«Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні»

Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні (fb2) - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні 4019K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Денисенко

Олександр Денисенко Межник, або Всесвітнє Свавілля Частина 1 На грані світла й тіні

Почин

Усе почалося з маленького поштовху, так ніби щось зрушилося в тілі насінини, і дві-три перезрілі клітини луснули. З них засочилася крихітна цівочка живлющої рідини з присмаком радісної сили. Вона потекла малесенькою трубочкою, дрібнішою за найтонший капілярчик. І примусила ту трубочку здригатися. Спершу здригання були нечастими. Далі посилилися. Трубочка від пульсуючої цівочки вигнулася, закоцюрбилась, наросла в одному місці горбовинкою. За кілька діб у горбовинці утворилася дірочка. І рідина потекла в неї. Від цього горбовинка напружилася, опираючись, затуляючи м'якою плоттю дірочку, а потім віддалася на милість живлющої рідини та її сили. Дірочка запульсувала, затріпалася, затьохкала. Розширилася, вдавлена пульсуючою рідиною. Стала схожою на нірку, в якій вихорцем зануртувало течиво життя. Ритмічно. Удар за ударом, переливаючи тон початковий у тон наступний. І в ритмі чвалу, нестримного бігу, калатання й захвату народилося його серце. І відразу з'явилися перші звуки, перші тіні, кольори й запахи…

Глава 1,

в якій усе приходить несподівано й одразу, і того всього так багато, що невідомо, що з усим тим робити

Попервах було темно і тепло.

І він не хотів нічого міняти. Йому було добре й затишно. Хоч інколи допікала запашиста рідина й тиснява. Рідину він хапав своєю діркою, що плямкала і коли-не-коли гикала. Інколи голосно й противно. Інколи приємно і ситно, нарощуючи масний жирок у його середині. А тиснява давала йому опертя і дозволяла тицятися й буцатися, перевертатися, крутитися і не боятися застрягти в рідині. Бо ж геть усе було поряд і було цілком очевидним.

Бачити — він ще не бачив. Проте сприймав колір, тьмяність чи яскравість. А часом відчував чиюсь увагу. Вона виникала звідусюди. Хтось невидимий і рідний весь час спізнавав його і за крайньої потреби міг заступитися.

Ще він чув звуки. Іноді дуже приємні, які відлунювали в його живій темряві, бриніли і були доволі чіткими.

Йому здавалося, що їх видобуває його ж єство. Але це було не так. Бо, повторюючись, ці приємні звуки розніжували його, заколисували. І він уже хапав дрімки, а вони ще линули й занурювали його в сон. Йому снилося щось зовсім не темне. Якісь пруги і кола з іскристих червонястих ліній.

Бувало, звуки ставали неприємними. Особливо ті, що долітали здалеку, коли хтось чи щось угинало живу темінь і чавило його. Деякі з них він навіть запам'ятав: «При-бе-ри ко-пи-то, му-флон!» або: «Від-чи-ни две-рі! При-чос-ку за-жа-ло!»

Потім було світло. Світло… і страшно… і сухо. І прийшло воно все відразу. З іще більшою тиснявою і тичбою. З його несамовитим криком, який він сам почув уперше. І якого злякався й замовк. Потім гикнув. Тоді ворухнув діркою, що відповідала в нього за видобування вереску і надування слинявих пухирів. І враз краї його діри вловили щось духмяне та довге. Те духмяне негайно проскочило в дірку і хутко вдерлося йому в нутрощі. Поклекотало там, надимаючи його ізсередини. Та так сильно, що трохи нижче від того місця, яким він дивився, виріс невеличкий рожевий горбик-купинка із зеленою закарлючкою на вершечку. Нараз духмяне саме вискочило з нього через ту ж дірку для вереску й пухирів. Од несподіванки він принишк, стискаючи щодуху краї діри. Але вона йому не підкорилася і знову розчепірилася в шаленому крикові. Тієї ж миті довге й духмяне іще раз знагла вдерлося в нього.

Отут уже переляку його не було угаву. А оскільки це повторювалось і повторювалося, і духмяне влазило в нього, і вилазило з нього безліч разів, то його ляк швидко переростав у жах…

Ще страшнішим видалося світло, яке було яскравим, однак таким недосяжним, що йому захотілося його наблизити до себе. Втім, як він не намагався вхопити світло за жмутики променів, воно щораз більше віддалялося від нього. І він стомився, і зажурився за вологою пружністю і за живою темрявою. Бо тоді м'якість була силою, а ніжність відзначалася незламністю й непохитністю. І якби не присутність невидимого погляду, що так само підживлював його і в цьому, повному кольорів і протягів просторі, він би розплакався.

Хоча плакати було ніколи. Дуже скоро над ним зависли дві обрамлені білими колами коричневі плями, що кліпали і чимось нагадували йому живу темряву. Вони випромінювали тепло. І відразу потяглися до нього двома м'ясистими червоними балабухами, цілуючи його з прицмаком у те, чим він дивився.

А ще все його єство налилося ваготою, ніби щось невидиме причавлювало згори. Він пробував опиратися, безладно метляючи своїми чотирма відростками на всі боки. Пробував підняти ту свою частину, якої він не бачив, бо сам нею дивився. Але невидиме тиснуло і на неї, і на відростки, якими він навчився обхоплювати рожеву купинку із зеленою, перев'язаною ниткою, закарлючкою на вершечку. Від безпорадності він рюмсав. І, щоб заспокоїти його, коричневі плями заходилися встромляти йому в дірку для вересків і пухирів щось велетенське, рожеве, з коричневим солодким пипцем на самому кінці. З пипця сочилася смачнюча білина, яку він відразу розвозив на всі боки і через це ніяк не міг налускатися нею. Тому його почала турбувати каверзна думочка, що смачнючу білину він смокче не тією дірою.

Іще він не міг узяти втямки, чому його купинка із зеленою закарлючкою на вершечку сама почала надиматися, перетворюючись на велику рожеву гору. При цьому гора, однак, не здувалася, навіть якщо духмяне й покидало його нутрощі. І тоді в його утробі щось булькало й боліло. А потім саме із пшиком виривалося з його низу, з іще однієї дірки, яку він, як не силкувався, а побачити не міг. Хоч саме вона після чергового рекотня приносила йому відчуття неабиякої полегкості. Тому він іноді вже подумував: «А чи не краще було б смоктати солодку білину нижньою дірою?»

Спливав час. І він навчився розрізняти кругле рум'янисте тло, на якому кліпали дві коричневі плями. Нижче від них зяяв отвір із двома рядками білих зубців, які знизу і зверху прикривали червоні балабухи, що витягувалися в трубочку й любили прилипати до нього, хапаючи його за все, за що тільки могли. І тоді з отвору чулося миле, яке він почув ще в живій темряві, шепотіння: «Мар-ку-сю! Со-ло-денький мій!» А коли лунала фраза: «Не плач. Ма-ма за-раз дасть мо-ні!» — відразу ж у його дірку встромлялося велетенське м'яке й коричневе на кінці. З пипця текла солодка білина. І немислимо хотілося спати. Усе негайно вгамовувалося. Світло зникало, поступаючись темряві. Темрява — світлу. І одного дня зелена закарлючка з купинки так само кудись зникла. А як і коли це сталося, він і не помітив…

Глава 2,

в якій з'являється Матінка Люція, котра насправді не є матінкою, а також інші персони в людській подобі, які насправді не є людьми

Хлопця продавали за 10000 гривень, що за курсом Нацбанку України становило тоді близько двох тисяч американських доларів. Оборудка відбувалася на Старому ринку побіля замку Любарта, недалеко від його мурів, поміж великих «дальнобійних» машин із помідорами, кавунами й динями. Незважаючи на те, що сонце того літа було сліпучим, але напрочуд холодним, а його проміння інколи видавалося людям навіть вологим, — щедра осінь завалила комори і крамниці горами овочів і садовини. Повітря тріщало від стиглих незвичних гірко-кислих запахів і кишіло ядучими осами. І їх весь час доводилося відганяти від обличчя немовляти. Утім, чималенького Марка назвати запазушним немовлям було годі.

Бо він став таким буциком і так борсався, що його ледве можна було втримати на руках.

За вісім місяців, що минули від його появи на світ, він не лише добряче виріс, а й перестав боятися змін і самоти.

Його так часто губили й викрадали, що йому навіть самому стало цікаво бути загубленим. І він привчився у всьому знаходити шпарину, крізь яку легко можна було втекти чи навіть зникнути.

За час його маленького життя над ним промайнула не одна пара плям, які він уже навчився виокремлювати в образи й розбірливо називав, правда, поки що лише про себе, словом «очі». І, взагалі, він уже не просто розмірковував, але й знав багато. Приміром, того дня, що настав після восьми місяців його життя, він знав, що його збираються продати. Ба навіть на слух запам'ятав цифри, величини яких, звісно, не міг уявити. Але він гаразд закарбував собі в пам'яті фразу, промовлену із завмиранням високою зеленоокою дівицею: «Та це ж десять тисяч гривень!» Однак він був занадто маленьким, щоб робити якісь висновки, запобігати обставинам чи опиратись долі. І все, що він спромігся видобути із себе, було лиш кілька мало кому зрозумілих слів: «Е-е чу! Е-е є-еба!» Коли б хтось розумів його, то почув би слова: «Не хочу! Не треба!»

Матінці ж Люції, на прізвище Штриха, ніколи було розуміти його, бо вона весь час метушилася. А якби не метушилася й не сутулилася, торгуючи за базарним прилавком, то могла б мати вигляд статної панни. Її класичний профіль, горде чоло, яке хвилями обвивали золотисті коси, і вираз загубленості та неприкаяності різко контрастували між собою. І ця несполучність величавої краси та фатальності у вияві емоцій багатьох приголомшувала, збуджувала співчуття, а за ним — і несподівану довіру. І справді, коли вона залишалася сама, то можна було помітити, що її завжди стурбований погляд ставав ніжним і м'яким, кольором нагадуючи молоду траву. Риси яснішали, жести набували шляхетної артистичності, постава ставала впевненою, навіть гордівливою. Світ усміхався до неї, а вона — до світу… Та варто було їй подумати про базарну шатанину — й усю Люціїну красу і шляхетність неначе корова язиком злизувала. Очі бігали, як перелякані пташки, плечі скулювалися, чоло нахилялося вперед, наче щось уперто хотіло пробити чи проштовхнути. І тоді страх бути приниженою, що жив у кутиках Люціїних мигдалеподібних повік, видавав її вуличне виховання. З п'яти років вона була сиротою, і так сталося, що після інтернату лишень торгівля та базар допомагали їй виживати. Коли шкарпетки, леза, пінцети для патрання курей, штамповані носовики, ватяні палички для чищення вух і різний інший галантерійний дріб'язок не приносив їй доброго зиску, вона заходжувалася торгувати дітьми. І робила це, як вона вважала, тільки в дитячих сирітських інтересах. Бо перш ніж продати, підбирала порядну родину з тих, які в сиротинці проходили перевірку для дозволу на усиновлення. А потім, користуючись своїми дитбудинівськими зв'язками, діставала їм сироту-дітлаха, ще й документи на нього виправляла. І думала вона, що таким чином позбавляє маленя мук майбутнього сиротинського виживання, дарує йому родину, а сама за це отримує невеличку винагороду, не більше тисячі гривень, яку про себе називала «базаринкою». Видатки ж бо на кількатижневе утримування дитини були немалими.

А от у випадку з Рисочкою, до речі, вже третім хлопчиком, якого вона продала, запропонована подружжям Пущинських винагорода чомусь була разів у десять більшою, аніж завжди. Хоча вона такої суми й не призначала. І це був незаперечний трохи насторожливий арифметичний факт. Тому вона тричі ретельно перевірила всю інформацію з довідок, що були надані до опікунської ради дитбудинку на панство Пущинських. Вони виявилися відомими викладачами університету, хіміками і лавреатами міжнародних премій із біосинтезу живої матерії. І Люція трохи заспокоїлася. Бо незалежно від комісійних процентів, до усіх дітей, яких вона прилаштувала, встигала прихилити серце. Тим паче, що власних діток у неї не було, та й чоловіка вона ніколи не мала…

Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.

Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.

Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.

— Дякую! — сказала бабуся. І сказала вона це просте слово так лагідно і так щиро, що Люція, котра мусила зарані дістатися на свій базар, раптом задляла ходу, глянула на незнайому бабусю і спинилася.

Усмішкувате лице старої було схоже на пухкенький, хоч і трохи залежалий вареничок з волошковими вічками посередині. Вони ясніли до Люції сумирним світлом у передсвітанкових сутінках, але Матінці здалося, що в глибині того погляду раз по раз спалахує якийсь болючий вогник. І взагалі, якщо добре придивитися, то вареничок бабусиного личка де-не-де вкривали рожеві цятки й подряпинки, немов вона щойно подряпалася об колючки дерези. Старенька нервово всміхнулася, швидко обтерла щічки вишневим фартухом, і Люції на якусь мить привиділося, що в пелені у старої повно розквітлих дерезових квіточок. «Може, вона знахарка?» — майнуло в голові продавчині недоречне припущення, бо в березні, відомо, дереза не цвіте. — «Зрештою, яка різниця?» — ще подумала вона і вже збиралася бігти далі, коли несподівано бабуня спитала сумирним голоском:

— Чи знаєте ви, коли цвіте дереза?

— Та наче зна… — зачудовано пролепетала Матінка Люція, заскочена о 5:36 ранку таким дивним запитанням, й останнє її слово не скінчилося і зависло на губі. Невідома сила приглушувала звук. Тиснула на барабанні перетинки. Вихоплювала з рота вже зліплені в склади літери.

І Люція, щоби спромогтися щось сказати, кахикнула, закотила очі й несподівано для самої себе уздріла на фортечних валах мрячний студений березневий туман, підсвічений потужними прожекторами. Такого вона не бачила вже давно і подумала собі, що освітлення, найімовірніше, просто забули вимкнути в Луцькмережсвітлі. Бо останніми роками комунальники, що боролися з енергетичною кризою, світло вимикали близько 23:00. Водночас на обрії, далеко за Стиром, уже заграло першими холодними променями сонце. Це трохи збентежило Люцію.

Хоча саме ця обставина дала їй нагоду помилуватися химерним і мінливим темно-сірим туманом. Хвилі світла, переломлені в його димчастих клубах, неначе змагалися з безпросвітною імлою. А людському окові все те скидалося на гру різких контрастів світлотіні на валах і підмурівках фортечних стін, які підносили замок над землею. І через це кам'яне громаддя ледь помітно поколихувалося над головою Матінки Люції. Якщо ж глянути на захід, то увесь виднокіл ще вкривала густа передсвітанкова темінь. Вона змагалася з пелехами смеркливого туману, підсвіченого знизу, і зникала чорними смугами в ще агатовому небі.

— А до чого тут дереза? — запитала отетеріла Матінка Люція.

— Бо тут, на валах замку, її повно. Повійка, так її ще звуть люди, зацвітає у травні й палахкотить фіалковими вогниками ціле літо, — ласкаво промовила бабуся, щасливо задивляючись на стрімкі земляні схили, що вивершувалися товстенними і високими мурами, а внизу були вкриті непролазними хащами дерези. — Вона віє наче сама, і вітер у її нетрях закручується. А голова пливе, туманиться.

А запах знаєш у неї який?..

— Який? — перепитала Люція, а сама подумала, що бабця несповна розуму.

— Як бадьорий аромат світанку, — відповіла, хихикаючи, старенька. — І цвіте вона загадково. Ясно-лілові квітки на довгих ніжках розкидані порізно чи поодинокими суцвіттями. Здалеку кожна квіточка схожа на грамофончика. А зблизька вона п'ятипелюсткова, з двогубою чашечкою і фіалково-червоним вінчиком. І ховається в заростях, і світиться до людей ніжно-бузковим вогником. Навіть уночі. Ти коли-небудь бачила те світло?

— Ні, — спантеличено відповіла Люція, стовбичачи біля дивакуватої старої і не розуміючи себе та свого неквапу. Там, за три квартали звідси, на Старому ринку на неї чекали жужмом скручені, привезені з Хмельницького речі, а вона стирчить тут, під замком і слухає стару дурну бабенцію, яка торочить їй про повійку і ніжні вогники. «І чого ця дурилюдка до мене причепилася?» — подумала Люція. І ніби у відповідь на її думки стара відповіла їй трохи журливо:

— Бо ти завжди кудись поспішаєш… А інколи й спинитися треба, доню.

«Доню?» — защеміло в душі Люції таке миле від її сиротливого дитинства слово, і вона пом'якшала до старої:

— Воно то й так. Але коли ж?

— А хіба ти ось тепер не спинилася? І чи не постояла зі мною?

— Та наче ж і постояла…

— Ну, як настоялася, то й відпочила і духу набралася… Біжи собі, донечко, далі.

І Люція слухняно побігла, зовсім не помічаючи того, що сірющий туман зник, ніби сам собою. Та зробивши крок-другий, вражена словом «донечко», вона знову вповільнила хід, повернулася до бабці й спитала:

— А чи не можна вам допомогти вашого візка куди відвезти?

І тут нараз їй привиділося, що у «кравчучці» старої щось заворушилося.

— Допоможеш іншим разом… Як прийдеться! — хутко промовила бабця, затуляючи довгою полою зеленястої фланелевої спідниці свого візка.

— Шкода… Мені хотілося бути корисною.

Старенька хапливо розтягла у вдячній усмішці обличчячко-вареничка й потяглася кривулястою сірою, як ранкова мряка, вуличкою зі старими хатинками…

Можливо, Люція й не згадувала б цієї історії, коли б якось, пробігаючи зранку вже у травні тією ж дорогою на той-таки ж ринок, їй не зашуміло у вухах і памороки не забив дух солодкого квіткового меду. Матінка Люція аж затрималася попід Стировою вежею й зиркнула на замкові вали, вкриті рясною гущавиною дерези. У її таємничій глибині бриніли світло-лілові вогники. Вони справді світилися до неї ніжним цвітом. На душі стало тепло і радісно. Щось щемке й веселе заповзло спочатку за комір, а потім — і в душу. І ще Люції здалося, немов кілька кущів здригаються своїми довгими колючими гілками. Вона придивилась і побачила під ними наче в сірому тумані обриси жовтого кошика, в якому ворушилось і сіпалося щось біле. І Люція несподівано для самої себе подерлася в нетрі дерези з нестримним бажанням неодмінно роздивитися, що ж воно там таке. Поки вона пхалася крізь колючки, сірий туман над кошиком закрутився у невеликий вихорець, що ледь чутно застогнав, наче вітер війнув, і розлетівся. Коли ж Люція нарешті просунулася крізь дерезу, подряпавши собі щоку, то побачила в кошику немовля, сповите в білі пелюшки. Вони були сніжно-іскристі й аж хрумкі від бездоганного прання. Таких чистюсіньких повитків на дитині Люція зроду-віку не бачила. Зверху пелени на животикові малечі витикався кутик синього обгорткового паперу. Люція смикнула за нього. Але папірець не вилазив з-поміж добре завинутих на хлопчикові пелюшок.

Тоді вона відхилила край сповиточка й під сподом уздріла, що в той папірець загорнуто щось дрібненьке. Вона розгорнула синій папір, і їй в обличчя ударив сніп дивного сріблястого світла.

— Ого! — тільки й сказала, щулячись від сліпучого блиску. А коли призвичаїлася, то розгледіла невеликий коштовний камінь, що формою нагадував насінину пшениці чи ячменю. Торгівка зраділа, проте відразу погамувала радощі. Зиркнула, чи хто інший не запримітив того сяяння, і вже думала покласти собі крем'яха до кишені червоної дутої куртки, як раптом чіпка ручка малюка вихопила в неї самоцвіт.

— Ач ти який! — збентежилася Люція. Немовля стежило за нею і вивчало прискіпливо, ніби промовляло: «Воно ж не твоє!»

Але жінка не збиралася віддавати коштовність якомусь там голопуцькові з не по літах тямущим поглядом. Вона обхопила зап'ясток малюка однією рукою, а іншою з великим зусиллям почала відгинати його малюсінькі, але сильні, як клещата, пальчики. І коли нарешті вона їх усе ж відігнула й вихопила з його долоньки незвичайну коштовність, хлопчик щось промимрив, і рука її нараз затерпла й звисла, мов батіг, а долоню охопив пекучий біль саме в тому місці, де на ній лежав сяючий камінчик. Це тривало секунду-другу, а потім вгамувалося. Біль ущух. Рука налилася кров'ю і відтерпла. Жінка глянула на неї і побачила посеред долоні опік, схожий на червону родиму пляму у формі великої зернини пшениці чи ячменю. Хлопчик якось дивно усміхнувся й примружив гострі розумні оченята.

— Ах ти ж!.. — тільки й спромоглася вигукнути крамариха і відразу ж затнулася. Бо малий якраз простягав до неї крихітну ручку з такою ж родимою плямкою у формі пшеничної зернинки на ній.

— Та хто ж ти такий, хлопчику? — майже скрикнула Люція. І яке ж було її зчудування, коли вона несподівано знайшла відповідь. На синьому обгортковому папері самі собою вималювалися якісь старовинні письмена. Матінка довго крутила цидулу в руках, тицяла собі під носа, та ніяк не могла втямити, що воно означає і якою мовою написано. І вже була хотіла викинути записку, як літери немов самі перебудувалися в три цілком сприйнятливих речення:

«Цього хлопчика звати Марко Рисочка. Йому лише чотири місяці та два дні. Збережіть його».

Більш нічого, крім цих слів, там написано не було.

— Ню-ню-ню! — муркнула з удаваною ласкою до малого Матінка Люція, і враз здригнулася від припливу теплої непідробної хвилі ніжності в грудях, якої ніколи до жодної дитини вона не учувала.

— Ня-ня-ні… фі мі! О ти ні ме не ня! — скрикнув Марко, що мало означати: «Не стругай мені фіґлі, молодице! Бо ти мені не мама!»

Але цей вигук Люція зрозуміла зовсім по-іншому. Їй здалося, що Марко зрадів, відчувши її ніжність.

Тому вона бадьоро підхопила кошика й порачкувала геть із нетрів дерези схилом замкового валу на дорогу, що окружком огинала увесь фортечний мур.

Аж раптом де не візьмись вискочило відразу два здорових чорних кудлатих, обсипаних ковтунами, пси, один із темно-синім язиком, другий — із криваво-буряковим, і накинулися на неї. Вони так погрозливо гарчали й вишкіряли зуби, що Люція, з роду-племені відчайдуха та ще й загартована в базарних розборах урвиголова, барилася недовго. Зняла з ноги сандалету з грубезною підошвою і так на них люто визвірилася, що було геть неочікувано від її спокійної класичної зовнішності, що собацюри від отетеріння аж на хвости присіли. А їй тільки того й треба було. Вона з дитиною в кошику прудко дременула з кущів дерези і незчулася, як за кілька хвилин добігла додому.

Так Люція вшосте стала «матінкою».

Зрештою, якщо б вона не осмілилася й не гарикнула на тих псів, то на неї, напевно, чекало б щось зле.

Бо більший собака так валував, вистромляючи навздогін Матінці Люції свого бурякового язика, що його гавкіт увесь вечір ще стояв їй у вухах. А собацюра, як не дивно, і не збирався за нею бігти. Він ворухнув носом, ніби антеною, і сказав — так, саме сказав:

— Далеко не забіжить! Ларьочниця проклята!.. Думає — ми не знаємо, де її шукати.

Псяюха, що мала синього язика, почухала задньою лапою за вухом і прохарчала, випускаючи з пащі довгі цівки синюватої слини:

— Ти мені краще скажи, чого тут так нашою баронесою Лікі відгонить і ще якоюсь паленою смердотою, наче шашлики пекли?

— А я тобі казав, що туалетний дезодорант на сміттярці давно прострочений!

— Я ж не прошу в тебе Шанель чи Кензо! Я порядна кобєта і вдовольняюся тим, що під носом! — прохарчала псюка і, про всяк випадок, беркицьнулася на спину, лизнула поміж передніми лапами, там де могла дістати мордою, і прислухалася до загрозливого бурчання у своєму роздутому чорному пузі.

— Освіжувач клозету із запахом лугу був для твого шлунку зайвим! — спересердя рикнув більший пес і втер лапою носа.

— Не рявкай дурню! Хазяїн почує і нас удень більш не випускатиме!

Синьоязика відгавкалася і заходилася нюшити повітря. Вловивши якусь чи то людську пахощ, чи лугову прохолодь, рвучко звелася на задні лапи, вискнула, щось помічаючи попереду, і плигнула в гущавину дерези. Більший собацюра ще раз утер лапою морду і прохрипів собі під ніс:

— І чого це вона, стара вошолупка, знову до сміттярки потрусила? Хлопця ж ларьочниця в інший бік понесла!.. Ет! Собача натура таки сильніша за чари! — скрушно ощирився й посунув спершу в протилежний від своєї подруги бік, та раптом і собі щось нанюшив, спинився. Лизнув мимохідь у траві перелякану кузьку, схожу на равлика, заляпавши її рудою слиною, гавкнув для годиться, засмикався в різні боки, тужно скиглячи, немов боровся зі своїми собачими інстинктами — й усе ж не втримався і потягнув за псюхою…

Певне, саме ці дивні обставини, за яких був знайшовся Марко, розворушили зачерствілу душу Люції. Тому вона не поспішала його позбуватися. Та й хлопчик вдався веселий. Ніколи майже не плакав, а більше сміявся. Хоч і був величенький, зовсім не схожий на чотиримісячного, хіба — на восьмимісячного. Вона навіть оформила його у відділі реєстрації актів громадського стану, піддобривши начальство хабарчиком. Виписала хлопчикові метрику, зазначивши, що народився він 19-го січня (на цю дату Матінка вийшла, відлічуючи чотири місяці й два дні назад від того дня, як була знайшла дитя). І, заповнюючи анкету, в графі «Прізвище, ім'я та по батькові» з невластивим їй зворушенням, неслухняною рукою, вивела своє наймення — Штриха, ще й дописала «Люціанович», нехтуючи прозванням «Рисочка», яке зазначалося в цидулці.

Трохи пізніше, коли дитині сягнуло вісім місяців, із твердим переконанням у добропорядності своїх дій Матінка Люція взяла в держави обіцяну соціальну допомогу в розмірі понад п'ять тисяч гривень.

Притуляючи руку до серця, треба сказати, що, як не дивно, а вона таки ці п'ять тисяч гривень була заслужила. Бо понад чотири місяці, що Марко перебував під її опікою, і з самою Люцією, і з її хатою творилося щось незбагненне. Упродовж усього цього часу у дворі її старенького будиночка цідив дощ. А коли ляпавиця й затихала на якусь годину, то в подвір'ї зависала холодна сіра хмара. Траплялося, мла навалювалась така густа, що Люції інколи доводилося брати ліхтаря, щоб дійти з ним від дверей хати до хвіртки, що виходила на вулицю. І все це неподобство з погодою тривало ціле літо. Хоча тої ж пори в Луцьку і за його межами ніякого дощу чи хмар не було.

Такі неймовірні метеорологічні фокуси, щоправда, почали бентежити Люцію не відразу. Тим паче, що природа того літа немовби збаламутилася. Сонце хоч і сліпило немилосердно, але чомусь не нагрівало повітря і було млявим. Часто видавалося людям, що воно висить і висить в одній точці на небосхилі, немов завмирає. У тіні інколи ставало спекотніше, ніж на осонні. А іскристі плями променів, здавалося, не сушили ґрунт, а наповнювали водою. По телевізії на всіх супутникових каналах і всіма мовами частенько і нервово розповідали про якийсь світло-мокрий феномен, що його відкрили фізики під час наукового експерименту в Альпах. А ще етер увесь був переповнений сповіщеннями про природні катаклізми, неодноразовий шквальний прорив ультрафіолетом озонового шару, заводнення і знесушення цілих регіонів планети, де впродовж тисячоліть такого ніколи не спостерігалося. Про це з тривогою говорили всі й скрізь — на вулицях і зупинках, у кафе й автобусах, у наукових закладах, навіть діти в дитсадках і душевнохворі в божевільнях. Із цього починалися усі балачки й теревені продавчинь і продавців на базарах. Бо ж стояти під сліпучим і холодним сонцем було нелегко. Усім людям від того робилося не те що холодно, а мулько й моторошно. Тому й Матінка Люція так само, як усі інші мешканці Землі, на собі відчула світло-мокрий феномен. Під час довгого пасталакання з кумою із овочевого ряду в неї від сонячного променя намокла голова і змився увесь лак для волосся, яким вона укладала свої бурштинові коси. Це так сприкрило Люцію, що вона зачинила свою крамничку і якнайшвидше почимчикувала додому обсохнути та зігрітися.

Удома її, як завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

— Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! — занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але — не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.

— Хто ви? Що вам тут треба?! — гукнула до нього перелякана жінка.

Але чоловік нічого не відповів. І Люція раптом відчула його біль і муку, хоч і розгледіти його до ладу їй ніяк не вдавалося. І вона вже була метнулася до нього. Та він ураз відвернув мінливе, позбавлене чітких рис лице, що більше нагадувало жовту пляму, зробив один невеликий крок і майнув зі світляного кола. Коли ж вона спробувала розшукати його постать ліхтарним променем, то нікого поряд із хвірткою чи поза нею на вулиці вже не знайшла…

Насправді всі ці страхіття і чудноти особливо не дошкуляли загартованій злигоднями Матінці Люції. Позаяк саме в той час, коли вони відбувалися, її серце уласкавлювалося новим незвіданим почуттям ніжності до дитини, яке, щоправда, не раз її приголомшувало. Іноді їй здавалося, що прихильність до маленяти їй немовби нав'язана. У сновидіннях до неї нерідко являлася стара, котра була перестріла її ще в березні біля замку Любарта. Бабця приходила до її хати і показувала, як треба біля дитини ходити, як сповивати та купати. І Матінка слухалася її. А іноді після важкого дня, коли вона, вертаючись додому, ніг під собою не чула й падала в ліжко, у її сні виринав білоголовий старий чоловік без лиця, з великими білими крилами за спиною. Він стягував новоспечену мамуню за ногу з ліжка і припроваджував до малого. А якщо Марко розкривався чи наловлював у ліжку риби, то чоловік із мінливим обличчям ставав грізним, сварив пальцем і мало не бив її у сні.

Та все хороше чи погане у нашому житті рано чи пізно закінчується. От і для Люції настали непрості часи. Спершу в снах перестала показуватися бабуся з обличчячком-вареничком, за нею припинив погрожувати і старий без лиця. І це, на думку Люції, було добре. А невдовзі цілком несподівано в її приватному будиночкові на чотири кімнати почало самовільно гаснути світло. І це вже було погано. Цієї миті пригадалося Люції, як одразу після того, як вона закінчила інтернат, неждано-негадано якимсь дивом дістався їй у спадок від луцької тітки-небіжчиці цей будиночок. І коли Люція, котра про існування своєї щедрої та ще й рідної дядини ні сном ні духом не відала, запитувала в її сусідів, хто вона і що — ті перелякано замовкали. Тільки одна циганка-волоцюжка в синіх спортивних штанях, що крала рано-вранці у квітнику Люції квіти і провалилася по пояс у підмоклий від сонячного проміння ґрунт, сказала їй злосливо:

— Всьо цево з сонцем діється через таких відьминих небог, як ти!

Люція чемно допомогла злодюжці вилізти з багнюки і сказала:

— Ви вже немолода, а дурниці плещете…

Отож, коли світло почало мерхнути то в одній кімнаті, то в іншій і відразу ніби щось падало на спину холодним міхом, Люції Порфиріївні Штрисі несподівано зробилося по-справжньому моторошно. І як вона не намагалася увімкнути електрику, вкручуючи нові запобіжники і лампочки, нічого з того не виходило. Вона вже й електромонтерів викликала, і дроти в одній із кімнат міняла, і розетки з вимикачами переставила всі, а самовільне згасання не минало.

Наприкінці місяця таких електричних лих у кімнаті, де спав Рисочка, знову погасло світло й зненацька щось двигнуло і гуркнуло. Матінка вбігла до покою і задубіла, перелякана тим, що побачила. Частину стіни разом із вікном, під яким стояло ліжко Марка, немовби хтось рівненько по колу вирізав пилкою. Цегляна кладка бехнулася на вулицю, утворюючи круглястий пролом. Люція кинулася до дитини й, не розуміючи, що діється, почала вимахувати руками і кричати. У ліжку клубочилися й увивалися, немов змії, два пасма чи то туману, чи диму, чи пилюки. Одне пасмо — червонясте, інше — фіалково-синє.

— Згинь! Пропади! Нечиста сило! — закричала, йойкаючи, перестрашена не на жарт продавниця.

На її оклик за парканом посеред вулиці вигулькнув усе той же старець із білим-білим волоссям без лиця. Він вихопив з кишені довгий мотузок, виплів мигцем із нього сильце, і клуби диму неохоче сповзли з постелі на підлогу й вислизнули, звиваючись, крізь пролом у стіні. Старий посірішав на виду, знову змінився. Став схожим на сушений опеньок. Щось у тому місці, де в нього повинні були бути вуста, наче заворушилося, наче скривилося від зойку. І враз у повітрі залишився тільки слід від його білого довгого волосся, немов полиски від спалаху.

— І ти йди за димом геть! Аспид проклятий! — знову зазіпала не своїм голосом Люція, проганяючи тепер уже старця, і замахала руками. Хоча насправді за штахетником уже стовбичив астенічний високий молодик, із рудуватими пелехами й довгою косичкою, закладеною за вухо. Його занадто дрібні риси обличчя так само годі було упіймати. Матінка аж рота відкрила. А чоловік знову змінився на виду: руді кошлаті коси враз ніби самі уляглися й причесалися та ще й розділилися на дві рівні частини проділлю. Він навіть привітно кивнув їй. А тоді, так само несподівано, як і прийшов, зник, роблячи один невеликий крок. Лишень відчуття його присутності, турботливої і пронизливої, зосталося повсюди. Люція аж здригнулася, відчувши, наче хтось підтримує її під лікоть.

Дякувати Богу, із Марком під час падіння стіни нічого не сталося. Він, як був веселий і потішний, таким і залишився. Белькотів щось, тільки собі зрозуміле. Кувікав, радів, говорячи сам до себе. І вже кілька разів після цієї історії Матінка заставала його за нехитрим, хоч і небезпечним ділом — Марко невідомо як залазив животиком на дерев'яні поруччя ліжка і висів там, пускаючи пухирі й безпорадно метляючи у повітрі ногами з одного боку бильця, а головою — з іншого.

Ремонт стіни забрав у Матінки більшу частину накопичених коштів. А на додачу (бо, як відомо, біда сама не ходить) у Матінки Люції помінявся податковий інспектор. Це була вибілена перекисом водню молодичка з гострими, як у смерті, вилицями і синіми покрученими губами. Нічого шляхетного в Люції вона не розгледіла й відразу їй не повірила. І після перших відвідин базару занадилася до її ятки майже чи не щодня. Вона вже тричі підходила до Люціїної галантереї і не питаючись дозволу брала, який хотіла, товар. І що більше брала, то більше в неї синіли губи. А це могло означати тільки одне — що хабар новому інспекторові повинен був зрости неабияк. Про розміри хабара Люції й думати було страшно. Але минав день за днем, а інспекторка приходила й приходила. І настав момент, коли вона привела з собою двох бецманів із сумками. Бецмани понакидали до сумок усю галантерею з прилавка і мовчки забралися разом із інспекторкою, в якої губи попухли від злості й стали схожі на синющі сливи.

Ну і що вже тут удієш. Щоб вийти зі скрухи і поквитатися з податковою, Люція змушена була вдатися до надзвичайних заходів. І як вона того не хотіла, але податкове ненажерство приневолило її попрощатися з Марком.

Для цього продавчиня, мало не плачучи, виробила знову ж таки за хабара у знайомої чиновниці районного відділу реєстрації актів громадського стану довідку, що Марко помер, і заходилася його продавати. Покупці знайшлися швидко.

Глава 3,

в якій Люція продає чужу дитину і втрачає свою любов

А покупців звали Пущинськими. Він і вона, немолоді, у чорних плащах. Вона — присадкувата коротуха. Він — довший, цибатий, із барилкуватим черевцем. Очі в обох осклянілі, у нього трохи червонясті, у неї крижані й холодні, немов барвінок із примороззю. Обидвоє були з дуже дивними іменами: Глокія і Маттей. Окрім чудних імен, впадала у вічі їхня схожість. І коли на Матінку дивилася Глокія, то їй чомусь здавалось, що на неї дивиться Маттей, котрий стояв трохи збоку. А коли ж Маттей заводив мову, то Матінці видавалося, що то до неї промовляє Глокія затисненими смужками землистих губ.

«Чи не цигани?» — подумала Люція. Але надзвичайно біла шкіра обличчя без найменшого знаку засмаги переконувала її у протилежному. І все ж попри тому саме ця надмірна білястість чомусь непокоїла її більше, ніж відсутність засмаги.

— Ну, то що? Будете продавати? Де ваш товар? — запитала пані Глокія, проникливо вдивляючись у розгубленість продавчині, ніби читаючи її сумніви.

«Та й добре ж підтоптані. Куди я раніше дивилася?..

Це ж як Марко виросте, їм буде…» — промайнув здогад у знервованої Люції.

— Мабуть, пані крамарисі не треба добрих грошей! — недбало промовив пан Пущинський і додав: — Як надумаєте — потелефонуйте нам. Хоча тепер безбатченків повно… Бери якого хоч…

— Цілковита правда. Замовимо ліпше на міській сміттярці. Там викинутих дітвисьок щомісяця кілька штук. І ніяких тобі опікунських рад, — якось недобре всміхнулася Пущинська.

— Почекайте! Ось там якийсь дід у натовпі. Сивий. Весь час сюди позирає. Ви б стали щільніше. Або в ятку мою зайшли б, щоб не бачив, — прошепотіла геть пополотніла й змучена боріннями з власним сумлінням Люція.

Пущинські швиденько зайшли досередини галантерейної гамазеї і стали до базарної вулички спинами.

— Ну, то де? — знову поспиталася пані Глокія.

— Ось, — промовила Люція і вказала на величенького, як на вісім місяців, хлопчика, котрий, переповитий блакитними пелюшками, лежав у кошелі під прилавком і тихенько спостерігав за тим, що довкола нього відбувається.

— Ви казали, що за десять тисяч, — заговорила молода жінка, поки Пущинські розглядали дитину і щипали за щічку. Їй дуже не хотілося продавати Марка, і вона спробувала поторгуватися: — А чи це не за…?

— …Не замало? — пан Пущинський відразу ж закінчив питання замість неї, хоч вона збиралася сказати «не забагато».

А пані Пущинська додала:

— Так. Ми казали десять тисяч. Це якщо ваш хлопчик важить, бодай, кілограмів з десять, — і торгівля повернулася зовсім в інший бік.

— Кілограмів?! — ледве не скрикнула від подиву Люція.

— Ну, а як ви його збираєтеся продавати? За красиві очі? — і собі немов зчудувалася пані Пущинська, миттю витягла з кишені кантора, підчепила гачком за блакитний сповиток Марка й висмикнула з кошика.

— Що ви робите? — скрикнула молода жінка, намагаючись підхопити свого хлопчика, що гойдався в повітрі, підчеплений гачком за пелюшку. Проте їй це не вдалося, бо Марко вислизнув у неї з рук і вагою свого тіла дотягнув пружину кантора мало не до землі.

— Ого! — аж розкрив рота пан Маттей.

— П'ятнадцять з половиною! Маттею Івліоквивовичу, я думаю, він коштує дорожче! — з незрозумілим азартом промовила пані Пущинська і визирнула з ятки кудись вгору, де холодне бліде сонце затуляла єдина на все небо сіра, як купа пилюки, хмара.

— Дорожче? — зовсім збентежилася Матінка Люція, у душі котрої боролися два суперечливих почуття — жаль за дитиною і бажання залатати свій дірявий бюджет.

— Це все, що ви продаєте разом з ним? — раптом поміняла тему розмови Глокія, немов дала крамарці іншу установку, і рукою відігнала осу від обличчя дитини.

— Себто, як?.. Як ви кажете?.. Він же не кіт… Щоб ще й генерала йому на додачу… — занервувала Люція від такого дивного питання й озирнулась на Маттея.

— Генерала? — перепитав підозріливо усміхнений старигань.

— Ну, це так у моєму селі нічний горщик називається, — намагалася вона віджартуватися.

— Гарно-гарно… — шкірився Маттей, заходячи до неї іззаду і зирячи їй у поперек, наче мацаючи поглядом. У Матінки забігали по спині мурашки, ніби він свердлив її, прошивав наскрізь, копирсався в її нирках чи в глибоких кишенях її червоної дутої синтетичної куртки. Хоча чого тільки в тих кишенях у неї не було: і хустка для церкви, і мамине дзеркальце, яке передав їй після смерті дядько Семирій з Нобеля, і коричневий олівець, яким вона підводила губи, якщо бачила в базарному натовпі симпатичного чоловіка, і записка від сусідки, в якій Люцію названо «Базарною вішалкою» і багато чого іншого. Але, звісно ж, срібноцвіта там не було. І відсутність його піддавала продавчині духу.

— А більше нічого з хлопчиком не продаєте… може, якусь пам'ятну для нього річ? — Маттей оскалився недобре, витягнув з кишені ультрамаринове скельце, чимось схоже на лорнет або на якийсь астрономічний старовинний прилад із прицілом посередині у формі дванадцятикінчастої зірки. І Люція роблено осміхнулася йому у відповідь, а потім іще й відступила крок убік, неначе відчула, що зараз їй можуть дати доброго джосу.

Але джосу їй не дали. Натомість Пущинський навів оком через ультрамаринове скельце на живіт хлопчика і сказав своїй подрузі геть нісенітну фразу:

— У неї нічого немає, все в нього, у його нутрі.

— А я вже думала, доведеться нам знову гріх на душу брати.

— Пусте, без гріха, як без лиха, не проживеш, — прогундосив Маттей байдуже, кинув угору руку з яскраво-синім скельцем і зиркнув крізь нього на сіру хмару, що закривала холодне осіннє сонце. Здавалося, ніби з хмари соталося сіро-синє проміння і крізь скло чудернацького лорнету потрапляло дитині в очі. Марко, рефлекторно прикриваючись від того сіро-синього променя, поставив на його шляху мізинця. І, чи то привиділося Люції, чи насправді було так, але промінчик не відбивався від пальчика, а закрутився довкіл нігтика, роздвоюючись, немов обтікав його з обох боків двома потічками. Обігнувши пальчика, сіро-синій промінець знову об'єднався і приснув хлопчикові в очі.

— Тобі не здається, що його здібності заслабкі? — притишено і хрипливо запитала Маттея Глокія.

— Здається… Але в ньому повно крем'яхів… — пробулькотів басом Маттей, уважно роздивляючись пристрій, на якому спалахували індигові смуги та закрутні.

— Ти хотів сказати… тельбухів, — перебила його старушенція, роздратовано косячи на Люцію.

— Що? — перепитав Маттей, не розуміючи жестів своєї половини, а коли нарешті зрозумів, то завернув ніби жартома: — A-а!.. Хіба? Хи-хи! Я хотів сказати: тельбухи, а вийшло пиндюхи…

— Пиндюхи?.. Це по-якому?!.. Бо я вас не розумію! — перелякалася Люція і притиснула малого Марка до грудей. Їй так захотілося не продавати своєї дитини, що вона шукала найменшої причини, щоби цього не робити.

— А що тут розуміти. Беріть гроші. Десять, ні, двадцять, ні, тридцять тисяч. Скоро ж знову впаде гривня, чи там, як у вас кажуть… е-е, у торговців — обвалиться. Давайте нам хлопця і плодіть… чи то, пардон, — крадіть… Тьху ти!.. Я хотіла сказати — ідіть!.. собі спокійно домів, — промовила пані Глокія. Хоча Матінці Люції приверзлося знову, що то сказав пан Маттей у неї за спиною. Вона обернулася в його бік, але Маттей не говорив нічого. Він порпався у великому гамані зі старовинним замком, схожим на морську мушлю, витягаючи звідти целофанові мішечки з грішми. Правда, на тих мішечках були реклами різних крамниць: косметичної, аптеки, супермаркету, якоїсь фірми з постачання та налагодження сантехніки. Але крізь прозорий целофан добре видно було, що в мішечках гроші, і до того ж великі. Переклеєні навхрест смужками паперу пачки стирчали в різні боки, напинали пружно целофан і шурхотіли. Та паперовий шелест і товщина пачок чомусь зовсім не переконували Матінку Люцію.

— Ми ж з вами не домовлялися про таку велику суму, — сказала стривожено вона, і серце її йокнуло, турбуючись про малу дитину. Недарма вона повсякчас сварила себе, що брала за добре діло гроші.

— Бо ми не знали, що ваш хлопчик такий цінний, — спокійно сказала пані Глокія, мелькнула студеними очицями, схожими на дві бездонні каламутні вирви, і поклала Матінці руку на плече.

Рука виявилася несподівано важкою і холодною. І від її ваготи Люція й думати забула про маленького Рисочку і його майбуття. Натомість страх перед голодом, що в'ївся в її підсвідомість у сирітському дитинстві, заволодів нею з неймовірною силою. Він плодив жадібність і ненажерливість, яких направду вона ніколи не знала. І жінка сама дивувалася, звідки у ній виросли ці жахливі бажання, а водночас збентежено кумекала, чи ж не продешевила, продаючи Рисочку. У її жилах прискорилась теча крові, по тілу розлилася палка й жадлива хвиля, і Люція, сама того не хотячи, аж роззявила рота, щоб сказати: «Давайте грошей ще!»

І пані Глокія, котра немов читала її думки, вихопила зі своєї кишені здоровенну пачку зелених американських доларів і запхнула її до Люціїного рота.

— Швидше, голдобонько, бо зараз нашу хмарку відженуть від сонця, — сказав пан Маттей, зиркаючи крізь чудернацький дванадцятикінчастий прилад на небо. Потім він повернув свій астрономічний пристрій на Матінку Люцію. І її очі обпекло чимось несамовито синюшним і їдким. У неї бризнули сльози. Вона похитнулась, заточилася і ледве не впала.

Маттей, холоднокровно очікуючи, дивився, як продавчиня ґалантерійного краму хилитається, немов китайський бовванець, і, вочевидячки, й не думав її підтримувати. Дочекавшись моменту, коли та відновила рівновагу, він простяг до неї руку з довгими покрученими нігтями. На кожному загнутому пазурчикові висів мішечок з великими паками паперових гривень. Люція, ледве тримаючись на ногах, схопила їх усі, мимоволі випускаючи з рук малого. І той був би впав на тротуар, якби його миттю не підхопила пані Глокія. Вона відразу блискавичним рухом завинула чималу дитину в довгу чорну полу свого плаща. Так що першому-ліпшому невтаємниченому перехожому все мало видатися дуже простим: ось був собі хлопчик — гульк — і зник!

— Встигли, — сказала Глокія, глянула на хмарку, що ще закривала сонце, а потім, зазираючи в обличчя Матінці Люції, прошепотіла, свистячи язиком і блимаючи крижаними очима: — Краще вам про Марка забути. Якщо згадаєте, то полисієте. А як захочете комусь про Марка сказати, то вас заціпить довіку.

— І язик волоссям поросте! — якось недобре сміючись чи булькаючи, ніби термосячи напівпорожнім барилом з пивом, пророкотів Маттей.

Перестрашена Люція з пачкою доларів у роті тільки безмовно похитала головою. І це більше нагадувало бездумне матляння головою чи то кози, чи корови. Матуся таки насправжки заніміла. А коли глянула на пані Глокію і пана Маттея Пущинських, котрі повільно ступали поміж базарної юрми у своїх чорних довгополих плащах, то не побачила ніякого немовляти в їхніх руках… Власне, про малого вона і думати забула. Плащі щільно облипали фігури обох стареньких, і жодна душа на луцькому ринку й гадки не мала, що перестаркувата пані, котру притримує під лікоть ветхий дідок, ховає в себе за пазухою щойно куплене величеньке дитинча.

Матінка Люція витягла спроквола доларову пачку. І не розуміючи, що з нею відбувається, заводила очима по ній і родимій плямі у вигляді зерна пшениці на своїй долоні. У її голові луною шугала і незліченну кількість разів повторювалася одна думка: «Як добре, що я нічого не сказала Пущинським про…» Але вона забула, про що збиралася сказати цим двом дивним, трохи страхітливим стариганям. А коли б згадала, то, певне, сама б злякалася, бо перш ніж продати Марка, вона думала назвати Пущинським його справжнє прізвище «Рисочка».

Щоправда, це ім'я було і так добре тим панам відоме.

Як, зрештою, і багато чого іншого з коротенької біографії хлопчика, котрий від народження вже змінив три родини і тепер потрапив аж у четверті руки. Але ані загадковим Пущинським, ані багатьом іншим, у кого опинявся Рисочка, не була відома його справжня таємниця.

Хоча, в немовлячому розумінні Марка, таємниць для нього взагалі ніяких не існувало. Він би з радістю поділився з будь-ким абиякими своїми секретами, якщо б умів говорити чи розумів, що таке насправді є таїною у людському розумінні. Тому, корячись своїй невинній природі, він майстрував нерозбірливі вигуки. І крізь запазушний отвір плаща пані Глокії щиро всміхався небові.

Там, угорі, він бачив чотирьох довготелесих дівчат у червонястих колготах з люрексом, у різнокольорових ясних спідницях із пацьорками і в блискучих золотих та срібних топіках. Вони товклися по краях сірої хмари, що затуляла від людського світу сонце, і репіжили її довгими ляпачками, немов вибивали від пилюки та комашні, чи турлили її з небосхилу геть.

«Бодай один дужий сонячний промінчик! Я б його накрутив на пальця і пожбурив у них. А потім узяв би ще одного за хвостика і поліз би до тих дівчаток на небо. Ото було б смішно!» — думав собі Рисочка досить складними, як на немовлячий розум, словами. Втім дужого сонячного промінчика йому не траплялося. Були самі хирляві та зблідлі. А якби бодай один такий ярий йому зловився в руку, то Маттей і Глокія напевняка б Марка згубили, як це сталося з його справжньою мамою. І Марко заплакав. А зиркнувши на розгублену Люцію, знову повеселішав. Малий раптово згадав, як не так давно, коли він ще жив у милих коричневих плям і шукав нижньої дірки, на нього крізь шпарки поміж вертикальними бильцями ліжка глянула велетенська промениста пляма з сяючим жовтим колом посередині. Вона мала дві лінії з боків і по одній — зверху й знизу. Власне, цими лініями її хтось уже окреслив. І то — давно. Пляма та була неймовірно глибока і промениста. І ясною святочністю надила до себе, обіцяючи втіху і піднесеність. Усе в ній світилося радістю й веселощами. І пізніше Марко, почавши говорити, називатиме її «вікном», а коло, що світилося в ньому, — «місяцем». А тоді, наприкінці перших восьми тижнів свого життя, коли він призвичаївся до світлотіней і яскравості світу, йому здавалося, що там, у тій плямі, окресленій лініями, — живе сяйливе, бездонне блаженство. Хоча і слова «блаженство» він, як уперше розгледів вікно, достеменно ще не знав. Але ця притичина не заважала йому подумки розділити блаженство на темнисті й світлясті лінії і потягнути за них, як за віжки. Між світлом і тінню щось смикнулося, сіпнулось, зашипіло сухо з кольким тріском і затрепетало згустками посвіту й мороку. Хлопчик недовірливо прищулився, хмикнув невдоволено, з силою розвів променисту пасмугу та чорну тінь біля неї в різні боки і… І поки дві милі коричневі плями на рум'янистому тлі, що сиділи поруч із ліжком, сонно кліпали і мугикали крізь дрімоту «ко… ті… ку сі… рень… кий…», Марко взяв і проліз рачки у щось таке, що не мало виміру…

— Ачь ьака утька! — заверещав від захвату Рисочка, видобуваючи фразу, що мовою дорослих людей мала б означати: «Ач яка шутка!»

І справді: там, куди він втрапив, усе скидалося радше на жарт. Бо будь-яка річ — і коричневі плями, і вікно з місяцем, і сам місяць, і зірки, і електричні сяйва нічного Луцька, і його памперс, і булька, яку він видобув від зчудування зі своєї дірки, — усе було поряд і без будь-яких, навіть найменших контрастів. І колір був наче один, чи то біло-сірий, чи перламутрово-попелястий. Глибокий і водночас ніби плескатий, мілкий. Але за ним вгадувалася безліч вальорів і відтінків, вилисків і сутіней. А ще, в тому світі варто було ворухнутися — і відразу тебе переносило крізь незліч часу, безмір речей і відбиття простору. Бо все: і велике і мале, і кінцеве і недосяжне було поряд. Та Рисочка про це ще не знав. Не знав, що все, що було ним, раптом стало всім, що довкола. Як воно так було, Марко, навіть коли б виріс і міг говорити словами, — не змислив би нікому пояснити. А тоді й поготів він і гадки не мав, що воно таке. Він шукав верху і низу — а їх не існувало. І хлопчик настрашився, як колись, коли був вигулькнув на світ із живої темряви. Кевкнув. І похапцем позадкував у шпарку між світлом і темрявою. І знову вигулькнув у світі людей і незмірних контрастів. Тільки от опинився не там, де був, коли розводив світло й тінь руками. Милих коричневих плям поруч не було. Вони сиділи і куняли всередині хати, а він чипів на підвіконні ззовні, за тим же вікном, яке так було йому сподобалося.

Якась невідома сила, чийсь погляд знову неначе прошивав малого. Але нікого поряд, крім гілок старого в'яза, не було. І Марко враз здогадався, що тієї миті з ним мусило щось трапитися. І що цього ніяк не уникнути. Тому, коли з'явилися пухкенькі старечі руки, що стягли його з підвіконня, завинули в зелену вовняну хустку, посадовили у візок-«кравчучку» і потягли кудись у темінь ночі, він не здивувався і не опирався…

Отож, вертаючись зі спогаду про подію, котра відбувалася понад шість місяців тому, треба сказати, що та сама чи, далебі, й більш неймовірна пригода могла б повторитися і тепер, на осінньому стародавньому луцькому ринку, коли б до рук Марка потрапив бодай один дужий промінчик. А так у спохмурений кепською хмарою полудень, бавлячись у повитій сутінню пазусі плаща пані Глокії, він лишень спромігся злапати кволого пароса,[1] що ледь пробився крізь сірі хмари. Вправно накрутивши собі того тьмяного промінчика на пальця, хлопчик зліпив з нього сріблясту кульку і щиглем шпурнув її у бік Матінки Люції. Кулька була таки добряче важенькою, бо вмить долетіла до Матінки і дряпнула її по верхній губі.

Від того доторку отетеріла Люція немов спам'яталася й обернулась, задивляючись туди, куди панство Пущинських допіру понесли Рисочку. А ще на верхній губі від торкання сріблястої кульки продавчині причувся смак гладенької, як шовк, Маркової п'яточки. І вона ніяк не могла збагнути, що ж таке приємне й добре знайоме торкається її єства і затерплої душі. Вона притьмом забула, що так торкається материнської щоки любов.

Отак іноді людина забуває те дороге і хороше, заради чого варто було б жити. Губиться й відходить разом зі спомином. І лишає по собі лише мулькі, невловимі підсвідомі почуття. Більше схожі на пам'ять доторку.

Тому Матінка Люція хоч і вдивлялася, довго суплячись від дошкульного учування, немовби вона щось хороше згубила навіки, але так і не згадала хлопчика, якого щойно продала за велику купу грошей, набагато більшу, аніж десять тисяч гривень. А ще менше їй було зрозуміло, чому в неї очі на мокрому місці. Вона дражливо витерла дрібну сльозу і пішла собі геть, здива позираючи на напхані різнокольоровими гривнями поліетиленові мішечки і грубезну пачку американських доларів у руках. Звідки ті гроші, Люція вже забула.

Глава 4,

в якій ідеться про витягання зірочки з животика та про шкоду від бажання багато знати, а ще більше — хотіти

Тепер, на дев'ятому місяці свого життя, так само, як і до народження, він частенько прокидався і спозирав довкола себе темряву. Але вона, на відміну від темряви живої, була безконечною і не теплою з усіх боків, а завжди вологою та прохолодною зісподу. До того ж, із часом те, що виривалося йому з нижньої дірки, набуло прикрого запаху. Немов його хтось узяв і пожував. Виплюнув. Потім знову пожував. Тоді ще раз виплюнув. А тоді ще раз пожував… І проковтнув… І лише після цього воно вискочило в нього ззаду.

Це його дратувало. І хоч він уже вмів накручувати промінчика на пальця, проте досі ніяк не міг збагнути, як зупинити те, що в нього вискакує спіднизу. Тому він не втрачав надії розгледіти свою нижню дірку. І вже не раз перевертався й крутився, користуючись своїми чотирма відростками, які, як виявилося, називаються «руками і ногами». Але жодного разу ніякої нижньої дірки в себе іззаду побачити так і не зміг. Тільки-но він перевертався, як низ відразу ставав верхом і дірка вилазила нагору. І що цікаво, його тоді починало тиснути на низ, який після перевертання ставав його верхом. Причавлювало горбком, де колись стирчала зелена закарлючка, до простирадла під ним. І за якусь хвилю горбок здувався. І з нижньої дірки, яка вже була верхньою, з шумом і гуркотом вихоплювався струмінь, що тхнув скислими травними запахами.

— Ух і а-пах! — верещав він від тих прикрих запашків…

Те саме трапилося й цього разу в його новому ліжку-манежику, куди малого посадовили, як принесли з базару.

— Що, Маркусю? — одразу почулося згори. Хлопчик аж здригнувся, очікуючи появи милих коричневих плям на круглому рум'янистому тлі. Однак до нього підійшли не дві коричневі плями, не старі й прискіпливі волошкові очі, що після коричневих плям обзирали його з цікавістю, не Матінка Люція зі світло-зеленим поглядом, до котрої втрапив Марко після волошкових очей, а дві ветхі мертвотно-блідих парсуни, що там-сям облущилися і вкрилися плямами гнилувато-фіолетового кольору. У тій плямистості новоявлених страховидл хлопчик ледве розгледів їхні прохолодні погляди: один кривавий, загуслий аж до чорного обарвлення, другий — то блакитно-відморожений, то синюшно-томливий.

— Ух! Аки опух!!! — закричав у тривозі Рисочка, що мало означати: «Ух! Який сопух!» І його крик був настільки сильним, що він і сам його перелякався.

— Ти такий здоровецький, мій маненький!.. Який расóвий дітисько! У-у-у!.. Алме, я зараз заплачу! — надмірно розчулилася химерна старушенція, загорнута в шовковий по п'яти плащ, схожий на чорну переливчасту луску змії. Зверху над ним випиналася її невелика голівка, обрамлена срібними буклями добре укладеної фризури.

— Це зайве! От коли б хованки і світилки встигли були відігнати нашу хмару, і побачили б, як ми прикуповуємо світлозорого, що його шукає півсвіту, — от тоді б годилося плакати! — забасив, як у бочку, голос іншої не менш дивної істоти в парчевім, аспидного кольору, плащі, з сивим, аж синім стирчастим чубом і з кривавими мережками потрісканих капілярів у двох, вибалушених майже на носа, баньках. Він мав видовжене шишконосе обличчя і загрозливо барилкувату, на тонких довгих ногах, фігуру.

— Який ти дебеленький, буцику манюній!.. Присягаюся Смерком, зараз заридаю від зворушення, хоч це й суперечить нашій з тобою природі! — дрібно закліпали очі, сповнені блакитної холоднечі.

— Кинь, Мло! Згадай, скільки цей буцик нам коштував на луцькому базарі. За такі гроші він мав би бути слоном, — пробуркотіли багрянисті очі. Сизий шишкуватий ніс втягнув у себе пучку нюхального тютюну, і чорна паща розчепірилася, немов гігантська пройма, перед тим, як — за мент — чхнути — просто на Марка.

Порятунок прийшов несподівано — над головою хлопчика з'явилося десять покручених і довших, ніж у нього, наростків, себто пальців, із червоним та гострим на кінцях, що дорослі тітки називали «манікюром». Пальці вкололи його тим манікюром, хутко обхопили з усіх боків і миттю вийняли з манежу, де він уже доволі зручно був примостився.

У кімнаті пролунало громове чхання, схоже на маленький вибух тротилового набою. Задзижчали завішані чорним крепом шибки, потріскався сірий тиньк на стінах, а на стелі, де висів канделябр, пішли дрібні тріщини і загасло кілька лоєвих свічок.

— Ти, Алме, таки насправді здурів. Казала я хазяїну, що тобі не можна довіряти дітей, навіть якщо вони світлозорі! — комариним писком пробився в закладені від чхання вуха Марка стурбований окрик власниці блакитно-холодних очей, покручених пальців і сріблястої фризури.

— Ну це ти, жінко, загнула. У нас же з тобою їх було чималісінько… Та й хлопець не ясно який… я б сказав, що він наче світлозорий, а немовби й ні. Бач, як потемкам шкіриться!

— Таки твоя правда, — за мить проговорив тріскотливий голос старої, і дві холодні крижини очей наблизилися до не по-немовлячому кмітливих вічок Марка. Їхні погляди зіткнулися. Почварна істота першою примирливо скривила тонкі губи в усмішці.

— Подивися, Алме, які в нього мінливі — то перламутрові, то чорні очі… і сам він повний… — і химерна панія вже хотіла сказати чим наповнений хлопчик, як її товариш приклав пальця до губисьок і промовив, усміхаючись і подивляючись до хлопця: — Крем'яхів…

— Наш хазяїн буде задоволений! Дивись, скільки ми йому їх дістали! — й істота зі срібними буклями, як справдешній філіппінський хіллер, увігнала малому в груди руку по лікоть і ретельно заходилася нею длубатися в його кишковику та нутрощах.

— Бачиш! — зраділа панія і витягла з живота малого сяйливу сріблясту іскорку, схожу на зірочку, що змигнула кілька разів і згасла.

— Поклади назад! — гримнув на неї колега. — Хіба ти забула, що в наших руках воно згасає?

Старушенція нехотя поклала погаслу сріблясту блискітку, що стала сірим камінчиком, назад до животика малого. На диво, Марко нічого не відчув і навіть не стривожився тим, що хтось порпався в його середині. Його більше дратували студені лупали старушенції, що устромилися в нього незгірше, аніж її рука в його черевце, і взагалі не кліпали. Від того морозного, майже рентгенівського погляду в хлопця морщився носик. А на додачу до табаки Алма на малого посипалася пудра з їдким запахом залежалих речей. І Рисочці, як перед тим і обмариськові з сизим нюхалом, неймовірно захотілося чхнути. Що він і зробив. Та вийшло це в нього слабенько й безсило, схоже на цявкання маленького цуценяти.

— Хе-хе, Мло!.. Який милий карапуз. Тобі не здається, що він подібний на мене? — зрадів Алм і витягнув із кисету, що висів у нього на червоному атласному поясі, ще одну пучку крутого нюхального тютюну.

— Ні, не здається!.. І він не хворий, — дама з буклями висмикнула руку з Марка й поклала ліву долоню йому на чоло, ніби чогось дослухаючись.

— Правду казав наш господар, що з народження все не тільки починається, але й багато чого закінчується… — буркітливо прогудів барилкуватий.

— Цей хлопчик — і не людина, але й не посутенілий і не світлозорий!

— Може, він клятий?

— Та де! Він схожий на чарівну дитину, яка потребує надзвичайної опіки!..

— Ти маєш на увазі нагляд чи ув'язнення? — смішкувато бевкнув Алм.

— Я кажу про любов. І перестань, Алме, дражнитися, ти ж сам колись був людиною! — проговорила Мла, і її дві крижини очей немовби трохи підтанули від невідомо звідки з'явленого тепла.

— Де ж ту любов тепер узяти, якщо його мати, проштрикнута шпицею, одубла, затиснена між двох ґевалів у людській давкотні десь із півгодини тому? — скрушно промовив її приятель і хитнув головою з шишкуватим носом так, що хвиля розпуки докотилася аж до фалд його аспидського плаща.

— Як то? І чому я нічого про це не знаю?!

— А хто собі буклі крутив, як нас на зв'язок викликав Голомозий Лилик?

— Іти на завдання із ямкуватими синцями замість рожевих щік — свідчення плебейських манер.

— Тебе б уже давно розсіяли в мороці за твоє ослушенство та чепуркуватість, коли б не я і не моя відданість тобі…

— Хіба вона не скінчилась дві тисячі триста двадцять років тому, Алме? — і Мла, кокетуючи, дмухнула на пучку нюхального тютюну, яку Алм знову намірявся собі завантажити, але вже в ліву ніздрю. — Досить чхати, любий, коли говориш про любов! Ліпше розкажи до ладу, що сталося з його матір'ю? Бо решту сповіщень Смерка я чула.

Обмарисько зробив вигляд, що його ображено. Але Мла хвицьнула ногою, всміхнулася напрочуд білими зубами й наказала Алмові незаперечним тоном:

— Кажи! Іменем нашої старої прихильності, якщо ти її ще пам'ятаєш?!

У німому впокоренні Алм пустив очі під лоба і мовив:

— Що ж, дуже просто: двоє одоробл із мафії… — тут господар багряно-кривавих очей геть притишив свій грубий голос, тому кінець фрази Маркові не вдалося почути.

І щоб довідатися, що ж насправді скоїлося з його мамою, хлопчик потайки підчепив пальцем звукову хвилю, що викочувалася з варг цінувальника нюхального тютюну, підніс її собі до вуха і почув таке:

— Так от, її ті два огирі спершу проштрикнули, а тоді, притиснувши з боків своїми опецькуватими тулубами, щоб не смикалась, і заткавши руками їй рота, тримали хвилин із п'ять у людському стовпищі, поки вона не пустилася духу, зійшовши кров'ю.

Таке годі було слухати. Пальчик із хвилькою задрижав і Марко закопилив верхню тремку губку. Його пронизливі оченята стали майже чорними і вкрилися дрібними слізьми.

— Які люди є страшні! — проказала ошелешено Мла.

— Думаю, деякі — страшніші від нас…

— Важко повірити… Невже, це саме так і було?

— Ця інформація від Голомозого Лилика… її перевіряти — зайве губити час…

— А хто дав наказ… як ти кажеш… «прошити» його бідну матінку?

— Проштрикнути, — і з червлено-багряних очей, що зависли над Марком так само низько, як і льодяно-сині, стекла прямісінько на лоба Рисочці крапля смердючої сукровиці. Малого аж пересмикнуло. Він впустив звукову хвилю та зарюмсав. Сизий ніс Алма трубно шморгнув. І, помітивши, що робить дитинча, багрянцеві очі разом із крижаними сліпаками відхилилися й зникли в темряві за манежем. Із глухого далекого закутка кімнати, за запоною невидимої стіни, яку створили почвари, Маркові почулися шепіт і сичання, неначе зашипіли змії. З того шепоту долинали тільки окремі слова. Хлопчик зробив досадливу міну, іронічно хмикнув і знову крутнув пальцем у повітрі, підсилюючи гучність. «…Багато знала, а ще більше хотіла!» — підсилені слова Алма пролунали занадто голосно і простісінько біля малюкового вуха. Аж Марко скривився від сили звуку й ще раз крутнув пальцем у повітрі, притишуючи діалог.

Мла: «Невже в нього така злодійська спадковість?.. Вибач, Алме… нагадай мені ще раз: коли і кому хазяїн наказав його передати?»

Алм: «Він саме вирішує це питання».

Мла: «Ну, поки він ще немовля і не став злодієм, то міг би пожити в нас».

Алм: «Не верзи дурниць. Ми з цим хлопцем заморочимося. І якщо пошук названих батьків затягнеться, його треба віддати гномам у темний сажок… чи до Тертої Дами… чи до…»

У цьому місці їхній діалог став Маркові нецікавим, і він ще сильніше приглушив звук, подумки вертаючись до найстрашнішого, що почув. Не треба думати, що малі діти сприймають світ більше емоційно, ніж раціонально. Просто в їхніх голівках усе перемішується: і логічне, і чуттєве. А оскільки вони щиріші за дорослих, то емоції майже завжди беруть гору. Але це якраз найменше стосувалося Марка. Світ проходив через його єство, як і через єство будь-якої дитини, і електромагнітними, і гравітаційними хвилями, і маленькими частками атомів, і людськими зітханнями, сміхом чи криками, і дзвінкими чи тривожними звуками природи. Хіба що Марко краще їх учував, а разом з ними розумів і сприймав радість та лихо гостріше, ніж звичайні діти, які не мали стільки крем'яхів за душею. Тому малий, сам не бажаючи того, запам'ятав ледве чи не кожне слово. І тепер вертався подумки до них. Знову чув їхній біль у своїй скутій першим великим горем душі, й тихо плакав.

Коли ж Алм і Мла знову підступили до його постелі й зависли над ним, то побачили, що Рисочка байдужно щириться потрісканій закіптюженій стелі й широко позіхає, буцім збирається спати. Насправді ж він, щоб не рюмсати й не виказувати своєї слабкості та свого не по місяцях його життя вже розвинутого розуму, дослухався до загрозливого булькотіння у своєму животикові. «Може, народжується нова кам'яна іскорка?» — думав він, відволікаючись від сумних думок і настирливого тріскотіння двох чуперадл у чорних плащах.

«Буль-труль-брр!» — репетував живіт. І Марко знав зі свого малого досвіду, що таке черевне булькотіння, крім іскристих крем'яхів, частенько підносить прозаїчніші сюрпризи під ранок. «Тому ніхто, — засинаючи, думав він, — не може відати напевне, що чекає на нього, коли він прокинеться».

Глава 5,

в якій професор філософії Острихій Тронь з'являється вперше й ненадовго, а можливо, що й востаннє

Перші тілесні відчуття людини завжди сильніші, ніж відчуття, сформовані під час виховання і ті, які ми усвідомлюємо впродовж життя. Візьмімо, приміром, незвичайний випадок, що трапився з відомим представником наукового світу. Після того, як на лівій долоні високославного професора філософії Острихія Троня виросло шість зеленкувато-чорних волосини, у нього, можна сказати, немовби заново з'явилися перші фізіологічні рефлекси. Скільки разів він говорив сам собі не дивитися фільмів жахів! Скільки разів рахував до тисячі білих баранців і викидав у сміттярку осоружні DVD, а все ж не міг позбутися невідчепливої звички. Потай від усього світу, десь аж за північ, засуваючи щільно жалюзі й вимикаючи звук, він вилуплювався на барвисту жахалку, що мерехтіла на заїждженому DVD-плеєрі у вітальні. Не треба думати, що на схилі літ професора Острихія Стефановича Троня кинуло в дитинство. Ні. Навіть, зовсім ні. Пояснення лежало на поверхні. Треба було лише підзирнути за тим, як професор дивився DVD-плеєра й реготав від побаченого жахіття в шапку-вушанку чи в подушку, аби не розбудити подружжя молодят, що мешкало за стіною.

Троневі шалено смакувала та жасна опівнічна бовтянка, і дивився він її, як щось найсмішніше у світі, як найкращу комедію. І найбільше його тішила остання крапочка в кіномордуванні, яку неодмінно ставив кожен режисер. Вигляд це мало приблизно такий: він, чи вона, чи воно, якщо мордування здійснювалося чимось не зовсім людським, обов'язково отримувало насолоду та задоволення від спожитого, розірваного чи відкушеного. Тоді страхопудло вигравало колючим хвостом чи клацало мільйоннозубою щелепою, чи било пазурами в розпашілу слизяву грудину, чи тріумфально задирало до неба довгого залитого кров'ю язика і ревло пісню перемоги над здоровим глуздом. Це втішало професора й аж потрясало ним від стримуваного сміху та приглушеного реготу…

І професор Тронь зовсім не переймався тим своїм зболеним, а можливо, й диким поглядом на порядок людських речей, як це могло комусь видатися, якби цей хтось таки зазирнув крадькома до вітальні о третій ночі. Професор знав, що людям, як істотам найвищим у тваринному світі, дивитися на це безугавно-п'янке страхолюбство — захопливо-моторошно, щемливо-солодко і знадливо-бридко. Їх хвилює, якщо хтось кричить, скиглить, б'ється у корчах, упріває, вирячує в несамовитому перелякові очі, облизує пересохлі губи, розчепірює від страху рота до вух. А професора від цього жахітливого ілюзіону лишень хапав гомеричний сміх, бо він був самий тільки дух. Професор Тронь був обмарою, чи простіше сказати, посутенілим привидом — і вже давно. Мабуть, років так із триста п'ятдесят, а може, й трошки більше… Тому й рости чи змінюватися в нього на тілі або ж у душі нічого не могло. А тут, бачте, вистромилось, і де саме, у якому місці — прямісінько на самісінькій долоні — цупкий, зеленкувато-чорний кучерик волосся.

Помітив він ці волосини зранку, перед тим, як виходити на лекцію, коли духмарився туалетною водою (зауважимо — привиди люблять запахи). По щоці раптом щось дернуло.

— Ой! — вигукнув він і здивувався. Бо коли б він і далі був привидом, то його б нічого не дряпнуло. Він би просто не помітив цих шести волосин посеред чистенької м'якенької, як пампушка, долоні, на якій, до речі, як у всіх обмар, не було ніяких зморщок, ліній і закрутів. Але йому раптово стало неприємно колько. І це було перше фізичне відчуття, яке він спізнав за останні 350 років.

Професор Острихій Тронь позирнув за своє плече і в темних глибинах простору, що відкривався тільки посутенілій нелюді: привидам, примарам, упирям, потопельникам, поторочам, чортам та іншій, сказати б із дозволу людей, нечисті, побачив невизначеного кольору нескінченно глибокі очі світової безодні. Вони належали його господареві й усміхалися йому… І це було страшно і водночас трохи глумливо. Професор Тронь сторожко й обережно розглядав похмурий і величний лик, видимий лише йому в глибинах чорного Півмірря, і збагнув, що справи в нього поганючі. Бо очі ті, байдужі до всього, в які провалювалося все, що їх хазяїн бачив, належали Вершителеві Посутенілого світу Великому Смеркові. Його найбільше боялися всі істоти посутенілої тонкої та химерної субстанції. А люди і звірі, тобто все, що мало в собі душевне чи ж духовне тріпотіння, хоч і не бачили його, але жахалися ще дужче і складали про нього легенди. Вони його називали: Аґґелом, Люцифером, Вельзевулом, Князем темряви, Духом тьми, Ворогом роду людського та іншими лайливими словами. Звірі так само називали його страшними, тільки вже звірячими окликами. Хоч деякі з них радо йшли до нього на службу і навіть умудрялися добре на тому заробити.

І як повелося вже з правіків, невмирущі зіньки Великого Смерка всміхалися привидам тільки перед тим, коли замислювали забрати їх до себе в нетлінну темряву, до краю всесвіту.

Але цього разу вічниці лише всміхнулися самими кутиками й щезли. А професор Острихій Тронь залишився серед світу людей як був, перед дзеркалом, у якому, між іншим, він себе вже не бачив 350 років, але перед яким звик стояти і декоруватися наосліп. Зрештою, робити це було йому зовсім неважко, бо, як уже згадувалося вище, в поличчі привидів нічого й ніде не росло і не змінювалося віками. А довжелезна сива борода Острихія Троня мала здатність сама, коли того хотіла, скручуватись і розкручуватись у чимале, може з метр завдовжки, сяюче сніжною білизною, пасмо. Острихій любив устромити в те пасмо пальці, любив провести рукою, немовби відчуваючи лоскотливі довгі косини. Вони протікали сяючими білими іскрами і вислизали з-поміж його безтілесних перстів. А Тронь тішився їхньою мінливістю, яку дарувала йому невидима самотинність, бо треба додати, що привиди взагалі себе не бачать, а лиш відчувають. Коли ж Острихій Стефанович виряджався до роботи, тобто виходив на ясний світ, то борода відомого у всьому місті професора філософії відразу меншала та перетворювалась на академічний клинець із куцим завитком на кінчику. Таких борідок було небагато серед академічної професури. І найбільше її спогляданням тішились студенти-відмінники, які, окрім сухої науки і такої ж елеґантської бороди, попереду в своєму житті нічого іншого не бачили.

…І професор із безсилою люттю від того, що йому таки щось за 350 років виросло, ще й саме, без його волі, і що цього не могло бути взагалі, заходився шукати якогось виходу.

«Смерку, темний батьку світу! — гукав він подумки в безмірну всетемність. — Я ж звичайна поторочна обмара, привид-страхомор, що вдень протягом століть учить студентів і оберігає від неуків таємниці пізнаваного, а ночами, десь раз на тиждень, у вихідні дні лякає людей, ходячи темними вулицями з вимащеним у біле лицем і стогнучи не своїм голосом… Оце і все, повелителю мій, вічний Смерку!.. Але ж це не гріх!..»

Смерк мовчав і не змінювався у своїй глибинній темності.

«Ну так-так, правда твоя! — ледве чи не істерично продовжував подумки Тронь. — Іноді я лягаю на дорогу в очікуванні авта. А коли воно мене переїжджає, швиденько схоплююся, прибираю ті частини мого грішного тіла, що їх розшматували колеса автівки. І тікаю в ніч, похапцем приладнуючи все на свої місця… Так-так! Я каюся, що якось сміявся не своїм голосом з водія, який, мов божевільний, гайсав по чистісінькому шляху, заглядаючи під колеса в пошуках забитого перехожого!.. Але ж це від солодкої муки невидимої самотинності, о Великий Смерку! Невже ж краще верещати котом і кидатися молодицям і дівчатам чорним клубком під ноги?! Або ходити зі світлом по кинутих людьми хатах чи гупати вітром у двері, як робить найстарший в Україні обмарисько — скажений скит Орирій Гнилозубий?!. Їй-Смерку, я роблю це лишень для того, щоб люди не відзвичаювалися нас боятися і лякатись! І ні задля чого іншого! Присягаюся тінню своєї матері, повитухи Гимерії Солодухівни!»

Острихій Тронь трохи лукавив, хоч і знав, що Смеркові марно брехати. Смерк поглинає все. Острихій бавився і хизувався перед людьми своїми вміннями не лише для того, щоб смертні не відзвичаювалися боятися та лякатись, але й щоб отримати неймовірну втіху від збиткування з них… Отож найменше у своєму багатовіковому існуванні Острихій жадав повернення до людського стану. Бо знав, що всі привиди на дозвіллі люблять похизуватися перед людьми своїми надзвичайними вміннями і частенько лякають їх до смерті. І тому, коли він знову стане людиною, всі його привиди-вороги, а такі в нього, як у всякого порядного привида, були безпремінно, не зволікатимуть із тим, щоб познущатися з нього в найнезугарніший спосіб. Тому, розлючений ріденьким пасемком, що стирчало в нього з долоні, професор поступово зважувався на відчайдушний учинок. Він збирався перекинутись на вічну тінь і чекати в безмірі часу, десь у якійсь глибоченній печері так званого Суду ночі. У справедливість того суду вірили всі, приречені на спокуту своїх людських гріхів через розсіяння духу, обмари і поторочі.

Але перед тим, як щось устругнути всупереч законам темного світу, Тронь, якого все ще не полишала його магічна сила, таки спинив час і ще раз роззирнувся. Очей Смерка вже не було, тільки з темної глибини долинало глухими звуками якесь словечко, ніби плямкала стара жаба. Тронь прислухався:

— Прощавай, Острихію! — здалося йому. — Зупини світлозорих! Не дай утопити в світлі Чорне Півмірря і світ людців!..

Прямолінійність закликів завжди лише напружувала Троня. Але що він мав робити, як міг ослухатись, якщо був старою миршавою обмарою. І якщо вже казати все до кінця, то привиди були і є невільниками темряви. Вони й живуть лишень у мінливому світі сутіні, і справжнім виявом їхнього буття є передніччя та переддення. Тобто це ті моменти, коли день змішувався з ніччю, а ніч із днем, — а це, як відомо, найпримхливіші миті, під час яких світло пересипається тінню і померки просотуються сірим сяйвом. Саме тоді й виникають найдивовижніші образи та істоти. І привиди, що блукають поміж тих почвар, комусь із них потискають кінцівку, когось обминають десятою дорогою, когось цілують у щічку, кимось гидують. І весь час дослухаються до всіляких новин із безмежжя світів та вимірів. І самі розповідають про бачене й почуте за день у неоглядності свого обшару, що був їм кожному свого часу упризначений великим Смерком. У ці хвилини вони одержують накази незмірної Безпросвітності й не мають права ослухатися їх. Непослух миттю карається розсіянням духу. Зрештою, привиди і є духами, і живуть вони примарами та маячінням. А багато чого їм примарюється самим і просто так від безділля та щоденного неробства. Тому професор часто плутав реальне з містичним. А звукам — найпершим прислужникам чуток, огуди та брехні — їм Острихій не вірив найбільше, і оскільки в непроглядній таїні темного світу, на самому дні сірих бездонних очей, більше вже нічого не ворушилося і не ряхтіло, Тронь зібрався на силі і…

…І смикнув у себе на долоні за одну зеленкувато-чорну волосину… І більш нічого… Ніякого болю… І саме брак болю, який у таких випадках з'являється в людей, збудив у духові професора несамовиту неприкаяність і роздратування. Безмежна самотинність його тінистого існування, що всі ці 350 років поневірянь у Чорному Півміррі була ледве чи не єдиним його почуванням, із неймовірною й досі не звіданою силою заполонила його фантомну сутність. Ілюзія, подарована Смерком, буцім він насправді навіть у світі мороку все ж упризначений для чогось більшого і значного, зникла. Ба більше, тої хвилини вона здавалася знущанням!

Від цих думок у Троня вперше зродився норов ослуху і непокори. І якась шаламатня зчинилась у голові. Він навіть відкрив був свого безплотного рота, щоб висловити замішання у доволі ввічливій для світу паморок формі з запевненням у відданості всьому чорному безмежжю, аж раптом вигукнув у бік Смерка, котрий перебував скрізь:

— Досить з мене знущатися і кпинити! Мені не потрібні твої шість куцих волосин та ще й на долоні! Для чого ти будиш у мені бажання стати людиною?!

Зависла глибока тиша. Щось затріщало й зашуміло у хвилях темряви, що враз накотилася на Острихія і вкрила його, немов сповила в чорнющий безпросвітний кокон.

— Ти пройшов перше випробування. Вітаю, — голос Смерка зродився неждано з повитків чорного опрядання і був хрипкий, наче після сну. Видавалося немовби всі ті внутрішні монологи й боріння, що нуртували в нетриськах Острихієвого духу, Смеркові були нецікаві. Хоча, незважаючи на байдужість і кволість інтонації, Великий Владар Темряви вів далі:

— Усяке знущання можна зрозуміти як призначення, якщо в людця чи в нелюді є талант! І твоя проклята самотинність була насправді покарою за молодечі грішки… за лікування недужих дешевими відьомськими мішанками та нашіптуваннями… ти ж не забув цього… не забув… — несподівано накази Смерка оповили тремтливу химерію мінливої сутності Троня, і він цілком упокорився їм: — Тому вертайся у світ людців! І знайди сироту із Зернами Всесвіту! Вбережи малого від Вселенського Світла! Допоможи йому пройти всі випробування! Бо він той, на боці якого істина… Але знай: за ослух тебе жде щось більше, аніж просто розсіяння духу! І не забувай, що з ненависті народжені людці! І як буде треба — скажеш малому, що насправжки стати людиною можна, тільки здолавши…

Темрява зробилася настільки густою, що слова Смерка зависли й застрягли в ній. І Тронь так само нічого не міг вимовити. Кожен звук прилипав сірими непроглядними хвилями до його безтілесних вуст. І йому вдалося лишень проказати слова подумки.

«Здолавши що?» — запитав він самим помислом. Але морок був такий нещадний, що спинялось усе. Навіть рухи стали понадсильними.

І якщо б Тронь був людиною, то він би, напевне, назвав це відчуття «морозом» чи «сиротами по шкірі». Бо в ньому вперше зашаліла ненависть і відраза. Він ще не знав, правда, до кого чи до чого вона. Може, і справді він потроху стає людиною?.. Утім, передумуючи накази Великого Смерка, Тронь і справді не на жарт напружився і захвилювався. Та й Смерк нагадав йому його брехливу молодість. І відразу перед професорським внутрішнім зором постали прикрі епізоди його людського життя, коли він заломлював ціну перед нещасними містянами за лікування сказу чи перебитої ключиці шкірою висушеної ящірки. Коли відпоював мишачою уриною сухотного. Коли годував вагітну ліками з павутиння мертвого павука, щоб та краще перенесла пологи… Він згадав незліченні шахраювання волоцюжного цирульника Острихія Троня під час літніх вакацій Києво-Могилянського колегіуму, у якому він вчився. Тоді він був прошвиндряв зі своєю важкою цирульницькою скринею, начиненою лікарським мотлохом і одурою, від Чернігова аж до Базавлука та низів Дніпра. І дух його, Острихія Стефановича Троня, колись молодий і пружавий, а тепер притлумлений століттями сновигань, містичних блукань і поневірянь у потойбіччі, раптово, незважаючи на накази Смерка вернутися у світ людей, сам забажав плоті, чогось конкретно-живого із запахом та інстинктом самозбереження… Тронь зворухобився в темряві самотності й захотів бути і мати друга… Він захотів перебувати поруч із тим, кому міг би довірити свої таємниці, кого міг би заспокоювати та напучувати, за кого міг би страждати сам. І він хотів, щоб той хтось відчував його страждання і радість так само, як і тепло його давно охололих за 350 років долонь. Тронь захотів жити коротко, боляче й радісно, і — у світі людей.

Тому він щосили знову смикнув за волосину, вириваючи разом із нею ще дві противні й осоружні, вискубуючи їх із корінням з долоні… Але знову ніякого болю й ніякої крові… Хіба мрячна свідомість привида несподівано блимнула і згасла… І Тронь провалився у світлий тунель, на віддаленому майже в безмежжя кінці якого замаячів чорний отвір виходу…

Глава 6

в якій зринає срібноцвітний сон і стає зрозуміло, як з одного камінчика утворюється безліч

Якби хтось міг уловити ту межу, ту лінію, де закінчується ніч і починається день, то він би напевне потрапив у вічність… Цілком зрозуміло, що та межа не до порівняння з гранню поміж залитим сонцем степом і тінню хмарини, що пливе небом і несе в собі грозу. Таку лінію між світлом і тінню легко можна узріти, а ще легше можна уявити. Хто бачив картину «Перед грозою» українського художника Миколи Пимоненка, той одразу здогадається, про яку чорнющу тінь, що наступає на край осоння, іде мова. Звісно, тінь та страшна. Вона котиться разом із буревієм, що, навалюючись, зриває на своєму шляху сухі трави, плоди і гілки дерев, хустки і шапки з людей, збиває з ніг, волочить по землі. Люди сприймають ту чорноту в зіставленні зі світлою частиною степу особливо уразливо. Тим паче, що вона блискавично насовується на них. І через це вони інстинктивно бояться її.

А от Маркові чи світле, чи темне, чи різнокольорове — все видавалося однаково цікавим. Бо якось, коли він ще від самого початку жив, повитий піклуванням, у милих і рідних коричневих плям, до нього були прителіпались і дві рухливі зелені плями. Вони принесли йому сяючого сріблом камінчика, з велику пшеничину завбільшки. Той камінчик був такий іскристий і грайливий, що Рисочка захотів його покуштувати. Але коли поклав його собі за губу, то він виявився пекучим, і малий його від страху проковтнув.

Коли ж зелені плями повернулися і побачили, що сяючої пшеничини в хлопчика, у його ліжку і поряд із ліжком, і у всій кімнаті, одне слово — ніде немає, то вони вчинили коричневим плямам страшенний скандал. Той скандал хоч і був дуже гучний, але, врешті-решт, зводився до двох фраз, які викришувалися найбільшу кількість разів:

— Я ж казав не давати малому самоцвіту Шафарки! — репетували зелені плями. На що коричневі зіпали удвічі бучніше:

— Ти, Винька, прицуцуватий якийсь! Хто ж дитині дає дрібничками гратися?!

Пошуки коштовності та істерики довкола її зникнення тривали доти, доки коричневі плями не вдержалися й не гаркнули на Марка:

— Де камінець?! Кажи, пуцьвірінку!

Малий задоволено плямкнув ротом і чесно облизнувся.

— Він його проковтнув! — здогадалися і від того перелякались та залементували коричневі плями.

Вони заметалися по хаті, заревіли в телефон і вже ледве не ридали, поглядаючи на своє кохане дитинча. Аж невдовзі увалилась іще одна пара плям, тільки вже карих і з бережком білої шапочки, що була майже на них насунута. Вони оглянули Рисочку якоюсь трубочкою і на запитання:

— Чи робити операцію, щоб витягти камінчика? — а зелені плями попередили коричневі, щоб для чужих плям коштовність називали простим звичайнісіньким камінчиком.

Карі плями відповіли:

— Давайте хлопчику вівсяного киселю, і якщо той камінчик був не гострим і не великим, то він скоро вилізе сам у нього із дупки.

На останніх словах малого вхопили й поплескали по нижній дірці.

«Нарешті! Нарешті я почув, як називається моя нижня дірка!» — зрадів подумки малий і увесь вечір безперестанку повторював два склади: «дю… ка…», що й мусило означати слово «дупка». До цього слова весь час дослухалися зелені плями, які, немов мимохідь, щоп'ять хвилин нахилялися над Марком, піднімали його догори й задивлялися на його нижню дірку. Хлопчик навіть подумав: «Ат, яка важлива в мене нижня дірка!» — ну, а сам знову повторив: «дю… ка…»

— «Дю… ка»? Це що значить? Це він що, у нас вже заговорив?! — скрикнули істерично метушливі зелені плями.

— Я думаю, — розважливо прорекли коричневі плями, — хлопець дивиться на тебе, цуцуватого, як ти щохвилини заглядаєш йому в гепу, і пробує сказати тобі своє перше слово — «ду… рка!»

— Не смішно, — занервували у відповідь зелені.

Марко зичливо усміхнувся їм і з іще більшою повагою до своєї нижньої дірки заснув.

У сні він опинився посеред вогкої, але теплої печери. Посередині підземної зали горів вогонь. Вхід до печери хоч і яснів, але відразу за ним падала стіна води. Спершу Рисочка подумав, що то не вода, а повітря чи марево, бо була вона надзвичайно прозорою. Така чиста, що за нею і над нею виднілися сонце, місяць і зірки. Вода падала немовби з неба. Куди саме вниз летіла та вода, Марко не розумів. Бо навіть звуку її падіння не чув, а тим паче, удару бризок об камінне дно чи ложище.

Тому Марко, який ще не навчився ходити, підповз до входу в печеру. Майданчик перед входом був крихітним, лише для двох-трьох людей, і за якихось півтора метра відразу обривався у безодню стрімким урвищем. Хлопчик подивився вниз в обсипану безліччю гострих, як ікла, скель, гранчастих виступів і серпантинів, що тяглися крутим схилом прірви. Об них із гуркотом розбивалася водяна нескінчена лавина. Стіна води була суцільною, і куди падала вона чи де було те дно, в якому закінчувалося її спадання, хлопчик так і не побачив. Але він розгледів інше в тій товщі води, що пролітала перед входом до його печери. Згори разом із кришталевими шарами водяного плину спадав, летів до нього хлопчик, геть білий, немовби з нього витікла вся кров, у такій само білій довгій сорочці. Волосся його, як сметана, очі під високим чолом заплющені, а вуста скривлені чи то від усмішки, чи то від болю. І був він місяці на два старший за нього, тоді ще чотиримісячного.

Підлітаючи ближче, тіло хлопчика раптом розвернулось у водоспаді до Марка обличчям і безживна ручка самовільно скинулася та простяглась у бік Рисочки. З блідої долоньки раптом випорснуло коштовне зернятко, впало на край скелястого входу до печери, зблиснуло боками, засвітилося сріблястим вогнем, заграло проникливими всюди сполохами. Воно було чимось значнішим, ніж антикварна рідкість. Воно було дорожчим, ніж найкоштовніший діамант. Воно було сповнене сили жертвувати собою заради нового життя. І після смерті воно, сріблясте і сяйливе, втілитися у цвітінні й рясноті стебел, у тугім колоссі з сотнею зернин кожне.

— Віддай, — почув Рисочка спокійний чоловічий голос поруч. Це говорив той, кого він добре знав і хто ще до народження вберігав його. Той чоловік був настільки йому рідним, що Маркові неважливо було бачити його обличчя. Та й обличчя у звичайному розумінні його напутник не мав. І для чого йому лице, якщо хлопчик бачив його своїм внутрішнім зором. Він відчував його доброту, теплі дужі руки і шорсткі, але лагідні пір'їни крила за плечима. Може, це тому, що він не приходив до нього у прямому значенні, а тільки прилітав і ввижався малому в його свідомості. А тут, сьогодні він раптом прийшов, сів на краєчок прірви біля входу до печери і занурив свої ноги в білих, добре вичинених ялових сап'янцях у прозорий водоспад. Вода обмивала білизну його чобіт, чіпляючись за сиром'ятну шкіру тисячами дрібнесеньких бульбашок повітря. І чоловікові, вочевидь, було байдуже, чи замочить він собі ноги, чи ні. Та й взагалі, скидалося на те, що той напутник і був і не був поруч із Рисочкою тієї хвилини.

— Не віддам, — відповів подумки йому Марко.

— Ти ж не відаєш, що із зернятком робити, — м'яко заперечив йому чоловік і всміхнувся. Усмішки видно не було, але хлопчик знав, що напутник усміхається.

— Це моя цяцька, я її знайшов, — заперечив малий.

— Ти знайшов, бо я її загубив, — відказав сумно наставник. — І якщо не віддаси, будеш сам із нею мучитись. Я вже немічний, щоб допомогти тобі…

Рисочка подивився на сяйливе зернятко і зрозумів, що не віддасть. І не тому, що був жадібний, а тому, що так було потрібно. Чоловік був уже дуже старий. І він би не здужав довго тримати при собі те зернятко, хоч як і не просив віддати його.

І, немовби на підтвердження тих слів, зернятко зненацька ще сильніше спалахнуло, зблиснуло сріблястим усепрозирущим сяйвом і обпекло Маркові долоньку. Хлоп'я від болю спохопилося і, не знаючи куди сховати від наставника зерня, заклало його собі за щоку. Це була помилка. Пшеничина виявилася неймовірно гарячою і відразу обпекла і рота, і горло, і трахею. Хвиля пекучого повітря вповзла знагла в Марка. Потім жар одразу змінився на нестерпний холод. Хлопчик виплюнув зернину, і вона полетіла в потоках водоспаду вниз, у прірву…

Малий прокинувся і заплакав. Заридав гірко-гірко, зовсім як дорослий. А потім затих, пригадуючи свій сон.

І, придивляючись до родимої плями у вигляді зерна пшениці в себе на правій долонці, став швидше приходити до себе німотного, беззахисного і ніжного. Він повертався у світ людей, де на нього чекала велика несподіванка…

Несподіванка прийшла зранку, як завжди буває після вечірнього булькання в животі. Її піднесла Маркові нижня дірка, яку дорослі називали «дупкою». Разом із жовтавим випорожненням з неї вивалився і яскравий ігристий камінець.

Рухливі зелені плями зраділи. А коричневі плями заметушилися, чи, бува, не порізав щось собі Марко в животику, і потягли Рисочку знову до лікаря, який робив УЗД черевної порожнини, себто «ультразвукове дослідження cavitas abdominalis»[2] чи, як ще кажуть у медицині — дослідження середóвини нутряної. Лікар довго крутив ультразвукового датчика довкола Маркового животика, нічого не розуміючи з того, що бачив на екрані комп'ютера, а потім приголомшливо сказав:

— Я не хочу вас денервувати, мамашо… Але у вашого сина уся cavitas abdominalis… так сказать, черевна порожнина… е-е… повна-повнісінька якогось дрібного каміння.

Вам треба негайно звернутися до хірурга.

Коричневі плями не відповіли. Вони тільки зойкнули. Заплющилися. І рухнули на підлогу.

Глава 7,

в якій Острихій Тронь так само, як і Марко, хоч і повертається до тями, але вже не зовсім до своєї

От і Острихій, який був висмикнув у себе з долоні волосину, спершу зомлів у світлому тунелеві з чорним виходом десь далеко у його завершенні. А коли прийшов до духу і фантомної сутності, то уздрів довкола себе пітьму. Невже він справді пройшов світлим тунелем і втрапив у чорний отвір виходу, про який ходили леґенди серед привидів? За тією чорнотою в кінці світлого тунелю для кожного привида нібито починалося справжнє людське життя.

Він спробував ворухнути своїм посутенілим миготінням і своєю смерекливою сутністю, та не зміг. Захотів піднестися в небо, та ще більше укляк на місці. Рухи його привидової субстанції немовби заціпеніли. А ще йому щось міцно затуляло безтілесного… ні!.. Ні! Саме тілесного рота. І на додачу смерділо так, як колись, коли його бідного спалили були за лікування старої луцької суддевої, пані Кпихи. Він був приписав їй від полисіння суміш із шерсті рудих котів, мокриць і волохатих кліщів, що смокчуть кров пацюків. Усе це треба було добу варити на малесенькому вогні з залізистою сіллю в горщику з провірченою крихітною дірочкою, добре помішуючи, щоб вариво з тієї дірочки стекло у скляний слоїк. Насамкінець додати глек молодого меду, зібраного з косматого пахучого моху. Потім тою мазюкою пані Кпиха мала цілий місяць натирати свою плішину.

Та коли місяць минув і в суддевої волосся на голові стало ще менше, ніж на її коліні, а на підборідді виросла здорова руда борода, то молодого балвера[3] Острихія Стефановича Троня було оголошено в розшук. Метка магістратська варта знайшла його за якусь там годину в корчмі, що стояла при дорозі від Луцька до Володимира, і доправила на катування в маршалків маєток. Далі події розвивалися блискавично. За день-другий зголосилося шестеро свідків, переважно жінки, які заприсяглися в тому, що цирульник Тронь давав їм якогось смачного олейку мастити тіло. І від того медвяного мастила їм усю ніч пашіла шкіра, їх солодко судомило, трясло й тягло на небо так, що вони голі самі дерлися по деревах і димарях до сліпучого місяця. А чоловіки їхні їх скажених звідти знімали, в'язали й кидали до льоху, немов мішки з ріпою.

У такі зізнання важко було не повірити. І користаючись із предковічного звичаєвого права, Острихія Троня було звинувачено у відьмацтві. А рано-вранці 14 ауґуста року Божого 1658-го невдалік Луцька, на пагорбі, що височів посеред луковини ріки Стир, бідолаху було страчено. Тоді його закопали по шию в землю, забили горлянку камінням, рота перетягли сиром'ятним паском, обмазали голову дьогтем, а зверху наклали гору сухого хмизу. Отоді йому смерділо! І смерділо так, що аж до неба здійнявся здоровецький стовп чорного, тхнучого печеним, диму. Хіба що він вже його не бачив і не чув. Та й взагалі він не відчув ніякого болю. Бо саме тоді без вини звинувачений людьми у відьмацтві балвер Острихій Тронь був помилуваний Великим Смерком. Його душу разом із аспідним димом витягнуто посутенілою силою в Чорне Півмірря і поставлено на службу темному світові привидом…

… — Ах ти ж дідькова баба! — почулося грізне та гнівливе звертання згори.

Безпросвітне й затхле зарухалося над ним. І Острихій, чомусь нижчий, аніж був упродовж трьохсот п'ятдесяти років, раптом вдихнув чисте повітря і побачив промінчик світла. Ох, як воно, те світло, ріже всю сутність привида! Як не підготуєш себе загодя, то від раптового променя, що лізе в очі, ледве чи не кричиш. І сіра фантомна сутність Острихія від усвідомлення того, що в його привидовій природі нічого не змінилося, аж пополотніла. Він не став людиною, і світлий тунель із чорною діркою привидівся йому просто так. А Смерк таки бавився з ним, із його безмірною привидовою самотинністю і журбою за справжнім людським життям…

Світло знову полоснуло по очах, і першої миті перед Острихієм постала дебела спина з грубезним, як два сальтисони, попереком у жіночому чорному оксамитовому жакеті. Він якраз впирався носом їй у тілисті крижі. А згори тим часом на нього посипалася добірна лайка. Відома на весь Луцьк перекупка честила Острихія найпослідущими словами.

— Манюра?! Ти?! Щипачиха проклята! А я думаю, яка зміюка мене в поперека гризе?! — скрикнула баба й обернулася до Острихія разом зі своїм кошиком, у якому сполошена біла гуска забила крильми і заґеґотала, немов її ріжуть.

Від пекучого світла і від лайки бісової перепрóдухи чомусь геть знесилений Тронь хотів був спершу скрикнути, але раптом побачив простісінько в себе перед носом своїх два великих виступи. Він обмацав їх липкими та мокрими від якоїсь рідини руками і відчув, що ті виступи м'які й теплі. «Невже?!» — ледве не скрикнув Тронь і ще раз ущипнув себе за виступи. Боляче ще не було. Але те, що вони належали йому і міняли всю його моторику та психофізику, було цілком очевидним фактом. Себто, за якусь мить, поки його з його ж таки квартири в луцький тролейбус, ущент забитий пасажирами, переносив Великий Смерк, в Острихія Стефановича Троня виросли великі жіночі груди. І коли він відчув це, то замість того, щоб загорлати, дико й несамовито задихав і знеможено захарчав, як риба на березі, плямкаючи і хапаючи повітря.

— Ти ба — вона ще й кричить!.. Чого ти мені крижі лижеш?! А щоб тебе помийні пацюки їли! Торбохватка ти проклята! — ще сильніше заверещала дика баба з гускою.

— Не казіться, шановна! Тримайтеся гідно, — дуже ввічливо промовив Тронь не своїм, а жіночим, щоправда низьким, як у діжу, голосом, і аж сам себе злякався.

— Це шо, я тобі лізла носом у крижі?! Це я шукала, де в мене в кишені останніх п'ять гривень залежалось?!.. Люди добрі! Хапайте, Манюру! Вона злодіяка!

І Манюру Бут в один мент підхопило чотири цупких, як кліщі, руки. Вони хватонули її чи його, оскільки всередині цього нового тіла Острихій Тронь ще відчував себе чоловіком — і понесли, потягли, поволочили бідного з тролейбуса просто на зупинку.

Острихій Стефанович не встиг отямитись, як побачив себе у відображенні однієї з дзеркальних панелей, з яких був збудований тролейбусний кіоск для продажу талонів і проїзних карток. У тому відображенні він і справді був жінкою куцого зросту, з багряною плямою на білому гольфі в районі печінки, з великими грудьми зі слідами кривавих п'ястуків і чималими вилупленими лукавими очима, що безнастанно, цілком рефлекторно силкувалися прибрати виразу абсолютної чесності. У нього на голові красувався великий чорний бант зі стразами, чи люрексом, чи ще з якоюсь невідомою професорові дешевою пацьоркою. Волосся посічене, фарбоване в колір їдучого баклажану, було закручене в круглу волосяну куделю «а ля Бабета». Вочевидячки, та куделя була більшою, ніж у французької кінозірки Брижіт Бардо з відомого класичного фільму «Бабета йде на війну». Складалося враження, що в Манюри на її круглій голові виросла ще одна не менша й ще кругліша голова. Хоч, за задумом, та ґуля з волосся, картону і вати повинна була робити карлувату Манюру Бут трохи вищою, бодай про людське око.

Спочатку нещасний Острихій занімів. Потім ворухнув фарбованими фіалковими губами, скручуючи іронічну посмішку. І пересвідчившись, що вони у відображенні так само рухаються в знущальному осміхові, з останніх сил, як міг, заволав: — Це не я, гадость ти прокля-ята-а-а!!!

Утім, ліпше б він не кричав. Бо з його горлянки вирвався і загримотів такий, схожий на пожежну сирену, низький бас Манюри, що він мало не впав. Правда, впасти йому не дали ті ж чотири, як кліщі, цупких руки. Вони увіп'ялися в його тепер уже жіночу плоть. І якщо кинути вздовж тих маслаків очима, то можна було помітити, що належали ті руки двом міліціянтам: одному довготелесому, а другому — присадкуватому. А якщо ще точніше, то — одному міліціянтові та одній міліціянтці. Обидвоє були мовчазні, непохитні й суворі. А до того ж у чорних таємничих окулярах, що мало відповідало образові щиросердого захисника громадського порядку.

— Ми знаємо, що це не ти! — шикнув на нього той, що був чоловіком.

— І ми знаємо, хто ти! — зашавкотіла міліціянтка, кривлячи тонкі сині губи.

— І саме через ці дві обставини, ти, старий і трухлявий пеньок, якому вже давно час скніти в безвісті Паморок, підеш зараз тихо з нами й не будеш завдавати клопотів і приваблювати своїм криком людей! — прохарчав театральним шепотом просто у вухо Острихію-Манюрі довготелесий.

— А-а… — тільки спромігся промимрити переляканий Острихій, як його (чи її) куцоноге тіло підняли в повітря, пронесли кілька кроків і кинули у візок триколісного мотоцикла, припаркованого невдалік зупинки. На голову Манюрі-Острихію настовбурчили мотоциклетного шолома безпеки. На очі опустили чорне захисне скло, перед тим добре забивши професорського рота якоюсь брудною ганчіркою, що відгонила запахом машинного мастила. З ніг до голови укрили брезентовою покривкою, перед тим передбачливо сплутавши руки пластиковими наручниками. І Манюра-Острихій не встигла й оком змигнути, як каторжна чортопхайка рикнула, урухомлена педаллю стартера і, набираючи швидкості, понеслася з гуркотом вуличками Луцька, полишаючи за собою хмари смердючого диму. Щоправда, з останніх сил Тронь спробував був рипнутися і навіть щось прогудів, пробуючи заволати, однак негайно одержав удар по мотоциклетному шолому, і то такий важучий, що здавалося, наче його влупили не рукою, а молотом.

Спам'ятався нещасний професор у темній кімнаті одноповерхового непримітного приватного будиночку зі щільно зачиненими віконницями. Він лежав на м'якому ворсистому оранжевому килимі, і йому та сама цупка, як кліщі, рука витягала з рота просякнуту машинним мастилом ганчірку.

— Вставай, Острихію, — почув він знайомий голос, схожий на зміїне сичання.

— Вставай і почувайсь, як удома, — докинув іронічно інший, так само йому знайомий грубий голосина.

Тронь поволі підвівся. Перед ним стовбичили дві фігури: одна цибата, довгонога з відвислим добрячим кендюхом, а друга присадкувата і сухоребра, й обидві — загорнуті в чорні до підлоги плащі. Чорних окулярів на цих двох персонах уже не було. І поставами своїми вони дуже нагадували не лише двох міліціянтів, але й двох старих Пущинських: Маттея з Глокією. А ще в їхніх обличчях було щось невловиме, чи то тінь, що вічно падала їм на очі, чи вираз, сповнений страшного передчуття. Їхні холодні взори часто ставали напруженими, так наче вони їм не належали.

— Алм і Мла? — поспитавсь Острихій дуже сторожко, ніби хотів остаточно переконатися, що перед ним стоять саме вони — таємні екзекутори й виконавці всіх нещадних присудів Великого Смерка. А тоді додав упевненіше: — Це ви!

— Ми, — в один голос відповіли двоє, при цьому той, хто був Алмом, трохи повищав, а та, що була Млою, понижчала. І якщо в обличчі Алма, замість осклянілих і каправих очей міліціянта чи того ж Маттея, запалали темно-багрянисті, як жарини під шаром попелу, очі, то у Мли з'явилась в очах крижана блакить, яка людям взагалі невластива.

Остаточно пересвідчившись, що перед ним немилосердні розпинателі й душогуби Чорного Півмірря Алм і Мла, Острихій Тронь у подобі щипачихи Манюри Бут знову бахнувся на оранжевий ворсистий килим і заволав так, як ніколи в житті ще не лементував:

— За віщо, скажіть мені на милість, мене так покарано?! Чому мене повернуто на світ у подобі цієї дрібної, брутальної, бридкої особи?!! І чому вибір Великого Смерка впав саме на цю жінку?! Я ж завжди підкорявся законові Паморок! Невже я — з віку у вік мужчина — заслужив бути цією незугарною дівахою, карликового зросту, з грудьми, як два гарбузи, і з таким противним голосом, що мені рота відкривати соромітно?!

— Згасни і слухай, о згордований і плюгавий рабе Паморок! — проговорив Алм, піднімаючи в театральній позі одну полу чорного плаща. Як не дивно, під плащем, окрім чорної тіні, геть нічого не було видно. Тобто там не було ні живота, ні крижів, ні стегон чи грудей. Усе всуціль було чорною різкою тінню, у якій де-не-де спалахували багряно-фіалкові іскри. Вони красиво розліталися й кружляли довкіл Алма чи, якщо точніше сказати, того, що повинно було б називатися його фігурою, і врешті-решт згасали, не долітаючи до довгої ворси оранжевого килима.

— Тобі наказано повернутися у світ людей! Але це не означає, що ти знову станеш людиною! — крижаним тоном, але так само театрально врекла Мла і враз осіклася, немовби забула текст.

— Що це створіння не можна назвати людиною, я вже й без вас побачив! — занервував Острихій, вказуючи на своє нове тіло. — Я вас, тричі чорні потолочі чорноти, питаю, чому в цій подобі?! І якого дідька рота забивати гнилою ганчіркою?!

— Слухай, Острихію, не годиться поважній людині згадувати те, чого вже давно не існує, — кинув уже примирливо Алм.

— Ти про ганчірку?

— Я про дідька… Вони ж у нас тепер гемони машинерії і телекомунікації… А пекло тепер — лишень такий собі ізолятор для невиправно грішних душ… Бо його площа попросту замала, щоб усіх задовольнити…

— І тобі добре відомо, що ми виконуємо тільки те, що наказав Великий Смерк, а не свої забаганки, — промуркотіла Мла, витягаючи з-під плаща ридикюль, з якого манірним рухом дістала пудреницю зі срібною пудрою. Нею вона присипала свої сірі висунуті вилиці, схожі на дві обгризені кістки.

— Я б з тобою з більшим задоволенням випив би пива, чоловіче! — проказав, криво всміхаючись, Алм і шморгнув великим у червонястих капілярах носом.

— Заради Бога, прошу, не клич мене чоловіком! Це схоже на поглум! — Острихій так розхвилювався, поглядаючи то на своїх несподіваних і давніх знайомих, то на грудасте й низькоросле тіло, яке йому дісталося від Манюри, що вже ледве не плакав.

— Що ти таке говориш? Ти в цьому тілі такий пупсик, що так і хочеться заспівати тобі Опівнічну амурну! — пророкотів Алм і всміхнувся, так широко у бажанні розчепірюючи рота, що за його язиком можна було вгледіти чорну порожнечу замість горла.

— Я розумію, ви не волите мені говорити… Мене покарано? Скажіть чесно! — дивлячись у похмуро жевріючі жарини очей Алма, із притиском спитав Острихій.

— Ти ж знаєш, що ні, — замість Алма чомусь раптом відповіла Мла. — Хоч ти і завинив Смерку своїм потойбічним життям… — тут вона зробила ніякову павзу й повела далі, переводячи репліку на оптимістичний тон. — Але ти його і відробив століттями своєї пильної та сумлінної служби.

— Навпаки, тобі запропоновано спецзавдання, — сказав Алм.

— Хоч ти і повернувся до світу людей, але ти ще маєш деякі переваги і здібності привида, — заторочила солодким голоском Мла.

— Ти ще потихесеньку можеш проходити крізь стіни… Щоправда, тільки в безвихідних ситуаціях.

— Іноді по святах ти здатен будеш розривати своє тіло на шматки і розкидати його на дорозі, як робив колись.

— А ще ти спроможний перекидатись у будь-що і, якщо хочеш, можеш навіть знову стати Острихієм Тронем!

— Стоп! Що ти торочиш? — зашикала на Алма Мла. — Ці речі йому робити небажано, Алме!.. І ти, Острихію, чуєш?! Тобі заборонено без крайньої потреби вертатись у подобу Троня!

Але було вже пізно. Злодюжка Манюра Бут просто на очах блискавично перетворювалася на Острихія Стефановича, який від цього зловтішно й дуже капосно сміявся, переконуючись у своїй ще не втраченій чарівній силі.

Алм і Мла, побачивши таке незугарство, миттю скинули з себе чорні плащі, під якими нічого, крім чорнющої чорноти, не було, і кинулись, чи радше сказати, полетіли на Троня, огортаючи його з усіх боків імлистою хмарою безпросвітності. З тієї хмарини пролунав невпевнений горловий згук, ніби когось душили, і коли чорні клуби розсіялися, то на оранжевому килимі знову стояла похнюплена злодюжка Манюра, тільки вже з червоним синцем під лівим оком.

— Даруй, Острихію, що довелося застосувати гамівний туман, — проказав вдоволений Алм. — Хоч і стара, але перевірена зброя.

— Ти ж сам примусив нас вдатися до такого, — протуркотіла Мла, поправляючи свою синювату, добре налаковану зі звивистими локонами фризуру.

— Дивно, але ці твої можливості повинні були повернутися до тебе рівно за рік твого земного існування, — задумливо й анітрохи не вибачаючись, пробелькотів Алм, закручуючись у чорний плащ. Потім вдоволено кевкнув, випускаючи з пащі сизий дим із запахом сірки, вочевидячки, зовсім не терзаючись сумлінням, що за мить перед тим брехав. Десь там у його чорнющій середині ніби лунко хлюпнуло налите в барило пиво, як спогад чи післясмак гарного обіду.

— Отже, людиною я таки не стану, — сумно мовив Тронь.

Мла з докором зиркнула на Алма, а потім ще довірливішим тоном мовила:

— Очевидячки, що втрутився Великий Смерк… І оскільки Алм твій друг, із яким ви кілька місяців зависали над космічним телескопом Хаббл, імітуючи Доп-доп… п'ятсот… п'ятсот…

— Допплерівське дрижання зірки Ґліз 581 у сузір'ї Терезів, — підказав Алм.

— … Для того, щоб астрономи відкрили планету, схожу на Землю… — додала срібноволоса екзекуторка.

— …І щоб люди якнайшвидше вийшли в космос і покинули цю великостраждальну Земельку, — перебив Алм.

— Інакше земній колисці всіх див і чуд скоро настане амінь! — докинула Мла.

— Ти ж знаєш сам, Острихію! — додав своєї Алм.

— Тому він тобі!.. — перебила Мла.

— Тому я тобі цього не мав права говорити!.. — вставив своїх останніх п'ять копійок Алм.

— Все, досить! Замовкніть! Затихніть! Онімійте!!! — знову загорлопанив на всю Манюрину пащеку Острихій.

Алм і Мла не чекали такого спротиву і враз замовкли, поглядаючи здивовано на професора в образі розлюченої коротухи Манюри.

— Кажіть негайно, діти глупих Паморок, інакше я стану вічною тінню і чекатиму на справедливий Суд Ночі — чому мене Великий Смерк перекинув саме в це капосне тільце? Це що — покара?! І якщо покара, то за які гріхи?! Де вирок, який ви виконуєте? За законом Півмірря ви мусите мені його пред'явити! — визвірився на них Острихій так, що чорний бант Манюри заметлявся і сповз із тімені на потилицю, а волосяна куделя «а ля Бабета» розсипалася, і з неї викотилася біла тенісна кулька, яку Манюра використовувала, щоб побільшити сферичність зачіски.

— Вироку немає! — відрізав Алм.

— Ти виконуєш спецзавдання! І тебе переселили в Манюру саме тієї миті, коли її прокололи, чи, як там кажуть людці, пришили в тролейбусі довгою спицею для в'язання светрів, — пробелькотіла перелякана Мла. А Алм додав:

— Що поробиш, Смеркові й усьому Чорному Півміррю потрібна ця молода жінка, що живе в Луцьку. От її тілу й було повернуто життя.

— А тебе перенесено в її тіло…

Острихій Тронь тільки тепер відчув, що йому в правому боці щось наче коле. Він сягнув рукою і витягнув зі своєї утроби довгу й чистісіньку, позбавлену будь-яких слідів крові, спицю. При цьому нахабне личечко Манюри з коричневими круглими плямами очей і її маленький, як наґеґляний заяложений вузол у старому черевикові, фіалкового кольору ротик морщились від огиди.

— Майже ідеальна операція, хоч і варварське вбивство! — трохи запафосно, враховуючи огидність події, мовила привидеса.

— Так, чиста робота! — із захопленням оглядаючи блискучу довгу спицю, докинув Алм. — Що не кажи, а в Україні вже чого-чого, а вбивати-таки навчилися добре!

— Стерильно — на відміну від дарування життя, — з обережним єхидством сказала Мла і на крок підступила до Острихія ближче зі словами: — Як почуваєшся у новому тілі після його смерті?

— Якось шкулько, я б сказав… Та мене більше непокоять інші відчуття, хай їм всячина! Усі ці прибамбаси дамського тіла, хе-хе, такі виразисті!.. Мені голова облазить, як я буду їх декорувати, — проказав, зовсім по-жіночому бідкаючись, Тронь і з осторогою сам прислухався до своїх жіночих інтонацій.

Алм відкинув поли чорного плаща, здіймаючи круг себе снопи багряно-кривавих іскор і залежалого місяцями пилу, й сказав, показно плескаючи в долоні:

— Браво! Ти вже вростаєш у цю крадюку! Який талант! Чи неправда, Мло?

— Мені Тронь завжди подобався. З усіх привидів України він був… ой, вибач, Острихію, не був… ти і був і, дай Смерку, будеш найбільш елеґанцьким.

Утім, професор не дослухавсь до дурних загравань, і крутячи пальцями спицю так, що вона, обертаючись, стала подібна спершу на біле коло, потім на коло залите усіма кольорами веселки, сказав:

— Я, друзі мої, не граюся. Раз на 350 років… Чи ні, додаючи ще моїх біологічних 26, отже: раз на 376 людських років змінити стать — це теж, вибачте, непросто. І ви врахуйте, що я не сучасний казнокрад, який за великі гроші й від нудьги може це робити раз на рік задля моди чергового сезону.

— Але ж ти сам, як привид, здатний був прибирати будь-яку личину! — розізлилася Мла.

— Ваша правда! Одначе за всі ці 376 років я перекидався лише в чоловічі подоби. І ніяких суттєвих змін у психофізиці я не відчував, окрім деяких відмінностей у спрямованні напрямків руху усіх члеників тіла. От ти, Мло, хоч раз була у шкірі чоловіка?

Екзекуторка з легким замішанням скосила погляд на Алма, а тоді сказала, маніжно копилячи тонкі губи:

— Думала не раз спробувати, та Алм такого не любить.

— От! Бо інша стать — інші почуття! Годування груддю, фізіологічні випорожнення, та й навіть струми в тілі, рефлекси, усе, геть усе — інакше! Одне слово: таких придибенцій із такими причандалами в мене ще не було!

Несподівано в сусідній кімнаті щось пискнуло.

— Миша! — перелякався Тронь, оскільки, треба вам сказати, привиди дуже бояться мишей.

— Заспокойся, це лиш дитина, — сказав Алм і напружився. Острихій-Манюра спильна глянув у зіньки Алмові, а тоді — Млі. У відповідь — лише сумирний темно-червонястий і крижано-синій блиск очей першого та другої і тихе потріскування палахкотливих іскор довкола шкодливих мармиз. Хіба що Мла трохи роблено зітхнула. І тут Острихій-Манюра напружився і зрозумів, що настав момент істини.

— Дитина? — запитав він і додав, розмірковуючи: — Чия?

— А твоя, — лагідно відповіла Мла.

— Моя?! — ледве не закричав він. — Того мало, що мене зробили грудастою карличкою зі щербатою славою! Так на тому не край, ви мені на голову ще й дитину хочете втелющити!

І розлючений Острихій-Манюра кинувся на Алма та Млу, які з олімпійським спокоєм і чернечим смиренням дивилися на цей черговий напад скаженості й навіть не думали захищатися. Та й навіщо, якщо Острихій-Манюра не встиг і кроку ступити, як довга ворса оранжевого килима зробилась іще довшою, перетворилася на безліч великих і малих, дрібних і здоровецьких оранжевих рук, обхопила Острихія-Манюру з усіх боків, як змії Лаокоона, і поставила сердегу на місце.

На якусь хвилю в кімнаті запала тиша. Алм і Мла про щось на миґах радились. Острихій-Манюра тихо, але дуже гірко плакав. А оранжеві руки з килимового ворсу, пульсуючи від напруги, дрижали, заволодівши усім тілом Острихія-Манюри. Затим, може, за півхвилини знову заплакала дитина. Але це вже не було несподіванкою. Бо якраз тієї миті в тому місці оранжевого килима, звідки не стирчали руки, виникла велика чорна дірка, з якої разом із стовпом непроглядної чорноти пролунав хрипкий, двигтючий голос, що проникав своїми частотами глибше, аніж до печінок чи синьої глини, і був Троневі добре знайомий:

— Острихію, ти тепер Манюра!

Зачувши цей неспростовний факт, Острихій-Манюра, рюмсаючи, лишень затрусив приречено головою. Грубий двигтючий голос повільно та гнітюче вів далі:

— Усі твої перетворення будуть несанкціонованими й можуть здійснюватися лише в екстремальних випадках і за виняткових обставин, що загрожують життю дитини. І ти будеш Манюрою доти, доки не викохаєш свого хлопчика щирим і сірим пасинком Паморок.

— А як викохаю, то що?

— Спершу пройдеш, користуючись талантами цього малюка, крізь браму Шафарки. А тоді сядеш праворуч мене і керуватимеш усім Чорним Півміррям. А як не пройдеш чи…

Не второпавши першої частини та не запримітивши умовного способу закінчення обірваної фрази, Острихій-Манюра закомизився і залупився на її середню частину:

— А ти ж тоді чим керуватимеш? — запитав, зовсім нахабніючи, ошалілий від гніву і горя привид. Йому в жіночій карлуватій личині вже нічого було боятися, навіть самого Великого Смерка, тому Тронь випалив напрямець. А те що це був саме владар Чорного Півмірря не викликало ніяких сумнівів. Алм і Мла, зачувши таке нахабство з вуст Острихія-Манюри, припали в смиренстві лобами до килима і про всяк випадок з головою прикрилися своїми чорними плащами, з-під яких виривалися сірими цівками хирляві пасма диму. Екзекутори чекали на заслужене покарання Троня. А відповідною карою за такі вибрики могло бути лише розсіяння духу.

Спливали хвилини, а ніякої реакції на зухвале питання Троня не було. Дірка в килимі зяяла невиданою чорнотою, яка щосекунди углиблювалася нескінченністю безодні й пересипалася зловісними інфразвуками. Алм і Мла розтяглися і тремтіли на підлозі, як наймерзенніші плазуни. Дитина між тим не вгавала і ревла, мов сирена. А Острихій-Манюра — хоча після припису Великого Смерка його задля канцелярського порядку вартувало б уже називати просто Манюрою — стояла на колінах, обплутана мереживом з оранжевих ручок, рук та мацаків, і ридала горючими сльозами.

Раптом одна з тих рук розмахнулась, але не вдарила, а примирливо поплескала Манюру по щоці. Потім хвиснула по підборіддю, дала щиглика по носу, смикнула за капку лівого вуха, проштрикнуту здоровецькою сережкою у вигляді серця, і злетіла в повітря оранжевою ящіркою, розпускаючи позад себе синього хвоста і здіймаючи радісний щебет. Зачувши її закличне піяння, всі інші руки теж миттю перекинулися на оранжевих із синіми хвостами ящірок і, шалено посвистуючи, зашмигали зграєю вгору-вниз. Наостанок дали кружала над головами схарапуджених Алма та Мли і поринула голова за хвостом у чорну діру в оранжевому килимі. Ледве-но останній хвіст гулькнув у чорне отворище, як діра відразу ж закрилась, так ніби ковтнула все ящіркове братство гамузом разом із щебетом, пір'ям і піснями. Хіба що одна синя пір'їнка, що випала з останнього хвоста, не встигши прослизнути крізь дірку, що шпарко зачинялася, здійнялась у повітря, підлетіла й приставилась до вуха Алма, знову перетворюючись на руку, тільки вже синю і з кривавими губами посеред долоні. Ті губи щось утаємничено нашепотіли екзекуторові, потім сплюснулися, зменшилися й прослизнули разом із синьою рукою крізь вухо в довбешку лиховісного виконавця присудів Великого Смерка.

— Корюся! — глухо проказав, одержавши таємний наказ хазяїна, Алм, клонячи і матляючи головою від лопотіння, що ще гуло йому в казанку. До речі, те гудіння дерло слух рокотливою гундосістю не лише йому, але й усім присутнім.

За мент усе вщухло й зависла обтяжлива павза.

Першою отямилася Мла. Вона підповзла до Манюри, що знесилено та без будь-якої мети перекочувалась з боку на бік, дивлячись отетерілими очима вгору, і сказала:

— Що ж, Острихію…

— Що? — безтямно промимрила Манюра.

— Таке буває у людей…

— Яке?

— Коли хочеш не хочеш, а маєш стати матір'ю…

Глава 8,

в якій оповідається про того, хто живе під відбитком неба і бачить потаємне, коли малює

Йому вроювалися видіння, коли він малював. І неважливо чим — фарбами, олівцем чи навіть кульковою ручкою. А для того, щоб видіння являлися частіше, він закривав перев'язкою очі. І тоді вони самі лилися на папір, поставали в неймовірних образах, яких він перед тим не бачив ніколи. Картин із зафіксованими видіннями було так багато, і деякі з них були такі таємничі, що збагнути всіх він не міг. Але траплялися й такі, які розумів добре. Вони відкривали йому майбутнє і те, що звичайні люди не могли побачити в реальному житті.

Малювати навчив його батько, котрий був художником-реставратором. Якось він пішов до підземного храму Івана Богослова в Луцькому замку реставрувати фреску, від якої на стіні вціліла тільки частина чола та очі бога, — і пропав. Не повернувся. Кажуть, що загубився десь у підземеллі. Його тиждень шукали спелеологи й міліція, та так і не знайшли. А про п'ятирічного хлопчика, що залишився сам у напівпідвальній квартирі, забули. Родичів своїх малий не знав. Про маму колись чув від батька, ніби та живе й працює нянькою в Мілані й не хоче чи не може повернутися до Луцька. Тому й ховався він, забутий і нікому не потрібний, у своєму підвалі, допоки його не вигнала на вулицю якась тітка з мітлою. Сказала, що вона нова двірничка і що мешкатиме тепер у його квартирі разом зі своїми трьома синами. І він оселився під сходами в під'їзді свого колишнього будинку. Та за кілька днів, коли він спав під сходовим прогоном на купі поліетиленових мішків із напханим усередину листям, троє синів двірнички перенесли його сонного до сміттєвого баку і закрили лядою, а на ляду навісили замок.

У бакові від смороду він почав задихатися. І можливо б, помер, бо на всі свої оклики та плачі чув тільки лайку та сміх. До того ж за п'ять хвилин його мучителі заходилися гупати м'ячем по сміттєвому баку, так що голова від тих ударів лускала. Дихання уривалося, щораз сильніше забиваючись спертими сопухами недоїдків. І в найважчу хвилину, коли перед очима вже закрутилися жовті кола, Леопольд раптом побачив своє перше видіння. У ньому виникла дівчинка, на два роки старша від нього, яка гралася п'ятьма креймахами. Вона була сиротою так само, як і він, і Леопольд звідкілясь це знав. Її рука підкидала камінці й ловила, по двоє чи по черзі, чи три, а то й чотири відразу, а сама при цьому промовляла слова: «Сало!.. Купа!..

Гойдалка!..». І ось один крем'ях відскочив від її руки, підлетів занадто високо й упав на землю… Ні — не на землю, він упав просто до нього в бак і перетворився з червонястого кремінця на іскристий прозорий діамант. Яскраво бризнув чудесним сріблястим променем і освітив усе його смердюче притулисько. У сріблястому світлі спалаху Леопольдові вдалося намацати якусь картонку та кусень згірклого шоколаду. І цього йому вистачило, щоб із заплющеними очима намалювати своє перше видіння.

«Ба-бах!» — бухнув об бак удар м'яча, і раптом усе стихло. Лайка і сміх припинилися. І ззовні долинув веселий крик і фраза якогось дівчати, котре сказало:

— Я виграла у вас в креймахи його життя! Відчиніть бак і віддайте хлопця мені!

І бак відчинили. Леопольда витягли напівживого. Середущий син двірнички почастував його копняком у спину на прощання і накивав п'ятами разом зі своїми братами. Хлопчик залишився віч-на-віч із дівчинкою із золотими кісками та пшеничними бровами на засмаглому обличчі.

— Як ти називаєшся? — спитала тоді дівчинка, втуплюючи в чорноволосого хлопчиська з пополотнілим, як папір, лицем турботливий погляд.

І він нічого не міг відповісти. Йому від страху перехопило дух і відняло мову. Дівчинка утямила, що з малим коїться щось зле. І оскільки так само була безпритульною і неприкоханою, то мусила звернутися до дорослих по допомогу. Хоч і не хотіла. Від дорослих — самі лишень неприємності. Але вона пожаліла малого й пішла з ним до сиротинця. Там хлопцеві дали тягучого гарбузяного киселю і довго мучили запитаннями, на які він відповідав, хитаючи головою «так» або «ні». І оскільки цих відповідей було замало, щоб встановити його особу, а на всі запропоновані імена він відповідав тільки «ні», то лікар із жовтими пальцями від цигарок і завуч у махровій болотяної фарби шапці махнули на нього рукою. І тоді ім'я Леопольд дала йому сама дівчинка, бо воно їй просто подобалося. Коли ж заповнювали його особову тоненьку лінію, усміхнулася щербатим ротом і сказала:

— Хай він у нас ніяк не зветься. А як навчиться писати чи говорити, то, може, щось про себе і зліпить.

— Чому ж ніяк? — заперечила дівчинка з пшеничними бровами. — Називаймо його «Рисочка»! Ви ж у графі «Прізвище» ручкою рисочку вже провели?!

Відтоді Леопольд так і звався Леопольдом. По батькові, як усі безбатченки, традиційно — «Іванович». А під час переклику в класі вчителі називали його то «Рисочкою», то «Полосочкою», то «Пунктіром». Тільки вчитель малювання, який хвалив його бурхливу фантазію, називав Леопольда «Мазком».

Пізніше, під час оформлення паспорта, хлопець ніби згадав, як його називали тато й мама, і вписав ім'я та прізвище в ту ж графу з короткою і тонкою лінією. Однак нікому із дитбудинку так його і не повідомив. Бо, поклавши паспорта до задньої кишені, дременув із сиротинця до луцьких рекетирів, що тримали півміста під своїм дахом.

Відтоді самотність і таїна стали його найбільшими порадницями та утішницями. І спогади про важке дитбудинківське дитинство зайвий раз підтверджували йому це. У сиротинці він збагнув жорстоке правило людського життя — якщо ти не будеш знущатися з інших людей, то люди знущатимуться з тебе.

Йому ніяк не йшло з голови, як колись директор інтернату за те, що Леопольд намалював портрета його кицьки з набряклою, як чавунець, шиєю, довго бив малого по в'язах ребром долоні, а тоді поклав його біля порога свого кабінету на підлогу і примусив лежати добу. І коли заходив чи виходив, то витирав об нього ноги. (Цікаво, що директорська кицька невдовзі здохла, бо вдавилася головою копченого сома, яку вкрала з іменинного столу.) А щербата завучка, що завжди ходила в махровій болотяної фарби шапці, щовечора навідувалася до них у спальну кімнату й забирала з тумбочок книжки, які нібито суворо заборонялося виносити з бібліотеки. А як знаходила в когось у матраці заховане чтиво, то залишала дитину на день без їжі.

Чи на сніданок, обід і вечерю давала впродовж тижня гарбузяний тягучий кисіль.

І Леопольд зненавидів людей. Він почав мститися всім і просто так. Не подумайте, що він став убивцею — ні. Він не вбивав навмисне. Але кожен, хто хотів його знищити, сам падав мертвий. Бо Леопольд, користуючись видіннями, знав заздалегідь, коли, де, як на нього здійснять замах чи нападуть. Тому якщо хтось здумував натиснути на курок пістолета, труїти ціанідом, чи потрошити Рисочку ножем, той сам наражався на власну зброю. Чи куля рикошетом летіла стріляльникові в голову від завчасно підставленої металічної таці, чи бокали мінялися місцями і смертельне вино випивав отруйник, чи ніж втрапляв у розетку, замість того, щоб розчикрижити Леопольдові печінку. Бо хіба буде чекати удару той, хто знає, що за секунду ніж убивці проріже йому боки? Ні, він зарані відступить. А той, хто б'є ножем, не поцілить, хитнеться і втрапить у електричного дрота.

Тому ніхто не міг убити Леопольда. За цю особливість безмежно лихий злочинний світ Луцька став його боятися. І поза очі, вважаючи Леопольда Рисочку найбезжальнішим чоловіком у світі, всі бандюги називали його Прахом.

Хоч нещадності в собі він не відчував і ненавидів смерть, яка примушувала його, захищаючись, убивати.

Років за сім його чорна слава й авторитет стали настільки незаперечними, що він уже верховодив у бандитському Луцьку. А щоби не бачити людського бруду та мерзенності й не наражатися на лиходійників, Прах переважно усамітнювався у своїй садибі за містом, там де річка Стир випинається на півкілометра мальовничою луковиною у край соснового лісу. Він ховався у своєму кабінеті, що його були збудували на дахові його будинку-замку італійські будівничі, який називав — «милим прихилищем за відбитком неба». Бо це справді було чимале приміщення, стіни в якому він розмалював сам, з убиральнею, лазничкою та опочивальнею, але його не було видно ані з землі, ані з повітря. Тому що увесь дах і добудована на ньому конструкція кабінету були обтягнуті дзеркальною плівкою, що відбивала небо. І з рівня землі чи з висоти хмар усім здавалося, що над плескатим дзеркальним дахом стирчить лишень п'ять вежок, а між ними порожній простір, заповнений небесним ефіром, який віддзеркалювала плівка. А в сонячні вечори палахкотливе світло призахідного неба робило ці п'ять веж схожими на ракети, які злітають у пломенистих бурунах.

От і під кінець того дня, коли Острихія Троня запроторили в тіло Манюри, Леопольд стояв біля свого вікна з олівцем, альбомом для малювання і з чорною глухою маскою на обличчі. Нашорошеність і напруга, що вчувалися в нахилі Леопольдової голови, вказували на його ментальну концентрацію. Він поглинав світ тільки йому підвладними почуттями. Сліпуче безживне сонце вже було на спадні й косими променями просякало крізь мінливу плівку та скло трапецеїдальних вікон. Тремтливі хвилі посвіту огортали струнку постать Леопольда й чомусь наповнювали увесь кабінет і дім гнітючою тишею світила, що завмирало на заході.

Прах любив усе красиве і був вбраний у білу, гаптовану сріблом, шовкову сорочку з широкими рукавами і розкидистим коміром. Вузькі чорні штани завершував пояс зі срібною в смарагдах пряжкою, зроблений із чорної шкіри полоза з де-не-де помітними дрібними білими цятками. Ноги обтягували темно-зелені сап'янці з найм'якішої лайки.

Володіння Леопольда простягалися аж до обрію по той бік Стира, де бриніли широковітими верхівками могутні щоглові сосни, над якими кружляли хмарою чорні цятки птахів. Жодного даху чи димаря, жодного сліду втручання людини в життя природи з вікна його будинку видно не було. Сам дім, схожий на готичний замок зі стрільчастими вежами і перекидним мостом, своїми розмірами цілком міг конкурувати із замком Любарта.

Здавалося б, багато чого з того, що може побажати собі молодий чоловік, сповнений сил, у 26-річному віці, він уже мав. І все ж під суцільною чорною пов'язкою на обличчі Праха ховалася зажура. Вже кілька місяців до нього приходило одне й те ж видіння: сивочолий чоловік, що стежив за ним звідусюди, й обличчя якого важко було розгледіти. Він виймав з кишень свого піджака та штанів якісь сірі згустки і розкидався ними, як м'ячами, на всі боки. Від того згустки били крилами, стаючи птахами, так само невловимими у своїх подобах. Прахові ніяк не вдавалося розпізнати ані чоловіка, ані його птахів. І через те не міг і намалювати до ладу свого видіння.

Та найгірше з усього було те, що видиво приходило і приходило до нього ось уже кілька днів поспіль, немов влітало широкими і шелесткими крилами в його підсвідомість. І терзало, мучило його.

Десь із глибин будівлі долинув ледь чутний стукіт. Прах скинув маску, спустився гвинтовими потайними сходами на поверх нижче, відсунув дерев'яну панель і опинився у великій залі. Підійшовши до овального столу, що стояв біля вітражного вікна, він сягнув рукою під спід інкрустованої стільниці й натиснув на кнопку. У протилежному кінці зали важко відчинилися оббиті бронзою високі двері, полохаючи довгі тіні від низького колючого сонця. І на порозі постали два одоробала.

Одне своєю круглолицістю та білозорістю скидалося на простакуватого волиняка. Лишень закручені шпичаки брів видавали спостережливому його вроджене лукавство і затаєну жорстокість. По-вуличному одоробала звали Цурупалком. Він смикнув за металевого тонкого троса, на якому тягнув за собою свого дебелого напарника, і поволі рушив до Леопольда Праха. Підходячи ближче, парубійко спроквола крутнув кущуватою бровою, вловлюючи настрій хазяїна. Враз щось скигнуло, і він злегка ляпнув по заплічному мішку в себе на спині. Там сидів його улюблений пес Ґнорн, який був навчений у нюху вати не лише зброю, наркотики та фальшиві гроші, а й небезпеку.

Друге одоробало, що його волочив на повідці Цурупалок, було невідомо ким і мало прізвисько Той. Воно випадково прибилося до Праха. Якось, розвеселений концертом поп-музики в Любартівському замку, Леопольд забув свої страхи. Він навіть, як міг, загундосив у носа модну мелодійку разом із гомінким, переповненим щастям, натовпом. Зненацька пролунав постріл. Хтось позад нього болісно прохрипів. Він хутко обернувся, і в його обійми впав опецькуватий здоров'як в офіцерській потертій сорочці кольору хакі. На зашийку в того качка випинався опуклиною горб дикого м'яса, зарослий сірою короткою щетиною. З нього текла струменем кров. Куля, що призначалася Прахові, вочевидячки, дісталася здорованеві. Тому Леопольд діяв блискавично — підхопив чоловіка на руки, поніс до авта, розштовхуючи гамірну юрбу, і відвіз до знайомого хірурга. Одоробала вдалося врятувати. Коли здоровило очуняв, Прах записав на аркуші паперу питання: «Хто ти?»

Прочитавши запитання по складах уголос, мугиряка задумався, блимнув розширеними, як у сови, зіницями і прохрипів, безтямно осміхаючись:

— Я Той… іграшка… і люблю біль. Можеш погратися зі мною у поганого хлопця. Навчу по-справжньому вбивати.

Нічого більше з Тоя витягти не вдалось. Але Леопольд відчував перед ним якусь незбагненну провину, наче він був призвідцею Тоєвого безуму. І залишив безглуздого здорованя, що любив і вмів убивати, при собі…

Одоробали застигли перед своїм господарем, ховаючи очі й не наважуючись заговорити. Хіба що Той раз чи два схропнув убік, прочищаючи забиту горлянку.

Мовчання розляглося напружене. Першим обізвався до них на миґах Леопольд. Він повільно обвів своїх шибайголів рукою і приклав пальця до вуха. Його мовою це означало: «Я вас уважно слухаю.»

Ні з сього ні з того Цурупалка раптом заціпило. Тільки губи німо, як стулки в мушлі, відкривалися і закривалися на круглім безживнім обличчі. Аж нестямний Той здивувався своєму напарникові, що одночасно був і його доглядачем. Він смикнув у себе на поясі за кінець металевої шворки, якою за наказом Праха припинався до Цурупалка, щоб, часом, не накоїв лиха. І його наглядач очуняв, безцеремонно відсунув Тоя вбік, приступив до столу й поклав перед босом шкіряну жовту торбинку з чимось важким усередині. Насуплений Той вищирився й відійшов на всю довжину троса, як норовистий звір.

Дуже повільно Прах розв'язав ремінець торбинки і витрусив її вміст. Спочатку з розсупоненого ґудза посипалося ніби щось блискуче та зірчасте. Та коли камінчики з торохкотінням розкотилися по інкрустованому перламутром столу, то виявилися звичайними сіро-чорними кремінцями.

Леопольд кинув на них крижаний погляд і вказівним пальцем поставив у повітрі знак питання.

— Китайця, у якого ваша подруга їх купила, на базарі вже нима… Його в ментовку загребли, — нашорошено заговорив бецман.

Прах не реагував на поставлену одоробалом у звідомленні крапку. Він хотів почути більше.

— І ми, як їх у вашої подруги в трилейбусі забирали, то вуни вначалі бруліками були, а потім стало ут таке… сіре… Навєрно, вуна встигла їх підмінить, — пробелькотів Цурупалок і віддано зазирнув у прикрите крилом чорного чуба бліде обличчя хазяїна.

— Не, не могла підмінить. Я її обмацав. На ній більш нічого не було. Тільки цей цмьочок, — ощирився Той, витягнув з кишені чорних штанів пипку для немовляти й продемонстрував Прахові.

Леопольд завис думкою на пейзажі, що згасав за вікном, і наполегливо «поспитавсь» через плече, зображаючи стисканнями кулака прості камінці, малюючи пальцями промені від діамантів і насамкінець відставляючи долоню вбік, ніби питаючи — де? Це означало: «Якщо ці фальшиві, то де справжні діаманти?»

— Пувтуріть ше раз, хазяїне? — перепитав, не уторопавши, Цурупалок і плямкнув повіками, неначе ротом.

Прах повторив жест повільніше. Цурупалок знову не втямив. У залі зависло ще понуріше мовчання. Лише Ґнорн шкрьобав кігтями по дну заплічного мішка. Щоб якось заповнити павзу, переляканий парубійко замолотив усе, що знав:

— Як ви їй наумисне бруліки ті пувернули, шуб ми пудгледіли ду кого вуна з ними пиде, то ми й стижили. Но вуна усе время стирчала в сибе у свуїй пулувині хати, чи чистила в трилейбусі роззяв…

«Зі своїм бачилася?» — спитав, жестикулюючи з-за плеча Прах, тим самим примушуючи підійти Цурупалка ближче, щоб роздивитися складний порух, який спочатку зображав фігуру жінки, потім очі, а насамкінець завершувався недбайливим рухом, немов Леопольд щось бридке розтирав поміж пальців.

— Вінограна наче крузь землю провалився! — Цурупалок був радий, що уторопав з першого разу, і втер рясний піт з круглої фізіономії.

«А якщо каміння підмінила не Марія?» — знову запитав Прах, виписуючи тонкими пальцями в повітрі ім'я Марії, різко обернувся і пронозливо глянув на своїх посіпак з-під крила чорного волосся.

— Тодигов! Ми дурбаки, и жинку дурно… пришили… — тихо пролопотів Цурупалок. А Той, ковтаючи слину, прохарчав сильніше за Ґнорна в мішку.

У відповідь Прах підтвердив цей висновок зловісним кивком. Він картав себе за помилку. Посилати назирці саме цих двох різунів було нерозумно. Особливо його бісив своєю дуркуватою усмішкою провинця Той. І Леопольд добре утямлював, що в тролейбусі саме Той накинувся на Марію першим, навіть металевий шворок у руках Цурупалка його не спинив. Тому від усвідомлення свого упущення ледве стримував лють. Він таки вперше в житті хотів убити по-справжньому… Тоя. І Той наче це відчув. І ще раз облизавши слину, відвернувся від хазяїна й млосно осміхнувся, вистромляючи здоровецького жовтого зуба в порожнечу велетенської зали. Леопольд, ледве здержуючись, глухо зітхнув.

— Ми не нарошно, — бевкнув Той, іще більше завдаючи болю хазяїнові.

— Той хтів сказати… случайно, — втрутився Цурупалок, бачачи, що розмова повертає не туди.

— З переполоху! Да, Цурупалка? Не оддавала нам камушки, от… і шпиця у бока, — швидко потвердив харцизяка, обслинився й, похапливо сьорбаючи, облизнув губи зблідлим і тонким, як ганчірка, язиком.

Перед носом Тоя враз виник усе той же знак питання, миттю описаний у повітрі вказівним Праха. Той не злякався і не понурив погляду. Навпаки — він жер своїми розширеними чорними зіницями розпуку і відчай, що нуртували у стражденній душі молодого чоловіка. Його ніздрі дрижали у хворобливому передсмакові насолоди від удару, що йому зараз от-от завдасть його бос. Він чув холод залізного пера в рукаві своєї сорочки кольору хакі й тішився, що може штрикнути ним у відповідь. І те, і те було б для нього болісними й жаданими розкошами. І Леопольд заплющив очі й побачив це. Він шпарко смикнув за металевого троса. Але несподівано підтягнув до себе не Тоя, а Цурупалка. Рвучко встромив свого гострого пальця йому в кадик і з невблаганною люттю зазирнув у кругле розгублене лице.

— Ну на остановкі, де пид'їжав тролийбус… Е-ехр!.. Стуяло двойко не наших ментив із кайданиками… — прохарчав Цурупалок.

Прах різко кивнув головою, щоб продовжував.

— Ми подумали, шо Котигрошика… А-а-ехр!.. — зарипів у передостанньому подихові одоробало.

Леопольд ще глибше втиснув кадика в шию Цурупалкові й перед його судомливим лицем написав пальцем у повітрі ім'я своєї подруги: «МАРІЯ».

— Да! Марию! Марию!.. Е-ехр!… Зараз захапають менти… Разом из вашими бриллянтами… Тому То… — тут Цурупалок зі страхом глипнув на Тоя, що шкірив жовтого зуба. — …Тому м-ми її и… ех-хр… пришили… Бо вона нам в трилейбусі бриллянти просто так ни хотіла виддати… Хк-хе!

Прах забрав пальця з кадика здоровили, і Цурупалок повалився на підлогу, відхекуючись і повзаючи на колінах. У мішку за його плечима борсався Ґнорн — пес африканської породи Басенджі. Він скавулів, жалівся, але не гавкав.

Леопольд ледве стримувався. Утишуючи бій серця, він обернувся обличчям до неспокійного темного пейзажу за вікном. Далеко в похмурій височині кружляло з десяток ширококрилих птахів. Ліс хмурнішав і замовкав темними стріхами дерев.

Обличчя хазяїна робилося спокійнішим, але худа жилава рука стислася на пряжці пояса. Цей потиск Цурупалок розкумекав правильно і, не підводячись з колін, заговорив:

— Винуватий! Хазяїне!.. Даж турбинка в її руках була та сама, шо вуна її вам приносила. І брулянти у ній, ми ж їх перед тим, як закулоть, сами бачили… І ми ж од вашого кабинету її пантрували… три дни за нею назирали… не одривались. Вуна не мугла те каминьня кудась захувати, хиба вдома!..

Прах не дав одороблові виявити до кінця своє красномовство, вихопив з-за пояса щось металічне й блискуче — і пролунав сухий постріл. Той не втримався і скрутив захопливу усмішку. Такий поворот подій йому подобався. Він відчував, що буде кров і можна буде погратися. Утім, куля дивним чином не зачепила Цурупалка, а лиш пробила наскрізь його заплічний мішок. Нічого не розуміючи, громила спершу обмацав себе. А коли побачив, що Той харчить і тицяє пальцем йому за спину, скинув з плеча продірявленого мішка й сягнув у нього рукою. Із заплічника пролунав майже людський стогін. І в Цурупалка від передчуття біди навіть сльози навернулися. Та коли він витягнув із мішка неушкодженого й веселого Ґнорна, що шорстким язиком облизав усю його круглу з куцим чубчиком мармизу, то сам приклався до зморшкуватої морди пса. Ґнорн між тим хоч і виявляв свою собачу любов, але весь час косив у бік Праха, наче й від нього чекав наказу.

Леопольд, уриваючи радість Цурупалка, підніс руку до настінного годинника й крутнув пальцем два оберти вперед, вказуючи, що в одоробал є рівно доба, щоб знайти справжнє коштовне каміння. Потім хутко згорнув у жменю всі сірі камінці, висипав їх у шкіряну мошну та пожбурив капшука в охололі від страху обличчя одоробал. Йому було байдуже, що Той засопів, мов звір, і на його зашийку встала дибки сіра щетина. Прах, зажурений думкою про смерть Марії Бут, не зважав на дрібні деталі.

Хоча одну річ він помітив чітко. Коли збирав сірі камінці, то вони раптом на долю секунди пойнялись мереживом іскор. А як зсипав їх у торбинку перед одоробалами, то один із креймахів закотився під стіл і заблимав до нього тим самим сріблястим світлом, яке було ледь помітним, але яке вирізняло та підкреслювало все довкруг і яке він часто бачив у своїх видіннях. Проте при Тоєві та Цурупалкові Прах прикинувся, що не уважає його. Йому важливо було дістатися не до мізерної купки крем'яшків, а до велетенського багатства, що ховається за легендарною Брамою Шафарки. Про цю підземну Браму він уперше почув від Манюри, котра привела його, дитбудинківця, учня інтернату в гурток спелеологів. Ну, а сама Марія Бут дізналася про скарби Шафарки від керівника гуртка і свого старшого друга Станіслава Антонійовича Віногрони.

Знов хряпнули, зачиняючись, важкі двері, Леопольд залишився сам. Витягнув з-за халяви сап'янця маленького альбома для малювання і нігтями заходився нашкрябувати щось у задумі по чистому аркушеві. Його переповнювали видива, які він не міг ані збагнути, ані намалювати. Таке сталося з ним уперше. У свідомості виникала молода жінка із заплутаною копицею золотого волосся, чимось знайома йому. Вона немовби кликала його в підземелля, де на них чекав хлопчик, котрий грався світлистими крем'яхами. Хлопчик кинув одного камінчика об стіну печери, і та розпалася на нескінчену кількість дрібних часток. І щось темне і світле водночас, як хвиля, накрило їх усіх з головою…

Прах аж здригнувся. У велетенському вітражному вікні, що зображенням розчепіреної пащі ведмедя виходило до лісу, щось зарухалося. На тлі темного неба у вітражних слюдинках швидко збільшувалася, наближаючись, чорна тінь великого птаха. Вона так стрімко летіла, що за млу ока опинилася біля Прахового будинку, розсипаючись на безліч зображень у кожному кольоровому скельці. Леопольд, мимовільно захищаючись від птаха ліктем лівої руки, нігтями правиці, підкоряючись підсвідомому пориванню, витиснув на білому аркуші лик старого чоловіка, риси якого губилися між зморшками та шрамами. Птах на мить зиркнув хижо у вікно й одним помахом майнув у безвість. А Леопольд, не розглядаючи того, що тільки що сам намалював, нагнувся і дістав з-під столу палахкотливого камінчика. На долоні Леопольда він зблиснув іще сильніше. Такі, сяючі від сербленого до чорного, срібноцвіти він часто бачив у своїх видіннях. Довго не роздумуючи, він відсунув панель у стіні й піднявся у свій кабінет. Там швидко перевдягнувся в потерту куртку-шкірянку, перевзувся в обшарпані кросівки і знову зник у потаємному ході.

Коли б Прах так не поспішав, то крізь темряву ночі напевне угледів би вдалині ще одну дуже цікаву деталь у похмурому пейзажі. На самому краєчку лісу стояв чоловік з білою гривастою сивиною й накручував у руці якісь чудернацькі вузли з довгих шкіряних мотузків і поворозів. Він бубонів якусь нісенітницю і весь час мінявся на лиці, так що вираз його і навіть саму подобизну годі було упіймати оком. Напружена вертикаль усієї його постави говорила про те, що він скидає погляд угору, в напрямку невидимого кабінету Праха. Посеред нічного неба ледь помітно імліла світліша пляма. То була прихована дзеркальною плівкою пройма Прахового трапецієдального вікна.

Швидко мигтіли вузли, що чоловік в'язав зі шкіряного поворозу. З тих вузлів виникали чудернацькі шкіряні плетива та сіті. Він обривав смуги сирівцю і кидав чергового заплута в небо. За мить зі зв'язаних вузлів витворювалася велика сіра птаха і з тихим пронизливим свистом здіймалася в ніч.

Один із тих птахів спустився шпарким плавом з чорного неба, крутнувся тінню над головою загадкового чоловіка і випустив зі своїх пазурів блискучого камінчика. Чоловік одним рухом зловив камінець, схожий на зернину пшениці, й уплів його в свій черговий чудернацький вузол зі шкіряної сириці.

Глава 9,

в якій усе ще більше заплутується

Цікаво те, що Марко у своїх вісім з половиною місяці, якщо і не розумів, що насправді з ним відбувається, то принаймні добре здогадувався, що вся ота веремія та халазія зчиняється саме довкіл його персони. Хіба що йому й на згадку не спадало поцікавитися чому. Рисочкою більше володіли почуття, які були тим жвавіші й виразніші, що більше нового для себе він відкривав.

Йому дуже подобалося, коли його, приміром, брали на руки. Принаймні, це завжди давало йому надію, що рано чи пізно в біганині за ним, яка супроводжувала його від самої появи на світ, комусь, либонь, прийде до голови поміняти йому памперса. Втім, відбувалося це, зазвичай, не тоді, коли він того потребував. І всі істоти, котрі з'являлися зверху й зависали над ним із майже завжди дурнувато-ласкавими виразами, настільки швидко в його житті мінялися, що не будили в нього ані довіри, ані поклоніння.

От і тепер не збудили в ньому ніякої радості три пари очей, що лупилися на нього згори: одні — багрянисто-попелясті, другі — крижано-блакитні, а треті — рухливі, карі, витрішкуваті, обведені коричневими тінями і не дуже розумні. Хоча тепле й відоме, трохи задавнене, відчуття сколихнулось у його невинній душі від жалісливого вигляду саме останніх булькатих коричневих очей. Бо ж, напевне, він їх уже бачив. Хіба що тоді вони були ще дурніші від залюблення в нього. І він уперше відчув студенець образи на ті булькаті й тепер чомусь не так аж дуже замиловані ним очі. Тому він потягнувся до них обурливо і погрозливо, з хниканням і з завзятим вигуком: «Ня-ня-ня! Де-вибли!» За його розумінням це мало означати: «Мамо! Де ви були?!» Та допіру, уздрівши реакцію не на жарт переляканої цим його порухом Манюри, передумав дутися та плакати. І щоб показати характер, про всяк випадок скривився крізь сльози в кривулястому іронічному усміхові. За тим відвернувся демонстративно і навмисне розкотисто, показуючи, що заграє до першого-ліпшого незнайомця, пирснув сміхотнею до багряних очей. І це була найбільша помилка. Бо його не просто взяли на руки, його згребли й швиргонули вгору мало не до стелі. І добре, що встигли зловити, коли він майже долетів до підлоги. А як упіймали, то знову шугнули ним догори. Закружляли з гиканням і свистом під потрісканою стелею з обвислими старими дротами, і то так швидко, що Марко мимоволі пожалкував, що йому давно не міняли памперса.

— Непоганий хлопчисько! — радісно прогудів Алм, приземляючись на підлогу в спальні злодюжки Манюри Бут.

— Не займай дитини, турку! Постав на місце! — екзекуторка вихопила в нього з рук малого та протуркотіла сиплим голоском до Манюри. — У тебе тут часом немає якоїсь чистої ганчірки, щоб замінити хлопцеві памперса?

Тільки від одного звучання цього приємного для вуха слова Маркові відразу стало веселіше, і він нарешті дозволив собі не просто всміхнутися, а безтурботно розхихотітися й потягтися рученятами до Мли. Стара почвара з ямкуватими щоками обсипаними срібною пудрою стала для нього цієї миті богинею.

— Тепер ви, пришелепуваті чоловіки, уторопали, з якого лиха плакала ця малеча?! — зраділа й собі Мла, яка колись, дуже давно, в людському житті була люблячою матір'ю та вірною дружиною. Позаяк до посутенілих якнайчастіше потрапляли незгірші на світі люди. Отож, старезна обмара промовила до Марка приголубливо, знімаючи з нього пелюшки: — Ох, ти мій малесенький! Ох, ти мій гарнесенький! Ти дивись, який у хлопця гарнюній півничок! А який пупчик! А яка ніжка!

Марко, що давно відзвичаївся від надмірних пещень, одразу трохи злякався. До того ж його розповили, і разом із прохолодою йому в душу вповз ляк. А ще від Мли, як і від усіх інших посутенілих, тягло студенцем мороку так сильно, що Рисочка про всяк випадок вирішив захиститися і випустив довгеньку зиґзаґоподібну цівочку просто в носа екзекуторці. Вірну служку Смерка це аж ніяк не потурбувало. Та й цівка від носа Мли не відбилась і не залила їй усього обличчя, а пронизала її блідо-сіру парсуну наскрізь і ляпнулася калюжкою на підлогу, достойній панії до ніг. Це найбільше вразило малого. Він спочатку затих, а потім так гірко захлипав, що навіть Мла розгубилася, думаючи, що зробила щось не так. А коли второпала, що саме малого налякало, то заливчасто розсміялася з його реакції на просочування кривулькуватої цівки крізь її припудрену фізію.

— Гі-гі-гі! Ач який недурненький! — гиготіла Мла.

— Ги-ги-ги! — трубним басом приєднався до неї Алм.

— Го-го-го! — загуділа своїм прокуреним низьким контральто Манюра і раптом, несподівано для самої себе, намацала купу памперсів у шифоньєрці біля дитячого манежу. Один із них, по-дурному шкірячись, вона вже м'яла в руках, не знаючи, куди його притулити.

— А ти чого гогокаєш? — раптом обурилася Мла. — Це ж тобі раніш за нас усіх треба було здогадатися, що дитині треба памперса поміняти! Ти ж тепер у нас мама!

— Так я ж і… осісьо… — сказала Манюра, та все ж слухняно простягла Млі памперса.

— Ня-ня-ні! — закричав весело Рисочка і ще голосніше розреготівся.

— Так-так, нікудишня у тебе няня, хлопчику! — потвердила Мла. — От я, маленький мій, колись була кращою мамою, аніж ця злодіячка! Правда, давненько це було! Років так із дві тисячі триста з великим хвостиком тому, і то — у Давній Греччині!

— Навіщо всім знати подробиці твоєї біографії?! Для екзекуторів це заборонена до розголошення інформація! — занервував Алм.

— А хто її розголосить?! — не вгавала ображена Мла. — Оцей обмарний привид у подобі курдупеля Манюри?!

Хто такому чуперадлові з судимістю та куделею на голові повірить?

— Я трєбую звінєній! — раптом зарепетувала Манюра, а потім відступила на крок від дитячого ліжечка і заговорила професорськими фразами Острихія, знову беручись за голову: — Що це за слова огидні вилітають із мого рота?

Алме! Мло! Невже моє перетворення на цю потвору буде цілковитим?! А, можливо, і безповоротним?!

— Ми цього не знаємо! — в один голос відповіли екзекутори.

— Як же я з таким низьким IQ, що є в цієї коротухи, виховаю цього типчика… цього Смужечку?!..

— Рисочку, — виправила Манюру Мла. — І потім, IQ не залежить від короткості ніг.

— Рисочку… — погодився Тронь і затремтів усією своєю посутенілою сутністю, аж тіло Марії Бут забилось дрібним дрижем. І з горла кишенькової майстрині вирвався лемент: — Їй Смерку! Завіщо ти мене зробив бездушним, тупим, неосвіченим злодюжкою, як цяя Маруня!

— Ма-ню-ра! — ще раз переправив його цього разу вже Алм, потім витягнув у себе з вуха мобільного телефона з немалим екраном, увімкнув його і сухим канцелярським голосом заходився читати:

— Манюра, вона ж Маня, вона ж Марія Прокопівна Бут, по вуличному Котигрошик, 1984 р. н., 29 лютого, батьки — п'яниці, померли: батько Прокіп Кіндратович, упокоївся 90-го, мати Килина Гнатівна — 2000-го. (Ремарка: обидва дали дуба першого січня після шалених новорічних літроболів смердогону…)

— Говори по-людськи! — обурливо перебила напарника Мла.

— А я саме по-людському і говорю, — оскалився своєму жартові Алм та все ж виправився, як міг: — Обидвоє спустили дух першого січня після шалених новорічних вакханалій. Манюра Бут: один раз проходила як підозрювана в справі щодо систематичних пограбувань косметичних і пивних кіосків; п'ять років тюрми умовно за викрадання рогатої худоби і бронзових літер «Л» та «К» зі стели з назвою міста, що стоїть при в'їзді до Луцька із західного напрямку; двічі розлучена, під час останнього розлучення відсудила в колишнього чоловіка Стася Антонійовича Віногрона половину цієї хати!..

— Стоп-стоп-стоп! — зарепетувала знову Манюра. — То це означає, що цей Ві-но-гро-на проживає…?!

— … у другій половині, за стінкою, — лагідно, як до хворої, доказала за Алма Мла.

— Він викладач музики і співів у профтехучилищі..

Поляк, чорний археолог, диґґер… — поблажливіше додав екзекутор.

— З цього місця прошу докладніше… — занепокоївся іще більше Острихій-Манюра.

— Розкопує підземелля Луцька і без ліцензії та реєстрації турмаршруту водить по них екскурсії. А коли охочих до екскурсій немає, перевдягається в сліпого й грає на гітарі в підземному переході «на шляпу».

— На десять років старший від Манюри, — з робленою сумирністю докинула Мла.

— Навєрно, таки п'є?! — з острахом спитала Манюра.

— Після того, як почав грати на весіллях — тільки кефір, — відповів Алм.

У Манюри побіліло лице. Навіть товстий шар тонального крему на її маленькій мармузі не міг того приховати. А двійко широко розкритих, удавано чесних, інколи аж до безглуздя, очей тільки побільшували виразистість її переляку.

— От! Саме така гримаса була в Манюри на суді, коли вона стверджувала, що її другий чоловік пиячить і б'є її! — солодощавим голоском промуркотіла Мла.

— Продовжувати? — запитав Алм.

— А хто був її перший чоловік? — боязко запитав Острихій-Манюра.

Алм із Млою переглянулися. Це тривало так показово і так довго, що лишень-но екзекутор підняв пальця, підготовлюючи свою відповідь широким театральним жестом, як Манюра не втрималася і знесилено промовила:

— Не треба… Мені краще більше нічого не знати.

— І все ж я тобі залишу всі її біографічні дані й таємні вказівки про твою операцію. Вони виникатимуть на цьому мобільному, коли ти того захочеш, і для всіх, крім тебе, будуть невидимі. Ти їх мусиш читати регулярно. Особливо те місце, яке стосується малого, Шафарки і її Брами! — сказав Алм.

— Сьогодні для мене забагато інформації. Не треба, — тільки й повторила розчавлена злою реальністю, геть приголомшена Манюра Бут, по-вуличному Котигрошик.

— Треба, інакше Віногрона тобі не повірить. І остерігайся розмов про Браму Шафарки. Бо він здогадується про секрет Брами. І зі своєю Манюрою про це вже ділився. І якщо ти чогось на цю тему не знатимеш, то труба діло!

— Брама? Шафарки? Вимовити важко! Я чув про цю штукенцію. Але ж це просто гарна легенда!

— Вона існує. Та ніхто з нелюді її ще не пройшов… Тому й легенда, — доточила повчально Мла.

— І я думаю, у твоїх інтересах знати більше про обставини й деталі твого завдання. Приміром те, хто і за що пришив Манюру в тролейбусі, не може тебе не хвилювати! — вторував екзекутор, шукаючи в захаращеній кімнаті, куди б можна було покласти мобільного телефона з біографією Манюри і з секретними даними про її місію. Врешті, не знайшовши нічого більш підходящого, він прилаштував телефона в кутку кімнати на купі пластикових пляшок від дитячого харчування.

— Я стомив… стомилася від людської дійсності… — безнадійно промимрив Тронь, він же — кишенярка Бут.

Тим часом, поки дорослі між собою гарикалися, Марко радів звільненню від ненависного мокрого, як хлюща, памперса й вигадував першого у своєму житті віршика. Він був коротким, і коли б Рисочка вмів говорити, то віршик прозвучав би так: «Хочу скік! І хочу скок! Підставляй мерщій горшок!» Охоплений радістю творення, хлопчик навіть спробував був поділитися цим «віршоскоком» з Млою, але в нього вийшла звукова нісенітниця: «Цюцю кік… І цюцю кок! Підьтятяй месій осьок!»

— Природжений Цицерон! — забасив радісно Алм.

— Ні, Горгій! У нас у Греччині був славний ритор Горгій! З рудою бородою і руками, як у бугая ноги! Коли він виголошував промову, то ними ніби місив повітря! І від того зривався такий вітрисько, що всі жінки мусили свої хітони і гіматіони пришпилювати додатковими шпильками! Хі-хі! Інакше їх задирало тим вітрюганом вище голови! — проторохтіла весело Мла.

— На Смерка, Мло, ти згадуєш нісенітниці? Прости Смерку, що згадав твоє ім'я всує, — затягнув Алм, шикаючи на свою колєжанку. — Для чого і для кого ти хизуєшся своїм давньогрецьким походженням? Ми всі колись були такі, як він! — Алм глянув на Рисочку з розчуленням.

— Тим утішніше дивитися на нього! Тим миліше йому про себе розповідати!

— Що ж тут приємного?

— Приємним є вже хіба те, що дивишся на нього, як на себе самого в минулому! І радієш від того, що ще можеш перейнятися і запалитися, побачивши істоту, яка вміє по-справжньому плакати і сміятися..!

— Кстаті сказать — і стікати кров'ю, і вкриватись потом, і… — знову напівсуржиком рішуче затарабанила Манюра.

— Стули пельку, щипачихо! — прикрикнула на Манюру Мла. — Тебе тут ніхто не питається!

Манюра не збентежилася й завела мову, послуговуючись академічним штилем професора Острихія Троня:

— Перепрошую — ти це кому кажеш? Я не лише Ма-ню-ра, я ще й високославний професор Тронь! І прошу в моїм домі так більше не висловлюватися!.. Друге — не забувай, Мло, що я — ще й матір! І якщо вже до діла, то якого лукавого ти встромляєш свого носа в пелюшки моєї дитини?! І третє, я мушу завважити, що я вже більше години перебуваю в подобі Манюри, себто, такої не такої, а все ж — людини! І всі ті переймання і запалення почуттями, про які ви тут торочите, я вже потроху так само відчуваю! І тому можу вам достеменно нагадати, чим люди відрізняються від нас!

— Чим?! — в один голос запитали спантеличені екзекутори.

— Виявом жалю, шановні екзекутори! І милосердям!

— Все! Баста! — спалахнув і без того сизуватий від напруги Алм. — Ми загралися! Ми, Мло, переступаємо всі застороги Паморок, за які, до речі, самі приставлені карати заблуканих провинників-посутенілих. Тому негайно кладімо цьому край! І заходжуймося діяти згідно з нашими приписами і циркулярами!

— Як?! Знову приписи?! Та ти ж мені вже був їх прочитав дуетом разом із Великим Смерком! Хіба тих циркулярів не досить?! — зарепетувала Манюра.

— Є уточнення, додатки, доповнення!

— Усе, як має бути в Смерковій офіційній канцелярії! — весело процвенькала екзекутора.

— А як має бути?

— Має бути, як належить! Раптом бухгалтерська ревізія? Чи авдит? — забулькотів Алм.

— Тому ти підпишешся зараз своєю сутністю! — просичала Мла.

— Своїм паморочливим єством! — уточнив Алм.

— Після цього присуд, як і вирок, відбуватиметься негайно, будь-де й автоматично! — констатувала Мла.

— Відразу і на місці твого злочину!.. Уявляєш, яка оптимізація покарання?! Це ж нам у майбутньому полегшить роботу!

— Ви що, здуріли?! Ви цим підписом караєте мене вже наперед! А раптом те, що я зроблю, буде спричинене доконечністю чи випадковістю?! Хіба це злочин?! Я вимагаю дотримання законів посутенілих! Я обстоюю своє право на Суд Ночі! — заволала від страху Манюра.

Екзекутори наче води в рота набрали. Й одразу, немов за чиєюсь командою, зробилися невмолимі, неприступні й непохитні. Від такої їхньої реакції Манюра знітилася і перейшла майже на шепіт:

— Та й я ще й не намірився… не намірилася навіть вчиняти будь-що чи… тим паче — злочин!

— Що ж! Ми чекали на таку відповідь, — скрушно і приречено хитнув головою Алм.

— І щоб ти не намірювалася ніколи в майбутньому — ліпше змирися зараз! — сказала Мла, одним махом опиняючись за спиною нещасної Манюри, по-вуличному Котигрошик, й укрила їй плечі чорною імлою, що скувала її міцними невидимими путами. Алм між тим по-діловому вистромив свою руку з рукава плаща, неабияк подовжуючи її, і поклав долоню на чоло Манюри. Молода жінка, як китайський бовванець, заплющила очі й закам'яніла. Рука Алма вкрилася сиротами, і з тих сиріт почали вимальовуватися літери, які, ніби самі собою, складалися в речення. Щоправда, вони проносилися по шкірі руки Алма з неймовірною швидкістю, і їх годі було прочитати. Але найголовніше те, що літери і речення, сповзаючи з руки Алма на зморщене від напруги чоло Манюри, закарбовувалися там у вигляді мигтливих кривавих слів-синців. Тому деякі з них там усе ж можна було і прочитати. Найвиразистіші й найчіткіші на вузькому лобику торбохватки вимальовувалися такі:

«Манюро-Острихію, мусиш зробити з хлопця посутенілого, а сама зобов'язуєшся не стати людиною! Якщо ослухаєшся — тричі будеш розсіяна і довіку мучитимешся на тім світі, який, як тобі відомо, все ж таки існує!..

…Мусиш пройти з Марком крізь браму Шафарки і дістатися… А тільки тоді сядеш праворуч мене й керуватимеш усім Чорним Півміррям, що стане Весьсвітом. А як не пройдеш чи не погодишся… Розсіяння й розруй духу твого неминучі з нащад і до кінця віку Чорного Півмірря, Засвіту і Світіні…

…Звітувати щогодини, цілодобово і до кінця акції! Тотальний контроль потоку твоєї свідомості! До тебе приставляється контролер! Усі злісні думки будуть ним висмоктані з твоєї сутності!.. Інформація топ-секретна! Розголошення заборонене! В противному разі — повторюся — негайне й тотальне розсіяння і розруй на місці без права відновлення твого посутенілого тіла для справедливого Суду Ночі з нащад і до кінця віків…!!!»

Урешті-решт літер і речень, що напевне потрапляли у підсвідомість кишенярки, стало так багато, що вони вщерть заповнили все дрібне личечко Манюри, і шию, і руки. Їхні боки й завиванці, коми і крапки, знаки оклику і лінії, схожі на скандинавські руни, індуїстські символи і кабалістичні знаки повзали кривавими слідами тілом Манюри-Острихія, випинаючись з-під одежі й під її шкірою, немов якісь гадюки, спотворювали її видочок і вивертали їй носа, щоки і щелепи. Білий гольф, куці фіолетові бриджі з великими ґудзями болотяного кольору напиналися з-під споду й ходили ходором. Навіть кулю-куделю то видовжувало, то сплюснувало, роблячи її подібною то до присадкуватого гарбуза, то — до гарбуза довгуватого. Наприкінці кожного речення Манюра автоматично хитала головою і проказувала в напівзабутті одне слово: «Присягаюсь…»

Проте особливо її можна було пожаліти тоді, коли Алм відсмикнув від чола нещасної долоню, і з його рукава виповзла здоровенна лискуча чорна п'явка з одним великим малиново-багряним оком на кінці її хобота-присисальця. Вона зі смачним прицмокуванням і плямканням стрибнула Манюрі на голову, встромила присисальце в її круглу куделю і заходилася висмикувати з неї волосину за волосиною. В такий спосіб кровопивця влаштовувала собі в куделі нещасної жінки кубельце. За один-два посмики сисальця на підлогу полетіли шматки вискубаної вати і клапті картонної коробки від заморожених вареників з капустою. Манюра від тих карколомних маніпуляцій скрикнула й прокинулася.

— Прости нас, Острихію! Завдання в тебе нелегке, і ми змушені були приставити до тебе контролера! — сказав геть по-товариському Алм.

— Ти добре знаєш, як би злочинці не каялися після злочину, а справи вже не виправиш, — просичала Мла.

— Хай! — пробелькотів до решти забембаний і ошелешений настановами Смерка Острихій-Манюра. Поступово жах, що скував його, відлягав, і він заходився судомливо общупувати своє нове тіло.

— Що — хай? — спитала, недотямкуючи його відповіді, Мла.

— Як так, то й так, — приречено усміхаючись, відказав Тронь. Заплющив очі, ворухнув сухим від страху язиком і сковтнув рештки слини.

— Так-так, — догідливо пробуркотів Алм і з мудрим виглядом врік: — Плювка не підхопиш, слова назад не вернеш!

Тим часом п'явище незрушно присмокталося присосками в щойно видлубаному в куделі Манюри кубельці й одразу притихло. Для більшої конспірації кровососка прикрила волоссям отвір своєї криївки і звідти хижо й недовірливо блимала на нещасну малиновим оком. Щипачиха, у єстві котрої окошився всезнаючий професор Тронь, добре знала, що то таке «контролер», і тому її дії були моментальними, хоч і конвульсивними. Вона безумними очима заглипала по кімнаті, виглядаючи, де ж примостився той бузувір. Осоружну бридоту Манюра помітила майже відразу. Бо відображення п'явки, що світила малиновим вирлом, легко можна було розгледіти у відбитті екрану старого телевізора, що стояв запилюжений у кутку кімнати. Вочевидячки, те око слугувало їй одночасно і за писок, оскільки з нього жовтими згустками на підлогу стікав смердючий в'язкий слиз. Манюра скрикнула від жаху, метким рухом кишенярки встромила руку в куделю і вхопила п'явку за хвоста, щоб викинути її через відкриту кватирку на вулицю. Але кровожерка блискавично увіп'ялася своїм око-ротом у мізинця Манюри. Жінка скрикнула. Кровопивця, немов помпою, із чавканням глитнула з неї добрячий ковток крові, ремиґнула і задоволено облизала свого око-рота чорним роздвоєним язиком, втягуючи каламутне нагодоване вирло разом із кров'ю Манюри в глибину драглистого тіла.

Глава 10,

Дива може збагнути тільки той, хто здатний у них повірити

Марко Рисочка хоч і не відзначався особливою світлозорою силою, але відчував незвичайні речі, тому що був дитиною, — і це по-перше. А по-друге, тому що впродовж його маленького життя виміри усталеного у світі людей простору вже кілька разів змінювалися. Спершу в пологовому будинку в нього з'явилося відчуття вертикалі, як це буває у всіх немовлят, коли вони лишень підіймають голівку чи тягнуться вгору на руки до батьків. Зверху, зазвичай, приходило щось хороше, справедливе, турботливе, а іноді й те, що сварить і гарикає. Знизу відбувалися усілякі негаразди, хоч, бувало, притискання щокою до низу, себто, до подушки приводило до солодкого сну. Але переважно під ним намокало і кисло, неначе квашню розвели. То задерта голова сама бухалася униз і билась об ліжко. Зверху завжди було більше світла і несподіванок, знизу — темніше й іноді страшно. Догори треба було дертися і спинатися. Донизу, не перестаючи і вдень і вночі, тягла якась гемонська сила. Чавило і здувало живіт теж унизу. Унизу була й та вредна дірка, яка завдавала прикрощів і якої він ніяк не міг побачити. Тому довгоочікуване підлітання вгору в маминих руках завжди приносило відчуття цілковитого раювання.

Та після пологового будинку політ траплявся коли-неколи. Бо рідна мама його була невеличкою на зріст, усього 1 метр 34 сантиметри. І часто приступала до нього не зверху, а збоку, простягаючи руки крізь високі бильця дерев'яного ліжка. Тому він усе, що зверху, і все, що збоку чи позаду, чи на рівні з ним, дуже скоро почав вивчати з однаковою цікавістю. І, зіставляючи між собою те, що у тривимірному просторі не до порівняння, налаштував власне сприйняття на незіставне і те, що поза ним. Кажучи точніше — на безмір речей. А ще, бавлячись, інколи ототожнював себе з безмежним і уривчастим, тривалим і короткочасним. Коли б він умів висловлюватися по-дорослому, то сказав би, що збагнув відмінність між безсумнівним і багатозначним, конкретним і умовним, між часом і його відсутністю. А так він нічого особливого не прорікав, тільки закопилював губу і довго пирхав носиком у неї. Він думав, що коли б навіть і вмів говорити, то ніхто б йому не повірив, що він уміє сновигати в невидимому вимірі.

А коли його вкрали вдруге і чотиримісячного віднесли у кошику в кущі дерези, що розквітла ліловими квіточками, то він і не здивувався, коли до нього все прибиватися ізбоку, як і його коротуха-мама. Спершу малого обнюхало миршаве руде кошеня з баньками, як два перламутрових ґудзики, і з запахом десь поцупленого вареника з м'ясом, що стікав у нього з вусів. Де він ним поласував, Марко не встиг поспитатися, бо той кошак нявкнув істерично і, чимось переполоханий, утік. Згодом до Рисочки притаскався захеканий малесенький равлик зі своєю строкатою біло-чорною хатинкою-спіраллю на спині. Він приліз до нього по якійсь ниточці, сплетеній як косичка, зі світла й тіні.

Куди вела та ниточка, Марко не знав. Але він виразно розумів, що то була саме доріжка. Вона кликала його, вистеляючись перед ним мерехтливою кривулястою лінією поміж чіпких дерезюків і колючих кігтиків шалини. І та безліч поворотів і завитків, у яких народжувалася і вмирала, тремтіла і пересипалася контрастами і півтонами, відтінню і полиском межа між ясним і темним дражнила його, малого. А ще Рисочку брали завидки, що равлик по ній повзає, а він лежить скручений, сповитий по руках і ногах тугою зеленою вовняною хусткою у якійсь базарній кошелі. Коли б він знав говорити, то висловився загальноприйнятими для людей образами і поняттями. А так він знову закопилив губу і спитав у равлика, по-своєму, по-немовлячому:

— О-тьо?

Равлик був хоч і мацюпусінький, але вже пристаркуватий. Тому й зрозумів Рисочку. Він уторопав, що вигук хлопчика мав означати тільки одне — а саме: «Скажи мені, строкатий равлику, а що то?»

«А й справді — що?» — замислився і собі равлик. Він довго повзав звивистими нетриськами лілово-ясної дерези, перелазив з гілочок на сплетені зі світла й тіні ниточки і ніколи не здавав собі справи, а куди ж те ниття, сукане з сяйва і мороку, може його привести. Але равлик пам'ятав казочку, яку йому колись дуже довго, у першій кількамісячній мандрівці довкола мурів усього Любартівського замку, переповідала його бабуся. А бабуся була в равлика неабияка. Вона могла залізти на найвищу гілочку чи вершечок будь-якого куща чи навіть дерева. І була такою сміливою та рішучою, що ніколи не боялася ані ластівок, ані горобців, ані богомерзьких жаб. І навіть примудрювалася на самому вершечку дерева, під вертким листочком, причаїтися у своїй хатинці від птахів і кажанів і помріяти годинку-другу. І от саме, повзаючи мурами, вона розповідала йому казку про ще одного равлика, якого звали Звагою. Він першим проліз по смужці світла й тіні в напрямку вершечка квітучої дерези. І зробив це швидко, так швидко, як лише це буває в равликів, ховаючись від ненажерливої сірої землистої ропухи. Вона тоді від безсилля тільки лапами розвела. Тільки пащу від голоду і здивування відкрила.

— Я… тє… апами? — промурмотів Рисочка, що мало означати: «Як це — лапами?»

— А так! — белькотнув равлик і, показуючи як, розвів якомога ширше свої ріжки в різні боки. А потім раптом до нього дійшло, що казочки своєї він хлопчикові ж не розповідав. Що тільки згадував її собі подумки. А те маленя якимсь чином та й дослухалося її.

— A-а! Хе-хе! — пискнув кпинливо й дзвінко Марко, читаючи равликові думки та здивування.

Несподівано десь зовсім поряд у дерезяній гущавині захекало два чорних бридких собаки. Один мав червоно-багряні очиська, а другий — блакитно-білі. І Рисочка, піддаючись якомусь інстинктові, принишк і завмер. Став схожим і справді на рисочку, на смужечку зі світла й тіні. Чи на гілочку. Чи на паличку, що губилася в обширах великої зеленої хустки. От собаки його й не побачили. Вони, либонь, були не дуже розумні, чи, навіть, дурні. Та й чи собаками вони насправді були? Бо хіба може правдивий пес не нанюшити в повітрі покинутого й загубленого хлопчика?

А між іншим, Марко вже був добряче мокрий знизу. І дуже часто сварив свою нижню дірку, що все робила невчасно і ніколи не дослухалася до його прохань і порад.

І коли собаки прогребли стороною, залишаючи на гострих колючках своє густе чорне хутро, Рисочка кліпнув очицями і знову став хлопчиком. Він зиркнув, чи немає десь поблизу равлика з хаткою на спині й недоказаною казочкою. Та того і сліду не зосталося.

«Ох, як шкода», — зажурився в думоньках Марко. Він саме хотів сказати, що вірить равликові у строкатій халабудці. Що дива траплялися і з ним. І що він так само бачить те, що є між світлом і тінню. А то як би ж він побачив самого равлика, що приповз до нього сплетеною з сяйва і мороку ниточкою.

Цю переконаність Рисочки в тому, що між світлом і тінню існує «щось», підсилило ще й те, що і пізніше він не раз і не два утрапляв до різних дорослих рук. І частенько ці руки були нелюдськими. Хоч у чиїх чи в яких би руках він не перебував, йому завжди замість іграшок підсовували якісь чудернацькі предмети. Зазвичай, це було щось дуже барвисте, розцвічене і таке, що випадково траплялося завжди затурканим дорослим. Приміром, досить довго Марко грався двома флаконами гелю для гоління, які йому підсунули зелені плями з ліхтарем у лобі. Він їх пробував вкусити, а вони пирскали йому у відповідь піною на язика. Потім ті ж плями підсунули Рисочці скляну вазу для утоплення мух. Вона була зроблена, як чорнильниця-невиливайка. Та це не завадило Маркові після тривалого дослідження вилити її разом з мухами собі на голову.

Ну, а якщо вже згадувати про Матінку Люцію, то вона, перш ніж купити Маркові іграшки, кинула йому в ліжко пару великих, з гострими закрученими носаками турецьких капців. І оскільки ці виступці зі штучного червоного атласу мали дуже екзотичний вигляд, а чимала довжина їхніх носаків приворожувала неабияк, то Маркові закортіло зіставити себе з ними. А може, навіть їх приміряти. Тому він, не довго думаючи, підповз навкарачки до двох порфірових див, мережаних золото-срібною ниткою, і зазирнув у вузенькі закрути носаків. Щойно він утупив у них свій мудрагельський позір, щойно роздув свого слинявого пухиря, як щось блимнуло. Якась блискітка сяйнула в закрутові й порснула малому в очі. І направду, Марко відчув її колючість і сердитість. Це було хоч і неприємне відчуття, але зрозуміле йому. У блискотінні срібно-золотого гарусу, в лискові пурпурової матерії вчувалася потойбічна сила. Маркові навіть здалося, що він побачив у хитромудрому мережанні чиєсь лице, дуже схоже на фізіономію перестаркуватої дівчини з червоним волоссям і блискучим пірсинґом між довгих рудих дугуватих брів. Ця дівчина сердилась. І сердилася саме тому, що Марко зумів її розгледіти. Ще б трохи — і вона його ляснула по щоці. Тому хлопчик одразу ж відсахнувся. Діваха ж спершу хотіла потягтися до нього (так йому здалося) і схопити його (що взагалі було неймовірним). Та потім подумала, морщачи лоба й оглядаючи хлопчика, розтисла губки і сказала… Так-так, саме сказала. І слова ті закрутисто й хитросплетено полилися у вуха Маркові, як мережані візерунки з турецької пантофлі:

«Не підглядай, нерозумний Марку! Не зазирай у світ нелюді! Нелюдь тебе знищить, якщо дізнається, хто ти!.. А ти божб, по-нашому — клятий і призначений для великого чину!»

«Ягого?» — загорнув малий слово, що мусіло означати «Якого?»

«Сам побачиш. Ще не час. Треба тільки навчитися чекати!» — сказала і зникла. Розчинилася дзигою в закруті носака і вилетіла червоним спалахом крізь нього, немов у дірку.

Глава 11,

в якій Матінка Люція стає сама не своя і шукає того, сама не знає кого

У двері постукали, і Матінка Люція тяжко підвелася. Вона вже кілька днів поспіль не могла заснути. Їй умакітрилося, що вона когось згубила, чи, можливо, щось. Тому після роботи щовечора бродила містом у пошуках і, угледівши якогось бідолашного дворового пса, купувала його у випадкового перехожого. При цьому казала: — Я купую у тебе його життя!

Перехожий гроші брав і швидко накивував п'ятами, бо ж знав, що собака, якого в нього купують, був нічий.

І так сновигала вона до ранку, і щоразу марно. А коли приходила додому, милася, автоматично сьорбала чай чи каву і чимчикувала на своє торговище. Надходив вечір наступного дня. Вантажник Ігор, студент-вечірник в окулярах-«шнобиках» з великими діоптріями, відвозив частину її неспроданого товару до винайнятого під склад гаража. А вона, нехтуючи запрошенням колежанок-торгівок почастуватися міцним напоєм, знову простувала бродити містом.

І того ранку, коли постукали у двері її хати, Люція вже тинялася містом сьому ніч, тому ледве трималася на ногах. Продавчиня дуже змарніла, бо щоночі стояла годинами біля кущів дерези, що росли на валах замку Любарта, і марно намагалася щось пригадати.

Матінка підійшла до дверей і ледве їх прочинила, відтягуючи з неприємним скреготом собачку старого заіржавілого замка. За дверима нікого не було. Тільки осінь шаруділа мертвотно блідим листям, яке вихорцем крутилося на ґанку. Бідна Люція була так сконцентрована на своєму горі, що не завважувала того чудного, що діялося довкола з природою, світом і людьми. А діялося таке: майже щоночі, о другій годині, край неба спалахував сонячним промінням. І то де — у Луцьку, в місті, від якого до полярного кола більше чотирьох тисяч кілометрів. І ясна річ, про білі ночі в цьому місті ніхто і ніколи й подумати серйозно не міг. А ще листя на деревах не жовтіло, а просто облітало, і на землі з зеленого ставало брудно-блідим, уночі спалахуючи тьмяними полисками фосфору. Втім Матінка Люція усього цього не бачила. А переляканих і ошелешених людей, котрі стрічалися їй у нічному Луцьку, бо бігли на вали замку дивитися в нічному небі на ядучі снопи променів десь далеко за горизонтом схованого сонця, вона сприймала як таких, котрі так само щось загубили і драпцювали собі те «щось» шукати.

— Ви не хочете мені нічого сказати? — питала вона в деяких.

— Що? — перепитували її.

— Я ж так не скажу сама собі, як ви скажете мені? — питалася ніяково Люція. На неї дивились, як на божевільну, і бігли собі далі.

— Дарма, що змовчали, — казала їм услід і додавала: — Чесним самим з собою може бути тільки божевільний.

Тому, коли Люція відчиняла двері на стук, то думала, що то до неї прийшли сказати щось хороше. Може, то був її дядько з села Нобель Зарічнянського району? Вона колись гостювала в нього, років у п'ять, коли мама ще була жива. Люція його ще відтоді пам'ятала як дуже старого і немічного. Сусіди, тримаючи під руки, водили дядька двором поміж незліченної кількості птаства, різного — від карликових півнів і синичок з козодоями до яструбів, чапель і кречетів. Дядько глядів на маленьку Люцію і всміхався. І на виду був якийсь темний, такий старий, що крізь сітку зморшок не видно було його виразу. І все хотів нагодувати її якоюсь кашею із золотистої пшениці. Пальцем своїм покрученим у неї тицяв. На пальця зварені зернини накладав і їй малій простягав, щоб куштувала. Неначе кутею годував. А була ж тоді весна. Яка кутя весною? І мама їй заборонила їсти. Сказала, що від тієї каші тільки горе саме. Чому горе?..

Люція думала і думала. І весь час із болем нагадувала собі, що в неї нікого немає. Тільки дядько отой Семирій Риз, що в Нобелі. І чи живий він ще? Вона послала йому була гроші, які невідомо звідки в неї взялися, а від нього відповіді досі немає.

Війнув осінній вітер, розметав мертвотно-бліде листя на ґанку, і Матінка Люція побачила якесь путо чи сильце. Воно було сплетене з великої кількості сірих грубих мотузок і хаотично зв'язане, як сітка, великими вузлами. Люція спробувала відкинути його ногою, але сітка зненацька немов сама прив'язалася до носака її капця. «Що за дивина?» — подумала стомлена жінка. І, не маючи сили зняти мотузяні узи, повернулася до кухні та недопитого чаю. Хоча допити їй свій уже застиглий чай того ранку так і не вдалося. Юрмисько котів і трійко псів, яких нещасна Матінка купила у випадкових перехожих, забачивши сітку з мотузки, з гавкотом і виском кинулися з кухні навтьоки.

Люція, якою виснаженою не була, а все ж здивувалася і собі глянула униз на свою ногу. На носаку капця, там де допіру була плетена сітка, у неї сидів крук, чорний, як ніч, з лискучим, неначе намащеним ваксою, дзьобом і такими ж смоляними зіньками.

Він чіпко вхопився пазурями в ногу Люції і сичав, як змія. Хоча при цьому вираз його пички із дзьобастим закрутом і невеличким чубчиком на голові був доволі допитливим.

— Дзюба! — сама не знаючи, чому, озвалася до нього жінка, називаючи по імені, і враз пригадала собі, що такого ж крука вона бачила в дядька колись у своєму дитинстві.

Крук смішно настовбурчив на шиї пір'я, покрутив головою, ніби від задоволення, розкрив дзьоба і гавкнув.

За усі ці сім діб Люція вперше усміхнулася. Крук гавкнув іще раз. Потім іще і заплигав по дерев'яній підлозі, високо підгинаючи лапи і шкрябаючи по дошках пазурями.

— Гав! — гавкнула, граючись, і Матінка Люція.

— Гав-гав-гав! — позбігалися до кімнати три різномастих дворових пси, яких вона купила у випадкових перехожих. Вони враз стали забіякуватими, бо відчули прихисток у нової господині й тепер ладні були відслужити їй за це своїм життям.

— Перестаньте! Це свої! — прикрикнула на псів Люція, розсміялася і дала пальцем щиглика по закрученому дзьобу крука.

— Ух-кху-кху! — зарепетував Дзюба, наче розреготався на все горло, замахав крилами, схопив Люцію за поділ сірої спідниці й потягнув до дверей на вулицю геть із хати.

— Дзюбо! Відпусти мене! Я ж іще й чаю не пила! — загукала на нього жінка, та все ж піддалася й пішла за ним. Верескливе і розгавкане юрмисько псів із котами посунуло за своєю господинею і дивакуватим птахом.

Найперше вони прийшли до валів замку Любарта. Був холодний ранок. Озлілі від важких снів і марнотних справ люди метушилися довкола своїх яток, лотків і торгових наметів. Ринок підступив вже зовсім близько до стін замку. У деяких місцях схили були захаращені купами викинутих гнилих помідорів, динь, кавунів, баклажанів, різного мотлоху, коробок і поламаних ящиків. Оси сичали вже від рання, хмарами пронизуючи холодне, сповнене світла та мокроти повітря. На сході бовваніло сліпе мерзле сонце. А промені облизували мокрими мацаками спітнілі лиця торгівців.

— От-хкх! — прокричав крук, звертаючись до пристаркуватого равлика у строкатій халабудці.

— Мені не велено заговорювати до людей, — відказав Дзюбі слимак і вже думав сховатися до своєї будки, як Дзюба тюкнув його. Легенько, по-дружньому, немов поплескав по плечу.

— Ду-же трхе-ба! — на додачу сказав крук. І Люція, котра з подивом дослухалася до крякання крука і белькотіння равлика, могла заприсягтися, що вони між собою розмовляють. Хоча про що, вона так і не розуміла.

— Це ти сказав? — спитала вона крука. Той настовбурчив пір'я круг шиї і більш нічого. Тільки лукаве око хитро мружилося з-під брови, закриваючись третім сірим повіком.

— Ну, якщо дуже треба, — промимрив крукові равлик і знехотя заговорив людською гутіркою до Люції, киваючи ріжками і поволі видираючись на вершечок куща дерези:

— Люди забули свою пам'ять, — проказав він до отетерілої жінки, котрій його слова причувалися так, ніби невідомо звідки і ким були промовлені. Їй здавалося, що вона їх чує разом із запахами простиглої осені.

А равлик вів далі:

— Вони мучаться забутими ділами та невдачами. А ти, люба моя, при пам'яті. Ти не проміняла ще себе на торговиці. Тобі треба знову навчитися любити, щоб нагадати собі найважливіше!

Слимак витягнув ріжки і позіхнув. Для нього ці слова були утертими й звичними, хоч і вічними.

— О-тсе всхе? — обурився крук.

— Почекай, замазуро, я вже сьомий раз за своє життя обповзаю замок, а таких скорих, як ти, ще не видів. Хай вона второпає спочатку те, що я їй сказав.

— По-кха-жи їй! — проварнякав крук і загрозливо наставив на слимака та його строкату будку свого здорового горбатого дзьоба.

— Уф! Ну, добре! Тільки з поваги до Семирія Риза, ну і, звісно, до тебе, як його іпо…сь… сі… — і тут равлик забелькотів якусь абракадабру і хоч-не-хоч, випустив цівку слизу, що швидко роздулася в чималий пухир. На його блискучій поверхні Люція побачила свого Марка і згадала. Згадала майже все і навіть те, що продала його панству Пущинських. А ще вона розгледіла, як її третій синочок рученятами віддер пасмо світла від смуги тіні й поліз у тоненьку щілинку, що утворилася поміж ними.

— Я згадала! — скрикнула від невимовного щастя Люція й несподівано для себе самої мовчки заридала. Її язик у млу ока став колом і обріс рудою шерстю. А саму бідну жінку заціпило і скрутило.

— Тькху! Тькху! Тькху! — тричі плюнув у її перекошене обличчя крук, і шерсть розлетілася рудими пушинками, язик пом'якшав і вповз назад до рота, а Люція з полегкістю вдихнула повітря.

— Я знаю, знаю, де його шукати! — захвилювалася Люція і побігла в сіру вуличку з хатинками, розштовхуючи крамарів і покупців, розганяючи напівсонних мух і злих ос. Вона згадала стареньку з візком і волошковими очима і точно знала, що саме вона допоможе їй шукати її Марка.

Глава 12,

в якій Острихій переконується, що знати чужу біографію інколи важливіше, ніж свою

Найгірше, що було в його чи її становищі, це те, що екзекутори так само, як і Великий Смерк, зовсім забули попіклуватися про гроші для воскреслої мами та її знайденої дитини. Тому професор Тронь, якому було заборонено прибирати своєї професорської подоби, змушений був дочекатися ночі, щоб потайки в образі злодюжки Манюри проникати в свою ж квартиру і цупити в самого себе всю готівку та дві банківські картки зі своєю ж таки професорською платнею.

Коли ж Манюра-Острихій поверталася додому, до хати Віногрони, то робила це так само потай. Бо боялася побачити у вікні іншої половини будинку свого колишнього чоловіка — самоуку-археолога, музику-любителя і викладача профтехучилища Стася Антонійовича. Але ховалася вона від нього даремно, бо жодного разу він їй так і не трапився.

Переступаючи поріг, Манюра, від страху перед чужим і колишнім чоловіком, зачинялася на всі замки, засуви і клямки. І коли Марко рюмсав, вона, щоб заглушити його плач, який, цілком імовірно, міг бути почутим за стіною, починала горлопанити якусь голосисту пісню з репертуару гурту «АББА». Своєю чергою це призводило до того, що з боку стіни, за якою мешкав її колишній чоловік, лунали глухі гупання й чулися несамовито різкі згуки, ніби хтось методично довбав кайлом стіну чи долівку.

«Ого! — думала Манюра-Острихій. — Невже з таким, набагато старшим від мене, чмупселем можна було прожити стільки років?!» — і жіноче серце стискалося від справедливого гніву. Одного разу Манюра вже готова була гримнути у відповідь по стіні, як спинилася і схопила себе за голову, потривоживши кулю-куделю і п'явку-контролера в ній, що саме була клювала в сні заплющеним око-ротом. «Стоп-стоп-стоп! А скільки ж це я з ним, дівствітєльно, намучилася?» — запитала саму себе Манюра й кинулася шукати мобільного з інструкціями і біографічною довідкою, що був залишив їй Алм.

Знайшла вона його в кутку кімнати під купою пластикових пляшечок від дитячого харчування. І варто було їй зачепитися за пурпуровий екран очима, як одразу виник спершу заголовок «Довідка на Марію Прокопівну Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів», а тоді заблимав білими літерами такий текст: «Манюра, вона ж Марія Прокопівна Бут, перебуваючи на восьмому місяці вагітності, вийшла заміж за Стася Антонійовича Віногрону 13 грудня о 13-й годині 2008 року. Батько дитини невідомий, оскільки з першим чоловіком, особливо небезпечним рецидивістом Яном Гонтою, Бут розлучилася за два роки перед народженням дитини (рецидивіст Ян Гонта загинув півтора року тому за нез'ясованих обставин). Хлопчикові, який народився 19-го січня 2009 року, М. Бут дала невідомо чому прізвище Рисочка, використовуючи дитбудинківське прозвисько свого приятеля Леопольда Праха…»

— Ух ти! Невже любовний трикутник? — запитала невідомо в кого Манюра-Острихій, і дрібний піт вкрив її вузьке чоло. У цьому місці фраза раптово зникла з екрану, а потім з'явилася жовтими і тремтливими літерами, ніби хтось дописував похапцем і кульковою ручкою: «…Побічна інформація: можливо, і трикутник. За словами самої Манюри, Леопольд Рисочка (він же луцький верховода Прах) — її перша любов. З ним вона познайомилася під час навчання у старших класах машинобудівного профтехучилища, коли проходила практику на шпалозаводі. Льопа Рисочка працював там само чорноробом, як один із найкращих учнів луцького інтернату для важковиховуваних дітей. Тоді М. Бут заприязнилася з Л. Рисочкою настільки, що запросила його в гурток спелеології, яким керував Стась Віногрона. З третього заняття його було звідти вигнано за те, що він вкрав у Віногрони найновішу карту луцьких підземель…»

На цих словах речення увірвалося, і жовтий текст зник узагалі. Натомість під помпезний весільний марш, звужуючись угору, поповз знизу чіткими рядами новий абзац білих на чорному тлі літер: «Невдовзі після одруження з Віногроною та всиновлення ним її сина Марка Стасьовича Рисочки, М. Бут подала до суду на розлучення. Внаслідок розлучення 23.02.2008 р. відсудила у Віногрони половину хати, загальна площа якої 58 м кв., житлова — 42 м кв., санвузол — сумісний, дві груби, піч, вода в домі, газ по вулиці…»

Ця непотрібна інформація роздратувала Манюру, і вона затрусила телефоном, хаотично натискаючи на всі кнопки відразу. Щось клацнуло, екран спалахнув синьо-крижаним світлом і на ньому заблимали слова: «…Живе з обкрадання роззяв та шлапаків у громадському транспорті, пограбування курятників, свинарників, теплиць з городиною та базарних торгівців. На „мокрі“ чи особливо тяжкі злочини не наважується. Хоча за складом характеру та рішучістю, що дісталася від прабабці — отамана повстанців часів першої світової під прозвиськом Содуха, — цілком придатна до екстремальних дій. Ненавидить будь-яку владу. Готова її викорінювати і розподілом грабованого насаджувати соціальну справедливість. У цьому сенсі могла б бути соціально загрозливою, якщо б не превалювала загальна мотивація — любов до дитини й острах, що Марко може залишитися без неї, а значить — без їжі й даху над головою.

Освіта: середня технічна, за фахом слюсар-механік вищого розряду. Здатна відкривати сейфи будь-якої механічної складності…»

— Овва! То Манюра не така вже й проста птаха! — вихопилося у професора під час читання довідки. І оскільки інформаційний матеріал його зацікавив неабияк, він прикипів до нього, вгризаючись у кожне слово, що з'являлося на екрані: «Аматорські уподобання: туристка-спелеолог; пройшла курс спецпідготовки виживання в печерах без їжі та води впродовж тижня.

Особливі характеристики:

Грає на гітарі, любить голосно співати естрадні й народні пісні. Вишиває і ловить раків. За режимом дня — сова.

У сні хропе. Щоб не хропіла — треба потрусити монетами над вухом.

Улюблені страви: біляші, смажена на салі картопля, холодне зі свинячих ратиць і квашені помідори.

Улюблені співаки — гурт „АББА“, Стась Віногрона і Льопа Рисочка.

Улюблені актори — Том Круз і комедійний дует „Кроліки“.

Терпіти не може: влади…»

— Це вже було! — скрикнув Тронь у тілі Манюри і дав світючому екрану щигля.

«Пардон!» — відповів написом екран і текст продовжився з відповідною поправкою: «Терпіти не може: шкрябання заліза об залізо, сусідів, покинутих у кутку чоловічих шкарпеток, незваних гостей, розмов про політику.

У кишені штанів носить набір відмикалок, напилок для манікюру й кокарду прабабусі-отамана на прозвисько Содуха».

Тут у цьому місці на екрані вималювалося запитання, яке потребувало кодового ключа з чотирьох цифр. Острихій-Манюра не довго думав, ввів чотири знаки оклику, а тоді спересердя додав ще стільки ж знаків оклику. Екран відразу спалахнув новими зеленими, схожими на квіточки літерами: «Довідка на дитину Марії Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів.

Дитина: Марко Стасійович (він же: Леопольдович, він же: Люціанович) Рисочка — хлопчик, 19.01.2009 р. н., нехрещений. Перший раз викрадений 14.05.2009 р. світлозорими (імовірно, верховною знатницею Санею Василівною Хвостик). Викрадений вдруге у світлозорих невідомими викрадачами. Причини викрадення так само не з'ясовані. Випадково потрапив до рук торгівки Люції Штрихи.

Марія Прокопівна Бут до міліції із заявою про викрадення дитини не зверталася. Натомість, була неодноразово помічена в садибі місцевого авторитета Леопольда Праха, де часто влаштовувала йому скандали, називаючи його „бугаєм безличним“ і пропонувала йому коштовне каміння (імовірно, каміння Шафарки) в обмін на її сина, якого буцімто він викрав. Місце, де знайдене коштовне каміння, не встановлено. Припускається, що його знайшов Віногрона (можливо, біля Брами Шафарки). Обміну каміння на дитину не відбулося. Проте і в загиблої Манюри Бут після ретельного обшуку екзекуторами Алмом і Млою коштовностей не виявлено».

— Опа!.. Ось тобі й Льопа! Чи Віногрона? Чи Гонта? Чи…! — промовила сама до себе Манюра, а потім глянула на Марка і розчулено сказала. — Ой, леле! Так що, я таки, дівствітєльно його… їхня… Пху ти! От попала!

Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:

— А я й справді його мама…

І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.

Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.

— Ну нарешті! Привіт, Маркусю! Чи Прах тебе не ображав? Чи не забрав у малого хлопчика з дупки всіх камінчиків? — сказав Стась Антонійович, підлещуючись до Рисочки. І поки той здригнувся, пробуджуючись і роздуваючи у відповідь пухиря, Віногрона розкрив для обіймів свої чорні від землі руки-лопати й пішов до Манюри-Острихія. — Чому так довго? Куди ти, моя клептоманочко, завіялася? Мов лиз який тебе злизав! Я тричі стукав до тебе! А під землею вже й хвилюватися почав! Обіцяла ж, що не пізніше позавчорашнього з'явишся.

— Пальцями попрошу мене не перебирать! — суворо відказала Манюра й аж підскочила від страху, ховаючи за спину мобільного телефона з потьмянілим екраном. Зеленаві очиська у Віногрони виявилися гострими і пролазливими, немов лінзи в прозорної труби. А лабети такі грубезні, що важко було повірити, ніби її другий чоловік міг узагалі грати, і тим паче, на гітарі.

— Маню, не розумєм цєбє! Цо мувіш, кохана?.. Ми ж домовлялися. Допіру Прах віддасть хлопця, ми відразу переберемося у наше підземне кубельце. То чому ти зволікаєш? Будемо грати дуетом на гітарі! Співати!.. Там же нас ніхто не займе!

— А хто ви мені будете… простіть, такий? — виправився в оболонці Манюри, професор Острихій Тронь. — Якийсь гольтіпака і відставний чоловік!

— Який відставний?! Ми ж з тобою розійшлися не натурально, а про людське око… — промимрив недоладно Віногрона й знову потягся до Манюри забрудненими руками.

— Я приказую не шарити своїми бридкими маслаками! — відскочила Манюра, визвірюючись на нещасного залицяльника і роблячи ще круглішими й без того свої вирячкуваті очі.

— Як це «приказуєш»? Ми ж із тобою жили, як голуб'ята в купочці. А варто лиш було тобі сходити до свого давнішнього звабника Льопи Праха, як ти все, що між нами було, забула? — Стась був такий похнюплений, що мало не плакав. Уся його музикантська й археологічна душа нила й стогнала. І промовляв він до своєї колишньої дружини так тужливо і протяжно, ніби напинав струни свого музичного інструменту. «Тут щось не так!» — засумнівався в тілі Манюри професор Тронь і вирішив змінити тактику.

— Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? — якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

— Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей — офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

— Я таких слів не розчолопаю! — збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

— Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! — скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.

— Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! — загорлопанила коротуха.

— Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! — заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

— Одчепись од мене і… моєї дитини! — рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

— Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

— Подумаєш, секрет? — сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

— А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою Богослова. Ще й труп чоловіка, обплетеного якоюсь сіткою з вузлами, довелося прибрати.

— Та ти шо! — вихопилося в Манюри від великого зчудування. Віногрона вперше не зрозумів її реакції і прискіпливо придивився до понадміру враженої жінки. І Острихій, що ніяк не почувався в тілі Манюри комфортно, відразу скумекав, що видав себе своїм незвичайним здивуванням. Тому змушений був перевести все на грайливість і вдавати, що то він так кокетує зі Стасем Антонійовичем. Для більшої переконливості Манюра-Острихій відставила вбік куцу ніжку, вигнула спину і простягнула Віногроні свої коротенькі, як сосисочки, з облущеним фіолетовим манікюром, пальці.

Копачеві печер тільки цього і треба було. Чоловік вхопив ті сосисочки й обцілував, стаючи перед Манюрою на коліна.

Як не дивно, Острихій не заперечував. Навпаки, це спричинило неабияку приємність. І Манюра-Острихій навіть відважився пожартувати у відповідь, щоправда, не до ладу:

— А що ти сказав Ша… Шафарці, коли забирав у неї те каміння? Може, і їй ти руки цілував?

— Ти смієшся? Шафарка ж… це залишки фрески на камінній арці… Якби я каменеві зачав говорити: «Дрога пані!», то мені краще з тамтої печери вже було б і не вертатися… Та й каміння те, зрештою, і не її, а того, хто в сітці лежить, що череп у нього без лицьових кісток. То так само загадка: сітка з вузлами, перетягнуте горло, а на ногах личаки з вусатої пшениці з колоссям… щось на зразок торочок… а сам у піджаку і краватці… Хвалити Бога, що його одного довелося прибирати, бо в тій печері мертв'яків, крім нього, доста.

— І що ж ти з ним… з тим, що без лицьового відділу черепа, зробив? — поспиталася Манюра-Острихій і від остороги, чи не помилилася зі своїм запитанням, непримітно зиркнула на мобільний. На екрані не спливло жодної літери.

— Ти комусь дзвониш?

— Та це я… мобілкою граюся.

— Ти геть сама не своя… все забула. Я ж закопав його при вході до печери. Щоб за мною у сні не ганявся.

— А інших тих?

— Залишив лежати… Я ж не в них самоцвіти позичив…

— Самоцвіти?

— Ну так, самоцвіти… У нас же їх повно після того, як Марко одного проковтнув і вони із нього хе-хе… стали виходити…

— Ну, ти ж сам сказав про коштовне каміння в печері Ша-фа-рки?

— Так, я перші три знайшов під тим трупом біля Брами Шафарки. А всі решта — це заслуга твого синочка.

— Заслуга синочка..? То які ж ти віддавав Прахові: мого синочка, чи ті, що взяв у того в сітці? — геть розгублена Манюра Бут зиркнула на мобільний і натисла кнопку. Екран на мить спалахнув червоним і на ньому виникло зображення Алма, який, не знаючи що сказати, розвів у боки руками.

— Ти таки здуріла, якщо забула найдивовижнішу річ у світі?! — занадто педалюючи, Віногрона не відповів на запитання Манюри і вів далі тему свого надзвичайного археологічного відкриття.

— Я?.. Це ти здурів, цуцуватий!

— Ото справи! Я ще й цуцуватий! Коли б не моє каміння, то як би ти викупила свого… цебто, нашого хлопчика?! — вдав ображеного Стась і заметушився по хаті, складаючи речі жінки і слоїки з дитячим харчуванням до валізи на коліщатках.

Манюра-Острихій стояла, як укопана, глипала на Віногрону і напружено думала.

— Давай, ворушись! Тобі з малим давно пора сидіти в нашій підземній квартирі! Чи ти хочеш дочекатися, щоб тебе порішили?! — шикнув на остовпілу жінку Стась.

Приголомшена тим, що дізналася, Манюра-Острихій, стояла, як укопана, і не могла зрушити з місця. Логіка вкінець покинула Троня.

— Невже ти забула, купонько моя? Ти ж ці крем'яшки, під виглядом невідомого походження корундів, продала була китайцеві на базарі. Пам'ятаєш? Коли нам з тобою потрібні були гроші на придбання кумулятивної землепрохідної машини… Невже ти це забула?!

— A-а! У мене щось з головою! — проревіла заскочена на забутливості, а насправді на брехні Манюра. І Остри-хій у тілі кишенярки пожалкував, що так по-дурному пробрехався. Він навіть глянув на свого чоловіка по-іншому.

Не сказати, щоб з любов'ю, але з певною повагою до його вчинку. «Віддати коштовності, чи то й ба — найдивовижніші речі у світі за пасинка — це вчинок, подиву гідний в усі часи. Хоча ні, — засумнівався далі Острихій, — з його слів ясно, що Марко якось дивовижно ці камінчики примножує…»

Тим часом Стась, користуючись замішанням дружини, шмигнув у темряву отвору і незабаром вигулькнув звідти з потужним ліхтарем, який повісив над лазом, щоб освітлювати спуск у підземелля.

— Ти точно здуріла, Миню!.. Може, ти забула, як ми всю цю комедію із розлученням удавали? А ти мені ще й хату батьківську на дві половини судом переділила для більшої переконливості, що ми розведені. Щоб Прах повірив, що ти ці самоцвіти в китайця поцупила! А не в мене взяла!

— У китайця?!

— Ну так, ти ж йому була їх і продала. А Прахові понесла ті, що з Марка вийшли. І повинна була сказати, що в китайця їх повно і що ти в нього ніби їх і поцупила!.. Ти ж Прахові так сказала? — запитав Віногрона і стурбовано зиркнув на Манюру.

— Сказала, — невпевнено відповіла жінка.

— Молодець! Хіба не гарно придумано?! До того ж камінці спалахують тільки тоді, коли вони в тебе чи у Марка в руках!

— Як ти сказав?! — скрикнула Манюра.

— А так! — промовив Віногрона і пожбурив своїй дружині сірого камінчика. Натренована рука кишенярки сіпнулася, щоб зловити крем'яшка. Але Тронь вчасно змислив собі, що справжня Манюра мертва, тому навряд чи від його доторку дивовижний самоцвіт засвітиться, і відсмикнув руку.

— Чого кидаєшся?! Ти краще подумай, що станеться, як Прах до китайця добереться? — зухвало дорікаючи, промовила Манюра-Острихій.

— Він у буцегарні. Ти ж сама на нього, як на нелеґала, в ментівку наклепала.

— Я?

— Що з тобою? Тебе Прах чи не підмінив часом? Ти Манюра?

— Я?! — скрикнув Тронь, аж підскочив, а потім додав: Я — я!

— Ну, не я ж… Хоча так капризувати і крутити інтриги здатна тільки ти.

— Он воно як! То це я, виходить, ще та сухота! — розкотисто реготнув професор у тілі Бут і, загинаючи куцу ніжку, грайливо додав: — І як ти мене такую іще терпиш?

— Люблю, — коротко і слухняно відказав Віногрона і, знімаючи каску, підставив своє лисе циліндричне тім'ячко, щоб Манюра його погладила. Острихію-Манюрі нічого не залишалось, як зробити це, тобто, виказати хоч у такий відчіпливий спосіб свою симпатію до насправді зовсім незнайомого чоловіка. Але й такий елементарний вияв подружніх почуттів сильно бентежив Острихія Стефановича. Уявити, навіть примарливо, що він, нехай хоч і в подобі Манюри, а все ж змушений буде рано чи пізно виконувати свій шлюбний обов'язок, було для нього нестерпною мукою. Тому він волів прискорити розвиток подій і хотів примусити Віногрону привести його якнайшвидше до печери Шафарки. А далі хай там що, а він пройде через ту кляту браму, як наказав йому Великий Смерк! Але тепер, поруч із палким і пристрасним Стасем, чи то від страху, чи від залишків чоловічої гідності, якої направду було таки немало серед чоловіків XVII сторіччя, Острихій був ладен утрапити хоч у безпросвітне курище вічних паморок чи всім чортам на їхні роги, чи накласти на себе руки, аби тільки Віногрона не чіплявсь до нього, як до жінки…

«Накласти на себе руки!» — аж у скронях загуло від такої думки, і блискавично виник наступний здогад: «Заподіяти собі смерть можуть лише люди. І якщо він починає так думати про смерть, то…» — і плоть Манюри Бут аж пересмикнуло.

Одне слово, у професора від божевільного роздвоєння, парадоксально, але почала прокльовуватися совість. Якась ніби вістка чи голос забриніли біля його вуха… Наче хтось невидимий нашіптував йому слова істини… І спостерігав за ним…

І дух професора Троня затремтів у тілі відомої луцької кишенькової майстрині, пройнявшись студеним потом сумління, немов у пропасниці. «Смерк із нею! Із Манюрою!.. Щоб вискочити сухим із цієї каламутної історії, мені треба навчитися… любити… Ну, якщо не цього Воньку, схожого на циліндр у підшипнику, то, бодай, отого маленького дивного хлопчика… Тоді є шанс стати людиною. І раптом що, я зможу сам припинити свою роль у цій небезпечній грі… Та як? Як навчитися милосердя і любові?!» — шугали болючі питання професора в голові Бут. І все ж добрий вишкіл, що він його здобув у Києво-Могилянському колегіумі в середині XVII століття, взяв гору. Острихій запанував над собою і враз збагнув, що він хвилюється і непокоїться, як людина. І це настільки вразило його, що старий привид ледве не розм'як від зворушення.

«Чому я хвилююся без видимої загрози моєму привидовому існуванню?.. І що хвилюється в мені?.. Невже це вже тренька душа?» — аж скрикнув подумки професор. І лише від одного слова «душа» у Троня знову затіпалась його фантомна сутність. А на обличчі Манюри виникла міна глибокого подивування, очі зволожилися й смиренно кліпнули від очікування чуда…

Такий вираз емоції Віногрона сприйняв як знак. І з бажанням заспокоїти і приголубити Манюру, Стась ніжно обійняв її за плечі.

— Я такий щасливий, що Прах не заподіяв тобі нічого лихого, і що повернув тобі Марка, — голублячи її шию і тягнучись до кулі-куделі, протуркотів Віногрона. — Бог із ним, з цим коштовним камінням! Головне, що дитина в те… у нас. І ми вже можемо переселятися до нашої підземної квартири. Там тебе ніхто не знайде. І це треба робити негайно, бо як тільки Прах побачить, що самоцвіти несправжні…

— Прах?.. Самоцвіти несправжні?!.. Не заподіяв мені лихого?! — зойкнув Острихій, остаточно здогадуючись, за що Манюру могли були вбити одоробала батька її дитини, і похапливо задер край своєї кофтини, що закривав його правий бік.

— Що з тобою? — не на жарт перелякався Стась.

— Вибач мені, Воню… Винючко. У мене щось з головою. Крутиться і болить, — спам'ятався Тронь.

— Винючка?! Ти мене ще так не називала… Трохи схоже на «вонючка», але загалом, якщо до тебе можна бодай доторкнутися, а ще краще — поцілувати, то може бичь! — зрадів Віногрона, підійшов до Манюри, схопив під руки, підняв її на рівень своїх грудей і пригорнув до себе. Його любов була палка і щира. Вочевидячки, що вона переповнювала його, бо спершу він зазирнув ув обведені коричневими тінями витрішкуваті очі своєї дружини, а тоді взяв і поцілував її у кінчик носа, потім — у брівку, і нарешті — у вузеньке чоло, саме під кулею-куделею.

Його ніжний поцілунок був би нестримно довгим і, може б, і привів би Троня до чергового запаморочення, коли б не п'явка-контролер, яку зворухобила вся ця лірична сцена вже від самого початку і яка тільки й чекала нагоди, щоб утяти романтичне пестування. І саме солодку павзу цілунку слизява контролерка сприйняла як найбільш підходящу. Вона притьмом вистромила з око-рота криві гострі сисальця й завдала по верхній губі Стася нищівного удару. Віногрона спершу закричав, а потім відштовхнув від себе Манюру так, що та полетіла на підлогу, телепнувшись головою об поруччя Рисочкового манежу. Цього разу професора Троня в тілі Манюри так струсило, що він втратив тяму.

Насправді ж, жоден привид ні за яких обставин не може знепритомніти. Бо він — всього лиш дух. Тому, коли Острихій-Манюра отямився, то подиву його не було меж.

Він збагнув, що щось чи хтось робить його людиною, попри всілякі заборони Смерка.

І саме перебуваючи в знетямленні, Манюра-Острихій пропустила захопливу картину, як Стась Антонійович боровся з п'явкою-контролером, скидаючи її зі своєї задертої розпухлої губи. Коли ж кишенярка отямилася, то побачила роздуту від крові Віногрони, подібну на чорного кендюха п'явку із затуманеним від вдоволення пурпуровим оком.

Живоїдка відліпилася від прокушеної верхньої варги нещасного й посовгалася підлогою до Манюри та її кулі-куделі, важко розгойдуючись з боку в бік одутлими тельбухами.

— Ох, — тільки й сказав Віногрона. Він уже давно сидів знеможений на підлозі під зсунутою грубою, впираючись потилицею в кахлину з синім зображенням рогатого оленя. Його язик мимохіть облизував велетенський синій набряк, що утворився на місці укусу проклятої п'явки. Той опух закривав бідоласі носа, й Віногрона сопів і свистів ним, як спущена струна розладнаної гітари. — Ох, ох! — пролопотів, ледве ворушачи вустами, Стась Антонійович і, болісно дивлячись на Манюру, насилу проказав: — Шьчьо цье? — він дивився у бік своєї дружини, але косив трохи вгору. Можливо тому, що набряк заважав дивитися йому просто перед собою.

— Це… контролер, милий Вонь-вонь… Винька… Ти мене пардонь, — Острихій й сам незчувсь звідки в нього з'явилася незнайома йому досі жіноча жалість. Водночас він з бридкістю, але наполегливо намагався схопити ковзку, угинисту, вертку пухиряку чорної п'явки, яка, користуючись своїми лженіжками-щупальцями, вже повзла плечем Манюри нагору, до її круглої зачіски.

— Ди-ви… — белькотів своєї Віногрона, вказуючи пальцем кудись угору.

Манюра-Острихій задерла голову й побачила над собою маленького Марка, котрий сидів зверху поруччя манежу, підгинаючи під себе одну ніжку, і не падав. Обличчя йому геть зблідло і прибрало потойбічного виразу. Очі невідривно дивилися у бік вікна. Туди ж, до вікна, хлопчик наставив ліву долоньку і дрібно перебирав пальчиками, ніби щось розгладжував у повітрі. Рожеві вуста його хоч і були розтулені, але здавалося, що він не дихає.

— Ой, Виню?! Давно з… синочком таке? — спитала перелякана матір і схопила свою дитину. Насправді ж вражений до краю Острихій у тілі Манюри, послуговуючись деякими залишеними йому Смерком надлюдськими здібностями, побачив, як Марко натягує на вікно завісу з тіні. І стан, у якому перебував малий хлопчик, старому привидові зовсім не сподобався.

— Я тільки тебер бобачиу, — проварнякав набряклими варгами Стась, і собі підступаючи ближче до манежу.

— Чи він дихає?! — зойкнула в нестямі Манюра.

Віногрона приклав вухо до грудей хлопчика й почув легенький стукіт чи шурхіт. Щось трепетало, наче серце Рисочки, чи якесь пуделко з ґудзиками.

— Слаува Богу. Ууін жиувий, кубонько моя, — зрадів Стась Антонійович, і гримаса щастя впереміж із болем застигла на його обличчі.

Манюра і собі приклала вухо до грудей маляти, почула удари, схожі на шерехи гальки від прибережної хвилі, і трохи заспокоїлася.

— Слава Богу! Правду ти кажеш! Хоч і завмер, але ще тепленький! — затарабанила далі Манюра, похапцем роздягаючи Рисочку і розтираючи його маленьке тільце долонями. Не знаючи навіщо, Острихій непомітно від Віногрони продовжив недороблену справу малого і напнув незриму завісу з тіні на все вікно.

— Не знау, кубонько. Може, йому шось тебленьке до ротика улити? Якесь молочко?

І професор Тронь, остаточно забуваючи, що він мужчина, і не вагаючись ані хвилини, витягнув з бюстоноші грудину мами Манюри і приклав її до ротика свого синочка.

Марко відразу відчув теплоту живого. Хоч цієї миті він ще перебував у потойбіччі й дослухався до загрозливих для нього і його мами жорстких голосів. Один хрипливий, замішаний на рештках фраз, другий басистий, як вихлип газу з болота. Третій взагалі мовчав. Хоч саме той, кому належав третій голос, знав про Рисочку і його маму більше, ніж власники перших двох голосів.

Утім, хлопчик дуже швидко перестав хвилюватися і віддав перевагу звичайному материнському молоку. Бо варто було Маркові зробити перший слабенький ковток, як за ним пішов другий і третій. А тоді хлопчик засмоктав з усієї сили, рожевіючи на виду, оживляючись, виходячи із заціпеніння і тривоги.

— От тепер — слава Богу! — зраділа серцем Манюра-Острихій, відчуваючи млость, неймовірне полегшення і радість від годування у всьому організмі. Лишень після цього вона звернула увагу на Стася, лице якого з циліндра перетворилося на циліндр із капшуком. Набряк на його верхній губі від смоктання крові контролером геть посинів і висів козирком, як грибний наріст на круглому стовбурі дерева.

І Острихій сам не спам'ятався, як сказав поблажливо, із почуттям милування до чолов'яги з губою-вареником і замурзаними щоками: — Який ти в мене, Винька, з біса розумний!

— А гиба ні? — трохи образився Віногрона, підозрюючи, що дружина з нього кепкує.

— Я й кажу, — усміхнулась ще прихильніше Манюра. Однак цю прихильність Стась зрозумів по-своєму.

— Ти дуремно мене уббражаєш, — сказав він, цідячи слова крізь синюшний набряк. — Я не готів, шоб ти до Браха ішла. Бач яку він б'явку тобі в голоуву босадиув…

Глава 13,

в якій той, хто відкриває таємницю, стає від неї залежним

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

— Полуда яка-то! — прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

— Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? — запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

— Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, — чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.

— Тсс! Чуго йойкаєш? Сказився, чи шо? — зашикав на нього Цурупалок.

Ґнорн поблажливо глянув на свого хазяїна. В його житті це вже був сто шістдесят дев'ятий господар. І з усіх він був найдобріший, хоч і найменш розумний. До нього його приставив Прах. І світлозорий пес найбільше боявся і поважав Леопольда, бо не розумів, як головний авторитет Луцька розумівся на його собачій мові. Варто було Прахові вдягти свою чорну маску, як він одразу знав усе, що діється з Ґнорном, а відтак і з Цурупалком. Тривоги Ґнорнові додавала ще й думка про те, чому хазяїн вистрелив саме в нього. «Навіщо він це зробив? Він же знає, що Той — вбивця, і що його не спинити навіть мені!» — думав похапцем Ґнорн. Взагалі, у його собачій голові все перемішалося: і світлозорі, і мафія, і провина за смерть Манюри перед Прахом. Він, відводячи морду, скалився іклами на Тоя і потихеньку ненавидів його.

— Не багатий на розум твій пес. Я людина. Я кращий. Ти б тягався ліпше зі мною. А його залишив би вдома. Бо я колись його вб'ю, — озлився Той.

— Це тибе, дурака приблудного, треба було оставити, — буркнув стиха під носа громило.

— Як сказав? — запитав, не розібравши, Той.

— Сказав — давай обуйдем дом і заглянем у вікна Винугрони! — запропонував Цурупалок, який насправді не довіряв Тою, хоч і волочив його за собою з півроку.

— Як скажеш, — погодився Той, майже безшумно підкинув махину свого м'язистого тіла і переплигнув через паркан, що розділяв подвір'я хати на дві частини.

На відміну від Манюриної половини, у половині Віногрони всі вікна були відчинені навстіж. З них на все дворище тхнуло мастилами і розлитими електролітами. Дві кімнати були настільки захаращені будівельницьким мотлохом, що зрозуміти спальня це, кухня чи вітальня, було марно. Кайла, відбійний молоток, міні-компресор, рискалі, ліхтарі, лебідки і решта незрозумілої техніки купами згруджувалися посередині, валялися на ліжкові, столах, стояли в кутках, лежали на тумбочці та холодильнику.

Цурупалок тихо свиснув і проліз крізь відчинену віконницю досередини. За ним заплигнув Ґнорн. У дворі на сторожі залишився Той. Він терся своїм горбом на зашийку об дерево, у тіні якого ховався від пекучого світла місяця, що за два дні мав вбитися у повню і, висолоплюючи широкого блідого язика, дрібно, з харчанням, дихав. За хвилину-другу з хати долинув лункий гуркіт падіння і брязкання металічних інструментів. Щось хряснуло, дзенькнуло, і металічний тонкий трос, яким був припнутий до манжети на руці Цурупалка Той, увірвався і, як тятива, що лопнула, упав одним вільним кінцем під ноги зарізяки. Той не загаявся. Завив, як вовк, метнувся кілька разів по двору, раптом спинився біля паркану і вгамселив по ньому лабою. Штахетник тріснув і розлетівся на шматки. Той облизнув слину від радості й кинувся крізь пролом на вулицю.

Цієї миті з вікна хати вистромився Цурупалок. У руці він тримав великий газовий балон, який, вочевидячки, був упав на нього і вдарив одоробала по голові.

— Тут никого… Пусто, як писля бомбьожки… — важко рухав губами Цурупалок. А як помітив, що у дворі нікого немає, смикнув за тонкого металічного троса. Обірваний кінець змією заповз на підвіконня просто до рук Цурупалка.

— Ей, Тою! Де ти?! — занепокоївся одоробало і тричі закричав совою в темряву двору. До нього вихором прискочив Ґнорн і став на задні лапи.

— За ним! Дожени пруклятого! — наказав Цурупалок і поліз із вікна у двір.

…Позашляховика Прах припаркував неподалік від замку Любарта в приватному секторі району Черчиця. Далі пішов крадькома крізь ніч. Ліхтарі вже не горіли. У хатах так само майже не світилося. Тільки на розі однієї вулиці біля колонки з водою він завважив зграю псів і котів, над якою ширяв і каркав чорний крук. «За їжу б'ються», — подумав він і попростував далі.

Уже біля валів замку, недалеко від Стирової вежі, Леопольд роззирнувся. Нікого, крім пекучого місяця на чорному небі та переляканих кажанів, що висіли мінливою смоляною хмарою, немовби втратили здатність до орієнтації і шелестіли ледь чутними зойками. Близько другої мало розлягтися на небокраї сяйво з холодних променів, і тоді до замку збіжиться повно людей. Треба було поспішати.

У кущах дерези, що росли на схилі, було темно, хоч в око стрель, і ніхто його там не запримітить. Він вирішив шукати саме тут і подерся крізь зарослі догори. Як проліз у гущавині метрів з десять, спинився і витягнув з кишені камінця. Крем'ях тьмяно поблискував. Леопольд поклав його на долоню і покрутився разом із ним на місці, спрямовуючи в різні боки. Ближче до сходу камінчик раптом видобув із себе більше сріблистого світла, що проникало в найменші закапелки. Тоді Прах накарачках поліз крізь нетрі в тому керунку, куди йому вказувало щораз активніше світіння крем'яха. У вухах зашуміло, потім перед очима пішли тремкі перламутрові кола, і, нарешті, у променях камінчика Леопольд побачив дверну ручку, замасковану дерном, що стирчала з-під дерезяного куща.

«Невже поталанило!» — зрадів Прах подумки і потягнув ручку на себе. Ляда важко відкрилася. За нею у схилі двигтіла луною і вогкістю темрява підземелля. Понад півтора року тому його в цю печеру приводила Марія Бут.

Але тоді вона не показала цього ходу. А провела якимсь іншим шляхом через церкву Івана Богослова, що в подвір'ї самого замку. Марія тоді підійшла до викладеної цеглою ніші для світильника, натисла якусь цеглину, і просто під нішею від'їхала плита й відкрився прохід на нижчий рівень печери. Пізніше, як він не шукав того шляху, а віднайти не міг. І цього разу Марія не сказала йому, як дістатися печери, тільки каміння давала йому за вкраденого в неї хлопця, якого він і не крав. Та й для чого йому Рисочка, якщо він не його син? І якщо б не камінчик, що зблиснув у нього під столом, то йому б ніколи і не дістатися сюди, до цієї печери. «Може, десь у цих лабіринтах колись загинув мій батько?» — не відступала від Леопольда нав'язлива думка.

Коли Марія вперше привела його сюди, то сказала, що таємниця підземелля може його згубити. І Прах волів не розпитувати її чому. Щось було в тій жінці особливе, роковане. І вирячкуваті очі, і кругловидість, і низький зріст відразу кудись зникали, коли вона переконливо промовляла до нього свої слова. У ній вчувалася якась химерна проникливість, наче вона бачила тебе наскрізь. І через те мало хто наважувався їй брехати. Тому він Марії остерігався. І не лише за її нав'язливу до нього любов. Ще в інтернаті, коли проходив практику на шпалозаводі, вона на нього накинула оком. І після того весь час доймала своєю увагою і розповідями про себе та про нього. Вона весь час розповідала йому, який він особливий. Розумний і рішучий. Що йому уготована рідкісна доля…

Льопа Рисочка був завше готовий до звірянь таємниць знайомих і незнайомих людей. Він знав, що їм відповісти, але не міг і слова вимовити. Його весь час переповнював несамовитий біль і гнів на все, що коїться довкіл. Він жив у світі мук і знущання, і волів знущатися першим, тоді й з нього ніхто б не наважився позбиткуватись. І найбільшим його бажанням було стати таким багатим і могутнім, щоб примусити всіх і кожного у світі жити без заподіяння мук одне одному. І цього він волів досягти будь-якою ціною, навіть ціною вбивства.

Печера, якою він повз, виявилася довгою і вузькою. Піднятися на повний зріст змоги не було. Та його це особливо не хвилювало. Він забув, що поклав камінця до кишені, бо в темряві чувся, як у безпеці. Перед ним виникали картини минулого. Він бачив Марію Бут, котра розповідала йому про своє бридке життя з батьками-пияками. Згадував, як вона приводила його до себе додому й годувала, хоч і поганеньким, але обідом. Як і багато інших його однолітків, вона довіряла йому свої таємниці, бо знала, що Льопа німий і нікому нічого про неї не розповість. Скільки кривди та болю пройшло в дитинстві крізь його вуха, затерпло в його змученій і не по літах дорослій душі. І від того, що йому звірялися найпотаємнішим і найболіснішим, він ставав ще ненависнішим до світу людей.

Тоді, коли вона вперше привела його сюди, в печеру під замком Любарта, тут горіли великі чаші, повні китового тлущу, з уцілілого шматка фрески на темній стіні на них дивилися очі якогось святого чи Бога, крізь сонмище сталактитів і вапнякових завіс протікала підземна ріка. Куди вона пливла? Цього годі було тоді збагнути. Він пам'ятав лиш, що Марія ластилася до нього і навіть спробувала поцілувати. А коли він її відштовхнув, то вона ледь не впала в темну воду ріки. Леопольд кинувся і схопив її останньої миті за руку, щоб утримати. І вона не впала, стрімко обвила руками його шию і зі словами: «Любий мій! Дорогий!» таки поцілувала. Леопольд не опирався і не відштовхував її. Бо якщо б відштовхнув, то вони б обоє впали в ту річку. Але він і не відповідав поцілунком на поцілунок. І тоді Марія сама плигнула в темну ріку і потягла його за собою… Що було далі, він не пам'ятав. Пам'ятав лиш, що темна вода виявилася прозорою. Спам'ятався лиш на березі Стира, геть за Луцьком. І Марії вже з ним не було. Після цього дивного випадку рівно за дев'ять місяців на світ з'явився її син Марко.

Леопольд від болю скривився. Щось обпекло його крізь матерію кишені штанів. Він засунув руку і витягнув камінчика, який був гарячим і таким сяйливим, що освітив усю печеру.

На високій стіні печери виднівся чималий уцілілий шматок фрески, тільки очі більше не дивилися з неї. Вони були заплющені. Прах не міг у це повірити. Він точно бачив тоді ці очі. Вони були такі глибокі та прозорливі, хоч і намальовані. І коли дивишся у них, то тобі здається, що ти проникаєш, летиш у їхнє бездоння, і лише камінь, на якому вони намальовані, годен тебе спинити… І Леопольд з подивом роззирнувся. Чаші, що колись світилися від палаючого китового тлущу, були холодними й порожніми. Сталактити і вапнякові завіси зблискували слабенькими відбитками іскор, які розпускав довкола себе його камінчик. Лускали, розсипаючись шелесткою луною, краплі, що падали зі стелі. Смерділо кислими екскрементами кажанів і могильною вогкістю мокрого вапняку.

— Ух-уг! — видобув із себе грубий горловий звук німий Леопольд. І могутня луна загуляла безліччю сутеринів, підземних залів і коридорів. Леопольд крутнувся з камінчиком на місці. І куди не кидав погляд, скрізь чорніли отвори печерних коридорів, розташованих високо, метрів п'ять над дном підземелля, аж під склепінням зали, у якій він перебував. І що найцікавіше, він у тих отворах помічав якийсь беззвучний рух, але як не скидав оком, та не встигав помітити, хто ж там рухається чи ховається від нього. Постоявши хвилю в роздумах, він вирішив діяти по-іншому. Знову поклав камінця на свою долоню і, не зважаючи на його пекучість, покрутив рукою в різні боки. Найбільше кремінець розгорявся, коли долоня заносилася над темною водою. Туди, у нестримний плин підземної ріки кликав його, сяючий тремким срібним відсвітом, маленький камінчик.

І Леопольд, не роздумуючи, плигнув. Бризки розлетілися на всі боки. Залили сталактити і сталагміти, вапнякові завіси і брижі. Все замигтіло і залилося скрізь проникаючим світлом, яке палахкотіло в його руці. І він із крем'яхом, що яснів, як маленька зірка, немов поплив у темнім, але прозорім небі підземної ріки. І в шумовинні бризок та луни Леопольдові раптом причулося чиєсь зітхання і стомлені слова, які проказав до нього чоловічий голос:

«Знати таємницю — означає з нею померти!»

«Так», — погодився подумки Прах, занурючись у воду і втрачаючи тяму…

Глава 14,

в якій Люція, рятуючи чуже життя, рятує й своє

Насамкінець того ж дня, коли Прах пішов за світлим камінчиком, наштовхавшись в озлілому людському натовпі, мокра від вологих променів сонця Люція нарешті натрапила у приватному секторі на знайому їй зашмигану «кравчучку». Візок, обплетений павутиною, стояв на ґанку біленької хатки з жерстяним поіржавілим дахом, з сірими віконницями у вигляді двох баранців, які на вершку вікна «били» одне одного дерев'яними рогами. Матінка обережно відчинила хвіртку і рушила до хатки стежкою, що майже заросла поруділою травою. Щось загадкове вчувалося у пронизаному холодними променями старому саду. Покручені захаращені віти були майже голі, й біле листя кучугурами, немов заметами, встеляло землю. Дзюба обачливо вирішив перечекати і сів на похилений паркан. Одинадцятеро стомлених кішок поскручувались у найрізноманітніших позах і в найнесподіваніших місцях. Найбільше їх умостилося біля стежини і хвіртки. Лише трійко псів побігло за своєю господинею.

І жінка інтуїтивно підійшла не до ґанку, а до затуленої віконниці. Обережно прочинивши одну половинку з баранячими рогами на вершечку, вона побачила посеред великої кімнати на кріслі-гойдалці бабусю, саме ту з волошковими очима. Гойдалка стояла, як укопана, і бабця сиділа на ній незрушно, із заплющеними очима і, схоже, взагалі не дихала. Її лице вже не нагадувало пухкого біленького вареничка, а було майже чорне й подібне до дротяного каркасу для глиняної маски. Люція від розгубленості закалатала щосили по оцинкованому підвіконню. Ніякої реакції, старенька навіть не ворухнулася. Тоді жінка скрикнула і торохнула по склу. Знову нічого. Не на жарт перелякана Матінка Люція скочила на ґанок і забила ногою у двері.

Від її грюкання та криків залементували пси і занявкали істерично коти. Клапті білого листя, що ще висіли на деревах, зірвалися з гілок і полетіли вихором по саду. Мереживо сторожких променів призахідного сонця зненацька прорізала чорна блискавка. Пролунав хльосткий вибух, від якого заклало вуха. Чорні тіні загуляли по саду. І Люцію обліпило підняте вихором біле фосфоресцентне листя. У тих місцях, де на нього падало сонячне світло, листя із шурхотом пересипалося темрявою й перетворювалося на тінь. А там, де воно ховалося в тіні, несподівано спалахувало ліниве полум'я і синім тягучим пасмом стікало на землю. Нажахана смертю бабусі, Люція не помічала того, що діється довкола. І навіть, коли один побілілий стручок акації, піднятий вітром, заплутався в її волоссі й зайнявся в'язким, як кисіль, полум'ям, звисаючи їй на губи пломенистим синім язиком, вона того не завважила. Цієї хвилини вона згадала слова старої, котра просила її при першій зустрічі допомогти, як прийдеться. І тому її турбувало одне: як це тепер зробити. Перше, що вроїлося їй у голову, було викликати по мобільному «швидку».

— Пост невідкладної… бр-бр… одинадцять… бр-бр…..дцять слухає… Ваша адреса! — зарипіло в телефоні, пробиваючись крізь ефірні перешкоди. Щоб назвати диспетчерці невідкладної допомоги номер хатинки, Люція кинулася вздовж стіни. А коли не знайшла таблички з адресою, побігла на вулицю, аж за хвіртку, до якої була прибита бляха з написом: «вул. Світла, 7».

— А-ха! Світла… аха… сім, — важко видихла в телефон забігана жінка.

— Якщо вам погано, то чого ви говорите? — долинуло зі слухавки дивне запитання.

— Мені добре… Я жива… А от вона померла…

— Хто?

І Люція не знала, що відповісти. Тому сказала:

— Бабця в хаті… своїй… сама…

— А ви що в тій хаті робите? І хто ви?

І Люція раптом ще більше перелякалася. Швидко відповіла, що ніякого стосунку до померлої немає, що просто сусідка. Тоді глухий голос диспетчерки попросив її назватися і продиктувати свої контактні дані.

— Для чого? — запитала Люція.

— Це невідкладна допомога! — суворо відказали на зворотньому кінці зв'язку. — А з допомогою не жартують! Інакше — вона відразу стає відкладною!

І Люція натисла кнопку закінчення виклику.

— Хм! — почулося з трубки, хоч телефон вже був у Люції вимкнений.

Переполохана жінка не знала, що їй чинити. Вона заметалася по вулиці, як підстрелена птаха, не знаючи, куди бігти. Її так настрашила потворна смерть невідомої бабці, що здогади, щодалі жахливіші, переповнювали уяву. Несподівано вона помітила, що по її шиї тече в'язкий язик синього полум'я. І вона заходилася гасити, приплескуючи його на плечах і грудях. Дивно, але вогонь виявився негарячим й притухав від її рухів, залишаючи лише припалені чорні смуги на аквамариновій тканині її довгого плаття. І тоді перестрашена Люція схаменулася, знайшла поглядом крука і, суворо на нього позираючи, підійшла впритул.

— Я знаю — ти від мого дядька Семирія Риза. У мене нікого, крім нього, немає. Він знає, що діється, і лише він мене захистить. Якщо дядько в Нобелі, то я поїду зараз до нього сама. А якщо він тут, то веди мене до нього.

— Тґут, не тґут, — прокаркав Дзюба і відлетів від Люції на кілька метрів у глиб закрутистої, вузької вулички. Матінка зрозуміла ворона і поспішила за ним.

— У-у! У! — загойдався всім тулубом птах, підтверджуючи правильність дій жінки і знову відлетів на десяток-другий метрів, указуючи їй дорогу. Коти і пси потрусили за ними слідом…

Глава 15,

в якій до справи беруться світлі сили, хоча від цього мало що прояснюється

Насправді ж Люції не варто було так нервувати. Бо потривожена стукотінням у вікно, гамселенням у двері та криками на вулиці Саня Василівна Хвостик (так за паспортом називалася бабуся з обличчячком-вареничком) невдовзі, як Люція пішла, відкрила одне око. І в її голові відразу щось забелемкало.

Саня була заслабка, щоб одразу зрозуміти, що ж то калатає. А то допіру тріщав і шварґотів усіма своїми коліщатками, ланцюжками й шестернями напільний годинник.

Бронзовий маятник хилитався з неймовірною швидкістю. А годинна і хвилинна стрілки так скажено вертілися, немовби наздоганяли час.

Старенька зосередилася, і кімната перестала перед нею пливти в різні боки, стрілки стишили свій біг і маятник рівномірно й акуратно загойдався, інколи для годиться полискуючи круглими боками. Хвостик глянула на годинника. Була сьома вечора, і холодне сонце вже присідало на схилку. Але Саня Василівна уміла по-своєму числити час поміж стрілок старого циферблата. Старенька примружила очі, й годинна та хвилинна стрілки знову закрутилися із шаленою швидкістю, тільки вже на кілька десятків обертів назад. Важкий маятниковий язик, повискуючи, знову засіпався, а сам годинник і його дерев'яний корпус загув, як паротяг.

Усередині Сані Василівни ще сновигав лютий холод, що здавався їй особливо недобрим. Вона згадала, що сама відв'язала свій вогняний вузлик, бо хотіла померти. Але чомусь цього не сталося. Знемагаючи від безсилля, вона зняла з колін картатого, зробленого з миколаївської тонкорунної вівці, пледа, який у кількох місцях уже світив дірками. Опустила ноги на підлогу. Навпомацки пошукала барвінкового кольору капці. Одного знайшла. А другий валявся далеко від крісла, біля порогу. Стара ледь дійшла до нього, взула і, зиркнувши на циферблат годинника, зненацька вклякла. Годинна і хвилинна стрілки так швидко крутилися назад, що в їхньому ряхтінні виникли рухомі образи. І баба побачила в них саму себе, якою була кілька тижнів тому. Вона знову примружилася, роздивляючись події, що відбувались у зворотньому, проти годинникової стрілки, спрямуванні. Ось вона, знеможена холодом смерті, темна на виду, з синцями під заплющеними очима, щораз сильніше розхитується в гойдалці. Стрілка крутнулася назад кілька обертів — і враз затремтіли її губи. Засіпалися пальці. Знову кілька обертів назад — і пальці з темно-сірих стали рожевими. Затим повільно підлетів з підлоги і влігся на колінах баби Хвостик край дірявого пледу, який, вочевидячки, у реальній події, що відбувалася за годинниковою стрілкою, злетів був з її колін. Потім один ясно-синій пантофель підскочив і встромився бабі на носок правої ноги, інший — продовжував теліпатися на лівій. І нарешті скрючена баба Саня випросталася в кріслі, долоня, притиснута до серця, відірвалася від грудей, очі розплющилися, і з вуст вирвався крик болю.

— Фу, бридко як! — пробурмотіла сама до себе Хвостик, відвернулася і плюнула на підлогу. І на тому місці, де вона плюнула, знову виникло зображення. У ньому було добре видно, як старенька, скрадаючись, підійшла до хати Марії Бут. На підвіконні з боку вулиці сидів, звісивши ноги, Марко в повзунках, на сідничці роздутих від начепленого памперса. На вигляд хлопчик мав десь із півроку, не більше, вже був доволі спритний і кмітливий. Принаймні, складалося враження, що він усе розумів і діяв свідомо. Маленя щось чи когось розглядало в глибині хати, а в долоньках тримало віжки: одну зіткану зі світла, іншу — з темряви. Ті віжки тяглися до вікна і зникали у склі, немов у поверхні води. Саня Василівна схопила хлопчика на руки. Він лиш зачудовано зиркнув на неї, але змовчав, підкорився, немовби щось таке, тільки йому відоме, укумекав. Однак віжок своїх не відпускав, а тягнув їх за собою з вікна на вулицю.

— Світь-тінь!.. — гукнув задерикувато до бабусі малий.

Бабуся цей вигук зрозуміла по-своєму і сказала в тон дитині:

— Не грайся словами. Це небезпечно!

Потім спритно перекусила зубами темну віжку. І хлопчик ураз зарюмсав. Тоді Саня змайструвала зі світлої, променистої віжки соску і встромила її йому в ротика. Марко замовк і, підозріливо косячи на стару, заходився із задоволенням смоктати іскристу соску, скручену з променя. Тим часом Саня Василівна, не гаючись, закутала дитину в ясно-зелену шерстяну хустку, розкрила «кравчучку», яку завжди тягала з собою, і посадовила туди маленького незнайомця. Потім, так само скрадаючись, вийшла через хвіртку з двору, наддала ходу і зникла разом із візком у тумані нічної вулиці…

— Ет! — тільки й промовила від побаченого Саня Василівна і витерла з чола холодний піт. Їй було трохи соромно, що вона краде дітей. Але це почуття виникло так само швидко, як і зникло.

Одначе далі її видимі спогади не скінчилися. Зібравшись на силі, стара почовгала до спальні й раптом на порозі спинилася. Дитячий манежик у спочивальні був порожнім. Бабі Хвостик аж дух перехопило від жаху. На її лиці блимнули зловісні лихавиці, вона знову плюнула, тільки вже куди прийшлося, так що нове зображення виникло однією своєю частиною на порозі, іншою — на одвірку. Але її це не обходило, вона квапилася, як могла. Їй конче треба було бачити те, що відбувалось, коли її свідомість майже згасла. Тому вона на швидкості ще раз прокрутила вже переглянутий епізод від початку до кінця і заходилася дивитися те, що відбувалося до її завмирання.

Отож, усе виглядало так.

Двері до спальні відкрилися, ніби самі собою. І з дитячого манежика, який було видно крізь пройму дверей, вистромилася білява голівка Марка Рисочки. Він довго дивився на стареньку Саню, що потихеньку нерухоміла на кріслі-гойдалці. І вираз його обличчя був не менш прискіпливий, ніж у дорослого. А в очах блимав неспокій.

«Так не поводяться людські діти в чотири місяці», — зміркувала Саня Василівна, розглядаючи зображення, яке то уповільнювала носаком капця, то пришвидшувала. Рисочка в зображенні, що однією частиною залазило на одвірок, мигцем заповз на округлене бильце ліжечка і зіп'явся на рівні ніжки.

— Ах! — аж зітхнула світла знатниця Саня Хвостик.

А Рисочка вже тягнувся уперед, балансуючи на бильці, нахилявся тулубом з бажанням дістатися старенької і допомогти чимось їй. Він навіть щось говорив до неї. Але звук раптово щез. Поодинокі шуми ледь-ледь проривалися з минулого крізь рокотання радіохвиль, голоси природи, шамотіння вітру, писк кажанів і поклики замерзлих у холодній безодні космосу зірок.

Давня світлозора знатниця Хвостик крутила і крутила носаком зображення, що повзало по порогові й одвірку, але дарма. Крім слів: «тінь», «бринь», «кинь» і «сунь», вона нічого більше не почула. Але й ці невинні, на перший погляд, слова здалися їй чимось загрозливими.

Потім Марко запримітив промінь, що крізь прочинені двері тягнувся з вітальні, де завмирала стара, до його спальні, і вдарив по ньому рукою. Долонька відскочила чи то від променя, чи від чогось іншого, і малий скривився від болю.

У цьому місці реакції Сані Василівни на побачене були достеменно такими, як і у десятків тисяч звичайних наших бабусь і дідусів, коли вони, приневолені самотністю, дивляться по телевізору фільм чи серіал і починають його коментувати. Так трапилось і з бабою Хвостик. Вона заговорила. І це вже був не вигук «Ах!» чи «Ой!», а ціла репліка, і звучала вона так:

— Так от який ти, Рисочко?!

— А так, чи не так

Неси свій знак, лайдаку!

Тінь і світло покинь!

Тільки сам не загинь! — ніби навмисно дражнячись, відповів старій у зображенні минулого Марко і ступив з бильця лівою ніжкою в повітря простісінько перед собою.

— Їй-Яскре! — скрикнула баба Саня і сплеснула від здивування й остраху руками. Не знати, чого вона злякалася більше: чи того, що малий заговорив надто рано, всього лиш в чотири місяці, ще й склав хитру пісеньку, чи того, що Рисочка зараз може впасти.

Але він не падав. Він ішов по межі між світлом від променя й чорною смугою затіння, що падала від лутки вікна в кімнату саме в напрямку крісла-гойдалки. І там, де його ніжка ступала в повітрі, пасма світла змішувалися з тінню і ніби тяглися за його ногою.

— Невже він посланець Безмов…?! — прохопилося у старої, але вона схаменулася і затулила на півслові рота.

Знатниця над знатницями Саня Василівна Хвостик, що вже проіснувала понад мільйон обертів Землі довкруж Сонця, була приголомшена. Вона чула від Велительки Скалки, що таке може трапитися з людською дитиною наприкінці світу, але не думала, що доснує свій, хай і безмірно довгий вік, щоб таке побачити. Хлопець, бавлячись, ішов по грані між світлом і тінню. Себто, він розрізняв ту межу. А це означало, що він учував те, що не підвладне ані світлозорим, ані посутенілим. І від цього Сані Василівні, яка вже згасала, Яскр лиш один знає скільки останніх обертів Землі, знову стало студенно, як у холодильній камері. Вона навіть останній верхній ґудзичок халату застебнула. І захукала в долоні, щоб їх зігріти.

А хлопець у зображенні подій чотиримісячної давнини, далі намацував обніжок між світлом і тінню, і йшов, йшов, підступав усе ближче й ближче до неї, тієї іншої Сані, що завмирала. Здавалось, іще кілька кроків, і він таки дістанеться до її крісла-гойдалки. Та раптом гульк — і малий зник. Хвостик відмотала ногою спогад назад і, уповільнюючи його, знову крутнула уперед. Хлопчик справді немов щез за невловиму навіть для неї, нелюді, долю секунди. Стара тільки встигла розгледіти за коротку мить дуже-дуже вузьку, як павутинка, щілинку між світлом і тінню.

— Ні! Ні! Ні! Це неможливо! Цього не може бути! Таке було Яскр-зна скільки обертів Землі довкруг Сонця тому! І один лиш раз! Коли нас вигнано було із Світіні! — вигукнула вже зовсім розгублена Саня Василівна й заметушилася по хаті, забуваючи ще раз плюнути, щоб вимкнути зображення свого минулого. Вона враз спинилася і промовила, широко розкриваючи очі, схожі на блакитні осердя вогню: — А може, він правду каже, мій… Риз?..

А між тим, у площині зображення знову, немов із повітря, вигулькнув Рисочка, реготнув, став навкарачки і поповз у напрямку до завмираючої у своєму минулому баби Сані. Старенька знову прикипіла до рухливого зображення і забула, що вона споглядає не реальність, а лише відтворений нею самою відбиток її ж минулого. Від неймовірного збурення учувань, яке майже ніколи не трапляється зі світлозорою нелюддю, вона замахала в бік хлопця рукою, немов відганяла його, як ґедзя чи оскаженілого чмелика. Найцікавіше, що та Саня, яка перебувала у відтворенні давніших подій і спостерігала за Рисочкою, котрий повз до неї, точнісінько так само завихала руками в повітрі, хіба що підводилася з останніх сил, завмираючи у своєму кріслі. Але їй забракло сил, вона схопилася за серце, де в неї вже згасав вогняний вузол, зігнулася в дугу і завмерла. Плед сповз з її колін і упав на підлогу. Права нога старої задерлась, як у футболістки, і ясно-барвінковий капець відлетів у куток кімнати під грубу. Інший лишився теліпатися в Сані на носку. Надмірний шквал почуттів забрав останні сили у Хвостик, і вона, здавалось, відійшла насправжки. Обличчя-вареничок зробилося чорним, немов пшеничне борошно перетворилося на гречане, пальці видовжилися і стали схожими на обвуглені гілочки. Баба ще раз зітхнула і завмерла…

«Минуле, щоб його зрозуміти, треба переглядати повністю, а не фрагментами. Тільки жаль, що це неможливо, бо для цього потрібне ще одне життя», — чомусь подумалось Сані Василівні, і вона стомлено зітхнула.

Тривалий час у зображенні нічого не мінялося. Хіба що Марко, що сидів навкарачках на смузі зі світла й тіні, запхинькав і закопилив із жалем губки.

Потім несподівано з'явився сяючий відбиток чиєїсь худої фігури. Він відрізнявся від тіні людини тим, що не був сірим чи темним, а увесь яснів білим полиском і за яскравістю був сильнішим, аніж уся тональність картинки.

Саня Василівна Хвостик іще більше напружилася, намагаючись вивернути зображення так, щоб було видно того, хто зайшов до її хати. Але як вона не крутила носаком капця, а того, хто увійшов, видно не було.

Невдовзі у простір кадру встромилися дві довжезні, обцяцьковані перснями і браслетками, жіночі руки з вузлуватими пальцями. Вони підняли миколаївський дірявий плед у коричнево-білий великий крат, зібгали його кілька разів, потім шарпнули в різні боки і вкрили ним бабусині коліна. Старенька навіть не ворухнулась, її потемнілі риси поступово набиралися різкості та ще більшої мерхлості. Вона робилася страшною, схожою на дротяну каркасну основу людського обличчя.

Зачекавши хвилю, ті ж руки ще більше видовжилися і підхопили з поверхні світла й темряви хлопчика на ім'я Рисочка. Поклали у плетеного кошика і винесли з хати. Зображення на підлозі посірішало і згасло…

Сердита й розгублена Саня Василівна, яка ще не розуміла, як пережила власну смерть, нервово підтискала губи та квапливо думала. Потім, ураз щось зметикувавши, витягла мобільного телефона з нагрудної кишені жовтого фартуха. Мобільний давно згас. Хвостик надула від хвилювання і старечої забудькуватості щоки. Потім, як завжди буває в таких випадках, довго і не там, де треба, шукала зарядний пристрій. А як знайшла, лайнулась, згадуючи гнилого Смерка, і швиденько встромила штепсель у розетку.

— Хвалити Яскра, що електрику ще не вимкнули за несплату рахунків!.. Ой леле, вже осінь! То я більш ніж чотири місяці була у відключці! — сказала вона сама до себе, коли побачила, як спалахнув синім сяйвом екран мобільного і вималювалося число та місяць. У старому зарядному пристрої щось тихо клацало, а це значить, як давно була завважила старенька, що телефон заряджається. Саня зацокотіла джойстиком і набрала потрібний номер з телефонної книги.

— Алло! — слабким голосом ледь проказала вона в телефон, на екрані якого з'явився напис: «Розмова найвищої секретності».

— Це ти, Саню? А я вже й не думала, що ти прокинешся! — трохи здивовано відповів їй дзвінкий голос, схожий на дівочий, але з ледь уловимими рипучими інтонаціями немолодої людини. — Ти ж сказала мені, що завмираєш…

— А де Рисочка? — спитала, відразу переходячи до діла, Саня Василівна.

— A-а!.. Я його віднесла… до замку Любарта в кущі дерези… Як ти й наказувала… — почулось замішання на іншому кінці зв'язку.

— Я наказувала?.. Не пам'ятаю такого.

— Ти мені подзвонила і сказала, що завмираєш і щоб я забрала малого і віднесла в кущі дерези, де перехід між Півміррям і Засвітом, — уже наполегливіше заговорила невідома.

— Я?! — здивувалася Саня Василівна, і від того здивування аж похитнулась. — Я тобі дзвонила зі свого мобільного?

— Ні. Ти подзвонила мені з телефону, який висвічувався у мене на мобільнику, як «Невідомий номер». І ти сказала, щоб я віднесла Рисочку в кущі дерези, де перехід між світами і…!

— Досить, Бруню! Ти багато зайвого говориш телефоном, хоч він і обслуговується світлозорими! Як ти могла послухатися «Невідомого номера»?! Всі таємні накази у нас віддаються блискавичною поштою! — розсердилася стара.

— Ти казала, що не маєш більше світлозорих сил на розсилання наказів блискавкою… тому дзвониш по мобільному… — забелькотіло в телефоні.

— Майже, правда, — стомлено провела рукою по ще жовтому чолу Саня Василівна, підійшла до дзеркала у ванній кімнаті, поклала на нього долоню, і воно враз задвигтіло й пойнялося слабким полум'ям.

У тім блідо-рожевім вогні, просто посеред площини люстра, щось закахикало і засмикалось. І незабаром, розігнавши язики спалахів, з'явилася особа в карміновій із золотими пацьорками міні-спідничці, схожа на перезрілу, зморену дієтами і фітнесом, діваху. Вона недовірливо повела блискучими защіпками, встромленими за допомогою пірсінґу на краєчках обох звивистих рудих брів. Двоє кілечок, просилених під шкіру над носом, сховалися в її глибоких борозенках на насупленому переніссі. У кожному вусі зяяло по здоровецькому тунелю. А коротко стрижена, з довгим блакитним чубом на лівий бік, голова загалом була пофарбована в золотисто-оранжевий колір. Усе виказувало в цій особі перестаркувату, ображену на увесь світ «емо». Однак задерикуваті, іскристі, як кришталеві цвяшки, очі, жваві та спритні рухи і запопадливо прихоплена із собою бляшанка з чудернацьким малюнком палахкотливого вогню у грудях нелюді — свідчили про те, що це світлозора. Особа простягнула бляшанку Сані Василівні, і її рука в перснях і браслетах задзеленькотіла, видовжилася до неймовірних розмірів і вистромилася із дзеркала.

— Ось, Саню, «Вогонь життя»! Це тобі. Останній з моїх запасів. Тому, може, трохи заслабкий. Десь градусів 300… — Бруня підмащувалася, задобрюючи знатницю Хвостик. — Я розумію, що ця плазма захолодна для тебе. Але, принаймні, це вже щось. Ти підживишся трохи і не так гніватимешся на мене.

— Набираєшся розуму, дівко, просто на очах, — з притиском сказала високородна знатниця, але бляшанку з намальованим вогнем у грудях нелюді все ж узяла.

— Даруй мені, Саню, — проказала тихо Бруня, у провині опускаючи очі. — Ти ж тоді була така схвильована. Казала, що відходиш… Я не могла тебе не послухатися, тим паче, що все збігалося з дійсністю! — зацокотіла не менш розтривожена Бруня. — І ти ще казала, що там, у кущах дерези, Рисочку перехопить світлозорий наставник. Тому треба написати записку з його даними.

— І що ж ти написала? — стривожено спитала Саня.

— Написала, що знала.

— Що?! — поставила питання, немов відрубала, знатниця.

— Я написала: «Цього хлопчика звати Марко Рисочка… Йому лише чотири місяці і два дні… Бережіть…» Е-е!.. Ні!.. «…Збережіть його.»

— Збережіть?.. Ти, Бруню, здуріла! — коли б могла, то знеможена кількамісячним згасанням стара була б закричала. — Я завмирала. І мені на думку не спадало тобі дзвонити. Ти ж знаєш, що після згасання знатниці чи знатника їхніх вихованців бере до себе світлозорий наставник. Так, приміром, я колись узяла в помираючої італійської Бефани тебе, бо ти моя онука в других, і нарекла українським прізвищем. Навіщо ти його віднесла в кущі дерези? Та?!

— От горе! Санечко! То що — його вкрали? — і собі розхвилювалася Бруня, ніби лише зараз збагнувши, що ж трапилось.

— А ти як гадаєш?!

— Та я ж була переконана, що це телефонувала ти! — виправдовувалася Бруня, дріботячи від страху всім тілом і всіма своїми проколотими пірсинґами. — Голос точнісінько твій! І хвиля світності твоя, четвертого ступеня! Все збігалося! Бігме Яскре!.. І ти ж казала, що вмираєш… по телефону! А воно так тоді й було… А коли б я справді була з посутенілими поплутана, то чи ж я б після такого до тебе прийшла? Та й ти ж не згасла. То задля чогось тебе ж і не відпущено в Останній Засвіт…

— Вíдай, не час мені згасати з такими помічницями, як ти… Ах ти, Бруню! Я ж тебе лишень просила припильнувати за хатою і не заходити до неї. Я думаю, ти це зробила через те, що знала, що після згасання вся моя сила перейде до цього хлопця, а не до тебе. Так? Чи ні? — хоч і крушилася, але все погідливіше і супокійніше заторочила стара, відкрила бляшанку, перехилила її до рота і потягла звідти світло-оранжевий язик вогню. Від того її лице, схоже на пожовклий, залежалий у морозильнику вареник, зашарілось, як у молодої дівчини, і зробилося пухкеньким і ясним.

Бруня мовчала й уважно спостерігала із дзеркала за знатницею. Здавалося, стара хоч і перейшла на примирливий тон, але так само непомітно, спроквола підзирала за висушеною дієтами і зниділою від швендяння блискучими поверхнями і світляними потоками хованкою.

— Але я думаю, Бруню, що ти зробила це з недбалості й нехлюйства. Ти досі у свої майже шість тисяч людських років бавишся в підліткові забавки. Не личить хованці та ясності третього ступеня таке самовільство! Ти ж уже стара баба! Тому я, згасаючи, і не передам тобі своєї сили…

Якийсь час Саня Василівна з приємністю облизувала, вкриті залишками вогню губи, світлішаючи на виду, а тоді раптом піднеслася в повітря, схопила Бруню за пірсинґ біля краю лівої брови і витягла її за нього всю з дзеркала разом і з її високими штиблетами на товстій підошві, які на молодіжному сленгові називалися «стілами». Заскочена несподіваним нападом, хованка застогнала, відбиваючись, як могла, але знатниця піднімала її за кульчик пірсинга щораз вище й вище.

— Якого Смерка ти потягла хлопця в дерезу на Любартів вал, там, де Брама Шафарки?! Тобі наказав Клятий! Ти що, не знаєш, що цим підставляєш мене?! Ти забула, якого я роду?!

— Я робила так, як ти мене виховувала! Усе за сумлінням! — кричала в палаючих сльозах Бруня і просто на очах темнішала й спадала з лиця. Вона робилася старою і зморшкуватою, немов з неї висмоктували енергію.

— Не задурюй мені мізків сумлінням! Кажи, кому передала дитину? — із неймовірним шаленством скрикувала знатниця. З її очей, носа і вух посипалися дрібні вогнисті скалки. Вони обпалювали хованку, яка була геть неготова до такого повороту.

— Ти сказилася! Мені боляче! І я згасаю! — лепетала Бруня, намагаючись відштовхнути руку Сані Василівни.

— Що ти знаєш про цього хлопця?!

— Нічого, крім того, що ти мені сказала! — брова Бруні, відтягнута знатницею, видовжилась, як пасок, і почервоніла, мов розплавлений метал. Риси і пруги її обличчя налилися густочервоною, майже чорною, барвою. Здавалося, ще трохи такої борні — й вона спалахне та вмить згорить.

— Якщо ти мені брешеш, я виклопотаю для тебе на Соймі Вічне Згасання. Повір — це страшно.

— Я не брешу. Присягаюся безмежністю Яскра! — сказала Бруня і склала на грудях руки хрестом, повністю упокорюючись, непомітно для знатниці схрестила мізинець із безіменним пальцем на лівій руці.

Саня Василівна не чекала знаку впокорення. Бо тим знаком Бруня Карлівна Василенко цілковито віддавала себе під владу Сойма українських світлозорих. І тепер, за звичаєм Засвіту, судити її мав право тільки Сойм. А присуд його міг бути страшнішим, аніж те, що могла з нею зробити баба Саня.

— Хай буде так. Але присягу твою я лишу на тобі! — знатниця скрикнула і вдарила хованку відкритою долонею. Від удару в різні боки полилися вогнисті промені. Здійнялася хмара білого диму, що поступово ставав світлішим і яскравішим. Світло від диму різало очі. Це тривало якусь мить. Потім світло згасло.

Знічена і зламана Бруня стояла на колінах посеред кімнати. На шиї у неї зашморгом звивався яскраво-білий промінь, який не давав їй ворухнутися, бо прип'яв бідну до всіх видимих потоків світла.

— Тепер ти мусиш казати тільки правду або мовчати, — байдуже мовила Саня. — Інакше неправда тебе вб'є. Ти бачила, на що здатен цей хлопець?

— Бачила… Але все, що бачиш, треба ще довести, — протяжливо, зважуючи кожне слово, відповіла Бруня.

— Ти комусь із людей чи посутенілих про нього казала?

— Саню, ти вдалася до насильства, а це в нас без особливих підстав заборонено ще від часів Яскра та його сестри Яси… Тому… — з непереборним страхом перед світлозорою знатницею четвертого виміру світності відповіла Бруня.

— Тому, що? — Саня Василівна розглядала плед, яким її було вкрито, коли вона згасала. Плед явно їй чимось не подобався.

— Тому моя присяга була зроблена з відворотом. І я не казатиму тобі всієї правди… Бо ти сама брешеш собі.

— Я не брешу. Ти позбавила мене вибору. І я ніколи не вчила тебе іти проти сили світла. Бо все ще вірю в нього, хоча… — з мукою в голосі сказала стара. — Я змушена поставити тебе перед Соймом. Бо ти зрадила мене… Бо навіть у цьому пледі, яким ти була мене вкрила, коли я згасала, є нитка з мороку. Звідки вона взялася? Та? Хованко третього ступеня ясності Бруню Карлівно Василенко?!

Хованка схилила голову, втупилася в підлогу і напружено мовчала. Вона боялася подивитись в очі знатниці. Бо знала, що зараз погляд баби її уб'є. Саня рішуче відкрила чавунну заслону груби, нахилилася над охололим отвором із купою сірого попелу всередині, хукнула і промовила:

— І Хуху, і духу!

У глибинах димоходу щось зашкреблося. Шерехтіння зростало все дужче й дужче. А на скутому обличчі Бруні від очікування налилися жили. І вона, і Саня добре знали, що означає цей шурхіт. Яскравий зашморг із пломеня на шиї у хованки напнувся, гублячись своїм кінцем в останніх посвітах сонця, що лилися з вікна, і раз по раз стріпувався нервовим посмиком. Несподівано в чорній проймі груби зашваркотів вогонь, і звідти викотилася чимала попеляста кругла жарина. Вона дзиґою закрутилася на підлозі, обростаючи сірими лушпинами попелу. За мить по її поверхні пробігла іскра, і жарина, що стала вже великою круглою головешкою, трохи меншою від Бруні чи Сані Василівни, заговорила, користуючись спалахами іскор, що пробігали по її сіро-сивій поверхні:

— От і Хух, і його дух! Голодний вогонь чекає наказів!

Бруня вжахнулася й скулилася. Плечі її в червонім топіку здригалися. Ланці й усіляке залізяччя, навішане на ній, сумно подзенькувало.

— Перше — доправиш її до Невловної Грані! — наказала Хухові Саня.

На останньому слові Хух спалахнув і проказав без поспіху пострілами скалок і бахканням жаринок:

— Подай бодай ногу, знатнице. Останній раз ти мені її давала дві тисячі триста шість обертів Землі тому…

Саня спершу завагалась, але потім гучно клацнула язиком, і з головешки виросла одна нога, тільки чомусь нагорі, а не внизу. Хух повагом перекотився круг себе і зіп'явся на подаровану ногу. Хвостик, задоволена своєю роботою, повела далі:

— Друге — припнеш її до вічної блискавки!

Хух пересипався скалками, пирскав деінде язичками полум'я, шарудів чорно-сивими лушпайками із золи, що вкривали всю поверхню головешки, немов вулканічну магму, що вже затухала, і сумнівався. Його сумнів виразно висловлювало ґречне погойдування на одній нозі.

— Бачиш, Бруню Карлівно, він один здатен улаштувати тобі Вічне Згасання. Так, Хухику! Ти ж у нас зголоднів за дві тисячі триста і скільки там іще обертів?

— Шість… — просичав гранями Хух і додав: — Зголоднів, так… дуже… Я ж негодований дві тисячі триста…

— Бруня це вже чула, — безпристрасно перебила його Хвостик.

— Але закон, знатнице, понад усе…

— Так, це правда… Як припнеш до блискавки, стережи її! І сам приконвоюєш її на Сойм, коли її буде покликано…

Хух повагався, але сказав:

— Ще б руку і рота з очима та вухами… Та, знатнице?

— Ти, Хуху, як прохач який! На, маєш! — і Саня тричі клацнула в роті язиком. Від цієї магії в Хуха з'явилися саме біля однієї ноги, тобто внизу його кулястої фігури, два вуха й одне око.

— А писок де? — спитався, палахкотячи від замішання, Хух.

— А пощо тобі писок? Ти й так забагато говориш своїми жаринами! Ще бовкнеш десь зайвого, — розсміялася сухо, немов закашляла, знатниця і сказала, грізно косячи на принишклу хованку: — А тобі бовкати не можна, бо за неї відповідатимеш головою!

— Мені б ще й те, чим я за неї буду відповідати… га?

— Хо-хо-хо!.. Голову, Хуху, всякий дурень має. А чи вона багатьом стала у пригоді… Та й тобі ж легше — менше в неї братимеш.

Іскри заметушилися на поверхні головешки, пойняли спершу вуха, тоді спалахнули в одному-єдиному оці. І враз воно моргнуло з-під ноги, кліпнуло і немов розтяглося в усмішці.

— Ху! Ху-ху-ху! — розсипався золотистими гранями від сміху Хух. — Це був гумор?! Так, повелителько?.. Я радий! Я такий радий! Аж мене піт пройняв.

— Який піт? Ти наче здурів за цих останніх дві тисячі триста… триста…

— …шість обертів… — нагадав ввічливо Хух і, стаючи перед Хвостик одною ногою на коліно, прошелестів складками з попелу: — Ні, світносте четвертого виміру… Просто зо мною дуже давно не жартували.

— Я добра лиш тому, що завдання у тебе відповідальне, — Саня Василівна оцінила кмітливість Хуха і навіть надумувала вже пожалувати йому й голову. Але, витративши багато сил у боротьбі зі зрадливою хованкою, потроху остигала і якось марніла, тому заговорила знову важко і впівголоса: — За цією дівахою тягнеться слід Чорного Півмірря. І якщо вона спробує втекти, я тобі наказую, попри всі закони, в ім'я Останнього Засвіту, знищити її Вічним Згасанням.

— Я щось придумаю… Хоч і без голови… Ти ж мене знаєш, — і на поверхні головешки зазяяла чорно-вогненна усмішка.

— Ти не маєш права віддавати наказ на знищення світлозорих третього ступеня ясності! Таке властен зробити тільки Сойм! — непокірливо струсила головою Бруня.

— Маю. Ми існуємо в час усесвітнього згасання і людського свавілля. Про це написано у Згортках Світла. І якщо це потрібно для нашого порятунку, то всі приписи Останнього Засвіту можуть бути скасовані. Я правильно кажу, Хуху?!

— А мені бірюзово, чи згортки, чи засвіти… — шерхотів і тріщав лушпинням спалахуючого чорно-сивого попелу Хух. — Я вічно голодний виконавець із виконавців, бо найнижчий і найбридкіший з усіх світлозорих. Мій жар, особливо, коли в мене нежить чи грипа, буває, що й у слиз перетворюється. І це гірше допікає, ніж посутенілим, що ходять завжди обслизлі та підмоклі. А з нас, ви знаєте, з найнижчих світозорих, як з цапа вовни! Та й за лиходійство в усіх Засвітах відповідають не ті, хто виконують, а ті, хто наказують, — прошемрав усіма чорно-вогнистими шкоринками попелу Хух, схопив яскравий зашморг із пломеня й, розсипаючи довкіл себе дрібні іскри, потягнув Бруню до груби, перекочуючись через свою головешку й інколи відштовхуючись однією ногою.

Коли чавунна закривка за ними затулилася, знатниця Саня почекала хвилину, поки стихне шурхіт у димарі, а потім упала на коліна. Вона була геть стомлена. Її руки й обличчя знову потемнішали. Із зусиллям Саня Василівна відкрила закривку, схопила дві-три жарини, які залишив Хух, і поклала собі до рота. Її обличчя трохи посвітлішало, а на щоках розлився рум'янець. Їй треба було ще пожити серед людей. Тому вона підкинула в грубу дров і, коли вони спалахнули, встромила у вогонь руки…

Примітки

1

Пáрус чи пáрос — промінь сонця, що пробивається, наприклад, крізь хмари. [«У скісному парусі сонця грає роєм мушва» (Коцюбинський). «Як легенькі блискавочки, забігали по землі пароси» (Мирний)]

(обратно)

2

Cavitas abdominalis — черевна порожнина (пер. з лат.).

(обратно)

3

Балвер — цирульник (запозичення з нім.).

(обратно)

Оглавление

Почин

Глава 1,

Глава 2,

Глава 3,

Глава 4,

Глава 5,

Глава 6

Глава 7,

Глава 8,

Глава 9,

Глава 10,

Глава 11,

Глава 12,

Глава 13,

Глава 14,

Глава 15, Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg