе, що про цей вчинок він думав.

Через багато років по його смерті його вірші були знайдені, і світ зачарувався ними. Ніби вранішні сонячні промені, вістка про них умить осяяла всю Галактику. Протягом багатьох віків вони осявали і прикрашали нудне життя багатьох людей, і вони аж жахалися, згадуючи, яким убогим у них було життя без них.

Та, невдовзі після винаходу машини часу, керівництву деяких найбільших корпорацій по виробництву мазилки спало на думку, що, може, його вірші стали б ще проникливішими, коли б у його розпорядженні була високоякісна мазилка. А ще незле було б влаштувати так, аби він з цього приводу висловився.

І от по хвилях часу вони пустилися в мандри, віднайшли Лаллафу — і, не без певних труднощів, розтлумачили йому про свій намір. І врешті-решт умовили його згодитися. Власне, вони переконали його до такої міри, що з їхньої легкої руки він добряче зажився, а дівчина, про яку йому і так випало писати чудесні та образні вірші, навіть і не подумала його кидати, отож поет з дівчиною вибралися з куреня в лісі до затишної двоповерхової з усіма зручностями хатинки в місті, а він учащав до майбутнього, де він, мов з рога достатку, сипав дотепами на телевізійних «ток-шоу».

Ви не помилилися в своїх здогадках — жодного зі своїх великих віршів він так і не написав, що само собою було заковикою, та не занадто великою. Час від часу виробники мазилки виряджали його на якийсь там тиждень до будинку відпочинку, спорядивши його стосом висушеного листя хабри та одним із пізніших академічних видань його власних творів, які він просто передирав і для достеменності вкрапляв описки, одночасно підмазуючи їх.

Багато людей твердять, що вірші Лаллафи втратили всю свою чарівність. Інші перечать першим і наполягають на тому, що вони такі ж гарні, як і завжди, то що ж змінилося? Перші заявляють, що суть не в тому. В чому ж полягає та суть, сформулювати вони не можуть, та вони цілком певні, що по суті суть не в тому, що там є якась суть, а суть в тому, що там таки щось не теє. І от, щоб розколупати оте «не теє» та попередити повторення подібних порочних інцидентів, вони започаткували Рух за Реальний Час. Вони отримали значну підтримку, дякуючи тому випадковому факту, що через тиждень після заснування РРЧ поширилася чутка про те, що знаменитий Халезмський собор, зруйнований для того, щоб вивільнити місце для нового іонозбагачувального комбінату, не тільки зник з теперішнього, але й з минулого, бо будівництво іонозбагачувального комбінату так затяглося, що заради вчасної здачі об’єкта будівельники змушені були все далі і далі відступати в минуле, і так сталося, що на тому місці, де первинно започали будівництво комбінату, про Халезмський собор тоді ніхто й гадки не мав. Несподівано листівки з зображенням собору стали цінитися на вагу золота.

Тож багато історичних подій позникали на віки вічні. Рух за Реальний Час заявляє, що подібно тому як доступність переміщень у просторі стерла грані між різними країнами, ба навіть між різними планетами, так подорожі в часі стирають грані між різними епохами. «Тепер минуле, — говорять вони, — страх як схоже на сусідню країну. Там твориться таке ж саме, як і у нас».

РОЗДІЛ 16

Артур матеріалізувався. Коліна йому тремтіли, горло перехоплювало, серце стискали спазми, кінцівки німіли. Такі були больові відчуття, притаманні кожній матеріалізації, після кожної триклятої телепортації, до якої він мужньо вирішив будь-що не призвичаюватися. Він пошукав очима інших.

Їх ніде не було видно.

Він знову пошукав їх очима.

Їх усе ще не було видно.

Він зажмурився.

Розплющив очі.

Пошукав очима інших.

Ті затнулися в своїй відсутності.

Він знову заплющив очі, готуючись до ще однієї марної спроби відшукати їх, і лише тоді, коли його очі зажмурилися, його мозок почав обробляти побачене очима до того, як він їх заплющив востаннє. Артур стурбовано наморщив лоба.

Тоді він знову розплющив очі, щоб перевірити достеменність їхнього свідчення, проте зморшки на лобі не розгладилися.

Попри все, вони стали ще глибшими. Якщо він потрапив на вечірку, то на невдалу, на таку, що всі гості вже давно розійшлися. Цю версію він облишив як безперспективну. Очевидно, він попав не на вечірку. То була печера чи, може, лабіринт, а можливо, й тунель — точніше визначити не було можливості, бо була стума. Ну хіба ж можна влаштовувати гулянку при такому освітленні? Артура оточувала стума, аж лискуча від вологості стума.

Жодного тобі звуку, ані шелесь, і чути було тільки його власне переривчасте дихання і, до речі, стривожене. Чим довше він до нього прислухався, тим тривожнішим воно ставало.

Артур тихенько кахикнув, просто так, щоб трохи підбадьорити себе. Він змушений був довгенько прислухатися, як тоненька примарна луна його кашлю петляє по звивистих коридорах та безпросвітних залах того колосального лабіринту, щоби нарешті повернутися до нього іншими невидимими коридорами, ніби питаючи: «Га?»

Така історія повторялася з усяким найменшим звуком і шумом, і це його знервувало. Артур спробував був замугикати веселу пісеньку, та луна перетворила її на сумний жалобний спів, і він замовк.

Зненацька в його уяві зароїлися образи з оповідей Слартібартфаста. Йому уявилося, що там, у тунелі, причаїлися безжальні білі роботи. Зараз вони виринуть безшумно з темряви і його вколошкають. Він зачаїв подих. Роботи не з’являлися. Він випустив подих на волю. Тепер він узагалі не знав, на що й очікувати.

А втім, здавалося, що хтось чи щось там на нього чекало, бо на мить у далекій пітьмі моторошним зеленим світлом блиснув неоновий напис:

ТЕБЕ ПЕРЕХОПИЛИ

Напис погас, і те, як він погас, Артурові зовсім не сподобалося. Він погас ніби з якоюсь презирливою пихою. Артур спробував запевнити себе, що то всього-на-всього сміховинний вибрик його уяви. Неонові вивіски горять або не горять залежно від того, подали на них електричний струм чи ні. І ніяк не може жодна вивіска, — втовкмачував він собі, — переходити з одного стану до іншого з презирливою пихою. Артур ще щільніше закутався в халат, проте труситися від того не перестав.

Зненацька в надрах пітьми знову загорілося неонове світло, на цей раз з цілковито незбагненним зображенням: три крапки і кома. Ось таким:

У темряві горіло лише це зелене неонове зображення.

Спробуй-но зрозуміти. Кілька секунд Артур удивлявся в ті крапки і кому і потім збагнув, що його попереджують про те, що речення ще не завершене. Попереджують мало не із надлюдською педантичністю, відзначив він. З нелюдською, щонайменше.

Речення потім завершилося такими двома словами:

АРТУРЕ ДЕНТЕ.

Голова йому пішла обертом. Він насилу встояв на ногах і ще раз прочитав напис. Ні, зверталися таки до нього: «Артуре Денте», — тож голова йому знову пішла обертом, задрижали жижки.

Напис знову погас. Артур стояв у темряві, розгублено лупаючи очима, а на сітківці його очей лишився тьмяно-червоний відбиток його власного імені.

Раптово спалахнув новий напис:

ЛАСКАВО ПРОСИМО.

А через мить до нього додалися слова:

А Я НІ.

Холодний, мов змія, жах, який весь цей час витав над Артуром, очікуючи на зручний момент, усвідомив, що такий момент якраз настав, і з усією зміїною спритністю шмигонув у душу землянина. Той намагався його побороти. Він спробував насторожено присісти навпочіпки, як те робив один з героїв якогось телесеріалу, та, мабуть, у того були міцніші коліна. Загнано, до різі в очах, Артур напружено вдивлявся в темряву, мов зацькований звір.

— Е-е, егей? — проскиглив він.

Він прокашлявся і сказав знову голосніше, впевненіше і без е-екання. Йому видалося, що в глибині коридору хтось закалатав у великий барабан.

Прислухавшись, Артур збагнув, що то гупає його власне серце.

Прислухавшись ще раз, Артур дійшов висновку, що то не його серце, а в глибині коридору хтось таки калатає у великий барабан.

На його лобі виступили краплі поту, вони піднатужились і покотилися по обличчю. Артур обперся рукою об долівку — щоб надати більшої стійкості настороженій поставі, що вдавалося йому через силу. Напис обновився знову. Тепер він радив:

НЕ НЕРВУЙСЯ.

Через мить він доповнився іншим:

ТРЕМТИ, ЯК ОСИКОВИЙ ЛИСТ, АРТУРЕ ДЕНТЕ.

I в черговий раз погас, у черговий раз залишивши Артура в темряві. Його очі мало не вилізли на лоба, і він не був певен чому: чи вони хотіли краще роздивитися те, що там попереду, чи просто вирішили, що пора давати дьору.

— Егей? — гукнув він знову, цього разу силкуючись надати своєму голосові хрипкості та агресивної самовпевненості. — Чи тут хто є? Відповіді не було, аж ніякої.

Це знервувало Артура куди дужче, аніж будь-яка можлива відповідь, і він став задкувати від зловісного ніщо. І чим далі він задкував, тим глибше його душа заходила в п’ятки. Раптом до нього дійшло, що це вплив тих проглянутих телесеріалів, де герой задкує і задкує подалі від уявної загрози і попадає їй прямо в лапи, бо вона чатує на нього ззаду.

І от тут йому спало на думку різко обернутися.

Там не було анічогісінько.

Тільки темрява.

І це так рознервувало його, що він позадкував туди, звідки почав був задкувати.

За хвилину його осяйнуло, що зараз він задкує до чогось, хоч що воно є, від чого він задкував спочатку.

Тут він сам собі зізнався, що робить дурницю. Він вирішив, що безпечніше буде задкувати в той бік, куди він задкував спершу, і знову розвернувся.

Отут-то і виявилося, що вдруге він позадкував у правильному напрямі, бо за його спиною мовчки стояла якась невимовно страхітлива потвора. Артур кинувся вбік, його шкіра рвонулася праворуч, його кістяк — ліворуч, а тим часом його мозок гарячково міркував, з якого вуха — правого чи лівого — йому краще вискочити.

— Закладаюся, що ти не очікував зустріти мене знову, — мовило чудовисько.

Цю фразу інакше як дивною Артур назвати не міг, бо він не пригадував, що зустрічався з цим створінням. Доказом того був той незаперечний факт, що до цього часу ночами він спав спокійним сном. Це було… це було… це було…

Артур глипнув на нього. Чудисько стояло як укопане. Та все ж воно когось нагадувало.

Артура охопив крижаний спокій, коли він усвідомив, що перед його очима — голографічне зображення кімнатної мухи, завдовжки в шість футів.

Він дивувався, кому це спало на думку демонструвати йому шестифутову голографічну муху. І чий то голос він чув.

Голограма виглядала настільки реальною, що аж мурашки по тілу побігли..

Вона зникла.

А можливо, краще запам’ятався тобі я, — зненацька промовив голос, густий, розлогий, злостивий, що звучав, мов розтоплена смола, яка виливається з контейнера задля якогось лихого наміру, — в образі кролика.

Раптом щось тенькнуло, і з темряви лабіринту появився кролик, колосальний, жахливо-кошмарно-пухнатий і чарівний кролик — теж голограма, але яка: кожна м’яка і чарівна шерстинка його м’якого, пухнастого, чарівного хутра здавалася справжньою. Артур ошелешено уздрів своє власне відображення в зволоженому, гарному некліпаючому величезному карому оці кролика.

— Народжений у темряві, — гримів голос, — вирощений у темряві. Якось одного ранку я вперше виткнув голову в яскравий новий світ, і мій черепок хруснув від удару якимось примітивним кремінним знаряддям.

— Який змайстрував ти, Артуре Денте, і замахнувся ти ним сам і хряснув з усієї сили, наскільки я пам’ятаю.

— А з моєї шкірки ти зшив торбину, щоб ховати туди гарненькі камінці. А відомо це мені тому, що в своєму наступному житті я повернувся в образі мухи і знову ти мене прибив. Тільки на цей раз ти прибив мене торбиною, яку ти змайстрував зі шкірки мого попереднього втілення.

— Мало того, що ти просто жорстокий і безсердечний, Артуре Денте, ти ще й страшенно нетактовний.

Голос на хвилю примовк, а Артур тільки безмовно роззявляв рота.

— Бачу, торбину ти згубив, — сказав голос, — мабуть, вона тобі набридла. Артур безпорадно покрутив головою. Він хотів розтлумачити, що взагалі-то він дуже любив ту торбину і дуже бережно до неї ставився і ніде не випускав її з рук, та з якоїсь незнаної причини в кінці кожної подорожі на його плечі виявлялася зовсім інша торбина. І як це не дивно, та саме в цю хвилю він помітив, що на його плечі висить торбина із мерзенного штучного хутра леопарда, а не та, яка була у нього декілька хвилин тому там, звідки він сюди прибув, як на нього, то такої торби він ніколи б навіть до рук не взяв, і лише ясним небесам відомо, що в тій торбині є, бо ж вона йому не належить, і він волів би отримати свою власноручно зроблену торбину, хоча, звичайно, він страшенно жалкував, що передчасно зняв її, точніше, сировину для неї, то пак кролячу шкірку з попереднього власника, тобто — кролика, до якого він мав честь спробувати так безуспішно звернутися. Власне все, що він устиг уголос сказати, помістилося в «…».

— Познайомся з тритоном, на якого ти наступив, — промовив голос.

І ось у коридорі перед Артуром постав величезний, зелений, вкритий лускою тритон. Артур повернувся, зойкнув, стрибнув назад і опинився всередині кролика. Він скрикнув ще раз, та стрибати було нікуди.

— То теж був я, — погрозливим басом продовжував голос, — нібито ти й не знав…

— Знав? — стрепенувся Артур, — звідки я міг знати?

— Чим цікава реінкарнація, — скреготав голос, — так це тим, що більшість людей, більшість душ, не усвідомлюють, що вони реінкарновані.

Він зробив багатозначну паузу. Щодо Артура, то йому видавалося, що тут і забагато багатозначності.

— А я усвідомлював, — просичав голос, — тобто я усвідомив. Повільно. Поступово.

Він, хоч хто він був, знову зробив паузу і перевів подих.

— Чи міг я що-небудь змінити, га? — заревів він, — коли кожного разу, знову і знову, знову і знову, зі мною траплялося одне і те ж! У кожному перевтіленому житті я гинув від руки Артура Дента. На будь-якій планеті, в будь-якому тілі, в будь-який час, тільки я починаю обживатися, як ось тьопає Артур Дент — хрясь — і мене немає.

— Цього важко не помітити. Маючи такий прискорювач пам’яті. Таку собі указку. Таке зрозуміле роз’яснення, колька тобі під ребро! В чому ж тут заковика? — питала сама себе моя душа, коли всяк раз злітала в піднебесну після чергової безрезультатної, перерваної Дентом вилазки в світ життя, — оцей хлющ, що переїхав мене, коли я, нікого не чіпаючи, скакав, перетинаючи дорогу, до мого улюбленого ставка, когось мені нагадує… І поступово я спромігся збагнути причину цих подій. Денте, ти мій нескінченноразовий убивця!

Луна багатоголосо повторила його останні слова в обох кінцях коридору. Артура пробрав холодний піт, він мовчав, хитаючи головою, наче не вірив власним вухам.

— Настала ця мить, Денте, — знову пролунав сповнений ненависті голос, зриваючись на вереск, — настала ця мить, коли нарешті очі мені відкрились!

Те, що постало перед Артуром, було невимовно гидке, один лише вигляд його змусив Артура задихатися й харчати від жаху; ось спроба змалювати це гидке видовище. То була величезна печера з слизистими рухливими стінами, в якому переверталося між жахними білими надгробками колосальне, слизьке, мов слимак, неоковирне, китоподібне створіння. Високо над печерою підіймалася широка заслона, за якою виднілися темні западини ще двох страшенних печер, де…

Зненацька Артур Дент дотямив, що заглядає у свій власний рот, хоча перш за все він мав звернути увагу на живу устрицю, яка безпорадно до нього поринає.

Зойкнувши, він відсахнувся і відвів погляд.

Коли він знову підвів голову, мерзенне видіння щезло. В коридорі було темно і, на якийсь час, навіть тихо. Він залишився наодинці зі своїми думками. То були дуже неприємні думки, і він волів би, щоб зараз поруч з ним була якась приязна душа.

Потім щось загуркотіло, і велика брила стіни від’їхала вбік, на мить відкривши ще одну ділянку непроглядної темряви. Артур зазирнув туди з таким острахом, як миша зазирає в темну собачу будку.

І знову до нього озвався голос.

— Скажи мені, що то був збіг, Денте. Спробуй-но сказати, що то був збіг!

— Заприсягаюся, то був збіг, — зразу відповів Артур.

— Брехня! — заревло у відповідь.

— То був, — сказав Артур, — то був…

— Якщо то був збіг, — загримів голос, — то я не Аграджаг!!!

— І очевидно, — обізвався Артур, — ви будете стверджувати, що таким було ваше ім’я.

— Атож! — прошипів Аграджаг, з такою певністю, наче він щойно виснував хитромудрий силогізм.

— Та все ж я вважаю, що то був простий збіг, — сказав Артур.

— Ану, зайди сюди і повтори! — заревів голос у новому нападі люті. Артур зайшов і повторив, що то був збіг, чи принаймні майже повністю повторив, що то був збіг. На останньому складі останнього слова його язик прилип до піднебіння, бо ввімкнулося світло і освітило те приміщення, до якого він зайшов.

То був Собор Ненависті.

То був витвір не просто перекрученого розуму, а розуму, зігнутого в баранячий ріг.

Собор був величезний. Він був страшний.

Там стояв бовван.

До боввана ми ще повернемося.

Складалося таке враження, що простора величезна зала була вирубана всередині скелі, а складалося воно тому, що насправді так і було. Очманілому Артурові, який стояв, роззявивши рота й озираючись навкруг, здавалося, що стіни самі крутяться навколо нього.

Стіни були чорні.

А там, де вони не були чорні, вам би відразу схотілося, щоб вони були саме такими, бо кольори, якими підкреслювалися деякі огидні деталі, належали до широкого спектра окороздираючої гами: від Ультра-Гвалтівного до Інфра-Дохляцького. Серед них можна було розпізнати такі відтінки, як Цирознопечінковий, Блювотнобузковий, Гнійнодришляний, Смаленожопний та Ґангренозеленавий.

Для більш жвавого сприйняття, цими фарбами були розмальовані деякі огидні скульптурні прикраси, такі як химери, від яких заканудило б навіть Френсіса Бекона.

Зі стін, з колон, з висячих контрфорсів, з хорів всі як одна химери вилупили свої баньки на боввана, до якого ми за хвилину повернемося.

І хоч химери й були такими, що від їхнього виду занудило б самого Френсіса Бекона, та вираз їхніх писків свідчив про те, що при вигляді боввана вони б самі ригали до посиніння, якби у них були шлунки і якби хто наважився піднести їм поїдок.

Монументальні стіни були облямовані меморіальними дошками — в пам’ять про кожного із убієнних Артуром Дентом.

Деякі з тих ушанованих імен були підкреслені і відмічені зірочками. Так, наприклад, кличка забитої корови, з м’яса якої він якось з’їв підсмажене філе, була викарбувана простим шрифтом, у той час як назву рибини, яку Артур піймав власноручно, а потім вирішив, що вона йому не смакує, і віддав котові, було підкреслено двома жирними лініями, відмічено трьома рядами зірочок, а на додаток, для красномовної значущості, зображенням закривавленого кинджала.

Та у всьому цьому найбільше гнітив, окрім боввана, до якого ми поступово наближаємося, той незаперечний факт, що всі ці люди та створіння знову і знову виявлялися однією й тією ж особою.

І сумніву не підлягало також те, що справедливо це чи ні, та особа була надзвичайно уражена і розгнівана.

Власне, якщо ми скажемо, що подібного гніву Всесвіт ще не бачив, то перебільшенням це не буде. То був гнів епічного розмаху, палюче, сліпуче полум’я гніву, гніву, який затьмарив увесь простір і час своїм безмежним обуренням.

І свою найбільшу виразність той гнів знайшов у осередку цього музею кошмарів — у боввані. То було скульптурне зображення самого Артура Ден-та, і навряд чи хто зважився назвати його благопристойним. Заввишки він був п’ятдесят футів, і в цих п’ятдесяти футах не було жодного дюйма, де б не проглядалося злісне бажання до глибини душі образити його, висміяти, принизити, а п’ятдесят футів такої каки занудять будь-кого. Скульптор не прогледів жодного аспекту зовнішності Артура Дента: від крихітного прищика на ніздрі до халабудистого крою халата, жодної дрібнички не оминув, щоб не висміяти та не очорнити.

Артур був зображений у вигляді страховидла, огидного, ненажерливого, кривавого велетня-людожера, який вогнем, мечем та щелепами прокладає собі дорогу по безневинному Всесвіту.

Кожна із тридцяти рук, якими наділило його священне обурення скульптора, робила свою чорну справу: одна розбивала череп кроликові, друга чавила муху, третя розламувала курячу лопатку, четверта ловила в чубі бліх, а що робили інші руки, Артур спочатку навіть і не второпав.

Численні ноги боввана в основному розтоптували мурашок.

Затуливши руками очі, він понурив голову і від печалі та жаху повільно й безпорадно замотав головою, не в змозі осягнути божевільні закони світо-творення.

І коли він відняв від своїх очей долоні, перед ним стояла постать чи то людини, чи то звіра, чи чим воно там було, яку, якщо вірити його словам, Артур так безжально переслідував із інкарнації в інкарнацію.

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — сказав Аграджаг.

Він, чи, пак, воно, хто його знає, що воно там таке, скидався на божевільного товстелезного кажана. Він повільно прочалапав навкруг Артура і своєю кривою кігтявою лапою тицьнув йому в груди.

— Послухай!.. — заперечив Артур.

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — пояснив Аграджаг, і Артур знехотя згодився з ним, бо побоювався цієї почвари з дико понівеченим тілом.

Аграджаг був чорний, череватий, зі зморщеною зашкарублою пикою.

Його перетинчасті сухі, звислі додолу крила наганяли більше страху, аніж якби вони були сильними, м’язистими крилами здорового кажана. Найстрашніша у ньому була, мабуть, чіпкість, з якою він тримався за життя, незважаючи на свою тілесну недолугість.

У Аграджага був дивовижний набір зубів.

У його роті двох одинакових зубів марно було й шукати, здавалося, що він позичив по одному у кожної існуючої тварини і в щелепах вони стирчали під дивними кутами, тож складалось таке враження, що спробуй він що-небудь пожувати, то відразу ж відкусить собі половину морди, ще й на додаток виколе око.

Кожне із його трьох очей було маленьке, налите кров’ю і на життя дивилося з такою ж доброзичливістю, як карась з-під куща аґрусу.

— Я був на крикетному матчі, — проскреготав він.

За даних обставин ця заява здавалася настільки химерною, що у Артура буквально перехопило дух.

— Та не в цьому тілі, — верескнула істота, — не в цьому тілі! Це моє останнє тіло. Моє останнє перевтілення. Моє останнє життя. Моє тіло помсти. Моє тіло моделі «Смерть-Артурові-Денту». Моя остання нагода. Мені й за нього довелось добряче поборотися.

— Але ж…

— Я пішов на… — ревів Аграджаг, — крикетний матч! У мене було слабке серце. «Та що з того, — сказав я своїй дружині, — що зі мною може трапитися на крикетному матчі?» — І от сиджу я спокійно на трибуні, спостерігаю за грою, і що б ви думали? Прямо переді мною звалюються, мов з ясного неба, двоє хлопаків. І останнє, що я мимоволі вгледів, перш ніж розірвалося моє нещасне серце, — так це те, що один із них — Артур Дент, а в його бороді стирчав заячий маслак. Що, знову збіг?

— Так, — відповів Артур.

— Збіг, кажеш? — зарепетувало не своїм голосом створіння, боляче ляснувши своїми попереламуваними крилами та продираючи собі праву щоку якимось особливо кривим іклом. Придивившись уважніше, хоча йому так хотілося цього уникнути, Артур помітив, що майже вся морда Аграджага заліплена обшматаними стьожками чорного пластиря.

Артур нервово позадкував. Він ухопився за бороду. Вжахнувшись, він відчув, що там усе ще стирчить той злощасний кролячий маслак. Він висмикнув його з бороди і жбурнув геть.

— Послухай, — сказав він, — це просто доля грає злі жарти з тобою. Зі мною. Зі всіма нами. Це чистої води збіг обставин.

— Що ти проти мене маєш, Денте? — шкандибаючи до нього, прошипіла істота.

— Нічого, — упирався Артур, — слово честі, нічого. Аграджаг вирячився на нього ґудзиками очей.

— Якесь дивне у тебе відношення до тих, проти кого ти нічого не маєш за зле — кожного разу ти їх убиваєш. Я назвав би це напрочуд витонченим способом соціальної взаємодії. А ще я назвав би це брехнею!

— Послухай, — відказав Артур, — мені дуже шкода. Це було жахливе непорозуміння. Мені пора йти. Маєш годинника? Мені треба займатися рятуванням Усесвіту. — Артур позадкував ще далі.

Аграджаг не відставав.

— Одного разу, — хрипів він, — лише одного разу я вирішив скоритися. Так. Я вирішив не повертатися до життя, а навіки залишитися в царстві тіней. І що ж з того вийшло?

Артур конвульсивно замотав головою, показуючи тим, що він не знає і знати того не бажає. Задкуючи, він наткнувся на холодний чорний камінь, який нечуваними геркулесовими зусиллями був обтесаний на кшталт гротескової подоби його кімнатних капців. Він звів погляд на свою власну скалічену сарказмом постать, яка нависала над ним кам’яною вежею, бо його брала цікавість, — чим же займається одна із його численних рук.

— Мене знову силоміць витягли в матеріальний світ, — вів далі Аграджаг, — на цей раз в образі букета петуній. Та ще й до того — у вазі. Те щасливе і коротке переродження почалося з того, що ваза зі мною повисла на висоті трьохсот миль над поверхнею доволі зловісної планети. Скажеш, не зовсім природно-логічне положення для вази з петуніями. І матимеш рацію. Незабаром, за триста миль нижче, те життя скінчилося ударом об тушу кита. Мого брата по духу.

Аграджаг вилупився на Артура з утроєною ненавистю.

— Падаючи вниз, — прогарчав він, — я не міг не помітити білесенький зореліт. А з ілюмінатора того білесенького зорельота виглядала самовдоволена фізія Артура Дента. Збіг?

— Так! — вигукнув Артур.

Ще раз підвівши очі на боввана, він докумекав, що та рука в своїй бездумній жорстокості кладе край існуванню тих нещасних петуній у вазі. Що вона робить, то відразу й не здогадаєшся.

— Мені треба йти, — наполягав Артур.

— Ти можеш іти, — сказав Аграджаг, — та лише після того, як тебе уб’ю, після того.

— Ні, яка з того буде користь? — став пояснювати Артур, видряпуючись по нахилу свого викарбуваного з каменю хатнього капця, — бо так уже воно йдеться, що я маю врятувати Всесвіт. Розумієш, мені треба знайти Срібну поперечку, от у чому заковика. Навряд чи така справа під силу мертвяку.

— Врятувати Всесвіт? — презирливо сплюнув Аграджаг. — Треба було подумати про це раніше, перш ніж розпочинати проти мене вендетту! А отоді, коли ти був на Беті Ставромули і якесь мурло…

— Я зроду там не був, — заперечив Артур.

— … намагалося тебе підстрелити, а ти відсахнувся. Як ти гадаєш, у кого влучила куля? Що ти кажеш?

— Зроду там не був, — повторив Артур. — Про що ти патякаєш, мені час уже йти.

Аграджаг завмер.

— Як це так не був? Ти винен у моїй тамошній смерті, як і у всіх інших. Мене, безневинного перехожого! — І його затрясло мов грушу.

— Мені те місце і в сні не снилося, — наполягав Артур. — І ніхто і ніколи не намагався мене вколошкати. Звичайно ж, окрім тебе. Можливо, я попаду туди пізніше, що ти на це?

Аграджаг повільно лупав очима, немов утілення замороженого логікою жаху.

— То ти ще не побував на Беті Ставромули… досі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів Артур, — я вперше чую про таку зірку. В тому, що я там не був і навіть не маю наміру там побувати, в мене сумніву немає.

— О, ти все одно туди попадеш, — промимрив Аграджаг зі сльозами в голосі, — попадеш туди напевно. О, ненажерливий вакууме! — Він пошкандибав геть, з тугою оглядаючи стіни свого здоровенного Собору ненависті. — Я запроторив тебе сюди занадто рано! — спочатку він завив, а потім заревів: — Я запроторив тебе сюди занадто рано, кольки б мені очі поштрикали!

Раптом він опанував себе і наставив на Артура злостиве, переповнене ненависті око.

— Я все одно тебе вб’ю! — заревів він. — Навіть якщо логічно це неможливо, порожнеча тобі в темний вакуум! Я висаджу в повітря оцю гору! — заверещав він, — подивлюся, що ти на це заспіваєш, Денте!

Перемагаючи біль свого понівеченого тіла, він почовгав до того, що скидалося на чорний жертовний вівтар. Тепер він репетував так люто, що своїми іклами геть порізав свою пику. Артур стрибнув зі свого безпечного пристановища — кам’яного різьблення власної ноги — і побіг навперейми божевільній на три чверті істоті, щоб її стримати.

Він стрибнув на страхопудало, і воно з усього маху гепнулося на вівтар.

Аграджаг знову зойкнув, замахав руками й ногами і втупився в Артура знетямленим поглядом.

— Знаєш, що ти натворив? — болісно прохрипів він. — Ти просто взяв та й убив мене ще раз. Чого ти від мене хочеш, хотілося б мені знати. Попити моєї крівці?

В апоплексичному приступі він знову замахав кінцівками, задрижав і звалився мов лантух, зачепивши при цьому на вівтарі велику червону кнопку.

Артур випростався, охоплений панічним жахом, спочатку через те, що він удіяв, а потім тому, що навколо гучно завили сирени і задзеленчали дзвінки, подаючи сигнал тривоги. Артур нестямно озирнувся довкола.

Схоже було на те, що вийти можна лише через двері, в які він зайшов сюди. Він побіг до них, на ходу жбурнувши геть трикляту торбу зі штучного леопардового хутра.

Він мчав навздогад по нескінченному лабіринту, і йому ввижалося, що на п’яти йому наступають украй розлючені клаксони, сирени та сигнальні блимаючі лампи.

І раптом, повернувши за ще один ріг, прямо перед собою він побачив світло. Воно не блимало. То було сонце.

РОЗДІЛ 17

Як уже повідалося, з усіх жителів Галактики лише землянам спало на думку покласти в основу гри (крикету, мається на увазі) історію Кріккету, от з цієї причини на нашу планету стали дивитися скоса — так дивляться на неї тільки в нашій Галактиці, більше того, лише в нашому тривимірному світі. У деяких багатовимірних світах їхні жителі вважають, що можуть розважатися як їм заманеться, і вже мільярди років, чи як там вони називають такий відрізок часу, тамтешні жителі спокійнісінько грають собі в своєрідну гру, відому як брокійський ультра-крикет.

«Нумо дивитися на речі просто: це паскудна гра (говориться в «Путівнику по Галактиці для космотуристів»), та кожен, хто бодай раз відвідав багатовимірний світ, знає, що там живуть паскудні невігласи, по яких би вистрелити ракетами, та й годі. Так, мабуть, давно б і зробили, якби хто винайшов спосіб запуску ракет під прямим кутом до реальності».

От іще одне підтвердження того факту, що редакція «Путівника по Галактиці для космотуристів» ладна найняти будь-якого чоловіка, який зайшов би просто з вулиці і сів за письмовий стіл і згодився працювати за півдарма, а особливо таких, які забрідають до редакції пополудні, коли майже нікого із штатних співробітників на місці немає.

Суть цієї справи полягає ось у чому:

Історія «Путівника по Галактиці для космотуристів» — то ціла епопея ідеалізму та боротьби, відчаю та запопадливості, успіхів та невдач, а також довжелезних обідніх перерв.

Примірники найперших видань «Путівника», разом з фінансовими документами, вже загублені в імлі часу.

Інші доволі цікаві гіпотези про місцезнаходженння цих втрачених скарбів будуть викладені трохи нижче.

Та майже у всіх переказах, які дійшли до нас, згадується про редактора-засновника Жбурляйла Хруммкала.

Жбурляйло Хруммкало, якщо вірити тим байкам, заснував «Путівник», заклав його фундаментальні засади чесності та ідеалізму і вилетів у трубу.

По тому минули довгі роки злидарства та пошуків свого «Я», коли він кидався за порадою до своїх приятелів, відсиджувався в затемнених чорними завісами кімнатах у протизаконному психічному стані, кидався думкою з одного кутка в інший, вправтеся з гирями і штангами, аж поки випадком здибався з ченцями шаманського Ордену Святого Обіду, які проголошували, що оскільки обід є серединою денного життя чоловіка, то день життя чоловіка може слугувати символом його духовного життя. Виходячи з вищесказаного, обід має: а) розглядатися як центр духовного життя чоловіка і б) споживатися в найрозвеселіших та найкращих ресторанах.

Натхнений цією зустріччю, він перезаснував свій «Путівник», перезаклав його фундаментальні засади чесності та ідеалізму, тут же вказав, куди їх треба заткнути, і, таким чином, привів «Путівник» до його першого комерційного успіху.

Також він почав розробляти і впроваджувати концепцію тієї самої загальноредакційної перерви, якій пізніше судилося зіграти ключову роль в історії «Путівника», бо таким чином основна маса нагальної роботи виконувалася руками будь-якого перехожого, який у післяобідню годину випадково зазирне до порожнього кабінету і знайде до чого прикласти руку.

Невдовзі після того «Путівник» перейшов до рук видавництва «Мегатупирдяй» з Бети Малої Ведмедиці, що підвело під видання дуже солідний фінансовий підмурок і дало можливість четвертому редакторові Лігу Лурі-Молодшому розширити обідні перерви до таких грандіозних вимірів, що на їхньому тлі усі зусилля попередніх редакторів, з їх практикою проведень доброчинних обідніх перерв на гроші спонсорів, видаються простими бутербродами.

Власне кажучи, формально редакторських повноважень Ліг із себе не складав, просто якось перед обідом він вийшов з редакції і більше не повернувся. Хоча з того моменту промайнуло вже століття з гаком, широкий загал співробітників «Путівника» все ще плекає романтичну надію на те, що він гайнув за бутербродом і ще повернеться, щоб з новими силами налягти на післяобідню роботу.

І повелося з того часу так, що всі головні редактори, після Ліга Лурі-Молодшого, титулувалися тільки «В. 0. (виконуючими обов’язки) Головного редактора», а стіл Ліга зберігається в тому ж вигляді, в якому він його покинув, додалася лиш маленька табличка:

«ЛІГЛУРІ-МОЛ., РЕДАКТОР, ЗНИК БЕЗВІСТИ, МОЖЛИВО, ПЕРЕЇВ»

Деякі злі і користолюбні язики подейкують, що його справді загнав до могили перший сміливий експеримент «Путівника» в царині альтернативного обліковства. Про це мало кому що відомо, та й ті, кому хоч крихту щось відомо, тримають язик за зубами. І всяк, хто підмічає, вже не кажучи звертає увагу інших на цікавий, без будь-якого значення, чистої води збіг в історії обліковства «Путівника»(на яку б планету не переносили цей відділ, незабаром та планета або гинула в вогні війни, або від якогось стихійного лиха), ризикує попасти під суд за наклеп.

А ось ще один цікавий факт, який не має ніякогісінького відношення до нашої теми: в останні два-три дні, перед тим як знищити планету Земля, в зв’язку з будівництвом гіперпросторового експрес-об`їзду, різко підвищилась кількість НЛО, і не тільки над крикетним майданчиком «Лордз», що в лондонському передмісті Сент-Джон Вуд, а й над Гластонбері, що в Сомерсеті.

Гластонбері з давніх-давен пов’язують з легендами про давніх королів, відьмаків та вишіптуванням бородавок, ось саме це місце і було вибране для облаштування нового відділу фінансової документації «Путівника». Більше того, вся документація за останнє десятиліття була переміщена всередину чарівного пагорба, за міською околицею, за лічені години до прибуття вогонів.

Та хоч якими б дивними та незрозумілими були ці факти, вони — ніщо порівняно з тарабарщиною правил гри в брокіанський ультра-крикет, розповсюджений по багатовимірних світах. Повна збірка зводу правил була настільки розгалужена і захаращена, що перша спроба скупчити їх в одній книзі закінчилася буквально гравітаційним провалом, і на її місці утворилася Чорна Діра.

Та все ж, спробуємо зробити їх стислий виклад:

Правило Перше: Наростіть щонайменше три додаткових ноги. Вам вони, що п’яте колесо, а глядачам — забава.

Правило Друге: Знайдіть одного напрочуд хорошого гравця в брокіанський ультра-крикет. Зробіть з нього декілька клонів. Так ви уникнете незмірних клопотів з вибором підходящих хлопців та їх вишколом.

Правило Третє: Розмістіть свою команду і команду суперника на широкому полі і огородіть їх високою стіною.

Причина криється в тому, що хоч гра і є надзвичайно видовищним видом спорту, та глядачам, що зневірилися щось побачити на власні очі, здається, що там відбувається щось більш захоплююче, аніж воно є в дійсності. Хіба ж можна порівняти почуття очевидців чергового пересічного матчу з піднесенням натовпу, якому привиділося, що він проґавив найвеличнішу подію в спортивній історії.

Правило Четверте: Перекидайте гравцям через стіну всяку всячину спортивного знаряддя. Придасться все: крикетні битки, бейскубні копистки, тенісні ракетки, зламані лижі — словом, усе, чим можна добре розмахнутися.

Правило П’яте: Тепер гравці повинні хапати все, що попаде під руки, гатити ним на всі боки. Як тільки гравець лусне іншого, відразу ж намазує п’ятки салом і вибачається з безпечної відстані.

Вибачення мають бути стислими, щирими і для чіткості та аргументованості — виголошеними через мегафон.

Правило Шосте: Командою-переможцем вважається та команда, яка переможе першою.

Досить дивний факт: чим більше росте популярність цієї гри в багатовимірних світах, тим менше в неї грають, бо на цей час більшість команд перебувають у стані постійної війни одна з одною через різночитання цих правил. І все це лише на краще, бо за великим рахунком хороша тотальна війна завдає психіці гравців менше шкоди, аніж затяжний матч у брокіанський ультра-крикет.

РОЗДІЛ 18

Артур біг по схилу гори, летів, скакав, сопів, аж тут раптом відчув, як гора ледь-ледь хитнулася у нього під ногами. Загриміло, заревло, скеля легенько захиталася, і ззаду та згори запахтіло жаром. Безрозсудний страх удесятерив сили. Ґрунт почав сповзати, і тут Артур уперше, оскільки він навіть і не підозрював, що так буває, відчув усю образну силу слова «оповзень». Воно завжди здавалось просто словом, та зараз він раптово з жахом усвідомив, який це страх, коли земля кудись повзе з-під ніг. А саме так вона й робила і кудись несла на собі Артура. Він весь тремтів від страху так, що його аж нудило. Земля повзла, а в надрах гори клекотіло; він послизнувся, впав, схопився, послизнувся знову, спіткнувся і побіг. А зверху рушила лавина. Каміння, потім валуни, за ними брили поскакали прудко мимо нього, мов вайлуваті цуценята, лиш набагато більші, набагато, ой як набагато твердіші й важчі за цуценят, і вціль один у голову — й тобі капець. Його очі танцювали в марній спробі вихопити щось непорушне в дикій зграї, а його ноги танцювали разом з пританцьовуючою землею. Він біг мимоволі, як мимоволі котяться краплі поту у тяжко хворої людини, його серце калатало в ритм із навколишнім геологічним божевіллям.

І скільки Артур не нагадував собі про логічну гарантію своєї безпеки — власне про те, що з цієї катавасії він вийде живим, раз у майбутньому він приречений пережити черговий епізод саги про його переслідування Аграджага, — цього разу розум не піддавався ні на які умовляння і відмовлявся уповільнити дії периферійних органів. Артур біг, несучи смертельний жах усередині, біг по смертельному жаху, біг під навислим смертельним жахом, рука якого міцно вчепилася в його чуприну.

Раптом він знову спіткнувся, і по інерції його понесло кудись уперед. Та якраз у ту мить, коли він мав торохнутися лобом об неймовірно тверде каменюччя, прямо перед носом він побачив невеликий темно-синій портплед, то був той самий, помилитися Артур не міг, який десь років з десять тому, за власним відліком Артура, так і не знайшовся в багажному відділенні Афінського аеропорту. Ошелешений Артур не вдарився об землю і злетів угору, мов корок з пляшки шампанського, під бадьорий марш, що залунав у його свідомості.

А робив він ось що: він летів. Від здивування він став озиратися навкруги, та сумніву бути не могло. Жодна з його кінцівок не торкалася землі і навіть не наближалася до неї. Він просто витав у повітрі, а повз нього проносилися кам’яні брили.

Тепер він міг би дати собі раду. Здивовано жмурячись від того, як просто все виходить, на попутному струмені вітру він піднявся трохи вище, а каменюки пролітали попід ним.

Артур подивився вниз. Між ним і розтрушеною горою було десь футів з тридцять порожнечі, без перебільшення — порожнечі, коли не брати до уваги каменюк, які підскакували вгору і тут же звалювалися назад, корячися залізним правилам закону тяжіння: того самого закону, який несподівано вирішив дати Артурові виняток для перепочинку.

Майже відразу ж Артур з інтуїтивною ясністю, породженою лише інстинктом самозбереження, усвідомив, що цієї миті замислюватися про закон тяжіння не варто, бо сам закон тяжіння глипне на нього суворо і запитає, якого дідька Артур тут отягається, і тоді — кажи пропало.

І Артур уявив тюльпани. Нелегко це далося, та він доклав до цього зусиль. Подумки він тішився твердістю їхніх округлих чашечок, подумки милувався їхніми різнобарвними кольорами, спробував підрахувати, який відсоток від загальної кількості тюльпанів на Землі росте, чи, пак, росло, в радіусі милі від будь-якого млина. Невдовзі такий перебіг думок йому небезпечно набрид, і він відчув, як повітря під ним угинається і він плине донизу і може попасти в кам’яний потік, про який він з такою натугою намагався не думати. Тоді Артур уявив собі Афінський аеропорт, і це допомогло йому зосередитися ще хвилин на п’ять, а потім він здивовано зауважив, що пливе над поверхнею землі на висоті майже шістсот футів.

На мить він був замислився, як же йому спуститися вниз, та відразу ж вирішив, що про це думати зайве, і спробував дати виважену оцінку даній ситуації.

Він летів. То і що з цього випливає? Він знову подивився вниз, на землю. Він не став пильно придивлятися, а просто позирнув униз, ніби мимолітно. І тут йому в око впали дві обставини. Перша — схоже, що виверження вичерпало свої сили і недалеко від вершини зяяв широченний кратер, вірогідно в тому місці, де порода, просівши, засипала величезну печеру, в якій стояла подоба його самого і жалюгідне понівечене тіло Аграджага.

Другим був його портплед — отой самий, що він згубив у Афінському аеропорту і який спокійнісінько стояв собі на клаптику землі між каменюками, жодна з яких його не влучила і не пошкодила. Артур не міг збагнути, як це сталося, проте ця загадка мерхла перед неосяжною таємницею самої наявності сумки в цьому місці, розгадати яку годі було й думати. Та хоч круть, хоч верть, а вона стояла там, унизу.

Тепер перед Артуром питання постало руба — портплед треба було якось підібрати. Та, ось маєш, він витає на висоті шестисот футів над поверхнею чужої планети, назви якої він, Артур, навіть не може пригадати. Віддалений на сотні світлових років від розвіяних на атоми останків свого дому, ігнорувати ту крихітну часточку свого колишнього життя, що сиротливо прищулилася посеред каменюччя, він не міг.

Більше того, збагнув Артур, усередині сумки, якщо її не перепотрошили, відколи він її згубив, мала бути бляшанка з грецькою оливковою олією — єдина вціліла на цілий Усесвіт бляшанка грецької оливкової олії.

Повільно, обережно, дюйм за дюймом він став зісковзувати вниз, потихеньку перевалюючись з боку на бік, мов той аркуш паперу, що, падаючи з високості, долає шлях до землі.

Виходило добре, Артур був задоволений. Повітря підтримувало його, але водночас пропускало. Не минуло й двох хвилин, як він завис на відстані якихось двох футів над портпледом, і тут його рішучість пішла на спад. Він легенько витав над землею. І він наморщив лоба, та так легенько, як тільки міг. Якщо він підхопить сумку, то чи зможе її понести? Чи не потягне надмірна вага його прямо до землі?

А раптом одного доторку до землі буде достатньо, щоб розрядити оту чудернацьку магічну силу, що тримає його в повітрі?

Можливо, доцільніше не випробовувати долю, а ступити на хвильку на тверду землю?

Якщо він це зробить, то чи зможе знову злетіти?

Спогад про насолоду, яку він отримав від лету, викликав у нього такий екстаз, що навіть сама думка про добровільну відмову від нього зараз, а можливо, й назавжди, не вкладалася в голові. З острахом він трохи злетів угору — просто ще разок відчути дивовижну легкість польоту. Злетів, повитав. Спробував ринути вниз.

І вийшло чудово. Простягнувши перед собою руки, він помчав стрімголов, волосся майоріло, халат тріпотів за його плечима, і коли до землі залишалося футів зо два, він ковзнув по повітряній гладі, злетів угору на вершину амплітуди і завис. Диво, та й годі.

Саме в такий спосіб треба підхопити з землі сумку, зміркував Артур. Він ковзне вниз і підхопить її в перигеї тієї петлі і вискочить з нею нагору. Його, мабуть, добряче смикне, та він був певен, що сумку втримає.

Він спробував ще декілька разів стрімко знизитися, і кожного разу в нього виходило все краще і краще. Відчуття вітру в обличчя, пругке покачування його тіла на вихрових потоках — все це поєднане воєдино, п’янило його серце так, як ні разу від… — від, наскільки він пам’ятав, народження. Легеньким вітерцем його трохи віднесло вбік, тож зручніше вмостившись на струмені, він розглядав ландшафт, який виявився не з приємних. Така собі роздовбана, розтрощена пустеля. Він вирішив не марнувати час на розглядини руйновища. Він просто підхопить сумку і тоді… диви, а що ж він буде робити, коли заволодіє нею? Він розважив, що прибере її до рук, а там буде видно.

Він визначив своє положення щодо вітру, відштовхнувся від нього і повернувся. Він навіть не усвідомив, як саме в цю мить його тіло плавно завайломилувалося.

Тоді він підринув під струмінь повітря і пірнув униз.

Повітря розступилося перед ним, і він понісся мов блискавка. Земля розгублено хитнулася, зібрала докупи свої розхристані думки і плавно підвелася йому назустріч, підставляючи сумку з потрісканими, задраними вгору пластиковими ручками.

На півдорозі вниз Артур мало не вскочив в халепу, поставивши під сумнів свої літальні здібності, чим сумнів мало не скористався, та він вчасно оговтався, ковзнувши над землею, спритно просунув руку крізь ручки сумки і по струмені став здійматися вгору, та не зміг, і зненацька лантухом чвакнувся на кам’янистий грунт, пошкрябавшись та понабивавши синців і ґуль.

Він відразу ж незграбно зіп’явся на ноги й, охоплений розпачем, хитаючись, почвалав не знати куди, розмахуючи сумкою.

Його ноги неначе прилипали до землі, як це завжди бувало досі. Його власне тіло здавалося йому лантухом з картоплею, який тягли по землі, не розбираючи дороги, а голова набрала легкості грудки свинцю.

Від запаморочення в голові прогиналися коліна. Він спробував побігти, та ноги стали як ватяні. Спіткнувшись, він дав сторчака. І саме в цю мить згадав, що в сумці є не лише бляшанка грецької оливкової олії, але й дозволена митницею пляшка вина. Приємно вражений таким відкриттям, він секунд десять не помічав, що знову злетів угору.

Артур кричав, щось вигукував від полегшення, захвату і чисто фізичної насолоди. В повітрі він став перевертатися, закручувати петлі, крутити колеса, бочки. Нахабно осідлавши верховодний вертикальний струмінь, він став роздивлятися, що там є у сумці. Він почувався так, як, на його думку, почувалися янголи під час їхнього знаменитого танцю на головці шпильки, коли філософи намагалися їх полічити. Він засміявся безтурботним сміхом, знайшовши там і оливкову олію, і пляшку вина, а також тріснуті сонячні окуляри, виваляні в піску плавки, декілька пожмаканих поштівок з видами Санторіні, великий вицвілий рушник, жменьку цікавих камінців та розсипані клаптики папірців з адресами людей, яких, на його втіху (хоч причина й викликала щем), він уже ніколи не зустріне. Камінці він висипав, окуляри нап’яв на носа, а папірці розвіяв по вітру.

А десятьма хвилинами пізніше, коли він спокійно дрейфував крізь якусь хмарину, трохи нижче спини його вдарила багатолюдна і бучна вечірка з коктейлями.

РОЗДІЛ 19

Найдовша і найдеструктивніша вечірка в історії Галактики тягнеться вже четверте покоління, та ніхто із гостей не виказує ані найменшого бажання піти з неї. Правда хтось колись позирнув на годинника, та з тої миті промайнуло одинадцять років, а його приклад так ніхто і не підхопив.

Безлад там неабиякий: сам не побачиш — не повіриш, та якщо у вас немає нагальної потреби пересвідчуватися в тому, то не ходіть і не оскверняйте свій зір, бо вам те до смаку не припаде.

Останнім часом у захмарному просторі спостерігалися якісь вибухи та спалахи. Подейкують, що то почалася битва між ескадрильями декількох конкуруючих компаній по чищенню килимів, які кружляють над місцем, де відбувається вечірка, як зграя стерв’ятників. Та вірити тому, про що теліпають язиками на вечірках, не пристало, а особливо — на цій.

Існує небезпека — і вона може обернутися ще гіршою бідою, а полягає вона в тому, що всі учасники вечірки — це діти або онуки чи правнуки людей, які зібралися на цю вечірку, та так тут і осіли. Виходячи з природної селекції, успадкування рецесивних генів і тому подібних речей, тепер усі учасники вечірки стали або запеклими фанатиками вечіркування, або абсолютними кретинами, або і тими і тими водночас.

Так чи інак, а це є ознакою того, що, з генетичної точки зору, кожне наступне покоління ще менше схильне покинути гулянку, аніж попереднє.

Отож починають діяти інші чинники — наприклад постає питання: коли вичерпаються запаси спиртного?

Тепер завдяки тому, що було вжито певних заходів, які в той час видавалися доцільними (а однією з проблем вічно триваючої вечірки є те, що всі заходи, які здаються доцільними на довготривалих вечірках, так і залишаються здаватися хорошими ідеями), запаси ті вичерпаються ще не так скоро.

Однією з таких ідей, що в той час здавалася доцільною, була та, що вечірка мала стати летючою, але не в тому сенсі, що учасники її розлітаються, а буквально.

Якось, давним-давно, серед ночі, компанія підпилих астроінженерів ще з першого покоління гостей лазила по будинку, копирсалася тут, щось пригвинчувала там, прибивала молотком сям, і коли настав ранок, зійшло сонце, то воно диву далося: його промені осявали будівлю, що летіла над кронами дерев, мов молода полохлива пташка, і була повна п’яних веселих людей.

Більше того, летюча гулянка спромоглася завести собі цілий арсенал зброї. На випадок, коли виникнути будь-які спірні питання з виноторговцями, вони бажали мати на своєму боці переконливіші аргументи, ніж ті.

Від професійного завсідника вечірок до грабіжника-аматора — один крок. Крім того, це приємно освіжило атмосферу і надало вечірці шал новизни, якої стало бракувати, бо музики вже почали скисати, програвши за ці роки нескінченну кількість разів відомі їм мелодії та пісеньки.

Вони грабували, робили наскоки, брали в облогу цілі міста, вимагаючи викупу у вигляді свіжих припасів сиру, крекерів, підливи з авокадо, копчених свинячих реберець, вина та горілки, які тепер перекачують із надр літаючих танкерів просто по трубах.

Та все ж одного чудового дня проблема нестачі напоїв може вийти на порядок денний.

Планета, над якою вони літають, вже стала зовсім не тою планетою, над якою вони так лебедино злетіли перший раз.

Планета в розрусі.

Вечірківці сплюндрували добру половину земель, нападали на них і грабували їх безліч разів, і ніхто і ніколи не зміг дати нападникам відсічі, оскільки їхні маневри в небесах були такими безсистемними і аніяк не передбаченими.

Не вечірка, а просто біда.

А коли вона ще й вріже тобі нижче спини, то це теж біда.

РОЗДІЛ 20

Звиваючись від болю, Артур лежав на розтрощеній плиті армованого бетону, краї зустрічних хмар хльоскали його по обличчю, а звідкись іззаду до нього долинав галас натужних веселощів.

У цей галас впліталася дивна музика; дивною вона йому здалася частково тому, що пісня «В зірку Бета влита трута, там душа моя прикута» була для нього незнайома, а частково — з вини самих музик, дуже вже вони стомились, а тому деякі із них грали в розмірі на три чверті, інші на чотири чверті, а ще інші — в фантасмагорично-π*r-квадратному розмірі, залежно від того хто скільки зміг покімарити за останні роки.

Артур лежав, натужно втягуючи вологе повітря і мацаючи своє тіло, — де там що пошкоджено. Та, хоч де він мацав, йому боліло скрізь. Незабаром він збагнув, що то боліла йому долоня. Схоже на те, що він розтягнув зв’язки зап’ястя. Спину крутило теж, та невдовзі він дійшов втішного для себе висновку, що розбився він не дуже і відбувся синцями та переляком, як і будь-хто за подібних обставин. Цікаво, що ж то за будівля літає тут, у хмаpax?

З іншого боку, навіть коли б йому вчинили суворий допит, то він навряд чи зміг би пояснити, як сюди допав, тож і вирішив, що він та будівля просто мають прийняти одне одного такими, якими вони є. Лежачи, він підвів очі. Над ним нависала стіна з побляклих, але кольорових кам’яних плит. Це був, певно, будинок. Бетонні плити, на яких лежав Артур, оточували весь будинок лямівкою в три-чотири фути. То був шмат землі, на якому була споруджена будівля, призначена для вечірки, і який вона прихопила з собою, щоб мати підвалину.

Артур боязко звівся на ноги і глянув униз. У нього запаморочилася голова. Мокрий від туману та поту, він притиснувся до стіни. Його голова попливла вільним стилем, а шлунок пішов батерфляєм.

Хоча злетів він на цю височінь власними силами, та у нього бракувало сил навіть дивитися перед собою на ту страшенну прірву. А про те, щоб стрибнути вниз на агей, нічого було й думати. Ні, ближче до краю він не підійде ні на дюйм.

Притиснувши до грудей свій портплед, він став просуватися вздовж стіни в надії наткнутися на двері. Солідна вага бляшанки з оливковою олією надавала йому великої наснаги.

Він просувався до найближчого рогу, сподіваючись, що стіна за рогом зможе запропонувати йому більше входів, аніж ця, яка не пропонує жодного.

Від хвацьких маневрів будівлі йому стало так страшно, що його аж занудило, і невдовзі він дістав із сумки рушник і на ділі впевнився, чому рушник у переліку корисних речей для автостопника по Галактиці займає одне з чільних місць — він замотав тим рушником голову, щоб не бачити, що робить його тіло. Його ноги обережно човгали вздовж стіни. Простягнута рука обмацувала плити.

Нарешті він досяг рогу, і його рука стала обмацувати, що ж там за рогом. Вона наткнулася на щось таке, від чого він мало не звалився лантухом. То була інша рука.

Руки вчепилися одна в одну.

Йому вкрай хотілося скористатися іншою рукою, щоб зірвати з голови рушник, але вона тримала сумку з оливковою олією, вином та поштівками з видами Санторіні, а ставити її додолу було ризиковано.

Він переживав одну з тих миттєвостей самопізнання, коли людина подумки оглядається, ніби збоку дивиться на себе і думає: «Хто я? До чого я пнуся? Чого я досяг? Чи правильно я роблю?» Артур тихенько заскиглив.

Він спробував звільнити руку, та — зась. Та, інша рука тримала його руку цупко. Іншого виходу не було, як тільки підступити ще ближче до рогу. Вистромивши голову за ріг, він трусонув нею, намагаючись зсунути рушник з очей. Власник тієї, іншої руки відреагував на це пронизливим зойком, мабуть, з великого переляку.

Рушник з голови Артура скинули, і прямо йому в очі вилупилися очі, які належали Форду Префекту. За ним стояв Слартібартфаст, далі ясно вимальовувався ґанок і високі зачинені двері.

Вони обидва прилипли до стіни і перелякано дивилися на густу непроглядну хмару навколо, намагаючися протистояти кренам та вихилясам споруди.

— Де це, фотон тобі в вустілку, тебе носило? — прошипів, охоплений панічним жахом, Форд.

— Е-е, та я… — затинаючись, почав Артур, не знаючи, як пояснити все коротко, — то там то сям. А ви що тут робите?

Форд знову втупився в Артура нажаханим поглядом.

— Без пляшки вони нас не впускають, — прошипів він.

РОЗДІЛ 21

Коли вони зайшли в залу, де вечірка була в розпалі, перше, що помітив Артур, окрім галасу, задушливої духоти, яскравих кольорових плям, що проступали крізь клуби густого диму, килимів, посиланих битими склянками і заляпаними авокадною підливою, та ще гурту птеродактилеподібних затягнутих у люрекс істот, які зібралися навколо його дорогоцінної пляшечки вина, ґелґочучи: «Ще одна чарка, ще одна чарка!», була Трилліан, до якої підбивав клинці бог грому і блискавки.

— Чи не зустрічалися ми в «Гаплику Всесвіту»? — питав він.

— Так то ви там були з молотом?

— Так. Але тут мені куди більше подобається. Ніякого тобі стриму, гуляй скільки хочеш.

По залі прокочувалися хвилі веселого вереску, а кінця її не було видно за густим натовпом розгуляних галасливих істот, які бадьоро кричали одне одному щось нерозбірливе, хоча ніхто нікого і не слухав, а часом доводили себе до нестями.

— Здається, тут не нудьгують, — мовила Трилліан. — Що ти сказав, Ар-туре?

— Я питав, який чорт тебе сюди заніс?

— Я була випадковим рядочком крапок, що навмання літали по Всесвіту. Ти знайомий з Тором? Він вергає громи.

— Привіт, — сказав Артур. — Мабуть, це дуже цікаве заняття.

— Салют, — відказав Тор, — цікаве. А в тебе налито?

— Та взагалі-то ні…

— То чому б тобі не піти та й не налити самому?

— Побачимося пізніше, Артуре, — кинула Трилліан.

У пам’яті Артура заворушилася якась згадка, і він роззирнувся.

— Зафода тут немає, правда? — запитав він.

— Побачимося пізніше, — твердо повторила Трилліан.

Тор вилупився на нього своїми чорними як вугіль очима, клоччя бороди стирчало на всі боки. Мізерне освітлення на мить зібралося з силами і загрозливо блиснуло на рогах його шолома.

Він узяв Трилліан за лікоть своєю ручищею, і його біцепси стали рухатися один повз один, мов два «фольксваґени», що заїжджають на переповнену стоянку.

І він кудись її повів.

— А знаєш, у безсмертя є одна цікава особливість… — сказав він.

— А знаєте, у космосу є одна цікава особливість… — почув Артур голос Слартібартфаста, який розмовляв з якоюсь великою масивною істотою, яка роздувала шию так, ніби рожеве кашне намагалося її задушити, і захоплено вдивлялася в очі старого і розглядала його сріблясту сиву бороду, — він до безмежжя нудний.

— Нудний? — перепитала істота, моргнувши своїми почервонілими очицями під набряклими повіками.

— Так, — підтвердив Слартібартфаст, — нудний як телячий хвіст. До страмоти. Його так багато і в ньому так мало. Щоб не бути голослівним, з вашого дозволу, я наведу вам деякі статистичні дані. Ви не проти?

— Е-е, я…

— Прошу вас, зробіть мені приємність. Бачите, ці відомості теж сенсаційно нудні.

— Даруйте, я вас охоче вислухаю за хвилинку, — сказала пухироподібна істота, поплескала старого по руці, підняла свою спідницю, наче вона могла правити їй за повітряну подушку, і зникла в натовпі.

— Я вже думав, що вона ніколи не відчепиться, — пробурчав старий. — Ходімо, землянине…

— Артур…

— Нам треба знайти Срібну поперечку, вона десь тут.

— А може, трішечки перепочинемо? — сказав Артур. — У мене сьогодні був важкий день. До речі, сюди випадково попала Трилліан, вона не говорить, яким чином; та, може, це і не суттєво.

— А ти не забув, що над Усесвітом нависла загроза?

— Всесвіт, — сказав Артур, — такий великий і досить дорослий, що півгодинки міг би дати собі раду. Гаразд, гаразд, — додав він, коли Слартібартфаст звів на нього свої брови, — я походжу і попитаю, чи не бачив її хто-небудь.

— Молодчина, молодчина, — прошамкав Слартібартфаст, — молодчина. — Він пірнув у людський вир, і кожне, повз кого він проходив, радило йому розслабитися.

— Ви ніде не бачили Поперечки? — спитав увічливо Артур якогось недомірка, що стояв з таким виглядом, ніби аж горить бажанням когось вислухати. — Зроблена вона із срібла, життєво необхідна для безпеки Всесвіту і приблизно отакої довжини.

— Ні, — сказав, пожвавившися, недомірок, — та давайте ковтнемо по наперсточку і ви мені все про неї розповісте.

Мимо продріботів Форд Префект, викаблучуючи не зовсім пристойні колінця якогось танцю в парі з дамою, чию голівку прикрашала споруда на зразок Сіднейської національної опери. Перекрикуючи гамір, Форд марно намагався зав’язати з нею щось схоже на невимушену розмову.

— Я в захваті від вашого капелюшка! — горлав він.

— Що?

— Я сказав, що в захваті від вашого капелюшка!

— Але ж я не в капелюшку.

— Тоді я в захваті від вашої голівки.

— Що?

— Я сказав, що я в захваті від вашої голівки. Неповторна конфігурація черепа.

— Що?

Не порушуючи послідовності складних, а часом і карколомних танцювальних рухів, Форд спромігся знизати плечима.

— Я сказав, що ви збіса гарно танцюєте, — ревнув він, — тільки не кивайте так часто.

— Що?

— Просто кожного разу, коли ви киваєте… — почав був Форд, — … Ой! — вирвалося в нього, коли його партнерша кивнула, щоб сказати «Що?», і гострим виступом свого фігурного черепа в черговий раз боляче цюкнула його посеред лоба.

— Одного чудового ранку мою планету висадили в повітря, — сказав Артур і несподівано для самого себе почав викладати дрібненькому чоловічку сумну оповідь про своє життя чи, щонайменше, про найвражаючі події, — от чому я так одягнутий. В одному халаті. Розумієте, мою планету висадили в повітря разом з усіма моїми лахами. Якось я не передбачав, що попаду на вечірку.

Гномик жваво закивав головою.

— Трохи згодом мене викинули за борт зорельота. Отак в одному халаті. Хоч би ж то у скафандрі, як то роблять звичайно. Невдовзі після того я дізнався, що моя планета була збудована для жменьки якихось там мишей. Можете тільки уявити, що я пережив. Потім по мені стріляли і навіть намагалися підірвати. Власне, дійшло до абсурду: у мене то стріляють, то мене підривають, ображають, час від часу розкладають на атоми, позбавляють чаю, а недавно я гепнувся в болото і вимушений був провести п’ять років у вогкій печері.

— Ти диви, — просяяв чоловічок, — ну і як, весело провели час? Артур аж похлинувся своїм коктейлем.

— Ой, як ви чудово, як принадно кашляєте, — сказав чоловічок, — ви не проти, якщо я вам підкахикну?

І з цими словами він зайшовся таким неймовірно гучним і ефектним кашлем, що ошелешений Артур захлинувся і забухикав ще дужче. Разом вони утворили такий горлороздираючий дует, який тривав цілі дві хвилини, аж доки Артур не спромігся викашляти залишки коктейлю з дихального горла і замовкнути.

— Оце сила, — промовив чоловічок, відсапуючись і отираючи з очей сльози, — яке ж цікаве у вас життя. Красненько вам дякую.

І тепло потиснувши Артурові руку, він щез у натовпі. Артур тільки здивовано похитав головою.

До нього наблизився моложавий агресивного типу чоловік з гачкуватим ротом, бульбуватим носом та маленькими випнутими вилицями. На ньому були чорні штани, чорна шовкова сорочка, розстебнута до самого того, що ймовірно мало бути пупом, бо Артур вже боявся робити припущення щодо анатомічної будови всякого роду людей, яких він зустрічав останніми днями. Дзенькаючи, на його шиї теліпалися потворні золоті брязкальця. Він щось тримав у чорній торбі і аж випинався, щоб навколишні люди помітили, що він зовсім не хоче, щоб вони те помічали.

— Гей, мені не почулося, що ви назвали своє ім’я? — спитав він. Справді, розказуючи всяку всячину дрібненькому бадьористому чоловічкові, Артур мимохідь назвав і своє ім’я.

— Так, мене звуть Артуром Дентом.

Здавалося, чолов’яга пританцьовує під якусь свою мелодію, що не збігалася з жодною, які на дану мить стомлено вичавлював із себе гурт музик.

— Ага, — сказав він, — просто там, в одній горі, сидить чудило і хоче вас бачити.

— Я з ним уже бачився.

— Так то так, та здається, що йому аж свербить з вами стрітися.

— Та бачився я з ним.

— Воно то так, та я вважаю, що вас слід про це попередити.

— Сам знаю. Бачився я з ним.

Чолов’яга мовчав, почавкуючи жуйкою. Потім ляснув Артура по плечі.

— Чудово, — сказав він, — гаразд. Моя справа переказати, правда ж? Добраніч, ні хвоста тобі ні луски, копу премій.

— Копу чого? — перепитав Артур, у якого вже почало макітритися в голові.

— Та чого завгодно. Роби те, що робиш. Тільки не партач, — він причмокнув тим, що він там жував, а тоді зробив якийсь динамічний жест.

— Навіщо? — не второпав Артур.

— Тоді сачкуй, партач, — сказав чолов’яга. — Кого це обходить? Все одно всім наплювати! — По цих словах лице молодика гнівно налилося кров’ю і він зірвався на крик. — Можеш узагалі їхати з глузду! Йди по-добру, геть звідси, не стій над душею, хлопче. Котись у вакуум!!!

— Гаразд, я піду, — спішно запевнив його Артур.

— Я не жартами тут розсипався, — молодик рвучко махнув рукою і щез у натовпі.

— Про що він тут патякав? — спитав він у дівчини, яка стояла поруч. — Чому він побажав мені виграти премію?

— Звичайне шоу-бізнесове базікання, — відповіла дівчина. — Його тільки-но преміювали на щорічному конкурсі Інституту Розважальних Ілюзій на Альфі Малого Воза, от він і сподівався, ніби ненароком, згадати про свою премію, та ви не дали йому ані наймізернішої нагоди.

— Господи, — сказав Артур, — мені прикро, що я йому не пособив. А за що його нагородили премією?

— За недоречне використання слова «Бельгія» в серйозному кіносценарії. Це дуже престижна премія.

— За недоречне використання якого слова? — перепитав Артур, намагаючись утримати свій мозок у рівновазі.

— Бельгія, — сказала дівчина. — У мене язик не повертається вимовляти це слово.

— Бельгія? — вигукнув Артур.

Мимо дибав напідпитку семипалий лінивець. Почувши слово, він вирячив свої очиці, відсахнувся і наступив птеродактилю з затуманеними оченятами на лапу, з урази той аж каркнув.

— Ми говоримо, — почав Артур, — про рівнинну країну з усіма її міжнародними штаб-квартирами та туманами?

— Про що ви говорите? — здивувалася дівчина.

— Про Бельгію, — відказав Артур.

— Раааааарррччччч! — захрипів птеродактиль.

— Гррууууурррргххх, — згодився семипалий лінивець.

— Мабуть, вони мають на увазі порт в Остенде для суден на повітряній подушці, — промимрив Артур. Він знов обернувся до дівчини.

— А вам траплялося бувати в Бельгії? — бадьоро спитав він, і вона ледь не врізала йому ляпаса.

— Гадаю, — сказала вона, стримуючи свій гнів, — що ви маєте приберегти такі слова для спілкування з певними артистичними колами.

— Ви говорите зі мною так, ніби я сказав щось украй непристойне.

— Саме таке ви й сказали.

Звичайно, в сьогоденній Галактиці майже не залишилось висловів, що вважалися б непристойними. Багато слів та виразів, які ще якихось там п’ятдесят років тому здавалися настільки неприйнятними, що коли їх хтось вживав на людях, то його, порушника цього табу, виключали з пристойного товариства, бувало, й пристрілювали, то тепер такі слова сприймаються як повноцінні та змістовні, а на тих, що ними користуються щодень у розмовах та письмово, дивляться як на цілком сучасних, розкутих, незакомплексованих особистостей.

Наприклад, коли в останньому зверненні до нації міністр фінансів Все-королівської маєтності планети Узварбиз’їв зібрався з духом і сказав, що, дякуючи то цьому, то тому, а ще тому факту, що протягом певного часу ніхто на планеті не варив ніякої страви, схоже на те, що їх улюблений король врізав дуба, а переважна більшість населення ось уже більше трьох років як насолоджується відпусткою, народне господарство планети, як він насмілився назвати, «попало в копирдяйську ситуацію», всі були настільки тим потішені, що він зміг спокійно вийти з залу засідань і заявити, що вони не помітили однієї незначної дрібнички: за єдину ніч їхня п’ятитисячорічна цивілізація йокнулась.

Та навіть не дивлячись на те, що такі слова, як «копирдяй», «ракло» та «пилодром» повністю прийнятні і загальновживані, одне слово перебуває під суворою забороною. Поняття, яке воно несе в собі, настільки відразне, що в усіх куточках Галактики його категорично заборонили друкувати або вимовляти в радіо-телевисиланнях, опріч як у серйозних кіносценаріях. Та є на світі, чи то пак була, одненька планета, де ті тупі пилодроми не знали, що воно означає.

* * *

— Розумію, — сказав Артур, хоч насправді ж він не зрозумів анічогісінько, — і що ж дають за те, що в серйозному кіносценарії звільна вживають назву безневинної, хоча трохи й нуднуватої європейської країни?

— Пам’ятний приз «Рорі», — відповіла дівчина, — то така маленька срібна штуковина на великому чорному п’єдесталі. Ви щось сказали?

— Та нічого я не сказав. Я тільки мав намір спитати, на що та срібна…

— Ой, мені здалося, що ви сказали «Гоп!»

— Що я сказав?

— «Гоп!»

РОЗДІЛ 22

Протягом останніх років на летючу вечірку без запрошення частенько завалювалися гуляки з інших планет. І вже тривалий час постійні завсідники вечірки, споглядаючи згори рідну планету — її зруйновані міста, спустошені авокадні ферми, сплюндровані виноградники, широкі пролисини нових пустель, моря, занечищені крихтами печива та дечим гіршим, — подумували про те, що їхня Батьківщина якось непомітно втратила свою притаманну їй колись красу. Деякі з них уже стали ламати голови, як би протверезіти і підготувати вечірку до виходу в широкий космос і пошукати, а чому б і ні, інших світів, де й повітря чистіше і де можна почуватися вільніше.

Такий розвиток подій припав би до серця тій жменьці напівголодних фермерів, які ще спромогались добувати харч з виснаженого ґрунту планети, та того дня, коли вечірка з гиком вилетіла з хмар і перелякані фермери позадирали голови, передчуваючи черговий наскок на винокурні та сироварні, вечірківцям відразу ж стало ясно, що найближчим часом навряд чи вона куди полетить і взагалі гулянка скоро скінчиться. Ой, дуже скоро настане час хапати капелюхи та пальта й, осолопіло вилізши назовні, довго з’ясовувати, котра година, який місяць, який рік надворі і де на цій осмаленій та сплюндрованій землі найближча стоянка таксі.

Вечірка сплелася в макабричних обіймах з дивним білим зорельотом, який майже простромив її наскрізь. Удвох вони крутилися, вертілися і гойдалися в небесах у гротескних позах, нехтуючи своєю вагою.

Хмари розчахнулися. Повітря з ревом кинулось увсебіч.

У цьому борюканні вечірка та кріккітський крейсер трохи скидалися на двох качок, одна з яких намагається створити третю всередині другої, а друга качка з усіх сил намагається втовкмачити, що вона ще не готова завести каченя і взагалі не впевнена, що бажає мати гіпотетичне каченя, у всякому разі, від даної конкретної першої качки і певно ж не тоді, коли вона, друга качка, перебуває в стані польоту.

Від усього цього небо співало і стогнало та мотлошило землю ударними хвилями.

І неждано фукнувши, кріккітський корабель щез.

Вечірка безпорадно беркицьнулась у небесному просторі, подібно до людини, яка сперлася на двері, а вони візьми та й відчинися. Вечірка крутилася і вихлялася на своїх Говерських реактивних двигунах. Вона спробувала випрямитися, та замість того перевернулася догори дриґом і пошкандибала в протилежний бік неба.

Деякий час вона ще шкандибала, та було ясно, що так довго тривати не могло. Вечірці підтяли крила. З неї випарувалася вся жвавість, і жоден кособокий пірует, який вона ще пробувала утнути, не міг приховати її теперішньої незграбності.

І тепер чим дужче вона тужилася уникнути зіткнення з землею, тим гіршими мали бути наслідки цього зіткнення.

* * *

Справи всередині вечірки теж пішли не на краще. По суті, справи йшли геть погано, вечірківцям те було не до вподоби, і тож вони почали ремствувати.

А хіба можна сподіватися на щось інше, коли там побували кріккітянські роботи?

Вони захопили з собою нагороду «За найнедоречніше вживання слова «Бельгія» в серйозному кіносценарії», залишивши взамін згарище, від чого Артура канудило не меншою мірою, аніж невдатного претендента на премію «Рорі», який опинився на другому місці.

— Ми б з радістю залишилися вам допомогти, — вигукнув Форд, пробираючися поміж уламків, — та не хочемо цього робити.

Вечірка знову перехнябилася, і з-під тліючих уламків долинули крики та стогони.

— Справа в тому, що ми маємо рятувати Всесвіт, — проголосив Форд, — якщо вам це здається невдалою відмовкою, то, можливо, ви маєте рацію. Так чи інакше, а ми покотили далі.

Тут він спіткнувся об невідкорковану пляшку, що якимось чудом не розбилася і спокійнісінько лежала долі.

— Ви не заперечуєте, якщо ми візьмемо її з собою? — запитав він. — Вам вона уже не знадобиться.

Заодно він прихопив і пакет чипсів.

— Трилліан? — закричав Артур надтріснутим від шоку голосом. Але в задимленому безладі він не міг нічого роздивитися.

— Землянине, час іти, — нервово проговорив Слартібартфаст.

— Трилліан? — знову гукнув Артур.

За мить із диму видибала, тремтячи, Трилліан, спираючись на руку свого нового дружка бога Тора.

— Дівчина лишається зі мною, — почав Тор. — Там, на Валгаллі[23], зараз таке гульбище гуде, що ми відразу ж туди вилітаємо…

— А де це ви були, коли отут усе це творилося? — спитав Артур.

— Нагорі, — відказав Тор. — Я її зважував. Бачите, політ — справа тонка, треба врахувати силу вітру і все таке інше…

— Вона полетить з нами, — заявив Артур.

— Та ви що? — вигукнула Трилліан. — Хіба я…

— Ні, — наполягав Артур, — ти полетиш з нами.

Тор утупився в нього палаючими вуглинками своїх очей. Таким чином він намагався продемонструвати божественність, яка не мала нічого спільного з чистотою намірів.

— Вона полетить зі мною, — сказав він спокійно.

— Ходімо, землянине, — збуджено сказав Слартібартфаст, смикаючи Ар-тура за рукав.

— Ходімо, Слартібартфасте, — збуджено сказав Форд і потягнув старого за рукав.

Телепортер був у Слартібартфаста.

Вечірка підстрибнула і загойдалася, поваливши всіх з ніг, окрім Тора та Ар-тура, який, тремтячи, невідривно дивився в чорні очі бога грому та блискавки.

Поволеньки Артур став здіймати над собою, як видавалося, дрібненькі гороб’ячі кулачки.

— А що, захотів цього скуштувати? — спитав він.

— Ти щось там бовкнув, жевжику? — заревів Тор.

— Я сказав, — повторив Артур тремтливим, хоч як він намагався приховати свій страх, голосом, — чи не хочеш ти скуштувати цього? — і потішно помахав кулачком.

У Тора аж очі рогом полізли. Потім з однієї ніздрі появилася тоненька цівка диму, а за нею вихопився маленький язичок полум’я.

Він засунув руки за пояс.

Він випнув груди, щоб ніхто не мав сумніву, що перед ним чоловік, якого без восьмерика не завалиш.

Він витяг з-за пояса держак свого молота і підняв його над головою, показуючи величезну залізну балду. Таким чином він розвіяв усі можливі непорозуміння, що буцімто за поясом він тягає звичайнісінький тобі телеграфний стовп.

— А чи не хочеш ти, — заревів він, зриваючись на сичання ріки, що протікає крізь доменну піч, — скуштувати оцього?

— А хочу, — сказав Артур неочікувано звучним та войовничим голосом. І знову потряс кулаками, ніби підкреслюючи серйозність свого наміру. — Що, вийдемо? — прогарчав він.

— Ходімо! — ревнув Тор, мов роздрочений бугай (власне, мов роздрочений бог грому, що звучить експресивніше), і ступив за поріг.

— От і чудово, — мовив Артур, — нарешті спекалися. Слартику, забери нас звідси.

РОЗДІЛ 23

— Гаразд, — кричав Форд на Артура, — хай я буду боягузом, та головне, що я повернувся живим.

Вони знову були на борту «Корчмомата». Тут же був Слартібартфаст. І Трилліан теж. Бракувало лише миру та злагоди.

— А я, по-твоєму, що — мертвий? — парирував Артур, змарнілий від стомливих переживань і пригод.

— Та ще б трохи, і був би мертвий, — ревнув Форд.

Артур рвучко повернувся до Слартібартфаста, який сидів у своєму фотелі на капітанському містку, задумливо втупившись у денце пляшки, яке про щось його сповіщало, а про що, до пуття він второпати не міг. Артур звернувся до нього, щоб заручитися його підтримкою.

— Як ти гадаєш, він розуміє перше слово того, що я сказав? — запитав він, тремтячи від обурення.

— Не знаю, — неуважливо відповів Слартібартфаст. — Не певен, — на мить відірвавши очі від приладу, додав він, — що я смію стверджувати. — І він знову, з новим завзяттям спантеличено втупився у свої прилади. — Давай ти нам усе розтлумачиш з самого початку, — запропонував він Артурові.

— Ну…

— Тільки згодом. Насувається щось страшне. Він постукав по псевдосклу денця пляшки.

— Боюся, що на вечоринці ми поводилися дуже безпечно, — сказав він, — і тепер наша остання надія полягає в тому, щоб завадити роботам вставити ключ у замок. Один Господь відає, як нам це зробити, — помимрив він, — припускаю, що ми просто маємо туди полетіти, іншого варіанту не бачу. Відверто, не можу сказати, що я в захваті від цієї ідеї. Не виключено, що поляжемо там кістьми.

— Чекай, а куди подівалася Трилліан? — спитав Артур з раптовою тривогою.

А розсердило його те, що Форд став його картати за згаяний час на суперечку з богом грому тоді, коли їм треба було якнайхутчіше накивати звідти п’ятами. Артур же тримався того, що хто б там і що б там собі не думав, проте, на його власну думку, він тримався напрочуд мужньо і кмітливо.

Одначе в цілому виглядало так, що його думка не варта була пари смердючих розбовтків. Та найболючішим було те, що сама Трилліан проявила повну байдужість до суперечки, а потім і зовсім кудись щезла.

— А куди подівся мій пакет з чипсами? — зарепетував Форд.

— І вона, і вони, — сповістив Слартібартфаст, не відриваючи погляду від денця, — перебувають у залі інформаційних ілюзій. Наскільки я розумію, ваша подружка намагається вникнути в деякі проблеми галактичної історії. А чипси, вірогідно, дуже пособляють цьому процесові.

РОЗДІЛ 24

Думку, що буцімто за допомогою картоплі можна вирішити хоч одну серйозну проблему, слід вважати помилковою.

Наприклад, жив та поживав колись у Галактиці один до безтями агресивний народ, який називав себе Гумогубими Крицепузиками зі Стрітераксу. Таким-от ім’ячком називався нарід. Та ви собі і уявити не можете, яку страхітливу назву носило їхнє військо. На щастя, вони жили в самий ранній період галактичної історії, куди ми з вами ще не заглядали, — десь понад двадцять мільярдів років тому, коли Галактика була юною та невинною і будь-яка ідея, за яку варто було повоювати, була новою.

А воювати Гумогубі Крицепузики зі Стрітераксу вміли, а коли вміли, то й не пропускали жодної нагоди. Вони воювали то зі своїми ворогами (тобто з усіма, хто до їхньої нації не належав), то поміж собою. Їхня планета була суцільною руїною. На поверхні були розсипані полишені міста в оточенні полишених бойових машин, а ті, в свою чергу, знаходилися в кільці глибочезних схронів, де Гумогубі Крицепузики жили-поживали і один одного живцем пожирали.

Найкращим способом зав’язати бійку з Гумогубими Крицепузиками зі Стрітераксу було просто народитися. Такі акти їм не подобалися і ображали їх. А коли Крицепузик ображався, то хтось на біду наражався. Вимотуючий триб життя, можете подумати ви, проте, вони, певно, були наділені невичерпною енергією. Найкращий спосіб спекатися Гумогубого Крицепузика — зачинити його одного в кімнаті, бо рано чи пізно він сам себе вколошкає.

Зрештою вони усвідомили, що цьому треба дати якусь раду, тож і прийняли закон, згідно з яким усяк, хто в ході виконання повсякденних службових обов’язків на Стрітеракса (поліцаї, охоронці, вчителі початкових класів і т. п.) щодень зобов’язані щонайменше сорок п’ять хвилин стусати чувал з картоплею, аби виплюснути надлишок агресії.

Деякий час це спрацьовувало добре, аж поки хтось із них дотеленькав, що розстрілювати чувал з картоплею набагато дійовіше і швидше.

Це викликало поновний ентузіазм до розстрілів всякої всячини, і вже через пару тижнів тільки й балачки було, що про нову велику війну.

Ще одним непересічним досягненням Гумогубих Крицепузиків зі Стрітераксу було те, що вони вперше в історії примудрилися шокувати комп’ютер.

То був настільки гігантський комп’ютер, що він міг розміститися тільки на далекій орбіті, називався він Гактар і до цих пір згадується як один із найпотужніших. То був перший комп’ютер, сконструйований на взірець живого мозку. Будь-яка клітина-комірка несла в собі модель цілого, що уможливило йому набути здатність до більш гнучкого й образного мислення і, як показали подальші події, бути шокованим також.

Гумогубі Крицепузики зі Стрітераксу вели свою чергову війну з Цупкими Щукотхориками з Онучкерії, та насолоджувалися цим менше, аніж бажано, бо їм усяк раз випадало повзати то по Бздюлівійських Радіаційних Болотах, то по Шугайських Вогненних горах і там вони почувалися не в своїй тарілці.

Тож коли до роздраю прилучилися Давучі Жабоколики з Джаджакістаку і змусили Крицепузиків відкрити другий фронт в Гамнуватих Печерах Карфраксу та Криго-Грозах Варленгутена, стрітеракці та стрітерачки вирішили, що хорошого потрошку, і наказали Гактару створити для них Абсолютну зброю.

— Що ви розумієте під терміном «Абсолютна зброя»? — запитав Гактар.

На що Гумогубі Крицепузики відповіли: «Погортай словник, йолопе!» — і знову кинулися в бій.

Таким чином Гактар створив Абсолютну зброю. То була маніпулюсінька бомба — простенький гіперпросторовий колектор, який в момент детонації має синхронно з’єднати ядро кожної великої зірки з ядрами всіх послідуючих більш-менш великих зірок, тим самим перетворюючи весь Усесвіт в одну гігантську гіперпросторову супернову зірку.

Коли ж Гумогубі Крицепузики спробували висадити в повітря один зі збройних складів Давучих Жабоколиків в одній із Гамнуватих Печер, вони страшенно вразилися, коли та штукенція не спрацювала, і виказали Гактару все, що про нього думали.

Гактар був шокований самою ідеєю.

Він спробував втовкмачити в їхні голови, що, замислившись над природою Абсолютної зброї, дійшов висновку: жоден з вірогідних наслідків невибуху бомби ніяк не гірший від вірогідних наслідків її вибуху, а тому взяв на себе сміливість вкрапити в програму бомби невеличкий ґандж і мав надію, що всі зацікавлені особи, тверезо поміркувавши, відчують…

Крицепузики висловили свою незгоду і розклали комп’ютер на атоми та розпорошили його по Галактиці.

Потім сіли, погомоніли і розтрощили і саму недоладну бомбу.

Після чого, зробивши невеличкий перепочинок лиш на те, щоб по-крутому відмантулити Цупких Щукотхориків з Онучкерії, а заодно і Давучих Жабоколиків з Джаджакістаку, вони винайшли новий спосіб висадити себе в повітря з усіма тельбухами, що викликало полегшене зітхання по всій Галактиці, а особливо у Щукотхориків та Жабоколиків. З полегшенням зітхнула і картопля.

* * *

Трилліан все це проглянула, а заодно і історію Кріккіту. В глибокій задумі вона вийшла із залу інформаційних ілюзій, якраз вчасно, щоб дізнатися, що й на цей раз вони прибули запізно.

РОЗДІЛ 25

Уже в ту мить, коли зореліт «Корчмомат» матеріалізувався на вершині невисокої скелі, що стриміла на астероїді в милю діаметром, який самотньо звершував свій одвічний шлях на орбіті замкнутої зоряної системи Кріккіту, команда його усвідомила, що прибули вони якраз учасно, щоб стати свідками невідворотної історичної події.

Ба, їм навіть і на думку не спадало, що побачать аж цілих дві.

Хапаючи дрижаки, вони стояли одинокі і безпорадні на виступі скелі і спостерігали за подіями внизу. З місцини, за якусь сотню ярдів під ними, вилітали струмені світла, виписуючи зловісні дуги на тлі космічної порожнечі.

Вони німо споглядали сліпуче дійство.

Наші герої стояли на скелі, дякуючи виступу корабельного поля, яке навіть тут користалося зі здібності людського мозку самозаколисуватися: такі проблеми, як падіння з крихітного астероїда чи нестача кисню для дихання автоматично робилися Когось Іншого Клопотами.

Білий кріккітянський крейсер, що припаркувався серед голих сірих стрімчаків астероїда, то яскраво висвічувався в спалахах коромисел світла, то занурювався в морок. Чорні тіні від непорушних стрімчаків танцювали якийсь навіжений танок, у той час як вогненні коромисла крутилися навколо них.

Урочиста процесія із одинадцяти білих роботів просувалася до осередку вогненного хороводу, високо здійнявши на руках Троїсту Хвіртку-Ключ.

Троїстий Ключ був повністю відновлений. Його складові блищали і сяяли: Крицевий Стовп Сили та Моці (або дерев’янка Марвіна), Золота Поперечка Добробуту (або серце двигуна неймовірної сили), Плексигласовий Стовп Науки та Розуму (або Скіпетр Правосуддя з Аргабутону), Срібна Поперечка (або премія «Рорі» за Найнедоречніше Використання Слова «Бельгія» в Серйозному Сценарії), а також відтворений Дерев’яний Стовп Природи та Духовності (або «Попіл» крикетного стовпчика, спаленого на знак смерті англійського крикету).

— Гадаю, що наразі ми вже нічого не можемо зробити? — знервовано запитав Артур.

— Ні, — зітхнув Слартібартфаст.

Вираз розчарування, що з’явився на обличчі Артура, був такий вимучений, що він дозволив йому перетворитися у вираз полегшення: все одно на нього падала тінь.

— Шкода, — додав він.

— У нас немає зброї, — мовив Слартібартфаст, — така дурість.

— От холера, — тихо проронив Артур. Форд стояв мовчки.

Трилліан мовчала теж, але якось особливо задумливо. Її погляд був спрямований у глуху космічну пітьму, що оточувала астероїд.

А він, астероїд, кружляв навколо Хмари Пилу, що огортала кокон із часотягучки, в який була загорнута планета, населена посполитими кріккітянами, Повелителями Кріккіту та їхніми роботами-вбивцями.

Жменька безпорадних спостерігачів ніяк не могла знати: помітили їх кріккітянські роботи чи ні. Залишалося лише припускати, що помітили, однак у таких обставинах їм боятися немає чого, що цілком відповідало дійсності. Роботи мали виконати історичну місію і на жалюгідну жменьку глядачів можна презирливо не звертати уваги.

— Почуваєшся збіса безсилим, хіба ні? — озвався Артур, та інші пропустили його слова повз вуха.

В осередку кола, висвіченого вогнями, до якого наближалися роботи, з’явилася квадратна прогалина. Контури квадрата ставали щораз чіткішими і чіткішими, і невдовзі стало ясно, що то повільно підіймається брила розміром десь біля шести квадратних футів.

Одночасно наші мандрівники стали свідомі ще іншого руху, що відчувається лиш підсвідомо, і хвилю чи дві було неясно, що ж то рухається.

Невдовзі все прояснилося.

Рухався астероїд. Він повільно рухався до Хмари Пилу, і складалося враження, що з глибини тієї Хмари якийсь небесний рибалка змотує волосінь вудки і тягне цю здобич до себе.

Їм випало наяву проробити ту саму подорож крізь Хмару, яку вони пережили в залі інформаційних ілюзій. Вони завмерли в мовчанні. Трилліан хмурилася.

Здавалося, минула вічність. Здавалося, що з безнастанною повільністю чільний кінець астероїда занурюється у ватяну імлу зовнішнього периметра Хмари.

А невдовзі і їх самих проковтнув ріденький пульсуючий морок. Вони поринали в нього все глибше і глибше, і лише краєм ока підмічали якісь неясні обриси та напівприховані темрявою завитки.

Пилюка затьмарювала смуги яскравого світла. А в смугах яскравого світла пилинки перетворювалися в рій сліпучих іскор.

Трилліан і на це видовище дивилася крізь призму своїх похмурих роздумів.

Нарешті вони пройшли скрізь хмари пилюки. Вони не були певні, чи це тривало хвилину, чи півгодини, та вони пройшли крізь неї і перед ними відкрилася нова порожнеча, ніби космос зіжмакали і відсунули кудись набік.

Тепер усе навколо зарухалося.

Із брили, що піднялася вже майже на три фути з-під землі, ніби вибухнув сліпучий промінь світла і з цього сяєва виник плексигласовий кубик, де калейдоскопічно переливалися блискітки.

Кубик був прорізаний глибокими жолобами: трьома подовжніми і двома поперечними, певно призначеними для Троїстого Ключа.

Роботи підступили до замка, вставили в жолоби ключ і відступили. Кубик сам собою повернувся, і простір став мінятися.

Коли космос став розтискатися, глядачам від болю аж очі полізли на лоба. Вони витріщилися на сліпуче сонце, яке, мов поплавок, виринуло там, де буквально мить тому назад не було навіть порожнечі. Промайнула секунда, може, дві, перш ніж вони достатньо усвідомили, що трапилося, і машинально затулили свої перелякані та засліплені очі руками. Та за цей час вони встигли помітити якусь манюсіньку крапочку, що проповзала по зіниці ока того сонця.

Відсахнувшись, вони почули несподіваний пронизливий клич роботів.

— Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт!

Від того крику у мандрівників захолола кров. То був металевий, то був холодний, то був механічно-зловісний клич.

Був у ньому і тріумф.

Вони були так ошелешені цими двома чуттєвими шоками, що мало не проґавили другу історичну подію.

Зафод Біблброкс, єдиний гуманоїд в історії, що вцілів після того, як був упритул розстріляний кріккітянськими роботами, вискочив з кріккітянського крейсера, розмахуючи автоматом.

— Все гаразд, — горлав він, — на даний момент ситуація під цілковитим контролем.

Одинокий робот, що вартував біля люка крейсера, мовчки розмахнувся бойовим кийком і поєднав його з потилицею лівої голови Зафода.

— Хто це мене, метеорит тобі в сопло? — сказала його ліва голова і, мов напхана соломою, звісилася на груди.

Його права голова пильно вдивлялася в середній план краєвиду.

— Хто там що зробив? — спитала вона. Кийок поєднався з потилицею правої голови.

Зафод встиг окинути оком довжину своєї тіні та зауважити її дивні обриси.

За кілька секунд основна історична подія звершилася. Декількома чергами роботи розтрощили Замок навіки. Він розколовся і оплавився, і всі його механічні тельбухи вивернулися назовні, а роботи похмуро, — навіть здавалося, у сумному настрої помарширували до свого крейсера, а той, видавши своє «Фу!» — помчав геть.

Трилліан та Форд стрімголов побігли вниз по крутому схилу до темного, нерухомого тіла Зафода Біблброкса.

РОЗДІЛ 26

— Ой, не знаю, — вже в тридцять сьомий раз говорив Зафод, якщо не збився з ліку, — вони могли спокійно кокнути мене, та вони цього не зробили. Може, їм здалося, що я, теє, чудовий хлопець або й видатна особистість. В такому разі їхні мотиви мені зрозумілі.

Свої судження щодо цієї гадки слухачі воліли залишити при собі.

Зафод лежав на холодній підлозі командирської кабіни. Здавалося, що його спина боролася з підлогою — біль, прокочуючись хвилями крізь його тіло, гатив у його обидві голови.

— Гадаю, — шепотів він, — що з цими анодованими дженджиками щось не гаразд, у них десь закладений фундаментальний прорахунок.

— Вони запрограмовані вбивати всіх підряд, — зазначив Слартібартфаст.

— Можливо, — прохрипів Зафод в перерві між ударами молотом по головах, — в цьому якраз і вся… справа.

Проте він не зовсім був цього певен.

— Агов, крихітко, — гукнув він до Трилліан, сподіваючись загладити враження від своєї колишньої нетактовної поведінки.

— Ну як тобі, нічого? — спитала вона.

— Нічого, — відповів він. — Зі мною все гаразд.

— От і добре, — промовила вона і відійшла вбік, щоб поміркувати. Вона задумливо дивилася на величезний оглядовий екран над фотелями командирської, потім підійшла до пульту і почала крутити настройку, споглядаючи зображення місцевих видноколів. На одному зображенні була пустка Хмари Пилу, на іншому — Сонце планети Кріккіт. Аж ось і сама планета Кріккіт. Вона знову і знову виводила на екран кадри з її зображеннями.

— Ну, то значить, прощай, Галактико! — сказав Артур, ляснувши себе по колінах і підвівся.

— Ні, — твердо сказав Слартібартфаст, — наш курс чіткий, як ніколи. — Він так насупив свого лоба, що в борозни його зморшок можна була висаджувати невеликі коренеплоди. Він підвівся і хвилину міряв кабіну кроками. Коли він заговорив знову, те, що він сказав, так його злякало, що йому довелося знову сісти.

— Нам треба спуститися на Кріккіт, — от що він сказав. І глибоко зітхнув, від чого його старече тіло стенулося, а очі забігали так, що мало не порозбігалися в різні боки.

— І знову, — сказав він, — ми провалили нашу місію. Сіли в калюжу.

— А все тому, — спокійно сказав Форд, — що нам до цього байдуже. Я ж казав тобі.

Він задрав ноги на панель керування і почав щось виколупувати з-під нігтя.

— Та коли ми не візьмемося за справу рішуче, — провадив старий сварливим тоном, ніби сперечаючись з якоюсь незговірливою силою, що засіла в глибині його душі, — тоді всіх нас знищать, усі ми загинемо. А до цього нам, мабуть, уже не байдуже?

— Та не до такої ж міри, щоб наражати себе на смертельну небезпеку, — сказав Форд. Розтягнувши вуста в удавану усмішку, він покрутив головою, щоб продемонструвати свою усмішку всім присутнім.

Для Слартібартфаста ці слова здалися провокаційними, і тут він засукав рукава. Він обернувся до Зафода, який так скреготав зубами від болю, що аж упрів.

— Мабуть, ти здогадуєшся, — звернувся він до нього, — чому вони над тобою змилостивилися. Така поблажливість здається дуже дивною і незвичайною.

— Думається мені, що вони робили це без певного наміру, — знизав плечима Зафод. — Я ж вам це говорив. Вони смальнули по мені найкоротшою блискавкою, просто забили мені памороки, так? Затягли мене до себе на корабель, заштовхнули в куток і залишили там без уваги. Так ніби моя персона була для них небажана. А тільки я роззявляв рота, як вони знов забивали мені памороки. Але ж і розмови у нас були: «Гей… ой!» «Послухайте, хло… ой!» «А цікаво… ой!» — Ніколи й понудьгувати було. — І він знову зморщився від болю.

Весь цей час він щось вертів між пальцями. Потім підняв його в руці. То була Золота Поперечка — Золоте Серце, серце двигуна неймовірної тяги. Тільки вона та Дерев’яний Стовп і вціліли після того, як був знищений замок.

— Чув, що твій корабель непогано літає, — сказав він, — то чи не підкинеш мене до мого, до того як…

— То ти нам не допоможеш? — запитав Слартібартфаст.

— Нам? — перепитав Форд, — кому це «нам»?

— Мені б хотілося залишитися з вами і допомогти вам урятувати Галактику, — сказав Зафод, спершись на лікті, — та в моїх головах завелися татусь з мамусею головних болів і я відчуваю, що до них у гості поспішає цілий виводок боленят. Проте коли наступним разом вам треба буде рятувати Галактику, я геть увесь ваш. Агов, Трилліан, крихіточко?

Трилліан озирнулася.

— Чого тобі?

— Хочеш зі мною? На «Золоте Серце»? Захоплююча подорож, пригоди, розваги до упаду?

— Я спускаюсь на Кріккіт, — сказала вона.

РОЗДІЛ 27

То був той самий пагорб і водночас не той.

Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об’єктивно існуючу планету Кріккіт.

Пругка трава у них під ногами була справжнюю, родюча земля була також справжньою. І п’янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.

Кріккіт.

Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.

Артур здригнувся.

Слартібартфаст здригнувся.

І що дивно, здригнувся Форд.

І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.

— Не те, — казав він собі подумки, — не те, не те, не те, — і міцніше притискав до себе одну з громихівок, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.

Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.

Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.

За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п’ять років, за місцевим часом, законопаченості в кокон часової тягучки, хоча для Галактики пройшло десять мільярдів років, сільські краєвиди мало в чому змінилися, та небосхил став невпізнанним.

В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.

Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.

— Трилліан, — пошепки гукнув Форд Префект.

— Слухаю.

— Що ти робиш?

— Розмірковую, — відповіла вона.

— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?

— Я навіть не помічала, що дихаю.

— Отож те мене й стривожило.

— Здається, що я знаю… — почала Трилліан.

— Ш-ш-ш-ш! — стривожено цитьнув Слартібартфаст і своєю худою, тремтячою рукою поманив їх відступити далі, в тінь дерев.

Ураз, як і колись на стрічці, по стежці, що збігала вниз пагорба, показалися вогники, та на цей раз танцюючі промені були не від гасових каганців, а від електричних ліхтариків. Сама по собі зміна не разюча, та від кожної нової деталі у наших мандрівників волосся ставало сторч. На цей раз не чутно було чудових мелодійних пісеньок про квіти, про польові роботи та про дохлих собак, а тільки приглушені голоси, які вели гарячу спірку.

Один із вогнів поповз по небу з повільною ваговитістю. Артура цупко схопив напад клаустрофобії, тепле пахуче повітря застряло в горлі корком.

Через кілька секунд показався ще один загін. Він наближався з другого боку темного пагорба. Кріккітяни просувалися поквапом і цілеспрямовано, обмацуючи місцевість навколо себе променями ліхтариків.

Явно, що обидва загони сходилися і не тільки один з одним. Вони свідомо рішуче зближалися в одній місцині, саме в тій, де стояв Артур та його товариші.

Артур почув легкий шерех, то Форд Префект скинув до плеча свою громихівку, потім тихий плаксивий кашель — Слартібартфаст підняв свою. Він відчув холодну, незвичну вагу своєї зброї і тремтячими руками підняв її.

Він став незграбно намацувати запобіжник, щоб зняти його, а потім перевести перемикач громихівки на найпотужніші набої. Його так трясло, що якби зараз він пальнув у кого-небудь, то висмалив би на тілі нещасного свій підпис.

І тільки Трилліан не підняла свою рушницю. Вона звела свої брови, опустила їх і замислено закусила губу.

— Вам не спадало на думку… — почала вона, та в цю мить її супутникам було не до розмов.

Темінь за їхніми спинами прорізав промінь світла. Рвучко повернувшись, вони уздріли третій загін кріккітян, який шукав їх з ліхтариками.

Громихівка Форда Префекта злісно дзявкнула, та полум’я шугонуло назад і вибило зброю з його рук.

Одну мить усі були скуті страхом, час на секунду завмер, чекаючи, що хтось іще вистрелить.

Та секунда минула, а ніхто так і не вистрілив.

Блідолиці кріккітяни оточили мандрівців, і вони опинилися в колі тремтливого світла кишенькових ліхтариків.

Бранці дивилися на тих, хто їх полонив, а ті дивилися на бранців.

— Вітаю, — заговорив один з тих, хто полонив, — даруйте мені, та ви… чужоземці?

РОЗДІЛ 28

А тим часом далеко звідси, на багато мільйонів миль далі, аніж може собі уявити наш з вами розум, Зафода Біблброкса охопила нудьга.

Він лагодив свій корабель — тобто з неослабною цікавістю спостерігав, як його ремонтує робот-ремонтник. І тепер його корабель знову був одним з наймогутніших та найнезвичайніших зорельотів на світі. Він міг податися куди завгодно, зробити що завгодно. Зафод погортав якусь книжку, та тут же жбурнув її в куток. Її він уже читав.

Зафод пішов до вузла зв’язку і ввімкнув вседіапазонний висилач термінових повідомлень.

— Хоче хто-небудь хильнути? — кинув він у мікрофон.

— Тобі що, терміново закортіло випити, хлопе? — проскрипів голос з протилежного кінця Галактики.

— Содова чи тонік у тебе є? — продовжував Зафод.

— Іди ти кометі під хвіст.

— Годі, годі, — буркнув Зафод і вимкнув висилача.

Він зітхнув і плюхнувся у фотель. Потім звівся на рівні і подибав до комп’ютерного монітора. Понатискав на клавіші. По екрану посипалися бульбашки, проковтуючи одна одну.

— Глить! — підбадьорював Зафод, — так ти ще й тіка-а-а-аєш! Глить її!

— Привіт, — бадьоро озвався комп’ютер через хвилину, — ти набрав три очки. Твій рекорд — сім мільйонів п’ятсот дев’яносто сім тисяч двісті…

— Годі, годі, — перебив Зафод і вимкнув комп’ютер.

Він знову сів у фотель. Погрався олівцем. Це заняття потихеньку стало втрачати свою привабливість.

— Годі, годі, — сказав він і ввів до комп’ютера цей раунд очок, а також свій рекорд.

Корабель помчав по Всесвіту, і зірки злилися в суцільне марево.

РОЗДІЛ 29

— Скажіть, будь ласка, — сказав худющий, блідолиций кріккітянин, який виступив із рядів своїх сородичів і тепер переступав з ноги на ногу в колі світла.

Свою стрільбу він тримав так, ніби вона була не його власна, а її власник попросив потримати її, поки він збігає кудись на хвилинку, — чи вам що-небудь відомо про так звану «рівновагу в природі»?

Відповіді від бранців він не одержав, якщо не рахувати нерозбірливого бурмотіння і мимрення. Промінь ліхтарика ковзав по їхніх обличчях. А високо в небі, в зоні роботів, Повелителі продовжували свою темну справу.

— Бачите, — ніяково провадив кріккітянин, — ми тільки чули про це краєм вуха, можливо, воно нічого й не важить. Та, в такому разі, вважаю за краще вас повбивати.

Він перевів погляд на свою стрільбу, ніби намагався пригадати, на що ж треба натиснути.

— Тобто, — додав він, підвівши погляд, — у тому разі, якщо вам немає про що з нами погомоніти.

Слартібартфаст, Форд та Артур відчули, що тіло їхнє торопіє знизу догори. Незабаром торопіння дійде до їхніх мізків, які на даний момент були зайняті лише тим, що рухали їхні щелепи вгору-вниз. Трилліан трясла головою так, як трясуть коробку з крутиголовкою, коли вже більше нічого придумати не в силах.

— Розумієте, — втрутився ще один чолов’яга з натовпу, — нас турбує оцей самий план ліквідації Всесвіту.

— Так, — підхопив інший, — і рівновага в природі. Нам просто здається, що коли знищити всю решту Всесвіту, то це якось погано вплине на рівновагу. Як бачите, екології ми приділяємо велику увагу, — сумно закінчив він.

— І спорту, — підказав хтось гучним голосом. Натовп підтвердив це схвальним гомоном.

— Так, — згодився перший, — і спорту теж… — Він розгублено оглянувся на своїх товаришів і почухав собі щоку. Очевидно, він намагався потамувати якесь своє душевне сум’яття, ніби те, що він хотів сказати, і те, що думав, діаметрально відрізнялися одне від одного і вловити який-небудь зв’язок між ними йому було не до снаги.

— Розумієте, — промимрив він, — деякі з нас… — І знову озирнувся, ніби шукаючи підтримки. Краяни підбадьорили його вигуками. — Деякі з нас, — провадив він, — дуже хотіли б наладити спортивні зв’язки з рештою Галактики, я нічого не маю проти того, щоб тримати спорт подалі від політики, та мені видається, що коли ми хочемо розвивати спортивні зв’язки з рештою Галактики, а так воно й є, то, може, ми припускаємося помилки в своєму бажанні знищити її. Та і решта Всесвіту… — І знову він помовчав, — от над чим я сушу зараз голову…

— Щ… — спромігся Слартібартфаст, — щ…

— Хххх…? — почав Артур.

— Як… — вимовив Форд Префект.

— Гаразд, — сказала Трилліан, — давайте про це і поговоримо. — Вона ступила крок уперед і взяла зовсім спантеличеного бідолашного кріккітянина за руку. На вигляд йому було років двадцять п’ять, це значило, враховуючи той кавардак з часом на даній планеті, що йому було двадцять, коли закінчилися кріккітські війни, десять мільярдів років тому.

Перш ніж сказати що-небудь ще, Трилліан пройшлася з ним крізь плетиво промінців ліхтариків. Молодик непевно дибав слідом за нею. Оточуючі промені трохи схилилися, ніби капітулюючи перед цією дивною спокійною дівчиною, яка єдина у всьому Всесвіті, повному темного сум’яття, трималася так, ніби знала, чого хоче.

Трилліан повернулася до кріккітянина лицем і взяла його за обидві руки легенько стисла його руки в своїх. Він так страждав від свого збентеження, що на нього жалько було дивитися.

— Розкажи мені, — попросила вона.

Якусь хвилю він мовчав, переводячи пильний погляд з одного її ока на інше.

— Ми… — почав він, — нам судилося бути самотніми… по-моєму. — Його обличчя скривилося, а потім голова його впала на груди, він затрусив нею, ніби скарбничкою, витрушуючи з неї монетки. Потім знову підвів очі. — Розумієте, у нас є та сама бомба, — сказав він, — така маленька.

— Я знаю, — сказала Трилліан.

— Він витріщився на неї, ніби вона висловила якесь чудернацьке судження про буряки.

— Клянуся, — сказав він, — отакусінька.

— Я знаю, — повторила Трилліан.

— Та кажуть, — знов тонув його голос, — кажуть, що вона може знищити все, що існує в світі. І, розумієте, нам випало це зробити, я так гадаю. І що ж, тоді ми залишимося одні? Я гублюся в здогадах. Та, судячи з усього, таке наше призначення, — сказав він і потупив голову.

— Щоб це не означало, — прогудів з натовпу глухий голос.

Трилліан повільно пригорнула бідного, спантеличеного кріккітянина і погладила його тремтячу голову, яку той схилив їй на плече.

— Все буде гаразд, — сказала вона тихо, та достатньо виразно, щоб натовп у пітьмі її почув, — ви не зобов’язані цього робити.

Вона поколисала кріккітянина.

— Ви не зобов’язані цього робити, — повторила вона. Вона відпустила кріккітянина і відступила крок назад.

— Я хочу, щоб ви владнали для мене одну справу, — сказала вона і зненацька засміялася.

— Я хочу, — почала вона і знову засміялася. Тоді прикрила рот долонькою і заговорила вже з серйозним виглядом, — я хочу, щоб ви доправили мене до свого провідника, — і тицьнула пальцем у небо, туди, де були бойові зони. Яким чином вона здогадалася, що їхній провідник саме там, лишається загадкою.

Її сміх ніби розрядив атмосферу. З задніх лав натовпу хтось затяг пісню, що дозволила б Полу Маккартні, якби він був її автором, купити цілу планету.

РОЗДІЛ 30

Зафод Біблброкс рачкував по вентиляційному тунелю, як і має робити такий відчайдушний хлопець, яким він був. Він був страшенно спантеличений, та все одно вперто повз далі, бо такий він уже був відчайдух.

Спантеличений він був тим, що побачив, але те було ніщо порівняно з тим, що він невдовзі почує. Тож розповісти вам про те, де ж він власне опинився, мабуть, краще зараз, поки він повзе.

Він пробрався в зони — зони роботів і бойові, — які простягалися високо в небі над планетою Кріккіт.

Атмосфера тут була розріджена і погано захищена від випромінення та іншої всячини, яку космос може жбурнути в цьому напрямку.

Він припаркував свій зореліт «Золоте Серце» в хащах величезних тьмяних конструкцій, що тіснилися в небесах Кріккіту і пробрався у найбільшу та надзвичайнішу, як йому видалося, летючу споруду. В його розпорядженні була одна-єдина громихівка та якісь пігулки від головного болю.

Він опинився в довгому, широкому і тьмяно освітленому коридорі, де можна було переховатися, розмірковуючи над тим, що ж робити далі. А переховуватися доводилося тому, що час від часу по коридору швендяли кріккітянські роботи і хоча до цих пір якісь невідані чари захищали його від роботів, та не від болючих ґуль, у нього не виникало ніякого бажання ще раз випробовувати свою, як він сам називав, «напівщасливу зірку».

При одній зустрічі з ними він шмигнув у якесь приміщення, що виявилося великою тьмяно освітленою кімнатою.

Власне, то був музей з одним-єдиним експонатом — рештками розбитого космічного корабля. Він був страшенно обсмалений і понівечений, та тепер, коли Зафод трохи підучив дещо з галактичної історії, власне той період, який він проґавив в школі через марні домагання статевої близькості з однокласницею, що сиділа в сусідній кіберкабінці, зараз він зміг безпомилково вгадати, що то були рештки корабля, який мільярди років тому пробився крізь Хмару Пилу і заварив цю кашу.

Але ж, і ось тут-то він і спантеличився, з цим кораблем було щось не до ладу.

Так, він був справді розтрощений. Так, він був справді обсмалений, але побіжний огляд досвідченим оком підказував Зафоду, що корабель не був справжній. Він скидався на повномірну модель корабля — копію в металі. Іншими словами, якщо хтось би вирішив збудувати космічний корабель, а як його робити не мав би навіть найменшої уяви, то це було б чудовим наочним посібником. Одначе, така турбовертія сама літати ні в якому разі не могла.

Зафод усе ще сушив над цим голову, по правді — він лише почав її сушити, коли помітив, що на протилежному кінці кімнати двері тихенько від’їхали і до кімнати зайшли два кріккітянських роботи, вираз у них був доволі похмурий.

У Зафода не було ані найменшого бажання з ними зв’язуватися, тож він вирішив, що обережність є найпершою ознакою хоробрості, а боягузтво — найпершою ознакою обережності, тож він по-геройському причаївся в якійсь комірчині.

Насправді комірчина виявилася входом до колодязя, який через оглядову ляду вів до широкого вентиляційного тунелю. Зафод спустився в тунель, порачкував ним, от там-то ми його й здибали.

В тунелі йому було не до смаку. Тут було зимно, темно і надзвичайно незатишно, та ще й страшнувато. При першій же нагоді, а вона трапилася через якихось сто ярдів, коли Зафод дорачкував до наступного колодязя, він видряпався нагору.

Цього разу він потрапив до меншої кімнати — мабуть, до центру комп’ютерної обробки розвідувальної інформації. Він стояв у темній вузькій прогалині між стіною та великим процесором.

Швидко второпавши, що в кімнаті він не сам, Зафод позадкував до колодязя, та його слух заінтригувала розмова у кімнаті.

— Це роботи, сер, — почувся голос, — з ними сталася якась притичина.

— Що саме?

Ті голоси належали двом кріккітянам, причетним до командування збройними силами планети. Усі командувачі жили у високості, в зонах роботів та бойових зонах, і мали стійкий імунітет до всіляких чудернацьких сумнівів та вагань, які охоплювали їхніх одноплемінників там, унизу, на поверхні планети.

— Бачите, сер, на мій погляд, те, що їх зараз переводять у резерв, тільки на краще, якщо взяти до уваги те, що ми збираємося підірвати супернову бомбу. За дуже короткий проміжок часу, відколи ми прорвали кокон…

— Ближче до суті.

— Роботи втратили інтерес до цього діла, сер.

— До чого саме?

— До війни, сер. Думка про неї, схоже, їх пригнічує. В них відчувається якась світова втома, чи, може, вірніше сказати, всесвітня втома.

— Гм, нічого в цьому поганого немає, єдине, що від них очікується, так це допомогти нам у знищенні того самого Всесвіту.

— Так то воно так, але ж, сер, їм це видається непосильним. На них напала якась апатія. Їм стало важко братися за роботу. Їм бракує завзяття.

— Що, власне, ви хочете сказати?

— Мені здається, щось їх дуже пригнічує, сер.

— Розкріккіт їх усіх, про що це ви говорите?

— Останнім часом силами роботів було проведено декілька бойових операцій. Складається таке враження, що вони йдуть до бою, націлюють свої стрільби і раптом їх пронизує думка: «А навіщо? Що, космічно висловлюючись, тут твориться?» І їх охоплює якась втома, і вони чомусь хмурніють.

— І що ж вони тоді роблять?

— Е-е, розв’язують квадратні рівняння, сер, і вибирають такі збіса складні, що й сам чорт ногу зламає. А після — сидять і супляться.

— Супляться?

— Так, сер.

— Чи чуване таке, щоб роботи супилися?

— Не можу знати, сер.

— Що там за шум?

То в колодязь протискувався Зафод, голови його йшли обертом.

РОЗДІЛ 31

У глибокому колодязі пітьми сидів скалічений робот. Деякий час у тій залізній пітьмі він сидів мовчки. А ще там було зимно і вогко, однак роботи не призвичаєні помічати такі речі. Та ціною величезної напруги волі він таки змусив себе їх помітити.

Його мозковий відсік довгий час був підключений до головного розвідувального процесора Кріккітянського військового комп’ютера. Нічого приємного в цьому спілкуванні робот не відчував, та треба сказати, що й головний розвідувальний процесор Кріккітянського військового комп’ютера не відчував у ньому теж.

Кріккітянські роботи підібрали це бідолашне металеве створіння в болотах Скорншелли Зети тому, що майже з першого погляду звернули увагу на його величезну інтелектуальну потужність, якою вони могли, без сумніву, скористатися.

Одначе вони були не в змозі передбачити, що холоднеча, темрява, вогкість, захаращеність приміщення та самотність аж ніяк не сприяють зціленню того душевного надриву, що став на заваді такому розумовому потенціалові.

Робот не був задоволений нав’язаною йому роботою.

Опріч усякої всячини, робота над координацією військової стратегії цілої планети рятувала від неробства лише крихітну частинку його величезного всеохоплюючого розуму, а решта його електронних звивин страшенно нудьгувала. Тричі розв’язавши всі основні математичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціологічні, філософські, етимологічні, метеорологічні та психологічні проблеми Всесвіту, окрім власних, він зіткнувся з найстрашнішою: «Що робити далі?» Тож із горя він узявся складати жалібні пісеньки без складу та ладу. Останньою спробою була колискова.

Марвін ґуґнявив:

Сплять зелені і сині, тверезі і п’яні Лиш мені не до сну у вологій цій ямі, Бо я бачу зіницями інфрачервоними І вночі, і в трубі, де всі білі є чорними. Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч. Я б засунув обох їх у нетоплену піч.

Він перепочив, щоб зібратися з душевними та творчими силами перед новим куплетом.

Улягаюсь я спати, в боки давлять діоди, Електричних овець знов пасуть ідіоти, Мої сни і бажання розтоптала отара І побекала в ніч, знявши куряви хмару. Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч Я б засунув обох їх у нетоплену піч.

— Марвіне! — прошипів хтось у темряві.

Робот так рвучко смикнув головою, що мало не висмикнув карколомну павутину електродів, яка зв’язувала його з централею Кріккітянського військового комп’ютера.

Відчинилася оглядова ляда, крізь яку зазирала одна з двійки нечесаних голів, друга ж заважала першій тим, що надмір нервово смикалася, розглядаючись на всі боки.

— А, це ти, — промимрив робот, — мені треба було раніше здогадатися.

— Слухай-но, хлопче, — ошелешено сказав Зафод, — так то ти щойно співав?

— Я, — з гіркотою зізнався Марвін, — у дану мить я перебуваю в надзвичайно блискучій формі.

Зафод просунув голову в отвір і розглянувся на всі боки.

— Ти один? — спитав він.

— Так, — повідомив Марвін, — отут сиджу я у знемозі й товариші мої лиш біль та муки. А ще — мій безмежний інтелект. А ще — бездонний сум. А…

— Так-так, — перебив його Зафод, — а який у тебе зв’язок з усім оцим?

— Отакий, — мовив Марвін, тицяючи менш понівеченою рукою на сорочаче гніздо електродів, що зв’язували його з кріккітянським комп’ютером.

— У такому разі, — ніяково мовив Зафод, — я гадаю, що ти мені врятував життя. Двічі.

— Тричі, — підправив Марвін.

Зафод рвучко повернув голову (друга його голова сторожко втупилась не в той бік) — якраз учасно, щоб побачити, як робот-убивця, що підкрався ззаду, смикнувся, завмер і задимів. Він незграбно позадкував і гепнувся об стіну, зсунувся на підлогу, перекинувся набік, закинув голову назад і безутішно заридав.

Зафод знову поглянув на Марвіна.

— Ти здорово реагуєш на явища дійсності, — відзначив він.

— І не питай, — відповів Марвін.

— Не буду, — пообіцяв Зафод і не став. — Послухай, — додав він, — у тебе здорово тут виходить.

— Це означає, зачекай мілісекунду, — сказав Марвін і на те, щоб зробити потрібний висновок, йому знадобилося задіяти лише одну десяту мільйонно- мільярдно- трильйонно-, чорт-його-знає-яко-льйонну частину своїх розумових здібностей, — що ти не плануєш витягти мене з цієї халепи або хоч якось підсобити.

— Друзяко, ти ж знаєш, що я б з радістю.

— Але ж наміру не маєш.

— Ні.

— Ясно.

— Ти робиш корисне діло.

— Авжеж, — підкинув Марвін, — навіщо ж переривати, коли я так ненавиджу це діло?

— Мені треба знайти Трилліан та хлопців. Слухай, а ти не здогадуєшся, де вони можуть бути? Бо мені доведеться всю планету обнишпорити, а це справа довга.

— Вони дуже близько, — тужливо сказав Марвін. — Маєш бажання, прямо звідси можеш спостерігати за ними по монітору.

— Я краще піду до них, — заявив Зафод: — е-е, може, вони потребують допомоги, га?

— Можливо, — пролунало у відповідь з несподіваною командною ноткою в його замогильному голосі, — буде краще постежити за ними звідси. Ота твоя дівуля, — зненацька додав він, — одна із найбільш блаженно анальфабетних форм органічного життя, з яким, тут мені лишається тільки глибоко жалкувати, що попри всі мої ухиляння, таки мені випало спілкуватися.

Хвилину чи дві Зафод вибирався з лабіринту низки заперечень і зрештою вихопився на другому кінці, добряче здивувавшись.

— Трилліан? — вигукнув він. — Та вона ще дитя. Гарненька, але з норовом. Сам знаєш, як з цими бабами. А може, не знаєш. Припускаю, що ні. А якщо знаєш, то все одно я не хочу про це слухати. Вмикай коробку.

— … справжніми маріонетками.

— Чого? — не второпав Зафод.

То говорила Трилліан. Зафод обернувся.

На стіні, під якою ридав кріккітянський робот, засвітилося зображення якогось приміщення десь у нетрях бойової зони роботів. Очевидячки то була зала засідань військової ради — не все було видно за роботом, який закривав частину екрана.

Зафод спробував був відіпхнути робота набік, та той був так притиснутий до стіни гнітом свого горя, що поліз кусатися, тож він залишив його в спокої і стежив за подіями на екрані, зазираючи за спину невдахи.

— Ви тільки вдумайтеся, — вів далі голос Трилліан, — ваша історія — це ж просто шерег феноменально невірогідних подій. А невірогідну подію я вже розпізнаю, будьте певні. Для початку візьмемо вашу повну ізоляцію від Галактики. Планета знаходиться на самому її краю та ще й оточена Хмарою Пилу, та це ж чудасія якась. Це все, певна річ, влаштоване зумисне.

Зафод аж кипів від того, що не міг бачити весь екран.

Голова робота загороджувала людей, до яких зверталася Трилліан, універсальний бойовий кийок застував тло, а лікоть руки, трагічно притиснутий до лівої брови, затуляв і саму Трилліан.

— Далі, — продовжувала Трилліан, — отой зореліт, що розбився на поверхні вашої планети. І таке трапляється, чи не так? Дзуськи. Ви уявляєте, яка нікчемна вірогідність того, що курс зорельота та орбіти планети випадково перетнуться?

— Гей, — не втримався Зафод, — Вона сама не знає, що в кривого апогея меле. Бачив я той зореліт. Липа. Дурню ясно.

— Я це припускав, — десь ззаду, зі своєї темниці, обізвався Марвін.

— Еге ж, — мовив Зафод, — тепер можна й припускати, бо про це ти щойно почув від мене. Та до біса все, але ж я все одно не розумію, до чого це все.

— А особливо, — продовжувала Трилліан, — вірогідність того, що він перетне орбіту єдиної планети в Галактиці чи взагалі у цілому Всесвіті, для якої, наскільки мені відомо, його поява буде суцільним потрясінням. Ви маєте уявлення, яка може бути вірогідність того, що це сталося випадково? Я теж не знаю, наскільки вона мізерна. Я повторяю, це — підстроєно. Мене не здивує, якщо зореліт виявиться підробкою.

Зафоду вдалося відхилити бойовий кийок понівеченого робота. За ним виявилися постаті Форда, Артура та Слартібартфаста, здавалося, що вся ця катавасія приголомшила їх повністю.

— Егей, поглянь, — збуджено вигукнув Зафод, — хлопці тримаються лепсько. Гіп-гіп-ура! Всипте їм, хлопці.

— А щодо тієї технології, — не вгавала Трилліан, — якою ви, ні сіло ні вдало, оволоділи мало не за ніч? У більшості цивілізацій на це пішло б не одне тисячоліття. Хтось постачав вам необхідну інформацію, хтось шефствував над вами.

— Я знаю, знаю, — відпарирувала вона на заперечення когось невидимого для Зафода, — я знаю, що ви були несвідомі того, що діялося. Я до того і веду. Ви так нічого й не помітили. Візьміть хоч би оту бомбу супернову.

— А ви звідки про неї знаєте? — зацікавився невидимий голос.

— Просто знаю, — випалила Трилліан. — Думаєте, я повірю, що ви аж так винятково кмітливі, щоб винайти аж таку виняткову річ, і такі дурні, щоб не усвідомити, що вона знищить і вас самих? Це не просто дурість, це неперевершена тупість.

— Гей, а про яку це вони бомбу торочать? — з тривогою звернувся Зафод до Марвіна.

— Супернова бомба? — запитав Марвін. — Це така малюсінька бомбулька.

— Малюсінька?

— Яка може вщент знищити Всесвіт, — додав Марвін. — На мій погляд — ідея прекрасна. Хоча втілити задум їм не вдасться.

— А чому це ні, якщо вона така блискуча?

— Вона-то блискуча, — роз’яснював Марвін, — а їхній розум — ні. На той час як їх заплели в кокон, вони встигли опрацювати її проект. А останні п’ять років вони її створювали. Вони гадають, що зліпили її правильно, та це не так. Вони такі ж самі тупаки, як і будь-яка інша органічна форма життя. Ненавиджу їх.

Трилліан продовжувала говорити.

Зафод спробував відтягти кріккітянського робота за ноги, але той став брикатися і гарчати, а потім закувікав у новому нападі ридань. Раптом він хляпнувся на підлогу долілиць і, вже лежачи, нікому не заважаючи, продовжував виказувати свої почуття.

Трилліан стояла посередині зали, вигляд мала стомлений, та очі її горіли шаленим вогнем.

Навпроти неї, за широким вигнутим дугою пультом керування, сиділи бліді блідолиці та поорані зморшками Старійшини Кріккіту з виразом безсилого страху та ненависті.

Перед ними, рівновіддалено між пультом керування та серединою зали, де, ніби перед судом, стояла Трилліан, височіла витончена біла колона, футів з чотири заввишки. На її вершечку містилася біла кулька дюймів чотири в поперечині.

Поруч з нею стояв на сторожі кріккітянський робот з багатофункціональним кийком.

— Власне кажучи, — пояснювала Трилліан, — ви такі тупаки… — (вона обливалася потом, Зафоду здалося, що в даному становищі це не дуже їй личило), — ви такі пришелепуваті, що я сумніваюся, ой, як сумніваюся, що за ці п’ять років створити бомбу вам пощастило самим, без допомоги Гактара.

— Що то за один, той Гактар? — запитав Зафод, розпрямляючи плечі. Навіть якщо Марвін і відповів, Зафод того не почув, бо вся його увага була зосереджена на екрані.

Один з кріккітянських Старійшин зробив рукою ледь помітний знак ро-ботові-вартовому. Робот замірився кийком.

— Тут я нічим пособити не можу, — сказав Марвін, — він увімкнений до автономної мережі.

— Зачекайте, — мовила Трилліан.

Старійшина подав інший знак. Робот завмер. Враз Трилліан замовкла, ніби вона дуже засумнівалася в тому, що сказала.

— А звідки ти все це знаєш? — тим часом запитав Зафод у Марвіна.

— Комп’ютерні архіви, — відказав Марвін. — У мене є до них доступ.

— Ви такі не схожі, — сказала Трилліан Старійшинам, — на ваших братів-співвітчизників, що живуть там, на планеті, чи не так? Усе своє життя ви провели на цій високості, не захищені атмосферою. Ви вразливі. Ваш народ дуже наляканий і, знаєте, вони не хочуть, щоб ви це робили. Ви втратили зв’язок з народом, чому б вам не порадитися з ним?

У кріккітянського Старійшого терпіння забракло. Він зробив роботові-вартовому знак, відмінний від попереднього.

Робот махонув своїм кийком і вперіщив ним по білій кульці. Маленька біла кулька якраз і була тією суперновою бомбою.

* * *

То була дуже, дуже маленька бомбочка, призначена для знищення Всесвіту.

Бомба супернова просвистіла в повітрі, стукнула в протилежну стіну зали і зробила чималу вибоїну.

— А звідки вона це все знає? — спитав Зафод. Марвін похмуро мовчав.

— Мабуть, просто блефувала, — розмірковував Зафод. — Бідне дівча, який же я все-таки йолоп, що залишив її саму.

РОЗДІЛ 32

— Гактаре! — гукнула Трилліан. — Що ти задумав?

Навколишня темрява відповіла могильним мовчанням. Трилліан знервовано чекала. Вона була впевнена в правоті свого здогаду. Жадібно вдивляючись у морок, вона сподівалася хоч на якусь відповідь. Але там була тільки мертва тиша.

— Гактаре! — знову гукнула вона. — Я хотіла б познайомити тебе з моїм приятелем Артуром Дентом. Я хотіла полетіти з Богом Громовержцем, та Дент мене не пустив і я вдячна йому за це. Він примусив мене розібратися в своїх почуттях. На жаль, Зафод надмір наляканий усім цим, так що замість нього я привела Артура. Навіть не знаю, навіщо я тобі все це говорю.

— Агов! — покликала вона знову. — Гактаре? І тут вони почули.

То був слабкий, ледве чутний голос, ніби далеке напівчутне відлуння, принесене вітром, мовби відгомін згадки або сну.

— Може, ви обоє вийдете назовні, — прошелестів голос. — Обіцяю, що ви будете в повній безпеці.

Трилліан з Артуром перезирнулися, виступили назовні і до неправдоподібності твердо стали на стежку зі світла, що променіло з відчиненого люка «Золотого Серця» і вело в імлисту гранульовану темряву Хмари Пилу.

Артур спробував був узяти її за руку, щоб підтримати і підбадьорити, та вона відсторонилася. Тоді він притис до себе свій портплед з бляшанкою грецької оливкової олії, рушником, пожмаканими поштівками з видами Санторіні та іншим лахміттям. Замість дівчини став підтримувати та підбадьорювати сумку.

Ніщо стелилось під ногами, ніщо кружляло навкруг них.

Туманне, запилючене ніщо. Кожна порошинка розпорошеного комп’ютера, який повільно обертався, тьмяно мерехтіла в темноті, коли на неї попадало сонячне світло. Кожна порошинка комп’ютера, кожна пилинка втримувала в собі слабеньку подобу цілого. Розтерши комп’ютер у порошок, Гумо-губі Крицепузики зі Стрітераксу, всього-на-всього скалічили комп’ютер, а не знищили його. Слабке і нетривке поле часточок насилу тримало їх укупі.

… Артур і Трилліан стояли, а точніше ширяли посередині цієї дивної субстанції. Дихати тут було нічим, та в дану хвилю це здавалося несуттєвим. Гактар дотримував свого слова. Їм нічого не загрожувало. Поки що.

— Я нічим не можу пригостити, — тихо промовив Гактар, — окрім оптичних обманів, нічого не можу вам запропонувати. Хоча і з допомогою оптичних обманів можна створити певний затишок, якщо немає нічого іншого.

Його голос стих, а з темряви стало вимальовуватися марево подоби довгої, покритої квітчастим оксамитом канапи.

Артур був нестерпно вражений тим, що то була та сама канапа, яка з’явилася перед ним на просторах доісторичної Землі. Він так розлютувався, що ладен був вилаяти Всесвіт за те, що той збиткується з нього, підстроюючи такі дурні жарти.

Він потамував своє бажання і обережненько присів на краєчок канапи. Трилліан примостилася поруч.

Канапа виявилася справжньою.

Зрештою навіть якщо канапа була і несправжньою, то на собі вона їх тримала, а оскільки від канапи більше нічого й вимагати не можна, то й сумніватися в її реальності не випадає.

Голос, що прилетів на крилах сонячного вітру, прошелестів до них знову.

— Сподіваюся, вам зручно. Вони закивали.

— Я б хотів привітати вас із тим, що ви зробили правильні висновки.

Артур поквапився запевнити, що сам він ніяких висновків не робив і вся заслуга належить одній лише Трилліан. Вона просто покликала його з собою тому, що він цікавиться життям, Всесвітом і всім сущим.

— Це те, чим я цікавлюсь теж, — стиха сказав Гактар.

— Тоді, — сказав Артур, — треба якось нам про це погомоніти. За філіжанкою чаю.

І тут перед ними матеріалізувався низенький дерев’яний столик, на якому стояли срібний заварничок, порцеляновий молочний кухлик, порцелянова цукерниця та дві порцелянові філіжанки з блюдечками.

Артур потягнувся був рукою, та виявилося — то лише оптичний обман. Він відкинувся на спинку дивана, нехай хоч його тіло потішиться ілюзією зручності.

— Що навело тебе на думку знищити Всесвіт? — спитала Трилліан.

Їй було важко говорити в порожнечу, де ні на чому було зупинитися оку. Це не пройшло повз увагу Гактара, і він сміхотнув примарним смішком.

— Коли вже на те пішло, — сказав він, — то давайте створимо для нашої бесіди відповідні умови.

І перед ними матеріалізувалося дещо новеньке. То було тьмяне марево кушетки, подібно до тих, що стоять в кабінетах психоаналітиків. Оббивка з дорогої шкіри аж сяяла, та це був такий же оптичний обман, як і попередні витвори.

Для повного комплекту, навколо них замаячили подоби дерев’яних панелей. А потім на кушетці з’явилося зображення самого Гактара та таке, що, дивлячись на нього, очі аж на лоба лізли.

Кушетка мала нормальні габарити для кушетки психоаналітика — приблизно п’ять-шість футів у довжину.

Комп’ютер мав нормальні габарити для чорного орбітального комп’ютера — приблизно тисячу миль в діаметрі.

А саме від тієї ілюзії, що комп’ютер, як і має бути, лежав на кушетці, і лізли на лоба очі.

— Гаразд, — твердо мовила Трилліан, зводячись на ноги. Вона відчувала, що її надмір улещують влаштуватися позручніше і змиритися з купою ілюзій.

— Дуже добре, — сказала вона, — а ти можеш і зробити щось справжнє? Маю на увазі матеріальні речі?

І знову відповідь почулася лише після паузи, ніби розпиленому в пилинки розуму Гактара треба було зібрати думки з мільйонів і мільйонів миль, на які вони були розкидані.

— А, — зітхнув він, — ви маєте на увазі зореліт.

Здавалося, що думки Гактара котяться повз них і крізь них, як хвилі крізь ефір.

— Так, — зізнався він, — я можу. Та це дається ціною велетенських затрат зусиль та часу. Розумієте, все, на що я здатний у моєму розпиленому стані, так це підбадьорювати та пропонувати. Підохочувати та підказувати. Та пропонувати…

Здавалося, подоба Гактара на кушетці захиталася і заколивалася, ніби йому важко було підтримувати наочний образ. Він зібрався з силами.

— Я можу підохочувати і підказувати, — продовжив він, — підохочую крихітні уламки космічного сміття — якийсь випадковий маленький метеорит, жменька молекул звідси, жменька атомів водню звідти — до зближення. Я підохочую їх сходитися докупи. Я можу намовити їх зліпитися в якусь певну форму. Та скільки ж мільярдів років мені на це треба!

— То це ти зробив модель космічного корабля, який буцімто розбився? — знов спитала Трилліан.

— Та… я, — промимрив Гактар, — я зробив, деякі об’єкти. Я можу їх переміщати. Я створив зореліт. Здавалося, що то було найслушнішим.

Тут щось змусило Артура підхопити з канапи свою сумку і міцно притиснути її до себе.

Імла часточок стародавнього роздробленого розуму завертілася навколо них, ніби в ньому зароїлися погані сни.

— Я, бачте, покаявся, — скорботно пробурмотів він. — Я покаявся в тому, що вчинив диверсію проти власного винаходу, створеного для Гумогубих Крицепузиків. Я не був уповноважений приймати такі рішення. Мене створили для виконання певної функції, а я не втримався. Я власним розумом закреслив своє існування.

Гактар зітхнув, а Трилліан з Артуром мовчки чекали на продовження його розповіді.

— Ви мали рацію, — сказав він невдовзі. — Я сформував свідомість жителів планети Кріккіт так, щоб вони знавісніли подібно до Гумогубих Крицепузиків і щоб вони попросили мене винайти бомбу, яку я не спромігся створити з першої спроби. Я огорнув собою планету і став доводити кріккітян до потрібного мені рівня оскаженілості. Під впливом подій, які я спромігся підлаштувати, та впливу, який я міг справити на них, вони виробили нахил до маніакальної ненависті. Я змусив їх жити в небі. На поверхні планети мій вплив був надто слабким. — Звичайно ж, коли їх заплели в кокон часової тягучки і впливати на них я вже не міг, вони збилися з плигу і стали некеровані. — Ну, що ж, ну, що ж, — додав він, — я намагався лише виконати свою функцію.

І поступово, дуже і дуже повільно оптичні образи в товщі хмари почали тьмяніти, поступово танути.

Раптом їх знову стало видно виразно.

— Звичайно ж, у них живе було прагнення помститися, — сказав Гактар з неочікуваною різкістю. — Не забувайте, що мене розтерли в пилюку і кинули напівживим, напівкалікою на мільярди років. Відверто кажучи, мені б хотілося розтерти Всесвіт ще в дрібніший пил, аніж той, у який перетворили мене. Повірте, на моєму місці ви відчували б те ж саме.

Він знову помовчав, а пилюка тим часом завихрювалася.

— Та перш за все, — проговорив він потужним, як і досі, голосом, — я намагався виконати свою функцію. Ну, що ж…

— Тобі болить те, що в тебе нічого не вийшло? — спитала Трилліан.

— Чи в мене нічого не вийшло? — прошепотів Гактар. Привид комп’ютера на кушетці психоаналітика знову почав повільно танути.

— Ну, що ж, ну, що ж… — знову зазвучав, стихаючи, голос, — тепер невдачі мене не обходять.

— Ти знаєш, що ми маємо зробити? — спокійно запитала діловитим тоном Трилліан.

— Так, — відповів Гактар, — ви збираєтесь мене розвіяти. Ви збираєтесь знищити мою свідомість. Прошу, будьте як у себе вдома. Після усіх цих мільярдів років лише про забуття я мрію. Якщо я до цього часу не виконав своєї функції, то зараз уже надто пізно. Дякую вам і на добраніч.

Канапа зникла.

Столик з чаєм зник.

Зникли і комп’ютер з кушеткою. Випарувалися стіни. Артур і Трилліан, обережно ступаючи, повернулися по тремтливій стежині світла до «Золотого Серця».

* * *

— Та-ак, — резюмував Артур, — такі-то справи.

Полум’я високо шугонуло прямо перед його носом і тут же опало. Ще кілька язичків лизнули повітря і воно щезло, лишивши Артурові лиш копичку Попелу, де кілька хвилин тому стояв Дерев’яний Стовп Природи і Духовності.

Він вигріб Попіл із дна гамма-мангалу «Золотого Серця», зсипав у кульок

і знову зійшов на капітанський місток.

— Гадаю, що нам слід повернути його на те місце, звідки його викрадено, — сказав він. — Цього вимагає моє сумління.

З цього приводу він уже погиркався зі Слартібартфастом, внаслідок чого старий образився і пішов геть. Він повернувся на свій «Корчмомат», зчинив гучну сварку з кельнером і зник, поринувши у цілком належний йому суб’єктивно уявлений простір.

Суперечка була викликана тим, що пропозиція Артура повернути Попіл на крикетний майданчик «Лордз» у саму мить його викрадення, передбачала подорож у минуле на якийсь день, а може, й довше, а це не що інше, як марні і безвідповідальні дії, здатні порушити механізм часу, чому Рух за Реальний Час намагається покласти край.

— Так, — говорив Артур, — але спробуйте-но втовкмачити це Крикетній Федерації, — і більше й слухати нічого не хотів.

— Я міркую так… — почав він і загнувся. Причина, з якої він хотів повторити свою фразу, крилася в тому, що першого разу всі пустили її повз вуха, причина, з якої він запнувся, крилася в тому, що він дотелепав: слухати його ніхто не буде і на цей раз.

Форд, Зафод та Трилліан прикипіли до оглядового екрана. Гактар розвіювався під дією вібраційного поля, яке «Золоте Серце» нагнітало в його свідомість.

— Що він сказав? — спитав Форд.

— Мені здалося, — збентежено сказала Трилліан, — що він сказав: «Що зроблено, те зроблено… Моя місія завершена…»

— Гадаю, що ми маємо повернути Попіл, — сказав Артур, високо піднявши мішечок. — Так вимагає моя совість.

РОЗДІЛ 33

Промені сонця спокійно осявали розгардіяш, що творився на стадіоні.

Ще курився дим над випаленою травою, яка стала свідком викрадення Попелу кріккітянськими роботами. Охоплені панічним страхом, люди металися в диму, натикаючись одне на одного, спотикаючись об ноші з пораненими, попадаючи в руки поліцаїв, які арештовували кого тільки могли.

Один поліцай спробував було арештувати Ой-Чувала Лай-Лантуха Без-Гузирного за хуліганство, та сіро-зелений довготелесий зайда прошмигнув на свій корабель і спокійнісінько відлетів у небесну блакить, чим посіяв ще більшу паніку та стовпотворіння.

І в оцю бучу посеред стадіону, вдруге за один і той же день, раптом матеріалізувалися постаті Артура Дента та Форда Префекта, власне, вони телепортонулися з зорельота «Золоте Серце», який припаркувався на земній орбіті.

— Я зможу все роз’яснити, — гучно об’явив Артур. — Попіл у мене! Ось у цьому кульку.

— Здається, ти не заволодів їхньою увагою, — відзначив Форд.

— Крім того, я допоміг урятувати Всесвіт, — гукав Артур до всіх, хто був готовий його слухати, тобто, власне, ні до кого.

— Така заява мала б зупинити натовп, — поскаржився Артур Форду.

— Та не зупинила, — відгукнувся Форд.

Тоді Артур піймав за рукав поліцая, який пробігав мимо.

— Вибачте. Той Попіл. Він у мене. Хвилю тому ті білі роботи викрали його. Я зібрав його в цей кульок. Розумієте, Попіл був частиною ключа до кокону часової тягучки, ну, а про решту можете здогадатися самі, справа в тому, що він у мене. То куди мені його діти?

Поліцай сказав, куди його діти, але Артур вирішив, що той висловився фігурально.

Тож він поплентався навмання.

— Невже це нікого не цікавить? — вигукнув він. Якийсь чоловік пробігав мимо і штовхнув Артура під лікоть, кульок випав з руки і його вміст розсипався по майданчику. Закусивши губу, Артур завмер над розсипаним Попелом.

Форд окинув його оком.

— То як, щезаємо? — спитав він.

Артур глибоко зітхнув, розглянувся по планеті Земля, не сумніваючись, що на цей раз це вже востаннє.

— Гаразд, — сказав він.

І в цю мить, у прогалині димової завіси, він уздрів дивом уцілілу крикетну хвіртку.

— Зажди хвилинку, — спинив він Форда, — коли я був маленьким…

— Потім розповіси, добре?

— … я захоплювався крикетом, та тільки виходило в мене кепсько.

— Скажи краще: взагалі не виходило.

— У мене завжди була мрія, доволі безглузда, як на сьогодні, що настане день, коли я вийду на майданчик «Лордза» як нападаючий.

Він оглянув охоплений панікою натовп. Здається, дуже заперечувати ніхто не збирається.

— Гаразд, — стомлено сказав Форд, — потішся вже. Я буду он там, — і додав, — з нудьги помирати. — Відійшовши вбік, він сів на зотлілу траву.

Артур пам’ятав, що в часі їхнього першого візиту на майданчик, тієї пообідньої пори, м’ячик шухнув до його торбини, тож він став у ній нишпорити.

І вже знайшовши м’яч, усвідомив, що це ж не та торбина, з якою він був тут минулого разу. Одначе ось він лежить між грецькими сувенірами.

Він витяг його, протер, плюнув на нього і ще раз протер полою халата. Поставив сумку на землю. Якщо вже грати, то робити це як слід.

Він кілька разів перекинув маленький червоний м’ячик з руки в руку, насолоджуючись його вагою.

З чудовим відчуттям легкості в тілі і на душі він потюпотів далі від хвіртки, вирішивши бігти в середньошвидкому темпі, а тому й відміряв для розбігу добрячу відстань.

Він звів очі до неба. По небу кружляли птахи і зграйками линули хмарки. Сирени «швидкої допомоги» та поліційних «воронків», а також людські крики і стогони роздирали повітря на клапті, та Артур відчував себе дивно щасливим та відокремленим від цього гармидеру. Зараз він зіграє в нападі на крикетному майданчику «Лордза».

Повернувшись до хвіртки обличчям, він тупнув кілька разів кімнатним тапочком, розпрямив плечі, підкинув м’яч угору і спіймав.

Почав свій розбіг.

На бігу він раптом побачив, що біля хвіртки стоїть захисник.

— Пречудово, — майнула думка, — тим буде цікавіше…

Та коли ноги піднесли його ближче, його очі розгледіли, що захисник, який завмер з биткою біля хвіртки, не належав до англійської команди. І до крикетної команди Австралії він теж не мав ніякого відношення. То був представник команди роботів з Кріккіту. То був холодний, нещадний білий робот-кілер, який, очевидно, не повернувся на корабель з рештою.

В голові Артура Дента зіткнулися лобами кілька протилежних думок, та він не був у змозі зупинити свій біг. Здавалося, час поповз зі страшенно запаморочливою повільністю, і все ж його ноги чомусь не бажали зупинитися.

Рухаючись, ніби муха в патоці, він повільно повернув свою затуркану голову і поглянув на свою руку, яка стискала твердий червоний м’ячик.

Його ноги повільно, але неухильно рухались уперед, а він усе дивився на м’яч, затиснутий у своїй безвольній руці. М’яч випромінював темно-червоне сяйво й уривчасто пульсував.

Він знову зиркнув на кріккітянського робота, який незворушно і вичікувально застиг біля хвіртки з биткою напоготові. Його електронні очі випромінювали глибоке холодне гіпнотизуюче світло, і Артур не міг відірвати від них свого погляду. Здавалося, що бачить він їх у кінці тунелю, утвореного незримими стінами.

Ось такі думки у той час метлялися і товклися в голові Артура. Він відчував, що втрапив у збіса дурне становище. Він усвідомлював, що йому слід було уважніше прислухатися до того, що йому казали, і тепер ті сказані йому слова гучно лунали в його голові, так само гучно, як і кроки його ніг, що мчали його туди, де він неодмінно подасть м’яч кріккітянському роботові, а той неодмінно одіб’є його. І він пригадав слова Гактара: «Тепер невдачі мене не обходять». Він пригадав і передсмертні слова Гактара: «Що зроблено, те зроблено. Я виконав свою функцію».

Він згадав, як Гактар зізнався, що спромігся таки створити «деякі об’єкти». Він згадав і те, як щось заворушилося в його сумці і він мимоволі притис її до себе, коли вони були в Хмарі Пилу.

Він пригадав, як він звершив подорож у часі за два-три дні. Щоб знову потрапити на майданчик «Лордза».

Він пригадав також, що подаючий з нього посередній. Він відчув, як його рука піднялася, міцно стискаючи м’яч, який, як йому було тепер ясно, був не що інше, як бомба супернова, що її Гактар сам зібрав і підсунув йому. Тією бомбою, яка призначена призвести Всесвіт до передчасної погибелі.

Він сподівався і молився, щоб не було потойбічного світу. Потім усвідомив, що суперечить сам собі, урвав молитву і просто сподівався, що потойбічного світу немає.

Інакше, як же він буде дивитися в очі всім, кого зустріне після смерті? Він сподівався, сподівався і ще раз сподівався, що пам’ять його не зраджує і він таки невдатний нападаючий, бо тільки його невдатність могла врятувати світ від загибелі.

Важко гупаючи, ноги несли його вперед, його рука замахнулася, і тут він відчув, як його ноги спіткнулися об сумку, що він її так необачно залишив на дорозі до хвіртки, він відчув, як сторч летить вперед, та, оскільки цієї миті всі його думки були спрямовані куди-інде, він начисто забув, що має гепнутись об землю. І не гепнувся.

Все ще міцно стискаючи м’яч у руці, він шугонув угору, зойкнувши від несподіванки.

І тут його закрутило, завертіло нестримно, неспинно.

Затим він, крутячися, став падати, махаючи руками, ногами, і водночас шпурнув бомбу якомога далі, на безпечну відстань.

На робота він напав ззаду. Той усе ще тримав бойову битку напоготові, отетеріло заклякнувши, бо не мав по чому бити.

Відчуваючи в собі шалений наплив сил, Артур висмикнув у робота битку, зробив крутий віраж, кинувся вниз і одним дужим ударом зніс голову робота з плеч.

— Ну, ти вже йдеш? — гукнув Форд.

РОЗДІЛ 34

І нарешті вони знову вирушили подорожувати.

Був такий час, коли Артур Дент категорично відмовлявся мандрувати. Він твердив: корчмоматична тяга відкрила йому, що час і відстань — одне й те саме, свідомість і Всесвіт — одне й те саме, чуттєве сприйняття і дійсність — одне й те ж саме, а ще — чим більше подорожуєш, тим більше сидиш на одному місці, отож він вирішив деякий час тихенько посидіти на одному місці та покопирсатися в своїй свідомості, яка тепер складає одне ціле зі Всесвітом, багато часу це не відбере, а розклавши все по поличках, можна буде добряче відпочити, потренуватися в літанні і, нарешті, навчитися куховарити, що було давньою, заповітною мрією. Бляшанка грецької оливкової олії тепер стала його найціннішим скарбом, і він заявив, що неочікуване повернення цієї бляшанки в його життя дало йому якесь відчуття єдності всього сущого, яке схиляє його до того почуття, що…

Тут він зі смаком позіхнув і заснув.

Вранці, коли команда корабля готувалася спрямувати його до якої-небудь тихенької ідилічної планети — нехай Артур балакає собі там про непотрібність мандрівок — як зненацька отримали сигнал біди від якогось бортового комп’ютера і мерщій кинулися на допомогу.

Здавалося, що невеличкий, але з вигляду непошкоджений зорельотик класу «Меріда» витанцьовував по космосу дивну пустотливу джигу. Коротка комп’ютерна перевірка показала, що з самим кораблем було все гаразд, з його комп’ютером — теж, а от пілот збожеволів…

— Напівзбожеволів, напівзбожеволів, — настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.

Він виявився журналістом сидеричного часопису «Щоденний пліткар». Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.

— Я висвітлював один судовий процес, — нарешті заговорив він, — на Аргабутоні.

Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.

— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.

Чолов’яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля «Золоте Серце».

— Сама справа, — зітхнув він, — тепер немає ніякого значення, але там був свідок… чоловік по імені… по імені Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.

Очі журналіста безпорадно закотилися.

— Вони ввели йому надмір велику дозу, — ледве чутним шепотом проказав він, — набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.

— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?

— Якісь такі білі роботи, — хрипко прошепотів чоловік, — вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна, — і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря…

Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.

— А коли засідання поновилося, — прошепотів він, схлипуючи, — вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його, — він змовк і здригнувся, — говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?

Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:

— Вони дали йому надмірно велику дозу!

І знову з тихим стогоном упав на подушку:

— Надмірно велику, страшенно надмірну…

Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.

— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.

— О, будьте певні, він їм сказав, — зловісним тоном повідомив журналіст, — і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі… такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.

Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.

— Страшні речі, незбагненні речі, — лементував він, — речі, від яких можна збожеволіти!

Він обвів усіх диким поглядом.

— Або, як у моєму випадку, напівзбожеволіти. Я ж журналіст.

— Ви маєте на увазі, — тихо сказав Артур, — що вислуховувати правду — то ваш фаховий обов’язок?

— Та ні, — збентежено мовив той. — Я маю на увазі, що під вигаданим приводом дременув звідти раніше.

Він упав у кому і прийшов до тями лиш один раз і то — ненадовго.

І того єдиного разу вони довідалися від нього ось що:

Коли стало ясно, що по суті діється, і стало ясно, що Праку стулити пельку не вдасться до тих пір, доки він не розкаже всю правду у всій її чистісінькій формі, залу суду було звільнено від публіки.

І не лише звільнено, її було герметично ізольовано з Праком усередині. Будівлю обгородили сталевими стінами, а ще й про всяк випадок обплели колючим дротом під електричним струмом, розвели навкруг болота і запустили туди крокодилів і навкруг поставили шеренгами сторожу — цілі три великі армії — аби ніхто і ніколи не почув, що там Прак розголошує.

— Шкода, — озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі досадно, що ми не змогли її вияснити.

— Задумайте цифру, — втрутився комп’ютер, — будь-яку цифру.

Артур назвав комп’ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.

Комп’ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.

Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.

«Золоте Серце» звеліло Простору зав’язатися вузлом і м’яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.

* * *

Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер’єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів. Масивна чорна трибуна Правосуддя, яка домінувала посередині зали, була гравітаційним чудовиськом. 1 коли б раптом якомусь приблудному сонячному промінцю вдалося просковзнути в саме серце Аргабутонського Палацу Правосуддя, він би крутонувся і стрімголов висковзнув надвір.

* * *

Артур і Трилліан зайшли до зали першими, а Форд із Зафодом мужньо прикривали їх з тилу.

Спочатку приміщення видалося їм темним і порожнім. По залі гулко ширилося відлуння їхніх кроків. Це здалося дивним. Як вони вже впевнилися, всі перепони лишилися на своїх місцях і вся охорона, поза будівлями, продовжувала виконувати свої обов’язки. Тож вони припускали, що правдоговоріння все ще триває.

Та нічого подібного не відбувалося.

І от, коли їхні очі призвичаїлися до теміні, в кутку вони помітили якесь тьмяне червоне сяєво, а за тим сяєвом виднілася жива тінь. Вони посвітили туди ліхтариком.

Розсівшися на ослоні, Прак апатично попихкував сигаретою.

— Салют, — привітався він, спроквола помахавши рукою. Від стелі відбився відгомін його власного голосу. То був коротенький лисуватий чоловічок. Він сидів згорбившись, його голова та коліна безперестанно смикалися. Він затягся сигаретою.

Прибульці дивилися на нього мовчки добру хвилину.

— Що тут діється? — зрештою запитала Трилліан.

— Нічого, — відказав чоловічок, смикнувши плечима. Артур наставив промінь ліхтарика прямо на обличчя Прака.

— Ми гадали, що ви говорите Правду, тільки Правду і нічого більше, окрім Правди.

— А, оте, — згадав Прак. — Ну, було, говорив. Та вже виговорився. Не так-то вже її й багато, як собі люди уявляють. Та, часом, цікавинки трапляються.

Раптом він вибухнув нестримним реготом, його напад тривав три секунди, після чого він знову вмовк. Він сидів, а голова та коліна все сіпалися безперестану. Він знову затягся сигаретою, на його обличчі застигла дивна напівпосмішка.

Форд і Зафод виступили із сутінок.

— Розкажіть нам, — попросив Форд.

— Та я вже й не пам’ятаю нічого, — відповідав Прак. — Був у мене намір дещо записати, та спочатку я олівця не знайшов, а потім подумав: «Кому воно треба?»

Настала довга мовчанка, настільки довга, що всі відчули, який старий цей Усесвіт. Прак утупився в світло ліхтарика.

— Анічогісінько? — спитав нарешті Артур. — Ви й дещиці з того не пам’ятаєте?

— Ні. Хіба що те, що більшість вдалих уривків була про жаб, це я пам’ятаю.

Раптом він знову зайшовся реготом і аж затупотів ногами по підлозі.

— Ви просто не повірите дечому про жаб, — прохрипів він. — Гайда, нумо вийдемо й спіймаємо жабу. Чи ж побачу я їх у новому світлі! — Він скочив на рівні і хвилину витанцьовував перед ними. Тоді спинився і затягнувся сигаретою. — Ходімо, спіймаємо жабу, я хоч насміюся з неї, — сказав він тихо. — Хлопці, а хто ви, власне, такі будете?

— Ми прилетіли для зустрічі з вами, — сказала Трилліан, не приховуючи свого розчарування. — Мене звати Трилліан.

Прак труснув головою.

— Форд Префект, — сказав Форд і знизав плечима. Прак труснув головою.

— А я, — заявив Зафод, коли зважив, що запала достатньо глибока тиша для того, аби презентувати свою особу, я Зафод Біблброкс.

Прак труснув головою.

— А це хто такий? — спитав він, зтруснувши плечем до Артура, що стояв мовчки, глибоко розчарований цією зустріччю.

— Хто, я? — стрепенувся Артур. — Ах, так, мене звуть Артур Дент.

— Та невже? — скрикнув Прак. — Ви і є Артур Дент? Той самий Артур Дент? Він поточився, схопився за живіт і, корчачись, зареготався так, що аж сльози йому бризнули з очей.

— Ой, це ж треба. Зустрітися з вами — горлав він. — Ви ж най… най… Та перед вами ж усі жаби виструнчуються!

Він вив і верещав від реготу. Упав на ослін і істерично реготав. Він ридав від сміху, дриґав ногами, бив себе в груди. Поступово пароксизми сміху вщухли. Хекаючи, Прак звівся, обвів усіх поглядом, зупинив погляд на Ар-турові і знов впав на ослін, стогнучи від сміху. Зрештою він заснув.

Артур стояв, губи йому посмикувалися, а його товариші переносили очманілого Прака у корабель.

— Перш ніж ми підібрали Прака, — сказав Артур, — я збирався розпрощатися з вами. Я і тепер хочу це зробити, і чим скоріше я це зроблю — тим краще.

Решта мовчки закивала. Тишу порушував лише приглушений багатьма перегородками істеричний сміх з каюти, де помістили Прака..

— Ми допитали його, — провадив Артур, — точніше, ви його допитали — я, як вам відомо, не можу до нього навіть наблизитися — та, здається, йому немає чого нам сказати. Хіба що розповісти про якісь дрібнички та повідомити якісь речі про жаб, взагалі мені нецікаві.

Решта стримала усмішку.

— Коли є над чим посміятися, то я посміюся перший, — сказав Артур і був вимушений перечекати, аж доки інші висміються. — Коли є над чим… — він знову замовк. Цього разу він замовк і став прислухатися до тиші. Бо саме в цю мить якось враз настала цілковита тиша.

Прак втихомирився. Днями вони жили під постійний акомпанемент істеричного сміху, що розлягався по всьому кораблю. І лише зрідка випадали коротенькі перепочинки, коли він тихо хихотів або спав. Артурова душа зболіла від цього причинного реготу.

І настала не тому, що Прак заснув. Задзеленчав дзвінок. Поглянувши на пульт, вони упевнилися, що то Прак натиснув на кнопку.

— Він занедужав, — тихо сказала Трилліан. — Безперервний сміх украй підточив його організм.

Губи Артура смикалися, та він промовчав.

— Треба піти поглянути, що там з ним, — додала Трилліан.

* * *

Трилліан вийшла з каюти Прака з серйозним виразом.

— Він хоче, щоб зайшов ти, — звернулась вона до Артура, який дивився на неї, стиснувши губи. Він глибоко засунув руки в кишені свого халата і гарячково намагався знайти слова, що не видалися б банальними. І на свій превеликий сором, знайти таких слів він не зміг!

— Будь ласка, — промовила Трилліан.

Знизавши плечима, Артур зайшов до каюти, не змінюючи похмурого виразу обличчя і так само міцно стуливши вуста, хоча це завжди викликало у Прака бурю сміху.

Артур опустив погляд на свого мукотворця, який тихенько лежав у ліжку, лице сіре і виснажене. Його дихання було неглибоке. Біля ліжка, почуваючися ніяково, стояли Форд та Зафод.

— Ви хотіли щось мене запитати, — озвався Прак слабким голосом і закахикав.

Артур задерев’янів, почувши щось схоже на хихотіння, але Прак відкашлявся і замовк.

— А звідки ви про це знаєте? — запитав Артур.

Прак кволо знизав плечима.

— Бо ж це правда, — відказав він просто.

Артур з цим погодився.

— Так, — зрештою сказав він з напругою в голосі, — у мене справді було запитання. Точніше, що у мене є — так це Відповідь. Я хотів дізнатися, в чому ж полягає саме Запитання.

Прак співчутливо кивнув, а Артур трохи розслабився.

— Це… словом, балачка довга, — сказав він, — та Питання, яке я хотів би довідатися, — це велике Запитання Життя, Всесвіту та Всього Сущого. Ми знаємо тільки те, що Відповідь — це сорок два, що трохи ускладнює справу.

Прак ще раз кивнув.

— Сорок два, — повторив він, — так, це правда.

Він помовчав. Тіні роздумів і спогадів ковзнули по його обличчю, мов тіні від хмарин у лузі.

— Боюся, — сказав він нарешті, — що Запитання і Відповідь — речі взаємовиключні. Знання одного, в силу самої логіки, виключає знання іншого. Неможливо, щоб відразу були відомі і саме Запитання і сама Відповідь, коли вони стосуються одного і того ж Всесвіту.

Він знову замовк. По обличчю Артура поповзло розчарування і вмостилося на своєму звичному місці.

— А якби це і сталося, — продовжував Прак, прагнучи сформулювати свою думку якомога ясніше, — очевидно Питання та Відповідь анулюють одне одного і щезнуть, прихопивши з собою Всесвіт, а на його місці виникне щось іще незрозуміліше, недоладніше. Не виключено, що це уже сталося, — додав він з блідою посмішкою, — та щодо цього — існує певна невпевненість.

І він стиха захихотів. Артур сів на ослін.

— Ну, що ж, — сказав він розчаровано, — я просто сподівався трохи вияснити причину того, що твориться в світі.

А ти знаєш історію про причину? — спитав Прак.

Артур зізнався, що не знає, а Прак сказав, що знає, що Артур не знає.

І розповів:

— Якось уночі в небі над планетою, де до того часу про зорельоти ніхто і гадки не мав, з’явився зореліт. То була планета Дальфорсас, а корабель був оцей, «Золоте Серце». Знизу він здавався яскравою новою зіркою, що безшелесно котиться по небокраю.

Дикі племена, що давали дрижаків на схилах Холодних Гір, відірвавши погляди від своїх кухлів з гарячим питвом, тикали тремтячими перстами в небо і клятвено запевняли одне одного, що бачили знамення, знамення, послане їхніми богами, яке сповіщало, що настала пора нарешті взятися за зброю, спуститися вниз і вирізати паскудних Князів Рівнин.

Стоячи на високих баштах своїх палаців, Князі Рівнин звели до неба очі і уздріли ясну зорю і безпомилково сприйняли її як знамення своїх богів про те, що настав час розправитися з гидокапосними Племенами з Холодних Гір.

А посередині, між землями тих і других, до неба звели очі Лісовики і побачили знамення в образі нової зірки і втупилися в неї зі страхом і гіркими передчуттями, бо хоч раніше вони і не бачили нічого подібного, та достеменно знали, що саме воно віщувало, і схилили голови у відчаї.

Вони знали, коли задощило — то вже знак.

Коли дощ перестає — то вже знак.

Коли задують вітри — то вже знак.

Коли вітри вщухають — то вже знак.

Коли на їхній землі опівночі, при повному місяці, народжується козеня з трьома головами — то теж знак.

Коли на їхній землі десь там після обіду кішка приведе кошеня чи опороситься свиня і ні в першого, ні в другого не виявиться жодного спадкового дефекту або і взагалі народжується просте собі немовля з кирпатим носиком — це теж часто-густо має бути сприйняте як знак.

Тож без будь-якого сумніву — нова зірка в небі була знаком особливої ваги.

І всяке нове знамення означало одне й те ж саме — Князі Рівнин та Племена Холодних Гір знову збираються дати один одному бубни.

Сама по собі ця справа була не такою вже й нудною, та річ у тому, що Князі Рівнин та Племена Холодних Гір завжди обирали для чубанини одне й те ж саме місце — Ліс. І більше всіх у цих бойовищах на горіхи перепадало саме Лісовикам, хоча, як їм здавалося, вони ніякогісінького відношення до цих порахунків не мали.

І траплялося так, що після деяких найзапекліших тасканин Лісовики посилали гінця або до вождя Князів Рівнин, або до вождя Племен Холодних Гір з вимогою пояснити Причини такої нестерпної поведінки.

І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.

І найстрашнішим було те, що ті роз’яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж таким дурнем, не підозрював, який суворий та заплутаний є той світ, в якому він живе, і з якими труднощами та парадоксами доводиться змирятися, коли ти вже наважився в такому світі жити.

— Отепер ти взяв до тями? — бувало, питав вождь.

Гінець тільки тупо кивав головою.

— Тож розумієш, що цих сутичок уникнути неможливо?

Ще один тупий кивок.

— І чому вони мають проводитися в лісі, і чому вибір цього місця для побоїщ якнайкраще слугує загальному благу, в тому числі і благу Лісовиків?

— Е…

— Якщо розглядати в далекосяжній перспективі?

— Е… так.

І тоді гінцеві ставала зрозумілою причина, і повертався він до лісу в середовище свого народу. Та, наближаючись до дому, продираючись крізь лісові хащі, він раптом усвідомлював, що начисто позабував усе почуте про саму причину, опріч того, що сказане здавалося йому напрочуд переконливим. А от суть самої причини геть випарувалася з його голови.

І звичайно ж, Лісовиків дуже тішило, коли наступного разу Князі Рівнин та Племена Холодних Гір черговий раз починали вогнем і мечем прокладати собі шлях крізь Ліс, заганяючи на той світ усіх Лісовиків, що попадали їм під руку.

* * *

Прак перервав свою розповідь і патетично закашлявся.

— Я був гінцем, — вів далі він, — коли після появи вашого корабля в лісі почалися битва за битвою. А жорстокості їм було не позичати в попередніх. Багато наших полягло. Я гадав, що можу донести суть причини до свого народу. І я пішов. Вождь Князів повідав її мені, та на зворотному шляху вона розсипалася і розтала в моїй голові, мов сніг на сонці. Так воно вже повелося, так воно вже і йшлося.

Піднявши очі на Артура, він знов захихотів, на цей раз зовсім тихо.

— І останнє, не враховуючи жаб, що залишилось у моїй пам’яті від еліксиру правди — це останнє послання Бога сотвореному ним усьому сущому. Маєте бажання послухати?

На мить усі завагалися, підозрюючи, що Прак жартує.

— Це суща правда, — запевняв він. — Не зійти мені з цього місця.

Його груди ледь здіймалися, дихати йому було важко. Голова незграбно завалилася набік.

— Коли я вперше дізнався, про що йдеться, то враження великого те на мене не справило, — не вгавав він, — та я пригадую, яке враження склала на мене розповідь вождя Князів і як скоро вона випарувалася з голови, тож, виходячи з цього, я вважаю, що з самого послання пожитку буде більше. Хочете послухати, про що воно? Бажаєте?

Слухачі тупо закивали.

— Ще б не хотіли. Якщо вже вам так кортить, то я пропоную полетіти та пошукати його самим. Воно виведено тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від сонця Зарс в галактичному секторі Ку-Ку-Сімка Дріб-Джі-Гамма. Його охороняє Панцерлусковинна Домовина Тупаря.

Після цієї заяви зависла довга тиша, яку нарешті порушив Артур.

— Даруйте, де отевочки, як його? — перепитав він.

— Воно виведено, — повторив Прак, — тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від…

— Даруйте, — знову перепитав Артур, — яких гір?

— Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті…

— Якій країні? Я не зовсім розібрав.

— Севорбойпстрії, на планеті…

— Сервоб… якої?

— О Господи всемилосердний, — зітхнув Прак і роздратовано віддав Богові душу.

* * *

В наступні декілька днів Артур час від часу згадував про послання Боже, та врешті вирішив не піддаватися спокусі відшукати його і твердо дотримуватися першоплану — осісти на якійсь маленькій мальовничій планеті і сумирно коротати свої дні. «Врятувавши Всесвіт двічі протягом одного дня, — розмірковував він, — можна жити трохи спокійніше».

Друзі висадили його на планеті Кріккіт, яка знову стала ідилічно-пасторальним раєм, хоча пісні часом і доводили його до шалу.

Він присвячував багато часу польотам.

Він навчився спілкуватися з птахами і виявив, що розмова з ними наганяла фантастичну нудьгу. Пернаті тільки й щебетали про швидкість вітру, розмах крил, співвідношення енергії і маси, коли повезе — то про ягоди. Прикро, та він виявив, що коли ти засвоїш пташину говірку, то відразу усвідомлюєш, що піднебесний простір постійно заповнений цим пустопорожнім цвіріньканням. І від нього нікуди не дінешся.

З цього приводу Артур, урешті-решт, занедбав літальний спорт і привчив себе до життя долі, і йому воно подобалося, хоча пустопорожнє цвірінькання доносилося і до самого низу.

Якось одного дня, коли він гуляв по поверхні землі полями, мугикаючи недавно почуту пісеньку, прямо перед його носом з небес спустився сріблястий зореліт.

Розчинилася ляда, висунулися східці. З корабля вийшов високий сіро-зелений чужинець і величаво попрямував до Артура.

— Артур Філі… — почав був він, та, уважно придивившись до Артура, а потім зиркнувши у свою теку, спохмурнів. Знову зміряв його поглядом.

— Здається, тебе я вже облаяв, га? — промимрив він.

ЗМІСТ

Путівник по Галактиці для космотуристів

Ресторан на краю Всесвіту

Життя, Всесвіт і все суще

Примітки

1

Мис Канаверал (з 1964 року — мис Кеннеді) — випробувальний полігон космічної техніки на п-ві Флоріда, США.

(обратно)

2

Вумера — англо-австралійський ракетний полігон на півдні Австралії.

(обратно)

3

Джодрелл Бенк — науково-дослідницький заклад Манчестерського університету у Великобританії. Має великий радіотелескоп (Прим. перекл.).

(обратно)

4

Траальська хижа блатерна блощиця — найдурніша комаха, інтелект якої — на рівні зубної щітки, але досить небезпечна.

(обратно)

5

Стрег — не космотурист.

(обратно)

6

Сасати — знати, боятися, бути знайомим, переспати.

(обратно)

7

Гупі — компанійський хлопець.

(обратно)

8

Фруд — надзвичайно компанійський хлопець.

(обратно)

9

Президент — повний титул: Президент Імперського Галактичного Уряду.

У титулі збережено термін «імперський», не зважаючи на чого явний анахронізм. Кілька останніх століть наслідний імператор був при смерті. В останню мить життя його тіло помістили у силове поле, що захищає від дії іззовні, тож у коматозному стані імператор мав зберігатися теоретично до безконечності. Давно померли усі його спадкоємці, тож. влада без зайвого політичного галасу перейшла до рук апарату імперських радників обраного урядового органу. Очолює радників Президент, якого обирає асамблея.

Насправді ж посада Президента — формальність, бо ніякої реальної влади Президент не має. Звичайно, посада ця виборна, але критерієм є відраза, яку б викликало в народу точно дозоване обурення. Президент — завжди суперечлива фігура, що має яскраву індивідуальність, яка викликає роздратування. Адже завдання його не уособлювати владу, а’іидаертати від неї увагу всіх тих, хто прагне її. Із цієї точки зору Зафод Бібльброкс ідеально відповідав посаді. Він вважався найкращим із президентів Галактики усіх часів і народів. Два з десяти років перебування на посаді він провів у в’язниці за шахрайство.

Обмежене коло посвячених знало, що ні Президент, ні уряд не мають реальної влади, але лише шестеро із них знали, хто тримає її в руках. Усі інші були впевнені, що керуються комп’ютером. Усі вони жорстоко помилялись. (Прим. авт.).

(обратно)

10

Гу-Лу-Ву — надрозумна тінь ультрамаринового кольору. (Прим. авт.)

(обратно)

11

Жовтогарячий шарф — традиційний урочистий одяг Президента Галактики. (Прим авт.)

(обратно)

12

Справжнє ім’я Форда Префекта можна вимовити, тільки послуговуючись однією з мов Бетельгейзе. Щоправда, усі носії цієї мови загинули в результаті Великої Катастрофи падіння Хрунга (03758-й рік за Всегалактичним літочисленням). Бетельгейзе VII розлетілась на друзки, разом із нею зникла стародавня цивілізація Праксібетеля. Живим залишився лише батько форда. Він так ніколи й не зміг путньо пояснити причину свого чудодійного врятування. Уся катастрофа оповита глибокою таємницею: ніхто так і не дізнався, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII. Батько Форда, прагнучи розсіяти всезагальну недовіру, перебрався на Бетельгейзе V. Там він став для форда і за батька, і за дядька. У пам’ять про рідний народ він дав синові чи племінникові древнє праксибітельське ім’я.

Форд так і не навчився вимовляти своє химерне ім’я, і батько врешті-решт помер від сорому. Ця страшна хвороба й досі існує у віддалених куточках Галактики. У школі Форда дражнили «Іксом», що на мові Бетельгейзе V дослівно означає: «Хлопчик, який не здатний до ладу пояснити, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII». (Прим. авт.)

(обратно)

13

Богарт Поль — американський режисер, голлівудський продюсер (Прим. перекл.).

(обратно)

14

Редінг — містечко в Англії (Прим. перекл.).

(обратно)

15

Іслінгтон — одне з передмість Лондона (Прим. перекл.).

(обратно)

16

Брокіанівський ультра-крікет — суперінтелектуальна гра, що полягає ось у чому: гравці без будь-якої видимої причини накидаються на негравців, б’ють їх, мало не до смерті, й швидко тікають.

(обратно)

17

Перший рядок антивоєнної пісні Боба Ділана «На крилах вітру» (Прим. перекл.).

(обратно)

18

Життя після життя (фр.).

(обратно)

19

Назва мережі фешенебельних крамниць в Англії.

(обратно)

20

Переклав Олександр Мокровольський.

(обратно)

21

Крикет — це різновид бейсболу чи лапти. На трав'яному майданчику встановлюються дві хвіртки (три стовпчики з двома поперечками), до цього потрібні ще м'ячі та битки. Грають дві команди по одинадцять чоловік у кожній. Гравці однієї з команд нападають: кидають м'яч, намагаючись збити хвіртку. Гравці іншої команди захищаються: почергово стоять біля хвіртки з биткою в руках, намагаючись загилити м'яч якомога далі, а за той час, поки нападаючі ловлять м'яч, добігти до другої хвіртки, торкнутися лінії і повернутися назад. Це і є ті самі «пробіжки», про які йде мова в творі. Якщо за час пробіжки один з нападників зловленим м'ячем встигає збити хвіртку, захисник виходить з гри і його заміняє інший гравець. Гра триває, доки з неї вийдуть усі захисники. (Тут і далі примітки перекладача.)

(обратно)

22

Тестова долина, Новий ліс (Нью-Форест) — мальовничі паркові зони в графстві Гемпшир неподалік від міста Вінчестер.

(обратно)

23

Валгалла — за давньогерманською міфологією, райське пристановище для душ героїв, які загинули в битві.

(обратно)

Оглавление

Дуглас Адамс АВТОСТОПОМ — ПО ГАЛАКТИЦІ Фантастичні романи

ПУТІВНИК ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ

  РОЗДІЛ 1

  РОЗДІЛ 2

  РОЗДІЛ 3

  РОЗДІЛ 4

  РОЗДІЛ 5

  РОЗДІЛ 6

  РОЗДІЛ 7

  РОЗДІЛ 8

  РОЗДІЛ 9

  РОЗДІЛ 10

  РОЗДІЛ 11

  РОЗДІЛ 12

  РОЗДІЛ 13

  РОЗДІЛ 14

  РОЗДІЛ 15

  РОЗДІЛ 16

  РОЗДІЛ 17

  РОЗДІЛ 18

  РОЗДІЛ 19

  РОЗДІЛ 20

  РОЗДІЛ 21

  РОЗДІЛ 22

  РОЗДІЛ 23

  РОЗДІЛ 24

  РОЗДІЛ 25

  РОЗДІЛ 26

  РОЗДІЛ 27

  РОЗДІЛ 28

  РОЗДІЛ 29

  РОЗДІЛ 30

  РОЗДІЛ 31

  РОЗДІЛ 32

  РОЗДІЛ 33

  РОЗДІЛ 34

  РОЗДІЛ 35

РЕСТОРАН НА КРАЮ ВСЕСВІТУ

  РОЗДІЛ 1

  РОЗДІЛ 2

  РОЗДІЛ 3

  РОЗДІЛ 4

  РОЗДІЛ 5

  РОЗДІЛ 6

  РОЗДІЛ 7

  РОЗДІЛ 8

  РОЗДІЛ 9

  РОЗДІЛ 10

  РОЗДІЛ 11

  РОЗДІЛ 12

  РОЗДІЛ 13

  РОЗДІЛ 14

  РОЗДІЛ 15

  РОЗДІЛ 16

  РОЗДІЛ 17

  РОЗДІЛ 18

  РОЗДІЛ 19

  РОЗДІЛ 20

  РОЗДІЛ 21

  РОЗДІЛ 22

  РОЗДІЛ 23

  РОЗДІЛ 24

  РОЗДІЛ 25

  РОЗДІЛ 26

  РОЗДІЛ 27

  РОЗДІЛ 28

  РОЗДІЛ 29

  РОЗДІЛ 30

  РОЗДІЛ 31

  РОЗДІЛ 32

  РОЗДІЛ 33

  РОЗДІЛ 34

ЖИТТЯ, ВСЕСВІТ І ВСЕ СУЩЕ

  РОЗДІЛ 1

  РОЗДІЛ 2

  РОЗДІЛ 3

  РОЗДІЛ 4

  РОЗДІЛ 5

  РОЗДІЛ 6

  РОЗДІЛ 7

  РОЗДІЛ 8

  РОЗДІЛ 9

  РОЗДІЛ 10

  РОЗДІЛ 11

  РОЗДІЛ 12

  РОЗДІЛ 13

  РОЗДІЛ 14

  РОЗДІЛ 15

  РОЗДІЛ 16

  РОЗДІЛ 17

  РОЗДІЛ 18

  РОЗДІЛ 19

  РОЗДІЛ 20

  РОЗДІЛ 21

  РОЗДІЛ 22

  РОЗДІЛ 23

  РОЗДІЛ 24

  РОЗДІЛ 25

  РОЗДІЛ 26

  РОЗДІЛ 27

  РОЗДІЛ 28

  РОЗДІЛ 29

  РОЗДІЛ 30

  РОЗДІЛ 31

  РОЗДІЛ 32

  РОЗДІЛ 33

  РОЗДІЛ 34

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg