«Відьмак. Сезон гроз»

Відьмак. Сезон гроз (fb2) - Відьмак. Сезон гроз (пер. Сергей Валериевич Легеза) (Відьмак - 8) 1563K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анджей Сапковский

Анджей Сапковський Відьмак. Сезон гроз

Від упирів, від анахтемців,

від створінь довголапих

і від істот, що вночі стукають,

збав нас, Боже!

Благальна молитва, відома як «The Cornish Litany», датована між XIV–XV ст.

Кажуть, начебто прогрес розганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла й пазурі, убивство й кров. Завжди будуть істоти, які вночі стукають. А ми, відьмаки, існуємо для того, аби стукнути їх.

Весемір із Каер Морену

Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не перетворитися на страховище. І коли довго споглядаєш у прірву, прірва також споглядає в тебе[1].

Ф. Ніцше. По той бік добра й зла

Споглядання в прірву я вважаю суцільним ідіотизмом. На світі є достатньо речей набагато вартісніших, щоб у них споглядати.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 1

Він жив, тільки щоб убивати.

Лежав на нагрітому сонцем піску.

Відчував тремтіння ґрунту, донесене притиснутими до землі перистими вусиками та щетинками. Хоча тремтіння лишалося віддаленим, Ідр відчував його виразно й чітко; орієнтуючись на нього, міг окреслити не тільки напрямок і темп пересування жертви, але і її вагу. Для більшої частини хижаків, що полювали схожим чином, вага здобичі мала вирішальне значення— скрадання, атака та переслідування призводили до втрати енергії, яку треба було компенсувати енергетичною вартістю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялися від нападу, якщо здобич була занадто малою. Але не Ідр. Ідр існував не для того, аби їсти та підтримувати рід. Не для того його створили.

Жив він, щоб убивати.

Обережно пересуваючи ніжки, він виліз із ями від поваленого дерева, переповз замшілу колоду, трьома стрибками подолав вітролом; наче дух, промайнув галявину, занурився в зарослий папороттю підлісок, розтанув у гущавині. Рухався швидко та безшелесно, чи бігом, чи стрибаючи, наче величезний коник.

Занурився в сухостій, припав до підліску сегментованим панциром черева. Тремтіння ґрунту ставало все виразнішим. Імпульси від вібрисів та щетинок Ідра вкладалися в картину. У план. Ідр уже знав, як дістатися до жертви, у якому місці перетяти їй шлях, як змусити втікати, як довгим стрибком упасти на неї ззаду, на якій висоті вдарити та тяти гострими, наче бритви, жувальцями. Тремтіння та імпульси вже вибудовували в ньому радість, що її відчує, коли жертва заборсається під його тягарем, ейфорію, яку дасть йому смак гарячої крові. Розкіш, яку він відчує, коли повітря роздере вереск болю. Він трохи тремтів, розкриваючи та закриваючи клешні й педіпальпи.

Вібрації землі були надто виразні, а ще вони розділилися. Ідр уже знав, що жертв більше, скоріше троє, а може, і четверо. Під двома ґрунт трусився звично, тремтіння третьої вказувало на малі вагу й масу. Четверта ж — якщо й справді була якась четверта — породжувала тремтіння нерегулярні, слабкі та невпевнені. Ідр знерухомів, напружився й виставив антени над травою, досліджував рух повітря.

Тремтіння ґрунту нарешті просигналізувало про те, на що Ідр чекав. Жертви розділилися. Одна, найменша, лишилася позаду. А та четверта, невиразна, зникла. Був то фальшивий сигнал, брехливе відлуння. Ідр не став звертати на нього увагу.

Мала здобич іще більше віддалилася від інших. Ґрунт затрясся сильніше. І ближче. Ідр напружив задні ніжки, відштовхнувся й стрибнув.

* * *

Дівчина жахливо закричала. Замість утікати завмерла на місці. І кричала без перерви.

* * *

Відьмак кинувся в її бік, у стрибку витягаючи меч. І відразу зрозумів, що щось не так. Що його надурили.

Чоловік, який тягнув візок із хмизом, крикнув, у Ґеральта на очах його підкинуло на сажень угору, а кров бризнула з нього широко та рясно. Він упав, аби відразу підлетіти знову, цього разу двома стікаючими кров’ю шматками. Уже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, яка, як і її донька, завмерла, паралізована страхом.

Хоча й не вірив, що це йому вдасться, відьмак зумів її врятувати. Підскочив і пхнув із силою, відкидаючи забризкану кров’ю жінку зі стежини в ліс, на папороть. І відразу зрозумів, що й цього разу це був підступ. Фортель. Сірий, плаский, багатоніжковий і неймовірно швидкий абрис уже віддалявся від візка та першої жертви. Сунув у напрямку другої. До дівчини, яка продовжувала вищати. Ґеральт кинувся слідом.

Якби дитина й надалі стирчала на місці, він би не встиг. Але дівчинка продемонструвала притомність і стрімголов кинулася навтьоки. Сіра потвора наздогнала б її легко й без зусиль, наздогнала б, забила й повернулася, щоб прикінчити й жінку також. І так би воно й сталося, якби не було там відьмака.

Він наздогнав потвору, стрибнув, придавлюючи підбором одну із задніх ніжок. Якби не миттєвий відскік, втратив би ногу: сіре створіння крутнулося з несамовитою спритністю, а його серпоподібні жувальця клацнули, схибивши на волосину. Раніше, ніж відьмак відновив рівновагу, потвора відштовхнулася від землі та атакувала. Ґеральт захистився рефлекторним, широким і досить хаотичним ударом меча, відкинув потвору. Рани їй не завдав, але перехопив ініціативу.

Скочив, дострибнув, тнучи від вуха, розрубуючи панцир на пласкому цефалотораксі[2]. Раніше, ніж приголомшене створіння оговталося, другим ударом відсік йому ліве жувальце. Потвора кинулася на нього, махаючи лапами, намагаючись жувальцем, що лишилося, заколоти його, наче тур. Відьмак відрубав їй і те, друге. Швидким зворотним ударом відхльоснув одну з педіпальп. І знову рубанув по цефалотораксу.

* * *

До Ідра врешті дійшло, що він у небезпеці. Що мусить тікати. Він мусив тікати, тікати далеко, заховатися десь, закопатися в укриття. Жив він тільки для того, щоб убивати. Щоб убивати, він мусив регенерувати. Мусив утікати… Тікати…

* * *

Відьмак не дав йому втекти. Наздогнав, наступив на задній сегмент тулуба, тяв згори з розмаху. Цього разу панцир головогрудей піддався, з тріщини бризнула й полилася густа зеленувата кров. Потвора борсалася, її кінцівки дико били об землю.

Ґеральт тяв мечем, цього разу повністю відділяючи пласку голову від решти.

Важко дихав.

Звіддаля загриміло. Вітер, що оце раптом здійнявся, і небо, яке почало швидко темнішати, сповіщали про наближення грози.

* * *

Альберт Смулька, новопризначений гмінний жупан, уже під час першої зустрічі нагадував Ґеральтові брукву: був кругленький, неохайний, товстошкірий і взагалі-то зовсім нецікавий. Інакше кажучи, не дуже він відрізнявся від інших урядників гмінного рівня, з якими доводилося відьмакові контактувати.

— Значить, то правда, — сказав жупан. — Шо як відьмак ти на клопоти валечний. Йонас, мій попередник, — продовжив за мить, не дочекавшись із боку Ґеральта жодної реакції,— нахвалитися тобою не міг. Віриш, шо я його за брехуна вважав. Значить, шо йому не до кінця вірив. Знаю, як діла вміють казочками обростати. Особливо серед люду темного: там, куди не плюнь, чи диво, чи чудо, чи інший який відьмак із силами нелюдськими. А ти, бач, показав, шо воно правда щира. Там, у бору, за річечкою, людей зникло— і не полічити. А як тудой до містечка дорога коротша, то й ходили, дурні… На власну погибель. Не зважаючи на перестороги. А нині такий уже час, шо краще не швендяти по пустках, по лісах не лазити. Усюди потвори, усюди людоїди. У Темерії, на Тукайському узгір’ї, осьо ось як страшенна справа сталася, п’ятнадцятеро людей у поселенні вугільників якийсь упир лісовий повбивав. Роговизною те поселення звалося. Чув ти напевне. Нє? Але, шоб я здох, правду кажу. Начебто й чорнокнижники слідство в тій Роговизні вчиняли. Ну, шо там казати. Ми теперички тута, в Ансегісі, у безпеці. Тобі дякуючи.

Вийняв із комода скринечку. Розклав на столі аркуш паперу, макнув у каламар перо.

— Обіцяв ти, шо страшидло вб’єш, — промовив, не підводячи голови. — Тож слова на вітер не кидав. Чесний ти, як на волоцюгу… Та й тим людиськам життя врятував. Бабі й дівулі. Подякували вони хоч? У ноги кинулися?

«Не кинулися, — зціпив зуби відьмак. — Бо ще не цілком опритомніли. А я звідси поїду ще до того, як вони опритомніють цілком. До того, як зрозуміють, що я використав їх наче принаду, у пихатому зарозумінні повіривши, що зумію врятувати всю трійцю. Поїду ще до того, як до дівчинки дійде, доки зрозуміє вона, що з моєї провини вона тепер напівсирота».

Почувався він поганюще. Напевне, був то результат використаних перед битвою еліксирів. Напевне.

— Ото монструмо, — жупан посипав папір піском, тоді струсив пісок на підлогу, — справжнісінька огидність. Глянув я на трупа, як той принесли… Шо воно таке було?

Ґеральт не мав щодо цього впевненості, але не хотів це виказувати.

— Арахноморф.

Альберт Смулька ворухнув губами, даремно намагаючись повторити.

— Тьху, хай йому: як звати, так звати, псу на нього насрати. То тим мечем ти його засік? Отим клинком? Можна глянути?

— Не можна.

— Ха, бо зачароване напевне лезо. І дорогим мусить… Ласий шматочок… Ну, але ми тут гала-гала, а час сплива. Умову виконано, час на платню. А передусім формальності. Розпишися на фактурі. Значиться, хрестик або який інний знак постав.

Відьмак узяв поданий йому рахунок, повернув до світла.

— Гляньте на нього, — покрутив головою жупан, скривившись. — Ніби шо, читати вміє?

Ґеральт поклав папірець на стіл, підіпхнув у бік урядника.

— Мала помилка, — сказав спокійно й тихо, — вкралася до документа. Умовлялися ми на п’ятдесят крон. А фактура виставлена на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя.

— То не помилка, — також знизив голос. — То, скоріше, доказ визнання. Ти забив страшенне страшидло, напевне ж була то непроста працечка… тож і ставка нікого не здивує…

— Не розумію.

— Аякже. Не вдавай невинне дитятко. Хочеш мене переконати, що Йонас, як тут радив, не виставляв тобі таких ото фактур? Голову дам, шо…

— Що «шо»? — перебив його Ґеральт. — Що він завищував рахунки? А різницю, на яку полегшував королівську скарбницю, ділив зі мною навпіл?

— Навпіл? — Жупан скривив губи. — Не перебирай, відьмаче, не перебирай. Подумати тільки, який важнячий. З різниці ти отримаєш третину. Десять крон. Для тебе воно й так чимала премія. А мені більше належить, хоча б і через мою функцію. Державні урядники повинні бути статечними. Чим урядник державний статечніший, тим престиж держави вищий. А зрештою, шо ти про таке можеш знати? Шось мене ця розмова знудила. Підпишеш фактуру чи ні?

Дощ дудонів по даху, надворі лило, наче з цебра. Але вже не гриміло, гроза віддалялася.

Інтерлюдія

За два дні після того

— Дуже просимо, шановна, — владно кивнув Белогун, король Кераку. — Дуже просимо. Слуги! Стільця!

Стелю кімнати оздоблював плафон, фреска, що зображувала вітрильник серед хвиль, тритонів, гіпокампів і створінь, що нагадували омарів. А фреска на одній зі стін була мапою світу. Мапою, як давно вже ствердила Корал, абсолютно фантастичною, що небагато спільного мала зі справжнім розташуванням суходолу та морів. Але красива та зроблена зі смаком.

Двоє пажів притягли та встановили важкезне різьблене карло. Чародійка всілася, поклавши руки на бильця так, аби її вкриті рубінами браслети стало добре видно й щоби неможливо було не звернути на них уваги. На завитому волоссі мала вона ще й рубінову діадемку, а в глибокому декольте— рубінове кольє. Усе спеціально для королівської аудієнції. Хотіла справити враження. І справляла. Король Белогун витріщав очі, не зрозуміти, чи на рубіни, чи на декольте.

Белогун, син Осмика, був, можна сказати, королем у першому поколінні. Татко його згромадив досить значний маєток на морській торгівлі, а також, здається, на морському розбої. Прикінчивши конкурентів і монополізувавши каботажні плавання в регіні, Осмик проголосив себе королем. Акт самозванчої коронації, по суті, лише формалізував статус-кво, тож не породив великих застережень і не викликав протестів. Трохи раніше в результаті приватних війн і воєнок Осмик уладнав прикордонні та владні конфлікти із сусідами — Верденом та Цідарісом. Стало відомо, де Керак починається, де закінчується й хто там володарює. А раз володарює, то є він королем, а тому надається йому такий титул. Природним чином титул та влада переходять від батька до сина, тож нікого не здивувало, що після смерті Осмика на троні сів його син Белогун. Щоправда, синів Осмик мав більше— ще, здається, чотирьох, але всі вони зреклися прав на корону, один навіть начебто добровільно. Таким ото чином Белогун владарював у Кераці вже років бодай більше двадцяти, згідно з родинною традицією отримуючи зиски з корабельного будівництва, транспорту, риболовлі та піратства.

Тепер же, сидячи на троні, на підвищенні, у соболиному ковпаку, із берлом у руці, король Белогун давав аудієнції. Величний, наче жук-гнойовик на коров’ячій купі.

— Шановна й мила нам пані Литто Нейд, — привітав він. — Наша улюблена чародійка Литта Нейд. Вирішила знову провідати Керак. І, напевне, знову надовго?

— Корисне мені морське повітря. — Корал провокаційно поклала ногу на ногу, демонструючи туфельки на модній пробці.— За ласкавим дозволом вашої королівської милості.

Король обвів поглядом синів, що сиділи поряд. Обидва рослі, наче жердини, нічим не нагадували батька, кістлявого, жилавого, але не дуже показного зростом. Самі вони на братів схожі не були. Старший, Егмунд, чорний, наче крук, Зандер— трохи молодший, майже блондин-альбінос. Обидва поглядали на Литту без симпатії. Очевидним чином дратував їх привілей, згідно з яким чародії в присутності королів сиділи, тож на аудієнціях їм надавали стільці. До того ж привілей той мав загальне розповсюдження, і не можна було не звертати на нього уваги нікому, хто хотів би вважатися цивілізованим. А сини Белогуна дуже хотіли такими вважатися.

— Ласкавий дозвіл, — повільно промовив Белогун, — ми надамо. За однієї умови.

Корал підняла руку й уважно придивилася до своїх нігтів. Мало то просигналізувати, що умови Белогуна мала вона деінде. Король сигнал не вловив. А якщо й уловив, то вміло це приховав.

— Дійшло до вух наших, — сапнув гнівно, — що бабам, які дітей мати не бажають, шановна пані Нейд магічні декокти надає. А тим, що вже вагітні, допомагає плід скинути. А ми тут, у Кераці, процедуру таку за неморальну вважаємо.

— Те, на що жінка має природне право, — сухо відповіла Корал, — неморальним бути не може ipso facto[3].

— Жінка, — король випростав на троні худу постать, — має право очікувати від чоловіка лише двох подарунків: на літо вагітності, на зиму— лаптів із тонкого лика. Як перший, так і другий подарунок має завданням своїм заякорити жінку в домі. Бо дім є місцем для жінки відповідним, приписаним їй природою. Жінка з великим черевом та з потомством, вчепленим у її спідницю, від дому не віддалиться, і не спадуть їй на думку жодні дурнуваті ідеї, а це гарантує душевний спокій і чоловікові. Спокійний душевно чоловік може важко працювати заради примноження багатства й добробуту свого володаря. Чоловікові ж, який працює в поті чола свого й без передиху, спокійному за своє стадо, також не спадуть на думку жодні дурнуваті думки. А коли жінку хтось намовить, що може вона народжувати, якщо захоче, а якщо не захоче, то й не мусить, коли хтось до того ж підкаже їй спосіб та підсуне засіб, тоді, шановна, тоді-то порядок суспільний починає хитатися.

— Так воно і є,— втрутився княжич Зандер, уже віддавна видивляючись нагоди, аби втрутитися. — Власне так!

— Жінка, яка не бажає материнства, — продовжував Белогун, — жінка, яку не прив’яжуть до дому черево, колиска й дітлахи, скоро піддасться хтивості, це справа будь-кому очевидна та неминуча. Тоді й чоловік втратить душевний спокій і рівновагу духу, а в попередній гармонії його щось заскрегоче та засмердить, та що там: виявиться, що ніякої гармонії там немає, як немає й жодного ладу. Особливо того ладу, у якому природною є щоденна важка праця. А також і те, що від важкої праці тої отримую і я. А від думок таких лише один крок до безладдя. До комплоту, бунту, заколоту. Ти зрозуміла, Нейд? Хто дає бабам засоби, що запобігають вагітності чи роблять можливим її переривання, той нищить суспільний порядок, під’юджує до крамоли та бунту.

— Так воно і є,— втрутився Зандер. — Вірно!

Литта якось мало переймалася збереженням вдаваного авторитету та владності Белогуна, бо ж достеменно знала, що як чародійка вона недоторканна, а єдине, що король може, — це теревенити. Утім, стрималася від того, щоби прямо повідомити йому, що в королівстві його скрегоче та смердить уже віддавна, що ладу в ньому стільки, як кіт наплакав, а єдина гармонія, яку знають мешканці,— то інструмент музичний, різновид акордеона. І що вплутувати в те жінок, материнство чи його небажання— доказ не лише мізогенії, але й кретинізму.

— У твоєму другому висновку, — сказала вона натомість, — уперто повертався мотив помноження багатства й добробуту. Я чудово тебе розумію, бо й мій власний добробут дивовижно мені до вподоби. І я ні за що у світі не відмовлюся від усього, що добробут мені забезпечує. Я вважаю, що жінка має право народжувати, коли хоче, і не народжувати, коли не хоче, але через це не стану дискутувати, бо кожен має право на якісь там погляди. Зверну лише увагу, що за надану жінкам медичну допомогу я беру платню. Це досить посутнє джерело моїх прибутків. У нас, королю, економіка вільного ринку. Не втручайся, дуже прошу, у джерело моїх прибутків. Бо прибутки мої, як ти добре знаєш, це також прибутки Капітулу й усього братства. А братство геть погано реагує на спроби ущемлення своїх прибутків.

— Чи не намагаєшся ти мені погрожувати, Нейд?

— З чого б то? Мало того, я заявляю про допомогу й співпрацю, що заходить ген як далеко. Знай, Белогуне, що якщо через експлуатацію та грабунки, які ти впроваджуєш, дійде в Кераці до безладдя, якщо запалає тут, пишномовно кажучи, смолоскип бунту, якщо підніметься бунтівний мотлох, аби витягнути тебе звідси за шию, скинути з трону й відразу після того повісити на сухій гілляці… Тоді зможеш розраховувати на моїх побратимів. На чародіїв. Прийдемо ми з допомогою. Не допустимо ані заколотів, ані анархії, бо й нам вони не з руки. Тож отримуй і примножуй багатство. Примножуй спокійно. І не перешкоджай примножувати іншим. Дуже прошу й добре тобі раджу.

— Радиш?! — аж захлинувся, устаючи зі стільця, Зандер. — Ти радиш?! Батькові?! Батько є королем! Королі порад не слухають, королі наказують!

— Сідай, сину, — скривився Белогун, — і сиди тихенько. А ти, чарівнице, слухай сюди. Маю тобі дещо сказати.

— Ну?

— Я беру собі нову дружину… Сімнадцять рочків… Вишенька, скажу тобі. Вишенька на кремі.

— Вітаю.

— Роблю я це з поглядів династичних. Через турботу про спадкоємність і лад у державі.

Егмунд, який доти мовчав, наче камінь, підвів голову.

— Спадкоємність? — гарикнув, а злий блиск його очей не оминув уваги Литти. — Яку таку спадкоємність? Ти маєш шістьох синів і вісім дочок, враховуючи побічних! Мало тобі?

— Сама бачиш, — махнув кістлявою рукою Белогун. — Сама бачиш, Нейд. Мушу подбати про спадкоємність. Чи маю залишити корону й королівство тому, хто таким ото чином звертається до батька? На щастя, я ще живу й правлю. І правити маю намір довго. Як уже сказав, я одружуюся…

—І?

— Якби… — Король почухав за вухом, глянув на Литту з-під примружених повік. — Якби вона… Моя нова дружина, значить… Звернулася до тебе по ті засоби… Забороняю тобі їх давати. Бо я проти таких засобів! Бо воно аморально!

— Можемо про те домовитися, — усміхнулася чарівно Корал. — Твоїй вишеньці, якщо вона звернеться, я їх не надам. Клянуся.

— Оце я розумію, — просяяв Белогун. — Ось, прошу, як ми чудово зуміли домовитися. На ґрунті взаємної поваги й обопільного порозуміння. Бо навіть відрізнятися треба ладно й складно.

— Це вірно, — втрутився Зандер. Егмунд напружився, вилаявся стиха.

— У межах поваги й порозуміння, — Корал накрутила рудий локон на палець, глянула уверх, на плафон, — а також піклуючись про гармонію та лад у твоїй державі… Маю певну інформацію. Довірену інформацію. Мені огидне доносительство, але шахрайство та злодійкуватість огидні мені ще більше. А йдеться, мій королю, про нахабні фінансові зловживання. Є ті, які намагаються тебе обкрадати.

Белогун нахилився на троні, а обличчя в нього по-вовчому скривилося.

— Хто? Прізвища!

Керак, місто у північному королівстві Цідаріс, у гирлі річки Адалатте. Колись столиця окремого королівства К., яке в результаті невмілого правління та згасання панівної гілки наслідування захиріло, втратило значення й було поділене сусідами та поглинутим виявилося. Має порт, кілька фабрик, морський маяк і десь зо 2000 мешканців.

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, т. VІІІ

Розділ 2

Затока їжачилася щоглами й повнилася вітрилами, білими та різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищені мисом та хвилеломом. У самому порту, біля дерев’яних молів, чаїлися судна менші й зовсім маленькі. На пляжах чи не кожне вільне місце займали човни. Або рештки човнів.

На кінчику мису, пошмаганий білими хвилями прибою, поставав морський маяк із білої та червоної цегли, оновлений релікт ельфійських часів.

Відьмак штурхнув бік кобили острогою. Плітка підвела голову, роздула ніздрі, наче й вона втішалася запахом моря, який доносив вітер. Підгонена, рушила крізь дюни. До вже близького міста.

Місто Керак, столиця так само називаного королівства, розлігшись на двох берегах пригирлового відрізка річки Адалатте, було поділене на три окремі, чітко відмінні райони.

На лівому березі Адалатте знаходився комплекс порту, доки та промислово-торговельний осередок, що охоплював верфі й майстерні, а також фабрики з переробки, склади, торжища та базари.

Протилежний бік річки, район, що звався Пальмірою, заполонили халупи та хатинки бідноти й працюючого люду, будинки й крами дрібних торговців, бійні, м’ясні лавки та чисельні кабаки й корчми, що оживали тільки після заходу сонця, бо Пальміра була й районом розваг та заборонених утіх. Досить легко також, як знав Ґеральт, можна було тут втратити гаманець чи отримати ніж під ребро.

Далі від моря, на лівому березі, за високим гостроколом із товстих колод, простягався, власне, Керак, квартал вузьких вуличок між кам’яницями багатих купців і фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими закладами, магазинами та магазинчиками. Розташовано було тут також і корчми та будинки розпусти вищої категорії, у тому числі заклади, що пропонували те саме, що в припортовій Пальмірі, але за значно вищу ціну. Центр кварталу утворювали чотирикутний ринок, будинок міської ратуші, театр, суд, митниця й кам’яниці міської еліти. Посеред ратушної площі стояв на постаменті страшезно обісраний чайками пам’ятник засновникові міста, королю Осмику. Була то явна липа, бо приморське місто існувало задовго до того, коли Осмик приліз сюди дідько його знає звідки.

Вище на пагорбі стояв замок і королівський палац, за формою та виглядом досить нетиповий, бо був то колись старий храм, перебудований та розбудований після того, коли залишили його жерці, скривджені повною відсутністю зацікавлення з боку місцевого люду. Після храму залишилася навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, у який дотепер пануючий король Кераку Белогун наказував бити щоденно опівдні та— вочевидь, на зло підданим— опівночі.

Дзвін відізвався, коли відьмак заїхав поміж першими хатами Пальміри.

Пальміра смерділа рибою, пранням та кружалом, тіснява на вулицях була потворна, проїзд ними коштував відьмакові чимало часу та терплячки. Він зітхнув, коли нарешті дістався до мосту й перебрався на лівий берег Адалатте. Вода смерділа й несла грудки збитої піни— результат праці фарбарні, що стояла вище за течією. Звідти вже недалеко було до шляху, що вів до оточеного гостроколом міста.

Він залишив кобилу в стайнях перед містом, заплативши наперед за два дні й залишивши стаєнному бакшиш, аби гарантувати Пліточці потрібний догляд. Скерував свій шлях до вартівні. До Кераку ввійти можна було лише крізь вартівню, після проходження контролю та малоприємних процедур, що його супроводжували. Відьмака та необхідність трохи дратувала, але він розумів її мету: мешканців району за гостроколом не дуже радувала думка про візити гостей із портової Пальміри, особливо в особі мореплавців із чужих країв, які сходили там на берег.

Він увійшов до вартівні, дерев’яної споруди зрубної конструкції, що містила, як він знав, кордегардію. Думав, що розуміє, що на нього чекає. Помилявся.

За своє життя він відвідав чимало кордегардій. Малі, середні й великі, у закутках світу близьких і цілком далеких, у регіонах цивілізованих більше, менше або й узагалі поза цивілізацією. Усі кордегардії світу смерділи затхлістю, потом, шкірою й сечею, як і залізом та маззю для його консервації. У кордегардії Керака було так само. А скоріше було б, якби класичних запахів кордегардії не перебивав важкий, задушний, стелі сягаючий сморід пердіння. У меню гарнізону тутешньої кордегардії— у цьому не могло бути сумнівів— домінували зернобобові, як то горох, біб і кольорова квасоля.

А от тутешній гарнізон був винятково дамський. Складався він із шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були поглинуті підвечірком. Усі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало там у рідкому перцевому соусі.

Найвища зі стражниць, мабуть, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Ґеральт, який завжди вважав, що бридких жінок немає, раптом відчув, що його змушують ревізувати цей погляд.

— Зброю на стіл!

Як і всі присутні тут, стражниця була підстрижена під нуль. Волосся вже встигло трохи відрости, створюючи на лисій голові неохайну щетину. З-під розіпнутих камзолу й сорочки виглядали м’язи живота, що породжували думку про великий зашнурований рулет. Біцепси стражниці, аби залишатися в межах різницької образності, мали розмір свинячих окороків.

— Зброю на стіл клади! — повторила вона. — Оглух?

Одна з її підвладних, досі схилена над мискою, трохи підвелася й перднула гучно й протягло. Її товаришки зареготали. Ґеральт помахав рукавичкою. Стражниця дивилася на його мечі.

— Гей, дівчатка! Ідіть-но сюди!

«Дівчатка» встали досить неохоче, потягуючись. Усі, як помітив Ґеральт, одягнені були в стилі, скоріше, вільному й напівоголеному, а головно — такому, що дозволяв похвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани зі штанинами, розпоротими по швах, аби влізли туди стегна. А за одяг від талії вгору слугували їй головно хрест-навхрест сплетені ремені.

— Відьмак, — заявила. — Два мечі. Сталевий та срібний.

Друга, висока й широка в плечах, як й інші, безцеремонним рухом полізла під сорочку Ґеральта, схопилася за срібний ланцюжок, витягла медальйон.

— Знак він має,— підтвердила. — Вовк на знаку, з вишкіреними зубами. Виходить, і справді відьмак. Пропустимо?

— Правила не забороняють. Мечі він здав…

— Власне. — Ґеральт спокійно включився в перемовини. — Я здав. Обидва вони, сподіваюся, будуть у депозиті під охороною? З отриманням за розпискою? Яку я зараз отримаю?

Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула наче неохоче. Інша голосно перднула.

— Отим розписуюся, — пирхнула.

— Відьмак! Найманий убивця потвор! А мечі віддав! Відразу! Покірний, наче який молокосос!

— Морквинку свою також би здав, якби наказали!

— То накажемо йому! Га, дівулі? Нехай виймає з матні!

— Погляньмо, які в тих відьмаків морквинки!

— Досить, — гарикнула комендантка. — Щось розігралися ви, дірки! Гонсхореку, сюди, швидко! Гонсхореку!

З приміщення поруч вигулькнув лисий і немолодий мосьпан у бурій опанчі та вовняному береті. Відразу як увійшов, розкашлявся, зняв берет і розпочав ним обмахуватися. Мовчки взяв обкручені ременями мечі, зробив Ґеральтові знак, аби він ішов слідом. Відьмак не зволікав. У мішанці газів, що наповнювали кордегардію, гази кишкові починали вже рішуче переважати.

Приміщення, до якого вони увійшли, розділяли солідні залізні ґрати. Мосьпан в опанчі заскрипів у замку величезним ключем. Повісив мечі на вішак поряд з іншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами. Відкрив обшарпаний реєстр, шкрябав у ньому поволі й довго, безперестанно кашляючи, ледь переводячи подих. Нарешті тицьнув Ґеральтові розписку.

— Я так розумію, що мої мечі тут у безпеці? Під ключем і під охороною?

Бурий мосьпан, важко дихаючи та сапаючи, зачинив ґрати, показав йому ключ. Ґеральта це не переконало. Кожні ґрати можна розкрити, а звукові ефекти флатуленції пані стражниць могли заглушити спроби вторгнення. Утім, виходу не було. Треба було вирішити те, заради чого він прибув до Керака. І якнайшвидше полишити місто.

* * *

Корчму, або ж — як називала її вивіска— австерію «Natura Rerum»[4] було розташовано в не дуже великому, але елегантному будинку з кедрового дерева з гострим дахом та високим комином. Фасад будинку оздоблював ґанок зі сходами, обставленими великими алое в дерев’яних піддонах. Із закладу линули кухонні запахи, головним чином м’яса, що запікалося на решітках. Запахи були настільки запаморочливими, що відьмакові «Natura Rerum» відразу здалася Едемом, садом насолоди, щасливим островом, затишком благословенних, що стікає молоком та медом.

Швидко з’ясувалося, що Едем той— як і будь-який Едем— охороняється. Мав свого цербера, сторожа з вогняним мечем. Ґеральт мав нагоду побачити його в справі. Цербер, хлоп низький, але міцної статури, на його очах відігнав від саду худого юнака. Юнак протестував— кричав і жестикулював, що, схоже, цербера нервувало.

— Тобі заборонено заходити, Муус. І ти добре про те знаєш. Тож іди геть. Не повторюватиму.

Юнак відступив від сходів так швидко, аби уникнути поштовху. Був він, як зауважив Ґеральт, передчасно полисілий: рідке й довге біляве волосся починалося в нього тільки від тім’ячка, що взагалі-то справляло враження досить паскудне.

— Та йохав я вас і ваші заборони! — крикнув юнак із безпечної відстані.— Не дуже й хотілося! Ви не одні-єдині, до конкурентів піду! Задаваки кляті! Парвеню! Щит золочений, а на халявах гівно! І воно мені стільки важить, як оте гівно! А гівно завжди гівном і залишиться!

Ґеральт трохи занепокоївся. Лисіючий юнак, хоча й паскудний з інтер’єру, поводився цілком аристократично, може, і не був забагатим, але в будь-якому разі елегантнішим за нього. Тож якщо елегантність була вирішальним критерієм…

— А ти куди, запитаю? — холодний голос цербера урвав потік його думок. І підтвердив побоювання. — Це ексклюзивний заклад, — продовжив цербер, блокуючи собою сходи. — Значення слова розумієш? То начебто виключений. Для декого.

— Чому для мене?

— Не одяг прикрашає людину. — Цербер, який стояв на кілька сходинок вище, зміг глянути на відьмака згори. — Ти, чужоземцю, жива ілюстрація народної мудрості. Твій одяг не прикрашає тебе анітрохи. Може, якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, не стану розбиратися. Повторюю, це заклад ексклюзивний. Ми тут людей, які, як бандити, вдягнені, не шануємо. Як і озброєних.

— Я не озброєний.

— Але виглядаєш так, наче навпаки. Тож тихенько ходи собі деінде.

— Постривай-но, Тарпе.

В одвірку з’явився засмаглий чоловік в оксамитовому каптані. Брови він мав кущисті, погляд— проникливий, а ніс— орлиний. І чималий.

— Скоріше за все, — повчав цербера орлиний ніс, — ти не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто це до нас завітав.

Довге мовчання цербера засвідчило, що й справді не знає.

—Ґеральт із Рівії. Відьмак. Знаний тим, що оберігає людей та рятує їм життя. Як тиждень тому тут, на наших околицях, в Ансегісі, де він урятував матір із дитиною. А кількома місяцями раніше в Цізмарі— про що чимало говорили— прикінчив левкроту-людожерку, діставши поранення. Як би я міг заборонити заходити в мій заклад тому, хто займається настільки зацним промислом? Навпаки, я радий такому гостеві. І я маю за честь, що він захотів мене провідати. Пане Ґеральте, австерія «Natura Rerum» вітає вас на своєму порозі. Я Феб Равенга, володар цього скромного закладу.

Стіл, за який посадовив його метр, був накритий скатертиною. Усі столи в «Natura Rerum»— у більшості зайняті— було накрито скатертинами. Ґеральт не пам’ятав, коли він востаннє бачив у корчмі скатерки.

Хоча було йому цікаво, він не роззирався, не бажаючи виглядати, наче простак та провінціал. Утім, швидкий погляд дозволив помітити обстановку скромну, але елегантну та витончену. Витонченою— хоча не завжди елегантною— була й публіка, у більшості, як він оцінив, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі та бородаті. Не бракувало пістряво одягнених панів-шляхтичів. Пахло тут також добре й витончено: печеним м’ясом, часником, кмином і великими грошима.

Він відчув на собі погляд. Коли за ним слідкували, його відьмачі відчуття сигналізували про це миттєво. Глянув кутиком ока та непомітно.

Тією, що слідкувала, — також досить непомітно, так, що простому смертному було й не зауважити, — була молода жінка з лисячо-рудим волоссям. Вона вдавала, що повністю поглинута їжею— чимось, що смаковито виглядало й навіть звіддаля спокусливо пахло. Стиль та мова тіла не залишали сумнівів. Не для відьмака. Він готовий був закластися, що була вона чародійкою.

Метр кахиканням висмикнув його з роздумів та раптової ностальгії.

— Нині,— заявив урочисто й не без гордощів, — ми пропонуємо теляче гузко, тушковане в овочах із грибами та квасолею. Ягнячий кострець, печений із баклажанами. Свинячу грудинку в пиві, подану з глазурованими сливами. Печену лопатку вепра, подану з яблуками в желе. Качину грудку з пательні, подану з червоною капустою та журавлиною. Кальмарів, нашпигованих цикорієм, із білим соусом та з виноградом. Вудильника на решітці в сметанному соусі, поданого з тушкованими грушками. А також наші звичайні делікатеси: гусяче стегенце в білому вині з підбором фруктів, печених на пательні, та тюрбо в карамелізованих чорнилах каракатиці, поданих із раковими шийками.

— Якщо любиш рибу, — біля столу невідомо коли і як з’явився Феб Равенга, — то я щиро рекомендую тюрбо. З уранішнього улову, зрозуміло. Гордість нашого шеф-кухаря.

— Тоді тюрбо в чорнилах. — Відьмак ледь переборов у собі ірраціональне бажання замовити заразом кілька страв, усвідомлюючи, що це було б проявом поганого смаку. — Дякую за пораду. Уже став я відчувати муки вибору.

— Яке вино, — запитав метр, — добрий пан бажає?

— Прошу обрати щось відповідне. Я погано розуміюся на винах.

— Мало хто це визнає,— усміхнувся Феб Равенга. — А геть небагато признаються. Не турбуйтеся, ми виберемо сорт і рік, пане відьмак. Не заважатиму, бажаю вам смачного.

Утім, побажанню тому не судилося збутися. Ґеральт також не мав нагоди упевнитися, яке вино йому оберуть. Смак тюрбо в чорнилах каракатиці також мав того дня залишитися для нього загадкою.

Рудоволоса жінка раптом облишила ігри в потаємність, знайшла його поглядом. Усміхнулася. Він не міг позбутися враження, що злостиво. Відчув тремтіння.

— Відьмак, називаний Ґеральтом із Рівії?

Запитання поставив один із трьох одягнених у чорне мосьпанів, які тихцем підійшли до столу.

— Це я.

—Іменем закону тебе арештовано.

Якого присуду мені боятись?

Адже чиню я по закону.

В. Шекспір. Венеціанський купець[5]

Розділ 3

Призначена Ґеральтові державна захисниця уникала дивитися йому в очі. Із завзятістю, гідною кращого зайняття, крутила теку з документами. Документів там було небагато. Точніше— два. Пані адвокат, певно, вчила їх напам’ять. Аби сяйнути захисною промовою, мав він сподівання. Але, як підозрював, було це марне сподівання.

— В арешті,— пані адвокат нарешті підвела погляд, — ти побив двох співкамерників. Мабуть, я повинна знати причину?

— Primo, я відкинув їхні сексуальні залицяння, а вони не хотіли розуміти, що «ні» значить «ні». Secundo, люблю бити людей. Tertio, це брехня. Вони самі покалічилися. Об стіни. Аби мене очорнити.

Говорив він повільно й байдуже. Після тижня, проведеного в тюрмі, було йому все одно.

Захисниця закрила теку. Аби відразу її відкрити. Після чого поправила майстерно зроблену перуку.

— Побиті,— зітхнула, — начебто скарги не подають. Тож зосередимося на інстигаторському звинуваченні. Трибунальський асесор звинуватить тебе в серйозному злочині, який підпадає під суворе покарання.

«А як інакше?»— подумав він, розглядаючи вроду пані адвоката. Замислився, скільки вона мала років, як потрапила до школи чародійок. І в якому віці школу ту покинула.

Обидва функціонуючі чародійські університети, — чоловічий у Бан Арді та жіночий в Аретузі, на острові Танедд, — окрім випускників та випускниць, продукували й відходи. Попри густе сито вступних іспитів, що в цілому дозволяли відрізати та відкинути безнадійні випадки, тільки під час перших семестрів по-справжньому відбувалася селекція та проявлялися ті, які зуміли замаскуватися. Ті, для кого мислення виявлялося досвідом прикрим і страшним. Затаєні дурні, лінивці й ментальні соні обох статей, яким не було чого робити в школах магії. Проблема полягала в тому, що зазвичай були то нащадки осіб заможних або таких, що з інших причин вважалися корисними. Після того, як їх викидали з університету, треба було щось із тією проблемною молоддю робити. З хлопцями, виставленими з Бан Арду, проблем не було: потрапляли в дипломатію, чекали на них армія, флот та поліція, найтупішим залишалася політика. Магічні відходи в образі чарівної статі пристосувати до економіки було важче лише на перший погляд. Хоча й відсторонені від навчання, ті панянки встигли переступити пороги чародійського університету та скуштувати трохи магії. А вплив чародійок на володарів та всі сфери політичного й економічного життя був надто великим, аби панянок залишати в халепі. Витягували їх із тих проблем. Потрапляли вони до сфери справедливості. Ставали юристками.

Захисниця закрила теку. А тоді відкрила її.

— Я рекомендую визнати провину, — сказала. — Тоді ми можемо розраховувати на лагідніший вирок…

— Визнати що? — перервав її відьмак.

— Коли суд запитає, чи ти визнаєш, відповідай, що погоджуєшся. Визнання провини буде взято як пом’якшувальні обставини.

— Тоді як ти маєш намір мене захищати?

Пані адвокат закрила теку. Ніби кришку труни.

— Ходімо. Суд чекає.

Суд чекав. Бо із судової зали власне випроваджували попереднього делінквента. Не дуже, як помітив Ґеральт, радісного.

На стіні висів засиджений мухами щит, на ньому виднівся герб Кераку— блакитний дельфін nageant[6]. Під гербом стояв суддівський стіл. Сиділо за ним три особи. Худорлявий писарчук. Збляклий підсудок. І пані суддя, статечна з вигляду й обличчя жіночка.

Лавку праворуч від суддів займав трибунальський асесор, що виконував обов’язки звинувачення. Виглядав він поважно. Досить поважно, щоби не ризикувати зустрічатися з ним на темній вулиці.

На протилежному ж боці, ліворуч від суддівського складу, стояла лавка для звинувачених. Місце, приписане йому.

Далі пішло аж бігом.

—Ґеральта, званого Ґеральтом із Рівії, за професією відьмака, звинувачено в зловживанні, у захопленні та привласненні коштів, що належать Короні. Діючи в змові з іншими особами, яких він корумпував, звинувачений завищував розмір виставлених за свої послуги рахунків із наміром привласнення тих надлишків. Це мало наслідок— втрати для скарбниці держави. Доказом є донос, notitia criminis[7], який звинувачення додало до документів. Донос той…

Стомлений вираз обличчя та відсутній погляд судді виразно свідчили, що статечна жіночка перебуває думками десь-інде. І що турбують її цілком інші питання та проблеми: прання, діти, колір фіранок, сходження тіста для маковика та складки на дупі, що обіцяють подружню кризу. Відьмак покірно прийняв факт, що він менш важливий. Що з чимось таким він конкурувати не зможе.

— Здійснений звинуваченим злочин, — продовжував обвинувач без тіні емоції,— не тільки руйнує країну, але й підважує й розбиває суспільний лад. Правопорядок вимагає…

— Включений до документів донос, — перервала суддя, — суд мусить трактувати як probatio de relato, доказ зі слів третьої особи. Чи обвинувачення може додати інші докази?

—Інших доказів немає… Поки що… Звинувачений, як уже сказано, є відьмаком. Це мутант, який перебуває поза людською спільнотою, який зневажає закони людські та ставить себе над ними. У своїй криміногенній та соціопатичній професії він має справу зі злочинним елементом, а також із нелюдьми, зокрема з расами, що традиційно ворожі людству. Порушення законів відьмак має у своїй нігілістичній природі. У випадку відьмака, Високі Судді, відсутність доказів є найкращим доказом… Це доводить підступність, а також…

— Чи звинувачений… — Суддю, схоже, не цікавило, що ще доводить відсутність доказів. — Чи звинувачений визнає провину?

— Не визнаю. — Ґеральт не звернув увагу на розпачливі сигнали пані адвоката. — Я невинний, жодного злочину я не вчиняв.

Мав він трохи вправності, був у нього досвід спілкування з виміром справедливості. Також він поверхово ознайомився з літературою з цього предмета.

— Звинувачують мене через упередження…

— Протестую! — крикнув асесор. — Звинувачений проголошує промову!

— Відхиляю.

— …через упередження до моєї особи та професії, інакше кажучи, у результаті praeiudicium, а praeiudicium наперед містить у собі брехню. До того ж звинувачують мене в результаті анонімного доносу, причому лише одного. Testimonium unius non valet. Testis unus, testis nullus. Ergo[8], це не звинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. А припущення залишає сумніви.

— In dubio pro reo! — отямилася захисниця. — In dubio pro reo[9], Високий Суде!

— Суд, — суддя гепнула молотком, розбудивши збляклого підсудка, — постановив визначити майнову заставу в розмірі п’ятиста новіградських крон.

Ґеральт зітхнув. Цікаво йому було, чи обидва його співтовариша з камери вже отямилися й чи зробили з того, що сталося, якийсь висновок. Чи доведеться їм натовкти й всипати наново.

А місто що таке, як не народ?!

В. Шекспір. Коріолан[10]

Розділ 4

На самому краєчку велелюдного торжища стояла недбало збита з дощок ятка з престарезною бабусею в солом’яному капелюшку, кругленькою та рум’яною, наче добра фея з казки. Над бабусею висів напис: «Щастя та радість— тільки в мене. Огірок у подарунок». Ґеральт затримався, вигріб мідяки з кишені.

— Налий, бабцю, — зажадав похмуро, — півкварти щастя.

Вдихнув поглибше, випив одним махом, видихнув. Витер сльози, які сивуха витиснула в нього з очей.

Був вільним. І злим.

Про те, що він вільний, довідався, що цікаво, від особи, яку знав. Заочно. Був це той самий передчасно полисілий юнак, якого на його очах вигнали з австерії «Natura Rerum». І який, як виявилося, був канцелярським щуром у трибуналі.

— Ти вільний, — заявив йому полисілий юнак, сплітаючи та розплітаючи худі та поплямовані чорнилами пальці.— Заставу сплачено.

— Ким сплачено?

Інформація виявилася конфіденційною, полисілий канцелярський щур відмовився її надати. Відмовився також— і також рішуче— повернути реквізовані сакви Ґеральта. Де, окрім іншого, були готівка й банківські чеки. Рухоме майно відьмака, — заявив він не без злостивості,— було розцінене владою як cautio pro expensis— внесок на рахунок судових коштів та можливих покарань.

Сперечатися було безглуздо й без сенсу. Ґеральт мусив радіти, що при виході з в’язниці йому віддали хоча б ті речі, які під час затримання він мав у кишенях. Особистий дріб’язок та дрібні гроші. Такі дрібні, що нікому не захотілося їх красти.

Він порахував мідяки, що залишилися. І посміхнувся до старенької.

—І ще півкварти радості попрошу. За огірок дякую.

Після бабусиної сивухи світ помітно покращився. Ґеральт знав, що це скоро мине, тож приспішив кроки. Мав справи, які треба було вирішити.

Пліточка, його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увійшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де він її залишив, — у боксі стайні, доглянута й нагодована. Такого поводження відьмак не міг залишити без нагороди незалежно від стану власного майна. Зі жмені срібних монет, що вціліли у вшитій в сідло схованці, кілька відразу отримав стаєнний, якому від тої щедрості аж подих відібрало.

Горизонт над морем темнів. Ґеральтові здалося, що він бачить іскорки блискавиць.

Перед входом до кордегардії він завбачливо набрав у груди свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці сьогодні мусили з’їсти більше квасолі, ніж зазвичай. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може, це була неділя.

Одні, як завжди, їли. Інші були зайняті грою в кості. Побачивши його, встали від столу й оточили його.

— Гляньте, відьмак, — сказала комендантка, стаючи дуже близько. — Узяв і приліз.

— Я залишаю місто. Прийшов забрати свою власність.

— Якщо ми дозволимо, — інша стражниця штурхнула його ліктем начебто випадково, — то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дівчатка! Що він має кожній зробити?

— Нехай кожну в голу дупу поцілує!

— Та й лизне! Поглибше!

— Та ні! Ще чимось заразить нас!

— Але він нам винен. — Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. — Завинив нам, має щось приємненьке зробити, нє?

— Хай якусь пісеньку нам заспіває.— Інша голосно перднула. — А мелодію під оті мої ноти підбере!

— Або під мої!— Інша перднула ще голосніше. — Бо мої голосніші.

Решта дам аж за боки хапалася від сміху.

Ґеральт проклав собі шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить двері складу депозитів відчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчі й береті. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши відьмака, роззявив рота.

— Ви? — пробелькотів. — Як же воно? Ваші мечі…

— Саме так. Мої мечі. Попрошу їх.

— Але ж… Але ж… — Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повітря. — Але ж я тих мечів не маю!

— Вибач?

— Не маю… — Обличчя Гонсхорека почервоніло. І скорчилося, наче в пароксизмі болю. — Їх же ж забрано…

— Як так? — Ґеральт відчув, як охоплює його холодна лють.

— Забра… но…

— Як це— забрано? — Він ухопив депозитора за груди. — Ким, сука, забрано? Що воно, нахєр, має значити?

— Розписка…

— Власне! — Він відчув на руці залізну хватку. Комендантка стражі відіпхнула його від Гонсхорека, що саме почав задихатися. — Власне! Покажи розписку!

Відьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброї залишилася в його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.

— Розписка!

— Не маю. Але…

— Немає розписки— немає депозиту, — не дала йому скінчити комендантка. — Мечі забрано, не чув? Сам же ж, напевне, і забрав. А тепер вертеп тут крутиш? Віджати щось бажаєш? А ніц тобі з того. Забирайся геть.

— Я не піду, поки…

Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягнула Ґеральта й розвернула його. Обличчям до дверей.

— Нахєр пішов.

Ґеральт жінок бити відмовлявся. Утім, щодо того, хто мав плечі, наче борець, живіт— наче рулет, а литки— наче дискобол, а до того всього ще й пердів, наче мул, не мав жодних бар’єрів. Відіпхнув комендантку й з усіх сил гепнув їй у щелепу. Своїм улюбленим правим гаком.

Інші завмерли, але лише на мить. Комендантка ще не встигла приземлитися на стіл, розбризкуючи довкола квасолю й перцевий соус, а вони вже насіли на відьмака. Одній він без роздумів розквасив носа, другій дав так, що аж хруснули зуби. Двох почастував Знаком Аард, і ті полетіли, наче ляльки, на стійку з алебардами, зваливши їх усі з неймовірним стуком і грюкотом.

Отримав у вухо від комендантки, убабляної в соус. Друга стражниця, та, із твердим бюстом, схопила його ззаду ведмежою хваткою. Він гепнув її ліктем так, що аж завила. Комендантку пхнув на стіл, ударив розмашистим гаком. Ту, з розквашеним носом, ударив у сонячне сплетіння й повалив на землю, чув, як її вигортає. Інша, буцнута в скроню, гупнула стриженою потилицею об стовп, обм’якла, очі її миттєво затягнула імла.

Але на ногах трималися ще четверо. І край настав його перевазі. Дістав ззаду в голову, а відразу після того— у вухо. А після— у криж. Якась із них підтяла йому ноги, коли впав, дві звалилися на нього, притиснули, працюючи кулаками. Інші не шкодували копняків.

Ударом чола в обличчя він викреслив одну з тих, що притискали його, але відразу на зміну їй прийшла інша. Комендантка— упізнав він по краплях соусу. Ударом згори дала йому в зуби. Він плюнув жінці кров’ю прямо в очі.

— Ніж! — репетувала вона, мотаючи стриженою головою. — Ніж мені дайте! Яйця йому відчикрижу!

— Навіщо ніж! — крикнула інша. — Я йому й так відгризу!

— Стояти! Струнко! Що воно має значити? Струнко, я сказав!

Голос, оглушливий і вимогливий, продерся крізь шум битви, угамував стражниць. Вони випустили Ґеральта з обіймів. Він ледь підвівся, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи покращив його настрій. Не без задоволення поглядав на свої досягнення. Стражниця, яка лежала під стіною, уже розплющила очі, але досі була не в змозі навіть усістися. Друга, зігнута, випльовувала кров і мацала пальцями зуби. Третя, та, із розквашеним носом, намагалася встати, але раз у раз падала, ковзаючи по калюжі власної квасолевої блювоти. З усієї шістки тільки половина трималася на ногах. Тож результат міг задовольняти. Навіть у світлі того факту, що, якби не втручання, він і сам би дістав чимало каліцтв— і невідомо, чи зумів би встати власними силами.

А тим, хто втрутився, був достойно вдягнений чоловік зі шляхетними рисами, що аж випромінював авторитет. Ґеральт не знав, хто це. Натомість пречудово знав його товариша. Красунчика у вигадливому капелюсі зі встромленим у нього пером білої чаплі, із блондинистим, накрученим щипцями волоссям, що сягало плечей. Того, хто носив дублет кольору червоного вина й сорочку з мереживним жабо. Хто стояв із незмінною лютнею й настільки ж незмінною нахабною посмішкою на губах.

— Привіт, відьмаче! Але ж і вигляд у тебе! З цим побитим писком! Я зо сміху лусну!

— Привіт, Любистку. Я також радий тебе бачити.

— Що тут діється? — Чоловік зі шляхетними рисами взяв руки в боки. — Ну? Що з вами? Доповідати згідно зі статутом! Ну ж бо!

— То оцей! — Комендантка витрусила з вух залишки соусу й звинувачувально тицьнула в Ґеральта. — Він винуватий, вельможний пане інстигатор! Скандалив і репетував, а потім битися розпочав. І все через якісь там мечі з депозиту, на який він і розписки не мав. Гонсхорек підтвердить… Гей, Гонсхореку, що ти там скрутився в кутку? Обісрався? Рухай дупою, вставай, скажи вельможному панові інстигатору… Гей! Гонсхореку! Що це ти?

Досить було глянути уважніше, щоби відгадати, що сталося з Гонсхореком. Не було потреби навіть перевіряти пульс, досить було просто глянути на біле, наче крейда, обличчя. Гонсхорек був мертвим. Він просто й звикло був мертвим.

* * *

— Ми розпочнемо слідство, пане з Рівії,— сказав Ферран де Леттенхоф, інстигатор королівського трибуналу. — Якщо ви складаєте офіційну скаргу та позов, ми мусимо його почати, як наказує закон. Візьмемо на допит усіх, хто під час арешту й судового слідства мав доступ до ваших речей. Арештуємо підозрілих…

— Тих, що зазвичай?

— Вибачте?

— Нічого-нічого.

— Ну, так. Справу напевне буде прояснено, а винних у крадіжці мечів— притягнено до відповідальності. Якщо й справді до крадіжки дійшло. Ручаюся, що загадку ми прояснимо й правда вилізе назовні. Раніше чи пізніше.

— Я волів би раніше. — Відьмакові не дуже подобався тон інстигатора. — Мої мечі— це моє існування, я не можу без них виконувати свої професійні обов’язки. Знаю, що робота моя багатьма сприймається погано, а особа моя потерпає в результаті фальшивого її зображення. Що походить від упередження, забобонів та ксенофобії. Я розраховую, що цей факт не впливатиме на слідство.

— Не впливатиме, — сухо відповів Ферран де Леттенхоф. — Бо панує тут правосуддя.

Коли пахолки винесли померлого Гонсхорека, за наказом інстигатора було зроблено ревізію складу зброї та всієї кімнатки. Як легко було здогадатися, від мечів відьмака там не було й сліду. А комендантка стражі, що глипала на Ґеральта так само скоса, указала їм на підставку з шипом, на який небіжчик наколював принесені депозитні розписки. Серед тих розписок швидко знайшлася й відьмакова. Комендантка погортала реєстр, аби через хвилину тицьнути їм під носа.

— Прошу, — указала із тріумфом, — як воля ваша, помітка про те, що забрали. Підпис: Ґерланд із Риблі. Я ж вам казала, що відьмак тут був і сам свої мечики прибрав. А тепер дурить, напевне, щоби відшкодування загорнути! Через нього Гонсхорек копита відкинув! Через ті проблеми жовч його залила й дідько його взяв.

Ані вона, ані жодна зі стражниць, щоправда, не наважилися засвідчити, що котрась із них насправді бачила Ґеральта, коли забирали його зброю. Постійно якісь тут крутяться, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будинку суду кружляли чайки, жахливо кричачи. Вітер відігнав на південь грозову хмару з-над моря. Вийшло сонце.

— Я хотів би заздалегідь попередити, — сказав Ґеральт, — що на мої мечі накладено сильні чари. Тільки відьмаки можуть їх торкатися, в інших вони відбирають вітальні сили. Головним чином воно проявляється через занепад сил чоловічих. Інакше кажучи, через статеву слабкість. Цілковиту й перманентну.

— Ми будемо мати це на увазі,— кивнув інстигатор. — Поки що я просив би, аби ви не виїжджали з міста. Я схильний прикрити очі на скандал у кордегардії, там, зрештою, скандали стаються регулярно, пані стражниці легко піддаються емоціям. А оскільки Юліан… чи то пан Любисток за вас ручається, я впевнений, що й ваша справа в суді вирішиться успішно.

— Моя справа, — примружився відьмак, — це ніщо інше, як переслідування. Цькування, що походить з упередження та антипатії…

— Докази буде розглянуто, — відрізав інстигатор. — І на їхній підставі буде вчинено дії. Так хоче правосуддя. Те саме, завдяки якому ви перебуваєте на волі. На поруках, а тому умовно. І ви, пане з Рівії, повинні дотримуватися тих умов.

— Хто оплатив оце поручництво?

Ферран де Леттенхоф холодно відмовився розкрити інкогніто відьмакового добродія, попрощався й у супроводі пахолків попрямував у бік входу до суду. Любисток тільки того й чекав. Ледве вони покинули ринок і вийшли на вуличку, розкрив усе, що взнав:

— Справжня послідовність нещасливих збігів, друже Ґеральте. І гідних жалю інцидентів. А якщо йдеться про заставу, то сплатила її за тебе така собі Литта Нейд, яка серед своїх відома як Корал через колір помади, якою вона користується. Це чародійка, яка вислужується перед Белогуном, тутешнім корольком. Усі голову ламають, навіщо вона це зробила. Бо ніхто інший, як саме вона, і послала тебе за ґрати.

— Що?

— Я ж кажу. Це Корал на тебе донесла. Саме це нікого не здивувало, бо всім відомо, що чародії щодо тебе затялися. А тут раптом така сенсація: чародійка ні з того ні з сього виплачує заставу й дістає тебе з льоху, до якого тебе її стараннями й кинули. Ціле місто…

— Усім? Ціле місто? Що ти тут вигадуєш, Любистку?

— Я використовую метафори та перифрази. Не вдавай, що не знаєш ти ж мене, як облупленого… Зрозуміло, що не «ціле місто», а виключно деякі добре поінформовані серед тих, хто перебуває близько до урядових кіл.

—І ти, виходить, також є тим, хто нібито перебуває близько?

— Угадав. Ферран— це мій кузен, син брата мого батька. Я заявився сюди до нього з візитом як до родича. І довідався про твої проблеми. Відразу за тебе заступився, ти ж, правда, у цьому не сумніваєшся? Я ручався за твою чесність. Розповів про Йеннефер…

— Сердечно тобі дякую.

— Облиш той свій сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби дати кузенові зрозуміти, що тутешня магічка оббріхує тебе й очорнює тебе через заздрість і ревнощі. Що всі ті звинувачення— фальшивка, що ти ніколи не принижуєшся до фінансових оборудок. У результаті мого заступництва Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, найвищого рангу екзекутор закону, уже переконаний у твоїй невинності…

— Мені так не здалося, — заявив Ґеральт. — Навпаки. Відчував я, що він мені не довіряє. Ані в справі начебто зловживань, ані в справі зникнення мечів. Чув, що він говорив про докази? Докази для нього— то фетиш. Тож доказом махінацій стане донос, а доказом містифікації викрадення мечів— підпис Ґерланда з Риблі в реєстрі. До того ж та міна, коли він застерігав мене від спроб виїзду з міста…

— Те, як ти його сприймаєш, образливо, — заявив Любисток. — Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте більшого, ніж дюжина дутих доказів. А застерігав він тебе слушно. Чому, ти вважаєш, ми обидва, я та він, пішли до кордегардії? Аби втримати тебе від того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, підставляє тебе, фабрикує фальшиві докази? Тож не давай тому хтосю доказів правдивих. А таким була б твоя втеча.

— Може, ти й правий, — погодився Ґеральт. — Але інстинкт говорить мені дещо інше. Треба мені дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потім застава, відразу після того мечі… Що буде ще? Дідько, без меча я почуваюся, як… Як слимак без шкаралупи.

— Як на мене, щось ти дуже переймаєшся. Що тут, мало магазинів? Махни рукою ти на ті мечі, купи собі щось інше.

— А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як пам’ятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов би купувати собі іншу в лавці за рогом?

Любисток рефлекторно затиснув долоні на лютні й обвів навколо сполошеним поглядом. Утім, ніхто не скидався на потенційного грабіжника інструментів і нездорового інтересу до його унікальної лютні не виявляв.

— Ну так, — видихнув він. — Розумію. Як і моя лютня, твої мечі теж свого роду єдині й незамінні. До того ж… як там ти говорив? Зачаровані? Такі, що викликають магічну імпотенцію… Дідько, Ґеральте! Ти тільки зараз мені про те говориш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, мав ті мечі на відстані витягнутої руки! А інколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумію… Останнім часом, най йому, мав я певні труднощі…

— Заспокойся. З тією імпотенцію це побрехеньки. Я вимислив те на місці, розраховуючи, що плітка піде. Що злодій злякається…

— Як злякається, то буде готовий притопити мечі в гноївці,— тверезо констатував бард, усе ще трохи поблідлий. — І ти ніколи їх не відшукаєш. Скоріше, покладися на мого кузена Феррана. Він тут уже давно інстигатором, має цілу армію шерифів, агентів та шпиків. Знайдуть злодія вмить, побачиш.

— Якщо він іще тут, — заскреготів зубами відьмак. — Міг гайнути, поки я сидів у буцегарні. Як там, кажеш, зветься та чародійка, завдяки якій я туди потрапив?

— Литта Нейд, прізвисько— Корал. Здогадуюся, що ти маєш намір робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародійка. Чаклунка й жінка в одній особі, словом, чужий вид, який не піддається раціональному пізнанню й функціонує за незрозумілими для звичайних чоловіків механізмами та принципами. Що я тобі, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаєш. У тебе ж у цьому питанні багатий досвід… Що воно за галас?

Безцільно мандруючи вулицями, вони потрапили на околиці майданчика, над яким стояв безперестанний стукіт молотків. Функціонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Біля самої вулиці, під навісом, громадилися рівні штабелі сушених клепок. Звідси, переношувані босими підлітками, клепки мандрували до столів, де затискали їх у спеціальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьовані клепки переходили до інших ремісників, ті закінчували їх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепірившись по кістки в стружках. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх докупи. Ґеральт хвилинку приглядався, як під впливом тиску хитромудрих тисків та скручених болтами стяжок постає форма діжки, що відразу фіксувалася за допомогою набитих на виріб залізних обручів. Аж на вулицю вилітав пар від великих котлів, у яких діжки парили. З глибини майстерні, з подвір’я, долітали запахи дерева, розжареного над вогнем: там діжки гартували перед подальшою обробкою.

— Скільки не бачу діжку, — заявив Любисток, — спонукає вона мене до пива. Ходімо за ріг. Я знаю там один симпатичний шинок.

—Іди сам. Я провідаю чародійку. Здається, я знаю, хто то, я вже її бачив. Де її шукати? Не кривися, Любистку. Це вона, як мені здається, є джерелом і першопричиною моїх клопотів. Я не стану чекати, як плинутимуть справи, піду та запитаю її прямо. Не можу я стирчати в цьому містечку. Хоча б із тієї причини, що з грошвою в мене, скоріше, так собі.

— На те, — сказав гордо трубадур, — ремедіум знайдеться. Я тебе підтримаю фінансово… Ґеральте? Що діється?

— Повернися до бондарні й принеси мені клепку.

— Що?

— Принеси мені клепку. Хутко.

Вуличку загородили трійко кремезних здоровил із поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настільки, що майже квадратний, тримав у руці окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана. Другий, із кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третій, засмаглий, наче моряк, озброєний був довгим, паскудним із виду ножем.

— Гей ти там, смердюше рівійський! — розпочав квадратний. — Як почуваєшся без мечів на спині? Наче з голою сракою на вітрі, га?

Ґеральт дискурсу не підтримав. Чекав. Чув, як Любисток лається з бондарями за клепку.

— Уже немає в тебе іклів, виродку, отруйна відьмача гадино, — продовжував квадратний, схоже, найвправніший в ораторському мистецтві.— Гадини без іклів ніхто не злякається! Бо воно тоді наче черв’як чи інша мінога глистувата. Ми таку мерзоту під підбор беремо та в кашу чавимо. Щоби не посміло воно більше в міста наші заходити, поміж поштивими людьми. Не станеш, стерво, наших вулиць слизом своїм бруднити! Бий його, браття!

—Ґеральте! Лови!

Він підхопив кинуту клепку на льоту, відскочив від удару палицею, гепнув квадратного в голову збоку, закрутився, тріснув головоріза в кожусі в лікоть— головоріз крикнув та випустив тесак. Відьмак ударив його під коліно й повалив, після чого проскочив поряд та зацідив клепкою в скроню. Не став чекати, поки головоріз упаде, і, не перериваючи руху, знову вивернувся з-під палиці квадратного, бацнув його по пальцях, затиснутих на дубці. Квадратний заричав від болю й випустив палицю, а Ґеральт ушкварив його по черзі у вухо, у ребра й у друге вухо. А потім копнув між ногами з розмаху. Квадратний упав і став округлим, скрутився, скорчився, торкаючись землі чолом.

Засмаглий, з трійці найспритніший і найшвидший, затанцював навколо відьмака. Уміло перекидаючи ніж із руки в руку, атакував на зігнутих ногах, тнучи навхрест.

Ґеральт легко уникав ударів, відступав, чекав, поки той зробить крок ширше. А коли те сталося, замашним ударом клепки відбив ніж, піруетом обкрутився навколо напасника й зацідив йому в потилицю. Зарізяка впав на коліна, а відьмак ткнув його в праву нирку. Тицьнутий завив і напружився, і тоді відьмак дістав його клепкою трохи нижче вуха, у нерв, відомий медикам як привушне сплетіння.

— Йой, — сказав, ставши над зарізякою, що звивався, хрипів і давився криком. — Це має бути боляче.

Розбійник у кожусі витягнув з-за пояса сокирку, але не вставав із колін, не знаючи, що робити. Ґеральт розвіяв його сумніви, приваливши клепкою по потилиці.

Вуличкою, розпихаючи збитих у купу глядачів, набігали пахолки з міської стражі. Любисток угамував їх, посилаючись на знайомства, гарячково пояснював, хто тут був нападником, а хто діяв у самообороні. Відьмак жестами підкликав барда ближче.

— Прослідкуй, — повчав, — аби взяли цю мерзоту в колодки. Вплинь на кузена-інстигатора, аби він їх серйозно притис. Вони або самі мочили пальці в крадіжці мечів, або хтось їх найняв. Вони знали, що я буду беззбройний, тому відважилися напасти. Клепку віддай бондарям.

— Мені довелося цю клепку купити, — признався Любисток. — І, певно, я добре зробив. Непогано, як бачу, ти володієш дощечкою. Маєш таку носити постійно.

— Я йду до чародійки. Провідати. Мушу йти з клепкою?

— На чародійку, — скривився бард, — і це факт, придалося б щось важче. Наприклад, дубець. Один відомий мені філософ примовляв: ідучи до жінки, не забудь узяти із собою…

— Любистку.

— Добре-добре, я розтлумачу тобі, як потрапити до магічки. Але спершу, якщо я можу дати тобі пораду…

— Ну?

— Відвідай лазню. І цирульника.

Стережіться розчарувань, бо зовнішність обманює. Такими, якими вони видаються, речі є рідко. А жінки— ніколи.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 5

Вода в чаші фонтана завирувала й закипіла, розбризкуючи золотаві крапельки. Литта Нейд, яку звали Корал, чародійка, простягнула руку, проскандувала стабілізуюче закляття. Вода згладилася, наче олією полита, запульсувала сполохами. Картинка, спочатку невиразна й туманна, набрала гостроти й припинила тремтіти, хоча й лишилася трохи зміненою через рух води; але була вона чітка й прочитувальна. Корал нахилилася. Бачила у воді Пряні Ряди— головну вулицю міста. І чоловіка з білим волоссям, який тією вулицею крокував. Чародійка придивлялася. Спостерігала. Шукала вказівок. Деталей, які дозволили б передбачити, що станеться.

Про те, хто такий справжній чоловік, Литта мала усталений погляд, випрацьований роками досвіду. Вона вміла розпізнати справжнього чоловіка в купі більш-менш вдалих імітацій. І для цього їй принаймні не треба було вдаватися до фізичного контакту: цей спосіб тестування чоловічості вона, як і більшість чародійок, вважала не лише тривіальним, але й каламутним, таким, що часто заводив на манівці. Така дегустація, як вона зрозуміла після кількох спроб, може, і була б перевіркою смаку, але після себе надто часто залишала вона несмак. Нестравність. І печію. А, бува, ще й блювоту.

Литта вміла розпізнати справжнього чоловіка навіть здаля, спираючись начебто на слабкі й незначні прикмети. Справжній чоловік, з’ясувала через практику чародійка, захоплюється риболовлею, але виключно на штучну мушку. Колекціонує військові фігурки, еротичні малюнки й власноруч виконані моделі парусників, зокрема й у пляшках, а порожніх пляшок від дорогих напоїв у його будинку ніколи не бракує. Він уміє добре готувати, вдаються йому справжні шедеври кулінарного мистецтва. Ну й, узагалі-то, він самим виглядом збуджує бажання.

Утім, відьмак Ґеральт, про якого чародійка багато чула, про якого розвідала чимало інформації й за яким власне спостерігала у воді басейну, мав лише одну з перерахованих умов.

— Мозаїко!

— Я тут, пані майстрине.

— У нас буде гість. Щоби все мені було готове й на рівні. Але спочатку принеси мені сукню.

— Чайну троянду? Чи морську воду?

— Білу. Він одягається в чорне, влаштуємо йому інь та ян. І туфельки, вибери щось під колір, аби зі шпилькою щонайменше на чотири дюйми. Не можу дозволити, аби він дивився на мене згори.

— Пані майстрине… Та біла сукня…

— Ну?

— Вона така…

— Скромна? Без оздоб й оборок? Ех, Мозаїко, Мозаїко. Чи ти ніколи не навчишся?

* * *

У дверях його мовчазно привітав огрядний та пузатий бурмило зі зламаним носом та очима маленької свинки. Оглянув Ґеральта з ніг до голови, а потім іще раз у зворотному порядку. Після чого відсунувся, даючи знак, що той може проходити.

У передпокої чекала дівчина з гладенько зачесаним, майже прилизаним волоссям. Без слова, одним жестом вона запросила його всередину.

Він увійшов просто в заквітчане патіо з фонтаном, що плюскотів посередині. У центрі фонтана стояла мармурова статуя у вигляді голої танцюючої дівчини, чи, скоріше, дівчинки, якщо мати на увазі слабко розвинуті вторинні статеві ознаки. Крім того, що статуя була вирізана долотом майстра, привертала вона увагу ще однією деталлю: із цоколем фонтана поєднувала її виключно одна точка— великий палець ноги. Жодним чином, як оцінив відьмак, таку конструкцію не вдалось би стабілізувати без допомоги магії.

—Ґеральт із Рівії. Вітаю. І запрошую.

Для того, щоби вважатися за класичну красуню, чародійка Литта Нейд мала надто гострі риси. Рожевий відтінку теплого персика, яким делікатно торкнулися її вилиць, ту гостроту згладжував, але не приховував. Підкреслені ж кораловою помадою губи мали форму настільки досконалу, що аж занадто. Але не це було головним.

Литта Нейд була рудою. Рудою класично й натурально. Пом’якшена світло-іржава червоність її волосся наводила на думку про літнє хутро лиса. Якби— Ґеральт був у тому абсолютно переконаний— упіймати рудого лиса й посадовити його поруч із Литтою, обидва вони виявилися б однієї масті, не відрізнити. Навіть коли чародійка рухала головою, серед червоності запалювалися іскорки світліші, жовтаві, наче в лисячому хутрі. Цей тип рудого волосся зазвичай супроводжує ластовиння, причому зазвичай надмірне. А втім, у Литти його помітно не було.

Ґеральт відчув занепокоєння, забуте й приспане, але воно раптом пробудилося десь там, у глибині. По натурі своїй він мав дивну, неможливу для витлумачення схильність до рудоволосих; кілька разів ця пігментація волосся вже підштовхувала його до скоєння дурні. Тож належало стерегтися, і відьмак з усіх сил пообіцяв це собі. Утім, завдання було трохи полегшено. Власне, минав рік із того часу, коли вчинення такого роду дурні перестало його спокушати.

Еротично стимулююча рудизна була не єдиною привабливою рисою чародійки. Білосніжна сукня була скромною й цілком неефектною, але це мало свою мету, мету слушну й без найменших сумнівів заплановану. Простота ця не розпорошувала уваги того, хто дивився, а концентрувала погляд на привабливій фігурі. І на глибокому декольте. Точніше кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, у виданні ілюстрованому, Литта Нейд могла б позувати для гравюри для заставки розділу «Про нечисте пожадання».

Кажучи ще точніше, Литта Нейд була жінкою, з якою лише повний дурень міг бажати зв’язатися довше, ніж на дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками зазвичай увивалися чоловіки, схильні зв’язуватися з ними на куди довший термін.

Пахла вона фрезією та абрикосом.

Ґеральт схилився, після чого удав, що більше, ніж фігурою й декольте чародійки, цікавиться скульптурою у фонтані.

— Запрошую, — повторила Литта, указуючи на стіл із малахітовою поверхнею й на два плетені крісла. Почекала, поки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною литкою й туфелькою зі шкіри ящірки. Відьмак удав, що всю його увагу поглинули карафки та патера з фруктами.

— Вина? Це «Нугар» із Туссану, як на мене, то куди цікавіше, ніж рекламоване «Ест-Ест». Також є «Коте-де-Блессур», якщо ти надаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїко.

— Дякую. — Він прийняв від зализаної дівчини бокал, усміхнувся до неї.— Мозаїка. Гарне ім’я.

Помітив у її очах жах.

Литта Нейд поставила бокал на столик. Зі стукотом, який мав привернути його увагу.

—І що ж, — сказала, ворухнувши головою з рудими локонами, — привело славетного Ґеральта з Рівії до мого скромного порога? Помираю від цікавості.

— Ти виплатила за мене заставу, — сказав він спеціально сухо. — Чи то поручництво. Завдяки твоїй щедрості я вийшов із буцегарні. До якої я потрапив також завдяки тобі. Вірно? То через тебе я провів у камері цілий тиждень?

— Чотири дні.

— Чотири доби. Я хотів би, якщо це можливо, дізнатися про причини, що тобою керували. Обидві.

— Обидві? — Вона піднесла брови та бокал. — Є лише одна. І вона— та сама.

— Ага. — Він удав, що всю увагу присвячує Мозаїці, яка крутилася з протилежного боку патіо. — Через ту само причину, через яку ти на мене донесла й посадила до в’язниці, з в’язниці ти мене потім і дістала?

— Браво.

— Ось я й запитую: навіщо?

— Аби довести тобі, що я можу.

Він відпив ковток вина. Яке й насправді було добрим.

— Ти довела, — кивнув, — що можеш. А насправді могла б просто сказати про це, хоча б і зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти захотіла зробити це інакше та зрозуміліше. Тож я й запитую: що далі?

— Я й сама про це думаю. — Вона хижо глянула на нього з-під вій. — Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажімо так, що дію я від імені й за дорученням кількох моїх конфратерів. Чародіїв, які мають на тебе певні плани. Чародії ті, обізнані з моїми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цілком придатна для того, аби поінформувати тебе про їхні плани. Поки що це все, що я можу тобі відкрити.

— Небагато.

— Ти правий. Але поки що— соромно це визнати— я й сама не знаю більше, бо не сподівалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко відкриєш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таємницею. Коли я знатиму більше, більше й відкрию. Будь терплячим.

— А справа моїх мечів? Це елемент цієї гри? Цих таємничих чародійських планів? Чи ще один доказ твоїх можливостей?

— Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося.

Він повірив не до кінця. Але теми не продовжив.

— Твої конфратери-чародії,— сказав, — останнім часом наввипередки демонструють мені антипатію та ворожість. Зі шкіри лізуть, аби мені досадити та зіпсувати життя. У кожній поганій пригоді, що зі мною трапляється, я маю право шукати сліди їхніх масних пальчиків. Послідовність нещасливих збігів. Кидають мене у в’язницю, потім випускають, потім повідомляють, що мають стосовно мене певні плани. Що твої конфратери придумають цього разу? Я навіть боюся робити якісь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуєш мені залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоїм доносом, потрапить на розгляд суду.

— Але ж тим часом, — усміхнулася чародійка, — ти можеш максимально скористатися свободою й тішитися її благами. На суді стоятимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі потрапить до суду, бо я зовсім у тому не впевнена. А навіть якщо й так, то повір: причин для переживань немає. Довірся мені.

— З довірою, — парирував він із посмішкою, — можуть бути проблеми. Справи твоїх конфратерів останнім часом серйозно підірвали мою довіру. Але я намагатимуся. А зараз я піду. Аби вірити й терпляче чекати. Уклоняюся.

— Не вклоняйся ще. Ще хвилинку. Мозаїко, вина.

Змінила позу в кріслі. Відьмак надалі вперто вдавав, що не бачить відкритих у розрізі сукні колін та стегон.

— Що ж, — сказала вона за мить, — немає чого те пом’якшувати. Відьмаків ніколи добре не сприймали в нашому середовищі, але нам було досить вас ігнорувати. Було так до певного часу.

— До часу, — йому набридли ці виверти, — коли зв’язався я з Йеннефер.

— Ні, помиляєшся. — Вона втупила в нього очі кольору жадеїту. — До того ж двічі. Primo, то не ти зв’язався з Йеннефер, а вона— з тобою. Secundo, зв’язок той мало кого дратував, серед нас відмічали й не такі екстравагантності. Зворотнім пунктом було ваше розставання. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як же швидко минає час…

Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.

— Рівно рік тому, — продовжила, коли стало зрозумілим, що реакції не буде. — Частина нашого середовища… не дуже велика, але впливова… зволіла тебе тоді помітити. Не для всіх було зрозумілим, що там, власне, між вами сталося. Одні з нас уважали, що то Йеннефер, опритомнівши, порвала з тобою й виставила тебе під зад. Інші відважилися припускати, що це ти, прозрівши, пустив Йеннефер плазом та втік, куди очі бачили. У результаті, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавленості. А також, як ти слушно вгадав, і антипатії. Та що там, були навіть і такі, які хотіли тебе якось покарати. На щастя для тебе, більшість вирішила, що шкода зусиль.

— А ти? До якої частини середовища належала ти?

— До тієї,— Литта скривила коралові губи, — яку твій любовний скандал, уяви собі, виключно розважав. Інколи смішив. Часом давав можливість для справжньої азартної розваги. Я особисто завдячила тобі чималим виграшем готівкою, відьмаче. Закладалися, як довго ти витримаєш із Йеннефер, і ставки були високі. Я, як виявилося, поставила найвдаліше. І зірвала банк.

— Тоді буде краще, якщо я вже піду. Я не повинен тобі дякувати навзаєм, та й не повинні б нас бачити разом. Бо ще подумають, що ми змовилися за ту заставу.

— А тобі є діло до того, про що вони можуть подумати?

— Майже ні. А твій виграш мене радує. Я думав повернути тобі п’ятсот крон, викладені як порука. Але якщо вже ти зірвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити.

— Згадка про повернення застави, — у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, — сподіваюся, не видає твого наміру вислизнути та завіятися? Без очікування на судову справу? Ні-ні, такого наміру ти не маєш і мати не можеш. Бо ти ж добре знаєш, що такий намір знову відіслав би тебе до буцегарні. Тобі ж це відомо, вірно?

— Тобі немає потреби доводити, що ти це можеш.

— Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.

Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.

— А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці,— сказала, — то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…

— Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.

— Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?

— Браво.

— А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?

— Якби ти про неї попросила.

— Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?

— Якщо це знову предмет застави…

— Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер із Венґерберга?

Мозаїка з’явилася, наче тінь. З новою карафкою. І тістечками. Ґеральт зазирнув їй в очі. Вона відразу відвернулася.

— Чому Йеннефер? — повторив він, дивлячись на Мозаїку. — Чому саме вона? Відповім щиро: я сам не знаю. Є такі жінки… Вистачить одного погляду…

Мозаїка відкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби він припинив. Але він уже далеко зайшов у цій грі.

—Є жінки, — він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…

— Облиш нас, Мозаїко, — у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. — А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.

Меч відьмачий (мал. 40) тим особливий, що є він начебто комплексом інших мечів, п’ятою есенцією того, що в іншій зброї найкраще. Пречудова сталь і спосіб ковки, ґномським гутам та кузням притаманна, надають клинку легкість, але й надзвичайну пружинистість. Нагострено відьмачий меч також ґномським способом, способом, додамо ми, таємним та таким, що таємницею залишиться на віки вічні, бо гірські карли в секретах своїх дуже затяті. А мечем, що ґномами вигострений, кинуту в повітря шовкову хустку навпіл розрубати можна. І такий самий фокус— а ми знаємо про те від очевидців— своїми мечами й відьмаки вміли виробляти.

Пандольфо Фортеґверра. Трактат про шляхетну зброю

Розділ 6

Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.

Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.

Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.

Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.

Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.

— Думаю, треба б тобі,— пробурмотів він нарешті,— знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

— У цьому місті,— Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, — зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.

— Можуть і ходять. — Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. — Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство— це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

—Їм я ці сардинки, — Ґеральт викинув обгризений хребет, — і констатую, що втрата мечів— це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

— До речі,— Любисток облизав пальці,— ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…

Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.

— Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.

— Не стану приховувати, — відповів Ґеральт, — що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.

— На жаль, доказів цього немає.— Інстигатор стенув плечима. — Три ув’язнені— це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…

— Ясно, — кивнув відьмак. — Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?

Любисток засміявся, але відразу замовк.

— Свідки вчорашніх подій, — сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, — зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

— Напевне від зворушення.

— Бито їх було, — інстигатор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.

— А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.

— Може, сардинку? — перервав важку мовчанку Любисток.

—Інформую, — сказав нарешті інстигатор, — що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…

— У товаристві Ґеральта, — войовниче урвав трубадур, — я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.

— Якщо це й справді босота, — сказав Ґеральт. — А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?

— До уваги беруться всі можливості,— відрізав Ферран де Леттенхоф. — Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.

— Ми втішені.

— На все добре. Бажаю удачі.

Над дахами міста дерлися чайки.

* * *

Відвідуваннями зброярні, як виявилося, з таким самим успіхом можна було знехтувати. Ґеральтові досить було кинути оком на викладені там мечі. Коли ж довідався їхню ціну, стенув плечима й без слів вийшов із магазину.

— Я думав, — Любисток доєднався до нього на вулиці,— що ми порозумілися. Ти мав купити будь-що, аби тільки не скидатися беззбройним!

— Я не тринькатиму гроші на абищо. Навіть якщо це твої гроші. Це був мотлох, Любистку. Примітивні мечі масового виробництва. І парадні придворні мечики, що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.

— Знайдемо інший магазин! Або майстерню!

— Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.

— Ти, як зазвичай, перебільшуєш!

— У твоїх устах це комплімент.

— Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?

— Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.

— Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, — тверезо зауважив бард. — Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…

Він понизив голос та роззирнувся.

— Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

— Напевне, — перервав Ґеральт, граючи жовнами. — Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…

Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.

— Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.

Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.

— Квашена капуста! — заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. — Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка— то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.

— Тобто як?

— З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?

— Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І в котурнах на пробці, у яких вона рухалася цілком граційно, якщо брати до уваги слизьке овочеве сміття, що лежало на нерівному бруку.

Він підійшов, упіймавши її біля помідорів, які вона вкладала в кошик, підвішений на згині ліктя.

— Привіт.

Трохи збліднула, коли його помітила, незважаючи на й так бліду шкіру. І якби не прилавок, то відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотіла заховати кошик за спиною. Ні. Не кошик. Руку. Ховала передпліччя та долоню, щільно загорнуту в шовкову хустку. Він уловив сигнал, а імпульс, пояснити якого він не міг, наказав йому діяти. Він схопив дівчину за руку.

— Облиш, — прошепотіла вона, намагаючись вирватися.

— Покажи. Я наполягаю.

— Не тут…

Вона дозволила відвести себе подалі від торговельних рядів, у місце, де вони могли побути самі. Розгорнула хустку. А він не зумів стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко.

Ліва долоня дівчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав наліво, тильна частина долоні— спрямована вниз. А сама долоня— угору. Лінія життя, довга й безперервна, — оцінив він машинально. Лінія серця виразна, але поцяткована й переривчаста.

— Хто це тобі зробив? Вона?

— Ти.

— Що?

— Ти! — Вона вишарпнула долоню. — Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

— Я не міг…

— Передбачити? — Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. — Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

— Я на тебе не серджуся, — сказала повільно. — Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

— Зачекай. Цього не можна так залишити.

— Прошу, — голос Мозаїки трохи змінився, — не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

— Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

— Лагідно?

— Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

— Чи воно…

— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.

— Я йду до неї. Зараз же.

— Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

— Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

— Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[11], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

— Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відьма…

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

— Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

— Прошу, — повторила Мозаїка. — Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

— Я іду до твоєї майстрині,— заявив жорстко.

— Погано, — покрутила вона головою. — Будуть наслідки.

— Для тебе?

— Ні. Не для мене.

Wild nights! Wild nights! Were I with thee, Wild nights should be Our luxury! Емілі Дікінсон So daily I renew my idle duty I touch her here and there— I know my place I kiss her open mouth and I praise her beauty And people call me traitor to my face. Леонард Коен

Розділ 7

Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.

«Nil admirari[12],— подумав відьмак. — Nil admirari».

* * *

— Не вірю очам, — сказала Литта Нейд.

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

— Не вірю очам, — повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний. — Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не пам’ятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», — повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

— Не кричи на мене. — Вона вийняла фрезію з його пальців. — Я виправлю дівчині руку, як тільки вона з’явиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі,— чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання… підсвідоме?

«Nil admirari».

— Але ж це не має значення. — Вона підійшла до нього дуже близько. — Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?»— подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?»— подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?»— подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», — думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.

Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.

Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.

— Твій ентузіазм мені лестить. — Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі.— І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.

Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло— із сатину.

Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину.

* * *

— Литто…

— Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.

Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.

* * *

— Литто…

— Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.

* * *

Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта— і не тільки в нього— зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа— спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої пам’ятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.

Він звівся на лікті й пильно придивився, видивляючись на її тілі інші, настільки ж ностальгічні пам’ятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотів просто подивитися. Корал зітхнула. Утомившись, як видно, від абстрактних і малоконкретних мандрівок його долоні, схопила її, спрямувала в місце конкретне й тільки-но й належне з її точки зору. «І дуже добре, — подумав Ґеральт, притягуючи чародійку до себе й занурюючи їй обличчя у волосся. — Смугаста риба, теж мені». Наче не було істотніших справ, яким варто присвятити увагу. Про які варто б думати.

* * *

«Може, і моделі парусників, — думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. — Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується… Що по-справжньому враховується… Це те, як він мене обіймає».

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

* * *

У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

* * *

— Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

— Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.

— У чому справа?

— Я ж кажу. У натуралізмі.

— Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.

— Ти мене привабила. Наче самця.

— Що там іще?

— Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

— Ти серйозно?

— Не злися. Прошу, Корал.

— Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

— Неправда.

— …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…

— Я не кудкудакав.

— Кудкудакав.

— Ні.

— Так. Обійми мене.

* * *

— Корал?

— Що?

— Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?

— Моє справжнє було б непросто промовити.

— Це як?

— А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

— Розумію.

— Сумніваюся.

* * *

— Корал?

— Ага?

— А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

— Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

— А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…

— Мені припинити?

— Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

— Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

— Що давати?

— Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!

— Вродлива. Руда. І веснянкувата.

— Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.

— Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.

— Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?

— Солодка.

— Вибач?

— Солодка. Наче вафелька з медом.

— Ти певно з мене не насміхаєшся?

— Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?

— Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

— Присядь на край ліжка.

— Бо?

— Хочу взяти реванш.

— Вибач?

— За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?

— Безумовно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.

— Той галеон, що кидає якір, поглянь, — указала Корал. — На прапорі блакитний хрест, то «Гордість Цінтри», напевне, рейсом до Ковіру. А ота кога— то «Альке» з Цідарісу, напевне, бере вантаж шкір. А отамочки— оно де— то «Тефіда», транспортний хольк, тутешній, двісті лаштів завантаження, каботажник, курсує поміж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новіградський шкунер «Пандора Парві», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш…

— Я бачу й без підзорної труби. Я мутант.

— Ох, вірно. Я й забула. Оно там— це галера «Фуксія», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштів. А той зграбний трищогловий галеон— це «Вертіго», приплив із Лан Ексетера. А там, далі, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів між штевами… А там, бач, бач, ставить вітрила й виходить у море поштовий кліпер «Луна», я знаю капітана, він столується в Равенги, коли сюди причалює. А там ще, дивися, під повними вітрилами, галеон із Повіссу…

Відьмак відгорнув волосся зі спини Литти. Поволі один за іншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю віддав долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних до яких дарма було б шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах та реєстрах адміралтейств.

Литта не протестувала. І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

— Ти поводишся, — сказала нарешті,— наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

— Для мене завжди вперше, — визнав він, затримавшись. — А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

* * *

— Я родом зі Скелліге, — сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. — Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, — продовжила, коли він промовчав, — щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

«Ні, не марю, — подумав він. — Я маю її щодня».

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а після нього— магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

Ніч коротка, наче миттєвість.

Ніч шалена й сяюча від блискавок.

* * *

Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

— Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

— У тебе сьогодні вихідний, — відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. — Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

— Пацієнток?

— Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

— Не йди ще. Я хотів би…

— Не знаю, що ти хотів би, — перебила вона. — Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.

— Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, її немає тут, вона нас не бачить.

— Вона бачить усе, що хоче побачити, їй для цього вистачить лише кількох заклять та артефакту. І не думай, що ти маєш на неї хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось інше, аніж… — рухом голови вона вказала на спальню. — Прошу тебе, не називай при ній мого імені. Навіть мимохідь. Бо вона це мені пригадає. Нехай навіть через рік, але пригадає.

— Якщо так вона тебе сприймає… Ти не можеш просто піти?

— Куди? — обурилася вона. — До ткацької мануфактури? Підмайстром до кравця? Чи відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті,— глянула вона на нього за мить, — я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.

— Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?

— Навіщо б мені брехати?

— Вибач?

— Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?

* * *

— Сьогодні ти також ночуєш у неї?

— Також, — підтвердив Ґеральт.

— Це вже буде тиждень, ти в курсі?

— Чотири дні.

Любисток провів пальцями по струнах лютні в ефектному глісандо. Роззирнувся по корчмі. Ковтнув із кухля, витер ніс від піни.

— Знаю, це не моя справа, — сказав незвичайно як для нього чітко й твердо. — Знаю, що я не повинен втручатися. Знаю, що ти не любиш, коли хтось втручається. Але певні справи, друже Ґеральте, замовчувати не можна. Корал, якщо бажаєш знати мою думку, належить до тих жінок, які постійно й на видному місці мали б носити попереджувальні ярлики. Із написом «Дивитися, але не торкатися». Щось таке у звіринцях розміщують на тераріумах, де тримають гримучих змій.

— Я знаю.

— Вона грається з тобою й тобою бавиться.

— Я знаю.

— А ти попросту реагуєш на Йеннефер, яку не можеш забути.

— Я знаю.

— То чому?..

— Не знаю.

* * *

Вечорами вони виходили. Інколи до парку, інколи на пагорб, що стояв над портом, інколи просто прогулювалися по Пряних Рядах.

Провідали разом австерію «Natura Rerum». Кілька разів. Феб Равенга радів із того безмірно, кельнери за його наказом аж увивалися навколо них. Ґеральт нарешті пізнав смак тюрбо в чорнилах каракатиці. А потім— гусячого стегенця в білому вині й телячого костреця в овочах. Тільки з початку— і ненадовго— заважав йому нав’язливий та постійний інтерес інших гостей із зали. Потім, як і Литта Нейд, він не звертав на них уваги. Вино з тутешніх підвалів дуже в тому допомагало.

Пізніше вони поверталися до вілли. Корал скидала сукню вже в передпокої, абсолютно гола прямувала до спальні.

Він ішов слідом. Дивлячись. Любив на неї дивитися.

* * *

— Корал?

— Що?

— Відповідно до чуток, ти завжди можеш побачити те, що побачити захочеш. Що вистачить тобі для того кількох заклять та артефакту.

— Чуткам, — вона підвелася на лікті, зазирнула йому в очі,— здається, треба буде знову скрутити якийсь суглоб. Це мусить відучити чутки молоти язиком.

— Я дуже тебе прошу…

— Я жартувала, — відрізала вона. У голосі її не було навіть сліду веселощів.

— А що такого, — заговорила, коли він промовчав, — ти хотів би побачити? Або провістити? Як довго ти проживеш? Коли чи як ти помреш? Який кінь виграє Великі третогорські перегони? Кого колегіум електорів вибере ієрархом Новіграда? Із ким тепер Йеннефер?

— Литто.

— Про що тобі йдеться, можна дізнатися?

Він розповів їй про крадіжку мечів.

* * *

Блиснуло. А за мить із гуркотінням прокотився грім.

Фонтан тихесенько поплюскував, басейн пахнув мокрим камінням. Мармурова дівчинка скам’яніла в танцювальній позі, мокра та лискуча.

— Скульптура та фонтан, — поспішила з поясненням Корал, — не для заспокоєння моєї любові до претензійного кічу й не ознака поступки снобістській моді. Вони служать конкретним цілям. Скульптура зображує мене. У мініатюрі. У віці дванадцяти років.

— Хто б тоді припустив, що ти так добряче розвинешся.

— Це тісно пов’язаний зі мною магічний артефакт. А фонтан— вірніше, вода— служить мені для дивінації. Думаю, ти знаєш, що воно таке й у чому дивінація полягає?

— Загалом.

— Крадіжка твоєї зброї сталася якихось днів десять тому. Для вичитування й аналізу подій минулих, навіть дуже давніх, найкращою й найпевнішою є онейромантія, але для цього необхідний дуже рідкісний талант снобачення, якого я не маю. Сортілегія або клеромантія, нам, швидше за все, не допоможе, так само як піромантія чи аеромантія, які, скоріше, придалися б для відгадування доль людей за умови, що маєш щось, що тим людям належало… волосся, нігті, частини одягу й таке інше. До предметів, у нашому випадку— мечів, це застосувати не вдасться. А тому, — Литта відвела з лоба руде пасмо, — залишається нам дивінація. Як ти напевне знаєш, вона дозволяє бачити й передбачати майбутні події. Допоможуть нам стихії, бо сезон настав по-справжньому грозовий. Ми поєднаємо дивінацію з керауноскопією. Наблизься. Візьми мене за руку й не відпускай. Нахилися й вдивляйся у воду, але за жодних умов не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно про них думай!

Він чув, як вона скандує закляття. Вода в басейні реагувала, із кожним словом формули пінячись та хвилюючись усе сильніше. З дна почали спливати великі бульбашки.

Вода вигладилася та скаламутнішала. А потім повністю проясніла.

З глибини дивляться темні, фіалкові очі. Вороново-чорні локони каскадом спадають на плечі, лисніють, відбивають світло, наче павичеве пір’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русі…

— Про мечі,— нагадала Корал стиха й уїдливо. — Про мечі ти мав думати.

Вода завирувала, чорноволоса та фіалковоока жінка розпливлася у вирі. Ґеральт стиха зітхнув.

— Про мечі,— прошипіла Литта. — Не про неї!

Проскандувала закляття при світлі нової блискавки. Скульптура у фонтані молочно засвітилася, а вода знову заспокоїлася й посвітлішала. І тоді він побачив.

Свій меч. Долоня, яка його торкається. Персні на пальцях.

…з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я…

Другий меч. Срібний. Ті само руки.

…сталевий сердечник, окутий сріблом… По всій довжині клинка рунічні знаки…

— Я бачу їх, — прошепотів він голосно, стискаючи долоню Литти. — Я бачу мої мечі… Дійсно…

— Мовчи. — Вона відповіла ще сильнішою хваткою. — Мовчи та сконцентруйся.

Мечі зникли. Замість них він побачив чорний ліс. Кам’яний простір. Скелі. Одна зі скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вітрами в дивну форму…

Вода коротко піниться.

Шпакуватий чоловік зі шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптані й золотому парчевому камзолі спирається обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, — заявляє він голосно. — Абсолютна рідкість, небувала знахідка, два відьмачі мечі…»

Великий чорний кіт крутиться на місці, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалі медальйона емаль, блакитний дельфін nageant.

Річка тече серед дерев, під балдахіном гілля та коріння, що звисають над водою. На одному з коренів стоїть нерухомо жінка в довгій та приталеній сукні.

Вода коротко спінилася й майже відразу згладилася.

Він бачив море трав, безкінечну рівнину, що простягалася до горизонту. Бачив її згори, наче був птахом… Або з верхів’я гори. Гори, по схилі якої підіймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони відвертали голови, він бачив нерухомі обличчя, сліпі мертві очі. «Вони мертві,— зрозумів він раптом. — Це процесія трупів…»

Пальці Литти знову стиснули його долоню. Із силою обценьків.

Блиснуло. Раптовий порив вітру шарпнув їхнє волосся. Вода в басейні збурилася, закипіла, зібралася піною, стала хвилею величезною, наче стіна. І звалилася просто на них. Вони обоє відскочили від фонтана, Корал спіткнулася, він її підтримав. Ударив грім.

Чародійка крикнула закляття, махнула рукою. У всьому будинку загорілися вогні.

Вода в басейні, що мить тому вирувала виром, була гладенькою, спокійною, ледь збуреною цівочкою, що стікала з фонтана. А на них, хоча мить тому залила їх справжня припливна хвиля, не було ані крапельки.

Ґеральт важко зітхнув. Устав.

— У самому кінці…— пробурмотів, допомагаючи встати чародійці.— Той останній образ… Гори й шеренга… люди… Я не розпізнав… Поняття не маю, що б воно було…

—І я, — відповіла вона не своїм голосом. — Але це було не твоє видіння. Та картина призначалася мені. Теж не маю й уявлення, що вона мала б означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.

Грім стих. Гроза відходила. Углиб суходолу.

* * *

— Шарлатанство це, уся та її дивінація, — повторив Любисток, підкручуючи кілочки лютні.— Шахрайські видіння для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Ти думав про мечі, то й побачив ті мечі. І що ще ти начебто бачив? Процесію трупів? Страхітливу хвилю? Скелю дивної форми? Чи то якої?

— Щось схоже на величезний ключ, — промовив відьмак. — Або геральдичний хрест, подвійний із половиною…

Трубадур замислився. А тоді намочив палець у пиві. І щось накреслив на столі.

— Схожий на такий?

— Ха. Навіть дуже.

— А хай мене! — Любисток шарпнув струни, привернувши увагу всієї корчми. — А хай мене гусак копне! Ха-ха, друже Ґеральте! Скільки ж ти разів уже витягав мене з халеп? Скільки разів допомагав? Скільки добра мені зробив? І не перерахувати! Ну, тепер черга за мною. З моєю, може, допомогою отримаєш назад свою славетну зброю.

— Га?

Любисток встав.

— Пані Литта Нейд, твоя найновіша любка, за якою я визнаю оцим честь зватися видатною ворожбиткою та недосяжною ясновидицею, у своїй дивінації методом безперечним, прозорим та не породжуючим сумнівів вказала місце, яке я знаю. Ходімо до Феррана. Зараз же. Він мусить організувати нам аудієнцію через свої таємні зв’язки. І видати тобі перепустку для того, щоб вийти з міста службовою брамою, уникаючи конфронтації з тими гетерами з кордегардії. Ми вибираємося на невеличку прогулянку. Невеличку та, по суті, недалеку.

— Куди?

— Я упізнав скелю з твого видіння. Науково таке зветься «карстовий останець». А навколишні мешканці звуть його Грифоном. Характерна деталь, майже дороговказ, що веде до оселі особи, яка й справді щось може знати про твої мечі. Місце, у яке ми збираємося, зветься Равелін. Говорить воно щось тобі?

Не саме лишень виконання, не сама реміснича вправність про достоїнства відьмачого меча свідчить. Подібно до того, як загадкові ельфійські чи ґномські клинки, чий секрет зник, меч відьмачий таємною силою пов’язаний є з рукою та розумом відьмака, який ним володіє. І, власне, завдяки арканам магії тої надто проти Темних Сил він дієвий.

Пандольфо Фортеґверра. Трактат про шляхетну зброю

Видам вам один секрет. Про відьмачі мечі. То дурня, нібито мають вони якусь таємничу силу. І що ніби така чудова з них зброя, що ніби й немає кращої. То все фікція, для зовнішнього ефекту придумана. Знаю я те з абсолютно певного джерела.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 8

Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було здалеку.

* * *

Місце, до якого вони прямували, лежало десь на половині дороги поміж Кераком та Цідарісом, трохи на узбіччі від тракту, що поєднував два міста. Тракту, що звивався поміж лісами та скелястими пустками. Дорога забрала в них якийсь час, а вони зайняли його балаканиною. Головним чином у виконанні Любистка.

— У народі кажуть, — говорив поет, — начебто мечі, які використовують відьмаки, мають магічні властивості. Оминаючи тут оті вигадки про статеве безсилля, якась тут правда мусить бути. Ваші мечі— це мечі незвичайні. Прокоментуєш?

Ґеральт стримав кобилу. Пліточці, що знудилася перебуванням у стайнях, весь час хотілося йти галопом.

— Авжеж, прокоментую. Наші мечі— то мечі незвичайні.

— Кажуть, — Любисток удав, що не чує насмішки, — начебто магічна сила вашої відьмачої зброї, згубна для потвор, із якими ви б’єтеся, міститься в самій сталі, з якої ковані ваші мечі. У самій сировині, чи то з руд, з метеоритів, що падають із неба. Як воно так? Метеорити не магічні, вони явище природне й науково пояснене. То звідки магія?

Ґеральт глянув на небо, що темнішало з півночі. Було схоже, що збирається чергова гроза. І що готується намокання.

— Якщо я добре пам’ятаю, — відповів він запитанням, — ти ж навчався всіх семи вільних мистецтв?

— А диплом я отримав summa cum laude[13].

— У межах астрономії, що входить до quadrivium, ти ж слухав лекції професора Лінденброга?

— Старого Лінденброга, якого звали Недопалком? — засміявся Любисток. — Авжеж! Усе ще бачу його перед собою, як чухає дупу та постукує указкою об карту та глобус, марудячи монотонно. Sphera Mundi, е-е-е-е, subdividitur[14] на чотири Елементарні Плани: План Землі, План Води, План Повітря й План Вогню. Земля разом із Водою формує земну кулю, яку звідусіль, е-е-е-е, оточує Повітря, або ж Aer. Над Повітрям, е-е-е-е, пролягає Aether, Повітря Вогнисте, vel[15] Вогонь. Над Вогнем же є Тонкі Сидеральні Небеса, Firmamentum[16] сферичної натури. На отих містяться Erratica Sydera, блукаючі зірки, і Fixa Sydera, зірки нерухомі…

— Не знаю, — пирхнув Ґеральт, — що більше мене дивує: талант до мавпування чи пам’ять. Але, повертаючись до питання, яке нас цікавило, метеорити, які наш поштивий Недопалок окреслював як зірки падаючі, Sydera Cadens, чи якось так, відриваються від підпорки й летять униз, аби загрузнути в нашій старій добрій землі. А дорогою вони пронизують усі інші плани, чи ж площини як стихій, так і парастихій, бо й такі начебто існують. Стихії й парастихії, як відомо, насичено потужною енергією, джерелом усілякої магії й надприродних сил, а метеорити, коли їх пронизують, оту енергію поглинають і зберігають. Сталь, яку вдасться витопити з метеорита, як і клинок, який вдасться з такої сталі відкувати, ту силу стихій містять у собі. Вони магічні. Увесь меч магічний. Quod erat demonstrandum[17]. Ти зрозумів?

— Авжеж.

— То забудь. Бо то дурня.

— Що?

— Дурня. Вигадка. Метеоритів не знайдеш під кожним кущем. Більш ніж половину мечів, якими користуються відьмаки, було виконано зі сталі та магнетитових руд. Я й сам користався таким. Вона настільки ж добра, як і ті, що із сидеритів, які падають із неба й пронизують стихії. Немає жодної різниці. Але, дуже тебе прошу, Любистку, прибережи це для себе. Нікому про це не говори.

— Як це? Я маю мовчати? Ти не можеш цього від мене вимагати! Який сенс знати про щось, якщо знанням цим неможливо похвалитися?

— Прошу тебе. Я б волів, аби сприймали мене надприродною істотою, яка озброєна надприродною зброєю. Таким мене наймають і такому мені платять. Звичайний рівняється ніякому, а ніякий— це дешевий. Тому прошу: писок на замок. Обіцяєш?

— Та нехай тобі. Обіцяю.

* * *

Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було вже здалеку.

І справді, з певною крихтою уяви могла вона нагадати голову грифона, насаджену на довгу шию. Але більше, як зауважив Любисток, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.

Грифон, як виявилося, був останцем, що домінував над гігантським карстовим проваллям. Провалля те, як пригадав Ґеральт з оповісток, називалося Ельфійською Твердинею через досить правильну форму, що нагадувала руїни прадавньої будівлі зі стінами, вежами, баштами й усім таким.

Ніякої твердині, ельфійської чи іншої, тут ніколи не було, форми провалля були витвором природи, хоча й витвором, треба було визнати, захопливим.

— Там, унизу, — указав Любисток, стаючи в стременах. — Бачиш? Ото, власне, наша мета. Равелін.

І ця назва була винятково влучна: карстові останці утворювали на диво правильні форми великого трикутника, який було винесено перед Ельфійською Твердинею, наче бастіон. Усередині цього трикутника поставала будівля, схожа на форт. Оточена чимось, що нагадувало огороджений військовий табір.

Ґеральт пригадав чутки, що кружляли про Равелін. І про особу, яка в Равеліні мала резиденцію.

Вони завернули з гостинця.

За першу огорожу вели кілька входів, усі їх стерегли озброєні до зубів стражники, які легко впізнавалися як солдати-найманці через пістряву й різнорідну одежину. Затримали їх уже на першому посту. Хоча Любисток голосно посилався на умовлену аудієнцію та раз у раз підкреслював добрі свої стосунки з начальством, їм наказали злізти з коней та чекати. Досить довго. Ґеральт уже почав потроху втрачати терпець, коли врешті з’явився бурмило із зовнішністю галерника, наказавши їм іти слідом. Швидко виявилося, що бурмило веде їх в обхід, до тилів комплексу, від центру якого долинали крики й звуки музики.

Вони перейшли через місток. Відразу за ним лежав чоловік, напівпритомно мацаючи навколо. Обличчя мав скривавлене й настільки припухле, що в тій припухлості майже повністю зникли очі. Дихав він важко, а кожен вдих видимав із розбитого носа криваві бульбашки. Бурмило, який їх вів, не звернув на людину, що лежала, ані найменшої уваги, а тому й Ґеральт із Любистком удали, що нічого не бачать. Перебували вони на території, де не треба було проявляти надмірну цікавість. У справи Равеліну не рекомендувалося встромляти носа: у Равеліні, як мовлено було, встромлений ніс зазвичай прощався зі своїм власником і залишався там, де його встромили.

Громило вів їх крізь кухню, де, наче ошпарені, крутилися кухарі. Булькотіли казани, де, як помітив Ґеральт, варилися краби, омари та лангусти. У діжках звивалися вугри й мурени, у горнятках тушилися молюски та омулі. Шкварчало на величезних пательнях м’ясо. Слуги підхоплювали таці та миски, навантажені готовим їдлом, аби віднести їх у коридори.

Наступні приміщення— для відмінності— наповнював запах дамських парфумів та косметики. Перед шеренгою дзеркал, безперестанно щебечучи, поправляли красу кільканадцять жінок у різній стадії негліже, включаючи сюди й негліже абсолютне. Ґеральт та Любисток зберігали кам’яні обличчя й тут і не давали очам волі.

У ще одному приміщенні їх піддали ретельній перевірці. Ті, хто її виконував, були серйозними з вигляду, професійними з поведінки й рішучими у діях. Стилет Ґеральта було конфісковано. У Любистка, який ніколи жодної зброї не носив, відібрали гребінець і штопор. Але після роздумів залишили лютню.

— Перед його превелебністю стоять стільці,— повчали їх наприкінці.— На них усістися. Сидіти й не вставати, поки його превелебність не накаже. Не переривати, поки його превелебність говорить. Не говорити, поки його превелебність не подасть знак, що можна. А зараз увійти. Через оті двері.

— Його превелебність? — пробурмотів Ґеральт.

— Він був колись жерцем, — відбуркнув поет. — Але не бійся, не набрався навичок. Утім, підвладні мусять якось його називати, а він не виносить, коли називають його шефом. Ми титулувати його не мусимо.

Коли вони увійшли, дорогу їм відразу щось заступило. Щось те було великим, наче гора, й інтенсивно смерділо мускусом.

— Як ся маєш, Мікіто? — привітав ту гору Любисток.

Велетень, названий Мікітою, судячи з усього, придверна сторожа превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра та ґнома. Результатом став лисий ґном зросту понад сім футів, цілковито без шиї, з кучерявою бородою, іклами, наче в сікача, і руками до колін. Подібні схрещення видів відбувалися нечасто: вважалося, що вони були відмінні генетично— щось таке, як Мікіта, не могло постати природним шляхом. Не обійшлося тут без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі кажучи, забороненої. Кружляли чутки, начебто чимало чародіїв порушують цю заборону. Ґеральт саме мав перед очима доказ правдивості таких чуток.

Вони всілися відповідно до нав’язаного їм протоколу на двох плетених стільцях. Ґеральт роззирнувся. У найдальшому кутку кімнати, на великому шезлонгу, дві напівроздягнені панянки навзаєм займалися собою. Придивлявся до них, одночасно годуючи пса, малий, непомітний, згорблений, ніякий чоловічок у вільній, гаптованій квітами одежі та у фесці з китицею. Нагодувавши пса останнім шматком омара, чоловік витер руки та озирнувся.

— Привіт, Любистку, — промовив, сідаючи перед ними на чомусь, що дивовижно нагадувало трон, хоча й було з лозняку. — Моє шанування, пане Ґеральте з Рівії.

Превелебний Пираль Пратт, який небезпідставно вважався шефом організованої злочинності всього регіону, виглядав, як купець мануфактурою на спочинку. На пікніку купців мануфактурою, які пішли на спочинок, він не впадав би в око й не сприймався б як людина не цієї професії. Принаймні на відстані. Погляд зблизька дозволяв побачити в Пиралі Пратті те, чого зернові купці не мали. Старий, побляклий шрам на вилиці, слід після удару ножем. Поганючу та зловорожу гримасу вузьких губ. Світлі жовті очі, нерухомі, наче в пітона.

Довго ніхто не переривав мовчання. Звідкись з-за стін долинала музика, чутно було шум розмов.

— Радо бачу та вітаю обох панів, — відізвався врешті Пираль Пратт. У голосі його була добре чутна стара та неіржавіюча любов до дешевого та погано дистильованого алкоголю. — Особливо радий я вітати тебе, співаче. — Превелебний посміхнувся Любистку. — Ми не бачилися від весілля моєї онуки, яке ти прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо щось іще одній із моїх онук дуже треба заміж. Відчуваю я, що ти по старій дружбі і цього разу не відмовиш. Га? Заспіваєш на весіллі? Не даси просити тебе так довго, як минулого разу? Чи доведеться мені тебе… переконувати?

— Заспіваю, заспіваю, — поспішив запевнити Любисток, трохи побліднувши.

— А сьогодні,— продовжував Пратт, — ти ж, вважаю, забіг запитати про моє здоров’я? Так от, у сраку таке здоров’я, як у мене.

Любисток та Ґеральт не прокоментували. Огроґном смердів мускусом. Пираль Пратт важко зітхнув.

— Дістав я, — повідомив, — виразку шлунку та стравоходу, тож насолода від столу вже не для мене. Діагностували в мене хвору печінку й заборонили пити. Дістав я дископатію в однаковій мірі хребців шийних та крижових, а це викреслило з розваг полювання та інші екстремальні спорти. Ліки та лікування поглинають купу грошей, які раніше я звик віддавати на азартні ігри. Авжеж, хрінок мій іще підіймається, але скільки ж треба праці, аби він встав! Тож раніше втомишся, ніж втішишся… То що мені залишається? Га?

— Політика?

Пираль Пратт засміявся так, що аж затрусилася китиця на фесці.

— Браво, Любистку. Як завжди, у саму суть. Політика, о так, саме це зараз для мене. Спочатку я до тих справ не був налаштований прихильно. Думав спершу займатися розпустою та інвестувати в борделі. Але серед політиків покрутився та з багатьма познайомився. І переконався, що краще мати справу з курвами, бо курви мають хоча б якийсь гонор та якісь правила. Утім, з другого боку, з борделю не станеш командувати настільки ж вправно, як із ратуші. А командувати хотілося: як не світом, то, скажімо так, хоча б повітом. Як стара приказка говорить, коли не можеш їх перемогти, то до них приєднуйся…

Він перервав себе, глянув на шезлонг, витягуючи шию.

— Дівчатка, не прикидатися! — крикнув. — Не вдавати! Більше запалу, більше! Гмм… на чому я там зупинився?

— На політиці.

— Вірно. Але політика політикою, а в тебе, відьмаче, украли славетні твої мечі. Чи не тому я маю приємність тебе тут вітати?

— Саме тому, точно вгадано.

— Украли мечі,— покивав Пратт. — Болісна втрата, як здається? Очевидно, що болісна. І невиправна. Ха, я завжди казав, що в Кераці злодій на злодії. Тамті людоньки, тільки шанс їм дай, вкрадуть— то справа відома— усе, що не прибите добряче цвяхами. А на випадок, коли трапиться їм річ прибита, мають при собі обценьки. Слідство, сподіваюся, триває? — продовжив за мить. — Ферран де Леттенхоф працює? Утім, погляньте істині в очі, панове. Без образ, Любистку, але твій родич був би кращим бухгалтером, аніж слідчим. У нього ж тільки книжки, кодекси, параграфи, регламенти, ну ті його докази, докази й ще раз докази. Як у тій фацетії про козу та капусту. Не знаєте? Зачинили раз козу в сараї з качаном капусти. Уранці від капусти ані сліду, а коза сере зеленим. Але доказів немає, свідків немає, тож справу поховано, causa finita. Не хотів би я бути поганим пророком, відьмаче Ґеральте, але справа про крадіжку твоїх мечів може мати подібне ж закінчення.

Ґеральт і цього разу не прокоментував.

— Перший меч, — Пираль Пратт потер підборіддя долонею в перснях, — сталевий. Сидеритова сталь, руда походить із метеорита. Відкута в Магакамі, у ґномських гутах. Повна довжина— сорок із половиною дюймів, клинок розміром у двадцять сім із чвертю. Чудовий баланс, вага клинка точнісінько дорівнюється вазі руків’я, вага всієї зброї менша від сорока унцій. Руків’я та ефес виконані простими, але елегантними. …І другий меч, схожої довжини й ваги, срібний. Зрозуміло, частково. Сталевий сердечник окутий сріблом, лезо також сталеве: чисте срібло зам’яке, щоб добряче його нагострити. На ефесі та по всій довжині клинка рунічні знаки та гліфи, які мої експерти вважають за непрочитувані, але вони беззаперечно магічні.

— Точний опис. — Ґеральт мав обличчя наче з каменю. — Наче ти ті мечі бачив.

— Бо я й бачив. Принесено мені було їх та запропоновано в комплекті. Посередник, який представляв інтереси власника, — особа, що має бездоганну репутацію, — і який особисто мене знає, запевняв, що мечі отримано легально, що походять із розкопок у Фен Карні, старожитнього некрополя в Соддені. У Фен Карні вигребли вже безліч скарбів та артефактів, тож, по суті, не було підстав для оспорювання вірогідності того. Утім, я мав підозри. І мечі не купив. Ти слухаєш мене, відьмаче?

— Напружено. Чекаю на висновок. І на подробиці.

— Висновок наступний: дещо за дещо. Подробиці коштують. Інформація носить бирку з ціною.

— Ну, знаєш, — обурився Любисток. — Я до тебе по старій дружбі з товаришем у біді…

— Справа— то справа, — перервав його Пираль Пратт. — Я сказав, що інформація, яку я знаю, має свою ціну. Якщо ти хочеш довідатися щось про долю мечів, відьмаче з Рівії, то мусиш заплатити.

— Яка ціна на бирці?

Пратт витягнув з-під одежі велику золоту монету й вручив її огроґному. Той без помітного зусилля зламав її в пальцях, наче то було печиво. Ґеральт хитнув головою.

— Банальність на рівні ярмаркового фіглярства, — процідив. — Ти віддаси мені половину монети, а хтось колись, може, навіть через кілька років, з’явиться з іншою половиною та зажадає, аби я виконав його прохання. Яке я муситиму виконати безумовно. Нічого не вийде. Якщо це мала бути ціна, то торгівлі не буде. Сausa finita. Ходімо, Любистку.

— Ти не бажаєш отримати мечі?

— Не настільки.

— Я те підозрював. Але спробувати було треба. Я зроблю тобі іншу пропозицію. Цього разу таку, від якої не можна відмовитися.

— Ходімо, Любистку.

— Ти вийдеш в інші двері,— Пратт указав рухом голови. — Оті. Перед тим роздягнувшись. До кальсонів.

Ґеральтові здалося, що він панує над обличчям. Але, мабуть, він помилявся, бо огроґном раптом заричав застережно й підступив до нього, піднімаючи лапи й смердячи за двох.

— То якісь кпини, — голосно заявив Любисток, поряд із відьмаком, як завжди, зухвалий та нахабний. — Ти над нами насміхаєшся, Пиралю. Тому ми зараз попрощаємося та підемо. Причому через ті самі двері, крізь які увійшли. Не забувай, хто я такий! Я пішов!

— Не думаю, — покрутив головою Пираль Пратт. — Те, що ти не дуже мудрий, то ми вже колись встановили. Але для того, аби вийти зараз, ти мудрий достатньо.

Аби підкреслити вагу слів шефа, огроґном показав їм стиснутий кулак. Розміром із кавун. Ґеральт мовчав. Уже певний час він приглядався до гіганта, видивляючись на ньому вразливе місце для копняка. Бо схоже було, що без копняка не обійтися.

— Ну, добре. — Пратт жестом заспокоїв охоронця. — Я трохи поступлюся, викажу добру волю та прагнення компромісу. Тут сьогодні зібралася вся еліта промисловості, торгівлі та фінансів, політики, шляхта, духовенство, навіть один князь інкогніто. Я обіцяв їм спектакль, якого вони ще не бачили, а відьмака в кальсонах вони не бачили напевно. Але нехай, я поступлюся трохи: вийдеш голим до поясу. Навзаєм ти отримаєш обіцяну інформацію, причому відразу. А крім того, як бонус…

Пираль Пратт підняв зі столу аркушик паперу.

— Як бонус— двісті новіградських крон. На відьмачий пенсійний рахунок. Прошу, чек на пред’явника, на банк Джіанкарді, з інкасацією в будь-якій із їхніх філій. Як тобі?

— Чому ти питаєш? — примружився Ґеральт. — Ти ж, здається, уже дав зрозуміти, що відмовити я не можу.

— Вірно здається. Я говорив, що то пропозиція, від якої не можна відмовитися. Але ж вона, як мені здається, корисна для обох сторін.

— Любистку, бери чек, — Ґеральт розстібнув та зняв куртку. — Кажи, Пратт.

— Не роби цього. — Любисток зблід іще більше. — Чи ти знаєш, що там на тебе чекає, за тими дверима?

— Кажи, Пратт.

— Як я вже згадував, — превелебний умостився на своєму троні,— я відмовив посередникові купувати мечі. Але оскільки була це, як я казав, особа, добре мені відома й довірена, я запропонував інший, набагато вигідніший спосіб їх монетизації. Я порадив, щоби теперішній власник виставив їх на колекціонерському аукціоні. В Аукціонному домі братів Борсоді в Новіграді. Це найбільший аукціон із найкращим реноме, куди з цілого світу з’їжджаються любителі раритетів, старовини, рідкісних творів мистецтва, унікальних виробів і всяких незвичностей. Щоби стати власником якогось феномену для своєї колекції, ті диваки змагаються, наче шалені, різні екзотичні дивацтва йдуть у Борсоді інколи за небосяжні суми. Ніде не вдасться продати дорожче.

— Кажи, Пратт. — Відьмак стягнув сорочку. — Я тебе слухаю.

— Аукціони в Домі Борсоді відбуваються раз на квартал. Найближчий буде проведено в липні, п’ятнадцятого. Злодій безсумнівно з’явиться там із твоїми мечами. Якщо пощастить, зумієш їх у нього відібрати раніше, ніж він їх виставить.

—І це все?

— Це немало.

— Особа злодія? Або посередника?

— Особи злодія я не знаю, — відрізав Пратт. — А посередника я тобі не назву. Це справи, зобов’язують мене закони, правила й не менш за них важливі торговельні звичаї. Я б утратив обличчя. І так я видав тобі достатньо за те, що я від тебе прошу. Виводь його на арену, Мікіто. А ти, Любистку, іди зі мною, ми також подивимося. На що ти чекаєш, відьмаче?

— Розумію, що вийти я повинен без зброї? Мало того, що голий до поясу, так ще й із голими руками?

— Я обіцяв гостям, — поясняв Пратт поволі, наче дитині,— щось таке, що вони досі не бачили. Відьмака зі зброєю вони вже бачили.

— Ясно.

Він опинився на арені, на піску, у колі, утвореному вкопаними в ґрунт колодами, залитому миготливим світлом численних лампіонів, розвішених на залізних прутах. Чув крики, оплески та свист. Бачив над ареною обличчя, відкриті роти, очманілі очі.

Прямо перед ним, на протилежному кінці арени, щось ворухнулося. І стрибнуло.

Ґеральт ледве встиг скласти передпліччя в Знак Геліотропу. Чар відбив та відкинув атакуючу тварину. Зала крикнула в одне горло.

Двоногий ящір нагадував виверну, але був меншим за неї, з крупного дога. Зате мав набагато більшу, аніж виверна, голову. І куди більш зубату пащеку. І набагато довший хвіст, на кінці тонкий, наче батіг. Тим хвостом ящір енергійно крутив, замітав ним пісок, сік колоди. Схиливши голову, він стрибнув на відьмака знову.

Ґеральт був готовий, ударив його Знаком Аард і відкинув. Але ящір зумів шмагнути його кінчиком хвоста. Зала знову крикнула. Запищали жінки. Відьмак відчув, як на голому плечі в нього спухає й росте валик товщиною з ковбаску. Уже знав, навіщо наказали йому роздягнутися. Також розпізнав і супротивника. Це був вігілозавр, спеціально виведений, магічно змутований ящір, що застосовувався для охорони та сторожі. Справа складалася недобре. Вігілозавр сприймав арену як місце, охорону якого йому довірили. А Ґеральт був непроханим гостем, якого треба було обезвладнити. А в разі необхідності й знищити.

Вігілозавр обійшов арену, тручись об колоди та люто шиплячи. І атакував швидко, не даючи часу на Знак. Відьмак уміло відскочив від зубатої пащі, але не зумів уникнути шмагання хвостом. Відчув, як поряд із попереднім напухає в нього другий валик.

Знак Геліотропу знову заблокував атакуючого вігілозавра. Ящір зі свистом крутив хвостом. Ґеральт уловив на слух зміну в тому свисті, почув її за мить до того, як кінчик хвоста хльоснув його через спину. Біль аж засліпив, а по спині потекла кров. Глядачі шаліли.

Знаки слабшали. Вігілозавр крутився навколо нього настільки швидко, що відьмак за ним ледь устигав. Вдалося йому уникнути двох ударів хвостом, третього не уникнув, знову дістав у лопатку й знову гострим краєм. Кров лилася по спині струменем.

Зала гуділа, глядачі репетували й підскакували. Один, аби краще бачити, сильно перехилився через балюстраду, спираючись на залізний прут із лампіоном. Прут зламався й разом із лампіоном полетів на арену. Прут увіткнувся в пісок, лампіон ударився об голову вігілозавра й запалав. Ящір скинув його, розсипаючи навколо каскади іскор, засичав, тручи головою об колоди арени. Ґеральт умить помітив свій шанс. Вирвав прут із піску, з короткого розбігу стрибнув і з розмаху увіткнув залізо в череп ящера. Прут пройшов навиліт. Вігілозавр забився, незручно розмахуючи передніми лапами, намагався схопитися за залізяччя, що продірявило йому мозок. У нескоординованих стрибках гепнувся врешті біля колоди й угризся в дерево. Якийсь час бився в конвульсіях, рив пісок пазурами та шмагав хвостом. Урешті знерухомів.

Стіни тремтіли від «віватів» та оплесків.

Він вийшов з арени по спущеній драбині. Натхненні глядачі обступили його з усіх боків. Хтось поплескав його по напухлому плечу, і відьмак ледь стримався, аби не дати йому в зуби. Молода жіночка поцілувала його в щоку. Інша, ще молодша, стерла йому кров зі спини батистовою хусточкою, яку відразу розгорнула, демонструючи з тріумфом подругам. Інша, набагато старша, зняла зі зморщеної шиї кольє та намагалася вручити його відьмакові. Потім побачила вираз його обличчя й швиденько відступила в натовп.

Засмерділо мускусом, крізь натовп, наче корабель крізь саргаси, продерся огроґном Мікіта. Заслонив собою відьмака й вивів його.

Викликаний медик оглянув Ґеральта, наклав шви. Любисток був дуже блідий. Пираль Пратт— спокійний. Наче нічого й не сталося. Але обличчя відьмака знову промовляло багато про що, бо він поспішив із поясненнями.

— До речі кажучи, — сказав, — отой прут, попередньо підпиляний та нагострений, упав на арену за моїм наказом.

— Дякую, що так швидко.

— Гості були на сьомому небі. Навіть бургомістр Коппенрат був задоволений, аж сяяв, а сучого сина важко задовольнити, на все крутить носом, похмурий, наче бордель вранці у понеділок. Посаду райця маю, ха, у кишені. А може, і вище сяду, якщо… Ти б не виступив тут за тиждень, Ґеральте? З подібним спектаклем?

— Тільки якщо, — відьмак ворухнув плечем, що люто боліло, — якщо замість вігілозавра на арені будеш ти, Пратт.

— Ото ти жартівник, ха-ха. Чув, Любистку, який він жартівник?

— Чув, — підтвердив поет, дивлячись на спину Ґеральта й зціпивши зуби. — Але це не був жарт, це було цілком серйозно. Я також цілком серйозно доводжу до твого відома, що урочистості зі шлюбом твоєї онуки не прикрашу виступом. Після того, як ти отак прийняв Ґеральта, можеш про це забути. Як і про інші можливі оказії, враховуючи хрестини та поховання. У тому числі й твоє власне.

Пираль Пратт глянув на нього, а в зміїних очах його щось блиснуло.

— Не виявляєш поваги, співаче, — вицідив. — Знову не виявляєш поваги. Напрошуєшся через те на лекцію. На науку…

Ґеральт наблизився та став перед ним. Мікіта засопів, підняв кулак, засмердів мускусом. Пираль Пратт жестом наказав йому заспокоїтися.

— Втрачаєш обличчя, Пратт, — повільно промовив відьмак. — Ми уклали угоду класично, за правилами та не менш важливими торговельними звичаями. Твої гості задоволені спектаклем, ти отримав престиж та перспективи засісти в міській раді. Я здобув потрібну інформацію. Дещо за дещо. Обидві сторони задоволені, тож тепер ми маємо попрощатися без жалю й гніву. А ти замість цього починаєш із погроз. Втрачаєш обличчя. Ходімо, Любистку.

Пираль Пратт трохи зблід. Потім повернувся до них спиною.

— Я хотів, — кинув через плече, — пригостити вас вечерею. Але схоже, що ви поспішаєте. Тоді прощаюся. І втішайтеся, що я дозволяю вам обом покинути Равелін безкарно. Відсутність пошани я зазвичай караю. Але вас не затримую.

— Дуже мудро.

Пратт розвернувся.

— А інакше що?

Ґеральт зазирнув йому в очі.

— Ти не дуже мудрий, хоча й полюбляєш думати інакше. Але для того, аби намагатися мене затримати, ти мудрий достатньо.

* * *

Вони ледь минули карстове провалля та доїхали до перших придорожніх тополь, коли Ґеральт стримав коня, нашорошивши вуха.

—Їдуть за нами.

— Сучі діти! — застукотів зубами Любисток. — Хто? Бандюгани Пратта?

— Неважливо хто. Давай, жени, скільки духу є, у бік Кераку. Сховайся в кузена. Із самого ранку йди з чеком до банку. Потім зустрінемося в «Під крабом та сарганом».

— А ти?

— За мене не переймайся.

—Ґеральте…

— Не балакай— остроги коню. Уперед, лети!

Любисток послухався, нахилився в сідлі й змусив коня перейти в галоп. Ґеральт розвернувся та став спокійно чекати.

З пітьми вигулькнули вершники. Шестеро вершників.

— Відьмак Ґеральт?

— Саме так.

— Ти поїдеш із нами, — прохрипів найближчий. — Тільки без дурниць, добре?

— Відпусти вуздечку, бо я тебе скривджу.

— Без дурниць! — Вершник прибрав руку. — Та без насилля. Ми ж люди законні та порядні. Не якісь там розбійники. Ми з княжого наказу.

— Якого князя?

— Довідаєшся. Їдь із нами.

Поїхали. Князь, пригадав собі Ґеральт, якийсь князь гостював у Равеліні інкогніто, як твердив Пратт. Справи складалися недобре. Контакти з князями рідко коли бували приємними. І майже ніколи не закінчувалися добре.

Далеко вони не поїхали. Тільки до пропахлої димом й блискаючої вогниками вікон корчми на перехресті. Увійшли до корчемної зали, майже порожньої, якщо не враховувати кількох купців, що сиділи за пізньою вечерею. Вхід до алькова стерегли двійко збройних у блакитних плащах, ідентичних за кольором та покроєм до тих, що носив ескорт Ґеральта. Усі увійшли всередину.

— Ваша княжа милосте…

— Вийдіть. А ти сідай, відьмаче.

Чоловік, який уже сидів за столом, носив такий самий плащ, як і його військо, тільки багатше гаптований. Обличчя приховував під каптуром. Не було потреби. Каганець на столі освітлював лише Ґеральта, загадковий князь ховався в тіні.

— Я бачив тебе на арені в Пратта, — сказав. — Дуже показне було видовище. Той підскок й удар згори, посилений усім тягарем тіла… Залізо, хоча був то простий прут, пройшло крізь череп дракона, як крізь масло. Думаю, якби то були, наприклад, бойова рогатина або спис, то й крізь кольчугу пройшли б, а може, навіть крізь лати… Як вважаєш?

— Ніч уже пізня. Я ніяк не вважаю, коли сон зморює.

Чоловік у тіні пирхнув.

— Тоді не крутитимемо. І перейдемо до справ. Ти мені потрібен. І так воно якось дивно складається, що я тобі потрібен також. Може, навіть більше. …Я принц Зандер, князь Кераку. Прагну непереможно стати Зандером Першим, королем Кераку. У цю мить, на мій жаль і на шкоду країні, королем Кераку залишається мій батько Белогун. Старий усе ще сповнений сили, може королювати, тьху-тьху, аби не зурочити, ще років двадцять. Я не маю ані часу, ані бажання чекати так довго. Та що там! Якби я й чекав, я навіть не впевнений, що спадкую: старий дурбецел у будь-яку мить може призначити іншого наступника трону, бо в нього є багата колекція потомків. А він збирається наплодити ще одного: на свято Ламмас заплановане королівське весілля з такими помпою та розкішшю, що ця країна може й не витримати. Він, скупець, який до вітру ходить у парк, щоби заощадити на емалі нічного горщика, віддає на шлюбний бенкет купу золота. Нищачи скарбницю. Я буду кращим королем. Уся проблема в тому, що я хочу бути ним тепер. Так швидко, як вдасться. І саме для цього ти мені й потрібен.

— Серед послуг, які я надаю, немає палацових переворотів. І немає царевбивства. А власне це, як розумію, князь і мав на увазі.

— Я хочу бути королем. Аби я зумів ним стати, мій батько мусить припинити ним бути. А мої брати мусять бути викреслені з наслідування.

— Царевбивство плюс братовбивство. Ні, ваша княжа милосте. Я мушу відмовити. На жаль.

— Неправда, — гарикнув із тіні принц. — Ти не жалієш. Іще ні. Але пожалієш, я обіцяю.

— Князеві варто було б узяти до уваги, що залякування мене смертю не співпадає з вашими цілями.

— А хто тут говорить про смерть? Я принц та князь, не вбивця. Я кажу про вибір. Або моя ласка, або неласка. Зробиш те, що я бажаю, і будеш утішатися моєю ласкою. А вона тобі, повір, зараз дуже потрібна. Тепер, коли чекають на тебе процес і вирок за фінансове крутійство. Кілька найближчих років ти проведеш, обіцяю, за веслом на галері. А ти, здається, думав, що вже викрутився? Що твою справу погашено, що відьма Нейд, яка задля примхи дозволяє тобі себе трахати, відізве звинувачення— і кінець усьому? Помиляєшся. Альберт Смулька, жупан з Ансегісу, дав зізнання. І це зізнання тебе топить.

— Це зізнання є фальшивим.

— Непросто буде це довести.

— Доводити треба провину. Не невинуватість.

— Добрий жарт. Насправді смішний. Але я б не сміявся, якби був у твоїй шкірі. Глянь сюди. Це, — принц кинув на стіл зв’язку паперів, — документи. Підписані зізнання, покази свідків. Місцевість Гізмар, найнятий відьмак, убита левкрота. По рахунку сімдесят крон, насправді виплачено п’ятдесят п’ять, усе, що зверху, поділено навпіл із місцевим урядником. Поселення Сотонін, павук-гігант. Убитий, згідно з рахунком, за дев’яносто, фактично, згідно із зізнанням війта, за шістдесят п’ять. У Тібергені вбита гарпія, нараховані сто крон, у реальності виплачено сімдесят. І твої більш ранні вчинки та фокуси: вампір із замку Петрельштейн, якого взагалі не було, а коштував він бургграфу кругленькі тисячу оренів. Вовкулак із Гуаамеза, начебто відчарований і магічно відвовкулачений за сто крон, справа дуже підозріла, бо воно якось задешево за таке відчарування. Ехінопс, чи, скоріше, щось, що ти приніс до війта Мартінделькампо й назвав ехінопсом. Гулі з кладовища біля місцевості Зграґґен, які коштували гміні вісімдесят крон, хоча ніхто не бачив трупів, бо були вони, ха-ха, пожерті іншими гулями. Як тобі це, відьмаче? Це докази.

— Князь, схоже, помиляється, — спокійно заперечив Ґеральт. — Це не докази. Це сфабриковані наклепи, до того ж сфабриковані поганенько. Мене ніколи не наймали в Тібергені. Про поселення Сотонін я навіть не чув. Усі рахунки звідти— явні фальсифікати, довести це буде нескладно. А вбиті мною гулі із Зграґґену були— авжеж— пожерті, ха-ха, іншими гулями, бо саме такими є, ха-ха, гульські звичаї. А поховані на тамтому цвинтарі небіжчики відтоді розпадаються на порох, і їх ніхто не непокоїть, бо недобитки гулів звідти втекли. Решту дурні з тих паперів я навіть коментувати не хочу.

— На підставі цих паперів, — принц поклав долоню на документи, — створять проти тебе процес. Він буде тягнутися довго. Чи докази виявляться правдивими? Хтозна? Який врешті-решт буде вирок? А кому до цього є справа? Це значення не має. Важливий той сморід, що розійдеться. І який буде йти за тобою до кінця твоїх днів. Деякі люди, — продовжив, — гребували тобою, але приймали через необхідність як менше зло, як убивцю потвор, що їм загрожували. Деякі не виносили тебе як мутанта, відчували відразу й гидливість як до нелюдського створіння. Інші панічно тебе боялися й ненавиділи саме через цей свій страх. Усе це забудуть. Розголос про вправного вбивцю й репутація злого чаклуна полетять, наче пух за вітром, забуті будуть відраза та переляк. Запам’ятають тебе виключно як жадібного злодія та шахрая. Той, хто вчора боявся тебе й твоїх заклять, хто відводив погляд, хто, коли бачив тебе, то спльовував або тягнувся за амулетом, завтра зарегоче, штурхаючи товариша ліктем. Дивись-но, іде відьмак Ґеральт, той дешевий шахрай і крутій! Якщо ти не приймеш завдання, яке я тобі хочу доручити, я знищу тебе, відьмаче. Знищу твою репутацію. Хіба що ти мені послужиш. Вирішуй. Так чи ні?

— Ні.

— Не думай, що чимось допоможуть твої знайомства, Ферран де Леттенхоф або руда коханка-чарівниця. Інстигатор не стане ризикувати власною кар’єрою, а відьмі Капітул заборонить втручатися в кримінальну справу. Ніхто тобі не допоможе, коли судова машина затягне тебе між шестерні. Я наказав, аби ти обрав. Так чи ні?

— Ні. Остаточно, ваша милість принце. Той, що ховається в алькові, теж може вийти.

Принц, на здивування Ґеральта, пирхнув сміхом. І вдарив долонею об стіл. Скрипнули дверцята, з прилеглого алькова з’явилася постать. Незважаючи на темряву, знайома.

— Ти виграв заклад, Ферране, — сказав князь. — По вигране звернися вранці до мого секретаря.

— Дякую вашій князівській милості,— з легким уклоном відповів Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, — але цей заклад я сприймав виключно в категоріях символічних. Аби підкреслити, наскільки я впевнений у своїй правоті. Бо не йшлося мені про гроші…

— Гроші, які ти виграв, — перервав його князь, — то для мене також лише символ, такий самий, як і вибитий на них знак новіградського монетного двору та профіль теперішнього ієрарха. Знай також, — обидва знайте, — що я теж виграв. Я отримав дещо, що вважав втраченим безповоротно. Віру в людей, назвемо це так. Ферран, Ґеральте з Рівії, був абсолютно впевнений у твоїй реакції. А я, визнаю, вважав його наївним. Був переконаний, що ти піддасися.

— Усі щось виграли, — кисло ствердив Ґеральт. — А я?

— Ти також, — споважнів князь. — Скажи йому, Ферране. Поясни йому, про що йшлося.

— Його милість присутній тут князь Егмунд, — пояснив інстигатор, — волів на якийсь час втілитися в Зандера, свого молодшого брата. Як і— символічним чином— в інших братів, претендентів на трон. Князь підозрював, що Зандер чи хтось інший серед родичів захоче для здобуття трону використати відьмака, який саме виявився на відстані руки. Тож ми вирішили інсценувати… щось таке. І тепер ми знаємо, що, якби до того насправді дійшло… Якби хтось насправді запропонував тобі щось негідне, то ти не пристав би на солодкість княжих обіцянок. І що не здасися під погрозами чи шантажем.

— Розумію, — кивнув відьмак. — І схиляю голову перед талантом. Князь зумів досконало вжитися в роль. У тому, що він мав честь мені казати, у його пропозиції я не відчув акторської гри. Навпаки. Відчув тільки щирість.

— Маскарад мав свою мету, — перервав незручну тишу Егмунд. — Я її досягнув, але не стану перед тобою виправдовуватися. А користь дістанеш і ти. Фінансову. Бо я й справді маю намір тебе найняти. І щедро оплатити твої послуги. Скажи йому, Ферране.

— Князь Егмунд, — сказав інстигатор, — боїться замаху на життя свого батька, короля Белогуна, що може статися під час запланованого на свято Ламмас королівського шлюбу. Князеві було б спокійніше, якби за безпеку короля відповідав… хтось такий, як відьмак. Так-так, не переривай, ми знаємо, що відьмаки— це не охорона й не сторожа, але сенс їхнього існування— це захист людей від загроз із боку монстрів, магічних, надприродних та надзвичайних…

— Це по книжках, — перервав нетерпляче князь. — У житті буває по-різному. Відьмаків наймали для охорони караванів, що йшли крізь повні потвор глухомані та дику місцину. Бувало й так, що замість потвор на купців нападали звичайні розбійники, а відьмаки були зовсім не проти їх порізати. Я маю підставу боятися, що під час шлюбного бенкету на короля можуть напасти… василіски. Чи ти наймаєшся для захисту від василісків?

— Це залежить.

— Від чого?

— Від того, чи не триває інсценування надалі. Я не хотів би виявитися об’єктом чергових провокацій. З боку когось з інших братів, наприклад. Талант перевтілення в інші ролі, закладаюся, не є рідкістю в родині.

Ферран сторопів. Егмунд стукнув кулаком об стіл.

— Не перегинай палиці,— гарикнув. — І не забувайся. Я питав, чи ти наймаєшся. Відповідай!

— Я міг би, — кивнув Ґеральт, — найнятися на захист короля від гіпотетичних василісків. На жаль, у Кераці вкрали мої мечі. Королівські служби так і не зуміли натрапити на слід злодія й, здається, роблять небагато в тому напрямку. Без мечів захистити я нікого не зумію. Тож доведеться мені відмовити з об’єктивних причин.

— Якщо це виключно проблема мечів, то проблеми не бачу. Ми їх відшукаємо. Вірно, пане інстигатор?

— Безумовно.

— От бачиш. Королівський інстигатор це безумовно підтверджує. То як?

— Нехай спершу знайде мечі. Безумовно.

— Уперта ти людина. Але нехай. Зазначаю, що за твої послуги ти отримаєш плату, і запевняю, що не назвеш мене скупим. Що ж до інших зисків, то деякі ти отримаєш відразу, скажімо так, авансом, як доказ моєї доброї волі. Твою справу в суді вже можеш вважати закінченою. Формальності будуть вирішені, і хоча бюрократія поспіху не знає, можеш вважати себе особою вільною від підозр та такою, яка має право на свободу пересування.

— Я безмірно дякую. А зізнання та фактури? Левкрота з Гізмара, вовкулаків із Гуаамеза? Що з документами? Тими, якими князь скористався як… театральним реквізитом?

— Документи, — Егмунд глянув йому в очі,— поки що залишаться в мене. У безпечному місці. Безумовно.

* * *

Коли він повернувся, дзвін короля Белогуна власне оголосив північ.

Корал, треба віддати їй честь, побачивши його спину, зберегла стриманість та спокій.

Уміла панувати над собою. У неї навіть голос не змінився. Майже не змінився.

— Хто це тобі зробив?

— Вігілозавр. Такий ящір…

— Оті шви ящір наклав? Ти дозволив зашивати себе ящеру?

— Шви наклав медик. А ящір…

— До диявола ящера! Мозаїко! Скальпель, ножиці, пінцет! Голку та кетгут! Еліксир Пульхеллум! Відвар з алое! Unguentum ortolani![18] Тампон та чисту перев’язку! І приготуй синапізм із меду та гірчиці! Швидко, дівчино!

Мозаїка справилася в дивовижному темпі. Литта взялася за операцію. Відьмак сидів і терпів мовчки.

— Медикам, які не знаються на магії,— цідила чародійка, накладаючи шов, — треба заборонити практикувати. Викладати в університеті— запросто. Зшивати трупи після секції— так. Але до живих пацієнтів допускати їх зась. Але я, схоже, того не дочекаюся, усе йде в протилежному напрямку.

— Не тільки магія лікує,— ризикнув висловити думку Ґеральт. — А хтось мусить лікувати. Спеціалізованих магів-цілителів усього купка, а просто чародії лікувати зазвичай не бажають. Або не мають часу, або вважають, що це того не варте.

—І слушно вважають. Результати перенаселення можуть виявитися фатальними. Що це? Чим це ти бавишся?

— Вігілозавр носив на собі отой знак. Мав це прикріпленим до його шкіри.

— Ти здер це з нього як трофей переможця?

— Я здер те, аби тобі показати.

Корал придивилася до овальної латунної пластинки розміром із дитячу долоню. І до знаків, що були на ній вичавлені.

— Цікавий збіг обставин, — сказала вона, приклеюючи йому до спини гірчичник. — Беручи до уваги той факт, що ти, власне, виїжджаєш в ті місця.

— Виїжджаю? Ах, вірно, я й забув. Твої конфратери та їхні плани стосовно моєї особи. Виходить, ці плани конкретизувалися?

— Саме так. Я отримала звістку. Тебе просять прибути до замку Ріссберг.

— Мене просять, як зворушливо. До замку Ріссберг. До садиби славетного Ортолана. Від цього прохання, як здогадуюся, відмовитися я не можу.

— Я не радила б. Просять, аби ти обов’язково прибув. Маючи на увазі твої рани, коли ти зумієш вирушити?

— Зваживши на рани, це ти мені скажи, медичко.

— Скажу. Пізніше… А тепер… Тебе якийсь час не буде, я стану сумувати… Як ти зараз почуваєшся? Чи зумієш… Це все, Мозаїко. Іди до себе й не заважай нам. Що мала б значити та усмішка, панно? Чи маю її заморозити тобі на губах назавжди?

Інтерлюдія

Любисток. Півстоліття поезії

(фрагмент чернетки, текст, що не увійшов до офіційного видання)

Насправді відьмак багато чим мені завдячував. І що не день, то більшим.

Візит до Пираля Пратта в Равелін, що закінчився, як ви знаєте, бурхливо та криваво, приніс, утім, і певні профіти. Ґеральт напав на слід викрадача своїх мечів. І це також і моя заслуга, бо то я завдяки своїй спритності направив Ґеральта до Равеліну. А назавтра саме я й ніхто інший забезпечив Ґеральта новою зброєю. Я не міг дивитися, як він ходить беззбройним. Скажете, що відьмак ніколи не буває беззбройним? Що то навчений будь-яких методів битви мутант, сильніший за нормальну людину вдвічі й у десять разів швидший? Який трьох озброєних здоровил дубовою бондарською клепкою вмить на землю кладе? Який до всього ще й магією володіє, своїми Знаками, які також дуже непогано захищають? Це правда. Але ж меч— це меч. Раз у раз він повторював мені, що без меча почувається голим. Тож я його мечем і забезпечив.

Пратт, як ви вже знаєте, віддячив нам обом із відьмаком фінансово, не дуже щедро, але віддячив. Назавтра зранку, як мені Ґеральт і доручив, я поспішив із чеком до філіалу Джіанкарді. Подав чек до інкасації. Стою, розглядаюся. І бачу, як хтось уважно приглядається й до мене. Жіночка, не стара, але й не молодичка, в одязі елегантному, зі смаком. Для мене не дивина захопливий жіночий погляд, мою чоловічу та хижу вроду багато хто з жінок вважає нездоланою.

Жінка та раптом підходить, представляється як Етна Асідер і говорить, що знає мене. Теж мені сенсація: мене всі знають, слава мене випереджає, куди б я не відправився.

— Дійшла до мене звістка, — говорить, — про злу пригоду, яка спіткала твого товариша, пане поет, відьмака Ґеральта з Рівії. Знаю, що він утратив зброю й що дуже потрібна йому нова. Знаю також, як важко знайти доброго меча. Так воно складається, що я такий меч маю. Після чоловіка-небіжчика, хай боги мають у ласці його душу. Я саме зайшла до банку, аби отой меч монетизувати, бо що вдові від меча? Банк меч оцінив і хоче узяти його на комісію. А мені дуже вільні гроші потрібні, бо мені борги небіжчика сплачувати. Тож…

Після цих слів бере жіночка згорток з адамашки й меч із нього видобуває. Чудо, скажу вам. Легенький, наче пір’їнка. Піхви елегантні та зі смаком зроблені, руків’я зі шкіри ящірки, ефес золочений, у руків’ї яспіс із голубине яйце. Дістаю я його з піхов й очам не вірю. На клинку, відразу над ефесом, клеймо у вигляді сонця. А відразу над ним— інскрипція: «Не витягай без причини, не ховай без честі». Значить, клинок ковано в Нільфгарді, у Віроледі, місті, кузнями мечів на весь світ славетному. Торкаюся вістря опушкою великого пальця— наче та бритва, кажу вам.

Але ж я не пальцем роблений, з виду нічого не даю зрозуміти, дивлюся байдуже, як банкові та клерки бігають, а якась бабища мідні клямки полірує.

— Банк Джіанкарді,— говорить удовиця, — меч оцінив у двісті крон. У комісію. Утім, якщо за готівку в руки, то віддам за сто п’ятдесят.

— Хо-хо, — я на те, — сто п’ятдесят— то купа грошей. За стільки цілий дім можна купити. Якщо маленький. Та в передмісті.

— Ах, пане Любистку, — заламує жіночка руки, ронить сльози. — Ви з мене насміхаєтеся. Жорстока ви людина, щоб отак удову використовувати. Але ж я у пастці, тож нехай вам отак буде: за сто.

І таким ото способом, дорогенькі мої, проблему відьмака я й вирішив.

Лечу до «Під крабом та сарганом», Ґеральт уже там сидить над яєчнею з беконом, ха, напевне, у рудої відьми на снідання знову були сиринка й зелена цибулинка. Підходжу і— трах! — меча на стіл. Він ледь не вдавився. Ложку кинув, зброю з піхов витягає, оглядає. Обличчя як із каменю. Але ж я звик до його мутації, знаю, що емоції повз нього ходять. Хоч би не знати яким він був захопленим чи щасливим, зрозуміти по собі то не дасть.

— Скільки ти за це віддав?

Хотів я відповісти, що не його справа, але вчасно згадав, що саме його грошима я й платив. Тож признався. Він руку мені потиснув, слова не сказав, на обличчі вираз геть змінився. Такий він уже є. Простий, але щирий.

І сказав мені, що їде. Сам.

— Хотів би я, — випередив мої протести, — аби ти залишився в Кераці. І мав тут очі та вуха відкритими.

Розповів, що з ним учора трапилося, про свою нічну розмову з князем Егмундом. І весь час бавився віроледанським мечем, наче дитина— іграшкою новою.

— Я не планую, — підсумував, — князю служити. І не планую брати участь у серпневому королівському шлюбному бенкеті як охоронець. Егмунд і твій кузен упевнені, що скоро схоплять викрадача моїх мечів. Я їх оптимізму не поділяю. І це мені, скажімо чесно, на руку. Отримавши мої мечі, Егмунд мав би мене на гачку. Я волів би дістатися до злодія сам у Новіграді в липні, до аукціону в Борсоді. Отримаю мечі й більше в Кераці не покажуся. А ти, Любистку, тримай рота на клямці. Про те, що розповів нам Пратт, ніхто не повинен довідатися. Ніхто. Навіть твій кузен-інстигатор.

Я заприсягся, що стану мовчати, наче могила. А він подивився на мене дивно. Начебто мені не довіряв.

— А оскільки воно може будь-як розвернутися, — продовжив відьмак, — то я мушу мати резервний план. Хотів би в цьому випадку знати про Егмунда та його родичів якомога більше, про всіх можливих претендентів на трон, про самого короля, про всю королівську родину. Хотів би я знати, які вони мають наміри й що готують. Хто кого тримається, які тут є фракції й усяке таке. Зрозуміло?

— Литту Нейд, — я на те, — втручати в це ти не бажаєш, як я розумію. І думаю, що робиш слушно. Рудоволоса красуня напевне добряче задіяна в тих справах, що тебе цікавлять, але з тутешньою монархією її пов’язує надто багато, аби зважилася вона на подвійну лояльність, це по-перше. По-друге, не розкривай їй, що ти зникнеш і більше не з’явишся. Бо реакція може виявитися різкою. Чародійки, як ти вже встиг зрозуміти, не люблять, коли хтось зникає. Щодо всього іншого, — заявив я, — то можеш на мене розраховувати. Я стану тримати очі та вуха відкритими й націленими, куди треба. А про тутешню королівську сімейку я вже довідався достатньо, та й пліток наслухався. Милостиво пануючий Белогун наробив чимало спадкоємців. Дружин він змінював досить часто й легко: як тільки видивлявся собі нову, стара вигідно відходила в юдолі скорботи, дивною примхою долі підхоплюючи раптом хворобу, щодо якої медицина виявлялася безсилою. Таким ото чином король має на сьогодні чотирьох легальних синів, кожного від іншої матері. Безліч дочок я й не рахую, бо на трон вони претендувати не можуть. Не рахую також і позашлюбних. Утім, варто відмітити, що всі значні посади та місця в Кераці зайняті чоловіками дочок, кузен Ферран— це виняток. А позашлюбні сини контролюють торгівлю та ремесла.

Відьмак, бачу, слухає уважно.

— Чотири сини з правого ложа, — продовжую я, — це за черговістю старшинства первородний, імені якого я не знаю, при дворі не можна його згадувати, після сварки з батьком виїхав, і слід за ним зник, ніхто його більше не бачив. Другий, Ельмер, — то розумово хворий п’яничка, якого тримають замкненим: воно ніби державна таємниця, але в Кераці знає її кожен. Реальними претендентами є Егмунд та Зандер. Ненавидять один одного, а Белогун спритно те обігрує, обох тримає в стані непевності щодо питання наслідування, також раз у раз спеціально змінює фаворитів та піддурює тим навіть позашлюбних. А тепер шепочуться по кутках, що пообіцяв корону синові, який народиться від нової дружини, саме тієї, яку він офіційно бере шлюбом у Ламмас. Але я й кузен Ферран, — кажу йому далі,— вважаємо, що то обіцянки-цяцянки, за допомогою яких старий хрін думає схилити молодицю до постільних розваг. І що Егмунд і Зандер є єдиними реальними претендентами на трон. А якщо це потребуватиме якогось coup d’état, то виконає його хтось із цих двох. Обох я знаю через кузена. Обидва вони… як мені здалося… слизькі, наче гівно під майонезом. Якщо розумієш, про що я.

Ґеральт підтвердив, що знає, що й сам мав таке ж враження, говорячи з Егмундом, тільки не міг висловити це настільки ж промовисто. Після чого глибоко замислився.

— Я скоро повернуся, — говорить нарешті.— А ти тут працюй та наглядай за справами.

— Перш ніж ми попрощаємося, — я на те, — будь другом, розкажи мені щось про ученицю твоєї магічки. Ту прилизану. Справжній пуп’янок троянди, трішки над нею попрацювати— і чудово розквітне. Тож я й подумав, що присвячу їй…

У нього аж обличчя змінилося. І як гепне кулаком об стіл, аж кухлі підскочили.

— Тримай лапи подалі від Мозаїки, віршомазе, — отак він до мене, без крихти пошани. — Викинь її собі з голови. Не знаєш, що ученицям чародійок суворо заборонені навіть невинні флірти? За найменшу таку провину Корал визнає її за негідну навчатися та відішле в школу, а це для учениці компрометація й втрата обличчя, я навіть про самогубства на цьому ґрунті чув. А Корал жартувати не любить. Вона не має почуття гумору.

Я мав бажання порадити йому полоскотати курячою пір’їнкою ровик на її срачині, бо таке звеселяє й найпохмуріших. Але змовчав, бо його знав. Він не зносить, якщо необачно говорять про його жінок. Навіть тих, які на одну ніч. Тож я поклявся честю, що цноту прилизаної адептки викреслю з порядку денного й навіть усміхатися до неї не стану.

— Якщо тобі аж так треба, — він на те, повеселішавши, — то знай, що в тутешньому суді я познайомився з однією пані адвокатом. Вона, здається, тобі не відмовить, тож до неї й залицяйся.

Нічого собі. Це що мені, грати в правосуддя?

Хоча з другого боку…

Інтерлюдія

Вельмишановній пані Литті Нейд Керак, Верхнє Місто Вілла «Цикламен» Замок Ріссберг, 1 липня 1245 p. R.

Дорогоцінна Корал,

відчуваю, що лист мій застане Тебе в доброму здоров’ї та настрої. І що все складається так, як Ти б хотіла.

Поспішаю повідомити, що відьмак, називаний Ґеральтом із Рівії, урешті вирішив з’явитися в нашому замку. Відразу після прибуття, швидше, ніж за годину, він показав себе дратівливо незносним і зумів відвернути від себе абсолютно всіх, у тому числі й вельмишановного Ортолана, особу, яка могла б бути втіленням зичливості й прихильності до будь-кого. Чутки, що ходять про цю особу, як виявилося, аніскільки не брешуть, а антипатія та ворожість, з якими він усюди стикається, мають своє глибоке коріння. Утім, там, де треба віддати йому належне, я стану першим, хто це зробить sine ira et studio[19]. Ця особа— професіонал у кожному дюймі, і в питаннях його фаху на нього можна цілком покластися. Він виконає те, на що наймається, або загине, намагаючись виконати, тут сумнівів бути не може.

Таким чином, мету нашого починання слід вважати реалізованою, головним чином дякуючи Тобі, дорога Корал. Складаю Тобі за старання подяки, за зроблене будемо Тобі вдячні повсякчасно. А моя вдячність особлива. Як Твій давній приятель, який не забув про те, що нас поєднувало, я більше за інших розумію Твою жертву. Розумію, наскільки Ти мусила страждати від близькості цієї особи, що є, що не кажи, зосередженням вад, яких ти не зносиш. Цинізм, що походить із глибинних комплексів, нашорошена та інтровертна природа, нещирий характер, примітивний розум, слабкий інтелект, величезна зухвалість. І це я замовчую той факт, що в нього бридкі руки й недоглянуті нігті, аби не дратувати Тебе, дорога Корал, бо ж я знаю, як Ти ненавидиш такі речі. Але, як сказано, кінець настав Твоїм стражданням, клопотам та турботам, нічого вже не перешкоджає тому, аби стосунки з тією особою Тобі припинити й щоби розірвати Тобі з нею будь-які контакти. Тим самим посутньо кладучи край і даючи відсіч брехливим поговорам, які ширять незичливі язики, що з Твоєї напускної й удаваної зичливості до відьмака чи не якийсь дешевий романс намагаються робити. Але досить вже про справу, не варту обговорення.

Найщасливішим я був би з людей, дорога Корал, якби Ти захотіла відвідати мене в Ріссберзі. Не мушу додавати, що одного Твого слова, одного кивка, однієї усмішки буде досить, аби щодуху поспішити до Тебе.

З найглибшою повагою

Пінетті

P. S. Незичливі язики, про які я вже згадував, вважають, що прихильність Твоя до відьмака бралася з бажання насолити нашій посестрі Йеннефер, усе ще начебто відьмаком зацікавленій. Жалісні наївність та незнання цих інтриганів. Бо ж повсюдно відомо, що Йеннефер залишається в пристрасному зв’язку з одним молодим підприємцем з цеху ювелірів, а до відьмака та його швидкоплинних інтрижок їй діла не більше, ніж до минулорічного снігу.

Інтерлюдія

Вельмишановному пану

Альджернонові Генкампу

Замок Ріссберг

Ex urbe Kerack,

die 5 mens. Jul. anno 1245 p. R.

Дорогий Пінетті,

дякую Тобі за листа, давно Ти до мене не писав: що ж, мабуть, не було про що й не було мети.

Зворушливим є Твоє піклування про мої здоров’я та настрій, а також про те, чи все складається так, як я того бажаю. Із задоволенням повідомляю, що складається в мене все так, як складатися мусить, я докладаю для цього зусилля, а кожен, як відомо, корабля свого керманич. Корабель той, знай, веду я вправною рукою крізь шквали та рифи, а голову тримаю високо, скільки б не шаліли навколо грози.

Що до здоров’я, то й справді почуваюся добре. Фізично— як завжди, психічно— також; останнє— віднедавна, відколи маю те, чого мені так довго бракувало. Як сильно бракувало, дізналася я лише тоді, коли бракувати мені перестало.

Рада я й з того, що ваша справа, що вимагає присутності відьмака, просувається до успішного завершення, насичуючи мене гордістю за скромну мою в тій справі участь. Утім, Ти дарма засмучуєшся, дорогий Пінетті, вважаючи, начебто пов’язано це із самопожертвами, стражданнями, клопотами та турботами. Не було воно аж настільки погано. Ґеральт— це й справді справжнє зосередження вад. Утім, відкрила я в ньому— sine ira et studio— також і переваги. Чималі переваги, ручаюся, багато хто, якби знав, сильно збентежився б. І багато хто позаздрив би.

Щодо пліток, поголосу, шепотіння та інтриг, про які Ти, дорогий Пінетті, пишеш, то всі ми звикли й знаємо, як цьому зарадити, а рада та геть проста: не звертати уваги. Пам’ятаєш, напевне, поголос про Тебе й Сабріну Ґлевіссіг, у часи, коли начебто щось нас поєднувало? Я не звертала на них уваги. Тобі раджу зробити те саме.

Bene vale

Корал

P. S. Я жахливо запрацьована. Наша можлива зустріч тому не видається мені реальною в осяжній для передбачення перспективі.

По різним блукають краям, а манери їхні та настрої наказують їм залишатися поза будь-якою підлеглістю. Значить це, що ніякої влади, людської чи божої, не визнають вони, прав жодних і правил не шанують, нікому й нічому не підлеглі й безкарними себе вважають. З натури ошуканці, живуть із ворожінь, якими простий люд дурять, служать за шпигунів, продають фальшиві амулети, шахрайські медикаменти, вибрики та наркотики, займаються також звідництвом, чи то дівок гулящих приводять для безчесної втіхи тим, хто платить. Якщо бідують, то й жебрати не соромляться й до простої крадіжки вдаються, але миліші їм шахрайство та брехня. Обдурюють наївних, що нібито людей вони захищають, що ніби для безпеки їхньої чудовиськ убивають, але брехня це, бо давно доведено, що для власної те чинять утіхи, бо вбивство— звична для них приємність. Готуючись до своїх акцій, якісь наговори чинять чаклунські, а воно одне є замилювання очей тим, хто на це дивиться. Набожні жерці з льоту це баламутство й фокуси ці розкрили для конфузу диявольських тих слуг, що відьмаками звуться.

Анонім. Монструм, чи ж то Відьмака опис

Розділ 9

Ріссберг не мав вигляду ані грізного, ані навіть представницького. Так, замчисько, яких чимало, середній за розміром, уміло припасований до прямовисного схилу гори, притулений до урвища, контрастуючи світлою стіною з вічною зеленню смерекового лісу, черепиця двох чотирикутних веж, що поставали над верхівками дерев— одна трохи вища, друга трохи нижча. Мур, що оточував замок, не був, як ставало ясно зблизька, надто високим, не вінчав його кренелаж, а вежечки, розташовані на кутах і над брамою, мали характер, скоріше, оздобний, ніж захисний.

Дорога, що звивалася навколо гори, мала сліди інтенсивного використання. Бо нею й користалися, причому інтенсивно. Відьмакові скоро довелося обганяти вози, окремих вершників та піших. Чимало людей ішло й в інший бік, від замку. Ґеральт здогадувався про мету тих поїздок. Те, що здогадувався слушно, підтвердилося, ледве він виїхав із лісу.

Пласку верхівку гори під прикриттям муру займало складене з дерева, очерету та соломи містечко— цілий комплекс менших та більших будівель і навісів, оточений тином і загорожами для коней та худоби. Доносився звідти шум, а рух у цій місцині панував жвавий, точнісінько як на ярмарку чи кірмаші. Бо це й був кірмаш, базар, великий торг, тільки що торгували тут не козами, рибою чи овочами. Під замком Ріссберг товаром була магія: амулети, талісмани, еліксири, опіати, фільтри, декокти, екстракти, дистиляти, смаколики, благовоння, парфуми, сиропи, порошки та мазі, а до того ж різні практичні, закляті чарами предмети, знаряддя, домове устаткування, оздоби й навіть іграшки для дітей. Саме цей асортимент і притягував сюди юрми покупців. Був попит, була пропозиція, а справи, як видно було, крутилися, як найняті.

Дорога роздвоювалася. Відьмак поїхав тією, що вела до брам замку, значно менше наїждженою, ніж та, друга, що направляла зацікавлених на торговельну площу. Він проїхав крізь бруковані підступи до брами, увесь час поміж рядами спеціально поставлених менгірів, розміром значно вищих, ніж він верхи на коні. Скоро привітали його двері, видом скоріше палацові, ніж замкові, з оздобленими пілястрами та фронтоном. Медальйон відьмака сильно затремтів. Плітка заіржала, стукнула об бруківку підковою й зупинилася, наче вкопана.

— Особа та мета візиту.

Він підвів голову. Скреготливий та гулкий, але безсумнівно жіночий голос долинав, здавалося, з широко відкритого рота гарпії, зображеної на тимпані. Медальйон тремтів, кобила пирхала. Ґеральт відчував дивне стискання на скронях.

— Особа та мета візиту, — знову почулося з діри в рельєфі. Трохи голосніше, ніж попередньо.

—Ґеральт із Рівії, відьмак. На мене чекають.

Голова гарпії видала звук, що нагадував дудніння труб. Магія, що блокувала арку, зникла, стискання на скронях умить відпустило, а кобила без понукання рушила вперед. Копита стукотіли по камінню.

Він виїхав з арки на оточений галереями cul-de-sac[20]. Відразу підбігли до нього двоє пахолків, хлопців у робочій бурій одежині. Один зайнявся конем, другий проводив.

— Туди, пане.

— У вас тут завжди так? Такий рух? Там, біля замку?

— Ні, пане. — Пахолок кинув на нього сполошений погляд. — Тіко в середу. Середа— день торгівлі.

На арочному увінчанні ще одного проходу виднівся картуш, а на ньому— ще один барельєф, безсумнівно також магічний. Цей зображував пащеку амфісбени. Прохід закривали солідні й оздоблені ґрати, які, утім, коли пахолок їх пхнув, розчинилися легко й плавно.

Друге подвір’я було значно просторішим. І тільки звідси можна було по-справжньому оцінити замок. Вид із відстані, як виявилося, був дуже ілюзорним.

Ріссберг був значно більшим, ніж здавалося на перший погляд. Бо сильно заглиблювався в гірську стіну, врізався в неї комплексом будинків, споруд присадкуватих та бридких, яких зазвичай не зустріти в архітектурі замків. Будинки виглядали, як фабрики, і, певно, ними й були. Бо над ними стирчали комини та вентиляційні труби. Можна було відчути запах гарі, сірки та амоніаку, також можна було почути легеньку вібрацію підлоги— доказ праці якихось підземних машин.

Пахолок кахикнув, відвертаючи увагу Ґеральта від фабричного комплексу. Бо йти вони мали в інший бік— до замкової вежі, тієї, що була трохи нижчою та поставала над будинками більш класичного, палацового характеру. Усередині також виявилося класично палацово: пахло пилом, деревом, воском та старовиною. Було тут ясно: під стелею сонно, наче риби в акваріумі, плавали оточені ореолами сяйва магічні кулі— стандартне освітлення осель чародіїв.

— Привіт, відьмаче.

Тими, хто його привітав, були двоє чародіїв. Він знав обох, але не особисто. Харлана Цару колись показувала йому Йеннефер, а він запам’ятав, бо той чи не єдиний серед магіків голив череп. Альджернона Генкампа, на прізвисько Пінетті, він пам’ятав з Оксенфурту. З академії.

— Вітаємо тебе в Ріссберзі,— промовив Пінетті.— Ми раді, що ти захотів прибути.

— Ти смієшся з мене? Я тут не з власної волі. Щоби змусити мене прибути, Литта Нейд впакувала мене у в’язницю…

— Але ж після звідти витягнула, — перебив Цара. — І багато винагородила. Компенсувала дискомфорт із чималим… м-м… додатком. Чутка йде, що ти щонайменше тиждень перебуваєш із нею в дуже добрих… стосунках.

Ґеральт відчув у собі непереможне бажання дати йому в писок. Мабуть, Пінетті це зауважив.

— Pax[21],— підняв він руку. — Pax, Харлане. Припинімо сваритися. Даруймо собі обмін уїдливостями та іронією. Ми знаємо, що Ґеральт ставиться до нас з упередженням, це чути в кожному його слові. Ми знаємо, чому воно так є, знаємо, як пригнічував його скандал із Йеннефер. І реакція середовища на той скандал. Ми цього не змінимо. Але Ґеральт— професіонал, він зуміє стати над цим.

— Зумію, — уїдливо визнав Ґеральт. — Питання тільки, чи захочу. Але ж перейдімо до справ. Навіщо я тут?

— Ти нам потрібен, — сухо сказав Цара. — Саме ти.

— Саме я. Маю почуватися вдоволеним? Чи мені починати боятися?

— Ти відомий, Ґеральте з Рівії,— сказав Пінетті.— Твої вчинки та справи всі навколо вважають показовими та гідними подиву. Зрештою, на наш подив ти не дуже можеш розраховувати, ми не дуже схильні його виказувати, особливо перед кимось таким, як ти. Але ми вміємо визнавати професіоналізм та вшановувати досвід. Факти говорять за себе. Ти, ризикнув би я стверджувати, є видатним… гмм…

— Ну?

— Елімінатором. — Пінетті без проблем знайшов слово, вочевидь, він заздалегідь мав його під рукою. — Кимось, хто елімінує бестій та потвор, що загрожують людям.

Ґеральт не прокоментував. Чекав.

— Нашою метою, метою чародіїв, також є добробут і безпека людей. Тож можна говорити про спільні інтереси. Окремі непорозуміння не повинні цього заслоняти. Недавно дав нам це зрозуміти господар цього замку. Який про тебе чув. І хотів би познайомитися з тобою. Забажав цього.

— Ортолан.

— Архімайстер Ортолан. І найближчі його працівники. Тебе буде представлено. Пізніше. Слуга покаже тобі твою кімнату. Освіжися після дороги. Скоро ми за тобою пришлемо.

* * *

Ґеральт думав. Пригадував усе, що колись чув про архімайстра Ортолана. Який був, на думку загалу, живою легендою.

* * *

Ортолан був живою легендою, особою надзвичайно заслуженою в чародійському мистецтві.

Його захопленням була популяризація магії. На відміну від більшості чародіїв, він вважав, що вигода та користь, що випливають із надприродних сил, повинні бути спільним надбанням і служити зміцненню загального добробуту, комфорту й повсюдного щастя. Кожна людина, марив Ортолан, повинна мати гарантований безкоштовний доступ до магічних ліків та еліксирів. Чародійські амулети, талісмани й усілякі артефакти повинні бути повсюдно доступними та дармовими. Привілеєм кожного підданого повинні лишатися телепатія, телекінез, телепортація та телекомунікація. Аби цього досягнути, Ортолан безперервно щось винаходив. Чи то робив винаходи. Деякі настільки ж легендарні, як і він сам.

Реальність боляче корегувала забаганки старого чародія. Жоден із його винаходів, що мали розповсюдити та демократизувати магію, ніколи не вийшов за межі прототипу. Усе, що Ортолан придумував і що в основах своїх мало залишатися простим, виявлялося страшенно складним. Що мало стати масовим, виявлялося диявольськи коштовним. Утім, Ортолан не занепадав духом: фіаско замість розчаровувати тільки під’юджували до подальших потуг. Що призводили до подальших фіаско.

Підозрювали, — і, зрозуміло, самому Ортоланові ця думка не спадала ніколи, — що невдачі винахідника часто мали причиною звичайний саботаж. Не йшлося тут про звичайну заздрість чародійського братства, про неприйняття популяризації мистецтва, яку чародії воліли бачити в руках еліти, чи то власних; принаймні не тільки про це. Більше боялися винаходів мілітарних та вбивчих. І боялися слушно. Як будь-який винахідник, Ортолан мав періоди замилування вибуховими та запалювальними матеріалами, бомбардами, броньованими колісницями, самопалами, самобоями та отруйними газами. Умовою добробуту, доводив старець, є повсюдний мир між народами, а мир той досягається через озброєння. Найпевніший метод запобігання війнам— це лякати страшенною зброєю; чим зброя страшніша, тим мир певніший та довготриваліший. Оскільки Ортолан аргументів слухати не звик, у його дослідницьку групу ввели саботажників, які найгрізніші винаходи торпедували. Майже жоден не побачив денного світла. Винятком був ославлений кульомет, що став предметом численних анекдотів. Був це різновид телекінетичної арбалести з великою банкою для свинцевих кульок. Кульомет— згідно з назвою— мав кидати ті кульки в ціль, причому серіями. Прототип вийшов— дивовижно! — за мури Ріссбергу, був навіть протестований у якійсь сутичці. Утім, із жалюгідним ефектом. Стрілець, який користався винаходом, коли його запитали про придатність зброї, начебто висловився, що кульомет наче його теща. Важкий, бридкий, цілковито непотрібний і ні до чого— тільки взяти та втопити в річці. Старий чародій не перейнявся, коли йому те повторили. Кульомет— це іграшка, начебто заявив, а в нього є вже креслення проектів куди більш розвинених, що зможуть завдавати масових збитків. Він, Ортолан, дасть людськості благо миру, навіть якщо доведеться спочатку половину людства повбивати.

* * *

Стіни кімнати, куди його привели, завішено було величезним гобеленом, шедевром ткацтва, аркадійською вердюрою. Гобелен той спотворювала не дуже добре запрана пляма, що трохи нагадувала великий каламар. Хтось, як оцінив відьмак, напевне зовсім недавно на шедевр ткацтва виригав.

За довгим столом, що займав увесь центр кімнати, сиділи семеро осіб.

— Майстре Ортолане, — Пінетті легенько вклонився, — дозволь представити тобі. Ґеральт із Рівії. Відьмак.

Вигляд Ортолана Ґеральта не здивував. Говорили, що він найстарший із живих чародіїв. Може, так було й насправді, може, і ні, але лишалося фактом, що Ортолан був чародієм, що найстаршим— скидався. Було це тим дивніше, бо саме він винайшов славетний альрауновий декокт— еліксир, який чародії вживали для затримання процесу старіння. Сам Ортолан, коли нарешті доопрацював формулу магічного напою, що діяла безвідмовно, не зумів ним скористатися, бо вже тоді був досить старим. Еліксир запобігав старінню, але ж не омолоджував. Саме тому Ортолан, хоча й здавна вживав ліки, продовжував виглядати, як старезний дід, особливо на тлі конфратерів— старезних чародіїв, що виглядали, наче чоловіки в розквіті сил, та стертих життям чародійок, що виглядали, наче дівчата. Чародійки, які дивували молодістю та красою, а також шпакуваті чародії, чиї справжні дати народження гинули десь у напівмороці історії, стерегли таємницю еліксиру Ортолана, наче зіницю ока, а інколи навіть заперечували його існування. В Ортолані ж підтримували переконання, що еліксир доступний повсюдно, завдяки чому людськість є практично безсмертною і— що з того виходить— абсолютно щасливою.

—Ґеральт із Рівії,— повторив Ортолан, жмакаючи в долоні сиву бороду. — Авжеж, авжеж, чули ми. Відьмак. Дефенсор, як говорять, захисник, який людям від Зла несе порятунок. Від усілякого Зла презерватив та антидот консидерований.

Ґеральт нагнав на обличчя скромного виразу й уклонився.

— Авжеж, авжеж… — продовжив чародій, мнучи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил, аби людей від усілякої асерції боронити, ти не шкодуєш, хлопче, не шкодуєш. І воістину естимації гідне твоє ремесло. Вітаємо тебе в замку нашому, раді, що тебе сюди фатум заніс. Бо хоча сам ти цього можеш і не відати, але повернувся ти, наче птах до гнізда… Добре сказано— «наче птах». Раді ми тобі й маємо сподівання, що й ти нам радий. Га?

Ґеральт не міг вирішити, як звертатися до Ортолана. Чародії не визнавали форм ввічливості й не очікували їх від інших. Утім, він не знав, чи пристойно таке стосовно сивоволосого та сивобородого старця, до того ж живої легенди. Замість того, щоби відізватися, він просто ще раз уклонився.

Пінетті по черзі представив чародіїв, які сиділи за столом. Ґеральт декого з них знав. З чуток.

Аксель Еспара, більш відомий як Аксель Рябий, і справді мав чоло й щоки, укриті ямками після віспи, він не усував їх, як наполягала чутка, через звичайну впертість. Трохи шпакуватий Майлз Трезевей і трохи шпакуватіший Стуччо Зангеніс приглядалися до відьмака з помірною зацікавленістю. Зацікавленість Бірути Ікарті, помірковано вродливої блондинки, виглядала трохи більшою. Тарвікс Сандоваль, плечистий, з фігури скоріше лицар, ніж чародій, дивився вбік, на гобелен, немов і він помітив той патьок і тепер роздумував, звідки він узявся й хто винен.

Місце поблизу Ортолана займав наймолодший, як здавалося, серед присутніх Сорель Дегерлунд, із довгим волоссям і трохи через те жіночого типу вроди.

— Ми також, — промовила Бірута Ікарті,— вітаємо славетного відьмака, захисника людей. Раді ми вітати, бо й ми тут, у цьому замку, під ауспіцією архімайстра Ортолана, працюємо, аби завдяки прогресу робити життя людей безпечнішим і легшим. Також і для нас найвища мета— то добро людей. Вік архімайстра не дозволяє йому надто подовжувати аудієнцію. Тож я запитаю, як годиться: чи маєш ти якісь побажання, Ґеральте з Рівії? Чи є щось, що ми могли б для тебе зробити?

— Дякую, — Ґеральт знову вклонився, — архімайстрові Ортолану. І вам, шановні. А оскільки ви підштовхуєте мене до того, аби я запитав… Так, є дещо, що ви могли б для мене зробити. Могли б ви пояснити мені… оце. Цю річ. Я здер її з вігілозавра, якого вбив.

Він поклав на столі овальну пластину розміром із дитячу долоню. З вибитими знаками.

— RISS PSREP Mk IV/002 025,— голосно прочитав Аксель Рябий. І передав пластину Сандовалеві.

— Мутація, створена тут, у нас, у Ріссберзі,— жовчно промовив Сандоваль. — У секції псевдорептилій. Ящір охоронний. Четверта модель, друга серія, екземпляр двадцять п’ятий. Застарілий, ми давно вже продукуємо покращених. Що тут іще можна пояснювати?

— Говорить, що вбив вігілозавра, — скривився Стуччо Зангеніс. — Не про пояснення йому йдеться, а про претензію. Рекламації, відьмаче, ми приймаємо й розглядаємо лише від легальних покупців, виключно на підставі доказу купівлі. І виключно на підставі доказу купівлі ми обслуговуємо та виправляємо збої…

— Гарантія на цю модель давно скінчилася, — докинув Майлз Трезевей. — І жодна гарантія не охоплює неполадок, що виникли через неприродне або невідповідне до інструкції використання виробу. Якщо виробом користалися невідповідним чином, Ріссберг відповідальності не несе. Жодної відповідальності.

— А за це, — Ґеральт вийняв із кишені й кинув на стіл другу пластинку, — ви відповідальність несете?

Друга пластинка була подібною до попередньої за розміром та формою, але потемнілою й з патиною. У борозни літер в’ївся й уріс бруд. Але знаки все ще можна було прочитати: IDR UL Ex IX 0012 BETA.

Запанувало мовчання.

—Ідарран з Уливо, — сказав нарешті Пінетті на диво тихо й на диво невпевнено. — Учень Альзура. Я й не думав…

— Звідки ти це маєш, відьмаче? — Аксель Рябий нахилився через стіл. — Яким чином ти це здобув?

— Ти питаєш так, наче не знаєш, — відповів Ґеральт. — Я видлубав це з хітину потвори, яку вбив. І яка раніше прикінчила щонайменше двадцятеро людей у цих місцях. Щонайменше, бо я думаю, що набагато більше. Думаю, що вбивала вона роками.

—Ідарран… — пробурмотів Тарвікс Сандоваль. — А перед ним Маласпіна та Альзур…

— Але це не ми, — сказав Зангеніс. — Не ми. Не Ріссберг.

— Дев’ята експериментальна модель, — додала в замисленні Бірута Ікарті.— Бета-версія. Дванадцятий…

— Дванадцятий екземпляр, — підхопив Ґеральт не без злостивості.— А скільки ж таких було всього? Скільки їх створено? Відповіді про відповідальність я не потребую, це зрозуміло, бо це ж не ви, не Ріссберг, ви чисті й бажаєте, щоби я в те повірив. Але хоча б скажіть, — бо це ви знаєте напевне, — скільки таких іще крутиться в лісах й убиває людей. Скількох таких треба буде знайти. І зарубати. Хотів я сказати «елімінувати».

— Що воно, що воно? — раптом пожвавився Ортолан. — Що там у вас? Покажіть! Ах…

Сорель Дегерлунд нахилився до вуха старого, довго шепотів. Майлз Трезевей, демонструючи пластинку, шепотів із другого боку. Ортолан шарпнув бороду.

— Убив? — крикнув раптом тоненько. — Відьмак? Знищив геніальне творіння Ідаррана? Убив? Знищив бездумно?

Відьмак не витримав. Пирхнув. Повага до літнього віку та сивини раптом повністю його покинула. Він пирхнув знову. А потім засміявся. Щиро й нестримно.

Завмерлі обличчя чародіїв, що сиділи за столом, замість вгамувати вводили його в ще більшу веселість. «До дідька, — думав він, — не пам’ятаю, коли востаннє я сміявся настільки ж щиро. Хіба в Каер Морені,— згадав, — так, у Каер Морені. Коли під Весеміром зламалася гнила дошка в сральнику».

— Він іще й сміється, шмаркач! — крикнув Ортолан. — Ірже, ніби віслюк! Молодик нерозумний! Подумати тільки, я його захищав, коли інші його оббріхували! Що з того, говорив я, що він малу Йеннефер покохав? І що мала Йеннефер кохає його? Серцю не накажеш, говорив я, дайте ж їм спокій обом!

Ґеральт припинив сміятися.

— А ти що зробив, найдурніший зі шкуродерів?! — Старець уже кричав на весь голос. — Що ти вчинив?! Чи розумієш, який шедевр, яке ти чудо генетики зруйнував?! Ні-ні, цього тобі, профанові, не осягнути своїм мілким розумом! Не зрозуміти тобі ідей геніальних людей! Таких, як Ідарран, як Альзур, учитель його, які були обдаровані генієм та талантом екстраординарним. Які інвентовали та робили величні справи, такі, що мали для добра людськості служити; не зиск, не мамону лиходійну мали вони на увазі, не розваги з іграшками, а прогрес та загальне добро! Утім, що б ти там у справах таких метикував! Нічого ти там не метикуєш, нічого-нічогісінько, ані крихти!

—І ось що ще я скажу, — сопів Ортолан, — що ти справу власних батьків убивством мізерним зганьбив. Бо це Козімо Маласпіна, а після учень його Альзур, саме Альзур відьмаків створили. Вони вимислили ту мутацію, завдяки якій тебе й тобі подібних створили. Завдяки якій ти існуєш, завдяки якій ти по світі ходиш, невдячний. Тобі б Альзура та наступників його зі справами естимувати, а не нищити! Ой… Ой…

Старий чародій раптом замовк, вирячивши очі та важко стогнучи.

— Мушу на горщик, — заявив трохи перелякано. — Мушу швиденько на горщик! Сорелю! Милий хлопчику!

Дегерлунд та Трезевей зірвалися з місця, допомогли старому встати та вивели його з кімнати.

Після короткого мовчання встала Бірута Ікарті. Глянула на відьмака промовисто, а тоді вийшла без слова. За нею, узагалі не дивлячись на Ґеральта, попрямували Сандоваль та Зангеніс. Аксель Рябий встав, схрестив руки на грудях. Дивився на Ґеральта довго. Довго й, скоріше, недобре.

— Помилкою було тебе сюди запрошувати, — сказав нарешті.— Я про це знав. Утім, я мав надію, що тебе стане хоча б на видимість поваги.

— Помилкою було приймати ваше запрошення, — холодно відповів Ґеральт. — Про це я також знав. Але мав надію, що отримаю відповіді на мої запитання. Скільки ще пронумерованих шедеврів залишилося на волі? Скільки ще таких чудес виготовили Маласпіна, Альзур та Ідарран? Скільки створив їх поважний Ортолан? Скільки ще потвор, що носять ваші знаки, мені доведеться вбити? Я, відьмак, презерватив та антидот. Я не отримав відповіді й добре метикую чому. Що ж до поваги: пішов ти, Еспара.

Виходячи, Рябий гримнув дверима. Аж штукатурка посипалася.

— Доброго враження, — оцінив відьмак, — я, здається, не справив. Але я й не очікував, що справлю, тож і розчарування немає. Але це, певно, ще не все, вірно? Стільки зусиль, аби мене сюди притягнути… І все дарма? Що ж, якщо так… Чи знайдеться у вашому передмур’ї якась корчма з кімнатами? Можу вже піти?

— Ні,— відповів Харлан Цара. — Не можеш уже піти.

— Бо ще нічого не скінчилося, — підтвердив Пінетті.

* * *

Кімната, куди його провели, не була типовим приміщенням, де чародії звикли приймати відвідувачів. Зазвичай— Ґеральт уже встиг забути цей звичай— маги давали аудієнції в залах, що пригноблювали своїм формальним та суворим виглядом. Майже неможливо було помислити, аби чародій прийняв когось у кімнаті приватній, особистій, такій, що могла б дати інформацію про характер, смаки та вподобання магіка, особливо ж про різновид та специфіку магії, якою магік користувався.

Цього разу все було зовсім інакше. Стіни кімнати оздоблювали численні малюнки й акварелі, усі— еротичного, мало не порнографічного характеру. На полицях стояли моделі вітрильників, утішаючи око точністю деталей. Маленькі кораблики в пляшках гордовито напинали мініатюрні вітрила. Численні вітрини та вітринки повні були фігурками солдатиків, кінноти й піхоти в різних формаціях. Навпроти входу, також засклена, висіла препарована струмкова форель. Величезного, як на форель, розміру.

— Сідай, відьмаче. — Пінетті, що ставало зрозумілим відразу, був тут хазяїном.

Ґеральт усівся, поглядаючи на препаровану форель. Риба за життя мусила важити десь фунтів п’ятнадцять. Якщо це не була імітація, виконана з гіпсу.

— Від підслуховування, — Пінетті повів долонею в повітрі,— захищає нас магія. Тож розмовляти ми можемо вільно й— нарешті— про справжні причини, через які ми тебе сюди притягли, Ґеральте з Рівії. Форель, яка так тебе цікавить, була зловлена на штучну мушку в річці Стрічці й важила чотирнадцять фунтів та дев’ять унцій. Була випущена живою, у вітрині перебуває лише її магічно зроблена копія. А тепер, прошу, зосередься. На тому, що я скажу.

— Я готовий. До всього.

— Цікаво мені, який ти маєш досвід із демонами.

Ґеральт звів брови. До такого він готовим не був. А ще недавно вважав, що ніщо не зможе його здивувати.

— А що воно таке— демон? Як на вашу думку?

Харлан Цара скривився та різко поворухнувся. Пінетті заморозив його поглядом.

— В Оксенфуртському університеті,— сказав, — діє кафедра надприродних явищ. Майстри магії бувають там із дружніми лекціями. Такими, що, крім іншого, торкаються також теми демонів та демонізму, багатьох аспектів цього явища, враховуючи фізичні, метафізичні, філософські та моральні. Але певно немає сенсу тобі про це говорити, бо ти ж слухав ті лекції. Я пам’ятаю тебе, хоча, як вільний слухач, зазвичай ти сидів в останньому ряді аудиторії. Тож я знову запитую про твій досвід із демонами. А ти, будь ласка, відповідай. Без мудрування, якщо можна. І без удаваного здивування.

— У моєму здивуванні,— сухо відповів Ґеральт, — немає ні крихти удавання, воно таке щире, що аж болить. Як може не дивувати той факт, що про досвід із демонами запитують у мене, простого відьмака, простого презерватива й ще простішого антидота. А запитання це ставлять майстри магії, які про демонізм та його аспекти викладають в університетах.

— Відповідай на поставлене запитання.

— Я відьмак, не чародій. А це значить, що відносно демонів мій досвід із вашим порівнювати неможливо. Я слухав твої лекції в Оксенфурті, Генкамп. Те, що істотне, доходило й до останнього ряду аудиторії. Демони— це істоти з інших, ніж наш, світів. З елементарних планів… вимірів, площин, простору та часу, як не назви. Аби мати з ними хоч якийсь досвід, демона треба призвати, чи то силою витягнути з рідного плану. Зробити це можна тільки за допомогою магії…

— Не магії, а гоетії,— перервав Пінетті.— Різниця принципова. І не пояснюй нам того, що ми й так знаємо. Відповідай на поставлене запитання. Прошу тебе про це вже втретє. Сам дивуючись власній терплячості.

— Відповідаю на запитання: так, я мав справи з демонами. Двічі наймали мене, аби я таке… елімінував. Я впорався з тими двома демонами. З одним, який заліз у вовка. І з одним, який одержав людину.

— Ти впорався.

— Упорався. Це не було легко.

— Але можливо, — втрутився Цара. — Незважаючи на те, що про це говорять. А говорять, немовби демона взагалі неможливо знищити.

— Я не стверджував, щоб я колись знищив демона. Я вбив одного вовка й одну людину. Вас цікавлять подробиці?

— Дуже.

— У випадку з вовком, який перед тим серед білого дня загриз та пошматував одинадцятеро людей, я діяв разом із жерцем, магія й меч тріумфували половина на половину. Коли я після важкого бою нарешті вбив вовка, демон, який у ньому сидів, вирвався на волю в подобі великої сяючої кулі та знищив чималий шмат лісу, кладучи дерева покотом. На мене й жерця він не звернув ніякої уваги, корчував пущу в протилежному напрямку. А потім зник: напевне, повернувся до свого виміру. Жрець упирався, що то його заслуга, що він екзорцизмами відправив демона в засвіти. Утім, я думаю, що демон пішов, бо йому стало нудно.

— А отой другий випадок?

— Був цікавішим. Одержиму людину я вбив. І нічого. Ніяких яскравих побічних ефектів. Жодних куль, сяйв, блискавок, труб повітряних, жодного навіть смороду. Не маю поняття, що сталося з демоном. Убитого потім досліджували жерці й магіки, ваші побратими. Нічого не знайшли й нічого не вирішили. Тіло спалили, бо процес розкладу настав цілком нормально, а стояла спека…

Він перервав себе. Чародії перезирнулися. Обличчя мали кам’яні.

— Як я розумію, — сказав нарешті Харлан Цара, — єдиним нормальним засобом проти демона був саме цей. Убити, знищити енергумена, чи то одержиму людину. Людину, підкреслюю. Потрібно вбити її відразу, не чекаючи й не роздумуючи. Рубати мечем, скільки є сил. І все. Такий відьмачий метод? Відьмачий інструментарій?

— Погано в тебе виходить, Цара. Не вмієш. Щоби когось добряче зневажити, недостатньо одного переможного прагнення, ентузіазму чи запалу. Необхідний інструментарій.

— Pax, pax, — знову намагався загасити сварку Пінетті.— Нам ідеться виключно про встановлення фактів. Ти нам сказав, що вбив людину, це твої слова. Ваш відьмачий кодекс начебто забороняє вбивства людей. Ти вбив, як стверджуєш, енергумена, людину, яку одержав демон. Після того факту, чи то після убивства людини, не помітно було— тут я знову процитую тебе— жодних побічних ефектів. Тоді звідки така впевненість, що не був то…

— Досить, — перервав його Ґеральт. — Досить цього, Генкамп, ці алюзії ведуть у нікуди. Ти хочеш фактів? Прошу, вони ось які. Я убив, бо так було треба. Я убив, аби врятувати інших людей. А право на те я на той момент отримав від закону. Надано мені його було поспіхом, хоча в досить голосних словах. Стан вищої необхідності, обставини, що виключають незаконність забороненого вчинку, принесення в жертву одного добра заради врятування добра іншого, загроза реальна та безпосередня. І справді, була вона реальна й була безпосередня. Радійте, що ви не бачили того одержимого в ділі, як і того, що він виробляв, на що був здатний. Я мало знаю про філософські та метафізичні аспекти демонів, але їхній фізичний аспект є досить яскравим. Він може здивувати— уже повірте мені на слово.

— Віримо, — підтвердив Пінетті, знову обмінявшись із Царою поглядами. — Віримо якнайщиріше. Бо ми також бачили дещо.

— Не сумніваюся, — скривив губи відьмак. — І не сумнівався в Оксенфурті, на твоїх лекціях. Було видно, що на цих справах ти розумієшся. Теоретичний фундамент і справді придався мені тоді, із вовком та людиною. Я знав, у чому справа. Обидва ті випадки мали ідентичні причини. Як це ти говорив, Цара? Метод? Інструментарій? Так ось, був це чародійський метод, і інструментарій також чародійський. Якийсь чародій закляттями призвав демона, витягнув його силою з рідного плану з очевидним наміром скористатися ним у своїх магічних справах. У тому полягає демонічна магія.

— Гоетія.

— У тому полягає гоетія: прикликати демона, використати його, а потім звільнити. Так говорить теорія. Бо на практиці буває так, що чародій замість того, щоби звільнити демона після використання, магічно зв’язує його в тілі якогось носія. Наприклад, у тілі вовка. Або людини. Бо чародії, як, скажімо, Альзур чи Ідарран, люблять експериментувати. Подивитися, що робитиме демон у чужій шкірі, коли відпустити його на волю. Бо чародії, як, скажімо, Альзур, бувають хворими збоченцями, яких тішить і бавить споглядання вбивства, що його сіє демон. Бувало ж таке, вірно?

— Усяке бувало, — спроквола підтвердив Харлан Цара. — Нерозумно узагальнювати й низько нагадувати. Чи згадати тобі відьмаків, які не цуралися грабунків? Які не гребували найматися платними вбивцями? Я маю тобі нагадати психопатів, які носили медальйони з головою кота і яких також радувало сіяння навколо смерті?

— Панове, — підняв руку Пінетті, стримавши відьмака, який готувався до гострої відповіді.— Це не сесія міської ради, тож не змагайтеся, прошу, щодо вад та патологій. Розумніше, певно, визнати, що ніхто не досконалий, вади має будь-хто, а патології не чужі навіть небесним істотам. Як кажуть. Зосередьмося на проблемі, що вимагає розв’язання.

— Гоетія, — почав після довгого мовчання Пінетті,— заборонена, бо це процедура шалено небезпечна. Саме ж призивання демона, на жаль, не потребує ні великого знання, ні високих магічних здібностей. Досить мати якийсь некромантський грімуар, а їх чимало на чорному ринку. Утім, без знання та вмінь непросто опанувати викликаного демона. Доморослий гоет може говорити, що йому пощастило, якщо викликаний демон просто вирветься, звільниться й утече. Багато хто з них закінчує, роздертий на клоччя. Тому викликання демонів та будь-яких інших істот із планів стихій та парастихій було обкладене забороною під загрозою чималих покарань. Існує система контролю, що гарантує дотримання заборони. Але є місце, яке було вилучене з-під того контролю.

— Замок Ріссберг. Вочевидь.

— Вочевидь. Ріссберг не можна контролювати. Система контролю над гоетією, про яку я говорив, була створена власне тут. У результаті проведених тут експериментів. Завдяки проведеним тут тестам система вдосконалюється. Проводяться тут й інші дослідження, виконуються й інші експерименти. Дуже різного характеру. Досліджують тут різні речі та явища, відьмаче. Різні справи тут роблять. Не завжди легальні й не завжди моральні. Мета виправдовує засоби. Такий напис можна було б повісити над нашою брамою.

— Але під тим написом, — додав Цара, — треба було б дописати: «Що сталося в Ріссберзі, у Ріссберзі залишається». Експерименти тут ідуть під наглядом. Усе моніториться.

— Вочевидь, не все, — уїдливо зауважив Ґеральт. — Бо щось із-під контролю вийшло.

— Щось вийшло, — Пінетті випромінював спокій. — У замку нині працюють вісімнадцятеро майстрів. До того ж понад сотня учнів та адептів. Більшість з останніх від ступеня майстра відділяють лише формальності. Ми боїмося… У нас є підстави припускати, що комусь із цієї чималої групи захотілося погратися з гоетією.

— Ви не знаєте, кому саме?

— Не знаємо. — Харлан Цара навіть повікою не кліпнув. Але відьмак зрозумів, що він бреше.

— У травні, на початку червня, — чародій не став чекати подальших запитань, — неподалік сталися три масові вбивства. Неподалік— це значить тут, на Узгір’ї, у дванадцяти, а найдальше— у двадцяти милях від Ріссбергу. Щоразу то були лісові поселення, садиби лісорубів та інших лісових працівників. У поселеннях убито всіх мешканців, ніхто не залишився живим. Огляд трупів упевнив нас, що ці вбивства мусив скоїти демон. Точніше, енергумен, носій демона. Демона, якого викликали тут, у замку.

— У нас є проблема, Ґеральте з Рівії. Ми мусимо її розв’язати. І розраховуємо, що ти нам допоможеш.

Передача матерії— це справа мистецька, витончена та делікатна, тож перед тим, як приступити до телепортації, безумовно рекомендується випорожнити кишечник та сечовий міхур.

Джоффрей Монк. Теорія та практика використання телепортаційних порталів

Розділ 10

Плітка, як зазвичай, форкала й ішла боком, ледь побачивши попону, а у форканні її звучали страх та протест. Не любила, коли відьмак закутував їй голову. Ще більше не любила те, що починалося після цього. Ґеральт аніскільки такій поведінці кобили не дивувався. Бо також цього не любив. Не пасувало йому, зрозуміло, форкати та пирхати, але він не стримував вираження незадоволення в інших формах.

— По-справжньому дивує,— невідомо в який раз дивувався Харлан Цара, — твоя аверсія телепортації.

Відьмак його тону не підтримав. Цара на це й не очікував.

— Ми висилаємо тебе, — почав знову, — уже більше тижня, а ти щоразу маєш фізіономію приреченого на ешафоті. Звичайні люди— тих я можу зрозуміти, для них пересилання матерії— справа страшна та неймовірна. Але ж я думав, що ти, відьмак, маєш більший досвід із магією. Це ж уже не часи перших порталів Джоффрея Монка! Нині телепортація— справа поширена та абсолютно безпечна. Телепорти безпечні. А телепорти, які відкриваю я, безпечні патентовано.

Відьмак зітхнув. Йому доводилося не раз і не два як бачити ефект дії безпечних телепортів, так і сортувати рештки людей, які тими телепортами скористалися. Тому він знав, що декларації про безпеку телепортаційних порталів можна було б розмістити на тій самій полиці, що й твердження «мій песик не кусається», «мій синочок— добрий хлопець», «цей бігос свіжий», «гроші віддам у понеділок уранці», «ніч я провела в подруги», «я маю на увазі виключно добробут вітчизни» та «відповіси тільки на кілька запитань— і відразу тебе відпустимо».

Утім, не було ані виходу, ані альтернативи. Згідно із затвердженим у Ріссберзі планом, завданням Ґеральта мало бути щоденне патрулювання обраного району Узгір’я та розташованих там осель, колоній, хуторів і садиб— місць, де Пінетті та Цара побоювалися чергового нападу енергумена. Оселі було розсіяно по всьому Узгір’ю, інколи досить далеко одну від одної. Ґеральт мусив визнати та прийняти той факт, що без допомоги телепортаційної магії результативне патрулювання не було б можливим.

Портали Пінетті та Цари для конспірації створили в дальньому кутку комплексу Ріссберг, у великому порожньому та потребуючому ремонту приміщенні, де смерділо стервом, до обличчя ліпилося павутиння, а сухі мишині бубки хрупотіли під чоботами. Після активації чарів на стіні, покритій патьоками та рештками якоїсь мазі, з’являвся сяючий абрис дверей, — а скоріше навіть брами, — за якими клубочилося непрозоре, опалесцююче світло. Ґеральт змушував замотану кобилу входити в те сяйво— і тоді ставало неприємно. В очах блискало, після чого він переставав бачити, чути та відчувати хоча б щось, окрім холоду. Усередині чорного ніщо, серед тиші, безформності та безчасся холод був єдиним, що відчувалося, усі інші відчуття телепорт виключав і гасив. На щастя, тільки на мить. Мить минала, реальний світ блискав у вічі, а форкаючий кінь бив підковами об твердий ґрунт реальності.

— Коли кінь полошиться, це зрозуміло, — знову заявив Цара. — Але твій переляк, відьмаче, зовсім ірраціональний.

«Переляк ніколи не буває ірраціональним», — ледь стримався, щоб не спростувати Ґеральт. Якщо не говорити про психічне збудження. Це одна з перших речей, яких навчали малих відьмаків. Відчувати страх добре. Якщо ти відчуваєш страх, це значить, що тобі є чого боятися, а тому ти будеш обережним. Страх не треба перемагати. Досить просто йому не піддаватися. І варто в нього вчитися.

— Сьогодні куди? — запитав Цара, відчиняючи лаковану шкатулку, у якій тримав жезл. — У який район?

— Сухі скелі.

— До заходу сонця намагайся встигнути до Яворка. Звідти ми тебе заберемо, або я, або Пінетті. Ти готовий?

— До всього.

Цара повів рукою та жезлом у повітрі, наче диригуючи оркестром, Ґеральтові навіть здалося, що він почув музику. Чародій співучо проскандував закляття, довге та таке, що звучало, наче декламований вірш. На стіні розгорілися пломенисті лінії, поєднуючись у світловий чотирикутний абрис. Відьмак вилаявся собі під носа, заспокоїв пульсуючий медальйон, штурхнув кобилу п’ятками та змусив її увійти в молочне ніщо.

* * *

Чорнота, тиша, безформність, безчасся. Холод. І раптові блиск і струс, удари копит об твердий ґрунт.

* * *

Злочини, у яких чародії підозрювали енергумена, носія демона, відбувалися навколо Ріссбергу, на безлюдних теренах, що звалися Тукайським узгір’ям, пасмом гір, порослим прадавньою пущею, що відділяли Темерію від Брюґґе. Назві своїй це пасмо завдячувало, як говорили одні, легендарному герою на ім’я Тукай або ж, як стверджували інші, чомусь геть іншому. Оскільки в районі інших узгір’їв не було, то звикли говорити просто «Узгір’я», і так само скорочена назва містилася на багатьох мапах.

Узгір’я простягнулося завдовжки в якихось сто, а завширшки— у двадцять-тридцять миль. Землі ці, особливо в західній частині, охоплено було інтенсивними розробками та лісовим промислом. Тягнулися тут широкі вирубки, розвивалися справи та ремесла, із лісом та вирубками пов’язані. На пустині виникали поселення, колонії, садиби та табори людей, зайнятих лісовим ремеслом постійно чи час від часу, обжиті так-сяк або й абияк, більші, середні, менші чи й цілком малесенькі. Зараз, за припущеннями чародіїв, на всьому Узгір’ї існувало десь із півсотні таких поселень.

У трьох із них дійшло до різанини, з якої ніхто не вийшов живим.

* * *

Сухі Скелі, комплекс невисоких вапняних пагорбів, оточений густими лісами, був краєм Узгір’я, найбільш висунутим на захід, західним рубежем району патрулювання. Ґеральт уже тут бував, ознайомився з територією. На зрубі під лісом тут було збудовано вапняник— велику пічку, якою користувалися для випалювання вапна. Фінальним продуктом цього був випалений вапняк. Пінетті, коли вони були тут разом, пояснив, для чого служить оцей вапняк, але Ґеральт слухав неуважно й устиг усе забути. Вапно— будь-яке— лежало досить далеко поза сферою його інтересів. Але біля печі утворилася колонія людей, для яких оте вапно було підставою для існування. Доручено йому було охорону цих людей. І тільки це й було важливим.

Випалювачі його впізнали, один помахав йому капелюхом. Він відповів на привітання. «Роблю своє,— подумав він. — Роблю те, що повинен. Те, за що мені платять».

Він спрямував Плітку в бік лісу. Мав попереду якихось півгодини їзди лісовими стежинами. Десь із милю відділяло його від наступної оселі. Тієї, що звалася Плохачевим порубом.

* * *

Протягом дня відьмак проходив дистанцію від семи до десяти миль— залежно від околиці це означало відвідування від кількох до навіть кільканадцяти садиб та прихід на обумовлене місце, з якого перед заходом сонця котрийсь із чародіїв телепортував його назад у замок. Назавтра схема повторювалася, але він уже патрулював інший регіон Узгір’я. Ґеральт обирав райони випадково, остерігаючись рутини та схем, що могли бути легко розшифрованими. Якщо не зважати на це, то завдання виявилося досить монотонним. Утім, відьмакові ця монотонність не заважала, він звик до неї зі своєю професією: у більшості випадків тільки терпіння, витривалість та послідовність гарантували вдале полювання на потвор. Крім того, зрештою, — і це також мало значення, — ніхто ніколи раніше не мав бажання платити за його терпіння, витривалість та послідовність настільки щедро, як чародії з Ріссбергу. Тож треба було не нарікати, а робити своє.

Навіть не дуже вірячи в успіх починання.

* * *

— Одразу після прибуття в Ріссберг, — звернув він увагу чародіїв, — ви представили мене Ортоланові й усім магікам вищого рангу. Навіть закладаючись, що винних у гоетії й убивствах серед цих вищих рангом не було, вість про відьмака в замку мала розлетітися. Ваш винуватець, якщо він існує, умить зрозуміє, у чому справа, тож зачаїться, відмовиться від діяльності. Повністю. Або почекає, поки я поїду, і тоді її відновить.

— Ми інсценізуємо твій від’їзд, — відповів Пінетті.— Твоє подальше перебування в замку буде секретом. Повір, існує магія, що гарантує секретність того, що секретом має залишатися. Ми зуміємо, повір, скористатися такою магією.

— Тож, по-вашому, щоденне патрулювання має сенс?

— Має. Роби своє, відьмаче. Про решту не турбуйся.

Ґеральт урочисто пообіцяв собі не турбуватися. Утім, певні сумніви він мав. І не до кінця вірив чародіям. Були в нього свої підозри.

Але не мав наміру їх оприлюднювати.

* * *

На Плохачевому порубі завзято цюкали сокири та шурхали пилки, пахло свіжим деревом та живицею. Затятим проріджуванням лісу займалися тут лісоруб Плохач із численною родиною. Старші члени родини рубали та пиляли, молодші обрубували на звалених стовбурах гілля, наймолодші носили хмиз. Плохач побачив Ґеральта, убив сокиру в дерево, витер чоло.

— Привіт. — Відьмак під’їхав ближче. — Що тут у вас? Усе добре?

Плохач дивився на нього довго й похмуро.

— Погано, — сказав нарешті.

— Бо?

Плохач мовчав довго.

— Пилку покрали, — прогарчав нарешті.— Покрали пилку! Як це так, га? Чого ви по вирубках їздите, пане, га? А Торквіль зі своїми по лісах крутиться чого, га? Ніби сторожите, га? А пилки покрадають!

— Я цим займуся, — гладенько збрехав Ґеральт. — Займуся цією справою. Бувайте.

Плохач сплюнув.

* * *

На наступному порубі, цього разу Дудковому, усе було в порядку, ніхто Дудкові не загрожував і, певно, нічого не вкрав. Ґеральт навіть не став стримувати Плітку. Попрямував до наступної оселі. Яка звалася Варильнею.

* * *

Переміщення між поселеннями полегшували лісові дороги, розриті колесами возів. Ґеральт натикався на запряжки часто, і ті, що було навантажено лісовою продукцією, так і на порожні, що тільки-но по вантаж їхали. Траплялися також групки піших мандрівників, рух був на диво потужним. Навіть у гущавині рідко бувало геть безлюдно. Над папоротями, наче хребет нарвала з морських хвиль, випірнав інколи зад баби, яка навкарачки збирала ягоди чи інші дари лісу. Поміж деревами непевною ходою сунуло часом щось, що з вигляду й постави нагадувало зомбі, а в реальності було дідуганом, який шукав гриби. Інколи щось ламало хмиз із шаленим вереском— були це діти, утіха лісорубів та вуглярів, озброєні луками з паличок та шнурків. Дивовижно, скільки шкоди за допомогою такого примітивного знаряддя ця втіха могла завдати природі. Лякала думка, що колись утіха підросте й візьметься за знаряддя професійне.

* * *

У поселенні Варильня також панував спокій, нічого не заважало тут праці й не загрожувало працюючим, а назву свою— настільки оригінальну— брало воно від вареного тут поташу, засобу цінного для ремесла скляного та миловарного. Поташ, як пояснили Ґеральтові чародії, отримували з попелу деревного вугілля, що в цій місцині випалювали. Ґеральт уже відвідав— і мав намір відвідати сьогодні ще— навколишні поселення вуглярів. Найближче мало назву Дубовець, а дорога до нього дійсно вела поряд із чималим скупченням величезних кількасотрічних дубів. Навіть у полудень, навіть при повному сонці під дубами завжди лежала похмура тінь.

Це саме біля дубів десь із тиждень тому Ґеральт уперше зустрів констебля Торквіля та його загін.

* * *

Коли вони чвалом вилетіли з-за дубів та оточили його з усіх боків у зеленому маскувальному одягу, із довгими луками за спинами, Ґеральт спочатку сприйняв їх за Лісничих— членів славетної добровільної парамілітарної організації, яка сама себе називала Стражниками Пущі й займалася полюванням на нелюдів, особливо на ельфів та дріад, та їхнім убивством витонченими способами. Бувало, що Лісничі звинувачували лісових подорожніх у сприянні нелюдям або в торгівлі з ними, а за те й інше з їхнього боку загрожувало лінчування, а довести, що не винен, було важко. Тож зустріч біля дубів могла стати досить небезпечною— і Ґеральт тоді зітхнув із полегшенням, коли зелені вершники виявилися охоронцями права при виконанні своїх обов’язків. Командир їхній, засмаглий тип із проникливим поглядом, який назвався констеблем на службі бейліфа з Горс Велена, зухвало та незичливо зажадав від Ґеральта назватися, а коли почув, хто перед ним, зажадав побачити відьмачий знак. Медальйон із зубатим вовком мало того, що був визнаний за задовільний доказ, так ще й збудив явне здивування захисника закону. А його повага, здавалося, охопила й самого Ґеральта. Констебль зліз із коня, попросив відьмака зробити те саме й запросив на хвилинну розмову.

— Я Франс Торквіль. — Констебль відкинув видимість нелюб’язного служаки й показав себе людиною спокійною й конкретною. — А ти той самий Ґеральт із Рівії, який місяць тому в Ансегісі врятував від смерті жінку та дитину, убивши потвору-людожера.

Ґеральт стиснув щелепи. Він щасливо забув уже про Ансегіс, про потвору з пластиною та про чоловіка, який загинув із його провини. Це довго його гризло, але врешті він зумів переконати самого себе, що зробив рівно стільки, скільки зумів, що врятував двох і що потвора вже не вб’є нікого. Тепер усе повернулося.

Франс Торквіль, певно, не зауважив хмари, яка після його слів зайшла на чоло відьмака. А якщо й помітив, то не перейнявся тим.

— Виходить, відьмаче, — сказав він, — що ми обидва з тих само причин по цих хащах лазимо. Погані речі почали на Тукайському узгір’ї діятися, і чимало поганих сталося тут випадків. І саме час покласти цьому край. Після різанини в Бугелях я радив чародіям у Ріссберзі, аби найняли відьмака. Видно, вони послухалися, хоча раніше слухати не полюбляли.

Констебль зняв капелюха та обтрусив із нього хвою й насіння. Капелюх його був ідентичного фасону з Любистковим, тільки що з фетру гіршої якості. І замість пера білої чаплі декорований був пером фазанячим.

— Я вже чимало часу закон та порядок на Узгір’ї пильную, — продовжив констебль, дивлячись Ґеральтові в очі.— Не вихваляючись, упіймав я не одного злочинця, не одним сухе гілля прикрасив. Але те, що останнім часом тут діється… На це потрібно додатково когось такого, як ти. Когось, хто на чарах знається й на монстрах розуміється, хто ані потвори, ані упиря, ані дракона не злякається. Тож добре, станемо разом сторожити та людей охороняти. Я— за мої невеличкі гроші, ти— за кошт чарівників. І скільки ж, цікаво, платять тобі за цю роботу?

«П’ятсот новіградських крон, переведених на банківський рахунок авансом, — не мав наміру розповідати Ґеральт. — За стільки купили мої послуги та мій час чародії з Ріссбергу. П’ятнадцять днів мого часу. А через п’ятнадцять днів незалежно від результату переведуть ще стільки ж. Чимало. Більш ніж задовільно».

— Ага, напевне, чимало платять. — Франс Торквіль швидко зрозумів, що відповіді не дочекається. — Коштів у них вистачає. А тобі я ось що скажу: жодна грошва тут не завелика. Бо паскудна це справа, відьмаче. Паскудна, темна й неприродна. Зло, що тут шаліло, з Ріссбергу прийшло, я голову закладу. Напевне, чарівникам щось там у їхній магії перекосило. Бо та їхня магія наче мішок змій: хоч би не знаю як міцно зав’язаним був, завжди щось отруйне звідти вилізе.

Констебль глипнув на Ґеральта, вистачило йому так ото глипнути, аби зрозуміти, що відьмак не видасть нічого, жодних подробиць умови з чародіями.

— Вони тебе хоч із деталями ознайомили? Розповіли, що сталося в Тишах, Бугелях та Роговизні?

— Трохи.

— Трохи, — повторив Торквіль. — Три дні після Беллетейну, поселення Тиші, убито дев’ятеро лісорубів. Середина травня, садиба пильщиків у Бугелях, убито дванадцятеро. Початок червня, Роговизна, колонія вуглярів. П’ятнадцять жертв. Отакий стан на сьогодні, відьмаче. Бо воно не кінець. Голову на те поставлю, що не кінець.

Тиші, Бугелі, Роговизна. Три масові вбивства. А значить, не нещасний випадок на виробництві, не демон, який вирвався та втік і якого не зумів проконтролювати партач-гоет. Це навмисна, запланована дія. Хтось тричі ув’язнив демона в носії й тричі посилав його вбивати.

— Я вже чимало бачив. — Жовна в констебля заграли сильніше. — Не одне поле бою, не одного трупа й не кількох. Напади, грабунки, нальоти бандитські, криваві родові помсти та різанину, навіть одне весілля, з якого шістьох покійників винесли, у тому числі й нареченого. Але сухожилля різати, щоби потім кульгавих зарізати? Скальпувати? Горла зубами гризти? Живцем розшарпувати, з черев кишки витягаючи? А потім із відрубаних голів складати пірамідку? З чим тут, питаю тебе, ми справу маємо? Цього тобі чаклуни не сказали? Не пояснили, навіщо їм відьмак?

Для чого потрібен відьмак чародіям із Ріссбергу? Так сильно, що довелося змушувати його до співпраці шантажем? З будь-яким демоном та носієм чародії могли зарадити й самі, шуткуючи, без особливих проблем. Fulmen sphaericus[22], Sagitta aurea[23], два перші-ліпші заклинання з багатьох, якими можна було б почастувати енергумена з відстані в сто кроків— і сумнівно, щоби він той почастунок пережив. Але ні, чародії бажають відьмака. Навіщо? Відповідь є простою: енергуменом став чародій, конфратер, колега. Хтось із товаришів по ремеслу викликає демонів, дозволяє їм входити в себе та лізе вбивати. І зробив він це вже тричі. Але чародії не можуть гепнути колегу блискавкою або продірявити золотою стрілою. Проти колеги потрібен відьмак.

Він не міг і не хотів говорити це Торквілю. Не міг і не хотів говорити йому те, що сказав чародіям у Ріссберзі. І до чого вони поставилися легковажно. Наче до якоїсь банальності.

* * *

— Ви все ж це робите. Усе ж бавитеся тією, як її звете, гоетією. Викликаєте тих істот, витягаєте з їхніх площин, з-за замкнених дверей. З неодмінною приспівкою «будемо їх контролювати, приставимо до справи». З тим самим виправданням: «Упізнаємо їхні секрети, змусимо розкрити їхні таємниці та аркани, завдяки чому звеличимо власну магію, станемо лікувати та зцілювати, винищимо хвороби та помилки природи, зробимо світ кращим, а людину— щасливішою». І неодмінно виявляється, що це брехня, що йдеться вам виключно про власні силу й владу.

Цара— це було добре помітно— рвався відповісти, але Пінетті його стримав.

— Що ж до істот з-за зачинених дверей, — продовжив Ґеральт, — тих, яких для зручності ми називаємо демонами, то напевне вам відомо те саме, що й нам, відьмакам. Що ми зрозуміли вже давно, що записано у відьмачих протоколах та хроніках. Демони ніколи не видадуть вам жодних секретів та арканів. Ніколи не дадуться запрягти себе до праці. Вони дають себе викликати та провести в наш світ виключно з однією метою: вони хочуть убивати. Бо це полюбляють. І ви про це знаєте. Але надаєте їм таку можливість.

— Від теорії,— сказав Пінетті після дуже довгого мовчання, — перейдімо, може, до практики. Думаю, що у відьмачих протоколах і хроніках записано й про таке. А ми очікуємо від тебе, відьмаче, не моральних трактатів, а власне практичних рішень.

* * *

— Радий був познайомитися, — Франс Торквіль простягнув Ґеральтові руку. — А тепер до роботи, на об’їзд. Сторожити та людей охороняти. Ми ж для цього існуємо.

— Для цього.

Уже в сідлі констебль нахилився.

— Готовий голову закласти, — сказав він тихо, — що про те, що я тобі зараз скажу, ти й сам добре знаєш. Але я все-таки скажу. Будь обережним, відьмаче. Поглядай навколо. Говорити ти не хочеш, але я своє знаю. Чаклуни точно тебе найняли, аби ти виправив те, що вони напартачили. Але якщо щось піде не так, то стануть шукати, на кого все звалити. А ти для цього дуже добре придатний.

* * *

Небо над лісом почало темнішати, раптовий вітер зашумів у кронах дерев. Загурчав далекий грім.

* * *

— Як не грози, так зливи, — говорив Франс Торквіль при наступній їхній зустрічі.— Кожен другий день гримить та дощить. А результат такий, що всі сліди, коли їх шукати, дощем затерто. Вигідно, вірно? Наче на замовлення. Це мені також магією відгонить, а точніше— Ріссбергом. Кажуть же ж, що чаклуни вміють погоду змінювати. Магічний вітер викликати, а природний так заклинати, аби він віяв, коли схочуть. Хмари проганяти, дощ або й град кликати, та й грози робити на замовлення. Коли їм те на руку. Аби, наприклад, сліди затирати. Що ти скажеш, Ґеральте?

— Чародії, то факт, уміють багато що, — відповів. — Погодою вони управляли завжди, з Першої Висадки, яка начебто виключно завдяки чарам Яна Беккера не скінчилася катастрофою. Але звинувачувати їх у всіх проблемах та поразках— це, думаю, перебір. Ти ж, зрештою, говориш про природні явища, Франсе. Просто такий ми маємо сезон. Сезон гроз.

* * *

Він підігнав кобилу. Сонце схилялося вже до заходу, ще до сутінок він мав намір провести патрулювання ще кількох поселень. Найближчою була колонія вуглярів, що стояла на галявині, званій Роговизна. Коли він був там уперше, супроводжував його Пінетті.

* * *

Місце різанини, на здивування відьмака, замість бути похмурим урочищем, яке б усі обходили здаля, виявилося місцем жвавої праці, де повно було людей. Вуглярі,— які самі себе називали курявниками, — власне працювали над побудовою нового мелера— конструкції, що служила для випалювання деревного вугілля. Мелер той був куполоподібно складеним стосом дерева, але складеним не абияк, а рівнесенько та акуратно. Коли Ґеральт та Пінетті під’їхали на галявину, то застали вуглярів за обкладенням того стосу мохом та старанним присипанням землею. Другий мелер, збудований раніше, уже працював, чи то коптів з усіх сил. Уся галявина була затягнена ядучим димом, різкий запах живиці бив у ніздрі.

— Як давно… — відьмак кашлянув. — Як давно, кажеш, сталося?..

— Рівно місяць тому.

— А люди працюють, наче все в порядку?

— На деревне вугілля, — пояснив Пінетті,— існує величезний попит. Тільки деревне вугілля дозволяє при спаленні отримати температуру, яка уможливлює плавку металу. Гутні печі під Доріаном та Горс Веленом не зуміли б функціонувати без вугілля, а гутництво— найважливіший промисел, що найшвидше розвивається. Завдяки попиту вуглярство— прибуткове заняття, а економіка, відьмаче, вона як природа й порожнечі не терпить. Убитих курявників поховали оно там, бачиш курган? Свіжий пісок же жовтіє. А на їхнє місце прийшли нові. Мелер димить, життя йде далі.

Вони спішилися. Курявники не звертали на них уваги, надто зайняті. Якщо хтось ними цікавився, так це жінки й діти, яких кілька бігало поміж куренями.

— Авжеж. — Пінетті відгадав запитання раніше, ніж відьмак його промовив. — Серед похованих під курганом також були діти. Троє. Три жінки. Дев’ять чоловіків та підлітків. Ходімо за мною.

Вони увійшли між штабелями деревини, що тут сушилася.

— Кількох чоловіків, — сказав чародій, — убили на місці, розвалили їм голови. Решту обезвладнили, підрізавши гострим інструментом сухожилля на ногах. У багатьох, у тому числі й у дітей, були додатково поламані руки. Тих, кого обезвладнили, повбивали. Перерізали глотки, розсікали черева, розпанахували грудні клітки. Здирали шкіру зі спин, скальпували. Одній із жінок…

— Досить. — Відьмак дивився на чорні патьоки крові, що все ще було видно на березових колодах. — Досить, Пінетті.

— Варто, аби ти знав, з ким… з чим ми маємо справу.

— Я вже знаю.

— Тоді тільки останні деталі. Не дорахувалися тіл. У всіх убитих відрізали голови. І склали їх у піраміду отут, саме на цьому місці. Голів було п’ятнадцять, тіл— тринадцять. Два тіла зникли.

— Майже за ідентичною схемою, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправилися й з мешканцями двох інших оселищ, у Тисах та Бугелях. У Тисах убито дев’ятеро людей, у Бугелях— дванадцятеро. Візьму тебе туди вранці. Сьогодні ще заглянемо до Нової Смолярні, це недалечко. Побачиш, як виглядає виробництво деревної смоли та дьогтю. Коли наступного разу прийдеться тобі шмарувати щось дьогтем, будеш знати, звідки ото взявся.

— Маю запитання.

— Слухаю.

— Ви й справді мусили вдаватися до шантажу? Не вірили, що я з власної волі прибуду до Ріссбергу?

— Думки розділилися.

— Засадити мене в Кераці до ями, потім звільнити, але все ще погрожувати судом— чия то була ідея? Хто це вирішив? Корал, вірно?

Пінетті глянув на нього. Дивився довго.

— Вірно, — сказав нарешті.— Це була її ідея. Та її план. Засадити тебе, звільнити та погрожувати. А наприкінці зробити так, аби справу закрили. Це останнє вона зробила відразу після твого виїзду, справа твоя в Кераці зараз чиста, як сльоза. Маєш іще запитання? Ні? Тож їдьмо до Нової Смолярні, подивимося на дьоготь. Тоді відкрию телепорт і повернемося до Ріссбергу. Увечері хотів би я ще вискочити з мушкою на мою річку. Мошкари повно— форель жируватиме… Ловив ти колись, відьмаче? Подобається тобі риболовля?

— Ловлю, коли хочу рибу. Завжди вожу із собою лінь.

Пінетті мовчав довго.

— Лінь, — сказав нарешті дивним тоном. — Нитка зі свинцевим грузилом. З багатьма гачками. На які ти насаджуєш черв’яків.

— Так. А що?

— Нічого. Дарма я питав.

* * *

Він прямував до Сосниці, ще одного поселення вуглярів, коли ліс раптом завмер. Заніміли сойки; наче ножем відрізаний, стих крик сорок, раптово урвалося торохтіння дятла. Ліс завмер у жаху.

Ґеральт погнав кобилу галопом.

Смерть— то наш одвічний товариш. Завжди йде вона зліва, на відстані простягнутої руки від нас. Це єдиний мудрий наставник, на якого може розраховувати воїн. Якщо здається йому, що все йде недобре й що за мить буде його знищено, воїн може повернутися до смерті та запитати, чи воно насправді так є. Смерть тоді відповість йому, що він помиляється, що важливий тільки її дотик. «А я ще тебе не торкнулася», — скаже вона.

Карлос Кастанеда. Подорож в Ікстлан

Розділ 11

Мелер у Сосниці було збудовано поблизу вирубки, вуглярі використовували залишки деревини, що залишилися після вирубки. Випалювання вугілля розпочалося тут недавно; з вершини пагорба, ніби з кратера вулкана, підіймався стовп жовтуватого й дуже смердючого диму. Запах диму не стримував смороду смерті, що здіймався над галявиною.

Ґеральт зіскочив із коня. І дістав меч.

Перший труп, позбавлений голови й обох стоп, він побачив поряд із мелером, кров забризкала горбик землі. Трохи далі лежали три наступні тіла, знівечені так, що й розпізнати було неможливо. Кров всоталася в лісовий пісок, залишивши червоні плями.

Ближче до середини галявини й обкладеного камінням вогнища лежали ще два трупи, чоловічий та жіночий. У чоловіка було розірвано горло, розшарпане так, що виднілися шийні хребці. Жінка верхньою частиною тіла лежала у вогнищі, у попелі, обліплена кашею з перекинутого казана.

Трохи далі, біля стосу дров, лежала дитина, хлопчик років, може, п’яти. Був роздертий навпіл. Хтось— а скоріше щось— схопило його за обидві ніжки та роздерло.

Він помітив і наступний труп: цей мав розпороте черево й витягнуті кишки. На повну довжину, чи то на якийсь сажень товстого кишечника та три з гаком сажні тонкого. Кишки прямою лискучою синьо-рожевою лінією тягнулися від трупа до куреня з хвойного гілля, зникали всередині.

Усередині, на примітивній постелі, лежав навзнак худий чоловічок. Відразу кидалося в очі, що був він тут зовсім не на місці. Багата одежа його вся була в крові, просякнута нею наскрізь. Але відьмак не помітив, аби вона лилася, сочилася чи дзюркотіла з якихось головних кровоносних судин.

Він відразу впізнав укрите засохлою кров’ю обличчя. Був це той довговолосий худий та трохи жінкоподібний красунчик Сорель Дегерлунд, як представили його відьмакові на аудієнції в Ортолана. Тоді на ньому також був плащ, обшитий позументами, та гаптований дублет; як й інші чародії, він сидів за столом і— як усі— дивився на відьмака з погано прихованим невдоволенням. А тепер він лежав, непритомний, у вуглярському курені, увесь у крові, а зап’ясток правої руки мав обкручений людськими кишками. Вийнятими з черевної порожнини трупа, що лежав кроків за десять далі.

Відьмак сковтнув слину. «Зарубати його, — подумав він, — поки він непритомний? Цього очікують Пінетті й Цара? Убити енергумена? Прибрати гоета, який забавляється викликанням демонів?»

Із замисленості його вирвав стогін. Сорель Дегерлунд, схоже, приходив до тями. Він підняв голову, застогнав, знову повалився на постіль. Потім підвівся, водив навколо нерозуміючим поглядом. Він побачив відьмака, відкрив рота. Глянув на своє забризкане кров’ю черево. Підняв руку. Побачив, що він у ній тримає. І почав кричати.

Ґеральт дивився на меч— Любисткову здобич із золоченим ефесом. Подивився на тонку шию чародія. На вени, що на ній набрякли.

Сорель Дегерлунд відліпив та здер кишки з руки. Він припинив кричати, тільки стогнав, трусився. Устав спочатку навкарачки, потім на ноги. Випав із куреня, розглянувся, закричав та кинувся навтьоки. Відьмак схопив його за комір, осадив на місці й повалив на коліна.

— Що… тут… — пробелькотів Дегерлунд, усе ще трусячись. — Що… Що стало… сталося?..

— Я думаю, що ти знаєш що.

Чародій голосно проковтнув слину.

— Як… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю! Нічого!

— У це я швидше не повірю.

—Інвокація… — Дегерлунд схопився за обличчя. — Я займався інвокацією… Він з’явився. У пентаграмі, у крейдяному колі… І увійшов. Увійшов у мене.

— Певно, не вперше, га?

Дегерлунд захлипав. Трохи театрально— Ґеральт не міг позбутися цього враження. Жалів, що не впіймав енергумена раніше, ніж демон устиг того покинути. Його жаль— він це розумів— був дещо ірраціональним, розумів і те, наскільки грізною могла виявитися сутичка з демоном, повинен був радіти, що її вдалося уникнути. Але не радів. Бо тоді він принаймні знав би, що треба робити.

«Чому воно трапилося зі мною? — подумав. — Чому сюди не наїхав Франс Торквіль зі своїм загоном? Констебль не мав би докорів сумління чи каяття. Вимазаний у кров, упійманий із нутрощами жертви в кулаку чародій відразу отримав би петлю на шию та затанцював би на першій-ліпшій гілці. Торквіля не втримали б ні вагання, ні сумніви. Торквіль не думав би над тим, що жінкоподібний і скоріше худорлявий за поставою чародій жодним чином не зміг би так жорстоко розправитися зі стількома людьми, причому за час настільки короткий, що скривавлена одежа його не встигла висохнути та закоцюбнути. Що не зумів би він роздерти голими руками дитину. Ні, Торквіль сумнівів не мав би.

А я маю.

Хоча Цара й Пінетті вважали, що не матиму».

— Не вбивай мене… — стогнав Дегерлунд. — Не вбивай мене, відьмаче… Я вже ніколи… Ніколи більше…

— Стули пельку.

— Присягаюся, я ніколи…

— Стули пельку. Ти достатньо притомний, аби скористатися магією? Призвати сюди чародіїв із Ріссбергу?

— Маю сігіль… Можу… Можу телепортуватися в Ріссберг.

— Не сам. Разом зі мною. Без фокусів. Не намагайся вставати, залишайся на колінах.

— Я мушу встати. А ти… Щоб телепортація відбулася, ти мусиш стати поближче до мене. Дуже близько.

— Це ніби як? Ну, чого чекаєш? Витягай той свій амулет.

— Це не амулет. Я ж кажу: сігіль.

Дегерлунд розвів скривавлені поли дублета та сорочку. На худих грудях він мав татуювання— два перехрещені кола. Кола було всіяно крапками різного розміру. Було трохи схожим на схему орбіт планет, яку Ґеральт колись бачив в університеті Оксенфурта.

Чародій вимовив співуче закляття. Кола засвітилися синім, крапки— червоним. І почали крутитися.

— Зараз. Стань близько.

— Близько?

— Ще ближче. Майже притулися до мене.

— Навіщо?

— Притулися та обійми мене.

Голос Дегерлунда змінився. Його мить тому сльозливі очі паскудно запалали, а губи зловороже скривилися.

— Так, так добре. Міцно й чутливо, відьмаче. Наче я— та твоя Йеннефер.

Ґеральт зрозумів, що зараз буде. Але не встиг ані відіпхнути Дегерлунда, ані зацідити йому оголів’ям меча, ані хльоснути клинком по шиї. Просто не встиг.

В очах його блиснув мерехтливий проблиск. А відьмак умить потонув у червоному ніщо. У пронизливому холоді, у тиші, безформності та безчассі.

* * *

Приземлилися вони твердо, підлога з кам’яних плит наче скочила їм назустріч. Удар їх розділив. Ґеральт не встиг навіть добряче роздивитися. Відчув сильний сморід, запах бруду, змішаний із мускусом. Величезні та міцні лаписька цапнули його під пахви та за карк, товстезні палюхи легко обійняли біцепси: тверді, наче залізо, вони увіткнулися в нерви, у плечові сплетіння. Він увесь задерев’янів, випустив меча з безвладної руки.

Перед собою відьмак побачив горбуна з паскудною, усіяною виразками мордою, з черепом, укритим рідкими купками жорсткого волосся. Горбун, широко розставивши криві ніжки, цілився в нього з великого арбалета, а власне, з арбалести з двома сталевими, один над одним посадженими дугами луків. Обидві вони цілили в Ґеральта чотиригранні наконечники стріл завширшки добрі два дюйми та вигострені, наче бритви.

Сорель Дегерлунд стояв над ним.

— Як ти вже, напевне, зрозумів, — сказав, — ти потрапив не до Ріссбергу. Потрапив ти в мій притулок та обитель. У місце, де ми з моїм майстром проводимо експерименти, про які в Ріссберзі не знають. Я, як ти, напевне, знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, magister magicus. Я, чого ти ще не знаєш, є тим, хто заподіє тобі біль і смерть.

Наче здуті вітром, зникли удаваний переляк і награна паніка, зникло все, чим він прикидався. Там, на галявині вуглярів, усе було вдаваним. Перед Ґеральтом, що звисав у паралізуючій хватці сукатих лап, стояв цілком інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, переповнений пихою та нахабством. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій посмішці. Посмішці, що змушувала згадувати про сколопендр, які пролазять крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих хробаків, що повзають по стерву. Про товстих м’ясних мух, що дріботять ніжками в мисці з юшкою.

Чародій підійшов ближче. У долоні він тримав сталевого шприца з довгою голкою.

— Я обманув тебе, наче дитину, там, на галявині,— процідив він. — І ти виявився наївним, наче дитина. Відьмак Ґеральт із Рівії! Хоча інстинкт його не обдурював, не вбив, бо не мав упевненості. Бо він добрий відьмак і добра людина. Сказати тобі, добрий відьмаче, ким є добрі люди? То ті, кому доля поскупилася дати шанс скористатися з благ буття поганим. Або ж такі, які той шанс мали, але виявилися надто дурнуватими, аби ним скористатися. Неважливо, до якої групи належиш ти. Ти дав себе обманути, потрапив у пастку, і я гарантую, що ти не вийдеш із неї живим.

Він підняв шприц. Ґеральт відчув укол, а відразу після нього— палаючий біль. Біль пронизливий, такий, від якого аж очі туманилися, усе тіло напружувалося; біль настільки жорстокий, що він тільки величезним зусиллям стримався від крику. Серце почало битися, наче шалене, при його звичайному ритмі, рази в чотири повільнішому від звичайного людського пульсу, а це було неабияке диво. В очах йому потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався, розплився.

Його тягли, блиск магічних куль танцював по необроблених стінах та стелі. Одна зі стін, повз які вони проходили, уся була вкрита патьоками крові, обвішана зброєю, бачив він широкі закривлені скімітари, великі серпи, гвізарми, сокири, моргенштерни. На всіх сліди крові. «Саме ними користувалися в Тишах, Бугелях та Роговизні,— подумав він притомно. — Цим убивали вуглярів у Сосниці».

Він повністю одерев’янів, перестав відчувати хоча б щось, не відчував навіть сильний утиск лап, що його тримали.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

Він не відразу зрозумів, що те, що він чує, це радісний регіт. Тих, які його тягли, ситуація, схоже, розважала.

Горбун з арбалетом, який ішов попереду, насвистував.

Ґеральт був близький до того, аби втратити притомність.

Його брутально посадовили в крісло з високою спинкою. Нарешті він міг побачити тих, хто його сюди приволік, здавлюючи його ребра лаписьками.

Він пам’ятав гігантського огроґнома Мікіту, охоронця Пираля Пратта. Ці двоє трохи його нагадували, можна було б їх прийняти за його близьких родичів. Були подібними до Мікіти зростом, подібним чином смерділи, подібно до нього не мали шиї, подібно до нього з-під нижніх губ, наче в кабана, стирчали в них ікла. Але Мікіта був лисим та бородатим, ці ж двоє борід не мали, їхні мавпячі морди вкривала чорна шерсть, а маківки яйцеподібних голів оздоблювало щось схоже на кошлате клоччя. Оченята мали крихітні та криваво-червоні. Вуха— великі, шпичасті й жахливо волохаті.

На їхньому одязі були сліди крові. А дихання відгонило так, наче багато днів вони живилися виключно часником, гівном та дохлими рибами.

— Буеееех! Бууеех-хеех-хеех!

— Буе, Банг, досить смішків, до праці обидва. Паштор, вийди. Але будь поблизу.

Обидва гіганти вийшли, плескаючи широкими стопами. Горбун, якого назвали Паштором, поспішив за ними.

У полі зору відьмака з’явився Сорель Дегерлунд. Перевдягнений, вимитий, причесаний та жінкоподібний. Присунув стілець, усівшись навпроти, за спиною мав стіл, завалений книжками та гримуарами. Дивився на відьмака, поганюче посміхаючись. І бавився, колихав медальйон на золотому ланцюжку, який накрутив собі на палець.

— Я почастував тебе, — сказав спокійно, — екстрактом з отрути білих скорпіонів. Не дуже добре, га? Ані рукою ворухнути, ані ногою, ані пальцем навіть? Ані моргнути, ані слину ковтнути? Це ще нічого. Скоро почнуться непідконтрольні рухи очей та помутніння зору. Потім ти відчуєш судоми м’язів, судоми насправді сильні, у тебе напевне обірвуться міжреберні м’язи. Не зумієш опанувати скреготіння зубами, кілька зубів напевне зламаєш. З’явиться слиновиділення, а тоді й проблеми з диханням. Якщо я не дам тобі антидот, ти вдушишся. Але не турбуйся, я дам. Поки що ти виживеш. Хоча, думаю, скоро пожалкуєш, що ти вижив. Поясню тобі, у чому справа. Часу в нас удосталь. Але спершу я хотів би подивитися, як ти посинієш. …Я спостерігав за тобою, — продовжив він за мить. — Тоді, в останній день червня, на аудієнції. Ти чи не луснути був готовий від зверхності. Перед нами, людьми в сто разів за тебе кращими, яким ти й до кісточок не доростаєш. Бавила тебе й розважала— я бачив— гра з вогнем. Уже тоді я вирішив довести тобі, що гра з вогнем мусить скінчатися опіками, а втручання в справи магів та магії— настільки ж болісними наслідками. Скоро ти в тому переконаєшся.

Ґеральт хотів ворухнутися, але не міг. Кінцівки, та й усе тіло мав безвладними й нечутливими. У пальцях рук та ніг відчував неприємні мурашки, обличчя його цілком задерев’яніло, губи наче зашнурували. Чим далі, тим гірше бачив, очі його затягував та заліплював якийсь каламутний слиз.

Дегерлунд поклав ногу на ногу, заколихав медальйоном. На ньому був знак, емблема, блакитна емаль. Ґеральт не міг роздивитися. Бачив усе гірше. Чародій не брехав: помутніння зору посилилося.

— Справа, знаєш, у тому, — із нехіттю продовжував Дегерлунд, — що я планую високо зійти в чародійській ієрархії. У намірах цих та планах я спираюся на особу Ортолана, відомого тобі з візиту в Ріссберг і з пам’ятної аудієнції.

Ґеральтові здавалося, що язик його розпухає та заповнює всю ротову порожнину. Побоювався, що це не лише враження. Отрута білого скорпіона була вбивчою. Сам він ніколи раніше не відчував її дію, не знав, які результати вона може викликати в організмі відьмака. Дуже непокоївся, щосили опираючись токсину, що його нищив. Ситуація здавалася не найкращою. Порятунку, схоже, не можна було очікувати нізвідки.

— Кілька років тому, — Сорель Дегерлунд надалі насолоджувався тоном свого голосу, — я став асистентом Ортолана, на ту посаду мене призначив Капітул, а затвердила дослідницька група Ріссбергу. Мав я, як і мої попередники, шпигувати за Ортоланом і саботувати найнебезпечніші його ідеї. Цим призначенням завдячував я не лише магічному своєму талантові, але й уроді та особистій чарівності. Капітул спрямовував до старигана таких асистентів, яких той полюбляв.

…Ти можеш цього не знати, але в часи молодості Ортолана серед чародіїв панували мізогенія та мода на чоловічу приязнь, що досить часто перетворювалася на щось більше й навіть набагато більше. Молодий учень чи адепт, бувало, не мав вибору— мусив залишатися слухняним старим і в цьому питанні. Деяким це не дуже подобалося, але вони зносили те з покірливістю інструмента. А дехто таке й полюбив. До цих останніх, як ти, напевне, здогадався, належав Ортолан. Хлопчина, якому тоді пасувало його пташине прізвисько, після досвіду зі своїм прецептором на все довге життя залишився, як говорять поети, ентузіастом та прибічником шляхетної чоловічої приязні й шляхетного чоловічого кохання. Проза, як ти знаєш, окреслює такі справи коротше й образливіше.

Об литку чародія обтерся, голосно муркочучи, великий чорний кіт із розпушеним, наче щітка, хвостом. Дегерлунд нахилився, погладив його, заколихав перед ним медальйоном. Кіт неохоче мацнув медальйон лапкою. Повернувся на знак того, що забава йому нудна, заходився вилизувати хутро на грудях.

— Як ти напевне зауважив, — продовжив чародій, — уроди я непересічної, жінки, бува, називають мене ефебом. Жінок я, авжеж, люблю, але проти педерастії взагалі-то теж нічого не мав і не маю. За однієї умови: мусить те мені допомагати в кар’єрі.

…Мій чоловічій афект з Ортоланом великої жертовності не вимагав: дідуган усе одно давно вже перейшов межу як віку, коли можеться, так і віку, коли хочеться. Але я зробив усе, аби думали інакше. Аби вважали, що він цілком втратив від мене голову. Що немає такої речі, у якій він відмовив би своєму красеневі-коханцеві. Що я знаю його шифри, що маю доступ до його таємних книг і секретних нотаток. Що він обдаровує мене артефактами й талісманами, яких раніше він нікому не показував. І що вчить мене заборонених заклять. У тому числі й гоетії. А якщо ще недавно великі з Ріссбергу не звертали на мене уваги, то зараз раптом почали мене поважати, я виріс у їхніх очах. Вони повірили, що я роблю те, про що вони самі марять. І що в тому я здобув успіх.

…Знаєш, що воно таке— трансгуманізм? Що таке видоутворення? Адаптивна радіація? Інтрогресія? Ні? Тут немає чого соромитися. Я також небагато що розумію. Але всі вважають, що знаю я багато. Що під наглядом і за допомогою Ортолана я проводжу дослідження над удосконаленням людського роду. Заради того, аби виправляти та поліпшувати. Поліпшувати людську форму, викреслити хвороби та недосконалості, прибрати старість, бла-бла-бла. Оце мета й завдання магії. Іти шляхом великих старих майстрів Маласпіни, Альзура та Ідаррана. Майстрів гібридизації, мутування й генетичної модифікації.

Звістивши про своє прибуття нявканням, знову з’явився чорний кіт. Скочив на коліна чародія, простягнувся та замуркотів. Дегерлунд ритмічно його гладив. Кіт замуркотів іще голосніше, виставляючи пазурі воістину тигрових розмірів.

— Що таке гібридизація, ти знаєш напевне, бо це інша назва схрещування. Процес отримання напівкровок, гібридів, бастардів— назви, як захочеш. У Ріссберзі з цим активно експериментують, наробили вже силу-силенну чудасій, страшидл та потвор. Деякі з них знайшли широке практичне застосування, от як паразойгл, який очищає міські смітники, чи парадятел, що нищить шкідників дерев, чи мутована гамбузія, яка пожирає личинок малярійних комарів. Або вігілозавр, ящір-охоронець, чиїм убивством ти похвалявся на аудієнції. Але вони вважають це дрібницями, побічними продуктами. Те, що їх цікавить насправді, це гібридизація та мутація людей і гуманоїдів. Щось заборонене, але Ріссберг сміється із заборон. А Капітул прикриває на те очі. Або ж, що правдоподібніше, продовжує перебувати в сонному та тупому незнанні.

…Маласпіна, Альзур та Ідарран— це задокументовано— брали в роботу створінь маленьких та звичайних, аби створити з них гігантів, отих їхніх віїв, павуків, кощеїв та дідько його зна, що ще. То що ж, питали, стоїть на заваді тому, аби взяти малу та звичайну людинку й переробити її на титана, на когось сильнішого, того, хто зумів би працювати двадцять годин на добу, кого не беруть хвороби, хто запросто може прожити до ста? Відомо, що вони хотіли те зробити, начебто й робили, начебто мали успіхи. Але секрет про своїх гібридів забрали в могилу. Навіть Ортолан, присвятивши вивченню їхніх праць усе життя, мало чого досягнув. Буе та Банг, які тебе сюди притягли, — ти до них придивився? Це гібриди, магічні схрещення тролів та огрів. Нехибний арбалетник Паштор? Ні, цей якраз, скажімо так, за образом та подобою: цілком природний ефект схрещення огидної баби та поганючого хлопа. Але Буе та Банг, ха, ці вийшли прямо з пробірок Ортолана. Запитаєш: якого диявола комусь такі паскуди, якого дідька щось таке створювати? Ха, ще недавно я цього й сам не розумів. Поки я не побачив, як вони розправляються з лісорубами та вуглярами. Буе вміє єдиним ривком зірвати голову з шиї, Банг розшарпує дитинку, наче печеного курчака. А дати їм якесь гостре знаряддя, ха! Тоді вони вміють влаштувати таку криваву м’ясорубку, що хоч стій, хоч падай. Ортолан, якщо його запитати, розповість, що нібито гібридизація— це шлях до знищення спадкових хвороб, нестиме дурниці про збільшення протидії заразним хворобам та всяку таку старечу дурню. Я знаю своє. І ти знаєш своє. Такі екземпляри, як Буе та Банг, як і те щось, із чого ти зірвав пластину Ідаррана, придатні лише для одного— для вбивства. І добре, бо мені саме потрібні були знаряддя для вбивства. Щодо своїх власних здібностей та можливостей я не був упевнений. Зрештою, дарма, як з’ясувалося пізніше.

…Але чародії в Ріссберзі продовжують схрещувати, мутувати та генетично модифікувати, від світанку до заходу. І мають чималі досягнення, напродукували таких гібридів, що аж дихання спирає. Усе це, з їхньої точки зору, гібриди корисні, такі, що мають полегшити та поліпшити людям існування. І дійсно, вони за крок від створення жінки з ідеально пласкою спиною, аби можна було її трахати ззаду й одночасно мати куди поставити келишок шампанського та розкладати пасьянс.

…Але повернімося ad rem[24], чи то до моєї наукової кар’єри. Не в силах похвалитися реальними успіхами, я мусив створювати видимість цих успіхів. Пішло легко.

…Ти знаєш про те, що існують інші світи, доступ до яких нам відрізала Кон’юнкція Сфер? Універси, що називають планами стихій та парастихій? Де мешкають істоти, які звуться демонами? Тож досягнення Альзура et consortes[25] тлумачили тим, що вони отримали доступ до цих планів та істот. Що зуміли цих істот викликати та заневолити, що видерли в демонів й отримали їхні секрети та знання. Думаю, що то дурня й вигадка, але всі в те вірять. А що робити, якщо віра настільки сильна? Щоби мати можливість скидатися на того, хто вже близько до відкриття таємниці давніх майстрів, я мусив зробити так, аби Ріссберг став переконаним, що я вмію викликати демонів. Ортолан, який колись і справді вміло проводив гоетії, не хотів навчати мене цього мистецтва. Дозволив собі огидно низьку оцінку моїх магічних умінь і наказав пам’ятати, де моє місце. Що ж, для справи власної кар’єри я буду пам’ятати. До часу.

Чорний кіт, якому набридло погладжування, зіскочив із колін чародія. Кинув на відьмака холодний погляд золотих, широко розплющених очей. І вийшов, задерши хвоста.

Ґеральт дихав з усе більшими проблемами, відчував дрижаки, що били його тіло і які він ніяк не міг опанувати. Ситуація не здавалася доброю, і лише дві обставини обіцяли щось краще, дозволяли мати надію. По-перше, він усе ще жив, а поки живеш, маєш надію, як говорив у Каер Морені його процептор Весемір.

Другою обставиною, яка хоча б щось обіцяла, були роздуті его та гординя Дегерлунда. Виходило так, що чародій закохався у власні слова ще замолоду й що це виявилося коханням усього його життя.

— Тож, не ставши гоетом, — розповідав чародій, крутячи медальйон і все ще насолоджуючись власним голосом, — я мусив гоета вдавати. Створювати ілюзію. Відомо, що викликаний гоетом демон часто виривається й сіє знищення. Тож я й посіяв. Кілька разів. Вирізав до ноги кілька поселень. А вони повірили, що то демон.

…Ти б здивувався, які вони легковірні. Колись я відтяв схопленому селянинові голову й біодеградуючим кетгутом пришив на її місце довбешку великого козла, замаскувавши зріз гіпсом та фарбою. Після чого продемонстрував це моїм ученим колегам як теріоцефала, результат небувало важкого експерименту зі створення людей зі звірячими головами, експерименту, що вдався лише частково, бо той результат не вижив. Уяви собі: вони повірили. Я виріс у їхніх очах іще більше! Усе ще чекають, коли я створю щось, що зуміє вижити. Я переконую їх у тому, час від часу пришиваючи якусь довбешку до якогось безголового трупа.

…Але я відволікся. Про що це я? Ага, про вирізані поселення. Як я й очікував, майстри в Ріссберзі прийняли це за вчинки демонів або одержимих ними енергуменів. Але я зробив помилку, перегнув палицю. Одним осадом лісорубів ніхто б не перейнявся, але вирізали ми кілька. Працювали головним чином Буе та Банг, але й я сам приклався по мірі можливостей.

…У тій першій колонії, у Тишах, чи як там її було, я показав себе так-сяк. Як побачив, що Буе та Банг виробляють, то обригав увесь плащ. Довелося його викидати. Плащ із найкращої вовни, обшитий срібними норками, коштував мені майже сто крон. Але потім велося мені щоразу краще. По-перше, я відповідним чином одягався, у стилі, скажімо так, робочому. По-друге, я полюбив ці справи. Виявилося, що це чимала приємність— відрубувати комусь ногу й дивитися, як кров бризкає з кукси. Або вибити комусь око. Або вишарпнути з розрубаного черева повну жменю паруючих кишок… Але до справи. Разом із сьогоднішнім вийшло того трохи не півсотні осіб обох статей диференційованого віку.

…Ріссберг вирішив, що мене треба стримати. Але як? Усе ще вірили в мою силу гоета й боялися моїх демонів. І боялися розлютити закоханого в мене Ортолана. Тож рішенням мав стати ти. Відьмак.

Ґеральт дихав неглибоко. І відчував оптимізм. Бачив уже набагато краще, тремтіння відступало. Мав він імунітет до більшості відомих токсинів; на щастя, отрута білого скорпіона, для звичайного смертного вбивча, винятком, як виявилося, не була. Прояви, спочатку грізні, мірою впливу часу слабшали й зменшувалися, організм відьмака міг, як виявилося, ту отруту швидко нейтралізувати. Дегерлунд про це не знав або ж у гордині своїй не звернув на це уваги.

— Я довідався, що хочуть вони тебе на мене наслати. Не стану приховувати, я трохи перелякався, бо чув про відьмаків те-се, а про тебе— особливо. Щодуху побіг до Ортолана: рятуй, мовляв, укоханий майстре. Укоханий майстер спершу мене вишпетив та вилаяв, що це нібито дуже бридко— убивати лісорубів, що це погано й щоби було це востаннє. Але потім порадив, як тебе обдурити й затягнути в пастку. Як упіймати, використовуючи телепортаційний сігіль, який він сам кілька років тому витатуював на моєму торсі. Утім, заборонив тебе вбивати. Не думай, що з доброти душевної. Йому треба твої очі. Точніше, ідеться про твої tapetum lucidum— прошарок тканини, що міститься всередині твоїх очей; тканини, яка посилює та відбиває світло, спрямоване на фоторецептори, завдяки чому ти, наче кіт, бачиш уночі та в темряві. Найновіша idеé fixe Ортолана— це надати всьому людству можливості котячого зору. У межах підготовки до такої величезної мети він має намір прищепити твою tapetum lucidum якійсь наступній мутації, яку створює, а tapetum при тому має бути взято в живого донора.

Ґеральт обережно ворухнув долонею.

— Ортолан— маг етичний та милосердний: як видалить очі, то має намір дарувати тобі у своїй безмежній доброті життя. Вважає, що краще бути сліпцем, аніж небіжчиком, а надто його знеохочує можливість завдати болю твоїй коханці Йеннефер із Венґерберга, до якої він відчуває стійке та дивне— як на нього— почуття. До того ж він, Ортолан, є дуже близький, щоби вивести магічну регенераційну формулу. За кілька років зможеш до нього звернутися, і він тобі очі поверне. Радієш? Ні? І слушно. Що? Хочеш щось сказати? То кажи, я слухаю.

Ґеральт удав, що ледь ворушить губами. Зрештою, не дуже йому доводилося те вдавати. Дегерлунд устав із крісла, нахилився над ним.

— Нічого не розумію, — скривився. — Утім, геть мені нецікаво, що ти там бажаєш сказати. А от я точно маю дещо тобі передати. Тож знай, що серед багатьох моїх талантів є також і ясновидіння. Бачу я цілком чітко, що, коли Ортолан поверне тобі, осліпленому, свободу, Буе та Банг будуть на тебе чекати. І ти потрапиш до моєї лабораторії, цього разу вже назавжди. Стану тебе вівісекціонувати. Головним чином для розваги, хоча те, що ти там маєш усередині, також мені трохи цікаво. Коли ж я скінчу, то, як воно кажуть різники, розберу тушу. Рештки твої стану по шматочку висилати до Ріссбергу для перестороги: нехай побачать, що стається з моїми ворогами.

Ґеральт зібрав усі сили. Було їх небагато.

— Якщо ж ідеться про ту Йеннефер, — чародій нахилився ще сильніше, відьмак відчув його ментолове дихання, — то мене, на відміну від Ортолана, думка про те, аби збільшити її страждання, радує безмірно. Тож я відріжу отой фрагмент, який вона найбільше в тобі цінувала, та вишлю їй до Венґерберга…

Ґеральт склав пальці в Знак і торкнувся обличчя чародія. Сорель Дегерлунд захлинувся, повалився на стілець. Захропів. Очі його втекли кудись під череп, голова звисла на плече. Ланцюжок медальйона випав із безвладних пальців.

Ґеральт зірвався з місця— а скоріше спробував зірватися, бо єдине, що йому вдалося, це впасти зі стільця на підлогу, головою на чоботи Дегерлунда. Перед самим носом мав випущений чарівником медальйон. На золотому овалі блакитний емальований дельфін nageant. Герб Кераку. Він не мав часу дивуватися чи задумуватися. Дегерлунд уже почав голосно харчати, було видно, що зараз він прийде до тями. Знак Сомне зробив своє, але ледь помітно, бо ж відьмак був знесилений дією отрути.

Він устав, тримаючись за стіл, скидаючи з нього книжки та сувої.

До приміщення увірвався Паштор. Ґеральт навіть не намагався скористатися Знаками. Підхопив зі столу оправлений у шкіру й бронзу гримуар, гепнув ним горбуна в горло. Паштор із розмаху сів на підлогу, випустив із рук арбалесту. Відьмак ударив іще раз. І, може, повторив би, але інкунабула вислизнула в нього зі здерев’янілих пальців. Він підхопив карафу зі столу й розгепав її об лоба Паштора. Горбун, хоча й залитий кров’ю та червоним вином, не здавався. Кинувся на Ґеральта, навіть не обтрусивши з повік шматочків кришталю.

— Буеее! — закричав, хапаючи відьмака за коліна. — Баааанг! До мене! До ме…

Ґеральт схопив зі столу ще один гримуар, важкий, в оправі, інкрустованій фрагментами людського черепа. Вальнув ним горбуна, аж полетіли шматки кості.

Дегерлунд захрипів, намагався підняти руку. Ґеральт зрозумів, що той спробує накласти закляття. Гримотіння важкезних ніг, що наближалося, свідчило, що Буе та Банг уже неподалік. Паштор уставав із підлоги, мацаючи навколо в пошуках зброї.

Ґеральт побачив на столі свій меч, схопив його. Похитнувся, ледь не впав. Схопив Дегерлунда за комір, приставив йому вістря до горлянки.

— Твій сігіль! — крикнув йому у вухо. — Телепортуй нас звідси!

Буе та Банг, озброєні скімітарами, зіткнулися у дверях та зав’язли в них, повністю заклинившись. Жоден і не подумав про те, аби дати дорогу іншому. Одвірок тріщав.

— Телепортуй нас! — Ґеральт схопив Дегерлунда за волосся, відвів йому голову назад. — Зараз! Інакше я переріжу тобі кадик.

Буе та Банг випали з дверей разом із фрамугою. Паштор знайшов арбалет та підняв його.

Дегерлунд тремтячою рукою розхилив сорочку, викричав закляття, але за мить до того, як їх охопила темрява, вирвався від відьмака та відкинув його. Ґеральт упіймав його за мереживний манжет і спробував притягнути ближче, але в ту саму мить портал спрацював, і всі відчуття, у тому числі й дотик, зникли. Він відчув, як якась стихія всмоктує його, шарпає та крутить ним, наче вир. Холод паралізував. На мить. Одна з найгірших та найпаскудніших митей його життя.

Він гепнувся об землю так, що аж загуло. Навзнак.

Розплющив очі. Навколо панував чорний морок, непроглядна темрява. «Я осліп, — подумав він. — Втратив зір?»

Не втратив. Просто була дуже темна ніч. Його— як це вчено називав Дегерлунд— tapetum lucidum діяли, вихоплюючи все світло, яке можна було вихопити. За мить він розпізнавав уже навколо абриси якихось дерев, кущів чи заростей.

А над головою, коли розійшлися хмари, він побачив зорі.

Інтерлюдія

Назавтра

Треба було віддати їм належне: будівельники з Фіндетанна зналися на своїй роботі й не лінувалися. Хоча сьогодні він уже бачив їх у ділі кілька разів, Шевлов із цікавістю спостерігав за встановленням чергового копра. Три поєднані колоди створювали ко́зла, до верхівки яких кріпили колесо. На колесо заводили мотузку, а до неї прикручували масивну окуту колоду, яку фахово називали бабою. Покрикуючи ритмічно, будівельники тягнули за мотузку, підіймали бабу на саму верхівку козел, після чого швидко її відпускали. Баба з розмаху падала на поставлений унизу стовп, забиваючи його глибоко в землю. Достатньо було трьох, максимум чотирьох ударів бабою, аби стовп ставав, як вмурований. Будівельники миттю розмонтовували копер та вантажили його елементи на віз, у той час як один із них залазив на драбину й прибивав до стовпа емальовану бляху з гербом Реданії— срібним орлом на червоному полі.

За допомогою Шевлова та його вільної компанії— як і за допомогою копрів та їхньої обслуги— провінція Приріччя, що входила до складу королівства Реданія, нині збільшила свою площу. Досить відчутно збільшила.

Майстер будівельників підійшов, витираючи чоло капелюхом. Він спітнів, хоча не робив нічого, якщо не мати на увазі кидання «курвами». Шевлов знав, що майстер запитає, бо запитував він щоразу.

— Наступний де? Пане командире?

— Покажу, — Шевлов розвернув коня. — Рушайте слідом.

Фурмани шмаганули волів— машинерія будівельників розмірено рушила хребтом узгір’я, ґрунтом, дещо розм’яклим після вчорашньої грози. Скоро вони опинилися біля чергового стовпа, оздобленого чорною бляхою, розмальованою ліліями. Стовп уже лежав, затягнений у кущі, компанія Шевлова встигла про це подбати. «Ото так перемагає прогрес, — подумав Шевлов, — ото так тріумфує технічна думка. Засаджений вручну темерійський стовп виривається й валиться умить. Забитий копром реданський стовп так легко із землі не витягнеш».

Він махнув рукою, указуючи будівельникам напрямок. Кілька стайє на південь. Аж за село.

Мешканців села— якщо ті кілька халуп та сараїв заслуговували на цю назву— вершники з компанії Шевлова вже зігнали на майдан і тепер кружляли навколо натовпу, здіймаючи пил, напирали на зігнаних конями. Ескерак, як завжди, гарячий, пригощав їх, не жаліючи, батогом. Інші крутилися на конях біля хат. Собаки гавкали, баби вили, дерлися діти.

До Шевлова під’їхало риссю троє вершників. Худий, наче тріска, Йан Малькін, званий Коцюбою. Просперо Басті, краще відомий як Сперрі. Та Елех Мор-Ду, яку звали Дзиґою, ця— на сивій кобилі.

— Зібрані, яко ти й наказав, — сказала Дзиґа, збиваючи на потилицю рисячий ковпак. — Усе село.

— Нехай їх утихомирять.

Зігнані стихли не без допомоги нагайок та київ. Шевлов під’їхав ближче.

— Як зветься ця діра?

— Воля.

— Знову Воля? Ні на гріш фантазії в цих хамів. Веди будівельників далі, Сперрі. Покажи, де мають поставити стовп, бо знову з місцем наплутають.

Сперрі свиснув, розвернув коня. Шевлов поїхав до зігнаних. Дзиґа та Коцюба стали збоку від нього.

— Мешканці Волі! — Шевлов звівся на стременах. — Увага, щось скажу! З волі та наказу його величності ласкаво пануючого короля Візіміра повідомляю вам, що нині ця земля, аж до прикордонних стовпів, належить королівству Реданія, а його величність король Візімір є вашим монархом і паном! Йому ви повинні віддавати честь, слухняність та данину. А з рентою та податками ви забарилися! За наказом короля ви маєте віддати той борг відразу ж. Присутньому тут комірникові до шкатулки.

— Як же воно? — крикнув хтось із натовпу. — Як же платити? Ми ж платили вже!

— Данину з нас митарі вже здерли!

— Здерли з вас комірники темерійські. Нелегально, бо тут не Темерія, а Реданія. Самі гляньте, де стовпи стоять.

— Але ж учора ще, — завив хтось із поселенців, — тут Темерія була! Як же воно так? Ми ж, кажемо, платили…

— Права не маєте!

— Хто? — крикнув Шевлов. — Хто це сказав? Я право маю! Маю наказ королівський! А ми є королівським військом! Кажу ось що: хто хоче тут на хазяйнуванні лишитися, має данину сплатити до гроша! Хто опиратиметься, того виженемо! Заплатили Темерії? То ви себе, мабуть, за темерійців маєте? Тоді геть, геть отуди, за кордон! Але з тим лише, що у дві руки взяти зумієте, бо господарство та скотина Реданії належать!

— Розбій! Розбій та насильство воно! — крикнув, виступаючи наперед, великий дядько з буйною чуприною. — А ви— не короля військо, а розбійники! Права не ма…

Ескерак під’їхав та шмагнув крикуна батогом. Крикун упав. Інших заспокоїли держаками списів. Компанія Шевлова вміла давати раду із селянами. Пересували вони кордон десь із тиждень і замирювали вже не одне поселення.

— Жене хтось, — указала нагайкою Дзиґа. — Чи це не Фіш буде?

— Він самий, — заслонив очі Шевлов. — Накажи оту дивачку стягнути з воза та доставити сюди. А сама візьми кількох хлопців, об’їдьте навкруги. Сидять тут самотні поселенці на хуторах та в хатах, треба й їм усвідомити, кому тепер ренту вони сплачувати повинні. А буде котрий чинити опір— ви знаєте, що робити.

Дзиґа по-вовчому посміхнулася, блиснула зубами. Шевлов співчував поселенцям, яких вони провідають. Хоча їхня доля мало його обходила.

Глянув на сонце. «Треба поспішати, — подумав. — До полудня варто б іще кілька темерійських стовпів повалити. І кілька наших забити».

— Ти, Коцюбо, зі мною. Виїдьмо гостям назустріч.

Гостей було двійко. Один мав солом’яний капелюх, міцні щелепи та випнуте підборіддя, а вся пика його була чорною від кількаденної щетини. Другий був могутньої статури, справжній велетень.

— Фіш.

— Пане сержант.

Шевлова аж тіпнуло. Явіль Фіш не просто послався на їх колишнє знайомство часів спільної служби в регулярній армії. Шевлов не любив нагадувань про той час. Не хотів пам’ятати ані про Фіша, ані про службу, ані про гівняну сержантську платню.

— Вільна компанія, — Фіш кивнув у бік села, звідки долинали крики та плач, — за роботою, як бачу? Карна експедиція, га? Палити станеш?

— Моя справа, що стану.

«Не стану», — подумав. Із жалем, бо палити села він полюбляв, та й компанія полюбляла також. Але наказу не було. Наказ був кордони перенести та з поселенців данину взяти. Хто опиратиметься— гнати геть, але добутку не чіпати. Новим поселенцям послужить, коли тих сюди доставлять. З півночі, де навіть на узгір’ях затісно.

— Дивачку, прошу уточнити, я схопив, вона в мене, — заявив. — Як і замовляли. Зв’язана. Легко не було; якби я про те знав, зажадав би більше. Але вмовилися ми на п’ятсот, тож п’ятсот мені й належить.

Фіш кивнув, велетень під’їхав, вручив Шевлову два гаманці. На передпліччі його витатуйовано було змію, що згорнулася навколо клинка кинджала в літеру «S». Шевлов знав те татуювання.

З’явився ще один із компанії з бранцем. У дивачки на голові був великий, аж до колін мішок, скручений шнуром так, аби тримати їй руки. З-під мішка стирчали голі ноги, худі, наче палички.

— Що це? — указав Фіш. — Пане сержант, добродію? П’ятсот новіградських крон трохи забагато як за кота в мішку.

— Мішок— задарма, — холодно промовив Шевлов. — Як і добра порада. Не розв’язуй і всередину не зазирай.

— Бо?

— Бо ризиковано. Покусає. А може й закляття накласти.

Велетень перекинув бранку через сідло. Спокійна досі дивачка зашамотілася, заборсала ногами, заскавчала з-під мішка. Але не дуже воно їй допомогло: мішок добряче її стримував.

— Звідки знатиму, — запитав Фіш, — чи воно те, за що я плачу? А не якась випадкова дівчина? Нехай би й із цього ось села?

— Закидаєш, що брешу?

— Чого б то, чого б, — Фіш не став наполягати— перш за все завдяки вигляду Коцюби, а той погладжував держак сокири, що висіла біля сідла. — Я тобі, Шевлов, вірю. Знаю: твоє слово не дим. Ми ж знайомі, нє? Ще з давніх, старих часів…

— Поспішаю, Фіш. Обов’язок кличе.

— Бувай, сержанте.

— Цікаво, — відізвався Коцюба, дивлячись, як ті віддаляються. — Цікаво, навіщо вона їм. Та дивачка. Ти не питав?

— Не питав, — холодно признався Шевлов. — Бо про такі справи не питають.

Він трохи співчував дивачці. Доля її, скоріше, мало його обходила. Але він здогадувався, що виявиться вона недоброю.

У світі, де смерть на полюванні, немає часу на докори сумління чи на вагання. Часу вистачає виключно на рішення. Байдуже, яке це рішення, жодне з них не має меншої чи більшої ваги, ніж інше. У світі, де смерть на полюванні, немає рішень важливих чи неважливих. Є тільки рішення, які приймає воїн перед обличчям неминучої загибелі.

Карлос Кастанеда. Колесо часу

Розділ 12

На розстані доріг стояв дороговказ, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу.

* * *

Світанок застав його там, де Ґеральт упав, викинутий порталом, — на мокрій від роси траві в хащах поблизу болота чи озерця, де аж роїлося від птаства, чиї ґелґотіння та крякання вирвали його з важкого та неспокійного сну. Уночі він випив відьмачий еліксир, який завбачливо завжди мав при собі в срібній гільзі у вшитому на поясі сховку. Еліксир, названий «Іволгою», вважався за панацею, особливо дієву проти всілякого роду отруєнь, заражень та результатів дії будь-якого роду отрут і токсинів. Ґеральт рятувався «Іволгою» більше разів, ніж зміг би пригадати, утім, ніколи пиття еліксиру не викликало таких наслідків, як зараз. Десь годину після його вживання він змагався з корчами та небувало сильними блювальними рефлексами, розуміючи, що блювоту допустити не може. У результаті, хоча ту битву він виграв, змучившись, провалився в глибокий сон. Який, до речі, міг виявитися також і наслідком дії суміші скорпіонової отрути, еліксиру та телепортаційної подорожі.

Щодо подорожі, то він не був упевненим, що саме сталося й чому створений Дегерлундом портал викинув його саме сюди, на цю багнисту пустинь. Сумнівно, аби чародій зробив це свідомо, більш правдоподібною була звичайна телепортаційна аварія, щось, чого він побоювався вже з тиждень. Те, про що він багато разів чув і чому кілька разів був свідком— коли портал замість переслати пасажира туди, куди повинен, викидав його десь-інде, у місці абсолютно випадковому.

Коли він опритомнів, у правій руці тримав меча, а в стиснутій лівій мав клапоть тканини, уранці ідентифікований як манжет сорочки. Тканина була втята гладенько, наче ножем. Утім, не мала слідів крові, тож телепорт не відтяв руки— тільки шматок сорочки чародія. Ґеральт жалів, що тільки його.

Найгіршу аварію порталу, що назавжди відбила йому бажання телепортуватися, Ґеральт спостерігав на початку своєї відьмачої кар’єри. Серед нуворишів, багатих паненят і «золотої молоді» тоді панувала мода на переміщення з місця на місце, а деякі чародії за величезні суми робили цю розвагу можливою. Якогось дня— відьмак саме при тому був— пересланий любитель телепортації з’явився в порталі перетятий точнісінько по осі. Виглядало це як відкритий контрабас. Потім усе з нього випало та вилилося. Після того нещасного випадку зачарування телепортами помітно зменшилося.

«Порівняно з чимось таким, — подумав він, — приземлитися в багно— це просто-таки щастя та вигода».

Він іще не відновив сили повністю, усе ще відчував запаморочення та нудоту. Але відпочивати часу не було. Він знав, що портали залишають сліди, чародії мали засоби, аби відслідкувати шлях телепорту. Утім, якщо те, що сталося, було, як він підозрював, вадою порталу, шанс прослідкувати його шлях межував із неможливістю. Але й так надто довго залишатися поблизу місця приземлення не було розумним.

Він рушив скорим маршем, аби розігрітися й розім’яти м’язи. «Почалося все з мечів, — подумав він, чалапаючи по калюжах. — Як там мовив Любисток? Послідовність нефортунних випадків та нещасливих інцидентів? Спершу я втратив мечі. Ледь три тижні пройшли, а втратив уже й кобилу. Залишену в Сосниці Плітку, якщо ніхто її там не знайде й не привласнить собі, напевне з’їдять вовки. Мечі, кобила. Що далі? Страшно помислити».

Через годину переправи через болото він нарешті вийшов на сухіші місця, а ще через годину— і на втоптаний гостинець. А через півгодини швидкого маршу гостинцем дістався до перехрестя.

* * *

На розстані доріг стояв дороговказ, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу. Усі були засрані мандрівним птаством та густо поцятковані дірами від арбалетних стріл. Здавалося, кожен проїжджий вважав своїм обов’язком вистрелити по дороговказу. Тож аби прочитати написи, треба було підійти впритул.

Відьмак підійшов. І розшифрував напрямки. Дошка, що вказувала на схід— відповідно до положення сонця— мала напис «Хіппіра», протилежна їй направляла в Тегмонд. Дошка третя вказувала шлях на Фіндетанн, а четверта— невідомо куди, бо напис хтось замазав смолою. Але Ґеральт уже приблизно знав, де він опинився.

Телепорт викинув його в межиріччі двох рукавів річки Понтар. Південне відгалуження, зважаючи на розміри, навіть дочекалося від картографів власної назви— на багатьох мапах воно звалося Емблою. А країна, — чи, скоріше, країночка, — що лежала між відгалуженнями, звалася Емблонією. Звалася колись, досить давно. І досить давно зватися припинила. Королівство Емблонія припинило існувати десь із півстоліття тому. І були для того причини.

У більшості королівств, князівств та інших форм організації влади та суспільного устрою на відомих Ґеральтові землях справи— у цілому, так би мовити, — складалися та йшли більш-менш непогано. Система, щоправда, інколи кульгала, але ж функціонувала. У переважній частині суспільних устроїв правлячий клас правив замість того, аби виключно красти та піддаватися азарту, змішаному з розпустою. Лише невеликий відсоток суспільної еліти складався з людей, які вважали, що гігієна— це ім’я проститутки, а гонорея— це пташка з родини жайворонкових. Люд робітничий та рільничий лише в малій частині складався з кретинів, які жили сьогоденням та сьогоднішньою горілкою й були нездатні усвідомити залишками свого розуму щось таке неусвідомлюване, як «завтра» та «завтрашня горілка». Жерці в більшості своїй не видурювали в людей грошву й не розтлівали неповнолітніх, а перебували в храмах, повністю присвятивши себе спробам вирішити невирішальні таємниці віри. Психопати, диваки, дурні та ідіоти не пхалися до політики та на важливі посади в уряді й адміністрації, а займалися лише знищенням власного родинного життя. Сільські дурники сиділи по селах, не намагаючись гратися в народних трибунів. Так було в більшості країн.

Але королівство Емблонія до більшості не належало. Було воно меншістю з точки зору будь-якої з вищезгаданих позицій. І з будь-яких інших.

Тож воно й захиріло. А тоді й зникло. Подбали про те могутні сусіди— Темерія та Реданія. Емблонія, політично невдалий витвір, мала при тому певне багатство. Бо лежала вона в алювіальній долині річки Понтар, яка віками несла сюди з паводками намул. З нього утворювалися мади— надзвичайно родючі та придатні для рільництва ґрунти. Під правлінням володарів Емблонії мади швидко почали перетворюватися на зарослі заплавами негодящі землі, на яких мало що вдавалося посіяти й ще менше зібрати. Темерія та Реданія тим часом мали чималий приріст населення, і рільнича продукція для них стала справою виживання. Мади Емблонії вабили. Тож два розділені річкою Понтар королівства без зайвих церегелів поділили Емблонію між собою й викреслили з мап її назву. Частина, анексована Темерією, дістала назву Понтарія, а частина, що перейшла до Реданії, стала Приріччям. На намулові ґрунти стяглася сила-силенна люду. Під наглядом умілих управителів у результаті розумної сівозміни та меліорації ареал цей, нехай малий, став справжнім рільничим рогом достатку.

Але скоро розпочалися суперечки. Тим палкіші, чим багатший врожай давали понтарські мади. Договір, що розмежовував кордони Темерії та Реданії, містив у собі записи, що дозволяли досить широку інтерпретацію, а додані до договорів мапи допомоги не надавали, бо картографи роботу свою зробили поганюче. Та й річка додала своє: після сезону дощів вона могла змінитися та пересунути своє річище на дві-три милі. Таким-то чином ріг достатку перетворився на яблуко розбрату. Собаці під хвіст пішли плани династичних мар’яжів та союзів, посипалися дипломатичні ноти, митні війни та торговельні реторсії. Прикордонні конфлікти набрали силу, кровопролиття стало майже неминучим. І врешті кров пролилася. А потім це ставалося регулярно.

У своїх мандрівках у пошуках роботи Ґеральт зазвичай уникав земель, на яких нерідко доходило до збройних сутичок, бо в таких місцях із роботою було сутужно. Раз-другий познайомившись із регулярною армією, найманцями чи мародерами, селяни переконувалися, що вовкулак, який нишпорить навколо, стрига, троль під мостом чи ліч з-під кургану— це по суті малі проблеми та мала загроза й що на відьмака шкода грошей. Що є справи значущіші, як, наприклад, відбудовування спаленої військом хати чи купівля нових курей замість тих, яких вояки покрали та з’їли. Через ці причини Ґеральт погано знав землі Емблонії— чи ж, якщо вірити сучасним мапам, Понтарії та Приріччя. Не мав він особливо поняття, до яких з указаних на дороговказі місцевостей було б найближче й куди він повинен іти від роздоріжжя, аби якнайшвидше попрощатися з пустинню та привітати сяку-таку цивілізацію.

Ґеральт вирішив іти до Фіндетанна, чи то на північ. Приблизно в тому напрямку лежав Новіград, туди він мусив дістатися, а якщо хотів отримати назад свої мечі, то точнісінько до п’ятнадцятого липня.

Приблизно через годину швидкого маршу він вліз просто в те, чого найбільше хотів уникнути.

* * *

Зовсім поряд від вирубки був хлопський двір: крита соломою хатинка та кілька клунь. Той факт, що там щось діється, підтверджував лютий гавкіт собаки та страшенний крик дворового птаства. Вереск дитини та плач жінки. Прокляття.

Він підійшов, лаючи про себе однаково як свою невдачу, так і своє сумління.

У повітрі літало пір’я, один зі збройних приторочував до сідла спійману птицю. Другий збройний шмагав нагаєм селянина, який корчився на землі. Інші шарпалися з жіночкою в подертій одежині й з дитиною, що чіплялася жіночці за ноги.

Він підійшов, без церемоній упіймав підняту руку з нагаєм, викрутив. Збройний завив. Ґеральт пхнув його на стіну курника. Схопив за комір, відтягнув іншого від жінки, відштовхнув до тину.

— Геть звідси, — виголосив коротко. — Пішли.

Швидко видобув меча на знак того, аби трактували його серйозним чином, відповідно до ситуації. І щоб вони добре пам’ятали про можливі наслідки невірного поводження.

Один зі збройних голосно засміявся. Другий підхопив той регіт, хапаючись за руків’я меча.

— Ти на кого кидаєшся, волоцюго? Смерті шукаєш?

— Я сказав: геть звідси.

Збройний, що приторочував птицю, розвернувся. І виявився жінкою. Ладною, хоча й з неладно примруженими очима.

— Життя тобі немиле? — Як виявилося, губи жінка вміла кривити ще більш неладно. — А може, ти розумово відсталий? Може, рахувати не вмієш? То я тобі допоможу. Ти лише один, а нас— трійко. Значить, нас більше. Значить, зараз ти повинен розвернутися та ухєрачити підстрибом, скільки є сил у ногах. Поки ноги маєш.

— Геть. Я повторювати не стану.

— Ага. Троє, значить, то для тебе дурня. А дванадцятеро?

Навколо застукотіли копита. Відьмак роззирнувся. Дев’ятеро озброєних вершників. Спрямовані на нього списи та рогатини.

— Ти! Гультяю! Меча на землю!

Він не послухав. Відскочив під курник, аби хоч якось прикрити спину.

— Що діється, Дзиґо?

— Поселянин чинив спротив, — пирхнула жіночка, названа Дзиґою. — Типу данину він уже заплатив, тож іще раз платити не стане, бла-бла-бла. Тож ми заходилися хама розуму вчити, а тут відразу отой сивий наче з-під землі виріс. Шляхетний рицар нам, як виявилося, потрапив під руку, захисник сиріт та вбогих. Сам-один, а нам в очі скакав.

— Такий він гарячий? — зареготав котрийсь із вершників, напираючи на Ґеральта конем і погрожуючи йому списом. — Побачимо, як застрибає, коли ми його проштрикнемо.

— Кинь меча, — наказав вершник у береті з пером, що виглядав, наче командир. — Меча на землю!

— Проштрикнути його, Шевлов?

— Облиш, Сперрі.

Шевлов глянув на відьмака з висоти сідла.

— Меча не кинеш, га? — оцінив. — Отакий ти сміливець? Такий крутько? Мідії разом із мушлями їси? Скипидаром запиваєш? Ні перед ким навколішки не стаєш? І ні чим іншим, тільки невинно скривдженими переймаєшся? Такий ти до кривди чутливий? Перевіримо. Коцюбо, Лігензо, Флоквету!

Збройні зрозуміли ватажка з льоту, видно, мали в такому певний досвід, уже користалися з такої процедури. Зіскочили на землю. Один приклав селянину до шиї ніж, другий смикнув за волосся жінку, третій ухопив дитину. Дитя почало репетувати.

— Меча на землю, — сказав Шевлов. — Зараз. Бо… Лігензо! Переріж селюкові горлянку!

Ґеральт кинув меча. Його відразу оточили, приперли до дощок. Блиснули клинки.

— Ага! — Шевлов зліз із коня. — Подіяло!

— Попав ти в халепу, захиснику селян, — сказав він сухо. — Перейшов дорогу та вчинив диверсію королівській службі. А я маю патент за такі провини до арешту брати й під суд ставити.

— Арештовувати? — крикнув Лігенза. — Проблем собі шукати? Петлю на шию та на гілку! І по справі!

— Або засікти на місці!

— А я, — сказав раптом один із вершників, — колись його бачив. Це відьмак.

— А це типу хто?

— Відьмак. Чаклун, що вбивством потвор займається за гроші.

— Чаклун? Тьху-тьху! Убити його, поки він на нас прокляття не кинув!

— Пащеку стули, Ескераку. Говори, Тренте. Де ти його бачив та за яких обставин?

— У Маріборі це було. У тамтешнього градодержця, як той цього до вбивства якоїсь потвори намовляв. Не пам’ятаю, якої. Але його запам’ятав я по цьому волоссю білому.

— Ха! Тож якщо він на нас стрибав, тоді хтось його мусив на те найняти!

— Відьмаки— вони для потвор. Тіко від потвор людей боронять.

— Ага! — Дзиґа зсунула на потилицю рисячий ковпак. — Я ж казала! Оборонця! Побачив, як Лігенза селюка батогом вчить, як Флоквет бабу на ґвалт бере…

—І відразу вас і пізнав, га? — пирхнув Шевлов. — Як потвор? Тоді мали ви щастя. Жартую. Але справа мені ось якою бачиться. Я коли при війську служив, ми про цих відьмаків чули дещо інше. Наймалися вони до всього: до шпигування, до охорони, до вбивства тихцем навіть. Говорили про них: Коти. Цього ось тут Трент у Маріборі бачив, у Темерії. Значить, це темерійський найманець, а за спійманих нагороду обіцяли. Тож ми його на мотузці до Фіндетанна поведемо, комендантові віддамо— і нагорода наша. Що так стоїте? Боїтеся? Він опору не чинить. Знає, що ми в тому випадку селюкам зробимо.

— А хто його, сука, торкнеться? Як він чаклун?

— Тьфу, нехай на пса все зло перейде!

— Хріни ви боягузливі! — крикнула Дзиґа, відв’язуючи ремінь від в’юків. — Шкури заячі! Я це зроблю, як уже з вас ніхто яєць не має!

Ґеральт дозволив себе зв’язати. Вирішив залишатися слухняним. Поки що.

З лісової дороги виїхала пара волових запряжок, вози навантажені були колодами та елементами якихось дерев’яних конструкцій.

—Ідіть хтось до теслів та комірника, — указав Шевлов. — Накажіть, нехай повертаються. Достатньо ми стовпів забили, досить поки що. А ми тут на попас підемо. Перетрусіть хату, чи там щось на корм коням не придасться. І нам на їдло.

Лігенза підняв та оглянув меч Ґеральта, набуток Любистка. Шевлов вийняв той із його рук. Зважив, махнув, крутнув «вісімку».

— Мали ви щастя, — сказав, — що ми саме купою над’їхали. Він би вас посік на раз, тебе, Дзиґу й Флоквета. Про ці відьмачі мечі легенди кружать. Найкраща сталь, у багато прошарків складена й скована, складена й знову скована. До того ж спеціальними чарами обкладена. І через те невірогідної вони сили, гнучкості та гостроти. Відьмацький клинок, скажу я вам, броню та кольчугу тне, як лляні сорочки, а будь-який інший клинок, наче макаронину, перерубує.

— Бути цього не може, — заявив Сперрі. Як у багатьох інших, вуса його вимазано було в сметану, яку вони знайшли в хаті й вижлуктили до дна. — Бути не може, щоби наче макаронину.

— Ось і я так не думаю, — додала Дзиґа.

— Непросто, — додав Коцюба, — у щось таке повірити.

— Так? — Шевлов став у фехтувальну позицію. — Ну так ставай хтось, перевіримо. Ну, знайдеться охочий? Га? Що це так тихо стало?

— Добре, — Ескерак вийшов уперед та витягнув меча. — Я стану. Що там мені. Побачимо, як воно… Рубаймося, Шевлов.

— Рубаймося. Раз, два… Три!

Мечі вдарили один в одного із дзвоном. Жалібно застогнав зламаний метал. Дзиґа аж присіла, коли одламаний шматок зброї свиснув біля її скроні.

— Сука, — сказав Шевлов, із недовірою дивлячись на клинок, обламаний у кількох дюймах над ефесом.

— А на моєму ані подряпини! — підняв меч Ескерак. — Хе-хе-хе! Ані подряпини! Ані знаку навіть!

Дзиґа голосно засміялася. Лігенза забекав, наче цап. Решта й собі розреготалися.

— Відьмачий меч? — пирхнув Сперрі.— Ріже, наче макаронину? Та ти сам, сука, макаронина.

— Це… — Шевлов стиснув губи. — То якась дурня, сука. То дрантя якесь… А ти…

Відкинув рештки меча, глипнув на Ґеральта й указав на нього звинувачувальним жестом.

— Ти шахрай. Авантюрист та шахрай. Відьмаком прикидаєшся, а такою липою… Такий, сука, непотріб замість порядного клинка носиш? І скільки ти, цікаво, добрих людей обдурив? І скільки в бідняків грошей видурив, шахраю? Ох, висповідаєшся у своїх гріхах у Фіндетанні, староста там тебе вже до сповіді приведе!

Він сапнув, сплюнув, тупнув.

— На коней! Їдьмо звідси!

Вони від’їхали, сміючись, співаючи та посвистуючи. Поселенець із дружиною похмуро дивилися їм услід. Ґеральт знав, що їхні губи ворушаться. Було просто здогадатися, якої долі та яких наслідків зичать вони Шевлову та його компанії.

Поселенець у найсміливіших мареннях не міг сподіватися, що його побажання виконаються до останнього слова. І що станеться це швидко.

* * *

Вони доїхали до перехрестя. Гостинець, що вів на захід та біг яром, був зритий колесами та копитами: туди, схоже, поїхали вози теслів. Туди ж попрямувала й компанія. Ґеральт ішов за конем Дзиґи на мотузці, прив’язаній до луки її сідла.

Кінь Шевлова, що їхав попереду, заіржав та став дибки.

На узбіччі яру щось блиснуло зненацька, загорілося й перетворилося на молочну пульсуючу кулю. Куля зникла, а на її місці з’явилася дивна група. Кілька сплетених в обіймах фігур.

— Що за дідько? — вилаявся Коцюба й під’їхав до Шевлова, заспокоюючи коня. — Що воно таке?

Група розділилася. На чотири постаті. На худорлявого довговолосого й трохи жінкоподібного чоловіка. Двох довгоруких гігантів на кривих ногах. І горбатого карла з великою арбалестою з двома комплектами сталевих дуг.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

— До зброї! — крикнув Шевлов. — До броні, швидко!

Клацнула спочатку одна, а потім друга тятива великої арбалести. Шевлов, якому поцілили в голову, умер миттєво. Коцюба, перш ніж звалився із сідла, мить дивився на свій живіт, крізь який стріла пройшла навиліт.

— Бий! — компанія— усі як один— вихопила мечі.— Бий.

Ґеральт не мав наміру безчинно чекати на результати сутички. Склав пальці в Знак Ігні, перепалив мотузку, що в’язала йому руки. Цапнув Дзиґу за пояс, скинув її на землю. Сам скочив у сідло.

Щось сліпучо блиснуло, коні почали іржати, ставати дибки, махати ногами. Кілька вершників упали, кричали тепер, стоптані. Сива кобила Дзиґи також сполошилася, не встиг відьмак її приборкати. Дзиґа зірвалася на ноги, підскочила, ухопилася за віжки та вуздечку. Він відкинув її ударом кулака та пустив кобилу у чвал.

Нахилений до шиї коня, не бачив, як Дегерлунд новими магічними блискавками полошить коней та осліплює вершників. Як на вершників із ревінням кидаються Буе та Банг, один— із сокирою, другий— із широким мечем. Не бачив крапель крові, не чув криків убитих.

Не бачив, як гине Ескерак, а відразу після— Сперрі, розпатрані, наче риби, Бангом. Не бачив, як Буе валить Флоквета разом із конем і як потім його з-під коня витягає. Але переляканий, наче голос півня, котрого ріжуть, вереск Флоквета він чув іще довго.

До тієї миті, коли звернув із гостинця й увірвався до лісу.

Якщо заливайку магакамську готувати, то ось яким способом: якщо влітку, то лисичок, якщо восени, то синичок назбирай. Якщо на зиму альбо на передвесіння припало, візьми грибів сушених величеньку жменю. У горнятко води налий, мочи цілу нічку, уранці посоли, півцибулини кинь та вари. Відціди, але відвару не марнуй, злий його в посудину, тіко дивися, аби без піску, якой точнісінько на дні горнятка осів був. Картоплів звари, поріж кубиками. Вітчинки жирної візьми побільше, поріж, підсмаж. Цибулі наріж півтарілки, у жиру, що з вітчини витопився, смаж оте, аж поки присмажиться. Візьми казан величкий, кинь тудой усе, та й про гриби порізані не забудь. Залий грибним відваром, води додай, скіки треба, залий по смаку закваскою журавлини— а як таку закваску виробити, я в іншому місці розповім. Закип’яти, сіллю, перцем та майораном приправ на смак та вподобання. Салом топленим приправ. Сметаною забели, як хочеш, але май на увазі: то проти нашої ґномської традиції, то по людській моді— заливайку сметанкою забілювати.

Елеонора Рундурін-Піготт. Магакамська кухня досконала, докладна наука способів варення та приправлення їжі з м’яса, риби та овочів, а також про приправи з різноманітних соусів, про печення тістечок, смаження конфітюру, готування копченостей, тельбухів, вин, горілок, необхідна будь-якій добрій та старанній хазяйці

Розділ 13

Як майже всі поштові станції, ця також стояла на роздоріжжі, на перехресті трактів. Критий ґонтом будинок із підпертим стовпами навісом над ґанком, стайня під будинком, дров’яний сарай: усе серед групи білопінних беріз. Порожньо. Жодних, як здавалося, гостей чи подорожніх.

Загнана сива кобила спотикалася, ішла ледь-ледь та похитуючись, звісивши голову до самої землі. Ґеральт під’їхав, віддав віжки слузі. Слуга мав на око рочків чотирнадцять і сильно під тягарем тих чотирнадцяти горбився. Погладив шию кобили, глянув на долоню. Змірив Ґеральта з голови до ніг, а тоді сплюнув просто йому під чоботи. Ґеральт хитнув головою, зітхнув. Не дивувався. Знав, що завинив, що перебрав із галопом, до того ж іще й поганючою місциною. Хотів якнайшвидше опинитися подалі від Сореля Дегерлунда та його посіпак. Усвідомлював, що це кепське виправдання, він і сам не любив людей, які доводили коней до такого стану.

Слуга відійшов, тягнучи кобилу та буркочучи щось собі під носа, і було нескладно відгадати, що саме він буркоче та думає. Ґеральт зітхнув, пхнув двері, увійшов до станції.

Усередині смачно пахло— відьмак зрозумів, що не їв уже добу із гаком.

— Коней немає,— поштмейстер випередив його запитання, випливши з-за шинквасу. — А найближча кур’єрська лише через два дні.

— Я б щось з’їв. — Ґеральт глянув угору, на колоди та стропила високої стелі.— Заплачу.

— Та нема ж.

— Ну-ну, пане поштмейстер, — почувся голос із кутка зали. — Чи годиться так приймати мандрівника?

За столом у кутку сидів ґном. Русоволосий та русобородий, одягнений у багато гаптований кабат кольору бордо з мідними ґудзиками на грудях та манжетах. Щоки мав рум’яні, а ніс— чималий. Ґеральт інколи бачив на базарі нетипову картоплю з незвичайно рожевим кольором шкірки. Ніс ґнома мав ідентичний колір. І форму.

— Мені ти запропонував заливайку. — Ґном змірив поштмейстера суворим поглядом з-під кущистих брів. — Певно, не станеш стверджувати, що дружина твоя тільки одну миску її й готує? Я на будь-яку суму готовий закластися, що й для пана прибульця її вистачить. Сідай, мандрівнику. Пива вип’єш?

— Охоче, дякую. — Ґеральт усівся, витягнув монетку зі схованки на поясі.— Але нехай це мені буде вільно пригостити мосьпана добродія. Що б там не здавалося, я не жебрак чи люмпен. Я відьмак. На завданні, звідси й одежа подерта, і вигляд недбалий. Прошу це пробачити. Два пива, поштмейстере.

Пиво опинилося на столі блискавично.

— Заливайку жона от-от подасть, — буркнув поштмейстер. — А за оте не ображайтеся. Їдло я завжди мушу мати готовим. Хай би якийсь вельможа в дорозі, гонець королівський чи пошта… Як забракне й нічого буде їм подати…

— Добре, добре… — Ґеральт підняв кухоль. Знався з багатьма ґномами, відав, як ті п’ють і як підіймають тости.

— За удачу слушної справи!

—І сучим синам на погибель! — доказав ґном, стукаючи кухлем об його кухоль. — Мило випити з кимось, хто знає звичай та протокол. Я Аддаріо Бах. Насправді-то Аддаріон, але всі говорять «Аддаріо».

—Ґеральт із Рівії.

— Відьмак Ґеральт із Рівії.— Аддаріо Бах витер вуса від піни. — Чув я твоє ім’я. Бувала з тебе людина, не дивно, що звичаї ти знаєш. А я тут, бач, з Цідаріса заїхав кур’єрським диліжансом, як його на Півдні звуть. І чекаю на пересадку, на кур’єрський, що їде з Доріана до Реданії, до Третогора. Ну, ось нарешті й заливайка. Перевіримо, як вона вдалася. Найкращу заливайку, треба тобі сказати, наші баби на Магакамі варять, такої ти ніде не з’їси. На густій заквасці з чорного хліба та житнього борошна, з грибами, із цибулькою, міцно присмаженою…

Станційна заливайка була пречудовою, лисичок та добряче підсмаженої цибульки в ній не бракувало, а якщо чимось вона й поступалася отій магакамській, вареній ґномськими бабами, то Ґеральт не довідався, чим саме, бо ж Аддаріо Бах їв похапцем, мовчки та без коментарів.

Поштмейстер раптом визирнув у вікно, а його реакція примусила Ґеральта визирнути також.

До станції під’їхали двоє коней, обидва в стані чи не гіршому, ніж трофейна кобила Ґеральта. А вершників було троє. Вірніше, двоє та одна. Відьмак уважно розглянувся по залі.

Скрипнули двері. До станції увійшла Дзиґа. А за нею Лігенза та Трент.

— Коней… — Поштмейстер замовк, як побачив меч у руках Дзиґи.

— Угадав, — закінчила вона. — Саме коней нам і потрібно. Трьох. Тож рухайся, мигцем виведи нам зі стайні…

— Коней не…

Поштмейстер і цього разу не зумів закінчити. Дзиґа підскочила до нього та блиснула в очі клинком. Ґеральт устав.

— Гей!

Уся трійця розвернулася до нього.

— Це ти, — процідила Дзиґа. — Ти. Холерний волоцюго.

На щоці мала синець: там, куди він її гепнув.

— Це все через тебе, — прохрипіла. — Шевлов, Коцюба, Сперрі… Усіх вирізано, усю дружину. А ти мене, сучий сину, із сідла скинув, коня вкрав та втік боязко. За що я зараз із тобою поквитаюся.

Була вона невисокою та досить дрібної статури. Відьмака це не обмануло. Розумів, бо знав із власного досвіду, що в житті— як на пошті: навіть дуже паскудні речі доставляють, бува, у цілком непоказному пакуванні.

— Тут станція поштова! — крикнув з-за шинквасу поштмейстер. — Під королівською протекцією!

— Чули? — спокійно запитав Ґеральт. — Це поштова станція. Геть звідси.

— Ти, пустуне сивий, усе ще погано рахуєш, — просичала Дзиґа. — Знову тобі треба допомогти з підрахунками? Ти один, нас трійко. Значить, більше нас.

— Вас трійко, — глянув він на них, — а я один. Але аж ніяк вас не більше. То такий математичний парадокс і виняток із правил.

— Це як так?

— Це так, що ухєрачуйте підстрибом. Поки ще підстрибувати можете.

Він помітив, як блиснули її очі, і вже знав, що вона з тих небагатьох, які в бою вміють ударити зовсім не в те місце, на яке дивляться. Утім, мабуть, Дзиґа тренувала цей фокус віднедавна, бо Ґеральт без найменших проблем уникнув зрадницького удару. Він обійшов її коротким напіввольтом, копняком підтяв ліву ногу, кидком послав на шинквас. Вона гепнула об дошки так, що аж загуло.

Лігенза та Трент уже мусили бачити Дзиґу в справі раніше, бо її фіаско просто приголомшило їх— поставали з відкритими ротами. На час досить довгий, аби відьмак устиг підхопити раніше помічену в кутку мітлу. Трент спочатку дістав у пику березовим віттям, а тоді поперек лоба держаком. Ґеральт підставив йому мітлу під ногу, копнув у згин коліна та повалив.

Лігенза трохи отямився, ухопив зброю, скочив до відьмака, тнучи від вуха. Ґеральт уникнув удару напівобертом, крутнув повний вольт, виставив лікоть, і Лігенза, винесений інерцією, надівся на лікоть горлом, захарчав та впав на коліна. Раніше, ніж упав, Ґеральт вирвав меча з його рук, кинув вертикально догори. Меч устромився в крокви й там залишився.

Дзиґа атакувала низько— Ґеральтові ледь вистачило часу, щоб ухилитися. Він підбив руку з мечем, схопив за плече, крутнув, підтяв ноги держаком мітли та знову кинув жінку на шинквас. Загуло.

Трент стрибнув, Ґеральт зацідив йому мітлою в обличчя раз, другий, третій дуже швидко. Потім держаком в одну скроню, у другу скроню й навідліг у шию. Ткнув йому держаком межі ноги, став поряд, схопив за руку, вигнув, вийняв меча з долоні, кинув його вгору. Меч увіткнувся в крокви й там і залишився. Трент відступив, затнувся об лавку й перекинувся. Ґеральт вирішив, що немає більше потреби його кривдити.

Лігенза підвівся на ноги, але стояв нерухомо, з опущеними руками, витріщаючись угору, на ввіткнуті в крокви мечі: високо, не дістати. Дзиґа атакувала.

Крутнула клинком, виконала фінт, коротко тяла навідліг. Цей стиль виправдовував себе в корчемних бійках, у тісняві та при поганому освітленні. Відьмакові не перешкоджало жодне освітлення чи його відсутність, а стиль цей він знав аж надто добре. Клинок Дзиґи тяв повітря, а фінт провернув її так, що відьмак опинився за її спиною. Вона крикнула, коли він сунув їй під руку держак мітли й викрутив ліктьовий суглоб. Вийняв меча з пальців, а саму відіпхнув.

— Я думав, — він оглянув меч, — цей притримати для себе. Як компенсацію за зусилля. Але роздумав. Не стану носити бандитської зброї.

Підкинув меча вгору. Клинок увіткнувся в крокви, затремтів. Дзиґа, бліда, наче пергамент, блиснула зубами з-за скривлених губ. Згорбилася та швидким рухом потягнулася за халяву по ножа.

— А оце, — оцінив він, дивлячись їй просто в очі,— дуже дурнуватий задум.

На гостинці застукотіли копита, захропіли коні, забрязкотіли обладунки. Під станцією раптом аж зароїлося від вершників.

— На вашому місці,— сказав Ґеральт до трійці,— я б сів у кутку на лавці. І удавав, що вас тут немає.

Гепнули відчинені двері, забрязкотіли остроги, до зали заскочили солдати в лисячих шапках і коротких чорних кубраках зі срібним гаптуванням. Командував ними вусань, підперезаний кармазиновим шарфом.

— Королівська служба! — оголосив, спираючи кулака на заткнутий за пояс буздиган. — Вахмістр Ковакс, другий ескадрон першої бандерії, збройні сили милостиво пануючого короля Фольтеста, пана Темерії, Понтару та Магакаму. У погоні за реданською бандою!

У кутку на лавці Дзиґа, Трент та Лігенза зосереджено дивилися на носаки своїх чобіт.

— Кордон перейшла свавільна купа реданських розбійників, найманих горлорізів та грабіжників, — оголошував далі вахмістр Ковакс. — Гультяї валять прикордонні стовпи, палять, грабують, катують та мордують королівських підданих. У сутичці з королівським військом побиті вщент, нині рятують голову, криються по лісах, чекають можливості, аби через кордон чмихнути. Могли такі в цій околиці з’явитися. Попереджаю, що надання їм допомоги, інформації або якої іншої підтримки буде вважатися за зраду, а за зраду в нас мотузка! Бачили тут, на станції, когось такого? Новоприбулих? Чи то підозрілих? А то я ще скажу, що за виказування розбійника або ж за допомогу в справі його ловіння дають нагороду. Сто оренів. Поштмейстере?

Поштмейстер стенув плечима, згорбився, забурмотів, заходився витирати шинквас, низько над ним схиляючись.

Вахмістр роззирнувся, із брязкотом острог підійшов до Ґеральта.

— Ти тут хто… Ха! Тебе я, здається, уже бачив. У Маріборі. По цьому волоссю білому пам’ятаю. Ти ж відьмак, вірно? Потвор різних слідопит та вбивця. Так?

— Саме так.

— Тоді я до тебе нічого не маю, а професія твоя, так скажімо, є почесною, — заявив вахмістр, одночасно вивчаючи поглядом Аддаріо Баха. — Пан ґном також поза підозрами, бо серед розбійників ніякого ґнома не бачили. Але задля порядку запитаю: що це ти на станції робиш?

— Прибув диліжансом із Цідаріса й чекаю на пересадку. Час тягнеться, тож сидимо ми з паном відьмаком, балакаємо та переробляємо пиво на урину.

— Пересадку, значить, — повторив вахмістр. — Розумію. А ви двійко? Хто такі? Так, ви, до вас говорю!

Трент відкрив рота. Заморгав. І щось собі буркнув.

— Га? Як? Встань! Хто ти за один, питаю?

— Облиште його, пане офіцер, — повільно сказав Аддаріо Бах. — То мій слуга, мною найнятий. Дурень він, повний ідіот. Сімейний недуг. На щастя, брати його менші— ті вже цілком нормальні. Мати їхня нарешті зрозуміла, що як вагітною вона є, то не можна пити з калюжі перед заразним шпиталем.

Трент іще ширше роззявив рота, опустив голову, застогнав, забурчав.

Лігенза також забурчав, зробив рух, наче хотів підвестися. Ґном поклав йому руку на плече.

— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, відаю, від якої істоти людина походить, немає потреби про те нагадувати. Даруйте й ви йому, пане комендант. Це також мій слуга.

— Ну так… — Вахмістр усе ще придивлявся підозріло. — Слуги, виходить. Якщо ви так кажете… А вона? Ота молодка в чоловічому одязі? Гей! Устань, бо хочу на тебе подивитися! Хто така? Відповідай, як запитую!

— Ха-ха, пане комендант, — засміявся ґном. — Вона? То повія, значить, дівчина легкої поведінки. Найняв я її собі в Цідарісі для трахання. З дупою в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить.

Він із розмаху пацнув Дзиґу по задку. Дзиґа поблідла від люті, заскреготіла зубами.

— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я відразу не розпізнав. Адже видно. Половинна ельфійка.

— Хєр твій половинний, — гарикнула Дзиґа. — Половинка того, що за стандарт іде!

— Тихо, тихо, — стримав її Аддаріо Бах. — Не сердьтеся, пане полковник. Оце ж така мені нахабненька трапилася курва.

До залу увірвався солдат, склав доповідь. Вахмістр Ковакс випростався.

— Банду вислідкували! — заявив. — Ідемо щодуху в погоню! Вибачте за проблеми. Служба!

Він вийшов, за ним слідом— солдати. За мить із подвір’я донісся кінський тупіт.

— Даруйте, — сказав за хвилину тиші Аддаріо Бах до Дзиґи, Трента та Лігензи. — Даруйте за цей спектакль, вибачте за слова спонтанні та жести простолінійні. Правду мовлячи, вас я не знаю, і до вас у мене ані любові, ані діла, але сцен повішання не люблю я ще більше, вид повішених, коли ті ногами б’ють, сильно мене пригноблює. Звідси ці мої ґномські фривольності.

—Ґномським фривольностям ви життям завдячуєте, — додав Ґеральт. — Треба б було ґномові подякувати. Я бачив вас у справі там, на селянському подвір’ї, знаю, що ви за пташки. Я б і пальцем не ворухнув на ваш захист, такої вистави, як оце пан ґном, я б і не схотів, і не зумів би відіграти. Тож ви б уже висіли, уся ваша трійця. Тому йдіть собі звідси. І я радив би вам обрати зворотний напрямок до того, яким вахмістр та його кіннота пішли. …А про це й не мисліть, — відрізав, побачивши їхні погляди, спрямовані на ввіткнуті в стелю мечі.— Їх ви не отримаєте. Станете без них менш схильними до грабунку та примусу. Геть.

— Нервово було, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері.— От суча мати, аж досі руки в мене трусяться. У тебе— ні?

— Ні,— Ґеральт усміхнувся спогадам. — З цієї точки зору я трохи… дефектний.

— Щастить декому, — вишкірився ґном. — Навіть дефекти їм трапляються файні. Ще по пиву?

— Ні, дякую, — похитав головою Ґеральт. — Час мені в дорогу. Опинився я в ситуації, у якій, скажімо так, вітається поспіх. І в якій, скоріше, нерозсудливим є довге перебування на одному місці.

— Це я, скажу прямо, зауважив. І запитань не ставлю. Але знаєш що, відьмаче? Якось зникло в мене бажання сидіти на цій станції й два дні бездіяльно чекати на кур’єрський. По-перше, нудьга б мене прикінчила. По-друге, та панна, яку ти переміг мітлою в поєдинку, дивним поглядом зі мною прощалася. Що ж, в азарті я трохи перегнув. Вона, певно, не з тих, яких безкарно можна по задниці поплескувати та курвою називати. Може вона повернутися, а я волів би, аби мене тоді тут не було. Тож, може, разом у дорогу?

— Охоче. — Ґеральт знову всміхнувся. — У добрій компанії в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить. Якщо напрямок у нас співпадає. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатися туди до п’ятнадцятого липня. Конче необхідно до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді найпізніше п’ятнадцятого липня. Зазначив те, коли чародії його наймали, купуючи два тижні його часу. «Жодних проблем, — глянули на нього зверхньо Пінетті та Цара. — Жодних проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, озирнутися не встигнеш. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю».

— До п’ятнадцятого, ха, — почухав бороду ґном. — Сьогодні дев’яте. Небагато часу залишилося, а воно шмат дороги. Але є спосіб, аби дістатися туди вчасно.

Він устав, стягнув із кілка та вдягнув на голову шпичастий капелюх із широкими крисами. Закинув на плече сакви.

— Поясню тобі все в дорозі. Рушаймо разом на шлях, Ґеральте з Рівії. Бо напрямок у нас цілком співпадає.

* * *

Крокували вони швидко, може, навіть зашвидко. Аддаріо Бах виявився типовим ґномом. А ґноми, хоча й користувалися в разі потреби або для зручності чи то транспортом, чи то тваринкою, верховою, тягловою чи в’ючною, надавали рішучу перевагу пішому маршу, бо пішоходами були за покликанням. Ґном може пішки подолати за день дистанцію тридцять миль, як, наприклад, людина верхи; причому ґном— із багажем, який звичайна людина навіть не підняла б. За ґномом без багажу людина й встигнути не в змозі. Як і відьмак. Ґеральт про те забув, але через якийсь час був змушений просити Аддаріо, аби той сповільнився.

Марширували вони лісовими просіками, а подекуди й бездоріжжям. Аддаріо дорогу знав, на місцевості орієнтувався чудово. У Цідарісі— пояснював— мешкає його родина, настільки численна, що там раз у раз трапляється якась сімейна нагода: то весілля, то хрестини, то похорон із поминками. Згідно з ґномським звичаєм, відсутність на родинній імпрезі виправдовувалася виключно нотаріально завіреним свідченням про смерть, бо живі члени родини від імпрез цих відкараскатися не могли. Тож шлях до Цідаріса й назад Аддаріо знав досконало.

— Нашою метою, — пояснював, крокуючи, — є поселення Вітерна, що лежить над заплавою Понтару. У Вітерні є пристань, барки та човни часто там причалюють. Якщо буде нам трохи щастя, швиденько трапиться якась нагода, на щось ми та завантажимося. Мені до Третогора треба, тож я вийду на Журавлиній Купині, а ти попливеш далі й опинишся в Новіграді за якісь три-чотири дні. Повір, то найшвидший спосіб.

— Вірю. Сповільнися, Аддаріо, прошу. Я ледь устигаю. Чи в тебе якась пов’язана з ходінням професія? Може, ти лоточник?

— Я гірник. На мідяному руднику.

— Ну напевне. Кожен ґном— гірник. І працює в копальнях у Магакамі. Стоїть із кайлом у забої та рубає руду.

— Ти піддаєшся стереотипам. За мить скажеш, що будь-який ґном лається, як собака. І що кілька кухлів— і кидається на людей із сокирою.

— Цього я не скажу.

— Моя копальня не в Магакамі, а в Мідянці, під Третогором. Я не стою там і не рубаю руду, але граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.

— Цікаво.

— Цікаво, — засміявся ґном, — дещо інше. Є кумедне співпадіння. Один із коронних номерів нашого оркестру зветься «Марш відьмаків». Звучить отак: «Тара-рара, бум, бум, умца-умца, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, тара-рара, бум-бум-бум…»

— Звідки, на дідька, взяли ви ту назву? Чи ви колись бачили відьмаків, які б марширували? Де? Коли?

— Насправді,— Аддаріо трохи знітився, — це лише трішки переаранжований «Парад силачів». Але всі гірничі оркестри грають якийсь «Парад силачів», «Вихід атлетів» або «Марш старих товаришів». Ми хотіли бути оригінальними. Тара-рара, бум, бум!

— Сповільнися, а то я помру тут.

* * *

У лісах не було ані душі. І геть інакше— на підлісних луках та улоговинах, на які вони часто натрапляли. Там тривала робота. Косили сіно, згрібали його та складали в копиці й стоги. Ґном вітав косарів веселими криками, а ті відповідали. Або ні.

— Оце нагадує мені,— указав на трударів Аддаріо, — інший марш нашого оркестру. Має він назву «Сінокоси». Часто ми його граємо, особливо влітку. А також співаємо. У нас у копальні є поет, ото він зграбно рими складає, можна навіть співати a capella. Отак воно складено:

Хлопи трави косять,

Баби сіно носять,

В небо споглядають,

Дощу виглядають.

Ми на горі стоїмо,

Від дощу стережемо,

Хуями махаємо,

Хмари розганяємо!

—І da capo! Добре під це марширується?

— Повільніше, Аддаріо!

— Не можна повільніше! Це маршова пісенька! Маршові рима й метр!

* * *

На пагорбі біліли залишки муру, видно було також руїни будинку та характерної вежі. Власне, по тій вежі Ґеральт і розпізнав храм— не пам’ятав, якого саме божества, але дещо про нього чув. У давні часи мешкали тут жерці. Розповідали, що коли їхніх зажерливості, розгульної розпусти та сваволі несила було вже терпіти, навколишні мешканці погнали жерців у густі ліси, де ті, як доносила звістка, заходилися навертати лісових потворок. Начебто з марними результатами.

— Старий Ерем, — сказав Аддаріо. — Тримаємося маршруту, та й час поки що добрий. На вечір станемо в Боровій Загаті.

* * *

Струмок, уздовж якого вони йшли, угорі шумів на камінні та перекатах, а внизу широко розливався, створюючи чималу запруду. Причиною була дерев’яно-земляна дамба, що перегороджувала течію. Біля дамби щось робилося: крутилася там група людей.

— Оце ми біля Борової Загати, — сказав Аддаріо. — Конструкція, яку ти бачиш там, унизу, — це, власне, ота загата. Використовувана для сплаву деревини з вирубок. Річка, як бачиш, сама по собі не сплавна, бо надто мілка. Тож вода збирається, громадиться деревина, а потім загату відкривають. Виникає велика хвиля, що вможливлює сплав. Таким-ото чином транспортується сировина для деревного вугілля. А деревне вугілля…

— Необхідне для виплавки заліза, — закінчив Ґеральт. — А гутництво— найважливіша й найрозвиненіша галузь ремесла. Знаю. Зовсім недавно повчав мене цього один чародій. Обізнаний із вугіллям та гутництвом.

— Не дивина, що обізнаний, — пирхнув ґном. — Капітул чародіїв має більшість часток у спілках промислового осередку під Горс Веленом, а кілька гут та пудлінгових печей належать їм повністю. Чародії тягнуть із гутництва чималі профіти. Як і з інших галузей. Може, і заслужено, бо ж, урешті-решт, найчастіше то вони розробляли технології. Але ж могли покінчити з лицемірством, визнати, що магія— це не доброчинність, не філантропія на потреби суспільства, а ремесло, з якого отримують зиск. Але що я там кажу, ти ж і сам знаєш. Ходімо, там є корчемка, відпочинемо. А може, і заночувати доведеться, бо вже сутеніє.

* * *

Корчемка своєї назви не заслуговувала геть, але не можна було цьому дивуватися. Обслуговувала вона лісорубів та плотогонів із загати, яким було все одно, де пити, аби було що пити. Клуня з дірявою стріхою, зіпертою на жердини, кілька столів та лавок із недбало обструганих дощок, кам’яна пічка— більших зручностей навколишня спільнота не потребувала й не очікувала, досить їм було діжок, що стояли за порогом і з яких корчмар цідив пиво, та абиякої ковбаси, яку корчмарка, як мала бажання та настрій, готова була обсмажити на вугіллі.

Ґеральт та Аддаріо також не дуже комизилися, узявши до уваги, що пиво було свіжим, з тільки-но відчопованої діжки, а трохи компліментів вистачило, аби корчмарка погодилася підсмажити та подати їм кільце кров’янки з цибулею. Після цілого дня мандрів лісами для Ґеральта ця кров’янка дорівнювала телячій вирізці з овочами, кабанячій лопатці, тюрбо в чорнилах та іншим чудасіям шеф-кухаря австерії «Natura Rerum». Хоча, сказати правду, трохи він за австерією сумував.

— Цікаво, — Аддаріо жестом покликав корчмарку, замовив іще пива, — чи знаєш ти долю отого пророка?

Перш ніж усістися за стіл, вони поглянули на замшілий камінь, що стояв поряд із віковим дубом. Вирубані на зарослій поверхні моноліту літери інформували, що на цьому місці в день свята Бірке року 1133 post Resurrectionem пророк Лобода виголосив проповідь для своїх учнів, а обеліск для пам’яті про ту подію оплатив та в році 1200 поставив Спіридон Аппс, майстер басонний із Рінди, магазин на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, запрошуємо.

— Знаєш, — Аддаріо вигріб із миски залишки кров’янки, — історію отого Лободи, якого звуть пророком? Я кажу про правдиву історію.

— Жодної не знаю. — Відьмак витер миску хлібом. — Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився я.

— Тоді послухай. Справа сталася років сто з гаком тому, здається, що недовго після дати, вирізаній на цьому камені. Нині, як добре тобі відомо, драконів майже не видно, хіба десь у далеких горах, посеред пустиней. А в тамті часи траплялися вони часто й чимало дошкуляли. Вважали, що повні скотини пасовиська— то начебто великі їдальні, де можна нажертися досита й без особливого зусилля. На щастя для селян, навіть великий гад обмежувався одним-двома бенкетами на квартал, але жер стільки, що міг загрожувати скотарству, особливо якщо до якоїсь місцини починав навідуватися надто часто. Один величезний став навідуватися в одне село під Кедвеном. Прилітав, з’їдав кількох овець, дві чи три корови, а на десерт хапав собі кілька коропів зі ставків. Потім пахкав вогнем, підпалював клуню або стіг, після чого відлітав.

Ґном ковтнув пива, відригнув.

— Селяни намагалися дракона лякати, пробували різних пасток та підступів— усе дарма. І треба ж було такому статися, що до недалекого Бан Арду саме причалапав з учнями отой Лобода, славетний уже на ту пору, називаний пророком, маючи купу прихильників. Хлопи звернулися до нього по допомогу, а він, на диво, не відмовив. Тож, як дракон прилетів, Лобода пішов на пасовище й почав накладати на нього екзорцизми. Дракон спочатку обсмажив його вогнем, наче качку. А потім проковтнув. Отак просто проковтнув. І відлетів у гори.

— Це кінець?

— Ні. Слухай далі. Учні пророка поплакали, порепетували, а тоді найняли слідопитів. Наших, ґномських, із драконячими питаннями обізнаних. Ті з місяць вистежували дракона. Стандартно, ідучи по сліду куп, що той гад навалював. А учні біля кожної купи падали навколішки й греблися в ній, ревно ридаючи, виловлюючи рештки свого майстра. Нарешті склали весь комплект, а скоріше, те, що комплектом вважали й що насправді було досить хаотичною збираниною не дуже чистих кісток: людських, коров’ячих та баранячих. Усе те ниньки лежить у саркофазі в храмі в Новіграді. Як чудесна реліквія.

— Признайся, Аддаріо, ти цю історію вигадав. Або добряче підкоригував.

— Звідки така підозра?

— Звідти, що я нерідко слухаю одного поета. А той, як має на вибір версію правдиву чи версію захопливу, завжди обирає другу, яку ще й прикрашає додатково. А всі звинувачення щодо того відкидає із софізмом, що якщо щось не співпадає з правдою, то це аж ніяк не повинно означати, що правдою воно не є.

— Дай угадаю, що це за поет. Вочевидь, це Любисток. А історія має свої закони.

—Історія, — усміхнувся відьмак, — то реляція здебільшого брехлива щодо подій, здебільшого неістотних, передана нам істориками, здебільшого дурнями.

— Також і цього разу відгадаю автора цитати, — вишкірив зуби Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ та етик. А ще й історик. Що ж до пророка Лободи… Що ж, історія, як сказано вже, це історія. Але я чув, що в Новіграді жерці часом виймають залишки пророка із саркофага й дають цілувати вірним. Якби воно саме так і було, я б на твоєму місці від цілування стримався б.

— Стримаюся, — пообіцяв Ґеральт. — А що стосується Новіграда, раз ми вже про це…

— Без нервів, — попередив його ґном. — Устигнеш. Встанемо на світанку, скоренько дійдемо до Вітерни. Знайдемо нагоду— і опинишся в Новіграді вчасно.

«Аби ж, — подумав відьма. — Аби ж».

Розділ 14

Люди й звірі належать до різних родів, а лиси живуть поміж людьми та звірями. Вмерлі та живі мандрують різними шляхами, а лиси йдуть поміж мертвими та живими. Боги та потвори крокують різними стежинами, а лиси ходять поміж богами та потворами. Стежки світла та темряви не поєднуються й не перетинаються ніколи; лисячі духи чатують десь поміж ними. Безсмертні та демони ступають власними шляхами— лисячі духи є десь поміж ними.

Цзі Юнь, учений часів династії ЦзіньУночі прийшла гроза.

Виспавшись у сіні на горищі стодоли, вони пішли собі, ледь розвиднилося, холодним, хоча й сонячним світанком. Тримаючись позначеної віхами стежини, пройшли грабовий ліс, багнистий торф’яник та підмоклі луки. Через годину форсованого маршу дісталися до забудов.

— Вітерна, — вказав Аддаріо Бах. — Оце і є ота пристань, про яку я казав.

Дійшли вони до річки, обвіяв їх свіжий вітерець. Зійшли на дерев’яний поміст. Річка тут утворювала розлогу заплаву, велику, наче озеро, майже непомітно було течію, річище проходило десь далі. З берега звішувалися над водою гілки верб, лозняку та вільх. Усюди плавало, видаючи різноголосий крик, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари та пірникози. Вписуючись у пейзаж та не полошачи все те пір’ясте талатайство, по воді з грацією сунув кораблик. Однощогловий, з великим вітрилом ззаду й кількома трикутними попереду.

— Слушно хтось колись сказав, — промовив Аддаріо Бах, вдивляючись у ту з’яву, — що є три найкрасивіші види на світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі й та… ну… гола жінка в ліжку.

— Жінка в танці,— трохи всміхнувся відьмак. — У танці, Аддаріо.

— Хай буде, — погодився ґном, — що гола в танці. А отой кораблик, ха, не можеш не визнати, добре виглядає на воді.

— То не кораблик, а суденце.

— То шлюп, — відкоригував, підходячи, гладкий мосьпан у лосиному кубраку. — Шлюп, мої панове. Це легко помітити за вітрилами. Велике гафлове на грот-щоглі та два клівери на форштагах. Класика.

Суденце— шлюп— наблизилося до пристані настільки, що можна було помітити галіон на носі. Скульптура замість стандартної цицькатої жіночки, сирени, дракона чи хоча б морського змія зображувала лисого старигана з гачкуватим носом.

— Холера, — буркнув собі під носа Аддаріо Бах. — Пророк за нами ув’язався, чи що?

— Шістдесят чотири фути довжини, — описував далі низький мосьпан голосом, сповненим гордощів. — Загальна поверхня вітрил— три тисячі триста футів. Це, мої панове, «Пророк Лобода», новочасний шлюп ковірського типу, збудований у новіградській верфі менше року тому.

— Відомий, як бачимо, — кахикнув Аддаріо Бах, — вам отой шлюп. Багацько ви про нього знаєте.

— Знаю про нього все, бо ж я його власник. Бачите бандеру на флагштоку? Видніється на ній рукавичка. Це герб моєї фірми. Дозвольте представитися: я Кевенард ван Фліт, підприємець у галузі білошкірництва.

— Раді познайомитися. — Ґном трусонув подану йому правицю, міряючи підприємця уважним поглядом. — І висловлюємо захоплення суденцем, бо красиве воно й швидке. Аж дивина, що воно тут, у Вітерні, на заплаві, на узбіччі головного понтарського фарватеру. Дивина також, що корабель на воді, а ви, власник, на суходолі, на пустках. Чи немає у вас якихось проблем?

— Ні, ні, жодних проблем, — зарікся підприємець у галузі білошкірництва, як на Ґеральта, аж надто швидко й рішуче. — Ми тут припаси поповнюємо, нічого такого. А на пустках— то що ж, хочеш, не хочеш, але завели нас сюди певні обставини. Бо коли поспішаєш на порятунок, то не зважуєш, якою дорогою. А наша рятівна експедиція…

— Пане ван Фліт, — перервав, підходячи, один із типів, під чиїми кроками раптом затремтів причал. — Давайте без подробиць. Щось я не думаю, що панство це може зацікавити. І що зацікавити повинно.

Типів, які увійшли на причал із боку поселення, було п’ятеро. Той, який оце відізвався, у солом’яному капелюсі, вирізнявся добре окресленою, чорною від кількаденного заросту щелепою й великим, виставленим уперед підборіддям. Підборіддя мало ямку, через що виглядало, наче мініатюрна дупа. Супроводжував його здоровань, справжній велетень, але з обличчя та погляду— ніяк не дурко. Третій, присадкуватий та засмаглий, був моряком у кожному дюймі й деталі, включно з вовняною шапкою й сережкою у вусі. Ще двоє— мабуть, матроси— несли на собі скриньки з провіантом.

— Щось не думається, — продовжив той, із підборіддям, — аби ці панове, ким там вони не є, мусять щось про нас знати, як і про те, що ми робимо, та про всілякі наші приватні справи. Ці пани, мабуть, розуміють, що до наших приватних справ діла не повинно бути нікому, а вже напевне— особам невідомим, яких ми зустріли випадково.

— Може, і не таким уже невідомим, — втрутився велетень. — Пана ґнома я й справді не знаю, але біле волосся мосьпана видає, хто він за один. Ґеральт із Рівії, як мені здається? Відьмак? Я не помиляюся?

«Стаю популярним, — подумав Ґеральт, сплітаючи руки на грудях. — Занадто популярним. Може, пофарбувати волосся? Або поголитися наголо, як Харлан Цара?»

— Відьмак! — промовив із помітним захопленням Кевенард ван Фліт. — Справжній відьмак! Що за дивний збіг обставин! Мосьпанство! Тож він наче з неба нам упав!

— Славетний Ґеральт із Рівії,— повторив велетень. — Пофартило нам, що його зустріли оце зараз, у нашій ситуації. Він допоможе нам викараскатися…

— Забагато ти плещеш, Коббін, — перервав його отой, з підборіддям. — Забагато й зашвидко.

— Та що ви, пане Фіш, — пирхнув білошкірник. — Не бачите, яка нам нагода підвернулася? Допомога когось такого, як відьмак…

— Пане ван Фліт! Залиште це мені. У мене більший, ніж у вас, досвід у контактах із кимось такими, як вони.

Запала тиша, у якій типчик із підборіддям міряв відьмака поглядом.

—Ґеральт із Рівії,— сказав нарешті.— Убивця потвор і надприродних істот. Убивця, сказав би я так, легендарний. Сказав би я так, якби в легенди вірив. А де ж ті славетні відьмацькі мечі? Якось їх не бачу.

— Не дивно, — відповів Ґеральт, — що не бачиш. Бо вони невидимі. Чи ти що, не чув легенди про відьмацькі мечі? Інші не можуть їх бачити. З’являються, як я скажу закляття. Коли з’явиться потреба. Якщо з’явиться. Бо я й без мечів умію непогано вбивати.

— Вірю на слово. Я Явіль Фіш. Маю в Новіграді фірму, що надає всілякі послуги. Це мій партнер Петру Коббін. А це пан Буцегарняш, капітан «Пророка Лободи». І вже відомий вам шановний Кевенард ван Фліт, цього корабля власник. …Як я бачу, відьмаче, — продовжував Явіль Фіш, озирнувшись, — ти оце стоїш на причалі в єдиному поселенні в радіусі двадцяти миль. Щоби звідси вийти на цивілізовані шляхи, треба чимало пройтися лісами. Бачиться мені, що ти радо б утік із цієї пустині, усівшись на щось, що водою пливе. А «Пророк» саме пливе до Новіграда. І може взяти на борт пасажирів. Тебе й твого товариша ґнома. Я вгадав?

— Говоріть далі, пане Фіш. Я уважно вас слухаю.

— Суденце наше, як бачиш, не просто річкова лайба, за рейс на ній платити тре’, та ще й чимало. Стривай. Чи не був би ти схильним узяти нас під охорону своїх невидимих мечів? Ми можемо зарахувати твої цінні відьмацькі послуги, чи то супроводження та охорону під час рейсу звідси до самого новіградського рейду, у ціну за переїзд. І наскільки ж ти, оце мені цікаво, свої відьмацькі послуги оцінюєш?

Ґеральт глянув на нього.

—Із вишукуванням чи без?

— Це як?

— У вашій пропозиції,— спокійно промовив Ґеральт, — є приховані гачки. Якщо мені доведеться вишукувати їх самому, я оціню те дорожче. Буде дешевше, якщо ви зважитеся сказати правду.

— Твоя недовіра, — холодно промовив Фіш, — пробуджує деякі підозри. Бо саме крутії завжди вбачають усюди крутійство. Як кажуть, на злодії й шапка горить. Ми хочемо найняти тебе як супровід. Це ж просте й позбавлене складностей завдання. Які ж це гачки в ньому можуть приховуватися?

— Супровід— це байка. — Ґеральт не зводив із нього погляду. — Вигадана отут сходу й пришита білими нитками.

— Так ви вважаєте?

— Так я вважаю. Бо в оцього пана рукавичника щось вихопилося про рятункову експедицію, а ти, пане Фіш, його зухвало стишив. За хвилинку твій співпрацівник проговорюється про ситуацію, з якої треба викараскатися. Тож якщо ми маємо співпрацювати, то давай без крутійства, прошу: що воно за експедиція й кому вона на порятунок поспішає? Чого вона настільки секретна? З яких проблем треба викараскатися?

— Ми те пояснимо, — встиг раніше за Фіша ван Фліт. — Пояснимо все, пане відьмак…

— Але на борту, — перервав хрипко капітан Буцегарняш. — Бо немає чого стирчати на цьому причалі довше. Вітер сприяє. Пливімо звідси, шановні.

* * *

Упіймавши вітер у вітрила, «Пророк Лобода» хижо полетів по широкому розливу вод затоки, беручи курс на середину річища, лавіруючи між острівцями. Тріщали канати, скрипів бом, жваво билася на флагштоку бандера з рукавичкою.

Кевенард ван Фліт дотримав обітниці. Як тільки шлюп відчалив від пристані у Вітерні, він скликав зацікавлених осіб на ніс та перейшов до пояснень.

— Експедиція, у яку ми прямували, — почав він, раз у раз глипаючи на похмурого Фіша, — має за свою мету звільнити викрадену дитину. Зимену де Сепульведу, єдину доньку Бріани де Сепульведи. З певністю ви могли чути те прізвище. Чинбарні хутра, гарбарні, лимарні та кушнірські майстерні. Величезний річний обсяг продукції, величезні гроші. Якщо побачиш даму в цінному та красивому хутрі, то це напевне буде хутро з того закладу.

—І це її доньку викрали. Для викупу?

— Аж ніяк. Ви не повірите, але… Дівчинку викрала потвора. Лисиця. Значить, перевертень. Віксена.

— Ви маєте рацію, — сказав відьмак холодно. — Не повірю. Лисиці, чи віксени, а вірніше— агуари, крадуть виключно дітей ельфів.

— А це точно, точнісінько до йоти, — гарикнув Фіш. — Бо хоча воно справа небувала, але найбільшою чинбарнею Новіграда управляє нелюдка. Брейнне Діарбайл ап Муйг, ельфійка чистої крові. Вдова Якуба де Сепульведи, від якого вона перейняла весь статок. Родині не вдалося ані відмінити заповіт, ані визнати мішаний шлюб за такий, що не відбувся, хоча ж це було б згідно із звичаєм та законом…

— До справи, — перервав його Ґеральт. — До справи, прошу. Тож ви стверджуєте, що ота гарбарка, ельфійка чистої крові, доручила вам відшукати викрадену дівчину?

— На обмані нас ловиш? — скривився Фіш. — На брехні? Ти ж добре знаєш, що ельфи, як у них лисиця вкраде дитину, ніколи не намагаються її відбити. Хрест на ній ставлять і намагаються забути. Вважають, що дитя те для лисиці призначене.

— Бріана де Сепульведа, — перебив його Кевенард ван Фліт, — також спочатку прикидалася. Горювала, але по-ельфійському, потайки. Назовні обличчя кам’яне, очі сухі… «Va’esse deireádh aep eigean, va’esse eigh faidh’ar», — повторювала, що з їхнього перекладається як…

— «Щось закінчується, щось починається».

— Власне. Але це ніщо, дурнувата ельфійська балаканина, нічого не закінчується, що й навіщо має закінчуватися? Бріана здавна живе серед людей, за нашими законами та звичаями, вона вже лише по крові нелюдь, а по серцю— мало не людина. Ельфійські вірування та забобони сильними залишаються, то правда. Бріана може бути для інших ельфів напоказ отака спокійна, але в собі за донькою тужить, це ж очевидно. Усе б віддала, аби єдину свою кровинку повернути, лисиця там чи не лисиця… Праві ви, пане відьмак, ні про що вона не просила, допомоги не виглядала. Але ми вирішили допомогти, на розпач не могли дивитися. Уся гільдія купецька солідарно скинулася й профінансувала експедицію. Я надав «Пророка», сам узяв участь, так зробив і купець Парлагі, з яким ви скоро познайомитеся. Але оскільки ми люди справи, а не якісь там шукачі пригод, то звернулися за допомогою до мосьпана Явіля Фіша, знаного нами як людина кмітлива та тямуща, яка ризику не боїться, яка у важких справах побувала, знанням та досвідом славетна…

— Але ж славетний досвідом мосьпан Фіш, — Ґеральт глянув на пойменованого, — не сказав вам якось, що рятівна експедиція не має сенсу й наперед приречена на невдачу. Бачу я цьому два пояснення. Перше: мосьпан Фіш поняття не має, у що він впакувався. Друге, більш правдоподібне: мосьпан Фіш отримав завдаток настільки великий, аби трохи поводити вас манівцями й повернутися ні з чим.

— Надто вже швидкі ви на звинувачення! — Кевенард ван Фліт жестом стримав Фіша, що рвався до лютої репліки. — Та й ранувато нам поразку пророчите. А ми, купці, завжди позитивно думаємо…

— Честь вам за таке мислення. Але в цьому випадку це не допоможе.

— Бо?

— Дитину, яку викрала агуара, — пояснив Ґеральт спокійно, — відшукати вже не вдасться. Це абсолютно неможливо. Не йдеться навіть про те, що ви дитину не знайдете, бо лиси ведуть надзвичайно потайний спосіб життя. Не йдеться навіть про те, що агуара не дозволить, аби дитину в неї відібрали, а це не той супротивник, якого можна зневажати в битві— як у лисячій, так і в людській подобі. Справа в тому, що викрадена дитина дитиною бути перестає. У викраденій лисицею дівчинці починають відбуватися зміни. Вона сама перетворюється на лисицю. Агуари не розмножуються. Вони зберігають свій рід, викрадаючи та перетворюючи дітей ельфів.

—Їхній лисячий рід, — нарешті дістав можливість щось сказати Фіш, — повинен щезнути. Щезнути повинні всі ті вовкулаки. Лисиці, щоправда, рідко людям дорогу переходять. Крадуть лише ельфійських пуп’янків і лише ельфам шкодять, що саме по собі є добрим, бо чим більше кривди чинять нелюдям, тим більша для правдивих людей користь. Але лисиці— це монстри, а монстрів треба чавити, зробити так, аби вони щезли, аби щез увесь їхній рід. Ти ж саме для того існуєш, відьмаче, це ти, власне, і робиш. То й на нас не триматимеш зла за те, що ми до погибелі монстрів прикладаємося. Але здається мені, що ні до чого такі заглиблення. Ти хотів пояснень— ти їх отримав. Уже знаєш, для чого ти маєш бути найнятим та проти кого… Перед ким маєш нас боронити.

— Ваші пояснення, — спокійно оцінив Ґеральт, — є каламутні, наче— без образ— сеча з інфікованого міхура. А шляхетність мети вашої експедиції сумнівна, наче цнота панянки вранці після сільської гулянки. Але то ваша справа. Моя справа— це навчити вас, що єдиний спосіб захиститися від агуари— це триматися від агуари подалі. Пане ван Фліт?

— Так?

— Повертайтеся додому. Експедиція безглузда, час це зрозуміти й відмовитися від усієї справи. Стільки-то можу вам порадити як відьмак. Порада задарма.

— Але ж ви не станете сходити, вірно? — пробелькотів ван Фліт, трохи побліднувши. — Пане відьмак? Ви ж з нами залишитеся? А коли що… Якби що сталося, ви ж станете нас боронити? Погодитеся?.. Боги, чи ви погодитеся?..

— Погодиться, погодиться, — пирхнув Фіш. — Попливе з нами. Бо хто інший його з цієї глушини забере? Не панікуйте, пане ван Фліт. Немає чого боятися.

— Авжеж, немає! — крикнув білошкірник. — Добре ви оце собі кажете! Вплутали нас у проблеми, а тепер крутька граєте? Я хочу цілим та здоровим до Новіграда дістатися! Мусить нас хтось боронити зараз, коли ми в проблемі… Коли нам загрожує…

— Нічого нам не загрожує. Не панікуйте, наче баба. Ідіть собі під палубу, як ваш компаньйон Парлагі. Напийтеся з ним удвох рому, і відразу до вас кураж повернеться.

Кевенард ван Фліт почервонів, потім зблід. Потім знайшов погляд Ґеральта.

— Досить крутійства, — промовив чітко, але спокійно. — Час правду визнати. Пане відьмак, ми ту молоду лисичку вже маємо. Вона на ахтерпіку. Пан Парлагі її стереже.

Ґеральт покрутив головою.

— Не можу повірити. Ви відібрали в агуари дочку гарбарки? Малу Зимену?

Фіш сплюнув за борт. Ван Фліт почухав тім’я.

—Інакше вийшло, — нарешті пробелькотів він. — Помилково попалася нам інша… Також лисичка, але інша… І також зовсім іншою віксеною викрадена. Пан Фіш її перекупив… Від вояків, які підступно дівку в лисиці вкрали. Спочатку думали ми, що то Зимена, тільки вже змінена… Але Зимені сім рочків було й була світлою, а цій під дванадцять, ще й темна…

— Хоча й не та, що треба, — випередив Фіш відьмака, — але забрали ми. Навіщо ельфійському цуценяті на ще більшого монстра виростати? А в Новіграді можна буде продати оте до звіринцю, це ж, врешті-решт, дивина, дикунка, напівлиска, у лісі лисицею вихована… Цирк точно сипоне грошвою…

Відьмак повернувся до нього спиною.

— Пане капітан, прав до берега!

— Повільніше, повільніше, — загарчав Фіш. — Тримай курс, Буцегарняше. Не ти, відьмаче, тут команди віддаєш.

— Пане ван Фліт, — проігнорував його Ґеральт, — я апелюю до вашого розсудку. Дівчинку належить звільнити й висадити на берег. В іншому разі вам гаплик. Агуара дитину не кине. І піде вашим слідом. Єдина можливість стримати її— це віддати їй дівчинку.

— Не слухайте його, — сказав Фіш. — Не дайте себе залякати. Пливемо річкою, широким плесом. Що нам може зробити якась там лиска?

— Та й відьмака ми для охорони маємо, — кривлячись, докинув Петру Коббін. — Озброєного невидимими мечами! Славетного Ґеральта з Рівії, який перед якоюсь там лисицею не відступить!

— Оце не знаю, не знаю, — забідкався білошкірник, переводячи погляд із Фіша на Ґеральта та Буцегарняша. — Пане Ґеральте? Я в Новіграді вам нагороди не пожалію, заплачу за все з верхом… Якщо тільки ви нас захистите…

— Захищу, авжеж. Єдиним можливим способом. Капітане, до берега.

— Ані руш! — Фіш аж зблід. — Ані кроку до ахтерпіка, бо пожалкуєш! Коббін!

Петру Коббін хотів цапнути Ґеральта за комір, але не зумів, бо в справу втрутився Аддаріо Бах, досі спокійний та маломовний. Ґном потужно копнув Коббіна в згин коліна. Коббін гепнувся навкарачки. Аддаріо Бах підскочив та з розмаху зацідив йому кулаком у нирку, додав у скроню. Велетень звалився на палубу.

—І що з того, що великий? — Ґном повів очима по інших. — Тільки гримотить дужче, як падає.

Фіш тримав долоню на руків’ї ножа, але відступив, коли Аддаріо Бах глянув на нього. Ван Фліт стояв із роззявленим ротом. Як і капітан Буцегарняш із рештою екіпажу.

Петру Коббін застогнав та відірвав чоло від дощок палуби.

— Лежи, де лежиш, — порадив йому ґном. — Ти мене ані вагою, ані татуюванням Стурфорсу не залякаєш. Я вже робив більшу кривду більшим за тебе та бувальцям страшніших в’язниць. Тож не намагайся вставати. Ґеральте, роби своє. …А як у вас є якісь сумніви, — звернувся він до решти, — то я та відьмак власне рятуємо вам життя. Пане капітан, до берега. І човен на воду.

Відьмак зійшов по східцях під палубу, шарпнув одні, тоді другі дверцята. І завмер. За його спиною Аддаріо Бах вилаявся. Фіш також вилаявся. Ван Фліт застогнав.

У худої дівчинки, що безвладно лежала на койці, були склисті очі. А сама вона— напівоголена, від поясу вниз гола цілковито, із непристойно розведеними ногами. Шию мала скручену чином неприродним, а тому вигляд мала ще більш непристойний.

— Пане Парлагі…— вичавив із себе ван Фліт. — Що ви… Що ви наробили?

Лисий єгомосць, який сидів над дівчинкою, глянув на них. Головою він поводив так, наче їх не бачив, наче намагався відшукати місце, звідки донісся до нього голос білошкірника.

— Пане Парлагі!

— Кричала… — забурмотів єгомосць, трясучи подвійним підборіддям і дихаючи алкоголем. — Почала кричати…

— Пане Парлагі…

— Я хотів, аби вона замовкла… Тільки аби замовкла, хотів.

— Ви її вбили, — ствердив факт Фіш. — Ви її просто вбили!

Ван Фліт обіруч схопився за голову.

—І що тепер?

— Тепер, — пояснив йому вагомо ґном, — нам цілковитий та повний піздець.

* * *

— Кажу ж, немає жодної причини для побоювань! — Фіш пацнув долонею в релінг. — Ми посеред річки. Береги далеко. Якщо навіть— у чому я сумніваюся— лисиця піде по нашому сліду, то на воді вона нам не загрожуватиме.

— Пане відьмак? — перелякано підняв очі ван Фліт. — Що ви на те?

— Агуара піде по нашому сліду, — терпляче повторив Ґеральт. — Це не підлягає сумнівам. Якщо в чому я й сумніваюся, то в ступені знання пана Фіша, якого я у зв’язку з вищезгаданим просив би зберігати мовчання. Уся справа, пане ван Фліт, полягає ось у чому: якби ми звільнили молоду лисицю, залишили її на суходолі, був шанс, що агуара нам вибачить. Але сталося те, що сталося. А тепер нашим єдиним порятунком залишається втеча. Це чудо, що агуара не дістала вас раніше, схоже, підтверджується прислів’я про дурня та його щастя. Але довше спокушати щастя не треба. Усі вітрила вгору, капітане. Скільки там їх у вас є.

— Можна, — повільно оцінив Буцегарняш, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…

— А якщо… — перервав його ван Фліт. — Пане відьмак? Ви станете нас захищати?

— Буду щирий, пане ван Фліт. Я б охоче вас залишив. Разом із тим Парлагі, від самих спогадів про якого в мене кишки скручуються. Тим самим, який там, унизу, напивається до запаморочення над трупом дитини, яку він убив.

— Я б також до цього схилявся, — втрутився, дивлячись угору, Аддаріо Бах. — Або ж, перифразуючи слова Фіша про нелюдів: чим більше кривди стається з ідіотами, тим більша користь для розумних.

— Я залишив би Парлагі та вас на милість агуари. Але кодекс мені забороняє. Відьмачий кодекс не дозволяє мені діяти відповідно до моїх бажань. Не можна мені кидати тих, кому загрожує смерть.

— Відьмача шляхетність, — пирхнув Фіш. — Наче ми про вашу злочинність не чули! Але думку щодо того, аби втікати щодуху, я підтримую. Став усі свої ганчірки, Буцегарняш, випливай на течію, і змиваймося звідси!

Капітан віддав накази— матроси закрутилися навколо такелажу. Сам Буцегарняш відправився на ніс, за хвилину роздумів Ґеральт і ґном долучилися до нього. Ван Фліт, Фіш та Коббін сварилися на ахтердеку.

— Пане Буцегарняше.

— Ага?

— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий галіон? Ішлося про жерців як спонсорів?

— Шлюп будували як «Мелюзину», — стенув плечима капітан. — З галіоном, що пасував би до назви й був би милим для ока. Потім змінилося й одне, й інше. Одні говорили, що саме в тому спонсорстві й була вся справа. Інші— що новіградські жерці постійно звинувачували пана ван Фліта в єресі та блюзнірстві, тож він хотів їм влізти в… Хотів їм зробити приємність.

«Пророк Лобода» орав носом хвилі.

—Ґеральте?

— Що, Аддаріо?

— Та лисиця… Чи то агуара… З того, що я чув, вона може змінювати подобу. Може являтися як жінка, але може набувати подоби лиса. Це що, як вовкулак?

—Інакше. Вовкулаки, медвелаки, щуролаки та їм подібні є теріантропами— людьми, які вміють перевтілюватися у звірів. Агуара— це антеріон. Звір, а скоріше істота, яка вміє перевтілюватися в людину.

— А її сили? Я чув неймовірні історії… Агуара начебто здатна…

— Я маю сподівання, — перервав його відьмак, — дістатися до Новіграда до того, як агуара покаже нам, на що вона здатна.

— А якщо…

— Краще було б, якби відбулося без «якщо».

Піднявся вітер. Затріпотіли вітрила.

— Небо темніє,— вказав Аддаріо Бах. — І, певно, я чув далекий грім.

Слух не підводив ґнома. Минуло ледь кілька хвилин, як загриміло знову. Цього разу почули всі.

— Буря йде! — крикнув Буцегарняш. — На відкритому плесі нас кілем догори перекине! Мусимо тікати, сховатися, від вітру прикритися! До вітрил, хлопці!

Відіпхнув рульового, сам став до штурвала.

— Триматися! Усім триматися!

Небо над правим берегом раптом стало темно-синім. Ринув вихор, увірвався в ліс на надрічному схилі, закрутився там. Крони більших дерев зашамотіли, менших— зігнулися навпіл під тим напором. Полетіла курява з листя й цілого гілля, навіть більшого суччя. Блиснуло сліпуче, чи не в ту саму мить почувся глибокий тріск грому. Після нього чи не відразу гримнув грім другий. І третій.

Наступної миті, сповістивши про те наростаючим шумом, ринув дощ. З-за стіни води вони вже не бачили зовсім нічого. «Пророк Лобода» колихався й танцював на хвилях, раз у раз різко нахиляючись на борт. До того ж він тріщав. Тріщала, як здавалося Ґеральтові, кожна дошка. Кожна дошка жила власним життям і рухалася цілком незалежно від інших. Йому здавалося, що шлюп щомиті може розлетітися. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна дозволяє плавання по водах навіть більш збурених, що вони врешті-решт на річці, а не в океані. Повторював те собі, випльовував воду й судомно чіплявся за канати.

Непросто було оцінити, скільки воно тривало. Нарешті ж колихання припинилося, вітер припинив шарпати, а буря, що била воду, перейшла в дощ, а потім і в мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Буцегарняша закінчився успіхом. Капітан зумів заховати шлюп за високим, порослим лісом островом, де в нього не бив вихор. Грозова хмара, здавалося, уже віддалилася, буря стихала.

Від води підіймався туман.

* * *

З шапки Буцегарняша, промоклої наскрізь, текла вода, стікала йому по обличчю. Але капітан шапку не знімав. Скоріше за все, він не знімав її ніколи.

— Най його в дупу! — Він витер краплі з носа. — Куди це нас занесло? Чи це якесь відгалуження? Чи стариця? Вода майже стоїть…

— Але ж течія нас несе. — Фіш сплюнув у воду й споглядав на слину. Не мав уже солом’яного капелюха: мабуть, знесло той вітром.

— Течія слабка, але нас несе, — повторив. — Ми в проливі поміж островами. Тримай курс, Буцегарняше. Нас врешті-решт винесе на фарватер.

— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мабуть, у північному напрямку. Тоді нам треба в праве відгалуження. Не в ліве, а саме в праве…

— Де ти те відгалуження бачиш? — запитав Фіш. — Дорога одна. Кажу, тримай курс.

— Тільки що було два відгалуження, — упирався Буцегарняш. — Але, може, мені вода очі залила. Або це той туман. Добре, нехай нас течія несе. От тільки…

— Що знову?

— Компас. Зовсім інший напрямок… Ні-ні, усе добре. Я погано подивився. На скельце накапало з шапки. Пливемо.

— Пливемо.

Туман навперейми то густішав, то рідшав, вітер стих. Ставало дуже тепло.

— Вода, — відізвався Буцегарняш. — Не чуєте? Вона якось інакше смердить. Де ми є?

Туман піднявся, тоді вони побачили густо порослі береги, заслані згнилими колодами. Місце сосен, ялин та тисів, якими поростали острови, зайняли кущисті водні берези й високі, конусоподібні, широкі біля землі таксодії. Стовбури таксодіїв заплітали ліани кампсису, його яскраво червоні квіти були єдиним живим акцентом серед гнило-зеленої болотної рослинності. Вода вкрита була ряскою й повна водоростей, які «Пророк» розгортав носом та волочив за собою, наче саван. Річка тут була каламутною й справді виділяла паскудний, наче гнилісний запах, з дна підіймалися великі бульбашки. Буцегарняш усе ще сам тримав штурвал.

— Тут можуть виявитися мілини, — занепокоївся він раптом. — Гей, там! Один із лотом на ніс!

Вони пливли, несені слабкою течією, усе ще поміж болотного пейзажу. І гнилого смороду. Матрос на носу монотонно покрикував, називаючи глибину.

— Пане відьмак, — Буцегарняш нахилився над компасом, постукав об скельце, — гляньте на це.

— На що?

— Я думав, що скло запітніло… Але якщо стрілка не ошаліла, то ми пливемо на схід. Чи то повертаємося. Туди, звідки ми припливли.

— Але ж це неможливо. Несе нас течія. Річка…

Він перервав себе.

Над водою звисало велике дерево з корінням, що вилізло нагору. На одній із голих гілок стояла жінка в довгій приталеній сукні. Вона стояла непорушно, дивлячись на них.

— Штурвал, — тихо сказав відьмак. — Штурвал, капітане. Під той берег. Подалі від того дерева.

Жінка зникла. А гілкою пробіг великий лис, майнув та зник у гущавині. Звір здавався чорним, білим був лише кінчик пухнастого хвоста.

— Вона нас знайшла, — помітив її й Аддаріо Бах. — Лисиця нас знайшла…

— Най його в дупу…

— Тихо ви, обидва. Не сійте паніку.

Вони пливли. Із сухих дерев на берегах споглядали на них пелікани.

Інтерлюдія

На сто двадцять сім років пізніше

— Тамочки, за пагорбом, — указав батогом купець, — то вже Івало, панянко. Півстайє, не більше, умить дійдеш. Я на перехресті на схід, до Марібора повертаю, тож доведеться прощатися. Бувай здорова, нехай тебе в дорозі боги ведуть та оберігають.

— Хай і вас оберігають, добрий пане. — Німуе зіскочила з фургона, узяла свого вузлика й решту багажу, після чого незграбно зробила кніксен. — Красно вам дякую, що ви мене на віз узяли. Тоді, у лісі… Дуже вам дякую…

Вона ковтнула слину, згадавши чорний ліс, углиб якого ввела її два дні тому дорога. Пригадавши великі страшні дерева з викрученим суччям, сплетеним у справжній дах над порожнім шляхом. Шляхом, на якому вона раптом опинилася сама, як палець. Згадала жах, який її тоді охопив. І прагнення розвернутися та тікати. Назад, додому. Відкинувши недоречну думку про самотній шлях у світ. Викинувши ту недоречну думку з пам’яті.

— Боги, та не дякуй, нема за що, — засміявся купець. — У дорозі допомогти— то по-людськи. Бувай!

— Бувайте. Щасливої дороги!

Вона мить постояла на роздоріжжі, дивлячись на кам’яний стовп, до слизького вигладжений дощами та вітрами. «Здавна мусить він тут стояти, — подумала. — Хтозна, може, і більше ста років? Може, той стовп пам’ятає рік комети? Армії королів Півночі, що тягнуться під Бренну, на битву з Нільфгардом?»

Як завжди, повторила вивчену напам’ять трасу. Наче чародійську формулу. Наче закляття.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.

Містечко Івало давало про себе знати звіддаля. Галасом та смородом.

Ліс скінчився біля роздоріжжя, далі, аж до перших забудов, була вже лише гола, наїжачена пеньками вирубка, що тяглася ген-ген до горизонту. Усюди підіймався дим, рядами стояли тут та коптіли залізні баки, реторти для випалення деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до містечка, тим більше зростав галас, дивний металевий шурхіт, від якого відчутно тремтіла під ногами земля.

Німуе увійшла до містечка й аж зітхнула з подиву. Джерелом цього гуркоту й струсів ґрунту була найдивніша машина, яку їй колись доводилося бачити. Великий та пузатий мідяний казан із гігантським колесом, чиї оберти ганяли лискучий від змазки поршень. Машина сичала, диміла, пирхала кип’ятком та бухала парою, інколи видавала із себе свист, свист настільки жахливий та моторошний, що Німуе аж присіла. Утім, швидко себе опанувала, навіть підійшла ближче й з цікавістю подивилася на ремені, за допомогою яких передачі пекельної машини розганяли пилки тартаку, ріжучи колоди в неймовірному темпі. Вона б подивилася на те й довше, але вуха її заболіли від гуркоту та виску пилок.

Вона перейшла через місток, річка під ним була каламутною й огидно смерділа, несла тріски, кору та клоччя піни. Містечко Івало, у яке вона увійшла, смерділо, як величезна вигрібна яма, над якою хтось іще й вирішив випікати несвіже м’ясо. Німуе, яка останній тиждень провела серед лук та лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало закінчувало ще один етап на трасі й здавалося їй місцем відпочинку. Але тепер вона знала, що не залишиться тут довше, ніж це буде потрібно. І що в неї не лишиться про Івало добрих спогадів.

На торзі— як завжди— вона збула з рук козуб грибів та лікувальних корінців. Пішло швидко: вона вже встигла набути вправності, знала, на що є попит і до кого підходити з товаром. При обміні удавала дурнувату, дякуючи чому зі збутом проблем не мала: торговки наввипередки спішили обдурити нетяму. Заробляла вона мало, але швидко. А швидкість була важливою.

Єдиним джерелом чистої води тут була криниця на невеличкій площі, і, щоби наповнити фляжку, Німуе довелося відстояти в довгій черзі. Придбання провіанту для подальшого шляху пішло швидше. Зваблена запахом, вона купила на ятці кілька пиріжків із начинкою, яка після більш уважного огляду здалася їй підозрілою. Вона сіла біля молочарні, аби пиріжки ті з’їсти, поки вони хоча б трохи були придатні для їжі без загрози для здоров’я. Бо не було схоже, що в цій стадії вони перебуватимуть досить довго.

Навпроти неї була корчма «Під зеленою…», обірвана вивіска перетворювала назву на загадку й інтелектуальний виклик; Німуе на мить розгубилася в спробах здогадатися, що ж воно, окрім жаби та салату, може виявитися зеленим. Із замислення її вирвала голосна дискусія, яку на східцях корчми вели тутешні бувальці.

— «Пророк Лобода», я ж вам кажу, — виголошував один. — Той бриг із легенд. Судно-привид, що більше ста років як зникло безвісти з усім екіпажем. А потім раз у раз з’являлося на річці, коли мало статися якесь нещастя. З привидами на борту з’являлося, це багато хто бачив. Мовили, що доти марою буде, поки хтось залишки його не знайде. Ну й знайшли нарешті.

— Де?

— У Пригирлі, на стариці, серед боліт, у самому серці трясовини, що оце осушують. Увесь ряскою болотною вкрився. І мохом. А як ті водорості та мохи здерли, то напис показався. «Пророк Лобода».

— А скарби? Скарби знайшли? Скарби там начебто мали бути, у трюмі. Знайшли?

— Грець його зна. Жерці, кажуть, ним зайнялися. Ніби воно реліквія.

— От дурня, — гикнув інший бувалець. — Ви в казки, наче діти, вірите. Знайшли якусь лайбу стару, а вони відразу: корабель-привид, скарби, реліквії. Усе, що я вам скажу, то хрін воно там правда, тіки легенди писак, дурні плітки, бабські казочки. Гей, ти там! Дівчинко! А ти хто? Чия ти?

— Своя власна. — Німуе вже знала, як треба відповідати.

— Волосся відгорни, вухо покажи! Бо на ельфійське насіння ти схожа! А ми ельфійських напівкровок не бажаємо тут!

— Ви мене не займайте, я ж вам нічого не роблю. Та й у дорогу вже рушаю.

— Ха! І куди це?

— До Доріана. — Німуе навчилася також завжди називати тільки наступний етап і ніколи-ніколи не видавати кінцеву мету подорожі, бо це тільки збуджувало шалену веселість.

— Хо-хо! Але шмат дороги в тебе попереду!

— Отож тому я відразу і йду. Лише тільки скажу вам, мосьпанство, що жодних скарбів «Пророк Лобода» не віз, нічого про те легенда не говорить. Судно зникло й перетворилося на привид, бо було прокляте, а капітан його не послухав доброї поради. Відьмак, який там був, радив, аби судно розвернулося, аби не запливало в річні відгалуження, поки він прокляття не зніме. Я про те читала…

— Ще молоко на губах не просохло, — сказав перший із бувальців, — а така вже мудрила. Хату тобі замітати, дівко, за горнятками дивитися та кальсони прати, от що. Знайшлася тут начитана, бачили?

— Відьмак! — пирхнув третій. — Казки, нічого іншого, як казки!

— Якщо ти така мудрагеля, — докинув іще один, — то ти й про наш Сойковий ліс напевне чула. Що, ні? То ми скажемо: у Сойковому лісі щось зле спить. Але що пару років пробуджується, і тоді біда тому, хто по лісі мандрує. А твій шлях, якщо ти й насправді до Доріана йдеш, точнісінько через Сойковий ліс веде.

— А що, там іще якийсь ліс залишився? Ви ж усе навколо витяли, голий схил залишили.

— Диви, яка мудрила, недоросток нахабний. Для того ліс і є, аби його рубати, ні? Що зрубаємо— те зрубаємо, що лишиться— те лишиться. А до Сойкового лісу й лісоруби бояться ходити, отак там страшить. Сама побачиш, як тамтой трапиш. Зі страху в труси напудиш!

— Тоді вже мені краще йти.

«Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.

Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин.

Я прямую до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд».

Колись могли ми багато. Могли ми наводити ілюзію чарівних островів, показувати тисячним натовпам драконів, що танцюють у небі. Могли ми створювати видимість величезного війська, що наближається до стін міста, й усі містяни бачили ту армію однаково, аж до деталей екіпіровки та написів на знаменах. Але це були могутні, незрівнянні лиси стародавніх часів, які заплатили за своє чародійство життям. У цілому ж рід наш із тих часів сильно деградував— мабуть, через постійну близькість до людей.

В. Пелевін. Священна книга перевертня

Розділ 15

— Добряче ти нас направив, Буцегарняше! — лютився Явіль Фіш. — Добряче ти нас вплутав! Уже годину ми по відгалуженнях блукаємо! Я про ці багна недобрі речі чув! Тут люди й судна зникають! Де річка? Де фарватер? Чому…

— Заткни, най тебе в дупу, пельку! — нервувався капітан. — Де фарватер, де фарватер! У сраці, ось де! Такий ти мудрий? Прошу, нагода показати себе! Знову розгалуження! Як я маю пливти, ти, мудрило? Вліво, як течія несе? Чи вправо, може, накажеш?

Фіш пирхнув і розвернувся спиною. Буцегарняш схопився за румби штурвала й спрямував шлюп у ліве відгалуження.

Матрос із лотом крикнув. За мить значно голосніше крикнув Кевенард ван Фліт.

— Від берега, Буцегарняше! — заричав Петру Коббін. — Штурвал право на борт! Подалі від берега! Подалі від берега!

— Що там?

— Змії! Не бачиш? Зміііії!

Аддаріо Бах вилаявся.

Лівий берег аж роївся від змій. Гади вилися серед очерету й прибережних водоростей, повзали по напівзанурених стовбурах, звішувалися, сичачи, з надводного гілля. Ґеральт помітив змію мокасинову, гримучу, жараракі, бумсланга, дабойя, гадюку шорстку деревну та шумлячу, чорну мамбу й інших, яких він не знав.

Увесь екіпаж «Пророка» сполошено тікав від бакборту, репетуючи на всі голоси. Кевенард ван Фліт перебіг на корму, присів, увесь трусячись, за спиною відьмака. Буцегарняш крутнув штурвалом— шлюп почав змінювати курс. Ґеральт поклав йому руку на плече.

— Ні,— сказав. — Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.

— Але змії…— Буцегарняш указав на гілку, до якої вони наближалися, усю обвішану шиплячими гадами. — Упадуть на палубу…

— Там немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.

Ванти грот-щогли зачепили за гілку, що звішувалася над кораблем. Кілька змій обкрутилися навколо канатів, кілька, у тому числі й дві мамби, впали на палубу. Піднявши голову та шиплячи, атакували тих, хто збився до штирборту. Фіш та Коббін утекли на ніс, матроси з криками кинулися на корму. Один скочив у воду, зникнув там раніше, ніж устиг крикнути. Поверхнею заклубилася кров.

— Жеритва! — Відьмак указав на хвилі й темну форму, що пливла під ними. — На відміну від змій, справжня.

— Ненавиджу рептилій… — захлипав Кевенард ван Фліт, скорчившись біля борту. — Ненавиджу змій…

— Немає жодних змій. І не було жодних. То ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як із палуби, так і з берега. Не залишилося після змій навіть сліду.

— Що воно… — простогнав Петру Коббін. — Що то було?

—Ілюзія, — повторив Ґеральт. — Агуара до нас дісталася.

— Що?

— Лисиця. Створює ілюзію, аби нас дезорієнтувати. І я оце думаю— з якого часу. Гроза, скоріше, була справжньою. Але відгалужень було два, капітан був правий. Агуара приховала одне з них за ілюзією. І фальшувала показання компаса. Створила цих ілюзійних змій.

— Відьмачі казочки! — пирхнув Фіш. — Ельфійські забобони! Це що, ніби лис має такі здібності? Сховає відгалуження, обдурить компас? Покаже змій там, де їх немає? Дурня! Я вам кажу, що це від води! Отруїли нас випари, отруйні болотні гази та міазми! То через це оті види-не-види…

— Це ілюзія, яку створює агуара.

— За дурнів нас маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзія? Яка така ілюзія? Це були справжні змії! Ми ж усі бачили, ні? Ви чули шипіння? Я навіть їхній сморід відчував!

— Це була ілюзія. Змії не були справжніми.

«Пророк» знову зачепив вантами за нависле гілля.

— То омана, так? — сказав один із матросів, простягаючи руку. — Видіння? Ця змія несправжня?

— Ні! Стій!

Гігантська гадюка, що звисала з гілки, видала шипіння, від якого заморожувалася в жилах кров, і блискавично вдарила, зануривши ікла в шию моряка: раз, потім другий. Матрос жахливо крикнув, заточився, упав, забився в корчах, ритмічно б’ючи потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитися кров. Був мертвий раніше, ніж до нього встигли підбігти.

Відьмак накрив тіло рядном.

— Дідько, люди, — сказав. — Дотримуйтеся обережності! Не все тут омани!

— Увага! — крикнув моряк із носа. — Уваааага! Вир перед нами! Вир!

Стариця знову роздвоювалася. Ліве відгалуження, у яке несла їх течія, бурлило й кипіло в страшенному вирі. Вируюче коло на воді випльовувало піну, наче суп у казані. У вирі крутилися, то з’являючись, то зникаючи знову, колоди та гілки й навіть одне ціле дерево з широкою кроною. Матрос із лотом утік із носа, а ті, хто залишився, почали репетувати. Буцегарняш стояв спокійно. Крутнув штурвалом, спрямував шлюп у праве, спокійне відгалуження.

— Уфф! — витер лоба. — Ледь устигли! Погано б нам було, якби нас у той вир затягнуло. Ой, покрутило б нами…

— Вири! — крикнув Коббін. — Жеритви! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота аж рояться від усілякої мерзоти, від гадів, від усілякого отруйного стерва. Погано, погано, що ми тут заблукали. Тут безліч…

— Кораблів загинуло, — закінчив, указуючи, Аддаріо Бах. — А ось це, певно, правда.

Прогнилий та розчавлений, занурений до самих бортів, зарослий водним зіллям, заплетений ліанами та мохом, на правому березі стирчав, ув’язнувши в трясовині, мертвий корабель. Вони дивилися, поки «Пророк», несений слабкою течію, сунув повз нього.

Буцегарняш штурхнув Ґеральта ліктем.

— Пане відьмак, — сказав тихо. — Компас продовжує шаліти. Згідно зі стрілкою, зі східного ми змінили курс на південний. Якщо це не лисячий обман, то це недобре. Цих трясовин ніхто не досліджував, але відомо, що на півдні вони дуже розтягнені. А несе нас у саме серце боліт.

— Тож дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру немає, несе нас течія. А течія означає сполучення з річкою, з водним тором Понтару…

— Необов’язково, — покрутив головою Ґеральт. — Я чув про ці стариці. Мають змінний напрямок течії. Залежить від того, чи приплив зараз, чи відлив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзія.

Берег і далі залишався густо порослим таксодіями, з’явилися також пукаті, цибулясті знизу болотні рослини. Багато дерев було засохлих, мертвих. З їхніх струхлявілих стовбурів і гілок звішувалися густі фестони тиландсій, що сріблясто полискували на сонці. У гіллі чатували чаплі, дивлячись на пропливаючого «Пророка» нерухомими очима.

Матрос на носі крикнув.

Цього разу її побачили всі. Знову стояла на гілці, що звішувалася над водою, випростана та нерухома. Буцегарняш, не чекаючи, поки його підженуть, навалився на румби, спрямував шлюп під лівий берег. А лисиця загавкала раптом чітко й пронизливо. Загавкала знову, коли «Пророк» пропливав поряд.

По гілці пробігла й заховалася в гущавині велика лисиця.

* * *

— Це було застереження, — сказав відьмак, коли на палубі стихли крики. — Застереження та виклик. А скоріше— бажання.

— Аби ми звільнили дівчинку, — притомно закінчив Аддаріо Бах. — Ясно. Але ми її звільнити не можемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Фліт застогнав, схопившись за скроні. Мокрий, брудний і переляканий, він уже не нагадував купця, який володіє власним судном. Нагадував хлопчака, упійманого на крадіжці слив.

— Що робити? — застогнав. — Що робити?

— Я знаю, — заявив Явіль Фіш. — Прив’яжемо мертву дівку до діжки та за борт її. Лисиця затримається, аби оплакати свого байстрюка. Ми отримаємо час.

— Соромно, пане Фіш, — голос білошкірника раптом став твердим. — Не годиться так обходитися з трупом. Це не по-людськи.

— А чи воно людина була? Ельфійка, до того ж уже наполовину тварина. Кажу вам, із бочкою це непогана ідея…

— Така ідея, — сказав Аддаріо Бах, тягнучи слова, — могла прийти до голови лише цілковитому ідіоту. І принесла б нам усім загибель. Якщо віксена зрозуміє, що ми вбили дівчину, нам кінець.

— Це не ми вбили її щеня, — втрутився Петру Коббін, устиг відреагувати раніше за Фіша, карміновий зі злості.— Не ми! Парлагі це зробив. Він винен. Ми чисті.

— Слушно, — підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Фліта й відьмака, а до Буцегарняша та матросів. — Парлагі винен. Нехай лисиця мститься йому. Посадимо його до човна разом із трупаком, та нехай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін та кілька матросів сприйняли цю ідею охочими окриками, але Буцегарняш натомість їх притримав.

— Цього я не дозволю, — сказав.

— Як і я, — Кевенард ван Фліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, і справді вчинок його вимагає кари. Але кинути, віддати на смерть? Раз так— то ні.

— Його смерть або наша! — зарепетував Фіш. — Бо що нам робити? Відьмаче! Захистиш нас, коли лисиця на борт забереться?

— Захищу.

Запала тиша.

«Пророк Лобода» дрейфував серед смердючих, у бульбашках вод, тягнув за собою косиці водоростей. З гілок поглядали на них чаплі та пелікани.

* * *

Моряк на носі застеріг їх криком. За мить кричали вже всі. Дивлячись на гнилий, зарослий ліанами та водоростями остов корабля. Той самий, який вони бачили годину тому.

— Ми по колу пливемо, — ствердив факт ґном. — Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.

— Маємо лише один вихід, — Ґеральт указав на ліве відгалуження й на киплячий там вир. — Проплисти крізь оте.

— Крізь той гейзер? — гарикнув Фіш. — Та ти здурів? Нас розірве!

— Розірве, — підтвердив Буцегарняш. — Або перекине. Або закине в трясовину, закінчимо, як ота руїна. Бачите, як у тій купелі колодами крутить? Видко, страшенну силу той вир має.

— Власне. Бачимо. Бо це, певно, ілюзія. Думаю, що то чергова ілюзія агуари.

— Певно? Ти відьмак, а розпізнати не можеш?

— Слабшу ілюзію я б розпізнав. Але ця надзвичайно сильна. Але здається мені…

— Здається тобі. А якщо ти помиляєшся?

— Виходу немає,— гарикнув Буцегарняш. — Або крізь вир, або будемо плавати по колу…

— До смерті,— закінчив за нього Аддаріо Бах. — Причому до засратої.

* * *

Дерево, що його крутило у вирі, раз у раз виставляло з води коріння: наче розчепірені руки утопленика. Вир бурився, кипів, крутився та бризкав піною. «Пророк» затремтів і раптом помчав, засмоктаний у кипінь. Дерево, яке тягнув вир, з гуркотом ударило в борт, бризнула піна. Шлюп почав колихатися й крутитися все швидше й швидше.

Усі репетували, скільки було сили.

І раптом все стихло. Вода заспокоїлася, вигладилася, наче дзеркало. «Пророк Лобода» тихесенько дрейфував собі серед порослих болотним паростям берегів.

— Ти був правий, Ґеральте, — перевів дихання Аддаріо Бах. — Це таки була ілюзія.

Буцегарняш довго дивився на відьмака. Мовчав. Нарешті стягнув шапку. Маківка його, як виявилося, була лисою, наче яйце.

— Я до плавання річкового перейшов, — прохрипів нарешті,— бо дружина попросила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, аніж на морі. Не буду перейматися, говорила, чи ти випливеш.

Він знову натягнув шапку, кивнув, міцніше вхопився за румби штурвала.

— Це вже все? — застогнав з-під кокпіта Кевенард ван Фліт. — Ми вже в безпеці?

На запитання не відповів ніхто.

* * *

Вода була густою від водоростей та ряски. Серед березового лісу почали рішуче переважати таксодії, з болота та прибережних мілководь густо стирчали їхні пневмотофори, дихальне коріння, інколи високо, десь із сажень. На острівцях водоростей вигрівалися черепахи. Кувікали жаби.

Цього разу вони почули її раніше, ніж побачили. Голосне, різке дзявкання, наче вискандована погроза чи попередження. Вона з’явилася на березі в лисячій подобі, на поваленому засохлому стовбурі. Вона дзявкала, високо задираючи голову. Ґеральт уловив у її голосі дивні ноти, зрозумів, що, окрім погроз, був там і наказ. Але наказувала не їм.

Вода під однією з колод раптом спінилася, випірнула з неї потвора, величезна, гігантська, уся покрита зелено-бурим візерунком луски, схожої на сльози. Забулькотіла, захлюпотіла, слухняна наказу лисиці, попливла, бурячи воду, просто на «Пророка».

— Це теж… — сковтнув слину Аддаріо Бах. — Це також ілюзія?

— Аж ніяк, — заперечив Ґеральт. — То водяной! — крикнув Буцегарняшу та матросам. — Вона зачарувала й пустила на нас водяноя! Очепи! Хапайте очепи!

Водяной випірнув біля самого корабля, вони побачили пласку, зарослу водоростями довбешку, вилупасті риб’ячі очі, гостроконечні зуби у величезній пащі. Потвора люто вдарила в борт раз, другий, аж увесь «Пророк» затрясся. Коли набігли матроси з очепами, він утік, занурився з плюскотом за кормою, біля самого плавника керма. І вхопив його зубами, смикнув так, що аж затріщало.

— Вирве кермо! — дерся Буцегарняш, намагаючись дзьобнути потвору очепом. — Вирве кермо! Хапайте канат, піднімайте плавник! Відженіть ту холеру від керма!

Водяной гриз і шарпав кермо, ігноруючи крики й штурханину очепами. Плавник тріснув, у зубах тварини залишився шматок дошки. Або водяной вирішив, що цього досить, або чари лисиці втратили силу, але досить було й того, що він пірнув та зник.

Чули, як на березі дзявкотить агуара.

— Що ще? — кричав Буцегарняш, розмахуючи руками. — Що ще вона нам зробить? Пане відьмак!

— Боги… — хлипав Кевенард ван Фліт. — Вибачте, що я вам не вірив… Вибачте, що ми вбили дівчинку! Боги, рятуйте нас!

Раптом вони відчули на обличчях пориви вітру. Гафель «Пророка», досі повислий, залопотів, заскрипів бом.

— Стає просторіше! — крикнув Фіш із носа. — Там, там! Широке плесо, точно річка! Туди пливи, капітане! Туди!

Річище й справді почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.

— Вдалося! — крикнув Коббін. — Ха! Ми виграли! Вирвалися з болота!

— Перша мітка! — крикнув матрос із лотом. — Перша міііітка!

— Стерно на борт! — заричав Буцегарняш, відпихаючи кермового й сам виконуючи власний наказ. — Мілинаааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік каналу, наїжаченого пневматофорами.

— Куди? — дерся Фіш. — Що ти робиш? На плесо пливи! Туди! Туди!

— Не можна! Там мілина! Сядемо! Допливемо до плеса відгалуженням, тут глибше!

Вони знову почули дзявкотіння агуари. Але не побачили її.

Аддаріо Бах шарпнув Ґеральта за рукав.

З люка ахтерпіка виліз Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, що ледь тримався на ногах. Моряк, який ішов слідом, ніс загорнену в плащ дівчинку. Інші четверо стояли біля них муром, обличчям до відьмака. Тримали сокирки, остроги, залізні гаки.

— Досить цього, мосьпанство, — прохрипів найвищий. — Ми жити бажаємо. Саме час щось зробити.

— Облиште дитину, — процідив Ґеральт. — Відпусти купця, Коббін.

— Ні, пане, — покрутив головою моряк. — Трупик разом із купчиною піде за борт, воно потвору затримає. А ми тоді втекти встигнемо.

— А ви, — прохрипів інший, — не втручайтеся. Ми ніц до вас не маємо, але не намагайтеся на заваді стати. Бо ми вам кривду зробимо.

Кевенард ван Фліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Буцегарняш також відвів погляд, зціпив зуби: було видно, що не відреагує на бунт власного екіпажу.

— Точно, вірно, — Петру Коббін пхнув Парлагі.— Купця та дохлу лиску за борт, це єдиний для нас порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопи! До човна з ними!

— До якого човна? — спокійно запитав Аддаріо Бах. — Мо’, до того?

Уже досить далеко від «Пророка», зігнутий на сидінні човна, веслував Явіль Фіш, прямуючи на плесо. Веслував яро, весла розбризкували воду, розкидали водорості.

— Фіш! — крикнув Коббін. — Ти падло! Ти сучий їбаний син!

Фіш розвернувся, зігнув лікоть і показав їм. Після чого знову схопився за весла.

Але повеслував недалеко.

На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підскочив у гейзері води, побачили вони удар хвостом та наїжачену зубами пащеку величезного крокодила. Фіш вилетів за борт, поплив, кричачи, до берега, на мілину, де стирчало коріння таксодіїв. Крокодил переслідував його, але стіна пневматофорів сповільнила погоню. Фіш доплив до берега, кинувся грудьми на камінь, що там лежав. Але це був не камінь.

Гігантська кайманова черепаха розкрила щелепи та цапнула Фіша за руку вище ліктя. Фіш завив, зашамотівся, забився, розбризкуючи багнюку. Крокодил випірнув та схопив його за ногу. Фіш заричав.

Якусь мить було незрозуміло, яка з рептилій заволодіє Фішем: черепаха чи крокодил. Але врешті кожен із них щось отримав. У щелепах черепахи лишилася рука з білою палицею кості, що стирчала з кривавої м’язги. Решту Фіша забрав крокодил. На збуреній поверхні залишилася червона пляма.

Ґеральт використав остовпіння екіпажу. Вирвав із рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став поряд, озброєний очепом.

Але ні Коббін, ні будь-хто інший із моряків не намагалися опиратися. Навпаки, усі відступали на корму. Поспішно. Аби не сказати: сполошено. Обличчя їхні раптом вкрилися трупною блідістю. Кевенард ван Фліт, скорчений біля борту, схлипнув, заховав голову між колінами й прикрився руками.

Ґеральт озирнувся.

Чи то Буцегарняш проґавив, чи то підвело пошкоджене водяним кермо, але шлюп заплив просто під навислі гілки, тицьнувся в повалені стовбури. Вона це використала. Скочила на ніс вправно, легко та безшелесно. У лисячій подобі. Раніше він бачив її на тлі неба, тоді вона видалася йому чорною, смолисто-чорною. Не була такою. Хутро мала темне, а китицю на хвості— білосніжну, але масть її, особливо на голові, була більш сірою, властивою, скоріше, корсакам, а не чорнобуркам.

Вона змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. З гострими вухами й видовженим писком. У якому, коли його вишкірила, блиснули ряди іклів.

Ґеральт став на коліно, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, відступив. Агуара завила пронизливо, клацнула зубастими щелепами, підступила до них. Парлагі закричав, панічно замахав руками, вирвався від Коббіна й скочив за борт. Відразу пішов на дно.

Ван Фліт плакав. Коббін та матроси, усе ще бліді, збилися навколо Буцегарняша. Буцегарняш зняв шапку.

Медальйон на шиї відьмака тремтів усе сильніше, вібрував, подражнював. Агуара стояла над дівчинкою навколішки, видаючи дивні звуки: чи то помуркуючи, чи то шиплячи. Раптом підвела голову, вишкірила ікла. Загарчала глухо, а в очах її розгорівся вогонь. Ґеральт не ворухнувся.

— Ми провинилися, — сказав. — Сталася біда. Але нехай не станеться ще гірше. Я не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не дозволю цього.

Лисиця встала, підіймаючи дівчинку. Обвела всіх поглядом. Глянула на Ґеральта.

— Ти став у мене на дорозі,— промовила дзявкітливо, але чітко вимовляючи кожне слово. — На їхній захист.

Він не відповів.

— На руках у мене дочка, — закінчила вона. — Це важливіше, ніж ваше життя. Але це ти став на їхній захист, біловолосий. Тож за тобою я й прийду. Одного дня. Коли ти вже забудеш. І не станеш сподіватися.

Зграбно вискочила на борт, звідти— на повалене дерево. І зникла в гущавині.

У тиші, що встановилася, чути було тільки схлипи ван Фліта.

Вітер стих, стало парко. «Пророк Лобода», несений течією, звільнився від гілля, подрейфував серединою русла. Буцегарняш витер шапкою очі та чоло.

Матрос на носі крикнув. Крикнув Коббін. Кричали й інші.

З-за густого очерету й дикого рису вони раптом помітили стріхи хат. Помітили сітки, що сушилися на березі. Жовтесенький пісок пляжу. Причал. А далі, за деревами на мисі,— широку течію річки під блакитним небом.

— Річка! Річка! Нарешті!

Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Фліт. Тільки Ґеральт та Аддаріо Бах не долучилися до хору.

Мовчав і Буцегарняш, напираючи на штурвал.

— Що ти робиш? — крикнув Коббін. — Куди ти? На річку керуй! Туди! На річку!

— Не вийде, — у голосі капітана чулися відчай та рішучість. — Штиль, судно керма ледь слухається, а течія все сильніша. Дрейфуємо, відпихає нас, знову несе до відгалуження. Назад у болота.

— Ні!

Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до пляжу.

Услід за ним у воду пострибали матроси, усі, Ґеральт не зумів жодного стримати. Аддаріо Бах сталевою хваткою осадив на місці ван Фліта, що й собі готувався стрибнути.

— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок пляжу. Річка. Надто красиво, аби виявилося правдивим. А значить, це не правдиве.

І раптом картинка затремтіла. Раптом там, де тільки що були хати рибалок, золотий пляж та течія річки з мисом, відьмак побачив на мить павутиння ліан, що до самої води звішувалося з трухлявого гілля. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами таксодіїв. Чорне з бульбашками газів багно. Море водоростей. Нескінченний лабіринт відгалужень.

Він на мить побачив те, що приховувала прощальна ілюзія агуари.

Плавці почали кричати та бити по воді. І по черзі в ній зникати.

Петру Коббін випірнув, кашляючи, давлячись та репетуючи, весь вкритий слизькими, смугастими, товстезними, наче вугрі, п’явками. Потім зник під водою й більше не з’являвся.

—Ґеральте!

Аддаріо Бах багром притягнув човен, що пережив зустріч із крокодилом. І тепер підплив до борту. Ґном стрибнув у нього, прийняв у Ґеральта все ще отупілого ван Фліта.

— Капітане!

Буцегарняш помахав їм шапкою.

— Ні, пане відьмак! Я корабля не кину, до порту його доведу, нехай там не знаю що! А як ні, то разом із кораблем на дні лежатиму! Бувайте!

«Пророк Лобода» спокійно й велично подрейфував, заплив у відгалуження й зник там.

Аддаріо Бах плюнув на долоні, згорбився, загріб веслами. Човен полетів над водою.

— Куди?

— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я впевнений. Випливемо у фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то й цим човном нехай і до самого Новіграда.

— Буцегарняш…

— Дасть раду. Як таке йому писане.

Кевенард ван Фліт хлипав. Аддаріо веслував.

Небо потемніло. Вони почули віддалений, протяглий грім.

— Гроза іде, — сказав ґном. — Промокнемо, хай йому дідько.

Ґеральт пирхнув. А потім почав сміятися. Сердечно та щиро. І заразливо. Бо за мить вони вже сміялися обидва.

Аддаріо веслував сильними, спокійними рухами. Човен летів по воді, наче стріла.

— Ти веслуєш, — оцінив Ґеральт, витираючи сльози, що виступили від сміху, — наче в житті ніколи нічого іншого не робив. Я думав, що ґноми не вміють ані плавати, ані під вітрилом ходити…

— Піддаєшся стереотипам.

Інтерлюдія

Чотирма днями пізніше

Аукціонний дім братів Борсоді було розташовано на площі біля вулиці Головної, що й насправді була головною артерією Новіграда, яка поєднувала ринок із храмом Вічного Вогню. Брати, що на початку своєї кар’єри торгували конями та вівцями, у старі часи мали коштів лише на сарай у передмісті. Через сорок два роки від заснування аукціонний дім займав показний чотириповерховий будинок у найбільш репрезентативній частині міста. Він усе ще залишався в руках родини, але предметом торгів було виключно коштовне каміння, головним чином діаманти, а також витвори мистецтва, стародавності та колекціонерські предмети. Аукціони відбувалися раз на квартал, незмінно в п’ятницю.

Нині аукціонна зала була повна чи не до останнього місця. Присутніх там було, як оцінила Антея Дерріс, десь із сотню осіб.

Шум і гомін стихли. Місце за кафедрою зайняв аукціоніст. Абнер де Наваретт.

Абнер де Наваретт, як і зазвичай, чудово виглядав у чорному оксамитовому каптані й золотій парчевій жилетці. Шляхетності рис його фізіономії могли б позаздрити князі, а манерам та поставі— аристократи. Таємницею полішинеля було те, що Наваретт і справді був аристократом, виключеним із роду й позбавленим спадку за п’янство, марнотратство та розпусту. Якби не родина Борсоді, Абнер де Наваретт став би жебраком. Але Борсоді знадобився аукціонер із поставою аристократа. А жоден із кандидатів не міг рівнятися з Абнером де Навареттом із точки зору екстер’єру.

— Добрий вечір пані, добрий вечір панам, — промовив він голосом настільки ж оксамитовим, як і його каптан. — Вітаю вас у Домі Борсоді на квартальному аукціоні витворів мистецтва та старожитностей. Колекція, що стане предметом торгів і з якою панство ознайомилося в нашій галереї, є зібранням унікальним і повністю походить від приватних власників.

…Переважна більшість із панства, констатую я, це наші постійні гості та клієнти, які в курсі щодо принципів нашого Дому та правил, які діють під час аукціону. Усім із присутніх тут брошури із регламентом вручено при вході. Тож я вважаю всіх поінформованими стосовно наших правил та такими, що розуміють накладені на них обмеження. Тож починаємо без зволікань.

…Лот номер один— фігурка нефритова, групова, що представляє німфу… гмм… із трьома фавнами. Виконана, згідно з нашими експертами, гномами, вік— близько ста років. Стартова ціна— двісті крон. Бачу двісті п’ятдесят. Це все? Хтось запропонує більше? Ні? Продано панові з номером тридцять шість.

Писарчуки за сусідньою кафедрою записували результати торгів.

— Лот номер два— «Aen N’og Mab Taedh’morc», збірка ельфійських казок та віршованих притч. Багато ілюстрована. Ідеальний стан. Стартова ціна— п’ятсот крон. П’ятсот п’ятдесят, купець Гофмейєр. Пан райця Дрофусс, шістсот. Пан Гофмейєр, шістсот п’ятдесят. Це все? Продано за шістсот п’ятдесят крон панові Гофмейєру з Гірунда.

…Лот номер три— прилад зі слонової кістки у формі… гмм… подовженій та згладженій, що служить… гмм… напевне для масажу. Походження заморське, вік невідомий. Стартова ціна— сто крон. Бачу сто п’ятдесят. Двісті, пані в масочці з номерком сорок три. Двісті п’ятдесят, пані з вуаллю, з номерком вісім. Ніхто не дасть більше? Триста, пані дружина аптекаря Форштеркранца. Триста п’ятдесят! Жодна з пані не дасть більше? Продано за триста п’ятдесят крон пані з номерком сорок три.

…Лот номер чотири— «Antidotarius magnus»[26], унікальний медичний трактат, виданий університетом у Кастелл Граупіан на початку його існування. Стартова ціна— вісімсот крон. Бачу вісімсот п’ятдесят. Дев’ятсот, пан доктор Онесорг. Тисяча, шановна Марті Содерґрен. Це все? Продано за тисячу крон шановній Содерґрен.

Лот номер п’ять— «Liber de naturis bestiarum»[27], біла ворона, оправлена в букові дошки, багато ілюстрована…

…Лот номер шість— «Дівчинка з котиком», портрет en trois quarts[28], олія на полотні, школа цінтрійська. Стартова ціна…

…Лот номер сім— дзвоник із ручкою, латунний, роботи ґномської, вік знахідки важко встановити, але річ безумовно старовинна. На ободі напис ґномськими рунами, що проголошує: «Ну й чого, дурепо, дзвониш?» Ціна стартова…

…Лот номер вісім— олія та темпера на полотні, художник невідомий. Шедевр. Прошу звернути увагу на незвичайну хроматику, гру барв та динаміку світла. Напівпохмура атмосфера й чудовий колорит велично переданої лісової природи. А в центральній частині, у таємничій світлотіні, прошу глянути, головна постать картини— олень під час гону. Стартова ціна…

…Лот номер дев’ять— «Ymago mundi»[29], також відома під назвою «Mundus novus»[30]. Книжка надзвичайно рідкісна, Оксенфуртський університет має в розпорядженні тільки один примірник, нечисленні копії— у приватній власності. Оправа— козлина шкіра, тиснена. Стан ідеальний. Стартова ціна— тисяча п’ятсот крон. Шановний Вімме Вівальді, тисяча шістсот. Поштивий жрець Прохаска, тисяча шістсот п’ятдесят. Тисяча сімсот пані з кінця залу. Тисяча вісімсот, пан Вівальді. Тисяча вісімсот п’ятдесят, поштивий Прохаска. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят, пан Вівальді. Дві тисячі крон, браво, поштивий Прохаска. Дві тисячі сто, пан Вівальді. Чи хтось дасть більше?

— Ця книга є безбожною, зміст її єретицький! Її має бути спалено! Я хочу її викупити, аби спалити! Дві тисячі двісті крон!

— Дві тисячі п’ятсот! — пирхнув Вімме Вівальді, погладжуючи білу доглянуту бороду. — Даси більше, набожний підпалювачу?

— Сором! Мамона тріумфує над правдою! Язичницьких ґномів тут сприймають краще, ніж людей! Я поскаржуся владі!

— Книгу продано за дві тисячі п’ятсот крон панові Вівальді,— спокійно оголосив Абнер де Наваретт. — Поштивому Прохасці ж я нагадую про правила та регламент, що зобов’язують у Домі Борсоді.

— Я йду!

— Усього найкращого. Прошу вибачення в панства. Винятковість та багатство пропозиції Дому Борсоді інколи призводять до емоцій. Продовжуємо. Лот номер десять— абсолютна рідкість, небувала знахідка, два мечі відьмачі. Дім постановив не пропонувати їх окремо, лише як комплект із поваги до відьмака, якому вони служили роками. Перший меч із метеоритної сталі. Клинок викуто та нагострено в Магакамі, автентичність ґномської чеканки підтверджено нашими експертами. …Другий меч срібний. На ефесі та по всій довжині клинка є рунічні знаки та гліфи, що підтверджують оригінальність. Стартова ціна— тисяча крон за комплект. Тисяча п’ятдесят, пан із номерком сімнадцять. Це все? Ніхто не дасть більше? За такі раритети?

— Гівно, а не гроші,— пробурмотів Нікефор Муус, магістратський урядник, що сидів в останньому ряду, навперемін то стискаючи поплямовані чорнилами пальці, то пригладжуючи ріденьке волосся. — Знав я, що не варто було…

Антея Дерріс стишила його поглядом.

— Тисяча сто, пан граф Горват. Тисяча двісті, пан із номерком сімнадцять. Тисяча п’ятсот, шановний Ніно Чанфанеллі. Тисяча шістсот, пан у масці. Тисяча сімсот, пан із номерком сімнадцять. Тисяча вісімсот, пан граф Горват. Дві тисячі, пан у масці. Це все? Дві тисячі п’ятсот, шановний Чанфанеллі… Пан із номерком сімнадцять…

Пана з номерком сімнадцять раптом підхопили під руки двійко міцних головорізів, які непомітно ввійшли до зали.

— Жероса Фуерте, званий Вістрям, — процідив третій головоріз, ткнувши впійманого палицею в груди. — Найманий убивця під гончим листом. Тебе арештовано. Виведіть.

— Три тисячі! — крикнув Жероса Фуерте, званий Вістрям, вимахуючи табличкою з номером сімнадцять, яку він усе ще тримав у долоні.— Три… тисячі…

— Прикро мені,— холодно промовив Абнер де Наваретт. — Правила. Арешт ліцитуючого анулює його пропозицію. Активною є пропозиція у дві тисячі п’ятсот, шановний Чанфанеллі. Хто дасть більше? Дві тисячі шістсот, граф Горват. Це все? Дві тисячі сімсот, пан у масці. Три тисячі, шановний Чанфанеллі. Не бачу більших пропозицій…

— Чотири тисячі.

— Ах. Шановний Мольнаре Джіанкарді. Браво, браво. Чотири тисячі крон. Чи хтось дасть більше?

— Я для сина хотів, — гарикнув Ніно Чанфанеллі.— А ти ж самих дочок маєш, Мольнаре. Навіщо тобі ті мечі? Але що ж, нехай. Поступлюся.

— Мечі продано, — заявив де Наваретт, — шановному панові Мольнару Джіанкарді за чотири тисячі крон. Продовжуємо, шановні пані, шановні панове. Лот номер одинадцять— плащ із мавпячого хутра…

Нікефор Муус, радісний і вишкірений, наче бобер, хлопнув Антею Дерріс у лопатку. Сильно. Антея залишками волі втрималася, аби не дати йому в писок.

— Виходимо, — просичала.

— А гроші?

— Після закінчення аукціону й вирішення всіх формальностей. То трохи затягнеться.

Не зважаючи на бурчання Мууса, Антея рушила до дверей. Її подражнював чийсь погляд, вона озирнулася крадькома. Жінка. Чорноволоса. Одягнена в чорне та біле. З обсидіановою зіркою в декольте.

Вона відчула дрижаки.

* * *

Антея була права. Формальності трохи затягнулися. Тільки через два дні вони зуміли піти до банку. Філії якогось із ґномських банків, де, як у них усіх, пахло грошима, воском та панелями з червоного дерева.

— До виплати три тисячі триста шістдесят шість крон, — заявив клерк. — Після взяття комісійних банку в розмірі одного відсотка.

— Борсоді— п’ятнадцять, банк— один, — забурчав Нікефор Муус. — Від усього б відсоток брали! Злодій на злодії! Давайте грошву!

— Одну хвилиночку! — стримала його Антея. — Спершу вирішимо наші справи, твою й мою. Комісійні належать і мені. Чотириста крон.

— Стоп-стоп! — крикнув Муус, притягаючи погляди інших клерків та клієнтів банку. — Які такі чотириста? Від Борсоді я отримав ледве три тисячі з дрібницею…

— Згідно з договором, мені належить десять відсотків від суми продажу. Кошти— це твої справи. І тільки тебе стосуються.

— Що ти мені тут…

Антея Дерріс глянула на нього. Цього вистачило. Між Антеєю та її батьком було небагато схожого. Але дивитися Антея вміла так само, як батько. Як Пираль Пратт. Муус під цим поглядом аж скорчився.

—Із суми виплати, — сказала клеркові,— попрошу банківський чек на чотириста крон. Знаю, що банк бере відсоток, я з тим згодна.

— А мою суму готівкою! — магістратський клерк указав на величенький шкіряний ранець, який притягнув із собою. — Привезу додому й добряче сховаю! Ніякі грабіжницькі банки ніяких комісійних із мене брати не стануть!

— Це значна сума. — Клерк встав. — Прошу зачекати.

Виходячи з конторки, клерк на мить відчинив двері до задніх кімнат, але Антея заприсяглася б, що вона бачила чорноволосу жінку, одягнену в чорне та біле.

Відчула дрижаки.

* * *

— Дякую, Мольнаре, — сказала Йеннефер. — Я не забуду тобі цієї послуги.

—І за що ти дякуєш? — усміхнувся Мольнар Джіанкарді.— Що я такого зробив, чим прислужився? Тим, що купив на аукціоні вказаний лот? Платячи за нього грошима з твого рахунку? А може, тим, що я відвернувся, коли ти хвилинку тому кидала закляття? Я відвернувся, бо дивився з вікна на оту посередницю, як вона йшла, погойдучи тим та іншим. На мій смак дамулька, не стану приховувати, хоча за людськими жіночками я й не увиваюся. Чи твоє закляття завдасть… клопотів і їй?

— Ні,— перервала чародійка. — Їй нічого не буде. Вона взяла чек, не золото.

— Ясно. Мечі відьмака, як думаю, забереш відразу? Вони ж для нього…

— Усе, — закінчила Йеннефер. — Він пов’язаний із ними призначенням. Знаю, знаю, авжеж. Він мені говорив. А я навіть почала вірити. Ні, Мольнаре, я сьогодні не стану забирати цих мечів. Нехай залишаться на депозиті. Скоро пришлю за ними когось з уповноважених. Я виїжджаю з Новіграда вже сьогодні.

— Я також. Їду до Третогора, проконтролюю й тамтешній філіал. Потім повертаюся до себе, у Горс Велен.

— Що ж, іще раз дякую. Бувай, ґноме.

— Бувай, чародійко.

Інтерлюдія

Рівно через сто годин

від моменту отримання золота

в банку Джіанкарді в Новіграді

— Тобі сюди заходити заборонено, — сказав викидайло Тарп. — Ти добре про це знаєш. Відійди від сходів.

— А оце ти бачив, хаме? — Нікефор Муус трусонув і забряжчав пузатою сумкою. — Бачив ти в житті стільки золота відразу? Геть із дороги, бо пан сюди йде! Багатий пан! Відійди, селюче!

— Пусти його, Тарпе! — зсередини австерії виплив Феб Равенга. — Я не бажаю тут шуму, гості непокояться. А ти зважай. Раз ти вже мене ошукав, другого разу не буде. Краще тобі цього разу мати чим заплатити, Муус.

— Пане Муус! — Урядник відіпхнув Тарпа. — Пане! Дивися, кому говориш, корчмарю!

— Вина! — крикнув він, уже усівшись за столом. — Найдорожчого, яке маєте!

— Найдорожче, — відізвався метр, — коштує шістдесят крон…

— Буде в мене! Цілий джбан давайте, бігцем!

— Тихіше, — нагадав Равенга. — Тихіше, Муус.

— Не стишуй мене, скнаро! Шахрай! Парвеню! Хто ти такий, аби мене стишувати? Щит золочений, а на халявах— гівно! А гівно завжди гівном буде! Глянь-но сюди! Ти бачив у житті стільки золота відразу? Бачив?

Нікефор Муус сунув руку до ранця, витягнув жменю золотих монет та з розмаху жбурнув їх на стіл.

Монети розбризкалися бурою грязюкою. Розійшовся потворний сморід екскрементів.

Гості австерії «Natura Rerum» зірвалися з місць, побігли до виходу, давлячись та закриваючи носа серветками. Метр зігнувся в блювотному рефлексі. Хтось крикнув, хтось вилаявся. Феб Равенга ані здригнувся. Стояв, наче статуя, схрестивши руки на грудях.

Муус, остовпілий, трусонув головою, вибалушив та протер очі, витріщаючись на смердючу купу на скатертині. Урешті прийшов до тями, потягнувся до ранця. І витягнув руку, повну густої мазі.

— Ти був правий, Муус, — промовив холодним голосом Феб Равенга. — Гівно завжди залишиться гівном. На подвір’я його.

Коли волочили, магістратський урядник навіть не чинив опору, був надто приголомшений тим, що сталося. Тарп затягнув його за вбиральню. На знак Равенги пахолки зняли дерев’яну кришку з вигрібної ями. Побачивши те, Муус ожив, заходився верещати, сіпатися та впиратися. Дало це йому небагато. Тарп приволік його до ями та кинув униз. Молодик плеснув у рідкі відходи. Але не потонув. Розкинув руки й ноги й не тонув, утримуваний на поверхні рідкої багнюки віхтями соломи, шматтям, паличками та зім’ятими сторінками, видертими з різних учених та набожних книг, що їх у яму накидали.

Феб Равенга зняв зі стіни дерев’яні вила для сіна, виготовлені з однієї розчепіреної гілки.

— Гівно було й залишається гівном, — сказав. — І завжди до гівна потрапляє.

Він натиснув на вила та притопив Мууса. З головою. Муус із плюскотом видерся на поверхню, ричачи, кашляючи та плюючись. Равенга дозволив йому трошки покашляти та набрати дихання, а тоді притопив знову. Цього разу по-справжньому глибоко.

Повторивши операцію ще кілька разів, кинув вила.

— Залиште його там, — наказав. — Нехай сам вилазить.

— Це буде нелегко, — оцінив Тарп. — І трохи триватиме.

—І нехай триватиме. Поспішати нікуди.

Розділ 16

A mon retour, hé! je m’en désespere, Tu m’as reçu d’un baiser tout glacé. П’єр де Ронсар

На рейд під повними вітрилами впливав новіградський шкунер «Пандора Парві», по-справжньому красивий корабель. «Красивий і швидкий», — подумав Ґеральт, сходячи по трапу на нетривкий причал. Він бачив шкунер у Новіграді, розпитував, знав, що той відпливає з Новіграда на цілі два дні пізніше, ніж галера «Стінта», на яку він і сів. І все ж у Кераці вони опинилися практично одночасно. «Може, треба було почекати та сісти на шкунер», — подумав він. Два дні довше в Новіграді, хтозна, може, він таки зумів би отримати якусь інформацію?

«Утім, усе це геть пусте», — оцінив він. «Може», «хтозна», «а ну ж». Що сталося— те сталося, це вже нічого не змінить. І немає чого над цим страждати.

Він кинув прощальний погляд на шкунер, маяк, море й горизонт, який затягнуло грозовими хмарами. Після чого жвавим кроком рушив до міста.

* * *

З-під вілли носильники саме виносили паланкін— філігранну конструкцію з фіранками лілового кольору. Мусив бути вівторок, середа або четвер. У ці дні Литта Нейд приймала пацієнток, і саме пацієнтки— зазвичай заможні пані з вищих сфер— користалися такими паланкінами.

Охоронець пустив його без слова. І добре. Ґеральт був не в найкращому гуморі й напевне за словом би в кишеню не поліз. А може, навіть за двома-трьома.

Патіо було пустим, вода у фонтані тихенько шепотіла. На малахітовому столику стояли карафка та бокали. Ґеральт без церемоній налив собі.

Коли підвів погляд, побачив Мозаїку. У білому халаті та фартусі. Бліду. З прилизаним волоссям.

— Це ти, — сказала вона. — Повернувся.

— Це я з цілковитою впевненістю, — підтвердив він сухо. — І з усією впевненістю я повернувся. А це вино з усією впевненістю трохи скисло.

— Я теж рада тебе бачити.

— Корал? На місці? А якщо на місці, то де вона?

— Хвилинку тому, — стенула вона плечима, — я бачила її між ногами пацієнтки. І з усією впевненістю є вона там і надалі.

— Ти й справді не маєш виходу, Мозаїко, — відповів він спокійно, дивлячись їй в очі.— Ти мусиш стати чародійкою. У тебе насправді великі схильності та завдатки. Твій тонкий дотеп навряд чи оцінили б у ткацькій мануфактурі. І тим більше— у лупанарії.

— Учуся й розвиваюся. — Вона не опустила погляду. — Уже не плачу в кутку. Своє я відплакала. Той етап маю вже позаду.

— Ні, не маєш. Обманюєш себе. Попереду в тебе ще багато чого. І сарказм тебе перед цим не захистить. Особливо коли він штучний і кепсько наслідуваний. Але досить про це, не мені навчати тебе жити. Питав я, де Корал.

— Тут. Привіт.

Чародійка, наче дух, випливла з-за портьєри. Як і Мозаїка, була вона в білому лікарському халаті, а її зап’яте руде волосся вкривав полотняний чепець, який за звичайних обставин він уважав би смішним. Але обставини звичайними не були й сміх не був доречним, йому треба було кілька секунд, щоби це зрозуміти.

Вона підійшла й без слів поцілувала його в щоку. Губи її були холодними. А очі— обведені темним.

Пахла вона ліками. І чимось, що використовувала як дезінфекцію. Це був поганий, відштовхуючий, хворий запах. Запах, у якому відчувався переляк.

— Побачимося завтра, — встигла вона раніше. — Завтра про все мені розповіси.

— Завтра.

Вона глянула на нього, і це був погляд дуже далекий, з-поза безодні часу та подій, що тепер віддаляла їх одне від одного. Йому треба було кілька секунд, аби зрозуміти, наскільки ця безодня глибока й наскільки сильно розділяють їх події.

— Може, навіть краще післязавтра. Іди до міста. Зустрінься з поетом, він дуже про тебе непокоївся. А тепер іди, прошу. Я мушу зайнятися пацієнткою.

Коли вона пішла, він глянув на Мозаїку. Мабуть, досить красномовно, бо вона не зволікала з поясненням.

— Уранці у нас були пологи, — сказала, а голос її трохи змінився. — Важкі. Вона вирішила застосувати кліщі. І все, що могло піти погано, пішло погано.

— Розумію.

— Сумніваюся.

— До побачення, Мозаїко.

— Довго тебе не було. — Вона підвела голову. — Набагато довше, ніж вона очікувала. У Ріссберзі нічого не знали або вдавали, що не знають. Щось сталося, вірно?

— Щось сталося.

— Розумію.

— Сумніваюся.

* * *

Любисток дивував своєю здогадливістю. Стверджуючи факт, із очевидністю якого Ґеральт іще не до кінця освоївся. І який не повністю ще прийняв.

— Що, кінець? Проминуло з вітром? Ну ясно, вона й чародії потребували тебе, ти своє зробив, то можеш іти. А знаєш що? Я радий, що все закінчилося. Бо колись мусив той дивовижний роман скінчитися, і чим довше він тривав, тим страшніші обіцяв наслідки. Ти, якщо хочеш знати мою думку, також повинен радіти, що маєш оце з голови й що воно так гладенько пройшло. А тому варто б складати обличчя в радісну усмішку, а не в гримасу похмуру та понуру, яка, уже повір мені, зовсім тобі не личить, із нею ти виглядаєш, наче людина з важкого похмілля, яка до того ж отруїлася закускою й не пам’ятає, чим і коли зламала зуб або звідки ці сліди сім’я на штанах. …А може, — продовжував бард, аж ніяк не пригнічений відсутністю реакції з боку відьмака, — пригнобленість твоя випливає з іншого? Може, з того факту, що це тебе нині виставили за двері, у той час, коли це ти планував фінал у власному стилі? Такий, із втечею вранці та з квітами на столику? Ха-ха, у коханні— як на війні, друже, а твоя мила вчинила, наче досвідчений стратег. Діяла на випередження, превентивною атакою. Мабуть, вона читала «Історію воєн» маршала Пелліграма. Пелліграм наводить чимало прикладів перемог, яких досягали за допомогою подібного фортелю.

Ґеральт і надалі не реагував. Любисток, було схоже, реакції й не очікував. Допив пиво, кивнув корчмареві, аби приніс наступне.

— Беручи до уваги все сказане, — продовжив, накручуючи кілки лютні,— я рішуче за секс на першому побаченні. На майбутнє всіляко рекомендую. Це усуває необхідність подальших зустрічей із тією самою особою, а це ж буває нудним та трудомістким. І якщо вже ми про це, то нахвалена тобою пані адвокат і справді виявилася вартою зусиль. Не повіриш…

— Повірю, — відьмак не витримав, досить рішуче його перервав. — Повірю без цих оповісток, можеш їх облишити.

— Авжеж, — констатував бард. — Пригноблений, у смутку та з муками сумління, через що в журбі та в’їдливий. Здається мені, тут не тільки жінка. Тут щось іще. Знаю, суча лапа. І бачу. У Новіграді не вдалося? Мечів ти не отримав?

Ґеральт зітхнув, хоча обіцяв собі не зітхати.

— Не отримав. Запізнився. Були ускладнення, сталося те, інше. Перехопила нас гроза, тоді наш човен почав набирати воду… А потім один білошкірник тяжко захворів… Ах, не стану набридати тобі подробицями. Коротко кажучи, ми не встигли вчасно. Коли я дістався до Новіграда, було вже по аукціону. У Домі Борсоді мене послали. Торги під таємницею продажу, а вона охороняє як тих, хто продавав, так і тих, хто купував. Особам стороннім фірма жодної інформації не дає, бла-бла-бла, до побачення, пане. Я нічого не довідався. Не знаю, чи продано мечі, а якщо так, то хто їх купив. Не знаю навіть того, чи злодій узагалі виставляв мечі на аукціоні. Він же міг не звернути уваги на пораду Пратта, могла йому трапитися якась інша нагода. Я не знаю нічого.

— Невдача, — покивав Любисток. — Послідовність нефортунних збігів. Слідство кузена Феррана також стало, як мені здається, на мертвій точці. Кузен Ферран, якщо ми вже про це, безперестанно про тебе розпитує. Де ти, чи маю я від тебе якісь вісті, коли ти повернешся, чи встигнеш на королівське весілля й чи не забув ти, бува, про обіцянку, яку дав принцові Егмунду. Вочевидь, я й слова не писнув про твої починання й про аукціон. Але свято Ламмас, нагадую, усе ближче, залишилося десять днів.

— Знаю. Але, може, щось за той час станеться? Щось, скажімо, щасливе? Після послідовності нефортунних збігів придалась би якась відмінність.

— Не заперечуватиму. А якщо…

— Я подумаю та прийму рішення. — Ґеральт не дав бардові закінчити. — До того, щоби на королівському шлюбі виступати як охоронець, мене ніщо не зобов’язує, Егмунд та інстигатор не знайшли моїх мечів, а саме такими були умови. Але я б не виключав, що виконаю прохання князя. На користь того хоча б матеріальні погляди. Князь хвалився, що не поскупиться. А все вказує на те, що будуть мені потрібні нові мечі, виконані на спеціальне замовлення. А воно буде чимало коштувати. Ах, що тут говорити. Ходімо, щось з’їмо. І вип’ємо.

— До Равенги, у «Натуру»?

— Не сьогодні. Сьогодні я маю бажання на речі прості, натуральні, нескладні та щирі. Якщо розумієш, що я маю на увазі.

— Ясно, що розумію. — Любисток встав. — Ходімо до моря, у Пальміру. Знаю я одну місцину. Дають там оселедця, горілку й рибний суп, який зветься «курки». Не смійся! Насправді так зветься!

— Та нехай зветься, як хоче. Ходімо.

* * *

Міст через Адалатте було заблоковано: через нього саме проїздила колона навантажених возів та група кінноти із заводними кіньми. Ґеральт та Любисток мусили зачекати, відійшовши з дороги.

Кавалькаду замикав самотній вершник на гнідій кобилі. Кобила махнула головою та привітала Ґеральта протяглим іржанням.

— Плітко!

— Привіт, відьмаче. — Вершник зняв каптура, відкрив обличчя. — Я, власне, до тебе. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну.

— Привіт, Пінетті.

Пінетті зіскочив із сідла. Ґеральт зауважив, що він озброєний. Було це досить дивно: магіки надзвичайно рідко носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у багато оздоблених піхвах. Був там також кинджал, солідний і широкий.

Відьмак прийняв від чародія вуздечку Плітки, погладив кобилу по ніздрях та загривку. Пінетті стягнув рукавички й заткнув їх за пояс.

— Вибачте, майстре Любистку, — сказав, — але я хотів би залишитися з Ґеральтом наодинці. Те, що я маю йому сказати, призначене виключно для його вух.

—Ґеральт, — нашорошився Любисток, — не має від мене таємниць.

— Знаю. Чимало подробиць із його приватного життя я довідався саме з твоїх балад.

— Але…

— Любистку, — перервав його відьмак. — Іди пройдися. …Дякую тобі,— сказав, коли вони залишилися одні.— Дякую, що ти привів сюди мою кобилу, Пінетті.

— Я зауважив, — відповів чародій, — що ти був до неї прив’язаний. Тож коли ми знайшли кобилу в Сосниці…

— Ви були в Сосниці?

— Були. Викликав нас констебль Торквіль.

— Ви бачили…

— Ми бачили, — різко перервав Пінетті.— Ми все бачили. Не можу зрозуміти, відьмаче. Не можу зрозуміти. Чому ти його тоді не зарубав? Там, на місці? Вчинив ти, дозволь уже тобі це сказати, немудро.

«Знаю, — стримався від признання Ґеральт. — Знаю, аякже. Я виявився надто дурним, аби скористатися шансом, наданим мені долею. Бо чим шкодив мені той зайвий труп на моєму рахунку. Що це значить для найманого вбивці? Що, не подобалося бути вашим знаряддям? Я ж завжди чиєсь знаряддя. Треба було стиснути зуби й зробити, що треба».

— Тебе, напевне, здивує,— Пінетті глянув йому в очі,— але ми відразу поспішили тобі на порятунок, я й Харлан. Здогадалися, що ти порятунку потребуєш. Притиснули ми Дегерлунда наступного дня, коли він розправлявся з якоюсь випадковою бандою.

«Притиснули, — стримався від повторення відьмак. — І не забарилися скрутити йому шию? Будучи мудрішими за мене, не повторили моєї помилки? Аякже. Якби воно так було, не мав би ти зараз такої міни, Генкамп».

— Ми не вбивці.— Чародій почервонів та почав заїкатися. — Ми забрали його в Ріссберг. Стався скандал… Усі були проти нас. Ортолан, на диво, поводився стримано, а саме з його боку ми очікували найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який раніше нам сприяв… Ми вислухали величезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство й лояльність. Мовлено нам, що лише останні мерзотники насилають на конфратера найманого вбивцю, що треба дуже низько впасти, аби найняти для співпраці відьмака. Що зробили ми це через ницість. Через ревнощі до таланту та престижу співбрата, через заздрість до його наукових досягнень та успіхів.

«Посилання на інциденти на Узгір’ї, на сорок чотири трупи нічого не дали, — стримався від ствердження відьмак. — Якщо не брати до уваги того, що всі, мабуть, стенули плечима. І напевне дали розлогу доповідь про науку, яка вимагає жертв. Про мету, яка виправдовує наслідки».

— Дегерлунд, — продовжив Пінетті,— постав перед комісією й вислухав сувору догану. За те, що займався гоетією, за вбитих демоном людей. Був пихатим: мабуть, розраховував на підтримку Ортолана. Але Ортолан наче про нього забув, цілковито віддався своєму найновішому захопленню— роботі над формулою надзвичайно результативного та універсального гною, що має зробити революцію в сільському господарстві. Залишений наодинці, Дегерлунд узяв інший тон. Плаксивий та жалісний. Видавав себе за скривдженого. За жертву в рівній мірі власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким він викликав демона настільки могутнього, що його неможливо було контролювати. Присягався, що бавитися гоетією кине, що навіть ніколи про неї не помислить. Що цілком присвятить себе дослідженням удосконалення людського роду, трансгуманізму, інтрогресії та генетичного модифікування.

«І йому повірили», — стримався від ствердження відьмак.

— Йому повірили. Вплинув на те Ортолан, який раптом з’явився перед комісією у випарах гною. Назвав Дегерлунда коханим юнаком, який і справді припустився помилок, але хто ж безпомильний. Не сумнівався, що юнак виправиться й що він сам цьому порука. Просив, аби комісія темперувала гнів, проявила компасію та кондемновала юнака. Нарешті оголосив Дегерлунда своїм спадкоємцем та сукцесором, віддав у його розпорядження Цитадель— свою приватну лабораторію. Сам він, заявив, лабораторії не потребує, бо вирішив трудитися та експериментувати під голим небом, на полях та городах. Біруті, Рябому та іншим ця ідея припала до смаку. Цитадель із точки зору її недоступності могла б вважатися за місце уособлення. Тож Дегерлунд потрапив у власну пастку. Виявився під хатнім арештом.

«А скандал замели під килим», — стримався відьмак.

— Підозрюю, — Пінетті швидко на нього глянув, — що вплив на те мали й уявлення про тебе, твою особу та репутацію.

Ґеральт звів брови.

— Кажуть, що ваш відьмачий кодекс, — продовжив чародій, — забороняє вбивати людей. Але про тебе кажуть, що ти трактуєш той кодекс досить вільно. Що бувало з тобою всяке, що кілька— щонайменше— осіб попрощалися з життям із твоїх рук. Біруту та інших огорнув страх. Що ти повернешся до Ріссбергу й закінчиш справу, а при нагоді й вони можуть отримати по голові. А Цитадель— це стовідсотково безпечна криївка, перетворена на лабораторію давня гномська гірська фортеця, нині ще й магічно захищена. Ніхто до Цитаделі не дістанеться, немає на це способів. Тож Дегерлунд не тільки ізольований, але й безпечний.

«Як безпечний і Ріссберг, — стримався відьмак. — Застрахований від скандалу й компрометації. Дегерлунда ізольовано, скандалу немає. Ніхто не довідається, що нахаба й кар’єрист ошукав та надурив чародіїв із Ріссбергу, які вважають себе— і вважаються іншими— елітою магічного братства. Що, користаючись із наївності та дурості тієї еліти, дегенерат та психопат міг безперешкодно вбити сорок із гаком людей».

— У Цитаделі,— чародій надалі не спускав із нього очей, — Дегерлунд буде під опікою та наглядом. Не викличе вже жодного демона.

«Ніколи не було жодного демона. І ти, Пінетті, добре про це знаєш».

— Цитадель, — відвів погляд чародій, дивлячись на судна на рейді,— розташована в скелях гірського комплексу гори Кремора, тієї, біля підніжжя якої лежить Ріссберг. Намагання вдертися туди прирівнювалося б до самогубства. І не тільки через магічний захист. Пам’ятаєш, про що ти нам тоді розповідав? Про одержимого, якого ти вбив? У стані вищої необхідності, рятуючи одне добро коштом іншого, тим самим знецінюючи безправність забороненого вчинку? Ну то ти, певно, розумієш, що зараз обставини виключно інші. Ізольований Дегерлунд не становить реальної та безпосередньої загрози. Якщо ти хоча б торкнешся його пальцем, то вчиниш дещо заборонене та безправне. Якщо спробуєш його вбити, підеш під трибунал за спробу вбивства. Утім, дехто з наших— я про те знаю— має сподівання, що ти саме так і зробиш. І скінчиш на ешафоті. Тому я раджу: облиш. Забудь про Дегерлунда. Дай справам іти своїм ходом. Мовчиш, — ствердив факт Пінетті.— Втримуєшся від коментарів.

— Бо немає чого коментувати. Мене цікавить лише одне. Ти й Цара. Залишилися ви в Ріссберзі?

Пінетті засміявся. Сухо й нещиро.

— Нас обох, мене та Харлана, попросили на вихід за власним бажанням через стан здоров’я. Ми залишили Ріссберг і ніколи вже туди не повернемося. Харлан їде в Повісс, на службу до короля Рида. Утім, я схиляюся до ще дальшої подорожі. В Імперії Нільфгард, як я чув, магів сприймають інструментально й без особливої пошани. Але й платять їм добре. А якщо вже говоримо ми про Нільфгард… Мало не забув. У мене є для тебе прощальний презент, відьмаче.

Він відіп’яв рапці, окрутив ними піхви й вручив меч Ґеральтові.

— Це для тебе, — сказав, перш ніж відьмак устиг відізватися. — Я отримав його на шістнадцятий день народження. Від батька, який не міг змиритися, що я вирішив піти до школи магії. Розраховував він, що подарунок зробить так, що я, ставши володарем такої зброї, відчую обов’язок триматися сімейної традиції та виберу військову кар’єру. Що ж, батька я підвів. У всьому. Не любив полювати, бажав рибалити. Не оженився на єдиній дочці його сердечного товариша. Не став вояком, меч обростав пилюкою в шафі. Він мені ні до чого. Тобі він послужить краще.

— Але ж… Пінетті…

— Бери, не комизися. Знаю, що твої мечі зникли й що в тебе проблеми.

Ґеральт узяв обплетене шкірою ящірки руків’я, до половини вийняв лезо з піхов. Дюймом вище від ефеса стояв герб у вигляді сонця з шістнадцятьма промінцями, навперемін рівними та вигнутими, що в сонячній геральдиці символізували блиск та сонячний жар. У двох дюймах за сонцем починалася інскрипція, виконана красиво стилізованими літерами, славетний фірмовий знак.

— Клинок із Віроледи, — ствердив Ґеральт факт. — Цього разу автентичний.

— Прошу?

— Нічого, нічого. Дивуюся. І все ж не знаю, чи можу я його прийняти…

— Можеш його прийняти. Власне, ти його вже прийняв, маєш його в руці. До дідька, не комизися, я ж кажу. Даю тобі цей меч із симпатії. Аби ти зрозумів, що не кожен чародій— ворог. А мені більше знадобляться вудки. У Нільфгарді хороші й чисті річки, у них сила-силенна форелі та лососів.

— Дякую. Пінетті?

— Так.

— Ти даєш мені цей меч виключно із симпатії.

—Із симпатії, авжеж, — чародій понизив голос. — Але, може, не виключно через неї. Яка мені, урешті, різниця, що ти зробиш, якій меті цей меч послужить? Я прощаюся з цією стороною й ніколи вже сюди не повернуся. Бачиш той красень-галеон на рейді? Це «Евріаль», порт призначення— Баккала. Відпливаю післязавтра.

— Ти прибув трохи рано.

— Так… — трохи знітився магік. — Ще хотів би тут із кимось… З кимось попрощатися.

— Удачі. Дякую за меч. І за коня— ще раз. Бувай, Пінетті.

— Бувай. — Чародій без роздумів потиснув подану йому долоню. — Бувай, відьмаче.

* * *

Він знайшов Любистка— а як би інакше! — у портовому шинку, коли той сьорбав із миски рибну юшку.

— Я виїжджаю, — коротко промовив. — Зараз.

— Зараз? — Любисток завмер із ложкою на половині дороги. — Зараз? Я думав…

— Неважливо, що ти думав. Я їду зараз. Повернуся до королівського весілля.

— А це що?

— А тобі як здається?

— Меч, ага. Звідки він у тебе? Від чародія, так? А той, що ти отримав від мене? Де він?

— Я його втратив. Повертайся до верхнього міста, Любистку.

— А Корал?

— Що Корал?

— Що я маю сказати, коли вона запитає…

— Не запитає. Не знайде на те часу. Буде з кимось прощатися.

Інтерлюдія

ТАЄМНО

Illustrissimus et Reverendissimus

Magnus Magister[31] Нарсес де ля Рош

Головуючий у Капітулі Дару та Мистецтва

Новіград

Datum ex Castello Rissberg,

die 15 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem[32]

Re:

Майстра Мистецтв мгстр маг

Сореля Альберта Амадора Дегерлунда

Honoratissime[33] архімайстре,

безсумнівно дійшли до Капітулу чутки про інциденти, що мали місце влітку anno currente[34] на західних межах Темерії, а в через ті інциденти, як припускають, втратили життя близько сорока— точно ствердити не можна— осіб, головним чином некваліфікованих лісових робітників. Ці інциденти співвідносяться, на наш жаль, з особою майстра Сореля Альберта Амадора Дегерлунда, члена дослідницької групи комплексу Ріссберг.

Дослідницька група комплексу Ріссберг співчуває родинам жертв інциденту, хоча то жертви, що стоять дуже низько в суспільній ієрархії, надмірно вживають алкоголь, ведуть життя неморальне й напевне жодних родинних зв’язків не мали.

Ми хочемо нагадати Капітулу, що майстер Дегерлунд, учень та улюбленець архімайстра Ортолана, є видатним науковцем, спеціалістом у царині генетики, має величезні, майже неоцінимі досягнення в царині трансгуманізму, інтрогресії та родоутворення. Дослідження, які майстер Дегерлунд проводить, можуть виявитися ключовими для розвитку та еволюції людської раси. Як відомо, людська раса поступається расам нелюдським із точки зору багатьох фізичних, психічних та психомагічних рис. Експерименти майстра Дегерлунда, що полягають у гібридизації й сполученні генофонду, мають на меті— спочатку— зрівняння людської раси з расами нелюдськими, а в довгостроковій перспективі— через видоутворення— домінацію над ними й цілковите підпорядкування нелюдських видів. Ми, певно, не мусимо пояснювати, наскільки є капітальним значення таких речей. Було б жахливо, аби якісь дрібні інциденти сповільнили або й загальмували прогрес вищеозначених наукових праць.

Що ж до самого майстра Дегерлунда, то дослідницька група комплексу Ріссберг бере повну відповідальність за медичну над ним опіку. У майстра Дегерлунда вже було діагностовано раніше нарцисистичні схильності, відсутність емпатії та легкий емоційний розлад. У часи, що передували скоєнню вчинків, у яких його звинувачують, цей стан посилився аж до проявлення симптомів афективного біполярного розладу. Можна стверджувати, що в момент скоєння вчинків, у яких його звинувачують, майстер Дегерлунд не контролював своїх емоційних реакцій і мав занижену схильність відрізняти добро від зла. Можна прийняти, що майстер Дегерлунд був non compos mentis, eo ipso[35] тимчасово втратив осудність, тож кримінальної відповідальності за приписувані йому вчинки нести не може, бо impune est admittendum quod per furorem alicuius accidit[36].

Майстра Дегерлунда було розміщено ad interim[37] у місці секретної локалізації, де він лікується й продовжує свої дослідження.

Вважаючи справу закритою, ми прагнемо звернути увагу Капітулу на констебля Торквіля, що проводить слідство в справі інцидентів у Темерії. Констебль Торквіль, підвладний бейліфа в Горс Велені, знаний як сумлінний функціонер та палкий захисник права, у справі вищепойменованих інцидентів виказує зайве завзяття та йде рішуче невластивим, з нашої точки зору, слідом. Належало б вплинути на його начальників, аби вони трохи той запал угамували. А якщо це не матиме наслідків, варто було б продивитися дані констебля, його дружини, батьків, дітей та далеких родичів під усіма поглядами на життя особисте, на їхнє минуле, можливі злочини, справи майнові та сексуальні вподобання. Ми пропонуємо контакт з адвокатською конторою «Кодрінгер і Фенн», чиїми послугами, як можемо нагадати Капітулу, користувалися ми трьома роками раніше з метою дискредитувати й компрометувати свідків у так званому «зерновому скандалі».

Item, ми прагнемо звернути увагу Капітулу, що в цю справу виявився, на жаль, вплутаний відьмак, що зветься Ґеральтом із Рівії. Він мав безпосереднє відношення до інцидентів у поселеннях; ми також маємо підстави припускати, що пов’язує він ці випадки з особою майстра Дегерлунда. Також і цього відьмака належить утихомирити, якщо він почне надто глибоко копатися в цих обставинах. Звертаємо увагу, що асоціальна позиція, нігілізм, емоційна нестабільність та хаотична особистість згаданого відьмака можуть спричинитися до того, що одного застереження може виявитися non sufficit[38] й виявляться необхідними екстремальні засоби. Відьмак є під нашим постійним наглядом, і ми готові подібні засоби застосувати, якщо, звісно, Капітул це схвалить та рекомендує.

У надії, що це пояснення виявиться для Капітулу достатнім для закриття справи, bene valere optamus[39] та залишаємося з найвищою повагою

за дослідницьку групу комплексу Ріссберг

semper fi delis vestrarum bona amica[40]

Бірута Анна Маркветта Ікарті manu propria[41]

Платити ударом за удар, презирством за презирство, смертю за смерть, та платити з великими відсотками! Око за око, зуб за зуб, у чотири, у стократ!

Антон Шандор ЛаВей. Біблія Сатани

Розділ 17

— Саме вчасно, — похмуро сказав Франс Торквіль. — Устиг ти, відьмаче, точнісінько на видовище. Зараз почнеться.

Лежав він навзнак на ліжку, блідий, наче побілена стіна, із волоссям мокрим від поту та приклеєним до лоба. На собі мав тільки полотняну сорочку з льону, яка відразу навіяла Ґеральтові думки про ту, у якій у гроб кладуть. Ліве стегно, від паху аж до коліна, обгортала просякнута кров’ю пов’язка.

Посередині кімнати поставлено було стола, накритого простирадлом. Низький типчик у чорному каптані без рукавів викладав на стіл інструменти: по черзі, один за одним. Ножі. Кліщі. Долота. Пилки.

— Одного мені шкода, — заскреготів зубами Торквіль. — Що дістати я їх, сучих синів, не зумів. Воля богів, не писано мені те було… І вже не буде.

— Що сталося?

— Те саме, суча лапа, що в Тишах, Роговизні, Сосниці. Тільки що нетипово, на самому краєчку пущі. І не на галявині, а на шляху. Наскочили на подорожніх. Трьох убили, двох дітей вкрали. Треба ж такому було статися, що я із загоном поблизу був, відразу пішли ми в погоню, майже наздогнали їх, бачили вже. Двійко дуболомів великих, як бики, та один потворний горбун. І той ото горбун з арбалета мене й дістав.

Констебль зціпив зуби, коротким жестом указав на забинтоване стегно.

— Я наказав своїм, аби мене полишили й тамтих гнали. Не послухалися, паразити. І ось результат: ті втекли. А я? Що з того, що врятували мене? Коли мені тепер ногу відріжуть? Краще було б мені, сука, там подохнути, але ще побачити, як ті станцюють у петлі, перш ніж очі б мої згасли. Не послухалися наказу, гадські діти. Тепер, оно, сидять тамочки, соромляться.

Підвладні констебля справді окупували лавку під стіною, як один, із похмурими пиками. Товаришила їм аж ніяк до товариства не відповідна зморщена старенька в абсолютно недоречному до сивини вінку на голові.

— Можемо починати, — сказав типчик у чорному каптані.— Пацієнта на стіл, прив’язати міцно пасами. І нехай усі сторонні вийдуть із кімнати.

— Нехай залишаться, — гарикнув Торквіль. — Нехай я знатиму, що дивляться. Буде тоді мені соромно кричати.

— Зараз, — Ґеральт випростався. — Хто сказав, що ампутація необхідна?

— Я сказав. — Чорний типчик також випростався, але аби глянути в обличчя Ґеральтові, йому довелося задирати голову. — Я мессір Люппі, лейб-медик бейліфа в Горс Велені, спеціально сюди присланий. Дослідив рану й виявив, що вона заражена. Ногу треба відтяти, іншого порятунку немає.

— Скільки ти береш за справу?

— Двадцять крон.

— Ось тобі тридцять. — Ґеральт витягнув із мішечка три десятикронівки. — Забирай інструменти, пакуйся та повертайся до бейліфа. Якщо він запитає, то пацієнтові стало краще.

— Але… мушу опротестувати…

— Пакуйся й повертайся. Якого з цих слів ти не зрозумів? А ти, бабцю, давай сюди. Розв’яжи пов’язку.

— Він, — стара вказала на лейб-медика, — заборонив мені пораненого торкатися. Бо я ніби знахарка та відьма. Погрожував, що донесе на мене.

— Не звертай на нього уваги. Він саме йде.

Бабка, у якій Ґеральт відразу впізнав травницю, послухалася. Обережно розв’язала бинти, хоча Торквіль крутив головою, сопів та стогнав.

—Ґеральте… — простогнав. — Що ти там готуєш? Медикус казав, що рятунку немає… Краще ногу втратити, аніж життя…

— Хрін там. Аж ніяк не краще. А тепер заткнися.

Рана виглядала паскудно. Але Ґеральт бачив і гірші.

Вийняв із сакви шкатулку з еліксирами. Мессір Люппі, уже спакований, придивлявся, крутив головою.

— Ні до чого ті декокти, — заявив. — Ні до чого лжемагія та знахарські штучки. Шарлатанство й тільки. Як медик, я мушу опротестувати…

Ґеральт розвернувся до нього, глянув. Медик вийшов. Поспішно. На порозі спіткнувся.

— Четверо до мене. — Відьмак відкоркував флакончик. — Притримайте його. Зціпи зуби, Франсе.

Вилитий на рану еліксир сильно спінився. Констебль жахливо застогнав. Ґеральт почекав хвилинку, вилив другий еліксир. Той, другий також пінився, а до того ж сичав і димів. Торквіль закричав, затрусив головою, напружився, закрутив очима та зомлів.

Старенька дістала з вузлика баночку, дістала звідти жменю зеленуватої мазі, товстим прошарком наклала її на шматок складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — упізнав Ґеральт. — Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуленько, дуже добре. Придалися б також звіробій та кора дубу…

— Бачили йго, — перервала бабця, не підводячи голови від ноги констебля. — Зіллярства буде він мене вчити. Я, синку, зіллями лікувала, ще коли ти зригував на няньку кашкою з молочком. А ви, нероби, відійдітько, бо мені світло застите. Та ще й смердите жахливо. Міняти онучі треба, міняти. Що якийсь час. Геть із кімнати, кому кажу!

— Ногу треба буде тримати нерухомо. Вкласти в довгі лубки…

— Кажу ж: не вчи мене. Та й сам геть надвір. Чого ти тут стовбичиш? На що чекаєш? На подяку, що великодушно пожертвував свої відьмачі ліки? Обіцянки, що він цього тобі по край життя не забуде?

— Хочу про дещо його запитати.

— Присягнися, Ґеральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіль, — що ти до них доберешся. Що ти їм не спустиш…

— Дам тобі дещо для сну та проти гарячки, бо мариш. А ти, відьмаче, іди. Почекай перед хатою.

Довго він не чекав. Бабця вийшла, підтягнула спідницю, поправила перекривлений вінок. Усілася поряд на причілок. Потерла стопу об стопу. Були вони в неї незвично малі.

— Спить, — заявила. — І певно виживе, якщо нічого поганого не станеться, тьху-тьху. Кістка зростеться. Урятував ти йму лапу відьмачими чарами. Залишиться назавжди кульгавим, і на коня, як оце мені бачиться, не сяде ніколи, але ж дві ноги— не одна, хе-хе.

Сягнула за пазуху, під гаптовану безрукавку, через що травами запахло ще сильніше. Витягнула дерев’яну коробочку, відкрила її. За мить вагання підсунула її Ґеральтові.

— Нюхнеш?

— Ні, дякую. Я фісштеху не вживаю.

— А я… — Травниця втягнула наркотик у ніс, спочатку в одну, а потім у другу ніздрю. — А я— час від часу. Проклятущо добре діє. На ясність свідомості. На довговічність. І на вроду. Подивись-но на мене.

Він подивився.

— За відьмачі ліки для Франса, — бабця потерла сльозливе око, шморгнула носом, — дякую та не забуду. Знаю, що ви ретельно оті ваші декокти стережете. А ти йому їх позичив, не роздумуючи. Хоча через те тобі самому їх може забракнути. Не боїшся?

— Боюся.

Вона повернулася в профіль. І насправді була вона колись вродливою дівчиною. Але проклятущо давно.

— А тепер, — відвернулася вона, — кажи. Про що ти Франса розпитати хотів?

— Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.

— Кажи.

— Гора Кремора.

— Отак би й відразу. Що хочеш про ту гору знати?

* * *

Дім стояв далеченько за селом, під самою стіною бору, ліс починався відразу за огорожею саду, повного дерев, важких від яблук. Усе інше не виходило за межі сільської класики: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, купа гною. З комина сочилася тоненька цівка світлого запашного диму.

Цесарки, що греблися біля тину, помітили його першими, підняли рейвах пекельним ґелґотінням. Дітлахи, що вправлялися надворі,— трійця, — побігли в бік хати. У дверях з’явилася жінка. Висока, світловолоса, у фартусі поверх гарної спідниці. Він під’їхав ближче, зліз із коня.

— Вітаю, — привітався. — Господар удома?

Дітлахи, усі дівчатка, учепилися в мамині фартух та спідницю. Жінка дивилася на відьмака, у погляді її не можна було знайти симпатії. І не дивно. Вона добре бачила руків’я меча над плечем відьмака. Медальйон на шиї. Срібні клепки на рукавах, яких відьмак аж ніяк не ховав. Майже демонстративно.

— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, значить. Маю до нього справу.

— Яку?

— Особисту. Удома?

Вона вглядалася мовчазно, трохи схиливши голову до плеча. Була, як він оцінив, вроди, скоріше, рустикальної, чи ж то років могла мати від двадцяти п’яти до сорока п’яти. Точніше визначити, як у випадку більшості мешканок села, було неможливо.

— Удома?

— Немає.

— Тоді почекаю. — Він закинув віжки кобили на жердину. — Поки повернеться.

— Це може виявитися довго.

— Якось витримаю. Хоча, сказати правду, волів би в хаті, а не під тином.

Жінка мить міряла його поглядом. Його та його медальйон.

— Гість у дім, — сказала нарешті.— Запрошую.

— Запрошення приймаю, — відповів він згідно зі звичаєвою формулою. — Закону гостинності я не порушу.

— Не порушиш, — повторила вона протягло. — Але меча носиш.

— Така професія.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Як і життя. Тож як воно буде із запрошенням?

— Просимо до хати.

Усередину, як завжди в таких хатах, заходили передпокоєм, темним та захаращеним. Сама ж хата виявилася досить просторою, світлою та чистою, стіни лише біля кухні та пічки мали сліди кіптяви, усюди радували білість та кольорові плетені килимки, усюди висіли також хатнє приладдя, жмутки трав, косиці часнику, вінки паприки. Заслона з рядна відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Значить, капустою.

— Прошу сідати.

Господиня все ще стояла, мнучи фартух. Діти присіли біля пічки, на низькій лавці.

Медальйон на шиї Ґеральта затремтів. Сильно та безперестанно. Бився під сорочкою, наче впійманий птах.

— Цей меч, — відізвалася жінка, підходячи до кухні,— треба було в передпокої залишити. Не за звичаєм те, аби зі зброєю за стіл сідати. Тільки розбійники так роблять. Ти розбійник?

— Ти добре знаєш, хто я такий, — відрізав він. — А меч залишиться там, де він є. Як нагадування.

— Про що?

— Про те, що необдумані дії мають жахливі наслідки.

— Тут ніде зброї ніякої немає, тож…

— Добре-добре, — перервав він рішуче. — Не станемо одне одного дурити, пані господарко. Хлопська хата та двір— це арсенал, не один уже помер від мотики, не згадуючи вже про вила чи ціп. Чув я про одного, убитого билом для маслоробки. Усім можна кривду спричинити, якщо тільки буде бажання. Або примус. І якщо ми вже про це, то облиш у спокої те горнятко з окропом. І відійди від кухні.

— Нічого я такого не збиралася, — швидко проказала жінка, явно брешучи. — А там не окріп, а лише борщ. Пригостити я хотіла…

— Дякую. Але я не голодний. Тож гарнця не торкайся й відійди від пічки. Сядь отам, біля дітей. І всі ми ґречно почекаємо на господаря.

Вони сиділи в тиші, яку переривало лише дзижчання мух. Медальйон здригнувся.

— У печі казанок із капустою доходить, — перервала жінка важку мовчанку. — Вийняти тре’, перемішати, бо пригорить.

— Вона, — указав Ґеральт на найменшу з дівчаток, — нехай це зробить.

Дівчинка встала поволі, глипаючи на нього з-під лляного чубчика. Узяла рогач на довгому держаку, нахилилася до піддону пічки. І раптом, наче кішка, стрибнула на Ґеральта. Мала намір рогачем прибити йому шию до стіни, але він ухилився, шарпнув за держак, повалив дівчинку на підлогу. Та почала мінятися раніше, ніж упала.

Жінка й дві інші дівчинки змінитися вже встигли. На відьмака летіли скоком три вовки: сіра вовчиця й двійко вовченят із налитими кров’ю очима й вишкіреними іклами. У стрибку вони розділилися, по-вовчому атакуючи з усіх боків. Він відскочив, на вовчицю пхнув лавку, вовченят відкинув ударами кулаків у набитих сріблом рукавичках. Заскавчали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, стрибнула знову.

— Ні! Едвіно! Ні!

Вона звалилася на відьмака, притискаючи його до стінки. Але вже в людській подобі. Дівчатка, які знову встигли перекинутися, присіли за піччю. Жінка залишилася, стоячи навколішки біля його колін, дивлячись присоромлено. Він не знав, чи то сором через напад, чи через те, що той не вдався.

— Едвіно! Як же так? — загримів, узявши руки в боки, бородатий чоловік чималого зросту. — Що ж ти?

— Це відьмак! — пирхнула жінка, усе ще стоячи на колінах. — Розбійник із мечем! Він за тобою прийшов! Убивця! Кров’ю тхне!

— Мовчи, жінко. Я його знаю. Вибачте, пане Ґеральте. Нічого з вами не сталося? Вибачте. Не знала вона… Думала, що як відьмак…

Він обірвав себе, глянув неспокійно. Жінка та дівчата збилися біля печі. Ґеральт заприсягнувся б, що чує тихе гарчання.

— Нічого не сталося, — сказав він. — Не маю образи. Але з’явився ти саме вчасно. Геть не передчасно.

— Знаю. — Бородань помітно здригнувся. — Знаю, пане Ґеральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіно! Пива подай!

— Ні. Вийдемо, Дуссарт. На слово.

Посеред подвір’я сидів бурий кіт, побачивши Ґеральта, миттєво стрибнув та заховався в кропиві.

— Не хочу турбувати твою дружини чи лякати дітей, — заявив Ґеральт. — До того ж я маю справу, про яку волів би говорити віч-на-віч. Ідеться, бач, про певну послугу.

— Що тільки забажаєте, — випростався бородань. — Тіко скажіть. Будь-яке ваше бажання сповню, якщо тіко воно в моїй силі буде. Борг у мене до вас, великий борг. Дякі вам я живий по світові ходжу. Бо ж ви мене колись пощадили. Вам я завдячую…

— Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій подобі залишався ти людиною й ніколи нікому кривди не вдіяв.

— Не вдіяв, це правда. І що воно мені дало? Сусіди, набравшись підозр, відразу на карк мені відьмака стягнули. Хоча бідні-біднесенькі, грошик до грошика складали, аби могти вас проти мене найняти.

— Я думав над тим, аби повернути їм гроші,— признався Ґеральт. — Але це могло б збудити підозри. Я гарантував їм відьмачим словом, що зняв із тебе вовкулаче закляття та що повністю вилікував тебе від лікантропії, що тепер ти найнормальніший у світі. А такий вчинок мусить коштувати. Якщо люди за щось платять, то в те вірять; що оплачене, стає справжнім і легальним. Чим дорожче, тим більше.

— Аж дрижаки беруть, як я той день пригадаю, — Дуссарт зблід, попри засмагу. — Я тоді ледь зі страху не помер, як вас зі срібним клинком побачив. Думав, остання хвилинка моя пробила. Чи мало я оповісток чув? Про відьмаків-убивць, що в крові та різанині кохаються? А ви ж, як виявилося, людина праведна. Та добра.

— Давай не перегинати. Але ти моєї поради послухався, виїхав із Гуаамеза.

— Довелося, — сказав похмуро Дуссарт. — У Гуаамезі ніби й повірили, що я відчарований, але були ви праві: колишньому вовкулаці також серед людей непросто. Вийшло по-вашому: те, ким ти був, для людей має значення більше, ніж те, ким ти є. Тож довелося звідти виноситися, на чужу земельку мандрувати, де ніхто мене не знав. Тулився я, тулився… Аж поки сюди потрапив. І тут Едвіну впізнав…

— Нечасто воно буває,— покрутив Ґеральт головою, — аби двійко теріантропів поєдналися в пару. Ще рідше потомство від таких зв’язків буває. Пощастило тобі, Дуссарт.

— А якби ж ви знали, — вишкірив зуби вовкулак. — Діточки як намальовані, красивими паннами ростуть. А з Едвіною ми як дві половинки. З нею мені до кінця днів бути.

— Упізнала в мені відьмака відразу. І відразу готова була захищатися. Не повіриш, мала намір мене киплячим борщем почастувати. Напевне, і вона наслухалася вовкулачих казочок про кровожерних відьмаків, що різанину люблять.

— Пробачте їй, пане Ґеральте. А отого борщу ми скоренько покуштуємо. Едвіна пресмачний борщ варить.

— Може, краще, — відьмак покрутив головою, — мені не нав’язуватися. Дітей лякати не хочу, а тим більше дружину твою нервувати. Для неї я розбійник із мечем. Як тут очікувати, що вона відразу думку про мене змінить? Сказала, що я кров’ю тхну. У переносному, маю сподівання, сенсі.

— Не зовсім. Без образ, пане відьмак, але кров’ю від вас страшенно відгонить.

— Не мав я контакту з кров’ю…

— Десь зо два тижні, я б сказав, — закінчив вовкулак. — То сохла кров, мертва кров, торкалися ви когось скривавленого. Є й більш рання кров, десь за місяць. Холодна кров. Кров гада. Самі ви тоді також скривавилися. З рани, живою кров’ю.

— Я сповнений подиву.

— Ми, вовкулаки, — Дуссарт гордовито випростався, — маємо нюх куди тонший за людський.

— Знаю, — усміхнувся Ґеральт. — Знаю, що вовкулачий нюх— справжнє диво природи. Тому, власне, я тебе про послугу прийшов просити.

* * *

— Землерийка, — понюхав Дуссарт. — Землерийка, чи то, значить, мідиця. І полівки. Багато полівок. Лайно. Багато лайна. Головним чином куниці. І ласки. Нічого більше.

Відьмак зітхнув, тоді сплюнув. Не приховував розчарування. Була то вже четверта печера, у якій Дуссарт не винюхав нічого, окрім гризунів та хижаків, що на тих гризунів полювали. І куп лайна одних та інших.

Вони перейшли до наступного отвору, що відкрився в скелях. Каміння котилося з-під ніг, сипалося по схилу. Схил був крутим, ішлося важко, Ґеральт починав відчувати втому. Дуссарт залежно від території перетворювався на вовка або ж залишався в людській подобі.

— Ведмедиця, — заглянув до нового грота, потягнув носом. — З молодими. Була, але пішла, уже її там немає. Є байбаки. Землерийки. Нетопирі. Багато нетопирів. Горностай. Куниця. Росомаха. Багато лайна.

Наступна печера.

— Тхориця. Ма течку. Є також росомаха… Ні, двоє. Пара росомах.

— Підземне джерело, вода трохи сірчана. Гремліни, ціла група, певно, штук десять. Якісь рептилії, певно, саламандри… Нетопирі…

Зі скельного виступу, що був розташований десь високо, злетів орел, покружляв над ними, покрикуючи. Вовкулак підвів голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, що з-за них сунули.

— Гроза йде. Ото літо, майже й дня без грози немає… Що робимо, пане Ґеральте? Наступна діра?

— Наступна діра.

Аби дістатися до наступної, мусили пройти повз потік, що падав зі скелі: не надто великий, але достатній, щоби їх промочити. Порослі мохом скелі були тут слизькі, наче мило. Дуссарт, аби якось пройти, перекинувся на вовка. Ґеральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, переступив через гордість і, лаючись, подолав важку ділянку навкарачки. «Добре, що немає тут Любистка, — подумав, — бо той описав би це в баладі. Попереду лікантроп у вовчій подобі, позаду— відьмак навкарачки. Ото б люд радувався».

— Велика діра, пане відьмак, — принюхався Дуссарт. — Велика й глибока. Є там гірські тролі, п’ять чи шість дорослих тролів. І нетопирі. Купа нетопириного гівна.

—Ідемо далі. До наступної.

— Тролі… Ті само тролі, що й у попередній. Печери сполучаються. …Ведмідь. Молодий. Був там, але пішов. Недавно. …Байбаки. Нетопирі. Листконоси.

Від наступної печери вовкулак відскочив, як ошпарений.

— Горгона, — прошепотів. — У глибині печери сидить величезна горгона. Спить. Крім неї, немає там нікого.

— Не дивно, — пробурмотів відьмак. — Відійдімо. Тихцем. Бо може прокинутися…

Вони відійшли, неспокійно оглядаючись. До наступного грота, який, на щастя, був віддалік від ложа горгони, вони наближалися дуже повільно, розуміючи, що обережність не завадить. Не завадила, але виявилася непотрібною. Кілька наступних печер не приховувало у своїх надрах нічого, окрім нетопирів, байбаків, мишей, полівок та землерийок. І цілих верств лайна.

Ґеральт був змучений та розчарований. Дуссарт— явним чином— також. Але, треба було визнати, тримав фасон, не видавав цього ані словом, ані жестом. Утім, відьмак не мав сумнівів. Вовкулак сумнівався в успіху операції. Згідно з тим, що Ґеральт колись чув і що підтвердила бабця-цілителька, гора Кремора зі східного, крутого боку, була дірявою, наче сир, просвердлена нескінченними печерами. Печер вони й справді знайшли без ліку. Але Дуссарт, схоже, не вірив, що вдасться винюхати й знайти саме ту, що була б підземним переходом усередину скельного комплексу Цитаделі.

До того ж блиснуло. Загриміло. І почало дощити. Ґеральт мав щирий намір плюнути, вилаятися бридко й оголосити кінець справі. Але переміг себе.

— Ходімо, Дуссарт. Наступна діра.

— Як накажете, пане Ґеральте.

І раптом, біля чергового отвору, що зяяв у скелі, настав— як у поганому романі— перелам справи.

— Нетопирі,— оголосив вовкулак, принюхуючись. — Нетопирі й… кіт.

— Рись? Очеретяний?

— Кіт, — випростався Дуссарт. — Звичайний домашній кіт.

* * *

Отто Дуссарт із цікавістю поглядав на пляшечки з еліксирами, дивився, як відьмак із них відпиває. Спостерігав за змінами у вигляді Ґеральта, і очі його розширювалися з подиву та страху.

— Не кажіть мені,— сказав, — заходити з вами до тої печери. Без образ, але не піду. Зі страху від того, що там може виявитися, у мене аж серце заходиться…

— Мені й у голову б не прийшло тебе про це просити. Повертайся додому, Дуссарт, до дружини й дітей. Ти зробив мені послугу, зробив, про що я просив, більшого я від тебе вимагати не можу.

— Я зачекаю, — запротестував вовкулак. — Зачекаю, аж поки ви вийдете.

— Не знаю, — Ґеральт поправив меча за спиною, — коли я звідти вийду. І чи вийду взагалі.

— Не говоріть так. Я зачекаю… Зачекаю до сутінок.

* * *

Дно печери вкривав товстий прошарок нетопириного гуано. Самі нетопирі— товстенькі кажани— цілими гронами звисали зі стелі, крутячись та сонно попискуючи. Стеля спочатку була високо над головою Ґеральта, по рівному дну він міг іти досить швидко й зручно. Зручність, утім, швидко скінчилася— спочатку йому довелося схилятися, схилятися все нижче та нижче, урешті не залишилося нічого іншого, як пересуватися навкарачки. А тоді й повзти.

Була мить, коли він затримався, роздумуючи, чи не повернутися, бо тіснота загрожувала тим, що він застрягне. Але почув шум води, а на обличчі відчув наче дихання холодного повітря. Розуміючи, що він ризикує, пропхався щілиною, зітхнувши з полегшенням, коли та почала розширюватися. Коридор зненацька став схилом, по якому він з’їхав униз, просто в річище підземного струмка, що витікав з-під однієї скелі й зникав під протилежною. Звідкись згори просочувалося слабке світло, і саме звідти— дуже звисока— доходило холодне дихання повітря.

Дірка, у якій зникав струмок, здавалося, була повністю залита водою; відьмакові, хоча й підозрював він там сифон, дуже не хотілося туди пірнати. Тож він обрав шлях угору струмка, проти течії, по схилу, що проводив уверх. Раніше, ніж він вийшов схилом до великої зали, намок наскрізь і був убабляний у намулі з вапняних осадків.

Зала була величезною, уся у величних напливах, глазурі, драпуваннях, сталагмітах, сталактитах та сталагнатах. Струмок протікав по дну, глибокому й вигнутому з боку на бік. Тут згори також сочилося світло та відчувався слабенький протяг. Відчувалося й ще дещо. Нюх відьмака з вовкулачим змагатися не міг би, але тепер і відьмак відчував те, що вовкулак раніше, — легкий сморід котячої сечі.

Він постояв хвилинку, озираючись. Протяг указав йому вхід, отвір, що, наче палацова арка, фланкований був стовпами могутніх сталагмітів. Тут само поряд він побачив ямку, наповнену мілким піском. Саме від цієї ямки відгонило котом. На піску виднілися численні відбитки котячих лапок.

Він перевісив через спину меча, який довелося зняти в тісняві щілини, та увійшов поміж сталагмітами.

Коридор, що з легким ухилом вів уверх, мав високу стелю й був сухий. Унизу лежало каміння, але йти було можна. Тож він ішов. До тієї миті, коли дорогу йому заступили двері. Солідні, наче брама.

До тієї миті він зовсім не був упевнений, чи йде у вірному напрямку, не мав жодної упевненості, чи в потрібну печеру він увійшов. Здавалося, двері підтверджували його правоту.

У дверях, біля порога, був малий, зовсім недавно пророблений отвір. Вхід для кота.

Він пхнув двері— ті ані ворухнулися. Але ворухнувся— незначно— амулет відьмака. Двері були магічними, забезпечені чарами. Слабке тремтіння медальйона сигналізувало, що чари ці не були сильними. Він наблизив обличчя до дверей.

— Друг.

Двері безшумно відчинилися на змащених завісах. Як він вірно відгадав, слабким магічним забезпеченням та фабричним паролем їх оснастили стандартно, як серійну продукцію, і нікому— на його щастя— не захотілося встановлювати на них щось витонченіше. Вони мали відгородити вхід від комплексу печер і від істот, які не вміли користуватися навіть простою магією.

За дверима, які він для впевненості заклинив каменем, закінчувалися природні печери. Починався коридор, прорубаний у скелі кирками.

Він і далі, не зважаючи на всі збіги, не був упевненим. Аж до моменту, коли побачив попереду світло. Миготливе світло смолоскипа чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех!

Світло й регіт, як виявилося, долинали з величенького приміщення, освітленого скіпкою, заткнутою в залізний держак. Під стінами громадилися скрині, ящики та діжки. Біля однієї зі скринь, маючи за стільці діжки, сиділи Буе та Банг. Грали в кості. Реготав Банг, викинувши, схоже, більше очок.

На скриньці поряд стояла карафка оковитої. Біля неї лежала закуска.

Запечена людська нога.

Відьмак вийняв меча з піхов.

— День добрий, хлопці.

Буе та Банг якийсь час витріщалися на нього, роззявивши рота. А потім рикнули, підхопилися з місця, валячи діжки, цапнули зброю. Буе— косу, Банг— широкий скімітар. І кинулися на відьмака.

Заскочили його, хоча він і вважав, що просто не буде. Але не сподівався, що потворні велетні виявляться настільки швидкими.

Буе махнув косою низько— якби відьмак не підскочив, то залишився б без ніг. Ледь уникнув удару Банга— скімітар викресав іскри з кам’яної стіни.

Відьмак умів давати раду зі швидкими супротивниками. Як і з великими. Швидкі чи ні, великі чи малі, а всі вони мали вразливе для болю місце.

І не мали поняття, наскільки швидким є відьмак після того, як вип’є еліксир.

Буе завив, втятий у лікоть, втятий у коліно Банг завив іще голосніше. Відьмак підманув його швидким вольтом, проскочив над вістрям коси, самим кінчиком клинка втяв Буе у вухо. Буе заричав, трясучи головою, крутнув косою, атакував. Ґеральт склав пальці й ударив його Знаком Аард. Буе, у якого вдарили чари, гепнувся задом на підлогу, зуби його відчутно клацнули.

Банг широко замахнувся скімітаром. Ґеральт спритно пірнув під вістря, у польоті хльоснув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, що намагався встати, утяв його по очам. Утім, Буе зумів відсахнути голову, удар схибив, влучив у надбрівні дуги— кров миттєво залила обличчя огротроля. Буе заричав, зірвався на ноги, кинувся на Ґеральта наосліп, Ґеральт відскочив, Буе наткнувся на Банга, зіткнувся з ним. Банг його відіпхнув і, жахливо заричавши, кинувся на відьмака, тнучи навідліг скімітаром. Ґеральт уникнув вістря швидким обманним рухом та напівобертом, утяв огротроля двічі, в обидва лікті. Банг завив, але скімітара не випустив, знову замахнувся, тяв широко й безладно. Ґеральт викрутився за межі вістря. Обманний рух виніс його за спину Банга, він не міг не використати такого шансу. Обернув меч і втяв знизу, вертикально, точнісінько між сідницями. Банг схопився за зад, завив, заквилив, задріботів ногами, зігнув коліна та усцявся.

Засліплений Буе замахнувся косою. Втрапив. Але не по відьмакові, який викрутився в піруеті. Втрапив по своєму колезі, який усе ще тримався за зад. І змів йому голову з плечей. З утятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії ударила, наче лава з кратера вулкана, високо, аж під стелю.

Банг стояв, бризкаючи кров’ю, наче безголова статуя у фонтані, стабілізований по вертикалі завдяки величезним пласким стопам. Але врешті-решт нахилився й гепнувся, наче колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Заричав, наче буйвол, коли до нього дійшло нарешті, що сталося. Затупотів ногами, крутнув косою. Закрутився на місці, шукаючи відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був за його спиною. Утятий під пахву, Буе випустив косу з рук, кинувся на Ґеральта з голими руками, кров знову залила йому очі, тож він зіткнувся зі стіною. Ґеральт підскочив, утяв.

Буе, схоже, не знав, що артерію в нього перетято. Та що він уже давно мав померти. Ричав, крутився на місці, вимахував руками. Аж коліна під ним підігнулися, він упав у калюжу крові. Уже навкарачки продовжував ричати та вимахувати руками далі, але щоразу тихіше та повільніше.

Ґеральт, аби закінчити, підійшов і пхнув його вістрям під сонячне сплетення. То була помилка.

Огротроль застогнав й ухопився за клинок, ефес та руку відьмака. Очі його вже затягувала імла, але хвату він не послабив. Ґеральт приставив йому ногу до грудей, уперся, шарпнув. Хоча з руки його лилася кров, Буе не відпускав.

— Ти дурнуватий сучий сине, — процідив, заходячи в каверну, Паштор, цілячись у відьмака зі своєї двозарядної арбалести. — За смертю ти сюди прийшов. Гаплик тобі, дияволове сім’я. Тримай його, Буе!

Ґеральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбун вишкірився й натиснув на спуск. Ґеральт присів, ухиляючись, — важка арбалетна стріла обтерлася пір’ям об його бік, ударила в стіну. Буе відпустив меч, лежачи на череві, ухопив відьмака за ноги, зупинив на місці. Паштор тріумфально крикнув і підняв зброю.

Але вистрелити не зумів.

До каверни, наче сірий снаряд, увірвався величезний вовк. Ударив Паштора по-вовчому, під коліна, ззаду, розриваючи сухожилля та артерію. Тятива випущеної арбалести клацнула, Буе захрипів. Стріла вдарила його просто у вухо й увійшла по пір’я. А вістря вийшло через друге вухо.

Паштор завив. Вовк роззявив страшенну пащеку й схопив його за голову. Виття замінилося хрипінням.

Ґеральт відштовхнув від своїх ніг нарешті вже мертвого огротроля.

Дуссарт уже в людській подобі встав з-над трупа Паштора, витер губи й підборіддя.

— Після сорока двох років буття вовкулаком, — сказав, зустрівши погляд відьмака, — нарешті довелося когось загризти.

* * *

— Я мусив прийти, — виправдовувався Дуссарт. — Знав, пане Ґеральте, що повинен вас застерегти.

— Через них? — Ґеральт витер клинок, указав на нерухомі тіла.

— Не тільки.

Відьмак увійшов до приміщення, на яке вказав вовкулак. І рефлекторно відступив.

Кам’яна підлога була чорною від засохлої крові. Посередині приміщення зяяла чорна, обкладена камінням діра. Обік громадилася купа трупів. Голих і покалічених, покроєних, почвертованих, інколи— з обдертою шкірою. Важко було оцінити, скільки саме.

З діри, з глибини, добре чутні, доносилися звуки хрупання, тріск давлених кісток.

— Раніше я цього відчути не міг, — пробурмотів Дуссарт голосом, повним відрази. — Тіко як тамті двері відкрили, отам, нанизу, я відчув… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цеї труп’ярні.

— У мене тут іще є справа. Але ти йди. Дякую тобі велике, що прийшов із допомогою.

— Не дякуйте. Борг у мене щодо вас. Щасливий я, що зумів його сплатити.

* * *

Угору вели кручені сходи, що вилися у викутій у скелі циліндричній шахті. Важко було оцінити достеменно, але Ґеральт приблизно припускав, що якби то були сходи стандартної вежі, то він зійшов би на перший чи другий надземний рівень. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли нарешті затримали його двері.

Подібно до тих, що й знизу, ці також мали випиляний вхід для кота. Теж великі, брамні, на відміну від отих, нижніх, не були магічними, легко піддалися після натискання клямки.

Приміщення, до якого він увійшов, не мало вікон і було ледь освітлене. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активною з них була лише одна. Жахливо смерділо хімією та всілякою можливою гидотою. Зразу ставало зрозумілим, що тут зберігається. Банки, бутлі та флакони на полицях, реторти, скляні колби, сталеві інструменти та знаряддя— словом, лабораторія, помилки бути не могло.

На полиці біля самого входу рядком стояли великі банки. Найближча наповнена була людськими очима, що плавали в жовтуватій сечі, наче мірабелі в компоті. У другій банці був гомункулус, малесенький, не більший від двох складених разом кулаків. У третій…

У третій у рідині висіла людська голова. Рис її, деформованих ранами, набряками та знебарвленням, він, може, не впізнав би— крізь каламутну сечу та товсте скло видно було не дуже добре. Але голова була геть лисою. Тільки один чародій голився наголо.

Харлан Цара, як виявилося, ніколи не дістався до Повіссу.

У дальших банках також щось плавало, усіляке синє та бліде паскудство. Але голів там більше не було.

Середину приміщення займав стіл. Сталевий оббитий стіл із дренажним стоком.

На столі лежав голий труп. Трупик. Залишки дитини. Світловолосої дівчинки.

Труп було розкрито розрізом у формі літери «Y». Внутрішні органи вийнято, їх розкладено було по обидва боки від тіла рівно, упорядковано й акуратно. Виглядало, наче гравюра в анатомічному атласі. Бракувало лише означень. Рис. 1, рис. 2 тощо.

Кутиком ока він помітив рух. Великий чорний кіт пройшов під стіною, глянув на нього, засичав, утік у прихилені двері. Ґеральт рушив слідом.

— Пане…

Він затримався. І озирнувся.

У кутку стояла клітка: низька, нагадувала вона загорожу для курей. Побачив тоненькі пальці, що стислися на залізних прутах. А потім очі.

— Пане… Рятуйте…

Хлопчик, найбільше десятирічний. Зіщулений, весь тремтів.

— Рятуйте…

— Сиди тихо. Тобі вже нічого не загрожує, але витримай іще трохи. Зараз я по тебе повернуся.

— Пане! Не йдіть!

— Тихо, кажу.

Спочатку була бібліотека, від якої закрутило в носі. Потім був наче салон. А потім спальня. Велике ліжко з чорним балдахіном на ебенових стовпчиках.

Він почув шелест. Озирнувся.

У дверях стояв Сорель Дегерлунд. Із завитим волоссям, у гаптованій у золоті зірки опанчі. Поряд Дегерлунда стояло щось не дуже велике, сіре та озброєне зерріканською шаблею.

— У мене є готова банка з формаліном, — сказав чародій. — Для твоєї голови, підміннику. Убий його, Бето!

Дегерлунд ще тільки закінчував речення, насолоджуючись власним голосом, а сіре створіння вже атакувало: несамовито швидка сіра з’ява, зграбний та безшелесний сірий щур зі свистом та блиском шаблі. Ґеральт уникнув двох ударів, завданих класично, навхрест. За першим разом почув біля вуха рух пробитого клинком повітря, за другим— легенький дотик до рукава. Третій удар він парирував мечем, на мить вони зійшлися впритул. Побачив обличчя сірої потвори, великі жовті очі з горизонтальними зіницями, вузькі щілини на місці носа, гострі вуха. Рота потвора не мала зовсім.

Вони роз’єдналися. Потвора швидко обкрутилася, відразу атакувала плинним, танцювальним кроком, знову навхрест. Знову передбачувано. Була вона не по-людськи рухливою, несамовито верткою, пекельно гнучкою. Але дурною.

Потвора й поняття не мала, наскільки швидкий відьмак після еліксирів.

Ґеральт дозволив їй лише один удар, з-під якого зманеврував. Потім атакував сам. Рухом вивченим і сторазово відпрацьованим. Обкрутився навколо сірої потвори напівобертом, виконав відволікаючий фінт і втяв її в ключицю. Кров навіть не встигла бризнути, як він крутнув меча та втяв потвору під пахву. І відскочив, готовий на більше. Але більшого не знадобилося.

Потвора, як виявилося, рота мала. Розкрила його на сірому обличчі, ніби рану: широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на половину дюйма. Ані голосу, ані звуку потвора не видала. Упала на коліна, потім на бік. Хвилинку били її дрижаки, рухала вона руками й ногами, наче пес, якому щось сниться. Потім той сірий помер. У тиші.

Дегерлунд зробив помилку. Замість того, щоби втікати, він здійняв обидві долоні й почав скандувати закляття розлюченим, дзявкучим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо його долонь заклубочилося полум’я, формуючи вогнисту кулю. Схоже було, наче він ліпив цукрову вату. Навіть смерділо схоже.

Дегерлунд не встиг створити кулю повністю. Поняття не мав, наскільки швидкий відьмак після того, як вип’є еліксири.

Ґеральт підскочив, утяв мечем по кулі й руках чародія. Загуділо, наче розпалювалася піч, посипалися іскри. Дегерлунд, репетуючи, випустив вогнисту сферу з рук, бризнула кров. Куля згасла, наповнюючи приміщення смородом спаленої карамелі.

Ґеральт відкинув меча. Ударив Дегерлунда в обличчя з широкого замаху відкритою долонею. Чародій крикнув, зіщулився, розвернувся спиною. Відьмак підвів його, схопив за пряжку, обійняв шию передпліччям. Дегерлунд крикнув, почав пручатися.

— Не можеш! — завив. — Не можеш мене вбити! Не можна тобі… Я… Я людина!

Ґеральт затиснув передпліччя на його шиї. Спочатку несильно.

— Це не я! — вив чародій. — Це Ортолан! Ортолан мені наказав! Змусив мене! А Бірута Ікарті знала про все! Вона! Бірута! Це її ідея та її медальйон! Це вона наказала мені його зробити!

Відьмак посилив натиск.

— Рятуууунку! Люуууудииии! Рятууууунку!

Ґеральт посилив натиск.

— Люд… Допом… Ніііі…

Дегерлунд хрипів, з рота його текла слина. Ґеральт відвернувся. Збільшив натиск.

Дегерлунд втратив притомність, обм’як. Сильніше. Тріснула під’язична кістка. Сильніше. Зламалася трахея. Сильніше. Ще сильніше.

Тріснули та змістилися шийні хребці.

Ґеральт тримав Дегерлунда ще якийсь час. Потім сильно рвонув його голову набік для повної впевненості. Потім відпустив. Чародій осунувся на підлогу м’яко, наче шовкова тканина.

Відьмак витер обслинений рукав об портьєру.

Великий чорний кіт з’явився з нізвідки. Отерся об тіло Дегерлунда. Лизнув нерухому руку. Занявчав, заплакав жалібно. Ліг біля трупа, втулився в його бік. Подивився на відьмака широко розплющеними золотими очима.

— Я мусив, — сказав відьмак. — Так було треба. Хто-хто, а ти повинен зрозуміти.

Кіт примружив очі. На знак того, що розуміє.

То посідаймо долі, ради бога, Нехай про смерть англійських королів Сумні історії в уяві зринуть. Тих скинуто, ці в битвах полягли; Тих дух здолав, кого вони згубили; Одні отруєні жінками, інших Заколото було, як мирно спали. Всі вбиті… В. Шекспір. Річард ІІ[42]

Розділ 18

День королівського весілля тішив погодою вже з раннього світанку: синяву над Кераком не плямила ані хмаринка. Уже зранку було тепло, але спеку пом’якшував бриз із моря.

Засвітло у Верхньому Місті панував рух. Вулиці та сквери ретельно замітали, фронтони будинків декорували стрічками та гірляндами, підіймали на щогли прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, уже зрання пішла вервечка постачальників, навантажені вози та повозки розминалися з порожніми, що поверталися згори; бігли уверх носії, ремісники, торговці, гонці та посланці. Трохи пізніше дорогу заполонили паланкіни, якими до палацу подорожували весільні гості. «Мій бенкет— то вам не в кий дмухати, — начебто давав зрозуміти король Белогун. — Весілля має запасти людям у пам’ять і прогриміти має на весь широкий білий світ». За наказом короля урочистості мали розпочатися вранці й тривати аж до пізніх нічних годин. Увесь той час на гостей чекали небувалі розваги.

Керак був королівством невеличким і, по суті, не дуже важливим, тож Ґеральт сумнівався, що світ спеціально перейнявся б весіллям Белогуна, нехай той вирішив би розважатися най і цілий тиждень та диявол його зна, які урочистості вигадав, бо люди з місцин, відлеглих більш ніж на сто миль, не мали й шансу отримати звістки про ці події. Але для Белогуна, що було повсюдно відомим, центром світу залишалося місто Керак, а самим світом були навколишні землі з цілком невеличким від Кераку радіусом.

Вони з Любистком одягнулися так елегантно, як зуміли та змогли; Ґеральт під ці події навіть купив новеньку куртку з телячої шкіри, чимало, здається, переплативши. Що до Любистка, то той спочатку оголосив, що королівське весілля йому не цікаве та що участі в ньому він не братиме. Бо опинився він у списку гостей, але як родич королівського інстигатора, а не поет та бард світової слави. А ще не запропонували йому виступ. Любисток це сприйняв як деспект і образився. Як завжди в нього, образа не тривала довго, усього-то неповні півдня.

Уздовж усієї дороги до палацу, що вилася узбіччям схилу пагорба, розставили щогли, а на них під лінивими подихами бризу висіли жовті прапорці з гербом Кераку— блакитним дельфіном nageant із червоними хвостом та плавниками.

Перед входом на палацові терени на них чекав Любистків родич Ферран де Леттенхоф у супроводі кількох королівських гвардійців у кольорах гербового дельфіна, чи то в синьому та червоному. Інстигатор привітався з Любистком та підізвав пажа, який мав асистувати поетові й відвести його на місце імпрези.

— А ви, мосьпане Ґеральте, звольте за мною.

Вони пройшли бічною парковою алеєю, проминувши, схоже, господарчий двір, звідки доносилися брязкіт гарнців та кухонного приладдя, а також огидна лайка, якою кухмістери обкладали кухарчуків. До того ж звідти мило й смачно пахло їдлом. Ґеральт знав меню: відомо йому було, чим стануть підкріплятися під час весілля гості. Кілька днів тому він відвідав разом із Любистком австерію «Natura Rerum». Феб Равенга, не криючи гордощів, похвалявся, що разом із кількома іншими рестораторами він організує бенкет і складає список страв, над приготуванням яких трудитиметься еліта місцевих шеф-кухарів. На снідання, розповідав він, будуть подані устриці, морські їжаки, креветки та крабове соте. На друге снідання— м’ясне желе й різноманітні паштети, в’ялений та маринований лосось, качки в холодці, сири овечі та козячі. На обід буде ad libitum[43] бульйон м’ясний або риб’ячий, до того ж м’ясні чи риб’ячі палички, потрохи з тефтелями з печені, морський чорт на грилі, запечений із медом, а також морські окуні з шафраном та гвоздикою.

Потім, перераховував Равенга, модулюючи дихання, наче навчений оратор, будуть подані м’ясні страви з білим соусом із каперсами, яйцями та гірчицею, лебедине коліно з медом, каплуни, обкладені салом, куріпки з конфітюром з айви, печені голуби, а також торт із баранячої печінки та ячмінної каші. Різні салати та овочі. Потім карамельки, нуга, начинені тістечка, смажені каштани, конфітюри та мармелади. Вина з Туссану, зрозуміло, будуть сервіруватися без перерви та постійно.

Равенга описував так яскраво, що аж слинка текла. Утім, Ґеральт сумнівався, що йому вдасться покуштувати хоча б щось із того чималого меню. Бо на цьому весіллі він був не гостем. Був він у гіршій ситуації, ніж пажі, що бігали навколо і яким завжди вдавалося хоча б щось під’їсти з полумисків, котрі вони носили, нехай навіть умочуючи пальця в крем, соус або паштет.

Головним місцем проведення урочистостей був палацовий парк, колись— храмовий сад, перебудований та розбудований королями Кераку, головним чином колонадами, альтанками та газебо. Нині серед дерев та будівель розташовано було додатково численні різнобарвні павільйони, а захист від палаючого сонця та спеки давали розіп’яті на тичках полотна. Тут уже згромадився натовп гостей. Не мало їх бути надто багато, у сумі десь зо дві сотні. Список, як розповідали, складав сам король, запрошення мало дістати виключно гроно обраних, сама еліта. До еліти, як виявилося, Белогун зараховував здебільшого родичів та свояків. Крім них, запрошено було місцеву верхівку та вершки суспільства, ключових урядників адміністрації, найбагатших місцевих та закордонних людей справи, а також дипломатів, чи то шпигунів сусідніх держав, що вдавали торгових аташе. Список цей доповнювало цілком численне гроно лестивців, підлабузників та передовиків із влізання до монаршого заду без мила.

Перед одним із бічних входів у палац чекав князь Егмунд, одягнений у чорний каптан із багатим сріблясто-жовтим гаптуванням. Супроводжували його кілька молодиків. Усі мали довге завите волосся, усі носили ватовані дублети— писк моди— та тісні штани із занадто напханими гульфиками. Ґеральтові молодики не сподобалися. Не тільки через насмішкуваті погляди, якими вони оглядали його одяг. Надто нагадували йому Сореля Дегерлунда.

Побачивши інстигатора та відьмака, князь відразу відправив свиту геть. Залишив поряд лише одного. У нього волосся було коротке, а штани він носив нормальні. І все ж Ґеральтові він не сподобався також. Мав він дивні очі. Щось поганюще з них дивилося.

Ґеральт уклонився князеві. Князь, зрозуміло, поклону не повернув.

— Віддай мені меч, — сказав Ґеральтові відразу, як привітався. — Ти не можеш ходити тут зі зброєю. Не бійся, хоча не будеш бачити меча, постійно матимеш його під рукою. Я віддав накази. Як щось станеться, меч тобі відразу віддадуть. Займеться цим присутній тут капітан Ропп.

— А яка є правдоподібність, що щось станеться?

— Якби вона була малою або невеликою, чи я морочив би тобі голову? Ого! — Егмунд придивився до піхов та клинка. — Меч із Віроледи! Не меч, а витвір мистецтва. Знаю, бо колись і сам мав подібний. У мене його вкрав мій брат Віраксас. Коли батько його вигнав, перш ніж піти, він присвоїв собі чимало чужих речей. Напевне, на пам’ять.

Ферран де Леттенхоф закашлявся. Ґеральт пригадав слова Любистка. Імені вигнаного первородного не можна було називати при дворі. Але Егмунд, схоже, на цю заборону уваги не звертав.

— Витвір мистецтва, — повторив князь, оглядаючи меч. — Яким би чином ти не здобув його, вітаю з надбанням. Бо не хочеться мені вірити, що ті вкрадені були кращі за цей.

— Справа смаку, схильностей та преференцій. Я волів би отримати вкрадені. Князь і пан інстигатор заручилися, що впіймають злодія. Було це, дозволю собі нагадати, умовою, під якою я взявся за охорону короля. Умова, яка очевидним чином не була виконана.

— Очевидним чином не була, — холодно визнав Егмунд, передаючи меч капітанові Роппу, персоні з недобрим поглядом. — Тому почуваюся в обов’язку винагородити тебе за те. Замість трьохсот крон, якими ми мали намір оплатити твої послуги, отримаєш п’ять сотень. Додам також, що слідство в справі твоїх мечів не було закинуто, ти ще можеш їх знайти. Ферран начебто має вже підозрюваних. Вірно, Ферране?

— Слідство, — сухо заявив Ферран де Леттенхоф, — однозначно вказало на особу Нікефора Мууса, магістратського та судового клерка. Він утік, але впіймати його— це виключно справа часу.

— Недовгого, як сподіваюся, — пирхнув князь. — Невелика це справа— спіймати клерка з руками в чорнилі. Який до того ж напевне нажив собі за столом геморой, а це сильно утруднює втечу, як пішу, так і кінну. Як він узагалі зумів вислизнути?

— Ми маємо справу, — кахикнув інстигатор, — із людиною мало передбачуваною. І, певно, несповна розуму. Перш ніж зникнути, він устряг у якийсь гидкий скандал у закладі Равенги: ішлося там про— вибачте— людські екскременти… Заклад довелося на деякий час зачинити, бо… Але замовчу неапетитні подробиці. Під час виконаного в помешканні Мууса обшуку крадених мечів не виявили, зате знайшли… Вибачте… Шкіряний ранець, доверху наповнений…

— Не кажи, не кажи, я здогадуюся, чим саме, — скривився Егмунд. — Так, це й справді багато говорить про психічний стан тої особи. Твої мечі, відьмаче, у цій ситуації, схоже, зникли. Навіть якщо Ферран його схопить, то нічого не довідається від того вар’ята. Таких навіть на тортури не варто брати: коли їх мучать, то вони лише марять без ладу та складу. А зараз вибачте, обов’язки кличуть.

Ферран де Леттенхоф провів Ґеральта до головного виходу на палацову площу. Скоро вони опинилися на викладеному кам’яними плитами подвір’ї, на якому сенешаль вітав гостей, які прибували, а гвардійці та пажі супроводжували їх далі, углиб парку.

— На що можна сподіватися?

— Пробач?

— На що я сьогодні можу сподіватися. Яке з цих слів тобі не зрозуміле?

— Князь Зандер, — понизив голос інстигатор, — похвалявся при свідках, що вже завтра буде королем. Але говорив це він не вперше й завжди при цьому залишався нетверезим.

— Він може виконати замах?

— Не дуже. Але він має камарилью, донощиків та фаворитів. Оті можуть.

— Скільки правди в тому, що Белогун уже сьогодні оголосить наступником трону сина, зачатого з новою дружиною?

— Чимало.

— А Егмунд, який втрачає шанс на трон, — дивіться та дивуйтеся, — наймає відьмака, аби той стеріг та захищав батька. Гідна подиву синівська любов.

— Не відхиляйся від теми. Ти взявся за завдання. Виконай його.

— Узявся й виконаю. Хоча воно дуже неясне. Не знаю, хто в разі чого буде проти мене. І я ж, певно, повинен знати, хто мені— у разі чого— допоможе.

— Якщо виникне потреба, меч, як обіцяв князь, дасть тобі капітан Ропп. Він тобі й допоможе. Допоможу і я в міру сил. Бо я бажаю тобі добра.

— Відколи це?

— Вибач?

— Ніколи досі ми не розмовляли віч-на-віч. Завжди був із нами Любисток, а при ньому я не хотів підіймати окремі теми. Детальна письмова інформація про мої начебто злочини. Звідки Егмунд її мав? Хто її сфабрикував? Адже не він сам. Це ти її сфабрикував, Ферране.

— Я не мав із цим нічого спільного. Запевняю…

— Кепський із тебе брехун як на охоронця закону. І не зрозуміти, яким дивом ти дістався аж до такої посади.

Ферран де Леттенхоф стиснув уста.

— Я мусив, — сказав. — Я виконував накази.

Відьмак довго дивився на нього.

— Ти б не повірив, — сказав нарешті,— скільки разів я вже чув щось подібне. Утішним є те, що найчастіше з уст людей, яких саме збиралися вішати.

* * *

Литта Нейд була серед гостей. Він легко видивився її. Бо вона притягувала погляд.

Сильно декольтовану сукню із соковитого зеленого крепдешину спереду прикрашало гаптування у формі стилізованого метелика, що іскрився від маленьких цехінів. Знизу в сукні були оборки. Оборки на одязі жінок, старших за десять років, узагалі-то викликали у відьмака іронічну поблажливість, але на сукні Литти вони гармоніювали з рештою, причому в спосіб досить привабливий.

Шию чародійки обіймало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден не був меншим за мигдаль. А один був значно більшим.

Її руде волосся було наче пожежа в лісі.

Поряд із Литтою стояла Мозаїка. У чорній дивовижно сміливій сукні з шовку та шифону, цілковито прозорого на рукавах та спині. Шию та декольте дівчини закривало щось наче дивовижно задрапіроване шифонове жабо, що в поєднанні з довгими чорними рукавичками додавало постаті аури екстравагантності й таємничості.

Обидві носили чоботи на чотиридюймовому підборі. Литта— зі шкіри ігуани, Мозаїка— лаковані чорні.

Ґеральт мить вагався, чи підходити. Але тільки мить.

— Привіт, — привітала вона його незворушно. — Що за зустріч, я рада тебе бачити. Мозаїко, ти виграла, білі туфельки твої.

— Закладалися, — здогадався він. — Що було предметом?

— Ти. Я вважала, що вже тебе не побачимо, закладалася, що ти вже не з’явишся. Мозаїка заклад прийняла, бо вважала інакше.

Вона обдарувала його жадеїтовим поглядом, явно очікуючи коментаря. Якихось слів. Хоч якихось. Ґеральт мовчав.

— Вітаю чарівних пані! — Любисток наче виріс з-під землі, як справжній deus ex machina. — Вклоняюся низько, складаю почесті вроді. Пані Нейд, панно Мозаїко. Вибачте, що я без квітів.

— Вибачаємо. Що там нового в мистецтві?

— Як воно буває в мистецтві, усе й нічого. — Любисток зняв із таці пажа, який проходив обік, бокали з вином, вручив дамам. — Свято трохи пісне, не здається вам? Але вино добре. «Ест-Ест», сорок за пінту. Червоне також нічого, я куштував. Тільки гіпокрас не пийте, приправляти його не вміють. А гості продовжують сходитися, ви помітили? Як завжди у вищих сферах, це такі зворотні перегони, гонитва à rebours[44]: виграє та збирає лаври той, хто з’явиться останнім. І буде мати красивий вхід. Власне, ми, здається, споглядаємо фінал. Фінішну риску саме минає власник мережі тартаків із дружиною, тим самим програючи керівникові порту з дружиною, який іде слідом. А цей, своєю чергою, програє невідомому мені франтові…

— Це шеф ковірського торговельного представництва, — пояснила Корал. — З дружиною. Цікаво, з чиєю.

— До групи лідерів— тільки гляньте— долучається Пираль Пратт, старий бандюган. З нічогенькою собі партнеркою… От зараза!

— Що з тобою сталося?

— Та жіночка поруч із Праттом… — аж захлинувся Любисток. — Це ж… Це ж Етна Асідер… Удова, яка продала мені меч…

— Так вона тобі відрекомендувалася? — пирхнула Литта. — Етна Асідер? Банальна анаграма. Ця особа— це Антея Дерріс. Найстарша дочка Пратта. Ніяка вона не вдовиця, бо ніколи не виходила заміж. Кружляють плітки, що чоловіків вона не любить.

— Дочка Пратта? Неможливо! Я бував у нього…

—І там її не зустрічав? — не дала йому скінчити чародійка. — Нічого дивного. Антея не в найкращих стосунках із родиною, навіть прізвищем цим не користується, має псевдонім, складений із двох імен. З батьком контактує лише в справах, які вони, зрештою, ведуть цілком активно. Але я й сама дивуюся, що бачу їх зараз разом.

— Напевне, вони мають у цьому якийсь інтерес, — швидко зауважив відьмак.

— Страшно навіть подумати, який саме. Антея офіційно займається торговельним посередництвом, але улюблений її спорт— це шахрайство, омана та крутійство. Поете, маю до тебе прохання. Ти бувала людина, а Мозаїка— ні. Проведи її поміж гостями, рекомендуй тим, кого знати варто. Укажи на тих, кого знати не варто.

Запевнивши, що бажання Корал для нього— наказ, Любисток подав Мозаїці руку. Відьмак та чародійка залишилися самі.

— Ходімо, — Литта перервала мовчанку, що надто вже затяглася. — Пройдімося. Туди, на пагорб.

З пагорба, від газебо, з висоти, відкривався вид на місто, на Пальміру, порт та море. Литта заслонила обличчя долонею.

— Що то там впливає на рейд? І кидає якір? Трищогловий фрегат цікавої конструкції. Під чорними вітрилами, ха, це досить незвичайно…

— Облишмо фрегати. Любисток та Мозаїка пішли, ми самі й на узбіччі.

— А ти, — відвернулася вона, — думаєш, навіщо б. Чекаєш, про що я тобі скажу. Чекаєш на запитання, які я тобі поставлю. А я, може, усього-то хочу розповісти тобі найсвіжіші плітки? Із середовища чародіїв? Ах, ні, не лякайся, вони не про Йеннефер. Вони про Ріссберг, місце, трохи тобі відоме. Там останнім часом сталися величезні зміни… Якось я не бачу у твоїх очах блиску зацікавленості. Мені продовжувати?

— Але ж прошу.

— Почалося, коли помер Ортолан.

— Ортолан мертвий?

— Помер менше тижня тому. Згідно з офіційною версією, смертельно отруївся гноєм, над яким працював. Але плітка доносить, що то був інсульт, спричинений звісткою про раптову смерть одного з його улюбленців, який загинув у результаті якогось невдалого й дуже підозрілого експерименту. Ідеться про такого собі Дегерлунда. Щось знаєш? Зустрічав його, коли був у замку?

— Не виключаю. Я багатьох зустрічав. Не всі були варті запам’ятовування.

— Ортолан начебто звинуватив у смерті любчика все правління Ріссбергу, розлютився й дістав удар. Він і справді був віковічним, роки страждав від надмірного артеріального тиску, не була таємницею і його залежність від фісштеху, а фісштех та високий тиск— це вибухова суміш. Але щось там мало насправді статися, бо в Ріссберзі пішли істотні персональні зміни. Ще до смерті Ортолана дійшло там до певних конфліктів, крім іншого, до від’їзду змусили Альджернона Генкампа, більш відомого як Пінетті. Його ти пам’ятаєш напевне. Бо якщо хтось там вартий того, аби його запам’ятати, то це саме він.

— Факт.

— Смерть Ортолана, — Корал зміряла його уважним поглядом, — спричинила швидку реакцію Капітулу, до вух якого й раніше доходили якісь тривожні звістки про тисячі вибриків небіжчика та його улюбленця. Що цікаво, — а в наші часи так і зовсім знаменно, — лавину викликав малесенький камінчик. Зовсім незначна людина із суспільства, якийсь надто старанний шериф чи констебль. Він змусив діяти свого головуючого, бейліфа з Горс Велена. Бейліф переказав звинувачення вище, і так ось, сходинка за сходинкою, справа дісталася до королівської ради, а звідти— до Капітулу. Щоб не затягувати: знайдено винних у недогляді. З правління довелося піти Біруті Ікарті, вона повернулася до університету, до Аретузи. Пішли Аксель Рябий та Сандоваль. Зберіг місце Зангеніс, отримав ласку Капітулу, донісши на тамтих та зваливши на них усю провину. І що ти на це? Може, маєш щось мені сказати?

— А що я мав би сказати? То ваші справи. І ваші скандали.

— Скандали, що вибухнули в Ріссберзі скоро після твого візиту.

— Ти мене переоцінюєш, Корал. І ступінь мого впливу.

— Я ніколи нічого не переоцінюю. Та рідко щось недооцінюю.

— Мозаїка та Любисток за мить повернуться. — Він глянув їй в очі зблизька. — А ти ж не без причини наказала їм відійти. Скажи нарешті, про що йдеться.

Вона витримала погляд.

— Добре знаєш, про що йдеться, — відповіла вона. — Тож не ображай мого інтелекту через приниження власного— напоказ. Ти не був у мене більше місяця. Ні, не думай, що я прагну нудотного мелодраматизму чи патетично-сентиментальних жестів. Від зв’язку, який закінчується, не очікують нічого, окрім милих спогадів.

— Ти, здається, використала слово «зв’язок»? Воістину, не може не дивувати місткість його сенсів.

— Нічого, — пропустила вона те повз вуха, — окрім милих спогадів. Не знаю, як воно у твоєму випадку, але якщо йдеться про мене, що ж, буду щирою, із цим не дуже добре. Варто було б, вважаю, докласти трохи більше старань у цьому напрямку. Вважаю, що треба тут небагато. Так, якісь дрібниці, милий кінцевий акорд, який зміг би залишити приємні спогади. Тебе вистачить на щось таке? Захочеш мене відвідати?

Він не встиг відповісти. Почав оглушливо бити дзвін на кампанілі, ударив десять разів. Потім заспівали труби, гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою. Натовп гостей, утворюючи коридор, розділили синьо-червоні гвардійці. Під портиком біля входу в палац з’явився гофмаршал із золотим ланцюгом на шиї та великою, наче палиця, тростю в руці. За гофмаршалом крокували герольди, за герольдами— сенешалі. А за сенешалями в соболевому ковпаку та з берлом у руці надходив власною кістлявою та жилястою особою Белогун, король Кераку. Біля його боку йшла худенька блондинка у вуалі, яка могла бути тільки королівською обранкою, а в зовсім недалекому майбутньому— дружиною та королевою. Блондиночка мала на собі білосніжну сукню й була обвішана діамантами: скоріше надмірно, скоріше трохи по-нуворишівськи та скоріше без смаку. Як і король, вона мала на плечах горностаєвий плащ, який ззаду притримували пажі.

За королівською парою, але на красномовній дистанції в десяток кроків за пажами, що притримували горностай, ішла королівська рідня. Зрозуміло, був там Егмунд, біля якого йшов хтось світлий, наче альбінос: то міг бути лише його брат Зандер. За братами йшла решта родичів: кілька чоловіків, кілька жінок, а до того ж кілька підлітків та виростків, схоже, що діти, легальні та позашлюбні.

Між гостями, що їм вклонялися, і дамами, які глибоко присідали, королівський почет дістався до мети, якою було підвищення, що трохи нагадувало конструкцією ешафот. На підвищенні, згори накритому балдахіном, а з боків— гобеленами, поставлено було два трони. На них і всілися король та наречена. Решті родини наказали стояти.

Труби вдруге гримнули у вуха мідним риком. Гофмаршал, махаючи руками, наче диригент оркестру, заохочував гостей до криків, «віватів» та поздоровлень. Зі всіх боків слухняно посипалися побажання нескінченного здоров’я, щастя, успіхів, усього найкращого, років довгих, довших, найдовших та ще довших; гості та придворні перекрикувалися навзаєм. Король Белогун не змінив зарозумілого та набундюченого виразу обличчя, а задоволення зиченнями, компліментами та пеанами на свою честь та на честь своєї обраниці демонстрував виключно легенькими рухами берла.

Гофмаршал стишив гостей і промовив, промовляв довго, плавно переходячи від фудульності до елоквенції та назад. Ґеральт усю увагу присвятив розгляданню натовпу, тож сенс промови до нього дійшов із п’яте на десяте. Король Белогун, оголошував гофмаршал всім і кожному, щиро тішиться з прибуття такого грона, радий усіх привітати, у цей урочистий день зичить гостям точнісінько того самого, що й вони йому, шлюбна церемонія відбудеться пополудні, до того часу нехай гості їдять, п’ють та розважаються на всіх запланованих для цього імпрезах.

Ричання труб оголосило кінець офіційної частини. Королівський почет попрямував геть із садів. Серед гостей Ґеральт уже встиг помітити кілька груп, що поводилися, як на нього, досить підозріло. Особливо не подобалася йому одна з тих груп, бо кланялася почту не так низько, як інші, і намагалася пропхатися ближче до брами палацу. Він трохи пересунувся в напрямку рядів синьо-червоних солдатів. Литта йшла поруч.

Белогун крокував із поглядом, втупленим перед собою. Наречена розглядалася, інколи кивала гостям, що її вітали. Порив вітру на мить підняв вуальку. Ґеральт побачив великі блакитні очі. Побачив, як ті очі знаходять серед натовпу Литту Нейд. І як у тих очах запалюється ненависть. Чиста, прозора, майже дистильована ненависть.

Тривало те секунду, потім знову заспівали труби, почет пройшов, гвардійці відмарширували. Групка з підозрілою поведінкою, як виявилося, метою своєю мала виключно стіл із вином та закусками, який вона й обсіла, спустошуючи, випереджуючи інших. На імпровізованих тут і там естрадах розпочалися виступи: заграли капели скрипок, лір, флейт та сопілок, заспівали хори. Жонглери змінювали фокусників, силачі поступалися місцем акробатам, канатоходців змінювали оголені танцюристки з тамбуринами. Ставало все веселіше. Щоки пані починали рожевіти, чола панів— блищати від поту, мова одних й інших ставала все голоснішою. І трохи невпевненою.

Литта відтягнула його за павільйон. Сполохали вони пару, яка там ховалася з метою однозначно сексуальною. Чародійка не перейнялася ними, ледве звертаючи на них увагу.

— Не знаю, що тут готується, — сказала вона. — Не знаю, хоча й здогадуюся, навіщо й чому ти тут є. Але май очі розплющеними й усе, що робиш, роби розважливо. Королівська наречена— то ніхто інша, як Ільдіко Брекль.

— Я не питаю, чи ти її знаєш. Я бачив той погляд.

—Ільдіко Брекль, — повторила Корал. — Так вона зветься. Викинули її з Аретузи на третьому році. За дрібні крадіжки. Як бачу, у житті собі вона зарадила. Чародійкою не стала, але через кілька годин стане королевою. Вишенька в кремі, най її кат. Сімнадцять років? Старий дурень. Ільдіко добряче за двадцять п’ять.

—І схоже, що тебе вона не любить.

—Із взаємністю. То професійна інтриганка, за нею завжди тягнуться проблеми. Але це не все. Той фрегат, який заплив до порту під чорними вітрилами. Знаю вже, що то за корабель, я про нього чула. Це «Ахеронтія». У неї поганюща слава. Там, де з’являється, зазвичай щось трапляється.

— Наприклад, що?

— Це екіпаж найманців, яких начебто можна найняти для будь-чого. А для чого, по-твоєму, наймають найманців? Для мулярської праці?

— Я мушу йти. Вибач, Корал.

— Може статися що завгодно, — сказала вона повільно, дивлячись йому в очі.— І що б не сталося, я в те втручатися не можу.

— Не бійся. Я не маю наміру кликати тебе на допомогу.

— Ти мене не так зрозумів.

— Напевне. Вибач, Корал.

* * *

Відразу за колонадою, порослою плющем, він зіткнувся з Мозаїкою. Дивовижно спокійною та холодною серед шуму, спеки та розгардіяшу.

— Де Любисток?

— Облишив мене, — зітхнула вона. — Але ґречно вибачався й наказував вибачитися й перед вами. Попросили його про приватний виступ. У кімнатах палацу для королеви та її фрауцімер. Не зумів відмовити.

— Хто його просив?

— Чоловік із поставою солдата. Та з дивним виразом очей.

— Мушу йти. Вибач, Мозаїко.

За прикрашеним кольоровими стрічками павільйоном зібрався натовп, там сервірували їжу: паштети, лососів та качку в холодці. Ґеральт пробивав собі шлях, видивляючись капітана Роппа або Феррана де Леттенхофа. Замість того натрапив на Феба Равенгу. Ресторатор виглядав, наче аристократ. Одягнений був у парчевий дублет, а голову його прикрашав капелюх, оздоблений пишним пучком страусових пер. Супроводжувала його донька Пираля Пратта, шикарна та елегантна в чорному чоловічому одязі.

— О, Ґеральте! — втішився Равенга. — Дозволь, Антеє, я представлю тобі: Ґеральт із Рівії, славетний відьмак. Ґеральте, це пані Антея Дерріс, факторка. Випий із нами вина…

— Вибачте, — перепросив він, — але поспішаю. З пані Антеєю я вже знайомий, хоча й не особисто. А на твоєму місці, Фебе, я б у неї нічого не купував.

Арку над входом до палацу якийсь учений лінгвіст оздобив транспарантом, що проголошував: «CRESCITE ET MULTIPLICAMINI»[45]. А Ґеральта затримали схрещені держаки алебард.

— Вхід заборонено.

— Я терміново мушу побачитися з королівським інстигатором.

— Вхід заборонено, — з-за алебардників вийшов командир варти. У лівій руці він тримав спонтон. Брудний палець правої націлився Ґеральтові прямо в ніс. — Заборонено, розумієш?

— Якщо не прибереш пальця від мого обличчя, я зламаю його тобі в кількох місцях. О, саме так, відразу стало краще. А тепер веди до інстигатора!

— Скільки разів ти не зустрічаєш вартових— одразу скандал, — відізвався Ферран де Леттенхоф з-за спини відьмака: мабуть, ішов слідом. — Це серйозна вада характеру. Може мати прикрі наслідки.

— Не люблю, коли хтось забороняє мені заходити.

— Але ж сторожа й варта саме для того. Не були б потрібні, якби всюди можна було увійти. Пропустіть його.

— Ми маємо накази від самого короля, — нахмурився командир варти. — Нікого не пускати без перевірки!

— Ну то перевірте його.

Перевірка була докладною: стражники не лінувалися, обшукали докладно, не обмежуючись поверховим обмацуванням. Нічого не знайшли: зазвичай ношеного за халявою кинджала Ґеральт, на щастя, не взяв.

— Задоволені?— Інстигатор глянув на командира. — Тоді посуньтеся й пропустіть нас.

— Вибачте, ваша милість, — процідив командир, — але наказ короля був чітким. Стосувався він усіх.

— Що? Не забувайся, холопе! Знаєш, хто перед тобою стоїть?

— Нікого без перевірки. — Командир кивнув стражникові.— Наказ був чітким. Нехай і ваша милість не чинить утруднень. Нам… і собі.

— Що тут діється?

— Прошу поставитися з розумінням. Мені наказали перевіряти.

Інстигатор вилаявся під ніс, піддався огляду. Не мав при собі навіть складаного ножичка.

— Що все це має значити, хотів би я знати, — сказав, коли вони нарешті пішли коридором. — Я серйозно занепокоєний. Серйозно занепокоєний, відьмаче.

— Ти бачив Любистка? Його начебто викликали до палацу на співи, на виступ.

— Мені про це нічого не відомо.

— А відомо тобі, що в порт увійшла «Ахеронтія»? Говорить тобі щось ця назва?

—І багато про що. А занепокоєння моє зростає. З кожною хвилиною. Поспішімо!

По вестибюлю— колишньому храмовому віридарію— крутилися озброєні протазанами гвардійці, синьо-червоні уніформи миготіли також на галереях. Стукіт чобіт та піднесені голоси доносилися з коридору.

— Гей! — Інстигатор махнув рукою на солдата, що тут проходив. — Сержанте! Що тут діється?

— Вибачте, ваша милість… Поспішаю за наказом…

— Стій, кажу! Що тут діється? Я жадаю пояснень! Що тут сталося? Де князь Егмунд?

— Пане Ферране де Леттенхоф.

У дверях під хоругвами із синім дельфіном у супроводі чотирьох рослих здоровил у шкіряних кабатах стояв власною особою король Белогун. Позбувся він уже королівських атрибутів, а тому не виглядав, як король. Виглядав селянином, у якого, власне, розтелилася корова. Привівши на світ чудове телятко.

— Пане Ферране де Леттенхоф, — у голосі короля наче звучала й радість від приплоду. — Королівський інстигатор. Значить, мій інстигатор. А може, не мій? Може, мого сина? З’являєшся, хоча я тебе не викликав. У принципі бути зараз тут було б твоїм службовим обов’язком, але я тебе не викликав. Нехай, подумав я, Ферран бавиться собі, нехай поїсть, поп’є, затисне якусь та трахне її в альтанці. Я Феррана не викличу, не хочу його тут. Чи знаєш, чому саме я тебе не хотів? Бо я не мав упевненості, кому саме ти служиш. Кому ти служиш, Ферране?

— Я служу, — інстигатор низько вклонився, — вашій королівській величності. І я цілковито вашій величності відданий.

— Усі чули? — Король театрально роззирнувся. — Ферран мені відданий! Добре, Ферране, добре. Такої відповіді я й очікував, королівський інстигаторе. Можеш залишитися, знадобишся. Я зараз обтяжу тебе завданнями саме для інстигатора… Гей! А то хто? Хто це тут? Зараз, зараз! Чи то, бува, не відьмак, який дурив люд? На якого вказала нам чародійка?

— Він виявився невинним, чародійка помилялася. На нього донесли…

— На невинних не доносять.

— Було рішення суду. Справу закрито за відсутністю доказів.

— Але справа була, значить був і сморід. Рішення судів та їхні вироки беруться від примх та фанаберій судових урядників, а сморід з’являється від самої суті справи. Досить про це, не стану втрачати час на лекції з юриспруденції. У день власного одруження я можу проявити великодушність, не стану наказувати його замкнути, але нехай той відьмак зараз же зникне з моїх очей. І ніколи більше мені на очі не з’являється!

— Ваша королівська величносте… Я занепокоєний… До порту начебто увійшла «Ахеронтія». У цій ситуації міркування безпеки диктують, аби посилити охорону… Відьмак міг би…

— Що міг би? Заслонити мене власними грудьми? Вдарити по заколотниках відьмачими чарами? І саме це завдання поклав на нього Егмунд, мій коханий син? Охороняти батька та забезпечити його безпеку? Давай-но за мною, Ферране. Ха, та нехай йому, давай і ти, відьмаче. Дещо вам покажу. Побачите, як я дбаю про власну безпеку і як забезпечую собі охорону. Глянете. Послухаєте. Може, чогось навчитеся. І про щось довідаєтеся. Про себе. За мною!

Вони пішли, король підганяв їх, а здоровили в шкіряних кабатах— оточували. Вони увійшли до зали; під розмальованим морськими хвилями та потворами плафоном на підвищенні стояв трон, на якому Белогун і всівся. Навпроти, під фрескою, що являла стилізовану мапу світу, на лаві, під охороною ще одних здоровил, сиділи королівські сини. Княжата Кераку. Чорний, наче крук, Егмунд та світлий, наче альбінос, Зандер.

Белогун влаштувався на троні. Дивився на синів згори, поглядом тріумфатора, перед яким стоять навколішки, благаючи про милість, розгромлені в битві вороги. Утім, на картинках, які Ґеральт бачив, тріумфатори зазвичай мали на обличчях повагу, достойність, шляхетство та пошану до переможених. На обличчі Белогуна цього було дарма шукати. Малювалася на ньому виключно уїдлива насмішка.

— Мій придворний блазень, — сказав король, — учора розхворівся. Напала на нього срачка. Думав я: ото невдача, не буде жартів, не буде фарсів, смішно не буде. І помилявся. Є смішно. Так смішно, що аж боки надірвеш. Бо то ви, ви обидва, мої сини, є смішними. Цілі роки, гарантую то вам, разом із дружиною в ліжку, після наших із нею герців та перепиханок, скільки б разів ми не згадали вас обох, та й сам цей день, станемо реготати до сліз. Бо немає нічого смішнішого, аніж дурні.

Зандер— це було неважко помітити— боявся. Бігав по залу очима й інтенсивно пітнів. Егмунд, навпаки, страху не виказував. Дивився батькові просто в очі та платив йому такою самою уїдливістю.

— Народна мудрість каже: май надію на краще, будь готовий на гірше. Тож я й був готовий на гірше. Бо що може виявитися найгіршого, як не зрада уроджених синів? Серед найбільш довірених ваших соратників я розмістив своїх агентів. Ваші спільники зрадили вас відразу, як тільки я їх притис. Ваші фактотуми та фаворити власне тікають із міста.

…Так, сини мої. Ви думали, що я сліпий та глухий? Що я старий, спорохнілий та дряхлий? Думали, що не бачу я, що обидва ви бажаєте трону й корони? Що лізете до них, наче свиня до трюфеля? Свиня, яка винюхає трюфель, дуріє. Від бажання, від жадання свого, від збудження та дикого апетиту. Свиня шаліє, квилить, риє, ні на що не зважає, аби ж тільки дістатися до трюфеля. Аби відігнати її, треба палюгою бити. А ви, сини, саме свинями й виявилися. Винюхали гриб, ошаліли від жадоби та апетиту. Але хрін там ви отримаєте, а не трюфель. А от палюги— цеї ви посмакуєте. Ви проти мене виступили, сини, на мою владу та особу повстали. А здоров’я людей, що проти мене постають, геть різко погіршується. Це факт, підтверджений медичною наукою.

…У порту кинув якір фрегат «Ахеронтія». Приплив він сюди на мій наказ, це я найняв капітана. Суд збереться завтра вранці, вирок винесено буде до полудня. А опівдні обидва ви опинитеся на кораблі. З борту дозволять вам зійти, лише коли фрегат мине маяк у Пакс де Мар. Що на практиці означає, що ваше нове місце мешкання— це Назаїр. Еббінґ. Маехт. Або Нільфгард. Або самий кінець світу та передпокій пекла, якщо забажаєте помандрувати саме туди. Бо сюди, у цю місцину, не повернетеся ви ніколи. Ніколи. Якщо вам милі голови на плечах.

— Ти бажаєш нас вигнати? — завив Зандер. — Так, як вигнав Віраксаса? Наші імена ти також заборониш згадувати при дворі?

— Віраксаса я вигнав у гніві та без вироку. Що не означає, що я не накажу його стратити, якщо він насмілиться повернутися. Вас обох на вигнання прирече трибунал. Легально та за законом.

— Ти так у тому впевнений? Побачимо! Побачимо, що скаже на таке беззаконня суд!

— Суд знає, на який вирок я очікую, і саме такий видасть. Одноголосно та однодумно.

— Авжеж, одноголосно! У цій країні суди незалежні!

— Суди— безумовно. Але не судді. Ти дурень, Зандере. Твоя мати була дурною, як чобіт, ти вдався в неї. Навіть замах цей ти, напевне, розробив не сам, усе запланував якийсь із твоїх фаворитів. Але в цілому я радію, що ти проти мене повстав, я з радістю тебе позбудуся. Інша справа— Егмунд, так, Егмунд більш спритний. Відьмак, найнятий для охорони батька дбайливим сином: ах, як же спритно ти приховував це в таємниці— так, щоби довідалися про це всі. А потім контактна отрута. Хитра справа— така отрута: їжу та напої мої куштують, але хто б подумав про держак кочерги в королівській спальні? Кочерги, якою користуюся тільки я і якої не дозволяю нікому торкатися? Мудро, мудро, сину. Тільки що твій отруйник тебе зрадив: так воно вже буває— зрадники зраджують зрадників. Чому мовчиш, Егмунде? Ти не маєш що сказати?

Очі Егмунда були холодні, надалі не було в них навіть тіні переляку. Аж ніяк не лякала його перспектива баніції,— зрозумів Ґеральт, — він не думає про вигнання чи про існування на маргінесах, не думає про «Ахеронтію», не думає про Пакс де Мар. А про що ж він думає?

— Не маєш, — повторив король, — нічого сказати, сину?

— Лише одне, — процідив Егмунд. — Одну народну мудрість, які ти так полюбляєш. Немає дурня більшого, ніж дурень старий. Пригадай ці мої слова, дорогий батечку. Коли надійде пора.

— Забрати їх, зачинити та пильнувати, — наказав Белогун. — Ото твоє завдання, Ферране, ото роль інстигатора. А зараз викликати мені кравця, гофмейстера та нотаріуса, усі інші— геть. А ти, відьмаче… Навчився ти сьогодні дечого, вірно? Довідався щось про себе? Напевне, те, який із тебе наївний фраєр? Якщо ти це зрозумів, то буде хоч якась користь із твого візиту сюди. Який оце візит власне скінчився. Гей там, до мене двоє! Відведіть цього відьмака до брами й викиньте геть. Та пильнуйте, аби перед тим не поцупив якогось срібного начиння!

* * *

У коридорі за вестибюлем дорогу їм заступив капітан Ропп. У супроводі двох осіб зі схожими очима, рухами та поставами. Ґеральт готовий був закластися, що всі троє колись служили в тому самому підрозділі. І раптом він зрозумів. Раптом зрозумів, що знає, що станеться і як підуть справи. Тож його не здивувало, коли Ропп заявив, що бере нагляд за ескортованим, і наказав гвардійцям іти геть. Знав, що капітан накаже йому йти за собою. Як й очікував, двоє інших ішли позаду, за його спиною.

Він передчував, кого застане в кімнаті, до якої вони увійшли.

Любисток був блідий, наче небіжчик, і явно переляканий. Але, здається, неушкоджений. Сидів на стільці з високою спинкою. За стільцем стояв худий тип із волоссям, зачесаним та зв’язаним у кінський хвіст. Тип тримав у долоні мізерикорд із довгим тонким чотиригранним вістрям. Вістря було націлене в шию поета, під щелепу, навскоси, уверх.

— Тільки без дурні,— застеріг Ропп. — Без дурні, відьмаче. Один непродуманий рух, хоча б смикнися, і пан Самса заколе віршомаза, як кабана. Не завагається.

Ґеральт знав, що пан Самса не завагається. Бо пан Самса мав іще паскудніші очі, аніж Ропп. Були то очі з дуже особливим виразом. Людей із такими очима інколи можна було зустріти в моргах та прозекторських. А вони там працювали не для того, аби заробити собі на хліб, але щоби мати можливість для реалізації прихованих уподобань.

Ґеральт зрозумів уже, чому князь Егмунд був спокійним. Чому без страху дивився в майбутнє. І в очі батька.

—Ідеться нам про те, аби ти був слухняним, — сказав Ропп. — Будеш слухняним— обидва збережете життя.

— Зробиш, що ми тобі скажемо, — брехав капітан далі,— і ми відпустимо на волю тебе та віршомаза. Якщо станеш противитися, уб’ємо вас обох.

— Ти робиш помилку, Ропп.

— Пан Самса, — Ропп застереженням не перейнявся, — зостанеться тут із музикою. Ми— чи то я й ти— ідемо до королівських кімнат. Там буде сторожа. Маю, як бачиш, твій меч. Віддам тобі його, а ти займешся охоронцями. І підмогою, яку охорона встигне викликати, перш ніж ти всіх уб’єш. Почувши галас, покойовець короля виведе його секретним виходом, а там стануть чекати пани Ріхтер та Твердорук. Які трохи змінять наслідування трону та історію тутешньої монархії.

— Ти робиш помилку, Ропп.

— Зараз, — сказав капітан, підходячи дуже близько, — ти підтвердиш, що зрозумів завдання й що ти його виконаєш. Якщо ти не зробиш цього раніше, ніж я подумки дорахую до трьох, пан Самса проколе музикантові перетинку в правому вусі, а я стану рахувати далі. Не буде очікуваного ефекту, то пан Самса тицьне в друге вухо. А потім виколе поетові око. І так далі, до кінця, яким буде лезо в мозку. Починаємо рахувати, відьмаче.

— Не слухай його, Ґеральте! — Любисток якимось чудом зумів промовити перехопленим горлом. — Вони й торкнутися мене не можуть! Я прославлений!

— Він, — холодно оцінив Ропп, — певно, не сприймає нас серйозно. Пане Самса, праве вухо.

— Стій! Ні!

— Так краще, — кивнув Ропп. — Так краще, відьмаче. Підтвердь, що ти зрозумів завдання. І що ти його виконаєш.

— Спершу стилет подалі від вуха поета.

— Ха, — пирхнув пан Самса, піднімаючи мізерикорд високо над головою. — Так добре?

— Так добре.

Ґеральт лівою рукою схопив Роппа за зап’ясток, правою ж — за руків’я свого меча. Притягнув капітана сильним ривком і з усіх сил ударив його лобом в обличчя. Хрупнуло. Відьмак вирвав меч із піхов раніше, ніж Ропп упав, одним плинним рухом, з півоберту, відрубав панові Самсі підняту руку з мізерикордом. Самса крикнув, упав на коліна. Ріхтер та Твердорук стрибнули на відьмака з вихопленими кинджалами, він пірнув між ними в напіввольті. На ходу розрубав шию Ріхтерові— кров бризнула аж на люстру. Твердорук атакував, сіпаючись у фінтах ножового бою, але затнувся об лежачого Роппа, на мить втратив рівновагу. Ґеральт не дав йому її віднайти. Зі швидкого випаду втяв знизу в пах і вдруге, згори, — у сонну артерію. Твердорук упав, скрутився в клубок.

Пан Самса до нього підскочив. Хоча й без правої руки, хоча бризкаючи кров’ю з кукси, лівою знайшов на підлозі мізерикорд. І примірився ним на Любистка. Поет крикнув, але виказав повну притомність розуму. Упав зі стільця й відгородився ним від напасника. А Ґеральт більшого панові Самсі й не дозволив. Кров знову забризкала стелю, люстру та недопалки свічок, що стирчали в тій люстрі.

Любисток став на коліна, сперся лобом на стіну, після чого досить рясно, бризкаючи, зблював.

До кімнати увірвався Ферран де Леттенхоф, із ним— кілька гвардійців.

— Що діється? Що тут сталося? Юліане! Ти цілий? Юліане!

Любисток підвів руку, даючи знак, що відповість за мить, бо зараз не має часу. Після чого знову зблював.

Інстигатор наказав гвардійцям вийти, зачинив за ними двері. Глянув на трупи, обережно, аби не наступити на пролиту кров, і слідкуючи, щоби кров, що крапає з люстри, не поплямувала його дублету.

— Самса, Твердорук та Ріхтер, — розпізнав. — І пан капітан Ропп. Довірені особи князя Егмунда.

— Вони виконували наказ, — стенув плечима Ґеральт, дивлячись на меч. — Як і ти, були слухняні наказам. А ти нічого про це не знав. Підтверди це, Ферране.

— Я нічого про це не знав, — швидко запевнив інстигатор і відступив, спершись спиною на двері.— Присягаюся! Ти ж не підозрюєш… Не вважаєш…

— Якби я вважав, ти б уже не жив. Я тобі вірю. Ти б не став наражати на небезпеку життя Любистка.

— Треба повідомити про це королю. Боюся, що для князя Егмунда це може означати поправки та дописи до акту звинувачення. Ропп, здається, живий. Дасть зізнання…

— Сумніваюся, що дасть.

Інстигатор глянув на капітана, що лежав, напружений, у калюжі сечі, сильно слинив та весь час трусився.

— Що з ним?

— Уламки носової кістки в мозку. І, певно, кілька в очних яблуках.

— Ти надто сильно вдарив.

— Саме так я й хотів. — Ґеральт витер клинок меча серветкою, стягненою зі столика. — Любистку, як ти? Порядок? Можеш встати?

— Порядок, порядок, — пробелькотів Любисток. — Мені вже краще. Набагато краще…

— Не виглядаєш на того, кому дуже краще.

— До дідька, я ж ледь від смерті втік! — Поет встав, притримався за комод. — Суча лапа, я ніколи в житті так не боявся… Мав враження, що в мене дно в дупі виб’є. Але зараз із мене все верхом вилетить разом із зубами. Але я, як тебе побачив, то знав, що ти мене врятуєш. Значить, не знав, але сильно на те розраховував… Зараза, скільки ж тут крові… Як тут смердить! Певно, знову ригатиму.

— Ходімо до короля! — сказав Ферран де Леттенхоф. — Дай мені свій меч, відьмаче… І почистись трохи. Ти, Юліане, залишися…

— Та зараз. Я навіть хвилинки тут сам не залишуся. Волію триматися Ґеральта.

* * *

Вхід до королівського передпокою стерегли гвардійці, але вони впізнали й пропустили інстигатора. Утім, із тим, аби потрапити до королівських кімнат, не вийшло легко. Неподоланним бар’єром виявився герольд, двоє сенешалей та їхня підмога, що складалася з чотирьох здоровил.

— Король, — заявив герольд, — приміряє новий шлюбний наряд. Заборонив йому перешкоджати.

— У нас справа важлива й така, що не терпить зволікання!

— Король категорично заборонив собі перешкоджати. А пан відьмак, здається, мав наказ покинути палац. То що ж ти тут іще робиш?

— Поясню те королю. Прошу нас пропустити!

Ферран відіпхнув герольда, пхнув сенешаля. Ґеральт пішов слідом. Але все одно зумів дістатися лише до порога кімнати, за спини кількох згромаджених тут придворних. Подальший шлях заступили здоровили в шкіряних кабатах, за наказом герольда приперши їх до стіни. Досить жорстко, утім, Ґеральт зробив, як інстигатор, та не став опиратися.

Король стояв на низькому стільці. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому панталони. Поряд стояв гофмейстер та хтось одягнений у чорне, немов нотаріус.

— Відразу після шлюбної церемонії,— говорив Белогун, — я оголошу, що наступником трону стане син, якого народить дружина, яку я беру собі сьогодні. Цей крок повинен забезпечити мені її прихильність та, хе-хе, чуттєвість. Це дасть мені трохи часу та спокою. Мине років двадцять, поки молокосос досягне віку, коли починають крутити змови. Але, — король скривився й підморгнув гофмейстерові,— якщо я захочу, то я все відкличу й визначу наступником когось іншого. Як би воно не було, це шлюб морганатичний, діти від таких шлюбів не наслідують титулів, чи не так? І хто в змозі передбачити, скільки я з нею витримаю? Чи немає інших дівок на світі, ладніших, красивіших та молодших? Тож треба буде скласти відповідні документи, якийсь шлюбний контракт чи щось таке. Май надію на краще, готуйся до гіршого, хе-хе-хе.

Слуга подав королю тацю, на якій лежали коштовності.

— Геть це, — скривився Белогун. — Не стану обвішуватися блискітками, наче якийсь франт чи нувориш. Надіну лише оце. Це дар моєї обранки. Малий, але зі смаком. Медальйон із гербом моєї країни, тож правильно буде такий герб носити. Це її слова: «Герб країни— на шиї, добро країни— у серці».

Поки Ґеральт, припертий до стіни, зрозумів, що й до чого, пройшло трохи часу.

Кіт, що вдаряє лапкою по медальйону. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D’or, dauphin nageant d’azur, lorré, peautré, oreillé, barbé et crêté de gueules[46].

Було вже запізно реагувати. Він не зумів навіть крикнути та застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптом скорочується, стискається на шиї короля, наче гарота. Белогун почервонів, відкрив рота, але не зумів навіть зітхнути чи крикнути. Схопився обома руками за горло, намагаючись зірвати медальйон або хоча б упхати під ланцюжок пальці. Йому це не вдалося: ланцюжок глибоко врізався в тіло. Король упав із табуретки, затанцював, відштовхнув кравця. Кравець захитався, закашлявся, певно, проковтнувши свої шпильки. Зіткнувся з нотаріусом, упали вони обидва. Белогун тим часом посинів, вибалушив очі, гепнувся на землю, кілька разів ударив ногами, напружився. І знерухомів.

— Рятунку! Король заслаб!

— Медика! — крикнув гофмейстер. — Кличте медика!

— Боги! Що сталося? Що з королем?

— Медика! Швидко!

Ферран де Леттенхоф приклав долоню до скроні. Мав дивний вираз обличчя. Вираз обличчя когось, хто потроху починає розуміти.

Короля поклали на канапу. Викликаний медик довго його оглядав. Ґеральта близько не підпустили, не дозволили подивитися. Крім того, він знав, що ланцюжок устиг розплестися ще до того, як прибіг лікар.

— Апоплексія, — заявив нарешті, випроставшись, медик. — Викликана задухою. Погане повітря вдерлося до тіла й отруїло гумори. Винні в цьому безперестанні грози, які посилюють густоту крові. Наука є безсилою, нічого не можу зробити. Наш добрий та милостивий король мертвий. Попрощався з цим світом.

Гофмейстер скрикнув, закрив обличчя долонями. Герольд обіруч схопився за берет. Хтось із придворних заплакав. Кілька впали на коліна.

Коридор та вестибюль раптом загуділи від відлуння важких кроків. У дверях з’явився велетень, чолов’яга десь семи футів зросту. У мундирі гвардійця, але зі знаками вищого звання. Велетня супроводжували люди в хустках на головах та із сережками у вухах.

— Панове, — промовив серед тиші велетень. — Пройдіть до тронної зали. Негайно.

— У яку таку тронну залу? — сіпнувся гофмейстер. — І навіщо? Чи ви розумієте, пане де Сантіс, що тут сталося? Яке нещастя? Ви не розумієте…

— До тронної зали. Це наказ короля.

— Король мертвий!

— Хай живе король. До тронної зали, прошу. Усі. Негайно.

У тронній залі, під морським плафоном із тритонами, сиренами та гіпокампами, зібралося кільканадцять чоловіків. Деякі мали на головах кольорові хустки, а деякі— капелюхи мореплавців зі стрічками. Усі були засмаглі, усі носили у вухах сережки.

Найманці. Неважко було здогадатися. Екіпаж фрегата «Ахеронтія».

На троні, на підвищенні, сидів темноволосий та темноокий чоловік із чималим носом. Теж був засмаглим. Але сережки у вусі не носив.

Поряд із ним, на приставному стільці, сиділа Ільдіко Брекль, досі в білосніжній сукні й досі обвішана діамантами. Нещодавня королівська наречена та улюблениця вдивлялася в темноволосого чоловіка поглядом, повним обожнення. Ґеральт уже певний час здогадувався про подальший розвиток подій, як і про їхні причини, співставляв факти та додавав два й два. Але тепер, у цю мить, навіть хтось із дуже обмеженим розумом мусив бачити та розуміти, що Ільдіко Брекль та темноволосий чоловік знайомі, причому дуже добре. І, схоже, давно.

— Принц Віраксас, князь Кераку, віднедавна спадкоємець трону та корони, — оголосив гучним баритоном велетень, де Сантіс. — Тепер король Кераку, законний володар країни.

Він схилився першим, а потім схилився на одне коліно гофмейстер двору. За ним— герольд. За їхнім прикладом пішли сенешалі, низько схиляючи голови. Останнім, хто схилився, був Ферран де Леттенхоф.

— Ваша королівська величносте.

— Поки що вистачить «ваша милість», — відкоригував Віраксас. — Повним титулом я стану користуватися після коронації. З якою, зрештою, зволікати ми не станемо. Чим скоріше, тим краще. Вірно, пане гофмейстер?

Було дуже тихо. Чути стало, як у когось із придворних бурчить у животі.

— Мій світлої пам’яті батько мертвий, — промовив Віраксас. — Відійшов до своїх славетних предків. Обидва мої молодші брати, що мене не дивує, звинувачені в зраді держави. Процес відбудеться згідно з волею померлого короля, обидва брати виявляться винними й за вироком суду залишать Керак назавжди. На борту фрегата «Ахеронтія», найнятого мною… і моїми великими друзями та захисниками. Померлий король, я про те знаю, не залишив заповіту чи офіційних розпоряджень стосовно престолонаслідування. Я б прийняв волю короля, якби таку було проголошено. Але її немає. Тож за правом наслідування корона переходить до мене. Чи є серед присутніх хтось, хто хотів би це заперечити?

Нікого такого серед присутніх не виявилося. Усі присутні достатньою мірою були обдаровані розсудком та інстинктом самозбереження.

— Тоді прошу розпочати підготовку до коронації, нехай займуться тим ті, у чиїй компетенції це знаходиться. Коронацію буде поєднано зі шлюбом. Бо я вирішив воскресити давній звичай королів Кераку, право, встановлене століттями. Воно проголошує, що, якщо наречений помер перед шлюбом, наречену повинен узяти за дружину найближчий нежонатий родич.

Ільдіко Брекль— це було помітно по її пломеніючому обличчю— давньому звичаю готова була піддатися хоч би й зараз. Інші зібрані мовчали, намагаючись, схоже, пригадати, хто, коли й через яку причину той звичай встановив. І яким чином міг той звичай бути встановлений століття тому, якщо королівство Керак не існувало навіть сотні років. Але наморщені від розумового зусилля лоби придворних швидко розгладилися. Усі, як один, дійшли вірного висновку. Що хоча коронації ще не було, але його милість Віраксас— практично король, а король завжди правий.

— Зникни звідси, відьмаче, — прошепотів Ферран де Леттенхоф, тицяючи Ґеральтові меч у руки. — Забери звідси Любистка. Зникайте обидва. Нічого ви не чули, нічого не бачили. Нехай ніхто вас з усім цим не співвідносить.

— Розумію, — Віраксас обвів поглядом зібраних придворних, — що для декого з присутніх тут ситуація незвична. Що для декого зміни відбулися надто швидко та раптово. Не можу також виключати, що для декого з присутніх тут діється не так, як їм хотілося б, і що стан справ їм не до смаку. Полковник де Сантіс відразу декларував, що він на вірному боці, і присягнув мені на вірність. Я очікую того самого від усіх, хто тут присутній.

— А почнемо ми, — кивнув, — від вірного слуги мого світлої пам’яті батька. А також і виконавця наказів мого брата, який на життя батька зазіхав. Почнемо з королівського інстигатора, пана Феррана де Леттенхофа.

Інстигатор схилився.

— Слідство тебе не обмине, — пообіцяв Віраксас. — І виявить, яку роль ти зіграв у змові князів. Змова закінчилася фіаско, що кваліфікує змовників як невмілих. Помилку я міг би пробачити, невміння— ні. Не в інстигатора, охоронця закону. Але про це пізніше, поки ж почнемо з речей базових. Наблизься, Ферране. Ми хочемо, аби ти показав та довів, кому ти служиш. Хочемо, аби ти склав нам належну клятву. Аби схилив коліна біля ніг трону. І поцілував нашу королівську руку.

Інстигатор слухняно рушив у напрямку підвищення.

— Зникни звідси, — встиг іще прошепотіти. — Зникни якнайшвидше, відьмаче.

* * *

Розваги в садах тривали.

Литта Нейд відразу помітила кров на манжеті сорочки Ґеральта. Мозаїка також помітила й, на відміну від Литти, поблідла.

Любисток підхопив із таці пажа два келихи, випив одним ковтком один за другим. Підхопив іще два, запропонував дамам. Ті відмовилися. Любисток випив один, а другий, подумавши, віддав Ґеральтові. Корал, примружившись, вдивлялася у відьмака, явно напружена.

— Що сталося?

— Зараз довідаєшся.

Дзвін кампаніли почав бити. Бив так зловісно, так замогильно й так жалібно, що бенкетуючі гості стихли.

На підвищення, що нагадувало ешафот, зійшли гофмейстер та герольд.

— Сповнений жалем та засмученням, — промовив у тиші гофмейстер, — мушу мосьпанству оголосити смутну новину. Король Белогун Перший, наш люб’язний, добрий та ласкавий володар, уражений суворою рукою долі, раптово помер від удару, пішов із цього світу. Але королі Кераку не помирають! Король помер, хай живе король! Хай живе його королівська величність король Віраксас! Первородний син померлого короля, законний спадкоємець трону та корони! Король Віраксас Перший! Трикратно хай живе! Хай живе! Хай живе!

Хор лестивців, підлабузників та дуполизів підхопив той крик. Гофмейстер стишив їх жестом.

— Король Віраксас тепер у траурі, як і весь двір. Бенкет завершено, гостей просять залишити палац. Але король скоро планує власне весілля, тож тоді свято повториться. Аби не змарнувати їжу, король наказав, щоб винесли її до міста та виставили на ринку. Обдарованим їжею буде й люд Пальміри. Для Кераку починається час щастя та добробуту.

— Що ж, — заявила Корал, поправивши волосся. — Чимало правди у твердженні, що смерть нареченого може серйозно вплинути на весільні урочистості. Белогун був не без вад, але не був і найгіршим, тож нехай спочиває в спокої та нехай земля йому буде пухом. Ходімо звідси. Бо все одно стало нудно. А день такий чудовий, ходімо пройдімося терасами, подивимося на море. Поете, будь ласка, дай лікоть моїй учениці. Я піду з Ґеральтом. Бо він має мені щось сказати, як я відчуваю.

Був ранній пополудень. Тільки. Не вірилося, що так багато сталося так швидко.

Воїн не помирає легко. Смерть, аби до нього дістатися, мусить із ним битися. А воїн не піддається смерті легко.

Кастанеда К. Коло часу

Розділ 19

— Гей! Дивіться! — крикнув раптом Любисток. — Щур!

Ґеральт не відреагував. Знав поета, розумів, що той звик лякатися абичого, захоплюватися абичим і шукати сенсації там, де ніщо назви сенсації не заслуговувало.

— Щур! — не здавався Любисток. — О, другий! Третій! Четвертий! Прокляття, Ґеральте, глянь!

Той зітхнув та глянув.

Підніжжя урвища під терасою аж роїлося від щурів. Дільниця між Пальмірою та пагорбом жила, рухалася, хвилювалася та попискувала. Сотні, а може, і тисячі гризунів тікали з району порту та гирла річки, бігли вгору, уздовж палісаду, на пагорби, у ліси. Інші перехожі теж помітили це явище: звідусіль чулися крики здивування та переляку.

— Щури тікають із Пальміри та порту, — сказав Любисток, — бо вони налякані! Я знаю, що сталося! Напевне, до берега прибило судно щуроловів!

Коментувати це нікому не хотілося. Ґеральт стер піт із повік: спека була потворною, гаряче повітря перехоплювало горло. Він глянув у небо: прозоре, без жодної хмаринки.

— Шторм іде, — Литта промовила вголос те, що він лише подумав. — Сильний шторм. Щури це відчувають. Я також це відчуваю. Відчуваю в повітрі.

«І я», — подумав відьмак.

— Гроза, — повторила Корал. — Гроза прийде з моря.

— Яка знову гроза? — Любисток обмахнувся капелюшком. — Звідки? Погода як мальована, небо чисте, ані вітерця. Шкода, при спеці вітерець би згодився. Морський бриз…

Не встиг він закінчити фразу, як подуло. Легкий бриз, що ніс запах моря, давав приємне полегшення, тверезив. І швидко набирав силу. Прапорці на щоглах, що недавно безсило та смутно звисали, зарухалися, залопотіли.

Небо на горизонті потемніло. Вітер посилився. Легенький подих змінився шумом, шум переходив у свист.

Прапорці на щоглах різко зафуркотіли та залопотіли. Заскрипіли флюгери на дахах та вежах, заскреготіли та забряжчали бляшані насадки на коминах. Застукотіли віконниці. Піднялися хмари пилу.

Любисток обіруч ухопився за капелюх— в останню мить, інакше б той полетів із вітром.

Мозаїка підхопила сукню, раптовий порив вітру задер шифон високо, майже до стегон. Раніше, ніж вона опанувала тканину, що її шарпав вітер, Ґеральт із задоволенням кинув погляд на її ноги. Вона помітила його погляд. Не відвела очей.

— Гроза… — Корал, аби говорити, мусила відвернутися, бо вітер дув так, що заглушав слова. — Гроза! Шторм іде!

— Боги! — крикнув Любисток, який у жодних богів не вірив. — Боги! Що діється? Чи це кінець світу?

Небо швидко темніло. А горизонт із темно-синього ставав чорним.

Вітер посилювався, свистів безумно.

На рейді за мисом море йшло баранцями, хвилі билися у хвилелом, розсипалися білою піною. Шум моря посилювався. Стало темно, наче вночі.

Серед кораблів, що стояли на рейді, став помітний рух. Кілька з них, у тому числі поштовий кліпер «Луна» і новіградський шкунер «Пандора Парві», у поспіху ставили вітрила, готові тікати у відкрите море. Решта кораблів вітрила спускала, залишаючись на якорях. Ґеральт пам’ятав деякі з них, бачив їх із тераси вілли Корал. «Альке», кога з Цідарісу. «Фуксія», не пам’ятав звідки. І галеони. «Гордість Цінтри» під прапором із блакитним хрестом. Трищогловий «Вертіго» з Лан Ексетера. Реданський «Альбатрос», що мав сто двадцять футів поміж штевнями. Кілька інших. У тому числі й фрегат «Ахеронтія» під чорними вітрилами.

Вітер уже не свистів. Вив. Ґеральт помітив, як із комплексу Пальміри злітає в небо перша стріха, як розпадається в повітрі. Не довелося довго чекати на другу. Третю. І четверту. А вітер усе посилювався. Лопотіння прапорців перейшло в безперестанний гуркіт, стукотіли віконниці, градом сипалися черепиця та водостічні труби, валилися комини, билися об бруківку вазони. Шарпаний вітром, почав бити дзвін кампаніли: переривчастим, переляканим, зловорожим звуком.

А вітер дув, дув усе сильніше. І гнав до берега все більші хвилі. Шум моря зростав, ставав потужнішим. Скоро це вже був не шум. Був це одностайний та глухий гуркіт, наче дудніння якоїсь диявольської машини. Хвилі росли, увінчані білою піною вали котилися на берег. Земля тремтіла під ногами. Вітер вив.

«Луна» та «Пандора Парві» не зуміли втекти. Повернулися на рейд, кинули якорі.

Крики людей, що згромадилися на терасах, ставали голоснішими, повними здивування та страху. Витягнутими руками вони вказували на море.

Морем ішла велика хвиля. Колосальна стіна води. Поставала, здавалося, на висоту щогл галеонів.

Корал схопила відьмака за плече. Щось говорила— вірніше, намагалася говорити: вітер забивав їй рота.

— …тікати! Ґеральте! Ми мусимо тікати!

Хвиля звалилася на порт. Люди кричали. Під напором мас води на тріски та скіпки розвалився мол, злітали колоди та дошки. Завалився док, зламалися та впали вантажні «журавлі» та пілони підйомників. Човни та баркаси, що стояли біля берега, підлітали вгору, наче дитячі іграшки, наче човники з кори, які вуличні хлопчаки пускають канавами. Халупи та сараї, що стояли поблизу пляжу, просто змило, не залишивши від них і сліду. Хвиля вдерлася в гирло річки, миттю перетворюючи його на диявольський казан. Із залитої Пальміри тікали натовпи людей, більшість бігла до Верхнього Міста, до стражниці. Ці вціліли. Частина дорогою втечі обрала берег річки. Ґеральт бачив, як поглинула їх вода.

— Друга хвиля! — кричав Любисток. — Друга хвиля!

І справді, була друга. А потім третя. Четверта. П’ята. І шоста. Стіни води котилися на рейд та порт.

Хвилі з неймовірною силою вдарили в заякорені кораблі— ті дико сіпалися на ланцюгах, Ґеральт бачив, як із бортів падають люди.

Кораблі, що були розвернуті до вітру носом, уміло йому протистояли. Якийсь час. Втрачали щогли одну за одною. Потім хвилі почали їх накривати. Зникали в піні й виринали, зникали й виринали.

Першим припинив виринати поштовий кліпер «Луна». Просто зник. За мить така сама доля спіткала «Фуксію»: галера розпалася. Нап’ятий якірний ланцюг розірвав корпус «Альке»— кога відразу зникла в безодні. Ніс та форштевень «Альбатроса» відірвало напором, розбитий корабель пішов на дно, як камінь. Якір «Вертіго» обірвався, галеон затанцював на гребенях хвиль, обкрутився та розбився об хвилелом.

«Ахеронтія», «Слава Цінтри», «Пандора Парві» та два невідомі Ґеральтові галеони скинули якорі, і хвилі понесли їх до берега. Ці дії тільки на перший погляд були розпачливо самовбивчі. Капітани мали на вибір або неминучу гибель на якорі, або ризикований маневр із заходом у гирло річки.

Невідомі галеони шансів не мали. Жоден не зумів навіть розвернутися. Обидва розбилися об пірс.

«Слава Цінтри» та «Ахеронтія» також не втримали стерна. Зіткнулися один з одним, зчепилися, хвилі потягнули їх на набережну та розбили на друзки. Рештки понесла вода.

«Пандора Парві» танцювала та стрибала на хвилях, наче дельфін. Але тримала курс, несена прямісінько в гирло Адалатте, що вирувало, наче казан. Ґеральт чув крики людей, що підтримували капітана.

Корал крикнула, указуючи.

Ішла сьома хвиля.

Попередні, що були в рівень зі щоглами, Ґеральт оцінював у якісь п’ять-шість сажнів, тридцять-сорок футів. Те, що зараз ішло з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі більшим.

Люди, які втікали з Пальміри, ті, що зібралися біля караульні, почали кричати. Вихор валив їх, кидав на землю, притискав до частоколу.

Хвиля впала на Пальміру. І просто стерла, змила її з поверхні землі. Вода миттєво досягнула палісаду, поглинувши збитих там людей. Маса деревини, яку несла хвиля, звалилася на гострокіл, виламуючи колоди. Караульня завалилася та попливла.

Непогамований водний таран ударив у стіну урвища. Пагорб затрусився так, що Любисток та Мозаїка впали, а Ґеральт ледь втримав рівновагу.

— Ми мусимо тікати! — крикнула Корал, учепившись у балюстраду. — Ґеральте! Тікаймо звідси! Ідуть наступні хвилі.

Хвиля ринула на них, залила. Люди з тераси, ті, що не розбіглися раніше, розбігалися зараз. Тікали з криками— аби вище— на пагорб, у бік королівського палацу. Залишився мало хто. Ґеральт розпізнав між ними Равенгу та Антею Дерріс.

Люди кричали, указуючи руками. Хвилі підмили урвище праворуч від них, під кварталом віл. Перша з віл склалася, наче картковий будиночок, і посунулася схилом просто в кипінь. За першою пішли друга, третя й четверта.

— Місто розпадається! — завив Любисток. — Розлітається!

Литта Нейд підняла руки. Вискандувала закляття. І зникла.

Мозаїка вчепилася в руку Ґеральта. Любисток закричав.

Вода вже була під ними, під терасою. А у воді були люди. Згори подавали їм жердини, багри, кидали канати, витягували. Недалеко від них могутньо збудований чоловік стрибнув у кипінь, уплав кинувся на порятунок жінці, що тонула.

Мозаїка крикнула.

Він побачив шматок даху хатини, що танцював на хвилях. І вчеплених у дах дітей. Трьох дітей. Стягнув зі спини меча.

— Тримай, Любистку!

Скинув куртку. І скочив у воду.

То було непросте плавання, і звичайні вміння плавців були тут ні до чого. Хвилі кидали його вгору та вниз, у боки, об нього стукалися колоди, дошки та меблі, що крутилися у вирі, маси дерева, що напирали звідусіль, загрожували розчавити його в м’язгу. Коли він нарешті доплив та схопився за дах, то був уже сильно побитий. Дах стрибав та крутився на хвилі, наче ґедзь. Діти репетували на різні голоси.

«Троє,— подумав він. — Жодним чином я не зумію підняти усю трійцю».

Відчув плече біля свого плеча.

— Двоє! — Антея Дерріс виплюнула воду, схопила одного з дітей. — Бери двох!

Це не було так уже й просто. Хлопчика він стягнув, затиснув під пахвою. Дівчинка, панікуючи, вчепилася в крокви настільки міцно, що він довго не міг розчепити її хватки. Йому допомогла хвиля, заливши їх та накривши. Притоплена дівчинка відпустила крокви, Ґеральт стиснув її під другою пахвою. А потім усі троє почали тонути. Дітлахи булькали та шарпалися. Ґеральт змагався.

Не знав яким чином, але випірнув. Хвиля кинула його на стіну тераси, позбавляючи дихання. Він не випустив дітей. Люди згори кричали, намагаючись допомогти, подати щось, у що ті могли б учепитися. Не зуміли. Вир підхопив їх та поніс. Він зіткнувся з кимось, то була Антея Дерріс із дівчинкою на руках. Вона противилася воді, але він бачив, що сил у неї залишилося небагато. Ледь утримувала над водою голову дитини й свою.

Поряд плюскіт, важке дихання. Мозаїка. Вирвала в нього одну дитину, попливла. Він бачив, як об неї вдарила колода, що її несла течія. Крикнула, але дитину не відпустила.

Хвиля знову кинула їх на мур тераси. Цього разу люди вгорі були готовими, принесли навіть драбини, висіли на них із витягнутими руками. Забирали в них дітей. Він бачив, як Любисток хапає та витягає на терасу Мозаїку.

Антея Дерріс глянула на нього. Мала красиві очі. Усміхнулася.

Хвиля вдарила в них масою деревини. Великими колодами, вирваними з гостроколу.

Одна вдарила в Антею Дерріс і прибила її до тераси. Антея плюнула кров’ю. Крові було багато. Потім вона звісила голову на груди й зникла під водою.

У Ґеральта вдарило дві колоди: одна— у потилицю, друга— у стегно. Ці удари його паралізували, він миттю та повністю задерев’янів. Захлинувся водою й пішов на дно.

Хтось його схопив залізним, болісним хватом, потягнув угору, до світлої плями на поверхні. Він простягнув руку, намацав великий, твердий, наче скала, біцепс. Намагаючись працювати ногами, різав воду, наче тритон, відпихаючи вільною рукою плаваючу навколо деревину та тіла потопельників. Випірнули вони біля самої тераси. Згори крики та «вівати». Простягнені руки.

За мить він лежав у калюжі води, кашляючи, плюючи та ригаючи на кам’яні плити тераси. Поряд стояв на колінах Любисток, блідий, наче папір. З другого боку— Мозаїка. Також без рум’янцю. Зате з тремтячими долонями. Ґеральт важко всівся.

— Антея?

Любисток похитав головою, відвернувся. Мозаїка опустила голову на коліна. Він бачив, як вона тремтить від плачу.

Поряд сидів його рятівник. Силач. Точніше— силачка. Неохайна щетина на стриженій під нуль голові. Живіт як перетягнений рулет. Плечі— як у борця. Литки— як у дискобола.

— Я завдячую тобі життям.

— Та шо там… — Комендантка з кордегардії недбало відмахнулася. — Нема про шо говорити. А взагалі-то ти жопа, і в нас із дівчатами до тебе рахунок за ту бійку. Тож краще нам на очі не лізь, бо ми тебе прикопаємо. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але тре’ признати, — комендантка сплюнула, витрусила воду з вуха, — шо жопа ти відважна. Відважна ти жопа, Ґеральте з Рівії.

— А ти? Як тебе звуть?

— Віолетта, — сказала комендантка й раптом спохмурніла. — А вона? Ота…

— Антея Дерріс.

— Антея Дерріс, — повторила вона, кривлячись. — Шкода.

— Шкода.

На терасі прибуло людей, стало трохи затісно. Уже не було загрози, прояснилося, припинив віяти вихор, прапорці обвисли. Хвилі слабшали, вода відступала. Залишаючи побойовисько та руїни. Та трупи, по яких уже лазили краби.

Ґеральт із зусиллям підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відгукувалися в боку тупим болем. Люто боліло коліно. Обидва рукави сорочки було відірвано, він навіть не пам’ятав, коли їх утратив. Шкіру на лівому лікті, правому плечі та, певно, на лопатці мав обдерту до живого м’яса. Кривавив із багатьох неглибоких порізів. У цілому нічого серйозного, нічого, чим треба було б перейматися.

Сонце продерлося крізь хмари, засяяли відблиски на морі: те саме заспокоювалося. Блищав дах маяка з кінця молу, маяка з білої та червоної цегли, релікта часів ельфів. Релікта, який встояв не в одній такій бурі. І було схоже, що не одну ще переживе.

Здолавши вже спокійне, хоча й завалене плаваючим сміттям гирло річки, на рейд виходив шкунер «Пандора Парві», під повними вітрилами, наче на парад. Натовп кричав.

Ґеральт допоміг підвестися Мозаїці. На дівчині також залишилося небагато одежини. Любисток подав їй плащ. І значущо кахикнув.

Перед ними стояла Литта Нейд. З лікарською торбою на плечі.

— Я повернулася, — сказала, дивлячись на відьмака.

— Ні,— заперечив той. — Ти пішла.

Вона глянула на нього. Холодними, чужими очима. А тоді сконцентрувала погляд на чомусь більш далекому, тому, що перебувало десь за правим плечем відьмака.

— Тож ти бажаєш попрощатися саме так, — ствердила холодно. — Такий спогад залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча стиль міг би обрати й менш патетичний. Тож бувай. Я йду надавати допомогу пораненим та потребуючим. А ти, схоже, допомоги моєї не потребуєш. Як і мене самої. Мозаїко!

Мозаїка хитнула головою. Узяла Ґеральта під руку. Корал пирхнула.

— Тож так? Так хочеш? Таким чином? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавай.

Відвернулася та пішла.

* * *

У натовпі, який почав громадитися на терасі, з’явився Феб Равенга. Мусив брати участь у рятунковій акції, бо мокре вбрання висіло на ньому клоччям. Якийсь прислужливий фактотум підійшов та подав йому капелюха. Вірніше, те, що з того залишилося.

— Що тепер? — запитав хтось із натовпу. — Що тепер, пане райце?

— Що тепер? Що робити?

Равенга глянув на них. Дивився довго. Потім випростався, викрутив капелюха та натягнув його на голову.

— Поховати мертвих, — сказав. — Подбати про живих. І братися відбудовувати.

* * *

Ударив дзвін на кампанілі. Наче хотів відзначити, що вижив. Що хоча й багато чого змінилося, але певні речі залишаються незмінними.

— Ходімо звідси, — Ґеральт витягнув з-за коміра мокрі водорості.— Любистку? Де мій меч?

Любисток указав на пусте місце під стіною.

— Мить тому… Мить тому отут був! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! Сука! Вкрали! Гей, люди! Тут був меч! Прошу віддати! Люди! От ви сучі діти! Щоб вас покорчило!

Відьмак почувся зле. Мозаїка його притримала. «Погано мені,— подумав він. — Погано мені, якщо доводиться спиратися на дівчину».

— З мене досить цього міста, — сказав він. — Досить усього того, чим це місто є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.

Інтерлюдія

Дванадцять днів після

Фонтан тихенько плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пахнув плющ, що пнувся по стінах патіо. Пахли яблука на першому поверсі, на мармуровому столі. Два келихи пітніли від охолодженого вина.

Біля столика сиділи дві жінки. Дві чародійки. Якби випадково поруч знайшовся б хтось обдарований артистично, сповнений малярської уяви й здатний на ліричні алегорії, не мав би отой хтось проблем, щоби зобразити їх обох. Вогняно-руда Литта Нейд у кіноварно-зеленій сукні була наче захід сонця у вересні. Йеннефер із Венґерберга, чорноволоса, одягнена в композицію білого та чорного, нагадувала грудневий ранок.

— Більшість сусідніх вілл, — перервала мовчання Йеннефер, — лежать у руїнах біля підніжжя урвища. А твоя ціла. Навіть черепиця з неї не впала. Пощастило тобі, Корал. Раджу, спробуй свою долю в лотереї.

— Жерці,— усміхнулася Литта Нейд, — не назвали б це щастям. Сказали б, що це протекція божеств та небесних сил. Божества поширюють протекцію над справедливими та охороняють цнотливих. Нагороджують чесність та праведність.

— Авжеж. Нагороджують. Якщо захочуть і якщо опиняться поблизу. Твоє здоров’я, подруго.

— Твоє здоров’я, подруго. Мозаїко! Налий пані Йеннефер. Її келих пустий.

— Щодо вілли, — Литта провела Мозаїку поглядом, — то вона продається. Продаю її, бо… Бо я мушу виїжджати. Аура Кераку вже мене не задовольняє.

Йеннефер підвела брови. Литта не примусила чекати з поясненнями.

— Король Віраксас, — сказала з ледь чутною уїдливістю, — розпочав панування з воістину королівських едиктів. Primo, день його коронації оголошується в королівстві Керак державним святом і днем, вільним від роботи. Secundo, оголошує амністію… для кримінальних, політичні продовжують сидіти, причому без права побачень та листування. Tertio, підіймає на сто відсотків мита та портові збори. Quarto, протягом двох тижнів Керак мусять покинути всі нелюди та мішанці, які шкодять економіці держави й позбавляють праці людей чистої крові. Quinto, у Кераці забороняється застосовувати будь-яку магію без згоди короля, а магікам не дозволяють мати тут землі чи нерухомість. Чародії, що мешкають у Кераці, мусять позбутися нерухомості та отримати ліцензію. Або полишити королівство.

— Чудовий доказ вдячності,— пирхнула Йеннефер. — А кажуть, нібито це чародії винесли Віраксаса на трон. Що організували й профінансували його повернення. І допомогли здобути владу.

— Вірно кажуть. Віраксас чимало заплатив за це Капітулу, саме тому підіймає мита та розраховує на конфіскацію маєтків нелюдів. Едикт стосується мене особисто, жоден інший чародій не має в Кераці будинку. То помста Ільдіко Брекль. А також реванш за медичну допомогу, яку я надаю місцевим жінкам і яку радники Віраксаса вважають неморальною. Капітул міг би в моїй справі натиснути, але не зробить цього. Капітулу мало отриманих від Віраксаса торговельних привілеїв, участі у верфях та морських спілках. Він продовжує перемовини й не бажає послаблювати своєї позиції. Тож я визнана за персону нон-грата, доведеться мені емігрувати в пошуках нових пасовиськ.

— Що ти, як думаю, зробиш без великого жалю. Під теперішнім правлінням Керак, як думаю, не має великих шансів у конкурсі найсимпатичніших місць під сонцем. Цю віллу ти продаси, купиш іншу. Хоча б і в Лірії, у горах. Зараз у моді лірійські гори. Багато чародіїв туди перебралося, бо там і красиво, і ціни розсудливі.

— Не люблю гір. Волію море. Нічого страшного, знайду якусь пристань без особливого напруження— з моєю-то спеціальністю. Жінки є всюди, і всі вони мене потребують. Пий, Йеннефер. Твоє здоров’я.

— Заохочуєш до пиття, а сама ледве мочиш уста. Чи ти здорова? Виглядаєш не найкращим чином.

Литта театрально зітхнула.

— Останні дні були важкими. Палацовий переворот, та страшна гроза, ах… До того ж ця вранішня нудота… Знаю, мине після першого триместру. Але ж то ще два місяці…

У тиші, що запала, можна було почути дзижчання оси, що кружляла над яблуком.

— Ха-ха, — перервала тишу Корал. — Я пожартувала. Шкода, що ти не можеш побачити власне обличчя. Дала себе надурити. Ха-ха!

Йеннефер глянула вгору, на порослий плющем край стіни. Та довго до нього придивлялася.

— Дала ти себе надурити, — продовжила Литта. — Я готова закластися, що відразу запрацювала твоя уява. Відразу ти подумала, — визнай, — що мій благословенний стан якось пов’язаний із… Не треба такого виразу. Чутки мусили досягнути тебе, плітка ж розійшлася, наче кола по воді. Але будь спокійна, у тих поголосках немає й крихти правди. Насправді в мене не більші шанси опинитися вагітною, ніж у тебе, нічого в цьому не змінилося. А з твоїм відьмаком мене поєднують лише справи. Професійні справи. Нічого більшого.

— Ах.

— Люд, як воно й буває, кохається в плітках. Побачать чоловіка та жінку й з місця роблять із того скандал. Відьмак, визнаю, бував у мене досить часто. І, авжеж, бачили нас разом у місті. Але йшлося, повторю, тільки про справи.

Йеннефер відставила келих, сперла лікті на стіл, поєднала кінчики пальців, складаючи долоні дашком. І глянула рудоволосій чародійці просто в очі.

— Primo, — легенько кашлянула Литта, не відвівши погляду, — я б ніколи не зробила чогось такого приятельці. Secundo, твій відьмак абсолютно не був мною зацікавлений.

— Не був? — Йеннефер підвела брови. — Справді? І чим це можна пояснити?

— Може, — Корал усміхнулася легенько, — перестали його цікавити жінки у віці зрілому? Незалежно від їхнього актуального вигляду? Може, воліє він по-справжньому молодих? Мозаїко! Підійди-но до нас. Тільки подивися, Йеннефер. Квітуча молодість. А донедавна ще й невинність.

— Вона? — сіпнулася Йеннефер. — Він із нею? З твоєю ученицею?

— Ну, Мозаїко, просимо. Розповідай нам про свою любовну пригоду. Нам цікаво послухати. Я люблю романтичні розповіді. Розповіді про нещасливе кохання. І чим вони нещасливіші, тим краще.

— Пані Литто… — Дівчина замість того, щоб почервоніти, поблідла, наче труп. — Прошу… Ви ж мене вже покарали… Скільки разів можна карати за ту саму провину? Не наказуйте мені…

— Розповідай!

— Облиш її в спокої, Корал, — махнула рукою Йеннефер. — Не муч її. Та це мені й нецікаво.

— У це я не повірю. — Литта Нейд посміхнулася злостиво. — Але добре, дарую те дівчині, кару я їй і справді вже відмірила, вину пробачила й дозволила продовжувати науку. Та мене вже й припинили розважати її буркітливі признання. Коротко: вона втюрилася у відьмака та втекла з ним. А він, коли знудився, просто її покинув. Якогось ранку вона прокинулася сама. За коханцем вихолола постіль та згинув слід. Пішов, бо мусив. Розвіявся, наче дим. Пішов із вітром.

Мозаїка, хоча видавалося, що це неможливо, поблідла ще більше. Долоні її тремтіли.

— Залишив він квіти, — тихо сказала Йеннефер. — Букетик квітів. Вірно?

Мозаїка підвела голову. Але не відповіла.

— Квіти та листа, — повторила Йеннефер.

Мозаїка мовчала. Але рум’янець потроху повертався на її щоки.

— Листа, — промовила Литта Нейд, дивлячись на дівчину допитливо. — Про лист ти мені нічого не говорила. Не згадувала про те.

Мозаїка стиснула губи.

— Значить, ось чому, — закінчила начебто спокійно Литта. — Ось чому ти повернулася, хоча могла сподіватися на сувору кару, суворішу за ту, яку ти в результаті понесла. То він наказав тобі повертатися. Якби не це, ти б не повернулася.

Мозаїка не відповіла. Йеннефер також мовчала, накручуючи на палець чорний локон. Раптом підвела голову, заглянула в очі дівчині. Та всміхнулася.

— Він наказав тобі повернутися, — сказала Литта Нейд. — Наказав тобі повернутися, хоча міг уявити, що тебе може тут спіткати. Оцього я від нього, визнаю, не сподівалася.

Фонтан плюскотів, пахнув мокрим каменем. Пахли квіти, пахнув плющ.

— Оцим він мене здивував, — повторила Литта. — Цього я від нього не сподівалася.

— Бо ти його не знала, Корал, — спокійно відповіла Йеннефер. — Ти взагалі його не знала.

What you are I cannot say; Only this I know full well— When I touched your face today Drifts of blossom flushed and fell[47]. Зігфрід Сассун

Розділ 20

Хлопець-стаєнний отримав півкрони ще з вечора, коні чекали осідланими. Любисток позіхав та чухав шию.

— Боги, Ґеральте… Ми й справді мусимо так рано? Ще ж темно…

— Уже не темно. Саме вчасно. Сонце зійде менш ніж за годину.

— Тільки за годину, — Любисток вліз у сідло мерина. — А ту годину я б краще поспав…

Ґеральт скочив у сідло, подумавши, кинув стаєнному другу півкрону.

— Зараз серпень, — сказав він. — Від сходу до заходу сонця якихось чотирнадцять годин. Хотілося б за цей час поїхати якнайдалі.

Любисток позіхнув. І наче тільки зараз побачив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла в боксі за перегородкою. Кобила махнула головою, наче бажаючи про себе нагадати.

— Стривай, — відрефлексував поет. — А вона? Мозаїка?

— Вона з нами далі не їде. Ми прощаємося.

— Як це? Не розумію… Чи не міг би ти ласкаво пояснити…

— Не міг би. Не зараз. Уперед, Любистку.

— Чи ти напевне знаєш, що робиш? Повністю це усвідомлюєш?

— Ні. Не повністю. Ані слова більше, я не хочу про це зараз говорити. Їдьмо.

Любисток зітхнув. Підігнав мерина. Озирнувся. І зітхнув іще раз. Був поетом, тож мав право зітхати, скільки влізе.

Трактир «Секрет та шепіт» досить гарно виглядав на тлі світанку, імлистим ранком. Можна подумати, що то двір феї, що тоне в мальвах, в обіймах хмелю та плюща, лісовий храм таємного кохання. Поет замислився.

Зітхнув, позіхнув, відкашлявся, сплюнув, загорнувся в плащ, підігнав коня. Через ті кілька хвилинок замислення він лишився позаду. Ґеральта вже ледь було видно в тумані.

Відьмак їхав швидко. І не оглядався.

* * *

— Прошу, ось і вино. — Корчмар поставив на стіл фаянсовий жбан. — Яблучне з Рівії, як ви й бажали. А дружина просила запитати, як пани знаходять свининку.

— Знаходимо її в каші,— сказав Любисток. — Час від часу. Не так часто, як би нам хотілося.

Корчма, до якої вони дісталися наприкінці дня, була, як свідчила мальована вивіска, корчмою «Під кабаном та оленем». Але це була єдина дичина, яку пропонував трактир: у меню нічого такого не значилося. Тутешньою фірмовою стравою була каша зі шматками жирної свинини та густою підливкою з цибулі. Любисток для порядку трохи покрутив носом над надто плебейською на його думку стравою. Ґеральт не нарікав. Свинину небагато в чому можна було звинуватити, підливка була нормальна, а каша— доварена. А це останнє вдавалося далеко не всім кухаркам і не в кожній придорожній корчмі. Могло б бути й гірше, особливо маючи на увазі обмежений вибір. Ґеральт уперся, аби за день подолати найбільшу дистанцію, та в заїздах, які вони минали раніше, затримуватися він не хотів.

Корчма «Під кабаном та оленем», як виявилося, стала точкою останнього етапу денної мандрівки не тільки для них. Одну з лавок під стіною займали проїжджі купці. Купці новочасні: на відміну від традиційних, ставилися вони до слуг без презирства й не вважали, що честь їхня постраждає від сидіння поряд із тими. Новочасність та толерантність мали, звісно, свої межі— купці займали один кінець столу, слуги— другий, демаркаційну лінію було легко помітити. Як і в їжі. Пахолки їли свинину з кашею, фірмову страву тутешньої кухні, а запивали все розведеним пивом. Панове купці отримали по курчатку й кілька глечиків вина.

Біля протилежного столу, під опудалом голови кабана, вечеряла пара: світловолоса дівчина та старший чоловік. Дівчина була вдягнена багато, дуже поважно, зовсім не по-дівочому. Чоловік виглядав урядником, причому не найвищої ланки. Пара вечеряла разом, розмову вела досить жваву, але було це знайомство недавнє і, скоріше, випадкове— це можна було зрозуміти з поведінки урядника, який наполегливо догоджав дівчині в явних надіях на щось більше, а дівчина приймала те з ввічливим, хоча й досить іронічним визнанням.

Одну з коротких лавок займали чотири жриці. Мандрівні лікарки, як просто було впізнати по сірих шатах та капорах, що приховували волосся. Їжа, яку вони споживали, зауважив Ґеральт, була більш ніж скромною, щось наче ячмінна каша без підливки. Жриці ніколи не жадали плати за своє лікування, лікували всіх і задарма, звичай наказував надавати їм взамін, коли про те просили, гостинність та ночівлю. Корчмар із «Кабана та оленя» звичай знав, але, схоже, мав намір відбутися від них найдешевшим коштом.

На сусідній лаві, під оленячими рогами, розсілися троє місцевих, зайняті фляжкою житньої: схоже, не першою. Заспокоївши вже сяк-так щовечірню потребу, вони шукали розваги. Зрозуміло, знайшли собі її досить швидко. Жрицям не пощастило. Хоча, напевне, уже вони до таких речей звикли.

Стіл у кутку зали займав тільки один гість. Як і стіл, прихований у тіні. Гість, як зауважив Ґеральт, не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною на стіну.

Троє місцевих не зупинялися, їхні жартики та зачіпки до жриць ставали все більш вульгарними та непристойними. Жриці зберігали стоїчний спокій, ніяк не звертаючи на те уваги. Місцевих це, схоже, починало злити, і оковита, що все зменшувалася у фляжці, тільки розпалювала ту злість. Ґеральт заходився швидше працювати ложкою. Вирішив набити п’яницям морди, але не хотів, аби каша охолола.

— Відьмак Ґеральт із Рівії.

У кутку, у тінях, раптом розгорівся вогонь.

Самотній чоловік, який сидів за столом, підняв руку. З його пальців вистрелили невеличкі язички полум’я. Чоловік наблизив руку до свічника, що стояв на столі, по черзі запалив усі три свічки. Дозволив, аби ті добре його освітили.

Волосся він мав, наче попіл, на скронях же було воно заткане білосніжними нитками. Бліде, наче трупне, обличчя. Гачкуватий ніс. І світло-жовті очі з горизонтальною зіницею.

На його шиї, витягнений з-під сорочки, блищав у світлі свічок срібний медальйон.

Голова кота з вишкіреними зубами.

— Відьмак Ґеральт із Рівії,— повторив чоловік у тиші, що встановилася в залі.— По дорозі до Визіми, як вважаю? По нагороду, обіцяну королем Фольтестом? За двома тисячами оренів? Я вірно здогадався?

Ґеральт не відповів. Навіть не здригнувся.

— Не питаю, чи ти знаєш, хто я такий. Бо напевне знаєш.

— Небагато вас залишилося, — спокійно відповів Ґеральт. — Тож вирахувати зовсім легко. Ти Бреген. Якого ще звуть Котом з Ієлло.

— Отакої,— пирхнув чоловік із котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк знає моє ім’я. Справжня честь. Те, що ти маєш намір вкрасти мою нагороду, я, напевне, теж маю вважати за честь? Може, мені поступитися тобі першістю, уклонитися та перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, махаючи хвостом, поки вожак зграї наїсться? Поки ласкаво вирішить залишити рештки?

Ґеральт мовчав.

— Я не поступлюся тобі першістю, — продовжив Бреген, якого звали Котом з Ієлло. — І не стану ділитися. Ти не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш у мене нагороду. Кажуть, начебто Весемір віддав щодо мене наказ. То ти маєш нагоду його виконати. Виходь перед корчмою. На майдан.

— Я не стану з тобою битися.

Чоловік із медальйоном кота підірвався з-за столу рухом настільки швидким, що наче розплився. Блиснув меч, підхоплений зі столу. Чоловік підхопив одну зі жриць за капор, стягнув її з лавки, кинув на коліна й приклав клинок до шиї.

— Ти будеш зі мною битися, — сказав холодно, дивлячись на Ґеральта. — Вийдеш на майдан раніше, ніж я дорахую до трьох. У протилежному разі кров жриці забризкає стіни, стелю та меблі. А потім я стану різати інших. По черзі. Нехай ніхто не рухається! Нехай ніхто навіть не здригнеться!

Тиша впала на корчму, тиша глуха та абсолютна. Усі завмерли. І дивилися з відкритими ротами.

— Я не стану з тобою битися, — спокійно повторив Ґеральт. — Але якщо ти скривдиш цю жінку, то загинеш.

— Один із нас помре, це точно. Там, на майдані. Але, думаю, це буду не я. Бо кажуть, що вкрадено твої славетні мечі. А новими, як я бачу, ти не розжився. Воістину, велику треба мати пиху, аби йти красти в когось нагороду, добряче не озброївшись. А може, славетний Білий Вовк настільки крутий, що не потребує сталі?

Заскрипів по підлозі стілець. Світловолоса дівчина підвелася. Узяла з-під столу довгастий пакунок. Поклала його перед Ґеральтом і пішла на місце, сівши поряд з урядником.

Він знав, що це. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув повсть.

Меч зі сталі сидеритової, повна довжина сорок і півдюйма, клинок довжиною у двадцять сім із чвертю. Вага— тридцять сім унцій. Руків’я та ефес прості, але елегантні.

Другий меч подібної довжини та ваги, срібний. Вочевидь, частково, чисте срібло зам’яке, аби добре його вигострити. На ефесі магічні гліфи, по всій довжині клинка витравлені рунічні знаки.

Експерти Пираля Пратта не вміли їх прочитати, цим самим кепсько свідчачи про свої експертні знання. Давні руни створювали напис. Dubhenn haern am glândeal, morc’h am fhean aiesin. Мій блиск проб’є темряву, моє світло розжене морок.

Ґеральт устав. Видобув із піхов сталевий меч. Повільним та плинним рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.

— Відпусти жінку, — сказав спокійно. — Негайно. Інакше ти помреш.

Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потекла кров. Жриця навіть не зітхнула.

— У мене проблеми, — просичав Кіт з Ієлло. — Ця нагорода мусить бути моєю!

— Я сказав: відпусти жінку. Інакше я тебе вб’ю. Не на майдані, а тут, на місці.

Бреген згорбився. Дихав він важко. Очі його зловороже блищали, паскудно кривилися губи. Біліли кінчики стиснутих на руків’ї пальців. Раптом він відпустив жрицю, відіпхнув її. Люди в корчмі затремтіли, наче отямившись від кошмарного сну. Попливли зітхання та глибокі вдихи.

— Зима настане, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Притульний та теплий Каер Морен не для мене!

— Ні,— відповів Ґеральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, що є тому причиною.

— Каер Морен тільки для вас, добрих, правих і справедливих, так? Срані лицеміри. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтеся!

—Іди, — сказав Ґеральт. — Покинь це місце й рушай своїм шляхом.

Бреген заховав меч. Випростався. Коли йшов залою, його очі змінювалися. Зіниці розширялися на всю райдужку.

— Це брехня, — сказав Ґеральт, коли Бреген його минав, — начебто Весемір видав про тебе наказ. Відьмаки не б’ються з відьмаками, не схрещують із ними мечі. Але якщо колись повториться те, що сталося в Ієлло, якщо дійде до мене звістка про щось таке… Тоді я зроблю виняток. Відшукаю тебе та вб’ю. Сприйми це застереження серйозно.

Глуха тиша панувала в корчемній залі ще кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинилися двері. Повне полегшення зітхання Любистка в цю мить здалося дуже гучним. Але скоро рух відновився. Місцеві п’янички тихцем змилися, навіть не допивши до кінця горілку. Купці залишилися, хоча й притихли та зблідли, і наказали відійти від столу челяді під приводом пильно сторожувати біля коней та фургонів, які явно під загрозою, коли така ото сумнівна компанія поблизу. Жриці оглянули скалічену шию товаришки, подякували Ґеральтові мовчазними поклонами й подалися на спочинок, скоріше за все, у стодолу, бо сумнівно, щоби корчмар надав їм ліжка в спальній залі.

Ґеральт поклоном та жестом запросив за стіл світловолосу, завдяки якій він отримав назад свої мечі. Та скористалася із запрошення явно охоче, без жалю покинувши свого колишнього товариша, того урядника, залишивши його з набурмосеним обличчям.

— Я Тіціана Фреві,— представилася вона, подаючи Ґеральтові руку й по-чоловічому її стискаючи. — Рада познайомитися.

— З усією приємністю з мого боку.

— Було трохи нервово, га? Вечори в придорожніх корчмах бувають нудні, але сьогодні було цікаво. Певної миті я навіть почала потроху боятися. Але як мені здається, то були тільки такі чоловічі змагання? Мірялися тестостероном? Або мірялися навзаєм, у кого довший? Реальної загрози не було?

— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я з твоєю допомогою віднайшов. Дякую за них. Але трохи не розумію, яким чином вони опинилися в тебе.

— Це мало залишитися секретом, — пояснила вона спокійно. — Мені доручили підкинути тобі мечі тихцем і скритно, після чого зникнути. Але умови раптом змінилися. Мені довелося, бо того потребувала ситуація, віддати тобі зброю явно, з відкритим, так скажу, заборолом. Тож відмовити тобі зараз у поясненнях було б неввічливо. Тому в поясненнях я не відмовлю, беручи на себе відповідальність за те, що видам таємницю. Мечі я отримала від Йеннефер із Венґерберга. Це мало місце в Новіграді два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла я Йеннефер випадково в майстрині, у якої саме проходжу практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Йеннефер доручила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я маю намір відтепер практикувати.

— Як… — Ґеральт проковтнув слину. — Як вона там себе має? Йеннефер? Усе в неї нормально?

— Якнайкраще, як можу судити. — Тіціана Фреві глянула на нього з-під вій. — Має себе добре, виглядає так, що лише заздрити. Я й заздрю, якщо вже залишатися щирою.

Ґеральт устав. Підійшов до корчмаря, який від страху ледь не зомлів.

— Та не треба було… — сказала скромно Тіціана, коли за мить корчмар поставив перед ними глечик «Ест-Ест», найдорожчого білого з Туссану. І кілька додаткових свічок, заткнутих у шийки старих пляшок. — Зайві клопоти, — додала вона, коли за мить на столі постали полумиски: один— з пластами підсушеної шинки, другий— з в’яленою фореллю, третій— з асортиментом сирів. — Ти забагато витратиш, відьмаче.

—Є нагода. І є чудове товариство.

Вона подякувала, кивнувши. Та всміхнувшись. Усмішка була вродливою.

Будь-яка чародійка, що скінчила школу магії, ставала перед вибором. Могла залишитися в університеті як асистентка майстринь-процепторок. Могла просити котрусь із незалежних майстринь про те, аби перейти під дах як постійна практикантка. Або могла обрати шлях двімвеандри.

Система ця була запозичена в цехах. У багатьох із них учень, який підіймався до підмайстра, мав обов’язок здійснити мандрівку, під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях, у різних майстрів, то тут, то там, урешті, через скількись там років він повертався, аби скласти іспит та прийняти чин майстра. Утім, була й різниця. Змушеним мандрувати, але таким, що залишилися без праці, підмайстрам досить часто заглядав у вічі голод, а мандрівка часто ставала поневіряннями. Двімвеандрою ставали з власної волі й бажання, а Капітул чародіїв створював для мандруючих магічок спеціальний стипендіальний фонд— з того, що Ґеральтові доводилося чути, досить великий.

— Той жахливий тип, — приєднався до розмови поет, — носив медальйон, схожий на твій. То був один із Котів, вірно?

— Вірно. Я не хочу про це говорити, Любистку.

— Ославлені Коти, — поет звернувся до чародійки. — Відьмаки, але невдалі. Невдалі мутації. Шаленці, психопати та садисти. Котами прозвали себе самі, бо вони й справді наче коти: агресивні, жорстокі, непередбачувані та різкі. А Ґеральт, як завжди, применшує, аби нас заспокоїти. Бо загроза була, причому чимала. Чудо, що обійшлося без різанини, крові та трупів. Була б бійня, як в Ієлло чотири роки тому. Я будь-якої миті очікував…

—Ґеральт просив про це не говорити, — відрізала Тіціана Фреві ґречно, але рішуче. — Шануймо це.

Він глянув на неї із симпатією. Видалася йому милою. І симпатичною. Навіть дуже симпатичною.

Чародійкам, як він знав, вроду підправляли: престиж професії вимагав, аби магічка пробуджувала здивування. Але прикрашання ніколи не були досконалими, завжди щось залишалося. Тіціана Фреві не була винятком. Чоло її відразу під лінією волосся позначали кілька ледь помітних слідів після віспи, перенесеної, напевне, у дитинстві, коли вона ще не мала імунітету. Лінію красивих губ трохи псував малий хвилястий шрам над верхньою губою. Ґеральт невідомо вкотре відчув злість, злість на свою уважність, на очі, що наказували реєструвати подробиці, що значили так небагато, детальки, які були ж нічим стосовно того факту, що Тіціана сиділа з ними за одним столом, пила «Ест-Ест», їла в’ялену форель та всміхалася до нього. Відьмак бачив та знав дійсно небагатьох жінок, чию вроду можна було вважати бездоганною, а шанс, аби якась усміхнулася до нього, він мав усі підстави вважати близьким до нуля.

— Він говорив про якусь нагороду… — Любистка, коли той допадався до якоїсь теми, важко було збити з пантелику. — Хтось із вас у курсі, про що йшлося? Ґеральте?

— Поняття не маю.

— А я маю, — похвалилася Тіціана Фреві.— І дивуюся, що ви не чули, бо справа була голосною. Фольтест, король Темерії, визначив нагороду. За зняття прокляття із зачарованої дочки. Як каже плітка, укололася вона веретеном та заснула, бідолашна, вічним сном. Лежить у труні з кришталю в замку, що заріс глодом. Згідно з іншою пліткою, труна та скляна, а розмістили її на вершині скляної гори. Згідно зі ще однією, принцесу перетворили на лебедя. Згідно з іншою, — на страшну потвору, на стригу. У результаті прокляття, бо принцеса та— плід кровозмісного зв’язку. Ті плітки начебто вигадує та розпускає Візімір, король Реданії, який із Фольтестом має територіальні суперечки, він сильно з ним розсварився й зі шкіри лізе, аби йому докучати.

— Це й справді виглядає наче вигадка, — оцінив Ґеральт. — Сперта на казку чи легенду. Заклята та змінена принцеса, прокляття як кара за інцест, нагорода за зняття прокляття. Класика та банальність. Той, хто таке вимислив, недовго над цим думав.

— Справа, — докинула двімвеандра, — має чіткий політичний підтекст, тому Капітул заборонив втручатися в неї чародіям.

— Байка чи ні, але отой Кіт у таке вірить, — відповів Любисток. — Він точно поспішав до Визіми, до тієї зачарованої принцеси, аби зняти закляття та забрати обіцяну королем Фольтестом нагороду. Підозрював, що Ґеральт також туди прямує й хоче його обігнати.

— Він помилявся, — сухо відповів Ґеральт. — Я не прямую до Визіми. Немає в мене наміру лізти голими руками в той політичний окріп. То робота саме для когось такого, як Бреген, що перебуває, як він сам казав, у скруті. Я не в скруті. Мечі знайшов, витрачатися на нові не мушу. Засоби утримання в мене є. Завдяки чародіям із Ріссбергу…

— Відьмак Ґеральт із Рівії?

— Так і є,— Ґеральт зміряв поглядом урядника, що стояв поряд із набурмосеним виразом обличчя. — А хто запитує?

— Це неістотно. — Урядник задрав голову та відкопилив губу, намагаючись здаватися важливим. — Істотним є судовий позов. Який я зараз вам вручаю. При свідках. Згідно із законом.

Урядник вручив відьмакові сувій паперу. Після чого вийшов, обдарувавши ще Тіціану Фреві поглядом, сповненим презирства.

Ґеральт зірвав печатку, розгорнув сувій.

— «Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem[48],— прочитав. — До Гродського суду в Горс Велені. Позивач: комплекс Ріссберг, цивільна спілка. Відповідач: Ґеральт із Рівії, відьмак. Позов про повернення квоти 1000 (тисяча) крон новіградських. Вносимо про primo: наказ позивачеві, Ґеральтові з Рівії, повернути суму в тисячу крон новіградських разом із належними відсотками. Secundo: відсудження в позивача коштів на процес згідно з наказаними нормами. Tertio: надати вироку режиму миттєвого виконання. Обґрунтування: позивач виманив у комплексу Ріссберг, цивільної спілки, плату в тисячу крон новіградських. Доказ: копії банківських переказів. Сума становила оплату авансом за послугу, якої позивач не виконав і через злу волю виконувати наміру не мав… Свідки: Бірута Анна Маркветта Ікарті, Аксель Мігель Еспара, Іго Тарвікс Сандоваль…» Сучі діти.

— Я повернула тобі мечі,— опустила погляд Тіціана. — А одночасно стягнула тобі на шию проблеми. Той возний мене обдурив. Сьогодні вранці підслухав, як я випитувала про тебе на паромній пристані. І відразу вчепився в мене, наче реп’ях у собачий хвіст. Зараз я вже розумію чому. Той позов— моя вина.

— Потрібен тобі адвокат, — понуро ствердив Любисток. — Але я не рекомендую оту пані-правницю з Кераку. Вона пасує для справ поза судовою залою.

— Адвоката я можу й не наймати. Ти звернув увагу на дату позову? Готовий закластися, що вже й розгляд скінчився, і вирок винесено заочно. І що вони вже заблокували мій рахунок.

— Я дуже вибачаюся, — сказала Тіціана. — Це моя вина. Пробач.

— Немає чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони хай удавляться, Ріссберг разом із судами. Пане господарю! Глечик «Ест-Ест», як можна просити!

* * *

Скоро вони залишилися єдиними гостями в залі, а корчмар демонстративними позіханнями давав їм зрозуміти, що час закінчувати. Першою пішла до себе Тіціана, незабаром за нею рушив і Любисток.

Ґеральт не пішов до кімнатки, яку він займав разом із поетом. Замість того тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Та відчинила миттєво.

— Я чекала, — промуркотіла, затягаючи його всередину. — Я знала, що ти прийдеш. А якби ти не прийшов, я б пішла тебе шукати.

* * *

Мусила його приспати магічно, інакше він точно б прокинувся, коли вона виходила. А вийти вона мусила на світанку, ще в темряві. Залишився після неї запах. Делікатний аромат ірису та бергамоту. І чогось іще. Троянди?

На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із поставленого перед корчмою вазона.

* * *

Ніхто не пам’ятав, чим було це місце, хто його збудував, кому й для чого воно служило. За корчмою, у котловині, залишилися руїни давньої будівлі, колись великого й напевне багатого комплексу. Від будинків не залишилося практично нічого: залишки фундаментів, заґратовані ями, тут і там— кам’яні блоки. Решту розібрали та розграбували. Будівельний матеріал був цінним, нічого не мало права бути змарнованим.

Вони увійшли під залишки розбитої арки, колись гордовитої, а зараз схожої на шибеницю; враження це лише посилював плющ, що звисав, наче обрізана мотузка. Ішли вони алейкою, що створював ряд дерев. Дерева сухі, покручені та калічкуваті, наче пригнічені тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись садом було. Клумби барбарисів, дроку та шипшини, колись, напевне, уміло підстрижених, сьогодні були дикою та безладною плутаниною гілок, колючих лоз та сухого бадилля. З плутанини тієї визирали залишки скульптур та барельєфів, у більшості, здавалося, повноростових. Рештки ті були такими незначними, що неможливо навіть приблизно окреслити, кого— або що— ті скульптури представляли. Зрештою, це не мало особливого значення. Пам’ятники були минулим. Вони не витримали дотепер, тож значення вже не мали. Залишилися руїни, а вони, здавалося, залишатися будуть довго, бо руїни є вічними.

Руїна. Пам’ятник розбитого світу.

— Любистку.

— Так?

— Останнім часом усе, що могло піти погано, пішло погано. І здається мені, що це я все просрав. Чого б я не торкався, усе змінювалося.

— Так тобі видається?

— Так мені видається.

— Ну то, напевне, так воно і є. Коментарів не очікуй. Мені набридло коментувати. А зараз пожалій себе в тиші, якщо можу про це попросити. Я саме творю, твій лемент виводить мене з концентрації.

Любисток усівся на поваленій колоні, зсунув капелюх на потилицю, поклав ногу на ногу, підкрутив кілочки на лютні.

Мигтять свічки, й вогонь погас.

Повіяв вітер, різкий та холодний…

І справді повіяв вітер, різкий та раптовий. А Любисток припинив грати. І голосно зітхнув.

Відьмак розвернувся.

Вона стояла на вході до алейки, поміж тріснутим п’єдесталом пам’ятника, що його несила вже було розпізнати, та сплутаною гущавиною сухого дерева. Висока, у сукні, що її облягала. З головою сіруватої масті, яка властива, скоріше, корсакам, аніж чорнобуркам. З гострими вухами й видовженим писком.

Ґеральт не ворухнувся.

— Я обіцяла, що прийду. — У пащі лисиці блиснув ряд ікл. — Одного дня. І зараз саме цей день.

Ґеральт не ворухнувся. На спині відчував знайомий тягар обох своїх мечів, тягар, якого бракувало йому кілька місяців. Який завжди додавав спокою та впевненості. Сьогодні, у цю мить, тягар цей був лише тягарем.

— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — Сама не знаю, навіщо я прийшла. Може, щоб попрощатися. А може, щоб дозволити попрощатися з тобою їй.

З-за лисиці виступила худа дівчинка в схожій сукні. Її бліде й ненатурально нерухоме обличчя все ще було наполовину людським. Але, здається, уже більш лисячим, аніж людським. Зміни йшли швидко.

Відьмак похитав головою.

— Вилікувала… Ти її оживила? Ні, це неможливо. Значить, вона жила там, на кораблі. Жила. Удавала мертву.

Агуара голосно задзявкала. Йому знадобилося кілька секунд, щоби зрозуміти, що то сміх. Що лисиця сміється.

— Колись могли ми набагато більше! Ілюзії чарівних островів, танці драконів у небі, видимість величезного війська, що наближається до стін міста… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності змаліли… змиршавіли й ми самі. Більше в нас від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша з нас, навіть наймолодша лиска може ошукати ілюзією ваші примітивні людські розуми.

— Уперше в житті,— сказав він за мить, — я радий, що мене ошукали.

— Неправда, що ти все зробив погано. А в нагороду можеш торкнутися мого обличчя.

Він кахикнув, дивлячись на гострі ікла.

— Гммм…

—Ілюзії є тим, про що ти думаєш. Чого ти лякаєшся. І про що мариш.

— Вибач?

Лисиця тихо гавкнула. І змінилася.

Темні фіалкові очі, що горять на блідому трикутному обличчі. Вороново-чорне сплутане, наче буря, волосся, що каскадом спадає на плечі, лисніло, відбиваючи світло, наче пір’я пави, в’ючись та хвилюючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі й бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірка, що іскриться та посилає навколо тисячі відблисків…

Йеннефер усміхнулася. А відьмак торкнувся її обличчя.

І тоді розквітнув сухий кизил.

А потім повіяв вітер, зашумів кущем. Світ зник за заслоною вируючих білих пелюсток.

—Ілюзія, — почув він голос агуари. — Усе лише ілюзія.

* * *

Любисток закінчив співати. Але не відкладав лютню. Сидів на обломку поваленої колони. Дивився в небо.

Ґеральт сидів поряд. Думав про різне. Різне вкладав собі в голові. А скоріше, намагався вкладати. Будував плани. У більшості геть нереальні. Обіцяв собі різні речі. Сильно сумніваючись, чи зуміє дотримати хоча б якусь із тих обітниць.

— От же ти, — відізвався раптом Любисток, — ніколи не похвалиш мої балади. Стільки я їх поряд із тобою склав та проспівав. А ти ніколи не сказав мені: «Добре то було. Хотів би я, щоб ти ще раз зіграв». Ніколи ти цього мені не казав.

— Вірно. Не мовив, що хотів би. Хочеш знати чому?

— Чому?

— Бо я не хотів.

— Аж така то самопожертва? — не відступав бард. — Аж такий труд? Сказати: «Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час»».

— Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час».

— Ти сказав це непереконливо.

—І що з того? Ти ж і так заграєш.

—І не сумнівайся.

Мигтять свічки, й вогонь погас. Повіяв вітер, різкий та холодний, І плинуть дні, Й минає час, Непереможний та безплідний. Ти все ще поряд, все ще нас Єднає щось, мов ми нерідні, Бо плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний. Подолані шляхи та траси Напам’ять знаємо ми, рідна, Хоч плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний. Тому, о мила, іще раз Повторимо рефрен, мов рідний: Так плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний.

Ґеральт устав.

— Час у дорогу, Любистку.

— Так? А куди?

— А чи не все одно?

— У принципі так. Їдьмо.

Епілог

На пагорбі біліли рештки будівлі, що перетворилася на руїну настільки давно, що встигла цілком зарости. Плющ сповивав мури, молоді деревця пробивалися крізь потріскану підлогу. То колись був— Німуе знати цього не могла— храм, садиба жерців якогось забутого бога.

Для Німуе то була лише руїна. Купа каміння. Та дороговказ. Знак, що вона йде вірним шляхом.

Бо відразу за пагорбом та руїнами гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересові пустки. Другий, що йшов на північ, зникав у густому та темному лісі. Пірнав у чорну гущавину, тонув у похмурій темряві, танув у ній.

І це була її дорога. На північ. Через ославлений Сойковий ліс.

Розповідями, якими її намагалися налякати в Івало, Німуе перейнялася не сильно, бо під час мандрівки з чимось таким вона стикалася неодноразово, кожна околиця мала свій страшний фольклор, місцеві жахи та переляки, що служили, аби нагнати страху на приїжджих. Німуе вже лякали водяними на озерах, берегинями на річках, мертвяками на перехрестях та упирями на цвинтарях. Кожен другий місток мав бути криївкою тролів, кожна друга купа кривих верб— місцем засідки стриги. Німуе врешті призвичаїлася, страхи, ставши повсякденністю, лякати її припинили. Але не було способу, аби впоратися з дивним неспокоєм, який охоплює, перш ніж заходиш у темний ліс, на стежину поміж курганами в тумані або на стежину серед затягнених опарами боліт.

Зараз, перед темною стіною лісу, вона також відчувала той неспокій, що вилізав мурашками на карк та сушив уста.

«Дорога наїжджена, — повторювала вона, — уся в коліях від возів, стоптана копитами коней та волів. Що з того, що ліс цей виглядає страшенним, це ж не якісь там дикі хащі, це розчищений шлях до Доріана, що веде крізь останній шматочок пущі, який уцілів від сокир та пилок. Багато хто тут їздить, багато хто тут ходить. Я також пройду. Не боюся.

Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен».

Вона озирнулася: чи, бува, не наближається хто. «Було б, — подумала, — у компанії веселіше». Але гостинець, як на зло, саме тепер стояв пустим. Був він майже вимерлим.

Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше перехопила костур. І вступила в ліс.

Домінували тут дуби, в’язи та старі граби, що позросталися поміж собою; були також сосни та модрини. Низом заволодів густий підлісок, сплутані поміж собою глід, ліщина, черемха та жимолость. Такий підлісок зазвичай роївся від лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла з поглядом, втупленим у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в певну мить десь углибині лісу застукотів раптом дятел. «Отже, щось тут живе, — подумала вона, — я не сама-однісінька».

Зупинилася й різко озирнулася. Не помітила нічого й нікого, але мить тому була впевнена, що хтось іде слідом. Відчувала, що за нею слідкують. Слідкують приховано. Страх перехопив їй горло, дрижаками пробіг по спині.

Вона приспішила кроки. Ліс, як їй здалося, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо серед дерев з’явилися берези. «Ще один поворот, ще два, — думала вона гарячково, — ще трохи— і ліс скінчиться. Залишу я цей ліс позаду разом із тим, що там за мною крадеться. А я піду собі.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе…»

Не почула навіть шелесту, рух уловила кутиком ока. З густої папороті вистрелило сіре пласке багатоноге та неймовірно швидке щось. Німуе крикнула, побачивши клацаючі клешні, великі, наче коси. Лапи, наїжачені шипами та щетинками. Численні очі, що оточували голову, наче корона.

Вона відчула сильний ривок, що підхопив її та відкинув геть. Упала спиною на пружинисту ліщину, учепилася в її пруття, готова скочити на ноги та дременути. Але завмерла, дивлячись на дикий танець, що тривав на дорозі.

Багатоноге створіння скакало та крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страшенними жвалами. А навколо нього ще швидше, так швидко, що аж розпливалося в очах, танцювала людина. Озброєна двома мечами.

На очах у скам’янілої від жаху Німуе в повітря підлетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів падали на плаский корпус, з якого лилися струмені зеленої мазі. Потвора шамотілася, кидалася, нарешті диким стрибком кинулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік із мечами дістав її, придавив ногою, з розмаху прибив до землі вістрями обох клинків відразу. Твар довго молотила по землі ногами, нарешті знерухоміла.

Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись таким чином заспокоїти серце. Бачила, як її рятівник присідає над забитою потворою, як за допомогою ножа щось відколупує від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов за спиною.

— З тобою все гаразд?

До Німуе не відразу дійшло, що запитує він її. Але все одно не могла видобути із себе голосу чи встати з ліщини. Її рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож довелося їй упоратися самій. Ноги її тремтіли так, що й стояла вона ледь-ледь. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепська ідея— ота самотня мандрівка крізь ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче.

Зняв свій каптур— білосніжне волосся аж засвітилося посеред лісового напівмороку. Німуе мало не крикнула, мимовільним жестом притискаючи кулак до рота. «Це неможливо, — думала, — це абсолютно неможливо. Це мені сниться».

— Але відтепер, — промовив біловолосий, оглядаючи чорно-зелену металеву табличку, яку він тримав у руці,— відтепер тут можна ходити безпечно. Бо що ми тут маємо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе для повного рахунку, вісімко. Але зараз інша справа. Як себе почуваєш, дівчино? Ах, вибач. У роті наче пустеля, вірно? Язик наче мочало? Знаю це, знаю. Прошу, ковтни.

Вона прийняла подану флягу тремтячими руками.

—І куди ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріан. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Майстерна робота номер вісім. Зрештою, неважливо, що воно було. Важливо, що бути припинило. А ти хто? Куди наміряєшся?

Вона кивнула. Проковтнула слину. І наважилася. Сама не вірячи у власну відвагу.

— Я… Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин. З Доріана я йду до Анхора, звідти— до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

— Ого. А звідки ж ти йдеш?

—Із села Вирва. Через Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт…

— Я знаю цю трасу, — перервав він її.— Ти й насправді подолала половину світу, Німуе, дочка Вледира. В Аретузі повинні додати тобі бали на вступному іспиті. Але, скоріше, не додадуть. Амбітну ти поставила перед собою мету, дівчино із села Вирва. Дуже амбітну. Ходімо зі мною.

— Добрий… — Німуе все ще ледь переставляла ноги. — Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— То тобі належить подякувати. Уже кілька днів я видивлявся тут когось такого, як ти. Бо всі, хто через нього йшли, ішли чисельними групами, шумно та зі зброєю, на таких наш шедевр номер вісім не відважувався нападати, не виставляв із криївки й носа. А ти його з неї виманила. Навіть із великої відстані він міг розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує на самоті. І невеличкого. Без образ.

Край лісу був, як виявилося, ось-ось поряд. Далі, біля поодинокої купи дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріана, — сказав біловолосий, — звідси десь сорок миль. Для тебе дні три дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогоднішній. Ти це розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, що зняла отупіння та інші результати переляку. «Це сон, — подумала вона. — Це, певно, мені сниться. Це не може бути дійсністю».

— Що з тобою? Ти добре почуваєшся?

Німуе зібралася з відвагою.

— Оця кобила… — від збудження вона ледь-ледь могла виразно говорити. — Ця кобила зветься Плітка. Бо кожна твоя кобила так зветься. Бо ти Ґеральт із Рівії. Відьмак Ґеральт із Рівії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе мовчала також, але з поглядом, втупленим собі під ноги.

— Який у нас тепер рік?

— Тисяча триста… — Вона підвела здивовані очі.— Тисяча триста сімдесят третій після Відновлення.

— Якщо так, — біловолосий потер обличчя рукою в рукавичці,— то Ґеральт із Рівії уже давно мертвий. Умер сто п’ять років тому. Але думаю, він був би радий, якби… Був би радий, що після тих ста п’яти років люди його пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, навіть пам’ятають ім’я його кобили. Так, думаю, що він був би радий… Якби міг про те знати. Ходімо. Я тебе проведу.

Вони довго йшли в мовчанні. Німуе кусала губу. Присоромлена, вирішила більше не говорити.

— Перед нами, — перервав напружену тишу біловолосий, — перехрестя та тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся в безпеці…

— Відьмак Ґеральт не помер! — випалила Німуе. — Усього лише відійшов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.

— Легенди. Сказання. Казки. Оповістки та билички. Я міг би й здогадатися, Німуе із села Вирва, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не відважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких ти виросла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже надто далеко відійшла від дому, аби цього не розуміти.

— Відьмак повернеться із засвітів! — не відступала вона. — Повернеться, аби боронити людей, коли Зло знову розгуляється! Доки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява ж існує!

Він мовчав довго, дивлячись убік. Нарешті повернувся до неї. І всміхнувся.

— Темрява існує завжди, — підтвердив. — Незважаючи на прогрес, який, як нас заставляють вірити, має розганяти морок, нищити загрози та відганяти страхи. Якщо досі прогрес реальних успіхів у тій царині не мав. Якщо досі прогрес тільки вмовляє нас, що темрява— це виключно забобони, які притлумлюють світло, і що немає чого боятися. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди буде Зло, яке готове в темряві розгулятися, завжди будуть у темряві ікла та пазурі, смерть та кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І щоби вони завжди з’являлися там, де вони саме потрібні. Там, звідки буде доноситися волання про допомогу. Там, звідки їх призивають. Щоби з’являлися вони, прикликані, із мечем у руці. Мечем, чий блиск проб’є темряву, чиє світло морок розпорошить. Красива казка, вірно? І закінчується добре, як будь-яка казка й повинна.

— Але… — заїкнулася вона. — Але це ж уже сто років… Як воно можливо, аби… Як це можливе?

— Такі запитання, — перервав він усе ще з усмішкою, — не можна ставити майбутній адептці Аретузи. Школи, у якій вчать, що немає неможливих речей. Бо все, що є неможливим сьогодні, завтра стане можливим. Такий девіз повинен бути над входом до університету, який скоро стане твоїм університетом. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми попрощаємося.

— Але… — Вона відчула раптове полегшення, а слова полилися з неї річкою — Але я хотіла б знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цірі. Про те, як насправді скінчилася тамта історія. Я читала… Я знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, скажи мені…

— Тут ми попрощаємося! — перервав він її лагідно. — Перед тобою шлях до свого призначення. Переді мною— шлях зовсім інший. Що ж стосується Знаків… Є такий, якого ти не знаєш. Він має назву Сомне. Глянь на мою руку.

Вона глянула.

—Ілюзія, — почула ще звідкись, дуже здалеку. — Усе— ілюзія.

— Гей, дівчино! Не спи, бо обікрадуть тебе!

Вона підвела голову. Протерла очі. І скочила із землі.

— Я заснула? Спала?

— Ще й як! — засміялася жінка, яка сиділа на козлах. — Як камінь! Як убита! Я два рази тобі кричала, а ти нічого. Уже хотіла я з воза злазити… Ти сама? Що ти так розглядаєшся? Когось видивляєшся?

— Людину… з білим волоссям… Була тут… а може… Сама я вже не знаю…

— Нікого я тута не бачила, — відповіла жінка. З-за її спини, з-за завіси, визирали голівки двох дітей.

— Бачу, ти в дорозі.— Жінка вказала на вузлик та костурок Німуе. — Я до Доріана їду. Як хочеш, то підвезу. Якщо й тобі в той бік.

— Дякую. — Німуе видряпалася на козли. — Дякую стократне.

— Вйо! — Жінка тріпнула віжками. — Тоді поїхали! Вдобніше ж їхати, аніж пішки човгати, вірно? Йой, ото ти повинна була зморитися, що сончик тебе подолав так, аби при самій дорозі лягти. Спала ти, кажу ж…

— Як камінь, — зітхнула Німуе. — Знаю. Заморилася та заснула. А до того мала…

— Ну? Що ти мала?

Вона озирнулася. Позаду був чорний ліс. Попереду— дорога серед рядів верб. Дорога до призначення.

«Оповістка триває,— подумала вона. — Історія не закінчується ніколи».

— Я мала дивний сон.

Коментарі

…новопризначений гмінний жупан— жупаном у правовій системі давньої Польщі називався королівський чиновник, який мав повноту адміністративної влади на рівні окремих територіальних одиниць; гміною ж в адміністративному поділі Польщі зветься найменша територіальна одиниця (походить від нім. Gemeinde— «спільнота», «громада»).

…фреска, що зображувала вітрильник серед хвиль, тритонів, гіпокампів— тритонами, згідно з античною (а потім— і середньовічною та ренесансною традицією), називалися морські істоти, яких зображали з риб’ячим хвостом (або й двома) замість ніг, із мушлею, у яку вони сурмлять, викликаючи на морі бурі або стишуючи їх; гіпокампом же у давніх греків називався морський кінь із риб’ячим хвостом (а інколи— з риб’ячим хвостом замість задньої пари ніг); згідно з переказами, саме гіпокампів запряжено в колісниці морських богів, зокрема й Посейдона.

Повісив мечі на вішак поряд з іншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами— серед досить відомої читачеві зброї автор згадує корди— бойові ножі з широким лезом та односторонньою заточкою (зокрема, від тієї назви походить слово «кортик») — та кортеласи (або інколи «корделанси», назву яких виводять від «великий ніж, корд») — короткі масивні шаблі, які часто застосовували під час абордажних боїв на морі.

…звукові ефекти флатуленції— флатуленція (від лат. flatus— «пердіж») — це надлишкове накопичення газів у кишечнику; інакше кажучи— метеоризм.

…прикінчив левкроту-людожерку— левкротою в античній (а надалі й у середньовічній) традиції називалася дивна хижа істота, про яку вперше говорить Пліній Старший у «Природничій історії», описуючи її таким чином: «Тварина, що має неймовірну швидкість; розміром вона з дикого віслюка, з ногами оленя, шиєю, хвостом та грудьми наче в лева, головою борсука, роздвоєним копитом, паща її розтягується до вух, а замість зубів одна суцільна кістка; кажуть, що ця тварина вміє наслідувати людський голос»; у середньовічних бестіаріях у левкроти замість борсукової нерідко з’являється кінська голова.

Трибунальський асесор— асесором (від лат. assessor— «засідатель») у Давньому Римі, як і в середньовічній управлінській системі називалася посада офіційного урядника, наділеного судовою владою; своєю чергою, трибунальським судом (або «коронним трибуналом») у Речі Посполитій від часів Стефана Баторія називалася вища судова апеляційна інстанція для шляхетських судів.

Інстигатор (від лат. instigio— «розпочати судову справу») — у судовій системі Речі Посполитої головний прокурор, який призначався на посаду королем та мав слідкувати за виконанням повинностей у королівстві, пов’язаних із королівським прибутком, а також справами державної зради й злочинами з боку офіційних посадовців.

…палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана— кабестаном у морській справі називається пристрій для перенесення вантажу (наприклад, якоря), і механізм цей складається з вертикального вала, на який намотується канат або ланцюг, кінець котрого кріпиться до вантажу; вимбовкою ж (від нідерл. winden— «навивати» та boom— «дерево») називається зйомний важіль, за допомогою якого крутять кабестан.

…група вагантів давала виставу— вагантами (від лат. vagantes— «ті, які мандрують») називалися мандрівні поети, здебільшого ті, які були монахами та виконували— спочатку— релігійні пісні; надалі до вагантів почали зараховувати й інші групи мандрівних представників творчих професій: акробатів, жонглерів тощо; прославилися складанням та виконанням гумористичних і сатиричних пісень і вистав (часто й сороміцького змісту).

…Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм, — у давньоримській традиції ретіаріями (від лат. rete— «сітка») називався окремий клас гладіаторів, озброєний характерним чином: сіткою та тризубом; з обладунку вони мали наруччя та наплічник, що прикривали ліву руку й ліву частину грудей; відповідно Тонтон Зрога озброєний цілком традиційно для свого прізвиська.

Кога— когою, або когом, у Середньовіччі називалося торговельне судно з високими бортами та однією щоглою; у нашій реальності активно використовуване в Ганзейському союзі.

…транспортний хольк— хольком (або ж халком) називався більший, ніж кога, корабель, найчастіше— у період Ганзейського союзу— з трьома щоглами, а тому з можливістю ставити більш складну вітрильну оснастку та ходити з більшою швидкістю.

…двісті лаштів завантаження— лашт (від нім. Last— «вантаж», «тягар») — міра ваги, що відповідала зерновому вантажу, що може вміститися в одному возі, запряженому четвіркою коней; використовувалася для позначення місткості суден у Балтійському регіоні; відповідає сучасній вазі приблизно у дві тони.

…на рейд саме заходить новіградський шкунер— шкунер (нідерл. Schoener, від якого, зокрема, походить і звична для нас «шхуна») — це різновид морського судна з двома чи трьома щоглами та косими вітрилами (на відміну від прямих вітрил холька чи коги).

…сто двадцять футів між штевами— штевнем називалася товста повздовжня колода, що є основою корабля та поєднує два штеви— кінці судна: форштевень (носову його частину) та ахтерштевень (кормову частину); по суті, ідеться про довжину судна від носа до корми.

…служить мені для дивінації— дивінацією (від лат. divinatio— «провіщую», «передбачаю») з часів античності називають різноманітні практики, пов’язані зі спробами передбачення майбутнього чи бачення минулого за допомогою магічних чи божественних дій та взаємодій.

Онейромантія (від давньогрец. oneiros— «сон» та manteia— «провіщення») — це мистецтво провіщення та передбачення за снами; могло бути як «пасивної» форми (пояснення зі снів третіх персон), так й «активної», пошукової, за якої пророчі сни бачить сам онейромант.

…сортілегія або клеромантія— клеромантія (від давньогрец. kleros— «доля», «жереб» та manteia— «провіщення») — практика ворожіння, під час якої застосовують кидання жереба, у ролі якого могли використовувати кістки або гральні кубики; сортілегією називалося ворожіння за текстами, у якому книжку треба розгортати навмання й шукати сенс у побачених словах чи реченнях.

…піромантія чи аеромантія— піромантія (від давньогрец. pyr— «вогонь» та manteia— «провіщення») — це ворожіння за допомогою полум’я (у яке треба було вдивлятися, досягаючи прозріння через медитацію); аеромантія (від давньогрец. aer— «повітря» та manteia— «провіщення») — провіщення за повітряними явищами, наприклад за хмарами, їхніми формами та траєкторіями руху.

…поєднаємо дивінацію з керауноскопією— керауноскопія (від давньогрец. keraunos— «грім» та skopеo— «споглядаю», «дивлюся») — це ворожіння за допомогою грому, коли його інтенсивність, сила чи пауза між блискавкою та звуком могли сказати ворожбитові про минуле чи майбутнє, щодо якого той ставив запитання.

…навчався всіх семи вільних мистецтв— у системі середньовічної освіти «сімома вільними мистецтвами» називали поєднання т. зв. трівіуму (граматика, логіка та риторика) й квадріуму (арифметика, геометрія, астрономія й музика) — базових дисциплін, на вивченні яких будувалася система вищої освіти в європейських університетах; з вивченням семи вільних мистецтв було пов’язано перший, початковий ступінь освіти.

Старого Лінденброга, якого звали Недопалком— відзначимо тут характерну для автора літературну гру: у якості прізвиська професора Лінденброга письменник використав ім’я іншого відомого персонажа польської літератури— одного із семи гномів-краснолюдків із роману М. Конопницької «O Krasnoludkach i o sierotce Marysi», який відомий українському читачеві щонайменше в трьох перекладах («Про карликів і сирітку Марисю», переклад І. Деркача, «Про гномів і сирітку Марисю», переклад М. Пригари, та «Про краснолюдків та сирітку Марисю», переклад Л. Андрієвської); у польському тексті цей персонаж зветься Koszalék-Opalék. М. Конопницька описує його як старезного сивобородого гнома з каламарем на поясі та гусячим пером на плечі, який збирає та записує легенди; він наївний, легковірний і мало що знає про «некнижкове» життя. Утім, навіть знаючи це, ми вирішили подати прізвисько в перекладі (оскільки воно є саме прізвиськом, а тому мусить мати самостійне значення).

Як у тій фацетії— фацетія (або ж «фацеція», від лат. facetia— «жарт») є літературною формою гумору, поширеною за часів Ренесансу; її рисою часто була гра з натуралізмом та грубістю на межі з добрим смаком.

…приготуй синапізм із меду та гірчиці— синапізмом (від давньогрец. sinapi— «гірчиця») у давні часи називався різновид гірчичника, у якому або формувався коржик із лікарської суміші, або ж та суміш попередньо накладалася на основу з тканини.

…різновид телекінетичної арбалести— арбалестою (походить від лат. arcus— «дуга» та ballisto— «кидаю») називався важкий самостріл, різновид арбалета; відзначимо, що в європейському Середньовіччі різновиди самострілів вважали за зброю, за використання якої міг бути накладений навіть церковний інтердикт із забороною для винного вільного доступу до церкви та церковних обрядів.

…завішено було ‹…› аркадійською вердюрою— вердюра (від старофр. verde— «зелений») — це різновид шпалери або гобелена із рослинними, пейзажними або й геральдичними мотивами; згідно з правилами, на вердюрі не могло бути виткано мотивів фігурних, таких, серед яких з’являються людські постаті.

Добре сказано— «наче птах»— справа в тому, що ортоланом у Польщі зветься невеличкий птах— садова вівсянка (Emberiza hortulana); із цим відповідно пов’язаний і жартик старого чародія.

Не магії, а гоетії— гоетією (від давньогрец. goeteia— «чаклунство») називалася середньовічна традиція, пов’язана з викликанням демонів (але до того ж зі створенням талісманів, що напряму були пов’язані з демонічними силами й, по суті, ставали своєрідними «механізмами» для полегшення впливу демонічних сил на реальність); наприклад, саме таку назву— «Мистецтво гоетії» («Ars Goetia») — мав відомий текст із середньовічної та ренесансної магії «Малий ключ Соломона» (а цар Соломон, нагадаємо, у європейській та східній традиції вважався не лише ідеальним мудрецем та правителем, а й знавцем магічних практик приборкання надприродних сил).

…знищити енергумена— енергуменом (від давньогрец. energeo— «енергія», «рух») у європейській містичній (а потім і в спіритуалістичній) традиції називається особа, одержима злими силами, духами, демонами чи сатаною.

…назвався констеблем на службі бейліфа з Горс Велена— у середньовічній Англії бейліфом називався помічник шерифа, який мав повноваження організовувати й проводити судові засідання, а відповідно й виносити вироки та здійснювати за необхідності страти.

Сігіль (або сігіл, сігіла— від лат. sigillum— «печатка») — у середньовічній та ренесансній традиції магічні символи (інколи— специфічна комбінація з кількох таких символів), призначенням яких було викликати демонів та духів або ж надавати магічні властивості амулетам; одним із найвідоміших сігілів є пентаграма.

…широкі закривлені скімітари— скімітарами в європейській зброярській традиції називалися в узагальненому вигляді східні шаблі (з характерною кривизною клинка, його заточкою тощо); вважають, що походити ця назва може від перського «шамширу»— найменування специфічної шаблі для кінного бою.

…завалений книгами та гримуарами— гримуарами в давні часи називалися не просто книжки, а здебільшого ті з них, що містили опис магічних процедур, чародійських практик, формули викликання духів та нечистої сили тощо; саме слово цілком споріднене з поняттям «гламур», яке спершу означало саме різновид чаклунства.

…серед чародіїв панувала мізогенія— мізогенія (від давньогрец. misos— «ненависть» та gyno— «жінка») — це назва для позначення ненависті до жінок, їх несприйняття та приниження з боку чоловіків перш за все (і виключно) за статевою ознакою.

…жінки, бува, називають мене ефебом— у Давній Греції юнак, який досягнув віку, у якому отримують права та обов’язки громадянина поліса (наприклад, можливість бути призваним на військову службу); найчастіше це юнаки у віці 18–20 років; утім, на відміну від дорослих, ефеб мав коротке волосся, що, окрім іншого, було ознакою специфічного— поміж дитячим та дорослим віком— його стану.

…знаєш, що воно таке— трансгуманізм? Що таке видоутворення? Адаптивна радіація? Інтрогресія? — тут автор іронічно перераховує поняття, пов’язані, наприклад, з ідеями подальшого розвитку людської цивілізації (трансгуманізм), коли технічний прогрес, змінюючи ступінь інтеграції біологічних та природних об’єктів, дозволить створювати гібриди людини та машини (що покладе край відомому нам визначенню «людини» й відкриє епоху «постлюдства»); адаптивною радіацією в біології та еволюціонізмі називають принцип змінності живих організмів за їх пристосування до послідовних односпрямованих змін довкілля; інтрогресія— це форма природної гібридизації, що є проникненням генів одного виду в генетичний фонд іншого, через що й з’являються гібриди в безпосередньому значенні цього слова; під ретрогресією мається на увазі гібридизація, доведена до, так би мовити, «поточного виробництва», така, що виходить за межі окремого випадку несподіваної мутації.

…продемонстрував це моїм ученим колегам як теріоцефала— теріоцефал— буквально «звіроголовий»; людиноподібна істота з головою тварини (наприклад, теріоцефалом є кіноцефали— песиголовці).

…майстер басонний— басонними називають текстильні вироби, призначені для прикрашання одягу, наприклад шнури, позументи, тасьму, бахрому тощо.

Лисиці, чи віксени, а вірніше— агуари, — назву «віксена» автор узяв з англ. vixen— «самиця лисиці»; агуарою (або ж «гуарою») звуть гривастого вовка, тварину з родини собачих, чимось схожу на лисицю; у фольклорі Південної Америки вважається однією з тварин-перевертнів.

Вона на ахтерпіку— ахтерпіком називається кінцевий кормовий відсік судна; часто використовуваний як приміщення для баласту або запасів води.

…схопився за румби штурвала— «румбами» моряки звуть 1/32 повного кола, а відповідно— згідно з виглядом компаса— один із напрямів за сторонами світу; оскільки зовнішній вигляд штурвала нагадує це коло, повороти керма пов’язані з фіксацією румбів, які закладають наліво чи направо під час маневрування судна.

…тікав від бакборту— бакбортом називається лівий борт відносно руху судна; відповідно правий відносно його руху борт зветься штірбортом.

Гафель— частина такелажу, що є дерев’яною основою, на яку кріпиться «косе» вітрило, а сама вона під кутом кріпиться канатами до щогли, забезпечуючи вітрилу певний ступінь свободи для маневрування під змінним вітром.

…відіп’яв рапці— рапці— це елементи, якими клинкова зброя кріпиться до пояса; являють собою два паски або шнурки, за які піхви чіпляли до пояса; відповідно, щоби зняти зброю, не було потреби знімати пояс: досить було відв’язати рапці.

Гіпокрас— хмільний алкогольний напій на основі вина, сильно підсолоджений медом та приправлений прянощами; згідно з легендою, назва цього напою пов’язана з іменем знаменитого давньогрецького лікаря Гіппократа, який начебто вигадав цей напій як ліки.

…гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою— окрім того, що фанфара є духовим музичним інструментом, це ще й специфічна музична фраза урочистого характеру, цим інструментом подана.

…з’явився гофмаршал— гофмаршалом у європейській традиції називають придворного, який наглядає за порядком проведення торжеств та зібрань.

…плавно переходячи від фудульності до елоквенції— фудульною раніше називали гордовиту, пихату, зарозумілу людину; елоквенція— те саме, що красномовство.

…для королеви та її фрауцімер— фрауцімер— старша прислужниця-конфідентка при дамі з вищого світу.

У лівій руці він тримав спонтон— спонтон, або ж еспонтон (від лат. spentum— «спис»), — це зброя на довгому держаку з масивною поперечиною та фігурним пером; різновид протазана.

…колишньому храмовому віридарію— віридарієм (від лат. viridarium— «сад, парк») називався невеличкий внутрішній сад, часто прикрашений фонтанами чи портиками; у Середньовіччі так само називали внутрішній сад у межах монастирської будівлі.

…перспектива баніції— баніція (від лат. bannitio— «присудження на вигнання») — у середньовічному та ранньомодерному праві це позбавлення людини за її злочин усіх прав, виведення її з-під права, а відповідно— можливість бути безкарно вбитою будь-ким; у разі баніції шляхетну людину також позбавляли права честі для себе як суб’єкта шляхетного стану.

…це шлюб морганатичний— морганатичний шлюб— це шлюб владної особи з людиною, яка не є рівною їй за своїм соціальним становищем, перебуває на нижчій суспільній сходинці.

…отруїло гумори— гуморами (від лат. humor— «рідина»), згідно з античною та середньовічною традицією, називалися чотири базові рідини, сукупність яких утворювала елементарні зв’язки в людському тілі та відповідала за головні емоційні стани людини; до гуморів зараховували кров (звідки базовий характер «сангвінік»), флегму (з нею пов’язаний був «флегматик»), чорну жовч (вона створює «меланхоліка») та жовч жовту (відповідає за появу «холерика»); баланс гуморів призводив до міцного здоров’я, а надлишок або брак— до проблем зі здоров’ям (із цим, наприклад, пов’язане кровопускання як медична практика).

Возний— у Речі Посполитій нижча судова посада; людина, яка цю посаду обіймала, окрім— інколи— проведення слідства та дізнання, найчастіше займалася принесенням повісток (позовів) для сторони-відповідача в судовому процесі.

Примечания

1

Пер. із нім. А. Онишко (зі зміною). (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Головогруди— частина тіла головоногих, до якої кріпляться кінцівки та ротові частини.

(обратно)

3

У силу факту (лат.).

(обратно)

4

Природа речей (лат.).

(обратно)

5

Пер. з англ. І. Стешенко.

(обратно)

6

Що пливе (фр.).

(обратно)

7

Сповіщення про злочин (лат.), юридична назва доносу.

(обратно)

8

Поодиноке свідчення не враховується. Свідчить один— ніхто не свідчить. Тож… (лат.).

(обратно)

9

Сумніваючись— утримайся (лат.).

(обратно)

10

Пер. з англ. Д. Павличка.

(обратно)

11

Варена шкіра (фр.).

(обратно)

12

Нічому не дивуйся (лат.).

(обратно)

13

З найбільшою шаною (лат.)— із відмінностями.

(обратно)

14

Сфера Землі підрозділена (лат.).

(обратно)

15

Або ж (лат.).

(обратно)

16

Підпора (лат.).

(обратно)

17

Що й потрібно було довести (лат.).

(обратно)

18

Мазь Ортолана (лат.).

(обратно)

19

Без гніву й пристрасті (лат.).

(обратно)

20

Глухий кут (фр.).

(обратно)

21

Мир (лат.).

(обратно)

22

Куляста блискавка (лат.).

(обратно)

23

Золота стріла (лат.).

(обратно)

24

До справи (лат.).

(обратно)

25

З вірними (лат.).

(обратно)

26

«Велике протиотруйство» (лат.).

(обратно)

27

«Книга про природу чудовиськ» (лат.).

(обратно)

28

На три чверті (фр.).

(обратно)

29

«Образ світу» (лат.).

(обратно)

30

«Новий світ» (лат.).

(обратно)

31

Глибокошановний та багатоповажний великий магістр (лат.).

(обратно)

32

Датовано в замку Ріссберг дня 15 місяця липня 1245 р. після Відновлення (лат.).

(обратно)

33

Глибокошановний (лат.).

(обратно)

34

Цього року (лат.).

(обратно)

35

Тим, хто не володіє розсудком, чи то… (лат.)

(обратно)

36

Карі не підлягають учинки, що здійснені в гніві (лат.).

(обратно)

37

Тимчасово (лат.).

(обратно)

38

Недостатнім (лат.).

(обратно)

39

Бажаємо доброго життя (лат.).

(обратно)

40

Завжди краща ваша подруга (лат.).

(обратно)

41

Власноруч (лат.).

(обратно)

42

Пер. з англ. В. Струтинського.

(обратно)

43

На вибір (лат.).

(обратно)

44

Навпаки (фр.).

(обратно)

45

Плодіться та розмножуйтеся (лат.).

(обратно)

46

«На золотому полі синій дельфін, що пливе, з червоними плавниками, хвостом, вушними отворами, бородою та гривою» (фр.) — опис герба згідно з правилами геральдики.

(обратно)

47

Не скажу тобі, хто ти,/Але знаю я одне: /Як торкнуся губ— і квіти /Розквітнуть та опадуть (англ.).

(обратно)

48

Датовано в замку Ріссберг дня 20 місяця липня року 1245 від Відновлення (лат.).

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

  Інтерлюдія

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

  Інтерлюдія

  Інтерлюдія

  Інтерлюдія

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

  Інтерлюдія

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

  Інтерлюдія

Розділ 15

  Інтерлюдія

  Інтерлюдія

Розділ 16

  Інтерлюдія

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

  Інтерлюдія

Розділ 20

Епілог

Коментарі Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg