«Час великої гри. Фантоми 2079 року»

Час великої гри. Фантоми 2079 року (fb2) - Час великої гри. Фантоми 2079 року 1927K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Николаевич Щербак

Час великої гри. Фантоми 2079 року

Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою — продовженням гостросюжетного політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Вихід сенсаційного роману «Час смертохристів» у 2011 році став значною літературною подією, привернув увагу читачів і критиків, про що свідчать дві престижні премії.

У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…

Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.

Ця книжка побачила світ завдяки фінансовій підтримці мецената Леоніда ЛІЩИНИ (Торонто, Канада), який присвячує свій дар світлій пам'яті батьків — Віри й Андрія Ліщин.

Тільки тоді,

коли помруть усі Гравці, закінчиться Велика Гра.

Редьярд Кіплінг.

О, батьківшино моя! Велика арена кривавих битв, о дике поле Європи.

Олександр Довженко.

Фантом (phantom) — видимість або ілюзія без матеріальної субстанції; Особа або річ з ілюзорною владою, статусом, силою.

Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary, Gramercy books, NY, 1996.

Частина перша. БРАТСТВО

1

Перед смертю йому наснився останній сон: прийшла до нього мама — і він тихо й печально розплакався уві сні — і сказала, що сьогодні він одружується. Він розгубився, бо не знав нареченої — ні імені, ні як вона виглядає, ні хто вона, — і почав благати матір познайомити його з майбутньою дружиною. Пройшла по вулиці літня жінка у шовковому плащі малинового кольору, схожа на кардинала: мати підказала йому, що це майбутня теща. І одразу поряд з ним виникла наречена — тендітна молоденька дівчина, диво яка симпатична, з неприродно великими темними очима, що, здавалося, як на картині Пікассо, виходили поза межі обрису обличчя, чорноволоса, підстрижена «під горщик», у розстебнутому осінньому пальтечку з хутряним норковим коміром, під пальтечком — чорна коротка вечірня сукня. Дівчина йому страшенно сподобалась, хоч і була вдвічі менша за нього на зріст, але то нічого, подумав він: працює всесвітній закон усереднення — їхні діти будуть середнього зросту. Він був сповнений щастям, як осінній ярмарок — яблуками. «Як тебе, маленька, звати?» — спитав, і наречена довірливо пригорнулася до нього. «Флора», — сказала вона. «Флора?» — здивувався він, подумавши, що йому щастить на рідкісні дівочі імена — всі ці Стелли, Лінди, Хельги, Еллінори. Все штучне, претензійне. А він любив імена прості: Марія, Катерина. Але Флора йому сподобалась — як ім'я, так і її весела весняна усмішка. Стерпиться — злюбиться, подумав він, повільно вмираючи. Якщо вона Флора, тоді хто я — фауна чи Фавн? Флора притулилася до нього, йому стало щасно і тепло, він подумав, що нарешті народить з нею багато дітей, — і згинув у сніговій заметілі.

2

5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо–Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально–дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з–поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на свят–вечір, попросив Микиту допомогти Святополку, на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг.

— Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна.

— Тридцять дев'ятий, — поправив Микита.

— Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку. І це називається піст.

— Не п'є він нічого, він віруюча людина.

Святополк сардонічно зареготав:

— Віруючий, кажеш? У що і в кого він вірує? Не в Бога, а у власне черево. Ти чув про гуманітарну допомогу з Фортеці Берлін? Чув?

— Ну чув, — неохоче відповів Микита, бо задихався від морозу ходіння по високому снігу та ваги ґринджол, які залишали по собі слід — наче грейдер пройшовся по сніговому насту.

— А де вона, ця допомога? — намагався перекричати завивання хурделиці Святополк, зупинившись і впершись поглядом у тьмяну наче за завісою з сірої марлі, постать братчика.

— Ти світи краще, бо з дороги зіб'ємось, — злякано гукнув Микита. — Клята темрява.

Святополк тримав гасовий ліхтар, який, хоч і не освітлював місцевість, зате не давав Микиті загубити супутника.

— Кирило, падлюка, вже кабанця зарізав, піджарку жере. А нас сюди погнали.

Матюкнувшись, Святополк пішов далі мовчки; за якихось півкілометра на узліссі стояв великий стіг сіна, біля якого лежали попиляні, з осені заготовані дрова. Йти залишалося метрів сто, прикинув Микита. Обмерзлий важкий шолом лежав на його голові, мов брила криги.

— Твою мать, — знову тривожно зупинився, озираючись, Святополк. — Ти взяв автомат?

— Ні, а шо? — злякався Микита.

— А якщо вовки?

— Слухай, — нарешті розгнівався Микита, — що з тобою? Як не з добра. Іч, розумний який. А ти чого не взяв?

Проте почуття провини і тривоги вже охопило Микиту: тої зими зграї зголоднілих вовків лютували по всій Україні під покривом темряви.

Вони пришвидшили кроки, бо неясна тінь стогу малювалася близько попереду.

Святополк, як підійшов до стогу, передав ліхтар Микиті й почав задирати маскхалат, довго вовтузячись у матні. Потім так само довго мочився, постогнуючи від задоволення, аж пристрибував. Микита тим часом почав смикати сіно з копни — щоб на свят–вечір вистелити ясла та стіл, за яким обідали братчики. Сніг різав очі — довелося опустити прозорий щиток на обличчя. Ступив крок управо і скрикнув від жаху: наступив на мертву людину, вже задубілу, наче стовбур спиляного дерева.

— Мертвяк, мертвяк! — гукнув Микита. — Святополку, ходи сюди…

— Чого кричиш, мудило? — Святополк рвонув ліхтар з Микитових рук й підніс до голови мертвяка. Обличчя сірою маскою обліпив сніг, тільки навколо рота й в очницях вгадувалися проталини.

— Він живий, — зрадів Микита.

— Він здох і залишиться тут, — твердо мовив Святополк.

— Ні, подивись. Зміряй пульс, — наполягав Микита. — Ну, я прошу тебе.

— Нам потрібні дрова чи невідомий мертвяк? — обурився Святополк. — Залиш його нах і берися за дрова.

— Ну я тебе прошу, Святику. Давай віднесемо його. Батько Чміль вирішить, що робити. Не можна залишити, адже це — наша територія. Якщо помер — треба поховати по–людському Допоможи покласти його на сани… Ну ти, блядь, і гандон, Микито. Знав, що ти гівно, але що таке…

Святополк бридливо нахилився над покійником, узяв його за ноги. Микита підхопив тіло попід пахви. Мертвяк виявився легким, наче березове поліно. Вони поклали його на сани.

— Ну й що тепер? — спитав Святополк. — Робити через цього обморозка нову ходку по дрова? Та я його краще вб'ю, — він люто вдарив нерухоме тіло, що лежало в санях, важким десантним черевиком. Мертвяк навіть не ворухнувся, а звук удару вийшов глухий, ніби в мерзлу деревину.

— Зупинися, іроде. — Микита витягнув з‑за пазухи ракетницю з чорним стволом, великого, як водопровідна труба, діаметру й навів на Святополка. — Ще одне слово — пропалю дірку в твоїй сатанинській хвігурі. Впрягайся в ґринджоли.

— Вовки! — злякано сіпнувся Святополк. — Тікаймо.

І справді, крізь шерехливий монотонний звук завірюхи виразно почулося завивання голодних хижаків. Микиті навіть здалося, що в кількох метрах від стогу він побачив вогники вовчих очей, що кружляли в сніговій темряві, наче світлячки. Він уже звів курок своєї ракетниці, щоб пальнути туди, де серед низькорослих ялинок ховалися сірі тварюки, але раптом світлячки зникли.

— Вони злякалися! — переможно гукнув Микита, обережно спустив курок й сховав ракетницю за пазуху. Святополк, подумавши, що його напарник не такий дурний лох, як можна уявити, схопився за мотузку приторочену до саней, і вони поспіхом потягли мертвяка до воріт братства.

З

Невідомого доправили до медчастини, де командував головний лікар братства Яків Гальперин (він же — колишній лікар швидкої допомоги з Умані). Благеньку рвану одіж невідомого, попередньо обшукавши й нічого не знайшовши — жодного папірця, що засвідчував би його особу чи якогось предмета, — кинули у піч разом з дірявими чоботами, які шипіли у вогні й бризкали іскрами, немовби ялинкові віті.

У слабкому світлі олійного ліхтаря малювалася сумна картина: невідомий лежав, наче оголений мрець на столі патологоанатома перед розтином, покірливо випроставши руки уздовж тіла. Подивитися на покійника прийшов сотенний Чміль, були, звичайно, Святополк і Микита, ще кілька братчиків, вільних від чергувань й молитов. Гальперин, наче професійний патологоанатом, ледь не вголос оцінив ситуацію: «Труп невідомого чоловіка років п'ятдесяти — п'ятдесяти п'яти, міцної статури, зріст — сто вісімдесят п'ять сантиметрів, вага — кілограмів п'ятдесят; сліди тривалого недоїдання. Волосся чорне з сивиною, обличчя вкрите густим чорним заростом, довга чорна з сивими пасмами борода. Спроби знайти пульс на сонній артерії марні, дихання не простежується. Стан глибокої гіпотермії. Особливих відміток, татуювання та шрамів на тілі немає».

Складаючи опис мерця, Гальперин для себе відзначив, що на лиці незнайомого застигла щаслива усмішка, наче в момент смерті його спостигла якась небачена радість, хоча не виключено, що то мерехтливе світло ліхтаря створювало ілюзію усмішки.

— Ну що, Яшо, будеш різати його, — нетерпляче спитав сотенний, — чи так поховаємо?

— Смороду буде багато, — скривився Святополк. — Спалити його в котельні нах…

Святополк не хотів довбати мерзлу землю на могилу.

— Стули пельку, — визвірився Чміль, — і йди по дрова. Я тут вирішую.

— Спробую реанімувати, — Гальперину хотілось чимось вразити братчиків, щоб знали, з ким мають справу. — Несіть швидше гарячу воду. Краще в ночвах.

— Може, снігом розтерти? — спитав Микита.

— Яким снігом? — скипів Гальперин. — Хочеш сильніше заморозити? Йому тепло потрібне.

— Виконуйте наказ, — кивнув Чміль.

З півгодини порався Гальперин над покійником — обтирав йому ноги ганчіркою, вмоченою в гарячу воду, клав на груди паруючі компреси, робив закритий масаж серця, ледве не зламавши незнайомому ребра. Все марно.

Братчики, зрозумівши, що мертвяка не оживити, поволі розбрелися хто куди, лише сотенний вперто чатував над тілом, наче чекав на якесь диво. Дихання рот у рот також не дало жодних результатів. І тоді Гальперина осінило:

— Два роки тому я прочитав в Інтернеті статтю американських медиків про особливості ведення війни в Арктиці. Вони посилаються на німецький досвід ще з часів Другої війни. Для того, щоб врятувати пілотів, які потрапляли до крижаної води й моментально замерзали, німці винайшли оригінальний спосіб. Американці підтвердили ефективність й тепер широко застосовують.

— Якісь ліки нові? — з надією спитав Чміль.

— Баба потрібна.

— Баба? — не зрозумів Чміль.

— Баба, — підтвердив Гальперин. — Конфедерати навіть ввели у військово–повітряних силах спеціальну посаду — реаніматорів–обігрівачів. Елітний підрозділ повій «Евридика». Коли витягують з води пілота, дівка або навіть дві дівки з «Евридики» заходяться його обігрівати. Ефективність цього методу науково доведена.

— Але в нас баб немає, — почесав неголену щоку Чміль.

— Як немає? А баба Зара?

— Яка ж вона баба? Страшне і старе.

— Може, спробуймо? — наполягав Гальперин, не бажаючи визнати свою поразку.

Баба Зара, єдина жінка в братстві, працювала на кухні підсобницею — чистила картоплю й буряк, переносила продукти з комори до харчоблоку Була така стара, товста і занедбана, що найхтивіші жеребці–братчики гребували нею: ніяких романтичних історій за нею не водилося. Ще й казали про неї, що вона несповна розуму, пережила якесь лихо, після чого дах у неї поїхав.

Чміль махнув рукою й погодився — наказав привести Зару до медчастини.

Від Зари тхнуло картопляним лушпинням й кислою капустою. Вдягнена в засмальцьовану камуфляжну куртку й довгу сукню, зшиту з солдатської ковдри, у валянках–бурках, узутих в гумові чуні. На голові — грибоподібна двоповерхова афганська панама, залишена кимось з вояків Чорної Орди. На набряклому від самогону обличчі не було ні брів, ні вій — руде старече ластовиння. Зубів теж майже не лишилося. В руках тримала великий кухонний ніж.

«З цього роя не буде ні X..», — гидливо скривився Чміль, побачивши цю потвору.

— Ти сам, Яшо, займайся цим, я пішов, — сказав, відчуваючи, як блювотний спазм почав ворушитися десь зсередини, нагадавши про необхідність закінчення посту. Хоч би швидше свят–вечір. Чміль зачинив за собою двері медпункту й наказав тим роззявам, що стояли у чекальні, йти геть. Кіна не буде.

— Заро, — м'яко спитав харчоблочну бабу Гальперин, забираючи ніж. — Ти хочеш врятувати людину?

— Роботи багато, завтра свят–вечір, а риба ще не почищена, — Зара подивилась на свої зчорнілі, порепані руки.

— Робота почекає. Скидай одяг, — наказав Гальперин.

— Кажу ж, що роботи до біса.

Тільки тепер Зара помітила голого покійника, обкладеного мокрими ганчірками, й кинулася до дверей.

— Ти не бійся, він живий, — не дуже впевнено переконував бабу Гальперин, проклинаючи себе за ідіотську ідею — поєднати цього мертвого Дон Кіхота з цією недоумкуватою Дульцинеєю. Майже ніжно, долаючи огиду, Гальперин обійняв Зару за плечі й почав роздягати: скинув жовто–брудний гриб з її стриженої голови, розстебнув смердючу куртку.

Пояснив, що треба робити, — Зара не чинила опору — й вийшов з кімнати, зменшивши вогник у гасовій лампі, від чого кімната занурилась у майже нічні сутінки. Подумав, що стіл широкий і міцний — витримає цю парочку.

4

…Знову прийшла до нього Флора. Його мертве тіло, нерухоме й понівечене, наче іржава залізна баржа, що роками лежала на березі замерзлої ріки, раптом почало прокидатися, набувати нового смислу, готуватися до нового плавання, бо з ним була його вірна Флора, дівча з дивними очима, які, ніби тривожні темні хмаринки, летіли над свинцевими водами Стіксу. Звідки я знаю це слово — Стікс? Де моя теща в малиновому кардинальському плащі? Де мама? Він тихо плакав, відчуваючи, як Флора наповнює його тіло теплом, що повільно піднімалося від ніг до паху, зосереджуючись і набираючи сили там, де зростало солодке стебло, його душа, його тіло, його існування — все зійшлося там, де ось–ось мав статися вибух, виверження, виток, благодатна повінь, звільнення від тягаря. «Флоро, не поспішай», — молив він, цілуючи маленькі Флорині груди, як немовля, смокчучи її ніжні дівочі соски. Коли вибух нарешті стався, він знову знепритомнів, але то вже була темрява життя, а не смерті. Йому стало душно, наче внутрішньовенно йому впорскували гарячий розчин, — тільки Флора кудись поділася. Куди це смішне дівчисько втекло? Як я житиму без неї? «Флора», — прошепотів він.

5

З медпункту почулися зойки, і Гальперин нерішуче закляк перед дверима: що робити? Можливо, дійсно йде процес реанімації, визволення невідомого з крижаного полону? А що як ця дурка, побачивши, що її штовхають на скоєння акту некрофілії, буйствує в медчастині, завиваючи від страху як скажена корова? Крики Зари досягли такої потужності, що Гальперин не витримав, прочинив двері.

Він побачив у напівтемряві, як по підлозі, встеленій білими простирадлами, скинутими з кушетки, рухається, катається, б'ється в конвульсіях якесь незрозуміле незграбне оголене тіло з кількома ногами і руками, ще й скрикує, й схлипує, й скиглить, аж медінструментарій дзенькає на скляних поличках шафи. Гальперин боявся ворухнутися, щоб не завадити американсько–німецькому способу порятунку полярних пілотів, тільки подумав: невже ці повії з «Евридики» так само ламають кістки нещасним, замерзлим, як бурулька, літунам Конфедерації? Стояв так довго, аж доки велика незграбна тінь заспокоїлась, розділилася на два окремих тіла. Він помітив при тому що й друге — довге, худе — тіло невідомого Дон Кіхота виявило ознаки життя. І тоді лікар ступив на середину кімнати й, узявши до рук ліхтар, навів хитливий промінь на тюленеподібну постать, що сиділа на підлозі біля невідомого чоловіка, важко дихаючи. Й здригнувся від несподіванки: це була не Зара, а інша — невідома — повногруда зваблива істота з сяючими у півмороці очима, яка незмигно дивилась на нього.

— Заро, це ти? — спитав Гальперин, не вірячи власним очам. — Що з цим чоловіком? Він живий?

Зара схопила в обійми кволе тіло чорнобородої людини, притулила його до своїх великих грудей й почала заколисувати, мов малу дитину.

— He чіпай його, — з погрозою сказала вона. — Хіба не бачиш, що спить? Він мій.

— Дай я тільки подивлюся, — наполягав Гальперин. Поставив ліхтар на великий стіл, на якому ще годину тому лежав мрець, й втопив тому у шию палець, намацавши ледь відчутне биття пульсу.

— Ну все! Ти зробила це! Одягайся! — гукнув переможно Гальперин і побіг за Чмілем, кричачи з порога:

— Ожив! Ожив!

Чміль — схожий на жокея хлопець, худий і маленький на зріст — вичитував саме якогось братчика за порушення дисципліни. Сиві вуса à la Тарас Шевченко були в повному контрасті з чорною кучмою волосся, підстриженого по–козацьки. Сотенний був одягнутий у добре припасований до фігури темно–синій френч зі стоячим комірцем, оздоблений малиновим шитвом на рукавах; на грудях поблискував срібний хрест. В руках тримав гарапника, і це означало, що для чергового братчика надійшов момент покарання.

— Підставляй сраку! — наказав сотенний винуватцю. Той покірливо спустив штани й нахилився головою до Гальперина, дупою до керівника. Чміль шмагонув гарапником, але, мабуть, не дуже сильно, бо жертва виховання навіть не скривилася.

Після екзекуції Чміль упер свій гострий погляд у Гальперина.

— Як ожив? А я вже погнав Святополка і Микиту могилу копати. Ну, ну, показуй.

Вони довгим казарменим коридором побігли до медчастини. Зари там уже не застали, лише залишився запах картоплі й цибулі. Незнайомий лежав на кушетці, дбайливо прикритий простирадлами.

Гальперин підніс ліхтар до голови незнайомого. Той напіввідкрив очі й щось пробурмотів невиразне. Гальперин нахилив голову й прислухався.

— Де Флора? — спитав незнайомець.

— Яка Флора? Це була Зара. Тебе як зовуть, чоловіче?

— Фавн, — прошепотів незнайомий і заплющив очі.

Так у Спасо–Дніпровському козацькому братстві напередодні Різдва року Божого 2079–го з'явився новий братчик Фавн, який нічого, крім свого дивного імені, не пам'ятав: ні хто він, ні звідки.

6

Напочатку був Вибух, І Вибух був Богом.

Великий Спалах огорнув Землю, наче хлібину, тнуту до пічки, від чого хлібина зчорніла, тісто спеклося й скорина обвуглилася. Усе через Вибух постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього.

Утому вогні згоріли держави, народи, племена, родини і вся техносфера, створена людьми: системи зв'язку, штучні сателіти, космічні орбітальні станції, літаки, кораблі, засоби навігації і контролю, всі знаряддя масового вбивства — ракети і протиракети, радари та електронні системи управління боєм.

Зникли всі гроші, всі валюти світу, всі фінансові документи й всі боргові розписки у банках, бо самі банки й біржі перетворилися на попіл у променях Великого Спалаху.

Закінчили своє безславне існування Організація Об'єднаних Націй, інші міжнародні організації, які контролювали або намагалися контролювати життя людей і довели людство до катастрофи.

Великий Спалах назавжди спопелив або понівечив пам'ять людства — сховища з носіями електронної інформації, бібліотеки й синематеки, а також такі матеріальні витвори, як хмарочоси, мости, металургійні й нафтопереробні заводи, підприємства фармакологічної та біоінженерної індустрій, газосховища, атомні й теплові електростанції, бензоколонки, гіпермаркети й оптові склади, розважальні центри.

І Земля стала пуста та порожня, і Темрява впала на безодню. І скільки б не заклинав Бог: «Хай станеться світло» — світло не народилося в Темряві.

Час зупинився.

Старий Час згорів у полум'ї Великого Спалаху, а новий ще не почався. І прийшло велике Безчасся на Землю, Нульовий Цикл, абсолютне Zero — нуль років, нуль місяців, нуль днів, нуль годин. 0000. Після Великого Спалаху настала Темрява.

І лише згодом з'явився Бог — як функція нового часу. Бог повернувся з далекого позагалактичного відрядження, й Він з острахом поглянув на Землю — точніше, на рештки того, що від неї залишилось: на руїни міст, на змінені контури гір, рік, озер і морів, на неіснуючі державні кордони, на вигорілі плями лісів, на порожні, де–не‑де розірвані стрічки автострад та залізниць, на безпорадні маси людей, уцілілих після небесного гніву, які перетворилися на зграї втікачів з насиджених місць.

Бог жахнувся від побаченого й заплющив очі: згадав, як весело колись — усього за кілька днів — зладнав цей світ, наповнюючи його світлом, рослинами, водою, живністю й людьми: людьми — це був Його найбільший гріх. Коли Він сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі», — Він скоїв велику помилку, ключовим словом якої було «пануйте»: підступне, хтиве, жадібне й жорстоке людське плем'я вийшло з–під Його контролю, не бажало підкорятися Його заповідям, не вписувалося в Його проект екологічної гармонії та гуманістичної благодаті «Самі винні», — сумно зітхнув Бог і відлетів до інших, кращих світів, сподіваючись, що спрага до життя, інстинкти самовідновлення і самовдосконалення, закладені ним у людські душі, врятують колись цих нещасних.

Покидаючи земні пруги, Бог, шукаючи виправдання, намагався запевнити Себе в справедливості тої кари, яку наслав Він на Землю: Великий Вибух знищив Інформацію — це кляте відкриття Сатани, це джерело розпусти, брехні і відволікання людей від Віри. Люди, всупереч усім настановам Бога, усім Його простим заповідям, почали розбудовувати засоби глобальної електронної комунікації, яка стала знаряддям Сатани, його павутинням, що охопило всю Землю, склалося в єдиний гедоністичний Network.satana.com, перетворилося на потужний засіб вселенського одурманювання, розбещення, наркотизації людей, відволікання від головного, заради чого Бог створив людство: від Віри, Надії та Любові. Тобто істин, які не потребують Інформації.

Богові сподобалася ідея знищення Інформації і сатанинської Network, і Він дав наказ зруйнувати глобальний Содом і Гоморру — штаб–квартиру Сатани, де встановлений був його престол, — і Господь послав на Содом і Гоморру вогонь небесний і поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність Землі.

Сталася вселенська катастрофа, яка знищила Інформацію і Технологію, повернувши людство у праісторичні часи суворого біблійного існування.

Можливо, в цьому й полягав проект Бога: дати людству змогу іще раз почати все від першоджерел.

7

Після голодного виснажливого посту, після довгих місяців темряви, завірюхи, морозів, мору, смертей і гнітючого страху, що обступав братчиків, наче вовча зграя знесиленого перехожого, прийшло перше в їх новому житті свято.

Свят–вечір, ніч напередодні Різдва.

Двадцять два братчики, включно із Фавном, який почав потроху пересуватися коридорами казарми, зібралися в залі засідань, коли зовсім стемніло і коли перша зоря засвітилася десь далеко за свинцевою сферою хмар зі снігу, пилу і попелу що обклали Землю; у залі вже стояла ялинка, прикрашена нехитрими паперовими іграшками, виготовленими зі «Статуту караульної служби бригади «Батурин», розфарбованими акварельними фарбами, — всі ці вбогі півники, ведмедики, рибки, зірочки нагадували братчикам щасливе колишнє життя, що зникло назавжди. Поряд з ялинкою братчики поставили невеликі ясла, вистелили їх сіном й поклали ляльку Супер–Секс–Барбі, поцуплену кимось з козаків у селі. З нагоди свята зал освітлювали три ліхтарі та дві свічки.

На чолі столу сів сотенний Чміль, який з такої оказії дбайливо розчесав сиві вуса й чорну кучму волосся. Братчики також причепурилися, як могли — хто вдягнув свіжовипрану сорочку, хто почистив зашкарублі черевики чи чоботи, хто поголився нарешті. Святополк був одягнений у білий смокінг, вишитий шовковими нитками — червоні маки та золотий орнамент. Вкрав колись цей гламурний прикид у заїжджої естрадної зірки в Сумах і дуже пишався своїм святковим строєм. Фавн, одягнений у якийсь непотріб, знайдений на складі, сів наприкінці столу. Поряд сидів Микита, який пишався своєю роллю у врятуванні незнайомця і взяв на себе роль Фавнового опікуна. По праву руку від Чміля сидів старший сержант братства Микола Мармиза — красень з витонченим обличчям іспанського ідальго й важкими кулаками вишибайла: вдягнув козацький темно–червоний святковий жупан, невідь–яким чином збережений сержантом, якого боялися всі братчики. З лівого боку місце зайняв отець Никодим — власне, не отець, а недовчений і ще не висвячений семінарист в окулярах з товстими лінзами, за якими проглядались його вирячкуваті оченята, через що братчики прозвали його Раком Козерога, бо крім окулярів обличчя його прикрашала ріденька борідка.

Зари за столом не було, хоча Гальперин, котрий перейнявся дивом, очевидцем якого став, особисто ходив на харчоблок — просити Зару прийти на свят–вечір, на що вона мовчки мотнула головою і відвернулася від лікаря, продовжуючи чистити оселедець.

Братчики вже дізналися, яке дійство відбувалося в медчастині напередодні, вже сміялися, вигадуючи сороміцькі подробиці реанімації незнайомого, вже називали Зару Флорою, а Святополк уже спробував підкотитися до баби й засунути руку їй за пазуху, за що отримав удар ополоником і довго витягував з мокрого волосся капусту: всьому виною був довгий язик помічника Гальперина, фельдшера Сломковського, якому лікар по секрету повідав таємницю оживлення мерця. Тільки Фавн ні про що не здогадувався, бо сотенний якнайсуворіше наказав нічого не розповідати новому братчику.

— Починайте, отче, — наказав Чміль.

— Отче нащщо на небі… Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…

Братчики почали повторювати слова молитви, а ті, що не знали слів, ворушачи губами, бубоніли щось, аби не відрізнятись від інших.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

— І сала з горілкою теж, — додав неголосно Святополк і змовк, бо на нього пильно подивився Чміль.

— І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, — повторювали братчики ревно, вимолюючи в Бога життя і прощення.

Тільки Фавн сидів мовчки, похиливши голову й заплющивши очі, наче полинув далеко від цих людей, які врятували йому життя, та від їх молитви.

— І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого… Амінь.

Частина братчиків осінила себе хрестом.

— Браття, — урочисто мовив Чміль, — нелегкий час випав на нашу долю. Багато з нас втратило своїх рідних і близьких, свої домівки й потом–кров'ю нажите майно.

По пласкому як корж, обличчю Микити покотилися сльози, бо згадав він своїх батька, матір, малих братів і сестер, яких восени викосила вірусна пошесть, що прокотилася від джунгарських степів Чорної Орди і до Португалії, не пощадивши ні старих, ні малечу бо збудником виявився вірус–мутант — продукт вибухів на азійських теренах. Ті, хто захворював — а таких назбиралось до третини всього населення Землі, — за два дні вкривалися чорним висипом і на четвертий день вмирали. Лічені щасливчики залишалися в живих. Хворобу назвали Чорним Мором, хоча насправді це був давно забутий людством різновид чорної віспи.

— Проте, ми з вами — живі, і наш обов'язок перед мертвими — захистити наших живих братів і сестер, які страждають гірше за нас, бо беззахисні й беззбройні, голодні й холодні. Хочу нагадати, що метою нашого козацького братства є захист українського люду й українських земель від усіх зайд і розбійників, від продзагонів опричників й бандформувань смертохристів, від різного мотлоху — колишніх жандармів та сірих бригад. Я вдячний вам, що зголосилися добровільно і служите самовіддано. Хочу сказати, що днями я отримав через народну пошту повідомлення з Києва, а в ньому різдвяні поздоровлення від побратимів зі Спасо–Чорнобильського, Спасо–Запорізького, Спасо–Миргородського та Волинсько–Поліського братств, створених останнім часом. Київ повідомляє, що йде підготовка до створення єдиного координуючого центру на базі Києво–Могилянського братства…

— Знову Київ усім керує, — невдоволено кинув Святополк, — а ми тут відбуваємо за всіх… Знову пани на нашу голову.. Мало їх різали.

— Святополк! Гарапника захотів? Не подивлюся на свято! — перервав свою розповідь Чміль.

— Він до Зари захотів, — реготнув хтось із братчиків.

— Тиша! — стукнув кулаком по столу Мармиза. — Продовжуйте, сотенний Чміль.

Чміль, розуміючи, що всі хочуть з'їсти куті, скуштувати оселедців з цибулею, политих олією, а ще більше — випити узвар, до якого, з дозволу сотенного, додали трохи самогону, скоротив до мінімуму своє повідомлення.

— Отже, братства стануть першими ланками порядку і влади на нашій землі, спустошеній війною, олігархами, поміщиками та окупантами. А тепер прошу, браття, почастуватися, чим Бог послав.

І перший налив собі до склянки темно–коричневий узвар й, піднявши склянку, сказав:

— Христос рождається! Славімо Його! Будьмо!

— Будьмо! Славімо Його, — дружно підтримали сотенного голодні братчики, дзенькнувши стаканами. Тільки Фавн відмовився від узвару, понюхавши плин і відчувши в коричневій рідині, де плавали засушені грушки й сливи, запах алкоголю. Натомість узяв шматок свіжого житнього хліба, спеченого зрання Зарою, поклав зверху трохи квашеної капусти і кружальце білої беручкої цибулі й почав повільно жувати цю смакоту. Потім, набравши до чашки з великої миски трохи куті з медом і маком, попросив Микиту відвести його до келії, куди поселив його сотенний Чміль: маленька кімнатка — колишня комора для щіток і мітел — розміщувалася в самому кінці казарми, поряд зі складом зброї.

Микита повернувся до зали, де гульки були в розпалі. Троє братчиків, накинувши на себе вивернуті кожухи, в масках, змайстрованих з фарбованої марлі й приклеєної вати, принесли Віфлеємську зірку, зладнану з залишків люстри, знайденої в пограбованому офіцерському клубі, почали бігати навколо ялинки і ясел, радісно розмахуючи руками й всіляко виказуючи радість з факту народження божественного Дитяти.

— Маленький Ісусик Не спить, не дрімає, Своїми руками весь світ обіймає. Ірод у Москві вдавився, Бо Христос наш народився!

Братчики упізнали густий бас Нестора–літописця, як кликали молодого студента філософії з Могилянської академії, довговолосого юнака на прізвище Маркіян Пеленський. Тут вихопився другий вертепник, Степан Голик, який підігрував собі на гармошці, — вічний повстанець, член УМАР — українського махновського руху забороненої попереднім режимом організації, — який ховався від Державної Варти (ДерВару) в ЗЕКу-116[1] і ледве не був розстріляний військами Чорної Орди напередодні Великого Вибуху Не маючи жодних музичних здібностей, Голик компенсував їх відсутність безладним рипом гармошки й голосним вигукуванням колядки.

— Як Дитятко мале народилось, У Віфлеємі воно поселилось,

— кричав Голик так, що його слова почув у дальній келії братчик Фавн, який задумливо стояв з чашкою куті перед напівзамерзлим віконцем, на шибках якого срібно різьбився крижаний гербарій.

— В небі зіронька сіяє І всю землю обіймає,

— продовжував вигукувати ветеран махновського руху, який взяв на груди не одну склянку узвару.

— Підсипте до ясел сінця, Щоб ангелики впали на колінця, Ісусика вони вітають І чемно рученьки складають.

Нестор–літописець схопив з ясел Супер–Секс–Барбі й притулив до грудей, наче насправді притискав малого Христа, а третій колядник — це був Святополк — почав махати Віфлеємською звіздою так, що світло ліхтарів і свічок, які коптіли в залі, засяяло й почало фіолетово виблискувати в скляних гранях старої люстри, потішивши братчиків, які згадали мирний електричний час.

Святополк також вирішив показати братчикам свої поетично–музичні таланти: заспівав досить приємним баритоном на мелодію всім знаної пісні:

— І шумить, і гуде, Сніг холодний іде, А хто ж мене, молодого, До Ісуса проведе?

І відповідав сам собі писклявим жіночим голосом:

— Проведу я тебе, Де Христосик живе, А хто ж мене, молодую, До оргазму доведе?

Захмелілі братчики реготали до упаду, бо Святополк, співаючи свої сороміцькі коломийки, ще й танцював, супроводжуючи тексти непристойними жестами. Микиті це не сподобалось, бо, як людина поважна й віруюча, не любив він цих вихилясів. З'ївши вареники з грибами, він подався до своєї келії, яку поділяв зі Святополком, — якраз навпроти комірки братчика Фавна.

Микита не почув художнього виступу отця Никодима, який, випивши узвару вирішив згадати, як у семінарії декламував не тільки четьї мінеї, а й художні твори.

Вийшовши до ялинки, отець ніяково витер руки об рясу, заплющив очі й голосно сказав:

— Микола Васильович Гоголь. Уривок з повісті «Ніч на Різдво».

Й, відкашлявшись, почав:

— «Последний день перед рождеством прошел. Зимняя, ясная ночь наступила. Глянули звезды. Месяц величаво поднялся на небо посветить добрым людям и всему миру, чтобы всем было весело колядовать и славить Христа…»

Дехто з братчиків поглянув у вікна, але дарма: чорна, непроникна темрява оточувала казарму.

— «Морозило сильнее, чем с утра, — продовжував Никодим, — но зато так было тихо, что скрип мороза под сапогом слышался за полверсты… тут через трубу одной хаты клубами повалился дым и пошел тучею по небу и вместе с дымом поднялась ведьма верхом на метле».

— Зара полетіла на мітлі! — гукнув Святополк під регіт братчиків, чим збив з пантелику бідного семінариста, який знічено змовк.

8

Насправді сотенний Чміль ознайомив братчиків тільки з невеличкою частиною обіжника, що його зв'язківці народної пошти доставили з Києва.

ТАЄМНО

2 січня 2079 року

Усім осередкам Спасо–козацького братства в Украіні–Руси.

Інформуємо про подальше погіршення безпекової ситуації на теренах колишньої Української держави (УД). На тлі загального колапсу всіх технологічних, енергетичних та інформаційних систем, всіх структур влади й хаосу, спричиненого Чорним Мором, посилилася діяльність кримінальних елементів та мародерів, які тероризують місцеве населення.

Але найбільшу небезпеку на сьогодні становлять організовані бандформування з Півночі (зони Абсолютної Темряви), сформовані з ідейних смертохристів та опричників з руху Басманова. До складу бандформувань входять окремі підрозділи скандорусів, що складаються з варягів скандинавської Крижаної гвардії, монгольська бригада ім. Александра Невського та колишні військовослужбовці московської гвардійської бронетанкової армії МГБ ім. Л. Берії За нашими даними, метою бандформувань є проведення операції «Вовки Півночі», спрямованої на тотальне вилучення всіх запасів їжі з території колишньої УД і встановлення контролю над майбутніми врожаями. Успіх цієї операції означатиме остаточну загладу України, її біологічне знищення і зникнення нашого народу назавжди.

Вторгнення бандформувань очікується з дня на день, під час різдвяних і хрещенських свят. Будьте пильні.

Просимо прискорити створення Спасо–козацьких братств по всій території УД як самоврядних і незалежних органів влади на місцях, як осередків збройного опору новим окупантам, як засобу захисту мирного населення від мародерів і кримінальних елементів. Братства, які становлять на сьогодні єдину реальну національно–релігійну (воскресохристи) владну збройну силу, об'єднані у загальноукраїнську мережу, мають шанс стати державотворчим чинником, здатним врятувати і відродити Україну–Русь.

Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства зобов'язується у міру можливості постачати пропагандивну літературу та інструктивні матеріали, а також зброю та амуніцію з наявних запасів. Разом з тим, рекомендуємо покластися на власні сили та місцеву ініціативу. Закликаємо у цю годину загальнонаціональної катастрофи не допускати партійних чвар.

Начштабу майор Ігор Палій.

9

Захмелілий Микита важко, тримаючись за стіни коридору, дочалапав до дверей своєї келії й здригнувся від несподіванки. Перед ним, наче тінь, виник братчик Фавн.

— Микито, — прошепотів Фавн, — біжи назад і тихо, щоб ніхто не помітив, приведи сюди Чміля й Мармизу. Справа дуже нагальна. Тільки тихо.

Микита так злякався, що, навіть не розпитуючи Фавна про те, що ж сталося в ніч на Різдво, повернувся до зали засідань, звідки, після монологу отця Никодима, лунали пісні і тупотіння братчиків. Сам залишився у залі, наче щоб з'їсти ще пару вареників з грибами, натомість Чміль і Мармиза тихо вийшли й попрямували до келії Фавна. Мармиза захопив з собою гасовий ліхтар.

— Що сталося? — стурбовано спитав Чміль братчика Фавна — цю незнайому чорнобороду людину зі слідами Чорного Мору на лиці. Невідомо чому Чміль відразу, як побачив Фавна, перейнявся повагою до цього напівмерця, який охляв настільки, що майже нічого не поїв на свят–вечір й сил не мав узяти участь у спільних веселощах. Крилася у Фавні якась таємниця, яка непокоїла Чміля.

— Що сталося? — перепитав сотенний.

Фавн стояв лицем до віконця, в якому своїм кволим диханням і холодними пальцями вигрів озерце прозорого скла, що крізь нього було видно сторожову вежу і подвір'я. Чашку з кутею поставив на стіл.

— Через годину почнеться атака, — розмірено й чітко вимовляв безжальні слова Фавн. — Треба підготувати оборону. Наступатимуть з боку стогу сіна, звідти, де ви мене знайшли. Але негайно треба затримати Святополка. Він приведе нападників.

Слова Фавна гіпнотично подіяли на Чміля і Мармизу, які слухали незнайому людину підкоряючись її незрозумілій логіці і впевненості, наче стояв перед ними ясновидець. Чміль одразу повірив Фавнові, бо його слова збігалися з таємним попередженням з Києва, якого Фавн не читав.

— Хто нападе? Скільки їх?

— Не знаю. Бачив четверо саней, чоловік по п'ять в санях… Добре озброєні. Вони йдуть убити нас.

— Це наші? — спитав Мармиза.

— Чужі, — помовчавши, пильно вдивляючись у пітьму Фавн спитав: — Зброя у вас є?

— Є, — відповів Чміль. — Автомати ІЖ-107, станковий кулемет, три міномети.

— Є станковий гранатомет ХМ-507 і протипіхотні гранати, — додав Мармиза.

— Прилади нічного бачення?

— Є.

— А батарейки до них?

— Великий дефіцит, — зітхнув сотенний. — Але для такої оказії знайдемо. А звідки ти, брате… ви, пане, знаєте?

— Про це пізніше. Не гайте часу. На вежу треба поставити вартового. Вони знають, що вартових нема. На жаль, він загине, тільки–но дасть сигнал тривоги. Але встигне попередити нас. Кулемет поставити на даху. Пане сержанте, ви сядете за кулемет. Пробачте мені, але я надто слабкий, не зможу бігати і стріляти. Я контролюватиму коридор. Дасте мені автомат. Міномети розставити так, щоб накрили шляхи підходу від стогу самі знаєте, де. Всі ліхтарі й свічки загасити.

Щоб не перестріляти в темряві своїх людей, почепіть шматки тканини, що світиться. Знайдете?

– Є роби для шляхових робіт, оранжеві, світяться, — сказав Мармиза.

Сотенний і сержант побігли до зали. Ніхто й не помітив, як вони повернулися: дехто вже спав, умостивши голови на столі, серед святкових страв, а найбільш завзяті вперто тупцяли біля ясел і ялинки, витискаючи з себе останні залишки енергії, тривоги і непевності. Довгі тіні братчиків стрибали по стінах і стелі, подвоювалися і потроювалися, нагадуючи декому забуті телекартинки. Яків Гальперин терпляче розтовкмачував Микиті американські підходи до лікування хвороби Альцгаймера. Віфлеємська зірка сиротливо стояла в кутку зали і вже не виблискувала святково.

Святополка в залі не було. Він зник.

10

Першим нападників помітив Микита, якого поставили на дерев'яну сторожову вежу. Вони повільно посувалися з боку стогу сіна, прямуючи до заднього двору, а не до центральних воріт.

Були в білих маскхалатах, майже зливаючись зі струменями снігу та все ж Микита загостреним від страху зором упіймав неясний рух сірих постатей, немовби перекреслених чорними автоматами й гранатометами. Поки витягав з‑за пазухи ракетницю, зір йому кольнув червоний промінь лазерного прицілу — і це його врятувало. Зістрибнув з вежі за мить до того, як пролунав тихий постріл снайперської гвинтівки, впав у кучугуру снігу й, борсаючись у ньому, встиг навмання вистрелити туди, звідки посувалися нападники. Біла сліпуча ракета з шипінням й іскрами, наче під час зварювання, полетіла низько над снігами й влучила в одну з постатей, яка раптово спалахнула жовто–червоним полум'ям. Почувся зойк, постать тупцяла на місці, доки хтось з камарадів не кинув нещасного в сніг. Та момент раптовості атаки вже було втрачено — через кілька секунд міни братчиків почали вибухати на висоті одного метру над сніговим полем, вбивши ще кількох нападників.

Фавн примостився в глухому куті коридору за матрацом, яким прикрив тумбочку викинуту з келії. Автомат поклав на матрац.

Він почув перші звуки бою, але був переконаний, що атакуючі обов'язково прийдуть сюди, щоб знищити казарму забрати з собою запаси зброї та харчів, які братчики зберігали в цьому приміщенні. Можливо, в нападаючих була якась особлива мета, про яку не знав Фавн, але знав Святополк. Коридор був порожній, лише навпроти входу блимав каганець — у поспіху його забули згасити, — й, коли око звикло до цього мізерного вогника. Фавнові здалося, що розвиднилося і коридор добре проглядається на всю його довжину. Знадвору лунали автоматні черги, глухі вибухи мін, а всередині казарми панували тиша і спокій.

Нарешті якийсь звук почувся Фавнові, наче дитячий скрик, щось загуркотіло, брязнуло, як скло, по якому пройшлися чоботи. Він поклав палець на спусковий гачок. Шум долинав із зали, де щойно братчики зустрічали Різдво. Прочинилися двері зали, й у коридор вислизнули дві постаті в білих маскхалатах. Зупинилися на якусь мить, щоб порадитися, куди йти далі, і Фавн, не даючи їм шансу на осмислені дії, натиснув на спусковий гачок. Трасуючі кулі вогняними стрілами змели нападників, звалили їх з ніг. Ще двоє спробували поткнутися до коридору з зали — їх також дістали черги Фавна, який, скориставшись короткою паузою, з останніх сил поповзом повернувся до себе у комірку.

І одразу хтось з нападників, що лежали в коридорі, відкрив шалений вогонь вздовж коридору по Фавновій барикаді, розірвавши на шматки матрац і розтрощивши на тріски тумбочку. Вирішивши, що з негостинним братчиком покінчено назавжди, двоє нападників підвелися й обережно посунули в бік складу зброї. Фавн, визирнувши з дверей, покотив по підлозі, наче в кегельбані, потужну гранату яка чорною кулею стрімко летіла назустріч непроханим гостям. Пролунав оглушливий вибух, після чого в коридорі все змовкло.

Фавн вийшов у коридор. З даху чулися важкі кулеметні черги. Фавн повільно, важко дихаючи, посувався коридором, тримаючи напоготові автомат, з огидою переступаючи через закривавлені трупи. Зайшов до вихолодженої морозом зали й запалив свічку Крізь розбиті вікна сипав сухий сніг. Фавн спіткнувся об щось, подумавши, що це ще один труп нападника. Підніс свічку й побачив розплющену Супер–Секс–Барбі, яка блудливо посміхалася рожевими тлустими губами, втупивши в Фавна закоханий погляд блакитних очей. «Я люблю тебе! — голосно пропищала лялька. — Поцілуй мене!» Зрозумів, звідки лунав дитячий голос.

Невдовзі повернулися збуджені з бою братчики й почали витягати залишки тіл з коридору, залитого кров'ю, складаючи трупи у дворі. Вони нарахували шістнадцять вбитих, шість поранених. Поранених допитував у сараї Мармиза й розстрілював одразу після допиту. Святковий темно–червоний жупан Мармизи став на грудях і животі чорним від плям крові. Серед вбитих та поранених Святополка не знайшли.

Втрати братчиків: двоє поранених і один загиблий — отець Никодим, котрого підвели окуляри, що впали у сніг під час бою. Без них він нічого в сніговій заметілі не бачив й, коли безпомічно випростався, щоб знайти своїх, отримав чергу в спину. Никодима поховали в могилі, виритій для Фавна.

Сотенний Чміль пішов шукати Зару, щоб прибрала коридор. Зайшов до харчоблоку й застиг у дверях. На печі, біля казана з гарячим борщем, лежав один з нападників, молодий монгол. Мабуть, був поранений і приповз сюди, щоб сховатися. В спині монгола стирчав широкий кухонний ніж, а на ослінчику перед пічкою сиділа нерухома Зара й не відповідала на запитання сотенного.

«Гарне Різдво вийшло, — подумав Чміль, — а могло бути ще страшнішим, якби не Фавн. Який же я йолоп, що в таку ніч не виставив вартових. Не офіцер, а жалюгідний аматор».

11

ТАЄМНО

6 січня 2079 року Начштабу КМБ І. Палію. Спецповідомлення

Сьогодні о 3–ій годині ранку стався напад на Спасо–Дніпровське козацьке братство. Розвідувальна група 5–го оперативного напрямку сил вторгнення «Вовки Півночі» у складі 29 бійців, скориставшись допомогою зрадника — члена братства, атакувала казарму братства. Завдяки заздалегідь вжитим заходам фактор раптовості не спрацював. Бій закінчився о 4.15 ранку.

Наші втрати — 1 вбитий, 2 поранених. Втрати підрозділу Півночі — 16 вбитих, 6 поранених, 2 коней убитих, 1 поранений. Захоплено 2 саней з кіньми. Залишки бандформування відступили вбік Козина і, оминувши його, зникли у невідомому напрямку. В усіх вбитих і поранених вилучено документи і зброю. Поранені після допиту розстріляні. З документів вдалося встановити, що до складу розвідгрупи входило 12 москалів, 3 українці, 7 скандинавів (переважно норвежці), 6 татар, 1 монгол. Командир групи — Бьорн Ульванг, кавалер ордена Варязька Зірка III ступеня. Розстріляний після допиту.

Звертав увагу добра екіпіровка скандинавів — спеціальна зимова білизна й кулевідпірні кольчуги з особливо легкого пластика та вітамінно–білкові препарати, що дають можливість здійснювати тривалі переходи без вживання їжі.

Сотенний А. Чміль.

12

Яків Гальперин, уважно оглянувши медичні трофеї — ліки та біопрепарати, — порекомендував Фавну препарат, що його застосовували колись норвезькі лижники під час гонок на дальні дистанції: Суперспід–Поліглітазон–THG. І справді, вже через кілька днів Фавн відчув приплив сил й зголосився принести сіна з того стогу під яким його знайшли. Від Микитиної допомоги відмовився, сказавши, що впорається сам.

Снігопад ущух, стояв сухий морозець, коли дихається легко й думається прозоро. В полі вже не залишилось слідів минулого бою, хоча напівтемрява й пам'ять про боєзіткнення надавали цій місцевості похмурого колориту Фавн, одягнений у теплий костюм Бьорна Ульванга (кольчугу правда, не надягнув), йшов, не озираючись: не сумнівався, що сотенний Чміль навів на нього бінокль й не зводить погляду.

Фавн насправді не пам'ятав ні свого імені, ні того, що привело його до казарми братства. Знав лишень, що Чорний Мор звалив його в якомусь спорожнілому селі, де Фавна відпоювала настоями трав стара знахарка; але невдовзі вона сама захворіла, вкрившись чорною коростою, і, звуглена, вмерла в сусідній хаті. Коли і як доповз до стогу сіна, він не пам'ятав. Запам'ятав, як, виривши нору в сіні, де бігали по ньому веселі руді миші, він почув розмову: їх було троє — один говорив дивною, трохи схожою на німецьку, пташиною мовою, його перекладав на московське, акаюче наріччя другий, а третій намагався розмовляти норвезькою з грубим українським акцентом. Домовлялися про атаку на казарму в ніч на Різдво, о третій годині. Перший — мабуть, командир — пообіцяв третьому винагороду від імені конунга — золоту крону. Третій перепитав, як звуть конунга, сказав, що конунг обіцяв йому більше. Московський товмач послав його нах. На тому й розійшлися.

Сморід рудого мишачого племені не давав Фавну дихати; рятуючись від задухи, він вистромив зі стогу голову, побачив, як тихо від'їжджають четверо саней, зникаючи у темряві. Ковтнувши морозного повітря, Фавн остаточно стратив притомність.

Тепер, пригадавши розмову Бьорна Ульванга, невідомого москаля й Святополка — сумнівів не було, що це він, — Фавн поспішав до стогу сіна, бо усвідомив, що залишив у норі торбу, з якою ходив по селах, а що в тій торбі — того не пам'ятав.

Можливо, торба дасть йому відповідь на запитання, хто він?

Зайшов за стіг так, щоб його не видно було з казарми, поставив малі санчата — ґринджол йому не дали, ще заважкі для нього, — й почав згрібати сіно. Нарешті знайшов лаз до свого лігва, проповз усередину крізь кольке сіно, що заплуталося в його бороді, й намацав торбу, яка здалася йому неймовірно важкою. Як ходив він з цим тягарем, виснажений і хворий?

Не став дивитися, що всередині. Швидко поклав торбу на дощатий настил саней, оточений з трьох боків саморобною фанерною огорожкою, щоб буряки чи морква не розсипалися — натрусив згори сіна і повернувся, не поспішаючи, до казарми. Після нічного бою з чотирьох боків двору сотенний Чміль виставляв вартових, які контролювали кожен рух іззовні. Вартовий з вежі привітно махнув рукою Фавну, дозволяючи йому повернення на територію братства.

13

Тепер у Фавна з'явилася товстенька пошарпана книжка у м'якій чорній обкладинці, з прозорими сторінками зі спеціального паперу: «Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена». Книжка була з картами й схемами маршрутів, наче підручник для офіцерів Генштабу Весь свій вільний час читав цю книгу відкриваючи навмання сторінку — чи то Мойсееве П'ятикнижжя, чи Плач Єремії, чи соборні послання, але найчастіше вабили його Євангелія, які перечитував уважно, наче хотів знайти в них потаємний сенс, який не відкривається при легкому поквапливому перебігу тексту очима, без участі душі.

Після Різдва сотенний Чміль усадовив Фавна по свою ліву руку — на місце загиблого отця Никодима. Це стрімке підвищення Фавна в братській ієрархії не сподобалося Микиті, який почувався справжнім героєм нічного бою: його підопічний перемістився невідомо чому вгору; але наказів сотенного не обговорювали. Ніхто з братчиків не дізнався ні про розмову Чміля й Мармизи з Фавном перед боєм, ні про довгі перемовини сотенного з новим братчиком після Різдва: Чміль попросив Фавна виконувати обов'язки отця Никодима — стати капеланом братства, адже недаремно людина читає Біблію, тож стоїть ближче до Бога, ніж інші.

— Ми хоч і не релігійне братство, не ченці, але без Бога не можна існувати. Що ж від нас залишиться, якщо хліб заберуть і віру? Дивіться, що зараз робиться: після Вибуху народ знову повернувся до віри. Хто кинувся до язичництва, ось і в нас є троє таких, але більшість визнає Христову віру Навіть Яша Гальперин, хоч юдей, але як нашу віру шанує… Кажуть, в Обухові церква переповнена людом. У кожного своє горе, отже, моляться всі… Тому прошу вас, брате Фавне, стати нашим духовним отцем. Братчики вірять вам і поважають. Ви найстарша людина тут, слово ваше авторитетне. В народі подейкують, що скоро почнеться друге пришестя Христа. Кажуть, є багато прикмет. Кінець світу почнеться… власне, вже почався. Я, признаюсь вам, брате Фавне, не професійний військовий. Так, бавився в козацтво, був пластуном… потім у студентському братстві… вступив до УРА. Пам'ятаю, що тоді робилося — якесь бісівство. Казилися, як перед кінцем світу. На телебаченні, в житті, в політиці. Думав, не доведе це до добра. Не можна так довго існувати… От і догралися. А як ви думаєте — скоро почнеться Страшний Суд?

— Не знаю, — задумливо мовив Фавн, намагаючись пригадати, ким він є насправді. Невже він священик? — І ніхто того не знає. Христос сказав: про годину ту не знають ні ангели на небі, ні навіть Син — тобто Ісус. Тільки Отець. Але я не священик… мені здається, що не священик… Ви помиляєтесь.

Чміль мовчки погодився з ним, згадавши нічні накази Фавна та його бій з нападниками в коридорі. Але не відступав від свого задуму:

— Це нічого. Хоч тимчасово побудьте, доки знайдеться справжній піп. Людям треба сповідуватись, щоб гріхи їм відпустили, дітей треба хрестити, весілля треба грати. Розкажете братчикам про Святе Письмо. Багато знають цю історію тільки з музичної комедії «Смерть на Голгофі».

— Поранених… не треба було вбивати, — сказав Фавн, розуміючи, що їх треба було вбити за законами тої нещадної війни, що почалася в ніч на Різдво.

Чміль розсердився:

— А що з ними накажете робити? Годувати їх, коли самі голодуємо? Лікувати, коли ліків немає? А потім, коли вони одужають? Думаєте, мені приємно? Мармизу братчики катюгою назвали. Вже почали боятися його…

— Я погоджуюсь, — несподівано сказав Фавн. — Тільки віддайте мені бліндаж, що біля господарського двору Хочу там жити… в печері. А в разі нападу буду відстрілюватись. І якщо хто схоче, нехай приходить на сповідь.

«А кому ж мені сповідатись? — подумав. — І звідки в мені той тягар гріхів смертельних?»

З бліндажа винесли запаси картоплі й моркви, забрали діжки з кислою капустою й солоними огірками — перенесли до погреба, що був виритий навпроти харчоблоку. Причепурили сяк–так землянку, поставили вузьке ліжко й невеличкий столик, повісили хрест і лампадку, проте спертий запах картоплі й кропу ще довго залишався.

Першим на сповідь до Фавна прийшов сержант Микола Мармиза. Він змінився після того бою — уникав зустрічатися поглядом з братчиками, кулаки вже не так весело гуляли по ребрах підлеглих. Навіть у темряві бліндажа можна було помітити, як змарніло його шляхетне обличчя карпатського графа. Мармиза став на коліна перед Фавном. Той спочатку знітився, не знав, що робити, але потім прикрив сержантову голову старим темно–синім з золотими шаблями й малиновими хрестами прапором бригади «Батурин», знайденим у бліндажі.

— Кажи, — ніяково наказав Фавн, дивуючись, що цей зарізяка слухняно стоїть перед ним на колінах й готовий повідати свої таємниці.

— Каюсь, отче, в смертних гріхах. І перший мій гріх…

«Вбивство», — подумав Фавн.

– …заздрість.

— Заздрість?

— До сотенного Чміля. Я сподіваюсь, що таємницю сповіді гарантовано?

— Так, так, — запевнив сержанта Фавн.

— Я ненавиджу його і заздрю. Він ніякий не військовий, а звичайний вискочка. Неук. Студентик з Могилянки. Я ж закінчив вище училище сержантів у Немирові, воював з москалями. Люблю воювати, командувати людьми. Чому ж він, отче?

— Воля Божа, — ухильно відповів Фавн.

— Яка Божа? Купив він посаду сотенного в Києві. Зв'язки там у нього. А мені ходу немає. Бо я простий малограмотний сержант. Коли думаю про це, зарізав би його… з яким задоволенням… Під час бою, коли сидів з кулеметом на даху аж руки свербіли чергу в нього вгатити. Я ж зверху.. — і Мармиза заплющив очі й стиснув зуби так, що на його видовженому бездоганно гармонійному обличчі з'явилися тверді жовна.

— Це гріх, брате мій, — мовив лагідно Фавн, ховаючи страх перед сержантом.

— Знаю… Тому й каюсь… Чи Господь простить мене?

— Будеш каятись — простить.

— Буду — пообіцяв Мармиза. — То що, можна йти?

— А хіба інших гріхів в тебе немає?

— Є. Але малі. Комусь в пику дав під час військових занять. Микиті несправедливо вліпив два наряди поза чергою.

— А поранених стріляти? — нагадав Фавн.

— Поранених? То ж святе діло, — здивувався сержант. — Вони смертельні вороги наші.

— І нічого не здригнулося в твоїй душі? — допитувався Фавн.

— А що може здригнутися? Навпаки, мені це сподобалось… Якесь задоволення, щось солодке, наче з бабою кінчав, — щиро визнав Мармиза.

— Покайся, бо вбивство — гріх великий.

— Коли треба, покаюсь, отче. Але як мені після цього воювати? Тут або вони мене вб'ють, або я їх. Кому повезе. Це що — вбивати і каятись, каятись і вбивати?

— Виходить, так, — тихо сказав Фавн, відчуваючи біль у голові й стрибки пульсу.

Довго сидів Фавн після того, як Мармиза пішов, дивився на вогник лампадки й думав про те, що книжка, яку так старанно читає, не на всі запитання дає відповіді — треба самому їх шукати. Або знайти іншу книгу.

Другим ступив у бліндаж (чи, як називав Фавн, — печеру) його рятівник Микита Іваненко. Скинув мотоциклетний шолом, розписаний, мов пасхальне яєчко, синіми й червоними зірками, похрестився на дубовий хрест у кутку, став на коліна й покірливо нахилив голову, щоб бригадний прапор її накрив (сержант Мармиза вже провів серед братчиків виховну бесіду — що і як треба робити під час сповіді, погрожуючи тим, хто не піде до отця Фавна, не пустити до лазні), й хитро спитав:

— Чуєш, Фавне, тобі все розповідати чи не обов'язково?

— Як хочеш, — байдуже відповів Фавн. — Обманюєш не мене, а Бога.

Микита злякався:

— Бога обманювати не буду Отож слухай. Історія це довга. Мені двадцять сім років. Я народився в Миргородському повіті, село Великий Байрак. Там усе належало Крейді. Знаєш такого?

— Крейда? — перепитав Фавн.

— Та знаєш його, хто ж його не знає. А село наше конкретно належало племіннику Крейди. Простіше кажучи, я, мої батьки, сестри й брати, все село було в кріпаках у цього ірода. Вирощували гречку, але він усе механізував і роботи практично не було. Ну я ходив до лісу, що також належав Крейді, приносив хмиз, збирав гриби. Мене двічі ловили осавули Крейди, били шомполами так, що досі на жопі сліди лишилися. Інакше не міг, бо треба було якось жити, адже на той час мені треба було годувати свою сім'ю. В мене вже була наречена Настя, тому й ходив до лісу, щоб її прогодувати та її сім'ю. У ставку рибу ловив, хоч заборонено було. Якось пішли ми з Настею до лісу — вона гриби збирала, я вудки закинув до ставу. Аж тут нас сам Владислав Крейда піймав. Він з гостями був — великі цабе з ДерВару ГЕПРУ, кажуть, був брат самого Клинкевича…

Ці слова — ДерВар, ГЕПРУ[2], Крейда, Клинкевич — будили у Фавна якісь неясні спогади минулого, але пам'ять їх відкидала, наче була обладнана спеціальною сталевою сіткою, міцною і пружною, що не пускала минуле в Фавнову душу. Тому слухав він розповідь Микити майже байдуже.

— Вони застукали нас у лісі, коли ми з Настею… ну ти знаєш… любили одне одного. Побачили сітку з рибою, коропи були добре вгодовані, й відро з грибами. Там їх сила–силенна була, ніхто не збирав, боялися люди. Крейда з гостями вже п'яні були, веселі. Осавули сказали, що це той Микита, який злісно порушує порядок. Тоді вони прив'язали мене до дерева, потім роздягли Настю й почали її ґвалтувати. В мене на очах, отче…

Микита застогнав, скрививши жалібно широке обличчя, і Фавн ніби вперше побачив цю типову картину з життя кріпаків в Українській військово–козацькій федеративній державі. Щось відбулося з пам'яттю Фавна — наче тріснула сталева сітка, якісь страшні й каламутні картини його власного минулого почали спливати, й душа сповнилася великою тугою.

— Вони ґвалтували її, вона спочатку пручалася, кричала, але вони вливали в неї горілку й вона сп'яніла й почала сміятися, потім… потім… їй це сподобалось й вона стогнала від радості…

— Припини, — сказав Фавн, якому стало млосно від цієї розповіді. — В чому твій гріх?

— Пробач, отче… Гріх мій у тому що, коли почалося повстання, ми спалили будинок Крейди, повісили його осавулів… Сам він утік. А дітей залишив.

— І що далі?

— Ніхто цього не знає. Тільки я й ти.

— Що ти накоїв?

— Я замкнув кімнату, в якій залишилися малі діти Крейди. І вони згоріли. Якби ти почув, як вони кричали…

Микита застогнав ще сильніше, потім, схлипуючи, почав шукати щось по кишенях мокрими від сліз руками. Тривало це довго, і Фавн не знав, як заспокоїти свого рятівника. Нарешті Микита знайшов, що шукав.

— Ось, — на його долоні лежав невеличкий ключ. — Цим ключем я їх замкнув.

Дихав важко, але слова його звучали тепер спокійно — ні сліз, ні схлипувань.

— Не знаю, що з ним робити. Візьми, брате, врятуй мене від цієї змори, — Микита простягнув ключ Фавну. Той взяв, вагаючись, ключ й прошепотів:

— Боже, прости гріх смертний брату Микиті. Йди й молися, брате. Проси прощення. Це на все твоє життя. Не я відпускаю твої гріхи, а Бог. Проси в нього. Я лишень слабка людина.

Фавнові стало зле, його почала бити пропасниця, наче знову Чорний Мор повернувся до нього. Він ліг на своє жорстке ліжко, накрився маскхалатом Бьорна Ульванга — легеньким, майже невагомим, але теплим — таким що захищав бійця від найлютішого морозу й chill–фактора — крижаного арктичного вітру, й довго лежав навзнак, з відкритими очима, не розуміючи, хто він, як опинився в цій печері і що цим чужим людям, які оточують його, потрібно від нього. Можливо, він найбільший грішник серед них.

14

Дивно, але всі, хто висповідалися в Фавна, відчували раптову полегшу, навіть ейфорію, наче новий капелан радикально зцілював душевні рани братчиків, знімав біль кривавих спогадів й жахіть, через які за останні роки перейшли ці люди. Після перших сповідей до Фавна вишикувалася черга братчиків, але він обмежив сеанси самовикриттів, посилаючись на стан здоров'я, усамітнився і заглибився у читання Біблії. Слава про Фавнові здібності вийшла за межі казарми, адже всюди — і в Трипіллі, і в Щербаківці, і в Халеп'ї чи Витачеві, в Обухові і в Кагарлику не кажучи вже про Козин і Кончу — в братчиків залишилися батьки, родичі, жінки, коханки, повії, куми, свати й друзяки. І багато цих людей з–поза братства забажали і собі піти на сповідь до отця Фавна. Ті, кому вдалося побувати в бліндажі, підтвердили чудодійну душозміцнюючу силу сповідей. Слава про отця Фавна покотилася по всій окрузі — стали його називати Фавном–цілителем. Фавном Печерським, навіть святим відлюдником почали величати самопроголошеного отця.

Завдяки сповідям Фавн дізнався не тільки про великі і малі гріхи цих людей, про тих демонів, що терзали їхні душі; йому також поступово відкривалися й ті підспудні речі, що завжди супроводжують, як лишайник дерево, будь–яку справу — найшляхетнішу, будь–яку організацію — навіть найсправедливішу. Фавнові ставали відомі в деталях дедалі більше нових і нових таємниць функціонування братства — цього складного механізму самопорятунку народу у годину руїни.

Кілька енергійних людей, на чолі яких стояли Чміль та Мармиза, бачачи безвладдя, спустошення й розгул бандитизму створили братство, яке почало наводити порядок (це означало — розстрілювали безжально кожного затриманого на місці злочину бандита й мародера). До братства потяглися добровольці, які кров'ю підписали його статут. Братство давало надію на виживання від голоду ощадливо розподіляючи серед братчиків запаси харчів, знайдених на продовольчих складах. В особі Чміля та його побратимів поєднувалися адміністративна влада округи, суд, каральні органи та збройний захист людей. Виявилося, що братчиків було набагато більше, ніж два десятки, як спочатку думав Фавн, — понад три сотні членів братства жили в поблизьких селах і, маючи зброю, при потребі брали участь у збройних акціях. Селяни, повіривши у справедливість братства, почали допомагати їжею та кіньми. Будь–яка партійна діяльність заборонялася, ніякої виборної демократії не передбачалося. Гаслом братства було:

ЗЕМЛЯ. ВОЛЯ. УКРАЇНА.

Братство нікому не підпорядковувалося, лише інколи координувало свої дії з Києво–Могилянським братством — сотенний Чміль знав там кількох людей і довіряв їм.

Разом з тим, сповідальники розповідали й про менш патетичні справи, про побутовий низький дріб'язок, в який були занурені деякі братчики. Так, люди, які відповідали за харчоблок та запаси їжі, не завжди по справедливості ділили їх, віддаючи по блату частину харчів своїм родичам. Начальник харчового постачання братчик Кирило, золотозубий колишній власник продовольчого магазину в Богуславі, утримував двох коханок у різних селах, ще й підгодовував дружину та численну рідню. Один зі сповідальників розповів, що Кирило скуповує на чорному ринку у киян, тих, які вціліли після Вибуху й переселилися до сіл, золото і коштовності, розраховуючись борошном й м'ясом, що належали братству. Ось чому, коли під час спільної молитви і вечері Фавн запропонував організувати сиротинець при братстві, щоб підгодовувати голодних сиріт, Кирило різко заперечив, кажучи, що братчики самі ледве зводять кінці з кінцями. Чміль підтримав Фавна, чим викликав велике невдоволення Кирила і двох його найближчих посіпак.

За склад зброї, що дістався братчикам від залишків бригади «Батурин», відповідав сержант Мармиза. Але й тут не все було гладко, бо велика партія штурмових автоматів–коротунів НК–МР 5/11 з китайськими набоями безслідно зникла зі складу, а згодом з'явилася у банді Мокрого, який тероризував дальні села. Фавн не розумів, звідки він знає про автомати НК–МР 5/11 і про бойові властивості саме китайських набоїв, коли побачив убитого братчика: черга з цього автомата прошила наскрізь скандинавську кольчугу, що її надів на себе братчик. Звичайні кулі таких кольчуг не пробивали. Розлючені братчики загнали бандита, який убив козака, до порожньої повітки і підпалили її. Він, задихаючись, виповз, кинув на сніг автомат і мішечок з золотом, благав пощадити, але Мармиза миттєво вихопив свій старий «Маузер» С-96 з великою червоною цифрою «9» на руків'ї й вистрілив бандиту в обличчя, знісши тому половину голови: на тій, що залишилась, можна було вивчати анатомію головного мозку, його лівої півкулі. Чміль лаявся, бо треба було спочатку бандита допитати, взнати, куди поділася банда Мокрого, хто їй допомагав, зробити так, як завжди це робив Мармиза, не порушуючи існуючого порядку, але Мармиза лише зціпив зуби, погравши жовнами, й пішов у дальній кут двору помочитись. У сніговому заметі залишилась свіжо–жовта, паруюча на морозі глибока дзюрка.

Фавн ні з ким не ділився тим, про що дізнався, живучи в братстві — і не тільки тому, що дотримувався таємниці сповіді. Якийсь голос казав йому не втручатися в справи дрібні, що нагадували йому вовтузіння рудої мишви в сіні, коли лежав, помираючи, очікуючи на пришестя Флори. «Я не вчитель їм і не суддя, — думав він. — Є в них інший Вчитель та інший Суддя».

Відчував, хоч і не міг пригадати — коли і де, — що був свідком набагато страшніших злочинів та фатальних пристрастей, які промайнули, наче снігові хмари над замерзлим Дніпром, не залишивши по собі сліду. Інколи він ходив на гору, що нависала над Дніпром. Провалюючись по пояс у снігу продирався крізь чагарник — кущі бузку та акації — і виходив на лисий вершок, звідки відкривалися обриси Дніпра, закутого в кригу, в яку навічно вмерзли засніжені рештки двох десантних барж, й занурені в сутінки далі Лівобережжя. Далеко вище, на правому березі, можна було вгадати три високі труби електростанції — мертві, позбавлені тепла й диму вертикальні стовпи. Ні вогника, ні сліду життя, тільки посвист вітру з півночі й сутінки, що переходили в ніч, але ніколи не закінчувалися ранком.

Щось пов'язувало Фавна з цими дикими місцями, хоча він не пам'ятав світла, блиску живої води, кольору квітучих дерев, бо світ, до якого належав, складався з темних кольорів, навіть сніг був сірий, без іскор, а замети і дерева не відкидали тіней, бо все було тінню.

15

Одного разу вже після Водохреща, прийшов до Фавна Нестор–літописець — зовсім молодий юнак, не зарослий, як інші братчики, колькою щетиною, а вкритий невинним пухом першої молодості. Довготелесий, незграбний, він щохвилини відкидав з правої щоки довге пасмо волосся, яке знову і знову спадало на обличчя; пояснив, що стріляти це йому не заважає, бо в бою зав'язує на голові стрічку — так, як роблять це футболісти, — яка оперізує чоло і потилицю і не дає волоссю розсипатися буйною гривою. Він спотикався в темряві Фавнової печери, ледь не зламав лежанку, не знаходячи собі місця, але потім заспокоївся і, замість стати на коліна, всівся на ослінчик, а Фавн примостився навпроти літописця на ліжку, не роблячи спроби накрити його голову бригадним прапором.

Нестор довго мовчав, наче звикав до темряви, потім спитав:

— Звідки у вас, брате, таке дивне ім'я — Фавн?

— Не знаю, — знизав плечима Фавн.

— А що воно означає — знаєте?

— Ні, — щиро зізнався Фавн. — А що?

— Не чули такий вірш: «Стрибає Фавн, коханець полохливих німф»?

— Ні.

— Мені знайоме ваше обличчя, — Нестор відкинув непокірне волосся. — Ніяк не згадаю, де я бачив вас.

Фавн посміхнувся.

— Коли згадаєш, скажеш. Мені самому цікаво.

— Фавн — пророк, напівбог, напівкозел, напівлюдина. Живе в лісах, — повідомив Нестор, пригадавши курс міфології. — Вовки його бояться.

— Що тебе непокоїть, синку? — спитав Фавн.

— Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…

— Що заважає?

— Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги — то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них — Числобог. Бог чисел, бог часу.

Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди — на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках — намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.

Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.

— Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, — мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.

— Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси — невинні діти, жінки, старі — загинули під час хрещення? Хрест — це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу. Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.

Фавн мовчав.

— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру, знищив наших богів. Чули про це?

Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.

— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану. Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку, коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав'язане нам юдейське чужовір'я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…

Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.

— Несторе, — нарешті озвався Фавн.

— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Маркіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.

— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б у житті робити?

— Знайти чашу Святослава.

— Яку чашу?

— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.

— А ще чим хотів би займатися?

— Писати.

— А що вмієш писати? Вірші, прозу?

— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.

— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.

— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.

Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.

Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.

— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.

Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.

— Я покохав її до нестями. Понад усе — понад життя і смерть. Покинув батьків, поселився з Зореславою на Подолі. Ми зняли кімнатку на вулиці Сковороди, якраз навпроти Могилянки. Наша організація була оголошена гетьманом поза законом. Нам це подобалось. Нам усе подобалось. Брудна кімнатка без ліжка. Таємне капище на Щекавиці. Спільні ігрища навколо ідолів. Вивішування вночі наших прапорів навпроти ДерВару. І кохання на кожному кроці — чи на підлозі, чи в траві, чи в бібліотеці…

Поступово Нестор заспокоювався.

— І раптом напередодні окупації щось сталося. Зореслава пішла від мене. Я збожеволів від туги, почав її всюди шукати. Нарешті хтось зі священної ради підказав мені: вона пішла до Яромисла, старого цапа–волхва, який жив з дванадцятьма жінками. Зореслава стала тринадцятою. Я знайшов їх на Рибальському острові, в напівзруйнованому цеху якогось заводу, там було їхнє лігво. Серед іржавого брухту. Я прийшов туди надвечір й, залізши на електрокар, що стояв у цеху, спостерігав за ними. Спочатку вони пили з чорної великої миски якусь гидоту. Напевно, наркотик. Потім молилися на Яромисла, наче це Дажбог. Падали на коліна, цілували йому ноги… і вище… там такий хрін стояв… що ого! Яромисл був старий, голий, зарослий шерстю, як вепр, він підносив руки догори й вигукував якісь заклинання. А жінки повзали перед ним по цементній підлозі, замурзані мазутом. І серед них Зореслава… Потім почалися дикунські танці й злягання. І першою, з якою це робив старий цап, була Зореслава…

Фавн подумав, що Нестор зараз знову розридається, але той лише ковтнув повітря і продовжував:

— Ніякий порнофільм не може зрівнятися з тим, що я побачив. Так казилися вони до півночі, доки не зморилися і не полягали спати.

— І ти вбив Яромисла? — спитав Фавн.

— Ні, отче, — схлипнув винувато юнак. — Я не можу вбити людину. Я жалюгідний боягуз, а не Воїслав… Я підповз уночі до Зореслави, розтермосив її й хотів забрати з собою. Я сказав їй, що прощаю її гріхи, уявляєте? Тільки б вона повернулася до мене.

— Як Христос…

— Який Христос… як нікчемна ганчірка. Але вона сказала, що нікуди не піде й не хоче мене більше бачити. Я став на коліна перед нею, як перед вами, я благав її повернутися до нашої кімнатки, але вона навідріз відмовилась. І сказала мені таке, таке…

Нестор почав знову задихатися.

— Не треба казати… — Фавн лагідно провів рукою по волоссю сповідальника.

— Ні, треба! Треба! Бо я жити з цим не можу.. Якщо не скажу.. Вона сказала, що я її не задовільняв сексуально і що тільки з тим смердючим старим цапом вона спізнала, що таке щастя! Невже, отче, для жінок головне — довжина чоловічого члена, а не душа? Не любов? Невже всі жінки такі сучки, для яких немає нічого святого?

— Не всі, — сказав Фавн.

Після хвилини мовчання Нестор продовжив:

— Я пішов тої ночі від неї… назавжди. Незадовго до окупації цю сатанинську зграю заарештували. Їх звинуватили в ритуальних жертвоприношеннях… казали, що вони вбивали молоденьких дівчаток.

Він здригнувся, наче йому довелося побачити і це страхіття.

— Це все? — Фавн стомився стояти над Нестором і знову сів на лежанку. Запах ладану в печері чомусь нагадував йому про смерть.

— Ні, не все, — Нестор залишився стояти навколішки. — Головне було попереду. Я не витримав мук і прокляв Зореславу. Нікого в житті ніколи не проклинав. А мушу вам, отче, сказати, що колись, коли я був маленький, мама повела мене до ворожки. Та подивилася на мене і сказала: яка світла дитина! Таку не можна ображати, це гріх великий. Не дай Боже, якщо хтось завдасть хлопцю несправедливої кривди і хлопець когось прокляне… Кара буде страшна. Я добре запам'ятав ці слова. І повірив ворожці… Після Великого Спалаху я втратив батьків… усіх родичів… Я повернувся до батькової квартири на Гоголівській… А коли почався Чорний Мор, пішов до Могилянки, щоб запастися книжками і нікуди не ходити, і зазирнув до нашої кімнатки… Я… Я застав там Зореславу! Всі її кинули, вона була сама. Вона лежала на якомусь дранті, хвора. Лице — колись чисте і прекрасне — вкрилося чорним струп'ям, вона була непритомна… Я не підійшов до неї… не дав попити води, хоча видно було, що її мучить спрага… боявся заразитися… і чимскоріш кинувся з кімнати. Думаю, вона там і померла…

Він перехрестився.

— Біля Могилянки я зустрів сотенного Чміля. Я його знав, він там викладав чи аспірантом був. Він мене забрав з собою до братства. Навчив стріляти з автомата. І наказав писати літопис братства.

Нестор знесилено замовк. Здавалось, він ось–ось засне й вляжеться на ніч у Фавновому бліндажі. Фавн надягнув на нього куртку, допоміг Нестору підвестися, поклавши його руку на своє плече, вивів хлопця з печери, так і не закінчивши ритуалу сповіді відпущенням гріхів. Протоптаною в снігу чорною доріжкою пересікли господарський двір, пройшли повз стайню, де фуркали коні, і, зайшовши до казарми, наблизилися до келії Нестора. Сам літописець, прогулявшись по легкому морозцю, підбадьорився: напад хворобливої слабкості минув, він знову був здатен мислити і розмовляти. Власноруч відкрив двері й люб'язно запросив Фавна до келії. Той не хотів заходити всередину, але Нестор наполіг: кімнатка була на диво чистенька, охайна. На підвісній полиці — кілька книжок, на правій стіні, над акуратно застеленим ліжком, — портрет великого князя Святослава — білявого красеня з довгим оселедцем на виголеному черепі. Суворий погляд світлих жорстоких очей, пшеничні вуса, кольчуга золотавого кольору, двосічний меч, червоний плащ, застебнутий на грудях золотою клямрою, і напис унизу: «Іду на ви».

Зліва Фавн помітив двері. Перехопивши його погляд, Нестор спитав:

— Хочете побачити мій робочий кабінет? Я тут працюю над літописом.

Він відкрив фанерні двері, на яких висів календар ОУР — організації українських рідновірів — на позаминулий, 2077 рік.

— Заходьте, отче, тільки вам показую.

Фавн увійшов до тісної комірки й закляк від здивування: на столі стояв справжній комп'ютер з великим монітором.

Нестор сів у велосипедне крісло й почав крутити педалі, встановлені під столом. Екран монітора спалахнув, і на ньому чітко висвітилася назва твору над яким працював Нестор: ПОВІСТЬ ТЕМНИХ ЛІТ. ХРОНІКА СПАСО–ДНІПРОВСЬКОГО БРАТСТВА.

16

Чміль покликав Фавна до себе. Крім сотенного, були сержант Мармиза та лікар Яків Гальперин.

Чміль повідомив, що одержав з Києва наказ перевірити, в якому стані перебуває колишній палац гетьмана, розташований на горі Боршіисі. Подивитися, чи немає де прихованих запасів продуктів та зброї. І чи може там розміститися велика військова частина.

Микита запряг двох коней у сани, вистеливши їх сіном й вкривши білим маскхалатом, що колись належав Святополку. Братчики взяли з собою автомати, завантажили їжу гранати і набої й вирушили в дорогу. Їхали повз знайомі Фавну місця, де ходив він на берег Дніпра. Потім з'їхали на колишнє магістральне шосе, завалене снігом і звужене до однієї санної колії, теж притрушеної свіжим снігом. Їздили тут нечасто. Подеколи їм траплялися покинуті, загрузлі в заметах автомобілі; в одному місці дорогу перегороджував перекинутий догори колесами автобус, обмерзлий, із вибитим вітровим склом. Крізь отвір усередині можна було побачити якусь невиразну темно–сіру масу, якесь лахміття — об'їжджаючи автобус, братчики відвернули голови, щоб бува не угледіти щось страшне, хоча до страшних картин вони звикли. Їдучи на південь, вони ледве не проминули малопримітний поворот наліво. Чміль помітив указівник, що ледве визирав з–під снігу: г. Борщиха 1,5 км. Через десяток метрів наштовхнулися на ще один мертвий, нікому не потрібний знак — темно–червону круглу пляму з білою поперечною смугою: «В'їзд заборонено».

— Як у Сибіру, — зітхнув Чміль, який накинув на себе старий, жовтуватого кольору кожух і чорну смушкову шапку з малиновим шликом. — Порожнеча… А колись які тут були місця…

— Так, — погодився Гальперин. — За моїми демографічними підрахунками, якщо в Україні залишилось мільйонів двадцять людей, то це добре. Міста порожні, села повимирали.

Сани ковзали по жорсткому сніговому насту, в якому кінські копита залишали неглибокі ямки.

— Вчора був у Халеп'ї, — докинув свого Микита, — по картоплю їздив. Так, вірите, на три хати — дві порожні. Кілька хат варяги недавно спалили.

Чміль, який регулярно отримував донесення від братчиків, що жили в навколишніх селах, чув про це і промовчав. Фавн не брав участі в розмовах, дивуючись, звідки він знає цю алею, обсаджену з обох боків карпатськими, пожухлими від темряви, смереками.

Нарешті попереду вони побачили темний силует гетьманського палацу — архітектурний шедевр пізнього модерну епохи К.-Д. Махуна, витвір гетьманових смаків та холопської запопадливості його челяді, побудований у зловісному стилі київського Будинку з химерами, прикрашений бетонними барельєфами динозаврів, птеродактилів, носорогів та гігантських пухирчатих жаб, які розповзлися по фасаду і верхньому парапету, лякаючи дітей та наївних провінційних туристок.

Звичайно, братчики в напівтемряві не могли побачити всіх архітектурних принад споруди, лишень Фавн, подивившись на контури палацу, уявив усі його деталі. Зі сходу, з боку шосе, ця споруда заввишки у два поверхи здавалася приземкуватою, набагато меншою, ніж палаци архонтів, олігархів, князів та прокураторів України, створювала ілюзію скромності, притаманної національному лідеру. Проте частина палацу що виходила на Дніпро, нагадувала літаючу тарілку й мала чотири рівні, які терасами збігали аж до берегової лінії. Величезний за об'ємом палац угніздився в надрах гори Борщихи, не порушуючи її правічної структури, лише додаючи до цих диких місць асиметричність постконструктивізму та упорядкованість армованого бетону і броньованого скла.

Сани в'їхали на площу перед палацом, посередині якої вгадувались круглі форми центрального фонтану Це місце також здалося знайомим Фавну.

На пихатому обліпленому крокодилами й орлами вході до палацу на його важких дверях висів великий іржавий складський замок. Чміль поторгав замок, який легко відкрився: був зламаний. Він матюкнувся й потягнув на себе дубові парадні двері, оздоблені потемнілою бронзою, які неохоче, з рипом відкрилися. Праворуч від входу висіла зчорніла мармурова дошка, на якій ледве вгадувався рельєфний металевий напис:

Гетьман України

Чміль чомусь скинув чорну смушкову шапку як перед покійником, і сказав:

— Господи, коли це все скінчиться? Спаси нас і помилуй.

І перехрестився.

Увійшли до розкішного вестибюля, з якого численні ліфти, парадні та запасні пожежні сходи вели вниз — до гетьманського кабінету, допоміжних приміщень, офісів високопосадовців попередньої, зниклої назавжди, епохи, до складів та підземних гаражів.

Напівтемний вестибюль, за яким розміщувалась величезна зала засідань з видом на Дніпро, зберігав урочисту державну тишу, хоча при першому ж погляді неважко було помітити, що палац був пограбований: обідрано, як липку все, що можна було зняти і винести. Зі стін були зрізані гобеленні тканини, кришталеві люстри валялися, розкурочені, на підлозі, що зяяла дірками там, де виламаний був паркет, викладений колись з дорогоцінних порід дерева. Всі бронзові й мідні прикраси — плафони, важкі дверні ручки — все зникло.

Братчики нерішуче топталися посеред вестибюля, не знаючи, куди йти, боячись вступити в купи фекалій, якими загиджене було це приміщення.

— Кабінет гетьмана — поверхом нижче, — сказав несподівано для себе Фавн, — склади — на першому і другому рівні. Ми перебуваємо на четвертому.

— Ви, — звернувся Фавн до Чміля, — йдете до сховища для зброї разом з сержантом, Микита — до харчового складу, а ви, докторе, подивіться на другому рівні праворуч — там була медчастина. Можливо, знайдете якісь ліки. Я займуся третім поверхом.

Знову, як і в ніч на Різдво, його накази звучали з такою переконливою впевненістю, що сотенному залишилося тільки мовчки кивнути головою.

— Ви що, бували тут. Фавне? — вражено спитав Гальперин.

— Не знаю, — здвигнув плечима Фавн. — Не пам'ятаю…

«Типовий випадок глибокої травматичної амнезії, — подумав лікар. — Але, здається, він починає одужувати. Хто він, на біса, такий? Може, один із гетьманської камарильї, архонтів чи дерварівських жандармів? Чи садистів з ГЕПРУ? З тих злочинців, які мордували Україну? А ми дали йому притулок, і тепер він вислуховує наші сповіді, дізнаючись наші таємниці…»

Висловлюючись подумки щодо «наших сповідей» та «наших таємниць», лікар Гальперин трохи грішив проти істини: по–перше, він не приходив до отця Фавна на сповідь, хоч Чміль і рекомендував, по–друге, якби й прийшов, то, як людина обережна, ніколи не відкрив би своїх сокровенних таємниць цьому худому, чорнобородому, зі слідами Чорного Мору на обличчі небезпечному чоловікові з темним поглядом. Як казала одна мудра людина, нікому не розповідай своїх снів — до влади можуть прийти психоаналітики.

Братчики, кваплячись, розбрелись по палацу, вдихаючи промерзлий запах цвілі і запустіння, бо часу в них залишилось обмаль. Не хотілось повертатися в суцільній темряві, тому домовились зустрітися у вестибюлі за годину.. Кожен мав з собою автомат, олійний ліхтар, мішок та саперну лопату–сокиру. У разі тривоги мали дати сигнал — автоматну чергу.

Фавн залишився на третьому, гетьманському рівні, подавшись до окремого блоку приміщень, що виходили на Дніпро. Проминув порожній контрольно–пропускний пункт з понівеченою рамкою–сканером, приймальню, в якій залишились лише скелети шкіряних диванів і крісел, обірвані дроти й порубані сокирами залишки дерев'яного бар'єру за яким сиділи референти з управління особистої охорони гетьмана.

Двері до кабінету гетьмана були зірвані з петель і зникли. Підлогу встеляли зашкарублі папери, які шурхотіли під ногами, наче пергамент. Стихія грабунку з нещадною силою пройшлася по кабінету гетьмана, розтрощеному з особливою люттю: дверцята порожнього сейфа вирвані й кинуті на підлогу на якій чорніли сліди вогнищ; книжкова шафа потрощена, від книжок залишилися палітурки — папір грабіжники вирвали, мабуть, на розпалювання печей; портрети стародавніх гетьманів порізані на шматки; величний годинник–дзигар, що прикривав потаємні двері, зник, а самі двері перехняблено висіли на одній петлі. Біля східної стіни, якраз перед замерзлим панорамним склом. Фавн помітив зотлілий труп людини й швидко вийшов з кабінету. Автоматично повернув праворуч і, пройшовши коридором метрів п'ятнадцять, зупинився перед дверима, на яких висіла бронзова, дивом уціліла табличка:

Радник гетьмана з національної безпеки

Пройшов через невеличке приймальне приміщення й опинився в кабінеті. Наблизився до броньованого скла, намагаючись крізь крижані візерунки побачити скутий морозом простір Дніпра, далеку темну смугу лівого берега й мертві контури невеличкого безіменного острова посередині ріки, але не побачив нічого. Це приміщення також було пограбовано — можливо, не з такою люттю, як кабінет гетьмана, але дверці сейфа були відкриті, меблі винесені, картини зірвані зі стін, а комп'ютер розбитий ударами сокири. Зазирнув до маленької кімнатки відпочинку, що примикала до кабінету. Тут було зовсім темно. Рефлекторно підніс ліву руку й натиснув одну з чотирьох клавіш контролю освітлення. З цієї абсурдної затії, звичайно, нічого не вийшло. Тоді Фавн спересердя стукнув кулаком по всіх клавішах — і ледь не знепритомнів: по периметру підлоги й згори — в стелі — засвітилися вогники аварійної підсвітки. Фавн забув, коли бачив востаннє електричне світло. Подумав, що потужні аварійні акумулятори, встановлені в підвалах палацу, залишились неушкодженими.

Керований неусвідомленим інстинктом, Фавн просунув руку знизу підвіконня, якраз там, де залишилась ніша від виламаної грабіжниками батареї водяного опалення, — клацнув замок, й підвіконня легко відійшло, відкриваючи добре обладнану в стіні схованку. Фавн дістав звідти масивний пістолет «Беретта» М9А11 з трьома запасними магазинами, по п'ятнадцять патронів у кожному, потужний електричний ліхтар, обов'язковий у наборі американських полісменів (перевірив — ліхтар працював), та у темно–коричневих шкіряних піхвах кинджал морських піхотинців Конфедерації.

Поклав свої знахідки до мішка, додав до цього скарбу кілька випадково вцілілих книжок, вимкнув аварійне освітлення і почав поволі підніматися запасними сходами на верхній — четвертий — рівень. І раптом почув хрипке дихання, що долинало з верхньої площадки. Фавн тихо дістав з мішка електричний ліхтар і увімкнув: яскравий пучок світла вихопив вишкірену морду, рубіновими жаринами засвітилися очі вовка, готового до стрибка. Фавн, який тримав автомат ІЖ-107 у лівій руці, рефлекторно, не роздумуючи ні секунди, дав коротку чергу: велике обезголовлене тіло хижака забилося в конвульсіях. Пройшовши до вестибюля. Фавн вимкнув електроліхтар й почув стривожені вигуки братчиків, які кинулися вгору на звук автоматної черги.

Першим прибіг, задихаючись, Мармиза:

— Що сталося?

— Вовк… на сходах.

Мармиза вийшов на сходову площадку й приволік за хвоста тіло вбитого вовка.

— Добра робота, — похвалив Фавна. — А хутро нам пригодиться. Важкий, собака.

Тимчасом прибігли всі учасники експедиції. Ні зброї, ні продуктів братчики не знайшли, тільки пощастило лікарю Гальперину, який в одній з кімнат знайшов картонну скриню з американськими антибіотиками, термін дії яких закінчився у жовтні 2077 року. Гальперин сказав, що це не має значення, бо, як правило, строк дії цих препаратів можна продовжити на два–три роки.

Усівшись у сани (вовка поклали до мішка й тягли на мотузці позаду саней, бо інакше коні, чуючи гидкий сморід хижака, намагалися вирватися з упряжі — ледве вдалося їх заспокоїти), братчики розпили з горла пляшку самогону (Фавн відмовився), заїли салом, збереженим ще з Різдва, й рушили в безпроглядну ніч. Чміль заспівав журливу пісню:

— Ніч яка місячна. Зоряна, ясная. Видно, хоч голки збирай…

Братчики дружно підхопили її. Тільки Фавн не знав ні слів, ні мелодії цієї пісні.

17

Наступної ночі, коли Фавн уже спав, до дверей бліндажа постукали. Фавн витягнув з мішка, що лежав під ліжком, «Беретту» й підійшов до дверей:

— Хто там?

— Відкрийте, — почув глухий жіночий голос.

Сховавши «Беретту» під подушку де лежала завжди Біблія, обережно відчинив двері. Перед ним стояла Зара, запнута хусткою, в довгій шинелі, за спиною в неї висів речовий мішок. У руці тримала палицю. Що було дивом — від Зари не йшов нудотний запах цибулі й сирої картоплі.

— Заро… що вам треба? — знітився Фавн.

До нього, незважаючи на заборони Чміля, дійшли чутки про німецько–американський метод реанімації і роль Зари в спасінні Фавна. Йому не хотілося про це думати, тим більше, що він нікого, крім Флори з дивними очима, не запам'ятав; відганяв від себе думку про Зару і про те, що насправді трапилося в медчастині напередодні Різдва.

— Хочу сповідатися, — рішуче ступила до печери Зара, відсторонюючи Фавна й падаючи на коліна.

Фавн збентежено пішов за нею, похапливо накинувши на плечі куртку норвезького варяга. Тільки темрява могла приховати його розгубленість. Але подолав непевність й запалив лампадку. Зара перехрестилася:

— Вислухайте мене, отче.

— Хто ви, Заро? Звідки? — спитав він, щоб не мовчати, бо почувався винним перед нею.

— He знаю. Батько був циган, десь зник. Мати жебракувала по селах, і я з нею. Нас ганяла з місця на місце поліція, жандарми били, коли ми потрапляли до їхніх рук… Примушували матір працювати, мене ходити до школи… Ми тікали й шли далі. Влітку ночували в полях, крали з городів помідори, картоплю, коли вдавалося — курку… Взимку приставали до старих людей, допомагали їм… корів, свиней доглядати… а навесні — знову на свободу.. Мати почала пити, приводила полюбовників, а вони до мене лізли… Мені це не подобалось, і я пішла від матері.

Вона зітхнула й знову перехрестилася.

Скинула з голови хустку — Фавн злякався, що почне роздягатися, але процес стриптизу на цьому закінчився.

— Я пішла геть й почала підробляти на автострадах… Мене там всі знали — водії Фрідмана, ЕнРосу, Карго–Датч, поляки, турки. Звали мене «сороковушкою», бо народилася в сороковому році. Заробляла я непогано, навіть рахунок у банку відкрила. Але ніякого задоволення від цього… від того, чим займалася, не мала. Лікарі казали, що це — хвороба якась гормональна. В Антрациті мене схопила поліція, звинуватили в нелегальній проституції… Я там довго сиділа. Вони мене ґвалтували, а я була безчуственна… наче лантухи з борошном тягала… їм це теж не сподобалось… нарешті відпустили й взяли мене на психоблік… Постригли — відтоді я стрижена ходжу.

Зара провела рукою по стриженій голові, наче щоб пересвідчитися, чи не відросло волосся, й замовкла надовго.

— Що далі? — спитав Фавн, розуміючи, що йому треба було б мовчати, не підганяти свою рятівницю: адже нікуди не поспішає, й така ніч трапляється раз у житті. Але й слухати було болісно і соромно.

— Я згадала, мати казала, що народила мене в Козині, й повернулася туди. Там жила моя тітка. Знайшла роботу в Кончі у панів — прибирати, готувати. Це багаті були люди — дім на три поверхи на березі озера, мармурові сходи до води… шість автомобілів… стайня на сорок коней. Яхта на Дніпрі. Люди дуже хороші. Він — суддя з земельних справ… вона — співачка. Чоловік купив їй голос — ну, горлянку їй пересадили чиюсь з Молдавії. Хтось продав. Вона завжди горло закривала светрами чи спеціальні високі комірці носила. Щоб шрамів не було видно. Голос непоганий… тільки коли–не–коли зривався — щось їй там не дорізали чи перерізали… І син молодий, років шістнадцяти. Алхазуром звали. Якось уночі, коли батьків не було, він приповз до мене, заліз під ковдру. Почав гладити мене так ніжно, що мені це сподобалось… Гладив, гладив… догладився… Чорненький, як циганча… Я пустила його… Вперше в житті я була щаслива. Алхазур до мене дуже прив'язався. Батьків він не любив, просив втекти з ним у Чеченію… Казав, що відріже голови батькам, а потім ми втечемо. Там його родичі, казав, що допоможуть нам. Мені так добре було з ним, що я завагітніла… А потім його мати нас заскочила, викликала охорону мене кинули в клітку, в них у підвалі стояла… Бити не били, а щодня приходила у підвал мати Алхазура — його я більше не бачила — й проклинала мене… Голос у неї був страшний, наче вона каркала… Кар… кар… кар… А коли живіт у мене виріс… мене повезли. У лікарню. Там лікарі бігали… знімки робили… Я прив'язана була, не могла ворухнутися, ні кричати… Вони вирізали з мене мого синочка, забрали…

— Як вирізали? — не повірив Фавн.

— Як ту свиню, порізали мене й порося забрали, — просто, без плачу і схлипувань, сказала Зара. — Кажуть, забрали дитя на якісь сперименти. Ніби взяли, щоб матір Алхазура лікувати, щоб омолодити її. Через три дні після операції викинули мене на вулицю. Без документів… тільки трохи грошей дали. Знову пішла жебракувати, почала пити… Але знаєте що? Ходжу я по хатах чи сиджу перед церквою в Обухові, раптом чую — в животі в мене щось ворушиться… Синочок мій живий. Рученятками щось ніби хапає, ніжками тупцяє… А я молю його: синку ти мій малесенький… потерпи трохи… вже недовго… я тебе народжу й ти будеш ручками ворушити, цукерку їсти, ніжками підеш по травичці. Але потім спам'ятовуюсь, що не буде в мене ніколи синочка… туга така, що як не вип'єш — помреш. Відпустіть, отче, мої гріхи, — попросила Зара.

— Не бачу гріхів ваших, — вимовив Фавн. — Ви ні в чому не винні…

— Ні, ні, це я винна, — обхопила його ноги попід колінами Зара й притулилася до нього обличчям. — Треба було йти одразу, тікати з Кончі, як тільки квіточка моя почала проростати… Зніміть з мене гріх, молю вас, отче.

— Тоді покайся в тому що монгола зарізала…

— Каюся, отче. Коли стріляли, я злякалася, сховалася під столом. А потім чую — щось шарудить, стогне… Дивлюся, хтось біля казана з борщем пісним порається… Черпаком борщ набирає… Я до нього, а він не по–нашому гелгоче… Я злякалася… й ножем його в спину втопила… ніж по ребрах ковзнув, а далі наче в тіло провалився… Тут Чміль прибіг. Тільки Чміль мене похвалив, а ви кажете — гріх…

— Відпускаю вам усі гріхи, великі й малі, свідомі й несвідомі, — сказав Фавн, бажаючи, щоб сповідь скінчилася якомога швидше. Остаточно переконався, що він ніякий не священик й не має права відпускати нічиї гріхи. Те мовчання минулого, та німота, що огортала його, наче темрява землю, те безпам'ятство, з яким прийшов сюди, у братство, ось–ось мали скінчитися: ще не знав, хто він насправді, але вже розумів, що не братчик Фавн, що не має права закидати комусь гріх убивства, бо сам — добре вишколений до вбивства ХТОСЬ, хто розуміється на системах зброї і методах ведення боїв, хто знає, де зберігалася зброя в палаці гетьмана і де розташований злітно–посадковий майданчик, на якому мають стояти бойові «черепахи».

Зара підвелася й міцно обійняла Фавна, який, долаючи відразу, сповнився ніжності до неї.

— Дякую вам, Заро, що життя мені врятували. Не забуду ніколи.

Він поцілував її коротко стрижену, кольку голову, і цей поцілунок приніс йому щемливий спогад минулого, яке вже поверталося, вже стояло на порозі його приспаної пам'яті.

— Все життя молитимусь за вас, отче… За той рай, що спізнала з вами. Прощайте. Треба йти… Не можна мені більше залишатися тут.

— Куди підете проти ночі?

— Я не боюсь ночі. Я відьма, — сказала Зара буденним голосом, наче людина в управлінні людськими ресурсами називає свою професію.

Фавн відчинив двері бліндажа:

— Дивіться, щоб вартові не побачили. Ще підстрелять.

— Не підстрелять, — поправила Зара лямки речового мішка на плечах. — Вони сплять. Пиячили увечері з Кирилом. Прощавайте.

Темрява швидко увібрала в себе її постать, її важку ходу й пошорхування палиці по снігу.

18

Надвечір у неділю 29 січня 2079 року зіткнулися над братством та поблизькими Дніпровими горами дві могутні стихії: снігова, великої потужності завірюха, що з нестримною силою посилала на землю жорсткі білі потоки замерзлої води, які збивали людей з ніг, і друга — страшніша і незвична для цієї пори року стихія вогню: блискавки, прокладаючи сліпучі тунелі у товщі снігової лавини, несучи мегавольтні електричні заряди, гатили по деревах, спорудах і землі, наче молоти, що забивають палі у фундаменти будівлі небачених розмірів і незрозумілого призначення. Повітря, одяг, зброя, волосся братчиків — все було наелектризоване, потріскувало іскрами. Вартові, зрозумівши, що загинуть від ударів блискавок швидше, ніж від атаки ворогів, втекли до казарми, де збилися докупи злякані братчики — бо ніхто з них нічого подібного ніколи в житті не бачив.

Фавн сховався від цього полярно–тропічного виверження у бліндажі. Крізь вузенькі віконця–бійниці спалахи блискавок, немов лазерні промені, пронизували темряву Фавнової печери; він лежав на ліжку з розплющеними очима, боячись підвестися і не маючи змоги заснути, і йому здавалося, що кожен удар блискавки і грому (світло і звук були злютовані, зрощені, невіддільні одне від одного) проникає всередину його мозку освітлюючи найпотаємніші його куточки. Він згадав трясучку літака уночі, спалахи і грім вибухів, почуття безнадії та страху що охопило його тоді. Йому здалося, що хтось веде прицільний вогонь по бліндажу і що перекриття не витримає ударів — мокра земля сипалася на стіл і ліжко, і йому довелося поверх ковдри вкритися з головою білим маскхалатом. Поступово Фавн почав звикати до аритмічної канонади спалахів і грому йому здалося, що він задрімав, але в ту мить прямий удар блискавки струснув бліндаж, а сліпуча вогняна куля спалахнула всередині Фавного існування — наче в його голову в'їхав найновіший дрон, який остаточно розірвав ту чорну стіну що відділяла пам'ять від забуття, й він скочив з ліжка, бо йому здалося, що поряд з ним спить його маленька донька, його Кристина, яку він ніжно любить, і що ця вогняна куля може спалити її маленьке тільце, і що тільки він здатен урятувати, захистити дитину — та де ж вона, де? Нікого не було в бліндажі, пронизаному наскрізь променями блискавок. Нікого близького, жодної рідної істоти не було поряд — ні в казармі, ні в пограбованому порожньому палаці, ніде в світі. Серце калатало так, що, здавалось, його удари заглушали звуки снігової грози.

Він засунув руку під подушку, намацав важкий метал «Беретти» й поруч — обкладинку Біблії.

І тоді згадав, хто він.

І це відкриття не принесло йому полегші, наповнивши його смуток гірким розумінням минулого. Він подумав, що він схожий на багатотонний згаслий супутник, який несе на орбіті гігантський масив мертвої інформації — наче літаючий крематорій з попелом неіснуючих людей. Вночі буря вщухла і почалася злива. Температура різко піднялася, гори снігу перетворилися на потоки води, немовби почалася весняна катастрофічна відлига, бліндаж перетворився на земляну яму, наповнену каламутною глинистою водою, а в небі з'явилися перші ознаки закінчення доби Великої Темряви.

Тропічна стихія перемогла полярну.

19

Він знову повернувся до своєї тісної комірки в казармі і, пославшись на недугу, припинив практику сповідей, перестав спілкуватися з братчиками (виняток становили сотенний Чміль та лікар Гальперин, які були занепокоєні станом Фавна й намагалися підтримати капелана словом і ліками) і заглибився в своє минуле, наче мандрівник чи аматор–археолог, що блукає лабіринтами напівзруйнованої будівлі, реконструюючи первинний проект, відновлюючи давно забуті деталі зниклого назавжди життя — уривки розмов, залишки нікому не потрібних таємниць, чиїсь неясні погрози й безглуздо–радісні ілюзії. Перебираючи подумки хроніку свого життя, наче перегортаючи напівзотлілі сторінки книжки, яка не має ні початку, ні кінця, він зрозумів, що все його попереднє існування будувалося на ілюзіях, на примарних уявленнях про порядність, честь, вірність обов'язку, дисципліну, служіння Батьківщині.

І що таке Батьківщина? Те місце, де ти народився — твій дім, тихий київський двір, завжди втомлений батько, мати, яка душі в тобі не чула, школа, де вчитель фізики Антон Іванович Неділько розповідав про експедиції на Марс? Чи це шеренга випускників офіцерського училища, яка застигла по команді «струнко» і слухає наказ верховного головнокомандуючого, його заклик виступити на захист Батьківщини, не пожаліти для неї ні свого здоров'я, ні життя?

Він склав на папері графік свого життя, розбивши його на роки й місяці, й заповнював кожен рядок, наче анкету вписуючи короткі, не зрозумілі сторонньому абревіатури, уривки українських і англійських слів. Тільки роки 2077–ий та 2078–ий залишалися білими плямами в цьому його споминальнику. Інколи, відкриваючи нові сторінки своєї біографії, він не міг повірити, що таке насправді могло з ним трапитись, — і він ставив знак запитання. Може, колись вдасться перевірити.

Закінчилася злива, яка оголила землю, відкрила її пожухлу сіро–зелену барву і чорні скелети дерев, що втратили листя, перетворивши навколишні пагорби й долини на похмуру тайгу, яка складалася з одних сосон та ялинок. В один з таких днів, коли братчики на невеличкому плацу хлюпаючись у калюжах й матюкаючись, удосконалювали свій військовий вишкіл під командою сержанта Мармизи, на дорозі від Трипілля на узліссі з'явилося щось давно не бачене: чмихаючи синім димом, до них повз якийсь екіпаж — вантажний автомобіль? чи бронетранспортер? — плямисто–зеленого кольору.

— Сотня… до бою! — гукнув Мармиза, радіючи, що нарешті військова теорія, яка гибіла в дощах і грязюці, буде підкріплена практикою реального вбивства. — Приготувати гранатомети… зайняти позиції!

З казарми вибіг, застібуючи бушлат, Чміль, ледве тримаючи в руках важкий станковий кулемет і кричучи:

— Не стріляти без команди!

Дивної форми апарат наблизився на відстань ста метрів. На його даху з'явилася постать, що вимахувала двома прапорами — синьо–жовтим і червоно–чорним. Праві дверці автомобіля відкрилися, на приступці з'явилася дівоча постать; братчики нарешті почули її вигуки.

— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!

Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.

Дивний екіпаж під'їхав ближче — це був патрульний бронеавтомобіль «Козак» — КрАЗ 4502М, — й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду — наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту — при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.

З автомобіля вийшли троє — водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.

Той, хто розмахував прапорами, — молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, — підійшов до Чміля й чітко відсалютував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.

Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно — кулаком.

— Отче Фавне, — почувся голос Мармизи, — відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?

Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина — чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутим боксерським носом, слідами–шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно–карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:

— Трохи заспав… Де вони?

— В залі, — розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн–не–Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.

За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі — капітан Середа, обабіч — приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.

— Сідайте… отче, — запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.

Братчик мовчки сів.

— Ви хто? — суворо спитав гість з Києва.

— А ви хто?

— Мовчати! Тут я ставлю запитання, — стукнув кулаком по столу Середа.

Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з‑за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:

— Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!

Блідий Середа скочив з місця й відрапортував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

— Де служив, капітане?

— Заступник командира роти зв'язку особливої революційної бригади імені Петлюри в Ніжині, — затинаючись від страху і сорому сказав Середа.

— А чому на вас жандармський мундир?

— Це не мій… повірте… я не жандарм. Не було що вдягти… довелося перешити, — принижено пояснював київський гість. — Слово честі…

— Отче Фавне, побійтеся Бога, я Середу давно знаю, — почав благати Чміль, не розуміючи, куди подівся лагідний й поступливий капелан, замість якого перед ним сидів жорсткий незнайомий чоловік.

— Капітане, вам не розвідником бути. Вам кашу манну варити в дитячому садку — цідив образливі слова Фавн. — Чому не виставили вартового перед залом, чому не обшукали людину яку викликали на допит, чому немає у вас зброї?

— Є, — відчуваючи свою нікчемність, пролепетав Середа, головною метою поїздки якого до Спасо–Дніпровського братства було похизуватися перед супутницею, звабити її своєю силою і рішучістю. — є пістолет… тільки я не встиг його вихопити… я не знав…

— Вважайте, що ви мертвий, — ввічливо пояснив капітану Фавн.

— Як ви смієте! — вибухнула дівчина в чорному береті, підводячись і намагаючись відкрити кобуру пістолета, що висів на поясному ремені з лівого боку. — Ви… ви бандит справжній, а не священик…

— Оля Гудима! Сядьте негайно й припиніть революційну істерику Ви, я бачу, залишилися такою, як і були. Думав, подорослішаєте трохи. Спочатку навчіться стріляти і вести допит. І ви сідайте, капітане. Тепер можна і познайомитися.

Капітан, червоний від приниження, сів. Чміль зачаровано дивився на «Беретту» М9А11, не розуміючи, звідки цей штурмовий пістолет з'явився у братчика Фавна. Оля скинула від розгубленості чорний берет, під яким ховалося коротке, по–хлоп'ячому стрижене золотаве волосся. Надувши пухлі губки, вона сердито дивилася на незнайомця, який знав її, а вона його не пам'ятала.

— Моє прізвище Гайдук. Ігор Петрович Гайдук, — твердо вимовив братчик Фавн. — Я — генерал–лейтенант військової розвідки України. Точніше — колишній генерал колишньої розвідки колишньої України. Я вдячний сотенному Чмілю і всім братчикам, які врятували мене від смерті. Вибачте, сотенний, — звернувся він до Чміля. — Я не брехав вам, коли казав, що не знаю, хто я. Я дійсно не знаю, що зі мною сталося… після Великого Вибуху і Чорного Мору., і звідки взялося це ідіотське ім'я — Фавн.

Гайдук замовк, наче намагався згадати, що ж насправді з ним відбувалося в 2078 році, де блукав він по цій землі, доки не доповз до стогу сіна, де помер.

Оля вийшла з‑за столу підійшла до Гайдука, — він підвівся, не забувши лівою рукою забрати зі столу «Беретту», — й сказала розгублено:

— Господи, яка ж я дурепа… Ігорю Петровичу… я вас не впізнала. Пробачте, Бога ради. Багатим будете.

Вставши навшпиньки, Оля обійняла його й міцно поцілувала, залишивши солодкий смак своїх вуст на його зашерхлих губах.

Спізнавши ще одну хвилю приниження й гіркоти, капітан–залицяльник вирішив виправити ситуацію і знову захопити втрачену ініціативу. Виструнчившись, він звернувся до Гайдука:

— Пане генерале, дозвольте ознайомити вас з оперативною обстановкою.

— Доповідайте.

— Оперативна обстановка в межах Київсько–Черкаської, Чернігівської і Полтавської земель характеризується великою складністю і негативним динамізмом. Згідно плану операції «Вовки Півночі», противник концентрує війська на кордоні України…

— Стривайте, капітане. Який зв'язок у вас є з прикордонними районами?

— Тільки народна пошта. Це коли добровольці переносять депеші від села до села. Зв'язок повільний і ненадійний.

— Ваша спеціальність після закінчення училища? — поцікавився Гайдук.

— Радіоелектроніка. Сучасні засоби боротьби і придушення… Але ж радіозв'язок не працює… ви, сподіваюсь, це знаєте? — єхидно спитав капітан.

— А ви перевіряли? Ви вмієте змайструвати детекторний приймач?

— Детекторний? Це такий, що використовують детективи? Вокі–токі?

Тут Чміль нервово перервав цю змістовну бесіду і запросив гостей та Гайдука на урочистий обід на честь представників Києво–Могилянського братства.

— Де ви їх приймаєте? — тихо спитав Гайдук Чміля.

— В кімнаті для гостей біля харчоблоку отче… пробачте… пане генерале.

— Не робіть цього… нехай обідають разом з усіма братчиками. Як усі, — порекомендував Гайдук.

— Слухаюсь.

Під час обіду всадовивши гостей разом з братчиками за один стіл, сотенний по черзі представив киян, а потім — Гайдука. Запанувала мертва тиша, коли братчики дізналися, ким є Фавн насправді. «Сцена з п'єси «Ревізор», — подумав Гайдук, дивлячись на реакцію своїх побратимів. «Або сюжет трилера «Повернення з мертвих», — поправив сам себе.

Дехто з братчиків пошкодував, що був дуже відвертий під час сповіді Фавну. А Яків Гальперин перелякався не на жарт, бо це він намовив Чміля вислати до Києва спецдонесення з приводу підозрілої особи — так званого отця Фавна. Правда, заспокоїв себе тим, що на донесенні стояв підпис Чміля, а не його закарлючка.

Гайдук відчув, як негайно між ним та іншими братчиками, яких устиг полюбити, виникла незрима, але неподоланна межа відчуження, і зрозумів, що вже ніколи не стане отцем Фавном, котрому відкривалися серця і душі цих людей. «Фавн помер», — з сумом подумав він.

Наступного ранку деренчливий газогенераторний автомобіль, пальним для якого служили відсирілі, дрібно поколоті дрова, чмихаючи їдким димом, від'їхав від воріт братства: спереду сиділи водій, прокопчений дров'яним димом, немов скумбрія, посередині — Оля в чорному береті з золотим тризубом, а біля правих дверей, тримаючи на колінах автомат ІЖ-107 з підствольним гранатометом, їхав Гайдук. Капітан Середа мовчки вмостився на задньому сидінні цього броньовика, на жовто–зеленому плямистому борту якого виднів білий напис: «Козак Мамай».

Коли минали вимерлий Козин та спалені розкішні панські палаци, Гайдук згадав Зару.

20

Оскільки Творець землі, світла, води, людей, рослин і тварин покинув поспіхом, у сум'ятті цю галактику, Його місце негайно зайняли інші боги, божки, тотеми, ідоли та герої. Це був час, коли, відключені від водопостачання та електрики, позбавлені джерел харчування та інформації, великі міста занурювалися в пітьму і хаос, а їхні мешканці — ті, що не загинули у своїх багатоповерхівках, кинулися врозтіч до малих містечок і сіл, де ще можна було знайти воду та їжу. Не розуміючи, що сталося, охоплені страхом і тугою, розгублені, непристосовані до злигоднів, людські народи подумали, що надходить Страшний Суд. І кожен почав рятуватися, як міг: відкинувши пекельну гординю, зневагу до Господа та його старозавітних немодних повчань і простих істин, упокорені, осамітнені люди зрозуміли, що ні новочасні Технології, ні Інформатика чи Генетична інженерія не заступлять їм Когось, хто давав би їм надію, до Кого можна було б звернутися як до найближчої істоти й сповідатися — у сподіванні, що Він почує, і змилосердиться, і простить гріхи вільні та невільні І дасть надію на порятунок.

Почалося масове повернення до Віри. Прийшов Час Віри. Час молитви і повернення до Бога.

Два мільярди людей, що залишились на Землі, почали гарячковито шукати собі богів — старих чи нових. Зевс, Аполлон, Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Христос, Будда, Брахма, Заратустра, Магомет. З'явилися нові, не бачені до цього боги і нові герої: Помст, Добролют, Парка, Траха, Сало, Сміттяна. Новими персонажами цього пантеону стали також Цар–Голод, богиня Холодрига, Цариця–Пошесть і добрий бог Імунітет.

Саме в цей час Темряви і розпуки на найвищій горі над Дніпром, що панує над простором між Доном і Дунаєм і є духовно–енергетичним центром України, народився в засніженому лісі Людинобог чи Боголюдина. А подобизна його була така: на голові — шолом золотий з антенами дальнього космічного зв'язку, на обличчі — маска пілота часів Третьої світової війни, а голос його — мов ревище найбільших футбольних стадіонів доісторичного світу. І в правиці він тримав книгу за сімома печатями, де доля кожної людини була написана, але книгу ту ніхто не міг прочитати, а в лівій руці стискав він меч лазерний з двома променями й енергетичною підкачкою. А ноги в нього були могутні кінські, з золотими копитами, якими викрешував він джерела водяні з землі.

І звали його ФАВН (FAVN), що означало First Advanced Virtual Nomad.

I оселився Фавн у печері поблизу штабу Спасо–Дніпровського козацького братства, не спричинивши братчикам жодної шкоди. Тільки взяв до себе звабливу жінку з табору, на ймення Діно–Зара (від грецьких слів DINOS — страшний, жахливий, і ZAUROS — ящір), могутньої статури і з великими, як поросята, грудьми. І коли вони злягалися три дні і три ночі, сталися землетрус, грім, блискавки та снігова заметіль водночас, і перелякані братчики поховалися по своїх криївках. Діно–Зара, запліднена Фавном, пішла від нього і народила дванадцять дінозавриків у золотих шоломах, від яких бере свій початок плем'я ВДВ (Воїнів Дніпрових Володінь).

Фавн нічого не вимагав від людей — ні їжі, ні жертвоприношення, ні золота. Тільки просив прийти до його печери і розповісти правду про своє життя. Взамін він давав людям заспокоєння, знімав, наче наркотиком, усі страхи та кошмари минулого. До Фавна, якого прозвали Печерським Цілителем, почали приходити пілігрими з дальніх земель — від Дона до Дунаю. Але нікому він не відкривав тої книги, хоч як його просили ті, хто сповідувався в нього. Ніхто не розумів, навіймо йому те знаття людських гріхів, печалей і надій, той тягар скорботний. Трапилося, що взимку стала облогою навкруги братської оселі велика зграя північних вовків, великих голодних двометрових тварюк з довгою сіро–сивою шерстю, які загризли вартових і вже обступили були занесений снігами продуктовий склад, в якому закрилися братчики. Вовки залізли на дах і прогризли в ньому дірку. Братчики зрозуміли, що прийшла їхня погибель, бо кулі не брали вовків, не пробивали їхню кулевідпорну шерсть, і люди почали молитися, і хтось сказав: «Ось прийшов мій смертний час, і ніхто мене не згадає, бо я втратив сім'ю, тільки Фавн знає, що жив такий один на темнім світі». І Фавн почув його мольбу і, вийшовши з печери, пішов убивати вовків лазерним мечем. Вовки скавучали, вишкіривши гострі, великі, наче фінські ножі, ікла, стрибали на Фавна, — але його меч розрубав їх навпіл, і їхньою чорною кров'ю заюшений був сніг на горі. Гору згодом так і назвали: Чорна гора. Залишки зграї, підібгавши хвости, втекли до великого лісу, на північ.

На честь Фавна врятовані ним братчики спорудили з каміння і дерева подобизну у вигляді ідола з золотою головою, в руках — автомат з лазерним прицілом і книга, зроблена з баскетбольного щита, а ноги — зі стовбурів дуба.

Тут молився і досі молиться місцевий люд.

Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ

21

Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди — розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь-38» — виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.

Перевірка документів, яку вели двоє студентів — хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі Гудими, чорних беретах з тризубом, — також скидалася скоріше на декоративний ритуал, ніж на серйозний контртерористичний захід. Привітавшись з Олею та капітаном Середою і не подивившись на їхні перепустки, вони навіть не зазирнули в середину автомобіля, байдуже ковзнули поглядом по тимчасовому посвідченню Гайдука — члена вже неіснуючого Фронту визволення України, термін дії якого закінчився у жовтні 2077 року, й махнули рукою: проїжджайте. Своє старе посвідчення Гайдук знайшов у торбі, що зберігалася в сіні від того часу, як він помер. Там же лежала американська водійська ліцензія.

— Ви звідки, молоді люди? — спитав Гайдук перевіряльників.

— Члени революційної бригади імені Героїв Крут, — сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.

— Людей не вистачає, — зітхнув Середа. — Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…

Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.

— Приїхали, — весело зістрибнула з кабіни Оля. — Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи — на їдальню й проживання.

Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.

Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довгі паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.

— Пробачте, Ігорю Петровичу — звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. — Ви мене не пам'ятаєте?

— Ні, — здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.

— Я — пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?

— Звичайно, — відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. — А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?

Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:

— Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…

Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.

— Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… — помовчавши трохи, повідомила: — Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.

— Це хто?

— Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.

— Звідки?

— Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, — пояснила Гудима.

— А чому Воля?

— Це його псевдонім.

Гайдук відчув втому, голод і роздратування від повернення до суєти, що породжувала порожнечу в душі. Згадав, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном.

Оля взяла його за руку й повела до їдальні. Мружачи від незвичного електричного освітлення очі. Гайдук отримав свою пайку — кусень чорного хліба, миску гарячої баланди, в якій плавали шматки буряка і капусти, та дві картоплини «в мундирах» з хвостом солоного оселедця.

— Тут набагато гірше з харчуванням, ніж у вас у братстві, — ніби прочитала його думки Оля. — З поверненням, Ігорю Петровичу! — вона підняла кухля з гарячим чаєм.

22

Майбутній президент України–Руси кілька днів не мав часу на зустріч з Гайдуком. На прохання Олі, яка завідувала оргбюро ЦКР, за Гайдуком закріпили газогенераторний бронеавтомобіль «Козак Мамай», і він, маючи вдосталь вільного часу, вирішив побачити, що сталося з Києвом.

З розповідей Олі він уже знав, що, за орієнтовними підрахунками, після Великого Спалаху Київ утратив дві третини населення — тих, хто помер, і тих, хто покинув місто в пошуках порятунку. Але побачене перевершило всі похмурі очікування: пустка затемнених вулиць, дерева на яких були поспіль вирубані, захаращених старими автомобілями, уламками меблів, дитячими візками, порожніми пластиковими пляшками, ганчір'ям та сміттям, вражала. Гайдукові здалося, що він опинився на дні колись повноводного водосховища, з якого збігла вода, відкривши всі потворні таємниці підводного світу потоплених будинків, зарослих водоростями, й колишніх кладовищ з поваленими набік хрестами.

Особливо вразили Гайдука Липки Печерські — фешенебельний район високопосадовців, банкірів, олігархів, куди колись не можна було потрапити без спеціальної перепустки. Гламурні висотні будинки зяяли пусткою, верхні поверхи цих пихатих башт, що безглуздо вивищувалися колись над дзвіницею Лаври, почали руйнуватися, і в сутінках їхні чорні силуети здіймалися, наче щербаті руїни казкового замку з привидами. Оля розповіла Гайдукові, що в одній з цих висоток погребенники на сороковому поверсі знайшли напівзотлілий труп людини, яка сиділа в кріслі навпроти телевізора. Гайдук згадав Альфреда Ісааковича Вебера та відкритий ним телевізійний вірус TDV — Television debility's virus. Липки повністю вимерли — казали, що радіоактивна хмара після вибухів зачепила ці пагорби, знищивши тих, хто тут намагався залишитись. Це сталося ще до початку епідемії Чорного Мору. Будинок Національного банку як і гетьманський палац, був пограбований. Хідник і проїжджу частину вкривали, наче зотліле осіннє листя, злежалі коржі грошей — нікому не потрібні карбованці з зображеннями гетьманів, поп–зірок, кріпаків–стахановців, олімпійських чемпіонів та кобзарів; квадратний продірявлений циферблат годинника над входом до банку показував свій останній час: 20.00 15 серпня 2077 року.

На розі Інститутської та Банкової «Козак Мамай» зупинився, і Гайдук вийшов з машини. Задер голову і відчужено подивився на темний силует будинку в якому ще зовсім недавно жив разом з Боженою. Будинок здався йому випаленою, байдужою тінню минулого, яке ніколи не існувало і не залишило по собі ніяких доказів. Лише припущення. Він пішки рушив Банковою, проминувши праворуч спалений старовинний будинок Спілки письменників, що належав ще зовсім недавно Крейді, і наблизився до масивної споруди Особливого відділу при гетьмані. Навпроти похмуро чорнів Будинок з химерами. Жодної душі не зустрів на цих вулицях Гайдук.

«Козак Мамай», чмихаючи і стріляючи, як справжня піч, до якої господар кинув сосновий хмиз, повільно сунув за Гайдуком.

Він згадав таємний підземний тунель, що вів до гетьманського палацу. «Боже мій, — жахнувся він. — Ось прямий шлях для нападників у серце Києва».

Вони спустилися по Круглоуніверситетській вниз, до Бессарабки, і Гайдук знову здивувався, побачивши зовсім інший Київ, у якому відроджувалося життя: у приміщенні Всесвітньої аграрної біржі (критого ринку в давні часи) і навколо знову виникло стихійне торжище. Місце це було слабко освітлене електрикою. Можна було побачити темний натовп людей, які, немовби потрапивши у повільний вир, кружляли, утворюючи концентричні кола.

— Це наш товчок. Тут можна купити що завгодно: одяг, консерви, наркотики, зброю… А тут, — пояснив водій, обережно проїжджаючи крізь натовп і повертаючи праворуч, на Хрещатик, — наш телевізійний театр.

Гайдук побачив велику чергу людей, що стояли перед приміщенням колишнього 5D кінотеатру:

— Що, невже телебачення працює?

— Та де, — призупинив хід автомобіля водій. — Люди спрагли за телевізором. Приходять сюди, сідають. Сцена влаштована у вигляді телевізійного екрану. А на сцені актори, освітлені голубим променем. Спочатку грають новини. Диктор щось там ґелґоче — що на Пушкінській можна виміняти талони на хліб або про набір дівчат на курси медсестер… Потім спорт. М'ячем грають, наче футбол транслюють… А потім концерт: співають, танцюють. Пугачова іноді виступає.

— Яка Пугачова?

— Нова. Клонована, — пояснив водій.

Хрещатиком уперед–назад сунули пасажирські потяги — причеплені до парових тракторів платформи, на яких стояли люди. Зупинок не було, бо потяги сунули так повільно, що кожен бажаючий міг зіскочити чи навпаки — стрибнути на платформу в будь–якому місці.

На Хрещатику тулилися крамнички з фанери, картону й бляхи, де за хлібні талони можна було виміняти банку «чайна–коли» або пачку афганської жуйки з наркотиками. Найдефіцитнішим і найдорожчим товаром були антибіотики та батарейки до ліхтариків.

На Майдані, під монументом Незалежності, на тому місці, де завжди в грудні ставили новорічну ялинку Гайдук побачив стаціонарну шибеницю на шість висячих місць. На шибениці ніхто не висів.

— Тут по суботах засідає народний трибунал, — сказав водій. — Судять колишніх… Вирок виконують негайно. Днями повісили п'ять чоловік: брата Клинкевича, одного прокурора, одного жандармського генерала, двох олігархів.

— А що з самим Клинкевичем?

— Не знаю. Ходять чутки, що його бандюки зарізали разом з Мотрею. За наказом Сірого Князя. Якісь діаманти не поділили. Господи, прости, — перехрестився водій. — А який красень був.

Гайдук відкрив праві дверцята, щоб краще розгледіти Майдан, щедро обставлений блакитними кабінками біотуалетів:

— А багато людей приходить на такі трибунали?

— Дуже багато. Хто що знає про підсудних — виходить, розповідає. В людей багато гніву на цих… Приходять кріпаки з сіл… Розповідають страшні речі. А потім суддя питає: який вирок ці виродки заслужили? І народ кричить: Смерть! Смерть!

Гайдук згадав спогади якогось киянина про давно забуту Другу світову війну. Той твердив, що на Майдані вже стояла колись шибениця, на якій вішали німецьких генералів і полковників. Гайдук цьому не повірив, подумав, що це ще один народний міф.

— А гроші якісь у вас ходять? Карбованці, глобо, юані?

— Ні, — похмуро похитав головою шофер. — Тимчасові талони ЦКР, які підробити — раз плюнути. В мене справжні талони вкрали, довелося міняти золотий годинник на фальшиві. Якби не їдальня…

Побачивши посеред Європейської площі велике брезентове шапіто з написом КСЕНЯ і рекламою «Кожен заслуговує на щастя. Заходь до нас!». Гайдук подумав, що, незважаючи ні на що, Київ повертається до життя. Принаймні, сексуального.

Ще більше пожвавлення панувало на Подолі, при в'їзді до China‑town: мерехтіли кольорові ліхтарики, на вулиці Сагайдачного снували рикші, а сама вулиця перетворилася на суцільний торговельний ряд, де можна було поїсти китайські страви, купити м'ясо й східні прянощі, свіжі овочі. Це найбільше вразило Гайдука.

— Китайози перші пристосувалися, — з заздрістю зазначив шофер. — Великий народ.

Гайдук з цим погодився.

23

Засідання ЦКР відбувалося у неділю, 12 лютого, в приміщенні бібліотеки Києво–Могилянської академії — вихолодженому залі, зі стелі якого частково, островами, обвалився тиньк, відкривши дранку. Ці острови злиднів вважалися, очевидно, елементом архітектурного оздоблення, надаючи залу, як гадали господарі, поважного середньовічного вигляду. На стінах, над високими старовинними книжковими шафами, висіли вкриті пліснявою портрети бородатих ректорів Могилянки, серед яких можна було пізнати хіба що Брюховецького і чомусь безбородого Ломоносова. Туалету в бібліотеці не передбачалося, тому учасники засідання час від часу вибігали у двір, де стояли кабіни біотуалетів, вкриті студентським сороміцьким бароковим графіті. Всього зібралося чоловік п'ятдесят — усі, крім Олі, незнайомі Гайдуку молоді люди, які не звертали на генерала жодної уваги. Проголосували порядок денний, в якому двадцять першим питанням стояло коротке: працевлаштування Гайдука І. П. Сиділи за довгими незручними столами, на яких заздалегідь Оля розклала проекти порядку денного та деякі довідки і резолюції. Слово надали Василю Волі. На подіум вийшов невисокий молодий чоловік, білявий, з твердим поглядом сіро–сталевих очей та енергійними жестами досвідченого народного трибуна. Гайдук спочатку не впізнав його. «Воля. Дуже гарний псевдонім, щоправда, трохи прямолінійний. Потрібен ще лідер з прізвищем Земля», — подумав він.

Воля не був схожий на колишнього лідера ЛУК Василя Капрана — не тільки тому що мав інший колір волосся та іншу зачіску. На його, колись молоде, привабливе обличчя лягла печатка вселенської скорботи й державної рішучості; владні зморшки біля рота виказували в ньому людину, що не терпить заперечень.

Витримавши паузу. Воля підійшов до краю подіуму, уважно обвів зал поглядом.

— Брати і сестри, — неголосно почав він.

Гайдук нарахував у залі п'ятеро сестер. Всі інші — брати.

— У страшний період нашої історії довелось нам діяти, але вибору в нас немає. Ми розплачуємось за злочини попереднього режиму, за наступ Чорної Орди, за ядерну війну, розпочату російськими імперіалістами, за байдужість західних урядів, а головно — за байдужість, боягузтво і зрадництво нашого народу, який так довго терпів наругу над собою…

Але сьогодні час ганьби і приниження скінчився. Можна впевнено стверджувати, що, незважаючи на всі нещастя, українська нація вижила. Більше того, відбулося очищення, хоч ми, як прикро це визнавати, зазнали великих, невіджалованих втрат. Але вижила найбільш сильна частина нації, її серцевина, те, що я називаю «маленькі сильні українці». Про них ще будуть складені пісні, поеми, легенди, їхній подвиг ще буде вшанований прийдешніми поколіннями. Прийде час, браття, і ми встановимо для всіх, хто вижив, спеціальний орден — «Честь нації» — й урочисто вручимо кожному. Ніхто не буде забутий.

Гайдук тихо сидів позаду окремо від членів ЦКР, але добре чув кожне слово Василя Волі, не розуміючи — чи то така добра акустика залу, чи гарна, чітка дикція лідера. «Зара теж отримає орден? — гірко всміхнувся він. — Її теж не забудуть?»

— Історія дала нам шанс, не озираючись на минуле, почати все з чистого аркуша. Бо живемо в Нульовий Час. Час Zero. Україна сьогодні — як tabula rasa, на якій ми напишемо наші тексти. Ми сформулюємо наші цілі і створимо нашу державу — Україну–Русь. Ми відновимо історичну назву нашої держави, вкрадену в нас москалями, повернемо колишню славу Київської Русі і героїчні традиції наших славних предків — княгині Ольги, непереможного воїна князя Святослава, князя Володимира, мудрого будівничого нашої держави князя Ярослава. На руїнах московської імперії та Чорної Орди побудуємо потужну державу. Я не виключаю, що нова держава згодом стане новою слов'янською імперією зі столицею в Києві.

— Ти краще скажи, що з трупами робити? Крематоріїв не вистачає. Що з каналізацією і водопостачанням? — перервав Волю незнайомий Гайдукові чоловік жовчного вигляду худий, лисий, з довгою рудою бородою. — Нам хлорка потрібна для дезінфекції. Де її взяти?

— Тихше, не перебивай, — гукнули присутні. — Ганьба! Слава Волі! Продовжуйте, батьку! Нехай вийде з зали! Геть його!

— Не галасуйте, брати і сестри, прошу вас, — заспокоїв членів ЦКР Воля. — Брат Шморгун має право на власну думку. Вам, брате, — лагідно звернувся Воля до рудобородого, — добре відомо, що всі ці питання, які ви підняли, стоять на порядку денному. Включно з хлоркою. Документи треба читати. Ми їх обговоримо сьогодні. Обов'язково. Але спочатку треба визначитись з головним: держава, її формат, символи.

— Продовжуйте, батьку, — загула зала.

— Ви збожеволіли! — не здавався Шморгун. — Хочете будувати нову імперію, ще нічого не давши народу? Спочатку Київ треба відновити. Люди голодують… Базікати навчилися, а…

— Ми дамо народу все, — рішуче перервав його Воля. — Для цього ми прийшли сюди. Надовго прийшли. Ми дамо народу волю, землю, справедливість…

— А навала з Півночі? — ніяк не міг угомонитися Шморгун. — Це питання життя і смерті. Чому ви про це не кажете?

— Брате Шморгун, — жалібно скривившись, мовив Воля. — Я прошу вас не сіяти паніку Після розпаду Росії та падіння Чорної Орди для нас склалися якнайкращі геополітичні умови. Нікому до нас у цій Темряві немає справи. А з окремими вовчими зграями ми впораємось, сил у нас достатньо. Зараз час будувати, а не воювати. Збирати каміння, а не розкидати. Народ не хоче війни. Навоювалися. Тож займайтеся спокійно відбудовою Києва. Але Київ — це лише столиця, а нам потрібна вся Україна. Вся, — повторив вагомо Василь Воля. — Ми повинні мати ясну перспективу на майбутнє. Й будуватимемо УССД — Українську соборну солідаристську державу. Чи називати її Україна–Русь, чи просто Україною — вирішить народ… Я маю для вас, брати і сестри, добру новину.

Знову, як досвідчений актор, він зробив паузу. Всі змовкли.

— Згідно з прогнозом вчених з Національної обсерваторії імені академіка Яцкова, у найближчі місяці відбудеться розрив щільного шару з хмар і попелу, що означає закінчення Великої Темряви, повернення до сонця і нормального життя.

— Ура! — вигукнув хтось у залі. Залунали оплески.

— Добре, добре! — підняв урочисто вгору руки Воля, широко всміхаючись.

«Він дуже харизматичний, і йому довіряють, — подумав Гайдук. — Це не Махун і не Клинкевич. І не колишній Капран. А що з Індірою Голембієвською?» — згадав він раптом смагляву багатодітну матір з карміновою позначкою на чолі. В залі її не було.

— Хочу накреслити наші найближчі плани, — продовжував Воля. — Брат Шморгун абсолютно правий. Нашому київському бюро, очолюваному братом Шморгуном, треба зосередити всі зусилля на вирішенні невідкладних проблем: налагодження водопостачання, очистка міста, транспорт, електроосвітлення — сподіваємось, що невдовзі зможемо запустити електростанцію на Оболоні. Я переконаний, що брат Шморгун і його люди подолають усі труднощі. Але ми нічого не вирішимо, поки не запровадимо тверді гроші. Є пропозиція назвати їх «куни». Це давньокиївська, ще до гривні, назва грошей. Походить від слова «куниця». І водночас слово «куна» буде означати Києво–Українська Народна Асамблея. Пропоную так назвати нашу партію. По секрету скажу вам, що ми надрукували в Братиславі потрібну кількість добре захищених асигнацій і через кілька днів, відповідно підготувавшись, роздамо кожному киянину по сто кун з досить високою купівельною спроможністю. Ліквідуємо всі фальшиві купони і весь цей мотлох зі старих грошей.

«Завтра в Києві почнеться паніка, — подумав Гайдук. — Спекулянти почнуть скуповувати за купони все, що тільки можна».

— Є заперечення? Прошу голосувати. Одноголосно.

— І друге, — задоволений своєю владою над членами ЦКР, продовжував Воля. — Пропоную вже у березні зібрати представницьку асамблею українських міст і земель з метою визначення основних засад формування української державності та нашої символіки. Подумайте, браття і сестри, в який важкий, але прекрасний час ми живемо! Адже сьогодні, коли весь світ лежить в руїні, коли наші вороги перетворилися на порох, ми з вами відчуваємо себе справжніми творцями. Творцями нації, творцями національної релігії Велеса, Дажбога, Перуна, Лади, а не брехливої, нав'язаної нам підступними греками юдохристиянської, чужої нашому народові віри. Ми станемо творцями національної держави укрів і русів — України–Руси. Як велить нам Велесова Книга:

Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику,

відродити маємо Русь нашу з Голуном і трьомастами городів і сіл. Вогнищ дубових дим там, і Перун наш є, і земля.

Се бо Мати–Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи ті, в які крутиться стануть кола Сварожі до нас, і часи ті знову йдуть до нас.[3]

Ці його натхненні слова присутні зустріли зливою оплесків. Тільки Шморгун, махнувши рукою, пішов із зали.

…За три години ЦКР доповзла до питання Гайдука.

Василь Воля, що вів засідання, відповідав на запитання, сперечався і переконував своїх колег, вже виразно втомлений, монотонно зачитав коротку біографічну довідку Гайдука і запропонував обрати його кандидатом у члени Центральної координаційної ради.

Вже поставив був це питання на голосування — як завжди, очікувано позитивно одностайне, — проте піднявся невисокий молодий чолов'яга з довгими козацькими вусами і прим'ятим обличчям, схожим на часто вживану, розтягнуту маску з полілату, назвався Олександром Чаленком і сказав, повільно і важко прожовуючи слова:

— Я не розумію, браття і сестри, що відбувається. По–перше, я хочу подивитися на генерала Гайдука.

Гайдук підвівся, і всі присутні озирнулися, щоб побачити його.

— По–друге, хто він такий? Це чужа, ворожа нам людина. Він активно будував злочинний режим Махуна, займав найвищі державні посади в тій державі. Він відмовився взяти участь у військовому перевороті проти гетьмана, в результаті чого постраждало багато невинних людей, таких, як колишній міністр оборони Прядко… Пан Гайдук довгий час приховував від суспільства інформацію, що свідчила про корупцію та злочини правлячого режиму. Знаючи більше за всіх про підготовку нашестя Чорної Орди на Україну, Гайдук не зробив нічого, щоб попередити народ і відвести небезпеку. Незрозумілими є відносини генерала з американською владою, американською розвідкою, нарешті, з американською жінкою з елітного легіону «Марс», яка, судячи з усього, завербувала Гайдука…

Тепер усі члени ЦКР не зводили з Гайдука поглядів. Такого птаха вони в житті не бачили.

— Це неправда! — дзвінко вигукнула Оля, вискакуючи на подіум, і всі погляди, як магнітна стрілка компасу хитнулися до неї. — Олександре Олександровичу ви брешете! Для чого ви це робите? Генерал Гайдук відіграв вирішальну роль у створенні Фронту визволення України. Він був репресований режимом гетьмана… Ви знаєте це, як ніхто!

— Олю, — спокійно сказав Гайдук, — заспокойтеся, не треба… У вас, товариство, мабуть, все в порядку з розвідкою, контррозвідкою, обороною Києва, безпекою та міжнародними справами… Ви, мабуть, перемогли добре озброєні формування «Вовки Півночі», що вже вторглися в Україну і хочуть захопити наші землі, наш хліб… У вас, мабуть, дуже багато генералів, які хочуть служити новій Україні. Тому шановні, я піду.. Якщо хочете, можете заарештувати мене за мої колишні злочини й повісити на Майдані незалежності в найближчу суботу Вільні місця на шибениці є. Бажаю здоров'я!

Відсалютувавши по–військовому, він чітко повернувся спиною до залу і попрямував до виходу. Вже на сходах, думаючи з насолодою про біотуалет, бо дуже при такому холоді хотілося попісяти, почув тупотіння ззаду і голос Василя Волі:

— Стривайте… пане генерале! Це непорозуміння. Ніхто не підозрює вас ні в чому! Чи ви пам'ятаєте, як ми працювали разом? Я поручуся за вас. Ви нам дуже потрібні. Поверніться, будь ласка. Я оголосив перерву.

— Перерва — це добре, — миролюбно буркнув Гайдук. — Мені потрібно до туалету. Зашкалює.

— Повернетесь? — спитав Воля і прохально провів долонею по плечу Гайдука, що виглядало дуже мило і щиро. — Прошу вас.

Гайдук засміявся від такого хлоп'ячого жесту майбутнього президента.

— Куди ж я дінусь? Поодинці ми всі загинемо.

Після перерви всі члени ЦКР проголосували (похмурий Чаленко утримався) за обрання генерала Гайдука одразу членом ЦКР і за створення під його керівництвом спеціального Бюро з безпекових та міжнародних питань. Виділили приміщення і чотири штатних одиниці співробітників, закріпили бронеавтомобіль «Козак Мамай» і дали право Гайдукові самому набирати людей до бюро.

24

Він з огидою повернувся увечері до своєї кімнатки, думаючи про те, що, мабуть, саме тут померла від Чорного Мору волхвиня Зореслава — кохана дівчина Нестора й розпусна шльондра старого бабія Яромисла. Запалив економну електролампу, слабке мерехтливе світло якої ледве окреслювало жовте коло посередині кімнати, вихоплюючи з темряви частину акуратно застеленої лежанки, стіл, вкритий подертою клейонкою, та два стільці, сидіння яких були оббиті брудно–коричневою засмальцьованою тканиною. «Яка гармонія, — подумав Гайдук. — І чи трупна команда провела дезінфекцію в цій кімнаті?»

Не скидаючи чистеньку військову норвезьку куртку (Бьорн Ульванг був поранений у стегно і тому на куртці не залишилося слідів крові, а перед розстрілом Микола Мармиза наказав командиру групи вторгнення скинути куртку). Гайдук у черевиках улігся на лежанку. Почувався мертвим, що випадково, через багато років після загибелі, повернувся з поля бою у зовсім нове, незнайоме життя, в якому його ніхто не пам'ятає, не чекає, ніхто не радіє його поверненню, бо він не потрібен цим молодим самовпевненим людям. Уявив, як здивувалися б соціалістичні мрійники з Української Центральної Ради в 1917 році, якби на засідання раптом ввалився напівзотлілий кошовий отаман Кость Гордієнко і почав їх повчати військового мистецтва, а головне — як їм вести справи з Росією. Він розповів би їм, як Москва купувала його прихильність, як підступно, всупереч своїм обіцянкам, поставила фортецю на Січі, почавши нищення цього центру українського опору як люто відомстила Гордієнку за його підтримку Мазепи та угоду з Карлом XII — викопавши труп його сина Василя, москалі обезголовили тіло й повісили на дереві. А ті прекраснодушні народні провідники 1917 року глузували б з Гордієнка, з його застарілих поглядів, бо, бачте, пане отамане, прийшли нові світлі часи й Росія вже не та — не дика, темна, жорстока загарбницька сила, а демократична, братська — не обмежуватиме волю українську та й методи ведення війни вже не ті, що за часів Мазепи і Петра, вибачте, пане генерале, ваше знаття вже не потрібне, бо з'явилися танки, аероплани, отруйні гази, концтабори… і ваша та генерала Левенгаупта кіннота була б безсила сьогодні проти шрапнелі й кулеметного вогню.

Що за ідіотське порівняння з Костем Гордієнком? Людиною, яка досконало розумілася на своєму мілітарному ремеслі, яка завбачливо підготувала біля Переволочної переправу через Дніпро, завдяки чому Карл XII та гетьман Мазепа не загинули від Петрових тортур.

Кость Гордієнко боровся до кінця, подумав Гайдук. Мені ж треба ще пройти свій шлях, виконати своє призначення. Я не мертвий. Я бачу далі цих молодих людей. Бо в мене інше бачення, інший досвід. Я поважаю силу і хочу цю силу будувати, щоб її поважали інші.

Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту, бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. Я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань — від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, — свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох — не більше п'яти — першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених — створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, — гірко подумав Гайдук. — Мені здається, що я все знаю. Це — небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»

З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.

Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».

Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.

— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.

— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.

— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?

— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.

Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:

— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.

— Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.

— Немає чим, — винувато сказав він.

— Я так і знала, Ігорю Петровичу. Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.

Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.

— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.

— Китайці вирощують у теплицях.

Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову, як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв її сповідь, дізнався б про її ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину, яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.

— Що ж ви, — перервала мовчання Оля. — Дмухніть… треба загасити.

Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:

— А якби стояло п'ятдесят дві свічки?

Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:

— Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?

— Все добре, — заспокоїв він її. — Просто не хочу, щоб усе моє попереднє життя згасло одразу.

І, різким подувом загасивши останні свічки, він підніс горнятко:

— Як добре, що ви прийшли…

— За вас, Ігорю Петровичу. З днем народження!

Руку вона не забрала. Точніше, він не відпустив її долоньку, тепло якої поступово входило в нього, знімаючи всі душевні болі.

«Життя не має ні минулого, ні майбутнього, — подумав він. — Тільки оця мить темряви, і вдихання запаху згаслих свічок, і тепло цієї дівчини».

Але примусив себе відпустити її долоню, роблячи останню спробу перервати цю мить наближення ще до того, як впадуть між ними всі табу, всі заборони, всі роки, всі бар'єри, всі умовності, всі відстані.

— Хто цей Чаленко? — спитав він, наче невдаха–автор, який з болем у серці перекреслює попередній, занадто романтичний, абсолютно нереальний сюжет і береться за нову нудну повість.

— Він — права рука Волі. Нічого без його дозволу не робить. Очолює відділ безпеки при голові ЦКР Ходять чутки, що він працював у ДерВарі й допомагав ЛУК. Будьте дуже обережні, Ігорю Петровичу. Тут повний бардак і гадючник. Всі хочуть бути гетьманами, бояться конкуренції. Вас дуже бояться.

— А де Індіра Голембієвська? Вона жива?

— Вони посварилися з Волею. Вона організує на Лівому березі КУІР — Київську українсько–індійську республіку.. Але що ми все про політику? Давайте вип'ємо.

— За мене вже пили. Тепер за вас.

— Ні, за нас, — твердо сказала вона.

Він бачив її обличчя, відчував блиск її світлих, широко поставлених очей, наче не панувала в кімнаті темрява. Оля дивилася йому у вічі, тримаючи горнятко з вином обома руками, ніби це була дорогоцінна чаша.

— Як тільки побачила вас тоді, в Ірпені, — повільно продовжувала Оля, — я пережила щось, схоже на засліплення… Я покохала вас, хоча знала про вас усе — що у вас є близька людина, що ви великий, дорослий, а я мала дівчинка… Це було безнадійне кохання, але я вірила, що Бог почує мої молитви. Я правду вам казала, що не пишу віршів, але мені так хотілося їх писати для вас… Я страшенно мучилася, Ігорю Петровичу, почувала себе винною, зрадницею… Бо в мене був наречений, гарний хлопець… Може, ви чули — Максим Боровик, вчився у військовому ліцеї імені Івана Богуна.

— Він загинув?

— Так. І це кара небесна для мене на все життя. Він думав, що я кохаю його… Він подобався мені, він гарний хлопець, але я не кохала його… А після того, як я познайомилася з вами, він взагалі перестав існувати для мене. Якби ви знали, як я страждала… Як проклинала сама себе, та не могла нічого вдіяти.

Вона підвелася, він теж, з гуркотом відкинувши стілець. Оля наблизилась до Гайдука:

— Я недаремно хочу випити за нас. Ваша воля, Ігорю Петровичу, ви можете вигнати мене, відкинути геть, як цей стілець, але знайте: не буде у вас більш вірної людини, ніж я. Не треба бути самому.. Я знаю, що ви скажете, але зробіть цей крок. Я хочу бути вашою коханкою, дружиною, помічницею, подругою, сестрою — ким завгодно, аби з вами… Знаєте, я бачила серіал американський про хірурга та його операційну сестру В хірурга була дружина, діти, але не було ближчої істоти, ніж медсестра. Вона була його другим «Я» — його продовженням, бо розуміла його без слів…

Він подумав, що найгіршим блюзнірством було б у цю мить казати щось повчальне, випадкове, пустопорожнє, жартівливе.

— За нас, — цокнувся Гайдук горнятком з Олею й одним ковтком випив вино.

Забув, коли пив востаннє. Він обійняв її й, як при зустрічі в братстві, поцілував у вічі, відчувши солону вологу Потім прийшла хвилина Великого Скидання Одягу, коли на підлогу полетіли їхні камуфляжні куртки, черевики, штани, футболки, які перемішалися безладно; зверху цю купу вінчали Олин ліфчик і трусики. Гайдук упав у провалля часу й забуття, й тільки зойк Олі повернув його до ТЯМИ: Оля сиділа на ньому й скрикувала, як доросла жінка, до якої з війни повернувся чоловік. Нічого дитячого в ній не залишилося, вона люто і солодко терзала його тіло, не бажаючи скінчити це злиття, а навпаки — примусити його все глибше і глибше увійти в неї, наповнити собою все її гнучке тіло. Він не помітив, як і сам почав стогнати від болю і щастя, — йому здалося, що якась сила висмоктує з нього залишки життя, точніше, це він виштовхує з себе своє життя, біль останніх двох років існування, стаючи порожнім і невагомим. Він жалібно, по–дитячому заплакав і відчув Олині поцілунки, майже материнські. «Не плач, ти мій, ти мій, — примовляла вона, — поспи, я з тобою…» Він занурився у сон, наче одужуючи після тяжкої хвороби.

Уві сні прийшла до нього Флора, і йому це не сподобалося, бо знав, що ніжна Флора з великими, полохливими, як птахи, очима — це смерть, а вмирати він не хотів.

25

Центральна координаційна рада виникла стихійно ще влітку 2078 року, коли кілька молодих людей з ЛУК, УРА та інших заборонених гетьманом підпільних організацій і партій, подолавши перший шок і смертельну летаргію, що охопила переважну більшість населення, зібралися в приміщенні Києво–Могилянської академії на Подолі й оголосили себе радою. Засновниками ради стали Василь Капран (Воля) і Оля Гудима, що вишукували в порожньому Києві знайомих молодих людей, з якими колись зустрічалися на нелегальних зборах чи легальних студентських конференціях, про яких можна було сказати, що вони — противники українського феодалізму, вороги режиму олігархів та гетьманської декоративної влади. Дуже багато людей відмовлялися брати участь у політичному житті. До ЦКР зголосилися тільки одиниці–одчайдухи.

Одночасно в Києві, як і в інших містах Європи, почали виникати групи добровольців, які намагалися хоч якось полегшити долю тих своїх співгромадян, яким вдалося вижити. Ці групи, що спочатку самоорганізувалися в окремих будинках, вулицях і дільницях міста і перебирали на себе деякі функції місцевого самоврядування, також відчували потребу координації своїх дій у межах великого мегаполісу Так в ЦКР зійшлися два крила — загальнополітичне, очолюване Василем Волею, і самоврядне, представником якого був Шморгун: «теоретики» і «практики», як їх назвали пізніше історики. «Теоретики» перемогли, бо володіли полум'яною політичною риторикою, вміли яскраво сперечатися й переконувати опонентів, говорили про майбутнє так, наче знали те невідоме в усіх деталях, а головне — взяли на себе важкий вантаж лідерства.

ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми–сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким — на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні его–центрики, популісти й честолюбці — всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь–які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.

Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво–Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР. Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:

— організаційним;

— відбудови Києва;

— з питань будівництва держави і релігійного розвитку;

— з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;

— торгівлі;

— оборони (Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства);

— з безпекових та міжнародних питань;

— національної освіти та охорони здоров'я;

— міжнаціональних відносин;

— фінансово–господарським.

З цього списку неважко було зрозуміти, що головне навантаження падало на Київське бюро, яке мусило вирішувати безліч складних проблем, не маючи ні достатньої кількості людей, ні необхідних матеріальних засобів. Оля виявилася безцінним помічником і порадником, знайомлячи Гайдука зі станом справ, даючи влучні характеристики членів ЦКР. Першим, кого запросив до себе Гайдук, був тимчасово виконуючий обов'язки начальника Бюро з питань оборони, начальник штабу КМБ майор Ігор Палій — син полковника Палія, начальника Оперативно–розшукового управління військової контррозвідки ДерВару, давнього Гайдукового друга.

Широкоплечий, схудлий, від чого виглядав молодшим, ніж два роки тому, Ігор Палій радісно кинувся в обійми Гайдука.

— Що з батьком? — було перше питання Гайдука.

Востаннє він бачив Палія–батька 15 серпня 2077 року, коли стався Великий Вибух. Гайдук вирішив повернутися до Києва, а Палій і Невінчаний пішли до Вінниці.

— Помер. Точніше, загинув за нез'ясованих обставин. Підозрюю, що це справа рук Мережка.

— Вічна йому пам'ять, — перехрестився Гайдук.

Упродовж двох годин Ігор Палій, який приніс з собою кілька військових карт, пояснював оперативну обстановку, що склалася в районах відповідальності братств, які виникли на Право- та Лівобережній Україні. Зв'язок з братствами був ненадійний, органи військової розвідки і контррозвідки не були сформовані. Братства скоріше нагадували партизанські загони, ніж регулярну армію, спостерігалися випадки насильства і грабунку мирних жителів. Політична ситуація в ДУР (Донецько–українській республіці) була незрозуміла, щоправда, звідти Київ отримав перші сигнали — пропозицію почати обмін продуктів харчування з Центральної України взамін на донбасівське вугілля. Як вдалося встановити, хоча дані партизанської розвідки були дуже неточні, операція «Вовки Півночі» проходила досить успішно: проникнення добре озброєних бойових груп було зафіксовано в районах Ніжина, Кролевця, Конотопа, Бахмача, Ромен, Лохвиці і загрожувало Миргороду. Полонені в один голос твердили, що метою першої фази окупації є відрізати Київ від Харкова і Донецька, заглибитись у зону українських чорноземів. Повномасштабну операцію нібито мали розпочати після зникнення Темряви.

На запитання Гайдука, де розташовані центри управління операцією «Вовки Півночі», хто персонально її очолює, звідки, якими шляхами йде постачання зброї та амуніції. Палій тільки знизав плечима.

— Hi супутників, ні «черепах» у нас немає, Ігорю Петровичу а полонені в один голос клянуться, що не знають. Це добре законспірована операція.

Він також повідомив, що з Волинсько–Поліського братства поки що ніякої інформації щодо пересування груп вторгнення не надходило, хоча Палій (Гайдук з ним повністю погодився) вважав, що спроби відрізати Київ із заходу обов'язково будуть.

Вони уважно переглянули карту Волинсько–Поліської землі, і Гайдук звернув увагу на напрямок Мозир — Єльськ — Овруч — Коростень — Житомир — Бердичів — Вінниця як найбільш імовірний: відсікаються магістральні лінії зв'язку Києва з Ковелем і Львовом (тобто з Західною Україною, Польщею та Європою), і нападники виходять у стратегічну зону чорноземів, захоплюючи Поділля (Хмельницький і Вінницю). Домовилися вислати групу розвідників на територію Білорусі і посилити військовий контингент в районі Коростень — Овруч за рахунок двох резервних бригад, що формувалися в Києві.

Неясним залишалося питання, чи «Вовки Півночі» атакуватимуть безпосередньо Київ. Гайдук висловив припущення, що обов'язково здійснять таку спробу тільки пізніше, коли Київ стане справжнім центром новонароджуваної держави. Тільки тоді «Вовки Півночі» намагатимуться обезголовити Україну.

Загальна чисельність озброєних людей, яких могли виставити братства, за дуже оптимістичними підрахунками, не перевищувала двадцяти тисяч вояків, чого було недостатньо для організації ефективної оборони. Легковажність Василя Волі, як цивільної людини, можна було зрозуміти, але не виправдати.

Були й добрі новини. На території кількох братств містилися великі склади зброї, бойової техніки, амуніції, обмундирування як гетьманської армії, так і сил вторгнення Чорної Орди. Проте ця сучасна зброя вимагала пального і радіоелектронного зв'язку. Принагідно зайшла мова за капітана Середу; виявилося, що Палій був ним незадоволений — фанфарон, слабак, нічого в розвідці не тямить. Гайдук порекомендував організувати відділ зв'язку, куди відрядити Середу з випробувальним терміном для негайного налагодження надійного зв'язку з братствами.

Також домовилися про негайне створення ГУВР — Головного управління військової розвідки. Палій пообіцяв виділити зручне приміщення на Рибальському острові. Вирішили робити це таємно від цивільних балакунів у ЦКР, які можуть зіпсувати всю справу.

І нарешті вони дійшли до головного: як швидше зібрати досвідчених офіцерів, насамперед ВІРУ[4], тих, хто вцілів за останні два роки, які стали б кістяком нової армії.

Палій скептично оцінював можливості швидкого створення боєздатного війська: апатія і відчай охопили людей, і ніхто не хоче воювати, не хоче чути про державу і регулярні збройні сили. І тут Гайдук поділився з ним давно виплекуваною ідеєю:

ЗЕМЛЯ.

Офіцерам і рядовим першого призову, які добровільно зголосяться служити у війську — Гайдук запропонував назву УНА — Українська Народна Армія, — треба буде негайно виділити у довічне користування від десяти до ста гектарів сільгоспугідь, оформляючи одразу ж спеціальний сертифікат на володіння землею і видаючи план–карту з точними межами ділянки.

— Люди повинні знати, що вони захищають і які в них перспективи на майбутнє, — сказав Гайдук.

— Ідея дуже добра, — обережно погодився Палій, — але ж, Ігорю Петровичу, земельне питання в нас страшенно заплутане, ніхто не знає, кому що належить. Знайдуться старі господарі, та й нових уже багато — кріпаки почали самосильно захоплювати землю. Я вже не кажу про міжнародні зобов'язання України. Ви ж знаєте, що банда Крейди продала половину української землі Китаю, Саудівській Аравії, Африканському союзу Почнуться суди, міжнародні протести…

— Знаєте, Ігорю, ми, українці, завжди запізнювалися — на століття, десятиліття, роки. Бо ми не були хижаками, а мирними волами. Ми селюки з діда–прадіда й тому програвали, — задумливо казав Гайдук. — Коли я жив у братстві, познайомився з одним хлопцем, який молиться на князя Святослава… Той дійсно не знав вагань, мав стратегічне відчуття часу. Сьогодні склалася нова парадигма. Нульовий Час нашої історії. Питання землі повинно бути вирішене в рамках цієї нової нульової ситуації — і негайно. Без цього ми програємо Україну Як уже бувало не раз. Бо наша земля — це потужний магніт для всіх хижаків, що оточують нас. А за сусідами прийдуть китайці, африканці, хто завгодно. Я прошу залишити цю розмову між нами. Тут треба діяти через ЦКР. Тільки шляхом політичних легітимних рішень. Але без цього боєздатного війська нам не створити. Сподіваюся, що Воля мене підтримає.

Палій якось дивно подивився на нього.

— Ігорю Петровичу ви що, наївний? Вірите цьому.. Ви йому як кістка в горлі. Цей балаболка націлився на верховну і неподільну владу Ви йому не потрібні з вашим військом. Він уявив себе месією, який усе знає, все розуміє, все передбачає… Я спробував до нього сунутися, розповісти про небезпеку вторгнення. Він і слухати не схотів. Сказав, що я панікую. Думаєте, він даремно зчепився з Індірою? Вона була членом ЦКР, щось заперечила йому. Він роздмухав конфлікт, звинуватив її в розколі ЦКР, його дружки — а там більшість його дружків — проголосували за виключення Індіри з ЦКР. Наступним буде Шморгун. Ви його знаєте?

— Помітив.

— Толковий мужик. Придивіться до нього. Він інженер–енергетик, винахідник. Будьте дуже обережні з Чаленком і сестрою Ерною.

— Хто це?

— Ерна Еріхівна Богошитська — особиста секретарка Волі, його права рука і ліва нога, його ідеолог та натхненниця. Якщо Воля стане президентом, то Чаленко займе посаду Мережка, а Ерна стане Клинкевичем.

Гайдук подивився у вікно. Побачив у присмерку постать Сковороди, порожній Контрактовий майдан перед Києво–Могилянською академією. «А де ж птахи? — подумав. — Невже всі загинули? Колись голуби й горобці сиділи на голові Сковороди. Тепер нема».

26

Гайдук недосипав ночами й змушений був знову почати приймати норвезький ДОПІНГ, в Олі, яка переселилася до сусідньої з Гайдуком кімнати, з'явилися синці під ясними очима. Але обидва виглядали щасливими, незважаючи на зморливу працю, суєтний, безладний ритм діяльності. Здається, всі співробітники одразу зрозуміли характер їхніх відносин, але ніхто своїх здогадок і суджень не виказував: попередній світ, в якому люди існували до 15 серпня 2077 року, впав раптово, як після дванадцятибального землетрусу, назавжди зник у темряві і хмарах пилу; також зруйновані були майже всі сім'ї; через загибель близьких розпалися вмить усі зв'язки — з'явилася величезна кількість самотніх людей. І тільки на початку 2079 року, в очікуванні нового Світла, почали виникати нові союзи, пробиватися паростки нового життя, не схожого на минуле. Жінки, хоч і зрідка, почали народжувати дітей — про ці радісні новини оголошували в телевізійному театрі, — довелося негайно відкривати пологове відділення при лікарні імені академіка Л. Пирога; при ЦКР організували щось на зразок весільного офісу, яким керувала Ерна Еріхівна Богошитська, де можна було за кілька хвилин оформити шлюб або розлучення. Ніхто не питав про попередній цивільний стан відвідувачів; у багатьох не збереглися документи, а архіви, особливо їх електронна серцевина, були мертві.

Того дня Гайдук прокинувся дуже рано — о п'ятій годині, коли ніяких ознак закінчення ночі ще не виникло. Поруч затишно примостилася Оля, згорнувшись в теплий калачик.

Гайдук лежав тихо, не ворушачись, не вірячи, що живий, що поряд з ним — ця дівчина, яка чомусь пахне грушею: молодою, зеленою, ще не дозрілою грушкою. Гайдук не розумів, чому відчуває цей тонкий свіжий запах груші, бо вже давно відвик розпізнавати запахи і лише дуже зрідка поверталося до нього це правічне відчуття — як запах старої сосни на березі Рогульки — наче відкривалися в старому будинку на якусь мить двері і вікна, щоб невдовзі знову зачинитися.

І тоді, в тиху хвилину щастя, гострий біль туги пронизав його: він укотре згадав маму. Вона сховалася десь у снігах і темряві Верхнього Шльонська, неподалік чеського кордону. Ні від мами, ні від Марека Гороля не надходило ніяких звісток, а якщо й були — то як вони могли знайти Гайдука, який загубився в своїх блуканнях по Україні, бо став «звістуном» — попереджав людей про друге пришестя Христа, читав їм Біблію, яку носив у торбі, ставши самозваним, самопризначеним священиком; люди вірили в його святість — ніхто ніде не впізнав його (можливо, рятувала довга чорна борода); називав себе отцем Георгієм і задовольнявся, чим Бог послав: хлібом, молоком, іноді люди давали йому шмат сала чи цибулину; ніде подовгу не затримувався, хоч багато самотніх жінок просили залишитися, і йшов далі, без жодного визначеного маршруту і якоїсь видимої цілі.

Гайдук нікому — ні в братстві, ні Олі — не розповідав, як жив після Великого Спалаху і до своєї смерті у стозі сіна, коли прийшла до нього Флора. Він і сам не розумів, чи це було життя, чи тільки марення, синдром зупинки часу, посттравматичний шок, як після вибуху в метро, коли людина, оглушена і осліпла, не знає, куди йти і навіщо жити. Тут багато незрозумілого було для нього самого; вірив, що пам'ять того зниклого назавжди часу потроху відновиться й виведе його з лабіринтів темряви. Але пам'ять була лише недосконалим протезом реальності, що загинула назавжди.

Кинути Київ і бюро він не міг. Треба було знайти когось — кого? — хто подався б до Польщі у пошуках Марії Юзефівни.

Ворухнулася Оля, спросоння сіла в ліжку, здерши ковдру з Гайдука, почала в нестямі озиратися навсібіч й жалібно покликала:

— Тату! Татусеньку! Де ти?

Гайдук лежав нерухомо, щоб не наполохати її, відчуваючи, як холод охоплює його тіло. Оля знову вмостилася поряд, поклавши руку на його живіт. Він обережно, щоб не розбудити, накрив її й себе ковдрою, сподіваючись, що ці ранкові хвилини без сну дадуть йому прозріння, що Хтось підкаже йому як жити далі у час заперечення самого життя.

— Я не сплю, — раптом тихо сказала Оля. — Наснився батько… як живий.

Гайдук закляк у мовчанні, боячись завдати їй болю: існувала межа, яку вони не переступали. Він знав, що сталося з Олиним батьком — йому розповів водій «Козака Мамая». Гайдук ніколи не питав її про долю Святополка Гудими, генерала жандармського корпусу.

Оля знову підвелася й лягла на Гайдука, наповнюючи його тіло щемким бажанням.

— Тільки без дурниць, — засміялася вона, відчувши його поштовх, хоча, можливо, їй самій були потрібні ці «дурниці», щоб відігнати похмурих демонів ночі.

Поцілувавши його, вона прошепотіла, лоскочучи вухо:

— У мене є блискуча ідея.

— Поснідати?

— Ваші гастрономічні фантазії, Ігорю Петровичу, такі ж нереальні, як і цей ранок. їсти нема чого. Моя ідея набагато конструктивніша.

Він промовчав, бо це бісове дівчисько ще тісніше притискалося до нього, лівою рукою намацуючи те, що так швидко зростало в ньому, твердішало і прагнуло входження до її гарячих джерел.

— Я хочу вийти за вас заміж, — оголосила Оля. — Давайте післязавтра візьмемо шлюб. Підемо до Ерни й розпишемося.

Від несподіванки він скинув Олю з себе і сів у ліжку, спустивши ноги на холодну підлогу.

— Ти з глузду з'їхала? Тобі скільки років?

— Вісімнадцять. Дев'ятнадцятий уже.

— А закон Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації знаєш?

— Ні, — знову взялася за своє Оля, поклавши голову на його коліна.

— Це дуже мудрий закон. Шлюб між чоловіком і жінкою можна укладати, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Understand? Я можу одружитися на жінці від тридцяти двох до сімдесяти двох років.

— Плювати на цей дурний закон для інвалідів та імпотентів! Плювати на вашу улюблену Америку, Ігорю Петровичу! Чого ви боїтесь? Хіба ви старий пердун чи імпотент? Вам пропонує руку і серце краща дівчина Європи. Кращу за мене не знайдете!

Вона підвела голову і гнівно надула губки. Він подумав, що вона в усьому має рацію і що він знову робить недолугу спробу ухилитися від долі.

Її гнів не вщухав.

— Чи, може, ви зберігаєте вірність вашій Божені?

— Божени не існує. Вона мертва. І більше ніколи не згадуй її, — його ноги змерзли до корчів, і Гайдук забрав ноги до ліжка, бо тремтів від холоду. — Ти божевільна, і я тебе за це люблю. Тобто не тільки за це. Але уяви: через сім років я старію, я хворий, я набридаю тобі. І ти урочисто оголошуєш, що я не задовольняю тебе сексуально, що в мене паскудний характер, що я стара ганчірка, що я вкрав у тебе кращі роки твого життя. І що тобі набридло обслуговувати мене, і що вся ця ідіотська вигадка про операційну медсестру і хірурга не для тебе, бо ти сама великий хірург, і що з'явився найкращий хлопець Європи, з яким ти хочеш…

— Ні з ким нічого не хочу! — вигукнула вона й зіскочила з ліжка. Стояла гола перед ним, прекрасна у своїй молодості й праведному гніві. Світанок сірими півтонами малював примарні обриси її тіла, на якому не було засмаги і двох білих смуг — від ліфчика і трусиків, як у дівчат до Вибуху. Гайдукові стало її жаль, бо вже другий рік це дівча не знало сонця та інших радощів довибухового часу.

— Іди сюди, замерзнеш, — поцілував її у живіт.

— Я народжу вам дітей. Гарних, білявих, як я… ну може, чорнявих. Теж непогано. Розумних, як ви… Поїдемо з ними до Болгарії, до Созополя… Там є казкове місце — Санта Маріна. Як уві сні — зелене, чисте, добре. Мене тато і мама туди возили, коли я маленькою була. Там рай для дітей — пляжі піщані. Чорне море тепле, повітря сухе. Ви будете плавати з дітьми.

— А якщо я плавати не вмію? — притягнув її до себе Гайдук.

— Я вам рятувальний жилет куплю, — поцілувала його Оля. — Дві дівчинки і один хлопець.

— Навпаки.

— Ну добре, — засміялася вона. — Коли підемо?

— Куди?

— Ігорю Петровичу — заблагала вона. — Ніколи не думала, що ви такий тупий… Ви казали про сім років. Та невже ви думаєте, що я така курва, що секс для мене означатиме все? Для мене кохання не вимірюється довжиною пеніса. Це зовсім інше. Ви нічого не зрозуміли…

— Це ти нічого не розумієш, бо молода дурепа, — закричав він у відчаї, бо вже майже змирився з її божевільною ідеєю. — Ти не знаєш ще, яку скажену роль грає в житті секс. Скільки він приносить щастя і нещасть. Але не в сексі справа, а в тому що я помру набагато раніше, ніж ти. Ти хоч це розумієш? Ти хочеш стати наймолодшою в Європі вдовою? Ти хочеш, щоб тебе називали моєю донькою, коли ми з'являтимемося разом у публічних місцях? А якщо народиться дитина, мене називатимуть дідусем… і всі казатимуть — це не його дитина, а його ад'ютанта… Хочеш, щоб мені присилали анонімні листи з рогами, домальованими до моєї огидної пики? А коли я захворію, стану немічним, ти хочеш судно під мене підкладати? Така молода красуня… Хочеш спаплюжити собі життя?

— Хочу, хочу… Помовчте, бо я хочу, — відкрилася вона йому, допомагаючи легко увійти в себе, і застогнала: — Хочу, хочу, хочу!

Ніяких дискусій більше не виникало, бо вони знову поринули в короткий сон солодкого знесилення і прокинулись лише о восьмій ранку.

— Я їсти хочу, — жалібно сказала вона.

— Дозволяю тобі зробити яєчню з беконом і заварити міцну каву.

— Швидше піднімайтеся, пане генерале, бо проспимо їдальню з бурдою, — поспіхом одягалася вона.

— Я згоден, — підвівся Гайдук. — Стань моєю дружиною. Я офіційно прошу твоєї руки. Ми повінчаємося у неділю. Я знаю де. А потім підемо до шлюбного офісу. Але все ОДНО: ти — божевільна. А я старий дурень.

Вона зупинила на півшляху процес одягання.

— Неправда. Ми ідеальна пара. І чого ви досі лежите і втупилися очима в мене? Я соромлюсь… Адже я ще не ваша дружина… Сьогодні перший щасливий день за останні роки.

Вона обійняла його і міцно поцілувала.

27

До Гайдука прийшов Шморгун — керівник Бюро з відбудови Києва. Одягнений був просто і практично: стара плетена шерстяна шапочка з довгими вухами, зелена фінська куртка для єгерів з тканини, що підігрівалася спеціальною батареєю, міцні чоботи, утеплені ззовні собачим хутром. Скинувши шапочку і куртку і акуратно розчесавши руду бороду, цей лисий чоловік з великим інтересом оглянув кімнату Гайдука; не знайшовши нічого, гідного уваги, сів на дерев'яну лавку, що стояла попід стіною, і витягнув з торби–тайстри невеличку пластикову каністру.

— Пропоную експеримент. Можете дати мені два–три літри чистої води?

— Можна, — всміхнувся Гайдук. Набрав у відро кип'яченої питної води з бака, що стояв у коридорі. Шморгун на око прикинув кількість води у відрі й відлив туди трохи коричнюватої рідини з каністри. Ретельно перемішав лінійкою, вмочив пальці, потер їх і понюхав. Залишився задоволений.

— Ходімо, — покликав Гайдука. — Можна не одягатися, це швидко.

Вони вийшли на майдан, що відділяв будинок Контрактів від Києво–Могилянської академії. Перед фасадом будинку з його величними чотирма колонами дорійського ордера стояв старенький «Шевро–ле–лугар» 20б5 року випуску кольору «металік». Комбінація бензинового двигуна з акумуляторними батареями. Шморгун витягнув з багажника жерстяну саморобну лійку встромив її до горловини бензобака.

— Можете подивитися показники. Бензин на нулі.

Він вилив коричневу воду з відра до бака, закрутив пробку зафіксувавши її спеціальним замком.

— Сідайте.

Гайдук сів поряд зі Шморгуном. Той натиснув кнопку запалювання — і одразу двигун тихо завуркотів. «Шевроле» зрушив з місця.

— Цієї води вистачить на двісті кілометрів! — закричав Шморгун, хоча в салоні було тихо. — Ще й акумуляторні батареї зарядяться на чотириста кілометрів.

— Здорово! — захоплено вигукнув Гайдук, переймаючись Шморгуновим ентузіазмом. — Так у чому справа? Чому в Києві майже немає транспорту? Що це за рідина?

— Я називаю це «Валер'янові краплі». Бо я Валер'ян. Це мій винахід.

— Вітаю вас, чудово. Нобелівську премію одержите.

— Але ці балаболки не визнають, — махнув рукою в напрямку Києво–Могилянської академії.

— Як не визнають?

— Якийсь академік затесався серед членів ЦКР, каже, що це суперечить законам фізики. Правда, сам він мовознавець. Гоголь якийсь.

— А скільки у вас цього… цих крапель? На скільки автомобілів вистачить?

— Навалом. Хоч на десять, хоч на сто тисяч. Тільки треба маленьку штучку у двигун поставити.

Шморгун витягнув з бардачка алюмінієвий пристрій, схожий за формою і розміром на гранату–лимонку, дав його Гайдукові.

— Це додаток до системи запалювання.

Вони зробили кілька стрімких кіл по площі, здіймаючи фонтани бризок з калюж.

— А для «черепах» можете зробити пальне?

— Питань нема, — знову закричав Шморгун. — Ми з Круком, вашим пілотом… ну, водієм «Мамая», працюємо над цим. Справа не в пальному.. Он його скільки, — він на повному ходу влетів до калюжі, перетворивши «Шевроле» на глісер. — Справа в електроніці. Наскільки вона пошкоджена і чи пошкоджена взагалі. В мене є кілька людей, які петрають у цьому. Вони налагодили радіозв'язок з Варшавою, концерти з Лондона слухають.

Гайдук відчув, що майже любить Шморгуна. Йому навіть цей крик сподобався й манера Шморгуна легко ставитись до технічних проблем Великої Темряви.

Нарешті вони повернулися до будинку Контрактів. Гайдук вийшов з «Шевроле», не помітивши на радощах, що по самі щиколотки вліз до калюжі.

— Що вам треба? Яка допомога?

— Хочу до вас, пане генерале… Не можу з тими мудаками, — Шморгун також стояв у калюжі, не звертаючи на цю невеличку водну перешкоду жодної уваги. — Не хочу займатися трупами, сміттям. Я приведу з собою групу електриків, технологів… Але я вимагаю свободи і довір'я. Я ні з ким не хочу ділитися своїми винаходами. У мене є на все патенти, але там не вистачає деяких технічних деталей… «Валер'янових крапель»… Ви чули про «Чорнобиль-30»? Там у мене друзі працюють. Там такі потужності, відновимо все… Тільки домовтесь з Волею, щоб до вас відпустив…

Шморгун продовжував вигукувати свої ідеї — поодинокі перехожі, що йшли площею в бік China‑town, щоб закупити свіжі овочі, здивовано зупинялися на мить, щоб поглянути на рудобородого дивака. А Гайдук уже не слухав його, думаючи, що це — перший щасливий ранок за останні два роки: спочатку Оля, тепер — оцей божевільний винахідник, в якого Гайдук повірив одразу, бо знав, що такі люди існують, треба їх лише знайти. Люди, які все вміють робити власноруч, все зладнати з якихось провідків та мікрочипів, з мотузок і цвяшків, зможуть оживити мертві двигуни і верстати, генератори струму і лінії радіорелейного зв'язку Поки є на землі такі люди, техногенна цивілізація не загине. «Господи, як багато часу я згаяв, блукаючи в пітьмі, придивляючись до страждань людських, не роблячи нічого позитивного», — подумав він і раптом почув голос Олі:

— Ігорю Петровичу! Ви ж застудитесь! Я до вас!

Вона перетинала Контрактову площу з боку академії. Зарожевіла від бігу й холоду задихаючись, стала на краю калюжі й подала йому руку щоб витягти з води.

— Що ви робите? — обурено накинулася на Гайдука, як на неслухняну дитину — А якщо до неділі розхворієтесь? Яка безвідповідальність! А ви, брате Шморгун! Вашу проповідь чути у Фролівському монастирі. Ви не знайшли кращого місця?

Гайдук дивився на Олю, наче вперше її побачив: невже ця молода красуня стане його дружиною? Чорний берет з тризубом був хвацько натягнутий по самі брови, а вилицювате обличчя з широко поставленими очима світилося щастям.

— Вас терміново кличе Василь Воля.

— Не забудьте про мене сказати, — нагадав Шморгун, сідаючи в «Шевроле».

Оля, взявши Гайдука за руку наче школярка молодшого братика з дитсадка, попрямувала у напрямку бібліотеки, де засідав голова ЦКР Василь Воля.

28

На дверях приймальні, куди Оля підвела Гайдука, висіла табличка, намальована олійними фарбами, — немовби вишиваний полтавський рушник, на якому вигаптуваний напис:

Брат Василь Воля

Голова ЦКР України–Руси

Почесний доктор філософії Києво–Могилянської академії

У приймальні, радісно мружачись, наче від яскравого світла, Гайдука привітала Ерна Еріхівна Богошитська — колишня брюнетка, пофарбована у сліпучо–білий колір, від чого здавалася старішою за свій вік. Гострий ніс, гострі чорні лінії намальованих брів, гостре підборіддя, гострі зморшки від усмішки, що не сходила з обличчя, робили Ерну Еріхівну схожою на акцентовані графічні портрети забутого французького художника Бюффе. Була в бронежилеті, майстерно прикрашеному темно–червоними вишивками та червоним намистом.

— Дуже, дуже рада з вами познайомитись, шя–я-новний брате Ігорю. Брат Василь багато розповідав про вас. Він щасливий, що ви повернулися до нас. Він вас чекає.

Вона говорила повільно, скандуючи слова, наче була хвора на паркінсонізм або працювала логопедом у школі для дефективних дітей.

«Наречена в мене вже є, — подумав Гайдук, — тепер Бог послав сестричку. Цікаво, чи фігурує вона в моїх файлах?» Він по–старопольськи поцілував ручку Богошитської, наче генерал Речі Посполитої, вклонився кілька разів й пристукнув каблуками мокрих черевиків, від яких на паркеті лишилися сліди.

Воля у розкішній вишиваній сорочці (Гайдуку чомусь пригадався гетьман) чекав його на порозі, широко розкривши обійми. Просторий кабінет Василя Волі прикрашали саморобні, з важких дощок, стелажі, на яких були недбало розставлені стародавні глиняні горщики й статуетки, кілька уламків черепів без нижньої щелепи і великогомілкова кістка. Гайдук чув, що Василь Воля захоплюється археологією, працював колись в археологічній експедиції копачем–дослідником. Помітивши уважний погляд Гайдука, Воля ПОЯСНИВ:

— Це залишки борщівської культури. Я брав участь у розкопках біля села Борщів на Дніпрі. Двадцять тисяч років тому це був центр могутньої держави Горатти, тобто Країни Бика. Це наші прямі предки. Ви уявити не можете, що я відчув, коли ми викопали справжню хату, точнісінько, як у мого діда. Навіть солом'яна стріха частково збереглася. І глиняне начиння з малюнками биків та риб.

— А кістки?

— Правдоподібно належать царю Горатти Артану Першому. Ви не уявляєте, що ми там тільки познаходили. Всю історію України–Руси. Шолом часів князя Ігоря, махновські кулеметні стрічки, німецькі міни… ледве не підірвались… На глибині п'яти метрів ми знайшли святилище царя Артана, чашу, ось вона, — він подав Гайдукові надщерблену глиняну чашу з зображенням могутнього тура і, ледве Гайдук устиг роздивитися малюнок, забрав чашу й з величезною обережністю поклав її на полицю. — Чаша є символом жреців, вищої касти праведників. А це вам мій подарунок — друга знахідка святилища.

Подарунок Василя Волі лежав на його столі — глиняна, розміром з долоню, сокира.

— Обережно, не розбийте, брате Ігорю. Це священне — символ воїна. Для вас.

— Дякую, дякую, — зворушено притискав Гайдук до серця руку з глиняною сокирою, не знаючи, куди її сховати. Нарешті знайшов велику накладну кишеню на камуфляжних штанах, нижче колін, невідь для чого призначену.

— Другий за значенням, після жреців, символ воїнського стану І третій — плуг землеробів. Це ми майбутньому міністру сільського господарства подаруємо.

Невеличке глиняне орало він поклав на полицю, взявши щось, схоже на прямокутний бублик. Покрутивши бублик, засміявся:

— Це — ярмо. Для наших ворогів.

Гайдук хотів був пожартувати — мовляв, чи чогось схожого на комп'ютер ви часом не знайшли в тій царській могилі? — але щось його зупинило. Тим часом Ерна Еріхівна принесла на срібній таці дві чашечки з кавою і гарячі круасани.

— Тут у нас при їдальні є невеличка спецпекарня, можна замовляти кондитерські вироби. До речі, брате Ігорю, я чула, що ви ходите до загальної їдальні…

— Як і всі. А що — є інший зал? — здивувався він.

— Для керівництва. Щоб не чекати в чергах. Ваш час дорогоцінний. Візьміть, це спецталони до залу номер один. Це тут, поряд з бібліотекою.

Ерна Еріхівна подала йому аркуш нерозрізаних талонів, на яких зеленою фарбою було надруковано «Зал № 1», і вийшла з кабінету залишивши по собі наркотичний запах парфумів.

Тільки–но Богошитська покинула кабінет, Василь Воля, озираючись, наче школяр, що побоюється суворої вчительки, дістав з шафи пляшку вірменського коньяку «Арарат», поставив дві чарочки.

— Спробуємо по дві крапельки?

Гайдук не відмовився.

— То як ваші справи, пане генерале? Мені дуже важливо почути саме ваші перші враження. Що б ви порадили? Що вам заважає? Які негайні рішення повинна, на вашу думку, прийняти ЦКР? Я врахую при підготовці.

Розкошуючи від гіркого присмаку колумбійської несолодженої кави. Гайдук розумів, що причина його виклику була інша, але вирішив не порушувати запропонованого Волею ритуалу. Розповів про перші дні своєї діяльності, про зростання загрози українським землям з боку «Вовків Півночі», пропонуючи максимально пришвидшити процес створення регулярної армії; попросив перевести до Бюро з безпекових та міжнародних питань Валер'яна Шморгуна — керівником управління енергетичної безпеки, на що Воля, який акуратно нотував бесіду, негайно погодився, зазначивши, що Гайдук натерпиться від цього демагога й галасуна, щоправда. Гайдук не розповів Волі ранкову історію про випробування «Валер'янових крапель»; також Гайдук попросив перевести до його бюро Чміля, Мармизу, Гальперина та Микиту Іваненка з Спасо–Дніпровського козацького братства. Воля також дав на це згоду. Гайдук пообіцяв через кілька днів подати свої пропозиції щодо поліпшення структури бюро, які працювали в складі ЦКР.. І останнє, найважливіше: поділився з Волею своєю ідеєю про роздачу землі у власність рядових і офіцерів, які зголосяться до УНА.

Воля, випивши каву одним ковтком і роздерши теплу плоть круасана, але не з'ївши, підвівся рвучко, як колись в Ірпені, коли засновували Фронт визволення України. Але не стукнув, як тоді, кулаком по столу, не розплескав молоко з молочниці.

— Не поспішайте, прошу вас, пане генерале. Все зробимо свого часу: створимо військо, вирішимо питання землі… Ви як людина військова, це зрозуміло, звикли діяти швидко і рішуче. Але ми, політики, повинні бути обачні, враховувати безліч обставин. Нам спочатку треба створити державу, провести вибори, сформувати органи влади.

Він нервово міряв кабінет швидкими кроками.

— Ви колись в Ірпені обіцяли двісті тисяч бійців, — нагадав Гайдук. — Дайте їх. Хоча б сто тисяч.

— Не можу я нічого дати! — не припинив своєї ходи Воля. — По–перше, все лежить в руїнах, зв'язку немає…

— Зв'язок ось–ось буде.

— По–друге, в програмі моєї партії КУНА є обіцянка не створювати регулярну армію, а обмежитись добровільними силами місцевої самооборони. Братства — ідеальна модель. А щодо землі… Ми обіцяли віддати їі тим, хто нас підтримує. Насамперед — членам КУНА. Дайте мені, Ігорю Петровичу спочатку вибори виграти, взяти владу А потім ми зможемо переглянути програму й піти на створення професійних Збройних Сил. Але я вас покликав не для цього… Є важливіша причина… Армію обговоримо пізніше.

Він сів за письмовий стіл, над яким висіли широкі й круті роги бика, прикріплені разом з носо–очною частиною черепа до темно–коричневої дошки.

Витягнув з шухляди згорнутий у сувій цупкий папір, розгорнув сувій, на якому Гайдук побачив червоні сургучні печатки.

— Прийшло запрошення від Басманова Києву як матері городів руських взяти участь у коронуванні нового російського царя Ніколая Третього. Церемонія відбудеться двадцять шостого лютого, в неділю, в Суздалі. Запрошує повноважну делегацію високого рівня. Я поїхати не зможу. Ненавиджу тих москалів так, що ні бачити, ні чути їх не хочу. Та й справ тут повно — треба готуватися до асамблеї українських міст і земель. Тому прошу вас, брате, очолити делегацію Києва. Басманов гарантує безпеку. Я дам вам для охорони взвод китайських народних добровольців, які охороняють China‑town. Це дуже надійні люди. У делегацію беріть кого захочете, тільки, будь ласка, Олю Гудиму залиште тут.

— Це чому? — гостро відреагував Гайдук.

— Вона дуже потрібна в Києві. На ній — підготовка асамблеї, всі оргпитання. Залиште її.

— Я її не залишу хоча б тому, що цієї неділі одружуюсь з нею. Вас запрошую на весілля.

Це повідомлення анітрохи не здивувало Василя Волю. Навпаки – він заспокоєно сів й почав дожовувати шматки круасана. Посміхнувся широко — за цю відкриту усмішку його любили кияни.

— Ну ви даєте, Ігорю Петровичу… Заздрю вам… І щиро радий за вас і Олю. Це перше весілля в ЦКР. Давайте за це.

Вони випили ще по краплі коньяку.

29

У неділю 19 лютого 2079 року над Києвом та околицями стояв теплий туман, що пробуджував щемливі спогади про весну. І хоч небо все ще було щільно встелене хмарами, але здавалось, що темрява над землею почала потроху розсмоктуватись, втрачаючи свою абсолютну владу.

На вінчання їхали втрьох — водій «Козака Мамая» Крук, Гайдук і Оля. У бак залили двадцять літрів води з «Валер'яновими краплями», відключивши газогенераторні печі, від чого двигун працював потужно.

— Пєсня! — захоплювався Крук. — Ви чуєте, як тягне? Це вам не дрова!

Оля, що сиділа між водієм та Гайдуком, щосили притискалася до Гайдука, поклавши руку йому на шию. Гайдук про всяк випадок тримав на колінах автомат НК–МР 5/П, заряджений китайськими набоями з самонавідними розривними кулями.

— Куди ми їдемо? — весь час питала Оля, цілуючи його в ліве вухо, від чого лоскоти йшли по всьому тілу.

— Потерпи, побачиш.

Вони їхали тим самим шляхом, яким поверталися до Києва зі Спасо–Дніпровського братства зовсім недавно, в тому ж самому «Козаку Мамаї», тільки тепер без капітана Середи. Оля подумала, що повертаються до братства, хоча там церкви не було, або прямують до Обухова. Але, проминувши оборонні загородження біля Південного мосту й територію автоцентру з тисячами понівечених, розкурочених легкових автомобілів, вони звернули праворуч й виїхали на порожнє Окружне шосе, почавши підніматися вгору.

І біля першого ж переліску, з якого починався Феофанійський ліс, були раптово обстріляні. Гайдук помітив короткі кулеметні зблиски, наче пелюстки сліпучих, злих квітів, що розкривалися на мить у пульсуючому ритмі. Кулі зацокотіли по бронесклу та правих дверях. Рефлекторно, не думаючи, він кинув Олю, яка нічого не зрозуміла, на підлогу і, піднявши броньовий щиток на правих дверях «Мамая», вистромив з амбразури автомат. Водій різко зупинив важку машину і наступна черга пройшлася по шосе в п'яти метрах перед ними, дроблячи на маленькі шматки порепаний асфальтобетон. Гайдук послав довгу чергу туди, де працював кулемет.

— Що робимо? Повертаємо назад?

— Жени вперед! — гукнув Круку — Не зупиняйся більше!

За кілька метрів перед «Мамаєм» вибухнула граната. «Хоч би не вжарили протитанковою ракетою», — подумав Гайдук, не припиняючи вогню. Побачив, як падають тоненькі берізки, зрізані його кулями, — наче сінокосилкою пройшовся. Маленькі, самонавідні на живу ціль, кулі несли потужну вибухову силу. «Козак Мамай» на повній швидкості пронісся повз місце засідки, і Гайдукові здалося, що він побачив у тумані три постаті нападників, які тікали вглиб лісу. Одна постать була охоплена полум'ям. Він послав навздогін ще одну чергу.

Підняв з підлоги перелякану Олю.

— Ти в порядку?

— Все плаття весільне мені зіпсували, — ображено задихаючись, вимовила вона. — Як я виглядаю?

— Як найкраща наречена Європи, — поцілував він її в носик. І визвірився на водія: — Хто знав про наш маршрут?

— Я нікому не казав, — повернув до Гайдука бліде, наче засохле від страху обличчя Крук. — Стривайте, коли підписував путівку в Богошитської, вона дуже цікавилася, в якій церкві, де… А я саме повернувся з Пирогова… Після того, як домовився про весілля. Вона за вас дуже раділа. Мабуть, хотіла, щоб ви її запросили.

«На похорон її свій запрошу — подумав Гайдук, — fucken dyed bitch».

— Ви в порядку пане генерале? — ніжно притулилася до нього Оля. — Ще не передумали вінчатися на лінії вогню?

Вона, на щастя, не зрозуміла тої смертельної небезпеки, яка їх щойно спіткала. «Хто виконавці? — похмуро міркував Гайдук. — Наші нездари чи «Вовки Півночі»? Схоже, що аматори. Варяги не залишили б жодного шансу Ми щасливчики сьогодні».

Туман уже майже розтанув. Вони звернули на територію колишнього ЗЕК-116. «Козак Мамай» легко вискочив на пагорб — туди, де влітку 2077 року стояли з Невінчаним. Перед ними знову відкрилася ця земля, але нічого ідилічного в ній не залишилось. Наче художник, що змалював цю нову картину, мав усього дві фарби: чорну і білу, змішуючи які, досягав небаченого розмаїття усіх відтінків сірого кольору — навіть білі колись церкви стали на цій картині тьмяно–сірими, а поверхня ставків здавалася мертвою, наче риб'яче око.

Біль сповнив Гайдукове серце: так болісно, так до нестями безнадійно любить син своїх батьків, які ще зовсім недавно були сповнені сил, молоді й гарні, а сьогодні — смертельно хворі, виснажені, бліді й упокорено смиренні перед відходом у вічність. Не можна було з цим змиритися.

«Козак Мамай» наблизився до майдану, на якому стояла церква, і Гайдук зі здивуванням відзначив, що храм уже відновлений, охайно пофарбований — слідів пожежі не залишилось. Шинок також залатали картоном та фанерою. Біля церкви стояла група людей, серед яких був священик у святкових золотаво–рожевих ризах, що вирізняли його з–поміж темного одягу селян.

Священик — старий сухенький дідок з білим, як у кульбаби, пушком замість бороди — ступив назустріч Гайдуку та Олі.

— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестив він молодих. — Чекаємо на вас, пане генерале.

Крук почав виносити з «Мамая» весільні дари — свіжоспечені хлібини, пляшку іспанського хересу для весільної чаші, кільця ковбаси, свіжі китайські овочі, темно–червону банку розчинної кави «Taster's Choice» і навіть торт «Київський», замовлений Гайдуком у спеццеху їдальні № 1 для членів ЦКР.

Побачивши кілька озброєних людей з синьо–жовтими пов'язками членів місцевої самооборони, що стояли осторонь. Гайдук підійшов до них і розповів про стрілянину на феофанійському узліссі. Попросив — але тоном наказу, що не підлягає обговоренню, — негайно піти на місце перестрілки й подивитися, чи не залишилися там мертві й поранені. Мертвих обшукати, забрати зброю й документи, поранених привезти до села.

Четверо хлопців знехотя пішли запрягати воза, а Гайдук повернувся до церкви, де його з нетерпінням чекала Оля.

І тут він побачив Аскольда О'Коннела — міцної статури сивого чоловіка, який тримав на руках хлопчика років півтора–двох. Хлопчик з великою цікавістю дивився своїми світлими оченятами на яскраву ризу священика, на Гайдука та Олю, на броньовик, яким приїхали гості, й доброзичливо усміхався до всіх. Поряд стояла постаріла, але все ще вродлива Ликера, тримаючи за руки худенького білявого хлопця років п'яти та семирічну дівчину в пальтечку перешитому з камуфляжної військової куртки. У дівчинки — чорнявої й смаглявої, як батько, — був не по–дитячому недовірливий, відчужений погляд. Ярема та Михайлина.

Гайдук підійшов до О'Коннелів. Хоч вони й розцілували його, але не було в їхніх обіймах колишньої теплоти: наче щось безцінне, якесь тепле марево любові й довіри, зникло за півтора року що не бачились. Гайдук, представивши їм Олю, подумав, що, либонь, Божена незримо стоїть між ним і цими людьми, вони ніколи не подарують йому цього весілля, цю молоду його наречену, це швидке і безжальне забуття Божени. Хоча насправді ніякого забуття не було — була спроба втечі від минулого, спотвореного тортурами, окупацією та Великим Спалахом, втечі від безчасся, від смерті, від Флори. Божена залишалася його болем, якого він марно намагався позбутися. Оля стала його спасінням, і їй не треба було знати його минуле — те, що пов'язувало його з цими не знайомими їй людьми, з цією церквою і селом.

— Вибачте, пане генерале, треба починати, — отець Михаїл підійшов до молодих. Старечі його очі сльозилися. — І ради Бога пробачте, що я в цій ризі. За каноном потрібна біла риза для вінчання, але, бачите, всі ризи згоріли — і біла, і червона, і зелена. Доведеться в цій…

Вони з Олею підійшли до дверей храму. Оля була в білому довгому платті, пошитому в China‑town з парашутного шовку і блакитній прозорій косинці. Вона вже замерзла після теплої кабіни «Мамая», й Гайдук боявся, щоб вона не застудилася. Сам він одягнув виміняний за мішок картоплі на Бессарабці військовий темно–зелений мундир без будь–яких знаків розрізнення, шевронів чи погон; мундир був український, а жінка, що продала його, сказала, що це уніформа її сина, офіцера ВІРУ, який служив у військовому аташаті у Франції й згинув у Темряві, хоча жінка не втрачала надії, що повернеться.

Отець Михаїл дав молодим запалені свічки і попросив їх обмінятися обручками. Це називалося заручини. Щоб молода зовсім не змерзла у вогкому мороці, священик провів цю церемонію дуже швидко й завів їх до храму, де було тепло від запалених СВІЧОК; поставив молодих на білому, вишитому червоними квітами, рушнику.

На аналої, також вкритому вишиваним — білим по білому — рушником, лежали старовинне Євангеліє у потертій шкіряній палітурці й два позолочених вінці, в яких, як у кривих дзеркалах, жовто і червоно мерехтіло полум'я свічок. Церква заповнилася людьми, які давно вже не бачили вінчання, та ще й незнайомих людей з Києва. Всі звикли до відспівування покійників.

Гайдук попросив Аскольда стати його свідком. Той неохоче, як здалося Гайдукові, віддав Іванка (так звали малого хлопчика, що сидів у нього на руках) Ликері; другим свідком зголосився водій Крук, який стояв з боку Олі, бо, як людині невисокій на зріст, йому важко було б тримати вінець над Гайдуком. Оля стояла з лівого від Гайдука боку. Вона встигла перед основною церемонією ще вщипнути свого майбутнього чоловіка в зад, й він ледве стримався від сміху. Аскольд тримав вінець над Гайдуковою головою твердо, руки його, на відміну від Крука, не тремтіли.

Отець Михаїл натягнув старенькі окуляри з товстими скельцями й прочитав з записки:

— Вінчається раб Божий Георгій–Ігор–Гавриїл з рабою Божою Ольгою…

Почувши таку кількість імен свого чоловіка, ледве не пирснула раба Божа Ольга, в яку вселився бісик веселощів.

— Раб Божий Георгій–Ігор–Гавриїл, чи ти згоден взяти в дружини рабу Божу Ольгу і жити з нею в злагоді й любові аж доки смерть не розлучить вас? — тихо пробурмотів священик.

«Бідний, він зовсім розсипається», — подумав Гайдук і твердим командирським тоном відповів:

— Згоден.

— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…

— Згодна, згодна, — поспішаючи, немовби церемонію могла перервати нова кулеметна черга, сказала Оля, сильно стиснувши чоловікові ліву руку й полоскотавши пальчиком його долоню.

Отець Михаїл підніс чашу з хересом, ледве не розплескавши дорогоцінне вино, — й молоді тричі пригубили гірко–солодку сповнену пахощів хмільну рідину.

— Благословляю вас на довге, мирне і щасливе подружнє життя, бажаю вам усіх благ і добрих діточок. В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого…

Кілька людей заспівали «Многая літа». Поцілувавши вінці й маленькі дерев'яні іконки з зображеннями Христа і Богородиці та обійшовши навкруги аналою тричі. Гайдук та Оля стали чоловіком і жінкою, ще не вірячи в реальність того, що сталося з ними.

Гайдук не хотів розповідати Олі, як довго напередодні вмовляв Крук отця Михаїла провести вінчання. На перешкоді стояли вік Гайдука та його перший шлюб. Тільки щедрі продуктові дари та посилання на архієрея, без згоди якого він не мав права давати Боже благословення літньому чоловікові й легковажній школярці, пом'якшили священикову суворість. Правда, з'ясувалося, що архієрей помер ще рік тому, а вищі церковні ієрархи взагалі забули про існування маленької сільської церкви. Отож отець Михаїл, побачивши торбину гречки, яку так любив, білі паляниці й ковбасу–кров'янку (а до Великого посту ще треба було дожити), дав згоду на скорочену церемонію, не наполягаючи на сповіді молодих та їхньому причасті.

Оля розчервонілася від хвилювання й тепла і зі щасливою усмішкою приймала поздоровлення Аскольда, Ликери, їхніх сусідів, зовсім незнайомих людей. Вона здалася Гайдукові білим екзотичним метеликом, що випадково потрапив до цієї темної сирої церкви, до чужих людей, на долю яких випали каторжна праця, втрати близьких, всі нещастя цієї землі, — і, незважаючи ні на що, люди ці не втратили доброти і співчуття до інших.

Останнім з привітанням до них підступив дебелий лисий чоловік з бородою у стилі американського оскароносного актора Дейвіда Моріарті, що зіграв у 2075 році роль царя Ірода, але — на відміну від актора — зі слідами Чорного Мору на обличчі, у водонепроникному плащі, з тих, що ними були екіпіровані солдати турецького корпусу яничар, а під плащем проглядали скандинавська кольчуга й короткий меч за поясом. Незнайомий чоловік хрипко промовив:

— Ну бляха–муха, не думав, що зустріну вас тут, Ігорю Петровичу… А ти, — накинувся він на Олю, — як ти поводиш себе з бойовим генералом? Ти що, вночі не можеш його ущипнути? Хто тебе таку виховав, бляха–муха?

Гайдук і Оля остовпіло дивилися на незнайомця. Це був Григорій Іванович Невінчаний.

30

Перед від'їздом з Пирогова Гайдук провів Аскольда і Ликеру з дітьми до їхньої хати. Аскольд ніс на руках малого Івася. Ликера йшла попереду.

— Ви не ображайтесь, пане генерале, — тихо мовив Аскольд, щоб не розбудити Івасика, який заснув у нього в руках. — Мені болить усе, що пов'язане з Боженою.

— Мені теж.

— Ми вас не засуджуємо, але…

— Ви мене засуджуєте і, можливо, маєте рацію.

— Чи ви отримуєте якусь інформацію з Америки?

Гайдук заперечливо похитав головою.

— Може, вона жива? — в голосі Аскольда були туга і надія.

— Хотів би вірити. Я сподіваюся на це, — Гайдук подумав, що навіть уві сні Івасик усміхається. — Божена покинула мене у найважчу хвилину мого життя. Її звільнення обійшлося дуже дорого. І досі батьки Льоші — загиблого офіцера — проклинають мене. Не розуміють, в ім'я чого він загинув. Божена зробила вибір — служити Америці. Я її не засуджую за це. Але, як мені здається, вона вирішила відкрити військовим одну таємницю Марса… Хоч не мала на це права. Для мене вона мертва.

Він сам жахнувся з непримиренної жорстокості цих слів.

Вони зупинилися біля висохлої груші, на якій колись — у найщасливішу пору Гайдукового життя — сидів дрон серії «Яструб».

— Я не виправдовуюсь перед вами, — продовжував Гайдук. — Але зрозумійте: у вас є Ликера, діти. А в мене — нікого. Я стояв на межі загибелі… Тобто помер одного дня. Мене повернули. Самотність — як чорна діра. Знищує людину…

— Я розумію, — покірливо мовив Аскольд. Він уже не був схожий на самовпевненого латиноса, а — блідий, зморений, посивілий, в латаному–перелатаному бушлаті — скидався на українського селянина часів сталінської колективізації.

— Як ви змогли вижити? — спитав Гайдук.

— Деякі запаси були… А потім я впрягався у візок й ходив до Києва, торгував борошном і картоплею. Продавав борошно склянками і картоплю на штуки. Тепер оратиму поле, чекатиму сонця. Я чув, що хочуть землю в нас відібрати москалі. Продзагони наче організували?

— Відіб'ємо. Роздамо вам зброю, армію організуємо.

— Без землі нам не жити, — Аскольд передав сонного Івася в руки Гайдука. — Потримайте, я зараз вернуся.

Він пішов до хати й повернувся з синім пластиковим конвертом, туго перемотаним коричневою клейкою стрічкою.

— Це вам. Це все, що залишилось від Божени.

Перш ніж віддати батькові Івасика, Гайдук відчув тепло малюка, що несло заспокоєння. «Це називається нірвана», — подумав Гайдук. Хлопчик усміхався уві сні так блаженно, наче бачив щасливе видіння — сяєво, яке щедро линуло на землю з небесних сфер, — і ніхто на землі ще не помітив цього тихого світла, за яким спрагли люди, але мале дитя вже було благословенне цим знаком життя і спасіння.

Коли вони від'їжджали, хлопці з самооборони ще не повернулися, Григорій Невінчаний пообіцяв проконтролювати все, пов'язане з замахом на Гайдука, і доповісти в Києві. Принагідно й розповісти історію своїх мандрів у часи Великої Темряви.

«Козак Мамай» повертався до Києва іншим маршрутом, звернувши при виїзді з Феофанійського лісу праворуч до торговельного центру «Магелан», а далі знову праворуч — повз територію сірих пагорбів Голосієва.

Оля сумно і мовчки сиділа — куди тільки поділася її ейфорія? — а Гайдук похмуро думав про Божену.

31

Бог дуже любив Землю як найкраще своє творіння і тому не витримав довгої розлуки й повернувся з далеких галактик Він побачив темну планету, оповиту хмарами попелу, немовби запнуту брудними ганчірками. Його всепроникний погляд, для якого сіро–коричнева пелена хмар не становила жодної перешкоди, узрів свинцеву поверхню океанів і потопаючі в пітьмі масиви континентів, позбавлені звичного сяєва великих міст–метрополій. Лишень де–не‑де мерехтіло слабке світло енергонезалежних земель — Норвегії, Швейцарії чи Канади, — де працювали в автоматичному режимі гідроелектростанції. Ні Темрява, ні падіння економіки, ні загибель великих людських популяцій не занепокоїли Господа, бо, як істота справедлива і мудра, Він знав:

— по–перше, що люди завинили перед Ним, не послухалися Його пересторог, занурившись у численні гріхи содомії, безвір'я, віровідступництва, брехні, братовбивства, анархічної розпусти й віртуального блуду, у зло повсякденне, — і Він тому покарав їх;

— по–друге, що життя відродиться згодом і все почнеться спочатку — до наступного Великого Спалаху.

Але що насправді занепокоїло Бога — це те, що за Його відсутності Сатана, перенісши свій трон з Содому і Гоморри до Нешавару, на кордоні Пакистану й Афганістану, значно посилив свою інформаційну присутність на Землі серед народів людських, провівши низку пропагандистських кампаній і пустивши поголос про боязку втечу Бога з земних Його володінь, про те, що зрадив Господь людей, кинувши їх у годину Темряви; численна агентура Сатани, прибравши подобу фальшивих пророків, сіяла на Землі зневіру, ненависть і розпач. Настали часи злославні, й Господь уже не міг стояти осторонь, дивлячись, як творіння Його — Земля і життя на ній — поринають у темряву духовну, у безвихідь.

Вислухавши доповіді близьких співробітників про ситуацію на Землі, Бог негайно увімкнув стільниковий телефон ВНЗ (вищого небесного зв'язку) й набрав номер Сатани: 666. Між Ним і Сатаною відбувся такий діалог:

БОГ. На якій підставі ти. Сатано, порушуєш існуючі домовленості про розмежування зон впливу?

САТАНА. Рівновагу порушив Ти, дозволивши Твоїм дітям, божевільним землянам, провести серію ядерних вибухів. Ти що, не знав, які наслідки потягне за собою Твій дозвіл? Не читав спеціальної літератури про ядерну ніч?

Б. Припустимо, я помилявся, в чому каюсь. Але ти не мав права оголошувати Землю своїм володінням — зоною Абсолютного Зла.

С. (сміючись). Я тільки заповнив існуючий вакуум влади.

Б. З метою відновлення запровадженого мною світопорядку я відправляю на Землю особливий легіон Ангелів Світла…

С. (іронічно)…яких у всеозброєнні чекатиме і знищить мій легіон Ангелів Безодні.

Б. Пропоную не починати нової Небесної Війни, бо світ може не витримати нового випробування.

С. Я не проти, бо немає в Універсумі миролюбнішої сили, ніж я та мої Ангели Безодні. Але ти програв людство, яке зневірилося в добрі, в існуванні милосердя. Люди не вірять у Тебе.

Б. Це наклеп! За найсвіжішими соціологічними дослідженнями, до двадцяти відсотків людей — це святі, добрі, благочестиві люди, які слідують моїм заповідям.

С. А сорок відсотків віддали мені душу й не хочуть чути про Твоє існування.

Б. Ти знаєш, наскільки брехливими є дані так званих соціологічних досліджень. Але можу погодитись з тим, що ситуація не є нормальною, і я вживу всіх необхідних заходів, щоб змінити її на свою користь.

С. (гмикає). Ну–ну, спробуй.

Б. (роздратовано). Кінець зв'язку.

Після цієї розмови Бог, який тимчасово оселився в Тибеті, розмістивши поряд свою Адміністрацію, почав думати нелегку думу про шляхи виходу з ситуації, що склалася.

Частина третя. ЗОМБІ

32

Падіння в 2076 році російської Імперії Двоголового Орла, яке боярин Басманов схарактеризував як найбільшу геополітичну трагедію XXI століття, вирішило на певний час питання політико–економічної орієнтації різних частин імперії — від Євро–російської республіки (ЄВРОР) на Балтиці зі столицею Кенігсберг до Російсько–японської асоціації на Далекому Сході (РОСЯНА); але фрагментація імперії на автономні частини тільки загострила основне династичне питання російської монархії — хто візьме на себе роль нового «збирача земель руських», тобто хто стане новим російським царем: Його Величність старий, дев'яностодворічний монарх, товариш Кіріл Другий (Медунов), генеральний секретар партії МАРС, безнадійно хворий на паркінсонізм, чи новий претендент на російський трон, вихованець боярина Басманова дванадцятилітній Ніколай Третій, якого оточення Кіріла Другого негайно оголосило самозванцем й піддало анафемі.

Після листопадових подій 2076 року у Москві (Кривавий Курбан–Байрам) Кіріл Другий (Медунов), якому жодна з шести самостійних російських республік не схотіла надати притулок, змушений був повернутися до Баден–Бадена, де колись народився як представник занедбаної, захирілої галузки колись могутнього древа царської сім'ї Романових. Невдовзі після свого повернення з Москви Медунов був підключений до апарата штучного дихання і втратив будь–який контакт з дійсністю. Тому Земський собор Росії, скликаний у Чернігові Басмановим з дозволу командування військ Чорної Орди 10 серпня 2077 року якраз напередодні Великого Вибуху проголосив наступним імператором Всеросійським Ніколая Третього. І хоча невеличкий підрозділ УРА обстріляв з важкого станкового кулемета зведений за гроші Басманова бетонний, схожий на фортецю палац імені князя Мстислава Хороброго, в якому засідав собор, а на двох гостроверхих вежах Спаського собору вивісив українські національні прапори, ця атака не вплинула на учасників собору, які в спеціальній резолюції підкреслили, що Чернігів разом з Тьмутараканню завжди був надійним форпостом Росії і є невід'ємною частиною Суздальського царства.

Здавалося б, Басманов як ніколи близький до реалізації своєї мрії — побачити на російському троні свого Ніколку і проведення церемонії інтронізації Ніколая Третього в Суздалі підтверджувало це, якби не одна обставина юридично–династичного характеру: ново–проголошений цар виявився КЛОНОМ.

Ціною величезних коштів і зусиль Басманов спромігся клонувати Ніколку з кісток імператора Ніколая Другого, вбитого більшовиками в 1918 році. Спочатку ця операція трималася в суворій таємниці, але врешті–решт вийшла на яв саме напередодні Чернігівського Земського собору 2077 року.

Російське феодальне суспільство — бояри, купці, військові, опричники, кріпаки, жандарми, кібервоїни, люди вільних професій — здригнулося від цієї звістки, вперше в історії зіткнувшись з проблемою, яка не мала прецедентів, адже нікому у Великій Британії не спало на думку клонувати королеву Вікторію чи у Франції відтворити з отруєних миш'яком кісток Наполеона улюбленого імператора–корсиканця.

Одразу ж представники двору Кіріла Другого (Медунова) — людини, як відомо, бездітної — заявили, що з тіла паралізованого старця видобуто кілька краплин безцінної романовської справжньої сперми, якою запліднено графиню Софію Августу Ангальт–Цербст з німецького роду вічних добровільних безвідплатних донорів Росії, і що тільки цей нащадок — Кіріл–Ганс Третій, що має ось–ось народитися, — гідно представлятиме відроджений рід Романових. Прибічники Медунова подали позов проти Басманова до Європейського трибуналу прав людини в Женеві, в якому доводили, що так звані «кістки Ніколая Другого» є невідомим субстратом, що міг належати навіть якомусь єврейському чекістському виродку або китайському більшовицькому комісару.

Женевський трибунал прийняв амбівалентне рішення, стверджуючи, що клонування людини не порушує фундаментальних прав людини, а династичні суперечки не входять до компетенції суду.

Підбірку з газетних вирізок на цю тему, знайдених у бібліотеці Києво–Могилянської академії, принесла наступного дня після вінчання Оля, яка, занепокоєна небезпеками дальньої подорожі свого чоловіка у російські дикі ліси, запропонувала Гайдукові свою програму дій.

Перше: рота китайських народних добровольців під команду–ванням Миколи Мармизи (охорона Гайдука) з важкою стрілецькою зброєю рушає негайно до Суздаля кіньми і з трьома бронеавтомобілями «Козак», завантаженими подарунками новому російському цареві.

Друге: сам Гайдук з кількома членами делегації транспортується до Суздаля іншим способом, а для того, щоб дізнатися, яким саме, треба йому негайно відвідати «Чорнобиль-30».

Гайдук, який уже майже звик до химерного поєднання шаленої енергії, тверезого розуму та молодіжних фантазій дружини, зітхнувши, погодився з цим. Він і сам розумів, наскільки небезпечною і важливою стане подорож до Суздаля.

33

Працюючи радником гетьмана з національної безпеки, Гайдук ніколи не бував на особливо таємному спецоб'єкті «Чорнобиль-30», що входив до сфери особистої відповідальності К.-Д. Махуна, який ревно оберігав своє дітище від зайвої уваги підлеглих, навіть найближчих. До Гайдука доходили різні чутки щодо діяльності спецоб'єкта «Чорнобиль-30» (відкритими для світу залишалися лише протиатомні скафандри «Чорнобиль-30»), але він заборонив співробітникам ВІРУ збирати окремий файл, присвячений «Чорнобилю-30», бо це було б грубим порушенням прямих наказів гетьмана, його суворої заборони.

Їхня нинішня поїздка до Чорнобиля також була обставлена таємним ритуалом: Оля не сказала своєму шефові Василю Волі, куди вони їдуть (повідала лише, сором'язливо опустивши очі, що подаються «у рамках медового місяця туди, де чекає на них богиня Траха»), і дозволила запросити тільки Валер'яна Шморгуна — як виявилося, довірену особу для зв'язку з «Чорнобилем-30».

Враховуючи сумний досвід весільної прогулянки до ЗЕК-116, на даху «Козака Мамая» встановили спарену швидкострільну гармату GMAS-33 (калібр 33 мм, народна назва — «тещин язик», яка змітала все навкруги в ближньому бою від п'ятдесяти до трьох тисяч метрів). Гарматою заправляли Гайдукові друзі — братчики Микола Мармиза та Микита Іваненко, які першими приїхали до Києва на виконання розпорядження ЦКР, Чміль та Гальперин затрималися в братстві, щоб підшукати собі заміну.

Коли проїздили повз Куренівку, вже за пам'ятником старому київському трамваю, який був свідком глинисто–дощової, селевої катастрофи Бабиного Яру, Гайдук звернув увагу на корпуси Китайсько–українського університету високих технологій імені Ден Сяопіна, на всіх поверхах яких світилися вікна й спостерігався рух людських постатей.

Гайдук зітхнув. Поки Воля цитує Велесову Книгу в Києві не працює жоден український університет. Він подумав, що, либонь, у Бостоні та ж сама ситуація: в темряві, в холоді й мороці світяться вікна китайських університетів, а Гарвард і МІТ зяють пусткою.

У Нових Петрівцях, біля брами Межигірського національного історико–природного заповідника — бібліотеки Ярослава Мудрого, їх зупинив патруль.

Люди в незнайомій Гайдуку чорній формі, добре озброєні (на чорних бейсбольних кашкетах можна було побачити знак атома), ретельно перевірили документи киян, звіривши з попереднім списком на невеличкому лептопі командира. Оля, яка явно знала командира, кинула йому кілька незрозумілих слів — мабуть, пароль, — він зазирнув усередину «Мамая» і підняв руку.

— Ми будемо вас супроводжувати, — повідомив. Ескорт — їх було чоловік двадцять — усівся в чотири темно–сірі військові джипи «Джура», два спереду і два позаду «Мамая», і колона рушила. Порожнє шосе вело на північ: Димер — Іванків — Чорнобиль. За п'ять кілометрів до Чорнобиля їх зустріло КПП та огорожа, що складалася з трьох ліній колючого дроту й захисного муру з надміцного нанобетону — заввишки три метри, з потужними прожекторами, як у тюремній зоні. На в'їзді до КПП, перекритому сталевими надовбами, висіли грізні оголошення: «Стій! Ти в'їжджаєш до закритої зони»; «Висока радіація!»; «Стій! Перевірка документів»; «У разі порушення — стріляємо без попередження».

Їх знову перевірили люди в чорній уніформі. Гайдука особливо вразили їхні засмаглі обличчя — наче повернулися з теплих сонячних країв, — що контрастували з блідими, анемічними подобизнами його супутників. «У них що — своє сепаратне чорнобильське сонце?» — подумав Гайдук. Швидко проминули Чорнобиль, що анітрохи не нагадував покинуте, притрушене радіоактивним пилом забуття містечко, а навпаки — вразив широкими, добре освітленими проспектами (Гайдук запам'ятав проспекти академіків Бар'яхтара і Легасова), новими чотириповерховими будинками–котеджами, оточеними соснами, білими і оранжевими електромобілями, що тихо снували по вулицях.

З Чорнобиля подалися до Прип'яті, але не доїхали; після мертвого Леліва звернули, не доїжджаючи до Копачів, наліво — ніби в напрямку Чистогалівки.

І тут трапилася ще одна дивина: Гайдук незчувся (втратив на мить концентрацію й не помітив), як їхня колона опинилася під землею: це був тунель з чотирма смугами руху добре освітлений. У бічних «кишенях–стоянках» Гайдук побачив важкі темно–сірі тягачі з закритими платформами незрозумілого призначення. У таких колись транспортували мобільні стратегічні ракети наземного базування «Сварог» — доти, доки гетьман Махун не знищив їх на ультимативне домагання Конфедерації держав Північної Америки, яка погрожувала припинити фінансову допомогу Україні й позбавити членів Ареопагу архонтів та олігархів їхніх рахунків в офшорах та маєтків на Флориді. Але головною принадою для гетьмана стала обіцянка американців запросити його до Білого дому й сфотографуватися з Ендрю Ван Лі.

Система підземних тунелів розгалужувалася — це було справжнє підземне місто з цехами й лабораторіями, магазинами, складами й центром відпочинку Гайдук ще раз з сумом подумав, що він виявився далеко не найкращим керівником розвідувальної організації, яка за його наказом дивним чином не помітила об'єкт «Чорнобиль-30». Було порушено головний принцип розвідки: знати все без винятків. Нарешті колона виїхала на просторий підземний майдан, освітлений з особливою яскравістю, і зупинилася перед спорудою, що трималася на восьми легких, сяючих алюмінієм і нікелем, конструкціях–колонах. Навпроти розташувався монумент: довга колона людей у дивних свинцевих накидках (ці люди виглядали як олов'яні солдати) виходила на майданчик, де лежали розкидані уламки реактора, і приречено спускалася у підземелля, зникаючи назавжди — мабуть, згоряючи у пекельному полум'ї.

— Пам'ятник ліквідаторам, — прошепотіла Оля.

З будинку, де містився адміністративний центр «Чорнобиль-30», вийшов молодий усміхнений офіцер у чорному мундирі з двома червоними шевронами й чемно привітався з Гайдуком.

— Вас чекає Інспектор Кварк.

Оля і Шморгун прослідували за Гайдуком; Мармиза та Іваненко, засліплені після темряви братства, до якої звикли й вважали природною, вражені, наче потрапили до раю, залишилися в кафе у вестибюлі, а Крук переставив «Мамая» на дальню стоянку й влігся спати в бронеавтомобілі.

Гайдука з супутниками ввели до великої зали, три скляні стіни якої відкривалися на неозорий український степ, якому кінця–краю не було: тут золотіли соняшники, що повертали свої голови за сонцем, шелестіли бронзові зарості кукурудзи, а на безмежному баштані червоно і оранжево світилися планети гарбузів, темно–зеленими ядрами лежали прохолодні кавуни. Після похмурого мороку Великої Темряви з її низькими грифельно–брудними хмарами, що прасували Землю і пригнічували людські душі, небо на панорамі здавалося прозоро–глибоким, з переходом від легковажної блакиті, створеної для птахів, до чорно–фіолетових космічних заповідників Бога.

Степ бринів життям; недалеко від скляної стіни хиталися білі сумні ковили, ховрашки стояли некліпними стовпчиками, дивлячись на гостей; а підступний шуліка чигав на необачних роззяв з гризунського племені, нерухомо зависнувши в повітрі.

Гайдук подумав, що це не звичайна штучна панорама, створена з допомогою комп'ютерної графіки і стереоефектів, а наркотик для стражденних, спраглих за світлом душ; після такого видива навряд чи хто схоче повертатися в сутінки повсякденної реальності.

— Подобається? — почув за спиною голос і різко повернувся. Перед ним стояв невисокий, худий чоловік із широкою, але жорсткою усмішкою на зморшкуватому обличчі й некліпним твердим поглядом суворого пророка. В ньому дивно змішувалася старість плоті — мереживо зморщок, пігментні плями на вилицях, лисий череп — з молодою енергією руху і сміху.

— Давайте знайомитись. Інспектор Кварк. Насправді — Малахов.

Микола Михайлович. Генеральний директор і головний конструктор об'єкту «Чорнобиль-30».

Гайдук не повірив своїм очам.

— Це… ви? Ви ж загинули…

— Дрібниці, — неприродно афектовано зареготав Кварк–Малахов. — З ким не буває. Про вас теж, Ігорю Петровичу розповідали дивні речі… Олечко, сонечко, йди сюди, — він поцілував Олю і привітно поздоровкався зі Шморгуном.

— Оля — моя племінниця, — пояснив Малахов Гайдуку — Донька моєї сестри. Я знаю, що сталося, і радий за вас. І за неї. Але бережіться, генерале, це справжнє чортеня. Я сподівався, що вона працюватиме разом зі мною, але її потягло в революцію… Прошу сідати. Каву питимемо пізніше.

Він сів у крісло головуючого, й одразу за його спиною виник екран.

— Щоб одразу зняти всі недомовки, поясню, пане генерале.

Натиснув кнопку — і на екрані виник офіційно затверджений Клинкевичем портрет гетьмана Махуна.

— Як вам відомо, з 2066–го по 2070–ий роки я обіймав при Махуні посаду головного радника з питань розвитку держави. Був його найближчим другом і перебував на найвищих посадах — президента Академії наук України — підкреслюю: України, а не УСРАН[5]. Секретаря РНБ. Наукового керівника оборонно–промислового комплексу. У цій якості я приїздив до вас в Америку Ігорю Петровичу і ви мені тоді дуже сподобались.

— Дякую. Ви мені теж.

Малахов ілюстрував свою розповідь фотографіями на екрані, серед яких майнуло обличчя Ширлі Ван Лі — під час прийому в Білому домі, потім — щасливі, усміхнені обличчя Гайдука, Малахова, Безпалого…

— Практично, я був сірим кардиналом при Махуні. Але поступово я побачив, що мої ідеї і поради нікому не потрібні, що є ще сіріші за мене кардинали, що найбільш негативною характеристикою для людини в системі Махуна є високий IQ. Люди, що будували державу, жили у вимірах дев'ятнадцятого, максимум початку двадцятого століть. Вони думали лише про одне — про збереження своєї влади за будь–яку ціну. Марні були спроби пояснити Махуну, що Україна в кордонах після 1991 року є найперспективнішою модерною державою в Європі, маючи величезні природні і транспортні ресурси, «магічну дев'ятку», родючу землю, джерела води, людський капітал… Я доводив гетьману, що будь–які етнічні поділи в такій державі, як Україна, не повинні відігравати жодної ролі, бо будувати треба не етнічну козацько–феодальну хуторянську жлобську українську державу і не етнічну боярсько–кріпацьку лапотно–кацапську Московію чи горілчано–деградуючу Совдепію, ностальгічний фантом сталінської утопії, — а сучасну європейську українську громадянську націю вільних людей. Ти маєш український паспорт — і ти вільний серед вільних, рівний серед рівних… Але хтось вклав у голову Махуна гетьманський мікрочіп… Думаю, що це був Крейда — оця полтавська підступна галушка (на екрані Крейда щось улесливо шепотів на вухо гетьману), який перетворив патріотизм на інструмент найвищих ступенів зради і підлості. Крейда став головним моїм опонентом, — гірко всміхнувся Малахов. — У дію було пущено всі винаходи сучасної української політичної думки — наклепи, оббріхування, підніжки на кожному кроці, звинувачення у підготовці заколоту з метою захопити посаду Махуна… Ви були, пане генерале, тоді в Америці й багато чого не знали. Навіть дружину мою не пощадили — донесли Наталі Гаврилівні, нібито моя Зоя звела Махуна з якоюсь жінкою, яка народила від нього Клинкевича… Уявляєте? Наталя Гаврилівна стала нашим смертельним ворогом. І я зрозумів, що програв. Була розмова з гетьманом, в якій я виклав усе, що думав про самого Махуна — а наша дружба починалася ще тоді, коли я був директором танкоремонтного заводу, а він — командиром танкової бригади, — і що я знаю про його оточення… Ви не повірите, Ігорю Петровичу але він заплакав — правда, був дуже п'яний — і почав просити прощення, але сказав, що нічого вдіяти не може і що Наталя Гаврилівна не хоче чути про мене…

На екрані з'явилося сімейне фото — Малахов і його кучерява веснянкувата Зоя, обійнявшись з Махуном та Наталією Гаврилівною, сидять у пляжних костюмах на березі Рогульки — ще не посварені, усміхнені й щасливі: чорні ворони незгоди, ворожнечі й смерті ще не всілися над ними на сосні, під якою вони фотографувалися.

— На той час я створив власний науково–технологічний концерн «Чорнобиль-30», — Малахов довго вдивлявся у голографічне віртуальне минуле, наче не хотів з ним прощатися. — Тільки Махун знав, що ми створили два стратегічні і кілька тактичних кобальтових боєзарядів. Про всяк випадок. Ці заряди надавали Махуну впевненості в собі і його козацькій державі. І я запропонував гетьману угоду: ми з Зоєю добровільно вмираємо для України, для його камарильї і особливо для Наталі Гаврилівни — зникаємо з усіх радарів держави, — а він дозволяє мені розбудовувати «Чорнобиль-30». Більше того — допомагає грішми, владою. Я прибрав псевдонім Кварк.

— Чому Кварк?

— Тому що невільний. Ніхто кварка не бачив. З усіх кварків я — down, нижній. І am strange — дивний. Не наважусь назвати себе truth — істинним або гарним — beauty. Та й не дуже я charm — чарівний.

Він знову голосно і дивно засміявся.

Інспектор Кварк — гендиректор Малахов — одягнений був у синій френч з бавовняної тканини, з якої зазвичай шиють спецівки для заводських інженерів та майстрів. До третього згори ґудзика був причеплений невеликий золотавий кулон невідомого призначення — ідентифікаційний бейдж чи мікрокамера для зйомки, або більш складний, багатофункціональний геджет.

Малахов натиснув кнопку на пульті. На екрані висвітилися кадри відеохроніки: «6 липня 2070 року. Трагедія на Київському морі. Загинули академік Малахов з дружиною. Його човен перевищив швидкість 220 км/год і вибухнув у повітрі. Тіл Малахова та його дружини не знайдено. Комісію з пошуків академіка Малахова очолив особисто К.-Д. Махун. Експерти вважають, що Малахова прибрали спецслужби. Росії? Китаю? ОГБ? Конфедерації держав Північної Америки? Чорної Орди?»

Малахов знову реготнув.

— Насправді, прибрати мене зі сцени допомогла рідна українська спецслужба. Державна Варта. Мій родич Гудима, батько Олі. Я йому дуже вдячний, царство йому небесне… Коротше, зі стану підводного — ми з Зоєю аквалангісти і після вибуху човна непоміченими дісталися берега — я перейшов у стан підземний.

Гетьман мене не чіпав, його особливий відділ охороняв мене і допомагав. Навіть щороку Махун виділяв на «Чорнобиль-30» гроші з бюджету під виглядом витрат на чорнобильський заповідник дикої природи, але наша корпорація сама почала заробляти великі гроші, експортуючи скафандри, деякі системи зброї та комунікацій. Частиною прибутків я ділився з гетьманом і Клинкевичем, а вони — ще з кимось. І ми почали розбудовувати підземну інфраструктуру, бо в принципі я передбачав, що може статися якась глобальна катастрофа. До Вибуху наш персонал жив у Чорнобилі та Прип'яті, а після Вибуху негайно був переведений під землю. Завдяки тому ми вижили.

— А як вирішувалися проблеми з енергетикою та зв'язком?

— Ніяких проблем. Ще до Вибуху ми почали виробляти пересувні електростанції, що працюють на плутонії… Тут його сотні тонн. Вистачить на тисячу років.

— Маленькі АЕС? — допитувався Гайдук.

— І так, і ні. В них відсутні парогенератори, і тому вони вибухо–безпечні. Це наш винахід. Пряме, без пару і парових турбін, виробництво електроенергії. Ви, мабуть, бачили платформи при в'їзді до нас. Думали, ракети?

— Чесно кажучи, так.

— Помилка. Це МЕС — мобільні енергетичні станції. Поставте під Києвом три МЕС — і місто оживе.

— Чому ж не поставили?

— Це ви нашого месію Волю спитайте, — стрепенувся Шморгун. — Він хоче особисто запустити ТЕС на Оболоні, яка працює на вугіллі. щоб хмари чорніші були. І для власного піару зручно.

— Брате Шморгун, це неправда, — заперечила Оля. — Брат Воля боїться терористичних актів. Ще плутонію нам не вистачало в повітрі.

— Оля має рацію, — погодився Малахов. — МЕС потребують доброго захисту, а ЦКР ніколи ніякого захисту не забезпечить. Тому що це — сцена для базік. Філармонія. А тут потрібна тверда рука військових.

— А зв'язок? — нагадав Гайдук.

— Це взагалі загадкова історія. Ніякий Великий Вибух не перериває радіозв'язок на такий довгий час. Є кілька теорій щодо цього. Або під час Великого Вибуху діяв якийсь додатковий фактор, якесь невідоме джерело так званого ЕМР — Electromagnetic Pulse, — бо, за розрахунками наших фізиків, вибухи російських ракет не спроможні були викликати такий катастрофічний ефект… Це може означати, що хтось скористався з загального безладу й «підкачав» електромагнітне випромінювання в деяких регіонах світу до яких, на жаль, потрапила Україна. Ми зараз вивчаємо це питання — хто це міг зробити. І я скажу вам, пане генерале, нам дуже не вистачає розвідданих з різних частин світу. Треба провести заміри ЕМР і порівняти. Нам потрібно якнайшвидше відновити роботу військових аташе і спецзв'язок з ними.

«Легко сказати — відновити, — подумав Гайдук. — А спецзв'язок? Ми не маємо надійного зв'язку з Житомиром, Сумами…» А вголос тільки вимовив:

— А другий варіант?

— Не виключено, — безпристрасним тоном, наче на науковому симпозіумі, мовив Малахов, — що вже після Великого Вибуху хтось провів нищівну кібератаку активізував логічні бомби, знищив усі програми зв'язку енергетики, банківських мереж… І зробив це у своїх цілях, вибірково.

— Вибірково? — вигукнув Шморгун. — Це неможливо!

— Це можливо, — багатозначно сказав Малахов. — Ми зараз перевіряємо цю версію. Ми часто мислимо в рамках «африканського синдрому»: якщо в нас у країні Бумбу–Юмбу спека, то ми їдемо на Північний полюс у шортах і в пір'ї. А якщо уявити, що наслідки Великого Вибуху різні для різних країн?

— Як це може бути? — не вгамовувався Шморгун. — Це неможливо!

— Дядьку Миколо, не мучте нас, — перервала суперечку чоловіків Оля. — Їсти хочеться. І поплавати в басейні.

— Потерпи, Олечко, — Малахов увімкнув зображення на екрані. — Придивіться уважно: це зображення, отримане два тижні тому з нашого супутника «Чорнобиль-30–М155».

Перехопивши здивовані погляди гостей, Малахов пояснив:

— Це наш найбільш захищений від ЕМР спеціальний проект, що ми розробляли на випадок ядерної війни. На щастя, він не потрапив безпосередньо в зону вибухів. Ми активували його місяць тому. Він «бачить» крізь хмари. Дивіться.

На чорно–космічному тлі виплив блакитно підсвічений еліпс — фрагмент Землі. Кілька хвилин супутник плив над абсолютно темною поверхнею.

— Це — Євразія, — коментував Малахов. — Летимо над Сибіром. Волга… Україна.

Поодинокі слабкі вогники виникли і згасли в районі Києва.

— Польща… Трохи краще… Німеччина… Це Швейцарія — острів світла в Європі. Франція — вогні пожеж… А це Лондон.

Вони побачили інтенсивне сяяння світла великої метрополії. Через кілька хвилин суцільної океанської темряви супутник вихопив з мороку міріади вогнів східного узбережжя Америки — наче зоряне небо у липні відкрилося враженим гостям Інспектора Кварка.

— Канада поділилася з Америкою своїми енергетичними потужностями, — прокоментував Малахов. — Як бачите, далеко не всі потерпають від Великої Темряви. Покажу ще щось цікаве.

Він змінив картинку на екрані, який знову поринув у темряву. І раптом засяяв вигинистий світляний потік, різко обмежений кордонами чорноти з обох боків.

— Це Китай, — пояснив загадкову картинку Малахов. — Морське узбережжя. Але дивно, що континентальні райони темні. Можливо, стався розкол Китаю на північний і південний, почалася громадянська війна. Ми не знаємо. Але Шанхай і вся промислова зона не постраждали від ядерних ударів.

Гайдук, пригнічений цією інформацією, почувався першокласником–невігласом на уроці вищої математики. Блукаючи у пітьмі після Великого Спалаху, переходячи від села до села і ставши свідком народних страждань, намагаючись хоч трохи їх полегшити — як отець Георгій чи Фавн, занурившись у ніч, молитви і спроби покаяння, взявши на себе непосильний тягар провини за все, що сталося, бажаючи вимолити в Бога прощення, він, мабуть, загубив ту аналітичну інтуїцію, те стратегічне чуття, яким відрізнявся від багатьох колег — військових і політиків. Щось трапилося з Гайдуком, і він уподібнився до розвідувального супутника, що зіскочив, збочив зі стаціонарної орбіти, осліп, оглух, утратив здатність реагувати на швидкі й несподівані зміни ситуації, перестав надавати на Землю парадоксально–пророчі прогнози. Звичайно, Гайдук на своє виправдання міг сказати, що був позбавлений усіх джерел інформації, що розвідувальна мережа була зруйнована, він був викинутий із Системи, лінії зв'язку перервані, надійний апарат управління ліквідований, а очі і вуха ВІРУ — супутник «Січ-77», на відміну від супутника Малахова, безмовно, без усякого сенсу кружляє по невідомій орбіті — все це було правдою, але не Істиною. Істина полягала в тому, що Історія — цей химерний потік випадкових, нерідко безглуздих подій — знову викинула диявольський фортель, довівши свою непередбачуваність та ірраціональність: суцільна планетарна війна з однаковими наслідками для всіх країн виявилася міфом, і Гайдук повинен був уявити таку гіпотетичну можливість серед багатьох варіантів розвитку подій, які він розглядав після того, як під Вінницею почув повідомлення про пуск російських ракет.

У підземному світі «Чорнобиля-30» він визнав свою інтелектуальну поразку. Але найдивнішим було те, що ця поразка не завдала йому такого болю, як дотепер, коли страждав від набагато менших своїх прорахунків. Він сам здивувався такій своїй негордливій нечуственості. Його навіть збентежила така смиренність.

Тимчасом Малахов вимкнув проектор і забрав екран.

— Олю і Валер'яне, йдіть до їдальні і там почекайте. У нас розмова.

Залишившись сам на сам з Гайдуком, Інспектор Кварк зміряв генерала довгим і, як здалося Гайдукові, зверхнім поглядом. Хоча, можливо, це тільки здалося. Бо слова були теплі й доброзичливі.

— Я дійсно дуже радий, Ігорю Петровичу, що ми нарешті зустрілися. Поясню ситуацію. «Чорнобиль-30» — це єдиний успішно діючий фрагмент неіснуючої держави. Держава перетворилася на фантом. Ми — реальні. Маємо власну поліцію, розвідку, збройні сили чисельністю до двадцяти тисяч чоловік. Власні теплиці, вирощуємо рибу, маємо корів. Повна автаркія. І це все нам забезпечує Чорнобиль, його багатства. Ви знаєте, через сім років, коли відзначатимемо століття чорнобильської катастрофи, якщо доживу — виступлю на весь світ з доповіддю про Чорнобиль, як подарунок Бога українському народу. Це енергетичний Клондайк, ядерно невичерпна Саудівська Аравія. Все те, що здавалося нашим предкам таким екологічно шкідливим, виявилось справжнім багатством. Плутоній, уран, рідкісні елементи. Відходи українських АЕС концентрувалися тут, і тепер серце України не в Донбасі з його вбогим вугіллям з золою, не в Дніпрохрестовську і не в Запоріжжі. Тут, — Малахов постукав вказівним пальцем по столу. — «Вовки Півночі» сюди приходили?

Малахов гордовито посміхнувся.

— Спробували. Але більше не потнуться. Ми їх зустріли так само, як і Чорну Орду. Оточили себе високопотужними радіаційними полями — до тисячі рентген на годину Вони перепалили сотню людей і пішли в ліси… Пропоную вам взаємовигідний союз. Я надаю вам повне сприяння і великі технологічні можливості «Чорнобиля-30», а ви…

«Що дам йому я? Свою роздвоєну свідомість, понівечене допитами і Чорним Мором тіло, своє незнання глобальної ситуації?» — подумав Гайдук.

— А ви — політичне сприяння мені й моєму дітищу — «Чорнобилю-30».

— Як у вас з кров'ю? — неочікувано спитав Гайдук.

— З якою кров'ю?

— Ви здорові? У вас немає, часом, білокрів'я? — ставив неприємні запитання Гайдук. — Всі ваші люди засмаглі, а ви — блідий.

Малахов чимось нагадав Гайдуку контр–адмірала Феоктистова.

— Он що, — зареготав Малахов, хоч його сміх не був ні легким, ні переконливим. — Ні, в мене все ОК. Я просто не відвідую наш солярій. Не люблю. Та й роботи багато… Ось сонечко визирне, і я виповзу з цієї нори, — мрійливо сказав він, вдивляючись у звабливу картину віртуального степу. — Поїду на Кариби.

Гайдук устиг уповні оцінити усю привабливість пропозиції Малахова.

— Що ви розумієте під «політичним сприянням»? Моя роль у ЦКР — мізерна. Своєї команди ще немає. Навколо — чужі люди. Все вирішується голосуванням. Переважно на користь популістських рішень…

— Не применшуйте своєї ролі, Ігорю Петровичу. Все ще тільки починається. Я дійсно хочу, щоб ми стали союзниками. Ніяких попередніх умов не ставлю. Але з тими людьми… з ЦКР… з тими демагогами, націонал–радикалами і популістами не хочу мати справи. Тільки з вами. Ви згодні?

— Згоден, — прийняв тверде рішення Гайдук, потиснувши руку Малахову. Він поки що не мав жодних застережень проти такого союзу, хоча знав, що майбутнє може принести великі несподіванки. В тому числі — неприємні. Надто нестандартною і егоцентричною постаттю видався Інспектор Кварк. Гайдук присвоїв йому псевдо: Капітан Немо.

— Добре, — зрадів Малахов. — Пропоную обмін інформацією, узгодження спільних дій, творчі дискусії. Щодо вашої поїздки до Суздаля. Оля мені казала. Не посилайте людей пішим шляхом. Це дуже небезпечно. У мене є інформація, що на конвой готується напад. Відмовтеся від китайців. Вони робитимуть тільки те, що накажуть їм комісари Піднебесної імперії. Оля — добра дівчина, але… вітер свище в голові. Зрештою, якщо хочете — перевірте. Це навіть цікаво. Але я даю вам дві «черепахи». Ми виготовляємо пальне для модернізованих двигунів. Одна «черепаха» командирська — для вас і членів делегації. І друга — для взводу охорони. Абсолютно надійні хлопці. Ми повинні показати Басманову нашу волю і силу. В них ще немає «черепах»… Даю вам і вашим людям дві радіостанції для зв'язку зі мною і з вашими людьми в Києві, геджети індивідуального, добре зашифрованого, зв'язку. Що ж, Ігорю Петровичу, — підвівся Малахов, вимкнувши зображення степової панорами. В кабінеті одразу стало темно і непривітно. — Ми зробили з вами добру роботу Тепер можна пообідати. Запрошую вас.

Він зсутулено пішов попереду, нервово повертаючи з боку в бік голову, наче скануючи довколишній простір. Гайдук спостерігав за різкістю його швидких рухів, розуміючи, що зустрів ще одного божевільного пасіонарія, який хоче підкорити, поневолити, зневладнити Гайдука, підпорядкувати своїй волі, використати його.

Але для чого?

34

Гайдук, всупереч пораді Малахова, усе ж таки відправив обоз на Суздаль — взвод китайців на конях, які супроводжували газогенераторну вантажівку («Мамая» не дав) з харчами та амуніцією. Мармизу не послав з ними, хоча дав китайцям польову радіостанцію: на Острові обладнали центр радіозв'язку звели потужні антени, командував цим господарством капітан Середа, який виявився не таким телепнем, як здавалося спочатку а людиною тямущою, ініціативною.

Гайдук написав рапорт Василеві Волі, в якому інформував, що вдалося активізувати двигуни і системи управління двох «черепах», які перебували на злітному майданчику біля палацу гетьмана, і знайти запаси пального для «черепах». Просив дати йому офіційні директиви і, можливо, лист від ЦКР до російського царя, а також вирішити питання з подарунком для нового монарха.

Василь Воля скликав на четвер, 23 лютого, позачергове засідання президії ЦКР, яка складалася з сімох осіб: Воля, Богошитська, Чаленко, Шморгун, Оля Гудима, академік–гуманітарій Микола Васильович Гоголь (Твердохліб) та керівник фінансово–господарського бюро ЦКР Деніро Альпачинович Проді — колишній власник найбільшої (до Вибуху) в Києві мережі продовольчих магазинів «Аліменто».

І знову Воля здивував Гайдука: виголосивши традиційну полум'яну промову на тему майбутньої держави України–Руси і неприпустимості повторення історії з викраденням москалями імені «Русь», — про що Гайдук мав попередити нового російського царя Ніколая Третього, — Воля зачитав Універсал ЦКР. В ньому значилося всього три пункти, але які!

Перший. Необхідність захисту нової держави Україна–Русь, що народжується на території колишньої УВКФД, диктує потребу створення Міністерства національної безпеки і оборони (МНБО). Таке міністерство створюється негайно, з 23 лютого цього року. День 23 лютого стає національним святом безпеки і оборони — Днем захисників Вітчизни.

Другий. Міністром національної безпеки і оборони призначається Гайдук Ігор Петрович.

Третій. Гайдуку Ігорю Петровичу присвоюється чергове військове звання генерал–полковника.

Слухаючи універсал, зустрінутий оплесками членів президії ЦКР, Гайдук з відразою відчув, що його вкотре роблять заручником у великий грі: Воля міцно прив'язує Гайдука до себе, до своїх честолюбних планів. Цікаво, що подумає про універсал Малахов? Чи сподобається йому ця нова роль Гайдука? І чому Воля не порадився з Гайдуком, перш ніж призначати на цю посаду? Для того, щоб той не відмовився, не пішов у тінь, як мав намір це зробити, очоливши військову розвідку?

Воля коротко пояснив присутнім, чому саме зараз з'явився цей універсал: поїздка Гайдука до Суздаля — це перший вихід нової держави на міжнародну арену. Треба, щоб представник України–Руси мав дуже високий статус — хоча і не першої, але і не другої людини в державі. Воля наголосив, що добрі стосунки з російським монархом матимуть важливе внутрішньодержавне значення з огляду на позицію Донбасу і Таврії.

Після цього ще один сюрприз очікував Гайдука. Чарівно всміхаючись, Ерна Еріхівна Богошитська винесла з сусідньої кімнати парадний мундир для нього. Світло–блакитний, іншого, ніж при гетьмані, крою — без козацької стилізації, — але прикрашений шевронами і емблемою нового міністерства, з чотиризірковими погонами і подвійними стежками золотих лампасів на брюках, мундир був дивом демократичного військово–уніформного мистецтва кінця XXI століття.

Гайдук ледь не розреготався, бо зрозумів, чому Оля після вінчання повзала по ньому лоскочучи пальчиками вздовж і впоперек, збуджуючи його, але не дозволяючи йому здійснити вторгнення, заки не закінчила дивну еротичну процедуру, яка виявилася обміром його тіла, зняттям необхідних для пошиття мундира параметрів.

Богошитська урочисто вручила йому мундир, він поцілував її напарфумлену руку. Воля запропонував тост (шампанське в бокалах вніс один з помічників Волі) на честь першого міністра нової держави. А той з невдячністю згадав аналогічний спектакль, розіграний гетьманом Махуном К.-Д. в конспіративній квартирі на Липському провулку,тільки на погонах була тоді одна зірка і маленька булава, перехрещена з бунчуком.

«Чотири зірки — це кінець», — спочатку подумав Гайдук, і йому стало гірко, наче підходив до кінця багатосерійний телефільм: в останній серії героя мають знову заарештувати ті, хто надягав на нього мундир. Але потім збагнув, що ні, чотири зірки — то ще не кінець. Може бути ще одна, велика. Маршал. Маршал Герінг, маршал Сталін, маршал Мгуанбо, маршал Кара–хан, маршал Кім Хен Дек… славний ряд мерзотників і м'ясників, світлих борців за щастя народів, кривавих зарізяк в ім'я чистих ідеалів гуманізму. «Fuck you з вашим мундиром», — подумав, від чого на душі стало зовсім гидко, навіть ніжний поцілунок Олі не потішив його, а шампанське здалося підробкою, бо смерділо дріжджами і сивухою. Завод шампанських вин належав Деніру Альпачиновичу Проді.

Але нічого з цих крамольних думок не виказав: навпаки, безкінечне число подяк висловлював членам ЦКР і особисто Василеві Волі, цілував у щічку Богошитську за чудовий мундир, кланявся направо й наліво. Вдумливий спостерігач помітив би в його жестах і словах неприємний присмак гротеску, але серед членів президії ЦКР не виявилося проникливих обсерваторів, і невдовзі розмова набула менш урочисто–радісного характеру стали обговорювати директиви для Гайдука в його переговорах з російським монархом. Перш за все, висловити побажання жити в мирі–дружбі з братнім (Воля рішуче був проти цього слова) російським народом. По–друге… Власне, що було «по–друге»? Що можна було сказати правителям (тепер не правителям, а порожнім фантомам) країни, які, засліплені жадібністю, бажанням захопити якомога більше земель та підданих, прирекли, починаючи з XVII століття, своїх громадян і свою державу на загибель?.. Читати їм уроки історії чи розповісти казку про вовка, який, поїдаючи баранів, врешті луснув, як надувна гумова куля?.. Члени ЦКР мудро вирішили, що Гайдук сам зорієнтується на місці — кому і що казати.

Єдине, що просив Воля, — розповісти москалям, що на їхніх кордонах йде успішний процес народження (відродження) могутньої колись імперії Київська Русь. Але ніяких деталей не повідомляти.

Великі дискусії виникли навколо питання про те, що подарувати Ніколаю Третьому. Воля запропонував вислати молодому цареві старовинну карту Київської Русі, змальовану за двісті років до виникнення Москви, але його ідею не підтримали. Раритетну карту шкода, бо то єдиний примірник, а історичні алегорії суздальцям ні до чого — не зрозуміють. Усі підтримали ідею Богошитської — подарувати золотий барельєф із зображенням могутнього круторогого бика, знайдений в розкопках борщівської культури: нехай пам'ятають, якою древньою є земля Наддніпрянська і держава наша.

Членами делегації (голова — генерал–полковник, міністр НБО України–Руси Гайдук І. П.) призначили члена ЦКР, митрополита, настоятеля Софійського собору об'єднаних християн України владику Ізидора (Добоша) та академіка всіх гуманітарних наук, члена президії ЦКР Гоголя М. В. (Твердохліба). Оля залишалася в Києві — на 14 березня призначався конгрес представників земель та міст України, від якого залежала доля нової держави. Для цієї історичної події готувались приміщення Києво–Могилянської академії, й Олиному бюро дісталася левова частка оргроботи.

Після засідання президії ЦКР Василь Воля попросив Гайдука залишитись. Запросив до кабінету, де до них приєднався Чаленко.

Крім довгих вусів, що їх пан Чаленко систематично обсмикував, наче бажав зробити довшими, він ще мав заплетену косичку що висіла в нього на шиї. «Хто йому заплітає?» — подумав Гайдук.

Воля витягнув розпочату пляшку «Арарату», поставив три чарки й наповнив їх коньяком.

— Ну хлопці, — підняв він чарочку, — за добрий початок.

Мовчки пригубили чарочки, думаючи кожен про своє.

— Розпочали неймовірно важливу історичну справу — продовжував Воля, підійшовши до вікна, наче там, навпроти пам'ятника Сковороді, його слухав багатотисячний натовп. — І тепер нам, як нікому потрібна єдність.

Повернувся до столу підняв чарку.

— Прошу вас, брати, будьмо разом. Сашко, ти хотів щось сказати.

— Хочу вибачитись перед вами, Ігорю Петровичу — посмикав вуса Чаленко. — Працюючи в ДерВарі, я наслухався багато лихого про вас. Під час зустрічей і на нарадах Мережко весь час повторював: Гайдук — дуже небезпечний глобаліст, американський ставленик жидо–масонів, сам наполовину жид, наполовину поляк, який ненавидить Україну і все українське. Я й повірив… А коли ви втекли з тюрми, Мережко на нараді сказав, що це вас Фрідман викупив. Прошу вибачити мені… Брат Воля розповів правду про вас після того епізоду на засіданні ЦКР. Я шкодую…

— Та що ви, що ви, — миролюбно цокнувся з Чаленком Гайдук. — Я вам вдячний, бо ви привернули увагу ЦКР до моєї персони… Все, проїхали. Забули.

I додав подумки: «Forget it, fuck you, son of the bitch. I never forget nothing».

До них приєднався задоволений Василь Воля.

— Як ви думаєте, Ігорю Петровичу — спитав, доливаючи до чарок темно–коричневу кольору старого бурштину рідину — якщо ми одночасно з вашим міністерством, яке, як я розумію, відповідатиме за зовнішню розвідку, створимо центральне управління контррозвідки — типу ФБР — і призначимо брата Сашка Чаленка директором?

«Ось плата за мій мундир, — подумав Гайдук. — Негайно, не відходячи від каси. Колись це звалося відкатом за неправедно отримані гроші. Хочуть, щоб я став оперетковим маршалом Герінгом. Молодці хлопці. Браво».

— В принципі, нічого проти не маю, — приязно усміхаючись, відповів Гайдук, — але треба буде добре виписати повноваження й сфери відповідальності, щоб не повторився бардак часів Махуна.

— Звичайно, звичайно, — в один голос погодились Воля й Чаленко, вочевидь задоволені відповіддю. — Група юристів готує проект закону, одразу вам дамо на узгодження.

— І ще одне, — обм'яклість зійшла з обличчя Чаленка, наче скинув він маску з полілату. — Хотів би домовитись з вами про обмін інформацією. Я контролюю архіви ДерВару, там є багато цікавого…

— Коли будемо проводити люстрацію, — додав Воля.

— …але чи не могли б ви, пане генерале, поділитися з нами вашими файлами? — закінчив думку Чаленко. — Бо вороги наші розбиті, але не знищені. Тут треба об'єднати наші зусилля.

Гайдук подивився на важкі роги, що висіли над кріслом голови ЦКР, і подумав, що непогано було б встановити там відео–аудіоапаратуру спостереження, аби знати, що насправді надумали ці милі хлоп'ята та їхня богонатхненниця Ерна Еріхівна.

— На жаль, — скорботно зітхнув Гайдук, — я сам не знаю, де мої файли й чи я зможу колись до них дістатися. Людина, яка відповідала за це, буцімто загинула в Німеччині… й не відомо, чи повернеться колись… Але сама ідея чудова.

І перед тим, як попрощатися, спитав:

— А що робити, якщо Суздаль запропонує приєднатися до нас, до України–Руси?

Воля закричав, що це — троянський кінь для нової держави. Не може ведмідь, хоч і розрізаний на частини, приєднатися до вільного козацького коня.

35

Суздаль потопав у снігах, від чого непрохідні бори, що оточували місто, здавалися ще чорнішими. Обидві київські бойові «черепахи», пофарбовані в темно–сірий з блакитним відтінком колір, з білими тризубами і бортовими номерами 001 та 002, летіли на висоті триста метрів, на відстані до двохсот метрів одна від одної, підтримуючи постійний радіозв'язок між бортами. Локатор командирської «черепахи», в якій перебував Гайдук, був вимкнутий для збереження режиму невидимості, але не надходило жодних тривожних імпульсів наземних локаторів щодо загрози несподіваного залпу ракет ППО. Після Калуги вони повернули на північний схід, щоб обминути Москву яка затемненим тривожним масивом лежала зліва по курсу За командирським штурвалом сидів Крук, якому пам'ятаючи засідку в Феофанійському лісі, не повідомили деталі маршруту. На місці другого пілота вмостився Невінчаний. Він разом з фірмовим позивним «бляха–муха» подавав Круку команди, звіряючись із штурманською картою, на екрані якої висвічувалися деталі їхнього лету.

Коли вже підлітали до Володимира, готуючись здійснити крутий лівий віраж до Суздаля, пролунав сигнал тривоги.

— Бляха–муха… — Невінчаний повернув спотворене Чорним Мором обличчя до Гайдука. — Повідомляють, що на наш конвой напали якісь невідомі. Вбили китайців і захопили вантаж. А я там поклав дванадцять пляшок горілки «Древньокиївської», сало, часник, мед до–вибуховий. Що з цим народом робити?

— Хто напав — відомо?

— Хлопці з Острова кажуть — якісь вовки.

«Малахов був правий, — подумав Гайдук. — Чи не занадто правий?» Ця підозра — абсолютно нормальна і професійна — була неприємна Гайдукові, і він відкинув її.

— Щось сталося? — занепокоївся митрополит Ізидор, котрий сидів поруч з Гайдуком. Це був великий, важкий чолов'яга років сорока, з густою чорною бородою і довгим, чорним, без ознак сивини волоссям; з–під чорних брів визирали світло–сірі, з блищиками цікавості до всього, очі. Те, що чув Гайдук про владику Ізидора, свідчило про мудрість і неабияку доброту цієї людини. Розповідали, що, коли Чорна Орда окупувала Київ, він сховав у підвалах Софійського собору близько ста двадцяти єврейських дітей і не дав ірансько–палестинській спецкоманді «Месники Сабри» потягти цих дітей до Бабиного Яру. У роки Великої Темряви Ізидор відкрив при Софійському соборі притулок для київських дітей–сиріт, у Києві та приміських селах священики збирали подаяння, щоб урятувати голодних дітей. Ще Гайдукові розповіли, що митрополит знає сім древніх мов — арамейську, гебрейську, давньогрецьку, латину, санскрит, староруську і старопольську (шльонську) — і вважається одним з найкращих знавців біблійно–євангельських текстів. Його перу належала книга «Віра в Бога і тиранія Технологій», видана в 2075 році у Ватикані, що викликало численні доноси з боку православних фанатиків і невдоволення гетьмана. У відповідь на це Ізидор написав публічну заяву, в якій стверджував, що у XXI столітті перед християнством — чи то католицизмом, чи православ'ям, чи протестантством — стоїть спільний виклик — виживання. Мотивів для об'єднання набагато більше, ніж до розбрату. І хоча його не обрали патріархом об'єднаної Української помісної церкви, як багато хто сподівався, проте авторитет Ізидора зріс.

— Невеличкі бої місцевого значення. Ми майже прилетіли. Через десять хвилин посадка, — поінформував Гайдук митрополита.

Зменшивши швидкість і висоту, «черепахи» наблизилися до Суздаля. Дивовижна картина відкрилася перед киянами: потопаючи в снігах, перерізаних змієподібними вигинами ріки Кам'янки, сорок білостінних соборів, церков і монастирів, святково підсвічених, з блакитними, золотими і червоними цибулинами бань, розкинулися на берегах ріки серед непримітних дерев'яних будівель, які становили сіре тло для цієї казкової оперної декорації, що за нею стояли не співи й танці, а справжня віра, страждання, смиренні надії й уповання на Боже милосердя, якого так бракувало цим похмурим північним землям.

Прямо перед собою, на лівому березі Кам'янки, вони побачили підкову захисних валів суздальського Кремля, його серце — собор Різдва Богородиці. На півночі сіріли стіни, колись неприступні, Покровського жіночого монастиря. На самому обрії, серед лісів, ховалися твердині новітнього жіночого монастиря Марії Магдалини. Ліворуч, на правому березі Кам'янки, майже навпроти Кремля, стояв біля окружної дороги новий, щойно збудований стадіон імені Андрія Боголюбського, зелене, яскраво освітлене поле якого, підготовлене до першої гри, здавалося клаптиком справжнього довоєнного життя. Неподалік від стадіону вони помітили геометричні лінії посадкової смуги місцевого аеропорту На стоянковому майданчику можна було побачити чотири літальні апарати, серед яких — невеличкий дирижабль.

— Ввімкнути бортові вогні, зробити коло над Кремлем, — наказав Гайдук.

З монастирських келій, церков, готелів і трактирів повисипав люд; задерши вгору голову люди розмахували руками, вітаючи появу невідомих «черепах». Мабуть, думали, що марсіани прибули на літаючих тарілках.

— Суздаль, Суздаль, я Київ, — монотонно повторював Крук, кружляючи над смугою. — Як мене чуєте? Йду на посадку.

Його, мабуть, почули, бо негайно увімкнули повну святкову «ялинку» — набір білих, червоних і зелених вогників, що окреслювали точне місце посадки.

Через три хвилини за «черепахою-001» здійснила посадку «черепаха-002».

— Тут холодно, — сказав Невінчаний. — Накиньте куртку, Ігорю Петровичу, Ви кольчугу наділи?

— Навіщо кольчугу?

— Про всяк випадок. Мало що.

Гайдук махнув рукою і пішов до виходу. І одразу наштовхнувся на давніх знайомих: біля трапу його чекав дворецький Басманова — тільки не в перуці і камзолі, як у 2077 році, а в розкішному довгому хутрі з соболів та вовчій шапці. Замість черевиків з рожевими бантами на ньому були добротні валянки тютюнового кольору.

Гайдук позаздрив дворецькому, бо мороз пробирав до самих кісток.

— Его Высокосиятельство is very glad that you're coming to us, — схилився дворецький (як виявилося невдовзі, вже не дворецький, а начальник протоколу царя, полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа). Пара вихоплювалася з його рота, наче дим з маневрового паровоза.

Неподалік від полковника стояли опричники Басманова, що оточили різьблені позолочені сани — мабуть, для високих гостей. Але чорнобильська охорона Гайдука вже вивантажила з великої «черепахи» бронеавтомобіль «Козак Мамай» — свіжопофарбований, вже без недоладних газогенераторних печей, з зашпакльованими подряпинами від куль; на гарматній башті, в якій возсідали Мармиза та Микита Іваненко, встановили синьо–жовтий прапор; члени делегації зайняли свої місця в бронеавтомобілі. Крук усівся за кермо. Невінчаний — поряд з ним. У «черепахах» залишилась охорона.

— З Богом, — сказав Гайдук. І додав подумки безсмертне гасло Невінчаного: «Бляха–муха».

«Козак Мамай», супроводжуваний опричниками, рушив з місця.

Гостям здалося, що в Суздалі, незважаючи на святкове освітлення, набагато темніше, ніж у Києві. Через півгодини після приземлення запала полярна ніч.

36

Основні урочистості коронування нового російського царя Ніколая Третього відбувалися в суздальському Кремлі — спочатку в соборі Різдва Богородиці, потім — в Архієрейських палатах, що примикали впритул до собору. У неділю вранці посипав пухнастий сніг, який розквасив викладені заздалегідь червоним сукном дороги для почесних гостей. Сотні опричників, що гарцювали на конях головним проспектом Суздаля — вулицею Леніна, перетворили шлях, яким мали йти почесні гості, на суцільне болото. На щастя, делегація з Києва зупинилася неподалік Кремля — в одному з затишних п'ятизіркових готелів «Соломонія» в Посаді. Вранці 26 лютого рівно о 10.45 «Козак Мамай», супроводжуваний чорнобильцями та опричниками, під'їхав до головного входу собору урочисто прикрашеного різнокольоровими лампочками: у місті було встановлено два десятки локомобілів, переважно перероблених зі старих музейних паровозів, які гуркотіли на півночі, біля Ризоположенського монастиря. Електрики вистачало. Сам собор вирізнявся якоюсь небесною, журливою красою своїх ще домонгольських стін і ліній, своєю п'ятиглавою смиренною блакиттю цибулин, укритих золотими зірками. Цей собор, ідея якого була перенесена з Чернігова, втратив візантійську пиху, пристосувався до вбогих північних краєвидів. Наче прочитавши Гайдукові думки, митрополит Ізидор неголосно промовив:

— Здрастуй, внуче київський, правнук царгородський.

І перехрестився.

М. В. Гоголь (Твердохліб) був улещений увагою до себе суздальського люду (бо і справді чимось нагадував свого великого полтавського земляка — особливо носом, правда, більш м'ясистим і роздобрілим у довоєнний час на академічних харчах і на нескінченних бенкетах дисертантів) — вартові при вході уважно звіряли його перепустку з біометричними даними, не вірячи, що сам Гоголь приїхав до них з далекої Хохландії — і тому Микола Васильович утримався від історичних коментарів на теми синергізму та антагонізму цих земель з київською вітчизною.

В соборі стояли довгими рядами дубові лавки, куди проводили гостей розпорядники, що працювали під пильним наглядом полковника дипломатичних військ Родіонова–Дюбуа: він привітно махнув граціозною ручкою Гайдуку. Сіли в лівому секторі, неподалік іконостаса, там, де були зарезервовані місця членам іноземних делегацій. Праворуч залишалися ряди для бояр та духовенства.

Собор зсередини був так само зворушливо–наївний, зосереджений на несуєтній молитві, як і ззовні. Темно–вишневі, розмальовані золотими та зеленими рослинними орнаментами, древні стіни були позбавлені купецької аляпуватості постсовєтського православного відродження та нафтогазового гламуру XXI століття, а ікона Рубльова «Богоматір», що висіла в центрі іконостасу притягувала до себе погляди присутніх, немов чисте джерело прозорої питної води, яке кличе до себе спраглих: Младенець зворушливо обіймав Матінку за шию, поклавши праву руку їй на груди, і всі ці пригаслі, могутні в своєму спокої кольори — ясно–червоні, чорні, вохряні, золотисто–осінні — здавалося, освітлювали Велику Темряву зігрівали душі людей, споконвіку звиклих до концтабірних холодів.

До митрополита Ізидора підійшов, прошелестівши крізь заповнені ряди, полковник Родіонов–Дюбуа і спитав, чи зміг би владика своєю проповіддю і молитвою за нового російського царя освятити церемонію, враховуючи історичну роль Києва як другого Єрусалима слов'янських земель. На що Ізидор дипломатично відповів, що він не патріарх Київський і ніхто не давав йому повноважень на таке представництво. А молитися за молодого царя він небезпремінно буде.

— І що цікаво, — поділився своїми спостереженнями з супутниками Ізидор, — ніде тут я не бачу і сліду символіки смертохристів, яка оскверняє православні святині. Хоча Басманов — головний деміург цього дійства — є палким прихильником смертохристів. Це він породив Сансизбаєва. З чого я роблю висновок, що проект смертохристів був призначений спеціально для України, для руйнування і компрометації основ нашої віри, для поділу вірян й для розпалювання між ними ненависті.

На подіумі перед олтарем стояло десять тронів, посередині — найбільший, золотий, прикрашений темно–червоними рубінами. Гайдук упізнав трон, на якому возсідав Басманов, приймаючи його в своїй чернігівській резиденції.

Тим часом міністр імператорського двору граф Буйський оголошував імена високопоставлених гостей, що заповнювали собор:

— Его высочество принц Уэльский Джонатан, лидер лейбористской партии Объединенного Королевства Великой Британии, его высочество наследный принц Датский Гамлет, партия зеленых Дании, его выс…ство герцог Вюртембергский, его… принц Саксонский, великий князь Черногорский, его сиятельство, специальный посланник Поднебесной народно–демократической империи, генерал–губернатор дальневосточных и восточноуральских территорий посол Ли Хунчжан…

При цьому урочисто були внесені жовті прапори з червоними, мов полум'я, драконами.

— …принц Неаполитанский Сальваторе–Сарно Четвертый…

Гайдук згадав це ім'я — воно не раз звучало в донесеннях ВІРУ, це був керівник неаполітанської каморри, який замовляв у Керчі підводні міні–човни для транспортування наркотиків. Звучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмедєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова. Нескінченною чередою йшли титуловані особи, які переважно нікого і нічого не представляли, зате хизувалися своїми титулами, як старі олені — важкими рогами. Але з–посеред пишних титулів, звань, рангів і посад два прізвища привернули особливу увагу Гайдука:

— барона Буковинського, Подільського, Гомельського, Смоленського, графа Марбурзького, члена Світового уряду в Локарно (Швейцарія) Фрідмана, який увійшов до собору у великій хутряній гостроверхій хасидській шапці, не скинувши її, чим викликав загострення антисемітських почуттів серед православного люду

— і виконавчого менеджера скандинаво–руської благодійної організації «Вовки Півночі», високодостойного ярла Святополка Рьонгвальда — особистого представника конунга Фенрира Сьомого.

Гайдук не повірив власним очам: позаду в третьому ряду всівся колишній братчик Спасо–Дніпровського козацького братства Святополк, його рятівник — довгов'язий скандорус з холодно–блакитним поглядом і впалими щоками, що заросли світлою щетиною. Перед початком основної частини коронації Гайдук устиг по геджету закритого зв'язку дати наказ Невінчаному взяти з собою Мармизу та Іваненка і підійти якомога ближче до собору — рівень їхніх перепусток (охорона VIP) дозволяв це.

Тимчасом голографічні, об'ємні, лякаюче живі постаті–фантоми дев'ятьох найвидатніших царів Росії вийшли на подіум і розсілись на тронах.

Іноземні гості, бояри у високих шапках, схожих на ведмежі папахи англійської королівської гвардії, що зайняли правий сектор собору, православні ієрархи, купці та опричники, пройняті містичним трепетом російської історії і вічною магією влади, вгадували — хто є хто серед привидів минулого: всі погляди негайно схрестилися на тіні Сталіна, який сів зліва від трону нового царя. Сталін був у світло–голубому маршальському мундирі (тут Гайдук прокляв Богошитську за вибір майже такого ж самого кольору генеральської уніформи, прокляв і себе, що спокусився на цей мундир, проміняв темно–зелений колір офіцера ВІРУ на це небесне одіяння, fucken old fart); Сталін спокійно розпалював люльку не звертаючи на зал жодної уваги. Мало хто помітив, що винесли також голову Леніна в скляній призмі, оголосивши, що це — подарунок науково–дослідного мавзолею; голову поклали на крайній правий трон. Серед символів історії були Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга (Гайдук не знав, що вона була така товста, нагадавши йому чимось Зару), Ніколай Перший та Ніколай Другий, якого всадовили по праву руку його молодого спадкоємця. В ході цього перформансу стався смішний інцидент: одним з останніх на подіум ледве видерся якийсь віртуальний ліліпут з колишніх хазяїв Росії й хотів зайняти місце поряд зі Сталіним. Стара, прозора, але все ще грізна тінь кривавого диктатора гаркнула на весь собор:

— Зачем прешься? Пошел на хер отсюдова, жид троцкистский…

Його підтримала Катерина Друга, яка піддала ліліпутові під зад кришталевим черевичком, так чудово описаним М. В. Гоголем, примовляючи при цьому:

— А фот щас физофу айнзацкомандо, ферфлюхте юде…

Але, незважаючи на окремі прецікаві інтермедії, що розігрувалися на потіху глядачам, відчувалося, що основна церемонія затримувалася. Нарешті страшна чутка промайнула, як подув холодного вітру з тундри: нібито невинного хлопчика Ніколая Третього щойно зарізали скритовбивці, підіслані конкурентом — царем–не–царем Кірілом Другим (Медуновим), і що біле, як сніг, знекровлене тіло Ніколая Третього лежить на бенкетному столі в Архієрейських палатах.

І хоча церемонія розпочалася через півгодини (сказали, що то Басманову стало зле) і всі нарешті побачили молодого царя, страшний і підступний поголос поповз по Суздальській землі, перекинувшись на Москву та інші сепаратні частини колишньої Імперії Двоголового Орла, і чутки ці не вдалося викоренити чи притлумити в ході інтенсивної антидифамаційної кампанії, розпочатої піар–командою молодого царя.

Велике скупчення людей і затримка в протоколі призвели до того, що, відчувши нестачу кисню, почали гаснути воскові свічки в соборі — довелося заміняти їх муляжами з електролампочками. Нарешті на амвоні з'явився патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій — двометровий гігант, який колись грав за збірну духовної академії з баскетболу і запам'ятався кліру тим, що, закинувши м'яч до кошика, щоразу ставав на коліна і хрестився на всі чотири боки.

— Во имя Отца и Сына и Духа Святаго, — басовито проголосив патріарх, і всі встали.

Священики внесли стіл з імператорськими регаліями: царським вінцем, отороченим хутром, ясно–червоною мантією з підкладкою з горностаю, скіпетром і державою. Всі повернули голови до входу в собор, де з'явилися юний цар, його регент боярин Басманов і опричники. Хлопчисько трохи підріс від того часу коли Гайдук бачив його, але залишався, як і в 2077 році, блідим, задумливим підлітком, якого, здається, не обходило те, що відбувалося в соборі. Басманов дуже постарів — його сиві патли зжовкли й поріділи, а сам він згорбився, і рука, що колись твердо тримала посох–сокиру тепер безперервно тряслася, від чого цокотіння посоха на підлозі лунало в соборі, як автоматна черга. Новий цар був одягнений в мундир гвардійського полковника дивізії МГБ, тільки чоботи були не чорні, а — червоні, з білими написами «Nilce».

Почався чин коронації. Новий цар, зійшовши на подіум, проігнорував віртуальні постаті своїх попередників: зупинився тільки перед головою Леніна, навіть присів, щоб краще роздивитися вбивцю свого батька, матері та невинних сестер і братика. Потім наблизився до царської брами, перехрестився й відважив земний уклін, відтак умостився на троні, трохи завеликому для нього, і ну собі роздивлятися навсібіч, вітаючи помахом руки знайомих, яких побачив у соборі. Патріарх підійшов до Ніколки й щось тихо спитав. Той відповів голосно і роздратовано:

— Да православный я, будто не знаешь. Не тяни резину мудак.

Накинувши на себе мантію, яка виявилася задовгою, виказуючи велике нетерпіння, підліток вихопив з рук патріарха шапку Мономаха, надягнув її й почав крутити на голові, не знаючи — де перед, де зад. На допомогу йому поспішив його попередник, Ніколай Другий, допоміг підлітку надіти корону Патріарх підштовхнув хлопця до трону і вклав у його праву руку скіпетр, схожий на електрошокер, тільки золотий, і в ліву — державу що нагадувала золоте гарматне ядро.

Тепер, коли хор співав урочисто–сумний псалом «Просимо милості Твоєї, Господи», настала черга для таємничого ритуалу миропомазання на царство: Ніколай неохоче зняв з себе корону не віддаючи її ні Басманову, ні єпископам, й підійшов до царської брами. Вона розчинилася — на порозі олтаря царя зустрів патріарх, який спеціальною ароматною рідиною, перевіреною в хімічній лабораторії центрального управління опричників, помазав хлопцеві чоло, очі, ніздрі, від чого Ніколай голосно чхнув, а далі — рот, груди і руки, примовляючи: «Печать дара Духа Святаго». Окропивши Ніколая святою водою, патріарх радісно гукнув:

— Господь помазал Царя елеем радования, одел его силою с высоты небесной, наложил на его голову венец, даровал ему долготу дней, дал в десницу его скипетр спасения, посадил на престоле правды. Царь Всероссийский Николай Третий взошел на престол! Да спасет он землю русскую от смуты, распада, войны и разорения!

Хор грянув «Многие лета», і церемонія закінчилась.

Гайдук глянув на геджет. Коронування тривало одну годину тридцять сім хвилин. Невінчаний повідомив, що вони чекають свого генерала біля виходу з собору. Надворі все ще падав густий сніг, вибілюючи темні постаті опричників та крупи їхніх коней, що здавалися чавунними.

— Подать карету Его Величеству царю Всероссийскому Николаю Третьему! — дзвінко і пронизливо закричав на весь присоборний майдан полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа.

Гайдук коротко переговорив з Невінчаним (Мармиза та Іваненко чекали поодаль) і сів до «Козака Мамая», з насолодою зачинивши важкі броньовані двері. Наче додому повернувся.

— Куди? — спитав Крук.

— До готелю. Маємо дві години перерви.

37

Урочисту зустріч гостей з новим російським монархом і святкову трапезу призначили на п'яту годину пополудні, але організатори попросили делегацію України–Руси прибути на годину раніше — для короткої протокольної аудієнції з його величністю Ніколаєм Третім і регентом молодого царя боярином Басмановим. Тому рівно о пів на четверту члени делегації зайняли свої місця в бронеавтомобілі.

— Що, друзі, яке ваше враження? — спитав Гайдук. Був веселий, бо нарешті змінив блакитний генеральський мундир на чорний цивільний костюм з чорним метеликом, наче йшов на нормальну вашингтонську party з позначкою на запрошенні «black tie».

Микола Васильович Гоголь (Твердохліб) задумливо запустив обидві п'ятірні у довге волосся і певний час мовчав, не знаходячи слів.

— Я приголомшений. Ні, не ритуалом, не коронуванням і навіть не особистістю нового царя. Я вперше в житті подумав, що фізики, які доводять, що час — це нескінченне кільце, змія, яка ковтає свій хвіст, мають рацію. Ми сьогодні побували в іншому часовому поясі. Повернулися на чотириста років назад, ні на секунду не віддаляючись від нашого часу Якби я мав талант свого великого однофамільця, я написав би не «Мертві душі», а «Мертвий час», який нікуди не рухається. Ми бігаємо по його поверхні, метушимось, думаємо, що ми далеко відійшли від давньої історії, що ми такі сучасні–надсучасні, а те, що було позаду нас, вже не має значення, вже минуло… А воно — попереду нас: і опричники, і гільйотини, і етнічні чистки. Ніщо не змінюється. Лише технології, та й то не завжди. Як літературознавець, я давав своїм аспірантам теми досліджень — як виявляють себе різні характери за різних історичних обставин. Персонажі Гоголя, наприклад. А вони — характери — однакові з часів Біблії та Шекспіра! І історичні обставини однакові. Що в часи Богдана Хмельницького, що в наш час. Все статичне і вічне, як на іконі Рубльова. Ось у чому наша помилка: ми не розуміємо, що таке час, не знаємо, що таке історія. А історія — це в'язниця без вікон і дверей. І всі ми її в'язні. Ми — сліпі, випадкові свідки чогось, чого не можемо пояснити. І всі наші спроби змінити історію, виправити чи покращити її — марні. А зрозумівши це, я перекреслив своє попереднє академічне, раціональне життя… Я, може, щось не те кажу? — збентежено спитав він.

— Ні, ні, це дуже цікаво, — Гайдук змінив думку про М. В. Гоголя (Твердохліба), подумавши, що Шморгун неправий, як і всі технократи, щодо гуманітарного академіка.

— Ви неправі, Миколо Васильовичу, Христос таки змінив світову історію, — зітхнув митрополит Ізидор. — Він значно її покращив… але пекло зруйнувати не зміг. Він указав на вихід з в'язниці, з пекла. І цей собор, й ікона Рубльова — доказ змін на краще. А люди… ні, не однакові. Тільки слабких багато, що підкоряються демонам марнославства, владолюбства, гордині, фальшивим богам і пророкам зла і знищення.

І зробив несподіваний висновок:

— Ми ще матимемо справу з цим отроком. Будьмо уважні.

В Архієрейських палатах їх уже чекали організатори й поставили у довжелезну чергу герцогів, графів та князів, що очікували зустрічі з молодим монархом. Нарешті їх ввели до просторих покоїв, де на тому ж троні, що стояв у соборі, возсідав Ніколай Третій — в короні й мантії. Тільки замість скіпетра і держави тримав у дитячих ручках кубик Рубіка.

— Верховный главнокомандующий силами безопасности Киевской Руси, фельдмаршал, его светлость граф Гайдук, — прокричав захриплим голосом Родіонов–Дюбуа, безбожно перебрехавши і гіперболізувавши всі звання й посади Гайдука.

Поряд на чорному без прикрас, троні сидів Басманов, погляд якого гостро і ворожо висвердлював Гайдука, хоча вже не викликав такої тривоги, як під час першої зустрічі.

— Ви, генерале, бачу непотоплюваний, — зло прохрипів Басманов і відвернувся.

«Fuck you, old goat», — подумав Гайдук.

Члени української делегації низько вклонилися новому цареві. Гайдук передав начальнику протоколу подарунок — золотого бика. Родіонов–Дюбуа обережно підніс барельєф Басманову той показав його Ніколці. Хлопець не звернув на це диво жодної уваги і вередливо спитав:

— А борщ вы привезли? Хочу борща, — намагався він тупнути ніжкою, але трон був зависокий для нього.

— Делегація України–Руси передає сердечні привітання всього народу нашої великої держави і бажає вам, ваша величність, здоров'я, благоденства, успіхів у вашій державній діяльності. Ми хочемо жити у мирі з великим російським народом.

Ніколай Третій, не перебиваючи, крутив собі кубик Рубіка. Потім зупинився і спитав Басманова:

— Киев — это русский город?

— Канешно, — не задумуючись, ствердно хитнув головою Басманов. Важка боярська шапка нахилилася вбік, і Басманову довелося обома руками ставити на місце голову, якою вже не керувала квола шия. Посох він поклав на коліна.

З'ясувавши цю важливу історико–географічну деталь, молодий цар утратив інтерес до делегації; це негайно унюхав полковник Родіонов–Дюбуа й дав знак, що аудієнція скінчилася.

— Треба було цьому відморозку привезти нічний глиняний горщик з Сорочинського ярмарку, — обурився М. В. Гоголь (Твердохліб), тільки–но вони, задкуючи, вийшли з царських покоїв. — Йому все одно. А так загубили безцінний експонат… Ви не знаєте, чому я ношу це чудернацьке прізвище?

Ніхто не знав.

— Тому що в молодості я був кріпаком Крейди у Миргородському повіті. Батьки бідні, сім'я велика. Злидні. Ніякої перспективи навчатися… А я так любив читати, думати, писати… В поліцію чи в осавули не хотів… не бажав мордувати людей. А тут мені запропонували стати Гоголем Миколою Васильовичем! Грати його роль на Сорочинському ярмарку. Самого Гоголя! Ніс у мене був тоді худіший, зачіска схожа. І я кілька років працював Гоголем. Змінив прізвище в паспорті — Твердохліб на Гоголь. Уявляєте, яка дурість? Але це мені допомогло вирватись з кріпаків… Став актором пересувного театру, а потім вчитися до університету пішов. З таким іменем взяли одразу.. Це ім'я — як прокляття на мені висить. Як знак моєї зради.

Митрополит Ізидор поцілував академіка й перехрестив; тепер Твердохліб ніскільки не був схожий на Гоголя, а скидався на втомленого після важкої оранки селянина.

Організатори принесли Гайдукові розкішно розмальоване художником Берещагіним меню трапези і картку, де було вказано стіл — головний — і місце 25. Гайдук байдуже прогулювався у вестибюлі серед чужих йому людей, намагаючись уникнути зустрічі зі Святополком, який шастав недалеко. Гайдук думав лише про одне: чи виконають його завдання Невінчаний, Мармиза та Іваненко.

Нарешті дзвінок начальника протоколу сповістив усіх, що треба входити до Хрестової палати, де мала відбуватися урочистість на честь нового царя.

Хрестова палата вражала простором: організатори здогадалися знадвору поставити потужні прожектори навпроти вікон, що прорубували товсті стіни з обох боків. Здавалося, що потоки весняного світла ллються всередину білосніжної палати, створюючи радісно–урочистий настрій. Гості в передчутті щедрих випивок і закусок весело штовхалися, розшукуючи свої місця за столами. Царський трон уже стояв на подіумі: чорного — басмановського трону — не було.

Зайнявши своє місце, Гайдук побачив праворуч від себе Фрідмана — тільки без хутряної хасидської шапки, а в такому ж, як і в Гайдука, смокінгу з чорною краваткою–метеликом. На голові Фрідмана покоїлась біла, з синім мереживним кантом, кіпа.

— Радий вас тут бачити, Ігорю Петровичу саме в якості представника вашої напівдержави, — привітав Гайдука Фрідман, випромінюючи непідробну радість. Він майже не змінився — хіба що вуса посивіли і зрівнялися кольором з борідкою, замість пенсне він вдягнув окуляри з зеленкуватими скельцями. — Я дав організаторам великого хабара, щоб сісти поряд з вами. Маю до вас дуже серйозну пропозицію…

Але тут усі розмови перервалися, в Хрестовій палаті запала тиша. Голос графа Буйського ревнув з державною непохитністю та імперським розмахом, наче в часи Александра Третього:

— Его Величество и Высокосвятейшество, император Всероссийский, самодержец Великой и Малой, Белой, Синей, Красной, Черной и Желтой Руси, великий князь Суздальский и монарх скандорусский, князь Черниговский, хан Улан–Баторский, Аральский, глава Ордена Света — Святых отцов–опричников Николай Николаевич Третий! Прошу всех встать!

Гуркотом сповнився зал, задзеленчав посуд на столах. Юний цар, що стрімко вбіг до зали, тримав у руках папір з текстом тронної промови і, не підводячи очей на тих, хто перебував у Хрестовій палаті, почав зачитувати:

— Принимая из рук Господа и верноподданного народа моего царский венец, державу и скипетр, возлагаю тем на себя высшую власть и клянусь служить России верою и правдою. Немедленно приступаю к исполнению своего заветного желания — прекратить позор расчленения России и начать собирание воедино исконных русских земель — от Балтики до Тихого океана, от Северного полюса до Черного моря и Константинополя.

Тут стався невеличкий конфуз: проголошуючи свої геополітичні постулати, Ніколай Третій так енергійно хитнув головою, що шапка Мономаха звалилася з його дитячої голівки й покотилася помостом, наче порожня каструля.

Буйський, Родіонов–Дюбуа і ще з півдюжини опричників кинулися ловити царський вінець (мабуть, завеликий для підліткових черепних сайзів нового царя) й швидко наділи йому на голову.

Після цієї полохливої паузи знову залунав дзвінкий голос отрока:

— Моей заветной целью есть горячее желание увидеть Россию снова воссоединенною — от Берлина до Пекина, от Скандинавии до Иерусалима — могучей державой единого державного русского народа, ЕДРОН, действующей на основе бессмертных принципов четырех свобод. Мы уничтожим жидо–масонский заговор инородцев против России, мы восстановим мощь русского оружия. Мы поднимемся с колен, мы восстанем из пепла, как птица Феникс.

С целью лучшего управления российским государством и восстановления многовековой традиции объединения всех племен вокруг единого центра я решил благожелательно рассмотреть нижайшую просьбу ряда духовных и политических лидеров Малороссии — возвратить столицу Руси в Киев — мать городов русских, историческую колыбель нашей государственности.

— Мать твою, — прошепотів Гайдук. — Знову починається…

— Для оперативного управления державой, — зачитував далі молодий цар, — я беру абсолютную власть в свои руки, ликвидирую немедленно должность регента и милостиво позволяю боярину Басманову подобру–поздорову удалиться от трона и провести остаток своих дней в Александровском монастыре. Наша молитва — за Россию! Наша цель — возрождение великой России. На наших знаменах начертаны имена наших святых предков: Ивана Грозного, Петра Великого, Иосифа Сталина. С ними победим! Россия, вперед!

Імперський біло–золотисто–чорний прапор здійнявся над троном.

Білостінна, з золотими люстрами і стародавніми іконами зала здригнулася від захопленого, екстатичного ревища підданих нового царя, ошелешених силою і рішучістю його слів, твердістю його намірів, підкорених магією його фантазій, здатних, здавалося б, розірвати пелену важких хмар над Суздалем, скінчити негайно Велику Темряву і ганьбу роздертої на частини держави.

Так тривало кілька хвилин, доки військовий оркестр не зазвучав могутніми акордами гімну, а церковний хор не підхопив слова:

Боже, Царя храни! Сильный, державный, Царствуй на славу На славу нам! Царствуй на страх врагам, Царь православный! Боже, Царя храни! Перводержавную Русь православную, Боже, храни! Боже, храни! Царство ей стройное, В силе спокойное! Все ж недостойное Прочь отжени!

Одразу коли прозвучали доволі бездарні слова цієї невідомої Гайдуку пісні (він зі здивуванням прочитав на меню, що їх співавтором був великий російський поет–революціонер А. С. Пушкін), Фрідман, витерши серветкою уста, хоча ще нічого не їв, тихо і ядуче сказав:

— Тепер, пане генерале, ми з вами в одному човні опинились. Жидо–масони і українські сепаратисти. Хоч би нас звідси живими випустили. Ми — союзники, подобається це вам чи ні.

Гайдук промовчав, уважно вивчаючи меню, в якому було зазначено, що урочистий обід повністю повторює трапезу 1896 року коли коронувався цар Ніколай Другий. Супи: розсольник, борщик; пиріжки з м'ясом, грибами і капустою; стерлядь парова, баранчик смажений, заливне з фазанів («Ого, — подумав Гайдук, відчуваючи надмір слини в роті, — вміли ж поїсти люди! Але де вони сьогодні знайшли фазанів?»), каплуни, фаршировані гречкою, салати, спаржа, асорті з фруктів у вині, морозиво.

— Ви коли приїхали? — спитав Фрідман.

— Вчора.

— A я три дні тому. Зустрічався з деякими друзями. Колегами по бізнесу. Розповідають страшні речі. В країні панує жахливий голод. В дєрєвнях трапляються випадки людоїдства. Суздаль з нагоди коронації щільно оточили опричники. Стягли сюди продуктові запаси, щоб створити ілюзію достатку. Слугам під страхом смерті заборонено красти їжу. Але крадуть.

Він уважно, скинувши окуляри і короткозоро мружачись, почав і собі вивчати меню.

— Фрукти і зелень для салатів я йому привіз з сонячної Швейцарії, — повідомив Фрідман, затикаючи серветку за комір. — Як бачите, в часи Ніколая Другого не дбали за кошерну їжу. Але ми люди негорді. Вам щось покласти?

— Дякую, — Гайдук поклав собі на чорний хліб два тонких кавалки сала — з частини привезених на «черепасі» новому цареві київських дарів. Інші загинули разом з обозом.

— Ви, я бачу ще сердитесь на мене, — сказав Фрідман, беручи і собі сало. — Давно не їв… божественний продукт. Те, що сталося, — в минулому. Повірте, нічого особистого. Чиста політика. Я думаю, що ви й самі шкодуєте, що не погодились на мою пропозицію знищити режим Махуна. Історія могла повернутися зовсім по–іншому.

Він підніс чарочку з горілкою й миролюбно промовив:

— За мир і дружбу. Лехайм. Я маю для вас архіважливе повідомлення.

Пригубивши горілку, Гайдук відставив чарку далеко від себе — біля блюда з пиріжками — й більше її не торкався.

— Слухаю вас.

— Ви знаєте, що таке ЗОМБІ? — привітно глянув на нього Фрідман своїми невинними темно–карими очима.

— Знаю.

— Боюсь, що ні. ЗОМБІ — це не лякалка з напівтрупів, напівкіборгів з голлівудських фільмів. Це — Зона особливих міжнародно–безпекових інтересів. Арктика вже проголошена ЗОМБІ — тобто всі претензії Росії на багатства Арктики відкидаються. Цей наївний дурник, — Фрідман зневажливо повів голову в бік трону — ще цього не знає. Так ось. З'явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну. Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль.

Гайдук відчув характерну порожнечу й зависання серця в грудях: безпомильну ознаку аритмії.

— Хто оголошує цей режим?

— Наш Світовий уряд у Локарно і ще деякі міжнародні організації.

— Тобто ви оголошуєте?

— Ну не зовсім я, — всміхнувся Фрідман, який вибрав на перше борщ. — Більше того, це рішення не в моїх інтересах. Я хотів би співпрацювати з вами на взаємовигідній основі.

Гайдук спробував розсольник: гидота — кислий і солоний. І на додаток — холодний.

— Як я розумію, ЗОМБІ — це хрестовий похід проти України. Спроба забрати наш хліб й знищити народ.

— Щось близько того, — з апетитом доїдав борщ Фрідман. — Це новий етап боротьби за ресурси. Всі сентименти відкинуто. Африка голодує, Європа і Азія на порозі голоду. Ви думаєте, даремно Китай викупив у повну власність Грецію, Португалію та Іспанію? Захопив половину Росії? Як тільки скінчиться Темрява, все одразу і почнеться. Відновиться Велика Гра. Першими на вас накинуться ці, — він поглянув на трон і на опричників у вовчих шапках, що його оточували. — Тому Ігорю Петровичу відкиньте ваші амбіції і особисті образи, подумайте про Україну.

— Чого ви хочете? — брутально перервав його Гайдук. — В чому ваш особистий інтерес?

Слуга — молодий, худий, як скелет, опричник — зігнувся перед Гайдуком, чекаючи, коли він зробить свій вибір.

Не знаючи, що то таке, тицьнув пальцем в «каплуна»: виявилось, що це добре вгодований, підсмажений півник. Фрідману принесли тлустого баранця. Він дав опричнику шмат м'яса з хлібом. Той жадібно схопив, сховав до кишені і тричі вклонився.

— Мій інтерес цілком конкретний. Хочу відновити маршрути моїх автопоїздів Захід — Схід. Тільки ви особисто можете мені це гарантувати. Ну і повернути частину моїх земель.

— Ви божевільний? — тихо, з лютим спокоєм спитав Гайдук. — Ви знаєте, що там робиться? Ви думаєте, в нас люди не голодують? Вас четвертують, повісять, підпалять… Ніхто Україною не керує. Україна сама не керує Україною. Ви довели до цього… а тепер хочете повернутися? І знову почати все спочатку?

Фрідман докірливо, як на нерозумне дитя, поглянув на генерала.

— Не треба так, Ігорю Петровичу Це не тут будемо вирішувати. Я пропоную… прошу вас особисто негайно приїхати до Локарно на переговори. Нам треба відвернути загрозу ЗОМБІ для України. Я ваш союзник, повірте… Чим скоріше ви приїдете, тим краще.

— Після сімнадцятого березня.

— Чудово. Ми додатково зв'яжемось з вами.

Більше тему ЗОМБІ за трапезою не піднімали. Фрідман розповів Гайдуку, що розлучився зі своєю індонезійською дружиною і взяв грекиню з Салонік (грецькі красуні після окупації Греції Піднебесною імперією стали на міжнародних ринках дуже дешевим товаром, посміхаючись, додав він), але його нова дружина не може завагітніти і тому Фрідман привіз її до Суздаля: адже тут у монастирі чортзна–коли була ув'язнена дружина російського царя Васілія Третього Соломонія (Гайдук пригадав назву свого готелю в Посаді). Цар звинуватив Соломонію в безплідді. Уявіть собі цей типово російський сюрприз, солодко всміхався Фрідман, коли монахиня Софія — вона ж Соломонія — завагітніла назло старому імпотенту і народила сина! Але щоб урятувати дитину, інсценізували смерть малого царевича. Соломонія–Софія померла і була похована в Покровському монастирі. Згодом її канонізували, оголосивши преподобною Софією Суздальською. І зробили з Соломонії великий бізнес: всі неплідні жінки приїздили сюди, на могилу Соломонії, щоб завагітніти. Отож і Фрідман, скориставшись нагодою побувати в Суздалі, привіз сюди свою грекиню. Може, щось і вийде.

Граф Буйський оголосив завершення трапези. Першим зал покинув цар. Гості цокнулися келихами шампанського й під грім гарматного салюту почали розходитись.

Гайдук довго не міг заснути, думаючи про загрозу ЗОМБІ, яка занепокоїла його набагато більше, ніж грізні, але порожні, наче мильні бульки, слова молодого російського царя про перенесення столиці до Києва. Біля четвертої години ранку подзвонив Невінчаний і сказав, що п'янку скінчено.

Гайдук подивився у вікно: святкові вогні було вимкнуто, лише де–не‑де присвічували поодинокі ліхтарі. Сніг уже не падав. Над малим клаптиком царської Росії стояла непроглядна темрява.

38

Вже коли «черепахи» відлетіли на вісімдесят кілометрів на південь від Брянська, по них було відкрито вогонь ЗРК «Єнісей» — застарілої системи, яку негайно засікли прилади електронного стеження і захисту «черепах». Гайдук, який сидів на місці другого пілота (Невінчаний повертався у сусідній «черепасі»), побачив на екрані радара характерні сплески імпульсів і наказав створити фальшиву ціль для зенітних ракет в п'яти кілометрах на північ від «черепах». Крук, як досвідчений пілот, одразу виконав наказ, вистріливши теплові мішені, і негайно пішов на різке зниження висоти і зміну курсу: йшли тепер на висоті до п'ятдесяти метрів туди, звідки пролунав залп, стрімко пролітаючи над дикими лісовими хащами, засипаними снігом. Через кілька кілометрів побачили широку просіку на якій стояли дві пускові ракетні установки і поодаль темно–сірий всюдихід з великою сріблястою кулею — антенами радарної установки; сотні людей у білих маскхалатах, що скупчилися на просіці, побачивши несподівано пікіруючі на них «черепахи», врозтіч кинулися до лісу лише деякі сміливці відкрили вогонь з автоматичної зброї.

— Відкрити вогонь на знищення, — наказав Гайдук, і «черепаху» струснуло від ракетного залпу Сумніву не було: в лісі ховалися «Вовки Півночі» — одна з ударних груп, які готувалися до весняного наступу на Україну. Згодом, вивчаючи фотозйомку просіки й прилеглих лісів, військові експерти побачили сліди добре замаскованих бліндажів.

«Черепахи» знову взяли курс на Київ, залишивши позаду стовп чорного диму — мабуть, підпалили склад з пальним. Владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), захоплені диспутом про властивості часу, в'язницю історії і можливість/неможливість подолання її стін, навіть не зрозуміли, що сталося, — так миттєво змінили курс «черепахи» й атакували ворога. Гайдук заспокоїв цих симпатичних ідеалістів, сказавши, що небезпека минула. На запитання, куди подівся Невінчаний, відповів, що Григорій Іванович вчора трохи перебрав «царської водки» і тепер відпочиває всередині «Козака Мамая», що його транспортує «черепаха-002».

Тим часом на борту «черепахи-002» відбувалися вельми цікаві події. Після того, як Микита Іваненко та Микола Мармиза випадково зустріли колишнього братчика Святополка, — який їх радо впізнав і запросив після царської трапези до трактиру «Гріш ціна», де вони пиячили до четвертої години ранку обіймаючись і цілуючись (Святополк одразу завербував простодушних смердів до ордену скандорусів — тобто агентури «Вовків Півночі», — пообіцявши золоті гори й високі посади, коли в Україну прийдуть загони конунга Фенрира Сьомого), — о четвертій ранку до них приєднався не відомий Свято–олку огрядний смерд з Києва, який дав спробувати ярлу хмільного давньокиївського меду — і Святополк, що втратив тяму опинився в багажному відсіку бронеавтомобіля «Козак Мамай». Пробудився, коли «черепахи» покинули територію Великого князівства Суздальсько–Володимирського; з жахом побачивши, що руки його скуті кайданами, почав несамовито грюкати в броньовані двері, хоча кожен удар віддавав у голові больовими спазмами; крім жаху невідомості, ще одна річ мучила Святополка: нестримне бажання похмелитися.

Нарешті його калатання було почуте й він побачив перед собою обличчя своїх друзяк — Микити та Мармизи.

— Хлопці, що за жарти? — весело й невимушено (як йому здалося) гукнув він. — Микито, а ну тягни горілку. Бодун мене замучив. І зніми цю цяцьку.

Його витягли з бронеавтомобіля, й він опинився в бойовому відсіку «черепахи». На темно–коричневих скринях з ракетами «повітря–земля» возсідав учорашній знайомий, який напував Святополка хмільним київським медом.

— Святополк Рьонгвальд? — спитав цей бородатий чолов'яга зі слідами Чорного Мору на лиці.

— Ну я, — зверхньо озвався скандорус, роблячи спробу й собі всістися на скринях, бо його хитало: він ще не зрозумів, що хитає його не тільки з бодуна, але і тому що «черепаху» кидає в повітрі.

— Встати, бляха–муха, — наказав Невінчаний, і обличчя його видалося Святополкові жорстоким, не схильним до жартів. Так само й обличчя його дружбанів–братчиків були похмурі.

Невінчаний почав зачитувати з папірця:

— Святополк Блідий, він же Рьонгвальд, народжений 2050 року уродженець міста Батурин, скандорус і смертохрист, агент «Вовків Півночі», вас заарештовано за наказом народного трибуналу Спасо–Дніпровського братства за звинуваченням у військовій зраді і спробі знищити осередок братства. За скоєні вами злочини народне звинувачення вимагає засудити вас до вищої міри покарання — аргентинської страти. Що скажуть члени народного трибуналу? Микола Мармиза?

— Пропоную виконати вирок негайно, — у Мармизи свербіли руки, щоб знести Святополкову потилицю пострілом з «Маузера».

— Микита Іваненко?

— Якби не Божий промисел, ми загинули б всі з вини цього… цього Рунгвельда. Негайно скинути його нах на землю…

Святополк не вірив своїм вухам:

— Хлопці! Микито… ти забув, гандон дірявий, скільки я зробив для тебе… сало крав з харчоблока для тебе… А ти, Миколо! Ти ж ні хера не розумів у військових справах… Це ж я тебе навчив… Я ж з вами по–доброму! Яка страта? Схаменіться! Все, що обіцяв вам, усе буде…

— Приступайте, — наказав Невінчаний. На Святополкові груди накинули щось схоже на підвісну систему парашута, зроблену з лямок рюкзака і з'єднану з міцною мотузкою. Невінчаний відкрив люк «черепахи» — холодний вітер вихолодив і без того тремтяче Святополкове тіло.

— Хлопці! — заволав Святополк, стаючи на коліна й пручаючись з усіх сил, щоб не провалитися в люк. — Зроблю що завгодно… тільки пощадіть!

— Ніякої пощади зрадникам, — Мармиза, зціпивши зуби, виштовхав згорнутого в клубочок Святополка з «черепахи»: скандорус завис на крижаному вітрі в трьох метрах від «черепахи» над Брянською землею; гострі верхівки дерев чекали на нього внизу.

Саме в цю мить «черепаха-002», виконуючи наказ Гайдука, неочікувано пішла в піке туди, де стояли пускові установки ракет «Єнісей». Ще кошмарніший жах пережив Святополк, бачачи, як стрімко спускається він до своїх, що відкрили безладну стрілянину по нещасному беззахисному ярлу, який, висячи в повітрі, становив чудову мішень для автоматних пострілів.

Неочікувані різкі зміни курсу і висоти «черепахи» стали цілковитою несподіванкою для Невінчаного та братчиків. Невінчаний, злякавшись, що вся тонка гра з полоненим піде коту під хвіст й Святополк дійсно загине від страху чи від куль «вовків», так і не розколовшись, дав команду Мармизі й Микиті витягнути цю бляху–муху на борт «002». Крекчучи (Невінчаний приєднався до них), вони ледве витягли мотузку з синім Святополком (він був у суконному темно–оливкового кольору порваному кафтані зі срібними офіцерськими еполетами і металевим жетоном на грудях — зображенням північного вовка, що фосфорично світилося у темряві). Грюкнув люк, і Святополк не повірив сам собі — що знову опинився на покладі «черепахи». Ще живий.

— Сідай, — милостиво дозволив Невінчаний полоненому — Тепер побачимо, наскільки серйозно ти збираєшся розкаятися в сподіяних гріхах.

Він з огидою подивився на мокрий від блювотиння кафтан скандоруса.

— Скиньте цей лапсердак і дайте йому півсклянки горілки, — наказав Невінчаний. І, дивлячись, як жадібними ковтками, розливаючи по підборіддю і шиї, хлебче горілку Святополк, почав диктувати запитання:

— Справжнє ім'я, по батькові, місце народження, професія. Коли був завербований «Вовками Півночі», яку посаду обіймає, номер військової частини, особистий номер, місце дислокації підрозділу та головного штабу..

Гайдук уважно стежив через навушники за перебігом допиту скандоруса, не втручаючись у дискусію владики Ізидора та М. В. Гоголя (Твердохліба).

— Чому я обрав таке ім'я — Ізидор? — питав митрополит. — Тому що останнім митрополитом Києва та всія Руси з 1437 року по 1442–ий — тобто п'ять років — була унікальна особистість, грек Ізидор, який активно підтримував Флорентійську унію 1439 року В нас дуже мало хто пам'ятає, що та унія давала останній шанс об'єднати дві церкви — Східну Константинопольську з Західною, Римською, повернутися до єдиної християнської церкви всіх християн, не ганьбити вчення Христове, не поділяти вірян на ворогуючі фракції. Ізидор був великим ученим–богословом, найосвіченішою людиною свого часу. Але вороги єдності — радикали–фундаменталісти католики і такі ж радикали православні — розірвали флорентійську унію на шматки. Бісівський націоналізм переміг християнство, яке відтоді стало заручником місцевих націоналізмів, так, наче тіло Христове може належати якомусь одному народові, а Дух Святий можна поділити на окремі території. І коли Ізидор добрався до Москви, куди привіз благу вість про возз'єднання християн у Флоренції, його схопили й хотіли четвертувати. Він ледве втік до Риму де став кардиналом римо–католицької церкви. І ніхто в Києві за шість віків не спромігся якось вшанувати пам'ять цієї дивовижної людини… Тому я прибрав це ім'я, бо бачу тільки один шлях спасіння християнства — шлях об'єднання. Перед Великим Вибухом ми створили групу з католицьких, протестантських і православних ієрархів і почали обговорювати шляхи єднання… але як буде зараз — невідомо. Нас оточують недовіра, ворожнеча, ненависть…

— Це ви дозволили вести службу в Софійському соборі українською, російською, польською, англійською, німецькою мовами? — спитав Гайдук, не скидаючи навушників, в яких лунали зойки Святополка, котрий неохоче розставався з таємницями «Вовків Півночі».

— Так, — поважно нахилив голову Ізидор, — і пишаюсь цим. Хоча мені вже погрожують смертю.

— Воістину диявол оселився в людях, — зітхнув М. В. Гоголь (Твердохліб).

— Нам вдалося примиритися, возз'єднатися з нашими братами — греко–католиками, і тепер я мрію про Київський собор — повторення Флорентійського, — на якому відбудеться акт примирення всіх християнських церков, — продовжував Ізидор. — Може, після світової катастрофи люди зміняться? Може, Бог їх напоумить?

А в «черепасі-002» довелося впертого скандоруса вдруге викидати з люка у ворожий повітряний простір, щоб освіжив пам'ять і вичавив з себе ще якісь деталі щодо «Вовків Півночі» та керівника операції — конунга Фенрира. Заюшений кров'ю (Мармиза дав волю своїм кулакам) Святополк вилетів з «черепахи» на набагато небезпечнішу відстань, ніж уперше, — на вісім метрів. Він теліпався на замерзлій мотузці і з відчаєм дивився, як Невінчаний дістає гострий кинджал і робить спробу перерізати мотузку — і тоді Святополк полетить у свинцеві води Київського моря, яке мертво виблискує внизу.

— Я клянусь… я все скажу., дайте мені шанс… — благав Святополк, хоч слів його не можна було почути, бо важкий вітер затикав рот, аж Невінчаний зглянувся і його поплічники знову затягли полоненика в середину відсіку. Попереду вже мигтіли ледве помітні у вечірній темряві вогні Києва.

«Черепахи» приземлилися на стадіоні «Динамо». До Гайдука підскочила Оля, кинулася на шию, міцно цілуючи, не даючи йому можливості поздоровкатися з Ігорем Палієм та Шморгуном, — і цей знак кохання розчулив його, викликав бажання негайно їхати до їхньої вбогої кімнатки на Подолі.

— Ви ще нічого не знаєте, Ігорю Петровичу? — питала Оля, дивлячись йому у вічі й знову припадаючи з поцілунком. — Як я боялася за вас… Там, у Суздалі, страшне нещастя… Під час відкриття стадіону стався вибух і обвалилася трибуна. Багато загиблих… я боялася, що ви підете туди… — вона цілувала його, наче він дивом вижив під час вибуху.

— А цар? — спитав він.

— Нічого не відомо. Це дзвонив до вас якийсь Фрідман і питав, чи ви прилетіли до Києва, чи залишились на стадіоні.

На в'їзді до China‑town на Подолі над брамою вистрибував червоний дракон, потім розсипався на смуги зелених ліхтариків і відроджувався знову викидаючи з пащі протуберанці оранжевого полум'я.

39

3 березня 2079

Протокол допиту Святополка Рьонгвальда (Блідого), народження 2050 року, м. Батурин, звинувачуваного в зраді Спасо–Дніпровського козацького братства, передачі ворогу військових таємниць, що призвело до людських жертв і матеріальних втрат.

Допит проводили члени народного трибуналу Невінчаний Г., Мармиза М., Іваненко М.

ЗАПИТАННЯ. Що спонукало вас до зради братству, незважаючи на дану вами козацьку клятву на вірність?

ВІДПОВІДЬ. У 2070 році, я, студент Батуринського театрального училища ім. М. В. Гоголя, був завербований до таємної організації ордену скандорусів. До цього спонукав мене професор історії та російської словесності Хомяков М. Я. На мене велике враження справив рекомендований Хомяковим лист М. В. Гоголя «Нужно любить Россию». Там сказано, що, полюбивши Росію, ви повинні ревно служити їй. Я тоді подумав, що якщо така велика людина, як Гоголь, народжений на Україні, якого вважають великим українцем, так любить Росію, то хіба буде соромно мені — маленькому кріпаку — полюбити Росію і вірно їй служити. Другим мотивом було моє захоплення ідеями «Північного ордену скандорусів», який проголошував расову вищість арійців–скандинавів і північних русів над іншими народами, зокрема над жидо–хазарською гілкою українців. Хомяков запевнив мене, що моя зовнішність свідчить про моє скандо–арійське походження. За його рекомендацією я став студентом університету слов'янської дружби імені Столипіна в Києві, де пройшов курс спецнавчання як бойовик «Північного ордену» і в 2071 році примкнув до руху смертохристів.

З. Де ви, крім Києва, проходили курс спецнавчання? Хто керував вами?

В. Крім Києва, я регулярно виїздив до тренувального табору імені Андерса Врейвіка, розташованого на березі озера Ільмень, село Мстонь. Там мене навчали користуватися автоматичною зброєю, підривної справи. Також проходив інтенсивну фізичну та ідеологічну підготовку. Моїм інструктором був Ольгерд Санін — скандорус з Петербурга, один з керівників «Північного ордену».

3. Коли ви вперше почули про «Вовків Півночі»?

В. З травня по серпень 2077 року я навчався в спеціальному центрі скандорусів, в місті Костомукша, Карелія. Там я вперше почув про «Вовків Півночі» та ідею походу на Україну. Цьому завадило вторгнення Чорної Орди. Я був одним з кращих курсантів і отримав звання «полярного вовка» третьої категорії.

3. Що це означає?

В. Це — перший ступінь спецназу дорівнює званню лейтенант. Після Вибуху я повернувся на Україну, до Батурина, бо дуже переживав за сім'ю. Скандоруси допомогли мені золотом.

3. Хто керував центром?

В. Конунг Фенрир Сьомий.

3. Ви знаєте, що таке «конунг»?

В. Велике скандинавське цабе. Як гетьман.

3. Коли і хто дав вам завдання стати братчиком Спасо–Дніпровського братства?

В. У вересні 2078 року до мене в Батурин прийшов Ольгерд Санін, який наказав мені стати братчиком. Він передав мені наказ конунга про призначення мене оперативним уповноваженим «Вовків Півночі» на київському напрямку і присвоєння звання капітана «Вовків».

З. Яким чином ви стали ярлом — тобто представником Фенрира в Суздалі?

В. Я втік зі Спасо–Дніпровського братства не з порожніми руками. Я встиг забрати з собою списки всіх братчиків цілої округи, членів їх родин і добровольців. Фенриру це дуже сподобалось. А може, тому, що він сам був на коронації, а мене підставив. Як підсадну качку.

3. Фенрир був на коронації?

В. Так, під виглядом великого князя Чорногорського Драгоєвича. Йому треба було провести переговори з російським царем.

3. Розкажіть детальніше про свою сім'ю.

В. Я народився в бідній кріпацькій родині. Батько працював сторожем у лісовому господарстві, мати — у панів на свинофермі. Дрова і поросят ми мали. Більше нічого. Жили в злиднях. Маю двоє молодших братів і маленьку сестричку. Батьки загинули під час Чорного Мору. На мені залишились брати і сестричка. До того, як прийшов Санін, я займався грабунком і розбоєм. Санін приніс трохи золота. Я влаштував братів і сестру до сиротинця в Батурині, а сам пішов до Спасо–Дніпровського братства. Я був добрим братчиком. Мармиза й Іваненко можуть підтвердити.

3. Чому ви, українець, вирішили стати скандорусом, зрадити Україну?

В. Для мене ваша Україна означає рабство, злидні, приниження і відсталість. Ви подивилися б на Батурин — на цю жалюгідну діру. А ще колишня столиця. До палацу гетьманського пани на пиятику приїздили — жерли, пили, а люди потім з помийки об’їдки визбирували. Для мене типовим українцем був цей галушка — Крейда. Його племінник володів Батурином. Коли я бачив цю сімейку по телевізору, я готовий був стати ким завгодно — китайцем, афганцем чи москалем — будь–ким, але не укром. Крім того, скандоруси та смертохристи добре платили.

3. Розкажіть про структуру, чисельність, озброєння, цілі, дислокацію «Вовків Півночі», можливу дату початку операції.

В. Я цього не знаю і відмовляюсь говорити.

Члени народного трибуналу постановили: піддати Святополка Рьонгвальда (Блідого) інтенсивному допиту третього ступеня («Карусель»). В разі відмови співпраці з трибуналом — виконати смертний вирок через повішення на Майдані.

Невінчаний Г. Мармиза М. Іваненко М.

* * *

Гайдук уважно стежив за ходом допитів Святополка, якого помістили в підвалі Контрактового будинку. Підходячи до камери, вже в коридорі він почув зойки Святополка і подумав, що треба негайно створити спеціальний слідчий комітет (ССКом) з внутрішньою тюрмою для шпигунів і зрадників — і якомога швидше з'їжджати з Контрактової площі.

Вартовий відкрив йому двері. З камери війнуло смородом, який нагадав Гайдуку підземну в'язницю ГЕПРУ. «Огидний запах страху і тортур, — подумав він. — Однаковий усюди».

Мармиза, який сидів навпроти підвішеного за руки Святополка, виструнчився.

— Як справи? — спитав Гайдук, чомусь не подавши руки Мармизі.

— Працюємо, — на графському обличчі Мармизи не ворухнувся жоден м'яз.

— Відв'яжіть його.

Мармиза скинув з гачка, що стирчав у стелі, мотузяну петлю, на якій висів Святополк, і скандорус зі стогоном упав на землю.

— Ага, отець Фавн з'явився… — плювався він кров'ю. — Хочеш щоб я тобі сповідався? Не діждешся! Бо ти — сатана, а ніякий не священик!

Даремно я тебе не прибив тоді… на Різдво… Микита, мудак, не дав.

— Зате ти вбив отця Никодима. Що поганого він тобі зробив?

— Никодима я не вбивав, — опустив голову Святополк. — Він сам підставився під кулі.

— Скільки твоя сім'я землі мала? — несподівано спитав Гайдук.

— Ніскільки, — сплюнув кров Святополк. — Ваша срана Україна дала нам дві сотки городу., не заслужили більше. Мати раком по тій землі повзала… щоб нас прогодувати.

— Дайте йому води, — наказав Мармизі Гайдук.

Коли важкі підвальні двері зачинилися за Мармизою, Гайдук підняв на ноги спухлого від побиття, тремтячого від страху просмерділого від випорожнень Святополка і подивився йому у вічі:

— Твої брати і сестричка Мар'яна вже в Києві. В надійних руках. Ти побачиш їх тільки якщо почнеш співробітничати з нами. У разі твоєї згоди ти отримуєш звання офіцера військової розвідки України, двадцять гектарів землі — де захочеш. Повертаєшся до сім'ї, яка тебе дуже потребує. Невже ти хочеш, щоб наші землі захопили вороги і знищили наш народ? Щоб твої брати і сестра з голоду вмерли? Як у тридцять третьому? Старої сраної України вже нема. І не буде. Ми будуємо нову Україну І ти можеш стати одним з її господарів. Згода?

— Скажіть, щоб цей ірод перестав мене бити, — простогнав Святополк. — Може, тоді повірю в нову Україну. Треба подумати.

Грюкнули двері — то повернувся Мармиза, приніс воду З ним прийшов Микита Іваненко. Жалісно дивився на братчика Святополка, який, хоч і падлюкою став, але ж був колись СВОЇМ. Та й генерала не вбив, хоча й міг.

— Думати немає часу — забрав спорожнілого залізного кухля Гайдук. — Сьогодні ми тебе випускаємо.

— Як випускаєте?

— Ти виходиш на волю. Але всім — у тому числі й твоїм «вовкам» — стає відомо, що ти зрадив їх. Розколовся. І все нам здав. Ніхто захищати тебе не буде. До побачення. Вибач, що потурбував.

І наказав Мармизі:

— Викиньте його звідси.

— Чекайте, чекайте, — наче захищаючись від ударів, Святополк прикрив лице руками.

Гайдук здригнувся, побачивши на його зап'ястях набряклі, майже чорні синці від наручників.

— Я згоден, — Святополк знову змучено сів на підлогу. — Жити хочу. І дуже люблю Мар'янку.

— Переведіть його в казарму Києво–Могилянського братства.

Гайдук вийшов з підвалу на Контрактову площу, підійшов до пам'ятника Сковороді. Люто боліла голова, він задихався, наче виніс з камери на вулицю пайку смердючого повітря. Сів на лавочку за спиною Сковороди. Сіявся нудний дощ, на площі не було живої душі. Незчувся, як до нього підійшов Микита Іваненко, скрививши широке обличчя:

— Пане генерале, вам погано?

— Ні. Все ОК.

— А мені погано. Не можу бути живодером. Заберіть мене з тої тюрми. Нехай Мармиза знущається з людей. Я не можу.

— Добре, — підвівся Гайдук, провівши долонею по мокрому від дощу обличчю. Наче скинув з себе вологу маску — Будете моїм порученцем, Микито.

— Дякую, — Микита ні на крок не відступав від генерала. — Але навіщо ви випустили Святополка? Ви йому вірите? Він же скурвинсин, продасть вас і всіх нас.

Гайдук зупинився перед входом до будинку Контрактів.

— Так, він скурвинсин. Зрадник. Але краще нехай працює на нас. Не вірте нікому Микито, — зітхнув він.

40

7 березня відбулося засідання Центральної координаційної ради, на якому було заслухано звіт української делегації про участь у коронації Ніколая Третього у Суздалі. Виступили Гайдук, владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), які розповіли про свої враження та підкреслили, що на Півночі зростає велика небезпека для України. І справа не в тім, що новий російський цар висловив бажання перенести столицю Росії до Києва, а в тому що, за отриманими делегацією неофіційними даними, стає реальною загроза вторгнення в Україну військ Північного союзу для захоплення чорноземів.

Гайдук думав розповісти членам ЦКР про небезпеку оголошення України ЗОМБІ — але, відчувши настрої членів ЦКР, вирішив поки не виносити цю новину на обговорення. Бо членів ЦКР того дня не цікавив звіт делегації про дивний спектакль у засніженому Суздалі (єдине, на що пішла ЦКР — підтримала пропозицію Гайдука і висловила співчуття суздальчанам з приводу загибелі 12б1 чоловіка під час вибуху на стадіоні ім. Андрія Боголюбського, в тому числі боярина Басманова та інших видатних діячів Росії), бо інша, набагато важливіша, справа турбувала українських політиків, підвищуючи рівень адреналіну в крові, породжуючи захланні сподівання і підігріваючи хижацькі пристрасті:

ВЛАДА.

На 14-17 березня був призначений з'їзд представників міст і земель України, поетично названий Василем Волею Всеукраїнським народним вічем, що мав відбуватися під гаслом «Будуймо нову державу». З'їзд мав створити нові органи влади — парламент, уряд, верховний суд, прийняти тимчасову конституцію, і 18 березня, в суботу передбачалося проведення урочистої інавгурації новоствореної держави.

Члени ЦКР перебували в особливому стані — наче струм високої напруги було пропущено через зал засідань — у стані збудження та ейфорії: адже надходив момент проголошення, створення, народження, кристалізації нової держави — держави для XXII століття, ще небаченої, вимріяної, позбавленої жахливих недоліків українських держав–покручів, держав — монстрів минулого.

Це мала бути конфедерація земель України–Руси, кожна з яких створювала власний парламент і формувала уряд. Більшість питань внутрішнього розвитку віддавалася на відкуп землям; за конфедерацією залишалися лише питання зовнішньої і безпекової політики, єдиних фінансів і загальнодержавного регулювання різних сфер діяльності державного організму — проте рішуча перевага надавалася децентралізації.

Планувалося створити чотирнадцять окремих незалежних одиниць: око — Київ (особливий конфедеративний округ — Київ); Київсько–Черкаська земля; Галичина; Буковина; Закарпаття; Волинсько–Поліська земля; Чернігівщина; Слобожанщина; Полтавщина; Донеччина; Поділля; Запорозька земля; Причорномор'я; Таврія (Крим).

I хоча принципової згоди на такий поділ було досягнуто у важких переговорах з лідерами, президентами, прем'єр–міністрами всіх земель, залишалися неврегульованими питання кордонів між землями, належності тих чи інших територій до земель; міста сперечалися за право стати столицями земель (Рівне, Луцьк чи Житомир — столиця Волинсько–Поліської землі? Донецьк чи Луганськ — столиця Донеччини? Вінниця чи Кам'янець–Подільський — столиця Поділля?)

Все це мало вирішити народне віче. Пропонувалося також створити в кожній землі окремий округ, пов'язаний з тою чи іншою історичною особою — Шевченківський, Франківський, Мазепинський, Стусівський, Махновський, Маланюковський, Амосовський, Сковородинський, Вернадський.

Писалися десятки проектів декларацій, урочистих актів, універсалів, декретів, що проголошували шляхетні цілі нової держави Україна–Русь. Все починалося з чистого аркуша. Попередні сторінки, залиті брудом і кров'ю, запаскуджені численними зрадами, викидалися на смітник історії, ховалися в запилюжених архівах. Нульовий Час сприяв створенню нової держави. Час Zero був стартовою точкою цієї держави.

Кожен, хто брав участь у засіданні ЦКР, бігав коридорами Києво–Могилянської академії і готував віче, відчував свою причетність до Історії. І думав про Владу до якої вже можна було доторкнутися, взяти участь у її створенні й розподілі.

Особливо хвилювалися ті, хто ще ніколи не спізнав наркотичного смаку Влади, ще не звідав усіх її принад і не відчув усієї гіркоти розчарувань, що несе Влада — ця примхлива і зрадлива блудниця — своїм служникам. В кулуарах ЦКР уже розповсюджувалися невідь–ким складені списки майбутніх членів нового уряду з урахуванням їх партійної приналежності, в яких безперечна перевага надавалася членам КУНА — партії Василя Волі. В офісі Ерни Богошитської вже зареєструвалися тридцять п'ять партій — від маргінальної КГБ (комуністична громада Буковини) чи ОУН (одеська унія наркоманів) до мейнстрімної — КУНА чи її головних суперників ДУПА (Донецько–українська партія), ЗУПА (Західно–українська партія) та ОСХУ (Об'єднані смертохристи України). Неприємним сюрпризом для Василя Волі стало створення в Київ–EAST партії вихідців з Азії — громадян України АЗУП (Азійсько–українська партія), очолюваної Індірою Голембієвською, яка сподівалася набрати три мільйони голосів і поставила Волі ультиматум: або Воля та його КУНА укладають компромісну угоду з АЗУП і блокуються разом, або Голембієвська створює коаліцію з суперниками Волі. Звичайно, Індіра претендувала на значну частину місць в новому парламенті та уряді, пропонуючи одночасно свою кандидатуру на посаду верховного судді.

Гайдук з відразою спостерігав за цією метушнею, розуміючи, що ніякі партії, рухи, блоки та коаліції не захистять Україну якщо негайно не будуть створені дієздатні Збройні Сили з ракетною і комп'ютерною зброєю. Оля, яка працювала в оргкомітеті з'їзду, приходила змучена вночі, приносячи Гайдуку всі нові чутки, всі тренди — то радісно переказуючи поголос про його можливе призначення прем'єр–міністром, то розпачливо, по–дитячому переживаючи відсутність чоловікового прізвища в чергових урядових списках.

Єдине, що вдалося зробити Гайдукові за ці сумбурні дні — це домогтися дозволу Волі на переселення міністерства національної безпеки і оборони до порожнього будинку на вулиці Гончара, 55а, який перед Вибухом належав розвідувальній службі Крейди. Колись у цьому великому ампірному будинку, що фасадом своїм виходив на затишний скверик, містився штаб Київського військового округу, У дворі цієї монументальної споруди, в маленькому двоповерховому будинку схованому серед дерев, Гайдуку і Олі старанням Шморгуна було виділено невелику трикімнатну квартиру.

Площа перед Києво–Могилянською академією була забита вщерть автобусами на паровій тязі, кінними возами, газогенераторними диліжансами, старими автівками, нове життя в які вдихнули «Валер'янові краплі» Шморгуна. Сотні людей, прибулих з усієї України, товклися в приміщеннях мандатної комісії, доводячи своє право на участь у з'їзді міст і земель України, блукали коридорами академії, зустрічаючись з членами ЦКР, проводили фракційні засідання в порожніх аудиторіях, сперечалися і писали резолюції найфантастичнішого змісту які гарантували змученим війною громадянам щасливе життя тут і тепер, одразу як тільки.

Восьме березня — день смерті князя Святослава — універсалом ЦКР було проголошено Днем Героїв, днем пам'яті усіх, хто поліг за Вітчизну; ТОГО Ж ДНЯ, за тиждень до з'їзду вийшла перша газета в Києві — «Український час». Це було небачене явище, бо паперові газети зникли назавжди, як тоді думали, ще в 2048 році, заступивши місце інтернет–новинам, розповсюджуваним каналами глобальної комунікації.

Всюди, де продавали газету вишикувалися черги киян. Тираж «Часу» буквально розмели за півгодини. На першій сторінці випадково зійшлися портрет князя Святослава і фотографія Василя Волі, які створили розрахований політтехнологами Волі асоціативний ряд єдності минулого з майбутнім. Тут же був надрукований Універсал ЦКР про запровадження на всій території України нової грошової одиниці — куни; ГОЛОВНИМ гаслом газети, надрукованим згори на першій сторінці, було: «Від нульового — до українського часу»; на другій сторінці містилися фотографії зразків грошей, їхній опис та вказівки — як, де і коли можна отримати нові грошові знаки.

На третій сторінці, серед статей, присвячених новостворюваній державі, її майбутній конституції, погляд Гайдука привернуло невеличке повідомлення про створення, за рішенням ЦКР, Центрального управління контррозвідки, яке доручено очолити генерал–лейтенанту поліції Олександру Чаленку. Зазначалася і адреса ЦУК: Київ, Володимирська, 33-37.

Перший номер «Українського часу» містив багато інших радісних новин:

— відкриття з участю голови ЦКР теплоелектростанції на Оболоні, що вирішує проблему електрозабезпечення столиці;

— відкриття з участю голови ЦКР першого хлібзаводу на вулиці Лук'янівській;

— відкриття за участю Е. Е. Богошитської автоматичної пральні на Деміївці;

— відкриття (без участі членів ЦКР) чоловічого клубу «Гей–слов'яни» на вулиці Чайковського.

«Український час» інформував читачів про довгожданий початок роботи каналу урядового телебачення УТБ— І у день відкриття з'їзду Тривалість передачі — дві години у будні дні, три години — в суботу і неділю.

Цей номер газети, решту сторінок якої було заповнено рекламою, варто зберегти як важливий документ історії, вирішив Гайдук, поклавши аркуші паперу на стіл. Все в його кабінеті було готове до переїзду в нове приміщення на вулицю Гончара: документи складено в картонні скриньки з–під пива «Оболонь», єдиний діючий комп'ютер загорнуто в брезент і перев'язано мотузкою.

Підійшов до вікна, дивлячись на скупчення транспортних засобів та людей на площі. Похмуре передчуття охопило його невідомо чому без будь–яких видимих причин, навпаки, саме тоді, коли вперше під час Великої Темряви з'явилися в багатьох людей надії на виживання. Той самий «Український час» сповіщав про початок роботи шлюбних офісів, комісій по розподілу житлової площі всім бажаючим, відновлення регулярного автобусного сполучення між містами України. Нарешті, відчуваючи, що незрозуміла тривога може перерости в справжню депресію, вихід з якої, він знав це, буде важкий і болісний. Гайдук прожогом кинувся з кабінету (за ним побіг його ординарець Микита Іваненко), перетнув Контрактову площу оминаючи екіпажі та групки людей, що читали нову газету, і, показавши перепустку пройшов до приймальні Василя Волі.

Ерна Еріхівна Богошитська, вражена його несподіваною появою, навіть не встигла озброїтися радісною усмішкою.

— У нього суперважлива нарада, — лише повідомила вона, захищаючи своїм худим тілом вхід до кабінету.

— Це дуже терміново, — жорстко відсунув її Гайдук.

Двоє охоронців Волі, що нудьгували у приймальні голови ЦКР, байдуже спостерігали цю сцену не збираючись втручатися. Гайдук ступив до кабінету побачивши в ньому лише Волю і Чаленка. «Перший тризірковий генерал з косичкою», — подумав Гайдук.

— Брате Ігорю, що сталося? — піднявся з‑за столу Воля. — Заходьте, ми раді вам. Готуємо остаточний список членів уряду Хочете подивитися?

— Є дві речі, чому я прийшов, — Гайдук не взяв до рук запропонований йому аркуш паперу писаний–переписаний, перекреслений у багатьох місцях, — плід конструктивно–деструктивної роботи численних груп впливу.

— Перша. Пане Чаленку дайте, будь ласка, вашим людям команду негайно очистити від транспорту Контрактову площу і прилеглі до академії вулиці. Перевірити кожен транспорт, кожен автомобіль.

— A що? Є сигнали? — стрепенувся Чаленко. Був у новенькій чорній поліцейській формі зі срібними погонами.

— Сигнали є, — втомлено сказав Гайдук, відчуваючи, як розростається болісна порожнеча в грудях. — Головний сигнал: не допустити вибуху поблизу місць, де вирішуються історичні питання або збирається багато людей.

— Брат Гайдук правий, — Воля вмить оцінив ситуацію. — Виконуйте, брате Олександре. Це мій наказ.

Чаленко невдоволено покинув кабінет.

— І друге, — продовжував Гайдук. — Я все зважив — і відмовляюся від посади міністра національної безпеки та оборони. Це моє остаточне рішення.

— Як? — вражено забігав по кабінету Воля. — Не вбивайте мене, пане Ігорю. Ми ж домовились… Чи, може, ви хочете вищу посаду? Яку? Скажіть… Я без вас, як… Так не можна.

— На посаду міністра я рекомендую полковника Ігоря Палія. Він член КУНА, підсилить ваші позиції. Я ж безпартійний. Але не це головне. Я не хочу брати участі в політичній боротьбі, обіймати публічні посади. Прошу призначити мене директором Розвідувального комітету.

— Так ми ж вам шикарне приміщення приготували на Гончара…

«Чаленко вже встиг обладнати його прослушкою», — подумав Гайдук.

— …квартиру..

«І квартиру теж…»

— …Що сталося?

— Призначте краще мене радником з національної безпеки. А приміщення я маю на Рибальському острові. Повірте, пане Василю, так буде всім краще… Я не буду світитися серед членів уряду., вам буде легше. Погодьтеся, що у вас з'являється додаткове поле для політичного маневру.

Хоч як дивно, але Воля моментально погодився з аргументами Гайдука: відчувалося, що він з полегшенням прийняв пропозицію генерал–полковника. Адже, відмовляючись від посади могутнього міністра в новому уряді, Гайдук, не розуміючи цього, виводив себе з азартної політичної гри — боротьби за велику владу в новій державі.

Вони вдвох швидко підготували проект Універсалу ЦКР про створення Розвідувального комітету (РОК) з підпорядкуванням майбутньому президенту і призначення директора РОК радником президента з питань національної безпеки.

Коли Гайдук вийшов на площу побачив, як люди в чорній формі перевіряють автобуси, вози і автівки і повільно звільняють простір між будівлями академії та будинком Контрактів.

Раптом він відчув полегшення, біль у грудях і голові вщух, наче справді генералові вдалося попередити потужний вибух і знешкодити заряд, підведений під його власне життя.

Забувши на столі історичний номер «Українського часу» (решту паперів забрав Микита), Гайдук наказав Круку їхати на Острів. «Козак Мамай» виїхав на Гаванський міст, що вів на Рибальський острів. У тумані ховалися сірі контури Київських гір. Наче вперше Гайдук побачив Дніпро. Вода була свинцевого кольору вільна від криги, але здалася Гайдуку живою, чистою, спраглою сонячного світла.

Увечері стався перший сімейний скандал. Оля, яка вже готувалася перебратися в квартиру на вулиці Гончара, кидала в Гайдука подушки, наче під час забави школярів у літньому таборі, і кричала, що він псих, якщо відмовився від посади міністра, і що вона не хоче жити на Рибальському острові, наче якась рибачка Соня з Пересипу. А коли він, мовчки вислухавши, нарешті її пригорнув до себе і ніжно поцілував, вона заплакала і сказала, що пишається ним, бо він божевільний, а потім почала скидати з нього і з себе одяг…

41

Перше засідання Всеукраїнського народного віча (точніше — засідання керівників делегацій міст та земель України, лідерів політичних партій, на яке не були допущені рядові делегати), яке відбувалося при зачинених дверях у Конгрегаційній залі Староакадемічного корпусу академії (тепер Гайдук знав правильну назву холодного приміщення, що йому так не сподобалось, коли він уперше прийшов на засідання ЦКР), обернулося на грандіозний скандал. Керівники Донеччини, Слобожанщини та Причорномор'я — і відповідно лідери ДУПА та ОСХУ — почали засідання з вимоги надати їм сімдесят процентів місць учасників віча як найчисельнішим землям України (пропонувалося — п'ятдесят відсотків КУНА й АЗУП, що досягли компромісу і п'ятдесят — решті). Потім ЗУПА (Галичина) зчепилася з ДУПА, оскільки донецькі та смертохристи виступили проти державного статусу української мови у майбутній державі: якщо назва її «Русь», то і державна мова повинна бути «руська». Індіра Голембієвська, яка тепло розцілувалася з Гайдуком і здалася йому ще більш розповнілою і привабливою, оголосила Василеві Волі ультиматум, не бажаючи, щоб до коаліції КУНА та АЗУП приєднався ІСУ — Ісламський союз України, створений ще Чорною Ордою. Потім смертохристи перелаялися з ДУПА, бо ті до складу делегації ввели єпископа Софронія, який на дух не терпів смертохристів. Потім делегація Причорномор'я (Одеса) висунула територіальні претензії до Буковини, вимагаючи включити її до складу ПОЦ (південно–одеського центру) — як компенсацію за збитки, нанесені Одесі під час румунської окупації. Представники ЗУД виступили з погрозою відокремитись від України–Руси і приєднатися до Польсько–литовського королівства на правах Червоної Руси. ПУП (Полтавсько–українська партія) і собі почала вимагати приєднання до Полтавщини Дніпрохрестовська і оголошення Малоросії Особливим Гоголівським округом (ОГО).

Василь Воля, виявляючи чудеса політичного жонглювання, намагався примирити ворогуючі сторони, йшов на компроміси з тим, щоб потім знову вести тверду лінію на об'єднання всіх міст і земель навколо Києва, тобто навколо КУНА, тобто навколо Василя Волі. Ерна Богошитська виступала десятки разів, розмірено пояснюючи учасникам віча, наче диктант школярам диктувала, чому вони повинні погодитись на пропозиції Василя Волі. Але у відповідь на заспокійливі слова, розумні аргументи і незначні компромісні поступки кілька делегацій проголосили нову ініціативу: встановити в державі п'ять столиць (Київ, Львів, Харків, Запоріжжя, Одеса) з однаковим міжнародно–правовим статусом.

Через п'ять годин безплідної балаканини, вигуків, взаємних звинувачень, прокльонів і легких фізичних сутичок, коли здавалося, що справа закінчиться повним провалом — вже багато хто позривався зі своїх місць, готуючись покинути зал засідань, — саме тої хвилини, коли виступав охриплий, знесилений Василь Воля, пролунав оглушливий вибух: повилітали шибки у вікнах, і шматки тиньку посипалися згори на делегатів віча. Дехто встиг сховатися під столами.

Настала мить шоку глухоти і мертвого мовчання. Всі заніміли від гострого страху і несподіванки. Нарешті до Гайдука, який сидів у залі засідань і дивився, як хитаються на стінах портрети ректорів Могилянки й білий пил обсипає голови і плечі учасників, підбіг, задихаючись, Невінчаний і почав шепотіти щось на вухо.

Уважно вислухавши Невінчаного, Гайдук вийшов на подіум. Під його ногами шаруділи папери й брязкало бите скло.

— Прошу вашої уваги, колеги. Мене зовуть Ігор Гайдук. Я член ЦКР і директор Розвідувального комітету. Щойно я отримав повідомлення військової розвідки про вибух наладованого двома тоннами вибухівки вантажного автомобіля, який був знайдений військовим патрулем на Набережно–Рибальському шосе навпроти Іллінської церкви, біля в'їзду на естакаду Гаванського мосту. Під час огляду вантажівку було підірвано, не виключено тими, хто перебував неподалік. На жаль, за попередніми, неповними даними, загинули троє патрульних, знищено п'ять автомобілів, що перебували поряд. Завдано шкоди естакаді, церкві та Центру культури і мистецтв академії. Є підозри, що саме ця вантажівка ще три дні тому стояла на Контрактовій площі біля будинку, в якому тепер перебуваємо. Самі розумієте, що сталося б, якби…

В залі панувала мерзла, пригнічена тиша.

— Я військовий і, мабуть, не повинен був би втручатися в справи політики…

Гайдук побачив, як вітер з розбитих вікон хазяйнує в залі, перегортає купи непотрібного паперу, вихолоджує повітря і леденить душі цих людей жахом запланованої кимось смерті.

— …але як військовий скажу прямо і брутально. Ми з вами — всі до одного — в одному човні. Якщо ми ні до чого не домовимося і розійдемося — ми загинемо поодинці. І славні батяри Львова, і гумористи Одеси, і шахтарі Донбасу та Монте Карло. Всі. Ми з вами нікому не потрібні. Живі. Нашим ворогам потрібні українські землі, чорноземи. У міжнародних колах проробляється питання щодо оголошення України ЗОМБІ: Зоною особливих міжнародно–безпекових інтересів.

Режим ЗОМБІ вже забрав у Росії Арктику. На черзі — поклади газу і нафти в Сибіру. Режим ЗОМБІ погрожує також Ботсвані, Конго і Намібії — йдеться про поклади діамантів, і по урану — Австралії та казахській частині Чорної Орди.

Але Україна і наш хліб — на першому місці. Після Спалаху і Темряви питання голоду на землі — проблема номер один. Будемо слабкими — нас розшматують.

У разі прийняття резолюції по ЗОМБІ Україна буде окупована міжнародними силами безпеки ОГБ, тим паче, що формально режим Клинкевича завинив перед Заходом, запросивши агресорів — Чорну Орду — в Україну. Але скоріш за все Україну встигнуть окупувати раніше «Вовки Півночі». Це буде страшніше Хрестових походів. Ви цього хочете? Тільки негайне проголошення держави, спільне бажання зробити її сильною врятує нас. Без держави ми загинемо.

Тому пропоную:

Перше. Створити негайно державу Україну–Русь — союз міст і земель, об'єднання вільних громад, своєрідний союз сталі, вугілля і зерна, вигідне для всіх об'єднання того, що віками було Руссю і Україною, того, що має славну історію, чим ми всі пишаємось. Для цього пропоную ухвалити дуже короткий, прийнятний для всіх текст тимчасової конституції.

Друге. Створити з представників, що зібралися тут, з вас, власне, раду Конфедерації — своєрідний сенат — верховний законодавчий орган, який буде тимчасово уповноважений приймати закони.

Третє. Негайно призначити тимчасово, терміном на один рік, президента і уряд України–Руси, надавши всі повноваження у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. Президентом новоствореної держави пропоную призначити Василя Волю — відомого лідера, який у найважчий час працював в ім'я нової держави. Уряд має бути складений з представників найбільших міст та земель України. Головою уряду доцільно призначити пана Єфім'єва. Відповідні вибори до парламенту і президентські провести через рік, коли стабілізується ситуація в державі.

Четверте. Пропоную завтра на закритому засіданні прийняти закон про створення Української Народної Армії і оголосити загальну мобілізацію чоловіків від шістнадцяти до сорока років, окремих контингентів жінок — від двадцяти до тридцяти п'яти років. Це має дати нам не менше одного мільйона вояків. Зброї, амуніції та обмундирування в нас вистачить. Ви спитаєте, чому треба набирати до війська дітей? Відповідаю: для того, щоб врятувати від голоду наркотиків і безбатьченківства нашу молодь, дати їй освіту і прищепити патріотизм, любов до Батьківщини.

І п'яте. Пропоную прийняти декрет про вихід України з міжнародного без'ядерного режиму і про можливе застосування ядерної зброї у разі нападу на Україну. Нагадую, що сорок п'ять країн світу вже набули ядерну зброю. Технічно Україна також готова до цього.

Якщо хочете жити — приймайте ці пропозиції. Тоді матимете політичне право керувати великим народом. Пропоную завтрашній день присвятити узгодженню цих питань. Все, що роз'єднує нас — відкиньте. Другорядні питання можна вирішити пізніше. Зараз треба рятувати те, що залишилося від України. Її народ, її землі.

Післязавтра, шістнадцятого березня, після узгодження всіх питань, треба провести урочисте засідання віча і благословити Україну–Русь. Не марнуйте час. Інакше час потягне вас у небуття.

Гайдук закінчив зовсім тихо, але так, що його почули всі, хто перебував у бібліотеці, незважаючи на гомін, що долинав крізь розбиті вікна з місця вибуху.

— Будинок оточений спецназом розвідки. Для вашої ж безпеки. Ви нікуди звідси не вийдете, доки не дійдете згоди. Поїсти можна в сусідній залі. Вибиті шибки замінять картонними щитами. Бажаю згоди.

Він, не давши змоги досвідченим політиканам отямитись, поставити безліч ідіотських запитань, на які не буде відповіді, і знову втягнути учасників у безплідні дискусії, швидко вийшов з зали.

За ним до вестибюля вискочила Оля, яка сиділа за столом секретаріату і нотувала дебати.

— Ну знаєте, Ігорю Петровичу, — Ті світлі очі сяяли невідомо від чого — гордості чи гніву, хоча можливо, що це був просто наслідок загального збудження від вибуху і частого вживання кави. — Не очікувала від вас такого… такого диктаторського втручання в справи української демократії.

— Немає, дитинко, української демократії, як немає українського колеса чи української теореми Піфагора. Демократія є або її нема. А українським буває лише бардак.

Він, не звертаючи уваги на вартових, притягнув її до себе, скинув з неї чорний берет, погладив золотавий йоржик Ті волосся. Почав цілувати, шепочучи:

— Я так злякався за тебе, коли почув вибух…

— Я оглухла на праве вухо, — поскаржилася вона.

Він подумав, що вони з Олею могли потрапити в епіцентр вибуху, коли їхали з Острова. Чи поверталися на Острів.

42

Коли прокинувся о четвертій годині ночі, подумавши, що безсоння стає небезпечним супутником його життя, заспокоїв себе тим, що не може звикнути до нової квартири на Острові. Це була двокімнатна, перероблена з офіцерського готелю квартира у двоповерховому домі, що розташувався в периметрі будівель, які входили до володінь РОК — Розвідувального комітету — включно з комплексом потужних антен і батареєю протиповітряних ракет, майданчиком для трьох «черепах», низкою споруд для окремих підрозділів РОК, в тому числі й чорним, закопаним у землю кубом відділу дешифрування та мальовничим парком — його можна було використовувати для тренувальних цілей.

Думав, що не може спати, бо ще не вжився в чужі стіни, від яких йшов запах фарби, до якого примішувалися ще якісь незнайомі, казенні запахи. Оля вночі скаржилася, що в кімнатах стоїть сира холоднеча від дніпровської води, а обігрівача не змогли знайти на території РОК, обіцяли завтра привезти з міста.

Охоплений безсонням Гайдук знав, що марно намагатися подолати цей стан якимись спеціальними прийомами — лічилками, розслабленням м'язів, — як знав також, що головною причиною безсоння були тривога, замаскована під ніч, під ремонтні запахи, під незнайоме приміщення, і небажання Олі обійняти його, бо втомлена виснажливою роботою в секретаріаті віча й мріє тільки про одне: залізти під ковдру і заснути негайно.

Тому він вирішив думати: проаналізувати ситуації і зрозуміти можливі помилки і можливі шляхи вирішення проблем. Так його колись навчали раціональні аналітики Генерального штабу і ВІРУ, які були переконані, що вміють з плутанини думок, сумнівів, вагань і безлічі відгалужень людської мислі видобути щось геометрично струнке і логічне.

Він по–своєму розумів, що проблема — як кинутий на гладінь води камінь, що породжує концентричні кола питань. Сьогодні таким каменем був вибух навпроти Іллінської церкви. Додатковим камінцем — можливо, не пов'язаним з вибухом — був замах на «Козака Мамая» по дорозі на вінчання. Від маленького камінця слідів не лишилося — ні мертвих, ні поранених assassins не знайшли, — тільки стріляні гільзи калібру 7,62, калюжі крові та потрощені автоматними чергами Гайдука дерева. Але запитання лишилися і цікавили Гайдука. Вибух породив багато концентричних кіл: це могла бути справа «Вовків Півночі». Але так само не відкидалися внутрішньополітичні варіанти — якась партія чи група людей хоче вийти на арену політичної боротьби, залишивши п'ятиметрову воронку, вбитих і поранених, породивши страх — принизливий, тваринний, ірраціональний. Почекаємо, коли хтось візьме на себе відповідальність за вибух. А якщо не візьме? Розслідування вибуху — це справа Чаленка та його людей. Чаленко. Де він був під час вибуху? Чому військові розвідники, яких виставив Гайдук на посилення охорони віча, відреагували першими? Випадковість?

Він знав, наскільки складною є проблема атрибуції: визначення ворога. Хто завдав удару? Радянський Союз загинув, не визначивши, хто його головний ворог. Бо ворогами були оголошені всі — і лояльні громадяни, і ті іноземні країни, які не хотіли наражатися на конфлікт з «імперією зла». Третя і Четверта світові війни почалися в умовах відсутності достовірної атрибуції — коли не відомо було, хто, яка країна чи яка сила розпочали війну. Страх, непевність і взаємні підозри визначали атмосферу початкової стадії цих воєн.

«Підозри, як голодні вівчарки, — подумав він. — Одразу беруть слід і женуться за своєю жертвою, не розуміючи, що це може бути фальшивий слід, що легко розтерзати невинного. Оскільки видача бензину з «Валер'яновими краплями» поки що централізована, треба встановити, хто і від чийого імені отримав бензин для заправки вантажівки.

Понівечений обгорілий номер автомобіля знайдено. Він значиться в реєстрі автомобілів, що стояли на Контрактовій площі. Чому він не викликав підозру поліції? Був чистий, без вибухівки, чи не помітили — чи не схотіли помітити — смертельний ладунок?»

А раптом це смертохристи? Він згадав, що настоятель Іллінської церкви отець Ілларіон — близький друг владики Ізидора — піддав анафемі смертохристів ще в 2077 році, повторюючи цю анафему під час кожного богослужіння.

Раптом у темну воду його думок упав ще один камінь — не камінь, а справжня брила: вибух на стадіоні імені Андрія Боголюбського напередодні футбольного матчу між командами «Суздаль» та «Норд», коли загинуло понад тисячу людей. Дивний збіг обставин: підірвано трибуну для VIP–гостей, на якій мала бути і українська делегація. Тільки взяття у полон скандоруса Святополка внесло корективи — і вони змушені були змінити графік перебування і вилетіти з Суздаля раніше, ніж передбачалося графіком. Сталося так, що загинула частина учасників і гостей коронування, але сам цар уцілів: його золоті сани, запряжені чотирма вороними кіньми, тільки наближалися до брам стадіону коли пролунав вибух. Чи перетинаються концентричні кола суздальського та київського вибухів?

Хтось не хоче відродження державності на землях колишньої УВКФД. Але чи означає вибух у Суздалі, що Хтось не бажає бачити відновлення Імперії Двоголового Орла? Схожі наслідки не свідчать про ідентичність причин. Ключовим тут є — чи залишився в живих під час суздальського вибуху загадковий Фенрир Сьомий, він же — великий князь Чорногорський Драгоєвич?

Гайдук зрадів, бо безсоння розкривало перед ним свої перші таємниці. В скупих повідомленнях з Суздаля не йшлося про долю «великого князя Чорногорського». Потрібна була надійніша інформація.

Він кілька разів намагався зрозуміти, як вирішити цю проблему, вигадував різні неймовірні варіанти (використання китайських народних добровольців з China‑town, які поклялися помститись за загибель своїх товаришів у російських лісах), але концентричні кола питань заплутувались і накладалися одне на одне, доки нарешті одне просте рішення не спало йому на думку Він ледве не заснув, втрачаючи раціональний лад думок, але безсоння чинило опір, не поступалося, поставивши перед Гайдуком ще одне — можливо, найважливіше — питання: навіщо він вихопився перед делегатами віча зі своїм напівблаганням–напівультиматумом одразу після вибуху зламавши весь стрункий сценарій політичної гри як Василеві Волі, так і його опонентам? Це був дійсно божевільний, спонтанний вчинок — чи точний, жорстко розрахований хід, який поставив його в центр подій по створенню нової держави? Навіть перед недремним оком безсоння, перед глибинами ночі, в якій ховалися фантоми минулого, що переслідували Гайдука, він побоявся дати відповідь на це запитання.

Хоча знав відповідь.

Перед тим, як відпустити його в наркотичний порятунок короткого сну, безсоння принесло ще одну муку: Божена сумно дивилася на нього, наче питаючи, чому він оголосив її мертвою, чому поклав усю вину на неї, вбиваючи в собі безжально пам'ять про щастя, яке спізнав з нею. Щоб уникнути її докірливого погляду він притиснувся до сплячої Олі і почав пестити — його рука тихо поповзла з її грудей униз, де були зімкнуті її ноги, чим викликав невдоволене бурмотіння дружини, але потім Оля, не прокидаючись, дозволила йому увійти в себе, і він, відчувши тихе щастя, не затьмарене жодними спогадами і пошуками відповідей, залишився в ній до самого ранку.

Прокинувшись, не зрозумівши, що сталося, і не роблячи спроб перервати близькість, не повертаючись — він обіймав її ззаду — Оля прошепотіла, що їй наснилися яскраве сонячне світло, зелена трава і якісь квіти, що плавали на воді. І сказала, що їй подобається їхня нова квартира, вже тепла, не така холодна і сира, і заплакала, згадавши про вибух, від страху за Гайдука, за себе і за їхню майбутню дитину.

43

Гайдук стояв, обхопивши Олю ззаду і притискаючись до неї, наче вночі, але тепер їх зусібіч щільно оточував натовп — ворухнутися не можна було. Ззаду спину Гайдука прикривав Микита, зліва стояв Невінчаний, ще кілька офіцерів РОК утворили щільне кільце довкола генерал–полковника та його дружини. Вони стояли на Софійському майдані, спиною до пам'ятника Богдану Хмельницькому у кількох метрах від трибуни, на яку був перетворений жовтий двоповерховий екскурсійний автобус; на його даху ледве вмістилася невеличка група людей, які змінювали один одного перед мікрофоном і радісно піднімали вгору руки, коли натовп вітав їхні слова, — хоча це не було безтямне ревище колишніх мітингів, коли здорові і безтурботні люди кричали, свистіли й аплодували невідомо чому, але робили це голосно і радісно. Сьогодні кволий натовп блідих людей, змучених війною і темрявою, голодом і хворобами, вітав нових вождів тихими, схожими скоріше на стогін, вигуками надії та мольби про виживання. Збоку від жовтого автобуса на тимчасових підмостках стояло духовенство на чолі з митрополитом Ізидором (патріарх Київський і всієї України–Руси Мстислав Четвертий напередодні послизнувся у ванній кімнаті й зламав кульшовий суглоб) — всі у святкових, золотисто–рожевих і зелено–золотих ризах; поряд у великій міховій шапці, що нагадала Гайдуку Фрідмана, стояв ребе Мендель, дальній родич майора Давида Бейліна. Намагалися знайти у київській мечеті Ар–Рахма мусульманського імама і запросити на урочистість, але сусіди розповіли, що негайно після Великого Вибуху до мечеті прийшли якісь невідомі люди і вбили імама. Незважаючи на назву мечеті — «Милосердя».

На протилежному кінці майдану у скверику навпроти пам'ятника Хмельницькому рідновіри спорудили ідол Перуна. Величезна п'ятнадцятиметрова постать бога війни, вирізьблена з дуба, вражала уяву: могутній воїн з срібно–чорним алюмінієвим волоссям та гаряче–рудою бородою з мідного дроту (Гайдуку розповіли, що вдень і вночі добровольці несуть варту щоб постать не пограбували мисливці за металобрухтом) гнівно підняв десницю з титановим триметровим мечем–громовідводом; був у важкій залізній кольчузі, тримав лівицею крутий ріг керамічного тура, що коричневою п'ятиметровою горою виблискував біля ніг старослов'янського бога. Група молодих рідновірів у білих одіяннях стояла на дерев'яних лавках, споруджених навколо Перуна, перед яким вже палав жертовний вогонь. Не відомо тільки було, кого збиралися спалити на тому вогні.

До мікрофона підійшов Василь Воля — і тепер на його обличчі, крім виразу скорботи і рішучості, з'явилася нова тріумфальна усмішка. «Дивовижна людина, незбагненна, — подумав Гайдук. — Цей Капран–Воля цілком побудований з патетики, на відміну від інших людей, що складаються з білків та ДНК. Патетика — будівельний матеріал, джерело енергії Волі, його зброя, і треба визнати, що зброя ця потужна. Мабуть, патетика є необхідним елементом, потрібним людському організму наче це рідкісний вітамін, що його багатьом не вистачає».

Воля був у чорній куртці, під яку — Гайдук і Чаленко наполягли — надягнув скандинавську кольчугу–бронежилет. І хоча на вимогу Гайдука урочисту церемонію проводили на два дні раніше, ніж планувалося, і не в концертно–спортивному залі «Космічний», де колись відбувалася інавгурація Клинкевича, як хотів того Воля, а на Софійському майдані (про таємницю місця і часу знали лише кілька найбільш довірених осіб), неспокій переслідував Гайдука. Агенти безпеки, службовці охорони, що стояли в натовпі, снайпери РОК та ЦУК, розставлені на дахах будинків і навіть (незважаючи на протести митрополита Ізидора) на другому і четвертому рівнях Софійської дзвіниці, не змогли б гарантувати безпеку в разі добре підготовленого замаху. Тому Гайдук наполіг на скороченій церемонії.

Владно взявшися за мікрофон, що стояв трохи зависоко, Воля нахилив держак до себе.

— Народе України–Руси! — вигукнув Воля, і його потужний баритон прокотився майданом, стократ підсилений гучномовцями.

— Всеукраїнське народне віче — вільні збори вільних представників вільних міст і вільних земель нашої святої Вітчизни — доручило мені оголосити історичний документ — Хартію відродження держави України–Руси.

Воля зробив паузу очікуючи на радісні вигуки, але майдан мовчав.

— Ми, народне віче,

— об'єднані бажанням подолати смертельну небезпеку що нависла над нашим народом, над усіма народами земної кулі в результаті Четвертої глобальної війни,

— сповнені рішучості чимшвидше побороти згубні наслідки Великого Вибуху і Великої Темряви,

— маючи намір відновити геополітичну роль і міжнародну правосуб'єктність Української держави у кордонах 1991 — 2077 років, урочисто проголошуємо:

Сьогодні, шістнадцятого березня 2079 року, відроджується тисячолітня держава укрів, русів та інших народів, що з давніх–давен проживають на своїй древній землі. Ім'я цій державі — Україна–Русь!

Ми повертаємо державі нашій споконвічне ім'я Русь, вкрадене у нашого народу ворогами з Півночі. Слава Україні–Руси!

Ці слова викликали нарешті реакцію майдану: почулися оплески, вигуки «Слава!». Церковний хор, що складався з семінаристів у чорних сюртуках, проспівав «Алілуя!».

Перечекавши, доки радісний гомін майдану вщухне, Василь Воля продовжив:

— Хартія відродження України–Руси є посланням народові нашому багатостраждальному, народам і державам усього світу про нашу непорушну волю…

«Тут слово «воля» треба писати з великої літери», — подумав Гайдук.

— …бути сильною, об'єднаною демократичною нацією, покінчити назавжди з феодальним минулим, з олігархічною системою правління, з національним приниженням.

Символічно, що наша держава виникає в Нульовий Час, Час Zero, коли можемо починати все спочатку не обтяжені ніякими злочинами і забобонами минулого; з цього дня ми почнемо нове обчислення часу, започаткуємо наш новий український календар.

Нова держава будується як вільний конфедеративний союз самоврядних міст і земель України–Руси зі столицею в Києві, об'єднаний спільними цілями і спільною зовнішньою і безпековою політикою. Україна–Русь складатиметься з чотирнадцяти самостійних суб'єктів Конфедерації, а відтак на нашому прапорі і державному гербі засяють чотирнадцять золотих зірок… Слава цьому сузір'ю! І нехай зростає в ньому кількість зірок! Таких, як Холмщина, Підляшшя, Курщина та Кубань! Вчора віче затвердило текст тимчасової — так званої малої — Конституції держави, яка гарантує всім громадянам незалежно від національної, релігійної, політичної, культурної чи сексуальної орієнтації рівні права і політичні свободи. Велика Конституція України–Руси буде розроблена спеціальною законодавчою асамблеєю і затверджена народним референдумом.

Держава будуватиметься на принципах народного самоврядування, солідаризму і соборності. Вчора також було створено сенат України–Руси — тимчасовий законодавчий орган до часу проведення загальних виборів через чотири місяці…

Гайдук вухам своїм не повірив — адже домовлялися вибори провести за рік.

— …На чолі сенату стоїть відома політична діячка, вірна союзниця нашої партії КУНА Індіра Голембієвська.

Ім'я Індіри зустріли з набагато більшим ентузіазмом, ніж попередні повідомлення. На майдані легко було помітити людей азійського вигляду, що прийшли з Київ–East: за наказом Волі мости через Дніпро були розблоковані відомством Чаленка.

«Інді! Інді!» — скандували люди, що скупчились навколо пам'ятника Хмельницькому.

Василь Воля підніс руки і зі щасливою усмішкою, що освітлювала його обличчя, чекав, аж доки стихне радість прибічників Голембієвської.

— Головою уряду обрано видатного економіста, вченого, менеджера і бізнесмена Никанора Петропавловича Єфім'єва.

Кремезний чоловік — колишній чемпіон світу з реслінгу — вийшов уперед, незграбно вклонившись натовпу наче на килимі перед боєм: мідне широке обличчя з вузько поставленими очима було незворушне, хоча на губах можна було помітити ознаки переможної усмішки. Натовп, в якому стояли качки з рейдерських бригад Єфім'єва, привітав голову ДУР (Донецько–української республіки) розбійним посвистом.

Індіра Голембієвська, вдягнена в темно–червоне шерстяне сарі (Гайдук чомусь згадав виставу з давньогрецької історії на саміті ОГВ в Афінах), підійшла до мікрофона. Кармінова цятка на смаглявому чолі Індіри здалася Гайдукові знаком лазерного прицілу, й він нервово зіщулився, наче перед пострілом. Але все обійшлося. Незрівнянний низький голос Інді прозвучав притягально, так, наче вона запрошувала кожного чоловіка зосібна на побачення.

— Дороїї друзі, мені приємно представити вам видатного революціонера, борця за нову державність, одноголосно обраного вчоpa — першого президента держави Україна–Русь, брата Василя Волю! Во–ля! Во–ля! — гукнула Індіра.

Нарешті злива овацій і схвальних вигуків, що охопила майдан, сповнила тріумфуюче серце Волі справжнім щастям. Хор семінаристів гримнув «Многая літа».

Розчулений президент тричі низько вклонився майдану схрестивши руки на грудях, і знову взявся за мікрофон.

— Брати і сестри! — дзвінко, по–юнацьки пролунав його голос. — Сьогодні на майдані зустрілися давня історія України–Руси та їі майбутнє. Я вклоняюся вам, молоді рідновіри! Ви залишились вірними нашому богу Перуну богу звитяги, громів і блискавок, — і за це слава вам! Слава!

У відповідь молоді люди в білому ревнули: «Перун — Русь — Слава! Перун — Русь — Слава! Воля — Русь! Воля — Русь! Слава!»

— Як вам подобаються ці пердуністи? — прошепотів Невінчаний на вухо Гайдукові так голосно, що викликав невдоволення Олі, цілком захопленої цим дійством.

— Не забудьмо цей день, брати і сестри, — Воля вже повністю заволодів увагою десятків тисяч киян, що згромадились на майдані. — Шістнадцяте березня, четвер. Згадаємо, що четвер — це Перунів день. Відтепер четвер — наше державне і національне свято.

«Що він верзе, цей пердуніст? — з відразою думав Гайдук. — Патетика, особливо коли її забагато, — як неякісне пальне, від якого стріляють двигуни і виникає великий сморід. Уявляю, що думає зараз митрополит Ізидор!»

Воля, наче вловивши в повітрі ці думки, раптово розвернув курс своєї, здавалося б, уже некерованої здоровим політичним глуздом промови на сто вісімдесят градусів.

— Але також згадаймо, брати і сестри, іншу не менш величну гілку нашої цивілізації: християнство! — здавалося, Воля, світле волосся якого ворушив вітер, що посилювався, летить над Софійським майданом, над притемненим Києвом та сірими сутінками України. — Нагадаю, що саме шістнадцятого березня 1241 року після знищення Києва монгольською ордою, на території Софійського собору тут, поряд з нами, — Воля витягнув праву руку у напрямку церкви, — сталося чудесне явлення ікони Божої Матері Київської держави: Божа мати в князівській короні і червоній мантії тримала в своїх руках державні символи Київської Русі, а на колінах Богородиці сидів син її Ісус… Це чудо шістнадцятого березня нагадало всім зневіреним, що прийде час і відродиться могутня держава.

— Чи не геній? — заворожено прошепотіла Гайдукові на вухо Оля.

Між тим, все сильніше здіймався над Києвом вітер, несучи азійський радіоактивний пісок і сажу з тропосфери, з тих чорних хмар, що кружляли низько над Землею; день почорнів, наче згораючи на жертовному вогнищі Перуна, парасольки, розкриті людьми на майдані, під ударами вітру вмить перетворилися на дивні, випотрошені навиворіт опудала зі спицями замість кісток; небом прокотився перший гуркіт далекого грому. Зрозумівши, що натовп на майдані почне ось–ось розбігатися навтьоки, Василь Воля, долаючи опір вітру востаннє схопив мікрофон:

— Сьогодні, у Годину Zero, ми творимо тут, у священному місці Києва, нову історію. Новий час. Творимо нову державу. Державі слава! Героям слава! Богам нашим — слава!

Удар блискавки прийшовся в титановий меч Перуна, який, на щастя, був заземлений. Майдан здвигнувся, наче під час землетрусу. Хмара піску і сажі впала на Київські гори, від чого почорніли золоті бані церков. Люди ховалися в Софійському соборі й під'їздах поблизьких будинків. Охоронці метушилися, допомагаючи керівникам держави злізти з автобуса. Гайдук помітив, як двоє охоронців у чалмах підтримували об'ємний зад Індіри Голембієвської, яка спускалася по залізній драбинці з імпровізованої трибуни.

— Сонечко, тікаймо, — накрив Гайдук курткою голову дружини. — Держава вже проголошена, а ми ще не обідали.

Вони підбігли до «Козака Мамая» саме тоді, коли блискавка вдруге влучила в Перуна, від чого багряно засвітилося його довге волосся на голові та бороді: розпечені алюмінієві та мідні дроти спалахнули, наче на електричній плиті, й вогонь охопив постать бога війни.

Невдовзі на майдані нікого не залишилось — тільки вітер шаленів, перекинувши двоповерховий жовтий автобус та обвуглену постать Перуна.

Через годину почалася океанська злива, яка відмила золоті верхівки церков і фасади будинків від піску і сажі. Наступного ранку всі побачили, що хмари над Києвом — низькі, непроникні й темні, до яких вже звикли люди, — стали легшими, дірявими, готовими до прозорості, і це додало місту трохи світла і надій.

44

Невінчаний знайшов у залишках архівів ВІРУ, що збереглися на Рибальському острові, стару ще за 2076 рік, довідку складену старшим аналітиком Максиміліаном–ІІІ, і передав Гайдуку.

Аналітична довідка щодо діяльності так званого Світового уряду (Клуб Локарно, Швейцарія).

Останніми роками увагу аналітиків, преси, широкої громадськості привертала діяльність так званого Світового уряду (Локарно, Швейцарія), що складається з найзаможніших і найвпливовіших банкірів, політичних та державних діячів, здебільшого відставних, які сповідують найбільш ліберальну, космополітичну, глобалізаційну доктрину створення єдиної економічно–соціальної системи на Землі, керованої Світовим урядом. Ідеологічні засади, на яких будується діяльність Світового уряду, є прямо протилежними, антагоністичними іншому глобальному утворенню — Таємній Світовій Раді зі столицею в м. Чингіз–Сараї (Чорна Орда). Таємна Світова Рада також претендує на роль своєрідного Світового Євразійського уряду, сповідуючи жорстоку диктаторську доктрину всеосяжного втручання держави (авторитарної, тоталітарної) в економічне і приватне життя громадян, максимальне обмеження їх політичних прав і свобод задля досягнення на цій основі прийнятних стандартів життя в так званих керованих суспільствах.

Зіткнення непримиренних поглядів світових урядів Локарно та Чингіз–Сараю є інституційним відображенням філософсько–політичного конфлікту Заходу і Сходу.

Клуб Локарно є добре законспірованою організацією, яка категорично заперечує звинувачення у претензії на роль Світового уряду, підкреслюючи приватний характер діяльності в якості дискусійного майданчика для обговорення актуальних проблем сучасності.

Проте аналіз небагатьох достовірних даних щодо Клубу Локарно свідчить про його глобальний і нерідко вирішальний вплив на хід подій світової історії XXI століття:

1. Клуб Локарно домігся офіційного непроголошення Третьої світової війни (2066-2076), що стало видатною політико–дипломатичною подією XXI століття, новим етапом розвитку т. зв. культури миру. Завдяки рішенням Клубу Локарно війна, що втягнула в свою орбіту 127 країн з населенням 6 мільярдів людей і, безперечно, за своїм характером і кількістю жертв є світовою, за згодою воюючих сторін вважається фрагментарно–регіональним конфліктом, який заторкує лише(!) європейський, центральноазійський, каспійсько–кавказький, американський, східноазійський, близькосхідний та африканський сектори. Це рішення дозволило зберегти, хоч і в урізаному вигляді, глобальні фінансово–торговельні операції та економічні відносини між державами, прямо чи опосередковано втягнутими в світовий конфлікт. В результаті війни провідні ТНК світу (50 компаній), які мають представництво в Клубі Локарно, не тільки зберегли обсяг своїх прибутків, але й значно збільшили його, передовсім за рахунок продажу зброї, спеціального обладнання, медикаментів, засобів зв'язку.

2. Клуб Локарно, рятуючи Конфедерацію держав Північної Америки від неминучого фінансового банкрутства, тотального дефолту і політичного краху, ініціював і успішно провів операцію з переходу від долара до нової міжнародної грошової одиниці ГЛОБО (2055 р), що значно послабило фінансові позиції Піднебесної народно–демократичної імперії та Чорної Орди.

3. Клуб Локарно ініціював і домігся створення Організації глобальної безпеки (2060 p.), куди увійшли, крім Конфедерації держав Північної Америки та країн Європи, Аргентина, Чилі, ПАР, Ізраїль, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та Індія (яка не входить до військового пакту ОГБ). ОГБ вважається військовим інструментом Світового уряду в Локарно.

4. Маючи в своєму розпорядженні потужний економічний, фінансовий, мілітарний та розвідувальний потенціали, Клуб Локарно провів успішні операції в ряді регіонів світу (Східна Європа, Північна Африка, Азія, Південна Америка), організувавши військові перевороти і встановивши дружні до Світового уряду режими, зміцнивши геополітичні позиції глобалістів. Разом з тим, великим перебільшенням є думка, підтримувана низкою політиків і публіцистів, щодо конспірологічної всепотужності Світового уряду. Демонізація діяльності Клубу Локарно, перебільшення його справжніх можливостей не сприяють розумінню дійсної ролі цього феномену XXI століття. Клуб Локарно має грізних ворогів, які досить успішно протистоять його впливам: Піднебесна народно–демократична імперія, Чорна Орда і донедавна Росія є й залишаються активними ворогами Світового уряду та ідеології, яку клуб сповідує. Маючи невеликий офіс в Локарно, Світовий уряд не обмежується перебуванням на території Швейцарії, а проводить свої таємні засідання на закритих фешенебельних курортах, подалі від допитливих репортерів та агентури ворожих держав. Зазвичай спецслужби КДПА, ОГБ, Швейцарії та інших країн–союзників забезпечують надійну охорону членам клубу. Засідання проводяться один раз на рік і лише у виняткових випадках — частіше.

За даними відкритих публікацій та агентурних донесень, структура і мета діяльності Клубу Локарно виглядають так:

— до складу членів клубу, який нараховує 150—200 чоловік (звідки назва С-200, «клуб двохсот»), належать найвпливовіші діячі з числа як діючих, так і колишніх президентів, прем'єр–міністрів, керівників найбільших глобальних банкових, страхових, інформаційно–електронних мереж та корпорацій, короновані особи, знакові інтелектуальні постаті (винахідники, футурологи, дослідники, лауреати Нобелівської премії), найбільш яскраві, всесвітньовідомі представники мас–медіа та шоу–бізнесу.

Повний список членів клубу ніколи не публікувався;

— Клуб Локарно — чітко ієрархізована структура, члени якої поділені, принаймні, на чотири категорії: кандидат у члени (стаж перебування — 5-6 років), дійсний член, член наглядової ради, член Конгрегації — вищого законодавчого і виконавчого органу клубу;

— на чолі клубу (президент) традиційно стоїть упродовж останніх 100 років представник роду Рокфеллерів (нині — сенатор Майкл Рокфеллер, нар. 2001 p.);

— до складу найвпливовіших членів Конгрегації входять (дані на червень 2076 p.):

1. Еммануїл Голдстайн, виконавчий директор клубу, тобто прем'ер–міністр Світового уряду, екс–державний секретар Конфедерацій держав Північної Америки, власник і президент глобальної телекомунікаційної компанії Gold‑net (в т. ч. агентства теленовин GNN); в руках Голдстайна зосереджені всі нитки управління Світовим урядом;

2. Гаролд Міллібранд, екс–прем'єр–міністр Великої Британії, письменник, лауреат Нобелівської премії, автор культової книги «Золотий мільярд», названої Біблією Світового уряду генеральний секретар і головний ідеолог клубу;

3. Жан–Марія–П'єр Шварцештерн - екс–голова Глобального резервного валютного фонду, голова «Credit Global Group» — найпотужнішої фінансової корпорації в світі;

4. Ху Сяо Ставрідіс — екс–прем'єр–міністр Греції, президент світового об'єднання офшорних банків «Апполо», власник острова Мадагаскар, де зосереджено 80% світових потужностей будівництва океанських кораблів;

5. Натан Шириновський, екс–прем'єр–міністр держави Ізраїль, лауреат Нобелівської премії миру, голова Всесвітнього Єврейського конгресу (ВЄК), автор книги «Шлях до примирення. Оновлений Близький Схід — спільна батьківщина євреїв та арабів»;

6. Елізабет Дуглас, екс–генеральний секретар ООН, екс–прем'єр–міністр Австралії, власниця глобального ринку води та харчових продуктів «Water‑Food World Market»;

7 Акіо Ямасіта, екс–прем'єр Японії, президент правління глобальної компанії «Macrosoft‑Power»;

8. Рафаїл Фрідман, член вищого керівництва України, барон, граф etc., засновник і власник всесвітньої транспортної компанії «Friedman» (див. оперативну характеристику ВІРУ від 15.10.2075)[6]

Прізвища ще трьох членів Конгрегації Світового уряду не встановлені. Дані нашої швейцарської резидентури про належність до них Крейди І. О. сумнівні й підлягають перевірці;

Інтелектуальним і мозковим центром клубу (так званим think tank) є Інститут людських перспектив (Institute for Human Prospect) при Стенфордському університеті, який розробляє проекти майбутнього світоустрою і подає їх на розгляд Світового уряду. Інститут очолює Гаролд Міллібранд. Серед основних ідей, що їх приписують ІЛП та Світовому уряду, вирізняються такі:

a/ Тільки Єдиний Світовий уряд (ЄСУ) та єдина система управління забезпечать виживання людства у ХХІ–ХХІІ ст. ст.

b/ На Землі вводяться єдина система влади, єдині Збройні Сили та поліція, єдина грошова одиниця.

c/ Влада на Землі будується за феодально–середньовічним принципом: закріплюються довічне право олігархів на владу і власність — так званий глобальний сеньйорат з васальним закріпленням класу слуг за господарями.

d/ Кінцевою метою ЄСУ є зменшення чисельності населення Землі до 1-1,5 млрд чол., з яких 0,5 — 0,7 млрд становлять квоту китайців та японців.

e/ Найціннішими ресурсами оголошуються земля і вода (питна). Власником всіх с/г угідь на Землі та джерел питної води стає ЄСУ.

f/ Найсерйознішим злочином оголошується націоналізм (сепаратизм), спроба побудови національної, окремої, незалежної від глобальної мережі держави. ЄСУ рішуче поборює всі спроби самовбивчого націоналізму.

g/ Єдиною мовою спілкування для людства оголошується англійська, з наданням перехідного періоду від 10 до 50 років для окремих націй.

h/ ЄСУ є ворогом християнства та інших традиційних релігій та встановлює нову — глобальну — єдину для всіх релігію на Землі.

Представники Клубу Локарно рішуче відкидають як антисемітські твердження своїх опонентів щодо юдо–масонського характеру організації, звинувачення з метою встановити владу ЄСУ, скоротити чисельність землян, називаючи уряд неурядовою філантропічною організацією та дискусійним клубом людей, що сповідують ліберально–глобалістичну ідеологію і яким небайдуже майбутнє людства.

Потрібна додаткова агентурна інформація для об'єктивної оцінки дій та помислів Світового уряду в Локарно.

45

До Локарно Гайдук зміг дістатися тільки 24 березня в п'ятницю. Його вильоту передували довгі радіоперемовини з представниками Фрідмана: були одержані надійні гарантії безпеки для Гайдука і членів делегації, обумовлено маршрут, мету і строки перебування в Локарно. Дуже непросто Гайдукові вдалося отримати повноваження від Василя Волі, який після проголошення Хартії відродження держави й отримання спеціальних відзнак президента України–Руси — булави Богдана Хмельницького, Острозької Біблії та золотої книги «Руська правда» з бібліотеки Ярослава Мудрого, знайденої в 2063 р. у Межигір'ї, — став зовсім неприступним. Ерна Богошитська (збулося пророцтво Палія) стала державним секретарем, керівником канцелярії президента, різко обмеживши доступ до Василя Волі. Гайдукові, який пообіцяв привезти їй найкращі французькі парфуми зі Швейцарії, зробила милість й пустила на п'ять хвилин до старого кабінету Волі, де все вже було спаковано (всі горщики та кістки), готове до переїзду на нове — поки ще не відоме — місце. П'ять хвилин тривали півтори години: Гайдук переконав‑таки Волю в необхідності своєї поїздки до Локарно і переговорів з представниками Світового уряду. Знехотя, бо ненавидів Фрідмана до посиніння нігтів, Воля погодився з аргументами Гайдука і неохоче видав на руки декрет про повноваження вести переговори без права підписання будь–яких, в тому числі попередніх, угод. Навіть з гетьманом часом було легше. Генерал згадав один зі сформульованих ним ще в Америці «законів Гайдука»: кожен новий начальник є повною протилежністю свого попередника — як зовнішньо, так і внутрішньо.

Нарешті всі формальності було закінчено, й Гайдук вилетів до Швейцарії на спеціально зафрахтованому київським офісом компанії «Macrosoft–Power» невеличкому літаку «Сессна–Шкода» — 606 PC серії «Skyarrow»: у розкішному салоні літака, розрахованого на п'ятнадцять VIP–осіб, розмістилися троє охоронців, майор РОК Коваль, призначений новим військовим аташе України–Руси до Швейцарії, Невінчаний та Гайдук.

Генерал летів у похмурому настрої, навіть його улюблене віскі «Бурбон», принесене гарненькою стюардесою, не потішило його: Гайдука переслідувало почуття провини перед Олею, яку хотів взяти з собою до Локарно, щоб хоч трохи розвіялася, відпочила від виснажливої роботи. Василь Воля за нашіптуванням Богошитської відсторонив Олю від діяльності в оргбюро (фактично — канцелярії президента) і призначив її заступником міністра соціальної опіки, де Оля відповідала за найважчий напрям: надання допомоги новим, пов'язаним з Великим Вибухом і Великою Темрявою, спільнотам — слизовикам.

Оля не відмовилась від нової роботи — навпаки, з головою поринула в цю діяльність, яка в більшості революціонерів і будівничих держави викликала огиду. Як людина горда, вона не поскаржилася Гайдуку на несправедливе призначення, на яке погодився її колишній найбільший друг і товариш по революції Василь Воля (Оля хотіла взяти на себе в канцелярії президента відповідальність за встановлення і підтримання контактів з містами і землями нової держави); вона не розповідала чоловікові про дрібні інтриги Богошитської (він знав про це з інших джерел). Оля не хотіла визнати справедливість другого «закону Гайдука»: революційна солідарність закінчується в момент розподілу посад у новій владі. Але він бачив, як дружина страждає від несправедливості. За своєю посадою, надто низькою в ієрархії нової держави, Оля не мала ніякої можливості зустрічатися з Василем Волею, якого вона за допомогою батька врятувала від неминучої смерті в 2076 році, коли ЛУК був розгромлений ДерВаром через агента–провокатора, що втерся в довір'я Василя Волі.

Гайдук з сумом згадував, як пізно повертається додому змарніла дружина, яка всю свою енергію віддає новій справі — допомозі тим нещасним людиноподібним істотам, що творили групи слизовиків. Оля не хотіла нічого їсти, ні розповідати, ні читати, ні навіть кохатися — тільки спати.

Літак, що летів на висоті три тисячі метрів, не зачіпаючи чорні хмари, які супроводжували їх від самого Гостомеля, почав знижуватись. Раптом небо над ними роз'яснилося, наче в крижаному шарі хмар виникла ополонка, і Гайдук побачив унизу блакитну гладінь озера Лаго–Маджоре, оточеного зусібіч темно–зеленими ближніми й синіми — дальніми — горами. Це були Альпи, але лагідні, майже ніжні вигини їхніх схилів ні в чому не нагадували ті суворі, стрімкі гостроверхі, вкриті сяючою кригою та снігом неприступні вершини, що запам'яталися Гайдукові, коли був у Берні й поїхав у гори з добрим другом, начальником департаменту контррозвідки Швейцарії Морісом Швайнштайгером. Їхали в гори (це було взимку) жовтим залізничним потягом, потім піднімалися фунікулером, пересіли у вагончики підйомників — серце завмерло від жаху коли вагончик, розхитуючись на вітрі, завис над засніженою прірвою; нарешті опинилися на вершині гори Шільтгорн, яку обступали такі ж непривітні, сланцевого кольору стрімкі вершини, засипані снігом, випили доброго німецького пива й з'їли неймовірних розмірів шніцель.

Альпи довкола Локарно були зовсім інші — не німецькі, схожі на суворих тевтонських рицарів, а жіночні, італійські.

Пасажири літака заніміли від захвату: вони з монохромної, сумної київської дійсності потрапили до кольорового, забутого ними світу казки — наче більма з очей зійшли.

— Бляха–муха… — вимовив Невінчаний. — Невже так у житті буває?

І почав витирати пальцем очі, щоб зупинити сльози.

Гайдукові перехопило горло, коли побачив гондолу — чорну з золотим візерунком, що тихо пливла по озеру.

Літак повільно спускався вздовж берега, паралельно до пан'європейської автостради Е–Зб. Пілот пояснив, що сідатимуть на штучну бетонну платформу–смугу побудовану поряд з автострадою.

«Сессна–Шкода» навдивовижу м'яко зупинилася метрах у десяти від краю посадочної смуги, за яким можна було побачити прозору воду білі яхти, що гойдалися біля причалів «Marina‑Lokarno».

Їх зустрів молодий, добре виспортований американець, у зеленій альпійській куртці, який представився офісним менеджером Клубу Локарно. Вони всілися у два автомобілі з відкритим верхом — тут стояло субтропічне тепло — й поїхали, перетинаючи старе місто, що потопало в зелені, — до дільниці Монті–Трініті, як пояснив Боб, розташованої у передгір'ях Альп, над Локарно. Боб вибачився, бо (подивився на годинник) у пана Фрідмана власне почався шабад — суботня молитва й час роздумів й вони зможуть зустрітися тільки завтра, в суботу після третьої години пополудні, коли в небі над Локарно з'явиться перша вечірня зоря.

Гайдук ще раз пошкодував, що не зміг узяти з собою Олю до цього тихого раю. Вільний час, що несподівано з'явився у Гайдука, ще більше засмутив його.

Звивистою дорогою вони піднімалися в гори, з насолодою вдихаючи запахи придорожніх буків та виноградників, наче пили терпке вино. Старовинна кам'яна огорожа оточувала місце, куди їх привезли. Над залізною, свіжопофарбованою у чорний колір брамою висіла вигадлива чавунна композиція: химерно закручена виноградна лоза з широким листям сплетінням вусиків і важкими гронами оточувала латинський напис, виконаний чомусь готичними літерами:

NOVUS ORDO MUNDI

«Новий світовий порядок», — зрозумів Гайдук, звернувши увагу на електронний захист стіни й камери спостереження, встановлені на опорах брами.

Їх розмістили в порожньому гостьовому будинку–готелі Villa Dolce Vita. Метрів за сто від них, ближче до лісу з якого починалася гора, стояв темно–коричневий, конструктивістської архітектури плаский триповерховий будинок, вікна в якому вже світилися у цей надвечірній час.

Гайдук відмовився від традиційної вечері, запропонованої Невінчаним, — горілка «Древньокиївська», чорний хліб, сало з часником, ніжинські малосольні огірки, вирощені у китайських теплицях. Невінчаний аніскільки не образився, а спустився до кухні, запросив охоронців та майора Коваля, й, засинаючи, Гайдук почув тиху журливу мелодію надзвичайно гарної пісні, від якої йому захотілося заплакати: Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе, в човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов, як ми любились та й розійшлися, тепер зійшлися навіки знов…

Вів мелодію Григорій Невінчаний, якому вторив приємним тенором майор Коваль. Охоронці тихо підспівували; здавалося, що пісня ця сидить споконвіку в генах цих людей, цього народу все життя якого — це журлива пісня розставань, любові, смертей і вічного очікування злагоди і щастя, недосяжність яких рокована була історією. «Тільки геніально чисті, наївні й люблячі душі могли створити таку пісню, — подумав Гайдук. — Ця пісня — залишок реліктового світу, вже неіснуючого, безжально винищеного війнами, царями, гетьманами, олігархами, генералами, урядами, чужими окупантами та своїми посіпаками… Але світу, що дивним чином залишився в пам'яті цих різних, майже незнайомих людей, які випадково опинилися тут, у Локарно, в центрі грізної сили, що не відає ніяких сентиментів, а домагається лишень нового і раціонального світового порядку; раптом, наче з минулого, з XVII століття, з давно згорілих степів і пограбованих хуторів, перейшовши через мільйони порубаних, розстріляних, згублених голодом і темрявою існування, пісня ця знову ожила…» І Гайдукові гостро схотілося обійняти Олю, захистити її від небезпеки, сказати їй найніжніші слова, яких ніколи не казав жінкам.

Знову як і в ЗЕК-116, коли слухав разом з Боженою, як співали іншу, але таку ж божественно сумну пісню. Гайдук відчув свою упослідженість, свою чужість, віддаленість від якихось святинь, бо не знав найкращих пісень свого народу «Я блудний син. Чи, може, — блукаючий у пітьмі?» — подумав Гайдук, засинаючи.

Всупереч своїм звичкам, він не зачинив вікно в спальні на ніч — вперше за час Великої Темряви, — з насолодою вдихаючи свіже нічне повітря Альп.

В суботу о 4.00 PM Боб, вдягнутий у сорочку для гольфу та світлі штани, завів Гайдука до просторого офісу Фрідмана на третьому поверсі будинку Світового уряду. Вивів гостя на терасу, й Гайдук знову поглянув на черепичні дахи будинків, пальми, що оточували Пьяцца Гранде, білий, легкий, мов птах, палац Миру (Pallazzo del Pace), побудований в 2075 році на честь 150–річчя конференції в Локарно (1925 p.); вирішивши низку проблем, пов'язаних з завершенням Першої світової війни, конференція стала дипломатичною прелюдією до війни Другої. Здаля озеро здавалося темно–синім продовженням середземноморської стихії. Небо над Локарно було насичене сонячним світлом, майже як довоєнне.

Помітивши уважний погляд Гайдука, Боб сказав:

— Нас рятують Альпи. З того боку — така ж сама темрява, як у вас. Нам трохи пощастило.

На терасу вийшов Фрідман, що широко розставив руки, наче збирався кинутись в обійми Гайдука. Але не кинувся.

— Шабад–шалом, — привітався він. — Пропоную повечеряти, обговорити наші справи.

Він провів гостя через порожню бібліотеку, через зал, поділений на ряд невеличких відсіків невисокими, на зріст людини, перегородками: в деяких з них чергові клерки сиділи за комп'ютерами. Це нагадало Гайдуку операційний зал ВІРУ, де працювали офіцери, аналітики–Максиміліани, кожен з яких відповідав за окремий геополітичний сегмент. Нарешті зайшли до їдальні, обставленої старовинними темними меблями. Стіл був накритий на чотири особи.

Їх уже чекав довгов'язий непосидющий чоловік з рудими вусами й невловним пташино–сизим поглядом, який невтомно блукав по кімнаті, не зупиняючись ні на чому більше двох секунд; на чоловікові були старомодний, популярний сто років тому твідовий рудуватий піджак і темно–червоний «метелик» на голубій джинсовій сорочці.

— Гаролд Міллібранд, — кволо доторкнувся до Гайдукової долоні чоловік, бігаючи очима по стінах їдальні. У центрі, над місцем для гостя. Гайдук помітив дивний, не бачений ним досі герб — земна куля (фото, зроблене з космосу), охоплена трьома кільцями: білим — внутрішнім — та золотим і червоним — зовнішніми, на тлі двох вертикально розташованих середньовічних мечів: загострений кінець одного дивився вниз, на південь, а руків'я другого меча було внизу й кінець йшов угору на північ (це виглядало, як шашлик, настромлений на подвійний шампур), в декоративно–орнаментальному оточенні виноградної символіки з уже знайомим написом:

NOVUS ORDO MUNDI

He встигли перекинутися нічого не вартими словами про політ, погоду й Локарно, «місто миру», як до них приєднався ще один учасник зустрічі, якого Гайдук пам'ятав дуже добре: Еммануїл Голдстайн. Всесвітньовідомий політик, творець зовнішньої політики Північної Америки, класик нової дипломатії XXI століття.

Огрядний старий чоловік у важких круглих окулярах у чорній оправі, з фарбованим, ледь–ледь кучерявим колись волоссям, убраний у білий кітель з розстебнутим на брижуватій шиї стоячим комірцем, із золотим орденом, що висів на трикольоровій — біло–золотисто–червоній — стрічці: Гайдук упізнав зменшену копію герба, що висів на стіні.

Своїм характерним, відомим усьому світу низьким голосом колишній всемогутній держсекретар звернувся по–англійськи з жахливим швейцарсько–німецьким акцентом до Гайдука, запросивши сісти спочатку не до столу, а в шкіряні старі крісла, і запропонував сигару та віскі. Від сигари Гайдук відмовився, від віскі — ні.

Фрідман і Міллібранд зручно всілися навпроти Гайдука, взявши до рук високі, спітнілі від холоду стакани з якоюсь молочного кольору рідиною. Голдстайн запалив сигару, від чого в їдальні завис гидкий запах паленої гуми, ковтнув віскі без льоду та содової, подивився уважно на Гайдука і спитав:

— Так що будемо робити з вашою Україною? Як тебе звати?

— Ігор.

— Ігорю, зови мене Ема, — вуркітливо дозволив Голдстайн, що означало перехід на «ти».

46

— Хочу подякувати Світовому уряду за подолання Великої Темряви в окремо взятій країні, — сказав Гайдук, відзначивши подумки, що віскі йому поки що не треба пити.

— Не перебільшуйте наших можливостей, — примружив повіки Голдстайн. — Це вдалося тільки тут, у Локарно, і то завдяки Гаролду, який щодня стирчить годинами на даху ногами догори. Хмари бояться вигляду його жахливих кривих ніг.

Міллібранд байдуже вивчав стелю, не реагуючи на підначки старого.

— Пане Голдстайн…

— Ема, — виправив Гайдука колишній державний секретар.

— Ема, — ледве подолав цей бар'єр Гайдук, пригадавши, що колись у київській школі йому подобалася весела дівчина Емма, в яку всі хлопці були закохані і називали її Емчиком. — Я вдячний вам і вашим колегам за можливість бути тут і обговорити з вами питання, яке нас найбільше турбує. Новообраний президент Василь Воля та уряд України–Руси вітають вас і сподіваються на розуміння.

— Яка площа? — спитав Голдстайн.

— Чого?

— Твоєї України?

— Трохи більше шестиста тисяч квадратних кілометрів.

— Це менше, ніж розміри штату Техас, — підказав Міллібранд.

— А земель сільськогосподарського призначення? — розпитував далі Голдстайн.

— Понад п'ятдесят процентів площі.

— Скільки продуктів харчування ви можете виробляти?

— Можлива продукція зерна — до ста мільйонів тонн на рік, — відповів, як на іспиті. Гайдук. Слава богу пам'ятав.

— Це не так, — сигара Голдстайна викидала хмаринки диму, як локомобіль на Контрактовому майдані. — Наші експерти переконані, що після закінчення Великої Темряви клімат твоєї країні стане настільки сприятливим, що виробництво зерна можна буде підняти мінімум утричі, збираючи кілька врожаїв на рік.

— Може, й так, — дипломатично погодився Гайдук. — Я не експерт з сільського господарства.

— Ми знаємо твій профіль, — зі зрозумінням пихкнув димом Голдстайн. — Продовжуй.

— Ми просимо Клуб Локарно, особисто вас, пане… тебе, Ема, не оголошувати режим ЗОМБІ для України. Це несправедливо і контрпродуктивно.

Тут блукаючий пташиний погляд Міллібранда зупинився на Гайдукові надовго (той згодом зрозумів, що в хвилини гніву погляд екс–прем'єр–міністра Великобританії ставав нерухомим, як при кататонії); нарешті Міллібранд вибухнув вишуканою, повною співучих тьюнів та придихань шекспірівською мовою:

— A справедливо було вашій країні укладати угоду з Чорною Ордою, в результаті якої загинули в Данкерку тисячі британських солдатів? А продуктивно було віддавати українські багатства в руки кримінальних авторитетів, у руки вашого дорогого Крейди? А ви, ваша більш ніж двозначна роль, пане генерале? Через пана Фрідмана ми передали вам наші пропозиції. Цілком розумні. Ви їх відкинули. Тепер ви звертаєтесь до нас. Своєю дворушницькою політикою, своїм сидінням на двох унітазах… bullshit…

Гайдук замислився: чи це слівце з лексикону Шекспіра, чи все ж таки вульгарний американізм?

— …Ви не тільки заслужили режим ЗОМБІ, ви самі напросилися на це. Я вивчив багато публікацій про Україну, починаючи від сера Ланселота Лоутона з 1939 року, і дійшов висновку, що — вибачте мені — більш ледачої й рабськи налаштованої нації в Європі, мабуть, немає. Вам подобається, — на словах «you like» він підніс голос до різкого фальцету — бути окупованими, подобається страждати, жалітися й плакати. На жаль, ви, пане Гайдук, також виявилися дуже типовим українцем. Ми думали, що ви НАША, західна, людина… Хто–хто, а ви розуміли, що відбувається в Україні, але не зробили нічого, щоб зупинити деградацію вашої, колись європейської, держави. Чому найгірші, найубогіші інтелектуально сили регулярно приходять до влади у вашій країні?

Ви слухали цього маразматика Махуна, якому наші хлопці з SIS підставили бюст Черчилля, нашпигований електронікою. Ми знаємо все. Ви хотіли пройти крізь дощ, не замочивши піджак. Ви терпіли поряд з собою агентуру Чорної Орди — в той час, коли в боях у Пакистані й Афганістані гинули британські солдати. Більше того, ви постачали зброю та системи наведення ракет нашим найзлішим ворогам…

Гайдук зиркнув на Фрідмана, але той незворушно сидів у кріслі, п'ючи свій коктейль. «Що за гидоту він п'є?» — подумав Гайдук.

Міллібранд повернувся до Голдстайна.

— Ема, я категорично підтримую введення режиму ЗОМБІ для України. Я рекомендуватиму Клубу Локарно під час чергового засідання прийняти це рішення… Буду наполягати на…

— Я перепрошую, — перервав його пристрасний монолог Гайдук. — Це за вашого прем'єрства Великобританія пережила дефолт і втратила фунт стерлінгів як грошову одиницю? А Шотландія вийшла з британської Співдружності націй? Знав би про це Черчилль…

Міллібранд погордливо посміхнувся, наче почув найкращий комплімент, хоча погляд — нерухомо–чорний — виказав його.

— Генерале, не рекомендую вам брати на озброєння брудні трюки українських політиків, які, замість того, щоб самокритично визнати помилки, розколупують чорні діри в біографії своїх опонентів. Так, я маю скелет у власній шафі. І не один. Але Великобританія навіть після дефолту залишилася великою і вільною країною. Так, наш корабель отримав пробоїну як «Вікторія» адмірала Нельсона, але утримався на плаву. Я пішов у відставку, але Англія залишилася. Нельсон загинув на капітанському містку, але Англія виграла Трафальгарську битву. А ваш дірявий човен — на дні Дунаю.

— Дніпра, — ввічливо підказав Гайдук.

— Не має значення, — огризнувся Міллібранд. — Дно є дно, навіть якщо його називають небом.

— Панове, панове, — пророкотав занепокоєно Голдстайн, доливаючи віскі у свій tumbler. Це був односолодовий шотландський напій «Glenfiddich Ancient Reserve» вісімнадцятирічної витримки. — Ігорю, чому ти не п'єш? Тобі не подобається?

— Я більше кукурудзяне пійло вживаю.

— Американська звичка, — чи то з розумінням, чи осудливо мовив Голдстайн. — Хочеш «Бурбон»?

Гайдукові стало незручно: не час і не місце вередувати й перебирати сортами віскі.

— Пропоную повернутися до основної теми, — миролюбно сказав він, розуміючи, що чортів англієць, якій порівнює себе з адміралом Нельсоном (йому не на Трафальгарській колоні стояти, а сидіти посеред Лондона на колу показуючи всім голу сраку), може зіпсувати переговори й змарнувати всі надії Гайдука на успіх поїздки. — Пропоную відкинути вбік усі емоційні оцінки, а діяти прагматично і досягти взаємовигідного компромісу Ми відновили державність, повернули історичну назву країни, що значно розширює базу національної згоди. Ми відновлюємо Збройні Сили…

— Якою буде чисельність вашої армії? — спитав Голдстайн.

— До мільйона чоловік, включно з допоміжними формуваннями на місцях — так званими братствами, — удвічі завищив цифри Гайдук. — Ми роздаємо землю людям і озброюємо їх, щоб було чим захищати їхню землю. Ми врахували уроки 1918 — 1920 років, коли більшовицькі продзагони терзали Україну, викачуючи з неї хліб. Ви знаєте, що в 1918 році, за наказом Леніна, щоденно з України вивозили від 150 до 400 вагонів з продовольством? Забирали все — зерно, картоплю, яйця, корів, свиней. Німці також грабували Україну вивозили зерно і навіть землю. Це викликало лють українського селянства. Почалися масові криваві повстання. Десятки тисяч повстанців організували загони, які боролися з Червоною Армією. Це страшні людські трагедії. Це була битва не тільки за хліб, а за саме життя. Також хочу нагадати про партизанський рух під час Другої світової війни — як у Західній, так і Східній Україні. Україна була в огні. Під час румунського і російського вторгнення та окупації Чорною Ордою ситуація повторилася. Це нам коштувало мільйони життів, але хліб виявився занадто дорогим для загарбників. Ви хочете, щоб це повторилося? Чи не краще мирно домовитись?

Його співрозмовники мовчали. Гайдук помітив, що Міллібранд робить олівцем якісь помітки. Голдстайн, здавалося, заснув під впливом віскі та власної ваги. Фрідман за весь вечір узагалі не вимовив жодного слова.

— Ми не великі шанувальники Леніна, — раптом прокинувся Голдстайн. — Але що конкретно ти пропонуєш?

Гайдук нарешті наважився ковтнути віскі, відчувши приємний аромат закопченого дерева.

— Пропоную укласти договір, спочатку таємний, між урядом України–Руси та Клубом Локарно. Параграф номер один: Світовий уряд не запроваджує в Україні режим ЗОМБІ. Більше того, включає Україну до «золотого мільярду» і надає нам допомогу в боротьбі з Північним союзом.

— А параграф номер два? — знову почав запалювати свою смердючу вже згаслу сигару Голдстайн.

Гайдук зробив ще один ковток, розуміючи, що гра почалася.

— Ми укладаємо відповідну угоду з ОГБ. «Зерно в обмін на технології». Надлишки продовольства постачаємо згідно з домовленістю зі Світовим урядом. Ми хочемо стати вашими союзниками і партнерами. Сподіваємось на ваше розуміння. Як європейська і християнська країна.

— А що буде з Росією? — спитав Міллібранд. — Наскільки я розумію, у вас сформований уряд запеклих українських націоналістів, які ненавидять Росію і бажають їй загибелі.

— Росія десятки років вела згубну політику ворожнечі зі своїми сусідами. Вона мріяла — і мріє сьогодні — про відродження імперії, про гноблення України, експлуатацію і знищення її природних і людських ресурсів. Росією керували російські націоналісти, набагато запекліші, ніж українські. Це були відверті вороги Заходу. Світовий уряд для них — головний ворог. Сьогодні, незважаючи на всі російські втрати, на території північної Росії формується так звана продовольча армія, інша назва — «Вовки Півночі». Вони готуються до літнього походу в Україну. По наш хліб. Їхня ударна армія нараховує до чотирьохсот тисяч добре озброєних професійних бійців. За таких умов я не можу гарантувати доброзичливого ставлення керівництва України–Руси до Двоголового Орла. Але ми цілком нормально ставимося до російського народу і хочемо жити з Росією в мирі… До речі, прем'єр–міністре, — додав Гайдук. — Наш прем'єр–міністр — росіянин.

— А наш — шотландець, — зло кинув Міллібранд.

— Ви були б готові взамін за скасування режиму ЗОМБІ для України віддати частину вашої території, скажімо Поділля, Нідерландам, які змогли б у кілька разів збільшити виробництво продуктів харчування? — встав з крісла Голдстайн і запросив усіх до столу — Передати в довгострокову оренду? На сто років?

Гайдука всадовили під гербом Світового уряду. До кімнати увійшов літній кельнер, з вигляду латиноамериканець, й почав пропонувати вина — біле та червоне. Фрідман відмовився, Міллібранд попросив білий швейцарський «Ріслінг–Сільванер», а Голдстайн та Гайдук залишились при шотландському віскі.

— Я передам цю ідею керівництву в Києві. Можливо, вдасться домовитись про спільне впровадження голландських технологій, спільну обробку землі. Тут треба думати. Це для нас дуже сенситивне питання. Ми повністю денонсували всі несправедливі угоди щодо передачі землі іншим країнам, і тепер буде важко переконати президента і сенат знову піти цим шляхом, — Гайдук старався бути вкрай обережним. Знав, що все сказане тут фіксується камерами спостереження.

Впоравшись з грецьким салатом, Голдстайн підняв стакан з віскі.

— За тебе, Ігор. Ти не слухай, що тут наговорив Гаролд. Він вважає, що має право ображати всіх, бо він лауреат Нобелівської премії. Але якщо відверто — він чудовий хлопець. У мене з ним лише одна суперечність. Але фундаментальна. Він не вірить, що євроатлантична цивілізація виникла завдяки християнству і базується на християнських цінностях. Заберіть християнство — цей цемент, що об'єднує нас, — і споруда розсиплеться. Навіть я, обрізаний швейцарський єврей, розумію це. І пишаюся своєю належністю до юдо–християнства. А Гаролд — нащадок пресвітеріанських пасторів — заперечує це. Так що переконуй його не в тому що Україна — християнська країна. Ця поезія йому байдужа. А в тому що новий уряд вашої країни і що ти особисто маєте серйозні наміри співробітничати з нами й виконувати ваші зобов'язання.

Міллібранд, не підводячи очей від тарілки, під час цього монологу колупався виделкою в салаті, визбируючи білі кубики грецької бринзи й відкладаючи їх на тарілочку з гарячими булочками.

Голдстайн, ковтнувши наостанок віскі, важко встав з‑за столу, залишивши Гайдука, Фрідмана та Міллібранда доїдати обід, і запропонував їм попрацювати разом у неділю та понеділок, щоб скласти спільний документ, який можна було б представити на розгляд загальних зборів Клубу Локарно у травні.

47

За кормою сіро–сталевої, броньованої, наче бойовий катер, яхти Фрідмана «Пауль Целан», обладнаної засобами протиракетного захисту пінилась вода, розходячись чітко окресленим трикутником прохолодних хвиль по поверхні Лаго–Маджоре. Ніяких концентричних кіл, ніякої заплутаності водного малюнка. Гайдук, Фрідман та Міллібранд сиділи в каюті, оздобленій червоним деревом та слоновою кісткою, а їхні охоронці, майор Коваль та Невінчаний, пили пиво, милуючись видами умиротвореного недільного Локарно і ловлячи перші сонячні промені знекровленими обличчями.

Документ склали за один день — не знадобився понеділок, — оскільки Міллібранд, який, очевидно, отримав відповідні інструкції Голдстайна, не викидав більше ворожих коників, а працював чітко, з вправністю досвідченого британського юриста.

Гайдук боровся за кожний параграф, кожне слово документа, розуміючи, що і хто чекає його в Києві. Його партнери, здається, це теж розуміли, намагаючись знайти компроміс, не ставлячи Гайдука у безвихідне становище.

Під час короткої перерви на ланч, сидячи на кормі, над якою тріпотів червоний прапор з білим хрестом, згадали про книгу Міллібранда «Золотий мільярд», за яку він отримав Нобелівську премію.

— Наші вороги постаралися демонізувати цю книгу, порівнюючи її з «Майн кампф» Гітлера, представити її як людиноненависницьку програму знищення людства, — розповідав Міллібранд, дрібними ковтками смакуючи каву неспокійно нишпорячи поглядом по горах, наче очікуючи звідти пострілів. — Проте цю книгу я написав на основі циклу лекцій в Оксфордському університеті, прочитаних мною в 206З році. Погоджуюсь, що книга провокативна, але це провокація інтелектуальна, спроба локатором уяви пройтись по майбутньому, промацати його обриси… Я ніколи в житті не стверджував, що треба нищити три чверті людства. Мав на увазі, що людство само себе знищить, що, власне, і сталося. Ви знаєте, що є найбільшим інтелектуальним гріхом людства?

На свіжому вітрі кава в чашці Гайдука швидко вистигла — він попросив стюарда долити гарячої. Запитання Міллібранда застукало його зненацька.

— Не знаю, — знизав він плечима. — Можливо, небажання робити висновки з минулого?

— Якраз навпаки, — Міллібранд обережно поставив білосніжну чашку на стіл. — Найбільший гріх і найбільша провина — відсутність уяви, брак креативності, невміння і страх зазирнути в майбутнє. Коли я був прем'єр–міністром від цієї чортової консервативно–лейбористської партії, ви що, думаєте, я не розумів, що ми наближаємось до дефолту? Але мене не хотіли слухати мої «конлейби» — боялися програти вибори, втратити владу. Я залежав від більшості.

Відтоді я зненавидів політику, яка тримається на більшості. А повинна триматися на меншості — бо тільки меншість, одиниці знають, що робити і які рішення треба приймати. Ніяка тупа сіра більшість не здатна народжувати яскраві ідеї. Тільки одиниці, обрані небом люди. Але вони, крім бачення, повинні мати рішучість взяти на себе відповідальність за реалізацію своїх ідей.

Міллібранд намагався пригладити пальцями розкуйовджені руді вуса.

— Зараз унікальний час в історії людства. Все знову починається з нуля. Час для сміливих мореплавців, час Колумбів. Час Великої Гри.

— А це правда, що ви пропонуєте знищити християнство, інші релігії, встановити нову релігію?

— Дурниці! — закипів Міллібранд. — Християнство само себе закопало. Націоналізм знищив християнство, бо ірландці уявляють Христа у вигляді бойовика IRA, який карає клятих англійців, китайці думають, що Христос — буддійський лама з Тибету, а росіяни — що Христос блакитноокий блондин, офіцер КДБ, схожий на Сєргєя Єсєніна. В світі з'явилися тисячі різних Христів. Тому всі ці вигадки треба полишити в минулому.. Думаю, що ідея поклоніння часу та енергії плідна.

— Чи грошам, — додав Гайдук.

— Грошей в майбутньому не буде. Будуть кредитні картки. Кожному при народженні Світовий уряд дає кредит. Умовно кажучи, десять тисяч фунтів. На все життя. А ти можеш робити з кредитом, що тобі заманеться. Пропити, програти в казино, вкласти в освіту в бізнес. Якщо збанкрутував, ти переходиш до касти боржників. Тобто слуг. Будеш служити там, де тобі скажуть. І тим, ким тебе призначать. Владу і всі права матимуть кредитори.

— Скажіть, а що сталося з Крейдою? — перевів розмову на іншу тему Фрідман. — Українська розвідка знає?

— Українську розвідку ще треба відродити. А про Крейду — нічого не відомо.

Фрідман мерзлякувато підняв комір чорного сюртука. «Який м'який, лагідний котик, — подумав Гайдук. — І як раптово, ніжно усміхаючись, перетворюється на безжального звіра».

— Ходять чутки, — застебнув верхній ґудзик сюртука Фрідман, — що Крейду бачили в Мексиці в оточенні Хосе Сапатерро.

Він скоса зиркнув на Гайдука — чи той заковтнув гачок з наживкою.

— Ви допоможете? — спитав Гайдук.

— Для такої святої справи не пожалію ні грошей, ні часу. Але не раніше, ніж мої автоколони поїдуть по шосе Львів — Харків.

Повернувшись до теплої, затишної каюти, вони ще раз перечитали складений ними документ і завізували його своїми ініціалами на кожній сторінці.

ТАЄМНО 26 березня 2079 р., Локарно

ПРОТОКОЛ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Між урядом України–Руси та благодійною організацією «Клуб Локарно»

Беручи до уваги необхідність подолання наслідків Великого Вибуху і Великої Темряви;

Враховуючи критичну ситуацію, в якій опинилося людство і в тому числі Україна–Русь в результаті глобальної ядерної катастрофи;

Сповідуючи спільні ідеали демократії та сталого розвитку;

Виходячи з факту відновлення державності України–Руси та її керованості;

Бажаючи розвивати співробітництво і дружні відносини між Україною–Руссю та миролюбними демократичними державами;

Маючи волю спільно подолати брак ресурсів, особливо продовольчих та водних.

Сторони домовились:

1. Клуб Локарно не розглядатиме Україну–Русь як ворожу державу, таку, на яку повинен бути розповсюджений режим ЗОМБІ — Зони особливих міжнародно–безпекових інтересів світової спільноти.

2. Клуб Локарно визнає легітимність і міжнародно–правову суб'єктність новопроголошеної держави Україна–Русь в кордонах 1991 року і готовий співпрацювати з урядом цієї держави з широкого кола питань, що становлять спільний інтерес.

3. Співпраця відбуватиметься на взаємовигідній основі, на принципах поваги до інтересів партнерів та взаємодопомоги; обидві сторони поділяють такі євроатлантичні цінності, як демократія, свобода, верховенство права.

4. Україна–Русь відкриває свої шляхи сполучення, транзитні маршрути та телекомунікації для країн та корпорацій, інтереси яких представляє Клуб Локарно.

5. У свою чергу Клуб Локарно надає політичне, фінансово–економічне та технологічне (включаючи нові види озброєнь) сприяння державі Україна–Русь у відбудові фінансової системи, інфраструктури, сільського господарства, військово–промислового та телекомунікаційного комплексів.

6. Взаємодія здійснюється за принципом «зерно в обмін на технології».

7. Україна–Русь прихильно розглядатиме проекти, запропоновані Клубом Локарно, щодо створення спільних підприємств у сільському господарстві, енергетичному, оборонному, фармацевтичному і телекомунікаційному секторах.

8. Співпраця між Україною–Руссю та Клубом Локарно починається негайно, після підписання цього протоколу президентом держави В. Волею та виконавчим директором Клубу Локарно Еммануїлом Голдстайном.

9. Для обговорення всіх практичних аспектів виконання протоколу створюється двостороння комісія, на чолі якої стоять:

Від України–Руси — начальник Розвідувального комітету (РОК, ІпСот) України–Руси, радник президента з безпеки, генерал–полковник Ігор Гайдук.

Від Клубу Локарно — екс–прем'єр–міністр Великобританії п. Гаролд Міллібранд, виконавчий секретар клубу.

Протокол не підлягає публікації в ЗМІ та ратифікації в парламентах зацікавлених країн.

* * *

Вже коли прощалися ввечері на причалі, дякуючи один одному за добре зроблену роботу. Міллібранд, дивлячись кудись вбік, наче ненароком, спитав:

— Генерале, ви нічого не чули про ваш Чорнобиль? Я маю на увазі «Чорнобиль-30».

Гайдук здивовано поглянув у вічі Міллібранду наче чесний школяр, якого запідозрили у користуванні шпаргалкою, але екс–прем'єр–міністр не схотів зустрітися з його поглядом, продовжуючи вивчати архітектуру Локарно.

— Нічого не чув. А що — щось трапилось? Я думав, що про Чорнобиль всі уже забули.

— Забудьмо і ми про це, — Міллібранд з неочікуваною силою та енергією потиснув Гайдукові руку і сів до свого чорно–срібного, як катафалк, «Роллс–Ройса».

Фрідман також почав прощатися з Гайдуком, поскаржившись на нездужання дружини, якій не допоміг Суздаль. Гайдук згадав свідчення Святополка Рьонгвальда–Блідого, який повідомив, що ніякої дружини Фрідман до Суздаля не привозив: його супроводжували двоє хлопчиків–сефардів з Ефіопії. Його коханці. Пізнання цієї маленької приватної таємниці в епоху всесвітньої розпусти аж ніяк не потішило військового розвідника. Тільки додало невеличкий штришок до портрета Фрідмана.

Доторкнувшись до спітнілої долоні Фрідмана і одразу забравши руку Гайдук спитав:

— Якщо не секрет — що ви пили вчора під час обіду? Білий сік.

Фрідман вишкірив свої білосніжні зуби.

— Це айран. Турецький айран. Рекомендую, генерале. Підвищує потенцію, поліпшує травлення.

Йому подали не бачений Гайдуком гібрид автомобіля та літального апарата, який після того, як за Фрідманом та його охоронцями захлопнулись дверцята, стрибнув чорним вороном угору і зник у напрямі Альп.

48

Пізно увечері того ж дня (вилітали з Локарно вранці о 7.00 AM), коли Гайдук працював з лептопом, шифруючи певні документи, надані йому Фрідманом, і роблячи помітки, до його кімнати без стуку ввалився Невінчаний і одразу впав на коліна. «Чи він п'яний, чи я знову — отець Фавн?» — подумав з острахом генерал і кинувся підводити обважнілого Невінчаного. Запаху алкоголю не відчув.

— Тільки не сердьтеся, Ігорю Петровичу. Але я не їду з вами.

Ці слова боляче зачепили Гайдука — набагато сильніше, ніж міг уявити. Втрачав ще одну близьку людину.

— Що сталося?

— Нічого не сталося, — не піднімався з колін Невінчаний. — Совість замучила. Не можу повертатися зараз.

— Григорію Івановичу, заспокойтеся. Встаньте з підлоги. Коліна болітимуть. І розкажіть усе по порядку.

Невінчаному важко було підвестися: він спробував спертися на стілець, але не вийшло. Гайдук подав йому руку допоміг.

— Немає ніякого порядку, Ігорю Петровичу, — важко сів за стіл Невінчаний, опустивши голову. — Життя моє — суцільне пекло.

— Вип'єте? — запропонував Гайдук.

— Ні, — рішуче відмовився Невінчаний, і це ще більше вразило генерала. — Просто вислухайте мене. Пам'ятаєте, як ми з вами розпрощалися біля Вінниці… того дня, коли російські ракети летіли над нами?

— До кінця своїх днів не забуду.

— Ви вирішили повертатися до Києва. А ми з полковником Палієм пішли на Вінницю. Страшна картина. На вулицях — нікого. Темрява… Ми одні. Якісь бандюки до нас кинулися — ми їх пристрелили. Палій сказав мені, що добиратиметься до Тульчина. Там жили його батьки. А я вирішив йти до Греції.

— До Греції? — не повірив Гайдук.

— А що тут дивного? Там залишилася моя сім'я… на Родосі. Віра з дівчатами… Жили в рибальській халупі біля моря… І чого ви дивуєтесь? Наші предки ходили до Греції, на гору Афон. Я сам читав. Коротше — я вирішив йти, шукати Віру. Хоча, по правді скажу вам, нам не треба було тоді розбігатися. Треба було разом триматися…

— Треба, — підтвердив Гайдук. І подумав: «Шукати Віру. Ми всі розійшлися шукати віру».

— Головне було — пройти через Румунію… до Болгарії. Бо якби румуни здогадалися, хто я такий і що робив під час війни, мені був би кінець. Я з Вінниці пішов до Могилева–Подільського. Там у мене друг старий жив, ще в дивізійній розвідці разом служили. На другому боці Дністра — Молдова. Село Атаки. Зайшов до друга, щоб він зробив мені якісь документи для Європи… Мовляв, я Грегор Іонеско чи Петреско, молдаванин темний… знаю кілька слів румунською… Думав, пройду. А що? — Невінчаний підняв голову й у в світлих очах його засвітилися зухвалі блищики. — Держави всі впали. Темрява, паніка, кордонів не існує, повний бардак. Ідеальний час для гулів по Європі. Такий був план…

Невінчаний надовго замовк, а Гайдук і справді почував себе отцем Фавном — Георгієм, тільки бойового прапора не вистачало, щоб покрити голову Невінчаного. Не перебивав його, не спонукав до прискорення розповіді, знаючи, що сповідь — як ріка: бурхлива і нестримна у своїх верхів'ях і застійна й пересохла у розлогому піщаному річищі.

— Плани… плани… Чого все варте? — Невінчаний обмацував пальцем бороду, яку так і не поголив. — Я захворів, і друг… падлюка цей. Шнур, вигнав мене на вулицю… і я пішов в Атаки… рачки повз по мосту, де нікого не було. Чорний Мор звалив мене. А на тому березі побачив мене старий циган, який продавав мідні тази… і покликав її. Не пам'ятаю, як цигани підважили мене на воза… і я втратив свідомість… А коли оклигав, мені здалося, що наді мною стоїть сама діва Марія. Ви вірите?

— Вірю, — хитнув головою Гайдук.

— А я й досі не вірю, — стукнув кулаком по столу Невінчаний. — Бо то справді була діва Марія. Ну не зовсім діва — двоє хлопців у неї було, і не зовсім Марія. Її звали Маріола… чи Маріоара… я її Марійкою звав. Небесної краси жінка — висока, ставна, смаглява… знаєте, як у тій пісні: «там смуглянка, молдаванка собирала виноград»… чорні брови і божественні очі… а які груди! Вірите?

— Вірю, — сказав Гайдук.

— А я не вірю! Все здається, що мара якась… Чоловік її пішов до Румунії й не повернувся… Вона виходила мене, а потім лягла зі мною… І це було краще за всі ліки, за всі її бульйони та трави. Ви не повірите, Ігорю Петровичу.

— Повірю, — сказав Гайдук і подумав: «Ще одна Зара».

Невінчаний почав бити себе по лисій голові, але робив це не дуже охоче, а так — для годиться, позиркуючи на генерала — яке враження справило це дійство, запозичене з провінційних театрів.

— Тут без чаклунства не обійшлося. Від неї йшов якийсь дивний, незрозумілий запах. Ні, не парфуми. Щось інше. Одного разу я побачив пляшку з зеленою рідиною. Подумав — ось воно, приворот–зілля.

Потім, коли одужав, прочитав напис на пляшці: лістерин. Для дезінфекції. Щоб не захворіти від мене… Маріола не захворіла… це я, чорт лисий, захворів на неї. Бо коли одужав — залишився з Марійкою. Чоловік її був ковалем, мав невеличку кузню. Жили вони на Каларашівці, біля жіночого монастиря… Там місця божественні, Ігорю Петровичу. Гори, ліс густий, джерельця води чистої… як у раю. І все це на березі Дністра. Ну я почав потроху в кузні працювати… Йона, старший син Маріоли, допомагав мені. Важко було — темрява, злидні, мор, але я, грішним ділом, вирішив там залишитися. Я не пішов шукати Віру, а залишився… Уявляєте? Але ж я люблю Віру і своїх дівчат, ви мені вірите?

Гайдук дипломатично промовчав.

— Я зрадник, зрадник! — знову Невінчаний наніс кілька ударів долонею по черепу — Відпустіть мене… піду до Греції.

— Відпускаю, — сказав Гайдук, не додавши при цьому: «гріхи твої». Бо гріхи Невінчаного були й гріхами Гайдука. — Але за однієї умови.

Невінчаний перестав ляскати себе по лисині й уважно втупився хитрим поглядом в Гайдука.

— Мене також мучать мої гріхи, Григорію Івановичу. Мучить доля мами… Тому після Греції прошу вас піти до Польщі. Це майже по дорозі, — він відірвав аркушик з блокнотика, що лежав біля телефону. Черкнув на папірці з написом «Villa Dolce Vita» кілька слів та цифр й дав Невінчаному, який перестав розігрувати героя давньогрецької (чи новомолдавської) трагедії й усміхнувся так радісно, що Гайдук подумав: якщо не знайде Віру з дівчатами, то до Маріоли неодмінно зазирне. — Тільки не застрягніть знову в цих Атаках.

— Ні, — сумно похилив голову Невінчаний. — Повернувся чоловік Марійки — страшний циган з одним оком — і побив мене. А Йона йому допомагав. Вірите?

— Вірю, — ледь не розсміявся Гайдук.

— Але я слід залишив їй у животі. Глибокий слід. Цікаво мені знати, хто народився. Хлопчик чи дівчина? Бо від мене тільки дівчата народжуються.

— Коли і як ви підете?

— Ігорю Петровичу прошу вас відпустити зі мною охоронця Віктора, — Невінчаний вирішив «прокачати» Гайдука по повній програмі. — Він мови знає і наречену хоче розшукати в Італії.

Гайдук присвиснув.

— Тут у вас ціле пан'європейське турне намічається. Ось, візьміть.

Він витягнув з сумки жовту замшеву торбинку з золотими імперіалами, випущеними років двадцять тому європейським резервним банком, коли розпадався Європейський Союз, і віддав торбинку Невінчаному.

Той сказав, що від'їжджають вони негайно — їх чекає найнята Віктором карета, яка довезе їх до Мілана.

Обнялися міцно. Невінчаний ще раз схлипнув для порядку, а Гайдукові стало боляче, бо не знав, чи побачаться ще колись. Так і забув спитати, чому Невінчаний після Атак опинився саме в ЗЕК–116, де зустрів Гайдука біля церкви.

Вночі Гайдука знову мучило безсоння, терзали думки про маму та Олю. Думав болісно: чи не надурили його хлопці зі Світового уряду з угодою про ЗОМБІ і чи погодиться з її положеннями Василь Воля? Хто в цей Нульовий Час може поручитися за виконання будь–яких договорів? Велика Гра — жорстока річ.

У плетиві цих думок Гайдук раптом згадав, що Невінчаний, розповідаючи про свою історію кохання до Маріоли й свого вигнання з раю старим циганом, жодного разу не вимовив своє бойове гасло «бляха–муха».

Чи можна в це повірити?

49

Перше сонячне вікно у хмарах, що чорним коконом сповивали Землю, виникло у Тибеті, в колисці Людства, точніше над Лхасою. Бо саме тут оселився Бог. Духовний вождь Тибету — Далай–Лама XVI, який після повалення китайської окупаційної влади повернувся до Лхаси і розмістився в палаці Потала, люб'язно поступився Богові своєю літньою резиденцією — палацом Нарбулінгка, де все тішило Богову душу — і свіжа зелень бамбукових заростів, і озерця прозорої гірської води, і білокамінні постаті левів із зеленими бородами, і священна тиша в кімнатах, де легко було молитися й думати.

За всю історію існування Землі Бог уперше зіткнувся з ситуацією відсутності часу. Нульового Часу: якщо в момент створення Ним Всесвіту за допомогою Великого Вибуху часу взагалі не існувало й не могло існувати, бо таким був фізико–математичний розрахунок цього проекту, то зупинка часу після випадкових, неочікуваних, не санкціонованих Богом ядерних вибухів, стала неприємною несподіванкою, яка поставила перед Богом і Людством цілу низку складних питань:

— як довго може тривати Безчасся?

— чи дає Час Zero право на повну денонсацію, забуття, ігнорування всіх попередніх Божих заповідей, людських законів та історичних традицій?

— чи справді в умовах відсутності часу можна вирватися зі старих політичних, релігійних, національних та інших гетто, зламати всі стіни й кордони, позбутися всіх табу й почати знову — з чистого аркуша — творити нові громади, нації, держави — тобто абсолютно нову дійсність, незалежну від минулого?

Бог скликав глобальну нараду, на яку запросив свого улюбленого Сина Ісуса Христа, пророків та апостолів; учасники наради зліталися тихо, як птахи небесні, не привертаючи до себе жодної уваги мешканців Лхаси, оскільки в цей час святкувався Сагаалган — буддійський Новий Рік. На відміну від яскравих, червоних і помаранчевих, буддійських строїв, учасники наради, що зібралися в бамбуковій залі палацу Нарбулінгка, вдягнені були в біле.

Означивши проблему. Бог попросив висловитися, пообіцявши вислухати всіх.

Зіткнулися дві думки — Святого апостола Павла, який категорично виступив проти ліквідації попередньої спадщини людства, особливо заповідей Божих та Святого Письма, що могло б призвести до руйнівних наслідків і повалення освяченої тисячами років розвитку людської цивілізації, яка базується на усталеному Богом світопорядку. Всі спроби перекреслити попередній шлях людства є надзвичайно небезпечними. Святий апостол Павло навів приклад, звернувши увагу учасників наради на події в Україні, де місцева націоналістична верхівка, використовуючи як привід Нульовий Час і Велику Темряву, вирішила з самого початку будувати історію своєї нової держави, ігноруючи вічні, Богом дані типологічні особливості українського характеру — тупу покірливість, почуття меншовартості, зрадництво, духовне холуйство, заздрість і продажність. «Звичайно, — підкреслив Святий апостол Павло, — не може йти мови про якийсь успіх на цьому згубному шляху: якщо пекло перейменувати на рай, від цього ніщо не зміниться. Дияволів можна пофарбувати набіло, але хвости в них залишаться» (сміх у залі, оплески).

Апостол Фома не погодився з міркуваннями Павла і заявив, що зараз саме той час, коли Бог має можливість запровадити необхідні реформи, докорінно змінити саму парадигму життя на Землі, враховуючи екологічну кризу, й дати людям новий, удосконалений закон.

«Безвірництво, цинізм, втрата довіри до всіх інституцій, в тому числі до Бога, сягають глобальних вимірів і є надзвичайно небезпечними. Рівень несвободи на Землі зріс до критичних величин. Люди не вірять нам, бачачи, що їх переслідують несправедливість, страждання, поневолення, злидні. За всієї моєї поваги до апостола Павла, я не заганяв би Україну в стару іржаву клітку, а навпаки — дав би цьому доброму християнському народові, серед якого багато доброчесних, мужніх і світлих людей, шанс побудувати дійсно справедливу, добробутну державу. Дайте Україні шанс!»

На нараді в Лхасі виразно означився конфлікт між табором консерваторів, які виступають проти будь–яких змін, та реформаторами. Один з младореформаторів, євангеліст — лікар і письменник Лука запропонував переглянути всю систему відносин між Богом і людьми, твердячи, що в іншому випадку світобудову спіткає крах. Євангеліст Матвій, як колишній працівник державної податкової адміністрації Риму, закликав звернути більшу увагу на питання соціальної несправедливості, які породжують спалахи насильства на Землі. Ще один оратор, молодший апостол Варрава, запропонував знову вислати Сина Божого Ісуса з його смертною місією на Землю — аби відновити віру людей в Бога і тим самим зрушити Нульовий Час з місця. Ця провокаційна пропозиція викликала особливо палкі протести й дуже не сподобалась Богу, бо ставила його в незручне становище: повторно посилати на муки і смерть Христа, особливо в час, коли Ізраїль та Іран обмінялися ядерними ударами, коли Єрусалим випалений радіоактивним промінням, — чи це не вершина безглуздя і визнання власного безсилля?

Тому Бог прийняв мудре, як і завжди, рішення:

1. Залишити у повній недоторканості всі фундаментальні постулати свого віровчення та світобудови, незважаючи на будь–які зупинки часу.

2. Для оцінки нової ситуації на Землі таємно вислати до народів людських п'ятдесят апостолів і пророків, надавши їм відповідну сучасну форму існування.

3. Створити погоджувальну раду, куди мають увійти порівну представники консерваторів та реформаторів для прийняття узгодженого рішення щодо виходу з абсолютно нової ситуації в історії Всесвіту.

Частина четверта. СЛИЗОВИКИ

50

Гайдук отримав запрошення Василя Волі прибути на засідання Вищої державної ради, яке мало відбутися у понеділок, 3 квітня, о 10.00 AM у Палаці президента. Тема засідання — внутрішня ситуація в державі.

Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі — мармуровому будинку язичницької ассиро–вавилонської комуністичної архітектури. Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни. Навколо тридцятиметрового заввишки простору залишеного для Ідола, закручувалася спіраль допоміжних приміщень та залів. Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому — у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично — не відриваючись від життя народу в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України–Руси з'єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених нещастями киян. Крім того, поряд, на Подолі, у China‑town, дислокований був корпус китайських народних добровольців, на захист яких покладався молодий президент.

При вході китайські гвардійці в яскравих гуцульських строях — коротких сардаках з червоного сукна, під якими крилися теплі бронекептарі, — ретельно перевірили документи Гайдука, пропустили через сканер і прилад для ідентифікації сітківки ока; Гайдук звернув увагу на те, що на озброєнні цих китайсько–карпатських воїнів з'явилися автомати нової конструкції, яких ще не бачив: чотириствольні, з важким квадратним магазином, наче в англійських старих кулеметів.

Всередині палацу здіймався дерев'яний гігантський тотем — постать Перуна, обпалена блискавками на Софійському майдані: спалене волосся замінили новим, обгорілу поверхню пофарбували наново, титановий меч тепер не дивився в небо, а вістря його встромлене було в мармуровий постамент, на якому стояв Перун. Керамічного бика не було — мабуть, не вмістився. Це все нагадало Гайдукові Національний музей в Оттаві, розташований на лівому — французькому — березі ріки, навпроти парламенту. В музеї тому зберігалися височезні індіанські тотеми, вохряно–рудого кольору з численними чорними очима на зеленому тлі, з воронячими дзьобами та людськими ногами. Довкола Перуна стояла почесна варта рідновірів — хлопці та дівчата з натхненно–урочистими обличчями у білих довгих сорочках, з сокирами і мечами в руках.

Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти — кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами. Щоправда, жодне світло у вікна ще не зазирало, вітражі були похмуро–темні, як і небо над Києвом, але електричного світла всередині кабінету було вдосталь.

Над столом Волі висіли уже знайомі Гайдуку роги бика, а археологічні знахідки президента були вигадливо вкомпоновані в підсвічені зсередини скляні шафи, що самі по собі сприймалися, як музейні експонати. Навпроти президентського письмового столу, не захаращеного жодними паперами, стояв круглий стіл для засідань на тридцять місць. В середині кола, замкнутого столом, на спеціальній підставці розмістився цілий гай бонсаїв — карликових дерев–азалій, що рожевим і темно–червоним цвітом мали створювати урочисто–радісний настрій.

Та нерадісною була розмова.

Василь Воля, змарнілий, з суворим виглядом, оглянув усіх присутніх, наче рахував — хто прийшов, хто і з яких причин відсутній. Поряд, з правого боку сиділа Богошитська з восковим, як здалося Гайдуку лицем покійниці. З лівого боку — Чаленко у незмінному чорному мундирі. Тепер уже не Богошитська подавала гостям Волі каву — подавали їй вимуштрувані хлопці з управління охорони.

Гайдук відчув, що за час його відсутності щось трапилось, щось змінилось — наче помінялася картинка калейдоскопа після чергового повороту тубуса.

— Шановне товариство, — кудись зникли «брати і сестри», — останніми днями мала місце серія вибухів у Києві, Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпрохрестовську, Криму та Львові. Загинуло двісті п'ятдесят три чоловіки, поранених — сто сімдесят один. Почерк терористів той самий, як і під час засідання Всеукраїнського віча на Подолі: вибух автомобіля, великої потужності заряд з дистанційним управлінням.

Вибухівка своя, українська. Жоден з терористів — підкреслюю, жоден — досі так і не схоплений. Єдина зачіпка, яка в нас є — це непідтверджена заява якоїсь нікому не відомої організації про оголошення тотальної війни нашій державі. Думаю, ви розумієте, наскільки відповідальний період переживає держава: почалася виборча кампанія, ледве–ледве налагоджуються діалог і обмін товарами між містами і землями, нас чекають закінчення Великої Темряви і посівна кампанія, відродження зруйнованої економіки і розбудова сил правопорядку.

І в цей критичний час хтось — і це ваша відповідальність, пане Чаленку знати, хто цей хтось, — Воля гнівно повернув голову до генерала з косичкою, — намагається зірвати процес державотворення, довести, що ми — нікудишня держава, яка не може ні себе, ні народ наш захистити. Що порадите зробити? Оголосити надзвичайний стан? Але це означає — розписатись у власному безсиллі. Люди скажуть: чого варті ці керівники і ця держава, якщо не можуть упіймати купку зловмисників–терористів? Я слухаю вас.

Всі пригнічено мовчали. Гайдук дивився на азалії, які здалися йому плямою крові на асфальті. Ні газети, ні двогодинна програма урядового телебачення не повідомляли про терористичні акти, що відкрило простір для чуток і домислів — мовляв, готується підрив ледве відновлених електростанцій та хлібопекарень, водогінної мережі й залізничних станцій. «Це перше серйозне випробування для держави, для всіх нас», — подумав він. На його подив, першим узяв слово не Чаленко, а Богошитська.

— Я думаю, шя–я-новні, — розмірено–дидактично мовила вона, роблячи наголос на шиплячому — що маємо справу з добре спланованою, широкомасштабною провокацією ворогів нашого президента — Василя Волі. Наголошую: саме проти шя–я-новного Василя Маркіяновича. Комусь не хочеться миру в державі, особливо напередодні виборів. Комусь дуже не хочеться, щоб держава була демократичною, вільною. Що ж, — окинула холодним поглядом присутніх Богошитська. — Можна це змінити. Врешті–решт, з часів Київської Русі суспільство було поділене на правлячий клас, русь — тобто збройні загони князя, і на смердів — тодішню напіврабську біомасу. Можливо, нам варто повернутися до цього устрою? — вороняче око Богошитської, як на індіанському тотемі, незмигно застигло на профільному зрізі глави канцелярії. — Може, давайте оголосимо нашого шя–я-новного президента великим князем Київським, керівників міст і земель — князями, а смердів — смердами? І не будемо проводити вибори? А всіх підозрюваних у тероризмі відправимо на шибеницю без суду та слідства — як це робили наші предки?

Запала ще похмуріша мовчанка. Ніхто не хотів зв'язуватися з цією фарбованою відьмою, про яку кружляли різні чутки — одна гірша за іншу. Казали, що вона походить з секти вампірів, що, скуштувавши молодої буйної крові Василя Волі, причарувала його і тепер відкрито живе з ним у резиденції — філармонії. Казали, що займається чорною магією й, вирішуючи кадрові питання, виколює на цифрових фото очі немилим її серцю кандидатам. Гайдук не міг сміятися, коли слухав ці плітки, знаючи достеменно, що Ерна Еріхівна докладає всіх зусиль, щоб ізолювати його та Олю від Василя Волі, використовуючи весь класичний, домодерний, модерний та постмодерний арсенал інтриг та інсинуацій. Сказане Богошитською було не просто провокацією — це зрозуміли всі, — а добре продуманою пробною кулею: як відреагують члени Вищої державної ради? Може, і справді проголосять Волю великим князем Київським Василем Першим? І не потрібними будуть президентські вибори.

Вирішив промовчати, послухати, що скажуть інші.

Слово надали Никанору Петропавловичу Єфім'єву — прем'єр–міністру. Усмішка на мідному широчезному обличчі економіста, вченого, бізнесмена і державного діяча надавала боксеборцю цілком добродушного вигляду, а сплюснуті покручі–вуха, схожі на маленькі вареники, викликали навіть симпатію, співчуття. Насправді ж за Єфім'євим, який деякий час працював бригадиром у Басманова, залишилися лежати у покинутих шахтних стволах тисячі трупів бунтівників, які не хотіли підкорятися законам індустріальної імперії «Вуглесталь», створеної ще за часів Махуна. Єфім'єв оточував сім'ї вбитих ним бунтівників опікою, а дітей брав на виховання у Всесвітню школу реслінгу в Макіївці.

Єфім'єв відливав важкі, наче чавун, слова:

— Донецко–украинская республика решительно отвергает все измышления о шахтном происхождении взрывчатки, используемой во время взрывов. Как премьер–министр Руси–Украины я поддержу самые жестокие меры, направленные против террористов. Я готов выделить большие суммы из державного бюджета для борьбы с подрывниками. Донбасс порожняк не гонит.

— АЗУП категорично засуджує терористичні акти, — мелодійний голос Індіри Голембієвської пробудив Гайдука від невеселої задуми. — Але ми обурені спробами декого з керівництва звинуватити в цих акціях вихідців з Азії. Департамент безпеки АЗУП провів своє внутрішнє розслідування й дійшов висновку про непричетність до терактів іммігрантів з Азії. Сенат готовий негайно розглянути і прийняти закони, спрямовані на посилення боротьби з тероризмом. Можливо, пане президенте, доцільно відкласти парламентські і президентські вибори хоч на рік, щоб не збурювати народ на політичне протистояння.

— Про те, щоб відкласти вибори, не може бути й мови, шя–я-новна пані Індіро, — карбувала відповідь Богошитська. — Особливо президентських. Якби моя воля, я прискорила б їх, щоб якнайшвидше легітимізувати владу шя–я-новного Василя Маркіяновича. Адже президент — це наше все, наш символ, наш прапор. Василь Маркіянович, як справжній демократ, хоче пройти через всенародні вибори, хоча, на мій погляд, це зайве. А якщо ви, шя–я-новна, боїтесь за результати парламентських виборів, то зніміть свою партію з перегонів.

Богошитська не нагородила Індіру навіть легким поворотом голови в її бік.

«Школа Гегеля», — подумав Гайдук, якому вже доповіли деякі факти з біографії Ерни Еріхівни.

— Дозвольте, Ерно Еріхівно? — принижено спитав Чаленко, звертаючись не до президента, а до начальника канцелярії.

— Вам давно вже годилося б щось сказати, — милостиво дозволила Богошитська.

Чаленко, обсмикуючи вуса і намагаючись стати майже непомітним у цьому кабінеті, почав виправдовуватись:

— ЦУК повністю бере на себе відповідальність за те, що відбувається. Ми повністю поділяємо стурбованість Василя Маркіяновича та Ерни Еріхівни… Ми посилили перевірку автотранспорту, проводимо вибіркове блокування вулиць, зміцнили охорону важливих державних об'єктів. Але… не вистачає оперативних працівників і таємних агентів, ще погано налагоджений зв'язок між нашими патрулями, а в окремих землях наших співробітників не допускають до проведення оперативно–розшукових дій.

— Де, в яких землях? — спитала Богошитська. — Ми розберемося з цим?

— Так, так, — підтвердив Василь Воля. — Закони Конфедерації мусять виконуватись на всій її території. Це зрозуміло всім присутнім? Слідство веде ЦУК, і прошу всіх сприяти конфедеративним спецслужбам.

Засідання закінчили, так ні до чого конкретно не домовившись. Воля попросив залишитись Богошитську, Чаленка і Гайдука і спитав безпомічно, коли інші члени Вищої державної ради покинули кабінет:

— Що будемо робити?

— Пане президенте, — перервав мовчання Гайдук. — Ви читали доповідну Ольги Гудими, адресовану вам?

— Гудими… Гудими… — затуманено перепитав Воля, наче не пригадуючи таку комашку — Ні, не бачив. А що там?

— Я дуже шкодую, що цей документ не дійшов до вас. Нагадаю, що Оля Гудима — заступник міністра соціальної опіки, колишній ваш заступник по ЦКР. Моя дружина.

Богошитська виявила більшу ніж дотепер, нервову рухливість.

— Ця доповідна в мене, Василю Маркіяновичу Але я не думаю, що вона гідна високої уваги президента України–Руси. Вона цікава лише тим, що написана дружиною шя–я-новного Ігоря Петровича.

— Вона цікава тим, — відчуваючи приступ непогамованої люті, вимовив Гайдук, скандуючи слова й копіюючи Богошитську — шя–я-нов–на Ерно Еріхівно, що торкається нового, трагічного соціального явища XXI століття — зростання суспільств групускул, руху який набув особливої сили після Великого Вибуху і під час Великої Темряви.

— Ви б краще розповіли, шя–я-новний Ігорю Петровичу про успіхи вашого Розвідувального комітету в пошуках терористів, які, на думку Василя Маркіяновича, яку я повністю поділяю, заслані з‑за кордону.

— Не перебивайте мене, — тихо, з погрозою в голосі сказав Гайдук так, що Богошитська застигла з чашкою кави в руці. — Так ось, Гудима в доповідній описує масовий рух під назвою «Країна без держави», що поширюється серед молоді. Державу зневажають, державу ненавидять, державі не довіряють. Якщо колись революціонери боролися проти поганої, на їх погляд, держави, щоб збудувати добру державу — врешті–решт і ви, пане президенте, боролися проти держави гетьмана за державу більш справедливу — то тепер цей новий рух становить значну небезпеку їхнє гасло: «Не віримо, не хочемо, не будемо».

— Ви думаєте, що саме учасники цього руху підривають Україну–Русь? — нарешті Василь Воля взяв ініціативу розмови на себе.

Гайдук поклав копію Олиної доповідної на стіл президенту.

— Тут ідеться про цей рух. Він дуже неоднорідний, є Біле братство, куди входять наркомани, хворі на СНІД, геї, так звані вампіри та інші асоціальні групи. Білі — менш політизовані, але не приймають державу в її традиційних формах. А є червоні та чорні бригади — радикальний антидержавний рух, куди також входять як праві, так і ліві екстремісти — нацисти, ісламські фундаменталісти, комуно–анархісти — так званий КОМАН. Не виключено, що…

— КОМАН? Ми перевіримо, — стрепенувся Чаленко. — Негайно. В баранячий ріг скрутимо мерзотників. Я давно казав, що цих покидьків суспільства треба безпощадно винищувати.

— Не поспішайте, — скривився Воля. — Спочатку прочитаймо доповідну.. потім порадимось. Правильно, Ігорю Петровичу?

Він знесилено махнув рукою, даючи знак Чаленку та Богошитській залишити його сам на сам з Гайдуком.

— Вибачте, Ігорю Петровичу що не прочитав доповідної. До всього просто руки не доходять. Ерна старається, але… Шкодую, що Оля зі мною не працює. Не все залежить від мене, — він зітхнув. — Так ви думаєте, що ці червоно–чорні й білі становлять загрозу?

— Ще нічого не можна сказати. Але треба до них уважно придивитись. Це робота Чаленка.

— Добре, — щось занотував на лептопі Воля. — Розповідайте, що було в Локарно.

Гайдук передав Волі протокол, привезений з Локарно.

Воля уважно перечитав документ, ніяк не прокоментував, тільки зітхнув тяжко й витяг із сейфа якийсь пакет.

— Прочитайте.

Гайдук побачив на цупкому жовтуватому бамбуковому папері китайські ієрогліфи. Вгорі яскраво сяяв барвами рельєфно викарбуваний незнайомий герб: на червоному овальному тлі була зображена блакитна земна куля, на якій стояла золота триярусна пагода — Храм Неба (Гайдук одразу впізнав цю споруду яку колись бачив у Пекіні). Рожеве колосся оточувало медальйон, у верхній частині якого виднів напис: Global government — Світовий уряд. Під ієрогліфами надрукований був англійський переклад листа:

«Вітаючи Його Високоповажність президента України–Руси з відродженням дружньої нам держави, пропоную негайно провести переговори щодо добровільного приєднання України–Руси до Піднебесної народно–демократичної імперії, яка забезпечить братньому народу мир, безпеку і процвітання.

Командуючий центральноєвропейським військовим особливим округом Піднебесної імперії, віце–прем'єр Світового Євразійського уряду

Маршал ZhangJiong (ЧжанЦзюн).

Переговори пропонується провести в Стамбулі 10 — 15 квітня ц. р.»

Після тривалої паузи Василь Воля тихо (і де поділася його патетика?) сказав:

— Угоду з Голдстайном я підпишу Але що робити з цим? Доведеться вам їхати.

Використовуючи рідкісну нагоду побути сам на сам з Волею, Гайдук накинувся на президента:

— Чому не призначено міністра закордонних справ? Чому досі не створено міністерство оборони? Палій був добрим кандидатом на міністра. Чому ви його не затвердили?

Василь Воля прикрив долонею обличчя, помовчав. Потім глянув на Гайдука:

— Міністром закордонних справ проситься стати Ерна Еріхівна Богошитська. Це вас ощасливить? Міністерство нацбезпеки і оборони без вас — не міністерство. Всі кадрові й організаційні рішення відкладаються до виборів. Ми повинні діяти тихо і обережно, щоб не дратувати виборців. І сусідні країни. Тому почекайте. Але щоб не гаяти час, створіть військовий комітет при своєму РОК, очолюйте його — і створюйте Збройні Сили. Беріть вашого Палія у перші заступники… Невже, Ігорю Петровичу ви не розумієте, що я довіряю тільки вам?

Він забрав зі стола бамбукове послання і сховав до сейфа.

51

— Сьогодні ми повинні зробити дитину — оголосила за сніданком Оля, в якій, на радість Гайдуку прокинулася давня енергія молодості, сексу, жадоби життя, що останнім часом пригасла. Гайдук помітив, що Оля підкоряється якимсь незбагненним ритмам припливів і відпливів, які визначають її внутрішній стан.

— Пане генерале, ви почули, що я сказала? В мене всередині все булькає, аж кипить і пищить: благаю вас, зробіть дитину..

Гайдук, що пригублював гарячу каву, думаючи про незчисленні наради, зустрічі й поїздки, які чекали його сьогодні, вирішив послати все до бісової матері, бо роблення дитини — справа набагато серйозніша, яка вимагає свободи і особливого стану душі: звільнення від темряви, від сірої буденності.

— А можна послухати, як там булькає? — вийшовши з‑за столу він став на коліна перед дружиною, приклав голову до живота. Оля охоче розстебнула джинси, щоб легше було притулити вухо.

Він відчув, як хвиля ніжності огортає його.

— Вибач, я дуже завинив перед тобою, — він поцілував її нижче пупка, знову приклавши вухо, й не почув жодного булькання. — Я тебе дуже люблю. І дуже хочу.. Твої слизовики проживуть день без тебе?

— Будуть тільки раді.

— Тоді поїхали, — підвівся він з колін.

«Козак Мамай» віз їх до Чабанів, туди, де на краю старого яблуневого саду стояв непримітний дерев'яний дім — колишній резервний штаб ФВУ, створений ВІРУ напередодні окупації Києва Чорною Ордою, а нині об'єкт РОК. Гайдук подзвонив туди і попередив про свій приїзд.

Перед входом у дім його вже чекав черговий офіцер, який передав ключі.

Водій Крук запитально подивився на Гайдука.

— Ви вільні. Забирайте з собою офіцера. Я зателефоную вам. Провівши поглядом «Мамая», що поїхав у напрямку Окружного шосе, вони з Олею увійшли всередину і одразу були приємно здивовані: тут було тепло, в каміні палав вогонь, оселя виявилася охайною — все виблискувало чистотою, на підлозі у вітальні лежала шкура білого ведмедя, а холодильник у кухні був завантажений м'ясом, сирами, овочами; господарі не забули й про горілку та вина.

— Ну знаєте, Ігорю Петровичу, це всі ваші розвідники так живуть? — свиснула від здивування Оля. — Чи тільки вибрані?

— Вперше тут, — виправдовувався Гайдук, подумки похваливши Невінчаного, який жив у цій хаті після повернення з Молдавії.

Роздягнувшись, вони лягли на пухнасту білу шкуру, дивлячись на вогняні ігри всередині каміна: полум'я мало безліч барв — від пекельної чорно–іржавої до ангельської прозоро–блакитної.

Непомітно і легко, наче сновиди, вони наблизилися одне до одного, входячи в солодкі, тремтливо–беззахисні тунелі темряви — темряви внутрішньої, що належала лише їм двом, але також і третьому ще не відомому життю, ще передчуттю життя, яке починалося зі скриків, схлипів, стогонів та шепотів, поцілунків та вибризку двох струменів, що, зливаючись, дають нове життя.

Потім спали, пригорнувшись один до одного, потім Гайдук бігав, голий, у двір — приносив дрова до каміна, потім вони їли і потім знову лягали на ведмежу шкіру.

Через кілька годин такого штабного життя, як назвав його Гайдук, Оля урочисто оголосила:

— Вони зустрілися!

— Хто?

— Твій Янь і моя Інь. Я відчула це.

— Булькало?

— Ні. Це як вибух… там. Теплий, гарячий… Як я вас люблю, Ігорю Петровичу..

— Скажи мені «ти».

— Ні, не скажу.

— Я прошу, — поцілував він її.

— Ні. Ви для мене — ви.

— A я думав… ти мене вже розлюбила.

— Хоч і генерал, а таке дурне… — вона ніжно притулилася до нього.

— Почекай, дай перепочити, — злякався він. — Так усі мої Яні закінчаться.

— Ви знаєте, що таке шістдесят дев'ять, пане генерале?

— Ні.

— Боже, і ви ще навчалися в ем–ай–ті? Дивіться.

Вона лягла на нього, поклавши свою голову йому на ноги.

Нова хвиля збудження огорнула їх, ведучи до нового виверження й темряви.

Десь годині о четвертій вони вийшли на свіже повітря. їм здалося, що день став світліший. Блукали по саду тримаючись за руки і цілуючись, забувши про все на світі, наче стався обвал пам'яті, немовби над ними справді запанував Нульовий Час: час їхнього кохання без минулого і без майбутнього. І тоді вони наштовхнулися на молоду яблуньку що дивом затесалася серед старих безплідних дерев–пенсіонерів, яких давно треба було спиляти.

Гайдук не повірив своїм очам: яблунька викинула липкі бруньки, готові розкритися й породити білий цвіт. Оля торкалася бруньок й, підносячи пальці до носа, вдихала їх гіркуватий запах.

— Almighty Lord, — беззвучно ворушив він губами, беручи до своєї долоні Олині пальці. — Thank you for this sign, I heard your whispers and I ask you, please, to gift us our child and to protect him. Help us all in these difficult times and thank you, God, for what you do for us. Amen.

— Що ви там мурмочете, пане генерале? — засміялася Оля. — Знову якийсь таємний шифр?

— Повертаймось, бо замерзнеш. Ти вже дві години як вагітна.

Дім видався їм теплим раєм. Оля почала чистити картоплю, щоб зварити. Гайдук взявся за м'ясо, намагаючись посмажити його у вогні каміна, настромивши на шампури. З цієї затії нічого не вийшло, м'ясо обвуглилося й довелося досмажувати неспалені шматки на сковороді. Голодні, ковтаючи слину від запахів та шкварчання м'яса, вони незчулися, коли пролунав раптовий, як постріл, телефонний дзвінок.

— Слухаю, — підняв трубку Гайдук.

— Пане генерале–полковнику. Доповідає черговий по РОК майор Степанов. У нас надзвичайна подія. На Банковій, в колишньому Особливому відділі гетьмана. Дзвонив із Запоріжжя президент, просив вас негайно приїхати, розібратися. За вами вислано машину.

— Знаєш, чим рай відрізняється від пекла? — жбурнув трубку Гайдук. — Пекло — вічне, а рай — тимчасовий. Короткий, як життя метелика.

Оля кинула останню чищену картоплю до каструлі з водою й глянула на нього своїми світлими, широко поставленими очима, які підозріло виблискували.

— А я думала залишитись тут на ніч, — вона, як колись, капризно надула губки, потім розсміялася. — Якби залишились, ми б другу дитину зачали… Це найкращий день у моєму житті.

Він швидко, як під час бойової тривоги, одягався, думаючи про НП на Банковій. Чортова вулиця, чортові монстри на Будинку з химерами.

Короткий день їхнього щастя скінчився, й суцільна пітьма поглинула Київ.

52

«Козак Мамай», супроводжуваний джипом військової поліції, яка розлякувала автівки, що траплялися на їх шляху різкими сигналами сирени, стрімко віз їх проспектом 70–річчя Незалежності України до берегів Дніпра, до площі Дружби українців, де туго сплітався вузол комунікацій, що вели до моста Патона. Не доїхавши трохи до площі, вони круто звернули вліво і вулицею Івана Мазепи піднялися до Печерської фортеці, звідки швидко дісталися Національної скарбниці (колишній Національний банк) і загальмували: вулиця Банкова була замкнена в щільне кільце військових патрулів та кордонів поліції.

Після перевірки їх пропустили на Банкову, де «Мамай» зупинився, не доїжджаючи метрів сто до споруди колишнього Особливого відділу та Будинку з химерами. Тут, у під'їзді одного зі згорілих будинків, розмістився кризовий штаб. Роздратований Чаленко, смикаючи вуса, віддавав якісь команди, навколо метушилися поліцейські чини. Гайдук побачив кількох офіцерів РОК, які не втручалися в події, очікуючи свого генерала. Взявши Олю за руку Гайдук протиснувся крізь групу штабістів, підійшов до Чаленка.

— Велика група терористів захопила будинок Особливого відділу та Дім з химерами, погрожують висадити в повітря пів–Києва, вимагають провести переговори з президентом.

— Як вони себе називають? — спитала Оля.

— Кажуть, що представляють групускулу КОМАН. Крім будинків, вони захопили тунелі, якими з'єднаний Особливий відділ із стратегічними точками міста. В тому числі — з Українським домом. Уявляєте, що буде, якщо… Я дав розпорядження підтягти потужні вогнемети, блокувати всі виходи…

— Які вогнемети? — жахнулася Оля. — Ви уявляєте, що кажете? Там діти, підлітки.

— Олю, стривай, — стиснув її руку Гайдук. — Чи вони погоджуються на переговори?

— Тільки ультиматум. Подавай їм президента, ліквідуй державу Термін ультиматуму закінчується опівночі. Потім — вибухи.

В Чаленка був вигляд нещасної, розгубленої людини, і чорний мундир тільки підкреслював його жалобний стан.

— Президент у Запоріжжі. Проводить зустрічі з виборцями. Богошитська категорично забороняє вести переговори з терористами і йти їм на поступки.

Гайдук оцінив серйозність ситуації й навіть поспівчував Чаленку.

— Як вони повідомили про ультиматум?

— Одночасно о 16.00 по всьому місту були розкидані прокламації, — Чаленко подав Гайдукові зім'ятий аркуш паперу. Гайдук пробіг очима, відзначивши високу якість друку й звернувши увагу на незнайому емблему: червона зірка, всередині якої — чорний череп і гасло — «Повстаньте, гнані та голодні. КОМАН — слизовики».

Слизовики.

Гайдук згадав доповідну Олі, яка вкарбувалася в пам'ять своєю незвичністю: виявляється, вперше термін «слизовики» (Slime mould) вжив на початку XXI століття відомий дослідник фашизму професор Оксфордського університету Роджер Гріффін (Roger Griffin, А Fascist Century, 2007). Він уперше назвав риси нової людської фашистської спільноти — потужного масового руху СЛИЗОВИКІВ, що нагадували дивні біологічні асоціації (міксоміцети), які складаються з одно- і багатоклітинних організмів, маючи водночас ознаки рослин і тварин, та позбавлені будь–яких центрів управління, що робить їх майже невразливими до зовнішніх ударів; такий СЛИЗ утворюється в сирих підвалах чи народжується у вигляді огидної зеленкуватої плівки на мокрій траві і листі і, пересуваючись, мов амеба, руйнує все довкола.

Ця сумнівна, іронічно–гірка біологічна метафора Гріффіна швидко прижилася, і її — часто несправедливо і недоладно — почали вживати у ширшому неполітичному сенсі, означаючи УСІХ нещасних, викинутих поза межі суспільства маргіналів, ізгоїв, безхатьків та вигнанців, усіх тих, хто з окремих групускул творили субкультуру СЛИЗОВИКІВ: чи це були комуни гомосексуалістів, які захоплювали порожні будинки мертвих міст, чи осередки наркоманів та вампірів — усі ці спільноти, які не визнавали ніяких законів і які розповзалися по руїнах, підвалах, тунелях метрополітенів великих міст, наче пліснява, і загрожували існуванню людства у його традиційному вигляді, почали самі себе називати слизовиками.

Це було несправедливо — валити всіх — і хворих, і злочинців, і невинних дітей, і запеклих терористів — до однієї купи, але часу на пошуки інших термінів не було. Це стьобнуте слово вже вподобали журналісти й політики.

— Ігорю Петровичу, — шепіт Олі вивів його з задуми. — В мене є ідея. Тільки не при цих.

Вони вийшли з кола чинів поліції, що оточували Чаленка, і вона розповіла про свій план.

Гайдук повернувся до Чаленка і попросив його утриматися від якихось рішучих дій — принаймні, упродовж однієї години, почекати — може, вдасться увійти в контакт зі слизовиками. Чаленко, розгубленість якого штовхала на будь–які безглузді, але рішучі дії, неохоче погодився.

Вони залишили тимчасовий штаб, в якому зростали суєта і напруження, у супроводі двох офіцерів РОК повернулися до початків вулиці Банкової, зануреної в темряву й, пройшовши через подвір'я будинку в якому колись жив Гайдук, опинилися в сусідньому дворі, перетвореному на звалище старих холодильників і телевізорів.

Оля йшла попереду, присвічуючи дорогу ліхтарем, шукаючи прохід у нагромадженні непотрібного заліза та електроніки. Вони побачили вхід до старого бомбосховища, побудованого ще в часи Третьої світової війни. Оля обережно відкрила залізні двері — на них війнув важкий запах сирості, плісняви й тривоги.

Оля приклала палець до губ й обережно почала спускатися до підземелля.

— Чага, — тихо покликала вона. — Ти мене чуєш?

Відповіді не було.

Оля знову неголосно вимовила це дивне ім'я: Чага.

Гайдук тримав напоготові «Беретту» — на випадок чогось непередбачуваного. Нарешті через кілька хвилин почувся шелест, і з підвалу бомбосховища виринула чиясь тінь.

— Олю, це ти?

— Я, я, не бійся. Зі мною мій чоловік. Він не зробить тобі нічого поганого.

Гайдук побачив у світлі ліхтаря дивну істоту майже прозору — лисого підлітка, напівголого, з худим, скелетоподібним торсом, в драних шортах, який, недовірливо мружачись, не поспішав підніматися вгору.

— Треба поговорити, — сказала Оля. — Можеш піднятися?

— Ні, краще ви зайдіть до мене, — запросив Чага.

Офіцери залишились біля входу до бомбосховища, а Оля та Гайдук увійшли до шлюзової підземної кімнати: масивні сталеві двері, що вели до основних приміщень сховища, були зачинені. Сіли на жорсткі металеві сидіння, які нагадали Гайдукові відсік у госпітальному літаку «Ланкастер-27».

— Він хто? — вказав Чага на Гайдука, втупившись очима в його камуфляжну куртку — Державний убивця? Я не хочу з ним розмовляти.

— Ні, ні, це добра людина, — запевнила Оля. — Він — колишній священик.

— Гаразд, — погодився Чага. — Що треба?

— Розкажи, що відбувається?

— Бандити з групускули КОМАН захопили владу в комуні. Диктують нам свою волю. їх меншість. Але їх усі бояться. В них зброя і вибухівка. Більшість взагалі не розуміє, що відбувається. Напередодні КОМАНи передали нам велику партію драгів. Тому ніякого опору немає. Але найбільше свинство, що ці паскуди заклали вибухівку під будинком для сиріт біля Ботанічного саду.

Оля перезирнулася з Гайдуком.

Наче зрозумівши хід їхніх думок. Чага застеріг:

— Зараз ніч, діти сплять. Якщо їх почнуть евакуйовувати, КОМАНи негайно підірвуть будинок.

— Чи можна якось розтягти строк ультиматуму? — Гайдук згадав, що в тому сиротинці живуть брати і сестричка Святополка Рьонгвальда–Блідого. — Хоча б тому що президент повернеться до Києва через вісімнадцять годин.

— Не знаю, — почав чухати брудними руками худе тіло Чага. — Треба порадитись. Можете почекати? Я швидко.

Він прослизнув до сусіднього приміщення, грюкнувши сталевими дверима.

— Чи можна йому вірити? — Гайдук зняв куртку й накинув на плечі Олі. «Беретту» заткнув за брючний пояс — за спиною.

— В нас немає іншого виходу. Ніколи не думала, що таке може статися. Слизовики — дуже тихі, миролюбні істоти.

Гайдук визирнув на подвір'я й наказав одному з офіцерів піти до Чаленка й сказати, щоб негайно оточили сиротинець, приготувавши все до евакуації дітей, і вислали саперів, але не робили різких рухів, бо з'явилася надія на переговори. Також Гайдук попросив викликати Палія. Хотів домовитися на випадок виникнення непередбачуваних ситуацій. Коли повернувся до підвалу побачив, що Чага вже стоїть у бункері.

— Є пропозиція почати попередні переговори. З нашого боку будуть Гоб, Тас, Зореслава і я. Від вас Оля — ми їй довіряємо, як виняток — її чоловік, якому не довіряємо, бо в цієї людини дві душі, й митрополит Ізидор, якому довіряємо. Тас і Зореслава — представники КОМАН. Гоб — координатор Білого братства. Зустріч — через одну годину в підземному тунелі, що йде від станції метро Хрещатик. І передайте президенту: нехай швидше повертається. Може статися велике нещастя.

Чага чемно нахилив голову наче буддійський монах, що запрошує на священну церемонію, й Гайдук, відчувши холод у тілі, побачив на лисій маківці слизовика, там, де в дітей буває тім'ячко, справжнє третє око, яке незмигно дивилося на Олю та генерала. На відміну від невиразних очиць Чаги, погляд його третього ока був суворий і сповнений незрозумілої каральної сили.

53

Таємний тунель, що йшов від станції «Хрещатик» убік Особливого відділу скидався на не закінчену будівельниками й покинуту лінію метрополітену: коротка платформа, склепіння без усяких оздоб. На платформу принесли канцелярський стіл, стільці, поставили кілька пляшок мінеральної води «Печерська»; за наполяганням Чаленка, про всяк випадок на кінці платформи за риштуванням замаскували двох снайперів — одного від ЦУК, другого від РОК; встановили жучки для прослушки й відеокамеру вмонтовану в світильник на стіні. Оля була проти цих приготувань, однак Гайдук переконав її в необхідності документування переговорів. Василь Воля, якого інформували про зустріч зі слизовиками, доручив Гайдукові, як раднику з національної безпеки, відповідати за переговори; пообіцяв повернутися до Києва наприкінці наступного дня.

В Гайдука виникло відчуття, що його вміло підставили: ймовірність провалу переговорів була надто висока. Президент виводив свого улюбленця Чаленка з цієї небезпечної гри. Але не це бентежило його, а те, що так швидко й неочікувано скінчився день щастя, безтурботний день свободи, прожитий разом з Олею; смертельна загроза, що виникла в Києві, перекреслила, знищила цей день, залишивши в пам'яті лише сліпучий спалах — і ніяких подробиць. Тільки темрява після спалаху.

О 6.45 РМ в кінці тунелю блимнуло світло й почувся гуркіт ручної дрезини. На платформу вийшли напівголий Чага, Гоб — зморшкуватий сивий молодик, що накинув на себе біле простирадло, і — окремо, наче обплетені гнучкими прозорими трубками, чоловік і жінка в червоно–чорних тогах і червоних будьонівських шоломах з чорними зірками. Гайдук відзначив, що обличчя жінки спотворене слідами Мору, а чоловік з чорними вусами й клинцюватою борідкою носить окуляри в круглій залізній оправі.

Митрополит Ізидор, який вивищувався над усіма, поблагословив делегацію слизовиків й запросив усіх сідати за стіл. Гайдук охоче віддав йому кермо влади, бо не дуже розумів, що треба робити в цій незвичній ситуації.

— Мене зовуть Гоб, — представився передчасно постарілий сивий молодик. — Я — координатор групускул сьомого кола пекла. В їхньому складі — штрафбат воїнів райдуги, госпіс драг–гедоністів, батальйон вампірів, загін малолітніх месників. Ескадрон смерті югенд–нацистів і червоно–чорну бригаду КОМАН імені Че Гевари представляє Тас, — він кивнув на червоно–чорного сусіда.

— Значить ви, добродію, є керівником цього… об'єднання громадян Києва? — погладив бороду Ізидор.

— По–перше, він не командир, по–друге — це ніяке не об'єднання і по–третє — ми представляємо не громадян Києва, а вільних людей планети, — зарозуміло повідомив Тас.

— Ви, мабуть, не маєте уявлення, хто ми і чого домагаємось. Можливо, лише ця дівчина, — він вказав на Олю, — щось розуміє. В нас немає командирів, лідерів, немає жодної ієрархії, немає єдиного центру. Тому — всміхнувся Тас, — якщо ви нас тут уб'єте — оті ваші снайпери, що сидять за риштуванням, — нічого не станеться. Ми загинемо, але організм наш безсмертний.

Чага на знак поваги до цих слів низько нахилив голову, відкривши представникам держави своє чорне око на маківці. Гоб мовчав, хоча руки його, що м'яли білу накидку, тремтіли.

— Ми хотіли б вислухати ваші вимоги, — якомога лагідніше промовив Ізидор.

Представник КОМАН скинув будьонівський шолом, під яким виявилася чорна грива густого волосся. Його обличчя здалося дуже знайомим Гайдуку.

— Смерть державі! — гукнув Тас.

— Гнобителям смерть! — відповіли його колеги.

— Я — Фелікс, — назвав себе чорнявий, чомусь забувши про своє ім'я Тас. — Я — представник групускули комуно–анархістів. Це ми організували вибухи в Києві та інших містах вашої держави. Це ми заклали десятки тонн потужної вибухівки під найважливішими об'єктами Києва. Ви навіть не здогадуєтесь, що вас чекає через кілька годин. Вимоги наші дуже прості. Ми ненавидимо вашу державу — як будь–яку іншу державу світу. Ми відкидаємо державний шлях розвитку людства в кінці XXI століття як анахронічний, як такий, що суперечить розвитку людської цивілізації, інтересам простих людей. Після Великого Вибуху розвиток пішов у правильному напрямку — шляхом самоорганізації невеличких комун без участі і втручання держави, яка загинула. Але прийшли ви…

— Я нікуди не приходив. Я завжди був з народом, з церквою. В мене один Бог, і Він — не держава, — перехрестився Ізидор.

Тас–Фелікс гнівно затупотів кулачками по столу: виявилося, що, замість пальців, стиснутих у кулаки, в нього — маленькі копитця, які він старанно приховував у широких рукавах червоно–чорного балахона.

— Ви, владико, — головний наркотик на цій землі. Ви з вашою церквою продалися злочинній державі.

— Смерть церквам, свобода людям! — вигукнула чергове гасло жінка зі спотвореним обличчям, яку Тас–Фелікс так і не представив.

В розмову втрутився Гайдук.

— Час іде, а ми нічого не з'ясували. Назвіть ваші конкретні вимоги.

— Рада координаторів групускул сьомого кола доручила мені викласти наші умови. Таких вимог десять, — сказав Гоб, якому відчувалося, не до душі була агресивна поведінка червоно–чорних. — Перша. Сьогодні ваш так званий президент Васька Капран проголошує саморозпуск держави Україна–Русь.

Друга. Ліквідуються всі репресивні органи держави: армія, поліція, розвідка, контррозвідка, прокуратура, суди.

Третя. На території колишньої держави створюється мережа незалежних комун, групускул, громад.

Четверта. Скасовуються всі закони, накази, інструкції, всі обмеження і заборони. Кожен робить, що захоче.

П'ята. Всі знедолені, нещасні, викинуті державою на смітник істоти, всі формування слизовиків, як ви нас називаєте, набувають рівних прав з іншими членами суспільства, яке припиняє боротьбу з ними.

— Припиніть підтягувати до Банкової вогнемети! — люто вигукнула жінка, й Гайдукові здалося, що вона сліпа — тільки в чорних очницях блиснули білки без зіниць.

— Зореславо, заспокойся, — жорстко наказав Тас–Фелікс, й жінка на деякий час замовкла.

Після невеличкої паузи Гоб продовжив:

— Шоста. Дозволяється вільний обіг наркотиків, знімаються всі заборони на будь–які форми сексуальних стосунків, пануючою оголошується ідеологія розпусти і гедонізму, ліквідуються всі види цензури, всі так звані моральні обмеження. Ті, хто потребує, забезпечуються безкоштовними наркотиками, ліками та їжею.

— Хто це забезпечить? — спитав Гайдук.

— Ви, — відповів Тас–Фелікс. — Правлячий клас багатіїв та експлуататорів.

Гайдук з холодною усмішкою зауважив:

— Ви мене дивуєте, панове. З одного боку хочете ліквідувати державу, з другого — вимагаєте надати вам рівні права з іншими громадянами, забезпечити ліками, їжею. Забудьте. Держави немає. Нікому буде забезпечувати. Це вона, — кивнув на Олю, — як представниця державного міністерства соціальної опіки повинна забезпечувати. Але з завтрашнього дня цього не буде. Живіть, як знаєте.

І, щоб не дати розгорітися безплідній дискусії щодо обов'язків держави, змінив тему розмови. Найголовнішим його завданням було продовжити термін дії ультиматуму, виграти час.

— Президент повернеться через вісімнадцять–двадцять годин. Раніше ніяк не виходить. Без нього ліквідувати державу не можна. І взагалі, ліквідувати за годину те, що будувалося століттями, неможливо. Тому термін вашого ультиматуму прошу перенести як мінімум на двадцять чотири години. До півночі наступного дня.

Зореслава схопила Таса–Фелікса за копитце.

— Не вір йому! Він водить нас за ніс. Залишається дві години до строку. Підірвати їх нах.

— Ви можете підірвати, — смиренно погодився Гайдук. — Але цим знищите самих себе й не досягнете ваших цілей. Тільки держава стане більш лютою і жорстокою. Вас винищать. А ми пропонуємо вам поступки. Що краще? Вибирайте.

Слизовики вагалися. Гоб і Тас–Фелікс відійшли вбік від столу й почали перешіптуватися. Оля стиснула руку Гайдука. Ізидор витягнув невеличку книжечку в шкіряній потертій палітурці, прикрашеній рубіновим камінням, розгорнув і почав читати, заглибившись у молитву.

Нарешті Гоб і Тас–Фелікс повернулися до столу.

— Ми згодні продовжити строк ультиматуму з півночі на дванадцять годин. Тобто — до завтра, до дванадцятої години дня. У вашому розпорядженні ціла ніч. Починайте виконувати наші вимоги, — Фелікс владно постукав копитцем по столу.

«Це вже щось», — подумав Гайдук. І тут він вирішив спробувати авантюрний варіант, який вони на всяк випадок обговорили з Палієм:

— Стривайте. Я вам не вірю. Покажіть ваші повноваження.

— Які ще повноваження? — визвірився Фелікс.

— Тас, пошли його нах, — повернула чорне лице в інший від Гайдука бік Зореслава. — Він дурить тобі голову.

— Ви самозванці. Ми вам не віримо! — наполягав Гайдук. — Ви підставні козачки. В нас є повноваження на переговори, підписані главою держави, а у вас — нема.

Чага нахилив голову й око на тімені схвально підморгнуло.

— Тому ми наполягаємо на негайній зустрічі з вашим керівництвом — з дев'ятого чи з десятого кола пекла, — продовжував наступ Гайдук. — Це в наших спільних інтересах. Ми готові домовлятися.

«Цікаво, чи сапери вже підібралися під дитячий будинок?» — подумав він.

Ізидор сховав молитовник у рясу й підтримав Гайдука.

— Сідаймо, добродії, в дрезину та їдьмо.

— Я тебе люблю, — прошепотіла Оля Гайдуку на вухо. — Ти божевільний.

— Та як ви смієте? — розгублено вигукнув Тас–Фелікс, бачачи, як учасники переговорів вийшли з‑за столу й попрямували до краю платформи.

Гайдук згадав: цей тип схожий на Льва Троцького з американського серіалу «Революціонер». Він наблизився до Таса–Фелікса–Троцького і тихо сказав йому:

— У вас погано наклеєні вуса. Допоможіть мені, і я вас озолочу.

— Ти мене вербуєш? — злобно прошепотів Тас–Фелікс. — Та пішов ти на хер.

Чага повернувся й допоміг підвестися Зореславі, усадовивши її в дрезину. Ізидор сів спереду поряд з Чагою, за ним — Тас та Зореслава, позаду Гайдук з Олею. Гайдук був певний, що хід переговорів відстежував Палій, з яким вони домовилися про дії спецназу РОК у випадку критичної ситуації.

Чага взявся за важелі дрезини, й вони повільно рушили в темряву тунелю.

54

Гайдук не впізнав підземної станції, розташованої на вулиці Банковій, 11, під важкою сірою спорудою Особливого відділу при гетьмані, з якої так часто відправлявся у поїздки до палацу гетьмана чи Острова ВІРУ: замість урочистої тиші таємного об'єкта глави держави — галас на пероні, забитому якимись істотами, наче під час евакуації. Замість уважних поглядів вартових і охорони гетьмана — вигуки натовпу:

— Вбити їх! Вбити! Геть державу!

Гайдука здивувала швидкість, з якою Гоб і Тас передали звістку про наближення делегації. Розумів, що цей спектакль народного волевиявлення влаштовано, щоб вони пішли на додаткові поступки. Але про які поступки взагалі йшла мова? Чого насправді хочуть слизовики? Можливо, звільнення якихось заручників?

Його брутально схопили істоти в червоно–чорних балахонах, викрутили руки, зв'язавши клейкою плівкою, й погнали сходами вгору б'ючи й штовхаючи при кожній зупинці. Тас–Фелікс і Зореслава йшли попереду.

— Олю! — гукнув у відчаї Гайдук, побачивши позаду біляву голову дружини в оточенні чорних постатей. «Мабуть, це ескадрон смерті югенд–нацистів», — з жахом подумав він. Ізидора оточували люди в білому. Руки йому не зв'язали, й він з гідністю повільно крокував сходами, роздивляючись на всі боки й осіняючи хрестом все навкруги.

Медузоподібна маса малих і дорослих істот, переважно роздягнутих догола, заповнювала всі коридори, сходові клітки й ліфтові ніші в цьому будинку. Малі діти повзали по брудній підлозі (тут колись лежали розкішні — державні — сині килими з жовтим візерунком), стінах та перилах, що трималися на сталевих декоративних решітках минулих епох — з зірками, серпами й молотами, в облямівці з колосків і дубового ЛИСТЯ; СИНЮШНІ, худі тіла дітей скидалися на скелетики, але найбільше вразили Гайдука дитячі обличчя: зморшкуваті, беззубі, з каламутними поглядами очей, уражених старечою катарактою. Передчасна старість, викликана вірусом PSV (Premature siniiity virus).

Мешканці другого поверху займалися любовними втіхами: пари, трійки, четвірки, десятки геїв, лесбіянок та гетеросексуалів, сплетені в один конгломерат, наче мавпи в джунглях, скавучали, кричали, стогнали, лаялися та благали продовжити момент щастя, бризкалися спермою, обливалися жіночим слизом, смоктали і лизали все, що стирчало чи заглиблювалося в їхніх тілах, — викликаючи хіть, били один одного і дряпалися, а поміж усього цього трахання, злягання, блуду і бляду повзали діти, які й собі намагалися повторювати вправи дорослих. Нічого огиднішого за все своє життя Гайдук не бачив. Він озирнувся — чи бува Олю не затягли на другий поверх («Друге коло пекла», — як визначив він), — але її тягли далі, на третій поверх. Він почав згадувати, скільки поверхів у цьому будинку — п'ять чи шість? — але так і не зміг пригадати.

Третій поверх був поверхом смерті — тут лежали на підлозі, напівсиділи, притулені до стіни, чи висіли на стінах вмираючі слизовики, з'єднані липким сірим павутинням; посеред тіл блукали санітари в жовтих дезінфекційних костюмах, вишукуючи тих, кому вже непотрібним був цей смердючий простір; Гайдук побачив, як забирають малу дитину з рук матері, як пручається й беззвучно кричить вона, не віддаючи мертве дитя, як санітари тягнуть за ноги ще живу матір з дитиною довгим коридором углиб будинку.

— Стійте! — з відчаєм вигукнув Ізидор, — що ви робите, сатанинські виродки?

Він зробив спробу припинити наругу, але санітари відштовхнули його, а люди в білому потягли Ізидора нагору — він устиг тільки перехрестити мертвих і помираючих.

Над поверхом стояв солодкаво–нудотний сморід, який, здавалося, свинцевими лещатами стискав груди, не даючи дихати тим, хто потрапив сюди. Четвертий поверх був поділений, як встиг помітити Гайдук, поміж червоно–чорними та білими. Його потягли наліво — туди, куди пішли Тас–Фелікс та Зореслава, — тут панували члени КОМАН; навколо Олі зчинилася бійка — Гайдук побачив, як Чага та кілька істот у білому відбили її в чорних і повели праворуч. Туди ж пішов митрополит Ізидор.

Гайдука затягли до просторого приміщення, на дверях якого висів аркуш паперу з червоною зіркою і чорним черепом.

— Здрастуйте, пане Гайдук. Давно не бачились.

Якась гола потвора, вкрита пухирями, що сиділа під стіною у великому порожньому залі, привітала його. Голос цієї потвори здався Гайдукові знайомим, але зовнішність — мозаїка пухирів, виразок, мокрих ерозій та гнійників на безформному товстому тілі — не нагадувала нікого з тих, кого знав.

«Пухир», — присвоїв Гайдук потворі агентурну кличку.

— Підійдіть ближче, сідайте, — сказав Пухир, подаючи знак конвоїрам у червоно–чорних балахонах залишити їх з Гайдуком наодинці. — Я — координатор групускул КОМАН. Тільки не подумайте, що я кимось керую. В нас усі рівні. І Фелікс, і Зореслава, і ці вартові, і тисячі бійців–підривників — всі ми члени однієї великої родини комуно–анархістів…

Гайдук гнівно перервав Пухиря:

— Ми вимагаємо зустрічі з кимось, хто приймає рішення. Ми протестуємо проти поводження з нами. Ми не полонені, а повноважні представники держави. Ми хочемо провести чесні переговори і досягти компромісу. Час ультиматуму стрімко летить, а ми ще не почали…

— Час нікуди не летить. Час стоїть на місці, — нагадав Пухир Гайдукові. — Це Нульовий Час. Стрілки на годинниках механічно рухаються, а час стоїть.

— Значить, вибухи відміняються?

— Ні–ні, — всміхнувся Пухир так широко, що кілька пустул на його обличчі луснули і з них потекла жовтувата сукровиця. — Це наслідки отруєння діоксином, — пояснив Пухир, помітивши погляд Гайдука. — Час зупинився для вас, для людства, для історії, але не для нас. Час працює на нас. На нашу перемогу. Ніколи в історії людства ми не були так близько до перемоги. Спасибі за це вам, Ігорю Петровичу.

— Мені?

— Так. Адже це ви розпалили Четверту світову війну. Ніхто цього не знає, крім мене. Ваша доброта зіграла з вами поганий жарт. Якби ви не забрали з Афін до Києва божевільного російського адмірала, дали б йому померти швидко і спокійно, ніякої війни не було б… Я про вас усе знаю, відстежую кожен крок. У мене є інформатори у вашій конторі. Чув про вашу священицьку діяльність.

«Хто він, цей слинявий Пухир Гнійникович, який знає мої сокровенні таємниці? — жахнувся Гайдук. — Чи це моя темна підсвідомість розмовляє зі мною?»

— Відколи я знаю вас, — продовжував Пухир, — я дійшов висновку, що ви — доктор Джекил і містер Гайд в одній особі. Ви, виховані на англо–американській літературі, звичайно, знаєте це класичне оповідання Стівенсона про дивний випадок роздвоєння людини, яка одночасно творить добро і зло. Добрий лікар і страхітливий вовкулак, що загризає свої жертви. Який ви справжній? — серед пухирів й пухирців, що нависали навколо очей потвори, засвітився блакитний уважний погляд.

«Я й сам хотів би знати», — подумав Гайдук.

— Ми дуже хотіли б, щоб ви перейшли на наш бік, — почесав Пухир кінчик носа деформованою рукою, вкритою виразками. — Великий Вибух знищив усі держави. Темрява докінчила їх. Тим більше Україну, яка ніколи не була повноцінною державою — погодьтесь з цим. Не було і немає єдиної нації, єдиного народу, які творять необхідний субстрат для держави.

Геджет Гайдука подав один короткий нечутний сигнал — вібрацію корпусу — що означав: операція по розмінуванню дитячого будинку почалася. Треба було тягти час до завершення операції.

— І що ж замінить на землі державу? — затіяв Гайдук безглузду теоретичну дискусію з Пухирем.

— Не буде ні України, ні Росії, ні Європи. Залишаться лише групускули, торговельні й виробничі корпорації, релігійні громади. Тоді не буде віковічного конфлікту між Донбасом і Галичиною, що розриває Україну, знищує її шанси на майбутнє. Донбас об'єднається з Руром, Галичина з Ірландією, а скоріше за все — кожна комуна, кожна групускула існуватиме окремо. Звичайно, ми знищимо всі еліти, всі державні структури, всі силові органи.

— А самі будете панувати під червоно–чорним прапором Леніна–Кропоткіна? — іронічно відгукнувся Гайдук.

— Не панувати, а координувати, — невдоволено кинув Пухир.

Гайдук відчув другий імпульс геджета і твердо сказав:

— На відміну від вас я будуватиму державу. Народ без держави перетвориться на скопище слизовиків, керованих такими тварями, як ви, або на зграю бандитів. Тільки ми, держава, забезпечимо права і свободи громадян.

Потвора відкопилила губи, з'їдені виразками. «А може, це не діоксин, а герпес?» — подумав Гайдук.

— Ображаєте, Ігорю Петровичу І помиляєтесь. Нас багато, нас не подолати. Усі підвали, горища й тунелі Києва аж кишать нами. Молодь не вірить у державу.. До речі, чи знаєте ви, хто такий ваш улюблений президент Василь Воля?

Гайдук напружено чекав третього сигналу, думаючи про Олю. Який же він йолоп, що не розповів їй деталі операції.

— Ваш Василь Воля–Капран — агент ДерВару — мовив Пухир. — Псевдо — «Археолог». Провокатор, який провалив усі операції НАРЕВ і ЛУК. Його завербували співробітники третього — політичного — управління ДерВару Богошитська та Чаленко, тому він панічно боїться їх. Повірте мені, я знаю, що кажу. Бо мене зовуть Юлій Юліанович Мережко. Не забули такого? Не впізнали… Ну що ж, буває. Всі ми старіємо, міняємось, хворіємо. Я сподівався, що ви заміните мене, станете координатором КОМАН, що представлятимемо з вами нове утворення — Слизорусь — Смертокраїну — реготнув він. — Адже ми з вами колеги, в нас багато спільного.

В цю мить третій імпульс в геджеті Гайдука сигналізував початок заключної фази операції, і Гайдук кинувся на підлогу. Світло в будинку вимкнули.

Бойова «черепаха» врізалася у високі засклені вікна четвертого поверху в зал, де вели дискусію про долю держави Гайдук і Мережко. «Черепаха» орієнтувалася на сигнали, що їх посилав геджет Гайдука, виконуючи роль маячка наведення. Через відкритий люк «черепахи» до залу вскочили спецназівці РОК, і поки один з них розв'язував Гайдука, прикривши його бронежилетом, другий, навівши промінь ліхтаря, почав розстрілювати Мережка з новенького чотириствольного автомата, що працював беззвучно, викидаючи пучки маленьких сталевих дротиків, які шматували пухирчате тіло Мережка, перетворюючи його на добре очищений скелет. Стіна, під якою сидів колишній директор ДерВару, вкрилася в'язкою масою чорно–бурякового кольору. Гострі промені ліхтарів стрибали по залу і нарешті зійшлися на Гайдукові.

— За мною! — крикнув він, вихопивши автомат з рук спецназівця, який надто захопився розстрілом Мережка. Крізь прозорий щиток бронешолому побачив у світлі ліхтаря графське лице Мармизи. — Ізидор і Оля — в правому крилі!

Вони вискочили у коридор, розстрілявши вартових.

— Треба захопити живими чоловіка з чорною борідкою і сліпу жінку з понівеченим обличчям, — наказав він трьом спецназівцям. — На правій половині діяти обережно. Там заручники. Білих, якщо не чинять опору, заарештувати. Пішли!

Змітаючи опір на своєму шляху (кількох червоно–чорних з автоматами ІЖ-107, уражених у раптовій темряві смертоносними чергами дротиків, скинули вниз по сходах), спецназівці увірвалися на праву половину. Назустріч їм вибіг Чага, махаючи худими руками, щоб не стріляли, й показав кімнату, де сиділи Оля і владика Ізидор, мирно розмовляючи з Гобом. Гайдук кинувся до Олі — промінь світла з ліхтарика вихопив її злякане обличчя — й, міцно обійнявши, швидко вивів її у коридор. Інші спецназівці потягли з собою владику Ізидора, який, здавалося, нічого не розумів — хто увірвався до кімнати і що коїться в будинку. Накинувши на Гоба і Чагу наручники, учасники операції повернулися до порожньої зали, де лежав скелет Мережка, і заштовхнули звільнених представників держави разом з полоненими слизовиками всередину «черепахи». Серед полонених Гайдук побачив Таса і Зореславу.

— Закривайте люк, відходимо, — наказав один з офіцерів, й «черепаха» відчалила від четвертого поверху Гайдук визирнув в ілюмінатор: на всіх поверхах, крім четвертого, палала пожежа. То діяла штурмова бригада поліції, сформована Чаленком. Сліпа Зореслава виявилася справжньою Кассандрою. Чаленко справді наказав підтягнути на Банкову важкі вогнемети, змонтовані на танкових платформах: розпилене ракетне паливо — меланж, закинутий на сотню метрів потужним потоком, — створювало пекельне полум'я, яке спалювало на своєму шляху все: і живі істоти, і бетонні стіни, і сталеві двері. Охоплений вогнем, будинок Особливого відділу, що став штаб–квартирою слизовиків, почав повільно осідати, перетворюючись на купу розпеченого каміння.

Вогнем були охоплені також тунелі, що примикали до будинку Особливого відділу, в яких не залишилось жодної живої істоти. Будинок з химерами вцілів лише тому, що тут був застосований не вогонь, а смертоносний паралітичний газ. Все ж таки пам'ятка архітектури, шкода нищити.

55

— Що ви наробили?! — кричала Оля, і сльози лилися з її очей. — Ви розумієте, пане генерале? Ви вбили сотні невинних істот, нещасних дітей, спалили, як нацисти в Аушвіці. Ви ж обіцяли піти їм на поступки, якось домовитись.

— Які поступки? Кому? Комуно–анархістам, які хотіли вбити дітей? — Гайдук не розумів, чому йому треба виправдовуватись. — Вони підклали під дитячий будинок тонну вибухівки. Вони не жаліли нікого. Ти пам'ятаєш вибух біля Могилянки? Врешті–решт, вони хотіли вбити тебе, і мене, і владику Ізидора.

Оля гірко й майже нечутно плакала на кухні в їхній квартирі на Рибальському острові, й Гайдука найбільше вразили не голосні вигуки й звинувачення дружини, а її тихий безсилий плач. Він цього не чекав. Оля поклала голову на руки, її плечі здригалися. Гайдук спробував погладити дружину але вона, піднявши спухле від сліз обличчя й не дивлячись на нього, тихо сказала:

— Ви вбивця, пане генерале. Як я цього раніше не розуміла? Підступний вбивця. Ви спеціально підлаштували так, щоб потрапити до слизовиків. А я, дурна, думала, який ви сміливий. Ви знали, що зроблять ваші люди. Ви обманули слизовиків. Ви діяли за планом.

— Мої люди не палили слизовиків. Ніякого плану вбивати всіх не було. Це зробили люди Чаленка. Я не відповідаю за дії Чаленка, розумієш? Слизовики хотіли знищити нас. Їх знищила держава. І крапка на цьому. Припини істерику!

— Хай буде проклята така держава, що спалює своїх хворих і нещасних громадян, знищує своїх дітей. Ви знаєте, що зараз у місті кажуть про це? Проклинають не слизовиків, а вас. Не державу, а вас особисто.

Гайдук не витримав такої наруги й, схопивши кухонний стілець, жбурнув щосили в стіну від чого стілець розлетівся на друзки, а зі стіни посипалася кахляна плитка.

— Ви тільки меблі останні не ламайте. Не буде на чому сидіти, — розважливо сказала Оля, схлипуючи. — Думаєте, що генерал і все вам дозволено?

Він люто вдарив ногою по залишках стільця.

— Скажи спасибі, що твої улюблені слизовики не залишили тебе на другому поверсі. Тоді б ти благала, щоб їх спалили… Я відповідаю за національну безпеку. Вимоги слизовиків, їхній шантаж та вибухи — це виклик національній безпеці, — втомлено сів Гайдук на низький ослінчик, зроблений з масивної дубової деревини. Більше не було на чому сісти. На вцілілому стільці сиділа Оля. Подумав, що якби вгатив по стіні ослінчиком — цим витвором народного мистецтва, — стіна впала б. — Такий був щасливий день. І так його споганили…

Думав не про слизовиків, а про Мережка і про те, що почув від нього про Василя Волю, Богошитську та Чаленка. Чи можна вірити старому інтригану? І чи це був дійсно Мережко? Все згоріло, ДНК–тест не проведеш. Люди Чаленка діяли примітивно, наче поспішали замести сліди. Пошкодував, що не доручив проведення операції РОК — методом «визбирування родзинок» — не тотальним знищенням свідків і підозрюваних, а шляхом захоплення ключових постатей — насамперед, слизовиків з КОМАН. Хвиля гіркоти й співчуття до нещасних геїв, німфоманок, наркоманів та безпритульних дітей, спалених у будинку Особливого відділу охопила його.

Незчувся, як Оля тихо підійшла до нього й поцілувала голову.

— Ви сивієте, Ігорю Петровичу.

— Пофарбуй мене. Бажано — у вогненно–рудий колір. Я зможу працювати клоуном у цирку.

Вона ще раз поцілувала його.

— Я дуже шкодую. Але не прощу ніколи.

Він знову вибухнув, хоча стільця вже не ламав.

— Чого ти не простиш? Що в мене така брудна професія? Що таких, як я, ніхто не любить, лише бояться? Що я знаю набагато більше, ніж інші? Ти чула про файли Гайдука?

— Ні, — злякано сказала Оля, бо ще не бачила свого чоловіка таким.

— Там зібрані всі паскудства української правлячої верхівки. Їхні злочини всередині України і за кордоном. Думаєш, за таке люблять?

— Але ж ви розвідник, а не поліцейська нишпорка. І, наскільки я розумію, поле вашої діяльності — закордон, Європа, Конфедерація, а не Україна.

— Розвідник… Я теж так думав спочатку. Думав, моя справа — викрадати таємні креслення американських ЗРК, чи платформ ВПС восьмого покоління. Але виявилось, що діяльність нашої розвідки за кордоном весь час наштовхувалась на сліди злочинів українських архонтів і олігархів. Нелегальний продаж зброї, систем наведення ракет, відмивання кримінальних грошей, торгівля нашими технологіями. Скажи, наркотики мають відношення до національної безпеки?

— Звичайно, мають. — Оля наче вперше побачила чоловіка — і він їй здався зовсім чужою, незнайомою людиною: зморений, зарослий ще чорною, але вже з домішкою сивизни щетиною, з пригаслим поглядом темних очей і боксерським носом — цей сильний, старший за неї чоловік, в якого раптово, незрозуміло чому закохалася Оля, не був схожий на того героя–розвідника, яким малювала вона Гайдука в своїй наївній дівочій уяві. Куди ж поділися їхня неймовірна близькість, їхнє злиття, аж до самознищення, як здавалося їй, до викривлення простору і повної зупинки часу до болісного бажання вмерти разом з коханою людиною, яка стала найближчою, найріднішою, якій можна довіряти більше, ніж самій собі? Яка ілюзія, і яким гірким є усвідомлення цього! Перед нею сиділа людина, яка ніколи й нікому не довіряла, безмежно далека від неї, не людина, яку вона кохала, а чорна скриня, наладована зашифрованими таємницями, що ніколи не стануть її таємницями. Олі здалося, що вона тепер розуміє Божену — чому та, незнайома їй жінка, не залишилась з Гайдуком.

Оля злякалася цих думок, які прокладали непереборну межу між нею і Гайдуком. Ніжність, жаль і співчуття до чоловіка знову ворухнулися в її душі. Вона вслухалася в слова Гайдука:

— Коли людина, яка фактично керує країною, стає одним з найбільших наркопостачальників у світі… домовляється з мексиканським наркокартелем, постачає сучасну зброю повстанцям, що намагаються повалити уряд Конфедерації держав Північної Америки — наших стратегічних партнерів, — як ти думаєш — це повинно цікавити військову розвідку України?

Гайдук не чекав від неї відповіді, він похмуро сидів у кутку кухні й не дивився на Олю. Тільки говорив тихо й розмірено.

— Так історично склалося, що військова розвідка України стала набагато ефективнішою, більш професійною за політичні розвідки нащадків КГБ — усіх цих ДерВарів та інших контор. Ми виконували і виконуємо геостратегічні завдання, ми хочемо знати, звідки зростає небезпека для України, хто наш потенційний стратегічний противник. Але весь час події розвертають нас убік України: дуже часто — точніше, майже завжди — смертельна небезпека для держави виходить звідси. З Києва. Ось чому нам доводиться втручатися в українські справи.

— Але при чому тут слизовики? — заперечила йому Оля. — Це наше спільне нещастя — згодна, результат Спалаху і Темряви, наша хвороба. І не тільки наша. Такі ж слизовики вкривають усю Європу. Але там їх ніхто не спалює, — Оля здивувалася, зрозумівши, що говорить з чоловіком не як з найближчою їй людиною, однодумцем, а як з чужим, ворожим їй опонентом.

— Їх не треба було палити всіх, згоден. На нашій лицемірній мові це зветься collateral damage — побічні втрати. Невинні жертви анти–терористичних операцій. Я визнаю це і готовий заявити це прилюдно. Мені дуже прикро, — Гайдук зробив паузу — Але зрозумій: КОМАН, ці справжні слизовики, прикривався цинічно, як щитом, цими нещасними невинними істотами. І можу сказати тобі по секрету, що кілька членів КОМАН, яких захопили під час операції й піддали інтенсивному допиту — тобто з застосуванням тортур, — дали дуже цікаві свідчення: звідки в них вибухівка і хто фінансував їх і спрямовував їхню діяльність.

— І хто це? — спитала глузливо Оля. — Жидо–масони, як твердять Воля і Богошитська? Чи імперіалісти з Саудівської Аравії? Чи ворожа розвідка Гватемали?

— А ось цього тобі і не треба знати… З твоїм почуттям гумору і розумінням державних справ!

Він гнівно встав і, грюкнувши дверима, пішов до вітальні, де поспіхом налив собі півсклянки віскі й залпом випив. Ліг на диван, укрившись теплою норвезькою курткою, і заснув, звільнившись на кілька годин від того кошмару, що переслідував його останню добу.

Це була перша ніч в їхньому подружньому житті, коли вони спали нарізно. Гайдук не чув, як плакала в спальні Оля.

56

Штаб–квартира Сатани розмістилася в Пешаварі — брудному містечку в північному Пакистані, знищеному безперервними війнами, переповненому хвилями біженців, поділеному поміж пуштунами, таджиками й узбеками, поміж представниками військової адміністрації та кількома незалежними зонами: зоною Смерті (виробництва і вільного продажу зброї). Щастя (де були розташовані потужні фабрики з виробництва наркотиків) та зоною Свободи племен — неконтрольованим вільним простором, ринком, на якому велася жвава торгівля зброєю, жінками, наркотиками, косметикою, кіньми і мулами, електронікою, де провадився обмін полоненими та заручниками. Білі, колись чепурні будинки Пешавару перетворилися на чорні закіптюжені халупи, вузькі вулички були завалені сміттям, а за рівнем смертонебезпеки і людоловства Пешавар конкурував з мексиканським Сюдад–Хуарес та сомалійським Могадишо.

Сатана оселився в обшарпаному порожньому палаці, пробитому в кількох місцях снарядами, на вулиці Карімпура Базар, на південь від госпіталю Rahim Medical Centre. Саме тут, нашвидку завісивши вибиті шибки у вікнах сіткою проти москітів й прикрасивши зал засідань червоним оксамитом. Сатана призначив перший після Великого Спалаху традиційний бал (Особливу нараду), куди злетілися демони зла і вампіри з усіх кінців Землі.

Проблема Нульового Часу хвилювала Сатану не менше, ніж Бога: в умовах Безчасся посилилися розбрід і хитання серед слуг сатанинського престолу, які поділилися на кілька груп: радикали пропонували довести Четверту глобальну війну до кінця та знищити все людство без винятку, чим засвідчити повну перемогу сил зла над Богом та його пророками й апостолами.

Інші пропонували витонченіші методи дій — поступово винищувати в залишках людства будь–які ознаки добра і милосердя, сіяти ненависть і розбрат, невиліковні хвороби, розбещувати дітей та озлоблювати дорослих. Сатана, молода симпатична істота спортивного вигляду, схожа на популярного голлівудського актора Пітера Грейга, сидів у червоній мантії на троні з чорного дерева, від якого линув освіжаючий аромат джунглів, й уважно слухав виступи своїх підлеглих. Факели, запалені в залі, вихоплювали з темряви суворі обличчя Ангелів Безодні та їхніх подруг з ЖОБА (Жіночий особливий батальйон антихристів).

У молоде тіло Сатани був уміло вмонтований тисячолітній мозок, гостроаналітичний, з мегазапасами пам'яті, здатний до кривавого креативу. Увагу Сатани привернула доповідь його намісника по східноєвропейському регіону Вульфа Ширки, який запропонував докінчити експеримент по знищенню України як народу, ні до чого не здатного, який не гідний тих земель, що їх населяє. Як привід Ширка запропонував використати звіряче винищення українською владою колонії слизовиків у Києві, серед яких було немало співробітників департаменту Сатани в справах Малоросії. Ширку негайно підтримав представник регіону скандорусів Рьорик Берг–Болдир, котрий підтвердив нікчемність поселенців Південно–Західного краю, що їм Бог зовсім несправедливо виділив найкращі землі в Європі, які повинні дістатися більш активним прибічникам Сатани. Берг навів жахливі деталі знищення слизовиків: представники нової влади України–Руси не пожаліли малих сатаненяток і невинних червоно–чорних дияволиць, які обвуглювалися у вогні, волаючи до помсти, а дехто навіть докотився до того, що в мить відчаю шепотів молитви, благаючи спасіння в Христа.

Разом з тим, проти винищення українців рішуче виступив уповноважений Сатани в справах Піднебесної народно–демократичної імперії, кавалер ордена Вампірів Лю Фу, який заявив, що нерозумно нищити покірливий працездатний народ, який звик до рабського стану, задоволений ним і не хоче з цього стану виходити. Треба знищити зайву, непрацездатну частину цього терплячого народу, але призначити йому твердих керівників і ефективних менеджерів, викликавши для цієї роботи з пекла душі комісарів ВКПб: Дзержинського, Постишева, Косіора, Балицького і рейхскомісара Еріха Коха. Лю Фу категорично не погодився з ідеєю тотального знищення людства, бо це суперечить генеральній лінії сатанізму — мати справу з людьми, а не з динозаврами чи павуками. «Не підривайте суку, на якій сидимо», — не дуже грамотно, але переконливо завершив свій виступ Лю Фу, викликавши оплески в залі.

Підбиваючи підсумки наради, слідом за якою мав початися бал. Сатана нагадав, що українське питання не раз стояло в центрі уваги таких зібрань, нарівні з польським, єврейським та курдським.

Він підкреслив, що Час Zero відкриває великі перспективи перед слугами Сатани, підриваючи віру в Бога, в непохитність його віровчення, в його верховну владу, несе в собі жах, паніку, покору і тупу байдужість — поживне середовище для сил пекла. «Стосовно слизовиків, — заявив Сатана, — не треба перебільшувати їхніх втрат і страждань. Навпаки, їхня загибель вигідна нам, бо розпалює ненависть у суспільстві України–Руси, посилюючи й без того дуже міцні позиції Ангелів Безодні в керівництві цієї держави. Чим більше буде гризні, чвар, зрад і несправедливості в цій псевдодержаві, тим краще для нашої темної справи. Попереду — час Великої Гри. Нашої Гри, яка веде до остаточної перемоги сатанізму».

Відкинувши ідею тотального знищення роду людського, він наказав своїм підлеглим, помічникам, уповноваженим та комісарам негайно після балу повернутися на місця і з новими силами взятися до революційної роботи в ім'я торжества ідей сатанізму–дияволізму.

Бал закінчився під акомпанемент артилерійської канонади та кулеметно–автоматних черг, що лунали в зоні Щастя, навколо великої фабрики по виробництву наркотика галуїн, яка належала Івану Крейді, де зіткнулися афганські та мексиканські бандформування.

57

У чорному настрої, супроводжуваному нестримним тупим головним болем й бажанням нічого не робити, ні з ким не розмовляти, ні про що не думати, через силу Гайдук приїхав до Софійського собору. Кінчалася ранкова служба, яку вів митрополит Ізидор: був не в сяючих, наче пасхальне яєчко, ризах, а в чорній монашеській рясі. Людей прийшло зовсім небагато, всередині ще панувала нічна темрява, а кілька тоненьких запалених свічок, здавалося, тільки підкреслювали морок, що завис у храмі. Високо над царською брамою, у пітьмі центрального апсиду тьмяно світилося золоте сяєво, що оточувало постать Оранти; Богоматір, яка в розпачливому жесті здійняла руки до неба, була без младенця Ісуса, від чого здавалася ще самотнішою. Дорослий Ісус, майже непомітний вгорі, дивився на свою Матір з вершини центрального купола.

Ізидор правив заупокійну службу за убієнними слизовиками. Словам його молитви вторив невеличкий хор, що складався зі старих жінок, голоси яких звучали жалібно й дисонансно: віч–на–а-я пам'ять, вічная па–а-м'ять.

Після закінчення служби Гайдук підійшов до Ізидора, поцілував великий золотий хрест, що його тримав митрополит. Ізидор запросив Гайдука до своєї резиденції — митрополичого дому білого двоповерхового барокового будинку, що стояв навпроти собору. Не надягаючи нічого поверх ряси, владика провів гостя по двору, підтримуючи за руку, щоб не посковзнувся на слизькому камінні, яким вимощена була доріжка. Падав холодний дощ, і Гайдук подумав, що розплавлена у вогні магма — руїни будинку на Банковій — уже вистигла, ні дим, ні пара не піднімаються з них, тільки стоїть гіркий запах гару.

Піднявшись на другий поверх, Ізидор відкрив двері свого кабінету, скромної кімнати, заставленої важкими дубовими шафами для книжок. У лівому кутку кабінету висів різьблений дерев'яний темно–коричневий іконостас з трьома образами і поличкою, на якій мерехтіла запалена лампадка; перед іконостасом стояв аналой, прикритий вишиваним рушником. Праву — світську — частину кабінету прикрашав масивний дубовий робочий стіл митрополита, на якому панував ідеальний порядок: поряд з тоненьким лептопом — акуратно складений стос списаного паперу, старовинні книжки з різноколірними закладками, дерев'яне розп'яття, поряд з яким — гуцульський свічник з п'ятьма недогарками воскових свічок й масивна чаша з зеленого скла з вигостреними олівцями.

Ізидор усадовив Гайдука на дерев'яній лавці, прикритій карпатським ліжником, а сам підійшов до кахляної зелено–жовтої печі й приклав до кахлів долоні.

— Змерз.

Зігрівшись трохи, сів у своє робоче крісло за столом, дістав з шухляди сірники й довго запалював свічки, що стояли на столі. На стіні позаду Ізидора висіла масивна, продовгуватої форми, майже в метр заввишки ікона–дошка без окладу: Ісус Христос у темному кольору ночі, хітоні; тьмяно–золотавий німб ледве проглядався навколо голови Спасителя; тонкі пальці правої руки складені для благословення, а ліва рука тримає важку книгу оздоблену коштовним камінням, — Євангеліє. Щось дивне привиділося Гайдуку в цьому образі Христа, чого не міг зрозуміти.

— Чаю вип'єте?

— Ні, — заперечливо хитнув головою Гайдук, відчуваючи, як біль стає нестерпним, шкодуючи, що не ковтнув з ранковою кавою три капсули екседрина. — Мені дуже погано. Тільки ви можете допомогти.

Ізидор підвівся з‑за столу (ворухнулося полум'я свічок у свічнику залишивши багряні відсвіти на іконі Христа) й сів поряд з Гайдуком: обхопив теплими великими долонями його голову, стиснув скроні й тримав руки так довго, аж поки біль почав ущухати.

— Давайте помолимось разом, — запропонував митрополит. — Вам не обов'язково повторювати мої слова. Ви їх не знаєте. Лишень пропустіть їх через своє серце.

Ізидор став на коліна, поряд з ним опустився навколішки гість. Гайдук через силу нахилив голову й заплющив очі, почувши лагідний бас митрополита.

— Господи Ісусе Христе, володарю життя і смерті, незбагненні помисли і шляхи твої. Молю Тебе пом'янути в Царстві Твоєму душі усопших рабів твоїх, що відійшли у вічність без Твого напутнього слова і благословення. Також благаю Тебе, аби простив убієнним гріхи вільні та невільні. Прости і нам. Твоїм рабам смиренним, гріхи наші, слова і справи неправедні, помисли нечестиві, дії жорстокі, в чому каємось перед Тобою, Спасителю.

Низько схиляємо в покорі і жалобі голови наші перед Твоїми шляхами небесними, перед мудрістю і добротою Твоєю і молимо — спаси і помилуй нас та осіни своєю благодаттю. І даруй Царство Небесне невинно убієнним, бо Ти — суддя живих і мертвих.

В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, амінь.

Гайдук, не розплющуючи очей, перехрестився, відчувши, що головний біль поступово відступає. Відкрив очі й побачив, як Ізидор плаче беззвучно, змахуючи сльози пальцями.

— Я цього не хотів, повірте, — ворухнувся Гайдук, підводячись з колін. — Часу майже не було на підготовку операції.

— Знаю. Вірю. Треба каятись. І вам, і мені, і всім. Бо слизовики, якими б жахливими були — це частка нашого народу. Наші заблудлі діти. Там згоріло двоє моїх священиків, які допомагали тим нещасним знайти віру, лікували хворих.

— Це моя провина, — Гайдук подивився у вічі митрополиту зустрівши погляд, сповнений співчуття.

Ізидор застережливо підняв руку.

— Тільки не впадайте в гріх гордині, генерале. Це — від сатани, не від Бога. Не беріть на себе всі гріхи і злочини світу цього. Бо не дано нам зрозуміти волі Господньої. Він послав вам випробування, й від вас залежить, як ви його пройдете.

— Чи не забагато випробувань? — спитав Гайдук. — І навіщо мені їх проходити? В ім'я чого? В ім'я нової зірочки на погонах, яка мене не цікавить? В ім'я тих людей, які спритно всілися у високі крісла і які викликають у мене дедалі більшу огиду? Я переживаю, владико, глибоку кризу яка загрожує моїй сім'ї. Я відчуваю, що можу втратити найдорожче… останнє, що є в мене. І все в ім'я чого? Я не хочу бути головним катом країни. Це не моє.

— А ким ви хочете бути? — митрополит уже повернувся до сюго крісла.

Гайдук задумливо похитав головою:

— He знаю, владико. Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім'я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім'я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну, пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі.

Гайдук замовк, але Ізидор, важко горблячись у своєму кріслі, уважно слухав, не перебиваючи. Дивно: чим більше говорив Гайдук (ще півгодини тому не міг вимовити слова), тим менше боліла голова, тим далі відступала його туга.

— А з другого боку маємо слизовиків. Тих, хто не хоче жити в державі, кому держава — ворог. Ми зараз маємо великі проблеми зі створенням війська. Молодь не хоче воювати, захищати свою землю, не хоче чути про Збройні Сили… В суспільстві поширена ідеологія слизовиків… Ви питали, ким я хочу бути, владико. Мені здається, що коли був самозваним священиком, отцем Георгієм чи Фавном — я був самим собою… Але час від часу не витримував, хапався за зброю, бо не міг дивитися байдуже на те, що коїлося навкруги…

Ізидор ще довго мовчав, осмислюючи почуте. Два свічних недогарки згасли, митрополит загасив пучками пальців позосталі. Стало зовсім темно. До кабінету хоч і вповзав сірий ранок, проте ікона за спиною Ізидора геть зчорніла, тільки ліва її частина, здавалося, зберігала залишки світла.

— Ваша місія — творити державу, — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — І словом, і мечем.

— І вогнем? — іронічно спитав генерал.

— І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша доля, це ваша місія, яку поклав на вас Господь. І це ваша кара і мука. І не думайте, що ваше покликання воїна суперечить бажанню бути священиком. Історія знає багато прикладів воїнів Христових, які тримали в правій руці меч, а в лівій — Євангеліє. Думаєте, вони не страждали? Але вони вимолювали прощення в Господа, а потім знову йшли в бій, знову грішили… Мені здається, що в вас живе почуття справедливості, стремління до справедливості. Тобто те, що папа римський Бенедикт назвав обов'язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин?

Гайдук знизав плечима.

— Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу інакше народ наш зникне.

Митрополит наблизився до Гайдука, поклав руку на його голову.

— Відпускаю гріхи рабу Божому Ігорю–Георгію. Нехай Господь охоронить вас. І, будь ласка, передайте пані Олі, що я дуже прошу її прийти до мене.

Гайдук підвівся й обійняв митрополита. Ізидор підвів його до свого крісла; витягнув з шухляди електричний ліхтарик й спрямував промінь світла на ікону–дошку яка висіла над робочим столом.

— Я помітив, як ви дивилися на цей образ. Я ним дуже пишаюся. Це старовинна копія ікони Христа–Пантократора з шостого століття. Походить з Синайського монастиря. Фактично, це — перше зображення Христа, яке дійшло до нас. Воно виконано не олійними фарбами, а древньоєгипетською технікою енкаустики. Через те ікона зберегла таку могутню силу кольорів. Але головне в цій іконі — це обличчя Христа. Віками священики і вчені, художники і богослови намагаються зрозуміти таємницю Його обличчя. Подивіться.

Світло вихопило лик Ісуса, і Гайдук переконався в тому, що не ПОМИЛЯВСЯ: обличчя було дивно асиметричне, суперечило законам небесної гармонії; ліва частина обличчя — умиротворено спокійна, лагідна, сповнена світла й доброти, а права — затемнена, з чорним оком, погляд якого був суворий і гнівний.

— У цьому — амбівалентна природа Христа, його роздвоєність Боголюдини, — пояснив митрополит. — Так, так, саме роздвоєність, хоча це скидається на богохульство. Сяєво Боже поєднується з пристрастями людськими.

Ліхтарик згас, і образ занурився в сутінки.

— Що ж тоді казати про нас, слабких і грішних людей? — перехрестився Ізидор. — І коли ви зустрінете цілком святу людину, як вам здається, — не вірте. Святість визначається не зовнішньою оболонкою вчинків, усього того, що сьогодні зветься іміджем. Усе це — фарисейство. А мірою покаяння, глибиною самопосвяти, самовіддачі Христу, готовністю пройти свій хресний шлях до кінця…

Митрополит зітхнув і знову перехрестився.

— І коли ви бачите цілком пропащу злочинну гріховну людину — не вірте. Якщо це не ангел безодні, не виплодок сатани, ви можете знайти в його душі залишки Божого світла.

Вже прощаючись з Ізидором, стоячи на порозі кабінету Гайдук спитав:

— Владико, що це за ікона Божої Матері Київської держави, про яку згадував Василь Воля? Пам'ятаєте? На Софійському майдані. Де вона тепер, яка її доля?

Ізидор низько похилив голову наче завинив чимось перед Гайдуком.

— Це гріх великий. Мій і Василя Волі. Мій — тому що промовчав, не сказав правду. Боявся, мабуть, образити президента. А його гріх у тому, що такої ікони не існує. І ніколи не існувало. Це брехня, вигадка — чи президента, чи його оточення. Справа в тім, що існує російська легенда, буцімто в 1917 році в день зречення від престолу царя Ніколая Другого в селі Коломенському об'явилася ікона Божої Матері «Державної», яка тримала в руках скіпетр і державу розміром з добрий футбольний м'яч, з царською короною на голові, а Ісус сам по собі, тримався, наче приклеєний до її тіла. Це — жахливе святотатство, святокрадство, знущання з християнства. Такими акціями, як ця, московське православ'я знищувало само себе, стаючи агітпропом шовіністичної держави… Я дуже шкодую, що наш президент зважився на такий крок… Мене питають ієрархи, віряни, журналісти: де ця ікона Київської держави? Я ухиляюся від прямої відповіді, а потім відмолюю свій гріх. Може, Господь почує мої молитви і простить…

Він благословив Гайдука і тричі розцілувався з ним.

Дощ посилився, наче маскувальною сірою сіткою вкривши собор, пам'ятник Богдану Хмельницькому і прилеглі будинки. Гайдука чекали охоронці. Двоповерховий жовтий автобус так і лежав, перекинутий, на майдані: шибки були вибиті й сидіння зірвані; покришок на колісних дисках не було — мабуть, десь протестанти — слизовики чи вороги слизовиків — палили їх, додаючи їхній масний чорний дим до загальної мряки.

— На Дегтярівську — наказав Гайдук, сідаючи до «Козака Мамая».

Крук зрозумів: на Дегтярівській розміщувався таємний спецізолятор РОК — невеличка тюрма, одноповерховий будинок, оточений високим муром, на воротах якого висіла іржава вивіска: «Склад металобрухту тресту Заготсировина № 15».

58

Спецізолятор був переповнений слизовиками, яких розподілили на дві категорії: білі і червоні. Гайдука зустрів старший слідчий майор Домбровський та щойно призначений комендант тюрми лейтенант Мармиза, які провели його до кімнати для слідчих дій, куди через кілька хвилин притягли Таса–Фелікса–Троцького; його було важко впізнати — без чорної шевелюри, вусів та борідки, зі зморшкуватою, наче поверхня мозку лисиною, підбитим оком та вибитими зубами.

Гайдука залишили сам на сам з Тасом.

Він мовчки дивився на в'язня, відчуваючи нудотний сморід слизовиків. З подивом побачив руки Таса, який тримав їх на столі: ніяких копитець — темно–коричневі від крововиливів, спухлі, мов розварені сосиски, пальці, вирвані нігті, замість яких — чорні лунки–заглиблення. Тас сидів, не підводячи погляду вивчаючи свої понівечені руки.

— Назвіть своє ім'я, прізвище, рік народження, професію, — нарешті перервав Гайдук мовчання.

— Я — Фелікс Бикоріз, кликуха Тас, — повідомив в'язень, ледве ворушачи губами. — Народився в Києві у 2057 році у так званій промзоні. Мати — повія–алкоголічка, батько невідомий. У віці вісім років я пішов від матері, примкнув до групускули НАРЕВ. Націоналістів–революціонерів. Був пійманий жандармами Мережка, які вщепили мені в мозок чіп — як казали, «чіп вищої освіти». Виявилося — чіп стукача.

«Йому всього двадцять два роки, — жахнувся Гайдук. — Про імплантацію чіпів ДерВаром уперше чую».

— Продовжуйте.

— Розчарувався в НАРЕВ… Всі божевільні, а вони — найбожевільніші. — Фелікс вперше глянув на Гайдука. — Вони хотіли побудувати українську державу для українців і вимагали, щоб усі члени НАРЕВ довели, що мають українське коріння до п'ятого коліна. Ніхто не зміг — бо в кожного серед предків траплялися росіяни, євреї, поляки, індійці, африканці… А я взагалі свого батька не знаю. Може, він малаєць? В НАРЕВ я зустрівся з Василем Капраном — нинішнім президентом України–Руси. Він розколов НАРЕВ і створив ЛУК.

Гайдук удав, що проігнорував це повідомлення, наче й не почув.

— Далі.

— Після того, як я здав Мережку керівництво НАРЕВ — частину з них було вбито за невідомих обставин, частина загинула на каторзі, частина чомусь уникла покарання, — я наказом Мережка був переведений на інший напрямок — КОМАН. Це було три роки тому. КОМАН щойно починав свою діяльність і став дуже популярним у середовищі маргіналів.

— Чим популярний? Ідеями, методами?

— Не тільки. КОМАН був постачальником драгів Білому братству, їм це подобалось. Вони надавали нам неоціненну допомогу. Були нашими вухами і очима. Справа в тім, що, споживаючи такі драги, як галуїн, члени Білого братства, перш ніж накласти на себе руки, набували здатність передавати один одному думки на відстань. Вони, повзаючи по вулицях, сидячи в усіх брудних канавах чи підвалах, попереджали нас про небезпеку про засідки чи облави. Їм дуже подобалися наші ідеї щодо знищення держави. Ми повністю ними керували.

— А як Мережко ставився до ідей КОМАН?

— Ніяк. — Фелікс замовк і заплямкав губами. — Можна прийняти ліки? Голова болить.

— Можна.

За сигналом Гайдука прийшов літній фельдшер у брудному халаті й дав Феліксу капсулу і склянку з водою. Проковтнувши капсулу («Чи не екседрин?» — подумав Гайдук), Фелікс обережно витер рот рукою і знову зиркнув коротко на Гайдука. Його погляд був сповнений ненависті.

— Яка чисельність Білого братства і червоних слизовиків КОМАН?

— До війни тисяч триста «білих», причому вони почали об'єднуватися з жебраками і дервішами з азійської частини, з Київ–East. КОМАНів значно менше — до тисячі активних бійців. Після війни втрати були величезні. Але під час Великої Темряви кількість «білих» знову значно зросла за рахунок безпритульних дітей. Думаю, зараз приблизно двісті тисяч нарків, хворих на AIDS та PSV, туберкульоз. Плюс бомжі, психи та геї.

— А членів КОМАН?

— Душ п'ятсот. Але ідейних і професійних.

— Хто ними керує?

— Ніхто, у КОМАН немає вождя. У цьому його принципова відмінність від більшовизму чи махновщини. Це мережа, а не вертикаль. Справжні слизовики. Тому КОМАН безсмертний.

— А яка роль Мережка? — домагався Гайдук.

— Мережко був моїм шефом і працював зі мною напряму. Він дуже розумна людина. Я йому вдячний за те, що врятував мені життя.

— Хто був той Пухир, до якого мене привели? На четвертому поверсі?

Гайдуку здалося, що в очах Фелікса майнув страх.

— Не знаю.

— Хто? — з погрозою перепитав Гайдук.

— Можливо, хтось з групускули інформації та піару. Я дійсно не знаю.

— Слухай мене, Феліксе… — терпець Гайдукові уривався. — Якщо ти думаєш, що я добрий слідчий, ти помиляєшся. Я хотів тобі дати шанс. Хотів, щоб ти вижив і працював на нас. Ти не хочеш. Зараз тебе знову пропустять через «карусель», і ти багато чого пригадаєш. Згода?

І, не чекаючи відповіді. Гайдук дав сигнал забрати Фелікса. До кімнати привели його подружку Зореславу і всадовили навпроти Гайдука. Він не помилявся тої ночі у тунелі — вона й справді була сліпа. Замість очей — білі шпаринки, затиснуті повіками.

Понюхавши повітря, Зореслава сказала:

— Я знаю, хто ти. Ти — головний державний убивця. Я пам'ятаю твій запах. Це ти спалив невинних дітей. Ми знайдемо тебе, твою сім'ю, твоїх дітей і онуків і спалимо. І твою державу.

Після невеличкої паузи Гайдук спокійно звернувся до неї:

— Я знаю, що вас зовуть Зореслава. Знаю, що ви були головною волхвинею священної ради рідновірів України. Знаю, що з вами сталося, і співчуваю вам. Але як ви потрапили до цього кубла червоних слизовиків, які хочуть підірвати нашу країну? Невже мало нещасть спізнав наш народ? Це так ви служите руським богам?

— Fuck you, — сплюнула Зореслава у бік Гайдука, але плювок вийшов кволий і ледве долетів до середини столу Гайдук узяв чистий формуляр допиту, зіжмакав папір, витер слину й викинув у бачок для сміття. Почувши дзенькіт кришки бачка, Зореслава здригнулася, подумавши, що незнайома, але страшна людина, яка сиділа навпроти, клацнула затвором пістолета.

— Ненавиджу тебе, вбивця, ненавиджу всіх вас, пси холуйські… Давай, вбивай!

— Мені жаль вас, Зореславо, — Гайдук з відразою подивився на її чорне, немовби обвуглене, обличчя. — Чому ви зрадили рідновірів?

— Пішов ти нах, вівчарка поліцейська… Не я їх зрадила, а вони мене! Вони! А Тас підібрав мене, обігрів, виходив… Що тобі треба від мене, падлюко?

У приступі істерики вона почала бити кулаками по столу й дряпати темно–сіру пластикову поверхню.

— Мені нічого від вас не треба, — сумно сказав Гайдук, відчуваючи новий напад головного болю. — Просто я випадково дізнався про вас, вашу хворобу. Як лежали ви самотня на вулиці Сковороди…

— Хто тобі це сказав? — припинила шкребти нігтями по столу Зореслава. — Хто?

— Один молодий хлопець, який дуже страждає. Зовуть його Маркіян, Воїслав. Чи Нестор. Він кохав вас… Думаю, і зараз кохає.

— Кохає? Кохає? — захлиналася в риданнях Зореслава. — Це його закляття на мені… Де він? Що він тобі казав? Мовляв, Зореслава така курва, що кинула його заради трахання?

— Він нічого такого не казав. Заспокойтеся. Дати вам води?

Тут Зореслава вистрибнула з‑за столу, ставши посередині кімнати, й почала швидко розстібати байковий сірий тюремний халат — не встиг Гайдук опам'ятатися, як вона скинула халат і голою стала перед ним, підперши руки в боки.

— Так, я курва! Я хотіла трахатись, хотіла спізнати щастя, а він мені молов щось про Святослава, про його череп… Я почала всім давати й була щаслива. І тобі дам, якщо хочеш. Подивись, хіба я тобі не гарна? А хочеш, покажу тобі, як це робиться?

Вона поклала праву руку поміж ніг.

— Показати?

Дивлячись на її чорне, наче обгоріле, сліпе потворне обличчя, не можна було повірити, що тіло її — біле, з невеличкими дівочими грудьми, звабливе і прекрасне — належить тій самій людині.

До кімнати увійшла огрядна наглядачка і гримнула:

— Ану Зорько, припини цей зайоб! Думаєш, якщо ти курва, то можна шмоньку начальнику показувати? Вдягнися негайно!

Наглядачка накинула на Зореславу халат і, всадовивши за стіл, вийшла. Гайдук сидів мовчки. Зореслава, затуливши сліпі очі долонями, наче в пориві сорому тихо схлипувала.

— Це я в усьому винна, — плакала вона. — Він мене кохав, а я… по–справжньому кохав. А я зрадила його, смертельно образила… Такого чоловіки не прощають. І ніякі мої оргазми, і конвульсії, і злягання на горищах і в підвалах не можуть замінити його кохання. Це — кара Божа… я заслужила її. Він мені вірші писав, а я…

— Що ви думаєте далі робити?

— Буду разом з Тасом. Я люблю його. Я його не кину, що б з ним не трапилося…

— Хто такий Пухир — той, на четвертому поверсі?

— Це — Мережко. Радник Таса. Тас його також врятував… Він дуже хворий. А що ти зробив з Мережком? Га? Ти його вбив?

Огрядна наглядачка вивела Зореславу зі слідчої кімнати. Через декілька хвилин Мармиза притягнув на спині Фелікса, скинув його на стілець і став по стійці струнко перед колишнім братчиком. В гармонійних, наче відкарбованих у ході природного добору аристократичних рисах його обличчя не було нічого, що свідчило б про безжальну жорстокість Мармизи.

— Що, Миколо?

— Які будуть вказівки, пане генерале?

— Ідіть. Я вас викличу — Гайдук уважно подивився на в'язня — чи здатний він відповідати на запитання після «каруселі».

— Я розкажу все. Тільки заберіть цього… — простогнав Фелікс.

— Яку роль відігравав Мережко в КОМАН?

— Після приходу до влади Клинкевича Мережко перейшов на нелегальне становище й переховувався на таємній квартирі ДерВару на Оболоні. Я знав адресу цієї квартири і відвідував його. Під час Великої Темряви він, покинутий усіма, дуже бідував. Ми з Зореславою допомагали йому Торік він захворів на міксомікоз і дуже страждав…

— Ви не про страждання цієї людини кажіть, а чим він займався.

Фелікс змовк, але, згадавши про можливий третій тур «каруселі», продовжив розповідь.

— Він став головним ідеологом і гуру КОМАН. Навчав слизовиків стратегії й тактики боротьби, читав курс підпільної роботи, викладав правила конспірації. Це було дуже змістовне навчання.

— А вибухи?

— З початку року коли стало зрозуміло, що невдовзі держава буде відновлена, Мережко запропонував узяти на озброєння тактику терористичних актів. Першим був замах на генерала Гайдука біля Феофанії.

— Успішний?

— Судячи з того, що ви допитуєте мене, — ні. Виконували недосвідчені бойовики з Борщагівської групускули. Повний провал, майже всі вони загинули. Ледве трупи встигли винести. Мережко лютував, казав, що втрачено унікальний шанс. Після того він порадив перейти до вибухів, порекомендував нам двох підривників, агентів ДерВару. Перший вибух ми організували біля Києво–Могилянської академії. Потім хотіли підірвати спортивний зал «Космічний», але церемонію раптово перенесли на Софійський майдан. Тоді ми не встигли. Але домовилися за наступної нагоди організувати вакуумний вибух, який зніс би Софійський та Михайлівський собори. Загинули б усі люди в цій зоні.

— Як ви збиралися це робити?

Тас розумів, що підписує собі смертний вирок, але зупинитися вже не міг. Точніше — не хотів. Життя втратило для нього сенс.

— З допомогою Мережка та його підривників ми розробили схему розстановки чотирьох–п'яти автомобілів, завантажених вибухівкою. При одночасному підриві зарядів виникав вакуум страшної руйнівної сили.

— Де брали вибухівку?

— З таємного складу ДерВару біля Умані. У Мережка були там свої люди.

— Звідки надходили наркотики для слизовиків?

— До Великого Вибуху регулярно — з Афганістану переважно з транспортними колонами Фрідмана. В цьому секторі працювали люди Крейди. Після Вибуху наркотики йшли переважно з підпільної лабораторії Крейди під Полтавою. Про все, що я знав, я дав свідчення майору Домбровському. Дайте мені спокій, генерале. Сил немає.

— Ви ні про що не шкодуєте?

Тас–Фелікс Бикоріз задумався, потім виплюнув на підлогу кривавий згусток.

— Шкодую. Є три речі, яких шкода. Перша. Шкодую, що тоді тебе, генерале, не вбили, коли їхав вінчатися зі своєю сучкою. Напартачили, засранці. Друга. Шкодую, що не підірвали нах всю вашу Русь–Україну на Софійському майдані. І всіх зрадників на чолі з Капраном і Богошитською. Третє. Шкодую, що Зореслава залишиться одна… Загине без мене.

Він підвівся, тремтячи від холоду й передчуття смерті. Ні в чому не був схожий на самовдоволеного маленького Льва Троцького у червоно–чорному балахоні, а нагадав Гайдукові одного закатованого до півсмерті молодого таджика, якого вели в Пешаварі на страту: в сіро–жовтому дранті, яке ледь прикривало понівечене тіло, неголений, з запалими щоками й чорним поглядом ненавидячих усе очей.

— Вас судитиме військовий трибунал. Не тільки за вибухи в Києві та інших містах. Але і за жертви серед слизовиків. Своїм безглуздим ультиматумом ви спровокували цю бійню. Вас присудять до страти і повісять на Майдані Незалежності. Ви хочете щось сказати?

— Будьте ви прокляті разом з вашою державою. Хай живе революція… — ВИЙШЛО: ЛЕ–ВО–ЛЮ–ЦІЯ — безсило, без оклику Тас ледве прошепотів це велике слово.

…Дегтярівська вулиця була занурена в суцільну мокву. Біля «Козака Мамая» виднілась якась постать, хоча охорона спецізолятора пильно стежила, щоб ніхто підозрілий не вештався перед ворітьми. Двері бронеавтомобіля були прочинені — незнайомий розмовляв з Круком. Гайдуку здалося, що він звідкись знає цього довготелесого чоловіка; побачивши, як той відкидає правою рукою довге волосся з обличчя, пригадав: це Нестор–літописець. Або Маркіян. Або Воїслав. Волосся в юнака було мокре, а вигляд розгублений.

— Я звертаюся до вас не як до генерала, а як до отця Фавна, — сказав Нестор.

Гайдук жестом руки зупинив охоронців, які збиралися відтиснути не відому їм людину.

— Слухаю вас.

— Мені сказали, що Зореслава тут.

— Так, — сухо підтвердив Гайдук.

— Як ви думаєте, чи можу її побачити? Поговорити? — Нестор був у старому промоклому до нитки пальті, з волосся й ріденької борідки крапала вода.

— Ви де живете? В братстві? — спитав Гайдук.

— Ні. Я повернувся до Києва, працюю в газеті «Український час». Живу в квартирі батьків.

— Я дозволяю вам побачитись з Зореславою. Скажете майору Домбровському Якщо вона погодиться бути з вами, можете взяти її на поруки.

Гайдук дістав з заднього сидіння плащ–палатку, дав її Нестору.

— Літопис написали? — спитав, дивлячись, як юнак скидає мокре пальто й надягає плащ–палатку.

— Ні, — неохоче сказав Нестор. — Є інший сюжет.

— А чашу Святослава шукаєте?

— Що її шукати, — похмуро, не дивлячись на Гайдука, відповів Нестор. — На Подолі в китайському магазині продаються сотні чаш Святослава. Будь–яка ціна, будь–який розмір…

59

Спалення понад чотирьохсот слизовиків у тунелях будинку колишнього Особливого відділу викликало в країні величезний політичний скандал: опоненти Василя Волі назвали цю страшну подію «Київським крематорієм», «Бабиним яром-2», «українсько–сомалійським геноцидом» чи «flamicide» (вогнецидом), «Київським пеклом», «балом Сатани». Напередодні парламентських і президентських виборів опозиція звинувачувала президента Волю та його партію КУНА — звідти пішли прізвисько Волі «вогнеборець» та термін «кунацид», — а до членів правлячої партії приклеїли дзвінку і несправедливу назву «вогневики». По місту розповсюджувались листівки «Силовики проти слизовиків».

Замовчувати трагічну подію вже було неможливо: виборча кампанія набирала силу, а партія КУНА та президент почали стрімко втрачати підтримку в суспільстві — і тому Василь Воля змушений був виступити з заявою на офіційному каналі телебачення.

«П'ятого–шостого квітня 2079 року в Києві сталися трагічні події, — сказав він. — Група фашистів–слизовиків з так званих червоно–чорних бригад КОМАН, сповнена ненависті до державних структур і зневаги до суспільства, висунула ультиматум про самоліквідацію держави, погрожуючи масовими вибухами.

Хочу нагадати, що, як встановлено компетентними органами, вибухи в різних містах України–Руси, які призвели до масових жертв серед мирного населення, були організовані саме червоно–чорними комуно–фашистами слизовиками. Внаслідок ультиматуму п'ятого квітня під загрозою знищення опинилися дитячі установи, лікарні, хлібзаводи, інші важливі соціальні об'єкти. В результаті рішучих заходів, здійснених державними спецслужбами, плани знавіснілих диверсантів і вбивць були зірвані, а керівники злочинної зграї червоно–чорних слизовиків були заарештовані й понесуть справедливе покарання».

Василь Воля зробив паузу і його обличчя набуло скорботного вигляду.

«На жаль, у ході проведення спецоперації не обійшлося без жертв серед мирних громадян, які належали до так званого Білого братства. За даними компетентних органів, загинуло близько сорока чоловік. Цих жертв не було б, якби червоно–чорні слизовики не використали невинних співгромадян як живий щит і не спровокували кровопролиття. Ми глибоко сумуємо за понесеними жертвами і обіцяємо провести розслідування інциденту з метою з'ясування всіх обставин. Спеціальна комісія вже приступила до роботи.

Неділя дев'ятого квітня оголошується днем жалоби за невинно загиблими і днем протесту проти тероризму. Декретом президента на всій території Конфедерації будуть приспущені державні прапори з чорними стрічками. Забороняються всі розважальні програми. В церквах відбудуться поминальні молебні.

Як президент держави я закликаю всі політичні партії, всіх громадян країни виявити стриманість і припинити безвідповідальні політичні спекуляції і виборчу агітацію, використовуючи людське горе. Розхитування ситуації напередодні виборів тільки призведе до ослаблення внутрішньої стабільності і завдасть великої шкоди зовнішньополітичним інтересам України–Руси.

Закликаю в цей скорботний час до консолідації всіх здорових сил, до нищівної відсічі слизовикам усіх мастей — тим, хто хоче знищити нашу молоду державу, посіяти хаос в наших містах.

Заявляю відповідально: ми цього не допустимо. Переконаний, що разом ми подолаємо квітневу трагедію».

Заява В. Волі була негайно проголошена опозицією «квітневими тезами Ульянова–Безволі» і названа брехливою спробою перекласти відповідальність з президента Волі на бідних слизовиків. Опозиційні партії раптом запалилися великою любов'ю до слизовиків — у газетах з'явилися статті про цих нещасних ізгоїв суспільства, про їхні поневіряння і страждання. Кандидати від опозиції, сподіваючись, що слизовики віддадуть за них голоси, почали відвідувати руїни будинку на Банковій, 11, покладати там квіти та вінки, фотографуватися з уцілілими слизовиками; було створено громадсько–політичний Комітет захисту слизовиків, до складу якого увійшла Оля Гудима. Метою комітету стало створення Центру лікування та реабілітації слизовиків; хтось запропонував негайно організувати політичну партію слизовиків і піти на парламентські вибори; були й такі добродії, що рекомендували поставити на руїнах Банкової величний пам'ятник загиблим, а саму вулицю перейменувати на Слизову.

Однак далеко не всі політичні сили відроджуваної держави підтримали такий гуманітарний напрямок думок і дій. Нікому не відома партія «Здорова Україна–Русь» (ПЗДУР) висловила задоволення з факту «оздоровлення» міста від розплідника хвороб; в офіційній заяві ПЗДУР висловлювала подяку спецслужбам за «очищення» столиці й застосування важких вогнеметів — найкращого засобу радикальної дезінфекції. Ще одна партія — скоріше не партія, а групускула ТАК (товариство активних киян), — підтримуючи винищення слизовиків, зазначала, що однієї силової акції для вирішення цієї проблеми замало. ТАК запропонувала провести реєстрацію всіх слизовиків й зобов'язати їх носити на одязі блакитні зірки, — як колись прокажені носили дзвіночки, — а тих, хто ухиляється, розстрілювати на місці.

Загальноруський рух «Зачистка» вимагав від Василя Волі вжити більш дієвих заходів для ліквідації всіх слизовиків, до яких причисляв не тільки право- і ліворадикальні групускули, не тільки Біле братство, а й усіх нелегальних іммігрантів з країн Азії (тобто прибічників Індіри Голембієвської), а також принагідно всіх українських буржуазних націоналістів з числа ліберастів–інтелігентів. У передовій статті газети «Зачистка» «Тут руський дух, тут Руссю пахне» стверджувалося, що тільки повна ліквідація всіх слизовиків та «свідомитів» (так званих «свідомих» українців) призведе до консолідації святої Русі та її відродження під скіпетром молодого, енергійного руського царя Ніколая Третього.

Оля регулярно приносила і клала на стіл Гайдукові стоси газет з слизовиковою ахінеєю — статей, закликів, похвал і погроз, проте матеріали ці не коментувала; вона замкнулася в собі, стала мовчазною — ніби соромилася свого спалаху гніву, що ледь не знищив їхнє подружнє життя. Бачачи, який фарс розігрався на попелі спалених і загазованих слизовиків, Оля з гіркотою, мабуть, уперше в житті, зрозуміла, як політичні авантюристи з різних таборів спотворюють, огиджують усе, що входить в зону їхніх владоборчих інтересів, — людську скорботу співчуття, бажання допомогти знедоленим, викинутим за межі суспільства істотам.

Її також вразила жорстокість державної машини, її лицемірство — хоча їй запали в душу слова Гайдука, його пояснення й виправдання; вона мовчки страждала, спостерігаючи, як чоловік, і до того неговіркий, відчужується від неї, віддаляється стрімко, проводячи по дванадцять–чотирнадцять годин на роботі; він почав столуватися в їдальні РОК, і їй не доводилося готувати їжу; часті інспекційні поїздки Гайдука до військових гарнізонів поглиблювали в Олі відчуття самотності і відчаю. Вона, не радячись з чоловіком, подала у відставку з посади заступника міністра соціальної опіки (Гайдуку про це негайно доповіли) і стала працювати в Комітеті захисту слизовиків, очоливши проект створення лікарні для хворих на AIDS, PSV, туберкульоз, наркоманію. Її помічником став Чага, якого випустили з СІЗО «у зв'язку з відсутністю складу злочину та за співпрацю зі слідством».

Одного дня увагу Гайдука привернула анонімна стаття з газети «Руське віче», покладена на його робочий стіл одним з референтів. Оля чи не помітила цієї статті, чи навмисне не показала Ті чоловікові, аби пощадити його.

Тихий вбивця серед нас

У той час, як у центрі скандалу «Київський крематорій» опинився ні в чому не винний президент Василь Воля, якого в день спалення невинних слизовиків не було в Києві, у тіні залишався справжній винуватець цих трагічних подій, директор Розвідувального комітету, генерал–полковник Ігор Гайдук. З достовірних джерел стало відомо, що саме Гайдук очолив цю звірячу спецоперацію. Помічницею виступила його молода дружина Ольга Гудима — донька жандармського генерала, одного з катів українського народу Святополка Гудими, повішеного народними масами на Майдані. Ольга Гудима, прикриваючись посадою заступника міністра соціальної опіки, втерлася в довір'я слизовиків і склала донесення своєму чоловікові, в якому детально розповіла про структуру співтовариства слизовиків, їхні сильні й слабкі сторони.

Очоливши спецоперацію проти слизовиків, Гайдук переслідував очевидну мету — скомпрометувати молодого президента держави та його близьке оточення (Богошитська, Чаленко), викликати напередодні виборів замішання в суспільстві. Гайдук — цей старий агент американської розвідки — вірою і правдою служив злочинному режиму гетьмана. Тепер незрозуміло як Гайдук втерся в довір'я вищого керівництва держави. Саме на ньому треба зосередити увагу слідчої комісії й покарати його з усією суворістю.

60

Індіра Голембієвська, голова сенату України–Руси, яка очолила спеціальну слідчу комісію з розслідування трагічних подій 5-6 квітня, запросила до себе Гайдука. Сенат тимчасово розмістився в круглій будівлі колишнього кінотеатру «Панорама», що стояв на гребені Печерської гори, неподалік від Могили невідомого солдата. Київські гострослови швидко назвали цю бетонну споруду «Сенорамою». Цю будівлю охороняли солдати–індійці в чалмах; завдяки темній шкірі, вони не виглядали такими блідими й знекровленими, як українські вояки. Гайдука зустрів ад'ютант Індіри — бригадний генерал Раджив Лал і привітав, притупнувши тричі ногою, наче вишколений офіцер британської армії.

— Sir, — генерал приклав до кашкета вивернуту назовні долоню. — Her Excellency Miss Indira has the pleasure to invite you with my assistance.

— My pleasure, general, — усміхаючись, відповів Гайдук. Йому симпатичний був цей смаглявий молодий генерал, якого так прикрашала сліпуча білозуба усмішка. Ходили чутки, що він дальній родич Індіри. Лал у часи гетьмана був військовим помічником Голембієвської, підполковником українського війська; задовго до вторгнення Чорної Орди він ЗНИК; виявилося, що півтора року навчався в Індійській військовій академії в Дегра–Дун і повернувся звідти у ранзі бригадного генерала.

Раджив Лал провів Гайдука до офісу Голембієвської — там сиділо кілька офіцерів, які привітали гостя, ставши по стійці струнко. Генерал відкрив двері кабінету і Гайдук ступив усередину. Це була розкішно обставлена велика зала: стіни — темно–зеленого кольору, на вікнах, що виходили на Дніпро, — важкі темно–фіолетові портьєри; до письмового столу, за яким сиділа хазяйка кабінету, був приставлений полірований, горіхового дерева стіл для нарад, навколо якого — стільці з темно–зеленою оббивкою і високими спинками. Над робочим столом Індіри висів фотопортрет напівголої людини: Махатма Ганді.

Індіра вийшла з‑за столу й, підійшовши до Гайдука, обійняла й поцілувала двічі, залишивши ніжний аромат не відомих йому парфумів. Була у вишиваній полтавській сорочці, яка підкреслювала звабливу велич її грудей, та чорно–червоній плахті.

— Нарешті ми зустрілися, — сказала вона, все ще тримаючи його за плечі. — Пам'ятаєте, генерале, як ми домовлялися про зустріч на вечері у гетьмана?

— Пам'ятаю… хоча здається, це було в якомусь іншому світі… І в іншому часі.

— Сідайте, — вона вказала йому стілець, а сама сіла навпроти нього за столом засідань. Її чорне, густе волосся, що важкою хвилею спадало на плечі, виблискуючи шовково і молодо, свідчило про могутню життєву силу Індіри; лише спереду над чолом, біліло пасмо сивого волосся — наче старість проривалася крізь усі загорожі, нагадуючи про свою майбутню перемогу. Але поки що чорно–карі очі Інді виблискували молодо, а низький тембр її голосу, як і раніше, невідомо чому збуджував чоловічу уяву.

— Я прочитала вашу доповідну про трагедію на Банковій, — поглянула Голембієвська на прозорий екран лептопа, що, здавалося, висів перед нею в повітрі, кидаючи блакитний слабкий відсвіт на її обличчя. — Вона здалася мені правдивою, щирою і переконливою. Щодо застосування вогнеметів Чаленком у мене є запитання. Але за нього горою стоять Богошитська і Воля — і я тут безсила.

Гайдук знизав плечима.

— Я не маю права коментувати.

— Звісно. Але в мене склалося враження, що дві спецслужби діють незлагоджено, різними методами. І це неприпустимо. Тим більше, як стало відомо комісії, ЦУК Чаленка мав інформаторів серед червоно–чорних і мав знати про підготовку акції слизовиків КОМАН. Вас і РОК взагалі не треба було втягувати в цю історію. Чаленко мав запобігти шантажу. Більше того, моя служба безпеки твердить, що Чаленко ніби навіть спонукав слизовиків до цього. Але це треба перевірити.

— Для чого йому це потрібно?

— Для маленької перемоги перед виборами. Спеціально обраний час, коли президента нема. Але щось пішло не так, вийшло з–під контролю. І тоді викликають вас.

Вона уважно подивилась на Гайдука, ніби оцінюючи його реакцію. Він промовчав.

— Це, звичайно, версія, — продовжила вона після паузи. — Але вкладається в певну схему.

Один з помічників Індіри приніс міцний чай, окремо — невеличкі порцелянові дзбанки з молоком і вазочку з печивом. Голембієвська влила молоко до чашки з чаєм, з чого вийшла рідина світло–кремового кольору.

— Чай з молоком дуже корисний для голосу. Відновлює голосові зв'язки.

«Може, Фрідман пив чай з молоком, а не айран?» — подумав Гайдук.

— У вас стомлений вигляд. Щось сталося? — Голембієвська глянула йому у вічі.

Він зробив один ковток і відсунув чай.

— Все ОК.

— Як посуваються справи з армією?

— Дуже повільно. А як інакше? Коли вище керівництво не бачить ніякої небезпеки, а люди просто знесилені. Не хочуть воювати. Їх можна зрозуміти. Але виправдати не можна.

Індіра трохи підвелася й узяла зі свого робочого столу статуетку, що виблискувала золотом, дала Гайдукові. Він відзначив, що статуетка, розміром у два дюйми, дуже важка.

— Це бронза?

— Ні. Це сплав панча–лоха — п'ять металів. Золото, срібло, мідь… і ще щось.

— Це хто? — оглядаючи статуетку, Гайдук боляче вколов палець.

— Це — бог Шива. Подивіться, чим ви себе вкололи.

Тепер він значно обережніше тримав статуетку: істота з напівчоловічим, напівжіночим обличчям, з чотирма руками й двома ногами, складеними в позицію «лотоса». Надзвичайно тонка проробка деталей: на шиї, замість намиста, звивається кобра; змії, як браслети, оповивають руки; в правій руці — спис, яким уколовся Гайдук. В лівій — чаша для води. На чолі — якась вертикальна позначка.

— Це що?

— Це — третє око Шиви. Одного разу він сидів на горі в Гімалаях, заплющивши очі. І Парваті, його дружина, закрила його очі руками. І тоді на його чолі з'явилося третє око, з якого вихопилося полум'я й освітило Гімалаї.

— Це як метафора розвідки. Держава заплющує очі, але третє око бачить усе, — він повернув статуетку Індірі. — Фантастично тонка робота.

Взявши Шиву до своїх смаглявих рук і попестивши бога, наче прощаючись з ним, Індіра знову передала статуетку Гайдуку.

— Візьміть. Це вам. Я давно збиралася вам подарувати. Тільки обережно. Ви помітили, що посох має форму тризуба?

— Я вдячний, але не можу взяти цей подарунок.

— Це не хабар, — засміялася Індіра. — Якби ви мені щось подібне подарували, я б відмовилась. Було б схоже на хабар. Ні, ні, це від чистого серця… Так ось, тризуб — це символ трьох функцій Бога: створення, захист, руйнування. І трьох атрибутів: саттва — благочестя, раджа — пристрасть, тамас — глупота, лінь. Треба опанувати функцію створення.

— Армії?

— Ні. Держави.

— Ви пропонуєте лізти в бруд, що зветься політикою? — наче не вірячи Індірі, перепитав Гайдук.

— Ви і так по вуха в цьому бруді, — жорстко сказала вона. — Треба було залишатися в Америці, якщо хотіли, щоб усе було чистенько–гладенько. Робіть вибір якомога швидше. Щоб не спізнитися. Так, як це було з гетьманом і Клинкевичем.

Вона допила чай з молоком і з'їла кілька кружалець печива в шоколаді. І продовжила:

— Щодо війська я обіцяю вам допомогти. Ми якнайшвидше розглянемо проект закону «Про Збройні Сили України–Руси». Але це папір. А я можу запропонувати вам створити індійський легіон. До ста тисяч бійців. Але єдина умова: не розчиняти легіон в українському війську. Визначити його окреме місце. Командувати легіоном буде Раджив Лал. Як вам?

— Якби не камери стеження у вашому кабінеті, я б вас розцілував. Дуже міцно.

Вона знову засміялася своїм дивним сміхом, який так хвилював чоловіків.

— Обережно, генерале, бо я можу погодитись. Я самотня жінка, мати чотирьох дітей… від різних чоловіків… і я вільна… Але я чула, що у вас дуже молода і дуже ревнива дружина… Це так?

Гайдук знічено пожартував:

— Скоріше це я — ревнивий старий цап, — і поспішив перевести цю небезпечну розмову.

— Ідея легіону блискуча, і я з вдячністю її приймаю. Але в мене ще одна пропозиція. Нова війна не буде ні бронетанковою, ні авіаційною, ні навіть ракетно–ядерною. Зараз — ось–ось — почнеться бурхливе відродження комп'ютерних мереж, я маю намір організувати спецбригаду кібервійськ. Ви можете дуже допомогти. Як випускниця кібернетично–шахової школи «Білий слон». Нам будуть дуже потрібні індійські хакери — мабуть, найкращі в світі. Допоможете?

Пролунав дзвінок геджета Індіри, що лежав перед нею на столі — перламутрового, наче мушля, блискучого навороченого приладу, екран якого засвітився всіма кольорами райдуги. Вона вислухала повідомлення й вимкнула геджет.

— Дзвонила Богошитська. Мені треба їхати до президента. Я вам допоможу. Першим хакером стане мій старший син Рам — йому чотирнадцять. Він проб'ється куди завгодно — у Пентагон, Кремль, Ватикан, урядове місто в Бейджині.

— Добре, — засміявся Гайдук. — Беру.

Він провів Голембієвську у внутрішній дворик, де стояв її бронеавтомобіль. За ними йшли генерал Раджив Лал та охоронці. Перед тим, як пірнути всередину машини, Індіра притислася до Гайдука і, цілуючи, прошепотіла:

— Не піддавайтесь китайцям. Після Стамбула приїздіть до мене в Дарницю. Там поговоримо. Я вас чекаю. Я ваш союзник.

Потім, ступивши крок уперед і взявшись за дверцята, засміялася:

— Шиву можете не перевіряти. Там немає жучків. Все‑таки бог. Він і так усе чує.

Дверцята за нею зачинив офіцер охорони. Гайдук відчув, як пульсує тіло — ознака сильного серцебиття.

61

Ерна Еріхівна Богошитська відзначалася трьома фундаментальними рисами, які твердо вирізьблювали непростий візерунок її особистості:

а) жадобою влади, причому не лише влади адміністративної чи політичної, а й влади в широкому розумінні цього величного поняття — влади над людьми, над часом, над простором;

b) жадобою помсти, породженою сатанинським почуттям заздрості — до всього, що хоч трохи перевищує її уявлення про себе як найвродливішої, найталановитішої, найрозумнішої жінки в світі; і коли майже щодня життя доводило їй, що це не так, ще більше вигострювалася й гартувалася ненависть Ерни Еріхівни до інших — переважно до ЖІНОК;

c) жадобою сексуальних насолод, нестримний потяг до яких сидів в хромосомах, успадкованих нею від батьків — Оксани Хлузько та Еріха Богошитського, перукарів з Василькова. Справа в тому що замість «жіночого» набору хромосом XX, малу Ерночку Бог (чи, скоріше, сатана) нагородив чоловічими хромосомами XY, що стали причиною вродженої гіперсексуальності (ВГС), або синдрому Мориса — рідкісної аберації, яка визначила життя дівчинки. Якби батьки уважніше придивлялися до поведінки дочки, можливо, й звернулися б до сексологів, установили причину деяких дивних схотінок Ерни. Але вічна заклопотаність, гонитва за копійкою не дали цим добрим людям можливості помітити патологію.

Навпаки, на відміну від нічим не прикметних провінційних перукарів, пропахлих шампунями й дешевими спреями, Ерночка зростала як богообрана дитина, нагороджена всебічними талантами — і насамперед мистецьким. Картини п'ятирічної чорнявої, як галка, дівчинки, трохи зизуватої й гостроносої, отримували перші місця на виставках, захоплюючи і водночас лякаючи глядачів: замість того, щоб змальовувати щасливе дитинство у вигляді веселки, сяючого сонечка і зеленої травички, мала Ерна немовби зазирала в інший — інфернальний — світ, похмурий і сповнений мороку, в якому дивовижні хижі птахи з дитячими лицями літали над випаленою землею; хоч як намагався керівник художньої студії київського (Богошитські, продавши перукарню, перебралися до столиці, як радили їм наставники Ерни) районного будинку Пласту Іван Степанович Гавриш підкладати юній художниці яскраві світлі фарби, підказуючи оптимістичні сюжети, Ерна вперто гнула свою ідейно хибну лінію. Однак гетьманська держава К.-Д. Махуна потребувала більш патетичного, життєствердного мистецтва, і дванадцятилітню Ерну чекав жорстокий удар: її не прийняли до художньої школи, що перебувала під патронатом самого гетьмана; взяли найбездарніших, але вродливих дівчат, чиє базарно–святкове малярство не викликало в глядачів похмурих думок — життя саме по собі було таке похмуре, що потребувало більш оптимістичних мистецьких візій.

Невизнання художніх талантів Ерни стало поворотним моментом її життя, коли гени ненависті, заздрості, сексуальних утіх і потягу до влади раптово прокинулися в її темній душі, наче наполохані пострілом чорні птахи, що їх любила малювати. До цього додалася зустріч Ерни з Вульфом Ширкою: виявилося, що жили в одному тридцятишестиповерховому будинку на заході Києва, поряд з Окружним шосе. Одного дня, коли Ерна, пригноблена поразкою на художній ниві, похнюплена й негарна, увійшла до ліфта, слідом за нею в кабіні опинився старий, як їй здалося, сивий чоловік з хрипкою астматичною задишкою; він поглянув на дівчину своїми дивними світлими очима, в яких стояв холодний туман, й вона відчула, як його руки залізли під футболку й почали м'яти маленькі соски, від чого дівчину наче паралізувало й вона, як потім звірялася Ширці, «пустила сік», відчувши хвилю блаженства, присіла на коліна, притулившись обличчям до білих штанів невідомого пана. Їхня перша мандрівка ліфтом на тридцять п'ятий поверх тривала довго й беззвучно. З того дня — Вольф Ширка знімав пентхауз на тридцять п'ятому–тридцять шостому поверхах — життя Ерни набуло зовсім нового смислу: вона, навчаючись у німецькій школі імені Гегеля, завжди знаходила час, щоб опинитися в сусідній квартирі, реалізуючи найпотаємніші свої підліткові фантазії в обіймах Вольфа Ширки, який, вигадливо й солодко пестячи Ерну, тренував її почуття заздрості й ненависті до тих, хто зустрічався на її шляху. Ширка, який представився консультантом з інвестицій німецької сірчаної компанії «Сульфур–Індустрі», допоміг Богошитській почати власний бізнес, давши гроші на створення невеличкої компанії real estate «Ерна». Діяльність спекулянта помешканнями в Києві–West (до Києва–Ost Богошитську не пустили, що стало ще однією причиною її ненависті до Інді Голембієвської) відкрила перед Ерною величезні можливості у сферах людинознавства (вона називала це «шакалознавством») і квартирології (тобто науки, що вивчає невтомну діяльність людей з поліпшення умов проживання).

Уже у віці шістнадцять років Ерна Еріхівна, завдяки своїй енергії й вигадливості, стала процвітати на ринку житла, що дало їй можливість купити для власних потреб три квартири у різних районах Києва й піти від остогидлих батьків, які були неприємно вражені, відкривши, що їхня талановита Ерночка загартовувала свою невинну натуру блудом зі старим цапом, від якого смердить сіркою; батьки не розуміли, що саме вони випадково нагородили своє дитя неприродним набором хромосом, які терзали худеньке тіло Ерночки; три окремі квартири на вулицях Провідницькій, Пролетарській і Прорізній давали змогу Богошитській трахатися досхочу з широким контингентом клієнтів та колег; Вольф Ширка ніколи не дорікав улюбленій дівчині, навпаки — заохочував її допитливість, бо в момент злягання відкривалося багато людських таємниць, які цікавили Ширку. На жаль, Вольф страждав на професійне захворювання — хронічну астму викликану сіркою, — від чого дихав здушено, з присвистом, зі спазмами й змушений був постійно виїздити на лікування до Ірану, Пакистану, Сомалі. Щоб Ерночці не було самотньо і сумно, Ширка познайомив Богошитську зі своїм старим другом, генералом Юлієм Юліановичем Мережком. Обслуговуючи літнього, товстого коротуна, вічно заклопотаного своїми режимозахисними справами, Ерна, намагаючись вичавити з цього курдупеля хоч краплину сперми, з сумом думала, що всі молоді, гарні чоловіки не цікавляться нею, захоплюючись іншими — незбагненно вродливими, звабливими жінками, якими повнився Київ і яких так ненавиділа Богошитська. Єдиною відрадою для неї було відчуття своєї влади над усіма цими старими, хворими, битими життям чоловіками. Задовольняючи свої садомазохістські примхи, Ерна випитувала в своїх партнерів сокровенні таємниці — як люблять/ненавидять вони своїх дружин, що думають вони про верховну владу в Україні і як оцінюють останні мирні ініціативи гетьмана.

Завдяки розгалуженим бізнесовим і політичним зв'язкам Богошитська стала одним з найпоінформованіших агентів ДерВару, а завдяки дозволу (ба, навіть проханню) Ю. Ю. Мережка висловлювати будь–які антидержавні погляди (тобто говорити правду, на яку в цій країні мало хто зважувався) вона зажила неабиякої популярності в національно–революційних і ліберально–дисидентських колах Києва.

Доля подарувала їй зустріч з Василем Капраном (Волею), на той час одним з очільників НАРЕВ. Бажаючи купити конспіративну квартиру для зустрічей націонал–революціонерів, Капран звернувся до Богошитської. Події відбувалися в 2075 році, коли Капран, якому заледве виповнилося двадцять три роки і який вже вважався запеклим, невиправним ворогом гетьмана і його держави, остовпів, побачивши Ерну і вже в першій порожній квартирі на вулиці Пролетарській повзав біля її колін, забувши назавжди про Лесю — мрійливу однокласницю з Рівного, з якою ледве обмінявся цнотливим поцілунком… Ерна Богошитська пережила також щось подібне до душотрусу: вперше в її житті на неї звернув увагу чоловік молодий, навіть молодший за неї. Гарний, сповнений сил, овіяний славою революціонера.

З насолодою дивився Ю. Ю. Мережко записи Ерниних злягань, віддавань і нестримних, з зойками та лясканням гарапника, трахань з молодим бунтівником, сексуальна енергія якого становила значну небезпеку для держави: якщо її сублімувати в політичну дію, існуючий режим навряд чи вдасться врятувати. І ще одна істина відкрилася старому поліцеймейстеру: спостерігаючи збоку за любовними фортелями своєї агентки, якій присвоїв псевдо «Труппенфюрер», відчув огиду до брудної розпусниці і щось схоже на жаль до Василя Капрана. Доручив «вести» Богошитську одному з молодих перспективних офіцерів ДерВару на прізвище Чаленко. Власне, з подачі Чаленка Ерна Еріхівна, граючи на честолюбстві Капрана, вміло розпалювала його нехіть до старого керівництва НАРЕВ: посилилася гризня, зростали взаємна недовіра, звинувачення в приналежності до гетьманської агентури — і Василь Капран вийшов з НАРЕВ, організувавши ЛУК, де став єдиноосібним лідером. Його колег по організації націонал–революціонерів заарештували й вислали на каторжні роботи з сортування радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС.

Бізнес Богошитської процвітав: кожну квартиру що вона продавала VIP–персонам (а її офіс спеціалізувався саме на обслуговуванні VIPів), була обладнана таємними камерами спостереження: елітний будинок на розі Інститутської та Банкової, в якому жив Гайдук, не був винятком. Департамент внутрішнього моніторингу ДерВару, очолюваний Чаленком, швидко зростав, вимагаючи збільшення спостерігачів за житлом української еліти.

І тут трапилось неочікуване: влітку 2076 року з екранів ДерВару зникли Василь Капран та його Ліга Устима Кармалюка. Богошитська розгублено доводила Мережку і Чаленкові, що не розуміє, де подівся її коханий, що з ним сталося. Мережко, як людина потрійно підлої мудрості, не повірив «Труппенфюреру» — і мав рацію. Богошитська інтуїтивно зрозуміла, що режим Махуна ось–ось розвалиться, що при цьому її також не пощадять і що її коханий Василь буде знищений — тож, передбачивши хід історичних подій, до яких наближалася козацько–гетьманська держава, на кордонах якої вже нависала Чорна Орда, зробила все, щоб врятувати і себе, і свого улюбленого революціонера. Вона порадила Капрану пірнути, поки не пізно, в глибоке підпілля й купила йому нічим не прикметний будинок у Бучі, перервавши тимчасово з провідником ЛУК всі зв'язки. Щоправда, він міг знайти всі новини з життя процвітаючої ріелторки на сайті її офісу «Ерна» й подеколи подавати знаки свого існування, висилаючи на сайт зашифровані сигнали.

Мережко, який у червні 2077 року дістав страшного прочухана від гетьмана за невміння покласти край зухвалій діяльності ЛУК та Василя Капрана, лютував, вимагаючи від Ерни інформації про її коханого, але вона стояла на своєму: нічого, мовляв, не знаю, ніяких контактів з ним не маю і думати про нього забула.

Не забула.

Тим паче, що дійшли до неї чутки про прихильність Василя до однієї юної революціонерки, бойової подруги підпільника, — і ця звістка завдала жахливих душевних терзань Ерні Еріхівні, художня уява якої малювала содомістські картини гріховних утіх її коханого, від чого гормони ревнощів й ненависті спалювали кров чорнявої ріелтерки. Спробувала була знайти забуття в обіймах Чаленка, але те, що відбувалося між начальником департаменту ДерВару та його агенткою, навіть і траханням не можна було назвати, а — легким бряжчанням. Тільки вправи з гарапником приносили щемке задоволення. І все ж таки зближення Богошитської та Чаленка мало той позитивний результат, що Ерна Еріхівна переконала поліцейського полковника не заарештовувати Василя Капрана (Волю), на слід якого натрапили дерварівські нишпорки: благала Чаленка подумати про майбутнє.

Звичайно, молодий полум'яний революціонер Воля нічого не підозрював, перебуваючи в інших, патетичних вимірах, щиро віддаючи життя на боротьбу з тиранією: не здогадувався про роль Ерни Еріхівни, не розумів природу провалів, що переслідували конспіраторів, не міг уявити, з якою насолодою старші офіцери корпусу жандармів спостерігають у спеціальному моніторинговому центрі по вул. Володимирській, 37 за сексуальними втіхами агентки і повстанця. Тому не можна було погодитись з безпідставними твердженнями деяких недоброзичливців про те, що буцімто Воля був завербований у 2075 році ДерВаром і став платним агентом таємної української поліції. Національно–визвольна риторика Василя Волі подобалась багатьом чинам поліції, а широка підтримка молоддю його закликів і вимог примушувала задуматись над майбутнім і не віддавати лідера ЛУК в лапи Крейди, в щурячі підвали ГЕПРУ.

У період вимушеної розлуки Богошитської з Василем Волею Чаленко познайомив багату і владну ріелторку з представником нового класу політичних медуз–слизовиків. Наприкінці червня 2077 року до офісу «Ерна» завітала дивна істота в білому балахоні, яка назвалася Гобом. Незнайомий приніс з собою запах підвалу й виявився представником групускули Біле братство, яке хотіло купити десь на околиці Києва старий, напівзруйнований — а тому дешевий — будинок з підземеллями. Ерну вразили ящіркова, стареча шкіра Гоба й рання сивина, незважаючи на молоді літа пришельця. Переборовши природне почуття відрази до цього юного старця, Богошитська вирішила додати це створіння до своєї сексуальної колекції, бо Чаленко виявився повним імпотентом, а Мережко від певного часу гидував ріелтеркою. На квартирі, де не було камер спостереження, відбулося злиття Ерни Еріхівни з таємним світом слизовиків, про яких раніше нічого не чула. Гоб виявився дуже тендітним створінням, бо під час процесу освоєння певних територій тіла Богошитської двічі втрачав свідомість, — так що блюзнірством було б назвати цей процес «траханням»: отямившись, Гоб пояснив, що найкращим способом сексу є безконтактний «лотос» — коли коханці, незалежно від статі, лежать поряд на відстані долоні й випромінюють особливі хвилі блаженства, які через певний час — вісім–десять годин — повністю огортають тіла теплом вищого щастя. Правда, при цьому треба спожити наркотик галуїн. Як людина заклопотана, Богошитська не могла собі дозволити таку тривалу розкіш, бо весь її бізнес опинився б під загрозою; а як представниця сатанинського племені, вона не вживала наркотиків, бо найбільшим наркотиком для неї був усе ж таки старий, традиційний, ще від Єви успадкований, контактний спосіб гріховних утіх.

Але їй було цікаво вислуховувати Гоба, який відкрив перед нею цілий потаємний, конспіративний, підземний світ групускул. Вперше від Гоба вона почула про катакомбне існування слизовиків КОМАН, які порівнювали себе з першими громадами християн, переслідуваних жорстокою державою. Гоб змалював Ерні, сидячи в неї на колінах (запах підвалу не вдалося знищити навіть найліпшими шампунями з ванної кімнати Богошитської), світлі обрії майбутнього, коли впадуть державні в'язниці й всі групи, групускули, комуни й громади заживуть вільно й щасливо. Серед невиразно ейфоричного, після прийняття чергової дози галуїна, белькотіння Гоба про перемогу групускулізму–слизовництва досвідчене вухо агентки ДерВару (Ерна Еріхівна пройшла таємний піврічний курс ППС — «політичний провокатор–стукач», — отримавши звання капітана держбезпеки) вловило щось неймовірно нове, нечувано тривожне: слизовики Білого братства з теренів Чорної Орди передали київським побратимам звістку про підготовку армади до наступу на Україну й називали навіть дату вторгнення — 1 серпня 2077 року.

Богошитська одразу ж, у червні 2077–го, кинулася, ігноруючи Чаленка, до Мережка. Старий курдупель, обмацавши Ерну своїм блакитним поглядом (рук не розпускав), ніяк не прокоментував цю жахливу новину, лишень порекомендував Ерні тримати язик за зубами й подумати, як реструктуризувати її ріелтерський бізнес. Вона, не розуміючи цього таємничого фінансового терміна, одразу своїм візійно–мистецьким нутром збагнула, що насувається катастрофа, яка або знищить її маленьке існування, або дасть якийсь новий, небачений шанс. Богошитська негайно, за тиждень, продала свій розлогий і прибутковий бізнес, залишивши за собою приміський будинок у Кончі та три таємні квартири, а виручені гроші, за порадою Мережка, поклала на рахунок «ROSUKRHELLENIC BANK», відділення на Кіпрі.

Через два роки після описуваних подій, а саме 12 квітня 2079 року державний секретар, голова канцелярії президента України–Руси, член спілки художників–сюрреалістів України–Руси, заслужений діяч культури України–Руси, почесна громадянка Києва, голова АУРА — асоціації українських революціонерів–автономістів, почесний професор і доктор політології Університету слов'янської дружби імені Столипіна Ерна Еріхівна Богошитська здійснювала ранковий заплив у басейні, змінюючи через кожні сто метрів стиль плавби — від кролю до батерфляю; найліпше почувалася, коли пливла на спині: ноги, наче потужні двигуни, штовхали тіло, а диханню не заважала вода, тож можна було подумати про велике. Тобто про те, як стати королевою краси. Чи просто королевою України.

Ерна Еріхівна влаштувала басейн у переобладнаній глядацькій залі київської філармонії, що стала резиденцією першого президента України–Руси Василя Волі. Звичайно, залишилися білі колони, які прикрашали цю залу й навіть сліпучі труби органа, але там, де колись розміщувались глядачі й оркестранти, тепер плюскотіла вода, очищена озоном (довелося прибудувати невеличку станцію для збагачення води киснем) й від того — блакитно–пестлива, дружня, а не якась болотяно–зеленкувата, пропахчена хлором рідина, що постачалася конторою Шморгуна в розвідні водопроводні мережі міста.

Звучала легка музика юного Моцарта, сприяючи створенню доброї аури навколо високоповажної державної плавчині. Величний рух її хирлявого тіла був сповільнений з'явою на пластиковому борту басейну істоти в білому бруднуватому балахоні — Гоба.

Гоба відпустили з в'язниці РОК, але приставили агентів стеження, щоб з'ясувати всі зв'язки координатора групускул сьомого кола пекла.

— Пані Ерно! Пані Ерно! — ніжним тенором покликав він, відволікаючи її від ранкових найпотаємніших мрій і розрахунків. Богошитська підпливла до бортика і невдоволено кинула:

— Що тобі?

На ній був золотавий купальник фірми «Готтекс» — з тих, що призначалися для українських учасниць всесвітнього конкурсу краси 2078 року «Міс Глобал», який мав відбутися в Каракасі й не відбувся з відомих причин. На голові Богошитської, щоб не порушити платинової зачіски, красувалося золотаве непромокаюче пластикове шапо, схоже на величезний качан капусти. Чорний зизуватий погляд другої людини в державі лякав Гоба.

— Кажи вже, — нетерпляче збурунила вона ногами воду позаду себе.

— Сьогодні вночі, — прошепотів він, — відбувся надзвичайний з'їзд комуністів–анархістів у зв'язку з загибеллю слизовиків на Банковій. Прийнято рішення головними винуватцями трагедії проголосити генерала Гайдука та його дружину Олю Гудиму. Оголосити їм смертний вирок та вічну анафему, яку повторювати під час кожного зібрання слизовиків.

— Це все?

— Ні. Також прийняли рішення підтримати президента Волю на виборах.

— Це рішення КОМАН?

— Ні. Його підтримало також Біле братство. Але ми вимагаємо надати нам право голосу.

— Хорошя–я дитина. Візьми у Шя–я-міля свою пайку — вона задоволено відпливла до центру басейну, щоб не чути смороду Гоба, дивуючись, як могла мати справу з ним, і картаючи себе за надмірну наївність і допитливість.

Шаміль був начальником охорони Богошитської й розподіляв дози галуїна серед слизовиків.

62

10 квітня 2079 року в мексиканському місті Веракрус — головній військово–морській базі Мексики на Затоці в Карибському морі (Fuerza Naval del Golfo) — відбулася важлива зустріч. Троє людей, супроводжуваних двома десятками охоронців, зійшлися у фортеці Сан Хуан де Улуа, яка, наче хвилеріз, виходила своїми похмурими бастіонами в море. Хоч і стояла тепла погода (температура повітря +21°С), вирішили не сидіти на відкритому повітрі. В патіо біля другого бастіону під захистом міцного муру була встановлена спеціальна розбірна конструкція з куленепробивного скла — невеличкий зал для зустрічі й обіду важливих персон, — бо, за мексиканською традицією, ділова зустріч була невіддільна від обіду що міг тривати від шести до дванадцяти годин. На жаль, історичні обставини не сприяли довгим зустрічам з розлогими розмовами про жінок, дітей, братів, сестер і племінників, з нескінченними тостами й оповіданнями з життя, з анекдотами, притчами, з журливими піснями у виконанні мар'яччо — найкращих співочих бригад на атлантичному узбережжі, якими так славився колись Веракрус.

Пострахом для цього колись безтурботного, веселого, співучо–танцюючого, сповненого сміху міста стали північноамериканські дрони — непілотовані літальні апарати (НЛА), які, прикриваючись темрявою, що панувала в цих колись сонячних місцях, вишукували і безжально винищували керівників мексиканського народного наркоповстання проти клятих імперіалістів–грінго. Дрони полювали на ціль номер один — самопроголошеного президента Мексики, наркобарона Хосе Сапатерро. Після великих успіхів повстання у червні–липні 2077 року, коли революційна наркоармія Сапатерро відбила в янкі віковічні мексиканські землі в штатах Каліфорнія, Техас та Нью–Мексико, злам настав у серпні, особливо після Великого Спалаху 15 серпня: янкі знову захопили всі визволені повстанцями території й, перейшовши Ріо–Гранде, вдерлися до штату Чіауа, оволодівши містом С'юдад–Хуарес — штаб–квартирою Сапатерро, — й пограбували золотий запас наркобарона.

Під час Великої Темряви активних бойових дій не велося, але янкі застосували нову тактику: почали систематичне винищення за допомогою дронів командирів і комісарів наркоармії й активно підтримали новий, створений на їхні гроші, національно–визвольний антинаркотичний фронт Мексики — смертельного ворога Сапатерро. Фронт захопив столицю країни Мехіко і низку тихоокеанських провінцій, оголосивши перемир'я з Вашингтоном. Правда, до складу Конфедерації держав Північної Америки Мексику так і не повернули. Щоб принизити нарковождя, янкі провели швидкий і неправий суд над його братом Порфіріо Сапатерро — вбивцею президента Ендрю Ван Лі — й засудили його до страти, але не на електричному стільці, а через внутрішньовенне введення смертельної дози колумбійських наркотиків.

До скляної, куленепробивної споруди, прикритої згори червоним тентом з білими написами Coca‑Cola, увійшли троє панів: двоє мексиканців у камуфляжній уніформі з чотирма зеленими зірками на рукавах — знаками генералів мексиканської народно–визвольної наркоармії, і один іноземець у чорному в білу смужку двобортному костюмі нью–йоркських біржевих маклерів зразка 1940 року.

Хосе Сапатерро — худий, зі змореним видом мексиканець, схожий на індіанського бідного селянина, — запропонував сісти за круглий стіл й почастував гостя кубинською сигарою. Його супутник — комісар та ідейний натхненник визвольного наркоруху старий аргентинський марксист–ленінець Владімір Адольфо Ернандес — від сигари відмовився; гість мовчки розминав пальцями коричневе тверде тіло сигари й обрізав кінчик за допомогою спеціального кільцеподібного різака. Сапатерро перервав мовчання.

— Вітаю дорогого друга, — і клацнув запальничкою, подавши вогонь гостю — невисокому на зріст, лисому й хитроокому пану у вишиваній сорочці.

— Сеньйоре Іване Крейдо, — похилив Сапатерро голову на знак поваги, — я дуже радий, що ви змогли приїхати, незважаючи на тяжкі обставини. Ми високо цінуємо ваш учинок, що свідчить про міцний духовний зв'язок між народами Мексики та Українії. На жаль, маємо дуже обмежений час — усього дві години, за який треба обговорити важливі речі. Я змушений повернутися до Халапи. Тому прошу — підходьте до сусіднього столу беріть їжу й напої, сідайте й починайте їсти. Вибачте, але офіціантів не буде. Чим менше свідків, тим надійніше, — всміхнувся він, що траплялося з Сапатерро нечасто.

Коли всі всілися, обставивши себе гостро наперченими наїдками мексиканської кухні, Іван Оврамович Крейда, анітрохи не постарілий за цей час, а навпаки — сповнений латиноамериканської енергії (бо оселився з сім'єю в столиці Венесуели Каракасі, де викладав у місцевому університеті порівняльний курс прав людини і завжди був оточений студентською молоддю), підняв високу циліндричну чарочку з текілою, приготувавши попередньо шматочок гіркого лимончика й насипавши дрібку солі в ямочку поміж великим і вказівним пальцями лівої руки.

— Вітаю великого вождя Мексики, вірного друга України, видатного сина мексиканського народу, президента, генералісімуса Хосе Сапатерро. Як каже наш народ, хай живе і хай згинуть наші вороги. Будьмо! Salut!

Говорив на дивній суміші української, іспанської та англійської мов.

Він зі смаком випив золотавий напій і, лизнувши сіль, з відчуттям блаженства закусив зеленим лимончиком.

Тепер розмова рушила по наїждженій колії, хоч і в пришвидшеному темпі. Обмінявшися тостами за жінок, дітей і онуків, перейшли до поточного політичного моменту.

— Війська загарбників–грінго ведуть безжальну війну з нашим волелюбним народом. Вони знищують жінок, дітей, старих людей, вишукуючи керівників повстання. Склалася, на жаль, украй загрозлива ситуація — нам не вистачає зброї, бо ми втратили частину золотого запасу, наші оперативні можливості обмежені. Нам не вистачає афганських і українських наркотиків — героїну і галуїну.

У розмову втрутився Владімір Адольфо Ернандес, довгі сиві патли і відсторонений погляд якого робили його схожим скоріше на поета, аніж на комісара, що уславився своєю жорстокістю. Правда, вірші він також писав у перервах між боями, наслідуючи двох найбільших революційних російських поетів — Маяковського та Євтушенка.

— Наша стратегія грунтувалася на можливості знищення імперіалізму янкі шляхом розповсюдження на їх території зброї масового вживання — наркотиків. Тепер, коли кордон перетворився на щільно закриту лінію фронту шляхи наркотрафіку перервані. Ми втратили дев'ять підводних міні–човнів у Тихому океані і три — в Затоці, що завдало нам великої шкоди, в тому числі й фінансової. Американська влада запровадила безпрецедентні репресії проти мексиканців. Нелегальні іммігранти і симпатики нашої революції ув'язнені в концтаборах на півночі Канади. З інших мексиканців під страхом ув'язнення взято письмові заяви про лояльність до режиму янкі і засудження визвольного наркоруху. Ми дійшли до того, що змушені продавати залишки наркотиків власному населенню. Всупереч марксистсько–ленінським принципам вести війну на території ворога.

— Потрібні гроші, — зітхнув Сапатерро. — На довершення всього злого кілька днів тому янкі провели атаку крилатих ракет на Тампіко і знищили нафтоперегінний завод. Підпалили нафтосховища, чорний дим пожеж перетворив звичний морок на справжнє пекло. Почалася паніка. Ми втратили важливий нафто- і наркоекспортний порт.

Владімір Адольфо Ернандес вирішив більше не лякати гостя.

— Але ми не втрачаємо надії. Марксистсько–революційна партія Колумбії надає нам суттєву допомогу. Моральний дух військ дуже високий. Ми сподіваємось, що друзі з Українії також підтримають нас.

Іван Оврамович Крейда, що споживав славнозвісний рибний салат «Веракрус», оздоблений по краях гігантськими рожевими креветками, співчутливо зітхнув. Витерши накрохмаленою серветкою спітнілу лисину (в цьому бісовому акваріумі було парко, мов у лазні) й пройшовшись білосніжною тканиною по губах, наче промокачкою, обережно сказав:

— Час тепер важкий… Всюди. І в Європі, і в Україні. В Європі спостерігається розпад наркоінфраструктури, пов'язаний з припиненням регулярного постачання сировини з Афганістану. Транспортні потоки перервані — сподіваюся, тимчасово. Регулярні армії — навіть така переможна, як визвольна армія Чорної Орди, — розпалися, перетворившися на дрібні банди. Ситуація в Україні дуже важка. Після Великого Вибуху там панувала повна анархія, кримінальний хаос, виробництво галуїну майже припинилося. Тепер, коли з'явилися надії на закінчення Великої Темряви, ситуація тільки погіршилася. Група націоналістів–самозванців захопила владу в Україні, мріючи про відновлення могутньої держави зі столицею в Києві.

— Я був колись у Києві, — сказав чотиризірковий комісар нарко–повстанців. — Мені дуже сподобалось. Особливо ваш борщ. Він кращий за будь–який наркотик.

— А гречаники чи вареники ви куштували? — Іван Оврамович Крейда ностальгічно відчув, як при згадці про ці безсмертні народні продукти в роті починається потужне слиновиділення. — Не порівняти з цими мексиканськими морепродуктами, пропахченими нафтою.

Сапатерро, який майже нічого не їв, лишень курив сигару повернув своє жовчно–жовте обличчя до Крейди.

— Де ваш небіж, сеньйор Владислав? Ми ніколи не забудемо його допомоги.

— Я маю постійний радіозв'язок з Амстердамом. З місцевою громадою слизовиків комуно–нацистів. Вони готові зібрати значну суму золота взамін за колумбійський кокс. Я сьогодні ж відправляюсь до Європи з партією кокаїну й після її реалізації негайно надам вам фінансову допомогу. Владислав Крейда перебуває в Європі, — повідомив І. О. Крейда, випиваючи третю чарку текіли й відчуваючи приплив надій на краще післятемрявне майбутнє. — Але і нам потрібна ваша допомога. В Україні кояться страшні речі. Нідерландські друзі розповіли нам про трагедію, що сталася в Києві, коли були спалені десятки тисяч ні в чому не повинних слизовиків. Це справжній геноцид. І головний винуватець — мій давній ворог, агент янкі генерал Гайдук. Ви чули про нього — це коханець Ширлі Мак Доул.

— Мені розповідала про нього Сара Лу Лейн. Він винятковий виродок, — підтвердив Сапатерро.

— Випадок набагато гірший, — зітхнув Іван Оврамович Крейда. — Він справжній державний злочинець, зрадник. Але хитрий і розумний. Рветься до влади в Україні, використовуючи молодого дурника, так званого президента. Тому я вирішив повернутися до Європи. Я хочу сформувати український уряд і вас, як президента Мексики, прошу визнати мій уряд.

Хосе Сапатерро, здавалося, був занурений у глибокі роздуми й не поспішав відповідати. Замість нього мовив комісар Ернандес:

— Але ж ми чули, що в Україні сформовано легальний уряд, є президент, сенат. За таких умов нам непросто буде визнати ще один уряд. Шкода, але вони, здається, випередили вас.

— Повторюю: в Україні немає легального уряду — Івана Оврамовича почала дратувати юридична тупість цих наркобандитів. — Хлопчисько–самозванець, якийсь Воля, політичний злочинець, проголосив себе президентом. Виборів не було, й не відомо, чи будуть. Я посідав одну з найвищих посад у державі й маю право на формування уряду народної довіри. Повірте — я знайду підтримку в Росії, Туреччині, Нідерландах, Пакистані, інших країнах. Якщо вам важко — а вам і справді важко, — не обов'язково надавати мені дипломатичну підтримку. Є інші форми допомоги. Але в такому разі я також не надам вам тої підтримки, про яку ви могли тільки мріяти.

Обидва мексиканці втупили погляди в Крейду: Сапатерро — ворожо–жовчний, Ернандес — усміхнено–приязний.

Витримавши довгу паузу, Іван Оврамович сказав буденним тоном, наче йшлося про якусь дрібничку — лізинг старенького літака «АН-32» для перевезення наркотиків з Мексики на територію янкі:

— Я можу забезпечити доставку вам двох ядерних зарядів. Але повторюю — лише за вашої дієвої допомоги мені в Україні.

— Я обіцяю, — моментально відреагував Сапатерро. — Ми негайно визнаємо ваш уряд… А сьогодні я можу дати п'ять–десять найкращих бійців спецназу у повне ваше розпорядження.

— Гаразд, — погодився Іван Оврамович Крейда. — За два місяці я доставлю вам заряди. І сформую уряд України.

Наприкінці зустрічі Хосе Сапатерро вручив І. О. Крейді велику картонну темно–сіру коробку: всередині, на білій муаровій подушці, виблискував орден Ацтека першого ступеня з діамантами. За зміцнення дружби між мексиканським і українським народами.

Обійнялися, ритуально постукавши один одного по спинах правою рукою, й заклопотані Сапатерро й Ернандес виїхали з території фортеці, поспішаючи повернутися до Халапи — столиці штату. До шести особистих охоронців Івана Крейди додалося семеро мексиканців у зеленій уніформі, озброєних найновішими американськими пістолетами–кулеметами М36К.

…Біля п'ятого пірса федеральної зони порту Веракрус був пришвартований підводний човен, що належав Крейді, — гордість Керченського суднобудівельного заводу «Залив». У суцільній темряві, яка стояла над портом, ледве можна було побачити сині ліхтарі, що світилися на рубці, кидаючи слабкі відсвіти на чорний лискучий корпус субмарини та неспокійні хвилі, що набігали на пірс.

Біля пірса Крейду вже чекав капітан підводного човна Остап Овчаренко. Він служив колись на АПЧ «Москва» разом з контр–адміралом Феоктистовим, але за станом здоров'я змушений був повернутися в рідні місця — Полтаву, де познайомився з Крейдою.

— Пане маршале, підводний човен повністю готовий до походу, — доповів Овчаренко. — Вантаж на борту, охорона і мексиканські… гості завершили посадку.

— З Богом, Остапе, — потиснув капітанову руку Крейда.

— Пане маршале, — вагаючись, мовив капітан, — чи варто робити це зараз? Може, почекати? Я слухаю українське радіо. Там страшно і небезпечно.

— Ні, ні, Остапе… навіть не починай, — старий прокуратор зробив рішучий крок до трапа. — Саме тепер. Саме я… Ти не уявляєш, як я скучив за Україною. За Полтавою. За справжніми галушками. За українським повітрям.

Він схлипнув від повноти почуттів і ступив на трап, перекинутий на човен. Вахтові матроси віддали кінці, й підводний човен швидко зник у темряві серед розбурханих хвиль Мексиканської затоки.

Опинившись у своїй каюті на човні, Іван Оврамович Крейда з полегшенням скинув з себе тісний американський костюм, залишившись у розстебнутій вишиванці, й вбрався у зручні шовкові червоно–полум'яні шаровари на гумці. Охоронець приніс гарячі галушки зі шкварками й пляшку рідної мінеральної миргородської води. З кубрика долинула пісня: «Вечір на небі, зіроньки сяють…» Крейда приєднався до пісні: «Тихо по морю човен пливе…» Відчувши момент блаженства, Іван Оврамович відкрив шафу: там висів темно–синій мундир маршала юриспруденції, на чорній краватці заклично, наче зоря в небі, сяяла маршальська зірка.

Підводний човен взяв курс на Карибське море. Ще побачивши субмарину на стапелях у Керчі, уздрівши її видовжений, наче в меч–риби гострий ніс, І. О. Крейда зрозумів, що човен повинен носити назву «Н.В. Гоголь» — на честь його земляка. Це була найсучасніша субмарина завдовжки тридцять метрів, водотоннажністю сімсот п'ятдесят тонн, вартістю два мільярди глобо. Хоч човен належав Крейді, та не він сплатив за його побудову, а держава, тобто платники податків. Крейді вдалося переконати гетьмана Махуна, що для виконання оперативних завдань ГЕПРУ Україні потрібна саме така субмарина, корпус якої побудований з надміцного титану і вкритий спеціальною склянистою композитною оболонкою, що змінювала колір від світло–зеленкуватого до чорного. В субмарині було встановлено потужний ядерний двигун виробництва «Чорнобиль-30», й вона могла розвивати швидкість до ста вузлів та перебувати в автономному плаванні упродовж двох років. Команда складалася з п'яти досвідчених підводників. До Великого Спалаху «Н. В. Гоголь» стояв у закритому ангарі в Комиш–Бурунській бухті — якраз навпроти російської військово–морської бази «Острів Тузла». За кілька днів до Спалаху, коли Клинкевич вирішив позбутися Крейди — свого благодійника і головного конкурента, — Іван Оврамович, прихопивши сім'ю та золотовалютні запаси ГЕПРУ, кинувся до Керчі й відплив до Мексики.

Тепер, наладувавши у човен сто п'ятдесят тонн кокаїну він повертався до рідних берегів Європи. Гострий ніс субмарини, схожий на ніс класика російської літератури, великого полтавця М. В. Гоголя, стрімко розсікав на стоп'ятдесятиметровій глибині підводні простори Атлантики. Курс субмарини знали тільки Крейда і капітан Овчаренко: Веракрус — Амстердам — Гібралтар — Дарданелли — Босфор — Стамбул — Чорне море — Керч.

Частина п’ята. ВОСКРЕСІННЯ

63

Гайдук прилетів до Стамбула вранці в понеділок 17 квітня. Велика десантна «черепаха», пілотована капітаном Круком, приземлилася на бетонну поверхню аеродрому, що належав дирекції судноплавного каналу «Босфор-2» і був розташований у сорока кілометрах вглиб чорноморського узбережжя. Власне кажучи, місце, де приземлилася «черепаха» (бортовий номер 002), не можна було назвати ні Стамбулом, ні Туреччиною, оскільки «Босфор-2», ледве добудований турецьким урядом в 2045 році (остаточний кошт будівництва перевищив заплановану суму в шість разів і становив шістдесят мільярдів глобо), був негайно зданий Китаю в довгострокову оренду на сто п'ятдесят років; зона Босфорського каналу-2 (ЗБК-2) стала суверенною територією Китаю і не підлягала юрисдикції Туреччини; грошей, виплачених Китаєм за «Босфор-2», вистачило, аби врятувати турецьку фінансову систему від дефолту. «Босфор-2», з великими труднощами пробитий крізь кам'янисті гори Фракії, перетворив західну європейську частину Стамбула на острів, затиснутий поміж «Босфором-1» та «Босфором-2». Bosphorus Strait-2 — гігантська споруда завдовжки сорок вісім кілометрів й завширшки сто п'ятдесят метрів — став важливим геополітичним надбанням Піднебесної народно–демократичної імперії; на цю зону не розповсюджувалася дія Конвенції Монтре з її абсурдними вимогами щодо обмеження кількості й тоннажу військово–морських сил у Чорному морі.

Завдяки ЗБК-2 Китай забезпечив безперебійне пересування гігантських танкерів з каспійською нафтою до африканських володінь імперії і в разі потреби міг вводити безперешкодно підводні човни й авіаносці до Чорного моря, загрожуючи південному флангу ОГБ, Україні, Росії, Грузії та чорноморському узбережжю Туреччини. Китай спокійно (якщо не сказати — прихильно) поставився до приєднання Туреччини до Чорної Орди — мудреці–мандарини в Бейджині знали: все, що випалить, наче степова пожежа, Орда, рано чи пізно стане володінням Піднебесної. Потрібні були тільки час і терпіння, а цих ресурсів нащадки Конфуція мали вдосталь.

З Гайдуком прибула невеличка китайська делегація: мер Chinatown у Києві Янь Дун'юе — статечний сімдесятип'ятилітній чоловік, власник мережі китайських ресторанів у місті, член сенату України–Руси, — а також молодий китайський перекладач. Гайдуків супровід складався з його порученця Микити Іваненка та десятьох охоронців, восьмеро з яких мали охороняти «черепаху» на аеродромі, двоє — генерала. На борт «черепахи» про всяк випадок завантажили бронеавтомобіль «Козак Мамай».

Оля відмовилася від поїздки, бо Шморгун викупив порожнє приміщення лікарні на Солом'янці для Центру реабілітації слизовиків — і Оля підшукувала персонал, займалася поточним ремонтом занехаяних корпусів, у яких — іронія долі — донедавна отаборювалося кілька групускул слизовиків. Оскільки в неділю, 23 квітня, відзначався Великдень, Оля попрохала Гайдука купити в Туреччині родзинки, курагу, мигдалеві горішки та інші прикраси святкового столу.

Делегацію з Києва зустрів заступник маршала Чжан Цзюна генерал–полковник Лю Ці — командуючий ЗБК-2, якого супроводжували кілька вищих офіцерів військового особливого округу Центральної Європи. Гайдука всадовили в старий урядовий лімузин — «членовоз» «Хунці» з червоним, наче в півника, перламутрово–пластиковим прапором–гребінцем на капоті; у такому мабуть, пересувався колись Мао Цзедун. Бару з віскі всередині лімузину не було — лише невеличка бібліотечка з китайських книжок. Процесія урочисто посувалася вздовж нового каналу в напрямку чорноморського узбережжя. Гайдук уважно придивлявся до споруд каналу, яким на південь повільно повзли важкі суховантажі й танкери під панамськими, грецькими і китайськими прапорами.

Ще одне свідчення близького закінчення Великої Темряви й відновлення Великої Гри держав.

«Босфор-2» був добре укріплений: по обидва боки каналу стояли зенітно–ракетні комплекси HQ-76V; в скелях були видовбані печери для складів і зведені оборонні бункери; на гребенях гір можна було побачити споруди РЛС систем ПРО; на аеродромі, де приземлилася «Черепаха-002», Гайдук нарахував два десятки китайських потужних космічних винищувачів–бомбардувальників IQ-48 — аналогів північноамериканських машин F-160.

Невралгічна точка європейсько–азійської географії та історії, про загарбання якої мріяли колись Російська та Британська імперії, належала тепер новій наддержаві, яка тримала на прицілі Європу, Середземномор'я та Близький Схід. ЗБК-2 яскраво освітлювалась по всій протяжності, долаючи морок Великої Темряви. Гайдукові пояснили, що під каналом побудовано три підземних тунелі, які забезпечують надійний зв'язок між правим і лівим берегами.

«Членовоз» та автомобілі супроводу дісталися палацу прийнять на мальовничій горі на березі Чорного моря, темна збурунена маса якого простягалася до кордонів України.

Гайдук ступив на сіру доріжку, відчувши під ногами пружний хрускіт черепашнику і з насолодою вдихнув прохолодне морське повітря, до якого домішувався запах сосон, які відрізнялися небаченим досі рожевим кольором довгої і пухнастої глиці. «Ще одне китайське диво», — зітхнув Гайдук.

Представники Києва ритуально вклонилися монументу Ден Сяопіна й піднялися на другий поверх палацу — до урочистої зали засідань. Гайдука та його супутників підвели до столу переговорів, де їм довелося навстоячки очікувати приходу маршала Чжан Цзюна, якого по стійці струнко чекали також китайські генерали. Нарешті до зали тихо увійшов маршал — літній, але по–військовому підтягнений чоловік, якого дуже легко було розпізнати поміж схожих один на одного генералів з чорним пофарбованим волоссям; біляве, судячи з усього, природного кольору волосся маршала гармонійно поєднувалося з блакитними очима, які світилися в азійських прорізах повік.

Маршал підійшов до свого крісла, запопадливо підсунутого йому заступником, стримано вклонився Гайдуку, не подавши йому руки (річ небачена в китайському дипломатичному етикеті), й, усівшись і не чекаючи, доки всядуться гості, почав виголошувати довгу промову. Перекладач маршала — літня жінка (як потім з'ясувалося, професор кафедри україністики Шанхайського університету, тлумачка творів Тараса Шевченка на китайську) — ледве встигала артикулювати гнівне клекотіння Чжан Цзюна.

— Ми здивовані й обурені тим, що президент України–Руси Василь Воля зігнорував наше запрошення і не приїхав особисто на переговори, чим виявив неповагу до Піднебесної народно–демократичної імперії і особисто до мене, як намісника імперії в Європі та віце–прем'єр–міністра Світового Євразійського уряду. Мабуть, президент вашої країни, як людина молода, недосвідчена, не розуміє, яку високу честь виявлено до нього і до України–Руси — можливість побувати на території колишньої Візантії бажаним гостем, а не нападником, як це було колись з князями Київської Русі.

Не маючи нічого особисто проти вас, генерале, і бажаючи вам стати маршалом у майбутньому, сьогодні я відмовляюся вести з вами переговори — як непаритетні й асиметричні — й доручаю моєму заступнику генерал–полковнику Лю Ці довести до вашого відома наші вимоги.

Маршал рвучко підвівся й вийшов з зали, залишивши по собі дзвінку тишу й розгубленість учасників зустрічі.

«За що мені така кара небесна, — тоскно подумав Гайдук, відчуваючи, що змерз. Він доторкнувся до порцелянового чайничка, що стояв перед ним, щоб зігріти захололі пальці. — Мабуть, щось подібне відчували мої далекі предки, вислуховуючи бундючні промови константинопольських імператорів, відчуваючи всю силу зневаги і презирства до варварів з берегів Дніпра». І тут мстива і божевільна картинка виринула з глибин його уяви: побачив, як повільно повзе каналом танкер, навантажений в Керчі сотнею тонн вибухівки; як вибухає напроти дирекції «Босфору-2» та аеродрому у сонячному сплетінні споруд каналу — шлюзів, центру управління, складів, сухого доку і ракетних батарей; як летять уламки скель, нищачи все навкруги, і як виникає на місці вибуху велетенська вирва, кратер, що його можна побачити з місячних і марсіанських космічних станцій. На душі стало легше (екіпаж перед вибухом можна забрати й вивезти на «черепасі» до сусідньої Болгарії), і Гайдук почав слухати далі пташиний спів генерал–полковника Лю Ці.

— Піднебесна народно–демократична імперія дає керівництву України–Руси два місяці на роздуми і підготовку акта про приєднання вашої держави до імперії, про розміщення наших військ на території України–Руси та про переселення трьох мільйонів китайських громадян, які нададуть вам дієву допомогу у відновленні промислового й аграрного потенціалу країни, з якою нас пов'язують узи стратегічного партнерства. Чи є запитання, генерале?

Лю Ці скинув окуляри й прижмурився так, що очі зовсім зникли за важкими повіками.

— Є, — відгукнувся Гайдук. — Перше. Прошу вас ці вимоги надати нам у вигляді офіційного документа, підписаного особисто його Червоною Величністю товаришем імператором. Ніяких заяв маршала Чжан Цзюна, ні документів, ним підписаних, ми не приймаємо, оскільки нам відомо, що через кілька днів маршал буде знятий зі своєї посади і відправлений до виправної зони Сіньцзянь.

Розгублена тиша запанувала на китайському боці.

— Ми приймемо лише документ імператора, опублікуємо його і проведемо широке всенародне обговорення. Потім — референдум.

Нарешті Лю Ці, оцінивши ситуацію і смертельну небезпеку, на яку наражався, якщо не зреагує на зухвалі слова, кинуті на адресу маршала, вигукнув:

— Ви збожеволіли! Звідки вам відомо? Ніяких документів! Це таємні переговори і таємні вимоги.

— Нам потрібен офіційний документ, — вперто наполягав Гайдук. — Керівництво України–Руси і наш народ не повірять, що мудрий миролюбний китайський народ може розмовляти такою мовою зі своїми друзями і стратегічними партнерами. Це — мова Чорної Орди! А що скаже китайська громада України, з якою ми живемо в мирі і дружбі?

Мер China‑town Янь Дун'юе виголосив кілька тирад на підтвердження слів Гайдука.

— І друге. Україні–Руси загрожує вторгнення з Півночі росіян, скандорусів і варягів з метою загарбання наших чорноземів. Як подивиться на це імперія?

Генерал–полковник Лю Ці роз'яснив, що з моменту підписання угоди про приєднання України–Руси до Піднебесної імперії та входження до складу Світового Євразійського уряду Київська держава перебуватиме під захистом китайських збройних сил, які забезпечать збирання й захист врожаю зерна від зазіхань сусідів–хижаків.

На цьому переговори скінчилися. Гайдук відмовився від ночівлі на території ЗБК-2 й вирішив переміститися до Стамбула, щоб вилетіти звідти вранці наступного дня.

Провівши Гайдука до трапа «черепахи-002» (мер China‑town Янь Дун'юе та перекладач вирішили залишитися в китайському секторі з тим, щоб приєднатися вранці до Гайдука), генерал–полковник Лю Ці, ніби вибачаючись за поведінку маршала–блондина, всіляко намагався заспокоїти гостя і попросив дати адресу в Стамбулі, де зупиниться Гайдук, — ану ж раптом виникне негайна потреба в додатковій зустрічі з представником України–Руси.

Гайдук написав на папірці: «Mesrutiet Cad. 52, Tepebasi, Pera Palace Hotel, Room 414» і віддав китайцю. Той прочитав текст і здивовано розтулив вузькі повіки:

— О, я знаю цей готель. Це дуже дорогий готель, нам не по кишені, — і з повагою вклонився. І тихо, щоб ніхто з супроводу не почув, спитав: — Про маршала… це правда? Це просто неймовірно…

— Будь–яка неймовірність з часом стає реальністю, — ввічливо відповів Гайдук. Це був третій закон Гайдука.

«Черепаха» полетіла в напрямку стамбульського міжнародного аеропорту імені Ататюрка: попередньої домовленості про можливість посадки було досягнуто ще в Києві, під час радіопереговорів РОК з військовою адміністрацією Стамбула. Після поразки Чорної Орди владу в Туреччині перебрав так званий уряд «молодих генералів», які засудили неооттоманські, імперські претензії своїх попередників, розстріляли кілька одіозних діячів, зокрема міністра закордонних справ Орди Агджі Гюндюза, й проголосили повернення Туреччини до курсу Ататюрка — побудови секулярної, європейської, нейтральної демократичної держави.

Гайдука на летовищі зустрів полковник Щепотін — колишній резидент ВІРУ при Генеральному консульстві України в Стамбулі, один з організаторів турецької частини операції «Ахіллесова п'ята», а тепер — дрібний торговець килимами, що мав у центрі міста невеличку крамничку. Вони обійнялися з Гайдуком, збрехавши один одному як чудово кожен з них виглядає, хоча Щепотін дуже постарів за час, відколи не бачився з Гайдуком, зіщуплів, посивів; руки його дрібно трусилися, наче захворів на паркінсонізм, на обличчі з'явився вираз стражденної непевності. Але, зустрівши Гайдука, він засвітився радістю й запросив переночувати в себе вдома — жив навпроти української школи ім. Т. Шевченка в центральній частині Стамбула. Гайдук погодився. Капітан Крук, як завжди, залишився ночувати в «черепасі»; восьмеро спецназівців також залишилися, щоб охороняти «черепаху». Від «Козака Мамая» Гайдук відмовився, щоб не привертати до своєї особи зайвої уваги.

Щепотін всадовив Гайдука, Іваненка і двох охоронців до старої, але надійної автівки «Шевроле–еко», й вони рушили бульваром Кеннеді, що тягнувся вздовж мальовничого узбережжя Мармурового моря — праворуч з авто відкривався вид на море кольору каламутної синьки, а не мармуру за яким в імлі купчилися узвишшя азійських берегів Стамбула. Перетнувши міст Галата, який зусібіч був заповнений рибалками, що заклякли в надії здобути дармову їжу, вони добралися до пішохідної вулиці Істікляль й запаркували авто в бічній вуличці.

Гайдук десять років тому побував у Стамбулі на запрошення турецької компанії, що була зацікавлена в купівлі української радарної системи «Мантія». Компанія розмістила гостя в розкішному готелі «Pera Palace» — одному з найдорожчих готелів світу; він не сподобався Гайдуку бо видався старомодним, претензійним і незатишним палацом у стилі дев'ятнадцятого століття — з розкішними архітектурними прикрасами, ліпниною високих стель, мармуровими басейнами, бронзовими світильниками, шовковими ширмами, — але без електронно–техногенного комфорту американських готелів. Гайдуку забронювали найпрестижнішу кімнату 414, поряд з кімнатою–музеєм за номером 411 — в ній колись жила Агата Крісті, яка написала тут роман «Вбивство в Орієнт–експресі». Дізнавшись про ціну, яку сплатила компанія за дві ночі перебування в цьому готелі–музеї, Гайдук подумав, що, на щастя, не писатиме детективних романів у найдорожчих готелях, в яких незручні меблі, холодна підлога й нудотно–солодка кава, що подається вранці.

Вони з Щепотіним і охоронцями пройшли повз шестиповерхову розкішну, але облуплену й потріскану споруду «Pera Palace Hotel», й Гайдук, уважно слухаючи розповіді старого полковника про легендарний готель, не перейнявся сентиментальними спогадами про своє минуле перебування тут; сьогодні ж, враховуючи жахливий фінансовий стан держави, йому навіть на думку не могла спасти ідея зупинитися тут. Добротний «Holliday Inn» — такими були його теперішні можливості.

Щепотін допоміг Гайдуку купити золотаву шовкову хустку для Олі та смакоту на Великдень. Гайдук пам'ятав вулицю Істікляль під час свого першого перебування в Стамбулі, сповнену радісним натовпом туристів, бродячих торговців та роззяв, професійних мандрівників з величезними рюкзаками і місцевих жриць кохання, поважних городян, що цілими сім'ями здійснювали вечірню прогулянку і заїжджих шукачів пригод, вулицю зі старим дерев'яним трамваєм посеред проїжджої частини, який повільно посувався серед натовпу відчайдушно калатаючи в дзвін, з вигуками зазивал–торговців та звуками орієнтальної музики із заклично відкритих ресторанчиків.

Тепер ця артерія, ні, не артерія, а справжня аорта Стамбула, нагадала Гайдукові Київ: погано освітлена, майже порожня, з трамваєм, який нерухомо закляк посередині маршруту з жебраками — найчастіше селянками з дітьми на руках, з безногими й безрукими солдатами–інвалідами — колишніми вояками великої визвольної армії Чорної Орди.

Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я — Айя Софію, оточену наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету зачудування сонячно–блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук — у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому — пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.

Раптом щось відволікло Гайдука від архітектурно–духовних спогадів, його увагу привернула група людей, що посувалася назустріч. Кілька латиноамериканців у зелених уніформах без знаків розрізнення з важкими кобурами при правому боці й пістолетами–кулеметами М36К на грудях здивовано роздивлялися на всі боки (новачки, але як дісталися вони через океан?); за ними, пильно дивлячись навсібіч, йшли охоронці в чорних крислатих техаських капелюхах з автоматами в руках.

— Ого, — сказав Щепотін з повагою, збочуючи вправо, щоб звільнити шлях цим озброєним людям, які нікому не збиралися поступатися дорогою. Охоронці Гайдука напружилися і прикрили його на всяк випадок. Микита Іваненко йшов попереду Гайдука, витягнувши пістолет–кулемет Мікро TAR-22, подарований Невінчаним; Микиті не сподобалися молодики, що крокували назустріч.

Лише на якусь коротку мить, коли обидві групи порівнялися. Гайдук побачив невисокого огрядного чоловіка, якого щільно оточували озброєні люди. Охоронюваний об'єкт. Якийсь черговий латиноамериканський VIP. Гайдуку здалося знайомим обличчя цієї людини, але він відігнав цю абсурдну думку: можливо, бачив колись цю товсту пику на сайті журналу «Newsweek» чи це був один із замовників української зброї з Латинської Америки і Гайдук випадково зустрів його на якомусь прийнятті у Вашингтоні?

Дійшовши до кінця вулиці Істікляль, вони повернулися до «Шевроле–еко» й рушили до району де мешкав Щепотін. Охоронців і Микиту розмістили у великій вітальні квартири Щепотіна, а Гайдук з полковником сиділи в тісній кухні, згадуючи минуле. Щепотін жив один — дітей не було, а дружина померла від Чорного Мору; нарікав, що пенсії жодної не отримує, хоч вірою і правдою служив державі, а від продажу килимів заробіток мізерний — кому потрібні дорогі перські килими в цей час? Беруть тільки дешеві, китайські; поліція за ним пильно приглядає, хоч він і отримав турецьке громадянство. Генеральне консульство не працює, хоч українців тут дуже багато. Так за розмовою випили пляшку дотемрявної горілки «Древньокиївська», а Гайдук все не міг пригадати — хто та людина, яку випадково зустрів на вулиці Істікляль.

Вранці, коли Гайдук голився, почув радіоновини Стамбула англійською мовою й вибіг до вітальні, де одягалися його охоронці:

«Сьогодні вночі в готелі «Pera Palace» стався розбійний напад на кімнату номер 414. Вбито сорокарічного англійського бізнесмена та його турецьку супутницю й пограбовано речі загиблого. Кімната–музей Агати Крісті номер 411 не постраждала. Поліція проводить розслідування».

— Звичайна історія, — зітхнув Щепотін, опухлий після вчорашніх посиденьок. — Стамбул став бандитським містом. Живеш і не знаєш, що тебе чекає.

…Тільки коли «черепаха» злетіла в повітря над Стамбулом — містом, що сірими кристалами щільно поставлених будинків, опуклостями константинопольських соборів і вертикальними баштами мінаретів ліпилося ластівчиним гніздом до останніх узвиш Європи, — Гайдук згадав обличчя VIP–персони, зустрінутої ввечері на вулиці Істікляль:

Це був Іван Оврамович Крейда.

64

Біля «черепахи» Гайдука вже чекали китайські члени делегації; пілот Крук у новенькому мундирі капітана РОК привітав генерал–полковника перед трапом і доповів, що борт 002 готовий до подорожі. Стояв теплий весняний ранок, перше світло якого несміливо проривалося крізь пласти хмар, гнаних висотними вітрами. Настрій Гайдука, незважаючи на китайський ультиматум, був також весняно–піднесений; він з нетерпінням чекав зустрічі з Олею: під час учорашньої радіорозмови вона сказала, що має великодній сюрприз для нього і приготує урочистий обід на честь його повернення.

Незважаючи на те, що аеропорт імені Ататюрка, колись переповнений натовпами пасажирів, стояв по–зимовому порожній і занедбаний, наче ще тривала війна, в терміналах спали бездомні жебраки, а літаків майже не було на стоянках. Гайдука сповнювало хвилююче відчуття закінчення Великої Темряви, початку нового, ще не відомого, але радісного часу. Йому здалося, що невидимий суддя історії вже підняв руку зі стартовим пістолетом: ось–ось мала початися нова Велика Гра, новий забіг народів і держав, призом якого буде відродження, воскресіння з мертвих. «Що трапилось? — подумав він. — Звідки така щеняча ейфорія?» І зрозумів: Оля. Вся справа в ній. Він смертельно скучив за нею.

Гайдук тепло попрощався зі Щепотіним, подумавши, що, можливо, бачить його востаннє, і, пообіцявши полковнику відновити роботу військового аташату, зайняв місце позаду Крука, поряд з мером Янь Дун'юе. Мер, який чудово володів українською і російською мовами, впівголоса почав ділитися з Гайдуком своїми враженнями від поїздки.

— Повірте, пане генерале, я шокований поведінкою маршала і розповім про це членам китайської громади в Києві. У вашій особі він образив усю країну. Вчора ввечері я зустрічався з генералом Лю Ці, був у нього вдома — він дуже мила людина, — і він розповів мені, що маршал Чжан Цзюн має, так би мовити, особисті причини… не… до… люб… — заплутався у складному слові мер.

— Недолюблювати, — допоміг Гайдук.

— Недолюблювати українців, — ввічливо посміхнувся Янь Дун'юе, хоча очі його були сумні. — Він народився в Чель Ябіні… колишньому російському місті…

— Челябінську — здогадався Гайдук.

— Так, у Чель… ябінську Мати — китаянка, батько — українець, Іван. Так ось цей Іван кинув дружину з малим Чжаном… коли тому було три роки… й вони дуже бідували. Мати змушена була віддати в сім років Чжана до кадетського училища, де він не знав тепла і ласки… Але звідки ви, пане генерале, дізналися, що маршал Чжан Цзюн буде знятий з посади і переведений до Сіньцзяня?

— Я не вірю, що ви не знаєте, шановний пане Янь, що в Китаї зараз іде громадянська війна і що повстання почалося з Сіньцзяня.

Мер China‑town був, здавалося, приголомшений такою звісткою.

— Це неможливо, пане генерале! Стався локальний конфлікт, пов'язаний зі значними втратами серед уйгурського населення під час Чорного Мору, але це не громадянська війна… Більше того — маршала відкликають з Європи у зв'язку з підвищенням по службі.

«Ось ти і пробовкався, друже», — подумав Гайдук, зрозумівши, що Янь знає набагато більше, ніж сказав. Треба попрацювати з ним у Києві.

«Черепаха» йшла на північ за курсом Стамбул — Констанца. Далі повз гирло Дунаю та острів Зміїний до Одеси, звідки через Умань до Києва. Всюди на маршруті стояла чудова погода — ні снігопадів, ні дощів; шквальних вітрів на їхньому горизонті також не передбачалося. Двигуни працювали тихо; їхнє заспокійливе гудіння кинуло Гайдука в дрімоту й він незчувся, як заснув.

Його пробудив різкий голос капітана Крука:

— Пане генерале–полковнику! Ігорю Петровичу! Прокиньтеся. В нас проблема. Правий двигун заглух, лівий працює нестабільно… Потрібна аварійна посадка.

Він натиснув кнопку тривоги: ревун послав потужний сигнал — і чужий голос з репродуктора наказав усім негайно застебнути ремені безпеки. Гайдук глянув в ілюмінатор: вони летіли на висоті двісті метрів і відстань до землі швидко скорочувалась. Йому здалося, що десь збоку побачив темну водну поверхню (ріка? озеро?), берегову лінію з червоним проблиском вогнища, але, можливо, це тільки примарилося — так швидко вони промайнули над землею, на яку невблаганно падала «черепаха».

— Не хвилюйтеся, — крикнув Крук, — я знаю добрий майданчик. Усе під контролем. Тримайтеся.

Тепер вони йшли зовсім низько, збиваючи верхів'я невисоких дерев й зачіпаючи днищем кущі. Сіре поле лежало перед ними. «Як у Польщі, — подумав Гайдук. — Тільки тоді світило сонце й поле було смарагдового кольору».

Крук на диво м'яко посадив «черепаху» — так, наче пасажирський лайнер торкнувся бетонної смуги. «Який молодець», — подумав Гайдук, з симпатією поглянувши на цього тихого, непримітного худенького чоловіка, який, неначе добрий ангел, супроводжував Гайдука в усіх його мандрах на землі і в повітрі.

Крук піднявся з командирського крісла. Обличчя наче відморожене, як тоді, коли їх обстріляли дорогою на Феофанію.

— Все, — хрипко сповістив Крук. — Приїхали. Можна виходити. По одному — засміявся він, немовби утнув добрий жарт. — І у встановленому порядку. Капітан останній.

— Ви — геній, — сказав Гайдук. — Таку посадку. А де ми? Десь біля Умані? Треба негайно зв'язатися з Палієм.

Крук, мабуть, не почув цих слів, бо заклопотано гукнув, дивлячись на бійців спецназу, що нерішуче стояли перед відкритим люком.

— Ви що, не бачите? Виходьте! Залишатись в «черепасі» небезпечно. Не дай Бог, двигуни рвоне… Швидше, швидше, — поспішав Крук, забираючи з собою потерту шкіряну авіаційну куртку підбиту хутром, і сумку, що лежала на кріслі другого пілота. Нарешті він звернув увагу на Гайдука:

— Вибачте, пане генерале. Зараз в усьому розберемось. Виходьмо швидко.

Місце для посадки було ідеально вибране Круком: маленький, добре заасфальтований майданчик, на краю якого стояв старий десантний гелікоптер S-96 «Gray Giant» сталевого кольору без розпізнавальних знаків. Неподалік місця посадки «черепахи» Гайдук побачив будку з антенами, розфарбовану горизонтальними білими й чорними смугами, наче шлагбаум. Посадочний майданчик розмістився в затишній улоговині поміж двома пагорбами, зарослими сухим рудим дубняком. З боку будки до «черепахи» бігли якісь люди в сіро–плямистих комбінезонах, радісно вимахуючи руками, але в руках у них чомусь була зброя.

Гайдук стояв на трапі, позаду за ним — капітан Крук. Бійці спецназу й китайці вже відійшли від «черепахи» на безпечну відстань. Гайдук спробував озирнутися, спитати Крука, що це все означає, але права щока вперлася в холодний ствол пістолета.

— Тільки без зайвих рухів, пане генерале, — тихо вимовив Крук. — Вас заарештовано.

Люди, що підбігли, задихаючись від поспіху забрали в Гайдука зброю і документи, вдягли на руки, закладені вперед, на живіт, спеціальні рукавички–кайдани, м'які, але надзвичайно надійні інструменти знерухомлення, а на голову натягли чорний каптур.

Перед тим, як чорнота поглинула його, він встиг ще побачити, як люди в сірому обеззброюють спецназівців і як повалили на землю Микиту Іваненка й почали бити важкими черевиками. І ще він устиг побачити задоволену усмішку капітана Крука: такого ніколи не помічав, бо Крук завжди видавався йому сумним, чимось пригніченим, невдоволеним життям, наче мучила його хронічна виразка шлунка. Або душі.

Гайдука вели, підштовхуючи стволами автоматів ІЖ-107, й десь позаду він почув постріли. Це не були автоматні черги для залякування, а поодинокі розстрільні постріли. Його зупинили, й він подумав, що зараз також одержить постріл у потилицю, гадав: що відчуває людина, коли отримує удар кулі ззаду, коли мозок розривається на частини, і чи взагалі встигає щось зрозуміти, відчути? Вони стояли, очікуючи чогось чи когось. Люди, що захопили його, мовчали, і в Гайдука також не було бажання щось казати.

Вони виграли. Хто — вони?

Нарешті він почув характерний гуркіт мотора і зрозумів: під'їхав вивантажений з «черепахи» «Козак Мамай». Гайдука упхали всередину, всадовивши на заднє сидіння. До багажного відсіку кинули щось важке, і бронеавтомобіль рушив, тряско хитаючись на ґрунтовій дорозі. Марно було зрозуміти, де приземлилася «черепаха» і куди прямує «Мамай». «Треба було сидіти на кріслі другого пілота і звіряти маршрут лету, як тоді, коли летіли до Суздаля», — подумав Гайдук, Хотів вірити, що перебуває в Україні, а не в Румунії чи Македонії. Хоча — невелика втіха бути розстріляним у себе на Батьківщині. Патріотизм смерті не прикрашає навіть таких дурнів, як він. За годину в Києві зрозуміють, що з ним щось сталося. Олю шкода. Що за сюрприз вона приготувала?

Він захотів їсти, згадавши про обіцяний Олею обід.

Ніяких картин світлого минулого не виникло в його пам'яті, й навіть думати про Крука та мотиви його зради він не хотів. Як казав Мережко: кожен провал — це свідчення браку уяви. Якщо ти такий мудак, що довіряєшся незнайомим, невідомим, неперевіреним людям, не створивши надійної системи контролю, перевірки, запобігання й дублювання, — то це твоя проблема. Незалежно від мотивів, якими керується зрадник. Зрадник? Мережко казав: забудьте слово «зрадник», яке несе в собі безглузду моральну оцінку, яка може тільки заплутати вас. Не зрадник, а ворог, що обіграв вас.

«Козак Мамай» нарешті доповз до якоїсь точки й зупинився. Гайдука ввічливо витягли з бронеавтомобіля (хтось клав на його голову важку долоню, щоб уберегти від травм, коли відчинили броньовані двері), потім примусили пройти ще метрів з двадцять, ввели до кімнати й скинули каптур.

Він стояв у залі сільського занедбаного клубу з залишками потрощених на дрова стільців; на стіні висіла стара карта з відірваними клаптями — з уцілілих обрисів Гайдук зробив висновок, що це карта Полтавської землі. У лівому кутку висіла ікона з замальованим чорною фарбою ликом Христа — наче це був спецназівець у чорній масці — правда, без очних прорізів.

За столом, прикритим старим дірявим темно–зеленим сукном, сиділо двоє: капітан Крук — уже, правда, без капітанських погонів, зате в червоному будьонівському шоломі з чорною зіркою, такому самому що його носив комісар групускули КОМАН Тас–Фелікс Бикоріз; поряд з ним — високий чорнявий чолов'яга років сорока, красень, наче голлівудський актор 2040–х років, з тонкою чорною борідкою, ретельно прокресленою під час гоління, наче пензликом промальованою на обличчі матового кольору що відрізнялося своїм свіжим тоном від українських облич. Незнайомий був у чорному комбінезоні з жовтими нашивками, оперезаному навхрест кулеметними стрічками калібру 50 BMG (12,7 мм), на голові — чорна пілотка.

На столі перед цими людьми лежали важкі пістолети «Крук». «Крук узяв до рук пістолет «Крук», — подумав Гайдук. — Дуже смішно».

— Пане генерале, — після деякої паузи ворухнувся незнайомий.

— Я генерал Тарас Галушка. Керівник партизансько–революційного народного руху «Полтава». Ми вітаємо вас на суверенній території вільного партизанського краю.

— В якій якості?

— Як почесного гостя.

— У вас усі почесні гості ходять у наручниках? — підняв руки Гайдук.

— Це для вашої ж безпеки, — усміхнувся Галушка. — Щоб бува шкоди якоїсь собі не заподіяли.

— Що ви зробили з моїми людьми? Розстріляли?

— Не всіх.

Генерал Галушка повернув випещене обличчя до Крука:

— Скільки там?

— Семеро. Троє з нами. Микита окремо. Китайці будуть відпущені.

— Ви — бандити. І з вами поведуться, як з бандитами. А ви, Крук, будете повішені на Майдані, — хрипко сказав Гайдук, хоч не повинен був цього говорити.

— Ви мені погрожуєте, Ігорю Петровичу? — криво всміхнувся Крук.

— Після того, як ви спалили на Банковій двох моїх дітей, ні в чому не винних? І повісили брата Фелікса? Ви думаєте, що ви — безневинний отець Фавн? І що вам усе з рук зійде?

— Гаразд, — невдоволено перервав його гнівні слова генерал Галушка і звернувся до Гайдука:

— Ми пропонуємо вам співробітництво.

— Тобто вербуєте мене як агента? — глумливо спитав Гайдук.

— Ні. Ми вас цінуємо набагато вище. Ваша доля залежить від вас. Завтра ви її самі вирішите. Краще, щоб ви погодились. А поки — відпочивайте.

«Вони програли, — подумав Гайдук. — їм треба було розстріляти мене негайно. На Острові вже оголосили тривогу. Почалися пошуки. Вони дали мені шанс».

На нього знову накинули каптур, і він зрозумів, що потрапив до полону передсмертних ілюзій. Так завжди буває з тими, кого засудили до страти. «Черепаха» летіла в режимі «стелс». Радіоелектронна охорона повітряного простору України з боку Чорного моря абсолютно неефективна. Крук, звичайно, змінив затверджений курс «черепахи». Ніхто їх не знайде в цій дірі. Треба дивитися у вічі фактам. Шансів немає. Хоча Мережко вчив: шанс завжди є.

Його не виводили з будинку надвір, а заледве через кілька кроків уштовхнули до кімнати без вікон й замкнули двері. Це, мабуть, була колись клубна комора — холодна і сира. В кутку були звалені старі плакати, порваний портрет гетьмана, стояли банки з олійними фарбами. Поряд, на пластиковому білому ослінчику (такі бувають у дитячих садках), лежав старий бушлат з написом на спині ЗЕК-147, центр комори прикрашало зім'яте з двох боків оцинковане відро для справляння природних потреб. Вгорі блимала старовинна електролампочка. Гайдук одразу охрестив цю комору кімнатою 414 зі стамбульського готелю «Pera Palace».

Невдовзі Гайдук почув тупотіння ніг, мат–перемат і чоловічий стогін: здається, це був зойк Микити Іваненка. Грюкнули двері навпроти комори Гайдука, і стогін припинився.

Через півгодини знову почулися тупіт і голоси, йому навіть вчулися в тому гаморі іспанські слова — подумав, що намарилось. Гайдук склав три варіанти пошуків самого себе — так, наче керував операцією. Двері з рипом відчинилися, і хтось у масці кинув на підлогу паперову тарілку з гречаною кашею: щедра полтавська земля навіть в'язнів забезпечувала дієтичним харчуванням. Оскільки ложки не дали, а їсти дуже хотілося. Гайдук склав м'яку тарілку навпіл й почав їсти, наче з тюбика, витискаючи кашу. У 2068 році, під час тренування в камері невагомості американських і українських астронавтів на Флориді бачив, як інструктор вчить їх їсти якусь напіврідку масу, витискаючи харч з м'якого мішечка.

«Що робить зараз Оля?» — подумав він і почув крик Микити в коридорі:

— Ігорю Петровичу, ви мене чуєте? Це не Галушка! Це Владислав Крейда! Мені кінець, прощайте!

Матюгани, удари, прокляття, тупіт не заглушили Микитиного крику, але його пронизливий зойк невдовзі урвався і за дверима запала тиша.

65

Гайдук мав повернутися до Києва у вівторок, 18 квітня. «Черепаха» повинна була приземлитися на посадочному майданчику РОК на Острові — всього у двохстах метрах від будинку, де жили Гайдук і Оля. Того ранку Оля вирішила не їхати до лікарні для слизовиків, де закінчувався ремонт, а залишилася вдома: обклавшись кухонними книжками, позиченими в дружини Палія, вона заходилась готувати борщ. Почистила й порізала три бурячини, від чого її пальці почервоніли, подряпала ножем моркву, помила й нарізала тонкими кружальцями, пошаткувала капусту, додала для запаху трохи селери, зняла лушпайки і покраяла стару пророслу картоплю (всі ці багатства привіз їй сотенний Чміль із запасів братства; Чміль був призначений командиром антитерористичного загону в складі РОК); вкинула до каструлі квасолю, намочену звечора, й довго думала — чи варити борщ на м'ясі чи ні? Вибрала вегетаріанський варіант.

Настрій в Олі був піднесений: дуже скучила за чоловіком, якого майже не бачила від часу трагедії зі слизовиками. Переживала, бачачи, як віддалився від неї Гайдук, як мовчки від цього страждає — з її, дурепи, провини, але біс впертості і непоступливості, який з дитинства сидів у ній, не дозволяв їй покаятись за кривду, заподіяну чоловікові. Тепер вона була готова до цього.

Почала смажити рибу, яку народні вмільці–рибалки витягували з глибин Київського моря, а замість вітамінного салату поклала на святково прибраному столі по три пігулки вітамінного комплексу «Centrum», привезеного Гайдуком з Локарно. Головною Олиною турботою були пасочки, які збиралася спекти на Великдень. Заготувала борошно, яйця, дріжджі, молоко, ванільний цукор у пакетиках, подарований колись Невінчаним, й почала вивчати рецепти приготування пасок. Яша Гальперин, призначений начальником медчастини РОК, поділився з Олею сіро–жовтим коржем маци — євреї святкували свій песах у суботу 15 квітня. І хоч поширювались забобони, що ніби не можна їсти єврейську мацу, доки не скуштуєш нашої паски, Оля з'їла: сподобалось. Було в цьому пріснянику щось суворе і древнє, як спогад про далекі пустельні випробування. Але захотілося випекти щось пишне, солодке, з забарвленим жовтками тістом, з родзинками, з урочистим сонячним смаком, як було в дитинстві, коли мама готувалася до Великодня як до найбільшого свята, хоча до церкви не ходила.

О пів на другу Оля, накинувши легеньку світлу курточку яка пасувала до її радісного настрою, вибігла з дому і подалася до летовища. Там йшли навчання спецзагонів РОК — як швидко, за сигналом тривоги, завантажуватись у повному спорядженні на борт «черепахи» і як з неї десантуватися. Оля помітила, що навчаннями командує Чміль, який отримав звання капітана військової розвідки. Вона швидко піднялася на вежу управління летами, де навколо одного з радарних екранів скупчилися офіцери і щось голосно обговорювали. Помітивши Олю, вони замовкли.

— Ну що, коли вони прилітають? — Оля глянула на годинник.

— Мають ось–ось приземлитися, — пояснив капітан Середа, який знітився й почервонів, побачивши Олю — при самій згадці, що колись залицявся до неї. — Але…

— Але… — повторила вона, відчуваючи спазм у горлі.

— Але зв'язку з «черепахою» немає. На радарі у радіусі сто п'ятдесят кілометрів теж немає ніяких літальних апаратів. Та ви не хвилюйтеся, Ольго Святополківно, можливо, вони йдуть у режимі «стелс» і ми їх просто не бачимо. Може, хочуть перевірити надійність режиму невидимки.

…За годину коли вона остаточно замерзла, ноги й руки задубіли так, що важко було ними ворухнути, напруження в приміщенні вежі зросло до розгубленої метушні, а капітан Середа марно намагався налагодити радіозв'язок з «черепахою-002», Оля тихо спитала, як їй зв'язатися з заступником Гайдука полковником Ігорем Палієм. Їй зробили негайно зв'язок, але виявилось, що Палій інспектував Слобожанщину, його голос постійно губився в мертвих паузах і тріску на лінії. Він пообіцяв Олі дати всі необхідні розпорядження щодо пошуків «Черепахи-002», просив не хвилюватися, бо певен, що нічого лихого з Гайдуком не сталося — принаймні, над Чорним морем, додав багатозначно Палій: РЛС на острові Зміїний засікла літальний об'єкт, що рухався в напрямку Одеси — саме в той час, коли, за графіком, мала летіти «черепаха» Гайдука.

Через півгодини Палій знову зв'язався з Олею і сказав, що повертається до Києва — буде тут за чотири години. З його тону Оля зрозуміла, що справи дуже погані. Якщо не безнадійні.

Палій порадив Олі звернутися напряму до президента, але той дав наказ задіяти органи місцевої влади, поліцію та контррозвідувальну мережу Чаленка для пошуків «черепахи». І краще за все це робити через Богошитську.

Також Палій дав кілька розпоряджень офіцерам, які перебували на вежі, й вони кинулися виконувати накази. Олі сказали, що створено оперативно–пошукову групу й дано розпорядження військовим гарнізонам і братствам, в зоні яких пролягав маршрут «черепахи», організувати негайні пошуки зниклого борта 002. В повітря підняли десяток гелікоптерів, які почали прочісувати місцевість. Як виняток, було дано дозвіл на застосування приладів нічного бачення.

Запрацювала громіздка військова машина, створюючи ілюзію надійності в досягненні поставлених цілей, хоча насправді напівзнищене військо зруйнованої, зґвалтованої, приниженої держави не було в змозі діяти ефективно; однак і в цій сумній реальності траплялися винятки.

Олі здавалося, що офіцери вже дивляться на неї, як на вдову на гарнізонному похороні — ходять зі скорботними обличчями, говорять пошепки, але внутрішньо вже примирилися з тим, що одного з них викреслено зі списку живих.

Витримати цього вона не могла, її діяльна натура не хотіла погодитись з думкою про загибель чоловіка, і вона, скориставшись з поради Палія, зателефонувала до приймальні президента Волі, де відповіли, що президента немає, він у відрядженні — веде виборчу кампанію на Буковині. Черговий офіцер у приймальні, який, мабуть, уже знав, що трапилося, з'єднав її з Богошитською. Та погодилася прийняти Олю о 3.00 РМ.

Голова канцелярії президента України–Руси чекала на Олю Гудиму у великій залі, увішаній гобеленами, кожен з яких змальовував певний сюжет з історії Київської Русі: стримана, сіро–зеленкувата й темно–червона тональність гобеленів створювала урочистий настрій у відвідувачів, які потрапляли зі світу темряви, побутових дефіцитів і щоденних смертельних тривог до величного державного світу варязьких князів — безжальних вбивць і мудрих правителів водночас.

Та Оля ніякої уваги не звернула на ці сірі тіні минулого (можливо, через півтисячоліття на гобеленах майбутнього буде зображена історія літаючої тарілки 002 та святого воїна Ігоря–Георгія, але і це фантастичне припущення не спало на думку нещасній молодій жінці, яка раптом збагнула, наскільки точним було чоловікове пророцтво щодо її вдівства), а кинулася до Богошитської, яка сердечно обійняла її посередині зали. Ерна Еріхівна вдягла того дня темно–червоне, гаптоване фіолетовим візерунком і золотом плаття в стилі королеви Англії Єлизавети Першої Тюдор, зроблене на замовлення Богошитської відомим кутюр'є, художником по костюмах театру російської драми Сильвестром Сталоновичем Проді.

— Знаю, знаю, шя–я-новна Олечко, що сталося. Співчуваю і молю Бога, щоб врятував Ігоря Петровича. Але, знаєте, державний досвід підказує — краще готуватися до найгіршого.

Стискаючи в обіймах струнке тіло дівчини, яка, страждаючи, стала ще привабливішою, Богошитська відчувала, як зростає в ній солодке і болюче почуття; відтоді, як катувала гарапником Чаленка, не спостигала її така оргастична хвиля.

Оля нарешті видосталася з чіпких обіймів київської леді Тюдор й попросила залучити до пошуків «черепахи», крім військових, ще й цивільні чинники — земельні уряди та мережу контррозвідки Чаленка.

— Шя–я-новна Олечко, ви, мабуть, не розумієте специфіки діяльності вищої державної влади. Президент думає про кожного гро–мадянина країни, а не лише про шя–я-новного Ігоря Петровича. Ви знаєте, скільки вбивств, нещасть, пограбувань і ґвалтів трапляється щодня в державі? Скільки катастроф і аварій на шляхах, в побуті і промисловості? Ось сьогодні вночі згорів у Крижополі (вона сказала «Крижьополі») будинок для престарілих, де загинуло тридцять вісім немічних людей. То ви пропонуєте, забувши про всі ці нещастя, про таких самих людей, як пан Гайдук, кинути всі сили тільки на пошю–ю-ки вашого чоловіка? Хіба це справедливо, хіба по–християнськи? Ми живемо в демократичній державі, де всі рівні. Що скажуть виборці про нашого президента? Скажуть, що в державі існують подвійні стандарти, чи не так? І матимуть рацію. Ми не можемо цього дозволити. Адже будуємо нову державу. Найсправедливішу. Тим більше, що генерал Гайдук, попри ідеальне ставлення до нього з боку президента і мого, не виявляв великого бажання допомогти нам в ході виборчої кампанії, а почав знюхуватися з цією брудною інтриганкою Індірою Голембієвською. Прийміть вирок долі, Олечко, з притаманною вам революційною мужністю. Адже ви змогли пережити смерть вашого батька, який великою мірою загинув з вини генерала Гайдука і з вашої вини. Нічим не можу зарадити вам.

І тут сталося таке, чого Оля до кінця своїх днів не вибачила собі: замість того, щоб порвати пазурями це штучне, намальоване візажистами бридке обличчя старої курви чи вчепитися в її тюдорівське плаття з зотлілих запасів театру Оля впала на коліна перед Богошитською.

— Допоможіть, Ерно Еріхівно, — благала вона, — спасіть Гайдука, підніміть на його пошуки всі служби. Я не знаю, що зі мною буде, якщо він…

Вона, ридаючи і повзаючи на колінах, почала цілувати край плаття Богошитської, відчуваючи його затхлий запах, дряпаючи обличчя якимись стразами, нашитими на червоний оксамит.

Богошитська відчула, як судоми насолоди стрясли її, як змокріли ноги й одразу все тіло обм'якло, наче після виснажливого бігу. Який гарний день видався. Вже почала планувати урочистий державний похорон генерал–полковника Гайдука — для цієї події в неї були приготовані чорний жалобний костюм та великий капелюх у формі чорної троянди. Навіть проект прощальної промови для Василя Волі, — перед тим, як прах Гайдука замурують у стіну Софійського собору — встигла зафіксувати в своїй уяві Богошитська. Хотіла дати останні материнські поради цьому нахабному дівчиську але Оля Гудима, яка щойно повзала на колінах перед Ерною Еріхівною, зникла.

66

Гайдук страшенно змерз уночі, хоч і натягнув зеківський бушлат. Ніяк не міг пригадати, де був розташований ЗЕК-147 — з картою «зеків» ознайомився ще два роки тому, коли витягнув Божену з Феофанії–Пирогова. Майже не спав, лише час від часу провалювався у тривожну дрімоту, сторожко очікуючи на брязкіт замка і гримкотіння дверей. І хоч як чекав цієї миті, не розуміючи, чому так дивно поводять себе захоплювачі — не розстріляли його одразу, не піддали тортурам, не допитують, не вимагають від нього нічого, — але здригнувся, коли за ним прийшли.

Його вивели у коридор, натягли каптур на голову, знову всадовили на заднє сидіння «Козака Мамая». Він ледве рухався від холоду і страху. Навіть у теплій кабіні не зігрівся. Бронеавтомобіль повз довго, буксуючи на підйомах. Чути було, як лається Крук, щоразу перепитуючи дорогу і голос генерала Галушки, тобто Владислава Крейди, вказував маршрут, як думав Гайдук, останнього його пересування по землі.

Так плуганились вони досить довго, доки зупинились. Гайдука вивели з «Мамая» й скинули каптур. Він стояв на вершині високої гори, біля підніжжя якої плюскотіла холодна вода, вкрита щільним туманом, що простягався до самого обрію. Нічого подібного в своєму житті Гайдук не бачив. Він не розумів, де він, що свідчило про те, як погано він знає Україну, її прадавні краєвиди — праворуч і ліворуч від нього, внизу під горою крізь туман проглядала піщана берегова лінія, яка губилася в сутінках. Темні, позбавлені живої барви ліси оточували гору, помережану ярами. Тільки увібравши в душу цей величний, дикий і похмурий обшир, який швидко занурювався у вологу холодну хмару, Гайдук з жахом побачив укопані в землю три стовпи на самому краю урвища. Крайні стовпи вільні, а до середнього був прив'язаний Микита Іваненко, широке обличчя якого спухло й посиніло від биття, перетворившись на безформну маску з сирої синьої глини, ще не застиглу назавжди.

На галявині, за високою сухою акацією, поодалік від «Мамая», стояла військова вантажівка «Пластун» КрАЗ-6500, на якій приїхали озброєні люди, що оточили місце страти, — вони, очевидно, раніше привезли нещасного Микиту Іваненка. Гайдук, мабуть, пропустив момент, коли з сусідньої камери забирали Іваненка, проспав, від чого йому стало соромно.

Владислав Крейда підвів Гайдука до Микити, накинувши попередньо генералові на шию зашморг–мотузку щоб не втік, не кинувся у прірву передчасно.

— Ви були праві, Ігорю Петровичу — ледве прошамкав Микита. — Нікому не можна вірити… Прощайте… Вибачте, коли що не так.

Крук стояв поодаль; його трусило від холоду, навіть тепла шкіряна авіаційна куртка не могла зігріти його.

— Зрадники будуть покарані, — голос Гайдука прозвучав не дуже впевнено. Він давно вже зневірився у будь–яких оптимістичних гаслах. Ще один закон Гайдука гласив: все буде навпаки.

— Я сам винний, — сказав Микита. — Не треба було дітей палити. Не цей виродок, а Бог мене карає.

Владислав Крейда відтягнув Гайдука від краю прірви — зашморг на шиї затиснувся, стало важко дихати — і, передавши генерала до рук одного з охоронців, узяв каністру й почав обливати Микиту. До стерильного, вихолодженого дикого повітря гори домішався запах бензину. Старанно обливши колишнього свого кріпака. Крейда проклав тоненькою цівкою бензинову доріжку до місця, де стояли охоронці. Акуратно витерши руки ганчіркою, поданою Круком, Крейда запалив сірника.

— Це тобі Микито, за дітей моїх — Ангеліну та Алоїза, — схлипнув Крейда, кинувши сірника на землю. В цьому мертво–сірому холодному просторі, який поглинала безжальна стіна туману вогонь, що побіг до Микити, жадібно охопивши його, здавався живим і безтурботно веселим. Зойк Микити був довгий і нестерпний, і Владислав Крейда долонями притиснув вуха, щоб не чути. Гайдукові хотілося заплющити очі, відвернутися від вмираючого Микити, але через силу дивився на палаючий стовп, що тьмяно світився у мороці.

Коли крики, стогони і схлипи припинилися, вогонь згас і замість Микити залишився чорний обвуглений мішок, прив'язаний до стовпа розпеченим колючим дротом, Крейда та його поплічники вирішили відзначити це свято справедливості й одночасно справити поминки за невинно загиблими дітьми Владислава: до стаканів наливали самогон з прозорої каністри і пожадливо випивали, щоб бухлом приглушити, зітерти з пам'яті зойк Микити. В язичницькій тризні цій брали участь люди Крейди. Не відомо, хто це були — нові партизани–найманці генерала Галушки чи старі бандити, що колись охороняли його володіння. Це все були міцні мужики, зарослі бородами, обвішані кулеметними стрічками і реактивними гранатами, озброєні до зубів; дехто — в сірій уніформі й чорних пілотках допоміжної української поліції Чорної Орди; чимало зарізяк ходили в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі очі, що надавало їм дикунського вигляду.

Із здивуванням помітив Гайдук серед цього натовпу кількох смаглявих чорноволосих людей, які вирізнялися зеленою уніформою, — подібних до тих, яких зустрів два дні тому на вулиці Істікляль у Стамбулі. Місцеві їхні камаради плескали латиносів по плечах, вигукували пароль «украйніан текіла» й щедро частували самогоном. Борти вантажівки були відкинуті, на днищі кузова стояли прозорі ємкості з самогоном, порожні склянки й на підносах — нарізані грубі шматки хліба з салом та ковбасою.

Крук не брав участі у загальній пиятиці, а сидів самотньо на приступці «Мамая», зіщулившись від холоду і покурюючи сигарету. Він похмуро зиркав на Гайдука. Той подумав, що саме Крук підпалюватиме бензиновий струмочок, коли його палитимуть. Одному з перших, поза всілякими чергами, виділив генерал квартиру на Подолі своєму водієві, за що в стабільні часи законності був би покараний.

Мотузку з зашморгом на шиї Гайдука тримав дебелий дядько в жіночій норковій шубі, лискучо–коричневій, майже новенькій, але вже тріснутій на спині. На його череві висіла важка американська снайперська гвинтівка М-650 калібру 12,7 мм. «У них розподіл праці, — подумав Гайдук. — Цей бовдур тягає гвинтівку, а Владислав Крейда патрони до неї». Ще він подумав, що, якби не кайдани–рукавички, міг би спробувати схопити гвинтівку й вистрелити вбік Крейди та бандитів, що скупчилися біля вантажівки, допиваючи й доїдаючи всі припаси, викладені на кузові. Помітив, як з цього п'яного гурту вихопився, похитуючись, чоловік у зеленій уніформі — типовий мексиканський селянин, нащадок гордих ацтеків, зарослий чорною щетиною, озброєний новеньким американським пістолетом–кулеметом М36К 45–го калібру з лазерним прицілом. Підійшов до вартового, всміхаючись, звернувся до нього «Amigo» і жестом вказав на вантажівку — приєднуйся, мовляв, до своїх друзяк–зарізяк, а я побуду тут, бо вже випив і поїв. Дядько в норковій шубі, передавши мотузку до рук мексиканця, радісно потупав до вантажівки.

— Mister Hajduk, do you remember me? — спитав мексиканець тихо, мнучи в руках мотузку, наче перевіряючи, чи надійно утримує вона Гайдука.

— No. Who are you? — здригнувся від несподіванки Гайдук.

— Be quiet, — попередив мексиканець. — We've met in Washington DC. I'm DEA special agent. My name is Martinez, Marti.

Гайдук мовчав, думаючи, що це чергова пастка. Мексиканця вже почала дратувати ця забудькувата тупість українського полоненика, до того ж водій бронеавтомобіля уважно придивлявся до них.

— Марті? — не вірячи своїм вухам і очам, нарешті перепитав Гайдук, повернувшись спиною до Крука. Він згадав цього американця мексиканського походження, який у січні 2077–го запросив Гайдука до хмарочоса DEA (Drug Enforcement Administration — Управління по боротьбі з наркотиками), розташованого в Пентагон–сіті, Вашингтон. Мартінес організував брифінг на двадцятому поверсі будинку управління, в ситуаційному залі, де кілька експертів та оперативників ознайомили Гайдука з маршрутами наркотрафіку до України і з України, а також продемонстрували фотографії підводних міні–човнів, виготовлених на заводі «Залив» у Керчі на замовлення наркобарона Хосе Сапатерро. Тоді ж Гайдук почув ім'я головного законоохоронця України Івана Оврамовича Крейди у новому контексті наркоторгівлі та дізнався про технологічні особливості виробництва у Полтаві наркотику галуїн. Саме відтоді маршал Крейда став об'єктом пильного вивчення з боку ВІРУ. Американці пропонували відкрити регіональне представництво DEA у Києві, щоб допомогти правоохоронним органам України, зокрема ДерВару у боротьбі з глобальним наркотрафіком, але гетьман Махун роздратовано відкинув цю ідею як спробу втручання клятих пиндосів у суверенні справи незалежної України.

Ці думки Гайдука перервав сильний удар Мартінеса ногою під зад, супроводжуваний вигуком:

— Stay over here, fucken monster!

До них якраз наближався один з поплічників Крука, який, ледве тримаючись на ногах, ніс Мартінесу стакан з самогоном.

— Grazia, amigo, — низько вклонився Мартінес, беручи стакан і безжально розплескуючи дорогоцінну рідину, чекаючи, коли його новий український друзяка повернеться назад.

— I'll try to help you general. I came yesterday together with Ivan Creida… I have to arrest him… Take care, — він поволік на мотузці Гайдука, як тягнуть селяни непокірного бичка на забій, час від часу зупиняючись і наносячи генералу удари ногою, виконуючи високу місію зміцнення мексикано–української дружби.

— Please call 0777, — встиг прошепотіти Гайдук, стогнучи від болючих ударів Мартінеса.

Перш ніж знову накинути на Гайдукову голову каптур, Владислав Крейда простягнув руку в напрямку спаленого Микити, постать якого вже майже розчинилася в тумані.

— Правий стовп — це ваш, генерале. Горітимете з видом на море.

— Яке море?

— Та хіба ви не зрозуміли? Стоїте на безсмертній полтавській землі. Це гора Пивиха. А море — Кременчуцьке. Хлопці, по машинах, — скомандував Крейда. — Повертаймось на базу!

І схлипнув:

— Досі не вірю, що діточок моїх немає. Чим вони завинили, генерале?

Туман став такий щільний, що його можна було різати, як холодець.

67

Гора Пивиха — найвища гора на Лівобережній Україні (так само, як гора Борщиха вивищується на всю Україну Правобережну аж до самих Карпат) — разом з навколишніми селищами Градизьк, Максимівка, Недогарки та іншими належала до колишніх володінь Владислава Крейди, подарованих племіннику Іваном Оврамовичем Крейдою. Побудований в Градизьку потужний зернотермінал, що належав фірмі Крейди ПеКаПол (Петербург — Каракас — Полтава), яка виникла на базі пограбованої колись урядом рейдерів фірми НіБуЛон (Ніколаєв — Будапешт — Лондон), та був призначений для експорту зерна і продукції концерну «ПВ» (Галушки і Вареники) через Чорне море на світові ринки, став також надійною базою для наркотрафіку депресивно–суїцидостимулюючого галуїну — переробленого, удосконаленого, посиленого в Полтавському інституті Крейди афганського героїну, відомого у світі під назвою галуїн.

Крейда–дядько і Крейда–племінник взяли участь у глобальній битві наркогігантів XXI століття — зеленого трикутника Південної Америки (Колумбія, Перу, Болівія), що постачав кокаїн, та Золотого півмісяця (Афганістан, Іран, Пакистан) — основного виробника опіуму–героїну. Ніяке змагання китайських, японських, американських та європейських виробників автомобілів за жорстокістю битв і рівнем прибутків не витримувало жодного порівняння з зіткненням кокаїнових та героїнових потоків на світовому ринку. Однак завдяки комерційно–дипломатичному генію І. О. Крейди в 2077 році вдалося владнати кокаїново–героїновий конфлікт. Використовуючи свій офіційний візит на Кубу, де він обмінювався досвідом захисту прав людини і демократичних свобод з прокурорами Острова свободи, Гаїті, Венесуели та Домініканської Фіделістської республіки, І. О. Крейда одночасно провів саміт керівників найбільших наркокартелів світу. Обравши Хосе Сапатерро своїм президентом, барони з подачі Крейди створили міжнародну організацію ODEC (Organization of Drug Exporting Countries) — організацію країн — експортерів наркотиків, куди увійшло дванадцять держав, метою якої стала розробка єдиної нарковиробної, наркотрафікової і наркоцінової політики для захисту національних інтересів наркокартелів на світових ринках.

Іван Крейда був одностайно обраний віце–президентом ODEC, примиривши протиборствуючі сторони геніальною українською національною формулою «Вареник і галушка — одна юшка», яку всі зрозуміли, хоч і не змогли перекласти на основні наркомови світу.

Однак різке загострення міжнародної ситуації, початок Четвертої глобальної війни, в яку плавно перетекло закінчення Третьої світової війни, початок наступу Чорної Орди на Україну, переворот в Україні й змова Клинкевича проти Крейди, Великий Вибух і Велика Темрява — все це призвело до наркокатастрофи, коли струнка система постачання і збуту наркотиків зазнала краху, а ODEC розпався на окремі сегменти й прибутки наркобаронів різко впали.

Золотовалютні запаси Крейди зазнали особливо жорстоких втрат після операції Гайдука «Ахіллесова п'ята», рахунки в банках були заблоковані й зникли під час Великої Темряви, а життя у Венесуелі коштувало недешево — адже доводилося знімати будинок–фортецю, платити за численну охорону; Крейдині діти не пішли в батька, двоє дочок і молодший син не виявляли жодних бізнесових зацікавлень, ба, навіть виказували певні ознаки презирства, зневаги до батькових галушко–вареникових справ, й подалися в гуманітарії — тобто прирекли себе на злидні: дівчата вивчали народну музику і малярство. «Образ вождя–визволителя Симона Болівара у народному примітивному малярстві» — такою була тема досліджень старшої дочки Оксани, Стефанія вивчала мелодику індіанських племен у порівнянні з українською народною музикою, а син Кузьма, наречений на честь К.-Д. Махуна, свого хрещеного батька, гетьмана України, навчаючись в архітектурному коледжі Каракаса, став автором проекту міста–селища «Курган» (KURHAN) для XXII століття. Він проповідував ідею створення величезних міст–башт — заввишки до двохсот поверхів–ярусів для проживання п'ятдесяти–ста тисяч мешканців, — добре захищених від нападів варварів, екологічно збалансованих, забезпечених аграрним і промисловим виробництвом. Одне слово, напустив утопійної, незбутньої пурги, як з болем визнавав Іван Оврамович, замість опанувати практичну професію бізнес–менеджера корпорації «ГіВ». Проте Крейда був задоволений, коли Кузьма отримав першу премію на конкурсі студентських проектів.

Іван Оврамович Крейда наважився на небезпечну подорож до України тільки тому, що трьома місяцями раніше єдиний продовжувач його справи — небіж Владислав — дістався рідних місць. Мером славного полтавського міста Кременчука уже двадцятий рік поспіль залишався старший брат Івана Оврамовича, дядько Владислава Петро Оврамович Крейда; навіть у час Великої Темряви він виказав свої найкращі здібності — не крав у городян останній шмат хліба, бо мав свого вдосталь; налагодив пункти харчування, створив так звані «дитячі острови», де дітлахи, що втратили батьків, могли жити і харчуватися, організував кремацію покійників новим моментальним способом електричного розряду високої напруги, чим вирішив тяжку проблему поховання тисяч городян, зняв з місцевих корейців податки взамін за те, що вони постачали місту овочі і зелень, вирощені в цехах нафтоперегонного заводу, а парк вантажних гелікоптерів, що належав Авіаційному університету, використав для завезення вугілля з поблизьких шахт, виміняного взамін за зерно.

Петро Оврамович з радістю зустрів племінника, якого розшукували кріпаки в Миргороді й Батурині, надав йому притулок і охорону, повернувши доглянутий, непограбований маєток І. О. Крейди — палац біля Максимівки. Тільки створивши добре озброєний загін з двохсот колишніх осавулів і жандармів, які займалися в час Темряви розбоєм на Полтавщині і Донбасі, Владислав Максимович Крейда подав сигнал своєму дядькові у далеку Венесуелу: час повертатися й починати.

…Дорога назад була вдвічі коротша, ніж вранці, коли їхали на гору Пивиху, Гайдук механічно рахував час, хоча ніхто й не приховував: їхня «черепаха» приземлилася на околиці Недогарків, де вони з Микитою Іваненком провели ніч у клубі для кріпаків, а тепер поверталися до Максимівки, точніше, до помістя Крейди, побудованого біля підніжжя Пивихи, між горою і селищем. Тепер «Козак Мамай» торохкотів по рівному плацу, вистеленому мабуть, бетонними аеродромними плитами, бо колеса ритмічно стукали на стиках через короткі проміжки часу. Нарешті Гайдука вивели й скинули каптур. Ще один Крейдин сюрприз очікував його: перед ним стояв справжній шотландський замок з високими стінами, складеними з каміння різної форми і кольору — від чорного до рожевого, з могутніми бастіонами і сторожевими вежами, вузькими бійницями й конусоподібними верхівками башт — з усією асиметричною сірою ліпниною захисних мурів — витвором суворої палацово–фортечної архітектури XVI століття.

— Подобається, генерале? — почувся Гайдуку сердечно–затишний голос Крейди–старшого. — Ви не забули, що я — Іван Оврамович? А не Абрамович?

Крейда, веселий, але трохи обважнілий в своїх латиноамериканських бігах, красувався перед ним у темно–синьому маршальському мундирі, з діамантовою зіркою, що виблискувала з–під товстої шиї колишнього генерального прокуратора. Як і на вулиці Істікляль, Крейду оточувала сувора охорона — всі як один у техаських чорних ковбойських капелюхах з американською автоматичною зброєю в руках.

— Та ви не стійте на порозі, генерале, заходьте. Buenos dias, як кажуть у нас, є розмова. Ласкаво просимо.

Крейда дав команду і з Гайдука скинули зашморг й звільнили руки від м'яких кайданів.

— Цей замок, — хвальковито пояснював Крейда, притримуючи Гайдука за руку, — належав колись славнозвісному шотландському клану Мак Дугалів і стояв на околиці міста Обан. Пригледів я цей Гленгорн Кастл ще в році, дай Боже пам'яті, 2070–му — й вирішив купити. Недорого, знаєте. Якраз тоді книжка моя вийшла «Що робити з Україною і українцями», може, читали? Дуже популярна в Росії, великим тиражем видана. Гонорар отримав — і по руках. Хотів спочатку поставити кастл цей на вершині гори Пивихи, але тут ці екологи зелені, божевільні, галас зчинили! Виявилися вони терористами, довелося посадити, але настрій мені добряче зіпсували. Вирішив під горою поставити. А тепер шкодую. Та нічого, — реготнув він, — сподіваюсь, буде змога перенести на гору.

За непривітними стінами фортеці всередині відкривалися дуже теплі, комфортабельні, розкішно умебльовані покої — з величезними дзеркалами в золочених рамах, почорнілими картинами–портретами якихось невідомих вельмож, з постатями рицарів у латах, гобеленами на всю стіну, де задокументовані були незнані шотландські герої серед високих гір — як карають на горло своїх ворогів.

Гайдук озирнувся — Владислав Крейда йшов зі своїми людьми позаду. Його зарізяки, мабуть, уперше потрапили до цієї фортеці й, роззявивши роти, дивилися ошелешено на розкіш і пиху фортечних інтер'єрів. Серед Крейдиних бійців устиг побачити смагляве обличчя спеціального агента Мартінеса. Той навіть не глянув у бік Гайдука.

Іван Оврамович, давши наказ супроводу залишатися в обідній залі, провів Гайдука до кабінету–бібліотеки, який вражав не стільки розмірами й кількістю старовинних книжок, які щільно заповнювали золоченими, темно–коричневими своїми корінцями під колір стін всі три яруси бібліотеки, а великою земною кулею зі шкіри, на якій витиснені й золотом та карміном змальовані були обриси континентів і країн; куля вільно оберталася, стоячи в спеціальній підставці з червоного дерева.

— Ви тільки подивіться, пане генерале, — як дитина, радів Крейда, розкручуючи кулю легким доторком пальців і різко зупиняючи її дзигоподібний рух. — Знаєте, що це? Це — Русь наша свята, наша гора Пивиха. Уявляєте? Де Шотландія, де Пивиха! Ось вам і глобалізація! Мої люди знайшли тут книгу де описується наша гречка — як постачали її до Шотландії в шістнадцятому столітті.

Він запросив Гайдука до невеличкого столу накритого на дві особи. Лакей у шотландському картатому кілті (Гайдук з болем згадав Олину міні–спідничку в Ірпені) приніс пляшку шотландського віскі, миску галушок, шкварки, сметану й ковбасу–кров'янку.

— Може, спробуєте граппу? — спитав Крейда.

— Ні, ні, хай буде віскі, — відповів Гайдук, не розуміючи, для чого Крейда розігрує цю передсмертну комедію, і вирішивши хоч випити й поїсти, перш ніж його спалять на стовпі поряд з Микитою.

Добряче закусивши (пив мало), витираючи лисину шотландською візерунчастою батистовою серветкою. Крейда перейшов до діла.

— Я дуже радий вас тут бачити, пане генерале, — він налив Гайдуку і собі по склянці кришталево чистої мінеральної води. — Повірте мені, це цілком щиро. Забудьмо минуле. Його нема. І не було. Є тільки сьогодні. Ми обидва з вами постраждали від гетьмана та Клинкевича.

— А що з Клинкевичем?

— Прирізав його Сірий Князь з його Мотрею. Щоб не заносився високо. Але не про нього мова. Про Україну. Треба Україну рятувати, народ наш святий. Я пропоную вам союз. Зараз, після закінчення Темряви, маємо унікальний шанс стати процвітаючою країною, однією з найбагатших у світі. Наше золото — зерно. І енергетика. Повірте, я знаю, про що кажу.

Чорні оченята Івана Оврамовича випромінювали ентузіазм, коли, ковтаючи галушки зі шкварками й запиваючи солонкуватою мінералкою, він думав про створення в Полтаві всесвітнього центру з виробництва наркотиків, яких так спрагли люди, змучені стражданнями, принесеними Великим Вибухом і Великою Темрявою. Крім перевіреного — чорноморського — маршруту транспортування галуїну креативний мозок Крейди вимріяв новий шлях — через володіння скандорусів, через землі конунга Фенрира Сьомого (ось з ким треба дружити!) вийти на береги Баренцевого чи Карського (чорти їх забирай, не пам'ятав Крейда, якого саме!) північного моря, а звідти стратегічними атомними підводними човнами під кригою Льодовитого океану перевозити наркотик до берегів Канади. Відкинувши чарівні мрії. Крейда повернувся до політичної дійсності.

— Сьогодні після обіду о четвертій годині, в присутності телебачення і радіожурналістів я проголошую створення уряду Русі, власне, Союзу держав Русі — СОДР. Ряд лівобережних земель підтримують мене. Скандоруси, Північна Росія, Вільна республіка Воркута та варяги підтримують цю ідею і готові увійти до складу СОДР — гарна назва: United States of Russia — USR! — на правах рівноправних держав. Я готовий стати президентом. Владислав — міністром економіки й зовнішньої торгівлі. Вам пропоную на вибір посаду або міністра закордонних справ, або оборони і державної безпеки. Вам немає чого робити з цим Капраном… бездарний хлопчисько загубить усе. Які можуть бути зараз вибори, які партії, яка гризня? Ви помітили, пане генерале, що так звані націонал–демократи не здатні до будь–якої конструктивної діяльності? Балаболки порожні. Ні, державі потрібні консервативні, навіть реакційні лідери. Піночети, Кара–хани, Крейди… Ми з вами наведемо порядок у країні. Зерно і енергетика — ось наші козирі.

— І знову повернемо олігархів? І кріпаків?

— Які олігархи? Які кріпаки? — щиро здивувався Крейда. — Забудьте. Це в минулому Викресліть з пам'яті. Думайте про велике. Про майбутнє. Ми не повторимо помилок минулого. Ніяких олігархів. Тільки ми з вами. Нова каста правителів. І не кріпаки — це огидно… Ми ж не в часи Гоголя і «Мертвих душ» живемо. Будуть вільні люди — селяни, робітники. Ви не забувайте, що я був засновником марксистсько–української демократичної асоціації. Всі вільні і рівні, це ж аксіома. Але одні — орендарі, інші — власники. Ми з вами — власники. Маємо землі, ліси, підприємства, транспортні засоби. Інші — орендарі. Вони орендують за певну плату землі, ліси, підприємства, повітря, здоров'я, життя, настільки, наскільки вистачить у них грошей. А грошей не буде. Буде кредит. І ми з вами — володарі кредитних ресурсів. Банки здоров'я, банки життя, банки сперми — тобто майбутнє — в наших руках. Не ми — так інші зрозуміють і зреалізують це… Повірте, викладаючи в університеті, я прочитав твори найкращих філософів двадцять першого століття. Вони єдині в своїх пророцтвах: наше сторіччя, двадцять перше, — це прощання з дитинством людства. З романтикою рівності, свободи, з поетикою революції.

Він запитально поглянув чорними хитрими оченятами на Гайдука.

— Погоджуйтесь, Ігорю Петровичу. Бо інакше ці всі Фрідмани прийдуть, заберуть наші землі, вкрадуть Пивиху і всю цю красу. Або китайці — переселять п'ятдесят мільйонів — і України немає. Вам цього хочеться? Хіба ви не любите нашу землю неозору? Наше українське довкілля?

На старовинному дзиґарі коротка, схожа на меч гладіаторів стрілка підбиралася до цифри «3». Над дзиґарем висів портрет М. В. Гоголя, оздоблений цитатою класика: «Чтобы полюбить Россию, надо полюбить все самое страшное, что есть в России».

— А привиди у вашому замку є? — спитав Гайдук, помітивши якусь тінь позаду Крейди.

Мрійливий, сповнений синівської любові до рідної Вкраїни і полтавських галушок вираз обличчя маршала не змінився, лише чорні очі його знову зиркнули уважно на генерала — інтелігента сраного, мерзотника, «Ахіллесова п'ята» якого забрала у Крейди багатства. І цей глибокий, миттєвий, як удар ножем у підворітті, погляд сповістив Гайдукові його долю — позбавив передсмертних ілюзій, навіяних солодкими словами Івана Оврамовича про майбутнє.

— І привиди є, знаєте. Шотландські, в їхніх спідницях. Але я їх не боюся.

Крейда так і не помітив, як спеціальний агент Мартінес прочинив задні двері бібліотеки, нечутно підійшов до маршала юриспруденції й приставив до його потилиці важкий «Ругер» RM75D; правою вільною рукою (мабуть, був шульга, як і Гайдук) зняв зі свого плеча й кинув Гайдукові пістолет–кулемет. Додавши кілька іспанських слів щодо необхідності сидіти тихо і не ворушитися, Мартінес швидко заклеїв рот маршалу юриспруденції сріблястою стрічкою, накинув на шию зашморг–повідок, на якому ще зовсім недавно тримали Гайдука (Крейді боляче вп'ялася в жирові прокладки маршальська зірка своїми гострими променями); потім не без труднощів схрестив руки Івана Оврамовича, які ледве зійшлися на товстенькому череві, й накинув пластикову удавку надійнішу за наручники.

— Mister Creida, you under arrest, — пошепки, але урочисто оголосив Мартінес, дивуючи Гайдука тупим і невблаганним виконанням законів Конфедерації в абсурдній ситуації, що не давала їм жодних шансів на порятунок.

«Він би ще зачитав Крейді його права, — зло подумав Гайдук. — Ще показав би йому службовий знак Drag Enforcement Administration — орел, що розпростер золоті крила над земною кулею». Такий пам'ятний знак подарували Гайдуку в DBA після зустрічі у штаб–квартирі. Хотів гукнути Мартінесу, щоб убив Крейду без усяких юридичних церемоній, негайно, дарма що охорона почує постріли, але змовчав, мерщій кинувся до урочистих вхідних дверей бібліотеки й просунув поміж бронзовими скобами ніжку від розкішного старовинного шотландського стільця, здивувавшись, що стілець такий легкий, наче пластиковий. Швидко глянув на ярлик, наклеєний на споді сідака: Made in China, 2071.

Мартінес висмикнув з‑за столу Крейду, наче невинну овечку на заклання, й кивнув Гайдукові. Вони вислизнули з бібліотеки через задні двері, що вели до господарських приміщень. Крейда сопів, задихаючись, і Гайдук підганяв його ударами ноги в дупу, твердо вирішивши — цього разу не віддатися ворогам живим, але перед тим, як загинути, вбити цього темно–синього щура, цю патріотичну полтавську галушку, хоча розумів (зрозумів нарешті), що Крейда — явище безсмертне. Як народ, що його породив.

Проте вбивство Крейди не входило в плани спеціального агента DBA Мартінеса, який мав заарештувати Хосе Сапатерро після його повернення з Веракрус до Халапи, де все було готове до захоплення наркобарона. Та наказ Сапатерро — супроводжувати і охороняти українського наркоцаря — сплутав усі карти, й Мартінес, ледве встигнувши повідомити операційний центр DEA, змушений був ступити на борт субмарини «Н. В. Гоголь». Оскільки Сапатерро зірвався з його гачка, Мартінес тепер мав тільки один шанс отримати золоту зірку президента Конфедерації й високу грошову винагороду: заарештувати Крейду і доставити його до Вашингтона. Ось чому перш ніж вони вибігли у двір, де метрах у тридцяти стояв «Роллс–Ройс» Крейди, Мартінес турботливо накинув на спину маршала бронежилет.

— Three… two… one! — гукнув він, й вони вискочили у двір, почувши ззаду через кілька секунд постріли; не добігаючи до «Роллс–Ройса», Гайдук, щоб прикрити Мартінеса, який пакував Крейду до заднього сидіння, дав кілька коротких черг по бійницях у фортечних стінах, наче кресалом пройшовся, обсипавши старовинне каміння іскрами, тільки перелякавши варту. Потім поклав на землю двох переслідувачів, що вискочили у двір.

— Get in! Go… go… go! — крикнув щосили Мартінес, вовтузячись зі стартером.

Гайдук відкрив дверцята «Роллс–Ройса» (нарешті випав шанс прокотитися на шикарному авті, на якому їздив Міллібранд), але тої ж миті відчув удар у спину встигнувши зрозуміти, що помер. Без усяких примар, без Флори, без довгих ілюстрованих каталогів прожитого життя, без фізичних мук і душевних страждань. Просто, наче хтось клацнув вимикачем й згасив світло, якого насправді не було — стояв–бо сірий холодний день Великої Темряви. «Вважайте, що я нарешті помер, — подумав з полегшенням Гайдук. — Це сталося о третій РМ дев'ятнадцятого квітня 2079 року».

68

Оля, повернувшись від Богошитської з відчуттям, наче це не Гайдук загинув, а вона — знищена, зламана, розтерта і принижена, без жодного права на надію, подалася до душу де довго милася різними шампунями, привезеними Гайдуком з Локарно, відтирала тіло спеціальною щіткою, наче валялася перед тим у багні й блювотині, наче лежала в грязюці, зґвалтована й викинута з якогось сатанинського борделю на вулицю. Прийшовши до тями, виплакавши всі сльози, яких усе одно не було видно в душовій, відчувши, що тіло зігрілося, поборюючи нестерпне бажання лягти на диван, вкритися теплим ліжником й заснути, вона вдягла чисту білизну, светр і джинси й пішла на кухню: підняла кришку каструлі, зазирнула в борщ, ще теплий, від чого їй стало ще гірше, наче готувалася до поминок, й, повернувшись до вітальні, почала набирати таємні номери зв'язку з «Чорнобилем-30», намагаючись поговорити з Інспектором Кварком. На це пішла година, бо зв'язок увесь час переривався, її паролям не довіряли, кілька разів відмовляли, казали, що його немає на місці, і -нарешті — вона почула характерний рипучий голос Малахова:

— Олю, що сталося?

Вона, схлипуючи й затинаючись, розповіла дядькові про зникнення «черепахи». Він сказав, що негайно перегляне супутникові матеріали моніторингу території України, але попередив, що це дуже довга і ненадійна процедура. Ще пообіцяв вислати в район Одеси бойову «черепаху» своєї фірми, оснащену потужною пошуковою апаратурою, й заспокоїв племінницю, сказавши, що переконаний: з Гайдуком нічого не сталося і не треба передчасно його ховати.

* * *

Як часто буває в надзвичайних ситуаціях, справу вирішує якась випадковість, непередбачена дурниця, а не цілеспрямовані зусилля розхлябаної військової чи бюрократичної машини. 18 квітня, у вівторок вранці, кілька козаків Спасо–Чигиринського братства пішли в самоволку й подалися до Великої Андрусівки, біля якої спустили на воду надувний гумовий човен, щоб порибалити в Кременчуцькому морі й заготувати рибу на Великдень; свинство полягало в тому, що рибу вони ловили не для спільних потреб братства, а для себе і своїх сімей, що жили у поблизьких селах. День був собачий, холодний і вітряний, лову ніякого, бічна хвиля шарпала човен безжально, козаки були мокрі, мов хлющ, й замерзлі; задубілими синіми пальцями братчик на прізвисько Сервер (він усіх задовбав розповідями про участь у захопленні якихось серверів на грецькому острові, коли служив у ВІРУ) насилу витяг з пляшки кукурудзяну затичку й пустив пляшку по колу. Ковтаючи чистий, як сльоза, самогон, козаки відчули значну полегшу як на душі, так і в тілі, й незчулися, як вітер та стрімка течія прибили їх до протилежного, кременчуцького берега якраз біля села Недогарки. Зрозумівши, що сталося, зажурилися.

Бо збагнули достеменно, що факт грубого порушення ними статуту козацької служби буде тепер зафіксовано й майор Грім надере їм сраки по повній програмі. З горя вирішили випити ще одну пляшку фірмового напою «Чигиринський», розкласти вогнище, посмажити ті кілька нещасних рибин, що вдалося зловити, посушити одяг, а далі пішки повзти до Кременчука, переходити міст через Дніпро й повертатися на Чигиринщину. Добре, що хоч зброю мали при собі.

І саме тоді, коли друга пляшка і полум'я вогнища зігріли їх, а смажена підгоріла риба видалася дивовижно смачною, й коли вони вже затягли улюблену пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…», — хоча місяця не було на затемненому небі, зіроньки також не сяяли з відомих фізичних причин формування Великої Темряви, а човен їхній зовсім не тихо приплив до берега розбурханим Кременчуцьким морем, — саме тоді, коли вони вже перестали боятися майора Грома, над ними з жахливим гуркотом пролетіла літаюча тарілка, від гарячої повітряної хвилі якої згасло вогнище й порозкидало одяг, здійнялася хмара піску, боляче б'ючи братчиків в обличчя, а самі вони увібрали голови в плечі й застигли, наче соляні стовпи в пустелі. Чекали вибуху за узвишшям, за яким впала тарілка. Жодного сумніву, що сталася катастрофа, в них не було. Але вибуху вони не почули.

Першим отямився Сервер, бо зрозумів, що це ніякі не марсіани, а бойова «черепаха», на якій неодноразово літав на спецзавдання, навіть бортовий номер устиг помітити — 002. Сервер, прихопивши з собою автомат, кинувся до узвишшя й, продряпавшись через чагарник, піднявся на вершок. Те, що побачив, уразило його й заповнило душу каламутним жахом: «черепаха-002» — ціла й непошкоджена — приземлилася на краю злітно–посадочного майданчика, з другого боку стояв десантний гелікоптер; якісь люди виводили з «черепахи» спецназівців (Сервер зрозумів це по камуфляжах), миттєво обеззброювали їх й, відділивши частину прибульців, одразу розстрілювали пострілами в потилицю. Запізніла луна від пострілів притишено долітала до пагорба, на якому засів Сервер. Керував процесом поділу й розстрілу полонених невисокий чоловік в шкіряній авіаційній куртці. Потім з трапа «черепахи» повільно з'їхав бронеавтомобіль, куди завантажили залишених у живих полонених. Нападники поїхали на вантажівці слідом за бронеавтомобілем, виставивши двох вартових біля «черепахи»; вартові, тільки–но зникли автомобілі, кинулися до вбитих — нишпорити по кишенях, непотрібне викидаючи, а потім заходились знімати одяг, доки трупи не заклякли, складаючи окремо куртки, штани й черевики, й зривати солдатські медальйони з молодих мертвих худих тіл, які так безпомічно й моторошно біліли на темному бетоні майданчика.

Сервер (насправді це був лейтенант Гордій Груздь з бригадної розвідки ВІРУ) згадав про банду генерала Тараса Галушки, яка віднедавна об'явилася на Кременчуччині й уже встигла вславитися вбивствами колишніх кріпаків, що повстали проти Крейди. Обережно, щоб ніхто його не помітив, Груздь–Сервер скотився з пагорба вниз, на піщану косу, де мовчки сиділи братчики навколо згаслого вогнища.

— Там щось лихе коїться, браття, — мовив Груздь. — Нам не можна йти на Кременчук. Можуть вбити. Рація працює?

— Та вроді працює, — один з братчиків відкрив мішок з запасними магазинами для автоматів й витягнув армійську рацію.

Груздь надяг навушники з тонкою гілочкою мікрофона на задубілу від холоду голову — довелося навіть відтирати вуха — й клацнув кнопку ON:

— Я Сервер, я Сервер, як мене чуєте? — заклинав нудно Груздь базу. — Чуєте мене?

— Це ти, сучий сину? — нарешті крізь тріск перешкод озвався голос майора Грома. — Де ти зник, твою мать?

— Ти мою мать не чіпай, царство їй небесне, — люто відказав Груздь, — а слухай сюди.

Довелося розповісти командиру всю правду, тільки збрехав, що рибалили в громадських інтересах, щоб сюрпризно збагатити раціон братської їдальні на Великдень. Коли майор почув номер «Черепахи-002», то сказав, що це борт генерала Гайдука. Справа поважна, і він негайно сповістить Київ. Наказав Груздю й братчикам зайняти позиції на пригорбку, добре замаскуватися й чекати наказів. Самим жодних акцій не розпочинати.

* * *

Олю розбудив сигнал телефона закритої військової лінії. Вона скочила з дивана, розгублено згадуючи, де телефон і що сталося. Почула Палія:

— Ми знайшли.

Подивилася у вікно — западали сутінки, день закінчувався, й вона з жахом зрозуміла, що проспала все, що нічого не зробила, щоб знайти Гайдука.

— Що з ним? — спитала.

— Сподіваюсь, що все гаразд. «Черепаха» ціла.

Палій не сказав їй про розстріли на посадочному майданчику, не сказав, де і як знайшли борт 002. Не сказав, що не відомо, куди повезли полонених, хоча доброю новиною було те, що «черепаха» не вибухнула і не розбилася при падінні на землю.

— Що ви збираєтесь…

— Ми робимо все, що треба, — перебив її Палій. — Я не можу казати про деталі, але повірте…

— Я повірю, якщо візьмете мене з собою, — сказала Оля. — Обіцяю не заважати.

— Чекайте, ми вас покличемо, — Палій поклав трубку.

Вона так і не зрозуміла, чи повернувся вже Палій до Києва, чи покличуть її увечері, вночі або на світанку.

Палій так і не сказав Олі (й не міг сказати), що по тривозі надвечір піднято особовий склад Спасо–Чигиринського, Спасо–Миргородського, Спасо–Махновського козацьких братств, розвідувальну бригаду РОК, Новомосковський козацький полк імені Яворницького, Полтавський військовий гарнізон; сформовано штаб операції «Черепаха» на чолі з Палієм і оперативну групу спецназу РОК, до якої увійшли капітан Чміль, лікар Гальперин і, як виняток, Оля Гудима. Для того, щоб запустити цю махину в дію, потрібен був час; всі приготування мали закінчитися о 4.00 AM 19 квітня, у середу. Тільки тоді мала початися операція, головна географічна ціль якої була невідома. Бандформування, яке захопило Гайдука, спецназівців та китайців, зникло у невідомому напрямку. Найімовірнішою метою їхнього руху залишався Кременчук — з огляду на кількість можливих таємних сховищ у місті і на впливи брата прокуратора І. О. Крейди — Петра Оврамовича Крейди. Те, що таємничий партизанський «генерал Тарас Галушка» якимось чином пов'язаний з І. О. Крейдою, не викликало сумнівів в оперативному штабі.

Крім Кременчука, найбільш імовірної й небезпечної точки в зоні пошуків, залишалися інші напрямки: Золотоноша, що лежала на трасі Кременчук — Переяслав, містечко Глобине, де була помічена діяльність бандформування Галушки, а також Миргород, Полтава, Охтирка чи Люботин.

Було окреслено зону пошуків Гайдука, узгоджено напрямок пересування окремих бойових груп й обумовлено порядок взаємодії між ними. Палій прийняв рішення перекрити патрулями всі шляхи в підозрюваній зоні, затримувати всіх подорожніх й допитувати їх; дві «черепахи» з десантниками мали прочісувати з невеличкої висоти місцевість.

Було враховано все, крім одного: щільний ранковий туман над Кременчуцьким морем і зоною пошуків не дав можливості розгорнути операцію «Черепаха» в усій красі її оперативних компонентів.

Сильний північно–східний вітер здув непроглядну стіну сирого мороку над Кременчуцьким морем та його берегами тільки о другій годині пополудні (2.00 РМ).

69

Тільки о 2.30 РМ розвідгрупа Спасо–Чигиринського братства на чолі з майором Громом, переправившись на десантній мотобаржі через Кременчуцьке море (ширина моря становила тут тридцять кілометрів), побачила обриси гори Пивихи й помітила на краю урвища три стовпи. Майор Грім дав команду вимкнути двигун, торохкотіння припинилося, й в суцільній тиші чути було тільки плюскіт хвиль та посвист вітру. Баржу знесло вниз по течії й винесло на піщане плесо. Бредучи до берега по коліна в холодній воді, вони побачили сірі обриси таємничого шотландського замку, про який ходили різні легенди. Ні влітку 2077 року, коли на Полтавщині палали поміщицькі маєтки й здавалося, що народне повстання перемогло, знищивши Крейдині володіння, ні в роки Великої Темряви, коли банди (чи загони) зголоднілих смердів блукали в цих краях у пошуках їжі й палива, нікому не вдалося захопити шотландську фортецю генерального прокуратора І. О. Крейди: залога добре укріпленої фортеці, що оголосила себе партизансько–революційним народним рухом «Полтава», була озброєна до зубів і наводила пострах на всю округу. А відколи в загоні об'явився генерал Тарас Галушка, тактика дій змінилася: народно–революційні партизани, діючи переважно по ночах, вишукували активних учасників повстання 2077 року й спалювали їх разом з сім'ями. Спасо–Миргородське братство, до зони відповідальності якого входили землі, де розташувався шотландський замок, виявилося надто слабким, щоб припинити чи бодай обмежити діяльність бандформування Галушки.

Палій наказав майору Грому непомітно наблизитись до замку й чекати подальших наказів.

Бойова «черепаха-003» з Палієм, Олею, Чмілем та п'ятдесятьма бійцями спецназу, отримавши точні координати від Груздя–Сервера, люди якого вночі страшенно перемерзли в укритті на узвишші й проклинали, як могли, нещасну рибалку, лише о 2.20 РМ, виринувши на бриючому леті з боку Кременчука, зависла на висоті двох метрів поряд з «черепахою-002». Спецназівці, впавши зненацька на вартових, пов'язали їх без жодного пострілу й Микола Мармиза, спеціально привезений для такої оказії, почав допит «третього ступеня», після якого вартові, розколовшись, лежали в його ногах закривавленими ганчірками. Розповіли Палієві й Чмілю все, що знали: і про спалення Микити Іваненка, й про чутки, ніби САМ повернувся — бачили його з племінником Владиславом, тобто «генералом Галушкою», — і про Гайдука та шотландський замок. Оля мерзла біля «черепахи», боячись рушити з місця, бо неподалік лежали синьо–сірі голі тіла охоронців Гайдука, яких знала і тепер боялася дивитися в їхній бік. Мармиза діловито, б'ючи черевиками в ребра вартових, примусив поповзом, рачки добратися до поля, зарослого пожухлою, гнилою кукурудзою 2077 року. Дав полоненим лопату, щоб вирили собі могилу тварюки, які роздягли вбитих спецназівців, але вже сил не було ворухнутися в цих нелюдів, й тоді Мармиза витягнув старий «Маузер» з цифрою «9» на рукоятці й стрелив тим двом у голови; Оля бачила цю сцену, чула глухі короткі звуки пострілів, що прилетіли до неї після спалахів, хотіла заплющити очі, та не змогла: уявила, що це Богошитську кінчає Мармиза, а не вовкулаків з Крейдиної зграї. Зайшла до вихолодженої «черепахи-002», побачила на сидінні улюблену норвезьку куртку Гайдука і святковий турецький пакет з великодніми подарунками й заридала по–баб'ячи, наче над покійником.

Тут її знайшов Чміль, який зазирнув з трапа всередину «черепахи».

— Пора, — сказав він. — Вирушаймо.

70

Напередодні 15 дня місяця нісан єврейського свята песах у пам'ять виходу народу з єгипетської неволі Син Божий покинув Лхасу й повернувся на Святу Землю, щоб звідти здійснити мандрівку по ближніх і дальніх світах і вочевидь відчути, що сталося з людьми після Великого Вибуху і Великої Темряви. Йому ледве вдалося вблагати Отця відпустити в таку небезпечну подорож: довелося дати обіцянку, по–перше, не робити рімейк з трагедії, що розігралася 2046 років тому в Єрусалимі, окупованому Десятим легіоном Римської імперії, і, по–друге, не втручатися в сучасні події земні — заплутані, хаотичні, багато в чому непідконтрольні вищим силам, а відтак — надзвичайно небезпечні. Будь–який необережний крок Христа, будь–яке — навіть мінімальне — його втручання в хід земних подій могли змінити історико–генетичний код людства з непередбачуваними наслідками. «Подумай, Сину мій, — мовив Бог Христу — що сталося б, якби тоді, коли ти вершив свій жертовний подвиг в ім'я людства, тебе не видав би Юда агентам Синедріону, а вказав би на Петра, або якби на місці Пілата був інший, більш рішучий і чесний прокуратор, який уневиннив би Тебе — цілком слушно, бо Ти таки був невинний! — які жахливі наслідки для людства мала б зміна сценарію. Ти уявляєш світ без християнства? Світ, в якому панує симоніанство чи петріанство?» Отець взяв з Христа обіцянку: Син прибере подобизну професора історії християнства Єврейського університету в Єрусалимі і, одночасно, кореспондента журналу «Time» — й поводитиметься з величезною обережністю, не даючи втягнути себе в жодні політичні й військові розбірки, не стаючи на бік тих чи інших партій і груп — хоч би якими справедливими були їхні гасла.

Так худорлявий тридцятитрьохлітній засмаглий чоловік з довгим волоссям і чорною борідкою, в якій з'явилося перше сиве волосся, з проникливим і тривожно асиметричним поглядом темно–карих очей, вдягнений у напіввійськовий одяг — куртку жовтувато–оливкового кольору, зелену T‑shirt з написом YMCA (Youth Man Christian Association), пошарпані блакитні джинси й жовті солдатські черевики, що їх носили вояки під час операції «Буря в пустелі», — з великим пластиковим бейджем на грудях з написом PRESS та геджетом прямого відеозв'язку з Лхасою на лівій руці, — так Ісус Христос 15 квітня 2079 року повернувся на Оливну гору — як тоді, коли в сяючі дні місяця нісан з групою прибічників прийшов Він з Єрихона до селища Витанія й воскресив Лазаря; ніхто не вірив у можливість оживлення мерця, від якого вже йшов запах тліну (дні були спекотні), але Христос зробив це, хоча дехто з Його ж пророків засуджував ці Його реанімаційно–медичні дива за популізм, але Він твердо знав, що інакше натовп напівголодних, брудних людей, які повсюди оточували Його, не повірить, що він — Месія. Чудо було потрібне цим нещасним.

Він стояв на вершині Оливної гори й плакав: перед Ним на пагорбах розкинувся Єрусалим — мертве, сіре, як тіло покійника Лазаря, місто, знищене ударами ядерних боєзарядів; каміння, колись живе — біле, опалове, рожеве, що на світанку сяяло у промінні сонця, яке сходило позаду Оливної гори над Юдейською пустелею й радувало серце Христове в Його земному житті, — перетворилося на мертвий вапняк, спалений пекельним вогнем і отруєний радіацією; в цьому нагромадженні потрощеного, руїнного каміння, залізних понівечених конструкцій і шматків бетону, в цих горах щебінки й сміття не було місця ні мусульманину, ні юдею, ні християнину, ні малечі, що вивчала на цих горах Тору, Біблію та Коран, ні старим, хворим на Альцгаймера безпам'яткам, ні гарним дівчатам з ЦАХАЛ, ні відчайдушним бойовикам ХАМАС.

Христос довго не міг зрушити з місця, бо в цьому сірому хаосі, над яким ще тривала Велика Темрява, Він не побачив жодних знайомих прикмет Єрусалима: ні могутніх башт Другого Храму, ні будинку на горі Сіон, де скуштував Він свою останню вечерю, ні палацу Понтія Пілата в Антонії, ні того проклятого Череповища, де Його розпинали, ні оливного Гетсиманського саду, де зрадив Його Юда. Не залишилося навіть посмертної біло–алебастрової маски міста — зник створений залізною імперською волею рельєф вулиць, кам'яний план Єрусалима.

Лише праворуч, на горі Скопус, здіймалася якась дивом уціліла бетонна вежа, що була спостережним пунктом захисників Єврейського університету, перетвореного під час війни на фортецю.

Зітхнувши, Христос рушив з Оливної гори донизу, до Кедронської долини; спускався довго, обходячи купи каміння й залишки захисних споруд. Йшов у напрямі гори Моріа, на вершині якої колись стояв Храм. Відстань невеличка — всього якихось дві тисячі ліктів, які колись — у ЗЕМНОМУ ЖИТТІ — долав швидко, кілька разів на день. Знав, що Золоті ворота на Східній стіні замуровані арабами, які боялися приходу Месії (самі користувалися Левовою брамою), — тому здивувався, побачивши, що Золоті ворота відкриті, але одразу ж збагнув, що стіна на їх місці була проламана вибухом; згадав, як віслючок, на якому сидів, пручався перед брамою, злякавшись вітальних і розлючених вигуків натовпу. Тепер Ісуса зустріла мертва тиша. Жодних слідів Храму на горі Моріа не залишилося, так само, як відсутня була будівля мечеті Омара з її величезним золотим куполом. Спустившись камінною водостічною трубою вниз, туди, де сподівався побачити залишки Стіни Плачу, Христос довго кружляв у лабіринті руїн, не впізнаючи улюблених місць. І вже коли був повернув назад, щоб видостатися з цих кам'яних завалів на Оливну гору, дорогу Йому заступила стара жінка, схожа на прокажену: лисий череп і вкрите виразками обличчя, смердюче лахміття на згорбленому тілі, тільки оливкові очі зберегли пустельну красу.

— Шалом, Мешіах, — сказала жінка. — Ти прийшов нарешті, й мертві постануть зі своїх гробів… Ти не пам'ятаєш мене?

— Ні, — розгублено відповів Ісус.

— Я — та Марія, що ноги омивала Твої й висушувала їх своїм волоссям. Я сестра Лазаря, якого Ти воскресив з мертвих.

Він жахнувся, бо не впізнав цю жінку, хоча назавжди запам'ятав сухе тепло її розкішного чорного волосся, що стелилося по ногах, пробуджуючи земні бажання. Стара, спираючись на ковіньку, дістала з‑за пазухи шматок зчорнілого коржа–маци й подала Христові.

— Скуштуй у дорозі. Ти далеко йдеш?

— На північ, — невизначено махнув рукою Він, страждаючи від жалю, співчуття й сорому перед жінкою, якої не впізнав. — Я можу тебе змолодити, зцілити, — несміливо запропонував Він, боячись образити її такою відвертою платою за кусень опріснока.

— Ні, Мешіаху, — похитала головою прокажена. — Головне, що Ти прийшов і що ми нарешті постанемо з мертвих. Знаєш, скільки нас тут лежить? Весь мій рід, і Твій, і Авраама, і Якова, й Ісаака, і Йосифа, і Давида, і Мохамеда, і Асада, і Ахмета, і Наїфа, і Саїда…

Тінь Великої Темряви впала на Єрусалим. Невдовзі кінчалася її влада.

71

Гайдук розплющив повіки. (Насправді він не розплющував повік, бо лежав у Київському військовому госпіталі в стані клінічної смерті, з двома важкими кульовими пораненнями спини з правого боку — з роздробленням лопатки, вогнестрільними переломами п'яти ребер, розривом правої легені, проникаючим ушкодженням дев'ятого грудного хребця (D9) й руйнуванням стінки хребтового каналу що викликало параліч нижніх кінцівок, дихальний та спинальний шок). Над ним у вузькому просторі темної башти стояло три невиразні постаті у довгих середньовічних балахонах й каптурах без прорізів — як на іконах смертохристів, — тримаючи в руках автомати не баченої ним конструкції, стволи яких боляче упиралися Гайдукові у груди. (Над ним, підключеним до апарату штучного підтримання життя, яскраво світила операційна лампа й метушилися хірурги в зелених халатах; сам він був у глибокій передсмертній комі, й Оля, знаючи це, сидячи в коридорі операційного блоку пообскубувала нігті на лівій руці, беручись за пальці правої; поряд мовчки сидів полковник Палій). Постаті раптом зникли, й розвиднілось. Виявляється, це були не автомати, а арбалети з лазерними прицілами, але тепер Гайдук уже нічого не боявся, бо почалася довга й урочиста прелюдія смерті, він одразу зрозумів це, хоча ніколи не вірив побрехенькам тих, хто вижив після клінічної смерті й розкривав таємниці ритуалу — потрапляння до тунелю, наче проводять MRI — магнітно–резонансне дослідження — і ти бачиш попереду світло. «Брешете, — думав він, — все не так». (Насправді Гайдук думати не міг, бо анестезіологи ввели його в стан повної глибокої відключки третього ступеня, коли під дією потужних анестетиків і гіпотермії мозок перестає функціонувати, стаючи тимчасово біоконсервом — недіючою на рівні свідомості й підсвідомості субстанцією).

Гайдук зрозумів, що почав утілюватися генеральний план його смерті, детально розроблений Кимось, наче опис складного технологічного процесу — найтаємніший документ у світі, для кожного свій, що зберігається надійніше за секретні креслення найновішої зброї, чи таємні файли Гайдука, або оперативно–тактичні плани генштабу. Спочатку темрява поступилася світлу, потім виникли гори, і Гайдук радісно відчув задишку альпініста на висоті п'ять тисяч метрів й сліпучу холодну енергію вершин, рожевих і темно–фіолетових від сонця. Він згадав, що він Ікар, fucking Ікар — гордий, бундючний, затятий, зверхній, нестримний у своєму тупому бажанні вивищитися над усім світом, Ікар з саморобними крилами, ще більш ненадійними, ніж крила «боїнгів» чи «локхідів»; він став на краю скелі, на самому краєчку урвища, щоб, відштовхнувшись, злетіти в це чортове небо, назло всім, хто не вірить у можливість лету над Землею, і раптом почув ззаду тихий голос:

— Людино, не роби цього. Для лету небесного не такі крила потрібні…

— А які? — зло огризнувся Гайдук, обернувшись. Перед ним, лагідно всміхаючись, стояв високий довговолосий бородатий чоловік у військовій оливково–жовтій куртці, голубих джинсах і солдатських черевиках піскового кольору. Обличчя цієї людини здалося Гайдуку знайомим.

— Віра, — відповів Прибулець. — Крила зламаються, а віра — незламна.

— Та звідки ти тут взявся і хто такий? — Гайдук був роздратований нахабним втручанням Прибульця у підготовку до останнього стрибка в небо.

— Я професор Єврейського університету прийшов з Єрусалима.

— Ти єврей? Чи американець?

— Єврей.

— Можливо, ти єврей… Але не бреши, що прийшов з Єрусалима. Там неможливо бути, жити, дихати. Чи, може, в тебе був скафандр «Чорнобиль-30»?

— Ні. Був у цьому, в чому стою перед тобою, — Прибулець ніяково доторкнувся до своєї військової куртки, наче соромився свого military style.

Гайдукові заважали важкі крила, від яких боліли руки і спина. Він скинув цю осоружну конструкцію й відчув полегшу. Не помітив, як зникли гори, прірва, скелястий майданчик для старту; стояли посеред пустелі, де спека і спрага мучили Гайдука.

— Чи ми, часом, не зустрічались колись? — підозріло спитав Гайдук, подумавши, що цей тип міг вести з ним переговори у Вашингтоні в складі ізраїльської делегації щодо закупівлі української зброї.

— Я не займаюся купівлею чи продажем зброї, — Прибулець наче вгадав думки Гайдука. — Мене це не цікавить.

— А що ж тебе цікавить, коли гине твоя країна? Може, ти не єврей?

— Я єврей, і мені рідною є та земля. Я згадую запахи чавленої оливи і свіжоспеченої маци, коли святкували песах і матінка запрошувала до суботнього столу. Згадую прохолодний затишок Храму, де можна було пізнати слово Боже і Книги пророків… Пам'ятаю прозорі хвилі Генисаретського озера…

Гайдук теж пам'ятав: під час відвідин Ізраїлю провів ніч у кібуці на березі озера.

— …сумні пісні рибалок, коли сиділи вони увечері навколо вогнища, де смажили рибу. Але я бачив також роз'єднаність, розбратання, розсвареність свого народу. Бачив продажну верхівку садукеїв, які, зрадивши свій народ, відмовилися від незалежності і вірнопіддано служили римлянам. Бачив і зрадливих фарисеїв, яким комфортно було під римською окупацією… Я прокляв їх, за що вони вбили мене.

«Як схоже, — подумав Гайдук (хоч не міг думати). — Мене теж вбили. Свої садукеї. Значить, я потрапив до світу мертвих».

— Але мені також чужі були зелоти, — вів далі Прибулець. — Революціонери, які не вірили в Бога. Це були екстремісти, що проповідували насильство. Я проти насильства…

«Ага, — зрозумів Гайдук. — Він — прибічник Ганді з ізраїльської організації «Peacecreator».

— Але те, що сталося… — Прибулець відкинув волосся з чола, і Гайдук з острахом побачив різні очі Прибульця, його добрий і суворий погляди. — я передбачав загибель Другого Храму, загибель і розсіяння нашого народу я знав, що Єрусалим вбиває своїх пророків і побиває їх камінням, але уявити не міг, що станеться з містом і людьми.

— Ваша військова розвідка виявилася не на висоті, — піт струмками лився з Гайдукового чола, заливаючи їдким плином очі. — Треба було передбачити час ядерних ударів і завдати превентивного удару. Система ПРО також дірява. Я чув, що між вашими політиками й військовими точилися запеклі суперечки. А прийняття рішення відкладалося.

— Суперечки між євреями? — насмішливо перепитав Прибулець. — Хіба це новина? Навіть під час повстання проти Веспасіанового сина Тіта, коли зрозуміло було, що насувається перший голокост євреїв, вожді повстання перегризлися між собою і Єрусалим упав.

«Мабуть, він професор історії», — подумав Гайдук.

— Ні, — заперечливо похитав головою Прибулець. — Вибач, я сказав тобі неправду. Я не професор історії і не працюю в Єврейському університеті. Я — Ісус Христос. І тому я тепер — не єврей. Я — Син Людський. Я належу всьому людству І римлянам, і еллінам, і африканцям, і слов'янам. Але Іудея — моя батьківщина. А моє зображення ти бачив на іконі в домі митрополита Ізидора… тому й знаєш мене. Я тебе також знаю.

— Як? — Гайдук з останніх сил тримався, щоб не померти в ту хвилину, коли прийшов до нього Ісус.

— Ти прислав до мене електронний лист, каяття. Це було якраз після Великого Вибуху Пам'ятаєш?

— Ти прочитав мого листа? Невже Ти чуєш усі молитви, звернуті до Тебе? Це ж який обсяг пам'яті треба мати? Мільярди зета–байтів?

Гайдук був настільки вражений, що відчув, як згорає в тій пустелі від спеки, від сорому, що не пізнав Сина Божого і вів з ним дурні розмови про зброю, розвідку ПРО, від туги, що мати тепер не дізнається про його зустріч з Ісусом. Зі смиренням і покірністю дивився Гайдук, як Ісус наближається до нього, підносить до його розпеченого чола руку і тонкими пальцями торкається, щоб намалювати на чолі знак хреста, і як тихо шепоче:

— Воскресни з мертвих.

— Хіба я вже помер? — жахнувся Гайдук.

— Так. Але житимеш тепер. Бо я є воскресіння і життя.

— Чому ти мене воскресив? — заплакав Гайдук. — Адже я грішник великий…

— Тому що ти покаявся.

Гайдук побачив, як померкло яскраве світло, як зникла постать Сина Божого в сутінках, а потім чорнота всмоктала у свої глибини пораненого генерала.

72

У середу 17 травня 2079 року через місяць після удару в спину Гайдука двох розривних куль, калібр 12,7, отруєних наркотиком галуїном, після п'яти клінічних смертей, глибокої коми, після одинадцяти торакальних і нейрохірургічних операцій, після видалення селезінки й третини правої легені. Гайдук почав прокидатися.

Першою помітила тремтіння його повік Оля, яка розтирала спиртом його спину, щоб не допустити пролежнів: коли Гайдука повертали з боку на бік (тепер Оля сама могла підняти його тіло, яке втратило майже всю вагу), вона помітила рух повік, наче він хотів розплющити очі, почула легкий стогін й побігла до хірурга Поліщука.

— Єфреме Миколайовичу! Він прокидається!

Професор–нейрохірург Поліщук, який оглядав пораненого офіцера РОК з відкритою черепно–мозковою травмою, передавши пацієнта асистентам, не скидаючи рукавичок і спеціальних окулярів, вискочив з операційної і побіг до Гайдукової палати. Він не вірив в одужання Гайдука, хоча не казав про це Олі: надто важкими виявилися поранення, ускладнені наркотичною інтоксикацією, великою втратою крові та паралічем нижніх кінцівок. Гайдук згасав, і жити йому залишилося кілька днів. Всю правду про стан пораненого Поліщук розповів лише полковнику Палієві та Богошитській, яка дзвонила від імені президента Волі й детально розпитувала про перебіг лікування, турботливо питаючи, чи не треба чимось допомогти. «Тільки чудо може його врятувати», — відповідав Поліщук безсило.

Він підняв обережно повіки пораненого генерала, зазирнув у його очі, відзначивши нормальну реакцію зіниць на світло. Не вірячи Олі, яка вже кілька разів даремно піднімала на ноги хірургічне відділення, думаючи, що чоловік опритомнів. Поліщук схопив чайну ложку яка лежала на столику поряд з ліжком, різко пройшовся тупим металом по жовтих, як у покійника, стопах пораненого й побачив, що стопи відреагували розгинальним рухом і легким тремтінням пальців. Тоді молоточком стукнув нижче колінної чашечки — нога відповіла ледь помітним рефлекторним здриганням. Знаючи добре, як неприпустимо давати надію родичам умираючих, не сказав нічого Олі, яка сама все бачила, лише буркнув: «Треба спостерігати», — й вибіг з палати, наказавши черговому ординатору не відходити від ліжка Гайдука й доповідати, якщо…

…Нічого не розуміючи — де він, хто він і що з ним трапилось, — Гайдук розплющив очі: кімната сяяла від нестримного сонячного світла («Навіщо вони поставили такі потужні прожектори, наче в Суздалі?» — подумав він), а на сусідньому столику стояв бузок («Це що за диво? Ніколи не бачив такого… Мабуть, щось штучне, бо не буває у природі таких важких лілувато–білих китиць і такого запаморочливого запаху ніколи не чув»); поряд у кріслі задрімала Оля («Це хто? Донька Кристина? Чи незнайома медсестра? Яка гарна», — думав він, не знаходячи відповіді). Оля була в білому халаті, вона жила у відділенні, ночувала або в палаті Гайдука, або в кабінеті професора Поліщука, споживала гидку лікарняну їжу й майже нікуди не виходила. Оля спала, згорнувшись в клубочок, її зморене обличчя набуло дитячого вигляду а пухлі губи були напіввідкриті, немовби чекали легкого, як доторк метелика, поцілунку.

Гайдук, потрапивши в абсолютно нову й чужу обстановку, не зрозумівши нічого, злякався, що за дверима немає вартових, ніхто його не охороняє і що можуть прийти і ще раз вбити його. Хоча невже можна двічі стати мертвим?

Тут була якась загадка, непідвладна йому.

Він застогнав і вирішив знову поринути в темряву, до якої звик, де було йому затишно. Але над ним нахилилося Олине обличчя:

— Ігорю Петровичу! Прокидайтеся! Ви мене впізнаєте? Це я, Оля… Не заплющуйте очей!

— Світло, — ворухнув він пальцями.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Вимкніть світло.

— Та я не можу — засміялася вона. — Це ж справжнє сонячне світло. Темрява скінчилася! Чуєте? Весна! Все цвіте!

До палати злякано зазирнув ординатор, який, попри наказ Поліщука, бігав до їдальні, бо не снідав уранці. Поглянувши на Гайдука, він прожогом кинувся за Єфремом Миколайовичем Поліщуком…

…Тільки на п'ятий день Гайдук остаточно прийшов до тями, спитавши Олю, чи вже скоро святкуватимуть Великдень, бо йому так хочеться скуштувати паску солодку з родзинками. Дуже здивувався, дізнавшись, що Великдень давно минув, залишивши помітний слід в історії людства: саме в неділю, 23 квітня 2079 року закінчився час Великої Темряви.

Спершися на Олине плече й притулившись колькою щокою до її короткого золотого волосся. Гайдук дошкандибав до відчиненого вікна. Надходив вечір, коли лікарняна суєта почала спадати, всі процедури, перев'язки й впорскування закінчилися, відвідувачі пішли, черговий ординатор скінчив вечірній обхід. Під вікнами відділення розквітли яблуні — білими островами вони пливли в згасаючих променях сонця, що червоною загравою жевріло над грибоподібною спорудою Олімпійського стадіону Оля стала перед вікном, а він притиснувся до неї ззаду так, як колись на Софійському майдані, коли проголошували нову державу Україну–Русь, а Оля боялася ворухнутися, щоб не збудити біль у його спині, не вірячи, що він може ходити, бо професор Поліщук сказав їй, що спинний мозок розірвано і що ніякої надії нема, але тепер вона відчувала, як тепло, що йде від чоловіка, огортає її спину і нижче спини, і тоді Гайдук спитав:

— Що за сюрприз ти обіцяла мені, коли вилітав зі Стамбула?

— В нас буде дитина, — вона відчула, як тепло огортає те місце, де ховалося їхнє маленьке дитя. — Син. Тому пане генерале, киньте симулювати й починайте жити. Ви дуже потрібні сину і мені, — додала вона.

— Я хочу — сказав він.

— Що ви хочете?

— Як тоді в Чабанах.

— Ну ви й сексуальний маньяк, — розсміялася вона, почуваючи, що спрага життя знову повертається до неї.

Частина шоста. ОПЕРАЦІЯ «БІС»

73

Першою закінчення Великої Темряви на Землі помітила старший аналітик легіону «Марс» капітан Божена О'Коннел, Перебувала на Марсі, на військово–космічний базі «Стоун» — генерала Річарда Стоуна було посмертно реабілітовано, і на його честь названо нову базу, розконсервовану напередодні Великого Спалаху; туди Божена, відмовившись від призначення на БКС «Роналд Рейган», встигла дістатися останнім транспортним кораблем, що стартував на Марс 14 серпня 2077 року. Після ядерних вибухів на Землі зв'язок корабля і бази «Стоун» з центрами у Флориді і Х'юстоні було перервано; Земля, щільно закрита кількома шарами попелу димових і піскових хмар, здавалася з Марса мертвим чорним об'єктом, яких багато в космосі; троє членів команди «Стоуна» — дві жінки й один чоловік — збожеволіли, спостерігаючи за рентгенівською тінню Землі, не знаючи й не розуміючи, що сталося з їх планетою, що сталося з Америкою, з їхніми домівками і сім'ями; довелося перетворити один з модулів бази «Стоун» на тимчасове психіатричне відділення.

Сидячи за екраном спостережної телескопічної апаратури, спрямованої на Землю, Божена думала про Київ і Гайдука, згадуючи плавання в тихих водах Рогульки, нічний лет над американським посольством і прощання з Гайдуком. Ця магнетична зацикленість на минулому, якого вже не було, нагадувала параною і могла закінчитися лише одним — вона це добре розуміла — переходом до модуля–психушки, з якого один крок залишався до крематорію: попіл померлих вистрілювався в спеціальній капсулі у дальній космос з усіма почестями, з молитвою і виконанням американського гімну.

Такий кінець її життя — недоладного, заплутаного, розплющеного, розірваного, знищеного важким коханням старих чоловіків, — видавався їй природним і бажаним. Вона була переконана, що Земля згоріла в ядерному вогні, в якому загинули всі — і тета Марта, й Аскольд О'Коннел з сім'єю, і Гайдук, і всі, кого знала, — і що повернення назад немає, а те, що сталося з нею — кара Божа за те, що вона зрадила і генерала Стоуна, який перетворився на металеві конструкції бази, і Гайдука, якого поглинуло полум'я війни. Все її життя зводилося тепер до нескінченного монологу зверненого до обидвох генералів, в якому переважали самозвинувачення й каяття; тугу відганяла таблетками антидепресантів–напівнаркотиків.

І коли під час рутинного чергування випадково, крізь наркотичну дрімоту вона помітила, як зникає чорна заслона хмар, як з'являються перші просвіти блакитної поверхні океанів і як з мороку виринають сіро–коричневі обриси континентів, капітан О'Коннел впала в паніку, враз забувши всі тренінги, і оголосила на базі бойову тривогу. Дев'ять здорових — ще здорових — членів залоги зайняли свої місця, готуючись відбивати атаку невідомого ворога; і лише тоді Божена сказала їм, що трапилось насправді, і всі кинулися до моніторів, щоб побачити це диво — воскресіння Землі з мертвих.

З Марса неможливо було уявити, що робилося на Землі в ті хвилини: мільйони змучених, голодних, кволих людей, побачивши світло, вихопилися на вулиці міст, вилізли на дахи вцілілих будинків, кинули свої вбогі сільські хижі, виповзли з печер у передгір'ях, завмерли з переляку у джунглях, боячись, чи це бува не новий Спалах, який остаточно винищить Землю. А потужний стовп сонячного світла переможно посувався від країни до країни, викликаючи засліплення (у прямому сенсі слова) тисяч необережних, які проігнорували попередження влади і не надягли сонцезахисні окуляри; те, що відбувалося з людьми, які, зустрічаючи сонячне світло, плакали, кричали від радості, стогнали при думці про тих, хто не дожив до цієї хвилини, не йшло ні в яке порівняння з іншими радісними подіями минулого: карнавалами, музичними рок–фестивалями, перемогами улюблених футбольних команд у турнірах; щось подібне відчували лише стародавні люди, коли зненацька приходило сонячне затемнення й так само раптово закінчувалося, — тваринний страх смерті і тваринну радість повернення до життя.

Ось чому в різних країнах, де сяк–так діяли уряди, день 23 квітня 2079 року був проголошений національним, а згодом і міжнародним святом — Днем Сонця, днем Порятунку. На честь цього свята всесвітньовідомий грецький композитор Евангел Діонісос написав «Оду Світлу», що стала неофіційним гімном Дня Сонця.

З поверненням світла на Землю багатьом її наївним мешканцям здалося, що всі лиха скінчилися, темна смуга воєн і заколотів залишилася позаду, що світ повертається до епохи злагоди й миру здобутого шляхом компромісів; такі ілюзії переважали в XIX столітті після закінчення наполеонівських війн, на початку XX століття — напередодні Першої війни, наприкінці XX століття — після закінчення холодної війни, і вважалися серйозними істориками реалістичної школи за вияв уродженого кретинізму людства, за доказ засліплення цілих поколінь мріями про тихий відпочинок після кривавих битв — мріями недосяжними і безглуздими, що ігнорували останні відкриття генетиків, які ідентифікували в структурі людського геному спеціальний ген ВІЙНИ й АГРЕСІЇ, названий на честь Стівена Спілберга геном ДИНОЗАВРА. У світлі цих досліджень людина являла собою складну суміш динозавра, ангела, вбивці та ягняти у різних пропорціях.

74

23 травня 2079 року в Архієрейських палатах суздальського Кремля відбулася таємна нарада учасників Північного союзу скликана російським царем Ніколаєм Третім і конунгом Скандорусії Фенриром Сьомим. Ніколай Третій возсідав на новому розкішно оздобленому золоченому троні (старий викинули, щоб не нагадував молодому монарху Басманова), оснащеному набором комп'ютерних ігор. Поряд, у скромному протестантському шкіряному кріслі з вмонтованим відсувним столиком, на якому стояв прозорий лептоп, сидів конунг — колишній гравець хокейної команди НХЛ «Варяг» — рудий, з вибитими передніми зубами й безперервно кліпаючим лівим оком — пам'ятним знаком контузії, отриманої при вибуху його карети в норвезькому місті Кіркенес.

У нараді брали участь вищі сановники Суздальського царства — міністр військових справ граф Буйський та міністр дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа, начальник служби розвідки, він же патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій, начальник генштабу — колишній басмановський опричник маршал Ганс Муратмухамедов і начальник українського департаменту Генштабу генерал Корнілов–Кисельов.

У складі делегації скандорусів можна було побачити начальника розвідки конунга Ольгерда Саніна, біля якого сидів його особистий помічник, оперативний уповноважений «Вовків Півночі» на київському напрямку капітан Святополк Рьонгвальд (Блідий), звільнений групою «вовків» з чернігівської колонії суворого режиму, коли скандорусам довелося покласти майже всю охорону, не кажучи вже про великі хабарі, призначені інформаторам у Києві. «Вовки» не кидали своїх людей напризволяще.

Сюрпризом для учасників наради стала присутність делегації України–Руси на чолі з Іваном Крейдою, президентом уряду в екзилі, визнаного Мексикою; до складу української делегації також входили похмурий міністр оборони Владислав Крейда з забинтованим черепом, що робило його схожим на свіжо забальзамованого єгипетського фараона, і, навпаки, радісно усміхнений, з лицем, прикрашеним найдобродушнішими ямочками, міністр закордонних справ Руслан Фощенко.

Молодий монарх, вдягнений у мундир офіцера Преображенського полку часів Петра Першого, випромінював рішучість.

— Господа, — сказав він натхненно, — час пробил. Над просторами нашей дорогой Отчизны, над Россиею снова воссияло солнце надежды. Мы пережили ночь, понеся неисчислимые потери. Положение наше отчаянное. Голод в северной арийской части России и Скандоруссии усиливается, пожиная все новые и новые жертвы. Между тем на юге России, в Малороссии, с приходом солнца ожидается невиданный урожай. Малороссы, сохранив посевной материал, успели подготовиться к окончанию Великого Мрака; вспахали и засеяли максимальное количество посевных площадей и через месяц соберут огромное количество зерна. Зто прямой вызов существованию России, угроза нашей национальной безопасности. Поэтому властью, даною мне Богом, повелеваю: утвердить сегодня план операции «БИС» и начать наступление на наши исконные, незаконно отторгнутые украинскими сепаратистами русско–южные земли. Выступаем на рассвете в четверг, двадцать второго июня 2079 года, с целью овладения зерновыми запасами и установлення в Малороссии законного правопорядка. Операция спланирована так, чтобы реализовать принцип бессмертного российского генерала Лебедя: «Мы вас ждали с моря на лыжах, а вы с горы на танках». С Малороссии мы начнем собирание воєдино потерянных русских земель. Так больше продолжаться не может. За нами Москва, Петербург, вольная Воркута и Сталинград. С нами города русской славы Киев, Полтава, Харьков, Одесса и Керчь. Промедление, господа, смерти подобно! С нами Бог!

Конунг Фенрир Сьомий, шепелявлячи, ламаною російською мовою привітав самодержавця Суздальського, підтвердивши, що армія «Вовків Півночі» в складі трьох корпусів («Вікінг», «Варяг», «Витязь»), відмобілізованих і добре озброєних, готова до виходу на бойові позиції. Він запропонував підписати таємний протокол щодо поділу зон окупації, зафіксувавши угоду на карті.

Тоді Ніколай Третій повелів маршалу Гансу Муратмухамедову представити основні положення операції «БІС». Начальник Генштабу вдягнений у військово–польовий мундир Добровольчої армії 1919 року стоячи перед екраном монітора, замучив присутніх нудним, по–австрійському педантичним переліком бойових частин, військової техніки, напрямів ударів 1–го, 2–го і 3–го малоросійських фронтів та погодинним графіком вторгнення, додаючи до кожного опису переможної операції словечко «якщо»: якщо погода 24 червня не завадить 129–ій десантній бригаді здійснити висадку в районі міста Кременчук; якщо противник не застосує під час переправи через Дніпро хімічну зброю; якщо…

Молодому цареві набридло слухати цю беліберду й він, перервавши доповідь маршала, дав наказ генералу Корнілову–Кисельову висвітлити політичний бік справи. Генерал був досить молодим чоловіком років сорока, з великими темно–коричневими, з фосфоричним блиском очима, з кольким пронизливим зирком, який примушував кожного, на кого він дивився, відводити погляд — не від страху, а від сорому: присутні знали, що під час київського повстання у серпні 2077 року невдячні малороси, упіймавши генерала в штабі визвольної армії Чорної Орди, вирізали йому очі. Довелося вставляти штучні німецькі електронні очі, трохи більші за розміром, ніж натуральні, енергія погляду яких живилася потужними батареями.

Саме Корнілову–Кисельову вдалося пояснити учасникам наради, в чому полягає велич операції «БІС». За його словами, було проведено ретельний аналіз операції Леніна–Троцького «Продразверстка» по викачуванню українського зерна в 1918-1920 роках. Поряд з позитивними моментами (масові розстріли, повішення, спалення непокірних хохлів, які не хотіли поділитися хлібом і салом з голодуючими пролетарями Півночі) тоді припустилися засадничої інформаційної помилки: червоні (армія) і чорні (ЧК) приходили як відверті вороги українського селянства, як грабіжники й організатори ГолодоморуНинішня операція, про що свідчила її назва — БРАТИ І СЕСТРИ («БІС»), — носитиме виразно гуманітарний, допомоговий, добродійний, полегшувальний характер, виходячи з того, що великороси і малороси — єдиний народ (ЄДРОН), що історичний прогрес призвів до того, що зітерто всі різниці, які ще існували в 1917-1920 роках, і тепер немає ніяких бар'єрів для вільного возз'єднання братів і сестер, здатних поділитися один з одним останнім шматком хліба, останньою кулею. Щодо українських глобально–буржуазних націоналістів — цих американо–європейсько–сіоністських агентів, — то їх буде легко винищити з допомогою їхніх же братів і сестер — хохлів і малоросів. Червневий похід в Малоросію має бути так само приємним і легким, як визвольна місія Червоної Армії в Західній Україні в 1939 році.

Очі Корнілова–Кисельова, працюючи за спеціальною програмою, яка містилася в чипі, імплантованому в мозок головного експерта з українських справ, уважно моніторили слухачів, особливо тих, хто сидів за окремим столом української делегації, фіксуючи кожен їх скептичний погляд. Знав, що кожен третій хохол, навіть з тих, що обожнювали рябіну, берізку, матрьошку та щі, — прихований українець–самостійник, підступний зрадник, замаскований нащадок Хазарського каганату, козацької Січі, мазепинської гетьманщини, махновського Гуляй–Поля та бандерівської УПА. Пам'ятав, як кинулися на нього його ж підлеглі хохли, які ще напередодні Великого Вибуху ницьма лежали перед ним, як скрутили йому руки й гострими ординськими кинджалами почали вирізати йому очі.

Проте майбутній комісар національних справ уряду Малоросії генерал–лейтенант психологічних військ Корнілов–Кисельов не поділився з учасниками наради цими своїми сокровенними думками з українського питання, а продовжував змальовувати політичні особливості операції «БІС».

У протоколах наради зберігся фрагмент промови Корнілова–Кисельова: «Ваше Величество, мы подготовили подробные инструкции политрукам и комиссарам армии, которую я предлагаю именовать Бело–Красной освободительной братско–сестринской армией. В инструкциях подчеркивается, что не честолюбивые замыслы и никакие другие своекорыстные расчеты руководят Россией в ее поступательном движении в Малороссию, но исключительно только желание умиротворить этот край, дать толчок его производительным силам и открыть кратчайший путь для сбыта малороссийского зерна в России и других частях света».

Він показав заготований проект відозви до Братів і Сестер з обіцянкою надати освітню, медичну і технологічну допомогу, навчити найновіших методів вирощування, збирання і зберігання зерна, переробки і транспортування харчових продуктів за найвищими світовими стандартами. Корнілов–Кисельов продемонстрував присутнім небачений ще ніким проект гігантської зернотранспортної системи: через усю територію України прокладалося чотири бетонні споруди, схожі на естакади чи акведуки, що розмірами нагадували Велику китайську стіну, зверху яких розміщувалася труба — зернопровід діаметром два метри, з системою зерносховищ, зернотерміналів та насосних станцій і, звичайно, бетонних блокпостів для надійної охорони; споруда дозволяла б пересувати українське збіжжя двома потоками на північ, одним — на схід і одним — на південь, у зону експортного зернотерміналу на Чорному морі в районі Яничар–Янукської затоки.

Слухаючи Корнілова–Кисельова, цар подумав, що кращого генерал–губернатора упокореної Малоросії годі й шукати. Тільки очі треба підшукати інші, щоб не так лякали людей. Цар спитав патріарха Савелія, з яким часто тренувався в баскетбольному залі, намагаючись обіграти гіганта, прослизнути під кільце й закинути м'яч у кошик, якою є сьогоднішня ситуація в Малоросії.

Савелій, виструнчившись по–військовому доповів, що, як і завжди, цю штучну псевдодержаву характеризують стан перманентного бардака, гризня у верхніх ешелонах влади і загальне небажання воювати, а працювати на городах у час бурхливої літньої вегетації. Всі церкви і монастирі, вся розвідувальна мережа «русскаго міра» готові до наступу об'єднаних сил коаліції. Савелій повідомив також, що з вищим керівництвом України–Руси ведеться поглиблена робота і є позитивний зсув у напрямі згоди укласти братсько–сестринський договір з Росією, віддавши їй половину врожайних земель у безстрокову оренду.

Разом з тим (як професійний розвідник, патріарх Савелій любив подавати об'єктивний образ подій, чітко поділяючи, за заповітом Христа, сфери інформації: «Богу — Богове, кесарю — кесареве»), він зазначив, що український націоналізм пустив глибоке коріння в малоросійському суспільстві, використовуючи егоїстичний, антихристиянський принцип «своя сорочка ближча до тіла». І тому він, Савелій, застерігає проти необгрунтованого оптимізму деяких учасників наради щодо легкої прогулянки до південних земель; як і в 1918 — 1920 роках, малоросійські брати і сестри не віддаватимуть хліб задурно, всупереч Христовій істині «не хлібом єдиним живе людина». Церковна практика «русскаго міра» показала, що малороси — найбільш егоїстичний, скритомислячий, підступний, закритодушний, жадібний, єлейно–фальшиво–смиренний, повстанськовибуховий народ у світі.

Тут слово попросив І. О. Крейда, якого попервах молодий цар назвав «Йоан Абрамович Крейдман», чим засмутив славного полтавця, та він, пройшовши латиноамериканську школу міжнародних відносин, вирішив не звертати увагу на протокольні дрібниці.

— Ваше Величество, милостивые государи, друзья и союзники. От имени законного правительства Союза держав Руси — СОДР, признанного двумя величайшими державами мира — Россией и Мексикой, приветствую вас и передаю вам братско–сестринский привет от порабощенного народа, взывающего к вам, его освободителям, — сбросить оковы национализма, прийти с высокой миссией славянско–скандинавской любви, помочь людям, познавшим Тьму и теперь стремящимся к свету единения, я не могу согласиться с некоторыми обидными словами, звучащими здесь в адрес моего народа. О, если бы вы знали, как больно ранят любящее народное сердце такие несправедливые инвективы! Никто лучше об этом не сказал, как мой земляк, великий писатель земли русской Николай Васильевич Гоголь. Вспомните, Ваше Величество, слова Тараса Бульбы про то, что не было лучших товарищей, чем в русской земле! То есть, у нас в Малороссии. А разве случайно, уже сгорая на костре, тот же Тарас Бульба пророчествовал? Вот его слова: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается на Русской земле свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» Речь шла о вас, Ваше Величество.

Слова ці дуже сподобались Ніколаю Третьому: операція «БІС» набувала всесвітньо–історичного, провіденційного, цезаребудівного характеру Але хто цей Гоголь? Невже той хохол–блазень, що зневажливо–карикатурно змальовував дійсність часів прапрадіда Ніколая Першого?

Хлопчисько, що сидів на троні, уважніше придивився до цього самозванця, хазаро–хохла Крейди, який здався цареві схожим на Гоголя. Треба з ним обережніше. Зрадить — і оком не змигне.

— Позвольте, Ваше Величество, привлечь ваше внимание к еще одной гигантской фигуре настоящего малоросса, моего земляка–полтавца, величайшего воина всех времен и народов, затмившего по количеству побед и наград всех военачальников России, вкупе с маршалом Жуковым.

«Что он несет, этот самозванец? — почав дратуватися Ніколай Третій. — Кто может быть выше Жукова?»

— Я имею в виду Ивана Федоровича Паскевича, Ваше Величество. Фельдмаршала России, Пруссии и Австрии, графа Ереванского, светлейшего князя и покорителя Варшавского, героя войны 1812 года, победителя кавказских народов, Персии и Турции, члена Верховного суда над предателями–декабристами. Мы должны восстановить светлый облик Паскевича в глазах малороссийского народа, сделать его примером для подражания. Ведь это наш истинный национальный герой! Его девиз — «Никаких послаблений сепаратистам; твердая воля плюс штык, пуля и виселица победят любое сопротивление» — должен быть взят на вооружение операции «БИС». И я покорнейше прошу Ваше Величество присвоить имя фельдмаршала Паскевича полтавскому добровольческому корпусу Второго малороссийского фронта.

На Івані Оврамовичу красувався новенький мундир володаря СОДР, зшитий ще у Венесуелі за ескізом його сина Кузьми: голубий державний сюртук на вісім ґудзиків у два ряди з золотими еполетами й червоною шовковою стрічкою для орденів, маршальська зірка (правда, з надпиляними й затупленими кінцями променів, щоб не травмували більше шию прокуратора), жовті шаровари з червоними лампасами, заправлені у коричнево–червоні чоботи зі шпорами.

— Наш святой и чистый, самый трудолюбивый народ в мире, готовый поделиться с ближним последним куском хлеба, разделить свой убогий кров с каждым пришельцем, с нетерпением ждет вас, Ваше Величество, Ваша Святость, Ваши Превосходительства, вас, господа офицеры, чтобы свершился наконец акт исторической справедливости, акт воссоединения двух ветвей нашего единого некогда народа — северной и южной. Моя роль, господа, в этом процессе — это, по сути, роль Богдана Хмельницкого, как выразителя чаяний народных. И я готов возложить на себя эту историческую миссию — подписать вместе с вами, Ваше Величество, на Софийской площади в Киеве, под сенью памятника бессмертному Богдану соответствующий документ, суть коего следующая:

Мы провозглашаем создание нового государственного геополитического образования Союз держав Руси — СОДР Царем СОДР провозглашаетесь вы, Ваше Величество. Вашей резиденцией становится Мариинский дворец в Киеве над Днепром.

Резиденцией патриарха Савелия будет Софийский собор с прилегающими к нему помещениями бывшего МГБ — КГБ — ДерВара, а ныне ЦУК по улице Владимирской, 33-37.

Его Величество конунг Фенрир размещается на Княжей горе в Киеве, там, откуда правили Русью его предки, скандоруссы Рюрик, Хельга, Ингмар, Ярицлеств и другие.

Что касается меня, то осмелюсь просить Ваше Величество назначить меня исполнительным правителем СОДР, дабы избавить Ваше Величество от мелких, бесполезных и не подобающих вашему чину хозяйственно–управленческих функций.

Столицей СОДР объявляется Киев — мать городов русских, второй Иерусалим, а ныне, после уничтожения Иерусалима, то и вовсе первый. Москва, Санкт–Петербург и другие города и земли входят в состав СОДР на правах отдельных княжеств.

Соответствующий проект манифеста Вашего Величества, нижайше кланяясь, передаю в ваши руки.

Крейда, ледве долаючи опір черева, вклонився й віддав Ніколаю Третьому флешку з відповідним контентом. Монарх зблизу помітив на Крейдиній шиї синю смугу — наче земляка М. В. Гоголя та І. Ф. Паскевича недавно зняли з шибениці.

«Какие, однако, хохлы мошенники, — подумав цар, беручи флешку — никому нельзя верить. Очень на жидов похожи. Хорошо бы овладеть их землею, но чтобы на ней не было хохлов». Потім схаменувся: «А кто же будет работать? Не россияне–арийцы же. Придется все равно завозить таджиков…»

— И еще одно соображение, Ваше Величество, — продовжував Крейда Перший (Крейда Другий, Владислав, поранений під час бою в шотландському замку, відключено сидів за столом переговорів, нічого не тямлячи; рівненька лінія його борідки, по якій давно не гуляло лезо, розрослася на безформне скупчення волосся, роблячи обличчя племінника схожим на портрет легендарного кубинського революціонера Ернесто Че Гевари). — На том носителе информации, что я позволил себе передать вам, есть проект второго вашего манифеста — о даровании малороссийским знатным родам всевозможнейших дворянских, княжеских и графских званий и привилегий и, соответственно, земных наделов с людьми. Ваши верноподданные малороссы, Ваше Величество, очень чувствительны или, говоря современным языком, сенситивны к разного рода привилегиям. Вспомним такие славные фамилии, как Бинчуки, Бахметьевы, Бьющенки, Бердыевы, Блюйки, Базаровы…

«У меня и своих на б… достаточно», — подумав цар. Йому вже добряче набрид цей хитрий наркобарон, детальну довідку на якого підготувала молодому монарху служба патріарха Савелія.

— И третий документ к подписанию Вашим Величеством, — продовжував тріщати претендент на звання правителя Руси. — Прилагается список смертельных врагов плана «БИС», закоренелых недругов нашего общего отечества, агентов глобализма, империализма, сионизма и саентизма, подлежащих немедленному уничтожению после двадцать второго июня 2079 года.

Першим у тому списку стояв генерал Гайдук.

Ніколай Третій, якому остобісіли всі ідіотські розмови, маніфести, проекти, стратегічні плани і накази Генерального штабу — його в спальних покоях чекала наречена, чарівна дванадцятирічна німкеня, руденька Брунгільда Фебцайт, з якою бавився він в роздягалки, підглядалки та мацалки, — закрив нараду давши наказ негайно опрацювати всі пропозиції й приступити до випуску зернотруб відповідного діаметру і збірних залізобетонних конструкцій для швидкого зведення естакад на території дружньої Малоросії з тим, щоб до початку операції «БІС» 22 червня відповідні приготування були закінчені. Молодий монарх також затвердив план розміщення концентраційних таборів для малоросів на території вільної республіки Воркута.

75

Через два дні після того, як уперше встав з ліжка й підійшов до вікна палати, Гайдук, лякаючи й радуючи професора Поліщука, виписався з госпіталю. Він стрімко одужував, примушуючи професора думати про неймовірний медичний феномен, а скоріше про чудо — з тих, що описані в Євангеліях, — але раціональний розум Єфрема Миколайовича не міг змиритися з думкою про диво: якби йшлося не про суворого генерала Гайдука, а про звичайного пацієнта, Поліщук перетворив би його на пересувний експонат медичних конференцій, на доказ того, що навіть безнадійні випадки піддаються зціленню при інтенсивному лікуванні, при раціонально обраній стратегії застосування стовбурових клітин, вилучених з нервової тканини кролячого ембріона.

Гайдук, прийшовши до тями, здивував Поліщука тим, що не розпитував ні про перебіг лікування, ні про перспективи відновлення здоров'я у майбутньому, а попросив начальника охорони госпіталя скласти список усіх, хто відвідував його, коли він перебував у комі: всіх без винятку — як хірургів і медперсонал, так і співробітників РОК. Уважно вивчивши список, він мовчки віддав його назад.

У спеціальних протезних майстернях на Подолі Гайдукові виготовили пластиковий корсет, який хоч трохи полегшував болі у спині й надавав генералу штучної виправки прусського офіцера. Оля подарувала чоловікові карпатський топірець з гарним різьбленням — замість інвалідського ціпка.

Одним з перших документів, що їх прочитав Гайдук, став детальний звіт Палія про перебіг операції «Черепаха»: було похвилинно розписано хід бою навколо шотландського замку Крейди. Смертельною помилкою, якщо не злочином, спеціального агента DEA Мартінеса називалося те, що він прикрив куленепробивним жилетом І. О. Крейду, а не генерала Гайдука. Мартінес, який не зумів завести двигун «Роллс–Ройса» й вихопився з кабіни, був убитий пострілами того ж снайпера, що поранив Гайдука. Крейда зі своїм племінником і кількома охоронцями встиг відлетіти на власній «черепасі» у напрямку Керчі за кілька хвилин до початку штурму шотландського замку. Крук був схоплений бійцями РОК і, визнавши, що виконував прямі вказівки Богошитської, через три дні повішений на Майдані.

У звіті підкреслювалася особлива роль майора медичної служби Якова Гальперина, який перший надав тяжко пораненому генералу необхідну допомогу, а головне — організував на місці пряме переливання своєї крові Гайдуку, чим урятував його від негайної смерті від крововтрати.

Гайдук ніяк не прокоментував звіт. Він подякував Палієві й усім, хто взяв участь в операції, та жодним словом не прохопився, що тільки через безлад, який панував серед тих, хто штурмував замок того дня, стала можливою втеча колишнього генерального прокуратора України.

Єдине, що спитав: чи дзвонив хтось того дня на телефон 0777? Так, хтось дзвонив, але відповідальний черговий майор Степанов, який знав три слова по–російськи, одне — по–українськи і геть не розумів англійської, нічого й нікому не доповів. П'ятий закон Гайдука: бовдури трапляються всюди, навіть у військовій розвідці.

Як приїхав додому, Оля виставила червоний борщ, ковбасу–кров'янку зі смаженою цибулею та пишну великодню паску — солодкий тістяний гриб, шляпка якого була вкрита білою цукровою глазур'ю, прикрашеною дрібними цукатами, що складали темно–червоні літери ХВ — Христос Воскрес. Трохи нижче Оля виклала зеленими цукатами ГВ — Гайдук воскрес.

Гайдук мовчки сів за стіл, уважно вивчаючи святкові страви. Взяв лівою рукою червону крашанку. Оля підняла фіолетову. Відкопиливши губку, вона щосили вдарила крашанку Гайдука, але програла, що її дуже засмутило. Дивлячись на роздроблений кінчик своєї крашанки, вона зітхнула:

— Але ви й твердий, пане генерале.

— Я тебе дуже люблю, — простягнув він їй червону крашанку — Ти найдорожча, найрідніша. Бери, ти повинна вигравати. Ця крашанка з каменю.

— Як вам не соромно! — спалахнула Оля. — Ми так не домовлялись. Ви крутій.

Але переконавшись, що крашанка справжня, засміялася.

— Якби ви знали, як я вас люблю…

Помовчавши, вона спитала:

— Вам коли–небудь сняться сни?

— Сняться. Колись снилося, як я літаю. Тому і придумав собі псевдонім «Ікар». А тепер… в одному зі снів мені було заборонено літати. Завдяки цьому я тут, з тобою. Коли–небудь розповім.

Гайдук з'їв трохи борщу, скуштував паску, похваливши Олю, й повернувся до письмового столу: ввімкнув комп'ютер, в якому нагромадилися таємні повідомлення, й почав їх читати, виділяючи червоним шрифтом головне, те, що привернуло його увагу.

Знову як і після першої своєї смерті у скирті поблизу Спасо–Дніп–ровського братства, Гайдук відчув: щось зламалося в ньому, щось відійшло як непотрібне і зайве — згадав, як був у Вероні новорічної ночі і як італійці викидали старі меблі на вулицю, бажаючи очиститись, позбутись усього старого непотребу. Але що в ньому залишилося? Відповіді ще не було. Хоча дуже швидко він зрозумів, що сенс життя зводиться до двох болючих питань:

— як врятувати Олю і майбутнього сина від смерті, від замахів, від великого полювання на Гайдука та його сім'ю?

— як виграти битву за Україну, за її землю і хліб, що становило суть Великої Гри у післявибуховий і післятемрявний період?

Все інше — велике й дрібне, події і спогади минулого, його захоплення і пристрасті, ілюзії й розчарування, справи політичні й службові, честолюбні мрії та далекосяжні плани — відступило, віддалилося, наче витекло з його кров'ю й залишилося на бетонних плитах шотландського замку.

Абсолютно байдужим залишився Гайдук до декрету Василя Волі, який тимчасово, до повного одужання Гайдука, поспішив призначити Ігоря Палія директором Розвідувального комітету і одночасно головним координатором Збройних Сил. Попри Олині коментарі про підступність і непорядність президента, сам Гайдук навіть зрадів за Палія.

27 травня Палій приніс Гайдукові, який все ще не повертався до свого офісу повідомлення агента «Артист» про нараду в Суздалі. Оля вперше поїхала до лікарні для слизовиків, де розпочався набір пацієнтів. Гайдук, ледве додибавши без топірця до кухні, заварив міцну каву й вони сіли з Палієм за лептоп і почали читати інформацію. Дім, у якому жив Гайдук, посилено охоронявся, жучків у кімнатах не було — принаймні, так твердила служба капітана Середи.

До повідомлення про нараду агент доклав кілька оперативних документів щодо напрямків ударів й місць зосередження військ нападників: на екрані чітко промальовувалися плани Ганса Муратмухамедова — дві стріли, що пронизували Україну–Русь з півночі, одна — зі сходу і одна — з півдня, з Одеси. Україна нагадувала жертовного бика, прохромленого списами–бандерильями. Матадору залишалося завдати останнього, смертельного удару шпагою в серце. На півночі з російського боку вже зводилися перші фрагменти зернотрубопроводів та гігантських зерносховищ.

— Яка гарна картинка, — сказав Гайдук, розглядаючи фотографії і креслення споруд.

— Можемо не встигнути до початку — занепокоєно заворушився на риплячому стільці Палій. Гайдук сидів на важкому ослінчику бо другого стільця в кухні не було.

— Далі відступати нікуди. Треба діяти, — Гайдук відключив комп'ютер. — Я сподіваюся на вас, Ігорю.

— Я з вами, — глянув у вічі Гайдукові Палій. — Я готовий на все. І не тільки я. Останнім часом я побував у більшості братств, у військах. Люди не хочуть повторення гетьманщини і зради Клинкевича. Незважаючи на світло, напруження зростає. Бояться за долю врожаю.

— Нам треба негайно їхати в гості до Інспектора Кварка, — сказав Гайдук.

— Кварк? Хто це? — з недовірою вимовив незнайоме ім'я Палій.

— Ви чули про «Чорнобиль-30»?

— Нічого конкретного.

— Ви побачите і почуєте багато цікавого.

Дивно, але Гайдук був радий, що Олі немає вдома. Не хотів посвячувати її в свої плани. І не тому що не довіряв, а тому що не знав, як поставиться вона до плану «Ранні жнива».

76

У середу 7 червня 2079 року президент Воля раптово скликав надзвичайне засідання сенату й уряду України–Руси, що мало відбуватися у великій залі президентського палацу на Хрещатику, а не на Печерську, як зазвичай. Гайдук негайно зв'язався з Індірою Голембієвською, яка сама була заскочена рішенням президента, бо не знала, про що йтиме мова на засіданні. З воріт РОК на Рибальському острові одночасно виїхали три бронеавтомобілі того ж типу що й «Козак Мамай», які роз'їхалися різними маршрутами, прямуючи до президентського палацу — так наполягала охорона Гайдука. В одному з бронеавтомобілів їхали Гайдук і Палій, знервовані, напружено мовчазні: розуміли, що готується щось незвичне. Володимирський узвіз, Європейська площа і Трьохсвятительська вулиця були перекриті для руху транспорту і потрапити сюди можна було лише за спецперепустками. Поліцейські й жандармські підрозділи щільно блокували всі прилеглі до палацу вулиці і окремі будинки.

Гайдук подумав, що за час його перебування в госпіталі знову щось змінилося в державі, в якій стабільною була лише нестабільність. Всюди на залитих сонцем вулицях, охоплених зеленою лихоманкою народження трав, листя та цвітінням каштанів, тріпотіли на вітрі великі яскраві банери: «Воля — наш президент»; «Від Святослава до Волі»; «Україні–Руси — Волю!»

Перед тим, як потрапити до зали засідань на першому поверсі, довелося пройти доскіпливу перевірку: суворі офіцери охорони, які заступили китайців, — і в цьому теж було щось незвичне — ввічливо попросили Гайдука розстебнути генеральську сорочку й показати їм корсет; довго на екрані вивчали тінь карпатського топірця, потім мацали дерев'яну сокирку–руків'я, особливо загострену частину ще довше радились з начальником, але, як виняток, віддали генерал–полковнику його інвалідську ковіньку; хотіли забрати знеболюючі капсули, що тримав у пляшечці в кишені, але він навідруб відмовився віддавати, й охорона змушена була пропустити його.

На подіумі було встановлено три прапори. Праворуч — новий державний прапор України–Руси з чотирнадцятьма зірками: сім золотих на верхній, блакитній частині полотнища, сім синіх — на жовтій. По центру всупереч протоколу там, де мав стояти державний прапор, розміщувався темно–синій, з золотим шитвом важкий штандарт президента, а зліва — блакитний, з малиновим гербом, прапор сенату.

На керівників держави чекали три крісла, низенький скляний столик з пляшками мінеральної води і кришталевими склянками і по центру — прозора трибуна з мікрофонами, за якою зазвичай стояв Василь Воля, даючи прес–конференції.

Ложі для журналістів та представників дипломатичного корпусу (Україну–Русь вже визнало п'ятдесят сім держав світу) були переповнені.

На подіум вийшли президент Воля, прем'єр–міністр Єфім'єв та Індіра Голембієвська — в строгому чорному костюмі, з синьо–жовтою шовковою хусткою на смаглявій шиї. Вона велично підійшла до трибуни й відкрила засідання сенату. Пролунав новий, щойно затверджений Волею гімн України — «Живи, Україно, квітуча і сильна, об'єднана Русь, наша древня земля», і до мікрофонів легко і молодо вийшов Василь Воля. Мабуть, трохи пройшлися візажисти просвітлюючою фарбою по його чубу, бо ясне волосся, блакитні очі, легка засмага й харизматична усмішка лідера нації створювали в душах виборців портрет переможця: ВСЄ мало вирішитися у неділю, 16 липня, після чого влада Василя Волі буде всенародно підтверджена на наступні сім років — аж до 2086–го.

Гайдук з повагою і навіть із шанобливим здивуванням поставився до цього рішення Волі — пройти через виборчі випробування й стати легітимним президентом: попри всі свої недоліки й вагання. Воля виявився справжнім демократом, не порівняти з Махуном і Клинкевичем.

— Шановні члени сенату, члени уряду, члени дипломатичного корпусу, гості, — звернувся Воля до присутніх, сяючи сліпучою усмішкою. — Хочу повідомити, що вчора вночі в Суздалі було підписано Тристоронній пакт між нашою державою Україна–Русь, Росією та Скандорусією про вічну дружбу мир і співробітництво, який докорінно змінює безпекову ситуацію в Європі на користь миру дає надію народам України–Руси, Росії та Скандорусії забути нарешті про минулі конфлікти й розвиватися в умовах міцного миру та надій на швидке відновлення життя й виробництва, долаючи трагічні наслідки ядерної війни та Великої Темряви. Цей пакт несе в собі потужний сигнал тим силам, які проголошують своє право на втручання у внутрішні справи незалежних держав від імені міфічних світових урядів. Нічого не вийде у вас, панове! Пакт від імені президента України підписала державний секретар, академік Ерна Богошитська, від імені російського монарха — міністр дипломатичних військ генерал Родіонов–Дюбуа, від імені конунга скандорусів — спецуповноважений Ольгерд Санін. Дія пакту — вісімдесят вісім років.

Згідно з умовами цього історичного документа, негайно припиняється будь–яка ворожа пропаганда, спрямована проти учасників пакту, забороняються всі збройні приготування. Військові формування сторін відводяться на сто кілометрів від лінії кордону.

Враховуючи складну ситуацію в Росії та Скандорусії з постачанням продуктів харчування й діючи в дусі віковічної братської дружби між нашими державами і народами, ми погодилися на реалізацію спільного взаємовигідного проекту «Українське зерно взамін на Полярне повітря», який передбачає зведення на території України–Руси мережі магістральних експортних зернотрубопроводів та імпортних повітропроводів, конче необхідних нам для охолодження перегрітого повітря в зерновиробних районах нашої держави. З метою недопущення провокацій, згідно з основними положеннями пакту, на територію України–Руси запрошується обмежений контингент військ Північного союзу для охорони стратегічних зерно- і повітропроводів. Наші союзники поділяться з нами цінним досвідом вирощування огірків та ананасів за Полярним колом.

Шановні члени сенату!

Закликаю вас зробити свій вибір — обрати вічний мир з сусідами і злагоду для нашого багатостраждального народу й негайно ратифікувати Тристоронній пакт. Прошу голосувати.

Він підняв над собою кілька аркушів паперу й тримав їх так довго, як клацали фотокамери й миготіли спалахи.

— Я приніс народу України–Руси вічний мир! — урочисто проголосив Василь Воля. Його тріумфальна широка усмішка розчулила серця присутніх у залі та мільйонів телеглядачів.

Та не всіх.

Зі свого крісла стрімко піднялася Індіра Голембієвська, яка, нервово поправляючи шовкову хустку підійшла до трибуни й, не дивлячись на Волю, який урочисто всівся на президентському троні, звернулася до залу:

— Пане президенте, члени сенату! Що відбувається? Це не пакт миру, а державна зрада, ліквідація нашої держави, знищення наших ресурсів, пограбування наших народних багатств. Згідно з законом про національну безпеку пропоную: негайно розпочати процес імпічменту президента. Сенат його обрав, сенат може й переобрати. Він приніс нам не мир, а зраду, національну ганьбу. Сенат має негайно відкинути цей так званий пакт, як документ капітуляції. Прошу висловитись.

Пролунали оплески, хоча й не такі ентузіастичні, як це траплялося на публічних мітингах, де виступала Інді.

Не встигла Голембієвська відійти від трибуни, як на сцену вискочила Богошитська, вдягнена в рожевий кримпленовий костюм; спідниця вище колін відкривала худі ноги державного секретаря; у такий самий костюм понад сто років тому була вдягнена Жаклін Кеннеді — дружина президента США, вбитого в Далласі, — вона сиділа поряд з чоловіком у відкритому «Лінкольні», коли пролунали фатальні постріли.

Ерна Еріхівна Богошитська, не кинувши навіть короткого погляду на Індіру Голембієвську розмірено й безпристрасно виголосила промову, наче карбуючи диктант для учнів четвертого класу:

— Шя–я-новне товариство. Моє серце й досі захлинається від горя, яке спізнала я на братній землі наших старших братів і сестер. Там панують голод, злидні і біда…

— А в нас не панують? — вигукнув Шморгун, який сидів у першому ряду.

— Так, пане Шьморгун, маєте рацію. І в нас голод і біда. Але в нас очікується великий врожай, який вирішить усі наші проблеми, а на Півночі — мороз і сніги. Там справжній голодомор. Невже не здригнуться наші серця у співчутті, невже ми не згадаємо, як слов'янська Імперія Двоголового Орла допомагала нам і в дев'ятнадцятому і в двадцятому століттях? Невже стогони вмираючих дітей і безутішні сльози матерів не викличуть у нас почуття любові і милосердя?

Цей пакт, підписаний мною, чим пишя–я-юся, є знаком доброї волі нашого всенародного президента, дорогого Василя Маркіяновича, це його історична зовнішньополітична ініціатива, гідна Нобелівської премії миру. Якими ж мерзотниками, людиноненависниками, слов'янофобами і, врешті, ворогами України треба бути, заперечуючи гуманістичне, всесвітнє значення пакту!

Ви знаєте, пані й панове, чому шя–я-новна голова сенату так пристрасно виступає проти пакту? Тому що вона — чорна зрадниця нашого народу, вона дбає тільки за інтереси Індії. Вона хоче відібрати наше зерно від українських малюків, позбавити українських матерів повноцінного харчування, віддавши наші продовольчі запаси індійським агресорам, які ведуть загарбницьку війну з свободолюбним народом Пакистану. Ми живемо, пані й панове, в потворному світі подвійних стандартів, у царстві кривих дзеркал. Голембієвська — яскравий приклад безсовісної брехні, безмежної корупції, державної зради в її найбільш цинічному вигляді. Вона — найбільш продажний політик України–Руси, і я можу це довести! — майже кричала Богошитська. — Якщо вона думає, що її прикрашя–я-є кармінова цяточка на чолі, то вона помиляється. Це — наче червоний ліхтар, ганебне тавро, знак розпусти і злодійства. Жодна порядна українська жінка себе так не прикрашя–я-є. На жаль, Голембієвська не одна. В цьому залі є люди, які, називаючи себе патріотами держави, ведуть таємні сепаратні переговори з такими лютими ворогами українського народу як Фрідман, з масонськими світовими урядами, які бажя–я-ють забрати в нас всі святині українського народу насамперед — хліб і сало.

Вороняче око Богошитської уперлося в зал, який заціпеніло мовчав, — і невідомо, чого більше було в цьому мовчанні: страху, сорому приниження чи тихої радості з приводу довгожданого возз'єднання з північними братами і сестрами.

Індіра Голембієвська, яка незворушно–уважно вислухала диктант Ерни Еріхівни, спокійно налила мінеральну воду до склянки, підвелася й, наблизившись до рожевої постаті ораторки, виплеснула воду в лице Богошитській, від чого була порушена вся біло–рожево–червона збалансована кольорова гама обличчя й всі барви змішалися й потекли, перетворюючи державний лик сановниці на блазенську карикатуру.

Богошитська, в якої випали, витекли очні лінзи, від чого вона раптово осліпла, кинулася вбік Індіри, щоб учепитися в волосся, але схибила і ледве не впала з подіуму.

Никанор Петропавлович Єфім'єв, викликавши щире захоплення публіки, наче важкий лев, вистрибнув з крісла, перевертаючи столик, — пляшки з мінералкою гуркітливо покотилися по сцені, наче в якомусь дешевому пивному пабі, — й, здійснивши стрибок реслера, схопив обох супротивниць за коміри жакетів й підняв над сценою, наче шкодливих котенят. Публіці дуже сподобалося, як смикає ніжками державний секретар — академік, багатьом згадалися звичні сцени виконання страт на головній шибениці країни на Майдані.

Нарешті отямився Василь Воля, який кинувся рятувати Богошитську, забрав з лап Єфім'єва (Індіру прем'єр–міністр також відпустив, дбайливо обсмикнувши на ній жакет і дружньо плеснувши по дупі), затулив державну секретарку від голови сенату, хустинкою став витирати мокре обличчя Ерни Еріхівни, остаточно розмазавши всі фарби в суцільну синю маску. Як казав великий російський поет: «Я сразу смазал карту будня, плеснувши краску из стакана»…

— Припиніть трансляцію! — гукнув Воля з відчаєм телережисерам, але було пізно: історичні кадри битви двох валькірій зафіксували навічно для прийдешніх поколінь картинку прийняття доленосного рішення. Оскільки Індіра Голембієвська покинула зал засідань, Василь Воля перебрав на себе її функції і таки наполіг на негайному голосуванні.

З сімдесяти сенаторів (кожна земля була представлена п'ятьма сенаторами) за ратифікацію пакту Богошитської — Родіонова–Дюбуа — Саніна проголосувало п'ятдесят три; двадцять сім були проти. Пакт вступав у дію 22 червня 2079 року.

77

Ніхто, крім президента Волі, не бачив, як після закінчення засідання сенату корчилася в його кабінеті Богошитська, як біла піна текла з кутиків рота — тою піною вона розтирала своє гостроконечне синюшне обличчя, час від часу рвучи на собі платинове волосся, псуючи композицію кращого київського перукаря Льоні Брежнєва.

— Я… її… блядь індійську... суку чорножьопу... порву... загризу... вип'ю кров, — захлиналася Ерна Еріхівна в праведному гніві. — Її цицьки безсоромні відірву.. її шмоньку розпусну в анатомічному театрі виставлю на публічний показ… ніколи не забуду не прощу наруги. Не над собою, над державою. За державу обідно. І вам не прощу шя–я-новний Василю Маркіяновичу — злобно зиркнула вона в бік улюбленого президента.

— А я при чому? — стрепенувся Воля, пригноблений подіями на засіданні сенату.

— Треба було давно цю курву прибрати геть з пляжу І вашого улюбленого генерала Гайдука з вашою ще більш улюбленою Олечкою — теж нах з корабля. Бо злигався він з Індірою. Мені Чаленко доповідає. Я все знаю. А ви добрий… все терпите… В демократію граєтесь… Я вам казала, що ніяких виборів не потрібно. Знаєте, що почнеться після двадцять другого червня? Ні, раніше! Що ця сука вам організує?

Він боязко підійшов до Богошитської, обійняв худенькі плечики, боячись торкнутися руїн зачіски, розуміючи, що Ерночка виснажена поїздкою до Суздаля, нервовим напруженням, безсонням. Вона тихо пригорнулася до нього, відчуваючи бажання роздягтися й потрахатися з президентом на його полірованому столі, на якому не було жодних прикрас, годинників, статуеток, письмового приладдя — ідеальне місце для злягання.

— Як там було? — спитав Воля.

— Якнайгірше. Крейда передав Ніколашці компромат на вас — весь бруд, зібраний Мережком і ГЕПРУ. Всі відеоматеріали, ваші зізнання, інтимні подробиці моїх з вами ігор, — тут вона ледь помітно, але задоволено посміхнулася. — Савелій сказав: у разі відмови підписати пакт — вся Україна–Русь знатиме правду. А це означає, що ви не одержите жодного голоса. Тому я підписала… Заради вас. Іншого виходу не було.

— Ти мудра дівчина, — поцілував він їі, бо смертельне приниження породжувало в ньому хіть. — Що я робив би без тебе? Ну йди сюди, сядь на коліна… Скинь.

78

— Що у вас коїться? Знову Україна в своєму репертуарі? Цей пакт гірший за пакт Молотова–Ріббентропа. А як же наші домовленості? — голос Фрідмана, не викривлений жодними поміхами чи акцентом, гнівно звучав у геджеті Гайдука. — Ема і Гаролд лютують. Я вислав до вас перші два транспорти зброї. Мені що — відкликати назад?

— Ні в якому разі, — холодно відповів Гайдук, дивлячись на цвітіння дерев обабіч порожнього шосе, що вело в Чорнобиль. — Всі домовленості залишаються в силі. Транспорти нехай прибудуть до Чорнобиля. Там їх зустрінуть. Все. Кінець зв'язку.

Він поглянув на Палія, який задрімав поряд. Спереду поряд з новим водієм — молодим лейтенантом, — сидів капітан Чміль, що контролював дії водія. Історія з Круком не повинна була повторитися. Чміля було призначено начальником особистої охорони Гайдука.

У великій залі їх уже чекали Малахов і Шморгун. Малахов обійняв Гайдука, але необережна спроба доторкнутися до спини гостя викликала в того гострий біль, — зрозумівши це, господар «Чорнобиля-30» почав вибачатися. Він виглядав набагато краще, ніж під час їхньої першої зустрічі, — обличчя порожевіло, зморшки розгладились. Натомість голографічна панорама українського степу, що так вразила Гайдука, тепер розчарувала — здавалася штучною оперетковою декорацією порівняно зі справжнім буянням весни на поверхні.

— Ситуація критична, — мовив Гайдук, коли всі розсілися. Я попрошу полковника Палія дати інформацію щодо обставин напередодні вторгнення.

Спина йому боліла дедалі дужче, й він, щоб ніхто не побачив, відкрив навпомацки у правій кишені пляшечку з ліками, відділив дві капсули й, скориставшись паузою, непомітно ковтнув. Малахов уважно подивився на нього, але змовчав.

Палій відкрив лептоп — і на великому екрані висвітилася карта України, помережена стрілами й спеціальними позначками військових частин, напрямами майбутніх наступів й контратак.

— У складі трьох малоросійських фронтів Північного союзу нараховується близько чотирьохсот тисяч вояків. Триста тисяч наступатиме з півночі, п'ятдесят тисяч — зі сходу з півдня, з району Одеси, має здійснити висадку ударна група в складі двадцяти тисяч десантників. Операція розрахована на раптовість й вестиметься під прикриттям Тристороннього пакту, ратифікованого сенатом. На озброєнні Північного союзу — нові види озброєнь, зокрема крилаті ракети високоточного наведення «Витязь–IV», системи залпового вогню «Цунамі МХ-860» і нові наземні багатоцілеві броньовані машини скандорусів «Дракар–VIII», які можуть пересуватися і вести бій на висоті до двох–чотирьох метрів над землею, оминаючи мінні поля, й володіють високою маневреністю та потужним вогневим ресурсом. Особливість операції «БІС» — блискавичне захоплення чорноземних земель, встановлення на них окупаційної адміністрації та спорудження зернотерміналів. Ще одна мета — проведення етнічних чисток серед українців.

Можемо виставити не більше двохсот тисяч відмобілізованих вояків і ста тисяч резервістів з числа власників землі. Основою оборони Правобережної України є корпус імені Степана Бандери, Лівобережної — корпус імені Симона Петлюри. На сході виставимо корпус імені Івана Мазепи, з півдня діятиме змішаний українсько–татарський корпус «Бахчисарай».

Гайдук слухав неуважно, бо знав план у всіх деталях. Це був добротний, реалістичний план, але йому чогось бракувало. Якоїсь божеволинки. Ще не знав, чого саме. Пригадував бойові операції XXI століття — всі ці вторгнення, агресії, превентивні удари, руйнування невралгічних центрів управління військами; згадав зухвалу переможну операцію генерала Махуна проти Румунії; але розумів, що досвід минулого нерідко буває непридатним у війнах майбутнього.

Гайдука переслідувала думка про те, як з поверненням Світла змінилася ситуація в державі, як змінилися люди. Згадав афоризм Альфреда Ісааковича Вебера — старий професор радив усім вивісити його на видному місці, щоб перечитувати щодня, — Незмінним в цьому світі є лише закон постійних змін. Наче новими очима дивився Гайдук на полковника Ігоря Палія — кремезного темно–русявого красеня з такими ж, як у батька, світлими бровами, з сором'язною усмішкою сільського парубка і твердим характером. «Його треба негайно робити бригадним генералом, призначати міністром оборони чи начальником Генерального штабу Збройних Сил України–Руси, — думав Гайдук. — Та хіба ЦЕЙ президент присвоїть Палієві звання генерала?»

Після ганебної ратифікації Тристороннього пакту в сенаті Гайдук зрозумів: точку неповернення пройдено. Але насамперед треба рятувати Олю з малюком. Чаленко і Богошитська ось–ось доберуться до неї. Ця думка налякала його: як він міг залишити її, хоч і з охороною, наодинці зі слизовиками? Треба надійно сховати її на час великих подій, що насуваються на країну.

— Ми пропонуємо назвати операцію «Богдан» — на честь гетьмана…

— Тільки щоб не Берестечко, — коротко реготнув Інспектор Кварк, хоча було видно, що йому не до сміху — Гадаю, що в цілому план цей можна прийняти за основу. Хоча в мене є досить серйозні поправки. Справа в тому що останнім часом ми виготовили кілька нових зразків зброї XXI століття, які, на мою думку змінять рутинну парадигму війни. Через кілька днів після останніх випробувань я буду готовий дати детальні пропозиції.

— До речі, — додав Інспектор Кварк, — ми розблокували апаратуру на супутнику «Січ-77», і тепер він працює в штатному режимі.

— Дякую, Миколо Михайловичу за такий подарунок. А що з комп'ютерними мережами? — спитав Гайдук.

— Днями відбулося об'єднання Євронету в єдину мережу — доповів Палій. — Ми підключені.

— І скандоруси, і Суздаль теж об'єдналися?

— Так точно. Бригада наших хакерів уже почала скачувати інформацію.

— Прошу вас негайно від сьогодні перевести наші стратегічні мережі в закритий режим Інтранету — наказав Гайдук.

— Слухаюсь.

В розмову втрутився непосидющий Шморгун.

— Враховуючи характер майбутньої операції, пропоную назвати Гї не в гетьманському стилі — це все відпрацьовані гази, відстій, — а надати їй більш сучасного характеру Ну наприклад, «Стратегічний параліч», скорочено «СТРАП».

— Це вже в дусі професора Поліщука, — засміявся Гайдук. — Звучить, як діагноз. Мені подобається. Тим більше, що по–англійськи to strap — означає «відшмагати ременем».

— Підходить, — погодився Малахов.

— Ми непогано підготувалися до цього шмагання, — Шморгун був задоволений, ледве ноги в стоптаних кросівках не поклав на полірований стіл. — По–перше, в нас є достатні для проведення операції «СТРАП» запаси паливно–мастильних матеріалів, які завезені у війська. Створено резервні бази. По–друге, ми зараз здійснюємо інтенсивні торговельні операції з Північним союзом, експортуємо туди великі партії пального для танків, вантажівок, «черепах» і «Дракарів».

Палій здивовано подивився на Шморгуна, який безжурно погладжував свою руду бороду. Продавати ворогу напередодні війни пальне? Як робив це Радянський Союз у 1941 році, постачаючи до Німеччини тисячі тонн нафтопродуктів?

Від того часу як Шморгун демонстрував Гайдукові дію «Валер'янових крапель», виписуючи на старенькому «Шевроле–лугар» піруети по Контрактовій площі, відбулися разючі зміни. Шморгун за безцінь викупив чотири зруйновані нафтоперегінні заводи й мережу автозаправочних станцій, прикрасивши їх іменним вензелем ВК («Валер'янові краплі»), й став одним з найбагатших бізнесменів в Україні–Руси. Проте майже не змінив стилю одягу — нині був у картатій ковбойській сорочці й потертих джинсах — й поведінки, більшість часу проводив в своїй дослідницькій лабораторії в Дарниці, де, крім українців і росіян, працювали індійські, китайські та в'єтнамські інженери, які розробляли нові високотехнологічні способи виробництва енергетичних джерел та їх практичного застосування.

— На якій підставі ви продаєте противнику пальне? — ворожо спитав Палій.

Шморгун легковажно стенув плечима:

— На підставі законів глобального бізнесу Якщо не я — то буде «Шелл», «ВР» чи «Чайна Ойл». Хай платять краще мені.

Гайдук, незрозуміло для Палія, промовчав, і Палій відчепився від рудого лисяка. В олігархів немає Вітчизни.

— Але, як я розумію, панове, — почав нову тему Малахов, — існує ще одна, можливо, навіть серйозніша проблема. Це — проблема президента Волі, Богошитської, Чаленка та їхнього оточення. Після укладення і ратифікації пакту ми не можемо ігнорувати того, що сталося. Ось–ось Гайдук, Палій, структура РОК, всі братства й армійське командування будуть оголошені поза законом, і ні про яку операцію «СТРАП» тоді мови не буде. Ігорю Петровичу що скажете?

— Я прийняв рішення, — твердо й сухо мовив Гайдук, відчуваючи, що біль у спині зростає й треба негайно ковтнути знеболююче. — Це найважче рішення в моєму житті. Бо я офіцер і не хотів би виступати проти верховного головнокомандуючого. Але обставини вимагають цього. Пропоную затвердити план операції «Ранні жнива». Сьогодні, негайно, саме тут — ми створимо Комітет порятунку України–Руси, КОПОР. Я готовий взяти на себе повну відповідальність — як у випадку перемоги, так і можливої поразки. Члени комітету: Індіра Голембієвська — вона дала згоду, Микола Михайлович Малахов, полковник Палій, пан Шморгун, владика Ізидор…

— Я проти втягування митрополита в політику. Та ще й у таку — сказав Шморгун. — Нехай співчуває нам, підтримує нас — і на цьому спасибі.

— Добре, — не дуже охоче погодився Гайдук. Він назвав ще кілька прізвищ генералів і полковників, які дали згоду підтримати переворот. — При КОПОР створюється оперативний штаб, яким керуватиму я. Полковник Палій хай зосередиться на підготовці військ до відсічі Північному союзу Операції «Ранні жнива» та «Стратегічний параліч» тісно пов'язані — так само, як фронт і тил. Моя єдина вимога — провести операцію «Ранні жнива» з якомога меншою кількістю жертв. Це має бути м'який переворот без крові. Soft coup d'etat. В усі землі будуть призначені військові представники, їх втручання у справи регіонів має бути мінімальне. При КОПОР створюється Рада цивільних менеджерів. Це своєрідний уряд України–Руси. Головним координатором ради, тобто прем'єр–міністром, пропоную призначити пана Шморгуна. Нема заперечень?

— А що робити з Єфім'євим? — спитав Шморгун, і незрозуміло було, чи він задоволений таким рішенням. — Судячи з усього, він любить північних братів і готовий сприяти пакту.

— Більш за все він любить реслінг і свої маєтки, — сказав Гайдук. — Але згоден, з ним треба буде домовлятись. Через його володіння пролягатиме удар зі Сходу, що може знищити його багатства. Братство братством, а грошики — окремо.

Координатором ВПК призначили Малахова. Той знехотя погодився відкрити народові таємницю свого існування. Узгодивши низку технічних деталей, члени КОПОР встановили дату військового перевороту: п'ятниця, 16 червня 2079 року 2.00 AM (друга година ночі). «Центр-1» розміщувався в Києві, «Центр-2» (резервний) — у «Чорнобилі-30».

79

У суботу 10 червня 2079 року Індіра Голембієвська скликала на Майдані великий мітинг, головними гаслами якого стали вимоги відставки президента Волі та денонсації Пакту Трьох: очікувалася участь не менш як ста тисяч чоловік. Гайдук, долаючи біль, полагоджував сотні організаційних питань у приміщенні для дешифрувальників на Острові. Він остерігався підслуховування в своєму офіційному кабінеті — тим більш, що Воля так і не скасував свого декрету про тимчасове, на час хвороби, відсторонення Гайдука від виконання обов'язків. Вирішив спостерігати мітинг по телебаченню. Індіра вмовляла його піти разом з нею на цей мітинг, виступити. В її голосі знову прозвучали хвилююче інтимні нотки, наче йшлося не про політичний захід, а приватну — сам на сам — вечерю при запалених свічках.

— Не бійтеся нікого і нічого, Ігорю Петровичу — шепотіла з геджета вона йому на вухо, наче була поряд і притулилася до нього своїм тілом, повним жіночої зваби. — Якщо ми не будемо протестувати, через півмісяця опинимось в окупованій, поліцейській, не своїй державі. Приходьте.

Він відмовився, хоч і було соромно, пославшись на поганий стан здоров'я, й одразу відчув її розчарування, наче зрадив її. І ось тепер він, віддаючи розпорядження, поглядав на екран телевізора, де вирував святково прикрашений Майдан, з якого прибрали нарешті шибеницю. Зелено–оранжеві прапори АЗУП — Азійсько–української партії, лідером якої була Індіра, — переважали, але майоріли також знаки інших партій: біло–червоні, червоно–чорні, блакитно–жовті з червоними сонцями, чорно–помаранчеві та інші. Великий натовп, що заполонив Печерські пагорби і долину Хрещатика аж до Бессарабки, виглядав святково — стояв сонячний спечний день благодатного літа, й люди ще не могли нарадуватися світлу.

Мітинг відбувався напередодні Зелених Свят, й багато хто прийшов на Майдан з букетами квітів та зеленими гілками берези й пучками пахучих трав; у багатобарвному натовпі помітні були люди у рожевих, білих та салатового кольору чалмах, жінки у різнокольорових сарі. Нарешті десь угорі на Інститутській, навпроти музею жертв більшовизму виник людський вир: потужні об'єктиви телекамер одразу вишукали в цьому вирі Голембієвську, яка в супроводі охоронців повільно посувалася живим людським коридором, що вітав її вигуком: «Інді! Інді!» — це було схоже на вихід всесвітньовідомого футболіста на поле стадіону. Кілька опозиційних політиків уже чекали Індіру на трибуні, розташованій біля підніжжя монумента Незалежності. Вони не могли повірити, що така потужна сила приєдналася до опозиції, порвавши з правлячою партією КУНА Василя Волі.

— Дорогі кияни! Дорогі українці! Вітаю всіх з Зеленими Святами — святами відродження землі, святами життя! Хай живе зелена Україна!

Натовп зустрів ці слова радісними вигуками і помахуваннями зеленого гілля.

«Який я ідіот, що не пішов на мітинг, — подумав Гайдук. — Все одно нема чого втрачати. Досить ховатися. Воля не оцінить мою стриманість, а люди подумають, що я боягуз. І правильно подумають».

— Я прийшла сюди з лівого берега Дніпра, щоб з'єднати береги цієї священної ріки, щоб об'єднати великий наш народ перед лицем смертельної загрози. Тисячі людей з правого і лівого берегів створили сьогодні живі ланцюги єднання, які зв'язують схили Дніпра, проходять по мостах і по вулицях Києва. Ми всі — громадяни України–Руси, великої і прекрасної країни: етнічні українці і етнічні росіяни, поляки, румуни, євреї, вихідці з Азії та емігранти з Європи. Україна–Русь — наш спільний дім, наша рідна земля, незалежно від кольору нашої шкіри й мови, якою розмовляємо. Якщо ми ведемо наш родовід від Древньої Руси, то повинні пам'ятати, що це була не моноетнічна держава, а союз різних племен, які мали спільні інтереси, сповідували спільні цінності.

Сьогодні над нашою державою Україна–Русь нависла смертельна небезпека. Це небезпека зовнішньої кривавої агресії загарбників з Півночі. І одночасно ще більша небезпека криється тут, у Києві.

Індіра, вдягнена в легке шовкове сарі помаранчевого кольору, що під тихими подувами вітру облягало її тіло, змахнула рукою у невизначеному, але зрозумілому натовпу напрямку.

— Це — загроза внутрішнього перевороту.

Гайдук, перервавши на півслові розмову з генералом Максимовим, відповідальним за військово–повітряні сили, напружився, очікуючи, що скаже далі Індіра.

Вона підняла над натовпом якісь папірці й після тривалої паузи промовила:

— У мене в руках план президента Волі — Чаленка — Богошитської щодо організації й здійснення державного перевороту в Україні–Руси, призначеного на неділю, дев'ятнадцяте червня, напередодні вторгнення військ Північного союзу. План передбачає введення надзвичайного стану, арешти всіх, хто запідозрений в опозиційних настроях, вбивства лідерів, надання президенту Волі диктаторських повноважень, застосування зброї проти мирних демонстрацій.

— Ганьба! Ганьба! Волю — геть! Волю — в неволю! — збурився гнівно Майдан.

— Закликаю до всенародного імпічменту президента Волі! — кинула в натовп запальний клич Голембієвська.

— Геть! Геть! Геть! — відгукнувся Майдан.

— Треба негайно розірвати Тристоронній пакт як ганебний акт зради!

— Пакту — ні! Пакту — ні! — скандував натовп.

— Нам потрібні мир і злагода, але не такою ціною! Ми готові співробітничати з Росією та Скандорусією, але не як холопи! Як рівні з рівними! Ми древній, гордий народ! Ми представники древньої індоєвропейської цивілізації, ми вільний народ вояків та хліборобів! Ми переможемо!

— Інді! Інді! Пе–ре–мо–га! Пере–мога! — повторював стотисячний натовп, який почав звільнятися від влади темряви. Телеоператори вихоплювали з натовпу обличчя людей, усміхнених, з очима, сповненими надій, — і Гайдук піймав себе на думці, що на його очах народжується нація. Не забитий, закріпачений, похмурий і страждаючий народ, не окремі, розсварені й ворогуючі групи населення, а Нація — цей магічний кристал, який виникає раптово з хаосу наче Всесвіт, що миттєво народився з Великого Вибуху разом з Часом. Цей кристал, який виблискує різними гранями, бо складається з усіх громадян цієї держави, є сам по собі заплутаною, суперечливою структурою, але в епоху Великої Гри без нації немислимим стає саме існування людей, які заселяють простори України–Руси. Без нації вони раби, полонені.

На екрані світилося щастям обличчя Індіри, яка, скінчивши промову відійшла в правий бік сцени й пригладжувала розкуйовджене вітром темне волосся, підставивши лице сонцю й примруживши очі.

Телеоператор і телережисер, не звертаючи увагу на наступного промовця, стежили за Індірою як справжні папараці: показали, як хтось з охоронців подав Індірі перламутровий геджет — можна було навіть побачити, як мерехтять на його екрані кольори виклику таємної урядової лінії зв'язку Індіра, всміхаючись, взяла геджет, притулила до вуха і щось сказала — і в цю мить голова її вибухнула червоним туманом і її обезголовлене тіло впало з трибуни в натовп.

Гайдук онімів. Відчув брак повітря й кинджальний удар у спину. Він не повірив власним очам, подумав, що це якийсь поганий жарт хакерів — ворогів Інді, що це якесь непорозуміння, марево, що він осліп. Подивився на генерала Максимова, на помічників, але й вони застигли в паралітичній паузі, нічого не розуміючи, дивлячись на нього з надією, що, може, він пояснить, скаже, що це — жарт, помилка, що цього бути не може.

Але пронизливий зойк натовпу, завивання відчаю і жаху перекрили всі плутані слова телекоментатора: метушилися охоронці, в натовпі почалася паніка, люди бігли врозтіч по Інститутській і по Хрещатику; перед тілом Індіри Голембієвської на колінах стояв генерал Раджив Лал, намагаючись закрити рукою об'єктив телекамери, яка наблизилася безсоромно, щоб показати найстрашніші картини смерті народної улюблениці. На долоні генерала Лала червоніла кров Індіри.

За мить телетрансляцію перервали, почали показувати рекламу мила проти вошей.

— Швидше! — гукнув Гайдук Чмілю, який стояв неподалік. — Біжіть до Середи, нехай його люди відстежать записи урядової лінії зв'язку — хто дзвонив до Індіри?

— Бу–зроб… — зрозумівши одразу завдання, Чміль вибіг з кімнати.

80

11 червня до міжнародного аеропорту Гостомель–Київ спецрейсом з Пакистану прибули двоє VIP–пасажирів: один — відомий німецький бізнесмен, інвестор і меценат Вольф Ширка, поважний сивий пан, схожий на аргентинського актора Роберто Хіменеса — виконавця ролі диктатора Землі Гусмана в однойменному серіалі «Диктатор». Подібність з великим актором трохи псували задишка й легкий запах сірки, що ореолом оточував пана Ширку. Його супутником був молодий смагляво–чорнявий чоловік у бездоганному білому костюмі, піджак якого прикрашала яскраво–червона шовкова підкладка. Прізвище молодика — Сатановський, як він пояснював, дісталося від далеких предків, що емігрували з Одеси до Парагваю; у документах значилося, що Пауль (Павло) Сатановський — незалежний політтехнолог, метою якого є читання в Києві, в Університеті слов'янської дружби імені Столипіна, курсу лекцій «Мир і злагода — запорука сталого розвитку націй».

Гостей швидко пропустили через зал офіційних делегацій, і вони вийшли на VIP–паркінг, вдихнувши гаряче київське повітря.

Там їх чекав персональний лімузин Ерни Богошитської з номером 66666, біля якого чатував координатор групускул сьомого кола пекла Гоб, вдягнений цього разу в свіжовипраний білий балахон. Ще двоє слизовиків стояли віддалік. Гоб шанобливо вклонився гостям, поклав їхній багаж до окремого електромобіля й гостинно відкрив двері чорного довгого лімо. На гостей війнуло приємною прохолодою кондиційованого повітря. Лімузин й багажний електромобіль швидко помчали в напрямку Печерських пагорбів, де гості мали розміститися в урядовій резиденції в Липському провулку. Обидва пани прибули до Києва на запрошення державного секретаря Богошитської, яка обіцяла їм організувати зустріч з президентом Волею.

За високопоставленими гостями слідувала задрипана тачка моторикші — якогось бідного індійського хлопця, якому, як виняток, дозволили займатися візникуванням у центральній частині Києва.

Уночі Сатана (це, зрозуміло, був пан Сатановський) скликав нараду дияволів, вампірів і слизовиків, прикріплених до України–Руси, з метою обговорення ситуації, що склалася в цій країні і — ширше — в усьому східнослов'янському регіоні.

На вимогу пана Ширки обслуга урядової резиденції завісила вікна великої зали чорними оксамитовими шторами, прибрала великі дзеркала, щоб не лякати гостей, коли раптом не побачать свого зображення на сяючих свічадних поверхнях, і виставила довгі столи для фуршету, накриті темно–червоними скатертинами.

Рівно опівночі, коли агенти РОК увімкнули прилади нічного бачення, встановлені на сусідніх будинках, і перевірили роботу камер внутрішнього спостереження, почали злітатися сатанинські орли, грифи, шуліки, ворони і кажани–вампіри, перетворюючись усередині будинку на політичних діячів, сенаторів, генералів ЦУК, міністрів, прокурорів, суддів та іншу нечисть. Нарешті, коли гості всілися в залі згідно з протоколом, на сцену вийшла державний секретар Ерна Еріхівна Богошитська, яку за руки шанобливо попроваджували пани Ширка та Сатановський. Ерна Еріхівна виступала в розкішному платті французької королеви Марії–Антуанетти, страченої на гільйотині в 1793 році в Парижі. Плаття сталево–блакитного кольору з фіжмами (довелося замовляти в Одесі китовий вус) завширшки 2 метри 12 сантиметрів було прикрашене перлами та бурштином; біля серця — темно–багряні орхідеї; на ногах — сині шовкові панчохи й черевички лілового кольору; в її зачіску, майстерно підняту вгору Льонею Брєжнєвим, впліталося пав'яче пір'я. Церемонно вклонившися шановним зборам, Богошитська звернулася до учасників у традиційному державницько–дидактичному стилі.

— Високоповажні князі Темряви, лорди підступу й дракули інцесту, — сказала Богошитська. — Ви зібралися тут, у серці древнього Вавилона — Києва, в трагічні дні для нашої держави. Щойно в результаті потворної провокації було вбито геніальну дочку нашого індоєвропейського народу Індіру Голембієвську. Горе наше безмірне, втрата величезна, жалоба глибока і щира… Ось що може статися в суспільстві, роздертому ненавистю і суперечками, в суспільстві, де панують гіпокризія та подвійні стандарти.

Тому від імені президента України–Руси шя–я-новного лідера нації Василя Маркіяновича Волі я вітаю вашу конференцію, тема якої «Як зберегти мир і злагоду в період Великої Гри», що є надзвичайно актуальною. Хотіла б, щоб ваш безцінний досвід теоретиків і практиків світового порядку був корисним і нам, прислужився б інтересам нашої держави… Але дозвольте вас трохи покритикувати, — чарівно всміхнулася Ерна Еріхівна, відчувши, як стиснув її долоню Вольф Ширка, наче згадав старі добрі часи.

— Що ж трапилося, чим ми завинили? — і собі всміхнувся білозубо пан Сатановський, дивуючись мудрості цієї огидної — і тому бажаної — відьми.

— Ви недопрацювали гендерне питання, — відповіла Богошитська, посилаючи сигнал воронячих очей у зал. — Де ваші жінки? Де сучасні відьми? Ми ж не в Афганістані якомусь, а в європейській демократичній країні.

— Врахуємо на майбутнє, — пообіцяв Сатановський, на якого помічники вже накинули червону мантію.

Богошитську обережно, щоб не поламати каркас з китового вуса, всадовили на спеціальну лавсітку; поряд з нею, стискаючи її ручку, сів Вольф Ширка, а Сатановський зайняв своє звичне місце на троні.

Персонажі, що виступали, були в венеційських порцелянових масках, а спеціальна апаратура спотворювала їхні голоси, щоб не можна було впізнати: СБСТ — служба безпеки сатанинського трону — працювала чітко й ефективно, забезпечуючи анонімність всім учасникам конференції.

Обговорювались питання окупації України–Руси Північним союзом та розпалювання громадянської війни на території держави. Стратегічна оцінка ситуації велася по всіх параметрах — військово–політичному, економічному та психологічно–інформаційному — з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних факторів. Прогнозувалися довга і кривава борня, зростання загального рівня ненависті й кількості жертв з обох сторін. Головну увагу доповідачі приділили інформаційній війні, агітації й пропаганді. Рекомендувалося розпалювати взаємну ненависть між білявими й чорнявими громадянами, між темно- та світлоокими, між довгоносими й кирпатими, між українцями і росіянами, українцями і євреями, росіянами та індійцями, поляками та німцями, між худими та товстими, між біло- та темношкірими, між носіями різних груп крові, між діабетиками й астматиками, між представниками різних партій, а в рамках однієї партії — між керівництвом і рядовими членами, між жінками й чоловіками, між батьками й дітьми.

Учасники конференції давали точні інструкції, як розпалювати ненависть. Особливу увагу надавали телевізійним ток–шоу, що транслювалися на всю країну, — достатньо завести туди одного–двох провокаторів, чи божевільних, чи просто жлобів та хамів, як досягався чудовий ефект збурення, люті, непримиренності, гризні, бійки: рівень адреналіну, агресину та гейтингу (від англійського hate — ненависть) зростав у три–чотири рази по всій країні. Блискучий результат!

Детально обговорювалося питання евтаназії і її широкого застосування, вбивства полонених, поранених, хворих, слабкодухих, усіх, хто зарахований до групи опору; наводилися захоплюючі приклади геноцидів в Африці та Азії із застосуванням простих підручних знарядь вбивства — ножів, мачете, бейсбольних бит, палиць, автоматів АК-47 та інших засобів народного волевиявлення.

Спеціальна доповідь була присвячена використанню національних рис українців — таких, як заздрість, жадібність, нелюбов до чужих приходнів. Наводився приклад, коли одна українська жінка зарізала ножем бідного голодного вояка за ковток борщу.

Дискусія ставала дедалі жвавішою, бо українське питання поділило учасників конференції на кілька таборів — одні обстоювали ідею повної екстермінації українців, інші пропагували поділ держави на кілька частин, які перманентно воюватимуть одна з одною, треті казали, що тільки жорстокий Володар може подолати анархію, притаманну цьому безголовому народові; напруження дедалі зростало, де–не‑де в залі спалахував вогонь, піднімалися клуби сірки, й навіть сам політолог Сатановський не міг угамувати доповідачів. Справа наближалась до бійки.

Богошитська з захватом слухала промовців, радіючи, що їй випала нагода побувати на такій конференції, набратися ума–розуму, повчитися в досвідчених колег мистецтва садомазополеміки й брудотехніки; хоча, чесно кажучи, їй кортіло поділитися власним державницьким досвідом організації суспільних процесів в Україні–Руси. Вже хотіла, долаючи галас, попросити в пана Сатановського надати їй слово в дебатах, аж тут на сцені непомітно з'явився ще один доповідач — у білому одіянні й білій, осяяній фосфоричним світлом масці. Богошитська навіть подумала була, що це Гоб так знахабнів і намагається виступити на поважній конференції.

Говорив незнайомий тихо, з якимсь незрозумілим, здається, арамейським, акцентом, але раптом у залі, де вже починалися диявольські бійки і вампірське ворохобництво, запала тривожна тиша.

— Що сталося з тобою, Києве, мій другий Єрусалиме, чому твої святі гори перетворюються на Череповища і чому тут убивають пророків? — мовив Незнайомий, піднімаючи догори руки, в яких тримав чашу з білого каменю. — Твоя чаша очищена ззовні, а всередині брудна.

Він показав чашу так, що всі побачили її зсередини — і всі уздріли кров у тій чаші.

— На вас впаде кров усіх праведників, пролита на цій землі.

Він змахнув чашею — і Богошитська, і всі в тій залі відчули, як бризнули їм в обличчя краплі крові. Як на біду, Богошитська забула батистову хусточку, щоб зітерти кров зі свого королівського обличчя. Стогін жаху пройшов по залі.

— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.

«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»

— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам'ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…

— Припини! — гукнув гнівно Сатановський. — Ми так не домовлялися. Це порушення права на вільні зібрання і на свободу слова!

Незнайомий, подавши Богошитській чашу, яку вона взяла тремтячими руками, не знаючи, що з нею робити, прорік:

— Дні помсти наближаються. Сповниться пророцтво батьків. Нива вже дозріла до жнив. Наближається день очищення, коли воскреснуть невинно убієнні й загинуть смертохристи.

Поряд з ним раптом постала жива Індіра Голембієвська в оранжевому сарі, опромінена сонцем, щасливо усміхнена. Тільки волосся в неї було не чорне, а геть сиве. І цятка на чолі не червона, а чорна, велика, як вхідний отвір від кулі калібру 12,7 міліметрів.

— День радості гряде, день покаяння й прощення, день миру і збирання врожаю. День правди і добра.

— Та хто ти? — крикнула Богошитська, геть кидаючи від себе закривавлену чашу.

— Я — хліб життя, я — початок, — відповів Незнайомий, і від слів сих в залі здійнялася паніка: відсувалися і перекидалися стільці, біля двох виходів почалися тиснява, вереск, бійка; Богошитська відчула, що спочатку кудись подівся Вольф Ширка, зіпсувавши повітря запахом сірководню, за ним зник головуючий — політтехнолог Сатановський, і нарешті Ерна Еріхівна залишилася сама в темній порожній залі, задихаючись від страху, що пойняв її. Вона побачила не помічений досі плакат над сценою, написаний латиною: «Liberate totume ex inferia» («Врятуйте себе від пекла»), і кинулася геть.

Тої ночі Богошитська намалювала найкращу і останню картину в своєму житті — «Бал вампірів»: навколо оголеного прекрасного жіночого тіла, але обезголовленого, кружляють на чорному тлі, наче в космосі, рожеві й блакитні круки з закривавленими дзьобами, хоча на тілі, охрещеному критиками «Венера безголова. Кінець XXI століття», не було видно жодних слідів клювання, жодних порізів чи дірок — шкіра смаглява, чиста, звабливі жіночі груди — наче куполи якогось індійського храму, з коричневими, ретельно прописаними сосками, й чорне коротке волосся на лоні.

Картина ця в році 2099–му прикрасила Лувр і звеличила український сюрреалізм. На багатьох відвідувачів Лувру, що стояли перед цією картиною, нападали непереборні приступи нудоти й блювоти, що свідчило про силу справжнього мистецтва.

81

Нижче по течії від пішохідного мосту, на піщаному березі Труханова острова, навпроти Київських гір Правобережжя була встановлена гхата — спеціальна споруда з переробленої старої баржі, на якій мали спалити тіло Індіри Голембієвської. На палубі баржі індо–українці склали піраміду з соснових Дарницьких дров, куди додали трохи сандалу щоб ароматним було вознесіння в небо Індіри. Гайдук з Олею прибули до місця спалення Індіри на броньованому катері РОК просто з Острова; морські піхотинці скинули трап на берег й, підтримуючи Олю та генерала на хитливих сходнях, допомогли вийти на піщаний пляж, оточений військовослужбовцями Індійського легіону. На березі їх привітав генерал Раджив Лал, змарнілий і похмурий, і вказав місце на трибуні для почесних гостей, де вже стояли представники національних громад. Гайдук став поряд з членом сенату Янь Дун'юе — учасником нещасної подорожі до Стамбула, якого від того часу не бачив. Мовчки потиснув руку й притулився до Олі, яка сховала своє коротке золотаве волосся під чорною хусткою. Приїхала Богошитська в чорному жалобному строї, що його пошила на похорон Гайдука: привезла великий вінок червоних троянд від президента Волі, який члени поховальної команди одразу ж встановили на шмашан — місце спалення. Прийшов, важко ступаючи, прем'єр–міністр Єфім'єв, міцно потиснув Гайдукові руку й коротко кинув:

— Надо срочно свидеться.

Як завжди при таких оказіях, сановники полагоджували важливі справи, розповідали один одному смішні сороміцькі анекдоти, бо страх смерті породжував у них ейфоричну жадобу життя, гадали, хто заступить Індіру на посаді голови сенату і яких кадрових перестановок слід очікувати в державі.

Гайдук стояв мовчки, зиркаючи час від часу на Богошитську, яка застигла, як тотем, осторонь від трибуни для почесних гостей в товаристві двох китайських охоронців, один з яких тримав над головою державного секретаря білу парасольку Сонце, хоч і спускалось за Правобережжя, палило нещадно; тільки свіжий вітерець від дніпровської води остуджував тих, хто прийшов на прощання з Голембієвською. Над берегом кигикали річкові чайки, очікуючи подачок від людей — хлібних крихт, — але люди чомусь не лізли до води, не бризкались, не годували птахів.

Нарешті за двісті метрів від берега на асфальт виставкового центру сіли два військових гелікоптери «Дес–АН-095» й почала формуватися погребальна процесія. На спеціальних ношах покоїлося тіло Індіри Голембієвської, загорнуте в саван помаранчевого кольору й міцно приторочене до носилок. Четверо солдат легіону в білих чалмах і четверо офіцерів РОК у парадній формі повільно несли на плечах ноші, за ними посувалися батьки Індіри в чорному, четверо дітей і слідом — колона активістів партії АЗУП в білих одіяннях та численні жінки з різних азійських і українських організацій, що ними керувала Індіра. Процесія підійшла до води, військовослужбовці, які несли тіло, почали входити по пояс у Дніпрові хвилі й, піднявши над собою ноші, потроху опустили їх у воду щоб відбулося останнє омовіння вбитої. Жовтаві струмені дніпровської води ще дзюркотіли з нош, коли тіло Голембієвської встановили на стосі дров, головою — якої не було — на південь, вниз по течії Дніпра. Погребенники почали швидко, наче тренувалися перед цим, обкладати тіло хмизом, трісками й соломою. Старшому сину Індіри — худенькому й заплаканому підлітку Раму, схожому на матір, бо двоє інших хлопців були руді, а четвертий — білявий, схожий на скандоруса, — подали факел з туго заплетеної соломи й підпалили. Рам, витерши з обличчя сльози, підійшов з палаючим факелом до вогнища, туди, де мала б покоїтись голова його матері, й ткнув факел у солому. Вогонь, спочатку несміливий, породив гіркий дим (Гайдук згадав запах горілого листя в садах восени), але згодом осмілів, набрався сил й спалахнув навколо тіла. Агні — бог вогню і безсмертя — прийшов до Індіри. Вогонь досить швидко перетворився на потужне полум'я, серед якого ще вгадувалися обриси тіла Індіри; в якийсь момент Оля здригнулася від страху й притулилася до чоловіка, коли їй здалося, що тіло Голембієвської ворухнулось.

Пролунали залпи прощального салюту почесної варти, полум'я палахкотіло так люто, наче під час пожежі мебльового складу, бо Дарницькі залізничники поклали в серцевину кострища кілька добре просмолених старих шпал.

Гайдук подивився туди, де стояла Богошитська, але вона зникла.

Броньований катер, що привіз Гайдука і Олю, почепив баржу з палаючим вогнищем на буксир і вивів на середину Дніпра, туди, де течія підхопила баржу. Кілька човнів супроводжували прах Індіри; сотні тисяч людей на правому й лівому берегах, що вийшли провести Голембієвську в останню путь, побачили, як у передвечірніх сутінках палаючий катафалк повільно пливе по чорній воді Дніпра вниз — повз гору Борщиху, повз безіменний острів з іржавими космічними антенами — колишню базу ВІРУ, до Канівської греблі, туди, де баржа з попелом Індіри піде на дно.

Цю вогняну квітку, яка повзла у темряві на південь, помітила з пункту спостереження марсіанської бази «Стоун» капітан Божена О'Коннел. Вона побачила характерний вигин Дніпра, ідентифікувала вогні Києва — виявляється, місто ожило після Темряви — й незрозумілий палаючий об'єкт, що рухався по фарватеру Дніпра. Зробивши відповідний запис у щоденнику Божена, щоб не впасти в остаточну безвихідну депресію, ковтнула пригорщу червоно–синіх капсул просеромексу — блокатора розпаду серотоніну, якого не вистачало в синапсах її мозку з того часу, як вона покинула Київ. Назавжди. Forever.

Слово погане, як смерть.

82

Ідучи до будинку уряду, який гранітною важкою брилою нависав на Печерській горі над Києвом, Гайдук міг переконатися в справедливості слів Індіри Голембієвської про підготовку до державного перевороту, здійснюваного президентом Волею — Чаленком — Богошитською: президентський палац був щільно оточений силами жандармського корпусу, на перехрестях стояли танки і бронетранспортери; з Подолу дістатися центральної частини міста можна було або підземним тунелем до Бессарабки, або по Набережному шосе, повз Аскольдову могилу в Липки. Центральну частину міста патрулювала на джипах «Джура» поліція, озброєна станковими кулеметами й гранатометами. На даху будинку уряду були встановлені ракетні комплекси залпового вогню «Світязь-1200», що здатні були зруйнувати половину міста; ударна бригада поліції швидкого реагування стискала кільце навколо Рибальського острова — довелося командування РОК і оперативний штаб операції «Ранні жнива» перебазувати в Батий–град, в порожні приміщення, де розміщувався колись штаб Мохамад–бека, зруйнований у серпні 2077 року; взявши стратегічну гору під свій контроль, військові розвідники відновили кілька приміщень у спаленій дощенту споруді, ретельно замаскували, щоб із-зовні не було видно світла, підвели оптоволоконні кабелі й живлення від мобільного енергетичного комплексу Інспектора Кварка.

Уночі, одразу після кремації тіла Індіри Голембієвської, Гайдук пояснив Олі, що залишатися на Острові небезпечно (про операцію «Ранні жнива» не сказав нічого), й вони, ступивши на борт бойової «черепахи-001», перелетіли через усе місто, на Батиєву гору, вдивляючись у мерехтливі вогні Києва. Оля, на диво, відреагувала спокійно — можливо, не вірила в небезпеку, бо кияни, сп'янілі від світла, зелені й можливості поратися в городах, легковажно ставились до розмов про переворот чи війну, а можливо, була рада, що житиме недалеко від лікарні, де лікувалися слизовики.

Насправді причина спокою Олі полягала зовсім в іншому: дитина, яка зростала в її лоні, наповнювала матір відчуттям дивного споглядального спокою і мудрості, що захищало молоду жінку від тривог і нав'язливих страхів. Навіть трагічна смерть Індіри стала подією зовнішньою, немовби розігрувалася на екранах телебачення, а не в дійсності, в реальному житті; Олі вистачило жаху пережитого в очікуванні Гайдукової смерті, — після його воскресіння душа її вимагала спокою і зосередженості на незбагненному диві, що сталося з нею: два життя в одному тілі. Ніякі ознаки легкої інтоксикації, цієї супутниці вагітних, ніякі біохімічні зміни крові й сечі не могли вплинути на стан щасливої рівноваги, осягнутий нею, — абсолютно нове для неї відчуття, якого не міг ні зрозуміти, ні навіть помітити Гайдук, поглинутий підготовкою до державного перевороту і війни.

Наближаючись з боку Липок до будинку уряду, Гайдук думав про можливу пастку — арешт чи навіть убивство — і на цей випадок передав свої повноваження Палієві, але агенти РОК, що працювали в конторі Чаленка, не підтвердили Гайдукових підозр. Чаленко з Богошитською необачно і завчасно викреслили його — тяжко пораненого, напівмертвого — зі списку життя, їхнього життя у владі, якої насправді вони ніколи не мали. Індіра Голембієвська, вбивство якої викликало загальний страйк, мала і за життя й після смерті набагато більшу владу, ніж господарі Українського дому на Хрещатику.

Гайдук, накульгуючи й спираючись на топірець, пройшов через КПП на п'ятому поверсі, потім внутрішніми сходами піднявся на шостий і повільно попрямував до лівого крила будинку, де містився кабінет прем'єр–міністра України–Руси Никанора Петропавловича Єфім'єва. Назустріч Гайдуку вийшов помічник прем'єра — молодий японець–качок, зрослий на стероїдах, у чорному шовковому кімоно — церемонно вклонився й провів генерала, не затримуючись, через вітальню, де сиділи вічні страждальці–прохачі: губернатори, бізнесмени, іноземні шукачі щастя, що понаїхали в Україну–Русь у надії обдурити аборигенів і продати якийсь залежалий товар.

Єфім'єв, побачивши Гайдука, важко піднявся з‑за столу й вийшов назустріч, ставши посеред світло–кремового килима, наче боєць на рингу в очікуванні суперника. Вузькими очима уважно просканував кволу постать генерала і, не знайшовши нічого для себе небезпечного, незграбно–люб'язно запропонував сісти на білий шкіряний диван, умостившися навпроти у просторому для суперваговика кріслі розміром XXL.

Помічник нечутно приніс кожному по маленькій чашечці міцної кави й чайничку чаю. На дні напівпрозорої порцелянової чашки для чаю лежав тонкий шматочок лимона.

— Генерал, насколько опасна нынешняя ситуация? Только откровенно.

Єфім'єв підніс до носа чашечку з кавою й, заплющивши очі, зробив глибокий вдих.

— Напад Росії та Скандорусії заплановано на двадцять друге червня. З масовими атаками крилатих ракет, танковими ударами, повітряними десантами. Сили третього малоросійського фронту чисельністю п'ятдесят тисяч чоловік, зосереджені в районі Міллерово, завдадуть удару в напрямку Луганськ — Дебальцеве — Горлівка і далі — на Запоріжжя. Основні бої пройдуть по території, що належить компанії «Вуглесталь».

— Ядерное оружие у них есть?

— Стратегічна ядерна зброя була захоплена спільними американсько–китайськими командами в 2076 році, під час розпаду Росії. Тактична ядерна зброя, як нам відомо, вичерпала свій ресурс і не придатна для застосування, — доповідав Гайдук у сухій, беземоційній манері. — Але хто знає?

— Что же нам делать? — розгублено спитав Єфім'єв. — Что конкретно мне делать?

— Хочу дати вам пораду — допив каву Гайдук. — Негайно їдьте на батьківщину до Краматорська. Там дислокується штаб корпусу імені Івана Мазепи.

Почувши ім'я Мазепи, Єфім'єв скривився, але нічого не сказав.

— Я знаю, що ви маєте приватні збройні формування.

— Около пятидесяти тысяч человек, — підтвердив Єфім'єв, розтираючи приплюснуті вуха, наче з морозу.

— Їх треба негайно відмобілізувати й підпорядкувати командуванню корпусу імені Івана Мазепи. Але, пане прем'єр–міністре, дозвольте вас спитати… я сподіваюся на вашу відверту відповідь.

— Спрашивайте.

— Ходять чутки, що ви співчуваєте Росії. Навіть більше — що ви підтримуєте Ніколая Третього. Що Українська держава для вас — порожній звук. Я прочитав усі ваші публічні заяви, зроблені упродовж останніх семи років, так само, як і таємні агентурні донесення, і думаю, що чутки небезпідставні.

Обличчя Єфім'єва набуло кольору добре надраєної міді, а очі стали ще вужчими. Гайдук не знав, що саме таким ставав Єфім'єв за лічені секунди до бою, коли закінчувалася брутальна словесна роздрочка бійців. Єфім'єв, що мав кличку «Mad Bull» (Скажений Бик), грав роль поганого хлопця («Нееі») і був схильний до кривавих боїв, що велися на рингу огородженому колючим дротом і встеленому кактусами; з шістдесяти трьох боїв на аренах Америки і Європи Скажений Бик виграв шістдесят два, з них п'ятдесят дев'ять нокаутом, після страшного удару лівою ногою в голову суперників; сім боїв закінчилися смертю його супротивників на ринзі. Заробивши на боях півмільярда глобо, одержавши п'ять золотих поясів за версією WHC і WGW і ставши абсолютним чемпіоном планети, Єфім'єв повернувся в рідний донецький край і взявся перемагати своїх суперників у бізнесі й політиці, граючи так само без правил. Будучи кумиром молоді, він легко перемагав на виборах, а маючи владу політичну — легко долав конкурентів по бізнесу, Єфім'єв сповідував ідеологію Басманова й ніколи не задумувався над долею України: для нього не існувало такого поняття, як Україна, бо не знав ні її мови, ні історії, ні географії, ні пісень, нічого, бо його батьківщиною були брудні донецькі задвірки, вбогі бараки шахтарів–кріпаків, засмічені торговища азійських іммігрантів, безкінечні бійки конкуруючих молодіжних банд. Наркотики, що надходили з Полтави (сам Єфім'єв наркотиків не вживав), викликали передчасні смерті від передозу; двоє його старших братів померли від галуїну, батько загинув на копанці, а мати з горя спилася — й тому мрією молодого реслера було якнайшвидше кинути цей осоружний край, забути цю напів–Україну напів–Росію, напів–Азію, це дике поле на задвірках Європи; лише жорстокі бої на американських і мексиканських рингах, перемоги і тріумф, захоплені крики «Ні–Кі! Ні–Кі!» дали Скаженому Бику відчуття свободи, насолоди й самоповаги. Він зрозумів, що він не такий, як усі, що він зможе. Але тільки ставши президентом ДУР — Донецько–української республіки, — Єфім'єв уперше всерйоз задумався над тим питанням, що йому поставив цей тяжко поранений, але сповнений якоїсь магічної сили темноокий худющий генерал.

— Вы поставили мне очень сложный вопрос. Постараюсь быть максимально откровенным. Я русский и люблю Россию. Собственно, когда я был подростком, я знал, что я русский, что донецкий край — русский. Никаких вопросов не было. Я не догадывался о существовании Украины. Будучи рестлером, я выступал под флагом Украины, я знал, что я национальная гордость Украины, однако — извините — для меня это была декорация, не более. Но теперь, когда я стал премьер–министром этой страны, — кстати, я слыхал, что это вы предложили мою кандидатуру на заседании Рады, спасибо вам, — я начал серьезно относиться к этим проблемам. Я понял, что территория Украины–Руси — не случайность и не ошибка, а историческое, геополитическое образование, она веками складывалась и не мне этот расклад менять. Это первое.

Второе. Я не поддерживаю Николая Третьего, считаю его ничтожным лилипутом, засранцем и никогда не прощу ему убийства Басманова, который фактически сам создал этого ублюдка из говна, из каких‑то костей. Нападение Северного союза на нашу страну считаю преступлением и буду всеми силами бороться с агрессией. Мы не должны отдавать им наши земли и наше зерно.

Третье. Мне не хочется, чтобы погибло, сгорело, было разграблено все то, что я создал в донецком крае — великолепные заводы, образцовые шахты, новые поселки, больницы и, главное, Всемирный центр реслинга в Макеевке, мое любимое детище, в которое я вложил немало денег и души. Тут я не знаю, как все это спасти. Но защищать это буду до последней капли крови.

— Дякую за щирість, — глянув Гайдук на великий, наче на вокзалі, годинник, відзначивши, що їхня зустріч, замість п'ятнадцяти запланованих, триває вже сорок хвилин. Здивувався, не побачивши в кабінеті прем'єр–міністра ритуального портрета президента Волі. — Головною проблемою у війні з Північним союзом є не Ніколай, не Фенрир, а керівництво нашої держави. Його капітулянтська позиція розпалює апетити Суздаля.

— Согласен с вами, — чайник у великих лапах Єфім'єва здавався зовсім маленьким, наче з дитячого сервізу. — Считаю этого самозванца Волю, его босячку Эрну и их жандарма и стукача Чаленко ловкими демагогами, пеной, возникшей на волне народных надежд, случайными людьми, за которыми не стоит никакая серьезная сила. Согласитесь, чтобы кем‑то управлять, надо кого‑то и что‑то представлять. Убийство Голембиевской и всеобщая забастовка нанесли державе нашей серьезный урон и показали, что чем скорее мы освободимся от правящей шайки, тем лучше.

— Ми зробимо все, що в наших силах, щоб стабілізувати ситуацію в державі і виграти війну з мінімальною кількістю жертв, — встав Гайдук.

Єфім'єв теж підвівся, хоча відчувалося, що він не проти продовжити розмову з генералом.

— Я завтра же вылетаю в Краматорск.

— Я повідомлю командуючому корпусом про ваш приїзд. Сподіваюся, ви спрацюєтесь. Ми заготували деякі сюрпризи для Ніколая та Фенрира. Побачите на місці.

Єфім'єв, ще раз дивуючи Гайдука, потиснув йому руку м'яко, наче слабкодухий професор–інтелігент, а не кровожерний реслер Скажений Бик.

Японський качок, провівши Гайдука до КПП, оголосив усім, хто очікував зустрічі з прем'єр–міністром, що Єфім'єв сьогодні нікого не прийматиме.

83

Вранці 15 червня державний секретар Богошитська вперше за останній час не кинулася в прохолодні озоновані води басейну в президентській резиденції: внаслідок загального страйку спричиненого вбивством Індіри Голембієвської, було паралізовано життя Києва, зокрема подача електроенергії. Звичайно, негайно були запущені автономні генератори електроструму, але установку для озонування басейнової води довелося вимкнути — надто потужний потік енергії це німецьке диво споживало. Довелося йти в душову кабіну, стати під ледь теплий струмінь води, що пахла хлором. Тої миті, коли Ерна Еріхівна здійснювала необхідні гігієнічні процедури, товсті скляні двері душової кабіни прочинилися й на порозі виник Гоб; його білий балахон був знову брудний, а сиве волосся звисало патлами на очі й вуха, зістарюючи молодого слизовика.

— Ти звідки? — злякалася Ерна.

— З каналізації, — пояснив Гоб. — Басейн не працює.

— Що треба?

— Мені — нічого. Це вам треба, — зухвало відповів Гоб, налякавши Богошитську ще дужче. Її охопило лихе передчуття: якщо вже нікчемні слизовики виходять з–під контролю, то чого можна чекати від інших частин розхлябаного державного апарату?

Прикривши тіло рушником–простирадлом з великими синьо–золотими президентськими вензелями «ВВ» — Василь Воля, — вона обережно, щоб не посковзнутися на біло–блакитній мармуровій підлозі, вийшла з кабіни. Вичавивши з грейпфрута рожевий холодний сік, сіла за столик у роздягальні, просто під сушаркою, схожою на хірургічну лампу й, відчувши заспокійливе тепло, що огортало голову і плечі, спитала:

— Що там у тебе?

Гоб натиснув кнопку кавоварки й, набравши чорного плину до чашки з вензелями «ВВ», нахабно всівся навпроти й ковтнув з насолодою гірку рідину.

— Сьогодні вас убивати будуть.

— Ти що верзеш? — обурилася державний секретар, якій Шаміль вранці доповів, що президентська охорона у кількості вісімсот чоловік працює в режимі найвищої готовності до надзвичайних ситуацій й що жодних ознак протиправних дій навколо палацу й резиденції не помічено. Однак інтуїтивним своїм чуттям вона повірила Гобу бо від часу вбивства Індіри перебувала в стані тривоги й ледве стримуваної паніки.

Вирішила заохотити Гоба й кинула тому плитку швейцарського шоколаду FREY, яку той схопив злету й сховав до балахона.

— Розповідай, — наказала вона, — часу немає.

Вона казала правду, бо день був сповнений різних рутинних, але важливих державних подій, головна серед яких — зустріч президента Волі й державного секретаря Богошитської з дипломатичним корпусом з метою роз'яснення мирних ініціатив України–Руси, що лежать в основі Тристороннього пакту.

— Увечері вашу резиденцію висадять у повітря, — наважився нарешті Гоб сказати головну новину. — Не надумайте ночувати.

— Хто сказав?

— Слизовики з каналізаційних мереж. Вони бачили, як під філармонію… пробачте, під резиденцію підводять вибухівку. І розмови чули.

— Хто?

— Невідомо. Якісь люди в масках.

Сік виявився таким холодним, що тіло Богошитської почало тремтіти.

— Не ночуйте сьогодні тут, — порадив Гоб, підводячись з‑за столу бо погляд Богошитської не віщував нічого доброго.

— Почекай, — гукнула Ерна Еріхівна, боячись залишатись сама, наче Гоб був останньою рідною істотою, яка кидала її напризволяще.

Та постать у брудному балахоні вже зникла за дверима роздягальні.

* * *

…Того ж ранку Оля Гудима приїхала до лікарні на Солом'янці: тут уже працювало відділення для лікування наркоманів на сто п'ятдесят ліжок; в окремому корпусі розміщався хоспіс на сорок ліжок для слизовиків, що помирали від передчасної старості, викликаної вірусом PSV; у відділенні реабілітації відкрили соціальний центр допомоги слизовикам — з їдальнею, куди міг прийти кожен бажаючий, приміщенням для гіпнозу і спортивним залом. Тут містився невеличкий Олин кабінет, де збиралися її добровільні помічники — молоді лікарі–ентузіасти, студенти медики, колишні наркомани, самотні жінки, які хотіли допомогти нещасним слизовикам.

У кабінеті ще нікого не було: чи тому що Оля приїхала зарано, чи охорона посилила режим і майже нікого до кабінету не пускала. Сівши за комп'ютер, Оля вирішила увійти до Євронету, а через нього спробувати лінкнути Балтимор, щоб ознайомитися з роботою аналогічного центру DAP — для drag addict persons — при університеті Джона Гопкінса. Дивно, але вона не змогла увійти до мережі Євронет, хоча ще вчора зв'язувалася з колегами у Гданську й Дубліні. Навіть спроба зв'язатися з наркологічним госпіталем у Херсоні їй не вдалася. «Господи, — зітхнула вона, — який бардак. Робимо крок уперед, потім відступаємо — і знову долаємо труднощі». Потім подумала, що виною всьому є загальний страйк, хоча навряд чи автоматизовані сервери, роботу яких було недавно відновлено, беруть участь у страйку.

І в цю хвилину у вентиляційному отворі стелі кабінету з'явилася голова Чага, який своїм третім оком на зморшкуватій лисині уважно оглянув приміщення й, не побачивши жодної загрози для себе, спритно, наче Спайдер, спустився по стіні. Оля приклала палець до вуст й показала на двері, за якими розташувалися її охоронці. Сьогодні їх було четверо замість двох, і це її обурило. Збиралася увечері дати шановному генералу Гайдуку добрячого прочухана: чи військовій розвідці вже зовсім немає чого робити?

Тимчасом Чага, на якому красувалася нова жовтенька майка з гордим написом «Я не вживаю галуїн», наблизився до столу й прошепотів:

— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? в місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.

— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події. Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.

— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.

— A ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.

Третє око на його лисині винувато закліпало.

— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…

Він навіть підняв майку, заголивши худе тіло.

— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.

Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.

Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.

— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.

— Він ворухнувся, — радість переповнювала її.

— Хто?

— Син! Що з вами, пане генерале?

— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.

— Але, пане генерале…

— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.

Зв'язок перервався.

* * *

Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І–фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»

Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу–диктанту, який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.

Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна–Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?

Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову, не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920—1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.

— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.

— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину..

— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України–Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу, а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.

Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту, Воля знову як і в минулому відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.

Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки–но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу Воля набрав номер Розвідувального комітету. Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.

— Я слухаю, пане президенте.

— Хочу з вами зустрітися, Ігорю Петровичу.

— Коли? — в голосі Гайдука не було ні здивування, ні радості — лише холодна офіційна ввічливість.

— Сьогодні ввечері о сьомій. Я чекаю на вас у палаці.

— Буду — відповів Гайдук й одразу відімкнув геджет.

* * *

Тридцятишестиповерхова башта, в якій колись жила з батьками Ерна Еріхівна Богошитська, стояла порожня: більша частина мешканців померла під час Великої Темряви й Чорного Мору а ті, хто залишилися в живих, розійшлися по селах і так і не повернулися; Богошитська, ще будучи членом ЦКР, потурбувалася переписати на себе цю власність. Будинок почистили, відремонтували, налагодили роботу ліфтів, поставили внизу варту — щоб відбивала спроби слизовиків перетворити елітну споруду на содомогоморний бардалей.

Стоячи на тридцять п'ятому поверсі перед ледь прочиненим вікном, Ерна дивилася на зелені лісові масиви, що підступали з заходу до Окружного шосе, — і ці поліські пейзажі, залляні літнім сонячним світлом, ледь задимлені легким туманом відстані, викликали в неї сум, якого вже давно не знала, — сум за батьками, які так любили свою маленьку Ерночку, сум за дитинством, за втраченими ілюзіями, їй раптом схотілося відкрити навстіж вікно й полетіти над шосе на південь — над Вишневим, над соснами Боярки до рідного Василькова, до їх старого дерев'яного будиночка біля Застугни; знову сидіти у дворі за дощатим столом й малювати своїх улюблених птахів; а поряд, відбиваючись від ос, щоб мама варила вишневе варення на літній печі й Ерночка бігала раз за разом лизати біло–червону солодку піну, яку мама збирала великою дерев'яною ложкою з булькаючої поверхні й скидала на тарілку. Вітер з лісів розкидав папери по кімнаті, й Богошитська зачинила вікно, наче відрізала всі спогади та ілюзії.

Пішла до ванної кімнати, стала перед дзеркалом й почала краяти ножицями вибілені патли, знищуючи досконалий витвір перукарського мистецтва Льоні Брежнєва. Потім вичавила з тюбика чорну фарбу й густо намастила нею голову, попередньо одягнувши полілатові рукавички. Одразу відчула аміачний запах — добре, що не сірчаний. Через півгодини стала на коліна перед ванною й пустила на голову струмінь теплої води.

Відновивши природний свій колір, який, хоч як дивно, сподобався їй більше блондинного, Ерна Еріхівна витягла з торби принесені нею з канцелярії паспорти — всього чотири, на ім'я Хельги Мюллер, Оксани Хлузько, Катажини Дембко та Марфьони Каретникової — й сховала за підкладкою легкого плаща, виготовленого зі спеціальної радіопоглинаючої тканини, що гарантувала невидимість на екранах радіолокаторів. Нарешті дістала з комори, де зберігався ще з батьківських часів різний мотлох, картонну скриню й поклала на паркетній підлозі найбільший свій скарб: PFD‑X15 — personal flying device, апарат індивідуального лету, взятий на озброєння ізраїльськими десантниками й українськими військовими розвідниками.

Почувши тупіт і гуркіт згори, з пентхаузу Ширки, зрозуміла, що то її охорона займає позиції на даху й перетягує меблі на верхньому поверсі. Страх, якого ніколи не знала раніше, стиснув її серце.

84

О 6.45 РМ бронеавтомобіль Гайдука «Козак Мамай-2» з десятьма спецназівцями, очолюваними Чмілем, під'їхав з Хрещатика на Європейську площу — до парадних сходів президентського палацу. Численні пости жандармерії не зупиняли «Мамая-2».

Можна було скористатися службовим в'їздом з Трьохсвятительської, але Гайдук, боячись пастки, вирішив увійти до палацу через головні двері: снайпери РОК контролювали площу і вхід до Українського дому.

Однак нічого не трапилося, навпаки, начальник охорони президента Шаміль, якого Гайдук знав ще з часів гетьмана Махуна, зустрів його перед входом й люб'язно запросив до палацу. У вестибюлі світилися лише плафони резервного світла, й перші літні сутінки лягли на постать Перуна, який стояв у похмурій задумі; навіть титановий меч у його руках не виблискував грізно, як колись. Китайської охорони всередині не було — мер China‑town Янь Дун'юе, обурений вбивством Індіри, а ще більше Тристороннім пактом, що суперечив інтересам Піднебесної імперії, відкликав китайських народних добровольців з президентського палацу. Рідновіри також не стояли у почесній варті біля ніг Перуна.

Шаміль ні слова не сказав, побачивши охорону Гайдука, яка щільно оточувала генерала, коли, накульгуючи, повільно йшов він до ліфта: троє увійшли до кабіни з Гайдуком і Шамілем, а семеро кинулися сходами вгору й, захекані, зустріли Гайдука в приймальні президента, заблокувавши про всяк випадок референтів з вечірньої зміни.

Василь Воля зустрів Гайдука на порозі свого кабінету чарівною білосніжною усмішкою.

— Радий вас бачити, Ігорю Петровичу при повному здоров'ї. Мені весь час доповідав професор Поліщук, а ми допомагали йому чим могли — ліками, людьми. Щойно я підписав указ про ваше повернення на посаду після тривалої хвороби. Сідайте, прошу вас. Каву питимете?

Проте Гайдук не причинив за собою двері. До кабінету разом з ним увійшли Чміль та троє охоронців, і генерал став перед відполірованим столом президента (тепер, у згасаючому світлі літнього надвечір'я, яскраво сяяли барвами вітражі у верхній частині башти–кабінету).

Гайдук, вдягнутий у легку літню камуфляжну уніформу витягнув з кишені куртки складений навпіл папірець й розгорнув його.

— Громадянин Капран Василь Маркіянович, — читав повільно, щоб утамувати хвилювання, щоб не зірвався голос. — Рішенням Комітету порятунку, головою якого обрано мене, ви позбавлені посади президента. Вас буде інтерновано без права займатися політичною діяльністю упродовж п'яти років. Причина — ваша нездатність керувати державою, укладення вами зрадницького Пакту Трьох, ваше небажання створити дієздатні Збройні Сили у період зростання зовнішніх загроз самому існуванню держави й народу. Ви зробили все, щоб обеззброїти народ і державу перед лицем агресії.

— Хто ви такий?! — вигукнув Василь Воля, відступаючи впритул до столу й шукаючи кнопку тривоги: сподівався, що, коли натисне її, на порозі з'являться охоронці й знищать цих вторгників на чолі з божевільним генералом, якому забаглося скуштувати влади, що по праву належить йому Василеві Волі. — Ви — зрадник, самозванець, узурпатор! Не ви мені давали цю владу і не вам її забирати!

Воля вже натискав щосили цю рятівну кнопку, але в кабінеті так ніхто й не з'являвся. Не знайомі йому похмурі люди в камуфляжах і з автоматами напоготові мовчки стояли, слухаючи перепалку Василя Волі з генералом Гайдуком.

— Кілька днів тому ми активізували розвідувальний супутник «Січ-77», — наче на таємному брифінгу інформував Гайдук. — Напередодні Великого Вибуху ми встигли закласти в комп'ютери «Січі» великий масив інформації ДерВару, але не встигли проаналізувати… Та не тисніть ви кнопку, ніхто не прийде. Вислухайте уважно. Тепер ми ознайомились з цікавими матеріалами…

— Це брехня! Провокація! — з безнадійною впертістю повторював Воля, думаючи, де подівся Чаленко, який обіцяв бути о 7.00 РМ у палаці зі своїми людьми й знешкодити Гайдука. — Я служив українському народу, а ви — американським курвам. Я боровся, а ви — завжди при владі… Ви краще подивіться, що архів ДерВару каже про цю вашу Олю Гудиму, про її роль у провалах ЛУК та УРА. Врешті–решт, час вам знати, як вона зі мною…

Гайдук, втративши контроль над собою, шмагонув екс–президента топірцем — не загостреною сокиркою, яку тримав у лівій руці, а різьбленою довгою палицею, яка, на диво, не зламалася. Міцною виявилася деревина карпатська.

— Ти… Ти… — в нестямі шмагав Гайдук улюбленця мас Волю, — ти знищив українську ідею, ти вбив її на ціле покоління уперед своєю брехнею, своєю зрадою! Ти й такі, як ти, зрадники — Падські, Щенки, Махуни — своєю слинявою брехнею про ідеальне минуле, якого не було, і про ідеальне майбутнє, якого теж не буде, обманювали народ, породжували ілюзії, замість того, щоб казати правду! І не зраджувати людей!

Василь Воля від ударів впав на коліна перед Гайдуком й, схлипуючи від страху болю й приниження, затуляв голову руками, по яких пройшовся карпатський ціпок генерала.

— Народ хотів чути неправду, народу потрібні ілюзії, — виправдовувався він.

— Народ? Народ тисячу разів розумніший за тебе і мене, — Гайдук вже не бив екс–президента, тільки поклав йому на плечі топірець, щоб Воля не смикався. — Ти все спаскудив своєю брехнею і своїм пафосом, своїми обіцянками щасливого життя вже завтра. Ти нічого не вмів будувати… тому й пішов у революціонери. Ти такий самий слизовик з КОМАН, тільки під іншим прапором.

— Обіцяють усі, — стогнав Воля, — і ви так робитимете! Влада без цього не може існувати. Без обіцянок.

— Ти хоч раз побував у військових частинах, відвідав підприємства оборонного комплексу? Хоч одну доповідь Розвідувального комітету прочитав? Ти побував у лікарнях для бідних, у дитячих будинках, у заводських їдальнях? Ти знаєш,в якому стані наука? І взагалі — розумієш, що таке держава? Ти цікавився тільки своєю трухлявою археологією, мертвою глиною, що належала невідомим зайдам.

— Без минулого немає держави!

— І тому ти продав майбутнє Ніколаю Третьому? Ти подумав про наслідки пакту? Знаєш, хто стане правителем Малоросії, як прийдуть сюди війська Північного союзу?

— Хто? — вперше боязко підвів голову Воля.

— Твій друг Крейда, який спустить з тебе шкуру. Вставай, досить рюмсати.

Підвівшись з підлоги і схиливши голову Воля попрохав:

— Я піду. Але дозвольте мені піти з честю.

— Спробуй, — Гайдук топірцем підштовхнув Волю до стільця.

Воля, діставши з шухляди папір і ручку написав короткий текст і подав Гайдукові: «Враховуючи скоєні мною помилки, складаю з себе повноваження президента України–Руси. Прошу народ України–Руси вибачити мені. Василь Воля, 15 червня 2079 рік».

Нестерпний біль охопив Гайдукову спину — треба було знову ковтати знеболювальне.

Відчув, що ступив на край прірви, назва якої — вища влада в державі Україна–Русь.

Перед ним у руїнах лежала страшна, нещасна країна, яка не хотіла жити по–старому. Попереду — або перемога, або загибель.

85

За Богошитською, яка була відрізана від будь–яких засобів зв'язку й неприкаяно перебирала свої дитячі малюнки в порожній батьківській квартирі, прийшли опівночі.

Щойно почула гуркіт двигунів десантної «черепахи» й постріли на даху башти, як швидко й неполохливо, наче тренувалася все життя, вдягла апарат індивідуального лету, на груди почепила автомат–пістолет, накинула на плечі плащ з паспортами і, ставши на підвіконні, глянула вниз: по Окружному шосе повзли поодинокі світлячки фар, у приміських лісах причаїлася непроникна темрява, наче збереглася там з часів Київської Русі. Зітхнувши, ввімкнула апарат й зробила рішучий крок у ніч, у небуття, у невідомі світи.

Коли до квартири на тридцять п'ятому поверсі увірвалися оперативники РОК, там було темно і порожньо, тільки вітер вганяв усередину білі тюлеві крила фіранок. Пошуки тіла Богошитської у радіусі п'ятиста метрів навколо башти, в якій Ерна Еріхівна опинилася 15 червня, не дали результатів. Якась парочка, яка займалася коханням на узбіччі Окружного шосе у відкритому електромобілі, стверджувала, що наче якесь видиво в подобі людській чи відьомській прошелестіло над ними, та їм ніхто не повірив — надто далеко стояли вони від дому Богошитської і надто п'яні були тої ночі.

Чаленко був заарештований у підземному тунелі, яким рухався з Володимирської до президентського палацу.

Заарештували його свої ж співробітники Центрального управління контррозвідки, з якими агентура РОК провела відповідну роботу. Його відправили до в'язниці РОК на Дегтярівській, де першу бесіду провів з ним Микола Мармиза.

Переворот йшов за планом, й уже о 2.00 AM 1б червня був завершений: в руках армії та розвідки опинилися всі урядові будівлі, сенат і ЦУК, вузли зв'язку і магістральні сервери Інтернету, оборонні об'єкти та штаб–квартири партій, редакції газет та центральне телебачення, банки, залізничні й автобусні станції, аеропорти.

86

О сьомій годині ранку на екранах телебачення, комп'ютерів і геджетів на території всієї країни з'явився Гайдук в оливковій формі генерала з чотирма ледь помітними зірочками на польових погонах. Був невиспаний, погано поголений — від гриму відмовився, — але жорстко твердий. Запис робили в армійській пересувній телевізійній студії, де ледве знайшли державний прапор, щоб на його тлі виступив Гайдук.

— Громадяни України–Руси, — сказав він, і темний погляд його, здавалося, вивчав кожного, хто дивився на екран. — Сьогодні, шістнадцятого червня 2079 року вночі Комітет порятунку — КОПОР, сформований з представників Збройних Сил України–Руси та громадянського суспільства, перебрав на себе усю повноту влади в державі — як у столиці Києві, так і в усіх землях. Мене, генерал–полковника Ігоря Гайдука, обрано головою комітету.

Президент Воля добровільно подав у відставку, частина державного керівництва інтернована. Створено спеціальний військовий трибунал, який розслідуватиме вбивство Індіри Голембієвської та інші резонансні злочини, зокрема корупційні.

На засіданні КОПОР було одноголосно прийнято рішення про негайну денонсацію Тристороннього пакту, як акту державної зради. Ми заявляємо, що жодні військові формування інших держав, хоч би під яким приводом діяли, не порушать священних рубежів нашої держави.

У зв'язку з існуючою загрозою агресії проти України–Руси на всій території держави, в усіх її землях, вводиться надзвичайний стан. До кожної землі призначено військових комендантів, під контролем яких перебуватимуть земельні уряди і органи місцевого самоврядування. Оголошується загальна мобілізація резервістів до рядів Української Народної Армії, головнокомандуючим якої призначено бригадного генерала Ігоря Палія. Всі козацькі братства і приватні військові формування поставлено під контроль командування УНА.

Комітет порятунку закликає народ до захисту Вітчизни, до опору агресорам.

В рамках надзвичайного стану всі політичні партії припиняють своє існування, сенат розпущено, вибори президента і членів парламенту відкладаються на строк від двох до чотирьох років. Ліквідуються партійні засоби масової комунікації, вводиться цензура на телебаченні й в Інтернеті.

Застосування таких жорстких заходів диктується необхідністю заспокоєння розбурханого політичною боротьбою суспільства, припинення братовбивчої пропаганди, спрямованої не на консолідацію, а на зростання розбрату і ворожнечі, на поділ народу України–Руси на окремі частини, на підтримку сепаратистських антидержавних рухів.

Категорично забороняється й буде суворо каратися діяльність, спрямована на роз'єднання держави, на протиставлення і протистояння різних земель, на посилення соціальної та національної ворожнечі.

Ми не допустимо розбрату на національно–мовному чи релігійному ґрунті. Єдиною державною мовою на території України–Руси оголошується українська мова, при цьому забезпечується захист і повага до всіх регіональних мов, представлених на території держави.

Будуть суворо покарані вияви неповаги до державної мови та інших мов, до державних символів України–Руси.

У найближчий час всі громадяни держави повинні скласти присягу на вірність Україні–Руси. Хто не бажає складати присягу громадянина, має можливість бути зареєстрованим як агент впливу іншої держави. Порушники позбавлятимуться громадянства України–Руси і всіх соціальних і майнових прав, що витікають з факту громадянства.

Сформовано Вищий військовий трибунал і трибунали нижчих рівнів, мета яких — забезпечити справедливе судочинство. За будь–які спроби підкупу судів винні будуть засуджені до вищої міри — розстрілу.

Шановні громадяни України–Руси!

КОПОР не збирається створювати новий тиранічний режим, яких уже було вдосталь у нашій історії. Ми сповнені рішучості дати нашому народові спокій, мир і стабільність у період відродження Вітчизни після важких випробувань Великої Темряви.

Ми не допустимо відновлення в країні феодально–олігархічної кріпацької системи. Кожен громадянин України–Руси має право на власність, включаючи земельну, захищену законом, і на вільну підприємницьку та фермерську діяльність. Від сьогодні починається масове виділення земельних наділів. Насамперед воякам Збройних Сил, що стали на захист Вітчизни.

Природні багатства України–Руси належать всьому народові, а не жменьці корумпованих новобагатьків. Ліси, ріки, озера, берегові зони, місця відпочинку, парки та інші об'єкти оголошуються комунальною власністю і не можуть бути приватизовані.

КОПОР всіляко сприятиме зростанню і збагаченню середнього класу вільних власників та зміцненню демократичного самоврядування й системи соціальної опіки. Територіальні громади, а не політичні партії, стають основою прийняття рішень.

З метою ефективного управління державою ліквідується посада президента як архаїчна і така, що не відповідає реаліям кінця двадцять першого століття. Натомість сформовано Раду менеджерів, які здійснюватимуть координацію й управління в міжнародній, безпековій, військовій, адміністративній, фінансово–економічній, соціальній, науково–освітній та гуманітарній сферах.

Наша мета — створення політичної нації України–Руси, об'єднаної єдиними геополітичними інтересами та амбіційними економічними й соціально–гуманітарними цілями.

Україна–Русь має стати сильною регіональною державою Центральної та Східної Європи, процвітаючою європейською демократичною країною. Наша мета — якнайшвидший вступ до Організації глобальної безпеки. Україна–Русь буде надійною ланкою європейської самооборони.

Від імені КОПОР я звертаюсь до керівництва зарубіжних країн: просимо зрозуміти причини, що спонукали нас на драматичний крок — зміну системи влади в Україні–Руси. Закликаємо сусідні країни, Організацію глобальної безпеки, Конфедерацію країн Північної Америки, Піднебесну народно–демократичну імперію, інші країни виявити мудрість і зваженість в оцінці подій, що відбуваються в Україні–Руси. Наша держава завжди стоятиме на сторожі миру і міжнародної безпеки.

Дорогі співвітчизники, народе українсько–руський!

КОПОР бере владу, а отже, покладає на себе велику відповідальність у тяжкий період нашої історії. З одного боку, з настанням Світла посилилися надії на мирне майбутнє, на подолання жахів Великої Темряви. З іншого — зросла небезпека втратити державу, знову як і впродовж століть, стати об'єктом Великої Гри імперських сил, іноземного панування, жорстокої окупації та колоніального визиску.

Наша доля в наших руках!

Прийшов час істини. Ми переможемо!

Слава вічно юній Україні, слава Древній Руси!

Слава героям Вітчизни — її захисникам!

Промова Гайдука, після якої звучав спів «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, транслювалася щогодини упродовж двох діб. Ніяких інших новин TV не передавало, а телефонний і комп'ютерний зв'язок був заблокований на території всієї країни.

Ніхто не знав, що насправді відбувається в Україні–Руси, але іноземні дипломати і журналісти у своїх донесеннях відзначили байдужість народу до долі президента Волі та його оточення. Підкреслювалось, що жодної демонстрації чи страйку на підтримку Василя Волі зареєстровано не було.

87

Іван Оврамович Крейда дуже зручно всівся на бережку Грайворонки, зарослому високою травою. У ній сховалося відро, куди складав слизьких коропів, які щосили билися в конвульсіях. Був у жовтих трусах з червоними лампасами, в чорному мексиканському брилі–сомбреро зі срібними галунами — в таких ходять мар'яччо на сільські весілля; власне, Крейда не рибалив, а керував процесом, безпосереднім виконавцем якого був його племінник Владислав. Оглухлий і поранений в бою за шотландський замок, Владислав не чув указівок І. О. Крейди, а діяв на власний розсуд. На галявині охоронці смажили коропів, а в казанку парували галушки зі шкварками. У річковій воді охолоджувалися три пляшки горілки «Маршальська», виготовленої на честь І. О. Крейди місцевою фабрикою безалкогольних напоїв. Серце майбутнього правителя Малоросії і СОДР сповнювало тихе щастя: за п'ять днів він з військами 2–го малоросійського фронту повернеться до рідної Полтави, стане на коліна, на спеціально обраному телеоператорами місці, й поцілує святу землю — ніяка Венесуела з її розхристаними смаглявими студентками–революціонерками не заступить України.

Місцем для штабу корпусу Іван Оврамович обрав тихий повітовий Грайворон Білгородської губернії, який сподобався Крейді не тільки своїм малоросійським колоритом, а й духом солідності й незмінності: більшість вулиць у цьому містечку носили назви світлого совєтського минулого — свердловаленінакіроваурицькогобольшевіков і т. д. Тому недаремно штаб полтавського добровольчого корпусу ім. І. Ф. Паскевича (корпус, щоправда, складався на дві третини з північнокорейських найманців, бо мужики з прізвищем на «енко» не бажали воювати, а пам'ять про фельдмаршала Паскевича була їм до дупи) розмістився в будинку середньої школи імені Шухова, між вулицями Леніна і Миру. Сполучення Ленін і Мир звучало приблизно так, як Чума і Здоров'я — і це також здалося Крейді онтологічним знаком небес. Від Грайворона, що стояв на російсько–українському кордоні — честь перетнути першим кордон була надана Крейді, — до Великої Писарівки й далі на бойових машинах піхоти «Урал-2000» — вперед до Полтави. Населення радісно вітатиме воїнів–визволителів. Вже на території України, у Великій Писарівці, Крейда мав проголосити створення уряду народної єдності та демократичних ідеалів.

Мрії про це так захопили його, що незчувся, як начальник охорони покликав його до вогнища. Після зради Мартінеса всіх мексиканських охоронців довелося розстріляти, залишилися свої — й цього дивака, який не скидав з себе жіноче норкове хутро, що вже добряче облізло, довелося призначити начальником охорони. Це він застрелив Мартінеса і Гайдука.

Згадка про Гайдука зіпсувала настрій Івану Оврамовичу: ніде в київських ЗМІ не згадувався похорон цієї підлої людини, якій Крейда з відкритим серцем запропонував союз і співпрацію. Але й ознак того, що Гайдук вижив, також не було: посаду Гайдука обійняв якийсь Палій — чи не син полковника Палія з контррозвідки ДерВару? — а слідів існування Гайдука київський резидент Крейди не виявив.

— До столу! До столу! — радісно закликав Владислав Крейда.

«Зовсім оглух і збалдів, — подумав І. О. Крейда з сумом. — Що мені з ним робити?»

Правда, щодо випити й закусити — молодий Крейда аж ніяк не збалдів: і горілку добре наливав, і їв зі смаком, хрумкаючи хрусткі смажені коропи, не боячись риб'ячих кісток, а галушок впорав велику миску. Проте в інших оперативно–тактичних і стратегічних питаннях не тямив нічого, хоч водночас не було жодних доказів, що до свого поранення й контузії розумівся на цих матеріях. «Чи галуїну забагато наковтався, чи смерть дітей його так підкосила?» — Крейда розумів, що втрачає свого престолонаслідника.

Раптом, діставшись вже до галушок, Крейда згадав про Боба — молодого американця спортивного вигляду оператора комп'ютерних мереж, який прибув до Крейди разом з транспортом зброї, закупленої у Рафаїла Фрідмана. Хоч як ненавидів Крейда цього жидівського зрадника і сіоністського агента, але змушений був визнати, що зброю Фрідман продавав найновішу за поміркованими цінами. Крейда розплатився великою партією галуїну, завантаженого до тих самих синіх фур, в яких було привезено зброю.

— Боб! — гукнув Крейда. З‑за кущів, що оточували галявину, визирнув Боб у зеленій альпійській штормовці, який не заважав своїм українським працедавцям споживати алкоголь у великих кількостях. Як мормон, Боб не пив нічого міцнішого за питну воду «Springfield». Ця тактовність молодого меланхолійного американця сподобалася Крейді. А ще більше йому сподобалися професійні Бобові таланти: батарею оперативно–тактичних ракет «Ревенджер XI», супроводжувану Бобом, встановили на березі, там, де Грайворонка вливала свої слабосилі води у Ворсклу Тільки Боб знав таємні коди запуску цих надпотужних і суперточних ракет, і тільки Боб носив звання «missiles' navigator» й міг прокладати маршрути ракет до наміченої цілі.

Крейда, дивлячись на ці шість установок, змонтованих на великих вантажівках, — мобільну РЛС і бронемашину управління комплексом, — радів, мов дитина, якій подарували іграшкову розцяцьковану різнокольоровими вогниками, зброю. Та ракети, запаковані в контейнери, схожі на скрині до сміття, виглядали похмуро. Прикрита маскувальними сітками, батарея була майже непомітна. Але час помсти невблаганно наближався.

Крейда весь вчорашній день присвятив роботі над картою–маршрутом, разом з Бобом визначив цілі атаки. Спочатку хотів одну з ракет спрямувати на Рибальський острів у Києві, щоб знищити Гайдукове гніздов'я, але Боб переконав його, що це марна витрата ракетних потужностей: під час війни такі установи, як РОК, переходять на запасні позиції, у добре замасковані бункери. Краще було, на думку Боба, провести спектакулярний запуск і знищити якийсь символічно важливий об'єкт — чи то президентський палац у центрі Києва, чи один зі старовинних соборів — Печерський чи Софійський, або висадити в повітря дамбу що запирала води Київського моря, — й тоді десятиметрова хвиля штучного цунамі змете все на своєму шляху.

Цей варіант особливо сподобався Івану Оврамовичу, бо при цьому хвиля руйнувала всі споруди на Рибальському острові, всі мости й особливої шкоди завдавала Лівобережжю, заселеному іммігрантами з Азії. Але, з іншого боку Крейда втрачав тисячі споживачів галуїну — тобто підрубав сук, на якому висів його бізнес. Було над чим подумати.

Боб нарешті несміливо наблизився до столу, за яким сиділи обидва Крейди.

Щоб здивувати охоронців своїми поліглотними здібностями, Іван Оврамович вийшов з‑за столу.

— Гав ар ю? — плеснув він Боба по плечу.

— I'm fine, — чемно відповів Боб.

— Сідай, Бобе, до столу — привітно запросив Крейда. — Чарку вип'єш?

— Пане маршале, пане маршале! — до Крейди підбіг начальник охорони з м'яким, згорнутим, наче шовкова хустка, екраном штабного комп'ютера. Розгорнувши й закріпивши на кілках великий екран, охоронець увімкнув звук.

На екрані Крейда побачив Гайдука — жорсткого і непримиренного, змарнілого, але живого; він уперся своїми чорними очима в Крейду, наче Іван Оврамович був його єдиний глядач і слухач. Лунали слова заяви КОПОР, які вихолоджували душу Крейди, немовби раптом постала на його шляху крижана брила, яку ні обійти, ні розколоти.

— Владиславе, Владиславе… Скільки можна жерти? — показав Крейда на екран, що ворушився на вітрі, наче простирадло, яке сохне у дворі на сонці. — Ти розумієш,що сталося? Гайдук — диктатор України!

Але Владислав Крейда, перейшовши на вегетативний спосіб існування, ніяк не відреагував на цю новину, продовжуючи доїдати галушки. «Доведеться дати йому добрячу дозу галуїну», — з жалем вирішив І. О. Крейда.

Охоронець Крейди в жіночому норковому хутрі, який не дострелив Гайдука, заціпенів від жаху, побачивши на екрані живого генерала: вирішив негайно тікати від Крейди подалі й податися до вільної території Воркута, туди, де створено було ще до Великого Вибуху Глобальний концентраційний табір (ГОТ) для особливо небезпечних кримінальних злочинців з різних країн світу Знайомі хлопці з Кременчука працювали в ГОТ охоронцями й кликали свого дружбана туди — і робота неважка, й не дуже холодно — особливо тим, хто працює в цеху–крематорії, — й платять непогано.

А увечері на персональний лептоп І. О. Крейди прийшов лист від Гайдука:

«Рекомендую утриматись від участі в операції «БІС» як такій, що злочинно порушує міжнародні норми. Попереджаю, що кожен, хто наважиться взяти участь в агресії проти України–Руси, буде жорстоко покараний відповідно до Женевських конвенцій. Ніякі виправдання щодо необхідності виконання злочинних наказів не будуть взяті до уваги.

Наказую до 6.00 РМ 18 червня оголосити про свою неучасть в операції за адресою COPOR@ukr.net і розійтися по домівках, залишивши зброю і бойову техніку на місцях.

Невиконання цього наказу вважається злочином і буде покаране.

Голова КОПОР, член Ради менеджерів, координатор з міжнародно–безпекових питань держави Україна–Русь, Генерал–полковник І. Гайдук. 15.06.2079 р. Київ».

Послання аналогічного змісту одержали командуючі фронтами, начальники штабів, генерали і офіцери військ Північного союзу — всього десятки тисяч військових і цивільних, причетних до операції «Брати і Сестри».

88

У Чабанах сталися зміни: територія саду де стояв дерев'яний будинок, була оточена мотками колючого дроту, при в'їзді працював КПП, на якому чергували військові поліцейські в білих касках, а неподалік будинку, де зустрілися у квітні Янь та Інь Гайдука і Олі, розташувалися легкі алюмінієві модулі з плетивом антен, біля яких поралися люди в комбінезонах.

І хоча всередині будиночка все було, як тоді — у квітні, навіть палав камін, хоч надворі стояла літня спека, відчуття втраченого щастя переслідувало Олю: наче щось чуже, казенне увійшло до цих покоїв без її дозволу немовби стала вона часткою військової машини. Це почуття нагадало їй час, коли зникла «черепаха» з Гайдуком і коли його долю вирішували чужі, незнайомі люди. Охоронці намагалися їй не надокучати, не вступати в розмови з нею, і часом вона почувалася, як школярка посеред заклопотаних дорослих з їх незрозумілими справами.

Коли вранці 16 червня побачила на телеекрані Гайдука, остовпіла спочатку; потім, прослухавши кілька разів його заяву, вона гірко заплакала, остаточно переконавшись, що він не довіряє їй. Надвечір Гайдук заскочив на кілька хвилин до Чабанів. Підійшов до похмуро–заплаканої Олі, притиснув її до себе й поцілував, але вона відсунулася від нього, пересіла до крісла й мовчки спостерігала гру полум'я в каміні — безглузду як і все, що відбувалося навколо неї.

— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг інакше.

— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низько вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?

В її очах стояли сльози гніву Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву з золотим листям китайську порцелянову вазу весільний подарунок Янь Дун'юе; минулого разу коли вони робили дитину Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.

— Якщо ти зараз не припиниш істерику, втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.

— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.

— Я нікуди не поїду — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара–Хан чи Піночет, як їх там…

— Генерал Ярузельський.

— Ви вже замовили собі трон? — спитала.

— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.

— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу. Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.

Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.

— Ігорю Петровичу, вибачте. Час їхати.

І одразу ж сховав голову за одвірок.

— Вибач, більше не можу — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.

Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.

— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.

— Це наш син. Все можливо.

— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.

— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину, яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.

— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.

— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.

— А чому не Петрик?

— Тому що це моя дитина.

Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.

— Це з тої яблуні, що в саду.. Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.

— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.

Вже виходячи з будинку Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.

— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?

— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.

89

Батьком тих хижаків, що їх побив Фавн на Дніпровій горі, був велетенський вовк Фенрир, який жив на Півночі і якого однаково боялися боги, велетні і люди. Ніхто не міг утамувати жадобу Фенрира, який пожирав усе, що траплялося на його шляху — так одного разу у нестримній люті він проковтнув сонце і настала Велика Темрява.

Боги намагалися вгамувати Фенрира й викували міцний ланцюг, умовили вовка накинути на себе, але він легко розірвав ланці. Тоді змайстрували з надміцних титаново–нікелевих сплавів другий ланцюг — Фенрир порвав і його.

Оскаженілий від жадоби помсти, голодний Фенрир прийшов на українські землі, щоб забрати всі багатства і знищити люд мирний. І тоді біля Чорної гори, окропленої кров'ю Фенрирових вовченят, його зустрів Фавн і запропонував парі: якщо Фенрир не зможе розірвати Фавнові пута, вовк повернеться до свого острова в Льодовитому океані й не чіпатиме ніколи Україну–Русь; якщо ж розірве пута — загинуть і Фавн, і Україна.

Фавн та його майстри сплели третю чарівну сітку з таких компонентів, як шелест котячих кроків, дихання риб, пташиний спів, коріння гір наддніпровських, жили вола та волосся з жіночої бороди, — і накинули на Фенрира. Той заревів, борсаючись у мережі, але не зміг її розірвати. Лишень устиг перегризти Фавну хребет, та отець усіх богів Один — головний Фенрирів ворог — устиг витягти Фавна з пащеки скаженого вовка. Сітку, в якій у нестямі бився Фенрир, почепили до трьох гігантських гелікоптерів «Сікорський-079» підняли в небо й відтягли на Нову Землю, де кинули до шахти, в якій колись відбувалися випробування атомних і водневих бомб.

Фавну ж поставили штучний надміцний нанопластиковий хребет, він одужав і знову усамітнився в своїй печері, щоб зцілювати всіх, хто приходить до нього.

90

Конунг Фенрир Сьомий одержав персональне послання від Гайдука. Конунг, який командував 1–им малоросійським фронтом, отаборився в Мозирі, звідки його війська мали наступати на Коростень — Житомир — Вінницю. На цьому напрямку було сконцентровано дві тисячі бойових штурмових платформ «Дракар–VIII», крилаті ракети «Тор-19», далекобійні вогнемети дальністю до ста кілометрів, гігантські транспортні гелікоптери «Сікорський-079» та багато інших цікавих сюрпризів. Штаб конунга розмістився у найвищій сталебетонній будівлі Мозира — Палаці справедливості, на вулиці Гоголя, на самому березі Прип'яті. Тут в одному будинку поєднувались тюрма, жандармське управління, районна прокуратура, КДБ, притулок для бомжів та родильне відділення.

Власне, першим з посланням Гайдука ознайомився Ольгерд Санін, якого покликав до таємного відділу шифрувальників його помічник Святополк Рьонгвальд, що чергував того дня біля персонального комп'ютера конунга. Санін, приємного вигляду русо–арієць з білявою, клинцем, борідкою і набряклими від недосипу повіками, почувши від Святополка новину прибіг на третій поверх й почав уважно вивчати текст послання:

«Ваша Величність,

До Вас звертаюся я, генерал Гайдук, голова Комітету порятунку, який перебрав на себе всю владу в Україні–Руси. Я глибоко поважаю Вас як хороброго воїна, як видатного військового лідера варягів, з якими нас єднають глибокі історичні зв'язки минулого ще з часів Київської Русі. Через те нас особливо занепокоїла звістка про участь скандорусів під Вашим керівництвом, Ваша Величність, в агресивному, несправедливому, загарбницькому поході разом з ворогом скандинавської незалежності царем Ніколаєм Третім і зрадником та катом українського народу, міжнародним злочинцем наркобароном Крейдою І. О.

Агресивна війна, яку ось–ось мають розв'язати проти України–Руси названі вище авантюристи, безперечно, буде засуджена світовим співтовариством, вона викличе хвилю народного гніву українців і зазнає поразки.

Закликаю Вас, Ваша Величносте, утриматися від участі в операції «БІС». Цим самим Ви збережете людську силу — мужніх чоловіків, таких потрібних народу Скандинавії, — й врятуєте дорогоцінну бойову техніку. Хочу нагадати, що місто Мозир, в якому перебуває Ваш штаб, пов'язують з українським містом Коростень, куди Ви збираєтесь наступати, давні узи дружби. Замість участі в операції «БІС» пропоную Вам розпочати сепаратні переговори. Ми готові підписати з Вами взаємовигідну угоду про продаж зерна взамін на поставки високотехнологічних товарів (бойові «черепахи», «Вольво», броньовані платформи «Дракар–VIII», надміцні пластмаси, стрілецька зброя, лікувальні препарати).

Ми також готові розглянути питання безмитного проходження товарів і купців по шляху «з варяг до Середземного моря» — в обмін на такі ж преференції для руху наших товарів до північних портів.

Чекаю Вашої позитивної відповіді до 6.00 РМ 18 червня. Не хочу погрожувати, але Ваша відмова призведе до тяжких наслідків і, можливо, до ліквідації Вашого королівства.

З повагою Координатор з міжнародно–безпекових питань держави Україна–Русь Генерал–полковник І. Гайдук 16.06.2079 р., Київ».

— Оце так, — сказав Ольгерд Санін, прочитавши послання. — От сука хохляцька… Що скажеш?

Святополк Рьонгвальд покліпав задумливо світлими віями, потер зап'ястя, чорні від тортур у Гайдукових застінках, і лише тоді порадив:

— Негайно показати конунгу. Я пішов би на переговори. Воювати завжди встигнемо. Та й не до війни народу. Тільки б вижити.

— Ти розумієш, що кажеш? — прошепотів Санін, озираючись, чи бува ніхто не чує їхньої розмови. — Якщо люди Савелія дізнаються, нам кінець.

— Треба йти до конунга, — наполягав Святополк. Раптом почувся йому запах землі батуринської, привиділися світло–зелені смуги озимини, побачив він братів своїх і Мар'янку, які стоять перед хатою, чекають на нього увечері, коли йде він з поля. — Ти уявляєш, якщо ми цього не покажемо? Конунг шкуру з нас здере.

Нарешті, після довгих вагань, Санін вирішив запросити конунга до приміщення шифрувальників, щоб у штабі ніхто не помітив слідів документа, що невідомо яким чином надійшов на найбільш захищену особисту електронну адресу конунга.

Через півгодини, закінчивши оперативну нараду штабу фронту, де визначалися остаточні параметри і графік прориву, уточнювалися завдання, поставлені перед окремими частинами, й узгоджувалася дислокація об'єктів госпітальної бази фронту (аналітики передбачили втрати в перші сім днів війни у кількості тридцять сім тисяч вояків), конунг спустився з зали засідань на десятому поверсі, звідки можна було спостерігати, як завантажуються на баржі конструкції зернопроводів та інша бойова техніка, на третій, до відділу шифрувальників, що сиділи ізольовано, в колишніх камерах для в'язнів, аби міцніше утримувалися військові таємниці.

Уважно прочитав лист Гайдука і спитав:

— Хто це читав? — ліве око конунга кліпалось частіше, ніж зазвичай.

— Тільки він, — указав Санін на Святополка. — Він чергував за комп'ютером. І я, звісно.

Конунг був одягнений в уніформу скандинавської Крижаної гвардії — літню легку кольчугу з надміцного кулевідпорного пластику; на кольчузі не було жодних знаків розрізнення, лише номер 001 на лівій частині, де серце, свідчив про найвищий ранг воїна.

— Що скажеш, Ольгерде? — спитав конунг.

— Звучить дуже заманливо. Треба почати з ним гру.

— А як же пакт?

— Не ви ж підписали, Ваша величносте. Я. Ваша честь не постраждає, — сказав Санін. — Що з мене візьмеш?

— Тоді починайте гру, — прошепелявив Фенрир. — Дайте Гайдуку сигнал. А ми подивимось. Якщо у другого і третього малоросійських фронтів усе піде добре, ми виступимо. З запізненням на три–чотири дні. А поки нас ніщо не підганяє. Клаузевіц казав, що війни треба вигравати без ведення воєнних дій.

Конунг згадав про «Чорнобиль-30», що лежав зовсім недалеко від Мозира, звідки можна було чекати будь–яких неприємностей. Варязька розвідка доповідала конунгу про наявність у «Чорнобилі-30» кобальтових ядерних бомб, вибух яких створював надпотужне радіаційне випромінювання і знищував усе живе в радіусі 200 кілометрів. Ні кольчуга, ні стіни цієї в'язниці, ні броня «Дракарів» не врятує.

Війну можна було починати проти президента Волі. Війна проти генерала Гайдука — цього шаленого диктатора Дикого Поля — ставала надто небезпечною розвагою. Конунг згадав долю короля Карла XII.

91

I все ж таки війна почалася.

На таємному засіданні Комітету порятунку було прийнято одноголосне рішення погодитись з аргументами генерал–полковника Гайдука і почати превентивну операцію «Стратегічний параліч» у ніч на 19 червня, напередодні найкоротшої ночі року випередивши на кілька діб ворога.

Війна почалася з тиші, в якій звучав на повну силу спів солов'їв по обидва боки державного кордону; почалася з того, що значна частина офіцерів і солдатів агресора, отримавши листи Гайдука, вирішила покинути бойові позиції й повернутися додому і ніякі розстрільно–загороджувальні загони СС — Суздальські спецслужби — не змогли стримати цей рух дезертирів, що дезорганізував і без того погано налагоджені бойові порядки; війна не почалася з залпів крилатих ракет по штабах військ Північного союзу як очікувалося, не було жахливих пожеж нафтобаз і складів боєприпасів, не загинули тисячі мирних жителів у своїх домівках, не постраждали діти, яких ніхто з оточення імператора Ніколая Третього не сподобився евакуювати з зони бойових дій у безпечне місце; DDoS–атака з території п'ятдесяти трьох країн, де працювали військові представники РОК, ударною силою якої стали триста шістдесят п'ять тисяч комп'ютерів, повністю вивела з ладу державні й військові комп'ютерні мережі Суздаля. Спроба імператорського особливого корпусу хакерів імені Васілія Іванькова — вісімнадцятилітнього геніального російського хакера, страченого в Америці на електричному стільці за викрадення ста мільярдів глобо з банку резервної системи, — провести атаку–реванш на комп'ютерну мережу розумово відсталих хохлів закінчилася крахом: до зовнішніх мереж було під'єднано всього двадцять п'ять комп'ютерів. Решта мереж не мали виходу назовні.

Хаос і паніка у військах Північного союзу зростали упродовж усього дня 19 червня: раптом вийшли з ладу лінії електропередач, з труднощами відновлені після Великої Темряви саме під початок малоросійської операції. Імператор Ніколай Третій, що розмістив свій штаб у Брянську, бігаючи в нестямі довгими коридорами будинку обкому комуністичної партії, гнівно вигукував накази, що суперечили один одному, вимагав покарати винних і нарешті наказав розстріляти педантичного маршала Ганса Муратмухамедова — начальника Генштабу військ вторгнення, що ще гірше заплутало ситуацію, бо комп'ютерна пам'ять маршала могла б стати в пригоді, коли системи зв'язку і управління розвалювалися на очах розгублених генералів.

Генерала психологічних військ Корнілова–Кисельова врятувало від імператорського гніву те, що він сховався в жіночому туалеті, присівши навпочіпки на унітазі так, що генералових ніг не було видно знизу.

— Немедленно начинаем атаку! — гукав у коридорі імператор. — Поднимайте в воздух самолеты и ракеты! Выводите танки! Свяжитесь с Фенриром, с Крейдой, с Миллерово и Севастополем! Пусть тоже начинают!

— Ваше Величество, связи с фронтами нет, — намагався пояснити Родіонов–Дюбуа, наражаючись на смертельну небезпеку.

— Как нет? Почему нет? Кто отвечает за связь? Расстрелять!

Імператор, одягнений у військову форму полковника царської армії часів Першої світової війни — такий самий мундир полюбляв носити Ніколай Другий, — прибіг до вузла зв'язку головного командування операцією «БІС», де стояли найпотужніші комп'ютери, нещодавно закуплені у Фрідмана, завдяки яким блискавично вирішувалися всі оперативно–тактичні проблеми ведення наступального бою.

Тут панувала паніка. Оперативний персонал, звичайно, не міг знати, що почався другий етап операції «Стратегічний параліч»: імператор не повірив власним очам, побачивши, як комп'ютери, куди заздалегідь були закладені «логічні бомби» — тобто програми самознищення, почали вибухати й розсипатися на частини. В повітрі літали розплавлені плати, згорілі мікропроцесори (Родіонов–Дюбуа встиг врятувати улюбленого монарха, кинувши його на підлогу і прикривши підлітка плащ–накидкою).

Виконуючи наказ імператора, граф Буйський вислав вістових на аеродром, щоб підняти в небо винищувачі–бомбардувальники восьмого покоління «Су(м) — 307» для нанесення удару по Малоросії, але опівдні над розташуванням військ Північного союзу зависли сотні безпілотних літаючих апаратів серії класу «Ghost» («Примара»), озброєних новою, виготовленою в «Чорнобилі-30», зброєю — електромагнітно–пульсовими гарматами, які послідовно і безжально знищували комп'ютери радіолокаційних станцій, центрів управління летами, електронне обладнання ракетних комплексів та літаків, двигуни танків, вантажівок і платформ «Дракар–VIII».

Шморгун також вніс свою лепту в справу розгрому Північного союзу: виявилося, що бензин, керосин, дизпальне та горючо–мастильні матеріали, що їх так щедро постачала на Північ фірма «ВК», хоч і відмінної якості, містили в собі певні нанодомішки, які можна було активізувати радіосигналом, — пальне, залите в баки літаків, танків, вантажівок, БМП та інших рухомих об'єктів, раптом перетворювалося на чорну в'язку рідину непридатну до вжитку. Саме тому на маршруті Брянськ — Суздаль загинув лайнер імператора «Илья Муромец–SXI», керований особистим пілотом Ніколая Третього, кавалером Чорної Зірки Кара–хана, графом Максом фон Йденкопфом. Цим літаком молодий російський цар передав своїй коханій Брунгільді Фебцайт букет запашного білого бузку й аудіозапис співів курських солов'їв. Після падіння літака в лісах під Володимиром в масиві обгорілих його уламків можна було почути любовне щебетання солов'їв. «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат…»

Особлива історія на цій війні спіткала Івана Оврамовича Крейду. Увечері 18 червня зник американець Боб. Люди Крейди пояснили це тим, що тихий ракетний штурман подався на вечорниці до грайворонських молодиць, які своєю красою не поступалися дівчатам полтавським. На другий день, коли зв'язок був заблокований й почалася паніка, Крейда, не очікуючи наказу імператора, вирішив на свій страх і ризик розпочати власну війну навіть зрадів, що зможе оголосити створення уряду єдності на чотири дні раніше. Диспозиціям цього мудака, маршала Ганса Муратмухамедова, він все одно не довіряв, знаючи, що брати–слов'яни будь–який порядок перетворять на бардак.

Тому погнав на конях (бронеавтомобіль чомусь не заводився) з начальником охорони замість кучера до берега Ворскли, де стояла батарея ракет «Ревенджер XI».

— Швидше, швидше! — нетерпляче підганяв Іван Оврамович північнокорейського майора, командира батареї. — Шнеллєр! Віво! Промптлі! Спідлі! Запускай!

— Хольосьо, — пролепетав майор, давши команду на запуск.

Іван Оврамович, задихаючись, ледве добіг до командної машини.

— Владиславе! — гукнув Крейда, побачивши племінника, який, безтямно відкривши рота, дивився на ракети, наче мала дитина. — Ховайся до броніка!

Але племінник не чув його, а навпаки — посунув до найближчої установки, з якої вже поповз білий дим, загуркотіли двигуни.

— Нєхольосьо! — суворо сказав північнокорейський майор, грюкаючи бронедверима й щільно зачиняючи їх.

Із завмиранням серця стежив Крейда через перископ за Владиславом, який майже впритул підійшов до пускової установки. Тремтіли на старті ракети, перш ніж вогненними стрілами — знаками Армагеддону — злетіти і влучити у серце ненависного ворога.

Та сталося неочікуване. Найнадійніші американські ракети «Ревенджер XI» раптом почали вибухати, так і не злетівши: вогняна хмара вдарила в борт бронеавтомобіля, спалила об'єктиви перископів, підняла автомобіль угору й, перевернувши довкола осі кілька разів, потягла туди, де Ворскла несе свої води до самої Полтави. Якби Крейда не оглух, не втратив свідомість у цьому пекельному ракетному торнадо, почув би, як важко гепнувся командний бронік у Ворсклу, як пливе, паруючи в прохолодних хвилях, в яких вистигала розпечена сталь командної машини ракетного комплексу.

92

Капітан легіону «Марс» Божена О'Коннер не могла заснути, бо злива метеоритів впала на базу «Стоун», ламаючи антени, молотячи, наче залізними ковадлами, по дахах модулів, понівечивши на стартовій позиції транспортний корабель «Президент Ван Лі».

Але Божена не могла заснути не через жахливі скреготи, тріск та удари, що викликали в залоги бази «Стоун» відчуття початку Судного дня, — врешті пригорща червоно–синіх капсул, до яких призвичаїлася останнім часом, могла дати їй необхідну відключку — проте причиною її безсоння стали повідомлення Центру з мису Канаверал про військовий переворот в Україні–Руси, в ході якого диктатором з широкими повноваженнями став генерал Гайдук, а також інформація про початок війни між Україною–Руссю та Північним союзом. Космічне командування Конфедерації SPACOM наказувало посилити увагу спостерігачів станції «Стоун» до подій у цій частині Європи з огляду на їх геостратегічну важливість. У Божени боліло все тіло, вона почувалася, наче її пропустили через ротори великої пральної машини; вона навіть була рада фізичному болю, однак він не міг відволікти її від нав'язливого, хворобливого, об'ємно–реального — і тим страшнішого за всі психоделічні марення — спогаду: холодна вода Рогульки, сяючі бризки й занурення разом з Гайдуком вглиб озера, довга неможливість дихання — аж до запаморочення — й стрімке повернення до повітря, до поцілунків, до щастя, яке скінчилося, так і не почавшись. Того дня, коли сиділи на березі перед вогнищем. Гайдук прочитав їй вірш якогось невідомого українського поета:

Скінчилось все: і спека, і пожежі, мереж енергетичних катастрофи, зупинки холодильників у моргах і димові завіси у садах, задишка міст великих і пустельне умирання сіл забутих. Скінчилось все. Надії на Пришестя Друге, бо не Христос прийшов, а смертохристи. Скінчились трави й черги за бензином, всі, хто хотів, покинули ці землі, скінчилось все. Та не скінчились ми з тобою. сучасники серпневих зорепадів, бо наша доля — подолання закону невблаганного згасання, бо ми останні вартові колодязів пересихаючих, на дні яких жива вода безсмертного кохання.

Щоб не чути зростаючого гуркоту метеоритів, щоб позбутися спогаду про Рогульку та прохолодний, чистий присмак води при поцілунках, щоб зупинити клятий, безжальний час, який далі й далі віддаляв її від Рогульки й Гайдука, Божена висипала на долоню всі капсули, що зберігалися на чорний день у пляшечці, й ковтнула їх, запивши остогидлою червонястою водою, отриманою шляхом рециклінгу — відновлення, очищення від забруднення в замкнутих санітарних системах марсіанської станції «Стоун».

Скінчилось все. Гарний вірш. Вода в колодязях пересохла.

93

Уривок з книги глави держави Україна–Русь, генерала армії, Героя України Ігоря Гайдука «Велика Гра і Стратегічний вибір» (Київ, 2081, видавництво «Ярославів Вал»).

«…мені здається, що тепер, через два роки після українсько–російської «зернової війни», прийшов час підняти завісу й відкрити деякі факти, приховані від громадськості через низку обставин, насамперед режим таємності, накладений військовим керівництвом України–Руси на все, що стосувалося операції «Стратегічний параліч». З легкої руки журналістів, експертів з ведення воєн та деяких істориків, письменників і політиків, схильних до творення міфів, події 19-22 червня 2079 року одержали такі назви, як «Чотириденна війна», «Операція «Солов'їний щебет», «Війна без пострілів», «Битва комп'ютерів», «Безкровна перемога» і т.д., що, без сумніву спрощує проблему, применшує значення перемоги українського народу над безжальним ворогом, який хотів знищити саму державу і наш народ. Оцінюючи червневу перемогу, слід пам'ятати, що вона була здобута ціною неймовірних зусиль і великих жертв у період після Великої Темряви, яка принесла людству безпрецедентні за всю історію світової цивілізації втрати, руйнування електронних засобів зв'язку і зберігання колективної пам'яті, злидні, голод, хвороби. Ще й досі не підраховано кількість жертв Великого Вибуху й матеріально–грошові збитки, що стали результатом цієї глобальної катастрофи.

Ті, хто залишився в живих після Четвертої глобальної війни, — а природа знову довела непереможну здатність людства до виживання й самовідновлення, — дивовижно швидко почали відтворювати такі рятівні форми самоорганізації народу як самоврядна громада і держава, піднімати з руїн промислові підприємства, транспорт, зв'язок, сільське господарство. В неймовірно короткі строки було відновлено функціонування комп'ютерних мереж, налагоджено випуск надійних вітчизняних комп'ютерів; завдяки зусиллям таких концернів, як «Чорнобиль-30» та «ВК», відбулася справжня революція в енергозабезпеченні країни. Це був процес відродження народу і держави, час сподівань на мирне майбутнє.

На жаль, деякі міжнародні державні об'єднання і окремі держави почали готуватися до нової Великої Гри, восьмої в історії людства, суть якої полягає в агресивній боротьбі за продовольчі, водні, енергетичні та інші ресурси. Вже на початку 2079 року коли українське суспільство тільки виходило з летаргічного стану спричиненого Великим Вибухом і Великою Темрявою, різні сили обрали за жертву і донора найслабшу на їхню думку країну Євразії — Україну–Русь, Дике Поле, за термінологією загарбників, — цей стратегічно важливий обшир, багатий на природні ресурси, продукти харчування.

Група патріотично налаштованих громадян України–Руси, насамперед співробітників військової розвідки як найбільш поінформованої і стратегічно мислячої частини суспільства, почала з лютого 2079 року підготовку до відродження державності та до самостійної участі у Великій Грі. В ході прямих контактів з представниками сил, що загрожували Україні–Руси, та в результаті активної агентурної діяльності військовій розвідці вдалося встановити характер викликів та загроз і дізнатися про таємні плани поневолення й пограбування України–Руси. Так, ми отримали детальний план операції «БІС» і заздалегідь дізналися про дату нападу — 22 червня 2079 року.

Цю важливу для національної безпеки роботу довелося вести в неймовірно важких внутрішньополітичних умовах, по суті, таємно від тодішнього керівництва Волі–Капрана, команди популістів, які, граючи на миролюбних настроях суспільства, намагалися обеззброїти Україну–Русь. Питання, свідомо чи несвідомо вони це робили, ще розслідується.

Василь Капран–Воля, ставши маріонеткою в руках злочинної групи Чаленка — Богошитської, у власних політичних цілях перешкоджав розбудові Збройних Сил та сприяв міжнародній ізоляції держави. Зараз колишній президент В. Капран–Воля інтернований, ведеться слідство, і Вищий військовий трибунал вирішить долю екс–президента.

В інтересах встановлення історичної правди варто нагадати, що при Бюро з безпекових і міжнародних питань ЦКР вже в середині лютого 2079 року почав працювати спеціальний штаб, метою якого стали відновлення інтелектуального потенціалу Збройних Сил, створення розвідувальних структур, реорганізація офіцерського корпусу, підготовка до відродження Української Народної Армії. Незважаючи на опір правлячої верхівки та агентів впливу інших держав, фінансові обмеження та інші негативні фактори, вдалося досягти швидкого прогресу завдяки самовідданим зусиллям тисяч патріотів. Особливу роль відіграли військово–патріотична офіцерська організація СІЧ — «Слава і честь», козацькі братства, створені в усіх землях України–Руси. Цей процес був пришвидшений трагічними подіями — підлим вбивством видатного політичного діяча нашої Вітчизни Індіри Голембієвської, яка зробила неоціненний внесок у зміцнення обороноспроможності країни. Це вбивство і підписання зрадницького Пакту Трьох значною мірою вплинули на те, що нам довелося діяти в умовах дефіциту часу, грати на випередження, перебуваючи під дамокловим мечем як внутрішнього перевороту, до якого готувалася група Капрана–Волі, так і повно–масштабної війни з Північним союзом. Тільки завдяки втручанню Збройних Сил та проведенню рішучих військово–політичних заходів — насамперед запровадженню надзвичайного стану на всій території України–Руси — нам вдалося ліквідувати смертельну загрозу, що нависла над державою втретє в XXI столітті (напад імперії Двоголового Орла, наступ Чорної Орди і війна з Північним союзом).

Незважаючи на бажання КОПОР уникнути жертв, при запровадженні надзвичайного стану на всій території довелось вжити силу, в ході чого було вбито 123 чоловіка, переважно з числа співробітників таємної поліції, які чинили збройний опір; затримано 2081–го, з яких заарештовано за підозрою в скоєнні тяжких злочинів (вбивство І. Голембієвської та інші) 87 чоловік, інтерновано 1151–го, з них звільнено через два місяці 843. Слідством було доведено роль Богошитської та Чаленка в організації вбивства Індіри Голембієвської. Обоє підозрюваних, на жаль, не предстали перед трибуналом — Чаленко наклав на себе руки, доля Богошитської досі невідома.

Треба зазначити, що громадяни України–Руси, втомлені безпринципною, брудною політичною боротьбою в ім'я влади, в основному підтримали заходи КОПОР Особливо позитивно вони зустріли скасування посади президента держави, оскільки багатостраждальна історія України–Руси засвідчила, що концентрація влади в одних руках є архаїчним пережитком феодалізму, несе небезпеку захоплення влади кримінальними елементами, психічно хворими особами, схильними до садизму, кривавої помсти та тиранії.

Нам непросто було піти на обмеження демократії, контроль над ЗМІ, заборону політичних партій. Але перед нами стояло питання — чи Україна–Русь і надалі, попри всі проблеми, існуватиме в кордонах, визнаних міжнародним співтовариством ще в 1991 році, чи розпадеться на дрібні, слабкі фрагменти, які будуть знищені в ході Великої Гри. Члени КОПОР, серед яких були українці, росіяни, поляки, татари, євреї та представники інших національностей, дійшли спільного висновку, що Україна–Русь в нас одна, єдина — від Луганська до Ужгорода, від Чернігова до Одеси. Всі, хто населяє цю територію, — українська політична нація, громадяни держави, яку хочемо бачити вільною, багатою і щасливою. Ми — європейська нація, європейська держава з власними геополітичними інтересами і власною долею.

Ми були сповнені рішучості не допустити розгулу агресивного етнонаціоналізму та войовничого шовінізму і сепаратизму вивищення одних національних чи соціальних груп за рахунок інших. Найбільшими злочинами XX століття, що принесли незчисленні страждання українському народові, члени КОПОР вважали комунізм і нацизм, включаючи червону і чорну українофобію.

Ми поділяли погляди великого українського державотворця, поляка за походженням, В. Липинського, який казав: «поняття Нації ототожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, племена… ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі».

Такими були, є і будуть принципові погляди військового керівництва на проблеми державотворення. Ми були переконані, що заборона політичних партій, заборона руйнівної, агресивної політичної пропаганди — цієї зброї ненависті — благодійно вплине на суспільство, яке потребує спокою, мирної творчої праці.

Будуючи державність України–Руси, ми виходили з того, що центральний уряд у Києві не повинен — або повинен мінімально — втручатися в справи бізнесу й повсякденного життя громадян; центри прийняття більшості важливих для громадян соціальних рішень формуються в органах місцевого самоврядування, в земельних органах влади.

Сказане має, на мій погляд, велике значення для розуміння того, яку державу збирався будувати і захищати КОПОР. Читачам може здатися дивним, але професійні військові, готуючись до війни, відчуваючи брак часу, вирішуючи безліч мобілізаційно–оборонних справ, вели також багатогодинні дискусії щодо державного устрою і форм політичного життя в майбутньому.

Ми вірили, що після Великої Темряви в історії людства, в історії України–Руси починається якісно новий період: нам дуже хотілось, щоб це був період відмови від цинічної брехні, від подвійних стандартів і демагогії політичних смертохристів; сподівалися, що надходить новий час повернення до моралі, до віри, до правди.

Неоціненну роль у заспокоєнні суспільства відіграла Національна комісія з примирення (National Reconciliation's Commission), яку очолив видатний релігійний діяч митрополит Ізидор. Гаслом цієї комісії було «Єднання замість ненависті». Ізидор, зібравши в Софійському соборі ієрархів ворогуючих церков, очільників земель України–Руси, непримиренних політиків і сповнених взаємної ненависті публіцистів, став перед ними на коліна й проголосив: «Пробачте нам наші злочини і гріхи, й ми пробачаємо ваші. Нехай назавжди зникне у Великій Темряві ненависть, що роз'єднувала нас».

На таких засадах — ясних, чистих і, можливо, ідеалістичних — ми намагалися побудувати режим військової влади; таку віру сповідувала група офіцерів, що прийшла до влади в червні 2079 року. Це була достатньо ліберальна модель встановлення необхідної дисципліни в суспільстві в поєднанні з м'якими методами впливу — насамперед шляхом переконування опонентів. Ми вірили, що така стратегія виживання дасть позитивний результат.

Однак треба чесно визнати, що життя кидало нам виклики, характерні для часу хаосу, злиднів, озлоблення й розпачу мільйонів людей. Зростання злочинності, захворюваності, наркоманії (справа так званих слизовиків), зневіри в державу та її Збройні Сили спонукало військове керівництво до жорстких заходів. Усього в період 2079 — 2081 років військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, групускул комуно–анархістів, членів олігархічних приватних військових формувань, агентів ворожих держав, корупціонерів. Наводячи в країні лад, військовий режим рішуче виступив проти судів Лінча, самосудів, зловживання владою, виявів анархії.

Мрія офіцерів–ідеалістів про червневу революцію жоржин, революцію в «білих рукавичках» виявилася нездійсненною. На жаль, і в роботі трибуналів та особливих відділів були зафіксовані прикрі помилки, надужиття владою, навіть злочини.

Так, визнана неадекватною страта на шибениці відомого циркового блазня Арлекіна, який запропонував поділити державу по лінії Дніпра. Вивчивши цю та інші прикрі помилки, Вищий військовий трибунал викрив низку невмотивованих жорстокостей та інших злочинів. Голова київського трибуналу М. Мармиза був розстріляний.

Хочу детальніше висвітлити операцію «Стратегічний параліч», у розробці та реалізації якої видатну роль відіграли генерал–полковник (тоді бригадний генерал), міністр оборони, Герой України І. Палій, голова Ради менеджерів, президент компанії «ВК», Герой України В. Шморгун, перший віце–голова Ради менеджерів, куратор оборонної промисловості, голова концерну «Чорнобиль-30», Герой України М. Малахов.

Було визначено такі засади проведення операції «СТРАП»:

— це мала бути асиметрична бойова операція нового типу війни — неконтактної — з використанням найсучасніших високотехнологічних видів зброї;

— результатом операції мала стати повна перемога при мінімальній кількості людських жертв як з нашого боку так і з боку ворога;

— операція повинна була увінчатися вагомим, позитивним для України–Руси геополітичним результатом.

На засіданні військового штабу на початку червня 2079 року було вирішено завдати превентивного удару, який давав нам шанс на перемогу в умовах значної переваги противника в живій силі і кількості конвенціональних озброєнь (літаки, танки, артилерія, міномети, ракетні комплекси). Це рішення, можливо, сумнівне з морального боку, було абсолютно необхідним з військового погляду.

Ми застосували такі види зброї:

1. Корпус кібервоїнів (хакерів), до складу якого включено бригаду індійських хакерів, з участю резидентів військової розвідки в 53 країнах організував масовану DDoS–атаку на мережі противника, прорвавши його захист і вивівши з ладу, чим довів повну перевагу українсько–індійських програмістів. Нашою перевагою стало своєчасне відключення від зовнішнього світу й переведення в автономний режим більшості комп'ютерних мереж України–Руси, що захистило їх від контратаки ворога.

2. Згідно з таємною угодою, укладеною між РОК України–Руси і Клубом Локарно, наші західні партнери постачали на територію ворога нові комп'ютери з диверсійними закладками («логічні бомби»), які у потрібний момент за наказом корпусу кібервоїнів знищили комп'ютери ворога і суттєво пошкодили кабельні магістралі, дезорганізувавши управління і зв'язок у військах противника.

3. Були використані гармати PPW (pulse‑power‑weapons) — генератори ЕМР потужністю понад 1000 мегаджоулів, виготовлені концерном «Чорнобиль-30». За допомогою PPW були знищені РЛС ППО і ПРО противника та інші чутливі до ЕМР системи–двигуни, штучні сателіти і т. п. — аналогічно тому, що відбулося після серії ядерних вибухів у космосі в серпні 2077 року.

4. Використовувалися засоби психологічної війни (відправлення персональних листів на комп'ютери офіцерського складу сил ворога і т. ін.), які дали вагомий результат: війська нападників були дезорганізовані, а конунг скандорусів Фенрир Сьомий — командуючий військами 1–го малоросійського фронту агресорів — пішов на сепаратні переговори з військовим керівництвом України–Руси, в результаті чого було досягнуто згоди щодо укладення договору про ненапад і співробітництво — так званий «Стокгольмський протокол», підписаний у вересні 2079 року На жаль, у результаті внутрішньополітичних процесів конунг Фенрир Сьомий навесні 2080 року був скинутий з престолу, а Скандорусія приєдналася до ОБСЄ — Організації балто–скандинавської єдності.

5. Нові нанотехнології, розроблені в дослідницькій лабораторії В. Шморгуна, дали можливість у бажаний час за спеціальним наказом перетворювати пальне та мастильні речовини на непридатну ні до чого субстанцію, що дало змогу знерухомити літаки, «черепахи», танки, бронетранспортери і вантажівки ворога й унеможливити виконання ними бойових завдань.

6. На деяких ділянках фронту були випробувані бойові установки акустичної зброї, поставлені Організацією глобальної безпеки, — «Єрихон-10», які викликали в рядах ворога паніку, глухоту, сонливість, нездатність до повноцінної розумової діяльності, депресію, включно з суїцидальною поведінкою.

7. Застосовувались деякі нові види зброї, з яких ще не знято режим секретності.

Окрему спецоперацію провели проти 20–тисячної групи десантників Північного союзу сконцентрованих у Севастополі для того, щоб великими десантними кораблями типу «Містраль» Чорноморського флоту, командування якого підтримало царя Ніколая Третього, доставити їх до Одеси і Херсона. Крім пошкодження загальнокомандних та індивідуальних бортових комп'ютерів, татарські аквалангісти замінували судна й провели серію вибухів під час посадки десантників. Результатом стало повернення Севастополя до складу України–Руси.

В результаті проведення операції «Стратегічний параліч», яка 20-21 червня була доповнена атаками наших крилатих ракет «ZR-300» конструкції КБ ім. С. Конюхова, що знищували бойову техніку противника, ворог втратив понад 50 000 вояків, серед яких убитих 11 тисяч (ось чому війну не можна назвати безкровною), решта — дезертири, хворі на панічний синдром, поранені. Було знищено понад 1 500 бойових машин «Дракар–VIII», 152 бойові «черепахи», близько 500 танків і САУ, 2 100 літаків, 20 000 вантажівок, близько 200 потягів з амуніцією, продуктами харчування та зброєю для військ агресора.

Нами був використаний американський та ізраїльський досвід проведення превентивних операцій; сьогодні операцію «СТРАП» вивчають у Генеральних штабах ряду країн світу.

Ми одержали повну і беззаперечну перемогу яка закінчилася підписанням у серпні 2079 року Чернігівської угоди, відповідно до якої Суздаль зобов'язався відвести свої збройні формування на 100 кілометрів вглиб від кордонів України–Руси і не брати участі у військових авантюрах проти нашої держави. В результаті змови бояр і опричників малолітньому монарху Ніколаю Третьому було призначено регента Родіонова–Дюбуа, і сьогодні вирішується питання встановлення в Суздальсько–Володимирському князівстві конституційної монархії.

Наші втрати у цій війні — 59 загиблих вояків, головним чином в результаті пиятики (дорожньо–транспортні аварії, необережне поводження зі зброєю тощо). 22 червня відзначається як всенародний День Перемоги України–Руси над загарбниками; його святкування в 2080 та 2081 роках супроводжувалось великими народними гуляннями, салютами і концертами на Майдані за участю народних улюбленців Рофії Сотару, Виколи Маскова і Паїсії Товалій. У цей день, за рішенням КОПОР, час телевізійної трансляції продовжено, як виняток, на одну годину — з трьох до чотирьох годин, незважаючи на шкідливий вплив TDV — Television debility's virus.

Хочу сподіватися, що ці мої короткі замітки, хоч і далеко не повні, дадуть історикам майбутнього певне уявлення про характер операції «Стратегічний параліч» і обставини, за яких вона відбувалася.

Незважаючи на те, що Україна–Русь після перемоги 2079 року стала у 2080–му повноцінним членом Організації глобальної безпеки, час Великої Гри для нашої держави не скінчився.

Про це — в наступних розділах».

* * *

Єдине, про що не згадав у своїй книзі І. Гайдук, — це про роль у перемозі України–Руси таємничого пакета Божени О'Коннел, переданого генералу в день його вінчання братом Божени — Аскольдом. Ніхто ніколи не довідався, що містив у собі пакет, але ходили неперевірені чутки, що в ньому могли бути описи зразків марсіанської зброї, завдяки яким такої ганебної поразки зазнав Північний союз. Це питання і дотепер залишається нез'ясованим.

94

Після довгих нічних сварок і скандалів, які закінчувалися любощами, батьки вирішили мене охрестити Свято–Петром: мама сказала, що називатиме мене Святиком, тато — Петриком. Батьки такі дурні, що не розуміють: Я все чую, що діється назовні, все тямлю, знаю всі їхні таємниці.

Вони не можуть собі уявити, як ембріон (тобто я), починаючи з чотирьох місяців, маленький плід, надійно упакований у череві матусі, знерухомлений, може самостійно мислити, щось розуміти, прислухатись до зовнішніх сигналів і навіть уявляти майбутнє. Припустимо, мої батьки такі тупі, тато — обмежений солдафон, як одного разу спересердя назвала його матуся; уявімо, що мама Оля, заклопотана лікуванням своїх слизовиків, нерідко забуває про мою присутність і говорить щось таке, чого ніколи не сказала б, знаючи, що я все чую. Але чому людство, маючи геніальних мислителів, учених, провидців, ще й досі не збагнуло, що малі істоти в жіночих черевах здатні мислити, — цього я ніяк не можу зрозуміти!

Отже, я — Свято–Петро Ігор Гайдук, ще не народжений син генерала Гайдука та Олі Гудими. Я так люблю свою матусю, мені так затишно всередині її молодого, гарного тіла, яке віддає мені все найкраще, що має; от тільки поки що я не можу поглянути іззовні на свою матусю, побачити, як вона виглядає. А шкода! По ночах, коли тато притискається до мами, він шепоче їй, яка вона гарна — і я вірю йому в ці хвилини, але заздрю татові, бо він може її поцілувати, посмоктати її соски — я залюбки зробив би те ж саме, але ще не прийшов мій час; я відчуваю, як тато кладе свою важку руку на матусин живіт, не думаючи про мене, не переймаючись тим, що мені може бути боляче. А найбільше я ненавиджу коли мама з татом починають як божевільні займатися так званим коханням: якщо це кохання, то що тоді зветься бійкою, спробою придушення й травмування малої істоти, чи аварією, катастрофою, перекиданням з ніг на голову? Коли я народжусь, стану дорослим, обов'язково змушу Організацію глобальної безпеки (я так багато наслухався татових розмов про цих лицемірів) прийняти конвенцію про заборону сексу з вагітними жінками, щоб не допускати насильства над малюками.

Інколи мені хочеться дати батькові по пиці, коли він притуляє щоку до матусиного животика — ніби щоб почути мене, а насправді думає про інші втіхи. А ось тобі, таточку! Годі з мене знущатися! Але я ще не маю свободи рухів, лише можу інколи брикнути ніжками — тоді батьки припиняють свої жорстокі вправи, а матуся шепоче: «Обережніше, пане генерале, це вам не рукопашний бій, он бачите, як Святик («Петрик», — поправляє тато) розсердився». В такі хвилини я обожнюю свою матусю, яка змогла мене захистити. Але згодом вони знову починають штовхатися, стогнати, забувають про мене, але я вже не серджуся на них, бо мене охоплює, омиває ріка ендорфінів — гормонів щастя, які нуртують у матусиній крові, — і радість батьків поступово стає моєю радістю, і мені хочеться скоріше вистрибнути зі свого сховку, побігти кудись, де не так спечно й не так тісно, — і тоді я починаю рахувати дні, що лишилися до дня моєї появи на світ. Це улюблена забава мами — рахувати місяці, тижні, дні до дня мого народження. Вона чомусь упевнена, що я народжуся шостого січня 2080 року якраз на Різдво, і бачить у цьому особливий знак долі. Тато заперечує, каже, що це неможливо розрахувати, бо дати народження не підлягають законам математики, а залежать від примх біології. Зрештою, вважає він, нічого страшного не буде, якщо я народжуся двадцять п'ятого грудня 2079 року аби тільки не сьомого листопада. Можливо, тато має рацію, бо відтоді, як у мене прокинувся дар провидіння, бачення майбутнього, наслідків, які витікають з причин, що самі були колись наслідками, я збагнув, якими хисткими, химерними, страшними, неочікуваними можуть стати результати прогнозів та передбачень.

Через неможливість побачити матінку я уявляв її у вигляді велетенського світла, що огортало мене зусібіч; тато здавався мені темною, жорстко окресленою тінню, яка час од часу заповзає у володіння світла, але не може його затьмарити, поневолити, хоч як намагається, — і відступає надовго, зникає. Мама тоді плаче, каже, що скучила за татом, який знову кудись поїхав, знову заклопотаний своїми державними справами, полишивши напризволяще матусю й мене.

Вони часто сперечаються щодо значення слова «держава», яке я ніяк не можу уявити, бо тато стверджує, що без держави не можна вижити («Невже держава — це як ковток води чи молока?» — думаю я), а мама каже, що Свято–Петрик житиме не в державі, схожій на стару напівзруйновану фортецю XVII століття, а у великій асоціації громад, вільному сузір'ї міст, чого мій тато зрозуміти не хоче і страшенно дратується, кажучи, що держава — як автомобіль, архаїчний винахід, але здатний удосконалюватись.

Лише згодом, через багато років, я зрозумів, про що йшлося і хто мав рацію.

Друге слово, яке я почув від початків свого існування й самоусвідомлення, було слово «перемога», яке звучало безліч разів і пов'язувалося в моєму розумінні з диким гуркотом («Святковий салют», — казав тато), що так злякав мене, з вигуками «Гай–дук! Гайдук! Слава!» Мама казала татові, що їй не подобається це славовиверження, що вона ненавидить ці крики, боїться їх, не вірить у щирість натовпу, просила тата припинити ці переможні перформанси, паради, мітинги, стадіонні ревища в стилі римських цезарів, — а він сміявся, казав, що народ має право на радість. Відтоді я боюся слова «перемога», гуркоту його бундючних барабанів, від якого мене не могло захистити навіть матусине тіло.

Мамі інколи — хоч вона не любила цього — доводилося ходити на урочисті паради, зібрання й прийоми, під час яких я наслухався улесливих слів, фальшивих компліментів, підлабузницьких оцінок, від чого мене нудило — і тоді в мамусі також починався токсикоз й вона бігла до туалету блювати. На жаль, я не міг попередити тата і маму, щоб не слухали тих фарисеїв. З того часу слово «перемога» пов'язане для мене з нещастям, поразкою.

Вдома увечері мама іноді вмикала свою улюблену музику Вівальді й лежала тихо на канапі, вбираючи в себе й одразу ж віддаючи мені ці божественні звуки, які заспокоювали мене, сповнювали мою душу неясними щемкими сподіваннями та тихим щастям життя вдвох з мамою. Інколи мій тато — це траплялося дуже нечасто — також слухав музику: він любив Шопена, який не подобався мені, бо в його музиці був зашифрований якийсь трагічний сигнал, який перекреслював усі надії на краще майбутнє, закладені в мелодії. Одного разу слухаючи цю музику, тато розповів мамі дивну історію: коли війська якогось Паскевича захопили Варшаву, російські солдати увірвалися до помешкання, де залишалася сестра Шопена (сам він устиг виїхати на еміграцію), й, схопивши фортепіано Шопена, викинули з четвертого поверху на тротуар. Спочатку я нічого не зрозумів — яка Варшава? який Паскевич? яке фортепіано? — бо не міг уявити, що музику можна знищити, вбити, викинути з вікна на хідник, але тато сказав, що тепер на тому місці стоїть пам'ятник і звучить музика Шопена. Тато додав, що кілька днів тому в Полтаві військовий трибунал засудив до страти членів таємного товариства імені Паскевича, які, готуючи збройне повстання, вирішили встановити пам'ятник кату–фельдмаршалу.

Тоді мама спитала: чим тато кращий від фельдмаршала, коли дозволяє вбивати людей за політичні погляди? Тато страшенно розлютився, вони почали лаятись, а я став сіпати ніжками, мамі стало погано, й на цьому музичні вечори припинилися.

Я неодноразово переконувався, що мій стан перебування всередині матусі дає добру нагоду пізнати різні сімейні, політичні й побутові таємниці. З цього знання зродилася в майбутньому необхідна гіркота мудрості, без якої неможливо сприйняти ту страшну і коротку пригоду, яка зветься життям. Під час нічних шепотів я дізнався, що в мене є старша сестричка, яка живе в Канаді. Я уявив, що сестричка — це ніжний рожевий плин, в якому існую, субстанція, насичена киснем, від чого легко дихається. Я полюбив сестричку Кристину й часто розмовляв з нею, розповідав їй різні пригоди зі свого життя всередині. Вона була назовні, десь у Канаді, я думав, що це зовсім поряд з вулицею Інститутською, на якій ми тоді жили з татом і мамою. Мамі не подобався наш одноповерховий будинок, що сховався у глибині саду над Кловським узвозом і був щільно оточений охороною. Мамі дім не подобався, їй хотілося повернутися до нашої старої квартири на Рибальському острові, але тато казав, що ніхто нам цього не дозволить, бо ми не належимо самі собі. Мені було дивно чути це, бо я думав, що тато належить сам собі, а не сидить безсило всередині якогось тіла, як я.

Я першим дізнався про матусину хворобу: вона пішла разом зі мною до професора Поліщука і довго розповідала йому якісь незрозумілі речі, скаржилася на щось, на якісь симптоми, яких я не помічав, хоча, здавалося, перебував у центрі її організму. Професор розпитував її нудно, обстежував, обстукував, зробив мені боляче, примусив матусю пройти якісь дивні дослідження, збирав у неї кров і нарешті виніс вирок: синдром передчасної старості, викликаний PSV — Premature senility virus, який заповзає спочатку в сплетіння периферійної нервової системи, потім у магістралі спинного мозку, окуповуючи згодом усі поверхи і сегменти головного мозку, викликаючи катастрофічне постаріння організму стаючи причиною повзучого вгору від стоп, паралічу. Дивно, але, слухаючи мамині скарги, я зрозумів, що ця хвороба обійшла мене, ніяк мене не заторкнула, наче мама зробила все, щоб врятувати мене: мене надійно прикривала згори, мов захисний купол, мамина печінка, яка рятувала мене від отруєнь і впливу алкоголю — мама, правда, майже не пила, особливо не терплячи віскі (я ненавидів запах віскі, що інколи йшов від тата). Молоді мамині нирки, схожі на дві башти, захищали мене ззаду, а матусине лоно, немов охоронна споруда, забезпечувало мені вільний вихід у життя, в інший, чужий і лякаючий світ.

Я спочатку не повірив — так само, як і матуся, — в діагноз професора Поліщука. Мама наполягала на проведенні додаткових досліджень, але сумнівів не було. І першим запитанням маминим стало: чи встигне вона народити мене і чи не загрожує вірус мені? Професор Поліщук запевнив маму що час ще є, адже це хронічна інфекція, і що, можливо, невдовзі буде винайдено спосіб ефективного лікування. Він сказав, що в американській пресі є окремі повідомлення про те, що переривання вагітності сприяє одужанню. Я відчув, як здригнулася мама, як гормон страху заполонив її кров; вона сказала, що ніколи не рятуватиме себе такою ціною — ціною життя її дитини. Я запам'ятав її слова на все життя.

Якось уночі вона не витримала (хоча сама просила професора Поліщука нічого не казати генералу Гайдуку) й розповіла татові про свою хворобу, вона плакала так, що в мене серце стискалося від болю, а тато ніжно гладив її, казав, що це помилка, що все буде добре. Але потім якийсь біс вселився в матусю й вона закричала, що нічого доброго не буде й коли вона помре, генерал Гайдук знову стане вільним і зможе одружитися зі своєю коханою Боженою і що їй — матусі — байдуже, що робитиме генерал, тільки мамі Олі жаль сирітку свого коханого хлопчика Святика.

І тоді тато заплакав — я ніколи не чув ні до того, ні потім, як плаче тато — це був стогін смертельно пораненої істоти, зойк безвиході й самотності — і мама злякалася, почала цілувати тата, просила вибачення, а він схлипував, як скривджена дитина, й не відповідав на матусині пестощі. Тої ночі я зненавидів матінку Олю за наругу над батьком: тоді я ще не знав, з яких чорних глибин зростає жіноче кохання, поряд з яким визріває отруйний плід цього кохання — жорстокі, всеспалюючі ревнощі, але все одно ніколи не забуду татових ридань.

Ще схлипуючи, тато сказав, що це слизовики заразили маму вірусом PSV, що вони прокляли тата і маму і поклялися помститися батькам, — я цих слів не зрозумів. «Шкода, що їх тоді не спалили усіх, що я дозволив тобі створити цей проклятий центр на Солом'янці, — казав тато. — Скажи, хто з них укусив тебе або обслинив шкіру? Чага? Гоб? Чи хтось інший? Тільки скажи».

Мама нічого не сказала татові, але я чув, як вона розповідала професору Поліщуку, що якось триокий Чага, цілуючи їй руку, куснув і одразу почав вибачатися за свою незграбність. Мама тоді не надала цьому значення. Поліщук тільки зітхнув: «Тепер усе зрозуміло».

Мама ходила на сповідь до якогось Ізидора — я запам'ятав дивовижно сумні співи; мені здалося, що я знав ці пісні давно, ще до свого зачаття, у далекому минулому від якого в пам'яті залишилися бомкання дзвонів, перестукіт копит і цей спів. Мама звіряла свої таємниці Ізидору, голосу якого можна було довіряти, каялася в своїх ревнощах до всіх жінок генерала, але головно бідкалася моєю долею і казала, що не знає, як жити далі. Хвороба вже терзала її тіло, зістарювала красу. Навіть я став це відчувати, хоч як матінка захищала мене від цієї хвороби.

Те світло, що його випромінювала матуся, померкло, я став відчувати перебої в постачанні кисню, вітамінів, антиоксидантів, імуноглобулінів, розуміючи, що мамі набагато гірше. Я страждав від думки, що забираю все необхідне їй, не можу їй допомогти.

Ізидор, наче прочитавши мої думки, сказав матусі, що в неї є два заступники, дві надії: Бог і дитя, тобто я. Саме тоді я почув уперше це слово — Бог. Коли Ізидор сказав, що Бог — всемогутній, вседобрий, я подумав, що Бог — це моя матінка, тільки я цього не знав… Бо всі інші боги — жорстокі, далекі, байдужі.

Після відвідин Ізидора матінка почала молитися по ночах, благаючи Бога заступитися за мене, я ж молився своєму Богові — матінці, нічого не просячи для себе. Аби лише їй було добре. Саме після сповіді в Ізидора я відчув у собі дивовижні ЗМІНИ: я став не лише чути голоси й осмислювати їх, але й раптом перед моїм внутрішнім зором почали виникати якісь картини, зміст яких я не міг тоді витлумачити, але зрозумів їхнє значення згодом, вочевидь, переживши їх. Саме тоді я вперше побачив батька із-зовні — але не в генеральському мундирі, не в сяєві еполет, аксельбантів і орденів, як на численних фотографіях, телезображеннях і портретах, а в простій чорній свитці, з солдатським мішком за спиною й карпатським топірцем у руці; зовсім незнайома людина з сивою бородою і чорними сумними очима, але голос рідний і рука в нього татова, яку запам'ятав ще з тих часів, коли він клав долоню на матусин живіт.

Стоїмо з ним на горі над Дніпром, звідки видно, як сонце повільно сходить над лівим берегом, над задніпровськими лісами, розчиняючи, розтоплюючи своїм теплом смуги туману простелені над водою. Тато стискає мою руку, від чого мені стає легше на душі, й каже:

— Ходімо, Святику.

Він більше не називає мене Петриком.

— Ходімо, — кажу я.

Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємось до себе, в свою країну де нас чекають, де пам'ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли прийшло до мене це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу самі не знаючи — куди.

1

ЗЕК — Зона етнічної консолідації.

(обратно)

2

ГЕПРУ — Генеральна прокуратура України.

(обратно)

3

Велесова книга, К., «Велес», 2011, 36а, с.89, пер. Б. Яценка.

(обратно)

4

ВІРУ — Військова розвідка України.

(обратно)

5

УСРАН — Українська секція Російської академії наук.

(обратно)

6

Див. «Час смертохристів». К., 2011, с 97-99.

(обратно)

Оглавление

Частина перша. БРАТСТВО

      1

      2

      З

      4

      5

      6

      7

      8

      9

      10

      11

      12

      13

      14

      15

      16

      17

      18

      19

      20

Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ

      21

      22

      23

      24

      25

      26

      27

      28

      29

      30

      31

Частина третя. ЗОМБІ

      32

      33

      34

      35

      36

      37

      38

      39

      40

      41

      42

      43

      44

      45

      46

      47

      48

      49

Частина четверта. СЛИЗОВИКИ

      50

      51

      52

      53

      54

      55

      56

      57

      58

      59

      60

      61

      62

Частина п’ята. ВОСКРЕСІННЯ

      63

      64

      65

      66

      67

      68

      69

      70

      71

      72

Частина шоста. ОПЕРАЦІЯ «БІС»

      73

      74

      75

      76

      77

      78

      79

      80

      81

      82

      83

      84

      85

      86

      87

      88

      89

      90

      91

      92

      93

      94 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg