«Ярь»

Наталя Мєтєльова Ярь

Лють роздирає горло, виривається, летить над моїм тілом, розпорюючи морок:

— Да-вай! Да-а-а-ва-а-ай!!!

— Ур-рр! Ррраув… — гуркоче темрява, поглинаючи крик.

Десь там, у темряві — Янка. Танцює — годину, дві, п’ять, добу. Що тут час? Ніщо. Янка танцює вічність. Пломеніє маленьке гнучке тіло — дмухни, і згасне. Мерехтлива крапка, яку ледь розрізниш у безодні. Вогненна сніжина. Чи то вона тане, чи то я. Яскравіше! Не згасай, Янко! Вона спалахує, пульсує, прискорюючи ритм.

Мені замало цього світла. Ці жаб’ячі очі вловлюють єдиний фотон за тисячі миль. Я — не жаба, мені потрібне все сонце, всі зірки! Мені треба бути ближче до Янки. Тримати її за руку. Обійняти. Вдихнути життя. Осліпнути від сонця, що спалахнуло між нами, навколо нас.

Але я — тут. А там — Янка, і ті, невідомі, хто п’є її танець. Я не бачу їхніх очей. У них немає очей. У них немає нічого, навіть імені. Брешу. У них є ми. Наша думка про них, наш жах. Хижа порожнеча розлилася суцільною темрявою на сотні світлових років і п’є Янку через соломинку фотона.

— Рраууррв! — бурчить темрява.

— Давай! Тримайся, Янко! — сплеск ярі вивернув мене навиворіт. Сила пішла. Надто швидко цього разу. І шепоту достатньо, і думки: «Гори, Янко! Я з тобою…»

Нас десятеро живих. Лікоть товариша — ближче нікуди. Товариські лікті — вороги моїх ребер. «Дихай двовимірно, економ локус!» — шипів поет і програмер Яша Осін. Локус… Клапоть, відірваний від корабля. Місце на п’ять кроків. Шмат мороку і смороду.

Копирсаємося, мов черв’яки в банці рибалки. Чекаємо, коли наштрикнуть на гачок. «Риболови» — як їх охрестив Влад? жраби? мражи? яка різниця! — навіть не витягають черв’яка. Все відбувається тут же. Людина починає судомно сіпатися, хрипіти. І світитися. Блідо, наче світляк. Хитко, мов болотяний вогник. Але в суцільній темряві це світло сліпить нас. Ми відсахуємось, втискаємося в підлогу, в гладенькі, слизькі, наче риб’ячий пузир, стіни — далі, якнайдалі від цього світляка, лише б не зачепило.

Коли спалахнув перший з нас, навколо ще була юрба — майже сотня людей дісталася до кают-компанії перш ніж накривка опустилася. І світляк зачепив усіх, хто був поряд. Як вони верещали! — наче в кислоті танули. З того часу — відсахуємось, дивимось, ціпеніючи від безнадії.

— Як вона? — хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху — суцільному, бичачому, спекотному.

— Ще там.

— Скільки вже?

— Три доби. Напевно.

Час — не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.

— Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! — кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо — вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!

Вони — мражи? жраби? лайно! — істоти меткі. Світляки згоряють майже до тла, у невидимий, невагомий попіл, розтертий до кварків. У корм. Ману небесну. «З мікрохвильовки», — сказала Джоссі. І з’їхала з глузду. Вона вищала на кожного, узятого жрабами. Без упину, тонко. До наступного світляка. Так вгвинчуючись в кожний нерв, що кортіло її придушити. Одного разу виск щез. У темряві, назавжди. Я часто мовчав про Джоссі. Біловолоса блакитноока Джоссі. Чи молилася ти на ніч? На безкінечну, безвихідну ніч? На темряву непроглядну?

Ми молимося на темряву, яка нас пожирає. Молимося мовчки. Про себе. Про всіх. Більше за смерть ми тепер боїмося світла. Світло — це смерть світляка.

— Помітив, Лесь? А ж за цей час — жодного світляка! — засинаючи, бурмотить Влад, і я відчуваю, що він посміхається. — Жодного, блін…

Йому гарно посміхатися. Це не він падає жариною в безодню, танцюючи і згоряючи до тла. Одна за всіх згоряє. Тримайся, Янко!

Три доби без жертв! І — всім нутром, всією киплячою ненавистю відчуваю — не буде їх більше. Три доби! А було — кожного дня. Або ночі? Регулярно. Жраби взяли тридцять. Інші загинули інакше: кого зачепило, хто сам кидався на смолоскип, що линув до стелі, хтось зник у ніщо, що чавкало там, де раніше був шлюз. Там, де щезла Джоссі.

І кожного разу «банка» наче всихала, стискалася. Тому ми і зрозуміли, що жраби, якщо не розумні, то раціональні: менше простору — точніше розподіляється корм, і черв’яки не розповзаються по стінах. Ткни, не дивлячись, в банку — і вмикаєш світляка. Це ми так думаємо. Жраби не думають, вони просто їдять світло, як планктон.

Гори, гори, моя зоре… Зоря горюча. На ім’я Ярь.

Три доби горить Яна Ярь.

ВХІД

Коли корабель входить у гіпер, світ — суцільне сяєво. Коли виходить — блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер капсули, серце спотикається, в’яло жує якусь бридоту, яку уприснуто у вени, — світ повертається у свідомість, складається мов пазл.

Між входом і виходом — прочерк. Чорна скринька, точніше — мить. Там немає ані світу, ані нас у світі. Ані темряви, ані світла.

Але темрява була. І тиша. І холод.

Я опритомнів, вже знаючи — все не так, а це означає, що все погано.

Вибрався навпомацки з відсіку. Ніде жодної іскри. Хоч око виколи. Шлюзи відкриті. Люки видерті, як перетинки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.

А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:

— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…

— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!

Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…

— Не курю і без зброї.

— Ім’я, звання?

— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?

— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.

— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.

— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.

Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:

— Лесь! Живий!

Є Бог на світі, є.

— Завжди, Янко!

Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.

— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.

У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява виявилася ненажерливою — ковтала з прицмокуванням.

І жодна п’єзорка не працювала.

І сталося світло…

Приреченому вже не допомогти. Він зависає над головами — поховальне вогнище з самого себе. Світить страхітливою лампою. І банка заповнюється повітрям із запахом озону. А далі — по-різному. Хай хтось інший розповідає, як невидимі риби починають клювати на черв’яка, як смокчуть його з середини.

І знову — темрява. Темрява — це гарно. Це означає — що ніхто зараз не помирає.

Помітили: сплячих жраби не брали. І всі почали спати по саме не можу або просто лежати, витріщатися в нікуди, намагаючись не рухатись. І кожний боявся поворухнутися першим.

За добу взяли одразу трьох. Манни було — по кісточки. Влад припустив: нас посилено годують — надто млявими стали.

Світляки горять майже годину. Олена, дружина Капітана, кілька годин висіла над нами. Чому — знають лише жраби, але у них не запитаєш. А ми скопом тримали її чоловіка, притискали його до підлоги — щоб не кинувся за нею подихати. Тримали, поки він не прохрипів з обпалюючою, ненависною люттю:

— Слухати сюди! Є завдання, смертники! Дезертирам — вишка!

Ми думали — все, хана Капітану, з’їхав мужик. Ач ні. Кожному знайшов, чим зайнятися, ПОКИ СВІТЛО. Перевіряти вціліле обладнання, ремонтувати, що можливо, лагодити одяг. А сам гайнув до заблокованого шлюзу в тому самому відсіку… і нічого не сталося. Виявилось, є до шлюзу доступ. Є! Так і копирсався там години три, ледь устигли його висмикнути, коли на світляка Олени, нарешті, клюнуло, і світло стало повільно згасати.

Янка ревіла — глухо, зарившись мені у плече. Мої руки блукали по її липкому волоссю, очищуючи від згустків манни.

— Тихіше, дитино.

— Не можу! Це ще гірше, Лесь, — невагомим шепотом жарко обдало вухо. — Вже не страшно — нудотно! Я уявлю себе такою мертвою лампочкою, а живі внизу діловито копошаться, куртки зашивають… і радіють такому світлу! Гірше, ніж тварини!

— Гірше — падати лапками догори і чекати, коли розчавлять.

— Це нелюдяно! Людина завжди поважала чужу смерть. Завжди! А тут… цинічна утилізація усього!

— Спи, дитино. Хай мертві ховають своїх мертвяків…

Вона схлипнула.

— Гей, по правому борту, спати! — пробуркотів Влад.

— Заснеш тут! — заворушилися у темряві інші.

Кеп мовчав. Де він?! Шлюз не завжди чавкає, коли в ньому зникають люди.

— Командир!!!

— Не горлай, не глухий! — відмахнувся командирським голосом дальній кут, біля самого відсіку. — Кому тут жити набридло?

Зітхання полегшення схоже на шум вітру в невидимому лісі. В пітному смердючому лісі.

— Виходить так, мужики… і леді! — капітан був, як завжди, злобний і зосереджений. — Бунт відміняється. Користуватися будемо кожною секундою будь-якого світла. Розумно використовувати, богомать! — sorry, леді! — а не стовбичити в молитві, в лайні чи в чому ви там стовбичите. Якщо хтось ще не зрозумів, пояснюю: жраби перестають слідкувати за нами з того моменту, як обрали черв’яка. Банка в цей час без нагляду. Залишається виламати накривку.

Влад пожвавився, радісно штовхнув мене в бік, не зайнятий Янкою.

— Та запросто виламаємо! Є гіпотеза, кеп. Може, вони сліпнуть?

— Сходи, перевір, окуліст! — отрути в командирському тоні вистачило б на всіх мражей з жрабами, якби вони сиділи в нашій банці. — Головне в цей момент — виповзти, поки є кому. Хто бажає, може залишатися. Зрозуміло? Усім спати!

Заперечень не було. Але Янка протестуючи сопіла мені в пахву.

Коли всі угамувались, Влад перебрався на її бік, ледь не розчавивши нас при цьому переміщенні своєю тушею, і розказав їй казку на ніч про вирване серце. Хай живе данкіцизм-стоїцизм!

— Він сам так вирішив, — упиралася Янка, — а тут… людожерство і… взагалі жах.

— Знаєш, подруго…

— Гей, і не мрій! — я звично ощирився.

— Ги… — заржав було Влад, але одразу посуворішав. — Не перебивай, Лесь! У мене важливе повідомлення. Думаю, світляки зберігають свідомість до кінця.

Коли до нас дійшло, ЩО він сказав, Янка смикнулася ящіркою вбік, до стіни. Здається, її знудило.

Одна справа, коли тобі по барабану, що з тобою і навколо тебе відбувається, коли ти мертвий, бо — мертвий. І сорому не маєш. Тебе — немає. Ніде. Але — помирати ТАК і усвідомлювати ВСЕ?! Убити цього Влада. Негайно.

— Затнися, Владе! — гримнув зі свого кутка всечуючий Кеп.

Розбуджений народ забуркотів ще голосніше: найголовніший бугай ішов до нас по головах і животах підлеглих.

— Затнися! — повторив він над самим вухом вже дуже тихо, майже ніжно. — Це неможливо, малий. Подумай гарно, а тоді… подумай ще краще. І зрозумієш, чому.

І наш товстун затнувся, що теж було неможливо: якщо Влад вважав себе правим, то і не ховав від світу вагомих причин упевненості. А якщо не вважав, то не патякав ніколи. За що його любили усі, а Янка неприховано обожнювала.

— Є, командир! — покаянно пробурмотів «малий». — Дозволите іти?

Банка наповнилася задушеними смішками: усі вмить уявили Владову «ходьбу лежачи».

— Згинь, — дозволив тиран. — Іншим, що мають вуха, слухати сюди. Коли зійде світляк…

І довго розжовував, кому що робити. І ще годину усі обсмоктували інструкції і ввічливо цікавились — а на хрена. А Яшка Осін травив анекдоти. І Кеп реготав голосніше за всіх, голосніше сліз за Оленою. Лише Янка мовчала. І я радів темряві, яка поглинула її погляд василіска. Хіба поясниш їй, що ми — не виродки. Ми — мужики, які не змогли нікого врятувати. Ми — суха ненависть, якій нічим плакати.

— Лесь, ти спиш?

— Ні, Янко.

Легка долонька торкається чола. Губи лоскочуть вухо:

— Ти мій талісман.

Скоріше навпаки. У мене це п’ятий стрибок у гіпер. Талісманом я перестав бути на третьому.

— Лесь, це ж усе неправда? І насправді ми спимо в анабіозі, і це страхіття нам сниться, так?

— Звісно, кохана. Спи.

Якби все було так легко! Повірити, що реальність, дана нам у відчуттях, — суб’єктивна. Просто сон, один на всіх. Чотири моїх попередніх стрибка — чотири сновидіння якогось схибленого Кінга: падіння на ненажерливу планету, захват якимись тарганами, на третьому був хлопчина-параноїк, що перестріляв усіх, окрім мене. Я убив його тоді. В останньому стрибку вбивали мене. Сон. Це все сон. Спи, Янко.

Але іноді з гіпера виходять кораблі-могильники, повні трупів. Або зовсім порожні, з працюючою апаратурою, але без людей, що зникли між входом і виходом. А вцілілі чорні скриньки і бортові журнали повні реального жаху. І завжди різного. Жраби не повторюються. Ніхто ще не вирахував закономірності. Ніхто не зрозумів, як повністю убезпечити вихід в гіпер, що може захистити від мражів, які причаїлися у небутті, окрім везіння? Нам пощастить, кохана. Спи. Можливо, ми прокинемось живими.

Прокинувся від спалаху світла і капітанського горлання:

— Підйо-о-ом! Всі по місцях!

Помацав праворуч. Янки нема. Серце стиснулося мов пружина. Підхопився, і ледь не зіткнувся зі світляком. Перед очима пропливли червоно-руді чоботи. З ними ніколи — за винятком ванни і ліжка — не розлучався Яшка Осін, програмер, поет і бабник. Вище не дивлюся — нудотно, а ось Влад — очей не зводить, і геть забув, чим він зараз має займатися по інструкції. Кеп… туди ж втупився. Глянув краєм ока: від Осіна вже мало що залишилося. А ось руки ще дригаються. І обличчя як танцює. У світляків завжди так.

Янка знайшлася за спиною: біля стіни, в позі лотоса, долоньки човником, сльози, звісно, і шепіт. Прислухаюся: «Упокой, Господи, душу раба Твого Осіна».

Амінь. Пробач, Оса! Пробач, що йду в чортів відсік — гатити у шлюз кувалдою, колупати викруткою, нігтями, зубами, чим прийдеться. Поки невидимі риби обідають. Поки не згасає світло, поки горить світляк…

Коли народ очистив мозки від слизу жаху, і став здатним міркувати, й у тисячний раз сперечатися — що за тварюки нас жеруть, і як не лише врятуватися, але зробити їх, тобто врятуватися напевно — Янка випалила:

— Я знаю, що вони таке!

І всі замовкли. Хто про що. Але я мовчав про Джоссі. Янка теж оніміла — зрозуміла, напевне, про що ми мовчимо, розгубилася. Тільки безумець знає абсолютну істину.

— Я з’їхала з глузду, так? — шепіт Янки, мов нічний вітерець в очереті.

Цілую її тендітну долоньку:

— Це не смертельно.

— Не смійся!

— Я розучився.

— А читати по губах?

…знаходячи її вуста, читаючи, перечитуючи, зачитуючись… під шелест:

— Лесь…

Вирвала на самому цікавому:

— Зачекай, Лесь! Оса…

— Що? Де?!

— Тихіше! Яша Осін. Він… співав. Там, — її долонька злітає кудись в небуття. — До кінця. Влад має рацію.

— Янко, кохана…

Тихе моє диво. Яна Ярь, танцівниця, що знає мову розумних бджіл Зіш. Перекладачка, здатна читати по губах, пальцях, щупальцях, жестах і просто поглядах. Найкраща в групі астролінгвіста Влада.

Я їй повірив. До кінця, так до кінця… І озвірів. Заорав, підхоплюючись, — плювати на все!

— І що?! Що він співав? Вихори ворожі віють понад нами? Гори, гори, моя…

Різкий біль ударяє в живіт, віднімаючи дихання. Темрява збила мене кулаком, поставила на коліна. І спокійним голосом Кепа врізала ще раз, по мізках:

— Підбери соплі!

А Влад засміявся:

— Сказати, що співав? А ось що!

І захрипів стиха, гугняво і фальшиво:

«Відпусти його у спокій, І скажи йому услід: З цим прокляттям хай іде, Хай його не покохають, Хай ніколи не помре…»[1]

Чому мені нестерпно це слухати? Я ударив його на звук. Кулак із хрускотом увійшов в плоть — пружну, теплу, мов слиз манни. І темрява, що сховала людей, зрикошетила десятком ударів. Біль діставав звідусіль, скрутив, вичавив з мене людину, і залишився звір, що рвав темряву на шмаття, в кров, в крик.

— Уб’ю, гад!

— Не треба! Припиніть! Звірі! — кричала Янка. — Дивіться!

Я розліпив очі, що заплили. Важко повернув голову.

Осяюючи наші скажені скривавлені пики, тьмяно світилися стіни. Не стіни. Світилося і вже згасало саме повітря… те, чим ми дихали тут замість повітря. Запахло озоном, як від світляків.

— Тшлот, — прошепотів Влад, спльовуючи кривавий згусток. — Що це було?

— Ччоррт! — луною відгукнувся Капітан.

Ненависть це була, ось що. Люта ярь, яка спалювала нас.

Ми пробили шлюз, коли нас залишилося десятеро. І почули тонкий свист повітря, що виходило у вакуум. На щастя, світляк згас, і слизька плівка вчасно затягнула пролом. Але хто б заткнув діру, що зяяла тепер замість душі!

Довго ще нікому не хотілося говорити. Лежали без сили, без надії. І думали, хто буде останнім. Тим, хто ніколи ні для кого не помре. Нікого не врятує.

Яких тільки гіпотез не вигадано про мражей. Втілення масового несвідомого, потойбічні сили, Божі архангели, стражі Буття, інопланетяни… хоча останнє просто смішно, бо в субпросторі за визначенням немає простору, тобто планет. Одне ми зрозуміли: те, що відбувається, — не сон, один на всіх, а особливий різновид реальності. Все, що відбувається, може анулюватися, перетворитися на сон. Реальність може повернутися до точки входу, якщо хтось зуміє повернути її назад. А якщо ніхто не зможе, вона стає остаточною.

— Ось, тримай. Знайшла, коли Осін… світив.

У долоню лягла крупинка кристалу тридерому.

— Ех, сюди б ще гніздо. І батарейку…

Влад, який, схоже, ніколи не спить, вклинився:

— І вітерець! І вікно з видом на море!

— Затни пельку! — загорланили усі хором.

Гвіздок в язик цьому Владу, і підвісити. Земля — заборонена тема. Туга давить, як перевантаження у дцать же — до кривавого поту. Туга розмазує душу на тисячі світлових — дотягнутися б, пробігтися б по траві босоніж…

— Кому тут гніздо? — голос Кепа гасить невидимі дюзи, і перевантаження, що стиснуло серце в крапку, змінюється невагомістю раптового щастя.

Є Бог у світі. Є. І маленькі Його дива. Простенькі, як гніздо тридерома з працюючою батарейкою.

Пальці, сковзкі від мани, — як чужі. Лише б не упустити крупинку запису в слиз на підлозі — ніяких світляків не вистачить знайти… Мражи жрабові! Ач, Янка має рацію — я звик! Став гірше людожера, якщо здатний так думати про смерть друзів. Байдуже. Раціонально. І не про смерть. І не про людей. І не думати. Чи завжди таким був?

Хто там шив абажури зі шкіри євреїв? У нас є лампочки. Десять штук в упаковці.

Десять негренят, невидимих у мороці. Шестеро чоловіків, три жінки і Янка. Скупчилися, обнялися за плечі. У мене в руках шматочок з іншого життя. Зі світу, куди ми можемо не повернутися.

— Лесь, ну давай!

— Дихай потилицею, Владе, а то тридешку здмухнеш! І для кого ці штуки робили? Дюймовочки жовтопузі! Дайте мені павучу лапку — кнопку натиснути.

Янка щасливо засміялася. Вперше за все безчасся. За всю темряву зупиненої чорної миті.

— Дай мені!

І я віддав. І ніщо в мені не здригнулося.

Клацнув тридером. Фонтаном виплеснувся колір, загуркотів звук, захопив…

«Візьміть тоді очі мої, Візьміть тоді очі мої, Візьміть тоді очі мої, Щоб вони вас більше не зріли…»

…захопив Янку, що злетіла назустріч чорним птахам.

Тридером одразу схлипнув, зашипів, як п’єзорки: енергія пішла, наче в пісок, всмокталася в жраб’ячу пащу. Але хтось з нас уже горлав, а потім всі, самозабутньо. І я теж горлав заіржавілим від напівшепоту горлом, гугняво і фальшиво:

«Побували уже в очах твоїх І все, що нам треба, узяли»

І тут наш локус п’ять на п’ять здригнувся. Банка розділилася, мов жива клітка. І ми опинилися в порожнині, прокресленій вузькою сіруватою щілиною, наче зіницею.

А Янка продовжувала падати сяючою сніжиною у морок. У темряву, що виплеснулася у світ душами, які пішли. У темряву мого серця, що гуркотіло криком.

Вона висіла жариною в безодні і танцювала, як перед розумними бджолами Зіш. Єдину фразу, яку я навчився розуміти: «Я кохаю тебе! Кохаю! Кохай!»

— Тримайся, Янко! — закричав Влад, кидаючись до щілини.

ВИХІД

Ми тримаємо її з усіх сил. Вчепившись серцями і душами у співаючу жарину.

Ми тримаємо її усією люттю, усією ненавистю, усім життям.

— Ррауувв! — стогне темрява, пронизана поцілунком світла.

— Люби! — танцює Янка.

Я бачу її навіть із заплющеними очима: язичок палаючої свічки тріпотить, здіймається, пестить в’язку порожнечу вогненною долонькою. Тонка свіча, як перед іконою. Одна-єдина на весь храм. На весь Всесвіт.

Хай буде це світло!

Хай буде завжди!

Хай буде!

Палаюча крапка вибухає, розпухає вогненним вихором, заповнюючи світ:

— ЛЮБИ!!!

* * *

…блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер, серце спотикається, лінькувато жує якусь гидоту, яку уприснуто в вени…

Живий. Живий! Проскочили!

Чиїсь руки підхоплюють мене, допомагаючи вибратися з капсули. Плескають по плечу.

— Гальмуєш, старий! Хто останній — той драїть локус!

Яшка Осін, голий і в ботах, веселий, як завжди. Схоже, він і в капсулу в ботах заліз. Динаміки щось мелодійно віщають. Я одягаюся, не прислухаючись. І так зрозуміло — проскочили! Гіперперехід позаду. Наш маленький Страшний Суд. Далі — затишний космос, утиканий голками зірок.

Ми штовхаємо один одного, зубоскалимо… І жодного слова про те, що пережили в Переході. Це все потім, для анкет і розслідувань. Не заведено про це згадувати, навіть за пляшкою.

Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:

— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.

Посмішка сповзає з Яшки, як наволочка з подушки. Він відводить очі, мимрить з розгубленим полинялим обличчям:

— З переходом, Владе. Я теж радий.

Мені не хочеться дивитися на Влада. У астролінгвіста це перший перехід, знаю. Лише новачки намагаються відлити у світ свої помиї. Буркочу стандартне привітання мерців, що ожили: «З переходом!» Прослизаю повз.

І тут у грудях жарко спалахує, звідти, з небуття: «ЛЮБИ!!!» Зупиняє мене, мов куля. Хіба Влад винен? Озираюсь — програмер і астролінгвіст тиснуть руки, і в очах плескотить та сама гаряча іскра. І чомусь я впевнений: віднині ми триматимемо один одного так само, як Янку — усім життям. Невже любові до ближнього у світі стало більше?

Біля відсіку Янки чомусь надто багато народу… Чорт! Біжу, зносячи зустрічних до стінок коридору. Люк зісковзує вбік. Випірнає Капітан.

— Білов? — гальмує мене його сумний погляд. — Не поспішай.

— Що з нею?

З-за плеча Капітана визирає Джоссі:

— Все гаразд, Лесь. Жива Янка.

Брешуть. Брешуть же! Яке там — гаразд? Я смикаюсь до відсіку, але Кеп хапає за плече, ледь не вивертаючи з суглоба.

— Ходімо, Лесь. Поговорити треба.

А я дивлюся вглиб відсіку, на тонкий Янчин силует, що ковзає по стінці. Її волосся плескотить темною хмарою — розчісується Янка, не звертаючи ні на кого уваги. І вже знаю, що мені скаже Кеп: «Хтось платить за всіх».

З нуль-переходами завжди так. Точка входу. Точка виходу. Між ними — ніщо. Ненажерливий нуль. І хтось один за всіх сплачує проїзд через небуття, інакше ніхто не вийде. Чому — знають лише жраби. Хтось один виходить не таким, яким був, залишаючи дань — пам’ять або сміх, сумління чи дар божий. Не хочете ризикувати — сидіть в колисці планети, звісивши ніжки, бо іншого короткого шляху до зірок немає.

Колись я залишив безодні музику. Або музика залишила мене? І з того часу, після третього стрибка, безодня переселилася в мене і не заростає, сочиться безкінечною журбою. І десь там, у небутті, назавжди залишився поет і музика Лесь Білов. Космос — це диявол, що купує душі за зірки.

Що відняв перехід у Янки?

Вона підійшла. В порожніх очах снігуроньки не зблискує й жаринки.

— Привіт, Лесь. З переходом.

— Я кохаю тебе.

Вона мерзлякувато знизує плечима. Байдужа посмішка — як попіл. І холодні, порожні очі. Мені хочеться плакати від болю, але я стискую кулаки і безсило дивлюся, як вона минає мене, йде. Яна Ярь. Єдина з нас, в кому не було ненависті, — лише любов, що підняла нас із небуття. Любов, випита безоднею.

Шепочу услід:

— Гори, Янко! Я з тобою.

Я поверну твій вогонь.

Примечания

1

Вірші І. Кормільцева.

(обратно)

Оглавление

ВХІД

ВИХІД

Реклама на сайте