«Напівзагублений»

Напівзагублений (fb2) - Напівзагублений (пер. Виктор Евгеньевич Морозов) (Напівлихий - 3) 1111K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Салли Грин

САЛЛІ ҐРІН живе на північному заході Англії.

Вона почала писати 2010 року

й відтоді не може зупинитися.

Саллі Ґрін Напівзагублений

Пам'яті мого батька

Одна й та сама людина буває у своєму різному віці,

в різних життєвих ситуаціях — зовсім різною людиною.

То до диявола близько. А то й до святого.

А ім’я — не змінюється, і йому ми приписуємо все.

Олександр Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ»

Поранений, а не загублений

— Нам треба узгодити паролі.

— Та ну? Нащо?

— Тому що одного дня ти знову вирушиш у мандри і тебе вб’ють, а тоді якийсь Ловець з маскувальним Даром прикинеться тобою, прийде в табір і вб’є мене.

— Значно ймовірніше, що Ловці знайдуть табір, уб’ють тебе, а тоді чекатимуть, поки я повернуся, бадьоро щось насвистуючи.

— Може бути, хоча мені важкувато уявити, як ти насвистуєш.

— То який пароль?

— Це мусить бути не одне слово, а фраза. Я тобі щось кажу, а ти відповідаєш так, як домовлено.

— Ну добре. Отже, я кажу: «Я насвистую, бо вбив десятьох Ловців», — а ти відповідаєш: «А я краще видряпався б на Айгер».

— Пропоную придумати щось таке, що я справді міг би в тебе запитати.

— Тобто?

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

— І що я мушу відповісти?

— Я був поранений, а не загублений.

— Навряд чи я міг би так сказати.

— А все ж таки… Хочеш повправлятися? Щоб потім нічого не наплутати?

— Ні.

Розділ перший Кому довіряти

Камінці

Того року, коли батькові виповнилося двадцять вісім, він убив тридцять дві людини. Селія колись мені втовкмачувала різні речі про Маркуса. Отакі, як цей факт. То була найбільша кількість убитих ним людей — до війни між Радою Соула й Альянсом Вільних Магів. Колись я думав, що тридцять двоє — це дуже багато.

Того року, коли батькові виповнилося сімнадцять, у рік його Дарування, він убив лише чотирьох. Мені й досі тільки сімнадцять. До Біловезької битви — саме тоді загинув мій батько, тоді ж загинула майже половина членів Альянсу, і той день називають просто ББ, якщо взагалі наважуються про нього згадувати, — тож до того дня я вбив двадцять три особи.

ББ відбулася багато місяців тому, і наразі на моїй совісті вже понад півсотні вбивств.

Якщо бути точним, то я прикінчив п’ятдесят дві людини.

Важливо бути точним, кажучи про такі речі. Я не рахую Провідниці (вона вже й так помирала) і Самін теж не враховую. Те, що я їй заподіяв, було актом милосердя. Самін убили Ловці. Вистрілили їй у спину, коли ми тікали з поля бою. А Маркус? Його я в жодному разі не зараховую до тих п’ятдесяти двох. Це не я його вбив. Його вбила вона.

Анналіза.

Її ім’я викликає в мене нудоту. Мене може вивернути від будь-чого, пов’язаного з нею: від її білявого волосся, її синіх очей, її золотистої шкіри. Усе, пов’язане з нею, бридке і фальшиве. Вона казала, що любить мене. Я теж казав, що люблю її, але ж це було щиро. Я справді її любив. Що за тупий ідіот! Втріскався в неї, в О’Браєн. Вона казала, що я її герой, її принц, а я, мов останній йолоп і телепень, хотів у це вірити. І я справді їй вірив.

Але тепер я хочу тільки вбити її. Перерізати їй горло, видерти з неї верески. Та мені цього не буде досить; цього буде замало. Я хочу, щоб вона збагнула, як важко мені далося те, що я зробив. Я можу примусити її відтяти та зжерти власну руку або виколупати і проковтнути власні очі, та все одно це буде легше, ніж те, що довелося зробити мені.

Я вбив п’ятдесят дві особи. Але насправді я прагну накласти свої руки тільки на неї. Мене задовольнить число п’ятдесят три. Ще одна жертва — і буде досить.

— Лише вона.

Але я прочесав усе поле бою, сантиметр за сантиметром, а також наш старий табір. Я вбивав усіх Ловців, які мені траплялися, — і тих, хто прибирав бардак після битви, і тих, на чий слід я нападав. Але її я ніде не бачив. Мов крізь землю провалилася! Скільки вже днів і тижнів я винюхую кожну стежину, кожен слід, кожен натяк на відбиток стопи, але не знаходжу нічого, що могло б вивести на неї.

— Нічого.

Почувши цей звук, я прислухаюся. Тиша.

Мабуть, це знову я говорю сам до себе.

— Чорт!

Анналіза! Це вона таке зі мною робить.

— Та щоб вона здохла, — я піднімаю голову, роззираюся, а тоді кричу кронам дерев: — Щоб вона здохла!

Потім тихенько кажу каменям:

— Я лише хочу, щоб вона померла. Зникла. Щоб її душа перестала існувати. Щоб вона пропала з цього світу. Назавжди. І все. Отоді я зупинюся.

Беру в руку маленький камінчик і кажу йому:

— А може, ні. Може, ні.

Маркус хотів, щоб я вбив їх усіх. Можливо, я зумію це втілити. Мабуть, він знав, що я зможу, інакше не казав би.

Я згрібаю камінці в невеличку купку. Їх п’ятдесят два. Здається, п’ятдесят два — це багато, але насправді це ніщо. Ніщо, порівняно з тим, скількох я мусив би вбити на бажання батька. Ніщо, порівняно з тим, скільки людей загинуло через Анналізу. Понад сотню під час ББ. Мені треба ще добряче постаратися, щоб досягти різанини її рівня. Через неї практично знищено Альянс. Через неї загинув Маркус — єдиний, хто міг стримувати атаки Ловців, єдиний, хто міг завдати їм поразки. Але натомість через неї, через те, що вона його застрелила, Альянс майже припинив своє існування. Та ще й ця нав’язлива думка про те, що вона весь той час була шпигункою Соула. Зрештою, Соул — її дядько. Габріель ніколи не довіряв Анналізі та завжди казав, що це вона могла навести Ловців на Меркуріїну квартиру в Женеві. Я ніколи йому не вірив, але, можливо, він таки мав рацію.

Чути шелестіння дерев, з’являється Габріель. Він збирав хмиз. Мабуть, почув мої крики. А тепер удає, що все одно вже повертався, кидає на землю хмиз і зупиняється біля моїх камінців.

Я не казав Габріелю, що означають камінці, а він і не запитує, але мені здається, що він і так усе знає. Підношу з землі один камінчик. Він невеличкий, завбільшки з мій ніготь. Вони всі маленькі, але відрізняються один від одного. По камінцю на кожну вбиту мною людину. Раніше я знав, з ким саме пов’язаний кожен з них, але йдеться не про імена абощо; більшість Ловців для мене — просто Ловці, однак камінчики допомагали пригадати, за яких обставин і під час яких боїв вони гинули. Я вже не пам’ятаю окремо кожну битву; вони всі тепер злилися в одне нескінченне криваве побоїще, але в мене є купка з п’ятдесяти двох дрібних камінчиків.

Габріелеві чоботи розвертаються на дев’яносто градусів і секунду-дві не рухаються, аж поки він каже:

— Нам треба більше хмизу. Допоможеш мені?

— Зараз.

Його чоботи ще кілька секунд не рухаються, потім розвертаються на сорок п’ять градусів, стоять отак чотирип’ять-шість-сім секунд, а тоді знову прямують до лісу.

Я витягаю з кишені білий камінь. Він овальний і зовсім білий, без жодних домішок: це кварц. Гладенький, але не блискучий. Анналізин камінь. Я знайшов його якось біля струмка, коли шукав її. Тоді я подумав, що це гарний знак. Був певний, що того дня натраплю на її слід. Так і не натрапив, але одного дня це обов’язково станеться. Коли я її вб’ю, то не докладу цей камінь до купки, а викину його геть. Нехай він зникне назавжди. Як і вона.

Можливо, тоді припиняться мої сни. Сумніваюся, але хтозна. Мені часто сниться Анналіза. Іноді сни бувають навіть приємні спочатку, але довго це не триває. Деколи вона стріляє в мого батька — так само, як під час ББ. Якщо мені щастить, я прокидаюся раніше, але часом сон затягується, і я немовби заново все це переживаю.

От якби мені снився Габріель. Це були б гарні сни. Хай би мені снилося, що ми лазимо вдвох у горах, як за тих часів, коли ми були друзями. Ми й тепер друзі; ми завжди будемо друзями, але нині все по-іншому. Ми небагато розмовляємо.

Інколи він розповідає про свою родину або про те, що він робив кілька років тому, ще перед усім цим, або розказує про підняття на гори, чи про книжку, яку він прочитав, чи про… ну, не знаю… про речі, які йому подобаються. Він уміє гарно розповідати, але з мене нікчемний слухач.

Нещодавно він розповідав, як видирався на гору у Франції. Гора височіла над річкою і була дуже мальовничою. І я слухаю, уявляючи ліс, яким він прямує до тієї гори, він описує ущелину й річку, але я вже думаю зовсім не про це, а про те, що Анналіза на свободі. Зауважую, що одна моя половина каже: «Слухай Габріеля! Слухай його розповідь!». Але друга половина хоче думати про Анналізу та заявляє: «Ось він щось собі балакає, а тим часом Анналіза десь там, на волі». Мій батько мертвий, а я навіть не знаю, де його тіло — звісно, окрім тієї його частини, що в мені, бо я з’їв його серце, і гіршого зі мною ніколи не траплялося, і ось я тут сиджу — ця особа, ця дитина, що з’їла власного батька, — і я сиджу біля Габріеля, який торочить щось про сраний альпінізм, про те, як він мусив спочатку перейти річку вбрід, а я думаю про те, як я з’їв свого батька і як тримав його, коли він помирав, а Анналіза тим часом розгулює собі десь на свободі, а Габріель і далі щось плете про те, як він дряпається по горах, — і що ж у цьому нормального й доброго? Отож я й кажу йому якомога спокійніше:

— Габріелю, чи не міг би ти заткнутися і не пиздякати про свої срані гори? — кажу це, ледве стримуючи себе, бо ось-ось зірвуся на крик.

Він замовкає, а тоді відповідає:

— Звичайно. Але чи не міг би ти бодай речення сказати без матюків? — він мене просто підколює, цілком доброзичливо, але я, хоч це й розумію, ще більше дратуюся і посилаю його на хер. Я не обмежуюся цим словом на три букви, а додаю ще й інших матюків і ледве можу себе стримувати, та що там, я взагалі вже себе не контролюю і знову обсипаю його брутальною лайкою, а він намагається мене зупинити, хапає за руку, але я його відштовхую і кажу, щоб він забирався геть, бо інакше все погано закінчиться, і тоді він зникає.

Відтак я заспокоююся. І відчуваю величезне полегшення, бо я тепер сам, а коли я наодинці, мені легше дихається. Якийсь час мені добре, та коли мене вже по-справжньому опановує спокій, я починаю себе ненавидіти, бо хочу, щоб Габріель узяв мене за руку і розповів свою історію. Хочу, щоб він зі мною говорив, хочу бути нормальним. Але ж я ненормальний. Не годен бути нормальним. І все це через неї.

Ми сидимо разом і дивимося на вогнище. Я звелів сам собі докласти серйозних зусиль і поговорити з Габріелем. Нормально поговорити. І вислухати його. Але тепер я не знаю, з чого почати. Габріель теж небагатослівний. Мабуть, його роздратували ті камінчики. Я ще не казав йому про два нові, які я доклав у купку вчора. Не хочу казати йому про це… про них. Я намагаюся зішкрябати рештки їжі з дна бляшаної миски, хоч я давно все вишкрябав і там уже нічого немає. Ми їли сир і суп з пакетика; суп був водянистий, але краще вже такий, ніж узагалі ніякого. Я й далі голодний, і Габріель, я знаю, теж. Він страшенно схуд. Став худий як тріска. Хтось колись і про мене таке казав. Пам’ятаю, що я тоді просто вмирав з голоду.

Кажу:

— Нам бракує м’яса.

— Так, було б незле для різноманіття.

— Я завтра розставлю кілька пасток на зайців.

— Хочеш, допоможу?

— Hi.

Він нічого не відповідає, лише роздмухує вогонь.

— Я сам упораюся швидше, — додаю я.

— Ага, звісно.

Габріель знову починає роздмухувати вогонь, а я знову шкрябаю по дну миски.

Це Трев мені казав, що я худий як тріска. Пробую пригадати, коли то було, але марно. Пам’ятаю, як він ішов ліверпульською вуличкою з пластиковим мішечком у руках. А ще пригадую дівчину-фейну, яка там теж була, і Ловців, що гналися за мною, але все те немовби відбувалося в іншому світі та в іншому житті.

Я кажу Габріелю:

— Я тоді в Ліверпулі зустрів одну дівчину. Фейну. Круту, такій краще пальця в рот не класти. Вона мала брата, а в того був пістолет… і собаки. А може, то й не її брат. Ні, з собаками був хтось інший. А її брат мав пістолет. Вона про це розповідала, хоч я його так і не побачив. Хай там як, але я подався в Ліверпуль на зустріч з Тревом. Дивний такий тип. Високий і… навіть не знаю… спокійний чи що, а ще він ходив так, ніби ковзав. Білий маг. Але нормальний. Він узяв зразки моїх татуювань, зі щиколотки. Зразки крові, шкіри й кісток. Намагався з’ясувати, нащо мені накололи ті татуювання. Аж раптом з’явилися Ловці, ми почали тікати, але я загубив пластиковий мішечок зі зразками і мусив повертатися, а та дівчина-фейна його знайшла. Повернула мені зразки, я їх пізніше спалив.

Габріель дивиться на мене, немовби очікує продовження розповіді. А я й не певен, чим закінчилася вся ця історія, але раптом усе пригадую.

— Там було двійко Ловців. Вони майже зловили нас, мене і Трева. Але та дівчина, що мала брата, належала до місцевої фейнівської зграї. І вони впіймали тих Ловців. Я їх там залишив. Не знаю, що фейни зробили з Ловцями, — я дивлюся на Габріеля й кажу: — Мені навіть на думку тоді не спало їх убивати. А тепер мені не спало б на думку залишати їх живими.

Габріель відповідає:

— Тепер війна. Це зовсім інша річ.

— Так. Цілком інша, — а потім я додаю: — Тоді худим як тріска був я, а тепер ти.

— Худим як тріска?

І я усвідомлюю, що навіть не сказав йому, чого я згадав цю історію, та й ми обидва зараз худі, аж ребра світяться, однак я не збираюся йому нічого пояснювати, тож просто кажу:

— Забий.

Ми сидимо й дивимося на вогонь. Єдина світла пляма на багато миль навкруги. Небо вкрите хмарами. Місяця не видно. Цікаво, де зараз той Трев зі своїм приятелем Джимом? Аж раптом я пригадую, що це не Трев сказав, що я худий як тріска, а Джим.

Габріель каже:

— Я був у Ґрейторекс.

— Ага, ясно, — він повернувся з пакетиками супу і сиром.

До Ґрейторекс треба добиратися годину лише в один бік. Напевне, Габріель устиг сходити, поки я рахував камінці, а потім він ще й хмиз збирав. Мабуть, я рахував ті камінці кілька годин поспіль.

— Немає особливих новин, — повідомляє він. І я це знаю.

Ті члени Альянсу, котрі вижили після битви, розкидані по всій Європі в семи різних таборах. Ми належимо до невеличкого табору Ґрейторекс на території Польщі. Хоч ми й не живемо в таборі. Я намагаюся бути сам по собі. Маю тут власний табір. У кожного табору є номер. Табір Ґрейторекс зафіксований під номером три. Отже, моєму табору можна дати номер 3-Б, або три з половиною. Ґрейторекс несе відповідальність за свій табір і за зв’язок з табором номер один, із Селіїним табором, хоча, наскільки мені відомо, цей зв’язок не надто підтримується. Ґрейторекс тільки й лишається вишколювати тих юних відьом, яким пощастило вижити, сподіваючись, що колись вишкіл стане їм у пригоді.

Я бачив цих її вихованок, коли був у таборі номер три. Мені подобається Ґрейторекс, але її вихованки — ні. Вони навіть не дивилися на мене, принаймні тоді, коли я дивився на них. Зате коли я відвертався, то відразу відчував на собі їхні погляди, та варто мені було несподівано знову глянути на них, вони миттю втуплювалися в землю, немов побачили там щось страшенно цікаве.

Подібне відбувалося і з моїм батьком. Ніхто не бажав зустрічатися з ним поглядами. Але зі мною такого раніше не траплялося. Перед ББ я був частиною команди, бійцівського загону, я був тоді партнером Несбіта, а Габріель готувався в парі з Самін, і всі ми тренувалися разом з Ґрейторекс та іншими. Ми були гарною командою. Усе робили разом — сміялися, капостили, билися, їли й розмовляли. Мені цього бракує; я знаю, що ті часи вже ніколи не повернуться. Та однаково мушу визнати, що Ґрейторекс дуже добре працює зі своєю командою.

— Вона їх гарно вишколює, — кажу я.

— Ти про Ґрейторекс?

— Ну а про кого ж? — не розумію, чому я так огризаюся.

— Сходив би разочок у табір зі мною. Ґрейторекс була б рада тебе побачити.

— Ага. Можливо, — але ми обидва розуміємо, що я не піду.

Я вже тижнями не бачив Ґрейторекс, та й узагалі нікого не бачив, окрім Габріеля. Хіба що тих двох Ловців, але я їх убив. Як на те пішлося, я зазвичай убиваю людей, яких зустрічаю. Ґрейторекс має бути вдячна, що я тримаюся осторонь.

— Вона показала б тобі своїх вихованок. Вони вже добряче натреновані.

І я не знаю, що йому відповісти. Ну що мені сказати? «Невже?», «Гаразд» або «Яка до сраки різниця, якщо це нічого не змінює?»

Я справді не знаю, що сказати.

Аж ось я щось пригадую і запитую:

— Який нині день?

Габріель відповідає:

— Та ти ж учора те саме запитував.

— І?

— Я не знаю. Збирався запитати в Ґрейторекс, але забув, — він повертається до мене й каже: — Це аж так важливо?

Я хитаю головою. Це справді неважливо, просто я намагаюся бодай якось упорядкувати все у своїй голові, хоча кожен день мало чим відрізняється від решти, минають тижні, а може, й місяці, і все зливається в одну нескінченну смугу в моїй пам'яті. Я мушу зосереджуватися і стежити за перебігом подій. Учора я вбив двох Ловців. Відтак повернувся сюди, але зараз відчуваю, ніби це сталося значно давніше. Мушу піти й перевірити, чи на місці тіла. Тут напевне з’являться нові Ловці, будуть шукати своїх товаришів. Можливо, мені вдасться когось упіймати й допитати. Можливо, вони знатимуть щось про Анналізу. Якщо вона шпигунка, то мала би повернутися до Соула; можливо, Ловці бачили її там.

Я лягаю горілиць, затуливши рукою обличчя.

Я не сказав Габріелю про тих двох Ловців, бо він повідомив би про це Ґрейторекс, і вона одразу змінила б місце розташування табору, а я мушу спочатку перевірити, чи тіла Ловців лежать там само. Але спершу треба виспатися. Відколи загинув Маркус, я майже не сплю. Мушу виспатися, а тоді зможу піти й перевірити, чи не зникли тіла Ловців. Або зроблю це якогось іншого дня. А завтра можу вирушити на південь. Перевірю, чи немає там слідів Анналізи, а тоді повернуся сюди й піду гляну на ловецькі тіла. І ще мушу роздобути трохи їжі. Отже, завтра — похід на південь і заячі пастки, а післязавтра — мертві Ловці, а якщо пощастить, то ще й, можливо, живі.

Я усвідомлюю, що розглядаю власну руку; мої очі досі розплющені. Потрібно не забувати їх заплющувати. Я повинен виспатися.

Ми сидимо поруч, і наші ноги звисають з краю кручі. Листочки, тріпочучи, падають униз. Засмаглі Анналізині ноги зовсім близько біля моїх. Вона сягає рукою по листочок, ловить його і водночас хапає мене за рукав. Обертається до мене, тримає листок перед моїм обличчям, вимагаючи уваги, а тоді легенько вдаряє мене ним по носу. Її очі іскряться, і в них мерехтять сріблисті проблиски. У неї гладенька оксамитова шкіра, і я хочу до неї доторкнутися. Пробую трохи нахилитися, але не годен поворухнутися, бо мене прив’язано до лави, а Волленд каже, стоячи наді мною:

— Відчуття буде трохи дивне, — а тоді прикладає мені до шиї щось металеве, і ось я вже стою навколішках у лісі, а мій батько лежить переді мною на землі, стікаючи кров’ю. Я тримаю Феїрборн, відчуваю, як він тремтить у моїй руці, мов живий, і як він прагне виконати свою роботу. Я тримаю правицею Маркуса за плече, намацуючи тканину його куртки. Батько каже:

— Ти зможеш це зробити, — і ми починаємо. Спочатку одним різким ударом розпанахую йому сорочку і плоть, а тоді роблю другий, глибший, надріз упоперек. Потім — третій, ще глибший, надріз, розтинаючи йому ребра, наче папір. Маркусова шкіра та мої руки заляпані кров’ю, вона гаряча, але швидко холоне. Я хапаю пальцями його серце й нахиляюся, відчуваючи, як воно б’ється. Вгризаюся. Кров бризкає мені в рота. Мене починає нудити, але я роблю ковток. Тоді знову вгризаюся й дивлюся батькові в очі, кров заливає мені рота, а він дивиться на мене.

Я прокидаюся залитий потом, кашляю і блюю. Габріель намагається мене втримати. А я хапаюся за нього. Він нічого не каже, просто тримає мене, і це добре. Так триває доволі довго, і врешті-решт він запитує:

— Можеш мені сказати, що тобі наснилося?

Однак я не хочу навіть думати про це, а говорити й поготів. Габріель знає, що я вчинив, що я мусив був зробити, щоб заволодіти батьковими Дарами. Габріель бачив мене опісля, заляпаного кров’ю, та він бодай не бачив, як я це робив. Він гадає, що мені стане легше, якщо я все розповім, але ж це ні на йоту не змінить скоєного мною, хіба що він довідається, як то було огидно і…

— Натане, поговори зі мною, прошу тебе.

А тоді він запитує:

— Це ж був звичайний сон? Ти ж сказав би мені, якби то було ще одне видіння, правда?

Я відштовхую його. Дарма я розповів йому, що в мене почалися видіння.

Тренування

Уже ранок. Я біжу назад до свого табору. Почуваюся тепер не так уже й погано. Цього разу пробіжка була довга: я кілька годин біг у пітьмі одразу після того, як прокинувся від кошмару, а Габріель почав допитуватися про мої видіння. Біг мені допомагає. Коли я біжу, то зосереджуюся на лісі, деревах, землі, й мені тоді краще думається. І я тоді можу випробовувати свої Дари.

Я стаю невидимим. Мені це вже краще вдається, хоча ще є над чим попрацювати. Мушу уявляти, як я стаю прозорим, стаю повітрям. Вдихати повітря й самому на нього перетворюватися. А коли я вже невидимий, то можу залишатися в цьому стані, зосереджуючись на власному диханні.

Ще я можу пускати руками блискавку. Для цього мушу сплеснути, немовби викресаючи іскру з двох камінців. Спочатку, крім іскри, в мене нічого й не виходило, але тепер я вже видобуваю справжні блискавки завдовжки десять метрів.

Нещодавно я навчився вивергати з рота полум’я. Для цього мушу клацнути язиком об піднебіння і видихнути. Моє полум’я не смертоносне, і мені не вдається його вивергати тоді, коли я думаю про повітря і про те, як стати невидимим. Та все одно цей Дар варто опанувати.

Я щодня вправляюсь і вдосконалюю свої нові Дари, а ще я щодня намагаюся виявити й інші Дари, якими володів батько. Він міг пересувати предмети силою думки, міняти свою зовнішність, так само, як Габріель, впливати на ріст рослин або примушувати їх в’янути, зцілювати інших, згинати металеві речі й розрізати їх. Це все потужні Дари, але найкращим було його вміння зупиняти час. Я певний, що маю тепер усі його Дари. Адже якщо я дістав від нього хоча б один Дар, то мусив би дістати й усі інші, от тільки я ще досі не збагнув, як до них доступитися. Я бачив, як батько перед своєю смертю зупинив час, і саме над цим я найбільше працюю, але поки що безуспішно. А це найбажаніший для мене Дар. Чого я з ним досягну! Та я ніяк не можу його віднайти. Зате той Дар, якого я не хочу, Дар візій майбутнього, вигулькує сам собою, подобається це мені чи ні.

Ці видіння — радше прокляття, аніж Дар. Вони зіпсували мені життя. Зіпсували мої стосунки з батьком, через них усе пішло коту під хвіст. Цікаво, наскільки інакшим було б моє життя, якби він не мав тих видінь про те, що я його вб’ю. Звісно, так воно врешті-решт і сталося, хоч він і уникав мене протягом сімнадцяти років мого життя. І я мав дитинство без нього, не знаючи його, будучи в’язнем Білих магів. А коли я зумів утекти, коли ми нарешті зійшлися, не минуло й кількох місяців, і видіння справдилося. Не думаю, що батько залишив би мене з бабусею, якби не та візія; він волів би, щоб я був з ним. Отже, сімнадцять років розлуки через видіння. А найжахливіше те, що я, мабуть, нізащо не наважився б на свій учинок, якби не знав про видіння, якби батько не розповів, як він бачив, що я з’їм його серце й заберу його Дари.

Візії відрізняються від снів. Насамперед тим, що вони виникають лише тоді, коли я не сплю, і з’являються, немовби хмара в небі, приносячи відчуття холоду і притупляючи сприйняття, — і тоді, хоч я й знаю, що має статися, і не хочу того видіння, та шансів його зупинити в мене не більше, ніж заборонити хмарі заступити сонце.

Ну і, звичайно, побачивши видіння хоч раз, його вже неможливо позбутися, неможливо забути.

Я бачив своє видіння вже шість або сім разів, і щоразу з’являються нові подробиці. У ньому я стою на узліссі, за спиною в мене дерева, переді мною розлога лука, а сонце вже доволі низько в небі. Довкола золотаве світло, прекрасна та спокійна картина, я обертаюся і бачу поміж деревами Габріеля. Він махає мені рукою, закликаючи підійти до нього, я ще раз дивлюся на луку, а тоді розвертаюся до Габріеля і враз лечу спиною назад у повітрі.

Це все, що я побачив першого разу і переповів Габріелю. Але відтоді я дізнався нові подробиці. Поміж деревами віддаляється чиясь темна постать. А в Габріеля у руці пістолет. Я лечу спиною назад у повітрі, і це справді схоже на політ, але потім я падаю горілиць на землю, дивлюся на небо і крони дерев, біль пронизує живіт, і я розумію, що мене підстрелили, а відтак усе провалюється в пітьму. На цьому видіння закінчується.

Здається, воно триває не більше двох хвилин, та після нього я вкриваюся потом, а моє черево починає по-справжньому пекти й судомити. Я знаю, що візія важлива, інакше вона мені не являлася б, та й, правду кажучи, бути підстреленим — завжди кепсько, але я ніяк не можу збагнути це видіння. Чому Габріель підкликає мене до когось, хто збирається мене застрелити? А тоді виникає найпаскудніше запитання, про яке я намагаюся навіть не думати. Чи, бува, не сам Габріель у мене стріляє? Але ж я знаю, що він ніколи не зробив би цього — я знаю, що він мене любить, — тож це тільки доводить, наскільки спотворено все у видіннях. Ти починаєш у них вірити всупереч тому, що знаєш напевно.

Я повертаюся в табір і падаю біля вогнища. Не певний, чому я повернувся. Збирався ж вирушати на південь і розставляти пастки на зайців, але згадую про це тільки зараз, коли я вже в таборі.

— Тебе не було досить довго. Ти загубився? — запитує Габріель, підходячи до мене.

Знову він зі своїми клятими паролями.

Я відповідаю:

— Ти помилився. Мав сказати: «Тебе не було дуже довго», — але насправді мене не було лише кілька годин, і все це повна маячня.

— Головне — передати загальну суть, а не намагатися повторити все слово в слово.

— Якби я був Ловцем, ти все одно був би вже мертвий.

— А ти все робиш для того, щоб так воно і сталося.

Я обсипаю його прокльонами.

Він човгає ногами, розкидаючи довкола бруд. Я витягаю Феїрборн і брусок, а тоді беруся його гострити.

Габріель сідає біля мене навпочіпки й запитує:

— Ти це зумисно робиш?

— Лише хотів усе оглянути. Перевірити.

— А мені здавалося, ти збирався сьогодні розставляти пастки на зайців.

Я дивлюся на нього.

— Просто відчуваю, що мені може пощастити. Можливо, натраплю на якихось Ловців.

Авжеж, я обіцяв нині вполювати зайців, а про Ловців подбати завтра, але я передумав. Хочу піти до Ловців і побачити, чи там не з’явилися нові.

— Нам потрібна їжа. Ти обіцяв розставити пастки.

— Це я теж зроблю.

— Зробиш? Справді? Чи знову зникнеш на кілька днів, і я не знатиму, живий ти чи мертвий?

Я продовжую гострити ножа.

Габріель торкає мене за плече.

— Натане, поговори зі мною. Прошу тебе.

Я відкладаю ножа й дивлюся йому в очі.

— Я ж тобі сказав. Зроблю і те, і те.

Габріель хитає головою.

— Чому ти не хочеш пояснити, що відбувається?

— Габріелю, ти знаєш, що відбувається. Я намагаюся знайти відьму, яка вбила мого батька. Хоча вона мов крізь землю провалилася. Але добре, що, шукаючи її, я знаходжу бодай Ловців. Їх тут довкола море. Країна велика, та я їх знаходжу і вбиваю.

— Ти серйозно думаєш, що зможеш їх усіх убити?

Він запитує щиро, та мені здається, насамперед він хоче пересвідчитись у моїй здатності розважливо думати перед вчинком.

Я всміхаюся та намагаюся вдати з себе якомога божевільнішого.

— Мій батько вважав, що зможу.

Габріель відвертається від мене, хитаючи головою, і каже:

— Іноді мені здається, що ти прагнеш власної смерті.

Мені й самому іноді так здається, але тільки не тоді, коли я у двобої. У такі миті я понад усе на світі прагну залишитися живим.

Габріель веде далі:

— Ти щоразу ризикуєш своїм життям. От вони якраз можуть тебе вбити, Натане.

— Я стаю невидимим. Вони дізнаються про мою присутність, коли для них уже запізно.

— Ти однаково можеш потрапити під кулю. Вони стріляють зусібіч, і це просто диво, що тобі досі не дісталося. Ти ж мало не помер від ловецької кулі в Женеві. Її отрута тебе майже вбила. Твоя рана…

— Я дію обережно. І я вправніший за них усіх. Набагато вправніший.

— Але ж і вони можуть ставати невидимими. Вони й далі можуть…

— Кажу тобі, я дію обережно.

Габріель супиться.

— Мова не лише про тебе. Через твої напади тут з’являється дедалі більше Ловців, вони наближаються до нас і до Ґрейторекс, загрожують усім нам.

— Ґрейторекс зі своєю зграєю постійно тренується, готуючись до таких ситуацій, хоча, наскільки я пригадую, минулі два рази ми змінювали розташування табору аж ніяк не через бойові дії, бо тільки я тут убиваю Ловців і тільки в мене руки у крові. Таке враження, що їм у таборі йдеться лише про вишкіл, переховування і…

— Ти знаєш, що це несправедливо.

— Щодо мене це теж несправедливо.

Я проводжу пальцем по лезу Феїрборна, і на пальці виступає кров. Я смокчу його, потім зцілюю ранку, а відтак ховаю брус у рюкзак, а Феїрборн у піхви.

— Натане, ще двійко мертвих Ловців не змінять перебіг війни. Нічого вони не змінять.

— Скажи це їм, коли я розтинаю їхні черева.

— Ти знаєш незгірше за мене, що більшість з них ще діти. Ними просто маніпулюють, щоб вони вірили в Соулову справу. Ми воюємо не з ними, а з Соулом. Він верховодить у Раді Білого відьмацтва; він і Волленда залучив до всіх тих магічних збочень. Ось із ким тобі потрібно боротися. Це вони розпочали війну, і вона закінчиться тільки тоді, коли буде вбито їх.

— Ну, скоро я й до них доберуся. Сприймай усі ці мої напади як підготовку, тренування. Коли я опаную всі батькові Дари, то буду готовий виступити проти Соула.

— А тим часом ти тренуєшся, вбиваючи дітей.

Я стаю невидимим, видобуваю з піхов Феїрборн і знову стаю явним, приставивши кінчик ножа йому до горла.

— Габріелю, вони Ловці. Вони співпрацюють із Соулом, щоб виловлювати нас і вбивати, але я маю намір натомість виловлювати й убивати їх. Усіх до одного. Молодих чи старих. Зелених новобранців чи стріляних ветеранів. Вони всі заодно. Вони зробили свій вибір, а я зробив свій.

Габріель різко б’є мене по руці — і Феїрборн відлітає геть.

— Не наставляй на мене цю штуку. Я тобі, Натане, не ворог.

Я брудно лаюся на нього.

— Це все, до чого ти здібний? — Габріель задкує на крок, наступаючи на купку з п’ятдесяти двох камінців. — Лаятися й убивати? — він дивиться на камінці та запитує: — Скільки камінців ти хочеш назбирати, Натане? Цілу гору? — Габріель розкидає їх ударом свого чобота. — Тоді ти будеш у кращому настрої? Тобі ліпше спатиметься вночі?

— У мене гарний настрій, коли я знаю, що Ловців стало на декількох менше, а не більше. А щодо нічного сну, мушу визнати, що гірше, ніж тепер, просто бути не може, — говорячи, не забуваю присмачувати свою мову найпаскуднішою лайкою та прокльонами.

Я хапаю свій рюкзак, а Габріель намагається схопити мене за руку, але я відштовхую його і стрімко рушаю геть з табору. Не озираючись.

Елементарна пастка

Цього разу, біжучи, я думаю про Анналізу. Уявляю, що женуся за нею, натрапивши на її слід. Я й без того можу бігти годинами, не зупиняючись, але коли я думаю про неї, час летить ще швидше. Однак я не можу думати про Анналізу забагато. Мушу бути вимогливішим до себе: мушу зосередитися на пошуках Ловців. Принаймні в цьому Габріель має рацію: справа небезпечна, і хоч який я вправний, та їм усе одно може пощастити. Щоб удача мене не залишила, я повинен постійно вдосконалюватися. Мушу ставати ще кращим, швидшим, сильнішим. Мушу позбутися всіх своїх слабкостей. Про це мені казала Селія. «Навчайся на своїх помилках, але не забувай, що і твої вороги вчаться на своїх». Тому щоразу, нападаючи на групу Ловців, я враховую помилки і вдосконалюю контроль над своїми новими Дарами.

Я не припиняю вправлятися навіть зараз, під час бігу: стаю невидимим; стріляю блискавками з лівої руки, а тоді з правої; вивергаю вогняний струмінь з рота. Досі єдиним батьковим Даром, який я використовував під час сутичок з Ловцями, була невидимість, хоча минулого разу мене таки трохи зачепила куля — я не сказав про це Габріелю. Мені знадобилося кілька годин, щоб видалити отруту з того місця, де куля роздряпала шкіру. Але цей досвід мене дечому навчив, тож Селія мала б тішитися. Я був занадто повільний. Залишався на тому самому місці на півсекунди довше, ніж треба. Цього більше не станеться. А тепер я вже готовий пускати блискавки, лишаючись невидимим, щоб не було потреби наближатися на небезпечну відстань. Звісно, це викаже моє розташування, тож, вистріливши блискавкою, я мушу відразу переміщуватися деінде. Я шугаю спалахом з лівої руки, тоді стрімко перекочуюся праворуч, одночасно шугаючи спалахом з правиці.

Тоді повторюю це ще раз. Швидше і потужніше.

І знову.

Я вправляюсь аж до настання темряви, а потім влаштовую собі табір біля струмка, тобто перестаю рухатися та лягаю на землю. Я голодний. Виблював учорашні суп і сир, а відтоді не мав ані крихти в роті. Та перш ніж думати про харчі, я повинен зробити ще дещо: спробувати знову зупинити час. Я прокручую все в голові, пригадуючи, як Маркус водив руками по колу, розтираючи долоні. Я пробую зробити так само, уявляючи, як усе довкола вповільнюється, а потім зупиняється. Дерева в лісі не шелестять, і я затамовую дихання, намагаючись зрозуміти, чи мені вдалося. Але я знаю, що ні, не вдалося; коли зупиняється час, усе довкола застигає зовсім по-іншому. От якби ж запитати в батька, що я мушу зробити, щоб дістати доступ до цього Дару. Багато чого я хотів би в нього запитати. Понад усе я бажав би побути з ним хоч трохи більше часу.

У мене на пальці золотий перстень, подарований батьком, я прикладаю його до вуст і цілую. Наш спільний час був надто нетривалий, але дивовижний. Я стільки всього навчився, наслідуючи батька. Я обертався на орла, і ми разом літали, і разом полювали. Ці кілька днів були безцінними. Перебуваючи з ним, просто спокійно сидячи біля нього, я відчував, що добре його знаю, а він знає мене.

Я роблю ще одну спробу зупинити час, але нічого не виходить, і мені треба щось з’їсти. Я мушу обернутися на звіра. Бодай цей Дар, мій власний Дар, дається мені тепер легко і без зусиль, хоч я й не часто ним користуюся. Він мене вже не лякає, як раніше, але я усвідомлюю, що стаю завдяки йому цілком інакшим. Звіру начхати на людські турботи, на Анналізу і навіть на мого батька. Пригадую, як я починав освоювати цю трансформацію, як кричав на звіра, сподіваючись, що той мене послухає і зрозуміє. Хоча насправді то я мав би його слухати й розуміти. Тепер я ставлюся до нього з повагою, до свого звіра, до себе інакшого. Він жорстокий, стрімкий і дикий, але він ладнає з самим собою та зі світом.

Мені не треба роздягатися перед своїм перетворенням. Я просто стою, набираю повні груди повітря, уявляю вовка і…

Ми — моя звіряча подоба — впіймали борсука. Добра їжа. Я міцно спав години, мабуть, чотири. Без снів. А тепер я знову біжу в людській подобі, випробовуючи свої Дари, почуваючись сильним і швидким. Десь пополудні я досягаю того місця, де вбив двох Ловців. Уповільнююсь, наближаюся до галявини й обходжу її.

Там пласка місцина. Дерева старі й розлогі, земля під ними гола. Галявина утворилася природним чином; велике дерево, падаючи, звалило ще два, і тепер на землі лежать три здоровенні стовбури. Вони впали, мабуть, ще восени, а нині, взимку, тут багато простору і світла, а повітря здається чомусь холоднішим. Тіла Ловців зникли.

Я поки що не виходжу на галявину. Обходжу її скраю, тримаючись про всяк випадок поза деревами. Нічого не знаходжу. Я впевнений, що, крім мене, тут нікого немає. Досить упевнений. На дев’яносто п’ять відсотків.

Тепер я поволі й обережно підходжу туди, де лежали тіла. Там багато слідів, причому не тих, що лишили загиблі Ловці перед смертю, натомість мені здається, що це сліди живих Ловців, і ведуть вони на північ від галявини. Вони забрали тіла. Розглядаючи сліди, я припускаю, що тут було щонайменше троє, але щонайбільше семеро Ловців, а отже, їх було четверо або шестеро, адже вони завжди працюють парами. Хоча, правду кажучи, я не так уже й добре читаю сліди, тому це тільки мої здогади. І я, звичайно, не можу визначити, наскільки давні ці відбитки, але Ловці загинули лише три дні тому, тож я припускаю, що їхні тіла забрали звідси недавно. Зовсім недавно.

Я намагаюся йти по слідах, але гублю їх, тож мушу повертатися і знову придивлятися до відбитків. Цього разу я помічаю всередині відбитків чобіт ще один слід. Він інакший: немовби від кросівки, точно не від ловецького чобота. Моє серце починає калатати.

Анналіза?

Ідіотська думка. Чого б це їй тут бути? Імовірність мізерна.

Ну, але ж мізерна — це не нульова.

Я йду слідами Ловців, заглиблюючись у ліс, і невдовзі знову помічаю відбитки кросівок. Прямую за ними, але це повільний процес. Не можу просуватися швидко, боячись загубити сліди, та й тут немає прокладеної стежки. Хоч як це дивно, але я зрадів би, якби зі мною був Несбіт. Він найкращий слідопит у Альянсі, але його ніколи немає поблизу, коли він справді потрібен.

Я йду лісом по слідах аж до вечора, аж доки сонце починає заходити. Уже надто темно, слідів не видно, але мені цього вже й не потрібно. З верхівки положистого схилу, що веде в іншу долину, я бачу дещо цікавіше: тоненьку цівку диму, яка снується з-під крон дерев.

Вони настільки розслабилися, що розпалили вогнище.

Або ж це пастка.

Мені вчувається голос Селії, яка каже: «Ловці ніколи не виявили б себе так близько від того місця, де вони втратили двох бійців».

Я не певний, скільки їх там. І вони теж можуть ставати невидимими, завдяки Волленду та його чарам. Вони вдавалися до невидимості під час ББ, і серед упійманих мною відтоді Ловців багато хто був на таке здатний. Але ж я теж на це здатний. І я хочу пробратися в їхній табір. Там з ними ще хтось є. Я переконаний. І, можливо, це Анналіза. Їх там, мабуть, не більше шести. Шестеро для мене — не проблема, я впораюся.

Шестеро плюс Анналіза. Може, вони її знайшли та взяли в полон. А може, й ні. Імовірно, вона їхня героїня: вона ж застрелила Маркуса; і Габріель, певно, мав рацію, припускаючи, що вона була їхньою шпигункою. Можливо, саме вона розказала Ловцям про квартиру в Женеві та про розколину, що вела до Меркуріїного котеджу.

Мушу придивитися зблизька.

Я поволі й безшумно рухаюся долиною, петляючи поміж деревами. Місцями земля оголена, але деінде мені заважають продиратися поміж тонкими деревами кущі ожини. Уже доволі темно, ледь чутне шипіння в моїй голові від мобілок гучнішає, тож я стаю невидимим і беззвучно прямую далі.

Відтак я бачу першу Ловчиню, вартову. Стежу за нею одну-дві хвилини. Вона не міняє пози, вдивляючись у ліс.

Якщо Ловців шестеро, я припускаю, що двоє стоять на варті, а решта тим часом відпочиває, вечеряє або вже навіть спить.

Я відступаю назад і обходжу колом табір, шукаючи другу вартову. Вона на краєчку маленької галявинки. Двоє вартових, як я й думав. Я рухаюся далі колом, наближаючись до першої вартової, аж раптом чую шипіння мобілки. Третя вартова! Але я її не бачу. Невидима.

Отже, троє вартових. Я обійшов ще не весь табір, тож продовжую йти і раптом знову чую шипіння від ще однієї невидимої вартової. Їх четверо.

Я проминаю її та повертаюся до першої Ловчині, видимої. Знаходжу місце для спостереження і знову стаю видимим. Через одну-дві години я чую кроки — це п’ята Ловчиня, яка підходить до першої ззаду. Вона старша за віком. Наближається до першої Ловчині та каже їй кілька слів. Молодша жінка киває та повертається в табір. Я не бачу полум’я або диму від вогнища, але припускаю, що до нього десь тридцять або трохи більше метрів. Старша Ловчиня поводиться розслаблено, але не ліниво — так, ніби вона вже тисячу разів робила щось подібне. Уже глупа ніч, і вона, мабуть, страшенно втомлена, але Ловчиня обводить усе довкола поглядом, дивиться в мій бік, і моє серце починає шалено калатати, я відчуваю приплив адреналіну. Чи вона мене зауважила?

Я не рухаюся. Навряд чи вона мене побачила. Я нічим себе не видав. Сидів тут надійно захований, хоч і видимий. Мушу завмерти на місці. Будь-який шерхіт її насторожить. Навіть якщо я просто обернуся невидимим, цієї миті може промайнути якась тінь або невиразний обрис.

Моє дихання здається надто голосним, тож я намагаюся його притишити.

Чекаю.

І вона відвертається. Потім роззирається, пильно й неквапливо, але мене вона точно не побачила. Дивилася в мій бік випадково.

Я мушу вирішити, що мені робити. Тут є четверо вартових. Четверо вартових, а отже, всього в таборі не менше шести Ловців, хоча, вірогідно, їх тут ще більше. Їм відомо, що хтось убив двох їхніх товаришів. Мої сліди мали б допомогти їм визначити, що вбивця діяв сам і що він убивав ножем. Чи здогадаються вони, що то був я? Певен, що Селія за такої ситуації ляснула б себе по лобі та сказала б мені: «Та ясно, що здогадаються!».

А це означає, що вони сподіваються на моє повернення. Отже, це пастка. І знову мені вчуваються слова Селії: «Ти що, дурний?! Двоє видимих, двоє невидимих. Вони хочуть, щоб ти подумав, ніби їх тут менше, ніж насправді».

Це доволі елементарна пастка, і в тому, що це таки пастка, можна не сумніватися. Мені здається, вони не врахували лише того, що я відчуваю шипіння їхніх мобілок.

А що вони про мене знають? Знають, що я з’їв батькове серце; вони ж бачили його тіло, неважко було здогадатися. А отже, їм відомо, що я заволодів його Дарами. Вони в курсі, які в нього були Дари, але не можуть знати, які з них я вже опанував. Здогадуються, мабуть, що наразі мені підвладні не всі. Але також, певно, розуміють, що з часом усі Дари мені підкоряться, тож їм краще впіймати мене якомога раніше. Причому вони готові радше вбити мене, аніж намагатися зловити. Вони явно розраховують, що я потраплю в цю пастку.

А хто ж та інша особа серед них? Чи може вона бути Анналізою? Імовірно, вони знають, що я її шукаю. Імовірно, вони думають, що я хочу її врятувати. Імовірно, вони впіймали її після битви.

Якщо це пастка, мені краще забиратися звідси. Але якщо тут справді є Анналіза…

Я місяцями її шукаю. Не можу втратити такої нагоди.

Отже, варіанти такі…

Перший варіант: забратися геть. Повернутися, розповісти все Ґрейторекс і відправити її сюди разом з невеличкою командою, щоб вони нарешті змогли випробувати в дії все, чого навчилися під час своїх тренувань. Сюди вони зможуть дістатися за два дні, якщо докладуть значних зусиль. Цілком імовірно. Але також імовірно, що Ловці залишать цей табір і Анналіза, якщо вона була тут, змиється разом з ними. Та й Ґрейторекс може взагалі не погодитися сюди йти. Можливо, вона скаже, що це занадто ризиковано, а натомість просто змінить розташування свого табору.

Другий варіант: стежити за табором, але не нападати. Пересвідчитись, чи справді тут є Анналіза. Це непоганий варіант. Я можу залишатися невидимим досить довго, можу в разі потреби ввійти повз вартових у табір і вийти назад. Якщо Анналізи там немає, я піду по Ґрейторекс. Або просто піду звідси. Якщо ж Анналіза там є…

Третій варіант: напасти. Я ще ніколи не атакував групу з понад чотирьох Ловців. Вони зможуть стати невидимими, хоч і не люблять цього робити під час ближнього бою, щоб не перестріляти одне одного. Я цілком зможу вбити декількох і втекти. Якщо ж їх виявиться забагато, то я почну бігти, а вони нехай мене наздоганяють, і я нищитиму їх поодинці. За весь цей час я знав тільки одну прудконогу дівчину, здатну не відставати від мене. Але якщо це пастка, то в табір, напевно, відібрали Ловців з потужними Дарами, які можна застосувати проти мене, і я аж ніяк не в курсі, що то за Дари. Найбільше я боюся Дару, яким володіє Селія: оглушливого і пронизливого шуму. Він мене робить недієздатним, уразливим, я навіть не певний, чи зміг би залишатися невидимим, потрапивши під дію такого шуму.

Отже: напад — це божевільний задум; стеження — занадто ризиковане; єдиний розважливий варіант — забратися звідси геть.

Годі сумніватися. Я вирішив. Нападаю.

Третій варіант

Нехай я і божевільний, але не самогубець: я нападу пізньої ночі, коли буде найтемніше і найхолодніше, по-партизанськи, а не відкрито розпочинаючи бій. Я чекаю кілька годин, але в мене закоцюбли руки, я їх майже не відчуваю, а це погано, тому я відходжу назад за дерева, а тоді хвилин з десять біжу, щоб розігрітися та набути потрібної кондиції. Я знаю, що мені треба зробити: знешкодити поодинці вартових, нечутно, але швидко. Важке завдання, адже двоє з них невидимі, але хіба ж я беруся до легких? Коли я покінчу з вартовими, зможу зайти в табір і взятися за тих, хто там є. Мушу рухатися хутко, але виважено. «Роби все професійно і думай головою», — казала мені Селія. «І вбивай їх швидко», — додаю я.

Зі своєї засідки поміж деревами я дивлюся на першу вартову. Це стріляна птаха; вона напевно досвідчена бійчиня. Бою з нею потрібно уникнути.

Я вдихаю на повні груди, зауважуючи подумки, яке холодне повітря, пересвідчуюсь, що я невидимий, а відтак рухаюся до неї, намагаючись не викрити себе жодним звуком. Я вже близько. В руці у мене Феїрборн. Ловчиня просто переді мною, вона дивиться крізь мене. Я роблю ще один крок і перерізаю їй горло, хапаючи її тіло вільною рукою.

Вона намагається мене вдарити, її вуста ворушаться, але замість слів у неї з рота бризкає кров.

Я кладу її на землю так обережно, наче це спляча дитина, весь час прислухаюся. Нічого не чую, тож біжу поміж деревами до наступної вартової — тієї, що невидима, — а почувши шипіння її мобілки, вповільнюю ходу. Воно гучне, але мені важко зрозуміти, де саме стоїть вартова. Я завмираю, намагаючись почути ще бодай якийсь звук: її дихання або порух. Але не чую нічого, крім голосного шипіння мобілки.

Обережно підступаю ближче. Темно, але я тепер бачу відбитки її слідів і витоптану папороть. Роблю ще один малесенький крок, простягнувши руки вперед, і тепер мені стає в пригоді Феїрборн. Він її відчуває. Прагне її крові.

Я дозволяю йому керувати моєю рукою. Феїрборн аж тремтить, і я розумію, що між мною та нею вже лічені міліметри. Отож я даю цілковиту волю Феїрборну, стрімко штрикаючи ним на рівні грудей. Ніж такий гострющий, що ні її куртка, ні шкіра, ні навіть кості не стають для нього перепонами, і я відчуваю на пальцях тепло її крові, а правою рукою швидко затуляю Ловчині рота, бо вона голосно хрипить, поки Феїрборн розтинає її одяг і плоть. На мою ліву руку вивалюються гарячі та слизькі нутрощі. Ловчиня вже стала видимою, вона звивається на землі, а я припав навколішки біля неї, міцно стискаючи їй щелепи та заглушуючи скімлення. Вона теж молода — років, мабуть, двадцять з гаком.

Я витираю об її одяг руки та Феїрборн, ризикуючи стати на секунду-дві видимим, але надалі я мушу рухатися значно швидше. Я був надто повільний, і вона встигла пошуміти — не дуже голосно, але достатньо, щоби привернути увагу вправних вартових. Не можна дозволяти вартовим розбудити решту Ловців.

Я мушу пробратися в табір.

Рухаюся якомога швидше й тихіше. Вогнище вже дотліває, але ще доволі яскраве, і я можу розрізнити силуети трьох людей, які лежать довкола нього. Трохи віддалік, біля великого дерева, лежить ще одна Ловчиня, а коло неї, прикута ланцюгами до дерева, полонена з каптуром на голові — маленька і худа дівчина. Я мушу зосередитися. Отже, тут четверо Ловців, ще двоє стоять на варті, і є одна полонена.

Я перерізаю горло найближчій сплячій Ловчині, але вона смикається, і я мушу чимшвидше підбігти до наступної. Тиша тепер — не головне. Потрібно все робити швидко; сплячі прокидаються, хоча ще не розуміють, що відбувається. Підводиться наступна Ловчиня, але я штовхаю її на землю, застромляю їй у горло ножа й ступаю крок до третьої жертви, але та, друга, не здається без бою та хапає мене за ногу мертвою хваткою, стікаючи кров’ю. Якимось дивом у неї в руці з’являється пістолет, і вона стріляє. Я й досі невидимий, але втрачаю рівновагу, куля не влучає в мене, я б’ю Ловчиню ногою в обличчя й вивільняюся від неї.

Четверо Ловчинь мертві, ще четверо досі живі, починається хаос. Та Ловчиня, що була біля полонянки, стає невидимою і кличе вартових. Ловчиня коло вогнища хапається за пістолет. Запхавши Феїрборн у піхви, я випускаю з обох рук по блискавці, цілячись у цих двох Ловчинь. Та, що біля вогнища, верещить серед диму, а я стрибаю на неї, валячи на землю, і Феїрборн, який знову в моїй руці, знає своє діло: простромлює їй живіт і розтинає його поздовжнім рухом угору. Вона знову верещить, але Феїрборн перерізає їй горло, і Ловчиня змовкає. Лунають постріли, я відштовхуюся від мертвої Ловчині та відкочуюся.

З п’ятьма вже покінчено. Я припадаю до землі. Шоста Ловчиня — та, що була біля полонянки, — тепер невидима й не стоїть на місці. Вона постійно стріляє, але я ніяк не можу визначити її позицію. Розпластуюся на землі та чекаю.

Стрілянина припиняється. Мої руки слизькі від крові, але Феїрборн щасливий. Я відчуваю його вібрацію, його жагу робити й далі свою справу. Троє Ловчинь ще живі. І полонянка. Я дивлюся в її бік. Вона там само, лежить, скрутившись клубочком, на землі. Аж раптом я усвідомлюю, що став видимим. Бляха! Зосередься! Дихай. Думай про повітря! Дивлюся на свою руку — я знову невидимий. Мені пощастило, що вони мене не побачили, хоча зараз темно, а я розпластаний на землі, та й, власне, вже знову невидимий.

Раптом лунає крик:

— Дама два! — і та, котра це вигукнула, стрімко пересувається праворуч од мене. Це якийсь шифр, вказівка на те, що вони запланували зробити. Я мушу забиратися звідси!

Я кидаюся ліворуч якомога швидше і безгучніше, та не встигаю зробити і трьох кроків, як мені судомить м’язи: спочатку в ногах, а потім у руках і в животі. Падаю навколішки. Припадаю головою до землі. Намагаюся дихати беззвучно. Мене починає нудити. Це якісь чари. Потужні, але не настільки, як той Селіїн шум. Зможу чинити їм опір, якщо зцілюся.

Відчуваю дзижчання від зцілення, а тоді біжу до дерев. Майже добігаю, але раптом мене знову судомить. Я навколішках, і знову лунають постріли, а я перекочуюся по землі, шугаючи з рук блискавками. Вдаряюся об стовбур дерева і зцілююся, але стрілянина просто скажена, чути крики, я лежу на землі та випускаю блискавки — якнайбільше і якнайдалі. Зцілення пронизує мене дзижчанням, що якимось чином мені допомагає, я одночасно розлючений і нажаханий. Оббігаю галявину, шугаючи блискавками та полум’ям, лунають крики і постріли, але мене вже не судомить. Це припинилося.

Я оглядаю галявину й узлісся. Не рухаюся, важко і панічно дихаю. Мушу заспокоїтися. І залишатися невидимим. З тією, що насилала на мене судому, я, певно, покінчив — доходжу такого висновку, адже вона вже цього не робить. А потім я її бачу, на диво близько від мене, вона лежить, наполовину схована за деревом, простягнувши до мене руку, з виряченими очима.

А це означає, що залишилося ще двоє Ловчинь.

Чую якийсь звук праворуч од себе. Шугаю туди блискавкою. Найпотужнішою, на яку я здатен. Тоді пробігаю кілька кроків поміж деревами. Знову лунає стрілянина. Я падаю і притискаюся до землі.

Усе стихає.

Я чекаю.

І ще чекаю.

Якщо вони мертві, їх буде видно. Підношу голову, щоби подивитися.

Нічого… Хоча, можливо, дещо таки є. Дим. Аж ось я бачу сьому Ловчиню. Вона не мертва, але вся почорніла і стоїть навколішках на землі. З її куртки струменіє дим. Її правиця висить, немов без кісток, а в лівій руці вона ледве втримує пістолет. Вона роззирається. Приголомшена.

А потім біля неї стає видимою остання Ловчиня. Якимось чином я поцілив і в неї, хоч вона й була далі. Я не бачу її обличчя. Вона лежить на землі.

Мушу зосередитися, щоб залишатися невидимим — дихай поволі, думай про повітря, — а тоді підступаю ближче, щоб роздивитися ту дівчину на землі. Її обличчя обгоріле й чорне. Очі розплющені. Точно не прикидається. Я дозволяю собі стати видимим.

Ловчиня, яка стоїть навколішках, важко дихає. Я підступаю до неї, щоб вона мене побачила, і вона намагається підняти вгору пістолет. Феїрборн перерізає їй горло. Крові на моїй руці більшає. Трупів на землі — теж.

Полонянка також досі на землі — лежить, скрутившись клубочком. Її ноги прикуті ланцюгами до дерева. Руки зв’язані спереду стяжками. На голові в неї полотняний каптур, обв’язаний довкола шиї, а з-під нього стирчать пасма білявого волосся.

Я тремчу. Набираю повні груди повітря, а тоді ще, і ще.

Мої руки липкі від крові. Міцніше стискаю Феїрборн і хапаю полонянку за плече. Вона смикає плечем, але мовчить. Я розрізаю шнурок, яким обв’язаний її каптур, і байдуже, що кінчик Феїрборна роздряпує їй шию. Анналіза заслуговує на значно гірше покарання. Здираю каптур.

Біляве волосся спадає їй на обличчя, наполовину його затуляючи. Анналізине волосся?

У темряві важко розгледіти.

Вона відкидає голову назад. У неї в роті кляп, але її очі дивляться на мене. Сині очі, сповнені жаху, сповнені срібла. Очі Білої відьми.

Мої руки починають тремтіти ще більше, тремтіти від люті й гніву, а Феїрборн намагається вирватися з моєї хватки, але я застромлюю його в землю та відходжу геть.

Полонянка

Вогнище, наплічник, спальний мішок — я луплю все це ногами й обсипаю прокльонами. Я ледве стримуюсь, щоб не копнути чиєсь тіло, але проклинаю і його, і все, що лежить на землі в цьому гівняному таборі. Повертаючись нарешті до полонянки, я не знаю, вгамував я себе чи, навпаки, ще більше накрутив, бо й далі шалію. Не знаю, хто вона така, але це не Анналіза.

Дівчина дивиться на мене. Її очі вже не такі перелякані, вона намагається заговорити, але їй заважає кляп у роті, а я не в настрої їй допомагати. Відвертаюся від неї та знаходжу флягу з водою, щоб помити собі руки й відчистити Феїрборн. Увесь цей час я не перестаю матюкатися. Від матюків мені стає легше, бодай трішки.

Обходжу табір, шукаючи щось корисне: корисне для мене і для Ґрейторекс. Тут багато різних речей, але немає жодних паперів, планів або інструкцій. Я кладу в рюкзак ковдру, воду, їжу, ножі, пістолети і набої. Знаходжу також мотузку, стяжки і ключі, мабуть, від ланцюгів полоненої. Ще тут є аптечка. Мені вона не потрібна, але не всі в Альянсі вміють зцілюватися так добре і швидко, як я.

Намагаюся підняти рюкзак, проте ледве відриваю його від землі. Витягаю з нього чотири пістолети, ковдру й аптечку; виливаю майже всю воду, але залишаю флягу, набої та їжу. Біля одного зі спальних мішків на землі валяється трохи одягу. Беру звідти флісову кофту і куртку, а тоді обертаюся до полонянки. Вона тепер сидить на землі. Стежить за мною. Я кидаю коло її ніг кофту і куртку, а потім нахиляюся та витягаю їй кляп з рота.

— Дякую. Дякую. Я думала… думала, вони мене вб’ють.

Жбурляю їй до ніг ключі й кажу:

— Зніми свої ланцюги.

— Так. Так. Дякую, — вона починає їх відмикати, але зупиняється і просить: — Чи не міг би ти розрізати стяжки на руках?

— Знімай ланцюги. Ми йдемо звідси.

Поки вона звільняється від ланцюгів, я думаю, що ще мав би тут зробити. Оглядаю всі тіла, дивлюся, чи немає на них татуювань. Альянс зауважив татуювання на Ловцях ще кілька місяців тому, якраз перед ББ. Імовірно, вони означають, що Ловці можуть ставати невидимими. Це все Волленд, це його збочені чари. І справді — всі ці Ловчині мають татуювання. Маленькі чорні кола на грудях, понад серцем.

Коли я повертаюся до полонянки, вона вже стоїть і тупає ногами, розминаючи їх. Я розрізаю стяжки довкола її зап’ясть. Шкіра там здерта. Здається, на ній немає нічого, крім тоненького светрика. Вона, мабуть, уже закоцюбла.

— Дякую, — каже вона.

— А в тебе є таке татуювання? — питаю я, показуючи на груди найближчої до нас Ловчині.

— Ні.

Я дивлюся на неї.

— Що? Хочеш перевірити?

Я чекаю.

Вона стиха лається, але тоді задирає свого светра аж до шиї.

Худа, м’язиста і бліда. Але татуювань не має.

— Я не належу до них. Я хотіла вступити в Альянс, — каже вона, опускаючи светр.

— Нам треба йти. Вдягни оце, — я показую на кофту і куртку, що лежать на землі. — Зігрієшся.

Вона так і робить. Куртка на неї завелика.

Я витягаю з наплічника нову стяжку і зв’язую їй руки за спиною. Вони в неї крижані.

Спочатку вона нічого не каже, але потім обертається до мене й неголосно запитує:

— Чому ти це робиш? Я ж на твоєму боці. Я була їхньою бранкою.

— Це ти так кажеш.

Вона відступає на крок від мене й додає:

— Ну добре, добре, я розумію, що ти мене не знаєш, але ж подивись на мене. Я не можу завдати тобі шкоди.

— Це ти так кажеш.

Цікаво, який у неї Дар. Про всяк випадок я беру мотузку, кляп, каптур і запихаю все це в кишеню її куртки.

— Тобі це не знадобиться, — перелякано каже вона.

Я ще раз обшукую табір. Уже доволі світло, але я не бачу нічого нового. Закидаю рюкзак на плече і знову підходжу до дівчини.

— Гаразд, — кажу я, — ходімо.

— Куди ми йдемо?

— Туди, — відповідаю я, підштовхуючи її вперед. Вона зашпортується, але таки починає йти попереду мене.

— Швидше, — наказую я.

Вона прискорює ходу. Її тіло напружене, і я бачу, як їй важко, бо в неї зв’язані руки. Ну, нічого не вдієш.

За півгодини вона сповільнює ходу, і я мушу її підганяти. Вона каже:

— Ти ж у Альянсі, правда? Ми йдемо туди? Я намагалася долучитися, але мене впіймали Ловці.

— Вони тебе знову впіймають, якщо не йтимеш швидше.

— Ти можеш розв’язати мені руки?

— Можу тобі кляп у рот запхати, якщо хочеш.

Вона замовкає і пришвидшується.

Минає ще година з гаком, вона знову починає йти повільніше, і хоч як я її підштовхую та проклинаю, схоже, їй таки геть забракло сил. Ми зупиняємось. Я пою її залишками води і даю їй плитку шоколаду, на яку вона накидається так жадібно, що мало не відгризає мені пальця.

Напхавши рот шоколадом, вона каже:

— Вони мені майже взагалі не давали їсти!

Я дозволяю їй відпочити хвилин з десять, а тоді кажу:

— Вставай. Мусимо йти далі.

— Я не певна, чи зможу.

Відчуваю, їй потрібна сильніша мотивація, тож вибираю іншу тактику.

— Я пішов. Іду до бази Альянсу. Можеш або йти зі мною, не відстаючи, або залишатися тут, і Ловці тебе невдовзі підберуть, — і рушаю далі.

Звісно, я відразу чую, як вона намагається мене наздогнати, біжучи і спотикаючись. Я йду не занадто швидко, щоб вона не відстала зовсім, а ще я роблю коло, перевіряючи, чи не залишає вона по собі якихось позначок. Ні, не залишає.

Минає кілька годин, і вона знову відстає від мене. Я взагалі її не бачу. Зупиняюся й чекаю, але вона не з’являється.

Чорт.

Мені варто повернутися?

Повертаюся.

Вона неподалік, стоїть навколішках на землі. Дивиться, як я підходжу до неї, й бурмоче, заливаючись сльозами:

— Зовсім не маю сил.

— Тяжко. Але треба йти.

Вона намагається підвестися, але в неї підкошуються коліна, а зі зв’язаними руками вона не може втримати рівновагу.

Чорт!

Я підходжу й піднімаю її. Вона легенька мов пір’їна.

— Попереду є невеличкий струмочок. Ми зможемо набрати там води і трохи перепочити, — я розрізаю стяжку на її руках і попереджаю: — Будь-що. Будь-який зайвий рух, будь… будь-що, і я переріжу тобі горло.

Вона киває і бурмоче:

— Дякую.

Я поняття не маю, скільки ще йти до потічка. Пам’ятаю, що проминув два струмка дорогою сюди, і певний час ішов уздовж одного з них. Ми рушаємо далі, поволі, але тепер, ставши на ноги, вона вже має нормальний вигляд.

Урешті-решт ми таки доходимо до потічка. Вода повільна, але чиста. Я наповнюю флягу й дивлюся, як жадібно дівчина ковтає воду. Знаходжу ще одну плитку шоколаду та віддаю їй.

Цю вона їсть уже без поспіху. Доївши, каже:

— Мене звати Донна.

— Привіт, Донно. А я — Фредді.

Вона ледь помітно всміхається. Мабуть, знає, що ніякий я не Фредді, але чи відомо їй, хто я насправді такий?

Я підводжуся й кажу:

— Донно, пора йти.

— Я думала, ми тут лишимося ночувати.

— До настання темряви ще кілька годин. Ходімо.

Коли ж нарешті темніє, я кажу Донні:

— Непогане місце. Зупинимося тут.

Вона нічого не відповідає, просто сідає на землю, притиснувши коліна до грудей. Ми подолали значну відстань, але Ловці можуть за день пройти значно більше. Я певний, що Донна в цілком добрій формі, хоч зараз вона і здається ослабленою та виснаженою.

Холодно, а їй потрібна енергія, щоб рухатися далі, а не лише зігрітися, тож я розпалюю вогнище й підігріваю на ньому трохи сушених продуктів, що набрав у Ловців. Вона все з’їдає. Я не певний, чи варто знову зв’язувати їй руки, але зв’язую. Вона навіть не нарікає, просто лягає собі на землю й засинає. Я розігріваю на вогні ще трохи їжі, а тоді йду перевірити, чи ніхто нас не переслідує.

Біжу назад тим самим шляхом, яким ми сюди дісталися, часто зупиняюсь і прислухаюсь, чи не чути якихось рухів або дзижчання мобільних телефонів. Швидко рухаюся в темряві. Бачу не дуже добре, але відчуваю, куди треба прямувати. Пробігаю півдороги до табору Ловців, але нічого не чую й не бачу. Якщо це була пастка, то що я зробив би на місці Джессіки, моєї зведеної сестри, очільниці Ловців, якби виявив, що пастка не спрацювала?

Довідавшись про різанину в таборі, Джессіка знатиме, що я здатен власноруч убити вісьмох Ловців. Тому вона відправить нам услід ще більше своїх людей. Вона знатиме, що ми прямуємо до табору Альянсу, тож спорядить у погоню значно більше восьми Ловців. На те, щоб спорядити і скерувати достатню кількість Ловців, їй буде потрібен певний час, можливо, один день. Ми не залишили явних слідів, але ж це Ловці — вони все вирахують. Отже, ми маємо про запас день, щонайбільше півтора. Але це небагато. Я мушу доставити Донну до табору номер три, а тоді Ґрейторекс має або приготуватися до бою, або змінити місце розташування табору. Ґрейторекс вирішить змінити місце.

Я повертаюся ще затемна і знову розпалюю вогнище. Донна спить. У лісі тихо. Я лягаю на землю й заплющую очі. Мені справді потрібно поспати бодай одну-дві години.

Я в лісі з Анналізою. Вона біжить попереду, а я женуся за нею, але це гра. Вона регоче й ухиляється від мене, а я спочатку вдаю, ніби не можу її впіймати, а потім, коли нарешті намагаюся її схопити, вона виявляється спритнішою за мене і я хапаю повітря, а вона знову сміється, регоче з мене. І я починаю шаліти, знову пробую її схопити, але вона ухиляється, сміється й регоче, а я ще більше лютую, і у мене в руці Феїрборн, я проклинаю її, а вона й далі регоче, відтак зупиняється, стоїть переді мною та каже: «Ти мій принц. Ти мене врятував». Але я такий розлючений, що штрикаю її ножем, ріжу, і Феїрборн розтинає її, а моя рука аж починає боліти від зусилля.

Я прокидаюся та розплющую очі. Ще зовсім рано. Моя рука заніміла й болить.

Я повертаю голову і бачу, що на мене дивиться Донна.

— Поганий сон? — запитує вона.

— А що, бувають інші?

Вона легенько всміхається, опускає очі й неголосно відповідає:

— Ні.

Ми вирушаємо далі. Сьогодні Донна здається міцнішою. Мабуть, вона майже не спала в полоні у Ловців, була надто нажаханою. Але мені, чесно кажучи, байдуже, хто вона така — дівчина, котра уявила себе борчинею за свободу, шпигунка чи просто сумний Білий відьмоліток, чиї батьки долучилися до Соула. Хай це все з’ясовує Ґрейторекс.

Цього дня ми долаємо добрячу відстань, підтримуючи гарний темп, зупиняючись хоч і часто, але щоразу лише на кілька хвилин. Під час однієї з зупинок я віддаю Донні останню плитку шоколаду, а вона бере її, розламує навпіл і пропонує мені половинку.

Я відмовляюся:

— Їж сама.

— Дякую.

— Я це не з чемності. А з практичних міркувань. Ми будемо без їжі аж до вечора, а тобі потрібні калорії.

Вона знову легенько всміхається і каже:

— Добре.

А тоді додає:

— Ловчині, які мене впіймали, були жахливі… страшні. Вони натягли мені на голову каптур і запхали кляп у рот, а потім немовби забули про моє існування. І… вони казали всяке різне. Казали про пастку, яку вони влаштували для відьмака на ім’я Натан. Він відомий. Син Маркуса. Напівчорний і Напівбілий відьмак. Казали, що він убив багатьох Ловців. І ще казали, що хоч який він відомий, та супроти них шансів не має. Двоє з них явно належали до якоїсь спеціальної еліти. Пастка полягала в тому, що на вигляд там мусило бути тільки четверо Ловчинь, тож він мав подумати, що легко з ними впорається. Але вони всі могли ставати невидимими, а одна з них володіла тим химерним Даром, що змушує людину корчитися від болю, а ще одна могла осліплювати. Тож вони збиралися його впіймати, а потім відправити нас обох у Раду, де нас стратили б, — вона зиркає на мене, а тоді відводить погляд. — У будь-якому разі, хоч той хлопець Натан, схоже, дуже страшний, але він на боці Альянсу, тому я рада, що він не потрапив у пастку, і дуже вдячна тобі, Фредді, за те, що ти мене знайшов і врятував.

Я тру собі чоло, ховаючи усмішку:

— Ага.

— Хай там як, я знаю, що ти мені не довіряєш, і це нормально. Я розумію. Але все одно тобі вдячна.

— А чи згадували вони про якихось інших Ловців неподалік?

— Ні. Ну, тобто вони не казали, чи є Ловці неподалік, чи нема. Вони згадували про якусь «базу», і про передавання на базу різної інформації, і про всяке подібне, але я не певна, наскільки близько та база розташована.

— Нам треба рухатися. Хоч де вона є, це занадто близько.

Ми знову вирушаємо в дорогу. Ще тільки надвечір’я, але дуже похмуре. Починає дощити, і дощ дуже швидко перетворюється на мжичку. Дерева нас трохи захищають від паскудної погоди, та все одно довкола багнисто, волого й холодно. Якби не Донна, я вже був би біля Габріеля, але тепер у найкращому разі ми доберемося туди лише завтра ввечері. І в цій багнюці просто неможливо не залишати слідів.

Коли стає вже темно, я знаходжу місце для нічлігу. Дощ ущух, але все довкола мокре. Найменш вологе і багнисте місце — під великим деревом. На певний час воно стає нашим прихистком, ми сидимо на землі, але Донна починає тремтіти.

— Нам треба хмизу для багаття. Ходімо, — я підводжу її на ноги.

— Я дуже втомлена. Може, я зачекаю тут?

— Ні. Ти мусиш допомогти мені й мусиш рухатися, аж поки ми розпалимо вогонь.

Ми йдемо разом, і Донна таки допомагає, невдовзі назбирує цілий оберемок. Але я їй кажу:

— Занадто мокре.

— Краще, ніж нічого, — відповідає вона, дивлячись на мої порожні руки. — Я піду віднесу.

Дозволяю їй піти і продовжую пошуки. Знову починається дощ, ще сильніший, ніж доти, і я усвідомлюю, що нічого не знайду. Сухого хмизу тут немає.

Я повертаюся до нашого укриття під великим деревом. Донна схилилася над рюкзаком, запхавши туди руку. Деякі речі вивалилися на землю. Біля Донни лежить пістолет. Я кидаюся до неї, стріляючи блискавкою в землю біля її ніг. Вона затуляється.

— Що ти робиш? — кричу я.

— Шукаю їжу! Вмираю з голоду.

Я важко дихаю. Вона дивиться на мене.

— Я просто голодна. Тут тільки сушені харчі. Думала, може, знайду якийсь батончик або шоколад.

Я брудно лаюся, хапаю її за зап’ястки та зв’язую їх стяжкою в неї за спиною.

— Щоб більше ніколи не рилася в моїх речах.

Складаю все назад у наплічник, намагаючись відчистити речі від бруду. Усі набої аж на дні. Усі пістолети розряджені. Може, Донна хотіла знайти заряджений пістолет? Або шукала набої? Чи, може, справді просто нишпорила, вишукуючи їжу?

Я відбираю найменш вологе галуззя і розпалюю вогонь полум’ям зі свого рота. Донна відсовується від мене подалі. Вогонь ледве жевріє. Я розмочую сушені продукти в теплуватій воді. Вони огидні, але я з’їдаю половину, а рештою ділюся з Донною.

Вона неговірка, лише постійно вибачається. Я не відповідаю на вибачення, натомість прив’язую її до дерева і знову вирушаю назад, щоб перевірити, чи ніхто не напав на наш слід. Нічого такого. Повертаюся до вогнища і цілу ніч залишаюся насторожі. Дощ то припиняється, то знову падає. Коли починає світати, я намагаюся закип’ятити воду й готую в ній ще одну страву. Тушонку на сніданок. Я розрізаю стяжку, звільняючи Донні руки, та ділюся з нею їжею.

— Дякую, — вона крадькома зиркає на мене. — Я більше не робитиму дурниць. Вибач.

— Заткнися.

— Фредді, я справді…

— Я сказав, заткнися.

Вона замовкає, я дивлюся на неї і бачу, що вона знову заливається сльозами. Загашую вогонь, збираю рюкзак, підводжу її на ноги, і ми рушаємо далі. Холодно й волого, тож бодай трохи розігріти кості можна тільки рухаючись. Донна йде доволі швидко і не розмовляє.

Уже пізно пополудні, коли ми нарешті дістаємося до табору номер три з половиною. Габріеля ніде не видно, і таке враження, що його тут не було вже кілька днів: вогнище давно охололо, а мої п’ятдесят два камінці так і лежать у багнюці ще відтоді, як їх порозкидав ногою Габріель. Мабуть, він у таборі номер три разом з Ґрейторекс. Він чекатиме там, сподіваючись, що я до нього прийду. Таким чином він намагається змусити мене прийти й побачитися з Ґрейторекс. Ну, власне кажучи, я однаково збираюся це зробити.

Донна сідає на землю біля загаслого вогнища, а я їй кажу:

— Через десять хвилин вирушаємо.

— Я думала, ми тут заночуємо.

— Ти помилилася.

— Я втомлена.

— Не тільки ти.

— Але ж ми вже майже прийшли? — вона всміхається і дивиться на мене, усвідомлюючи, мабуть, що говорить, як маленька дитина.

— Скоро будемо в таборі Альянсу.

— Справді? — Донна підбадьорюється, але потім дивиться на мене з підозрою: — Скоро — це через годину чи через день?

— У моєму темпі — через годину. А в твоєму може бути і через три дні.

Вона трохи опускає плечі, але каже:

— Спасибі, Фредді. За те, що взяв мене з собою. Бо міг би й залишити там.

Я відпиваю кілька ковтків води, а тоді передаю їй флягу зі словами:

— Заткнися і пий.

Вона теж робить кілька ковточків і каже:

— Фредді, я…

— Можеш перестати мене називати тим сраним Фредді?

Вона легенько всміхається.

— Звісно. Це ім’я тобі не пасує. Ти явно не Фредді, — робить ще кілька ковточків, а тоді додає, тихенько й обережно: — Але навіть якщо ти вибереш собі краще ім’я, мені здається, я знатиму, хто ти такий. Бо ти відомий, сам знаєш. Я була з тобою чесна. Я рада, що зустріла тебе і справді тобі вдячна… Натане.

— Ага.

Вона хитає головою.

— Ти відомий тим, що твій батько — Маркус. Відомий тим, що ти Напівкодовий. Відомий тим, що ти зловісний… лихий. Страшенно лютий.

— Ти намагаєшся мене роздратувати?

— Я намагаюся з тобою поговорити, — і вона знову легенько всміхається.

— Ну, але я не в гуморі для розмов. І, так, здебільшого я лютий. Іноді лихий. І роблю інколи погані речі. Тобі краще пильнувати, щоб я не зробив нічого лихого тобі. Тому раджу заткнутися й рухатися далі.

— Тобі краще бути поганим, так? Так тобі легше.

— Мій батько ще там у таборі перерізав би тобі горло. А Ловці відвели б тебе до Білих чаклунів, які катували б тебе і вбили.

— Натякаєш на те, що ти добрий хлопець?

— І не забувай про це.

— Не забуду. Я згодна. Ти мене врятував, і я тобі вдячна. Але тобі просто зручно бути поганим.

— У мене й досі є кляп, не забувай. Здається, тобі теж було з ним зручно.

Вона регоче й каже:

— Бачиш, саме це я й мала на увазі. Тобі подобається бути лихим.

— Не патякай багато, бо захрипнеш. Ходімо.

Я знову підводжу її з землі, і ми рушаємо.

Знову в таборі

Коли ми підходимо до табору номер три, вже темно і падає дощ. Попереду вартова, і я кричу їй, наближаючись:

— Це я, Натан. Пароль: «Пояс Оріона».

Лунає постріл, куля влучає в дерево ліворуч од мене.

Я штовхаю Донну на землю і перекочуюся праворуч. Стаю невидимим і підбігаю до вартової, вибиваю в неї з рук пістолет і притискаю її до землі. Вона намагається підвестися, але я вдаряю її в обличчя руків’ям пістолета — і вона падає горілиць, а з носа в неї тече кров.

Я важко дихаю і знову стаю видимим. Дівчина дивиться на мене знизу вгору. Це одна зі стажерок.

Підбігає Ґрейторекс, наставляючи на мене зброю, і гукає вартовій:

— Що сталося?

Ще одна стажерка вигулькує праворуч од мене, а третя ліворуч. Усі тримають пістолети і ціляться в мене. Я ж не відводжу зброї від дівчини, яка лежить на землі з розбитим носом і кричить:

— Неправильний пароль! Неправильний пароль!

Ґрейторекс підступає до мене, продовжуючи цілитись у мою голову. Вона запитує:

— Який пароль?

— Поняття не маю. Ти його змінила, а мені ніхто не сказав.

— Чого ти тоді напав на вартову?

— Вона в мене стріляла!

— Якщо ти не доведеш мені, що ти справді Натан, я теж у тебе стрілятиму.

— Хочеш, щоб я став невидимим, шугав блискавками, вивергав полум’я і повбивав купу твоїх людей? Це для тебе буде достатнім доказом?

Підбігає Габріель і, намагаючись щось зрозуміти, запитує:

— Що тут відбувається?

Ґрейторекс усе йому розповідає.

— Ця особа стверджує, що він Натан. Але він може бути й самозванцем.

— Іди ти в сраку, Ґрейторекс, — я не можу повірити, що вона це серйозно, але її пістолет і далі націлений на мене.

Габріель каже:

— Він лається, як Натан, хоча так може і будь-який недалекий ідіот.

Тепер я проклинаю вже його, бо не певний, чи жартує він, чи ні.

— Габріелю, скажи їй, що це я.

Він підходить, кладе руку мені на груди й каже, дивлячись мені в очі:

— А чи справді це ти? — тоді він підступає ще ближче до мене, тулячись своїм тілом до мого, майже торкається вустами мого вуха, я аж чую його дихання, й шепоче: — Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Я повертаюся до нього, черкаючи вустами по його волоссю, і бурмочу:

— Я був, курва, поранений, нахрін загублений і видирався на той сраний Айгер.

— Схоже, але не зовсім точно…

— Головне — передати загальну суть, а не повторювати все слово в слово.

Габріель обертається до Ґрейторекс і каже:

— Це він. Але, якщо хочеш, можеш його і пристрелити.

— Спокусливо, — відповідає Ґрейторекс, однак опускає дуло пістолета.

Дівчина біля моїх ніг намагається підвестися, але я притискаю її чоботом до землі.

— Лежи й не рухайся; ти мало мене не вбила.

Ґрейторекс підступає на крок і каже:

— Натане, ти назвав неправильний пароль. Вона просто виконувала свою роботу.

Я буркаю до Ґрейторекс, пхаючи їй у руки пістолет:

— Ну то скажи їй цілитися краще в оту, — і показую на Донну, котра підходить до нас з нервовою посмішкою на вустах і зв’язаними за спиною руками. — Вона була в таборі Ловців. Була зв’язана і каже, що хоче вступити в Альянс, але ж може виявитися і вивідачкою або шпигункою. Хай там як, сама з нею розбирайся. А я хочу трохи поїсти і поспати.

— Чекай-но! То ти був у ловецькому таборі? Де саме?

— Два дні ходу.

— Вони тебе вистежать.

— Вони всі трупи, але, так, прийдуть інші.

Ґрейторекс не лається, але я певний, що хоче. Вона різко наказує своїм вихованкам, щоб ті перевірили, чи ніхто не йде за мною слідом, а потім починає розмову з Донною, я ж тим часом прямую з Габріелем у табір.

Мені треба розслабитися, але в таборі я знову напружуюся. Намети в таборі розіпнуті акуратними рядами, а біля них стоять стажерки зі зброєю в руках і дивляться на мене. Я вповільнюю ходу, а Габріель підступає ближче до мене й каже:

— Вони чули постріли. От і нервуються.

— Стріляли ж у мене. І як, на твою думку, маю почуватись я?

— Сядьмо біля вогнища, — Габріель мало не силою садовить мене на землю, а тоді сідає поруч і каже: — Усе нормально. Ти просто завівся.

Я сиджу й дивлюся на вогонь, Габріель зовсім близько від мене, і ми торкаємось руками. Кажу йому неголосно:

— Я думав, що там, у таборі Ловців, є Анналіза. Але то була не вона. То була Донна, — я дивлюся на стажерок, які туляться докупи, а деякі й далі мене розглядають.

— Натане, ти тремтиш.

— Я голодний. Виснажений, — і це теж певною мірою правда.

— Знайти тобі якоїсь їжі?

— За хвильку, — і ми трохи сидимо, дивлячись на вогнище, а потім Габріель іде шукати мені їжу. Повертається з кількома пакетами того самого супу, але він теплий і непогано смакує. Я перестаю тремтіти.

Габріель каже:

— Спробуй поспати. Я тут побуду.

Я лягаю і ще трохи дивлюся на вогонь.

Довкола мене згортають табір. Стажерки метушаться, а я сиджу на землі, поглинаючи кашу, якщо можна так назвати затверділу сіру грудкувату масу, яку я вишкрябав з дна щербатої каструлі.

— Скоро забираємося звідси, — повідомляє Габріель, долучаючись до мене. Ще ледве світає, але я знаю, що, на думку Ґрейторекс, ми й так уже надто забарилися.

Я простягаю йому каструлю, питаючи:

— Хочеш трохи? Гидота.

Він хитає головою:

— Я вже куштував.

— Де ти був? — я вдаю зацікавленість, щоб не здаватися по-дитячому ображеним. Бо ж він казав, що залишиться зі мною, та коли я прокинувся, замість нього тут була Ґрейторекс.

— Ґрейторекс попросила мене поговорити з Донною.

— А що ти попросив у Ґрейторекс натомість? — у мене нездорове відчуття, що він попросив її побути зі мною, опікуватися мною, немов дитиною.

Він не відповідає одразу, тільки дивиться мені в очі.

— Я сказав їй, що тебе мучать кошмари і щоб вона тебе поштурхала, якщо ти почнеш кричати і плакати.

Проклинаю його, але він підсовується ближче до мене й каже:

— Я просто попросив її покликати мене, коли ти прокинешся.

Жбурляю каструлю у вогонь — дуже зріла поведінка. Я справді бачив поганий сон, хоч і не такий, від якого прокидаєшся у сльозах, але йому не потрібно про це знати.

— Чи не хочеш розповісти мені, що відбулося після того, як ти пострахав мене ножем і чкурнув з табору?

— Я не мав того робити.

— Не мав.

— Я був… За кілька днів до того я натрапив на двох Ловців. Я їх убив, — і я розповідаю йому про все, і про пастку, і про Донну. Про власне бійку розказую не надто докладно; він і так здогадається, що нічого доброго там не відбулося.

Габріель каже:

— Ґрейторекс доручила мені перевірити Донну.

— І?

— Здається, вона не бреше. А ти гадаєш, вона шпигунка?

Я знизую плечима:

— Ти ж сам мені колись казав, що в них про це на чолі не написано.

— Так, казав. Мудрі слова.

— Ну, і що тобі сказала Донна, о наймудріший?

— Що кілька тижнів тому вона втекла з Англії, коли справи стали геть кепськими. Заарештували її матір. Батько помер кілька років тому. Вона дісталася спочатку у Францію, а потім сюди.

— І це все?

— Ну, якщо коротко. Вона доволі балакуча. Вивалює все, що знає. Про тебе теж чимало говорила. Ти їй сподобався.

— Я врятував їй життя… визволив зі смертоносних кігтів.

Ми знову сидимо мовчки, а тоді Габріель каже:

— Вона розповіла, що їх було восьмеро. Зокрема елітні Ловчині, двоє з яких володіли потужними Дарами.

— Як бачиш, не такими вже й потужними.

Габріель каже сумно і занепокоєно:

— Тебе могли вбити.

— Мене могли вбити й учора, коли я входив у табір.

Але він має рацію. Та Ловчиня з Даром насилати судоми була справді небезпечною. Можливо, її Дар виявився заслабким, або вона втратила над ним контроль під час бою, але сюди прийдуть кращі за неї. Мені просто дуже пощастило. А та, що мала Дар позбавляти зору, була, мабуть, однією з вартових, яких я убив одразу ж.

Ґрейторекс кричить:

— За дві хвилини рушаємо! Приготуйте наплічники!

Габріель починає підводитися, але я мушу йому ще дещо сказати:

— Там були самі жінки. Деякі з них ще спали, коли я їх убивав. Одна намагалася втекти, але я перерізав їй горло. Декотрих я вбив, розпанахавши їм животи і виваливши назовні тельбухи, а дві спопеліли, коли я вразив їх блискавками.

Габріель знову сідає біля мене, поклавши руку мені на коліно.

— Ми на війні.

— Отже, я герой війни, а не вбивця-психопат?

— Ти не психопат і не вбивця. Ти не лихий. Аж ніяк не лихий. Тебе просто втягнули в криваву війну, і тебе це гризе — і саме це водночас доводить, наскільки ти нормальна людина.

Будь-кого нормального вони вже порішили б

Ґрейторекс виводить усіх з табору. Нас тут десь двадцятеро. Кожен несе якийсь вантаж. Навіть Донна має на плечах великий рюкзак, хоча я помічаю, що руки в неї зв’язані спереду стяжкою. Ми вишикувалися в одну лінію. Задум такий: ми всі пройдемо через спеціально зроблену розколину, після чого її закриємо, залишивши табір без жодних розколин, без жодних сполучень з іншими таборами. Як каже Ґрейторекс: «Цей уже своє відслужив».

Мені подобається Ґрейторекс. Хтось інший міг би мене звинувачувати, мовляв: «Якби не Натан, ми не мусили б залишати це місце», — але Ґрейторекс сприймає все зовсім інакше. Вона знає, що ситуація завжди мінятиметься, а отже, нам постійно треба буде переходити з місця на місце.

Я відходжу назад, зупиняюся і прислухаюся, чи не чутно десь Ловців. Вони полюбляють нападати, коли ми найбільш уразливі, зосереджені на чомусь іншому. Але я нічого не чую. Кладу свій вантаж на землю і біжу ще далі, перевіряючи протягом кількох хвилин стежку, якою я прийшов. Я знаю, що Ґрейторекс не раз наказувала своїм вихованкам усе перевірити, але ніколи не зашкодить ще раз пересвідчитися.

Нічого.

Знову беру вантаж і наздоганяю групу саме тоді, коли вона вже зникає в розколині. Ґрейторекс чекає на всіх, і входить останньою. Мало хто вміє творити розколини. А в Альянсі на це наразі здатна лише одна особа. Маркус теж умів, але я поняття не маю, яким чином дістати доступ до цього Дару. На щастя, щоб закрити розколину, не треба володіти Даром і навіть вдаватися до чарів, для цього досить невеличкого вибуху.

Коли ми всі вже пройшли, Ґрейторекс знімає запобіжник з ручної гранати, а ми з Габріелем тримаємо її за ліву руку, поки вона встромлює свою правицю з гранатою в розколину. Розколина її засмоктує, але ми впираємося ногами в землю і тягнемо її назад, а вона тим часом випускає з руки гранату. Граната має вибухнути в розколині; за кілька секунд розколина втратить свої магічні здатності та щезне.

Ми перевіряємо розколину; її вже немає.

Минає кілька годин — і ось уже з’явився новий табір номер три, в якому все впорядковано так, немовби він був тут уже багато днів. Ґрейторекс і Селія заздалегідь визначили відповідне місце. Ґрейторекс усе робить професійно і спокійно, а от її вихованки, як я бачу, поводяться нервово і, на відміну від неї, готові в усьому звинувачувати мене. Це видно з того, як вони збираються групками і крадькома зиркають у мій бік. Думаю, Ґрейторекс теж це відчуває. Вона постійно навантажує їх якоюсь роботою: встановлювати намети, розвідувати довколишню місцевість, готувати їжу. А вже ближче до вечора вона вирішує взятися до їх бійцівського вишколу.

Ми з Габріелем дивимося, як вона навчає їх рукопашного бою. Донна теж спостерігає, сидячи навпроти нас, досі зі зв’язаними руками.

Ґрейторекс робить перерву, підходить до нас і оглядає звідси своїх учениць. Я запитую в неї:

— Яка подальша доля Донни?

— Вона каже, що хоче вступити в Альянс, але після ББ ми всі керуємося суворими вказівками Селії перевіряти будь-якого потенційного члена Альянсу за допомогою правдивого зілля.

— Ну, і які результати?

— У нас тут нема зілля. Я повідомила табір номер один, що воно нам потрібне, а тим часом вона залишатиметься полонянкою.

— А що тобі підказує інтуїція? Вона шпигунка чи каже правду?

— Мені вона подобається. Налаштована позитивно. Розумна, спритна і зовсім не зухвала. Хоча їй подобаєшся ти, а це змушує мене сумніватися щодо її адекватності.

— Дуже смішно.

— Насправді, на мою думку, вона оцінює людей доволі тверезо. Тебе вона захищає.

Мені цікаво, від кого вона мене захищає.

Ґрейторекс киває на своїх вихованок і запитує:

— Вони вже начебто кращі на вигляд, як гадаєш?

— Ага, кращі. Та все одно ще надто повільні й м’які.

— Думаю, вони вже готові до чесного бою з тобою.

Я хитаю головою.

— Не хочеш спробувати? Їм це буде корисно. Четвірка моїх найкращих учениць проти тебе. Тільки нікого не повбивай.

— Якщо твоя четвірка мене здолає, я муситиму вкоротити собі віку.

Ґрейторекс сміється.

— Ну гаразд. Ці четверо плюс я — проти тебе.

Ґрейторекс добра бійчиня, майже як Селія. Я хитаю головою й кажу:

— Ґрейторекс, не хочу тебе поранити.

— Я зцілюся. І ти теж. Чи ти злякався кількох стажерок і колишньої Ловчині, га? — Ґрейторекс худенька й тендітна на вигляд, але вона спритна, міцна та небезпечна, а ще й надзвичайно кмітлива.

Я дивлюся на Габріеля й запитую:

— Що думаєш?

— Маю надію, вони дадуть тобі прочухана.

— Ну то збирай свою команду, — кажу я до Ґрейторекс.

Вона потирає руки та кличе:

— Софі, Скотт, Адель, Кірсті!

Вихованки підходять до неї. Я впізнаю Кірсті — дебелу, повільну і кремезну. Скотт накачана і спритна, Софі теж. Адель, мабуть, перейшла з якогось іншого табору Альянсу, бо я її тут ще не бачив. Ґрейторекс дає їм настанови, кажучи здебільшого, що вона атакуватиме першою, а вони повинні всіляко її підтримувати, поки я буду зосереджений на ній. Коли вона завершує свою промову, я кажу їй так, щоб усі почули:

— Ти не сказала, що їм робити, коли я тебе вб’ю.

Ґрейторекс усміхається й відповідає:

— Коли ти благатимеш про пощаду, я тобі це нагадаю, — стажерки кивають і намагаються набути загрозливого вигляду.

Я стаю посередині, заохочуючи їх нападати ззаду, адже, на їхню думку, це вдала позиція. Вони гадають, що так їм буде легше зі мною впоратися, але вони недооцінюють мою спритність. Найбільше мені треба дбати про те, щоб справді не завдати нікому з них надто сильних травм.

— Жодних Дарів, — попереджає мене Ґрейторекс. — І не ставати невидимим.

Ми вже тренувалися таким чином, тож я знаю, що буде неважко.

— Жодних пістолетів чи ножів, — відповідаю я їй. — І жодних кийків, — я чудово знаю всі її витівки.

— Авжеж… За кого ти нас маєш? — каже вона, простягаючи перед собою руки, немовби показуючи мені, що вона неозброєна.

Я підкликаю її жестом до себе, а інші стають довкола мене.

Селія навчила мене тонкощів техніки, хоча й Ґрейторекс вона теж навчила, але я сильніший, більший і спритніший за неї. Якщо я швидко її здолаю, всі вихованки попадають, як мухи. Маю надію, що ніхто з них не дремене навтікача. Не люблю втікачок.

Ґрейторекс відступає назад, я рушаю до неї, аж раптом усі стажерки кидаються на мене зусібіч. Усі ті настанови Ґрейторекс, мабуть, мали просто ввести мене в оману; вони це все спланували заздалегідь. Спочатку я відправляю в нокаут Скотт ударом кулака в лице, а за мить вирубаю Адель, поціливши їй у обличчя ліктем, але тут мої нирки вибухають від болю, я падаю й одночасно себе зцілюю. Намагаюся перекрутися на землі, але хтось налягає мені на ноги, а Ґрейторекс лупить ногою в пику.

Я відчуваю смак крові, вибито зуб, але я зцілююся та намагаюся схопити Ґрейторекс, однак вона встигає вислизнути, тож я вигинаюся і чимдуж б’ю дівчину, котра вчепилася мені в ноги. Хтось мене вдаряє ногою в спину, я перекручуюся, хапаю цю ногу і смикаю її вбік. Чути хруст і вереск — отже, я зламав комусь ногу. Швидко підводжуся, бачу, що залишилися тільки Ґрейторекс і та дебела дівчина, Кірсті, хоч Адель уже теж очуняла. Я вдаю, що атакуватиму Кірсті, але несподівано стрибаю на Ґрейторекс і вдаряю її ногою.

Проте вона спритна, встигає ухилитися, тож я ледве зачіпаю їй щоку. Кірсті підходить до мене з-за спини, і це добрий хід, але вона обхоплює мене ззаду руками, а це вже кепський хід, бо я смикаю щосили назад головою і розбиваю їй носа. Вона все одно не відпускає мене, тому я повторюю цей удар і водночас луплю її підбором по гомілці. Вона падає на землю. Тоді я повертаюся до Адель, яка вже звелася на ноги та насувається на мене, знову б’ю її кулаком у лице, але цього разу, коли мій кулак уже наближається до її щелепи, я бачу, як її обличчя змінює колір, а тоді відчуваю немилосердний біль — моя рука врізається в металеву щелепу. Мабуть, я зламав собі кілька пальців. Сахаюся назад і зцілююся. Адель шкіриться, а її сталево-сіре обличчя знову набуває звичного кольору блідої шкіри.

— А як щодо правила про заборону Дарів? — кричу я.

Адель знизує плечима.

Я теж знизую плечима й кажу:

— Побачимо, що буде, якщо я шугону в тебе блискавкою.

Ґрейторекс підбігає до нас і кричить:

— Ні! Жодних Дарів. Адель ще тільки вчиться контролювати свої. Вона…

Я гачу Ґрейторекс ногою в скроню, і та розпластується на землі.

— Але ж ніхто не забороняв про них балакати, правда?

Залишаємося тільки я й Адель. Я обертаюся та б’ю її ногою, але Адель знову стає сталевою. Таке враження, ніби я вдарив ногою авто. Я зцілююся і вдаю новий удар, перевіряючи, чи вона знову посіріє. Вона справді сіріє, а відтак намагається вдарити мене, але виявляється надто повільною. Тож я хапаю її за руку і жбурляю долілиць на землю, тягнучи її голову назад. Бачу, що її шкіра металевого кольору, але за кілька секунд цей колір зникає і вона знову стає вразливою.

Тож я здушую її мертвою хваткою, і її обличчя знову змінює колір, але цього разу вже на червоний. Її Дар уже не діє.

Вона б’є рукою по землі на знак того, що здається, тож я підводжуся та кажу їй:

— Лежати, — проте вона починає підводитися, і я бачу, що вона страшенно розлючена. Я цього раніше не помічав, але в неї очі Чорної відьми, і вони палають шаленою люттю. Вона кидається на мене, знову набувши сірого кольору, та лише на кілька секунд, і коли вона знову стає нормальною, я б’ю її кулаком в обличчя, дуже сильно. Вона починає хитатися, а потім гепається на дупу, її ніс заюшений кров’ю.

— Якби ти вміла контролювати цей Дар, він тобі дуже придався б, — кажу я їй.

Роззираюся. Ґрейторекс уже звелася на ноги і піднімає руки, визнаючи поразку. Вона каже:

— Добре. Ти переміг, Натане. Досить, — вона дивиться на вихованок, які стогнуть, лежачи на землі, й додає: — Хоч я все одно вважаю, що вони багато досягли.

— Ага, будь-кого нормального вони вже порішили б.

Голос лунає десь із дерева, я дивлюся вгору і бачу там Несбіта, який шкіриться до мене.

Жага крові

Вродлива білява Чорна відьма запалює свою сигарету, а тоді кидає мені запальничку. Добре вряди-годи викурити сигарету, особливо, таку, як у неї. Я затягуюся димом — ароматним і насиченим, зі смаком чорниць, — а тоді видихаю важкий фіолетовий шлейф і дивлюся, як він зависає в мене над головою, а потім безслідно розчиняється в повітрі. Я не настільки довіряю Ван, щоби палити все, що вона пропонує, але ці сигарети не міцніші за тютюн, а смакують краще.

Ван каже:

— Я чула, Натане, ти напав на цілу групу Ловців.

— Вони — наші вороги. Хіба не це ми повинні робити?

— Ви повинні виконувати накази. Наказів про напад не було.

— Я випадково на них наштовхнувся. Була непогана нагода. Я не мав часу питати дозволу.

— Ти чудово знаєш, що ніхто не дав би тобі такого дозволу, навіть якби ти попросив.

Ми сидимо в центрі нового табору номер три разом з Несбітом, Габріелем і Ґрейторекс. Ван — фахівчиня з виготовлення настійок, тож я припускаю, що вона з’явилася тут, щоби зварити правдиве зілля для Донни, хоча досі про це ніхто не згадує, натомість говорять здебільшого про мене.

Ван провадить далі:

— Ти ризикував власним життям і життями всіх інших заради кількох Ловців. Від твоїх нападів мало користі, крім задоволення твоєї жаги крові.

— Та її ніщо не задовольнить, — бурмоче в мене за спиною Несбіт.

— Я ризикнув, і ризик себе виправдав.

— Ми воліли б, щоб ти не ризикував намарне.

— Ми всі ризикуємо тим, що нас можуть будь-коли вбити. Завтра о цій порі ми всі можемо бути вже мертві. І якщо я вирішую на когось із них напасти, то це моя справа.

Ван хитає головою та дивиться на Габріеля. Він каже:

— Натан ризикує виважено і не піддає небезпеці нікого, крім себе, — і я чомусь почуваюсь іще гірше через те, що він намагається мене захистити, хоч я чудово знаю, що він не схвалює цих моїх нападів.

— Ну, виважено чи ні, — веде далі Ван, — але якщо продовжувати в тому ж дусі, існує велика ймовірність, що тебе вб’ють, Натане. А ти нам потрібен для дечого важливішого.

— Он як? — буркаю я. То, може, ось вона, головна причина її візиту.

— Що довше триває війна, то потужнішим стає Соул. Він охоплює своїм впливом дедалі більше Рад Білого відьмацтва по всій Європі. Ми й далі намагаємося вербувати представників усіх верств відьомської громади, але після поразки під Біловежею… Ну, це нелегко, — вона дивиться на мене і глибоко затягується своєю сигаретою, відтак випускає струмінь бузкового диму. — І є ще один фактор, який стримує людей. Вони не бачать сенсу долучатися до боротьби, бо вірять, що ти й так рано чи пізно вб’єш Соула. Є чутки про те, що деякі чарівники бачили у видіннях, як ти це робиш. Особисто я не певна, чи це справжні видіння, чи просто їхні відчайдушні сподівання. Але всі в курсі, що ти заволодів Дарами свого батька.

— Отже, все тепер залежить від мене? Ван, і ти теж у це віриш?

— Якщо ти справді володієш Дарами свого батька і можеш їх контролювати, то ти сильніший за Соула.

— Тільки за Соула, — відповідаю на це я. — А не за Соула й сотні його Ловців.

— Соул тямить, шо ти — його остання загроза, — втручається Несбіт. — Тому й поширює всі ці вісточки про амністію. Хоча мало хто вірить, шо він дотримає своїх обіцянок-цяцянок.

— Про яку ще амністію? — перепитую я.

Несбіт шкірить зуби:

— Ти шо, не чув? Таке враження, друзяко, шо ти з неба гепнувся.

Ван пояснює:

— Два тижні тому Соул оголосив про амністію для всіх членів Альянсу і про звільнення всіх наших полонених… якщо ми віддамо йому тебе.

— Спокуслива пропозиція, — додає Несбіт. — Але я всім сказав, шо ніколи й слова не мовлю до них, якшо вони тебе здадуть. Поки шо їх це, здається, стримує.

Колись, багато років тому, Селія, ані миті не вагаючись, убила б мене або дозволила б іншим, але тепер я певен, що вона цього ніколи не зробить. А ще колись Несбітові коментарі роздратували б мене не на жарт. Але тепер я просто пускаю кільця диму.

Одна з вихованок бурмоче щось про умови, в яких тримають полонених. І тут я усвідомлюю, що всі стажерки стоять довкола нас, уважно прислухаючись. Цікаво, скільки з них охоче віддали б мене в обмін на амністію.

Несбіт теж почув цю репліку, тож він дивиться на стажерок, а тоді говорить якомога голосніше, щоб усі почули:

— Звичайно, Натане, ти й сам міг би здатися Соулу. Я знаю, шо ти був би радий допомогти полоненим, полегшити їхні страждання.

Я розтираю недопалок об землю й кажу:

— Полегшення годі чекати.

Можливо, полонених справді відпустять, хоч я й сумніваюся, але той факт, що Соул залишиться при владі, означатиме страждання інших. Він ніколи не припинить переслідування Чорних магів і будь-кого, хто протестуватиме проти його правління.

Можу собі уявити в’язнів у тих камерах, що в підвалах будівлі Ради, а декого навіть у тій самій камері, де сидів я перед тим, як мене татуювали. Я там перебував у суцільній темряві, прикутий до стіни. Я співчуваю полоненим Чорним магам — найбільше вони страждають ночами, не маючи змоги вийти назовні, — але розумію, що, здавшись Соулу, я не зупиню його жорстоких дій.

Ван підводиться й каже:

— Натане, ходімо зі мною. Свідки нам зараз не потрібні.

Я встаю, а вона бере мене за руку, і ми виходимо з табору.

Габріель і Несбіт ідуть трохи позаду.

— Соул тебе хоче, Натане. Але мені здається, що він воліє мати тебе живим, а не мертвим. Рада тримала тебе в клітці та готувала для вбивства власного батька. То був доволі збочений план, але в Соула, на мою думку, тепер іще честолюбніші задуми. Припускаю, він хоче зробити з тебе свого особистого найманого вбивцю, щоб ти знешкоджував усіх, кого він забажає.

— Це теж комусь являється у видіннях?

— Ні, наскільки мені відомо. Але це цілком у дусі його задуму контролювати чарівників усього світу. Він був би радий, якби ти став його поплічником. Я, звісно, ніколи не зустрічалася з Соулом, але його знає Селія, та й ти, наскільки я розумію, теж з ним бачився. Чи хотів би він цього?

Моя інтуїція підказує, що так, хотів би. Я кажу Ван:

— Він збирався дати мені три дари на моє сімнадцятиріччя. Мені це завжди здавалося дивним. Ніби це якось стосувалося його особисто.

— Так, я думаю, що це має для нього особисте значення. Навряд чи ти аж так йому потрібен, але він тебе хоче. Частково це його егоїзм, а частково, — вона знизує плечима, — нав’язлива ідея. Ти від нього вислизнув, і він прагне тебе повернути. Але найбільше він жадає влади. І він думає, що твоє повернення до нього стане символом його влади.

— Добре, що він ще й досі мене не дістав.

— Власне. Проте Альянс, на відміну від Соула, слабкий і вразливий. Селія багато працює над тим, щоб підтримувати загальний дух і вишколювати тих небагатьох новобранців, які в нас є, але наразі нашим пріоритетом є безпека. Не робити зайвих рухів. Не атакувати Ловців. І не ризикувати тобою. Натане, ти нам потрібен. Якщо ти загинеш, Альянс розпадеться. Ти не можеш легковажити своїм життям, полюючи за невеличкими загонами Ловців; таким шляхом ми не здолаємо Соула, — Ван зупиняється й дивиться на мене. — Хоч я й відчуваю, що для тебе це зараз не найголовніше.

Я знизую плечима.

Вона наполягає на своєму:

— Ти шукаєш Анналізу?

— А ти як гадаєш? Через неї загинув мій батько. Через неї загинуло пів-Альянсу.

— І що ти робитимеш, коли її знайдеш? — запитує Ван.

Я гмикаю.

— Тобто чи швидко я її вбиватиму, чи поволі? Зараз я надаю перевагу швидкій розправі, а там буде видно.

Ван набирає повні груди повітря, витягає з куртки портсигар, пропонує мені сигарету, а другу бере собі. Якусь хвилинку ми мовчки куримо, а тоді вона запитує:

— Чи ти вже опанував якісь батькові Дари?

— Ти сама знаєш, Ван, що некультурно запитувати в Білого мага про його Дари, а я Напівбілий.

Вона видуває мені в обличчя кільце диму й каже:

— З тобою, Натане, я цілком втрачаю свої добрі манери.

Чомусь це викликає в мене усмішку.

— Я працюю над ними. Тобто над Дарами, а не над манерами.

Вона теж ледве стримує усмішку й запитує:

— І які результати?

— Можу ставати невидимим — це мені вдається найкраще. А ще можу вбивати блискавкою. І можу вивергати полум’я, — і одразу показую, випустивши невеличке кільце диму без сигарети.

— А як з контролюванням часу?

— Намагаюся, але це нелегко. Хоча, знаєш, кільця диму теж нелегко видувати.

Тут вона вже не стримує усмішки, а тоді й сама видуває мені в обличчя величезне кільце диму та ще й цілу вервечку маленьких.

Я й досі не розумію, до чого вона зрештою веде.

— А ти, Ван, віриш у ті видіння, де я вбиваю Соула?

— Мені не потрібно вірити у видіння, коли я маю дещо краще, дещо матеріальніше, за допомогою чого ти зможеш убити Соула і здобути перемогу для Альянсу, — вона замовкає, глибоко затягуючись сигаретою, а потім продовжує: — Навіть з усіма батьківськими Дарами ти все одно залишаєшся вразливим. Цього тебе мала навчити його власна смерть. Важливішим за опанування Дарів для тебе є надійний захист. Тобі потрібне те, що зробить тебе невразливим, оберігатиме. Тобі потрібен Вардіїн амулет.

— Ага. Але мушу зізнатися: я й гадки не маю, що це таке.

— Це древня й дуже потужна річ. Походить нібито аж від самісіньких початків відьомства. Усі амулети оберігають своїх власників, але цей — абсолютно унікальний. Його створила Чорна відьма на ім’я Вардія. Тоді були інакші часи, і Чорні маги жили разом з Білими, — Ван усміхається, немовби й сама не може в це повірити. — Вардія закохалася в дуже могутнього чоловіка, Лінуса, начебто принца, але, крім того, ще й Білого чарівника. Однак його магічна сила була не надто потужною, тож він прагнув Вардіїного захисту. Сказав їй, що кохає, і вона зробила для нього амулет-оберіг. Він переміг у багатьох битвах, маючи на тілі цей амулет, що затуляв йому серце. Він бився з сильнішими за себе воїнами, і ніхто не міг завдати йому шкоди. Ставав усе могутнішим і могутнішим. Лінус був удячний Вардії, але він ніколи по-справжньому її не любив і знав, що ніколи не полюбить. Урешті-решт він просто втомився її обманювати та сказав Вардії правду: що він її не кохає. Фактично послав її. Але Вардія кохала його попри зраду, тому, перш ніж піти, вона в розпачі роздерла амулет навпіл і віддала Лінусу одну половинку, залишивши другу собі, а відтак сказала, що повернеться, коли той потребуватиме її захисту, адже він буде в безпеці лише тоді, коли й амулет, й вони обоє знову з’єднаються. Лінус так і не попросив її вернутися і був убитий уже під час наступної своєї битви.

Звичайно, я вже колись бачив половинку цього амулета. І це не якась металева або оздоблена коштовностями штуковина, як я спершу подумав, а просто шматочок старого подертого пергаменту з химерними написами у формі кіл… ну, радше півкіл, адже пергамент був роздертий навпіл.

— Та половинка амулета, яку тобі дав Габріель? — запитав я. — Це ж вона?

— Так.

— Але без другої половинки користі мало.

— Мало. Проте багато років тому я довідалася, в кого та друга половинка, і відтоді я шукала цю особу. На ім’я Леджер.

— І ти знайшла її? Чи його?

— Так.

— І отримала другу половинку амулета?

— Усе не так просто. Але я справді вірю, що Соула можна здолати за допомогою цього амулета. Маючи його, ти будеш захищений, як Лінус. Станеш нездоланним.

— Але ж амулет роздертий навпіл — звідки ти знаєш, що він діятиме? Чому ти взагалі так упевнена, що ці шматочки є частинками Вардіїного амулета? Може, це просто якась стара безглузда байка.

Сині очі Ван мало не вибухають сапфіровими іскорками, коли вона каже:

— Жодних гарантій немає, але я думаю, що Леджер знатиме, як зробити, щоб він діяв. Вона могутня відьма. Можливо, взагалі наймогутніша з усіх.

— Могутніша за мого батька?

Ван знову бере мене за руку й каже:

— Леджер зовсім не така, як твій батько. Вона дуже дивна, як на Чорну відьму, і багато хто ніколи навіть не чув про неї. Вона вкрай відлюдькувата, хоч я й мала честь зустрітися з нею кілька днів тому. Вона володіє багатьма Дарами і прекрасно тямить у магії. Вона може допомогти тобі опанувати батьківські Дари, а також підкаже, як примусити амулет діяти.

— Але чого це вона буде мені допомагати? І я не уявляю, щоб вона віддала свою половинку амулета просто так, не отримавши нічого натомість.

— Можливо, її вдасться переконати. Я розповіла їй про тебе, і вона страшенно зацікавлена з тобою зустрітися.

Я дивлюся на Ван. Вона, як завжди, має спокійний і розсудливий вигляд. Шрами від битви з Меркурією вже майже зникли. Вона вбрана не у звичний костюм пастельного кольору, а в темні дорожні штани, джемпер і зимову куртку. І її, як завжди, дуже важко збагнути. Я довіряю їй, але знаю, що в неї повсякчас щось своє на думці.

— А чому Леджер хоче зі мною зустрітися?

— Підеш, побачиш її — і тоді зрозумієш.

— Ти кажеш, що я дарма ризикую; але якщо вона така могутня, звідки тобі знати, що вона не відбере Габріелеву половинку амулета та не вб’є мене?

Ван ледь-ледь усміхається.

— Вбивства — навряд чи її стиль. Окрім того, я й так уже віддала їй ту половинку.

— Що?

— Це був знак довіри. Леджер знатиме, як правильно з’єднати амулет. Вона сказала, що зробить це для відповідної особи. І нам лишається сподіватися, Натане, що цією особою виявишся ти.

Жахатися тебе

Ван повертається в табір разом з Несбітом, а ми з Габріелем вирішуємо пробігтися. Я запитую в нього:

— Тебе не бентежить те, що Ван віддала твою половинку амулета?

— Звичайно, ні. Я дав цю половинку їй за те, що вона допомогла мені, врятувала моє життя. Вона може робити з нею все, що забажає. І я ще тоді казав тобі, Натане, що ці речі мене більше не цікавлять. Та й вони від початку не надто мене цікавили.

— Як думаєш, мені варто вирушати по амулет?

— Я над цим ще розмірковую.

От і я теж. Леджер мене зацікавила і амулет теж, але якщо я візьмуся до цього, то не шукатиму Анналізу. Проте я починаю усвідомлювати — або радше мушу визнати те, що й так уже знав багато тижнів, — що Анналіза звідси вислизнула. І може бути тепер будь-де.

Ми біжимо кілька годин, а потім вертаємося в табір. Ґрейторекс, Ван і Несбіт сидять разом з Донною, і ми до них долучаємося. Несбіт підтримує Донну, котра, здається, ось-ось зомліє.

На землі стоїть одна з невеличких кам’яних чаш Ван із залишками якоїсь рідини. Здогадуюся, що це правдиве зілля.

Ван дивиться на мене, а відтак знову на Донну й запитує в неї:

— Чому ти хочеш вступити в Альянс?

— Я тоді зможу робити добрі справи, — язик у Донни заплітається, наче вона п’яна.

— Які добрі справи?

— Вбивати поганих людей.

— Яких поганих людей?

— Лихих, поганих.

— Але кого? Назви, кого саме.

— Поганих, — здається, Донна зараз засне.

Ван наполягає на своєму:

— Чи погані Ловці?

— Вони вбивають Альянс.

— Так, але чи вони погані?

— Вони мене зв’язали, морили голодом і заткали кляпом рота, — Донна на одну-дві секунди немовби зосереджується на мені, а тоді каже: — Він їх убив.

— Ти знаєш ім’я цієї особи? — Ван показує на мене.

— Натан. Відомий також як Фредді.

Ван вигинає брови й дивиться на мене:

— Фредді?

Я киваю.

— Чи Натан поганий?

— Він убив Ловців.

— То що ж, він добрий чи поганий?

— Усі кажуть, що він поганий.

— А що ти кажеш?

— Він віддав мені всі свої шоколадки.

Ван надуває щоки. Має втомлений вигляд:

— Ти шпигунка?

— Ні.

— Ти наймана вбивця?

— Я хочу вбивати поганих людей.

— Яких поганих людей?

— Лихих, поганих.

Я відчуваю, що опитування рухається по колу, та залишаю їх.

Пізніше я цікавлюся у Ван, як усе минуло. Вона хитає головою:

— Тяжко. Для гарних результатів потрібно готувати зілля, зважаючи на індивідуальну специфіку. Я ж користалася універсальним правдивим зіллям, але в будь-якому разі все сказане нею має бути правдою.

— Ну? І який же вирок?

— Мені не подобається, що вона весь час відповідала однаково. Чесно, але не зовсім відверто. Хоча важко судити. Мушу зробити зілля спеціально для неї.

Ван пропонує мені сигарету, і я беру. Затягуюсь і випускаю дим. Дивно, але це, здається, звичайні фейнівські сигарети.

— Американські, — каже Ван, немовби читаючи мої думки.

— Ти, мабуть, не брала з собою оте зілля, що допомагало мені заснути.

Ван вагається, а тоді запитує:

— Кошмари сняться?

Я знизую плечима.

— Та звичайні сни, — думаю, чи варто розповісти їй про мої видіння. Можливо, якось іншим разом.

— Ось що в мене є, — вона нишпорить у куртці та витягає кілька маленьких аркушиків паперу. Точніше, це аркуші паперу, складені в кілька разів до невеличких розмірів. Вона вибирає три пакетики: — Дуже потужна річ. Застосовуй по одному на ніч, бо інакше взагалі не прокинешся, — кладе їх мені в простягнену долоню. — Натане, ти ж не спокусишся використати всі водночас?

Я дивлюся в синяву її очей. А потім кажу:

— Більшість часу я маю таку спокусу.

Я не зізнаюся їй, що мене зупиняє лише думка про те, що Анналіза досі десь там на волі, жива й неушкоджена, і якби вона залишилася живою, а я помер, несправедливість була б надто пекучою. Тільки після її смерті я буду готовий усе покинути.

Я вже майже вирішив, що волію зустрітися з Леджер, але Ґрейторекс хоче, щоб ми з Несбітом і Габріелем спочатку допомогли їй надійно вбезпечити табір. Ґрейторекс запроваджує нову практику: щоденні перевірки прилеглої до табору місцевості та щотижневий огляд віддалених районів. Кожен табір Альянсу сполучений з іншим розколиною, і є ще одна, рятівна, розколина, яка веде кудись дуже далеко. Ґрейторекс пояснює:

— Завдяки мережі розколин табори можуть бути невеличкими і непомітними, але розколини самі собою додають проблем. Є щонайменше один Ловець, здатний відчувати їх розташування.

Я згідно киваю.

— Мій батько вважав, що найкращий варіант — заповнити весь світ подібними розколинами. Переобтяжити Ловців інформацією.

— Гарна ідея, але наразі ми будемо переховуватися та часто міняти місця таборів.

Кількох стажерок відправляють в околиці табору для щоденної перевірки, а ми з Несбітом і Габріелем вирушаємо в дальшу дорогу — шукати будь-які сліди діяльності Ловців.

Добре забратися на кілька днів геть з табору. Ми з Несбітом і Габріелем узгоджуємо, які ділянки оглядатимемо щодня, а відтак розходимося зранку та зустрічаємося ввечері. Протягом трьох днів ми обходимо чималу територію довкола третього табору, але не знаходимо нічого тривожного; навпаки, все здається спокійним і затишним.

І я щодня працюю над своїми Дарами. Невидимість, полум’я і блискавки стають дедалі сильнішими та все легше піддаються контролю, а одного разу мені навіть здалося, що я мало не зупинив час. Хоча по-справжньому я його ще не зупинив. Це не те, що робив мій батько. Він зупиняв довколишній світ або настільки його вповільнював, що той немовби зупинявся. І я намагаюся повторити все так, як батько, розтираю долоні, водячи ними по колу, й думаю про те, як обертається світ, а потім кладу долоні собі на голову та думаю про те, як цей світ зупиняється і тільки я продовжую в ньому рухатися. Дивлюся вгору й бачу, як усе довкола мене застигло. Повертаюся до Габріеля, який теж застиг, стежачи за мною. А тоді все знову оживає. Габріель кліпає очима.

— Ти щось помітив? — запитую я в нього.

— З твоєю головою сталося щось дивне, — відповідає він. — Ти дивився кудись убік, а наступної секунди вже дивився прямо на мене.

Я всміхаюся.

— Мені здається, що я вперше зупинив час.

— Зможеш повторити?

Я пробую, але нічого не виходить, проте я знаю, що треба просто пробувати знову й знову.

Останньої ночі перед поверненням у табір ми лежимо біля багаття. Несбіт хропе — не дуже голосно, та це все одно заважає мені спати, — тож я сідаю й починаю розгрібати попіл, який ще тліє.

Габріель майже весь вечір мовчав; він запалює сигарету, яку йому, певно, дала Ван, затягується, а тоді передає її мені. Він каже:

— Ти вже некепсько контролюєш свої Дари. Ще не так добре, як твій батько, але набагато краще, ніж спочатку.

Я випускаю кільце диму, а потім через нього — тоненький струмінь полум’я.

Габріель визнає:

— Цікавий трюк.

Я випускаю ще одне кільце, а тоді ще тоншу цівку полум’я.

— Я не певний, чи ти потребуєш допомоги від Леджер для вдосконалення своїх Дарів. Тобто вона може щось тобі підказати, але насправді тобі потрібні лише час і практика.

— Угу, — я вивергаю велике вогняне кільце. — Та я можу і це робити, і по амулет піти.

— Амулет може спрацювати, а може й ні.

— Ти хочеш сказати, що мені не варто по нього йти?

— Я хочу сказати, що, можливо, варто обдумати й інші варіанти.

— Наприклад?

Він гасить об землю недопалок, а тоді повертається та дивиться на мене.

— Піти взагалі. Облишити війну. Усе це облишити.

— Так, як зробили інші Чорні маги? Ти теж уже втомився?

— Звичайно, втомився! Мені набридло мерзнути. Набридло голодувати. Набридло боятися. Минулі кілька днів нагадали мені, якими ми були раніше. Нам було весело. Навіть з тобою, хоч як це дивно, було весело.

— Ти ж сам казав, що це війна.

— Так, війна, і я від неї втомився. І… навіть від тебе я втомився, Натане. Ніколи не думав, що скажу таке, але це правда. Я втомився від твого прагнення помсти, від твоєї люті, від ненависті. Війна тебе вбиває. Не тіло і не розум, а душу. Ти змінився. Я відчуваю, що втрачаю тебе. Або ти сам себе втрачаєш. Тобі не потрібна ні Леджер, ні її амулет. Тобі не потрібно вбивати Анналізу. Нічого цього тобі не потрібно. Тобі просто потрібно забратися звідси. Повернутися до природи — так, як оце ми минулими днями, — перш ніж війна перетворить тебе на щось інше… на щось лихе.

— Мені здавалося, що ти не віриш у протиставлення добра та зла. Здається, ти казав, що в усьому цьому немає нічого ані доброго, ані поганого.

— Я мав на увазі твій Дар. Коли ти стаєш звіром, це не означає, що ти добрий або лихий.

— Я вбивав людей, коли звір опановував мною.

— Ти вбивав, щоб прогодуватися або вижити. І ти не вбивав сплячих людей.

Я хитаю головою.

— Ні. Габріелю, коли я вбивав у звірячій подобі, то пожирав людей. І ось що я тобі скажу: їсти людей недобре. Нічого доброго в цьому немає. Чи вбиваю я в звірячій подобі, чи в людській, а результат завжди однаковий: біля моїх ніг лежить ще одне мертве тіло.

— Коли ти звір, ти вбиваєш не з ненависті.

— Ловці — мої вороги. Ти хочеш, щоб я любив їх до смерті?

Габріель хитає головою.

— Ще перед тим, як усе це почалося, я казав, що Альянс цікавитиме лише те, скількох людей ти вб’єш, а ти можеш убити багатьох. Я й зараз так думаю. Вони хочуть, щоб ти отримав амулет і вбив для них Соула. А тим часом вони дозволять тобі вбивати багатьох інших.

— А ти хочеш, щоб Соул і далі робив свою справу?

— Ні. Але мене більше хвилюєш ти, а не він.

— Якщо я роздобуду амулет і він справді діятиме, то я стану нездоланним.

— Саме це мене й турбує. А ще я раніше казав, що коли Анналіза побачить твоє Чорне єство, побачить, як ти вбиваєш, як ти міняєшся, то вона вжахнеться тебе. І від цих своїх слів я не відмовляюся. Хоча мушу зізнатися, що це мене не надто турбувало. Мені вона ніколи не подобалася, я ніколи їй не довіряв, ніколи не розумів, що тебе в ній приваблювало. І визнаю: я хотів, щоб вона побачила це твоє єство. Хотів, щоб вона усвідомила, наскільки ви не підходите одне одному. Але… ти, Натане… ти такий особливий, бо… ти є і Білим, і Чорним, водночас і темним, і сповненим світла. Саме це я в тобі й люблю. Завжди любив. І я досі тебе люблю, Натане, і знаю, що завжди любитиму. Але ти змінюєшся. І тепер… тепер я боюся, що ти добудеш амулет і вдосконалиш усі свої Дари, отримані від батька. Ти станеш невразливим і вб’єш ще більше людей, багатьох-багатьох. Я боюся, що ти не зможеш зупинитися і загубиш себе цілком. А тоді вже і я почну жахатися тебе.

Плювок

Я сиджу й дивлюся на вогнище, розмірковуючи над тим, що сказав мені Габріель. Звичайно, я не хочу, щоб він мене жахався, але пригадую своє видіння, в якому він підкликає мене, тримаючи в руці пістолет. Чи здатен він вистрілити в мене? Я не можу в це повірити. Навіть якщо почне мене жахатися, такого він не зробить. А щодо тих його слів про втрату самого себе, про те, як я себе загублю… Я відчуваю, що роками по-справжньому не знав, хто я такий, але тепер знаю, що стаю дедалі подібніший до батька, я все чіткіше це усвідомлюю, і мені стає від цього добре. Щоб виконати своє завдання, вбити Соула з Воллендом і покінчити з їхнім пануванням, з їхнім терором, я мушу бути жорстоким і безжалісним, як Маркус.

Наступного дня ми востаннє неквапливо прочісуємо околиці, а тоді повертаємося в табір номер три, прибуваючи вже затемна. Несбіт одразу йде шукати Ван, але Ґрейторекс каже нам, що її вже тут немає, бо її викликали в перший табір.

Я запитую в неї:

— Щось сталося?

— Тобі треба підстригтися, — раптом хтось втручається, не даючи Ґрейторекс відповісти.

Я повертаюся та бачу Селію, що оглядає мене з голови до ніг. Ми не бачилися місяцями, тож я теж її розглядаю. Вона схудла, має втомлений вигляд, а поза тим залишається такою ж охайною і водночас непривабливою, як завжди.

Вона каже:

— Габріелю, приємно бачити, що ти й досі з ним.

Ми сидимо біля вогнища, Селія розпитує мене про Дари, і я їй кажу, що невдовзі, здається, вже зможу зупиняти час. Я очікую, що вона почне критикувати мене за напад на ловецький табір, але її це радше зацікавлює, аніж дратує, і схоже, їй подобається, що я зміг упоратися відразу з вісьмома.

— Хоча восьмеро — це, звісно, дурничка. Якщо захочеш прорватися до Соула, доведеться зіткнутися з вісьмома десятками.

Я очікую, що вона заговорить про амулет, але вона про нього навіть не згадує.

Я питаю:

— А якщо я й справді піду проти Соула, скільки бійців Альянсу зможуть мене підтримати?

— Чесно кажучи, не аж так багато, як мені хотілося б. Але влада Соула заснована на страху. Якщо ми його здолаємо, багато з тих, котрі бояться повстати й боротися з ним, перейдуть на наш бік. І я вірю, що тоді ми зможемо діяти всі разом: Білі, Чорні, Напівкровні. Це буде нелегко, і завжди хтось буде каламутити воду, але якщо всі вважатимуться рівними і до всіх буде однакове ставлення згідно з законом, тоді ми зможемо створити справедливу громаду, придатну для всіх нас.

Мені й досі важко повірити в те, що це каже Селія. Жінка, яка тримала мене в клітці на ланцюзі, тепер, здається, щиро вірить у світ, де разом мирно житимуть Чорні та Білі маги. От і я, Напівкодовий, сиджу поміж нею, Білою відьмою, та Габріелем, Чорним відьмаком.

Але розмова виходить якась дивна. Усі ці теревені про Чорних і Білих магів, але жодної згадки про амулет, хоча я думаю, що вона мусила б відчайдушно жадати, щоб я його отримав. Цікаво, в чому річ, і чи вона, бува, нічого не приховує.

Зненацька усвідомлюю, що навіть не запитав у неї про Аррана, і я спантеличений тим, що досі зовсім не згадував про свого брата. Я його не бачив, відколи завершилася ББ. Він був тоді з Селією, докладав усіх зусиль для зцілювання поранених, хоча тих, кого ще можна було врятувати, практично й не залишалося. Майже всі загинули. Я збираюся запитати про нього, побоюючись, чи не це приховує Селія, але вона ніби читає мої думки та каже:

— З Арраном усе добре. Він вправний цілитель, добре мати таку людину в Альянсі. Він розважливий. Хоч він і поводиться скромно, та до його думок дослухаються і Чорні, і Білі.

Отже, знову про взаємини між Чорним і Білим відьмацтвом.

Селія залишає нас, іде спати у своє шатро, а я й далі не можу зрозуміти, навіщо насправді вона завітала в табір номер три. Побачити мене? Зустрітися з Ґрейторекс? Щось сталося в Альянсі? І чому Ван зникла саме тоді, коли збиралася розповісти мені, як знайти Леджер?

Наступного ранку ми з Габріелем ідемо подивитися на двобої між стажерками. Несбіт теж бере участь. Йому подобається змагатися з жінками. Ми з Габріелем даємо вихованкам корисні поради, і одній з них урешті-решт вдається влучити Несбіту ногою по яйцях.

Донна теж тут, сидить навпроти нас, як минулого разу, і я бачу, що руки в неї й тепер зв’язані.

Я кажу Габріелю:

— Донна, мабуть, так аж до скону ходитиме зі зв’язаними руками.

— Несбіт казав мені, що Ван почала виготовляти для неї спеціальне правдиве зілля, але не встигла закінчити, бо змушена була повернутися в перший табір. Тому їй справді доведеться якийсь час так ходити.

— Здається, недарма я їй не довіряв: її відповіді під дією правдивого зілля були дещо дивні, — та потім я дивлюся на стажерок і усвідомлюю, що Донна мені подобається більше за них, тож кажу напівжартома: — Але, до твого відома, оцим усім я довіряю ще менше, ніж Донниній дупі.

Несбіт плюхається біля нас на землю, не відводячи ласих очей від стажерок і питає:

— Шо ти там казав про дупи?

Габріель обмірює його поглядом:

— Знаєш, Несбіте, навіть якщо ти додаси вік усіх стажерок і помножиш на кількість разів, що ти їх лапав, то результат усе одно буде вдвічі меншим від того, скільки, на їхню думку, тобі зараз років.

Несбіт регоче й каже:

— Ага, але ж ви помітили, як мало тут чуваків? На кожного хлопа — щонайменше по дві дівки, і деякі з цих чувіх починають…

— Впадати в розпач?

— Цікавитися більш зрілими мужчинами.

— Що?!

— А я, мушу сказати, тримаю себе останнім часом у добрій формі, — він плескає себе по череву, і справді, там, де раніше вже з’являвся був жирок, тепер лише пружні м’язи. Хоча жирку тут і ніде взятися: наша дієта не надто поживна. — Це нічо, шо я трохи старший, зате…

— Трохи! — вигукуємо ми з Габріелем одночасно.

— Та ви, чуваки, просто ейджисти якісь!

— Я чув, Несбіте, що тут одна жінка тобою захоплена, — каже Габріель. — Біла відьма. Білява.

— Тут багато білявок, — пхикає Несбіт.

— Дуже розумна. І в чудовій формі, — додає Габріель.

Несбіт розглядає вихованок.

— Гм. Яка саме?

Габріель не відповідає, і Несбіт зиркає на нього.

— Ну? Кажи, друзяко, колися.

— Вона прибула в табір минулої ночі.

— Селія? — Несбіт робить гримасу, а тоді регоче.

Саме цієї миті підходить Адель і каже:

— Несбіте, з тобою хоче поговорити Селія.

— Ха! Мабуть, вона таки справді впадає за мною, чуваки, — Несбіт зривається на ноги, поправляючи на собі одяг. — Ну, шо тут сказати, розпачливі часи й усяке таке.

— З тобою вона теж хоче поговорити, — додає Адель, і, глянувши на неї, я усвідомлюю, що вона це сказала не мені, а Габріелю.

Адель веде Габріеля та Несбіта до Селії. Ґрейторекс теж, мабуть, там, бо тут зі стажерками її немає. Цікаво, коли покличуть мене.

Не минає і години, й Адель повертається та просить мене йти за нею. Селія сидить біля вогнища, праворуч од неї сидить Ґрейторекс, а Несбіт і Габріель стоять ліворуч. Усі вони дивляться, як я підходжу до них. Несбіт трохи нервується та бурмоче щось на вухо Габріелю.

Габріель іде мені назустріч. Він має таки серйозний вигляд, що я одразу відчуваю тривогу. Гадки не маю, що сталося, але певен: щось погане.

Я зупиняюся. Габріель стоїть переді мною, заступаючи собою Селію та майже торкаючись мого плеча своїм. Він не намагається мене затримати, але стоїть так близько, що я відчуваю своєю рукою його тіло.

— Що коїться? — запитую я в нього.

— Селія все пояснить, але прошу тебе, Натане, намагайся зберігати спокій.

Селія каже:

— Сядь, Натане. Нам треба поговорити.

— Я можу розмовляти стоячи.

Селія теж підводиться, а тоді й Ґрейторекс.

— Сталися певні події, про які я мушу тобі повідомити. Деякі Чорні маги в таборі номер один виявляють своє незадоволення. Ґус і ще дехто починають каламутити там воду.

Я кілька разів бачився з Ґусом, і під час однієї з зустрічей мій батько відрізав йому вухо за те, що той нападав на мене. Я анітрохи не здивований, що Ґус каламутить воду.

— Ось чому я попросила Ван повернутися туди, — додає Селія. — Вона дуже шановна Чорна відьма. Її неабияк поважають усі чарівники: і Чорні, і Білі. Вона там наведе лад.

— Може, перейдеш нарешті до суті справи? — кажу я.

— Ці заворушення пов'язані з тамтешньою полонянкою.

— З полонянкою?

І я відчуваю, що мені бракує повітря, що я вже знаю, про кого йдеться, але боюся про це навіть подумати, щоб не помилитися, а з обличчя Селії нічого не видно. І навіть коли вона називає ім'я «Анналіза», я не наважуюся повірити, бо, може, мені причулося, тож я перепитую:

— Анналіза?

Селія підтверджує:

— Так, вона наша полонянка. Вона в першому таборі.

Ще якусь секунду я намагаюся оговтатися. Я знаю, що це не надто чесно і що вони всі ставляться до мене з певною недовірою, але вони її схопили. Вона нікуди не втекла. Я чую ніби збоку власні слова:

— Мені туди потрібно, в перший табір.

— Зараз ми про це поговоримо. Насамперед, Натане, ти мусиш зрозуміти ситуацію, — Селія вагається, але таки веде далі: — Ми впіймали Анналізу через кілька днів після ББ. Вона…

— Що? Але ж тоді… вона у вас уже кілька тижнів? Навіть місяців?

— Три місяці.

— І ніхто мені про це не сказав?

— Я кажу тобі про це зараз.

Селія говорить спокійним низьким голосом. Я ж відповідаю їй аж ніяк не спокійно:

— Я, курва, всю країну облазив, шукаючи її.

— Так, я в курсі.

Я знову лаюся.

— І хто ще знав, що вона у вас? — я озираюся довкола. Несбіт не відводить очей, тож я бачу, що він нічого не знав, а Габріель, який і далі стоїть біля мене, також дивиться мені просто в очі, але я відразу все розумію з його вигляду.

— Ти знав? — запитую я. — Знав і нічого мені не сказав?

— До мене доходили чутки. Я здогадувався, що могло статися, і…

— І тобі не спало на думку поділитися цими чутками зі мною? Своїми здогадами? — я матюкаюсь і відвертаюся. — І коли я її шукав, а ти радив мені не ризикувати життям, нападаючи на Ловців, ти міг би будь-якої миті мене зупинити, просто розказавши про свої «здогади»?

— Я не знав, що ти збираєшся нападати на Ловців.

Але я не хочу його слухати. Не можу цього збагнути. Не розумію, чому він не сказав мені про Анналізу. Він же знав, що мене це доводить до сказу.

— Ти знав про неї й нічого мені не казав!

— Я намагався…

— Ти мені нічого не сказав, — я нахиляюся до нього та кричу йому просто в обличчя: — Нічого!

— Я був…

— А я тобі вірив, — кидаю я йому крізь зуби.

Тепер уже Габріель підступає до мене і теж цідить крізь зуби:

— Ні, ти вже не віриш мені… давно. Не розповідаєш, що ти робиш і що робив. Зникаєш на кілька днів і не кажеш мені, де був, кого вбив. А коли й кажеш, то якнайменше. І лише тоді, коли вважаєш за потрібне.

Не можу повірити, що він мене ще й звинувачує. Він — той, хто мовчав про Анналізу, — звинувачує мене! Я плюю в Габріеля. Влучаю йому в щоку.

Габріель дивиться на мене. Я ще ніколи в житті не бачив його сердитим. Несбіт вклинюється поміж нами, відштовхуючи від мене Габріеля, та каже йому:

— Та це ж наш Натан, шо ти хочеш. Люби його таким, яким він є.

Селія кричить:

— Натане, опануй себе!

Я повертаюся до Селії, проклинаю її, а потім глибоко вдихаю і кажу:

— Я так бачу, що про це знали всі?

— Знала Ґрейторекс, але їй наказали не повідомляти тобі, щоб ти не потикався в перший табір, хоча це виявилося зовсім не складно, бо ти й у третьому таборі майже не з’являвся.

— Ну, і чому ж ви кажете мені про це зараз?

— Як я вже казала вчора, Альянс має забезпечити однакове ставлення до всіх чарівників, з дотриманням верховенства права. Наразі триває війна, але закони ніхто не скасовував і ми маємо їх дотримуватися. Анналіза — наша полонянка. Вона не хоче воювати. Вона не підтримує Соула і не збирається його підтримувати, але й не вірить у те, що війна розв’яже всі проблеми.

— Мені начхати на те, в що вона вірить. Але я хочу знати, що ви збираєтеся з нею зробити.

— Ми збираємося віддати її під новостворений суд — суд Чорних і Білих магів, які зможуть винести вирок. Вона стріляла в Маркуса, Чорного мага і цінного учасника Альянсу. І через її дії Альянс зазнав важкої поразки. Є певна кількість Чорних відьмаків, очолюваних Ґусом, які прагнуть покарати Анналізу. А для Альянсу важливо, ба навіть необхідно, щоб усі пересвідчилися у справедливості його рішень, у тому, що ставлення до всіх чарівників, Чорних або Білих, буде однаковим. Тільки таким чином ми зможемо продемонструвати різницю між Альянсом і Радою Білих магів. Однак справедливий суд над Анналізою означатиме й те, що вона зможе висловити аргументи на свій захист.

— І що ж то будуть за аргументи?

— Що вона діяла зопалу, у стані сильного збудження. Вона наполягає на тому, що просто намагалася врятувати свого брата.

І тепер я вже відчуваю не лють, а огиду до Анналізи, до її брехні. Я кажу Селії:

— Коннор був уже мертвий, коли вона вистрілила в Маркуса.

— Усе це вирішить суд. Усіх свідків перевірятимуть правдивим зіллям. Повір мені, Натане. Правда переможе.

— Тоді й ти мені повір, коли я кажу правду про те, що сталося: мій батько вбив Коннора О’Браєна, Ловця, який хапався за зброю. Анналіза вистрілила в Маркуса, коли Коннор був уже мертвий, а тоді втекла і залишила нас усіх напризволяще. Через неї загинув мій батько. А через смерть батька вже не було кому зупинити Ловців і загинула ціла сотня бійців Альянсу. Кров усіх цих жертв — на її руках.

— Натане, суд вислухає твої свідчення. Це цілком справедливо, — Селія робить паузу, а відтак додає: — Але не менш справедливо буде, якщо ти дозволиш суду вирішувати долю Анналізи. А не намагатимешся помститися на власний розсуд.

— Якщо її відпустять, я зроблю те, що вважаю за потрібне.

— Ну, тоді суду доведеться вирішувати і твою долю.

— Нехай тільки спробує.

Селія каже:

— Я припускаю, що ти знаєш, який у неї Дар?

Я багато про це думав і справді маю певні підозри. Після того, як Анналіза влучила в Маркуса, почалася страшна стрілянина. Габріель, рятуючи моє життя, штовхнув мене на землю, а коли я підвів очі, Анналізи вже там не було. Спочатку я подумав, що вона втекла й заховалася поміж деревами, але тепер мені здається, що насправді я одразу знав: вона щезла з очей цілком буквально.

— Вона може ставати невидимою, — підтверджує мої здогади Селія.

— Як доречно, що в неї той самий Дар, що і в її шановного батечка, і в преславного братика. Як же чудово. Тепер ми знаємо, що вона нічим від них не відрізняється.

— Так, і Ґус теж вважає це достатнім аргументом, але дехто каже, що й ти нічим не відрізняєшся від власного батька.

— Я можу цим тільки пишатися.

— Натане, не гарячкуй. В Альянсі є багато Білих магів, набагато більше, ніж Чорних, і хоч ніхто з них не палає любов’ю до Анналізиної родини, її все-таки здебільшого вважають слабкою і нікчемною, попри її Дар. У тебе ж такої переваги немає. Тебе вважають копією батька. Всі знають, до чого ти вдався, щоб заволодіти його Дарами.

— А що я мав робити?!

— Натане, в тому, що тебе бояться, нічого доброго нема. А багато Білих магів таки бояться тебе нинішнього або того, ким ти можеш стати. Вони симпатизують Анналізі, яка керувалася любов’ю та відданістю до введеного в оману брата, натомість тебе сприймають не інакше, як згубного Чорного відьмака, Маркусового сина, пожирателя сердець. Маркуса вбив ти. Дехто навіть каже, що це тебе треба віддати під суд.

— Я хотів його врятувати! Але шансів не було. Він помирав. Я не хотів цього робити!

— Угамуйся, Натане, — каже своїм спокійним і низьким голосом Селія.

Я вибухаю на неї лайкою.

— Деякі Білі чарівники, прибічники Анналізи, вважають, що найлегше буде її захистити, якщо зосередити всю увагу на тобі. Вони кажуть, що всі повинні бути рівними перед законом.

— То ти хочеш мене заарештувати? Тобі про це йдеться? За те, що я з’їв батькове серце після того, як вона в нього поцілила?

— Ставлення до всіх мусить бути однакове, і до тебе теж. Ти повинен відповісти на звинувачення. Зможеш усе пояснити. Не думаю, що це…

— Ти, курва, хочеш запроторити мене в клітку?

І я знаю, що вони цього дуже хочуть: усі Білі були б раді побачити мене, прикутого ланцюгами. Але я ніколи, ніколи не дам їм цього зробити. І перш ніж я встигаю щось подумати, з моїх рук уже вилітають блискавки та влучають у землю довкола Селіїних ніг, а потім я вивергаю з рота вогняну кулю, і Селія сахається від мене, бо поміж нами палахкотить полум’я.

Аж раптом моя голова починає розколюватися від її шуму, і це нестерпно, я не годен цього витримати та падаю навколішки.

Хоча вона майже відразу припиняє.

— Натане, я не хочу завдавати тобі болю. Не хочу застосовувати свій Дар проти тебе, але буду змушена це робити, якщо ти не вгамуєшся.

Дивлячись на неї, я підводжуся. Я так ненавиджу цей шум і знаю тільки одне: що мушу її зупинити, мушу все це зупинити. Щоб вона більше ніколи не мучила мене цим шумом.

Ніколи.

Я потираю долоні та відчуваю, як рухається світ; дедалі швидше тру долонями, а відтак зупиняюся. Підношу долоні до голови і думаю про непорушність.

Не чутно жодних звуків і шумів. Усе затихло. І завмерло.

Селія стоїть переді мною, її обличчя спокійне та зосереджене. Габріель ще й досі сердито дивиться на мене. Несбіт балансує на одній нозі, немовби відступаючи назад, а Ґрейторекс націлилась на мене пістолетом. Трохи далі стоять усі вихованки. Мабуть, вони почули крики та прибігли, щоб усе побачити й довідатися. Більшість має переляканий вигляд; лише одна радісна. Серед них є й Донна, її обличчя серйозне, а руки досі зв’язані.

І я відходжу від них. Не знаю, чи надовго зупинився час. Але мені байдуже. Їм ніколи не запхати мене в клітку.

Я віддаляюся та чую позаду крики. Час знову відновив свій плин. Я починаю бігти.

Наркотики

Я сиджу в лісі. Уже доволі пізно. Не знаю, що мені робити. Я нікому не завдав шкоди. Хоча міг. Був до цього близький. І я плюнув Габріелю в обличчя. Як я міг?

Уже темніє, аж раптом я чую кроки. Вони зупиняються, а потім стають голоснішими й вайлуватішими. Хтось навмисне дає мені знати, що наближається, а згодом кроки знову зупиняються і я чую голос:

— Шикарні чари, друзяко.

Я не відповідаю, а за хвилинку з’являється Несбіт і сідає навпочіпки біля мене.

— Спочатку ніхто взагалі не врубився. Наче ти взяв і розтанув у повітрі. Габі сказав, шо тобі, мабуть, удався той фокус із зупинкою часу.

— Ага.

— Кльово!

— Ага.

— Ну і дехто з нас подумав собі: а шо як спробувати тебе знайти. І… ось… я тут. До речі, це було неважко, бо ти, як завше, лишив кілометровий слід.

— А я й не збирався ховатися. Мені просто треба все обміркувати.

— Ага, ну це зрозуміло, — Несбіт з півхвилини намагається мовчати, а тоді каже: — Тебе не запхають у клітку. Селія не дозволить. Вона сама так сказала.

Я вже не певний, у що вірити, хоча не думаю, що Селія збрехала б мені.

Несбіт додає:

— І Ван не дозволить. І я, і твій коханчик теж. Та й Ґрейторекс навряд чи пре ця ідея. У тебе більше друзів, ніж ти гадаєш.

Мені цікаво, чи це правда. Якщо в мене є друзі, чому ж тоді я завжди почуваюся самотнім?

— Габріель досі злий на мене?

Несбіт вагається, а потім каже:

— Якшо за шкалою від одного до десяти, то він десь на позначці дев’ять з половиною.

— Отже, могло бути й гірше.

— Він заспокоїться, — Несбіт штурхає мене ліктем і каже: — Найкраще у сварках — це примирення. Я вже бачу, як це станеться між вами: ти вибачишся, а він тебе пригорне і…

— Несбіте, заткнися.

Якийсь час ми сидимо мовчки, а тоді я запитую:

— Ну, то який план?

— А план такий, шо я вдамся до всіх своїх чарів і харизми, шоби переконати тебе заспокоїтися та повернутися в табір. А коли Селія буде певна, шо ти не збираєшся вколошкати Анналізу блискавкою абошо… Ну, тоді ми вирушимо в перший табір, де ти даси свої свідчення на судовому процесі сторіччя. Тобто на суді над Анналізою. Тебе під суд не віддають, принаймні поки шо. Селія каже, шо в найкращому разі до цього взагалі не дійде. Звісно, це означає, шо в найгіршому разі це таки може статися. Але якшо Анналізу визнають винною, тобі вже не треба буде нічого доводити. Селія обіцяє втовкмачити всім той факт, шо ти добровільно прийшов для надання свідчень. Вона просила, шоб я наголосив на тому, шо тебе ніхто не заарештовує і проти тебе наразі не висунуто жодних звинувачень.

— Хай і не пробує мене заарештувати. Мене ніхто не судитиме. Ніколи. Ні за які провини, а про вбивство власного батька й казати годі. Я не збираюся нічого їм пояснювати. І мене ніколи не запроторять ні в клітку, ні в камеру, я більше ніколи не опинюся за замкненими дверима.

— Гаразд. Ну, це все зрозуміло, — за хвилину Несбіт додає: — Чесно кажучи, друзяко, дзуськи вони тебе заарештували б, та навіть якби й зуміли посадити в камеру, я певен, шо тобі не забракло б Дарів, шоби легко звідтіля вислизнути, тож я про це й не журився б, — він знову підштовхує мене ліктем. — А якшо виникнуть проблеми, я завжди зможу спекти пиріг і повторити старий надійний трюк, сховавши в ньому пилочку і передавши його тобі контрабандою. Або Габі замаскується під старого жирного тюремника, викраде ключі та…

— Несбіте, заткни пельку.

— Я лише казав…

— Коли мені було чотирнадцять, на мене наділи нашийник. Якщо я відходив задалеко від клітки, з нашийника бризкала кислота. Вони це знову зроблять.

Несбіт якусь мить мовчить, а тоді каже:

— Не дивно, шо ти такий збаламучений.

— Дякую.

— Хоч я не думаю, шо навіть це було б для тебе великою проблемою. Ти спромігся вислизнути від цілої купи відьом з дуже серйозними Дарами. Маю на увазі, шо Селія застосувала свій шум, а ти все одно здимів. А Ґрейторекс з її вихованками…

— Несбіте, можеш заткнути свого рота? Хоча б на хвилину?

Він майже цілу хвилину мовчить, а потім запитує:

— У тебе є якась їжа? Я після тієї гидкої каші ше нічого в роті не мав.

У мене нема їжі, але ми розпалюємо багаття, сидимо, дивлячись на вогонь і підживлюючи його, а Несбіт безперервно щось плете. Коли ж він нарешті засинає, я знову все обмірковую. Я не можу допустити, щоб Анналізі все це так минулося. Через неї загинув Маркус. Я казав, що вб’ю її, і саме так, певно, мушу вчинити. Але я хочу побувати на суді над нею. Хочу почути, як її допитують. Хочу побачити її в клітці, гадаючи, чи вдасться їй коли-небудь звідти визволитися. Тож я піду і дам свідчення. Побачимо, наскільки справедливим виявиться суд Альянсу. Якщо ж ні, ну, то я сам вирішу, як діяти далі.

Я витягаю пакетики з зіллям, які дала мені Ван. Мабуть, вона знала, що вони мені згодяться, коли я почую про Анналізу. Можливо. Я не збираюся вживати всі три одразу. Я хочу побачити Анналізу. І хочу, щоб вона мене теж побачила. Я хочу плюнути їй в обличчя. Аж тут я знову згадую Габріеля. Як я міг так з ним повестися?

Я відкриваю один пакетик, бачу дрібненький жовтий порошок. Злизую кілька порошинок з кінчика пальця, але відчуваю лише легенький присмак м’яти, відтак висипаю весь вміст пакетика в горло, відчуваю в роті м’ятний смак, а потім мені пересихає в горлі й хочеться попити води, та невдовзі стає байдуже, і я відчуваю, ніби моє тіло відлітає кудись у пітьму.

Пітьма ця порожня й мовчазна. Суцільна. Ідеальна.

Спокій

— Ти вже вгамувався? — запитує Селія.

— Не завдяки тобі.

Та я кажу це поволі й тихо. Я справді відчуваю спокій, очищення. Я не певний, що було в тому порошку, який мені дала Ван… Навряд чи то було просто собі сонне зілля. Я почуваюся надзвичайно врівноваженим і здатним контролювати свої емоції. Та все одно більшу частину дня я провів поза табором і повернувся тільки ввечері. Несбіт ішов разом зі мною і був відносно небагатослівним.

— Я застосувала проти тебе свій Дар тільки тому, що ситуація, на мою думку, могла вийти з-під контролю, — пояснює Селія. — Стажерки не знають тебе так добре, як я. Вони могли подумати, що ти збираєшся мені зашкодити. Але я тобі довіряю, Натане.

Я пригадую її обличчя, коли вона застигла в часі, і розумію, що Селія зі мною чесна, як завжди. Обличчя в неї тоді було спокійне, ніби вона щось вираховувала.

Я киваю на стажерок, які сидять по той бік вогнища, і кажу:

— Здається, кожна з них побоюється, що я вирву її серце з грудей і з’їм на вечерю.

— Я хочу знати, що ти зробив би, якби побачив Анналізу?

— Я її ненавиджу і бажаю їй смерті. Хочу помститися за батька, але й хочу побачити, як її судитимуть. Я прагну справедливості. Хочу, щоб її визнали винною. Хочу, щоб її покарали. Суворо покарали. Скажімо, вистрілили їй у живіт, а тоді залишили помирати повільно й болісно.

— І ти не намагатимешся її вбити, щойно побачиш?

— Одразу — ні. Але якщо її не визнають винною або помилують… Тоді не знаю, — я хитаю головою. — Що з нею зроблять, якщо визнають винною?

— Думаю, посадять у в’язницю. Мабуть, надовго.

— Вона вбила Маркуса. Тому повинна вмерти. Її треба розстріляти.

— Я сумніваюся, що суд ухвалить таке рішення. А якщо ти схочеш зробити це самовільно або вирішиш якимось іншим чином підмінити собою закон, то я муситиму заарештувати тебе — вибору в мене не буде. Так влаштовано Альянс, Натане. Справедливість для всіх.

— Авжеж, — я всміхаюся до неї. — Але спершу ти, звісно, муситимеш упіймати мене.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

Коли я закінчую розмовляти з Селією, вже зовсім темно, але я ніде не бачу Габріеля. Запитую про нього в Несбіта, і той каже:

— Подивися в отому шатрі.

Я навіть не знав, що в Габріеля є шатро. Дивлюся туди, куди Несбіт киває головою, і бачу зелене світло в наметі, що стоїть віддалік.

Я йду туди, стукаю пальцями по брезенту та кличу:

— Габріелю?

Він не відповідає, але я впевнений, що він там, і просовую голову всередину. Шатро повниться зеленкуватим серпанком з чаші нічного димку, яка стоїть на землі біля Габріелевої голови. Габріель лежить боком на килимку, перед ним розгорнута книжка. Він не підводить голови.

Я кажу:

— Привіт.

Він не відповідає та не дивиться на мене.

— Сподіваюся, ти тільки вдаєш, ніби читаєш, — додаю я. — Та й як ти можеш зосередитися на книжці, якщо насправді думаєш лише про те, як на яєчню мене збити.

— Не розумію, до чого тут яєчня, але загалом твоя правда.

Габріель нарешті дивиться на мене, і я бачу, що він не жартує. Він справді ладен мене відлушпарити. Нахилившись, я заходжу в намет, він не надто великий, і мені тут незручно, тож я стаю навколішки.

— Тобі щось потрібно? — Габріелів голос сповнений зневаги.

— Е-е. Так… Думаю, нам треба поговорити.

— Ха! Кумедно почути таке від тебе. Але, хоч як це дивно, я зараз у поганому гуморі.

— Мені прикро, що ти не казав про те, що Анналізу впіймали.

— А мені прикро, що ти не казав про свої напади на Ловців.

— Я ж тобі казав.

— Казав, але не все і лише згодом, коли вже був змушений; коли вже не міг приховувати.

— Але ти приховував правду про Анналізу. Ловці нічим тобі не загрожували.

— Нічим не загрожували? Восьмеро Ловців так близько від нашого табору? Так близько від Ґрейторекс і її вихованок?

— Але…

— Вони могли вбити тебе чи поранити, а я тоді вирушив би тебе шукати — і мене, мабуть, теж убили б.

— Але ж я був…

— Я ще не закінчив, — перебиває мене на півслові Габріель. — Я визнаю, що приховував від тебе свої думки. Я не ділився з тобою своїми підозрами про те, що Анналізу взяли в полон, бо намагався тебе захистити. Ти знаєш, як я її ненавиджу. Я був би радий, якби вона померла. Мені, можливо, й хочеться побачити, як ти розриваєш її на шматки, але водночас я розумію, що це погано, причому не для мене чи для неї, а для тебе. Це був би не ти, Натане. Я не хочу, щоб ти її вбив, а потім про це жалкував. Я все робив заради тебе. А ти приховував від мене свої думки та дії, бо вважав, що так буде краще тобі. Ти думав тільки про себе. Як завжди.

Я зовсім розгубився і не знаю, що сказати Габріелю.

— Можеш тепер іти, — каже він мені.

Я не рухаюся. Не хочу його залишати. Я все одно волію з ним поговорити. Мушу вибачитися. Сьогодні я обдумав, що маю сказати. Тепер лишилося тільки це вимовити.

Я набираю повні груди повітря, а тоді кажу неголосно і щиро:

— Габріелю, вибач, що я на тебе плюнув.

Він дивиться на мене і пирхає:

— Овва! Вибачення.

Гаразд. Це не зовсім те, на що я сподівався. Тож додаю:

— Я був розлючений. Але мені не слід було так вчиняти. І я дуже шкодую.

— Так, тобі не слід було на мене плювати. Не слід було плювати. У. Моє. Обличчя. І, так, я теж тепер розлючений. І твого вибачення, хоч яке воно неочікуване, мені не досить.

— А чого ж тобі ще треба?

— Нічого. Іди собі, — він відвертається від мене і знову поринає в книжку.

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я думаю, що він зараз охолоне; він мусить заспокоїтися. Не може бути, щоб він думав так насправді. Він згортає книжку і дивиться на мене.

— Ти ще тут? — каже дуже неприязно.

— Габріелю, я…

— Натане, я справді, справді не хочу тебе навіть бачити. Хочу, щоб ти забрався геть, — і я знаю, що він це каже цілком серйозно.

Я підводжуся та виходжу з шатра, а тоді залишаю табір і прямую далі.

Біжу й не зупиняюся. Можу так бігти годинами, покладаючись на волю власного тіла.

Не вертаюся в табір наступного дня, і ще наступного, і ще. Більшість часу проводжу в своїй звірячій подобі, але інколи й у людській — щоб усе обміркувати.

Мене лякає те, що Габріель уже почав мене жахатися, бо ж він і сам боявся, що таке може статися. І я згадую всі ці історії про Чорних магів і про те, що їхні стосунки з іншими людьми ніколи не тривають довго і завжди закінчуються дуже погано. А тоді я пригадую, як він дивився на мене і який він був розлючений.

Я думаю про свого батька і хочу бути подібним до нього, бути таким могутнім, як він. У багатьох випадках він поводився достойно і був абсолютно чесний. І я знаю, що він мене любив. Однак він бував і жорстоким, суворим, страхітливим. Я пригадую історію, яку Меркурія описала у своєму щоденнику — про те, як Маркус убив чарівника на ім’я Торо. Я ніколи не запитував про це в батька. Не хотів чути його відповідь, бо Меркурія, на мою думку, цілком мала рацію: він замордував Торо просто тому, що той його роздратував, і тому, що він міг це зробити, адже життя Торо було для нього не більш цінним, аніж життя якоїсь там мухи. Я люблю Маркуса, але не хочу бути таким. Не хочу, щоб люди мене жахалися.

Габріель поважав мого батька, але він так само поважає і моє Біле єство — те, що дісталося мені від матері. Я ніколи її не знав, хіба що з розповідей бабусі, Аррана й Дебори — добрих, розсудливих і дбайливих людей. Я знаю, що дуже від них віддалився, але не хочу втратити цієї своєї половини.

Я хочу бути Напівкодовим. Хочу бути Чорним та Білим, узявши від обох цих сутностей найкраще.

А зараз я волію побачити Габріеля, сказати йому, що зі мною не все так кепсько, що я не загубився і знаю, хто я такий. Тому я вертаюся в табір номер три. Не певний, скільки днів мене там не було: чотири чи, може, п’ять. Дорога далека, і, хоч я й біжу швидко, погода починає псуватися, падає сніг і віє крижаний вітер. Так минають ще два дні. Коли я наближаюся до табору, вже досить темно, сіється легенький сніжок, але вітер нарешті вщух.

Я виснажений, брудний і голодний, та понад усе я хочу побачити Габріеля. Цього разу я знаю пароль, називаю його вартовій, а відтак поволі входжу в табір.

Прямую відразу до Габріелевого шатра, та з кожним кроком мене охоплює тривога. Що, як він і тепер не захоче зі мною розмовляти? Що, як він мене зненавидів?

Бачу його намет, але навіть здалеку помічаю, що там немає зеленого світла. Відчуваю, як мені болісно судомить живіт. Зазираю в намет. Там порожньо, немає навіть спального мішка та книжки. Що, як він залишив Альянс без мене? Цікаво, де зараз Несбіт. Він усе має знати. Але вже пізно, падає сніг, довкола нікого немає. Я відчуваю, що мене зараз знудить. Розумію, що цього разу я в цілковитій сраці. Йду до вогнища, що тліє посеред табору, — можливо, десь там є Несбіт… Біля багаття хтось самотньо лежить, сніг присипає його спальний мішок. Габріель? Думаю, це він, і кидаюся до нього, сподіваючись, що не помилився.

Це він. Він спить.

Я сідаю біля його ніг. Мені полегшало на душі, тільки живіт і досі зводить судомою. З неба летять маленькі пухнасті сніжинки. Я підкладаю у вогнище кілька полін, але багаття вже майже згасло. Досі відчуваю, що мене може знудити.

Габріель ворушиться та випростовується. Може, він і не спав. Він обгортає собі плечі спальним мішком, але до мене не підсувається. Я десь за метр від нього.

Дивлюся на вогонь і намагаюся знайти потрібні слова, можливо, мені треба ще раз вибачитися або сказати, який я радий, що він досі тут.

Він каже:

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Мені хочеться плакати, бо його голос лишається холодним.

Я відповідаю:

— Я був поранений, а не загублений… Хоча, може, й загублений. Сам не знаю, — повертаюся до нього. — Але я не хочу, щоб це сталося з тобою. Тобто щоб хтось тебе поранив, завдав болю. Тим паче я сам.

— То не бреши мені. І не приховуй від мене нічого.

— Не буду.

— І більше ніколи в житті на мене не плюй.

— Не буду, — і я знаю, що справді не буду. Не зможу. Ніколи. Я не здатен викреслити з нашої пам’яті мій учинок, але я можу змінити свою поведінку на краще та відчайдушно цього прагну.

Він каже:

— Ти знаєш, що я тебе люблю. Досі. Й завжди любитиму.

— То… ти мені вибачив?

— Цього я не казав.

Ми сидимо й дивимося на вогнище, що починає розгорятися. Габріель каже:

— Ти завдав мені й інших ран, Натане.

Я згадую, як погрожував йому ножем, обсипав прокльонами й узагалі поводився з ним препаскудно.

Він каже:

— Коли ми тільки-но познайомилися, ти розповідав мені про себе все. А останнім часом ти взагалі зі мною майже не розмовляв. Звісно, я не прошу, щоб ти безперестанку базікав, але ж ти кажеш, що я твій друг. А з друзями потрібно говорити.

І це, звичайно, правда; коли ми тільки-но познайомилися, я справді розповідав йому про себе, про своє життя.

Я підсуваюся до нього ближче й кажу:

— Добре. То про що тобі розповісти?

— Про всяке, про важливе.

— Наприклад? — мені цікаво, що він має на увазі: мого батька чи мої видіння.

— Розкажи мені про Уельс. Я хочу колись поїхати з тобою в Уельс.

Я всміхаюся, і водночас мені на очі навертаються сльози. І я розповідаю йому про те особливе місце в горах, куди я помандрував одного літа: там було невеличке озеро, і я міг видиратися на кручу та пірнати з неї у воду. І я обіцяю взяти його туди, коли закінчиться війна. Я трохи дивлюся на вогонь, але більшість часу дивлюся на Габріеля і знаю, що більше ніколи в житті не схочу завдати йому болю.

Золотистість

Я прокидаюся вдосвіта. Небо світлішає, Габріель спить біля мене. У таборі ще панує тиша. Я розпалюю вогнище. Починаю вже думати про кашу, аж раптом відчуваю, як мої кістки просякають холодом, і все довкола мене оповиває сіра пелена. Видіння, це знову воно.

Золотиста заграва охоплює півнеба, і здається, що ліс теж спалахує сяйвом. Я поволі йду поміж деревами. Я ніби щойно народився і бачу цей світ уперше. Повітря довкола мене вібрує, мов живе. Усе таке дивовижне. І прекрасне. Кожна найдрібніша деталь вражає своєю красою. І цих деталей безліч. Кольори, обриси, форми, звуки, температура, повітря. Я повертаюся і бачу Габріеля. Він теж прекрасний. Він кличе мене до себе помахом руки. Збоку в нього пістолет. За його спиною зникає темна постать Несбіта. Я знову дивлюся на мальовничі луки, дерева і сонце, а потім прямую до Габріеля. І ось я вже лечу спиною назад у повітрі, і світ довкола міняється, повнячись шумом, болем і хаосом, а я лежу на землі та дивлюся на небо, а тоді бачу обличчя Габріеля. Біль у животі нестерпний, палючий, він підбирається до мого серця. Він мене вбиває, і я це знаю.

Я помираю.

Перший табір

Я, Габріель, Несбіт, Селія, Адель, Кірсті й Донна прямуємо до першого табору. Селія, здається, вирішила зробити Адель своєю особистою помічницею. Донна пішла з нами, щоби Ван змогла дати їй спеціальне правдиве зілля і ми нарешті дізналися, кому віддана Донна. Руки в неї не зв’язані, але біля неї постійно, немов приклеєна, перебуває Кірсті, а зважаючи на те, що Кірсті майже вдвічі дебеліша за Донну, я цілком певний, що вона з нею легко впоралася б, якби Донна щось задумала. Хоч я й не думаю, що може щось таке статися.

Щоб дістатися до табору номер один, ми мусимо пройти крізь дві розколини, а поміж розколинами треба ще якийсь час бігти, та однаково лишилося всього кілька годин до тієї миті, коли я побачу Анналізу. Не можу зрозуміти, що саме я відчуваю зараз, окрім нетерплячки.

Біля першої розколини Габріель бере мою ліву руку своєю правицею, і ми переплітаємо пальці, а Селія тим часом скеровує в розколину ліву Габріелеву руку. Я набираю повні груди повітря, коли Габріеля всмоктує всередину, а мене затягує туди слідом за ним, і видихаю, коли ми вже летимо крізь пітьму. Розколина така коротка, що майже відразу попереду з’являється світло, і ось ми вже в лісі з другого боку.

Прибувають й інші, і Селія рушає далі. Ми намагаємося не відставати від неї. Ми рухаємося повільніше, ніж мені хочеться, але швидко налаштовуємося на спільний ритм. Ліс рідшає і виводить нас на галявину, вкриту снігом.

Я запитую в Селії:

— А далеко наступна розколина?

— За півтора кілометра, там, за річкою.

Я збираюся спитати, чи далеко звідси річка, аж раптом ми опиняємося на краю стрімкої кручі, а відтак стрибаємо з берега в крижану воду. Течія дуже сильна. Але ми вже видираємося на другий берег і біжимо по коліна в снігу до дерев, що височать перед нами.

Біля наступної розколини Селія допомагає всім пройти, а мене просить затриматися. Вона каже:

— Зачекай, Натане, ти підеш зі мною.

Коли всі вже зникли в розколині, Селія мовить:

— Ти повинен чітко для себе з’ясувати, що робитимеш, коли побачиш Анналізу.

— Не переймайся, вже з’ясував.

— І що саме?

— Я ж тобі казав: хочу, щоб її віддали під суд.

Селія пильно на мене дивиться.

— І ти нічого від мене не приховуєш?

— Я її не вб’ю, хіба що суд виявиться несправедливим. Якщо її виправдають, тоді я… відновлю справедливість.

— А якщо її засудять до ув’язнення?

— Селіє, сказати тобі цілком чесно? Не знаю, що я тоді зроблю. Але, якщо її виправдають, таки щось зроблю.

— Її не випустять на волю. Не випустять, якщо все буде згідно з законом.

Селія хапає мене за куртку і встромлює свою вільну руку в розколину.

По той бік розколини сіється мжичка. Селія каже:

— Натане, не відставай від мене. До табору бігти зо чверть години.

Вона відпускає мою руку лише після того, як я кажу: «Гаразд», — а тоді починає стрімко бігти.

Невдовзі я побачу Анналізу. Я хочу її побачити. Маю надію, що вона закута в ланцюги. Хочу, щоб вона бачила, як я дивлюся на неї.

До табору номер один уже зовсім близенько, але Селія вповільнює ходу, а тоді взагалі зупиняється. Вона роззирається, і я бачу за її поведінкою: сталося щось непередбачене.

— Що? — запитую в неї я.

— Тут мав бути спостережний пункт.

До нас долучаються всі інші, Несбіт цікавиться:

— Що трапилося?

— Я не певна, — відповідає Селія. — До табору звідси чотириста метрів. Натане, скористайся своєю невидимістю і перевір табір. Несбіте, Габріелю, розвідайте все ліворуч од нас. А ми з Адель оглянемо все праворуч. Кірсті, залишайся тут разом з Донною. За п’ять хвилин зустрінемося всі тут.

Я стаю невидимим і обережно рушаю вперед. Не встигаю пройти і ста метрів, коли чую легеньке шипіння. Це шум, що його спричиняють у моїй голові мобільні телефони. В Альянсі ніхто ними не користується. Чорт!

Я поволі просуваюся вперед. Шипіння мобілок ледь чутне. Але я скрадаюся далі, й воно гучнішає. До табору не менше двохсот метрів. Попереду, мабуть, Ловці. Я йду далі, не помічаючи ніяких ознак їхньої присутності. Довкола панують тиша і спокій, якщо не зважати на легеньке шипіння в моїй голові.

Чорт! Тут аж занадто тихо, занадто спокійно.

Я біжу назад до Кірсті й Донни. Габріель уже теж повернувся, а решта ще ні. Кажу Габріелю:

— Я чую шипіння. Там, певно, Ловці, але я не знаю, скільки їх. Думаю, що вони з іншого боку табору, готуються напасти. Я мушу піти туди й усіх попередити. А ти перекажи все Селії.

— Ні, Натане, зачекай.

Та я вже знову став невидимим і біжу. Рухаюся стрімко, постійно прислухаючись і приглядаючись. Шукаю Ловців, але не бачу їх. Сповільнюю біг уже біля табору. Табір номер один розташований не на галявині, а в лісі, і шатра розкидані поміж деревами. Людських голосів не чути. Пташиного співу теж не чути, узагалі нічого. Я чую тільки електричне шипіння мобілок у моїй голові. Але воно дуже слабеньке, тихіше, ніж було, немовби Ловці віддаляються.

Я поволі підходжу ближче до наметів, весь час озираючись.

І тут я когось бачу. Її широко розплющені очі втупилися в мене, але вона нічого не бачить, і коли я до неї наближаюся, то зауважую, що в її очах немає проблисків. Та я й без цього бачу, що вона мертва: з того, як вона лежить, непорушно і незграбно. Їй вистрілили в голову. Тільки обійшовши довкола неї, я помічаю рану на потилиці, рівненьку й акуратну. Там уже зібралося декілька мух. Дивлюся на її обличчя та намагаюся пригадати, чи бачив я її раніше, але я не певний. Це учасниця Альянсу, не Ловчиня.

Підходжу до шатра. Поволі, беззвучно. Я досі невидимий, але не хочу намарне ризикувати.

У цьому шатрі, схоже, був склад: довкола його розтрощеного каркаса розкидані бляшанки, коробки і ковдри. Тут я помічаю декого знайомого, чиє тіло напівприховане брезентом шатра. У грудях Ґуса дірка від кулі. По ньому повзають мурашки.

У наступному наметі я бачу ще одне тіло.

Потім ще одне.

Вони тут скрізь.

Моє серце починає калатати. Усе сталося нещодавно, але не щойно. Можливо, цього ранку.

Однак, якщо це сталося зранку і я ще чую шипіння, то… думаю, що Ловці відходять. Вони йдуть звідси, але не квапляться. Не знають, що ми вже тут. Можливо, ми зможемо їх наздогнати…

Я прочісую табір, намагаючись визначити, звідки лунає шипіння. Аж ось я бачу дерев’яну будівлю, хижу: це тюрма? Поволі наближаюся до неї. Двері виламані. Чи Анналіза там?

Зазираю в хижу. Там порожньо, лише лежать ланцюги. Вони розімкнені. Тут, мабуть, і тримали Анналізу. Чи вона стала невидимою та втекла? Імовірніше, що вони забрали її з собою.

Раптом чую за спиною тупіт, озираюся та бачу Несбіта, який несеться табором, аніскільки не дбаючи про шум, що він зчиняє. Він у паніці. Трохи поодаль за ним видно Габріеля та всіх інших, що виходять з-за дерев.

Я стаю видимим і кажу Несбіту:

— Думаю, Ловці зовсім недавно звідси пішли.

— Ти бачив Ван?

— Ні.

— Вона…

За Несбітовою спиною щось вибухає. Він припадає до землі, і я бачу, як Кірсті злітає високо вгору, її тіло перевертається в повітрі, а тоді гепається на землю.

Я теж присідаю.

Несподіваний гуркіт поступово затихає. Я озираюся, шукаючи поглядом Ловців. Прислухаюся. Нічого.

Селія кричить:

— Пастки-міни! Нічого не чіпайте!

Донна за кілька кроків від Кірстіного тіла, вона дивиться на мене. У неї бліде обличчя. До них підходить Габріель і нахиляється додолу. Він гукає Селії:

— Кірсті мертва.

Несбіт квапливо все оглядає. Земля тут гола, і на ній багато слідів — відбитків ловецьких чобіт.

Я йду вслід за Несбітом через увесь табір, ми підходимо до довколишніх дерев. Я запитую:

— Скільки їх?

— Багато. Двадцятеро, а може, й більше, — він додає зміненим, тремтливим голосом: — Вони когось волочать по землі, можливо, навіть двох. Полонених. Або поранених.

Ми відходимо далі від табору, і Несбіт починає бігти поміж деревами, а тоді сповільнює ходу та хрипло стогне.

Я бачу тіло, що лежить перед ним на землі. На її волоссі виблискують краплинки дощу. Очі розплющені, досі сині, мов сапфір, але проблисків уже немає. Шкіра бліда. Живіт перетворився на криваве місиво.

— Ван!

Несбіт хоче ступити крок до неї, але я хапаю його, не дозволяючи підходити надто близько.

У неї в руці портсигар, і я знаю, що він хоче його забрати, але застерігаю:

— Не чіпай її, Несбіте. Вони могли і на її тілі залишити якусь пастку.

Він сідає біля неї на землю.

Я вже не чую шипіння. Ловці відходять, але зайти далеко вони ще не встигли.

— Несбіте, я думаю, що вони забрали Анналізу. Ми ще можемо їх наздогнати.

Несбіт знову глухо стогне, і його стогін стає дедалі гучнішим, перетворюючись на ревіння, коли Несбіт зривається на ноги. Він кидається бігти, охоплений люттю. Я бачу, що йому важко дихати, але ми біжимо далі. Він хрипить і хекає; коли ми підбігаємо до невеличкого потічка, Несбіт його перестрибує та піднімається схилом попри ріденькі деревця, аж поки ми виходимо на зарослу низьким чагарником галявину, де він зупиняється. Він важко дихає, і я бачу, що він ще й плаче.

— Туди, — показує він напрямок.

Я біжу стрімко, а Несбіт намагається не відставати. Навряд чи Ловці зараз невидимі, хіба що вони на когось нападали або відчували загрозу, тож я сподіваюся невдовзі їх побачити. Моє дихання розмірене й повільне. Піднімаємося схилом угору. Схил стрімкий, але ми повинні їх наздогнати, хоч Несбіт і залишився десь позаду.

І тут я знову його чую: шипіння.

Ще один пагорб — і я їх уже бачу. Далекі чорні цятки. Вони вишикувалися на краю голої кам’янистої кручі. Входять у розколину.

Я стаю невидимим і біжу якомога швидше. Ні про що не замислююся, просто біжу. Не відводжу очей від чорних Ловців, вишикуваних у лінію, що стає дедалі ближчою, але й дедалі коротшою.

Я вже чітко бачу їхні постаті: їх дев’ятеро, а ось уже семеро. Всі в чорному, крім однієї. Це Анналіза!

Біжу з останніх сил. Важко дихаю. Ноги палають вогнем.

Я дивлюся на Анналізу, але ось зникає ще одна Ловчиня, а за нею й вона сама.

Залишається чотири постаті… три… дві…

Одна.

І я впізнаю її. Джессіку. Однак я задалеко, щоб влучити в неї блискавкою. Вона дивиться в мій бік, але мене не бачить. Я й досі невидимий. А відтак і вона зникає.

Я не відводжу очей від щілини в скелі, біля якої вона стояла. Ледве тримаюсь на ногах, але таки примушую їх рухатися далі й далі, аж поки нарешті дістаюся туди. Мацаю руками повітря, намагаючись знайти розколину.

Нічого.

Знову мацаю. Нічого.

Знову.

І знову.

Розколини знаходити нелегко, навіть якщо точно знаєш, де вони є. І я розумію, що минуло забагато часу. Вони вже давно її закрили. Але я не зупиняюся. Обмацую руками повітря.

Я був так близько до них. Так близько до Анналізи.

— Чорт, бляха, чорт!

Я мацаю знову і знову.

Захеканий Несбіт падає біля мене на землю.

Тепер байдуже, що ми були в них на хвості. Розколина закрита.

І їх немає.

Кожна секунда на вагу золота

Ми з Несбітом вертаємося в табір під страшною зливою. Селія й Адель обережно все оглядають. Донна стоїть біля одного з наметів. Має похмурий вигляд. Кожен намагається мовчки з усім цим змиритися: зі смертю та руїною, а ще й з багнюкою, на яку перетворилася земля. Я підходжу до Кірсті. Габріелева куртка прикриває верхню половину її тіла; одна нога закривавлена та вивернута вбік під жахливим кутом.

Габріель ховається від дощу під деревом. Я кажу йому:

— Ван мертва.

— Так. Але нам не можна її займати. Не можемо її поховати. Не можемо навіть накрити її ковдрою, бо на тілі можуть бути пастки-міни, — він дивиться на мене й запитує: — Як люди можуть таке робити?

Я згадую Ловців, яких я вбив, коли вони спали, і відповідаю:

— Не знаю.

Та насправді я знаю, як це робиться, знаю, як ставати жорстоким звіром, та й сам Габріель теж таке робив. І тут я усвідомлюю, що про це він і думає: ми самі робили так раніше, зокрема й він: убивали цілі зграї Ловців, залишаючи по тому десять або й двадцять тіл.

— А що з Анналізою? — запитує Габріель.

— Вона жива. Я бачив її здалеку. Вони взяли її в полон.

— Чи просто взяли з собою, — додає Габріель.

І я знаю, що він має рацію. Її або закують у ланцюги й катуватимуть, або ж хвалитимуть і прославлятимуть: або полонянка, або героїня. Та хоч як я її ненавиджу, я й досі не вірю, що вона шпигунка Соула.

Габріель каже:

— Ходімо звідси. Залишмо це все. Просто зараз. Нас тут уже нічого не тримає.

Можливо, так учинити було б найбільш розсудливо, але я не певний, куди мені йти. І хоч як я хочу жити в якійсь затишній місцині біля річки, мені це не видається можливим, поки Соул і далі вбиватиме та катуватиме. Тут уже йдеться не лише про Анналізу; йдеться про Соула й усю його систему переслідувань і терору.

До нас підходить Селія та запитує, що я бачив. Я розповідаю їй про Анналізу і про те, як близько ми були від Ловців.

— Вони вас бачили? — питає Селія.

— Ні. Я був невидимий, — але тоді додаю: — Хоча Несбіт не був. Вони могли його побачити. Навряд чи, але…

Селія тре чоло, озирається й каже:

— Вони, мабуть, не планували повертатися, інакше не закрили б розколину. Та все ж таки, якщо вони побачили Несбіта або почули вибух… Нам однаково варто звідси забиратися. Тут нам нічого робити.

Ми з Габріелем ідемо шукати Несбіта. Він сидить на землі біля Ван. Я сідаю навпочіпки з другого боку тіла та дивлюся на Несбіта, сподіваючись побачити в його очах сльози, але їх там немає. На щоках Ван краплі дощу, і здається, ніби плаче вона.

Згадую, як побачив її вперше, в женевському будинку, де я спочатку подумав, що то чоловік. Вона завжди була така вродлива: дивовижно, інколи просто приголомшливо гарна. Така розумна, кмітлива і метка. А ще я згадую про кілки та зілля, які вона виготовила, щоб допомогти Габріелю визволитися з фейнівського стану, в якому він застряг. Як невимушено вона провела всю ту процедуру. І як упевнено вона поводилася з Провідницею, Меркурією й Анналізою. Завжди була така спокійна та розважлива, а водночас дуже мудра та потішна. А тепер вона перетворилася на ніщо. Її дзьобатимуть птахи та поїдатимуть комахи. Альянс утратив ще одну важливу особу. Загинула ще одна Чорна відьма. Ще одна відьма, наділена могутньою силою, яка тепер втрачена: і для Альянсу, і для всього світу. А в нас натомість залишився тільки труп, що лежить у багнюці. І винен у цьому один лиш Соул. Він винен у всьому: у смерті мого батька, у тому, що ми з Анналізою стали ворогами, у загибелі стількох Чорних і Білих чаклунів. Соул — джерело всіх бід.

Підходить Адель і каже:

— Селія хоче, щоб ми звідси забралися. Негайно, — і ми з Габріелем ідемо слідом за нею, залишивши Несбіта наодинці з Ван востаннє. Селія чекає нас на краю табору — там, звідки ми й зайшли в нього. Має нетерплячий вигляд.

Габріель каже:

— Несбіт уже йде, — але я знаю, що той не хоче залишати Ван. Недобре йти так поквапливо.

— Ви бачили Донну? — запитує Селія.

— Останнім часом — ні, — відповідає Габріель.

Ми стоїмо й чекаємо. Ніхто не з’являється. Селія бурмоче щось про порушення дисципліни.

— Що ти збираєшся робити? — цікавиться в неї Габріель.

— Я хотіла, щоб ми ще п’ять хвилин тому звідси забралися, — Селія хитає головою. — Габріелю, піди і знайди Донну. Вона мусить бути десь неподалік. Натане, скажи Несбітові, що ми вже йдемо. Вирушаємо за десять хвилин, з ними чи без них.

Я вертаюся до тіла Ван і зовсім не дивуюся, що Несбіт досі там.

Кажу йому:

— Нам треба йти.

Він нахиляється над Ван і щось їй тихенько каже. Я відступаю на крок, щоб не чути. Тоді він підводиться, але й далі стоїть до мене спиною. Мабуть, знову плаче.

Я кажу:

— Донна десь зникла. Нам треба її знайти.

Несбіт відповідає:

— Я бачив її кілька хвилин тому. Отам, — і він прямує до дерев, розглядаючи землю. Мабуть, шукає її сліди.

— Як ти гадаєш, — запитую я, — вона втекла?

— Я не здивувався б. Її не надто люб’язно зустріли в Альянсі, а тепер вона ше й побачила, шо її очікує, якшо їй таки випаде честь до нас долучитися…

Ми підходимо до узлісся саме там, де відходили звідси Ловці.

— Як думаєш, вони не могли повернутися, га? — запитує Несбіт, дивлячись на пагорби вдалині.

— Вони закрили розколину. Швидко повернутися тепер не зможуть.

Але мені цікаво, чи не може виявитися, що в них є інша розколина, або та розколина, через яку вони пішли, віддалила їх лише на кілька кілометрів, і тоді вони вже повертаються сюди.

Несбіт тихенько обсипає Ловців прокляттями.

— Нам треба знайти Донну, — нагадую я йому.

— Вона була тут, — він показує на землю, і я бачу ледь помітний відбиток кросівки. — Але… — він роззирається й каже: — Тепер вона може бути будь-де.

— І що ти думаєш? — запитую я в нього.

— Вона піде з нами, якшо захоче. Це їй вирішувати, — каже Несбіт і прямує назад до табору. Я дивлюся вдалину й намагаюся вгадати, чи не втекла від нас Донна і чи не зреклася вона Альянсу. Останні кілька тижнів вона була полонянкою, а сьогодні опинилася за метр від вибуху. Я не звинувачував би її у втечі.

Я вже збираюся розвернутися і рушити вслід за Несбітом, аж ось ліворуч од мене на небі вигулькує сонце, напівзаховане за довгою смугою хмар. Хмари поволі зникають, і на галявину попереду мене падає тепле сяйво. Дуже приємно після дощу відчути на шкірі сонячне проміння. Луки довкола соковиті та пахнуть свіжістю. І навіть попри те, що на нас постійно чигає смерть — а може, й завдяки цьому, — так дивовижно споглядати красу цього світу. Він такий прекрасний і такий жорстокий. Це немовби нагадування, що кожна секунда життя дорогоцінна, на вагу золота.

Я повертаюся й бачу, як Несбіт зникає поміж деревами. А трохи далі, праворуч од мене, Габріель кличе мене, махаючи рукою. Я востаннє озираюся назад, у той бік, куди пішли Ловці, а сонце ховається за хмару, забарвлюючи її червоно-помаранчевими кольорами й осяваючи траву, дерева та все довкола, і мене теж. Золотисте сяйво. Прегарне. І тут я усвідомлюю, де бачив раніше це сяйво. Обертаюся до Габріеля.

Я здивовано відчуваю удар у живіт, хоча знаю, що не мав би дивуватися, і усвідомлюю, що моє тіло злітає вгору і я лечу спиною назад у повітрі. Я ще лечу, коли до моїх вух долинає звук пострілу, а потім ще один, і я падаю, не певний, раз чи двічі в мене стріляли, аж тут земля немов підноситься вгору, виштовхуючи з мене повітря.

Намагаюся вдихнути, але легені відмовляються.

Я не годен дихати. І я знаю, що саме так було в моєму видінні. Знаю, що помираю.

Магічна куля

Не можу нормально дихати. Бракує повітря.

Ще постріли. Крики.

Не можу дихати.

Наді мною Габріель.

Не можу дихати. Не можу дихати… не можу дихати… не можу дихати.

— Зцілюйся, Натане. Зцілюйся.

Я зосереджуюся на легенях. Зцілюю їх… і наповнюю повітрям.

Тепер краще.

Габріель роздирає мою сорочку, примовляючи:

— Все буде добре. Все буде добре.

Я знову не можу дихати. Вже не можу!

Знову зцілюю легені.

Тепер краще.

Дихати.

Дихати.

Але живіт палає вогнем.

Я намагаюся на нього подивитися, але не годен підняти голову. Бляха! Бляха! Торкаюся живота руками. Він гарячий і мокрий, а Габріель відштовхує мої руки, кажучи:

— Натане, лежи спокійно.

— Мені пече.

Усі мої нутрощі палають, і я розумію, що це ловецька куля з отрутою, тільки гірша, ніж будь-коли.

— Так пече. Витягни її!

Габріель тримає мене за руки і кличе Селію.

Я знову зцілююся. Кажу Габріелю:

— Не маю сил нормально зцілюватися.

І мені знову починає пекти.

Я стискаю кулаки, дивлюся на небо і думаю про щось не пекуче.

А коли вже не можу витримати, зцілююся знову.

Мені вже не пече.

— Габріелю, якщо я… — але мої нутрощі знову починають палати.

Ну і нехай, нехай пече. Можливо, я зумію ще раз зцілитися.

Нехай пече сильніше.

І ще сильніше.

Чорт!

І ще.

Габріель дивиться на мене.

А тепер я зцілююся. Полегшення. Як добре.

— Габріелю. Навряд чи я зможу ще раз.

— Зможеш. Селія вже йде. Вона витягне кулю.

— Габріелю… я не можу.

— Натане. Не здавайся. Ти зможеш, Натане. Прошу тебе. Знову починає пекти.

Сильніше. Інтенсивніше і болючіше.

Чому вони не приходять?

Надто пече. Надто.

Старайся не кричати.

Не кричи. Не кричи.

Зосередься на диханні.

Рахуй.

Один.

Два.

Бляха.

Бляха.

Спробуй зцілитися. Спробуй.

Спокійний Селіїн голос:

— Я все зроблю швидко. Не давай йому рухатися. Тримай його за ноги.

Селіїне обличчя.

— Натане, намагайся лежати спокійно. Я мушу вирізати кулю.

Мої руки і ноги притиснуті до землі, а живіт нестерпно пече.

І я не хочу кричати.

— Я казала тримати його міцно!

Відчуваю в животі лезо ножа.

Я не хочу кричати.

— Її тут немає.

— Що? Що?

— Я не можу знайти кулю!

— Але ж вона десь усередині. Вона не вилітала з нього.

— Я знаю, але не можу її знайти.

А мені вже починає пекти в грудях.

Селія каже:

— Думаю, вона рухається. Мабуть, куля рухається у нього всередині.

Магічна, курва, куля.

Габріель мене заспокоює:

— Ми її витягнемо. З тобою все буде добре, — наші погляди зустрічаються, і я намагаюся йому сказати, що хочу залишитися з ним, але не можу більше зцілюватися, і в мене все палає вогнем.

Відчуваю, ніби мої груди та живіт пропікає наскрізь полум'ям.

І з кожним подихом я ніби вдихаю в себе вогонь.

Я не хочу, щоб він мене й далі обпікав.

І я заплющую очі, а Габріель кричить, щоб я їх розплющив і зцілювався.

Я не хочу, щоб мені так пекло.

Селія каже, що спробує пошукати біля серця.

І Габріелеві крики стихають.

Коло мене з'являється Волленд. Не знаю, як він тут опинився. Волленд, який робив мені татуювання та випробовував мене; мабуть, він повернувся, щоб продовжити свою справу. Він нахилився наді мною, а я лежу, зв'язаний, на землі. Волленд тримає залізне тавро, розпечене добіла. Показує його, а потім прикладає тавро мені до живота, і я звиваюся з останніх сил, але розпечене залізо втискається в мене все далі й глибше. І я знаю тільки те, що хочу померти. Але йому я цього не кажу. Це мій секрет. Я знаю, що скоро помру.

Скоріше б померти!

Волленд зник. Щез! Я хочу, щоб він мене вбив і кричу йому:

— Убий мене!

Чи, може, я вже вмер?

Темно. Мабуть, мене поховали під землю. Добре.

Холодно.

Я мертвий?

Я в камері у будівлі Ради: тут немає вікон, цементна долівка, цегляні стіни. Тьмяно, але світла досить, щоб побачити постать навколішках переді мною. Я підходжу до неї.

Анналіза. У неї зв’язані руки. Я витягаю з піхов Феїрборн. А вона дивиться мені в очі й каже:

— Я люблю тебе. Ти мій принц. Ти врятував мене, — Феїрборн у моїх руках прагне крові. І я не знаю, що мені робити. Убити Анналізу?

Темрява. Спокій.

То я живий чи мертвий?

Маю надію, що мертвий.

Мені холодно. Я в камері, але не прикутий до стіни. Шукаю Анналізу, та її тут немає. На підлозі чиясь інша постать навколішках. Соул. А біля нього я бачу Волленда навколішках, далі — Джессіку, а біля неї — незнайому мені Ловчиню, а там іще одну Ловчиню. Повно Ловців. Камера набагато просторіша, ніж та, яку я пам’ятаю. Проходжу повз цілий ряд полонених, які стоять навколішках. Усі вони в чорному одязі. Усі на колінах. З опущеними головами. Я маю вбити їх усіх.

Проте цей ряд такий довгий, нескінченний. У мене в руці Феїрборн, та я не можу вбити їх Феїрборном: мені потрібен пістолет. Де пістолет?

— Мені потрібен пістолет.

— Цссс, Натане. Цссс.

— Дайте мені зброю.

— Цить, Натане. Відпочивай.

І знову темрява. Можливо, це означає, що я мертвий. Добре.

Спокій.

Я знову в камері. Не хочу сюди повертатися. Тут холодно. Мені це не подобається. Усі полонені на колінах, руки в них зв’язані за спинами. Я проходжу повз Ловців, їх тут сотні, тисячі, безкінечний ряд тіл. Але тепер у мене в руці пістолет. Я підходжу до першої Ловчині та стріляю їй у потилицю. Її тіло падає, а я вже приставляю дуло пістолета до наступної потилиці. Натискаю гачок. Натискаючи, кажу:

— Помри.

— Помри.

— Помри.

— Тихо, Натане. Це тільки сон. Цссс. Ти в безпеці. З тобою все добре.

І я хочу плакати. Хочу, щоб запала темрява.

— Я не хочу туди повертатися.

— Цссс. Ти в безпеці, Натане.

Габріель. Я хочу йому щось розповісти, але забув, що саме. Пробую поворушити рукою, та вона важка.

— Відпочивай, Натане. Відпочивай.

Я мушу рухатися. Щось робити. Я мушу йти.

— Натане. Відпочивай. Спробуй заспокоїтися.

Я не помер. Я волів би померти. Я не хочу повертатися в ту камеру.

Темно. Я підводжу очі й бачу повний місяць.

— Габріелю?

— Я тут.

— Габріелю.

— Усе гаразд. Ти був хворий. Тепер тобі вже краще.

— Чому я не можу зцілитися?

— Ти зцілюєшся, Натане. Поволі. Було багато отрути. Спеціальна куля. Спробуй заспокоїтися. Будь ласка.

— Я міг би… — сам не певний, що я міг би зробити. Забув.

Небо світлішає.

— Габріелю?

— Так, я тут, — відчуваю порух його руки; наші пальці переплетені.

— Не залишай мене.

Він лагідно кладе руку мені на груди. Відчуваю на шиї його подих, і це добре. І він добрий.

— Тобто ніколи не залишай мене.

— Розумію, Натане. Не залишу.

— Я хотів померти.

Він шепоче:

— А тепер відпочивай. Відпочивай.

Він залишається поруч зі мною, і його дихання дуже приємне.

А згодом я пригадую, що міг зробити. Це легко. Я міг їх усіх убити.

Втомлений

Я прокидаюся і бачу небо. Ясно-блакитне. Крони дерев. Арранове обличчя. Він справжній. Це не сон. Я не в камері. Я не вбивав Ловців. То була лише отрута — гірша, ніж та, якою мене підстрелили в Женеві, але всього лише отрута.

— Намагайся не рухатися, — каже Арран.

— Габріелю?

— Я тут, — і він доторкається до моєї руки. А я усвідомлюю, що мені бракує сил повернути голову.

— Маєш уже кращий вигляд, — каже Арран. — Як почуваєшся?

Я розмірковую над цим і відповідаю:

— Краще. Але ще не дуже добре, — мені навіть говорити важко. — Втомлений.

— Треба перевірити, — Арран обережно знімає мені з живота пов’язку. — Загоюється. Поволеньки. Кулю з тебе витягли, але отрута ще є. Ти мусиш сам її позбутися. Мусиш себе зцілювати. Зможеш?

Я зосереджуюся на зцілюванні. Нічого не відбувається.

— Не вдається, — ледве спромагаюся пробурмотіти.

— Ще вдасться. Ти не розучився; просто тобі ще бракує енергії. Потрібно більше часу на відпочинок.

Арран змащує мої рани на животі та грудях чимось холодним, а тоді перев'язує мене свіжими бинтами. Він каже Габріелю:

— Я дам йому сьогодні ще трохи зілля, щоб він поспав. Нехай менше рухається, — а відтак звертається до мене: — Натане, ти зцілишся. Але май трохи терпцю.

Я заплющую очі. Мені ще ніколи не було так погано. Навіть тоді, коли мене підстрелили в Женеві і я мусив іти пішки до Меркуріїного котеджу, я не почувався настільки паскудно. Та куля теж була зачарована. Ловецька куля. Але ці чари потужніші.

— Хочеш, щоб я до тебе говорив? — запитує Габріель. — Чи краще мовчати?

— Говори.

— Гаразд. Про що мені говорити? Хочеш, розповім тобі, що сталося?

Я ледь-ледь рухаю головою.

— Це так чи ні?

— Так.

— Гаразд. Ну, в тебе стріляла Донна. Виявилося, що вона таки шпигунка. Селія думає, що то була заздалегідь спланована акція — такий собі «троянський кінь». Вони очікували, що ти знайдеш той ловецький табір. Вони знали, що ти візьмеш Донну з собою в табір Альянсу, якщо тебе самого не вб’ють чи не впіймають Ловці. Донна мала долучитися до нас, вкрастися тобі в довір’я та дочекатися нагоди тебе вбити, але такий шанс їй трапився лише тоді, коли ми опинилися в першому таборі. Коли загинула Кірсті, вона забрала її ніж і пістолет. Тоді вирізала зі свого тіла спеціальну кулю, котра була зашита в пластиковій упаковці під шкіру її стегна.

Габріель показує маленьку круглу червонувато-руду кулю.

— Нові чари. Дуже паскудні. Куля, потрапляючи в тіло, немовби сама знає, куди їй далі рухатися. Вона просувалася до твого серця, залишаючи скрізь отруту. Знищуючи твої нутрощі. Селії лише за третьою спробою вдалося її вирізати.

— Гидота!

— Власне. Усіх зацікавила ця куля. Надзвичайно потужні чари. Щось подібне до магії Феїрборна, на думку Селії. Куля прагне вбивати.

Я заплющую очі.

— Усе добре? — хвилюється Габріель.

— Втомлений, — хоча це звучить радше як: «Томмм…».

— Хочеш, щоб я розповідав далі чи волієш відпочити?

— Розповідай, — я ледь ворушу вустами.

Він усміхається.

— Мені подобається такий Натан, спокійний і слухняний.

Я хотів би сказати Габріелю, як мені подобається його слухати і знати, що він поруч. Не знаю, як усе це сформулювати одним простим словом, тож лише ворушу губами:

— Добре.

— І який не лається на мене і не йде геть. Ця ситуація має свої переваги.

Я пробую зобразити усмішку, але я такий утомлений, що мушу заплющити очі. Відчуваю, як Габріель гладить моє чоло.

— Гаразд. На чому я зупинився? На кулі. Схованій у неї в стегні. Тож Донна вирізала цю кулю зі стегна, зарядила нею пістолет і дочекалася тебе. Вона вистрілила тобі в живіт. Зачепила скраю ліву легеню. Намагалася влучити тобі в тіло. Знала, що далі куля зробить усе сама.

Габріель на кілька секунд замовкає.

— А потім почалося божевілля. Вона мала ще й другий пістолет, зі звичайними ловецькими кулями. Влучила в Несбіта. Але поранила його не надто серйозно, лише в руку. Хоч я певний, що він тобі похвалиться, як захистив тебе від ще однієї кулі. Адель скористалася своїм Даром робити шкіру металевою, захистила Несбіта та застрелила Донну. Донна померла. Я цього не бачив. Тобто я взагалі майже не бачив бою. Тільки… як ти злетів у повітря, як упав на землю, а потім… як ти кричав. Ти так тоді кричав.

Я думав, що стримався від крику.

— Боліло, — кажу йому я.

Він замовкає, а тоді запитує:

— І досі болить?

Я розмірковую над цим. Думаю про власне тіло. Нестерпний біль уже минув. Я й досі відчуваю біль у всьому тілі, але це вже не так страшно. Я змушую себе говорити впевнено та відповідаю:

— Просто втомлений.

— Отже, закінчу свою розповідь. Тебе підстрелили. Несбіта підстрелили. Адель стала того дня справжньою героїнею. Селія тричі тебе різала і врешті-решт витягла кулю. Ти був у жахливому стані. Стікав кров’ю. Адель вирізала кулю з Несбітової руки, от тільки вона не дуже вправно вміє надавати першу медичну допомогу, тож заодно вирізала й чималий кавалок самої руки. Перестань сміятися! У нього тепер справді огидний шрам.

Цікаво, скільки нових шрамів з’явилося після всього цього в мене.

— Ну, але Селія буквально за десять секунд спорудила з дерев’яччя та наших курток ноші, і ми віднесли тебе назад до розколини. Ти це пам’ятаєш?

Я розмірковую, а тоді хитаю головою.

— Що ж, ти тоді вже був цілком непритомний. Але ми пройшли крізь розколину і розбили табір там, де вийшли з неї. І от ми й досі тут, на тому самому місці, куди потрапили десять днів тому.

— Десять?

— Десять.

— Ой.

— Селія відправила Адель по Аррана, і він почав чаклувати над протиотрутою. Чари змушували кулю рухатися до твого серця. А власне отрута була звичайною, але дуже потужною.

Габріель ще трохи розповідає про отруту, але я вже не можу зосередитися. Він замовкає, а тоді каже:

— Тепер тобі треба поспати.

Але я не хочу спати, не хочу знову повертатися в камеру. Я кажу йому:

— Сняться кошмари.

Заплющую очі та відчуваю, як він прибирає мені з чола волосся. Він каже:

— Я побуду тут з тобою.

Хочу подякувати, розплющую очі та бачу, що він дивиться на мене. Його очі повні сліз.

Я хочу, щоб це сталося насправді

У мене три нові шрами, хоча, як це властиво Селії, вони рівні й акуратні. Рани майже загоїлися, але минають ще чотири дні, аж поки я набираюся енергії, щоб підвестися та почати поволі ходити по табору. І це справжній табір. Його немовби вибудували довкола мене. Декого з присутніх я впізнаю, а декого ні.

Я сиджу та дивлюся, як тренуються стажерки. Мені холодно, і я грію руки в кишенях куртки. У кожній кишені намацую кулі. Стара ловецька куля, яку Маркус витягнув у мене зі спини в Швейцарії, зеленкувато-мідного кольору, і та магічна, яку видобула з моїх грудей Селія, червоно-коричнева. Вони однакові за розміром і вагою. Я очікував, що зачарована куля вібруватиме, мов жива, так само, як Феїрборн, але вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої кулі: звичайний шматок металу. Можливо, вона оживає лише тоді, коли опиняється всередині чийогось тіла, коли відчуває смак крові. І я знаю, що творець Феїрборна був лихою людиною; цю магічну кулю виготовив Волленд — і його чари теж лиховісні.

Несбіт підходить і сідає біля мене. Він теж уже зцілився — принаймні рука точно зцілена. Він не такий, як завжди: спокійний, задумливий.

Сидить кілька хвилин мовчки, а відтак каже:

— Я йду.

— Ідеш?

— Іду звідси, з Альянсу. Кидаю все це.

Я й не здивований, бо знаю, що він був тут лише заради Ван. Але мені його бракуватиме, та й усьому Альянсу теж; він чудовий боєць і найкращий тут слідопит.

— І куди ж ти подасися?

— Додому. Тобто в Австралію. Не був там уже багато років, — він сміється. — Бляха-муха, востаннє я там був, ше коли тебе й на світі не існувало.

Як завжди, я не знаю, що сказати. Несбіт додає:

— За тобою я не тужитиму.

Я всміхаюся і штурхаю його ліктем у плече:

— Я за тобою теж.

Якусь хвилину ми сидимо мовчки, а потім я цікавлюся:

— І коли ти вирушаєш?

— Скоро. Я тут більше не витримую. Треба змінити обстановочку, — а тоді він неголосно додає: — Я бажаю смерті Соулу й усім його паскудним дружкам, але… без Ван я не можу. Я…

Він хитає головою, тре собі очі й так і не закінчує речення.

Наступного ранку я нарешті почуваюся краще. Моє зцілювання знову потужне, і вже пополудні я відчуваю поколювання від його дії та остаточно себе зцілюю. Мені вже цілком добре.

Ділюся новиною з Габріелем:

— Я знову можу зцілюватися. Як раніше.

— Чудово.

— Я оце розмірковував. Про амулет і таке інше. Збираюся вирушити по нього.

Габріель похмурніє.

— Я й не сподівався, що ти зрадієш, але мусиш погодитися, що зробити це таки варто. Якщо амулет діятиме, я буду захищений. Я хочу уникнути смерті. Мені здавалося, що й ти цього хочеш.

— Смерті можна уникнути й іншими способами.

— Ти досі хочеш усе покинути. Як Несбіт? Поїхати в Австралію?

— Думаю, що й тобі варто бодай поміркувати над таким варіантом. Тобто обміркувати його як слід. Ми можемо поїхати куди завгодно. Байдуже, куди саме, аби лиш подалі від цієї війни.

— Відчуваю, що хоч куди я подамся, війна мене переслідуватиме.

— Ти завжди так кажеш, але ж ніколи не пробував. Думаєш, що тебе скрізь шукатимуть. Вистежать тебе. А якщо ні?

— Мій батько мусив щокілька місяців переходити з місця на місце.

— То був він, а це ти.

— Зі мною буде те саме, я певен, — і я пригадую Маркуса та його лігво, спокій, який там панував, і як мені подобалося бути з ним. Та насправді він ніколи не знав спокою. Він завжди мусив тікати. І все одно я знаю, що він і далі міг би від них вислизати. Це я привів його в Альянс. Маркус загинув через мене. Його застрелила Анналіза, але в Альянс його привів саме я. Я попросив його допомогти. І він мене теж про дещо попросив.

Я розповідаю Габріелю:

— Мій батько сказав, що я мушу вбити їх усіх.

— Ти сам маєш вирішувати, що тобі робити. Він не повинен був цього казати.

— Частина мене є ним, Габріелю. Частина мене так до нього подібна, і ця частина прагне їх усіх убити, прагне помсти, цілковитої. Без півзаходів. Але друга моя частина, Біла, логічна і розсудлива, каже… що це лише спричинить нові убивства, яким не буде кінця-краю.

— І твоя батькова половина постійно перемагає, а тим часом материнська ніколи навіть не має нагоди висловити свої аргументи.

Я хитаю головою.

— Не певен, чи вона заперечувала б. Біле відьмацтво змішало її життя з лайном не менше, ніж моє, ба навіть більше.

— А отже?

— А отже, я маю намір відплатити їм тією самою монетою.

— А чи робив би ти це, якби там не було Анналізи? Чи це все тільки заради помсти їй?

Я хитаю головою.

— Я її ненавиджу і прагну справедливої відплати за батька. Але мені йдеться не тільки про Анналізу. Я робив би це, навіть якби її там не було. Навіть якби вона вже була мертвою. Я хочу, щоб настав кінець цій війні, Соулу і всім, хто на його боці.

— Ну, але ж ти, Натане, мабуть, не зможеш їх усіх убити. Ти не настільки всемогутній. І ти лише один. А Соул має цілу армію.

— Байдуже, яка велика в нього армія, якщо він не зможе завдати мені шкоди.

— Шкоду завдає війна, Натане. І йдеться не тільки про фізичні рани. Вона загиджує душу. Усім загиджує.

— Навіть тобі?

— Звичайно, мені теж. Я вбивав людей. Бачив, як гинули наші друзі. Бачив, як ти мало не помер, і це щодня завдає мені болю, і… я бачу, як воно болить і тобі.

— А чи кинув би ти все це заради мене, якби ми помінялися місцями?

Сам не знаю, чому я це запитую, сподіваючись, що він одразу скаже «так», але він замислюється, а тоді відповідає:

— Я не певний. Я навіть не певний, чи це запитання має для мене сенс. Думаю, воно мусить звучати так: що я зробив би на твоєму місці? І я знаю лише те, що ти багато пережив, зазнав через них чимало страждань, і якби я опинився в твоїй шкурі, то, мабуть, учинив би так само. Я не проти твого наміру, Натане. Лише хочу, щоб ти сам був упевнений, адже все це тебе цілком змінить, ти станеш іншою особою.

— Я впевнений, Габріелю. Але я хотів би, щоб ти залишився зі мною. Допоміг мені.

— Звичайно. Ти ж знаєш, що я буду з тобою. Завжди.

Я рушаю до Селії повідомити їй про свій план, хоча це, як завжди, радше не чіткий план, а доволі невиразний намір, але я хочу з нею ще дещо обговорити.

Я кажу їй:

— Ван думала, що Соул прагне взяти мене живцем. Вона гадала, що він хоче скористатися мною як зброєю.

— Так. Я розмовляла про це з нею і цілком погоджуюся. Я не знаю Соула досить добре, але з того, що я бачила, можу судити, що він буде вперто домагатися задуманого. Припускаю, він замислив узяти тебе під свій контроль. Підпорядкувати тебе собі.

— І все ж таки він підіслав Донну, щоб мене вбити.

Селія легенько похитує головою.

— Ні. Донна працювала з Ловцями. Її підіслала Джессіка. Думаю, що Джессіка її обрала та вишколила для цього. Я не здивувалася б, якби виявилося, що Соул узагалі нічого про неї не знав.

— Думаю, кулю виготовив Волленд.

— Можливо. Не знаю. Але я певна, що Соул хоче мати тебе живим, і не менш певна, що Джессіка воліє бачити тебе мертвим. Ловці працюють спільно з Радою, але Ловці завжди вважали себе вищими за Раду, тож Рада мусить постійно контролювати Ловців, не даючи їм забагато влади.

— Цікаво, чи не хотіла б Джессіка підпорядкувати Раду собі.

— Вона розумна й честолюбна, наймолодша очільниця Ловців за всю історію. Деякі люди були невдоволені її призначенням після усунення Клея, але вона дала їм раду. Клей її підтримував і сприяв кар’єрному просуванню, але вона палець об палець не вдарила, щоб допомогти йому, коли в нього викрали Феїрборн і звинуватили його в цьому провалі. Джессіка безжалісна і жорстока, справжня Ловчиня до глибини свого нутра. Вірить в абсолютну вищість Ловців.

— Ха! Вона вірить і завжди вірила лише у власну вищість над усіма.

— Тоді це тільки ще одна причина для її прагнення контролювати і Ловців, і Раду. Я не здивувалася б, якби це виявилося її довгостроковою метою. Бо якщо ти опинишся під владою Соула, їй буде набагато важче це здійснити.

— Ще одна причина для неї прагнути моєї смерті.

— І ще одна причина, чому Соул хоче взяти тебе живим і підпорядкувати собі: щоб убезпечити себе не тільки від Альянсу, а й від Ловців.

— Ну, але я аж ніяк не збираюся дати їм нагоду досягти того, чого вони прагнуть.

І я повідомляю Селії, що збираюся вирушити до Леджер і отримати амулет. Ми коротко це обговорюємо, і вона погоджується, що я повинен піти туди разом з Габріелем і що Несбіт мусить показати нам дорогу, перш ніж чкурнути в Австралію.

Я кажу їй:

— А поки нас не буде, ти мусиш продумати другий етап нашого плану: як ми нападемо на Соула, коли я вже матиму амулет.

— Звичайно. Але ти його ще не отримав, — нагадує вона мені.

Розділ другий Напівзнайдений

Знову в бункері

Ми знову в Меркуріїному бункері: я, Габріель і Несбіт. Ми дісталися сюди крізь розколину в Німеччині — ту саму, якою користалися, щоб потрапляти на зустрічі в Базелі. Здається, що все це було дуже давно, хоча насправді, якщо подумати, відтоді минуло щонайбільше шість-сім місяців. Несбіт привів нас сюди, щоб показати дорогу до Леджер, але каже, що далі з нами не піде. Отже, саме тут ми і розпрощаємося.

Я кілька разів розпитую Несбіта, де Леджер, але він постійно відповідає:

— Малий, май терпець.

Тепер, коли ми вже біля бункера, я запитую:

— То ви ходили до Леджер саме звідси? Через розколину? Він відповідає:

— То Ван ходила. А я лишався тут.

— Ти мені цього раніше не казав!

— Не думав, шо це аж так важливо.

— Що?

Він знизує плечима.

— Але ж Ван тобі казала, куди йде?

— Ага. Типу того.

— Типу того!

— Слухай, Ван хотіла йти сама. Казала, шо їй немає чого боятися Леджер і шо вона сама чудово впорається. А я мав владнати свої справи. Ну, тобто справи для Альянсу: розвідати все довкола таборів, прослідкувати за пересуваннями Ловців. Ван цілком могла обійтися без мене. Розумієш, співпраця вимагає, шоб був баланс між фамільярністю та відстороненістю. Так само, як між нами, коли ми з тобою були партнерами. Я товариський і привітний, а ти — навпаки…

Я лаюсь і обзиваю його непотребом.

Несбіт хмуриться.

— Малий, мені прикро це чути. Ти ж знаєш, шо я тебе люблю, — він каже це щиро, правдиво й серйозно. — І я збирався сказати, шо я товариський і привітний, а ти, навпаки, з тих, котрі не люблять, шоб їм лізли в душу, — він шкіриться, і я вже не знаю, підколює він мене чи ні.

— То що саме ти знаєш, Несбіте?

— Досить, шоб ти туди дістався, тож не панікуй.

— Добре, — я рушаю далі, кажучи: — Спочатку треба перевірити бункер. Упевнитися, що тут безпечно.

Навряд чи після того, як Ван і Несбіт приходили сюди востаннє, тут побували і розставили пастки Ловці, але ні в чому не можна бути цілком упевненими, тож ми все перевіряємо, кімнату за кімнатою — від кухні нагорі до спалень і численних комор на долішніх рівнях. Усе, здається, лишилося незмінним, відколи ми тут були кілька місяців тому. У великій залі досі страшний розгардіяш після битви з Меркурією, у якій вона загинула, у якій я її вбив. У «кривавій кімнаті», де зберігаються пляшечки з відьомською кров’ю, усе на вигляд неторкане.

Десь тут мусить бути і пляшечка з ім’ям моєї матері. Дещиця крові, викрадена Меркурією зі складів Ради, де зберігаються основні зразки. Соул мав би використати її під час моєї церемонії Дарування. Я певний, що Селія не помиляється: Соул мріє мене контролювати; він завжди цього прагнув.

Несбіт каже:

— Цінні штуковини, — і він має рацію. Альянсу згодилися б ці запаси, щоб допомагати Напівкровним, та й іншим молодим чарівникам, Чорним чи Білим, якщо їхні батьки не можуть дати їм кров на церемонії Дарування.

— А Селія в курсі? — запитую я.

— Ван їй казала. Хоча зараз у неї в голові зовсім не це.

— Я певний, що вона про це не забуде. А поки що, мабуть, найбезпечніше буде, якщо кров зберігатиметься тут.

Коли ми вже все перевірили й упевнилися, що в жодній шафі не причаїлися Ловці, то вирушаємо в бібліотеку.

Несбіт каже:

— Перед тим, як Ван вирушила до Леджер, ми прийшли сюди та переглянули Меркуріїні щоденники й мапи. Я покажу вам, шо тоді читала Ван. Може, це поможе вам бодай уявити, чого чекати від Леджер, — аж у кінці кімнати він знаходить таємну книжкову поличку і дістає з неї стос великих аркушів пергаменту.

Ми з Габріелем сідаємо на підлогу, а Несбіт кидає нам цей стос під ноги. Перший аркуш пергаменту я вже бачив раніше — це план Меркуріїного бункера з позначенням одинадцяти розколин, які виводять до різних точок світу.

Несбіт тицяє пальцем в одну з кімнат на нижчому рівні й каже:

— Цією розколиною вона подалася в Нью-Йорк.

Потім він розгортає перед нами інші аркуші пергаменту, кажучи:

— На цих картах — різні території: ділянки, шо належать Білим Магам, і ті, шо належать Чорним. Усі вони датовані, аж до двохсотрічної давності.

Я люблю розглядати мапи. Не вмію читати книжок; не можу збагнути більшості речень, та й навіть деяких слів не розрізняю, а от мапи мені читати легко. Судячи з цих карт, очевидно, що обсяг територій Білих магів у Європі значно збільшився. Британія тепер цілком належить тільки Білим, та й у інших місцях сталися невеличкі зміни, і все це відбулося протягом минулих сорока років. Доти ж десятиріччями — фактично, понад століття — ці території майже не зазнавали змін, а на деяких старих картах видно, що нерідко ділянки Білих і Чорних навіть частково збігалися. Подібна ситуація і в Австралії, Африці, на Далекому Сході та в США. А от на решті американського континенту, від Мексики до Південної Америки, а також у Канаді та в Росії, збільшилася територія Чорних магів. Найбільша відмінність полягає в тому, що двісті років тому було більше територій, що перетиналися та називалися «мішаними», тобто, я припускаю, Чорні та Білі жили там разом, і Британія, хоч як це дивно, належала саме до таких місцин. Але на минулорічній мапі залишилося тільки п’ять таких регіонів. Я хотів би там побувати та побачити на власні очі, як там усе влаштовано, але для цього доведеться далеченько помандрувати: у Китай, Індію, Тасманію, Мексику або Замбію.

Несбіт гортає мапи й каже:

— На цих останніх позначено кімнату карт.

— Яку кімнату? — я пробую уявити всі кімнати Меркуріїного бункера, намагаючись угадати, яка ж із них є кімнатою карт.

Та не встигаю запитати про це Несбіта, бо він уже витягає карту 1973 року та каже:

— Шоби потрапити до Леджер, треба знайти кімнату карт. Вона у Філадельфії. Отутеньки, — і він вказує на ледь помітну коричневу цяточку поблизу східного узбережжя США. — Тут так і написано: «Кімната карт».

Я дивлюся на Габріеля та запитую:

— Ти хоч щось розумієш?

Він знизує плечима й усміхається:

— Якби все збагнути було легко, кожен міг би туди потрапити.

— Стопудово, — погоджується Несбіт. — Я гадки не маю, де живе Леджер, але знаю, шо Ван туди потрапила через кімнату карт, — він знову прямує до таємної книжкової полички та повертається з кількома рукописними Меркуріїними щоденниками, кажучи: — Осьо, шо найбільше розхвилювало Ван, — він прокашлюється та починає читати, а тоді зупиняється, дивиться на нас із Габріелем і каже: — Тут нема нічого особливого, але, може, ви все-таки знайдете для себе шось корисне. Та якшо не хочете, шоб я…

— Несбіте, читай, — уриваю його я.

І він читає:

«Перше січня 2005 року. Для когось початок нового року, а для когось завершення ери. Чорні покинули ще одну територію в Міссісіпі минулого місяця — після того, як померла найстарша з них, Дестра. Це була гарна відьма. Дестрин Дар полягав у потужній здатності зцілювати інших, доволі незвичний Дар для Чорної відьми. Я кілька разів зустрічалася з нею. Вона була впевнена, спокійна і вправна — неймовірна відьма. Я чула, що минулого року Дестра заприязнилася з Маркусом. Дехто вважає Дестру матір'ю Леджер, хоч я в це не вірю. Я чула ще кілька різних байок про походження Леджер, а Дестра, коли ми бачилися, казала, що в неї немає дітей. Цікаво, що знайшов у ній Маркус; може, вона зацікавила його як жінка, а може, він намагався з'ясувати щось про Леджер? Якщо так, то він марнував свій час. Дестра йому не допоможе. Я лише раз зустрічалася з Леджер, багато років тому — жахлива жінка (чоловік? річ?) — хоча останнім часом про неї майже нічого не чути, і я дуже сподіваюся, що більше нічого про неї й не почую».

Несбіт згортає щоденник і кладе його на підлогу. Дивиться на нас із Габріелем і запитує:

— Цікаво, га?

Ми байдуже дивимося на нього.

— Знав, хлопці, шо ви оціните. Отож ми знайшли цей запис, а тоді почали переглядати давніші щоденники, шоб з'ясувати, коли саме Меркурія зустрілася з Леджер. І осьо, шо ми знайшли, запис 1973 року, — і знову він починає читати, але зупиняється й перепитує: — Ви уважно слідкуєте? Ця карта, — і він показує на пергамент, — 1973 року.

Я ледве стримуюся, щоб не закотити очі.

Несбіт розгортає щоденник, розгладжує сторінки та читає:

«Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них. Кімната карт цілком у стилі Леджер: саме так вона воліє демонструвати свій розум. І так вона перевіряє відвідувачів — якщо ти знайшов кімнату карт, вирахував, як у неї ввійти і як скористатися мапою, отже, ти достойний гість і можеш зустрітися з Леджер. Я не певна, що станеться, якщо вибрати неправильну мапу. Підозрюю, що тоді ти потрапиш туди, звідки просто не зможеш повернутися, принаймні повернутися швидко. Ці карти вражають. Їхні чари дуже непрості, а Леджер, мушу визнати, могутня відьма. Я й не думала, що взагалі можна бути аж настільки могутньою. Але для чого вся ця сила, якщо вона ніколи нею не користається?

Ми з Леджер трохи розмовляли, хоча здебільшого я чула від неї якесь несусвітне базікання. Я запитала в неї про втрату Чорними своїх територій, поцікавилася, як вона до цього ставиться. Вона відповіла:

— Ніяк. Усе врешті-решт збалансується.

Я здивувалася:

— І як же це може статися, якщо Чорних елементарно знищують?

А вона сказала:

— Бо так мусить бути. Так має відбутися, бо така природа наших Дарів. Світ почне втрачати рівновагу, але потім… Ми повинні вірити, що все знову врівноважиться.

Мені стало страшенно нудно вислуховувати всі ці теревені, і я сказала:

— Ну, але я не бачу, як таке може статися. Я бачу, що Білі просто винищують усіх довкола. Усіх, окрім мене, сама розумієш.

Вона довго на мене дивилася, а тоді сказала:

— Так, Меркуріє. Я не бачу жодної Білої відьми, яка могла б тебе знищити.

А згодом вона запитала в мене:

— Хто твоя мати, Меркуріє? Вітер чи дощ?

Я сказала їй, що мою матір, чудову Чорну відьму, звали Шафран.

Леджер запитала:

— А тобі не здається, що твій Дар тепер немовби заміняє батьків? Навчає тебе, вказує шлях, допомагає і навіть, попри всю твою міць, є для тебе розрадою?

Мені довелося докласти величезних зусиль, щоби стриматися і не заморозити їй щелепу, припинивши таким чином це недоладне базікання.

Я запитала, яким був її Дар і чи заміняв він їй матір. Я навіть не була певна, чи хочу почути відповідь, бо не сумнівалася, що то буде чергова нісенітниця, а я вже й так згаяла купу часу. Вона, звичайно ж, нічого конкретного мені не відповіла. Сказала:

— Я й досі намагаюся збагнути свій Дар, Меркуріє, а він постійно вислизає від мене.

Звісно, вона була „скромнягою“. Вона оволоділа багатьма Дарами, і мушу визнати, що я намагаюся її в цьому наслідувати. Її захоплюють маскування та зміна форм. (Не хочу навіть гаяти час на опис зовнішності, яку вона вибрала для спілкування зі мною, зазначу лиш, що то було щось страшенно нудне.) Але в будь-якому разі могутнішої відьми я ще в житті не зустрічала. Однак іронія полягає в тому, що, оволодівши такими потугами, вона спромоглася стати лише вкрай нудною і безглуздою жінкою. Вона каже щось на кшталт: „Сутність — це справжній наш дім“, — або що вона „просто пролазить крізь вікно, щоб викрасти кілька самоцвітів“. На більшість запитань вона відповідає тільки: „Сутність — джерело всіх Дарів“.

Одного разу вона сказала:

— Той, хто опанує Сутність, стане всемогутнім. Для нього не існуватиме жодних обмежень.

Вона стала навколішки і торкнулася землі долонями (я ледве не розреготалася), кажучи:

— Вона десь отут, — а тоді поглянула на мене й додала: — Хоча, якщо твій Дар пов'язаний з погодою, ти, певно, думаєш, що вона в повітрі?

І мені тоді вперше здалося, що її по-справжньому зацікавила я, а радше мій Дар. У цьому й полягає її слабкість: вона відчайдушно прагне нових знань.

Я відповіла:

— Звичайно, у повітрі я знаходжу всі відповіді.

Але тепер, коли я вже повернулася додому і тулю свої долоні до кам'яних стін, мені здається, що вона, мабуть, мала рацію і відповідь варто шукати в землі».

Несбіт згортає щоденник і щось каже, але я думаю про землю, що приховує в собі таємницю відьомських сил.

Я відчуваю, що це правда: відповідь треба шукати в землі. Завдяки землі я допоміг Габріелю повернути його Дар. Коли ми перебували в стані трансу, а наші руки були з’єднані та простромлені кілком, ми перенеслися в Уельс, принаймні в уяві. Я не певний, що тоді сталося, але коли кілок заглибився в землю, і в мої груди, і в моє серце — ми з чимось з’єдналися. Я торкаюся грудей, намацуючи шрам від кілка, дивлюся на Габріеля, а він каже:

— Відповідь у землі.

Меркурія явно заздрила Леджер, але й була неабияк нею вражена. Леджер видається зовсім не подібною до всіх тих Білих або Чорних відьом, яких мені доводилося зустрічати.

Я запитую в Несбіта:

— А Ван розповіла, якою була Леджер?

— Радий, шо ти спитав, бо мені теж було цікаво, і Ван відповіла, шо «вона дивовижно спокійна, приємна і розважлива».

Ну, тепер хоч трохи зрозуміліше. Спокійна, приємна і розважлива: принаймні не схоже, що мені доведеться з нею битися.

Я кажу:

— Отже, ми повинні потрапити до Леджер через кімнату карт, і ця кімната отут, — я показую на мапі.

Несбіт шкіриться.

— Ага. У підвалі будинку, шо у Ф. — тобто у Філадельфії. Адреса тут у щоденнику є.

— Тоді це легко, — кажу я. — Ти певний, що не хочеш з нами?

Габріель бачить, що Несбіт задумався, і додає:

— Навряд чи там будуть Ловці. Може бути цікаво.

Несбіт усміхається й каже:

— Я знаю, шо буде цікаво, — але він хитає головою. — Та, якшо не заперечуєте, хлопці, я це залишу вам, — він підводиться й уже рушає, але раптом обертається та каже: — Мало не забув. Мусите придумати, шо з собою взяти. Ну, типу сувенірник. Шось, шо свідчило б про миролюбність вашого візиту.

— А що брала Ван? — цікавлюсь я.

— Вигадливе діамантове намисто з Меркуріїної колекції, — відповідає він. — Воно було типу як зброя — вбивало того, хто його надівав.

— Класно.

— Та Ван принесла намисто назад.

— Але вона подарувала Леджер половинку Вардіїного амулета. Він, певно, рідкісніший і коштовніший за будь-які діаманти, — нагадує нам Габріель.

— Еге ж. Ну, на цьому я вас і залишу. Іду приготую вечерю. Спільну прощальну вечерю, га, хлопці? — і він іде зі словами: — Пригадую, шо в Меркурії десь тут мало бути непогане винце.

Остання ніч

Несбіт пішов у кухню, а я залишаю Габріеля в бібліотеці та починаю блукати бункером. Хоча насправді я не просто блукаю; я знаю, куди прямую.

Спальня, яку ми ділили з Анналізою, на вигляд така, ніби ми щойно її залишили. Простирадла зім’яті та зібгані; на подушці досі видно заглиблення від наших голів. Я пригадую, як лежав тут, а Анналіза поклала мені голову на груди. На комоді стоїть маленька пляшечка з зіллям: за допомогою нього я розбудив Анналізу. Миска з нічним димком теж досі тут. Тут, перед цією мискою, ми цілувалися та пестили одне одного, і я кохав Анналізу. Як я її кохав. Вона була ласкава, добра й солодка. Нам було так чудово разом — лише кілька днів, але незабутніх. І я не можу збагнути, хто змінився — вона, чи я, чи ми обоє. Навряд чи я дуже змінився, хоча все можливо. Ми знали одне одного з одинадцяти років, але, мабуть, не аж так добре. Може, ми бачили одне в одному тільки те, що хотіли побачити.

Я дивлюся на ліжко. Так дивно думати про те, як я лежав тут з Анналізою, розмовляв з нею, цілував її, а тепер не відчуваю до неї нічого, крім ненависті. Мій гнів, моя лють уже змінилися огидою.

На долівці під ліжком щось лежить, і я піднімаю цю річ. Шовкова нічна сорочка, яку Анналіза знайшла в Меркуріїній шафі. Анналіза була в ній такою дивовижною. Згадую, як я пригортав її до себе, відчуваючи, як шовк торкається її тіла та мого тіла. Як я її цілував, і як нам було добре.

А тепер я відчуваю до неї відразу, і мені цікаво, що вона відчуває до мене. Знаю, що їй здавалося, ніби я стаю подібним до батька. Проблема з Маркусом існувала завжди. Ми ніколи не говорили про нього, але вона знала, що я його люблю, і не розуміла цього. Думаю, вона ненавиділа власного батька і сподівалася, що я до свого буду ставитися так само.

Пригадую розмову про Маркуса, що відбулася, коли ми вже співпрацювали з Альянсом. Вона запитала, де він проводить ночі. Я відповів їй:

— Подалі від усіх. Де його ніхто не потурбує. Де він почувається в безпеці.

— У наметі? — мені здається, вона це запитала, бо знала, що такого бути не може.

— Ні. У… — і я збирався розповісти їй про лігво, яке він собі облаштував. У заростях ожини, схоже на те, де я з ним залишався. Я сказав: — Якось візьму тебе туди.

— Я з ним ніколи навіть не розмовляла.

— Йому не подобається в таборі.

І наступного дня я пішов до батька, посидіти з ним у його лігві. Мені було там так добре. Я сказав йому, що Анналіза хоче зустрітися з ним, і він відповів:

— Якщо тобі це справді потрібно, можеш привести її сюди.

Проте я так цього й не зробив. Кілька днів по тому мої стосунки з Анналізою почали псуватися, і Маркус міг би їх тільки ускладнити. А ще, чесно кажучи, я знав, що вона його не зрозуміє, а отже, не зрозуміє й цієї частини мене самого. І я відчував серцем, що в лігві вона не почуватиметься як удома.

Я притискаю нічну сорочку до обличчя, відчуваю її шовковистість, а відтак випускаю її з рук, і вона падає на підлогу.

Несбіт, як завжди, приготував стільки харчів, що ними можна прогодувати вісьмох осіб, і все смачне. Суп і запашний хліб, тушковане м’ясо з різними овочами, а для самого Несбіта ще й море вина. Я не п’ю, а Габріель може цілісінький вечір цмулити з невеличкого келиха. Ми розмовляємо про їжу та бункер, а потім про Меркурію та Ван. Несбіт розповідає нам усілякі байки про те, що вони робили разом з Ван і в яких куточках світу бували. Про те, як Ван допомогла йому, коли він був ще юнаком, як вона його вишколювала, і як йому подобалося її суфле, а от її пирога банофі з бананів, вершків і карамелі він так і не скуштував. Розповідаючи про це, він мало не плаче. Я навіть радий, що він залишає Альянс, і сподіваюся, він знайде для себе щось краще, щось таке, у що віритиме. Несбіт каже, що хотів би десь оселитися, знайти собі «підхожу жінку» та мати діточок, а я здивовано усвідомлюю, що з нього вийшов би чудовий сім’янин. Ми трохи згадуємо наших спільних знайомих, які відійшли, здебільшого загинувши під час ББ. Самін, Клаудію і декотрих інших, з якими ми разом тренувалися, Еллен, мою Напівкровну приятельку з Лондона, котра була розвідницею в Альянсі та загинула внаслідок ББ, а також тих, кого ми не мали нагоди поховати чи навіть належним чином пом’янути. Хотів би я знати, скільки ще наших помре на цій війні.

Зрештою Несбітове базікання стає дедалі беззмістовнішим, і він починає засинати просто за столом. Габріель каже, що нам варто покласти його в ліжко, хоча я не зовсім розумію, чому б не залишити його тут — хай дає хропака на кухонній підлозі. Та Габріель наполягає, що це наша остання ніч разом і треба його пильнувати, тож ми беремо його попід руки, Габріель хапає миску з нічним димком, і ми волочимо Несбіта в одну зі спалень, кладемо його там у ліжко. Габріель кидає мені кілька ковдр, і я облаштовую собі ліжко на підлозі. Габріель робить те саме.

І я засинаю.

Чудовий сон триває десь зо півгодини, а потім мене будить гучне хропіння. Хропіння розкотисте, нерівномірне та виразно австралійське.

От байстрюк!

Я підводжуся. Це хропіння просто неможливо ігнорувати, особливо знаючи, що не випадає задушити ідіота, який так хропе.

Сяйво нічного димку вповиває кімнату м’яким зеленкуватим свіченням, і в цьому сяйві Несбіт нагадує якусь примару. Він лежить горілиць, широко роззявивши рота. Я перевертаю його на бік. Він щось бурмоче, але не прокидається. Я стою біля нього й чекаю, а він зітхає. Хропіння припинилося. Він дихає ледь чутно.

Я повертаюся до своєї ковдри на підлозі й уже збираюся лягати, аж раптом знову лунає хропіння.

Оце кошмар!

У мене не було видінь про те, як я вбиваю Несбіта, але це цілком може статися, якщо я негайно не вийду з кімнати. Дивлюся на Габріеля, але він, здається, спить, тож я беру маленьку мисочку з нічним димком і вирушаю шукати затишніше місце. Наступна кімната по коридору — це спальня зі зручним на вигляд ліжком, але щось спонукає мене йти далі — до тієї кімнати, яку я уникав, відколи ми сюди повернулися.

Це ванна. Тут зараз дуже холодно. Ванна брудна і досі забризкана краплями крові. Меркуріїної крові. Я прийшов сюди після того, як убив її. Тут я вмивався, і тут я цілував Габріеля.

Підходжу до раковини та дивлюся в дзеркало. У зеленкуватому сяйві нічного димку я здаюся старшим і на диво нереальним. Я торкаюся обличчя та намацую маленький шрам на щоці, де Джессіка порізала мене рамкою від фотографії, коли я ще був дитям. Мені тоді було, мабуть, три-чотири роки, а Джессіці — десять-одинадцять. Вона була найстаршою з чотирьох дітей, хоч сама вона завжди казала: «троє дітей та один Напівчорний». Не пригадую жодного випадку її доброго до мене ставлення. Ненавиділа мене, відколи я вродився. І певною мірою це зрозуміло, адже мій батько вбив її батька. Але ж Дебора й Арран не звинувачували мене в Маркусовому вчинку. Хоча, певно, теж мали сумніви щодо мене, частково Чорного відьмака.

Я прибираю з чола волосся, щоб побачити свої очі. Вони такі самі, як завжди: чорні, з порожніми трикутничками, що поволі й невпинно обертаються в цій чорноті. І татуювання на моїй шиї те саме: Ч 0.5.

Я мацаю свою щоку та щетину на ній, але мені ще й голитися особливо не треба. Мені ж досі лише сімнадцять років. Моє підборіддя з ріденькою борідкою — як у сімнадцятирічного, проте очі та, можливо, душа в мене такі, наче мені вже всі сто сімнадцять. Я встиг накоїти стільки всього, що пересічному юнакові мого віку навіть і не наснилося б.

А ще я бачу в своєму обличчі власного батька: його молодшу копію. Можливо, це і є частина всіх моїх бід. Те, що кожен, дивлячись на мене, бачить його ім’я, міф про нього, людей, яких він убив і з’їв. Мабуть, це й сталося з Анналізою. Вона почала бачити не мене самого, а тільки Маркуса та легенди про нього.

Однак частина мене пишається тим, що Маркус був — власне, і є — моїм батьком. Я гордий, що схожий на нього. У нас стільки всього подібного. Уміння битися, авжеж; здібність до малювання; наш Дар обертатися на звірів; а ще наше прагнення до самотності. Але водночас є й несхожі риси. Мої мама та бабуся були Білими відьмами. Я маю…

— Здоров.

Я дивлюся в дзеркало і бачу біля одвірка Габріеля.

— Тебе теж розбудив Несбіт?

Насправді це зовсім не запитання, і Габріель не відповідає; він стоїть у дверях, а я продовжую схилятися над раковиною.

— Ти в порядку? — запитує він. І це вже справжнє запитання.

Відповідаючи, я звертаюся до власного відображення.

— Так, усе чудово.

Він нічого не каже.

Тож я дивлюся на його віддзеркалення та запитую:

— Габріелю, скільки тобі років?

— Е-е… дев’ятнадцять.

Я обертаюся до нього.

— На вигляд ти старший. Років двадцять, ба навіть двадцять один.

Він хитає головою.

— Мені минуло дев’ятнадцять кілька місяців тому. Ти пропустив пишне святкування.

І на якусь мить мені стає заздрісно, що була вечірка з Ґрейторекс і стажерками, а мене на неї не запросили, хоча він, звичайно, жартує. Але ж, як на те пішлося, кілька місяців тому я ще був з Анналізою, навіть не здогадуючись, що діється з Габріелем, доки я з нею.

— Шкода, що я не знав. Я щось придумав би. Ну, маю на увазі, тобі на вродини.

— Сумніваюся, — він притуляється до одвірка, явно не збираючись входити у ванну, й каже: — Та все одно байдуже. Насправді мені начхати на свій день народження.

І мене це дратує. Думаю, йому таки не начхати: нехай власні уродини його й справді не цікавлять, але те, що я про них досі навіть не згадував, його точно зачіпає.

І я думаю, що все ж таки міг би йому щось подарувати. Він купив мені ножа лише тому, що хотів залишити щось на згадку. І, цілком властиво для Габріеля, то був ідеальний дарунок, вишуканий і корисний. Проте не зовсім властиво було те, з яким хвилюванням він його мені вручав. Я теж хотів би зробити щось таке: подарувати йому якусь особливу, якусь важливу річ.

Я кажу:

— Та я й тепер можу тобі щось подарувати.

— Он як? — його голос звучить скептично.

— Ніж або… Ну, не знаю… книжку або… або ще щось.

— Це було б мило з твого боку, — каже він, а тоді додає: — Хоча тебе навряд чи можна вважати милим хлопцем.

— Ні… Вибач.

— Невже я почув «вибач»? — він трусить головою, немовби прочищаючи вуха. — Це вже вдруге ти мені таке кажеш.

Я знаю, що заборгував йому безліч вибачень. Колись він сказав, як йому подобається те, що я з ним чесний, а відколи я вперше перед ним вибачився, то намагаюся бути ще відвертішим, але однаково не розкриваю йому навіть половини своїх думок. І я хочу, щоб він увійшов у ванну кімнату, але він і далі стоїть біля одвірка. І я знаю, що він не входить через те, що сталося тут минулого разу, коли я його поцілував.

Я багато про це думаю, про той цілунок, і як це було приємно. А ще я багато думаю про те, як я все просрав і пустив коту під хвіст.

Я не шкодую, що поцілував його. Я цього хотів, мені було приємно, і коли я про це згадую, то здебільшого жалкую, що не поцілував його краще: я волів би не зупинятися так швидко і, найголовніше, не йти раптом геть, залишивши його самого. Але ж тоді була ще Анналіза, і я щойно вбив Меркурію, і був як не свій, і… насамперед, була ще Анналіза.

Але я хотів його тоді поцілувати і зробив це, і мені було добре, і я хотів би зробити це ще раз.

Але він не входить у кімнату, і я думаю, що він тримається осторонь, тому що я все просрав минулого разу. Усе, крім власне цілунку. І я не певний, що він дозволить мені його повторити, але я хотів би спробувати. Хотів би цього разу поцілувати його краще.

Але, от чорт, відстань від раковини до дверей здається такою великою. І я справді боюся все зіпсувати.

Але я хочу до нього доторкнутися, поцілувати його.

Я знову повертаюся до дзеркала та дивлюся на себе. Маю кепський вигляд, тому заплющую очі й навіть не певен, які думки у мене в голові, крім бажання його поцілувати. Тому я обертаюся і ступаю крок до нього, а тоді ще один, і ще, і з кожним кроком відчуваю себе все менш незграбним і невпевненим, аж поки зупиняюся навпроти нього.

Піднімаю ліву руку та доторкаюся кінчиком пальця до шраму на його брові.

— Я завжди хотів за це вибачитися. Тобто за око. За те, що тебе вдарив.

Він не рухається. Мені здається, він навіть не дихає.

— Ти міг через мене осліпнути, — кажу я, погладжуючи шрам. Він блідий і доволі широкий, хоча завдовжки лише кілька сантиметрів.

І, от чорт, як же це важко, мені здається, що я тремчу, але я опускаю ліву руку, торкаюся кінчиками пальців його щоки, тоді його щелепи, його шиї, відчуваю волосся, що спадає йому на плече. Наближаюся губами до його вуст, легенько торкаюся їх і кажу:

— Вибач.

А потім починаю пестити його вуста своїми. Відчуваю його подих, який змішується з моїм, наші роти ледь-ледь розтулені. І я кажу:

— Вибач за цей шрам.

Дуже приємно відчувати на своїх губах його вуста, треба поцілувати його, але дуже легенько. Він не відповідає на цілунок, і я розплющую очі, щоб подивитися на нього, але його очі заплющені. Я кажу:

— Вибач, що я тебе вдарив.

І я знову доторкаюся до його губ своїми та цілую його. Знову дивлюся на нього, але його очі досі заплющені, він так і не відповів на мій цілунок. Він не відхиляється, але й не тулиться до мене.

Я тримаю його рукою за шию та за волосся, хочу поцілувати його ще раз, але вже не наважуюся. Лише кажу:

— Вибач. Вибач, що завдав тобі болю, — коли я промовляю слова, мої вуста торкаються його губ, я роблю це навмисне, бо мені так подобається, і я відчайдушно чекаю, коли і він щось зробить.

Але він так нічого й не робить.

— Габріелю, пробач мені. Я намагаюся бути милим, наскільки можу.

І все одно нічого.

— Я чекатиму тут хоч вічність, якщо ти так бажаєш. І вибачатимуся знову й знову.

Аж ось я відчуваю в себе на талії його руку, спочатку з одного боку, легенький дотик, а тоді з другого. І він тулить мене до себе, ми торкаємося стегнами, і він каже:

— Намагайся бувати милим частіше, — і каже він це так повільно, торкаючись устами моїх губ, а потім ще говорить щось французькою, весь час пестячи мої губи своїми, а тоді нарешті він мене цілує.

Ми довго цілуємося. І Габріель веде мене в одну зі спалень, де ми цілуємося ще більше, роздягаємо один одного і робимо різні штуки, приємні штуки, кохаємося. І це так добре. Дуже добре. Дуже спітніло. А потім ми разом спимо. Спимо оголені й зіпрілі. Прокидаємося серед ночі та знову починаємо цілуватися й кохатися. Він цілує мої шрами, цілує мене скрізь, і я засинаю.

Пізніше я прокидаюся, а він ще спить, і я обережно нахиляюся над ним, цілуючи його груди та прислухаючись до його повільного серцебиття, і мені хочеться залишатися тут, слухаючи удари його серця. Маю дивне відчуття. Не пригадую, щоб я колись відчував щось подібне. Мені здається, я щасливий. Я заплющую очі та вже знаю, що на мене насувається не сон, а прохолодна темрява. Видіння.

Річка, дерева, положисті пагорби, спів пташок і сонце, що пестить мою шкіру. Тут так прекрасно. Я завжди мріяв саме про таке місце. Я з Габріелем, а він зі мною.

Карти

Несбіт стоїть у кухні, спиною до нас. Він легенько похитується. Мабуть, досі п’яненький. Він вихилив дві великі склянки води і постійно стогне, але поза тим майже нічого не зробив, відколи ми його розбудили та стягнули з ліжка.

Тепер він випростовується та каже:

— Нехай, хлопці, це буде для вас уроком. Алкоголь — зло.

Я кажу:

— Не думаю, що уроку тут потребуємо ми.

— Визнаю, шо почуваюся таки трохи паскудно.

— Та й на вигляд ти як лайно, — а тоді я додаю: — Ну і смердиш відповідно.

— Дякую, старий.

Несбіт обертається до нас. Він і справді має жахливий вигляд: весь посірів, очі налиті кров’ю, на щоках щетина. Таке враження, що він постарів років на десять. Він каже:

— Я мало шо пам’ятаю.

— Ти куховарив, потім ми розмовляли, а ти пив, відтак безперестанку щось базікав і знову пив, аж поки вихилив три пляшки вина та ще й оцю на додачу, — Габріель сміється, піднімаючи порожню пляшку з-під віскі.

Несбіт здригається й каже:

— Я йду назад у ліжко.

— Почекай, поки ми підемо, — заперечую я.

— Тоді чимшвидше шуруйте звідси на фіг, — він нишпорить у кишенях штанів і видобуває звідти пачку американських доларів. — Знайшов оце вчора в Меркуріїній кімнаті. А ви вже вирішили, який сувенір подаруєте Леджер?

Габріель поплескує рукою по рюкзаку, кажучи:

— Я прихопив кілька Меркуріїних щоденників, де є згадки про Леджер, і мапи, де позначена кімната карт. Думаю, їй сподобається те, що ми намагаємося тримати в таємниці інформацію про те, де її можна знайти.

Ми з Габріелем це обговорювали та погодилися, що сувенір не повинен мати грошової вартості, і ми не змогли знайти нічого доречного з магічних речей, тож придумали отаке.

Несбіт підводить нас до розколини, що сполучена з Нью-Йорком. І ось уже пора прощатися, а я не певний, чи ми ще колись побачимося з Несбітом. Відчуваю, що ніколи, хоча, може, то просто так впливає загальний понурий настрій. Несбіт каже:

— Якшо я таки одружуся, ти муситимеш приїхати на весілля. Влаштую гучну забаву. Я ж знаю, малий, як ти любиш погоцати на гарних вечірках.

— Я ще ніколи не бував на вечірках.

Несбіт хитає головою.

— І чого мене це не дивує? — він обіймає мене й каже: — Тужитиму за тобою.

Тоді він відпускає мене й обіймає Габріеля.

— І за тобою тужитиму, Габі. Пильнуй себе і його пильнуй.

Потім він відступає на крок і каже:

— А тепер, якшо не заперечуєте, я мушу піти поблювати.

Габріель бере мою правицю своєю лівою рукою, ми переплітаємо пальці та підходимо до розколини. Я дивлюся на Несбіта, самотнього і блідого, він стоїть у кімнаті, а відтак моє тіло ковзає в розколину і в пітьму.

Темрява суцільна, але я знаю, що ми рухаємося, бо мені паморочиться в голові. Я знаю, що мушу видихнути, щоб зупинити запаморочення, тож видихаю і зосереджуюся на своїх відчуттях, а відчуваю я холод, що пронизує кістки і все тіло, крім руки, яку тримає Габріель. Я дивлюся вперед, принаймні туди, де мав би бути той перед, але не бачу там ніякого світла. Мені бракує повітря. Це все триває вже понад хвилину.

Аж ось ми вдаряємося об тверду землю. Я знову можу дихати. Ми в темному закутку якогось провулочка, затиснуті за великим сміттєвим баком на коліщатках. Тут брудно, але не так, як у лісі. Там бруд природний, а тут гидкий і смердючий.

Ми рушаємо до головної вулиці, щоб визначити подальший напрямок, і Габріель каже, що нам треба вийти до залізничного вокзалу. Я бував не в дуже багатьох містах, і тут геть не так, як у Лондоні, а про Базель і Барселону й казати годі. Хіба що шипіння електрики однакове, і через нього в мене постійно гуде голова. Це мене не надто турбує і не заважає зосереджуватися на тому, що ми робимо, проте я розумію, що тут я ніколи не зможу помітити Ловців завчасно.

Ми йдемо пішки, бо не можемо скористатися метро або навіть таксі, адже надворі ще темно, і постійно пильнуємо чаклунів — Габріель мені нагадує, що це територія Білих магів, — проте людей тут майже не бачимо. Одного разу, коли повз нас проїжджає поліцейська машина, Габріель тягне мене в бічну вуличку, притискає до стіни та не відпускає. Я не пручаюся. Знаю, що нам нічого не загрожує; це просто фейни, але ж Габріель такий Габріель. Та й приємно відчути тепло його тіла, коли довкола холодне повітря і стіна за моєю спиною теж холодна. Він мене цілує, пригортаючись до мене всім тілом. А коли він відхиляється, вже я його хапаю та цілую, притискаючи до стіни. Цілую вуста, щоку, шию, вухо.

— Ти всіх своїх друзів так цілуєш? — цікавиться він.

Він це вже запитував, коли я поцілував його вперше, кілька місяців тому, і я цілую його в груди, а тоді знову наближаюся губами до його вуст і кажу:

— Тільки тебе, — намагаюся говорити не надто серйозним тоном, але він дивиться на мене вельми серйозно. Я додаю: — І я завжди буду твоїм другом.

— Знаю.

Цілую його ніжно, і ми швидко рушаємо далі. На вулицях тепер більше людей і машин. Коли ми підходимо до вокзалу, вже починає світати. Там ми довідуємося, коли наш потяг, і вирішуємо чекати в кафе.

Замовляємо собі кави, гарячого шоколаду, круасанів і фруктів. Закінчується все тим, що я ніяк не можу впоратися з пакетиками цукру: роздираю їх, щоб висипати вміст собі в чашку, але разом з цукром у чашці опиняється й чимало клаптиків паперу. Габріель простягає руку і торкається моєї долоні кінчиками пальців, тож я перестаю метушитися, і він пестить мою долоню, а я й далі тримаю пакетик з цукром. Він розповідає мені про свою родину, про те, як вони приїхали в Америку й оселилися у Флориді. І як він убив дівчину, яка зрадила його сестру, Мішель, а я дивлюся на свої руки та думаю про те, скількох людей вони вже позбавили життя і скількох ще позбавлять.

Ми сідаємо в поїзд і сидимо там поруч, дивлячись, як міняються краєвиди за вікном, а сіре небо стає синім. Замість будинків поступово з’являються засніжені поля, а відтак знову видніються будівлі, і Габріель каже:

— Виходимо тут.

Привокзальний таксист каже, що знає потрібну нам адресу, і вже за десять хвилин ми їдемо околицями міста, де вздовж дороги височать кучугури снігу. А потім ми виїжджаємо за межі міста, де дороги вкриті льодом. Водій нарікає, що сніг не падає вже кілька днів, але дороги так нормально й не розчистили. А тоді він зупиняє авто й каже:

— Приїхали.

Обіч дороги стоїть будинок, на вигляд безлюдний — сніг довкола нього чистий і неторканий. Габріель розраховується з водієм, а потім ми стоїмо на дорозі, чекаючи цілу вічність, поки той розвернеться та поїде назад тим самим шляхом, яким ми сюди прибули.

Ми наближаємося до будинку, під ногами рипить сніг. Тут справді холодно, а ще доводиться затуляти очі та мружитися від яскравого низького сонця.

Передні двері зачинені, задні теж. Але в Габріеля є одна з Меркуріїних чарівних шпильок для волосся, і він запросто відмикає задні двері. Та перш ніж увійти, я хапаю його за руку та запитую:

— А що, як тут якісь захисні закляття?

Він знизує плечима:

— Несбіт нічого про них не казав.

— Таж він ніколи тут не був.

— Зате Ван була. Вони зупинили б її.

І, попри мої застереження, він входить у будинок. Я чекаю та роззираюся. Проте все спокійно, тож я входжу вслід за Габріелем.

Будинок старий і занедбаний, просякнутий вологістю. У деяких кімнатах є килими, штори на вікнах заслонені, але з меблів тут немає нічого, крім поламаного стільця в одній зі спалень. Ми перевіряємо все нагорі та на першому поверсі, щоб пересвідчитися, що тут немає нікого й нічого, і аж тоді спускаємося дерев’яними сходами в підвал. Світла немає, тож ми мусимо користатися своїми ліхтариками.

Підвал як підвал: кімнатка з невисокою стелею та цементною долівкою. Нічого тут немає.

Я кажу Габріелю:

— Зізнаюся, що я й гадки не мав, яка вона, ця кімната карт, але все ж таки припускав, що в ній бодай якісь карти мусять бути.

— Ага.

Габріель освітлює ліхтариком стіни.

Я запитую:

— Думаєш, хтось їх забрав?

— Не знаю. Якщо Леджер настільки могутня, думаю, що тут задіяні якісь чари.

— Може, тут є розколина, що веде до кімнати карт?

— Кімната має бути саме тут. Так зазначено на Меркуріїній мапі. Ця адреса. І цей підвал.

Я обходжу кімнату, але тут і справді нічого немає. Перевіряю стелю, підлогу та стіни, та нічого не знаходжу. Кімната порожня.

Габріель каже:

— Карти повинні тут бути. Ми просто їх не бачимо.

— Можливо, нам треба сказати якесь чарівне слово, і вони з’являться, — припускаю я.

— Меркурія нічого такого не згадувала у своєму щоденнику, — Габріель починає обмацувати стіни та каже: — Можливо, є якась прихована кімната.

— Про це вона теж не згадувала.

Я притуляюся до стіни та дивлюся, як Габріель ходить кімнатою, тиснучи на стіни, стукаючи по них, але все марно.

— Щось тут не так, — каже він. — Ми чогось не помічаємо.

— Очевидно.

— Можливо, вони тут були, але Леджер вирішила їх забрати після того, як Ван їх побачила.

У мене погане передчуття, що він має рацію і ми намарне сюди приїхали. Я розпачливо скриплю зубами і труся чолом об стіну. Аж тут щось впадає мені в очі. Моє обличчя якраз навпроти стіни, і ця цементна, чи яка там, стіна підсвічується знизу моїм ліхтариком. З цього ракурсу я бачу, що стіни не зовсім рівні; на них є опуклості та заглибини, що нагадують пагорби та долини.

— Габріелю, принеси-но сюди свій ліхтарик і підсвіти отут збоку.

Я стою попід стіною, притулившись щокою до цементу.

— Як ти гадаєш? Чи це не нагадує якийсь… ландшафт?

Я дивлюся та помічаю дедалі більше подробиць: бачу гори, а тоді зауважую на тиньку темніші прожилки, що можуть бути річками, темні плями, які нагадують ліси або, можливо, містечка. Я відхиляюся обличчям від стіни, і ця картина зникає, але коли знову притуляюся щокою до цементу, все повертається.

Я рухаюся вздовж стіни, щоб ще щось побачити.

— Схоже на гору, під якою тече ріка.

Придивляюся уважніше і бачу все так, немовби дивлюся з висоти — так, як тоді, коли був у тілі орла. Деталі просто дивовижні. Що краще я придивляюся, то більше всього помічаю: рівнини, дерева й озера. Мені навіть здається, що я бачу птахів, які кружляють унизу піді мною.

Це карта, і це потужні чари.

Я дивлюся на Габріеля, який тулиться до іншої стіни, і підходжу глянути на неї. Це теж карта, але на ній зовсім інша місцевість: піщана пустеля з валунами й низькорослим чагарником. Він каже:

— Дивовижно.

Я пригадую старі ковбойські фільми, які дивився разом з Арраном. І кажу:

— Ага. Це бедленд, безплідні землі.

Безплідні землі

Я хочу доторкнутися до карти, але Габріель хапає мене за руку.

— Це ж лише стіна, — дивуюсь я. Я обмацую її вже десять хвилин, і не сталося нічого поганого.

— Це карта. І вона магічна. А ми не знаємо, як вона діє і що там у ній. Єдине, що нам відомо зі слів Меркурії: якщо вибереш неправильну карту — застрягнеш.

Я відступаю від стіни на крок.

— І що? Як, на твою думку, вона діє? — запитую я. — Є якийсь вимикач або закляття, яке треба вимовити?

Габріель дістає з наплічника Меркуріїні щоденники та читає: «Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них».

— Отже, нам потрібен «простенький запит на доступ до них».

— Схоже, що так.

— Є якісь ідеї? Тобто ми ж не можемо просто сказати: «Дозвольте нам увійти»? Правда?

— Відчуваю, що це справді має бути щось геть простеньке, — Габріель дивиться на стіну й каже: — Я припускаю, що треба доторкнутися до того місця на карті, куди хочеш потрапити, а тоді попросити про доступ, і… можливо, тебе просто туди затягне, як у розколину абощо.

— Гаразд, але яка карта нам потрібна? — і я обходжу кімнату, досліджуючи всі чотири стіни, всі чотири мапи, але гадки не маю, яка з них правильна. Тут є безплідні землі, засніжена гірська місцевість, пустеля та місто біля озера.

Габріель теж усе оглядає, а відтак знову перечитує Меркуріїн щоденник. Він каже:

— Нічого більше немає. Нам треба тільки сформулювати «простенький запит на доступ».

— Власне. Тож ми маємо попросити в карти щось типу: «Якщо ти можеш перенести мене до Леджер, то, будь ласка, впусти мене», — я дивлюся на Габріеля, очікуючи його реакції.

Він киває.

— А з чого ми почнемо?

— З бедленду, — відповідає він.

— Чому?

Він усміхається.

— Мені подобається, як це слово звучить.

— Гаразд, — я підходжу до стіни та згинаю пальці. — Але до чого саме доторкатися?

Ми розглядаємо карту, та на ній немає нічого помічного.

— Пропоную вибрати точку посередині та попросити дозволу ввійти.

Габріель не в захваті від цієї пропозиції, але погоджується:

— Добре. Тільки йдемо разом.

— Ні.

— Так. Якщо ти вирушиш сам, я все одно піду слідом за тобою, і так чи сяк ми будемо там разом, — я знаю, що він так і зробить, тому беру його за руку, а тоді знаходжу пальцем центр на карті та легенько до нього торкаюся.

Габріель відсмикує мою руку від мапи, кажучи:

— Ти мусиш назвати ім’я Леджер. Мусиш попросити про доступ до Леджер. Бо якщо ти попросиш просто доступу, ми туди потрапимо, але може виявитися, що це неправильна карта.

— Добре, — я всміхаюся йому. — Треба просити англійською? Чи, може, хочеш спробувати французькою?

— Якщо Леджер така всемогутня, я припускаю, що годиться будь-яка мова.

— Готовий?

Габріель киває, і я кажу:

— Карто, будь ласка, перенеси нас до Леджер.

Звичайно ж, нічого не відбувається, тому я кажу:

— Карто, якщо Леджер є… — але тут щось починає діятися. Я відчуваю тепло. Моя рука стає гарячою, а відтак немовби розпадається на часточки та розчиняється в карті.

Довкола мене гаряче жовте сяйво, і я в ньому лину, неначе в теплій ванні. Це схоже не на перехід крізь розколину, а радше на занурення в якесь тепле багно.

Але потім жовте сяйво розвіюється, мов туман, і світ довкола знову стає чітким. Під ногами в мене каміння жовтуватого кольору, а вгорі ясно-синє небо. Сонце високо в небі, а довкола сухо й дуже спекотно. Я стою у вузькій улоговині зі стрімкими схилами, в улоговині серед безплідної землі. За моєю спиною схили ще стрімкіші; попереду вони стають усе розлогішими, спадаючи до дна долини. Але я сам. Габріеля тут немає.

Чорт!

Не знаю, чи я сказав щось неправильно. Не пам’ятаю, щоб я відпускав його руку. І тепер я не знаю, що мені робити.

Не знаю, як повернутися назад у підвал або взагалі будь-куди, як на те пішлося. Можу тільки надіятися, що Габріель залишився в підвалі, засмучений, але в безпечному місці. Тут я нічим не можу зарадити і мушу якось сам виплутуватися з цієї халепи.

Маю вибір: лізти вгору або спускатися вниз. Випробовую обидва варіанти, але жоден не допомагає. Коли я намагаюся спуститися на дно долини, то ніби тупцяюся на місці. Я зосереджую увагу на далеких червонувато-рудих кам’яних схилах долини, що видніються внизу, та біжу до них. Але не просуваюся далі, ніж на метр. Те саме відбувається, коли я дряпаюся вгору, не відводячи очей від кряжа, що наді мною. Потім я зосереджуюся на певному місці, що за десять кроків від мене, і намагаюся туди дістатися, але намарне. Я міркую, чи не пожбурити мені кудись рюкзак і подивитися, що станеться, але натомість вирішую кинути щось таке, чого не шкода буде втратити.

Обмацую кишені та знаходжу там лише три ловецькі кулі та білий камінчик для Анналізи. Беру кулі; бодай якась користь від них буде. Кидаю першу вгору, намагаючись докинути її якомога ближче до кряжа. Куля, здавалося б, летить далеко від мене, але потім я бачу її на землі буквально за метр від власних ніг. Піднімаю її, кидаю знову, та результат той самий. Далі я пробую покотити її вниз, і вона котиться якийсь метр, а тоді зупиняється. Я штурхаю її ногою, і вона відкочується на кілька сантиметрів, але тоді знову повертається вгору на те саме місце, де й була.

Отже, ми тут застрягли, я зі своїми кулями.

І ось я сиджу на сухій нерівній землі та чекаю. Земля тверда, сонце пекуче, вітерця немає. У мене з собою маленька фляжка з водою, якої може вистачити на кілька днів, якщо я буду ощадливий.

Минає багато часу, а я досі сиджу біля свого наплічника, і хоч я чекаю тут уже не одну годину, сонце так і не зрушило з місця. Мабуть, я застряг у цій карті, але ж коли ми її розглядали в кімнаті карт, то бачили пташок, тварин та ріки — усе живе й рухливе. А тут здається, що час зупинився. Тиша та спокій залишаються незмінними. Леджер, певно, дуже могутня, якщо здатна на таке: створювати мапи, тримати мене тут, зупиняти час. І я пригадую слова Меркурії про Леджер, про те, яка вона всемогутня, але невідомо, навіщо їй це потрібно. Мені здається, що з таким самим успіхом можна запитати, навіщо взагалі потрібно все на світі? Навіщо жити, вміти бігати, обертатися на звірів, ставати невидимим, міняти зовнішність. Тут ідеться про здатність. Ось і Леджер демонструє мені свою здатність, але шкоди поки що не завдає. Лишається сподіватися, що так буде і тоді, коли час відновить свій плин.

Якщо час відновить свій плин.

Тож я чекаю. Намагаюся вирішити, що сказати Леджер, якщо вона тут з'явиться, але мені нічого не спадає на думку, і я врешті-решт починаю міркувати про Габріеля, прагнучи, щоб він був тут зі мною.

А тоді щось змінюється.

Я бачу якийсь рух удалині.

Чиясь постать: поволі піднімається улоговиною до мене. Хоч хто це є — а я припускаю, що Леджер, — це хтось неквапливий. Відтак постать махає рукою, запрошуючи мене зійти вниз. Я підводжуся, йду та виявляю, що тепер можу пересуватися, тож спускаюся додолу. Повіяв легенький вітерець. Час відновив свій плин.

Коли я наближаюся до постаті, то бачу, що це юнак, а коли підходжу ще ближче, він відвертається та йде далі попереду мене. Він стрункий і спритний. Я прискорюю крок, щоб наздогнати його, та він зникає.

Курва!

Я дивлюся туди, де він був. Я бачив, що його затягло в розколину. Підходжу та намагаюся намацати її рукою. Мені здається, що я на тому самому місці, але нічого не відбувається, і я відчуваю, як починає калатати моє серце. Проте я не припиняю пошуків, і зрештою спочатку мою руку, а потім і все тіло кудись засмоктує, а невдовзі я вже падаю навколішки на теплу траву.

Виспівують пташки. Я на трав’янистому лузі, ліворуч од мене дерева та далекі пагорби. Віє теплий вітерець, а сонце вже низько над обрієм. Зліва від мене широка ріка, а попереду велика кам’яна хижа, і я бачу, що її двері прочинені, а юнак входить усередину. Я поволі йду туди, постійно озираючись, але довкола більше нікого не видно. Думаю, чи не стати невидимим, щоб гарно все розвідати, але мені здається, що це було б неввічливо з мого боку і, замість допомогти, лише призвело б до ще більшої халепи. Врешті-решт, якщо Леджер така могутня і має намір мене вбити, то однаково ж уб’є.

Хижа

Я штовхаю двері хижі, відчиняючи їх навстіж. У хижі є вітальня, а далі кухня. Юнак у кухні. Його русяве волосся коротко підстрижене на потилиці, але спереду спадає йому на чоло. Не можу роздивитися його очі. Йому років вісімнадцять-дев’ятнадцять. Має миловиду, але доволі пересічну зовнішність.

Набираю повні груди повітря та входжу.

— Я шукаю Леджер, — кажу я, хоча, можливо, це вона і є, тільки замаскована.

— Ти Натан, — відповідає мені хлопець. Він сором’язливо всміхається, і я бачу, що один з його передніх зубів кривуватий. Він кліпає очима, а тоді простягає мені руку та каже: — Я Леджер. Чекав, коли ти прийдеш. Вітаю тебе.

Я не певний, чого очікував від Леджер, але точно не того, що вона виявиться ледве старшим за мене хлопцем. Проте я тисну йому руку, а він дивиться мені в очі. Його очі подібні до моїх, хоча вони не чорні, а сталево-сірі, але в них також обертаються трикутнички; я дивлюся в них, і мене затягує їхня порожнеча. Він забирає руку, повертається до мене спиною та каже:

— Я варю каву. Будеш?

— Е-е-е… Ні.

— А чаю хочеш? Чи чогось міцнішого?

— Hi, — хоч мене й мучить спрага. Я багато годин просидів на засушливій спеці серед бедленду. — Склянку водички.

Леджер відкручує кран, наповнює склянку водою та передає мені.

Я кажу:

— У мене є приятель, Габріель. Ми були разом, але нас роз’єднало.

— Так.

— Він досі в кімнаті карт?

— Він у безпечному місці.

— Але де?

— Карта впускає тільки одну особу на раз. Ти ввійшов, а він намагався вирушити слідом, але натиснув на місце, що було на кілька сантиметрів західніше.

— І де він зараз?

— Я ж тобі сказав, що в безпеці, — Леджер знову дивиться мені в очі та каже: — Я не брешу. Невдовзі він буде з нами, — і я знаю, що мені залишається тільки вірити в те, що Леджер каже правду.

Леджер готує каву, а тоді ставить її на стіл і дістає молоко й цукор. Відтак сідає за стіл навпроти мене.

Я згадую про сувеніри та витягаю їх із наплічника.

— Е-е… Я тобі дещо приніс. Сувеніри на знак дружби. Це Меркуріїна мапа, на ній позначена кімната карт, а ще ось кілька її щоденників із записами про ваші зустрічі та думками про тебе. Вони допомогли знайти шлях до тебе і Ван, і мені. Ми, тобто я і Габріель, подумали, що ти, можливо… Хай там як, це тобі, — і я кладу все це на стіл.

Леджер каже:

— Дякую, — але не виявляє наміру взяти мапу чи щоденники, ба навіть не дивиться на них. Він наливає собі кави, додає молока, а тоді цукру.

Я кажу:

— Ван мені розповідала про тебе. Ну, багато вона не розповіла, але сказала, що мені варто з тобою зустрітися, — я вагаюся, але таки додаю: — Кілька тижнів тому вона загинула. Її вбили Ловці. А їх прислав Соул, очільник Білих магів у Британії. Вони знищили табір Альянсу, в якому вона була.

Я дивлюся, якою буде реакція Леджера на цю новину, але він ніяк не реагує. Він теж спостерігає за мною, немовби оцінює все зроблене та сказане.

Я веду далі:

— Ван казала, що в тебе була половинка Вардіїного амулета і що свою половинку вона теж тобі віддала. На її думку, цей амулет міг би оберігати мене, коли я почну бій із Соулом і Ловцями. Вона сказала, що ти даси амулет лише відповідній особі.

Леджер і на ці мої слова не реагує, лише сьорбає каву, не відводячи від мене очей. Він каже:

— Бачу, ти не любиш гаяти час на світські бесіди.

Я вагаюся.

— А ти?

— Ну, я вважаю, що інколи корисно трохи краще пізнати одне одного, — він відсьорбує ще ковточок кави. — Але поговорімо на ту тему, яку ти розпочав. Ти хочеш убити Соула… Покласти край його жахливому пануванню, — він дивиться мені просто в очі, немовби читаючи мої думки. — Ти віриш у те, що вбивати людей правильно?

— Убити Соула правильно.

— Розумію, чому ти так вважаєш, чому ти в це віриш. Але, як повідав колись один мудрець: «Немає істини, є лише кут зору».

Я намагаюся це перетравити та кажу:

— Я не…

— Це означає, що в мене може бути інший погляд, не менш обґрунтований.

— І який же в тебе погляд?

— Я вважаю Соула… розбалансованою людиною. І я не схвалюю вбивств — ні його, ні будь-кого іншого. Узагалі не вірю в потребу вбивати людей, а якби я тобі допоміг, це означало б, що я допомагаю тобі вбивати. І, думаю, не лише Соула, а й багатьох інших.

— Ти допоміг би мені вижити. А ще, допомагаючи мені, ти врятував би багатьох людей, яких може вбити Соул.

— Отже, для порятунку якихось невідомих мені людей я мушу вбити інших невідомих мені людей?

— Ти нікого не мусиш убивати. А я все одно збираюся вбити їх рано чи пізно.

— Усіх?

Я вагаюся, згадуючи свій сон і нескінченний ряд Ловців навколішках на підлозі.

Леджер дивиться на мене, і я відчуваю, ніби він бачить усе, що діється в моїй голові, читає мої думки. Він каже:

— Натане, і для тебе це нормально? Убивства всіх цих людей?

— Вони лихі.

— Це ти так кажеш. Але ж хіба життя не священне?

— Життя — це життя, смерть — це смерть. І тут годі щось вигадувати. Ми всі помремо. Деякі люди своїм життям завдають лиха.

— Мабуть, такі, як ти, — і я відчуваю, як він свердлить мене поглядом.

Я знизую плечима та відвертаюся вбік, а тоді знову дивлюся йому в очі й кажу:

— Я не герой, але можу закінчити цю війну. А якщо Альянс здобуде перемогу, настане стабільність, і Білі та Чорні маги, можливо, зуміють мирно жити разом.

— То ти гадаєш, що Білі та Чорні маги здатні жити разом у мирі й гармонії?

— Я не певний. Але варто спробувати. Мусить бути краще, ніж зараз.

— Згоден, але йдеться про те, як цього досягти.

Леджер відхиляється на спинку крісла та каже:

— Ти знаєш, за багато-багато років я збагнув, — і він чекає, щоб я глянув на нього, а тоді всміхається, немовби визнаючи, який юний він на вигляд, — що все завжди міняється. Ніщо не залишається вічним, хоч яким лихим або, на жаль, хоч яким добрим воно є. Усе ефемерне, скороминуще. Зокрема й ми.

— То, значить, нічого не треба робити, ти це хотів сказати? Чекати, поки все владнається саме собою?

— Як варіант. Ти можеш залишити все це Соулу з Альянсом, а собі знайти якийсь затишний куточок для життя. Я бачу тебе біля річки, дерев, гір… у місцині, дуже схожій на цей мій дім у Монтані, — він нахиляється до мене, дивлячись просто в очі. — Так, дерева й річка — безумовно, а от щодо хижі я не дуже певний.

Леджер простягає до мене руку.

— Можна? — запитує він, а тоді кладе свою долоню на мою. — Ти цікавий хлопчина, Натане. Такий юний, а вже аж вибухаєш від магічних енергій. А от твій власний Дар одночасно і могутній, і немовби зіщулений: похований під усіма цими бажаннями й емоціями.

— Я мушу думати про різне. Навчаюся застосовувати всі свої Дари. Вони мені потрібні для боротьби з Соулом. Але й амулет мені теж потрібен.

— Здається, ми повернулися до того, з чого почали.

Не знаючи, що сказати, я просто додаю:

— Життя… смерть. Усе це, вся ця система гівна варта, хай там як.

— Ми, старші люди, називаємо це розбалансованістю, — відповідає він, знов усміхаючись.

Я запитую:

— Чому ти маскуєшся? Ну, чому ти зараз в образі юнака? Я знаю, що ти аж ніяк не молодий, та й навряд чи чоловік.

— А хіба мій вигляд аж такий важливий? Мені здалося, що тобі буде цікавіше розмовляти з подібним до себе юнаком. І мушу визнати, що набагато приємніше бути молодим, здоровим і енергійним, аніж навпаки.

— А коли тут була Ван, ти постав перед нею в образі вишуканої жінки?

— Так, зізнаюся.

— А коли тут була Меркурія?

— О, то було цікаво. Пам’ятаю все, немовби це сталося вчора. Я постав тоді в образі Фетіди, але Меркурія була не в захваті. Надто сильна конкуренція.

— Поняття не маю, що то за Фетіда.

— То поґуґли колись.

Я нічого не відповідаю, і він запитує:

— Тобі не подобаються телефони, комп’ютери… електрика?

Я вагаюся, але потім пояснюю:

— Мені від них починає шуміти в голові, таке шипіння.

— Ага, дехто з Чорних магів буває такий чутливий. Спочатку я й сам з цим боровся. А тоді навчився не зважати: роками ігнорував ці шуми і був страшенно задоволений, що можу їх нехтувати та жити своїм життям. Думав про них, медитував на них і разом з ними. А тоді врешті-решт, врешті-решт… мене, як то кажуть, осяяло.

— Я зовсім не розумію, про що ти кажеш.

Я відвертаюся від Леджера й дивлюся у вікно.

— Де ми зараз? Що, невже справді в Монтані?

Він теж дивиться у вікно, немовби перевіряючи й обдумуючи відповідь, а тоді каже:

— Ну, на вигляд це точно штат Монтана.

Та я вже не певний, що з нами і де ми. Можливо, це якийсь сон або ілюзія. Хоча Леджер видається цілком реальним. Я відпиваю ковточок води. Вона холодна і теж видається цілком реальною.

— Я радий, Натане, що ти сюди прийшов. У мене нечасто бувають гості.

— Та й не дивно. Тебе не дуже легко знайти.

— Нелегко. Твоя правда. Я скаржуся, але нічого не роблю, щоб виправити ситуацію, — він усміхається, немовби розмірковуючи над цим. — У нас так і не склалася світська бесіда, щоб краще одне одного пізнати, але мушу тобі сказати, що я проти вбивств, проти насильства. А у твоєму минулому, Натане, та й у тобі самому забагато насильства.

Леджер нахиляється над столом і бере мене за руку. Його рука прохолодна та суха, але хватка міцна.

— А я все ж таки вірю в збалансованість, у те, що гармонія робить наші Дари потужнішими. Натане, своєю могутністю ти завдячуєш матері, батькові та й собі самому. Але твої сили зараз не гармонійні між собою, я це відчуваю, — він потирає мою долоню та дивиться на неї. — У тебе довга лінія життя, на диво довга… — а тоді він якось збентежено дивиться на мене. — І я відчуваю, що твоє майбутнє врешті-решт буде мирним.

— Врешті-решт?

— Я ж казав, що бачу тебе біля річки…

Дивне відчуття: я сиджу тут, а Леджер тримає мою долоню; але я намагаюся про це не думати та зосередитися на тому, що маю сказати. Тож я веду далі.

— Я цього прагну. Я вірю в добро, у мир і спокій. Але миру немає. Є війна, тортури та переслідування. Усе зараз гівна варте — ну, розбалансоване. І добре тобі казати, що ти не віриш у вбивства, але ж Соул убиває людей. Його треба зупинити, а якщо ти його не зупиняєш, отже, ти йому допомагаєш. Він — зло.

Леджер дивиться мені в очі й каже:

— Для перемоги зла потрібно тільки, щоб добрі люди нічого не робили.

— Я не певний, що це означає, але знаю, що мушу щось зробити. І що можу щось зробити. Ван мені сказала, що ти здатен пустити амулет у дію і що ти віддаси його відповідній особі. Чи така я особа?

Леджер відпускає мою долоню й каже:

— Побачимо.

— То ти можеш пустити в дію амулет?

— Я про це багато думав. Однак у магії завжди так: думки — це, звісно, добре, але чуття та інтуїція важливіші. Інтуїція підказує мені, що він почне діяти, як і будь-які чари, коли все буде певною мірою збалансовано, коли відповідні речі опиняться на своїх місцях.

— І що? Вони вже на своїх місцях?

— Можливо. Я ще не певний. Можливо, твоє прибуття сюди надзвичайно важливе. Я вже дуже давно хотів роздобути другу половинку амулета. Мені просто цікаво було побачити його цілісним, розумієш? Це стародавня річ і неймовірно могутня. Побачити амулет, тримати обидві його половинки — це щось надзвичайне. Я ніколи не бачив сенсу ганятися за ним. Бо знав, що рано чи пізно він усе одно опиниться в мене.

— Ну, але ж у цьому немає ніякої містики чи багатозначності. Певна річ, що той, у кого є одна половинка, схоче отримати і другу, твою.

— Та ну? Багато хто володів тією другою частиною амулета, перш ніж вона потрапила до рук Ван, але ніхто з них мене не розшукував. Тільки Ван — але не для себе; вона хотіла, щоб амулет отримав ти. Вона розповіла мені про тебе, — Леджер відпиває ковточок кави, а тоді каже: — Цей амулет — дивовижна річ, наділена потужними чарами. Спочатку я думав, що після знищення він уже не діє, але я все одно відчував приховані в ньому чари. Згідно з легендою, Біла відьма Вардія роздерла його навпіл, однак планувала, що амулет і надалі захищатиме Лінуса, Чорного мага, якщо вони знову будуть разом. Так було задумано, і я відчуваю, що чари справді діятимуть, але тільки для відповідної особи, в якій поєднано Чорне та Біле.

— Для мене?

Леджер легенько всміхається.

— Я не певний, що тобі варто аж так радіти. Амулет, якщо він таки буде діяти, оберігатиме тебе від багатьох речей, але вимагатиме величезної відповідальності за цю могуть. Можу тебе запевнити, що мешкаючи собі спокійно біля річки, досліджуючи свої сили, вивчаючи Дари та вдосконалюючи їх упродовж років, ти врешті-решт станеш набагато могутніший і щасливіший.

— А люди тим часом помиратимуть.

— Люди завжди помирають. Така вже в них є жахлива звичка, і ти ніяк цьому не зарадиш, нічого тут не зміниш.

— Бодай для деяких людей я можу це змінити.

— Можливо. Але ти ще зовсім молодий; тобі лише сімнадцять; ти щойно набув свого Дару. Тобі ще потрібно дуже багато чого навчитися.

— Того, чого я вже навчився, мені досить, щоби боротися з Соулом.

— Ти так думаєш? Мені здається, ти навіть не уявляєш, скільки тобі ще треба вчитися.

Будинок у Монтані раптом зникає, і ми вже сидимо на тих самих стільцях і за тим самим столом, але на величезному кораблі, океанському лайнері, ми на верхній палубі, тут лютий вітер, а вдалині видніються брижі, з води вистрибують дельфіни; аж ось ми вже серед снігів і криги, тут так холодно, що аж замерзають краплинки вологи в моїх ніздрях; а тепер ми вже сидимо в ресторані, довкола нас за столами інші люди, а ліворуч од мене величезне вікно, з якого видно гавань і хмарочоси.

— Вражає. Припускаю, що насправді ми нікуди не переміщалися. Ти просто зробив, щоб усе так відчувалося й мало відповідний вигляд.

Ми знову в хижі у Монтані.

— Я не намагаюся тебе вразити, а лише показую, скільки тобі ще треба вчитися. За допомогою цього Дару я пропоную твоїй свідомості різні картини й образи, і ти їх бачиш. Це рідкісний Дар, його важко контролювати, але я його опанував. Тобі теж, Натане, треба ще багато чого навчитися. У тебе великий потенціал.

— Ти навчився використовувати різні Дари? Ти їх у когось забирав?

— Ні, Натане. Я нічого ні в кого не забирав. Я маю доступ до… джерела цього всього. І думаю, що ти теж можеш цього навчитися. Відкривати щось нове, вчитися — величезна радість.

— Явно не для мене. Я ніколи не був сумлінним учнем у школі.

— Я певний, що школа була не для тебе, але ти швидко опановуєш свої Дари. Тобі допомагає інтуїція. А ще ти на диво чесний і довірливий, враховуючи обставини твого життя. О так, Ван мені все про тебе розповіла. Усе, що вона знала, тобто немало. Про твоїх батьків, про брата і сестер, про твоє перебування в клітці, про втечу; та й про всі подальші події — про твого батька і те, що з ним сталося. Ти вже подолав безліч перешкод, Натане, але маєш іще багато потенціалу — я впевнений. Можливо, він полягає у цій твоїй дикості.

Він знову бере мої долоні та дивиться мені в очі, а я лише хочу знати, чи допоможе амулет мені, Напівкодовому, перемогти Соула й Ловців.

Леджер відхиляється на спинку крісла та каже:

— Твої думки постійно обертаються довкола війни й амулета. Та цей амулет, Натане, насправді — дрібничка. Звісно, він вельми особливий, але все ж таки це просто магічний об’єкт, який не становить значного інтересу; тебе натомість мусить цікавити не об’єкт магії, а власне магія. Відьма, яка створила амулет, наділила його чарами, але ті самі чари є і в тобі, і в мені. Існує єдиний могутній стрижень, який пронизує геть усе. Я називаю його Сутністю. Сутністю всього. Сутністю нас усіх.

Вразити леджера

— І ти знайшов її, цю Сутність? — запитую я Леджера, ідучи разом з ним берегом річки.

— Я знайшов багато всього, опанував багато здібностей, і хочеться вірити, що вже починаю зривати з Сутності краєчок її покрову.

— А який був твій Дар? Справжній?

— Контролювання свідомості. Я був розумною дитиною, впевненою в багатьох речах, і я знав, стовідсотково знав, що матиму потужний Дар. Однак у деяких інших галузях, назвімо їх соціальними, я не відчував ані впевненості, ані задоволення. Я мав багато сильних рис, але вони були розбалансовані. Я був маленькою дівчинкою, не надто привабливою і з багатьма хлоп’ячими рисами. Мене зовсім не цікавив гарний і модний одяг. Хлопчаче вбрання здавалося мені зручнішим. І от один хлопець, Джек, так і називав мене — хлопчиком. Казав, що я аж ніяк не дівчинка. Я не звертала уваги на його репліки, мій інтелект наполягав на тому, що цей хлопець дурень, фейн, тож яке мені діло до його думок і слів? Але в глибині душі мене це зачіпало. Я не усвідомлювала, наскільки мені це допікало, аж поки віднайшла свій Дар, через кілька тижнів після сімнадцятиріччя. Стався невеличкий інцидент. Я сиділа у шкільному автобусі, попереду, читала книжку, аж тут увійшов Джек і, проходячи повз мене, за звичкою назвав мене потворою: «Як справи, потворо?». Пригадую, навіть не відриваючись од книжки, я просто подумала: «Пішов геть, мудак!» — і він розвернувся, вийшов з автобуса та забрався геть.

Так я й дізналася про свій Дар. Протягом наступних тижнів я виявила, що можу не тільки примушувати Джека забиратися геть, а й робити всілякі інші речі. То було дуже давно. Звичаї тоді були інакші… мабуть. Я змусила його зізнатися друзям, що він надає перевагу хлопцям; думаю, що я знала про цю його схильність, яку він намагався приховати. Йому теж було сімнадцять років. Я вважала свій учинок дуже розумним. Це була чудова помста, — Леджер дивиться на мене. — Не знаю напевно, що сталося згодом. Зрештою він почав сидіти в автобусі сам, попереду, але не зі мною чи з кимось іншим. Потім одного дня він пропустив школу, а коли ми невдовзі побачилися, його обличчя було в синцях. Я почувалася винною, але не знала, як усе виправити. Через кілька тижнів він наклав на себе руки.

Чи була я винна в його смерті? Думаю, що так. Чи заслуговував він смерті? Ні. Чи був він лихий? На мій погляд — доволі лихий, адже через нього моє життя було жалюгідним. Але я і тоді почувалася винною, і тепер почуваюся так само. Через мене помер хлопець. Тоді я заприсяглася, що більше нікому не завдам шкоди своїм Даром: ні чаклуну, ні фейну, ні Напівкровному — нікому.

— То була не твоя провина. Не ти його побила, не ти перетворила його життя на пекло. Це все суспільство винне.

Леджер усміхається.

— Добре, що ти так думаєш. Та все ж це був негативний наслідок моєї сили.

— Змін потребувало суспільство. А не ти чи він, — ми йдемо далі, і я запитую: — Ти хоч правду мені розказав?

Леджер сміється, але так і не відповідає на моє запитання. Натомість він каже:

— Правда в тому, що, віднайшовши свій Дар, я залишила дім і подорожувала, зустрічалася з людьми, розмірковувала, читала та набиралася знання. Нас вчать, що кожен маг має тільки один Дар, хіба що викраде якісь Дари в інших, але я почала в цьому сумніватися. Бо зцілювання, зрештою, теж є різновидом Дару, і цією силою володіють усі маги. Тож, якщо ми маємо по два Дари, чому не можемо мати по три? Ба навіть більше.

Я усвідомила, що важливі не власне Дари, а та потуга, енергія, що є їхньою основою. І тоді я почала вірити в те, що, маючи цю потугу, ми всі здатні опанувати будь-який Дар, для цього потрібні тільки терпіння та наполегливість.

— Я не певний, — кажу я. — Дари, отримані від батька, мені не треба було шукати. Вони самі прийшли до мене, коли я… з’їв його серце.

— Але я стверджую, що ти міг би їх знайти й у інший спосіб. Знадобилося би більше часу, але це можливо.

— То ти тепер маєш доступ до будь-якого Дару?

— Є багато речей, доступних мені, і лишається ще багато недоступних. Та я хотів би попрацювати з тобою, Натане. Хочу, щоб ти залишився тут, тоді я зможу поділитися з тобою своїми знаннями і, можливо, навіть навчитися дечого від тебе, — Леджер робить паузу, а потім запитує: — Чи відчував ти колись щось більше за твій Дар? Щось більше за всі Дари, які ти дістав?

Він пильно на мене дивиться.

— Здається, відчував. Що це було?

— Мій приятель, Габріель, може змінювати зовнішність, але він застряг був у фейнівській подобі та не міг повернутися до своєї. Ван допомогла, дала нам випити зілля, і ми були в трансі, і Габріель знайшов дорогу назад до самого себе.

— Як?

— Перебуваючи в трансі, ми опинилися в Уельсі. Габріель каже, що то було не марення, що подорож була реальною, але я не певний. Хай там як, а ми з Габріелем були поєднані кілком, і я на нього впав, ну, на кілок, і він проштрикнув мої груди, моє серце та землю, — я знизую плечима. Не люблю про це говорити; словами описати просто неможливо. — І Габріель таки знайшов дорогу до себе.

— І ти відчув щось більше?

— Так… але я не знаю що. Знаю тільки, що то було щось поза моїм Даром, якась сила, енергія, і кілок, який злучив мене з землею, був її частиною.

Леджер усміхається.

— Я думаю, що земля є ключем до значної частини нашої могуті. І тебе, Натане, це теж стосується. Твій зв’язок з природою дуже міцний.

— Можливо.

— Невже сама думка про можливість усе це пізнати не захоплює значно більше, ніж перспектива битися з Ловцями, з якимись дурнуватими магами, котрі настільки збилися зі шляху, що навіть не усвідомлюють своєї втрати?

Я не знаю. Не відчуваю аж такого захоплення.

— Слухай, я визнаю, що ти пропонуєш мені дещо особливе, і я певний, що ти маєш рацію, але… просто це не для мене. Я не можу забути про людей, які знищують стількох магів.

— А чи ти колись думав про ймовірність своєї поразки?

— Звичайно! Ти вважає мене дурним? Я в курсі, що мене можуть убити. Перш ніж іти в бій, кожен прокручує мільйон разів у голові такий варіант розвитку подій. Ось чому мені й потрібен амулет. І ось чому я постійно працюю зі своїми Дарами, вдосконалюю їх.

— Справді? Ну то покажи мені якісь свої чари, Натане, — він складає на грудях руки. — Тепер твоя черга мене вразити.

На мить мені здається, ніби я знову з Селією, Клеєм і Воллендом, і мушу продемонструвати їм, на що я здатен. Я переконую себе, що цього разу все не так, що Леджер інакший і треба це зробити, та й по всьому: я стаю на кілька секунд невидимим, випускаю блискавку, відтак знову стаю видимим і вивергаю з рота полум’я.

Складаю руки на грудях і чекаю. Та Леджер ніяк не реагує.

— Бачу, ти не надто вражений, — кажу я.

— Певно, бо так воно і є. А ти можеш мені показати, як обертаєшся на звіра?

— Ні, — я ледве стримуюся, щоб не послати його під три чорти.

Він дивиться мені в очі, явно знову читаючи мої думки, тож я подумки таки посилаю його на хрін.

— Бачу, що ти маєш настрій показати мені свої бійцівські здібності, — він трохи відходить од мене, кажучи: — Але раджу тобі добре захищатися.

Не встигаю нічого зробити, а він уже підбігає і вдаряє мене ногою в груди. Я відскакую вбік і випускаю блискавку, від якої Леджер ухиляється, але з його руки до мене шугає ціла вогняна куля, і я відчуваю жар на обличчі, відкочуюся по землі, випускаючи нові блискавки з обох рук. Леджер рятується втечею. Я стріляю довгим струменем блискавок туди, де він, на мою думку, мав би опинитися, але він знову вивертається і вже біжить до мене, тепер він виконує наді мною сальто, і я бачу, як він сміється, пролітаючи вгорі.

Я шлю йому навздогін полум’я зі свого рота. Леджер приземляється і рушає до мене з розведеними руками, охоплений вогнем. Хоч я не думаю, що він горить; він має цілком спокійний і незворушний вигляд. Не панікує, не верещить. Проте я розлючено атакую його вогнем… аж поки мені бракне сил.

Коли полум’я вщухає, Леджер усміхається мені, але раптом помічає димок, що снує з кишені його куртки, і хмуриться, плескаючи себе по кишені, щоб загасити вогонь.

— На щастя, я поклав амулет в іншу кишеню, — каже він і підморгує мені.

— Тобі не потрібно захищатися амулетом. Ти й без нього вельми могутній.

— Я можу захиститися від тебе, навіть від двох таких, як ти, а можливо, й трьох… та от від чотирьох буде непросто. І хоч це здається малоймовірним, ну, але ж бомби ставатимуть усе потужнішими, зброя ефективнішою, а отрути підступнішими. І тільки амулет може захистити від усього цього.

Я замахуюся ногою Леджеру в груди. Удар направду блискавичний. Ніхто, навіть жоден Ловець, не зміг би від нього ухилитися. Але зараз я вдаряю лише повітря. Леджер запросто вивернувся від мого удару. Я б’ю ще раз. Знову повітря. Наступний мій удар подібний до першого, але я цілюся туди, куди він, припускаю, мав би ухилитися. Та нічого в мене не виходить. Я пробую ще двічі. Тепер він б’є у відповідь, але я відстрибую, я був готовий до цієї контратаки, і він лише зачіпає мою руку підбором свого чобота.

— Ти дуже спритний, — він усміхається.

Я знову шугаю блискавкою, і він ухиляється вбік, але на його рукаві з’являється пропалина. Я стріляю ще однією блискавкою, а тоді ще. Він постійно вивертається, та мені здається, що він уже починає втомлюватися, і я випускаю ще одну, найпотужнішу блискавку. І тут він зникає взагалі. А відтак я чую його голос за спиною:

— Натане, — і відчуваю, немовби на мене обвалюється цегляний мур.

Небо синє та безхмарне, сонце вже низько над обрієм. Я лежу на землі, дивлячись на небо і відчуваючи під собою травичку, одна частина мене воліє підвестися та вдарити Леджера, але друга мудро радить залишатися на місці. Можливо, це і є баланс.

Усе болить, але перш ніж зцілюватися, я хочу добре запам’ятати, наскільки паскудно відчувати такий біль. Дуже паскудно. Кожен мій м’яз немовби було віддерто від кісток, а тоді причеплено назад.

— О, ти вже очуняв, — Леджер стоїть обіч мене.

— Ну, то я тебе хоч трохи вразив? — запитую я.

Він серйозний.

— Ти добре б’єшся, ти спритний, але маєш і вразливі місця.

— Чим ти мене так гепнув?

Він дивиться на величезний стовбур дерева, що лежить біля його ніг.

— Справді? — на вигляд він завеликий, щоб його підважити.

Немовби читаючи мої думки, а він, мабуть, таки читає їх, Леджер каже:

— Я пересуваю речі чарами, силою думки.

— Гадаєш, мої вороги володітимуть подібними Дарами?

— Безсумнівно.

— Мені потрібен амулет, — кажу я та підводжуся.

— А не хочеш залишитися тут на якийсь час і добре все обміркувати?

— Ти кажеш, що дослухаєшся до власної інтуїції, от і я теж. Моє майбутнє не тут, не з тобою. Я… — вагаюся, чи казати йому, але таки проваджу далі: — Я мав видіння, і воно підтверджує твої слова; я буду біля річки, в чудовому місці, але не тут і не з тобою.

— Видіння бувають оманливі.

— Я в курсі, — погоджуюсь, — але й вірю, що у своїй основі вони правдиві. Є в цьому певна невідворотність. Хоч яким шляхом я піду, вв’яжуся в бій одразу чи залишуся тут з тобою, але так чи так я зрештою опинюся там, біля річки.

Леджер киває.

— Ну, маю надію, що, здолавши Соула, ти повернешся сюди. Якщо ти маєш рацію, то кілька років тут зі мною не змінять твоєї остаточної долі.

— Здолавши Соула?

— Я бачу, ти налаштований рішуче.

— І ти допоможеш? Даси мені амулет?

Він ледь помітно киває та каже:

— Я не з тих, хто нічого не робить, але перемозі зла так само можуть посприяти й хибні вчинки добрих людей. Я хочу вчинити правильно і гадаю, що ти — саме та особа, якій можна віддати амулет.

— Дякую тобі. І я не обіцяю, що повернуся, але це цілком можливо.

— Життя повне можливих варіантів. Ходімо назад у хижу, поглянемо на амулет. Думаю, що Габріель чекатиме тебе.

— Він там?

— Я привів Габріеля в хижу ще до того, як зустрів тебе. Ми попили кави, хоча мушу зізнатися, що я додав до його горнятка кілька крапельок сонного зілля. Я лишив його спати в цілковитій безпеці, а тоді пішов по тебе.

Я прискорюю ходу, ледве не зриваючись на біг, а відтак бачу Габріеля, який стоїть біля хижі та дивиться на нас. Наближаюся до нього й усміхаюся.

— З тобою все гаразд?

Він киває.

— А з тобою?

— Так… нормально. Я програв бій і розмовляв протягом кількох минулих годин більше, ніж за минулі півроку.

З обидвох стволів?

Дві половинки амулета лежать на столі одна біля одної. Пергамент пожовклий, обидві половинки колись були добряче пожмакані. Вони точно пасують одна до одної; жодного шматочка не загублено. Леджер каже, що написи на амулеті — це магічні формули. От і весь амулет: написи на аркуші пергаменту. Написи дивні, я не можу розпізнати жодної літери, і якщо скласти разом дві половинки, то символи утворюють три кола, одне в одному.

Ми знову в хижі. Леджер сидить за столом навпроти мене, а Габріель коло мене. Крім амулета, на столі є глечик з трав’яним чаєм, порожня пляшка з круглим денцем, корок, сургуч, шнурок, свічка та сірники.

Я кажу Леджеру:

— Припускаю, скотчем його не склеїти?

Леджер усміхається.

— Якби ж усе було так легко. Амулет узагалі неможливо відновити, а навіть якби й було можливо, то його чари від цього суттєво змінилися б. Але це не означає, що дві половинки разом не працюватимуть. Бо саме так було задумано. Амулет заснований на балансі, рівновазі; і ти станеш втіленням цього балансу.

— Ти про мої власні дві половинки?

— І про це, і про щось значно більше. Покажи-но мені татуювання на твоєму пальці.

Я простягаю праву долоню. На моєму мізинці — три маленькі наколки: Ч 0.5. Леджер каже:

— Ван розповіла мені, що ці татуювання зробив чоловік на ім’я Волленд і кожна наколка на твоєму мізинці відповідає такій самій наколці на тілі. Волленд збирався відрізати твій мізинець і покласти його у відьомську пляшку, контролюючи тебе таким чином, примушуючи виконувати його волю. Я вірю в те, що фатум тепер зробив повне коло. Існує певний баланс між життям і смертю, між добром і злом. Ти розумієш?

— Інь і ян. Око за око. Даха та браха. Щось таке?

— Я мав на увазі не зовсім це, але так, ідеться про рівновагу між окремими частинами. Волленд збирався використати цей баланс, щоб набути влади над тобою, але ти теж спроможний скористатися цим і дістати владу над ним, — Леджер відпиває ковточок чаю. — Амулет не можна з’єднати наново, його не можна склеїти докупи, але він може захищати твій мізинець, а отже, і все твоє тіло, якщо ми покладемо амулет у пляшку разом з твоїм пальцем.

— Тобто… мені треба відтяти палець?

— Ну, я поняття не маю, яким ще чином він зможе опинитися в пляшці.

— А якщо це не спрацює?

— Тоді в тебе буде оригінальна оздоба для полички каміна.

— І це мусить супроводжуватися якимось замовлянням абощо?

— Я не бачу такої потреби. Є чари амулета, є змішана в тобі кров Білої відьми та Чорного чаклуна, є твій татуйований палець і вся твоя історія. Як на мене, магії цілком удосталь.

— Гаразд. Отже, коли все це буде там, цього буде досить? Я буду захищений, хоч де опинюся?

— Так. Поки пляшка буде ціла.

— То цю пляшку можна знищити?

— Звичайно. Це ж лише пляшка. Якщо її розбити та витягти з неї амулет, ти знову станеш вразливий. Але якщо пляшка буде в безпечному місці, ти будеш захищений. Пляшку можна використати і проти тебе. Якщо її нагріти, ти згориш; якщо заморозити, ти замерзнеш. Та я надійно її оберігатиму. Натане, ти мусиш мені довіритися. Це ціна моєї допомоги. Я оберігатиму пляшку, поки вона буде потрібна. А коли ти вб’єш Соула, я її розіб’ю, і ти знову станеш вразливий. Тоді я залишу амулет собі, а ти зможеш забрати свій палець, — він робить паузу, а відтак запитує: — Домовилися?

Я хочу амулет, але мені не до вподоби ідея щодо відьомської пляшки. Мені моторошно від думки про те, що я погоджуся віддати ту частинку свого тіла, якою хотів скористатися Волленд. Однак у мене, здається, немає великого вибору. Я киваю.

— Добре, — каже Леджер, дивлячись тепер на Габріеля. — Ну, то в кого є ніж?

Я не хочу використовувати для цього Феїрборн — чомусь мені здається, що його чари можуть завдати нещастя або вплинути негативно, — тому я дістаю ножа, подарованого мені Габріелем. Він завжди в мене на поясі, хоч я рідко ним користуюся.

Моя правиця лежить на столі. Я мушу відрізати мізинець аж біля основи, біля суглоба, тож я наставляю туди ніж, але доволі незграбно, і бажаю відтяти палець якомога швидше та безболісніше.

— Можеш доручити цю честь мені? — запитує Леджер, сягаючи по ніж.

Проте Габріель заперечує:

— Ні, — і він кладе свою долоню на мою, переплітаючи наші пальці довкола руків’я ножа. Він запитує: — Ти певний?

Я киваю, і він з силою тисне на ніж.

Кров бризкає на стіл, а мій мізинець здається крихітним і химерним. Я чекаю, коли мене обпече біль. І це стається. Я зцілюю руку, кровотеча зупиняється, рана затягується, а потім і цілком загоюється, лишається тільки білий шрам; від пальця не залишилося навіть обрубка, так близько до долоні його було відтято.

Леджер бере мізинець і обережно кладе його на одну з половинок амулета, а тоді загортає палець у цю половинку й обгортає зверху другою. Пергамент заплямовується кров’ю, але Леджер, здається, цим не переймається, і я думаю, що це добра ознака.

— Тепер обв’яжи його, — він тримає мізинець, а я беру шнурок і акуратно обмотую кілька разів цей згорточок, міцно затягуючи шнурок і зав’язуючи надійний вузол. Тоді ще раз обв’язую все іншим шнурком, щоб мізинець не вислизнув зі згорточка. Леджер запихає його в пляшку та закорковує її. Потім запалює свічку. Тримає над її вогником сургуч, краплі якого падають згори на корок, надійно запечатуючи пляшку.

Леджер дивиться на мене, а тоді захоплено розглядає пляшку.

— І це все? — запитую я.

— Ну, думаю, було б розважливо перевірити, — він повертається до Габріеля та запитує: — Хочеш спробувати першим?

Габріель усміхається мені та сягає по ніж.

— Чекайте-но. Це вам не іграшки! — застерігаю я їх обох. — Я не хочу виявити, що нам нічого не вдалося, за кілька секунд до власної смерті!

— Я не штрикатиму тебе в серце, лише спробую порізати шкіру, — каже Габріель. Він дивиться на Леджер і запитує: — Амулет мусить захищати від будь-яких ушкоджень, так?

— Мусив би.

І перш ніж я встигаю заперечити, Габріель штрикає мене ножем у долоню. За звичайних обставин я вже мав би там глибоку рану, але зараз навіть порізу не видно, і я взагалі нічого не відчуваю, наче лезо мене й не торкнулося.

— Спробуй розрізати мені руку. Легенько.

— Легенько розрізати? Зроблю все, на що спроможний.

Габріель вдаряє ножем мою правицю. Ніж ковзає по ній, і знову я нічого не відчуваю, а на шкірі не видно жодної подряпинки.

— Спробуй ще разочок, сильніше, — кажу я. — Оцим, — і даю йому Феїрборн.

Габріель встає зі стільця та спритно вдаряє Феїрборном мою руку, але той навіть не торкається її. Феїрборн прослизає повз і застрягає в столі.

— Гаразд. Отже, ножі, навіть Феїрборн, схоже, проблеми для тебе не становлять. Але Ловці зазвичай користуються пістолетами, — Габріель витягає з куртки свій пістолет і, всміхаючись, крутить його довкола пальця.

— Не розумію, чого це тебе так веселить.

Габріель каже:

— Ну, можу натомість спробувати тебе задушити. Завжди хотів це зробити.

— Дуже смішно. Мерщій, стріляй уже в мене.

Він цілиться пістолетом у моє плече, у живіт, а потім у ногу.

— Думаю, що в ногу. Праву чи ліву?

— Стріляй, та й по всьому, — я справді нервуюся і хочу скоріше це завершити.

Він стріляє. Постріл гучний.

Я дивлюся вниз.

— Ти добре цілився? — запитую я. Немає ані ранки, і я нічого не відчув.

Габріель дратується.

— Я завжди влучаю.

— Ну, а куди ж поділася куля?

Пошуки тривають кілька хвилин, і врешті-решт ми знаходимо її в дверях.

Леджер каже:

— Можливо, вона зрикошетила від тебе. Оце вже небезпечно. Випробовуйте самі. Там є рушниця, Габріелю, патрони в шухляді, але відходь якнайдалі.

Габріель підходить до стіни та знімає старезну дубельтівку. Заряджає її та знову шкіриться до мене.

— З обидвох стволів? — запитує він.

— Може, ходімо надвір?

Надворі Габріель цілиться мені в пояс, відходячи на певну відстань. Стріляє. Найбільше болю мені завдає звук пострілу. Дріб з рушниці шугає довкола мене, і я присідаю та заплющую очі. А коли знову їх розплющую, бачу, що Габріель регоче, лежачи на спині.

— Дробовик — просто монстр. Мало не вивихнув мені плече. Тебе не зачепило?

— Ні. Я щось відчував, але це мене, мабуть, просто повітрям обвіяло. Хочеш спробувати мене вдарити? — пропоную я. — Ну, рукою, кулаком?

Габріель сідає на землю.

— Ні. Маю передчуття, що це завдасть більшої шкоди мені, ніж тобі, — але він підводиться, бере рушницю за дуло та замахується нею. — Що скажеш? — шкіриться він.

— Ану-ну.

Він підходить до мене та намагається з розмаху лупнути рушницею по плечу, але не може влучити й сам мало не падає на землю, а я ледве стримуюся від сміху, і це його бісить, він кидає двостволку та пробує вразити мене в лице і в живіт швидкою серією подвійних ударів. На мій подив, його удари досягають мети, і я відчуваю, як його кулак торкається моїх щелепи та живота, але так лагідно, немовби він мене гладить. Натомість сам Габріель кривиться від болю та розтирає кулак.

— Думаю, що найцікавіше буде спробувати мене задушити, — кажу я.

— Залюбки, — відповідає він, хапаючи мене за горло. Я відчуваю шкірою тепло його долонь, які лагідно мене торкаються, і хоч я бачу, що він докладає максимум зусиль, але так нічого й не відчуваю, крім тепла його шкіри.

Я кажу йому:

— Таке враження, що ти мене легенько лоскочеш.

Габріель сміється й опускає руки.

— Гм, а що як… Придумав, ходімо в хижу, — він іде до раковини, вставляє в отвір затичку та відкручує кран.

— Хочеш мене втопити? — запитую я.

— Запхай голову під воду, а я триматиму тебе, — каже він.

— А якщо мені забракне дихання?

— Тоді ми знатимемо, де амулет не зарадить.

Я підходжу до раковини, нахиляюся над нею та занурюю голову під воду. Габріель кладе руки мені на потилицю та міцно тримає. Я видихаю, випускаючи з легенів усе повітря. Але зовсім не маю бажання знову його вдихати. Почуваюся дивно, голова трохи паморочиться, але потреби дихати немає. Я чекаю. Це ж не може тривати вічно? Чекаю-чекаю. Знаю, що минають хвилини, багато хвилин.

Аж ось я відчуваю бажання дихати, і мені стає гірше. Починаю смикатися та вивертатися, але Габріель і далі мене тримає. Мені бракує кисню. Паморочиться в голові, все довкола темніє. Я вдаряю Габріеля ногою, і він витягає мою голову з води.

— Усе нормально? — запитує він. Я кахикаю й відпльовуюся, а він регоче.

— Мені зрештою забракло повітря, — нарікаю я. — Міг захлинутися.

— Але не швидко. Ти майже десять хвилин був під водою.

— Ще щось можеш придумати? — запитую я.

— Шкода, що тут немає Меркурії, вона заморозила б тебе насмерть.

— Чомусь мені здається, що з цим я теж упорався б.

Габріель іде до мого наплічника та відкриває його, але тоді зупиняється й каже:

— Ану заплющ очі. Я ще дещо вигадав.

Я так і роблю.

За кілька секунд він каже:

— Постав руки за спину. Я зараз тебе вдарю, але так, щоб ти не бачив, чим саме і з якого боку.

— Не думаю, що буде якась різниця, — кажу я, але роблю, як він звелів, і ховаю руки за спину.

І тут я відчуваю, як він міцно зв’язує мої зап’ястки стяжкою.

— Спробуй тепер звільнитися, — каже Габріель.

Я смикаю руками, але нічого не виходить, і я повертаюся обличчям до нього.

— Дуже кумедно. Ти ж хотів мене вдарити, хіба ні?

— Ні. Зате я виявив вразливі місця. Тебе можна обдурити та взяти в полон, — його обличчя стає серйозним. — А Соул буде радий зробити і те, і те.

Занадто коштовний

Ми ще на кілька днів залишаємось у Леджера. Реальний світ, де тривають війна і бої, тут здається ілюзорним, та це аж ніяк не означає, що я змінив думку й не хочу туди повертатися. Леджер не намагається переконати мене залишитися, але постійно каже, що мені треба ще багато працювати зі своїми Дарами. Я можу ненадовго зупиняти час, майже на цілу хвилину, якщо добре зосереджуюся. Але я не певний, чи зміг би це зробити під час бою. Навіть Маркус зупинив час під час битви лише одного разу — коли вже помирав. Для цього потрібно багато енергії та зосередженості, і я думаю, що тоді він остаточно себе вичерпав.

Леджер не втручається, коли я вдосконалюю свої Дари, і це мене дивує, адже я гадав, що він даватиме поради. А він тільки каже:

— Дослухайся до всього, а особливо пильно спостерігай за землею, і довідаєшся все, що тобі потрібно.

Однак він демонструє різноманітні Дари, щоб я усвідомив, з чим мені, можливо, доведеться зіткнутися. Він атакує мене по-різному: блискавками, вогнем, водою, звуком, світлом, кольорами та предметами. І мене самого кидає у воду, на дерева й на землю. Ніщо не може завдати мені шкоди, але все відволікає увагу й показує, як мене можна збити з пантелику.

Уміння Леджера контролювати свідомість також на мене діє. Я припиняю атаку, коли він мені велить. І, що найстрашніше, за його наказом я навіть нападаю на Габріеля. Леджер стежить, щоб я не поранив Габріеля, але висновок очевидний. Моєю свідомістю можна маніпулювати.

Габріель теж удосконалює свій Дар, хоча він і так видається мені цілком досконалим, окрім тих моментів, коли Габріель перетворюється на мене, бо це мені страшенно не подобається. Я певний, що він робить мене кращим, ніж я є насправді, милішим і щасливішим. Хоча тут я справді щасливіший. І не завдяки Леджеру або навчанню, а тому, що ми з Габріелем знову такі, як колись, і навіть кращі, ніж колись.

Коли випадає вільна хвилинка, я розмірковую над подарунком, який обіцяв Габріелю. Він, певно, думає, що я про це вже забув або взагалі не дбаю, і тому я ще більше налаштований знайти гідний подарунок. Але вибір не надто великий: ніж, книжка, годинник, намисто, браслет. Непогані речі, які йому сподобалися б, але все ж таки мені хочеться знайти щось краще. Я хочу подарувати йому щось особливе.

Щоранку я перетворююся на орла, а відтак зазвичай думаю про батька і про наш спільний час, пригадуючи всі подробиці. Одного дня, знову набувши людської подоби, я нарешті збагнув, що варто подарувати Габріелеві. Яким же дурнем треба бути, щоб не додуматися до цього раніше: це ж так очевидно і так ідеально.

Уночі ми спимо надворі, хоч Леджер усе налаштував, щоб ми могли залишатися в хижі. Перша ніч минає біля багаття, та вже наступної ночі я роблю собі лігво з кущів ожини, як батько. Я вже оволодів Даром, який примушує рослини рости швидше або в'янути. У лігві я зробив купол з гілок ожини та вхід у вигляді короткого тунелю. Тут не можна випростатися на повен зріст, зате затишно. Ми розпалюємо в лігві вогнище, а через отвори в даху можемо бачити зірки, та й дим виходить назовні поміж гілляччям. Ми з Габріелем лежимо разом і дивимося на зорі.

П’ятої ночі я кажу:

— Нам треба вертатися.

— Як скажеш.

— Тобі тут подобається?

— Подобається.

Ми цілуємося, кохаємося, і Габріель засинає. Я прислухаюся до його серцебиття.

Я вже вирішив, що йому подарувати, але тепер мушу вирішити, як це зробити. Не хочу загортати в папір і чекати на його реакцію, натомість хочу, щоб дарунок був особливим.

Я піднімаю праву руку, і шкіра на моєму зап’ястку у світлі багаття здається гладенькою та мерехтливою. Долоня без мізинця має чудернацьку форму. На вказівному пальці перстень, подарований батьком. Пригадую, який я був захоплений тим, що він зробив мені такий дивовижний подарунок, і як я пишався тим, що це подарунок від батька, що він сам мені його вручив. Я знімаю з пальця перстень, підношу його до вуст і цілую. Пригадую, як я вперше побачив Габріеля в женевському аеропорту, як Роза мені сказала, що він закоханий у мене, і як він сам уперше зізнався в цьому коханні. І я знаю, що теж люблю Габріеля більше, ніж будь-кого в житті, я навіть не думав, що зможу когось так кохати. Завдяки йому я й сам стаю кращим. Я надіваю перстень на Габріелів палець. Він має гарний вигляд на його руці. І я лягаю поруч з Габріелем, уявляючи наше спільне майбутнє, коли ми мирно житимемо в чудовій місцині біля ріки.

Наступного ранку я прокидаюся, коли Габріель тихенько мене кличе. Я лежу горілиць, відчуваючи біля себе його тіло.

— Натане?

Я розплющую очі. Він дивиться на мене, підперши голову рукою, дуже серйозно і трохи нервово. Він каже:

— Мушу з тобою поговорити, — тоді відвертається — він справді дуже знервований. Він підносить руку з золотим перснем на пальці й каже: — Про це.

— Я ж казав, що зроблю тобі подарунок. Це і є мій подарунок.

Він дуже серйозно дивиться на мене, нічого не кажучи, а тоді опускає очі та крутить перстень довкола пальця, немовби розмірковуючи про нього, а коли вже роззявляє рота, щоб сказати мені щось, я його випереджаю й кажу те, що запланував:

— Ти розлючений, так? Я знав, що так буде.

Він розгублений.

— Я зовсім не розлючений, — він каже це цілком щиро, похитуючи головою. — Анітрохи.

— І я тебе розумію, бо ти ж уважаєш себе майстром дарувань, люб’язностей та іншого такого лайна, а я взяв і перевершив тебе, подарувавши річ, кращу, ніж та, що ти подарував мені.

Тепер він усміхається, зрозумівши, що я його піддражнюю, і знову хитає головою.

— Я визнаю, що ти мене перевершив. Я й подумати не міг, що ти мені подаруєш щось таке. Правду кажучи, я ніколи не думав, що ти взагалі мені бодай щось колись подаруєш. Але він належав твоєму батькові, і…

— Він належав батькові, а перед тим дідові та, можливо, навіть прадідові. Це стародавня й дорога фамільна коштовність родини Еджів, — я знову його піддражнюю, хоч це й щира правда.

— Натане, він занадто коштовний.

— Так, коштовний і дуже важливий для мене: це єдина річ, яку мені подарував батько. Ну, якщо не враховувати Феїрборна і ловецької кулі. Але це єдина добра річ, яку подарував мені батько; ось чому я хочу, щоб вона належала тобі.

— Натане…

— Я довго обмірковував, і це моє рішення. Я хочу, щоб він був у тебе, і я знаю, що батько підтримав би мене.

На очах у Габріеля з’являються сльози.

— Він твій. Назавжди.

Сльози течуть по його щоках, і ми цілуємося, знову і знову.

Розділ третій Напівзагублений

П'ятдесят перша проблема

Ми знову в таборі Селії, в таборі номер один. Ми були в Леджеровій хижі цілий тиждень, відпочиваючи, набираючись знань, удосконалюючи мої Дари та випробовуючи захисні чари амулета. Потім Леджер відпровадив нас назад у кімнату карт, звідки ми дісталися до Нью-Йорка, а ще через день прибули вже сюди.

Я не розповідаю Селії нічого особливого про Леджера, бо він воліє зберігати конфіденційність, але розказую їй про амулет і свою невразливість.

Мені цікаво, що станеться, якщо Селія випробує на мені свій Дар. Я ненавиджу той шум. Якщо я чогось у житті й жахаюся, то тільки його. І річ не тільки в болю, а й у спогадах, у соромі, у тому, скільки разів я лежав через цей шум на підлозі, стогнучи і щулячись. Але тепер я сам хочу, щоб вона його на мені випробувала. Здається, що й вона вже до цього готова.

Я шкірюся до неї та кажу:

— Але спочатку вдар мене в обличчя.

Вона хрускає суглобами, складає пальці в кулак і щосили б’є мене потужним правим хуком.

І я таки дещо відчуваю: але не біль, а втіху від того, що бачу, як Селія зігнулася в дугу, притискаючи до себе руку. Звичайно, вона відразу випростовується, миттєво себе зцілюючи.

— Таке враження, що я вдарила сталеву стіну, — зізнається вона.

Це, звісно, її не зупиняє, і вона пробує всяке інше: штрикає ножем, стріляє, хоча вішати себе я забороняю. Прошу її застосувати свій шум.

Вона запитує:

— А ти готовий? Тобі не треба якось підготуватися абощо?

— Ні, цей захист — наче панцир, який завжди на мені.

І тут мене вдаряє її шум. Тільки він зовсім не болючий, і навіть не можна сказати, що він мене вдаряє. Слабенький пронизливий звук, неприємний і верескливий, але на мене він впливає не більше, ніж чийсь фальшивий спів.

Я складаю на грудях руки та кажу їй:

— Та ти хоч стараєшся?

Вона ігнорує мою репліку, дивиться на Габріеля й каже:

— Чи ти знайшов якісь вразливі місяця?

— Його можна втопити, але на це треба чимало часу. Його можна зв’язати чи ув’язнити. Він не може опиратися контролюванню свідомості. Якщо хтось з таким Даром запропонує йому здатися, Натан підкориться. Але в бою, у прямій сутичці, йому нічим не зашкодити.

— А бомбами? — запитує Селія.

Я закочую очі.

— Бомби ми ще не випробовували.

— А тебе можна засипати камінням?

— Так. Але, якщо тебе це трохи розрадить, я все одно залишуся живим.

— Думаєш, будуть бомби? — запитує Габріель.

— Якась вибухівка цілком може бути, — відповідає Селія. — Пастки-міни, як ті, що вбили Кірсті.

— Мені вони не зашкодять.

— Хочеш спробувати? — запитує Селія, витягаючи з кишені гранату і простягаючи її мені.

Визнаю, що починаю нервуватися. Ну, але ж кулі не пробивають захист амулета, то і граната не повинна його подужати.

Я беру гранату і висмикую чеку. Селія з Габріелем швидко відскакують якнайдалі. Моє серце калатає, я дивлюся на руку та долоню, не певний, чи зараз їх, бува, не втрачу.

Вибух сліпучий і гучний, і я відступаю, спотикаючись, із заплющеними очима.

Моє серце й далі калатає, я відчуваю поколювання в руці та в долоні, але, на щастя, бачу, що вони залишилися на місці. Я згинаю пальці, вони досі рухаються. Однак надалі я волів би не повторювати таких експериментів.

Пізніше, вже поночі, я сиджу біля вогнища з Габріелем, Селією та Ґрейторекс і регочуся. Селія поділилася своїм планом нападу на Соула — планом, який вона розробляла, поки нас тут не було.

Коли я перестаю сміятися, запитую:

— То тобі знадобився аж тиждень, щоб таке придумати? Пробратися в будівлю Ради й усіх повбивати? Оце і є твій план?

Селія відповідає:

— Я сподівалася, ти оціниш його простоту.

Стримуюся, щоб не послати її подалі, лише люто на неї зиркаю.

— Наближаються щорічні збори Ради. Було неважко з’ясувати точну дату. Це важлива подія, під час якої перевибирають членів та голову Ради. Там будуть присутні Соул, Волленд і Джессіка. Чудова нагода позбутися їх усіх. Ти йдеш перший. Знищуєш ключових осіб, а тоді ми покінчуємо з рештою членів Ради і всіма присутніми там Ловцями.

Габріель хмуриться.

— А що, як їх там не буде? Що, як ти помилилася з датою?

— Якщо їх там не буде, Натану доведеться діяти розважливо, залежно від обставин. І я впевнена, що він впорається.

Думаю, я вже знаю, що зробив би за подібної ситуації: підпалив би будівлю Ради. Знищив би там геть усе.

Селія веде далі:

— Найбільша проблема під час будь-якого нападу — це те, що Ловці можуть ставати невидимими. Із цим Даром вони завжди матимуть над нами перевагу. Хай що трапиться з Соулом, Ловці будуть битися далі, а ми не зможемо подолати невидиму армію: не зможемо впіймати чи вбити тих, кого не бачимо.

— Ми допитували двох упійманих Ловців під дією правдивого зілля, та багато не довідалися. Схоже, що й самі Ловці мало знають про механізм чарів, але нам відомо, що Волленд контролює цю їхню здатність за допомогою відьомських пляшок. Ловці, що стають невидимими, керують своїм Даром самі, але дістають вони його від Волленда.

Хоч я й прагну вбити Соула, та мушу погодитися з Селією. Я кажу:

— Отже, спочатку треба позбавити Ловців їхньої здатності ставати невидимими, а тоді вже братися за Соула.

— Так.

— Який у Соула Дар?

— Настійки й зілля. Такий самий, що й у Волленда. Але в Соула не надто потужний Дар; ось чому він використовує Волленда.

— А Волленд робить свої експерименти в будівлі Ради, так?

— Так, судячи з тієї інформації, що ми маємо, він там перебуває більшість часу. І жодних причин міняти свої звички в нього, наскільки я бачу, немає.

І я теж так думаю. Мені завжди здавалося, що він просто одержимий своєю роботою і ніщо інше його не цікавить. А з огляду на успіхи Ради, він справді не має ніяких підстав або потреб кудись вирушати.

Селія продовжує:

— Враховуючи прагнення Соула все контролювати, а також його недовіру до Ловців, я впевнена, що чари, які дають Ловцям здатність ставати невидимими, він триматиме десь поблизу себе. Десь у будівлі Ради. Якщо тобі вдасться туди потрапити, знайти ті відьомські пляшки, чи що там таке, і нейтралізувати здатність Ловців до невидимості, я вважатиму нашу місію успішно виконаною.

— Ти вважатимеш, а я ні.

— Ну, тут я згодна; нам треба прагнути більшого. Мусимо спочатку знешкодити Соула, Волленда і Джессіку, а ще впевнитися, що ніхто не вислизне з будівлі: захопити там усіх.

— Мені здавалося, що ми планували вдертися туди й убити їх? — я знову пригадую батьківську пораду вбити їх усіх. Я вже рішив стількох дрібних гравців, пересічних і неважливих Ловців, що не позбавити життя Соула, Волленда і Джессіку було б фактично наругою з їхньої пам’яті.

— Убити або зловити, — каже Селія.

— Добре.

Селія провадить далі:

— Існує, звичайно, і кілька проблем.

— Звичайно.

— Першою проблемою є потрапляння в будівлю Ради. Там є три входи. Головний вхід з центральної вулиці — це найпростіший шлях, але занадто відкритий. Нам тільки бракувало, щоб фейни щось помітили.

Я знаю цей вхід. Він відкритий, і його, звісно, будуть найбільше охороняти й пильнувати. Не можу собі уявити, як пробратися цим маршрутом, хай навіть я буду невидимим.

— Добре, згоден, — кажу я.

— Заднім входом нині не користуються, і він, наскільки нам відомо, заблокований. Припускаю, що вони вважали цей вхід недостатньо захищеним: його було важко охороняти, там поганий кут огляду, та й фейнівські помешкання були надто близько. Хай там як, тепер це не варіант.

Ми з бабусею приходили на мої Оцінювання саме через задній вхід, і я його добре знаю, але тепер це вже, здається, не має значення.

— Вхід з Кобальтового провулка використовується й досі, та він занадто небезпечний.

— Вони всі небезпечні, — кажу я, — але я знаю, як у цьому провулку діють чари. Вони просто затягують у будівлю. Чи не можемо ми це якось використати?

Селія хитає головою.

— Провулок веде у внутрішній двір, зовсім незахищений, і нас там можуть оточити і знищити. Якби я була відповідальна за тамтешню безпеку, то зробила б цей варіант на вигляд вельми спокусливим, але наглухо заблокувала б наступні вхідні двері. Переконана, що Соул саме так і вчинив.

— То що ж нам тоді залишається? Дах? Вікна? — я жартую тільки наполовину. Не сумніваюся, що вся будівля надійно захищена від непроханих гостей.

— Ми потрапимо всередину через розколину з іншої будівлі, що належить Раді. З Вежі.

— З Вежі?

— Її повна назва — Римська вежа. Це в’язниця для Білих магів, яка належить Раді. Я добре її знаю. І Ґрейторекс її знає, і всі Ловці. Щороку кожен Ловець зобов’язаний певний час виконувати там обов’язки вартового. Розколина з Вежі веде просто в будівлю Ради.

— І ти зможеш провести нас у цю Вежу?

— Я тижнями спостерігала за нею. Ми знаємо розклад вартових, скільки їх і як часто вони змінюються. Існує ціла система паролів та інших засобів перевірки, але ти, Натане, зможеш прослизнути разом із вартовими, ставши невидимим. А вже всередині знешкодиш їх і впустиш усіх нас.

— То скільки там вартових?

— Повсякчас не менше шести вартових Ради та чотирьох Ловців. Міняються вони щовісім годин. В’язницю легко охороняти й патрулювати. Нікого з в’язнів узагалі не випускають з камер.

— Як гарно.

— А їм там і не мусить бути гарно.

— Гаразд. Отже, я прослизаю туди, розправляюся з вартовими і впускаю вас. І що тоді? Я проходжу розколиною в будівлю Ради та знаходжу там Волленда, Соула і Джессіку?

Селія тре собі рукою чоло, а потім каже:

— Навіть якщо ми здолаємо Соула, Волленда й усю Раду, Ловці все одно боротимуться проти нас. Ловці виконують накази Ради, але не підкоряються Соулу; вони залишаються по-справжньому вірними тільки своїй очільниці, Джессіці. Поки Джессіка жива, Ловці не перестануть чинити опір. А вона ніколи не здасться, хай там що трапиться з Соулом або Воллендом.

— Ну і?

— Ти подарував їй життя в Женеві, — нагадує Селія.

Я сміюся.

— О. То проблема в тому, що я, на твою думку, її не вб’ю?

— А як насправді? Це проблема?

— Ні, — принаймні я так не думаю. Джессіка — моя зведена сестра, донька моєї матері, але я її ненавиджу. Я переконаний, що вона лиха людина. І я знаю, що вона мене вбила б, не задумуючись. Я справді подарував їй життя в Женеві. Але тоді ще не було війни. Відтоді все змінилося, і я теж змінився.

Я кажу Селії:

— Не хвилюйся. Я її вб’ю або впіймаю.

Селія киває і швидко продовжує розповідати:

— Третя проблема теж пов’язана з Ловцями. Існує легенда про те, що вони не здаються і не рятуються втечею — ніколи. Проте, сам знаєш, це не зовсім так. Більшість з них справді радше помре, ніж визнає поразку, але ж усі вони люди. Дехто захоче лишитися живим. І я гадаю, що, усвідомивши неминучість поразки, вони можуть удатися до тактичного відступу або навіть капітулювати. Якщо так і станеться, ми не завдаватимемо їм шкоди. Але розформуємо їхні загони. Ми повинні назавжди покінчити з Ловцями.

Я пригадую свій сон про довжелезну вервечку ув’язнених Ловців.

— Найкраще буде стратити їх усіх.

— Ні, не найкраще. Майже в кожній родині Білих магів є Ловці. Ми повинні виявити терпимість і справедливість. Вони лише солдати. Вони не лихі.

Я заперечливо хитаю головою.

— Натане, ми не вбиваємо в’язнів. І не вбиваємо тих, хто здався в полон.

— То в чому тоді полягає третя проблема?

— Натане, я хочу бути певна, що ти дозволятимеш їм здаватися в полон і не вбиватимеш бранців. Я хочу вірити, що ти не порушиш правила про неприпустимість страти полонених.

— Тобто ти хочеш вірити в те, що я не подібний до власного батька. Що я не волітиму мститися за своїх предків, замордованих ними. А як тоді бути з іншими Чорними магами, котрих убивали Ловці? За них я теж не маю права помститися?

— Я прагну перемоги в цій битві, а не помсти.

— А моє гасло: «Вбити їх усіх».

— Навіть якщо вони здаються в полон? Тоді ти нічим не кращий за Соула.

— Так… Ні, — не певний, що я зараз відчуваю, крім роздратування. Я глузливо їй посміхаюся та кажу: — Можеш спочатку засудити їх усіх за військові злочини, якщо тобі від цього стане легше. А тоді вже стратити.

Селія каже:

— Я планую створити Альянс, у якому співпрацюватимуть Білі, Чорні та Напівкровні. Ми проведемо належне публічне розслідування всіх злочинів, учинених Радою та її членами. Але ми мусимо пильнувати, щоб самим не скоїти подібних злочинів. Бо тоді й ми самі потрапимо під суд. Ми працюватимемо разом і повинні бути справедливими до всіх, причому так, щоб усі це бачили. Чесними і справедливими. До всіх, Натане, зокрема й до тебе. Попереджаю, що так буде. Саме таке суспільство ми хочемо заснувати, де для всіх буде чинний один закон. Битва — це найлегша частина справи; найскладніше почнеться потім.

— Дякую, — кажу я. — Радий, що всі оцінюють дріб’язковість справи, яку я мушу виконати.

Селія каже:

— Отже, про наш напад. Чи впораєшся ти з третьою проблемою?

Я відповідаю їй:

— Я поставив собі за мету перемогти в цій битві та знешкодити, так чи інак, Соула, Волленда і Джессіку. Я вб’ю будь-кого, хто перешкоджатиме мені або хто спробує вбити мене самого чи котрогось бійця Альянсу. Якщо ми переможемо і якісь Ловці чи члени Ради залишаться живими, ти зможеш вирішити, що з ними робити. Зможеш цілими днями сидіти на зустрічах у будівлі Ради, відчуваючи докори сумління; а я собі спокійнісінько житиму біля ріки.

— А що з Анналізою?

— Я не забуду про свою ціль і полюватиму за нею. Але насамперед мушу розібратися з Воллендом, Соулом і Джессікою.

— Якщо Анналіза жива, вона теж піде під суд, як і запланував Альянс.

— Ну, будемо сподіватися, що доти її вже закатують до смерті.

Селія ніяк на реагує, тож я запитую:

— Яка наступна проблема?

Вона починає підводитися, кажучи:

— Вже пізно, поговоримо про це завтра. Зустрічаємося знову тут. І ти мусиш знати ще дещо. Я збираюся всім розповісти про твою нездоланність. Це додасть їм упевненості перед боєм.

Я розмірковую, але доходжу висновку, що мені однаково.

— Добре, — відповідаю я.

Вона вже йде, але раптом знову обертається до мене.

— Підозрюю, що найскладнішою виявиться п’ятдесят перша проблема, тож раджу тобі не бути надто самовпевненим із цим твоїм новим Даром, — і вона рушає до свого намету.

Я хитаю головою. Я аж нітрохи не почуваюся самовпевненим.

— Що вона таке верзе? — дивується Габріель. — П’ятдесят перша проблема?

Пояснюю йому:

— Це один з її приколів. Вона каже, що в будь-якому бою виникають різні проблеми і що вона завжди могла передбачити п’ятдесят усіляких несподіванок і ускладнень. А от п’ятдесят перша проблема інакша; вона завжди є, але навіть Селія не годна уявити, що ж то може бути.

Нескінченні проблеми

Щорічні збори Ради дуже важливі, на них з’їжджаються ключові члени Ради з усієї Британії, а також, можливо, деякі гості з Європи. Однак це така явна мішень, що заходи безпеки будуть посилені. Уся надія на те, що вони вважають Альянс надто ослабленим і спустошеним, щоб на них напасти.

Четверта проблема пов’язана з датою. Зазвичай збори відбуваються останнього квітневого дня, але Соул може змінити дату, це цілком у його дусі.

П’ята проблема пов’язана з власне будівлею Ради, яка становить собою лабіринт коридорів. Я там бував кожні свої уродини від восьми років до чотирнадцяти, але бачив лише незначну частину споруди; навіть цей мій обмежений досвід свідчить про те, що вона величезна, а мережа коридорів украй заплутана. Селія, Ґрейторекс і деякі інші члени Альянсу знають цю будівлю краще, принаймні певні її частини, і вони накреслили мені план — від камер у підвалі до кімнат на горищі. Деякі приміщення на горішніх поверхах їм невідомі, і вони, звісно, думають, що саме там розташована лабораторія Волленда.

Тут зібралися бійці-стажери з усіх таборів — від першого до сьомого. Їх більше, ніж я очікував, але менше, ніж нам потрібно: двадцять семеро. Більшість облич мені незнайома. Ми всі певний час вивчаємо внутрішній план будівлі. За задумом, я маю пробратися туди першим, а інші члени Альянсу зайдуть тільки тоді, коли мені вдасться позбавити Ловців здатності ставати невидимими і вбити або захопити в полон Соула. Ґрейторекс постійно нагадує стажерам:

— Ви повинні бути в змозі знаходити дорогу серед суцільної темряви чи диму. Мусите вивчити це місце краще за будь-яке, де ви бували, — і мене це теж стосується.

Щоб краще запам’ятати план будівлі, ми позначили на землі кожен поверх, а найголовніші місця відтворили, спорудивши стіни з дерева і брезенту. Таким чином ми зробили копію підвалу, першого та найвищого поверхів. Спершу ми всі потрапимо в підвал. Розколина з Вежі веде саме туди, вона полегшує транспортування в’язнів між камерами та Вежею. На першому поверсі розташовані всі головні кабінети та кімнати для зустрічей, зокрема й особистий кабінет Соула.

Моделі приміщень побудували без мене, та коли я їх оглянув, то не з усім погодився. Сходи, що ведуть у підвал, мають бути вужчими. Я пригадую, як вартові мало не заштовхували мене вниз, і я ледве міг там протиснутися.

Я входжу в копію камери, де мене тримали. Стіни брезентові, а даху взагалі немає. Ще рано, і небо наді мною блакитне. Я обходжу камеру, пригадуючи все. Де я був прикутий ланцюгами, як рухався вздовж стіни. Виходжу з камери і прямую в кімнату 2С. Вона подібніша до справжньої; полотняні стіни білі, як і там. Я лягаю і пригадую, як нахилявся наді мною Волленд, роблячи мені татуювання. Цікаво, скільки він відтоді зробив таких татуювань.

Блукаю довкола всіх цих камер. Запам’ятовую розташування, а ще думаю про те, скількох людей вони тримають у кожному приміщенні. Лише по одній особі в окремій камері чи запихають туди по двадцятеро, так, щоб в’язням навіть ніде було лягти? Я пригадую всі ті історії, які читала мені Селія про ГУЛАГ, покарання й допити, і я переконаний, що вони теж створили тут найжахливіші умови.

Я знову сиджу у своїй старій камері, притулившись спиною до стіни в тому кутку, де я сидів першої ночі, коли мене примусили залишитися в приміщенні. Пригадую, як мене нудило, який я був наляканий. Мені було шістнадцять, я був ще таким юним, хоча зараз мені тільки сімнадцять, і я усвідомлюю, що сидів у цій камері лише рік тому, навіть менше року. Чорт, а здається, ніби минуло вже зо два десятиліття. І я змінився, стільки всього пережив. Тоді я хотів лише звільнитися й отримати на свій день народження три дари; я хотів лише жити на волі. І ось я вже дістав не тільки власний Дар, а й багато інших. Про таку могутність я навіть мріяти не смів, і я ризикую все це втратити. Але я впевнений щодо запланованої атаки. Зрештою, тепер я нездоланний. Я знаю, що в нас непогані шанси. Там точно мусять бути Соул, Волленд і Джессіка. І Анналіза, якщо вона досі жива, теж може бути десь там, у котрійсь камері або у Вежі. Я переконую себе в цьому, але й усвідомлюю, що, можливо, вона не ув’язнена і ніхто її не катує, а навпаки, з нею все гаразд, бо вона застрелила Маркуса, бо вона шпигунка.

— А я тебе всюди шукаю. Уже доволі пізно, — біля мене сідає Габріель.

Темно. День проминув, і останні кілька годин я пролежав тут у камері, розмірковуючи.

— Що тебе непокоїть? — запитує Габріель.

— Хочеш почути весь список проблем, чи вистачить першого десятка?

Я здивований, що мій голос тремтить. Раптом усвідомлюю, що опинився на самому краєчку кручі. І знаю, що невдовзі мушу з неї зістрибнути.

Габріель притуляється до мене та каже спокійним голосом:

— Весь список.

— Чи я лихий, бо вбиваю людей? Бо хочу їх убивати.

— Ти вправний боєць. Ти робиш те, на що не спроможні інші. Ти не лихий, Натане. Але роби тільки те, у що віриш; роби тільки це. Ти маєш ладнати зі своїм сумлінням. Лише ти знаєш, що в тебе на душі, і лише тобі з цим жити.

Я тру долонями чоло. І мені раптом хочеться, щоб зі мною знову був батько, щоб він мені допоміг.

— Я ніколи не думав, що вбиватиму людей. Рік тому мене тримали в цій камері, і я нікого не хотів убивати, навіть тих, хто мене ув’язнив. Я хотів лише визволитися, бути вільним. І ось я вже на волі; я вільний.

— Ти певен? Інколи мені здається, що ти досі не визволився. Ти, Натане, ще й досі в’язень своєї свідомості. І від усіх тих людей ти точно ще не визволився. Вони тебе переслідують.

— Можливо. Мені вони часто сняться. У кошмарах. Я бачу вві сні довгий ряд в’язнів навколішках, зі зв’язаними за спинами руками. Довжелезний ряд, нескінченно довгий. І я йду, у мене в руках пістолет, і кожному з них я стріляю в потилицю. Вони падають на підлогу, а я йду далі, щоб стратити наступну жертву.

— Але це сон? Не видіння?

Я хитаю головою.

— Видіння інакші. Це сон. Але я його ненавиджу понад усе в житті. Я чую батьків голос, який каже мені: «Убий їх усіх. Убий їх усіх». І він зовсім не розлючений, не знавіснілий: він говорить спокійно та розважливо, від чого я стаю певним, що справді можу це зробити. Я знаю, що, дійшовши до кінця ряду, зможу зупинитися, і батько заспокоїться, — я дивлюся на Габріеля та кажу: — Проте я так ніколи й не доходжу аж до кінця. Я не здатен зупинитися.

— Ти мусиш колись зупинитися, Натане, але тоді, коли сам вирішиш. Усіх їх ти не вб’єш ніколи. Це неможливо. І… думаю, це погано. Тобто погано для тебе. Це шлях, яким пішов би твій батько, яким він, власне, йшов. Однак ти мусиш обрати свій шлях. І цим ти аж ніяк не зневажиш свого батька. Він знав, що ти його любиш. Він і досі знає. Ти не мусиш робити це заради нього.

Я киваю. Я знаю, що Габріель має рацію. Усе, що він каже, правда. Та саме тепер я почуваюся ще загубленішим, ніж досі.

Він бере мою долоню, переплітає наші пальці та каже:

— Ти зупинишся, Натане. Я допоможу тобі зупинитися. І ти спокійно житимеш біля своєї річки, і я буду там з тобою.

До нападу ще три дні. Ми всі вже готові. Навіть стажери на вигляд цілком придатні. Ми з Габріелем щодня тренуємося разом. Щоби бути у формі, ми бігаємо в лісі та видряпуємося на пагорби, а потім ще вправляємося в моделях приміщень Ради. Перевіряємо там один одного. Намагаємося збивати з пантелику, відволікати різними шумами й пострілами, але, схоже, ми готові до будь-яких несподіванок. Сьогодні ми вирушаємо до Вежі. Я будь-що хочу побачити її перед нападом, однак Селія бере нас туди, що довідатися паролі.

Ми з Селією та Габріелем дістаємося розколиною до Лондона, а тоді знаходимо там понурий житловий масив, що нагадує брудне пустище з клаптиками трави, розкиданим сміттям і розбитим асфальтом. Там є п’ять поодиноких багатоповерхівок, які, здається, не сполучені одна з одною, та й ні з чим іншим. Селія уже відправляла сюди когось, щоб дізнатися час зміни вартових, але вона хоче, щоб я пересвідчився сам, безпосередньо, застосувавши свою невидимість.

Римська вежа зовсім не нагадує фейнівську тюрму, принаймні зовні: бодай уже тому, що вона помаранчева. Усі п’ять багатоповерхівок — це житлові будинки, зведені десь у сімдесятих роках, кожен інакшого кольору: червоного, жовтого, помаранчевого, зеленавого і світло-блакитного. Фарби вже давно зблякли, а бетон потріскався. Римська вежа на п’ять поверхів вища за інші висотки, а тюрма розташована на п’яти горішніх поверхах. Нижче мешкають звичайні фейни. Не знаю, яким дивом вони не помічають і не здогадуються про тих, хто перебуває нагорі. Мабуть, це суміш магії та загальної байдужості.

Вартові живуть переважно в інших висотках, а в тюрму заходять через звичайний фейнівський вхід. Ловці ж потрапляють на роботу з будівлі Ради, через розколину. За часів Селії на кожній зміні було по шестеро вартових і четверо Ловців. Вартових до боїв не готували, але Ловці — це Ловці. На кожному поверсі вміщається до двадцяти в’язнів, тож загалом їх може бути до сотні.

Хай там як, а ми прийшли сюди, щоб поспостерігати за вартовими та підтвердити схему, за якою вони міняються. Ми з Габріелем ховаємося за будинком з кількома крамничками і пральнею. Усі зачинені віконниці розписані графіті, але навіть графіті тут нічим не вирізняється: таке враження, що тут ніщо нікого не цікавить. Габріель стоїть поруч зі мною. Ми їмо взяте на виніс карі, що виявилося не аж таким огидним, як можна було припустити, судячи з його зеленого кольору, хоча, зрештою, нам будь-яка їжа смакує.

Селія — потойбіч пустища. Вартові міняються тричі на день. Ми чекаємо наступної зміни о четвертій пополудні, а точніше, це я чекаю, бо тільки мені треба буде прослизнути всередину. Ми погодилися, що я ввійду у Вежу о пів на четверту й усе там розвідаю, а найголовніше, обстежу вхід на п’ять верхніх поверхів. Селія каже, що вхід у в’язницю складається з зовнішніх і внутрішніх дверей. Перші двері відмикаються ззовні особою, яка називає пароль і має ключі, після чого вона потрапляє в ізольоване приміщення. Наступні двері відмикаються зсередини, знову ж таки за допомогою ключів і пароля. Через вічко у дверях можна перевірити новоприбулих. Усе, що я маю зробити, це піти назирці за вартовими, коли вони входитимуть, перевірити, чи не сталося якихось змін у пропускній системі, та з’ясувати пароль для зовнішніх дверей.

О третій тридцять я поволі вирушаю просторим відкритим майданом до Вежі. Для того, щоб увійти в неї, треба набирати код, однак двері поламані, тож я легко потрапляю всередину. Там є ліфт, але я піднімаюся сходами. Чути різкий запах старої сечі, проте сходи не надто засмічені, лише почорнілі та вкриті багаторічною плівкою бруду. Я стаю невидимим, просуваюся тихо і спритно. Обстежую кожен поверх, перевіряючи, чи немає там чогось незвичного, будь-яких ознак того, що тут зачаїлися або налаштували пастку Ловці. Нічого такого не помічаю, і в мене немає відчуття, буцімто десь тут є Ловці або щось лежить не на своєму місці.

На одинадцятому поверсі є тільки одні двері: вхід у в’язницю. Усвідомлюю, який я напружений, і затамовую дихання. Стаю в найдальшому кутку спиною до стіни та зосереджуюся на тому, щоб дихати поволі й залишатися невидимим, очікуючи вартових.

Минає небагато часу, і я чую, як піднімається ліфт. На цьому поверсі виходу з ліфта немає. Можливо, це вони, а може, й ні. Я знову затамовую дихання. Ліфт зупиняється поверхом нижче, і я чую кроки, що рухаються вгору сходами.

Ніяких розмов не чути. Їх п’ятеро, це типові охоронці будівлі Ради — кремезні здоровані. Але вбрані вони не як вартові чи Ловці, а як фейни, у джинси, светри та куртки.

Коли вони підходять до тюремних дверей, я бачу тільки їхні дебелі спини. Один з них каже щось схоже на «вапняний пень». Двері відчиняються, і вони входять у наступне приміщення, але я майже нічого не можу роздивитися, і двері зачиняються.

Чорт, усе було намарне.

І що тепер?

Аж тут я знову чую кроки на сходах. Вони стають усе гучнішими й повільнішими, і врешті-решт з’являється ще один вартовий. Шостий.

Він підходить до дверей, вставляє в замкову щілину маленький ключик, тоді нахиляється, але не до тієї половини дверей, що відчиняється, а до другої, та каже: «Весняний день». Тримає ключик лівою рукою, повертає його, називаючи пароль, і двері відмикаються. Я встигаю побачити маленьку кімнатку, пофарбовану в яскраво-помаранчевий колір, з помаранчевими дверима в протилежній стіні. Відтак зовнішні двері зачиняються.

Я поволі повертаюся до Габріеля та Селії, знову уважно перевіряючи кожен поверх Вежі, але не зауважую нічого незвичного.

Селія здається задоволеною, якщо вона взагалі може здаватися задоволеною. Вона каже:

— Система працює так само, як і раніше. Ти зможеш туди пробратися. Звичайно, коли ти вже там опинишся, то доведеться мати справу з вартовими, і т. д, і т. п.

Я повертаюся до Габріеля та кажу:

— І т. д., і т. п. — якраз моя спеціалізація.

Селія відповідає:

— Гляди, не накаркай.

Покидьок

Коли ми повертаємося з мандрівки у Вежу, я знову йду до макета будівлі Ради. Я знаю, що мушу тренуватися, знову і знову перевіряти, чи добре я вивчив розташування кімнат, тому повторення мене тільки заспокоює. Уже ніч, гарний час, щоб повправлятися в темряві.

Я потраплю в будівлю Ради через розколину в підвалі, тож саме з нього починаю: стаю невидимим, а тоді прямую підвалом і його вузенькими коридорами, потім піднімаюся на перший поверх, а відтак угору сходами аж до п’ятого, найвищого, поверху. Про це місце у нас є найменше інформації, але я пробую уявити, де шукатиму Волленда. Потім мені доведеться мати справу з Соулом. Тож я повертаюся коридорами до особистого кабінету Соула на першому поверсі, як і планую це робити: беззвучно і швидко. Ця частина макета відтворює всі коридори, кімнати для зустрічей і кабінети — брезентові копії стін натягнуті на дерев’яні рами.

Віє сильний вітер, брезент здригається й ляскає. Я вповільнюю ходу, наближаючись до кабінету Соула, придивляюся і прислухаюся, уявляю, де можуть стояти вартові, та залишаюся невидимим, проходячи повз них. Я вже майже біля дверей до Соулового кабінету, і тут до мене долинають голоси якихось стажерок. Ґрейторекс заохочує їх постійно вправлятися, тож і не дивно, що вони зараз тут, але я не хочу входити в кабінет, коли вони там стовбичать. Хай там як, а я вже пройшов майже весь запланований маршрут; можу тепер усе розпочати заново. Я вже починаю рушати назад уздовж коридору з брезентовими стінами, коли раптом чую своє ім’я та зупиняюся. Бачу, що вони не тренуються, а просто базікають. Підходжу ближче й прислухаюся.

— Якщо він справді зуміє вбити Соула, то все це може закінчитися. Скоро.

— Це якщо він зуміє.

— Ну, в нього шансів більше за будь-кого іншого. Та й немає такого злого, що на добре не вийшло б: якщо він не вб’є, то принаймні його вб’ють.

— Він нездоланний. Його неможливо вбити.

— От і я так кажу. Його ніхто не зможе вколошкати. І коли він розправиться з людьми Соула, то чом би йому не повернутися і не знищити ще й усіх нас?

— Та він же ж на нашому боці!

— Та ну? Він так на нас дивиться, ніби вже зараз ладен усіх прикінчити. Пам’ятаєте, як він мало не вбив Селію полум’ям з рота? Гляньте на себе. Ми ж усі Білі. Він повбиває нас, коли все це закінчиться, хіба щось його зупинить?

— Селія йому довіряє. Ґрейторекс теж. І вони, Фелісіті, знають, що роблять. Ми боремося з Соулом, а не з Натаном. Соул — лиха людина.

— А Натан хто?

— Покидьок.

— Чорний покидьок, що смокче кров і пожирає серця.

— Та годі вже вам. Він на нашому боці.

— Та й він не Чорний, а Напівчорний.

— Ой, вибач. Виправлення! Напівчорний покидьок, кровопивця і серцежер.

Хтось регоче.

— Може, ти просто ревнуєш?

— Що? Ревную? Та ну-у-у-у.

— Усі в курсі, що ти запала на Габріеля. А він же тобі відмовив?

— Нічого подібного. Ти що, справді вважаєш, що я кидатимусь на якогось Чорного відьмака?

— Ну, кидайся, не кидайся, але його ніхто, крім Натана, не цікавить.

— Ага, ви бачили, як вони один на одного дивляться?

— Натан завжди й на всіх дивиться так, наче хоче повбивати.

— То, може, він так і задумав. Порішить усіх, і залишаться тільки вони вдвох, він і Габріель.

— Виправляю попереднє виправлення. Він голубий Напівчорний кровопивця, серцежер і покидьок.

— А я чула, що в нього колись була дівчина. Біла відьма. Анналіза О’Браєн. Племінниця Соула.

— Щось я не врубаюся — то він ґей чи ні?

— Анналіза? А це не та, яку тримали в полоні у першому таборі?

— Ага, але всіх у першому таборі вбили.

— Я чула, що то він її вбив.

— Може, вона застукала його на гарячому з Габріелем?

Регіт.

— І він знищив усю родину Анналізи. Її брати були Ловцями. Він їх просто пошматував.

— Еге ж, я теж таке чула. І зжер їхні серця.

Я не знаю, чому досі стою тут і слухаю всю цю маячню, і я вже збираюся йти геть, але раптом передумую та поволі виходжу з-за рогу, щоб вони мене побачили і знали, що я все чув.

Вони всі замовкають, а я їм кажу:

— Наскільки мені відомо, Анналіза ще й досі жива. І доводжу до вашого відома, що я вбив тільки одного з її братів. Другого вбив мій батько. Третій поки що живий, але не журіться: якщо я матиму нагоду, то радо його пошматую. Анналіза застрелила мого батька. Він загинув через неї. І так, він був Чорним чаклуном-убивцею, але він також був видатною людиною, хоча ви такі тупі, що ніколи в житті його не збагнете, ані найменшої молекули його єства. А щодо мене… тримайте свої срані язики за зубами, — я вже рушаю, але тоді знову повертаюся й додаю: — І я вам ніякий не покидьок, але так, я, бляха, Напівчорний кровопивця і серцежер, тому раджу триматися від мене якнайдалі.

Я знову в камері. Просидів тут уже кілька годин. Прокручую в голові все, що сказав тим стажерочкам, і думаю, що краще було б нічого їм не казати або, навпаки, сказати щось мудріше. Міркую про це знову, і знову, і знову.

У дверях камери з’являється чиясь постать.

— О, знайшов, — каже Арран, сідаючи біля мене. Він постійно був у таборі, відколи мене підстрелили, і я майже щодня його бачу, але ми практично не мали часу побути вдвох.

— Привіт.

— Чув, що ти настрахав кількох стажерок.

Ага, ось у чім річ. Вони вже базікають про мене. Я кажу:

— Трохи з ними посперечався, але ти, Арране, мав би мною пишатися: я їх і пальцем не зачепив. Поводився неймовірно спокійно.

— Не дивно, що вони такі перелякані.

Я не можу стримати посмішки.

— Вони сказали, що ти погрожував їх убити.

— Що?

— Селія не повірила. Вона сказала, що ти або одразу вбиваєш, або ні. А я пообіцяв послухати, що скажеш ти. Хочеш розповісти, що сталося?

— Насправді не дуже, — а тоді я додаю: — Вони плели про мене всілякі дурниці. Тож і я наговорив їм купу дурниць. Я не погрожував їх убити, але порадив їм триматися від мене якнайдалі.

— Ага, така собі прихована погроза.

Можливо, саме так вони це і сприйняли.

— Арране, я їх не вбиватиму. Хоч які вони дурепи.

— Добре. Власне, я й не припускав, що ти на це здатен.

— Можемо поговорити про щось інше?

— Звичайно.

Ми сидимо певний час і розмовляємо про те, як він поглиблює свої знання про зцілювання. Арран закінчує розповідь словами:

— Мене багато чого навчила Ван. Ще є чого вчитися, та вона дуже мені допомогла. Хоча тепер уже нікого зцілювати. Залишилися тільки живі, ну, або мертві, — він дивиться на мене. — Не знаю, успіхом це вважати чи поразкою.

— Поразка — це коли мертві всі, — кажу я. Але тоді трохи розмірковую і додаю: — Хоча ні, навіть це не буде поразкою. Бо ти робиш усе, на що спроможний, Арране.

Ми ще якийсь час сидимо, а тоді він вказує на полотняні стіни:

— Я так бачу, триває підготовка до серйозної атаки?

Отже, Селія йому нічого не сказала. А я збираюся вбити ще більше людей, серед яких буде і Джессіка, його рідна і моя зведена сестра.

— Арране…

— Га?

— Не треба мене ненавидіти.

— А я й не ненавиджу.

— Маю на увазі, хай що я накою. Будь ласка. Знаю, що ти не можеш цього зрозуміти, але прошу тебе… — я дивлюся на нього, а він на мене, так, як завжди. Щиро й відверто зустрічаючи мій погляд.

Він каже:

— Ти мій брат. Молодший брат. Я не можу тебе ненавидіти. І ніколи не зможу.

Я підсуваюся ближче до нього, і він пригортає мене й не відпускає.

— Я збирався тобі дещо сказати… — його голос тихенький і трохи тремтить. — Тобто я хотів поділитися з тобою гарною новиною, але…

Я дивлюся йому в обличчя, а він усміхається, але відводить очі.

Певно, він знайшов собі дівчину — нічого іншого мені на думку не спадає. Арран ніколи ні з ким по-справжньому не зустрічався. Принаймні поки я ще жив разом з ним удома. І я усвідомлюю, що й гадки не маю, чи зустрічався він з кимось, дівчиною або хлопцем, відколи я залишив дім.

— То що? — запитую я, зазираючи йому в очі. Не можу стриматися від усмішки.

— Ну, що ж… у мене є подруга, — він кривиться. — Ненавиджу це слово. Тобто я зустрічаюся з деким… з деким, хто мені подобається, а я подобаюсь їй, і… ми друзі, ми більш ніж друзі. Нам добре вдвох. Трохи несподівано. Я справді не був…

Я намагаюся приховати усмішку.

— А я її знаю? — цікавлюсь. Я мав би її знати. І тут мені стає недобре. О ні, це ж, мабуть, одна з тих стажерок, які обсмоктували мені кісточки. — От чорт! Невже я все зіпсував? Що ж, якщо так, то я… але ж вона… тобто ти…

Але направду, що в нього може бути спільного з тими дурепами?

Арран має збаламучений вигляд.

— Нічого ти не зіпсував. Адель занадто розумна, щоб звертати увагу на дурні балачки, навіть на твої дурні балачки.

— Адель. Та сама Адель, чия шкіра обертається на метал?

— Зі мною вона нечасто до цього вдається.

— Вона гарна бійчиня.

— Знову ж таки, вона мене привабила не цим.

Я шкірюся.

— А чим же вона тебе так привабила?

— Вона добра, вдумлива й потішна. А ще вона вродлива, і мені подобається її волосся…

Ми сидимо з хвилину мовчки, поки я намагаюся це все перетравити. Але я розумію, чому вона сподобалася Аррану. Адель кмітлива і принадна. А ще вона Чорна відьма.

Я кажу:

— Ти ж знаєш, що вона Чорна. Якщо ви матимете дітей, вони будуть…

— Ми познайомилися лише кілька тижнів тому, коли ти був поранений. Ще зарано думати про сімейне життя!

— Ну, але ж ти розумієш, про що я, — усміхаюся йому я.

— Розумію. Можливо, в майбутньому в Альянсі з’явиться багато малих Напівкодових. Але, кажу ж тобі, ми тільки недавно зустрілися.

— Надіюся, ти з нею щасливий.

— Дякую. Таки щасливий.

Він сором’язливо всміхається та замовкає, і мені приємно бачити, який він ще невинний і милий, а тоді я усвідомлюю, що вони, певно, мене обговорювали. Я був предметом тривалих бесід.

— Ти вже, може, хочеш піти до неї? — запитую я.

— Ні, я хочу побути з тобою.

Щось у ньому є таке неповторно Арранове. Щось таке неквапливе, лагідне й затишне. Лагідність, якої більше ні в кому немає.

Через якийсь час він каже:

— У мене ще й досі є твій малюнок, на якому ми з тобою в лісі. Той, який ти вручив мені перед Даруванням.

Я пам’ятаю цей малюнок. Пам’ятаю, як малював його, як скручував у згорток, а потім клав Арранові на ліжко та схилявся, щоб поцілувати брата в чоло перед своїм відходом. Тільки зараз мені здається, що то був якийсь інший я.

— Ти й тепер малюєш? — запитує він.

— Давно вже не малював.

— А дарма.

— А ти й досі дивишся старі фільми?

— Був би радий. Коли це все скінчиться, я обов’язково просиджу всенький день перед телевізором. Влаштую марафон кінокомедій: Бастер Кітон і Чарлі Чаплін, старе добре кіно. Дуже таке люблю.

— Ти взагалі любиш кіно, — а я люблю бути з ним разом.

— Тужу за тими днями, — каже він.

І тут я вперше дещо усвідомлюю.

— А я — ні. Тобто це були чудові часи. І я люблю тебе, ти мій найкращий у світі брат, і мені подобалося жити разом з тобою, бабусею й Деборою. Але тепер я знаю, що весь той час за мною стежила Рада, а мій батько хотів зі мною бачитися, але не міг. А наша мати… Загалом, було багато поганих речей.

Він киває.

Я кажу:

— Знаю, тобі було нелегко. Але ти не змінився. І це чудово, що ти лишився таким самим. А от я змінився, і, якщо чесно, зі мною ставалися паскудні речі.

Він хитає головою.

— Ти навіть уявити собі цього не можеш, Арране. Чого тільки зі мною не траплялося. Я вже не той, хто дивився з тобою фільми. Хотів би залишатися ним, але… цього вже ніколи не буде. Ніколи. Я став інакшим. І повернути все те неможливо. Та я й цього не хочу.

— Розумію.

— Арране, того чотирнадцятирічного хлопця, яким я був, уже немає. Він зник. І не повернеться, — тут я відчуваю, що надто згустив барви, тому додаю: — Коли Альянс переможе. Коли все це закінчиться. Тоді я житиму собі спокійно біля річки.

— Я можу це уявити. А ти намалюй.

— Ага, було б добре. Я спробую.

У ліс

Два дні до нападу на будівлю Ради. Після сутички зі стажерками я ночую в лісі за межами табору. Габріель каже, що я не повинен на них зважати, не повинен тікати від них геть із табору. Він сподівається, що ці його слова мене роздратують і я таки залишуся; вони мене справді дратують, але не аж так сильно. Я роблю собі лігво з ожинових кущів, розпалюю маленьке вогнище, і Габріель ночує зі мною. Зранку ми рушаємо на пробіжку. Я відриваюся від нього вперед, а тоді повертаюся і якийсь час біжу поруч, але потім відхиляюся ліворуч або праворуч і набираю швидкості, щоб учергове повернутися. Габріель тим часом підтримує швидкий і розмірений темп. Згодом він уповільнюється, і я знову відриваюся, а тоді роблю коло, щоб несподівано підкрастися до нього зліва: отакі в нас забави.

Я спритно відбігаю, але не надто віддаляюся і знову петляю, повертаючись до Габріеля. Він здогадається, що я замислив, і сподіватиметься, мабуть, що я збіжу з високого пагорба, та знаючи, як я люблю блефувати, може й не клюнути, тож я вирішую вдатися до подвійного блефу. Біжу вгору схилом, очікуючи побачити його внизу праворуч од мене, але його там ще не видно. Я зупиняюся. У лісі спокійно й тихо.

Я теж спокійний. Куди він міг побігти? Можливо, він розгадав мої наміри та намагається піднятися вище за мене. Верхівку положистого пагорба затуляють дерева. Я дряпаюся вгору. Роззираюся, але Габріеля ніде не бачу. Довкола тихо. Протилежний схил пагорба подібний до того, яким я піднявся, і веде в долину. Я проходжу метрів тридцять у бік тієї долини, ладен уже розвертатися назад, аж раптом чую цей звук. Шипіння. Мобілка.

Завмираю на місці.

Знову прислухаюся.

Точно звук мобільного телефона. Ледь чутний. Метрів, мабуть, за двісті звідси.

Це можуть бути фейни, але я чомусь певен, що це не вони. Це Ловці.

Чорт!

І де ж той Габріель? От чорт.

Аж тут я відчуваю, як чиясь рука хапає мене за шию, а чиїсь пальці смикають за волосся, закидаючи мою голову назад. Я не відчуваю болю; я захищений, але опору не чиню. Знаю, що це Габріель, хоч і не бачу його. Типова його витівка.

Я не опираюся йому й кажу:

— Ловці. За двісті метрів звідси.

Він і далі мене тримає; мабуть, вагається, чи дурю я його.

— Ти переміг. Визнаю. Здаюся, — кажу я.

— Справді?

— Габріелю. Тихіше.

Він відпускає мене, і я падаю на землю, знаючи, що він зробить те саме. Дивлюся на нього, і він бачить, що я не жартую.

— Вертайся в табір. Попередь Селію. Я спробую з’ясувати, скільки їх там.

Він киває, але ще вагається.

— Думаєш, вони планують напасти на табір?

— Я не знаю. Іди. Будь обережний. Остерігайся, їх тут може бути й більше.

— Вони однаково невидимі.

— Вертайся тим самим шляхом, швидко. Дорогою я нічого не чув.

Він стискає мою руку, а відтак починає бігти вгору схилом, а тоді далі вниз, зникаючи з очей.

Я стаю невидимим і починаю спускатися нижче. Рухаюся поволі, намагаючись визначити, де вони є, прямую туди, звідки лунає шипіння, обстежуючи все довкола. Невдовзі я бачу слід. Слід від чобота. Це точно Ловці.

Проте я досі чую тільки один телефон. Мабуть, Ловчиня сидить десь між деревами ліворуч од мене. Ступаю в той бік кілька кроків. Тоді ще кілька. І ще. Шипіння тепер гучне, і я мав би вже бачити Ловчиню, тож я цілком певний, що вона невидима. Не помічаю жодних ознак табору. Нічого, крім того єдиного сліду від чобота.

Це перша бійчиня із загону нападників чи просто розвідниця? Якби вони планували напасти на табір, тут було б ціле море Ловців. Десятки, ба навіть сотні. І я тоді щось почув би.

Знову прислухаюся. Тільки один телефон. Тільки одна Ловчиня, нерухома й невидима.

Але ж вони завжди працюють парами, тож її партнерка мусить бути десь неподалік. І якщо вона розвідниця, то її партнерка, певно, шукає наш табір або вже навіть стежить за ним. Дуже сподіваюся, що Габріель не наштовхнеться на неї, вертаючись. Але з ним усе буде добре. Поодинці вони не нападають. Вони прийшли сюди, щоб стежити.

Я поволі відходжу від Ловчині, а відтак спускаюся далі в долину, прислухаючись, чи почую ще когось. Обходжу все довкола, але нічого більше не виявляю.

За півгодини я вже повертаюся в табір. Габріель разом з Ґрейторекс і Селією. Селія розібрала макет будівлі Ради, але поза тим у таборі все таке ж, як і було. Я здивований. Думав, вона вже пакуватиме речі, щоб забиратися звідси, або ритиме окопи завглибшки два метри.

Кажу Селії:

— Я знайшов одну. Ніякого табору не бачив. Думаю, їх там тільки двоє, вони все роблять дуже вправно й безшумно, не мають з собою нічого зайвого. Вони тут не для нападу.

— Якби вони були тут для нападу, то бій уже тривав би, — каже Селія. — Але невдовзі їх з’явиться більше. І ми не знаємо, чи довго вони вже тут вештаються і що встигли побачити.

Селія повертається до Ґрейторекс і запитує:

— Що думаєш?

Ґрейторекс відповідає:

— Ми патрулюємо щоранку і щовечора. Стажерки навчені реагувати на будь-який знак. Вони нічого не помічали. А якби розвідниці виявили нас хоча б кілька годин тому, ми всі були б уже мертві. Найімовірніше, вони з’явилися тут цього ранку, але вони відзвітують по телефону, і скоро тут буде більше Ловців.

— Нам треба звідси йти. Чи зможуть вони вирахувати, що ми задумали, побачивши оце все? — Селія показує на купу з подертого брезенту й уламків дерева.

— Вони зрозуміють, що ми щось замислили. Переберуть усі можливі варіанти та здогадаються, що ми готувалися до нападу. А збори Ради — найімовірніша мішень.

— І вони вирішать, що ми достатньо потужні для такого нападу?

— Вони не сумніватимуться, що ми достатньо відчайдушні.

Селія тре собі чоло.

— Ми тут нічого не вдіємо. Треба звідси забиратися. Усіх, крім бійців, негайно евакуювати в табір номер два. Даю на це п’ятнадцять хвилин. І закрити за ними розколину. Усі, хто мали брати участь у нападі, повинні бути готові вирушати в дорогу за моїм наказом. Але насамперед, — і Селія дивиться на мене, — мені потрібні ці дві Ловчині. Ґрейторекс, відправ своїх найкращих слідопитів. Нехай прочешуть усю місцевість. Треба вистежити та відлякати ту другу Ловчиню. Натане, а ти вирушай до першої і там чекай. Вони об’єднаються, відчувши загрозу. Ти повинен знешкодити їх обох. Ми не можемо тримати полонених; це для нас зайвий тягар. Якщо виявиш там більше Ловців, загін, готовий до нападу, негайно вертайся сюди, і ми всі звідси зникнемо.

Здається, це вперше Селія дала мені безпосередній наказ когось убити. Мені дуже дивно діставати такі накази.

— Ти готовий? — запитує Селія.

Я дивлюся їй в очі та відповідаю:

— Звичайно.

Я йду, не кажучи Габріелю жодного слова, навіть не глянувши на нього. А що мені казати? «Я миттю повернуся — мушу швиденько збігати й убити двох людей».

Хутко прямую до Ловчині, на виході з табору стаючи невидимим. Не замислююсь, добре чи лихе діло я мушу зробити, просто виконую своє завдання. Знаю тільки, що на мене там уже цілком може чекати сотня Ловців.

Уповільнюю ходу, наближаючись до пагорба, а тоді зупиняюсь і прислухаюся. Досі чути шипіння телефона. Мушу налагодити своє дихання. Більшість часу я сюди біг. Заспокоюю дихання, аж поки воно стає повільним, нечутним і розміреним. Потім я підходжу ближче до джерела шипіння. Ловчиня тиха й нерухома, можливо, вона спить. Я розмірковую, чи не вбити її відразу, але тоді вона стане видимою, а та друга Ловчиня мала б повернутися й попередити її, коли з’ясує, що їх переслідують бійці Альянсу.

Я вирішую зачекати. Уб’ю її, якщо вона почне рухатися.

Минає трохи часу, і я чую кроки в себе за спиною, але не певний, чи видима ця Ловчиня.

Видима! Жінка в чорному. Вона пробігає повз мене до своєї невидимої партнерки. Тоді зупиняється й каже:

— Флосс? Флосс, ти тут? Треба звідси йти.

Флосс стає видимою просто біля ніг своєї напарниці. Вона теж у чорному і сидить на землі, притулившись спиною до дерева.

Я навіть не встигаю нічого подумати, бо Феїрборн уже в моїй руці, і я стрибаю до них і перерізую горло тій, що стоїть. Я досі невидимий, і Флосс, мабуть, не може нічого зрозуміти; вона бачить лише кров і свою партнерку, яка вмирає, падаючи на землю. Але Флосс як Ловчиня автоматично реагує, витягаючи пістолет і стріляючи. Я штрикаю її ножем у шию. Вона знову стріляє, але куля чиркає мене по плечу, тоді вона намагається вдарити мене в лице, вкладаючи в цей удар усі залишки своєї сили, та я лише відчуваю, немовби мене легенько поплескали по щоці, а на мої руки бризкає її кров.

Я відпускаю її тіло, і воно падає на землю. Знаю, що вони не змогли б завдати мені шкоди, але мені наказано їх убити. Я так і зробив. І вони теж мене вбили б, не замислюючись ні на секунду. Вони — Ловчині, вороги. Але… Чорт, мені не треба зараз про це думати. Я мушу рухатися далі.

Я перевіряю їхні кишені. У Флосс знаходжу енергетичні батончики, телефон і бальзам для губ. У другої дівчини теж немає жодних інструкцій чи мап, тільки мобілка і записник. Здається, вона там позначала час і щось занотовувала, але мені ніколи розшифровувати ті слова. Мобілка заблокована, та я певний, що вона нею фотографувала. Кладу закривавлені телефони й записник собі в кишеню та прямую до табору.

Це були мої шістдесят п’ята і шістдесят шоста жертви. Я біжу, повторюючи ці цифри. Шістдесят п'ять і шістдесят шість. Якщо я називаю тільки цифри, то й думаю лише про цифри, не про тіла, не про кров, не про мертвих людей, які торкалися мого обличчя.

Шістдесят п'ять, шістдесят шість. Шістдесят п'ять, шістдесят шість.

Прорив

Ми в новому таборі, утвореному лише кілька годин тому, але він уже цілком упорядкований. Селія переглянула все, що я приніс від Ловчинь. Перечитавши записник, вона зрозуміла, що Ловчині виявили нас цього ранку, як і припускала Ґрейторекс. Вони мандрували самі й були за багато миль від найближчої розколини. Однак вони встигли повідомити по телефону про те, що знайшли табір, назвали місце його розташування та нашу кількість, а також згадали про макет будівлі Ради, хоч і не здогадалися, що то таке.

— Ми й далі плануємо напад? — запитую я.

— А ти хочеш його скасувати? — відповідає запитанням на запитання Селія.

— Ні.

— І я не хочу. Діємо за планом. Збори Ради відбудуться вчасно. Імовірно, вони чекатимуть, що ти там з’явишся. Соул може навіть прагнути цього, але ж вони не знають, що ти незнищенний. Це наша перевага. Лише скористайся нею якомога ефективніше.

Ми весь день патрулюємо місцевість, усі трохи побоюються, що нас можуть викрити, але Селіїна система зміни позицій і закриття розколин, схоже, спрацьовує. Уночі ми з Габріелем залишаємось у таборі разом з усіма. Не розмовляємо. Він лягає біля вогнища, а я сиджу й дивлюся на полум’я. Вирішую пробігтися в пітьмі, щоб трохи втомитися, а потім повертаюся до нього. Я знаю, що вчиняю правильно. Якщо вдасться все швидко закінчити, ми з Габріелем зможемо назавжди забратися звідси та жити собі десь разом.

Ми прямуємо до Вежі. «Ми» — це всі бійці Альянсу, а також двоє цілителів, Арран і ще одна відьма, котра може давати раду пораненими.

Коли ми потрапляємо крізь розколину в Лондон, Ґрейторекс, Арран і стажерки рушають у якесь невідоме мені місце, але вони й не мусять бути зі мною, тож мені не варто ними журитися. Передовий загін — це я, Габріель і Селія.

Коли ми підходимо до Вежі, надворі вже темно. Я збираюся пробратися всередину за два етапи. Опівночі, коли мінятиметься варта, я маю перевірити, чи не змінився пароль; оскільки Соул, мабуть, уже знає про наш задум, то пароль майже стовідсотково тепер інакший. Щоб довідатися пароль, я муситиму пробути всередині хвилин з десять, ба навіть більше. Поняття не маю, як із цим упоратися, але я пообіцяв Селії, що зможу. Мені було цікаво перевірити, чи захищатиме амулет від млості, тож, коли ми сюди дісталися, я вирішив зайти в якусь крамничку. Вже за хвилину я відчув запаморочення, а через дві мало не почав блювати. А ще, як на те, нині місяць у повні — гірше не придумати.

Ну, але я будь-що мушу дізнатися пароль від вартових, які мінятимуться опівночі, а потім ми чекатимемо, поки о восьмій ранку прийде наступна зміна, щоб я зміг прослизнути всередину.

У темряві нелегко відрізнити одну багатоповерхівку від іншої; у багатьох квартирах видніється світло, але горішня частина Римської вежі цілком темна. Майже ніхто не входить і не виходить із цих будівель.

Селія стежить за віддаленою частиною житлового масиву. Ми з Габріелем стоїмо там, де раніше замовляли карі. Габріель тримає пляшку з сидром. Довкола нас тиняється якась місцева шантрапа, і Габріель дудлить свій сидр просто з горла, а тоді пропонує мені. Я хитаю головою й відмовляюся:

— Гидота.

Він усміхається.

— Я намагаюся вписатися в середовище.

І йому, звичайно, це вдається, як завжди, але я кажу:

— У тебе добре виходить, хоч і неідеально… Спробуй говорити не так радісно.

Він регоче.

— Я стільки всього міг би від тебе навчитися, — він імітує мій голос, запитуючи: — Так краще?

Я лаюся, а він аж згинається від сміху. Шпанюки поглядають на нас, та коли я зиркаю на них, вони йдуть геть, а Габріель знову хихотить.

Вітер холодний, та принаймні дощу немає. Ми просто мусимо чекати. Я беру пляшку з сидром і йду собі повз вітрини крамничок, намагаючись поводитися якомога природніше — тобто знуджено і зухвало. Уже незабаром північ. Повертаюся до Габріеля та зупиняюся біля нього.

Об одинадцятій сорок сім я стаю невидимим і рушаю до Вежі. Двері так само поламані, а на сходах смердить сечею, але вже на третьому поверсі я відчуваю, що в мене починає тріщати голова. Сягаю сьомого поверху, й на мене накочується перша хвиля нудоти. Мушу на мить притулитися до стіни. Аж ось я чую в себе за спиною кроки. Набираю повні груди повітря та піднімаюся далі, відчуваючи млість, але голова в мене ще не надто запаморочена. Видираюся на найвищий поверх і ховаюся в дальньому кутку коридору.

Вартові неквапливо піднімаються сходами. Я зачаївся в кутку, зосереджуючись на диханні й на тому, щоб залишатися невидимим.

— Джез знову спізнюється? — запитує один з них. Я бачу, що їх п’ятеро.

— Та заходь уже, чого ти?

Але тут знизу, зі сходів, долинає крик:

— Я вже йду! Зачекайте!

Усі лаються і нарікають. А мені аж вивертає шлунок. Стіни починають валитися на мене, і я мушу докласти страшенних зусиль, переконуючи себе, що насправді вони не падають; це просто витівки уяви чи ілюзія, але в жодному разі ніякі стіни на мене не падають!

Та я повинен залишатися невидимим. Живіт зводить судомою, і я схиляюся навпіл, а хтось каже: «Та швидше вже!». А ще я чую: «Скинь…» — а Джез кричить: «Заждіть!». Мене хапають корчі, і я вже відчуваю в роті присмак блювотиння, але мушу зосередитися на диханні та на власній невидимості. Вони входять, двері за ними зачиняються, і я кидаюся сходами вниз, напівбіжу-напівпадаю, сягаю нижчого поверху, біжу далі, а тоді починаю блювати. Стіни таки навалюються на мене, нестерпно допікають різні шуми, шлунок знову зводить судомою, я знову блюю і знаю, що мені потрібно вибратися назовні, але вже не певний, де саме тут вихід, і я геть не годен встояти на ногах, тому починаю повзти, а відтак кочуся додолу сходами, потім знову трохи повзу і трохи падаю, голова в мене тріщить від тих шумів, і мені хочеться кричати, але тут я не можу, та я вже навіть і повзти не можу. Гупання й вищання в голові стають ще гучнішими, живіт знову судомить, я скручуюся клубочком і верещу, а тоді відчуваю на спині чиїсь руки, і голос Габріеля каже мені:

— Я тут. Усе гаразд.

Мене зводять на ноги, підтримуючи попід пахви, і Габріелів голос додає:

— Треба спуститися ще на два поверхи, і ми вже будемо надворі, — але ноги мене не тримають, тож він волочить мене сходами вниз, а відтак витягає крізь двері, та щойно я опиняюся на свіжому повітрі, судоми послаблюються, і я зцілюю себе від головного болю й нудоти, і знову почуваюся добре. Навіть не просто добре. Я почуваюся фантастично.

Габріель не нарікає, хоч я знаю, що він ледве стримується. Коли ми повертаємося на нашу позицію біля крамничок, він запитує:

— Ти довідався пароль?

— Мені здається, «Скинься в тюбик».

— Тобі здається?

— «Скинься» — точно.

— А «в тюбик» — не точно?

— Може бути і «в кубик».

— Або «в зубик»? Або «в чубик»? Або «в бублик»? Або взагалі щось зовсім інше!

— «Скинься в тюбик».

Мені так здається.

І знову очікування. Крамнички вже зачинені. Довкола — нікого й нічого, крім холоду, що пробирає до кісток. Ми з Габріелем заходимо у провулочок і сідаємо на землю попід стіною. Обоє не годні заснути.

Габріель каже:

— Хтось колись сказав, що війна — це тривалі періоди нудьги, що чергуються з секундами жаху.

— Як на мене, то з хвилинами жаху.

— Так, хвилинами, а в найгірших випадках, можливо, навіть з годинами.

— Сьогодні може бути саме такий випадок.

Габріель бере мене за руку і переплітає наші пальці.

— Але колись це все закінчиться. Не буде більше ні нудьги, ні жаху, а тільки спокій, гори, кава і круасани.

— Ага, — та я думаю не про спокій, гори й каву, а про години жаху, про кров і моторошний вереск.

Уже починає світати. Приїжджає фургончик з газетами, які кидають просто на вулицю, а тоді відчиняється газетний кіоск. Габріель іде купити якихось батончиків. Мені нічого не лізе в горло, я ледве їх туди заштовхую. І знову ми чекаємо.

Біля однієї з висоток з’являється Селія. Вже сьома двадцять дев’ять, і мені час іти.

Габріель каже:

— Я скоро до тебе долучуся.

Я біжу підтюпцем просторим майданом до Вежі, входжу крізь поламані двері, піднімаюся смердючими сходами, минаю своє блювотиння на сьомому поверсі, але тепер я почуваюся вже цілком добре. Живіт більше не судомить. Мені не терпиться взятися до справи.

Я стаю невидимим і піднімаюся сходами далі, аж на найвищий поверх, до дверей у в’язницю. У мене з собою одна з Меркуріїних шпильок для волосся, що магічним чином відмикає всі замки, тож, притулившись до дверей, я тихенько кажу:

— Скинься в тюбик, — а тоді застромлюю кінчик шпильки в замок і штовхаю двері.

Нічого не відбувається.

Мені пересохло в роті, тому, можливо, я вимовив слова нечітко. Або я помилився з паролем, але не можу тепер випробовувати різні варіанти.

Чую кроки на сходах. Вартові мають мінятися аж за двадцять п’ять хвилин — це, імовірно, просто якийсь мешканець будинку. Однак мені треба якось пройти через ці двері. Я знову кажу:

— Скинься в тюбик, — цього разу голосніше й чіткіше, хоча в цілковитій тиші здається, ніби я прокричав. Запихаю шпильку в замок, штовхаю двері, й вони відчиняються.

Тепер я стою в темряві. Я встиг на мить побачити, що до наступних дверей якихось два-три кроки. Та на них немає ручки, і я не знаю, в який бік вони відчиняються, тож не можу передбачити, в якій частині кімнати краще стояти, щоб прослизнути всередину разом з вартовими. Я не певний, чи тут можна ввімкнути світло, але навіть не пробую шукати вмикач. Залишається надіятись на те, що, коли прибудуть вартові, я матиму час знайти правильну позицію. Лишилося близько двадцяти хвилин.

Проте вже наступної хвилини відчиняються зовнішні двері. Це, певно, той вартовий, чиї кроки я чув на сходах. Я ледве встигаю стати невидимим, а вартовий уже смикає шнурок, що звисає зі стелі, вмикаючи лампочку, і зовнішні двері тим часом зачиняються. Він п’ять разів стукає у внутрішні двері. Два голосні й повільні удари, а потім три швидкі, що теж, як я здогадуюсь, є своєрідним сигналом.

Минає майже хвилина, а тоді у внутрішніх дверях відкривається на якусь мить маленьке вічко, а потім знову закривається. Клацає замок, двері відчиняються, і лунає голос вартового:

— Щось ранувато, — він тримає двері відчиненими, щоб мій вартовий міг увійти. Для мене місця небагато, але я стаю боком і притискаюся до стіни.

Тоді прослизаю всередину.

Вартовий, що прийшов на заміну, матюкається, дивлячись собі під ноги. До його чобота прилипла обгортка від цукерки. Він нахиляється, щоб її забрати, а я ще більше втискаюся в стіну. Його куртка торкається моєї. І все, нічого більше. Але я вже знаю: він відчув, що щось не так. Він обертається, немовби перевіряючи, що в нього за спиною, та дивиться просто на мене, тримаючи між пальцями цукеркову обгортку. Тоді відвертається й запитує:

— Джейк уже тут?

— Ти перший. Ти прийшов на півгодини раніше. Дейл ще навіть не закінчив обхід.

— Мені здалося, я почув Джейка… — тоді він рушає коридором, тримаючи перед собою обгортку. Я маю погане передчуття, що він щось запідозрив.

Я входжу слідом за цим типом з цукерковою обгорткою в невеличку кімнату, де з одного боку стоїть кухонний гарнітур, а з другого — стіл з лавою. Тип кидає обгортку в смітник і витирає руки об штани. Тоді скидає куртку і вішає її на гачок на стіні. Інші гачки вже зайняті. Входить ще один вартовий і каже:

— Щось ти рано.

— Ага.

— Вона тебе вигнала, чи що?

Той тип, що був з обгорткою, неуважно хитає головою, немовби думає про щось інше. Наливає в чайник води та заварює собі чаю. З’являються інші вартові, які мають здавати зміну, і теж коментують ранній прихід свого обгорткового колеги. Навіть мені вже набридли ці коментарі, але він принаймні забув про те, як почув мій голос, коли я називав пароль. Кімната заповнюється новими вартовими, які прийшли на зміну, і я виходжу в коридор, чекаю там і знову зосереджуюся, щоб залишатися невидимим. Рахую вартових, які вже йдуть, перевіряючи, чи вийшли всі шестеро. Тоді йду слідом за Ловцями, які теж виходять, і бачу, де розташована розколина, через яку вони потрапляють у будівлю Ради.

Отже, тут залишилося четверо Ловців і шестеро вартових з Ради. І я мушу знешкодити їх так, щоб ніхто не встиг вислизнути або здійняти тривогу. Вони всі йдуть у кімнату для зустрічей, де начальник варти дає їм розпорядження та вказівки щодо в’язнів. Вартові без зброї: вона їм не потрібна, адже вони не випускають в’язнів з камер. Вони тут лише для того, щоб розносити їжу та забирати відходи. Ловці, звичайно ж, озброєні.

Мені збіса щастить. Ловці вишикувалися попід стіною. Я коло дверей. Начальник варти розповідає про порядок виконання обов’язків; вартові стоять обличчям до нього.

Що ж, мушу починати.

Я стріляю блискавками в усіх чотирьох Ловців.

Минає кілька секунд, і всі вони падають на землю.

Вартові ошелешені. Мене вони не бачать. Можливо, вони навіть думають, що сталося коротке замикання або ще якась дивна технічна несправність. Та один з них вигукує:

— Тривога!

У нього я теж влучаю блискавкою, але менш потужною. Не хочу вбивати вартових. Я стаю видимим, і двоє вартових кидаються на мене, але я і їх зупиняю блискавками. Вони непритомніють і падають, однак залишаються живими. Решта притискається до стіни, і я вдаряю блискавками ще двох, знерухомлюючи їх, тож тепер, окрім мене, залишається стояти тільки один вартовий з дощечкою для інструкцій, і він так міцно стискає цю дощечку, немовби хоче скрутити її навпіл. Він стоїть абсолютно нерухомо, немовби його теж спаралізувала блискавка. Аж раптом оживає і щосили жбурляє в мене свою дощечку. А відтак у мене летять й інші речі: ручки і кайданки, кухлі та все, що трапляється йому на очі. Звичайно, ці штуковини не завдають мені ніякої шкоди; вони навіть не долітають до мене, а Дар у вартового доволі слабенький. Коли він намагається зрушити з місця стільці, вони хитаються, але йому це так і не вдається.

Я піднімаю руки й кажу:

— Я тебе не вбиватиму, — чекаю, щоб він зупинився. — Твої друзі не мертві. Просто непритомні.

Мені в обличчя летить в’язка ключів, але оминає мене.

Я повторюю:

— Я тебе не вбиватиму. Але можу трішки покалічити, якщо не перестанеш в мене кидатися, — і я влучаю йому в ноги легенькою блискавкою, показуючи, на що я здатний.

Він приречено опускає руки. У кімнаті знову стає тихо. Він тремтить.

— Як тебе звати?

— Шон.

— Гаразд, Шоне. Серйозно, я не збираюся тебе вбивати. А робитимеш, як я скажу, то взагалі нічого лихого з тобою не трапиться.

Він не відповідає, але раптом згинається навпіл і блює. Я беру його наручники, надягаю їх йому на зап’ястки, а тоді підштовхую його коридором до вхідних дверей. Бачу крізь вічко, що Селія та Габріель уже стоять у кімнатці для очікування.

Я кажу Шону:

— Мусимо впустити сюди моїх друзів. Потрібен пароль.

Він хитає головою.

— Якщо ти його мені не скажеш, я вбиватиму твоїх друзів, одного за одним. Затямив?

Вежа

Шон на диво швидко погоджується. Однієї моєї погрози було досить, щоб він повідомив пароль і сказав, що ключі в нього на поясі. Селія з Габріелем спритно входять, і я кажу Селії:

— Це Шон. Він дуже мені допоміг.

Шон каже:

— Вас усіх уб’ють. Або зловлять. І тоді ви залишитеся тут навіки.

А потім він знову мене дивує, намагаючись ударити головою, однак мені лише здається, немовби мене легенько поцілували в кінчик носа, зате його голова рвучко смикається назад. Це його баламутить, і він лупить мене ногою, аж кривлячись від болю, натомість на мене удар узагалі не справляє враження, а він так нічого й не може второпати. Я думаю, що тепер він нарешті заспокоїться, але це його ще більше розлючує, тому, щоб не марнувати часу, я сам його б’ю, і він падає непритомний.

Я кажу Селії:

— Ловці мертві, але вартові тільки паралізовані. Думаю, вони скоро почнуть очунювати, — і я їй показую, де вони лежать.

— Треба знайти для них камеру, — каже Селія.

Я підходжу коридором до найпершої камери та дивлюся у вічко. Звичайно, вона зайнята, і коли я зазираю всередину, то починаю думати, що нам, мабуть, таки треба буде покінчити із тими вартовими.

У камері майже нічого немає, крім тоненького матрацика, ковдри, параші та власне ув'язненої. Це страшенно худа і дуже бліда жінка. Має очі Білої відьми. Вбрана вона в яскраво-жовту арештантську робу.

Я йду коридором, шукаючи порожню камеру, але всі вони зайняті й однакові на вигляд: маленькі голі кімнатки з матрацом, парашею, ковдрою та в'язнем у жовтій робі. Понуре враження. В останній камері в'язень сидить і дивиться на мене. Він якось дивно всміхається, коли я зазираю у вічко. Він постарів і схуд, але я зразу його впізнаю. Не мушу навіть вітатися з ним, принаймні не на повний голос.

За допомогою Меркуріїної шпильки я відмикаю двері до камери, входжу та стаю перед ним навколішки. Він сидить на матраці, притулившись спиною до стіни та загорнувшись у ковдру. Його голі ноги бліді й посинілі. Він неймовірно худий, хоча він ніколи і не був товстим. Поволі кліпає очима та дивиться на мене.

— Чи я вже на небесах, прегарний хлопче?

Я хитаю головою.

— Ну, тоді це направду приємна несподіванка, — голос у Боба не змінився, так само сильний, і це вселяє надію. Я тільки раз із ним зустрічався, зовсім ненадовго, коли він допомагав мені знайти Меркурію. Я сподівався, що він вислизнув від Соула й Ловців, але очевидно, що йому це таки не вдалося. Тепер, коли я вже до нього наблизився, то бачу збоку на його шиї пурпурові синці, що сягають аж до плеча.

— З вами все гаразд? — запитую я, почуваючись ідіотом, бо ж видно, що він аж ніяк не в порядку.

— Я старий і втомлений, а ще й трішки пошарпаний. Але зараз, побачивши тебе, почуваюся набагато краще, — він намагається підвестися, та заслабкий для цього.

— Не треба рухатися. Залишайтеся тут. Вам краще поки що побути тут. Я вже знешкодив вартових.

— Припускаю, що допомогти мені — не головна твоя ціль.

— Ми починаємо напад на будівлю Ради.

— Чудовенько.

— Нам треба звільнити камеру для вартових, тому я зараз приведу сюди ще одного в’язня. Скоро вам нададуть медичну допомогу. Але наразі залишайтеся тут.

Я біжу назад коридором, і ми з Габріелем переносимо до Боба жінку з першої камери разом з її матрацом і ковдрою. Потім перетягуємо в ту першу камеру всіх вартових. Вони дебелі й важкі. Відчуваю до них відразу. Дехто з них, зокрема й Шон, уже очунюють. А я хочу тільки чимшвидше запхати їх у камеру, замкнувши за ними двері, поки мене не охопила нестримна лють.

Я йду в кімнату для вартових, шукаючи їжу, і знаходжу там трохи печива, банан і пляшку води. Відношу все це Бобові й кажу йому:

— Мусите поділитися харчами зі своєю новою однокамерницею.

Селія каже:

— Нам пора, Натане. В’язням буде набагато краще, якщо ми успішно виконаємо свою місію.

Боб дивиться на Селію та каже:

— Починаються збори Ради. Ловці з останньої зміни дуже нарікали на погану організацію: Ловців у будівлі забагато, і на всіх, очевидно, не вистачає туалетів.

Я кажу Селії:

— Дар Боба — читати думки.

— А чи є ще щось таке, що могло б нам допомогти? — цікавиться Селія. — Пов’язане з Соулом, Воллендом або Джессікою.

— Не надто багато і, боюся, нічого доброго. Вартові мають таке низьке становище, що навіть не бачать своїх очільників. Проте бояться їх. Ловці поважають Джессіку, — каже Боб і додає: — Волленд трохи загадковий. Усім цікаво знати, що він замислює, але, схоже, ніхто і не здогадується. Завдяки йому Ловці тепер можуть ставати невидимими, і їм це подобається. Зараз він виготовляє якесь зілля під назвою «блакить». Хоч я й небагато про нього знаю.

Він робить паузу, а тоді каже:

— Якщо не заперечуєте, хотів би запитати, чи справді ви намірилися атакувати Раду? Бо щось вас тут не дуже багато.

Я сміюся.

— Підмога от-от прибуде. Але я вже мушу рушати.

— Тут є ще дехто, хто може знати більше, ніж я. Хоч я не певний, чи він палатиме бажанням вам допомогти.

— Хто? — запитує Селія.

— Більшість в’язнів, яких я знаю, нажахані. Вони майже весь час думають про те, що з ними сталося в минулому, і про що їм не слід було говорити. Вартові ж думають про те, що станеться з ними в майбутньому. Але дехто тут постійно думає про втечу, про помсту, повсякчас щось планує, планує, планує. Таке враження, що Клей ніколи не дає своєму мозкові відпочивати. Думаю, він на найвищому поверсі. Доволі приємно знати, що людина, через яку я опинився тут, ділить тепер зі мною цю долю.

Я зриваюся й вилітаю з дверей, мчу коридором до металевих сходів і перестрибую відразу по дві сходинки, аж поки опиняюся нагорі. Селія намагається не відстати від мене, кричить, щоб я зупинився, бо Клей усе одно нічого мені не скаже. Я швидко йду далі, перевіряючи камери й намагаючись не думати про жалюгідний стан усіх цих в’язнів.

Зазираючи у вічко останньої камери, я бачу, що вона така ж маленька й понура, як інші, але в’язень у ній сидить у позі лотоса, прикутий до стіни кайданами за обидва зап’ястки. Не можу стримати посмішки.

Я кажу Селії:

— Це він.

Вона відповідає:

— У нас нема на це часу.

Я відмикаю двері Меркуріїною шпилькою. Хочу, щоб він мене побачив.

Його очі змінилися. У них ще вдосталь срібла, в якому майже цілком губиться синява, але праве око спотворене численними шрамами, що вкривають обличчя, і коли він кліпає, я помічаю, що повіка навіть не годна затулити око повністю. Клей дивиться на нас, нічого не кажучи, а я витримую якомога довшу паузу. Для потіхи ще й витягаю Феїрборн.

Я кажу Селії:

— Ножа я застосовувати не буду, а лише нагадаю йому, що цей ніж тепер у мене, що я забрав його, і що він опинився в цій камері саме тому, що втратив його.

Клей каже:

— Селіє, яка несподіванка, — і підводиться. Встає поволі та м’яко, але я помічаю певну незграбність, і хоч він досі кремезний і м’язистий, та аж ніяк не нагадує себе колишнього. Він не стрункий, а одутлий, його шия досі мов у бугая, але добре видно, що він уже втратив чимало ваги. — Що тебе сюди привело, — і він уперше дивиться на мене, промовляючи: — з оцим?

Він ступає крок уперед, зупиняючись, перш ніж натягнуться, не пускаючи далі, ланцюги, якими прикуті до стін його руки. У ньому й тепер повно енергії.

Я кажу:

— Клею, тобі личать кайдани.

Його очі крижані, та я бачу, що вони аж палають від емоцій. Від люті. І я не певний, чи тільки на мене він лютує.

— А тебе вже навідувала Джессіка? — я уявляю, як їй подобається бачити своїх людей у кайданах.

Він ігнорує мене, повертається до Селії та запитує:

— Ти тут з якоїсь особливої нагоди?

Я хочу розпитати Клея про Женеву, звідки він дізнався про квартиру, з якої вела розколина до Меркуріїного котеджу. Йому про це сказала Анналіза? Вона працювала на нього? Була шпигункою? Зрадила нас?

Селія каже:

— Ні. Просто перевіряємо, як ти. Час іти, Натане, — і вона починає зачиняти двері.

— Я мушу спочатку дещо довідатися, — і я хапаюся за двері, не даючи їм зачинитися. — Мені потрібна деяка інформація.

Клей глузливо шкіриться до мене.

— Тієї ночі, коли ми викрали в тебе Феїрборн. У мене стріляли, я був поранений, але мені вдалося дістатися до квартири. Там на даху була розколина, що вела до Меркуріїного котеджу в горах Швейцарії. Ти це пам’ятаєш?

Він дивиться на мене, не кліпаючи.

— Ти це пам'ятаєш? — повторюю я. — Я дістався до квартири, але там уже все кишіло Ловцями. Ти теж туди під’їхав. Я тебе бачив. Я пішов звідти, а тоді наштовхнувся на Джессіку.

— І порізав її вродливе личко.

— Натане, — нагадує Селія, — у нас обмаль часу.

— Ти пам’ятаєш ту квартиру? — наполягаю я.

— Я втратив двадцять кілограмів, але не пам’ять, — кидає мені Клей.

— Як ти знайшов її, квартиру?

Він не відповідає.

— Тобі сказала Анналіза? Вона була твоєю шпигункою?

Клей посміхається.

— О, Анналіза, — він відходить до дальньої стіни камери, сповзає на долівку й дивиться на мене. — Цікаво, де вона зараз? Вартові патякають, що повернулася до дядечки Соула.

— Вона весь час працювала на тебе?

— Запитання, запитання, запитання…

— Але без відповідей, — кажу я.

— На них однаково немає часу, — втручається Селія.

— Випусти мене звідси, і я тобі скажу, — каже Клей, не відводячи від мене очей.

— Скажи мені, і я тебе не вб’ю.

— Ну, ти й сам не знаєш, чи вб’єш мене.

— Натане, у нас немає на це часу. Ходімо, — дратується Селія.

Клей шкіриться до мене й мовить:

— Краще роби, як тобі кажуть, і біжи звідси. Я певний, що буду тут і згодом.

— Ти будеш тут завжди, — відповідаю я та затріскую двері.

Я хочу, щоб Клея просто залило правдивим зіллям, коли все це закінчиться. Я хочу, щоб Боб проник йому в мозок і виявив усе, що той знає, хоча, чесно кажучи, я не певний, чи вплине тепер на щось правда про Анналізу: що вона зробила, а що ні. Вона застрелила мого батька, і цього вже задосить.

Великі пальці

Я прямую до розколини, що веде в будівлю Ради, а Селія йде слідом, гаркаючи на мене:

— Ти повинен виконувати мої накази. Коли я кажу йти, ти мусиш іти.

— Та я вже ж іду. Гаразд?

Далі в коридорі я бачу, як до нас прямують Ґрейторекс, Адель і кілька інших стажерок. Габріель в одязі Ловця чекає мене біля розколини.

Повертаюся до Селії та кажу їй:

— Я міг би вбити Клея. Але не вбив. Ти звеліла мені йти. І я пішов.

— Але не відразу.

Ми обмінюємося лютими поглядами.

Габріель дивується:

— Я щось пропустив?

Селія дивиться на мене й каже:

— Нічого важливого.

Для мене це було важливо. Я відповідаю Селії:

— Можливо, Анналіза теж ув’язнена десь тут у Вежі. Хочеш, щоб я пішов пошукав її?

— Ні. Я хочу, щоб ти діяв за планом.

— Добре. Я діятиму за планом. Габріелю, ти готовий?

Він відповідає ствердно, і я кажу Селії:

— Бачиш, як чемно я виконую накази.

Я знаю, що в мене немає часу на пошуки Анналізи, і судячи зі слів Клея, у Вежі її все одно немає, але навіть якби вона тут була, Селія зробила б усе, щоб вона тут і залишилася.

Селія каже:

— Ви обоє знаєте, що робити, — і, пильно глянувши на мене, вона рішуче додає: — Зроби все як слід. Не відволікайся ні на що, і ми переможемо.

Габріелеве завдання — чекати в будівлі Ради, замаскувавшись під Ловця, аж поки почнеться бій, а тоді він має надіслати Селії текстове повідомлення, і всі бійці Альянсу одразу прибудуть через розколину. Я знаю, що Габріель першим долучиться до бою. Я волів би, щоб він не квапився, був останнім і не ризикував, але навіть пропонувати таке немає сенсу. Найкращий спосіб зберегти життя і йому, і всім іншим — це вбити Соула.

Габріель змінює зовнішність, стаючи коротко підстриженим Ловцем, і я аж здригаюся. Такий схожий на Кірена. Він каже:

— Я забрав посвідчення особи в одного з Ловців, який тут працював. Не дуже добре вийшло?

— Аж занадто добре, як на мене, — і я хапаю його за руку, набираю в груди повітря, стаю невидимим і прослизаю крізь розколину.

Ми в темряві лише секунду. Відтак мене жбурляє в іншу, холодну, пітьму, я падаю навколішки на кам’яну підлогу, а Габріель зводить мене на ноги. Ми діяли майже беззвучно, та все одно завмираємо і прислухаємося.

Ми в темній кімнаті, але крізь тріщинки довкола дверей сіється світло. З другого боку чути голоси двох людей, та згодом вони затихають. Думаю, вони вже пішли, однак вичікую ще секунд десять і аж тоді відмикаю замок Меркуріїною шпилькою для волосся. Ми рушаємо коридорами, я швидко визначаю напрямок.

Ми в південно-західному куті підвалу. Камери в західній частині, але я мушу йти на схід до сходів, що ведуть у головний вестибюль. Ми нікого не зустрічаємо, аж поки виходимо нагору. Там є Ловці. І їх багато.

Габріель затримує мене й шепоче:

— Думаєш, вони всі тут через збори чи через те, що знають про наш прихід?

— А яка різниця?

— Принаймні коли їх так багато, я не надто вирізнятимуся, — і я знаю, що Габріель спробує поспілкуватися з Ловцями та з’ясувати, що діється. — А ти йди вже.

І мені лишається тільки сподіватися, що його природна властивість видаватися своїм будь-де спрацює і цього разу.

Я поволі й обережно проходжу повз Ловців, намагаючись нікого не зачепити, і опиняюся у величезному вестибюлі будівлі Ради. Не можна сказати, що тут повно Ловців, але десь двадцятеро стоять обабіч головного входу, а за реєстраційним столом сидить невисокий худий чоловік.

Я піднімаюся сходами, переступаючи відразу по три сходинки, і на наступному поверсі бачу ще десятьох Ловців. Поволі рушаю на найвищий поверх. Помічаю чотирьох Ловців на третьому поверсі, тоді ще по двоє патрульних на четвертому й п’ятому, але на горішньому поверсі тихо й безлюдно.

Тут інакше, ніж я уявляв, коли тренувався в моделі будівлі Ради. На дерев’яній підлозі лежить червоний килим, а загалом тут світло, просторо і тепло. Мені ж це приміщення уявлялося темним, понурим і сірим. Я повертаю праворуч до перших дверей — так само, як тренувався в лісі. Кімната умебльована, але таке враження, що нею ніхто не користувався. Я просуваюся коридором, зазираючи в кожну кімнату, і всі вони на вигляд однакові й ніким не вживані.

Сподіваюся, що мені пощастить, якщо я піду в інший бік, тож повертаюся та йду коридором, котрий веде ліворуч од сходів у ту частину, якої Селія не змогла відтворити в моделі.

Прислухаюся біля перших дверей, але нічого не чую, крім шипіння телефонів. Цим шипінням наповнена вся будівля: тут багато людей з мобілками, багато комп’ютерів та інших електроприладів. Я тисну на ручку, і двері відчиняються. Переді мною просторий кабінет з великою кількістю книжок. Біля дерев’яного письмового стола стоїть старий шкіряний портфель, а на спинці шкіряного крісла висить чиєсь пальто. Тут нікого немає, але є двері в іншу кімнату. Я підходжу до них і знову прислухаюся. Чую музику. Класичну музику.

Я майже впевнений, що власник пальта зараз у тій кімнаті, з якої лунає музика, і досить імовірно, що це Волленд. Однак я хочу наблизитися до нього без зайвого галасу і хочу перевірити, скільки ще людей є на цьому поверсі.

Я виходжу з кабінету і пробую відчинити наступні в коридорі двері. Вони ведуть у менший офіс, де є стіл, крісло, полички, невеличка канапа та деякі особисті речі: папери, ноутбук і сумка. У цьому офісі теж є двері, що ведуть в іншу кімнату, з якої теж долинає класична музика. Підозрюю, що ці двері ведуть до тієї ж кімнати, що й двері з Воллендового кабінету.

Я обстежую коридор далі, але вже трохи швидше. Наступні двері замкнені, та Меркуріїна шпилька легко їх відчиняє, і я бачу ще один офіс, який не використовується. Залишилося перевірити тільки одні двері. З-за них не чути жодних звуків. Я користаюся Меркуріїною шпилькою та входжу.

Цим приміщенням точно користуються.

Тут стоять три каталки, вкриті сірими покривалами, й обриси покривал свідчать про те, що під ними лежать чиїсь тіла.

Підходжу до першої каталки та підіймаю краєчок покривала. Там жінка. Каштанове волосся, розплющені очі без проблисків. Бліда шкіра. На шиї в неї татуювання: Б 1.0. Стягаючи покривало далі, я бачу її голі груди. Крові немає — її вже всю видалили, як я бачу, разом із серцем. Дивлюся на її руки, щоб перевірити, чи є в неї там такі самі татуювання, як у мене. На мізинці збоку наколото тільки одне: Б 1.0.

Я йду до другого тіла. Це теж жінка, чорношкіра, понівечена так само, як і перша.

Останнє тіло інакше. Це дівчинка. Їй не більше одинадцяти дванадцяти років. Вона теж має татуювання на шиї та пальці, і груди в неї також оголені.

У кімнаті холодно. Дуже холодно. Уздовж стін — полички з пляшками, в яких, схоже, зберігаються видалені органи цих жертв. Є ще шухляди з хірургічними інструментами.

Тут теж є двері в іншу кімнату. Я підходжу і прислухаюся. Нічого. Музики не чути.

Тисну на ручку та виявляю, на свій подив, що двері не замкнені. Я входжу.

Це простора кімната з рядами засклених металевих полиць. І на кожній полиці пляшки. А в кожній пляшці… людські органи. Я відсуваю скляні дверцята та витягаю одну з пляшок. У ній щось м’ясисте й темне. Думаю, це печінка. На ній татуювання: Б 1.0.

Я йду до дверей в дальньому кінці кімнати — і, так, з-за цих дверей лунає класична музика. Певний, що там Волленд зі своїм асистентом, але також там можуть бути вартові. І я знаю, що в мене майже немає шансів потрапити в кімнату так, щоб Волленд нічого не помітив, тож вибір вельми обмежений. Мушу діяти швидко. Але я не хочу здіймати галас, якщо цього можна уникнути.

Я знову повертаюся у Воллендів кабінет, надійно замикаючи за собою двері. Щоб ніхто не зміг через них утекти й вислизнути. Знову підходжу до дверей біля дальньої стіни та прислухаюся до музики, але чую чоловічий голос, хоч мовець і не в кімнаті — це диктор оголошує по радіо наступний твір Бетховена.

Я беруся за ручку, зосереджуючись на тому, щоб залишатися невидимим, а тоді повільно й обережно прочиняю двері так, щоб зуміти прослизнути в кімнату.

Починається твір Бетховена, прекрасний і повільний. Я нечутно зачиняю за собою двері.

Кімната світла. На стелі великі вікна. В дальньому кінці приміщення дві постаті сидять на лавці. Вони працюють, нахилившись над чимось. Чоловік і молода жінка. Чоловік сидить до мене спиною. Він щуплий, худий, у білому халаті, і хоч він так низько схилився, що я не бачу його обличчя, та я знаю, що це він: Волленд.

Жінка дивиться на мене і на двері. Мабуть, вона помітила якийсь рух. Вона щось каже Волленду, і той повертається й дивиться просто на мене, а я наближаюся до нього.

Це лабораторія, в якій повно всіляких інструментів, банок, трубок та інших речей, про призначення яких я не маю уявлення. Не ризикну застосовувати тут електричні розряди. Я витягаю Феїрборн і бачу, що Волленд з асистенткою нахилилися не над столом, а над тілом, що лежить на лаві. Це тіло чоловіка, на шиї в якого витатуювано великими літерами: Ч 1.0. Його груди розрізані, і видно серце.

Я підходжу до Воллендової асистентки, і ми з Феїрборном не вагаємося ані миті. Її кров бризкає мені на руку, а тіло безшумно сповзає на підлогу. Я дозволяю собі стати видимим.

Волленд ошелешено дивиться на мене. У руці в нього скальпель. Я піднімаю Феїрборн і кажу:

— Хочеш випробувати своє щастя?

Волленд відступає поміж столами, а тоді кидається геть, але я наздоганяю його трьома стрибками. Хапаю його за руку та тягну до себе, однак він намагається вивернутися й залізти під стіл. Я притискаю його долоню до дерев'яної поверхні стола та пришпилюю її Феїрборном. Волленд тремтить і не опирається, а я зафіксовую на столі й другу його долоню, проштрикнувши її його ж скальпелем. Він досі не вимовив жодного слова: ні заверещав від болю, ні гукнув про допомогу.

Мелодія Бетховена дуже гарна — заспокійлива, лагідна, аж ніяк не похоронна.

Я кажу Волленду:

— Мушу зізнатися, що збираюся вбити тебе незалежно від того, допоможеш ти мені чи ні. Але що довше ти залишатимешся живим, то ліпші в тебе шанси все-таки вижити. Коли сюди прийдуть інші члени Альянсу, вони захочуть узяти тебе живцем. Щоб відправити тебе під суд і все таке.

Він нічого не каже, тільки тремтить.

— Хоча мене це, власне, мало турбує. Наскільки я можу судити, ти винен у вбивствах. У багатьох.

Нарешті він заговорює:

— А ти хіба ні?

— Зараз ідеться про тебе. Ти винний. Питання тільки в тому, чи зможеш ти зупинити мене від страти.

— Щ-що?

— Мені треба, щоб ти показав, як Ловці стають невидимими.

Він хитає головою.

Я беру з лави ще один скальпель і підходжу до Волленда. Відрізаю йому великий палець правої руки. Тепер Волленд верещить.

— Боляче, еге ж? — запитую я. — А як же зцілювання?

Він знову тремтить, ще сильніше, ніж доти. Столом тече кров.

— Щось ти не надто здібний до зцілювання. А до чого ти здібний, Волленде? Лише до розтинання людей?

Він нажахано дивиться на мене, а потім відвертається і блює на підлогу.

— Волленде, а тебе хоч колись нудило під час розтинів?

Він не відповідає, а лише тремтить, що, на мою думку, означає «ні».

— Ну, то де ті відьомські пляшки, за допомогою яких ти робиш Ловців невидимими? Ти ж саме так це робиш? За допомогою пляшок?

Він киває.

— Ну? — наполягаю я. — Чи хочеш, щоб я відрізав тобі ще одного пальця? — шкірюсь я до нього.

Він дивиться на мене.

— Вони тебе вб’ють. Повільно, якщо я матиму…

Я відтинаю йому другий великий палець, і він видає химерний здушений крик.

— Що далі: вуха чи ніс? — запитую я. — Чи, може, очі?

— У наступній кімнаті! У наступній!

І я дивлюся туди, куди він показує поглядом, на невеличкі металеві двері поміж лавами.

Витягую з Воллендової долоні Феїрборн, а потім скальпель, і підштовхую його до дверей. Він тремтить і хитається, але йде.

— Відчиняй, — я міг би скористатися Меркуріїною шпилькою, проте хочу побачити, чи виконає він мій наказ.

— Я не можу. Мої руки… — каже він, простягаючи їх перед собою, дивлячись і ніби тільки зараз усвідомлюючи, що з ними сталося.

Я відчиняю двері. Волленд починає непритомніти — очевидно, до нього нарешті починає доходити, що він тепер ніколи не зможе повернути дверну ручку. Я заштовхую його в наступну кімнату, і він просто падає на підлогу. А я стою і дивлюся.

Купол

Я бачу скляну піраміду під скляною банею.

Піраміда складається зі скляних пляшок, акуратно виставлених одна на одну на підлозі. Їх тут сотні. Я підступаю ближче та бачу в кожній пляшці по маленькому шматочку плоті сантиметрів п’ять завширшки, і на кожному є татуювання — кола, подібні до тих, що мали Ловці над своїми серцями.

Я не можу наблизитися до піраміди, адже вона під скляним куполом. Купол упирається в коловий вузенький і неглибокий жолоб у підлозі.

Простягаю руку до бані, але потім, завагавшись, дивлюся на Волленда. Він напружено спостерігає за мною, і я вирішую не торкатися скла. Обходжу купол. Діаметром він близько трьох метрів, має ідеальну форму і цілком прозорий, немовби перевернута догори дриґом скляна чаша. Та що пильніше я до нього приглядаюся, то більше впевнююся в тому, що це не просто скло. Піраміда з пляшок усередині вибудована акуратно, просто ідеально, якщо не зважати на кілька прогалин, немовби деяких пляшок бракує. Я йду далі та раптом помічаю нові прогалини. Чи я помиляюся? Бачу, що те місце, де щойно бракувало пляшки, тепер уже заповнене.

І тоді до мене доходить. Пляшки зникають, коли відповідні Ловці стають невидимими. Я стежу за ними певний час і бачу, що дві пляшки стали невидимими, а одна з’явилася знову.

Повертаюся до Волленда.

— Підніми купол. Я хочу подивитися на пляшки.

Він хитає головою.

Я нахиляюся до нього й шепочу:

— Підніми, або я відріжу тобі вухо.

— Я не можу.

— А мені здається, що можеш.

Я хапаю його за вухо, щосили смикаю та кажу:

— Останній твій шанс або зараз його позбудешся.

Він пробує вдарити мене руками, а тоді ногами. Я б’ю його у відповідь, дивлюсь, як він падає на підлогу, а відтак беру скальпель і відтинаю йому вухо, хоч і розумію, що це мені аж ніяк не допоможе. Проте він мусить знати, що я виконую обіцянки.

Він верещить і хапається за свою закривавлену голову.

Я жбурляю вухо на купол.

Кавалок плоті вибухає електричними іскрами та відлітає назад, падаючи на підлогу біля Волленда. Баня спалахує блакитно-білим кольором, але зовсім ненадовго і тільки там, де в неї влучило вухо.

Я дивлюся на скальпель у руці та думаю, чи не кинути і його.

Чом би й ні?

Скальпель ударяє купол і на якусь мить немовби поєднується з ним, а купол змінює колір у місці зіткнення. Але потім скальпель відлітає назад до мене, падаючи з брязкотом на підлогу.

Я знову обходжу баню, але цього разу приглядаюся, які ще знаряддя є в кімнаті. Попід стіною навпроти дверей, крізь які ми ввійшли, стоїть лава, а на ній багато різних речей: документи, хірургічні інструменти, ручки, комп'ютер, — але немає нічого такого, що підказало б, як відкрити купол.

Я кажу Волленду:

— Ти ж додаєш туди нові пляшки. Коли з'являються новобранці, яких ти хочеш наділити невидимістю. То як ти це робиш?

Він тулиться до підлоги, і я помічаю, що скальпель зник з очей.

— А ще скажи мені, чи є якесь замовляння, що керує невидимістю, чи просто ті Ловці, чиї пляшки тут, відразу дістають цей Дар?

Він не відповідає. Його вухо кривавить не так сильно, як я очікував. Можливо, він усе-таки здатен трохи себе зцілювати. Його руки вже теж не аж такі жахливі на вигляд.

— Якщо ти не збираєшся зі мною розмовляти, Волленде, то не думаю, що тобі потрібен язик.

Проте я не хочу більше нічого йому відрізати; мені це огидно.

— Може, ти піднімаєш купол за допомогою оцього? — запитую я, беручи ноутбук і тримаючи його на долоні. — Я ніколи не вмів користуватися такими штуками, але тепер спробую.

Волленд зіщулюється, однак не зупиняє мене, тож я підозрюю, що в комп'ютері немає нічого важливого, і жбурляю його в купол. І знову в місці зіткнення баня стає блакитно-білою, а ноутбук немовби застрягає там на секунду, перш ніж відлетіти назад. Спалахують іскри, лунає хрускіт, але вже за кілька секунд баня знову стає такою, як і була. А Волленд скористався цими секундам, щоб наблизитися до мене зі скальпелем у закривавленій долоні. Нехай він зрозуміє, що в нього немає ані найменших шансів.

Я підступаю до нього й усвідомлюю, що саме цього він і хоче. Сподівається здолати мене, штовхнувши на купол. Мушу зізнатися, що мені й самому цікаво, що тоді станеться.

Волленд кидається на мене, але він ослаблений і діє надто повільно, тож я ухиляюся, і хоч він хапається за мене, та я відштовхую його, й він за інерцією починає падати в бік купола.

Тоді він чіпляється за мене.

— Он як? — запитую я. — Хочеш підсмажитися весь, чи мені краще просто притулити тебе мордою до купола й побачити, що буде?

— Ні! — скиглить він. Принаймні зараз він, здається, розуміє, що я можу так і зробити. — Будь ласка. Я його відкрию. Замовлянням. Але потрібна чарівна паличка.

— Чарівна паличка? — я ніколи не чув, щоб хтось насправді застосовував чарівну паличку.

— Вона отам. На тій лаві.

Я волочу його туди, куди він показує.

Це просто патичок. Гарний патичок, зроблений з обтесаної гілки, гладенький і відполірований. Я беру його, намагаючись щось відчути, щось живе, як у Феїрборні. Але нічого такого немає.

— І як воно працює?

— Потрібні правильні слова. І паличка.

І я тепер не знаю, що робити. Нехай назве мені ці слова, чи дозволити йому зробити все самому? Амулет має захистити мене в будь-якому разі. Я простягаю йому паличку та кажу:

— На, відкривай купол. У тебе тільки одна спроба.

Він киває та облизує верхню губу кінчиком язика. Бере чарівну паличку правицею, затискаючи її між пальцями. Схоже, йому це дається легко й безболісно. Мабуть, він уже цілком зцілився.

Замість того, щоб торкатися власне бані, він скеровує паличку на жолоб і каже:

— Куполе, розріджуйся.

Купол миттєво стає білим і матовим і починає від вершечка обертатися на рідину, подібну до молока, стікаючи додолу простісінько в жолоб, який наповнюється та стає схожим на блискучу, сяйливу водойму. Пляшки тепер за два кроки від мене — немов чекають, щоб я їх знищив.

— Принеси мені пляшку, — наказую я.

Волленд вагається, а потім таки переступає жолоб з молочною рідиною, поволі простягає вгору свої лапи та бере найвищу зі штабеля пляшку. Цієї миті він цілком міцний і дужий на вигляд, але, повертаючись до мене з пляшкою, знову згинається в дугу. Пляшка закоркована, а до корка прив’язаний маленький ярличок з ім’ям. Здогадуюся, що це ім’я якогось Ловця. Усередині шматочок плоті з татуюванням. Я беру пляшку та розбиваю її об лаву. Нічого не відбувається.

Схоже, призначення купола — надійний захист усіх цих пляшок. Деякі пляшки досі невидимі, але я припускаю, що коли їх розбити, Ловці втратять здатність бути невидимими. Є тільки один спосіб це перевірити. Я вихоплюю з Воллендових лап чарівну паличку, щоб він не зміг нічого вдіяти з куполом, а тоді підходжу до піраміди та пробую намацати пляшку, якої бракує вгорі штабеля. Вона там є, однак невидима. Витягаю її та кидаю додолу. На підлозі з’являється розбите скло з плоттю, корком і ярликом. Отже, щоб подужати закляття, треба розбити пляшку. Доволі просто. Я мушу тільки розбити всі ці пляшки — і Соулова армія вже не зможе ставати невидимою. Скидаю згори кілька пляшок, вони з брязкотом падають на долівку, а Волленд вигукує:

— Куполе, затвердій!

Я обертаюся та бачу, що він стоїть там, міцний і дужий, а переді мною здіймається молочно-біла стіна, і я намагаюся пройти крізь цю рідину, але не можу. Баня стала цілком білою та твердою. А відтак вона знову прозорішає, і я бачу Волленда, який стоїть по той бік і переможно шкіриться до мене.

Я досі маю в руці чарівну паличку, скеровую її на нього.

— Це просто патик, — каже він. — Я намагався його зачаклувати, але не вдалося. Тож це звичайнісінький патик.

Торкаюся патиком основи купола й кажу, вкладаючи в свої слова всі емоції, які мене переповнюють:

— Куполе, розріджуйся.

Нічого не відбувається, а Воллендова посмішка стає ще глузливішою.

Він каже:

— Купол визнає лише двох господарів. Мене та Соула. Він не коритиметься твоїм словам.

Я хапаю дві пляшки та жбурляю їх на купол. Він реагує так само, як і тоді, коли на нього кидали щось ззовні: стає на секунду-дві матовим, а потім знову прозорішає.

— Я знищу всі пляшки, — кажу я.

— Ловці не зможуть ставати невидимими, але вони й далі лишатимуться Ловцями. А ти так і будеш моїм в’язнем.

Ну, то нехай Альянс б’ється з видимою армією, тож я хапаю пляшки та жбурляю їх на купол. Довкола мене розлітається скло, але баня залишається такою самою міцною, як і досі.

Урешті-решт усі пляшки розбито. Я аж захекався від люті й роздратування, під ногами в мене уламки скла та шматочки плоті, а баня знову прозора і гладенька. І Волленд продовжує шкіритися до мене. Я думав, що він скористається нагодою та побіжить по допомогу, але він не квапиться. Він упевнений, що я нікуди звідси не дінуся.

Сідає в крісло та дивиться на мене.

— Ти вчинив такий безлад у своєму новому домі, — він посміхається. — Соул буде радий тебе тут побачити. Він тебе чекав, але мене страшенно спокушає ідея не казати йому про твоє прибуття, аж поки тобі забракне повітря. А це станеться, гадаю, за кілька годин. Ти довго жив у клітці, а тепер решту своїх днів, чи радше годин, пробудеш у цьому куполі.

Я осипаю його прокльонами.

— Соул думає, що зможе тебе використати, примусити працювати на нас, але, — він підносить угору руки, — я знаю, яке твоє справжнє нутро: ти такий самий лихий Чорний відьмак, як і твій батечко.

— Хочеш побачити, що таке лихий? Я ще навіть не розпочав, — і я вихоплюю Феїрборн та щосили кидаюся на купол. Від удару ножа купол на секунду стає матовим, а потім відкидає мене назад, і я падаю на скляні уламки, котрі розколюються піді мною на дрібні друзки, хоча мені здається, немовби я впав на м’яку перину. Я підводжусь і знову піднімаю Феїрборн.

Волленд підходить ближче, пильно мене розглядаючи. Здається, він помітив, що скло мене не порізало.

Я стаю навпроти нього та вдаряю баню Феїрборном. Але та знову відштовхує мою руку.

Волленд каже:

— Ти марнуєш час. Його не пробити. Це неможливо. Чари занадто потужні.

Тепер уже я до нього шкірюся та кажу:

— Поб’ємося об заклад?

Тепер я пробую робити все лагідніше. Поволі прикладаю кінчик ножа до стінки купола, а тоді з силою натискаю. Мене відкидає назад, але вже не так потужно.

На бані не залишається ані сліду. Вона на мить стає матовою, а відтак знову прозорішає. Проте я відчуваю, як оживає в руці Феїрборн, прагнучи розрізати, роздерти купол. Для Феїрборна купол як живий, а Феїрборн не любить нічого живого.

Я ще раз пробую зробити маленький надріз, і все повторюється так само, але я й далі відчуваю жагу Феїрборна, його лють. Він шаленіший за мене самого. Я роблю такий же надріз, але цього разу купол мене не відкидає, і я бачу, що маленька матова лінія залишається довше, ніж минулого разу, а коли вона зникає, на поверхні бані вже видно невеличку подряпинку. Ознака слабкості. Феїрборн, здається, теж це відчуває, і він прагне більшого, бажає заглибитися далі.

Я повторюю той самий надріз, поволі й упевнено, притискаючи Феїрборн до купола, а тоді проводячи ним униз. Мене відкидає майже на протилежний бік, але цього разу матовий колір прозорішає ще повільніше, а подряпина стає глибшою й довшою. Я знову вдаряю купол ножем, налягаючи на нього всім тілом, і ось уже кінчик Феїрборна застрягає в бані. Починаю рухати ним, наче важелем, угору й униз, мої руки тремтять, усе тіло тремтить. Купол стає матовим і білим, а я ще сильніше розхитую Феїрборн, піт падає градом, але я не зупиняюся, розхитую ножа дедалі швидше й потужніше. А тоді баня тріскається від підлоги аж до верху й далі до підлоги вже з другого боку, і стає матовою вздовж цієї тріщини. Тепер я розхитую Феїрборн сюди-туди, і в бані з’являється нова тріщина, навхрест із першою. Потім я витягаю Феїрборн і щосили вдаряю ним у те місце, де сходяться обидві тріщини, а тоді б’ю ногою туди, куди встромляв лезо, і в куполі утворюється діра, крізь яку я бачу, що Волленд уже біля дверей. Тікає.

Я випускаю блискавку. Волленд падає — непритомний, але живий. Я б’ю ногою по куполу, збільшуючи діру, щоб мати змогу вилізти назовні. Коли мені це вдається, Волленд уже починає стогнати й намагається відповзти.

У мене є два варіанти: вбити або зловити, — тож я прямую до Волленда і дозволяю Феїрборну зробити вибір.

Блакить

Волленд мертвий, і я знищив усі пляшки, що були під куполом. Ніхто не прийшов перевірити, чому тут зчинився шум; двері грубезні, та й ми на найвищому поверсі, віддалені від усіх.

Я стаю невидимим і залишаю Воллендів кабінет, у коридорі тихо й безлюдно, як і раніше.

Тепер Соулова черга.

Я спускаюся на перший поверх і прямую до головної зали Ради, де відбувалося моє Оцінювання. За нею є ціла низка особистих кабінетів і невеличких кімнат для зустрічей. Там є і Соулів кабінет; маю надію, що й він сам там є. Судячи зі слів Волленда, Соул знає, що я прийду, тож там повинні бути й Ловці — для захисту від нападу.

Я вже зійшов униз головними сходами та зупинився у вестибюлі. Ловці досі тут. Я бачу Габріеля. Він ідеально замаскувався під тупоголового Ловця. Кілька секунд я стежу за ним. Він роззирається, але мене не бачить.

Я рушаю до головної зали Ради, і невдовзі опиняюся в лабіринті коридорів, подібних до того, який я пам’ятаю ще з часів свого Оцінювання, з кам’яними стінами та підлогою, з безліччю дверей ліворуч і праворуч. Я притуляюся до стіни, коли повз мене проходять двоє патрульних Ловців, тоді завертаю ліворуч, а потім одразу праворуч, і ось я вже в коридорі з лавкою, на якій зазвичай сидів і чекав разом з бабусею.

Дивно бачити це місце зараз. Я сидів тут щороку, принижений і переляканий. Останнього разу я тут сидів у наручниках, а з дальніх дверей вийшла Анналіза разом зі своїм батьком. Мабуть, то був один з тих днів, коли її привели сюди, щоб усе випитати. Я певний, що вони не випадково з’явилися саме тут, це немовби мусило їй нагадати, що я й досі живий і загрожую суспільству. Чи то був лише спектакль? І вона вже тоді була шпигункою?

Тепер усе інакше. Один Ловець поблизу від мене, а другий — наприкінці коридору. Із зали Ради виходять, усміхаючись, дві жінки й сідають на лавку, на мою лавку. Жінки розмовляють про своїх дітей.

Двері до зали Ради відчинені, і всередині біля них, як і під час мого Оцінювання, стоїть вартовий. Я входжу в залу, знову відчуваючи себе маленьким, як тоді, хоча відколи я тут був, багато чого змінилося. Великий стіл на тому ж самому місті, але до нього тепер приставлені ще три столи, і вони утворюють такий собі квадрат. Крісла здебільшого порожні, зокрема й ті три, подібні до тронів, які завжди були зайняті під час мого Оцінювання і де тепер, звичайно, мали б сидіти Соул, Джессіка й Волленд, який, звісно, вже не зможе прийти.

Я мушу рухатися далі. Соула тут немає, а я повинен його знайти, причому, бажано, в більш безлюдному місці.

Прямуючи назад до дверей, я бачу чоловіка і впізнаю його. Я бачив його лише одного разу, кілька секунд, але його образ закарбувався в моїй пам’яті. Анналізин батько. Зараз він здається постарілим і значно більш утомленим, ніж тоді, коди я бачив його востаннє. Та чи не такий вигляд і належить мати батькові, коли його донька стає полонянкою чи шпигункою? Або коли двоє його синів мертві? Я не певний, що саме хочу з ним учинити, але поки що нічого не можу зробити. Мушу знайти Соула.

Знову виходжу в коридор, де й далі балакають дві жінки. Одна з них каже:

— Я чула, що він збирається продемонструвати блакить.

Друга жінка відповідає стишеним голосом:

— Так, але на кому?

Я повертаю коридором праворуч, до дверей, що в найдальшому кутку. Не ризикую їх відчиняти, адже там стоїть Ловець. Мушу зачекати, поки з них хтось вийде, а це стається лише за кілька хвилин. Двері відчиняються, і я встигаю прослизнути всередину, нікого не зачепивши.

Тепер я швидко просуваюся далі, завертаю за ріг, праворуч і знову праворуч, наближаюся до особистого кабінету Соула, і тут усе точнісінько, як було в макеті. Один вартовий стоїть наприкінці коридору, а другий біля дверей.

Я знаю, що робити з вартовими, Селія мене підготувала. Вартові відверто нудьгують, але мають чи не найкремезніший вигляд з-поміж усіх бачених мною чоловіків. Але ж я невидимий і невразливий. Поволі й безшумно я проминаю першого вартового, беруся за дверну ручку та неквапливо її повертаю. Вартовий, який стоїть поблизу, може не зауважити, як повертається ручка, але він напевно помітить, як рухаються двері. Я відчиняю їх і прослизаю всередину, залишаючи двері відчиненими.

І ось я бачу свого ворога.

Він сидить за письмовим столом, тримаючи ручку. Дивиться на двері, але таке враження, ніби просто на мене. На широченному столі з червоного дерева лежать якісь папери, а ще там є велика скляна чаша з бірюзово-блакитною рідиною, накрита скляною покришкою.

Соул супиться. У дверях за моєю спиною з’являється вартовий.

— Що? — запитує Соул. — Тобі щось треба?

— Ні, прошу пана. Я… я не відчиняв дверей.

Соул кричить:

— Клич підмогу! — але я вже встромлюю Феїрборн у шию вартовому. Соул встає, хапає з чаші скляну покришку та жбурляє її в мене. Вона летить у повітрі зі свистом, але я шугаю блискавками, одна з яких влучає в покришку, а друга в Соула. У дверях з’являється другий вартовий, і його я теж вражаю блискавкою.

Довкола знову панує тиша. Уламки скла розкидані кімнатою, а з куртки другого вартового снується дим.

Я чекаю кілька секунд, сподіваючись, що хтось прибіжить на поміч, але нічого не відбувається, якщо не зважати на Соула, який качається підлогою біля свого стола та стогне. Я підходжу й перевіряю, чи він озброєний. Звісно, він не може завдати мені шкоди, але я не хочу зайвого шуму.

Перший вартовий упав боком у кімнату, але другого я змушений затягнути сюди, щоб його не було видно з коридору. Це страшенно тяжко, бо він важить не менше за буйвола. Я ледве можу зрушити його з місця, але врешті-решт мені якось удається заволокти його в кімнату та зачинити двері.

Соул починає ворушитися. Чоловік, на совісті якого стільки смертей, який зруйнував життя стільком людям, катував усіх без винятку: і своїх, і Чорних, і Напівкровних, зокрема й мене, — лежить тепер біля моїх ніг. Феїрборну в моїх руках аж не терпиться напитися крові, що так близько від нього.

Соул не ворушиться, але я бачу, що його очі ледь-ледь розплющені. Я впізнаю цей порух. Так робить той, хто звик бути обережним, хто знає, що за ним стежать, і хоче виявити, хто саме стежить; той, чий мозок постійно насторожі, хоч і здається, що він лише напівпритомний.

Я штурхаю його носком свого чобота, а тоді дратуюся, бо щось я з ним надто лагідний, і б’ю його ногою щосили.

Він навіть не кривиться, і я думаю, що він, певно, миттю зцілюється, повертаючи обличчя, щоб глянути на мене. Так, він зцілюється; я бачу це з його очей, зі збудження, з іскор, що яскраво спалахують на частку секунди.

— Натане! Що за приємна несподіванка.

— Он як?

Соул посміхається.

— Ну, звичайно, лежати тут на підлозі не надто приємно, але я справді чекав зустрічі з тобою, — він трохи підіймає голову й тіло, а тоді каже: — Натане, ти тут сам? Я не чую пострілів. Не чую криків. Хіба це атака?

— Де Джессіка?

— Твоя сестра? Точніше, зведена сестра. Їй не подобається, коли її називають твоєю сестрою.

— То де вона?

— Я, чесно кажучи, не певний.

— Вона в цій будівлі?

— Вона то тут, то там…

Я знову вдаряю його ногою.

— Тоді побалакаймо про інше. Де Анналіза?

Соул дивиться на мене й посміхається, потім ще трохи піднімається над підлогою, спираючись на лікоть. Дивиться на вартових, а тоді знову на мене.

— Бачу, в тебе більше, ніж один Дар. Ти можеш ставати невидимим. І стріляти блискавками. Дари, які ти дістав від батька. Ти з’їв його серце. Мабуть, було нелегко. Анналіза розповідала мені, що сталося.

— Де вона?

— Ти прийшов сюди, щоб урятувати її чи вбити?

— Не твоє діло. Де вона?

— У безпечному місці. Та якщо я тобі про нього розповім, воно вже не буде таким безпечним, правда ж? — Соул ще трохи пересувається, спираючись тепер не на лікті, а на долоні.

Я ставлю йому на груди свій чобіт і притискаю назад до підлоги.

— Якщо ти не збираєшся відповідати на мої запитання, то не бачу сенсу залишати тебе живим.

— А якщо я скажу, то що ти зробиш?

— Поговорю з нею.

— Я мав на увазі, що ти зробиш зі мною?

— Я ще подумаю, — хоча це не так. Я усвідомлюю, що взагалі перестаю думати. Ці пахощі в кімнаті про щось мені нагадують. Можливо, це запах лісу, чи навіть дещо більше. А тоді я пригадую: це запах Анналізи, коли ми були разом, аромат її светра, і я бачу, як ми сидимо з нею на кручі, і вона ловить листочок, а я намагаюся втримати її, щоб вона не надто перехилялася через край.

Я відступаю на крок від Соула, дивлячись на його стіл і чашу з блакитною рідиною, що там стоїть.

— Що це таке? — запитую я й підходжу трохи ближче до чаші.

Соул не відповідає, і я відчуваю, що від блакитної рідини здіймаються якісь випари, що заважають мені зосередитися, але ж і на Соула вони тоді мусять впливати подібним чином.

— Як воно діє? — запитую я та розглядаюся в кімнаті, шукаючи, чим накрити чашу.

— А, це моє нове зілля. Вельми специфічне, і для його виготовлення знадобилося чимало часу — містер Волленд завжди все робить неквапливо, але, щиро кажучи, і не варто поспішати, якщо хочеш досягти досконалості. Воно доволі гарне на вигляд, чи не так? — і я бачу, що Соул уже сидить, хоча й досі не спроможний завдати мені ніякої шкоди. — І називається воно блакиттю, зрозуміло чому.

— І що ж воно робить?

— Різні речі. Може… змінити твій настрій, навіяти спогади і таке інше.

— Як?

— Як? Ну а як діє будь-яке зілля? Хоча мені здається, ти хочеш запитати, як саме воно впливає на тебе зараз?

Хіба? Воно зараз якось на мене впливає? Я пригадую, що шукав, чим би накрити чашу. Обходжу кімнату та беру з полички велику тонку книжку, а тоді підходжу до чаші. Блакитна рідина здається живою, вона вирує і вабить. Я струшую головою та відвертаюся. Знову обходжу кімнату. Мушу щось зробити, але не певний, що саме. Зупиняюся біля дверей і прислухаюся, але нічого не чую. Маю в руці книжку, але не знаю, нащо вона мені.

Соул каже:

— Ти ж пам’ятаєш, що я хотів дати тобі на твоє сімнадцятиріччя три дари?

— Так, — але я ніколи не міг зрозуміти чому.

— Я дуже хотів це зробити. Я бачив у тобі, Натане, величезний потенціал, і досі його бачу. Ти — син могутнього Чорного мага, але ти водночас і син могутньої Білої відьми. Знаю, багато хто на це не зважає і бачить тільки Чорну твою половину, але я бачу обидві, бачу твою добру Білу половину, яка здатна панувати над Чорною. І повинна панувати. Якби Біле відьомство стало важливою і сильною частиною твого життя, можливо, твоя душа також стала би значно Білішою.

— Три дари мені дав батько. І від цього я не став Чорнішим, ніж був.

— Не став? А чи ти, Натане, кажеш цілком чесно? Ти впевнений, що це тебе не змінило?

І хоч я чудово усвідомлюю, наскільки каверзне це запитання і що мені краще було взагалі не починати цієї розмови, якась частина мого мозку відчуває, що я мушу відповісти.

— Можливо, й так.

— Можливо, й так. Однак я бачу, що в тобі й досі є чимало від Білого мага. Навіть зараз ти борешся сам із собою. Твій батько вбив би мене відразу, не задумуючись. Але ти не вбив. Попри весь його вплив, твоє Біле єство потужне та чинить опір. Приємно це бачити, Натане. Ти добра людина, принаймні можеш нею стати. Натане, ти ж хочеш бути добрим, правда?

— Я сам не знаю, чого хочу, — і я не розумію, чому так кажу. Я запитую: — Ця блакить… вона в повітрі?

— Ну звичайно. І, думаю, вона діє вже досить сильно; хоча я, звісно, від неї захищений. А якщо точніше, я контролюю її та тих, хто її вдихає. Ось поглянь, як вона вирує та випаровується. Підходь ближче, Натане, подивися.

І я знаю, що цього не треба робити, але підходжу до стола й дивлюся, як вирує зілля.

— Ти справді добра людина, Натане. І ти можеш стати видатним чаклуном. Я завжди знав, що ти наділений могутньою силою. І що ти можеш нам допомогти. А я хочу допомогти тобі. Альянсу наплювати на тебе, Натане, але мені — ні. Я дуже хочу, щоб ти сповна реалізував свій потенціал. І ти зможеш його реалізувати, працюючи на мене.

— Я не хочу працювати на тебе.

— Згодом ти почнеш думати, як я. Ти вже так думаєш, Натане. І ти вже бачиш, як це легко. І відчуваєш, як це добре.

І справді. Мені стає так добре.

Початок кінця

Я почуваюся розслабленим. Я надто довго був напруженим — мабуть, усе своє життя. Так добре відчувати, як зникає це напруження. Я кручу головою та опускаю плечі. Соул стежить за мною. Я знаю, що не повинен йому довіряти, не можу йому довіряти, але я можу розслабитися; зрештою, я ж нездоланний. Він не здатен завдати мені шкоди.

Ми стоїмо перед Соуловим столом. Я усвідомлюю, що він тримає мене за руку, певно, це він мене сюди підвів.

— Натане, дай мені книжку.

Дивлюся на книжку в своїй руці. Я збирався накрити нею чашу, щоб зупинити випари. Я це пригадую.

— Дай мені книжку, — повторює Соул.

Я не повинен виконувати його вказівок. Дивлюся на чашу, в якій поволі обертається рідина.

— Дякую, — каже Соул, і я бачу, що він уже тримає книжку.

Соул кладе книжку на стіл і бере з нього склянку. Дає її мені та каже:

— Наповни її блакиттю.

Я простягаю руку по склянку, хоча не думаю, що варто це робити. Я не хочу цього робити. Мене дивує те, що відбувається. Я якийсь збаламучений. Але ж як приємно виконувати Соулові вказівки.

Склянка вже в моїй руці, я занурюю її в блакить. Блакить хлюпає мені на пальці. Вона не холодна, як я очікував, а тепла.

— А тепер, Натане, випий.

Я підношу склянку та роблю з неї ковток. Смакує добре: солодка тепла водичка. Я думав, що її буде важко пити, але ні, не важко. Дивуюся, що випив усе до дна. І тепло поширюється моїми грудьми до шлунка, а тоді далі до ніг, рук, шиї та голови. Я знову розминаю голову. Я такий розслаблений. Мені так тепло. Мені не паморочиться в голові, мене не нудить, я не втрачаю над собою контролю, я просто цілком розслаблений, але роззирнувшись, я бачу все в кімнаті надзвичайно чітко й виразно. Кольори яскравіші, а звуки дзвінкіші.

— Мушу визнати Натане, що ти дуже добре поводишся.

Дивлюся на Соула. Він лихий і мій ворог, але… я знаю, що зможу взятися за нього пізніше, коли буде потрібно.

— Натане, влаштуймо невеличке випробування? Я хочу, щоб ти дав мені Феїрборн.

Я дивлюся на ніж. На мій ніж. Він досі у мене в правиці. Я в жодному разі не маю віддавати його Соулу. І в мене з’являється дивне відчуття, ніби я мусив убити Соула Феїрборном, але цей учинок уже не здається мені правильним. А Феїрборн тепер якийсь чужий у моїй руці. Я його не хочу.

— Дякую, Натане, — і Соул уже тримає Феїрборн. Кладе його на стіл. — А тепер я хочу, щоб ти мені сказав, навіщо сюди прийшов.

— Убити тебе.

— І ти тут сам?

Тепер я згадую про Габріеля та знаю, що не повинен казати про нього Соулу. Я повинен мовчати. Нічого йому не казати. Однак я майже відчуваю фізичний біль, коли не відповідаю на його запитання.

Соул каже:

— Відповідай, Натане. Скажи, що запланував Альянс.

— Напад, — я знаю, що не повинен йому цього казати, але думки стають словами, і я чую їх із власних уст: — Вони мають з’явитися, коли… — коли Габріель дасть сигнал, але я не скажу йому про Габріеля. Хоча ледве стримуюся, аж усе болить.

Соул перепитує:

— Коли вони мають з’явитися, Натане?

Я хитаю головою.

— Натане, я знаю, як тобі важко. Для тебе це дуже великі зміни. Але ти все робиш правильно. Розкажи мені все, що знаєш.

Я дивлюся на Феїрборн і знаю, що мушу вбити ним Соула. Кажу йому:

— Я тут для того, щоб тебе вбити.

— Бачу, Натане, ти чиниш опір блакиті. Але запевняю, тобі стане безмежно краще, коли ти їй поступишся. Ми тепер спільники, ти і я. Я хочу тобі це показати. Ходімо в наступну кімнату. Дещо тобі покажу.

І він підходить до першого мертвого вартового та забирає його зброю, а тоді бере мене за руку, веде до дверей, що за його столом, і відмикає їх.

Двері відчиняються, і я чомусь навіть не дивуюся, побачивши, хто за ними.

Вона стоїть з переляканим виглядом, і це добре. Вона в клітці, а це ще краще. Вона в жовтій арештантській робі та прикута ланцюгами за кісточки ніг і зап’ястки до ґратів у дальньому кінці клітки.

Анналіза дивиться на мене, а потім на Соула і пістолет у його руці, й мені від цього аж хочеться реготати. Пістолет — найменша з її бід. Я випускаю їй під ноги блискавку, а вона верещить і відстрибує в дальній кінець клітки з криком:

— Натане! Прошу тебе! Я ніколи не збиралася…

Я випускаю їй під ноги ще одну блискавку, а тоді ще одну, і вона знову верещить.

— Натане, досить, — каже Соул, а я підкоряюся йому, й мені від цього добре. Так приємно виконувати його розпорядження, я відчуваю тепло в тілі. Але потім знову дивлюся на Анналізу. Вона має нажаханий вигляд.

Я кажу їй:

— Приємно тебе бачити, Анналізо. Приємно бачити тебе закутою в клітці. Не надто приємно бачити тебе живою, але я намагатимуся виправити цей недолік.

І знову в моїй голові лунає Соулів голос:

— Ні, Натане, не зараз. Роби, як я тобі кажу.

Анналіза пробує ще раз:

— Натане, я знаю, що завдала тобі болю. Я не повинна була робити те, що зробила. Мені так жаль. Мені прикро, що я так вчинила з тобою і Маркусом. Я тоді не могла нормально думати.

— Авжеж, що вона ще може сказати, правда? — бурмоче мені Соул. — Ти не можеш вірити жодному Анналізиному слову. Але я дозволю тобі самому вирішити її долю. Зможеш зробити з нею все, що забажаєш, Натане, коли доведеш свою вірність мені.

— Натане, — кричить Анналіза. — Соул випробовував на мені це зілля, цю блакить! Я знаю, яке відчуття…

— Мені начхати, що він з тобою робив.

— Але він використає зілля проти тебе, Натане. Ти мусиш опиратися.

Я шугаю в неї блискавкою, вона знову верещить і відстрибує.

— Не кажи мені, що я повинен робити!

— Натане, але ж Соул саме це й робить. Не давай і йому казати, що ти повинен робити.

І справді, Соул каже мені, що я маю робити, але мені від цього тільки приємно.

Соул торкає мене за руку й каже:

— Анналіза, як завжди, дурить і бреше, Натане. Думаю, вона просто збиває тебе з пантелику. Я знаю, що ти волів би поквитатися з нею за минуле, і обіцяю, що згодом ти зможеш це зробити. Нікуди вона від тебе не дінеться, — він бере мене за руку й тягне до дверей, кажучи: — Ходімо зі мною, Натане.

Анналіза кричить:

— Натане, він вказує тобі, що робити! Не виконуй його наказів!

І я зупиняюся. Соул смикає мене за руку. Я не знаю, як учинити. Анналіза стоїть біля ґратів, настільки близько, наскільки їй дозволяють ланцюги.

— Натане. Ти не повинен робити так, як кажу тобі я або будь-хто інший. Не роби того, в чому тебе переконує блакить. Роби те, що ти сам вважаєш правильним. У глибині душі.

— Ходімо зі мною, Натане, — Соул тягне мене за руку та виводить геть. Якщо я йому опираюся, в мене починає тріщати голова.

Я озираюся на Анналізу, а вона кричить мені:

— Натане, прошу тебе! Борися з блакиттю! Зненавидь її! Зненавидь її так, як ти ненавидиш мене!

Я її ненавиджу, але пригадую, що й Соула я теж ненавиджу. Усе так заплуталося.

Анналіза кричить:

— Якщо ти зрадиш Альянс, то зрадиш усіх своїх друзів! Вони всі загинуть! І Габріель теж загине!

Я знову обертаюся до неї.

— Не називай навіть його імені!

Соул торкається моєї руки, але я відштовхую його та гарчу на нього:

— Ні!

Анналіза знову кричить:

— Якщо ти робитимеш те, що каже тобі Соул, Габріель помре! Вони катуватимуть його і вб’ють! Соул цього хоче. Він хоче вбити Габріеля!

Я спантеличений. Не знаю, що мені робити. Але блакить така тепла й заспокійлива, що з нею годі боротися. Я не можу довіряти власному тілу. Я можу зробити тільки одне, і я мусив зробити це одразу. Я прошу про допомогу себе самого, себе іншого.

І він приходить.

той чоловік, Соул, відсахується. він кричить на нас. він має зброю, є клітка, а в ній дівчина, Анналіза. ми насуваємося на чоловіка, Соула. наші лапи міцні, і шия міцна, і спина, ми роззявляємо пащеку, розминаючи щелепи, клацаємо зубами, у нашому тілі тепло, яке нам не подобається, той чоловік, Соул, щось каже, ми не розуміємо його слів, він рухається вбік, намагаючись нас уникнути, він має ключі та відмикає двері клітки, він хоче, щоб ми туди ввійшли.

дівчина, Анналіза, рухається, вона теж щось каже, говорить тихо й лагідно, ми не розуміємо її слів, вона нам не загрожує, вона не хоче, щоб ми входили в клітку.

чоловік, Соул, тримає двері відчиненими, ми підступаємо до них. він цілиться в нас пістолетом.

ми не входимо в клітку.

Соул знову кричить, і ми біжимо до нього, стрибаємо йому на шию. ми чуємо звук пострілу і вереск, поки летимо в повітрі, міцно стискаючи щелепами Соулове горло, смакуючи його кров, чуючи, як тріщать кості. Соул стріляє знову і знову, а ми продовжуємо тримати його за горло, відчуваємо смак його крові й поту, тоді він обм’якає й ціпеніє, тиснучи вагою свого тіла на наші щелепи.

Тіло Соула, з якого поволі струменить кров, падає на землю. Я вже повернувся до своєї людської подоби та тримаю в руці пістолет. Соул розплющує очі. Він ще живий, ледве живий. Я зцілюю себе, звільняючи свій організм від залишків блакиті. У голові проясніло, і я відчуваю, зцілюючись, легеньке поколювання.

Соулові очі, які дивляться на мене, ще сповнені сріблистих проблисків. Він теж зцілюється. Я приставляю йому до скроні дуло пістолета, кажу:

— Здохни, — і натискаю гачок.

Я знаю, що сюди от-от прибіжать вартові. Вони мали почути постріли.

Анналіза каже до мене:

— Я так шкодую про те, що тобі заподіяла, Натане. Справді.

Я повинен не звертати на неї уваги, але не можу. Піднімаю пістолет і наставляю його на Анналізу. Вона перелякана, як і належить, але продовжує вибачатися:

— Натане, мені так жаль. Я знаю, що завдала тобі болю. Я так хочу повернути все назад. Я вже тисячі разів цього бажала, але не спроможна на це.

Я не відводжу від неї пістолета.

— Анналізо, я тобі не пробачу. Мій батько мертвий. Мертвий, Анналізо. І багато інших членів Альянсу теж. Це все через тебе.

— Я мушу з цим жити. Але я ніколи не хотіла завдавати тобі болю, Натане.

У кімнату вривається Ловчиня. Я не надто вправний стрілець, але з такої відстані влучаю. Вбігає її партнерка, стріляючи в мене, і з нею теж я покінчую.

Чую крики. Їх там уже більше.

Я кажу Анналізі:

— Падай на землю — можливо, тебе тоді не вб’ють.

Я кидаюся в кабінет Соула, зачиняючи двері до клітки з Анналізою. Зараз думати про неї мені ніколи. Кидаю пістолет на долівку й уже збираюся стати невидимим, але тоді думаю, що настав час битися відкрито. Хочу, щоб вони бачили, що не можуть нічого зі мною вдіяти. Хочу, щоб вони мене злякалися. Хочу, щоб вони знали, що вмирати тут буду аж ніяк не я.

У кабінет Соула вбігають перші Ловці, і я дозволяю їм у себе стріляти. У кімнаті страшенний гармидер. Минає якийсь час, поки вони усвідомлюють, що кулі мене не беруть. Я посилаю у відповідь блискавку. До мене котяться кілька гранат, я хапаю одну з них і жбурляю її назад, тож вона вибухає біля Ловців; друга вибухає праворуч од мене, і ударна хвиля штовхає мене вбік, але я втримуюся на ногах. А коли гуркіт від вибухів стихає, я знову вистрілюю блискавкою, і кімната наповнюється спалахами, тріском і електричними розрядами. Я немовби всередині кокона, надійно захищений амулетом. Такі великі й потужні блискавки мені ще ніколи не вдавалися. Зробивши свою справу, я виходжу з кабінету Соула та прямую далі коридором.

Попереду якась Ловчиня стріляє в мене. Я влучаю в неї блискавкою, і вона падає на підлогу. Я відчуває себе могутнішим, ніж будь-коли раніше. Це, звісно, не та Сутність, про яку казав Леджер, але я тепер володію своїми Дарами на вищому, потужнішому рівні. Можливо, тому що я звільнився від Анналізи, звільнився від Соула, і тепер просто мушу вбивати тих, хто стає мені на шляху. І що більше шкоди вони намагаються мені завдати, то міцнішим я стаю. Я не витрачаю енергію, а навпаки, набуваю її.

Я прямую до зали Ради. Ловці, яких я зустрічаю, ще не знають, що безсилі проти мене. Вони стріляють і кидають гранати, а я посилаю у відповідь блискавки, й вони відступають, звільняючи мені дорогу аж до зали Ради. Радники створили лінію оброни, перевернувши набік величезний стіл і сховавшись за ним; дехто має пістолети, а дехто вдається до своїх Дарів, атакуючи мене полум’ям або всілякими важкими предметами. На мене летять Соулів трон та інші крісла, проте останньої миті вони відбиваються від мене рикошетом. А я стою, нічого не роблячи, щоб усі добре бачили, що діється. Щоб бачили, що їм мене не зупинити.

— Здавайтеся! — кричу їм я. — Здавайтеся негайно!

Прибуває Селія з п’ятьма стажерами, вони ціляться в радників пістолетами.

— На коліна, — кричить вона.

— Соул мертвий, — кажу я Селії, а вона повторює це голосно, щоб усі в залі почули. І ось дехто піднімає руки вгору. Почався, швидко поширюючись, процес капітуляції. Я бачу з піднятими руками Анналізиного батька і знаю, що міг би вбити його за секунду. Підходжу до нього, плюю йому під ноги та відвертаюся. З ним та з усіма іншими членами Ради розбереться Селія. Я ж мушу зосередитися на Джессіці й Ловцях.

Лунають постріли й вибухи з інших кімнат. Я мушу очистити перший поверх від Ловців, щоб ніхто з членів Альянсу не постраждав. І мушу тепер пускати блискавки обережно, щоб не влучити в наших бійців. Переходжу з кімнати в кімнату, з коридору в коридор. Будівля величезна, кімнат безліч, і всюди багато стрілянини, диму й тіл. Ловці не бажають здаватися.

Я ніде не бачу Габріеля, і мене це тривожить. Я знаю, що він мав би вже бути біля мене. Він вбраний Ловцем, і в цьому розгардіяші його могли прийняти за одного з них.

До мене долучаються Ґрейторекс і троє стажерок, і ми разом зачищаємо кімнати та переходи, що їх сполучують. Перевіряємо, чи Ловці, яких ми вбили, справді мертві. Це триває певний час, аж поки ми пересвідчуємося, що перший поверх цілком зачищений. У нас двоє постраждалих — одну стажерку вбито, а другу поранено. Я кажу Ґрейторекс, щоб вони трималися позаду, а я буду на чолі.

На другому поверсі нам легше. Там менша загальна площа і простіше розташування. Я заходжу по черзі в кожну кімнату, і зрештою ще десятеро Ловців лежать мертвими. Ґрейторекс разом зі стажерками обстежує тіла й усі ймовірні схованки. Я досі так і не побачив Габріеля, але намагаюся про це не думати. Я вже в останній кімнаті, аж тут знову чую стрілянину, біжу назад коридором і помічаю в одній кімнаті трьох Ловчинь, одна з яких теж мене помічає.

Джессіка!

Вона цілиться в мене пістолетом і кричить:

— Ти!

Джессіка стріляє, а я шугаю в неї блискавкою, але її вже тут немає. Кімнати сполучені між собою, тож я біжу коридором до наступної, сподіваючись її там побачити, але там нікого немає. Може, тут є ще якийсь вихід, про який ми не знаємо?

Знову лунають постріли, і я вибігаю в коридор. Біля сходів на підлозі лежить ще одна наша стажерка. Ґрейторекс з двома іншими укрилися в сусідній кімнаті.

Я чую, як зі сходів угорі кричить якийсь Ловець:

— Назад! Не лізьте сюди, бо здохне ще більше ваших! У нас заручники!

І знову я замислююсь, де ж зараз Габріель, хоч і знаю, що не час про це думати.

Я кажу Ґрейторекс:

— Мушу туди піднятися.

— Тобі вони нічого не заподіють, а от заручникам можуть зашкодити.

— Є кращі ідеї?

Вона хитає головою.

— Припускаю, що і в цих кімнатах ще є Ловці, — кажу я їй. — Джессіка та ще двоє. Перевірте все.

Я стаю невидимим і піднімаюся сходами.

У першій кімнаті бачу групу Ловців. Мені не видно, скільки саме їх там є, але в дверях стоїть їхня заручниця. Це не Габріель. Це Адель. Їй у голову націлені два пістолети, а довкола шиї в неї тонка мотузка. Бачу, що шкіра на її шиї, там, де в неї впинається мотузка, має лискучий металевий відтінок.

Хоч я й невидимий, та врятувати її не можу, бо її миттю пристрелять.

Мушу з ними поговорити.

Я стаю видимим, лунають постріли й крики, але я просто стою вгорі на сходах і чекаю. Врешті-решт стрілянина вщухає, і знову стає тихо.

Я кричу їм:

— Ви мені нічого не зможете зробити! У будівлі повно вояків Альянсу! Найкраще для вас — здатися. Якщо ви вб’єте заручницю, я знищу вас усіх. І живим тоді залишуся тільки я.

Відчуваю, як одна куля легенько торкається мого чола, а друга грудей.

— Соул мертвий, і Волленд теж. Я знищив усі відьомські пляшки, тож ви тепер не можете ставати невидимими, хоча, думаю, ви вже й так це зрозуміли. Тепер лише мусите визнати свою поразку.

Ще одна куля торкається мого чола.

— Стрілянина мені надокучає, але ніякої шкоди не завдає. Здавайтеся. Негайно. І відпустіть заручницю.

— Ми не здамося. Ми підемо звідси. Дай нам вийти, і ми не вб’ємо ні цю, ні того. Якщо ж ти нападеш бодай на когось із нас, вони помруть.

І вони підштовхують до Адель другого заручника. Він у чорному ловецькому вбранні, але вже має свій природний вигляд, волосся спадає йому на чоло, напівприховуючи обличчя, а з вуха по щоці тече кров. У його скроню впирається дуло пістолета, а шию стягує тонка мотузка. Ловець підтримує його з-за спини, щоб він не впав. Заручник дивиться на мене, і я ладен зробити будь-що, аби його звільнити. Якщо це справді він.

— Скажи мені щось, Габріелю, — прошу я. — Доведи, що це ти.

Він спирається спиною на Ловця, який стоїть за ним, дивиться на мене та каже таким здавленим голосом, що я ледве його чую:

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився? — він і сам має загублений вигляд, його мало не задушили, і він ледве тримається, щоб не зомліти.

— Я був поранений, а не загублений, — відповідаю я, хоча насправді почуваюся цілком загубленим.

Один з Ловців кричить:

— Ми зараз підемо через розколину. Спробуй тільки зачепити когось із наших, і ми застрелимо заручників. Ми йдемо через розколину й беремо з собою заручників. Якщо підеш услід, ми їх уб’ємо.

Ловці виходять у коридор; їх восьмеро. Вони відходять, тримаючи перед собою заручників.

І я безпомічний, нічого не можу вдіяти. До Габріелевої скроні приставлене дуло пістолета. Один порух ловецького пальця — і він буде мертвий. Я мушу зупинити час. Тоді я зможу безпечно знешкодити Ловців.

Треба сконцентруватися. Терти долоні, роблячи ними коло, зосередитися на застиглості, але перед моїми очима Габріель і пістолет, приставлений йому до голови. Ловці кричать:

— Він щось робить! Що він робить? — вони вже ввійшли в останню кімнату, а я не годен зосередитися, щоб зупинити час, хоча міг би стати невидимим і добігти до кінця коридору. Вони в кімнаті біля дальньої стіни з книжковими полицями. І двоє Ловців уже зникають у розколині. Я знову пробую зосередитися, розтираю долоні та думаю про нерухомість, але не відводжу очей від Ловців. Ще двійко входять у розколину. Залишилося тільки двоє Ловчинь: та, яка тримає Габріеля, і та, в руках у якої Адель.

Я тру долоні. Думай про нерухомість, про застиглість. Заспокойся, видихни повітря та затамуй дихання. Але нічого не вдається. Я так і не можу сконцентруватися. Не можу нічого вдіяти.

Ловчиня, яка тримає Габріеля, наближається до розколини. Мушу ризикнути. Я невидимий, підбігаю до Ловчині та відштовхую її пістолет убік і вгору від Габріеля. Пістолет вистрілює, а я вдаряю Ловчиню в шию Феїрборном, одночасно влучаючи блискавкою в ту, яка тримає Адель. Габріель падає на підлогу. Він живий. Я розрізаю мотузку на його шиї, і він полегшено зітхає. Дивлюся на Адель. Вона зомліла, як і Ловчиня, що її тримала.

Габріелева шия червона та роздряпана мотузкою.

— Ти в нормі? — запитую я.

— Підстрелений, — каже він.

— Що? — я роздираю його куртку. В нього закривавлена сорочка. — Ти можеш зцілитися? — питаю я.

— Намагаюся.

— Ґрейторекс, мені потрібен Арран! — кричу я. Не знаю, чи вона мене чує, але я не хочу ні на мить залишати Габріеля. — Ґрейторекс! — кричу я знову. — Знайди Аррана! — нахиляюся над Габріелем і роздираю йому сорочку. Багато крові, але рана на вигляд не аж така поганюча. Куля зачепила його збоку, та не залишилася в тілі, і рана не надто глибока.

— З тобою все буде гаразд. Рана поверхнева. Кулі в тобі немає. Лише трохи ловецької отрути.

— То я буду жити?

— Звичайно, — я аж тремчу, позбавляючись напруження. Йому потрібна допомога, але отрута його не вб’є.

— Ґрейторекс! Приведи сюди Аррана! Негайно! — кричу я знову, зриваючи голос.

Відповіді немає. Я прислухаюся і вже хочу крикнути ще раз, аж раптом з коридору чути постріли.

Адель, похитуючись, підводиться на ноги. Стрілянина припиняється.

Габріель намагається сісти. Він каже:

— Зі мною все не так уже й погано.

Я відповідаю йому:

— Адель зможе піти та знайти Аррана буквально за хвилинку. А ти краще лежи. Якщо Ґрейторекс не з’явиться, я відправлю Адель.

— Ти мене кликав? — це Арран. Я сиджу спиною до одвірка й одразу повертаюся до нього. Ми зустрічаємося поглядами, його очі сповнені турботи, але тут я усвідомлюю, що він у чорному ловецькому вбранні, і раптом він висмикує руку з-за спини та стріляє в мене, ховаючись за Аделлю.

Джессіка!

Я шугаю в неї блискавкою, але перед нею Адель. Адель стрибає ліворуч і перекочується підлогою, одночасно стріляючи. У кімнату вбігають ще двоє Ловчинь, вони стріляють і біжать до розколини. Я намагаюся затулити собою Габріеля і знову шугаю блискавкою в Джессіку. Вона падає на підлогу. Одна Ловчиня стрибає в розколину, а друга — остання — хапає першу за чобіт, і вони обидві зникають. Джессіка на підлозі, і я випускаю в неї ще більше блискавок, але вона й далі стріляє в мене. Я відчуваю тиск у груди і прикриваю собою Габріеля, відстрілюючись блискавками, а вона знову стріляє з пістолета, і я відчуваю легкий доторк до плеча, а потім ще один. Джессіка займається, з її одягу й волосся струмує дим, аж ось її зовнішність міняється, з Аррана вона перетворюється сама на себе, а тоді завмирає.

Адель уже звелася на ноги. З нею все добре.

— Натане, — Габріель тихенько мене кличе, і я повертаюся до нього.

Він лежить на підлозі, дивлячись на мене. Ми зустрічаємося поглядами, і тут я бачу, що зовсім його не захистив. Він стікає кров’ю. Кулі Джессіки зрикошетили від мене та влучили йому в груди. Я кличу Аррана, справжнього Аррана, і благаю Габріеля зцілюватися. Він мусить себе зцілювати, аж поки сюди дістанеться Арран. Якщо Арран поквапиться, з Габріелем усе буде добре. Габріель дивиться на мене широко розплющеними очима, а я схилився над ним і кажу, що все з ним буде гаразд і що Арран от-от прийде, а він шепоче:

— Я не можу… — але я кажу, що він може зцілюватися і повинен це робити, і що Арран зараз тут буде, але я бачу, що його очі вже не фокусуються на мені, а на животі в нього ціла калюжа крові, та я прошу його, щоб він не залишав мене, бо я цього не переживу, і він це знає. Я переплітаю наші пальці й міцно їх стискаю, але його пальці вже не реагують. Його очі розплющені, і в них ще й досі обертаються золотисті проблиски. Обертаються поволі. І я знову кличу Аррана, кричу й верещу, аж ось нарешті Арран з нами, але Габріелеві груди просякнуті кров’ю, і Арран каже, що мусить витягти з нього кулі, а я запевняю Габріеля, що це триватиме недовго і що все буде добре, і Арран розтинає Габріелю груди та занурює в них пальці, а Габріель навіть не здригається, але проблиски в його очах рухаються дедалі повільніше, і я верещу йому, що він не сміє мені тут помирати, верещу несамовито й оскаженіло, Арран дістає одну кулю й шукає далі, а Габріель щось шипить, ледь чутно, але я знаю, що він назвав моє ім’я, він дивиться на мене, і золотисті проблиски в його очах обертаються все повільніше й повільніше, і Арран каже, що не може знайти другої кулі, але думає, що вона повинна десь там бути.

Я мушу зупинити час. Якщо я його зупиню, Арран зможе витягти ту другу кулю. Я розтираю руки й думаю про застиглість, але нічого не відбувається, отже, в мене нічого не вийшло. Я пробую знову. Не думай ні про що інше, тільки про нерухомість. Я мушу це зробити. Мушу заспокоїтися та зупинити час. Рухаю руками та думаю про застиглість, і ось усе стихає. Усе застигає. Але й Арран теж застиг. Я не знаю, як зробити так, щоб на нього не діяли ці чари, і я не знаю, як видобути кулю. Дивлюся в Габріелеві очі й бачу там два проблиски, вони слабенькі, але ще є. І я кажу йому, що кохаю його та потребую його, а тоді пригортаю до себе й цілую, але знаю, що не зможу довго втримувати час, тож цілую його ще раз, а відтак час знову починає свій рух, Габріель дивиться на мене, і проблиски в його очах гаснуть, аж поки зникає найостанніший.

Пірнання зі скелі

Ми в Уельсі. Арран теж із нами. Він майже постійно робить якісь настійки, а решту часу примушує мене їх пити. Вони повинні мене заспокоювати та допомагати заснути, але я нічого не хочу — тільки бути з Габріелем. Коли я з Габріелем, то я спокійний і мені зовсім не потрібно спати. Габріель увесь час плаває або лазить горами, але якщо я спатиму, то не зможу бути з ним. Сьогодні ясний день, і я гріюся під сонечком на травичці біля невеличкого озера, про яке я розповідав Габріелю. Габріель плаває. Йому тут подобається. Гарне місце. Ще прохолодно, але вже віє весною. Ми вже тут двічі ночували, Арран, я та Габріель. Арран спить у наметі. А я збудував собі лігво, таке, як було в батька, виростивши довкола себе кущі ожини. Ми з Габріелем розпалили вогнище і маємо овечі шкури. Тут добре. Як казав мій батько, не аж так погано, як може здатися. Я тепер умію змушувати ожину рости дуже швидко. Зробив собі лігво буквально за кілька хвилин. Я знаю, що можу легко застосовувати будь-які батькові Дари, якщо забажаю, але я більше ніколи не хочу стріляти блискавками. І взагалі ніякого полум’я. Я розпалюю вогнище сірниками, без поспіху. Габріель усміхається, дивлячись на це. Він завжди всміхається.

Я сиджу на траві та дивлюся на Габріеля. Понад озером височіє прямовисна скеля, і він видряпується на неї просто з води. Трохи хизується своєю вправністю, думаю я. Мені подобається за ним спостерігати.

Я не відводжу очей від Габріеля і починаю тремтіти. Ховаю руки в кишені та намацую там камінчик. Витягаю його: це білий камінь для Анналізи.

Місяцями міркуючи про те, як найліпше було б її покарати, я так і не знайшов правильної відповіді. Знаю, що батько вбив би її, але мені здається, що він зрозумів би, чому я не можу цього зробити. Я люблю його та ненавиджу її, але вбити її однаково не можу.

Селія та Боб змусили Клея й Анналізу розказати їм усю правду. Вона навіть не була шпигункою. Її хотіли завербувати, але вона відмовилася. Клей вийшов на женевську квартиру завдяки такому собі Напівкровному на ім’я Оскар і одному Ловцю, котрий умів виявляти розколини, а ще йому всміхнулася удача. Анналіза жодним чином до цього не причетна.

Габріель уже майже на самісінькій верхівці скелі. Там є невеликий виступ, на який він полюбляє видряпуватися.

Я витягаю з кишені білий камінь, а тоді з розмаху жбурляю його якомога далі та дивлюся, як він падає у воду, здійнявши бризки.

Габріель уже нагорі. Він махає мені рукою, а я махаю йому у відповідь. Він зазирає за край виступу, а тоді вдає, що втратив рівновагу й падає, але його падіння завершується елегантним пірнанням у воду. Явна показуха. Та я не годен відвести від нього очей. Він знову підпливає до скелі та, мабуть, збирається все повторити.

Арран каже:

— Там хтось іде, — але мені не хочеться думати про те, хто це може бути та чого вони хочуть, і я не певний, чи треба тікати, чи треба кликати Габріеля абощо. Арран підсувається ближче до мене.

— Не панікуй. Усе добре. Думаю, це Адель і ще хтось із нею, — і він торкається моєї руки, а я дивлюся на нього, а тоді озираюся назад. Звідси добре видно всю долину, і я бачу, що вони ще далеченько.

— Це Леджер, — кажу я Аррану, не помічаючи там більш нікого, крім Леджера й Адель.

Доки вони підходять до нас, я відновлюю спокійне дихання, а Габріель сидить біля мене.

Арран підводиться їм назустріч, але я залишаюся сидіти з Габріелем. Вони про щось там говорять, та я навіть не прислухаюся, а потім до нас на траву підсідає Леджер. Він має такий самий вигляд, як і тоді, коли ми вперше зустрілися: такий же юнак.

Він каже:

— Співчуваю щодо Габріеля.

А я хитаю головою, бо це неправда. І я кажу:

— Це неправда.

Арран знову біля мене, вгамовує мене й каже:

— Натане, спробуй заспокоїтися.

— Він постійно каже мені заспокоїтися, — скаржуся я Леджеру.

А тоді я дивлюся на Габріеля, але його немає, і я запитую:

— Куди пішов Габріель?

Арран дає мені настійку, проте я не хочу її пити та виливаю на землю. Я хочу тільки знайти Габріеля, але знаю, що мушу бути спокійним, бо інакше Арран знову примусить мене пити настійку, а коли я її п’ю, то відчуваю втому і взагалі не бачу Габріеля.

Тому я намагаюся здаватися нормальним і дивлюся Аррану в очі.

Леджер каже:

— Я хотів тебе ще раз побачити, Натане. Я знищив пляшку. І маю твого пальця. Я ж обіцяв тобі його повернути.

Арран відповідає за мене:

— Добре.

А я докладаю всіх зусиль, щоб не озиратися, шукаючи Габріеля. Хоч я відчуваю, що він знову вирішив трохи поплавати. Леджер з Арраном і далі говорять про мій палець. Потім лунає голос Адель:

— Я бачилася з Селією. Вона намагається навести лад. Засновує Раду Правди і Примирення.

Арран погоджується, що це добра справа, хоч я навіть не уявляю, про що йдеться.

— Вона каже, що деякі Ловці досі переховуються, але більшість вона вже контролює. Вона буде на чолі Ради, аж поки нормально запрацюють усі нові структури. А Ґрейторекс очолює Новий Ловецький Альянс. Він буде невеличкий і виконуватиме функції поліції, як і задумувалося від самого початку. Туди зможуть долучатися і Чорні маги, і Напівкровні.

Адель додає:

— Селія пропонує вам переміститися звідси. Вона знайшла для Натана гарне місце. Уельс для нього не дуже безпечний. Тут ще й досі є ті, хто можуть спробувати завдати йому шкоди. Його тут надто легко знайти.

— Ми перемістимося, — обіцяє Арран. — Скоро.

Леджер опускається біля мене навколішки й каже:

— Я прийшов побачитися з тобою, Натане, і, можливо, переконати тебе піти зі мною.

Я навіть не знаю, що йому сказати. Звичайно ж, я нікуди з ним не піду.

Арран каже:

— Подумай про це, Натане.

Та я не хочу про це думати.

— Зараз ще зарано, — каже Леджер. — Я розумію, але хотів тобі сказати, що ти завжди для мене будеш бажаним гостем.

Арран відповідає замість мене:

— Спасибі.

Леджер бере мене за руку. Я відчуваю прохолоду. Він каже:

— Натане, якщо буде потрібно, тобі допоможе земля.

Проте я вже не слухаю. Я знову помітив Габріеля біля підніжжя скелі, він якраз виліз із води, і я знаю, що він знову пірнатиме, і це буде прекрасно.

Наступного дня ми залишаємо Уельс. Їдемо потягом до Франції, а потім ще кудись. Габріель каже, що нам треба відвідати Несбіта в Австралії, і я переказую це Аррану, а він бере мене за руку й мовить:

— Габріель помер, Натане. Ти мусиш із цим змиритися, — але для мене в його словах немає жодного сенсу. А Габріель сидить з другого боку від мене, погладжуючи кінчиками пальців мою долоню.

Кінець

Тепер я живу тут. Сам. Мені вже набагато краще. Принаймні так каже Арран, хоч я в цьому не певний. Габріель біля річки, на узліссі, метрів за двадцять від берега, там, де починається луг. Йому там подобається. Місце захищене й виходить на південь. Я копав могилу без поспіху, зробив її глибокою. А він виявився тяжкий, але не аж такий рослий, як мені здавалося. Я намагався покласти його туди обережно, та все одно мусив волочити. Не треба було його волочити. І в ямі йому не місце. Він досі носить той перстень, що я йому подарував. Матиме його назавжди.

Я сиджу біля нього та розповідаю, що діється. Насправді я нечасто розмовляю вголос; це звучать якось химерно, галасливо й неприродно. Якщо так подумати, я вже давно не розмовляв уголос: мабуть, місяцями. Мій голос хрипить, коли я намагаюся заговорити. Хай там як, я подумки розповідаю йому про все, що відбувається: здебільшого про те, що небо блакитне або сіре, що річка тече швидше, ніж учора, і вода в ній прозоріша, і навіть її хлюпіт якийсь дзвінкіший, і що я бачив водяного щура та сімейство видр. Я намагаюся не розповідати йому забагато про себе, бо він і так усе знає. Він завжди знав мене найкраще.

І мені цього бракує, його розуміння мене. Мені бракує всього, що було з ним пов’язане. Того, як він дивився на мене, як дивився на інших, як усміхався, реготав, ходив, стояв. Як він глузував з мене і піддражнював мене. Як він читав поезію. Як розмовляв. І я ніколи вже не побачу, як він дивиться на мене, коли я підходжу, і не побачу, як він усміхається, помітивши мене, і ніколи вже не почую, як він запитує, чи все зі мною гаразд, і ніколи до нього не доторкнусь, а він ніколи вже мене не пригорне, не поцілує, не заговорить до мене і не розсмішить. Я більше не годен про все це думати і обертаюся на звіра. Бодай так я можу забути про Габріеля, забути все людське і просто жити, їсти й дихати. А все ж таки я хочу бути людиною; хочу думати про нього, бо тоді я відчуваю, що він і досі живий, принаймні в моїй голові.

Повернулися нічні кошмари. Найчастіше мені сниться Джессіка. Вона наставляє на мене пістолет, а тоді спрямовує його на Габріеля, і я верещу, щоб вона не стріляла, і прокидаюся. Хоч Габріель уже й помер, та мені все одно знову й знову сниться, що він помирає. І я щоразу стаю сам не свій.

Я не розповідаю всього цього Габріелю. Натомість розказую йому про те, як я був птахом, орлом. Ось що найкраще. А ще я можу ставати рибою, але це якось дивно, і я тільки двічі нею обертався. Причому вдруге я став рибою, щоб довести самому собі, що я не якесь там наполохане курчатко, котре боїться стати рибою, хоча, можливо, так воно і є, бо більше я й не пробував. А от курчатком я ніколи не обертався.

Я тут досить давно. Габріелева могила вже заросла травою. Думаю, було б гарно посадити на ній якесь дерево. Дуб чи, можливо, лісовий горіх, ліщину.

Колись, ще коли Альянс тільки-но утворився, ми з Ґрейторекс під час вишколу заховалися в густих заростях ліщини. Стажери мали нас вистежити й напасти. Це тривало цілу вічність. Ми з Ґрейторекс стояли там, прислухалися та чекали, а довкола нас бігали в кущах дві білочки.

Нарешті хтось зі стажерів натрапив на наш слід. Ми чули, як вони наближаються. Вони, ті стажери, були не надто вправні. І коли вони підійшли вже зовсім близько і ми приготувалися на них напасти, Ґрейторекс глянула на мене, немовби запитуючи: «Готовий?» — але цієї миті одна з білочок стрибнула мені на ногу й побігла моїм тілом угору до плечей, а тоді вилізла на голову, смикаючи за волосся, і перескочила на гілку дерева. Ґрейторекс почала сміятися. Вона нас мало не викрила. Стажерів тих ми все одно, звичайно, здолали. А коли верталися в табір, вона запитала, чи міг би я замаскуватися під дерево. Жартуючи, вона сказала:

— Ти мав дуже природний вигляд.

Я не одразу їй відповів.

— Подумай про це, — додала вона. — Чи міг би ти стати деревом?

— Я обертаюся на звірів, ти ж знаєш.

— Але ж вони живі, звірі. То що… це можливо?

Ночами я лежу біля Габріелевої могили, удень теж, коли не полюю. Мені цікаво, чи щасливі дерева, я думаю про їхнє коріння, що проростає глибоко в землю, про все, з чого складається земля та життя, і я думаю, що дерева, мабуть, найщасливіші з нас усіх, і я, певно, теж міг би бути щасливим, якби моє коріння зуміло знайти шлях до нього, а його тіло якимось чином потрапило б у мене, і частка його життя, його елементів, його складників могла б опинитися в мені. І я згадую про кілок у землі, який проштрикнув моє серце й Габріелеву долоню, і про ті короткі миті, коли ми були поєднані й усе було так довершено.

У мене гості: Арран і Адель. Вони принесли мені різні речі. Їжу: джем, арахісове масло та фрукти. І трохи одягу: дві пари джинсів, дві футболки та куртку. Куртка дещо завелика, але нічого.

Арран має гарний вигляд, мені здається, він став ще вродливіший, ніж раніше. Він досі такий лагідний і добрий. Вони підходять, і Арран дарує мені свою усмішку та ступає крок до мене, немовби збирається мене пригорнути, але я панікую, хоч і не певен, чому саме. Я не повинен панікувати, коли він тут. Не знаю, чому так відбувається. Я думаю про те, що, коли помер Габріель, Арран дав мені настійку. Я не хотів її; я хотів Габріеля. Аж ось я усвідомлюю, що схопився рукою за Феїрборн, і Арран зупиняється, а Адель має спантеличений вигляд. Я ніколи не завдав би їм шкоди; це лише мимовільна реакція. Знаю, що мушу заспокоїтися, і більшість часу я спокійний.

Арран запитує, де я живу. Коли він приходив минулого разу, то теж це запитував. Думаю, він просто турбується про мене.

Я маю своє лігво, біля Габріелевої могили. Воно з ожинових кущів, які так густо переплелися, що лігву не загрожують ні дощ, ні вітер. Коли волого, я сплю в лігві та розпалюю там вогонь, але більшість ночей я сплю назовні. Місце вогнища — біля другого входу в лігво. Я вирив три тунелі для втечі, один короткий і два дуже довгих, а ще зробив просторий головний вхід.

— Натане, можеш нам сказати, де ти живеш? — знову запитує Арран.

— Ні, — маю надію, що ми цю тему вичерпали. Цікаво, чи скоро вони звідси підуть. Але вони не поспішають і постійно щось говорять, розповідаючи мені про те, що діється в їхньому світі. До нової Спільної Відьомської Ради належать і Чорні, і Білі, і Напівкровні чаклуни. Новий Ловецький Альянс доволі нечисленний, виконує функції поліції та мусить звітуватися про свою діяльність Раді. До нього можуть вступати і Чорні маги, але досі ніхто з них не виявив такого бажання. Арран каже, що згодом хтось із Чорних таки долучиться. Там уже є троє Напівкровних. Нових Ловців очолює Ґрейторекс. Боб на півдні Франції, знову малює. Несбіт одружився. Я нічого не запитую, ні про що і ні про кого; вони самі все розказують.

Потім між нами западає довга мовчанка, і я пригадую, як розлютився був на Несбіта, а Габріель нас розбороняв, ставши поміж нами. Я тримав Феїрборн, а Габріель сказав Несбіту піти геть. Я не певний, де це сталося. Біля якогось невеличкого замку. Ще перед тим, як Габріель повернув собі свій Дар. І перед тим, як я навчився контролювати власний Дар. У моєму волоссі тоді була кров і всяке таке. І Габріель нахилився та доторкнувся до мого волосся.

Арран каже:

— А ще є новини про Анналізу.

Я вже майже забув про неї. Я чекаю, розглядаючи дерева, і бачу, як вони хитаються від вітру та набираються сонячного тепла.

— Вона виходить заміж.

Я дивлюся на Аррана, перевіряючи, чи він не жартує.

— Його звати Бен. Він фейн.

Цікаво, чи давно вона його знає. Хоч я й не певний, як давно перебуваю тут. Скільки часу минуло після Габріелевої смерті. Я дивлюся на свої руки та думаю, якими старими вони здаються, однак Арран на вигляд зовсім не постарів.

— Він американець. Вони зустрілися в Нью-Йорку. Анналіза туди виїхала, відбувши свій термін. Просиділа у в’язниці рік, — Арран замовкає. Звісно, йому цікаво, що я про це думаю, але мені на все начхати, і на неї теж начхати. Він веде далі: — Анналіза сказала нам, що вони одружуються у вересні. Нікого з наших там не буде; це фейнівське весілля, без чаклунів.

Я дивлюся на дерева й потічок і згадую, як я колись, ще вдома, лежав на кручі та чекав, коли вона проходитиме там після школи, і як я мріяв одружитися з нею і прожити разом усе життя. Я знав, що це неможливо, але мені було так добре уявляти, мріяти, що ми житимемо в отакому місці, прекрасному місці біля ріки, і будемо щасливі разом. А тепер вона живе в Нью-Йорку з якимось фейном.

Я кажу Аррану:

— Я був у Нью-Йорку. Разом з Габріелем. Ми йшли до залізничного вокзалу, — і я пригадую, як Габріель затягнув мене в бічну вуличку, притиснув до стіни й цілував. А потім ми сиділи на вокзалі, і він розповідав про свою сім’ю, а я дуже незграбно роздирав на клапті пакетики цукру, бо нервувався, справді нервувався перед зустріччю з Леджером, і Габріель це знав, а якщо зараз я сидітиму спокійно, то майже зможу відчути доторк його пальців на своїй руці.

Арран витягає з кишені джинсів аркуш паперу.

— Анналіза повідомила мене про своє весілля цим листом, і я мушу ще дещо тобі розказати.

Я дивлюся на Аррана та кажу йому:

— Я був у Нью-Йорку з Габріелем. Ми сіли в поїзд.

— Так, я знаю, Натане, але мушу ще дещо тобі сказати.

Арран нахиляється до мене ближче, так, ніби хоче взяти мене за руку абощо, але я не рухаюся. Я кажу:

— Тобі, мабуть, пора вже йти. Скоро стемніє.

— Натане. Я мушу сказати тобі дещо про Анналізу.

— Тобі пора йти. Скоро стемніє. А ти повільний. У темряві не знайдеш дороги.

— У неї є дитина. Син.

— Тобі пора йти.

— Ти — його батько.

— Арране, прошу.

— Його ім’я — Едж.

Я хитаю головою. Едж — це прізвище мого батька, а ще так називався той пагорб, де ми з Анналізою зустрічалися, — Еджгіл, або й просто Едж.

Арран веде далі:

— Їй не дозволяли з ним бачитися, поки вона сиділа в тюрмі, але тепер вона знову з ним. Вона каже, що розповість синові про тебе. Хоче, щоб він про тебе знав.

І я знаю, що це правда, а ще знаю, що йому було б краще нічого про мене не знати. Але на його місці я хотів би дізнатися про свого батька.

Я кажу:

— Вона може розказати йому про мене. Про всіх тих людей, яких я вбив або поранив. Може розказати про тих, хто через мене помер. Але мусить також розказати, що його дід помер через неї. Що я повинен був його вбити через неї. Вона мусить докладно розповісти йому, що саме я вчинив через неї.

Арран киває, і ми сидимо ще якийсь час, а тоді Арран каже:

— Через півроку ми прийдемо знову. Мені бракує тебе, Натане. Завжди бракувало.

І він підходить і пригортає мене, а я не опираюся. Я не хочу думати про Анналізу та про все, що з нею пов’язано, але хочу згадувати ті хвилини в Нью-Йорку на залізничному вокзалі, коли Габріелеві пальці пестили мою долоню. Я пригадую, який він був ніжний, а коли розплющую очі, то бачу, що вже стемніло і Арран з Адель пішли. Я йду за їхніми слідами. Щоб вийти на дорогу, треба здолати чималу відстань, але невдовзі я вже їх бачу. Вони йдуть поволі, тримаючись за руки, а я не надто наближаюся, щоб вони мене не побачили, лише пильную, щоб вони, бува, не заблукали.

Арран і Адель провідують мене двічі на рік. Навесні та восени. Були вже тут шість разів. Приносять мені невеличкі даруночки: їжу, одяг і матеріали для малювання. А ще вони діляться новинами про те, як працює нова Спільна Відьомська Рада, і як багато в ній Чорних магів, і що трапляються непорозуміння, але їх завжди залагоджують. Також вони розповідають про мого сина. Анналіза переписується з Арраном та надсилає фотографії, а він передає їх мені. Здається, мій син Едж подібний до мене — таке саме чорне волосся, шкіра оливкового відтінку, хоча його очі не аж такі чорнющі. На світлинах він усміхається та має щасливий вигляд. Однак якимось чином я знаю, що ця усмішка зникне, якщо він колись зустрінеться зі мною. Я думаю про Маркуса, про те, як сильно хотів його побачити, коли був дитиною, а тоді я пригадую, як поїдав його серце і робив усі ті жахливі речі. Не хочу, щоб моєму синові колись довелося таке відчути й пережити.

Мені подобається бачитися з Арраном і Адель; здається, я нормально з ними спілкуюся. Арран переконаний, що я тепер у набагато кращому стані, хоч я сам цього майже не відчуваю. Кожнісінького дня я страшенно тужу за Габріелем. Але я пам’ятаю, що Габріель мені казав: я мушу користатися своїм Даром. Тож я так і роблю, і це допомагає. Постійно змінюю свою подобу. Кілька місяців я був диким собакою й почувався краще. Тепер я обертаюся звіром ненадовго, лише на день-два. Так я полюю і добуваю собі харч. Та все ж не минає і дня без болю й туги за Габріелем. А ще я пам’ятаю, що казав Леджер. Він сказав, що мені допоможе земля. І я знаю, що це правда. Я знаю, що зможу дістатися до Сутності, яка є в землі, але також і в мені. Я знаю, що мушу це зробити, але ще зарано.

Через кілька тижнів після останніх Арранових відвідин я маю ще одну гостю. Хоч це й не зовсім гостя; вона просто з’являється та починає будувати якусь кляту дерев’яну хижу. Я відразу бачу, що вона задумала: рубає дерева, а тоді волоче їх землею з допомогою великого білого коня, верхи на якому вона сюди прибула. А щоб її витримати, кінь направду мусить бути великим.

Я стежу за нею здалеку, і мені цікаво, чи здогадується вона про це. Знаючи її, можна припустити, що вона відчула мій погляд першої ж секунди. Вона досі рухається так само легко, майже танцюючи, попри свої габарити.

Протягом наступного місяця вона швидко і вправно будує хижу. Хижа буде невелика, але ж вона сама в ній житиме. Думаю, там дві кімнати. Щовечора вона готує собі їжу на свіжому повітрі. У неї багато консервів і всілякого такого, та й на зведення хижі потрібно стільки часу, що вона, мабуть, не хоче його гаяти на полювання або рибальство.

Я ще не розмовляв з нею, не підходив до неї. Але завтра принесу їй пару зайчиків.

Я читаю йому

По той бік суджень про лихе і добре є поле. Зустрінемо там одне одного.

Коли душа занурена в ці трави, світ надто неосяжний, щоб про нього говорити.

Ідеї, мова, навіть вислів «одне одного» там жодного не мають сенсу.

Джапапеддін Румі

У мене ніколи не було дітей. Я ніколи їх і не бажала, і Натан — не мій син, але я почуваюся відповідальною за нього. І завжди почуватимуся, можливо, навіть сильніше, ніж якби він справді був моїм сином. Я завжди буду його вчителькою й опікункою. Я бачила його зблизька через кілька днів після того, як дісталася сюди з Лондона, передавши свої обов’язки новій голові Ради. Доти не бачила його три роки. Він змінився. Подорослішав, звичайно, а ще став дикішим і відлюдькуватішим. Я досі пам’ятаю, як уперше побачила цього хлопця. Тільки очі його не міняються: чорні й чудернацькі.

Коли він уперше до мене завітав, то приніс двох зайців. Підходячи, він простягнув їх і тримав якусь секунду, немовби не дарує, а лише хизується, а я сказала, що їх варто зварити та й по всьому. Тоді він кинув їх на землю, розпалив вогнище, сів біля напівзбудованої хижі та оббілував зайців. Він гарно їх потушкував з овочами, які в мене були припасені, — цибулею, морквою, — а тоді ще й назбирав трохи дикого часнику й чебрецю. Було смачно. Мені згадалося, як він випікав хліб ще за тих часів, коли я тримала його в клітці, — це в нього теж добре виходило.

Готуючи їжу, він закотив рукави сорочки. Я й зовсім забула, які жахливі в нього шрами. Паскудні шрами й огидні чорні татуювання. Поки тушкувалося м’ясо, він дивився, як я працюю, згодом ми повечеряли, а потім він пішов. Так нічого і не сказавши.

Це було торік навесні. Нині вже кінець літа. Хижа добудована, і я вже маю там плиту й ліжко. Щомісяця я вирушаю по різну провізію, і одного разу Натан попросив мене принести паперу й олівців. Сказав, що йому трохи приносив Арран, але тих запасів не вистачило. Він намалював мене, хижу й курей, щодня по кілька малюнків, немовби фіксуючи на папері плин нашого життя. Він попросив, щоб я подбала про ці малюнки, і спочатку я подумала, що просто мушу тримати їх у хаті, оберігаючи від дощу, але він не це мав на увазі. Він сказав: «Це для мого сина, Еджа».

Раніше він ніколи не згадував про свого сина. Одного разу я спробувала запитати, чи хотів би він з ним побачитися, але він тільки зронив: «Я не можу». Пізніше він почав малювати портрети. Спочатку намалював мене, ну і, звичайно, Габріеля, який вдався таким вродливим, яким і за життя. А тоді намалював усю свою родину: Аррана, Дебору, бабусю та навіть Джессіку. На кожному портреті він акуратно й старанно вивів ім’я зображеної особи, а знизу в куточку написав: «Для Еджа. Від Натана».

Тепер у мене стільки портретів: Ван, Несбіт, Провідниця, Боб, Еллен, Ґрейторекс, Адель, навіть Меркурія та ще багато інших. Усіх він малював з пам’яті, й усі портрети чудові. Урешті-решт він намалював і Маркуса, котрий дуже нагадував постарілого Натана, але самого себе так і не зобразив. Одного дня я запропонувала йому зробити автопортрет, але він натомість намалював пейзаж. Пейзажі йому завжди вдавалися невиразними, але цей вийшов розкішно: річечка з пагорбами вдалині, луг на передньому плані та самотнє сучкувате деревце.

Здалеку я бачила, де він живе, але ближче ніколи туди не підходила. Я знала, що він цього не хоче. Одного дня, коли знеслися кури, я взяла кілька яєць і хотіла віднести йому, але він став на моєму шляху, немовби оберігаючи свій дім, і з його вигляду було зрозуміло, що там, на його території, я небажана гостя. Я лише крикнула: «Яйця!» — а тоді поклала їх на землю. Не була певна, як слід повестися далі, тож віддала йому честь — так, як колись ми робили, стаючи Ловцями. Я вже роками цього не робила. Він не віддав мені честь у відповідь; від Натана годі такого сподіватися, але він підняв руку. Думаю, що в цьому жесті було більше, ніж у всіх тих словах, які він сказав мені, відколи я сюди прибула.

У день літнього сонцестояння, на Івана Купала, він прийшов до мене. Це був день його народження. Ми частувалися курочкою. Він її зарізав і обскубав, як завжди, дуже вправно. Ми їли та розмовляли про курей, про яйця і про моїх нових свинок, двох малих поросят глостерської породи. Пізньої осені я заріжу одного з них. Натан запропонував мені завести бджіл, і я над цим розмірковую, але то вже не раніше наступного року. Треба буде дістати десь кілька вуликів.

Я не була певна, чи він у курсі, який нині день, тож після вечері налила нам чаю та почала думати, що б таке сказати. Але він заговорив першим. Він сказав:

— Сьогодні найдовший день: мої уродини.

— Так, — підтвердила я.

— Мені вже двадцять два роки, — він відпив ковточок чаю, а тоді додав: — Деколи я відчуваю, що мені вже п’ятдесят два.

Думаю, це він так пожартував. Він мав набагато кращий вигляд, ніж тоді, коли я вперше його тут побачила, був у чудовій формі, як раніше, навіть краще. Стрункий, м’язистий і грізний.

Я сказала:

— Мені п’ятдесят два, а я почуваюсь, ніби мені щойно двадцять два, — хоча, якщо чесно, я радше почуваюсь, ніби мені сорок два, добрячі сорок два роки.

Він глянув на мене отим своїм поглядом, наче ледве стримуючись від сміху. І сказав:

— Не надто тішся, бо на вигляд тобі всі шістдесят два, — а тоді він подарував мені одну зі своїх саркастичних посмішок і додав: — І це ще я до тебе надміру добрий, як завжди.

Він підвівся, готуючись уже йти, та порадив:

— Тобі варто трохи дбати про себе, почати бігати, відтискатися. Тобі сподобається.

— І тобі теж варто.

Він уже почав був іти, але тоді зупинився і ще додав:

— Леджер казав мені, що, на його думку, Сутність у землі, і він має слушність, але вона також і в нас самих, і коли це поєднати, ми зможемо дістати доступ до неї і до будь-кого, пов’язаного з нею, — а тоді він ще щось додав, ледь чутно, щось на кшталт: «Поранений, а не загублений».

Я не побачила його ні наступного ранку, ні наступного вечора, ані через день. Він полюбляв зникати на декілька днів, тож я не надто цим переймалася. Але коли минув цілий тиждень, я вирішила перевірити, в чому річ, про всяк випадок; хоч я й не певна, про який випадок мені йшлося. Рушила до трав’янистого схилу, що відразу за його лігвом. Я ще ніколи там не була. Чудовий краєвид. Вигин річки, м’які обриси пагорбів, численні відтінки зелені та тихе дзюрчання річки, шелестіння дерев, пташиний спів. Саме це місце він зобразив на тому своєму малюнку. А потім я побачила деревце і збагнула, що він учинив.

Тепер я щодня туди ходжу та читаю. Читаю йому вголос, як і раніше, здебільшого поезію. Я сиджу на траві біля лісового горіха посеред луки. Це деревце відрізняється від решти і стоїть осторонь; воно не дуже старе, не надто високе, але жахливо понівечене.

Подяки

Мені важко повірити, що цими словами я завершую «Напівзагубленого», останню книжку з трилогії про Напівлихого. Коли я почала писати «Напівлихого», публікація здавалася мені такою недосяжною, що я не наважувалася говорити про це навіть зі своєю родиною та друзями, а отепер (хоча минуло нібито зовсім небагато часу) друкується вже третя моя книжка. Стільком людям я мушу подякувати і намагатимуся зробити це особисто, бо тут я зможу перерахувати лише небагатьох із тих, котрі мені допомагали. Допомагали по-різному, від критичних редакторських порад до заохочувальних твітів, і я все це дуже ціную.

Під час роботи над трилогією я мала підтримку, заохочення й поради від чудової команди людей. Дякую Клер Вілсон з RCW (завжди такій стриманій і спокійній); Бену Горслену, моєму (надзвичайно тактовному) редактору й усій команді британського видавництва «Пенґвін Рендом Гауз»; Кену Райту і Лейлі Сейлз, моїм американським редакторам; а також усім причетним з американського видавництва «Вікінг». Дякую й усім редакторам, перекладачам і видавцям з цілого світу.

Особливі подяки — дизайнерам, які створили розкішні обкладинки для книжок трилогії, а найбільше дякую авторам обкладинки «Напівзагубленого» — Тіму Ґріну зі студії «Фейсаут», Деборі Каплан, Дані Делані та Джекі МакДоног.

Спасибі шанувальникам Напівлихого з усього світу; дуже приємно чути про ваше захоплення світом Напівлихого. Damien Glynn @damog7 запропонував мені у Твіттері, щоб Даром Адель стала її здатність тимчасово робити свою шкіру твердою, як метал. Дякую тобі, Деміене, й усім іншим за ваші пропозиції.

І остання, чи не найважливіша, подяка — Інді, яка мирилися зі мною, коли я знову сідала за комп’ютер, ЗНОВУ!!!

Поема «По той бік суджень про лихе і добре» Джалаледдіна Румі — зі збірки «Вибране з Румі» в англійському перекладі Колмена Баркса.

Слова Леджера «Немає істини, є лише кут зору» належать, як виявляється, Флоберу, хоча спочатку я просто помилково процитувала слова Ніцше: «Немає істини, лише сприйняття», — і вирішила так і залишити.

Цитату «Для перемоги зла потрібно тільки, щоб добрі люди нічого не робили» найчастіше приписують Едмунду Берку.

І на завершення хочу сказати, що мені дуже подобалося писати про світ Напівлихого, Натан за ці чотири роки став вагомою частиною мого життя і, мабуть, завжди буде для мене важливим… Але тепер я збираюся писати про щось інше.

Оглавление

Саллі Ґрін Напівзагублений

  Поранений, а не загублений

  Розділ перший Кому довіряти

    Камінці

    Тренування

    Елементарна пастка

    Третій варіант

    Полонянка

    Знову в таборі

    Будь-кого нормального вони вже порішили б

    Жага крові

    Жахатися тебе

    Плювок

    Наркотики

    Спокій

    Золотистість

    Перший табір

    Кожна секунда на вагу золота

    Магічна куля

    Втомлений

    Я хочу, щоб це сталося насправді

  Розділ другий Напівзнайдений

    Знову в бункері

    Остання ніч

    Карти

    Безплідні землі

    Хижа

    Вразити леджера

    З обидвох стволів?

    Занадто коштовний

  Розділ третій Напівзагублений

    П'ятдесят перша проблема

    Нескінченні проблеми

    Покидьок

    У ліс

    Прорив

    Вежа

    Великі пальці

    Купол

    Блакить

    Початок кінця

    Пірнання зі скелі

    Кінець

    Я читаю йому

  Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg