«Покохати відьму»

Покохати відьму (fb2) - Покохати відьму 1025K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Константин Артемович Когтянц

Костянтин Когтянц Покохати відьму

Зауваги перекладача

Стародавні іспанські драми зазвичай закінчувалися словами «Даруйте авторові його помилки». Як перекладач, я повинен почати з цього прохання.

Якщо Ви, читачу, знайомі з текстами, написаними давно та далеко, – наприклад, середньовічними китайськими, – то напевно знаєте, що такі письмена вимагають приміток мало не до кожного абзацу.

Труднощі, викликані намаганням поєднати точність з доступністю, зростають у багато разів, коли йдеться не про іншу країну, хай навіть далеку, а інший світ! – і ті мови, граматика яких побудована на принципах, котрі навіть викласти в наших поняттях і то важко.

На додаток до всього, авторові більшої частини тексту (ім'я якого, до речі, Хайнлорітайн, для друзів – Хайнлорі) на момент початку подій було щось близько чотирнадцяти-п'ятнадцяти років (достеменно він і сам не знав). Хайнлорі намагався зобразити події так, як він тоді їх бачив, і викласти їх у тих термінах, якими користувався тоді, а я – передати колорит його мови.

На жаль, і те, і друге – особливо друге! – вдається далеко не завжди.

Так що даруйте мені мої помилки.

Розділ перший Пані та приятель. Ящір також попався

Я помер двічі.

Перший раз – коли вигнали. Людина без клану мертва. Хто зустріне, той заб'є (як сама не пропаде). Траплялося – приймали вигнанців у Громаду вільних мисливців. Але ж не зрадників. Я – вірний, та як чужим доведу, коли своїм не зміг?

…Перше вогнище було, звісно, на океанськім узбережжі, біля устя Щучої річки. Ну, а що нам звісно, то й ворогам також. Не стали вони вдень до берега виходити, вивідачів вислали. Висадили їх десь за мисом. Ті шпигуни хлопців на першому вогнищі перерізали, а про наше, друге, – не знали. Відстань від берега до селища така, що трьох вогнищ, начебто, й не потрібно. З Шолом-гори берег видно, з селища гору видно. Вони й не гадали, що друге вогнище раніш буде, ніж на вершині. Наше звалося другим, а насправді – запасне перше. Й п'яти тисяч кроків немає від берега.

Я схопив старшого за руку.

– Весла б'ють! Три галери!

Він же знав: як я чую, так і є. А друзі поночі в чужу річку не лізуть.

– Підпалюй!

Сигнальне вогнище підпалити просто, раз-два-три – й шугонуло полум'я, ну а ми – на стежку. Своє зробили, тепер щезнути в тайзі…

– Демони пекла!

Не горить вогнище на Шоломі, не горить… Зараз. Ну зараз же… Та що ж вони, демони, – сплять?! Гавкіт собаки. Звідкіля? Ясно звідкіля! Вони, ті, хто першу заставу вирізав, зараз мчаться до нашого вогнища, щоб його загасити – під ногами ж пісок! – а собака слід візьме.

– Прогнівали ми богів, Вождь – дурень!

Раніш на кожному вогнищі було по жмені воїнів, а не лише на першому. Та новому Вождеві стало шкода стількох годувати.

– Давай на гору! Стій! Ножа свого давай сюди!

Бідні ми обидва, але в мене, крім сокири, і ніж бойовий є, вітчим дав… – старшого так потім і знайшли, з моїм ножем у руці. Я біг так, як ніколи ні до, ні опісля. А коли вже на Шолом ліз, там спалахнуло. На суді вони все навпаки заявили. Ніхто, бачте, не спав, обидва сиділи та дивилися, запалили відразу, я зрадив та втік. Казав я, що незграбно брешуть, меч сують за халяву.

Перекладач. Вислів, аналогічний нашому «Ні в які ворота не лізе» (за халявою носять бойові ножі).

…Де це бачили, де таке чули, щоб людина проспала ворожі галери, а потім вогнище запалила? Коли кораблі ці пройшли давно? А ніж? Чого б це я його, втікаючи, залишив? Проте плутано говорив. Та й їх двоє. Та й Нотівар, їхній молодший, перший заводіяка серед молоді клану, – таким вірять легше. Та й Вождю був потрібен зрадник, аби про його помилку не згадували. Це я, щоправда, зрозумів лише згодом. Мертвий я був, і добивати не треба – йду привид-привидом, сам себе ховаю: і до мисливців не дійду, й самі вони мене не візьмуть, і звірі зжеруть, і вороги вб'ють. Ніж у мене лишився, – його вітчимові повернули, а він – мені; не повірив, та проти всіх не пішов. Зробив я з того ножа списа, – самому страшно від такої зброї.

Перекладач. Типова проблема під час перекладу не лише іншою мовою, але й на інший тип мислення: деякі вислови Хайн-лорі можуть здатися проявами чорного гумору, проте цього явища не існує в його культурі. Героя треба розуміти буквально: йому страшно, що єдина зброя – саморобний спис.

Так я себе зажалів, сльози на очах, шум у вухах, бо сам себе вдруге згубив, у пащеку відправив. Якби мені хто до того сказав, що таке може бути – не повірив би!

ВИЙШОВ НА ГАЛЯВИНУ, НЕ РОЗДИВИВШИСЬ! А там… Боги й демони, справа – жінка. Сама! Дивна й одягнена дивно. І щось у руках дивне тримає. Тільки не встиг я роздивитися, бо зліва… Білий кіт-людожер. Той самий, на якого вільні мисливці тільки повною жменею ходять та богам жертви приносять, якщо всі повернуться. Єдина зрада, за яку не карають вигнанням, – якщо кинув родича в котячих лапах. Не похвалять, проте й не виженуть. З диким криком кинувся я на кота, він на мене. Я наставив списа – міг би й палець.

Перекладач. Мається на увазі – з тим самим успіхом.

…Що живий – зрозумів одразу: в Царстві Мертвих немає сонця, а воно мене розбудило. Ніде нічого не болить. Не болить! А лежу я в кімнаті, де стеля – мене на мої-таки плечі можна поставити, аж тоді рукою до неї дістану. Не буває таких високих кімнат. І таких світлих теж не буває. Лежу я на шкурах, укритий котячою. От добре було б, якби це той самий. Та ні, не могли обробити так швидко… Звівся на ноги, пройшовся кімнатою – не буває такого будинку!

…Сам не пам'ятаю, як з однієї думки на іншу перескочив, коли це мене мовби каменем по голові вдарило, тільки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далі, поки першого не вб'є до смерті. Він чує, як серце б'ється.

Тож не могла та жінка сама в тайзі бути. Десь чоловіки були – прибігли, добили звіра, а мене взяли з собою. Мабуть, на південь. Південні клани багаті… Точно, багаті. Вікна скляні! Не буває скляних вікон, про таке навіть у баладах і то не співають. Я в склі, наче в дзеркалі. Ліва щока шрамом позначена – добряче мене людожер. А рубці старі, я б їм і рік дав. Це що ж таке – я півроку був без свідомості?

Демони пекла, та я ж порятований! Раз я за їхній клан кров пролив, то, як до них попрошуся, мусять мене взяти. Можуть, звісно, неповноправним. Хай неповноправний – аби в клані! Потім вислужу повноправного! Тільки… чи вони знають, що мене ославили зрадником?

Якщо ні, можуть одмовити.

…А ще в Законі сказано: «Якщо неодружений чоловік пролив кров за неодружену жінку, то він може…» Жарко стало, і ноги м'які. Додумався, Знавець Законів! Була б Вона проста, не тримали б тебе в таких розкошах! Баладу «Сватання сироти» забув? Нагадають!

Перекладач. У цій баладі король обіцяє руку своєї доньки тому, хто дістане зірку з неба. Але коли з зіркою з'являється бідний сирота… «Не бува дивних див двічі поспіль», – посміхнувся монарх, як хижак.

Тут я на інше звернув увагу, бо на столі помітив оту штуку, яку жінка на галявині тримала в руках. Лук, впоперек прибитий до палиці! Не стріляють впоперек з луків.

До речі, лук увесь залізний, НАВІТЬ ТЯТИВА! Ось чого точно бути не може, так це залізних мотузок, а я пальцем торкаюся.

Ладно, не твоє – поклади, де взяв.

А оце – моє. Сам не знаю, звідкіля знаю, проте точно знаю – мої штани та сорочка. Не буває, до речі, такої тканини.

Я відчув. Я відчув, що в кімнаті хтось є.

І голос. Він все назавжди зробив зі мною – цей срібний голос.

– Не напружуйся, небезпеки немає.

І не може бути. З таким голосом – небезпеки бути не може.

Я обернувся.

Маленька смаглявка. Ну не можу я слів знайти. Очі сині, як зірки на небі.

Приписка на берегах рукопису жіночою рукою: «Це називається – не можу слів знайти»?

Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшиті.

– Проситимеш місце за спиною?

Місце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на півдні ми. Там вожді чужинців до дружини беруть, аби родичів тримати в покорі. Тільки… Чия дружина? Батькова, братова чи…

– Погоджуйся, в мене служба весела!

В неї?! Жінка-вождиха?! То де це ми? На нашому острові немає вождих, я б знав!

– Вільним мисливцем бути справді добре, але ти б до них не дійшов. А могли б і не взяти тебе.

Я що, марив під час лікування?

– Так, наслухалась я про твої лиха.

– То ти мене лікувала?

– А то хто ж?

Вірний буду до смерті. їй – і тому, хто звіра прикінчив.

– Та я ж і вбила.

Жінка?! Кота?!!

– Дивися.

Взяла вона отой лук, що весь із криці та прибитий до палиці, та й почала щось ізбоку накручувати.

Тятива потяглася, роги лука пішли-пішли-пішли назад і притислись до палиці, а вона вставила коротку й товсту стрілу.

– Ходімо надвір.

– Можна не треба, – відповідаю.

Так стріляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я її не порятував?

– Заспокойся, пропала б я без тебе.

Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лісу без, образно кажучи, туза в рукаві. Але ситуація була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.

– Розряджений він був, арбалет мій. Птаха я вбила, тале. Пір'я знадобилося. А тут кіт… Піти… Втекти з цього місця не можна.

Від кота не втечеш, вона що, не знає?

Перекладач. Вид, який народ арб називає котами, – близький родич ягуара. Як і вимерлий європейський ягуар, він був пристосований до життя в холодному кліматі, і то не лише в степах, але й у лісах; набагато більший та сильніший за свого земного родича.

Хіба що хтось затримає.

– Один хлопчик так і зробив.

З цими словами вона мені волосся рукою скуйовдила. І приємно та прикро – як із маленьким розмовляє. Розмовляє?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота відкрив, я думав, а вона відповідала.

– Так, я твої думки читаю.

Демони пекла, хіба думки написані? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив її, перший раз розмовляв – не міг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.

Перекладач. Тобто «мої відчуття аналогічні тим, які я маю, коли я пригадую забуте».

– Отже, Хайні, ми зараз…

«Хайні?!» – перебив я її. Потім не смів перебивати, ні.

– А Ти знаєш, що я вже носив меча?

По правді кажучи, не клинок, а сокиру, одну на все та про все – і дрова рубати, і до бою ставати, але з точки зору Закону це все однаково.

– Здогадувалась, а що?

З моїх ніг знову неначе витягай кістки.

– Пані, Ти хочеш мене всиновити?

– Ні-і… – Пані розтягла це слово, мабуть, на тисячу кроків. – А звідки така ідея?

Як це – звідки? Нашу мову знаєш краще за мене, отже, розуміти повинна: з моменту, коли чоловіка мечем підперезають, називати його найменшим ім'ям можуть або батьки, зокрема батьки в клятві, або його жінка. На мій вік можливе і те, й інше. І раптом… Пирхнув кіт! Вони, тварі ці, на полюванні не гурчать, а лише пирхають.

– Пані! – я вмудрився кричати пошепки. – Кішка пробралася! Стрибай у вікно та клич на допомогу!

Пані.[1] Ох, і перелякав він мене! Річ у тому, що в звіринці Палацу справді жила пара цих хижаків. Сестричка Корітабб вирішила з'ясувати, чому з усіх тварин у Дванадцяти Світах тільки ці найчастіше нападають на людину. Притягла до Палацу молодого зоолога, але замість тварин заходилися вивчати його. Якби ці бестії справді вибралися з вольєра, виникла б не дуже приємна ситуація.

«Ані слова, все представляй мовчки. Де вона, як ти думаєш?» Почав я згадувати, звідки звук, і таки згадав: мені форкнули в обличчя. Пані, а не кіт. Але на кота дуже схоже.

Пані. Він дещо замовчує. Тут певні тонкощі, пов'язані з побудовою речення. Законна дружина поставила б «Хайні» або на початку, або у кінці речення. Я поставила всередині, і він припустив, що я визнаю себе його коханкою! Як то кажуть, дякую за честь, але змушена відмовитися.

Ну, Пані, від Твого голосу можна померти, і від сміху також. Навпаки тільки.

– Не кукся, відвагу я поцінувала. Беру тебе на службу – якщо, звісно, згоден.

На останніх словах знову пирхнула.

Пані. А куди б ти подівся?

…На службу – це не до клану. Але, мабуть, мені в їхньому клані випробувань не пройти, в них же, мабуть, усе життя – чарівне…

Пані. Якби ж то.

Їй служити, накази отримувати цим голосом.

– Ну, нарешті! Отож, хлопчику…

До речі, я так і не наважився спитати, як її звуть. Звертався – або «пані», або «хазяйка».

Пані. А мені подобалося.

…Вона ж мене звала хлопчиком. Чи чоловічком.

Пані. Та не повертався в мене язик називати його повним іменем. Середня форма – «Хайнлорі» – у вустах жінки значить, що вона належить іншому, – ситуація, яку я не визнаю принципово, бо всіх зарозумілих, що вважають жінку майном, посилаю дуже далеко. А кожного разу, коли в мене виривалося «Хайні», то починалися всякі непорозуміння на кшталт «де тут Святилище?» – це для того, щоб обвінчатися, і сміх і горе. Доводилося змушувати його забувати, а це й для мене нелегко й для нього шкідливо.

– Ходімо до зброярні. Бо вже й до п'ятисот порахувати можна, а все ще не озброєний – куди це годиться?

Знов як з малим розмовляє…

– Сказано – не кукся! Ти в бою теж прислухатимешся, яким тоном наказую?

Пані. Найефективніший педагогічний прийом: варто було сказати, що так у бою не годиться, – зразу ставав шовковим.

Комора така велика, що весь клан – колишній клан – озброїти можна, іще й залишиться. Між іншим, ані вікон, ані світильників – але світло. Здається, що світяться самі стіни.

– Оцей ряд – на твій зріст. Вибирай.

Ох, як важко було проходити повз кольчуги! Не можна. Кольчуга – це ж цілий скарб, а зброярня явно всього клану. Не можна брати того, чого не заслужив – навіть якщо дозволили. Або їй скажуть, нескромного слугу вибрала, або Вона сама таке подумає.

Пані. Його правда – це була перевірка. Як не дивно, вміння читати думки – ще не гарантія від помилок. З багатьох причин, починаючи від тієї, що читати можна лише сформовані думки, думки у вигляді слів. Егоїст мені був непотрібен.

…Та після кольчуг пішли такі обладунки, що й не зразу скажеш, як їх одягати!

– Хазяйко, а шкіряного немає?

– Он у тому кутку.

Правду кажучи, я хотів мати плетінку – обладунок, сплетений з ременів, а кожен із них – з кількох шарів шкіри, так що не набагато гірший він від кольчуги, проте не дзвякне, коли не треба. А там просто шкіряна куртка висіла. Сам напросився. Та й не заслужив поки що нічого кращого. Так, а куртка залізними ж пластинами вкладена. Тонке, але залізо. А поли одна за одну заходять до самих боків, так що на грудях – у два шари. Стріла не візьме.

– Стріла? Ось тобі пластина – така самісінько, от сокира – рубай!

Ну, раз кажуть «рубати», можна й не рубати.

Пані. Ще б пак! Загартовано холодним поглядом. А два шари не візьме й куля, яких у його світі ще довго не буде.

Поряд з обладунком – рукавиці та чоботи, такі ж, як він сам, та шолом з маскою, що геть закриває обличчя. Пані накинула на шолом капюшон від куртки, підтягла всі поворозки, а я – просто з цікавості – торкнувся рукою одного обладунку, що висів поряд, – сіренький обладунок, я й не знав, що таким красивим буває цей колір…

Перекладач. Мабуть, сіре вороніння, що вважалося більш складним, аніж чорне та фіолетове. На Землі секрет сірого вороніння було втрачено ще в XVII ст.

…І рукавичка з чорної стала сірою. Я підніс до очей – знову чорна, невже привиділося? Хазяйка осміхнулася, я взявся за червоне пір'я, що прикрашало шолом – не мій, а сірого обладунку… Демони пекла, почервоніла рука!

– Почекай, завтра до лісу підемо.

То я що, невидимий буду? Вибрав простий панцир… Ще раз скажу – за цей голос і померти можна.

– Та мені ж найбільше треба, аби ти був добре озброєний! Дивись, зіпсуєшся – вижену. Почекай, зараз меч сама принесу, а то будеш до ранку обирати дешевий.

Смійся-смійся, я на все згоден.

Пояс Вона принесла подвійний, в деяких місцях зовнішній та внутрішній шари пришиті один до одного. А в цих гніздах закріплені меч та кинджал. Боги та демони, ну й меч! Коротший за наші, крім деяких старих. Вужчий за наші. І кривий. Спочатку вигинається, як серп, потім у протилежний бік. Ефес ще дивніший під передньою частиною перехрестя – кільце, вказівний палець сам туди вліз. А з перехрестя вперед, уздовж клинка, невеликі вусики. Кинджал мечу – молодший брат. Стривай, та що Вона верзе?

– Підучу тебе правити мечем.

Жінка мене цього буде вчити? Вибач, Пані, не смішно. Ні, я вірю, що Ти можеш і рубонути, бачив же, як самостріл тримала. Але про щит забула? Забула, бо ж справа то не жіноча. Я вчився мечем бити. Свого не було, а вчився. І лозу рубав, і кулі глиняні. Коли мене в загоничі приймали, знаєш, як перевіряли мою рубку?

– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.

– Не буду.

Та нічого ти в мечі не розумієш! Хто ж рубає жартома? Меч – це серйозно.

– Тоді рубай повітря, я подивлюся.

Повітря можна. Я рубонув щосили. Біль у пальці, меч із руки! А коли Пані мій кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хід той стилет, що в її лівому рукаві.

– Зрозумів?

– Ти зробила так, щоб я сам собі вибив зброю.

(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.)

– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.

Знову як із маленьким, але я заслужив. Міг і сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знає, що каже.

– Саме так. Сходи на кухню – ти знаєш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.

Де лягати, я також знаю. Між іншим, палець той зламаний зрісся. Хоча й досі болить.

Навчання відбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, і майже відразу почув у голові: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».

В одній з кімнат Палацу стоять (вони й досі там) три смоляні опудала. Ну, не зі смоли вони зроблені, але дуже схоже, і я так казав – Ставай посередині. Ти знаєш, що робити.

Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвічуватись вогники. Якщо це світиться лінія – рубай по лінії. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й інше – обіруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скільки завгодно, як пройшов твій меч, так зразу чи то склеїлася вона, чи зрослася, але навіть сліду немає. І до клинка не пристає, не тягнеться, чистим виходить клинок.

Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лівий! На центральному та лівому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до сніданку руки відвалюються – і це лише початок! У нас, зазвичай, мечам імена дають усякі там грізні – Стинач Голів, Пробивник щитів. Я довго про таке й не згадував, лише десь через місяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.

Полювання там знамените, звіра всякого більш ніж досить, а людей, крім тих, що в Палаці, взагалі немає. Ми вийшли з Палацу – величезної, до речі, споруди, – і до нас приєдналася ціла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав і навіть не скавчав. Відійшовши від Палацу кроків на двісті, ми опинилися біля річкової заводі… Пізніше ми щоразу йшли однією й тією ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в інше місце.

Пані. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я. Втім, у населеній місцевості я такий трюк повторити не можу. В нульових світах – тобто таких, які не несуть розумного життя, – багато питань вирішуються легше.

«Бий птахів з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стріла також правіше пройшла. Третя – лівіше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стріла досягла мети. Коли я влучав, один із собак без команди кидався в воду й приносив тіло.

Пані. Та ні, команди були.

Коли я витратив десять стріл, Пані зітхнула:

– Для першого разу непогано.

Мені стало соромно так, що далі аж нікуди – я тільки зараз згадав, що стріли ж грошей коштують. Далі ми рушили степом, я до слідів придивлявся – ось, наприклад, схожі на лосеві, тільки більші.

«Рано тобі».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужніше за самостріл. Дай його, до речі, сюди. А діяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, сліди маленьких оленів. Якщо вони схожі на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напіврозмовляли (напіврозмова – це коли Хазяйка мої думки читає, а сама говорить, або мені в голову думки кидає, а я відповідаю вголос), собаки мовчки оточили гайок і раптом, одночасно, зі скаженим гавкотом погнали оленів.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча він в останню мить змінив напрям і мало не обійшов мене, а от далі довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пішло отаке полювання. Спочатку різні невеликі звірі, хіба що спритні, потім – і лосів на мене виганяли собаки, і турів, і кабанів… Я тільки тоді зрозумів, наскільки лось чи буйвол схожі на вершника в атаці.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоїть на березі озера, – відійдемо ми берегом подалі, я стаю в човен, саме стаю, і то в такий, що лише особливою милістю богів тримається на воді, та відпливаю від берега. А Пані сідає на колоду, обхопивши коліна руками, вся така маленька…

Пані. Між іншим, дехто довший за мене аж на цілих три чверті дюйма.

…І Вона спускає на мене привидів. Тільки це не душі померлих. Це просто повітря світиться. Але, світячись, воно утворювало фігури озброєних чоловіків, то піших, то вершників, і мені з ними битися. Перші рази вразливі місця на обладунках ставали червоними, але то тільки перші рази. Якщо я влучав у вразливе місце, то привид щезав. Якщо ж він діставав мене своєю зброєю… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що їх, привидів, тьма-тьмуща. Але потім, за манерою бою, зрозумів – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обіруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вісім їх було зі зброєю, а дев'ятий – голіруч. Усе намагався рукою чи ногою дістати з надлюдською швидкістю, часто в стрибку. Я його подумки так і називав – Стрибунець.

Я так і не спитав Пані, чому треба стояти у човні, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсім, та спочатку засоромився, а потім здогадався: саме тому, що човен під ногами аж танцює (якщо вітрець хоч помалу дме) – вчить мене Пані твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: відкрито Хазяйка жодного прийому мені не показала – я відчував себе так, начебто всі ці прийоми багато разів бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знає. Хоча бачити я їх і не міг, немає в нас прийомів. Якщо в атаці ще щось буває, то в обороні тільки одне – щит підставити. А я все знаю, і, крім того, став я моторнішим, причому не тільки рухаюсь швидше – здається, все швидше стало.

Перекладач. Хайнлорі хоче сказати, що в нього покращилася реакція.

Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидів, не забуду ніколи. Раптом, без попередження, не один – зразу троє з різних боків! За ними – четверо! І такі всі моторні… Були б це живі вороги, мене би п'ятдесят п'ять разів убили!

Пані. Тридцять сім. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…

До Палацу прибула велика компанія нашої молоді, почалися звичайні клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в західному крилі», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – і розмістилися ж кінець кінцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, світ зіниць і т. п., заявляє – з якого це, мовляв, дива мама з її якірцем займають різні кімнати, коли б і однієї вистачило? Він що, уві сні сильно крутиться? Мені, ясна річ, переказали – й озлилася я на весь білий світ. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змішалося – і моя злість на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якірця в окремих апартаментах справді не у звичаях), і хвороба, що вже на тому етапі починає впливати на психіку, і безнадійність ситуації (розумом я ще на щось сподівалася, але серце підказувало: все, дівчино, все…), і те, що дочка жодної з сестер не посміла б такого сказати навіть позаочі. Чи тим більше позаочі.

…Раптом човен піді мною став дибки – і я полетів у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не міг човен сам перекинутися, не рухався я взагалі. Та коли доплив, подивився на Неї – і мовчки почав збирати плавник. Щось із Нею не так, та й стомилася явно…

Пані. Ага, човни перевертати…

Коли я склав вогнище, Хазяйка просто на нього позирнула, усе дерев'я спалахнуло. Поки ми так поралися, з Палацу прибув слуга з глечиком вина, і ми вперше пили, як дружина має пити з вождем.

Після так і повелося – як звеліла подати вина, то визнає, що в чомусь була неправа.

– Панцир зніми, відстебни підкладку. Це літня – помітив, що в ній не жарко? Є й зимова, на зміну.

Дивлюся – Пані в руках келих крутить, в очах смішинки – мабуть, згадує, як я у воду летів. А як їй смішно, то й мені смішно. Задивився я на Неї, на Хазяйку мою. І – р-раз! Її стилет розрізав мою сорочку – саме навпроти серця.

– Ніколи не відкладай меча далеко!

А в нас навпаки – зброю ховають перед тим, як відкупорити бочки.

– Ма-а-аті-інко, так ти б міг мене з п'яних очей зарубати? Ні. Тебе – ні. Ніколи настільки я не сп'янію.

– Приємно чути. Але раз так, то запам'ятай: зброю не кидають. Навіть коли будеш роздягатися разом з жінкою – зброя не далі, як на відстані руки. А як про це…

Вона всміхнулася так, що я… Ну не зможу я слів найти!

– …думати важко,…то вибери собі ще один кинджал і завжди тримай його під подушкою.

А я тоді вперше подумав… Уперше уявив нас разом. Це я вже пізніше здогадався, наскільки це дивно – що я досі ні про що таке навіть не думав. Хоча до вигнання я вже мав одну вдову.

Пані. Ну, це ще треба розібратися, хто кого мав. А грішні думки з голови доводилося витирати. Я для чого й перевела розмови на ризиковані теми, бо треба було перевірити – чи не перехватила я з гіпнозом.

…З того дня почалося ще й нове навчання – йдемо кудись, їмо, про щось розмовляємо – раптом стилет вихоплює й атакує.

Пані. Був ще п'ятий вид навчання – гарних манер. Виделку він засвоїв швидко, руки мити – теж без проблем, а от щодо ванни – не визнавав, бігав на озеро. В Палаці, щоправда, є лазні на всі смаки, в тому числі – схожа на ті, що в його народу, але я йому не сказала. Бо народ і так шепотів… про те, що донечка вголос сказала, про дві кімнати… так що якби він ще й до лазні сам…

…Скільки я пробув у Палаці – не знаю досі. Начебто й більше року, але ні осені, ні зими не бачив.

Пані. Тому що проспав їх незгірш, ніж ведмідь. Були в мене деякі справи. Він, до речі, й після зцілення хропів два роки за місцевим часом.

…Тільки це я зрозумів потім, а тоді й не завважив, не помітив.

* * *

Одного разу вранці, прокинувшись, я все знав, що мені потрібно робити. Гірко було до сліз, що Хазяйка не попрощалася, але коли вийшов на берег, мені трохи полегшало: човен, великий, надійний, був завантажений усім, що може згодитися – від казанків, стріл для самостріла й снастей рибальських до одягу та взуття на всі пори року – і для погоди усякої. Чомусь я певно знав: укладала сама, своїми руками. Мабуть, усю ніч не спала. Пані. Аякже! Слуги в Палаці добрі та віддані нам, як і годиться, але досвіду мандрів більшість не має. Могли щось і забути. Я сама забула таке, що… Але все по порядку. Не попрощалася, так. Але я цієї процедури взагалі не люблю, і то таке на мене навалилося, що я збирала його речі, а саму просто корчило. Не могла я залишатися в Палаці, не могла! Так більше ніколи туди й не повернулася. У жодне з тих місць, куди я могла потрапити без підготовки, взяти його з собою було неможливо. Вкладаючи інструкції в голову хлопчика вві сні, я сама не знала, чи побачимо колись одне одного…

* * *

…Береги бачив чітко. Тільки от з кожним поворотом вони мінялися.

Тепер лівий берег високий, повернув – правий вище. То по вузькій протоці йду, борти об береги вдаряються, то іншого берега майже не видно, я навіть воду куштував – чи не до морської протоки мене занесло… З озера в річку й униз, за течією… Я знав, що човен сам винесе мене в наш світ, на наш острів. Що світів багато, мене й не здивувало навіть, ніби й завжди те знав…

Пані. Існує тільки два способи відправити простого смертного в інші світи: взяти його з собою або пустити по воді. Як у нас кажуть, «ріки течуть наскрізь»…

Ще один поворот – завширшки в три сотні ліктів, спека нечувана, прямо як у грубці, й по берегах дерева, яких раніше не бачив – та й пізніше. Так от, повторюю, береги добре бачу, дерева, птахів, звірів. І вони мене теж: чайки над головою кружляють, одна шматок хліба вкрала, інша сіла на ніс човна й два повороти проїхала, – цікаво, чи знайшла дорогу додому?

Пані. Ні.

…А от люди… Я й не думав, що то за клапті туману миготять по берегах, – ну, туман і туман, просто туман – поки не наїхав на тих, що купаються. Наїхав – це прямо розуміти треба, – я проїхав по тих, що купались, і лише за мить до того, як ніс човна торкнувся однієї з туманних плям, зрозумів, що це людські голови.

Але нічого, ніякої шкоди, мені тільки жарко стало, і… їм, через яких проїхав, – теж. Я це відчув, що їм гаряче.

Ну, а мені сюдою, в затоку. Наш це світ і наш це острів. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захід від нього. За хребтом цим ніхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.

«Зараз початок осені, – шепоче голос у голові, – чекай мене до весняного рівнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цій річці (магія скінчилася, нормальна буде поїздка), поки не знайдеш вхід в ущелині».

А я бачу, в голові бачу, який з вигляду цей вхід. Очі відкриті, ними бачу одне, а в голові інше. «Він виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвійний пік, – знову зображення в голові, – праворуч від нього річка, що тече до володінь вільних мисливців».

Все зрозуміло, тільки ти приходь, Пані.

* * *

Найперше, треба було печеру під житло відшукати.

Тобто я й хатину зміг би збудувати, але занадто примітно: поки працюєш сокирою, тебе чути на півострова, ну, а сам за стукотом цим і війська цілого не почуєш.

Ну, гори є – печера знайдеться.

Тільки, перш ніж на берег зійти, прикинув я: що, коли звір який (скажімо, кіт) від однієї стріли не впаде відразу? Кривий мій – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Пані поклала (розумниця Вона неабияка, розуміє, що в тайзі без чого-небудь іншого обійтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу і сунув у петлю на поясі.

У тому, що далі трапилося, моєї провини немає… два дні пролежав на гребені скелі, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слідах не видно – всюди камінь суцільний. Ну, знав, звичайно, що всякі гади можуть довго без їжі – раз наївся і перетравлює, – але що бувають гади-велетні – і гадки не мав. Так що коли з печери мені назустріч… Боги й демони, рогатий ящір! Прямо з балади «Бетелайн і його брати». Тільки ж Бетелайн сам лише й вижив з усієї п'ятірки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладі ящір – «зростом у двадцять ліктів», а в цього вполовину менше.

Ходить на двох ногах, руки маленькі, як порівняти з усім іншим у цього велета, а так не менші за мої… На руках усього по одному кігтю завбільшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слів не вистачає. Та ще й на носі ріг і хвіст із шипами – ніби без них мало зброї.

Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрілив я в ліву частину грудей, а віддихався вже на вершині кряжа. Міг би й сам збагнути, що за його-то розмірів стріла не дістане до серця. Отож віддихався, перезарядив самостріл, навів на голову, трохи понад очима… А ящір у відповідь заревів тільки! Ось коли я справді злякався! Навіть коли виганяли – і то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стріла – просто в лобі! Найслабше місце, а йому нічого… І годі сподіватися, що ящір кудись піде – я б теж не пішов на його місці.

Взагалі, я ще до того, як спуститися, нагледів валун. Вагою трошки більше, аніж я сам. Думав: буде погоня, до нього бігти й скинути на тих переслідувачів, та коли ящір від першої стріли не впав, забув я про всі свої плани. Отже, треба гадину якось підманути. Зняв я мішечок заплічний, вийняв останній шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човні залишилося чимало. Зняв ту, що на собі, змастив з усіх сторін окостом – для запаху, загорнув у неї камінь – для ваги – та й кинув. Якраз під валун. Коли ж ящір підійшов подивитися, що там таке, звалив брилу…

Років так через п'ять, зовсім в іншій землі, почув я прислів'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так і вийшло. Валун ящера тільки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полізла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змія… Я потім і згадати не міг, як саме я додумався, але – уперся носком лівої ноги в каблук правої і стягнув чобіт, та не до кінця, нога у халяві залишилася (на мені були звичайні чоботи, м'які – бойові, броньовані в човні залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало від того, чи зумію я вгадати напрям…

Все-таки визначив правильно і, коли голова показалася над краєм скелі, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобіт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змія нападає, і схопила чобіт. Я вдарив обіруч сокирою по шиї зміїній. І відразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящір униз покотився. Я сів на камінь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевів погляд убік – на камені залишилися карби, слід. І тільки вже від удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – і то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящір іще конав. Він тріпотів так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.

Та розумію, що казки, тільки ж і те правда, що я гада тричі вбивав за всіма правилами, і… як уві сні: наче щось і робиш, а без пуття. Відмучився зрештою ящір, а в мене ноги тремтіти перестали, спустився вниз і почав потрошити тіло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.

Стріла до серця зовсім трохи не дійшла, в ребрах застрягла. Так що якби я підпустив його ближче… Ба ні, не хочу підпускати таких ближче! Голова не цілком відрубана, на клапті бовтається – отож-то мені й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцільний кістяк!! Навіть того мозку, що у звичайних кістках буває, нема. А де ж тоді? Ну, демони пекла!.. Мозок не в голові, а зовсім навпаки. А я ж таки теж тим самим місцем думаю! Та й у баладі сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стріляти», тільки інші не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще є балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…

«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночі».

Тепер мені жарко стало й ноги ватяні… Бетелайн мені, між іншим, предок у шостому коліні! Або, може, всі чаклунки дарують такі мечі?

Пані. Та ні, лише я.

…Так почалось моє життя в печері. З їжею було просто: звір неляканий, у річках й озерах риби повно, ящерів небагато, і я від них ховався. Спасибі Хазяйці: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кілька днів…

Повертаюся з рибної ловлі, коли чую – ящір шипить-реве. Повернув голову – демони рогаті, людина на скелі! Ящір нагору загнав, як мене колись… Взагалі-то чужий – це майже завжди ворог. Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то відчував, що всі люди в такій небезпеці – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тільки кинувся я незнайомця рятувати.

Ящір на мого несхожий зовсім: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвіст завдовжки ліктів з п'ять, завтовшки з моє тіло. На кінці хвоста – булава з шипами.

Перекладач. Вочевидь, кістяний наріст.

…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, і ще на кількох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стріляти в серце не можна – не дійде стріла, навіть зблизька. Знати б, де мозок – в дупі чи все-таки в голові? Думай не думай, а стріляти треба. Пустив стрілу в зад. Як потім дізнався, правильно і неправильно: мозок справді там, але стрілою не дістанеш – кістка товстенна. Ящір кинувся на мене. Була у мене про такий випадок думка – стрибати між деревами, ухилятися, як я на полюванні з биками робив – від рогів ухилитися, удар меча по нозі, ще стрибок убік, і так поки не вб'ю, – але я помилявся. Адже в бика на хвості волосся! Від рогів я таки вхилився – відскочив правильно і саме в стрибку, на льоту потрапив під удар…

* * *

Отямився я в своїй печері, на своїй підстилці. Підняв голову – хлопець, що на скелі сидів, біля мого вогнища порається. Меч мій на підстилці поруч – отже, я не в полоні. Гарний він слідопит, якщо зумів за моїм слідом сюди дістатися: я все-таки з дитинства навчений не залишати слідів. Повернувся хлопець, заговорив.

Боги та демони, я не тільки слів не зрозумію, я звуків таких не вимовлю! Ну й сам він… Не бачив би я різних чудес, сказав би, що таких людей не буває. Шкіра настільки смаглява, що здається червоною. Обличчя жорстке, наче з дерева вирізане. Ні бороди, ні вусів, по шкірі видно – ніколи їх і не було. Але й не молодший він за мене, ніяк не молодший. Як би старшим не був. Волосся в три кіски заплетене – одна ззаду, дві біля скронь. Сів він біля мене навпочіпки, вийняв із сумки гладку дощечку й чорну паличку, швидко, мало не в один мах, намалював на дошці мене, хвостом ящера збитого – і то дуже схоже. Потім по моєму панциру поплескав рукою – теж ясно, де б я був без обладунку? – потім витер обидва зображення чимось круглим, а я через його плече втупився: демони пекла, самостріли – то ж наші, з однієї майстерні! Стоять у кутку, зовсім однакові. Узяв я в нього дощечку з паличкою. Ну, я малюю – це ж розумним бути треба.

Пані. Глядачеві – безумовно. У Палаці, коли думав, що я не бачу, малював мене то на піску, то на бересті. Я спочатку вирішила, що це малюнки демонів і він зайнявся магією. Терміново почала перевіряти його думки (а то ж жарти нечистої загальновідомі, певні здібності й у звичайної людини можуть бути, аби ж не догрався!) – а це, виявляється, кохана жінка…

Але зрозумів мене рятівник і відповідь свою малює: так, він був у Палаці. І пані у нього є, зовсім на мою несхожа. Знову малює, тепер – озеро біля Палацу. Чотири рази: в одному кутку воно льодом скуте, в іншому – вже пливуть крижини, весна, далі – літо й осінь. І ліву п'ятірню розчепірив: п'ять років був у Палаці. Знову беру в нього малярське приладдя, малюю ящера, – ох, він би сам себе не впізнав! Потім йому в груди долонею: мовляв, не я вбив, значить – ти. Підійшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, іншим діяв – покажи, чим та що? У відповідь він з сагайдака стрілу вийняв. На кінці древка – невеликий виступ, натиснув мій рятівник на нього пальцем – і з наконечника бризнула каламутна цівка, так було б, якби вся стріла ввійшла в тіло. Для пояснення змію зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тільки неотруйна.

Перекладач. Отрута деяких змій – наприклад, звичайних вужів – нешкідлива для теплокровних тварин, проте на рептилій діє не згірш, ніж отрута кобри.

Боги та демони, чого ж він сидів тоді?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зітхнув Три Коси, – так я нарік його подумки, – похнюпився, ніби в чому винен, і намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоїд, отже. Тут уже я червоношкірим зробився, а він мені в плече тиче: ти, мовляв, знати не міг.

Потім, коли заспокоївсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створіння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потім узяв кругляш, яким витирав малюнки, і підніс до своєї фігури, а сам на мене дивиться – витирати чи ні? Я відвів його руку в сторону. Так нас стало двоє.

* * *

Той час летів швидко. Щоправда, говорити спільною мовою так і не навчилися – надто різні мови наші, язика можна зламати. Але дещо розуміли. Я його кликав Другом або Приятелем, і він розумів, хоча вимовити не міг. У нього для мене теж слово було, я відгукувався.

Багато чого навчив він мене, особливо діяти списом. У нього, крім самостріла, було кілька списів з різними наконечниками. Він метав списи майстерно, а з руки діяв – і поготів. І мене вчив. Я й раніше знав, що списами можна не тільки нападати, але й захищатися – деякі з «навчальних примар» це робили, але сам не вмів раніше: не вчила Пані.

Пані. Не встигла.

…По першому снігу пішли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусідній печері, Приятель схвалив). Перед тим, як ми розділилися – я був загоничем, – він вийняв із сумки два дивних кинджали. Уявіть, що з рукояті вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звірині морди в центрі колодки, і клинки розійшлися, як клешні рака, – їх стало чотири. Він що, збирається такою дивною зброєю звірів бити? Утім, йому видніше.

Пішов я в обхід і, як раніше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям. Коли ж повернувся до місця засідки, крім оленів, убитих списами і з самостріла, ще двоє лежать із кинджалами в горлі. І кожному в тіло ввійшло по два леза.

– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…

І затнувся: він же не розуміє, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал і покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вістря влучать у тіло, і кулак повертати не треба.

У відповідь на мій погляд Приятель прямо на снігу вістрям списи накреслив: як відбивається відразу від декількох, як клешнями відбиває удари, як, стискаючи клешні, ламає клинки, що потрапили в пастку.

Пані. Мелла коли-небудь дограється: зброю явно зроблено в одному з промислових світів, що взагалі-то заборонено. Мало їй нашого мистецтва.

…Поруч малює бій з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немає в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумів: клешні ці не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!

Ми всіх п'ятьох оленів розпатрали і в коптильні повісили – тепер нам по півночі не спати, вогонь у ній підтримувати – та так воно й безпечніше. Взяв він свою сокиру маленьку та звичайний ножик і так швидко, що я тільки ахнув, вирізав зі шматка дерева кинджал – клешні. Рухатися вони, правда, не можуть. Потім – взагалі в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однієї довжини з моїм, але важчий, помітно важчий. Потім намалював себе з величезним мечем, взятим обіруч, і, вхопивши спис за тупий кінець, став у ту ж стійку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.

Хитро: мені зброю важчу, ніж у бою, а собі легшу. Ну, а для навчання він щоразу обирав такий час, коли я з ніг падав: ми ж іще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, і дрова заготовляли, й оленячі шкури вичиняли… Ось коли ніг не чуєш – починаємо навчальний бій. Я тільки цими днями зрозумів, який він спритний та сильний – кращий за мене з усіх боків. Міг би, мабуть, і з Хазяйкою потягатися.

Пані. Років через двісті, але я не проживу стільки.

…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало мені ясно: плямиста лихоманка, від якої одужує з п'яти один і то половина сліпне. Він взагалі молодцем тримався. Я тоді думав, не розуміє. Ще день, і пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один із чотирьох, а ніяк не п'ятий. Хоча я начебто не знахар – і на хворобах не розуміюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не піднятися йому.

А він на дощечці рибу малює – останнє, отже, бажання. Пішов я до порогів однієї річечки. На порогах-то вода ніколи не мерзне. Ящери, як сніг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, поділися? – так він у відповідь два барлоги зобразив, в одному ведмідь, в іншому ящір – сплять, мовляв, і ті, і другі. Ну чому Пані мене чаклунства не вчила? Найпростішого, щоб я міг їй сигнал подати.

Тут мені про інше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурість двічі не повторюю: перш ніж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тільки цього не вистачало: кіт чималенький теж рибалить. Якби мені самому риби кортіло, я би пішов собі та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Біда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стріляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то задні лапи. З цього черепа, бувало, сокири зісковзували – може й стріла не пробити. Спробувати стати на краще місце – сніг може впасти з гілок. Добре, якщо звір в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо він зараз до лісу втече, а потім повернеться мій слід шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гірше й у казках не кажуть…

Придивившись і пообіцявши жертву богові полювання, я послав стрілу в колінний суглоб. Ось тепер сніг посипався – звір заревів так, що я мало не оглух. Я відкинув самостріл і рвонув списа зі снігу, куди встромив перед тим, як цілитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна інакше. Кіт продирається через ялинник, я намагаюся знайти таке місце, де краще метати, птахи крик підняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.

Ось він, людожер. Спасибі Пані – без її науки я б легкий дротик не зумів би метнути так сильно і точно, а спис важкий – і поготів. У шию влучив, як і цілив. Повалився хижак на бік, б'ється в снігу, тільки я потішитись не встиг, бо в голові пролунав голос: «Шкуру подаруєш мені, а намисто заслужив».

Я за Нею так нудьгував, що навіть забув про все – без слів дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камінь стрибає. І тільки як залишився за декілька кроків, спитав:

– Пані, ти плямисту лихоманку лікувати вмієш?

– Що таке?!

– Приятель мій хворий.

Не стала питати, що за Приятель, звідки взявся, відразу головне:

– Де він?

– У моїй печері.

Примружилася, зміряла очима мене з голови до ніг і назад:

– А ти хоч знаєш, що вона заразна?

Боги та демони, зовсім не подумав!

– Якщо для тебе теж – не підходь!

Хмикнула:

– Та ні, мене не візьме.

Дивиться якось, ніби вперше бачить. І не тільки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читає… А чого їх читати? Запитай – я все сам скажу!

Пані. Єге-ге… багато разів бачила, як хоробрі люди ставали боягузливими на сам тільки натяк на пошесть. Чорт, сама подорожувала з одним, клявся, що любить. Почула – стогне хтось, підійшла – виявився чумний. Так коханець мій розпріг з карети нашої коня і з криком утік – тільки що пил стовпом. Я Хайні, правда, зробила щеплення від усіх мислимих і немислимих хвороб, але він же про це й знати не знав!

Як не знав і самого слова «щеплення».

– …Побігли, чоловічку. Теплим застану – витягну твого дружка.

«Теплим» сказала, а не «живим». Тільки тоді мені не довелося дізнатися, що це значить. Тому що…

Тому що біля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зі своєю хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, і чаклунки почали бесіду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я їх чув. Хіба що не завжди чітко: деякі слова начебто розмиті. Ну, знаю я, що розмитих слів не буває, але враження саме таке.

Пані. Вже тоді?! Гаразд, стявши голову, за волоссям не плачуть. Що ж до слів «розмитих» – то це відбувалося в тих випадках, коли в його словнику просто не виявлялося відповідного терміна.

– …Ой, сестричко, збіг неймовірний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мій (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, відпросився подивитись на живих і, звичайно, потрапив у халепу.

Але ж вона бреше. Відчуваю неправду.

Пані. Зрозуміло: бреше, не змигнувши. Я, коли збирала Хайні в дорогу, бачила цю парочку: поверталися вони з прогулянки. У своєму тодішньому стані (Другий Знак – це вам не жарти!) я ледве їх помітила, але Мелла, мабуть, щось зрозуміла.

Чесно кажучи, вона мене вразила: вважається, що простежити людину в інших світах можна, тільки попередньо забезпечивши її маячком. Але Мелла знайшла якийсь інший спосіб.

Ситуація була вкрай пікантна: обидві ми припустились непрощенних помилок. Сестричка недарма згадала монстрів у першій же фразі: вона перехоплювала ініціативу, тонкий натяк на товсту обставину. Те, що я перебувала на межі божевілля, було б виправданням, якби я забула забезпечити хлопчика зимовою шапкою чи запасним казанком. На цьому тлі її власна промашка – не врахувала, що щеплення від віспи, зроблене людьми одного світу, в іншому стовідсоткової гарантії не дає, – видається дрібницею. Але не для неї самої! Гризти себе буде – це точно. Крім того, втручатися у відносини між якірцем і його хазяйкою суворо заборонено. Взагалі, у нас усе, як у людей: буває, що дружимо парами, буває, що ревнуємо одне до одного, але це – поки справа стосується звичайних чоловіків, а з якірцем навіть просто познайомитися можна тільки з дозволу його, за висловом Хайні, пані (другий термін – хазяйка – він угадав правильно). Однак Меллі добре відомо, що я не побіжу скаржитися, і навіть якщо раптом усе стане відомо, – сестричка зробить круглі очі й присягатиметься: випадковий, мовляв, збіг.

…А слово «сестричка» не в прямому смислі сказано – просто одного вони клану.

– Твій новий якірець?

Сказано про мене, і начебто засуджує вона мою Хазяйку. І до чого тут якір?

– Боюся, що останній. Знаки мені були.

– Скільки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Пані.

– Другий уже.

– Це ще не напевно! Перші три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.

– Сподіваюся.

А тепер моя Пані неправду каже. Не розумію, що сталося, але Вона НЕ сподівається. Вона у біді!

– Якірець надійний, тільки що кішку вклав у поєдинку. Тому коли що…

– Кішку? А про – тут я жодного слова не зрозумів але, мабуть, ішлося про ящера – він тобі не розповідав? Он скелет під снігом.

Повернулись обидві до мене, і я знову пережив – не згадав, а пережив з початку і до кінця сутичку з ящером. Потім – як Приятеля «виручав», а йому нічого й не загрожувало, сором-то який! (Я ніби вві сні був, розумів це, але прокинутися не міг.) Потім – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пішов. Людожера добив і прокинувся.

Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.

– Ти знаєш мою думку…

Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.

– …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.

Перекладач. «Усе можна купити, крім кохання, шляхетності, розуму» – отерське прислів'я.

– Ну, щодо розуму…

– Не дурніший він за нас із тобою!

Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.

– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?

А ти коли встигла помітити?

– Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!

Я не річ – не візьмеш.

– Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.

А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.

Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.

От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.

– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.

Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?

– Пані, дозволь запитати?

– Так, хлопчику?

Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.

– Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?

Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.

– Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?

За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.

– Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.

Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.

Пані. Хлопчики просто не могли втриматися від такої спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що він зуміє так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався і без моєї допомоги.

– Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.

Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.

– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.

Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.

– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!

Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!

Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…

Пані. Боялася я того меча – далі нікуди.

…Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…

– Це тобі, щоб не забував, хто твоя пані! А це, – поцілувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.

Майнула думка – повалити її в сніг, – стояла Вона нетвердо і в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли ні), – але я не посмів.

Пані. А, між іншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в голові всякі пустотливі думки бродили – дуже вже мене насмішив цей заколот. і двері мого будуара, звідки я у цей світ з’явилася, були замкнені зсередини.

…Посміявшись, піднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила сніг і зовсім уже іншим тоном:

– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справді, відьма. і, звичайно ж, у мене є чоловік. тільки…

Пройшлася по снігу і різко повернулася до мене:

– Тільки я б ніколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого відома, я цю шкуру взагалі хочу повісити на стіну і навіть не в спальні. і… і не іграшка ти для мене, був би іграшкою – так би не піклувалась.

Пані. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би іграшкою – взяла б з собою і сміялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.

– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобі більше не буду, обіцяю. хіба що… ну, уяви, що вороги кругом!

Це правильно – я кивнув.

– Ну, і можуть бути інші випадки, коли дуже потрібно. дозволяєш?

– Звичайно.

– А що в мене сміх неприємний – я і сама знаю.

Буває й дуже приємний. Я тільки що переконався в цьому.

– Найпізніше до середини літа заберу тебе звідси. Чекай! – сказала й зникла, як і ті двоє.

Повернувся до печери, а там… Коли тільки встигла? мішки з провізією, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнісінько, як у Палаці. На грудях напис: «Вчися рубати лівою!» Буду вчитися.

Розділ другий Поєдинок, демон і новий меч

Увечері я викупався в гарячому джерелі, речі виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся від того, що Пані за вухо смикнула.

– Ти мені потрібен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!

У нас не можна. Це у редарців чоловіки й жінки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лікувала…

Пані. Ось-ось.

– Одяг ліворуч від тебе.

Одяг дивний – ніби штани з курткою разом. Стій, а Вона ж колись у таке була вбрана.

– Зброю та те, що тобі дороге, склади в цей мішок. Сюди не повернемося більше. Так, правильно, намиста твої. А от списи облиш – не знадобляться.

– Пані, це пам'ять.

– Кинджал для пам'яті… Втім, візьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в інший світ.

В інший – то в інший. Не первина.

Пані. Абсолютно правильно, це вдруге.

…Блиснуло щось перед очима, і ми в лісі, причому явно літо надворі. Дерева інші, кущі інші – не знаю таких, але точно літо. Пані швидко йде, біжить майже. Кролик майнув у Неї з-під ніг, ще один у кущі кинувся. А ось іще сліди їхні. Мабуть, багато тут.

Пані. Королівський заповідник.

…Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.

…«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав

(і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.

– А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?

Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!

– А-ахта-а-а-ак?

Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.

– Нападай не на жарт.

Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?

«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»

Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волі. Інше питання, що дехто з нас під час чарування бурмоче собі під ніс, що саме збирається робити. Звідси й пішов серед людей міф про закляття.

«Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».

По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!

«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?

– Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.

Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.

– На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.

Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?

– Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?

Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!

– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.

Пані. Ясно, не весь час, – мені ж теж спати треба. Так що ми вже розділили ложе. Жорсткувате.

Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.

– Та мені не складно.

Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.

– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.

А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?

– Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.

Тільки кому з нас про це треба нагадувати?

Давно я не чув пирхання:

– Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…

Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…

Пані. Тому що це – Третій Знак. Починаємо молодіти…

«Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.

Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».

Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.

– Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.

Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.

«Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».

Цікаво, які на ньому будуть обладунки?

– Ніяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спеціальний одяг для полювання та поєдинків. Китиці навколо ліктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поєдинком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумієш? Заради мене?

– Пані, мій рід – від Першого короля.

– Вибач. Зовсім забула.

Пані. А забула тому, що цей Перший король – суцільний міф.

– Ім'я я тобі залишила справжнє, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Моріел, у тутешній вимові – Морі-Ел. Ми з тобою чужинці, з ду-у-же далекої держави, яка Рид називається. Мову знаємо, бо мати була з Отеру Ти приїхав до мене, а про двобій дізнався вже по приїзді. Тепер дивись уважно.

У моїй голові виник образ одного з привидів. Того, що найчастіше бував з сокирою.

– У них з твоїм противником схожа манера бою. Одна школа.

Пані. Якщо бути точним, Тоссі-Ві був учителем Падні-Ка.

На останніх заняттях у Палаці «привид» Тоссі бився проти хлопчика ще з двома – і вся група бувала бита, тож я була спокійна за Хайні. Як виявилося, даремно.

* * *

Ноші внесли нас на подвір'я високого будинку. У нас навіть сторожові вежі нижчі. Будинок кам'яною стіною оточений… А в стіні прорізи, вузькі такі щілини. І по даху будинку теж стінка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже місто само собою в кільці стін, – я це знав, хоч і не роздивлявся. Виходить – так, сусідні будинки такі ж – вони не ворогів, а один одного бояться.

Кам'яні сходи були ще вологими. Вони що, до приїзду господині навіть сходи миють?

– Пані, а це що?

– На полицях? Книги.

Не буває таких книг.

– Багато ти знаєш, чого не буває. Книги тут друкують на папері.

– Як це?

– Потім, потім. От у ці двері звертай. Твоя спальня.

Ще недавно мені здавалися розкішними кімнати Палацу… Ноги потонули – підлога застелена, та не шкурами, а матерією, з якої нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називається отерською мовою. Стіни оббиті тонкою мінливою тканиною – у мене з такої сорочки, спасибі Пані.

– Зараз слуга допоможе тобі роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.

Потім він-таки подасть вечерю в ліжко.

– Пані, я не голодний.

Сказав – і сам здивувався: я ж востаннє п'ять днів тому їв! Пані. Особливий вид гіпнотичного сну, дуже близький до летаргії…

– Нічого-нічого, сил набирайся. І обов'язково випий напій – якщо не сподобається, вважай – наказ.

Я все з'їв, випив і вмить заснув.

* * *

Уранці я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б він не бурчав собі під ніс – нехай краще сумнівається в моєму шляхетстві, ніж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боєм, нехай ти навіть сам король, а все треба своїми руками приладнати!

– Ти вже готовий, хлопчику?

Я ахнув: вона перший раз на моїй пам'яті так одяглася. Зазвичай і не зразу зрозумієш, що жінка…

Пані. Спасибі!

…Голі до плечей руки оповиті чимось схожим на шнурок: ліва золотим, права – срібним. На її смаглявій шкірі має дуже красивий вигляд. Сама сукня, здається, теж не з матерії, а зі срібла з золотом. На зап'ястях, голові, шиї – прикраси золоті з різнокольоровими каменями, – гарніші за всі ті, що схожі на шматочки скла, тільки ж ніяке скло так не блищить. На грудях – виріз глибокий.

Пані. Та вже до вирізу він, можна сказати, прикипів поглядом. Як зараз пам'ятаю.

– Дай, будь ласка, ліву руку.

На три пальці Вона мені наділа кільця: золоте й два срібні.

Пані. Платинові, алмаз потихеньку прорізав би золото.

…з самоцвітами: чорним (але дуже блискучим), червоним і блакитним. Червоний – найбільший, і всередині каменю горить зірка.

Пані. Символіка коштовностей в Отері зрозуміла кожній освіченій людині. Одного погляду на чорний і блакитний діаманти досить, щоб навести на думку про синьооку брюнетку. А щодо рубіна з зіркою, то моє нинішнє ім'я – зізнаюся, вибране навмисне, у місцевій вимові співзвучне зі словами «зірка моя». Тобто камінчики – те саме, що табличка: «власність Морі-Ел. Руками й губами не чіпати».

…Взагалі прикрашати себе – не чоловіча справа.

– Тут усе інакше. Краще візьми кинджал і покрути його. Чи не заважають кільця?

– Начебто ні.

– Тоді це точно заважати не буде.

Я аж задихнувся, коли її руки застебнули на зап'ясті родовий знак, не клановий – родовий! – що підтверджує походження від Бетелайна: жовтий восьминіг, пробитий списом. У мене при вигнанні відняли, тільки той, зрозуміло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Пані, за цей подарунок…

– Гаразд-гаразд, якби він був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоїх суддів.

* * *

Місце для поєдинків схоже на чашку: на денці битися. По стінках лавки, глядачі на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утім, це з трьох сторін тільки. З півночі підйом без сходинок і три крісла з суддями. До них я й підійшов, поруч зі мною слуга Пані несе зброю на таці. Леза кинджала я заздалегідь розвів у сторони, щоб ніхто не сказав нічого. Перед суддями два бійці мечі тримають. На вигляд – для пошани просто, тільки… Тільки мене не обдурите! Напружилися, ніби чекають, що на них стрибне кіт. Цікаво, а ззаду що? А ззаду крісел різні люди. Тобто на вигляд різні – хто сидить, хто стоїть. Один навіть з нашийником раба, жує щось, начебто його більше нічого не хвилює.

Тільки, хлопці, хто між вами пройти спробує – дурень буде. Точніше, вже не буде ніким… А я не пройду, ні. Хіба тільки вдвох із Приятелем. Мисливці ви, хлопці, ще кращі за наших. І здається мені, не всю трійку вони стережуть – тільки середнього між ними. Гм, якщо так, то який же він сам? Середніх років – ні старий, ні молодий, а точніше не скажеш. Лоб високий, очі розумні. Всіх прикрас – золотий ланцюг із зеленим каменем, не те, що у двох інших – аж на штанях самоцвіти нашиті. У руці булаву тримає. Бойова булава, між іншим. У нас не буває парадної зброї, а тут, я знаю, є. Дивує це мене найбільше: срібло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цією булавою, втім, можна. І тримає суддя її так, що метнути можна. У мене метнути.

Я раптом зрозумів чи, може, відчув, що він не має проти мене замірів, що він свідомо мене не боїться, але око й рука самі взяли на приціл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.

Пані. Будеш берегтися, якщо ти претендент на престол. А про охоронців угадав чоловічок, споріднені душі відчув. Точно – мисливці, та ще й які! У принца цього, Гарні-Ла, не охорона була раніше, а варта. Терпів він. Довго терпів. До самої Гартавської війни. Відмовити члену династії в праві власним коштом набрати загін не посміли – і нічого не зрозуміли, коли він навербував горян. Навіть, мабуть, зраділи: піхота – це не лицарі.

А Гарні частину горян озброїв довгими списами, частину – потужними (за отерськими мірками) арбалетами. У першому ж бою гартавці зім'яли отерську кінноту, вбили командувача…

* * *

– Ваша світлосте, ми…

– Помовч, небоже.

Маршал Кросіко важко зітхнув.

Правду кажуть – біда приходить несподівано. Від отерських союзників усього-то й вимагали: стримати до пори лівий фланг супротивника, за приблизно однакової кількості. Хто міг передбачити, що принц Гарні-Су піддасться на такий старий трюк, як удаваний відступ, та ще сам поскаче попереду всіх?

Шкода племінника, але ним доведеться пожертвувати – не змінювати ж командира полку перед самогубною контратакою?

Гонець… Звідки? Що він може ще повідомити?

– Ваша світлосте, мій командир Гарні-Ла просив передати, що ми зайняли позицію на узліссі, звідси не видно.

– Сім маєтків на церкву віддам!

«Узлісся гартавцям не минути, інакше нам в тил не вийти. У Гарні-Ла піший полк, його навіть чекати не стали. Тобто їхня армія розрізана навпіл, і та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»

Маршал стиснув полковникове плече.

– Поки Гарні-Ла ще тримається – атакуй!

Вважаючи, що піший полк може тільки затримати лицарів, Кросіко помилявся.

Можливо, якби це була перша атака в битві, то у ворогів з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, і їх просто змили зливою стріл.

Пані. Гарні-Ла справедливо за силою взяв командування в свої руки, війну за рік виграв. Переговори про мир, як водиться, супроводжувалися бенкетами. Одного разу, після того як випили за здоров'я королів, за здоров'я королев, за прекрасних дам (могли б і в зворотному порядку), за вічний мир тощо – Гарні наказує привести солдатів, яких вирішив нагородити. Всі думали – грошима, а він: «жалую вас, мисливці, шостим рангом». Є в командувача таке право. А в шостого рангу є привілей – перебуваючи на службі, носити в мирний час ту зброю, що панові дозволено.

Тобто у випадку з королівським сином – будь-яку. Може, хтось щось і запідозрив, але Гарні не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.

Перекладач. Судячи з контексту, щось на зразок команди «Струнко».

Мисливці її виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писані! (А що в охороні служили молодші сини найвідданіших королю сімей – це, думаю, ясно.) Воєвода ж візьми та розгнівайся!

– Такі-сякі, мир ще не підписано, а вже розбовталися, як ви посміли!

Врешті:

– Геть з моїх очей, мене мисливці постережуть!

Що накажете робити? Ну не затівати ж скандал перед вчорашніми противниками, коли самі дали маху! Пішли, думаючи, що це до кінця бенкету, – а їх до принца більше не підпустили! Тієї ж ночі гонець до короля поскакав: так і так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пішла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замінити іншими. І з війни поїхав не до столиці, а по провінціях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а іншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Він, щоправда, едикт видав – про обмеження кількості особистої охорони принців, ну, так Гарні нових садівників найняв. Тепер сад так заріс, що там, траплялося, безвісти зникали… ті, хто не знав пароля…

…Я вклонився суддям.

– Хайн-Лорі, захисник благородної дами Морі-Ел?

– Так, це я.

– Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.

Познайомити тебе з ящером? Шрамів на обличчі не бачиш? У самого весь ефес у самоцвітах – і на руків'ї, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем відбити удар – половина камінчиків повискакує, добре ще, якщо собі не в око! Але треба ж якось розумно відповісти!

– Хоробрість не слабкість, щоб під старість з'являтися!

Середній суддя всміхнувся в бороду, лівий якось гостро на мене подивився.

– Вважаю, – середній мовив, усміхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повинні клятвою засвідчити шляхетність свого походження.

Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирішу по-нашому. Є звичаї, від яких не можна відступати.

– У нас клянуться на зброї.

– У нас, звичайно, ні, але за стародавніми звичаями – допустимо.

Я взяв меч із підноса й провів лезом по лівій руці:

– Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.

Мало, мало крові для такої клятви, але ж мені ще битися.

– Якби й були якісь сумніви, – протягнув лівий суддя, – то після такої щирої клятви…

Слова начебто хороші, та й на виду добрий, але тільки він небезпечний. Не на мечах небезпечний, інакше…

Пані. Ще б пак небезпечний – Спостерігач за зовнішніми!

…Правий товстун раптом сіпнувся:

– Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належність родини до дворянського стану.

Тому що на острові немає такого стану. Але їм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звідки не сподівався – лівий суддя аж скривився:

– Кожен, у чиїх жилах тече хоч крапля монаршої крові, – то шляхтич.

Щось правий сказав не так, чогось він такого торкнувся, чого краще не чіпати. Я глянув у вічі середньому – і зрозумів.

– Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати заміни.

«Не погоджуйся!» Сам розумію. Адже ім'я злиняє.

Перекладач. «Ім'я злиняє» – вираз, аналогічний китайському «втратиш обличчя».

– Не потрібно заміни, Ваша Високосте. Я просто підійду ближче.

Останні слова прозвучали в гробовій тиші: судді, здається, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в голові її голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?

Пані. Я не хотіла привертати його увагу до деяких особливостей тутешнього життя, тому, накачуючи його голову відомостями, багато чого свідомо опустила. Гарні-Ла визнаний своїм батьком, і тому, безумовно, принц. Але на титул «високість», він, на жаль, не має права.

– Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?

Уперше таке трапилось: Господиня мені намагається сказати щось без слів, а виходить нерозбірливо.

Пані. Заважали емоції – і його, і мої.

– Присягаюся, що я навіть не знаю вашого імені, а ваш титул мені тим більше невідомий. Я звернув увагу, що ви помітно відрізняєтесь від інших людей…

Відрізняється – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.

– Коли пан, що сидить ліворуч від вас, згадав про королівську кров, я зрозумів, чому саме.

Перекладач. Зверніть увагу, читачу, як різко змінилася мова Хайнлорі. Причому записані ці великосвітські обороти знаками варварської мови каро, в якій таких висловів просто ще бути не може. Сталося, мабуть, ось що: пані навчила свого підопічного вишуканої, придворної лексики. Отримавши цю поживу, мозок юнака почав винаходити нові терміни для рідної мови. Так що цілком можливо, що коли-небудь для нього знайдеться місце в підручнику історії літератури.

– Бійцям дозволяється вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!

Чому бог, а не боги?

* * *

…Противник – з глибин голови випливло ім'я – Падні-Ка, – вищий за мене і плечима ширший. А вже красивий який… Рідко мужики бувають такими…

І в стійку якусь гарну став, і першу атаку провів красиво.

«Хайні, він грає».

Спасибі, що підказала: грати з озброєним ворогом – це така дурість, що я б ніколи не додумався. Але більше не відволікай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без крові перемоги не буде. Зробимо кров.

Я завдав обманного удару – цілив у горло, різко змінив напрямок і зачепив лівий бік. Ух, як розсердився! Ну, навіщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немає.

Демони пекла, але ж він з переляку! Зрозумів, що я міг закінчити одним ударом – трохи вправо, і вістря би між ребер. Але махає – так махає, що доводиться ухилятися, а не відбивати – такий удар може й захист пробити.

Пані. З боку здавалося, що Падні-Ка ганяє чоловічка по всій арені. Але витягувалися невдоволені обличчя досвідчених дуелянтів: шуму багато, а немає пуття, Падні-Ка перевершив самого себе: його меч розтинав повітря швидше за блискавку, та тільки в тому й річ, що повітря. Не знаю, чи хтось, окрім мене, помітив ті два рази, коли Хайні міг проткнути противника. А я шкодувала, що наказала не вбивати – могла ж і здогадатися, що такий самовпевнений сучий син, отримавши подряпину від хлопчиська, перетвориться на розлюченого тигра. Передати новий наказ по-думки було ще небезпечніше: відволікати не можна.

…Я ж, крутячись та ухиляючись, міркував: цікаво, він улюблений прийом Господині – перехоплення клинка – знає? Взагалі не повинен, тут перехрестя мечів прості, без вусиків – звідки можна прийом дізнатися, якщо виконувати його нічим? Точно, не знаєш! І тому без меча.

Пані. Варто було подивитися. Шалений натиск, вихор ударів – і раптом клинок нападника – на думку більшості, він перемагає! описує в повітрі дугу.

…Я посміхнувся й кинув свій меч упоперек його зброї – хрест-навхрест.

Подивімося, який ти на кинджалах. Ну, Паді показав який: метнув у мене свій кинджал, а поки я ухилявся та міркував, що це таке, підняв мечі. Обидва!

Зі мною буває – лякаюся вже після того, як усе скінчиться. Ось так і в той раз трапилося, а якби злякався відразу – не писав би тепер про це. Досі дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впівоберта, і я встиг влучити ногою в плече раніше, ніж він розігнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибі Пані за науку! – а от Падні-Ка лежав на спині й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсікло йому руку, погано захищену простим перехрестям, і меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обіч.

Стрибок – пальці стиснулися на руків'ї, перекотився вбік, скочив на ноги – і все це швидше, ніж читаєш опис на папері.

Падні вже стояв із моїм клинком у руці, але вигляд у нього був ошелешений. Помінялися зброєю, так що рубати погано буде обом.

Перекладач. У кожного клинка є місце, у земному зброєзнавстві зване «центр удару», і тільки ним можна зарубати людину. При ударі ж іншою ділянкою клинка відбувається різкий поштовх – зброя може навіть вилетіти з руки, і рана буде неглибока. Тому рубка незнайомою зброєю, як правило, малоефективна.

…Заколоти його тепер, коли мій меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотів…

Не зміг би я тоді свою думку висловити, і взагалі не думав словами, але відчував: прикінчити його зараз – поговорять і забудуть. А треба, щоби пам'ятали.

Щоб усі пам'ятали, як Пані мою ображати. Я з усієї сили всадив кинджал до дошки огорожі – нехай поки там побуде – і перехопив меч обіруч – руків'я дозволяло. Раніше я дворуч тільки кийок тримав – і, напевно, це було помітно, але так навіть на краще: я підняв зброю високо, занадто високо, гарно так відкрився, підставився під укол. Падні – теж було помітно – запідозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз він слабшати почне… Так, видно, вирішив, що іншого виходу немає – і прямий випад. Ще один улюблений прийом Пані моєї – в останню мить пропустити клинок мимо. Тільки вона хапала мене за руку і вчила літати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключиці. Щосили.

Ніхто не зміг би сказати, що мій противник у змозі продовжувати бій – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключиці зверху вдарити, вона ламається. Навіть якщо бити просто рукою.

І тільки після всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги підкошувалися. До смерті залишалося менше долоні, був би він трохи спритніший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Падні лікарі забрали. Слуга Пані мій меч підібрав, а клинок противника я йому сам віддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.

Пані. Сталося порушення звичаїв, втім, повністю глядачами схвалене. Довгий меч в Отері свячений, його навіть з полону викуповують разом з господарем. Якщо переможець залишає клинок у себе – значить, він уважає противника безчесним. На дуелі такого досі не бувало. Але ж і підлості такої теж…

Вона щось мені повідомляла прямо в голову, але я її зрозумів не одразу: кров шугала в скроні. Зрозумівши, піднявся до суддів. Жирний був переляканий, аж губи зблідли.

Пані. Побоювався, що Хайні його вб'є за «шмаркача». Суддя, звичайно, недоторканний, але привід для виклику можна знайти завжди. Отерський лицар так би й учинив!

…Двоє інших виду не подають, але збентежені обидва. Причому якщо лівий просто не чекав моєї перемоги, то принцу начебто ніяково – ніби він у чомусь винен.

Пані. Поясню в іншому місці.

– Божий суд довів правоту благородної дами Морі-Ел. Ви виконували свій обов'язок мужньо і гідно…

Слухав я, по правді кажучи, одним вухом, тому що побачив Пані. Вона підбігла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще дві дами рушили були за нею, але охорона їх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Пані, видно, вважають учасницею двобою.

Пані. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.

…Як тільки принц скінчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношів. Швидко дісталися, швидко влізли, швидко слуги понесли нас. Боїться вона чи що? І здалося мені чи ні, що суддя їй знак подав пальцями? Ось і… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж і побоюється явно. Чого? Невже тут і за поєдинок мстити можуть?

Пані. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справді був, і я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, і я не виключала нічого. Навіть пастки, хоча ще три дні тому (за місцевим часом) ніколи б і не подумала. Але хіба мало чого три дні тому не було…

– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.

«Тільки радий буду».

– Найпевніше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.

«Ображаєш».

– Та бачу, що ти весь час на полюванні.

«А як же інакше? Або ти полюєш, або на тебе». Знову рука у волоссі.

– Зовсім мислителем став.

«Знати не знаю, хто такі мислителі, але що нас колами носять, так це точно. Мені й визирати не треба».

– Не колами, а петлями. Слуги перевіряють, чи не стежать за нами.

«А самі-то вони перевірені? Звідкіля я знаю, що тут слуг підкуповують?»

– Та звідти ж, звідки і решту всього. Ці нібито вірні. Але взагалі намагайся не говорити зайвого.

«А говориш Ти, Пані. І зайве, і незайве. Я й рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.

– Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.

«Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».

– Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.

Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.

Пані. Північний діалект. До речі, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразів на обличчях, їх така думка вже відвідувала. Бо саме ці, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсім непоганих мечників, і не могли не втямити, що двоє з чотирьох убиті моїм стилетом. Ну, а хлопчика вони тільки-но бачили в дії.

…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…

Пані. Острів – з гротами, місце для розваг аристократії. Озеро та скелі справді штучні. Але тоді я й гадки не мала, що Хайні все це відчуває: читати думки можна тільки прицільно.

…З берегом острів з'єднує горбатий місток. Вона відіслала слуг наших…

Пані. Наших? А до чого тут ти?!

…Вони пішли до будинку, що виднівся за деревами. І майже відразу на міст внесли паланкін, оточений цілим загоном. Так, обличчя ж нам знайомі.

Справді – виліз наш суддя королівської крові. Пані присіла, він узяв її під руку, і вони пішли в глиб острова. «Залишайся на місці і спостерігай за мостом». Хай буде по-твоєму. Тільки… Тільки кепсько мені стало.

Хлопці-охоронці справу знають: один став на мосту з мечем наголо, інші пішли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускає – той самий, з рабським нашийником. Цікаво, він насправді раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховає їх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але міцний хлопець, – маю на увазі, духом міцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тільки я хлопчину розглядав упівока – другим, як Пані звеліла, стежу за мостом…

Коли це дивлюсь, а стрілок на дереві заволав несамовито, і на міст влетів чистої води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І ніякої зброї.

Пані. Зрозуміло, що це була тварина з плоті та крові, але явище було приголомшливим навіть для мене. Або тим більше для мене. Хоча, звичайно, важко визначити, хто більше ошелешений: той, хто вважає, що з'явилася нечиста сила, чи обізнаний, що перед ним істота з іншого світу?! Я гарячково намагалася зрозуміти, що все це значить – і ні одне розумне пояснення не приходило в голову.

…Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той і не захищався. Найближчий до місця подій боєць, замість того щоб стати до бою, на коліна впав і обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побілів, як наче сніг.

Пані. Хоч би хто влаштував цю веремію, він розважив точно: отерські горяни дуже забобонні.

…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гілку й підтягся на дереві. У голові одне билося: раз він надів панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробує зняти мене з дерева, але він і не зважив.

Пані. Це все-таки не розумна істота. Так, на кшталт нашого собаки.

…Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.

На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!

Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.

Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.

Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилія.

Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.

– Куди поранений?

Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».

Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.

– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.

Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:

– Коней!

Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:

– Він життя тобі врятував!

«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.

– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.

– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.

«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.

* * *

Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:

– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.

«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»

– Як тобі сказати…

«Невже буде калікою?»

– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.

Що Вона каже?

– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…

Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.

– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?

– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.

Пані хотіла щось сказати, та передумала.

Пані. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.

…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…

Пані. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.

…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.

Пані. Звичайні тефтелі – невже їх ніколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.

– Пані, цей принц, що був суддею…

– Гарні-Ла.

Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.

– Лакеї розуміють по-нашому?

– Ні, звідки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять іноземними мовами.

– Розумієш, він мені й сподобався й не сподобався. Водночас. Пані повернула в руці келих.

– Так? А чим саме не сподобався? Взагалі-то він справжній.

– Підійшов до нас тільки після того, як тричі стало ясно, що звір здох.

– Це не боягузтво.

– Розумію: вождь не всюди лізти повинен. Але Ти прибігла раніше, а він не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.

– Так, усе це так. Зрозумій: він принц… Мені це складно тобі пояснити, але інший тутешній шляхтянин тільки плечима б знизав. На те слуги й створені, щоб за панів умирати… А Гарні… нехай з моєю підказкою, але подбав. Повір на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скільки хочеш.

«Думаєш, я не помічаю, що Ти сама тільки кубок крутиш? Усе бачу».

* * *

…Прокинувся я на ліжку, з усіх боків оточеному тканиною, напнутою на палиці. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зі мною лежала жінка в рожевій сорочці до кісточок. Я простягнув руку. Торкнувся…

Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!

– Та-ак, ви-хо-одить…

Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.

– Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?

– Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!

– О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.

Пані. Личко? Оченята? Цікаво, ви вже тоді такими категоріями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого відома всівся за мемуари?

…Тільки мені не смішно.

– Знаєш, це нечесно!

– Жінок ґвалтувати? Аякже!

Я мало не задихнувся.

– Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!

– Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?

Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.

– Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…

Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим:

– І вирішив, що це я для тебе?

Ну, демони пекла!

– А чого ти хотіла, коли лягла поруч? Чи тут усе інакше, й ліжко просто так?

Якби кішки ходили чередами і ціла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.

– Процедура, взагалі, всюди однакова, але отерці, як на мене, перейшли всі межі. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заїжджому дворі – це, за тутешніми мірками, вельми промовисто. Нехай ще минулої ночі – позаду дорога, попереду поєдинок…

Пані. Враховуючи ситуацію, я приховала, що представила його не тільки як троюрідного брата, але і як нареченого, з яким нібито заручена ще в дитинстві. Ця заява ще декому призначалась…

– А тепер, після всього, якби я наказала тобі постелити окремо – ще до ранку всі в столиці дізналися б, такі б пішли пересуди…

«Які?»

– Вельми для тебе образливі. Щоправда, тут на це дивляться легко, але ж я знаю ваші звичаї – якби ти почув…

«Вбив би».

– Тому я знову підмішала тобі сонного зілля.

– Не треба було цього робити.

– Не бійся, не отрую. Потім підняла тебе потайними сходами. Тут у кожній шляхетській оселі є такі, і всі про них знають, – так що ніхто не бачив, як непереможного героя жінка на руках несе.

Думки мої зачепилися за якусь перепону. Щось не сходиться в її словах. Ага, ось…

– Він що, так тобі вірить?

– Хто?

– Твій… чоловік… цьому повірить чи мені з ним рубатися? А в голові в мене ворухнулося: «Добре б було».

– Добре б? Я тобі що, олениця – осторонь стояти, доки самці б'ються рогами?! Спробуй тільки через ревнощі битися – до кінця життя жалкуватимеш. До речі, ти мене образив! Був би в мене коханець – тебе б звати не знадобилося! Вибач, я не сплю з боягузами!

Але якщо це так…

– Ти хочеш змусити всіх думати, ніби я бився тому, що хочу стати твоїм коханцем?

– Суть схоплено правильно.

– Але ж я – справді хочу!

– То й що я повинна робити?

Уголос я нічого не відповів, але ж Вона в голову дивиться.

– Це ТИ ХОЧЕШ, а НЕ Я ПОВИННА. Є різниця!

Втім, голос хоч і жорсткий, але радше втомлений, ніж сердитий.

Пані. То на що ж було сердитися? Утомлений, так. Спала-то я зовсім трохи: за ніч у двох світах побувала.

– …Ти хоч раз думав, скільки мені років? П'ятсот шістдесят вісім.

Пані. Збрехала. Сама точно не знаю: час усюди тече по-різному, та ще й пульсує на додачу, ось і заплуталася. Але назване число не дуже суперечить дійсності.

…Я не дуже й здивувався: сподівався чогось такого і ляпнув не думаючи:

– Це добре, що Ти безсмертна, я Тебе пережити не хочу.

Пані. От коли він говорить не думаючи, часто виходить дуже мило.

…Пані поклала одну долоньку в другу й стиснула.

– Власне кажучи, ти ближче до істини, ніж сам знаєш. За звичаями не лише Отера – будь-якої з тих країн, де існують мечі й поєдинки…

Та невже є держави, де не знають мечів?

– …Тобі належить саме така нагорода. Але, чоловічку… Згадай нашу першу зустріч. Хіба ти тоді думав про нагороду, коли мене рятувати кинувся?

– Пані, я Тебе люблю, й не сподівайся іншого, – знову невлад бовкнув.

Пані. Див. попередню примітку.

– Добре, а поки що подивись на мій палець.

Гарний палець. Я знову заснув…

* * *

Коли прокинувся, її вже не було, зате біля ліжка стояв слуга, і то явно давно вже.

– Пані чекає вас до сніданку через половину тырса.

Перекладач. Тырс – отерська міра часу, близько тридцяти п'яти хвилин.

За сонцем судячи, так обідати навіть пора. Цього разу подали кашу з вареною рибою.

– Знаєш, чоловічку, нам доведеться залишитися тут на три місяці.

Треба – то й треба.

– Спати будемо в одній кімнаті. Дурниці викинь з голови! А що ти справді не кам'яний…

Я цього не говорив! Я це подумав! Обіцяла ж без потреби не дивитися в голову!

Пані. Пора б знати, чого варті жіночі обіцянки.

– …То доведеться тебе присипляти не порошком, щоб ти не звик, а навіюванням. Звичайно, тільки в ті дні, коли ти будеш ночувати вдома.

Якась служба ночами?

– Десь через три-чотири тырси нас почнуть відвідувати. Затям: якщо дама приїхала сама – це вже багато що значить, якщо говорить, що десь (однаково, де саме) – давно вже не бувала, це значить, що вона чекає на запрошення туди просто зараз.

Куди – «туди»?

– Це неважливо чи майже неважливо. Запам'ятай звичай: якщо пані тебе запрошує до своїх ношів, значить, вона сама визначає, куди поїдете. Якщо ж вона відпустила своїх слуг, саджай її у свої, тобто в мої, і накажи слугам нести на острів із гротами. Це буде трохи безцеремонно, але зійде. Інших місць ти все одно не знаєш.

Як не дивно, я нічого не розумів, хоч і бачив, що Вона ось-ось розрегочеться.

– Якщо ж тобі сподобається яка-небудь з тих, що з'явиться в парі з чоловіком, – тут це теж невелика перешкода. Зроби мені ось такий знак, – показала пальцями. – Я відверну її супутника, а ти поскаржся, що я збираюся довго вдома сидіти, і попроси показати столицю… Тільки врахуй, що тут багато хворих поганою хворобою, тому, якщо я скажу «ні» – не ображайся. Буде з кого вибирати.

Демони пекла, Вона тому і в голову мені дивитися перестала, що чекає, як я викручуся! Так їй хочеться посміятися, що навіть думки мої в спокої залишила, – тільки мене чомусь на сміх не тягне.

– Пані, адже нас уважають за родичів?

– Ну, так…

– Тоді скажімо, що в нас хтось помер, а я про це звістку привіз. Тому, мовляв, ми нікого не можемо бачити.

Пані поклала виделку, – вигляд у Неї був вельми здивований.

– Слу-уха-ай, та ти ясновидець! У Риді саме так і скорбують – замикаються в будинку.

Але ж Вона ще помолодшала – зовсім дівчинка. Збоку, мабуть, я здаюся старшим.

– Тільки треба казати: «нікого не приймаємо»…

Пані. (На доданому аркуші.) А мені треба було задуматись і над його, і над своїми словами. Адже Хайні переказав не тільки звичаї незнайомого народу, але й мій власний план, – я міркувала про нього, поки він другий сон бачив. А якщо зважити, що в аро взагалі немає такого поняття – «траур», то випадковість була неможлива.

Тільки, мабуть, моє фізичне омолодження якось уплинуло на психіку. Не те, щоб мені на вигляд знову сімнадцять і розуму стільки ж, але помилок стала припускатися надто часто. І щодо проблеми візитів, то справа, звичайно, не тільки в моралі отерських дам, – хоча широта моїх поглядів має свої межі – просто…

Просто хто б його за ворота випустив! Убивця демона – найбільш небезпечна людина в місті, а небезпечного добре берегти треба.

Гарні-Ла – навіщо він покликав нас на острів? Він хотів перетворити слова «Ваша Високосте» у політичну реальність. Сумніви в походженні претендента, само собою, на вустах його супротивників.

Гарні надумав змусити когось із базік публічно заявити, що після того, як заморський лицар з першого погляду визнав королівську кров, усі сумніви відпали, або так само публічно звинуватити Хайні в брехні, заявити, що його під'юдили. А такі звинувачення треба доводити на арені, з мечем у руці. У перемозі «чоловічка» Гарні не сумнівався. З огляду на останні події, прохання скидалося на нахабство, але… Міг би мене й не питати, а просто спровокувати поєдинок.

Я ще не встигла вирішити – чи буду відмовляти навідріз, а чи то є резон щось виторгувати, коли з'явився звір з Другого Світу. У них там по лінії сумчастих пішла еволюція.

Так, хтось прудкий завівся в Отері, але мій чоловічок виявився несподіваним фактором. Неврахованим! Само собою, що вбити демона міг тільки герой, котрим особливо опікується небо, – а Хайні ще й похвалився, що бачив і страшніші чудовиська.

Значення слів «Ваша Високість», зрозуміло, зросло, але річ була вже не в них.

– Затримайте хлопчика місяців на три, – шепнув мені Гарні-Ла, – й побережіть.

Наважився, значить. Мені й думок читати не треба: сто разів такі справи бачила. Через два місяці вшанування святого Керті-Ра, покровителя горян. Вони й давніше в цей день часто з'являлися в столиці, а вже після війни просто в звичай увійшло: ветерани моляться обов'язково в столичному храмі. Влада звикла, правда, до міста пускають тільки зі зброєю, відповідною до рангу, – в цьому випадку – з тесаками короткими, – але це вже дрібниці. Так що коли до цього дня всі дізнаються, що Вбивця Демонів стоїть за Гарні-Ла, це дещо буде важити. Не дуже багато, звичайно.

Тільки чи не занадто все просто? Спостерігач за внутрішніми – дурник королю до пари, в'язниці балакунами забиті, але Спостерігача за зовнішніми дурним не назвеш. І, звичайно ж, у нього одне око всередину дивиться. Ну, та це не моя справа. Вже не моя.

– …І що, – Вона мене запитує, – думаєш робити? Дурниці викинь з голови.

– Навчи мене читати по-тутешньому.

– Вже вмієш. Тільки в мене юридичної літератури немає.

Юри… чого? А, Пані знає, що я за сувоями Закону грамоту осягав.

Знавець Закону одружився з моєю матір'ю. Він, звичайно, важив по собі рідних синів настановити на посаду, але двох уже серед живих не було, інші… чи довго їм? Один бій, один мор або один шторм… Інших книг, крім Закону, в нас у клані не було зовсім.

Пані поставила келих прямо в брудну тарілку.

– Я була не права, чоловічку. Пробач, будь ласка. Ти, здається, любиш балади? Тут їх друкують. Ти хотів знати, як це?

І я побачив: беруть гладку дошку, вирізають на ній напис – навпаки, як у дзеркалі, мажуть фарбою, зверху кладуть шматок чогось білого («Папір», – пояснила Пані). На нього опускають важке віко. Так, це спритно придумано.

– Підйом, хлопчику! Велику справу сьогодні виконати треба.

Ми піднялися в спальню. Господиня замкнула зсередини дверні засуви, взяла мене за руку – й ми опинилися в іншому світі.

* * *

Я навіть не відразу зрозумів, що це кузня. Вона була величезною, – там було кілька горнів, багато незрозумілих пристроїв і навіть кілька полиць з горщиками. А ось людей, крім нас, лише двоє. Пані ззирнулася зі старшим, напевно, щось йому сказала, але я не розчув. Він зняв з полиці три горщики. Хазяйка провела рукою по них – і вибрала правий. Його поставили в піч.

Пані. Я перевіряла відсоток графіту в глині. Якщо хочеш отримати хороший булат, він має чітко відповідати нормі. Взагалі, я не часто проводжу всю операцію з самого початку, – для попереднього клинка просто перекували уламки шаблі. Але того дня я мала натхнення.

…Десь зашуміла вода, й міхи заходили самі собою. Молодий коваль приніс три мішки: найбільший – з мою голову. Він підійшов до залізного жолоба, Пані простягла руки, і над жолобом виникла пляма світла. Ковалі висипали якийсь порошок з мішка через пляму в жолобі. Частина застрягла в променях світла, як у решеті. Пані змінила положення рук, пляма нахилилась, як совок, і залишок упав у підставлений кошик. З другим мішком зробили те ж саме, а коли молодий коваль узявся за третій, Вона похитала головою, зняла з шиї намисто й кинджалом вийняла камені, схожі на краплі води. Очі в ковалів удвічі побільшали, але Вона всміхнулася якось невесело й решту оправи подала їм.

Пані. Зрозуміло, ніхто діаманти в переплавку не пускає: досить і графіту (і навіть легше виходить, якщо графіт використовувати: менше доводиться чарівних сил витрачати, що дуже дивно, бо склад графіту й алмазу однаковий – чистий вуглець і те, й друге. Хшанга, яка більше за інших возилася з металами, навіть заявила якось: «Здається, що діаманти чинять опір»). Але це намисто подарував мені Гарні-Ла, і я таким чином з ним прощалася.

Припускаю, що він не міг інакше, але і я теж. Серце не примусиш. Зрозуміло, я не гадала, що він сам вийде на арену (Падні-Ка – один з лідерів Братства кинджала, підтримка якого дорогого коштує), але сподівалася принаймні, що йому важко буде промовчати.

Одначе Гарні сам зголосився бути суддею: якби чоловічок програв, принц сам оголосив би мене зганьбленою. Але Гарні, боячись звинувачень в упередженості, не наполіг на рівних довжиною мечах (ну й що з того, що ми відмовилися? Суддя міг наказати своєю владою). Але він не зупинив поєдинку, незважаючи на явну підлість. Але, почувши про приїзд мого нареченого, думав тільки про те, як би його використати. Так, усе це вчинки державного мужа. Ну, то нехай і бере заміж свою державу!

Мало не забула два необхідні пояснення: порошки в мішках – перепалена руда та кварц, що зазнав такої ж операції. А світлова пляма – магічний фільтр для останнього очищення.

…Коли горщик у печі став червоним, з нього залізним прутом зняли кришку.

– Розгорни рукав до упору і підніми свій кінець!

Порошок посипався в посудину, молодий коваль поклав кришку на місце.

– Тепер ми можемо відпочити. Тырсів шість-сім майстри самі поратимуться. Ти, може, й не втомився – зате я з ніг валюся.

Ми вийшли з кузні й перетнули двір у напрямку до маленького будинку. У передпокої на полицях – різна зброя. Господиня взяла арбалет – точка в точку мій або Приятелів. Та ні, ні, не зовсім: тятива проста, а не залізна, і… і, мабуть, сталь гірша.

– Коваль цей раніше працював у Палаці. – Тут Господиня затнулася, добираючи слово. – Нагорода полягає в тому, що він може робити й продавати дещо з того, чого в нас навчився. Цей самостріл для твого раба.

Подивімося.

– А поки ти з ним початуй навколо будинку. Тут майже безпечно, але…

Я вдихнув глибше й набрався сміливості.

– Пані, дуже прошу… Ніколи не кажи мені неправди. Я сподівався гніву…

Пані. Для гніву я дуже втомилася. І в нього був дуже зворушливий вираз обличчя.

…Але Вона лише всміхнулась.

– Здогадливий став. Я хочу виспатися. Дай мені слово, що не підійдеш до дверей ближче ніж на три кроки.

– Слово.

– І до вікна теж.

А в голову ж мені Вона не дивилася.

Пані. Та чи важко було здогадатися?

…Рівно за сім тырсів Хазяйка не вийшла, а вибігла з будинку, махнула мені рукою – і ми увійшли до майстерні.

– Плавка готова.

Пані просто свердлила горщик очима. Ковалі дістали його з печі й помістили в спеціальне гніздо, яке почали обертати перед нею.

Пані. Людські металурги кілька разів нагрівають й остуджують зливок булату. Але ми вміємо робити інакше.

…Горщик розбили – в ньому лежав шматок сталі, схожий на буханець хліба. Молодий коваль кліщами поставив його на ребро, старий рвонув якусь ручку. Зі стелі впала величезна сокира й розвалила «хлібець» навпіл – від удару навіть стіни ходором заходили, – й нижню частину зливка понесли в горно – звичайне ковальське.

– Запам'ятай: якщо будеш мати справу з булатом, вимагай, щоб для тебе робили зброю з нижньої частини зливка: вона завжди краща. А тепер, будь ласка, постій поруч. І не дивуйся, коли відчуєш утому. Я все-таки жінка – буду в тебе силу позичати. Фізичну.

Пані. Зазвичай мені таке вампірство не вдається, але… була в чудовій формі.

…Я, до речі, вгадав: Вона справді ковалювала. Тільки кувала не молотом, а очима. Метал сам собою плющився на ковадлі – аз мене піт градом. Може, через піт я й не відразу помітив, що під ударами очей клинок набув дивної форми. Починаючи від середини, він звужувався, перетворюючись на голку. «Рубати таким і зовсім не можна!»

– А колоти?

«Колоти, так, добре. Але…»

– Не поспішай.

Голку зігнули навпіл, і Пані швидко викувала точний відбиток мого старого клинка. Але навіщо тоді? Гаразд, сказано не поспішати – Пані краще знає…Старий коваль узяв меч щипцями за хвостик (майбутній держак руків'я) й точними рухами, – нараз видно – не вперше, – став його повертати перед Панею. Я зрозумів, що сталь остигає швидше, ніж звичайно, але повільніше, ніж під час загартування у воді.

Пані. Це називається гартунок холодним поглядом.

…Уже остиглий клинок раптово став нагріватися знову, яскраво світячись. Він нагрівся так, що став різнобарвним: Пані зуміла кожну ділянку нагріти по-різному. Початок був зеленим, середина фіолетовою, місце удару – жовтим, кінець – темно-синім, і на самому кінчику відтінок знову жовтий. Меч швидко охолов, і Вона почала насаджувати ефес.

Перекладач. При відпустці жовтий колір металу значить максимальну твердість, синій – максимальну пружність. Значення інших кольорів визначають за їхнім відношенням до основних.

Начебто спочатку треба ще відполірувати, – я так чув. Удруге на моїй пам'яті Вона весело засміялася – задзвеніли срібні дзвоники.

– Не треба! Не треба! Я чарівниця! Я чарівниця, чоловічку! Я чарівниця, я чарівниця! – наспівує й пританцьовує, як дівчисько.

Пані. А ви знаєте, пане лицарю, що це таке – вдало здійснити чаклунство? Не дрібниця, на зразок перевертання човна або розпалювання багаття, а справжнє-справжнісіньке? Куди вам! Коли виходить чаклувати, ніщо не може зрівнятися з чарами, ніщо. Навіть те, про що ви тоді мріяли.

– …Тримай! – Я придивився: сталь майже чорна, а візерунок на клинку нагадує бистрину. Ось яка вона, «нічна річка»… На острові й п'яти таких клинків немає. Звичайних «річок», без чаклунства.

Перекладач. «Нічною річкою» називається один з кращих сортів булату, на Землі відомий як кара-хорасан.

– Підставляй! – Пані підкинула в повітря прозору хустинку. Вона пливла вниз поволі. І, не затримуючись, пропливла повз клинок – обабіч від леза. Дві хустки стало. «То, виходить, вона загострила меч теж чаклунським способом?»

– Так! Я чарівниця! – І вже цвяху руці тримає. – Дивись, пальці мені не поріж!

Знав я, що зі цвяхом буде, але так Вона раділа, що все одно рубонув. Ні щербинки на лезі не залишилося.

– А тепер побажай, щоб клинок став таким, яким ти його бачив.

– Голкою?

– Так! Сильно побажай цього!

Миттєво, я навіть побачити не встиг, меч витягнувся в голку. А попросити, щоб він… повернувся? Знову в руці звичайний… – для мене звичайний – кривий меч. І знову голка.

– Кольчугу він розірве будь-яку. Навіть нашої роботи.

Я подивився на дві акуратні половинки, що залишилися від цвяха.

– Так. Але якщо товстий обладунок… Багатошаровий. Може просто не вистачити ваги. Тоді бий голкою в будь-яку щілину. А чи є там, під пластинами, кольчуга – не має значення.

«А можна й в отвір для очей».

– Авжеж. А зараз сходи по самостріл, і повертатися будемо.

Повертатися? Гризе мене щось при цьому слові. Неясне якесь почуття. Неясне, але погане.

– Пані…

– Так, чоловічку?

– У мене ще прохання.

Всього сподівався, але не того, що сталося: Господиня ляснула мене по руці трохи вище ліктя, так що ледве на ногах встояв.

– Ще? Оце так нахаба!

А Ти точно підліток.

– Пані, зроби так, як зараз скажу. Будь ласка.

– Та що ж таке?

– Хазяйко, коли я жив у печері…

– Ну-ну.

– Я ніколи не повертався назад тією ж дорогою.

Куди тільки подівся той підліток! Очі звузилися в щілини – сказати, що лице серйозне, – значить нічого не сказати. Жінка-яструб.

– Ти щось плутаєш, чоловічку. Там дорога тільки одна – по дну ущелини.

Я похитав головою.

– От саме там і не ходив ні разу. Спускався й підіймався по скелях, так, щоб не бувати кілька разів поспіль у тому ж місці. А плутати я не вмію: я або знаю, або ні. Зараз знаю, що кажу.

Коли ми перемістилися, я в першу мить нічого не бачив, – очам треба звикнути.

«Ані звуку!» Знову ображаєш: хто ж говорить, перш ніж роздивитися? «Здається, ти мав рацію. У кімнаті хтось є». Але ж ми, між іншим, на сходах. Темно. Мабуть, та сама, «потаємна», але при цьому всім відома. «Точно. Якщо справа дійде до бою, врахуй: твої ті, що зліва. Але без наказу не лізь».

Подивимося, Хазяйко.

Розділ третій Змова та заручини

Я раніше не писав, – нагоди не було, – що отерські двері не відкриваються, а повертаються: через центр пропущено залізний прут, – хто хоче пройти, штовхає з будь-якого краю.

Цього разу Пані пильно подивилась на двері, замок клацнув – і двері стали руба. Ми ступили два кроки вперед і зупинилися в отворах.

Двері розділили нас, і мені було за Неї страшно – адже я не бачу її! Але зате напасти на нас могли тільки в лоб. А нападати було кому: у кімнаті чекали три озброєних бійці. Короткі мечі не на лівому, а на правому боці, піхви ремінцями до стегна прив'язані. У двох маленькі арбалети, зведені, але при цьому заряджені не стрілами, а якимись кульками. Крім того…

В кімнаті була пані мого Приятеля. Переодягнена хлопчиськом. Утім, з першого погляду було ясно, що чоловіки прийшли не з нею. І не з добром. Здалося мені чи ні, що Меллі весело?

Пані. Ну звичайно ж, вона бавилася. Така компанія сестричці на один зуб, вона тягнула час тільки тому, що без мене не знала, як сліди замести, щоб мені ж гірше не зробити. Що, наприклад, вона могла сказати слугам, якщо ті з'являться на шум?

…Двоє взяли мене на приціл, а старший потряс паперовим згортком:

– Лицарю Хайн-Лорі, за наказом короля Вас заарештовано!

«Наказ підроблений». Цікаво, як це чарівниці вмудряються – розмовляти без звуку, але при цьому чути голос саме тієї, яка говорить? Ось і тепер – я чув, що це сказала Мелла! Хоча мовлено якраз нічого й не було!

– Чи можу я дізнатися…

Не треба, Хазяйко, тобі нічого дізнаватися. По мене прийшли – сам усе зроблю. Як я стояв від Неї ліворуч, так і повалився на бік, закриваючи двері.

Пані. А заодно збиваючи мене з ніг і спускаючи вниз по сходах!

…Далі потрібно на рахунок описувати:

Раз. З дзвоном розлетілося віконне скло. Щось упало за вхідними дверима. Ні, судячи з крику, – хтось! Стрілки натиснули на гашетки, цілячись туди, де мене вже не було, але за мить до того кульки з обох арбалетів просто зникли. Мелла наворожила, не інакше.

Пані. Яка здогадливість!

Два. Ближній до мене стрілок остовпіло дивився на свою зброю. Двоє інших смикали руків'я мечів – і ті залишалися в піхвах: заїло!

Три. Я одним стрибком покрив усю відстань і врізав стрілку лівою під дих. Через розбите вікно проліз той самий хлопець, мені подарований. Весь у бинтах, а в руках відважно тримає кочергу. Через головні двері ввалився четвертий супротивник. Правильно – не могли вони двері без охорони зовні залишити, та щось надто вигляд ошелешений.

Пані. Будеш тут ошелешений, коли в порожньому коридорі підстилку з-під ніг вирвало!

Чотири. Мелла піднялася з подушки – й не кваплячись…

Пані. А навіщо поспішати?

…Розвернула одного обличчям до себе, очі зустрілися з очима – і мужик осів на підлогу. Хлопець-раб шулікою налетів на нового нашого ворога, тільки мені розглядати їхній бій було ніколи, бо на мене самого напав другий стрілок, діючи арбалетом, як довбнею. Я ухилився, стукнув кулаком по ребрах, одночасно копнув ногою першого стрільця, щоб той не оговтався завчасно.

«Хапай його і тримай!» Я так і зробив, правда, діставши все-таки ліктем у груди: повис на отерцеві, як «лінива риба», – поки Мелла не заглянула йому в очі. Потім чарівниця, як і раніше без поспіху, занурила в сон інших двох, уже виведених з ладу. Потаємні двері повернулись безшумно – не відчув. А після Хазяйка сказала таке, чого б я нікому іншому не пробачив, – а Мелла вдала, що фігури ліпні на стелі вивчає.

– Що трапилося?

– Очі б мої тебе не бачили, от що трапилося. Як ти тільки мені кісток не зламав, захисничок!

Демони пекла!..

– Юначе, – це Вона до невільника звернулася, – збігайте до свого колишнього господаря, доповісте йому… самі знаєте, що доповідати, про що промовчати. Скажіть, нічого поки робити не потрібно.

Здалося мені чи ні, що Господині ніяково говорити з тим хлопцем?

– Стривайте… Спочатку скажіть управителю: нехай попередить усіх слуг до єдиного: до нас НІХТО не приходив, вони НІЧОГО не бачили та не чули. Балакуни нехай потім на мене Богу не скаржаться!

Моторошно мені стало. Не можна так, Пані.

Пані. Та не збиралася я нікого вбивати! Просто якби не було такого наказу, то це здалось би підозрілим. Передусім самим слугам.

…Мелла відірвалася від ліпних фігур, непомітно від Пані всміхнулась мені: потерпи, мовляв, Вона охолоне.

– То що, сестричко, почнемо допит?

– Навіщо? Тут, – Пані клацнула пальцем по паперу, – все сказано ясніше ясного. Печатка, справді, підроблена. Зате підпис справжній.

Це ще навіщо? У нас є печатки, я добре знаю, що це таке, але навіщо?

– Поясни йому…

Пані зміряла мене крижаним поглядом, але почала:

– Слова «іменем короля» не слід розуміти буквально. Наказ віддав Спостерігач за зовнішніми…

В голові спливло обличчя лівого судді.

– …Підписався сам, аби не посвячувати зайвих людей. І тому, що встановити справжність чи несправжність підпису не може ніхто…

– Тут – ніхто, – внесла уточнення Мелла.

– За місцевими звичаями, наказ залишається в родини заарештованого. Тобто в мене. Я вимагаю пояснень: за що? Спостерігач – я не я, печатка також не моя. Починають роздивлятися – а оця лінія зайва, уклін літер неправильний. Влада непричетна.

Пані. Задум шефа розвідки був зрозумілий, як долоня, і чоловічок знову опинявся приводом (кажу «знову», бо раніше була дуель, точніше, скандал, людьми Спостерігача спровокований). Уся четвірка непроханих гостей складалася з горян, – їхнє походження було безсумнівним. Я тоді ще не знала, що в одного з найвідданіших прихильників принца невідомі злодії викрали кілька дрібничок, але здогадатись неважко – докази повинні були навести всіх на думку, що Гарні-Ла, потвора невдячна, з ревнощів погубив свого рятівника.

– Ну, а цих доведеться…

Я благально подивився їй в очі. Напевно, в клані мене дражнили недарма. Адже це – найнадійніший вихід. Але я не можу різати поснулих і взагалі беззбройних. А повернути їм зброю – жахлива дурість, це ясно. «Придумай що-небудь, Пані. Ти ж чарівниця».

– Дуже точне зауваження. Мелла?

Пані залишилася в кімнаті – про всяк випадок, я, за словом Мелли, взяв двох поснулих за руки, вона сама вхопила мене під лікоть – і ми опинились між узліссям і берегом моря. Ніде нікого, тільки при самому горизонті точки, схожі на човни.

– Тутешні рибалки закон гостинності розуміють так: як гість себе покаже, так і до нього поставляться.

Під час другої ходки я зважився поставити питання:

– Пані Мелло… – Як мені важко називати п панею. – Минулого разу я вас бачив вагітною.

– Здорова народилася дівчинка, навіть плаче нечасто. Я ж чому сама й з'явилася: ми мамкам-нянькам не довіряємо, один з нас весь час удома. Мій чоловік тебе високо цінує, пишайся! Його похвалу заслужити ой як непросто.

– Передайте йому… – і затнувся я, не можу знайти слів.

– Я все зрозуміла, передам – буде задоволений.

Боги та демони, які в неї очі, коли говорить про чоловіка! Міцно любить.

Пані. Так, неабияк. І, схоже, жити Приятелеві стільки, скільки й самій Меллі: любов тримає. Третій випадок такий на моїй пам'яті.

– А той мій… наш подарунок – він же зламався?

Мені захотілося провалитися крізь землю: навіть і не згадав про єдиний подарунок свого єдиного друга. Мабуть, не уникнути було йому поломки – між камінням і такою тушею. Але я ж не перевірив!

– Нічого страшного, уявляю, що то була за халепа. Візьми.

Мелла простягнула руку вперед і просто з повітря взяла точну копію кинджала. Пані ніколи так не робила.

Пані. На жаль, не вмію.

* * *

– Отже, тепер нарешті. – Мелла подивилася на кінчик якоїсь штуки, довгої, коричневої. Начебто з якогось листя згорнута… Кінчик загорівся, і чарівниця сунула інший собі в рот. Як на мене, так від цього запаху може знудити. – Отже, тепер можна поговорити, – дивним чином ця… річ… їй говорити не заважала. Втім, вона вряди-годи виймала це й тримала в руці. – Я, за твоїм проханням, побувала в Палаці. Мало того, я не з дому, а звідти. Давно не бачила такої… стурбованості. Старійшини отримали твоє повідомлення й дякують. Ніхто з наших до Другого Світу навіть не наближався, це теж перевірено.

Мелла кілька разів втягнула в себе дим.

– Тепер неприємна частина. Вони просять… ПРОСЯТЬ, щоб ні ти, ні я не втручалися. Тобто захищати себе можемо, якщо знадобиться, але не більше.

– Мені не довіряють.

– Нам обом не довіряють. Мене їхня довіра чи недовіра дуже мало хвилює.

Пані зітхнула:

– У тебе ситуація зовсім інша.

– Можливо… можливо…

Мелла взялася вдихати дим з таким виглядом, ніби п'є добре вино, а моя Пані… Відразу видно – важко їй. Хіба мені не знати, що таке, коли свої не вірять?

Так що набрався сміливості, поклав свою руку поверх її долоньки, а коли Вона подивилася мені в голову, подумав: «Плюнь ти на цих старших!» Здалося мені чи ні, що її погляд потеплішав?

Пані. Підтверджую, що моральна допомога надійшла вчасно. Уявіть!..Ні, цього уявити не можна. Як ніщо не може зрівнятися з радістю після успішного чаклунства, так і навпаки – немає більшої гіркоти, ніж після невдачі. Я ще не спустилася з небес на Землю, ще на крилах літала, – скажу без скромності: Кторті було б нелегко створити таке, самій Кторті! – аж тут старійшини нагадують, що взагалі мій рівень низький. Злякалися, як би ця… бідна родичка… не напартачила. Ось із Меллою – інша річ: її старійшини якщо не бояться, то побоюються.

Я добре пам'ятаю: коли з'ясувалося, що Жунжі (імені чоловічок вимовити не може, бо в його мові звуку «ж» немає) – це серйозно й назавжди, старійшини не приховували задоволення. Рано раділи, між іншим. Не хотіла б я, щоб до такого дійшло, але, по-моєму, здолати старійшинам сестричку так само легко і просто, як людині поцілувати власний лікоть. І передбачати Меллині дії я б не наважилась.

…Пані, по-моєму, рада була б, якби бесіда тут і скінчилася, але Мелла раптом різким рухом викинула незгорілий залишок своєї іграшки у вікно.

– Подумаймо самі! Що нам відомо? Бойову тварину з Другого Світу використовують за прямим призначенням у Четвертому. Збіг виключаєш? Випадковий перехід – звіра впіймали, здогадалися про його… таланти. У Восьмому світі такий випадок був.

– Не знала.

– Це було років за п'ятсот до збудування Палацу. Мені розповідала Засновниця…

Якби я зараз почав чаклувати, то, напевно, Хазяйка здивувалася б менше.

– Вперше чую, щоб Засновниця комусь щось розповідала. Зі мною вона тільки віталася!

– Ну, я ж особливий випадок! Зозулятко, як ви позаочі кажете!

Пані зніяковіла. Мабуть, Вона теж так називала. Неправильно це.

Пані. Та вже ж, звичайно, неправильно. Але коли всі говорять, важко втриматися від повторення. «Зозулька» – це ще найм'якше, бували вирази й гірше. Ми ж теж люди. В усякому разі, зі схожими вадами.

– Власне, вона зі мною більше всіх і поралася. Ігри придумувала. Тепер розумію, що багато з них були перевірками, але їхнього сенсу здебільшого й досі не збагну. І історії щовечора – це вже неодмінно.

Мелла заговорила іншим голосом, наслідуючи Засновницю:

– «Давним-давно, коли ще не було Палацу…»

– Слухай, а чи не могла стара?…

– Просто розповісти мені міф про Тезея? Я, коли прочитала вперше, теж запідозрила. Набралася сміливості й спитала.

– Так, для цього потрібна сміливість, навіть не уявляю, скільки їй може бути років.

– Від трьох тисяч до нескінченності, але вона була дуже здивована, що міф зберігся. Це п запам'ятали як Аріадну. Це вони прикінчили Мінотавра – удвох із Тезеєм. Випадок, наскільки я розумію, на наш не схожий. Цар Мінос…

– Використав звіра як ката. Засуджених віддавав на поталу – а тут хтось знає, що звір може знаходити жертву за запахом і носити зброю. Панцир, до речі, місцевої роботи, – я руку впізнала. – Хазяйка підвела голову й продовжила: – Убитий майстер з усіма домашніми, ще місяць тому. Сусіди не чули ні крику, ні шуму. Так-от.

Пані звільнила свою руку від моєї.

– Цікаво, кому тут до снаги ТАК замести сліди? – Мелла начебто думала вголос.

– Тільки одна людина, Спостерігач за зовнішніми.

– Не спрощуєш?

Пані знизала плечима:

– В Отері свідчення простолюдина проти свідчень аристократа нічого не важать. Тому тут, якщо взагалі обривають ниточки, то роблять це просто та грубо. Тільки Спостерігач має досвід тонкої роботи. Але сам він ходити між світами не може: я б відчула.

Остання фраза Меллу, здається, не переконала. Хазяйка це теж зрозуміла.

– Ну, не я, так Яххі! Вона б…

Наша гостя хотіла щось запитати, але Пані показала на мене очима – мовляв, не в його присутності. Це ще чому?

Пані. Тому що деякі речі декому тоді рано було впізнати. У всякому разі, я тоді так думала.

* * *

Невільник повернувся через півтырса. Я саме розглядав зброю, що залишилася після вбивць-невдах. Короткі клинки, а важчі за деякі довгі.

– Такі тесаки годиться сьомому рангу носити – він проміжний між дворянством і черню. Праворуч їх переважно горяни носять. Вони всі в сьомому, крім тих, кого Гарні-Ла шостим ушанував.

Я підкинув клинок. Треба буде залишити собі і носити праворуч. Коли йдеш, не заважає і… про всяк випадок.

– Пані Морі-Ел десь унизу, доповіси їй.

– Вже. Але, виявляється, я належу не їй, а вам. Що накажете робити?

Про це я вже думав.

– Який тут порядок відпусту рабів на волю? У храмах оголошуєте чи як?

І знаку не подав!

– Складається документ.

Спокійний голос, занадто спокійний – тільки це й виказує хвилювання. А так – начебто про дрібниці говоримо.

– Дізнайся який, я підпишу. І сьогодні ж гидоту цю збий із шиї! Перше, що я зробив, коли залишився сам, – перевірив шлях, яким він у вікно ліз. Так, я пройду – після того, як дізнався, що це можливо. А якби просто подивився на стіну, то вирішив би, що тут і павук не пролізе. І я, зауважте, здоровий.

– А якщо мені краще залишатися рабом?

З тону ясно: «краще» не значить «хочу». І дивиться – начебто без інтересу, але саме «начебто». Чекає, що я зрозумію і що я вирішу. Та ти хлопець складний. Ну, та я простий!

– Тоді без паперів обійдемося, але про себе знай, що вільний. Нашийник збий – скажемо, що в нас на батьківщині рабство неприпустиме. Мене, якщо не знаєш, звуть Хайнлорі – забудь «хазяїна». Дізнайся, де мій трофейний клинок, – і візьми собі.

Кочергою він діяв, як хороший рубака.

– Хазяїне, якщо стане відомо, – а таке не приховаєш, – що ти вручив рабу шляхетський меч, не знаю, що буде, але вже точно щось жахливе.

– Отже, подбай, щоб він завжди був під рукою. У нас обох. Ну й усмішка… Злякатися можна.

– Слухаю, господарю.

Дражнить він мене чи що?

– Я повинен так говорити, а то забуду й бовкну при сторонніх. А в рабів немає імен.

Точно – дражнить і тішиться.

– Давніше мав прізвисько Змійка. Тепер – як накажете. Як накажете…

– Наказую вибрати собі людське ім'я.

Замислився, а дивиться як! Ні, непростий хлопець.

– Ну, якщо по-людськи, то тоді, напевно… клич мене – Шарль.

Перекладач. Ще який непростий.

…Втім, віч-на-віч я його кличу Змієням і до цього дня. Не ображається.

Відступ Розповідь Мелли

Відразу попереджаю: будете розчаровані. Не такі вже запаморочливі були в мене пригоди. Почати, мабуть, слід з того, що я зранку посварилася зі старійшинами, й настрій у мене був пречудовий. Як це «чому»? У мене завжди чудовий настрій, коли моя правда! А, чому посварилися? Ну, розумієте, в одного негідника – патологічний був донощик: коли намагався втекти від месників… на повному скаку розірвалася попруга, а старійшинам урвався терпець. Заявилися до мене майже повним складом. Ну, я головою киваю, намагаюся зобразити на виду каяття…

Взагалі, вони мають рацію, звичайно: зла в світі таким способом не знищити. Але Кторту чорти смикнули за язик заявити, що добро та зло відносні, і я зірвалася.

– Звичайно, – кажу, – зрозуміло. Ось, приміром, Міір Ха Ліспа…

Кторта скам'яніла, їй-бо, скам'яніла!

– З одного боку, вбив сотні з дві жінок. З іншого – він начебто не винен, що не міг інакше. Так що все відносно й залежить від точки зору. А одна сестричка моя, не розбираючи деталей і не зваживши наслідків, – ребром долоні по горлу!

Сестра спробувала мене перебити – і тут зрозуміла, що слова сказати не може. З мого боку це було неввічливо, але… Ми потім спалили список на сто сімдесят два прізвища, і хлопці, що зі мною гада брали, тільки ахали: «Відомий вчитель! Непересічний поет… Архітектор не без таланту». Комплекси свої тішив, гад!

– Ось що, сестри. Хороших людей рятувала і рятуватиму. Звичайно, може й так статися, що мої дії в майбутньому до біди приведуть, але так міркувати – й захищатись не можна!

– Це ще чому? – не зрозуміла Яххі.

– А звідки ти знаєш: може, онук бандита, що напав на тебе, великим поетом буде – якщо дідусь виживе? І хтось, здається, втік з камери смертників? А звідки відомо, які ця втеча зрушила наслідки?

– Так що угода, – продовжую, – така: що ви для себе робите, те і я можу для інших.

На чому й розійшлися. Кторта «до побачення» мені не сказала, але, на мою скромну думку, не можна слуг своїх погубити, а потім, наче й не було нічого…

Розвісила вуха, в гості поїхала! Звичайно, думки при першій зустрічі читати майже неможливо, але в її віці пора б і знати, що дорожній флірт не завжди приємно закінчується. Сама, зрозуміло, вирвалася… Так що іду я, не поспішаючи, під сонечком, радію, пісню муркочу… Доїхала до останнього верстового стовпа і… Мотив забула, з мула зіскочила – якби затемнення сталося, не помітила б. У Крогбі поселився ХУДОЖНИК з одних великих літер.

Що ви питаєте, юначе? Останній перед в'їздом до міста верстовий стовп, за звичаєм, прикрашають барельєфами. Закінчили його будівництво недавно, коли я востаннє їхала, він був ще голий. Перше враження – живе все на камені, живе! Потім придивилася: все-таки школи майстру не вистачає. Що ти кажеш, хрещенице?[2] Він не знає? Гаразд, розповім – тільки налийте чого-небудь.

…Почнімо з того, що я – двічі знайда. Уперше мене знайшла могарська ворожка в канаві. Так, твоя правда, хрещенице, – могла й не знаходити, могла приховати вагітність. Тамтешні закони про матерів-одиначок писали дуже великі мерзотники. Скільки мені було років, коли це сталося? Від шести до восьми, а точно не знаю, тільки пам'ятаю, як нас у двір витягли. Голод у країні, а хто винен? Ну не ті ж, хто затіяв війну! Пішли відьом шукати. Пам'ятаю, як маму до двох дерев прив'язували. Пам'ятаю, як відпустили й знову стовбури зігнули – для мене. Мене гладкий такий тримав у руках – так, правильно, кому війна, а кому мати рідна – навіть волосся й те сальне. І раптом – туман перед очима, а потім – сонце яскраве, під ногами – плити кам'яні, попереду стіна, в ній ворота відкриті, якісь люди нам назустріч. І страшний удар, в очах іскри! Вам смішно, а мені цей мішок лайна з криком удар відважував! Гаразд, перепрошення приймаються. Хлопець тут один підбіг – тонкий, з вигляду – соплею перебити можна, – заломив моєму, прости Господи, супутнику руку – той завив, упав на коліна. За юнаками – дами, я, незважаючи на біль, аж рот роззявила – такі гарні сукні, «з глузду з'їхати!». Ззирнулися дами, дехто наморщив лоба, – мову згадували.

– Ти чого вдарив дітки? – Хшанга вважає, що не могла я так усе точно запам'ятати, але я собі вірю: саме так вона висловилася!

– Так вона ж відьма! – завив мішок сала.

– Та тут, добродію, усі такі! – з-за плеча Хшанги Уртія випнулась.

Я десантувалася прямо в Палац!

* * *

Гіпотез, що пояснюють «явління Меллі» – іноді навіть при мені так кажуть, – усього дві, і обидві сформульовано на екстреній нараді, що зібралася відразу після того, як мене підлікували, – в основному навіюванням заспокоїли, наскільки це взагалі можливо, помили та причесали.

Кторта припустила, що, як я хотіла втекти в безпечне місце, то підсвідомо й намацала найбезпечніше.

– Можливо, – всміхнулася Засновниця, – проте в такому разі вона на порядок сильніша за мене і на три порядки за тебе.

Кажуть, на обличчя Кторти варто було подивитися. Велика ж рідко чаклує, рідко – і через дрібниці. Ну й деякі сестри, – ті, що старі часи тільки з розповідей матерів знають, – грубо кажучи, розмріялися. А тут отак спокійно повідомляють, що насправді співвідношення сил – СТО до одного. І всі розуміють, що Ктортунька до своїх меж дійшла давно – навіть якщо ще п'ятсот років проживе, то й п'ять століть тренувань принципово нічого не змінять. У свою чергу, Уртія висловилася, що хтось – найпевніше, моя рідна мати, але може бути всяке – під гіпнозом заклав у моїй пам'яті мистецтво переходу й дорогу в Палац – і за тим, щоб я згадала в потрібний момент. Ця витончена версія на сьогодні переважає, але…

Всі можливі кандидатури були провірені й відпали – в результаті народилася неприємна думка, що хтось невідомий знає дорогу до Палацу. Звідси й прізвисько Зозулька.

Так я і виросла в Палаці – спільна дитина, нелюба більшості вихователів. До чого я це розповідаю? Річ у тому, що коли я трохи підросла, то мені пояснили, що треба б і професію отримати.

Ні, ви помиляєтесь, молодий чоловіче. Якраз взаємовиручка в нашого племені відмінна. Я потім – дуже довго, дуже! – виявляла, що призначений річний внесок – не самою ж дичиною харчувалися ми в Палаці – за мене вже зроблено. І тепер – хоча в мене ні з ким особливої близькості немає… про присутніх не говорять, хрещенице… але якщо мені знадобиться допомога, то будь-яку буде надано. Будь-яку! Так ось, Арфіаль – так-так, саме вона! – навчила мене працювати з кісткою й каменем. Як чарівниці їй уже тоді до мене далеко було. Але як художниці мені до неї – куди далі. Я ж своїм, власне, не торгую. Починала з тих зразків, які мені Арфіаль подарувала, пізніше всюди купувала зразки, альбоми орнаментів тощо. Виберу таке, що в цій країні в дивину, але має справити враження, – і починаю копіювати. Добре копіюю, без мікроскопа й не відрізниш. Хоча мій чоловік відрізняє. Так що я можу розібрати, де є іскра Божа, де немає її. На барельєфах не іскри – пожежі палали. А я ж, між іншим, теж у Кросбі їхала в торговій справі: це місто стоїть у тамтешньому Новому Світі. Так от, тиждень тому з метрополії прибув корабель з новими офіцерами. А в них мечі, точніше, палаші носили не за поясом, а за допомогою плечової портупеї, пропущеної через кам'яну дужку на піхвах Що ви говорите, молодий чоловіче? У вас теж так носили? Не знала, коли і де? Ну… в пору Великого переселення народів мене ще й у проекті не було.

Значить, вирішила я удачу не впустити, гайнула в такі місця, де яшма з халцедоном дешеві, обклалась альбомами – сотню створила. Зрозуміло, я була переодягнена чоловіком – різьбарське мистецтво мало де вважають жіночим – і, крім того, напружуючи себе, я буквально будь-що навіюю – якби у когось дуже спостережливого майнув сумнів, його тут же було б стерто.

У крамаря, з яким я вже мала справи, теж нова вивіска, точніше – емблема. Та ж рука. Торговець аж потом укрився, коли зрозумів, що йде йому в руки. І як багато.

– Звідки?

Звідки все добро в мене, звичайно, йому наплювати – потрібне пояснення легальне, щоби прикрити власний зад.

– Я тобі продав. Я, Куайт. Забув, що я в долині живу?

Остання фраза й мала в собі версію прикриття. Межі між колоніями проводилися в столиці по карті, але, м'яко кажучи, дещо неточній. У результаті долина річки Вааз, що в просторіччі іменується просто долиною, юридично належить до сусідньої колонії, але відокремлена від неї гірським пасмом, доступним хіба для досвідчених альпіністів, а в гирло Вааз можуть увійти лише невеликі судна, і то тільки за південно-західного вітру. Так що влада там досить примарна, і найбільш імовірний варіант розвитку подій такий: місцевий губернатор, прилаштувавши до піхов подаровану дужку, донесе все-таки в метрополію, що в долині звили гніздо контрабандисти, через що кордон між колоніями краще все ж змінити. Тамтешній губернатор відповість, що все в доносі – наклеп, і в будь-якому разі зміни відбудуться дуже нескоро. Якщо відбудуться взагалі.

Посиділи, поторгувались, потім, як годиться, обмили угоду.

Мистецтва підтримувати розмову так, щоб не просто все вивудити, але, головне, щоб співрозмовник залишився впевнений, що: а) ініціатива належала йому самому і б) що ти пропустив усе мимо вух, та й цікаво тобі все це, як сніг торішній, – цього в Палаці вчать нарівні з самообороною. Та це і є самооборона. Звичайно, можна подивитися в очі й подати команду: «Викладай усе, а потім забудь», але якщо його вночі почне допитувати благовірна й вийде, що час не сходиться, – тут і до провалу недалеко.

Коротше, слово за слово – з'ясувалося: недавно один з двох місцевих скульпторів, що робили головно пам'ятники, завів собі підмайстра з метисів, що побував у метрополії й навчався у тамтешніх майстрів. Підмайстри стоять у досить жорсткій залежності, реальний шанс на свободу їм дає тільки смерть господаря. Жунжі один випадок уже впустив, а третього міг і не дочекатися. Тому взявся за свої штуки, дотепні й приємні: спокусив дружину майстра, вона ж – одна зі спадкоємиць. Між нами, добре, що його тут немає! А то досі – досі! – варто згадати, лізе в пляшку, запевняючи, що нічого не було. Можливо, можливо, але тоді я саме таку почула версію. І взагалі, в рівнянні X = М1 – Ж + М2, якщо М1 – Ж = сорок два роки, а М2 дорівнює дев'ятнадцяти, то X, вибачте, дуже розлогий.

Старший син (від першого шлюбу), який побоювався, чи не потрапить частина спадщини в негідні руки, доніс зберігачам – місцевий аналог інквізиції – про застосування приворотних чарів, – цікаво, з чийого боку? Так що обом імовірним коханцям світило ув'язнення до монастиря.

Рішення було для мене очевидне.

Наступного ранку в гавань увійшов корабель. Не мій, зрозуміло, – не настільки я була багата: Уртія виручила. Після того, як на берег зійшов літній, одягнений за останньою модою дворянин, вітрильник підняв якір: я не збиралася ризикувати матроськими життями. Зауважу, що я обійшлася без магії і застосувала мінімальну дозу навіювання. Гриму теж поклала небагато. Більшість людей гадки не має про можливості справжньої акторської майстерності. Ваші, до слова сказати, актори майже зовсім перестали грати – незалежно від місця та часу дії: одні й ті самі кривляння, хода, – а, до речі, хода – штука дуже залежна від біографії, і підробити її найважче. У тому фільмі, що я вчора дивилась у вас, герой проникає на бал до губернатора, вдаючи флотського офіцера. Не можу, звичайно, ручатися за всіх, але більшість мені знайомих губернаторів розкусили б обман у п'ять хвилин – жоден моряк так не ходить! Словом, усе те саме. Навіть і в рецензіях уже пишуть не «доблесний герой у виконанні актора такого-то», а просто: «Стівен Сігал» або «Сильвестр Сталлоне». А подивилися б ви на Шекспіра! Що? Хто написав? Що написав? Покажіть! Шекспір був слабким актором?! Азінус вульгаріс[3] це, а не професор! Якщо без емоцій, то типовий випадок вилучення неправильних висновків із правильної інформації, через те що до цієї інформації підходять із сучасними мірками. Справді, колишні колеги Шекспіра по трупі згадували, що він грав маленькі ролі й що вершиною його творчості була тінь Гамлетового батька. Та вже, повірте мені на слово, то справжнісінька вершина – і досі пам'ятаю. Професор ваш знає, що зараз рідкісна «зірка» погодиться на маленьку роль і підсвідомо виходить із цього. Але він же сам пише, що в ті часи один актор грав кілька малих ролей – і, хоч які грубі були тодішні глядачі, плутанини допустити не можна було. А платити двадцяти акторам за двадцять малих ролей… Тому на маленькі ролі ставили КРАЩИХ. Шекспір, наприклад, грав привида, могильника та Фортінбраса… Повірте мені, зрозуміти, що це одна й та сама людина, можна було, тільки знаючи це заздалегідь. Я до таких висот не дійшла, але дещо й ми вміємо. Так що наклеїла я бороду та вуса, трохи гриму на обличчя – зморшки потрібні, пройшлася перед дзеркалом раз, другий, третій – усе гаразд: дворянин середнього віку, але турботи злегка пригнули до землі – те, що треба.

Зберігані самі не мали свого централізованого керівництва, підкоряючись місцевим єпископам, – звичайно, називались вони інакше, і якщо порівнювати з єпископами вашого світу, можна угледіти не тільки схожість, а й відмінність, але, щоб вам було зрозуміліше, нехай буде єпископ, – однак при дворі первосвященика йшла, звичайно, боротьба за вплив, за контроль над найважливішими сферами діяльності – і, зрозуміло, цю ділянку роботи не було забуто. Хоча Гоголь ваш ще не народився, але загалом мій план був побудований на тому, що городничий – він і в Африці городничий! І найбільше боїться ревізора з секретними приписами.

У канцелярії єпископа прийом відвідувачів здійснював настільки молоденький і жінкуватий чернець, що в мене ворухнулася нехороша підозра. Дочекалася я своєї черги, лист простягаю. Церква там робить і банківські справи, пред'явнику таких листів гроші виплачують – начебто акредитив. У цьому випадку лист мав ще одну функцію.

– Виплатами за переказними листами відає брат Сорж.

Я остовпіла.

– Вибачте, – кажу, – але рішення щодо цього листа повинен прийняти превелебний, мені це достеменно відомо.

– А мені точно відомо, – бачили б ви цю фізіономію! – що це справа для брата Соржа.

І з таким каже впевненим виглядом, що навіть мене з пантелику збив. Ну, думаю, чого не буває. Може, превелебний переклав цю частину своїх функцій на надійну людину? Начебто за їхніми правилами не можна, але тут колонії… Брат Сорж – добродушний такий старий – бере в мене папір, читає раз, читає другий, читає третій – мені вже терпець уривається! Потім жалібно на мене піднімає очі й пищить:

– Нічого не можу зрозуміти!

Тільки тут до мене дійшло-доїхало – по довгій шиї. Вони, відокремлені від начальства океанськими водами, розпустилися настільки, що або секретар забув пароль, який містився в листі, або, можливо, превелебний забув його секретарю повідомити!

– Річ у тому, що Вищий Брат, який підписав листа…

– От саме так: річ у цьому! – не дуже-то чемно перебив мене дідок. – Мені цей підпис не говорить нічого, я його вперше бачу!

От так-так, за морями, за океанами… Жив би ти в метрополії, вже побіг би штани міняти.

– Так от, той, хто підписав лист…

Тут старого… пардон, трохи чогось не ляпнула… осяяла якась геніальна ідея, і він, не слухаючи мене далі, почав бити молоточком по мідному гонгу.

Вбігає, звичайно, варта. Ну, думаю, зараз буде!

– Затримайте… – Я напружилася. – Затримайте брата Пубрі: він тільки що до стаєнь пішов, не дайте йому виїхати.

Я намагаюся щось сказати – куди там! З тим же успіхом можна зі стіною розмовляти.

Вбігає в супроводі варти брат Пубрі – теж не першої і навіть не п'ятої молодості, – який вирішив, що братові Соржу, напевно, погано.

Після того як непорозуміння з'ясувалося, – на що теж пішло чимало часу, – брат Пубрі досліджував документ й авторитетно встановив, що печатка справжня, Вищий Брат, який підписав лист, поза всяким сумнівом, існує, бо він, Пубрі, чув про такого. Але й він також уперше бачить, щоб отой князь церкви перекладні листи підписував.

– Та послухайте нарешті! – Я так стукнула по столу долонею, що, по-моєму, щось тріснуло. – Брат, який підписав цей лист, тричі наполягав, щоб його було показано превелебному і що…

– І думати забудьте!

– Ні в якому разі!

– Превелебного таким дріб'язком турбувати!

– Але так сказав Вищий Брат…

– Людською мовою повторюю – не можна!

І т. д., і т. п. в тому ж дусі.

Коротше кажучи, вийшла я з грошима – коли вже печатка сумнівів не викликала – і, м'яко кажучи, у дивному стані духу. Підпис – справжній, недешево добутий – давав мені величезні повноваження, але як зробити так, щоб цей підпис побачив превелебний? Як прорватися?

Зайшла я на заїжджий двір, замовила пляшку в номер і почала думати… Взяти в'язницю штурмом – двічі плюнути й один раз розтерти, але… Але тут починається те, про що старші кажуть: і сам штурм не обійдеться без жертв, і після цього по колонії прокотиться хвиля арештів, якщо не страт. Небажано ні те, ні друге. Коротше, випивши приблизно третину посудини, я зрозуміла, що така гидота розумову діяльність не стимулює, і вирішила походити по вечірньому місту. Пройшла кроків отак із п'ятсот-шістсот, звернула в темний провулок, притулилася до стінки, а коли нишпорка з'явився, то зробила просту підніжку, а потім кілька разів копнула його. Не люблю я нишпорок. «Так, – кажу (і для наочності курком пістоля клацаю), – колися – відколи й навіщо пасеш?» Переклад, звісно, приблизний, але суть у тому, що я вжила два слова кримінального жаргону, та не так, як це зробив би тамтешній карний злочинець. Складалося враження, що я прийняла спостерігача за злодія і тепер намагаюся – не дуже вдало – говорити з ним його мовою. «У вас, – знову-таки, він не на «ви» звертався – просто форма звернення до дворянина, – великі неприємності будуть». Погроз я, зрозуміло, теж не люблю, тому глянула йому в очі й наказала: «Кажи правду!» Після короткого допиту дістала ту саму пляшку, на дві третини повну. «Випити до дна! Тепер ходою п'яної людини відправитися в найближчий кабачок і пити, поки не зажадають грошей. Вимагатимуть – влаштувати скандал, викрикуючи богохульства. Після того, як виставлять, прямувати в жіночий монастир і прориватися всередину силою, вигукуючи: "Мені потрібен превелебний! Я точно знаю – він тут ночує!". Після протверезіння нічого не пам'ятати. Марш!» Ну, не люблю я шпигунів! Пожива для моїх роздумів, як і раніше, була не дуже багата. Нишпорці доручили простежити за моєю особою, але, зрозуміло, не пояснили навіщо. Тут можливі різноманітні пояснення, але, як кажуть, «гіпотез не вигадую». Що? Ні, з Ньютоном я знайома не була, він вів дуже самотнє життя.

Отже, мені не залишалося нічого іншого, як покластися на те, що «ранок від вечора мудріший». Уранці, як і годиться, я вирушила на богослужіння, і мені дуже пощастило: випадково почула розмову, з якої випливало, що превелебний, найпевніше, буде в другій половині дня на бою биків, – тамтешні князі церкви ставляться до цієї забави по-різному, але відвідують навіть ті, хто не схвалює. Тепер переді мною стояла проблема: що робити з новим хвостом? Зрозуміло, йшли за мною від готелю двоє і навіть особливо не приховували. Чому двоє, а не один – знову ж таки можуть бути різні варіанти і гадати марно.

Отож молюся я разом з усіма, думаю, перебуду до початку кориди в пивничці, куди, до речі, не я сама тільки поспішила. Радше навпаки: інші прочани так майнули, що я ледве собі місцинку знайшла. А оце вже серйозно! Один з опікунів моїх домовляється про щось із компанією таких типів, що тут і гадати не доводиться, хто вони. Я й не дивилася в той бік, хоча по губах читати вміємо ми всі (це дуже корисно, але до чого? З такими людьми не домовляються про спільні відвідини опери – тут може бути тільки один варіант.)

До речі, в тому приміщенні, яке ви б назвали комірчиною, були троє з міської варти – і хоча я не могла встановити, чи була це засідка, чи вони просто так паслися, сценарій передбачає мою ліквідацію або арешт під пристойним приводом. Мене не влаштовувало ні те, ні друге.

Так що замовила я собі побільше й міцнішого, випила – так принаймні здавалося зі сторони. Коротше, до того часу, коли переговори на нижчому рівні закінчилися, я спорожнила такі ємності, що слону б вистачило, ну, а якщо насправді в мій шлунок потрапило кілька крапель, то кого це стосується?

Від сестер ви можете почути, що, мовляв, Мелла – виняток з усіх правил. Спробувавши розглянути це питання по можливості неупереджено, я дійшла висновку, що насправді виняток лише в одному: зазвичай магічна могутність і навички в мистецтві самозахисту перебувають в обернено пропорційній залежності. Не хочу нікого ображати, але, наприклад, Арфіаль з шабелькою або шпагою набагато небезпечніша, ніж Кторта з тією самою зброєю. У добі двадцять чотири години – навіть для нас, але й фехтування та магія вимагають тренувань. Так, ваша правда – ці двадцять чотири години треба множити на століття, і все ж… Кожна віддає більше часу на те, що її краще може врятувати. Я вчилася легко: за рік досягала того, на що багатьом два потрібно, але пережитий жах не відпускав. Магія здавалася мені чимось надто вишуканим, – не вірилося, що зможу застосувати її, зітнувшись з реальним ворогом. Тобто головою вірила, але серце не давало заспокою. Які тут ігри, який тут відпочинок – я тренувалася до сімсот сімдесят сьомого поту, всіх замучила: «Пофехтуйте зі мною!» У шістнадцять років перемагала всіх якірців, – боюся, це не сприяло моєму порозумінню зі старшими сестрами, бо хлопчики, мабуть, починали на мене задивлятися, хоча зовнішність у мене на любителя – і досі, як би не складалися обставини, на тренування я часу не шкодую.

Звичайно, існують певні природні обмеження. Фізично я навряд чи сильніша за ваших жінок, які вивчали, припустімо, карате, аж ніяк. Я жінка, і в чоловіка не перетворилася, дворучним мечем довго діяти не зумію. Але перемагати майстрів дворучного меча вдавалося…По-перше, реакція. Це почасти природне, почасти – результат довгих управ. Але ще більше значення має інше… Що б сталося, на вашу думку, якби в бою зітнулися… ну, припустимо, Баярд і Каміідзумі Ісі-но-камі?[4] Що ви говорите, юначе? «Делибаш уже на пике, а казак без головы»?[5] Даремно смієтеся: цілком закономірний результат. Але! Уявіть, що європейський лицар знайомий із Сінкагерю, а японець про європейське фехтування нічого не знає. Зрозуміло?

Так що, анітрохи не турбуючись, я поставила кухоль на стіл, витерла рукавом губи й, водночас вихопивши лівою рукою пістолет, бахнула з обох цівок. Не люблю, коли до мене ззаду з кийком підкрадаються. У вашому футболі це називається «розіграш стандартного положення»: той із банди, хто краще за всіх порається короткою палицею, займає позицію навпроти «основних сил». Потім уподобану жертву беруть у кліщі: «застрільники» (в цьому випадку їх двоє) затівають сварку, а якщо жертва не настільки ще п'яна, щоб дати себе прирізати, – в хід іде удар ззаду з криком: «Наших б'ють!». Але не така вже ця тактика оригінальна, щоб заскочити мене зненацька…Далі я штовхнула ногами стіл на двох «заводіяк», водночас вихопила з сумки досить рідкісну в цих місцях, але не настільки унікальну, щоб викликати питання, зброю – двоклинковий кинджал (до речі, саме в ті дні я задумала зробити клинки такими, що розходяться). Нижнім лезом я завдала удару назад – перед тим нападник не впав одразу, а береженого Бог береже, – може, йому двох куль мало? Скочила на стіл збоку, з нього на другий – і у вікно, – уміння йти з приміщення, де натовп охопила паніка, – необхідна частина мистецтва виживання.

Через деякий час на кориду пройшов ще один літній дворянин.

Я не ставила завдання добитися повного невпізнання, навпаки – створювала образ, у якому розшукуваного – ким? за що? – гостя з метрополії міг би впізнати досвідчений нишпорка, але тільки досвідчений. Це, мабуть, навіть важче, адже мені доводилося заснувати образ не на своїй власній зовнішності. Повну зміну було б важко пояснити, якби довелося розкривати карти.

Бою биків – у всіх його різновидах – я просто не люблю і протягом майже трьох годин бомбардувала єпископську голову: «Перевір особисто всі перекладні листи, всі до єдиного». Навіювання на такій дистанції – на межі можливого, причому мінімум однією ногою вже з того боку межі, але в мене було досить часу.

Що? Чому я не вселила відразу звільнити Жунжі? Відразу видно, що ви в «органах» ніколи не працювали, молодий чоловіче. Це тільки в поганих фільмах накази начальників завжди виконують. Насправді, якщо превелебний ні сіло ні впало віддасть наказ випустити якогось простолюдина, про якого він і згадувати не повинен, поки не нагадають – тут дуже навіть можливе питання «а з якого це дива?». (Був би багатий – не було б здивування.) Перший і найможливіший варіант розвитку подій: «а чи, бува, не зачарував окаянний єпископа нашого?». Я свої інструкції вирізаю на рівні підсвідомості, тож після відповідних роз'яснень він і сам може прийти до майже правильних висновків. Майже – бо навіювання все ж таки не магія.

Є й інша можливість: відрапортувати начальству, що заарештований, на жаль, помер, – і взяти його на допит із тортурами, щоб з'ясувати, які такі в нього зв'язки з єпископом і чи не можна тут накопати компромат на начальника. А от якщо владика просто накаже принести для перевірки фінансові документи, то, нехай він навіть ніколи раніше не робив цього, причина пояснень не потребує.

Не бажаючи повертатися до готелю, де мене, певно ж, чекали, я трохи поблукала по місту, поки не виявила будинок, господарі якого кудись виїхали, залишивши всього декілька слуг, потім, ніким не помічена, пробралася на горище: тепло, і дощ не намочить, що ще потрібно?

Другого дня я так само без особливих зусиль проникла на дзвіницю собору і, спрямувавши на вікно приймальні єпископа прилад, при вигляді якого з половиною старійшин стався б інфаркт, а з другою – інсульт, без проблем з'ясувала серйозність скандалу.

– Не валіть з хворої голови на здорову! Самі забули! Я нічого не знав і не знаю!

– Ні вже, брате Сорже! Це ви не виконали свій обов'язок! Я теж не знав нічого, але в мене немає вашого досвіду! Зіткнувшись із дивним випадком, ви повинні були не брата Пубрі кликати, а доповісти! Офіційно доповісти!

– Якщо я на кожен дивний факт буду писати доповідну… – І т. д., і т. п.

Відправивши прилад… На кудикіну гору, юначе! Рано вам знати про світи, які вас у розвитку обігнали!..Я заявилася до канцелярії, образно кажучи, відкривши двері ногою.

Превелебний заходився перепрошувати.

– Я дуже був засмучений смертю свого попереднього секретаря: воістину, світ наш – юдоль плачевна… – Ну, і все в такому дусі.

Після того, як він перепросив удесяте, а я ще раз запевнила, що дивлюся на те, що сталося, як на веселе непорозуміння, – перейшли до справи.

– Вищий Брат… не той, що підписав документ, – не називаймо імена. Малося на увазі, що я прибула за дорученням лідера угруповання, членом якого є той, хто підписав лист, – він прислав мене, щоб перевірити звітність на срібних рудниках.

За відомостями Уртії, там усі рекорди усушки й утруски були побиті давним-давно. І утруска ця в десятки, якщо не в сотні, разів перевершує відрахування, що йдуть не в офіційну церковну скарбницю, а покровителям – в подяку за призначення! Звичайно, не він один – і навіть не він головний, бо ж превелебний приїжджий, а на рудниках і навколо них да-а-авно склалося товариство з обмеженою відповідальністю «Рука руку миє». Але якраз тому, що він не головний, він за всіх вразливіший.

– Ви маєте намір особисто…

– Для початку нехай мені доставлять усі документи – зрозуміло, не до готелю, а, припустімо, в заміський будинок. Вивчення документів дасть відповідь на питання, чи потрібна інспекція на місці.

Єпископ перевів дух. Це був явний натяк на хабар, причому, зрозуміло, компанія, яка орудує навколо шахт, все зрозуміє, і розщедрюватися доведеться не йому одному.

– Крім того, в мене будуть деякі прохання, але – дуже дрібні, щоб не турбувати себе, ви, можливо, доручите одному з братів перебувати при моїй особі?

– Звичайно-звичайно!

Превелебний ударив у гонг молоточком – секретар просто вбіг.

– Проведіть пана… – Ми вже з'ясували, що до духовенства я не належу: не настільки добре знаю внутрішньоцерковні порядки. – …Ніккро в мою заміську резиденцію й залишайтеся при ньому, поки не буде завершено його місію.

Ясно відчувався підтекст: «І не дай Бог він на щось поскаржиться». Мабуть, єпископ його все-таки інструктував, ну, може, не так настійно, як було потрібно, але інструктував, а тепер узяв провину на себе, оскільки смерть старого секретаря – обставина, що все виправдує.

* * *

Заміська резиденція стояла на невеликому й мальовничому острівці, пов'язаному з материком горбатим дерев'яним містком. Це набагато все спрощувало.

Після того, як було з'ясовано нагальні питання – на зразок того, де держати документи, якого коня дадуть у моє розпорядження (секретар прохопився був про карету, єдину в єпископа й одну з шести у всій колонії, але я чемно відхилила), – я нарешті дістала змогу перейти до того питання, заради якого весь маскарад і затівала:

– Близько року тому я милувався фресками, намальованими одним із ваших метисів, таким собі Жунжі, а прибувши сюди, дізнаюся, що він під арештом.

– Так, це так.

– У такому разі чи не можна влаштувати так, щоб він намалював мій портрет?

– Н-не знаю-у. Тобто, – злякався, що я розсерджуся, – доставити його сюди – дрібниці, я й превелебного турбувати не стану. Але, розумієте, він дуже впертий…

– Добре, давайте домовимось так: ви його завтра привезете з усім, що потрібно, – тамтешні митці портрети малюють вугіллям, можна не боятися, що переплутають, – а якщо мені не вдасться його вмовити, я на вас не стану сердитись.

* * *

Уночі, перед світом, я висунула у віконце ліхтарик – каюсь і почуваю провину: ІНФРАЧЕРВОНИЙ, – посигналила, отримала відповідь, що задовольнила мене цілком і за всіма статтями, а вже куди пізніше після того, як моя світлість зволила поснідати, – вводять нарешті мого художника. Звичайно, в'язниця нікого не прикрашає, але очі – ох і очі! Вуглини чорні. А вже скривився презирливо – ніби не його привели, а до нього на допит притягай якусь нікчему. А разом-то з ним – охоронець і… і брат Пубрі. Здається, це дещо пояснює!..

Загадую Жунжі завдання – відповідь цілком сподівана.

– Не малюватиму.

Зітхаю якомога душевніше, а сама завважила, що брат Пубрі, мабуть, гадав, що Жунжі мене впізнає: дуже вже розчаровано він погляд відвів.

– Я б міг пообіцяти тобі полегшення твоєї долі…

Два з половиною століття минуло, а такої презирливої посмішки я в нього не бачила.

– Та поки що не буду. Ти можеш нічого не робити, і я простежу, щоб тобі за це не мстилися.

Подивився на мене з цікавістю.

– Але за однієї умови, якщо ти поклянешся пам'яттю своєї матері…

В аборигенів рід материнський, ця клятва найміцніша.

– Поклянешся, що тобі самому, ну, ніскілечки не хочеться малювати.

Стоїть, мовчить. А про що говорити, коли говорити нема про що?

– Добре, – кажу, – значить, домовилися.

Підходжу до вікна, в лівій руці капелюх з пір'ям, праву – на ефес рапіри, приймаю гордовиту позу.

– Так годиться, майстре?

Жунжі, вже навіть не питаючи дозволу, підходить до мене, трохи повертає голову рукою, робить три кроки назад, дивиться. А в цей час подає голос наш дорогий Пубрі:

– А поки буде відбуватися сеанс, ти відповіси на деякі питання, ДОЧКО моя.

Хай йому грець! Виявляється, я, сама того не помітивши, перестала поширювати навіювання, обмежуючись самим лише маскуванням. Капелюх мій вилетів у вікно, пістолет у руці глянув на Пубрі двома дулами.

– Нерозумно, дочко моя. Навіть якщо ти нас покладеш обох, а трапляються й промахи, й осічки, – то тут ще вісім…

Я ступила крок убік, провела рукою по стіні – і там відкрився найпотаємніший сейф єпископа, про який мені, зрозуміло, ніхто нічого не говорив, і витягла звідти ще два – більші калібром. Ясно, їх там ще три секунди тому не було. А от у капелюсі був. Підстраховка на випадок, якщо магія підведе. Мені цей сейф особливо не був потрібний – вимагалося виграти час, поки буде вжито заходів за сигналом, що я подала телепатично Уртії, а продублювала зрозумілим для всіх способом – капелюхом. Ну не довіряю я магії до кінця! Не скажу, щоб я сильно боялася вартових, але куля, як усім відомо, – дура. Тому краще обійтися без стрілянини.

Є! У вікно пантерочкою влізла Уртія, за нею – вельми привабливий, середніх років чоловік і матрос із сережкою у вусі. Решта вливалися в будинок через усі можливі отвори, рахуючи і трубу. Все пройшло без сучка, бездоганно, тільки один стражник бабахнув – і то нагрудник на боцмані витримав.

А саму мене раптом от що зацікавило: згадає Жунжі про те, що в одній справі з ним сидить жінка, чи буде радий своєму визволенню так, що про все забуде? І щось мені обидва варіанти не подобаються… А тут сам герой до мене звернувся:

– Ваша світлосте, ви ризикували через мене? Просто очистити схованку, – Уртія, у якої в цьому світі були серйозні інтереси, вивчала документи із сейфа і деякі відкладала, щоб узяти їх із собою, – можна було набагато легше.

Я кивнула.

– Тоді я прошу захопити полонених на корабель, для обміну їх на одну ув'язнену. Я відслужу…

Слово «відслужу» далося йому дуже туго. Згадав. Напевно, так краще… Уртія відірвалася від паперів:

– Зараз вона буде тут.

Те, що превелебний носить на пальці перстень-печатку, я знала й давніше. Здогадатися, якою з печаток він скріплює найважливіші документи, – не треба бути генієм. Тому під час зустрічі я розглянула перстень ДУЖЕ уважно. Зразків почерку секретаря й підписів єпископа в резиденції виявилося чимало. Сигнал на ранок й означав, що сестра моє творіння отримала.

Морячок із команди Уртії вручив тюремному начальству наказ: для проведення очної ставки терміново доправити підслідних на нашу, превелебного, віллу під надійною охороною. Якби в наказі було сказано: «передати подавцю цього», то могли б і не повірити, тим більше – незнайома особа. Але самим під охороною доправити – зовсім інша річ.

Начальник в'язниці пробурчав, правда:

– Що це за новина?

На що посильний знизав плечима:

– Не уявляю, мені сказали відвезти – моя справа теляча.

Ну, а перехопити охорону й роззброїти її – це вже справа техніки.

Повернімось, однак, до наших баранів. Настрій у мене чомусь упав, і я навіть не відразу помітила, що Жунжі навіщось мене розглядує. Потім раптом запитує:

– Ми пливемо на кораблі?

– Ну не на крилах же… – буркнула я, каюсь, не дуже чемно.

– А, – він повернувся до Уртії, – священик там є?

Сестра відповіддю не вшанувала, зате її… гм… компаньйон… на запитання запитанням відповів:

– А навіщо він? Капітан – після Бога перший. Я, правда, трохи не вашої віри…

– Бог один, – тихо сказав Жунжі, – це тільки попи різні.

Брат Пубрі відкрив був рота, щоб викрити єресь, але Уртія переконливо подивилася йому в очі, після чого богословський диспут перервався, не розпочавшись. Я майже правильно вгадала, навіщо потрібен був священик. Майже. Тому що в ту саму мить, коли я подумала: «Все закономірно, згода їм та любов», Жунжі взяв мене за руку.

– Обвінчайте нас.

Ось так, молоді люди!

* * *

Час пролетів, як один день, – мало що й згадується окремо…

На люди ми з Панею показувалися тільки під час трапез та у фехтувальному залі – по три тирси щодня. Правда, рубалися переважно ми з Шарлем, Вона рідко за меч бралася, але вже доконечне сиділа в залі. А на решту часу ми з Нею зачинялися в опочивальні.

Одного разу за обідом її улюблена служниця, не молода вже, але дуже жвава жінка, повідомила, лукаво поглядаючи на мене, що, судячи з пащекування слуг, весь двір гуде про нашу жалобу і вельможі вже об заклад б'ються – щоправда, не уточнила, на що саме. Хотів я цих сперечальників на арену викликати, але Пані пирхнула: «Наплювати!» А раз їй плювати, то й мені плювати. Досить часто, замкнувши двері зсередини, Вона командувала: «Ходімо в інший світ!» Тільки вибирала такі місця, де людей немає. Частіше за все ми опинялися на вершині гори чи на березі, і Вона довго зоріла вдалину. Спочатку я просто не розумів – навіщо спостерігати, якщо ми не збираємося нічого тут робити, але такий у Неї був при цьому вираз обличчя… та й взагалі, якщо твоя Пані щось хоче, цього вистачить, – все розуміти добре, але не обов'язково. Так що я ставав або сідав осторонь і стежив, щоб не було несподіванок. Якщо ж ми залишалися вдома, то Вона… зображала. Іншого слова не дібрати. Візьме гладку пластину з кістки або гарного каменю й дивиться на неї. Не просто довго, а дуже довго. І потім раптом матеріал починав шаруватися, так, що залишалося опукле зображення, дуже красиве. Найчастіше – квіти, дерева. Рідше – тваринки. Після першого випадку зауважив я, що її очі стали червоними – дарма, певно, нічого не дається, навіть їй! Підійшов ззаду й закрив очі долонями. Вона здригнулась, але заперечувати не стала.

Пані. Ще б пак!

…Відтоді так і повелося: Вона зображає, я читаю в кутку. Ну, й краєм ока дивлюсь на вікно, адже Шарль там проліз усе-таки. Звичайно, в саду тепер вартові стоять, але на інших сподіватися годі. Потім, коли в Неї зображення вже готове, я покладу на очі руки! Вона стисне мені пальчиками зап'ястя – так, мовляв, нехай буде, а чогось іншого не смій! І ми завмирали. Потім обов'язково подивиться, що я читав цього разу, іноді пирхне, іноді кивне схвально, а одного разу влаштувала цілий допит.

Пані. Він таки дістався до юридичної літератури, причому до забороненої – трактат страченого Торні-Са «Про волю монарха і стародавні звичаї», в якому висловлено думку, що закон вищий за короля. На мій подив, чоловічок не лише розібрався в інакомовленні (хоча багато чого зрозумів на свій лад), але й висунув несподіваний для мене аргумент: правитель – «король або інший вождь» – повинен поставити закон понад себе заради власної безпеки.

«На щастя, – так і висловився, – в мене друзів, вважай, не було. Але уяви, Пані, що під незаконний вирок потрапив хто-небудь значніший…»

Справді, хто найнебезпечніший для влади? Незаконно ображений підданий, усе правильно. Тільки міркував Хайні, як маленький дідок…

…Під час цієї розмови я знову її думки зловив: про те, що Мелла мала рацію щодо «його», тобто моїх, здібностей, що Меллі легко говорити, про те, що потрібно зробити якийсь вибір, що мої відповіді якісь не такі, невлад (не міг я й думки читати, й розмову складно підтримувати), що треба мене перевірити…

А далі вийшло кільце! Я бачив у голові Пані свої думки – ті самі, що Вона читала в моїй. Це було жахливо. Не хочу відчути ще раз.

Пані. Згодна з оцінкою. До цього я, як було показано вище, не звертала уваги на, здавалося б, ясні ознаки. Але тепер довелося кришку його черепа зачинити швидко й назавжди. Тому що, коли він ясновидець, – а тепер це достеменно відомо, – то що частіше я буду читати його думки, то легше йому будуть відкриватись MOI. Цікаво, звичайно: природне це в нього чи результат змін, зроблених мною в його організмі – коли людину в якірця перетворювала?

І, зрозуміло, необхідність зробити вибір стала ще більш гострою.

…Враження було таке, ніби Пані мене вдарила, хоча я бачив виразно: руки не рухалися. Відсахнулася до стіни, відвернулася й, не обертаючись, вимовила:

– Скажеш управителю, щоб тобі сьогодні постелили в тій же кімнаті, де ти спав після приїзду.

Зазвичай я складав у ряд три подушки для сидіння й Пані мене усипляла.

– Не заперечуй зараз! Помовч! Втім, я на тебе не серджусь. Накажи, щоб нам подали вина. Тільки сам будеш сидіти й мовчати.

Пані. Мені потрібно було визначитися з трьома питання: чи брати участь у боротьбі за престол, чи підкорятися старійшинам і, головне, як бути далі. Старійшинам, певне, і в голову не заходить, що я можу ослухатися. Але, з іншого боку, що вони мені зроблять, як не скорюся? Не вб'ють же врешті-решт. А в Палаці мені все одно не бувати більше… Про те, що я хвора, що в мене Знаки, вони не знають. Так, а як би вони мене жаліли, якби знали! «У неї все не як у людей, навіть якірець ясновидець».

Ось у чому, до речі, головне питання: що з ним далі робити? Точніше, куди його подіти? Коли переправляла сюди, була ідея – оселити в моєму отерському маєтку, нехай зачекає до пори. Але… Він же репутацію заробив! У нього ж приголомшлива здатність знаходити пригоди! Якщо ще щось викине – наприклад, з дюжини розбійників створить дві дюжини небіжчиків, – то до мого замку розпочнуть паломництво придворні дами. А якщо серйозно, то ми тут привертаємо до себе надто пильну увагу.

Влаштувати його при якому-небудь дворі? Надійно ввести в товариство людину з нізвідки можна лише там, де я недавно бувала й знаю обстановку. Але там, де я всіх знаю, і мене всі знають – ось у чому заковика! Такого наговорять… Найпростіше, звичайно, оселитися з ним разом. Де завгодно. Нудьгувати він мені не дасть, це точно. І, раз я буду поруч, ніяких пліток слухати не стане. Але тоді доведеться відмовитися від ретельно підготовленої поїздки по найпишніших дворах, починаючи з Версаля. А це прикро, тому що, з усього судячи, недовго залишилося мені гуляти. Мелла може що завгодно казати, але якщо Знаки йдуть поспіль – вони не обманюють. Взяти Хайні з собою неможливо. Він і Версаль? Треба буде цю тему Вольтерові підказати… З Шекспіром він у часі розминувся, а то був би персонаж для «Сну в травневу ніч».

Перекладач. З Вами, пані, треба мати три аптечки – праворуч, ліворуч, по центру, – аза спиною реанімаційну камеру. Я-то зрозуміти не міг, кого мені нагадує Хайнлорітайн. Повість Вольтера «Простодушний» вийшла у світ у 1767 р. Подібність, звичайно, приблизна, але зважмо на те, що метр судив з чужих слів…

Пані. Виходить… Виходить, між іншим, те, що отерське майно мені вже не знадобиться. Але це – майже третина моїх статків. І якими б не були мої відносини з доньками, підкладати їм таку свиню я просто не маю права. Швидко продати можна тільки один із маєтків. Отже, з цієї точки зору теж вигідніше підтримати Гарні-Ла, а як ні, то конфіскують землі. Ну і… шкода буде, якщо його приберуть: я, навіть усе порвавши, людей з пам'яті так легко не викреслюю. А підтримати – значить зупинити самоучку, що грає тут… навіть не з вогнем, а з чимось страшнішим. Тобто піти проти старійшин – повертаюся до того, з чого почала. До речі, старійшини, за всіма ознаками судячи, вирішили ловити на живця – почекати, поки самоучка завдасть нового удару й тим себе зрадить. План-то хороший, та ось Гарні-Ла може загинути… Значить, що будемо робити найближчими днями, ясно. А далі? Крутила я і так, і сяк – виходило, що найнадійніше з усіх точок зору – відправити хлопчика до його народу. Він, правда, оголошений поза законом, але це ми як-небудь подолаємо. Тим паче, що в народу аро дві гілки й дві країни.

…Кілька днів Вона поводилася, ніби нічого не сталося, але щось висіло в повітрі. А потім була розмова, кожне слово якої я пам'ятатиму до самої смерті…

* * *

Вранці Вона, як звичайно, поралася з кістяними пластинками, потім підняла голову:

– Полікуй мені очі, хлопчику! – Уперше сама попросила.

Я глянув через плече й охнув: себе побачив. Поруч – кішка-людожерка. Тільки не нападає. І я чомусь без зброї. Пані засміялася:

– Це ти, а це я!

Якщо це називається «почуття гумору», постараємося проявити. Я торкнувся платівки:

– Перший буду.

– Ти про що?

– Цих тваринок ніхто ніколи не приручав. Буду перший.

До всього був готовий – від сміху до гніву, але Вона просто показала мені на сидіння. Тобто це я пишу, «просто показала» – насправді я ні до, ні після того не бачив ТАКОГО жесту. Як бувають одні й ті ж слова вимовлені з різною силою, так у її простягнутій руці було сили більше, ніж я міг уявити. Я сів, не відриваючи очей від її обличчя, і не міг ворухнутися: таке відчуття, ніби долю мою вирішують.

Пані. Та так воно й було…

Довго так тривало, потім Вона тихо сказала:

– Простягни руку. Пальці розчепір, я тобі ваші звичаї нагадувати повинна?

Боги великі, це серйозно? Ох, ще б пак! Наші пальці переплелися.

– То як, Хайні, не передумав? Візьмеш за себе відьму стару? Я знову вирішив проявити те ж почуття.

– Зважаючи кого.

Її очі полізли на лоба.

– Ти ж імені не назвала! «Німі заручини». Звідкіля я знаю: може, ти свою бабусю сватаєш!

Пані змінилася миттєво. Переді мною знову сиділа жінка-яструб, готова мене заклювати. Але не встиг би я порахувати до п'яти, як Вона розслабилася.

Пані. У мене ворухнулася була недобра підозра. Серед багатьох народів ходить навдивовижу стійкий міф, нібито, дізнавшись справжнє ім'я чарівника, можна отримати над ним владу. Як і в деяких інших випадках, дим народився не без полум'я: ми справді неохоче називаємо себе навіть тим, хто знає про нас усе. Частково це запобіжний захід: а що, як забудеться й ляпне при людях? Просто, коли розміняв третій десяток імен, починає здаватися, що вимовити вголос справжнє – значить розкрити душу… Відійшла ж я тому, що згадала: ні в аро, ні в отерців такого забобону немає, отже, Хайні про нього й знати не міг.

Ну, а сам жарт був, звичайно, гарним. Ці їхні «німі заручини» – цікавий звичай, не згірше за могарське питво…

Перекладач. Тобто не гірше гусарської рулетки: у місті-державі Могар, Шостий світ, підозрюваному давали дві чаші вина, одна з яких отруєна.

За німих заручин чоловік зобов'язаний одружитися з будь-якою жінкою, дібраною йому старійшинами роду, який укладає заручини.

– Давно треба було тобі представитися – Арфіаль. Можеш називати Арфі, якщо прийняв заручини.

Та я!!!!!!!..

– Сядь, ми ще не домовилися про умови!

Смійся, я на будь-які згоден.

– Заручини зробимо, як у ваших переказах – «на п'ять років без одного». Послужиш… допоможеш тут підчистити сліди… підеш на вашу Стару Батьківщину, подивишся, як там і що. Сподобається – купуй хутір або невеликий маєток, срібла тобі вистачить…

– Не треба, Пані. Сам добуду.

Якби Вона вміла людей перетворювати, бути б мені камінцем чи щуром – так обпік погляд. Відвернулася, мовчки пройшла до вікна, взялася за раму. Вітер розвівав волосся.

Арфіаль. Спокуса відправити його на місце нашої першої зустрічі з самим ножем була дуже велика. Рік тому я б так і зробила. Але тепер… Не те щоб у мене прокинулося почуття у відповідь – поскубло мої почуття за стільки століть, – але не можу, не можу… Все одно, що на кошеня сердитись…

…Голос глухий, як з підземелля:

– Ти почав псуватися. Хіба про придане задають питання? Задають. Одне. Але я його не скажу.

– Та вже спробував би запитати: «Скільки?» Са-ам до-о-бу-ду… Мечем? А сирітських проклять ти не боїшся? Якщо так, то марно!

Зроду я не думав про це: чужий – ворог. Його майно – твоя здобич. Все просто і ясно.

Напевно, вигляд у мене був все-таки…

Арфіаль. Дурний був вигляд.

…І Вона пом'якшилася.

– Ну, вважай, що вдову береш. Та воно майже так і є. Я продала дещо. Так – воно залишилося мені від чоловіка. Тільки він помер задовго до твого народження. Ну, будеш сердитись?

Арфіаль. Вміла ж я колись брехати, не червоніючи.

…Я мовчки кивнув.

– Отже, слухай далі. На Старій Батьківщині може виявитися… Незатишно. У такому випадку – на корабель і до вільних мисливців.

«Чи приймуть?»

– А ти намиста надягнеш. Не червоній, я цей звичай варварським не вважаю. Чоловікові краще носити зуби своєї здобичі, ніж брязкальця… куповані. У них, у святилищі, Бетелайнові намиста зберігаються, так що зуби ящера відразу впізнають – і враження буде.

Це так, як я сам не подумав. Напевно, й самих котячих зубів вистачило б: мало хто кішок убивав у поєдинку.

– Скажеш їм майже правду – жив за хребтом, зробив човен, вітром винесло на материк.

Я оголив меч.

– Па… Арфі, хтось увійшов через потаємний хід. Через справжній, не той, що всі знають.

Вона всміхнулася, коли я почав був оте «пані», а потім перейшов на ймення.

– Заспокойся, там ворогів бути не може. Давно, – свердлить очима, – його знайшов?

– А ось як дозволила книжки вибирати, так і зрозумів, що полиці повернути можна.

Арфі зітхнула:

– Нічого від тебе не приховаєш, мисливчику.

У коридорі почулися важкі кроки.

– Ну й слух у тебе, між іншим!

До кімнати ввійшов Гарні-Ла. Увійшов і рукою показав, щоб я вийшов. Я подивився їй в очі. Що скажеш, наречена?

Арфіаль. А тепер МОЮ долю вирішували. Такого б не пробачив і він.

…Пані обняла мене, та так, що я тільки за якийсь час зрозумів, що не зможу вихопити зброю.

– Перепрошую, – нічого собі криці в голосі: можна меч викувати! – але у мене немає секретів від майбутнього чоловіка.

«Не будеш слухатись – порву заручини».

Арфіаль. Як не дивно, читання чужих думок і передавання своїх – принципово різні процеси, причому друге набагато легше й не призводить до утворення стійких зв'язків між душами. Те, що сталося з нами, – це, звичайно, виняток зі всіх можливих правил, але, наприклад, настрій своєї хазяйки якірець зі стажем звичайно відчуває безпомилково – навіть не бачачи її.

…Принц зітхнув, важко сів на подушку, обвів оком кімнату.

– Я прийшов тому, що ви, високорідна пані, нерідко знаходите зовсім несподівані виходи… – Помовчав і рубонув навпростець: – 3 пасток! Річ у тому, що сьогодні, прямо в палаці арештовано всіх офіцерів-найманців, усіх до одного! їх заманили нібито на нараду: найманці завжди підтримують порядок під час свят.

Пані присвиснула, як хлопчисько.

– Чуло моє серце, що план занадто простий!

Гарні-Ла заперечно похитав головою.

– Якби вони розгадали план, я б тепер був не тут. І не брали б сотників, адже вони взагалі не втаємничені, – у змову посвячені тільки командир полку і його заступник. Я отримав, – нехай пізно, але отримав, – вірогідну звістку, що найманці повинні під тортурами зізнатися, ніби їх підкупили вбити короля під час огляду. І обмовити півстолиці. Ми вдаримо вночі, перед світанком. Горян, лицарів Братства Булави, інших могх прихильників у місті не так мало. До речі, якщо благородний лицар Хайн-Лорі приєднається до нас, то я цієї послуги ніколи не забуду. Але, Морі!.. Високорідна пані!

Якось він різко виправився, – невже думає мене обдурити?

– Може статися те, чого я боявся, чого чекав роками. У нас не вистачить сил перекрити всі виходи зі столиці, багато з наших ворогів і, можливо, хтось із принців зуміє втекти. Я не хочу домашньої війни, ти ж знаєш. Але й виходу іншого не бачу.

Арфіаль мовчала, але несподівано для них обох заговорив я:

– Ваша Величносте…

Навмисно я так сказав – щоби принц зрозумів: я на його боці. Все я зрозумів, і важко це, але… Але Арфіаль хоче його перемоги, серйозно хоче, а раз вона хоче, то і я.

– Ваша Величносте, чи можу я дізнатися, хто, крім вас, має права на престол?

М-м, не скажу, який з нього король буде – це Пані видніше, – але в душі він точно король: ТАК глянув, ніби я й не людина зовсім. Мовляв, комаха, а туди ж – питання ставить.

Арфіаль. А що він про вас знав, лицарю?…

– Відповідай, Гарні. Він даремно не запитає.

– Питання вельми заплутане. Після смерті мого батька було три перевороти й тиха гризня. Урешті повноцінних принців просто не залишилося. Визнаними членами династії, крім мене й мого брата…

Арфіаль. Єдинокровного брата.

– …є п'ять осіб, але їхні батьки, хоча й належали до панівного дому, самі не царювали, так що з точки зору закону мої права безперечні. Але вирішуватиме, на жаль, не закон.

– Чи могли б ви домовитися з кимось із принців? Не дивіться на мене так, Ваша Величносте, я розумію, що «корона одна»… Але є ж такі, кому мати її однаково не світить?

Гарні-Ла вимучено посміхнувся:

– Звичайно. І знайти спільну мову з деким – річ можлива. Але яка ж допомога від тих, у кого немає прихильників?

– З ваших слів випливає, що коли… – Я натужно ковтнув. Тутешній король мені не зробив нічого поганого. – Якщо швидко вбити короля, то його прихильники не будуть знати, за кого їм воювати?

– Знайдуть. І навіть якщо пошуки затягнуться, що мало ймовірно, будуть знати напевно, проти КОГО воювати.

– Є спосіб. Необхідно, щоб відразу ж по всій країні пішов папір, що принци скликають Збори всіх станів. Щоб усе було за законом.

Про ці Збори я прочитав у книзі – тій самій. Половини, чесно сказати, не зрозумів…

Арфіаль. А другу зрозумів по-своєму.

…Але сподобалося.

Принц заговорив повільно, явно зважуючи кожне слово – як воно на папір ляже:

– Господь покарав узурпатора – долю престолу, відповідно до закону, вирішать стани королівства. – Помовчавши, заговорив знову: – Сильний хід, сильний! Бунтівники й захисники законності міняються місцями.

Наші очі зустрілися, і я зрозумів, про що він думає: чи визнають Збори його права такими безперечними, як самому здається? От і перевіримо, чи правда домашньої війни не хочеш.

– Твоя правда, його розум не гірший за руки. Це, мабуть, єдина можлива порада. Звичайно, треба все добре обміркувати… І порадитися.

– Ми могли б надати Вашій Величності ще одну послугу. Скажімо так: ми спробуємо захистити вас від деяких неприємних сюрпризів.

– На зразок того, що стався на острові? Я, між іншим, досі не знаю, що це було! І куди зник труп «демона»… Точніше, ЯК він зник з мого власного підвалу!

Арфіаль показала зуби. Знаю, що недобре так говорити, але іншого слова не добереш: не посміхнулася, не всміхнулася – саме показала зуби.

– З цього боку Вашій Величності нічого побоюватися. Але для того, щоб ми могли зробити… необхідну справу, потрібно, щоб у шинкаря не пізніше, ніж через декілька тырсів, чекали двоє непримітних коней. Непомітність – обов'язкова умова, моїх скакунів, на жаль, вся столиця знає.

Принц зітхнув.

– Усі б таку ціну запитували.

Розділ четвертий Грім і блискавка

Коли двері зачинилися, Арфіаль пирхнула:

– Треба казати не «папір», а «маніфест», на-аречений мі-ій!!

– Не в словах справа, був би резон.

– Є резон, є. Зараз ми тобі документ справимо…

Арфі підхопила двома пальцями аркуш паперу, насупила брови – і папір почав покриватися чорними літерами. На вигляд – ніби отерською тушшю вписано, основний текст – чорним, моє ім'я, підпис, печатку – червоним, але я розумію, що це папір у потрібних місцях змінив колір.

Арфіаль. Я трохи побешкетувала. Право на підпис червоного кольору мають тільки вищі ранги, а на написання імені червоним у документах – ті, кому король дарував цей привілей персонально. Втім, у разі помилки відповідальність лягала на того, хто підписав, а підпис, зрозуміло, не мій.

– …Тепер сідай от сюди, – за її столик. Вона завжди мене проганяла, перш ніж доглядати за своїм лицем.

– Закрий очі й не задавай дурних питань.

Її руки взялися чомусь мазати моє обличчя. Я простягнув свою, її обійняв.

– Тихо, тихо, ми ж іще не одружені! Втім, так можна, але більше не ворушись і слухай уважно. Сьогодні тобі доведеться підкорятися Шарлю – так треба. Завтра звернешся до шинкаря, у якого сьогодні візьмете коней. Гарні-Ла вважає його своєю людиною, але не знає, що той багато років був кухарем у Палаці. Сядете в човен – так, Шарль ще з тобою – і відчалите рівно опівдні. Коли вийдете в море й підете далі від берегів – човен сам вас доправить. Але націлений він тільки три рази – ах, ти не знаєш…

– Здогадуюся: три рази на полудень.

– Затримаєтеся довше – залишитеся тут. Я, правда, попросила Меллу проконтролювати, але в її дочки ріжуться зуби, так що дай їй… Можеш відкрити очі!

Ну, боги та демони, я сам себе не впізнав! Шрам зник, на його місці величезна родима пляма, на носі бородавка, очі здаються косими…

– Пані, це назавжди?

– А ти хочеш подобатися жінкам? Ці-і-іка-а-аво ко-ому-у? Я тебе і такого… Гм, не зовнішність головне в людині.

Мені стало боляче. Вона явно хотіла сказати «й такого люблю», але урвала себе. Урвала, щоб я не злетів до небес.

– Заспокойся, все це легко змивається. Коли ще не зрозумів, потрібно, щоб тебе не могли впізнати. Ну, а тепер – до зустрічі на нашому весіллі!

Арфіаль зникла раніше, ніж я встиг відкрити рот. Навіщо я розтиснув руки, навіщо випустив?

Арфіаль. Справді, навіщо?

* * *

Я й далі сидів, похнюпивши голову, коли до кімнати увійшов Шарль. Хлопець озброївся не до зубів, а по самі вуха: ножі й у рукавах, і в халявах, на поясі тесак і довгий меч. Ще один тесак простягнув мені.

– Візьми, а то твою зброю відкрито не повезеш – в очі впадає. І це теж.

Я надів на себе шматок тканини з проймою для голови по центру.

– Ходімо.

З бібліотеки ми спустилися в підземельний хід. Він був дуже старий, не тільки старіший за цей будинок, але, можливо, навіть за саме місто. Від стін просто віяло старовиною, а в одному місці я побачив висічені знаки, схожі на ті, якими пишуть отерці, але прочитати не зміг: вийшла повна нісенітниця.

– Тут справа така, господарю. Тобі відомо про вирізану сім'ю кольчужних справ майстра? В одного з підмайстрів була дівчина на стороні. Її пощадили – мабуть, уважали, що знати нічого не може. Вона справді майже нічого не знала, але запам'ятала, що останню роботу вони робили вдома в замовника.

Так воно й має бути.

– Цього, зрозуміло, слід було сподіватись. Я почав міркувати: де він може бути, цей будинок? У самій столиці? Довго ховати такого звіра важко. Десь далеко? Тоді взяли б майстра не зі столиці, в Отері міста густо стоять. По всьому виходить, приміський маєток. Почав я околиці вивчати й виявив замок, що не тільки сам по собі охороняється, але й далекі підступи до нього стережуть. А селяни впевнені, що новий господар сплутався з нечистою силою. Хто він сам, звідки – не знайдеш у лісі дороги!

Мені ця отерська приказка «не знайдеш у лісі дороги» здавалася дикою: як це – в лісі не знайдеш?! Чи в них мох не росте на деревах? Струмки не течуть?

Шарль зупинився й пильно подивився мені в очі.

– Не розумію, чому арешти почалися сьогодні, а не місяць тому, не тиждень? Таке враження, ніби до певного дня готувалися! Але день начебто вигідний нам! Якщо тільки в них немає в запасі чого-небудь серйознішого, ніж той рогатий!

– А якщо того й чекали, щоб ви зібралися разом? Всіх одним ударом!

– Полк із новими офіцерами, які не знають солдатів, а солдати не знають їх? Не боюся я такого полку. А більше «бити» просто нічим, Лицарів сокири – це братство, до якого належить король, – у столиці майже немає. Твоєї…

Шарль затнувся. Я не вперше помічаю, що Пані з ним незручно, а він її ледве терпить, ніби не життя йому врятувала, а щось погане вчинила. Я, звичайно, цим не смутився: помічав дещо за ним і служницями. Ну й дівчина ця, вдова солом'яна. Ніби й не сказав Шарль нічого, але з голосу ясно, як він отримав від неї відомості!

– Загалом, чарівне втручання заборонено. Але ж ми з тобою не чарівники!

З цими словами він повернув направо, піднявся сходами й штовхнув плиту. Ми опинилися в кімнаті, з неї пройшли у двір заїзду, де нас уже чекали двоє осідланих коней.

– Так, господарю, більше отерською ні слова, не дай і не приведи, підслухає хто.

По-нашому він говорив, як я отерською: ніби все правильно, але не говорять так, занадто правильно.

Я набрав у груди більше повітря. Я повинен сказати те, що мені й не подобається, і не вигідно. Повинен, не можна інакше.

– Те, що ти зі мною ідеш… не тепер, пізніше поїдеш… це в своє задоволення? Якщо ні, можеш залишитися тут. Або поїхати в інше місце.

Мені, звичайно, дуже хотілося розпитати – хто він, що, як і звідки. Але видно було: чекає хлопець цих питань. А я, може, й простий – та не настільки ж. Гаразд, захоче сказати – тоді правду скаже, питати почну – так збреше, мабуть.

– Така умова мого порятунку.

Мені стало моторошно. Невже Арфі наклала чари?

Пані. Ось так з ним завжди. То дуже розумне мовить, то… Ну до чого тут чари, навіть якби вони були можливі – такі? Просто раб, який жив у будинку, дещо знає. Поки живе в мене – нічого, я своя. Але якщо залишиться сам у столиці – може дещо накликати на свою голову.

– …Не хвилюйся, я і сам так хочу.

Ми під'їхали до міських воріт, де Шарль показав папір.

Пані. Подорожню. За підписом Спостерігача. І ніяких зайвих ліній!

– …Так, господарю, сам вирішив з тобою їхати. У перший день. Коли ти сказав збити нашийник! Зі стін нас вже не видно – помча-а-али-и-и!

Шарль пустив коня вчвал.

Давніше я не так дивився на природу. Давніше я НЕ ТАК помічав природу. Тобто я, звичайно, помічав кожен камінь і кожен лист – інакше б не вижив, але… Коли я вперше прочитав в отерській поемі опис квітучого куща, то гадав, що за ним або виявиться засідка, або під ним відбудеться побачення.

Пані. О Боже.

…Але потім прочитав ще кілька балад… тобто поем, походив з Панею по красивих місцях, на її зображення подивився… Так що тепер помічав не тільки місця можливої небезпеки. Дерева в білому цвіту… Дивно: середина літа, коли ж устигнуть дозріти плоди?

Пані. До наступної осені. Це дерево цвіте раз на два роки.

…Квіти величезні, завбільшки з невеликий щит, покривають дерево цілком – ні листя не видно, ні гілок, ні стовбура.

Пані. А плодами будуть стручки, не більші за горохові.

…Здалеку може здатися, що в снігу дерево – зрозуміло, мисливець так не помилиться…

Два тирси ми скакали щодуху, поки не піднялися на вершину гори. Я давно не був у сідлі – так що ледве з нього спустився. Шарль вийняв із сакви дві короткі мідні трубки, простягнув одну мені, другу… Щось зробив руками, і коротка трубка подовшала. Я хотів запитати, але тільки ковтнув: мої руки самі зробили все, що треба. І тільки потім я згадав: це зорова труба.

– Дивись, хазяїне, – ось замок.

– Як на мене, заслабкі укріплення.

Шарль знизав плечима.

– З нальоту брати я б не взявся, а в разі великої війни його все одно захищати не стануть, – у столиці укриються або, навпаки, в провінцію втечуть… Сторожові пости…

– Чекай, Шарлю, я сам спробую. Он у тому чагарнику – раз. З боку річки – з нашого тобто – не бачу, але повинні сидіти в зруйнованому будинку, більше ніде.

– Точно.

– І ще я б у сосняку посадив.

– І там теж. Удень троє, вночі п'ятеро.

– Ну, і який твій план? Якщо в замок вирішив пробиратися…

– Я ще не з'їхав з глузду – вибач, господарю. Повз пости вночі пройти можна. Не скажу легко, але я зможу, а ти й поготів. Але далі… Перейти через село й не потривожити собак – диво. Переліземо й через стіну – а що там шукати і що там взагалі? Гаразд, план мій простий: велика частина наших уже в столиці, але дехто ще рухається. Двома дорогами. А замок цей – між ними. Якщо я правильно зрозумів один уривок розмови, обирали саме цей. Так що будемо дивитися.

Дивились досить довго.

– Гляди! Он там, господарю!

– Що таке? Спалахи в небі!

– Дзеркалами сигналять. О-о, дивись на вежу.

Над воротами виросла постать, засурмила в ріг. Сам звук я ледве розчув – далеко, та й вітер в інший бік, – але в трубку видно відмінно: на кутовій башті лицар сурмить. І відразу ж із тих трьох місць, що ми їх помітили, чорні фігурки кинулися до замку. Пости знімають – значить, збираються йти. Ще трохи пройшло часу, і з воріт вийшли… Уявіть собі тварину разів у два більшу за коня, з дуже довгою шиєю, а спина піднімається на зразок пагорба. На цьому пагорбі або горбі – дивної форми сідло, а на сідлі закріплені штуки, схожі на обрубки тонких дерев, тільки явно залізні. Кожну з трьох таких тварин вів за вуздечку чоловік, одягнений у дивний одяг, – і голова замотана чимось білим. У трубу я розглядів у них за поясами дві товсті чорні… закарлючки, чи що. Інакше не скажу: слова не знаю. Далі пішки йшли троє точно таких же, один вів четвертого горбаня. Втім, у того на сідлі прості в'юки. Явно важкі. Слідом кавалерійський загін – вояків сорок. Повільно рухаються, повільно навіть зупиняються коли-не-коли – явно дають горбачам і їхнім провідникам час піти вперед. Дорога петляла, й на чергову пряму ділянку вийшли водночас: з одного боку – тварини ці зі своїми господарями, з іншого – загін піших, людей шістдесят. Вершники поки залишалися за поворотом, піші їх не могли бачити.

Дивний звук поруч, дуже дивний. Я повернувся й побачив, що по Шарлевому виду котяться сльози.

– Я знаю, що буде. А ти подивися. Корисно, – він просто давився риданнями.

Коли між пішими та дивними людьми з їхніми дивними тваринами залишилося кроків із двадцять, тварини раптом лягли на землю – смішно лягли: спочатку задні ноги зігнулися, потім передні, потім голову вниз – три горбки, та й годі. Погонич першого горбаня ступив крок назад, глянув поверх залізної колоди й щось смикнув. Із залізного стовбура вдарив вогонь – і кілька піших упало! Мов косою скосило людей! Горяни, – я вже зрозумів, що це були вони, – завмерли, втупившись у незрозумілого ворога. Другий чужинець смикнув – з другої труби вдарив вогонь, знову попадали люди. Тільки тоді долетів до мене далекий звук грому. Третій удар вогню влучив у спину втікачам. Водночас з ним повз горбатих звірів промчав кінний загін, про який я вже й забув. «Зараз рубати будуть». Але ні, вершники різко зупинилися, підняли арбалети й метнули стріли. З десятеро вцілілих бігли – їх ніхто не переслідував. Я перевів погляд на Шарля:

– Ти знаєш?

– Фальконети, однофунтові, щонайбільше – двофунтівки, – я не зрозумів жодного слова. – Потім поясню, господарю. З іншого світу! Моря крові проллються, все піде шкереберть.

На дорозі спішені вершники збирали стріли й навіть виривали їх з трупів.

– Цією дорогою ще повинні підходити наші.

Уявляю, що їм розкажуть уцілілі. А якщо хтось дійде до місця побоїща, він вирішить, що цей… ці спалахи… вбили всіх, хоч насправді половина від стріл загинула.

– Куди вони зараз звернуть? Куди? Точно, хочуть перейняти наших на імператорській дорозі. А ми перехопимо їх!

Я онімів: нас двоє – ворогів півсотні. Навіть якщо забути про залізні труби. Напевно, в мене знову «все було на лобі написано», тому що колишній невільник примружився:

– Я все розумію: не твоя країна, не твоя війна, ризик великий. Але, господарю, не час іще цієї чортівні! Справи всього світу можуть перекинутися. Загинуть кращі. Цих, у тюрбанах…

– У чому?

Шарль провів рукою навколо голови.

– Їх треба знищити. І я знаю як. І я зроблю! Але з тобою мені буде легше.

* * *

Загін прихильників короля розташувався біля злиття двох струмків. Самі струмки переступити можна, але течуть вони по дну глибоких ярів. Так що серйозний напад тільки з одного боку вчинити можна. Серйозний…

Імператорська дорога (давним-давно Отер був провінцією великої імперії, тоді її й побудували, добре побудували) перетинала струмок нижче місця злиття. Кам'яний міст видно з табору, як на долоні. Хто ступить, уважай, мрець.

До речі, горбатих тварин розмістили так, що вони близько до мосту й дороги, а розвантажили тільки того, що з в'юками, – три інші готові до бою.

– Де ж вони вивантажили в'юки?… Ага, ось. Значить, господарю, вибач, але зараз я наказую… Бачиш кущ? Його не охороняють, тому що там може сховатися тільки одна людина, та й дістати звідти можна тільки краєчок табору… З отерського арбалета, я маю на увазі… На жаль, в'юки з… вогненним порошком горбок закриває, тому доведеться нам розділитися. І ще… їхні коні кращі за наших, тому піти можна тільки одвуконь. Тобто тільки одному.

– Я майже невидимий.

Так, але ж і місць цих не знаю. Не здогадався попросити Арфіаль спорядити Шарля так само, як і мене. Не додумався.

Пані. А я б і не змогла. Але, звичайно, можна було попросити Меллу: вона б не відмовила. Минулого разу мені допомогла Кторта. Так що теж маху дала.

– …Домовилися, пане. Коли доберешся до куща – гукни… Ні, мені так чи інакше більше часу буде потрібно…

Продовжуючи говорити, Шарль обтягав руків'я двох ножів якоюсь ганчіркою.

– Коли я буду готовий, то крикну кілька разів ось так… Це всього лише жаба, але кричить голосно.

– Назви точніше число, а то справжню жабу прийму за сигнал.

Змійка похитав головою:

– Не знаю, скільки разів доведеться стукати по кресалу, поки виб'ю іскру. А удари чимось заглушати потрібно. Так що… сховаєш голову і щільно закриєш очі. Буде гуркіт та полум'я, дуже багато і того, й іншого. Королівські воїни на якийсь час осліпнуть, та й оглухнуть теж. Тоді бий – тих, що в тюрбанах: їх треба перебити всіх, повір мені.

Перебити всіх… Але ж вони такі, як і я! Жарко стало від цієї думки, але справді: вони з іншого світу – я теж; у них зброя краща за тутешню – в мене теж, я лізу в справу, про яку мало що знаю, – і вони теж… Дивні ці думки… Але ж так, напевно, здебільшого буває!

Не став я нічого говорити Шарлю – повірю, що він справді краще знає, та й Пані звеліла цього разу його слухатися, але… Я стиснув Шарлю руку.

– Багато говориш.

– Твоя правда. Коли відірвешся, йди вгору лівим берегом меншого струмка – знайдеш садибу. Господар – лицар Братства Булави. Сам він, певне, в столиці, але хтось у садибі є. Пред'явиш булаву принца, її добре знають, – гостював там принц часто…

Чи здалася мені легка насмішка в слові «гостював»?

– Його ім'ям вимагай коня й проводиря. Зустрінемось або біля воріт, або вже в трактирі.

* * *

Менше ніж через тырс я заліг в умовленому місці. Противник, до речі, не сильно й берігся. Може, вони навіть і хотіли, щоб хтось ризикнув напасти – тоді вдарить диво-зброя. Раптовості домогтися було б складно: у небі місяць. А вогнищ не палять чомусь…

Чагарник майже на краю яру. Мені заглядати туди і не треба, кроки добре чути. А ось зустрілися, обмінялися словами. Двоє. Один у великому яру, інший ходить по малому. А я б пустив чотирьох… Судячи з того, як ходять, – легкоозброєні. Що? Безкольчужних в загоні не було! Тобто отерців не було. Так, так і є! У таборі всього четверо цих… дивних людей, а двоє чатують в ярах, поклавши руки на дивні чорні речі за поясами. Або я не я, або це зброя. Але ж Шарль наближається, чую я це! Бачить він вартових чи не бачить? Чи зуміє підкрастися? Один двох здолає так, щоб не писнув? Я підняв арбалет – свій, а не Шарля. До свого я більш звиклий, ясна річ. Але тепер зі мною обидва – про всяк випадок.

Ось вартові зустрілися, поговорили, пішли назад. Здалося мені чи ні, що промайнула тінь? Минув час, достатній, щоб до двадцяти злічити, – і я зрозумів, що той, другий вартовий, в далекім яру – помер. Я не міг це бачити, не було ні звуку, щоб почути, але я знав, що він помер.

Від гирла промайнула тінь. Я б не побачив, якби не чув. І так само я відчув, що вартовий зараз обернеться. Що він не просто так став, а щось підозрює…Моя стріла влучила в праве око. Не буду хвалитися – цілив я в перенісся, але з сімдесяти кроків влучити точно в точку можна тільки добре знайомою стрілою, а в мене всі нові. Ця, отже, трохи йде вліво. Навіть Арфіаль не може зробити дві зовсім однакові. (Це я тоді не словами думав, а в один момент все відчув.) Шарль крикнув совою. Якби не це, шум падіння тіла могли би почути, цього я не врахував: усе ж таки я мисливець, на полюванні не думаєш про таке. А Шарль молодець, нагорі й уваги не звернув ніхто: чи то вартовий сполохав сову, чи то вона його налякала. Шарль витягнув з-за пояса вбитого чорні закарлючки, ще щось узяв. Потім, усупереч домовленості, без криків там усяких закрив очі руками – знає, що я його бачу. Ну що ж, зроблю, як він просить. Якщо хто підійде, я почую.

Повільно тяглися миті. І раптом я відчув, що зараз летять ножі з палаючим ганчір'ям на рукояті. А потім був удар і гуркіт. Страшний і оглушливий.

Змійка теж передбачив не все. Я досі не зрозумію, як мене коні не розтоптали, – Шарль зізнався потім, що просто забув про таке… Коней, ясна річ, вони не розсідлували: бою чекали. Прив'язати надійно теж змогли лише кілька – решта кинулася вусібіч, багато падало в яри. Люди металися незгірш за коней, трава та кущі подекуди горіли. Я побачив у цьому пеклі тюрбани й пустив дві стріли, але влучив тільки один раз. Кинув самостріл Шарля, схопив свій і скотився в яр. Цього Змійка не говорив, але я бачив, як туди впав один з горбатих звірів. Якщо вони опам'ятаються від удару, обов'язково хтось перевірить – чи ціла зброя. Заліг між каменів, глибше натягнувши каптур – тепер сам зливаюся з каменями. А командир-то в них рішучий:

– Мовчати! Всі до мене! Всім мовчати! – Голос, напевно, в столиці чути.

Цікаво, прибіжить хто на шум чи ні? Коли ввечері… зброя діяла (не знаю, чи можна це назвати пострілом[6]), то, якби я чув, але не бачив, то вирішив би: обвал, чи віз перекинувся, або щось дерева валить. А тепер відаю: це ні на що не схоже.

Невже у всій окрузі немає цікавих?

– А-а-а… – чийсь крик явно обірвали мечем.

Я не вірив власним вухам.

– Поща…

– Я виберуся! – й звук удару.

Мені зайшла в голову якась холодна думка, що командир у них – рідкісний ідіот: спочатку вигнав дружину, потім згадав про її родину.[7]

Так – якщо загін зараз піде, трупи нікому нічого не розкажуть. Але ж підуть вони в бій! Невже командир не зрозумів, який буде дух у бійців, які знають, що за рану можуть не нагородити, а прикінчити?! Втім, тут до мене дійшло, що нічого чужі помилки рахувати, сам пошився в дурні. Причаївся-то здорово, а як звідси відступатиму? (Знову підвели звички мисливця: якщо засідка на звіра, то шлях відступу не такий важливий.) Так що становище в мене було не таким хорошим, як раніше здавалося. Але… я знову відчув Шарля. Пізніше я не раз помічав, що моя здатність відчувати на відстані, моє НОВЕ ЧУТТЯ, зникає на той час, коли я сам щось роблю, як у бійця під час поєдинку, – він часто не чує стороннього звуку. Шарль повертався і повертався швидко. Пішки б він так не зумів. Певне, прив'язав коней десь недалеко, – якщо вони іржали, то цього в метушні ніхто не помітив. Але тепер… я вже не просто відчуваю – я чую стукіт копит.

– Король і сокира! Король і сокира! – Шарль так змінив голос, що я ледве пізнав.

– Що за чорт?!

– Не згадуй вночі, накличеш! – А Шарль молодець, тягне час і під'їжджає ближче.

– Хто йде?

– Нікі-Ра, шостий ранг. Служу вельможному панові Дорі-Са. Посланий до столиці повідомити, що лицарі булави, можливо, замишляють заколот. Знайшов місце, де ви горян побили, зрозумів, що війна вже йде, і пішов по слідах.

Останні слова прозвучали вже з краю яру, й щось свиснуло. А потім шалений тупіт копит. Назад, геть від цього місця. Якісь крики, клацання арбалетів, свист стріл, лайка й крик командира:

– На коней, наздогнати, постаратися живим! Ні, не всі, коней семеро, – мабуть, ті, що краще були прив'язані, – одного залишити мені, ти, ти в погоню.

Коли стукіт копит і крики стали ледь чутні, посипалися камінчики, долинув звук кроків, хрипкі голоси. Двоє чужинців, яких супроводжували ще двоє отерців, спускалися до мертвого звіра. Мабуть, що я влип. Вбити чужих не складно, на такій відстані я б і до зустрічі з Арфіаллю не схибив. Стрілою одного, ножем другого. Проти двох отерців у мене непогані шанси. Але ж нагорі залишилося дев'ять! Я був упевнений: саме дев'ять – і не помилився. Почнуть стріляти або просто камінням…

Я спробував прицілитися, але відчув що не можу поворухнути нічим, крім думок. Не можна сказати, щоб було боляче чи неприємно. І на сон не схоже: голова була ясна, але тіло не рухалося, навіть очі не кліпали. Тільки й того, що дихав. Невже Арфіаль поруч? Але вона ніколи так не робила. Четвірка зняла зі спини тварини річ, яку Шарль називав фальконетом, і, тримаючи її в руках, полізла вгору. У ту мить, коли вони піднялися на гребінь, двоє чужаків спалахнули вогнем: біля гхніх поясів сталися спалахи, на кшталт тих, що я вже бачив. Людей просто навпіл розірвало…

Арфіаль. Порохівниці вибухнули.

…Одночасно в декількох місцях з'явилися привиди. На зразок тих, що я бачив у Палаці, тільки страшніших і більших. У два-три моїх зрости. Один червоний, з рота ікла в лікоть. Інший синій, замість голови – клубок щупалець, а решту я й розглянути не встиг. Ні до, ні після не чув таких криків! Не скажу, скільки минуло часу – в усякому разі, тупіт ніг утікачів уже майже не долинав, – коли на краю яру з'явилася людська постать. Спускалася впевнено, як удень. Світло місяця впало на ногу, що зупинилася біля моєї голови. Ніколи не бачив вишитих чобіт. Мій параліч зник, я відчув, що можу рухатися й говорити. Низький, грудний жіночий голос лунав по яру:

– Сподіваюся, сестра Арфіаль пробачить мені порушення етикету. Мені старійшини доручили доглянути за тим, що тут відбувається. Хто ж знав, що ви, хлопці, такі спритні.

Я обперся об землю руками, намагаючись підвестися, але зумів тільки сісти.

– Навіщо вбила?

– Хто б говорив!

У отерських баладах трапляється вислів «відчув себе вичавленим». Тепер я його зрозумів. Але мені чомусь важливою була ця розмова.

– Я не можу відсилати людей назад. Я не можу лякати примарами. Не можу нерухомими робити. Навіщо вбила?

Сам не помітив, як на рідну мову перейшов. Забагато мені випало в один день. Чаклунка затиснула косу в кулак і вдарила нею по коліну.

Арфіаль. Тоді це Хшанга.

– …Ти почав замислюватися – чи не такого рубаєш, як ти сам?

Мої думки краще за мене зрозуміла. Я б так виразити не зумів.

– Не з тобою першим у мене розмова про це. Коли ти побачив, як гинуть горяни, ти ж, напевно, був обурений, правда ж? А потім майнуло: у мене, мовляв, у самого самостріл такий, яких тут не буває – яка різниця?

– Ти мої думки краще за мене говориш. Тільки глибше народжується ще одна. Я її поки що викласти не зумію.

– Спробуй.

Чому я з нею такий відвертий, чому балакаю, замість того, щоб справу робити?

– Все одно, що… щось неправильно. Тільки… те, що ти кажеш, не можу ні заперечити, ні підтвердити.

– Розповім тобі одну притчу. Уяви собі… ах, ти цієї тварини не бачив… уяви собі коня. Стоїть він якраз посередині між двома однаковими копицями сіна. Якщо кінь почне міркувати, яка краще, – то здохне з голоду.

Невже вона хоче сказати, що я повинен коритися, не думаючи? Не схоже.

– Не буває двох однакових копиць. І людина не кінь. Але… Але я затнувся, бо саме це й мучило: як відрізнити краще, якщо знаєш так мало?

– По-перше, все-таки постарайся довідатися, що та як. Але якщо не зміг або часу не вистачило – вирішуй серцем: голова не все може.

Коса, затиснута в кулаці, метлялася вперед-назад. І вдарила мене по долоні. Пальці стиснулися самі собою. Я ніколи не тримав жіночу косу в руці.

– Вирішуй серцем.

Чому так сів її голос? Чому в мене стукає в скронях кров? Чому мені її волосся здається теплим? Чому… Демони пекла, ясно чому.

– Вирішуй серцем.

Це в мене в голові чи вона повторює? Я розтиснув пальці. Насилу, та розтиснув.

– Можеш узяти мого коня. Мені він більше не потрібен. Кінь між копицями… Взагалі той мудрець, що це питання придумав, сказав: людина між їжею та питвом. Людина.[8]

Це, здається, вона мій човен зачепила…[9]

Арфіаль. Та вже звісно. Тільки не зрозумів Хайні натяків, в аро символом дурості вважається риба, про існування ослів чоловічок гадки не має. Ну й не розкусив горішка, адже Хшанга в нас із перших красунь, королів біля своїх ніг бачила безліч, любить похвалитися, що через неї було триста дуелей, – цього задоволення я не розумію, адже в поєдинку загине той, хто тобою захопився, а не ким-небудь. Навіть якщо найгірший загине – все одно шкода. Намагаюся не допускати. Я якось раніше про це не замислювалася, але, прочитавши цю сторінку, зрозуміла, що з усього старшого покоління, мабуть, тільки одна вона і здатна чужого якірця спокушати. Молодь, яка не знає, що почім і чим платити треба, – це, звичайно, тема для окремої розмови.

…Я прийняв з рук чаклунки повід коня, підібрав у кущах Шарлів самостріл і скочив у сідло.

Садиба, про яку Шарль говорив, відрізнялася від маєтку наших ворогів: ніякого села, тільки панський будинок та кілька господарських споруд у кільці дерев'яних стін. Тільки одне схоже: укріплення розраховані на захист від розбійників – не від війська. Одне слово, заміський будинок. А от якщо вночі ворота відкриті, то їхати прямо не можна! Навіть якби чуття моє нове нічого не підказувало, не став би я лізти навпростець у ворота. А воно мені, можна сказати, душу скручує: небезпека, небезпека, небезпека! І шум звідти якийсь, голоси. Що галасують – не розберу навіть я, але щось недобре. Так що зліз з коня, прив'язавши його до дерева: якщо сам не повернуся, на узліссі його хто-небудь та знайде, – і рушив до садиби, як до стада оленів.

А ось цей вереск ні з чим іншим не можна сплутати! Собаку вбили, собаку! Свої такого робити не стануть! А чи варто мені туди лізти? Воно, звісно, я не знаю далі дороги. Але загальний напрям ясно, не пропаду й без поводиря. Там, звичайно, біда, замок явно захоплений, а раз так, то не битися ж мені поодинці з цілим загоном? Якби там була в біді Пані… Або Приятель, або Шарль. Більше користі буде попередити людей принца. Але для цього потрібно хоч у чомусь самому розібратися, а то добре попередження: хто там – не знаю, скільки їх – не рахував.

Я був від стіни кроків за п'ятдесят, коли ворота відчинилися навстіж і троє вершників вигнали табун коней, приблизно п'ятнадцять. Гарні коні… Невже простий набіг? Гарні коні, дорого повинні коштувати. Демони рогаті, ось у чому справа!

Гарні-Ла збирався в разі невдачі в цій садибі коней міняти. Правильно, якщо з міста мчати щодуху… То саме до цих місць і доскачуть коні, а далі – потрібно їм відпочинок давати або губити коней? А тут свіжі… Були! Точний удар, ох, який точний! Розумна голова на тій стороні думає…Я тим часом підійшов уже до самої стіни.

– Відкрийте по-хорошому, суки!

Я ковзнув у ворота. Це було б дурістю, якби моє «нове чуття» не підказало, що біля самих воріт тепер нікого немає. Справді нікого – крім восьми небіжчиків. П'ятеро захисників і троє нападників. їх легко впізнати – в чорних плащах. Двоє поруч із кремезним старим років шістдесяти. Судячи з китиці біля ліктя – четвертий ранг, перший у своєму роді.

Перекладач. В Отері ранг знатності вказують деталі одягу. Система досить складна, поясню лише, що китиця біля лівого ліктя – «я перший дворянин у своєму роді», дві китиці – «був зразу посвячений в лицарі, а не спочатку отримав дворянство, а потім – лицарство» – таке можливо лише за заслуги на полі бою. На четвертий ранг вказує матеріал, з якого зробили китицю, – вовна.

Мечем вислужив. Шкода, що я спізнився.

Притулившись до стіни, я посувався боком, так що спина весь час була прикрита. І прислухався до шепоту.

– Якщо в них там парочка арбалетів… Потрібні тобі ті баби?

– А ти господиню бачив коли-небудь? Перша красуня столиці! Чаклун, ти двері розбити можеш? Своїми блискавками? Двері – бум?

Їх четверо. Четверо разом з чужим. Таким же чужим, як і я! Я витягнув з піхов на правому стегні отерський тесак і взяв його в зуби. Напевно, клинок було так і задумано – вздовж обуха вузькі канавки з обох сторін. Арбалет Шарля я, звичайно, залишив, підвісивши його при сідлі: з двома такими речами крастися не дуже зручно. Зараз пошкодував. А голоси за рогом вели далі:

– І не забудь про викуп. Її чоловіка не стратять: він і нашим, і вашим, недарма поїхав на прощу.

– Але тоді її не можна чіпати.

– Ха, землі її спадкові…

Арфіаль. В Отері чоловік успадковує за дружиною, тільки якщо в них були діти.

– Так що чоловік її всяку прийме, і розлучення не буде – дарма чи що він нікого на арену не викликав, навіть Доті, з яким вона в Нітвей плавала?…

Не знаю, що мене застерегло – моє «нове чуття», або звичайне чуття мисливця, або зміна тону в тому «так що»… І тим паче не знаю, як вони мене виявили – може, почули? Теж-таки вовки досвідчені.

– Чоловік повернеться за місяць, не раніше, і весь цей час…

Ватажок продовжував говорити, створюючи враження, що вони стоять, як стояли. Насправді двоє обходили будову з різних боків, затискаючи мене в лещата. На моє щастя, вони вирішили, ніби мають справу з недобитком з тутешніх слуг, та й що інше можна було передбачити? Так що чужинець і далі біля дверей возився…

– А-а-а-а-а!

З далекого кута з криком вирвався чорний плащ. Він кричав для того, щоб я до нього обернувся й підставив спину другому, що причаївся за рогом ближнім. Я знав, розумів – і все-таки повернувся й вистрілив. Стріляти краще в далекого, це майже завжди так. Вистріливши, тут же різко крутнувся назад і ледве встиг самостріл підставити під спрямований в обличчя клинок. Сталева пластина лука витримала – спасибі моїй нареченій. Але й меч витримав. Щоправда, вискочив з руки, повиснувши на ремінці, але не зламався і великих щербин не отримав.

Арфіаль. Тоді він, певно, нашої роботи. Багато їх по Отеру ходить. Більше, ніж десь-інде.

…Противник відскочив, ухиляючись від удару моєї ноги і підхоплюючи свою зброю, а на мене кинувся третій, – я ледве встиг вихопити лівою рукою тесак з рота і відбити ним удар. Праву руку з арбалетом кинув убік – і влучив кінцем лука другому в живіт.

За рогом гримнуло. Гадаючи, що я злякаюсь і розгублюся, ватажок одночасно змахнув мечем і кистенем, що з'явився в лівій руці. Я спробував ухилитись, але… Я зовсім забув про того, кого застрелив. На такій відстані стріла б'є в прямому сенсі слова і не гірше, ніж кінь копитом. Я був певен, що ворога перекине навзнак, а встати він уже не зможе. Та ось тільки стріла пройшла наскрізь, і впав ворог ниць. Упав і поповз, щоб дістати свого вбивцю.

У момент спалаху розібрався, де хто, й метнув… Є, виявляється, в Отері така зброя – начебто дротик, тільки наконечники з двох кінців, а біля кожного гаки – у різні боки. Ось воно і влучило мені між ніг! Урешті я вдарив супротивника головою в живіт, а сам дістав кистенем по ребрах. Мій тесак теж розітнув ватажкові бік, але не більше. У наступну мить другий ударив мене мечем. Не знаю, куди він цілив, але влучив по ребрах, саме туди, де обушок приклався. Зазвичай я намагаюся не згадувати про свій майже непробивний панцир – на милість богів сподівайся, а по боках озирайся. І, до речі, пропущений удар, навіть якщо обладунок витримає, все одно може й з ніг звалити, і покалічити, вбити навіть. Так що краще не пропускати. Арбалет випав з руки, і я завдав удару кулаком в латній рукавиці й… За спиною впалого ватажка стояв чужинець, який тримав у руках якусь штуку, схожу на самостріл – тільки лука на цьому самострілі не було зовсім. Я щодуху стрибнув убік і кинувся бігти. Звичайно, далеко тікати було нікуди, але на стіну я таки виліз. Власне, це не так стіна, як вузька дерев'яна будівля, у якій зовнішня стіна випинається вгору, понад дах, що може правити за бойовий майданчик. У звичайний же час цю будівлю мають за комору.

– Утік, сволота.

– Якщо впізнав чаклунську трубку – значить, з місцевих. Але звідки такий спритний?

– Та ніякий не спритний, просто везунчик.

Прикро таке чути, але рукопашна тривала усього нічого. І, мабуть, особливою спритністю я, справді, не блиснув.

Демони пекла, помітять чи ні? Як це болісно – підставити спину ворогові. Ще на бігу я велів обладунку перестати бути чорним і знову повторювати кольори найближчих предметів. Але з переднього боку могло блиснути забрало шолома – і я притулився до дерева грудьми. Мені було боляче дихати, по спині текли струмки поту.

Вони повернулись і йдуть. Вони віддаляються – я це не тільки чую, я це чую. Уф… У такі халепи треба потрапляти рідше, а то можна заслабнути серцем.

Отже, залишилося в мене три зброї: мій меч, отерський тесак і кинджал Приятеля. Булаву я залишив при сідлі, а тепер стала б у пригоді, і Шарлів арбалет згодився б теж. Може, збігати? Так ні, впустити можна. (Про те, що можна взагалі піти, я тоді не подумав.) З такими ворогами жвавими бій краще вести на відстані, а в мене для цього зброя тільки одна, стріляти нема з чого, стрілу не пустиш… Що?! Так, і серед убитих біля воріт пошукати треба – вони не повинні чекати, щоб я пішов знову колишнім шляхом. Демони пекла, немає на пошуки часу! Сухий звук, ніби дошку зламали, – це явно чужинець свою зброю задіяв. Доведеться обійтися тим, що є…

Ох, боги безсмертні, до чого ж рухатися боляче!

* * *

Вартовий стояв біля діри, яка ще недавно була дверима. Довгий меч він тримав обіруч і, судячи зі стійки, міг відбити кинутий ніж. Або міг спробувати це зробити – не знаю, бо не став ризикувати. Просто атакував з двома клинками в руках. Все сталося швидко і просто: спробу перерубати навпіл нахабного хлопця я відбив тесаком і встромив меч у серце. Голос із середини запитав мене, що сталося.

– Вам здаватися пора, ось що сталося.

– І скільки ж вас?

На перший погляд, дурне питання, але якби у відповідь пролунало кілька голосів – це вже відомості, нехай навіть число й не буде названо.

– А ти як думав – проти вас цілий полк вишлють? Я ж один, та й вихід теж один. Протримаю вас в облозі, поки не поспіли наші.

– Невідомо, хто раніше поспіє!

– Гуркіт чули? Це ваші невдахи-чарівники відправилися в пекло. Загін, що був із ними, розгромлено. У місті теж усе гаразд.

Насправді я найменше хотів чатувати під дверима, чекаючи хтозна-скільки, поки з'явиться невідомо хто. Навмисно навпаки говорив.

– А в нас тут твоя господиня!

– Хто сказав, що моя? Був би я звідси – звідки про чаклунів би знав, про звірів горбатих…

При слові «горбатих» я стрибнув. У правій руці – арбалетна стріла, в лівій – кинджал. Тесак знову взяв у зуби. Стріла, пущена отерцем – останнім із «чорних плащів», – зачепила рукав. Якби чужинець – такий же чужинець, як і я! – вистрілив у мить стрибка – він би, напевно, теж промазав і багато що пішло б інакше, але… Саме в ту мить, коли стріла ввійшла чужинцю в горло по саме оперення, – отерцю туди ж таки влучив кинджал, – плюнуло полум'ям. Смертельно поранений, можна сказати – мертвий, а вистрілив. Удар був такий, що я не встояв на ногах. Від звичайної зброї постраждали праві ребра – тепер лівим дісталося.

* * *

– Ох, шляхетний лицарю…

Високородна дама Візі-Лі торохтіла без угаву.

– Ми повечеряли й збиралися йти спати…

Арфіаль. Наскільки я знаю Візі, якщо «ми збиралися», то не спати…

– Коли грянув грім без хмар усяких. Потім розвідник повернувся. Чоловіки, майже всі, пішли в місто.

Цікаво. Її чоловік поїхав, скоро запахло смаженим. Сховати тут коней і взяти звідси людей… або вже хапалися за кожну соломинку?

– Я зі служницями й дітьми стала на молитву в домовій церкві. Скажіть… – Дама взяла мене за руку, вузол на її грудях заходив ходором. – Скажіть, Хайн-Лорі, це правда – те, що ви говорили про загибель злих магів?

Я постарався всміхнутися:

– Якби ви були чоловіком, я б не простив сумнівів у своїх словах!

– Але ж я жінка! Як ви їх здолали?

– Пробачте, Візі, але це дуже довго розповідати, а мені треба поспішати.

Арфіаль. Одна стара дурепа вирішила не розповідати своєму нареченому, що в Отері звернення до особи протилежної статі просто на ім'я, без титулів, значить близькі стосунки або пропозицію мати їх. Злякалася, бачте, що Гарні мене на ім'я назве, а чоловічок збунтується.

– Вам потрібно накласти тугу пов'язку!

Очевидно, мій голос видав біль.

– По вашого коня вже послано, і до світанку ви все одно не встигнете. Ходімо наверх, я про вас подбаю. Не хвилюйтеся, я ще семи років батька перев'язувала.

Арфіаль. Бреше. Я знаю цю історію, але Візі тоді було не менше дванадцяти.

…Добре, що я своє обличчя в струмку вимив.

Арфіаль. А це як подивитись.

– …Зніміть обладунок і одяг – що там на вас? – і сідайте сюди. Ой-ой-ой! Та на вас живого місця немає! Вам би полежати днів зо два.

Арфіаль. Ага, і м'яку підстилку.

– …Відмінний у вас обладунок, якщо таке витримав.

Обмотує мене бинтами справді вправно. І пальці в неї теплі. Одначе був же якийсь момент у розмові, що мене насторожив.

– Звідки ви знаєте, що мені в місто треба саме до світанку?

– Так раніше ж браму все одно не відчинять. І, до речі, гарний у вас буде вигляд, якщо в'їдете у ворота, а там – королівські… З чаклунськими трубками!

А це цілком можливо. Хоча… Я був майже певен, що чарівниця – справжня чаклунка – вирушила саме в місто, і тим, хто наслідує голос кішки,[10] зараз саме час молитися.

Але я давно зрозумів, що чарівниці вразливі, і якщо один із цих, із трубкою, встигне вистрілити – якщо, звичайно, це можна назвати пострілом…

– І хто нас захищати буде?

Очі скривдженої дитини. Може, тому й гуляє, що чоловік їй не захисник? Я раптом відчув, що сиджу перед жінкою в бинтах та спідньому. А вона, обмотуючи мене останньою петлею, притулилася всім тілом…

Арфіаль. Наступну сторінку знищила я.

* * *

До полудня залишалося зовсім всього, коли я під'їхав до міських воріт. На душі було смутно. Розумом я знав – або тоді тільки відчував, не пам'ятаю, – що Пані повинна була щось таке передбачити…

Арфіаль. Ну не в першу ж ніч на волі! Жартую. Дві такі спокуси поспіль, до того ж у ситуації після бою… Але якщо раптом Хшанга дізнається, буде в чоловічка ворог на все життя!

…Про що я точно думав, так це – якби вона… Якби ми з нею… Словом, якби сталися не тільки заручини, такого б не було.

Арфіаль. Не думаю. Взагалі-то в його зображенні я видаюся тим іще стервом, але… Був же в мене час мужиків вивчити! Це ж тільки дури вважають, що найкраще втримувати через ліжко. Насправді найміцніший мотузок – коли він ще свого не домігся. Пам'ять про недоступну пані утримає сильніше, ніж будь-які інші спогади.

На брамі чатували вже наші, один мене визнав в обличчя раніше, ніж я витягнув булаву.

– Як… справи?

Я знав кілька отерських книжкових виразів, на зразок «доповісти обстановку», але не міг змусити себе таке сказати: не здавалися мені ці слова справжніми.

– Узурпатор мертвий. Залишилося покінчити з найманцями…

– Невже мертвому зберігають вірність?

– Вони просто збунтувалися.

– Проти кого?

– Проти всіх.

Шарль або з-під землі з'явився, або впав із неба, – хоча якби з неба, то я б свист почув. Виходить, що «нове чуття» діє тільки в повному спокої. Навіть розмовляти – й те небажано.

– Король… Узурпатор призначив нових офіцерів з-поміж своїх лакиз, вони не відразу зрозуміли, що та як, порушили перше правило. У складних випадках треба діяти швидко, щоб солдати не встигли задуматися, найнебезпечніше – зволікання. Краще помилятися, ніж чекати.

А він звідки ж то знає? Адже говорить так, ніби все життя водив армії!

– Солдати зметикували, що тепер нікому вони не потрібні – і кинулися грабувати.

– З глузду з'їхали! А що буде потім?

Шарль тільки руку до скроні приклав.[11]

– «Потім» весь полк не стратять. Хтось без голови залишиться, а хтось із прихованими камінчиками. Ризик такий же, як і в бою, а винагорода вище.

– Нічого, – втрутився один з вартових, – лицарі їх тіснять, всі братства діють дружно, і старих командирів уже з в'язниці взято, – вони знають, як діяти.

Мене занудило. Так, хороший король буде в Отері. Передбачливий, ось що головне. Поки братства Булави та Сокири билися за владу, інші захищали свої будинки від грабіжників… А знайти двох-трьох солдатів, щоб ті підбурили інших, – справа недовга й неважка.

– Ти ж бо як, Шарлю?

Я зміг ближче розглянути залізні штучки – у Змійки три за поясом, дві спереду – кожна з двома вгорі трубками, – одна ззаду. У цієї трубка тільки одна, зате довша і товща. Ще ріг додався, мідною кришкою закритий і з мідним унизу наконечником.

– Рана легка, дрібниці!

Він був поранений? Але дрібниці там чи ні, а припекти терміново!

– Я все зробив. Ось цим, – клацнув по рогу, зам'явся, добираючи слова, – вогненним порошком.

Ну, демони пекла! Не те дивно, що припік сам, – жити захочеш, ще й не те зробиш, – диво, що стоїть прямо і голос не тремтить. Це ж тільки в Отері так говорять: «важка», «легка», а в нас ні… Як припечеш, так і легка поважчає, а не палити – майже певна смерть, або плями підуть – смерть, або загноїться, або вигне дугою людину – і смерть у страшних муках.

Перекладач. Хайнлорі описує зараження крові, гангрену та правець.

* * *

До корчми залишалося зовсім трохи, коли на нас напали. Ті-таки найманці, та не самі. Три найманці й троє простих грабіжників. Мені здалося, що один із них, забруднений кіптявою, схожий на тих. Прибульців, я маю на увазі.

Ба-бах! Шарль перетворився на виверження вулкана. У лівій руці пістоль, – користуватимусь назвою, яку дізнався вже пізніше, – з верхнього дула вогонь із димом. Ба-бах! З нижнього вогонь з димом, один ворог падає, інший за плече вхопився.

Бах! Бух! Коли тільки й встиг пістоль замінити! Третій з-за спини тягне – на нас вершник мчав, судячи з усього – лицар Братства Сокири в пластинчастому панцирі. Я приготувався метнути йому в голову булаву, але Шарль вистрілив, кінь спіткнувся, точно на перешкоду яку наскочив, і вершник перекинувся йому через голову.

– Чорт знає що!

За мить праворуч від нас нічого не було, і – раз! – стоїть чарівниця. Та сама – з довгою косою та у вишитих чоботях.

– Ану дай сюди!

Шарль з винуватим виглядом простягнув свій пістоль. Два інші, кинуті на землю, самі собою піднялися в повітря й плавно лягли в руки чаклунки.

– Припаси!

Я не зрозумів, але Шарль слухняно простягнув ріг і якийсь мішечок.

– А тепер швидко в човен!

Я спробував заперечити:

– Але опівдні вже пройшов час! Тепер треба чекати…

– Потрапите, куди задумано, – я подбаю! Хутко! – Останній крик було, напевно, чути в маєтку Візі, а може, і в інших провінціях.

Проходячи повз лежачого лицаря, я нахилився. Зав'язки шолома лопнули від удару, голова вся в крові… Демони пекла, та він же молодший за мене! Даремно Ти мене на цю службу послала, наречена. Даремно. Мені все одно, хто в чужій землі королем буде.

Розділ п'ятий Тітонька-донечка

Потрапити в засідку не дуже весело. Якщо вона до того ж не на тебе, а на іншого – і поготів тяжко. Але коли вона так по-дурному влаштована – то просто нудно. Бо так, вас більше, до того ж набагато. Та тільки ви вже програли.

* * *

Човен виніс нас у Толсуорт. Його в багатьох баладах згадано: половина, якщо не більше, кланів, що попливли на острів, звідси йшли вниз по Херту й далі морем уздовж острівців.

Чому тут місця всякі названі начебто по-нашому, але самі назви не мають жодного смислу? Херт там або Толсуорт… Не те, що в нас на острові – Тепле озеро, річка Щуча, Шолом-гора, Ведмідь-гора… Нудьгувати я починаю за островом. А тут же до нас жили інші народи чи то змінилася мова, – я згадав отерські письмена в підземеллі – ті, які міг прочитати, але не зрозумів.

Днів з десять ми, вибравши затишне місце, лікувалися, – Шарлева рана була не такою вже й легкою, та й ребрам моїм треба було дати відпочити – правда, і те, й інше загоїлось набагато швидше, ніж я сподівався, – потім далі попливли озерами.

«У Толсуорті озер — Наче волосся в дівчини».

Це не так уже й далеко від правди співають. Якщо озеро безстічне – звичайна річ – або річка з нього тече не на захід, приставали до берега, один з нас піднімався на скелю, на дерево – і щонайбільше з другого разу бачили поверхню іншого озера. Блукали, звичайно, – адже ми тільки те й знали, що з Толсуорта кілька річок тече на північ і одна, Херт, на захід.

Арфіаль. Я сама не була в Толсуорті понад сто років, тому путівника не могла видати. У той же час потрібно було їх відправити в таке місце, де вони спочатку б озирнулися, а вже потім самі вирішували, коли і як ставати до контакту з людністю.

…Людей ми бачили тричі. Тобто це буквально: ми їх побачили – не вони нас. Третій випадок і був передвісником бою.

* * *

Напроти місця, де ми днювали – вночі йти спокійніше, – пристав великий човен. Взагалі, людей так під сорок, дуже велике човнище для річки. І, що мене здивувало, троє жінок. Старші полізли на гору, сперечаючись між собою і махаючи руками. Ага, те, що й у нас – не певно знають дорогу. Я в усі очі спостерігав – цікаво, яку мають зброю, а Шарль іншим стурбований:

– Давай далі попливемо з ними? Веселіше буде.

– А якщо вони захочуть нас убити?

– Та я ж про це й кажу! Нам з удовами далі цікавіше…

Я саме вивчав – через трубку зорову – арбалет, єдиний на всю їхню команду. Або єдиний на видноті, що також можливо. Груба штука, немовби сокирою зроблена. А господар нею явно пишається.

А Шарль далі язиком чеше:

– Тобі нехай дві, а моя руда.

Я не міг придумати, що б йому відповісти таке, щоб проявити «почуття гумору», коли доля за мене придумала – руда до нас обличчям повернулася. Як кажуть в Отері – «ззаду весна, попереду осінь». Я б навіть сказав, що вже зима. Забурчав щось Шарль і поповз далі від берега, ближче до мішка з провізією. А даремно. Тому що жінок не троє, а четверо. І та, яку я спочатку прийняв за хлопчика-зброєносця, теж руда. Ага, командири повернулися. Мови не знаю, але з жестів зрозуміло: в обхід підуть. Точно, попереду пороги, я звідси добре чую. Ба ні, послали двох подивитися. Не пройде ваша дура, велика занадто. Ага, ось що – берег дозволяє обігнути поріг волоком. Врахуємо це й ми. Тільки вам дамо далеко піти. І вас боюся, і Шарль, побачивши жінок, забуває про обережність, так що ми почекаємо.

* * *

Вночі ми вийшли в дивне місце. Не зрозумієш, чи то озеро з багатьма островами, чи то кілька річок зливаються. Вітерець слабкий, попутний, Шарль сам і з кермом управлявся, і з вітрилом – ну, і я не помітив, як задрімав. Ненадовго зовсім. Зате як прокинувся, так трохи човен не перекинув: спросоння забув, що ми на воді, скочив на ноги.

– Ти що, господарю?

А справді… Я постарався зібратися з думками.

– Сам не зрозумію, тільки душу гризе, ніби перед бі…

Шарль мені й договорити не дав, повернув кермо так, що вітрило ляснуло, а мені довелося за щоглу схопитися, а то б не встояв на ногах.

– Унос-с-сімо ноги! За весла, пане! – І рукою показує, куди саме. Взагалі в Шарля це цікаво виходить: господарю, слухай, що я скажу! Причому, схоже, не навмисне він каже так – само виривається: звикнув командувати. Народжений раб, що звик віддавати накази…

– Ми за тим самим байдаком ішли, пане. Я їх бачив, вони нас – ні. Прямую, так би мовити, по п'ятах, – хлопець помовчав і продовжив з притиском у голосі: – А на душі скребуть коти. Тепер з'ясувалось, не в мене самого. Твоя… – Шарль затнувся: – … наречена… впевнена, що ти ясновидець. Вона, звичайно, теж може помилитись, але в цьому випадку, схоже, ЇЇ правда.

Тон, який Шарль дозволив собі, мені дуже не сподобався. Треба було якось порозумітися, щось придумати…

– Знаєш, Шарлю… Коли надумаєш женихатися, моєї думки можеш не питати.

– Зрозумів, господарю. Зрозумів.

Не знаю, куди б далі зайшла мова, – багато що було чути в голосі мого дружка, дуже багато, – але здалеку долинули крики. Так кричать тільки в битві. І в ту ж мить місяць освітив замок на одному з острівців. Власне кажучи, назвати цю… будову замком, мабуть, ледве чи можна. В отерських замках каміння й те б сміялося, скажи хто таку дурість. Але раз він на острові, то взяти нелегко.

– Шкода, що я там ніколи не був, – просичав мій товариш.

Дивно, але Шарль мав на увазі замок! Не розумію. Якби ми опинились поруч місця бою, можливо, ще могли б змінити його хід – хоча й не обов'язково. Але штурмувати замок?

– Руку на відсіч: у цій норі залишився тільки п'яток вартових – решта на розбої. Знати б, що там до чого…

– А далі що?

– У нинішньому становищі далі смерть, але був би час на підготовку…

Були б у кроликів довгі зуби, жоден вовк не втік би.

А Шарль не гамується:

– Треба буде про щось таке подумати.

– Та навіщо?

Шарль примружився:

– В підвалах такого замку можна знайти людей, які за визволителем куди завгодно підуть. Тут чи на острові – вірні всюди потрібні.

І я зважився поставити запитання:

– Вибач, ти й справді з народження раб?

Він хмикнув, поклав весло на борт човна, навіщось провів по обличчю долонею:

– А що, надто спритний? Бронзовий я, господарю.

Як це?!

– Тобі рецепт бронзи відомий?

– Мідь сплавлюють… з оловом, якщо не помиляюся.

– А чарівниці вміють сплавлювати душі.

Я вперше – й востаннє – в житті похлинувся не за їдою.

Пані. Не кидався б ти такими словами – «в останнє в житті». Ще накличеш, борони Господи.

– Як і навіщо?

– Як – у них запитати треба, навіщо… Розумієш, душі відпущений певний запас… сили, чи що, душевної. Зазвичай людина встигає витратити його весь – і тоді припиняється життя. Смерть від старості або в боротьбі з хворобою витрачає. Бачив, мабуть, як від однакових хвороб одні вмирають, інші ні? Причому часто виживають саме ті, хто з вигляду слабший?

Зрозуміло – хто цього не бачив! Шарль помовчав, явно добираючи вирази, взяв весло й почав гребти.

– Людина може померти від старості, від хвороби чи від рани – в будь-якому разі душевна сила розтрачується… виснажується… вичерпується в боротьбі зі смертю. Виняток – убиті наповал. їхні душі зберігають те, що не встигли розтратити. Так от, у чарівниць є спосіб – якщо в тіло вмирущого (не від старості, звичайно), закликати душу вбитого, душу, що зберегла нерозтрачену силу, то тіло можна врятувати. Але, як правило, народжується нова душа, що злилася з двох колишніх.

Ну, демони пекла! Стій, мабуть, ТЕПЕР їх не треба поминати навіть подумки. Під час ТАКОЇ розмови – не треба. А товариш мій продовжує:

– Ми, «бронзові», пам'ятаємо, знаємо й вміємо все, що могли «срібло» і «мідь».

Він обмовився: сказав замість «олово» «срібло» – і тільки цим самим показав, що хвилюється.

– Уяви, що знаєш про своїх батьків усе те, що вони пам'ятають самі. У мене, правда, немає матері. Зате два батька – лицар Шарль і раб Змійка. Тільки, господарю, не питай, як і що ТАМ. Цього якраз і не пам'ятаю.

Шарль говорив усе спокійніше та спокійніше. Якби він був моїм ворогом, я б уже оголив меч від такого спокійного голосу.

– І якщо ти боїшся, ми можемо розлучитися хоч завтра.

– Ні!

– Тихіше, тебе за сто тисяч кроків чути. І ти ще не все знаєш. Хм… Чесно кажучи, все я й сам не знаю: те, що сталося в останні години життя лицаря Шарля, мені вибило геть із пам'яті…

Так і з пораненими буває: не пам'ятають останній бій перед раною.

– Але розраховувала твоя наречена не бронзу плавити, намагалася здійснити повну пересадку душі. Що взагалі виходить рідко, – не вийшло і в неї. Так що подумай сам.

– Ми друзі, Шарлю. Навіть якщо сам захочеш піти – ТУТ я тебе не пущу. Ти лісів не знаєш, пропадеш.

– Спасибі.

Відшукали ми підходящу протоку, пройшли по ній до іншого озера – дрібне воно, очеретом заросло, помирає, – і там переднювали.

Супутник все поривався мені пояснити, чому він Арфіаль недолюблює і чому в разі втілення лицаря – Шарля-старшого, як він його називає, – у мене міг з'явитися сильний суперник, – аж поки я не вгамував його доводами, що, по-перше, суперників не боюся, по-друге, все було до заручин, коли вона мені ще нічого не обіцяла й тому обдурити не могла.

Арфіаль. Ці аргументи справді здатні впокорити. Мабуть, я повинна дещо пояснити…

Відступ Два листи

1

Перекладач. Справжність наведених нижче листів не підлягає жодному сумніву. Мало того, що накреслення літер, особливості мови, стилю й орфографії чітко вказують на середину XVIII століття, але їх також написано на справжньому веленевому папері з водяними знаками у вигляді монограми Джона Ватмана – того самого Джона, що винайшов ватман. Досі вважалося, що зберігся тільки один аркуш паперу з такою філігранню… Він датований 1745 роком. Початок першого листа загублено або свідомо знищено.

…Повинна Вам сказати, милий абате, що Вашими припущеннями Ви мене насмішили. Особливо це стосується графа Каліостро. Ось уже хто нам не рідня ні з якого боку!

Так, він має (сама переконалася) деякі здібності, що перевершують звичайні тепер для людини. (Я не випадково підкреслила – «тепер»: багато хто з сестер вважають, що взагалі всі люди здатні на таке, просто таланти в більшості дрімають.) Хай там як, я багато разів стикалася з такими от – теж чарівниками. Далеко не всі з них так нешкідливі, як Ваш граф-авантюрист.

Єдиний випадок із Вашого списку імен, що справді стосується нас, – це граф де Сен-Жермен. Його слуга, який заявив у Вашій присутності, що за останні триста років граф ні краплі не змінився, сказав чисту правду. Тільки… Чи звернули Ви увагу на фігурку цього «слуги»? Що – ляскаєте себе по лобі й запитуєте, як же так промахнулися, з Вашим-то досвідом і не впізнали перевдягнутої жінки? Заспокойтеся: ніхто не впізнав за цілі століття. Здібності цієї сестрички до навіювання у багато разів перевершують ті, що в бідного Каліостро.

Я, між іншим, пишу Вам про це не дарма. Виникла неприємна ситуація. Знайома Вам баронеса де…[12] впізнала в графові приятеля свого дідуся та об'єкт власного дитячого обожнювання. Певне, це не буде мати жодних наслідків (граф так і заявив: «їй ніхто не повірить»), але, на жаль, бували випадки, коли наші сестри гинули через недооцінку «звичайних» людей. Тому ми будемо вдячні Вам, якщо Ви обережно дізнаєтеся, чи не знайшлося серед впливових людей таких, що вірять досі у чудеса!

Перекладач. Але ж і епізод з баронесою і слова слуги – справжні історичні факти, засвідчені багатьма очевидцями. Більш того, деякі з цих очевидців дожили до початку XIX століття і зустрічалися з незмінно молодим графом, що знову відвідав Париж.

…До речі, чоловіки, навіть наші сини, не можуть володіти всім комплексом чарівних здібностей. Дещо, окремі грані, мають, але не всі. Цьому існує цілком наукове пояснення, та от науку цю на Землі ще не відкрили.

А тепер я змушена порозумітися з Вами на дуже неприємну – для мене неприємну – тему. Ви, мабуть, надто вже близько до серця прийняли мою манеру обіцяти вдячність за кожну надану послугу. Від своїх слів не відмовляюся, але я не мала й не могла мати на увазі такий спосіб вдячності, про який Ви, здається, подумали. Я взагалі ніколи не вдавалася і, сподіваюся, надалі вдаватися не доведеться, до такої форми розрахунків. Не сперечаюсь: у Версалі ця монета в обігу, але в моєму випадку це неможливо. Тільки один раз за все своє життя обіцяла прихильність на сплату – і то тоді не обійшлося без легкого захоплення. У результаті згубила одного з кращих людей, що коли-небудь траплялися мені у Франції, і після того закаялась остаточно.

Перекладач. Духовна особа водить дружбу з чаклункою і робить їй галантні пропозиції! Та з одного цього можна впізнати Францію XVIII століття, навіть якби не було інших ознак!

Так що не ображайтесь, але, як кажуть, все, що завгодно, крім цього. Не думаю, щоб Ви мали до мене почуття, які трапляються на сторінках романів частіше, ніж у житті. Сподіваюся, що ми залишимося добрими друзями.

Хоча я відправляю цей лист з надійною оказією, але про всяк випадок не підписуюся. Буду вдячна, якщо Ви мені його повернете.

2

Ех, милий абате! Скільки разів Ви стверджували в проповідях, що жіноча цікавість позбавила людей раю, а самі? Але й те, правда, що Ви красиво зловили мене на слові: «Все, що завгодно, крім…» Так уже й бути, сповідаюся! Правда, я не впевнена, що моя помилка повністю… гм, не знаю, як і сказати… Словом, за сприятливих обставин я спробую повернути до життя цю людину.

Перекладач. Ну й діапазон у Вас, пані! Від воскресіння мерців до генетики! Цікаво, а далі що? Запуск керованих ракет з пікіруючої мітли?

Приписка на берегах перекладу, жіночий почерк, що раніше не траплявся. З пікіруючої – важко, перевантаження завеликі для тендітного жіночого організму.

…Як майже завжди на Землі, йшла війна. Я отримала звістку, що місто, в якому жила моя дочка, – не знайома Вам Тірінь, а інша, – обложено. Складність полягала в тому, що й саме місто, і його околиці перебували на бездоріжжі – так ми називаємо місцевості, куди неможливо потрапити з інших світів. Чесно кажучи, якоїсь надзвичайної небезпеки не було: під будинком була криївка, що може послужити притулком, а ми вміємо впадати в летаргію, що дуже корисно під час облог. Але я ж мати! А що, як схованку знайдуть мародери? Що, як будинок згорить і вона в диму задихнеться? Отож я кинулась на допомогу.

Патрульні, які зупинили мою карету, виявилися – на щастя для них – дисциплінованими, – я далеко не сильніша з сестер, радше навпаки, але саме тому більше уваги приділяю зброї. І моїх здібностей вистачило б, щоб не дати тим, хто оговтається від раптовості, атакувати мене одночасно, – а командир люб'язно запевнив:

– Звичайно, мадам, наш командувач піде Вам назустріч. За першого ж перемир'я!

Тому я вирішила справді спробувати легальні методи.

Місто облягали спільно французи й англійці, а командувачі по черзі змінювали один одного. Я прибула під час влади француза, що було водночас і вигідно, й небезпечно: з одного боку, ми були трохи знайомі, та й чула я про нього тільки хороше (інформувати одна одну про те, що де відбувається, ми не забуваємо ніколи, а то з'явишся в ту ж таки Францію, скажеш що-небудь про Людовіка Тринадцятого, а Людовік давно вже Чотирнадцятий). З іншого – остання наша зустріч була років дванадцять тому – у мого знайомого й зморшки зорали обличчя, і сивини додалося (хоча хода й постава молоді), я ж не мала часу змінити свій вигляд і здавалась навіть молодшою, ніж тоді! Втім, якщо генерал здивувався, то нічим цього не виказав. Бесіда почалася з поштивих перепросин за те, що мені довелося чекати на першому поверсі, – командувач жив не в наметі, а в чиїйсь садибі.

– На жаль, мені доповіли не відразу…

Бреше. Все бреше: доповіли миттєво – він сам вирішив спочатку віддати накази. І правильно зробив. Мені довелося повідати майже всю правду, тільки дочку я, як звичайно, назвала сестрою. В очах сталевого кольору блиснуло здивування: він або згадав, що нічого не чув ні про яку сестру, або знає, що в місті немає шляхетних француженок.

– Бачите, шевальє… Моя однокровна сестра… ми з нею дуже дружні, хоча… Вона народжена в законному шлюбі, законному, хоча й таємному та нерівному… Тим не менш… Вона занадто горда, щоб з'являтися в світі. Однак я нічого не пошкодую, аби її врятувати!

Полководець осміхнувся, очі потеплішали:

– Такі почуття роблять Вам честь.

Мені згадалися смутні чутки, що він сам дитя мезальянсу і що його дворянство доведене тільки з боку матері.

Перекладач. Тобто не доведене зовсім.

– Але, мадам, – як Ви сподівалися…

– Я знаю, що між обложеними й тими, що облягають, коли-не-коли укладають перемир'я, – він кивнув. – Я гадала підкупити під час перемир'я одного з офіцерів, щоб він вивів сестру з міста.

– Це можливо. Це цілком можливо, тільки якщо за це візьметеся Ви самі, Еміліє… – Вже Емілія. – Та Ви можете помилитися: що, як офіцер, до якого Ви звернетесь, вважить її за шпигунку чи пограбує Вас, можливо, навіть гірше, ніж пограбує – адже Вам доведеться говорити з ним наодинці…

Щодо «пограбує та гірше» – навряд чи. Тобто, звичайно, спроба можлива.

– Довіртеся мені, Еміліє! У мене є надійні люди… – І так далі… – Можливо, перемир'я буде оголошено вже найближчими днями.

Тільки якщо Ваш, шевальє, задум провалиться! І зрозуміло, кажучи про найближчі дні, він сам не випускав з уваги найближчі ночі…

– Шевальє, чи не забули Ви…

– Про що, Еміліє?

– Ви так наполегливо приступаєте до дами – чи не час приступати до міста?

– Хо-хо, мадам, ми націлились на довгу облогу!

Тільки не у випадку з дамою.

– Пробачте, шевальє, але кімната, де я чекала прийому, лежить якраз під цією, і я все чула.

– Неможливо!

– Мсьє! Ви звинувачуєте у брехні дворянку, користуючись тим, що в неї тут і зараз немає захисника.

Генерал, здається, онімів від такого звинувачення: воно було, м'яко кажучи, несподіваним.

– Ви сказали своїм офіцерам, що останній гонець, крім депеш, привіз також усне повеління Його Величності: місто повинні взяти французькі війська, але в разі невдачі відповідальність повинна лягти на англійців, і в будь-якому разі справу слід повести тонко – так, щоб не розколоти коаліцію. Тому Ви вирішили…

Мій співрозмовник нагадував кам'яну статую.

– …За п'ятнадцять хвилин до зміни командування почати атаку через щось прикрите.

Статуя статуєю, але галантність не вмерла!

– «Критий шлях», мадам, це фортифікаційний термін…

Плювати мені на терміни.

– Поки англійський генерал прибуде на місце і розбереться, що до чого, – все буде скінчено або в той бік, або в цей. Успіх – його домоглися французи й за планом француза. Поразка – ясно, що англійський командувач усе зіпсував.

– Немислимо, там же немає каміна…

Чому він згадав про камін? Може, то справедлива чутка, що одного разу, сидячи на першому поверсі, він через димар підслухав, як нагорі змовлялися його «прибрати». Хоча, звичайно, та частина легенди, де твердять, нібито змовлялися кардинал Рішельє й леді Вінтер, – маячня: за часів Рішельє він пішки під стіл ходив, а міледі ще й не народилася.

Генерал буквально свердлив мене поглядом.

– Зізнайтеся, мадам, Ви – відьма?

Від свого єства я не відрікаюся ні за яких обставин.

– Шевальє, але ж ми не в Іспанії?

– Мадам, що відбувається в них – огидно. Якщо диявол справді існує…

Отакої!

– …То він отримує душі тих, хто спалює, а не тих, хто горить.

Це також не заперечу. Опісля шевальє заходився щось доводити – та слухала я його краєм вуха, тому що подумки тяглася до своєї доньки. Ясна річ, не розібрала майже нічого, крім загального фону: моїй доньці було страшно! Я кілька разів поспіль наказала йти в схованку, поки не отримала відповідь, що вона вже там.

Тим часом мій співрозмовник дійшов до звинувачення (ще раз зізнаюся – помилкового) в боягузтві.

– Те, що я кажу, мадам, я можу повторити де завгодно. Так, мені не слід було… Але жоден чоловік, який засумнівався в моїй відвазі, не залишився в живих.

Моя донька в небезпеці! Простою облогою її налякати важко – значить, щось ще! Чи не запідозрили її, чи не інквізиція нагорі, в домі? І я зробила те, про що шкодую і досі.

– Ви помиляєтеся, шевальє. Таких чоловіків дуже багато, – бідолаха почервонів, зблід, посинів і позеленів одночасно. – Весь гарнізон Маастріхта та й ополчення городян на додачу сумніваються у Вашій відвазі – коли досі вони не здалися і, проте, досі живі.

Гомеричний регіт.

– Ваша правда, ваша правда, Еміліє! Вони ПОКИ ще живі!

Посміявшись і витерши сльози, шевальє подзвонив у дзвіночок.

– Сержанте! Відберете десяток солдатів і, як тільки вдеретесь у місто, вирушайте до…

– Вулиця Фарбарів, будинок напроти готелю, дверне кільце стирчить із пащі бронзової левової голови.

– Будинок узяти під охорону, з мешканцями поводитися так, якби це були мої родичі.

Сержант у відповідь гаркнув якоюсь провінційною говіркою, я не зрозуміла нічогісінько, але командувач кивнув – і той кулею вилетів.

– Це про всяк випадок. Взагалі, я впевнений, що грабежів не буде: всім відомо, як я поводжуся з мародерами.

Авжеж, солдати патруля явно боялися підозр.

Подальше було неважко передбачити: отримавши першу відсіч і бувши дуже шляхетним, щоб удаватися до сили, шевальє взявся… Ну чому чоловіки такі впевнені, що будь-яка жінка обов'язково хоче заміж?

– Його Величність до мене добре ставиться…

Ну, ще б пак, якщо всіх інших б'ють.

– Як не дивно, саме після ТОГО випадку…

Чули-чули. Королю в очі заявив, що той забув різницю між солдатом і катом. Добре, що величність зволила пустити повз вуха, а то є в нього такий будиночок у передмісті – Бастилія називається… Ну, і далі пішло-поїхало… Маєтки тут, маєтки там, сподівається отримати підтвердження своїх прав на графський титул. «А поки що, підтверджень не маючи, посилає секундантів до всіх, хто сумнівається», – подумки додала я.

– І всього цього, шевальє, Ви згодні позбутися заради хвилинної…

– Не хвилинної, Емілі! Ох, вибачте, я перебив Вас, але не хвилинного спалаху пристрастей!

Насправді він ні на мить не прагнув пожертвувати особистою участю в штурмі заради мене. Просто хотів, щоб я повірила в таку можливість.

– Хвилинної чи ні – ми з Вами можемо обговорити завтра… тобто вже сьогодні, за вечерею.

…Моїй дочці страшно. Моя дочка в біді.

– Еміліє!

– Заодно обговоримо, як нам слід називати одне одного. А також багато інших питань. Я запрошую вас у дім моєї сестри в Маастріхті!

– Еміліє, це не умова, а нагорода! Я все життя мріяв про таку жінку!

І як тільки я – з моїм досвідом – не зуміла передбачити, чим це скінчиться: кулею в лоб!

…Увечері ми перетягнули човен ще й на третє озеро. Тобто це я кажу – «ввечері», а насправді значна частина ночі пішла на це. На світанку ми вже пливли вниз по струмку, роблячи розвідку перед кожним поворотом. У мене просто якийсь обруч горло стискав – так я чув небезпеку. Але нічого виразнішого «нове чуття» мені не підказувало.

Біля гирла струмка Шарль спустився зі скелі похмуріший за хмару.

– Подивися ще ти, господарю, а я поки думати буду.

Піднявся я на скелю… Ну, демони пекла! Як то кажуть, буває й гірше. Але, напевно, рідко. Уявіть: річка тече між скель, зліва вони круто обриваються в воду. Без спорядження, може, і можна пробратися, але я б не ризикнув. Ну, а з вантажем – зовсім немислимо. Праворуч теж скелі не гірші. В одному-єдиному місці вони розступаються, відходять від берега, утворюючи ніби лійку. Носик лійки – доріжка вузенька, ледве двом вершникам роз'їхатись можна, веде кудись у глиб скель. Лійка ця саме там, де поріг на річці, – в човні пропливти не можна.

На березі через що п'ять-шість кроків півколом лежать колоди. Хороший волок, зручний. Таким і великий корабель протягти можна. У середині лійки – харчевня. На отерські не схожа, але зрозуміло, що тут людей, втомлених на волоці, годують-напувають. Позаду харчевні скеля, на кшталт піраміди зі зрізаним верхом. На вершині лежить вартовий і думає, що його не видно. «Нове чуття» змусило мене озирнутися: позаду, досить далеко, плив човен. З нього стирчали дві голови.

* * *

– Напевно, твоя правда, господарю. Розпитаємо їх, що тут до чого. Хоча може статися, що вони нічого не знають.

Навряд чи: я чую. Що саме – словами не передати. Мабуть, найближче – порівняння, ніби я відчуваю зашморг на горлі. Але це «найближче» не значить «дуже близько». Цікаво все ж, чому «нове чуття» майже щоразу проявляє себе інакше?

Арфіаль. Тому що не дуже точним терміном «ясновидіння» позначається цілий комплекс здібностей. Хайні, схоже, має одразу «весь букет». Це трапляється не часто: такий приблизно кожний четвертий ясновидець. Але при цьому він чи то ще не навчився керувати своїми здібностями, чи то в принципі до цього не здатен. Всі ознаки вказують на другий варіант, але зважимо, що чоловічок у мене нестандартний.

– …Тільки не лізь у бійку, Змійко. Постараємося по-доброму.

Мені ставало все гірше і гірше. Хоча слово «гірше», мабуть, неточне: мені не було боляче – важке… душа… давить… відчуття не заважало думати і, в разі потреби, не могло перешкодити битися.

Човен показався з-за повороту струмка. Так, а на кермі – жінка. Молода, але старша за хлопця на веслах. Чому вони так злякалися? Справді, зустріти в лісі незнайомих – приємного мало, але ми ж на березі стоїмо, зброї не торкаємося, тільки рук угорі не тримаємо: не бачу причин для такого переляку. Човен наш майже повністю перегороджував струмок, хоча це було випадково – настільки він вузький і довгий, що коли носом причалити до одного берега, корма майже торкається другого.

Юнак стрибнув на берег кроків за десять від нас – щоб ми завадити не встигли – з мечем і щитом у руках. Ну, боги та демони! Меч древніший за самий Палац, як чарівниці у таких випадках кажуть.

Арфіаль. Наперед забігаєте, молодий чоловіче. У ті часи Ви цієї приказки знати не могли.

…Ефес бронзовий, суцільнолитий. А клинок залізний. Саме залізний, а не зі сталі.

– Іменем владики Нумасурта, здавайтеся!

Пролилася б тут кров, якби нас із Шарлем не осяяло.

Дуетом зітхнули:

– Меч, мабуть, прадідівський?

– Клинок що, фамільний?

Хлопець, видно, вже відповідав на такі питання, тому що випалив без запинки:

– Пращур у восьмому коліні взяв з бою у людожерів!

Усе ясно.

– Точно так само…

У мене склалося враження, що ці слова Шарль виголосив сам про себе. Але думати було ніколи, слід було розмову продовжувати.

– Ти б хоч обладунок надяг, раз у вас тут війна! Струмки дрібні, потонути складно, так що я слушно сказав.

А хоч би й дурість – зараз важливо бесіду підтримувати, поки розмова тягнеться, бою не буде.

– Немає в мене панцира.

Здається, він зрозумів, що ми не вороги. Не ті, кого ім'ям владики рубати наказано.

– Чому ж не справив хоч шкіряний? Звіра ж у лісі повно? Юнак опустив меч, але, напевно, сам цього не помітив.

– Правду, значить, розповідають про райське життя на острові.

Впізнав у мені остров'янина за вимовою!

– За полювання на великого звіра відрубують праву руку. За Законом – після третього випадку, але не зважають на це. Милостиві боги до того, хто вперше викрутився.

Гарненькі, однак, порядки завелися на Старій Батьківщині! Хто це чув – полювати не можна! Так, але ж кругом ліси дрімучі! Невже до кожного лося приставили сторожа?

Напевно, моє здивування було помітно збоку, тому що новий знайомий пояснив:

– М'ясо ще можна добути, а шкуру не приховаєш.

Гм, не такий уже він і покірний владиці.

– Був у батька панцир, але я його зняти не зміг, так і зарив, – губи хлопця скривилися.

– Якраз через полювання. Раз шкур не знайшли, то нас і не чіпали. Добрий владика: міг же й не подивитися, що немає доказів.

А ось це в моїй голові не вміщається!

– І ти служиш своєму кревнику?!!

Очі в хлопця важкі, жовна заходили на вилицях.

– Ні! Служив би – вас би в лісі шукав, ніхто ж не знає, що у вас човен.

А жінка морщить чоло: думає, тому і в розмову не вступає.

– Я розумію, мені не вистояти проти двох. Тільки Нірту не чіпайте!

– Тебе теж чіпати нам начебто нема чого.

Хлопець зітхнув, поколупав носком чобота землю.

– Вас однаково перехоплять біля корчми «Не об'їдеш».

Точна назва!

– І тоді зрозуміють, що ви йшли по Ниточці в Лівий Херт. І я плив по Ниточці. Мені живим краще не повертатися.

І тут жінка подала голос:

– Льоне, а може… Та стежка біля роздвоєної скелі. А потім підемо з ними на острів, однаково ж їм жити не дадуть.

А очі в неї розумні. І вона справді старша за нього.

– Я бачу, ви не прості. Якщо ми вас виведемо, врятуємо. І потім служити будемо! Ленкорт лучник хороший, і мечем може, і всяку роботу. А тут до нас доберуться… Я ж його мачуха.

Мачуха, ось воно що. Порушення Закону. Але, з іншого боку, той же Закон наказує синові-спадкоємцю утримувати мачуху. Ось і залишилися вони вдвох у будинку.

– Ми можемо вивести через гори. Невідомою стежкою.

Можливо. Тільки не вірю я, що стежки цієї не знає ніхто. Так не буває. Скоріше рано, ніж пізно переслідники виявлять те місце, де оце ми стоїмо. Визначать, куди ми з вами пішли, й відправлять на перехоплення, поки ми дертися будемо, по річці пройдуть. І зустрінуть.

– На острів ми підемо разом.

Прости мене, Арфіале, але тут справді, як ти кажеш, незатишно.

– Тільки ж шукають не нас.

Два недовірливі погляди.

– Самі погляньте – хіба так у Толсуорті роблять човни?

Явний промах моєї нареченої…

Пані. Може, досить реєструвати мої промахи?

…Але й правда – зовсім інакше побудований.

– Ми здалеку. Бачили бій. Але до нього стосунку не маємо.

– Всі знають, що владика іноді купців б'є, – буркнула Нірта, – але такого переполоху ніколи не бувало.

Мабуть, після загиблих залишилися серйозні месники. І хтось урятувався. Помітили це, схоже, не відразу. Але все ж таки помітили. Або речі знайшлися без господаря, наприклад, одяг на чотирьох жінок, а серед убитих і полонених тільки три, або хтось язика розв'язав.

– Сюди слухайте.

Шарль хрокнув – я на нашу мову переклав отерський вираз – вийшло смішно.

– Ми поїдемо вперед і спробуємо проскочити хитрістю. Якщо вийде, вас ніхто й не запідозрить ні в чому: просто уваги не звернуть. Ні – могли ж ви плисти повільно?

Нірта якось дивно подивилася на хлопця, і я запідозрив, хто в цій сім'ї головний.

Арфіаль. А чого тут підозрювати – той головний, кому й годиться бути.

– Тільки слуги мені ні до чого. Ми вас нижче за течією почекаємо й просто разом поїдемо. Якщо ви не передумаєте.

– Ну, і на що ти сподіваєшся? – Шарль перейшов на отерську мову.

– На те, що воїни не стануть без наказу затівати рубку невідомо з ким. А якщо я занадто добре про них думаю – то не армія ж у них там!

* * *

Точно – не армія. Коли нашим очам відкрилася невидима раніше конов'язь, то побачили ми семеро коней. Поруч складені сім великих щитів і сім довгих списів. Дивно. Якби їх було шість, я б сказав, що загонові дали ще командира – крім власного.

Змієня знизав плечима:

– Шляхетного командира і з ним розумного радника. Або два загони, що зазнали втрат. Чи ще безліч може бути різних причин, але їх сім, а нас двоє. Так що сили приблизно рівні.

– Я би волів перевагу мати.

Перекладач. Знову той самий випадок, що й у Першому розділі – Хайнлорі зовсім не жартує.

Усередині харчевня чітко розділена на дві нерівні частини. У більшій підлога земляна, та її майже всю займає вкопаний у землю стіл, і лави навколо – теж укопані. За столом четверо. У панцирах, тільки шоломи зняли. Отже, тих, кого чекають, уважають небезпечними. На підлозі, в кутку, жебрачка в лахмітті. Менша половина – поміст, на ньому два столики маленькі, один порожній, за другим – єдина людина.

Шарль прямо на поміст і подався. А хода! Тьху ти, чисто принц! Дружинники, що були піднялися з-за спільного столу, перезирнулися. Жебрачка на підлозі вся зіщулилась, показуючи, що боїться, як би не зачепити благородного своїми лахами. Показує, а насправді вона НЕ боїться, ось що дивно. У цю мить шинкар заступив мені дорогу:

– Там для панів!

Ну ясна річ! Я ніби й розумів, що не шляхетством має людина славитися, й на принца я не схожий, та щось дошкулило. Зірвав з лівої руки рукавичку, сунув шинкареві під ніс – і той навпіл зігнувся. Як я зрозумів потім, сталося непорозуміння: я хотів вразити дорогоцінними каменями на моїх перснях, а шинкар їх, певне, навіть і не помітив – він на родовий знак витріщився, на браслет. На Старій Батьківщині, в королівстві, їх тільки найвища шляхта носить – ті, кого називають «найсильнішими». У ту ж мить мене з-під брудних, поплутаних пелехів жебрачки обпалило поглядом. Ось вона персні ті розглядала! Але не відразу я зрозумів, що це значить.

Перш ніж сісти на дзиґлик, Шарль відчепив піхви тесака, поклав його на стіл і гаркнув:

– Пива!

А я взявся шанси наші прикидати. У кожному війську головна зброя – це голова командира. Тому придивімось уважніше. От-так, та-ак, боги та демони, як тільки лавка під ним не завалилася! Поверх кольчуги – безрукавка луската, тришарове залізяччя. Дивиться на мене, як на диво якесь. Тільки сам ти дурень тричі. Перша дурість – що начепив на себе стільки заліза. У кінному бою це, напевно, добре. Але подивлюся я, як ти без коня повернешся. Друга помилка – дозволив своїм обжиратися й напиватися. їх же двох за одного вважати можна – такі важкі! Ну, а головна дурість – розділилися. Відколовся з пихи – ти ж ВЖЕ заручник.

– Шарлю, ватажок – твій, – сказав я отерською, нишпорячи очима. Чомусь мене тягнуло до дверей у південній стіні.

– Постараюся взяти в полон.

Знали б ми, скільки горя принесе нам це рішення!

– Що виглядаєш, господарю?

– Одного не вистачає.

– Зі служницею розважається, певне.

І це називається засідка? Та на острові їх би всіх одна кішка з'їла! Але ж обпалює, пронизує мене чийсь погляд. Жебрачка на підлозі. Жебрачка… Так, держить вона себе так, як бродяжці належить. Але саме держиться, а не живе цим життям.

Один із дружинників кинув їй кістку з шматками м'яса. Ох, схибила ти, чарівнице! Ніколи жебрачка стара не зловить так спритно. Твоє щастя, що очі собі вже залили. Я видихнув, ще раз зітхнув і заговорив отерською:

– Ми тобі не вороги…

І затнувся, не знаючи, як назвати. Вони ж одна одну сестрами величають, але це не для мене. Сказати «чаклунка» – а що як образиться? Не знаю їхніх звичаїв, хоч і жив у Палаці.

– Ми тобі не вороги, та, що проходить між світами. Не втручайся.

Жебрачка клацнула пальцями: в отерців це значить – «не вчи вченого». Або: «я сама знаю». Ну, загалом, таке значення. Зрозуміла! І навіть не те характерно, що розуміє отерську, а те, що в такому гаморі розчула.

Арфіаль. Найпевніш, не почула, а прочитала по губах.

…Вартовий на скелі закричав голосом птахи тале. Непогано, та мисливця не обдуриш. І відразу повторив, але вже не самця наслідував – самку. Дружинники знову встали з-за столу, наймолодший і зовсім потягнувся за шоломом. Отже, вони шукають саме чоловіка та жінку?

Знову крикнув птах, цього разу зовсім уже безглуздо: так ватажки перелітних зграй, для яких не сезон зовсім, збирають своїх. Ага, сіли на місця, голубчики. Виходить, що і цей сигнал я правильно зрозумів. Свої, мовляв, ідуть.

Взагалі добре, що вони стільки жеруть: нам готового нічого не залишилося, зараз кролика смажать. Пива Шарль тільки один ковток зробив, я сам лише губи змочив, і більше вже ні шматка, ні ковтка ми собі не дозволимо – поки справа не з'ясується.

Демони пекла, Ленкорт заходить з Ніртою попід ручку!

– Невже викаже?

– Тихо, Шарлю, тихо…

Чомусь не за стіл сіли – підійшли до каміна. Ага, Ленкорт каже господарю:

– Човен… – Не зрозумію далі. -…Дружина промокла… – Знову дружинник лайнувся голосно, не розберу. – …Мені пива.

Шинкар усміхається – все, мовляв, ясно, вирішив промочити горло, а щоб благовірна не сердилась, підніс як турботу про неї.

Часовий завив гірським вовком, і майже відразу ми почули іржання коня. Цього разу ніякого сигналу більше не подавали: очевидно, одинак, та ще верхи, міг бути тільки свій. Я просто відчував напругу, відчував, як щось згустилося в корчмі. Піти без бою не вийде, я це чую, я це знаю. Хоч у наш бік ніхто й не дивиться, але ясно – вони про нас усе вирішили. Зрозуміли, що за нами не пливе велика дружина, і вирішили не випускати з рук. Щоправда, й опору особливого вони не чекають. Знову відчиняються двері. Високий дружинник у шоломі з бармицею буквально вніс на руках дівчину – ту саму, з човна. Я зрозумів це, хоча лиця не розгледіти було під кіркою бруду та крові. Воїн рушив до помосту, ще на ходу пояснюючи:

– Хлопець мертвий. І Кортіша він наповал, дротиком. Махтігі поранений, інші його додому повезли, а я сюди.

Значить, тут не просто засідка, тут і центр, голова, якій інші засідки підпорядковані.

У дверях з'явився вартовий – без наказу! Мабуть, вирішив, що, раз дівчину привезли, значить, скінчилася його варта. А я б його вигнав. Нехай одну справу зроблено – інші вороги з'явитися можуть. І взагалі, поставили за наказом – без наказу піти не можна, невже не ясно?

Ватажок підвівся з-за столу:

– Від нас не втечеш, суко!

Здається, він хотів ще щось сказати. Чотири погляди зійшлися на мені – Шарля, чаклунки й знайомого нам подружжя. Я метнув булаву в голову того з дружинників, якого вважав найнебезпечнішим. Вгадав – це був охоронець начальника, ось чому їх семеро виявилося. Тобто з прибулим – вісім.

Далі знову треба на рахунок розповідь вести.

Раз. Усі, крім чарівниці, схопилися на ноги. Я оголив меч, водночасно наказавши йому перетворитись на голку.

Два. Я й воїни рвонулися назустріч один одному. Прибулий закрився дівчиною, як щитом, узявши її за лікоть, але піхви Шарлевого тесака самі собою злетіли з клинка – прямо в око противнику. Той сіпнувся головою, бармиця, що не мала передньої застібки, розійшлася, і з миттєвої жили виросла рукоять ножа.

Перекладач. «Миттєвою жилою» аро називають яремну вену, прокол якої спричиняє швидку смерть.

Ленкорт кинувся до стіни, тягнучи за собою дружину. Чарівниця крутнулася на підлозі, підставила вартовому підніжку, і той упав ницьма.

Три. Чаклунка вже стояла на правій нозі, а лівою так ударила вартового, що його спроби піднятися на цьому й закінчились. Один з дружинників налетів на мене, намагаючись рубонути збоку, – низька стеля не давала розмахнутися. Я зупинив його клинок кинджалом і вдарив самого в груди. Ленкорт засунув засув на дверях комори. Розумник: без бою восьмого противника вивів з ладу! Шарль одним стрибком здолав відстань між двома столиками на помості, тримаючи в правій руці тесак, лівою підхопивши табуретку. Ватажок гадав, що хлопець буде її замість щита вживати, але…

Чотири! Шарль зробив навпаки – відвів клинок клинком, а вдарив табуретом.

І ніжкою додав, що в руці залишилася. Двоє, які залишилися, знали те, про що я тільки здогадувався: той, хто напав на мене, – мізинець, у нього кольчуга під шкіряним панциром.

Арфіаль. У його народу п'ятична система лічби, назви пальців і порядкових числівників збігаються. У військовій справі «мізинець», або, що те ж саме, – «номер перший», – командир п'ятірки.

…Тому коли вістря меча мого вийшло в нього зі спини, то вони стали стовпом, а лиця прийняли колір риб'ячого черева. Чаклунка буквально злетіла на поміст зі мною поруч, в руці кинджал, – де тільки раніше ховала?

– За таку зухвалість, – промовив старший з двох, – владика знайде вас і на острові.

– Це коли ще буде, – посміхнувся Шарль. – А от якщо зараз не віддасте мечів по-хорошому, то я їх сам відберу, а спершу відірву ось йому, – копнув ногою ватажка, – те, що в людей головою називається. А вас залишу пояснювати владиці, як синка вберегти не зуміли.

Щодо синка – правильна здогадка. І, думаю, найбільше їх вразила впевненість Шарля, що він і сам із ними двома впорається.

– Ленкорте, в'яжи їх власними поясами.

– Не потрібно, – чарівниця голос подала, – давайте їх поодинці.

Все правильно: я й забув, що чаклунки присипляти можуть. Щоправда, цій важче далося, ніж Меллі, набагато важче, але вправилася. Закінчивши поратися, витерла піт із чола й повернулася до мене:

– Ну, і як будеш виплутуватися?

Вона давно вже перетворилася: немає старої, немає лахміття, а є жінка середніх років, красива – хоч мені й не до смаку, – у дорожньому вбранні – правда, брудному, але загалом непоганому. Волосся не сиве – каштанове.

Я послав Ленкорта з Ніртою віднести трофейну зброю в наші човни, подумки ще раз усе перевірив… Добре б, звичайно, чарівної допомоги попросити, але, по-моєму, якщо попросити в лоб, то вона відмовить.

– Зараз ми підемо вгору за течією.

– Назустріч гонитві?

Я зітхнув: не люблю зрозуміле пояснювати.

– Вниз не можна: бойові байдаки наздоженуть. У них швидкість куди більша за нашу. Підемо вгору, виберемо заплаву, самі з очеретиною в роті сядемо у воду. Потім ночами в глиб країни, а там уже пошукаємо іншу дорогу.

Чаклунка примружилася.

– Поховав би ти так своїх жінок: не витримають вони вдень у воді сидіти, а ночами плисти. Але все одно – голова в тебе не порожня. Давайте все в човен, я наздожену.

Біля самих дверей я озирнувся. Нишком, непомітно. І краєчком ока побачив: чарівниця водила очима по стінці, ніби читала написи.

* * *

Як тільки човни відчалили, чаклунка спритно зачепила багром човен Ленкорта і… І річка Херт (Лівий Херт, якщо бути точним) перетворилася на широкий потік і повільно котиться по широкому степу.

Я різко озирнувся: Нірта схопилася була на ноги, але Ленкорт її обійняв і посадив на місце. Щоправда, сам учепився в ефес меча, аж пальці побіліли.

– Саме задоволення – працювати в світах, де по справжньому в чаклунство вірять. В отерської дами була б непритомність або розрив серця. А горець би на мене з мечем…

Я здивувався:

– В Отері начеб теж у магію вірять.

– Я сказала «по-справжньому». Коли про відьом дітям казки розповідають, це вже не та віра. Всі на берег, ноги розім'яти! Крім тебе, звичайно. Нам поговорити треба.

Поки виконували наказ і хлопці прив'язували човна до чагарників, чарівниця влаштувалася зручніше і стала мене розглядати – аж ніяково.

– Дружка твого я зрозуміла відразу: сама двох таких зробила. Так… не ставиш ніяких питань – значить, знаєш, хто з тобою ще.

Ногу за ногу заклала, ніби я не чоловік зовсім.

Арфіаль. Та ні, саме тому, що чоловік.

– …А ось що ти за один, ніяк не зрозумію. За всіма ознаками – покинутий якірець…

Знову це слово!

– Але ясновидців-якірців не буває: бояться наші дами. І в Отер ніхто якірців не водить, не той там клімат. Та й рано тебе кидати, бо тільки соку набрався.

Коли до мене дійшло, що вона мала на увазі, то на моєму обличчі, напевно, можна було обід зготувати – так зашарівся. Але в цю мить погляд чарівниці впав на мій клинок:

– Де були мої очі? Хто ти для Арфіалі?!

– Вона дала мені слово.

Перекладач. Тобто – «вона – моя наречена».

Чаклунка випросталась: такої відповіді вона, мабуть, не чекала, – а потім, мені з самого пирхання слід було здогадатися, в чому річ, але…

– Та вже! – Пирх! – Слово вона… – Пирх! – Тримає! – Пирх! Пирх! Пирх! – Як сказала: «Бачити тебе не бажаю», так сто років і не бачилися! – І, здогадавшись, що я нічого так і не зрозумів, додала: – Тільки не примушуй мене називати тебе батьком!

Сказати, що я був ошелешений, – значить нічого не сказати. Ні, я розумів, що нічого немає дивного: раз Вона стільки століть прожила, то, звичайно… Раптом чарівниця схопила мене за підборіддя, розвернула голову набік, і я відчув, що вона намагається прочитати мої думки, але це в неї не виходить і вона дуже сердиться.

Арфіаль. Прочитати думки незнайомої людини майже неможливо. Іноді вдається пробитися потужним спрямованим імпульсом, але навіть у найсильніших із нас таке виходить не завжди. Мені з Хайні було легко, бо я сама перебудовувала його нервову систему, людину в якірця перетворюючи. І потім він, вибачте, кохає мене – це теж сприяло.

…Я розсердився: ми ледве знайомі, імена навіть не названі, а вже в голову лізе.

– Стій, дурню! Страшна річ може бути! Швидко: хто ти Бетелайнові? Знаю я вас, аро: мабуть, до двадцятого коліна всіх предків назубок пам'ятаєш!

– До одинадцятого. А від Бетелайна я походжу через старшого сина і через дочку – їхні онуки переженилися…

– Слава богу, що не від молодшого! А то з мами сталося б не перевірити.

Арфіаль. Дякую за добру думку.

…Виходить, що в Арфі та Бетелайна був син?

– Та не в неї, а в мене! Через що й посварилися: пращура твого поділити не могли. Я тоді молода була, жорстока.

Арфіаль. Тільки тоді?

– …Дуже добре могли б утрьох влаштуватися.

Арфіаль. Ну, донечко, тільки попадись мені!

– …Дитина моя, чи то на жаль, чи то на щастя, пішла в людську породу. Поставила на ноги, оженила. Далі… Радості, сам розумієш, мало – дивитися, як він старіє. Пішла в море на човні… і причалила біля Палацу.

А мій, як ти кажеш, пращур на певну смерть пішов – у битві поблизу гирла Херта. Не бреше, значить, балада.

Море страшне погубило Кращу жінку на землі. Не бажаю більше жити — Відпливайте, кораблі!

Вони тоді переселення на острів прикривали. Бетелайн узяв із собою тих, у кого дорослий син був. І сини ці та деякі вцілілі й стали першими вільними мисливцями. Що ж ти так, чарівнице? Чи це через безсмертя ваше? Все одно промайне хлопець тінню – так що про нього довго думати?!

Арфіаль. Ми не безсмертні, а решта правильно, але… Не судіть, щоб не судили й вас.

…А чарівниця тим часом розважається:

– Так що можеш називати мене тітонькою, можеш – донечкою…

Я змінив тему:

– Який він був, Бетелайн?

– Перегнися через борт і побачиш. А, ти маєш на увазі – внутрішньо? Теж схожі, мені б слід було тебе раніше запізнати. Тільки… – Чарівниця всміхнулася. Якось дивно. – Тільки, якби він був на твоєму місці, ми б не сиділи так просто.

Неприємна мені така розмова, і чаклунка це помітила.

– До речі, в тебе ще одна родичка є. Я готова об заклад битися – мама тобі нічого не сказала. Близнята ми, хоч і не дуже схожі. Прикмета характерна…

Чаклунка перевела погляд на свої босі ноги.

– Я можу ходити босоніж за будь-яких умов, а вона не може інакше, тобто, звичайно, якщо потрібно для маскування, то взувається, але їй це важко. Якщо ж ховатися не треба – то сніг не сніг, колючки не колючки, – тупає без чобітків. Гаразд, я обіцяла тобі допомогти. Тепер, виходить, просто зобов'язана. Але якщо раніше я думала вивести вас на іншу дорогу, то тепер уважаю, цього мало, треба вас заховати надовго, щоб пірати ці річкові перебісилися. Ти ж ЧИТАТИ вмієш?

Я мало не сказав «Авжеж», але вчасно схаменувся: якось уже зовсім особливим тоном було вимовлено слово «читати». Якийсь наголос, акцент дивний на цьому слові.

– Як здивований, то не можеш. Мінус мамі: могла б і навчити, раз уже вибрала ясновидця.

Арфіаль. Знала б одразу, що ясновидець, навчила б. А потім мало часу було.

– …Адже я в трактир не випадково зайшла і не випадково в ньому залишалася. До твого відома, я могла піти, й усі, навіть ти, ясновидець, забули б, що я заходила. – Опустила руку за борт, змочила волосся: сонце почало припікати. – Але я повинна була на стінах залишити невидимий напис – цей борг з-поміж найперших, хоч і важкий. ЧИТАТИ, може, й легко – ПИСАТИ важко. Я чому й відіслала вас усіх: думала, зможеш прочитати, а чи можна тобі довіряти відомості, як одна з сестер загинула, – не знала.

– Не розумію тебе поки що.

– На стінах уже були три записи. Два старі – я їх стерла. А кілька днів тому Хшанга зробила напис. Не знаю, чи давно ти з Отеру, але ж посвячений у лицарі Булави? Так ось, тамтешні стани…

– Обрали Гарні-Ла королем.

– Саме так, хоча й не можна перебивати даму. Ми, звичайно, з мамою не зустрічаємося, але документи на право користування тамтешніми маєтками вона для мене виправила. Зрозуміло, я вважаюся не дочкою, а сестрою, причому старшою.

– Ти справді старшою видаєшся.

Арфіаль. Душевна простота має свої переваги.

– …Але як моє повернення пояснити? Здивуються…

– Чому? Що ти поїхав з однією сестрою, а повернувся з іншою? Де, в Отері? Так кажеш, ніби й не бував там. А, вона тебе від спідниці не відпускала. Дуже розсудливо, треба було продовжувати так і далі. Про це ми ще встигнемо поговорити, а поки запам'ятай, що для Отеру мене звуть Нур-Ас. А взагалі, Тірінь, не сплутай.

Так, дивлюся, що птаха, що пташеня, а однакове пір'ячко.

Перекладач. Вислів, аналогічний нашому «Яблуко від яблуні».

* * *

Рік, що провів я в Отері, був одночасно цікавим і нудним. Я чимало дізнався нового, зокрема таке, що пізніше мені допомогло вижити. Просто для душі дізнався ще більше. Але в той же час…

Тірінь пурхала з балу на полювання, з полювання на бал, а мені це нудно. Полювання особливо: я спочатку й не повірив, що тут так розважаються. Робота це, причому нелегка! Коли я все це висловив, Тірінь пирхнула:

– Загоничам – робота, панам – розвага! Ідемо!

Вже як намагався подивитися на те, що відбувається, як на забаву, але нічого забавного не побачив. Сотня лицарів і дві сотні слуг – на одного кабана! Як я пізніше дізнався, ще й, трапляється, примудряються дати йому втекти!

Подій, гідних згадки, відбулося всього три: народився син у Ленкорта з Ніртою (здається, їм Тірінь допомогла, – начебто вона Нірту вилікувала, але в деталі я не вникав, у всякому разі, дитина здорова, а решта мене не стосується), одружився Шарль і з'явився в нашій компанії четвертий супутник. Або сьомий, якщо рахувати жінок з новонародженим. Ці дві події варті окремого докладного викладу.

На десяту ніч після приїзду я ближче до півночі вийшов у сад, що позаду будинку: не спалося і на душі було кепсько. Постояв, походив і вже зовсім був зібрався назад, коли в саду з'явилася ще одна людина й попрямувала до стіни будинку.

– Як на мене, Шарлю, не в те вікно ти націлився.

Напевно, навіть сліпий би помітив, як на Шарля дивилася врятована нами дівчина. Я, чесно кажучи, думав, що в них уже все склалося, але кімната Міррівесс в іншій стороні.

Шарль у відповідь зашипів незгірше змії:

– А, господар! Самому холодно – вирішив зігрітися під місяцем?

Я вдихнув.

– Очі розплющ чи хочеш перешкодити людям?

Сніг в Отері смішний: якщо три пальці глибини, так це вже подія. А того разу випало не більше чверті пальця. І ось по тонкому снігу тягнеться чіткий ланцюжок слідів, що продовжується на стіні. Комусь із вікна спустили мотузку – її слід теж видно, – і він поліз угору, впираючись брудними підошвами в стіну.

Шарль висловився незнайомою мені мовою.

– І чого це люди від добра добра шукають?

– Дурень ти, господарю, в цих питаннях.

Можливо, але, починаючи з наступного ранку, я його тільки з Міррі і бачив.

Сам же я за сніданком ризикнув запитати:

– Тіріне, вибач мене, але що скаже король, якщо дізнається, що ти сховала на подушці оцінену голову?

Мені, здається, вперше вдалося її чимось збентежити.

– З чого взяв?

Я зітхнув:

– Не вважай, будь ласка, ідіотом. Бо не через двері, а у вікно, отже, ховається від когось.

Ну не стану ж я уточнювати, що звичайного коханця вона привела б не просто відкрито, а так, щоб усе місто знало!

– До речі, ти знаєш, що серед слуг два шпигуни?

Чарівниця посерйознішала, поставила келех на стіл, озирнулася на всі боки. Потім зробила якийсь невловний жест, і я зрозумів, що в хід пішли ті самі чари, якими вона любить хвалитися: якщо хтось хоч випадково, хоч ні чув нашу розмову, він забуде все геть-чисто.

– Сторож – знаю. Він давно вже, – мама попереджала. Другим раніше був стайничий, але він помер. Хто новий?

– Нова. Твоя камеристка.

– Знаєш чи відчув?

– Спочатку відчув, потім простежив. Зустрічається з мужиком, а сама його не може терпіти, відразу видно. Не вбивай: її примусили.

– В будь-якому випадку буде жити, не така я кровожерна. За моєю спальнею – кімната потаємна, про неї слуги не знають.

Мені захотілося вилаятися. Гаразд, не все відразу.

– Він серйозно загруз? Можу попросити короля.

– За Cap-Be женеться його власний маєток. Занадто впливова людина стане спадкоємцем, а хлопчик справді причетний до спроби виставити самозванця. Король пробачити й не зможе, й не захоче, тим більше, що тут іще церква замішана: згідно з місцевою релігією стверджувати, що померлий живий, – блюзнірство, уявляєш?

– Уявляю і про цю історію чув. Вони теж думали, що в слуг ні вух немає, ні очей, ні розуму, ні язика.

Чарівниця сіпнулася. Ох, Тіріне, ти ж пам'ятала, що ту змову слуга видав. Пам'ятала, але ж думала, у них пронюхав – у мене не зможе. Так і гинуть.

– Напевно, твоя правда. Відішлю в Палац, нехай поживе там, поки підшукаю місце. А тобі нічого в будинку сиднем сидіти, розвійся трохи. Запроси кого-небудь у театр, а то так і помреш, не дізнавшись, що це. Тільки жінку запроси, інакше зрозуміють неправильно.

І регоче-заливається. Гаразд, думаю, смійся. Все стерплю – заради тієї, чия ти донька.

Арфіаль. Ну навіщо ж такі жертви?

– …І зваж: якби мама хотіла, щоб ти зберігав вірність, вона б узяла тебе з собою.

Арфіаль. Так-то воно так, доню, але все одно – полум'яне мерсі. Маленькі дітки – маленькі бідки.

* * *

Я підніс до губів чашку ранкового напою, чорного й гіркого, що миттєво проганяє сон, – коли двоє підійшли до дверей. Ці двоє хотіли, щоб їх почули. Так, навмисне шумно, підходив слуга, що розносить цей самий напій, але його серед них не було. Моя рука намацала ручку олійного світильника. На такій відстані я не промахнуся, олії в ньому ще багато, і та частина, де її налито, – з тонкої порцеляни. У двері постукано, потім вони повернулись. До ЦЬОГО візиту я настільки не був готовий, що навіть і тепер не скажу, що мене здивувало більше – одяг ченця чи знайоме обличчя колишнього Спостерігача за зовнішніми.

– Ми прийшли з миром.

У всякому разі – без зброї. Його супутник взагалі в коротких штанях і тонкій сорочці – видно, теплий одяг слузі залишив. Спеціально, щоб мене не лякати.

– Я уклінно попрошу благородну даму вийти – наприклад, замовити щось або сказати слугам. Ми, звичайно, почекаємо в коридорі.

– Можете залишатися: чернець не чоловік. І сама не вийду, і Хайн-Лорі нікуди не пущу – занадто добре тебе знаю. Тут, у кімнаті, він з такими, як ви, з дюжиною впорається…

– З беззбройними, – всміхнувся Спостерігач, – так. У коридорі нікого немає, але я тебе розумію. Однак не все для твоїх вух – у куточок відійди, а ми пошепчемося.

Візі засмикнула запону, натягнула мою сорочку й вислизнула з ліжка.

Ну кого ще я міг запросити до театру? Візі зраділа, добре зраділа, щиро…

Арфіаль. Зрозуміло, Візі щиро любить свіжину.

…І після п'єси…

Арфіаль. Дивно, що після.

…Ми вперше потрапили до цього готелю з двома птахами на вивісці.

Арфіаль. Якого чорта готель – будинок побачень. Відчуваю сильне бажання когось убити, але кого саме?

– …Я потурбував вас, щоб звернутися з проханням. Відкрито, зрозуміло, прийти не можу, щоб вас же й під удар не підставити, а іншого виходу не знайду. Візьміть мого брата в свій світ!

Мені заціпило.

– Розумію, що у вас три запитання: звідки я знаю, чому звертаюся до вас і що дає підстави сподіватись, що ви погодитесь? Почну з другого. Мені зберегли життя, бо така була умова деяких впливових людей: нинішньому монархові довелося за їхню підтримку заплатити, зокрема й загальною амністією.

Зрозуміло, вона не поширювалася на Cap-Be та його друзів, котрі затіяли висунення самозванця вже після коронації.

– Але, звичайно, слова про повне прощення не можна розуміти буквально. – Лонні помацав свій одяг. – Перш ніж остаточно відійти від мирських турбот, я хочу подбати про дорогих для мене людей. їх небагато, і вже всіх пристроїв, окрім найдорожчого…

Але ж він справді любить брата, любить так, як і слід, а не як тут водиться – три дні тому брати зустрілись на арені!

Перекладач. Не слід забувати, що Хайнлорі – виходець з народу, який живе ще родовим ладом. Дуель між братами – для нього щось нечуване.

– Лонні-Рос служив не в моєму відомстві. СЛУЖИВ, самі розумієте… А тепер – брат найпершого королівського ворога. Адже ми з зубожілого роду, я піднявся почасти завдяки випадку, почасти… Може, це й не так погано, що доводиться йти в монастир – мені є що замолювати.

Наприклад, сім'ю кольчужних справ майстра.

Арфіаль. Ні, про ЦИХ він і не згадає: простолюдини. Хоча брат у нього не такий, Лонні-Рос не зіпсувався.

– …Відрядити за кордон не можна: випатрають. І навіть якщо він скаже все – ніхто не повірить, що мій брат знає так мало, будуть продовжувати тортури.

Ти б сам учинив точно так.

– Ви, звичайно, розумієте, що побоюватися вам нічого. Не знаючи мови та звичаїв, Рос буде змушений триматися за вас. І потім – він вашому племені…

Так ти й мене вважаєш чарівником? Непогано.

– …друг. Мене, до речі, й пощадили заради нього. Дуже, знаєте, рішуча дама прийшла з поясненнями. І заодно попередила, що може трапитися з моїми дітьми, якщо я ще раз суну ніс у ваші справи…

Арфіаль. Сподіваюся, що це блеф, хоча Хшанга, між нами кажучи, жорстока.

…Я не витримав:

– А чому ж він сам мовчить?

– Вас вивчаю.

Всього сподівався, але не цього! Надіюся, що обличчя в мене не здригнулося, але впевненим бути не можу.

– Ну і як?

– Моя перша думка була правильна: ви мисливець. Розумієте, брат привіз мене в столицю вже дорослим. А до цього я служив в одного поміщика, небагатого. Так що не тільки ми, а й наш пан їли м'ясо тільки тоді, коли полювання було успішним. До таємних справ у мене здібностей немає.

– Або бажання, – докинув брат.

– Тут мене знищать. І є ще одна причина. Те, що ви з іншого світу, першим зрозумів я, а не брат. Розумієте, вирушивши з вами, я сподіваюся хоча б побачити одну… жінку. Хоча б тільки побачити.

Я подивився братові Спостерігача в очі і зважився.

* * *

Цього разу ми вирушили не в човні, а на конях. Вони були зв'язані мотузками – всі, крім двох. Спочатку Тірінь і Сар-Ве, взявшись за руки, зникли. Незабаром Тірінь з'явилася знову (виходить, місцевість перевірена, людей немає) і взяла за руку мене самого. Не знаю, як інші, а я при переході зі світу у світ самого переходу ніколи не встигаю помітити. Просто був день – стала ніч.

– Ну що, родичу! Усе сказане обговорено, бажаю швидше будинок для мами купити, та щоб був порожній він недовго.

От за це спасибі.

– Сар-Ве ще зі мною. Не впевнена, що він приживеться на острові, та й мені він ще не приївся.

З цього треба було починати. Шарль окинув щасливу парочку похмурим поглядом. Молодий, називається. Нічого, його дружина тиха-тиха, а в ручки потроху бере. Так що можеш тільки дивитися.

– Тримай прощальний подарунок.

Чаклунка простягнула мені шкіряний берет, які носять отерські горяни. Вона сама частенько надівала такий, якщо вдягалася «під хлопчика».

– Правильно мислиш – прокладений сталевими пластинами. Так що можеш надівати там, де шолом незручний. Ну і, звичайно, це маячок.

Здається, це слово я вже чув.

– Невже не знаєш? Речі-бо наші – позначені. Поки при тобі є щось моєї роботи, або маминої, або іншої чаклунки – то авторка завжди може тебе знайти, де б ти не був. Ходять чутки, що Мелла навчилася чути й чужу роботу. Ніяк не збагну як, але в усякому разі, окрім неї, цього ніхто не може. Так що збережи, а то відшукати тебе не вдасться.

Тірінь хлопнула мене рукою по коліну. Погляд Шарля ставав просто непристойним.

– Шарлю, будь ласка, їдь уперед по дорозі, розвідник усе-таки потрібен.

Очевидно, здогадавшись про причину, той відповів:

– Хазяїне, той, хто тобі сказав, ніби ти вмієш їздити верхи, зробив би при будь-якому дворі кар'єру.

Ну, точно Змійка – тільки жалить словами. Гаразд, ображатися на нього я не вмію.

Лонні-Рос озирався на всі боки. Так, це мисливець. Трохи дізнається про наші ліси – дуже потрібна людина буде. До речі, його озброєння мене здивувало. Припустімо, сокира замість меча для його братства – справа звичайна, але лук в Отері вважають плебейською зброєю.

– Так я ж не просто молодший – наймолодший. З одинадцяти можливих. Батько, царство йому небесне, вирішив, що хороші лучники милостині не просять. А що час навчання скінчений, то на мечах я й досі не мастак: свого все одно довго не було, більше лук та сокира. – Отерець зітхнув на повні груди. – Можливо, колись я й пошкодую, що залишив рідні землі, але сьогодні радію! Тут же все нове: цих дерев, наприклад, я і на картинках не бачив!

Кедри, звичайні кедри…

Тырса через два зійшло сонце, і майже відразу ж з-за повороту виїхав Шарль.

– Пане, місто забите військами. Правда, сторожових постів немає.

Тірінь перенесла нас усе-таки на Стару Батьківщину. У Королівство.

Аріфаль. Все чекала, поки він пояснить, але доведеться самій. У мові каро немає назв країн, а тільки народів. Його одноплемінники не говорять: «поїхав у Бірс», а «до Бірсів», «у крашу Бірсів», «у землю Бірсів». Виняток – Толсуорт, але це не країна. Однак сам народ аро, як відомо, розділився. Острів аро, зрозуміло, так і є – острів, а те, що давніше іменувалося «земля аро» (офіційно й досі так), – це або Стара Батьківщина, або Королівство – залежно від того, з якого боку моря живе мовець.

…Причина такого вчинку чаклунки була настільки проста, що я спочатку сторопів: просто Тірінь ніколи на острові не бувала й не знала дороги!

* * *

На в'їзді в місто, справді, не було застав, і ми без усіляких труднощів добралися до потрібної садиби. Коні наші вважалися спільною власністю чарівниць. Ми повинні були їх залишити, і господар мав право використовувати їх, як хоче. Але будь-кому, хто з'явиться з умовним знаком, він повинен дістати незгірших коней.

– Виїхати зараз не можна, – господар кремезний, та при цьому не жирний, руки мало не до землі висять.

– Гирло річки стережуть королівські кораблі – бачили, що на річці робиться? Води не видно, всі затримані – і наші, і чужинці. Заколот, король збирає війська. Частина сяде на судна в Борсені, частина в нас – і попливуть придушувати.

– А де ж тоді охоронці?

Господар не відразу зрозумів, навіщо – однаково, мовляв, по суші, через тайгу й болота, бунтівники не пройдуть: побоюватись варто тільки нападу з моря.

Шарль хрокнув, і я ясно уявив собі, що б він зробив, якби брав участь у заколоті.

– Тільки ви не тим голову сушите. Люди Нумасурта живуть навпроти – ваше щастя, що вони всю ніч пиячили, тепер відсипаються.

Розділ шостий Повернення. Я нудьгую

Восени люди владики перетрусили все місто, перевіряли кожного, хто сідає на корабель.

Мене, Міррівесс і Ленкорта з Ніртою описували докладно. На зиму теж залишилися, хоча не всі.

А навесні ті, хто на човні відпливав, повернулися. Сміливі люди: річковим байдаком у відкрите море. Продовжують чекати.

На Міррі дивитися було страшно. її батько – заможний. Шляхетний, але не владика. Це значить, що він може наказувати тільки своїм працівникам, право скликати ополчення сусідніх сіл у нього немає. Але працівників багато, садиба укріплена відмінно, з вільними селянами своєї округи намагається ладити, а головне – живе на іншому краю Толсуорту. Тому, коли син Владики – той самий син того самого Владики – зажадав узяти собі Міррі, батько розсміявся гінцям в обличчя. Коли дівчина це розповідала, Тірінь спочатку не зрозуміла: вигідна партія! І Міррі, червоніючи та затинаючись, визнала, що про шлюб і мови не було. Якби дочка не була посватана, старий, можливо, почав би прохати – не ганьби, мовляв, ну, і що ще кажуть у таких випадках. Але наречений у дівчини був, із сусіднього князівства Корсін – і до нього послали гінця. Доки гонець скакав, дійшли чутки, що владика Нумасурт і його сини свою дружину подвоїли, набравши горлорізів з-поміж оголошених поза законом.

А тут і ще пояснити треба, що в Корсіні, як і на Старій Батьківщині, шляхта торгує й інших купців, крім шляхтичів, немає. Наречений нехай і не з найшляхетнішої родини, але й не з найбіднішої. Він наче в подорож збирався – продавати самоцвіти. Аж тут гонець, як сніг на голову. Ось він на човні своєму й завернув до нареченої. Судили-рядили… Якщо спочатку торгувати їхати – можуть дівчисько викрасти. І вирішили: проскочимо. Міррі перевдягай хлопчиськом – і в дорогу. Прямо в засідку. Про те, що дівчина ще в човні, нападники гадки не мали. Чи то про самоцвіти пронюхали – так припустив Шарль, – чи то просто на самотній корабель зазіхнули – так думаю я, – чи не однаково. Наречений, звичайно, їй у батьки годився. Як то кажуть, добре, що не в діди. І, мабуть, воїн був досвідчений: з першого погляду зрозумів – кінець, не вирватися. На кормі комірчина була, і то навіть з віконечком. Він штовхнув туди Міррі й сина свого від невільниці, а сам кинувся в бій. Затримати. Підлітки через віконце у воду, їх і не помітив ніхто. Далі відомо. Міррі думає, що про неї дізналися, коли, розбираючи здобич, знайшли її сукню. Схоже на те… І дуже шкода, що хлопець загинув. Він був сміливий.

Але тепер нам про себе думати треба. Смерть навпроти живе – каменем можна докинути! Я підняв погляд на господаря:

– Квадратна вежа – це що, святилище?

– Так, бога води.

– Корсінські судна є на річці?

– Два великі та декілька малих.

Шарль занепокоївся:

– Невже у них хочеш просити допомоги?

– І так, і ні. Ти, Шарлю, відвідаєш ці кораблі. Владика-то чого злякався? Якщо справа не владнається – бути йому в кровній ворожнечі з шляхетним корсінським родом.

– Камені не всі наші були, – докинула Міррі, – ще кілька сімей мали частку.

– Тим паче. Навіть якщо тут тепер прямих родичів і немає, хто про це точно знати може? Нехай подумають, що в них за спиною. А тепер… Шарлю, Лонні! Ви аристократів краще за мене знаєте! Якщо ми в святилищі попросимо притулку – що вони робитимуть?

Отерець першим зметикував:

– Підкуплять жерців, щоб нас видали!

– А якщо все місто буде знати, де ми й чому?

– Тоді жерці не ризикнуть на зраду, більше втратять. Залишається напад.

– Тепер, коли тут матросів більше, ніж жителів? І в усіх нерви, як тятива. І командувач королівських кораблів – воно йому треба, гнівити бога води перед морською битвою?!

– Залишається суд королівський. І він невідомо ще, що вирішить. Я пропоную йти в гори.

Це й моя перша думка була, але тільки перша.

– Не протягнемо ми в чужих горах довго. І куди далі? Я на що найбільше важу: королю тепер не до нас. А коли кораблі підуть у похід, місто в один день покинуть багато тисяч.

Була в мене ще й інша ідея, але про це потім.

* * *

Вежа була не самим святилищем – у ній жила охорона й зберігалася скарбниця. Саме святилище, як і годиться, на воді: поміст на палях. Але там тільки ідоли, жертовник і майданчик для поєдинків.

Добрий десяток днів жили ми в цій вежі. Береглися за всіма правилами, жінок не пускали навіть на п дах.

Я, хоч і соромився трохи віддавати накази (Лонні старший від мене років на п'ятнадцять, хоч і не такий старий на вигляд, а про Шарля страшно навіть подумати), чітко сказав: спимо по черзі, не більше одного враз, не знімаючи обладунків. Поодинці не ходимо навіть туди, куди король один ходить. Все-таки зрада була можлива, і навіть дуже, але тільки в одному випадку: якби нас зуміли пов'язати тихо. Бій у святилищі збудив би все місто, і невідомо ще, чи не зірвався б королівський похід.

На одинадцятий або дванадцятий день прибув королівський посланець.

* * *

– Поніже про зникнення корсінських суден… – не вперше пропадали вони в Толсуорті!

– …Слова Владики достатньо, але право притулку святе й непорушне…

Гарні-Ла за такі фокуси з купцями вішав вниз головою, незважаючи на ранг знатності.

– Повеліваємо вчинити Суд Богів!

І на тому спасибі! Між іншим, королівський указ не був навіть підписаний – не вмів король грамоти! Я спочатку й не повірив: у нас на острові всі вожді письменні, і взагалі, вважай, кожен п'ятий. А потім раптом подумав: а якщо це навмисне? Якщо принца-спадкоємця спеціально грамоти не вчили? У разі чого можна все звалити на писаря – я йому не те диктував!

Син Владики, той самий, дзиґликом битий, посміхався на всі вцілілі зуби: знав він, який указ буде, знав заздалегідь. За його спиною цікава група. Попереду – два богатирі, іншого слова не доберу. Один – велетень справжній, ще не бачив я таких високих, другий трохи нижчий, але таки куди вище середнього зросту. Ручищі в обох – з дівочу талію, і в них сокири величезні. За спинами двох ще четверо. Двоє тримають щити – не інакше як з млинових коліс зроблені, – двоє – обладунки. Адже битися будуть оці. Чому двоє – не розумію. Ясно одне: знову хочуть узяти грубою силою, і не так вже це й безглуздо. Суд Богів відбувається перед очима бога. Перед лицем ідола, майданчик там маленький. Вони знають, що в мене легкий меч: усе-таки один з охоронців дався на підкуп, я чую. Значить, що залишається? Удар в обличчя або підрізування рук. Це, правда, вони так думають, а ми знаємо ще дещо.

– Ні, брате-лицарю, – Лонні шепотів ледве чутно, ніби тут усі знали отерську мову. – На бій вийду я. Або Шарль. Адже цей півень зараз говорить, що виставляє заміну, бо йому, шляхетному, з нами битися не подоба…

Отерець угадав майже точно. Правда, заміни було дві, тому що крім Суду Богів, королем призначеного, півень викликав мене за завдані йому образи.

– Я, Хайнлорітайн, прямий нащадок Бетелайна, служачи мечем іноземному королю, дістав од нього звання вище, аніж владика. Я би радніше вийшов на двобій із волоцюгою! Таких, – я тицьнув пальцем, – б'ють, але з такими не б'ються! Виставляю заміни!

Промова моя трохи грішила проти науки, що п отерці логікою називають: чим Лонні або Шарль гірше за мене? Але нам ще могло стати в нагоді, якщо мене визнають за благородного. І в хлопцях я був упевнений. Шарль виступив наперед із двома мечами в руках. Синка Владики перекосило: один із клинків був його власний. Стривай, ще побачиш. Дуелянт напнув лускатий панцир, а Шарль, навпаки – в самих штанах. Навіщо в такому випадку зайва вага? Адже все одно проти сокири та в такій лабеті жодні обладунки не встоять.

– То це ти новий чоловік отієї б…?

Він щось ще говорив, але цього не чув навіть я. Старий прийом – образити супротивника. Тобі це вдалося, небіжчику. Сокира зметнулася й пішла вниз, Шарль зустрів п не лівим мечем, як я сподівався, а правим. Хрестовину підставив. Бризнули іскри. І в ту ж мить лівим клинком Шарль завдав колючого удару. В рот! Руки схрестилися в повітрі – і все було скінчено. По натовпу пройшов гомін.

Змійка, напевно, поліз би битися і з другим, але його відсунув Лонні. Цей теж без панцира – сорочку, правда, залишив – із щитом і сокирою. Сокира менша, ніж у супротивника, але вистачить. Новий дружинник не став надягати обладунок. Це мені сподобалося.

– Пощади його, якщо можеш.

Бійці стали обличчям до обличчя. Лонні-Рос ліниво ткнув сокирою. Натовп зашумів: зазвичай більш досвідчений боєць намагається не бити першим, але, по-моєму, отерець учинив так навмисне. Його супротивник легко відбив удар і завдав свого. Так, таким ударом можна й отерські лати, поверх нашої кольчуги надягнені, проломити, і шолом якщо встоїть, так голова не витримає.

Лонні не став притискати щит до тіла, як роблять у нас, – навпаки, кинув його вперед і вгору. Окутий край щита вдарив по сокирі знизу – і весь богатирський замах псу під хвіст!

У цей день я зрозумів, що володіння щитом, про який Пані так презирливо казала, – теж мистецтво. На острові я дізнався тільки його ази. В Отері воно вже вмирає: там б'ються або з кинджалом улівій, або взявши меч обіруч – щити здебільшого для кінного бою. Але Лонні в його глушині вчили по-старому.

Наступний удар отерець відбив сокирою, я й не думав, що таке можливо: лезо сокири толсуорця врізалося у верхній край зброї мого друга, і на ньому залишилася значна щербина. Все-таки отерська сталь краща за нашу. Третій удар Лонні-Рос прийняв на умбон[13] щита, вчетверте – повторив той самий прийом, що вже застосував за першим разом. А в цей час його власні удари падали на верхню частину щита супротивника. Не на обкуття, ні – на поле щита! Лопалася шкіра, летіли тріски, і після чергового удару верхівка щита просто звалилася: шматки дощок повисли на вцілілих клаптях шкіри. Я відразу не зрозумів: чому ж обкуття не втримало? І лише в наступну мить збагнув, що смуги обкуття по краях не з'єднані між собою, його частинки просто прибиті кожна до частини торця.

Не хотів би я бути на місці невідомого мені дружинника: смерть дивилася в очі. Втім, хоробрості йому не бракувало: він повалив на щит отерця такий страшний удар, що пробив його наскрізь. І тільки тоді зрозумів, що Лонні навмисне підставив поле, неприкриту металом шкіру. Навіть наймогутнішому силачеві потрібна якась мить, щоб висмикнути сокиру з товстого дерева. Розуміючи, що його зараз може врятувати – якщо може – тільки швидкість, дружинник рвонув на себе сокиру щосили і мало не впав на спину, а щит повис на зброї!

Я спочатку охнув з усіма глядачами – такого ж не може бути! А після трохи не вмер. Річ у тому, що у нас щит на шкіряній стрічці носять! У поході він за спиною, перед боєм – узявся за рукоять, повернув, а стрічка все одно через плече! Ось чому щит притискається до корпуса, інакше стрічка заважає! Отерці теж так роблять, але не завжди, є і без стрічки в них щити, ті, що підвішуються до сідла. Такий і взяв Лонні, а коли ворог попався в пастку – випустив рукоять. Толсуортець устояв на ногах, але, щоб зберегти рівновагу, відскочив. І Лонні кинувся ворогові в ноги! Чесно кажучи, проти цього методу можна запропонувати дюжину контрприйомів: найпростіше – удар сокирою згори, і плювати, що на сокирі повиснув щит. Або викинути вперед ногу – можна носком, можна коліном. Або розвернутись, пропускаючи повз себе. Можна підстрибнути й ударити зверху ногою. Тільки все це потрібно встигнути, а ворог наш, зненацька захоплений, не встиг. У результаті впав на спину, голова – за межами поля бою. Програв!

Оголошення результатів я слухав упіввуха. Так, Лонні вже натягнув панцир – добре. І подвійно добре, що він старомодний – я панцир маю на увазі (хоча й господаря теж). Нові отерські лати треба півтирса натягувати, бажано з чиєюсь допомогою. А в Лонні просто пластини на підобладунковий одяг нашиті.

Адже якщо всі вважають, що якась дія ворога неможлива, то саме до неможливого і треба готуватися, чи не так? Що є найбільш нечуване? Напад прямо в храмі, після того, як боги висловили свою волю. Значить, чекаємо битви. Ось чому зараз Ленкорт з жінками на даху вежі, в рукопашній він слабенький, вигідніше використовувати як стрільця.

І удару справді було завдано – тільки не так, як я думав.

– Я забираю моїх рабів – і ми йдемо.

Я не відразу зрозумів.

– Усі чули королівські слова? Слова Владики досить! Цим бродягам дали право на Суд Богів як виняток, лише один раз! На новий суд у них права немає! А я стверджую, що ці жінки…

Шарль схрестив руки на грудях, кисті в рукавах потонули. Ще кілька слів – і синок Владичин не побачить, що накоїв. Синок Владики… Кров стукала в скронях, я шукав вихід. І, не встигнувши додумати думку до кінця, почув власний голос:

– А де тут Владика?

Уперше перекосилось обличчя аристократа – до цього він непогано володів собою, але я вгадав – я влучив у дошкульне місце: Владики давно домагалися перетворення своєї влади на спадкову й майже домоглися. Але все ж нового владику затверджує король… Як пояснював Ленкорт, Нумарнайл майже відкрито вимагав, щоб його величали владикою.

– Пошепки говорять, – додала тоді Нірта, – що якби він був певний у королівському рішенні, то і батька б, і братів…

– Адже й ти сам. – Я вклонився. В Отері за такий уклін викликають на поєдинок. – Ти сам визнав, що я вищий за тебе!

У натовпі пролунали вигуки подиву, а синок, здається, онімів.

– Адже коли я сказав, що виставляю заміну, бо моє звання вище Владичиного, ти не став заперечувати, визнавши першість моєї честі.

Побурів, зараз із ним удар буде. А взагалі гарний мужик, тільки якийсь… Не доберу слів, але не скажеш, ніяк не скажеш, що він ночами промишляє, такому б за отерським звичаєм накази віддавати, самому рук не каляючи. Випещене лице, пещена борода. Я, до речі, бороду відпустив теж: це на острові голяться холості – тут, по-моєму, всі з бородами. І я ж майже одружений!

Пані. Це ще з ким? Візі заміжня.

– …Окрім іншого, Закон говорить ясно, що в справах про порушення клятви заміна неприпустима.

Очі жерця блиснули: він зрозумів – він сам.

– Тому, якщо хтось збирається клястися, йому доведеться особисто стати перед Богом!

Я розумів, що загибель княжича – я добре пам'ятаю, що подумав саме так: «княжич», хоча князів у нашого народу немає більше, і саме слово збереглося тільки в баладах, – що його смерть тільки погіршить становище, але… Скільки ж можна! Спадкоємець обвів поглядом свою дружину. Здається, він хотів, щоб хто-небудь замість нього присягнувся…

– Якщо вилізе простий воїн, нехай… – Я згадав слова Арфіалі, – нехай богам на мене не скаржиться.

Пізніше я зрозумів, що сказав я одне, а почули інше: я мав на увазі, що нічого брехню вождя брати на свою совість, а слухачі вирішили – вб'ю нешляхетного. На Старій Батьківщині і таке буває, що простого воїна, який шляхетного вбив – у бою, я маю на увазі, – стратити можуть, якщо він у полон потрапить.

Нумарлайл подивився спідлоба, розвернувся й пішов геть. Судячи з виразів обличчя, не для мене самого несподіванка. Головний жрець показав на мене великим пальцем. Тут, на материку, так запрошують: «Іди за мною». Лонні-Рос рушив слідом. У цей час із натовпу висунулася постать Отосурта – людини, у якої ми залишили коней. Так, уже дещо.

– Ну і як думаєш далі викручуватися?

Не сподобалось мені запитання! Точніше, не самі слова – інтерес жерця не сподобався.

– Я, звичайно, гнати вас не стану, але ж якщо і після суду будете сидіти в притулку – ославлять боягузами.

Не допомогла моя борода – за хлопчиська вважає, якщо зловити на такому думає. Я давно, між іншим, завважив, – не дорослішає моє обличчя. Не дорослий боєць – хлопчисько зі шрамами. А люди з зовнішності часто судять. Навіть не дурні люди.

Пані. Боюся, що моя робота. Пам'ятаю, коли рани латала, шкодувала, що, мовляв, недовго залишиться таким безневинним обличчя, скоро заматеріє. Могла, сама не зрозумівши, дати команду.

Наплювати мені, ким уважатимуть. Ну, не зовсім наплювати, звичайно…

– Якщо він нас сюди покликав, значить, щось запропонувати хоче.

Лонні-Рос ні слова не зрозумів, але таки, мабуть, недарма він брат свого брата. Навіть трохи прикро – це я й сам міг зрозуміти. Щодо пропозицій.

– У мене невеликий вітрильник на річці, нижче королевих кораблів. Але людей замало, частину забрали до війська.

Розумне обличчя. Співчутливе. Хтось інший міг би, мабуть, йому повірити… Коли ми, обговоривши умови, вийшли, Лонні-Рос пробурчав:

– Здається, ти ПОБАЧИВ те, що я зрозумів.

Авжеж.

– До речі, що значили жести господаря садиби?

Хіба ми прибули в садибу? Просто будинок на околиці.

– Наші пропозиції корсінським купцям передано, зустріч сьогодні вночі. Без особистої зустрічі не погоджуються, на жаль.

– Звичайно. Але йти на неї повинен Шарль. Вибачте, Хайн-Лорі, але ви, – Лонні зі мною то на «ти», то на «ви», – …ви в місті… не сильні.

Сам знаю

***.

Сміялося море. Сміялося сонце. Я зробив останній крок і приставив меч до черева керманича:

– Праворуч!

Наші приготувалися до бою. Лонні-Рос який, начебто просто гуляв, злетів на бушприт і… сів на ньому. Решта скупчилася на кормі навколо мене – жінки з самострілами, Ленкорт і Шарль з метальними ножами в руках.

– Праворуч, усі будете живі та цілі!

І тоді один із трьох дружинників – мені й «нового чуття» не знадобилось, відразу видно, хто ніякий не матрос, – метнув топірець. Він помер раніше, ніж зброя долетіла до мети: ніж Шарля – в шию, самого Ленкорта – у груди, стріла Нірти – в живіт. Але я написав «самого Ленкорта», тому що Ленкорт… Він однаково держав себе, як слуга, – не як друг, скільки б я не сердився… Ленкорт…

У море впав труп зі стрілою у грудях – Лонні-Рос вибив з воронячого гнізда спостерігача.

Я залишив стерничого – відчував, був певен, що він не посміє напасти, – і пішов на матросів з мечем в одній руці й булавою в другій. Вони розбігалися, напевно, щось кричали, але я звуків не пам'ятаю – пам'ятаю тільки відкриті роти…

* * *

Корсінці – четверо – піднімалися на борт. Через чвари прихід кораблів із товарами на острів затримувався, їх до того ж

і менше буде, але в корсінців були певні відомості, що іноземні судна король відпустить, – їх поки що затримують, щоб не пристали до заколотників – за гроші, як найманці, або, можливо, за таємним наказом своєї влади. Ну, а після того, як флот вийде в море, потримають трохи, щоб із тилу не було нападу, – і відпустять, куди треба їм.

Купці, що ми з ними домовилися, посилали вперед довірених людей – угоди вкладати під чесне слово. Ну, а за командою стежити увісьмох… Семеро вже нас, семеро! Я показав двом дружинникам, що залишилися в живих, на човен – забирайтесь, мовляв, до свого господаря. Що таке? Мені здалося, що вони – матросів маю на увазі – переглядаються?

– Хазяїне, такі тварі відсутність звірства приймають за слабкість.

– Він має рацію, Хайн-Лорі.

Я відчував себе дивно: все бачив, усе чув, ніякого ворога не пропустив би: не підійшов би він непоміченим. Але все це було якось віддалено. І бачив усе немов через риб'ячий міхур. Чув – ніби шапка на вуха натягнута. І взагалі…

Арфіаль. Мабуть, щось з нервами.

…Я знову скинув очі на дружинників. Може, їх судити за напад на купців? Але хто я, щоб судити? Гаразд, нехай забираються: кращого рішення все одно не придумати. І в ту мить, коли я так вирішив, мені його підказали – найкраще рішення.

– Може, нам поплисти до мису Ворт? – Корсінець (його звали Сютрю) говорив на каро, причому не нашою, а говіркою Овечих островів (є такий архіпелаг – весь менший, ніж наше узбережжя). – У моєму клані… колишньому моєму… був один неповноправний родом звідти.

– І навіщо?

– Там подвір'я святилища, ці потраплять прямо до своїх, а я…

– Поживитися хочеш?

– Ні, тут інше… Соромно сказати: поглузував наді мною тамтешній управитель. А господар заборонив відповідати. Ми вам допомагаємо, ви нам… Підійдемо, порахуємося, га, Най сильніший?

Але ж на подвір'ї не один управитель. Я це знаю. Я ЦЕ ЗНАЮ!

– Добре.

* * *

Верховного жерця я стусаном у двір виштовхнув. Сукно мене з себе вивело – він якраз матерією милувався, надісланою як сплата за нас. Наші жерці не мають ще того ореолу, як отерські, – вони слуги богів, саме СЛУГИ, не більше – і тому робітниці не дуже жахалися, поки я слугу божого палицею гладив, попутно пояснюючи, за що. Охорони там було, як в Отері кажуть, півтори каліки. Навіщо охороняти, якщо за дві тисячі кроків місто, набите військами? Я в двох списи перерубав, в одного вибив меч – розбіглися.

Звичайно, головний – він, скоро Сютрю побачив, рвонув так, що верхи не наздогнати, – підніме тривогу. Поки корабель спорядять – якщо ще захочуть зв'язуватися – вітер попутний… Все одно треба йти. Я не знаю, як описати словами, але ніби мої думки приходили здалеку… І плівка… плівка перед очима… Ленкорт лежить мертвий на палубі, убити б гада, але я відчуваю, що не можна. Нічого, глядачів вистачає, більшість – жінки… Завтра все місто знати буде, чому ти не можеш сісти.

* * *

На галерах часто взагалі немає приміщень, щоб спати. На цьому вітрильнику була маленька комірчина – у ній жив капітан зі своєю жінкою. Не пам'ятаю, як опинився там. Не пам'ятаю, кому сказав принести вина… Пам'ятаю жіночий шепіт.

– Я боюся!

І чоловічий голос:

– Ну!

Двері відчинилися, й увійшла жінка. Та сама – Сотіна звали її. Принесла пива – правильно, вино у нас рідкість – і риби сушеної, сіла поруч. Комірка малесенька, ми туди ще багато речей помістили, так що просто притискались одне до одного.

Арфіаль. А можна без виправдань?

…Пиво я, пам'ятається, востаннє пробував за три місяці до того… як усе почалося. Скільки ж років минуло? Два, три, чотири? Ну, не тому, звичайно, я пив та пив, що вже й смак забув, але й тому теж. Не одразу й збагнув, що відчуваю, ніби щось не так, неправильно…

– Старий тебе не вб'є?

Тихо-тихо промовила одне слово:

– Ні-і, – завмерла знову.

А вона ж боїться мене, страх як боїться… Це без усякого чуття ясно. А якщо боїться, то чого не піде? Хіба я тримаю? Стій… Ми ж сюди склали запасну зброю – ту, що захопили в харчевні, я досі тягав за собою, міцно в голову мені запало, що зайвої зброї не буває.

– Він що, наказав тобі мене напоїти й зарізати?

Тверезий я б такого не сказав. Ясно ж, що вона нездатна…

– Ні, він наказав лягти з тобою.

І зовсім тихо, навіть я, сидячи пліч-о-пліч, ледве розчув:

– Він штани намочив. Розумів, що нелегко буде зробити, але такого не чекав. А коли ти дружинників розпізнав, хоча навмисне прислали тих, кого не знаєш в обличчя… І коли ви вдвох на подвір'я вирушили…

Удвох? Ну так, я і Сютрю, інших попросив за кораблем доглянути… За кораблем і командою. Чиїсь заперечення – здається, Шарля – повз вуха пропустив. Сютрю був трохи переляканий, але намагався не показувати цього: сам же ідею подав, тому не можна, ім'я злиняє…

– Дехто з команди сподівався, що вас там уб'ють. Але мій відразу сказав: «Він повернеться, раз пішов так упевнено». Тепер боїться, що продаси і вантаж, і корабель, і його самого.

Варто було б.

– Наказав, щоб я…

Вмовила мене.

– Принеси ще пива.

Що вона робить зі своїм одягом? А хоче, щоб все так виглядало, ніби вже… Знову промайнула думка, що Арфіаль не брала з мене клятви вірності, що вона розуміла…

Арфіаль. Якщо я ще раз прочитаю, що в тебе майнула ця премудра думка – ти мене ніколи не побачиш більше!

…Сам сказав принести і сам задрімав. Правда, коли Сотіна повернулася – почув це вчасно і хто це, теж зрозумів крізь сон… Вона довго стояла, тихо-тихо, навіть і не дихала майже, потім поставила глечик у кут, потім я почув скрегіт засува, якийсь шерех, потім відчув її поруч…

– Не треба, – ніколи я, відтоді, як виріс, не чув такого жалібного голосу.

Так могла дівчинка років п'яти говорити… І я відчув – нехай я буду останнім дурнем у всіх світах, але через це «не треба» я переступити не можу.

Арфіаль. А знаєш, я теж думаю, що краще бути останнім дурнем, ніж першим негідником.

…Вранці мені стало легше. Набагато легше.

Арфіаль. А такі безмовні істоти, вони начебто коти – вбирають негативну енергію.

…Капітан підійшов з посмішкою, у мене кулаки стиснулися: хотілося викинути за два борти одразу – за один голову, за другий – тулуб.

– Не намагайся змінити світ, господарю. Ти ж не зможеш взяти її з нами – так і поводь себе… – Шарль не договорив.

Погода гарна, вітер попутний, не дуже сильний. Жодних прикмет небезпеки. Попереду з'явились невеликі хмари. Не ті, що шторм віщують, – звичайні.

– Шарлю, я сам себе починаю боятися.

– Давно пора, між іншим.

Чого завгодно я чекав – тільки не такої відповіді.

* * *

– Ні, господарю, я не те маю на увазі, що ти зірвався вчора, – це якраз зрозуміло. Я… мій… лицар Шарль, одним словом, був знайомий… ну, так скажімо, теж із лицарем. І той, увійшовши в раж, розігнав сотню. Вони на одного поета облавою йшли. Сірано де Бержерак двох убив, трьох поранив, інші в різні боки. Уяви картину: дев'яносто п'ять від одного тікають.

Арфіаль. Маленьке «але»: його впізнали, ніс дуже примітний. І з цього моменту могли тільки намагатися роззброїти, адже пролити кров БАРОНА де Бержерака – це колесування на Гревській площі, тут і наймач заступатися не стане, він же їх на поета-простолюдина наймав. Але, звичайно ж, Сірано молодець. Одне те, що за чорну кістку в бійку кинувся, дорогого коштує…

– Річ, повторюю, не в цьому зриві. Я бачив – ти, здавалося, цілком із себе вийшов, але при цьому помічав усе до дрібниць.

Хіба? Мені здавалося інакше.

– Можливо, ти не пам'ятаєш тих дрібниць, які помічав, але вони були. Коли ви з берега поверталися, на перший погляд ти скидався на сновиду, але тільки на перший погляд. Адже я сходив на берег – так ти слід зауважив, хоч і був він осторонь від вашої дороги, і поки не переконався, що це моя нога, – не рушив далі.

Я повернення на корабель і зовсім не пам'ятаю, але те, що він говорить, – добре і правильно.

– З одного боку, начебто так і треба. З іншого, господарю, це вже… не впевнений я, що зможу пояснити, але таке виходить за рамки, людині відпущені. Знову ж таки, Візі розповідала служниці, а служниця мені, що ти продовжуєш усе помічати, навіть тоді, коли увага зайнята зовсім іншим. Можеш собі уявити, як вона цим вражена, якщо проговорилася прислузі.

Над нами пролетів птах невідомого мені виду.

– Зрозумій, господарю, людина хоч іноді забутись повинна, розслабитися.

– Не жив ти в тайзі, Шарлю.

– Не жив. Але якщо ти…

Я подивився в очі одному з двох друзів, які залишилися у мене.

– Ти сумніваєшся, чи я людина?

Мовчання. Мовчання точніше за всякі слова.

– Добре. Чи можемо ми змінити щось?

– Можливо. Не знаю. Може, я помиляюся, але мені здається – зараз головна небезпека в тому, що ти можеш… що ти можеш не витримати вічної напруги й зірватися. Не так, як учора, – по-справжньому. Постарайся на час плавання довіритися мені й Лонні. Повір: якщо команда замислить змову, ми їх і без тебе заспокоїмо. А ти відпочивай. Змусь себе багато спати. Пий, чорт забирай! Так, коли ми зійдемо на берег, тут ти будеш потрібен в найкращому стані, але поки що нам довірся – як ми тобі в лісах. Може, я і дурниці кажу…

Арфіаль. Та ні.

…Не знаю і я: чи зумів «розслабитися». Напитися вдалося ще раз, потім стало нудно.

* * *

Ми підійшли до берега в безлюдному місці. Галери зазвичай пливуть по дузі, вздовж дрібних острівців, де можна воду набрати, на щастя, і течія так іде, – ну, а наш вітрильник пішов навпростець. Я, однак, велів відвезти нас на Пристань – хоч у Лонні брови полізли вгору, але я не став пояснювати. (Не подобалося мені, як капітан прислухається, коли ми говоримо отерською. Іноді здавалося, – він щось розуміє. Або здогадується.)

Арфіаль. Чому ні? Досвідчена людина з жестів, з виразу обличчя зрозуміє багато чого.

…Пристань – це наше місто, одне місто на острові, хоча містом його не кличе ніхто, просто кажуть: «Пристань». Вона стоїть на березі затоки, там, куди течією виносить галери. Люди, що живуть там постійно, зв'язок зі своїми кланами якщо не втратили зовсім, то принаймні ослаб він. А тепер на Пристань зійшлося півострова. Кораблів чекають. Поки наші союзники – четвірка прикажчиків – відволікали увагу, ми кинулися до корінних жителів Пристані. Адже тут і з мого клану… колишнього є люди, та й вільні мисливці, як же без них? Сутички я не боявся: Пристань – місце миру, але не хотів балаканини. Тому й віддав два мечі за два човни та ще один за глечик із жиром видри і два мішки сушеної риби. Сам знаю, що дорого, казково дорого, але, плати я сріблом, невідомо, скільки б торгувалися. А так – рибалки ахнули: іншого випадку добути меч у них може й за все життя не статися. І ще в мене задумка була – знак залишити, розмови мені, поки ми тут, не потрібні, щоб не впізнали, а ось розмови про невідомого – коли цього невідомого слід прохолоне, – зовсім вже інша справа.

У той же день ми на двох човнах рушили на північ. Напевно, я справді дурний, але коли Шарлева дружина привела з собою в човен Сотіну, у мене вилізли очі на лоб.

– Є речі, яких не можеш ти, але зате можу я!

Ну Змійка!

* * *

Ми увійшли в Білу. У нас на острові, як я вже казав, немає випадкових назв: вода цієї ріки і правда здається білою. Річка нічия – п пониззя вважаються проклятими. Ті, хто вибрав ці місця під час великого переселення, вимерли – і досі незрозуміло, чому померли люди. Відтоді, ясна річ, кожен випадок у цих місцях – навіть якщо хтось просто підвернув ногу – на прокляття списували. Зате у верхів'я річки мисливські партії різних кланів ходили, хоча й нечасто. Тому коли «проговорився» я про бажання заснувати поселення, то це, звичайно, вразило моїх співрозмовників, але тому лише, що для поселення шести осіб замало.

Звернули ми в другий ліворуч приплив, відшукали підходящу для житла печеру – чого-чого, а цього добра вистачає, – і почав я думу думати: кого з жінками залишити? Шарль усім добрий, але в тайзі його самого захищати треба. Звик до чистих лісів, де страшніше за вовків звірів не буває. Лонні з цього погляду кращий, набагато кращий, але я йому все ж довіряв менше.

А мене ж, до слова сказати, така справа чекає – з пекла, напевно, легше вирватися. І з ким мені йти – з надійним чи з придатним? Та-а-ак, це ми потім з'ясуємо, якщо це «потім» буде, а поки що… Повільно, ніби випадково, я повернувся обличчям до чагарників.

– Не думай стріляти! Вуха наскубу! І взагалі, чого ви, хлопчаки, боїтеся?

* * *

– Зазвичай, – Мелла сьорбнула прямо з бурдючка, – коли мій чоловік різьбить, – ледь помітна насмішка в голосі, – щось велике, то ні на що й ні на кого не звертає уваги, навіть на мене.

– Він неправий, мадам! – 3 Шарля аж іскри летять – ліс, чого доброго, спалить.

Нещодавно одружений, називається.

– Зрозуміло. Але зазвичай чоловіки цілком зроблені з вад, а в мого є й переваги. Добре, – взяла мене під руку, – ми пройдемося, а інші нехай почекають.

Відійшли ми, звичайно, недалеко. Вислухавши мою розповідь, чарівниця насупилася, переламала гілку, якою відмахувалася від комарів.

– Хочеш – вирішу справу? Для мене це просто.

Просто – як гілку переламати.

– Я сам.

Очі жінки спалахнула вогнем.

– Не вважай мене гордим, добре? Просто навколо мене і так багато дивного, ще самого чаклуном уважатимуть. А я хочу – просто. Я хочу, Мелло, – мені було важко назвати її на ім'я, відчувалося, та й дуже, що, при всій простоті звернення, переді мною – вища істота, навіть не тому вища, що здатна пересувати гори помахом руки, а своїм внутрішнім змістом. – Я хочу, Мелло, щоб усі знали: нападати на Хайнлорітайна… – Я завагався.

– Копати собі могилу, – тихо і сумно підказала чарівниця.

– Ні! – Я напружився і знайшов потрібне слово: – Виставляти себе на посміховисько.

Жінка хмикнула:

– Сил-то вистачить?

– Сподіваюся.

– Я теж. І щоб не сподіватися даремно – зараз піду з твоїми жінками, а повернуся з чоловіком.

Я подивився їй в очі:

– Але ж зазвичай ти його бережеш?

– Бережу, аякже! Тільки тырс тому ви мені не дали договорити. Звичайно як піде в роботу, так його звідти не витягти. Тепер же по сто разів на день тебе згадує, хвилюється. Чому я і тут, слова йому не сказавши. Так би мовити, перевіряю.

– Але ж ти можеш…

– Не можу. Ми з ним не брешемо одне одному. Думаю, ти і сам розумієш, що за людину, здатну кинути друга в біді, я б не вийшла. А твій план мені подобається.

Скільки років намагаюся привчити себе нічому не дивуватися, але ніяк не виходить!

– Я ж про план нічого не сказав і думок своїх…

– Думки друзів я не читаю ніколи. Але й те зрозумій: я не першу сотню років живу на світі, обстановку ти розповів, загальна ідея мені теж відома – чи важко до деталей дійти своїм розумом? – Помовчала.

– Вибач, якщо вийшло безцеремонно. Але – Тепле озеро, правильно?

* * *

Ми повернулися до Білої і перший табір розбили на лівому березі, за сотню ліктів вище, ніж гирло притоки. Поки хлопці патрали вбиту по дорозі птицю, я ходив на руках. Походжу, сяду на ніс човна, взую на руки взуття іншої жінки і знову пішов на руках – на ноги мені тільки Сотінини черевики налазили.

– Я знав слідопитів, яких такий трюк не обдурить.

Я знову сів на човен:

– Сьогодні, завтра, навіть через два дні будь-який мисливець зрозуміє, в чому справа. Але, Лонні, днів через п'ять-шість мало цих слідів залишиться – чи кожен десятий відбиток вціліє? – Я говорив уривками: треба було віддихатися.

Як тільки птицю засмажили, накидали ми в багаття якомога більше шишок, щоб було більше золи – пожежі не буде: багаття горіло в ямі, як годиться, – і попливли. Ця подорож мені досі іноді ночами сниться: ми йшли вдень і вночі, двоє на веслах, третій на стерні, четвертий дрімає. Сон був, звичайно, поганий: вимоталися, та це, мабуть, ще слабко сказано. Крім усього, ми коли-не-коли робили помилкові стоянки. Харчувалися здебільшого купленою на Пристані сушеною рибою. Так що коли підійшли до Баранячої Голови, добряче схудли, та й синці під очима з'явились. Бараняча Голова – це гора біля самого Теплого озера. На вершині ми влаштували пост. Чекання розтяглося на вісім днів, так що часу відіспатися вистачило. Хлопці вже сумніватися почали, навіть Приятель, але я твердо знав, що все роблю правильно.

Якраз дев'ятого дня, ближче до полудня, Лонні-Рос піднявся на гору мене змінити.

– Цікаво, який термін ти визнаєш достатнім для перевірки?

– Ще півтырса. Спускайся вниз і скажи, що йде бойовий байдак. Я ще подивлюся, а потім приєднаюся до вас.

Справді, так і є: на носі човна голова птиці. Я знав, чув з самого початку, що загроза дістати нас на острові – імовірна.

– У нас часу дві доби.

– Чи не забагато рахуєш? – Приятель говорив отерською з сильним акцентом і часто неправильно будував фразу.

– У них попереду поріг – невже забули? І вночі вони не пливуть, і другої зміни веслярів немає…

Я твердо знав: немає її, другої зміни.

– І русло їм не знайоме – вночі можна на камінь налетіти запросто.

Тепле озеро, з якого випливає Біла річка, по правді правильніше вважати за кілька озер, з'єднаних (або розділених – це як сказати) болотами. По-справжньому тепле серед них тільки одне – найперше, якщо рахувати від річки. Воно ж і глибоке. Саме тут ми затопили човен, перевернувши його дном догори і поклавши на це саме дно декілька каменів, пов'язаних ременями. (Потрібні речі заздалегідь прив'язали до банок.) Після того знову попрацювали над фальшивими слідами.

* * *

Я помилився, недооцінивши звивистості Білої: не через дві – через три доби увійшов байдак в озеро. На Теплому не так уже й багато місць, де можна влаштувати причал, одне з них – найближче до витоку Білої – використовують частіше за інші, від нього до гір стежка протоптана, по ній зовсім недавно чийсь загін пройшов. Ясна річ, що материкові не могли не перевірити цього місця.

Боги та демони, скільки галасу через купу золи і рваний чобіт! Цікаво, а далі що робитимете?

А далі – не полінувалися човен витягти на берег, хоча є стовпи та містки, за які учалити можна, на розтяжку поставити. Отже, перший мій план, той, Меллою розгаданий, відпадає. А я вже й уві сні бачив, як линви перерізав: течія тут сильна, вітри в цю пору південно-західні, миттю винесе в річку, а там поріг – трісочок не залишилося б.

– Не журися, господарю! Ніч – порадниця мати: порадить, що починати.

…Вранці, як ми й гадали, вороги наші розділилися на дві частини: чотири руки вояків і ще дві людини вирушили сліди наші шукати, семеро залишилися.

– Стерновий від корабля не піде. Так воно в нас водиться, але…

Приятелеві забракло слів, але всі його зрозуміли: так воно й повсюди.

– А ось той, у білячій шапці, попереду – це остров'янин, господарю, далебі остров'янин.

Звичайно, це й без шапки ясно. Хоча Шарль мав рацію: таких шапок я на материку не бачив. Знайшли, мабуть, провідника на Пристані. Загін пішов по стежці, а в мені росло знайоме тривожне почуття.

– Я теж думаю, що вони пішли недалеко, – Лонні-Рос задумливо пожував травинку. До речі, він ніби десяток років скинув, я недаремно часом всіх називав «хлопці», хоча він мені в батьки годиться.

Арфіаль. Та Жунжі (Приятель) теж. А вже як рахувати вік Шарля…

– …Давайте себе на їх місце поставимо. Йдуть вони за нашими слідами, знають, зауважте, що у нас руків'я сокир обкурені,[14] і виходить, начебто не чекаємо погоні! І взагалі нікого не боїмося! Хоча ваш клан – даруйте мені, Хайн-Лорі, – цілком міг послати вбивць за слідом оціненої голови…

Припустімо, у нас нагород за голови оголошених поза законом не виплачують… Або ПОКИ не виплачують?… Але могло таке статися, могло.

– Краще подумаймо, де вони можуть засісти? В ближніх заростях?

Не такі вже вони, до речі, ближні.

– Там немає їх. Птахи сідають, бачиш?

– І вони повинні враховувати, що ми теж можемо вислати розвідку. У яру за другим поворотом стежки пом'яніть моє слово.

– Або в… як ці дерева називаються, хазяїне? У яких листя схоже на людину з розкинутими руками? Ось у цьому гаю, я думаю.

– Неважливо.

– Тобто як неважливо?

– Беремо, для певності, найближче місце. За який час вони будуть тут?

Хлопці ззирнулися.

– П'ята частина тырса.

– До п'ятисот порахувати. Твоя правда, господарю, – з цього виходити треба.

Ми продовжували спостереження. Сонце палило немилосердно. Сміливі люди: знають, що самі замість приманки, але обладунки зняли, щити осторонь лежать. Хоча розуміти повинні, що перестріляти їх легко. Зроби інакше – дитина зрозуміє їх задум… Тільки один, той, що на варті, ходить, – інакше не скажеш, він не стоїть – рухається у повному обладунку.

– Вони усі сміливі люди, якщо на такому човні пішли через море. Ми не будемо їх убивати.

Двоє з трьох на мене подивилися. Як саме подивилися – словами не передаси. Але Приятель усміхнувся, закивав головою – це додало мені сили, і першим здався Змійка:

– Ну, може, вони нас більше боятися будуть, якщо живими візьмемо.

Я обвів очима округу:

– Нікого брати не будемо, навіщо тягар? Нам потрібно так пошкодити човен, щоб ніщо вже не допомогло, так?

Ох, як Пані каже, погані приклади – заразні.

– Отже, робимо так…

* * *

Я лежав біля байдака наших ворогів і думав про Неї, про мою Арфіаль. Якби не Вона, не обладунок її зачарований, хіба я зміг би підкрастися до ворогів серед білого дня? А мені ж їй ще все розповідати… Все. А як?

Арфіаль. Щонайменше на колінах…

…Тепер же мені слід перевірити, чи має рацію Приятель.

– Коли фокусник змахує паличкою…

– У нас вони плескають у долоні…

– То всі дивляться тільки на паличку. А то на долоні. Така вже натура. Я, коли дізнався, що в цей момент помічники слона по сцені проводять, спеціально прийшов ще раз – і не зміг очей відірвати від палички.

Добре б і мені цього звіра, слона, побачити. А то слово знаю, а який з вигляду – ні. І лежати мені так, зачаївшись, не знаю скільки. Гейзер на сусідньому схилі реве через приблизно рівні проміжки, але це приблизно й навіть дуже.

Перекладач. Типово для нашого героя – про природні явища, навіть такі небуденні, як гейзер, він згадує лише тоді, коли вони впливають на хід подій.

Сподіватися треба, що материкові ще не звикли. Гур-р! Фонтан води з парою вирвався між кам'яних брил. Я, не дивлячись на всі боки, «рибкою» пірнув у човен і там, намагаючись не шуміти, ковзнув під настил носового майданчика. Ковзнув і завмер: на щастя, припасів там залишилося мало – одні витратили, інші на землю виклали, щоб під рукою були. Та частина човна, що на сонці, нагрілася непогано, подекуди смола виступила, дерево висохло, аж дзвенить. Останні теплі дні, якщо я щось розумію в прикметах. Я витяг з мішка кужіль, просочений жиром видри, і почав бгати його між днищем і припасами, припинаючи арбалетними стрілами замість цвяхів.

В отерських книгах написано (і Лонні-Рос те підтвердив), що речі, жиром видри просочені, можна погасити тільки білим піском, – у нас такого й близько немає, у нас навіть жовтий пісок, такий, як у маєтку Візі в місці, відведеному для купання, не трапляється. Наш пісок синій,[15] але на Теплому озері і його немає. У нас, правда, жир видри – ліки, але ми багато чого не знаємо про властивості речовин.

Однак якщо материкові здогадаються вирубати зайняту вогнем частину, то потім діру, можливо, зуміють закласти. Звичайно, латка з невисохлого лісу мало чого варта, але до Пристані дійдуть, а там полагодять ґрунтовно. Отже, треба, щоб якнайдовше не помітили вогню: тут кожна мить має значення.

Завершивши кріпити кужіль, я взяв вийняте із зорової трубки скло і направив на хвостик кужелі. Коли вона спалахнула, крикнув, як птах рафона – сам цей птах на долоні поміститься, а кричить голосно. І не встиг я порахувати до п'яти, як почувся звук, що жваво нагадав мені маєток Візі, де працівників звали обідати, б'ючи по казанку.

Вартовий лантухом осів на землю. Старший групи рвонув з-за пояса ріг і засурмив, гостро відчуваючи своє тіло, – куди встромиться стріла – у груди? У горло? У живіт? Стріли не було. Камінь із пращі розбив ріг ущент і зламав палець, але вже після того, як пролунали перші рулади – зрозуміють свої, все зрозуміють! Ще одного поранило в руку.

Четверо, що залишалися здатні до дії, рвонулися були до байдака – туди, де складені були щити, списи, луки, – і різко зупинилися: поруч із купою зброї стояв той, кого після невдалої пастки на вітрильнику інакше, ніж «маленький демон», ніхто з толсуортської дружини не називав. У руках у цього демона були два метальні списи – їхні власні. У зубах – меч. Для людей, що майже не вміють фехтувати, стати до бою без щита й обладунків значило напевно загинути. До того ж знову свиснула стріла – і ще один схопився за руку вище ліктя.

– Геть! – «Маленький демон» показав списом на зарості. – Туди забирайтеся!

«У зарості? Назустріч своїм? Ну, так ми свою справу, виходить, зробили! Навіть якщо вони встигнуть корабель пошкодити, то не втечуть. І проти всього загону не встояти чотирьом. Корабель виведуть з ладу? Навіть якщо ми на чужому судні повернемося, але привеземо в мішку голови, господар буде задоволений». – І толсуортці побігли – назустріч своїм основним силам.

Коли вони – вже всі разом – повернулися на берег, вся носова частина корабля перетворилася на суцільне багаття.

* * *

– Твоя була правда – їх на цілий десяток менше.

– Пішли вниз по річці й у вузькому місці засіли – щоб нас перестріляти, якщо сунемося в річку.

– Й інші туди ж пішли.

– Ага, стануть табором у вузині. Туп-туп на березі вузини.

– «Туп-туп»! Треба говорити «тобто».

– Думаю, вони й річку плотом перекриють.

– Ну й чому ти так думаєш?

– Сам би так учинив на їхньому місці.

– Ну, якщо ти сам, господарю… А якщо вони дурніші за тебе?

– Або розумніші.

– Розумніші – не страшно. Коли мій… лицар Шарль… був командувачем, він завжди боявся зустріти в бою ідіота: що-небудь таке утне, що й не розбереш. І, до речі, були б вони розумніші за нас – давно б зрозуміли, що за нашою компанією ганятися марно.

– Ну, від скромності ти не помреш.

– Чому ж? Цілком здатний! От як тільки хтось помре від скромності першим, так я відразу за ним.

– Ну, добре, Хайн-Лорі, поясни мені дві речі: що їм це дасть і чому ми не можемо піти пішки? В обхід?

Лонні наші жарти, безумовно, не подобалися.

– А ти коли-небудь у тайзі був?

– Уяви, був. Щоправда, в іншій.

– Отож-бо. Уяви: болото, чагарники, скелі. За ними знову зарості, знову скелі, знову болото. Зроду я не чув, щоб людина на своїх двох пішла з Теплого озера. Тобто можна, напевно. Але майже напевно втратимо кого-небудь. До того ж, якщо вони зрозуміють, що нас немає – спустяться на плоті річкою. І буде це набагато швидше. Тепер вони стануть від свого табору вивідачів насилати: щоб нас знайти. Наше завдання – вивідачі повинні знаходити сліди наші, але ні в якому разі не нас самих.

– І довго будемо гратися?

Я подивився на вершини гір, згадав прикмети, подумки прикинув швидкість течії:

– Довго. Місяць, не менше.

Спогади про той місяць не належать до райдужних. Хоча їм, ворогам нашим, було куди гірше. У нас кажуть: перед звіром сто двадцять п'ять стежок – для мисливців тільки одна. В Отері вислів інакший – злодій тікає однією дорогою, погоні доведеться перевіряти всі. Обидва вислови правильні, кожен по-своєму. Отож їм, переслідникам, більше нашого доводилось бігати. До того ж чотирьох чоловіків можна нагодувати, загарпунивши одну велику рибу, підстреливши кілька птахів. їм же доводилося виділяти людей, що тільки й полювали, й окремо виділяти рибалок – і все одно так бувало, що спати лягали голодними. Розмову підслухав одну – зуби хитаються. Ясна річ, дика цибуля в цій місцевості не росте, а запас, якщо був, так із човном згорів.

Я ж іще в Отері запас сік золотих плодів – там цю хворобу добре знають.

Перекладач. Маються на увазі лимони.

Протрималися.

* * *

Іти по дну було холодно. ДУЖЕ холодно. Я і Шарль, який, як не дивно, не вмів плавати, йшли по дну, тримаючи на руках човен. Наші голови були під склепінням човна – там залишалося повітря. Лонні та Приятель уже попливли вперед з очеретиною в зубах – я сподівався, що ні на кого з них не напала судома.

Так, ми якраз проходимо заставу. Ось ми під плотом. Ще треба пройти декілька тисяч кроків…

– Ну й холоднеча!

– На веслах зігрієшся!

– Зараз би іншої рідини!

І ми пішли назад, униз за течією, залишивши погоню в певності, що поки ще лишаємось на озері.

* * *

…Це сталося вже після того, як ми з'єдналися з нашими жінками і, навпаки, розпрощалися з Приятелем і Меллою. Нам потрібно було зробити два переходи вздовж берега моря, а далі йти пішки, поки можна – або на лижах – якщо не встигнемо до глибокого снігу. Селище вільних мисливців змінило розташування. По воді добратися можна, звичайно. Але довелось би повз гирла Щучої йти – не хотів я зітнутися зі своїм кланом. Ну, а навпростець, якщо вздовж гори Червоної – вся з червоного граніту – з п відрогами… Там, до речі, і ліс рідкий, і боліт майже немає.

Була моя черга вартувати, коли раптом я відчув… Ступив кілька кроків убік від привалу. Так і є – на борту нашого човна влаштувалися дві чарівниці, причому Тірінь одяглася, як на побачення, а друга в сукні, типовій для отерських служниць, бовтала босими ногами у воді. Коли я подумав, яка це вода, – шкіра на обличчі морозом взялася.

– Я думала, він уже для мами палац на п'ять поверхів вивів, але ні…

Я коротко розповів про те, що трапилося з часу нашого розставання.

– Між іншим, ти міг усього цього уникнути. Тоді, в корчмі, перебив би всіх, хто твоє обличчя бачив… Стій! Не йди! Я тому й вирішила тобі допомогти, що ти цього не зробив. Гаразд. Говорімо у справі. Ми з сестрою про дещо довідалися, про дещо подумали – виходить, що ти матері потрібний навіть більше, ніж вона думає.

– Ти мала рацію, сестро, – озвалася друга чарівниця. – Мені жарко. Матері пощастило.

Їй жарко?!!

– Босоніжка в нас… дуже чутлива. Якщо їй жарко, значить, хтось із присутніх від моїх слів щасливий став. Ну не я ж сама…

Я Арфі потрібен!!!

– Ми прийшли, – Тірінь проковтнула частину речення. – Ну, перше, тебе познайомити… з тобою познайомити…

Вперше бачу її збентеженою до такої міри. Та вона при сестрі наче дитина маленька.

– Ми бажаємо тебе попросити, щоб… щоб ти маму дочекався! Ну, демони пекла! Що вони розуміють! За кого мають!

– Ти не той… не сіпайся. Адже ви на чотири роки вмовлялись?

– Вона запізниться. Я знаю.

Тірінь замовкла відразу, як заговорила сестра. І ще мовчала – поки не стало ясно, що та далі говорити не має наміру.

– Коротше – роби, що хочеш. Гуляй, як знаєш…

А це ще до чого?

– Я ж розумію, що чекати роками важко. Хочеш, притягну тобі Візі за волосся?

– Не треба тягати за волосся. Нікого, ніколи.

Хотів сказати легко, жартома, в тон самої чарівниці – не вийшло. Важко, похмуро впали слова. А на останніх двох словах взагалі немов каркнув.

– Це не все. Коли сестра сказала, що мати запізниться, вона мала на увазі – запізниться на ваше весілля. А просто прийти – мама непередбачувана…

Арфіаль. Від кого чую. Пардон, читаю…

– …Просто вона в будь-який момент може, як приходила вчора.

– Ти мене вб'єш, хлопче, – усміхнулася Босоніжка. – Спочатку така спека, потім крижаний холод. Що тебе засмутило? Захотілося їй подивитися. Прийшла. Приспала вашого вартового, він і не помітив, що дрімав. Побачила, що ти спиш. Поправила ковдру. Пішла. Так вона може прийти в будь-який момент. Продовжуй, сестро.

Вона може прийти в будь-який момент. У будь-який.

– Ти мене зовсім спалиш.

– їй… несолодко, і саме тому ти можеш знадобитися у будь-яку мить. Будь терплячий, будь ласка. Я ж бо знаю, що мою матір у великій кількості терпіти нелегко. Ану повтори, повтори, що ти посмів подумати?! Це хто дурепа? Спасибі!

– Залиш нас, сестро.

Ніколи б не подумав, що Тірінь здатна накази виконувати, але, як з'ясувалося, багато чого я не знаю, – зникла, слова не мовивши.

Арфіаль. А це й для мене новина: такі стосунки між дочками.

– …Не бери в голову все, що сестра тут наговорила. – Чаклунка говорила тихо, короткими фразами, з великими проміжками. – Запам'ятай головне: мама запізниться. Вона, звичайно, своєму слову хазяйка… загалом.

Замовкла надовго, але в мене і думки не виникало вставити своє слівце або питання задати.

– Але ти їй потрібен. Навіть не уявляєш собі наскільки. Тому… – Знову мовчання. – Я не буду втручатися…

Здається, це вона сама собі сказала.

– Я не буду втручатися, але я обіцяю тобі, що у ВИРІШАЛЬНИЙ ДЕНЬ влаштую вам розмову. Тебе до неї доставлю або її до тебе – це вже як вийде, але поговорити зможеш.

Виходить, Арфі може й зовсім не прийти? І що це за день – вирішальний?

* * *

Через день після розмови з чарівницями ми залишили човна та пішли на лижах. Першого ж дня з'явилась неврахована обставина: невміння більшості моїх супутників ходити на лижах. Ні, я, звичайно, розумів, що Лонні та Шарль бачать ці штуки вперше в житті. Але, на мій подив, виявилося, що Сотіна теж не може ходити, а Мірра вміє приблизно так, як я можу верхи їздити. Якщо врахувати, що Нірта несе дитину – інше зрозуміло. Дорога перетворилася на пекло. У перший день ми й п'ять тисяч кроків не пройшли. А сам я, напевно, відмотав разів у п'ять більше: доводилося і розвідку вести, й осторонь від маршруту полювати – намарне, так що спати лягли голодними. Отож демони пекла в мене з язика не сходили. Другого дня пройшли всього-навсього дві тисячі кроків, зате завидна – біля струмка влаштували табір, а струмок – це їжа – поки біля табору, нехай рибу ловлять, адже інакше може статися, що застрягнемо де-небудь у такому місці, що й корінців не знайдемо їстівних. Ну, а на мені полювання – на кілька днів дичини, думав, в окрузі вистачить. І ось, повертаючись із полювання, лише двох птахів і взяв, аж зло бере – я відчув. Відчув.

Через тырс я вже оглядав табір.

* * *

Вони зупинилися на мису – правильно і неправильно. Що добре – найближчі зарості кроків за сто. Що погано – зарості за сто кроків. Ні, я не обмовився. Сто кроків по снігу непоміченим пройти – це казки. Але зі ста кроків засипати табір стрілами – хоч з лука, хоч із самострілів – штука нескладна. І камінням із пращ – теж. Хіба що табір проти звірів, а не проти людей – тоді все добре.

Два загони в таборі – один…

Усі знайомі – Вождь, Нотівар, той самий, якому я дещо винен за своє вигнання, ще троє наших. Гм… НЕ МОЇХ. Другий – усі незнайомі. Звичайно, я й давніше не всіх міг знати в обличчя, тепер і поготів, але щоби п'ять воїнів, не молодих, та й не старих, і жоден нічим не відгукувався в пам'яті – не вірю. Виходить – з іншого клану. Або… Давай-но подумаємо. Зброя: у наших – звичайна. У чужих, крім дротиків, – довгі ударні списи. І жодного меча, тільки сокири. Випадково так не буває. Тобто, звичайно, можлива – і навіть дуже можлива – п'ятірка бідних, але тоді в них були б сокири робочі – ну хоча б у частини, – а не бойові. І не проводжав би сам Вождь бідняків. Вільні мисливці, причому йдуть на кішку. Коли я розповідав про котів Шарлю і Лонні, обидва були дуже здивовані: чому на них не полюють із луками? Річ не тільки в тому, що наші луки, відверто кажучи, поганенькі – Лонні правду казав: «Ви робите такі луки, які потрібні. Вони погані, тому що вам і поганих вистачає. Були б потрібні кращі – їх би винайшли». Головне тому, що котів, як правило, троплять.[16] А раз так, то в хащах з малої відстані спис б'є сильніше стріли – і, кинутий, звільняє руки для іншої зброї, – а лук ще ховати треба.

У мене було три можливості: пропустити цей загін, повернутися до табору або…

Коли я побачив, що вартового змінив Нотівар, ноги мене самі понесли до вогню…

Нотівар тільки зміряв мене очима й, не упізнавши, нічого не сказав. Звичайно, отерський вартовий мене б зупинив, але в нас так повелося: якщо людина йде сама, не криючись, то в силу вступає Закон багаття. У чомусь правильніший наш звичай: якщо вже гість відкрито йде, то зручніше його біля багаття розпитати, вартовому ж не відволікатися. В чомусь краще отерський: хіба мало ким може бути цей одинак?

Я підійшов до місця, де були складені речі, зняв заплічний мішок, зняв шолом, який перешкодив Нотівару побачити моє обличчя. Зі спеціальної кишені вийняв подарований берет і обидва намиста – із зубів ящера та зубів кішки. Як я здогадався захопити їх із собою? Берет на сталевому підбитті насунув майже на саму потилицю – удару спереду я не пропущу. Зі зброї залишив лише меч, з яким я не розлучаюсь ніколи…

Арфіаль. І наодинці з Візі? Уявляю картину… Хоча сама вчила.

…Решту залишив поруч з мішком.

Підійшов до вогню, побажав присутнім, щоб у їхньому житті було багато ще багать, і тільки тут був упізнаний. З усіх вимовлених слів найм'якіше було: «Зрадник Хайнлорітайн!» Я перечекав шум, посміхнувся старшому над мисливцями і зітхнув:

– Погано жити дурням!

Сподівалися чого завгодно, але тільки не такого нахабства. Мисливець похитав головою:

– «Закон багаття» діє тільки до завтрашнього ранку.

– А вранці ми тебе… – зрадів Вождь.

– Якщо за слідом підете, не повернеться жоден.

Мені ніхто не повірив. Не буду повторювати навіть їхні слова. Вони бачили все ще молоде обличчя Хайнлорі, якого знали порядним телепнем…

Арфіаль. А чому в минулому часі – щодо телепня? У деяких питаннях, яким ти був, таким ти й залишився.

– І ще раз: погано бути дурнями. Спочатку вигнали не того, кого потрібно, залишилися зі зрадником, який їх підводить. Тобі хто дозволив іти з поста?!

Я його спиною чув. І кроки чув. І рука моя давно біля ефеса лежала.

– Тепер хваляться – п'ятеро одного вб'ємо. Навіть не перевірили, чи правда я один.

І це моїх не пройняло. Мисливці, було видно, задумалися, але вони частіше з різними людьми спілкуються, а в наших думки ішли своїм звичаєм: ми вигнали Хайнлорітайна, так звідки в нього можуть з'явитися друзі.

– Я тебе сам уб'ю, – пообіцяв Нотівар, – знайду і вб'ю.

Я знизав плечима:

– Хто має сім'ю, перш ніж іти за слідом, перекажіть Мисливцям свою волю останню – кому що залишаєте.

Не те я говорив і не так, і все рухалося не туди. А як правильно – я не знав. Тому наламав ялинового гілля, розстелився і ліг, не звертаючи уваги на розмови. Я повинен був це зробити, повинен був долежати до ранку – який уже тут сон! Я з кожною миттю все більше і більше переконувався, що припустився помилки й що я нічого й нікому не зможу довести таким способом.

Нотівар продовжував ходити по колу, – його не зняли з варти, – але його старший, Коршер (або вже не старший? Я здається, вперше замислився, що не знаю, скільки ж років пройшло на острові), підійшов до мене і сів навпочіпки.

– Це тобі й кінець, Хайнлорі… Ну повтори свої смішні погрози, що здатний п'ятеро людей перебити…

Але ж, напевно, доведеться. Взимку заплутати погоню ще й як складно, і це ж не материкові. Нотівар зупинився навпроти нас і став боком. Мені стало нудно. Задум був, як на долоні.

– І намисто своє можеш собі засунути… Думаєш, тобі хтось повірить? Всім ясно, що знайшов череп і зуби вибив.

Занепокоєння в мені зростало і, зрозуміло, не через те, що поряд ліворуч один ворог, праворуч, за двадцять кроків, другий, а в мене немає плану, немає й бажання, нічого немає, крім нудьги, втоми, занепокоєння – занепокоєння, не пов'язаного з усім іншим…

Коршер ошкірився:

– А знаєш, чому ми про?… Тому, що я Лорту, твою Лорту, якій ти одружитися пропонував, я її… а Нотівар у щілину дивився. Я йому потім пояснив…

Бреше приблизно наполовину. Всі обставини – правда, тільки ім'я дівчини інше: прибріхує, щоб мене з себе вивести, – але чому мене вивертає, чому? Не знаю, як передати словами, але, знаєте, буває, що серце б'ється сильніше, ще сильніше і ще? Тепер серце лишалося майже спокійним, але ЩОСЬ билося сильніше, дужче й дужче, і коли це ЩОСЬ дійшло до краю, до межі – якби так билося серце – я б сказав, що воно хоче з грудей вискочити, але… Я схопився… Коршер намагався мені перешкодити і відлетів убік, я тепер навіть не можу згадати, що саме зробив. Не звертаючи уваги на те, що Натівар за спиною, підбіг до багаття, ще на півдорозі крикнувши:

– Ні!

Старшого з мисливців мій крик застав уже на ногах. Так, правда, саме він. Я постарався говорити якомога спокійніше, хоча виходило:

– Не знаю, що ти замислив, але цього не можна робити.

Мисливець був у повному здивуванні:

– Що з тобою?

Вираз обличчя такий, ніби хотів додати: «Ти що, здурів?» – але він був занадто розумний, щоб кидатися такими словами.

– Небезпечно! Ти хочеш зробити небезпечну річ!

– Та я відійти думав, щоб не гидити біля стоянки.

– Не можна. – Я похитав головою.

– Не можна, не можна.

Здається, вже всі вважали мене ненормальним. І тут нас труснуло. Поштовхи були не дуже сильні, але їх вистачило на те, щоб з урвища впали брили. І на те, щоб злякати кішку, що причаїлася під ним.

Якби Нотівар продовжував патрулювання, він би помітив ланцюжок слідів на занесеному снігом льоду… Або, що теж можливо, потрапив би їй у лапи, – але така доля вартового: жертвувати собою за інших. І якщо не вважати того, хто порушив цей обов'язок зрадником, то тоді всі загинуть.

Отаман роздумливо протягнув:

– Я саме туди збирався… Або прямо в пазури, або вбився б під час землетрусу. – Після того поклав руку мені на спину.[17]

– Мене звуть Ротшелайн.

В Отері таким тоном вимовляють фразу: «я – твій боржник». Мабуть, Мисливець саме це мав на увазі. Він продовжив, але голос став якимось замерзлим:

– Я допустив непрощенну помилку і не можу більше бути мізинцем. Хто мене змінить, вирішить Отаман. Ми повертаємося в селище.

– Ви обіцяли… – закричав хтось із клану.

– Ми обіцяли покінчити з кішкою, але не дати їй покінчити з нами! Коли вартовий покинув пост, я промовчав – уважав, вам незручно карати свого при чужих. Ми всі бачили, як він знову порушив обов'язок…

Вождь спробував перебити, але Ротшелайн підняв руку.

– Ти мовчав, і я мовчав. Це моя помилка – більше я не мізинець. Якщо в твоєму клані не дурні, то ти більше не вождь.

Це був прямий виклик. Розповіді про те, що Нотівару пробачили таке, навряд чи вплинули б. Тим паче що в найкращому випадку цю розповідь підтвердили б двоє з п'ятьох. На ЦІ слова потрібно було відповідати, і вождь відповів. У міру свого розуму…

– Все зрадник Хайнлорі, – як можна стерпіти?…

– Тепер будете терпіти кішку, раз у вождя замість голови дупа.

Я подумав – і це потім підтвердилося: що за час, минулий відтоді, як мисливці оселилися поруч, наше диво встигло їм набриднути. Ну, якщо він і ТЕПЕР виклику не помітив… Та ні, помітив. Але, як то кажуть, дурень – дурень, а хитрий:

– Вожді не б'ються з простими мисливцями! – Аж губи скривив, а все ж таки боїться, як це клан сприйме. Втім, поєдинку боїться більше: клан – це через кілька днів, а битися довелося б уже зараз.

– Раз ви нас зрадили… – Що він верзе? – То до нашого вогню вам більше нема діла! Схопити зрадника!

Та вже пощастило мені з моєю Панею. Вам до Неї – як звідси до Старої Батьківщини. Вождь цей, прости мене бог полювання на слові, звичайно, спочатку Коршеру знак подав, перш ніж уголос кричати, та тільки знак цей мені був зрозумілий: у нас юнаки всі в одному товаристві, Товаристві Загоничів, а дорослі мужики потрапляють у різні, й у кожного товариства свої жести, що вважаються таємними, але цей я знав. Та й за швидкістю кидок Коршера був ніщо проти раптових атак Арфіалі – це його врятувало. Я не думаючи вдарив назад ефесом меча, з розвороту завдав удару кулаком в обличчя і лише в якусь останню частку миті, зрозумівши, що не обов'язково вбивати, повернув руку – третій удар упав долілиць. Якби він був на півкроку ближче, я би змінити удару не встиг. Знову розвернувся, вперіщив плазом ще когось, стрибнув убік. Нотівар метнув спис – я відхилився.

Я НЕ ХОЧУ НІКОГО ВБИВАТИ. НЕ ХОЧУ ЦЕ ДУЖЕ ЛЕГКО. НЕ ХОЧУ ВБИВАТИ.

У вождя по обличчю текла кров – ось хто спробував другим!

– Тебе прив'яжуть до дерева і залишать.

– З глузду ви всі з'їхали? – Мисливці зібралися щільною групою, але, здається, не вирішили, що робити далі. Я ступив ще два кроки назад, вирвав із снігу спис Нотівара.

Вождь знову прохрипів:

– Схопити його!

Я зрозумів, що зараз він бачить у мені уособлення своєї невдачі, якщо один з командирів мисливців відмовився добувати кішку, то й інші навряд чи підуть. А свої явно не можуть, люди будуть його звинувачувати, навіть ті, хто заздалегідь готовий повірити в мою вину…

Наказ вождя спробував виконати один Нотівар: Коршер ніяк прочухатися не міг – бив-то я щосили, двом іншим у голові запаморочилось – занадто багато всього, вони тільки головами крутили.

– Візьми свій спис, Нотіваре! – Але метнув я не в нього, а в дерево поруч.

Поки він озирався – погано все ж учений, – я ще двома стрибками наблизився до звалених речей і вихопив з-під ковдри арбалет. Я боявся, що механізм спрацював під час землетрусу, але, спасибі Пані, цього не сталося – зброя залишалася зарядженою. Самострілів на острові майже немає, але впізнали його, зрозуміли. Нотівар зупинився, та тільки вождь ніяк не міг заспокоїтись.

– Вижену! – Це він до тих двох звернувся, що стояли стовпами, свідому непокору запідозрив.

– Розпочни прямо зараз! Прожени всю четвірку і йди в селище сам! – Ніби хтось інший з мене вигукнув. (Іти самому, коли поруч точно є кіт, – невелике задоволення.)

Мисливці шепотілися між собою. Я звернувся до них:

– Багаття було спільним?

– Так.

Слово впало, мов камінь у безодню.

– Але тебе звинувачують…

– Це не має значення! За те обвинувачення мене вигнали з клану. А чия це місцевість?

– Нічия.

– Можна двічі карати за одну і ту саму історію? Можна хапати людину біля спільного вогнища на нічиїй землі? Чи Закону більше немає?

– Багато говориш, – з ненавистю процідив вождь. – Слів навчився…

– Можу й без слів! Мені на суді відмовили в поєдинку – одне це робить вирок незаконним…

Я тоді Нотівара викликати намагався і, думаю, переміг би. Злістю здолав би.

– Так от, я б міг ТЕПЕР вимагати поєдинку, зарубати того дурня, що прийме виклик, – але цим би довів тільки те, що я сильніший. Тому я інше придумав.

Здається, моя, як в Отері кажуть, «логічна конструкція» для більшості слухачів виявилася занадто складною – хоча звістка, що мені відмовили в дуелі, на Мисливців справила враження.

– Замість усього я вашу кішку знищу – тільки під ногами не плутайтеся.

Не дуже складно я висловився, і вони зрозуміли. Хтось із мисливців похитав головою.

– Це не та, та кульгава і набагато більша – я бачив слід.

Кульгава? Ох, як погано. Кульгаючи, на оленів, наприклад, не може полювати – не наздожене, тільки люди їй і залишилися.

– Половина висілків спорожніла, люди збіглися в селище.

Я думаю!

– Та що ви його слухаєте! – Коршер дивився на мене з ненавистю. – Та щоб такий дурень мене вбив!

Коршер вважав мене дурнем, бо підлітком я відповідав ударом на кожну образу – навіть якщо кривдник був явно сильніший, такі ж і займають. Коли на суді я говорив, збиваючись і плутаючись, він ще більше переконався.

– Якщо ти розумний – убий сам кішку. Тут саме розум і потрібен.

– Більше ми про тебе не почуємо.

* * *

Виселок ми обійшли тричі, зупиняючись через кожні десять кроків і прислухаючись: Лонні вухами, я – «новим чуттям». Коли я розповів нашим, що маю намір сходити на кішку, – Шарль без слів сунув у ніс кулак, але залишитися з жінками довелося все-таки йому: одружений.

На околиці селища Лонні взявся за роботу, а я його прикривав з арбалетом у руках. При тому шумі, що він піднімав, тільки на «нове чуття» й була надія. Лонні розібрав дах однієї з клунь, відклав найміцніші жердини й розташував їх наново – так, щоб вийшла решітка. Але не вистачило – довелося частину з іншої комори позичати.

– Ну, і як би ти сам із тим упорався? Скажи ще спасибі, що я з дрібнопомісної сім'ї, а попався би справжній аристократ, той, що крім меча і ложки зроду нічого в руках не тримав…

– Ти скоро закінчиш?

– Говорити? Хоч зараз, якщо тобі заважає.

– Ні, клітку робити. Вона наближається.

Лонні зупинився, подивився мені в очі:

– Минулого разу ти сам не зрозумів, що відчуваєш.

– Минулого разу… я ніколи не відчував землетрусу, він перебив усі… тобто відчуття незнайоме перебило «дух» кішки… тобто…

Отерець повернувся до роботи:

– Не хвилюйся, я зрозумів. Залишилося всього нічого… Ще трохи-трохи… Готово!

Увійшовши всередину комори, ми підперли двері колодою й розташувалися поряд, біля однієї стінки – щоб, якщо жердини не витримають, я міг стріляти, не ризикуючи влучити в товариша.

– Ми, напевно, можемо говорити, адже наше завдання – зовсім не ховатися.

Хвилюється Лонні-Рос, балакучка на нього напала. Так і я ж хвилююся, дарма слова одне за одне чіпляються, чи що? Та вже кішок боятися – самі боги веліли. Минуло півтырса, тырс…

– Пішла вона чи що?

– Ні, – я знизив голос, ніби кіт розумів отерську мову, – кружляє.

Ще тырс пройшов…

– Залягла, сволота. Не можу точно сказати, але десь неподалік.

Перевалило за північ, Лонні вже розповів усі отерські анекдоти, заспівав декілька пісень – голос у нього непоганий, – а кішка слухала нас і не ступила з місця.

– Може, навпаки – чекає, поки ми поснемо?

– Навряд чи. Найпевніше, просто-напросто не голодна.

– Вона не голодна, а я холодний.

– Ось чого не можна, так це вогню. На вогонь не піде точно: в цьому схожа з усіма тваринами.

– Знаєш, у мене собака був, так він завжди відчував, коли про нього говорять. Я вже по-всякому: ні клички не згадував, ні слова «собака» – все одно розумів, що це про нього. Може, й твій кіт оце слухає нас та розуміє.

Все може бути, але це звір, а ми люди.

І лише перед світанком, коли задубіли ми гірше нікуди, безшумна тінь з'явилася на даху. Лапи акуратно переставляла, жодного разу не ступивши повз жердини – вони прогиналися під вагою, але тримали. Дійшовши до одного з тих місць, де Лонні прив'язував одну жердину до іншої, – мовчки почала гризти мотузку. Я вистрілив, а отерець не встиг. Тварюка зникла без єдиного звуку, ніби й не було її ніколи.

– Промахнувся ти чи що?

– Треба чекати світанку.

* * *

Краще б я справді схибив!

– У лапу ти їй влучив, бачиш слід? Чисто тобі іноходець.

Точно, дві лапи кульгаві й обидві ліві. З трьох кроків! Убивати треба за таку стрілянину!

Може, так і буде – нам тепер тропити, вдруге пастка не спрацює.

– Що ж, ходімо.

Того страху, що ми пережили, словами не описати. Слід був ясним та чітким. І так само ясно було, що нас чекає. Десь хижак зробить петлю і заляже біля стежки. Але ДЕ? Не можу знати – адже поки ми йдемо, нове чуття спить. А часто зупинятися теж не можна – ось-ось сніг піде. І зникне слід. Мене врятував Донні. Коли я почув за спиною: «Еге-еге-гей!» – то озирнувся, як останній дурень.

У ту ж мить отерець штовхнув мене і сам від мене відштовхнувся. Величезна біла туша беззвучно пропливла в повітрі. Я навскид пустив стрілу, влучив у черево. «Лежати», – продзвеніло у вухах, і за цим – два удари, які я вже чув в Отері. Вогняний постріл.

Тиша могла мати лише одне значення. Я піднявся і – звідки тільки сили взяв! – стягнув кішку з отерця. Він був сильно пом'ятий, але дихав. І, між іншим, встиг увігнати свій спис у горло звірові. Я озирнувся: Мелла тримала в руках довгу залізну трубку з двома дірками – одна під одною. Поруч із нею – незнайома мені чарівниця, в чорній шубці.

– Перезаряди свою зброю і підстрахуй нас.

Чаклунки схилилися над Лонні, водячи руками по тілу і вряди-годи переглядаючись.

Арфіаль. Яххі входить до числа найсильніших, а Мелла… Майже певна, що вона всіх, крім Засновниці, давно залишила позаду. І навіть таке допускаю, що і її перевершила теж.

…Лонні задихав рівніше, відкрив очі, сів. Покрутив головою, здригнувся.

Пальці Мелли стиснули моє зап'ястя, і… і ми опинилися біля місця, де я залишив жінок із Шарлем.

– Я так думаю, що ми там зайві.

Розділ сьомий Викрадення нареченої

Те, що у вежі мене чекають сторонні, я відчув кроків за сто і відразу ж перевірив клинок: досі його жодного разу не заклинювало в піхвах, але все колись буває вперше. Ще кроків через сорок я зрозумів, що гостя одна і що це чарівниця. Причому не Мелла, не Тірінь і не Босоніжка – цих я одразу розпізнаю. Втім, за нинішнього свого настрою я будь-якій з них радітиму, навіть Кторті, хоча вона й зануда. Останніми роками моя вежа стала одним із тих місць, де чаклунки залишають послання одна одній.

Відступ Бал

Бал! Бал у Палаці.

З якого приводу? А з приводу відсутності всякого приводу. Так цікавіше.

Хто придумав? Зараз вже не скажеш. Але ідея пішла гуляти, передавалася при особистих зустрічах, записувалася незримими письменами на стінах в умовлених місцях – і впала на сприятливий ґрунт. Всі зібралися, вперше за багато років. Навіть кімнат у Палаці не вистачило, хто молодший – у наметах.

І сьогодні – нічого не помічаємо. Навіть якщо хтось… ну, не будемо вказувати пальцем – якщо з'явилася одна з хлопцем, з яким ще недавно приходила інша… Доведемо цим мужикам, що вони брешуть, коли про жіночу дружбу анекдоти розповідають.

А якщо комусь нема з ким прийти – приворотного зілля не існує… На щастя, не існує! – То Кторта призвела цілий виводок своїх прийомних дітей. Примха в неї така – всиновлювати хлопчиків. Десятками. Не найгірша примха і часто дуже корисна. У цьому залі п'ять сестер звуть її бабусею, хоча по крові це не так. І якщо через дев'ять місяців після балу їх число збільшиться, то… Кторта зробить вигляд, що її це ну зовсім не переймає… Але якщо мама залишить їй маленьку на якийсь час… Бачили щасливі очі? Ну так дочекайтеся такого випадку й подивіться на Кторту. Так, до речі, а це правда, що Босоніжка прийшла не сама? Динозаври мруть зграями…

Розповідай! Нічого не було! Як же! Знаємо ми цих скромниць… Що? Хайнлорітайн? Не може…

Може – може, от якраз спускаються по головних сходах… Так, у цьому сенсі нічого не було, відразу помітно. Як – ти його не знаєш? Пам'ятаєш бал з нагоди народження Сіани? Ну, донька Уртії. А, ну звичайно: якщо в тебе в самої була вагітність, так це поважна причина.

Ну, Арфіаль як завжди – вирішила сама собі пір'я на новий капелюшок добути – і нарвалася, не пам'ятаю точно, але на великого хижака. Звичайно, вбила, але… Ось цей хлопчик із саморобним списом виручати її кинувся. Уявляєш – ми останні примірки робимо, а вона з пораненим на руках! Власне, він уже майже помер, зламано все, що ламається, пошарпаний весь. Ну звичайно ж, допомогли. За таке – та не допомогти? Як зараз пам'ятаю: я його руку відновлюю, адже неправильно, якщо такий хоробрий без правої руки залишиться, а він про Арфіаль марить – і очі-то в неї зірочки, і волосся кольором з нічне небо, – коли тільки й роздивився…

Так ти знаєш, що ця безсердечна зробила? Для початку поклала хлопця в анабіоз, на цілих два роки. Потім оголосила своїм якірцем і випросила для нього окрему кімнату.

Ось приблизно те ж саме всі сказали. Але – етикет! Невтручання. З іншого боку, вона навіть розмовляти з ним забороняла, йде кудись і телепатично передає: «Не підходьте, будь ласка». Що? Тоді це серйозно? Можливо, можливо. Але зараз вона невідомо де. Взяла з нього слово, що буде чекати, а сама…

Дивись, але ж Тірінь не від того, щоб зайняти місце матері. Та й взагалі молодь навколо нього в'ється… Ну звичайно, якщо якась дурна вважає, що шрами псують чоловіка, то… це непорозуміння… треба в монастирі замкнути – щоб воно випадково не наплодило нащадків…

* * *

У стайні я зазнав сильного потрясіння. Зрозуміло, не через те, що крім верхового коня жував сіно ще й в'ючний мул – хоча мула я бачив утретє в житті і, напевно, доведеться ще пояснювати людям, що це за звір, але, коли я глянув на стіну, все відразу з голови вилетіло. На стіні, серед кінської упряжі, висіли ольстри і панталер![18] А ось це вже перебір, невідома чаклунко! Заборонено в наш світ прибувати з вогнепальною зброєю. Старійшини дуже розгніваються, якщо дізнаються. Хоча дізнатися, зрозуміло, можуть від кого завгодно, але тільки не від мене.

Чарівниця не стала заходити на перший поверх – відразу піднялася на другий. Цікаво, що двері ключем відкривала – Мелла їй дала чи що? (Третій у Босоніжки, але ця не віддасть нікому.) Я замкнув за собою двері і піднявся в спальню. Постукав у двері – хоча я сам і господар, а приписів чемності дотримуватися треба. У відповідь двері відчинилися самі. П'ять років тому я б на колінах поповз через кімнату. Три роки – так одним стрибком би! А тепер просто підійшов і сів поруч. Що, хазяйко, складно впізнати? І рубців побільшало, і голова сива.

її пальці ковзнули по новому шраму… Так і гладь, Арфіале, так і гладь… Усе забувається, коли ти так гладиш: і запізнення на півтора року, і навіть те, що ти руки на поясі тримала,[19] поки я свій не відчепив. Невже ти думаєш, що я можу?

Арфіаль. Я знала, що він побував в Отері та деяких інших місцях, тобто сталося саме те, чого я сподівалася уникнути. Відверто кажучи, вже хрест поставила на цьому виході. Але коли РОЗПОЧАЛОСЯ… Прийшла біда – відчиняй ворота… Все валилося, ламалося, випадало з рук. І в ту мить, коли зірвався найнадійніший план, мені передали листа від дочки (Босоніжки, само собою). Як завжди, один рядок: «А Хайнлорі досі чекає». І я вирішила перевірити.

…Голос дзвенів, хоча говорила тихо:

– Знизу вгору, під сітку шолома. – Радше твердження, ніж питання.

Я кивнув: говорити не хотілося.

– Як же ти пропустив?

– Вибору не було. Тобто був: чи себе рятувати, чи рубати принца.

– При-инца?

– Війна була, Пані.

Війна. Король Старої Батьківщини, власними владиками битий, прислав принца з дружиною – кинути нас під підошви. Вдовиним Берегом нині звуть колись багаті клани Півдня. Згарище на місці Пристані. І вежа ця – друге житло для тебе. Перше, дерев'яне, пішло з димом.

Зняв я голову королевичу. І сам повалився поруч, ледве Мелла з Корітабб витягнули. Тільки я не тоді посивів, а раніше.

* * *

Ми вбивали своїх коней.

Ні, не з цього починати треба. Хоча першою завжди згадується кінська бійня. На острові воювали піхотою, пересувалися на човнах, тому ніколи не брали коней. У походи не ходили, а плавали – по річках і вздовж берега. Отож і мій колишній клан рушив виручати південців по воді. А ми, мисливці, затрималися на день, зате взяли не тільки своїх коней…

– Що скажеш, Лонні?

– Повторю слова Шарля: «Чотири поганих ноги краще, ніж дві хороших».

– Я не про це. Ти краще за всіх розбираєшся у війні мечів.

Шарль сам визнає, що нерідко думає за правилами тієї війни, що з вогненним боєм…

– Якщо жителі Півдня знову стануть до відкритого бою, вони знову будуть розбиті.

Це я і сам розумію.

– Якщо повідомлення про число кораблів точне, то їх від півтора до двох тисяч, залежно від того, скільки взяли коней. Хотів би я, щоб їх було більше, жеребців. – Перехопивши мій здивований погляд, пояснив: – Кіннота в них, прямо тобі скажу, доброго слова не варта. У вас, звичайно, і такої немає, але все-таки п'ять хороших піхотинців небезпечніші за двох поганих вершників.

Лонні висмикнув меч і зрубав дві гілки, що нависали праворуч над дорогою.

– У вас… у нас – десятикратна кількісна перевага.

– У бій підуть і жінки! – Ми звернули у кам'янисте русло висохлої річки, коні почали іржати, мабуть, відчувши під каменем воду.

– У бій чи на війну? – Отерець вхопив мого коня за поводи і гостро подивився мені в очі.

Я хотів запитати, яка різниця, – і раптом зрозумів, що починаю тямити, хоча не можу висловити словами.

– Саме так. Є багато причин, через які можна програти битву. І тільки одна, яка веде до програшу війни, – занепад духу. При такому співвідношенні сил ви можете програти хоч сто битв підряд, якщо вже після третьої поразки не благатимете милості у ворога. Третьої – це я для прикладу, хоча й правда: перші поразки не так страшні, як подальші.

– Отаману ти говорив це?

– Казав, і він зрозумів. Але я хочу, щоб зрозумів ти.

…А через кілька тырсів на мене налинуло видіння. Я побачив УСЕ ОДРАЗУ – навіть флотилію північних кланів у половині денного шляху.

– ОТАМАН!

Не пам'ятаю, як на землі опинився. Не пам'ятаю, як навколо мене зібрався гурток – пам'ятаю тільки, як говорив:

– Битва вже почалася. На воді…

Шарль скинувся, хотів щось сказати – можливо, те, що і самі жителі Півдня думали: якщо вперше загарбники перемогли завдяки щільній лаві, то в морі у них не буде цієї переваги.

– Королівські пов'язали свої кораблі. І закрили вхід у бухту. Шарль згадав якогось диявола. Він зрозумів.

– Борти кораблів у них вищі. Набагато. Виходить начебто штурм фортеці – вони на наших зверху і списи, і камені. А на дальшому кораблі – каменомет… Один-єдиний і поціляє все більше у воду… Але якщо влучає, то кінець човну. А кавалерія рухається до Жаб'ячої перемички.

Перемичка ця – смуга твердої землі між двома болотами.

– Коли наші зійдуть на берег, я не сумнівався, що плавучу фортецю жителі Півдня взяти не зуміють. – Та вороги теж висадяться – затіють бій, а кіннота з тилу.

– Це-бо ясно.

– До виходу з перемички цієї ми раніше нагодитися можемо?

– Якщо заженемо коней.

Чомусь у моїх словах не сумнівався ніхто. Випадки ясновидіння в нас бувають, звичайно, але і помилки бувають, коли людині начебто видиво, та воно помилкове. Але мені повірили відразу.

…Ми вбивали коней. Цю бійню я досі часто бачу уві сні. Коні іржали і виривалися, не розуміючи, у чому вони завинили. Намагалися вибирати зовсім вже загнаних або старих роками, але нам бракувало часу.

І Жаб'яча перемичка, і місцевість біля п входу голі. Кущика немає – не те що дерева. Саме привілля для кінноти – Шарль і Лонні просто побіліли з обличчя. І камінь суцільний, довбати рів – місяць потрібен.

З кінських тіл робили ми завал упоперек перемички. Спинами вперед, пов'язуючи кінські трупи за ноги їхньою власною упряжжю. Встигли, слава богам. Дружинники, побачивши перешкоду, спішилися. Першу атаку наші пращники відбили легко. Вороги теж легко відбулися – відразу назад подалися. Противник вишикувався: перший ряд стулив щити щільніше, другий і третій їх підняли вгору, закриваючи голови попередніх.

Шарль висловився незнайомою мені мовою.

– Арбалетники, цілься в центр! Всі нові дротики – сюди. Мало їх, нових.

Сто кроків, дев'яносто… Мовчить Лонні. Вісімдесят, сімдесят. Нестерпне почуття.

– Стріляй!

Четверо впало по центру. І відразу ж у пролом хльоснули лучники. Лонні почав стріляти ще до того, як упали вбиті, – і його постріли віяли смертю. Вони все-таки закрили діру, але при цьому збилися з темпу. Кроків із сорока метнули списи. Зрівняли рахунок, але…

– Бий! – Ніхто не обирав і не призначав Лонні командиром на цей бій, але він командував, і всі підкорялися.

Я метнув дротик з усіх сил, цілячись у нижню частину щита. Сам наконечник дротика маленький, та між ним і трубкою, в яку держак увігнали, – довгий прут. Його загартовувати не стали, і під вагою держака прут гнувся. Дружиннику залишалося кроків п'ятнадцять, не більше, коли підток[20] ткнувся в землю і ворог спіткнувся, відкривши свій бік. Я поклав його другим дротиком, третій, майже навмання, кинув у виниклий пролом.

– Назад! – гаркнув гучний голос, і королівські побігли, прикриваючи спини щитами.

– Куди ти, господарю?

– Зібрати дротики.

– Лежи, бовдуре! Збереш дюжину, а вони здогадаються, що у нас мало!

Так, це я не подумав. Дружинники перешикувалися знову: попереду ряд щитоносців, ззаду лучники – і стріли пішли крутою дугою.

– Щити! Усім сховатися під щитами! Не відстрілюватися, так-перетак! Тому що вони в залізі, а ти, охломон, у шкірі, й одна лише надія на щит! І взагалі нам важливо виграти час! У них стріл теж не тисячі! Крупно нам пощастило, що це не улюблені горяни нашого короля! – Останню фразу було сказано отерською.

Так, горяни плюс сотня лицарів уже пройшли б по наших тілах.

З-за обрію піднялися клуби диму, а за третину тырса з'явилися перші вершники. Ми відіслали уцілілих коней на берег бухти, і тепер на них їхали поранені. На багатьох – по двоє. Коли стали підходити інші, я зрозумів, про що говорив Лонні. Якщо не головою зрозумів, то всіма печінками, душею, всім своїм «я». Жителі Півдня брели по двоє-по троє, навіть ті, хто не постраждав, – не йшли, а брели, звісивши голови. Вони не змогли дочекатися, коли підійдуть північани – клята плавуча фортеця досягла таких позицій, з яких катапульта діставала в бухті будь-яку точку. Вони висадилися на берег у найзручнішому місці і запалили свої човни. Тепер ворог довго не міг зійти на берег там же: просмолені кораблі спалахують від будь-якої іскри – і це дозволило відірватися. Вожді люто сперечалися, але нашому отаману вдалося наполягти на своєму – більша частина наших пішла з перемички, їх замінили невеликі загони з кожного клану. Потім була втеча, короткий сон – але не для мене, я думав, і знову втеча…І коли я запитав у Шарля, чи повернувся Ленні-Рос, той змінився на виду:

– А я думав, ти розумієш, що таке загін прикриття…

Тільки я цього не стану тобі сьогодні розповідати, Арфіале. Ти прийшла додому, а все інше – після.

– А я твоїми спогадами зачиталася. Ніколи б не подумала, ти зовсім несподівані сторони відкриваєш. Тільки дещо незрозуміло, чи, може, ти просто дописати не встиг? Що, наприклад, трапилося з погонею, від якої ти відірвався на Теплому озері?

Я осміхнувся:

– Як ти кажеш, Арфіале, – здається, я вперше назвав п в очі на ім'я, – треба ж і почуття гумору мати. Тепле озеро – воно і замерзає пізніше, і річка біля нього – пізніше…

– Так що ж, вони не знали?

– Знали, звичайно. Але одна справа – знати, так би мовити…

– Теоретично, – підказала Арфіаль по-отерськи.

– Так. Коротше, поки вони зрозуміли, що нас уже немає, поки пліт зв'язали – льодостав їх на півдорозі захопив. Дійшли сяк-так, спробували захопити Пристань: розуміли, що ніхто не стане зиму годувати безкоштовно. Але народ же знав, що ТУДИ вони пройшли, а НАЗАД нікого не було, ну і тримали з цього боку варту, так що…

Так що, Арфі, я не випадково обірвав писання… Дійшов і зрозумів, що не зможу описати цю блазенську війну, що завершилася полоном обложників – після війни справжньої, після смерті друзів, після Столової Гори. (Столова Гора, Арфі, – це таке місце, що в обхід, хоч управо, хоч уліво, конем день об'їжджати. А в лоб одна дорога – рівна та похила.) Ми наготували колод, одну скотили на пробу – і вважали, що в лоб не полізуть. Погано ми їх знали…

Деякі кажуть, що коли самі полонені, щит живий, закричали: «Не шкодуйте нас!» – то стало легше. Мені – ні. Тільки я і цього тобі поки не буду розповідати, добре?

– Слухай, ти, напевно, голодна?

– То-о-очно, так зачиталася, що й забула.

– Тоді ходімо вниз! Я подивлюся, що можна зробити з копченої кролятини…

– Нарізати скибками, покласти на хліб, і якщо є пиво…

– Знайдеться.

Обличчя моєї нареченої – моєї! нареченої! – не змінившись ні одним рухом м'язів, стало лукавим:

– А ти все такий же. «На кро-о-лика-ах про-о-о-жи-ву!»

Ну от, для тебе все на свої місця стало. А що місця трохи не ті, це ти поволі зрозумієш.

– Ага. А поки я буду розбиратися, ти можеш прийняти ванну.

– У тебе ванна є? – Так зацікавилася, що навіть і слова тягнути забула.

Арфіаль. Я ж пам'ятаю, як він не любив цей предмет.

…Всього сподівався, але не того, що при вході у ванну вона зблідне.

Арфіаль. Тут збліднеш! Він що вчудив: знайшов брилу, за формою схожу на чашу, – сидячи влізти можна – і НАВКОЛО цієї брили збудував ВЕЖУ А воду провів по керамічних трубах з гарячого джерела. Щоправда, відстань така, що доходить ця вода ледь тепленькою, але… Я тільки уявила собі, скільки він поклав праці – що допомагали, то допомагали, але основне – своїми руками. І що сам жодного разу не користувався, це теж було зрозуміло. Так само для пояснення подальшого слід врахувати мій стресовий стан, хоча, звичайно, читання мемуарів мене відволікло, а почуття, що проглядали на кожному аркуші, зворушили.

– …Розумієш, чоловічку… Мені треба тобі щось сказати… Про нерівність у наших стосунках… Розумієш, я ж для тебе не стала б так старатися.

– Завжди один любить більше. – Нехороший тон у мене вийшов. І посмішка недобра, – бліднуть люди, коли ТАК посміхається Хайнлорітайн.

– Прости мене, чоловічку, але я, напевно, не зможу так жити. Брати більше, ніж віддавати. Ти ж не зупинишся.

Але ж ти з самого початку мене в чоловіки готувала чи я з глузду з'їхав? Напевно, в цьому вся справа: кроїти куртку – одне, а надягти й носити – інше.

– Я повинна тобі дещо пояснити. Ми не безсмертні. Ми живемо за два життя. Одне – життя чарівниці, воно тягнеться кілька століть, буває і кілька тисяч років. Потім з'являються Знаки. Іноді, – вона проковтнула. – Хвороба від Першого Знака до П'ятого тягнеться і сто років, іноді – один місяць. Потім за кілька днів ми втрачаємо всі магічні властивості. Останнім гасне уміння проходити між світами. І починається друге життя – без усякого чарівництва. Сьогодні-завтра, максимум – післязавтра, я стану звичайною жінкою, приблизно двадцяти років.

Так ось чому ти взяла вогнепальну зброю. Напевно, знання прийомів залишиться, але чи вистачить сил пробити кольчугу, розколоти щит? Мені самому стало страшно, коли я уявив: чарівниця ще дорогою, знаючи, що будь-якої миті вона може позбутися своїх надприродних сил. І залишиться тільки маленька жінка. Одна в усьому світі. Але ти ж не сама – я з тобою!

– Ми дуже боїмося Переходу, чоловічку.

Я думаю!

– І починаємо вживати заходів. Задовго.

Я зрозумів: у кожному поколінні – якірець. Який-небудь простий хлопець, який по вуха закохається, особливо якщо навчити бойових мистецтв – і життя віддасть.

– Мелла завжди засуджувала таку практику, я думала, їй легко говорити, але тепер зрозуміла, що сестра мала на увазі. Я зрозуміла, – Арфі ламала пальці, – що для тебе це занадто серйозно. Незважаючи, – вона всміхнулася, – на всяких там Візі…

Арфіаль. Хто-хто, а Візі мені не суперниця.

…Для Візі я б так не старався, це ти правильно вгадала.

– Але саме ця історія і показує…

Що показує історія, Арфіаль уточнювати не стала, а я й без уточнень готовий був крізь підлогу провалитися до самого Царства Мертвих.

– Ти ж почав писати мемуари, коли вирішив, що я вже не з'явлюся.

Знову не питає, а стверджує. Втім, вона ж знає мене.

– Так що вважай, що просто на вогник заходила…

…Три роки тому я б її упустив знову. Але ці роки пройшли недаремно: я підхопив Арфіаль на руки.

– Ти що?

– Не пущу! Ось поки Перехід не завершиться, не відпущу!

– З розуму з'ї-і-ха-а-ав…

– З тобою неважко!

Запала мовчанка, і я почав підніматися сходами. Мені було дуже легко…

– Ми що, ідемо в спальню? А моя згода вже не обов'язкова? Пам'ятаю, ваш Закон…

– Наш Закон говорить, що «якщо наречена прийшла в будинок її нареченого зі своїми речами, то шлюб уважають таким, що відбувся, якщо він не відмовиться в ту ж мить».

– Можна посперечатися, чи застосовна ця стаття в цьому випадку.

– Ну ось, ти сперечайся, а я тебе триматиму. Ну, куди ти підеш?

Я мало не сказав «дурненька», але вчасно прикусив язика. Втім, і те оцінив, що протести були тільки словесні: Арфі, здавалося, якось одразу звикла – ніби я її все життя так носив.

Арфіаль. Підтверджую, що було дуже добре.

– …Взагалі я знайшла б, куди відправитися. Світ не зійшовся клином…

Я роздратувався по-справжньому:

– Запасний якірець?

– Ти мені ребра зламаєш. Ні. Запасного немає, – похмурий голос якийсь.

– Ну ось…

Вона мене перебила.

– Нічого ти не зрозумів.

Зрозумів. Саме в цю мить зрозумів. І що далі буде, тому й руки не послабив. А слова доходили до мене погано, наче вода у вухах:

– Зараз відпустиш. Запасного якірця немає, тому що ти й був запасним.

І спробувала звільнитися. Якби у повну силу – я б, напевно, її відпустив. Але ривок був… Не вмію сказати, тільки…

Арфіаль. Не треба нічого говорити.

І раптом скрутило її, як від страшного болю.

Арфіаль. Без усяких «як».

– Арфі, що з тобою? Арфі!

– Поклади на ліжко. Швидше… Не бійся, не вдаю.

І зовсім цього не боявся: все забув, розумів лише, що їй боляче.

– У моїй сумці… в зовнішній кишені… а-а-а… фляга. Срібна.

Я повернувся до кутка, де сумки вона склала, і подивився на неї. Кишеня розстебнулася, і срібна фляга полетіла до мене в долоню.

– Не більше як, – пазурі вп'ялися мені в шкіру, – половину кришки…

Випивши густу червону рідину, вона ще деякий час тряслася, потім різко сіла, скинувши мої руки.

– Дякую, чоловічку. До речі, ти мене здивував.

Я промовчав. Ну не тепер же, коли їй погано, розповідати, що таке в мене вперше вийшло, що я однаково ПОВИНЕН БУВ допомогти їй і не відходити від неї – тобто я відчував, що повинен, і від цього відчуття все якось само собою вийшло.

– Я хочу, щоб ти мені повірив в одному…

Та як я можу не вірити? Згадалася розмова її дочок – коли вони думали, що я сплю і не чую… «Я не знаю… – почала Тірінь. – Іноді мені хочеться все йому пояснити, іноді здається, що це небезпечно…» – «Нічого не треба йому пояснювати…» – «Нічого не треба йому пояснювати». – «Небезпеки ніякої не бачу, він зрозуміє правильно, але ми ж не знаємо, як мама деталі викладе. Якщо в чомусь не так, як ми, – хлопчик все одно їй повірить, але йому буде боляче».

Їй я згодом сказав: «Ніколи не називай мене хлопчиком». І Твоя дочка мене здивувала: взяла мою руку, поклала собі на голову і змусила прочитати клятву всиновлення. «А то забуду, що ти дорослий».

Тільки й про це потім, добре?

– …Розумієш, якби я знала, що у вас тут війна, я б допомогла.

Це і Мелла казала. Ось тут, правда, дошкульне місце. Відчув же Приятель – удруге відчув, – що я в біді, і прийшов із дружиною разом. Якраз після Стіл-гори це було. Ми тоді не всіх змогли утримати. Хоча наказ був зрозумілий і пояснений тричі, хоча начебто всі зрозуміли, що за таких умов у ворога тільки й надії, що виманити нас із плато, але, коли дружина полізла вгору, прикрившись живим щитом, і довелося котити колоди на всіх, – багато кинулося слідом за колодами.

Хто виявив милосердя покаліченим, – колоди не завжди так тиснуть, щоб відразу на смерть, – ті й самі живі залишилися. А ті, хто погнався за недобитками, потрапили під удар вершників. Щоправда, після того, як наздогнали і вирубали майже всіх уцілілих, буквально наступної миті відбулася зміна ролей.

Дивлячись на побоїще, я зрозумів одну з причин, чому Шарль і нещасний Лонні вважали кінноту аро поганою: якби кавалеристи разом держалися, одним кулаком, як уміють робити отерці, – хоча все відносно: Шарль бурчить, що брати[21] теж кепсько лад тримають, – так от за щільного порядку вони б просто розчавили всіх наших, не втративши своїх ні єдиного.

Не кожен сам по собі скакав, коні теж різні – і траплялося, наш піший встигав дістати вершника. Рідко, але траплялося. Декого втратила їхня кавалерія. Троє наших, відбившись, зуміли повернутися.

Настрій був у мене кепський, хіба що об стіну не бив головою – рівними вийшли втрати, рівними! Сотні по три і в нас, і в них, а могли розміняти на сто вояків дві сотні (я рахував наші втрати разом з полоненими з живого щита, не знаючи, що саме за битву біля Стіл-гори дістану прізвисько «батько перемоги», – народ-бо вважав інакше, і вперше поле бою залишилося за нами). Відійшов я трохи від табору, засунув голову у водоспад – маленький такий струмочок падав з висоти в десяток ліктів, – а я за три ночі не поспав і десятка тырсів, коли раптом відчув…

– Так можна й налякати людину! – кинув, не обертаючись.

– Дуже б хотіла побачити тебе переляканим. З безпечної відстані та під надійним прикриттям, а то згадую деякі випадки. Гаразд, – Мелла різко змінила тему – і разом з нею тон розмови. – Викладай, що у вас тут коїться.

Коли я закінчив, чарівниця копнула носком чобота землю.

– Вважай, що завербував двох волонтерів. Щоправда, на повну силу чаклувати не беруся, тут старійшини мають слушність – вам до повного щастя тільки хрестового не вистачає походу…

Знати я не знав у той час, що таке хрестовий похід, але сенс зрозумів. Не такий наш народ боягузливий: якщо спробувати залякати чаклунством, можуть ще раніше в бійку полізти…

– Почнемо, напевно, з того, що ваші поранені будуть видужувати легше. Навряд чи це в очі кинеться, в крайньому разі – спишемо на милість наших богів…

Тільки за кілька днів Приятель проговорився випадково, що це він знову відчув, що я в біді, а дружина сумнівалася.

Арфіаль почала розстібати сукню.

– Со-оро-о-ом'язливий… Ві-ідве-е-ерну-увся… Можеш дивитися, все одно ж тепер твоя.

Все одно? ВСЕ ОДНО, Арфі?! Мені би згадати, що Вона тільки-но втратила, але демони пекла потягли мене за язик.

– Неволити не стану!

Жінка здригнулася.

– Як це?

Вона злякалася, що я її вижену.

– Це Твій дім, і я – теж Твій. Навіть якщо Ти скажеш мені… – Я затнувся – заплутався в словах. Дуже вже невиразну намагався висловити думку.

Арфіаль. Думка? Скажи краще – безум'я.

– …Поживи, озирнись, надумай. Якщо… – Як важко говорити! – Одне слово, я таки Твій слуга.

Давніше я не розумів отерського виразу «загусла тиша». Тепер саме так із нею сталося…

Арфі заговорила, і слова падали, мов каміння в колодязь.

– А раз слуга, то зніми з мене чоботи.

Взуття могарське, зашнуроване доверху. Так що довелося потрудитися.

– Тебе скільки разів у пастку заманювали, граючи на твоїй шляхетності?

– Тричі. – Я збрехав їй уперше в житті, збрехав нерозумно, зовсім без сенсу: ну яка ж різниця – тричі чи чотири рази? – Твоя наука рятувала.

Чесно кажучи, найбільше виручало власне моє ясновидіння, не тепер же ятрити Твої рани!

– От-та-ак, якщо я тебе виховала…

Ти мене виховала? А я думав, ящери з королями.

– Так що я, напевно, за тебе відповідаю. Значить, так: роззувати мене завжди будеш, мені сподобалося. І вгору по сходах – на руках, а то круті вони. Це ми в шлюбний контракт першим пунктом… Пу-усти! Пусти, ведмедю! Пусти, у мене голова йде обертом! Уф. Поклади, де взяв! Мене поклади, самому рано! Ми ще не одружені! Ліки подай, чоловічку. Я серйозно.

Та вже відчуваю, що серйозно.

– На цей раз – бачиш усередині кришки позначки? Налий до нижньої. Боюся, доведеться тобі першу шлюбну ніч бути доглядальницею. Заодно поговоримо… Багато про що. Я повинна звикнути…

Звикнути до думки, що, заглянувши до свого чоловічка, Ти знайшла свого чоловіка.

– До речі, а як там Хшанга полює?

Я й не думав, що Ти знаєш.

Відступ Допит на свіжому повітрі

– Значить, у бою, рятуючи товаришів? – Чоловік, одягнений у буру – інакше не скажеш – рясу отерського ченця, зачерпнув рукою жменю піску і просипав крізь пальці. – Думаю, він і не мріяв про інший кінець.

Незважаючи на те, що сонця не було видно через товщу хмар і не доводилось мружитись, він явно відвик від світла. Можна було припустити, що і сидить-то чернець не з примхи, – ноги підводять.

Лонні-Са, колишній Спостерігач за зовнішніми колишнього короля, уважно оглянув своїх співрозмовників. Випадково чи ні, але вони розбилися на дві нерівні групи. Одна складалася з чотирьох жінок, дві з них колишньому розвіднику траплялись. Зліва ж від нього – ченцеві довелося повернути голову – коротко стрижена блондинка спиралася на руку невисокого, сивого як лунь чоловіка, чиє обличчя було спотворене жахливими шрамами. Незважаючи на це, у ченця навіть думки не ворухнулося – ці двоє не могли бути коханцями, не могли, і все тут.

– Я намагалася його воскресити, – явно хвилюючись, заговорила одна з четвірки, – але поки нічого не вийшло.

– Дякую вам, – чернець нахилив голову. – Втім, я й без цього розповім усе, що знаю.

– Чому?

Дві з чотирьох неприязно подивилися на блондинку: навіщо, мовляв, витрачаєш час?

– Частково тому, що люблю брата, – а тут присутня пані, якій він навряд чи зміг би відмовити у будь-якому проханні. Частково – тому, що люблю свою батьківщину, – Лонні-Са говорив буденно, без пафосу, але було видно, що він не бреше. – Отеру ви не завдавали досі зла, а чи будуть такими миролюбними ваші вороги, не знаю. Не поспішайте, будь ласка, заперечувати. Я все поясню. Коли при дворі з'являється людина, сліди якої губляться в тумані, це може бути чи авантюрист, заклопотаний своїми особистими справами, чи шпигун. Перше трапляється набагато частіше за друге. Тому неможливо, – Лонні подивився на сивого, – відправляти шпигуна в далекий Ридд, щоб перевірити, чи правду розповіла новоприбула до двору: ніхто просто грошей не дасть на подібну цікавість. Тим більше, що інформатор, витративши рік часу і кілька тисяч грошима, доповість приблизно таке: «Була, мовляв, така, виїхала невідомо куди, прикмети начебто збігаються» – ну, і що це мені дає? – Отерець обвів своїх співрозмовників поглядом. – Занадто часто ви до нас в Отер їздите, і ось що. Іноземець, якщо він не з посольства і не значна фігура, через яку можуть і війну оголосити, – він… мішень. Для різних пройдисвітів. А ви вмієте на осінньому вітрі не застудитись.[22] Простіше кажучи, я одного разу поставив собі запитання: «А чи не занадто багато дивних порятунків?» Так що не дуже я здивувався, отримавши пропозицію. Але й сам зробив дві помилки типу «дурніше не буває». По-перше, я не став ділитися своїми підозрами з «партнером». Вирішив, якщо він чаклун, то про можливе втручання інших чаклунів знає більше за мене. Й по-друге – я не підозрював Вас, Хайн-Лорі. Незважаючи на, здавалося б, явні ознаки. Навіть зникнення моїх кращих людей списав на засідку прихильників нинішнього монарха і на підземний хід, про який дещо знав. Помилка, звичайно, непрощенна.

– А про вашого партнера докладніше можна? Суть пропозиції, що він вам зробив, прикмети, – кажучи це, жінка вдарила косою по халяві розшитого золотом чобота.

– Було запропоновано розділити владу над світом.

– І ви не поцікавилися, чому розділити, а не взяти її всю собі? – Кторта говорила отерською не дуже чисто, ніби навмисне спростовуючи думку про зайву прихильність чарівниць до цієї країни.

– Ні, я не став питати того, що і так зрозуміло. Будь-яка влада повинна мати опору. Гість із іншого світу вирішив не створювати її сам, а мати справу тільки зі мною – щоби потім обіграти одного мене.

З чагарника, кроків за сімсот, потягуючись, вийшов леопард. Дві жінки переглянулися, але сивий чоловік пробурмотів:

– Він ситий. Мелла?

У наступну секунду напрям вітру змінився – і звір, що зачув людський запах, одним стрибком сховався в чагарниках. Довгокосій явно не сиділося, точніше, не стоялося на місці. Вона обійшла навколо допитуваного й різко запитала:

– Все це, звичайно, важливо. Але мене цікавлять прикмети – і де можна шукати речі, до яких він торкався.

– Демони пекла, Хшанго. Навіщо тобі відбитки пальців підставної особи?

Чарівниця оніміла.

– Хайн-Лорі має рацію, – кивнув допитуваний. – Я досить швидко все зрозумів: щоразу, коли виникала непередбачувана ситуація, мій союзник замикався у своїй кімнаті під приводом, що йому треба подумати. Явно не мав повноважень для прийняття важливих рішень.

* * *

– Не підходь! – Арфіаль націлила на мене ложку. Судячи зі швидкості та твердості руху, з кинджалом у руках Вона, як і раніше, небезпечна. – Я голодна людожерка! Кісточок не залишу!

Ложка зачерпнула кашу.

– М-м, краще, ніж я боялася. Гаразд, з наступного тырса кухню беру на себе. Я добра господиня, не думай.

Думай, не думай, а я не можу уявити Тебе за збиванням масла або за чиньбою, – а в нас вираз «добра господиня» значить саме це…Мабуть, у мене знову все на обличчі відбилося, тому що Арфі зітхнула:

– Ти ще здивований будеш. Я не все життя у палацах прожила. А каву тебе хто заварювати навчив? Візі? Гаразд, не хмурся, дорікати не буду. Сама винна. Але в Отер ти більше не потрапиш. Навіть якщо ти там Меллі знадобишся – все одно не поїдеш, зрозумів?

Я вирішив від гріха подалі змінити тему.

– Між іншим, у мене теж є умови до шлюбного договору.

– Ці-іка-а-аво, я-акі-і?

– Перше – з доньками помирися. Я з ними міцно дружу. Арфіаль підняла на мене здивований погляд:

– З Босоніжкою я й не сварилася. Тірі сама мене уникає, і як із нею зв'язатися…

– Я передам, мамо.

Босоніжка заявилася під ранок. Чи то випадково, чи то стежила вона за матір'ю, – її зрозумієш, авжеж. Зачути я п відчув, та Арфі не хотів турбувати.

Арфіаль. Ну ні, чоловіче. Розповідати, так уже все. Реакція на перехід була слабкою – можливо, через мої слабкі сили, мало що витекло – менше і болю завдала втрата. Та доглядав за мною дехто, як за малою дитиною. І тоді вже в мене почали «думки миготіти». На тему: якщо перестала бути відьмою в буквальному сенсі, чи не пора перестати в переносному? Так що заснула я в нього на плечі.

…Коли я спустилася на кухню, чаклунка встигла з'їсти залишки кролятини, від пива теж нічого не залишилося, – і всміхається:

– Ну як, порозумілися? Буде до кінця року в мене братик? (Такого б я, звичайно, нікому, крім неї, не спустив.)

– З першим пунктом усе зрозуміло, – підвела риску Арфіаль.

– А другий ще простіше – ВЕСІЛЛЯ СЬОГОДНІ!

– Та не-е-евже сьогодні можна? – її очі лукаво блиснули. – За Законом, мені пам'ятається, жених повинен повний цикл фаз Місяця прожити в утриманні.

Арфіаль. Почервонів – любо-дорого подивитися. Але не розгубився!

– Існує так звана «коротка церемонія»…

– Яку, – давлячись від сміху, влізла в розмову Босоніжка, – застосовують, коли наречену викрадають!

Я почав був пояснювати, що не тільки при викраденні…

Арфіаль. Міцно у нього засів у голові юрист доморощений!

…Але Арфі тільки рукою махнула:

– Неха-ай, будемо вважати, викрав!

Вони вийшли разом з дому. Небо хмарилось, ніби віщуючи біду. Чоловік обійняв дружину за плечі і взяв доньку за руку. З нізвідки з'явилася друга дочка, подала руку матері. А мати на те й мати – все лихе вже забуто…

І хоча ніхто з четвірки про те не думав, здавалося, що все це виклик самій долі.

Примечания

1

Хайнлорі користується своєю рідною мовою каро (народ аро, мова – каро). А Пані свої примітки писала або отерською, або французькою мовами.

(обратно)

2

Хьєртари-оссі-отта – буквально «та, що взяла моє ім'я» (Прим перекладача)

(обратно)

3

Віслюк звичайний

(обратно)

4

Баярд – славетний французький лицар, що не знав поразок у бою на мечах. Каміідзумі Ісі-но-камі – японський майстер меча з аналогічною репутацією.

(обратно)

5

З вірша О. С. Пушкіна «Делибаш». Делібаш – у турецькій армії – майстер кінної рубки.

(обратно)

6

У мові каро, як і в більшості мов Землі, слово «стріляти» походить від слова «стріла».

(обратно)

7

Розлучення без вагомої причини вважається приводом для кревної помсти.

(обратно)

8

Хшанга має на увазі Арістотеля Хоча цей парадокс відомий під назвою «буриданів віслюк», насправді, в працях теолога Жана Буридана нічого схожого немає.

(обратно)

9

Вислів, аналогічний нашому – «в мій город камінчик»

(обратно)

10

У цих котів є чітко визначені мисливські ділянки, тому вони гостро реагують на голос чужинця Наведений вислів – «наслідувати голос кішки» – значить «напрошуватися на неприємності».

(обратно)

11

Отерський жест, що значить здивування нездогадливістю співрозмовника.

(обратно)

12

Титул баронеси не викреслено, а, як це було завжди в XVIII–XIX ст, вискоблено (Прим перекладача)

(обратно)

13

Металева бляха по центру

(обратно)

14

Отерський звичай – підвішувати сокири так, щоб їхні руків'я обкурювалися димом – проти шашелю. «У нас руків'я сокир обкурені» – тут «ми досвідчені бійці». (Прим. перекладача.)

(обратно)

15

Білий пісок – кварцовий, синій – базальтовий. (Прим. перекладача)

(обратно)

16

Тропити – йти по сліду без собаки. (Прим, перекладача)

(обратно)

17

Жест, що означає вдячність

(обратно)

18

Ольстри – присідельні кобури, панталер – широка перев'язь зі спеціальними кріпленнями для карабіна чи мушкетона. (Прим. перекладача)

(обратно)

19

Тобто біля зброї

(обратно)

20

Залізний набалдашник або трубка на тупому кінці, яка забезпечує баланс

(обратно)

21

Тут «брати» – лицарі.

(обратно)

22

Вислів, рівнозначний нашому «вийти сухим із води».

(обратно)

Оглавление

Зауваги перекладача

Розділ перший Пані та приятель. Ящір також попався

Розділ другий Поєдинок, демон і новий меч

Розділ третій Змова та заручини

  Відступ Розповідь Мелли

Розділ четвертий Грім і блискавка

Розділ п'ятий Тітонька-донечка

  Відступ Два листи

Розділ шостий Повернення. Я нудьгую

Розділ сьомий Викрадення нареченої

  Відступ Бал

  Відступ Допит на свіжому повітрі Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg