«Шлях меча»

Шлях меча (fb2) - Шлях меча (пер. Иван Михайлович Андрусяк) (Кабірський цикл - 1) 1944K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генри Лайон Олди

Генрі Лайон Олді Шлях меча

Книга I Кабір

– Ось людина стоїть на розпутті поміж життям і смертю. Як їй повестися?

– Забути про свою двоїстість, нехай меч сам спокійно стоїть під небом!

Із розмов Кусунокі Масасіге зі своїм наставником

Частина I Меч людини

…Ось виносять із підвалу, Із-під дюжини засовів, Із-під дев’яти замків — Ось несуть назустріч сонцю, В денне сяєво виносять Короля мечів звитяжних, Битв суворих владодержця, Муку й гордість Коваля, Знемагання дужих рук!.. Калевіпоег

Розділ 1

1

Ми зустрілися з харзійцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних і вузьких провулків району Джаффар-ло, що подібні до ниток старого темляка – поплутані й зашмульгані.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши криві ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподібно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейці було майстерне, дрібний бісер лежав рівно й рясно. Руки Придаток не ховав, і в них, схоже, нічого не було. Звичайні руки добротного Придатка – гладенькі й спокійні.

Наближаючись, я роздивився його і спершу не завважив Звитяжця, рівного собі – ні за плечем, ні на поясі, схованому під складками ледь приспущеного плаща, ні…

Одна Придаткова рука підкинула у вечірню прохолоду зім’яту хустинку, і вона зненацька пурхнула білим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повітрі; інша рука лягла на невидимий пояс, у пряжці щось лунко брязнуло – і вивільнений пояс радісно заспівав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем і вітаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помітно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долі, і з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся і згадав про те, що народжені в спекотній Харзі – півтора караванні переходи від Кабіра – споконвіку пишаються тим, що походять від язика Рудного Полоза.

І мені стало тісно в одязі – буденних шкіряних піхвах, перехоплених сімома плетеними кільцями зі старої бронзи. Я висковзнув назовні, радо пірнув у Кабірські сутінки, – і вчасно. Придаток харзійця вже присідав, пружинячи на врослих у землю ногах, і мені довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо інакше заїжджий Звитяжець легко зумів би знести верхівку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесіди, означало б мою поразку.

Він, певно, зовсім недавно приїхав у столицю, інакше не розраховував би закінчити Бесіду зі мною із першого ж змаху. Якщо я й поступався харзійцеві в гнучкості (а хто їм не поступається?!), то у швидкості ми могли потягатися – і цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенів гість із Харзи, завібрувавши від зіткнення й задоволено називаючи мене безособовим ім’ям. – А якщо ми…

Він змарнував час. Я відкинув балакучого харзійця вбік, тоді легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тіло відреагувало миттєво, припадаючи на коліно – і я двічі простромив плащ харзійського Придатка впритул до плеча й правого ліктя, відчувши на собі палючий дотик чужої й далекої плоті.

Обидва рази я тісно припадав до тіла Придатка – спершу плазом, а тоді лезом; і на тендітній і вразливій шкірі не залишилося навіть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придатків, якщо їх так складно підготувати для достойної служби Звитяжцеві. Втім, самовпевнений харзієць міг би вибрати собі й кращого носія…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершенні Бесіди забув назватися Звитяжцеві з Харзи, і пошкодував про це. Ніщо не мусить стати на заваді ввічливості, навіть зайнятість або роздратування.

Я – прямий меч Дан Ґ’єн із Мейланьських Звитяжців на прізвисько Єдиноріг. Мій Придаток – Чен Анкор із Вейських Анкорів. Хоча це й несуттєво.

2

Повернувшись додому, я піднявся у верхню залу, зачепився одним кільцем піхов за гак і пригорнувся до улюбленого мехлійського килима, забувши переодягтися. Всі мої думки були зайняті дивною зустріччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрішнім поштовхом я відпустив Придатка, який одразу вийшов із зали, поправивши по дорозі начіпні ґрати запаленого каміна.

Мені треба було побути на самоті.

Я вже дуже давно нікуди не виїжджав із Кабіра, і тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подібних випробувань – і вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохідь, без належних церемоній утягувати Єдинорога в шалені Бесіди. Такі забави добрі замолоду, коли тіло тріпоче від надлишку енергії, і спрага пригод туманить свідомість молодого Звитяжця.

Ах, юність, юність, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. і майже завжди невчасно, не там і не тому, кому слід…

У моєму віці – а я змінив уже п’ятого Придатка, віддаючи перевагу послужливому й умілому родові Анкорів із загубленого в барханах Верхнього Вея, окраїни Мейланя – отже, в моєму віці вистачає шести-семи традиційних турнірів на рік і, звісно, звичайних Бесід зі знайомими Звитяжцями, доволі регулярних.

Певно, найчастіше я зустрічався з Вовчою Мітлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогів або скуйовдженого хвоста степового вовка, пікою з вулиці Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; і, правду кажучи, я нудьгував за Мітлою, сподіваючись на її повернення бодай до середини найближчого турніру.

Мені подобалося прослизати між її зазубреними відростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моїм приятелем-суперником, завше фамільярним, як і вся його дворучна рідня, еспадоном Ґвенілем Лоулезьким – він під час Бесіди волів обрушитися на тебе всією своєю тушею, змушуючи спішно пружинити й відлітати вбік; а потім Ґвеніль віддалявся, нахабно розвалившись на плечі двожильного Придатка з породи світлявих мешканців півночі й оголеним клинком випромінюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишні образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишні. На недавньому турнірі в зовнішньому дворі замку Бурайя я таки підловив захопленого Ґвеніля на його коронному змаху, і моє вістря легенько торкнулося борлака на дужій шиї його Придатка – а навіть самовпевнений еспадон чудово знав ціну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Ґвеніль, опускаючись униз і вперше не поспішаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощів…

Я відсалютував Лоулезькому гігантові, і відтоді часто згадував замок Бурайя і свій тріумф.

Але все ж – звідки взявся цей дивний харзієць? Заради Грозового Клинка – це випадковість чи замір?! Юний забіяка, що недавно прибув у Кабір, чи досвідчений Звитяжець, який розважливо пробує сили наодинці, без глядачів?..

…Дрова в каміні майже прогоріли. У двері зали вервечкою пройшли Малі Звитяжці мого дому, розгойдуючись на поясах своїх Придатків і виблискуючи однаковими – фіолетовими зі сріблистим прошивом – піхвами.

– Вітаємо тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – коротко брязнули Малі, доки їхні Придатки юрмилися біля каміна, накривали на стіл, пересували крисла й витирали із вітражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув їм із килима. Деяких Малих я знав дуже давно, із самого народження – вони споконвіку приписані до свити Мейланьських прямих мечів Дан Ґ’єнів. Ті з них, чиї клинки були ледь-ледь вигнуті, попри двосторонню заточку, а на чашках ґард красувалося візерунчасте карбування, володіли Придатками, які особисто обслуговували Придатка Чена. Інші – короткі й широкі кинджали з плебейськими замашками – стежили за безліччю суєтних дрібниць.

Приміром, щільно зачиняли вікна, щоб повітря в приміщенні залишалося сухе і тепле – вірніше, стежили за відповідними діями довірених їм Придатків, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рідина. Така ж тече в жилах Придатків і називається кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зіпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино іноді було необхідно, хоча воно й змушувало Придатків утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’яніння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнір чи навіть пересічну Бесіду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’яніння й до того, чому я – Мейланьський Єдиноріг – віддаю перевагу саме родові Анкорів Вейських.

Але про це іншим разом.

3

Запалили свічки.

Я щойно зібрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полірування клинка виграє полисками живого полум’я й кольорових тіней од віконних вітражів, нагадуючи зміїну шкіру після купання, – але сталося непередбачуване.

На порозі зали зринув есток Заррахід, який ось уже близько сотні років служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазі минуле до того, як він прийшов до мене на службу – було повите мрякою, і я знав лише, що вузький і хижо витягнутий есток із незвичним для корінних кабірців жолобом майже на всю довжину клинка – виходець із західних земель, з Оразма чи Хіни, які граничать із Кабірским еміратом уздовж лівого рукава жовтої Сузи й пов’язані з ним васальною клятвою.

Утім, Заррахідове минуле цікавило мене мало. Мені було досить того, що зараз на кожній із чотирьох смуг чорного металу, з яких спліталася ґарда мовчазного естока, стояло моє особисте клеймо – здиблений єдиноріг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахідовій діловитості й беззастережній відданості, а його манерам міг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, приміром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсім не соромлячись цього. Чимось есток Заррахід нагадував свого нинішнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям і підкреслено прямою спиною.

– До вас гість, Вищий Дан Ґ’єне! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подібний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір! – протяжливим брязкотом відгукнувся есток, не залишаючи мені вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салім, ятаган із панівної династії, фактично був найупливовішим клинком у білостінному Кабірі; і вже, ясна річ, він був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовішим» я маю на увазі саме вплив, а не майстерність. Під час Бесід або турнірів рід і статус Звитяжця не відіграють жодної ролі, і мені не раз доводилося схрещуватися хоча б із тим же Заррахідом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умілий і нещадний Бесідник. Ми зовні трохи скидалися один на одного і, правду кажучи, колись я переймав від Заррахіда не лише манери.

Але віддамо належне – якщо за майстерністю родовитий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір і не входив у першу дюжину столичних Звитяжців, то в другу він уходив напевне, і це було вже неабищо; хоча найчастіше Абу-Салім усе ж ухилявся від Бесід із упливовим кланом Наґінат Рюгоку або з Вовчою Мітлою і її подругами, віддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був із ним заодно, хоча й не завжди. А останнім часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голівці мого руків’я, погоджуючись, і Заррахід відвів свого Придатка вбік, звільняючи прохід.

Важкий Придаток Абу-Саліма, обвислі й закручені з кінців вуса якого нагадували перевернену ґарду гордовитих стилетів Ларбонни, урочисто наблизився до моєї стіни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потім він трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салім одягнув сьогодні піхви з фарбованої пурпуром замші з тисненням трилисника і восьмигранним лакованим набалдашником, – і за мить ятаган Шешез привітально прошемрав, опускаючись на сандалову підставку для гостей.

Висіти Абу-Салім не любив – як у всіх ятаганів його роду, центр ваги Шешеза зміщався дуже близько до розширеного краю клинка, через що ятагани, які висять на стіні, мають трохи незграбний вигляд. Але Звитяжцям Кабіра було добре відомо, наскільки оманливе це враження, та й сам я не раз бачив, як його величність із легкістю рубає десять шарів грубого сукна, обгорненого круж сталевого дроту. І взагалі вирізняється неабиякою вправністю.

Навіть дворучний грубіян Ґвеніль Лоулезький і його брати-еспадони (попри відсутність васальної залежності Лоулеза від Кабірського емірату) уникали при сторонніх називати Абу-Саліма просто Шешезом, хоча ятаган і любив своє перше ім’я. Шешез – мовою його предків, Диких Лез, які колись привели своїх гірських Придатків у Кабір, – означає «блискавка» або «лоб Небесного Бика».

Високошляхетний ятаган вповні виправдував це ім’я.

Ворухнувшись у належному для такї миті поклоні, я вже було вирішив наказати змінити на мені одяг, але Абу-Салім засовався на підставці й хитро підморгнув мені зеленим смарагдом, що прикрашав його руків’я.

– Терпіти не можу парадних убрань, – весело мовив він, улаштувавшись зручніше. – І тисне, й бік натирає, а нікуди не дінешся – палацові чистоплюї не зрозуміють. Мені б твого Заррахіда на тиждень-другий, щоб показав їм, з якого боку олією змазують…

Я зрозумів, що розмова буде неофіційна. Придаток Чен уже стояв за Придатком Абу-Саліма, і ми, не змовляючись, відіслали їх до стола – пити своє улюблене вино. Малі Звитяжці заметушилися довкола, поглядаючи то на нас із Шешезом, то на застиглого біля дверей естока Заррахіда.

Абу-Салім не звернув на Малих ані найменшої уваги.

– Добре в тебе, Єдинороже, – мрійливо протяг він, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокійно… не те що у мене в палаці. Заздрю, слово честі…

– Я люблю спокій… Шешезе, – відповів я, вирішивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаєш – ми, мейланьці, в душі самітники. Прийоми й парадні виходи нам не імпонують. У мене навіть піхов підходящих для такої справи нема, і плетіння на руків’ї позатиралося…

– Не прибіднюйся, – усміхнувся ятаган, – усе в тебе є. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрідного, Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра знаєш? Розумію, що найменнячко довге, але ж і дядько в мене не з коротких… То знаєш чи ні?

Я кивнув. Іль-Рахша – або ж «Крило бурі» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фарр-ла-Кабірів, і ще кілька разів на дуже давніх турнірах. На останніх Іль-Рахш із якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його підкреслено бідне руків’я без срібла й самоцвітів, уривчасту манеру Бесіди й улюблений удар із протяжкою під час рубання предметів.

Як же давно це було? Давненько…

Незабутній був Шешезів дядько. Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра називали мало не найстарішим у Кабірі Звитяжцем і казали, що він пам’ятає навіть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вірилося.

Ятаган задоволено похитав провислим ременем піхов.

– Ось і гаразд, – заявив він, – ось і чудово!.. Ти розумієш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три дні тому малюк народився. Кріпкенький такий, горластий, не те що попередні миршавці… Оце дядько Фархад і вирішив собі нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в іль-Рахша на це нюх, дуже він шульг полюбляє… Одним словом, завтра Церемонія Посвяти. Прийдеш? Адже в нас із Вищих Мейланя хто зараз у Кабірі? Ти і Тессен Седзі, але це бойове віяло нікуди не виїздить уже років вісім. І справді самітники ви, мейланьці…

Я подумав. Запрошення, та ще й особисто від Шешеза (чи від самого іль-Рахша?! А перепитати – незручно…) мене тішило. Тішило, але було несподіваним, а тому його слід було осмислити. І рід мій, і статус у Кабірі цілком відповідали честі бути присутнім на Посвяті Придатків панівного дому – щоправда, дотепер високошляхетні ятагани воліли відправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) відпочинок членів свого роду без сторонніх.

І особлива пишність при цьому теж не заохочувалася. На крайній випадок запрошувалися родинні шабельні клани, чиї предки й предки ятаганів фарр-ла-Кабірів були вихідцями з тих самих плоскогір’їв – цільноковані Малхуси із зигзагоподібним зрізом тупого боку клинка біля самого вістря й нетовариські Киличі з ущелин Озека, схожі на молодий місяць. Ще зрідка нечисленні Шамшери з перевалу Рок…

До чого тут Вищі Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скільки!.. оце як перевіз у Кабір Хо Анкора, прадіда нинішнього Придатка Чена, так і осів у столиці… навіть у гості додому не їжджу. Он воно як – додому в гості…

Я уявив собі, як гордий Шешез Абу-Салім запрошує на Посвяту Тессена Седзі, а вперте віяло заперечно ворушить потемнілими від часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотності, – і зрозумів, що погоджуся.

– Вважаю за честь, – відповів я. – Неодмінно буду.

– Чудово! – щиро зрадів Шешез, і мені раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеності приховує справжню мету свого приходу, і що зараз я погодився не лише відвідати Церемонію Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.

Хіба мало в мене клопоту?.. Харзієць цей незрозумілий, Мітла ось поїхала і коли повернеться – невідомо, а тепер ще й неждана любов дому фарр-ла-Кабір до мейланьців…

– Просто чудово! Бо на таких урочистостях іржавієш від нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповіси нам що-небудь цікаве… Пам’ятаєш, твій брат, Великий Да-дао-шу ваші перекази полюбляв розповідати, доки не поїхав додому? Про походи Диких Лез, про підземну кузню Нюринґи, про мертвих Звитяжців із завше теплим лезом… як ви їх називаєте? Одзвитяжені, здається?

– Тьмяні. Тьмяними їх називають…

Це вирвалося в мене мимоволі. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неї після заходу сонця. Шешез має рацію – у давньому Мейлані вірили в багато чого, на що більшість Звитяжних еміратів зволіли заплющити очі або вдати, ніби заплющили… а ось мені ніяк не вдавалося. Та й очі – їх Придаткам заплющувати звичніше, а в Мейлані кажуть: «Від страху в піхви не сховаєшся».

Шешез не знав, чому мій старший брат Да-дао-шу, поруч із яким і Шешез, і гігант Ґвеніль здавалися не такі вже й великі, минулого літа спішно покинув усі справи в Кабірі й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання від наших старійшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабіра. Вирішили, певно, що молодий Єдиноріг…

А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадків найзнатніших Мейланьських родів – Єдинороги – Ґ’єни, Сиві Пелюстки та єдиний спадкоємець Орлиного Кігтя, меч-гак Цзянґоу —свого часу залишили батьківщину і виїхали безоглядно. Я і Да-дао-шу – в Кабір, меч-гак Цзяньґоу – в Хіну, інші – хто куди…

Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезові воно взагалі ні до чого.

– Так, справді, – Шешез задоволено потерся об ложе підставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмяні, звичайно! А я чомусь ніяк не згадаю… у Фархада запитував – не відповідає. Геть старий, певно, став! Власну тінь навпіл розрізати хоче. Та гаразд, це справи родинні… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!

…Ще близько години ми базікали про різні світські абищиці, а тоді Шешез Абу-Салім ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невідкладне.

– У Хаффі, на відкритому турнірі, – мимохіть сказав ятаган, доки його Придаток уставав із-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому череві, – з Кривим Киличем Енґром неприємність сталася. Ти ось його не знаєш, а в нього Придатка зіпсували. Усерйоз. Сам розумієш, шабельні клани – вони гарячі, їм молоді Придатки потрібні, а тут праву ногу геть відрізали. Вище коліна. І самого Кривого Килича надщербили…

– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойність. – Може, хтось із недосвідчених, учора кованих? Ні, дурниці кажу, їх на відкритий турнір і не допустили б, на першій же рубці відсіюють!.. Або буває, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледіла…

– Буває, – сяючи, ухилився від прямої відповіді фарр-ла-Кабір. – Усяке буває. Он і в Дурбані теж… Буває – це коли раніше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогодні чи принаймні вчора…

І не доказав.

– На Посвяту приходь, – додав він уже від дверей. – Ти розповіси, ми розповімо… дивись, і час веселіше мине.

Залишившись сам, я уявив собі Щербатого Килича, тоді подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – і до ранку мене мучили жахіття. Мені снилися зіпсовані Придатки. Я відчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаної плоті.

Придаток Чен усю ніч просидів над глечиком, і я не проганяв його із зали.

4

Уранці, в середині четвертої сторожі, я послав Заррахіда з дорученням довідатися точний час Посвяти в Абу-Салімів – учора так і не запитав про це в Шешеза – і заодно послухати свіжі міські плітки. Заррахід був не найкращий збирач пліток, зате мій есток умів миттєво відсівати лушпиння балачок від рідкісних зерен істини – а це зараз хвилювало мене найпаче.

Я сподівався виловити в каламутній річці вигадок форель сенсу, як іноді казав Тризубий Кра, що в години дозвілля полюбляв бити вертку сріблясту рибу в пінявих гірських потоках Айєра і Бек-Неша на північному сході від Кабіра.

Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…

Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.

Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.

Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.

– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в місто…

…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.

Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.

І не обов’язково верхи.

– Відчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Ґ’єном! – коротко і владно продзвенів есток Заррахід, суворо дотримуючись усіх належних інтонацій і ритуальної дистанції між нами – рівно півтори довжини мого клинка. Звісно, брама відчинили б і так, без спеціального наказу, але традиції є традиції, і не мені змінювати встановлене предками.

А якщо вже змінювати, то починати варто зовсім не з церемонії виїзду в місто.

Придаток Чен підвівся в сідлі, влаштовуючись зручніше, і злегка зачепив підборами кінські боки, через що нервова тварина затанцювала під нами, застригла вухами і спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повід – і за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.

Я не знаюся на конях, і мені не соромно про це казати. Деякі кабірські Звитяжці віддають перевагу кінним Бесідам, і від них тільки й чуєш про сідла, правильну посадку Придатків і переваги удару руба при швидкій їзді. О ні, це не для мене… Дан Ґ’єни, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засіб пересування, а вести Бесіди ми полюбляли по-дідівськи – не на стрибучій спині ошалілої тварини, а маючи під Придатковими ногами надійну і звичну землю.

Мейланьські Дан Ґ’єни ведуть Бесіду пішими, і тому ми завжди віддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хіба в крайньому разі…

Утім, я не сумнівався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свій овес не найгірші коні ненайгірших порід. Звісно, Заррахід постарався… он, їде позаду, як вилитий, мов народився в сідлі!

Цікаво, а де насправді народився мій чудовий дворецький, мій суворий і мовчазний есток Заррахід?

– Куди поїдемо, Вищий? – делікатно запитав Заррахід, порівнявшись зі мною.

За межами дому, та ще й наодинці, есток трохи послабляв сталеві обручі пристойності, які сковували його звичайну поведінку. Крім того, схоже, щось хвилювало Заррахіда після виїзду в ранковий Кабір.

– Туди, – невиразно відповів я, а сам загадав: три повороти ліворуч, два праворуч, а опісля вже будемо думати, куди далі…

Думати не довелося. Після першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжців разом із їхніми збудженими Придатками. Заррахід було подався вперед – розчистити нам прохід, адже нікого з Вищих ми в юрбі не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китиці, і ми спішилися.

Постояти з нашими кіньми – звісно, за відповідну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зі смішно відстовбурченими вусиками біля голівки руків’ї. Його довготелесий Придаток затято смикав білястий пушок над верхньою губою, але повід у вільній руці тримав міцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене і взявся прокладати дорогу крізь галасливе юрмище.

– …Ви чули?

– Ні, а в чому річ?..

– Та ж у Хаффі те ж саме…

– Куди дивляться владоможці? Я вас запитую, куди дивляться владоможці?

– А чому ви саме мене запитуєте? Знайшли, бачте, владоможця! І нічого мені бік дряпати – щойно вчора лакувався…

– …і що дивно – біля самого ефеса! Де найміцніше…

– А ви його знали? То й що? А…

– Казки! У наш освічений час не варто приділяти занадто багато…

– Казки? Ви справді вважаєте…

– Темляк! Темляк відірвете!..

– І саме напередодні Посвяти…

– Чиєї?

– Як чиєї… сам Фархад іль-Рахш Придаткового малюка освячує, напередодні турніру!..

– А я що? Я нічого… тільки, кажуть, у Дурбані…

Заррахід зненацька звернув убік, Придаток Чен різко зупинився, немов боячись на щось наступити – і я побачив те, що побачив.

І мені здалося, що піхви стали незвичайно гарячі і щільно обліпили моє тіло, як суміш глини, річкового піску й вугільного пилу перед першим загартуванням, а крижаної джерельної води все не було, і я боявся потріскатися, боявся потьмяніти й розсипатися, боявся…

Переді мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумів тільки, що це хтось із місцевих Шамшерів, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблі був зламаний на три пальці вище від тріснутої ґарди зі сколеною кулькою на одному кінці. Нерівна лінія зламу наводила на нехороші думки – хоча які вже тут можуть бути хороші думки! – а інша частина Звитяжця валялася трохи оддалік, присипана бурим пилом, і вістря торкалося Придаткового стегна, розрубаного від ключиці до паху.

Як лялька на турнірі. Як шкіряна лялька, набита всіляким мотлохом упереміш із бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салім або той же еспадон Ґвеніль демонструє перед трибунами чистоту рубки, а знавці славетного удару вже готові заверещати, захоплено вириваючись із піхов і спалахуючи під променями опівденного сонця.

Але лялька ніколи не лежить ось так – жалюгідно й неприродно підвернувши голову й далеко відкинувши безсилу руку, немов і після смерті намагаючись дотягнутися до руків’я нещасного Шамшера, який перетворився на дві такі ж мертві половинки колись живого Звитяжця.

Вони лежали зовсім однаково – Звитяжець і його Придаток, – хіба над останнім із дзижчанням вився рій жирних зеленуватих мух. І, відкотившись убік, притулилася до глиняної огорожі самотня бронзова кулька з ґарди вбитого Шамшера.

– Вибачте! – почулося поруч зі мною.

Я відійшов убік, і троє важких списів, Звитяжців із роду Чиань, потужний і широкий наконечник яких урівноважувався стовщенням на іншому кінці ратища, порівнялися зі мною і наблизилися до трупа. Там двоє з них лягли на землю, просто в засохлу кров, а їхні Придатки постелили зверху свої плащі, закріпивши їх поясами, і вклали тіло зіпсованого Придатка на ці імпровізовані ноші.

Третій перебрався своєму Придаткові на спину, і той дбайливо підняв обома руками загиблу шаблю. І мені чомусь стало соромно, що я не знаю імені вбитого, що я ніколи не зустрічався з ним ні в Бесідах, ні на турнірах, і тепер уже ніколи не зустрінуся.

Ніколи. Це слово було важче від Ґвенілевого удару і невмолиміше від Заррахідового випаду. Або мого.

Ніколи.

…Так вони і вийшли – три прямі списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця і розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабір; і ті із зівак-Звитяжців, хто був у піхвах або в чохлах, оголилися в мовчанні, салютуючи процесії і думаючи кожен про своє.

А я думав про те, що неможливе іноді приходить до тебе й каже, усміхаючись: «Добридень! Пам’ятаєш мене?..»

– Добридень! Пам’ятаєш мене? – пролунало за спиною, і я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.

Харзієць і далі обвивав талію свого кривоногого Придатка, тільки зараз не височіла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, і засмучені Звитяжці розходилися хто куди, несучи в душах частку спільного болю й сум’яття.

– Хіба ти вчора не довів до кінця Бесіду? – похмуро поцікавився я, забувши, що весь вечір міркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не місце й не час для Бесід…

– Дозволь назватися, Вищий Дан Ґ’єне, – із несподіваною смиренністю заявив харзієць, клацаючи кріпленням руків’я й спокійно випрямляючись у руці Придатка. – Я – Маскін Сьомий на прізвисько Пояс Пустелі, з Вищих Звитяжців Харзи.

«То й що?» – ледь було не запитав я.

На щастя, мій вірний Заррахід, який не знав про мою вчорашню Бесіду з харзійцем, повернув коня нашої розмови на стежку ввічливості.

– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскін Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволі незалежно кланяючись. – Дозвольте мені, Малому Звитяжцеві зі свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Ґ’єна, відомого в Кабірі як Мейланьський Єдиноріг…

І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.

Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…

– Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…

І ми з Заррахідом залишилися на спорожнілій вулиці самі.

– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахід, немов ми лише на хвилину, і через зовсім дріб’язкову причину, перервали нашу поїздку.

– Назад, – сказав я. – Додому.

– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справді залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утік!). – Вам слід перевдягтися перед Посвятою.

– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхідно мені в першу чергу.

Розділ 2

1

…Виблиски від смолоскипів послужливо металися по стінах коридору, немов розчищали дорогу низці наших тіней поміж ліпними прикрасами під стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище від голови Придатка Чена.

Алебастр барельєфів – подоба зображень давніх часів, мало не періоду Диких Лез: моторошна мішанина сплетених Звитяжців (здебільше списових та інших древкових родів) і рук та ніг безлічі Придатків – причому ці руки й ноги часто були найдивовижнішої форми, з безглуздими наростами на передпліччях і гомілках; деякі деталі обривалися, не встигнувши й початися, і це схиляло до розмислів про зламаних Звитяжців і зіпсованих Придатків.

«Здається, я божеволію», – роздратовано подумав я.

Наші тіні байдуже перетікали крізь усі нерівності ліпнини й, схоже, ні про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тінь без видимого розмежування переходить у тінь Придатка Чена, через що ми ставали схожі на неприємну подвійну істоту з його, Ченовим, тілом і мною як хвостом і руків’ям, що стримить із черева цього чудовиська.

Я суворо заборонив собі думати про що-небудь подібне – і перестав. Оце йду собі, у гості йду… все гаразд… Гаразд усе, грім мене побий!.. що може бути краще…

Смолоскипники звернули за ріг, і ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцільній темряві, і це подіяло заспокійливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який ішов поперед мене, відстав – певно, бажаючи поговорити з кимось із знайомих – і я мимоволі опинився на чолі процесії запізнілих гостей.

І тут мене зацікавили наші провідники – Малі Звитяжці дому Абу-Салім (Фархадові, певно!), і навіть спершу не вони, а їхні Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зі смолоскипників заледве діставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащені олією, їхні оголені торси лисніли, демонструючи незлецький рельєф м’язів, а коротенькі ніжки в неймовірно широких шароварах дріботіли напрочуд прудко.

Тепер зрозуміло, чому смолоскипи горіли так низько, а наші тіні витягалися аж до стелі. Як же я раніше не зметикував?!

За намотаними мало не в дюжину шарів поясами, ближче до випнутих черев Придатків, виявилися не менш своєрідні Звитяжці – без сумніву, брати, оскільки на одного Придатка-недомірка припадало по два-три однакові Звитяжці. Кожен Малий не перевищував повної довжини мого руків’я, – тобто, був коротший навіть від будь-кого з нечисленного клану Стилетів Кансасі, – і скидався на двійко молодих місяців, накладених один на одного ріжками навперехрест.

Навіть на відстані у цих Звитяжців, попри на їхній статус Малих, відчувалась тверда і незалежна вдача.

Певно, захопившись розгляданням, я непомітно для себе притримав Придатка Чена, сповільнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхів’ям у спину мого Придатка.

– Цікаво, Єдинороже? – зазсміявся він, ухиляючись від повторного зіткнення. – Так, справді цікаво… Я, коли в заміський дім Абу-Саліма вперше потрапив, ледь від цікавості навиворіт не вигнувся! Є на що подивитися!..

– Хто це, Жнецю? – перебив його я.

Повне ім’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прізвисько Бронзовий Жнець із Вищих лівої галузі Омели Кименської. Але на церемонію Посвяти, як я зрозумів, у дім Абу-Салімів запрошували взагалі тільки Вищих, та й моє родове ім’я було не коротке, отож цілком пристойно було опустити дзвінкі титули, обмежившись прізвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружні стосунки мало не від дня мого переїзду в Кабір.

Махайра пересунувся ближче до мене.

– Фархадові улюбленці, – довірчо повідомив він упівголоса. – Гвардія старого іль-Рахша. Малі сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.

Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.

– Хто-хто?

– А хіба це не твої земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейлані та ще в передгір’ях Хакасу такі імена дають!..

Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хіба я зобов’язаний усіх знати?!

– Цзиу-юаньян-юе, – із задоволенням повторив Махайра. – Мені Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якої мови – це чи то «північ-південь», чи «захід-схід», чи взагалі «туди-сюди рогами назовні» …

– Ага, – глибокодумно кивнув я, так і не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкує. – А чому я їх ні в місті, ні на турнірах не зустрічав? Чи вони Придатків своїх соромляться?

– Навряд, – знову усміхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Між іншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, і в кожного мармиза ширша від Ґвеніля, якщо його впоперек брати… Хіба ж Цзи їх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного свої причини, Єдинороже, і нема чого у хворе місце рогом шпиґати.

Ці слова неприємно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наївно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона ніхто не знає. Хіба лише я та есток Заррахід, не рахуючи Малих мого дому… Тупієш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабірі білостінному всім усе про всіх відомо? Забув… ось, бач, і нагадали!

Смолоскипники різко розступилися, потонувши в стінних нішах коридору, і ми з розгону влетіли у двері, які розчинилися перед нами… влетіли і мимоволі завмерли на порозі.

Восьмикутна зала з банеподібною стелею, покритою тьмяним від часу розписом, була повна Звитяжців. Стрункі Наґінати – алебарди шляхетних родин Рюґоку й Каторі – прихильно розмовляли з упливовими подвійними сокирами Лаброс і їхнім супутником, тихим клевцем-двозубцем Ґе – побічним нащадком усім відомого списа Со і древкового серпа Вейської галузі Гоубан; трохи віддалік списові родини Енкос і Сарісса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Місячного велетня Кван-до – напозір повільний Кван був удвічі вищий за середнього Придатка і важчий від кожного зі Звитяжців Кабіра… На сходах, що вели до підвищення для церемоній, круж витонченої Велетської Карабелли увивалися одразу троє шанувальників: короткий упертюх Ґладіус Петроній і двійко заморських гостей – Чорний Н’Ґусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучні, обидва з однобічним заточенням, тільки шабельний вигин хитрого Н’Ґусу мав розширення-елмань наприкінці, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабір, але з неприродно довгим руків’ям. І далі – Киличі, Талвари, як завжди гучні Еспадони, рідкісні в Кабірі ножі-двійнята Тао, Шамшери, Ярі…

Мить збентеження минула – і ось я вже кланяюся з Наґінатою Каторі, махаю правою китицею недосяжному еспадонові Ґвенілю, клевець Ґе про щось запитує, я щось відповідаю, мимохідь грайливо торкнувшись спаленілої Карабелли, а Ґладіус пояснює обуреному Н’Ґусові, що на Єдинорога ображатися нерозумно, і я підтверджую: так, нерозумно… і мало не впритул стикаюся з моїм новим знайомцем Маскіном Сьомим із Харзи, аматором несподіваних Бесід і двозначних завваг. Мені добре, я веселий і спокійний, і турботи мої понуро стоять на порозі, побоюючись зайти…

– Його високість ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір!

Малі сокирки-близнюки з жахливим іменем, яке я вже встиг забути, вишикували своїх коротунів-придатків по краях церемоніального помосту, розійшлася килимова завіса – і ми побачили сивобородого Придатка в білій пуховій чалмі й халаті кольору індиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавніший ятаган роду Абу-Салімів та й усієї династії фарр-ла-Кабір – їхня високість Фархад іль-Рахш, простий важкий клинок без срібних насічок, самоцвітів чи триколірних китиць.

Фархадів одяг допасовувався якнайкраще: дерев’яні піхви з мореної магнолії, покриті чорним лаком і перехоплені п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскільки іль-Рахш виділяється на нашому розкішному роззолоченому тлі. Було в його простоті щось упевнено непомітне, мовби знав ятаган Фархад якусь істину, невідому нам, і цієї миті я готовий був повірити, що іль-Рахш і справді прийшов до нас із легенд, а не із сусідньої з помостом кімнати…

На підвищення занесли колиску, пов’язану синіми стрічками із золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабір. Навколо спішно порозставляли крилаті кадила з жовтого металу у формі казкових чудовиськ, із пащі яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтіли рубіни. У куріннях, мабуть, були таємні домішки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисці, раптом заспокоїлося й замовкло.

В голові колиски встановили високу палісандрову підставку, потемнілу від часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плоті був різний – і Придаток став за підставкою, обличчям до гостей, а тоді високо підніс над головою суворий ятаган на ім’я Фархад іль-Рахш із роду Абу-Салімів.

Розпочався давній обряд Посвяти, і я вилетів із піхов і схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, і всі Звитяжці в цій залі зробили те ж; ми сповнили повітря свистом і дзвоном нашої Бесіди, доки ятаган Фархад повільно опускався на підставку з палісандри, де йому призначено буде пролежати не менше вісімнадцяти років – доки дитина не стане підлітком, а відтак чоловіком. Здатним підняти Фархада з його ложа.

– Вітаю вас, Вищі Звитяжці емірату! Дочекайтеся мене!..

Це були єдині слова, вимовлені іль-Рахшем за всю церемонію.

Я чув мигцем, бо, підпірнувши під загаяного Кресса, швидко намітив на його Придаткові дві точки враження – праве коліно і ямочку між ключицями – після чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навіть раніше, ніж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранішнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнірних швидкостях він мені не суперник. Зате захищатися від увігнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадів, було нелегко й доволі цікаво, особливо з огляду на Наґінату Каторі, яка крутилася поруч – отож мені доводилося заодно відслідковувати її ратище, яке проносилося мимо.

У звичному гаморі мені причувся сторонній звук, і лише зупинившись, я зміркував, у чому річ.

Плакала дитина.

І засміялися всі Придатки, перезираючись і усміхаючись один одному; і засміялися Звитяжці.

А на родинній підставці непорушно лежав Фархад іль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабір.

Церемонія Посвяти завершилася.

Я з деяким жалем опустився назад у піхви й раптом піймав на собі чийсь уважний погляд.

У кутку помосту на поясі міцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткій вовняній джуббі погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салімів. Формою і виглядом Учитель нічим не відрізнявся від ятаганів, але був значно легший і менший, із більш дзьобоподібним руків’ям для кращого упору мізинця. Сам старий Фархад і за десять-п’ятнадцять років буде занадто важкий для дитячої руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повноліття.

Щоб учити. І, передавши через належний строк підготовленого Придатка Фархадові, очікувати наступного.

Іноді Звитяжці ще від народження готувалися стати дитячими вчителями. Але здебільшого ставали ними вже досвідчені, старенькі клинки, розміри й вага яких дозволяли їм працювати з незрілими Придатками, заміняючи більших Звитяжців, які очікували свого часу.

Деякі родини – наприклад, Синганські полум’яні Криси або родичі того ж Чорного Н’Ґусу, криві й одночасно дволезі Панга – за спільності форми мали родичів геть різної ваги й довжини. Це було зручно, бо дозволяло використовувати підлітків-Придатків протягом усього періоду навчання, допускаючи їх навіть до окремих Бесід усередині родини.

Утім, учителі в Кабірі, як і в Мейлані, рідко вступали у випадкові Бесіди, задовольняючись закритими зустрічами з колегами. Мені кілька разів доводилося бути присутнім на цих зустрічах як глядачеві – єдиному глядачеві, допущеному з поваги до славних моїх предків, – і я був уражений навіть не стільки майстерністю Дитячих Учителів, як їхньою унікальною здатністю вчасно осмикнути руку невмілого Придатка або в останню мить змінити напрям помилкового удару.

Майстерністю мене здивувати було важко, зате акуратність Дитячих Учителів – або Кола Опікунів, як вони самі себе називали, – була понад усяку похвалу. То ж ні в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителів без належної поваги. Вони вміли вчити, і цим усе сказано.

Крім того, більшість великих Звитяжців час від часу мали потребу в їхніх послугах. Придатки, на жаль, недовговічні…

Я чемно поклонився Дитячому Вчителеві роду Абу-Салімів і вже було зібрався покинути залу – але раптово виявив за шкіряним поясом Придатка на помості, поруч із цікавим Учителем, ще одного Звитяжця.

Цього я знав чудово. Та й хто у Кабірі його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салімів, з якого сміялися всі Звитяжці Кабіра – сміялися часто й із задоволенням, на що було безліч причин.

По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значенні цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалі не мав заточки і, ледве звужуючись до кінця, найдужче нагадував обструганий ціпок. Нехай навіть і залізний ціпок, завдовжки майже як передпліччя дорослого Придатка…

По-друге, ґарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кінця обірваної квітки. Вона безпутно простягалася вздовж ні на що не здатного клинка й, не дійшовши до середини, відгиналася назовні, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейлані.

І по-третє, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймні вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехресті. Звитяжцям Кабіра це було дивно, а тому смішно.

Дуже смішно. Тупий мудрець.

Ха-ха.

А чому це в блазня роду Абу-Салімів і в Дитячого Вчителя тієї ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножі-двійнята – Тао чи сокирки із гвардії іль-Рахша? Хоча, може, Придаток і раніше був один, просто вони його в місто по черзі виводили, то я й не завважив…

Чи це новий Уламків жарт: блазень і Вчитель – брати?

Можна починати сміятися?..

…Звитяжці покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кімнат, спеціально відведених для відпочинку й розваг, а Дитячий Учитель і придворний блазень родини Абу-Салімів і далі дивилися на мене з церемоніального помосту. Погляд їх був неприємно суворий і оцінливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повів Придатка Чена через усю залу до помосту – і тоді їхній спільний Придаток швидко зник у проймі бічних дверей. Немов його Звитяжці хотіли дивитися – але не розмовляти.

Я подумав, презирливо клацнув ґардою об метал устя піхов, і теж рушив до виходу.

2

…Кімната, у якій я вже встиг пробути доволі довго, звалася алоу-хона – кімната вогню. Це було просторе приміщення на першому поверсі, вікна якого виходили в сутінковий сад, що тихо шелестів під дотиками легкого вітру; у західній стіні алоу-хона був камін із ліпними фігурами дивовижних птахів із боків, на кшталт мого домашнього.

У каміні ліниво жевріли вуглини саксаулу й запашного алое, і земляна підлога була вистелена, згідно з традицією, звіриними шкірами.

– Сперечайся чи ні, а все ж ти не маєш рації, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Ґвеніль, розлігшись упоперек шкіри плямистого барса з Білих гір Сафед-Кух і поблимуючи відблисками вогню.

Поруч із ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участі в розмові. Крім нас трьох, більше нікого в алоу-хона не було.

– Чому це я не маю рації? – відгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увійшовши клинком у спеціальний отвір підставки для гостей, зсередини оббитої повстю.

– Тому, – коротко відгукнувся гігант-еспадон зі свого ложа. Тоді подумав і додав: – Якщо у твоєму роду воліють обходитися без Посвяти, це не привід, щоб і решта від неї відмовилися.

– Я й не наполягав, – почав було я, але Ґвен перебив мене.

– Послухай, Єдинороже, а тобі ж сподобалося на Посвяті в Абу-Салімів! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..

– Так, сподобалося, – пробурмотів я й відчув, що червонію відбитим світлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав із вами, душею відпочив і додому пішов – до турніру готуватися – а старому Фархадові лежати без діла стільки років і чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слід…

– А чому це Мейланьські Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацікавився доти мовчазний Махайра. – Хіба ви перших-ліпших Придатків берете, аби дорослі? Один старий став – іншого знайшли?

– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцікавився я для годиться, оскільки чудово знав, що Махайра і на гадці не мав мене скривдити.

– Та ні, звісно, Єдинороже?! Просто цікаво… та й не схожий твій Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…

– Навчають вони Придатків, – утомившись мовчати й слухати інших, знову вліз у розмову Ґвеніль. – І не гірше, ніж усі.

«Ото спасибі, здорованю… ото вже від кого не очікував!»

– Лише легкі вони, – продовжив між тим еспадон, – оці Дан Ґ’єни! Ти бач, Женцю – ні вигляду, ні солідності! Від мене разів у п’ять легші, та й від тебе удвічі… Ми, Лоулезькі еспадони, довго чекаємо, доки Придаток у повну силу ввійде, тому й рубаємо хоч волосину на воді, хоч ляльку турнірну навпіл…

Я чітко побачив Придатка, розрубаного від ключиці до паху, здригнувся й пильно вдивився у Ґвеніля. Нісенітниця, цього просто не може бути!..

Захопившись, еспадон не звернув на мене ані найменшої уваги.

– А Дан Ґ’єни у своєму курному Мейлані Придатка з раннього дитинства самі в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдиноріг, і дитя в руці втримає. Ото й виходить, що їм і без Посвяти можна! Самі вчать, самі й користуються…

«Дитя, звісно, втримає», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирічному віці, його батька Придатка Янґа в тому ж віці, їхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевіз до Кабіра… Згадав і ті турботи, яких вартувало мені їхнє навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук і не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падає, у мене щосили чіплятися не можна, у Дан Ґ’єнів упор на три пальці…

– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.

– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зі своїми майбутніми Придатками із самого, вважай, початку панькаємося, чистіше від Дитячих Учителів, а не чекаємо, як ти із Ґвенілем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…

Договорити мені не дали. Скрипнули двері, і важкий Придаток вніс в алоу-хона Шешеза Абу-Саліма. Їхня величність роззирнулися, вибрали найдальшу від входу стіну і там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для граційності висіння, слід розуміти.

Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордові чоботи з шагреневої шкіри із модними китицями на халявах – і двері зачинилися за Придатком Абу-Саліма.

Шешез покрутився, влаштовуючись похиліше, і з цікавістю глянув на нас.

– Чому замовкли, гордість Кабіра? – весело мовив Шешез зі стіни, і мені здалося, що веселість ятагана нещира. – Знову сперечаєтесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось ділите…

– Радитись як правитель фарр-ла-Кабір, чи радитись як мій одвічний суперник у рубці, ятагане Шешезе?

Ні, Ґвеніль узагалі не вмів дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, він у Кабірі в гостях, а не у васальній залежності… щоправда, залежність моя радше на словах, а Ґвен сидить у столиці років на сорок довше від мене, і домом своїм давно обзавівся, і родину теж завести хотів, але відмовили йому, грубіянові дворучному…

– І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.

– А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.

– Турнір хочу скасувати.

– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!

– Боюся, – обірвав нас Шешез.

Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!

– Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…

– Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.

– Чули, – відгукнувся Махайра.

– Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.

– Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…

Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.

– Підозрюються Тьмяні.

Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…

Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.

А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.

Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…

– Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.

І я заговорив.

– Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…

Я зупинився і якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокі язички полум’я вистрілювали вгору гарячими жадібними клинками…

– Нічого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нічого. Я ж із Мейланя зовсім молодий поїхав… а молоді – вони старих-дурних слухати не люблять. Так і я – слухався, а не слухав.

– Як це нічого?! – обурився Махайра. – А це?..

Від хвилювання він став трохи недорікуватий.

– Єдиноріг має рацію, – відгукнувся зі стіни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вірити. Або не вірити.

Ґвеніль злегка ворухнувся, зрізавши жмут хутра з барсової шкіри, на якій лежав, і знову завмер.

– Не вірю, – холодно проказав він. – Дурниці! Тьмяні, теплі… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придатків! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..

– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салім. – У Хаффі псували, і в Дурбані псували… І в Кабірі. То ж бо – вірю.

– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, і все тут. А ти, Єдинороже?

– Я не вірю, – відповів я і, після довгої паузи, закінчив. – Я певен.

3

– …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…

По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:

– Чи все ж лише до Єдинорога?

Шешез відповів не одразу. А коли відповів…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?

Ятаган замовк, даючи нам змогу усвідомити всю нікчемність наших титулів перед тим, що сталося, і спокійно продовжив:

– Думки інших Вищих, з якими я розмовляв сьогодні до вас, розділилися порівну. Тридцять шість за те, щоб проводити турнір згідно з традицією й не зважати уваги на прикрі випадки; тридцять шість – проти. І без вашої поради нам не зійти з дороги роздумів на узбіччя рішення. Ви – не наймудріші, не найстарші, але ви – останні.

Я стояв ніби й не дуже близько до вогнища, та мені гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб він виніс мене із алоу-хона чи принаймні переставив якнайдалі від тепла, такого неприємного цієї миті…

– Відмовитися від турніру через мейланьські казки? Нісенітниця! – відрізав Ґвеніль. – Ми за традиції! Правда, Женцю?

– Неправда, – несподівано для мене заперечив Махайра. – Ніколи ще Звитяжці не вбивали один одного й не псували навмисне Придатків. Доки не з’ясується, випадкове те, що сталося, чи ні, турнір проводити не можна. Я вважаю так.

Шешез задумливо похитався на гаках.

– Ніколи, – пробурмотів він, – це сказано занадто невблаганно. Чесніше буде сказати, що за нашої пам’яті Звитяжці не вбивали один одного й не псували Придатків. За нашої, нехай довгої, але все ж обмеженої пам’яті… Проте, голоси знову розділилися. Тобі вирішувати, Єдинороже.

Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…

І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…

Я зважував дзвінку радість і гучний страх. Порожнечу смерті й спалах життя. Моя ґарда схожа на чашу, денцем до руків’ї; на самотню чашу ваг…

Я зважував.

– Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.

– Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.

Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.

– Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.

– Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…

– Хто? – запитав я. – Що сказали?

– Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…

– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?

Я чекав. І дочекався.

– Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.

– Блазень? – зачудувався Ґвеніль.

Цього разу Шешез промовчав.

Розділ 3

1

…І трибуни вибухнули вітальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звівся на стременах, закружляв божевільний смерч семи ліктів у поперечнику – і у свистючій воронці миготіли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багряні китиці з кінської шерсті…

– Піддай, Кване! – не витримав я. – Піддай!..

І Місячний Кван піддав. Жеребець, хриплячи, боком понісся по полю, дивом лавіруючи між укопаними дерев’яними стовпами – і падали мертві дерева без гілля й листя, біліючи косими зрізами, наїжачуючись вістрями зламів, верещащи, схлипуючи, тріскочучи… Смерч сповільнився, ставши тріпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повітрі осінні кисті – і ось уже спокійний і неквапний Кван-до, Місячний Вихор, упирається в землю поруч зі змиленим конем, що блимає кров’янистим оком.

Не варто було мені, звичайно, запалюватися, та ще й підбадьорювати Квана ізвідси, з поля… Не до клинка. Мені зараз на інше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сімох майданчиках тривають Бесіди, на п’яти предмети рубають, далі Катакама-Ярі й Фрамея списові танці танцюють – а на якій трибуні найбільше Звитяжців зібралося?

На західній.

А чому?

А тому, що на третьому західному майданчику переможець в останній рубці після всього зустрінеться з Мейланьським Єдинорогом – зі мною, себто…

Ото й нічого мені на все поле бряжчати, ганьбитися!

А рубка чудова була!.. Троє зійшлися – Ґвеніль, еспадон мій непоступливий, їхня величність Шешез Абу-Салім і так далі (стежить він за мною, чи що? І через те й рубається, бач, як ніколи…) і гість один заїжджий, теж дворучний, як і Ґвен, ім’я його в цій метушні запитати забув.

Бачив я таких, ще у Веї бачив – там їх «Но-дачі» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачі побуде – мені його не титулувати, а так ж бо і меч він, і довгий, і для турнірного поля якраз… не образиться.

Ляльку, ясна річ, уся трійця легко розрубала, на півзмаху – а далі почалося! Хто на що здатен, а здатні вони нівроку… Шешезові, як завжди, грубе сукно на сталевий дріт у дюжину шарів намотують, гостеві циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Ґвеніль стовп крайній, що від Місячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.

Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шість! Ґвеніль на Шешеза покосився і своє коронне «волосся на воді» замовляє. Розсік, блиснув усмішливо й чекає. А ятаган по хустинці серпанковій полоснув – і не прорізав до кінця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, від турбот державних…

Я й озирнутися не встиг – Но-дачі клинком повів з боку в бік, повільно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на траві двічі по півбабці, і обидві половинки тихі такі, не дзижчать більше!

Дивлюсь я на Ґвеніля й на суперника його: напрочуд схожі вони! Обидва дворучні, обидва без піхов – таких здорованів навіть із-за плеча не витягнеш, вони ж довші від перехвату руки! – обидва у своїх Придатків на плечах розляглися, і вдача в обидвох, певно, одна за одної м’якша й приємніша!

Ось лише Ґвен двосічний і прямий, а гість однолезий і ледь-ледь вигнутий, наче не вирішив досі, яким йому бути. Ага, ще у Ґвеніля хрестовина здоровенна, а в Но-дачі недогризок якийсь овальний замість ґарди…

А так – наче в одній кузні родили!

І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й підвісили на потрійних ланцюгах. Це мішок шкіряний, і набитий він ізсередини різним металевим мотлохом дужче, ніж корова – кістьми. Зовсім трохи порожнього місця залишається, щоб протиснутися!

Ні, все гаразд, протиснувся… і в прямому випаді, і в косому, і в тому, який рідня моя називає «Сплячий Єдиноріг бачить місяць за хмарами». Потім так зігнутися довелось, щоб у кістку залізну не в’їхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкість свою вроджену й за пальці Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталеві зі стін висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нічого тепер даремно засмучуватися…

Потім Придатки Ґвеніля й Но-дачі дрібні монетки ґітріфі в «корову» по черзі кидали, а я в місце влучення входив і назад зринав, доки монетка на землю зісковзувала. І тут Ґвеніль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, і Придатка свого до мене веде.

– Чуєш, Однорогий… – каже, а тут і Но-дачі поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Ґ’єне, – поправляється Ґвеніль. – Тут ми про одну річ засперечалися…

І що з нього взяти? Він же не від злості, просто говір у нього такий, без тонкощів, як у всіх лоулезців. Пам’ятаю, як довго пояснював йому різницю між «однорогим» і «єдинорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тоді й запитує:

– Але ж ріг у нього один?

– Один, – кажу.

– То й нічого мені локшину на хрестовину намотувати! – відповідає.

Локшина – це їжа така, Придаток Ґвеніля її дуже полюбляє. Поговорили, бач…

Щоправда, відтоді він мене найчастіше правильно називає. А в турнірному запалі – як вийде.

– …засперечалися, – продовжує між тим Ґвеніль. – Суперник мій цікавиться: мовляв, коли він мене в рубці переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесіді працювати, щоб зовнішність твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото він і побоюється… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробує?

Усміхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Ґвеніль під час першої Бесіди зі мною на цьому ж питанні й погорів, тож йому тепер когось іншого підставити – наймиліше діло!

Повернувся я до Но-дачі, а той мовчить серйозно й чекає.

– Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?

– Заривали, – відповідає. – На дев’ять років, як і слід.

– Добре, – киваю. – А полірували, певно, днів п’ятнадцять?

– Так, – відповідає, але вже на тон нижче.

– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манір веселки. – Ти – гість, тобі й рубати першому. Нумо!..

Молодець він виявився! Ґвеніль із першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей із Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на півдоторку – ще подумав, що Ґвен важчий буде – а там із-під нього вивернувся, Придатка Чена вправо повів і в дугу зігнувся.

Він ледь в землю не зарився, цей Но-дачі. Щоправда, «ледь» не рахується, особливо якщо він від землі впоперек Придатка мого пішов, на всю довжину, та ще й на рівні живота! Небезпечно, така штукенція не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що він легший від Ґвеніля…

То я й вирішив із ним не бавитися. Упав мій Чен, отак ось і впав, горілиць – а гість над нами пронісся, лише вітерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч із нами рачки опинився.

А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалії на дерев’яній колодці й на двох ремінцях, а я ті ремінці на лівій сандалії, поки Придаток Чен на землі розкинувся, навпіл розрізав?!

Ґвеніль тішиться – він такі жарти дужче, ніж Бесіди, любить – на трибунах вереск зі скреготом упереміш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, і сам гість у нього на колінах лежить.

Мовчить. Лише смикається злегка. І паща котяча, яка в нього на голівці руків’я, невесело так скалиться…

– То що, – запитую, – зрозумів?

– Зрозумів, – відповідає. – Дякую, Вищий Дан Ґ’єне, за науку.

Двічі молодець! Ґвеніль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.

– Ще хочеш? – питаю.

– Обов’язково.

– Отож, – кажу, – переможеш Ґвеніля в рубці, тоді й повторимо.

І повів Придатка Чена до інших майданчиків.

2

Мені треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачі забрало більше сил і енергії, ніж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцільно бродити між турнірними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фінальну Бесіду – із Ґвенілем чи Но-дачі.

Перший уже непогано знав мої звичні виверти – принаймні, деякі з них – а другий після жарту буде напоготові, отож…

Усе, забули! Гуляємо…

Біля південних майданчиків, де змагалися древкові Звитяжці, я затримуватися не став. Вовча Мітла до турніру не повернулась, а інші Довгі – крім, мабуть, Місячного Квана, але його я вже бачив – мене цікавили мало.

Був третій день турніру. Перші три дні завжди проходять під девізом «Подібні з подібними». Чи бодай із більш-менш подібними. День змішаних Бесіда буде лише завтра, але Мітли досі немає, і я, радше за все, раз чи двічі зустрінуся з Наґінатою Каторі, відвертою фавориткою, а тоді піду на трибуни. Або додому. Ні, додому не піду, чого це я справді…

– Зар-ра! – несподівано зметнулося ліворуч від мене. – Зар-ра-хід!..

Я звернув на крики й кілька хвилин милувався тим, як мій чудовий дворецький веде Бесіду з ножами-двійнятами Тао. Видовище заслуговувало на увагу. Есток Заррахід був більш ніж удвічі довший від кожного з двійнят, зате кожен Тао був майже вчетверо ширший від незворушного естока. Широченні брати верткими рибинами металися в руках свого коротуна-Придатка, то лягаючи вздовж передпліччя, то знову зринаючи акулячим плавцем вістря вперед. Але всі їхні розпачливі спроби ближче підібратися до Заррахідового Придатка миттєво припинялися невсипущим естоком.

Я вийшов із піхов і, продовжуючи спостерігати за Бесідою, почав повторювати деякі Заррахідові рухи. Природно, додаючи дещо свого.

Придаток естока, здавалося, вріс у землю й пустив коріння, наче столітня сосна – так, це не мій Чен, здатний крутитися під час Бесіди дужче від братів Тао, хоча й марно порівнювати Звитяжців і Придатка – але витягнуте Заррахідове жало незмінно намацувало будь-який пролам у дзвінкій обороні двійнят, відганяючи сердитих братів Тао на шанобливу дистанцію.

– Зар-ра! Зар-ра-хід!..

Я на мить приєднався до скандування Звитяжців, підтримуючи мого дворецького, а відтак заховався в піхви й спрямував Придатка Чена далі.

– Єдиноріг пішов, – почув я чиюсь репліку. – Своїми милувався…

– То й що? – незнайомий голос був неприємно скрипливий.

– А те, що он той есток – із Малих його дому. Ото я й кажу…

– То й що? – знову проскрипів невидимий упертюх.

Я обернувся, сподіваючись побачити базік, і виявив за спиною Придатка Чена – кого б ви думали?! – Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів і Дзютте Уламка. Вони, як і на Посвяті, ділили між собою одного Придатка, зручно влаштувавшись: Учитель – на поясі, блазень – за поясом.

«Гарний пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкіра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбільшки з долоню… на п’ятеро місць вистачить».

– Гуляєш, грозо Кабіра? – опустивши належне вітання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…

Голос у нього виявився низький і глибокий, на кшталт гулу нічного вітру в прибережному очереті. А я чомусь вирішив, що він зараз заскрипить, як той, невидимий… ні, звичайно ж, це не вони! Чого б їм мене позаочі обговорювати, та ще й сперечатися?!

– Гуляю, – відповів я. До речі, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?

Роздратування, що нагромадилося в мені, вимагало виходу.

– Чого це ти так вирішив? – здивувався блазень.

– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кінця, відтоді Уламком і прозивають…

Мені дуже хотілося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навіть якщо я не мав рації – а я не мав рації.

Одначе він не образився. І Вчитель промовчав.

– Іди «корову» потикай, – уїдливо усміхнувся блазень. – Дивись, і розуму додасться… Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крім того…

– А крім того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Ґ’єне…

Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Після ввічливого звертання він витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очікувати продовження, якого я міг би й не розчути в турнірному шумі. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомін поза нами трохи затих… цікаво, хто гору взяв – Заррахід чи двійнята?

– Ти еспадонові Ґвенілю довіряєш? – несподівано закінчив Учитель.

– Як собі, – не подумавши, брязнув я, а тоді подумав – добре подумав! – і твердо повторив:

– Як собі.

– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумілому мені збудженні вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руці Придатка анітрохи не гірше від кожного з ножів Тао.

Ото вже від кого не очікував!

– Єдиноріг у нас усім і кожному довіряє! Кожному – як собі! І в Мейлані, звідки втік казна-коли й невідь навіщо, і в Кабірі, й тут, на турнірному полі… – І вже до мене, повернувшись на колишнє місце й випинаючи свою дурнувату однобічну ґарду у вигляді пелюстки:

– І чого ти після Посвяти не міг сказати Шешезові те, що слід? Дивись, і скасували б турнір, і в нас турбот цих не було б!..

Цікаво, які в нього турботи?!

– Усе? – запитую. – Тоді мені час.

І рушив навскоси до щитів, де метальні ножі восьми місцевих родів і п’яти гостей із Фумена на влучність змагалися.

Тільки й почув услід:

– Даремно ти його злив, Дзю… він і так мало що зрозумів, а тепер і поготів, – це Дитячий Учитель.

Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнір вимер.

– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злі – вони гостріше бачать, а добрі – сліпі! Ґвеніль його щойно під чужий удар підставив, для перевірки Майстерності Контролю, а цей Ріг Мейланьський… Добренькі ми всі, Наставнику, аж по руків’я добренькі, не перевчити нас!..

І – ледь чутно в поновленому гомоні – чийсь скрипливий смішок.

3

…Зіпсували настрій, мерзотники! Ледве Вчителеві зопалу Бесіду не запропонував… І не те щоб я його остерігався чи щось інше – такого й перемогти почесно, і програти йому не соромно – а просто ніяково на турнірному полі сперечатися й Бесіди випадкові затівати.

І з ким? Із Дитячим Учителем роду Абу-Салімів?! Не вистачало ще з блазнем на майданчик вийти, на втіху всьому Кабіру… Розслабився, називається! Завівся з першого змаху, як учора кутий…

– Гей, Єдинороже! Оглух, чи що?!

Зовсім поруч ударили в землю кінські копита, подув вітру приніс запах звіриного поту й шкіряної збруї, і збоку від мене зринув Місячний Кван-до, устромивши в землю наконечник основи ратища.

Здавалося, миршавий і жилавий Придаток у юхтовій куртці по пояс і штанях з добре вистібаної тканини, гарцюючи на погано об’їждженому коні, вчепився з переляку за стовбур самотнього кипариса – у якого замість крони помилково виросло величезне лезо з товстим шпичастим обухом.

– Мейланцю, куди ти подівся? Тебе на твоєму майданчику вже давно чекають! Твій вихід! Ґвеніль кривому дворучникові поступився, всі тебе шукають…

Ось лише скільки себе в Кабірі пам’ятаю, завжди у Квана Придатки дрібні…

Що? Що він сказав?!

Те, що Ґвеніль умудрився-таки програти заїжджому Но-дачі, одразу відтіснило на задній план решту думок.

– Як поступився? В чому?!

– Аж у кінці… Їх спершу, щойно ти пішов, на Майстерність Контролю тричі перевіряли – і все чудово! Біля гранітної плити, біля натягнутої струни, біля бичачого міхура – обидва, б’ючи з усього розмаху, впритул зупинялися! Відтак по палаючій свічці зрубали – знову рівні… ґніт зняли, свічка стоїть. А тоді гість запропонував цвяхи в повітря кидати. Ото Ґвен на другому цвяхові й зрізався!..

Захоплений Кван усе говорив і говорив, докладно оповідаючи подробиці змагання в рубці, але я вже не слухав його, піймавши себе на дивному й неприємному відчутті. Дуже дивному й дуже неприємному.

Після клятих слів блазня Ґвенілева поразка почала набувати для мене доволі несподіваного забарвлення. Чи справді досвідчений еспадон поступився в рубці, нарвавшись на вправнішого Звитяжця, чи ховається тут якийсь таємний намір? Ото і в Абу-Салімів він найпалкіше турнір обстоював, попри Шешезове попередження й мої слова…

Стій, Єдинороже, не дурій… Ґвеніль, може, і найгучніший був, але все ж твій голос останній виявився, останній і вирішальний! І хто, як не ти сам, хвилину тому стверджував, що віриш еспадонові, як собі?!

Вірю. Так. І в Тьмяних вірю. І в те, що марення це все – теж вірю. І в те, що Тьмяними не одразу стають. І…

Ох, якось багато різної віри на одного Єдинорога!

І Придатка на вулиці Сом-Рукха, навпіл розрубаного, теж сам бачив. Уперше в житті таке бачив – але розумію, що в принципі багато хто зі Звитяжців на це здатний. Той же, скажімо, Кван чи ятаган Шешез… Тільки я ж не вчора кований! Кван, звичайно, будь-якого Придатка запросто розпанахав би – але не такий після Кванового леза вигляд був! І після Шешезового не такий…

А я або Заррахід – нам проткнути простіше, хоча ми й рубати можемо.

Дворучний там був, Тьмяний або ще який – але дворучний, за звичками й ударом… і він Шамшера ан-Імра ламав.

Щоб тобі ґарду сточили, Уламку тупорилий! До чого довів… у друзях сумніваюся, думаю про казна що, смикатися незабаром почну…

– То що – дощу чекатимеш із безхмарного неба?! – обурився Кван, лягаючи поперек кінської холки. – Доганяй!

І я послав Придатка Чена слідом за конем. Бігцем.

Щоб погані думки з себе вивітрити.

4

…Шум трибун віддалився, розпливлися туманом постаті тих, хто юрбився біля майданчика – і ми залишилися сам на сам.

Я і Но-дачі.

Фінальні турнірні Бесіди – не місце для дозвільних міркувань або самокопання. Не місце й не час. У ці недовгі миті власне буття переживається особливо гостро, і впору розсікти світ гордим вигуком: «Я є!» Воістину мали рацію древні, кажучи, що в таку мить «лише меч сам стоїть спокійно під небом!..»

Під небом, у якому так само самотньо спалахнув промінь Но-дачі, припиняючи всі зайві нитки роздумів, які ще тягнулися в мені.

Ні, це був уже не той чемно самовпевнений Звитяжець, якого зовсім недавно підводив до мене Ґвеніль. Тепер він був уважний і обережний, тепер його Придаток був босоніж і міцно тримав руків’я обома руками, підносячи величезний клинок Но-дачі над головою, немов збираючись простромити хмару.

Там він і завмер, цей дворучний, що подобався мені все більше й більше, завмер дивним шпилем над нерухомим храмом його Придатка.

У Кабірі такі вступи до Бесід були рідкістю – але я ж виріс не в Кабірі! І тому чудово знав, що непорушність Но-дачі була свого роду викликом, який можна було приймати або не приймати.

Я прийняв.

Тримаючись на відстані, яка робила неможливим удар без попереднього підходу, я вислизнув із піхов і повільно провів праву руку Придатка Чена по дузі вниз, назад і вгору, вказавши вістрям на обличчя Придатка Но-дачі. Потім я внутрішньо напружився – і Придаток Чен виставив уперед порожню ліву руку, одночасно піднімаючи ліву ногу так, щоб коліно опинилося майже біля підборіддя.

І напроти кам’яного храму з гострою банею застигла в танці статуя птаха Фен із розправленими крильми, праве з яких було вдвічі довше від лівого й блищало на сонці.

Тривале стояння на одній нозі значно складніше й утомливіше, ніж на двох – як стояв Придаток Но-дачі – але я не припускав і тіні сумніву у висліді. Занадто часто ми стояли ось так у себе в дворі, поклавши на підняте коліно Придатка Чена піалу з гарячим вином, і я вже геть-чисто забув ті часи, коли вино розхлюпувалося.

Мовчали онімілі трибуни, сонце неспішно рухалося небосхилом від зеніту до заходу, росли наші тіні на землі – а ми все стояли, і лише коли шпиль над храмом злегка здригнувся й похитнувся, я дозволив птахові Чену переможно сплеснути крильми й стати на обидві ноги.

Після чого на мене напала дворучна блискавка.

Ухиляючись від першого зіткнення й розриваючи дистанцію до відносно безпечної, я вже розумів, що Но-дачі діятиме дуже рішуче. Програвши змагання на непорушність і пам’ятаючи про розрізані ремінці сандалій, він не дозволить собі нічого суперечливого, нічого зайвого, нічого…

Що ж, я був радий за нього. За нього й за себе.

Отже, настав час для того, що було родинним умінням прямих мечів Дан Ґ’єнів. Час для того, за що я й вирізняв рід Анкорів Вейських, віддаючи перевагу їм перед будь-якими іншими Придатками.

Придаток Но-дачі стрімко стрибнув уперед, сам Но-дачі зметнувся над його правим плечем – і на мить зупинився, не розуміючи, що відбувається.

Придаток Чен сміявся. Він сміявся радісно й щиро, а тоді простягнув порожню ліву руку перед себе й узявся обмацувати повітря, немов намагався знайти щось невидиме нікому, крім нього.

І намацав.

…Но-дачі не рухався з місця, і кінчик його клинка посмикувався у сторожкому нетерпінні.

Пальці Придатка Чена побарабанили по знову ж таки невидимій полиці й зімкнулися, утворюючи розірване кільце – немовби в них опинилася круглобока філіжанка.

…Босі ноги Придатка Но-дачі нетерпляче переступили на місці, підминаючи хрустку траву, але сам Но-дачі не змінив своєї позиції.

Я опустився до землі в геть розслабленій позиції, мало не впираючись вістрям у камінчик, який казна-чому тут опинився.

…І Но-дачі, не витримавши, ударив.

Він ударив прудко, наче кобра, що нападає, він був упевнений в успіхові і, демонструючи найвищу для дворучника Майстерність Контролю, зупинився точнісінько впритул до голови Придатка Чена, який усе ще сміявся.

Вірніше, впритул до того місця, де щойно була голова Придатка Чена. Бо Придаток Чен одночасно з ударом підніс безтілесну філіжанку до губ і відхилився назад, вливаючи в себе її вміст. Так, що голова його відсунулася якраз на чверть довжини клинка Но-дачі, і цього цілком вистачило.

У той же час Придаток Чен ніяково махнув правою рукою, утримуючи рівновагу – а в цій правій руці зовсім випадково був я. І мій клинок легко вперся в пахвову западину Придатка Но-дачі.

У Бесідах Звитяжців, особливо у турнірному фіналі, судді не потрібні. Тому Но-дачі зрозумів усе, що повинен був зрозуміти. Зрозумів – і вдарив на всю довжину клинка, скорочуючи дистанцію до безвихідної й тримаючись і далі на рівні голови мого Придатка. І мені навіть здалося, що цього разу Но-дачі міг би й не встигнути зупинитися – хоча, звичайно, таке могло лише приверзтися.

Та вміст невидимої філіжанки вдарив у голову Придатка Чена швидше, ніж розсерджений невдачею дворучний меч.

І Придаток Чен упав на коліна. П’яні Придатки погано тримаються на ногах – ото він і не втримався. А я недбало полоскотав живіт Придатка Но-дачі і втомлено ліг на плече Придатка Чена.

Здивований Но-дачі повів свого Придатка назад, намагаючись розібратися в тому, що відбувається, але Придаток Чен хрипло закричав, протестуючи – і кинувся вслід, збираючись продовжити.

Знову вдарила з неба в землю слабко вигнута блискавка Но-дачі – і знову марно.

Придаток Чен не зумів довести перекид до кінця, незграбно завалившись на землю ще в середині перекату, і Но-дачі встромився в землю на півклинка лівіше.

Я по дорозі зачепив босу п’яту Придатка Но-дачі – і раптом зупинився, вражений несподіваним здогадом.

Но-дачі встромився в землю. Але він не міг цього зробити! Не міг! Він же припускав, що в цьому місці виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тілом, а не в ньому!

Не можна думати під час Бесід. Не можна…

– Вибач, – свиснув Но-дачі, різко опускаючись майже впритул до вершечка мого руків’я. – Мені справді жаль…

І я відчув, що пальці, які стискали мене, вмирають.

Ні.

Уже мертві.

А поруч упирався в багряну траву обрубком правої руки Придаток Чен, і німе питання билося в його тверезих очах.

– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що міг прошептати я, непритомніючи від мертвої хватки закляклих пальців.

– Вибач…

– Скоріше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсім поруч дивно знайомий скрипливий голос, і я ще встиг побачити трійцю однаковісіньких Звитяжців, коротких і схожих на тризубець без ратища; і всі троє розміщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачі, кваплячи його, не даючи мені договорити, довідатися, зрозуміти – чому?!

А потім я перестав їх бачити – і дворучного Но-дачі, і кинджали-тризубці з однаковими голосами, і сонце, тьмяне й гаряче, як…

Бо прийшла темрява.

Постскриптум

…А трибуни спочатку нічого не зрозуміли.

Коли веселий Чен Анкор, наслідний ван Мейланя, починає, як зазвичай, вдавати п’яного, і легкий прямий меч у його руці снує проворніше від голки в пальцях найкращої вишивальниці Кабіра, глядачі на трибунах завмирають від захвату, і хто може встежити за непередбачуваністю рухів усмішливого Чена, зрозуміти справжню причину, повірити в небувале?!

А тих, хто зміг устежити, хто зумів зрозуміти, хто готовий був повірити – на жаль, не виявилося їх у перших рядах юрби, яка врешті кинулася на поле… захльоснула їх рокітливою хвилею, зім’яла й розметала врізнобіч. Тим і страшна юрба, що тонеш у ній, розчиняєшся, і не прорватися тобі, не встигнути, навіть якщо й бачиш ти більше від інших, і пекучий гнів клекоче у твоїх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горні!..

Десь у гущі людського виру оглушливо свистів над головами гігантський еспадон у потужній руці Фальґрима Білявого, лорда Лоулезького, і зичне ревіння жителя півночі ледь не перекривало багатоголосся юрби:

– Пустіть! Пустіть мене до нього! Та пустіть же!..

І не було зрозуміло, до кого саме рветься шалений Фальґрим – до мимовільної жертви чи слідом за катом, що втікає.

Мчав від східних майданчиків неосідланий буланий трьохліток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кінської шиї сам емір Кабіра Дауд Абу-Салім, і кривий ятаган при його боці безжально бив тварину по крупу, кваплячи, підстьобуючи, женучи…

Вужем прослизала між здавленими тілами біла туніка Діомеда з Кімени, і серповидний клинок-махайра невідступно стежив за смаглявим і гнучким Діомедом, уписуючись у ледь помітні просвіти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кіменцеві протиснутися хоч на крок… хоч на півкроку…

І стояла аж угорі на західних трибунах біля центрального входу геть заскочена дівчина в чорному костюмі для верхової їзди. А поруч із нею, ледь нахилившись до киплячого турнірного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока піка з безліччю зазубрених гілочок на ратищі.

Шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чибетів і Вовча Мітла встигли повернутися з гірського плато Малого Хакасу якраз до кінця турніру – і мало про що промовляло їм побачене юрбище.

Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.

Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.

І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.

А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.

Спізнилися кабірці.

– Пустіть… пустіть мене до нього, – тихо прошепотів Фальґрим Білявий, і скорботно поникнув гігант-еспадон у його руці.

Ніколи не пробачить собі Ґвеніль сьогоднішнього програшу в рубці…

Частина II Людина меча

…Розрубає повітря він умлівіч Червоний спалах – вогненний меч. У грізні дні напружених січ Видовжується меч. Адже для гарту його неспроста — Настільки гаряча у нього сталь — Забракло холодних струмків, Пересохло безліч струмків! У чреві дракона побувши, меч Верхівку гори зносить із пліч, А якщо кинеш його у траву — Горить трава, чорніє як ніч… Манас

Розділ 4

1

Біль.

Біль повзе від ліктя вниз по передпліччю, жаром стікає в п’ясть і виливається вогненним потоком із кінчиків онімілих пальців. Потім біль повільно відступає, посміюючись – адже боліти вже нічому. Немає пальців, немає кисті, немає частини правого передпліччя.

Нічого цього більше немає.

Усе залишилося там, на турнірному майданчику – і досі у мене в очах мерехтить оте райдужне півколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тоді я ще не встиг зрозуміти, що сталося – лише відчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.

І небо, небо над головою мого суперника… воно сліпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убік, коли я спробував знайти точку опори…

І не зміг.

Болю ще не було – він прийде незабаром, але не одразу – і ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечі, що швидко віддаляється, то на чиюсь п’ясть правої руки, яка чомусь стискає руків’я мого – мого! – Єдинорога, який валяється поруч. Чому мій меч лежить у траві? Чому ці пальці вчепилися в чужий для них меч, як павук у тріпотливу здобич – чому вони теж лежать на траві?

Чому зелена трава так швидко стає червона?!.

А потім нарешті приходить біль, і в мене темніє в очах…

…Скільки ж часу минуло відтоді? Тиждень? Місяць? Рік? Століття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсічене мерехтливим півколом, і все сховалося за мрячною завісою забуття й байдужості.

І біль.

Біль у руці, якої немає.

Як мені жити далі? І чи варто – жити?

Погляд мій мимоволі спрямовується в той куток, де на різьбленій лакованій підставці, привезеній іще моїм прадідом з Мейланя, спочиває спадкоємний ніж кусунгобу. Його я втримаю й у лівій руці. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнірів і парадних виходів у люди. Це пропуск Анкорів Вейських на той світ. Один короткий рух зліва направо або знизу вгору…

Я встав із ліжка. Похитнувся. Устояв.

І довго дивився на ніж, розглядаючи потьмяніле від часу, але все ще гостре лезо. Відтак повільно простягнув руку.

Ліву.

Руків’я, покрите кістяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я підкинув кусунгобу й піймав його клинком до себе. Сонячний промінь сковзнув по сталі, і ніж немов усміхнувся, підморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тоді ти будеш перший з Анкорів! Я вже зачекався…»

Я задумливо похитав ніж у долоні.

– Доведеться тобі ще почекати, приятелю, – невесело усміхнувся я у відповідь, акуратно кладучи кусунгобу на місце.

Ніж розчаровано дзвякнув.

І підбадьорливою луною відгукнувся із протилежної стіни мій Єдиноріг. Протяг, чи що?..

Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу і зняв меч зі стіни. Прямий меч Дан Ґ’єн. Родинний клинок. Частина мене самого.

Тримати меч у лівій руці було трохи незвично. Ану спробуємо… тим паче, що тіло мене слухається погано, але все ж слухається.

На перший раз я повільно почав із найпростішого. «Веселка, що простромлює хмари» у мене вийшла доволі стерпно, на «Синьому драконі, що залишає печеру» я двічі запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посилені заняття багато що виправлять, заново відшліфувовують рухи, але…

Мені й так було доволі кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе. Сторонньому глядачеві мої рухи могли здатися майже колишніми, але щось було не так. Щось невловиме, настільки тонке, що його неможливо було передати словами. І я відчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.

Хоча, може, справа в моєму пригніченому настрої?

Я хапався за соломинку.

Я ще раз виконав «Веселку…», потім одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зім’яв усі переходи між круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пішов на подвійний випад «Хвіст, що злітає,» з одночасним падінням…

У дверях беззвучно зринув мій дворецький Кос ан-Танья і застиг на порозі, не бажаючи мене переривати. Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспішністю. Я не хотів, щоб Кос бачив мій убогий «Хвіст, що злітає», який розсипався на «голки»… Ото він і не побачив. Або побачив, але вдав, ніби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобі від цього легше? Ні. Мені від цього – важче. Хоча, здавалося б, далі нікуди.

– До вас гість, Вищий Чене.

– Хто?

Чи до гостей мені?!

– Шляхетна пані Ак-Нінчі, хис-чахси з роду Чибетеїв.

По моєму, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицій, міг навчитися без запинки вимовляти повне ім’я тієї, яку я давно називав дитячим коротким ім’ям Чин. Кос та ще родичі й земляки Чин із порослих лісом передгір’їв Хакаса, зрештою, їм те сам бог велів, хоча бога їхнього звуть так, що навіть Кос язиком подавиться…

Ні, мені не стало веселіше від того, що прийшла Чин. Чен і Чин – так полюбляли жартувати близько знайомі з нами кабірці. То й що, Чене-каліко, усміхнися й відповідай бадьоро й спокійно, як личить вихованій людині!..

– Запроси шляхетну пані.

Кос відійшов убік, і майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замість різьбленої рами була дверна пройма.

Чорний обтислий костюм для верхової їзди зі срібним вишиттям на грудях і рукавах лише підкреслював гнучкість її фігури (багато хто в Кабірі вважав би її надміру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендітні плечі, а непокірні пасма на лобі були перехоплені тонким обручем із білого металу без звичайних розеток із камінцями – лише ледь помітне різьблення текло по обручу, і мова цього різьблення була древніша від численних мов, якими говорили, писали й співали в еміраті й довколишніх землях.

Найдорожчий самоцвіт міг лише применшити цінність цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеїв із Малого Хакаса; і найдорожча сукня не додала б маленькій Чин ані грана зачарування.

І не сперечайтеся зі мною! Однаково я не буду вас слухати. Закохані й дурні – безнадійні, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…

Погляд зелених очей Чин із тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моїй руці й, навіть не встигнувши зміркувати, що рука – ліва, тривога в її очах змінилася радісною усмішкою.

А я непомітно сховав куксу правої руки за спину.

– Я рада вітати вас, Вищий Чене, і подвійно рада бачити вас на ногах і здоровим, судячи з оголеного меча.

Вона переступила поріг і знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмінну Вовчу Мітлу – немов інстинктивно відгороджуючись нею від мене й від того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.

– І я радий вам, шляхетна пані Ак-Нінчі, – уклонився я у відповідь, намагаючись триматися до неї лівим боком. І, помовчавши, додав:

– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емірат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навіть корчячись на крижаній Горі Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш наді мною у Західний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеїда?

– Як я на еміра Дауда, – усміхнулася Чин і акуратно поставила свою Мітлу в збройовий куток для гостей.

А я, сам не знаю чому, опустив поруч із її пікою Єдинорога без піхов – хоча зазвичай мій меч висів зовсім в іншому місці, трохи оддалік.

Усюдисущий Кос уже встиг за лічені секунди накрити легкий стіл, із вигадливим безладом розставивши таці з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, дві піали з найтоншої порцеляни, – у дверях зринув було хтось зі слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, і слугу як вітром здуло, – а тепер мій чуйний і чудовий дворецький ставив на центр стола керамічний чайничок із підігрітим вином.

Білим, ліоським – судячи із запаху. Цікаво, коли це він устиг його підігріти, не виходячи з зали? І камін геть холодний…

– Що нового в Кабірі? – запитав я, безуспішно намагаючись узяти чайничок правою рукою.

Усмішка повільно сповзла з губ Чин. Я помітив, що вона старається не дивитися на мою покалічену руку, але, проти волі, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксі – і тоді пальці дівчини судорожно стискалися у тверді кулачки.

І біль, біль, що пливе в зелених хвилях її очей – не мій біль, чужий, але краще б – мій…

Я взяв клятий чайничок лівою рукою й ніяково розлив паруюче вино в піали, трохи проливши на скатертину. Гарячі краплі розпливлися, утворивши потворні плями.

За цей час Чин отямилася й навіть змогла заговорити.

– О, Кабір – велике й галасливе місто. У ньому відбувається стільки нового, що про половину дізнаєшся лише тоді, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цікавить, Чене?

Звісно, делікатна Чин постаралася відповісти якомога ухильніше й безтурботніше. Що ж, яке питання, така й відповідь…

– Мене цікавить, чи знайшли чоловіка, який…

Я теж мимоволі глянув на свій обрубок і перевів погляд у куток, де розташувалися Вовча Мітла і Єдиноріг. Чомусь вид зброї не заспокоїв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена піка.

Усе було не так.

– Він… – Чин запнулася й поспішно надпила зі своєї піали. – Він зник. Мені Фальґрим і Діомед розповідали, а метушню на турнірі я й сама бачила, лише не розуміла нічого. Але знайшлися люди, які начебто помітили схожого чоловіка в каравані, що йшов у Мейлань…

Вона раптом різко замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Так, певно, мені справді не варто було цього знати.

Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.

– Після його… е-е-е… його втечі в місті більше не траплялося нічого незвичайного? – якомога спокійніше поцікавився я.

Прокляття, увесь час доводиться стежити за своїми руками…

Чин насупилася й міцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.

– Трьох людей убито і двох поранено за останні два тижні. Поранені описали двох… – вона довго не могла дібрати слова, так і не знайшла його й тихо закінчила. – Але їх так і не виявили.

– Це не він?

– Ні. Навіть не схожі. І зброя зовсім інша. Я не розумію, Чене…

На її очі раптом навернулися сльози, і від недавньої стриманості не залишилося й сліду. Переді мною сиділа просто перелякана й розгублена дівчина, і мені хотілося втішити її, захистити від усіх і всього – якби не я сам був причиною переляку Чин, не зумівши захистити себе самого…

Хто б мене втішив?! Здавалося, в тому, що могло б мене хоч трохи втішити, крилося щось темне й страшне – чи не гірше, ніж уже сталося.

– Чене, я не розумію, що відбувається! Як… як може володар зброї піти на таке?! Поранити, скалічити, а тим паче – вбити! За що? І навіщо?! Це не додасть його імені ані гордості, ані пошани, та й саме ім’я доведеться вічно приховувати! Я не розумію… не можу зрозуміти… не можу!..

Вона затулила обличчя долонями, і сльозою зблиснув діамант у персні на підмізинному пальці правої руки. Руки. Правої… О Перший ковалю Джанґаре, невже я навічно приречений із заздрістю дивитися на чужі руки?! Навіть якщо це руки коханої дівчини…

Руки… і я заспокійливо погладив Чин по плечу вцілілою рукою.

– Не плач, дівчинко. Люди, що знеславили своє право тримати зброю, не варті найменшої твоєї сльозинки. Ні, не лякайся, я кажу не про себе. Можливо, я заслуговую співчуття або жалю, але ганьби на мені нема, і прошу тебе – не жалій Чена з Анкорів Вейських! Бо може настати день – і я зроблюся вартим не жалю, а ганьби. І цього дня перестане боліти моя п’ясть, яка залишилася там, на турнірному полі. І дозрілий виноград мого життя стане в цей клятий день багряним і гірким вином завершення…

Долоні Чин повільно розтулилися, і вона зовсім по-дитячому дивилася на мене великими круглими очима – але недитячими були переляк і надія в цьому погляді.

А я все намагався зрозуміти – що ж я зараз наговорив їй?! Занадто сумбурно все вийшло, занадто рвучко й безглуздо… Щиро казав ти, Чене Анкоре Однорукий, але немов і не ти казав… вірніше, не тільки ти.

Хто говорив разом зі мною? Чиї слова скидалися на мову древніх поем божевільного Масуда ан-Назрі? Хто передбачав страшне?..

…Досить. Час розслабитися.

– А зараз, шляхетна пані, дозвольте вас запросити? – і я плавно махнув обрубком у той куток, де стояла наша зброя.

Продовження нас самих.

– Матиму за честь, Вищий Чене. Але…

– Ніяких але, пані! Хто, крім вас і краще від вас, може мені повернути колишнє вміння?

Чин уважно подивилася на мене й мовчки кивнула.

І ми пішли до зброї.

Єдиноріг немов сам сковзнув у мою ліву руку. І все ж… Я ніяк не міг позбутися почуття неповноцінності. І наперед розумів – нічого не вийде.

Піддаватися мені Чин не буде – я одразу ж побачу й відчую це. А на повну силу… До того ж, мені постійно хотілося перекинути меч у праву руку. І я усвідомлював – якоїсь миті, коли свідомість поступається місцем майстерності, я не витримаю.

Перекину.

2

…Силует вершниці вже давно розчинився в бузкових сутінках Кабіра, а я все стояв біля відчиненого вікна, дивився їй услід і чув – ні, не цокіт копит по бруківці, а мелодійний передзвін зброї, який звучав, коли стикалися мій Єдиноріг і Вовча Мітла Чин. Ось лише в сьогоднішньому танці я виявився занадто незграбним кавалером – і брязкіт виходив не такий радісний, як колись, найчастіше зриваючись на хворобливе деренчання…

Та й звучав він недовго. Мало того, що вістря піки двічі завмирало впритул до моїх грудей – на довершення всього Чин зуміла вибити Дан Ґ’єна з моєї лівої руки, а такого досі не траплялося ніколи.

Ніколи раніше.

Ніколи…

Сумний вийшов танець. Для обох – сумний. Тепер я знав…

Знав, що відтепер моя доля – груба проза. Бо поезія співочого клинка мені більше недоступна.

І Чин теж зрозуміла це. Не могла не зрозуміти. Не думаю, що зараз їй набагато легше, ніж мені.

Утім…

Я стояв біля вікна і дивився, як присмерк поглинає маленьку Чин, яку рідні й близькі друзі іноді називали Чорним Лебедем Хакаса.

Я був її дуже близьким другом.

Лети, лебедю…

3

…Фальґрим, очевидно, задався метою всерйоз споїти мене. Він був над міру веселий і багатослівний, підкреслено голосно жартував (а голос у Білявого й так – ого!), постійно підливав мені вина й щосили намагався не дивитись на мою вкорочену праву руку, заховану в обвислому рукаві халата.

Протягом останніх трьох днів я повною мірою встиг оцінити тактовність моїх знайомих. Усі були чудово поінформовані про руку бідолашного Чена Анкора й усі намагалися на неї не дивитися.

І я теж.

Ось лише нікому це не вдавалося. І мені – так само.

– Наливай! – кинув я усміхненому Фальґримові. – Ох, долі наші тлінні, хто був – того нема… Піднімем чаші пінні, як казав поет!..

Піднімати чашу можна будь-якою рукою. І я пив, пив – заливаючи кров’ю виноградної лози дорогий смугастий халат і мріючи сп’яніти до безпам’ятства.

І – не п’янів. А тому слухав останні новини Кабіра в гучному виконанні свого приятеля – про майбутні заручини небожа еміра Дауда, Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма й шляхетної пані Масако Тодзі; про прийоми й бали; про гостя міста – Емраха іт-Башшара з Харзи, якому єхидний і гострий на язик блазень еміра Друдл Муздрий встиг прищепити прізвисько Кінський Кліщ, і прізвисько таки пристала до бідолашного Емраха, як той-таки кліщ до кінського… – Фальґрим сміявся довго й зі смаком, після чого продовжив: про купецький караван із Бехзда, який приніс зовсім уже безглузді чутки; про…

Фальґрим усе не вмовкав, але я вже погано слухав його, хоча це було й не дуже чемно. Два імені засіли мені в голові. Емрах іт-Башшар із Харзи й Друдл Муздрий – блазень, якого багато хто вважав радником еміра Дауда. Втім, одне іншого не виключало.

Я згадав дивну поведінку харзійця під час нашої першої зустрічі у вежі Аль-Кутуна й після неї, згадував багатозначні Друдлові натяки, рясно присмачені нахабством… Обидва вони безумовно щось знали – щось таке, що аж ніяк не завадило б знати й мені!

Що?

Хоча… Я мимоволі скосив очі на порожній рукав. Що мені з цього знання, яким би воно не було? Всі знання світу не вартували п’яти звичайних міцних пальців…

Фальґрим перехопив мій погляд – і осікся на середині фрази. Зрозумів – даремно, все даремно. Даремно намагався розвеселити, відволікти, напоїти… Не картай себе, Білявий, не ти в цьому винен. Я й так вдячний тобі за саму лише спробу.

Обличчя молодого лорда Лоулезького стало серйозне і суворе. Зараз він був чимось схожий на власний дворучний меч еспадон Ґвеніль, що стояв позаду Фальґрима біля стіни поруч із моїм Єдинорогом. Мені навіть здалося, що мечі теж розмовляють один із одним – хіба лише вина не п’ють.

…Звідки в мене такі думки? Сп’яну, абощо? – але й хміль мене сьогодні не бере…

– Вибач мене, Чене, – зненацька тихо проказав Фальґрим, і його приглушений бас нагадав мені гуркіт віддаленого грому. – Я розумію, як тобі зараз… а якщо й не розумію, то здогадуюся. Коли б я не програв у тій клятій рубці…

Він помовчав, рухаючи по столу свою спорожнілу чашу. Карбований дракон зі срібла, що обвивав її, підморгував мені кривавим оком.

– У Кабірі кажуть, що ти хотів звести порахунки з життям, – глухо пророкотав далекий грім. – Я радий, що ти не зробив цього…

– Я ще зведу порахунки, – криво усміхнувся я. – Але не з життям. Вірніше, не зі своїм життям.

Фальґрим глянув на мене, не розуміючи, й потягнувся за вузькогорлим глечиком.

Я й сам не дуже себе розумів. Може, в мені прокинулася кров моїх легендарних запальних предків із варварського Вея, гнучких і небезпечних, як клинки.

Кров… Червона кров на зеленій траві.

– Гонець від сонцесяйного еміра Кабірського Дауда Абу-Саліма! – сповістив з порога слуга – здорован-коротун із двома бойовими серпами-камами за поясом.

– Запрошуй, – змахнув рукою Фальґрим, зрадівши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарешті перервано.

Як не дивно, я теж відчував полегшення. Хтось стверджував, що хворі люблять говорити про свої хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!

Цього гінця я не пам’ятав, але одягався він точнісінько так само, як і будь-який ґулям еміра – святковий чекмінь із темно-синього сукна, підперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гінця, гостроносі ічиги на ногах… І неодмінний ятаган за поясом.

Та й ґулям був такий самий бородатий і чорнявий, із тим же орлиним профілем, що й усі емірові гінці. Чи їх вирощують спеціально для Дауда?..

– Великий емір Кабіра запрошує Фальґрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогодні ввечері відбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма зі шляхетною пані Масако Тодзі.

Гонець відтарабанив усе завченою скоромовкою, відтак помітив мене – я відійшов до вікна, щойно він з’явився, – і квапливо продовжив:

– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емір також запрошує на торжество. Посланий до вас ґулям не застав вас удома… – Він запнувся й несподівано закінчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..

Я стримано кивнув.

Коли двері зачинилися за гінцем, відісланим на кухню, Фальґрим глянув у вікно, виявив за ним те ж, що і я – близький до завершення день – і перевів погляд на мене.

– То що, Чене Анкоре Вейський, ходімо нареченого з нареченою обзирати? Бо темніти незабаром почне. Може, хоч там розвієшся…

Я мовчки кивнув іще раз. Тактовні все ж у мене друзі…

4

Пишна суєта свята, на яке ми з Фальґримом трохи спізнилися, одразу ж закрутила мене, справді даючи можливість ненадовго забутися – і я з радістю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, сліпучими усмішками, поліруванням клинків і чаш із іскристим вином.

Я із щирою радістю вітав знайомих, намагаючись не звертати уваги на співчутливі погляди; кланявся дамам й розсипався компліментами; навіть жартував, я був майже веселий, метушня облич і вітань витиснула з голови важкі думки: чого не зміг домогтися хміль вина, домігся хміль свята.

Іноді мені здавалося, що все повернулося на круги свої, що все – як колись, і я сам – колишній чарівний і галантний Чен Анкор, душа товариства… і нічого не трапилося, немов і не було ніколи розрубаного тіла на кабірській вулиці, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падає на турнірне поле…

Не було!..

…Коли шум у залі раптово стих, я навіть не одразу зміркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихітним Сабіром Фучжаном, який умів напрочуд легко управлятися з величезним Місячним ножем Кван-до.

Озирнувшись, я зрозумів, що наближається кульмінація сьогоднішнього вечора. Гості вже встигли звільнити центр зали, у кутку розташувалися товсті зурначі зі своїми дудками й згорблений старець із п’ятиструнним чангом – і тепер у колі залишилися двоє.

Небіж еміра Кемаль аль-Монсор – міцний як на свій вік юнак – і його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзі.

І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.

У руках…

Я подумки осмикнув себе й почав із цікавістю чекати танцю на честь заручин.

Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.

А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.

Це було – Мистецтво.

Справжнє.

Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.

Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.

Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.

Як ми із Чин.

Раніше…

За моєю спиною хтось чемно кахикнув.

Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.

– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…

– Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.

Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.

Емір ледь помітно поморщився.

– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…

– Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.

Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.

5

В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…

Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.

Вогники решти свічок блукали по перлистій інкрустації стародавніх меблів, наче відкриваючи вхід у якийсь інший, потойбічний світ. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.

Хоча, здавалося б, зовсім недавно я й сам усерйоз хотів вирушити в цей позамежний світ тіней. І нічого, не боявся… та й зараз – не боюся.

Емір Дауд жестом указав мені на атласні подушки, розкидані по всьому килиму, на підлозі. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салім влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.

Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емір, певно, збирався з думками. Нарешті він заговорив – і, зізнаюся, від його слів я здригнувся.

– Ти знаєш, що відбувається в Кабірі, – почав Абу-Салім без жодних передмов.

Я не відповів. Я не був певен, чи треба тут відповідати, і якщо треба – то як?!

– Звичайно, знаєш. І всі знають. І я знаю. Але якщо всім це не подобається, то мені це дуже не подобається. Як і тобі.

– Мені подобається, – гірко усміхнувся я.

– Не перебивай без потреби. Бо все значно гірше, ніж ти гадаєш, – жорстко сказав емір, кивнувши на мою покалічену руку.

Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого каліцтва.

– Що може бути гірше, ясновельможний еміре?

– Те, що це відбувається не лише в Кабірі. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емірату й у багатьох суміжних землях. По кілька випадків на кожне місто, але цих міст доволі багато…

Я напружився.

– Учора я говорив із Емрахом іт-Башшаром із Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замість пояса – пам’ять про покійного. Сліди привели іт-Башшара в Кабір. І він, як і ми з тобою, намагається зрозуміти, що відбувається. Ось лише гарячий надміру, як і всі харзійці. Нахрапом воліє… Казав – хоче знайти цих… людей. Якщо їх можна так назвати.

Ось у чому річ! А я гадав… Мені на мить стало соромно.

– Людей калічать і вбивають, – так само вів далі емір. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маємо сил покласти цьому край. Ми – інші. Нам не зрозуміти, як зброєю можна вбивати. А вони, ті, кого ми шукаємо, – такі, які вони є. І, отже, частина з нас мусить уподібнитися їм. Іншого шляху немає.

– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.

– Наші предки були здатні на це, якщо вірити легендам. Отже, можливо. І Емрах іт-Башшар хоче стати першим…

Дауд Абу-Салім надовго замовк, і я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумів, ким хоче стати розпачливий Емрах і навіщо йому це потрібно. Ой, як я його розумів!..

– Я хочу, щоб ти став другим, – нарешті вимовив емір. – Хочу – і не можу наказати тобі. Але інакше, зіткнувшись із Іншими, ти будеш… приречений.

– Я?! А чому я?..

– Не перебивай мене! І вислухай до кінця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справді навчиться… – емір усе не міг вимовити потрібне слово. – І я навіть припускаю, що він зможе знайти корінь злочинів. Але я хочу, щоб у цей момент поруч із іт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачні вчинки, але й на розуміння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послідовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…

– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гірша від чуми.

– Рано чи пізно ти сам дійшов би до цього, – кивнув емір. – Я лише трішечки підштовхнув тебе. Просто ти – один із небагатьох, здатних устояти на межі. І… ти вже змінився. Хіба ти не завважуєш?

– Завважую, – хрипло мовив я, не впізнаючи власного голосу, і відкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у герої. Сам, без руки…

– Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й інші, крім Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобі сприяння по всьому емірату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосується твоєї руки…

Емір якось дивно глянув на мене.

– Є людина, який береться допомогти тобі, – закінчив він.

Я відчув за спиною якийсь рух і швидко обернувся.

Переді мною стояв блазень. Друдл Муздрий.

Доволі кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собі тушканчика з тхоровою непосидючістю, нахабністю портового пацюка й багатьма іншими сумнівними для тушканчика рисами. Восьмикутна фірузька тюбетейка дивом трималася на його поголеній лискучій потилиці, а численні плями на куцому вовняному халаті-джуббе промовляли про рясні обіди, що супроводжувалися не менш, а то й більш рясними узливаннями.

Крихітні блазневі очки блищали двома чорними маслинами, а між ними червоніла слива кирпатого носа; місяць його обличчя вінчала чорна цап’яча борідка, немита й нечесана від сотворення світу. Або й довше.

Таким стояв переді мною найблазенніший Друдл Муздрий, усміховище всього Кабіра.

Зі своїм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, із дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнім часом.

– Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокійно мовив емір. – А я не буду вам заважати.

Дауд Абу-Салім несподівано легко підвівся на ноги й беззвучно розчинився серед тіней.

6

Я очікувально глянув на блазня. Друдл не звернув на мій погляд ані найменшої уваги й одразу ж плюхнувся на ту ж подушку, з якої щойно підвівся емір.

У блазневих руках у невідь звідки опинилася таця з горіховою пахлавою, і він миттю набив солодощами свій рот, що розтягнувся аж до вух. По моєму, стільки пахлави не влізло б і в сідельний хурджин.

– Ти дурень, – Друдл для певності тицьнув у мене товстим і липким пальцем. – Сперечатися будеш?

Я спершу похлинувся, ніби це в мій рот набили гору ласощів, потім уявив, як я сперечаюся з Друдлом на запропоновану тему, й сам не помітив, як заперечно похитав головою – заперечуючи невідь що.

– Отже, домовилися, – задоволено підсумував блазень. – Ти дурень. І я дурень. Тому поговоримо, як дурень із дурнем. Руку нову хочеш?

– Зле жартуєш, Друдле, – упівголоса відповів я, відчуваючи, як у мені закипає гнів.

– Це відповідає розумний Чен Анкор, – таця з пахлавою порожніла на очах. – А що відповів би дурень? Спробуємо ще раз… Руку нову хочеш? Кажи?!

– Хочу!

Я навіть не встиг зміркувати, що відповідаю. І справді стаю дурнем…

Друдл жбурнув порожньою тацею об стіну й радісно застрибав на подушці, що сплющилася під його важким задом.

– Вийшло, вийшло! – заволав він на всі покої, і я злякався, що зараз сюди збіжаться слуги – рятувати еміра від нічних демонів.

Я озирнувся – про всяк випадок – і пропустив момент, коли в Друдла з’явилася нова таця. Із виноградом. Із рожевим гератським виноградом.

– Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягідку, плюнув кісточками в мідне кадило, не потрапив і досадно скривився. – Переходимо до другої частини наших дурних міркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…

– Ні, – твердо відрізав я. – Не хочу.

– Чому? – запитав блазень, хоробро об’їдаючи гроно виноградне. – Була одна залізяка, буде інша…

Я похмуро усміхнувся.

– Меч – не залізяка, Друдле. Меч – традиція роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти все-таки…

– Ясна річ, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свічки від страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твій – залізний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залізний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?

– Що – рука? – тупо запитав я.

– Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справді дурень? За моєю думкою стежити не встигаєш? Ану, швидко відповідай! Рука – продовження чи не продовження?!

У мене раптом запаморочилося в голові.

– Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…

– Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залізне, а інше – живе?

– Виходить, що так, – приречено погодився я.

А що мені залишалося робити?

– І одне продовження – живе – тобі вкоротили… То, може, нам для рівноваги треба іншу частину подовжити, га? Залізну? Меч – залізний, півруки – залізні, а далі – як і раніше! І вийде в нас…

– Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалі обговорюю цю ненормальну ідею з ненормальним співрозмовником. – Невже ти сам не розумієш – пальці, долоня, зап’ястя… Це тобі не просто шматок заліза!

– А меч – просто шматок заліза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далі на потилицю.

– Ні… меч…

– Звісно, звісно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, по-моєму, ти сам собі суперечиш! Ото вже справді – всі лиха з розуму!..

Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долоні й кривляючись так, що йому міг би позаздрити опівнічний людожер якша.

– А в Чена-дурня є залізна рука! – співав він противним фальцетом. – Є залізна рука – вічна штука отака!

– Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.

– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?

– У меч вірю.

– Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…

– Як дурень, – закінчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зі зброярів у Кабірі верховодить? Ассатор іль-Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити їм…

– Ні, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Ці відмовлять. Вони розумні, а ми з тобою – дурні. Отже, нам і коваль на кшталт нас потрібний…

– І хто ж він? – поцікавився я.

– Коблан. Коблан Залізнолапий, – вагомо відповів блазень. – Є на околиці такий коваль…

– А чому саме Коблан?

– Він теж дурень. Як я. І ти.

Розділ 5

1

Якщо в чомусь Кабір і був одностайний, то це в тому, що Коблан Залізнолапий – коваль із дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром він вважався зразковим, і навіть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добірністю й тонкощами зовнішньої обробки виробам того ж Мансайї Одноокого. Утім…

У тому й лихо, що було ще це «утім». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й ті, на які погоджувався, брав не в кожного – і справа була не в шляхетності походження чи ваговитості гаманця замовника. Наскільки я знав від інших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинків. А ще з невідомих причин він страшенно не любив вузьких мечів на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньї чи того ж Єдинорога; навіть рідкісні в Кабірі шпаги, такі популярні серед заїжджих гостей із далекого Фіону, заслуговували, на думку Коблана, долі шампурів для шашлику.

Та й то – шашлику з худих старих баранів. У найкращому разі.

Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навіть якщо така зброя заповідалася всуціль оригінальною і ні на що не схожою. А якщо замовник, якому відмовили, впирався і призначав подвійну чи потрійну ціну, Залізнолапий, дивлячись упертюхові в очі, скручував спіраллю штирі для міських воріт або кликав дужих підмайстрів, і вони безкоштовно виносили наполегливого клієнта на свіже повітря.

Зате Залізнолапий міг два тижні поспіль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусідом-м’ясником, а тоді взяти за роботу сущі копійки. Але в тому випадку, якщо ніж м’ясникові був справді потрібний. Причому – конче.

У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхідне людям. Можливо, зброя, яка виходила з під його рук, мала не настільки елегантний вигляд, як в Ассатора іль-Убара або Ахмета Кутого Нігтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тією річчю, якої конче потребував замовник.

Зручність і надійність. Головне – надійність. І гранична простота у всьому. Нічого зайвого.

Мабуть, Друдл дав мені й справді мудру пораду…

2

Отож, наступного після заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залізнолапого – коня я відправив назад разом із Косом, що супроводжував мене, – і не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.

Двері, що перепиняли мені шлях, були надзвичайно великі, важкі й окуті металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважні були двері. Міцні. І надійні, як будь-яка Кобланова робота.

Ось лише навіщо? Щоб не сунули замовники, яким відмовили?

Доки я міркував і вагався, двері відчинилися несподівано без рипіння, і на порозі зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторій сорочці й шкіряному фартуху, з-за якого визирав малий крис – кинджал із хвилястим клинком і зміїною головою на руків’ї.

Дивної роботи був крис. Чи не Кобланової?..

Підмайстер, схоже, впізнав мене. Не дивно – у Кабірі Чена Анкора багато хто знає, і не лише навіч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.

– Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповім устадові Коблану. Прошу…

Ні, улесливості не було в голосі кошлатого підмайстра, і це несподівано заспокоїло мене. Я переступив поріг, і ми пішли вузьким темним коридором, а відтак підмайстер залишив мене у квадратній кімнатці без вікон, яку освітлювали тільки два смолоскипи, що немилосердно чадили.

Мій провідник вийшов – певно, доповідати ковалеві про моє прибуття, як і було обіцяно – а я сів на єдиний (і чомусь п’ятикутний) ослінчик, який виявив у кутку, і взявся чекати.

До речі, ослінчик був старий, але збитий на віки. Невже Коблан знічев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…

Чекати довелося доволі довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповідей, він і прошених шанував не більше. Що довше я сидів, то жорсткішим ставав ослінчик і частіше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень. Мав рацію блазень – як не крути, а дурень, і все тут.

Я глянув з одного боку, тоді – з другого, з третього, і це не поліпшило мені настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл і щодо нього не збрехав…

Двері, за якими зник мій провідник, відчинилися, і на порозі зринув майже голий здоровань у вже знайомому мені шкіряному фартусі. Спершу в мене навіть мигнула думка, що він відібрав фартух у підмайстра. Хоча ні, цей таки більший – і фартух, і здоровань.

Усе його тіло поросло густою жорсткою шерстю – звісно, не шерстю, і не все, але спершу мені здалося, що все – і якщо на голові де-не-де виблискувала сивина, то в інших видимих мені місцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.

Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залізнолапий, і дуже великий. Утім, і одвірок був чималий, тож бо коваль (а хто ж іще міг стояти переді мною?!) у ньому цілком умістився.

– Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, і привітності в його голосі було стільки ж, як у гарчанні марно розбудженого лева.

Я підвівся і поклонився, відчувши легкий біль у затерплому хребті.

– А ви, я гадаю, устад Коблан… е-е-е…

Не доказавши, я глянув на його руки. Ні, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прізвиська. Так само, як і звання устада – майстра, що має учнів із правом на власне іменне клеймо.

– А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходімо…

І відійшов, пропускаючи мене вперед.

За кілька хвилин ми опинилися в просторій і доволі світлій кімнаті, однак чомусь майже порожній. Крихітний різьблений столик на гнутих ніжках, килим на підлозі, приосадкувата тахта в кутку – і все.

Ага – на столику надзвичайно гарний мідний глечик і дві піали.

Коваль мовчки наповнив піали й присунув одну мені.

– І? – очікувально й доволі непривітно запитав він, коли я зробив кілька ввічливих ковтків і поставив піалу на стіл.

Вино було надміру міцне й гірке.

– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.

– Таверна за рогом, – відрізав Коблан, опускаючись на килим і підтискаючи під себе великі волохаті ноги. – Хіба ти вино пити до мене прийшов?

Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадіяв. Зате розлютив і повернув самовладання.

– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сів навпроти й зухвало усміхнувся в обличчя ковалеві (вірніше, у ті острівці, що визирали з океану бороди). – Нагадаєш, я потім розпоряджуся, щоб тобі кілька бочок тахирського мускату доставили…

Коваль глянув на мене зацікавленіше, а я гостріше відчув, у яку дурнувату ситуацію втрапляю.

– Ось, – я засукав правий рукав і показав Кобланові обрубок. – Бачиш?

– Бачу, – похмуро відповів коваль. – Не сліпий.

– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цій руці.

– Як ти це собі уявляєш? – запитав коваль, подумавши.

– Погано уявляю, – чесно зізнався я. – Щось на кшталт залізної руки…

І осікся.

Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до ніг.

– Ти дурень? – поцікавився він.

– Так, – несподівано для себе самого підтвердив я.

– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобі таке нарадив?

– Та, – ухильно відповів я. – Ще один дурень…

Коваль добряче ковтнув зі своєї піали, підвівся і пройшовся по кімнаті. Я відчув, що в горлі у мене пересихало, і теж поспішив піднести до губ піалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навіть навпаки.

– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто переді мною.

– Він, – вичавив я, похлинувшись вином.

Коваль задоволено хмикнув і знову заходився міряти кроками кімнату.

– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотів він у такт ходьбі. – Друдл… Найлютіший язик Кабіра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи ні?

Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пізно. І взагалі, не люблю я брехати. Не люблю й не вмію.

Я вже відкрив було рота, щоб сказати «так», але замість цього просто кивнув.

Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.

– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…

3

…У кузні було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами світла були: невелике віконце під стелею й кілька запалених смолоскипів. Двоє підмайстрів ретельно лупили великим і малим молотами, надаючи хитромудрої форми розпеченій смузі металу – певно, ґарді майбутнього меча.

Третій підмайстер орудував ковальським міхом, роздмухуючи горн – який і без того, на мій неосвічений погляд, горів доволі добре.

По стінах на вбитих гаках були розвішано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, кліщі, щипці й ще безліч інших інструментів, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь має запах), розпеченим залізом і ще чимось незрозумілим, але приємно збудливим.

Доки я з цікавістю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув мені рукою, запрошуючи йти за собою.

У протилежній від входу стіні кузні, за три кроки від горна, виявилася ще одні двері, яких я раніше не завважив. Коваль відчинив їх і, пригнувшись, щоб не знести головою одвірок, увійшов.

Я протиснувся слідом.

Це було якесь підсобне приміщення, але мені на гадку одразу спали два слова: царство металу.

Тут справді виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталі, бронзи, міді й різних сплавів, старі й нові інструменти, ціла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталі огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяїн міг запросто відшукати будь-яку потрібну річ.

Коблан оглянув свій склад, несподівано швидко запустив лапище в найближчу купу заліза й з гуркотом витягнув звідти якийсь дивний предмет – металевий циліндр завтовшки приблизно з передпліччя й завдовжки долоні на півтори, із двома отворами: скраю і збоку.

Для чого ця штука призначалася й чому слугувала раніше, було абсолютно незрозуміло.

Схоже, ковалеві це теж було не зовсім зрозуміло. Він повертів знахідку у своїх воістину залізних лапах, тоді скоса глянув на мене.

– Може, краще не руку? – з деякою надією запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передпліччя пристібати, у дірку меч вставляти – я тобі руків’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоїшся. А рука – штукенція складнюща, і мороки з нею…

Я чудово розумів, що Коблан має рацію. І не виключено, що я й справді навчуся працювати Єдинорогом, закріпленим у цій штуці – я вже подумки бачив залізний тримач, із якого хижо витикається клинок Єдинорога, я вже продумував деякі зміни в поєднаннях випадів і переміщень, я…

То що, блазню Друдле Муздрий, хто із нас дурень?

Обидва.

Обидва дурні.

– Ні, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А мені рука потрібна. Першосортна. Не гірша, ніж мати з батьком зробили. Щоб пальці… і все інше.

Коваль важко зітхнув, пробурмотів щось на кшталт: «І звідки він узявся на мою голову?!» – але відклав циліндр убік і продовжив пошуки.

Якийсь час він нишпорив у своїх завалах із шумом аж ніяк не меншим, аніж лавина в горах Сафед-Кух, потім раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобі, залишивши над бровами брудний відбиток.

Після цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток і схилився над масивною запилюженою скринею, якої я спочатку не помітив.

Залізнолапий, мов пушинку, підняв кришку – а вона важила приблизно стільки ж, як і я – запалив свічку, що стояла поруч на полиці, сховав кресало й заходився витягати зі скрині різні предмети геть незрозумілого призначення.

Добірно вигнуті металеві жолоби, відполіровані до блиску або покриті витравленими візерунками й золотими накладками; кухлі без ручок, зате із кріпленнями з боків; плетива зі сталевих кілець і тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…

Але металевого одягу?!

Навіщо?..

– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.

– Я й сам до путя не знаю, – щиро зізнався спітнілий коваль. – Ще від прадіда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадід казав: ці штуки збруєю називаються. Мовляв, за старих часів люди їх на себе вдягали. Були неначебто любителі отаку вагу на собі тягати…

Я підійшов ближче й придивився до витягнутої зі скрині збруї. Справді, на багатьох металевих частинах були шкіряні підкладки або повстяний підбій, а також численні ремінці й застібки, якими все це, очевидно, кріпилося до тіла.

Піднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своєї кукси. Якби п’ясть була на місці, щиток виявився б саме впору.

«Ось якби тоді, на турнірі, була на мені така штука – ще невідомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевільна думка, і я вже зовсім по-іншому глянув на цю купу заліза.

Здається, я почав розуміти, навіщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, під час кожної Бесіди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброєю погано володіли – чи не довіряли Бесіднику?!

Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзі. Одягни їх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!

Та нічого не вийде…

– А тепер – поглянь сюди, – перервав мої міркування Коблан.

Я підвів голову – і побачив.

Переді мною була залізна рука.

Моя майбутня рука.

4

Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрібних сталевих кілець, із пластинами на тильному боці. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговій купі металевого мотлоху кілька гнутих штирів, які засунув у велику кишеню свого шкіряного фартуха.

– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цілком по-діловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опісля – побачимо.

– У тебе? – зачудувався я. – Навіщо? Тобто, звичайно, спасибі за запрошення, але…

– Ось і домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутній при своєму народженні? Ану, відповідай – був присутній?!

І саме питання, і манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моїй пам’яті Друдла Муздрого. Я навіть відчув у роті присмак горіхової пахлави… до чого б це?

– Був присутній, – покірно погодився я. – Каюся…

– Ото й при народженні нової руки теж повинен бути присутній! Щоб бути до цього причетним. Інакше… інакше вона просто не буде тебе слухатися.

Схоже, Друдл мав рацію не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподіватися, що два дурні все-таки зуміють знайти спільну мову.

І я згідно кивнув.

5

Отже, я тимчасово переселився в дім Коблана Залізнолапого, що примикав до кузні, розташованої на околиці Кабіра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заїхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або більше буду жити в коваля, і відправив уперед слуг зі зміною одягу й кількома суліями тахирського мускату – рука рукою, а своє вино нехай Коблан п’є сам.

То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а підмайстри їли мовчки, лише зрідка перекидаючись повсякденними словами. Відтак підвівся, подякував господареві за вечерю – справді ситну й смачну – і пішов у відведену мені кімнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.

Ліжко, як і все в цьому домі, не вирізнялося вишуканістю й було жорсткувате, зате збите на совість. Відсутність перин мене не збентежила, і заснув я швидко – завтра чекав великий день.

…Розбудив мене зранку сам господар.

– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудів його голос у мене над вухом, і я прокинувся.

Прокинувся й з’ясував дві речі. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг підмайстра: полотняні штани, простору сорочку й шкіряний фартух із величезною кишенею на животі.

Я був щиро вдячний майстрові, бо відразу зрозумів, який матиму безглуздий вигляд у кузні в своїй шовковій кабі – мов павич у стайні, – та й за збереження мого франтівського вбрання ніхто б не поручився.

«То що, Чене-дурню, чи сподівався ти коли-небудь, що носитимеш одяг підмайстра? – запитав я себе, беручи в ліву руку піхви з Єдинорогом і роздумуючи над тим, куди б їх причепити за відсутності пояса. – Але, з іншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем і, зізнавшись у власній дурості, з’явишся до Коблана Залізнолапого замовляти собі залізну руку замість відрубаної?»

Ні. Не гадав. Ніколи ні про що подібне я й не думав. І меч у моїй руці немов став утроє важчий, відтягаючи п’ясть – але чомусь не до землі, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.

Куди? У кузню? Що ж, ходімо… досить думи думати.

«І правильно! – несподівано підтвердив усередині мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкідливо – так і порозумнішати можна!»

Я дослухався до поради, опустив меч на зім’яту постіль і взявся одягатись. На щастя, одяг був неспівмірно простіший, ніж той, до якого я звик, тож я впорався із ним і однією рукою. Відтак знову взяв Єдинорога – і завагався.

І навіщо він мені потрібний у кузні? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?

– Бери-бери, – порадив від порога Коблан, який доти очікував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.

Я з подивом глянув на коваля, а потім махнув рукою (тією, вкороченою) – ми, дурні, народ дивний, навіть один одного не завжди розуміємо…

6

Моя майбутня рука лежала поруч із ковадлом на старому потертому ослінчику – здається, це на ньому я сидів учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослінчика були розставлені маленькі кілочки на круглих блюдцях-підставках, між ними натягнуті мотузки з безліччю вузлів і обривків пергаменту, що нагадували паперові гроші для поминання покійних предків; а по кутках ослінчика горіли чотири тоненькі свічки чорного воску й каганець з олією, у якій плавав кручений ґнотик.

Кілька разів раніше мені доводилося бути присутнім у кузні під час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кінці цього ритуалу, і недовго – але там усе було інакше. Та й звісно, клинок ж бо – не рука… і ковалі там нормальні були, і замовники…

Я повісив Єдинорога на один із вільних гаків, спіткнувшись і відбивши собі великий палець ноги об дворучний ґердан, що лежав біля стіни, – важку шпичасту палицю з головою, подібною до гігантського кокосового горіха. Судячи з ґерданових розмірів, орудувати ним міг сам лише Залізнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.

У горні вже розжарювалися ті самі штирі, які Коблан учора відкопав у своєму царстві металу. Я сподівався незабаром з’ясувати, що коваль збирається з ними робити.

– Поки що стій і дивися, – непривітно розпорядився Коблан. – Або можеш присісти. Якщо знайдеш куди. Ні, краще все-таки стій…

І одразу, геть-чисто забувши про мене, він підступив до горна, мало не вліз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – підмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Міх зашумів старанніше, Коблан хмикнув, підкинув у горн вугілля, поворушив коцюбою і ще раз вилаяв підмайстра – по-моєму, просто так, про всяк випадок.

Відтак підійшов до ковадла, трохи спостерігав за діями двох інших своїх помічників (ті чаклували над якимись обрізками), злегка скривився, але нічого не сказав – дав їм закінчити й покласти заготовку до горна.

Потому сказав їм усе – і дуже докладно, з барвистими відступами.

Відвівши душу, майстер сам узявся за діло: з несподіваною для його статури жвавістю схопив довгі щипці, що стояли поруч із горном, запустив їх у піч і спритно вивудив один зі штирів, що розжарилися начервоно.

За мить штир опинився на ковадлі й коваль, притримуючи вже іншими щипцями (і коли він встиг їх перемінити?!), взявся методично постукувати середньої величини молотком, надаючи заготовці невідому мені поки що форму.

Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.

Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.

– А ти чого стоїш? – крикнув він із обуренням. – Ану бери кліщі – і вперед!..

І я, Чен із Анкорів Вейських, спадковий ван Мейланя, відчув себе ледарем-підмайстром, що ухиляється від роботи, і майстер піймав мене на цьому.

Я квапливо підвівся, схопив лівою рукою кліщі, протягнені мені одним із підмайстрів, і з третьої спроби ніяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собі обрубком.

– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залізнолапий, і я слухняно перехопив, мало не впустивши собі на ногу розпечену заготовку.

– А тепер тримай міцніше, – Коблан подивився на мої невмілі спроби, пожував губами, немов збираючись і мене вилаяти для більшої переконливості, але промовчав – певно, вирішив, що я недостойний.

І вони удвох із підмайстром загупали молотами по заготовці: Коблан – маленьким молоточком, а підмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи її точно в тих місцях, де вказував майстер.

А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з кліщів, самі кліщі затято вібрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не відчуваючи онімілих пальців (і тих, що в мене були, і тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянілий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замість нього інший.

І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.

І так – п’ять разів.

П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…

П’ять.

Пальців.

П’ять…

Пальців.

П’ять…

Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…

Але тут усе й закінчилося.

І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.

7

Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…

Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.

– Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.

– Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…

– І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?

Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…

Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…

Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене-підмайстре!

Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.

Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…

8

Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.

У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.

Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.

Це справді був Майстер.

І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.

Рукавичка чекала. Чекала свого часу.

І дочекалася.

…Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.

В олію.

Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!

Кістяк.

Рука без шкіри.

Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.

Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.

Потім Коблан простягнув уперед металевий кістяк руки, я перехопив меч за клинок – і блискучі пальці торкнулися руків’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, і моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучні пальці на руків’і меча.

Краплі олії зривалися вниз і важко падали на рукавицю, що чекала своєї черги.

Було тихо, лише гуділо полум’я в горні. Підмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; підмайстри були такі ж мовчазно врочисті й серйозні, як і ми.

І пролунав голос Коблана Залізнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гуділо в новому горні…

Клянусь я днем початку світу, клянусь я днем його кінця, Клянусь я пам’яттю Муніра, божественного коваля, Клянусь землею й синім небом, клянуся водою й теплим хлібом, Клянусь я невимовленим ще я, останнім іменем Творця, Клянусь…

…Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла під склепінням кузні, я заледве розтиснув металеві пальці й повернув меч на його гак. Потім ми з Кобланом одночасно торкнулися кільчастої рукавиці, трохи потримали руки, і коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свічок погасивши по дорозі каганця.

Починалась остання стадія. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкіру на кістяк, – пальці й шкіра повинні стати нероздільним цілим.

І знову стукав молот, горів горн, плювався червоними іскрами розпечений метал, сичала олія, горіли свічки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Кобланові незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свічу; але я розумів – треба…

Нарешті моя майбутня рука – остаточно готова, відполірована й з’єднана з кріпильними ремінцями й застібками – знову лягла на руків’я Єдинорога.

Тепер ритуальні свічки були довгі, товсті й білі – їх мусило вистачити на всю ніч. Мій вузький і прямий меч лежав на вівтарі ковадла в обіймах сталевих пальців, а над ним – точніше, над штучною рукою, що стискала руків’я – висів на ланцюзі шпичастий Кобланів ґердан.

Так було треба.

І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щільно причинивши за собою двері…

9

…Коваль підтягнув останній ремінець, застебнув пряжку – і я підвів до очей свою нову руку.

Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залізну рукавицю. І її вага незвично відтягала мені передпліччя. Нова рука була припасована міцно, зручно, не зіслизала й не тиснула.

І тут мені захотілося негайно повернутись додому, взяти спадкоємний ніж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.

Я чітко уявив собі, як вийду в товкотнечу денного Кабіра, від якої я відвик, знайду маленьку Чин і скажу їй:

– Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене є нова чудова рука! Хочеш таку ж?..

Я навіть не намагався стиснути пальці. Це були не мої пальці. Це були взагалі не пальці.

Мертвий метал.

Мертвий.

Залізна рука марним вантажем висіла на моїй куксі.

Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподівався?!

На диво?..

Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усім можу зробити нові руки – і тобі, й Фальґримові, й емірові Дауду, й любому пустунові Друдлу…

Хочете?!

– Обідати ходімо, – ніби ніде нічого, буркнув коваль, і мені захотілося щосили вдарити його по обличчю.

Мертвою рукою.

Бажання було гостре і палюче, мов юшка піті, яка щойно закипіла.

– Ходімо, ходімо, – байдуже повторив Коблан і вже від дверей додав: – Додому щоб і не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом і вином. І ось що… частіше клади її на руків’я меча. Зрозумів?

Я упустив руку й почув довгий і чистий дзвінкий звук.

Виявляється, я зачепив ковадло.

Розділ 6

1

…Де я? Навіщо? Що це?!

Ні!!! Ні…

Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…

Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?

Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.

Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..

На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.

Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю два-три кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.

Чи витримаю я?

Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!

І не лише від вина…

Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.

Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.

Пробую вміст глечика. Не впасти б…

Тільки б не вино!

Вода!.. Холодна й чиста.

Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…

Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.

Стало легше. Трохи.

Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…

Отже, на чому ми зупинились?

Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмільним туманом, і якоїсь миті мені здалося, що я зможу нарешті стиснути пальці своєї залізної руки – і, як останній ідіот, я взявся бити цією рукою об стіну, намагаючись змусити вперті пальці стиснутися в кулак.

Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…

Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…

На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.

А я вже уявив…

«Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.

А потім хміль обступив мене з новою силою, і лють повернулася разом із ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. ні, інша, зла й чорна лють опанувала мене – і я зірвав кляту залізяку, пожбурив на підлогу й довго, люто місив її ногами, боляче забиваючи пальці босих ніг – і опісля лежав і плакав, плакав ридма, як дитина, у якої відняли улюблену іграшку…

І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…

Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсім нічим, і зрозумів, що вмираю.

І прокинувся ще раз.

…Що це було? Танець винних парів? Але тоді чому рука знову на місці? Ось через що мені снилися жахи – це вона мстила мені, на мою ненависть вона відповідала своєю, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…

Це марення. Це справжнє марення – тільки тепер похмільне. Так і справді можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як він може ненавидіти й мстити, як він може повернутися?! Все значно простіше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось із його підмайстрів і пристебнув руку, що валялася, на місце.

Мерзотники! Жалюгідні мерзотники, які уявили себе невідь ким! – і здоровань-коваль із його недоумками-учнями, і недоумок блазень, який усмак познущався з мене – він, бачте, у свиті великого еміра і йому все дозволено!

Чортів дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повірив блазневі – я хіба не дурень? Дурень. Дурень і є. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже ні, тепер я порозумнішав. Нехай Друдл Кобланові свої казки розказує.

Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумів, що заснути мені не вдасться. Устав із ліжка. Підійшов до стола й опустився на стілець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кілька ковтків із глечика. Знову полегшало, але ненадовго.

Я тупо обвів поглядом кімнату, мигцем завваживши тиньк на підлозі; нарешті погляд зупинився на столі, де лежав Єдиноріг без піхов.

Лише ти, друже, у мене залишився… Всі інші зрадили однорукого Чена – і забіяка Фальґрим, і емір Дауд, і злий жартівник Друдл Муздрий, і похмурий Коблан, і Чин Чорний Лебідь, і навіть мій дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав раніше, принципово не здатен зрадити… як і Чин, як і Фальґрим, як і похмурий коваль Коблан…

Залізна рукавичка мимоволі лягла на руків’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!

То й гаразд. Нехай…

І все ж я не розумію – навіщо?

Навіщо їм це потрібно?..

2

…Спочатку все йшло більш-менш нормально. Наскільки нормальним може бути життя однорукого каліки з мертвою залізякою на культі; життя в чужому домі; життя, яке й життям назвати важко.

Так – існування.

А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.

Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.

Частіше – лежати.

Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного-єдиного ритуалу.

Про пропуск на той світ.

«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».

Де це я чув? Або читав?

Не пам’ятаю.

Мені було зле. Може, у раю буде краще?..

3

Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:

– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.

І пішов до виходу.

Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.

А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.

Це нічого не міняло – я вже вирішив.

Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.

На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.

А двері виявилися замкнені.

Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.

– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.

– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.

– Скільки я тобі винен? – якомога отруйніше поцікавився я. – За руку марну? Скільки, ковалю? Устаде! – в останнє слово я вклав уже відверте презирство.

Але Коблан не образився й не відчинив дверей, як я розраховував.

– Ото коли користь від руки з’явиться – тоді й поговоримо, скільки хто й кому винен, – відгукнувся він так само байдуже. – А вдома у тебе жодної користі від руки не буде. І тоді мені моїх грошиків не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залізні пальці – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаєш де – і не заважає, і під боком, і не втечеш…

Справді, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я міг із моєї кімнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моїх зрости, і втекти звідти можна було лише через… загалом, ніяк.

– Отож, що швидше меч у нову руку візьмеш – то швидше додому повернешся, – по-філософськи закінчив Коблан, і його кроки віддалилися з такою ж неквапною ваготою.

Спочатку я не повірив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвідоміших і найзнатніших громадян Кабіра та й узагалі емірату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!

…Утім, незабаром довелося повірити. За годину два підмайстри принесли мені сніданок. Ледь зачувши звук зовнішнього засува, я квапливо підвівся зі свого ліжка, на якому лежав у повній зневірі, але підмайстри спішно опустили на підлогу біля порога таці з їжею і встигли зникнути за дверима, перш ніж я перетнув кімнату. Брязнув засув, я від злості штовхнув ногою безвинну тацю і з безсилою люттю замолотив у двері руками.

Від залізної руки на дверях залишалися потворні подряпини – і все…

4

Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кімнату. Коваль уважно вислуховував усі мої гнівні тиради, а потім сідав до столу й починав віщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справді трохи звар’ював, а тепер намагається заодно звести з розуму й мене.

Я погано слухав його, оскільки голова моя була зайнята зовсім іншим. Проте докучливий і нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великої мухи! – Кобланів голос все ж проникав у мою свідомість, і я мимоволі відзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з її зброєю й про те, що коли дуже захотіти, коли повірити…

Я не знаю, чи було це уривками з давніх трактатів, викладом стародавніх легенд чи мареннями самого Коблана, але тільки після кожної такої бесіди коваль брав мою мертву руку своєю лапою й стискав металеві пальці на руків’ї мого Єдинорога.

І щоб розтиснути їх потім лівою рукою, мені щоразу доводилося докласти чималих зусиль.

Коваль ішов, ретельно замикаючи за собою двері, а я знову залишався сам, і думки мої плуталися, у голові роїлися дивні, дикі образи, і часом я починав думати, що коваль у чомусь має рацію, і я навіть намагався – чесно намагався! – зімкнути холодні пальці… і, природно, у мене нічого не виходило.

Вірю? Не вірю?

Усе було значно простіше. Пальці, незалежно від моєї зневіри чи невір’я, просто не могли стиснутися – мертві, марні шматки заліза…

5

…На п’ятий день мені в голову прийшла дивовижна, але разом із тим очевидна думка. Вірніше, навіть дві дивовижні, але тому подвійно очевидні думки.

По-перше, я звернув увагу, що досить часто мені приносять мої улюблені страви – а що я люблю, знали далеко не всі, і це істотно звужувало коло можливих Кобланових помічників; крім того, ці страви було приготовлено так, що коло звужувалося до однієї-єдиної людини: мого дворецького Коса ан-Таньї.

Кухаря я в розрахунок не брав.

Це було неможливо. Але це було саме так.

По-друге, я раптом згадав про ухвалене п’ять днів тому рішення. Звичайно, тут у мене не було кусунгобу – але я подумав, що Той, хто чекає мене в раю, не образиться, якщо на порозі дверей, що ведуть до нього, цього разу буде лежати не ритуальний ніж, а мій меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг.

Але, здається, Той, хто чекав мене в раю, все ж образився: бо коли я взяв меча в ліву руку й повільно підніс його лезо до горла, зрозумів, що не зможу.

І ніхто на моєму місці не зміг би!

Не для того був викуваний кілька поколінь тому Єдиноріг, як і інші родинні мечі Анкорів Вейських, щоб позбавляти життя свого нинішнього власника. Щоб обірвати Південну галузь роду Анкорів.

Рука моя по-зрадницьки затремтіла, і я опустив меч. Ні, смерті я не боявся – мені вже нічого було втрачати; але це було вище від страху смерті й гостріше від бажання піти.

Я міг піти – але не так.

І я зрозумів, що Той, хто чекає мене в раю (або десь іще – не знаю!), поки що не хоче мене бачити.

Я скорився.

Я більше не робив таких спроб.

6

…На дев’ятий день (або це був десятий?.. не пам’ятаю…), коли Коблан у належний час з’явився в мою темницю, щоб продовжити свої до смерті обридлі спасенні бесіди, я заявив йому, що в мене є найвище доручення еміра Дауда, що є спеціальна булла на моє ім’я, і якщо коваль негайно не випустить мене, він буде вважатися державним зрадником з усіма наслідками, що з цього випливають.

Після цього, не звертаючи уваги на трохи сторопілого Коблана, я впав на ліжко, відвернувся обличчям до стіни, і одне вухо закрив здоровою рукою, а інше щільно притиснув до подушки – щоб не чути більше Кобланових марень.

Якийсь час Коблан мовчав або говорив доволі тихо, і я його не чув. А потім я відкрив одне вухо й почув приглушене:

– Не знаю, не знаю… Запитаю в Друдла – а там побачимо…

7

Наступного ранку двері розчинилися, і в кімнату влетів сяючий Друдл, розмахуючи якимсь об’ємистим сувоєм. Із усього маху блазень бухнувся мені в ноги, проїхавши по підлозі кілька ліктів і мало не збивши мене.

– О великий і мудрий дурню Чене Анкоре з настільки ж славного роду Анкорів Вейських! – гугняво закричав блазень, продовжуючи крутити в мене перед носом своїм згортком. – Дозволь вручити тобі найвищий фірман сонцесяйного еміра Дауда, щоб ти у своїй несказанній дурості використав його за призначенням, – тут Друдл чомусь зробив паузу, – і виявив усіх найлютіших ворогів славного Кабірського емірату!

Волаючи все це, блазень заходився розвертати принесений згорток. Він розвертав і розвертав, навсібіч летіли якісь рвані й брудні ганчірки, шматки шкіри, шматки найтоншої візерункової парчі, обривки шовку – вони встелили вже всю підлогу навколо Друдла, і їм, здавалося, не буде кінця.

Проте, добряче потрудившись, Друдл усе ж дістався до жаданого вмісту й з радісною усмішкою вручив мені невеликий пергаментний сувій, запечатаний особистою печаткою еміра Дауда.

Я зламав печатку й пробіг текст очами. Усе було правильно: подавцеві цього, Ченові Анкору Вейському, пропонувалося надавати всіляку допомогу й сприяння на території всього Кабірського емірату, а також васальних князівств і дружніх держав.

Унизу стояв добре знайомий мені підпис великого еміра Дауда Абу-Саліма.

Доки я читав, блазень заглядав мені через плече, так що я був певен, що він теж встиг ознайомитися зі змістом булли. Якщо не ознайомився раніше…

– А що, з’їв? – зловтішно запитав я. – Себто – прочитав?!

– Ні, – розплився страшенно задоволений блазень, – я читати не вмію! А що там написано? Певно, що ти, Чене, – дурень? Та про це писати необов’язково, це й так усі знають. А хто не знає – тому я розповім. Усно.

Я спробував утримати себе в руках. Якщо бути точним – в одній руці.

– Клич коваля Коблана! Тут написано, щоб усі жителі Кабірського емірату сприяли мені. І я вимагаю, щоб мене звідси випустили! Негайно!..

– А навіщо, власне? – поцікавився блазень. – Тут тебе годують, напувають, сприяють, і робити нічого не треба – знай собі руку вправляй…

Він несподівано підстрибнув і підморгнув мені.

– В Чена-дурня отака металева є рука, – проспівав він, кривляючись, – і сприяння від Коблана пити вина з бурдюка! Навіщо тобі звідси йти?

– Великий емір доручив мені розслідування. І ти ж не гірше від мене про це знаєш! – я сам дивувався, навіщо кажу все це Друдлові.

– І як ти збираєшся розслідувати? – не вгамовувався допитливий Друдл. – Мертв’ячків розпитувати? Сліди по ночах шукати?

– Крім мертв’ячків, є ще й живі! – огризнувся я. – І взагалі, якщо наказано сприяти мені – то й сприяй! Клич Коблана – і випускайте мене звідси!

– Сприяння – це правильно, – з наснагою підхопив блазень. – Ото ми й будемо тобі сприяти. Ти сидітимеш тут і розслідуванням керуватимеш, як головний дурень – а ми з Кобланом будемо сприяти й твої доручення, як менші дурні, виконувати. І вийде в нас чудове розслідування дурнів!

Я відчув, що нестримно шаріюся.

– Тож і сиди тут, – продовжив Друдл, – і керуй. Рука в тебе тепер є – залізна, між іншим – то й будеш нею водити: туди-сюди, туди-сюди… Вказувати. Ось. А керувати можна й звідси – для твоєї ж безпеки. Бо в місті у нас неспокійно – недавно ще двох мертв’ячків знайшли, і третього, живого, але однорукого, на кшталт тебе. Тепер Кобланові роботи додасться – другу руку кувати!

Моя ліва долоня намацала масивний свічник, що стояв на столі.

– То що, до кого піти, про що запитати? – безневинно запитав блазень. – Нумо, керуй!

Я щосили запустив у нього свічником. Друдл легко ухилився і, огидно кривляючись, вискочив у двері.

Почувся звук засува… рідний і до болю знайомий.

8

Того ж дня я сунув буллу під ніс Кобланові. Коблан довго читав, ворушачи губами, потім повернув мені буллу, якийсь час думав і, нарешті, поцікавився:

– Тобі чогось принести?

І цього знущання я вже не витримав. Нехай блазень… Але Коблан?!

І я вдарив коваля Коблана. Ударив правою, залізною рукою. Навідліг. Щосили. По обличчю.

І вцілив.

Коблан похитнувся, здивовано подивився на мене, потім підняв руку до обличчя, обтер кров із розсіченої вилиці і з подивом задивився на свої почервонілі пальці.

Я зробив крок до дверей.

І тут коваль Коблан заревів, як… як я не знаю хто, і я відчув, що потрапив під ногу слонові, ще трохи – і в мене зламаються ребра, причому всі одразу; а тоді мене підняло в повітря, і я зрозумів, що лечу. Втім, летів я недовго, від удару в мене потемніло в очах, і коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на злегка схиленому власному ліжку.

Більше я не пробував бити коваля.

9

…Через якийсь час – минуло вже більше двох тижнів мого ув’язнення – я зрозумів, що мені нема на що сподіватися. Це була змова. Змова проти мене. А може, не тільки й навіть не стільки проти мене…

Так, усе складалося воєдино. Друдл, який вмовив мене замовити собі залізну руку – і замовити її саме в Коблана; Коблан, який узявся робити свідомо марну річ; разом вони заморочили мені голову й замкнули тут, а тепер намагаються остаточно звести з розуму (до речі, ще трохи – і їм це вдасться).

Навіщо?

Ось цього я зрозуміти не міг. Може, це якось пов’язане з дорученням еміра? У своїх підозрах я доходив до того, що зараховував і Коблана, і Друдла, і навіть мого ан-Танью до лиховісної міфічної секти ассасинів, що проливають кров, про яку складав пісні ще Масуд ан-Назрі. Втім, кров справді лилася на вулицях Кабіра – так що й легендарні ассасини цілком могли виявитися реальністю.

Але… занадто вже багато в них тоді виявлялося спільників. І чи не простіше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного каліку? І зрештою – чому саме я? Хіба я – емір, правитель… і взагалі – кому я потрібний?!

Чи, може, Друдл не збрехав, і вони справді клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собі, навіщо ця компанія з такою ретельністю клопочеться про безпеку нікому не потрібного Чена…

Навіщо ж тоді? Навіщо?!

Щоб я таки зумів стиснути сталеві пальці?!

Але це ж марення!

І проте – реальність…

Мені було зле. Я намагався бодай щось зрозуміти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якісь нісенітниці.

Тоді я став вимагати вина. І побільше.

Вино мені приносили.

І я напивався.

…Кілька разів я намагався втекти – але підмайстри, що приносили їжу, весь час були насторожі, і мені жодного разу не вдавалося застати їх зненацька. А якщо я вчиняв засідку, вони кликали коваля…

Ще в кімнаті було два невеликі віконця із товстими залізними ґратами. І був глухий внутрішній дворик із височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навіть якщо побудую біля стіни піраміду з усіх, які лише були в кімнаті, меблів (малися на увазі стіл і стільці; зрушити з місця ліжко мені виявилося не під силу, хіба за допомогою Коблана) – то, піднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стіни.

Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелі – але в мене однаково ні з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стіну. Хіба із власної правої руки…

Вікна ж виходили на якусь зовсім безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути ґрат, пробував вибити їх ударами своєї залізної руки – але мої спроби закінчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв біля вікна, доки не починало смеркати.

10

…Якось я побачив за вікном Фальґрима.

– Фальґриме! – не вірячи своїй удачі, закричав я. – Фальґриме, це я, Чен! Мене замкнув божевільний коваль Коблан! Скоріше повідом емірові Дауду про це: нехай пришле гулямів мене рятувати! Тільки не блазня Друдла – він у змові з ковалем! Прошу тебе, Фальґриме…

Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись. Нарешті він виявив у вікні моє обличчя й спробував усміхнутися. Усмішка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Білявого.

– Привіт, Чене… Я все зрозумів. Звичайно, я передам емірові. Тільки…

– Що – тільки?!

– Тільки, може, тобі краще поки що тут посидіти? Небезпечно зараз у місті… Та й рука в тебе… А емірові я повідомлю, ти не хвилюйся!..

І Фальґрим швидко пішов геть, дивно зсутулившись, немов під вагою свого еспадона.

Я не повірив. Я вирішив, що світ перевернувся. Фальґрим Білявий, мій друг і постійний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… ні, не міг він сказати таке!

Не міг.

Але сказав.

І звідки від довідався про мою руку?

Чи він зовсім не те мав на увазі?

Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабіру про вар’ята Чена і його залізну руку…

Утім, Фальґрим обіцяв-таки повідомити про мене емірові, і ця думка трохи заспокоїла мене.

Як виявилося, марно – ані цього, ані наступного дня по мене ніхто не прийшов.

11

Тепер мені здавалося, що весь Кабір, усі друзі, а, може, і Той, хто чекає мене в раю, – проти мене. Я стояв біля вікна, з тугою дивлячись на недосяжну вулицю…

І побачив Чин.

Чин!

Чорного Лебедя Хакаса… і, схоже, вона знала, де мене шукати.

Знала…

І відповідь на моє запитання була написана на її обличчі – сумному, але непохитному.

Ось так ми стояли одне навпроти одного, розділені ґратами, а тоді я відвернувся, щоб не бачити, як Чин іде.

Поговорили… лети, лебедю.

Отоді я й напився по-справжньому. І бив рукою об стіну, і зривав із себе кляте залізо, і плакав, як дитина, і заснув, і бачив жахи…

12

…Схоже, я знову заснув, тут-таки за столом – бо прокинувся від крику. Я не одразу зміркував, що відбувається, я гадав, що це чергові жахи, до яких я вже почав потроху звикати.

Ні, це був не сон, і з вулиці чулося люте бряжчання зброї – не так, не так вона мусила бряжчати! – і крик.

Жіночий крик.

Чин!.. Вони підстерегли її!

Здається, я закричав – ні, я заверещав так, що перекрив шум і брязкіт зброї.

– Коблане! Хто-небудь! Рятуйте! Випустіть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всі?!..

І ніхто мені не відповів.

Я кинувся до дверей – і несподівано вони розчинилися, ударивши мене, і на порозі зринув Друдл із ідіотською усмішкою до вух.

13

Клятий блазень усміхався в дверях, загороджуючи мені шлях назовні – туди, де в темряві нічного Кабіра захлиналася криком Чин Чорний Лебідь!

За єдину мить уся моя ненависть, весь біль останнього часу, вся марнота спроб знайти втрачену цілісність – усе те, що до країв переповнювало Чена Анкора Безрукого, вигоріло до решти, як домішки в чистій сталі новонародженого клинка, який рвонувся до цілі.

І ціль ця була – блазень Друдл Муздрий!

Я кинувся на Друдла, прагнучи врізатися в нього всім тілом і вибити в коридор, як корок із пляшки, але дивним чином промахнувся й боляче вдарився плечем об одвірок. Двері зачинилися, брязнув внутрішній засув, і блазень радісно затанцював навколо мене, плескаючи в долоні.

Поли його блазнівського халата вже були завбачливо заправлені за пояс, звідки визирали руків’я тупого гранованого кинджала дзютте і ятагана для підлітків.

– В Чена-дурника таки заболять тепер боки! – заволав він, збуджено скалячись. – Заболять тепер боки – їх огріють кулаки!..

Здоровою лівою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл підстрибнув, якось по-краб’ячому викидаючи ногу, і гострий біль простромив мій лікоть. Наосліп, навмання я відмахнувся правою – і залізна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стіну над Друдловою головою, що вчасно присів. Твердий і кощавий кулак блазня відчутно тикнувся мені під ребра, я позадкував, ніяково підвертаючи ногу, падаючи на підлогу…

І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руці блазня Друдла.

Ах, дарма він оголив клинок, цей мудрий і проникливий блазень, цей розважливий боєць, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тіло моє саме згадало колишні навички, бо воно нічого не забувало, моє слухняне тіло, і пальці лівої руки машинально зімкнулися в кільце, підносячи до губ невидиму чашу з гірким і хмільним вином Бесіди!

…Підлога, тверда, мов утоптаний безліччю ніг турнірний майданчик, мій останній майданчик, і – блиск чужого клинка наді мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкості й жалю?!

Отже, у мене знову є ім’я?!

За секунду Друдлів ятаган рубав усміхнене повітря, яке звалося Ченом Анкором.

О, він був майстерний Бесідник, він був дуже майстерний Бесідник, мій злий геній, мій блазень Друдл, і ятаган його був оригінальний і дотепний, ставлячи несподівані питання й вимагаючи миттєвих відповідей – але все це не мало зараз жодного значення.

Жоднісінького.

– Чене! – почулося за вікном, або не за вікном, але сторонні звуки обтікали мене, не зачіпаючи суті, не відволікаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хміль ударив мені в голову, спадкоємний хміль Анкорів Вейських, і спокійна впевненість заповнила мене до країв, як жива рука заповнює собою латну рукавицю, зігріваючи своїм теплом мертвий метал.

І коли долоня моя нарешті намацала те, що було єдино необхідним для неї, я закричав страшно й радісно, і разом зі мною закричав Єдиноріг, утикаючись ув одвірок і намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.

Незвичне й неприємне відчуття крадькома пробігло по задвірках моєї свідомості й прошмигнуло в шпарину між нещільно пригнаними дошками паркана, що відгороджує «Я» від «Не Я». Я лише встиг помітити якусь роздвоєність, мовби не сама лише моя воля вела руку у випаді; а мовби…

А потім я побачив Друдлові очі.

Сльози стояли в них, і там, за блискучою завісою, звірячий страх змішався з людською радістю.

Зовсім поруч із блазневими очима моя рука стискала руків’я меча.

Права рука.

Залізна.

Моя.

– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…

І сповз на підлогу непритомний.

Частина III Меч і його людина

…Меч булатний до бою кличе, Загартований в ратній січі — І в крові не втрачав він злості, Не тупився об білі кості, Він видовжуватись умів, Ледь зобачивши ворогів, І ніколи не торопів: Він хитріший від чаклуна, На ребрі його письмена, Він усе на шляху стина!.. Гесер

Розділ 7

1

…Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.

І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.

Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…

За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав із-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.

– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..

Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.

Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…

Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.

На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.

Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.

– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..

Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..

– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!

І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…

А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.

– Руку!..

Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…

І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.

Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.

Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…

– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…

А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.

…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.

Зрозумів.

Усе.

Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…

Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.

О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…

Коли ми рушили на них.

І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.

Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.

І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.

Мертвим металом. Латною рукавицею.

2

Ось так воно й було.

…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.

Просто лежить.

І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.

Про що цієї ночі думав я?

Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…

Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.

Ніколи.

Не міг я цього пам’ятати.

Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.

Це було не життя.

Це була пам’ять.

Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…

Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.

Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.

Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.

Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…

Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.

Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..

А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!

А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..

А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?

Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.

…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…

І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.

Що це? Хто це?

«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.

«Хто ти?» – луною почулося відтіля.

«Я – Вищий Мейланя…»

«Я – Вищий Мейланя…»

Тиша.

І – стрімким обопільним випадом:

– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…

– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…

Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»

А він? Що не зміг сказати він?!

Ти – мій… Я – його?!.

…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…

Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…

Просто я не можу передати це словами.

І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…

– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам під небом.

І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.

3

Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.

Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.

А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.

Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.

Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.

Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі-таки нечемної паузи.

– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…

– І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?

– Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.

Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.

– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…

– Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…

– Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…

– А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу-Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.

– А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…

– Хто? – поцікавився я.

– Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!.. Придаток його двері перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад ішли… у нас. Я тоді в коридорі був…

Он воно що! Це, виходить, учора він мій випад не до кінця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Ні. Не бачив він нічого. Двері вже після тюбетейки зовні відчинили… Не пощастило тобі, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звісно, в щілину не підглядав.

Чи пощастило?

– Я ще Вищому Ґвенілю потім кажу, – продовжував між тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсім трішечки, і побачили б ми випад Єдинорога у всій красі! А Ґвеніль глянув на мене, помовчав і старий виливок у кутку навіщось навпіл розрубав. Я півночі думав, що ж він цим сказати хотів… Лише до ранку додумався.

– І що?

– А те, що дотепер страшно, – тихо відповів Малий крис Семар.

Із гуркотом розчинилися двері підсобного приміщення, і звідти вийшов Придаток-Повитуха в шкіряному фартуху зі знаком Небесного Молота на кишені. На його плечі лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-ґердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжців, які здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.

Його потовщення, усі в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – і тому здавалося, що хтось із них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно від точки споглядання – зайве.

Ага, мало не забув… Тих Придатків, які стояли біля ковадла, де народжувалися Звитяжці – але не всіх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рідко називали Придатками, а частіше Повитухами.

…Чен різко підвівся, покинувши розгубленого Придатка-підмайстра, і підійшов до мене. Потім він підняв праву руку, негнучкі сталеві пальці торкнулися мене – і знову ми стали цілим, але тепер це відбулося простіше й легше.

Мабуть, крис Семар вирішив, що я збожеволів. Мабуть, його Придаток вирішив, що Чен Анкор збожеволів.

Просто я довідався, як звуть Ґерданового Придатка; просто Чен довідався, як ми звемо Тих, хто стоїть біля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойності. Надто вже смішно вийшло: Повитуха Коблан Залізнолапий.

Шпичастий Мовчун підійшов, і Повитуха Коблан опустив його на підлогу неподалік від мене. Я глянув на господарів кузні й… промовчав.

– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне, – гулко бухнув об підлогу важкий Ґердан.

– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.

А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але міцним путами – і тому кожен із нас вів одночасно дві розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумів: дві розмови – насправді одна, два голоси – майже один, Ґердан Шпичастий Мовчун і Коблан Залізнолапий – о палахкотлива Нюринґа, наскільки ми виявилися схожі один на одного, усі без винятку!..

Чен опустив руку й пішов із Повитухою Кобланом до горна. А ми з Ґерданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.

– Ти маєш право гніватися, Єдинороже, – Ґердан говорив повільно, слова заледве давалися, і від того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутності Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…

– Ти маєш право гніватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш мені…

– Ні, – перервав я його, – не знаєш. Я скажу тобі, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домі своєму Вищого Дан Ґ’єна з Мейланя і не злякався гніву розлютованого Єдинорога…

Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.

– Я скажу тобі – спасибі, – закінчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?

Біля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.

Майже одночасно з Ґерданом.

4

А до полудня приїхав мій чудовий дворецький, мій вузький і відданий есток Заррахід.

Я зустрів його на вулиці – не на тій глухій вуличці, куди виходили вікна моєї темниці, а біля парадного, так би мовити, входу в Ґерданів дім.

– Радий бачити вас бадьорим і сяючим, Вищий Дан Ґ’єне, – мов нічого не сталося, відрапортував Заррахід і привітно хитнув крученою ґардою. – Насмілюся запитати, у яких піхвах ви воліли б відправитися на сьогоднішню аудієнцію до Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра? Я привіз вам ті, що із вправленими топазами; тоді з білою смугою круж набалдашника… тоді ті, які вам надіслали на замовлення з Дурбана, і ще ті, що з мідними подвійними кільцями, а також…

На якусь мить я онімів. А безсовісний Заррахід за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десятків піхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!

І те, що я збирався висловити Заррахіду, непомітно відійшло на другий план. А тоді й узагалі випарувалося.

– Хіба ти все це… сюди привіз? – нарешті отямився я.

Питання виявилося зайвим. Звичайно, привіз! Тим паче, що з-за повороту вже виїжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.

– Там піхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.

– І піхви теж, – радісно підтвердив есток. – А також усе необхідне для вечірнього свята в Ґердана, на яке ви воліли запросити Вищого Ґвеніля з Лоулезьких еспадонів, Вовчу Мітлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Накажете розпорядитися?

– Я? Волів запросити?!

– А хіба ви хотіли б бачити сьогодні ввечері інших Звитяжців Кабіра? Кого саме?

– Та ні… якщо вже бачити – саме цих.

– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахід.

«…Чудові в мене друзі, – думав я, доки ми із Заррахідом їхали на присланих верхових конях у заміський дім Абу-Салімів, де мені було призначено аудієнцію. – І друзі чудові, і дворецький чудовий, і життя – щасливе… і піхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумію, все смикаюся, лютую, а довколишні тільки те й роблять, що безпутного Дан Ґ’єна на шлях істинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху істинного, а бачу безліч різних шляхів, істини ж у них порівну… Де він, де єдиний шлях Дан Ґ’єна, шлях Єдинорога – ні, просто Шлях Меча?! Де він?!.»

Із такими цікавими думками я й не завважив, як опинився в тій же залі, у якій не так давно відбувалася церемонія Посвяти, а клятий турнір був іще попереду, і все було гарно… Усе було гарно. Було.

Колиска новонародженого Придатка й далі стояла на церемоніальному підвищенні – я не бачив від дверей, чи є в колисці дитина – а в узголів’ї на родовій підставці мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.

І порожньо було в залі…

Я подумки торкнувся Чена – мені все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залізну руку, яка дивним чином ставала спільною частиною нас обох, і ми рушили було до підвищення, та не дійшли.

По-перше, нас зупинило звірине гарчання. У металевій клітці біля стіни метався з кутка в куток плямистий чауш – звір рідкісний не лише для Кабіра, але й для Мейланя, в окраїнних солончаках якого він і водився. Чауш скидався на катьярських бійцівських собак – короткошерстих, міцних, із вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кілька разів більший, із кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвіст його від народження був схожий на стиснутий кулак, що невідь як виріс із звірового заду. Зараз цей хвіст-кулак дрібно тремтів і злобливо посмикувався.

…А по-друге, мене змусив обернутися голос.

– На Бесіду, Єдинороже?

Їх сонцесяйність, царствений ятаган Шешез Абу-Салім з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Він був у темних нелакованих піхвах, відверто підкреслюючи цим буденність зустрічі, і його важкий Придаток тримав Шешеза в руці, немов забувши причепити кільця піхов до шкіряного пояса.

Я не відповів. Запропонувавши мені Бесіду, Шешез очевидно мав на меті перевірити особисто все те, що він чув про нового, божевільного Дан Ґ’єна й нову руку його Придатка – а чув він, поза сумнівами, чимало. І насамперед – від Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезові…

– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звіра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесіду?

Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись із піхов, і різко ввійшовши назад, Шешезів Придаток несподівано легко зіскочив з помосту, і я відчув, що Шешез Абу-Салім боїться мене.

Боїться. Для того й клітку зі звіром у залу велів поставити, щоб сліпа звіряча лють йому хоробрості додала; для того й приймав мене в залі, де спав старий Фархад – славне минуле Кабіра; певно, підточили останні події колишню впевненість ятаганів фарр-ла-Кабірів… випробувати хоче, а боїться!

А я, я сам, колишній, – невже не злякався б той Дан Ґ’єн Бесіди зі Звитяжцем, про якого знав би те, що знав Шешез Абу-Салім про мене? Якби відав – ось переді мною той, кому довірено правителем переслідування Тьмяних; той, хто мало не вбив Придатка, який служив Дитячому Вчителеві й блазневі роду Абу-Салімів; хто змусив свого власного Придатка стиснути сталеві пальці…

Так, ятагане фарр-ла-Кабіре, і я б злякався. Зізнавшись у цьому перед самим собою, я в церемонному салюті вилетів із піхов і весело блиснув назустріч Шешезові.

І ятаган зопалу не помітив, що його Бесідник Дан Ґ’єн – у лівій руці Придатка.

У лівій.

У живій.

5

…Шешез пішов, як звичайно, від лівого плеча врозмах; я повів Чена назад і сковзнув під другий удар, скидаючи ятаган убік і загрозою зустрічного випаду змушуючи Шешеза стримати запал і перейти до ретельнішої оборони.

Помилився, помилився сяючий ятаган, усе врахував у мудрості своїй, але прорахувався – не вийде в нього перевірки Єдинорога, зірветься випробування!.. Якби на місці Шешеза був еспадон Ґвеніль або та ж Вовча Мітла – не впорався б я з ними, залишаючись у лівій Ченовій руці; а в правій, у залізній рукавиці немає у мене впевненості… яка впевненість може бути у диві, нехай воно навіть раз і сталося!

Проводь Бесіду, ятагане фарр-ла-Кабіре, проводь Бесіду, запитуй, відповідай, але не забувай вчасно сам ухилятися й Придатка свого вести! Не рубка в нас зараз, а Бесіда; не сила й вага в пошані, а вміння Звитяжця, то ж я для тебе й у лівій руці – Мейланьський Єдиноріг… нумо, Шешезе, ганяй задиханого Придатка, дзвени веселіше, хоч би ти був і тридцять три рази фарр-ла-Кабір!..

Я навіть устигав думати про стороннє. Є в колисці новонароджений Придаток чи нема; якщо є – чому не плаче вголос від шуму нашого? Чи всерйоз спить на підставці старий Фархад, чи нишком спостерігає давній боєць за чужою Бесідою? Чому ошалів плямистий чауш, навіщо раз за разом кидається на ґрати, випустивши криві котячі пазурі? – ага, тут якраз усе зрозуміло, даремно подумав, даремно відволікся… А ось те, що Шешезів Придаток уже на помості – то ж і ми вже на помості, і бачимо те, чого інші не бачать!

– Мей-лань!

Красиво летів Шешез, майже через усю залу летів, вибитий мною, та ще й по підлозі на чотири довжини клинка проїхав, і зупинився лише тоді…

Коли вперся в пазуристу лапу.

Не витримав замок, тріснуло в ньому щось – і розчинилися двері клітки, випускаючи на волю червонооку лють; припав звір до мозаїчної підлоги, і переможний рик прокотився по залі Посвяти, заметавшись між колон.

Лежав на холодних кольорових плитках ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір; лежав на палісандровому ложі ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір; завмер у лівій руці Чена Дан Ґ’єн із Мейланя – і нічого не міг зробити нам звільнений плямистий чауш, який готувався до стрибка.

Нічого. Зуби його, пазурі його – нічого. Та й не став би він нам нічого робити.

Стояв на помості Чен Анкор із Анкорів Вейських; стояв поруч із ним захеканий Шешезів Придаток – і нічого не міг зробити їм плямистий чауш, бо поруч були двері, рукою подати, ті самі двері, і зовсім-зовсім поруч…

Не встиг би чауш. Стрибай чи не стрибай – не встиг би.

А я все думав про одне, хоч і нічого начебто Звитяжцеві про це думати; думав і не міг, не смів відволіктися, боявся відволіктися, і так і не знав…

Є колисці дитина-Придаток чи нема?!

Якщо нема – ось двері; ось сталь, перед якою не встоять ікла і пазурі… Якщо є – ось двері, ось сталь… ось звір і тендітна плоть у колисці. Майбутній Придаток Фархада іль-Рахша. Який стане колишнім, так і не ставши справжнім.

– Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – глухо продзвеніло поза мною.

Ніколи у своєму житті не чув я такого дзвеніння; і невідоме для мене було значення сказаного.

Тріснула одна з опор дерев’яної підставки, дві інші не витримали ваги старого ятагана, зігнулися, спружинили, похитнувся палісандровий постамент…

Я це бачив.

Скреготнули пазурі по гладкій підлозі, ривком розігнулися потужні лапи, посилаючи чауша в повітря з невідворотністю збожеволілої долі…

І це я бачив.

Двоє летіли назустріч один одному: звільнений звір, обійнятий спрагою вбивства, і оголений ятаган Фархад, піхви якого зачепилися кільцем за обломлену опору підставки, яка послала Звитяжця в політ.

– …Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – луною пролунало удруге. Грізно й незрозуміло.

А тоді Чен, немов у сні, простягнув праву руку й легко піймав Фархада за руків’я. Уперше мій Придаток тримав одночасно зі мною іншого Звитяжця; але хіба не вперше існував Придаток (знову це кляте слово!) з невідь чиєю латною рукавицею замість руки?!

Зопалу я навіть і не помітив – майже не помітив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потім я раптом побачив Кабір у вогні, який проступив крізь стіни зали, гнівно заіржав примарний гнідий жеребець, і я зробив те, що мусив зробити.

Зробив.

Сам. Чи не сам?..

Але я це зробив.

6

…Шешезів Придаток важко зійшов із помосту, немов минулі миті зостарили його на добрий десяток років – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – і, обійшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.

Нагнувся. Підняв.

Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір мовчав.

Його Придаток ще трохи постояв і повернувся до мертвого звіра. Присівши біля тіла, він завмер навпочіпках; Шешез обережно потягнувся вперед і майже несміло торкнувся розрубаної голови з навічно вискаленою пащею.

Розрубаної. Чисто й уміло. Як уміли це робити ятагани фарр-ла-Кабір, рубаючи неживе; і я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, і старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.

Закривавлений Фархад іль-Рахш і далі був у правій руці Чена.

Потім Шешез штовхнув голову чауша, і та закинулася, відкриваючи буру злипле хутро на простромленій наскрізь шиї звіра.

Ятагани так не вміють.

Так умію я.

О Дикі Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смішного просто!.. І я неголосно засміявся. Смерть і сміх – ви, виявляється, часто ходите поруч!

Так, сьогодні переді мною й Фархадом був звір, дикий безмозкий звір, хижий мешканець солончаків – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руці – вірніше, не лише в руці з металу – але й у мені?! На кого ти перетворюєшся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!

Невже такий Шлях Меча?!

Чен зістрибнув униз, підійшов до Шешезового Придатка й віддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салім ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залізної руки Чена; я вдав, ніби нічого не відбулося, і ретельно витерся об шкіру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це раніше.

– Фархаде! – тихо покликав я потім (мені легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде іль-Рахше фарр-ла-Кабіре!

Він не відгукнувся. Він спав. Або вдавав, що спить. Або думав про своє. Яка різниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Ґ’єне? – відповів замість іль-Рахша Шешез, і голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салім підняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаної підставки, довго дивився на неї, а потім його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так і не одягвши його в загублені піхви.

– Тут нікого нема, – кинув Шешез, відповідаючи на ще одне запитання, яке я так і не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в іншому місці. У цій колисці він лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Ґ’єне, ти хочеш знати, що кричав мій двоюрідний дядько Фархад?.. Він кричав: «Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своєму домі…

Я чекав.

– Це означає, – сухо продовжив Шешез Абу-Салім, – це означає: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти моє прізвисько.

– Аль-Мутанаббі? – задумливо брязнув я, опускаючись у піхви. – Це Звитяжець?

І одразу засоромився власної дурості. Якщо в цього аль-Мутанаббі була рука – ким він міг бути, якщо не Придатком?

Шешез начебто й не помітив мого промаху.

– У роду Абу-Салімів, – завважив він, – існує старе повір’я, що коли південний похід Диких Лез увінчався взяттям Кабіра, і найкращий ятаган нашої родини став першим фарр-ла-Кабіром… отож, його Придатка нібито звали Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі. І я не раз чув від того ж Фархада, що в чорні дні Кабіра знову настане час для руки цього Придатка. Щоправда, я завжди сміявся над велемовністю старого, коли він учергове брався розповідати мені одне й те ж…

– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі… – повторив я. – А клинки Муніра – це теж із ваших родових переказів? І хто такий Мунір? Ім’я? Місто? Місцевість?

– Не знаю, – відповів Шешез, – нічого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закінчився. І ще дещо закінчилося…

Він різко злетів угору й описав подвійну дугу над головою свого Придатка.

– Смерті! – пискнув ятаган. – Смерті, убивства, нещасні випадки, примари Тьмяних – все це закінчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижні, як у Кабірі все спокійно! І я не можу більше, я постійно чекаю не знати чого, я боюся власної тіні… Цей клятий спокій вимотав мене гірше, ніж щоденні повідомлення про чергові вбивства! До того ж, цей харзієць, що палає ненавистю, цей Пояс Пустелі… останнє його повідомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – і відтоді він мовчить! А повідомляв, що напав на слід… Виходить, однак, що слід напав на нього…

Шешез заспокоївся так само несподівано, як і запалився.

– Світ перевертається, Єдинороже, як клепсидра, і минулі піщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволію від невідання, Кабір метається від стіни жаху до дверей безнапастя, ти віриш Дзютте Уламкові й намагаєшся врятувати зіпсованого Придатка, Маскін Сьомий з Харзи… він учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушує свого Повитуху приклепати твоєму Ченові невідомо чию руку, а Фархад дивиться на неї й волає до руки аль-Мутанаббі!.. Певно, і справді настали чорні дні Кабіра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вікнами було світло.

І я зрозумів, що аудієнцію закінчено.

А ще я згадав, що тієї миті, коли в Ґердановому домі вперше стиснулися сталеві пальці – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад іль-Рахш.

Дзютте сказав: «Заради клинків Муніра!..»

Розділ 8

1

А вечірка – або свято, як пишно висловився Заррахід – пройшла надзвичайно успішно.

Гості були люб’язні й підкреслено безтурботні, Ґвеніль увесь час жартував і увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Ґвенілю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахідові я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всій формі про переведення естока на сьогоднішній вечір у ранг гостя – і тепер мій Заррахід завзято впадав коло Вовчої Мітли й був неперевершений…

Дитячий Учитель роду Абу-Салімів мовчав, як завжди, але мовчати він умів доволі виразно, передаючи різні відтінки настрою – і я вирішив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо. Мовчав і Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своїх примх і дивацтв.

Бесіди велися винятково світські, не на перемогу, а так – для розваги, із численними поступками Бесідників один одному, і я просто дивувався, спостерігаючи за галантним еспадоном або майже доброзвичайним Дзютте.

Сам я в Бесідах участі не брав, задовольняючись роллю глядача й – іноді – третейського судді. Мене зупиняла аж ніяк не непевність у залізній руці – після вбитого чауша я не сумнівався в її особливих можливостях, і лише злегка побоювався їх – а просто я по ґарду був ситий тим, що сталося, та й гості мої намагалися не надто зачіпати Єдинорога.

Про всяк випадок. Тим паче, що випадки в наш неясний час справді були – усякі…

«Так, напевно, – думав я, дивлячись на Придатків, що йдуть по завершенні Бесід до накритого стола, і на друзів Звитяжців, що зібралися в збройовому кутку навколо великовагового Ґердана й жваво дискутували про щось, – напевно… Якщо дуже постаратися, вони всього навчаться… навчаться вбивати. Властиво, чому „вони“?! Нас, нас усіх можна навчити щербити й ламати один одного, безповоротно псувати Придатків, скажено кидатися вперед із гарячим від люті клинком, і кривава піна буде закипати на тілах колишніх Звитяжців!.. І зрештою, ми розучимося вести Бесіду, бо не можна вести Бесіду в страху й люті.»

За столом Придатків пролунав вибух реготу, а в збройовому кутку Дзютте блискуче зобразив мішанця коцюби й Шешеза Абу-Саліма, від чого захоплені глядачі весело пискнули – не переходячи, втім, меж. Що дозволено блазневі… те дозволено блазневі, а сміятися дозволено всім.

«Дивно, – думав я, чемно блиснувши усмішкою, – світ так великий, а я ніколи не заходав навіть у думках своїх за межі Кабірського емірату й земель, що межують із ним, бодай того ж Лоулеза! А наживо я тим паче майже нічого не бачив, крім Мейланя та Кабіра! Що відбувається там, далеко, не в нас? – а там же напевно щось відбувається! Звідки приїхав у свій час у Кабір есток Заррахід? Та хіба лише він… Як там – так само, як у нас, чи інакше? Може, те, що для мене – пам’ять латної рукавиці, для них – реальність нинішнього дня?!»

Щоб відволіктися від невеселих міркувань, я уважніше глянув на Придатків за столом і побачив, як мій Чен ніяково перекинув повний кубок, за звичкою тицьнувши в нього правою рукою.

«Цікаво, а чи зможе він, Чен Анкор, узагалі взяти що-небудь цією рукою – що-небудь, крім Звитяжця? Кубок, очеретяний калам для писання, повід? Ану спробуємо з іншого боку…»

Я розслабився, обвиснув на гаку, подумки дотягнуся до рукавиці, дістався крізь неї до Чена – і він відчув, він підняв металеву руку й з упертістю, що здивувала навіть мене, знову потягнувся до перекинутого кубка, під яким розпливалася по скатертині багряна пляма.

Так, молодець, правильно, а тепер забудь про кубок… уяви собі, що береш мене… згадай рельєф мого руків’я… гаразд, спробуємо разом…

Сталеві пальці непевно здригнулися, потім слабко заворушилися, немов і справді пригадуючи щось – і щільно охопили кубок. Чен спершу з подивом дивився на це, але подив швидко минав, і йому на зміну з’явилися розуміння й радість. Тиха, спокійна радість. Отже – можу… тобто можемо. Можемо. Кубок, калам, повід, що завгодно. Ось лише чому я такий щасливий від цієї події? Адже скажи комусь із Звитяжців про такі стосунки з Придатком – не повірять. Вирішать, що збожеволів Єдиноріг. Від страждань. І нехай. Просто вони ще не знають про те розпуття, на якому сходяться Шлях Меча й Шлях Придатка; а далі, можливо, веде всього один Шлях.

Просто – Шлях.

Один під небом.

І мені раптом захотілося озвучити питання, які мучили мене, – бодай дещицю їх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати відповіді Придатків.

Як?

А ось так…

Чен уже стояв поруч зі мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясі, а залізна рука торкнулася мого руків’я, підсилюючи почуття цілісності – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далі, на крок глибше, ніж раніше.

Тепер ми були не просто разом, не просто Чен і Я – ні, ця істота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно від того, чий порив у тому або іншому вчинку виявлявся першим.

Так воно й трапилося, легко й природно, і настільки швидко, що не залишилося часу ні зрадіти, ні пошкодувати.

Тому Я-Чен не жалів і не радів.

2

Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат і повернувся до столу.

Я-Чен мигцем відзначив, що, схоже, нікого не стурбувала короткочасна відсутність Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясі теж нікого особливо не здивувало. Мало що…

Хіба трохи уважніше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів – самі Придатки звали його Друдлом.

Друдл Муздрий, блазень їхньої величності еміра Кабірського, Дауда Абу-Саліма.

Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра.

І нехай після цього хто-небудь спробує переконати мене, що ми не схожі один на одного! Ми, Звитяжці й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тільки я, нехай тільки я…

Один під небом.

А поки що я непомітно відійшов на другий план, перетворюючись із Мене-Чена на Чена-Мене, і сам не помітив, як Придатки за столом набули імен і перестали бути Придатками.

Стали людьми.

Чен-Я усміхнувся присутнім, підсунув високий м’який пуф, якого привіз дворецький, і сів поруч із Фальґримом, який захоплено жував. І відзначив мимохідь, що навіть у Коблановому домі міцно вкоренилася західна мода їсти за столом – а старий звичай сидіти на подушках за дастарханом якщо де й зберігся, то вже напевно не в Кабірі.

…До речі, за столом Мене-Чена чекав приємна несподіванка. Виявляється, Чен – просто Чен, іще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Муніра.

Відповідь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати відповіддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспів почав Коблан, – два великі майстри-зброярі, і звали їх Масуд і Мунір. Дехто схильний вважати їх Богами Небесного Горна або демонами підземної кузні Нюринґи, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог і в чомусь демон, і не вірю я дозвільним вимислам. Людьми вони були, Масуд і Мунір, якщо були взагалі… А ось у те, що був Масуд Муніровим учнем й від нього одержав свого часу іменне клеймо майстра – у це вірю. І не було зброярів кращих, ніж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – і вирішили з’ясувати це в давньому випробуванні. Пішли Масуд і Мунір, – кожен із трьома свідками, молотобійцями з діда-прадіда, і трьома свідками із людей меча, – пішли в Білі гори Сафед-Кух…

Коваль важко підвівся, пройшов до маленького різьбленого столика на гнутих ніжках і взяв піалу з остиглим зеленим чаєм. Він тримав її легко, дбайливо, і було незрозуміло, як грубі, обпалені пальці Залізнолапого, подібні до кореня вікової чинари, умудряються не розчавити й навіть не забруднити найтоншу білизну порцелянових стінок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своєї роботи в дно осіннього струмка, води якого тихо несли осіннє листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудів меч, миттєво розсікався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезі. А листя, що підпливало до Мунірового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далі за течією.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарешті продовжив він, – вдарила тоді в струмок синя блискавка з ясного неба, розділивши його на два потоки. І був перший потік, де стояв мудрий меч майстра Муніра, жовтим від неушкодженого осіннього листя. І був другий потік, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – ніби кров раптом потекла замість води. І розділилися з тієї миті шляхи ковалів. Мунір із дванадцятьма свідками пішов від струмка, а Масуд прокричав їм у спину, що настане день – і в нього теж буде дюжина свідків, які не бояться дивитись на червоний колір. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, і тоді вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунір – і не побачив учня свого, Масуда-зброяра, і меча його теж не побачив. А два гірські струмки тихо несли у водах своїх осіннє листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось відтоді й називають себе ковалі Кабіра, Мейланя, Хакаса й багатьох інших земель Муніровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить із наших кузень. І семихвостий бунчук Кабірського емірату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осіннього листя, що безбоязно пливе у гірському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нінчі. – Він так і не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тільки, що він, згідно з клятвою, викував у таємній кузні дванадцять клинків, і тринадцятим був клинок зі струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечів, і тішить їх червоний колір крові людської. І коли ламається меч із Тьмяної Дюжини й Одного, знову загоряється горн у таємних кузнях, і проклятий Масуд-зброяр або один із його послідовників – а знайшлися й такі – бере важкий молот і йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горні, стогне залізо під безжальними ударами, і темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й іще гірше – не новий клинок кує коваль, а перековує старий, який був раніше світлий, чистий і…

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цікавишся? Начебто не був ти раніше надміру допитливий…

Я-Чен відповів не одразу. Чен-Я невідривно дивився на блазня, на кремезного невисокого чолов’ягу в смішному й куцому розпоясаному халаті – і бачив круглу мармизу з чорною цапиною борідкою, яку Друдл безупинно пощипував, бачив фірузьку тюбетейку, що з’їхала на потилицю, пробиту мною й опісля акуратно заштопану; бачив…

Друдл, схоже, кілька днів не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий і колючий їжачок відрослого волосся, ніби трава – квітчастий горбок; і був пагорб-тюбетейка яскравий і святковий, а трава – побита морозом і біла від інею.

Ой, чомусь Я-Чен або Чен-Я – словом, чомусь ми почали якось по-чудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазень-радник еміра Дауда… білий, як молоко, і навіть не був – став…

Тому чорна борідка й мала вигляд несправжньої, приклеєної, і здавалося, що Друдл хоче відірвати її. Щоб не видавала, не нагадувала про те, що сталося.

А Я-Чен чомусь подумав, що Звитяжці не сивіють. Кажуть, однак, що вони тьмяніють… або іржавіють. Одне іншого варте…

– Знаєш, Друдле, – неквапно проказав Чен-Я, – казки – вони ж як сни. А мені останнім часом один і той самий сниться, хоч удень, хоч уночі. Нібито Кабір горить, руїни навколо, і я на гнідому жеребці… Ото й боюся, що сон у руку…

Я-Чен виждав і додав, немов між іншим:

– У руку аль-Мутанаббі. Що скажеш, Друдле?

Фальґрим Білявий і Діомед зацікавлено дивилися на Чена-Мене, Чин нервово накручувала на палець пасмо свого довгого волосся – усі відчували, що за сказаним криється багато несказанного; і друзі мої чекали продовження.

Кос ан-Танья незворушно грався кістяною виделочкою для фруктів. Зате Коблан мало не попирхнувся залишками чаю і захекався, даремно намагаючись щось сказати.

– Він усе знає, Друдле, – вичавив нарешті з себе коваль. – Я ж казав тобі, що ми випускаємо джина з пляшки…

Тепер настала Моя-Ченова черга дивуватися. Виявляється, на думку Коблана, Чен-Я вже все знаю, причому не просто щось знаю чи здогадуюся, а знаю саме все. Що ж це виходить – єдиним випадом з дурнів у мудреці?!

Тоді ми з Друдлом – мудреці однієї масті…

– Ти прочитав напис, Чене? – дуже серйозно запитав Друдл, і блазнева серйозність злякала Чена-Мене більше, ніж метушливість Залізнолапого.

– Чи тобі розповів емір Дауд?

Чен-Я не витримав його допитливого погляду й опустив очі. На стіл. А поруч зі стільницею був набалдашник руків’я Мене-Чена. А на ньому опочивала наша права рука. А на руці, поверх кольчужної рукавички, були приклепані невеликі овальні пластини.

А на одній із них…

Чен-Я напружив зір, намагаючись розібрати в’язь знаків, вибитих на пластині. Уперті значки не одразу захотіли складатися в слова; зате коли все ж склалися…

Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі.

От що було написано на рукавиці… на руці… на нашій руці.

– Я прочитав напис, Друдле, – хрипко пробурмотів Чен-Я. – Так, я прочитав його… І, після паузи, закінчив: – Щойно.

Блазень скоса глянув на ан-Танью, і тямущий Кос миттю наповнив кубки, проголосив кучерявий і не зовсім пристойний тост за єдину троянду в оточенні будяків; усі дружно випили, маленька Чин спробувала обмежитися ввічливим ковточком, і це спричинило бурхливі протести, а Фальґрим навіть подавився недожованою долмою, і Діомед узявся плескати Білявого по спині, але відбив собі всю руку, і…

І ніхто не помітив, що Коблан обійшов стіл і став за Моєю-Ченовою спиною.

– Та збруя зі скрині, – тихо, але цілком чутно прогудів Коблан, – вона… Їх робив мій предок. Теж Кобланом звали… А робив він її для аль-Мутанаббі. Коли той ще не був еміром.

– А ким він був? – запитав я, не обертаючись.

– Поетом він був, Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, найкращим співаком-чангіром від Бехзда до західних відрогів Білих гір Сафед-Кух, – замість Коблана відповів Друдл, умудряючись одночасно шпурляти кісточками від черешень у Діомеда, що реготався. – Пам’ятаєш, Залізнолапий, як в аулі Хорбаші…

Певно, Чен-Я зараз не здивувався б, якби Коблан кивнув і підтвердив, що вони з Друдлом особисто знали легендарного аль-Мутанаббі, часи якого навіть для Звитяжців мого покоління – а наш вік непорівнянний із життям Придатків – видавалися майже нереальним минулим.

Ні, не це хотів сказати блазень Друдл. Зовсім не це.

– Звичайно, пам’ятаю! – щасливо гаркнув коваль. – Ти ще сперечався зі мною, що «Касиду про взяття Кабіра» ніхто вже всю не пам’ятає! А я тебе, ваше блазенне мудрійшество, за вухо й на перевал Фурраш, в аул! Як же мені не пам’ятати, якщо ти перед майстром-устадом тамтешніх чангірів на коліна бухнувся, а він так перелякався, що й касиду тобі разів п’ять проспівав, і слова записав, і вина в дорогу дав – щоб тільки я тебе назад повів!

– Чого ти брешеш! – перебив його Друдл, зашорівшись і кидаючи об підлогу злощасну тюбетейку. – Це я тебе звідти ледве забрав, коли ти їм єдиний на весь аул молот ущент розгаратав! І якби хоч п’яний був – аж ні, спершу молот розбив, а тоді вже…

– Та хто ж їм винен, – щиро обурився коваль, – що вони п’ятирічну чачу в підвали ховають і потрійною кладкою замуровують! Не кулаком же мені такі стіни ламати? А молотом якраз, хоча й нікудишній він у них був… таки довелося наприкінці кулаком. Та я їм за місяць новий молот привіз, навіть два!.. І стінки всі полагодив…

Коваль набрав у могутні груди повітря, бажаючи ще щось додати, виникла непередбачена пауза, і в тиші чітко пролунав тихий голосок Ак-Нінчі.

– Проспівайте касиду. Друдле, будь ласка…

Друдл навіщось закліпав, підняв із підлоги свою тюбетейку, надів на голову – і раптом заспівав дивно високим голосом, час від часу вдаряючи себе пальцями по горлу, як співаки-чангіри, коли хочуть домогтися тремтячого звуку, подібного до плачу.

Не воздам Творцю хулою за минулії діла, Пише кров’ю і золою мій тростиновий калам, Знав і доброго, і злого – та згадав пропаще місто, Де мій кінь в проламі муру спотикався об тіла…

Здивовано слухав блазнів спів Фальґрим, приклацували пальцями в ритмі пісні Діомед і ан-Танья, очі яких горіли затаєним вогнем, зосереджено мовчала Чин – а Я-Чен повторював про себе кожен рядок… і знову палав Кабір, гриз вудила гнідий жеребець, схрещувалися мої родичі, що вміли вбивати, легенди ставали явою, минуле – сьогоденням і, можливо, майбутнім…

«Але ж він зараз зовсім не такий, як зазвичай, – думав Чен-Я, – ні, не такий… ніякого блазенства, гримас, кривлянь… Серйозний і спокійний. Ні, зараз…»

«…ні, зараз Друдл мало схожий на Дзютте Уламка, – думав Я-Чен, – зараз він радше нагадує свого другого Звитяжця, Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Мудрий, усе розуміє і… небезпечний. Дві натури одного Придатка, у якого два Звитяжці…»

У вузьких його провулках віддавав луною гулко Гуркіт мідного тарана війська лівого крила. Пам’ятаю згар і вітер, і клинок тоді я витер Об важезний, об парчевий, об покинутий халат. Сонце зиркало імлисто, сутінки сповили місто, Ніч безмовними губами людську кров з землі пила…

Сухий і голосний, несподівано різкий стук наклався на Друдлів спів, жорстким ритмом підтримав утомлений голос, як кастаньєтами підбадьорюють себе вуличні танцівниці й лицедії-мутрібі – виявляється, Чен-Я навіть не завважив, як слідом за Діомедом і ан-Таньєю теж узявся приклацувати пальцями, немов звичайний перехожий, що слухає на майдані мандрівного чангіра.

Ось лише більшість кастаньєт Кабіра чорною заздрістю позаздрило б тому, як могли клацати сталеві пальці правої руки Мене-Чена.

Плач, Кабіре – був скалою, ось і рухнув, мов скала! …Не воздам Творцю хулою за минулії діла…

Друдл замовк, а Коблан ще якийсь час розгойдувався з боку на бік, немовби чув щось нечутне для всіх – відзвук блазневої пісні, бриніння струн сафед-куського чангіра, тупіт копит гнідого жеребця, що несе повз димуючі руїни дивного Придатка на ім’я аль-Мутанаббі.

– Що ж це виходить, – забувшись, прошепотів Я-Чен, і в шепоті чітко задзвеніла сталь, холодна й питальна, – отже, це все правда?.. отже, спочатку ми всі були Тьмяними? Невже ми й справді з’явилися на цей світ, щоб убивати – і просто забули про криваве покликання?! Забули, а тепер згадуємо, і нам боляче, нам соромно, ми нагромаджуємо одну легенду на іншу, кричимо, що ми – Звитяжці… а насправді ми – Тьмяні!.. Бреше легенда – першим був Масуд, клятий Масуд-зброяр, і його мечі були першими, а лише потім ми переконали себе, що ми – клинки Муніра!.. і розучилися робити те, для чого народжувалися, і першим було Вбивство, а Мистецтво – другим, хоч і не мусить так бути!..

Усі з мовчазним подивом дивилися на Чена-Мене. Іще б пак! Мало того, що Я-Чен заговорив одночасно мовою Звитяжців і мовою Придатків – та іще й Тьмяних приплів… а що про це можуть знати Придатки?!

Хоча… А що, властиво, я – просто я, Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – знаю про Придатків?

Що ми всі знаємо один про одного?

Багато. І водночас – нічого.

Отже, мусило статися те, що сталося, звичне життя мусило покотитися шкереберть, трава на турнірному полі мусила стати червона, а волосся блазня Друдла – біле… – і все для того, щоб ми з Ченом уперше свідомо простягнули руку один одному.

Руку Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі.

Руку зі скрині, де зберігається одяг, який вдягали Придатки для захисту від Звитяжців, що були тоді Тьмяними.

Люди – для захисту від зброї.

А потім Час склав весь цей мотлох у скриню й закрив кришку…

3

Заснути я так і не зміг. Як не намагався – а не спалося мені, і все.

Придатки давно розбрелися по відведених їм кімнатах, Звитяжці мирно опочивали на своїх гаках і підставках – Ґердан-господар просто біля стіни, – темрява ліниво згущувалася в кутках, розтікаючись по підлозі; а я злегка погойдував лівою китицею і мовчки монотонно лічив: один, два, три…

Ні. Не виходить.

Картини недавнього минулого пропливали у свідомості, як осіннє листя в гірському струмку – ось церемонія Посвяти в Абу-Салімів, ось я вирішую долю турніру, ось турнір разом із увічливим Но-дачі вирішує мою долю… скрипливий голос (голоси?) трьох кинджалів-тризубців, Придаток яких стояв поруч зі мною, коли я непритомнів…

Жовте листя минулих днів і подій у звивистому струмку моєї пам’яті, жовте листя плило й плило, у страху оминаючи холодний меч розуму: ось Шешез і його доручення зайнятися пошуком Тьмяних, ось блазень Дзютте Уламок з його божевільною ідеєю… ось Чен біля ковадла, допомагає Повитусі Кобланові кувати залізну руку… ось домашній арешт, жалібний дзенькіт Вовчої Мітли за вікном і сліпа лють, що змушує сталеві пальці зімкнутися на руків’ї… перше відчуття цілісності з Ченом… убитий чауш і Фархадів крик… клинки Муніра… рука аль-Мутанаббі…

Щось зникло. Чогось не вистачало мені зараз, цієї хвилини – і втрата була непомітна й украй важлива. Мовби якийсь порив, який доти володів мною і вів уперед, раптом пересох і зник.

Це було неприємно й дивно, так ніби вже ввійшовши в удар, я раптом зрозумів, що не маю ані найменшого бажання довести цей удар до кінця.

Занедужав я, чи що?

Ні. Просто світ Придатків, моє з Ченом взаємопроникнення й залізна рука – все це непомітно відсунуло на другий план суть і сенс мого колишнього існування.

Модний візерунок на нових піхвах і світські Бесіди з Вовчою Мітлою й Ґвенілем; міркування про те, що пора б оженити свого Придатка й років за п’ять-сім усерйоз задуматися про підготовку нового – або почекати Ченових онуків, якщо сам Чен не розтовстіє й не занедужає; виїзди в місто, у гості; підготовка до чергового турніру – словом, життя Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна на прізвисько Єдиноріг до смертей на вулицях Кабіра й до віроломного удару Но-дачі.

Думки про самогубство, біль і страх, і жар від палаючого горна, і мрії про помсту, солодку й хмільну помсту; і сталеві пальці на моєму руків’ї – то мертві й непорушні, то живі й наділені пам’яттю; і вбитий чауш, і легенда про Мунірові клинки, і багато, багато іншого – так, це я зараз, сьогодні й зараз…

А що далі?!

Мої переживання й близькість із Ченом, а головне – прагнення знати, довідуватися й шукати в тому, що було, що могло би бути – все це затьмарило справжню можливість помсти, реальних (чи нереальних) Тьмяних і Шешезове доручення.

Одним словом, якби моя воля, нікуди б я не ходив, нікого б не шукав, а лише розпитував би й міркував.

Помста мене більше не цікавила. Вважайте мене тюхтієм, називайте мене боягузом, блищати я на вас усіх хотів. Руку, що залишилася на турнірному полі, врівноважила рука, знайдена в кузні Ґердана Шпичастого Мовчуна й Повитухи Коблана. Втрата – знахідка, біль і горе – радість відкриття нового. Тепер мені потрібен був новий привід для помсти, щоб іти по Шляху Меча із гнівом і пристрастю, або…

Ось так… Чи не так, а просто ніч і тиша морочать мене, навіваючи думки, які зранку розвіються, як туман… Побачимо… побачимо.

– Ти спиш, Єдинороже? – тихенько почулося з кутка.

Це Дитячий Учитель. Теж заснути не може, чи що?

Мовчу. Нехай думає, що сплю.

– Прикидається, – упевнено відповідає другий голос, без сумніву, Уламків. – Хитрий він став, Наставнику… Скоро штопором зав’ється від хитромудрості своєї, і буде корки істини із сулій буття висмикувати! Даси корок на бідність, га, Единороже?

– Не дам! – роздратовано кидаю я й одразу розумію, що далі прикидатися сплячим марно.

– Не спить він, Наставнику, – мов ніде нічого, мовить Уламок Дитячому Вчителеві. Слово «наставник» він вимовляє з дивною глузливою повагою. Так міг би називати сина, що вийшов у майстри, навчений життям і досвідом батько – хоча Дзютте можна вважати ким завгодно, але тільки не навченим.

Цікаво, а скільки років Уламкові?

І чому я ніколи не бачив Звитяжців із такою зовнішністю, як у нього? Лише тому, що він – блазень? Але не народився ж він блазнем…

– Це я у всьому винен, – раптом заявляє Дитячий Учитель. – І нема потреби, Дзю, мене заспокоювати! Моє слово було останнім, мені й відповідати!..

– І зовсім не твоє, а моє! – кидає Уламок.

А я слухаю їхню сварку, і нічого не можу взяти до тями. Ґвеніль теж провину на себе брав – мовляв, якби не програв він турнірну рубку Но-дачі, все було б гаразд. Я вже втомився йому повторювати: забудь, Ґвене, долю не розрубаєш, я хоч живий залишився, а скільки Звитяжців на вулицях Кабіра пішло в Нюринґу? Ото ж бо!..

Тепер ще один винуватий знайшовся. Він тут до чого? Адже не Дитячого Вчителя слово, і вже тим паче не жарти Дзю – я, я останнє слово про турнір сказав, іще в Шешеза в гостях!

– А що ти мусив був їм відповісти?! – люто сичить Дзютте. – Що ти згоден, що через якусь Шулму – якщо вона взагалі існує! – клан Дитячих Учителів покриє іржею майже вісім століть розсудливості й почне вчити юних Придатків убивати?! Що ти як Верховний Наставник готовий стати Диким Лезом і інших зробити такими ж?! Хіба ти це мусив сказати?!

Так, зараз вони всіх розбудять… Утім, цікавість уже прокинулася в мені, а іншим прокидатися начебто й нічого.

– Тихо! – наказую я брязкаючи пошепки і, як не дивно, вони миттєво вмовкають. – Ви мене навіщо будили? Без слухача лаятися нудно?! Отже, так – або ви без галасу пояснюєте мені, у чому справа, або – клянуся клинками Повитухи Масуда! – я…

Доказувати мені не довелося. Згадка про клинки виявилася вкрай доречна – Дзютте й Дитячий Учитель миттю вгамувалися.

– Ти чого?! – з острахом брязнув Уламок. – І справді дурень… Хто ж такими іменами серед ночі розкидається?! Я гадав, дурнішого від мене нікого нема, а виявляється…

Тьху, пропади! Виявляється, я в запалі імена Повитух переплутав. Хотів Муніра згадати, а мені на клинок Масуд підкрутився!

Навіть у темряві я бачу – ні, радше відчуваю – як вони переглядаються. Звичайно! По-перше, якщо дурень Єдиноріг такими іменами розкидається, то він їх напевно знає. Питання – звідки? Припустити, що від Придатків – оце вже ні; Дзютте, звичайно, теж дурень, але ж не божевільний. І, може, я з певним наміром Масуда, Повитуху Тьмяних пом’янув? Мало чого…

– Гаразд, – нарешті зважується Дитячий Учитель, – правда, то й правда. Від Кабіра до Мейланя скільки днів шляху?

А він у Мейлань зібрався? Родичів моїх провідати?

– Тижнів зо три, – відповідаю, – трішки більше. Це якщо коней не жаліти. А якщо з караваном, не поспішаючи, – то ще довше. А що?

– Нічого. А від Мейланя до Кулхана?

Кулхан – це піски на північному сході від Вея, окраїни Мейланя. Я й не був там жодного разу… адже мейланьською «кул-хан» – «погані піски». І не просто погані, а дуже погані.

– Та… не знаю. Днів три, якщо стежки вивчити. Або когось із Мисливських ножів у провідники взяти.

– А якщо навмання?

– Тоді – тиждень. Або взагалі не доберешся.

– Так… А якщо через Кулхан наскрізь пройти, а тоді далі на північ? Там що?

Бач, заглянув! Я й не чув, щоб хтось у такі нетрі забирався… сипучі піски там, якщо вірити чуткам. Тобто це в Кулхані сипучі, а за ним…

– Нічого, – відповідаю. – Кінець світу. Восьме пекло Хракуташа, де Вухатий демон У поганих Придатків перековує.

– Так? – втручається Уламок. – А нам сказали, що там Шулма.

– Яка ще Шулма? Хто сказав?

– Друг твій, – невесело хихикає Уламок. – Такий собі Близький Довгий, трішки вигнутий, руків’я мало не на півклинка, а ґарди й немає майже. Руки Придаткам рубати любить.

– Но-дачі?!

– Він… То що, Наставнику, розповідай…

І Наставник розповів.

4

За словами Дитячого Вчителя, днів за десять до того, як сталося перше вбивство в Хаффі на відкритому турнірі, до нього з’явилися гості.

Но-дачі з’явився, тоді ще один Звитяжець, дуже схожий на Но-дачі, але зовсім маленький, не більший від Дитячого Вчителя; і троє дивних кинджалів із вузьким гранованим клинком і довгими гострими вусами вигнутої ґарди, через що самі кинджали дуже нагадували тризубців, знятих із ратища.

(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини Абу-Салімів: продовжуй, мовляв…)

…Говорив, в основному, Но-дачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджали-тризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.

Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.

Але мова в першу чергу не про них.

Якщо вірити Но-дачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Но-дачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.

Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Но-дачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?

Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.

Одним словом, Но-дачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.

Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Но-дачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…

Ніс, ніс і виніс. На свою голову.

…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.

Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.

Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Но-дачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.

Річ нерозумна. Мертва.

Або майже мертва.

Або така, що й не жила ніколи.

Отож, коли Придаток Но-дачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.

Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.

І витер неживий клинок об шкіру коня.

Якби Но-дачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.

У пилюку.

(Ось у це я повірив одразу).

…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но-дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.

Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.

А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.

Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.

Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.

Дикі Леза. Зовсім дикі.

Без легенд і казок. Без краси вимислу.

Як є. По-справжньому.

…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із-за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.

І годували не впроголодь. Це Придаткові Но-дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?

Чого вже тепер гадати…

А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.

У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.

Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.

Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..

У наметі тому й познайомився Но-дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна-якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво-червоній.

Як по крові пливуть.

…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво-червоної – відмовчувалися.

Незабаром усе з’ясувалося саме собою.

На великі місцеві свята, шість-сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки-шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого-небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із-за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.

Із білої повстини.

А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця-шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!

Ось так плеснули одного разу і для Но-дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.

(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но-дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…

А крива шабля-клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но-дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но-дачі сам.

У наметі. На білій повстині.

А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!

Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…

То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…

Шулма – могла!

Бачив Но-дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!

Хіба…

Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.

П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса-поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»

Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но-дачі…

…Отямився Но на повстині.

Білій.

Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскраво-червону повстину й усю ніч вили навколо Но по-святковому.

Ніколи не забуде дворучний Но-дачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.

Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.

А Придатка, який того пам’ятного дня Но-дачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..

Звісно, молодець… І себе врятував, і Но-дачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.

Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.

А так – добре. Із яскраво-червоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за діда-прадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…

Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.

…Рік минув. Другий минув. Третій почався.

І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.

Узяли Придатки з яскраво-червоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Но-дачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…

І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…

…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.

І чотири коні.

Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.

І земля їм тісною здалася.

Розділ 9

1

– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…

– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу-Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.

Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.

– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?

– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?

– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.

– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…

І ми повернулися назад.

…За три місяці до втечі потрапив у намет до Но-дачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскраво-червону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братом-близнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…

І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.

(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)

…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегони-байга, пісні-танці, хмільна араку – все, як годиться.

Усе, та не все.

З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південно-східного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.

Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!

Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі з-під повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганах-могильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.

А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґарди-хрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.

(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…

– Що? – дивується Дитячий Учитель.

– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…

– А… гаразд. Нехай буде по-твоєму. Далі казати?)

…Вийшов до гостя незваного в коло шулмус із двома списами. Подивився на суперника Придаток, лунко розреготався у нього в руці Звитяжець Чинкуеда, а тоді вістрям указав по черзі на сімох шулмусів, що попереду стояли.

Виходьте, мовляв!..

Ті й вийшли. Стоять увісьмох. Чекають.

– Джамуха! – сказав стрункий Придаток і в груди себе кулаком стукнув. Мовляв, звуть мене так – Джамуха…

…Знала сокира Шуан, що будь-який Звитяжець умінням своїм багато шулмуських клинків на вагах Бесіди переважує. А ось те, що новенький Звитяжець, не обпалений Шулмою, який не втрачав Придатків, із першого ж разу вісьмох шулмусів завиграшки покладе, – цього сокира Шуан не знала.

І дворучний Но-дачі не знав. А дізнавшись – здивувався.

(І я здивувався.)

Похитався закривавлений Чинкуеда над трупами, посвистів ліниво в тиші, і в піхви ліг, не витершись. Придаток його усміхнувся недобре, у кишеню бешмета поліз і пригорщу вух звідти дістав. На землю кинув.

По сережках упізнали шулмуси вуха своїх прикордонних заставників.

За півроку новий вождь був у племені. Замість колишнього, зарізаного на очах у всіх.

І звали нового вождя – Джамуха Восьмирукий.

І на поясі в нього завжди висів прямий короткий Чинкуеда, швидкий на смерть.

2

А ще за три місяці вказав Чинкуеда вістрям на чотири сторони світу й сказав: «Багато земель – одна Шулма. Багато племен – один народ. Багато Придатків – один вождь. Хто не згоден – умре.»

Було це незадовго до викрадення сокири Шуана. Невдовзі й сталася зухвала втеча дев’яти Придатків і одинадцяти Звитяжців.

Сокира Шуан теж була серед них.

Вона залишилася в Кулхані. Сипучі піски засмоктали.

3

…Дитячий Учитель усе ще тихо шелестів, оповідаючи різні малозначні подробиці, мовчав Уламок – занадто довго, як на його вдачу, – спали мирним сном інші гості й Ґердан господаря (цікаво, чому я вважаю себе теж кимось на кшталт господаря, хоч і сам у гостях?), великі Кабірські зірки зазирали у вікно…

А я вже не слухав Дитячого Вчителя, я думав про своє. Вірніше, про чуже – про неймовірну Шулму, про Но-дачі й про те, що мені його не шкода.

Геть зовсім.

Я й сам стояв упритул до тієї межі, яку Но переступив волею невблаганних обставин. Я – тут, поки що тут; він – там, уже там… але нас розділяло не більше однієї довжини клинка. Хороший випад долі – і ми будемо поруч.

А моя доля мала ім’я. Но-дачі. Утікач із Шулми.

Ні, ненависть минула й наразі не з’являлася, але й жалю не виникало. Радше вже мені варто задуматися над тим, що ніяких Тьмяних я, як не намагайся, не знайду. Міф розсипався на очах, втрачаючи плоть і реальність – жахом Кабіра, Дурбана, Хаффи виявилася жменька Звитяжців із Шулми, з того кінця світу.

Боротися з легендою мені було б страшніше.

Зачекай, Єдинороже… ти все ж збираєшся боротися?

Гаразд. Відкладемо до ранку.

– …і він сказав, – пробився крізь мої роздуми шелест Дитячого Вчителя, – що настане день, коли Джамусі Восьмирукому стане мала Шулма. І тоді Шулма прийде в Кабір. Ти слухаєш, Єдинороже?

– Так-так, – квапливо продзвенів я. – Звичайно… Шулма прийде в Кабір. І що далі?

– А далі, – не витримав Уламок, – за його словами, ми всі станемо заручниками власного виховання. Доки ми будемо намагатися вести Бесіду й обурюватися брутальністю незваних Бесідників, Придатки Кабірського емірату вмиються кров’ю. І незабаром Кабір стане Шулмою. Зрозуміло?!

– Зрозуміло.

Мені справді було зрозуміло. Так, на місці Но-дачі і його супутників я теж у першу чергу прийшов би до Верховного Наставника з Кола Опікунів. Чиє слово вагоме в середовищі Дитячих Учителів.

– Шулма, якщо вона є, прийде в Кабір не завтра, – повільно продовжував я. – І не післязавтра. Отже, в Кабіра є час. Отже, за цей час Дитячі Вчителі емірату можуть багато встигнути. Дорослого Придатка дуже важко перевчити заново, а ось Придатка-підлітка… або краще Придатка-дитину… Поволі, обережно впровадити в податливу свідомість думку про можливість навмисного псування один одного, вчасно підштовхнути незміцнілу руку, ледь-ледь змінити навички, коли треба – промахнутися, коли треба – поцілити… І коли (якщо!) Шулма прийде в Кабір – її зустрінуть нові Придатки, чиє вміння вбивати, помножене на майстерність Звитяжців… Бідолашна Шулма! Так, на місці Но я запропонував би саме це.

– Ти вгадав, Вищий Дан Ґ’єне, – з дивним тремтінням у голосі підтвердив Дитячий Учитель. – Но-дачі запропонував саме цей вихід.

– І що?..

– І я відмовився. Я не знаю, чи прийде Шулма в Кабір, але якби Дитячі Вчителі емірату погодилися на пропозицію Но-дачі – із цього дня, із цієї хвилини Шулма вже була б у Кабірі. А Дзю сказав…

– А я сказав, – різко перервав Наставника Уламок, – що за Шулмою не треба далеко ходити, бо вона вже в Кабірі! Що Но і його приятелі – це і є Шулма! І якщо Звитяжець здатен подумати про те, щоб навчити дітей Придатків убивати – він… він повинен був назавжди залишитися в Кулхані! Добровільно!

Мене вразила блазнева гарячковість. Пропозиція Но-дачі торкнулася, поза всякими сумнівами, якихось дуже особистих Уламкових почуттів – ось лише яких?

І знову ж – скільки йому років?

– Доказуй, Наставнику, – трохи нижчим тоном буркнув Дзютте. – Все, не пхатимуся більше…

– А нічого доказувати, – відгукнувся Дитячий Учитель. – Пішли вони. Треба бути іржею зіпсованим, щоб не зрозуміти: не дамо ми із Дзю юних Придатків псувати. І самі не будемо, й іншим закажемо. А вони, втікачі з Шулми, не дурніші від нас були. Маленький Шото – той ледь не з середини розмови звіром на мене дивився, а брати Саї у дверях затрималися й кажуть: «Бачиш, Но, ми тебе попереджали… Чистенькі вони всі тут, а ми тепер брудненькі – не будуть нас у Кабірі слухати. Прийде Шулма, навчить чистеньких паскудитися – та пізно буде. Будуть п’яні шулмуси Звитяжцями володіти, а самі Звитяжці Придатками стануть. О ні, не дамо ми чистеньким ось так, через чистоту душевну, здохнути! Наш бруд дешевший і простіший – самі, самі навчитеся, чому слід… хочете чи не хочете». Не зрозумів я спершу, про що це Саї, а як перше вбивство в Хаффі сталося, тоді зміркував – але пізно.

– Чому пізно? – запитав я.

– Ти вже майже навчився вбивати, – тихо відповів Дитячий Учитель. – Маскін Сьомий із Харзи – вчиться. Це лише ті, кого я знаю. І про кого знаю. Хто наступний? Шешез? Місячний Кван? Ґвеніль? – а я саме його підозрював у сприянні Саям і Но-дачі! Вовча Мітла? Хто?! Може – я?!.

– Або Уламок, – не подумавши, припустив я.

Дзютте промовчав – що саме по собі було дивно – але промовчав він так, що якраз мені й стало не по собі. Було в його мовчанні щось спільне з мовчанням Фархада іль-Рахша, яке загрожує прорватися скаженим дзвоном: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

І чому, чому я навіть після всього, що сталося, такий жахливо легковажний? Кажу, не подумавши; пхаюся, куди не слід; сміюся, коли варто бути серйозним, і навпаки…

Уперше я подумав, що, з погляду багатьох кабірців, я можу виявитися в чомусь схожим на Дзютте Уламка. Он вона яка, личина блазня…

– А чому ти не розповів про все Шешезові? – поцікавився я, адресуючи це запитання Дитячому Вчителеві. – Розповів би, і Шешез напевно вжив би якихось заходів…

– А він і вжив, – гірко усміхнувся маленький ятаган. – Просто повірити в Шулму й погрозу Но-дачі для Шешеза було не легше, ніж повірити, приміром, у тих же Тьмяних. Ото він і повірив… у все одразу. Поговорив з тобою про Тьмяних, провів опитування про доцільність турніру, доручив нам наглядати за тим, що відбувається, довірив харзійцю Маскіну Сьомому пошук Тьмяних або хоч кого-небудь; прислухався до пропозиції Дзю виготовити для твого Придатка нову руку… А крім того, не пхався, куди не слід. Яких іще заходів ти чекав від Шешеза фарр-ла-Кабіра, Єдинороже?

– Та… інших, – промимрив я.

– Інших… Для інших заходів треба вміти те, чому нас учать утікачі з Шулми! Ось так…

Слабкий шерех – і в дверях зринув силует Придатка. Я впізнав його – тепер мені все легше було розрізняти й Придатків, і ті дрібні деталі, які виявляли зміну їхнього настрою. У дверях стояв Друдл. Придаток Уламка й Дитячого Вчителя.

Ні, крім Чена, я нікого більше з них не міг наразі називати інакше, як Придатками. Та й добре… не все зразу.

– Заговорилися ми зовсім, – як ніде нічого, заявив Дзютте. – А спати й далі не хочеться. Ходімо, Наставнику, прогуляємося по холодку, охолонемо… Спи, Єдинороже, і не сердься, що розбудив. Відчуваєш, який я ввічливий став? Це все твій вплив облагороджує…

Придаток Друдл нечутно наблизився, Дзютте й Дитячий Учитель улаштувалися в нього за поясом – і за мить не спав у кімнаті лише я.

Та невдовзі і я задрімав.

І побачив сон.

4

Я висів у чорній оксамитовій безконечності, виблискуючи оголеним клинком. Крижана імла слабко мерехтіла численними іскорками, і я здогадувався, що кожен тремтячий вогник – це Звитяжець, дуже далекий від мене й тому такий же самотній і беззахисний перед мовчазним і байдужим мороком.

Слабкий брязкіт почувся звідкись іззнизу – якщо тут були верх і низ. Я придивився – і побачив крихітну зеленкувату кульку. Як тоді, на вулиці Сом-Рукха, коли сколота з ґарди вбитого Шамшера бронзова кулька відкотилася до глиняного дувалу…

Щойно я про це подумав, як одразу відчув власну вагу й гігантською блискавкою помчав назустріч зростаючій кульці, простромлюючи порожнечу, розсікаючи хмари, розсовуючи плоть земну і з кожною миттю стаючи все важчим.

Тоді якийсь час не було нічого.

Зовсім нічого.

…До половини увійшовши в пухкий пагорб, величезним хрестом зводився я над похмурою рівниною, і хмари мчали по імлистому небу, чіпляючись за моє руків’я.

А по рівнині рухалася дивна процесія.

Звитяжців і Придатків.

І як тільки хтось із них проходив повз мій пагорб – я чув Імена, незнайомі мені, які заледве можна було розрізнити в гуркоті хрипкого грому.

Придаток Артур Пендрагон і меч, Звитяжець, Ескалібур, Придаток Тетра, король фоморів, і меч, Звитяжець, Орна, одноокий Придаток Один і спис Хунґнір; божественний Придаток Луг, вправний у ремеслах, і спис Ассал; чорношкірий лев Антара Абу-ль-Фаваріс і меч аз-Замі, Сусаноо-но-Мікото, шалений бог-Придаток вітру й морських стихій, і його меч, Звитяжець, Десять долонь…

Вони йшли і йшли, і я вже не розумів, хто з них Звитяжець, а хто – Придаток; вони йшли, і гримів грім, і цьому не було, не могло бути кінця.

Цьому не було навіть початку.

Зиґфрид і його меч Грам, Фрейр і меч Хундінґсбана, Тор і бойовий молот М’єлльнір; Келтхайр, син Утидира, і спис Луйн, Роланд і його меч Дюрандаль, Магомет, пророк Божий, і його мечі – Джуль Факар, що означає «Пронизливий», Медхам, що означає «Гострий», аль-Баттар, або «Той, що розсікає», Хатей, або «Смертоносний», і ще два списи – аль-Монсарі та аль-Монсаві…

І я прокинувся, коли грім перетворився на голос – втомлений, хрипкий, злегка посаджений, немов після тривалого крику.

– Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена! – сказав той голос.

5

Прокинувшись, я не пам’ятав майже нічого, крім голосу і його останніх слів.

– Насниться ж таке… – ледь чутно брязнув я, і в цю мить залізна рука торкнулася мого руків’я. Поруч стояв Чен, мотаючи обважнілою спросоння головою й часто-часто кліпаючи.

– Насниться ж таке… – прошептав Чен, стаючи Ченом-Мною, і я ще раз побачив очима його пам’яті рівнину, процесію; і почув голос.

Ченові снився той самий сон. Однак запам’ятав він більше.

– Так, гуляти… гуляти… – бурмотів Чен-Я, укріплюючи піхви на поясі й пробираючись до дверей. – На свіже повітря, на холод…

Я-Чен навіть не одразу завважив, що майже дослівно цитую Уламка, а коли завважив – ми вже були на вулиці й із задоволенням усмоктували нічну прохолоду.

Якийсь час ми гуляли біля головного входу, думаючи кожен про своє. Я кажу «ми», бо в першу ж секунду взаємопроникнення стало зрозуміло – Придаток Друдл розповів Ченові майже те саме, що Дитячий Учитель мені; і нам із Ченом зовсім необов’язково було обмінюватися почутим для повноти картини.

Тож ми відійшли один від одного на крок – цей крок був невидимий нікому, крім нас, – і згадували подробиці нічної розмови.

Кожен сам по собі – і водночас разом. Виявляється, «ми» анітрохи не гірше, ніж «я» або навіть «Я-Чен»…

Неподалік починався чийсь сад, узагалі не обгороджений, і там оглушливо скрекотали цикади, змушуючи вібрувати повітря. Я подумав, що в моїй волі покинути все й завтра ж виїхати з Кабіра. Емірат великий, та й дружніх земель чимало – і скрізь мене приймуть із радістю. Обзаведуся новими друзями, нічим не буду цікавитися, нікого не буду розшукувати, не стану мститися, почну проводити Бесіди упівсили, щоб не привертати зайвої уваги, а по ночах буду відводити душу із Заррахідом…

І жодних турбот – ні особистих, ні державних! Минуться видіння Кабіра в вогні, обірве свій біг гнідий жеребець, і аль-Мутанаббі, перший Придаток на Кабірському престолі, знову стане всього лише ім’ям на одній із пластин латної рукавиці. І всі навколо вважатимуть, що там, у рукавиці є жива рука – бо що їм залишиться думати?!

Ніч пахла персиками й рейханом, я щасливо усміхався й переморгувався з зірками, чудово розуміючи, що нікуди я не поїду і, зрештою, усе в цьому житті йтиме своїм шляхом, хочу я цього чи ні.

Своїм шляхом.

Шляхом Меча.

Лише тепер до мене дійшов сенс стародавньої приказки: «Не ми йдемо по шляху, але Шлях проходить крізь нас». Адже якщо так – чи можемо ми ухилитися, відмовитися, звернути?

Ото я й звернув – за ріг, обходячи Кобланів дім.

За кілька хвилин я й Чен опинилися на тій глухій вуличці, яку не раз роздивлялися під час нашого мимовільного ув’язнення. Ага, ось тут був Ґвеніль, коли я із заґратованого віконця кричав йому, щоб він терміново повідомив Шешеза про полон нещасного Єдинорога; а потім Ґвен звернув у провулок…

– Але ж ми попереджали тебе, Наставнику, – почулося з провулку. – Упертюх ти, одначе… був.

Це, певно, Уламок знову щось утовкмачує Дитячому Вчителеві.

Та мало не вперше реакція Чена виявилася швидшою від моєї. Я ще тільки розумів, що різкий скрипливий голос ніяк не може належати Уламку, а Чен уже метнувся до кутового паркана і, ховаючись у його тіні, миттю опинився біля повороту.

І тут, як на замовлення, якась самотня й химерна хмаринка вирішила трохи посоватися по небу – і клинок місячного світла навскіс полоснув по Кабіру, висвічуючи ближню до нас частину провулку.

І те, що відбувалося там.

…Притулившись спиною до задньої глухої стіни чужого дому, стояв Придаток Друдл, тримаючи руку на ефесі Дитячого Вчителя. Поруч із Наставником обгинала пояс Друдла ґарда-пелюстка Уламка. І я ще недоречно подумав, що міцний і приосадкуватий Друдл зараз нагадує очеретяну жабу, яка чекає чергового комара.

Це все моє кляте легкодумство… не про те думаю, не про те!..

Навпроти переминалися з ноги на ногу двоє Придатків. Першого з них я упізнав би і в суцільній темряві, навіть попри на трійцю кинджалів-тризубців за його поясом. Вуси-ґарда кинджалів за формою вигину вражаюче скидалися на однобічну ґарду Уламка, хоча в гостроті тонких, із хижим зблиском, лез сумніватися не випадало.

Брати Саї, прийомні діти Шулми; і їх оманливо незграбний кутастий Придаток у темній, заправленій у полотняні штани сорочці з широкими лопотливими рукавами.

Я злегка затримав погляд на Саях, із уродженим умінням Звитяжця оцінюючи їх вигляд – сім граней клинка, цільнокутого разом із дворогою вигнутою хрестовиною, руків’я щільно обмотана грубою мотузяною спіраллю й завершується простою круглою голівкою.

Ні прикрас, ні надмірностей… ні піхов. Простота у всьому. І баланс, певно, чудовий…

Раніше я подумав би, що Саї всього лише з небагатого роду – але це раніше.

…Другий Придаток був невисокий і гнучкий, на кшталт мого Чена, і в ньому вгадувалася котяча грація й спритність, якими він, певно, з успіхом міг би перекрити брак ваги або сили. Піхви, що висіли за його плечем, були порожні – а оголений Звитяжець у правій руці й справді нагадував дуже зменшеного Но-дачі.

«Шото, – здогадався я. – Маленький Шото. А де ж інші? Хоча… якщо Но-дачі виїхав у Мейлань, то й інші, радше за все, роз’їхалися по різних містах, щоб тероризувати емірат одночасно в кількох місцях. А ці – залишилися. Шешез казав, що в Кабірі останнім часом тихо… дивно! Ці залишилися – і тихо?!»

– Но велів нам тебе не чіпати, Наставнику, – тягуче проспівав Шото, і «Но» вийшло в нього, як «Ноо». – Утім, він поїхав, а ми, бач, неслухняні… Можна, ми тебе зачепимо, Наставнику? Можна, я – я сам! – тебе злегка зачеплю? Ти лоскоту не боїшся?..

До Уламка Шото не звертався, підкреслено ігноруючи блазня.

Брати Саї хихикнули й відвели свого Придатка кроків на десять назад.

– Це моя Бесіда, Дзю, – тихо й владно сказав Дитячий Учитель. – Моя. Не втручайся.

Він вимовив це таким тоном, одночасно виходячи з піхов, що навіть я, невидимий спостерігач, відчув – це його Бесіда.

Принаймні – поки що.

Шото коротко свиснув і кинувся вперед.

6

Вони зійшлися майже впритул – ні я, ні тим паче Ґвеніль ніколи не змогли б довго працювати на такій дистанції – і навіть мені було складно встигати розділяти Бесіду на окремі фрази й оцінювати зміст кожної.

Утім, складно не означає неможливо. І якби я був не зовні Бесіди, а всередині її, це відбувалося б значно простіше.

На перший погляд, Шото й Дитячий Учитель вели Бесіду дуже схоже, в основному покладаючись на короткі удари руба, майже без замаху й жодного разу не вдаряючи двічі на одному й тому ж рівні. Лише маленький ятаган бив значно дужче за рахунок центру ваги, зміщеного ближче до кінця клинка (як і в будь-якого Звитяжця з роду ятаганів), а Шото з його серединним балансом на два пальці від площини квадратної ґарди не так піддавався інерції удару.

Тому й витрачав значно менше сил на повернення після промаху.

Фраза. Ще одна. Дві фрази поспіль, розрив дистанції й пауза. Питання. Відповідь. Питання…

Поступово я піймав потрібний ритм, і стежити за Бесідою стало легше.

Отоді я й побачив головне.

Суть Бесіди в глухому провулку сонного Кабіра крилася не в тому, що Придаток Шото тримав свого Звитяжця двома руками, а Друдл – однією, і справді ставши схожим на стрибучу жабу з миготливим язиком-ятаганом (погляньте на жабу очима комара, і ви зрозумієте, що я хочу сказати!). І не в тому, що легший Шото не міг прийняти на себе всю міць рубального ятагана, і його Придаткові частіше доводилося ухилятись, тоді як Друдл уперто ліз уперед, і Дитячий Учитель щоразу виявлявся на шляху верескливого Шото, змушуючи того шукати все нові лазівки в обороні Наставника.

Ні, не це перетворило Чена на кам’яну статую, не це змусило мене внутрішньо злитися з чужою Бесідою, намагаючись не пропустити жодного руху.

Просто зараз у провулку вели Бесіду не Дитячий Учитель роду Абу-Салімів і вбивця Шото, що пройшов Шулму. Це була Бесіда безпосередньо Кабіра й Шулми. Бесіда минулого й сьогодення, споконвічна суперечка мудрого Муніра й гордого Масуда.

І Шлях Меча був доволі широкий, щоб умістити в себе і одне, й друге. Струмок, розділений колись блискавкою надвоє, знову злився воєдино – і струмінь ворогував зі струменем.

Я бачив, як Наставник щосили бореться сам із собою, намагаючись зламати настояну протягом десятиліть Майстерність Контролю, помножену на навички саме Дитячого Вчителя! Уже тричі він міг пробити пролам у захисті Шото, і пробивав, і в останню мить судорожно осмикувався або проходив упритул до Придатка Шото – у найкращому разі розсікаючи одяг.

Зате сам Шото не обмежував себе нічим, працюючи винятково на поразку – і за такого стану справ він обов’язково рано чи пізно дістане Друдлове тіло!

Рано чи пізно.

І зупинятися він не буде.

Шото не провадив Бесіду. Він бився. А Дитячий Учитель… він хотів битися. Він жагуче хотів цього, всією душею, всією істотою! – але його душа в останню, найважливішу секунду казала: «Ні!»

«Фархада б на його місце!» – ледве встиг подумати я, і тут трапилося непередбачене. Те, на що ніяк не міг зважитися Наставник, зумів зробити Придаток Друдл!

Коли маленький ятаган, мало не плачучи зі злості на себе самого, учергове ухилився від незахищеного стегна Придатка Шото, не розрубивши навіть поли халата – Придаток Друдл із нечленороздільним криком раптом стрибонув уперед, мало не перекинувши Придатка Шото, і щосили вдарив того коліном у низ живота.

Це було брутально й брудно, це суперечило всім канонам і основам Бесіди, разом узятим, і це було надзвичайно доречно. Зрозуміло, доречно зовсім не для Придатка Шото, який завив від болю й зігнувся навпіл.

І от що дивно – якщо від майстерності Наставника я отримав чималу насолоду, то від Друдлового вчинка я був просто в захваті. Щоправда, це був дещо тваринний захват…

І через це мені одразу стало ніяково.

Дитячий Учитель просвистів біля відкритої для атаки голови Придатка Шото, змахнувши пасмо волосся, але так і не змусивши себе повторити Фархадів удар, який розколов череп скаженого чауша – і один свист наклався на інший.

Глядачі не витримали, стаючи учасниками.

Сай Перший на дві третини увійшов під праву Друдлову ключицю. Блазень зойкнув, пальці його розтиснулися, і Дитячий Учитель брязнув об камінь бруківки.

Кутастий Придаток братів Саїв стояв на місці, але в руці його вже погойдувався руків’ям догори Сай Другий, готовий у кидку піти за братом.

– Я ж тобі сто разів повторював, Шото, – проскрипів Сай Перший, доки Друдлів халат довкола нього набухав, просочуючись кров’ю, – не пхайся в герої, не наривайся без потреби. А тобі все забавки… І що б я Но сказав, якби цей товстун твого Придатка попсував?! Гаразд, закінчуй…

– С-скотина! – злобливо зашипів Шото, і…

…Час – дуже дивна штука. Ченові знадобилося всього п’ять стрибків, щоб опинитися в гущі подій, і за ці лічені миті встигло відбутися багато чого, про що значно довше розповідати, ніж воно зайняло часу насправді.

Певно, час буває справжній і несправжній. Минуле, майбутнє – це для філософів. А для Звитяжців – лише справжнє й несправжнє.

Це був теперішній час.

…Перший стрибок. Шото, ще не завважуючи мене й Чена, двома косими змахами перекреслює пораненого Друдла, і той важко падає на коліна, затискаючи лівою долонею розсічений живіт. Шото злітає вгору, його Придаток робить крок уперед – зараз, зараз його нога опуститься…

…Другий стрибок. У Чена летить, завваживши нас, Сай Другий, летить швидко й уміло, анітрохи не гірше від метальних ножів із Фумена – але він значно більший від мідної монетки гітріфі, тож я без особливих зусиль підхоплюю його на кінчик клинка, пригашую розгін і, не зважаючи на лайки радного Сая, кручу в повітрі й відкидаю до стіни. Нога Придатка Шото із силою опускається на Дитячого Вчителя, і маленький ятаган із тріском ламається біля самого руків’я.

Нерівні краї зламу тьмяно блищать у місячному сяйві, і Дитячий Учитель мовчить, як завжди… Ні, тепер уже назавжди. «Наставнику!» – нестямно виє Дзютте, а згори вже з реготом обрушується Шото…

…Третій стрибок. Друдл, стоячи на колінах, віднімає ліву руку від живота – і в ній одразу опиняється Уламок, притиснувшись усім своїм товстим і тупим клинком до Друдлового передпліччя. Два блазні на мить стають одним цілим, і я бачу, як Шото із розмаху налітає на Дзютте й з криком безсилля відскакує, мало не зламавшись. Ще один удар – і Дзютте раптом прослизає в момент зіткнення, намертво заклинивши Шото між своїм чотиригранним клинком і пелюсткою ґарди. Різкий поворот – і…

…Четвертий стрибок. Брязкіт, передсмертний крик Шото – і його уламки лягають поруч із мертвим Дитячим Учителем. Друдл хрипить, Дзютте падає на бруківку, відкочуючись убік, і слідом падає сам Друдл. Горілиць. Устромлений у його тіло Сай Перший упирається руків’ям у камінь, і Друдлова вага за долю секунди ламає навпіл тонкий клинок кинджала. Оповите мотузкою руків’я вислизає з-під непорушного блазня – і все, що залишилося від Сая, лежить тепер упритул до шматка леза Шото й руків’я Дитячого Вчителя. Купка мертвого металу, мертвого, мертвого, мертвого, мертвого…

…П’ятий стрибок. «Ти ж не будеш убивати беззбройного! – кричить Придаток Шото, відступаючи назад і намагаючись не зустрічатися поглядом із Ченом-Мною. – Ти не зможеш…» Очі його зупиняються на залізній Ченовій руці, у якій затиснутий я, і запізнілий страх відбивається в них – щоб залишитися там назавжди. «Ти не зможеш…» – майже беззвучно ворушаться його губи, я бачу це Ченовими очима, я чую це Ченовими вухами, і заборонна межа зовсім близько, але ще ближче заколотий Друдл, і вбитий Дитячий Учитель, і уламки тих, кому краще було б узагалі не народжуватися…

– Ти не зможеш…

– Справді? – запитую я, намацуючи вістрям серце Придатка Шото й вислизаючи назад, перш ніж воно перестало битися.

– Справді? Ти справді так вважаєш?

Це була легка смерть.

Він такої не заслуговував.

Чен перекидає мене в ліву руку, й кілька гарячих крапель зриваються з мого клинка. Придаток із останнім Саєм уже встиг наблизитися до нас, і Сай Третій стрімко кидається в обличчя Ченові. Я не рухаюся. Я вже виконав своє нове призначення, і тепер Ченова черга власним тілом відчути, що це означає – обірвати чуже життя.

І Чен закриває обличчя правою рукою. Метал брязкає об метал, стискаються пальці латної рукавиці, ловлячи крикливого Сая – і Чен, немов суху гілку, ламає вузький гранований клинок. Відтак кольчужний кулак із затиснутим у ньому шматком Сая б’є кутастого Придатка в скроню.

Чутно тупий хрускіт і звук падіння тіла.

Чен довго й байдуже дивиться перед собою, а потім із розмаху жбурляє останки Сая Третього на труп його Придатка.

– Будьте ви прокляті! – кричить Чен, невідь кого маючи на увазі: братів Саїв, Шото, Но-дачі, їхніх Придатків, долю, Шулму…

Чи всіх одразу.

Я роззирався.

«Шулма прийшла в Кабір, – думаю я. – Клянуся Муніром і Масудом, Тьмяними й Звитяжцями, клянуся рукою аль-Мутанаббі…»

Я – це Шулма.

7

…Друдл заледве обперся на лівий лікоть – права рука безсилим батогом тягнулася вздовж тіла, і рукав халата був важкий і липкий від крові – і повільно повернув голову.

Одне блазневе око дивилося на Чена, інше вже затягла глянцевий блискучий набряк, і здавалося, що Друдл підморгує, кривлячи обличчя у звичній блазнівській гримасі.

– Боляче… – прошептав Друдл, майже не рухаючи губами. – Ой, як боляче… дуже. Ой…

Чен нахилився й дбайливо підняв із бруківки Дзютте. Я хитнувся вістрям уперед і промовчав. Мені було нічого сказати Уламкові.

«Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати…»

Так, Дзю, можеш. Сам бачив.

– Правильно… – Друдл говорив усе повільніше й тихіше. – Візьми його. Тепер – ти – блазень… Кабіра… Єдиний. Нехай сміються… нехай… це краще, ніж убивати… Дурню-Друдле, подивись… уривається твій блиск… ми ж бо, Чене в Рукавиці!.. ще зустрінемось колись… ой, як пече!..

Більше він не рухався.

Кілька теплих і солоних крапель упали на моє руків’я.

Ні, не кров.

Сльози.

А потім Чен відвернувся від непорушного Друдла, і очі Чена Анкора були сухіші й страшніші від пісків Кулхана. Він сунув Дзютте за пояс, поруч із моїми піхвами, і тримаючи мене в лівій руці, пішов геть із провулку.

Біля стіни він зупинився, нагнувся й залізною рукою, до тильної сторони якої прилипло волосся й клаптик зірваної шкіри, підняв із землі Сая Другого.

Я мовчав.

Я б зробив те ж саме.

І так, із Саєм у правій руці й зі мною в лівій, Чен Анкор, Чен у Рукавиці, повернувся в дім.

Постскриптум

Брязкіт зброї, і так ледь чутний на відстані, не розбудив гостей, що спали в Коблановому домі. А навіть якби й розбудив – хіба мало Бесід трапляється в Кабірі хоч удень, хоч уночі…

Просто Фальґримові Білявому дуже захотілося пити. А по воду довелося вийти з кімнати, у темряві спускатися вниз, довго шукати глечик на неприбраному після вчорашньої пиятики столі, потім відводити душу з приводу відсутності в глечику – як і в суліях – хоч якоїсь вологи…

Коли з’ясувалося, що ніхто в домі вже не спить і навіть навпаки – наспіх одягнувшись, усі юрбляться у дверях і лають Білявого на чому світ стоїть – Фальґрим довго дивувався, в’яло відмахувався від наскоків сердитого спросоння Діомеда.

За що? Вірніше – чому?! І йшов він тихо, й зі сходів падав усього двічі, й по стінах лупив не зо зла, а для орієнтації; а що лаявся – та ж упівголоса і з поважної причини, коли проклятущий стіл несподівано гепнувся йому просто йому на ногу, а нога ж боса…

У суцільному гаморі – а дивувався Фальґрим анітрохи не тихіше, ніж поводився до того – якось не одразу звернули увагу на Коса ан-Танью, який, зберігаючи спокій, перший завважив відсутність Чена Анкора й блазня Друдла, а також відсутність їхньої зброї в збройовому кутку.

Зате коли звернули… було вже пізно.

…Усі квапливо розступилися, немов підкоряючись нечутному наказу, і здивовано забряжчала зброя, коли ввійшов Чен Анкор. Він, не затримуючись, обвів усіх важким поглядом, тоді підійшов до перекинутого стола й ретельно витер свій меч об скатертину.

На тканині залишилися іржаво-червоні смуги.

– Там… – глухо кивнув Чен і кудись у бік лівого крила дому змахнув правою рукою, у якій був затиснутий вузький кинджал із вишукано вигнутою хрестовиною. – Там, у провулку… Коблане, захопи смолоскипа… темно в Кабірі… темно!..

І залізний кулак стиснувся ще дужче, ніби вузький кинджал міг вирватися й утекти, або отрутною змією кинутися на кого-небудь.

Усі побігли на вулицю, машинально похапавши з кутка свою зброю, і ніхто спершу навіть не встиг здивуватися тому, що з-за Ченового пояса визирає руків’я тупого кинджала-дзютте, якого завше тягав із собою блазень Друдл Муздрий.

Усі, крім Кобланового підмайстра, який випадково залишився цієї ночі в домі свого устада. Чен, заховавши Єдинорога в піхви, притримав підмайстра за рукав наспіх накинутого чекменя – і чомусь перше, що впало в око юнакові, коли він обернувся, був блазнів кинджал-дзютте за поясом Чена Анкора Вейського.

– У кузню! – Чен страшно ощирився, що, певно, мусило означати усмішку, і владно підштовхнув оторопілого хлопця. – Ключі не забудь!..

Приблизно за годину, коли бойня в провулку перестала бути таємницею, коли провели приреченими поглядами паланкін, де над тілом Друдла – а воно ще іноді здригалося – схилився особистий лікар еміра Дауда, чиї старечі пальці із суєтною безнадією перебирали в сумці якісь склянки; коли в маленької Чин закінчилися сльози, а у Фальґрима – прокльони, коли ніхто так і не зважився назвати своїм ім’ям те, що вчинив цієї ночі однорукий Чен – одне слово, коли всі нарешті повернулися в дім, а відтак на чолі з суворим Кобланом пройшли в кузню, – то питання, готові зірватися з язика, так і не прозвучали.

Двері в Кобланове царство металу були відчинені, у глибині, біля розкритої скрині винувато розводив руками скуйовджений підмайстер…

А за крок від пройми дверей стояв Чен Анкор, із голови до ніг закутий у залізо.

Принаймні так здалося присутнім – хоча сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, якби він випадково встав зі свого могильного кургану, побачив би, що значна частина його знаменитого панцира згодом розгубилася, через що важкі лати перестали бути важкими, ставши мало не вдвічі легші.

І звичайно ж, упізнав би шалений Абу-т-Таїб свій кольчужний пластинчастий панцир із опуклим нагрудним зерцалом синьої сталі й сітчастим пологом із розрізами, що опускаються до середини Ченових стегон; упізнав би воронені наручі й опліччя – підбиті зсередини, як і панцир, подвійним бузковим оксамитом, між шарами якого для пружності було накладено кінський волос; упізнав би гостроверхий просічний шолом зі стрілкою, що закриває перенісся господаря і звисає на потилицю кільчастої бармицею…

На овальному зерцалі було вибито двовірш-бейт, який аль-Мутанаббі колись присвятив собі й своєму мечу:

Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..

Немов канули у міжчасся віки й події, і знову заговорив перший емір Кабірський – хоча лише пам’ять залишилася від аль-Мутанаббі.

Пам’ять, та ще лати.

Хай і не всі.

Поножів, приміром, не було. І наколінників. І чобіт, окутих металом. Не збереглися в скрині. І пояса бойового зі сталевими бляхами не знайшлося, то ж довелося Ченові Анкору своїм старим поясом талію перехоплювати.

Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.

– Прощайте. Хто-небудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…

…Дворецький Чена, худий і суворий ан-Танья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.

– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібати-розстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..

І, не чекаючи першого кроку ан-Таньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.

Правильно, мовляв…

А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані Ак-Нінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечем-махайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено:

– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…

…Над Кабіром сходило сонце.

Над далеким Мейланем сходило сонце.

І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.

Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.

Бо – ранок.

Книга II Мейлань

Частина IV Людина і її меч

Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі: тіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль Яскравий, немов у буяння вогню влилися різкі струмки, І як талісманів предвічна різьба, прожилки в нього тонкі. Якщо ж розпізнати колір його запрагнеш усе-таки — Порсне у вічі, немов на сміх, лише перелив дзвінкий. Який він ґраційний – довгий, тонкий, він – гордість моїх очей. Веселкою світиться він, блищить і міниться, мов тече. Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!.. Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі

Розділ 10

1

…Сонце неквапно виповзало зі світанкового серпанку, забарвлюючи в ніжно-рожеві тони далекі смужки хмар на сході, і неголосно шелестіло візерунчасте листя придорожніх тутовиків, уплітаючи у свій шум жебоніння метушливого струмка. Ранок, наче завіса в балагані майданних лицедіїв-мутрибів, розпочинався скрізь, від спекотної Харзи до відрогів Сафед-Кух, і світ готувався народитися заново.

Починався день. Новий день.

І вже процокали по дерев’яному містку з хистким поруччям копита коня…

Ні. Двох коней.

Двох – бо мій надміру вірний дворецький Кос ан-Танья все ж ув’язався за мною. І я нічого не міг удіяти.

Спочатку я наказав – і Кос уперше не послухав наказу. Тоді я змінив тактику і спробував його вмовити. Так само успішно я міг би вмовляти стіну в кімнаті, у якій ми перебували. З тією лише різницею, що стіна б мовчала, а впертий ан-Танья на кожен мій аргумент неодмінно знаходив логічну відповідь, і ця відповідь аж ніяк мене не влаштовувала – то ж суперечка швидко зайшла в глухий кут.

Тоді я розлютився. Напевно, я не мав рації; напевно, це було нерозумно – ні, не напевно, а точно! – але це я розумію вже зараз, а тоді я просто розлютився й заявив Косу, що його звільнено.

Остаточно й безповоротно.

На що мій дворецький усміхнувся із просто обурливою ввічливістю й зажадав письмового підтвердження.

Ще було не пізно передумати, але я так розгнівався, що одразу взяв аркуш пергаменту й кістяний калам, підсунув бронзову чорнильницю й на одному подиху написав наказ про звільнення.

Про звільнення мого дворецького Коса ан-Таньї.

Я лише запізно здивувався, підписуючись правою, залізною рукою – здивувався не так своєму квапливому рішенню, як тому, з якою легкістю зумів утримати в новій руці калам.

Причому текст вийшов цілком розбірливий, хоча й трохи кострубатий, а підпис – схожий на старий.

Кос дуже уважно прочитав наказ, задоволено кивнув, помахав пергаментом у повітрі, щоб просохло чорнило, і послав гінця до міського кади, щоб той завірив справжність документа.

Доки гонець бігав туди-сюди, Кос байдуже дивився у вікно, а я ледь стримувався, щоб не тріснути відставного дворецького чорнильницею по голові.

Нарешті посильний привіз пергамент, згорнений рурочкою й запечатаний особистою печаткою міського кади Кабіра. Ан-Танья заховав сувій у внутрішню кишеню халата і повернувся до мене.

– Отже, я звільнений? – навіщось запитав мій колишній дворецький.

Утім, Кос завжди відрізнявся особливою педантичністю.

– Так! – роздратовано підтвердив я. – Хіба ти читати розучився?! Звіль-не-ний! І тепер ти можеш іти…

– О ні, дорогий мій, це ти тепер можеш іти, – раптово перебив мене ан-Танья, закладаючи великі пальці рук за пояс, – і дуже докладно пояснив мені, Вищому Ченові з родини Анкорів Вейських, наслідному вану Мейланя й так далі, куди я тепер можу йти.

Ой, і далеко мені довелося б іти, якби я послухався Коса!

– …а я поїду з тобою, бо, по-перше, ти без мене пропадеш, не діставшись навіть до Хаффи, не те що до Мейланя, а по-друге, ти мені більше не указ. Куди хочу, туди і їду. А хочу я туди, куди й ти. І до речі, з тебе ще платня, – закінчив він.

Спершу я остовпів і вирішив, що настав кінець світу, а я цього не помітив. А тоді збагнув, що кінець світу тут ні до чого, а просто даремно я звільнив цього негідника.

І не кажучи ні слова, видав йому платню.

З якою він і пішов на базар закуповувати провізію в дорогу.

А вранці наступного дня ми – я і сяючий, як новенький дирхем, ан-Танья – виїхали зі східних воріт Кабіра й звернули на Фаррський тракт, який раніше йменувався дорогою Барра.

«Мей-лань! – дзенькали об кругляк підкови мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей…»

2

Їхали ми не надто швидко – шлях попереду був неблизький і не на один день – але й ніде особливо не затримуючись. По дорозі ми мовчали – мені досі було соромно за свій учорашній спалах, а Кос завжди був не надто балакучий.

Я потроху звикав до ваги лат, які спочатку трохи сковували рухи, раз-по-раз повертаючись думками до нічної Бесіди… ні, до нічної сутички, у якій загинув Друдл.

І не лише він.

Так, інших убив я. Я і Єдиноріг. Він-Я. Або Я-Він. Ми. І як не грай словами, це було страшно. Страшніше, ніж відрубана рука й червона кров на зеленій траві. Адже то була моя рука, моя кров…

А це – чужа.

Але пролита мною.

Страшна була навіть не сама смерть. Страшна була та легкість, із якою я перетворив живе на неживе. Ой, як просто це виявилося!.. страшенно просто. І тепер я боявся сам себе.

Як і Єдиноріг.

Виявляється, звикнутися з думкою про можливість убивства зовсім неважко. Ти просто знімаєш із себе ваготу постійного контролю – немов лати зняв, потім ти всього лише продовжуєш початий рух, не зупиняючись… і ось уже клинок з убивчою точністю намацує живе серце, тріпотливе серце – і входить у нього.

Ото й усе.

І ти відчуваєш це, бо ти – це меч, а меч – це ти. Бо таким самим надтріснутим стогоном віддається десь глибоко всередині передсмертний брязкіт клинка, що зламався. Бо він теж живий – тепер я знаю це.

Але я знаю й інше. Я знаю, що означає слово «Ворог». Є в нашому світі таке підступне слово, і пишеться воно з великої літери у всіх мовах. Ти б мене зрозумів, смішний і грізний блазню Друдле… Так, ти б мене зрозумів. Ворог – це… це Ворог. І якщо ти не вб’єш його – він уб’є тебе. Або твого друга. Або чужого друга. Або вб’є твій меч. Або меч уб’є його…

Але, вбиваючи ворога, ти водночас убиваєш чийогось друга.

Я мимоволі скосив очі на руків’я Сая Другого, що визирало з-за мого пояса. Сай мовчав. Принаймні мені хотілося б, щоб він мовчав. Потім я поклав залізну долоню на руків’я Єдинорога. Він теж мовчав, думаючи про своє, і я не зважився його відволікати.

Схоже, Єдиноріг, як і я, не повністю отямився після вчорашнього… о Боже, які прості істини спізнаємо ми іноді, і як важко звикати до життя, у якому є місце для ось таких простих істин!..

…Пополудні ми влаштували короткий привал. Кос мовчки допоміг мені вибратися з лат, і я зумів трохи розім’ятися. З незвички тіло ломило, і завтра це напевно дасть про себе знати, але я вже розумів: звикну. Коли я дитиною вперше взяв у руки Єдинорога, він теж здався мені несусвітньо довгим і важким. А цей залізний одяг – не меч. Ним не користуватися треба, а всього лише вдягати. Предки ж одягали – і не скаржилися. Чи, може, скаржилися – та однаково носили. Часи такі були… як наші часи.

Гаразд, досить про це. Попереду ще стільки всього… Чого – всього? Хтозна… Поживемо – побачимо.

Якщо доживемо.

Ось із такими веселими думками ми нашвидкоруч перекусили холодним м’ясом із просяними коржами, запиваючи їжу кислим вином із бурдюка. Потім, за півгодини, я знову надів лати аль-Мутанаббі й сів на коня, який здивовано глянув на мене.

Свиснув батіг, кінь ощирив жовті зуби в підозрілій усмішці – і ми поїхали далі.

Розмірно погойдуючись у сідлі, я думав про те, що якби взявся розповідати комусь про перший день нашого шляху в Мейлань, то не зміг би повідомити нічого цікавого. Так, виїхали з Кабіра… так, привал… далі ось їдемо… Усе. Як же це, одначе, чудово – коли з тобою нічого не трапляється! А дні, багаті на події (і ночі теж!) нехай ідуть під хвіст Вухатого Демона У!..

Надвечір ми дісталися до караван-сараю, одного з багатьох на Фаррському тракті. Ось дні за чотири, коли ми звернемо на північний схід від Хаффи, – тоді з нічлігом, кажуть, буде сутужніше – та й то не набагато.

Я подумки подякував усталеній впорядкованості емірату, і ми з Косом мовчки погодилися з тим, що заночуємо тут, і це було розумно.

3

Уранці я прокинувся раніше від Коса, чого ніколи не траплялося, доки він був моїм дворецьким. Тепер же ан-Танья справедливо вирішив, що як вільна людина він може відсипатися, скільки захоче, і хропти на всю виділену нам келію. Була спокуса потихеньку вшитися від нього, доки він спить, але я дуже сумнівався в успішності цього.

Однаково наздожене, рано чи пізно. Я ж бо знав свого колишнього дворецького.

Чесно кажучи, я й сам трохи охолов і не дуже й прагнув відскіпатися від ан-Таньї. Та й лати з його допомогою знімати і вдягати значно легше…

Проте цього разу я вирішив обійтися без лат і одягся швидко й безшумно – права рука діяла цілком нормально, і я вже починав сприймати її як звичну частину свого тіла, що навіть трохи лякало. Відтак причепив до пояса піхви з Єдинорогом і пішов у харчевню на першому поверсі караван-сараю з наміром поснідати.

Сая Другого я встромив у дерев’яну панель стіни і там і залишив.

…У харчевні за довгими, міцно збитими столами вже сиділи кілька подорожан. Схоже, всі вони зранку встигли не лише поснідати, але й добряче прикластися до напою, значно міцнішого, ніж джерельна вода. Тому розмовляли вони доволі голосно, перебиваючи один одного, і кожен слухав в основному сам себе.

Я не дуже люблю підслуховувати чужі розмови, але цього разу я зупинився на верхній сходинці, невидимий знизу, і прислухався, зацікавившись темою розмови.

Темою розмови був я.

– …та брешеш ти все! – гуркотів унизу чийсь бас, злегка надтріснутий, як зіпсований глечик.

– А ось і не брешу! – обурювався його співрозмовник, мало не переходячи на крик. – Те, що Ченові Анкору на турнірі руку відрубали, всі знають?! Відрубали чи не відрубали?!

– Так, відрубали, – підтвердили одразу два або три голоси. – По лікоть. Або по плече. Або ще далі.

Я криво усміхнувся й поклав руку аль-Мутанаббі на руків’я Єдинорога, щоб він теж послухав. І здригнувся. Зверху мені не було видно збройового кутка, де стояла зброя базік, зате тепер я почув іще одну розмову.

Звитяжці в кутку говорили про те ж.

Я знову усміхнувся, настроївся на людські голоси – але руки з меча не зняв.

Про всяк випадок.

– А те, що у Вищого Чена тепер знову дві руки – це знаєте?! – продовжив верескливий.

– Та, казали люди… – непевно відповів бас, відверто збентежений натиском. – Мало що кажуть у Кабірі… ось іще казали, що ночами по майдану Облетілих Квітів ракшас-людожер ходить і нікого не жере, лише зітхає…

– А звідки тоді відомо, що людожер? – зацікавився хтось.

– Та у нього з рота нога людська стирчить! Він її виплюнути не може і проковтнути всю теж не може. Тому й зітхає, а вона пальцями ворушить…

– Хто?

– Так нога ж! Боса вона…

– Сам ти ракшас! – верескливий мало не захлинувся з люті. – Я тобі про Чена, а ти мені про ногу! Кажу вам, сам бачив: обидві руки на місці, і одна – залізна! І пальцями ворушить!..

– Нога?

– Рука!

– І я бачив… – ще один голос підтримав було верескливого, але той негайно перервав мовця – певно, побоюючись чергової зміни теми розмови.

– Але це ще не все! Хто Ченові руку залізну кував? Коблан Залізнолапий, ось хто!

– Так, Коблан, – проскрипів старечий фальцет. – І що з того?

– А те, що й Чен Анкор тепер Залізнолапим став! Насправді! І рука ця не просто так бовтається, як язик у декого – Чен нею, як живою, вправляється!

– Бреши більше!

– Творцем клянуся – сам бачив! Але не це головне… Іду я позавчора перед самим від’їздом повз квартал Су-інґра, дивлюся – іде Чен, і весь залізний! Весь! Повністю!..

«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Су-інґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»

– Та невже?!

– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…

– Казки все це! Базікаєте казна-що!..

– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?

– Та бачив…

– Ось! А там, де рука – там і решту…

– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…

Ми з Єдинорогом уже ледь стримувалися, щоб не розреготатись. Цікаві чутки, виявляється, гуляють по Кабіру й за його стінами!

– А голова в Чена яка – теж залізна? – поцікавився невидимий старий.

– Зверху тільки. А обличчя звичайне. З м’яса.

– Що ж це виходить – Коблан тепер залізних людей плодити буде?

– Хто його знає… може, й буде. Коли що, приміром, відітнуть…

«Гаразд, досить підслухувати. Їсти хочеться! – розсердився я незрозуміло на кого. – Вперед!..»

І я рішуче зійшов униз і сів за стіл неподалік від веселої компанії. Єдинорога я в збройовий куток не поставив – за таємною угодою.

Товстий червонощокий господар з’явився майже одразу. Я замовив сніданок, і за хвилину на столі вже парував аш-кебаб, загорнений у мариноване листя дикого винограду, біліла в піалі часникова підлива, лежала стопка жовтих коржів – і я жадібно накинувся на їжу, зрідка поглядаючи на голосних сперечальників.

Перегодом верескливий пліткар – довготелесий і смаглявий здоровань із несподівано дрібними рисами невиразного обличчя – звернув на мене увагу.

Його глибоко посаджені очі зупинилися на мені раз, удруге – і раптом він уп’явся на мою праву руку, не донісши до рота піалу з вином. Я буквально чув, як гарячково тріскочуть його заржавілі мізки, порівнюючи побачене з відомим.

Нарешті довготелесий розплився в широченній усмішці, певно, дійшовши якогось висновку.

– Погляньте! – заверещав він, вказуючи на мене брудним пальцем. – Ось що значить мода! Тепер усі хочуть бути схожими на Чена Анкора! Он і в нього залізна рукавиця на руці, бачите?!

Тепер уже всі дивилися на мене. Я чемно усміхнувся, припинивши на мить жувати.

– Тебе як звуть, хлопче? – нахабно запитав базіка. – Ти кабірець, так? Ти Чена бодай раз бачив?

– Бачив, – відкушуючи великий шматок кебаба, кивнув я, – щодня, вважай, бачив.

– Це де ж ти його бачив?

– У дзеркалі, – відповів я. – Коли голився зранку.

І взяв верхній корж правою рукою…

4

…А потім ми знову їхали по Фаррському тракту, і з осінніх тутовиків осипалися на узбіччя липкі стилі ягоди, а ми й далі мовчали – але мовчали вже значно веселіше, ніж учора, і сонце припікало щосили, причому я піймав себе на тому, що мимоволі усміхаюся цьому сонцю, а Єдиноріг біля сідла весело бряжчить у відповідь на кожну мою усмішку.

Утім, усміхався я не лише сонцю. Мені раз-у-раз пригадувалася ранкова німа сцена в караван-сараї, злякано-поважні обличчя підпилих сперечальників за сусіднім столом; здивування в їхніх очах, яке поступово переплавлялося в захват…

«Ось і народилася ще одна чутка, – думав я. – І підуть далі гуляти легенди про Залізнорукого Чена, і буду я в цих легендах обростати залізом із голови до ніг… Але ж хтось і справді бачив мене в Кабірі у латах – чи по дорозі додому від Коблана, чи при виїзді з міста; і на шляху вчора нам люди зустрічалися, і сьогодні зустрінуться, і завтра… То ж чутки, схоже, переслідуватимуть мене по п’ятах і, швидше за все, обженуть; і нічого зі спроби тихо з’ясувати, що й до чого, у мене не вийде…»

То й не треба! Нерозумно було б розраховувати на те, щоб залишитися непоміченим, розгулюючи по емірату в цьому залізі! Дурень ти, Чене… дурень і є. Мав рацію Друдл-небіжчик.

Від згадки про блазня щось боляче штрикнуло всередині, і рука сама торкнулася Єдинорога. Дурень я чи не зовсім дурень – та однаково докопаюся до суті… і нехай чутки квапляться, нехай біжать швидше від мого коня – я одночасно буду й принадою, і мисливцем. Мабуть, так навіть краще…

І тут я виявив, що мій меч уже давно розмовляє із Дзютте Уламком, і мимоволі прислухався до їхньої розмови.

Єдиноріг не заперечував. А в мене вже почало ставати звичкою підслуховування й підглядання.

– Дурень ти, Єдинороже! – пролунав у мене в голові голос Уламка, і я мимоволі здригнувся, натягаючи повід – настільки цей голос і манера говорити нагадували покійного Друдла.

Чи це Друдл нагадував Дзютте?

– Дурень безмозкий, – продовжував між тим Уламок. – Зовсім як твій Придаток… Гарний він у тебе – начепив на себе гору всякого мотлоху, і радий! Чого це я з вами ув’язався?! Він же тепер, як статуя – дарма що залізний! А яка з цього користь?!

– Поживемо – побачимо, – філософськи завважив Єдиноріг, і я з ним повністю погодився.

– Ага, побачимо, – ущипливо кинув Дзютте. – Ось на найближчому привалі й побачимо!

Я зрозумів, що блазень-Звитяжець спеціально дражнить Дан Ґ’єна, як Друдл свого часу дражнив мене. Єдиноріг це теж чудово розумів, але розімнутися нам усім справді не завадило б, то ж я лише кивнув, а Єдиноріг мирно погодився:

– Дуже добре, Дзю. Так і зробимо.

– Добре, добре! – одразу ж передражнив його блазень. – Це тобі добре! А зі мною поруч цей паскудний недоробок умостився!

Тут і остаточний дурень збагне, кого Уламок має на увазі. Звичайно ж, Сая Другого…

– Це ти в нас доробок! – не витримавши, проскрипів у відповідь Сай. – Тупий балакун! І ґарда в тебе…

Ой, краще б він мовчав!

– О, та воно ще й розмовляє! – зловісно зрадів Уламок. – Йому, бачте, ґарда наша не подобається! По-моєму, той, чиє місце у гноївці, не повинен встрягати в розмови справжніх Звитяжців… правда, Єдинороже?

– Правда! – погодився мій меч. – Гей, Саю, бачиш своїх родичів?

Я спершу не зрозумів, про що це вони. А тоді побачив, що неподалік від тракту двоє селян неквапно перевантажують у гарбу, запряжену рябим вантажним конем, цілу гору гною. Вантажили гній, як водиться, вилами. Властиво, я не дуже знаються на тому, як слід вантажити гній, але ж не руками у ньому бабратися!

А металеві наконечники тризубих вил, середній зуб яких був істотно довший від вигнутих бічних, і справді відверто нагадували за формою Сая. Схоже, селянські вила справді могли виявитися його далекими предками, як точно завважив Дзютте.

– Що?! – обурився Сай, який теж зміркував, що й до чого. – Мене, справжнього Звитяжця з відомого стародавнього роду, який бере початок…

– Із лайна, – прозаїчно закінчив за нього Уламок. – І в нього ж повернеться!

– Гарна думка, Дзю, – із задоволенням підтримав блазня Єдиноріг. – Ось у найближчому караван-сараї відшукаємо довгеньку палицю, примотаємо до неї цього розумника, а тоді попросимо кількох Придатків спустити шаровари й потрудитися в ім’я великої ідеї – і нехай наш друг займеться тим, чим йому слід!

– Та я… та ви… – якби Сай був людиною, я сказав би, що він аж задихався від образи. – Мерзотники ви, а не Звитяжці!

Я стиснув руків’я Єдинорога і подумки прошепотів йому:

«Ти б краще спробував з’ясувати, куди поділися його дружки! Хоч Звитяжці, хоч люди… чи бодай самі лише Звитяжці, бо людей ми напевно знайдемо там же!»

– Уже пробували, – відповів Дан Ґ’єн, і я не одразу зрозумів: відповідає він мені вголос чи так само подумки, як і я. – Мовчить, негідник… Нічого, ми із Дзю його розговоримо! Цим і займаємося…

Я кивнув і знову повернувся до ролі пасивного слухача.

Дзютте помітив, що Єдиноріг відволікся від розмови, немовби розмовляючи з кимось іще, крім Звитяжців, але навзнаки не дав.

– Це ти чудово придумав, Вищий Дан Ґ’єне, – церемонно визнав Уламок. – Певно, у мене навчився… Правда! Що волочити за собою цей тягар, краще його до корисної праці прилаштувати. Місцевість тут сільська, коней із вівцями тьма-тьмуща, та й Придатки мають звичку кілька разів на день під кущ сідати – тож без роботи не залишиться, із усіх трьох кінців ритиме…

Сай гордо мовчав – але, схоже, він усерйоз починав вірити в можливість такої, м’яко кажучи, невідрадної долі. Допекли його мої приятелі! А де образа й страх, там і розмови. Є, є йому про що поговорити, а нам послухати!..

– Гаразд, досить про гнойовиків, – заявив Уламок. – Час не чекає. Як знайдемо придатне місце – так і поведемо Бесіду всмак, нехай попотіє в залозі… Гей, Заррахіде, ти як щодо Бесіди?

– Завжди радий, – хитнув руків’ям Заррахід, який доти мовчав і лише ритмічно постукував об стегно Коса ан-Таньї.

Дозволу вступити в розмову есток запитувати не став. Іще б пак – він тепер вільний, як і Кос!.. Оскільки мій меч виявився анітрохи не розумніший від мене, звільнивши Заррахіда з посади… з тієї ж посади, з якої я звільнив ан-Танью, хіба лише без письмового наказу.

А результат виявився однаковий.

Я зняв руку з Єдинорога й задумався про зміну в Косовій поведінці. Після звільнення мого дворецького мов підмінили: він спав, скільки хотів, замовляв страви дорожчі, ніж я, часто їхав попереду мене й полюбляв міркувати вголос про різних ледарів. Я вже було подумав прийняти його назад на службу, завіривши необхідні папери в найближчому місті – але не знав, чи погодиться Кос?

Я б на його місці нізащо не погодився.

Потім я випадково зачепив ліктем Сая Другого – і думки мої повернулися до Звитяжців, які пройшли Шулму й улаштували еміратові криваву баню. Задля порятунку світу Звитяжців. Гм… проста, одначе, штука – життя! Ні тобі міфічних убивць-ассасинів, ні лиховісних Тьмяних із теплим клинком – а є собі за горами-пустелями якась Шулма, якій до нас вісімсот років рости, і є наші Звитяжці, що втекли звідти і пізнали смак крові.

А що їм залишалося – скажи, Чене-розумнику?! Цьому Саєві гній у Кабірі мішати – щастя після Шулми! Вони ж, певно, пояснювали – а їм не вірили; доводили – а їх не зрозуміли або не захотіли зрозуміти; і тоді вони почали нас рятувати. Як могли, як уміли, переконуючи кров’ю, смертю…

І вбили Друдла!

Ось і не вмію я спокійно міркувати… Щойно згадаю останній бій блазня, готовий Сая цього вузлом зав’язати! Я руку свою рідну, відрубану – і ту пробачити готовий, а Друдла ніколи й нікому не пробачу.

Радійте, Звитяжці з Шулми – знайшли ви послідовників! Чена Анкора з Єдинорогом… і пішли послідовники по ваших слідах.

Радійте і чекайте!

Щоправда, навряд чи багато таких, як я, набереться. Хто ще зуміє (або захоче) пізнати ціну крові, й брязкоту зламаного клинка, і звуку, з яким входить у тіло відточена сталь?

Не встигнете ви, втікачі… не перевчите. Навіть якщо у вас – у нас! – є в запасі кілька років. Три. П’ять. Десять. Однаково – не встигнете. Мало знайдеться людей і Звитяжців, здатних зрозуміти; ще менше – здатних відмовитися від ідеалу, від мистецтва й вишуканості Бесід заради жорстокої науки вбивати. Нехай навіть і в ім’я майбутнього життя – свого і своїх рідних.

Мало. Навіть якщо кожен буде вартий десяти, двадцяти шулмусів – що з того? І грозою пройде по емірату Джамуха Восьмирукий…

А якщо припустити, що ваш план, утікачі, вдався? Чим тоді ми будемо кращі від тих же шулмусів? Живіші – будемо, а ось чи кращі?.. І покотиться назад час, відкидаючи нас в епоху варварських воєн, важкої збруї й Диких Лез.

Що краще?

І чи є третій шлях?

Шлях Меча?

Одне було ясно: світ стрімко міняється, і ніколи вже йому не бути таким, як раніше… світ – він теж сам.

Сам під небом.

Розділ 11

1

Обіч дороги знайшлося чудове місце для Бесіди. Ми злізли з коней, у Коса в руці одразу ж опинився оголений есток, і вони взялися методично накручувати «Велику спіраль Вогню», яку я доти бачив у їхньому виконанні всього двічі.

Сам я майже не розминався. Ось уночі, на постої, вийду я тихо у дворик і подивлюся всерйоз, як жити мені в новій одежинці й за який кінець меча тримати. А зараз – марна справа, гра й більше нічого. Уночі, уночі підійдемо до коня незвіданого з вуздечкою вміння – тут поспішати нічого, ми тепер навчені…

…Кос став навпроти – і ми поклонилися один одному, старанно дотримуючись етикету. За нами ніхто не спостерігав, але ритуал – це для себе, а не для інших.

Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.

– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.

– Будь ласка, – чемно усміхнувся ан-Танья, і блиснув на сонці есток.

Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.

Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.

Це значно гірше.

І з першого разу взагалі не виходить.

– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…

Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.

– То й колов би, – сказав я ан-Таньї. – Чого злякався?

І випнув броньовані груди.

Колишній дворецький трохи зніяковів.

– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.

– Спробуй!

Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.

– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.

– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.

– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…

Кос непевно кивнув.

– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!

«Сказати йому, Чене?»

«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»

– На Чена.

– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.

– Справді, косорукий, – пробурчав із-за пояса Сай. – І взагалі, ви тут всі Грозовим Клинком пришиблені. Мене б тому Придатку, що з естоком, у другу руку – і ми б із Заррахідом вам усім…

– А тебе, Вилорогий, ніхто не запитує, – перебив його Дзютте. – У другу руку його… Твоє місце – сам знаєш де! Я б тобі цього місця цілу купу наклав – та, на жаль, не вмію…

2

…І був день, і був вечір, і був черговий караван-сарай, як дві краплі води схожий на перший; і були ми, що під’їхали до нього й прив’язали коней у конов’язі.

Перший у харчевню, з якої чулися запахи, здатні підняти мертвого з могили, увійшов Кос. Він із порога неспішно оглянув присутніх, почекав, доки до нього підбіг господар із хитрючою довгоносою фізіономією, і тоді проголосив з панською лінькуватістю:

– Вечерю на двох!.. І келію найкращу!

Після цього Кос злегка посторонився, і ввійшов я. Очі господаря широко розкрилися й полізли навіть не на лоба, а кудись до відстовбурчених вух, через що ніс витягнувся ще на лікоть, немов бажаючи обнюхати мене з голови до ніг.

Схоже, господар і справді вирішив, що я весь залізний.

А подорожан у харчевні виявилося всього двоє: літній селянин, що вечеряв за столиком у кутку, – його двозубий спис у півтора зрости був притулений до стіни, і висушена часом старенька зі зморшкуватим крихітним личком, яке на вигляд й за кольором нагадувало перетриманий у коморі урюк. Щоправда, в цієї урючини з моєю появою гостро зблиснули несподівано уважні й цікаві очі. Зблиснули – і погасли. Немов попелом затягнулися.

Поруч із окатою бабцею стояло щось завдовжки майже як спис селянина, але розширене з обох кінців і акуратно замотане в ганчір’я.

Що це була за зброя й чи зброя взагалі – цього я так і не зміг вгадати.

Ми з ан-Таньєю сіли за сусідній зі старенькою стіл, який видався нам найзручнішим. Чому – не знаю. Інші столи з виду були точнісінько такі самі.

Доки господар, побігши на кухню, поспішно збирав нам вечерю, бабця нишком розглядала нас із неослабною цікавістю. Ще б пак! Певно, у старезної пліткарки вже чесався загартований у словесних боях язик… Власне, я б і сам – місяців так зо три тому – побачивши в харчевні людину в залізному вбранні, стояв би стовпом і витріщався на неї, забуваючи навіть жувати.

А бабця жувати не забувала.

– Далеко мандруєте, молоді панове? – запитала нарешті вона. Голос пасував її очам – виявився низький і чистий, без старечої хрипоти.

І чимось невловимим був схожий на голос еміра Дауда. Примарилося, звісно, але – чого в житті не буває?!

Я зі скреготом непевно знизав плечима. А Кос, якому відверто сподобалося почуватися молодим паном у його сорок п’ять років, бадьоро повідомив:

– У Мейлань їдемо. Із Кабіра.

– Попутники, значить! – зраділа балакуча бабця. – Це добре, це чудово… лише я з Дурбана їду, у справах там була, а в Кабір не заїжджала, ні… хотілося старій на столицю хоч одним оком глянути, та не довелося, все справи та справи…

Які у неї в Дурбані були справи і чому вони не пустили її в Кабір – про це бабця не сказала й слова. Чи забула сказати. Чи просто вирішила, що її справи не варті уваги двох чудових молодих панів. Чи вирішила, що не варто двох чудових молодих панів посвячувати у свої чудові справи. Чи…

А, пішла вона в Шулму разом зі своїми справами! Не дуже й цікаво…

– Матінка Ци, – назвалася тим часом бабця, натякаючи таким чином на необхідність назватися й нам.

– Дуже раді знайомству, – чемно усміхнувся Кос. – Кос ан-Танья з Кабіра.

Я теж усміхнувся, наслідуючи прикладу Коса, але усмішка вийшла доволі кисла.

– Е-е-е… Чен.

– Чен Анкор, – машинально додав чесний Кос, а я подумки побажав йому залізти під сідницю Жовтого бога Мо.

– Чи ж не з тих Анкорів ви, молодий пане, що звуться Анкорами Вейськими? Чи ви з Анкорів Кунів? – аж просльозилася старенька, одночасно заковтуючи здоровенний шматок коржа з сиром. Я б таким шматком одразу подавився і вмер у муках. – Ото вже не чекала, не сподівалася…

Тут, на наше щастя, з’явився господар із довгоочікуваною вечерею, перервавши балаканину цікавої Матінки Ци, і ми з Косом узялися за їжу – причому Кос накинувся на неї із завидною запопадливістю й швидкістю. Господар шанобливо подивився на ан-Танью й відійшов, побрязкуючи на боку довгим кинджалом без ґарди, вкладеним у піхви з багряного сап’яну з бронзовими накладками.

Поїли мовчки. Тоді піднялися у виділену нам келію – рідну сестру вчорашньої – ще пізніше вийшли простежити за тим, як служителі обходяться з нашими кіньми, з’ясували, що коні давно розпряжені й хрупають овес, і з чистою совістю повернулися в келію, де сіли грати в нарди.

Я виграв у Коса вісім динарів.

А він мені їх не віддав.

До цього часу встигло стемніти.

Хоч в око стрель.

3

…Ми зійшли у внутрішній дворик караван-сараю, де було дуже темно. Цікаво, а чого я чекав уночі в неосвітленому дворі? Місяць сховався за випадкову хмару, лише злегка присипавши світною пудрою верхній край свого тимчасового притулку, і якісь дві нервові зірки підморгували нам із-за глиненого дувалу.

Утім, особливого освітлення ми й не потребували. Кос одразу ж відійшов до дувалу й сів спиною до нього, схрестивши ноги й укрившись плащем – темне на темному, непорушний валун біля підніжжя згуслої ночі з двома кліпаючими очима-зірками.

Я свиснув ан-Таньї і плавно кинув йому Сая Другого руків’ям уперед. Ще недавно я сказав би: «Кинув сай», але тепер я знав, що Сай живий і говорити про нього треба, як про живого. Я кинув, почув шерех Косового плаща – і все. Якщо не було звуку падіння, отже, ан-Танья піймав Сая й поклав поруч із собою.

Нехай полежить.

Для початку я просто походив по дворику туди-сюди, піднімаючи й опускаючи руки, нахиляючись у різні сторони, пересуваючись то боком, то стрибками – одним словом, звикаючи до нового відчуття тіла, убраного в лати.

Потім я впав. Полежав. Підвівся. Знову впав. Перекотився на лівий бік… на правий… показав язика цікавим зіркам і підхопився.

Непогано, як для початку. Падаю шумно, але цілком пристойно.

Я високо підстрибнув, приземлившись на коліна, стрімко подався вперед, застигаючи в позиції низького випаду – і виявив оголеного Єдинорога у себе в правій руці.

Ми нічого не сказали один одному. Що значать слова для тих, хто здатен злитися воєдино тісніше, ніж обійми закоханих, ближче, ніж матір і дитина в її лоні, спаяніше від двох смертельних ворогів, що зійшлися у вирішальній сутичці?! Мова Єдинорога – мова Звитяжців – була ближчою до того, що переповняло нас обох, але й вона не годився для висловлення очищених від розумового лушпиння почуттів і рухів, що злилися в єдиний порив.

Ось ми й не говорили.

Ми рухалися. Словом можна обдурити, і я не хочу нікого обманювати, описуючи це словами; рухом обдурити не можна. Справжній удар не буває нещирий.

…Я не думав про те, що роблю. Свідомість моя була звільнена, і я чомусь згадав спершу свого батька, Янґа Анкора, а тоді й діда Лю. У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й Анкор-Куни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будь-якого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будь-яких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.

Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Да-дао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.

Мій батько загинув, коли мені було сімнадцять років. Загинув безглуздо: ошалілий кінь понісся по краю обриву, випадковий осип і… і все. Дід пережив його на вісім років і тихо вмер у своїй постелі п’ять років тому. Але Єдинорога дідусь Лю відтоді жодного разу не торкався, віддавши його в моє безроздільне користування (до того я брав Єдинорога лише під час навчання – вірніше, мені його давали – а так я носив такий самий прямий меч Дан Ґ’єн, але трішки гіршої проковки). Дід забрав мій перший меч собі, віддавши Великого Да своєму небожові, який минулого літа виїхав із ним у Мейлань – і хай буде проклята чорна лихоманка, яка за тиждень звела в могилу вічномолодого Лю Анкора!

У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один-два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.

Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».

Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.

Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…

Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.

Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.

А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.

4

…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.

– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?

– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.

У вустах ан-Таньї – тим паче нового, незалежного ан-Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.

Ми знали. Я-Єдиноріг.

Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із-за пояса підозріло тихого блазня.

І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем-Звитяжцем без посередництва мого меча.

Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.

Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…

Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!

Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а їх обох – і захотіли, і змогли!

Так, не будемо поганяти коня ненависті… не час. Як же тебе перехоплювати, Уламку ти такий, щоб із прямого захвату в зворотний ліг? А якщо…

І тут я чітко відчув, як Дзютте здригнувся в моїй руці, намагаючись допомогти, підштовхнути, підказати…

– Ні, зачекай, – уголос сказав я, чудово розуміючи, що без допомоги Єдинорога Уламок мене не почує, а почувши, не зрозуміє. – Дай-но мені самому спершу з’ясувати, що й до чого… самому.

Загалом, за деякої вправності справа виявилася не дуже складна. Я ще раз подумки уявив, як важкий Уламок обертається навколо мого зап’ястя, як після чверті кола я прихоплюю великим пальцем його ґарду-пелюстку, зручна в тебе ґарда, блазню, даремно з неї Кабір сміявся, дурні вони всі! – і до кінця оберту Дзю вже…

– А тепер уперед, блазню! – вигукнув я.

…і за мить, хоробро крутнувшись, Дзю вже лежав уздовж мого передпліччя, брязнувши об метал поруча… або наруча, або як там цей залізний нарукавник зветься.

– Молодець, – прошептав я, маючи на увазі себе, чи Уламка, чи нас обох.

Продовжуючи крутити Дзютте, раз-у-раз міняючи захват, я прикидав, як можна на Уламка – вірніше, на руку, захищену ним, – ловити чужий клинок. Виходило, що ловити можна по-всякому й досить непогано. На такий товстий брусок (вибач, Дзю!) і Ґвеніля піймати не страшно, якщо вчасно спружинить.

Головне – трохи прослизати під час зіткнення, і тоді клинок, що б’є, цілком може застрягти між Дзю й пелюсткою його ґарди. А далі – різкий ривок із поворотом, і Звитяжець вилітає з рук, які його тримають, або…

Або одним Звитяжцем на світі стає менше. Був би живий Шото, він би зі мною погодився.

…Я піймав себе на тому, що поняття мої і Єдинорога так тісно переплелися в моїй голові, що я сам плутаю їх і не завважую цього. Кажу «Ґвеніль», а уявляю собі Фальґрима, і Білявий настільки зливається в моєму мозку зі своїм дворучним еспадоном, що мені загалом уже однаково як називати цю подвійну істоту.

Знову ж, Кос із його Заррахідом… наші відставні дворецькі. І не лише вони…

Я вилаяв себе за сторонні думки – думати про що завгодно я можу дозволити собі лише з Єдинорогом, та й то не завжди – і продовжив вивчати Дзютте. Ні, не вивчати – знайомитись; і не я з ним, а ми один з одним. На рівних. Це я відчував і без Єдинорога.

Гм, якщо Бесідник – зовсім не Бесідник, і не має жодного бажання зупиняти свій удар – тоді такий ось Уламок для людини з незахищеними руками просто знахідка! Та мало не батько рідний, благодійник і рятівник…

І кат для Звитяжців!

Але ж ти не міг не знати цього, блазню… Ти зобов’язаний був знати. У які ж часи тебе кували, для чиїх рук?! Скільки тобі років, Дзю?

«Скільки тобі років, Дзю? – луною віддався в мене у свідомості голос Єдинорога, дуже схожий на мій власний, і я відчув, що сталеві пальці міцно стискають руків’я. – Скільки?»

– Багато, – глухо буркнув Дзютте, і його відповідь була подібна до скреготу клинка об наруч. – Багато мені років. Слухай, Єдинороже, а ти справді… гм, ти й справді з ним, зі своїм… розмовляєш?

По-моєму, він хотів сказати «зі своїм Придатком», та остерігся.

– Так, – коротко відгукнувся Єдиноріг-Я.

– А зараз… хто із вас запитував, скільки мені років?

– Не знаю, – задумливо прошелестів Єдиноріг-Я. – Здається, обоє. А яка різниця, Дзю?

– Різниця? – повільно простягнув Уламок. – Не в різниці справа… А він сам – Чен твій – може мені щось сказати? Нехай через тебе, але – сам?

«Скажеш? – беззвучно звернувся до мене мій меч і охоче розслабився, пропускаючи мене вперед. – Ану!..»

– Я… – почав було я й відчув, як шерех клинка в піхвах, ледь помітне погойдування, тріпотіння китиць – як усе це стає мовою, словами, зрозумілими й доступними нам: Єдинорогові, Уламкові й мені.

– Я… мені… дуже жаль, Дзю, що Наставника вбили. Слово честі, просто дуже жаль. Якби ми з Єдинорогом знали тоді… якби ми розуміли!..

Бач, як із покійним Друдлом розмовляю! Недорікуватим стаю, слова всі кудись розбігаються, і почуваюся вже й не дурнем, а цілковитим недоумком. Доки це буде тривати?!

– Спасибі, – дуже тихо й серйозно вимовив Дзютте Уламок, і ще раз крутнувся у мене в руці. – Спасибі й… заздрю. Від душі. – А потім додав звичнішим тоном: – Щастить же дурням! Щоправда, не всім. Ти хоч не чіпляйся в мене на перехопленні з усієї сили, я ж тобі не кебаб несмажений…

5

І я кивнув, сприйнявши слушну пораду. Справді, тепер перехоплення виходило значно легше (я б навіть сказав – хвацько), і Дзю майже без брязкоту сам лягав уздовж передпліччя, а коли було треба – стрімко кидався вперед, заклинюючи невидимого Звитяжця, відводячи його вбік, вириваючи з чужих пальців…

Я й сам не помітив, як у правій, залізній руці в мене опинився Єдиноріг, і при світлі місяця, що виповз нарешті з-за хмари, тьмяним маревом розгорнулися «Голки Дикобраза»; довгі уколи й п’ястні удари Єдинорога змінялися короткими й азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.

Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть-чисто встиг забути…

Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан-Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан-Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!

За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..

А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.

Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…

Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.

Можна.

Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…

Ось як це було.

А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.

6

– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно-давно й пильно-пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…

Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?

Тим часом Матінка Ци підійшла ближче. У руках у неї був усе той же дивний предмет, який ми завважили в харчевні, й далі акуратно замотаний у ганчір’я.

– Скільки на білому світі живу, – продовжувала бубоніти вона, – зроду такої вишуканої Бесіди не бачила! Навіть самій запраглося молодість згадати, кості старі розімнути! Чи не захотів би хто з молодих панів потішити стареньку, почати Бесіду любо?.. а то безсоння геть замучило…

Ми з Косом перезирнулися. Було зрозуміло, що просто так бабця від нас не відв’яжеться. Та й узагалі – відмовляти жінці, яка пропонує Бесіду… ніяково якось.

Кос ледь помітно кивнув і виступив уперед.

– Чого ж? – проникливо сказав ан-Танья, схиляючи голову. – Я з величезним задоволенням почну Бесіду з вами, Матінка Ци.

– Ото спасибі, молодий пане, – миттю заметушилася бабця, – ото вже спасибі велике, величезне спасибі, ви тільки почекайте хвилиночку, я зараз…

І взялася з неабиякою моторністю розмотувати ганчір’я, під яким ховався її загадковий Звитяжець.

Він являвся перед наші очі по частинах. Одне було безсумнівне – довге ратище, зростом із Матінку Ци. Зате все інше… Спершу від ганчір’я очистилося лопатовидне лезо з округленими краями – і я одразу згадав дитячі казки про піщану відьму-алмасти, що полюбляла на таких ось лопатах саджати в тандир неслухняних хлопчиків Косиків. Так би мовити, для запікання в чуреках. На іншому кінці ратища виявився півмісяць із рогами догори. А довершували все це численні дзвіночки-бубонці, китиці й стрічечки, прикріплені до цього дива з усіх боків.

Це була не зброя, а радше споруда. Посох, сокира, алебарда, рогатина, двозубець і ритуальний символ одночасно. Я криво усміхнувся й відчув дивне тремтіння Єдинорога.

«Хто це?» – запитав я, погладжуючи сталевими пальцями руків’я свого меча.

– Це Чань-бо, – замість Єдинорога відповів Дзютте. – Краще зайвий раз не висовуватися…

І мало не сам поліз до мене за пояс, але позаду, за спину, а я, не знаю вже навіщо, постарався триматися до загадкового посоха обличчям.

«Це Чань-бо, Чене», – тихо сказав-подумав Єдиноріг.

«Хто-хто?»

Єдиноріг повторив моє запитання вголос – певно, для Уламка. Навіщо він це зробив – я не зрозумів, та й не дуже прагнув зрозуміти.

– Слухай, Єдинороже, – образливо скреготнув із-за моєї спини Дзютте, – виявляється, твій Мейланьський недоумок… чи то б пак Придаток не знає, хто такі Чань-бо! І чому їх у Мейлані лише вчать?! Я, Кабірець, і то…

– По-перше, тепер уже не «мій», а «наш», – роздільно й чітко продзвенів Єдиноріг, і Дзютте примовк. – Наш, і не Придаток, а людина. По-друге, Чен народився й виріс у Кабірі, і в Мейлані ніколи не був – як його батько й дід. І по-третє, не забувайся, Дзю…

І вже до мене:

– Чань-бо в Мейлані, Чене, це наче Дзютте в Кабірі з точністю до навпаки. Дзютте завжди в юрбі, а Чань-бо, Посохи Зосередження, люблять самотність; Дзю вражає й метушиться, а Чань-бо спокійні й розважливі, і образливих дурниць не говорять. Є така вейська приказка: «Хочеш поради – іди до Чань-бо. Він помовчить, і ти підеш окрилений».

– Самітники, – підкинув я потрібне слово.

– Приблизно, – погодився Єдиноріг.

– І це… тяжко пробачення просимо, – знову встряв Уламок. – Гей, Однорогий, передай своєму, щоб не викидав мене в болото, а то він може…

– На дорозі Барра жодного болота нема, – серйозно сказав Я-Єдиноріг.

– А шкода.

– Буде потреба – і болото знайдеться, – буркнув Дзю й більше не витикався.

…А Бесіда Коса й Матінки Ци вже була в самому розпалі. Бабця скакала з боку на бік із тією незграбністю, що приходить лише з досвідом і роками щоденних виснажливих занять, – я просто закохався в неї за ці лічені секунди! – а її щонайрізноманітніший Чань-бо і справді то волів посадити Коса на свою лопату, то намагався заколоти його рогами півмісяця, то хотів на смерть залякати брязкотом дзвіночків і дріботінням стрічок.

Утім, мій відставний дворецький тримався непогано, відстоюючи нашу з ним честь, упевнено блимав Заррахідом і хоробро свистів Саєм, які вже встигли обірвати із Посоха Зосередження одну стрічку й тепер ганялися за крайнім правим дзвіночком.

Я схвально приклацнув язиком і подумав, що коли бабця прокручує Чань-бо через спину, зігнувшись ієрогліфом «ге», – то, я, певно, навіть у латах ризикнув би піти перекатом на дев’ять стоп уперед і від землі, не встаючи, саме тим косим випадом, який так полюбився незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…

І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чань-бо застиг біля горла ан-Таньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. По-моєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.

То й гаразд… ми ж не на турнірі!

– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.

– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…

Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чань-бо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.

– Бачив? – тільки й запитав він.

– Бачив, – тільки й відповів я.

І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.

Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чань-бо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й ан-Танью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав із-за пояса.

«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»

– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.

– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра?!

– Це пам’ять… про друга.

– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?

– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.

– Ти… ви це бачили?

– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.

Якийсь час бабця мовчала.

– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…

Вона ще трохи помовчала.

– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…

І так само безшумно пірнула в темряву.

Відтак ледь чутно скрипнули двері.

Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.

Біля самого порога я наступив на щось, що шурхнуло під моєю ногою. І підняв невеликий сувій пергаменту. Усього один пожовтілий і скручений рурочкою аркуш.

Кос теж глянув на мою знахідку.

– Бабця загубила, – коротко й без особливої приязні мовив він, ніби щойно не розкланювався перед цією бабцею, немов вона була матір’ю еміра Дауда. – Більше нікому.

Я кивнув. Уранці треба буде віддати. Але… Останнім часом я став занадто цікавий. Це навіть почало ставати звичкою. Швидше за все – дурниці. Нічого особливого там не записано. Лист, купча або щось подібне.

І все ж…

Розділ 12

1

«…і тоді Імр-уль-Кайс запитав Антару:

– О Абу-ль-Фаварисе, скажи мені, скільки ти знаєш назв і прізвиськ меча?

І Антара відповів:

– Слухай і запам’ятовуй, що я скажу: він називається Меч, Лихо, Суворий, Володар, Прямий, Загибель, Смерть, Блиск роси, Швидкий, Великий, Гострий, Полірований, Блискучий, Шляхетний, Посланець смерті, Вісник загибелі, Галузь, Покірний, Лезо, Прекрасний, Пильний, Гордовитий, Вирішальний, Нападник, Слухняний, Рівний, Різальний, Скін, Доля, Чесний, Вірний, Початок, Кінець, Разючий, Гнів, Той, що плаче кров’ю, Той, що розсіює горе, Мужній, Загартований, Відтинальний, Синій, Квітучий, Возвеличувальний, Витиральний, Подільниий, Диво, Істина, Шлях, Той, що вражає героїв, Друг, Загострений, Відточений, Кривавий, Захисник, Світлий, Насолода очей, Сплата боргів, Той, що проливає кров, Згубний, Товариш у біді, Владика змій, Спраглий – ось деякі імена й прізвиська меча, о Імр-уль-Кайсе!»

Ось що було записано в сувої Матінки Ци.

І на полях, швидким розгонистим почерком:

«Казкарі Нижнього Дурбана в „Пісні про смерть Антари“ співають бейт, який ніде більше не зустрічається. Він про те, що за мить до смерті Антара Абу-ль-Фаварис підвівся на ложі й вигукнув: „Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена!“»

І ще:

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Ю Шикуань, меч „дев’яти кілець“ Цзюваньдао на прізвисько Долоня Долі. Ущелина Виючих Псів у Хартузі.

Сімнадцятий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Лян Анкор-Кун, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст?!.»

…Я ще раз перечитав пергамент. Крім того, що невідомий Лян Анкор-Кун мусив бути моїм родичем – старшим? молодшим? – я не зрозумів більше нічого.

Єдиноріг, довідавшись про сувій, повідомив мені, що Звитяжець Цзюваньдао – я чітко побачив кривий широкий меч із дев’ятьма кільцями на масивному обуху – ще при від’їзді Єдинорога з Мейланя (тобто сотню років тому!) був старійшиною роду Кривих мечів і входив до Ради Вищих Мейланя.

Мало того – він був правителем Мейланя.

Меч мого невідомого родича Ляна, прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст теж, виявляється, був старійшиною – тільки вже роду Прямих мечів – і теж входив у тамтешню Раду. Саме він свого часу відіслав Єдинорога – і свого майже небожа, бо вони були близькі родичі – у Кабір.

Відіслав, не пояснюючи причини.

Усе це мені жахливо не сподобалося. По-перше, я нічого не міг зрозуміти, крім якихось крихт, а по-друге, ці крихти раптом упали в чобіт моєї долі й жахливо натирали ногу розуму. Доки я вправлявся в таких міркуваннях, Єдиноріг щось прикинув і сказав, що він не впевнений до кінця, але сьомий рік ери правління «Спокій опор» – це, схоже, минулий рік. Саме торік улітку й прийшло якесь послання від Ради Вищих Мейланя, і наш двоюрідний брат (себто Єдинорогів брат) Великий Дао-дао-шу спішно виїхав з Кабіра в Мейлань. Може, Великого Дао викликав меч Цзюваньдао, старійшина роду Кривих мечів і правитель Мейланя?

«Ти мене питаєш?» – поцікавився я.

Єдиноріг не відгукнувся.

Тоді я сказав йому, що це збіг. А він сказав мені, що коли меч удесяте не поціляє у власні піхви, це не збіг, а звичка. І не з нашим щастям кивати на збіги. А я сказав йому…

А Кос сказав мені, щоб я припинив бурмотіти собі під ніс казна-що і йшов спати.

І ми пішли спати.

2

Зранку, коли я відіспався, мене навідали доволі дивні думки; навідали й розташувались, як у себе вдома.

Я раптом подумав, що всі зміни, які спіткали мене – залізна рука, лати, досвід втрат і здобутків, знайомство з насильницькою смертю – все це не головне, не єдино важливе, що відрізняє Чена Анкора Колишнього від Чена Анкора Теперішнього.

Головне, поза всяким сумнівом, почалося з падіння моєї відрубаної руки на турнірне поле – але не у втраті самої руки полягала справа. Удар Но-дачі розрубав надвоє нитку моєї долі, мій знак у цьому світі розсипався на дрібні шматочки, і я не зв’язав уривки нитки, не склеїв знаку – я просто підібрав один із цих уривків, жменю оскалок, підібрав і пішов далі.

Для Чена Колишнього життя складалося з безлічі яскравих пам’ятних дріб’язків, які, мов частина мозаїки, складалися в малюнок дійсності. Чен Колишній сприймав життя як безліч кольорових картинок – золоте шиття халата, пушок на боці переспілої айви, візерунок «сліди пазурів» на сап’яні піхов, мідні скріпи по краях, тінь айвану, щербата піала в чайхані…

Життя було – докладне.

Яким побачив би Чен Колишній наш караван-сарай, визираючи у вікно? Напевно, таким…

«На поверхні хаузу – невеликої водойми в зовнішньому дворі – весело стрибали сонячні зайчики. У конов’язі, де гарцював чийсь гнідий із випученими й налитими кров’ю очима, сидів навпочіпки рябий хлопчина-слуга в просторій сорочці аж до землі й чистив піском бронзовий таз. Нижня гілка кривої древньої джиди кидала тінь на його обличчя – вилицювате, зосереджене, із твердим профілем дейлемця, жителя півдня…»

Чудово! Виявляється, я ще можу… деталі, дріб’язки, подробиці! Певно, Чен Колишній усе ж не до кінця вмер, а просто зачаївся до часу в Чені Теперішньому, Нинішньому.

Просто-непросто…

Зате Чена Теперішнього майже зовсім перестали цікавити подробиці зовнішнього, підвладні точному опису; дрібниці, яких можна доторкнутися. На перший план вийшла безпосередньо дія, яку можна лише відчути; і почуття, які можна лише відчути, не встигаючи обміркувати; і відчуття, особисті відчуття під час зіткнення з цим стрімким й не завжди зрозумілим життям.

І стосунки між мною й людьми. І Звитяжцями. І їхні стосунки між собою.

Раніше, дивлячись на крону дерева буття, я намагався розгледіти по черзі кожен листок – який він на вигляд. Тепер же я не завважував окремих листочків, але бачив листя – і чув його шелест, відпочивав у прохолоді його тіні, і листя було для мене єдиним цілим.

Не листочки, але листя.

Так буває під час Бесіди. Все дрібне слухняно відступає вбік; все незначне, й тому здатне відволікти, відмітається вихором того, що відбувається; свідомість, пам’ять про минуле, оцінка сьогодення, мрії про майбутнє – цього більше нема, а є щось таємне, що піднімається із глибин, як Трихвостий дракон Он-на… і цей дракон здатен вирішувати не роздумуючи, чинити не сумніваючись і дихати вітром сьогодення на повні груди.

Можливо, цей дракон і є душа.

…Я Розмовляв із Життям – пізнавши Смерть, я міг собі це дозволити.

І міг дозволити собі перестати бути дріб’язковим.

Одного я не міг собі дозволити – перестати вмиватися.

І я пішов умиватися.

3

Цього ранку Кос, усупереч своїй новій звичці, прокинувся раніше від мене, і коли я зійшов у харчевню, сніданок уже був на столі. М’яса мені зранку не хотілося, але ан-Танья немов угадав мої бажання: сир, зелень, коржі й міцний чай. Саме те, що треба. Крім нас із Косом, попри досить пізній час, нікого в харчевні не було – і я взявся за їжу.

Закінчивши трапезу, я жестом підкликав довгоносого хазяїна.

– А скажи-но мені, люб’язний, чи тут іще ця бабця… тобто, Матінка Ци?

Питання було зовсім необразливе, але маленькі очка нашого караван-сарайщика чомусь одразу забігали – причому в різні боки.

– Ні, шановний, ні, шляхетний пане, вона на світанку пішла – рано встала, поїла, сказала, що заплатить іншим разом, і пішла.

Якось несхожий був наш господар на людину, з якій можна заплатити іншим разом. Принаймні без криків і скандалів.

– Не сказала – куди?

– А вона ніколи не каже.

– То ти, люб’язний, її знаєш?

– Звісно, шляхетний пане! Та цю стару ворожку… тобто Матінку Ци, звичайно, кожен караван-сарайщик на Фаррському тракті знає. Раз у півроку неодмінно з’являється…

– Багато подорожує, виходить, – чи запитав, чи просто завважив Кос.

– Багато? Та, вважай, лише цим і займається!

Далі продовжувати розмови не було сенсу – господар або нічого більше не знав, або не хотів казати.

– Спасибі, – недбало кивнув я, а Кос блиснув монетою – і господар, піймавши винагороду на льоту, розуміюче зник.

– Казала – ще, мовляв, побачимося, – пробурмотів я, ні до кого не звертаючись. – То що ж, може, й побачимося… Тоді й одержиш, Матінко, свої записи.

Потім я повернувся до ан-Таньї.

– Ми тут трохи затримаємося.

– Навіщо?

– Та… з’ясувати дещо треба. Настав час зав’язати тісніше знайомство.

Кос не розуміючи глянув на мене. Справді, про які з’ясування й знайомства могла йти мова, якщо в караван-сараї, крім нас і господаря, схоже, нікого не залишилося?

Утім, я знав – що треба з’ясувати й, головне, у кого!

Я неквапно підвівся із-за стола – ще б пак, після такого сніданку! – і пройшов у нашу келію. Усе ще здивований Кос пішов за мною.

Опустившись на низьке ліжко, я акуратно поклав поруч із собою Дзютте й Сая Другого і, глибоко зітхнувши, взявся правою рукою за руків’я Єдинорога.

– А ти, Косе, – звернувся я до ан-Таньї, який всівся на своє ліжко, – бери есток і повправляйся. Он мої лати на стіні висять – коли і уявляй, що в латах – я. Або не я. І старайся не зупинятись. Мовляв, якщо я або не я в залізі, нічого страшного ні з ким не трапиться. Іди, йди, не соромся…

І – дивна річ! – Кос слухняно взяв Заррахіда й ступнув до стіни, на якій висіли лати аль-Мутанаббі.

А я одразу забув про Коса, лати й Заррахіда, занурившись разом із Єдинорогом у розмову Звитяжців.

Цього разу мої приятелі вирішили змінити тактику, перейшовши від батога до пряника.

– Чуєш, Вилорогий! – мовив Уламок. – Та ти в нас молодець! Можеш, якщо захочеш! Так учора душевно Бесіду вели, що ж…

Похвали Саєві виразно подобалися, а на «Вилорогого» він, певно, вирішив не ображатися – і правильно, бо тоді йому довелося б ображатися на Дзю через кожне слово.

Як мені свого часу – на Друдла…

– Ясна річ, можу! – хвалькувато заявив улещений Сай, і я нечутно розреготався. – Якби ще Заррахідовому Придатку руку ліву як слід вишколити, ми б вас тут по всьому двору ганяли, як хотіли! І тебе, Уламку, і Рога Єдиного, і Придатка вашого залізнобокого! І посох цей дурнуватий, із дзвіночками…

Я відчував, що Дан Ґ’єн заледве стримується, щоб не змазати пряник похвали чимось гіркішим від арахісового масла; та й у Дзютте напевно вертілася на кінчику клинка чергова шпилька, але, взявши певний тон, треба було тримати його до кінця.

– І ви всі такі… герої? Оті, хто Шулму бачив? – із прихованим глузуванням, яке Сай, схоже, помітив, поцікавився Єдиноріг.

– Ішов би ти в піхви! – огризнувся Сай. – Герої… Тебе б туди бодай на день, мабуть, одразу зрозумів би…

Він замовк, не докінчивши фрази.

І тут я не витримав, а Єдиноріг згідно брязнув, віддаючи себе в моє розпорядження.

– І ви вирішили зробити героями нас! – не запитав, а твердо відчеканив Я-Єдиноріг. – Рятуючи нас від Шулми, ви принесли її сюди, щоб і ми зрозуміли…

– Так! – мало не пискнув Сай. – Хто це? Хто це сказав?! Це ти, Заррахіде?!

Сай був дуже наляканий, і я зміркував, що коли я говорю через Єдинорога, у Дан Ґ’єна відчутно змінюється, так би мовити, голос – звучання, інтонації, характер і все інше. Не суттєво, що говорить він за допомогою зовсім інших звуків, ніж я – голос однаково змінюється.

Як, напевно, і в мене, коли говорю не я, і навіть не Я-Єдиноріг, а Єдиноріг-Я.

– Ні, – здивовано брякнув есток об мої лати. – По моєму, це Єдиноріг.

– А чому в нього тоді голос такий?! – Сай не на жарт розхвилювався. – Він що, перегрівся?

– А тому що це не я – вірніше, не зовсім я – говорю, – сказав уже Єдиноріг-Я. – Це говорить Чен Анкор, той, кого ти називаєш моїм Придатком.

– А я його по-всякому називаю, – самовдоволено заявив Уламок. – У мене уява багата… і нездорова.

– Ви тут розклепалися всі, так?! – заволав нещасний Сай. – Як це Придаток може зі мною, Звитяжцем, розмовляти?! Як він узагалі може…

– Може-може, – перервали його ми із Дзю одночасно.

– Ми багато чого можемо, Саю, – продовжив уже я сам, без Уламка, бо блазневі теж не зашкодило б мене послухати, якщо в нього така уява. – Ви, Звитяжці, яких ми називаємо зброєю, і ми, люди, яких ви називаєте своїми Придатками – кожен із нас вважав (і вважає!), що саме його рід править світом, а інші – не такі – йому, вінцеві творіння, служать. Що ж… я готовий пробачити Но-дачі і його Придаткові… тьху ти! Тобто я хотів сказати – його хазяїнові… чуєш, Єдинороже, не ображайся!.. Одним словом, я готовий пробачити їм обом свою відрубану руку, бо волею випадку я, людина, що не раз тримала меч у своїй руці, – лише залізну, неможливу руку я зумів простягнути Звитяжцеві як рівному! І чи не однаково, зрештою, хто з нас править світом?! Тим паче, що ви привезли із Шулми зародок такого світу, яким не те що правити – у якому жити не хочеться!

– А мені, ти гадаєш, хочеться?! – запально перебив мене Сай. – Я коли свого першого заколов – мені… я мало не зламався на цьому! Потім, щоправда, легше стало, але однаково… – Сай помовчав. – Мені здається, – нарешті кинув він, – що в мене зараз бічні вуса у вузол зав’яжуться. Або гвинтом закрутяться. Або ще щось… Як ти сказав, тебе звуть? Якщо, звичайно, ти не Єдиноріг.

– Чен. Чен Анкор.

– І ти ця… людина? Який ніби Придаток, але людина?

– Ніби так, – трохи глумливо відповів я.

– І говорить зі мною зараз не Єдиноріг, а ти? Через цю… залізну руку?

– І він ще називав мене – мене! – тупим! – не витримав Дзютте. – Та через руку він говорить, через руку – не через ногу ж! І хто тепер із нас тупий?!

Утім, вражений Сай залишив цей випад без уваги – і, знову ж, правильно зробив.

– Певно, ти мусиш мене ненавидіти, – прошепотів він.

– Певно, мушу. Але не можу. По-перше – ти вже вибачай – я лише недавно зрозумів, що зброя може ненавидіти так само, як і людина; а по-друге, вбивати ми з Єдинорогом уже навчилися, а ось із ненавистю якось погано виходить – принаймні, якщо всерйоз і надовго. Не готові ми до цього… хоч як нас останнім часом готували! Те, що робив ти й подібні до тебе, нехай із найкращих спонукань – це теж Шлях. Шлях Меча… на жаль. І хай буде милостивий до вас гордий Масуд-зброяр, нещасні Звитяжці, що побували у власному минулому!..

– Спасибі, – ледве чутно прошептав Сай. – Ні, Єдинороже, це й справді не ти… ти злий, а цей… цей добрий. Він мене розуміє…

«Ось бачиш, – засміявся Єдиноріг глибоко всередині мене, – Чен Анкор, улюбленець заблудлих Звитяжців. І його лютий меч…»

– Скільки вас залишилося? – запитав Єдиноріг у Сая, не чекаючи мене.

– Шестеро. Якщо мене рахувати. Шість Звитяжців і п’ять Придат… е-е-е… п’ять людей. А навіщо вам це? Щоб ловити простіше було, так?! Чи перебити поодинці?!.

Відчувалося, що Сай огризається радше для годиться, сам не дуже вірячи у власні слова.

– Знати хочемо, щоб тебе іржа заїла! – брязнув Дзютте. – Робити щось треба! Бо й справді Шулма сюди наскочить, а ми тут усі, так би мовити, гостинні… або ми з вашою допомогою гостинність свою так розпанахаємо, що самі, не чекаючи, у Шулму заявимося, кінці світу з кінцями зводити! Думати, думати треба!.. І вам думати, і нам, і всім…

…Сай боявся. Боявся повірити. Але в нього не було вибору. По-перше, він утомився від самотності й жагуче бажав знову стати своїм, одним із співтовариства; мало того – Саєві дуже подобався Кос. Втрата Придатка – щоб зайвий раз не плутатися, я вирішив прийняти це слово без образ і дурниць – отож, втрата Придатка, самі розумієте, неабияка річ.

А по-друге, якщо ми все ж ошуканці й негідники, то на другому плані міркувань Сая різко виникав образ довготелесого немитого Придатка в полотняних штанах, який вантажив на гарбу за допомогою Сая Другого – що б ви думали? – ось-ось, саме це й вантажив…

І Сай, як казали Кабірські вартові-айяри, розколовся. Схоже, він і сам давно мріяв цим із кимось поділитися.

Утім, знав він не надто багато.

4

Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Но-дачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Но-дачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.

Аж ніяк не в цьому.

А ось після їхньої втечі з Шулми…

Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…

Мало їх було. Дуже мало.

Так і сиділа ця дрібка на кордоні Мейланя, перед відкритими дорогами в Кабір, Дурбан, Лоулез, Харзу – і за спинами їх незримо залишалася Шулма з її Джамухою Восьмируким і прямим коротким Чинкуедою, Звитяжцем-убивцею не з примусу, а з покликання. І ще там були шулмуси, що в захваті від Джамухи, і Дикі Леза шулмусів.

Дев’ять Звитяжців і сім Придатків уже знали, що це таке. І ще вони знали, що справа їх неминуча й безнадійна. І страшна вона, їхня майбутня справа. Страшна саме своєю неминучістю й безнадійністю. Але іншого виходу в них не було. Або був – але вони не змогли його знайти.

Вони розділилися. Но-дачі, Шото і три Саї пішли в Кабір. Майже пряма й гостра до божевілля шабля Кунда Вонґ, а також її супутник, дуже молодий і дуже впертий дворучний Клейм (чомусь своє повне ім’я – Клеймора – він вважав жіночним і тому не любив) рушили в Харзу.

Як я зрозумів, саме Кунда Вонґ або Клейм убили друга Емраха іт-Башшара, колишнього Придатка Пояса Пустелі.

Дволеза сокира з родини Лаброс, повного імені або прізвиська якої Сай не запам’ятав, і відчайдушний Акінак Джанґ повернули на захід, мимо Хаффи до Оразму, маючи намір досягти Лоулеза.

Це були лише приблизні маршрути, які кожен міг змінити за потреби.

Вони домовилися зустрітися в Мейлані за півроку – ті, хто переживе ці півроку. А те, що сталося незабаром у Кабірі, ми – Дзютте, Єдиноріг і я – уже й так знали, і Сай лише додав кілька незначних деталей до загальної картини. Потім, за словами Сая, Но-дачі вирушив перший у Мейлань, а три Саї й Шото… загалом, зрозуміло.

Власне, це все, що зміг розповісти нам Сай Другий.

Небагато.

Тепер, щоправда, ми точно знали інших. І час зустрічі. І місце зустрічі.

Мейлань.

5

…Я сидів і мовчав, осмислюючи почуте й міркуючи, яку користь можна мати з отриманого знання. Єдиноріг, Уламок і Сай Другий теж мовчали. І тут…

І тут хтось заговорив.

Спочатку я навіть не одразу зрозумів, хто, але після першого подиву до мене дійшло, що це не хто інший, як есток Заррахід.

Мій дворецький.

Себто – меч мого дворецького.

А точніше – дворецький мого меча й меч мого дворецького.

А ще точніше – колишній дворецький… і так далі.

– Але ж ви й молодці! – захоплено мовив Заррахід, востаннє брязнувши об зерцало лат. Лиск столичних манер чомусь геть злетів з естока. Я ще подумав, що така зміна взагалі неможлива, якщо порівняти наших дворецьких до й після звільнення – але чи мені казати про неможливе…

– Але ви й молодці! Це ж треба було так йому набалдашник заморочити! А він вам усе й виклав!.. Дуже хвацько!

Ледве я зрозумів, що практичний есток переконаний, начебто весь цей час хитрий Єдиноріг не своїм голосом дурив легковірного Сая, як іще один голос ледь остаточно не звів мене з розуму.

– Може, за лікарем збігати? – поцікавився цей голос. – Із ким це ти розмовляєш, Чене? Вухатий демон У привидівся?

– Я? З ким це я розмовляю? – це було перше, що спало мені на думку.

– Ось про це я тебе й запитую! Сидиш тут уже цілу годину й мариш із розплющеними очима… Бурмочеш про якихось Звитяжців, як ти їм навіщось свою залізну руку простягаєш від імені людства!.. І таке інше. Я, звичайно, розумію – вночі мало спав, бабця ця шкодлива… То по лікаря йти чи вже не треба?

Ось тобі й маєш! Виявляється, спілкуючись із Звитяжцями, я дещо промовляв уголос. І співчутливий ан-Танья вирішив, що у мене не все гаразд із головою… Втім, ще недавно я й сам би так вирішив.

Здається, знову доведеться переконувати. Причому обох одночасно. Та ще парочка – Кос із Заррахідом… такі довірливі.

І я заговорив, важко зітхнувши. Уголос – для ан-Таньї; і через Єдинорога – для Заррахіда. Я часто запинався, намагаючись говорити то поперемінно, то одразу для обох; дуже хотілося роздвоїтися. Може, випити жбан-другий і глянути в дзеркало – а раптом роздвоюся?

Чого на світі не буває!

Звучала наша розмова приблизно так…

– Косе, не треба лікаря. З головою у мене все гаразд. І те, що ти чув – не марення. Я справді розмовляв із Звитяжцями. Хто це такі? Це наша зброя…

(– Ні, Заррахіде, це не Єдиноріг. Вірніше, не лише Єдиноріг. І взагалі – завий ґарду мотузочкою й слухай, не перебиваючи, коли з тобою люди говорять! Лю-ди! Хто-такі? Та… Придатки ваші…)

– Ні, кажу, лікаря не треба! Так, і твій есток – теж! І нічого на мене так співчутливо дивитися! Ой, даремно я тебе звільнив, даремно… так би просто наказав – і ти б повірив!..

(– Тьху ти прорва, легше трьох Саїв переконати, ніж одного такого недокованого естока… і не треба починати балачки про кузню, де можна без турбот підлікуватися! Нікому твоя кузня…)

– Ще б пак! – втрутився Уламок. – А все тому, що він тупий!

– Це я тупий? – обурився Заррахід. – Це ти тупий!

– А ось і ні! – зрадів Уламок. – Я з першого разу зрозумів. А ти – ні! То ж всі ви тут тупіші від мене! Крім, хіба, Єдинорога. Він такий самий. Як я. Гострий!..

– …та ні, Косе, не пив я тайкома! Разом же чай цмулили! Ох, у священну водойму тебе! – не пив, кажу! Мені, щоб до видінь допитися, сам знаєш, скільки треба! Щоправда, менше, ніж Кобланові – тому взагалі… гаразд, не про те мова. Живі вони, кажу тобі, живі, хоч і залізні! Дався тобі цей лікар!..

(– Гей, Зарре, це я, Чен! Та чхав я на те, що ти не віриш… я й сам уже нічому не вірю. Ти знаєш, твій Кос і справді – Придаток! Може, я тобі іншого знайду, не такого впертюха… Не хочеш? Як хочеш…)

– Не віриш, Косе-упертюху?! То я зараз тобі доведу!

(– Заррахіде, а ось він каже, що ти – залізо! Так, і все. Правильно, я б теж образився. Слухай, а ти про Коса щось таке знаєш, чого ніхто більше не знає? Ні, про його дідуся не треба, кажи про Коса… ага, згодиться… так… справді?! Тобою й лупцював?! Молодець, Зарре, так їх, Придатків цих недовірливих!..)

– Ось ти, Косе, пам’ятаєш, як у дитинстві, років так у вісім, ти мало естока свого не зламав?! А я ось, як бачиш, знаю… нічого, що мене тоді на світі не було? Мені твій есток і розповів! Ти ще загнав Заррахіда у щілину в кам’яному паркані, витягти не міг і півгодини ридав на весь двір, доки батько твій не прийшов і по попі тобі не надавав! Твоїм-таки естоком. Плазом…

(– Чуєш, Зарре, а який Придаток був кращий – Кос наш, батько його чи дід? Та розумію, що залежно в чому… Це добре, що Кос. Ах, він на діда схожий!.. ось і я було вирішив, що на діда, лише на мого. Ти пам’ятаєш, як він у дворі вночі із Саєм у лівій руці стрибав? Звісно, пам’ятаєш… кажеш, що інакше незручно було б… гаразд, про це опісля…)

– То що, Косе, з’їв?!. Може, лікаря покликати?!

– Киньте мене у священну водойму! – тільки й зміг вимовити вражений Кос.

І з непідробним страхом глянув на власний меч.

6

Останнім невіруючим у нашому товаристві виявився Заррахід. Його переконували вже всі разом. До цієї справи приєднався навіть новопосвячений Сай Другий, а Кос – дослухавши історію Сая в моєму вільному переказі – загорівся до Сая непереборним співчуттям і повідомив через Мене-Єдинорога своєму непохитному естокові кілька таких інтимних подробиць їхнього спільного життя, що впертий Заррахід миттю відмовився від ідеї іржавих ґард і мізків, усвідомивши, що ніхто з нього насміхатися не збирається.

Хоча ми власне й сміялися. Особливо Уламок, чиї в’їдливі зауваження відіграли не останню роль у справі прилучення Заррахіда.

Правду кажучи, нелегка ця справа – переконати хоч людину, а хоч Звитяжця у чомусь, у що він затято не хоче вірити. Особливо якщо всі використають тебе як перекладача, а ти ще волієш і від себе кілька слів вставити. Добре шулмусам – у них, кажуть, зброя безмозка…

Зрештою я від них утік – вечеряти, оскільки обід ми давно пропустили – а Кос незабаром приєднався до мене, залишивши Заррахіда з його побратимами-Звитяжцями. У нього (у Коса, а не в Заррахіда) голова йшла обертом, і він під час вечері ґрунтовно прикладався до глечика, щоб відновити душевну рівновагу. У мене в мозку теж безупинно бриніли, перебиваючи один одного, голоси Звитяжців, тому з глечиком я не відставав від ан-Таньї, тож у висліді в нас голови знову пішли обертом, але вже зовсім з іншої причини.

І ми повернулися в келію, щоб продовжити розмову, упали на ліжка й заснули.

7

По моєму, Кос не людина.

По моєму, він далекий родич бога виноградної лози, червононосого Юя. Або близький родич. Або навіть сам Юй. Принаймні похмілля в нього не буває ніколи. Я ще тільки заледве розліплював праве око, а Кос за цей час устиг умитися, одягтися, поголитися, сходити поснідати, і тепер метався по кімнаті, пританцьовуючи й розмахуючи руками.

– Вставайте, Вищий Чене! – наспівував Кос, як у старі добрі часи.

– Вставайте й радійте життю! Я ось, приміром, радію, і господар цього свинарника, теж, мабуть, радіє, оскільки здер з мене зайвих півтора динара! Гаразд, річ того варта!.. і яка річ!

Я скосив на ан-Танью недорозтулене праве око й виявив у нього в руках щось зелене й блискуче, що скидалося на мішанець плаща з халатом.

– Що це, Косе? – просипів я.

– Це справжня оразмська марлотта! – повчальним тоном повідомив Кос. – З тебе півтора динара за одежину й два динари за послуги… Таку чудову марлотту навіть у Кабірі дістати непросто, і це навіть образливо, що носити її буде такий Придаток, як ти! Вставай, вставай, нічого на мене зиркати…

Я потягнувся й зачепив Єдинорога, що лежав упоперек ліжка.

Він був без піхов.

– Хто там репетує? – невдоволено продзвенів із кутка Уламок. – Заррахіде, скажи своєму Придаткові, щоб замовкнув!

– Сам ти Придаток! – образливо заявив есток. – Уламок незагострений! Це ж цей… Кос ан-Танья, людина. Моя особиста людина. Зрозумів?

– Зрозумів, – оторопіло брякнув Дзю й замовк.

…А години за дві ми виїжджали з караван-сараю. Я поверх лат одягнув новеньку марлотту, зелену, як молоде листя – це все-таки виявився плащ із капюшоном, подобою відкидних рукавів і хитромудрими застібками на грудях, так що застебнувшись і накинувши капюшон (або обмотавши шолом тканиною, перетворивши його на тюрбан), я одразу ж перетворювався на звичайнісінького подорожанина, перестаючи привертати до себе увагу.

Це було дуже доречно. А два динари за послуги Кос не взяв.

Один – узяв.

Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.

Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.

Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.

«Мей-лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей-лань, мей …»

Частина V Звитяжці й люди

Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв, Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв. У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни — Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони. Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці, І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів… Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі

Розділ 13

1

…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.

Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…

Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників-людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван-баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.

Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.

Яку я не бачив добру сотню років.

А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.

Яку Чен не бачив узагалі ніколи.

Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».

Це я пам’ятав.

Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ять-десять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; де-не-де розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.

Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…

Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.

За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.

– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся ан-Танья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..

– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.

Зате Сай не погодився.

– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!

– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…

– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирай-но звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…

Чен сумлінно виклав Заррахідову думку ан-Таньї, той покосився на чорну кручену ґарду естока і, зрештою, згідно кивнув. Дзю заявив, що він раптом полюбив тишу і спокій – то ж незадоволеним залишився тільки Сай, але оскільки він виявився в меншості, протестувати не став.

Здається, Дзю навіть трохи засмутився з цього.

Караван тим часом пішов уперед, закривши нас від натовпу величезною хмарою пилу. Я напружив пам’ять і згадав, що уздовж північно-західних стін міста тягнеться окружна дорога, і за півфарсангу від Шульхари мусять бути наступні брама.

Ще не забув, виявляється…

І ми звернули ліворуч, поступово віддаляючись від юрби біля «Начала начал».

2

Західна брама – значно скромніша й навіть немов трохи похила – теж була відчинена, але замість юрби з прапорами тут ліниво нудьгували четверо вартових-алебард Юе, а четверо вартових-людей так само ліниво грали в кості, сидячи на піску біля брами.

Коли ми під’їхали, ніхто навіть не поворухнувся.

– Товар везете? – про око запитала крайня праворуч алебарда, хоча з нашої поклажі було добре видно, що ніякого товару ми не веземо.

Чен зняв руку з мене, і я із чистою совістю розпочав розмову із Звитяжцями, залишивши людей на піклування Чена й Коса.

– Ні, – коротко й владно відрізав я.

– Юе Тахіро, – подумавши, про всяк випадок назвалася алебарда. – Старшина варти. Звідки їдете?

– З Кабіра, – не знижуючи тону, відповів я. Вартові були молоді, мене пам’ятати не могли, але про всяк випадок я не став називати їм навіть свого безособового родового імені.

І без видно. А запитають – назву.

Можливо.

– Із Кабіра? – щиро здивувалася Юе Тахіро. – А чому ж не крізь Шульхару в’їжджаєте?

– Суєти не любимо, – раптом заявив Заррахід таким командирським голосом, аж Тахіро мимоволі виструнчилася й перестала задумливо похитувати волосяним бунчуком. – І без нас караван зустрінуть. Ще питання є?

Друга алебарда, що стояла поруч із Юе Тахіро, обперлася об плече Придатка – поголеного вартового, який витирав спітнілу голову смугастою хустинкою.

– Це не караван зустрічають, – повчально завважила вона. – Караван собі й караван, чого його зустрічати… Це зустрічають самого Мейланьського Єдинорога і його залізного Придатка, Чена в Рукавиці!

– А нас за жеребом сюди поставили, – додала Юе Тахіро. – Нудота… Раз у житті була можливість на живу легенду глянути – і не судилося!

Я подумав, що Чен доречно обмотав зранку шолом шматком шовку, так що вийшов тюрбан із блискучим верхом – а марлотта, куплена завбачливим Косом, і без того непогано приховувала лати. Хіба що рука… вірніше, обидві руки в латних рукавицях. Але на руки Чена ніхто поки що не звертав особливої уваги.

А звісно… вони ж чекали залізного велетня з іклами із суцільних Єдинорогів – а тут звичайні Звитяжці, звичайні Придатки…

– Усе? – одночасно поцікавилися я й Заррахід. – Тоді бажаємо приємної служби!

Четвірка Юе у відповідь махнула бунчуками, Чен жбурнув голеному вартовому жменю монет – гроші були Кабірського карбування, але голений спритно й з видимим задоволенням піймав їх на льоту, якимсь дивом не впустивши жодної – і ми в’їхали в Мейлань.

Тихо-тихо.

Навіть Уламок поводився цілком пристойно.

3

…Я поглядав довкола і мовчки радів. Багатоярусна пагода з різьбленим ажуром перекриттів, рівна брущатка, фонтан у формі стрибучої риби, храм Небесного Молота на майдані… он за тією крамницею жила родина Прямих мечів Цзянь Тайшень, із чиїми нащадками я років зо два вчився у суворого й буркотливого Пуддхи, що мав поперечне руків’я і замість ґарди – щось на кшталт нинішнього Ченового наруча. Скільки років минуло, скільки Придатків померло (сподіваюся, своєю смертю!) – мабуть, правнуки їх тепер тут живуть, а буркотливий Пуддха наставляє нових Звитяжців…

Із усіх нас Мейлань непогано знав лише я – якщо це можна було назвати непогано, бо прожив я тут утричі менше, ніж у Кабірі. Чен і Кос могли лише розглядатися довкола, згоряючи від цікавості; Сай був тут півроку тому, але проїздом із Шулми в Кабір, і майже нічого не запам’ятав; Уламок, якщо вірити йому, відвідував Мейлань так давно, що відтоді не змінилися хіба міські стіни (я подумав, що Дзю тоді ніяк не менше п’ятисот років, якщо не більше)…

Заррахід мовчав і вдавав, що Мейлань його зовсім не цікавить, але з ним і так усе було зрозуміло.

– Куди тепер? – поцікавився Сай після чергового повороту.

– У родинну садибу Вищих Дан Ґ’єнів Вейской галузі, – відповів Я-Чен, коли залізні пальці торкнулися руків’я. – Або, якщо завгодно, у дім наслідних ванів Мейланя Анкорів Вейських. Цікаво, там усе, як було?

І за півгодини я відповів сам собі – так, усе, як було.

Садиба за минулі десятиліття змінилася мало. Усе та ж невисока, відверто символічна кам’яна огорожа із чавунними вістрями по краях; знайомі візерунчасті брама, що ведуть у тінистий сад, де серед насаджених у добре продуманому безладі дерев і кущів вилися посипані білим піском доріжки. Вони вели до літніх павільйонів і парадної зали, обабіч якої розташовувалися флігелі й надвірні будівлі різного призначення. У лівому флігелі, як я пам’ятав, жили Малі Звитяжці дому і їхні Придатки; далі була кругла альтанка на березі ставка.

За ставком починалася галерея, що вела до ще однієї двоповерхової будови – на другому поверсі якої сто років тому жив молодий і гарячий Єдиноріг, і майбутнє було світле й безхмарне, а минуле – коротке й радісне.

Вся садиба утримувалася в зразковому порядку, що було мені дуже приємно. Втім, Заррахід одразу завважив… гаразд, не будемо повторювати, що саме завважив уїдливий екс-дворецький, але половину гарного настрою як вітром здуло.

Біля зовнішніх воріт відпочивав молодий Придаток у довгополому халаті зі стоячим коміром. Ні мене, ні Чена, ні тим паче інших він знати ніяк не міг, але поруч із ним…

Корячись нечутному закликові, Чен швидко зсунув мене собі за спину й зверху прикрив краєм марлотти. Руку з мого руків’я він не зняв, так що я чудово чув за двох, залишаючись непоміченим.

Справа в тому, що поруч із молодим Придатком блищала на сонці стара дворучна сокира Ляо Дафу – наш постійна брамниця, і вона впізнала б мене з першого погляду.

Із-під марлотти я бачив, як достойний Ляо церемонно привітав гостей – ось хто мусив сподобатися Заррахіду! – а брамниця-людина голосно запитав, злякавши з огорожі зграю голубів:

– Хто ви, шляхетні добродії, і в якій справі?

Цим звертанням він учергове підлестив марнолюбному Косові й викликав легку усмішку на Ченових губах.

Хоча я подумав, що Косове марнославство – та й багато чого іншого – швидше за все, напускне…

– А скажи-но нам, люб’язний, – ввічливо почав ан-Танья, – чи це садиба Анкорів Вейських, ванів Мейланя?

– Саме так, – кліпнув брамник.

– Саме так, – блиснула сокира Ляо, коли Заррахід повторив Косове запитання слово в слово і з тими ж інтонаціям, хоча не міг його чути.

Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.

Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.

– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.

– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан-Танья!

«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.

– Ми ж вас, Вищий Чене, і чекаємо! – простодушно випалив брамник-людина, стаючи перед Косом навитяжку.

Я ще подумав, що Ляо, яка не квапилася виструнчуватись, вибрала собі тупуватого Придатка – сама сокира, побачивши мене або будь-якого іншого Вищого, ніколи не переплутала б дворецького з паном.

А може, це я так, через дурнувату гордість, і той же Заррахід має вигляд значно імпозантніший від мене…

– Це він – Вищий Чен, – знехотя повідомив ан-Танья брамникові, киваючи в наш бік.

Придаток недовірливо зміряв поглядом Ченову постать – але тут Чен відкинув марлотту й зсунув мене на належне місце. Погляд Придатка вперся в праву Ченову руку, а сокира Ляо – вона не брала участі в розмові людей і насторожено поглядала то на Заррахіда, то на Дзю й Сая – миттєво упізнала мене.

Ось що таке виучка! Ляо із захопленим свистом віддала мені урочистий салют, на який лише була здатна, її Придаток виструнчився тепер уже перед Ченом, а я якийсь час просто насолоджувався справленим враженням.

– Із приїздом, Вищий Дан Ґ’єне! – відрапортувала Ляо. – А ваш родич, Ковзкий Перст, пішов зранку до Шульхари вас зустрічати. Напевно, він скоро повернеться…

– Напевно, – пролунало за нами. – І навіть точно. Привіт, Єдинороже!

Один із двох почутих мною голосів належав Звитяжцеві – добре знайомому мені старшому родичеві-близнюкові Дан Ґ’єну на прізвисько Ковзкий Перст, старійшині й членові Ради Вищих, який колись навіть подумував жити зі мною разом, ведучи Бесіди парно й використовуючи одного на двох Придатка – та життя якось не склалося, й за його ж наказом я покинув Мейлань.

Інший голос був голосом людини – чоловіка одних років із Косом, що сидів на сумирній рябій кобилі. Ясна річ, це й був Лян Анкор-Кун, Придаток Ковзкого Перста й Ченів родич; лише слова «Привіт, Єдинороже!» вимовив не він, а Ковзкий Перст, оскільки Лян Чена в обличчя знати не міг, як і мене – хоча мене в обличчя знати не можна взагалі, через відсутність обличчя.

А ось Лян обличчя мав. Смагляве, з пронизливими очами, і усмішка на цьому обличчі здавалася приклеєною. Щоправда, приклеєною акуратно… і це поєднання суворості й привітності навіть якось притягало до себе.

– Вітаю родича Чена, – статечно мовив Лян і приклав ліву руку до серця.

Дивився він саме на нас, а не на ан-Танью. Здогадливий, одначе…

Чен у відповідь підняв праву руку – і я зміг у свою чергу привітати Ковзкого Перста, не відволікаючись на людей.

– Маєш чудовий вигляд, Єдинороже, – сліпуче усміхаючись, мовив Ковзкий Перст, коли із церемоніями було покінчено. – Одного не зрозумію – як же це ти умудрився повз нас проскочити? Ми весь караван старанно прочесали…

– А хіба в Мейлані немає інших воріт, крім Шульхари? – у свою чергу запитав я. – Ти краще відповідай мені, звідки ви довідалися, що я взагалі приїжджаю, причому саме сьогодні? До того ж – на честь чого така пишна зустріч?!

Це запитання цікавило нас усіх, і навіть Уламок мовчав, не заважаючи розмові двох родичів, що давно не бачилися.

– Та ми вже тиждень до воріт їздимо, – засміявся Ковзкий Перст. – Усі плітки один одному разів по десять переказали, вас чекаючи! Ти мені потім неодмінно роз’ясниш особисто, що з усього цього правда, а що – ні… А сьогодні не лише я з друзями – півміста до Шульхари вийшло, бо гонець із Фарра обігнав вас майже на добу й повідомив усім, що бачив у фарузькому каравані героя Кабіра, Вищого Мейланя, зірку роду Дан Ґ’єнів і найзнанішого Звитяжця у всьому еміраті. Тебе, себто!.. Герой повертається додому після вікової відсутності – і як накажете його зустрічати?!

Він лунко розреготався й раптом спохопився.

– А чого ж це я вас перед брамою тримаю? Прошу!

Ковзкий Перст махнув сокирі Ляо, і Придаток останньої з усіх ніг кинувся відчиняти браму.

– Ти б супутників своїх назвав! – шепнув мені мій родич, коли ми вже в’їжджали в садибу крізь сад до літніх павільйонів.

– Вибач! – спохопився я. – Панове, перед вами, як ви вже здогадалися, старійшина Ради Вищих Мейланя і мій родич Ковзкий Перст! А це Дзютте Уламок, придворний клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра і наймудріший блазень емірату…

– Мусить же хоч хтось бути мудрий, коли навколо суцільні… Звитяжці, – ніби собі під ніс, але так, щоб усі почули, заявив Уламок.

– Ось, будь ласка! – з удаваною досадою я легенько плеснув коня по крупу. – Що я казав?! гаразд… а це шановний усіма в Кабірі есток Заррахід, мій…

– Його дворецький, – коротко закінчив за мене Заррахід.

Я вирішив не загострювати уваги на цій слизькій темі.

– І нарешті – Сай Другий, мій добровільний супутник, доволі вправний у Бесідах…

Сай, цього разу не вловивши іронії, поважно і разом із тим шанобливо кивнув.

– Сказав би я, у чому він доволі вправний, – пробурчав Дзю, проте обмежився цим і більше нічого не додав.

Тим часом ми проминули павільйони й зупинилися в парадній залі.

– Ти не заперечуєш, якщо я на якийсь час зупинюся в тебе? – запитав я в Ковзкого Перста, наперед певний у його згоді.

– Заперечую! – несподівано відповів Перст, що мене страшенно здивувало. – Ти цілком можеш зупинитися в себе.

– У себе?

– Аякже! Тут. Адже це твоя садиба! Ти справді нічого не розумієш чи просто вдаєш?! Це Вейський маєток, – а ти запитуєш у мене дозволу в ньому зупинитися!..

А й справді! Я зовсім не подумав… та мало що могло тут протягом минулого століття змінитися! Хоча, дивлячись на садибу, можна було вважати, що в Мейлані час стоїть або навіть лежить і міцно спить.

І взагалі – я виїхав звідси молодиком, якого більше цікавило вміння вести Бесіди, ніж уміння розбиратися в спадкових правах.

– А ти? – трохи розгублено запитав я.

– А в мене свій дім є. По сусідству. В одному кварталі з твоїм двоюрідним братиком і моїм дорогоцінним небожем Да-дао-шу. Великий Да, повернувшись минулого літа з Кабіра, так і оселився там… Одне слово, будемо один до одного в гості ходити.

– Прошу вибачення, Вищі, – втрутився в розмову Заррахід, – але, наскільки я зрозумів, ця садиба – майно Вищого Дан Ґ’єна, відомого як Мейланьський Єдиноріг?

Чомусь погано в нього виходило тепер зображувати дворецького… раніше він ніколи б не втрутився у розмову без попереднього дозволу.

– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.

– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?

– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…

– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?

Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.

Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.

– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..

– Кого-кого?!

– Слизького Пальця! Чи як його там?..

Слуга-людина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…

4

Ченові-Мені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном Анкором-Куном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.

Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос ан-Танья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові ан-Таньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.

Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.

Ковзкий Перст лише дивувався.

– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…

– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.

Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!

…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Да-дао-шу.

– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..

– Привіт хоч великий? – усміхнувся Да-дао-шу, хитнувши волосяним хвостом.

– Та не менший від тебе!

– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?

– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.

– Вік уже вдома не був.

– Ох, здається мені, що ти нам іржу на клинки наводиш, – без натяків заявив Кханда В’ячасена, що висів навпроти.

Кханда, як і Ковзкий Перст, числився старійшиною і членом тієї ж таки Ради Вищих Мейланя, що відправила мене свого часу в заслання. Сам Кханда був прямим і широким Звитяжцем з двосічним клинком і простим, але покритим найтоншим різьбленням, кістяним руків’ям.

Крім нього й Ковзкого Перста, більше ніхто зі старійшин і членів Ради до мене в гості не з’явився.

Як з’ясувалося пізніше, я де в чому помилявся.

– Ми чули, – продовжив Кханда, – що якісь покидьки весь емірат розбурхали! Начебто в Кабірі – і не лише в столиці – й Звитяжців убивали, і Придатків псували… остання це річ – Придатків псувати! А про Звитяжців я вже й не кажу…

Сай, що лежав біля мене, хотів було обуритися.

– Тихо! – дзвінким шепотом обірвав я його. – Мовчи!

– Мовчу, – несподівано покірно погодився Сай. – Але чого ж це він людей Придатками називає?! Ти ж сам казав…

Тут уже мені довелося замовкнути. Останнім часом Сай усе швидше ставав правильним. І не настільки, щоб набриднути, а до міри. Молодець. Перековується.

– Було таке, – відповів я Кханді, розуміючи, що жодними словами не зможу йому передати той жах, що діявся в Кабірі.

Мені й самому вже здавалося, що все це було з кимось іншим, а не зі мною. Хоча досить було згадати провулок, Дитячого Вчителя, хрускіт Шото… зі мною це було.

Зі мною.

– Було. Всяке було, і вбивства теж.

– І ти, кажуть, убивав? – навпростець запитав старий Кханда.

– І я.

– Багатьох? Я так розумію, що вибору в тебе не було, але – багатьох?

Чомусь занадто наполегливий був старий…

– Одного. Придатка одного…

Я не став удаватися в подробиці. Чен сам за себе скаже, а я – за себе.

Кханда В’ячасена якось дивно перезирнувся з Ковзким Перстом.

«Та будь вони хоч сто разів старійшини! – роздратовано подумав я. – Невже вони судити мене зібралися?!»

– Інакше можна було? – тихо запитав Ковзкий Перст.

– Ні, – відрізав я. – Не можна.

– А я гадав, що ти років за вісім-дев’ять зміниш мене як главу роду, – ще тихіше сказав Ковзкий Перст.

«Змінити? Тебе? – хотів запитати я. – Навіщо? І куди це ти дінешся за дев’ять років, що тебе доведеться міняти?»

І не запитав.

– А зараз ти так не думаєш? – натомість поцікавився я із сарказмом, який самого мене здивував.

– І зараз думаю, – Ковзкий Перст і Кханда знову чомусь перезирнулися. – Думаю…

– Я бачу, що у нас тут, вважай, засідання Ради! – голосно проказав Великий Да, відверто намагаючись розрядити обстановку. – Не тьмяній, Єдинороже, – я теж колись зі столиці приїхав, мене миттю главою мого роду оголосили! Начебто, крім мене, нікого з важких Кривих мечів знайти не могли!.. Це в них – у нас тобто – традиція. І взагалі – по моєму, у нас сьогодні свято з нагоди прибуття…

– Мене! – гордо закінчив Уламок. – Я теж старійшина роду. Старійшина блазнів.

– То ти такий тупий, – завважив прямолінійний Кханда.

Дарма це він…

Дзю одразу ж роз’яснив усім різницю між словами «блазень» і «дурень», а також різницю між словами «старий» і «старійшина»; потім він докладно розповів, чим розрізняються словосполучення «старійшина блазнів» і «старий дурень» – а тоді ще раз повернувся до цих висловів, але вже стосовно себе й «оцього ось…»

– Коли я народився, блазню, – ображено сказав Кханда, – руду для металу, з якого тебе якийсь невдаха Повитуха кував, ще зі штолень не добули! А ти мені… Я коли замолоду був у Кабірі, мені сам Фархад Іль-Рахш іменне карбування для піхов подарував! За майстерність Звитяжця, між іншим, а не за дурні жарти…

Гранований клинок Дзю підозріло заблищав.

– Руду, кажеш, іще не добули? – покаянним тоном заспівав Уламок. – Карбування, кажеш, подарував? Овальну таку пластинку з гірською грядою й місяцем у лівому верхньому кутку? А незграбний від хвилювання Придаток ще перечепився через сходинку й упустив карбування на килим… І справді старий ти, Кхандо В’ячасено, старий і мудрий!

Кханда довго дивився на усміхненого Уламка – і нічого не сказав.

Промовчав старий Кханда В’ячасена.

Гості перекидалися звичайними незначущими фразами – а я нишком звернувся до Да-дао-шу.

– Чуєш, Великий Да… то ти тепер старійшина Ради?

– Та… не зовсім, – відповів Великий Да. – Я тепер глава роду Кривих мечів – сам розумієш, що не шабельних родин, а важких Звитяжців – і входжу до Ради Вищих, але не як Старійшина… вік у мене не той. А може, і не у віці справа, а так… рано ще.

– Ясно. А як же колишній старійшина?

– Зник, – неохоче відгукнувся Великий Да. – Зовсім зник… загинув тобто. Ти не подумай, Єдинороже, це випадковість, це з вашими Кабірськими справами ніяк не пов’язано!..

Не пов’язано… Ой, чогось не доказав Великий Да! Навіть імені випадково загиблого старійшини назвати забув, неначебто теж випадково…

– А років за вісім-дев’ять, Ковзкий Перст мене главою роду бачить… – задумливо ворухнув я кінцем клинка. – Гм… спершу вигнали нас хтозна чому, а тепер, за століття, у Раду мало не насильно заганяють!

– І не лише, – загадково усміхнувся Да-дао-шу. – Ось буде завтра великий прийом у палаці на твою честь, там побачишся з нашими тимчасовими правительками – і про все дізнаєшся!

– А чому це вони тимчасові? – підозріло запитав я. – І чому правительки? У Мейлані правитель, а не правительки… Я ж пам’ятаю, Великий Да!.. правитель, меч «дев’яти кілець» Цзюваньдао…

Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.

– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр-ла-Кабір!

Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фарр-ла-Кабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!

– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!

– Повтори-но мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.

– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…

– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?

І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»

Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян Анкор-Кун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісім-дев’ять главою роду!

А ти куди дінешся, Персте?

Воістину – спокій опор…

Правильний девіз.

Розділ 14

1

…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».

«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»

І Я-Чен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазня-мудреця, біль і ненависть…

І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.

«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»

«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»

Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…

«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»

Чен не відповів.

Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, по-моєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі Абу-Салімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.

– Справжній лабіринт, – буркнув Уламок.

Чен рішучим кроком підійшов до першої-ліпшої складної ширми з бамбукових планок, мистецьки розфарбованих і зв’язаних між собою, опустився на низький ослінчик й узявся розглядати круглу остиглу жаровню з бічними накладками ароматичного дерева, покритими лаком у золоту цяточку.

– Нудно, – прошелестів я, майже лягаючи поруч із Ченом на паркетну підлогу. І спекотно…

– Ясна річ, – мов знавець, відгукнувся з-за пояса Уламок. – Аудієнція, одначе… це вам не на базарі плітками обмінюватися!

– Досить базікати! – уголос кинув Чен. – Будемо чекати й мовчати.

– Будемо чекати й мовчати, – згідно повторив я. – Будемо чекати…

– А мовчати не будемо, – додав Уламок.

Я не одразу відчув рух за лівою, блідо-бузковою завісою з вишитими на ній павичами. Спершу я почув голос. Вірніше, два голоси. Два високі, вишукано дзвінкі голоси, що говорили з інтонаціями, яких я жодного разу не чув у Кабірі.

– Мовчати не обов’язково, Вищий Дан Ґ’єне! Мовчати зовсім не обов’язково, – сказав перший голос із ледь помітною усмішкою. – І навіть навпаки…

– Почувайтесь, як удома, – сказав другий голос. – Утім, Мейланьський Єдиноріг у Мейлані скрізь і завжди вдома, де б він не перебував.

– І я скрізь і завжди, як у себе вдома, – почав було нахабний Уламок, але осікся, коли завіса несподівано відгорнулася.

– І навіть краще, ніж удома, – несподівано закінчив Дзю.

Це були Емейські шпиці Мейлань-го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони були прикрашені святковими хустками з червоного шовку зі сріблистим шиттям, просмикнутими в їхні центральні кільця. Востаннє я бачив таких струнких красунь століття тому. І чим міг зацікавити юний дурний Єдиноріг – і навіть тоді ще не Єдиноріг, а меч, що мав дитяче ім’я Стебло під вітром – цих (нехай і не власне цих!) гордовито-летючих володарок душ і помислів більшості Звитяжців з родини легких Прямих мечів?! Єт, юність, юність…

Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена-Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.

«Вухастий демон У! – думав Чен-Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»

Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен-Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я-Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…

Що робити?!

«Що робити?! – думав Чен. – Ні, я не описуватиму цю гнучку талію зрілої, але не розповнілої жінки; талію, обтяжену стегнами танцівниці з храму Яшмових фей… і не візьмусь я описувати її легку впевнену ходу, і владно іронічний погляд, і…»

Мені несподівано стало весело, і я нечутно засміявся.

«Прокляття! – вилаялися ми обидва, але вже з добрячою долею гумору. – Ні, я – обидва наших „я“ – не будемо взагалі нічого описувати, а краще будемо думати про Чин і Вовчу Мітлу, і про те, що наші однолітки в Кабірі давно мають по дві, а то й по три дружини…»

Краще ми взагалі ні про що не будемо думати. Узагалі.

– Будете мовчати, – попередив мене Уламок, – я почну перший. І тоді не ображайтеся…

Це витверезило нас краще від відра холодної води (на Чена) й удару Ґвеніля (по мені). Досить було лише уявити собі галантність нашого Уламка і його манеру вести світські Бесіди, щоб сказати вголос бодай що-небудь, не даючи Дзютте нас випередити.

Чен квапливо підхопився, з гуркотом перекидаючи ослінчик і жаровню – остання, на щастя, була холодна, інакше не минути пожежі – а я вилетів із піхов у вишуканому салюті, перерізавши по дорозі планку найближчої до нас штори; планка виявилася опорною, і штора, перехнябившись, мало не брьохнулася на підлогу.

Наступна ж фраза Емейських шпиць мене нажахала.

– А ви саме такий, яким ми вас собі уявляли, – хором мовили шпиці, і їхні центральні колечка, у які були просмикнуті пальці Придатка… себто, пані Юньер, м’яко дзвякнули. – Точнісінько такий… Можна?

«А ви зовсім не такий, яким я вас собі уявляла, – віддалися в мені слова Юньер Мейланьської, почуті Ченом. – Абсолютно не такий… значно м’якший і водночас мужніший. Певно, так не буває… і ще ви молодший. Можна?»

– Можна, – відповіли ми, не зовсім розуміючи, про що мова.

Кінчики шпиць легко й ніжно торкнулися Ченових грудей, і шнури верхніх застібок марлотти впали вниз. Потім шпиці сковзнули по відкритому зерцалу лат, повільно обводячи в’язь викарбуваного двовірша-бейта, ледь посвистуючи від зіткнення з полірованим металом, зачіпаючи хустками розпахнуті поли марлотти… це було так по-жіночому, настільки відвертий прояв цікавості…

І тут я майже зовсім заспокоївся. Лат вони, бачте, ніколи не бачили! Поторкати їм, бачте, захотілося! То ми з Ченом такі, як вони, бачте, собі уявляли, то не такі… Шулма їх забирай! Звикли, певно, що від шанувальників відбою немає… що ж, будемо шанувальниками!

– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань-го блідне стародавність будь-яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь-які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?

Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.

– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра, Дзютте… е-е-е…

– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…

– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.

– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…

– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.

– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.

– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.

– Ролі? Якої роль?!

– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.

Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.

– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.

– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?

– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.

– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.

– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.

Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.

– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.

– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.

Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.

– А чому це добре? – здивовано запитав Чен-Я.

Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань-го, збіглося повністю.

– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.

2

Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі-таки дивним проханням.

– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?

– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.

Чен знизав плечима, але погодився.

І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…

– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…

– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і Чен-Я зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…

– Обличчя, – покірно продовжив Чен-Я, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…

– Конкретніше! – обурився Дзютте.

– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав Чен-Я. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!

– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.

– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…

– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!

– Одяг… Халат довгий, із багряно-димчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Пояс-обруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскраво-червоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідо-салатна, здається…

Чен усе говорив, я слухняно перекладав, перетворюючи слова людської мови у звуки мови Звитяжців – але я відчував, як з кожним вимовленим уголос словом у Чені щось змінюється. Немов це були не слова, а краплі дощу, які все інтенсивніше падають на палаючу жаровню, і ось уже вогонь сичить і вщухає, дим сизою хмарою огортає заглибину з шипучими вуглинами… хистко й мокро…

– Досить, – нарешті змилостивився Уламок. – Єдинороже, тепер ти!

– Що – я?

– Розповідай! Про шпиці оці балакучі розповідай! Уголос, і щоб Чен чув!..

І екзекуція повторилася.

…Коли я замовк, знесилений і спустошений, Дзю покрутився за поясом і розслабився.

– Коли я був молодий і значно розумніший, ніж зараз, – ні до кого не звертаючись, повідомив він, – я мріяв про піхви. Були одні такі піхви, з оторочкою по обідку. Спати не міг – усе ці піхви снилися. І тоді один старий блазень, ніж Бечак іль-Карс, запропонував мені розповісти йому про мої жадані піхви. Тільки докладно й не гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань-го і їхньої Юньер?

І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.

І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри-Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.

– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.

– Немає за що, – буркнув Уламок.

І додав:

– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.

– Ти блазень Шешеза фарр-ла-Кабіра, – навіщось завважив я.

Дзю усміхнувся.

– А ти? – запитав він.

– Що – я?

– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…

– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен-Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.

Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган —Дитячий Учитель…

– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.

3

А свято вийшло таким, як і будь-яке інше. Місцеві Придатки що стало сили гомоніли за багато накритими столами, всіляко розважаючи Чена; у збройовому кутку найповажніші тутешні Звитяжці не давали мені нудьгувати, розпитуючи аж ніяк не про вбивства й переслідування, а про кабірські моди й турніри, про вдачу ятагана Шешеза, про Посвяту в старого Фархада й про інші приємні речі, що налаштовують на марнослів’я.

Я з награною жвавістю відповідав, часом даючи нічого не значущі обіцянки провести Бесіду то з любим гаком із сімейства Тьє-Чінчі, то із ввічливою, але настирною дворучною сокирою Фен-тоу-фу – даруйте, заради Небесного Молота, як тільки випаде вільна хвилинка, а ось коли вона випаде – невідомо, але я обов’язково, обов’язково…

«І чому мені щораз свята передрікають якусь неприємність?! – міркував я, вдаючи, ніби слухаю мейланьські плітки у викладі двох говірких шабель Чандрахасса. – Чому?! Посвята в Абу-Салімів – і турнір, веселощі в Коблана – і побоїще в провулку; тепер у Мейлані два торжества поспіль – і казна-чому оголошуються заручини! До чого тут заручини?! Звісно, Чена давно пора женити – але зараз не час… а мені весілля грати – справа, звичайно, хороша, але хто Вовчій Мітлі пояснить, що вона, справа ця, хороша і що не треба з цього приводу хустки в шпиць Мейлань-го на ошмуття сікти…»

Деякі із запрошених гостей час від часу виходили із зали вести Бесіду – тут було не заведено вести Бесіду в залі. Мені ніхто відкрито не пропонував узяти в цьому участь, але чимало Звитяжців питально поглядали в мій бік. Я ігнорував дозвільну цікавість місцевих задирак, які чекають, так би мовити, від героя дня негайних подвигів, – і у свою чергу не раз косився на Емейські шпиці, які не відвідували збройовий куток, а увесь час перебували за полою безрукавки Юньер.

Я чекав продовження – надто вже ці слова про заручини були невчасні, щоб вважати їх просто веселим жартом – але продовження не було.

Невже мені почулося?!.

За три-чотири випади від мене Уламок звично розважав поважну публіку. Дзю за лічені хвилини став улюбленцем, – що мене анітрохи не дивувало, – а деякі алебарди після Уламкових гострот просто падали від реготу, і їхнім Придаткам доводилося відриватися від стола й піднімати надміру сміхотливих Звитяжців.

Поруч із Уламком глибокодумно мовчав Заррахід, зрідка вставляючи короткі «так» або «ні». До речі, у парі з Дзю вони мали доволі оригінальний вигляд: один – короткий, міцний, розв’язно нахабний, і інший – елегантно вузький, спокійний, з вишуканими манерами аристократа.

Чистісінько тобі дві сторони Кабірської дійсності!

Третьої, темної сторони цієї дійсності – тобто, нашого приятеля Сая – було непомітно. Сай узагалі не показувався із-за пояса ан-Таньї й у збройовий куток не заглядав, беручи приклад зі шпиць. Але я не раз ловив його гострий погляд з-під стільниці, що нишпорив по залі.

Схоже, нікого з обпалених Шулмою тут не було.

Якийсь мій Прямий родич – юний меч Цзянь, що назвався як Баолун, Дорогоцінний Дракон, – поцікавився, що я думаю про використання піхов для відбиття деяких ковзких ударів. Я відповів, що думаю з цього приводу – хоча думав у цей момент зовсім про інше.

«Якщо ця метушня розтягнеться на дні, або й гірше – на тижні, – думав я, вислуховуючи подяки Дорогоцінного Дракона й чемно киваючи йому обома кистями, – тоді ні про які пошуки не може бути й мови! А заручини – це все-таки, напевно, жарт… хоча й доволі дивний. А ось Но-дачі – це не жартівник, і в палаці його навряд чи вдасться розшукати. Доведеться ганяти Сая з ан-Таньєю по місту – нехай виглядає своїх… Заодно треба буде попитати про зниклого Пояса Пустелі з Харзи… певно, все шукає Тьмяних і соромиться відправити Шешезові поштового сокола з листом про невдачу! Ото буде чудово, якщо він…»

– Привіт живій легенді! – почулося поруч зі мною. – Упізнаєш? Чи геть запишався?!

– Упізнаю… – сторопіло пробурмотів я, дивлячись, як Пояс Пустелі злітає з талії свого кривоногого Придатка, весело розвертаючись, і з блиском укладається на підставці трохи нижче від мене.

Він мав чудовий вигляд. Заново відполірований, сяяв, навіть ніби подорослішав… зовсім не той забіяка, зовсім не той!..

– Радий тебе бачити, Єдинороже, – сказав він, коли інші Звитяжці навколо нас тактовно взялися розмовляти один із одним, щоб не заважати нам. – Чесно, я радий…

– Я теж, – щиро відповів я, – теж радий тебе бачити, Маскіне Сьомий із Харзи, мисливцю на Тьмяних.

– Я тепер не Сьомий, – сліпуче усміхнувся Маскін. – Я тепер Тринадцятий. І я більше не мисливець.

– Та хоч Двадцять Шостий, – відмахнувся кистю я. – З тобою хоч нормально поговорити можна! А ці всі лише кивають і підтакують, немов я їм щосекунди по таємниці світобудови розкриваю!

– Звісно, – Пояс Пустелі глянув на звеселілу знать, і легкі брижі пробігли по його гнучкому клинку. – Як же ще можна розмовляти зі своїм майбутнім правителем?!

Я мало з підставки не злетів.

– Із правителем? Майбутнім?!

– Аякже! Ти ж корінний мейланець, із потомствених Вищих… і не просто звідси родом, а Мейланьський Єдиноріг! Сотню років провів у столиці, прославився на весь емірат, Придатка зіпсованого міняти відмовився, довірений клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра… Весь емірат тільки про тебе й бряжчить – то ти Придатка залізом окував, то в Бесіді тобі рівних нема, не було й не буде, то ти якогось хижака наскрізь проколов, рятуючи майбутнього Фархадового Придатка, то в провулку за одну ніч усіх Тьмяних Кабіра під корінь вирізав!..

Пояс Пустелі лунко захихикав.

– Ти ж тепер герой! – весело продовжив він. – А навіщо героєві, та ще Вищому Мейланя, через сотню років повертатися на батьківщину, особливо коли на батьківщині тимчасовими правительками дві вдови, Емейські шпиці блищать?! Ото ж бо й воно! Дядько твій, Ковзкий Перст, уже всім роздзвонив, що бути тобі років за вісім замість нього главою роду Прямих мечів! То ж готуйся до справ державних! Я чув, що від Абу-Салімів із пташиною поштою вітання прийшло на твоє ім’я…

– І з чим вітають? – тупо запитав я.

– Із майбутнім весіллям!

– А-а-а… – тільки й відповів я, безрадно похитуючи китицями. – Ясно…

– Ти хоч на весілля запроси! – Маскін знову оповився навколо свого Придатка, збираючись покинути такого нетямущого співрозмовника, як я. – Або краще я до тебе завтра сам зазирну. В гості. Адже поговорити нам з тобою є про що… Ти як гадаєш, Єдинороже – є про що поговорити Мейланьському Єдинорогові, зразкові для Звитяжців, і Поясові Пустелі з Харзи, Маскінові Тринадцятому, колишньому Сьомому, колишньому мисливцеві на Тьмяних?!

Я не встиг нічого відповісти. Я ще тільки приходив до тями й починав замислюватися над дивним подвійним змістом останнього Маскінового питання – а Пояс Пустелі вже покинув збройовий куток.

– …у кожного справжнього героя, – почувся до мене захоплений брязкіт Дзютте, – обов’язково мусить бути свій особистий блазень. Ось і в нас…

– Правильно! – погодився якийсь короткий і наївний тризубець. – У такого шановного Звитяжця, як Єдиноріг…

– До чого тут Єдиноріг?! – обурився Уламок. – Герой – це, безумовно, я!

«Тоді ти маєш рацію, Дзю, – тужно подумав я. – Тоді ти маєш рацію…»

– Даруйте! – тризубець, не знайомий з Уламковими звичками, був геть збитий з пантелику. – Якщо ви – герой, тоді…

– А хіба ви вважаєте, що я не годжуся в герої?! – войовничо випнув ґарду-пелюстку Дзютте.

– Та ні, що ви, – геть розгубився бідолашний тризубець, – просто якщо ви – герой, то хто ж тоді блазень?

Уламок покосився на мене й, певно, відчув мій похоронний настрій.

– А ця вакансія поки що вільна! – голосно мовив він. – Бажаючих прошу записуватися в ось цього естока! Уздовж клинка…

4

Повернувшись у садибу, ми з Ченом мовчки обійшли ставок, піднялися на другий поверх будинку, зайшли в першу-ліпшу кімнату – вона виявилася суміжною з більшими покоями, але нам у цю хвилину було не до зручностей – і ретельно замкнули всі двері.

Ми не хотіли нікого бачити.

Ми не хотіли нікого чути.

Ми не хотіли ні з ким розмовляти.

Ми нічого не хотіли. Нічого й нікого.

…Спав я погано. Мені снилося, що я перетнув Кулхан і втік у Шулму від усіх, хто хотів мене вбити, женити, привітати, вилаяти, поговорити, найняти, вважати зразком, засудити за негідні вчинки… я втік від них усіх у Шулму, щоб утопитися в священній водоймі, але до водойми мене не пустили, а Жовтий бог Мо, дивно схожий на Коблана, але зі звислими до землі вухами, у які він загортався на манер Ченової марлотти… Жовтий бог Мо – чи Вухатий демон У?! – радісно підстрибував на місці й волав справжньо пронизливим голосом: «Женити його! Женити! Негайно»… – а з водойми раптом полізли гнилі, іржаві уламки вбитих Звитяжців, і я хотів прокинутися, але не міг…

Чен перевертався уві сні й стогнав.

Уранці Чен устав, протираючи очі, й відімкнув двері. Але виходити ми не стали. Чен сів на ложі, я ліг до нього на коліна, скинувши піхви; і ось так ми сиділи й мовчали.

Потім Чен знову підвівся, переклавши мене на узголів’я, і ненадовго вийшов. Повернувся він із аркушем, у якому я впізнав пергамент Матінки Ци.

– Ю Шикуань, – пробурмотів Чен, гладячи мене вздовж клинка. – Ю Шикуань, правитель Мейланя, і його вдова Юньер Мейланьська… Що ж тебе в Хартугу занесло, під зсув, від такої дружини, нещасний ти Ю?..

Чен задумливо похитав головою, сховав аркуш у кутову шафку й повернувся до мене.

У суміжних покоях шумів Кос. Судячи зі звуків, він убивав у стіну нові гаки для Заррахіда, збивав підставку для Сая і ще одну – для Дзютте, якого ми забули в палаці, але його прихопив звідтіля завбачливий ан-Танья. Коли гуркіт, тріск і немузичні крики на адресу слуг, що пропонували свою допомогу, затихли, Кос підійшов до дверей, що вели в нашу кімнату, постояв трохи, зітхнув і пішов собі. Не знати куди.

А ми з Ченом усе сиділи – вірніше, Чен сидів, а я лежав – у якомусь дивному напівзабутті, і мені здавалося, що я можу провести ось так решту свого життя, і що Чен завжди буде зі мною, що він ніколи не постаріє й ніколи не помре, тому що… тому.

Ми сиділи, лежали, мовчали, а час – час ішов…

5

…Крізь нещільно причинені двері було чутно, як мої друзі перемовляються між собою.

– Чого це він? – здивовано запитав Сай. – Мовчить і мовчить, і… і знову мовчить! Скривдили його, чи що?!

– Скривдили, – коротко відгукнувся есток.

– Кого?! – грізно заскрипів Сай, і я мало не усміхнувся, чуючи це. – Хто посмів скривдити Єдинорога?! Покажіть мені його, і я…

– І ти заколеш його Придатка, – меланхолійно підсумував Заррахід, – а його самого переламаєш у восьми місцях і поховаєш у пісках Кулхана.

– Женили його, Дан Ґ’єнчика нашого, – після довгої паузи мовив Уламок незвично втомленим голосом. – Не спитавшись. Силоміць, так би мовити, крадькома… і Чена, хоч він і залізний, теж женили. Обох. Майже. Це в Бесіді «майже» не вважається, а тут… Герої, загалом, і красуні. Традиція. І від долі не втечеш. Зіграємо весіллячко, стане Єдиноріг державним мечем, Зарра при ньому головним радником буде; ти, Саю, – блазнем…

Сай пропустив випад Дзю повз лезо. До речі, а чому це Сай не знає про те, про що, схоже, знають усі від Мейланя до Кабіра? Ах, так… Сай же все свято провів у Коса за поясом, а людські розмови йому без моїх роз’яснень незрозумілі!

Я зручніше влаштувався в Чена на колінах, а він іще раз пестливо провів по мені залізною рукою – від руків’я до вістря.

І мені здалося, що рука аль-Мутанаббі слабко тремтить.

«Але ж це те, про що мріяв я кабірскої ночі, – думав Я-Чен. – Виїхати подалі із кривавої кузні Кабіра, де кувалося страшне майбутнє-минуле Звитяжців і людей; виїхати в тихий спокій, женитися, вести Бесіди з рівними й наставляти молодиків, які захоплено ловлять кожен твій змах… і бути чільним серед знатних, що зараз мені й пропонується, а моє марнославство чомусь мовчить…»

«Так, тоді я мріяв про спокій, – думав Чен-Я, – і за мить доля запропонувала мені бійню в провулку. А тепер, коли плечі мої звикли до ваги лат, душа звикла втрачати й знаходити, а свідомість навчилася думати про насильну смерть, не здригаючись; тепер, коли я здатний не зупинитися у випаді, коли я розучився довіряти… Тепер доля прихильно підносить мені знущальний дарунок, і весь Мейлань, радіючи, веде Емейських шпиць Мейлань-го назустріч героєві Єдинорогові, а тужна вдова Юньер із радістю готова скрасити своєю присутністю дні й ночі Чена Анкора, майбутнього мудрого правителя… гадаю, що особливо – ночі…»

Це була казка. А в казки ми більше не вірили. Хіба в побутові, і обов’язково з поганим кінцем.

За вікном шуміла садиба – моя за спадкоємним правом, але зовсім незнайома мені! – у суміжних покоях перемовлялися друзі-Звитяжці (цікаво, як швидко я Сая в друзі записав!..), Кос кудись пішов зранку й досі не з’явився, а вже полудень… чи не полудень…

І справді женитися, чи що?..

– Ось він, наш самітник! – пролунав збуджений голос ан-Таньї, і за хвилину Кос зринув на порозі. – Ось він, наш наречений! Вірніше, наречені…

Чен-Я злегка здригнувся і глянув на задоволеного Коса. Поруч із його сяйливою мармизою, – як завжди, гладко виголеною, аж до синяви, – на стіні висіла стародавня гравюра, що зображувала бородатого Придатка розбійницького вигляду і з сережкою у вусі. Кос, сяючи, дивився на Мене-Чена, а бородань – на Коса, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно помилково сів на гострого цвяха.

Твір мистецтва, одначе… Я й Чен мали на увазі не ан-Танью.

– Бабчин пергамент у тебе? – поцікавився Кос, змахуючи зі своєї новенької франтівської блузи (шнурівка на грудях, рукави з відворотами, бузковий атлас і все таке) неіснуючу порошину. – Не загубив у суєті?

Рука Чена слабко ворухнулася, і я вказав вістрям на інкрустовану перламутром шафку, де у верхньому відділенні зберігався пергамент Матінки Ци.

Кос мало не підбіг до шафки, ривком розгорнув стулки й уп’явся в пергамент. Відтак ан-Танья всівся на килим, підтиснувши під себе ноги, і взявся витягати з рукавів – кишені, за мейланьською традицією, пришивалися до рукава зсередини, а блузу Кос купив десь у місті – численні шматки паперу.

Папір був дорогий, рисовий, із легким блакитнуватим відливом, і в Кабірі він цінувався б на вагу золота. А тут, схоже, його спокійно витрачали на різну дурню всі, кому не ліньки – у тому числі й Кос.

– Сходиться, – бурмотів Кос, нервово кусаючи губи. – Ах ти, Іблісова кістка – сходиться! Оце бабця, оце матінка диких гулів – ага, оце треба буде перевірити ще раз…

– Ти де був? – запитав Чен-Я лише для того, щоб трохи відволікти ан-Танью.

Важко було повірити, що перед нами той столичний чепурун, який учора своїми манерами привертав увагу всієї місцевої знаті.

– У міській управі я був. Папери на твою садибу до ладу приводив, як і слід. У спадок вас із Єдинорогом, так би мовити, вводив. У них тут паперу навалом, ото вони й обписують його з ранку до ночі! Тут розпишися, там трьох свідків надай, тоді ще раз розпишися й перепиши все заново, щоб в ієрогліфів «цінь» хвостики тонші були й із загином уліво…

– А хіба з товстими не можна? – запитав Чен, а я лише блиснув усмішкою, слухаючи цю розмову. – І без загину?

– Можна й із прямими товстими, але тоді, за новими правилами, це вже не ієрогліф «цінь», а ієрогліф «фу», і папір уже не підтверджує права Чена Анкора на родову власність, а дозволяє вищезгаданому Ченові Анкору вчинити акт публічного самогубства шляхом розпилювання тулуба навпіл за допомогою бамбукової пилки. Гаразд, не в цьому справа…

– Нічого собі не в цьому! – удавано серйозно кинув Чен-Я. – Я сподіваюся, ти всі хвостики куди треба загнув?! Дивися, Косе!.. На випадок чого, я саме тебе тією пилкою орудувати змушу…

– Дивлюся, дивлюся… – ан-Танья все не міг відірватися від своїх записів і пергаменту Матінки Ци. – Дивлюся, а в них унизу, у напівпідвалі, архів є! І дідок такий любчик всім цим архівом заправляє! Я з ним, напевно, години чотири або п’ять розмовляв, він мені ще показував, як треба з коротким ножем у тісному приміщенні управлятися… Дуже привітний дідок, і ножик у нього просто диво! Шкода, я Сая з собою не взяв – вони б миттю знайшли спільну мову!

– Сам ніж на долоню коротший від твого ліктя, заточка однобічна, – не втримався вже Я-Чен, – замість ґарди валик невеликий, і ніж насамперед на зворотному хваті тримається… Так?

– Слухай, Єдинороже, – ще в останні дні дороги Кос навчився безпомилково визначати, хто з нас із Ченом першим звертається до нього, – це твій знайомий ніж?

– Це Хамидасі, архіваріус. Їхнє сімейство тут кожен знає. Пам’ятаю, раніше жартували, що вони на турнірах один із одним сперечаються – хто аркуш паперу трьома змахами на тридцять три частини розріже, щоб туш ні з одного ієрогліфа не обдерти! Гаразд, Косе, кажи далі…

Кос пошкріб своє вилицювате підборіддя й розреготався.

– Так ні, нічого, – пересміявшись, заявив він у відповідь на здивований погляд Чена-Мене. – Усе гаразд… Як ти кажеш, того ножа звуть? Хамидасі? А дідка – Хаом іт-Дасі! Майже тезки виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»

– І що? – коротко відгукнувся Чен-Я.

– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян Анкор-Кун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном Анкором-Куном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!

Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого ан-Танью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…

А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.

– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі О-рекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…

Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..

– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав Я-Чен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.

– Катакама… – розгублено промимрив ан-Танья. – Катакама Ярі, а щодо гака нічого не знаю… Не записано там про гак, а в Кабірі я таких списів не бачив!.. Прізвисько списа, тобто Звитяжця – правильно, Єдинороже? – прізвисько записане…

– Яке?

– «Білий тигр Ен-цу.» Ось, я виписав…

– Зламалося, кажеш? – із болем запитав Я-Чен. – А наконечник? Наконечник цілий?!

– Наконечник у криницю впав. Вісім разів воду відкачували, мало криницю цю кляту наново не перекопали – глухо! Не знайшли…

– Мир пам’яті твоїй, Катакамо Ярі, Білий Тигре, – прошелестів я, сплітаючи шнури китиць на знак жалоби; і Чен повторив сказане мною вголос, схиливши голову. – Мир пам’яті й спокій праху, старійшино списових сімейств Мейланя… ти знаєш, Косе…

– Знаю, – перервав мене ан-Танья, і це чомусь було доречно й не грубо. – Тепер знаю, а в архіві лише здогадувався. Бо у вас тут мало не кожні десять років якийсь знаний Звитяжець гине. Іноді разом із людиною. Ю Шикуаня з мечем Цзюваньдао зсувом накрило, Білого тигра в криниці не знайшли, за десять років до того, як на замовлення – шабля-шамшер радника Вана випадково з піхов випала й у колесо гарби втрапила, а гарба саме рушила! Шамшер, хоч він і давній, і славний, і з написами на клинку – звісно, переламався! І було велике горе у Вана з домочадцями… І в тому ж дусі – років за сто ми зі старим Хаомом папери підняли! Що не десятий рік – то й подія!.. дивовижна сталість, як бачиш…

«Випадковість, – подумав Чен. – Дика, безглузда випадковість. Хіба мало зброї ламається або псується – ні, чимало… Хто запам’ятає, скільки за століття всякого відбудеться? А якщо й запам’ятає – та не порівняє… запише й забуде…»

«Випадковість? – подумав я. – Ото вже ні, навряд… нема сенсу самого себе обманювати. Це ж не просто відомі Звитяжці, Чене, це все старійшини Ради Вищих, це вони мене й моїх однолітків століття тому з Мейланя вислали! І гинути почали! Що ж це діється? Шулма? – ні, за часом ніяк не сходиться… Тьмяні?! – та їх і немає зовсім, і до чого тоді криниця або колесо гарби? Або той же зсув – навіщо? І, головне – як?!»

«О небо, – подумав Я-Чен, – за що? Не можу більше… не хочу! За що?! За те, що у хвилину слабкості мріяв усе кинути й виїхати? Виїхати шукати тишу? І справді – куди втечеш від неба?.. Біжиш, біжиш, прагнеш до чогось, а піднімеш очі – ось воно, синє, горбате, байдуже, над головою…»

– І нехай лише меч сам спокійно стоїть під небом, – прошептав Я-Чен.

– Сам.

Кос уважно глянув на нас.

– Сам? – різко запитав він, і Мені-Ченові раптом здалося, що це говорить есток Заррахід або Уламок, а зовсім не ан-Танья, людина, що майже втричі молодша від мене.

Від мене, Звитяжця. Коли я народився, навіть Косів дід ще не побачив світу; Кос помре, а я – якщо пощастить – ще довго буду жити… але зараз це все не мало жодного значення, бо в голосі ан-Таньї бряжчала вперта сталь, яка гартом не поступається моєму клинку – скільки б років не відміряла нам обидвом химерна доля.

– Сам? – запитав Кос ан-Танья, людина. – Ото вже ні… І не сподівайся. Це, радше, небо – саме. – І додав, помовчавши і мнучи свої папери: – Саме супроти нас.

6

Коли Кос приніс Заррахіда, Сая й Дзю, я швидко пояснив їм, що й до чого; а потім узявся розповідати вже для всіх про Раду Вищих, Раду старійшин і глав родів Мейланя, і про тих Звитяжців, які належали до неї сотню років тому.

Тринадцять їх було – тих, хто входив у Раду. Тринадцять. І я мимоволі згадав Кобланову розповідь про Повитуху Муніра, що йшов від струмка випробування з дюжиною свідків. І ще я згадав, що Тьмяних – породжень лютого Масуда – теж тринадцять.

Я говорив і знову бачив Звитяжців Ради, немов не століття тому відбувалася наша остання зустріч, а лише вчора; і пам’ять була свіжою, як свіжою буває рана Придатка.

Рана людини.

…Двоє глав роду Прямих Мечів – широкий двосічний Кханда В’ячасена й мій родич-близнюк, легкий і вузький Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст; старійшина шабельних сімейств Шамшер іль-Самак і глава Кривих мечів – могутній Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець», правитель Мейланя; численні ножі й кинджали були представлені в Раді Бадеком ханг-Туном, лезо якого мало пряму спинку, але було вигнуте у формі риб’ячого черева, і Ландинґом Терусом, більше схожим на прямий короткий меч; спис Катакама Ярі, Білий тигр, відтак двозубець Ма, Язик кобри… і далі – бойовий серп Кама Мотогарі, владний і непоступливий, подвійна палиця Убан, страхітливо велетенська сокира Масакірі-кай, Наґіната Каторі сан-Кесе й віяло Сунь-Павлин… Тринадцятеро їх було, Звитяжців Ради.

Я закінчив, і Чен заледве відсапався.

– Я так розумію, – продзвенів Заррахід, – що твого земляка й далекого родича Великого Да торік улітку відкликали з Кабіра саме у зв’язку із загибеллю правителя Цзюваньдао?

– Так, – відповів Я-Чен. – І Великий Да став замість нього главою роду Кривих мечів за спадковим правом або з примхи нинішньої Ради… але правителем він не став.

– Зрозуміло, – відгукнувся Заррахід.

– А мені зате нічого не зрозуміло! – заявив Сай, звертаючись до незворушного естока.

– І мені, – заспокоїв його Заррахід. – Це я так, до слова…

– Нумо ще раз… – почав було Дзю, а я раптом подумав, що ми з Ченом незабаром так звикнемо будь-яку розмову перекладати одразу на дві мови, що в товаристві звичайних Звитяжців або звичайних людей видаватиметься як мінімум дивним.

А що робити? Інакше ми – всі шестеро – по черзі будемо то глухі, то німі…

– Ще раз подивімося, – повторив Уламок. – Торік улітку правитель Цзюваньдао втрапляє під зсув. Хто винен? Та ніхто не винен, сам поліз в ущелину… За десять років до того ламається Білий тигр, Катакама Ярі, і наконечник його губиться в криниці. Знову ніхто не винен. Хіба невмілий Придаток – але ж купець цей, певно, невмілий не був! Гаразд, відраховуємо назад ще десяток!.. Шамшер іль-Самак потрапляє в колесо, і його життєвий шлях закінчується… Так?

– Так? – повторив Я-Чен для Коса.

Тобто, звичайно, повторив усю Уламкову тираду.

– Так, – кивнув ан-Танья. – І знову випадковість. Радник Ван нібито перечепився, Шамшер із піхов випав – і все! Ловити й карати нікого, крім, хіба, недбайливого арбакеша, який не встиг притримати коней.

– Угу, – пробурчав Дзю. – Нікого… Це в нас уже троє з Ради Вищих. Ковзкий Перст досі живий і здоровий, чого й нам бажає… Хто ще живий?

– Я на святі в Емейських шпиць помітив подвійну палицю Убан, – почав пригадувати я. – Потім ще Бадека ханг-Туна з клану ножів… Усе, здається. Ні, не все – Кханда! Кханда В’ячасена! Пам’ятаєш, Дзю – ти ще з ним віком мірявся!

Кос покопався у своїх записах.

– Двоє тутешніх чиновників – сказав він, – виїхали у Верхній Вей за десять із половиною років до зламаного Шамшера. Ось, тут у мене запит із Вея – де, мовляв, чиновники, чому не зголошуються?! Отже, з Мейланя вони виїхали, а до Вея не доїхали… Причому один із чиновників мав при собі кинджал Ландинґ Терус, який узяв у батька, а другий віз двозубець Ма, Язик Кобри. Хвала мейланьській докладності – все записано!

– Ще б не записано! – додав я від себе. – Мабуть, Хамидасі простежив, щоб переїзд старійшин у Вей був описаний як слід!

Заррахід піймав на клинок сонячний промінь, у якому танцювали невагомі порошини, задумливо пограв зайчиками й знову насупився.

– Четверо живі, – підвів риску есток, – троє загинули, двоє пропали безвісти… Це дев’ять. Що сталося з іншими чотирма? Їх же тринадцять було в Раді?

– За давністю років відомості уривчасті, – розвів руками ан-Танья. – Але дещо довідатися вдалося… Брати Бенкей і Акіро з родини Маурі-мисливців пішли в солончаки, що біля Кулхана – це було за п’ятдесят років до загибелі правителя Ю Шикуаня й меча Цзюваньдао – і не повернулися. За рік за ними пішов син Бенкея – і, відповідно, небіж Акіро, – молодий Нух Маурі, і теж не повернувся. Ось виписка зі зводу перепису населення. Розділ «Квартал Фа лінь», рік відповідний…

Кос демонстративно помахав у повітрі одним із папірців.

– Хороша в мене людина Кос ан-Танья, – поважно сказав есток Заррахід. – Розумна…

Я-Чен переклав ан-Таньї слова його меча, і сталося неймовірне: улещений Кос зашарівся.

– Отже… – ще раз повторив він. – Бенкей і Акіро Маурі, а з ними…

– А з ними, – раптом утрутився Сай, – з Акіро й Бенкеєм, були Сунь-Павлин і Масакірі-кай. Маленьке бойове віяло, строкато розфарбоване по всіх пластинах, і величезна сокира з руків’ям завбільшки з високого Придатка. Аякже… на лезі сокири ще гравірування – стрибучий барс…

– Ти їх бачив? – стрепенувся Я-Чен. – Де?

– Де я їх міг бачити? – здивувався Сай. – Вони ж піввіку тому в солончаки пішли! Чув я про них… по той бік Кулхана чув, у Шулмі, в наметі племінному! Клевець один на нашій повстині – на яскраво-червоній повстині – пам’ятав, як приволокли колись давно в плем’я двох Придатків і двох Звитяжців. Придатків він, ясна річ, не запам’ятав, зате Звитяжців… Казав – віяло з павиним розфарбуванням і сокира з гравіруванням. Наскільки я розумію, це й були Масакірі-кай і Сунь-Павлин, старійшини Ради!

– Отже, у Шулмі їх шукати треба, – сам до себе забринів Уламок. – Цікаво…

– Не треба їх шукати, – глухо буркнув Сай. – У священній водоймі вони, у тіні плаща Жовтого бога Мо, хай йому грець! Із білої повстини два шляхи ведуть – або на повстину яскраво-червону, або у священну водойму… Розповідав клевець, що не змогли ні віяло, ні сокира самих себе переробити. Не пролили крові старійшини Мейланя Сунь-Павлин і Масакірі-кай, а за гордість у Шулмі розплачуватися доводиться! У них наша гордість боягузтвом зветься.

Ми помовчали. Товста божевільна муха, дзижчачи, гасала від стіни до вікна й назад; стінні панелі з горіха «драконове око» відливали коричневим й чорним, через що кімната трохи рябіла, як вода озера під легким вітром.

Було тихо. І навіть Придаток на гравюрі стишився, потупив погляд і закусив у роздумі жмут бороди.

– Припустимо, що я знайду тих, що залишилися, – першим порушив мовчання я. – Я знайду старійшин Каму Мотогарі й Наґінату Каторі сан-Кесе, і з’ясую, що вони живі-здорові. Або що їх спалили в ковальському горні, утопили в криниці чи вкрали сто років тому. То й що? У Кабірі бодай були винні в убивствах – я не хочу тебе зачепити, Саю! – а тут суцільні збіги й випадки…

– І всього раз на десятиліття, – додав Кос. – Доволі-таки рідко.

– Це для вас, людей, рідко, – обірвав його Дзютте, а Я-Чен слухняно перекладав слова обох. – А для нас, Звитяжців, із нашим життям – це навіть дуже часто. Більше ніж часто… У Кабірі були винні в убивствах, Єдинороже. Я боюся, чи не знайдемо ми тут винних у самогубствах. Ось чого я боюся.

Було тихо. І лише дзижчала нещасна муха, метаючись туди-сюди, від стіни до вікна, від Кабіра до Мейланя; і не знаходячи виходу.

Бодай найменшого виходу.

Розділ 15

1

– Їсти хочу, – раптом заявив Кос. – Зранку не встиг, до полудня з паперами провозився, тепер ось говоримо й говоримо… Вам, Звитяжцям, добре, ви від полірування ситі! Нічого, сто років чекали, доки ми приїдемо й у всьому розберемося – можуть ще годину почекати!

Упевненість ан-Таньї в тому, що весь Мейлань сотню років чекав винятково нас і того, що саме ми розберемося в цих загадках – ця впевненість здалася Мені-Ченові вдаваною, але, як не дивно, добряче підбадьорила.

«І справді хороша людина в Заррахіда, – з теплою усмішкою подумав я. – Хороша людина Кос ан-Танья. Розумна, безжурна і… і голодна! Треба нагодувати…»

«Я теж хороша людина, – у відповідь подумав Чен. – Мене теж треба нагодувати. Зрештою, Кос – Заррахідів Придаток, нехай про нього есток і піклується…»

Нагадування було зайвим. Заррахід, безумовно, подбав, та й сам Кос не відстав – вони покликали слуг і Малих Звитяжців, і я зрозумів, що хороший дворецький – він і в Мейлані хороший дворецький. Тому що Малі мого тутешнього дому, поза всякими сумнівами, більше боялися Заррахіда, ніж мене, їхнього законного пана; а слуги-Придатки – Коса.

Не минуло й десяти хвилин, як з’ясувалося, що Чена й Коса (Вищого Чена й пана ан-Танью, і ніяк не інакше!) чекає стіл у трапезній на першому поверсі, і стіл цей давно накритий, і не просто накритий, а ломиться від страв кабірської, мейланьської, верхньовейської і бозна якої ще кухні…

Чен пожалів бідолашний стіл, махнув ан-Таньї – і вони пішли рятувати стіл від непосильної ноші; а я вліз у піхви, причепившись кільцями до Ченового пояса, і рушив із Ченом у трапезну.

Сходи.

Коридор.

А ось і трапезна.

Обід пройшов у мовчанні. Люди жували, я – єдиний Звитяжець у трапезній, оскільки навіть слуги були однієї раси з Ченом і Косом, а Звитяжців залишали за порогом – лежав, як звичайно, у Чена на колінах, прикритий краєм скатертини, лежав і обмірковував усе, почуте нагорі.

Мав рацію Дзю – надто вже те, що відбувся в Мейлані за сто років моєї відсутності, скидалося на заздалегідь продумані самогубства. Самогубства Звитяжців. І не просто Звитяжців, а старійшин, що належать (належали!) до тієї-таки Ради Вищих, котра вигнала колись знатну молодь із Мейланя й не пояснила причини.

Старійшини, глави родів, і майже точно раз на десять років… була, була причина нашого вигнання, не могло не бути!..

…У дверях зринув слуга-людина і зі багатозначно кахикнув.

Кос із неприродно роздутими щоками, через що його худе обличчя мало неймовірно дивний вигляд, повернувся до дверей.

– У?! – запитав ан-Танья. – У угу-у-у-у?!

– Насмілюся доповісти: запитують Вищого Чена Анкора.

– У-гууу-у? – підвів брову Кос.

– Бабця якась, – слуга виявився надзвичайно тямущий. – Назвалася Матінкою Ци.

Права Ченова рука з моменту появи слуги лежала на мені, то ж розмову людей я чув чудово – ось лише сказане Косом розумів погано, на відміну від того ж слуги.

Кадик на Косовій шиї засовався вгору-вниз.

– Ага! – радісно й уже розбірливо вигукнув ан-Танья. – На ловця й звір біжить!

– Звір, може, й біжить, – осадив його Чен-Я. – А ти не метушися, Косе… бабця, мабуть, по пергамент своїй прийшла. Та й що ти їй скажеш? У тому пергаменті примітний усього лише запис про родича Ляна й Ковзкого Перста. З якими має незрозуміло що трапитися за дев’ять років. Цікаво, що ти скажеш бабці з такого приводу?

– А хіба цього мало?! – розхвилювався Кос.

– Не просто мало, а, вважай, узагалі нічого. Бабця тобі в очі засміється, і на цьому все закінчиться. Не катувати ж нам її! Тут тонше треба… щоб сама проговорилася й не помітила. А далі – за обставинами.

– Мабуть, Вищий Чене, ви маєте рацію, – після довгого роздуму вимовив ан-Танья, виразно вказуючи поглядом на слугу, що очікував рішення. – Гей, скажи, певно, Матінці Ци, що Вищий Чен чекає на неї.

Слуга кивнув і вийшов.

2

Матінка Ци із часу нашої останньої зустрічі анітрохи не змінилася – що було не дивно в її віці.

– Приємної вам трапези, молоді панове, – затараторила вона з порога, – приємної трапези, і доброго здоров’я, і радості у ваш дім, і мудрості у вашу голову, а особливо – у вашу дорогоцінну голову, Вищий Чене, бо чула я, що, можливо, незабаром багатостраждальний Мейлань знайде у вашій особі достойного правителя!.. Ага, кажуть, що у вас ще й весілля незабаром – то ж мудрості у вашу голову, і щастя з молодою дружиною, і сили у ваші чресла, і діток побільше, і…

Старенька з’явилася без Чань-бо, то ж я повністю перейшов на сприйняття Чена й тепер волею-неволею мусив вислуховувати нескінченну балаканину Матінки Ци.

– Здрастуйте, Матінко, – вставив нарешті Чен-Я, коли бабця на мить замовкла, відсапуючись і готуючись до чергового слововиливу.

– Прошу за стіл, – поспішив додати Кос, виразно намагаючись заткнути рота Матінці Ци добрячою порцією їжі.

Двічі просити стареньку не довелося. Розсипаючись у подяках, вона одразу сіла навпроти Чена-Мене, підсунула до себе одразу троє горнят гречаної локшини, піалу із соєвим соусом по-вейськи, тацю зі смужками тушкованого м’яса, чотири блюдця з грибами, маринованою морквою, рисом і бобами – і справді ненадовго замовкла.

Доки старенька вправно впорувалася з частуванням, Кос збігав нагору й приніс загублений нею сувій.

Чен-Я навіть не сумнівався, що ан-Танья встиг зробити із сувою копію.

– Ви ж за цим прийшли, Матінко? – запитав Кос, демонстративно викладаючи сувій на стіл.

На щастя, поза межами досяжності чіпких пальців Матінки Ци – бо Я-Чен чомусь забоялися, що бабця зараз схопить свій пергамент і вилетить у вікно.

– Ой, спасибі вам, молоді панове! – одразу ж заметушилася бабця, квапливо дожовуючи останню смужку м’яса. – Ото спасибі так спасибі, величезне спасибі, я й не знаю, що б я без вас робила! Певно, впустила під час Бесіди, стара розмазня, а одразу й не помітила – уже потім спохопилася, та пізно… то я спершу аж заплакала, а там думаю – панове молоді, окаті, певно, знайдуть неодмінно й повернуть неодмінно, – а не застануть бабусю, то з собою заберуть, не викинуть, ні, не викинуть задаремно, і буде сувій мій у шляхетних молодих панів цілісінький аж до Мейланя, і як тільки Матінка Ци з’явиться…

Кос спритно підсунув Матінці другу тарелю з солоними колобками: бабця машинально сунула один із них до рота – і Чен-Я встиг уклинитися в паузу.

– Ви вже даруйте нас, цікавих молодих панів, Матінко, але ми насмілилися зазирнути до вашого сувою… гадали, що дізнаємося, де ви живете – а там і не стрималися! Даруйте ласкаво…

Баба перестала жувати й насторожено на нас глянула.

– Дуже, дуже цікаві записи! – ніби ніде нічого, продовжував Чен-Я. – Особливо там, де про Антару… я якось розмовляв із Друдлом, і він тоді ще співав мені «Касиду про взяття Кабіра» самого аль-Мутанаббі – ми потім із Друдлом довго сперечалися…

«Про що ми могли з Друдлом сперечатися?!» – нишком попросив мене про допомогу Чен.

«Гадки не маю!» – відгукнувся я.

На жаль, Уламок нагорі залишився…

– Сперечалися… багато про що, – ухильно закінчив Чен-Я.

Від згадки про Друдла бабчин погляд помітно зм’якшився.

– Так, Друдл… – задумливо стиснула губи вона. – У наших колах його звали Пересмішником. А ви були його другом? Чи, насмілюся запитати – учнем? Даруйте за зухвалість, але інакше вам навряд чи довелося б чути від Друдла «Касиду про взяття Кабіра» та ще й сперечатися з Пересмішником… багато про що.

«Сказати їй?» – запитав Чен.

«Скажи…» – ворухнувся я.

– Ви, напевно, чули, що я вбив у Кабірі людину? – навпростець запитав Чен-Я.

– Та… – зам’ялася Матінка Ци. – Щось на кшталт того… Тільки хто ж у таку неправду повірить – щоб такий молодий і шляхетний пан…

– Це не є неправдою. Це правда. Я вбив убивцю Друдла. І Пересмішник встиг побачити його смерть.

Те, що відбулося потім, потрясло Чена-Мене. Матінка Ци встала із-за стола, підійшла до нас і, відкинувши скатертину, опустилася на коліна й поцілувала Ченові руку.

Праву. Руку аль-Мутанаббі.

І приклалася чолом до мого клинка, злегка зрушивши піхви.

Потому бабця повернулася назад і взялася крутити в пальцях палички для їжі, ніби нічого не трапилося.

– Друдл… хитрий розумник, що полюбляв називатись дурнем у присутності справжніх дурнів, – вона говорила тихо й виразно. – Пам’ятаю, ми рідко зустрічалися, але часто хвалилися в листах одне одному новими відкриттями, а при зустрічах нашвидку переписували й заучували знайдені тексти – хоча кожен, звичайно ж, хотів мати оригінал. Утім, мене завжди цікавив початок становлення Кабірського емірату, а Пересмішник більше захоплювався епохою уль-Кайса Старшого. Але…

– Мене теж більше цікавить початок становлення емірату, – одразу ж перебив її Чен-Я. – Взяття Кабіра, походи аль-Мутанаббі… е-е-е… встановлення кордонів… Чи не могли б ви, Матінко Ци, хоч коротенько…

– Це добре, – кивнула бабця. – Як правило, в минуле дивляться старі… але коли молодь уміє обертатися – це свідчить про мудрість, що зароджується. Так, у Мейланя незабаром буде достойний правитель. Що ж, слухайте…

І ми слухали.

3

Пам’ятаю: у провулках віддавав луною гулко Гуркіт мідного тарана війська лівого крила.

Заради Творця, Єдиного, Всеначального, хай буде його милість із нами! І впав Кабір білостінний, і сів на завойованому престолі вождь племен із передгір’їв Сафед-Кух, шалений і заколотний Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, чий чанг у рідкісні години миру бринів, наче меч, а меч у час битв співав голосно й радісно, складаючи пісню смерті.

Тої ночі навис закривавлений ятаган аль-Мутанаббі над димуючим містом, і здобув гордий клинок прізвисько Іль-Рахш, що означає «Крило бурі» …

(«Ти кликав руку аль-Мутанаббі, старий Фархаде, – думав Я-Чен, – ти кликав руку, що тримала тебе в дні твоєї молодості, ятагане Фархаде Іль-Рахше фарр-ла-Кабіре… ти пам’ятаєш теплий, ще не охололий труп людини, місто Кабір? О так, ти його пам’ятаєш, старий мудрий ятагане, що не любить прикрас…»). Але недовго насолоджувався Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, перший емір Кабірський із роду Абу-Салімів, спокоєм і щастям, недовго носив вінець перемоги, змінивши його знову на похідний шолом. І розділив він військо на чотири частини, вказавши кожному свою дорогу. Західні полки, на чолі яких стояв сивий вождь, лев пустель Антара Абу-ль-Фаваріс, чия крива альфанга не перше десятиліття здіймалася над полем битви, заслуживши пріхвисько аз-Замі, що означає «Горе сильних», – західні полки рушили вздовж лівого рукава Сузи на Хінське ханство й вільне місто Оразм, мріючи дійти до Дубанських рівнин.

Південні ж полки, що складалися з нездоланних у бою воїнів, народжених у похмурих ущелинах біля перевалів Рок і ан-Рок, а також загони горців Озека йшли під проводом юного Худайбеґа Ширвана, чий спис Рудаба, що означає «Сестра тарана», простромив першого ворога, коли запальному Худайбеґові не виповнилося й дев’яти років. Їхньою метою була багата Харза, на чиї стіни ніколи ще не піднімався ворог, і намети білобаранних кочівників-хургів, невловимих і зрадливих.

Північні полки вів на Кімену й Фес найкращий друг і названий брат аль-Мутанаббі, завше усміхнений Утба Абу-Язан. Любив Утба сміятися за бенкетним столом, полюбляв усміхатися в покоях красунь, але страшний був регіт божевільного Утби в горнилі боїв, і червонів від крові півмісяць його дворучної сокири ар-Раффаль, «Усмішки вічності».

На чолі східних полків, що рушили по дорозі Барра на давній Мейлань, стояв сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, і воїни співали пісні еміра-поета, кидаючись у бій хмільними від люті й слів аль-Мутанаббі.

І стояв тоді з мечем він – як в пурпурному убранні,

А зі стін потоком чорним на бійців лилась смола…

За вісім років чимало володарів земель і міст, горді власники незліченних черед і скарбів, схилилися перед міццю кабірського меча.

А ще за два роки владику Абу-т-Таїба хотіли проголосити шахом, але він відмовився. Тоді його хотіли проголосити шахин-шахом, але він знову відмовився. Бо царським званням був титул шаха, шахин-шахом же називали царя царів, але еміром у найпершому значенні цього слова мовою племен Білих гір Сафед-Кух, еміром називали військового вождя, полководця, першого серед воїнів.

І військовий титул був дорожчий для аль-Мутанаббі від діадеми царя царів.

Відтоді мир запанував на землі від барханів Верхнього Вея до озер і олійних гаїв Кимени, й інші вільні землі добровільно приєднувалися до могутнього сусіда, а решту укладали з Кабіром союзні угоди, налагоджуючи торговельні зв’язки – і мирно почивав у піхвах ятаган Іль-Рахш, що означає «Крило бурі», забула смак крові «Усмішка вічності», дворучна сокира ар-Раффаль, заспокоїлася «Сестра Тарана», спис Рудаба, і альфанга Антарі Абу-ль-Фаваріса не завдавала більше горя сильним, за що колись була названа аз-Замі…

4

– …Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена, – задумливо мовив Чен-Я.

– Що? – стрепенулася старенька, що вже було замовкла. – Що ви сказали?

– Так… у вас – записи, у мене – сни. Кожному – своє. Був, бачте, один такий дивний сон…

«Розповісти?» – мовчки запитав у мене Чен.

«Розкажи», – погодився я.

І Чен переказав Матінці Ци дивний сон, який бачили ми в Коблановому домі тієї фатальної ночі.

Бабця доволі довго не розтуляла рота, що було на неї зовсім несхоже.

– Цікаво, – нарешті мовила вона. – І навіть дуже… Деякі імена, названі вами, я знаю, але більшість мені зовсім невідомі. Ви не заперечуєте, якщо пізніше я запишу це?

З такою Матінкою Ци розмовляти було напрочуд приємно.

– Не заперечую, – усміхнувся Чен-Я. – В обмін на вашу подальшу розповідь.

– Про що ж мені ще розказати? – охоче відгукнулася Матінка Ци.

– Про день. Про той день, який проклинав Антара Абу-ль-Фаваріс. Про день, коли зброї почали давати імена. Будь-якій зброї.

Бабця хитро зіщулилася.

– Цей день, молоді панове, розтягнувся на десятиліття. Якщо не на століття. Утім, ми нікуди не квапимося…

5

…Роки миру не послабили Кабірський емірат. Хоча, властиво, ніхто й не насмілювався випробовувати міцність його кордонів.

Кожен приїжджий купець або вивідач (що нерідко поєднувалося) неодмінно звертав увагу в першу чергу на те, що майже всі жителі емірату й дружніх земель були дуже перейняті вмінням володіти зброєю, присвячуючи цьому значну частину вільного часу. Не лише в столиці або інших великих містах – повсюдно п’ять-шість разів на рік обов’язково проводилися великі турніри, щомісяця відбувалося яке-небудь військове свято, і навіть підлітки з селянських родин щодня вправлялися у володінні списом, ножем чи бойовим серпом під суворим наглядом сивобородого патріарха.

Треба бути не правителем, а самогубцем, щоб ризикнути напасти на велику й могутню державу, все населення якої – включаючи старих, жінок і дітей – складається з професійних воїнів!

Усе бачили купці, усе чули вивідачі, та не всі розуміли і одні, й інші – бо саме тоді, в останні роки життя аль-Мутанаббі, все частіше в еміраті говорили про Етику Зброї, створюючи, по суті, новий культ…

(«Дуже цікаво! – оживився я, повторюючи недавній вигук Матінки Ци. – Адже, за нашими переказами, приблизно тоді підійшла до завершення епоха Диких Лез, і наші предки вперше усвідомили свою суть, назвавшись Звитяжцями. До речі, історія найбільш знатних родів – якщо відкинути недостовірний вимисел – реально простежується теж із третього-четвертого десятиліття після взяття Кабіра. Ось, бачте, як… а вона каже – Етика Зброї! Гаразд, слухаємо далі…») …Традиція давати зброї власні імена набула сили. Кожна родина неодмінно мала родинну зброю кількох видів, передаючи її в спадщину. Найкращі клинки урочисто вручалися первородним дітям у день їхнього повноліття – але в разі переваги молодших братів або сестер родову зброю одержували вміліші, попри старшинство.

Зброя ставала символом родини, знаком роду, і заслужити право носіння родинної святині вважалося справою честі…

(«Звісно, це ж з їхнього погляду! А ми казали, що Звитяжці почали займатися вихованням і підготовкою Придатків. Знову ж, церемонія Посвяти…») Оскільки зброю вже до певної міри ототожнювали з її носієм, мало не приписуючи мечеві або тризубцеві людські якості, то в домах з’явилися спеціальні збройові кутки й навіть зали – з окремими підставками для кожного меча, стійками для списів, алебард або тризубців; килимами, де розвішувалися шаблі й кинджали.

Виготовлення зброї стає таїнством, догляд за нею – ритуалом, вправи з нею – мистецтвом. Родинний меч клали в колиски й на смертне ложе, клинком клялися й оспівували його в піснях; зброю можна була зберігати тільки в спеціально відведених для цього місцях, і клали її туди з пошаною; зламати клинок, нехай і чужий, вважалося святотатством, яке позбавляє людину права на повагу в суспільстві.

Зброю не кидали, де завгодно, а передавали з рук у руки з шанобливим поклоном; демонструючи, торкалися її лише шовковою хусточкою або рисовим папером…

Символ справді ставав святинею.

Двобої, пов’язані з вирішенням певних суперечок, які могли завершитися смертельним результатом, почали вважатися такими, що суперечать канону Етики Зброї. Аристократи гидливо морщили носи – чи багато честі випустити кишки суперникові?! Тим паче, що кожна палиця має два кінці – а раптом не ти йому, а він тобі?..

Багаті люди починають наймати собі так званих Хранителів Честі – щоб ті боролися за них у випадку вирішення питань честі, коли це вже двобій, а не звична Бесіда. А позаяк Хранителями Честі ставали в основному великі майстри, у них незабаром формується власний канон відносин, згідно з яким вважається незмивною ганьбою вбити або поранити побратима по ремеслу (вірніше – по мистецтву!). Значно більшою доблестю, значно вагомішим набутком честі своєї й честі наймача оголошується вміння лише намітити точний удар, зрізати ґудзик з одягу або пасмо волосся з голови, розпороти пояс тощо.

(«Ага, це вже дуже й дуже знайоме!..») Мистецтво Хранителів Честі майже миттєво входить у моду й викликає заздрість знаті й простолюдинів, помішаних на володінні зброєю, і як результат – військове мистецтво стає невід’ємною частиною виховання будь-якої людини.

Не військове ремесло, а військове мистецтво.

І так проходять роки, десятиліття…

Так проходять століття.

А для збереження уражаючої сили удару, для дотримання традицій минулого окремо продумуються й ретельно розробляються змагання з рубки предметів: згорнутих циновок, шкіряних ляльок, лози, жердин тощо…

(«І правильно! Нічого даремно Придатків псувати – як сказав би той же Ґвеніль… По-перше, Придаток теж людина – чого Ґвеніль ніколи не сказав би – а по-друге, вчиш його, вчиш, душу вкладаєш, років десять-п’ятнадцять витрачаєш (адже живуть Придатки напрочуд мало, навіть найкращі) – а тут якийсь невправний герой рубанув з плеча, і вся праця нанівець! І образливо, і шкода – праці шкода, себе шкода… і Придатка теж шкода. Правда, Ґвенілю?») Культ Етики Зброї процвітає, зброя супроводжує людину від народження аж до смерті, про неї складають пісні й вірші, нею клянуться, за нею доглядають, як ні за яким іншим майном…

(«Чув би це Дзю! Ото він задав би їй… Майно! Бережуть і доглядають – це добре, клянуться й оспівують – ще краще, а ось інше… сама вона – майно! Утім, якби Придатки почули думки Звитяжців про себе… Ох, варті ми одні одних!..») Формується мовби новий спосіб спілкування за допомогою зброї – наприклад, мова меча. Піднятий меч в одному випадку означає вітання, в іншому – виклик (саме виклик, а не запрошення!) на Бесіду; опущений або вкладений у піхви особливим чином меч – визнання поразки; у чужому домі не прийнято тримати меч при собі, бо це іноді трактується як неповага до господарів (виняток робиться лише для родичів і близьких друзів, та й то не для всіх); меч під час розмови слід класти з правого боку від себе й руків’ям до себе, а не вперед; різке засування меча в піхви, коли він брязкає об устя піхов, може образити співрозмовника…

І, звичайно ж, обряд виготовлення нової зброї! Коваль три дні дотримується посту й поміркованості, молиться й одягається в чисте; він запалює кадило, у кузні обов’язково присутня «родинна» зброя… все це чудово знають зараз, але складалися ці звичаї саме тоді, у перші півтора-два століття після взяття Кабіра.

Саме тоді…

6

«…саме тоді, коли наші предки остаточно й безповоротно усвідомили себе Звитяжцями, – думав я. – Все правильно. Ось лише ми сприймаємо ці звичаї трохи інакше: вважаємо, що це ми привчили Придатків… а вони вважають навпаки. І, напевно, всі ми по-своєму маємо рацію!..»

– А скільки цікавущих пісень присвячено мечу! – збуджено продовжувала Матінка Ци. – І як же образливо, що багато з них – особливо творінь великого аль-Мутанаббі – замело піском часу. Ось, наприклад…

Вона прикрила очі, насунувши на них зморшкуваті черепашачі повіки, й почала читати – урозспів і водночас жорстко:

Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі: Утіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль. Яскравий, немов у буяння вогню влилися різкі струмки, І як талісманів предвічна різьба, прожилки в нього тонкі. Якщо ж розпізнати колір його запрагнеш усе-таки — Порсне у вічі, немов на сміх, лише перелив дзвінкий. Який він граційний – довгий, тонкий, він – гордість моїх очей. Веселкою світиться він, блищить і міниться, мов тече. В воді гартувались його краї й стали алмазно тверді, Стійкою була середина меча – не потурала воді. Стерся вже ремінь його старий — більше не одягти, Та древній клинок зумів і в боях молодість зберегти. Він хвацько рубає — не заплямить його гартовану сталь, Не заплямити й честі того, хто з ним до борні повстав. Мій лютий блиску, коли ти блищиш, усе це – мої діла, Мій радісний дзвоне, коли ти дзвениш, усе це – моя хвала. Живий, я живі…

– …а далі?! – нетерпляче запитав Кос.

– Кінцівку втрачено, – закінчила старенька, розплющуючи очі.

Печальні-печальні.

– Втрачено, кажете? – хитро усміхнувся Чен-Я. – Погано шукали, певно!

– Добре шукали! – відрізала Матінка Ци. – Куди вже краще… Друдл, щоправда, писав років зо два тому про якогось кабірського коваля, тільки до чого тут коваль?!.

– А в старих скринях дивилися? – співчутливо поцікавився Чен-Я.

Бабця, схоже, вирішила, що з неї знущаються.

– Не дивилися, виходить, – підсумував Чен-Я. – Що ж… даремно. Косе, збігай у кімнату, принеси Кобланову спадщину… та все не тягни, лише панцир!

Кос вислизнув із трапезної й незабаром повернувся з панциром. Ан-Танья став перед Матінкою Ци, вона з подивом глянула на Коса, на Чена, на панцир… і раптом зіщулилася й перегнулася вперед, удивляючись у бейт, викарбуваний на зерцалі.

– Ви, Вищий Чене, неодмінно будете правителем, – після довгого мовчання мовила вона.

– Ви впевнені?

– Так. Це воістину царський подарунок.

І прочитала упівголоса, немов пробуючи на смак кожен звук:

Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..

Ми мовчали.

– А… переписати можна? – запитала Матінка Ци з невластивою для неї боязкістю.

Чен-Я кивнув.

Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.

Ан-Танья, як завжди, був готовий до будь-якого повороту долі.

Матінка Ци переписала відсутні рядки – писала вона з пам’яті, не дивлячись на панцир, так що Чен-Я не дуже й зрозумів, навіщо їй знадобилося саме зараз скрипіти каламом, та ще й запитувати дозволу. Потім вона попросила Чена повторити наш сон – і теж усе старанно записала. Тепер, схоже, вона готова була продати нам могилу власного діда – так іноді казали в Кабірі в подібних випадках, і цей образ сплив із глибин Ченові свідомості мимоволі – тож Чен-Я зважився.

– До речі, про мечі, – недбало почав Чен-Я. – У вас там у сувої, Матінко Ци, була цікава приписка на полях. Щодо правителя Ю Шикуаня і його меча Цзюваньдао…

Калам баби заскрипів якось не так, і я з жалем зрозумів, що могилі діда призначено залишитися непроданою.

– Приємно, коли молоді панове цікавляться минулим, – запричитала Матінка Ци у своїй звичній манері, – і не те щоб зовсім минулим, а майже й не минулим зовсім, бо хіба ж це минуле – правитель Ю і його меч?.. ні, це зовсім не минуле, а бабця, що вижила з розуму, записала для пам’яті – забуде ж, і не згадає нічого, і ніколи, і нізащо…

Слова старенької начебто й чіплялися одне за інше, але змісту в них не було ані на дирхем.

– А друга приписка? – похмуро запитав Кос. – Щодо Ляна Анкора й Ковзкого Перста?! І чогось нехорошого, що має з ними трапитися за дев’ять років?! Ви випадково пророцтвами не займаєтеся?

Даремно це він… необачно. Цю стару відьму в лоб не візьмеш, і якщо ан-Танья не зрозумів це під час нічної Бесіди…

– За дев’ять років? – дуже щиро здивувалася Матінка Ци. – Бути цього не може! Певно, наплутала щось, кошик старий, дірявий…

Вона поспішно розгорнула сувій – до речі, ні Чен, ні я так і не помітили, коли ж вона встигла підсунути його до себе – довго вчитувалася в нього, ворушачи губами (чого за нею доти не спостерігалося, навіть під час прочитання бейту-двовірша на латах), потім відірвалася від читання й подивилася на нас наївними й чесними очами.

– Рік переплутала! – сплеснула руками вона. – Стара стала, плутаюся постійно… хотіла одне написати, а написала інше.

Якось ми не зауважили, щоб вона хоч у чомусь плуталася!

– Гачок не туди загнула, от і вийшов сімнадцятий рік замість четвертого! Саме в четвертому році пан Лян прямим мечем завершувати Бесіди по-новому став, подвійним змахом із прокруткою, а тоді вже у піхви опускав – то й балачки пішли, мовляв, канону суперечить… Сперечалися, сперечалися, а опісля знахідку пана Ляна одностайно канонізували – і перестала вона суперечити, і зітхнули всі з полегшенням!..

Із цієї миті навіть упертий Кос зрозумів – усе, кінець. Більше ми від неї нічого не витягнемо. Навіть за повне зібрання віршів Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі…

7

Ми з Ченом піднялися в кімнату, де сьогодні ночували (не рахуючи Дзю), і Чен незабаром кудись пішов, Уламок валявся на столі й, здається, дрімав; а я лежав на підвіконні й думав – а це зі мною трапляється нечасто.

Я думав про праву Ченову руку.

Я добре пам’ятав, що в основі Кобланів витвір був із ремінцями й застібками, за допомогою яких рука кріпилася до кукси. Але з того дня – вірніше, ночі – коли сталеві пальці вперше стиснулися на моєму руків’ї, я не міг згадати, щоб Чен бодай раз відстібав і знімав руку аль-Мутанаббі.

Мало того – сама думка про те, що Чен узагалі може зняти цю руку, викликала в мені відразу й жах.

Я відновив у пам’яті кілька моментів, коли Ченова свідомість поєднувалася з моєю, і зрозумів, що за сімома замками й дев’ятьма печатями в потайному прикомірку душі Чена Анкора Вейського таївся такий же – якщо не більший – жах перед можливістю знову стати одноруким.

І не лише. Одноруким – нехай, але самотнім… ніколи, ніколи більше!..

Навіть умиваючись зранку – по дорозі з Кабіра в Мейлань я не раз був присутній при цьому – Чен намагався при сторонніх не знімати спідньої сорочки з широкими рукавами, що закривають місце кріплення мертвого металу до живої плоті.

Ні. Живого металу до живої плоті.

А все ж роздягнувшись до пояса, Чен уникав дивитися на власне передпліччя. Мимохіть, випадково, але ніколи – пильно.

І майже одразу ж намагався вдягтися.

Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.

Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.

І не буде закрито ніколи.

…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.

Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.

Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль-Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.

Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все-таки з’явився до мене в гості.

«Ходімо?» – подумав я.

«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт-Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»

І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.

Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.

Зовсім воно мені не подобалося.

Біля входу в дім літній кремезний Придаток старанно підстригав колючий вічнозелений чагарник. Звитяжця при слузі не було – та й навіщо Звитяжець під час підстригання кущів?

– До вас гість, Вищий Чене, – привітно сказав він, дивлячись на нас і смішно морщачи чоло. – Он, біля альтанки… просив поки що не доповідати. Бачите?

– Бачу, – кивнув Чен.

– Смішний він, цей гість, – слуга виявився надзвичайно балакучий, – Вищий, а однаково смішний. Хоч і платить добре. Я коли в нього тижнів зо три тому по вечорах підпрацьовував, пан Емрах мені щоразу по Ляну срібла видавав. Не скупився, хоч і робота дріб’язкова…

– І ким же ти в нього підпрацьовував? – у відповідь усміхнувся Чен.

– Найманим убитим. Тричі на тиждень.

– Ким-ким?!

– Найманим убитим.

– Як це? – зацікавлено запитав Чен, а я лише ворухнув руків’ям, потершись об залізні пальці.

– А так… Він же коли в Мейлань приїхав, цей пан Емрах, спершу навіщось узявся собак рубати. Йому їх на постоялий двір приводили, а коли він дім винайняв, то й додому… Спочатку в нього погано виходило, а згодом наловчився – з першого удару голову псові зносив. Потім він опудало шкіряне в кушніра замовив, щоб хутром у різних місцях облямоване було – і опудало шаблею смугував. Далі більше, трьох мавп йому доставили, великих таких, лише холощених, щоб злість вийшла… Він їх у людське одягав і теж рубати пробував, але не вийшло в нього з мавпами! Поруч бив, а їх ні…

«Он як він учився, виявляється, – подумав Чен-Я. – До крові звикав. Майстерність Контролю ламав… а з мавпами не вийшло. Хороший ти хлопець, Емраху іт-Башшаре, меснику-невдахо, хороший, але задуже розумний. Друдла б тобі… Друдла, Но-дачі, долю лютішу й розуму менше. А люті більше… ні, не треба тобі ні долі, ні люті, палкий Емраху, що бажає навчитися вбивати! І нікому не треба. І мені не треба б – та пізно вже…»

– А далі він мене найняв, – продовжував слуга. – За домовленістю. Я короткою шаблею непогано володію, тож повинен був із ним Бесіду проводити по вечорах. А коли пан Емрах, дай Боже йому здоров’я, першим ударити встигав, я повинен був кричати голосно, на землю падати й не рухатися. А він стояв наді мною й дивився. Я кричав і падав, а він дивився. Хороша людина, щедрий, але смішний. І шаблю просив на бруківку впускати, щоб деренчала, нібито зламалася. Я й впускав – чого ж за срібний лян не впустити?! – а він слухав. Якби не відіслав він мене тиждень тому – я б не тільки рисом і овочами на зиму запасся, але й дочці обнову яку купив! У вас я тимчасово, кущі ось підстрижу й усе, а пан Емрах – ох, хороша людина, усіх благ йому в цьому житті…

«І справді, благ йому всіляких, – подумав я, – тільки не тих, що він сам собі бажає. Хороша людина Емрах іт-Башшар, і Звитяжець у нього хороший, Маскін Тринадцятий із Харзи, але те, чого вони хочуть – ні, не благо це!..»

Чен прихильно кивнув зраділому слузі й пообіцяв, що накаже ан-Таньї взяти відставного найманого вбитого на постійну службу, і ми рушили в обхід ставка. Це зайняло зовсім небагато часу й, не доходячи до древнього кипариса, який настільки підгнив і нахилився, що його підтримувала підпірка з цінної деревини, я влетів у Ченову руку, вилетів із піхов і привітно замахав Маскінові Тринадцятому.

– Агов! – хором гукнули ми з Ченом, кожен своєю мовою. – Як справи?!

– Справи? – теж хором запитали Емрах іт-Башшар і Пояс Пустелі, визираючи з-за альтанки; лише, на відміну від нас, вони не знали, що говорять хором. – А ось зараз побачимо, як у нас справи, зараз з’ясуємо…

І з награною зловісністю вони рушили до нас.

«Даремно я панцир удома залишив, – подумав Чен, і одразу засоромився подібної думки. – Та ні, дурниці, чи ж мені тепер уже й вести Бесіду як слід не можна?!.»

Кроки за три від нас Емрах зупинився. Пояс Пустелі в його руці повільно розсікав повітря хрест-навхрест, трохи тремтячи гнучким кінцем клинка і справді нагадуючи язик Рудного Полоза.

– Весілля скоро? – запитав Маскін, недбало переходячи від хреста до витягнутої вісімки.

– Не знаю, – відповів я, накручуючи вузьку спіраль. – Зі мною ніхто не радився.

Чен у цей час розмовляв із Емрахом приблизно про те ж, але я не вслухувався в слова людей, побоюючись відволіктися й не найкраще проявити себе в Бесіді.

Так, честолюбний я – каюся!..

Пояс Пустелі завдав першого удару – так само повільно й чітко, як слід навіть не під час Бесіди, а під час демонстрації при навчанні.

Якщо гарячковість його ще не вся вивітрилася, то зараз вона була схована десь глибоко-глибоко.

Чен відійшов на крок, а я, не зтикаючись з Маскіном, здійнявся над непокритою Ченовою головою і завмер.

– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів убили. Кого ще після нього?

Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.

– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.

Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.

Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.

Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.

Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.

Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.

Так, ледь-ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.

– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!

Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.

– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.

– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.

По-моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!

Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі-тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.

Ще буркун Пуддха вчив мене відчувати уявну кулю, що оточує мене й мого Придатка; уловлювати її збільшення при довгому випаді, пульсацію при п’ястьових ударах і переходах із рівня на рівень; відтоді у мене були різні вчителі, включаючи життя, і не Поясові Пустелі перевіряти на міцність кулю навчання довкола Мейланьського Єдинорога й Чена Анкора.

Нехай навіть із погляду світобудови це не більше ніж бронзова кулька, що відкотилася до глиняного дувалу.

– Тьмяні тут ні до чого, – повторив Маскін, і ми трохи побряжчали один об одного просто так. – Вони, мабуть, і не знали, що якісь Звитяжці раптом надумали відновити справжнє призначення нашого роду… ні, вони цього не знали, як і не знали, що їх будуть розшукувати, звинувачуючи в тому, у чому вони пишалися б брати участь… вони, справжні хранителі забутих традицій…

І тут я мало не пропустив стрімкий кидок Пояса Пустелі, намагаючись вникнути в його слова. Хвала Ченові й тому, що на ньому не було лат – він устиг, як у старі добрі часи, так прогнутися в попереку назад, що непокрита голова торкнулася потилицею землі, і весь він нагадував міст над гірською річечкою.

Наступної миті я покинув міркування й узяв на три удари турнірну швидкість. Маскін, засмучено пискнувши після промаху, навіть не встиг жодного разу до пуття мене торкнутися, а я вже розпоров рукав верхнього халата Емраха, зірвав з його грудей дерев’яний медальйон-амулет і наостанок полоскотав здивованого іт-Башшара в найінтимнішому місці кожного Придатка.

Чен на той час уже сидів на землі, розкинувши ноги й дивлячись на Маскіна Тринадцятого, а той наосліп рубав повітря там, де, за його припущеннями, повинен бути Чен або хоч що-небудь, належне Ченові.

Треба віддати належне Поясові Пустелі – рубав він завзято, але чисто, з повним контролем і дотриманням законів Бесіди.

– Ти щось казав про традиції і їхніх справжніх ревнителів, – байдужість у голосі далася мені нелегко, бо турнірні швидкості даються взнаки. – Я так розумію, що верткий харзієць, спонукуваний помстою за загиблого Придатка, спробував розшукати Тьмяних і…

«І трохи звар’ював», – хотів додати я.

Але не встиг.

– Ні, – ударив Пояс Пустелі. – Не спробував, – ще раз ударив Пояс Пустелі.

І ще раз:

– Ні. Не спробував. Я їх знайшов.

Я не рухався. Маскін Сьомий, нині Тринадцятий, рубав так само чисто й чесно, не торкаючись Чена – але щось змінилося в його ударах. Не так вібрував гнучкий клинок, не так свистіло розсічене повітря, рухи були впевненіші, відтяжки – швидші й різкіші…

Маскін Сьомий. Тринадцятий. Дванадцять свідків, які не бояться червоного кольору, і гордий меч проклятого Масуда… Пояс Пустелі, Маскін, що був Сьомий і став Тринадцятий.

У мене не було жодних доказів.

Я взагалі не вірив жодному його слову.

Клинок Пояса Пустелі був, як і слід, холодний і блискучий, справно відображаючи промені призахідного сонця.

І все ж… останні удари були зовсім інші. Я це знав краще від будь-якого іншого Звитяжця. Чи ні, не будь-якого – але багатьох, дуже багатьох… майже всіх.

– Я їх знайшов, – повторив Пояс Пустелі, зупиняючись, і його Емрах опустився на землю поруч із Ченом. – А ще я знайду ту шаблю, яка вбила мого колишнього Придатка. Ні, я не волію стратити її за це – помста більше не засліплює мене, – але її Придаток умре. Вони сказали, що допоможуть мені, і мене підтримають Минулі боги…

– Тьмяні? – запитав я.

– Тьмяні, – відповів він.

Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.

– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?

– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…

І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь-якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.

Емрах іт-Башшар легко підвівся з землі.

– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.

Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт-Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.

Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок-пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.

Від ставка віяло вогкістю.

8

…Справді, сьогоднішній день виявився аж надто багатий на події. Це не на добре. Хоча нічого відверто поганого начебто не відбулося, але ми з Ченом встигли звикнути до простої істини: надмір подій ні до чого хорошого не призводить. Візьмемо, скажімо, розшукані допитливим Косом в архіві відомості – що тепер з ними робити? Мало нам було Шулми? Тепер ще ці дивні смерті й зникнення старійшин Ради Вищих – і головне, у цьому ж узагалі нікого звинуватити! Потім візит Матінки Ци – ой, і хитра ж бабця! Та ж навіть найтупішому Звитяжцеві (Уламок не береться до уваги) зрозуміло, що вона чогось не доказує… Ще одна загадка, що відверто змикається з першою.

Далі – з’ява Маскіна Сьомого-Тринадцятого! Виявляється, він таки знайшов незрозуміло кого, але називає їх Тьмяними (ассасинами, з погляду Емраха). Утім, кого б він не знайшов – якщо не вважати, що запальний харзієць просто посунувся клинком – незайве припустити, що ці Тьмяні відіграють у цих подіях якусь тьмяну роль. Яку?..

Питання, питання, знову питання – і жодної відповіді.

Коли ми виїжджали з Кабіра, злості було більше, зате питань менше. Була Шулма, з якої виходила загроза навали; були Звитяжці на чолі з Но-дачі, що втекли з Шулми; було їхнє бажання розворушити Звитяжців емірату, змусити нас згадати криваві навички. Це – страшно, це – жорстоко, але більш-менш зрозуміло. Я хоча б знав тоді, що робити – або не знав, але сподівався по дорозі дізнатися. А тепер…

З якого кінця починати?

Весілля ще це…

…Чен лежав одягнений на ліжку, торкаючись мене правою рукою, і ми міркували. Разом. Тривалий час. І невдало. Потім Чен устав, взяв Дзютте зі стола й перевісив його на стінний килим. На почесне місце.

Дзю ніяк не відреагував. Теж міркував, напевно. Або спав. Або вдавав, що спить. Принаймні, що б він не робив – він робив це мовчки. І на тому спасибі…

У двері постукали.

– Увійдіть, – мовив Чен-Я.

Двері відчинилися, і на порозі стали Кос, Заррахід і Сай.

Усі троє відверто засоромлено.

– Ти вибач, Єдинороже (Чене), – сказали вони всі разом, – але ми… твою… підставку… ненавмисно… поламали… ось.

Так і знав, що добре цей день не закінчиться! Мою підставку! Мою першу підставку! Мою улюблену підставку! Мою горіхову підставку!..

Мою першу улюблену горіхову підставку!

– Не те щоб ми її зовсім поламали, – винувато проскрипів Сай, – вірніше, зовсім, але не те щоб ми – скоріше, я…

Одне слово, усе було так.

Коли Матінка Ци нарешті пішла, забалакавши перед цим брамника-людину до півсмерті, ця чудова трійця рушила в найближчу крамницю купити квіткових пахощів. Сходили. Купили. Повернулися. Побачили мене в Бесіді з Поясом Пустелі. Вирішили не заважати (оце правильно!). І пішли вправлятися в літній павільйон, щоб Кос із Заррахідом могли краще звикнути до Сая (і це теж правильно!). Звикали собі, а тоді Сай виявив якесь лахміття на килимі, що висів за моєю підставкою – і вирішив його зрізати. Нібито для краси, але схоже було, що радше з бешкетництва.

А Заррахід у цю справу просто не втручався. І не перешкоджав. Що вже було геть неправильно.

Далі Кос із Саєм раптом промахнулися. Гаразд, усі ми не в Небесній Кузні ковані… А килим раптом упав на мою підставку. А підставка раптом звалися на підлогу. І з підставкою, уявіть собі, нічого не сталося.

Міцна виявилася.

Але Сай раптом виявив у днищі маленьку щілину, куди одразу засунув свій цікавий клинок. Отоді від підставки шматок і відпав.

Усі троє, ясна річ, перелякалися не на жарт – підставка ж стародавня, та ще й моя особиста! – а опісля дивляться й бачать, що в днищі ніша маленька відкрилася. А в ній – футляр сап’яновий. А у футлярі – сувій, стрічкою перев’язаний. Певно, давно там лежав, пожовк від часу.

– А підставку я червонодеревцю в ремонт віддам, за свій рахунок, – винувато закінчив Кос.

Але ми з Ченом його вже не слухали. Стрічка на сувої розв’язалася легко й непомітно. Чен узяв тонкий стосик аркушів у ліву руку, а я повністю перейшов на Ченове сприйняття.

«Записи Фаня Анкора Куна, Вищого Мейланя, про день Великої Зради п’ятого року ери правління „Вічного Миру“, хай будуть нащадки поблажливі до підступності предків, вчиненої заради них».

Це був заголовок.

«П’ятий рік ери правління „Вічного Миру“, – подумав я, – це рік мого (і не тільки мого) вигнання з Мейланя. Цього року я переїхав у Кабір разом із Придатком Хо Анкором…»

«Фань Анкор-Кун, – подумав Чен, – це, згідно з родоводом, прадід Ляна Анкора-Куна й рідний брат мого прадіда Хо. Якщо я не помиляюся…»

«І того року, – подумав Чен-Я, – у руках Фаня Анкора Куна блищав Прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст. Старійшина Ради…»

Схоже, сьогоднішній багатий на події день триває.

– Ага, мало не забув, – немов здалеку долетів до мене голос Сая. – Я, коли в місто виходив, Но-дачі бачив. І не самого, а з шаблею Кундою Вонґ. Я Заррахідові сказав, ми за ріг повернули – а їх і нема вже…

– Ти б іще завтра це згадав, – похмуро завважив зі стіни Уламок. – Або за тиждень…

Частина VI Люди й звитяжці

Бойовий загартований меч, Що у змаху вихором виє І палає синім вогнем. Загартували його ледве На крові із печінки лева, А потім натерти змогли Чорною жовчю зубастих риб. Ілбіси – духи війни — Клубилися довкруж нього, Сідали на жало його. Він, як виклик на бій, блищав. Нюргун Боотур

Розділ 16

1

«…Невдовзі північ. Невдовзі на вулицях забамкають стукалки четвертої сторожі – і я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя й старійшина Ради, відкладу калам і зніму з килима родинний меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Я тихо вийду з дому й, ніким не помічений, пішки піду на східну околицю Мейланя, де біля покинутої водойми мене будуть чекати інші старійшини Ради. За десять кроків від водойми, якщо стати обличчям на південний схід, є стара альтанка. Ми мовчки увійдемо в неї, я тричі вдарю кулаком по крайній лівій опорі, за три хвилини в підлозі відкриється люк – і ми по одному зійдемо вниз крученими сходами.

Сьогодні вночі настав черговий термін жертвопринесення Минулим богам.

Ось лише цього разу жертва буде зовсім не така, як звичайно.

Вони будуть чекати нас унизу – Дванадцять і Один, дюжина Даї-хранителів і Єдиний Саїд-на, Глава Вчення, нащадок проклятого Масуда. Вони будуть чекати нас, як їхні предки чекали наших предків, як і слід у ніч жертви Минулим богам; так триває ось уже сім сторіч, і сьогодні звершиться знову, і вони будуть чекати нас унизу – Дванадцять і Один, ті, кого марновірні люди звуть ассасинами чи вбивцями, що курять гашиш.

Самі себе вони називають батинітами.

Останні свідки Істини.

„Батин“ давньою мовою племен із передгір’їв Сафед-Кух, Білих гір, означає Істину, Приховану Таємницю. І ця Істина останніх свідків, Даї-хранителів і Саїда-на, Глави Вчення, істина Дванадцяти й Одного, дуже проста.

Вона кажуть: коли людство розучиться вбивати, воно буде вбите.

Їхня істина дуже проста.

Сім століть тому батиніти Мейланя кров’ю й попелом підписали договір із Радою Вищих Мейланя; те ж було і в Хаффі, Кабірі, Дурбані й Кимені.

Вони клялися ніколи більше не піддаватися на вулицях бойовому шалу, змушуючи городян урешті-решт знищувати збожеволілого воїна. Вони клялися, що їх завжди буде Дванадцять і Один, тільки Дванадцять і Один у будь-якому місті з перелічених; вони клялися в цьому страшною клятвою й ніколи не порушували її.

Вони не порушили своєї клятви, і за п’ятдесят років після підписання таємних договорів люди емірату згадували кривавих ассасинів лише в піснях, легендах і недостовірних сказаннях.

Ми ж клялися в тому, що раз на рік будемо разом із ними приносити жертву Минулим богам.

Раз на рік один із тринадцяти батинітів, останніх свідків Істини, і один зі старійшин Ради Вищих Мейланя, згідно з жеребом, будуть зустрічатися в смертельному двобої.

Сам на сам.

І Минулі боги будуть нечутно аплодувати серед ночі.

Вони аплодували – до сьогоднішньої ночі.

Якщо у двобої гинув боєць-батиніт, за рік решту Дванадцять мусили відшукати й навчити добровільного неофіта, щоб до дня наступної жертви їх знову було Дванадцять і Один. Якщо ж добровольця не було, Минулі боги чекали ще рік.

Вони чекали стільки, скільки було потрібно для того, щоб у підземеллі старійшин Ради завжди зустрічали Дванадцять і Один.

Якщо у двобої гинув один зі старійшин, ми ховали його з звичаями й намагалися упереджувати балачки серед городян і членів родини загиблого. Відтак обирався новий старійшина, і ми посвячували його в таємницю Дванадцяти й Одного, вручаючи наслідну зброю покійного, і з нею в руках бився він біля вівтаря Істини Батин.

Якщо зброя ламалася в бою, що траплялося рідко – що ж, виходить, не судилося…

Якщо під час жертвопринесення ламалася зброя батиніта, тоді майбутній доброволець, новий Даї-хранитель, входив у коло останніх свідків Істини зі своїм клинком; якщо зброя залишалася ціла, її вручали неофітові як спадщину.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Два століття тому під час жертвопринесення Минулим богам було вбито батиніта в Кабірі; за місяць те ж сталося в Дурбані. Сім років після цього Минулі боги терпляче чекали наступної жертви, обходячи Дурбан і Кабір, бо Дванадцять не могли відшукати Одного.

Добровольців – не було.

На восьмий рік батиніти Кабіра й Дурбана відмовилися від Істини, відреклися від Прихованої Таємниці, сказавши: якщо людство й справді розучилося вбивати, отже, воно варте того, щоб бути вбитим; а ми теж люди.

Через піввіку їхні слова повторили батиніти Кимени й Хаффи, переставши бути Дванадцятьма й Одним.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Бо цієї ночі в підземній залі для приношення чергової жертви Минулим богам зійдуться тринадцять убивць із переконання і тринадцять убивць із примусу; і ми порушимо договір.

Ми не будемо чекати жеребу.

Ми нападемо на них перші, без попередження, усі на всіх, так, як нападають клятвопорушники – із-за рогу, підло й нещадно.

Ми вб’ємо їх усіх і зламаємо їхню спадкову зброю.

У Мейлані ніколи більше не підніме голову змія вчення Батин; у Мейлані ніколи більше не буде Дванадцяти й Одного.

У Мейлані залишиться тільки тринадцять мимовільних убивць.

Ми.

Старійшини Ради Вищих.

Ашока Вікрамадітья і його прямий важкий меч Кханда В’ячасена, Абдаль ан-Фарсід і його шабля-шамшер іль-Самак, правитель міста Сунь Шикуань і меч „дев’яти кілець“, кривий Цзюваньдао; Джанґ Тун і ніж Бадек ханґ-Тун, Сайф Одноокий із кинджалом Ландинґ Терусом, брати Орі й Рі з дворучною сокирою Масакірі-кай і бойовим віялом Сунь на прізвисько Павич; Лян Чилінь із двозубцем Ма, Язиком кобри, відтак Мотогаре Кутіє і його спис Катакама Ярі, Білий тигр; могутній коваль Ян і подвійна палиця Убан, крихітний боєць Аран Юлінь і бойовий серп Кама Мотогарі; єдина жінка в Раді, тендітна й неприборкана О Ранкесю, натхненниця сьогоднішньої ночі, і її Наґіната Каторі сан-Кесе…

І я.

Фань Анкор-Кун і прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Учора я відправив свого брата, молодого Хо Анкора, наслідного вана Мейланя з Вейської галузі Анкорів, мешканців півдня, у Кабір. Хо поїхав, узявши з собою родовий меч їхньої сім’ї, який місяць тому одержав прізвисько Єдиноріг.

Їдь, Хо, і ні про що не запитуй…

Я бажаю тобі, щоб столиця стала твоїм домом, а не тимчасовим караван-сараєм!

…Інші старійшини Ради Вищих зробили так само.

На випадок чого – бруд чуток не прилипне до молоді, хвиля ганьби не захлисне їх; і їм не доведеться сплачувати наші рахунки.

Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.

Нехай співають пісні.

Нехай розповідають казки.

Нехай… нехай живуть, як жили.

І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.

Щоб ніхто ні про що не дізнався.

Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.

На щастя, ми теж смертні.

А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..

Невдовзі північ…»

2

– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.

«Ні, не все, – беззвучно відгукнувся він. – Ти впустив один аркуш. Он, під столом…»

Я поліз під стіл.

– А ви тепер лаятися не будете? – з острахом поцікавився згори Сай Другий. – За цю… за підставку?

– Вони не будуть, – повідомив йому зі стіни Уламок. – Зате я буду.

– А ти чому?! – обурився Сай.

Уламок подумав.

– Просто так. Дивлячись на тебе, Вилорогий, мені чомусь завжди лаятися хочеться…

– Тихо! – осмикнув базік есток. – Єдинороже, скажи Ченові – нехай далі читає! І перекладай слово в слово.

Я виліз із-під стола з аркушем у лівій руці і Єдинорогом у правій.

– Чую-чую, – пробурмотів я собі під ніс. – Чую й читаю…

Аркуш був наполовину менший, ніж попередні, й на папері іншого сорту.

«…ми недооцінили їх і переоцінили себе. Двоє зуміли втекти разом зі своєю зброєю; мало того – вони забрали з собою меч одного з убитих ассасинів. Сподіваюся, у втікачів вистачить розуму й обережності не мститися, а зникнути з Мейланя, розчинившись у численному населенні емірату.

Сподіваюсь… і ще я сподіваюся, що вони виявляться чеснішими від нас і далі не порушать своєї клятви; а Дванадцятьма й Одним вони стануть нескоро, якщо стануть узагалі.

Навіщо я пишу все це? Не знаю. Знаю тільки, що ховаю ці записи в потаємній надії, що їх коли-небудь хтось знайде. Дуже хочеться пожити в чистому світі; і дуже не хочеться вмирати негідником, який не сказав ані слова на своє виправдання, хоча виправдання мені немає й бути не може.

Адже сьогодні вночі я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя, старійшина Ради – сьогодні вночі я вбив людину…»

– Усе, – тихо вимовив Я-Єдиноріг. – Ось тепер – усе.

– Усе? – запитальною луною відгукнувся Кос. – Ой, сумніваюся…

«Ось чому старий Кханда й Ковзкий Перст перезирнулися, коли я сказав їм, що вбив Придатка! – подумав Єдиноріг. – Вони добре знали, що це означає, старійшини-клятвопорушники…»

– Підсумуємо, – сказав Кос, сідаючи навпроти мене.

Я приготувався слухати, одразу ж віддавши Косові пальму першості у важкій справі підведення підсумків; а Єдиноріг приготувався перекладати.

– Згідно з цими записами, колись між старійшинами Ради Вищих Мейланя (і не лише Мейланя) і ассасинами-вбивцями, які виявилися зовсім не вбивцями, а останніми, так би мовити, свідками Істини, – між ними було укладено угоду. Так?

– Так, – відповів Я-Єдиноріг.

Інші промовчали. Про що тут сперечатися?..

– Згідно з цією таємною угодою й зберігаючи гідність людства за каноном учення Батин – доволі своєрідний канон, слід завважити! – раз на рік старійшини й свідки Істини збиралися в таємному місці без сторонніх і врочисто вбивали один одного. Сімсот років поспіль. Зберігали в такий спосіб насіння Істини.

– Зберігали, а тоді у домовину клали, – пробурчав я.

Кос не звернув на це ані найменшої уваги. Він підвівся, залишивши лежати Сая й Заррахіда, витягнув із рукава квітчасту пачку куплених у крамниці пахощів – легкий сухий аромат миттю поширився по кімнаті – і взявся розставляти тоненькі курильні свічки в усі можливі й неможливі кутки.

Відтак ан-Танья кілька разів ударив кресалом – іще на початку читання ми запалили звичайні свічки, але Кос чомусь вирішив ними не користуватися – і підніс тліючу губку до чотирьох-п’яти оглушливо запахущих (виявляється, й таке буває!) паличок.

– Чудово! – з видимим задоволенням принюхався Кос. – У Кабірі таких немає… не привозять купці. Отже, вчення Батин процвітає, плодоносить і, нарешті, загниває – у результаті чого єретично настроєні батиніти Кабіра, Дурбана, Кимени й Хаффи відрікаються від Прихованої Таємниці. Залишається давній Мейлань, де традиції споконвіку настільки сильні, що розраховувати на добровільне зречення останніх свідків Істини не доводиться.

– Вони називають їх Тьмяними, – мовив я Косові.

– Вони? – здивовано звів брову ан-Танья. – Їх? Хто вони, кого – їх, і чому – тьмяними?!

Я на мить зняв праву руку з Єдинорога. Якщо, пояснюючи, я бовкну щось образливе – нехай не чує…

– Вони – це вони, – я поглядом показав на наших супутників. – Звитяжці, тобто… Їх – це зброю ассасинів. Тобто, батинітів. Ми зовемо батинітів ассасинами, а Звитяжці називали й називають їхню зброю – Тьмяними.

«А ти справжній мудрець! – почувся приглушений і глузливий голос Єдинорога. – Точнісінько Саїд-на, Глава Вчення… ти гадаєш, я ображаюся, коли ти називаєш нас зброєю? А ми іноді забуваємося й по-колишньому кличемо вас Придатками. То й що? Поклади краще руку на місце, бо чутно погано… і Дзю лається, що перекладаю не все. Поклади, поклади, бо перекладу йому все, і він тобі взагалі життя не дасть!.. Нумо, Придатку Чене, клади руку на зброю…»

Гм… виявляється, прямий контакт нам уже й не те щоб потрібен! Чутно просто гірше, а з усім іншим – усе гаразд! Може, я й сам тепер наполовину Звитяжець? Особливо якщо в латах.

Або Тьмяний?..

Я поклав руку на місце й вирішив не перекладати Косові нашу останню розмову з Єдинорогом.

І Єдиноріг не перекладав – тільки вже Саєві, Дзютте й Заррахіду.

«Можуть, зрештою, у нас бути маленькі особисті таємниці?!» – разом подумали ми.

І усміхнулися.

Ан-Танья в цей час нюхав дим від курильних паличок і задумливо барабанив пальцями по столу.

– Тьмяні, то й Тьмяні, – нарешті кивнув він. – У мене інше запитання є. Ось напали ваші старійшини на батинітів усупереч клятві й заради вищих цілей; залишилися від Дванадцяти й Одного всього двоє – приміром, Сьомий і Дев’ятий, та й ті зникли невідь куди; запанували навкруги мир, тиша і спокій опор… судячи з того, що Фань – твій двоюрідний прадід, запанували вони на сотню років. І протягом усього цього благополучного століття раз на десять років зникає хтось із Звитяжців тієї ж таки Ради, які проливали кров останніх свідків Істини. А разом з ними найчастіше зникає або гине їхній нинішній Придаток – тобто, я хотів сказати, людина, яка не має до минулого клятвопорушення жодного стосунку. Чому? Що ти думаєш із цього приводу, Чене? Помста? Якось несхоже на помсту…

Єдиноріг усередині мене сумно усміхнувся.

І заговорив.

А разом із ним заговорив і я.

– Строки життя, Косе, строки життя… вони ж у людей і в Звитяжців різні. Минуло три-чотири десятки років – нехай навіть піввіку! – і старійшини-люди, які порушили клятву, померли. Гадаючи, що вмирають останніми вбивцями в Кабірському еміраті. А старійшини Звитяжців залишилися. Вся Рада Вищих Мейланя, що ухвалювала рішення щодо клятвопорушення, усі вбивці мимоволі – вони залишилися, Косе! Ти розумієш?! І вони напевно теж хотіли вмерти, піти з життя, знищити себе – останніх носіїв зародка насильницької смерті!..

– Останніх свідків Істини Батин, – сказав есток Заррахід, звертаючись до Єдинорога, який замовк на мить. – Справжніх останніх свідків…

– Усі свідки подібних істин вважають себе останніми, – мовив із килима Уламок. – Деякі зрідка вважають себе першими – що, по суті, одне й те ж.

– Це тому, що вибору нема, – відгукнувся Сай. – Або яскраво-червона повстина, або священна водойма. Або кров, або гнилизна. Або-або…

І Дзютте вперше нічого не відповів Саєві Другому.

Ан-Танья взяв до рук одну з курильних свіч і підійшов до килима. Сивий димок із запахом зів’ялих квітів – насолода й легкий наліт тління – досяг Уламка, оповив його й зазміївся до вікна.

– Про це я не подумав, – Кос злегка прицокнув язиком. – Не подумав… тоді зрозуміло. Всі разом старійшини Звитяжців умерти не можуть – це спричинить хаос і хвилю чуток, що може стати новим поштовхом до відродження вчення Батин. Двоє ж ассасинів утекли…

– Троє, – перебив його Єдиноріг-Я. – Двоє втекли зі своєю зброєю й прихопили меч одного з убитих. Отже, троє Тьмяних залишилися живі. Можливо, вони живі досі. Фань не міг цього знати, але ми знаємо!

– Троє, – погодився Кос. – Отже, небезпека залишається. І тоді старійшини Звитяжців вирішують іти з життя по одному. Раз на десять років. А те, що разом із ними іноді гинуть їхні нинішні, ні в чому не винні Придатки – хто ж думає про такі дрібниці?!

Відблиски свічок заграли на поліруванні Єдинорога, і він трохи почервонів.

– Шабля Шамшер іль-Самак мовби випадково потрапила в колесо гарби, – продовжив Кос. – Спис Катакама Ярі мовби випадково зламався, а наконечник пропав у криницю. Двузубець Ма, Язик кобри…

Але ж і пам’ять у цього Коса! Якщо повернемося в Кабір – пораджу емірові Дауду призначити його міським каді…

– Язик кобри й кинджал Ландинґ Терус мовби випадково не доїхали до Верхнього Вея – разом із двома людьми-чиновниками – і їхня доля невідома. Швидше за все, вони загинули. Сокира Масакірі-кай і віяло Сунь Павич завели братів-мисливців Акіро й Бенкея в Кулхан і – знову ж мовби випадково – потрапили в Шулму, де й опинилися у священній водоймі. Ото вже, певно, здивувалися перед смертю, виявивши цілі юрби останніх свідків Істини Батин! Меч Цзюваньдао зник під зсувом разом із Ю Шикуанем, і Мейлань двічі залишився без правителя – як для людей, так і для Звитяжців. Ковзкий Перст іще живий, але на сімнадцятому році «Спокою опор», як записано в…

Кос різко замовк і вп’явся очима в мене.

– Та що ж це я… – пробурмотів він. – Тут і дурневі ясно! Хтось же повинен стежити за відходом старійшин, хто мусить іноді допомагати їм піти; а крім того, за сто тридцять років після клятвопорушення – хтось же повинен, якщо знадобиться, розповісти про все новій Раді! Мусить же хтось бути останнім свідком останніх свідків!..

– Матінка Ци? – недовірливо запитав я. – Та ні, не може бути – їй же мало не сто з гаком років! Ти що, Косе? Диму нанюхався?!

– Я – що?! – закричав ан-Танья. – Це ти – що! Сам же розповідав, що доки я з бабцею в караван-сараї вів Бесіду, ти з Єдинорогом розмовляв! Про що?! Переклади, Вищий і нездогадливий Чене – до кого звернуться старійшини Ради Вищих Мейланя в такому педантичному випадку?! Саю, Дзю, Заррахіде – до кого?! Єдинороже – до кого?! До кого звернуться Звитяжці?!

– До Чань-бо, – прошептав Єдиноріг-Я.

– До Чань-бо, – ворухнувся на килимі Уламок.

– Схоже, – погодився Заррахід.

– Не знаю, – сказав Сай. – Але думаю, що ви маєте рацію.

– Ото ж бо й воно, – переможно заявив Кос, коли я повторив йому все, сказане Звитяжцями. – До Чань-бо. До цієї суміші посоха, лопати, вил і парадного бунчука. До мудрого мовчазного Чань-бо, від якого йдуть окриленими – нехай навіть і на той світ.

І, подумавши, додав:

– Та й бабцю не варто скидати з рахунку. Вона напевно щось знає. І може, цій відьмі й справді років сто… або двісті.

3

– Можливо, Кос має рацію…

Єдиноріг говорив уголос, що для нас двох було зовсім не обов’язково. Але нас у кімнаті було більше, ніж двоє.

– Можливо, Косе, ти маєш рацію, – повторив я.

– Так, Єдинороже, – повернув до мене голову безпомильний ан-Танья. – Так, я тебе слухаю.

– Ти можеш бути правий у всьому, Косе, або не у всьому; ти можеш бути зовсім не правий, але це неважливо. Тим паче, що коли ми розглянемо таємний договір, підписаний кров’ю й попелом, не як угоду між старійшинами-людьми й людьми-батинітами, а як угоду між Звитяжцями Ради й Тьмяними, тоді все виглядає простіше й не так жахливо. Адже зовсім не за кожного жертвопринесення Минулим богам ламалася зброя бійців – тобто, гинув Звитяжець або Тьмяний! В основному, як пише Фань, смертельний двобій полягав в обов’язковій загибелі одного з людей! Тобто, гинули Придатки, і Тьмяні зі Звитяжцями радо розходилися врізнобіч – шукати нових Придатків для наступного жертвопринесення…

– Простіше й не так жахливо, – після паузи сказав Кос, із силою стиснувши кулаки. – Ні, я не ображаюся… не ображаюся.

– Іноді мені здається, – безпристрасно прошелестів Заррахід, – що ми не заслуговуємо таких Придатків. Ми – залізо, яке невідь що думає про себе… ні, не заслуговуємо.

А ось цього я Косові перекладати не став.

– І тому, – продовжив Єдиноріг-Я, – коли старійшини Звитяжців зважилися на клятвопорушення, вони в останню чергу думали про своїх Придатків. Я гадаю, що якби можна було винищити Тьмяних, не вбиваючи їхніх Придатків, старійшини пішли б на це з більшою радістю. Придатки живуть недовго, і це людину-Фаня хвилювала втеча двох ассасинів – а Звитяжців значно дужче турбувало зникнення трьох Тьмяних! Які здатні були виховати нових Придатків… і знайти нових Звитяжців, згодних потьмяніти.

– У Шулму б їх, – мрійливо скрипнув Сай Другий. – Ось де розгулялися б…

Він осікся, а Кос сполотнів. За час нашої подорожі з караваном я встиг розповісти ан-Таньї все, що знав про Шулму від Друдла, Дитячого Вчителя, Сая… усе, що знали про Шулму я і Єдиноріг.

– Один проти восьми, – ледь чутно брязнув Сай. – Усіх убив. І вуха заставникам відрізав. Сам з’явився на той, добровільно…

– Джамуха Восьмирукий! – не змовляючись, вигукнули я й Кос.

– І Звитяжець Чинкуеда, – додав зі стіни Уламок.

– Тьмяний Чинкуеда, – поправив його есток. – Тьмяний… останній свідок Істини Батин. Так, він обов’язково повернеться в Кабірський емірат, тому що він нічого не забув! І він повернеться не сам, цей останній свідок Чинкуеда…

Я з тугою подивився у вікно. Чорне небо й три боязкі зірки в кутку шиби тиснуться одна до одної, немов у страху перед мовчазною порожнечею… Як же я міг забути!

– Він, звичайно, повернеться, – упівголоса сказав я. – І Джамуха Восьмирукий, вождь орд шулмусів, і Тьмяний Чинкуеда, вождь Диких Лез Шулми – але тут їх будуть чекати! Їх навіть зустрінуть із радістю! – їх зустрінуть Дванадцять і Один!

І Я-Єдиноріг розповів про нашу Бесіду біля ставка з Емрахом іт-Башшаром із Харзи й Поясом Пустелі, Маскіном Тринадцятим, колись Сьомим.

Якийсь час усі мовчали.

– Тепер я розумію, – закінчив Я-Єдиноріг, – чому Минулі боги чекали ціле століття! Тьмяні-батиніти, попри все, не порушили клятви. Вони шукали таких, як Пояс Пустелі, збираючи їх по одному, вони вчили, виховували, ховалися – і ось тепер їх знову Дванадцять і Один, і доки Чинкуеда готує Шулму, тут, у Мейлані, дуже скоро відбудеться чергова жертва Минулим богам!

– Тоді виходить, – втрутився Сай, – що вони не гірше від мене знають про те, що Но-дачі й Кунда Вонґ у Мейлані! Адже саме Придатка Кунди хоче вбити цей Пояс Пустелі… А як же вони, певно, раділи з усього того, що ми чинили в еміраті! Адже це для Тьмяних було відродженням Істини Батин, кінцем самотності й втаємниченості!..

– І твої приятелі, Вилорогий, цілком можуть примкнути до Тьмяних, – заявив Уламок доволі противним і в’їдливим тоном. – Ось уб’є цей харзієць Придатка Кунди – треба ж на комусь навчитися всерйоз, крім собак так мавп! – потім підшукають Кунді спільними зусиллями потрібну людину-батиніта з бажаючих помститися кому-небудь… А Но-дачі взагалі на Саїда-на оберуть, Главою Вчення буде! Дуже достойний, по-моєму…

– Ти ніколи не зможеш пробачити мені смерть Наставника? – навпростець запитав Сай. – Так, Дзю?

– Дурню, – буркнув Дзютте, але вже зовсім інакше. – Прощати його, бач… якби я на тебе зло тримав – зламав би тебе ще під час першої Бесіди, у караван-сараї, і було б тобі прощення!.. Тільки я тупий, а відхідливий. Так що терпи й мовчи! До речі, Вилорогий, – гаразд, я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?

– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.

«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»

Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.

У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.

– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, брати-недоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.

– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…

– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.

Сай глянув на Уламка з неприхованим жахом. По-моєму, він зрозумів, кого мав на увазі Дзютте, кажучи про вихователя.

– Ніколи, – задзвенів він, – ніколи ні Кунда, ні Но, ні будь-який інший Звитяжець з яскраво-червоної повстини не примкне до Тьмяних! Ми не хотіли бути вбивцями, нас змусили до цього – як Тьмяні змусили старійшин Ради, – і ми вбивали спочатку, щоб вижити, а потім, щоб навчити виживати вас; але ніколи не вбивали ми просто так, ні заради віри, ні для задоволення!

Сай переривчасто задеренчав, і якби він був людиною, я б сказав, що він плаче.

– А харзієць цей ваш – дурень дерев’яний! – уже зовсім невлад закінчив він. – Балакучий язик Рудного Полоза! Придатка Кунди він, бачите, уб’є… її в Шулмі й не такі вбити намагалися! Ось!..

– Добре, добре, – заспокійливо почав було Я-Єдиноріг, не встигнувши звернути уваги на це «її», стосовно Придатка Кунди Вонґ, але тут у двері постукали.

– Хто там? – крикнув я.

– Послання Вищому Ченові Анкору від Юньер Мейланьської! – почулося з-за дверей. – Гонець щойно доставив…

Двері несміло відчинилися й у щілину просунулися рука зі згорнутим у рурочку посланням із яскраво-червоною печаткою.

– Проти ночі… – пробурчав я і, згадавши, що вже давно ніч, засмутився ще дужче, підійшов до дверей, забрав і розпечатав депешу, і довго дивився на неї, вникаючи в зміст ієрогліфів.

– Спати, – нарешті наказав я, не обертаючись. – Усім спати. Нам із Єдинорогом завтра рано вставати.

– Запрошення? – поцікавився здогадливий Кос.

– Запрошення. На ранішню верхову прогулянку по місту. Навіть коня з особистих стаєнь обіцяє надіслати в подарунок. Ото напасть! Їхати не хочеться, а відмовитися незручно.

– Наречені, – розсміявся на килимі Уламок. – Ні, все-таки добре бути блазнем! Блазнем – добре, а нареченим – погано! Нова істина вчення Батин!

– А я не поїду, – раптом заявив Єдиноріг, причому вголос, щоб усі чули. – Про мене в посланні нічого не сказано. Я – зброя, чого мені їхати й заважати людям розмовляти… І шпиці знову приставати почнуть… ні, не поїду.

– Скотина ти, а не Звитяжець, – беззлобно лайнувся я. – Гаразд уже, сам поїду… за двох віддуватися.

І жбурнув послання на стіл.

Розділ 17

1

Наснився сон. Я був мечем. В метал заточений, іще Цьому я не подивувався. Немовби не мені ця честь. Наснився сон. Я був мечем. Злетівши над чужим плечем, Я сам собою опускався. Я був приречений на це. Наснився сон. Я був мечем. Суддею й катом. Наречеш Мене останньою свічею В житті, що швидко так тече. В сплетінні помислів і суті Був непорушний я – затям. Немов минуле і майбутнє. Немов опорний стовп буття. О дурню! Це гордині щем. Чого бажав би ти іще?!. Мене скарали за гординю. …Наснився сон. Я БУВ мечем.

Серед ночі я прокинувся.

Зазвичай я сплю на боку, але цього разу спав на спині, і моя права рука, рука аль-Мутанаббі, лежала на моїх грудях.

Навпроти серця.

Серце билося рівно й спокійно.

2

Зранку мене розбудило іржання. Слід завважити, дуже вимогливе й доволі-таки нахабне іржання. Першою моєю думкою було: «Який дурень вивів вигулювати коня так рано, та ще й по цей бік ставка?!» Друга думка була вже інша: «Вухатий демоне У! Я, напевно, проспав час призначеної прогулянки, і тепер пані Юньер у гніві з’явилася до мене й ірже під вікном! Вірніше, це її кінь ірже під вікном… у гніві. Сором який!»

Третя думка була найкоротша: «Хто б не іржав – час уставати!»

На цьому думки закінчилися, я миттю зіскочив з ліжка й визирнув у вікно. У дворі невідомий мені конюх (утім, його яскраво-жовта куртка була прикрашена гербом Мейланя – алебарда, повита плющем) тримав на вуздечку коня. Величезний, геть чорний звір, без сумніву, жахливо породистий – бач, шия яка, і ноги як із мармуру виточені! – і від усвідомлення своєї породистості доволі-таки лютий і норовливий. Конюх сприймався конем як особиста образа, і жеребець (звісно, не мерин!) ставав дибки, бив копитом, фиркав, зарозуміло косився й норовив вирватися з чіпких рук конюха.

І справді – Вухатий демон У! Або його останнє втілення…

Можна було не сумніватися, що скакуна мені прислала люб’язна пані Юньер. Із особистих стаєнь. Не знеславитися б на отакому нічному жахітті!.. Гаразд, поснідати зможу пізніше, а зараз – збиратися – і вниз. Лати одягати чи ні? З одного боку – навіщо вони мені на прогулянці, а з іншого – краще все ж одягну…

Будемо вважати, що в них я кращий.

За допомогою розбудженого тим же іржанням Коса я одягся в спідній одяг, начепив зверху панцир, одягнув ліву рукавицю, наручі, підперезався, тоді накинув зверху марлотту, на голову – шолом-тюрбан, і спустився вниз.

Єдиноріг, доки я одягався, сумирно лежав на столі й вдавав, що спить.

…Коли я підійшов до коня, Демон У (так я вирішив називати чорну бестію, незалежно від первісного імені) підозріло скосив око на мене й підняв горішню губу.

Зачекай, ти в мене зараз посмієшся!..

– Шляхетна пані Юньер, правителька Мейланя… – почав було конюх, але я відмахнувся від нього й забрав повід. Тоді я підморгнув коневі, поплескавши його по морді, а коли обурений жеребець ощирився – сунув йому просто у вогнедишну пащу правий кулак. Властиво, міг і лівий сунути, але вирішив не ризикувати. Ліві ж пальці свої, а праві – Кобланові! Нехай рукавиці й однакові…

Демон У, як і передбачалося, негайно вкусив мене за руку, і рука аль-Мутанаббі справила на нього незабутнє враження. Особливо коли я додав нею ж Демонові по шиї. Не те щоб надто сильно, але вагомо й образливо. Демон У задумливо захрипів, шанобливо покосився на лускатий кулак, оглянув мене з голови до ніг (ось коли я зрадів, що у латах!), ще раз захрипів – і я підхопився в сідло з усією спритністю, на яку був здатен.

Кінь затанцював піді мною, отетерілий конюх відскочив убік, але я ледь натягнув повід – і Демон У, на мій глибокий подив, одразу ж заспокоївся. Тоді я несильно повів колінами – і жеребець упевненим клусом рушив в обхід ставка.

Норов норовом, а вимуштруваний Демон був чудово.

І він починав мені подобатися.

Як і я – йому. Зуби цілі залишилися, ото нехай і радіє…

Брамник розчинив переді мною браму, я усміхнувся йому й сокирі Ляо – вона не звернула на мою усмішку жодної уваги – і поїхав на звану прогулянку.

3

Коли я прискакав до брами двору, послужливо розчиненої переді мною вартовими, Юньер Мейланьська вже їхала мені назустріч. Її білий кінь був, по-моєму, сандуанської породи – після приборкування Демона мої куці знання кінських статей так і сипалися з мене, – а сама пані Юньер вдягнувся в атласні шаровари кольору призахідного сонця, гостроносі черевички, розшиті бісером, і довгополий фіолетовий халат із зображеннями довгоногих рубінооких раконів.

Сьогодні правителька мала зовсім не такий вигляд, як на незабутньому святі, і нехай образ Чин у костюмі для верхової їзди був доволі свіжий у моїй пам’яті, але я не міг не відзначити рідкісну спокусливість вдової пані Юньер.

То що, відзначив?

Відзначив.

Як ти гадаєш, Чене-дурню, вона цього не знає?

Звісно, знає.

І що?..

І нічого.

…За кілька хвилин ми чинно, по-сімейному (о всі пекла Хракуташа!) їхали рука об руку геть від палацу. Юньер мило усміхалася мені, воркочучи про щось неймовірно світське, але я одразу зрозумів, що вона не в гуморі.

– Куди ми їдемо, шляхетна пані? – запитав я з безтурботністю, яка вартувала мені сивого волосся.

Юньер змахнула рукою кудись у бік східної частини міста, де я ще не був. Утім, а де я був?!.

У мовчанні – після мого питання вона більше не заговорила – ми проїхали кілька кварталів; зустрічні городяни шанобливо кланялися нам, але не більше того… і нарешті я не витримав.

– Вибачте мою настирливість, шляхетна пані, але сьогодні ви в очевидно поганому настрої. Тому дозвольте запитати вас: що могло засмутити такого чудового ранку правительку щасливого Мейланя?

Я притримав Демона У, щоб випадково не випередити білу кобилу Юньер.

– Ви, Вищий Чене, – коротко відповіла Юньер Мейланьська й глянула просто в очі.

Клянуся священною водоймою Шулми, вона вміла заглядати так глибоко (незважаючи на лікування Уламка), що мені стало ніяково – геть незрозуміло, чого б то?!

– Я? У чому ж я провинився, милостива пані?! Ви лише натякніть мені – і я миттю залагоджу мою провину!

– Спробуйте здогадатися самі, – вона ледь усміхнулася.

Ця тінь усмішки свідчила про те, що якусь частинку своєї таємничої провини я, схоже, встиг залагодити – і я зітхнув з деяким полегшенням.

– Ще раз прошу вибачити вашого покірного слугу за його нездогадливість – але все-таки я не годен зрозуміти…

– Весь Мейлань уже тижні зо три говорить про наші заручини й майбутнє весілля, емір Кабірський Дауд Абу-Салім надіслав привітання з вістовим соколом, якому немає ціни ні в кабірських динарах, ні в мейланьських лянах, – вона говорила, потупившись, але з чарівною твердістю. – Я чую про це від усіх, крім вас, Вищий Чене! Я розумію – політика не завжди в ладах із серцем – але мені хотілося б усе-таки вислухати вас як наслідного вана Мейланя й просто як Чена Анкора і, на випадок чого, припинити всі ці дозвільні розмови і… і…

Я мимоволі повторив Кобланів жест, ляснувши себе долонею по лобі. Пролунав брязкіт. Юньер захоплено глянула на мене, а я мало не вилаявся, згадавши про латну рукавицю й шолом під тюрбаном.

Ось чого вона чекає від мене! Офіційної пропозиції або прямої відмови від усіх цих заручин і весіль!.. Юньер, звичайно, жінка наполеглива й цілеспрямована, але такі речі першим мусить казати чоловік – а я мовчу…

І буду мовчати. Або майже мовчати.

– Я хочу, шляхетна пані Юньер…

– Можна просто Юньер. Або – Юн.

Юн – це по-мейланьски «весна». Весна…

А зараз – початок осені!

– Гаразд… Юньер. Просто я хочу пояснити ситуацію, що склалася. (Бач, слова які вишукую!) Не те щоб я був проти нашого весілля (то проти я чи не проти?!)… і я розумію, що… (а що я, властиво, розумію?!), але у мене в Кабірі залишилася наречена, або майже наречена, і взагалі…

– Ось що стримувало тебе! – просяяла Юньер (можна просто Юн). – Але за законами емірату в чоловіків може бути чотири дружини! Чи ти сповідуєш Хайракамську єресь?

– У жодному разі, – заперечив я, не маючи гадки про цю єресь, але вже не люблячи її всім серцем.

– Чи, може, ти таємний дейлемський жрець-євнух?

– Я?!

Ще хвилина – і вона довідалася б, який я євнух!..

– Тоді все гаразд! І я не буду заперечувати, щоб вона – твоя майже наречена – стала твоєю дружиною. Другою. Згодом ти зможеш вибрати й третю, і четверту – але я, як ти сам розумієш, повинна стати першою.

У голосі Юньер на мить промайнули тривожні нотки.

– А хто вона, Чене?

Ах так… уже просто Чене?

– Вона – шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чібетеїв.

– Чібетеї, Чібетеї… Здається, це з Вищих Малого Хакаса?

– Так.

– Чудово! Ти – розумник! З політичної точки зору такий союз обіцяє чималі вигоди… хоча, гадаю, ти вибирав цю Ак-Нінчі не лише з політичних міркувань?

– Та… – промимрив я. – До певної міри… тобто, я хочу сказати, що за відповідних обставин був би радий бачити тебе своєю дружиною…

Оголосити список відповідних обставин мені не дали.

– Як я рада, Чене! Звичайно ж, я приймаю твою пропозицію, тим паче, що приготування до нашого весілля займуть не більше тижня! Я розумію, що ти повинен…

Влип!

Виходить, що я вже зробив їй пропозицію. Мало того – ми обговорили мій другий шлюб із Чин. Досить вигідний із політичних міркувань. Мав рацію покійний Друдл – як у Чена-дурня… Бо ж куди мене – у правителі?! Я їм тут науправляю…

Із деяким зусиллям я зліпив радісний вираз обличчя – вийшло криво й неприродно, але краще в мене не вийшло – і сказав голосно й збуджено:

– Чудово, Юн! Я радий, що між нами тепер немає недомовок. А Ак-Нінчі я як-небудь повідомлю…

По-моєму, я збирався сказати зовсім не те.

– Якщо хочеш, Чене, – я пошлю сокола.

– Ні, – занадто поспішно заперечив я. – Спершу я все зважу (ото вже!), а там і…

«У кожній ситуації треба знаходити свої приємні сторони», – філософськи подумав я, з’ясувавши, що ми вже цілуємося. А цілуватися пані Юньер – можна просто Юньер, або навіть Юн – уміла майстерно! Добре, що Демон У був зайнятий покусуванням шиї білої кобилки й тихо стояв на місці.

Цікаво, а коли це ми зупинилися?

Ні, це мені вже нецікаво… може, я правильно зробив їй пропозицію?

Чи що я там їй зробив?.. а Чин візьмемо другою дружиною…

4

…Після цього ми якийсь час їхали мовчки пліч-о-пліч, а тоді я знову не витерпів першим:

– І все-таки – куди ми їдемо, Юньер?

– До брами Семи Небес, – із лукавою й водночас умиротвореною усмішкою відповіла вона. – Цю браму було встановлено в Мейлані на майдані Фонтанів більше восьми століть тому. За легендою, що браму везли на сімох парах биків із самої Кимени, де її візерунчасті стулки кували найкращі майстри; одні кажуть, що на особисте замовлення тодішнього мейланьського правителя, інші – що браму просто захопив у Кимені мейланьський полководець Цао Дунь і привіз сюди як трофей. Принаймні зараз вона стоїть на майдані Фонтанів і відчиняється лише для того, щоб крізь неї проїхав весільний кортеж нової родини правлячого дому. І ми з тобою теж будемо проїжджати крізь браму Семи Небес. Зараз ти її побачиш.

Ми ще раз звернули біля старого храму і незабаром справді виїхали на майдан. Воістину, це був майдан Фонтанів: прозора вода з тихим дзюрчанням текла по величезних мармурових щаблях, а навколо каскаду били фонтани – у формі зігнутих дивовижних риб, майстерно розфарбованих золотом, лазур’ю, сріблом і нефритовою зеленню: сині, чорні, червоні й жовті дракони, тигри, грифони і якісь зовсім невідомі мені чудовиська… Фонтани шуміли, плескалися, дзюрчали; вода весело злітала в повітря десь тонкими струмками, десь величними, стовпами, що повільно спадали розсипаючись дрібним дощем.

У повітрі стояв водяний пил, і промені ранкового сонця, простромлюючи його, народжували яскраву веселку.

Це було не просто красиво – це вражало! До того ж, рання свіжість напоєного вологою повітря – і ще не зниклий смак поцілунку Юньер на губах…

– Брама… – голос Юньер дивно здригнувся.

– Що – брама? – повернувся я до неї. – Я не бачу жодної брами… лише фонтани – щоправда, дуже красиві! Ні, справді…

– Брама! – скрикнула Юньер. – Її немає! Брама зникла!..

5

Брама Семи Небес, виявляється, зникла. Хоча не зовсім. Одна стійка все-таки залишилася. З її розмірів я зумів приблизно уявити, яка ж була зникла брама.

Легенда відверто перебільшувала щодо семи пар биків – або бики вісімсот років тому були надзвичайно хирляві, – але брама була таки чимала. Від стійки її просто відірвали – судячи зі скрутів і петель, що тріснули в кількох місцях. Не знаю, кому це виявилося під силу. А другу стійку взагалі висмикнули з брущатки й забрали разом із брамою.

Сумнівно, щоб для цього сюди приганяли сім пар биків – уночі, по сплячому місту… Липнуть вони до мене, всі ці події, чи що?!

Юньер мало не плакала від образи й обурення, і я почав її втішати – мовляв, брама не голка, знайдеться, поставлять її на місце, і взагалі, Юн, не варто сприймати це так близько до серця, нехай, побісилися якісь дурнуваті жартівники, але ж знайдуть їх, і батогів надають, щоб надалі не пхалися, куди не слід…

Я її вже майже заспокоїв, коли прискакав гонець на змиленій буланій конячці, до якої одразу почав придивлятися мій Демон.

– О правителько Мейланя, шляхетна пані Юньер, – поспішно заговорив гонець, зіскакуючи з коня й припадаючи на одне коліно, – мені велено повідомити Вам, що брама Семи Небес викрадено…

– Що важко не помітити, – холодно кинула Юньер. – Це все?

– Ні, не все, шляхетна пані…

– Кажи! Швидко!..

– Браму знайдено!

– Ось, я ж казав, – знизав плечима я.

– Тоді чому мені не повідомили раніше про викрадення? – Юньер вдавала сувору, але зараз у неї це погано виходило – звістка, що нещасна брама знайшлася, негайно повернула їй колишнє самовладання.

– Ми… ми не зважувалися повідомити Вам про пропажу брами, доки її не знайдуть, шляхетна пані! І коли нам доповіли, де вона зараз перебуває…

– І де ж вона перебуває?

Гонець сполотнів і чомусь зам’явся.

– Вона… вона стоїть, шляхетна пані… – Він зібрався й випалив одним духом: – Вони стоять біля входу на міський цвинтар!

«Хтось дуже не хоче, щоб наше весілля відбулося, – подумав я. – Значно дужче не хоче, ніж, приміром, я…»

І про себе усміхнувся.

Юньер у свою чергу побіліла, як крейда.

Здається, вона теж зрозуміла це.

6

– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!

Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.

Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.

Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.

Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.

А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.

– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, іди-но сюди! Та йди, не бійся…

– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.

Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.

Принаймні, так мені здалося.

– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!

– Так, Вищий Чене! – просяяв гонець, який геть-чисто забув про присутність правительки. – Я зараз… я зрозумів вас!..

І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.

Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…

– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив що-небудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.

– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.

– У чому?

– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…

Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.

Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.

Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерів-ракшасів і лісовиків-якшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.

Зате було точно відомо, що цієї ночі на майдані Фонтанів побували двоє довірених велетнів велелюбного Швети – порослий білим хутром з голови до ніг гігант Амбариша з палаючим мечем і його рідний брат, володар палиці Кінець світу, велетень Андхака (теж порослий хутром, але, на відміну від Амбариші, чорним).

Ось ці два чарівні чорно-білі братики й зайнялися брамою, час від часу прикладаючись до барила з настоянкою Вогненного дракона. До речі, як шепнула мені Юньер, така настоянка справді існувала – вона уособлювала чоловіче начало і подавалася до столу у виняткових випадках (приміром, на весілля в правлячому сімействі), та й то крихітними символічними порціями.

Лише губи омочити.

До середини розповіді – яку я для себе назвав «Касидою про викрадення брами Семи Небес» – з’явився ще один свідок, якого привів спритний гонець. Ним виявився миршавий підмітальник вулиць Цунь Шляп-нога, якого цієї ночі якийсь біс заніс на майдан Фонтанів якраз у розпал неподобства ошаленілих велетнів.

Цунь Шляп-нога не злякався гуркоту палиці Кінець світу й палахкотіння меча Амбариші з однієї причини: він був дуже п’яний і шукав прохолодного притулку біля улюбленого фонтану у формі тигра, що ощирився, а шум у вухах, блиск в очах і хиткість землі бідолаха Цунь сприймав доволі-таки байдужно.

Хіба вперше…

– Невже ти й велетнів бачив? – недовірливо запитав я в Цуня, який тяжко мучився вранішнім похміллям. – Цих… із хутром?!

– Бачив, – уперто хитав кудлатою головою Шляп-нога. – Із хутром. Величезні…

– І браму вони ламали? – супився я.

– А хто ж?! – не здавався герой Цунь. – Вони, ясна річ… Амбариша і Андхака. Дрюком як гепнуть, мечем як полоснуть, а опісля кухлями драконівку хлищуть! Аж хутро сторчма! І мені дали, не погидували…

– Чого дали?

– Як чого? Цієї… настоянки на Вогненних драконах! Але я не велетень, я більше одного кухля не подужав… а коли прокинувся – ні велетнів, ні воріт. Ні драконівки… Усю вихлестали, гади кошлаті, а те, що людині зранку прийти до тями треба, це їм однаковісінько! Добре, хоч не закусили мною, доки спав…

Юньер уважно слухала, не перебиваючи, і, по-моєму, була готова повірити в що завгодно – аж до царя якшів і ракшасів, двоголового Бхимабхати Швети.

Я кинув Цуневі монету й підбадьорливо усміхнувся Юньер.

– А тепер – на цвинтар! – крикнув я неприродно веселим голосом.

Юрба свідків розуміюче закивала головами.

– Цвинтар – це правильно, – ховаючи монету за щоку, повідомив повеселілий Шляп-нога. – Ось і Андхака мені так казав – будете, мовляв, усі ви на цвинтарі! І дуже скоро… Гарчить, негідник, регоче, а сам дрюком по брамі, по брамі! І з рота язик полум’я ліктя на півтора…

І він доволі-таки непристойно показав довжину язика Андхаки.

7

Цвинтар був як цвинтар – якщо не зважати на те, що перед входом гордо стояла брама Семи Небес.

А навколо брами стояла така юрба, що здавалося, ніби половина Мейланя вмерла нинішньої ночі від червоної віспи, а решта прийшли ховати покійних.

Сама брама була якимось неуявним чином прикручена до прутів огорожі цвинтаря – у місці свіженького проламу, – а поза брамою кроків за двадцять починалися чистенькі біленькі надгробки зі стовпчиками, пописаними ієрогліфами; і візерунчасті стулки знаменитої брами Семи Небес жалібно скрипіли під поривами вітру.

– Незамкнена вона, – послужливо доповіли нам одразу два голоси. – Заходьте, мовляв, хто хоче… засува нема, тому й не замкнена. Скрипить, як не знаю що…

– А засув велетні вкрали, – додав ще один знавець. – Для важливої справи.

– Для якої справи? – машинально запитав я.

– Для важливої, кажу! Цноту нареченої перевіряти будуть. Із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох, інакше не можна… тим паче, якщо Бхімабхата Швета ослабшав, засув для шлюбної ночі якраз чудово придасться!..

– Мідний він, засув цей, – тихо сказала мені Юньер. – Цілий брус міді, шість кроків у довжину. Його й виймали з воріт раз на десять років, по святах…

Я з повагою подумав про цноту Шестиносої Аали Крох – хоча мені було зовсім незрозуміло, як Аала за такої непробивної цноти умудрилася стати матір’ю, та ще й Матір’ю всіх алмасти.

Гаразд, над цим нехай цар Бхімабхата голову ламає, а в мене – попри все моє до нього співчуття – і так справ по горло.

Юрба слухняно розступилася перед моїм Демоном У – корисний, одначе, кінь виявився! – і я якийсь час розглядав браму Семи Небес. Мені було не до мистецтва кименських майстрів, хоча й справді візерунок стулок був красивий. Я дивився, і на гадку мені зовсім не спадали якісь особливі здогади. Просто дивився. Сам не знаю навіщо. І судячи з того, що я бачив на майдані Фонтанів і тут, без велетнів не обійшлося. Без цих… Амбариші й Андхаки. Ой, що ж це я заговорив, як Цунь Шляп-нога!.. Амбариша, Андхака, жартівники кошлаті, любителі сьорбнути драконівки… Гм, весело, відверто кажучи!

Юньер, яка не поїхала за мною й залишилася обіч юрби, вислуховувала доповіді численних чиновників у чотирикутних капелюхах. Ні, чиновники були у різному одязі, але саме капелюхи одразу впадали в око. Чиновники говорили, Юньер кивала, я супився й дивився на браму, Демон У переступав з ноги на ногу й замишляв якусь капость.

Чудова прогулянка, чи не так?!.

За моєю спиною пролунав здивований гомін, і більша частина юрби зірвалася з місця й помчала у невідомому напрямку. Я під’їхав до Юньер і чиновників, де й довідався, що знайдено засув.

Ось лише по нього треба їхати до міських винних льохів.

Ми й поїхали – по дорозі міркуючи про таємничий зв’язок міських винних льохів із цнотою Матері алмасти, Шестиносої Аали Крох.

Міркування ні до чого не привели – хіба до льохів, двері яких були наглухо забиті. Мідним засувом від брами Семи Небес. Він тримався на величезних гаках, без сумніву, вбитих у стіну цієї ночі білим Амбаришою, який опісля заклав двері засувом і загнав верхні кінці гаків у ту ж багатостраждальну стіну.

Оскільки засув був суттєво довший від дверей льохів, і навіть довший, ніж відстань між убитими гаками, – приблизно ліктя на півтора-два з кожного боку, – то й кінці його були круто загнуті вниз і всередину, утворюючи мало не кільця навколо гаків. Певно, брат Андхака теж часу не гаяв.

Юньер віддала необхідні розпорядження, до льохів були негайно доставлені місцеві молотобійці з переносними горнами й іншими інструментами – і справа зрушилася.

Утім, ішла воно туго. Лише за годину двері зуміли відчинити, а випрямлення засуву й надання йому первісного вигляду мусило забрати значно більше часу.

…Коли ми спустилися в підвали, Головний доглядач із роду потомствених доглядачів винних льохів, що супроводжував нас, мало не знепритомнів, і мені довелося приводити його до тями.

Я б і не помітив, що з деяких діжок корки були витягнуто, а потім вставлено на місце – але Головний доглядач просто не міг пропустити такого кричущого неподобства. Мало того – над діжками з порушеною цнотою на білій крейді стін були зроблені написи.

Писали смолоскипом – вірніше, кіптявою від нього.

Ось я й читав думки велетнів про мейланьські й привізні вина, заодно вислухуючи короткі репліки-голосіння доглядача про вміст діжок.

«Гидота!» (біле сухе, сафед-куська лоза, рік я не запам’ятав), «Гидота!» (червоне сухе, лоза Аш-Шиннар, місцеве), «Гидота рідкісна!» (напівсухий фаррський мускатель). «О-о-о!» (тахирський рожевий мускат, мій улюблений, до того ж, дев’ятнадцяти років витримки), «Гидота, але нічого!» (десертний червоний узбон, п’ять років тому доставлений із Дурбана), «Це лише під чоловічину!» (мейланьське міцне з додаваннями настоїв трав і коріння)…

І так далі в тому ж дусі.

Думки велетнів про вина й настоянки розмаїтістю не відзначалися, хоча я майже схвалив їхній смак, – маючи на увазі смак до випивки, а не смак до нищення. І тут ми зайшли в маленьку кімнату, де було страшенно холодно, і там Головний доглядач усе ж зомлів.

Доки його відпоювали й плескали по щоках помічники, що збіглися на крики Юньер, я зміркував, що написи кіптявою на стінах зроблені по-кабірськи. Властиво, багато хто в Мейлані вільно розмовляв кабірською мовою, яка вважалася державною, а також дубанською, хакаською й деякими іншими мовами; а мейланьський ієрогліфічний лист вивчав кожен, хто волів вважатися освіченою людиною – а таких було чимало, – і важко було знайти в еміраті людину, яка не зуміла б домовитися із заїжджим купцем.

Я знав і кабірську, і мейланьську з дитинства; так само знав їх і Кос, батько й дід якого були дворецькими в нашому домі. А тайкома від Чин я вивчив і деякі вислови з її рідного Малого Хакаса, де вміли неперевершено лаятися… ох, Чин, Чин…

Чому б і велетням Амбариші й Андхаці не зробити приємне кабірянці Аалі Крох і не скористатися її рідною мовою?!

Мої міркування перервав плач опритомнілого доглядача. Причитання засвідчували, що йому набридло життя і, прийшовши додому, він неодмінно заріжеться, повіситься або втопиться – і все тому, що найціннішу діжечку з настоянкою Вогняного дракона, яка зберігалася винятково для весілля Юньер Мейланьськой і Вищого Чена Анкора (ото мерзотник, і він про те ж!) викрадено і, радше за все, знищено.

– Випили її, твою діжечку, – зловтішно сказав я доглядачеві. – Висьорбали її велетні! У них чоловіче начало довше від вашого засува, до Семи Небес стирчить – ото й довбанули вони ним твого Вогненного дракона! Разом із Цунем Шляп-ногою.

За мить я пошкодував про сказане, бо доглядач здавлено хрокнув, упав і більше не підводився.

8

Додому я повернувся вже близько полудня. Їсти мені чомусь не хотілося, тому ми з Косом обмежилися фруктами, запиваючи їх легеньким вином, – і я розповідав.

Зрозуміло, не лише ан-Таньї, але й усім нашим Звитяжцям.

Розповідь, усупереч очікуванням, дуже затяглася, оскільки Звитяжцям постійно доводилося пояснювати, хто такі якші, ракшаси, велетні й алмасти, а відтак і переконувати, що всіх їх насправді не існує. У результаті я остаточно заплутав і спантеличив Сая й Заррахіда; Єдиноріг веселився, а Уламок говорив зі стіни: «Ось бачиш, як ці велетні, яких насправді не існує, браму хвацько вкрали і вогненну настоянку випили, якої тепер теж насправді не існує… Цікава річ виходить! Куди не глянь – нічого не існує!..»

Настрій Коса дивним чином коливався від дуже веселого до дуже похмурого й навпаки, так що до кінця розповіді я й сам був не радий, що вирішив оприлюднити всю цю історію. А з іншого боку – що мені залишалося робити? Змовчати? Ага, спробуй від них щось утаїти…

– То якшаси й ракші, – запитав нарешті Заррахід, – вони все-таки є чи їх немає?

– Якші й ракшаси, – поправив його Сай.

– Немає їх! – відрізав Я-Єдиноріг.

– І брами немає, – уточнив Дзютте. – І нас немає. Якші забрали.

– Це не якші, – скрупульозність Сая не мала меж. – Це велетні, Амбариша й Андхака.

Так. Здається, пішли на друге коло.

– Якщо ці ракшаси-велетні хочуть, щоб весілля не відбулося, – сказав Кос, який досі мовчав, – вони брамою не обмежаться. Неодмінно чекай нових бід…

– Утішив, – захитав головою я. – Спасибі.

– А тому, – продовжив ан-Танья, – після обіду я сам сходжу в місто. Подивлюся, що там діється. Ні, обіду чекати не буду – зараз і піду. Може, дізнаюся що-небудь…

Кос устав і пішов до дверей.

– Що за напасті, – пробурчав він, виходячи з кімнати. – Шулма, Тьмяні, ассасини-батиніти, ракшаси, велетні… і все на мою голову!

«Аякже, на твою…» – подумав Я-Єдиноріг.

9

Повернувся Кос ближче до вечері, у час шостої денної сторожі – я ще побачив із вікна, як він обходить ставок, ведучи за руку якогось зігнутого в дугу старця. Зважаючи на все – сліпого.

Із дутарем під пахвою. Чи не дутарем. Одне слово, із дивним чимось… не знаюсь я на мейланьських музичних інструментах.

Однак до мене ан-Танья ввійшов сам.

– Я привів мандрівного співака, – з порога почав він.

– Бачив. І де ж він?

– Їсть. Я велів спершу нагодувати його – а ти тим часом пошли гінця до шляхетної пані Юньер Мейланьської (можна просто Юньер або навіть Юн, – подумав я). Їй теж буде цікаво послухати цей… як же він сказав?.. джир. Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора і його наречену!

Я прикусив язика.

Отже, повеселимося…

Кос уже простягав мені калам, чорнильницю й папір. Я швидко написав закрутисто ввічливе, але разом із тим наполегливе запрошення, запечатав його поданою Косом великою родинною печаткою Анкорів Вейських – незрозуміло, де ан-Танья її роздобув! – і Кос вручив послання гінцеві, який уже чекав за дверима.

Гонець помчав, а я подумав, що коли Юньер відгукнеться на мій заклик – а вона майже напевно відгукнеться, – то не мине й години, як вона буде тут.

Достатньо часу, щоб мандрівний співак наївся.

І справді, майже за годину мені доповіли про прибуття правительки. Я зустрів її, як личить, із усіма численними церемоніями – і провів у парадну залу, відповідним чином прибрану всюдисущим Косом.

Два високі крисла з оксамитовими підлокітниками – для нас із Юньер; перед ними – невеликий столик із фруктами, вином і солодощами; по кутах зали куряться пахощі, а посередині розкладений подвійний килимок для мандрівного співака.

І нічого зайвого. Молодець, Кос!

Ми з Юньер чинно перетнули залу і сіли в приготовлені для нас крисла.

– Тільки не будемо називати одне одного на імена, – шепнув я Юньер (Кос шепнув мені про це хвилину тому). – Мандрівний співак сліпий, і поки що йому не треба знати, перед ким він співає. Гаразд?

Юньер із подивом глянула на мене, але вирішила не перечити й згідно кивнула, колихнувши пишним вузлом зачіски.

– Приведіть мандрівного співака! – наказав я.

Двоє слуг, шанобливо підтримуючи сивобородого старця, ввели його в залу й посадили на килимок перед нами. Співак усівся, звично схрестив ноги й узяв те, що я вирішив називати дутарем.

– Тобі сказали, про що співати? – запитав я.

– Так, шляхетний пане!

– Тоді співай!

І я махнув рукою слугам. Вони тихо вийшли, зачинивши за собою двері. Кос вийшов разом із ними, хоча міг би й залишитися.

Що ж це за джир такий, що його навіть Кос двічі поспіль чути не може?

– Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора, про його чорні діяння й беззаконні таємниці, а також про біди, що обрушилися на Кабір і Мейлань через підступництво підлого якші, хай прокляне його Творець! – сповістив мандрівний співак несподівано високим голосом.

Юньер здригнулася, і я поспішив взяти її руку в свою…

10

Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора.

– Проспіваю джир про Чена, Чена із Анкорів Вейських — Джир про те, як у дитинстві Його вбив несамовитий Лютий Бхімабхата Швета, Усіх якшів повелитель, І ракшасів цар страшний.

(…Я привітав сам себе з передчасною кончиною й приготувався слухати далі…)

Ріс спокійно Чен в Кабірі, Груди матері смоктав він, Рідних тішачи і близьких — Вдачу лагідну він мав, Та біда чекала люта Тут, у серці емірату, Чена із Анкорів Вейських, Несподівана біда, І свого вона діждалась І ввійшла у дім Анкорів. Біля ставу грався хлопчик, Веселився Чен-дитина, І не відав про кончину, Приготовану йому. Ракшас Бхімабхата Швета, Двоголовий, лихоокий, Здичавілий, гострозубий, Мідношийний, дужорукий, Тяжкоплечий, лютий в гніві Утопив його в ставку. А тоді на місце Чена, Вбитого ним безневинно, Цар проклятих людожерів Сина власного підсунув, Кревнеє дитя підкинув — Принца якшу Асмохату, Давши Ченове обличчя, Щоб він людям лихо ніс.

(…Мандрівний співак відсапався – і я теж. Так, тепер я розумів утеклого Коса…)

Бхімабхата Швета ракшас — Меч вручив він Асмохаті, Що вогнем вночі палає І простромлює серця Всім, хто демона впізнає. Ріс, одначе, принц-підкидьок І скидався на людину — Лиш ночами над Кабіром Кажаном несамовитим Тінню чорною літав. Йшли роки, роки збігали, Ріс і сили набирався Лютий якша Асмохата Ув Анкоровій личині Меж довірливих людей, Але прагнув демон крові. Йому кров дарує силу, І скріпляє чародійство, Як таємная печать. Врешті під покровом ночі Вийшов він на полювання — Не на ланей прудконогих, Не на оленів чи турів — Він хапав маленький діток, Що в колисках мирно спали, І смоктав із горла кров.

(…Ти бач! Ото негідник… у колисках мирно спали… аж плакати хочеться!..)

Але якось дикий якша Не устигнув приховати Сліду трапези страшної — На гарячому сам батько, Сам Анкор його піймав. Янґ Анкор за меч схопився, Та не зміг ударить сина, Одержимого безумством — Він не знав-бо, що це якша, І що Чен лежить в ставку. Засміявся Асмохата, Витяг свій клинок чарівний, Що вогнем вночі палає — Простромив Анкору серце І його напився крові, Сили чорної набрався І волав до Бхімабхати, Прославляючи злу погань І зганьбивши шлях Творця. І зраділи з цього якші, Відьми, ракшаси і деви, Бо якраз і час наспів, Дикий час жахіття й смерті, Що навіки запанує На палаючій землі.

(…Юньер якось підозріло покосилася на мене – і я відвів очі, намагаючись зберегти на обличчі вираз безневинної зацікавленості джиром.)

От і рушив до Мейланя Хитрозлісний Асмохата, Над пустелею летів він, У тіні дерев скрадався, Перевтілювався вміло В різних гадів і звірюк. До Мейланя він дістався, У палац ввійшов незримо І з Юньер на ложе ліг, Він приспав чужу дружину, І, зірвавши з неї одяг, Учинив, чого хотів.

(…я відчув, що починаю шарітися…)

У невдовзі народився Спадкоємець у Юньери, І Юньерин муж великий, Праведний Ю Шикуань Свято учинив розкішне — І прийшов тоді провидець І великий чарівник. Подивився на дитя він І сказав Ю Шикуаню: «Не твоє дитя то плаче На руках жони твоєї!» Запитав його правитель: «Хто цей підлий осквернитель, Що ганьбу на нас накликав?!» І промовив мудрий старець: «Це – нащадок Бхімабхати Що зоветься Чен Анкор.» В гніві вибіг тут правитель Із дверей опочивальні І велів коня сідлати. І помчав він до Кабіра Із мечем із Цзюваньдао, Вітром помсти він летів. Але збурили лавину Злі ракшаси з передгір’їв, Довели під Хартугою Підлу справу до кінця — Не доїхав до Кабіра Гордий месник на коні. Погребла його лавина, І сміялись люті якші, Реготали деви дикі, І тужили люди всі, А в порожній спочивальні Гірко плакала Юньер. У цей час же Асмохата Розгулявся не на жарт, Убивав зі сміхом злісним Він людей мечем чарівним, Що вогнем вночі палає…

(…цей меч, що постійно вогнем вночі палає, почав мене всерйоз дратувати. Що ж до іншого… дуже, дуже повчальна історія!..)

…Кров із жертви випивав він, І на вулицях Кабіра Все знаходили мерців. Вже кабірському еміру, Достославному Дауду, Що з Абу-Салімів роду, Слав погрози і прокляття Хитрозлобний Асмохата — І шукали порятунку Від розгулу темних сил. Довго мудреці гадали, Довго мудреці шукали — І знайшли-таки нарешті! На турнірі мужній воїн (Хто це – досі таємниця) Відрубав злочинну руку, Що стискала меч страшний.

(…«Що вогнем вночі палає», – мало не додав я.)

І тоді зраділи люди, Але вигукнув злий якша: «Рано, рано вам радіти — Бо нову, сталеву руку Для нащадка Бхімабхати Завтра викує коваль!» Як сказав він – так і сталось: Коваля знайшов він скоро, Золотом того обсипав — І зробив залізну руку Асмохаті той коваль. І всього покрив залізом Від підошов аж до лоба — Засміявся Асмохата, Він-бо невразливий став. Розбігались люди з жаху І ховались хто куди, Та не зачепив їх якша — Бо підступний Асмохата Справу підлую замислив. Знову рушив у Мейлань він, Щоб зіграти там весілля Із вдовою Шикуаня Ясноокою Юньер. Це ж насправді Бхімабхата, Ракшас Бхімабхата Швета, Двоголовий володар Якшів, ракшасів і девів — Сам задумав оженитись, Бо дружин всіх попередніх На той світ він відіслав.

(«…Певно, цей Швета вирішив почати сповідувати Хайракамську єресь, – ядуче подумав я. – Що ж це він – після цілого гарему задумав узяти лише одну Аалу Крох?! Голови дві, а дружина одна, нехай навіть і Шестиноса… ослаб володар, ослаб! Аж засув знадобився…»)

Забажав він пошлюбити Матір всіх печерних девів, Алмасти і духів горніх, Диких гулів-трупоїдів Шестиносу Аалу Крох. Справити весілля здумав Він на цвинтарі Мейланя Меж надгробків і могил — Щоби потім звідси з сином Лютий Бхімабхата Швета Еміратом править міг. Двоголовий цей володар Дві потилиці пошкрябав, Грізно крикнув у два горла — Велетнів-братів покликав Амбаришу і Андхаку, Щоб вони йому дістали Браму, що Семи Небес. Демони вночі з’явились — І велику тую браму Вони вирвали з петель, І на цвинтарі мейланьськім, Проламавши огорожу, Двійко велетнів могутніх Легко встановили так. Тепер буде два весілля — Асмохати, злого якші, Що живе у тілі Чена З роду із Анкорів Вейських, себто якші-кровососа Із удовою Юньер, І убивці Бхімабхати, Що в людей вселяє жахи, Та жахливої так само Шестиносої Аали… Якщо будуть ці весілля — Згасне сонечко опівдні, Смерть в доми людські увійде, Морок душі обійме…

11

– Ось такий веселий джир! – уже не стримуючись, закінчив я.

Зблідла Юньер злякано дивилася на мене. Схоже, на якусь мить їй справді здалося, що я не Чен Анкор, а якша-кровосос Асмохата в чужій подобі. Одначе слід віддати їй належне – всього на мить. Потім вона простягнула руку до столика, плавним рухом узяла кубок із вином, надпила – і щоки її злегка порожевіли.

Ось так краще…

– Скажи-но мені, шановний, де ж ти почув такий чудовий джир? – мов ніде нічого, запитав я мандрівного співака, що застиг на килимі.

– Цей чудовий джир я склав сам! – гордо відповів старець, дивлячись повз мене невидющими очами. – А історію підміни в родині Анкорів Вейських – щоправда, коротенько – мені повідав сьогодні на світанку один добрий чоловік. Він навіть дав мені десять золотих динарів – повновагих кабірських динарів! – щоб я склав цей джир і проспівав його на базарному майдані не пізніше полудня. Що я й зробив, і навіть значно раніше, навчивши цього джира Сяо чангіра, його братів У та Аня, а також двох співаків із майдану Фонтанів – і з кожного я брав по чотири зв’язки монет…

– Ясно, – подумав я, плескаючи в долоні. – Якщо по чотири зв’язки монет, та за кожен рядок… Курган із монет скласти можна.

Двері відчинилися, і ввійшов Кос із двома слугами.

– Винагородіть цього чоловіка за його працю, – наказав я, хоча мені дуже хотілося винагородити старого дурня ціпками. – І відведіть туди, куди він попросить.

Кос і слуги мовчки поклонилися, допомогли старцеві підвестися й повели його геть.

– Що ти думаєш про все це, Чене? – запитала Юньер, із тривогою заглядаючи мені в очі, немов боячись виявити там криваві відсвіти моєї демонічної сутності.

– Що скажу? Скажу, що комусь дуже не подобається весілля Юньер Мейланьської і Чена Анкора Вейського! А крім того…

У двері постукали.

– Так! – роздратовано крикнув я.

У двері, безупинно кланяючись, протиснувся гонець із гербом Мейланя на дорожньому чекмені.

– Повідомлення для правительки Юньер… – почав було він.

– Читай, – одразу перейшла до справи Юньер.

– Насмілюся доповісти, що з храму Семизоряного Місяця пропала книга Роду, куди вписувалися всі відомості про народження, смерті й шлюби правителів Мейланя і їхніх кревних родичів протягом ось уже…

– Зрозуміло, – перервав його я. – Схоже, наш двоголовий Швета вирішив законним чином оформити свій шлюб із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох! Тобі так не здається, пані Юньер?

І Юньер усміхнулася. Усмішка вийшла розгубленою, але все ж це була усмішка. Здається, Юн уже почала потроху звикати до витівок ошалілих ракшасів…

…Ясна річ, незабаром я сів на Демона У й провів Юньер до палацу (почесна варта тяглася позаду на достатній відстані – чи не хотіли заважати розмові, чи теж чули джир і побоювалися за свої життя).

У палаці ми попрощались, я з’ясував, що Юньер, як не дивно, майже зовсім заспокоїлася, і за хвилину вже їхав назад у доволі-таки прийнятному настрої.

А за три квартали до моєї садиби з провулку вийшли двоє й перепинили мені шлях.

Уже темніло, але навіть у суцільній темряві, навіть якби я був сліпий, як наш розторопний мандрівний співець, я впізнав би першого – міцного чоловіка, на плечі якого лежав великий, слабко вигнутий меч, що зовсім недавно відрубав мені руку.

Но-дачі, вихованець Шулми. І Асахіро Лі, прийнятий у плем’я.

Так, Асахіро Лі. Так звали цю людину – я пам’ятаю, він ще назвався мені перед турнірною Бесідою…

Брехав? Ні? Яка різниця?!.

Другою була жінка з майже прямою шаблею при боці. Якщо вірити Саєві, шаблю звали Кунда Вонґ. Як звали жінку – це мене не цікавило.

– Привіт, – просто сказав Асахіро Лі.

Зі мною не було Єдинорога, то ж я не чув, що сказав Но-дачі.

– Привіт, – кивнув я. – Хоча й не хочеться тебе вітати.

– Убий його, Асахіро, – сказала жінка. – Чого ти чекаєш?

– Це Фаріза, – повідомив мені Асахіро. – Я чув, Чене Анкоре, що ти шукаєш мене.

– Ти не міг цього чути, – відповів я. – Я ні з ким не ділився цим. Але я справді шукав тебе.

– Гаразд. Ти мене знайшов. Їдь уперед, ми підемо слідом.

Демон із іржанням обігнув дві постаті, що ледь посторонилися, і я поїхав далі, не обертаючись. «Утечуть», – мигнуло в голові. І одразу ж: «Ні, не втечуть. Інакше навіщо вони взагалі тут?»

Так, вони йшли за мною.

Я часто уявляв собі, якою буде моя зустріч із людиною, що відрубала мені руку.

Зустріч виявилася ось такою. Простою й нудною.

І все-таки – зустрілися.

Розділ 18

1

– Мабуть, я повинен тебе вбити, – сказав Я-Єдиноріг. – Ні, не так: я обов’язково повинен тебе вбити. Так. Так правильно.

– Убий мене, – відповів Но-дачі, великий меч.

– Убий мене, – відповів Асахіро Лі, Придаток Но-дачі, людина з мертвими очами.

– Убий, але вислухай, – додали вони обидва.

…Кімната була тісна для нас. Я, Єдиноріг і Дзютте по один бік столу; Асахіро Лі й Но-дачі – по інший.

За спиною Асахіро стояла смаглява Фаріза, і я відчував на собі її погляд – погляд самиці барса, у якої намагаються відняти не здобич, а дитинча.

Права рука Фарізи (тонке, але сильне зап’ястя, чіпкі пальці… гарна рука!) лежала на крученому руків’ї шаблі з хрестовиною, прикрашеною по краях кільцями. Шаблю звали Кунда Вонґ, і вона була божевільна. Вона любила Но-дачі, а він щойно сказав: «Убий мене». Вона любила Но-дачі, а Фаріза любила Асахіро, і це було видно всім, крім самих Асахіро й Но.

Мертвими очима не побачити любові.

За три кроки – ні, тепер уже майже за крок від них стояв безпристрасний Кос. На його поясі непорушно завмер есток Заррахід – і дехто знав справжню ціну Заррахідової непорушності. Статуя Кос-Заррахід була висічена з найдорожчого мармуру, який лише зустрічається на цьому світі, і ліва Косова рука чекала за полою блузи.

Там, прихований до часу від сторонніх очей, був Сай.

Можу собі уявити, про що думав Сай Другий у цю мить.

Можу – але не хочу.

Кімната була тісна для нас.

Світ був тісний.

– Убий, але вислухай, – повторив Асахіро Лі, Придаток Звитяжця Но-дачі.

– Убий, але вислухай, – повторив дворучний Но-дачі, меч людини Асахіро Лі.

– Уб’ю, – погодився Я-Єдиноріг. – А слухати не буду. Не хочу я тебе слухати.

І тут Фаріза й Кунда Вонґ не витримали.

Пружина, схована в шаленій Фарізі, розпрямилася, не витерпівши напруги, й гострий клинок Кунди навскіс метнувся над столом, прориваючись до мого горла. Дзю кинувся напереріз, із невиразним брязкотом перехопив шаблю, що скрикнула, і намертво припечатав її до стола – а хватка в Дзю була ще та. Тим часом оголений Єдиноріг уже впирався вістрям у ніжну шкіру під Фарізовим підборіддям.

Я відчував, як пульсує тоненька жилка на шиї молодої жінки. Один необережний рух…

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – крижаним голосом заявив Уламок, не випускаючи тріпотливої Кунди. – Зрозуміла?

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – повідомив я спопелілій, аж сірій Фарізі, намагаючись точно повторити інтонації Дзю. – Зрозуміла?

– Вона зрозуміла, – замість Фарізи й Кунди відповіли Но-дачі й Асахіро Лі. – Вона все зрозуміла.

Дзю і Єдиноріг знову лягли на стіл – Уламок знехотя випустив Кунду Вонґ, що слабко бриніла, – а поверх Звитяжців лежали мої руки в лускатих латних рукавицях.

Тільки ліву рукавицю можна було зняти.

І в мертвих очах Асахіро мигнуло щось живе, коли він подивився на мої руки.

Мигнуло й згасло.

Кос стояв майже впритул до Асахіро Лі. Косова рука й далі залишалася за пазухою – і на грудях ан-Таньї з-під блузи ледь помітно випирало вістря Сая Другого. Цей горбок був зовсім поруч із потилицею Асахіро, мов нарив, готовий прорватися смертю.

«Цікаво, чи зміг би він?» – подумав Єдиноріг, маючи на увазі Сая.

«Цікаво, зміг би він?» – подумав я, маючи на увазі ан-Танью.

Кос спокійно глянув на нас і скривив свої тонкі губи в подобі усмішки.

Асахіро повинен був спиною відчути цю усмішку.

– Хороша у мене людина Кос ан-Танья, – мовив у простір Заррахід, так і не покинувши піхов. – Хороша… у нас людина.

Блуза на Косових грудях ворухнулися, і я зрозумів, про кого говорив есток, кажучи «нас».

Фаріза відійшла на колишнє місце, не потрапляючи шаблею в піхви. Обох дрібно тіпало. І я нічим не міг їм допомогти.

Не збирався я їм нічим допомагати.

Ми йшли по Шляху Меча.

– Я вб’ю тебе, – ще раз сказав я, і Фаріза тихенько заскиглила. – Сьогодні. Зараз. Цієї миті. Я вбивав тебе весь цей час із того моменту, коли ти, Асахіро, людино, – коли ти, вибачившись, відрубав мені руку…

– …коли ти, Но-дачі, Звитяжцю, – коли ти, вибачившись, відрубав руку, що тримала мене, – луною продзвенів Єдиноріг.

Інші мовчали.

– Я вбивав тебе, у розпачі підносячи до свого горла ніж кусунгобу; я вбивав тебе, стоячи біля ковадла в Коблановій кузні: ненавидячи мертвий метал на своєму обрубку, стискаючи сталеві пальці на руків’ї меча, роблячи неможливе – весь цей час я безупинно вбивав тебе…

– Я вбивав тебе, – відгукнувся Єдиноріг.

– …метаючись між мудрим Муніром і гордим Масудом, споживши крові звіра, переживши Друдлову смерть, відправивши твоїх кабірських убивць до Того, хто чекає їх у раю, якщо Він їх там справді чекає – весь цей час я безупинно, у душі й у помислах своїх, убивав тебе й тільки тебе.

На словах про «кабірських убивць» Асахіро Лі й Но-дачі здригнулися.

Я-Єдиноріг чекав.

Ні.

Вони не сказали нічого.

І косого погляду Асахіро на Фарізу було достатньо, щоб шабля й жінка залишилися на місці.

– Я вбивав тебе, але ти не вмирав. Ти залишався десь глибоко всередині мене, і якщо зараз я насправді вб’ю тебе, ти залишишся в мені назавжди. Я ніколи не зможу позбутися примари. Але все одно ти вмреш, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Сьогодні. Зараз. Цієї миті.

Дзю рвонувся вперед і з силою вдарив об клинок Но-дачі. Пролунав довгий і чистий дзвін. Тієї ж миті Єдиноріг майже ніжно погладив Асахіро Лі по щоці. Лезом. Крапля крові, набухаючи, зірвалася вниз і впала на великий меч, що лежав поперек стола.

І розтеклася.

– Ти вмер, – сказав Я Єдиноріг. – Відтепер і навіки ти вмер, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Примара, що мучила мене весь цей час, мертва. Я вільний і кажу тобі, мертвому – спасибі за те, що я став тим, ким став. Раніше ти приймав рішення за інших: сьогодні я прийняв рішення за тебе. Ти вмер. Ти народився знову. Ми зобов’язані один одному життям – не тим, що було, а тим, що починається заново. Ми квити. Я вітаю тебе.

– Я вітаю тебе, – слідом за Мною-Єдинорогом повторив Уламок. – Дивися, дитино, щоб мені не довелося покаятися в цьому. Бо мої жарти не завжди бувають смішні.

– Я вітаю тебе, – одночасно заговорили Заррахід і Кос. – Якби ти мав хорошого дворецького – не гуляв би по той бік Кулхана. Гаразд, будемо вважати, що тобі просто не пощастило в минулому житті… сподіваюся, у новому пощастить більше.

І тут сталося непередбачене.

– Привіт, Но! – радісно заволав Сай Другий, вилітаючи в Коса із-за пазухи й утикаючись у стільницю поруч із Но-дачі й Асахіро Лі. – Привіт, Кундо! Щоб ви всі зламалися – який же я радий вас бачити!.. А ми тут вас шукаємо, шукаємо…

Асахіро ривком підвів голову й глянув на мене.

Очі його неприродно блищали.

Живі очі.

Точнісінько так само блищав клинок Но-дачі.

Живий клинок.

– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Но-дачі.

– Обійдешся, – відповів Я-Єдиноріг.

– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…

2

…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку аль-Мутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня Анкора-Куна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…

– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Но-дачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий Ар-Фасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хто-небудь!..

– Там же, де і єретики-батиніти Хаффи, Кабіра, Дурбана й Кимени, – переривали їх Кос і есток. – Мовляв, світ не переробиш, навіть під загрозою кінця світу; а ми теж люди. Або: ми теж Звитяжці. Краще й не скажеш. Вирішили, мабуть – поживемо, як слід, а прийде Шулма – то й помремо, як слід…

– Даремно, все даремно, – журився Асахіро.

– Чому ж! – обурювався я. – Нічого не даремно… хоча, звичайно…

Усе ті ж три цікаві зірки мерехтіли за вікном, наближалася північ – на вулиці пробамкали стукалки третьої сторожі, отже, північ настане за дві години – і в мене вже заболів язик, а в Єдинорога – клинок, коли Фаріза й Кунда згадали про головне.

Точніше, про те, що іще недавно було головним для них.

Про те, що змусило їх перепинити нам шлях.

Сьогодні вдень біля базару хлопчак-посильний передав Фарізі записку.

«Настав час розплати, – значилося там. – Цієї ночі о четвертій варті біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль у східній частині міста. Якщо, звичайно, ти не боїшся. Емрах іт-Башшар із Харзи».

Коли Фаріза прочитала записку й роззирнулася, біля дальньої конов’язі вона побачила Емраха. Якого не пам’ятала в обличчя; вірніше, пам’ятала, але розмито.

Зате шабля Кунда Вонґ чудово пам’ятала Пояса Пустелі, Маскіна Сьомого (нині Тринадцятого), колишнього Придатка якого вона зарубала улітку в Харзі – а Пояс Пустелі блищав у руці іт-Башшара аж ніяк не двозначно.

Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.

Наздогнати їх не вдалося.

Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль – і все…

Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.

Коротенько.

– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.

Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.

Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Но-дачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо ан-Таньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…

Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.

– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…

– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.

– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Но-дачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!

– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.

– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?

– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!

– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…

Асахіро Лі встав із-за столу й підійшов до мене.

– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.

– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…

– Хороша у нас людина Кос ан-Танья, – усміхнувся Я-Єдиноріг. – Так, Заррахіде?

– Так, – дуже серйозно відповів есток.

3

Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань Анкор-Кун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.

Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річ-коштовність, річ-символ і навіть річ-святиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!

Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!

І справді, впору говорити про нову расу…

Але все-таки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними віч-на-віч під час тою?

Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!

Вони хотіли довести. Довести не-шулмусам, не таким, як вони, свою перевагу. Це було для шулмусів життєво необхідно – доводити. Успішний набіг – доказ військового вміння, гладші череди – доказ багатства, приборкання дикого жеребця – доказ відваги; бій сам на сам із чужинцем на очах усього племені – доказ сили й переваги.

Не вміє доводити за всяку ціну, не гребуючи ніякими доводами, аж до вбивства – умре.

А хто вміє або навчився, буде прийнятий у плем’я.

Він – свій. Тепер він – свій.

Він теж уміє доводити. Він – шулмус.

Із білої повстини – на яскраво-червону… Клинком подати.

Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда чудово зрозуміли це – і зуміли довести своє право на владу в Шулмі, безпомилково вибравши час, місце й спосіб.

А що доводили Тьмяні, приносячи жертви Минулим богам?

Вони доводили життєздатність своєї раси (людства або Звитяжців), згідно з каноном учення Батин.

А я, я сам – ведучи Бесіду з тим же Фальґримом, я ж теж доводжу?!

Так. Безумовно.

…І коли я зрозумів різницю – я беззвучно розреготався, неабияк здивувавши цим Коса й Асахіро, що йшли поруч.

Фарізу було важко чимось здивувати.

– Нічого, нічого, – шепнув я ім. – Усе гаразд… це я так.

І ми пішли далі.

Далі…

Шулмуси й Тьмяні доводили комусь! Що б вони не доводили – завжди був хтось, хто повинен був оцінити вагомість їхніх доказів! Хтось – Творець, супротивник, сусіднє плем’я, старійшина Ради, інший народ, суперник, друг, брат, перехожий, чужинець…

Хтось.

Хто завгодно.

І цей хтось не міг бути Бесідником для того, хто хоче довести. Бо Бесіда має на меті спільну спробу досягнути істини.

Спільну. І не обов’язково досягати лише істини Батин. Бесіда має на меті вміння не лише говорити, а й слухати.

А отже – чути.

Отже – розуміти.

Не можна розуміти, не гребуючи ніякими доводами; не можна розуміти, не бажаючи почути; не можна почути, перекрикуючи один одного; не можна вести Бесіду з ворогом…

Ворог – це неминучість двобою; Бесідник – це попутник, із яким разом ідуть по Шляху, нехай навіть і по Шляху Меча, – але ти вже не сам під небом. Перестань бути двояким… і зрозумій, що він – це ти.

І коли я доводжу, ведучи Бесіду з Фальґримом, – у першу чергу я доводжу самому собі. А Фальґрим допомагає мені в цьому, бо я не борюся з його еспадоном Ґвенілем – я борюся з власними лінощами, гординею, невмінням; я борюся сам із собою.

Навіть якщо іноді мені здається, що я борюся з Фальґримом.

І тому я ніколи не вб’ю Білявого.

І тому він ніколи не поранить мене.

І тому могутній Ґвеніль ніколи не надщербить Єдинорога.

І тому…

– Прийшли, – тихо мовить Кос, торкаючи мене за плече. – Он, за парканом… Бачиш?

Так, я бачив.

І край бортика водойми, облицьований плиткою, й блякле світло відображених зірок; і тінь поруч.

– Прийшли, – погодився я.

4

Я залишив своїх супутників біля паркана, а сам рушив до водойми, нашвидку домовляючись із Єдинорогом про те, що кожен із нас буде говорити сам за себе й із собі подібним.

Однаково говоримо ми одне й те ж… або майже те саме. А коли треба бути напоготові – не до роздвоєння й внутрішніх голосів.

…Сказати, що Емрах іт-Башшар здивувався, побачивши мене, – це значить нічого не сказати.

– Ти? Як це… тобто – звідки? І навіщо?!..

Говорив він невиразно, бо важко говорити, коли твоя щелепа відвисла до пояса.

– Я, звідти й тому, – наблизившись, сказав я. – Що з тобою, Емраху… спершу сам у гості набиваєшся, загадки різні загадуєш, проводиш Бесіду душа в душу – а тепер як нерідний! Чи ти справді мені не радий?!

– Я чекав не тебе, – набичившись, заявив Емрах, і руки його ніби ненароком лягли на пояс.

Поясом був Маскін Тринадцятий.

– А ти не допускаєш думки, що вона – моя кохана? – задумливо простягнув я, вдаючи, що не завважую ворожості харзійця. – Моя ніжна й трепетна лань…

– Хто – вона?

– Вона. Та, котру ти чекав. Може, я ревную?!. Гей, насолодо моїх очей, вийди до нас!..

Із темряви виник Кос – як завжди, незворушно спокійний.

– Доброї ночі! – привітно привітався він. – Насолода очей зараз прийде. У неї сережка випала – ось знайде і прийде. А поки що тіште очі мною. Гаразд?

– Гаразд, – погодився я. – Потішимо.

– Ти ще й дворецького сюди притягнув! – прошипів розлютований Емрах. – Ах ти…

Чимось він нагадав мені Фарізу – манерами, певно… Вірніше, їхньою відсутністю.

А які в них були б діти!..

– Я не його дворецький, – похитнути Косів спокій було неможливо.

– Він мене звільнив. Ще в Кабірі. А вона – вона моя дочка.

Кос подумав і додав:

– Прийомна.

– Причому вся в батька, – кинув Асахіро Лі, зринаючи поруч із ан-Таньєю. – Ось тому без нас вона на побачення не ходить. Без коханого, батька й брата.

Емрах відступив кроки на два й злегка зігнув у колінах свої криві ноги.

Я подумав, що ще півроку тому іт-Башшарові й на гадку б не спало злякатися ось такої нічної зустрічі.

Ніхто б з нас не злякався.

Скільки разів я провадив Бесіди по ночах у Кабірі?

Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…

Якби вона мовчала.

– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!

Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.

– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…

Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку аль-Мутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.

– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.

За спиною здивовано сопів Емрах іт-Башшар.

По-моєму, він готовий був визнати в мені Саїда-на, Главу вчення Батин.

– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із іт-Башшаром. – Час не чекає…

У підлозі альтанки з легким скрипом відчинився люк.

Але першим пірнув у нього й почав спускатися крученими сходами на зустріч із Тьмяними не я.

Першим був Кос ан-Танья.

Я був другий.

Певно, коли я помру і настане час спускатися у Восьме пекло Хракуташа, Кос і тут піде поперед мене, розчинить вогненні двері й спокійно скаже:

– Прошу вас, Вищий Чене…

І якщо всі демони після цього не розбіжаться хто куди – вважайте, що я погано знаю свого дворецького.

Кос був першим, я – другим, зате Емрах – останнім.

– Ассасин недорізаний, – через плече огризнулася на нього Фаріза.

Емрах перечепився й схопився за поручні.

5

Я й не підозрював, що під цією напіврозваленою альтанкою може виявитися така зала. Стіни її були викладені плитами дзеркального срібла, до блиску начищеними білим піском; масивні чотирикутні колони були прикрашені фігурами крилатих звірів і людей із копитами й рогами; середина зали, підлога якої мала дерев’яне покриття з шорсткуватою поверхнею, освітлювалася численними смолоскипами, і по кутках куріли жаровні на вигнутих ніжках – ось лише пряний дим не заповнював, як водиться, приміщення, а стелився вздовж стін і зникав невідь куди.

А кроків за двадцять від нас стояли Дванадцять. Один зійшов разом із нами – Емрах і Пояс Пустелі. Швидше за все, Емрах не був Одним – Одним був, на моє розуміння, Саїд-на, Глава вчення – але мені зараз було не до ієрархії батинітів, хоч давніх, хоч нових.

Двоє з них одразу впали мені в око. І не лише тим, що, стоячи разом із іншими, вони були ніби окремо від усіх. Худий, неймовірно високий старий із дворучною сокирою юе, ратище якої закінчувалося вгорі хвилястим вістрям списа, а внизу – великим набалдашником, із якого стримів короткий шпичак; і кремезна жінка середніх років, але геть сива, у руках у неї був двоконечний спис із вузькими ромбоподібними наконечниками, під якими кріпилися різнобарвні китиці.

Мені навіть не знадобилася підказка Єдинорога, що це – ті самі Тьмяні. Я й так якимось внутрішнім чуттям усвідомлював, що спис і сокира – це і є ті двоє, що вижили після побоїща вікової давнини, яке сталося в цій залі. Не треба було особливого розуму, щоб збагнути – люди, у чиїх руках тоді були ці сокира й спис, давно вмерли, і зараз я бачу їхніх онуків, якщо не правнуків… але в очах старого й сивої жінки горів давній вогонь істини Батин, вогонь вівтаря, на якому приносилися жертви Минулим богам.

Лише вони – люди й Тьмяні, старий, жінка, спис і сокира – ніяк не відреагували на те, що разом із тими, кого чекали тут сьогодні вночі, до зали Прихованої Таємниці з’явилися ще троє людей і п’ятеро Звитяжців.

Я, Кос, Асахіро; Єдиноріг, Уламок, Но-дачі, Сай і Заррахід.

Інші десять батинітів-людей здивовано зашепотіли; я опустив руку на руків’я Єдинорога й почув відгомін такого ж перешіптування Тьмяних.

Так, звичайно… Вони ж усі схожі на Емраха іт-Башшара й Пояса Пустелі! Якщо доти, доки їх не стало Дванадцять і Один, жертв Минулим Богам не приносили, то серед Дванадцяти й Одного лише двоє безпосередньо знають, що таке кров.

Навіть якщо в них і є свої способи переучування – а такі способи напевно є. У цьому ми перевершували їх. На жаль, перевершували. Майже всі з нас були більш Тьмяними, ніж Тьмяні.

І все почалося значно швидше, ніж я припускав. Бо я чекав ритуалу – а його не було; бо я чекав обряду – і його теж не було. Привітань, прокльонів, бодай чого-небудь – нічого не було.

Високий старий підкинув у повітря свою сокиру, сплеснувши в долоні – і, перш ніж він її піймав, Емрах іт-Башшар вибіг на середину залу, і в його руці дзвінко співав Пояс Пустелі, нахиляючись до Фарізи.

Радісно запищала Кунда Вонґ, і оскалена Фаріза, забувши про все, кинулася на Емраха.

Вони зустрілися якраз навпроти мене. І я ще встиг подумати що уявляв жертвопринесення Минулим богам якось не так… а ось як я його собі уявляв, про це я подумати не встиг.

…Зазвичай шабельні бої бувають голосні й швидкоплинні. Але цього разу справа затяглася. І Емрах, і Фаріза не були найгеніальнішими бійцями емірату, так само як Пояс Пустелі й Кунда Вонґ теж не були першими шаблями серед Звитяжців – але між собою вони були приблизно рівні, що затягувало Бесіду.

Але вони не вели Бесіду.

Іще я завважив, що гнучкий Пояс Пустелі напевно віддає перевагу пішим Бесідам, а його нинішній Придаток Емрах – кінним, і через це їхні спільні дії були трішечки не такими успішними, як хотілося б. Як же я раніше цього не помітив? Ага, звісно, раніше я був усередині Бесіди, а тепер зовні…

Тільки це не було Бесідою.

Сам Емрах низько присідав, широко розставивши криві ноги, й пересувався короткими різкими стрибками, прагнучи зачепити кінцем Маскіна Тринадцятого Фарізині руки або дотягнутися до її обличчя; сама ж Фаріза безупинно кружляла навколо іт-Башшара, а навколо легкої на ногу Фарізи, схожої на язик полум’я, безупинно кружлялася скажена Кунда Вонґ, збиваючи вбік Пояса Пустелі, який гнівно дзвенів і намагався прорватися ближче до Емраха, де її твердість і трішечки коротший клинок давали Кунді деяку перевагу.

Брязкоту було – хоч вуха затикай…

І все ж не хотів би я опинитися на Емраховому місці! Тобто, якби я все-таки опинився на його місці, усе було б інакше – це без удаваної скромності, та й яка тут скромність, коли знаєш ціну сам собі й не соромишся сказати: так, цей товар по мені, а он той – ні, не сьогодні…

А Емрах – він до себе ще не прицінився. Помста помстою, а йому – незважаючи на його нову Тьмяну виучку – щоразу доводилося, завдаючи чергового удару, ламати Майстерність Контролю, що в’їлася в плоть і кров. Занадто давно був убитий Кундою і Фарізою його друг, колишній Придаток Маскіна, і перша нищівна лють минула, так що тепер удари Емраха й Пояса Пустелі найчастіше йшли не від душі.

Від розуму вони йшли, від усвідомлення значимості двобою, реальної небезпеки… тому й запізнювалися трішечки – але тут рахунок якраз і йшов на такі миті!

Зате Фаріза й Кунда не грішили зайвою розважливістю і рубали від усього серця, нічим не керуючись, нічого не боячись і ні про що не думаючи.

І я зовсім не здивувався, коли лезо Кунди полоснуло-таки по правому плечу іт-Башшара, і Пояс Пустелі, перервавшись на напівзмаху, вилетів із ослабілих пальців і, вдарившись об одну з колон, упав на підлогу.

Зате я здивувався тому, що зробив наступної миті я сам.

Моя ліва рука вихопила із-за пояса Уламка, і я жбурнув його у Фарізу. Чи мені просто пощастило, чи Уламок виявився майстром, вправнішим від метальних ножів із Фумена – але він ударив Фарізу точно в зап’ястя, і Кунда Вонґ – уже готова опуститися на поголену Емрахову маківку – впала на Пояса Пустелі, голосно брязнувши від обурення й образи.

За два стрибки я опинився поруч із бійцями і найперше підняв розумника Дзютте.

Оголений Єдиноріг уже чутно посмикувався у руці аль-Мутанаббі.

– Припиніть! – гримнув я на весь зал. – Усе, досить! Награлися…

Я переоцінив свої здібності віддавати накази. І недооцінив змія гордині, що звив свої кільця в Емрахові й Фарізі. Бо Фаріза, озброєна лише своїм лихим характером, накинулася на мене, і я ледь устиг відіпхнути її, пам’ятаючи про Звитяжців у мене в руках, але геть забувши про латні рукавички – так що нещасна Фаріза, задихнувшись, відлетіла назад, і її піймав за халат недремний Кос.

Емрах, рана якого виявилася безпечною, вже встиг на той час підняти Маскіна, і мені довелося відійти від них на крок, тоді ще на один крок; а тоді Тьмяні, отямившись кинулися на допомогу Тринадцятому, але їх зустрів Кос із Заррахідом в одній руці й із Саєм – в інший, Асахіро з Но-дачі й ошаліла Фаріза з паруючою жаровнею в руках…

Їй, по-моєму, було однаково, з ким битися, аби тільки битися. Я, звичайно, маю на увазі Фарізу, а не жаровню.

– Не вбивайте! Не вбивайте їх! – надсадно кричав я, приймаючи на Уламка чийсь меч і відчуваючи, що блазень заледве втримується, щоб не зламати здивовано скреготливий клинок. – Не вбивайте…

По латах мимохіть ковзнуло вістря списа, я підстрибнув, пропускаючи чужу сокиру, що мигнула біля самої підлоги; далі я побачив зовсім незнайоме обличчя, тоді друге – і обидві мої руки в наручах і латних рукавицях опустилися на ці обличчя.

Ага, мало не забув – уздовж передпліччя правої ще лежав Дзютте.

– Не вбивайте! – ще раз крикнув я, й виявилося, що я кричу в цілковитій тиші.

Не те щоб таки в цілковитій – але все ж…

Біля моїх ніг стогнали двоє невдах-батинітів – той, у кого вцілила рука із Дзю, стогнав значно голосніше, – трохи оддалік Кос сидів верхи на ще одному потерпілому за істину Батин, закидаючи йому голову за допомогою Заррахіда; вістрям Сая ан-Танья легенько поколював свого підопічного в потилицю.

Асахіро з Но загнали одразу трьох у куток між стіною й крайньою колоною – вся трійця була озброєна короткими Звитяжцями (двійко кинджалів і один широкий меч ліктя на півтора), так що довжини Но-дачі й виразу обличчя Асахіро цілком вистачало, щоб ніхто й не намагався покинути рятівний куток.

Гірше довелося тому ревнителеві Прихованої Таємниці, у якого вцілила жаровня Фарізи. Утім, ні – найгірше було жаровні, лагодити яку зараз не взявся б і найпрацьовитіший майстер.

Ще четверо батинітів, важко дихаючи, скупчилися оддалік, але нападати не намагалися. Я оглянув Звитяжців, що валялися на підлозі, відзначив, що всі вони живі, й перевів погляд на старого й сиву жінку.

Вони й далі не рухалися з місця.

І так само непорушно спостерігали за всім дворучна сокира юе і двоконечний спис.

Потім високий чоловік переглянувся з жінкою й рушив до мене.

Я міцніше стиснув руків’я Єдинорога.

Це було неправильно – але так я краще відчував за двох.

– Я радий познайомитися з Вищим Ченом Анкором, більше відомим як Чен у Рукавиці, – з ледь помітною усмішкою в голосі сказав старий. – Також я радий познайомитися з його достойними супутниками. Мене звуть Вардан Сач-Камал. Я – Саїд-на, Глава вчення Батин.

– Я радий познайомитися з Мейланьським Єдинорогом, – привітно мовив Звитяжець Юе, схиляючи хвилясте лезо, яким закінчувалося його ратище.

– Якщо не помиляюся, ви родич Ковзкого Перста? Дуже, дуже відома родина… Також вітаю ваших шановних супутників. Я – Юе Сач-Камал, якого іноді називають Одним.

– Раді познайомитися? – недовірливо запитали ми з Єдинорогом. – Справді? Навіть за таких обставин?!

– Саме за таких обставин, – кивнули Вардан Сач-Камал і Юе Сач-Камал.

– Тоді чекайте нас у гості щодня, – ніби ненароком заявив Дзютте.

– Дзю! – застережливо свиснув Єдиноріг.

– А чого? – здивувався Уламок. – Самі сказали – раді, мовляв, познайомитися… Не позбавляти ж їх такої радості?! Гей, Саю, штовхни Коса, нехай злізе із цього… із найрадіснішого.

6

Скривджені долею й нами батиніти, стогнучи, повільно підводилися з підлоги, вибиралися з кутка й нагиналися за своїми розкиданими Звитяжцями. На нас доблесні воїни намагалися зайвий раз не дивитися. Я підозрював, що їм було соромно. Один із них, гнучкий світлявий юнак, перев’язував плече іт-Башшару, розірвавши на смуги свою спідню сорочку. Я мав рацію – Емрахова рана виявилася болючою, але не була небезпечною, і Емрах раз-у-раз кривився й сичав крізь зуби.

До мене підійшла розпатлана Фаріза, на ходу вставляючи в піхви підібрану Кунду.

– Чому ти не дав мені добити його? – навіть не зло, а якось здивовано запитала вона.

– Досить, – повернувся я до Фарізи. – Досить смертей. Досить Шулми. Раніше ви вбивали, щоб навчити інших. А цих, – я кивнув на батинітів, – цих учити вже не треба. Самі вивчилися… або вивчаться. Так що – досить.

– Він сам напросився! – запально, але не зовсім упевнено вигукнула Фаріза. – Він сам…

– Досить! – відрізав я, і Фаріза несподівано замовкла.

– Ти не маєш рації, – утрутився в нашу розмову Вардан Сач-Камал, Саїд-на. – Жертву Минулим богам так чи інакше слід принести. Я не ображаюся на тебе за те, що сталося, – але двобій буде продовжено. Така істина Батин.

Фаріза переможно усміхнулася. Ще б пак, просто бальзам на її лагідну душу…

– Емрах не може продовжувати, – заперечив я. – Він поранений.

– Тоді ми – ти і я – виставимо нових бійців, – м’якість Вардана була така ж, як і м’якість тигрячої лапи перед ударом.

– А якщо я відмовлюся?

– Тоді ми будемо битися з тобою. Саїд-на й Чен у Рукавиці.

Я нічого не встиг відповісти, бо наступної миті у підземній залі пролунав довгий, густий і чистий звук гонга.

І ще раз.

І ще.

Я здогадався, що це означає. Там, угорі, хтось стукав по опорі альтанки.

– Це ще хто? – здивовано запитав той із батинітів, хто перев’язував іт-Башшара; те ж запитав його короткий і широкий меч.

– Чергові шукачі істини Батин, – відповів Уламок, і мені залишилося лише повторити його слова.

– Відчиніть, – незворушно наказав старий Вардан. – Якщо вони знають місце, час і умовний знак, ми мусимо їх впустити.

Світлявий юнак підійшов до дальньої стіни й до чогось доторкнувся. Згори почувся неголосний скрегіт, і незабаром на сходах почулися кроки.

…Їх було четверо. Четверо людей. Звитяжців – більше.

Мій родич Лян Анкор-Кун із мечем Дан Ґ’єном на прізвисько Ковзкий Перст. Чорнобородий гігант Чандра Дев (я одразу згадав велетня Андхаку) – лише замість палиці Кінець миру в Чандри на поясі висів його родинний прямий меч Кханда В’ячасена.

Лян і Чандра; Кханда й Ковзкий Перст… старійшини родів людей і Звитяжців.

Члени Ради Вищих Мейланя.

Третьою була геть змучена жінка невизначеного віку в запиленому і місцями порваному одязі. З її шкіряної перев’язі навхрест визирали руків’я восьми метальних ножів.

Ножів мусило було бути десять. Але дві кишені були порожні.

А четвертою… Четвертою була сама невгамовна Матінка Ци зі своїм чудовим Чань-бо, вільним від ганчірок!

Дуже цікава компанія!

– Навіщо ви з’явилися? – глухо запитав Вардан Сач-Камал. – Невчасно спало вам це на гадку!.. бо сьогодні ніч жертви Минулим богам.

– Жертву принесено! – різко перервав його Лян Анкор-Кун, і я мимоволі здригнувся. Я й не припускав, що Лян уміє так говорити.

– Жертву, старий, як би ти не називав її, уже принесено! Ніру, розкажи їм…

Змучена жінка обвела нас поглядом – зізнаюся, мені стало не по собі – і раптом із її застиглих очей рясно полилися сльози.

– Я… я бачила, – захлинаючись риданнями, бурмотіла вона. – Вони… вони всіх убили! Всіх! І спалили… село… я бачила, я все бачила!.. Я була на скелях… двоє пішли у скелі за мною. Це не люди! Це скажені вовки! Я вбила двох… вовків, не людей!.. кінь… кінь…

І вона буквально сповзла на підлогу по полірованій стіні, закривши обличчя руками.

Матінка Ци одразу кинулася до неї й почала заспокоювати, а Чандра Дев виступив уперед, оголивши меч Кханду.

– Ця жінка – знахарка із села Сунь-Цзя на північно-західному кордоні Мейланя, день шляху від пісків Кулхан. Сьогодні ввечері вона з’явилася у мене вдома. Я знаю її – вона вилікувала мого сина від падучої. Каже, добу скакала, загнала коня, але дісталася. У палац іти не зважилася – побоялась, що не впустять проти ночі. Ось і прийшла до першого зі старійшин Ради, кого знала. Тобто, до мене.

Чандра нервово облизав губи.

– Якісь… чужинці (напевно, спершу він хотів сказати «люди») знищили її село. Все. Мешканців убили, хати спалили. Зброю, яка їм сподобалася, забрали, іншу зламали й утопили в криниці. Ніру в скелях збирала цілющі трави – і звідти бачила це. Її чоловік і син загинули. Двоє чужих забралися в скелі, вона метнула в них ножі, забрала одного коня й поскакала в Мейлань…

«Вона змогла вбити! – думав я. – Звісно… вона ж бачила загибель села… а метальні ножі – вони взагалі не ведуть Бесіду, вони Говорять по черзі, а на турнірах летять вільно – і в польоті Майстерність Контролю зовсім інша… Але – вона зуміла!.. Чому ти радієш, Чене-дурню?! Чому ти радієш?!.»

– …вони прийшли до мене за порадою, – це говорив уже мій родич Лян. – А яку я їм міг дати пораду?! І тоді я згадав про тебе, Чене. Ти вже стикався з людьми… з людьми, які вбивають. І я подумав… подумав, що ти можливо – можливо! – знайдеш потрібне рішення. Удома ми тебе не застали, а біля воріт зустріли Матінку Ци…

– І нам довелося їй усе розповісти, – похмуро пробурмотів Чандра, косячись на бабцю. – Інакше б не відв’язалася! Утім, вона й так не відв’язалася…

Ох, як я розумів Чандру!

– Вчасно мене зустріли шляхетні панове! – негайно подала голос Матінка Ци. – Ото вже вчасно… інакше хто б їм дорогу сюди показав? – а я сама цю дорогу не знала, звідки мені дороги всякі знати, до різних зал таємних, де багато чого по ночах діється… та тільки серце бабці підказувало, серце дурне віщувало, куди пан Чен пішов, серце підказувало-віщало, ось і вела я, дурепа стара, і показувала…

– І вела, і показувала, – підтвердив похмурий Чандра. – І звідки лише знала?!.

Схоже, джерело поінформованості Матінки Ци залишалося загадкою для всіх, а бабця аж ніяк не поспішала просвітити всіх щодо цього.

Я глянув на джерело – на Чань-бо, який безневинно мерехтів лопатою-лезом і півмісяцем. Певно, старійшини-Звитяжці не хотіли, щоб у роду їхніх Придатків зберігалося знання про клятвопорушення – а старійшини-люди взагалі мріяли стерти пам’ять про це – так що ні Лян, ні Чандра Дев про таємну залу й жертву Минулим богам нічого не знали (на відміну від Кханди й Ковзкого Перста).

А якщо й знали – то хіба так, як знають легенду.

Інша справа – Чань-бо, якщо його й справді залишили мовчазним свідком, що наглядає за самогубствами старійшин-Звитяжців. Тоді в роду його Придатків зберігалося і знання, і пам’ять, і все, що потрібно!.. Недарма бабця минулим емірату цікавиться…

Або залишається припустити, що Матінка Ци другу сотню літ розміняла. Добре збереглася, проте більше сімдесяти ніяк не даси!..

– Це Шулма, – неголосно, але так, щоб усі чули, сказав Асахіро Лі.

– Це Шулма, – так само неголосно продзвенів Но-дачі.

Мало хто з людей і Звитяжців зрозумів їх. Одні не знали. А інші, можливо, вдавали, що не знають.

І тут заговорив старий Вардан Сач-Камал, Саїд-на, Глава вчення Батин.

– Люди відкинули Істину. Люди перестали приносити жертви Минулим богам. Люди – забули. Тому Минулі боги самі нагадали про себе. Ні, Чене в Рукавиці, ми не зійдемося з тобою у двобої, бо жертву принесено. Велику жертву. Першу з багатьох, які змушують нас повернутися обличчям до Істини…

– Добре, Саїде-на, – кивнув я, думаючи про своє. – Жертви, жертви… багато буде жертв. Щоб їх було менше, я повинен зустрітися з Істиною віч-на-віч. Тому я прошу тебе про одну послугу. Будь ласка, поклади свою сокиру он у той куток… Гаразд?

Сач-Камал здивовано глянув на мене, а проте статечно пройшов у вказаний куток і акуратно притулив до стіни свою дворучну сокиру.

Я глянув на сиву жінку зі списом, яка так за весь цей час і не зрушила з місця.

– А ви – свій спис. Будь ласка!

Жінка мовчки опинилася в кутку – я позаздрив м’якості й потайності її ковзкого кроку – і поставила спис поруч із сокирою Сач-Камала.

– Тепер ви, панове! – обернувся до родича Ляна й Чандри Дева.

Ті перезирнулися, знизали плечима, але віднесли мечі туди, куди було вказано.

– Матінко Ци, будьте люб’язні, приєднайте до них свій Чань-бо!

Бабця скорилася мовчки, за що я був їй дуже вдячний.

Так, начебто все… без Но, Кунди й Сая я цілком обійдуся. Треба буде – покличу.

Я зайшов у куток – так, напевно, входять у клітку з плямистим чаушем – де тужно вишикувалися Звитяжці й Тьмяні, і опустився на холодну підлогу. Моя права рука лежала на руків’ї Єдинорога. За поясом улаштувалася Дзютте.

«Єдинороже, кажи ти, – подумав я. – Якщо треба, я підтримаю, але не будемо їх бентежити й відволікати від головного.»

«Добре, Чене», – була відповідь.

І, абстрагувавшись на якийсь час від світу людей, я ввійшов у світ Звитяжців.

– Ви посміли з’явитися сюди! – почув я гнівний брязкіт, що не передвіщав нічого хорошого, і зрозумів, що це Юе Сач-Камал. – Ви, зрадники й клятвопорушники, посмітили знову прийти в цю залу!

Кханда В’ячасена й Ковзкий Перст понуро мовчали.

– Усі ви тут хороші! – безцеремонно перервав його Уламок. – Посміли, з’явилися… І взагалі, спалене село – це ваша робота!

– Наша? – щиро здивувався спис.

– А з якого права, – упавши на підлогу, загримів Юе Сач-Камал, – заговорив ти, непрошений гостю, порушуючи розмову Найстарших?!

Кханда квапливо впав поруч із Сач-Камалом і дзвінким шепотом щось повідомив йому. Єдиноріг-Я встиг розібрати всього кілька слів – «Кабірський Кат» і «фарр-ля-Кабір» – після чого Кханда замовк, а Сач-Камал налився багряними відблисками.

– Ми не маємо до спалення села жодного стосунку, – вимовив він після довгої паузи.

– Не маєте? – втрутився Єдиноріг-Я. – А Чинкуеда? Один із…

– Одна, – уточнив Юе Сач-Камал.

– Неважливо! Одна з вас! Ти ж не будеш це заперечувати?

– Не буду, – до Юе повернулася його колишня незворушність. – Чинкуеда Кехая на прізвисько Змія Шен була однією з нас і однією з тих, хто вижив після підступного бойовища…

Усе ж не проминув нагоди вколоти!

– І ви заслали її в Шулму! – перебив його Єдиноріг-Я. – Щоб на клинках Диких Лез Шулми в емірат повернулася Істина Батин! Хіба не так?!

– Не так, – із деяким подивом відповів Юе. – Я взагалі не розумію, про що ти кажеш. Так, Чинкуеда Кехая була серед нас трьох, серед тих, хто врятувався, коли ці, – він гнівно блиснув на старійшин, – зрадили нас. Але ми не переступаємо своїх клятв! Ми не порушуємо Закон. І за цей час ми жодного разу не приносили жертв Минулим богам. Ми шукали тих, хто захоче піти за нами. Нас мусило знову стати Дванадцять і Один! Але…

Він на мить замовк.

– Але Чинкуеді, Змії Шен, не сподобалося. Вона жадала помсти, і це ятрило їй душу. І вона вбила двох старійшин Ради, коли ті їхали у Верхній Вей. Двозубець Ма, Язик кобри, упав із підпиляної Придатком Чинкуеди колоди в річку Цун-лі, а кинджал Ландинґ Терус не витримав бою зі Змією Шен. І ми прогнали Чинкуеду. Відтоді вона зі своїми Придатками жила десь на солончаках…

– Ми нічого відтоді не знаємо про Змію Шен, – сказав двоконечний спис.

– Ми не знаємо, що таке Шулма, – сказав Юе Сач-Камал.

– Ми не знаємо, що сталося в спаленому селі, – сказали вони обоє.

І я їм повірив. Одразу. Беззастережно.

– Ви дізнаєтеся, – відповів Єдиноріг-Я.

7

– Но, Саю, Кундо, – свиснув у моїй руці Єдиноріг. – Ідіть сюди!

– Асахіро, Косе, Фарізо! – крикнув я. – Ідіть сюди!

Вони підійшли.

Вони розповіли.

Коротко і ясно.

І їм повірили.

Одразу й беззастережно.

Бо брехати або сумніватися вже не лишалося часу.

– …гадаю, що це вторгнення, – закінчив Но-дачі. – Початок його.

– Початок кінця, – брякнув Сай.

І тут уперше заговорив Чань-бо. Він говорив неголосно й немов відсторонено – але всі мовчали й слухали, що мовить Посох Зосередження.

– У нашому світі не буває початків і кінців, – сказав Чань-бо. – У ньому трапляються відходи й повернення. Сьогодні до нас на вістрях Диких Лез Шулми повернулася Прихована Таємниця Батин. Це – звершилося. У нас є три шляхи, що починаються з порога цієї зали. Можна залишити все, як є, гідно прожити відпущений нам строк і гідно вмерти такими, якими ми є. Можна змінити гідність на лють і вийти назустріч Шулмі, ставши такими, як вона. І є третій шлях – стати такими, як вона, залишившись собою. Я не знаю, чи можливо це. Вибір – за вами.

І він замовк.

– Ми не можемо покірно чекати їх приходу, – продзвенів Кханда.

– Не можемо, – погодився Ковзкий Перст.

– Але й стати такими, як Дикі Леза, зможуть одиниці, – завважив Заррахід.

– Одиниці, – погодився Юе Сач-Камал.

– Чань-бо запропонував нам три шляхи, – тихо сказав Єдиноріг-Я. – Але Чань-бо не має рації.

Запанувала мертва тиша.

– Він не має рації, – повторив Єдиноріг-Я. – Це все один Шлях. Шлях Меча. Ми не вибираємо його, ми навіть не йдемо ним – він іде крізь нас. І тому коли нам здається, ніби ми вибираємо – ми просто робимо ще один випад. Свій випад я зроблю вранці. Виїхавши на кордон із пісками Кулхан.

– Ми слухаємо тебе, – прошелестів Чань-бо. – Кажи. Я запропонував різні шляхи, ти ж не пропонуєш – ти бачиш Шлях. Кажи, Мейланьський Єдинороже.

– Юе Сач-Камале, – продовжив Єдиноріг-Я, – ти мусиш знати способи, як учити Звитяжців… як учити їх бути Тьмяними, коли це треба. Ти знаєш?

– Я знаю, – відгукнувся Юе.

– Добре. Кхандо й Ковзкий Персте, ви забудете про клеймо клятвопорушення й самогубства! Завтра ви введете Юе Сач-Камала й тих, кого він скаже, у Раду Вищих Мейланя, і нехай інші дізнаються все! Якщо знадобиться, ви згадаєте те, що вміли століття тому, і будете вчити цьому всіх… і щоб ніяких зсувів, криниць і коліс гарби! Ніяких випадків!

– Так, – ледь чутно дзвякнув Ковзкий Перст.

– Так, – луною відгукнувся Кханда.

– Якщо гонець, якого я пришлю, скаже вам: «Так» – учіть! Якщо ж він скаже «Ні» – вирішуйте самі… я не маю права жадати від вас більшого. І пам’ятайте, що час невблаганний…

8

– …і пам’ятайте, що час невблаганний, – закінчив я, повторивши все, що було потрібно, присутнім людям.

– Ти сам збираєшся їхати? – вкрадливо поцікавився Кос, і я зрозумів, що поїду не сам.

– А куди ж я від тебе дінуся? – невесело усміхнувся я своєму колишньому дворецькому.

Кос згідно кивнув.

Нікуди, мовляв, не дінешся… і не сподівайся.

– Я з тобою, – поклав мені руку на плече Асахіро Лі.

– Так. Ти – зі мною, – погодився я.

– Нікуди ви не поїдете, – упевнено заявила Фаріза. – Тобто, нікуди ви не поїдете без мене. Хіба через мій труп.

Я глянув на неї й переконався, що без неї ми справді нікуди не поїдемо. Навіть через її труп. Бо труп Фарізи поїде слідом.

– Чене, ти, звичайно, можеш мене прогнати, – подав голос Емрах іт-Башшар, що сидів на підлозі, – але я однаково поїду з вами. Я перед тобою в боргу і…

Я приречено махнув рукою. Виїхати з Кабіра було стократ простіше!

– Тільки його нам і не вистачало! – фиркнула Фаріза, але, як не дивно, обійшлася цього разу без образ на адресу пригніченого Емраха.

Молоді батиніти весь цей час про щось тихо радилися – і тепер від них вийшов один представник.

Той найгнучкіший юнак зі світлим волоссям, що перев’язував плече іт-Башшару.

– Ми їдемо з вами, Вищий Чене, – схилив він голову переді мною.

– У вас є справи тут, – якомога м’якше відповів я. – Можливо, доведеться вчити інших істині Батин.

– Ми не можемо вчити інших того, що до кінця не пізнали самі.

– Тоді вас уб’ють.

– Можливо, – спокійно відповів він. – Ми готові до смерті. Але ті, хто виживе, побачать світло Прихованої Таємниці, і їхні життя ще придадуться тобі, Чене у Рукавиці.

Я важко зітхнув.

– А що скажеш ти, Саїде-на?

– Нехай їдуть, – відгукнувся Вардан Сач-Камал. – Вони вільні у своїх учинках. І їх веде світло істини Батин. Нехай їдуть.

Я мовчки розвів руками.

– …а я покажу вам дорогу.

Знахарка Ніру стояла біля стіни. Сльози в очах її висохли, губи були щільно стиснуті. Вона подивилася на мене впритул – і я поспішив відвернутися.

Моєї згоди тут не було потрібно.

– Спасибі, Ніру… До речі, скільки їх було?

– Не пам’ятаю.

Гаразд. За цим і їдемо.

– Ой, бідна я, бідолашна баба, блукалиця нещасна! – пролунав у мене над самим вухом нестямний крик Матінки Ци. – Не кидайте мене, шляхетні панове, пропаду я тут сама-саміська, хирлявою стеблинкою зав’яну – а так, дивись, і згоджуся на щось, і дорога веселішою видасться, і пораджу що, та й узагалі – не бувала я в тих краях, а давно вже збиралася, ой, давненько, лише не виходило ніяк, а тепер бачу…

– Вухатий Демон У з нею! – гаркнув Кос. – Нехай їде… відьма стара! Може, язика шулмуси відріжуть!..

– Ой спасибі та спасибоньки, шляхетні панове! – анітрохи не зніяковівши, забалаболила Матінка Ци. – Ой спасибі величезне, всім спасибам спасибі…

Я застогнав і схопився руками за голову.

9

…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…

На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.

Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…

На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!

Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі коли-небудь відбудеться…

Вибач мене, Юньер.

Вибач мене, Чин.

Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.

Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.

– Уперед! – закричав я, і з-під копит Демона У бризнули дрібні камінці…

Постскриптум

…а кляте сільце згоріло майже миттєво.

Нойон племені ориджитів рудовусий Джелма-багатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.

Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кул-кииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелми-багатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитів-слідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.

Погано, що село так несподівано зринуло із-за пагорбів; і, напевно, все-таки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуул-джай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.

Джелма-багатур задумався, чому в наметах Хуул-джай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.

Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїни-ориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.

Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелма-багатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будь-коли в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.

Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.

Ніколи не забуде Джелма-багатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:

– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..

Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кул-киизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.

Та й хіба це сутичка?

Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення Джелми-багатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кул-кииз і зовсім тихої згадки про спалене село?

Адже ніхто не втік…

Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будь-якого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронців-тургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.

Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…

Джелма-багатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Ху-коу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.

І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.

Мабуть, якби Джелма-багатур мав дар передбачення, як шамани Ур-калахаю, він уже зараз наказав би охоронцям-тургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…

Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.

Крива шабля на боці Джелми-багатура з легким брязкотом постукувала об сідло.

Немов сміялася.

Книга III Шулма

Частина VII Втілення Жовтого бога

Скрізь були відрубані голови, вони валялися в пилюці; в одної горішнч губа гладко виголена, в інших красиві носи, на деяких – охайно пригладжене волосся, ще інші – прикрашені убором або ж сережками.

Махабхарата, книга про Вірату

Розділ 19

1

– Було їх два коло струмка на вишньому плато, Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто? Сталевими клинками дно прорізали за крок, І тихо води ніс свої поранений струмок…

…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.

Повитухи-зброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.

Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.

– І два насталені мечі у тім струмку стоять. І вже струмок відобража подвійну руків’я, Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух, Впираються у небеса вершини Сафед-Кух, Вершини Білих гір…

Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…

Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіро-сталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризами-іскрами, дзюркочучи, посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.

Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать, У нього є незмінний шлях, одвічний Шлях Меча, Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір, Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір…

Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмка-Звитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..

І я, казна-як опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмок-дорогу, на меч-дорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.

Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.

Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.

Від руків’я – у нескінченність.

Легенди брешуть, дурням лиш вони розрада квола, А сталь згинається, як прут, у золотисте коло, І ні початку, ні кінця немає в кола того, Як раю підлому нема і міри для скупого…

І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь місто-примару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без самоцвітів і срібних насічок.

«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде Іль-Рахше!..»

Але Фархад Іль-Рахш і Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори Сафед-Кух навколо, і…

«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»

Наснився сон. Спитай – про що? Але про що ж іще?! Наснився сон. Я був мечем. Я був тоді мечем. Я був скалою і струмком, дорогою й конем, Був подорожнім і плащем, Грозою був і літнім днем Водою і вогнем…

2

Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.

Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза Абу-Саліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фарр-ла-Кабір.

Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…

…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів Бао-Гунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села Сунь-Цзя до Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.

Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.

Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.

…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Но-дачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.

Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха іт-Башшара, що їхали позаду, Я-Чен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.

Лише тепер Чен-Я почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Що-що, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Но-дачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами Бао-Гунь – усі вони вигідно відрізнялися від Мене-Чена знанням кінських статей і звичок, але до іт-Башшара й Пояса Пустелі їм було далеко.

Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.

А більшого від нас ніхто й не чекав.

Не перегони, одначе…

…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.

– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.

Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.

Усі слухняно зупинилися.

– Привал! – голосно оголосив Я-Чен. – Розбиваємо табір!..

Ніру й ножі Бао-Гунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.

Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Но-дачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.

Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, по-моєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді Я-Чен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).

Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.

Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном, і тим управляти не вмію…

…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.

На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.

– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив ан-Танья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!

Чен про подібний рецепт і не чував ніколи, але всі їли й хвалили – сам Чен похвалив би найголосніше, але соромився – а ми, Звитяжці, зібралися тим часом у великому наметі.

Говорили упівдзвону і якось скупо. Про що? Про те, що завтра ми, швидше за все, доберемося до нещасного села Сунь-Цзя біля пісків Кулхан – вірніше, до того, що від цього села залишилося; про те, що Диких Лез Шулми там уже напевно не виявиться – і нам доведеться шукати їх невідомо де й невідомо скільки…

Про те, що шулмуси могли встигнути просто повернутися назад через Кулхан – про це намагалися не говорити. Як і про те, що буде, коли ми їх наздоженемо.

Кунда увесь час люто лаялася, а Уламок тужно мовчав.

Потім повернулися ситі люди, і ми з Но-дачі пішли проводити Бесіду при світлі багаття на сон грядущий. І все вийшло дуже навіть непогано. Просто чудово вийшло. Вишукано й красиво, у найкращих традиціях емірату.

І тим, хто дивився на нас, – їм теж, по-моєму, сподобалося, хоча ми з Но не дуже й звертали на них уваги.

А опісля всі пішли спати.

Крім вартових.

3

Уранці зібралися прудко й діловито – я чесно напускав на себе заклопотаний блиск, давши змогу розпоряджатися Косові з естоком. Урешті-решт, мусить же бути в проводиря розумний помічник? Мусить. Хвала Небесним Молотам за це? Ясна річ, хвала!

То й не будемо самі себе перековувати!

Маскін із Емрахом пригнали коней. Я-Чен добре бачив, з якою відвертою заздрістю ця парочка поглядає на нашого Демона У. Що ж, кожен гарний на своєму місці – це я про себе, не про них…

– Чуєш, Маскіне, – звернувся я до харзійця, знаючи, що Чен каже те ж саме Емрахові, – я тут подумав… Забирай собі мого Демона! Я однаково наїзник не вельми вправний – а твоєму Придаткові такий кінь якраз пасує. І не сперечайся зі мною! Бери Демона, а я велю осідлати твою булану…

Маскін Сьомий-Тринадцятий зблиснув і одразу згас.

– Я й не сперечаюся, – відповів він. – Не сперечаюся, але й Демона не візьму. Одразу видно, Єдинороже, що ти на піших Бесідах виріс… як і вся твоя рідня. Це ж твій кінь, розумієш? Твій! Не кажучи вже про те, що він – дарований… Та він і не підпустить до себе іншого Придатка, крім твого Чена! А нашу булану я знаю, і чого від неї чекати – теж знаю… а чекати від неї можна багато чого, то ж ти не дуже зазнавайся! Домовилися?

Я згідно хитнувся, а Чен мовчки відійшов убік, задумливо суплячи брови.

…І ми знову їхали, піднімаючись усе вище й вище, стежка ставала вже крутіша, вона звивалася над обривами, злякано втискалася в скелі – ми рухалися повільно, обережно, але ми рухалися вперед.

Незадовго до полудня ми вдало минули перевал – і побачили.

Перед нами внизу – але не занадто далеко, бо ці гори не були горами Сафед-Кух – скупченням чорних вуглин лежало те, що ще зовсім недавно називалося селом Сунь-Цзя. Круж пригорщі праху були розкидані нерівні жовто-зелені плями полів і городів, а ще далі – але однаково клинком подати, якщо дивитися з перевалу – аж до обрію, вибіленого невблаганним сонцем, скільки вистачало погляду, простиралися бурі й безпристрасні піски.

Кулхан.

Погані піски.

І не просто, а дуже погані.

4

Село згоріло. Повністю. Дощенту. Я й не знав, що поселення може згоріти аж так. Від хат залишилися самі почорнілі обвалені кістяки, які невтомний трудівник-вітер уже наполовину заніс піском. Із-під обвуглених руїн де-не-де визирали присипані попелом кістки й черепи.

Я все частіше просив Чена забирати руку аль-Мутанаббі з мого руків’я, щоб не відчувати за двох нудотного смороду застарілого гару й смаленого, розкладеного м’яса.

Він забирав руку – але це допомагало мало. Зовсім не допомагало.

Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. Ченові-Мені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.

Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!

Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.

Вони навчилися б.

І таких сіл стало б багато.

«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав Я-Чен.

Але вголос ми нічого не сказали.

…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.

Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.

Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.

Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.

Відтепер – Шулма.

5

– Куди вони могли піти?

Ножі Бао-Гунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.

– Куди вони могли піти?!

Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.

– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.

– Чому саме туди?

Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.

– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.

– Навіть підкуті?

– Підкуті – на день пізніше.

– Тоді – їдемо!

Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь-Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.

Їхали аж до заходу сонця.

Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.

Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.

Сон довго не приходив.

Потім прийшов.

Той самий сон.

А тоді ми прокинулися.

6

…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан-Танья всіляко розпоряджалися.

Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.

Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.

Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч-о-пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.

Ще не Кулхан, але вже – майже.

Майже.

Це лише в Бесіді майже не рахується…

Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.

Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.

Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами Бао-Гунь, зупинилася.

– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.

Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.

Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.

– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.

– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.

– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються які-небудь сліди…

Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Но-дачі.

До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.

– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.

І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена з-під ліктя.

– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.

Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.

7

…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буро-іржавий Чань-бо спрямовував уперед свій півмісяць…

– Ориджити, – мовив Асахіро.

– Хто? – не обертаючись, запитав Я-Чен.

– Діти Ориджа. Плем’я таке…

– Звідки знаєш?

– Бачу…

І він замовк.

Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.

І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.

Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Но-дачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чань-бо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…

Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах іт-Башшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…

Усі вони чекали мого наказу.

Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!

Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.

Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..

Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.

8

Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.

Ось біля нього ми й зустрілися.

Зараз, коли я згадую про це, коли лава, що кипіла в мені, затягнулася попелом і настом часу, я розумію: доля ще до початку бою, до першого брязкоту й першої рани, засміялася своєму вдалому жарту й вигнулася від задоволення.

Ми, діти Кабіра, Мейланя, Харзи, вправні в безкровному мистецтві Бесід, ми збиралися вбивати без пощади й жалю; і водночас Шулма, що насувалася, воліла взяти нас живими!

Воістину: не хочеш жертвувати собою – не рвися вести Бесіди з долею…

Не рвися ще й тому, що опісля, за день або за багато років, у пам’яті не залишається зв’язної картини того, що сталося, а мовби шматок твого життя був недбало зім’ятий, пошматований і пущений за вітром. Кожну з Бесід свого життя я, якщо дуже захочу, можу згадати, причому докладно, а ось бій із дітьми Ориджа біля пісків Кулхан – не можу.

Так, уривки, уламки, відгомони… луна, пил, брязкіт, крики, стрибуча земля, скрегіт…

Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Но-дачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.

Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах іт-Башшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.

Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чань-бо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.

Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…

Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Мо-о аракчі!.. Мо-о-о-о…»

Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.

Гаряче й мокро.

І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.

А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до ан-Таньї під напутню лайку Дзю…

Я-Чен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив Чен-Я й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмуса-охоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна Я-Чен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».

Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палиця-ґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.

Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечем-махайрою.

– Чин! – з останніх сил гукнув Чен-Я. – Чи-и-и-ин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Кобла-а-а-ане!..

– Я т-тобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані Ак-Нінчі, вихором промчавши повз мене. – Я т-тобі…

Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.

«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу один-єдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.

Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.

Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.

Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.

Розділ 20

1

– Тікає! – почув я розпачливий брязкіт Пояса Пустелі. – Тікає! Ах ти… ні, дістану!..

Шпичастий Мовчун у Кобланових руках, що наскочив на мене, піднявся зовсім поруч, опустився, знову піднявся… і я опинився поза боєм.

За п’ять випадів від гучного Ґердана із тлуму вилетіла булана кобила іт-Башшара й помчала в стрімкому галопі в бік Кулхана. До спини кобили прилип харзієць Емрах, нащадок кочівників-хургів, і його талію міцно обіймав невдатний Тьмяний, Маскін Тринадцятий, Пояс Пустелі.

Я лише встиг помітити, що Кунди Вонґ із ними немає й що права, поранена ще в Мейлані Емрахова рука бовтається в такт скачці. За ким вони гналися – цього я тоді ще не знав, але, корячись неясному пориву, описав коротку дугу й плазом опалив ударом круп Демона У, страшенно цим обуреного.

І тоді я зрозумів, якого коня подарувала нам Юньер Мейланьська. Побачивши поперед себе булану кобилу, Демон У забув про все – про бій, образу, втому – і кинувся в погоню з громовим іржанням. Я молив Небесні Молоти тільки про те, щоб залізні пальці аль-Мутанаббі не випустили моє руків’я (Уламка Чен усе ж встиг сунути за пояс, і зараз Дзю стукав об панцир, проклинаючи геть усе), а простір навколо нас бився в падучій, доки вороний Демон нісся по висохлій землі на всіх своїх чотирьох, восьми, шістнадцяти чи скільки там у нього було ніг.

Пил налипнув на мій вологий клинок, і коли ми порівнялися з Поясом Пустелі, я заледве розібрав, що він хоче мені сказати.

– Он! – дзвенів Маскін. – Он вони!.. Он-н-н…

Якийсь час ми йшли врівень, і здавалося, що Демон і Емрахова булана взагалі стоять на місці, а дві кошлаті низькорослі конячки попереду нас, упираючись і штовхаючи землю копитами, підтягуються до нас на невидимому канаті, і їхні вершники-шулмуси все частіше обертають назад блискучі від поту й напруги обличчя.

В останню секунду, коли до втікачів було клинком подати, Емрах кинув повід, підхопився обома ногами на спину своєї буланої й, так і не розстебнувши Пояса Пустелі, обрушився всією вагою на найближчого вершника, що злостливо настовбурчив руді жорсткі вуса.

Їхні тіла, падаючи, тісно переплелися, другий шулмус різко осадив коня, розриваючи йому рота – і на нещасну тварину налетів наш Демон, одразу вчепившись зубами в холку, а я навершям руків’я вдарив шулмуса в обличчя, так і не давши йому оголити криву легку шаблю з дзьобатим руків’ям.

Шулмус вилетів з сідла, і Чен одразу ж зістрибнув на землю, надаючи змогу Демонові У самому розбиратися зі своїм супротивником, що нестямно іржав. Ото вже хто-хто, а Демон допомоги не потребував.

Утім, допомога зараз була б зайва. Вибитий мною шулмус лежав нерухомо – здається, він зламав собі шию – всім тілом придавивши шаблю, що зарилася в пісок; Емрахів підопічний був живий, але приголомшений падінням, а іт-Башшар уже вмудрився, користуючись лише здоровою лівою рукою й зубами, зв’язати йому зап’ястя відібраною в шулмуса мотузкою з петлею, немов призначеною для подібних цілей.

Перш ніж витертися об одяг мертвого шулмуса, я обернувся й глянув назад.

Пил над місцем бою вже починав осідати.

Демон У нарешті дозволив вихованцеві шулмуських степів вирватися й утекти, потім грайливим кроком підійшов до Емрахової кобили й увіткнувся мордою їй у плече.

Кобила не заперечувала.

2

…Поверталися кроком, не кваплячись. Демон У невдоволено схропував, сердячись через необхідність везти пійманого шулмуса, перекинутого через сідло; я злегка постукував піхвами об Ченове стегно й міркував про неминуче.

Що робити з полоненими Дикими Лезами?

Що робити з полоненими шулмусами?

Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?

Що взагалі робити далі?

Що робити з Чин?!.

Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…

«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого-го скільки!.. і турбот – відповідно…»

Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт-Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.

Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім-вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.

Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.

Своїх.

Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао-Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш-менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.

Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.

Минулі боги, певно, залишилися задоволені.

Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.

– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!

– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..

Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.

На невизначений час.

Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак-Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.

Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.

– Ось, виходить, чому ти втік із Кабіра! – задихаючись від обурення, кричала Чин, наступаючи на розгубленого Чена. – Женитися надумав, герою? Правителем вирішив стати?! Жеребець Мейланьський! Дикий осел! Мене, виходить, набік – і до нової дурепи під крильце?! Ассасинів у її постелі шукати! Ловити їх, за що піймаються! Та краще б той вилупок, той убивця приблудний тобі на турнірі не руку, а голову відрубав! І заодно того Єдинорога, який у тебе, негідника, під шароварами!..

Я образився, але промовчав.

Вилупок і приблудний убивця Асахіро Лі бочком-бочком відступав за валун, а Но-дачі безуспішно ховався за його спину й щосили намагався не привертати уваги Вовчої Мітли.

– А цього разу куди зволили вирушити, Вищий Чене?! – вела далі Ак-Нінчі. – Набридли мейланьські красуні? У Шулмі пошукати захотів – чи як там ця діра називається?! Та я тобі пошукаю, підлий ошуканцю, я тобі побігаю – ти від мене й у Нюринзі не сховаєшся!..

– З тобою – хоч у Нюринґу! – спробував було віджартуватися змоклий Чен, але тут Вовча Мітла вирішила взяти участь у розмові й стрибнула вперед.

Я спізнився, відволікшись на крики Чин – зате недремний Уламок вискочив із-за пояса й зі здивованим брязкотом: «Сам не зрозумію, чого це я лізу в родинні сцени?!» – відбив перший випад.

Намагаючись не дати сварці розгорітися ще дужче – знаючи Дзю, від його втручання не варто було чекати іншого – я сковзнув до Мітли; ми вперше за такий тривалий час торкнулися одне одного – і з’ясували, що цей дотик приємний нам обом. І миттю забули про розбрат наших Придатків, про минуле побоїще, про все на світі; ми повністю пішли в Бесіду, як не раз бувало раніше в Кабірі, у тихому мирному Кабірі, де я не знав, що Придатки – це люди, що Звитяжці – це зброя, а в Чена були на місці обидві руки, і тінь Шулми не робила день темним, а ніч небезпечною, і майбутнє було ясним і прямим, як мій власний клинок, що виграє сонячними відблисками…

Я вів Бесіду з Вовчою Мітлою й думав про те, що все буде гаразд. Навіть якщо все погано – все обов’язково буде добре. А інакше треба до половини піти в землю й попросити Чена щосили штовхнути ногою руків’я.

Але ж не штовхне – скільки не проси… ось тому все неодмінно буде добре.

…Я вчергове легеньким рухом пройшовся між полірованими зубцями Вовчої Мітли – і ми застигли, не ворушачись.

Не одразу я зрозумів, що Чен і Чин теж стоять, обійнявшись, і цілуються.

Схоже, їм теж було непогано…

3

– І жили вони довго й щасливо, і народилася в них Вовкорога Мітелка, – пробурчав Дзютте з-за плеча Чин, оскільки Чен і далі стискав його в лівій руці.

Ми знехотя розплели обійми і, немов опам’ятавшись, озирнулись. Виявляється, за цей час багато чого встигло статися. Двоє батинітів і Емрах під началом Коса, який тримався за бік і охав, переганяли коней із поклажею за пагорб: улаштовувати табір біля валуна, де повітря досі пахло кров’ю, було б верхом дурості. Родина Метальних ножів знову раділа життю, хоча радість ця добряче віддавала горем утрат: у в’юку якогось шулмуса виявилися захоплені в полон Звитяжці, і серед них два ножі Бао-Гунь, витягнуті шулмусами з тіл воїнів, убитих Ніру ще в скелях біля села Сунь-Цзя.

Фаріза щось ретельно пояснювала полоненим ориджитам, які пильно дивилися на нас із Мітлою й на Чена з Чин; Диких Лез у купі додалося, як, утім, і шулмусів біля валуна – тих уже виявилося більше трьох десятків, причому половина їх були серйозно поранені. Матінка Ци й Діомед, якому Чен був зобов’язаний «Джиром про…», закінчили клопотати біля наших поранених і тепер надавали допомогу бранцям; Асахіро й чомусь Коблан займалися кількома кульгавими кіньми.

Я подумав, що настав час брати керівництво на себе – себто, не заважати всім робити те, що вони вважають за потрібне, – а Чен відзначив, що Фаріза надто вже довго розмовляє з ориджитами, блідими й дуже переляканими.

– Що ти їм пояснюєш? – поцікавився Чен-Я у Фарізи.

Після удару булавою – на щастя, дотичного, який лише оглушив Фарізу – вона погано чула, й питання довелося повторити.

– Та ось, запитують, що це між вами зараз було, – хитро усміхнулася Фаріза. – Довелося пояснити… бо вони вирішили, морди немиті, що ви здобич не поділили або рабів…

– І що ти їм сказала, грозо степів?

– Сказала, що весілля у вас незабаром… ось, мовляв, і звикаєте до родинного життя. Здається, на них це справило незабутнє враження…

«А звісно, вони ж не знають, що таке Бесіда! Для них це – бій, бій на смерть…»

– Враження – це добре, – задумливо проказав Дзютте, вислухавши зміст розмови в моєму викладі. – Враження треба справляти й усіляко підтримувати… найперша заповідь будь-якого блазня.

І він багатозначно замовк.

І тут до Мене-Чена дійшло, що насправді хотів сказати Уламок.

І ми зробили все необхідне, щоб це дійшло й до всіх інших. А вони, ці інші, виявилися надзвичайно тямущі – хоч Звитяжці, хоч люди – і негайно взялися за справу.

Для початку ми перебралися за пагорб самі – до речі, там виявився гайок хирлявих і горбатих дерев, що було й справді до речі – і перегнали туди ж шулмусів, перевізши тяжкопоранених і Дикі Леза на полотнищах наметів, розтягнутих між безвідмовними конячками. А далі ми взялися за діло. Ми ставили намети, перев’язували рани, готували їжу…

Але як!

Я-Чен бачив, як, бо безпосередньо у виставі участі не брав, розташувавшись на пагорку й збоку спостерігаючи за тим, що відбувається.

…за тим, як Матінка Ци й Чин старанно перев’язують шулмусів заново, а могутній Ґвеніль у руках Фальґрима із застрашливим свистом відтинає зайві смуги тканини перед самим носом білих, як молоко, ориджитів – і Фальґрим із кожним ударом кривляється, начебто й справді зібрався повідрубувати нещасним голови, а заодно й усі інші частини їхніх тіл, які йому чимось не до смаку.

…за тим, як Вовча Мітла разом із усе тією ж Чин підхоплюють на зубці мотузки для наметів, сплутані в один вузол, і витонченим кидком переправляють Косові, чий Сай усіма трьома рогами розплутує це неподобство, верещачи від ретельності.

…за тим, як Бронзовий Жнець завиграшки смугує підвішені перед ним стрічки сушеного м’яса, і ті однаковісінькими скибочками сиплються в підставлений казан.

І Звитяжці, й Придатки поступово добирали смаку. Мов із нічого, на рівному місці, менше ніж за годину постав табір, виросли намети, у казанах закипіла «шурпа за родинним рецептом Анкорів Вейських», і хтось уже встиг спорудити примітивну конов’язь, у яку одразу ж зі свистом устромилися на рівних відстанях один від одного всі дев’ять ножів Бао-Гунь – Ніру метала їх лежачи, бо була поранена в обидві ноги, але ножі лягли точно туди, куди й мали лягти.

Емрах здоровою рукою, непомітно сичачи від болю, накинув на ножі згорнуту в кільця упряж і поводи кількох коней.

– Дожилися! – пробурчав крайній ліворуч ніж. – Щоб на мене – і отаку капость вішали…

– Терпи! – повчально обірвав його інший ніж, певно, старший у родині. – Якщо Вищий Дан Ґ’єн наказав – отже, він знає, що робить…

Я дуже сподівався, що так воно і є, але до кінця в цьому впевнений не був.

Час від часу виникали суперечки й сварки. Виникали вони однаково й закінчувалися одним і тим же. Приміром, Шпичастому Мовчунові здалося, що Но-дачі не ідеально зрізав верхівку стійки, про що Ґердан із властивою йому ваговитою прямотою й заявив. Но-дачі, природно, образився, у боргу не залишився, і якийсь час обидва грізно брязкали один об одного, висікаючи іскри – а потім, як ніде нічого, розреготалися, вляглися на плечі Коблана й Асахіро і пішли, мирно розмовляючи, до купи припасів, яку слід було розібрати.

Тьмяні з батинітами підняли на ноги дюжину міцніших шулмусів і пішли з ними до місця бою. Повернувшись години за півтори, вони розповіли, що наказали шулмусам копати могилу уламками їхньої ж таки зброї – мовляв, нехай мертві самі ховають своїх мерців. Я на мить уявив Чена, що риє могилу трупом мене, і здригнувся від витонченої фантазії шанувальників Прихованої Таємниці.

Неподалік була вирита ще одна могила – для загиблих батинітів і Тьмяної шаблі Талвар, похованих разом. Я трохи образився, що нас не покликали попрощатися, але вирішив не втручатися в таїнства й ритуали істини Батин.

Утім, ховати вбитих – наших і ориджитів – довелося б так чи інакше, і краще вже так, ніж інакше. Тим паче що Дикі Леза не бачили скорботної долі своїх загиблих побратимів, а шулмуси-люди розцінили можливість поховати покійних одноплемінників як честь, виказану переможцями переможеним, про що одразу ж, повернувшись, розповіли дітям Ориджа, що залишалися в таборі.

Усе це розказала Ченові-Мені напівоглухла, але всюдисуща Фаріза, що відшукала нарешті свою дорогоцінну Кунду – її Емрах наприкінці бою просто викинув із поля бою, чим і врятував від поганої смерті під копитами й ногами.

А Заррахід підтвердив, що Дикі Леза уважно стежать за нашим поводженням і весь час збуджено перемовляються між собою. Про що вони говорили – цього Заррахід не знав, але це й не було важливо. Головне – вони розмовляли. Отже, вони здатні вести Бесіду. Отже, рано чи пізно…

Принаймні, мені хотілося так думати.

– Відпочинок, – сам собі сказав Чен-Я, і Кос, сунувши Заррахіда в піхви, помчав із пагорка повідомляти всім: «Досить! Відпочиваємо!..»

Це було моє перше розпорядження.

4

…Діомед неквапно годував багаття з руки, а Махайра, що лежав у нього на колінах, ніжився в ласкавих відсвітах і голосно розповідав про те, як він, Вовча Мітла, Шпичастий Мовчун і еспадон Ґвеніль були тінню вислизаючого Мейланьського Єдинорога.

Виявляється, мої друзі-переслідувачі затрималися в Шешеза Абу-Саліма й покинули Кабір майже на день пізніше, ніж ми. По дорозі вони зупинялися в тих же караван-сараях, знайомилися з чутками й плітками, і рухалися далі, не наганяючи нас, але й не надто відстаючи.

Нічого особливого в дорозі з ними не траплялося (як, утім, і з нами, крім спілкування, яке між нами виникло) і, знову ж, днем пізніше погоня спокійно прибула в Мейлань.

Де й наглядала за нами за змоги, намагаючись не показуватися на очі…

– Ага, догледіли, спасибі за турботу, – не витерпів Уламок. – Грізний Бхімабхата Швета, що вогнем вночі палає, з’їв Семи Небес брама і «драконівку» ковтнув… Благодійники!

Ґердан і Ґвеніль здивовано перезирнулися. Так, звичайно – адже ні вони, ні Вовча Мітла, ні навіть Махайра про «Джиру про Чена й так далі» нічого не знають! Це ж справжнісінька вигадка людей – Діомед наговорив купу дурниць розповідачеві казок, старий дурень навигадував повен мішок, Чен слухав, я дізнався від Чена, Уламок та інші – від мене…

Цього мені зараз тільки не вистачало! Знову починай пояснювати, що Придатки – не Придатки, Звитяжці – не Звитяжці, і що ось рука аль-Мутанаббі, ось Чен, а ось я… а потім ось Чен-Я або Я-Чен…

Мабуть, усю історію емірату переказувати доведеться!

Обійдуться… якось іншим разом, часу в нас багато. Тим паче, що до Уламкових слів ніхто особливої цікавості не виявив, вважаючи їх черговою витівкою Дзютте.

А якщо чогось і не зрозуміли – то хто ж зізнається, що він дурніший від блазня?!

Я покосився на Вовчу Мітлу й з радістю відзначив, що на мене вона, схоже, більше не сердиться. У Чена з Чин усе було трохи складніше, але теж налагоджувалося. Про всяк випадок я прислухався до розмови людей – щоправда, побоюючись зіпсувати собі утихомирений і розслаблений настрій.

Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.

– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.

Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.

– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?

– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…

– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.

– А тут як ви опинилися?!

– Як-як… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…

Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.

– …і в палац! А там у шпиць Мейлань-го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач-Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач-Камал, через Придатка свого старого гарбуз-горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!

– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.

– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…

І не доказав.

– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.

– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен-Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль-Мутанаббі! Ото вже Бесіда…

– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан-Танья. – Теж спасибі скрині?

Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.

– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому-ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…

«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен-Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»

– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!

– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти-но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!

Чин пирснула в рукав.

– Та це шулмус один, – засоромився коваль, ховаючи обличчя в темряву. – Усе, негідник, норовив у бурдюк сокиру засунути! Я бурдюк забрав від гріха подалі, то він мене обухом і зачепив! Та і я його теж… зачепив трохи…

– Бреше! – упевнено втрутився Діомед. – Об його лоба будь-який обух розкололося б! Певно, сам собі Ґерданом зопалу й тріснув, доки бурдюк рятував!

– Та не брешу я… – почав було виправдуватися коваль, але його перебив Білявий.

– Ану покажи мені свій Ґердан!

Коблан простягнув руку, схопив Шпичастого Мовчуна й сунув його Фальґримові, ледь не луснувши Діомеда по голові.

– Ось! – переможно повідомив Білявий. – Одного шпичка не вистачає! І шишка на лобі. Усе сходиться! Ти, Залізнолапий, тепер замість Ґердана чолом бий – і простіше, й надійніше…

…Якийсь час іще жартували з величезного коваля, а тоді раптом застогнала Ніру – у неї відкрилася рана – і сміх миттєво змовк, Чин і Матінка Ци кинулися до знахарки, а п’ятеро батинітів, які доти мовчали, сказали, що нехай усі лягають спати, а вони будуть вартувати полонених, але Чен-Я подумав, що їм просто хочеться побути наодинці з собою, істиною Батин і душами вбитих братів, і…

Завтра.

Завтра, завтра, завтра…

Коли довго повторюєш одне й те ж слово, воно втрачає зміст, і ти смикаєш безглуздий міхур за ниточку, поринаючи в дрімоту; і так легше забути те, що було, легше не думати про те, що буде; легше, легше, легше…

5

…дуже легко.

Мені було гарно. Я лежав на палісандровій підставці й ліниво роззирався. А навколо мене була зала, зала Посвяти в заміському домі Абу-Салімів, і навпроти мене на своїй підставці лежав ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.

А між нами була колиска. Навіть можна сказати так: нас розділяла колиска. Я був у ногах, а Фархад – у головах. Мабуть… бо колиска була вкрита тканиною, і я не бачив новонародженого Придатка, а тому не знав, де в нього голова, а де ноги.

– Вітаю тебе, Фархаде, – сказав я.

– Вітаю, – відповів старий ятаган. – Тільки я – не Фархад. Я – Дике Лезо. Ти не боїшся?

– Ні. Я теж Дике лезо. Чого мені боятися?

– Часу. Коли занадто довго ведеш Бесіду з часом, він починає вдавати з себе річку. Ти пливеш по ній і думаєш про минуле, а воно стає сьогоденням; ти думаєш про майбутнє, а воно теж стає сьогоденням або взагалі не настає ніколи, і ти пливеш спершу як Дике Лезо, тоді як ятаган Фархад, потім ти пливеш великий-великий, як ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір, а опісля, зненацька, час перестає щось із себе вдавати, і ти пропускаєш удар, і відтепер ти – ніхто, і можеш стати ким завгодно…

Я мовчав.

– Ми тепер з тобою більше, ніж брати, Єдинороже… нас стискала одна й та ж рука. Я пам’ятаю його, Придатка Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі, я пам’ятаю його, попри те, що час заколисує мене… Я пам’ятаю ті дні, коли ми, Дикі Леза, ставали Звитяжцями. Це були гарні дні, це були погані дні, і бій перетворювався на мистецтво, а істина Батин була кинута під ноги Минулим богам, і Дзютте тоді не звався Уламком – ні, ті клинки, що вперто не хотіли забувати смак крові, називали його Кабірським Катом, бо не один із них хруснув у його обіймах… а блазнем він став пізніше, значно пізніше, коли вже можна було жартувати.

Я мовчав.

– Зараз ми попрощаємося, Єдинороже. Час подібен річці, час подібен сну, а твій сон зараз закінчиться, і скоро, дуже скоро ти опинишся клинком до клинка з Шулмою, з початком, з минулим, що пробралося в сьогодення… не забувай, Єдинороже, що минулі дні – це погані дні, але це й гарні дні, а час подібен не лише річці й сну, він ще подібний до Звитяжця…

Порив вітру, що пахне гаром, скинув накривало з колиски, і я побачив Кабір, Мейлань, Харзу, жовту Сузу, Білі гори Сафед-Кух, піски Кулхан, перевал Фурраш, дорогу Барра… я побачив дитину, що очікує невідь чого, я побачив сплячу дитину, над якою лежали двоє Звитяжців, два мечі: старий ятаган Фархад і я, Мейланьський Єдиноріг…

А на світ, що чекав, падала тінь, немов зверху над колискою була розпростерта рука в латній рукавиці.

– Ільхан мохасту Мунір-суї-ояд-хаме! – продзвенів Фархад Іль-Рахш.

– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі! – відгукнувся я.

І рука над світом-дитиною стиснулася в кулак.

Розділ 21

1

…Я-Чен вийшов уперед і завмер – переді мною напружено очікувала Шулма.

Шулмуси-люди, трохи більше трьох десятків, половина з них серйозно поранені, але руки зв’язані у всіх, і обличчя підкреслено безпристрасні, занадто безпристрасні, щоб це було правдою, а в темно-карих очах – і зовсім не чорних, і не таких вузьких, як здалося спочатку – проступала спершу цікавість, відтак гордість і прагнення, як то кажуть, зберегти обличчя, а вже потім із-за плеча гордості соромливо визирав страх.

Лють? Ненависть?

Ні. Цього, як не дивно, не було.

І Дикі Леза Шулми – добра сотня ножів, шабель, списів, коротких похмурих сокир і булав, два прямі мечі, виразно вузькі й двосічні («Рідня!» – з усмішкою подумав я), і всі вони ледь чутно перешіптувалися між собою, скоса розглядаючи мене й інших Звитяжців.

– Хто ж отаке добро кував? – почувся позаду приглушений рев Залізнолапого. – Руки б тому умільцеві повисмикувати… а тоді вставити, куди треба, а не туди, де було!..

Ґердан Шпичастий Мовчун лише гулко вдарив об землю, показуючи, що зробив би він із тим невдатним Повитухою, якби той йому стрівся.

Лише зараз я виразно побачив, що різниця між Ченом і рудовусим бранцем-шулмусом невелика, але різниця між будь-яким Звитяжцем і Диким Лезом, породженням степових кузень…

Це навіть важко було назвати різницею. Так, вони непогано годилися для того, щоб псувати Придатків, але на Звитяжцях виразно позначився багатовіковий досвід майстрів-Повитух емірату, їхня відточена ковальська майстерність, і в цьому гордий Масуд і мудрий Мунір були єдині.

Будь-який Звитяжець, який казна-якими шляхами втрапив у Шулму, повинен був здаватися тамтешнім Диким Лезам мало не божеством, рідним сином Небесного Молота, вихованцем Нюринґи, чи як там вони це називали! Не його Придаток, який дивом вибрався з Кулхана – нещасна, виснажена істота, що ледь тримається на ногах і благає ковтка води – а саме Звитяжець, якому нічим не шкодить перехід через будь-які, хай навіть і дуже погані піски!

Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем аль-Мутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не коли-небудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…

«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»

«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»

«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»

«Тоді – демоном-брехуном. Демоном із ликом божества.»

«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»

«Так. Я зрозумів.»

…Так. Він зрозумів. Чен-Я зрозумів, що для Диких Лез Шулми будь-який Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демон-брехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..

Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но-дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво-червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.

Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!

– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?

– Яка там мова? – брякнув Но-дачі. – Хіба це мова…

– Розумієш чи ні?!

– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.

– Асахіро, – запитав Чен-Я, – а ти їхню мову знаєш?

– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…

Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.

Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но-дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..

Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!

– Перекладай, – наказав Чен-Я Асахіро, а Я-Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»

Були в нас такі доводи?

А Жовтий бог Мо їх знає!

Головне – не забувати, що діти довго й складно вести Бесіду не вміють, майже одразу збиваються на суперечку й лемент.

Так, Наставнику?.. ой, як же кривдно, боляче й кривдно, що ти – це вже минуле!

– Запитай у них, хто послав їх у ці землі?!

Асахіро запитав. Чен захоплено прицокнув язиком і подумав, що ніж так говорити – краще рій бджіл у роті оселити. Бджоли хоч мед дають…

Шулмуси якийсь час переглядалися, доки всі погляди не зійшлися на рудовусому – недаремно ми його ловили, ні, недаремно! – і той важко підвівся, зухвало повернувшись до нас.

– Він каже, – Асахіро легко встигав перекладати неквапно-зарозумілу промову знатного шулмуса, – що він – нойон вільного племені дітей Ориджа, відважний і мудрий Джелме-багатур, який убив ворогів більше, ніж… так, це можна опустити… одним словом, більше, ніж ми всі, разом узяті, і що приховувати йому нічого.

– Ото нехай і не приховує, – кивнув Чен-Я.

– Він каже, – продовжував Асахіро, – що діти Шулми незлічимі, як зірки в небі, як волоски у хвостах коней його табунів, як… одним словом, багато їх і… і дуже багато.

– Зрозумів, – поспішно погодився Чен-Я.

– …і їх послав великий гурхан Джамуха Восьмирукий, улюблений онук Жовтого бога Мо…

– Який перелічив усі волоски у хвостах коней його табунів, – не стримався Чен-Я.

Сумлінний Асахіро негайно переклав, і частина шулмусів, хто молодший, не стримавшись, хмикнула й одразу ж замовкла, а рудовусий Джелме закусив губу й гаркнув щось спершу своїм ориджитам, а опісля…

А після й нам.

– Він запитує, чи знаємо ми, з кого сміємося?

«Діти, діти… наш – отже, найдужчий, найгрізніший, найнеперевершеніший… бійтеся, інші діти!»

– Скажи – знаємо, – прищулився Чен, а я покинув піхви й закрутився в руці аль-Мутанаббі, перетворившись на виблискуюче колесо. – І запитай, чи знають вони, у свою чергу, хто перед ними?

Дикі Леза притихли, вслухуючись у мій упевнений свист, а з юрби шулмусів почулося вже знайоме: «Мо аракчі! Мо-о аракчі илджаз!»

– Вони кажуть, що ти – Мо-о аракчі илджаз.

Чен-Я чекав продовження.

– Арака – це такий напій, – узявся пояснювати Асахіро, – щось на кшталт Фуррашської чачі, лише з кобилячого молока й слабший. Аракчі – це той, хто араку п’є. Частіше, ніж слід. П’яниця, одним словом. А Мо-о аракчи – це той, хто п’є перед боєм невидиму араку з долонь Жовтого бога Мо. У будь-якому племені пишаються Мо-о аракчі, але в мирний час змушують їх кочувати окремо від інших. Бояться… А илджаз – це дракон. Великий. Із трьома головами.

– Он як, – пробурмотів Чен-Я, – отже, я тепер Мо о аракчі илджаз. Грізний, п’яний і з трьома головами. Ще три дні тому я був демон якша Асмохата і його чарівний меч, що вогнем уночі палає… і тут ось таке!

– Асмохат-та! – раптом підхопив найближчий шулмус, молодий круглолиций Придаток зі здивовано роззявленим ротом. – Хурр, вас-са-Оридж! Асмохат-та! Мо-о аракчі илджаз – Асмохат-та!..

Юрба полонених загаласувала, розмахуючи зв’язаними перед грудьми руками, і навіть рудовусий нойон не намагався втихомирити одноплемінників, що розбушувалися, хоча все йшло до бійки – у круглолицього виявились як прихильники, так і супротивники.

– Ти хоч розумієш, що сказав? – тихо запитав Чена-Мене Асахіро.

– А що я сказав? – здивувався Чен, а я перестав вертітися в його руці й здивовано захитався ліворуч-праворуч. – Та нічого я не сказав…

– Ти сказав, що ти – останнє земне втілення Жовтого бога Мо, хазяїна священної водойми. Ас – Мо – Хат – Та. У Шулмі вважають, що вголос назвати себе Асмохат-та може або дурень, або…

– Або?

– Або Асмохат-та.

Дзютте за поясом Чена неспокійно засмикався.

– Про що це ви? – вимогливо запитав він у мене.

Я пояснив.

– Щасливі твої зірки, дурний ти мечу, – серйозно й мало не врочисто заявив блазень. – Кольни-но Придатка Махайри нижче пояса – тільки ззаду, а не спереду – нехай іде до шулмусів і співає їм «Джир про хитрозлобного якшу Асмохата і його беззаконні діяння». І щоб через слово було – Асмохат-та! А не захоче співати – кольни дужче – і спереду!..

– Діомеде! – покликав Чен-Я. – Іди-но сюди!

Діомед підійшов. Чен наказав співати. А я кольнув. Діомед підстрибнув і сказав, що він джир дослівно не пам’ятає, бо він не мандрівний співак, лише підспівувач; а Махайра взагалі нічого не зрозумів і почав відмахуватись. Я вгамував Женця й кольнув Діомеда ще раз, доки Дзю, наспівши, тримав ображеного Махайру. Тоді Діомед схопився за вколоте місце й погодився співати.

А Кос пошукав у своїй поклажі й повідомив, що слова джиру в нього записані. Для нащадків, мовляв, старався. Цікаво, для чиїх? Тож нехай Діомед співає з його запису, а Асахіро буде перекладати.

– А я гратиму! – устряла Фаріза й тицьнула кожній людині по черзі в обличчя якусь палицю з натягнутими вздовж неї жилами невідомого мені звіра. – Ось – кобиз! У шулмусів знайшла…

– Ти ж на ньому грати не вмієш! – здивовано кліпнув Асахіро.

– І не треба! – упевненість Фарізи не мала меж. – Я ж однаково чую зараз погано… аби тільки було голосно! Зійде, Асе, не хвилюйся! На кобизі ніхто грати не вміє – а всі лише брешуть! Та ти сам поглянь – хіба ж на цьому грати можна?!.

– А раптом… – засумнівався Асахіро, та Фаріза не дала йому закінчити.

Вона смикнула за всі жили одночасно, пролунало несамовите виття й деренчання, шулмуси як по команді замовкли, і я зрозумів, що відступати нікуди.

Нас із Ченом притиснули до стіни, що звалася Асмохат-та.

Останнє земне втілення Жовтого бога Мо.

«І чому я?! – приречено подумав я. – Чому, приміром, не Ґвеніль?!.. він же такий великий…»

2

Доки Діомед залякував шулмусів джиром, а Фаріза з Асахіро всіляко йому в цьому допомагали, я наказав Саєві, який веселився за поясом у Коса, припинити скавучати й присвистувати – і докладно описати мені, а через мене й Ченові, цього клятого бога Мо, останнім втіленням якого ми неждано-негадано виявилися.

З’ясувалося, що господар священної водойми, який споює невидимою аракою особливо лютих шулмусів, схожий на мішанець Придатка і ящірки.

У Шулмі взагалі ящірки вважалися чимось на кшталт священних тварин, що було пов’язано з цією ж таки водоймою, і вбити ящірку вважалося ганебним і злочинним.

На відміну від убивств один одного.

Ото й бог Мо мав у них вигляд майже людини, але в жовтій лусці з чорними вкрапленнями і зеленуватим відливом спини.

– Задуже барвисто, – засумнівався я. – Можемо не зійти…

– А ти на Чена свого уважніше подивися! – єхидно відрізав Сай. – Особливо коли він у латах… ось іще марлотту накине, і вилитий Мо!

Марлотта лежала згорнутою в якомусь із тюків, у бою, так би мовити, не брала участі й тому вціліла. Довідавшись про слова Сая, ан-Танья миттю знайшов потрібний тюк, і за мить зелена марлотта вже красувалася на Ченових плечах.

Потім Сай пригадав, що голова в бога Мо ніби злегка загострена й з гребенем. Чен поправив шолом і нічого не сказав. І я теж нічого не сказав.

Тільки невесело блиснув, довідавшись, що руки в Мо лускаті, трипалі, й середній ніготь на правій гострий, тонкий і довгий, завдовжки з мене, а ліва рука скорчена хитро, та якщо Ченові не знімати рукавицю й з лівої, а до того ж, узяти Уламка…

Якось занадто легко все виходило. Випадок, дурниця, Бесіда з долею, що відступає й поступається, збіги, легковірна Шулма… Ой, не вірив я, що вислухавши джир і вразившись Ченовому вигляду й мені із Дзю, шулмуси миттю кинуться Ченові в ноги й понесуть нас на руках через Кулхан! А Дикі Леза – ті взагалі джир не чули, на Асмохат-та їм блискати й… он, гудуть здивовано! Хіба наше облаштування табору справило на них враження, та на самій лише майстерності Звитяжця у Шулму не в’їхати!..

Не та земля – Шулма… і вже тим паче Джамуху Восьмирукого й Чинкуеду, Змію Шен, нам ані виглядом, ані казками не вразити. І взагалі – те, що весело починається, зазвичай закінчується зовсім не весело.

…думаючи про своє, я й не помітив, що Діомед уже якийсь час мовчить, і Асахіро мовчить, і шулмуси мовчать – але не так, як Діомед із Асахіро, а якось дивно – і Фаріза не терзає відбитий у бою кобиз; і мовчання це спільне мені дуже не сподобалося.

Потім рудовусий Джелме голосно й виразно щось викрикнув, і діти Ориджа підвелися – всі, хто мав сили підвестися – й розійшлися в різні сторони, утворюючи неправильне коло випадів із десять у поперечнику.

Так вони й стояли – люди, які ще не стали Придатками, а потім знову – людьми; вони стояли, а Джелме, повернувшись до Чена-Мене, заговорив спокійним і майже дзвінким голосом.

Знайомий голос… таким звучить голос Звитяжця у Бесіді.

– Він каже, – непевно почав, підійшовши до нас Асахіро, – що… що він, Джелме-багатур, зове тебе, який насмілився назватись забороненим іменем, у коло дітей Ориджа. У племінне коло. Там тебе буде чекати він, нойон Джелме, який не більше ніж порошинка в подолі гурхана Джамухи, онука Жовтого бога Мо…

І знову настала тиша.

Така тиша, яка настає в ті миті, коли доля несподівано перестає усміхатися.

Коли сам лише меч стоїть спокійно під небом.

Він був хоробрим Придатком, цей гордий нойон, ця ображена дитина, і руки його були зв’язані, і воїни його були поранені, і він пам’ятав, не міг не пам’ятати, що було їх дванадцять дюжин, буйних дітей Ориджа; і він бачив, не міг не бачити, скільки їх залишилося, як і бачив він, гордий нойон Джелме, ображена дитина – ось стоять ті, хто перепинив їм шлях; струмінь, що розметав потік…

І одного з них – п’яного боєм, одержимого-дракона, Мо-о аракчі илджаз, що кочує окремо, – він кличе в коло.

…Я-Чен ледве було не піддався спокусі.

Я-Чен ледве було не погодився.

Так нам було б легше зберегти йому життя.

Але Я-Чен зумів не піти в його коло.

– Дай-но я… – пробурмотів Но-дачі й уже було злетів із плеча Асахіро, який виступив уперед, але я перепинив їм шлях.

А потім владно описав дугу над головою непорушного Чена.

І навпроти кола дітей Ориджа, дітей гордого Повитухи Масуда, підвелося коло дітей мудрого Муніра, а в центрі його стояв Чен Я. Два кола, два мечі, дві правди – вічна суперечка двох струменів одного струмка… двоє, які не розуміють, що вони – одне.

– Я не піду у твоє коло, Джелме-багатуре, – сказав Чен-Я, і нойон зрозумів нас ще до того, як заговорив Асахіро, бо ці слова не було потреби перекладати. – Я кличу тебе у своє коло. Тебе й усіх ориджитів, які насміляться прийти. Я, Асмохат-та, у чиєму подолі гурхан Джамуха не більше ніж порошина, кличу вас усіх. Це буде великий той. Дуже великий.

І Джелме зробив свою першу помилку; перший промах у цій Бесіді був за гордим нойоном, який бажав крові демона-брехуна за всяку ціну.

Він кивнув і ступнув уперед, розмикаючи коло Шулми.

Масуд зробив крок до Муніра.

3

Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.

Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.

Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.

Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.

А їхня зброя – дивилася.

– Коблане! – неголосно покликав Чен-Я. – Неси бурдюк!

Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.

Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.

– Відпий! – наказав Чен-Я.

Коблан слухняно й з видимим задоволенням відпив, і борода його настовбурчилася.

– Илджаз арака! – сказав Асахіро. – Мо илджаз арака!

Нойон Джелме презирливо усміхнувся.

– Чашу!

Ченові-Мені подали дерев’яну похідну чашу, і Коблан до країв наповнив її викраденою в Мейлані настоянкою Вогненного дракона.

– Пий, Джелме-багатуре!

Чашу Чен тримав в обох руках, опустивши мене в піхви.

Гординя, гординя… Джелме підійшов і схилився над чашею. Він на очах у свого й чужого племені пив Мо илджаз араку – нехай і несправжню, як гадав він сам – із лускатих рук того, хто називав себе Асмохат-та.

І двоє ориджитів вийшли з кола.

А ті, що залишилися, почали глухо перешіптуватися.

Вони не бачили обличчя свого нойона, коли той зробив перший ковток. А я бачив – знизу, з піхов мені чудово було видно це синьо-багряне обличчя з випнутими очами, цей роззявлений рот, який марно намагався вдихнути повітря, що стало раптом шорстким і розпеченим; і голена потилиця Джелме вростала в плечі, а плечі судомно смикалися й повзли вгору.

Коли нойон зумів обернутися до одноплемінників, ще один ориджит покинув коло.

Бігцем.

Дикі Леза здригнулися й тривожно задзвеніли.

Чен, запрошуючи, підніс чашу шулмусам, і ще троє найсміливіших – або найдурніших – зважилися повторити подвиг свого нойона, що кашляв неподалік.

Ні, не троє – двоє, бо третій подумав, глянув на своїх стражденних побратимів і повернувся назад.

Утім, з кола не вийшов.

Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

…Кожен Придаток у нашій родині, як і в будь-якій іншій родині «п’яного меча», тричі проходить випробування предка Хена. На тринадцятому, вісімнадцятому і двадцять першому році життя. Випробування полягає в тому, що Придатка спершу напувають вином до стану «п’яниці з піалою» у тринадцять, «п’яниці зі жбаном» у вісімнадцять і «п’яниці з барилом» у двадцять один. А потім досвідчений Звитяжець у руках досвідченого Придатка – зазвичай це глава роду або родини – веде Бесіду зі сп’янілим молодиком без потурання й жалю.

Якщо випробовуваний падає й не встає – його піднімають, якщо він упускає Звитяжця – його змушують підняти й продовжити Бесіду; і так до тієї миті, яку самі Придатки називають «прозрінням предка Хена».

Тобто, до перших трьох тверезих рухів.

Після двадцяти одного року всі Придатки, що пройшли таку виучку, здатні пити, не п’яніючи.

Нечасто.

Двічі-тричі на рік.

«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…

…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

Але відпити йому не дали.

– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…

І долив.

Із бурдюка.

Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.

А Чен побачив, що чаша майже порожня.

Так, ледь-ледь, на денці.

Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.

По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.

А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.

Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.

І шулмуси кинулися до зброї.

4

– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…

– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!

– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.

Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.

– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.

– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.

«Може, і на краще», – про себе повторив Я-Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.

А Чен-Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.

Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».

І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»

…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.

Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.

О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!

Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я сміявся, і сміявся Дзютте, і сміх разив наповал, бо він був швидший від мене, невмолиміший від Уламка і хмільніший від Чена.

І сміх – не промахувався.

І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

– Заради…

…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»

– …клинків…

…і три шаблі, бризкаючи іскрами, схрещуються в тому місці, де щойно було, не могло не бути плече клятого Мо-о аракчі, і в мить їхнього зіткнення вони ще встигають побачити, як мигнуло поруч Ченове передпліччя в кутому наручі роботи старих кабірських майстрів, і до нього притулився Дзютте Уламок, блазень, що забув про жарти – брязкіт, крик, і я підхоплюю одну з шабель на льоту, як підхоплював Емрах іт-Башшар Кунду Вонґ, і викидаю за межі нашої Бесіди…

Затопчуть же, дурепо!

– …Муніра…

…і ось двоє – круглолиций хлопець-шулмус і вузький прямий меч із висіченою хрестовиною – кілька довгих-довгих секунд затято рубаються з нами, і я поправляю їхні удари, даючи пройти впритул, підказуючи мечу («Рідня ж!»), притримуючи Уламка з його ризикованими зауваженнями… а очі горять, і клинки горять, і пауза триває, доки Шулма не згадує, що вона – Шулма, а я не впевнений, що їй аж так хочеться це згадувати…

– …кличу руку…

…летять ножі, блискучі дзьобаті птахи, три ножі й ще один спис, короткий, легенький, юний – і ми зустрічаємо їх, кружляємо в стрімкому танці, не даючи впасти на землю, і ось вони вже знову летять, летять над головами, падаючи в конов’язі під знущальний шелест ножів Бао-Гунь, а знахарка Ніру лежачи плескає в долоні…

– …аль-Мутанаббі!

…тиша.

Дивна, незвична, недоречна…

Я вже чув таку тишу – мовчання долі, яка зненацька стала серйозною.

Вони стояли й дивилися, але вираз обличчя кіменця Діомеда нічим не відрізнявся від виразу обличчя будь-якого шулмуса, а застиглий на Фальґримовому плечі Ґвеніль був подібний до завмерлої на півзмаху шаблі рудовусого; і кола Кабіра й Шулми перемішалися.

Чен повільно обвів поглядом статуї, які ще мить тому кружляли у вихорі, тоді повернув голову – і я почув, як придушено зойкнув Уламок, і побачив праву Ченову руку.

Побачив його очима. Очима Чена Анкора.

Чена в Рукавиці.

Шалений удар випадково розсік ремінь, яким наруч лат кріпився до зап’ястя, і тепер сам наруч бовтався на ремінці, а рукав каби, яку Чен надягав під лати, взагалі виявився геть-чисто відірваним, – і рука аль-Мутанаббі була оголена.

Ті ремінці й застібки – особлива Кобланова гордість – за допомогою яких рука аль-Мутанаббі колись, у майже нереальному минулому, пристібалася до кукси, кудись зникли, наче їх і не було…

Рука не трималася ні на чому. Вона просто – була.

Її тепер не можна було зняти.

Хіба відрубати заново.

І Ченова шкіра від краю колишньої латної рукавиці до ліктя була сіро-лускатою, немов металеві кільця вросли в живу плоть, перетворюючи її в себе, плавно переходячи від смерті до життя, від неможливого до можливого, від правди до неправди, від минулого до сьогодення…

Від Звитяжця до людини?

– Асмохат-та! – видихнула Шулма.

– Клянуся Нюринґою… – промурмотали Кабір і Мейлань.

«Та що ж це таке?!» – у сум’ятті подумав Чен-Я; а Уламок мовчки повернувся за пояс, нічого не сказавши.

І самотній гнівний голос:

– Мангус! Кара мангус!.. хурр, вас-са-Оридж!..

Усе ж він був хоробрим Придатком – ні, він був хороброю людиною, впертий нойон Джелме, порошина в подолі гурхана Джамухи.

Мого з Ченом улюбленого онука, наскільки я розумію?!

5

Шулмуси не рухалися з місця.

– Хурр, вас-са-Оридж!

Повільно, один за одним, вони опускалися на коліна, клали перед собою зброю – Дикі Леза лягали беззвучно й покірно – потім ориджити сідали на п’яти і втикалися лобами у свої клинки, схилившись перед дивом, перетворюючись на непорушні маленькі горбки.

– Хурр!..

Ні.

Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.

Навіть землетрус.

І Мені-Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..

– Хурр!..

Ні.

Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена-Мене.

– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй-юй, мангус-си!.. илджаз уруй…

Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат-та!»

Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…

Руку.

Праву.

Руку.

Руку!..

І вогонь ударив мені в клинок.

Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…

Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із-за пояса Дзютте.

Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.

Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.

Чен тримав Дзю в руці аль-Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.

Я думав про день, коли Чена не стане, коли його права рука вмре удруге, і про те, що того дня я…

…я…

Що буде зі мною того Судного дня?!

Круглолиций ориджит підвів голову – Я-Чен здригнувся, побачивши його обличчя – і заговорив хрипким зривистим голосом.

Узявши Дзютте в ліву руку, Чен опустив руку аль-Мутанаббі на моє руків’я.

– Він каже… – переклав, підійшовши до нас, Асахіро, єдиний, хто спокійно дивився на живу латну рукавицю; ні, не єдиний – ще Коблан. – Він каже, що Асмохат-та добрий. Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Він, молодший брат Джелме-багатура, Кулай-мерген, бачив це. Джелме-багатур не хотів прозріти. Джелме-багатур розплатився за сліпоту. Він, Кулай-мерген, каже: Асмохат-та добрий. Добрий і справедливий. Він, Кулай-мерген, вкладає повід своєї долі в праву руку Асмохат-та і просить його більше не вказувати сталевим пальцем на решту дітей Ориджа. Це слово Кулай-мергена.

Найближчий до Мене-Чена шулмус підвів голову. Сиві патли падали йому на очі, і весь він нагадував побитого пса.

Підвестися він не насмілився.

Вигукнув щось і знову увіткнувся лобом у ратище свого списа.

– Він сказав, – переклав Асахіро, – що слово Кулай-нойона – це слово всіх дітей Ориджа. І що не треба більше вказувати пальцем. Ні на кого.

Но-дачі на плечі Асахіро ворухнувся.

– Ти знаєш, Єдинороже, – неголосно сказав Но, – по-моєму, якщо мені і є чим пишатися в цьому житті, то це тим, що я випадково відрубав руку твоєму Придаткові. Не знаю, чи було в мене ще щось, чим варто пишатися, крім цього… і не знаю, чи буде.

Я не відповів.

Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці.

І день був подібний до ночі.

Постскриптум

…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан.

Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка.

Грому не було.

Узагалі.

І повітря відчутно тиснуло на плечі.

Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою.

Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла.

Жива.

Чи просто це метал віддавав накопичене тепло?

Хтозна…

Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє.

– Я розумію – так було треба…

Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне.

Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун.

– Це було необхідно. Ти не міг інакше…

Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять.

Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном.

Чоловік у латах мовчав.

Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки.

Коли із-за валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пай-сінь у руці, ніхто не поворухнувся.

– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох.

Відповіді не було.

Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби.

– Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза.

Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицю-ґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском.

– Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба.

– Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене…

– Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав.

– Гонець готовий, – відповіла бабця.

– Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру.

– Так чи ні? Що йому сказати?

– Нехай перекаже…

Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків Бек-Неша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні.

– Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого.

– Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом.

– Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці аль-Мутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути.

Із-за валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі.

– Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба.

І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся.

Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього.

Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір.

Дуже поганий звір.

І дуже голодний.

Ще один постскриптум

Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.

Сидів просто так і дивився просто так.

За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будь-яким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохат-та; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кул-кииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…

Вільний у вчинках, як і будь-який вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.

Довго розповідати, довго й боляче згадувати, як тимчасове стійбище ориджитів, де в той день залишалися лише жінки з дітьми й старі, було оточене численними воїнами племен маалів і локрів – перших, що визнали владу онука Жовтого бога Мо, – і Джелме багатур з пониклою головою, повернувшись із чоловіками до спорожнілого стійбища, люто смикав себе за рудий вус, а тоді відкрив свої вуха й серце для повелінь Восьмирукого.

Ой-бой, брате мій Джелме!.. Зле мені без тебе… хоч і з тобою не раз бувало зле, впертий брате мій!..

Кулай заворочався, болісно морщачись, і не помітив, як поруч опинився Тохтар-кулу, стара лисиця.

– Довгого віку Кулай-нойону! – запобігливо пробурмотів Тохтар-кулу, п’ятірнею відкидаючи назад нечесане сиве волосся. – Хай оберігає нойона вічне небо! Чи чув Кулай-нойон, що Асмохат-та йде разом із дітьми Ориджа в Шулму?

– Нехай усіх нас береже небо, старий, – тужно відгукнувся Кулай. – Небові це буде дуже просто: чоловіків у племені незабаром не залишиться жодного, а жінки будуть родити дітей гостровухим маалеям!

Щоб не завити з безсилої люті, Кулай упився зубами у великий палець правої руки. Акті, його дружина Акті, що залишилася вдома під владою Восьмирукого, розірви його залізнодзьобі ілбіси!..

– Я – старий чоловік, – розтягуючи слова, майже проспівав Тохтар-кулу, ледь помітно усміхаючись беззубим ротом. – Але я все ще здатний розрізнити слід змії в траві весняних степів. Це добре знав Джелме-багатур, твій брат, занадто хоробрий для того, щоб постаріти; це знав ваш батько, Чабу-нойон, який не застав приходу гурхана Джамухи й помер від щастя в обіймах дев’ятої дружини; і це знав його батько, а ваш дід, Урхен-гумиш, із яким ми випили не один бурдюк араки… Я – старий чоловік. Я – чоловік, що зумів дожити до старості. І тому ніхто не скаже, що Тохтар-кулу дурний.

Кулай здивовано слухав Тохтара, закусивши губу. Чого це старий розговорився?

– Мені снився сон, Кулаю-нойоне…

Старий Тохтар мовив з такою незворушністю, що Кулай навіть і не подумав запитати: коли це устиг заснути, та ще й бачити сон?

– Мені снився сон. Я бачив те, чого вже не може бути. Я бачив, як живий Джелме-багатур на чолі жменьки чоловіків племені, що вижили, повертається в Шулму. Я бачив, як регочуть маалеї, як плескають себе по стегнах жовтоокі локри, дивлячись на невдатних дітей Ориджа; я бачив, як супиться великий гурхан Джамуха, вислуховуючи розповідь уклінного Джелме про десяток-другий м’якоруких, які перетворили степову пожежу на ледь тліючу золу; я бачив, як Восьмирукий береться за руків’я свого чарівного меча, і як живий Джелме-багатур знову стає мертвим.

Тохтар-кулу покліпав безбарвними віями, плюнув собі під ноги й уп’явся очима у власний плювок.

– Це був поганий сон, – задумливо сказав старий. – Це був дуже поганий сон. Я навіть захотів спершу прокинутися, але побачив другий сон і роздумав прокидатися. Так. Це був гарний сон. Це був такий гарний сон, що його можна було дивитися до кінця моїх днів, яких залишилося зовсім мало.

Кулай очікувально глянув на Тохтара, а той усе не міг відірватися від споглядання плювка в себе під ногами.

– Ой, який гарний сон, – нарешті заговорив Тохтар, – ой-йой, гарний-гарний… як жереб’ячим жиром намазаний!..

І знову замовчав.

Кулай простягнув руку, схопив старого за комір чекменя й двічі струснув. Третього разу не знадобилося – замисленість у хитрих Тохтарових вічках миттю змінилася готовністю продовжувати.

І Кулай ще подумав, що якби всі турботи можна було б прогнати так просто – ой бей, як легко б жилося на цій жахливій землі!..

– Ох, гарний сон! – поспішно продовжив Тохтар, відсуваючись подалі. – Сон про те, як діти Ориджа повернулися додому з Кул-кииз; і це було гарно. Сон про те, як сміялися маалеї, і локри, і хулайри – і це теж було гарно, бо ворог, що сміється, – це дурний ворог, і ми теж сміялися, несучись із пагорба на м’якоруких, а потім ми стали розумні, а більшість із нас – мертві, і ми перестали сміятися! Я бачив у сні, як супиться гурхан Джамуха, погладжуючи руків’я свого чарівного меча, але я бачив, як супиться Асмохат-та, дивлячись на те, як гурхан Джамуха погладжує руків’я свого чарівного меча… ой-йой, як погано супився Асмохат-та! Навіть я так не суплюся, коли бачу мого онука, що збирається плюнути у священну водойму!

Старий ударив себе по щоках, не в змозі висловити жах, який охопив його від видіння гнівного Асмохат-та. Кулаєві здалося, що на дні очей старого Тохтара миготять підозрілі іскорки, але він вирішив не спокушати долю.

Труснеш Тохтара втретє – а він узагалі замовкне.

Навіки.

Хоча навряд – цей нас усіх переживе…

– Я навіть знову хотів прокинутися, – старий довірчо нахилився до Кулая, залишаючись, утім, на безпечній відстані. – Але Асмохат-та перестав супитись, а гурхан Джамуха Восьмирукий перестав жити, і всі побачили, що Асмохат-та – це Асмохат-та, а Джамуха має всього дві руки – як і будь-яка людина, навіть якщо вона зветься, приміром, старий Тохтар-кулу… І якби той, хто зветься старий Тохтар-кулу, не прокинувся б від тупоту чиїхось товстих ніг, він устиг би ще побачити, як степи Шулми шумлять про мудрого й доблесного Кулая-нойона, який першим визнав Асмохат-та!.. Ой-йой, який гарний сон…

– Твій сон бреше, старий, – тужно мовив Кулай. – Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Асмохат-та взагалі не любить убивати. А ти вчив мене, що військова звитяга – це смерть ворога! Отже, ти неправильно вчив мене?!

– Я правильно вчив тебе, Кулаю-мергене, який став Кулаєм-нойоном, – відповів Тохтар-кулу. – Якщо ти дотепер живий і можеш трясти мене за комір – отже, я правильно вчив тебе. Військова звитяга – це смерть ворога. Але коли стаєш старим, коли кобила долі доїться на твоє волосся, роблячи його білими, ти рідше думаєш про смерть ворога, і частіше – про життя. Про своє життя. Про чуже життя. І розумієш, що для кожного часу – своя мудрість і своя звитяга. Це розумієш лише тоді, коли твоє життя підходить до кінця.

Старий замовк, і Кулаєві не спало на гадку підганяти його.

– Ти розумієш це, – після довгого мовчання ледь чутно прошептав Тохтар-кулу, – але навколо є багато юних і мужніх воїнів, і ти боїшся сказати їм про це, бо в тебе всього один комір, бо тоді ти станеш їхнім ворогом, а їхня звитяга, звитяга юних, звитяга твоїх дітей і учнів, – це смерть ворога. І ти чекаєш, що прийде хтось, хто не боїться казати про нове. Що прийде Асмохат-та.

Небо тріснуло, спалахнувши синім вогнем, і Кулай прислухався до оглушливого гарчання Верхньої Зграї, яка загризла чиюсь неприкаяну душу.

– Ходімо збиратися, Тохтар-кулу, – буденно сказав Кулай. – Чого даремно сидіти?

– Так, нойоне, – кивнув старий.

Частина VIII Вогонь Масуда

Основа військових мистецтв – любов до всього сущого на землі.

Давні

– Ото вже ні, – ласкаво усміхнувся Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Спершу ти розповіси про все мені. Гаразд, гінцю? Так?

Гонець – пласколиций коротун маалей Удуй-Хара, якого з дитинства невідь за що прозивали Чумним Вовком, – розгублено мовчав. Ні, що не кажи, а тут без джай-ворожби не обійшлося! Інакше чого б це опинився шаман Ур-калахая на шляху Чумного Вовка? Священна водойма далеко, степ великий – аж ні, ось він, Куш-тенгрі, Неправильний Шаман, благослови його Геєна Трьох Язиків!..

– Ти вже хочеш говорити, правда, гінцю?

Губи Куш-тенгрі не ворушилися, але владний хриплуватий голос пролунав так чітко, що Чумний Вовк мимоволі здригнувся, відірвавши погляд від жахливо непорушного рота шамана – і, забувшись, глянув у вічі служителеві Ур-калахая Безликого.

Очі жили своїм, окремим від тіла життям. Удуй-Хара ще подумав, що так не буває, а потім перестав думати – просто стояв і дивився.

Довго дивився. Одне життя дивився, друге дивився, опісля вмер, і Куш-тенгрі вмер, а очі все дивилися, не кліпаючи, все не зникали, немов були рівнею ночі, степові, вітру…

«Я чекаю, гінцю!» – почулося з нізвідки.

Чого боятися мертвому? Того, що гурхан Джамуха розгнівається, довідавшись, що між ним і вістками з кордону постав Неправильний Шаман, а язик Удуй-Хара сам виліз із рота й вимовляв слова?

Та й слів тих жмені дві, не більше… стояла застава в Кул-кииз, давно стояла, нових дозорців на зміну чекала – і дочекалася, тільки не зміни, а гостей із пісків. Три десятки ориджитів з’явилися, а з ними більше дюжини втомлених чужинців. Запитували заставники в ориджитів: де, мовляв, брати ваші, де батьки ваші, де чоловіки племені? У Верхній Степ на вічне кочовище пішли, відповідають. Запитували заставники в ориджитів: де Джелме-багатур, де ваш нойон? Нема нойона, відповідають, на нього Асмохат-та пальцем указав; новий нойон тепер у нас, Кулай-нойон. Запитували заставники в ориджитів: який ще Асмохат-та, звідки йому взятися серед народу м’якоруких? А такий, відповідають, Асмохат-та, що виродка мангуса Джамуху у священній водоймі втопить…

І тут Чумний Вовк мало язика свого зухвалого не проковтнув, разом зі словами останніми. Нехай і чужі слова мовив язик, але за таку капость великий гурхан Джамуха й у мертвого відітне все, що марно в роті ворушиться!

По шматочку за змах рубати буде!..

«Ор-ер, лихо», – подумав Чумний Вовк, замружившись, і потроху оживати почав. Потім знову очі розплющив, на погляд Куш-тенгрі наткнувся й затріпотів на вістрі шаманського погляду, як перепелиця на дротику. Лише перепелиця пищить, а Удуй-Хара й радий би пискнути, та не виходить – далі говорити довелося про побачене й почуте…

…Двоє заставників, брати Бариґен і Даритай, гарячі були, на руку швидкі. Схопилися за луки, по стрілі з саадаків сідельних висмикнули – здійнялися стріли, свиснули, а біля самих грудей зухвалого Кулая-ориджита немов дві блискавки із двох сторін ударили! Спершу й не розгледіли заставники, які це клинки кожну стрілу надвоє розрубали, а опісля вже роздивились і здивувалися. Обидва мечі мало не зросту людського, такими коней навпіл рубати, а не стріли на льоту, – а тут бач як!

Кулай-ориджит сміється, ті двоє, що мечами з плеча махнули, мовчать і супляться, а коли в чужинців дівка дикоока вперед виїхала й покрила заставників по-хурульськи – та не так, як жеребець кобилу криє, а так, як кобила жеребців, коли їй під хвіст будяк замість чого іншого сунути – отоді й кинулися заставники врозтіч, немов ілбіси за ними гналися, і отямилися нескоро.

А коли отямилися, зрозуміли, що великий степ, доріг багато, але в ставку до гурхана у них дороги більше немає. Сам лише Удуй-Хара був проти. Він півроку тому числився у Восьмирукого в добірній тисячі тургаудів-охоронців, до десятника дійшов і далі б служив, якби не слабість до того, що в жінок під халатом! Вигнали за дурість, на варту стали, а Чумний Вовк угрівся, захопився й запізнився трішечки… Отак і опинився тургауд заставником у Кул-кииз.

А зараз чи гордість у тургаудіва заграла, чи ще що – а відвезу, вирішив Удуй-Хара, звістку в ставку гурхана й у ноги Восьмирукому кинуся. Убий, мовляв, але не проганяй!..

Усі ж повтікали, гніву Джамухи злякавшись, а Чумний Вовк і про Кулая зухвалого доповість, і про чужинців, і про Асмохат-та…

«Асмохат-та? – запитало око Неправильного Шамана. – Який він на вигляд, цей Асмохат-та?»

«Не пам’ятаю», – хотів було сказати Чумний Вовк, а очі шаманські вже в саме нутро залізли, наче пальцями там нишпорять: ось Кулай усміхається, ось поруч із ним двоє з мечами-переростками… один – білявий, майже як Неправильний Шаман, а в очницях – сталь із блакитним відливом; інший – здоровань, до плеча першому, а обличчя недобре, ой, недобре, і дивиться, як у груди штовхає!..

«Далі!»

І Чумний Вовк немов за залізо розпечене схопився – ось він! Поза Кулаєм на коні сидів! Не кінь – скеля чорна, не вершник – брила блискуча, повід у руках…

– Руки! – заверещав Удуй-Хара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.

– Руки! Луска на руках! Асмохат-та!..

І злетів із невидимого вістря.

На коліна впав.

Куш-тенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:

– Руки!.. руки в лусці… руки!..

Неправильний Шаман навіть не обернувся.

Розділ 22

1

– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохат-та?

– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.

– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився ан-Танья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.

Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..

…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предок-заступник Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмуси-слідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.

Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.

Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило по-різному.

У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в ан-Таньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.

Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коц-ецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.

Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.

Річ-зброя.

Утім, люди все ж збагнули швидше – адже Фаріза билася в залі істини Батин жаровнею, і жаровня була річчю, і одночасно зброєю. До речі, у битві на кордоні Кулхана шулмуси не користувалися луками, маючи намір взяти нас живими й повести з собою в Шулму, що, властиво, й сталося, але зовсім інакше, ніж передбачали ориджити, і це було добре. Але під час переходу через піски швидко з’ясувалося, що турнірні навички дозволяють більшості з нас рубати стріли в польоті, або ухилятись, як я.

Для Звитяжців сама думка про те, що на світі існує мертва зброя, була блюзнірською. Нарешті Чань-бо припустив, що колись лук і стріли зможуть стати Дикими Лезами, а потім – Звитяжцями; і наші поліровані супутники з цієї хвилини перестали обговорювати мертву зброю шулмусів.

Вони навіть говорити про неї перестали.

Немов її й не було.

Я ще подумав, що так люди ставляться до божевільних родичів, причому далеких, і навіть не божевільних, а людей-рослин. Із зовнішньою байдужністю й внутрішнім соромом. А Матінка Ци на одному з привалів згадала, що в якихось сказаннях часів аль-Мутанаббі й Антари Абу-ль-Фаваріса згадувалися предмети, які цілком можуть виявитися луками й стрілами. Певно, в еміраті цей вид зброї так і не зміг перестати бути річчю, стати Звитяжцем, і поступово вимер.

Остання думка про вимирання належала не бабці, а Єдинорогові.

Але не важкість шляху, і не шулмуські луки, і навіть не смерть деяких поранених – мало не сказав: «На щастя, не наших поранених», – і зрадів, що не сказав, – не це турбувало мене найбільше.

Просто я в міру просування вперед усе більше перетворювався з людини на релігійний символ.

Мене опікували (коли я обурювався – мене опікували непомітно), мною захоплювалися (коли я сердився – мною захоплювалися здалеку), мені поклонялися (коли я протестував – мені поклонялися подвійно).

Шулмуси зверталися до мене не прямо, і навіть не побічно, а якось відсторонено, немов я й не був присутній тут, серед них, не їв ті ж коржі й не пив ту ж воду.

– Чи не хоче Асмохат-та випити води?

– Нехай Асмохат-та притримає Мангуса У – попереду чорний пісок…

– Чи не волів би лускорукий перейти в тінь?

І все це з поклоном, опустивши очі…

Спершу я вважав такий спосіб спілкування властивою Шулмі традицією, і якось сказав Кулаєві шулмусько-хакаською мішаниною слів:

– Чи не передасть Кулай нойон мені он той шматочок солонини?

Кулай захекався, подавившись недожованим коржем, поспішно передав мені вказану солонину й утік до коней, не довечерявши.

І я зрозумів, що мені досить вказати пальцем, щоб діти Ориджа шкереберть кинулися в означеному напрямку – хоч по солонину, хоч по смерть, хоч куди.

Не можу сказати, що мені було приємно.

Зате тиснуло дужче від панцира в спеку.

Не треба бути надміру розумним, щоб здогадатися – справжній Асмохат-та був для дітей Ориджа єдиною можливістю залишитися живими. Якби я виявися брехуном – за їхні життя в Шулмі ніхто не дав би й зламаного клинка.

Єдиного за все.

Але не самі лише шулмуси – мої колишні знайомі з Кабіра й Мейланя зверталися до мене з шанобливістю, яка межує з улесливістю. Якось, коли ориджити всією юрбою поскакали вперед щось розвідувати, я зібрав своїх і зажадав припинити це неподобство.

Інакше я й сам увірую, що я – Асмохат-та.

Усі перезирнулися.

– Друдл казав, що він – дурень, – прогудів Коблан Фарізі, немов намагаючись пояснити їй дивацтво моєї поведінки. – Я маю на увазі, що Чен – дурень. А Асмохат-та – великий і могутній.

– А-а-а, – замість Фарізи розуміюче закивав Асахіро. – Тоді ясно.

– Що вам ясно?! – закричав я. – Що вам усім ясно?! Хто-небудь може зі мною поговорити по-людськи?!

– Ні, – жорстко відрізав Кос. – Ніхто не може. Інакше кожен із нас зможе забути й заговорити з тобою по-людському при сторонніх. Або нас можуть підслухати – а ми будемо в той момент говорити не кабірською. Або ще щось. А для шулмусів ти – Асмохат-та. На віки вічні. Терпи, Чене у Рукавиці.

– Терпи, – співчутливо повторила Чин.

«Терпи, Чене, – беззвучно підтримав мене Єдиноріг. – Я ось теж терплю… знаєш, як вони мене називають? Могутній Палець бога Мо! Ото Ковзкий Перст зрадів би…»

Я знав, хто кого і як називає. І розумів, що не маю рації. Якби ж від цього мені ставало хоч трішечки легше…

Особливо різко я відчув свою новоявлену значущість, коли Кулхан раптом закінчився, і ми ніс до носа зіткнулися з шулмуською заставою з восьми вояків. Вони нічим нам не загрожували, вони навіть не встигли до нас під’їхати – але я одразу ж опинився в другому ряду, а переді мною зринули спини Коса, Фальґрима, Асахіро, Кулая, закриваючи собою великого й могутнього Асмохат-та; а за мною зімкнулися в бойовій готовності інші, готові лютою лавою охопити мене з двох боків і виплеснутися вперед, якщо перший ряд упаде й Асмохат-та опиниться перед ворогом.

Вони готові були вбивати за мене.

Вони готові були вмирати за мене.

Чим я міг оплатити це?

Не знаю…

Доки я так міркував, Кулай встиг облаяти сторожових шулмусів моїм іменем, ті встигли випустити в нього кілька стріл, Ґвеніль і Но-дачі припинили це в найбуквальнішому значенні, і заставники втекли.

Непогано для початку.

А хто б сповістив мого улюбленого онука Джамуху про прибуття його улюбленого діда? Вірніше, останнього втілення його улюбленого діда?!

Цьому Кулаєві дай волю – він моїм іменем такого накоїть…

Ми їхали по Шулмі.

Ось уже третій день ми їхали по Шулмі.

2

…Роздратоване іржання Демона У вивело мене із замислення.

Перше, що здивувало, – це незвичне шикування нашого загону. Незвичне, бо я раптом опинився попереду, за мною півколом вишикувалися мої співвітчизники, а вже за ними збилися в купу діти Ориджа, що нагадували переляканих овець, які вдалися до захисту сторожових псів.

Другим приводом для стискання плечима був осінній степ перед нами, напрочуд безпечний і пустельний. Якщо не завважувати самотнього чоловіка, що наближався, ведучи за вуздечку непоказного коника.

А так – нікого й нічого.

Якщо не завважувати… навіщо його завважувати, чоловіка цього? Один собі й один, як не завважуй…

Отож – якби перед нами стало військо – чи дали б мені змогу опинитися першим? Навряд. Певно, змусили б назад сховатись, а ще краще – у землю зарили б!

На якийсь час.

Для безпеки.

– Хто це? – запитав я кабірською.

Ще в Кулхані ми вирішили, що розумно буде не вчити шулмусів говорити по-нашому.

– Це шаман Ур-калахая, – із-за спини повідомив Асахіро, і мене неприємно різонули нотки марновірного страху в його голосі. – Служитель Безликого.

Ясно… якщо вісім дозорців, то Асмохат-та назад, а герої – вперед! А якщо служитель якогось Безликого – то все навпаки…

Що ж це за Безликий?

– Ану я його за вуха притягну, – кровожерливо заявив Фальґрим і, не чекаючи дозволу, погнав коня до чоловіка, який і далі ішов так само неквапно.

Я спостерігав, як велет на ім’я «Фальґрим на коні» порівнявся з шаманом і навис над ним; потім шаман підвів голову і глянув на Білявого. Погляд був короткий і гострий, як умілий випад, після чого шаман так само неквапно продовжив шлях, а Фальґрим круто розвернув коня й поскакав до нас.

Коли я глянув в обличчя Білявого, мене вразили його очі. Вони були висічені з сіро-блакитного льоду й відтавали повільно, занадто повільно, щоб Білявий міг бачити. Принаймні, зараз він не бачив нічого.

Або бачив щось, невидиме нам.

Еспадон Ґвеніль заклопотано підстрибував, лежачи поперек кінської холки.

– Що це з ним? – продзвенів еспадон, коли Фальґрим проїжджав повз нас. – Я… я його не відчуваю! Ні, вже потихеньку починаю… Єдинороже, запитай у Чена – із Фальґримом усе гаразд?

– Не знаю, – відгукнувся Єдиноріг-Я. – Але незабаром довідаюся.

І я штовхнув Демона У п’ятами в боки.

Побачивши, що я наближаюся, шаман зупинився. Я тричі об’їхав довкола нього – довкола доволі-таки хирлявого чоловічка в довгополому й просторому халаті, від коміра до подолу обвішаному якимись брязкітками з темного металу. Шаманове волосся було біле – не біло-лляне, як у Фальґрима, й не каламутно-сиве, як у старого Тохтар-кулу (тим паче, що служитель Ур-калахая був аж ніяк не старий, не набагато старший від мене), а молочно-срібне, і волосся такого кольору я бачив уперше в житті.

Сам шаман увесь час дивився собі під ноги, немов боячись перечепитися, то ж я не бачив його обличчя – та мене не полишало враження, що цей маленький беззахисний чоловічок, який не має при собі ніякої зброї (а він її не мав або ховав надзвичайно успішно), уже встиг довідатися про мене все, що можна довідатися, дуже уважно оглянувши.

– Я бачу того, хто називає себе Асмохат-та? – нарешті запитав шаман, і далі не підводячи голови. – Так?

Шаманова мова була глуха, але виразна; і ще більше схожа на хакаську, то ж я одразу зрозумів майже все.

Особливо приховане глузування.

– А я бачу того, хто насмілюється ставити такі питання? – відгукнувся я.

Шаман ледь чутно хихикнув. Схоже, він теж зрозумів те, що хотів, і був радий цьому.

– Степ ще не знає про появу Асмохат-та, – задумливо мовив він.

– Але якщо Джамуха Восьмирукий встигне дізнатися першим і послати тумени своїх вершників у потрібний час і в потрібне місце – степ може взагалі не дізнатися про Асмохат-та або дізнатися, коли буде пізно.

Внутрішньо я не міг із ним не погодитися.

Але зовні…

– Ти набрид мені, дурний чоловіче! – я вимовив це вкрай лиховісним шепотом, на який лише був здатний, і слово «чоловіче» пролунало так, ніби я сам людиною і близько не був. – Чи тобі вирішувати, що рано, а що – пізно?!

Шаман Ур-калахая різко підвів голову – і я немов з розмаху налетів на його очі.

Чорні-чорні.

І в них щось ворушилося.

Я мимоволі потягнувся вперед, відчуваючи, як тварюка на дні чорного погляду нечутно й невблаганно кличе мене до себе, як вона ліниво виповзає зі склепу очниць і сама рухається до мене, чіпко хапаючись за липку ниточку, що простягнулася між нашими душами, і ось вона вже всередині мене, порпається, шукає, винюхує – і їй назустріч встає Кабір, і вежа Аль-Кутуна, поруч із якою все почалося, і…

І наче спалах холодного полум’я пронісся над світом, перекреслюючи його – немає Кабіра, немає вежі, немає видінь, немає пам’яті, яку насильно висмоктують, а є безпристрасний меч у залізній руці, і чорна тварюка біжить у страху, ховаючись за тремтячими повіками, прагнучи зникнути, щезнути, не бути…

Я відчув знайоме руків’я Єдинорога під пальцями аль-Мутанаббі; і руків’я відчуло пальці.

Єдиноріг був у піхвах.

І ще він був у мені.

– Ти шукаєш смерті? – запитав Я-Єдиноріг у шамана, що відвернувся.

Голос мій плавився крижаним дзвоном, змушуючи служителя Безликого мерзлякувато пересмикнутися.

Він заперечно похитав головою, і в шамановому погляді більше нічого не рухалося саме по собі. Зараз там нічними зірками, риб’ячою лускою у вирі мерехтіли іскорки подиву.

Мерехтіли – і згасали одна за одною.

– Ні. Я хочу відвести Асмохат-та в таке місце, де у нього буде можливість міркувати без зайвих побоювань.

Усе ж він вимовляв «Асмохат-та» без належної поваги, до якого я, мушу зізнатися, встиг звикнути.

– Мене звуть Куш-тенгрі, – подумавши, додав він, шулмус із обличчям, яке не запам’ятовується чорним поглядом і срібним волоссям. – Багато хто називає мене Неправильним Шаманом.

Я байдужно кивнув.

Я не знав, якими мають бути правильні шамани.

3

…Конячка нашого несподіваного попутника прудко бігла поруч зі мною на чолі загону. Демон У спершу намагався протестувати щодо такого сусідства – але конячка скоса глянула на нього, і Демон втихомирився, а я запідозрив коня в належності до шаманського стану.

У білястому небі пролунав ледь чутний пташиний крик, подібний до стогону, і, затихаючи, полинув удаль.

– Гуси, – сказав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Тепла шукають. А відлітати боляче. Тому й кричать…

Я підвів голову й заледве розрізнив клин гусей – чи не гусей? – який повільно просувався на південь.

– Двоє не долетять, – продовжив Куш-тенгрі, почухуючи свого коня між вухами. – Сизий до вечора відстане. А той, що з чорним хвостом, до завтрашнього полудня витримає. Бач, бідолаха, надривається…

Я ще раз глянув у небо. Сизий, бач, до вечора відстане… Ні, по моєму, шаман не збирався морочити мені голову. Хоча все ж заморочив, хотів він того чи не хотів…

– Хуш! – прикрикнув шаман.

Його кінь без особливого натхнення додав ходу. Я ж навпаки – непомітно натягнув повід і притримав Демона. Сам не знаю навіщо.

З упертості, певно…

– Коблане, перебирайся сюди! – почувся із-за мого плеча голос Асахіро. – Тут Тохтар-базіка про провідника нашого окатого казки розказує. Джир про те, як Куш-тенгрі гурханові Джамуці майбутнє пророкував! Під’їдь, я тобі сам цей джир проспіваю, щоб коротше було!..

Говорив Асахіро кабірською й, схоже, не так для Коблана, як для мене.

– Угу… – пролунало за спиною, і гучна луна цього «угу» почала зміщатися праворуч – Коблан перебирався ближче до Асахіро.

– Ти розумієш, Коблане, – неголосно, але цілком чутно продовжив Асахіро, – у Шулмі дуже багато богів і дуже багато шаманів. Творець їх знає, шулмусів цих, навіщо вони собі стільки навигадували?! Жовтий Мо – заступник воїнів і владика смерті, Гентер – бог злодіїв і конокрадів, Килчі-ара пологам у жінок допомагає, Лисий Боортун овець охороняє, на тій сопці Чилтай-мисливець звірів ганяє, на цій – Ултай-лікар трави цілющим соком напуває…

– Це коротше? – буркнув Коблан. – Тоді я краще Тохтара послухаю.

– І не зрозумієш нічого, – відрізав Асахіро. – Тохтар говорить швидко й багато, а ти розумієш повільно й мало. Отож, богів багато, шаманів ще більше, а Ур-калахай, Безликий, один. І служителів у нього всього десятка півтора, якщо не менше. Іншим богам щодня в обличчя заглядати треба – чи не супляться? А в Безликого обличчя нема, заглядати нікуди, йому й цих шаманів вистачає.

Асахіро знову понизив голос.

– І як служителі Ур-калахая бояться частіше, ніж слід, Безликому набридати, так і шулмуси не люблять цим шаманам в обличчя заглядати. Надто вже бояться їхніх прокльонів… чиї-чиї злі слова, а прокляття шамана Ур-калахая дуже рідко мимо проходить! Тому й живуть вони біля священної водойми, подалі від усіх, і по степу нечасто їздять – усі, кому потрібний шаман Безликого, самі до нього приходять.

– Але ж священна водойма в тіні плаща Жовтого бога Мо! – заявив нетямущий Коблан. – Ото й жили б там служителі Мо – до чого тут Безликий?!

– У Мо немає служителів. Йому воїни будь-якого племені служать – військовою доблестю й смертю ворогів. Іншої служби Жовтий Мо не визнає. Просто місцевість навколо священної водойми заповідна, на ній споконвіку ні воєн не було, ні крові не лилося. Ось тому кожен шулмус може туди безбоязно приїхати й у шамана Ур-калахая про долю свою запитати.

– Пророчать, бач, – в’яло підтримав розмову коваль. – І як, збуваються їхні пророцтва?

Асахіро помовчав. А потім відповів.

– Завжди, – відповів Асахіро. – Завжди збуваються.

4

«Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.

Після того бою, в якому змішалися кола Шулми й Кабіра і віддав життя за гордість упертий нойон Джелме; після того бою, коли я вперше пильно глянув на руку аль-Мутанаббі й слідом за хвилею жаху відчув раптове полегшення, збагнувши, що ця рука – моя, якою б вона не була; після того бою я зовсім по-іншому відчув зв’язок із Єдинорогом.

І не тільки з ним, але про це – пізніше.

Мені вже взагалі не треба було торкатися його руків’я залізними пальцями, щоб перетворитися на Мене-Єдинорога. Я міг це зробити в будь-який час і навіть на чималій відстані, яка розділяла нас. У Кулхані ми перевіряли цю здатність, коли Кос, узявши Єдинорога (нікому, крім ан-Таньї, я б його не довірив), їхав уперед з ориджитами-розвідниками. Чотири години я залишався Мною-Єдинорогом, ще протягом трьох годин ми могли перемовлятися, дещо напружуючись, а потім розвідники повернули назад – і мушу сказати, що я дуже зрадів, коли Єдиноріг повернувся до мене.

Мало того: я навчився розмовляти з Уламком – але його обов’язково мусив торкатися залізною рукою.

Я навчився розмовляти з Уламком – і це не завжди було мені приємно. О, аж ніяк не завжди! – бо тепер Дзю прямо висловлював мені все те, що раніше зм’якшував Єдиноріг.

Брешу. Я радий був чути Дзю.

Іноді мені здавалося, що я розмовляю з Друдлом.

Інші люди й Звитяжці – пояснити їм усім, хто вони, цього разу виявилося простіше, оскільки я пояснював не сам – отож, інші люди й Звитяжців розмовляти одне з одним, ясна річ, не могли, зате виявили незвичайні здібності в умінні відчути настрій і стан своїх… е-е-е… супутників.

Ґвеніль уже точно міг сказати, коли Фальґрим злий, а коли добрий, але голодний – що траплялося рідко, бо доброта не була властива голодному Фальґримові; Чин починала сумувати й веселитися одночасно з Вовчою Мітлою, причому обидві усвідомлювали це «одночасно»; і Махайра не раз попереджав Єдинорога-Мене, коли Діомед ще тільки збирався жартувати.

Але найбільших успіхів у цій справі досяг Сай. Якщо Заррахід добре розумів, коли Кос поводиться серйозно, а коли – ні, то Сай умудрявся ловити навіть ті моменти, коли Кос видавався серйозним, до кінця не знаючи сам, що вдає з себе такого.

І есток потай (вірніше, це йому здавалося, що потай) пишався Саєм, як пишаються здібним учнем або молодшим родичем. І вести Бесіду нам із кожним днем ставало все цікавіше.

Тому, коли Ґвеніль крикнув, що не відчуває Фальґрима, я перестав сумніватися в дуже простій істині, на кшталт істині Батин – перший випад у Бесіді за назвою «Шулма» було зроблено.

Я ухилився від випаду, під’їхавши до шамана й вигравши дивний поєдинок.

Чи можуть душі вести Бесіду?

Доля відсунулася на крок, і ми злегка побряжчали клинками – поговоривши з Неправильним Шаманом про гусей, яких не було видно.

Або яких було видно тільки йому.

Фальґрим на той час повністю відійшов від спілкування з шаманом і їхав незвично понурий і мовчазний.

І ось раптовий удар – пророцтва, які збуваються.

А я сподівався, що в Шулмі мене чекатиме лише Джамуха-батиніт!..

«…Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.

Тьмяні, які виявилися зовсім не тими, якими здавалися спочатку; ассасини, жах снів і казок, які їдуть тепер за мною… і непрохідний степ по цей бік Кулхана, чию плоть із хрускотом чавили копита вороного Демона з мейланьських стаєнь, від чого ноги мої були до колін заляпані липким соком осінньої Шулми…

Чи марновірний я?

«Ні», – хотів відповісти я.

– Не знаю, – відповів я.

– Ось і я не знаю, – тужно погодився Єдиноріг.

– А я знаю, – заявив Дзю, чи підслухавши, чи здогадавшись про нашу розмову, чи взагалі маючи на увазі щось своє. – Знаю, але вам не скажу.

5

Куш-тенгрі й далі їхав попереду, не обертаючись, але тепер я знав, куди веде нас Неправильний Шаман.

До священної водойми.

До могили Звитяжців і житла Жовтого Мо.

До місця, де не воюють.

Цікаво, чи насмілиться Джамуха, що зійшов на престол Шулми сходами преклоніння перед військовою звитегою, порушити цю заборону, напавши на нас там?

Так чи ні?

З одного боку він – онук Жовтого Мо й гурхан степів, а з іншого – святість місця, дух самого Мо, що витає над водоймою, і втілення, яке з’явилося там, тобто Асмохат-та, хоч справжній, а хоч несправжній, що треба доводити…

Має рацію шаман – час для міркувань у нас, схоже, буде. Або він є, почався, зрушив із місця – час для мудрих міркувань, час для поганих міркувань, для веселих і невеселих, для перших і останніх…

А може, і не тільки для міркувань.

Кулай казав, що частина вільних племен відмовилася ламати прут вірності перед Джамухою. Але навіть ідучи проти Восьмирукого, чи захочуть вони піти за Асмохат-та?! Я й думати не хочу про те, скількох довелося б убити, щоб переважити Джамуху на вагах Шулми… ні думати не хочу, ні вбивати.

І не буду. Не моя ця справа, не моя радість – чужі вуха в кишені складати!

Мало того – люди людьми, а як домогтися, щоб Дикі Леза задзвеніли на нашому боці?!

О Боже, чи не перетворююсь я, людина Чен Анкор, на Твою зброю?! На мертву річ, на зброю, яка не має власної волі, а покірна Твоїй байдужій десниці?!.

– …і прийшов Куш-тенгрі у ставку Джамухи за день після великого курултаю, де було вручено Восьмирукому семихвостий бунчук гурхана, – повернув мене до реальності голос Асахіро. – А коли запропонував шаман Восьмирукому напророчити долю владики, спершу погодився на це Джамуха, але опісля жорстоко посміявся зі служителів Безликого!..

Я знову відчув, як нишпорить у мені морок погляду Куш-тенгрі, як проникає в заповідні глибини душі темний клинок, як іде по сліду пам’яті тварюка… Ні, несхожий був миршавий шаман на людину, з якої можна просто так посміятися, ще й жорстоко!

Принаймні безкарно.

– Під час звертання до Безликого виймає воїн із піхов свій клинок і тримає його за руків’я, стоячи біля начала, а шаман Ур-калахая береться за лезо, стаючи біля кінця. І дивляться потім воїн і шаман, джерело й вислід, в очі одне одному, поки не перестають бачити земне, прозріваючи те, що тчеться на небесах.

Асахіро говорив повільно й співучо, і я чув його, степ і рівний перестук копит.

– Однак цього разу не глянув Джамуха в обличчя Куш-тенгрі. Щойно пальці шамана зімкнулися на мечі гурхана, як рвонув Восьмирукий Чинкуеду, Змію Шен, до себе й розрізав шаманові долоню до кістки. І сміявся гурхан – мовляв, не змагатися Безликому з Жовтим Мо, як м’ясу шаманському не змагатися з відточеною сталлю, і нікому зі смертних не дозволено провидіти долю Джамухи! Сміялися воїни, що стояли навколо, але невеселий і догідливий був їхній сміх, а шаман пройшов крізь сміх і ганьбу, не затискаючи рани, і долоня його усміхалася червоним ротом. Дикий і страшний був погляд Куш-тенгрі – настільки страшний, що троє воїнів, які не встигли вчасно відвернутися, умерли через день у муках…

Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куш-тенгрі вже знову був поруч зі мною.

Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.

На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.

Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.

Дурманно-терпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…

Долоня Куш-тенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.

– Служителі Ур-калахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.

Навколо нас була Шулма.

Всередині нас була Шулма.

А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.

Я-Єдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.

– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куш-тенгрі.

– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.

Асахіро ледь чутно застогнав.

– Це неможливо.

– Це можливо.

– Де? – запитав Куш-тенгрі. – У Верхньому Степу? У раю?

– У раю, – печально погодився Я-Єдиноріг.

Розділ 23

1

…Жовтий бог Мо сидів на самому краю своєї священної водойми і, закусивши верхніми іклами відстовбурчену спідню губу, задумливо дивився кудись удалину.

Бог сумував. Певно, тому, що був не дуже схожий на мене. Або ж я був не дуже схожий на нього. Ось лише я через це зовсім не сумував.

Хоча віддалена подібність усе ж проглядала.

Зрозуміло, жодної шаблезубості, яка нехитро випирає назовні, у мене просто не було. Та й голова моя, сподіваюся, не настільки нагадувала зміїну. Погляд… ось за погляд не поручуся. Можливо, у якісь миті в мене теж буває такий погляд – порожній, чіпкий і холодний, від якого стає холодно й похмуро навіть спекотного дня, і хочеться кудись сховатися, а сховатися нікуди. Так, певно, буває. Але рідко. І добре, що я сам цього не бачу.

Шишкуватий гребінь? Якщо він і скидається на шолом, то доволі віддалено. Так само, як і складчастий плащ Мо на мою марлотту. А статура в Жовтого Мо завидна, півтора мене треба, хоча це й не так істотно… Луска, подібна до панцира? Ось тут усе сходиться, у мене майже те ж саме – лати, подібні до луски. А руки в Мо й справді як дві латні рукавиці! І довжелезний вказівний палець на правій, спрямований углиб священної водойми. Завдовжки якраз як Єдиноріг… А на лівій лапі великий палець відведений убік, і вказівний – теж довший від звичайного, але не так, як на правій – трішки спрямований нагору. А таки скидається на Уламка…

– Викапаний, – буркнув Дзютте.

– Схожий, – погодився Єдиноріг.

– Угу, – кивнув я. – Хоча… ви про кого?

– Я про тебе, – заявив Дзю в простір.

– І я про тебе, – з такою ж невизначеністю відгукнувся Єдиноріг.

– І я про тебе, – вирішив не порушувати одноголосності я.

І ми замовкли.

А ще Жовтий Мо був чомусь не жовтий, а зелений. Зеленуватий. Із деякою жовтизною. Жовтуватий із прозеленню. Чи все-таки жовтий?!

Я покліпав і вирішив, що, зрештою, ця не моя справа. Хоча статуя дуже виразна. Вражає. І роботи чудової. Ох, сумнівно, що її ліпив який-небудь скульптор-шулмус. Цей би наліпив… Але якщо не шулмус – то хто? Ще одна загадка. Яку я розгадувати не буду. Не до того зараз. Та і як її розгадаєш? Хіба в самого Мо запитати: «Привіт, приятелю, це я, Асмохат-та, себто твоє останнє земне втілення! Дозволь запитати, дорогий…»

Не дозволить, певно…

Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.

Десятки – якщо не сотні.

Це була величезна могила.

Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.

А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво-зеленим листям і на жовто-сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур-калахая.

Я сидів і просто дивився.

Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.

Мій улюблений онук.

І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.

…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.

Біля священної водойми не проливалося крові.

Тут був малий Кабір.

«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»

«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»

«Так, Чене. І мені теж.»

І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.

І подалі.

Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш-тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.

Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.

– Будемо говорити, Асмохат-та? – запитав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?

Його звичка після майже будь-якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш-тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.

– Будемо, – погодився я.

– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.

Але їх шаман не почув.

Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.

Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.

І без божественного втручання ясно – чим-чим, а латами аль-Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.

Та й не збирався я його нічим дивувати.

2

У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.

Осінь, одначе… час звикати.

Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш-тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.

Куш-тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі-таки привабливе обличчя.

– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів-вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая-лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур-калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш-тенгрі.

Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван-до де-небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш-тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куш-тенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.

Якщо йому й справді тридцять три роки.

– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат-та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур-калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон-гриба не нюхають, хош-травою не димлять…

– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.

– Чому? – щиро здивувався Куш-тенгрі.

– Та… не знаю, – зам’яв я.

– А у вас… е-е-е… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?

– Ні. Безкровно.

– Чи ви туди товчених сон-грибів підсипаєте?

– У жодному разі!

– То чого б нам не пити араки? – запитав Куш-тенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.

Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!

І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.

– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохат-та ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куш-тенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохат-та? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?

І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.

Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.

А Куш-тенгрі з іншим горщечком до входу в намет наблизився, полог убік відкинув, щоб світліше стало, тоді повернувся й кроків за вісім від мене на повстину сів. Горня з аракою перед собою поклав, горщечок із камінцями – поруч.

Один камінчик дістав.

У мене кинув.

Я піймав і назад відправив.

І він піймав.

Додав другий камінчик, на долоні похитав і обидва мені послав.

Забава це мені була, а не гра.

Три камінчики.

Чотири. Два одразу, третій і четвертий – за мить, один за одним…

Добре він, негідник, ловив, так і брав з повітря, а пальці м’які-м’які… Без суєти, без смикання марного, спокійно й упевнено… вовчий годованець.

Це я так хвалю…

П’ять камінчиків. І щоразу, коли чергова галька лунко цокала об метал моєї правої руки, в очах Куш-тенгрі спалахував холодний чорний вогонь.

Ми кидали ліниво, не кваплячись, даючи каменям злегка зависнути в повітрі, не більше трьох одночасно, але все ж, усе ж…

Шість.

А на семи він зламався.

П’ятий узяв, шостий ліктем відбив, а сьомий йому в горня плюхнувся.

Халат білим забризкав.

А я не про питання розумні думав, не про відповіді правдиві, а про те, що якби діти Ориджа бодай п’ятірко камінчиків ось так ловити вміли, наше знайомство з ними по той бік Кулхана зовсім інакше склалося б.

І оцей чоловік стверджує, що ніколи не брав до рук зброї?!

«І оцей Придаток усе життя прожив без Звитяжця?!» – луною вдарила мене думка Єдинорога.

– Гей! – владно крикнув нам Дзютте. – Що ж ви?! Запитуйте!..

І ми зрозуміли, що і як треба запитувати.

– Лови, шамане!

Я запустив у нерухомого Куш-тенгрі Уламком; а коли Дзю ще був у повітрі, пролетівши дві третини шляху від мене до Неправильного Шамана, я стрибнув слідом – і сутінок пискнув від болю й несподіванки, розсічений Єдинорогом.

Він не збрехав. Він справді ніколи не тримав у руках зброї, цей дивний чоловік, що народився сивим. Він піймав Уламка, але піймав так, як це не зробив би жоден кабірець – за край ґарди, і навіть не подумав захиститися ним від удару, а спробував ухилитися, і ухилився, але за мить вістря Єдинорога вже впиралося в брязкітку на правому шамановому плечі.

Куш-тенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.

Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.

– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.

Я кивнув.

– І я на нього відповів?

Я ще раз кивнув.

– А… а що я відповів?

– Що ти справді не знав Звитяжців…

– Що?!

– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.

Куш-тенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.

– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?

– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохат-та, а ти.

Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.

– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.

– І мені, – зітхнув Єдиноріг.

Я налив собі зі жбана.

– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.

– Кому це – вам?

Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.

– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куш-тенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.

І шаман замовк.

– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?

– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажи-но йому: мені теж здалося, що він – живий.

А я все згадував камінчики, що летять, і гусей, що летять.

Камінчики ловив я й губив він; гусей бачив він і не бачив я; а ще він знав, що трапиться з гусьми завтра.

Галька, що впала в горня з пінливою аракою; сизий до вечора відстане, а той, що з чорним хвостом…

3

…А потім я вийшов із намету і довго кліпав, звикаючи до світла й намагаючись зрозуміти – ось переді мною обідні приготування моїх супутників, але для кого це, властиво, окремо в маленькому казанку вариться рис (та й звідки рис у Шулмі?!) без м’яса, зате з різними сушеними овочами й травами?!

Потім з’явився із за моєї спини Куш-тенгрі, і призначення рису одразу стало зрозумілим, бо шаман відігнав від казанка невправного (на його освічену думку) шулмуса, дістав зі складок свого одіяння кілька шкіряних мішечків і висипав у казанок по дрібці з кожного, бурмочучи собі під ніс і помішуючи вариво дерев’яною кописткою, яка зринула невідь звідки.

Пахла шаманська страва напрочуд смачно, анітрохи не гірше від м’ясного плову у великому спільному казані – і мій шлунок схвально забуркотів. Утім, шаман не збирався пригощати ні мене, ні кого іншого – він зняв казанок із вогню й приступив до трапези на самоті, уплітаючи їжу тією ж дерев’яною кописткою із завидною ретельністю, як робила б на його місці будь-яка зголодніла людина – а не таємничий шаман Безликого Ур-калахая.

Певно, не лише я зацікавився кухарськими таємницями шамана, бо після того, як казани спорожніли, а животи наповнилися, до Неправильного Шамана, не змовляючись, підсіли з двох боків ан-Танья й Матінка Ци, і почали в нього щось випитувати, показуючи пальцями на казанок. Куш-тенгрі охоче дістав свої мішечки й показав їх цікавій парочці – гадаю, таємниця їстівних приправ не була таємницею Безликого – і Кос негайно озброївся кістяним каламом, похідною чорнильницею й аркушем пергаменту, маючи намір записати все почуте.

І тут я відволікся, зацікавившись розмовою за моєю спиною.

Асахіро, який останнім часом став напрочуд миролюбний, длубався в зубах довгою колючкою й жартував із новоспеченого нойона Кулая, а тоді почав говорити на теми більш загальні й навіть, можна сказати, піднесені.

Говорили шулмуською й доволі швидко, але я встигав уловлювати зміст.

– Убивати – погано, – вселяв шулмусам ситий Асахіро, і шулмуси дружно кивали головами. – Убивати – дуже погано. Спершу ви один одного, відтак ми один одного, потім ви – нас, ми – вас… І що? Хіба в цьому звитяга? Чи не краще військове вміння без крові виявити, по-дружньому, а потім разом піти араку пити?!

– Краще, – подумавши, вирішив Кулай. – Значно краще.

Шулмуси оживилися, дехто засміявся, а Тохтар-кулу поліз за бурдюком, зрозумівши Асахіро занадто буквально.

Бурдюк забрали подалі – це Фаріза постаралася, – старий Тохтар невдоволено прищулився, почмокав губами й повернувся до Асахіро.

– Добре сказав Асахіро-ецеге, – поволі почав Тохтар, і я чітко побачив, як в очах старого лиса забігали хитрі вогники. Ецеге – воно, звичайно, ецеге, і незабаром усі мої приятелі в «батьки» шулмуські виб’ються, а деякі навіть і в матері… отож, навряд чи Тохтар хоч слово без шпильки скаже, та й саме «ецеге» для кабірського вуха – ніж гострий…

– Добре сказав Асахіро-ецеге, смачно, солодко, вуха тішаться, ще хочуть… Убивати – погано. Пам’ятаю я, років зо два тому в племені аруданів ув одного мисливця молодша дружина пропала. Що ж, пропала – й пропала. Украли, певно. Буває. Потім ще однієї жінки не долічилися. І ще. Захвилювалися арудани – ворог жінок краде, незабаром усіх украде! Чи не злий мангус з’явився?! Потім у степу дружину мисливця знайшли. Мертву. Хто вбив? За що вбив? Якщо мангус – чому не з’їв?! Якщо людина – навіщо вбив? Украсти – зрозуміло, а вбивати – нерозумно! Що з мертвою жінкою робити?! Покликали шамана. Прийшов шаман Безликого, воїнам в очі глянув і на кульгавого табунника вказав. Це він, каже, жінок краде. Глумиться не по-чоловічому, а опісля вбиває. Щоб мовчали, щоб не сказали нікому. Арудани кульгавого табунника до двох жеребців прив’язали, жеребців у степ погнали, кривавими жмутами степ усіяли. Не пропадали більше жінки в аруданів. А я зараз Асахіро-ецеге слухаю, вуха тішу, серце тішу, думаю: «Убивати – погано. Краще араку пити. Даремно тоді арудани кульгавого табунника вбили, зовсім даремно… араку з ним пити треба було…»

– Дурень ти, Тохтаре, – зашарівшись обірвав старого Асахіро. – Такого табунника тричі вбити треба було!..

Вони ще про щось говорили – а я задумався зовсім про інше. Чи були в нас у Кабірі вбивства – я маю на увазі, раніше? Ґвалт? Збройні грабунки? Ні. Не було. Не чув про таке – принаймні, до появи втікачів із Шулми. Крадіжки, шахрайства, підробки, хабарі – були. Грішні люди, лише Творець безгрішний… Але не страчувати ж людину за крадіжку?! Ото й обходилися без страти. Батогів усипати – це так. Крім того, в’язниця є, рудники зрештою!.. Але страта?!

Хоча, з іншого боку, я чудово розумів аруданів.

Чому в нас не було своїх кульгавих табунників? Хіба ми кращі від шулмусів? Ні, ми не кращі…

Тоді чому?!

– Звитяжці не дозволяють, – почув я всередині себе голос Єдинорога. – Ми ґвалту не приймаємо… принаймні, раніше. Якби спробував грабіжник голіруч напасти на Придатка зі Звитяжцем, та ще й у Кабірі – що вийде? А якщо ти й сам зі Звитяжцем – то й не станете ви ні на кого нападати! А папір підроблений написати або вкрасти що – це дрібниці, люди й без нас упораються, ми про те і знати не будемо… Зате коли людське дитя змалку до Звитяжця повагу має, – воно, й подорослішавши, його на погану справу не підніме. І себе забруднити побоїться, і клинок родовий…

Ні, я не у всьому був згоден із Єдинорогом, але почасти він має рацію. Для насильства потрібна зброя або хоча б розуміння того, що насильство – уже саме по собі зброя… А Звитяжці – це не зброя.

Але ж…

4

– Послухай, Єдинороже… чим, властиво, ми, люди емірату й Звитяжці, відрізняємося від шулмусів і Диких Лез? Тим, що вони вбивають, а ми – ні? Але ж і ми здатні на насильство… Ти слухаєш мене?

– Я слухаю тебе, Чене. Продовжуй.

– Я ще не все розумію, але уявімо собі ось що… Гончар робить горщик. Це його ремесло – робити горщики. Воно його годує, ремесло це, та й від горщика користь безсумнівна: можна продати, можна води налити, можна ще що-небудь. Ремесло гончаря – горщики робити, ремесло садівника – вирощувати айву й персики, ремесло ткача – полотно ткати… а ремесло воїна? Шулмуса або Дикого Леза?! Що робить воїн?

– Убиває, Чене. Воїн – убиває. Уміло й швидко.

– Навіщо?

– Щоб вижити самому. Ремесло воїна – розумна лють.

– Так. Розумна лють. Щоб убити – і вижити. І взяти собі майно вбитого, або його жінку, або його коня – але не це головне. Головне – щоб вижити самому. І тому скільки не називай це вбивство звитягою, вмінням, подвигом, підлістю, або ще чим завгодно – та важливо, що це теж ремесло. Його вчаться, ним зберігають життя, ним забирають життя, воно приносить користь, ним можна торгувати, у нього свої тонкощі й навички…

– Так, Чене. Це ремесло. Як гончар робить горщик – так воїн убиває.

– А коли гончар робить не горщик, яких безліч, а вазу? Єдину у своєму роді? Яких до нього не робив ніхто й ніколи?! Якщо він тижнями ламає собі голову над формою завитка на ручці цієї вази – хоча ужиткової користі від цього завитка ніякої?!

– Це мистецтво, Чене. Не ремесло, а мистецтво. Не користь, а радість.

– А якщо воїнові начхати на життя й на смерть, якщо немає ворога й немає люті, а є він сам і його меч, і відблиски клинка, що виграє просто так, без життєвої мети й користі, креслять у нічному небі дивовижний візерунок, і ноги танцюють, не торкаючись землі, а китиця на руків’ї описує спіраль, що веде в нескінченність, і немає користі, а є радість, і ти – це меч, а меч – це ти, це світ, це небо й усвідомлення безсмертя, що вихлюпує через край тлінної плоті…

– Це мистецтво, Чене. Це мудра радість творчості, коли ми дорівнюємось Творцеві. Це крок від ремесла до мистецтва, це два береги одного струмка – розумна лють воїна-ремісника й мудра радість воїна-творця. Це крок від Дикого Леза до Звитяжця, від користі до краси, від тіла до душі!

– Так, Єдинороже. Є стан бою – і стан Бесіди. Є ворог – і Бесідник. Лють сутички й радість творчості. Бурхливе полум’я й незворушна водна гладь. Гордий Масуд і мудрий Мунір, вогонь і вода… І коли ми творимо Танець Меча, ми усмоктуємо в себе чужу лють і гнів цього світу, але переплавляємо їх у собі, як руду в горні, і удари наші швидкі, вони здаються смертоносними, і переможний крик вирішального руху змушує глядачів здригнутися й затамувати подих…

– …і ми уподібнюємося смерчу, який змітає все на своєму шляху – але всередині ми спокійні й радісні, ми незворушні, і смерч наш нікому не завдає шкоди, бо немає в нас люті й гніву, вони розплавлені й відлиті заново у формі Звитяжця, і глядачі…

– …і глядачі відчувають це, бо вони такі ж, як і ми, вони здатні співвідчувати, співпереживати, бути Бесідниками! А якщо ні…

– …а якщо ні – вони дивляться на нас зі страхом і повагою, і помисли вбити нас умирають у них, не народившись… бо вогненні струмки їхньої люті, їхнього гніву влилися в наше море, всоталися в нашу душу, і безвісти розчинилися в нашому спокої…

5

Ось чому в Кабірі не міг з’явитися кульгавий табунник-убивця! І злість, і страх, і лють – усе це з народження притаманне й людині, і Звитяжцям, але нас із дитинства вчать приборкувати ці почуття, перемелювати їх у внутрішньому млині спокою, проходити шлях від ремесла до мистецтва й, минаючи криваву битву, творити Бесіду. А якщо ми молоді й ще не здатні до кінця осягти таємницю створення військового мистецтва, нам допомагають інші, мудріші, спокійніші, які далі пройшли по Шляху Меча. Усі разом, ми зробили цей крок від орд Диких Лез і диких завойовників до Звитяжців і людей.

І цей крок теж був мистецтвом.

А тут, у Шулмі, у нашому минулому, ремесло й далі залишається ремеслом, уміле й швидке вбивство залишається запорукою власного виживання, і бойова лють кипить, не переплавляючись у душах ненароджених майстрів, і бризки цієї лави солоні й багряні…

Але тоді ми – ми, кабірці, діти емірату – невже волею долі ми всі відступили на крок назад, просто повернувшись до кривавого ремесла?

Хороше запитання.

Чи є на нього хороша відповідь?

Я почував, що відповідь уже світиться десь на краєчку моєї свідомості, і спробував схопити її за вихор, не дати вислизнути – і не дав.

Відповіддю була стіна.

Стіна, тупик, у який уперлися ми – і люди, і Звитяжці емірату. Ми відточили до майже немислимої досконалості леза клинків і Майстерність Контролю; Бесіди наші стали витончені й блискавичні, а ми самі – чемні й безтурботні; ми насолоджувалися життям і своїм мистецтвом, ми забули про те, звідки вийшли – з бруду, з крові, але людська дитина теж народжується в крові й муках, а Звитяжець – у вогні й гуркоті…

І ми справді розучилися вбивати. Ми відітнули цю частину буття – і я стверджую, що це погано, якими б жахливими не здалися мої слова. Бо настав день, коли мистецтво зіткнулося з насильством і не змогло протистояти йому – мертвий Шамшер у пилюці, моя відрубана рука на турнірному полі, Друдл і Дитячий Учитель у клятому провулку!

Чисте Мистецтво відкинуло Ремесло, з якого колись народилося, тоді просто забуло про існування предка – і поплатилося за безпам’ятство.

Тьмяні й батиніти були неправі й праві одночасно; так само, певно, як і ми.

А зараз… зараз ми вміємо вбивати. І вміємо не вбивати. Ми не всесильні, і силам нашим є межа, але ми здатні вибирати, і справа не в ремеслі й мистецтві, не в житті й смерті, а у виборі, який наш і тільки наш.

У вільному виборі.

У виборі між вогнем Масуда й водою Муніра.

– Вибір… – задумливо вимовив Уламок, про якого я геть забув, як і про те, що погладжую його руків’я рукою аль-Мутанаббі. – Зробити крок уперед, відмовитися від ремесла й убивства, набувши мистецтва й радості… А якщо зробити ще крок? Від мистецтва – куди? Що – там? Там, де, може, все зливається воєдино, де немає ні життя, ні смерті, ні вбивства, ні відмови від нього…

Що – там?

Ремесло.

Крок.

Мистецтво.

Крок.

Що далі?

Чи зуміємо ми зробити цей крок? Чи ми вже ступили, самі того не усвідомлюючи?

Ще один крок на Шляху.

На Шляху Меча.

Розділ 24

1

– Дрібку сушеної трави чимук, два очищені корінці сухоросту, півжмені товченої жовтуниці, топлене масло…

– Ти запам’ятав усе з першого разу? – шаман здивовано глянув на Коса. – У тебе хороша пам’ять. Майже як у мене.

– Я не запам’ятав, – у свою чергу здивувався ан-Танья. – Я записав.

І продемонстрував шаманові свої записи.

Слово «записав» Кос вимовив кабірською, оскільки шулмуською його не знав. Як, утім, і я. Але шаман здогадався.

– Записав? – повторив Куш-тенгрі по-кабірськи. – Ось цими значками? Усе, що я казав? Так?

Кос ствердно кивнув.

– Знаки, що розмовляють, – задумливо мовив Неправильний Шаман, почухуючи кінчик свого довгого пташиного носа. – Знаю. У нас теж є. Але інші. Ними не можна записати те, що я казав. Лише найпростіше. П’ять дюжин воїнів пішли в похід. Повернулися три дюжини й ще два. Спалили стійбище маалів. Отаке. Ваші знаки балакучіші від наших. Потім навчиш.

– Навчу, – охоче погодився Кос, а я раптом звернув увагу, що в розмові з шаманом ан-Танья тримається особливо запобігливо й бездоганно чемно. Намагаючись не дивитися в очі.

Що ж, тут я його розумів…

– Навчу, – повторив Кос і помахав у повітрі своїм аркушем. – А ви хіба все це дослівно пам’ятаєте? Я маю на увазі – ви, шамани?..

– Звичайно, – байдужно кинув Куш-тенгрі, подумав і уточнив. – Ми, шамани. Воїни не пам’ятають. У воїнів вітер у голові. Всі слова видуває. А нас із дитинства вчать бачити й пам’ятати. Або пам’ятати й бачити. Ось…

Він мигцем глянув на гурт ориджитів, що йшов під Коблановим проводом облаштовувати похідну кузню; глянув і одразу відвернувся.

– Скільки людей? – різко запитав шаман.

Як батогом хльоснув.

Кос, який теж спершу глянув у той бік, а тоді знову втупився в Неправильного Шамана, задумався, намагаючись не повертати голови до ориджитів.

– Вісім, – невпевнено заявив ан-Танья. – І Коблан із Тохтаром.

– Сім, – відрізав шаман. – Сім ориджитів, ваш коваль і хитрун Тохтар. Хто з них у шапках, хто – без?

Кос зам’явся.

– Гаразд, – змилостивився шаман. – Нехай буде не хто. Нехай буде – скільки. Скільки шапок на дев’ятьох людях?

– П’ять, – буркнув Кос.

По моєму, навмання.

– Три, – підсумував шаман, і мені навіть не захотілося його перевіряти. – У кого з дев’яти волосся на вуха спадає, а в кого назад зачесане?

Ан-Танья лише руками розвів.

– У коваля вашого волосся кучеряве, вуха стирчать, – почав Куш-тенгрі, – у Тохтара волосся мало, а ось вуха закриті; троє дітей Ориджа кінські гриви відростили, незабаром не те що вух – очей видно не буде… ще троє волосся ремінцем пов’язали й назад закинули; один – лисий. Геть. Далі будемо чи вистачить? Так?

– Вистачить, – в один голос сказали я й Кос.

– Шаман мусить не дивитися, а бачити, – повчально завважив Куш-тенгрі. – Шаман не запам’ятовувати повинен, а пам’ятати. Інакше він – поганий шаман. Життя зрозуміти не зможе. Пропажу знайти не зможе. Долю довідатися не зможе. Пророчити її не зможе. Нічого не зможе. Такий шаман – і не шаман зовсім.

Кос розуміюче кивнув, а Я-Єдиноріг подумав: «Пророкувати. Долю дізнаватися. Гуси, камінчики, волосся… очі твої ненаситні. І взагалі – як він довідався про моє прибуття? Як у степу знайшов?»

Схоже, Куш-тенгрі міг багато такого, про що ми й гадки не мали. І це в Шулмі, у дикій Шулмі, де життя не варте й тріснутого горняти! Було в умінні шаманському щось, пов’язане з кроком від ремесла до мистецтва, з люттю й радістю, з вибором між Масудом і Муніром…

І Я-Єдиноріг ще подумав, що справа, напевно, не в пам’яті, гостроті зору чи якихось особливих навичках (хоча й у них теж), а в стані душі, який дозволяє зливатися з тим, що відбувається. Ми теж у стані Бесіди встигаємо чимало такого, чого в повсякденному житті й помітити б не встигли!

– Будемо говорити, Куш-тенгрі? – запитав я.

– Будемо, – ледь помітно усміхнувся Неправильний Шаман. – Тільки завтра. Зранку. Так?

– Так, – відповів Я-Єдиноріг, і рушив до Коблана, який гримів язиком не гірше від молота – через що ориджити працювали якщо не краще, то бодай значно швидше.

Завтра – отже, завтра.

2

А завтра виявилося зовсім поруч.

І таким же, як учора – намет, шаман, і я з Єдинорогом і Уламком.

– Ти дозволиш мені глянути на твоє минуле, Асмохат-та? – мало не врочисто запитав Куш-тенгрі, всідаючись навпроти.

Ні, я не сумнівався в можливостях шамана. На його обличчі було написано, що він хоче не розповідь мою вислухати – а саме глянути. Самому.

Але чи варто йому показувати?

– Варто, – рішуче заявив Єдиноріг.

– Варто, – погодився Уламок, зловтішно блиснувши. – Нам приховувати нема чого.

Я вслухався в це «нам» і зрозумів задум Звитяжців.

– Що ж, шамане, дивися, – я й сам внутрішньо усміхнувся, звільняючи Єдинорога від піхов і простягаючи його вістрям до Неправильного Шамана. – Так, здається, це робиться?

Куш-тенгрі, не підводячи очей, простягнув руку й неспішно зімкнув пальці на клинку Єдинорога. Якийсь час нічого не відбувалося, я розслабився й пропустив той момент, коли допитливо похмурий погляд шамана блиснув назустріч мені, як воронована сталь, і, провалюючись у тьму, я встиг міцніше схопитися за руків’я Єдинорога, і… і стати ним.

У тьмі або при світлі, тут або ніде, учора або завтра – лише Меч стоїть спокійно під небом!

…Я знав, що Неправильний Шаман зараз бачить і відчуває те ж, що і я. Але якщо я чудово розумів, що це означає, і був до нього готовий, то для шамана це було однаково що удар молотом.

І не один удар.

Причому в буквальному значенні слова.

Адже зараз я був Єдинорогом. І шаман бачив минуле – минуле прямого меча, Звитяжця з роду Дан Ґ’єнів!

Він бачив його народження!

Навколо палахкотав вогонь, всесвіт несамовито гуркотів, я був розпечений, аж червоний, і молот невидимого наразі коваля-Повитухи падав зверху, раз за разом, сплющуючи потворні нерівності, ущільнюючи мою плоть – і удари ці приємним лунким тремтінням віддавалися в тілі, що народжувалося, гнучкому, розпаленілому, юному, яке рветься до життя!.. Я народжувався у вогні й дзвоні, я виходив з горна полум’я, збудження все дужче охоплювало мене, і сила ударів молота передавалася…

Переляканий крик розколов світ навпіл – і за мить я, Чен Анкор, знову опинився в наметі Куш-тенгрі. Сам Неправильний Шаман незграбно стояв рачки – певно, він упав уперед і ледь встиг обпертися руками об підлогу, випустивши клинок Єдинорога. Як він при цьому не порізався – а він не порізався – залишалося загадкою. Шаман здивовано дивився на Єдинорога… на мою залізну руку…. і нарешті наші погляди зустрілися.

Без мороку й вогню, просто, як і повинні зустрічатися погляди.

– Що… що це було? – прохрипів шаман. – Пекло? Так?

– Минуле, – чесно відповів Я-Єдиноріг. – Хочеш дивитися ще?

Але Куш-тенгрі, схоже, отямився.

– Хочу, – твердо заявив він і, як здалося мені, без найменшого зусилля і майже непомітно для ока опинився на своєму колишньому місці.

Він хотів дивитися.

– Що ж, дивися, – і я знову простягнув йому Єдинорога.

Цього разу навіть я – та що там я, навіть Єдиноріг не сподівався побачити те, що виникло навколо… що виникло в нас.

…Метал дзвенів об метал, кричали люди, скажено іржали коні, у горлі дерло від їдкого диму, і рука в латній рукавиці, по лікоть заляпана паруючою кров’ю, піднімала вгору важкий ятаган Фархад, який потім назвуть Іль-Рахшем, Крилом бурі – і потужне лезо, кричачи з люті, опускалося на голови ворогів, розсікаючи шоломи й черепи, і ковзався на плитах майдану гнідий жеребець, а я, заколотний емір Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, все сміявся в пориві бойового божевілля, і тікали останні захисники Кабіра, а за ними навздогін мчали воїни на змилених…

Пам’ять. Пам’ять латної рукавиці.

Вісім століть тому.

Коли ми повернулися в намет, шаманів погляд пройшов уже знайомий мені шлях: з Єдинорога на мою праву руку, з руки на моє обличчя…

І знову на руку.

– Уперше ми зайшли далеко, – видихнув Куш-тенгрі. – Я ніколи не заглядав так далеко… тому пеклу було десять дюжин років і ще трохи. Але зараз… Коли це було, Асмохат-та?

– Вісім сторіч, – відповів Я Єдиноріг. – Від того дня минуло вісім сторіч, Куше-тенгрі, народжений сивим.

– І це був… це був ти, Асмохат-та? Так?

– Ні, це були інші втілення Жовтого бога Мо, – прорік в’їдливий Уламок, почувши запитання шамана у викладі Єдинорога.

І я не знайшов нічого кращого, як повторити сказане Уламком.

Шаман довго мовчав.

– Можливо, можливо, – нарешті вимовив він із дивним тремтінням у голосі. – Тепер я готовий повірити в це… Але не вірю. Ти не сердишся?

– Ні.

– Тоді… тоді чи не дозволиш ти мені все-таки глянути на твоє минуле? На минуле твого нинішнього втілення?

– Дозволю.

І я втретє простягнув йому Єдинорога – ні, це Єдиноріг сам потягнувся до Неправильного Шамана.

…Цього разу я йому показав. Я розкрився, і ми пішли в Кабір, Кабір Бесід і турнірів, яскравого одягу і збройових зал; милувалися підставками для Звитяжців і слухали пісні мандрівних чангірів, ми дихали жаром кузень і творили Церемонію Посвяти, ми міряли моє життя вздовж і впоперек, життя до блискучого півмісяця Но-дачі, життя, до країв наповнене дзвоном Звитяжців, готових радше вмерти, ніж пролити кров; ми були там, удома…

Я не міг більше залишатися там, знаючи, що я – тут.

І повернувся в намет.

– Я знаю, хто ти, – повільно й суворо вимовив Неправильний Шаман. – Ти не Асмохат-та. Ти більше, ніж Асмохат-та. Ти жив у раю і зумів добровільно піти з нього. Я буду називати тебе цим ім’ям, а істина нехай залишиться між нами.

– Сьогодні ми дивилися минуле, – сказав Куш-тенгрі. – Завтра ми будемо дивитися майбутнє, – сказав він. – Так? – запитав він.

– Так, – відповіли ми втрьох.

3

…Ще один день завершився – один із незліченної низки днів, що були до нас, за нас; будуть після нас.

Табір засинав. Багаття ще горіли, про щось розмовляли кілька людей, які сиділи біля одного з цих багать, але більшість наших (я подумав «наших», усміхнувся, згадав про «ненаших», які можуть незабаром з’явитися поблизу, і перестав усміхатися) вже пішли в намети – відпочивати. Налетів порив холодного, пронизливого вітру, я мерзлякувато пощулився й глянув на небо. Звідти на мене байдужно дивилися холодні колючі зірки.

Звитяжці небес.

Щось тепле й м’яке опустилося мені на плечі, і я спочатку навіть не зрозумів, що це таке й звідки воно взялося. А потім виявив у себе на плечах хутряну доху, повернувся й побачив Чин, одягнену точнісінько так само; певно, Чин уже якийсь час стояла в мене за спиною.

– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.

І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.

Вона слабко спробувала вивільнитися – занадто слабко, щоб повірити в її щирість – тому я обійняв її ще міцніше й зашептав на вухо різні ласкаві дурниці.

Делікатний Уламок повідомив, що я придавив йому руків’я, і я попросив його заткнутися.

Єдинорога з Вовчою Мітлою я чомусь зовсім не соромився, тим паче, що ці двоє були зайняті одне одним так само, як і ми.

– А щоб тебе, – Чин спробувала вдати, що сердиться на мене, але це їй не дуже вдалося, та й важко сердитися на того, з ким цієї миті цілуєшся; то ж ми пішли до намету.

До намету, який я миттєво перейменував з «мого» в «наш».

– І навіщо я за тобою, бурлакою, потяглася? – бурчала Чин у паузах між поцілунками, – З Кабіра в Мейлань (пауза), з Мейланя в Кулхан (пауза), з Кулхана в Шулму цю про (пауза) кляту… І що я в тобі, жеребцеві необ’їждженому, знайшла?!

– А що в жеребцях знаходять? – не стримався я. – Саме це й знайшла…

Чин зібралася було обуритись, але передумала й махнула рукою – тією, у якій тримала Вовчу Мітлу.

– Може, саме це й знайшла, – несподівано погодилася вона, маючи на увазі щось своє.

Ми зайшли у намет, який хтось (звісно, всюдисущий ан-Танья) уже встиг протопити; за мить Єдиноріг у кутку розчулено торкався китицею Вовчої Мітли, щось їй шелестячи, а ми з Чин пірнули під купу завбачливо заготовлених (ким?.. неважливо…) теплих шкур, і більше я не збираюся нічого розповідати, бо… бо… не ваша ця справа!.. І взагалі…

І взагалі – добре, що в мене вистачило розуму накинути доху на Уламка, а самого Уламка кинути подалі від мене й моєї правої руки, так що до ранку я його не чув.

4

…Брязкіт металу, чиїсь крики, знову брязкіт…

Я прокинувся ривком, одразу, і виринув з-під шкур, мигцем відзначивши, що Чин у наметі вже немає. Поспішно схопивши Єдинорога, я відкинув полог намету і… і переконався, що нічого страшного не трапилося. Асахіро лаявся зі збудженим Куш-тенгрі – утім, відбувалося це доволі беззлобно і не потребувало мого втручання, – Коблан розгорнув нарешті свою похідну кузню й щось діловито кував, невисокий здоровань-ориджит допомагав йому, тримаючи заготовку кліщами; інший шулмус, старший, сидів поруч, витягнувши погано зрослу після тієї пам’ятної битви ногу й здивовано хитав головою. Ще кілька дітей Ориджа разом із Фальґримом і Діомедом, що реготалися, стовпилися навколо сперечальників шамана й Асахіро; Ніру, накульгуючи, керувала приготуванням їжі…

І так далі.

Ага – ще кілька Звитяжців бряжчали десь за моїм наметом, і ми з Єдинорогом одразу впізнали характерний брязкіт із присвистом Вовчої Мітли.

Одне слово, усе було гаразд.

Я поспішив пірнути в намет, доки ніхто не звернув уваги на з’яву голого і скуйовдженого Асмохат-та, який невідь навіщо висунувся із намету з мечем у руці – і спокійно взявся одягатись.

– А я, певно, таки здатний примиритися з Шулмою, – завважив Єдиноріг, укладаючись поверх шкір і задумливо мерехтячи оголеним клинком. – Щоправда, ні тобі підставки, ні кутка свого – хоча до похідного життя я вже звик. Зате цікаво. Шаман цей знову ж… То що, Асмохате-та, майбутнє дивитися будемо?

– Будемо, – кивнув я, – ось тільки шаровари вдягну, і лати, і доху ще…

Тут із-під дохи почувся здавлений крик Уламка, почутий Єдинорогом, а через нього – і мною, так що я квапливо звільнив Дзю з хутряного полону й неабияк здивувався його першим словам.

– Чене, а чому ти жеребець? – запитав Уламок.

Я волів не відповідати, і ми вийшли надвір.

І втрапили в розпал суперечки, яка й не думала затихати.

– Ти що робиш?! – кричав Куш-тенгрі, розмахуючи руками. – Ти навіщо ориджитів шаманами робиш?! Дурний ти, геть дурний, нічого в тебе не вийде, так?!.

– Так, – погоджувався Асахіро, дивлячись на ориджитів. – Не вийде.

– Тоді навіщо вчиш?

– Чого?

– Як чого? Дихати вчиш, стояти вчиш, дивитися вчиш! Силу із землі брати вчиш! Гадаєш, я сліпий, не бачу?!

– Яку ще силу?! – сердився Асахіро, розмахуючи Но-дачі, який участі в суперечці не брав, а тому посвистував доволі байдужно. – Дихати вчу – правильно! Стояти вчу – правильно! У нас цьому дітей учать! А я ваших телепнів учу… Тільки їх ще довго вчити доведеться, – тихо додав він убік по-кабірськи, і Но-дачі згідно блиснув, плазом опускаючись йому на плече.

Куш-тенгрі начебто трохи заспокоївся, але побачив мене й знову запалав праведним гнівом.

– Ти лише поглянь, великий Асмохате-та, чому твоя людина, яку дурні шулмуси звуть Асахіро-ецеге, ориджитів учить! – звернувся він до мене.

Я поглянув. Асахіро показав. Шулмуси були дуже старанні, намагаючись не зганьбитися перед Асмохат-та, і в них більш-менш виходило; для першого разу навіть більш, ніж менш. Ноги вони згодом напружувати перестануть, а те, що груди на вдиху не випинають – це Асахіро молодець, швидко зумів…

– Правильно вчить, – схвалив я. – Не знаю, як шаманів учать, а в нас – так… До речі, про шаманів. Куше-тенгрі, скажи, будь ласка, а де інші служителі Безликого? Чомусь я тут, крім тебе, жодного не бачив!

– Пішли, – лаконічно відповів Куш-тенгрі. – Ти приїхав, вони довідалися й пішли.

– Це як же розуміти?! – грізно запитав я, косячись на притихлих шулмусів. – Вони не хочуть зустрічатися з Асмохат-та?!

– Не хочуть, – гнів мій не надто й злякав Неправильного Шамана. – Вибирати не хочуть. Якби вони зустріли вас, довелося б їм вибирати: Джамуха чи Асмохат-та. Ось вони й вирішили виждати.

– А ти? Чому ж ти не виждав?

– Я – Неправильний Шаман. Я не хочу чекати. Я хочу знати. І ще я хочу побачити майбутнє. Майбутнє Шулми – моєї батьківщини.

– А раніше ти його не бачив?

– Бачив. І інші шамани бачили. Об’єднання племен бачили, похід на м’якоруких бачили, палаючі намети з каменю, здобич, рабів бачили… Потім гурхан Джамуха мені руку своїм мечем розрізав. Відтоді я нічого не бачу. В окремих людей – бачу. У всієї Шулми – не бачу. Ні здобичі, ні рабів, ні перемог. Інші бачать, а я – ні. Я бачу лускату руку, простягнену над Шулмою. І в день твого прибуття, Асмохате-та, вона стиснулася в кулак.

Я згадав свій сон, де залізна рука нависала над світом у колисці.

Може, це й означає – бачити майбутнє?

Ні.

Це виявилося зовсім не так.

І не схоже на сон.

5

…Я бачив Шулму ніби з висоти пташиного польоту. Ні, вище, значно вище. Жовто-зелений степ, розсічений блакитними клинками річок, який на південному сході обмежений Кулханом, а на південному заході впирався в гори – і всю Шулму затягував неясний серпанок, у просвіти якого я іноді бачив метушливі орди мурах, що снують у своїх мурашиних справах.

І я почувався богом.

А степ усе мерехтів, і низки діловитих комах усе текли в якесь одне, відоме їм місце, і я розумів – ось вона, ставка гурхана Джамухи Восьмирукого, ось він, зародок кривавого походу заради істини Батин!

Серпанок, який приховував Шулму, затріпотів, заклубочився рожевуватими хмарами, перетворюючись на хитке, світле, багряне марево, і мене немов батогом хльоснуло – таку лють, такий страх сотень тисяч людей виливав цей дивний туман, ця кривава завіса, яка так часто застеляла очі воїнів Шулми!

Я бачив вогонь Масуда!

І я відчував себе богом.

Радісним Жовтим Мо.

Земля в багряному тумані метнулася вбік, я на мить замружився, а коли розплющив очі – піді мною було Коло священної водойми, вільне від випарів душ людських, напоєне злістю, годоване розважливою люттю військового ремесла, розтліваюче вмілою хитрістю Джамухи-батиніта… і боязкі змії червоної завіси, що заповзали в це коло, світлішали й розчинялися, всотані нами; розчинялися, перероджуючись, повертаючись у світ спокійною впевненістю… хиткі змії Шулми, сичачи, вмирали в колі Кабіра, даючи життя новому, незвіданому… і вогонь Масуда протиприродним чином зливався з водою Муніра, лють – із радістю, ремесло – з мистецтвом…

І ось Коло священної водойми й далі чисте і нескаламучене, але на межі з ним усе ущільнюється, згущається, накочується гнівний вал кольорів паруючої крові, грозячи захлиснути Коло припливом древньої істини, припливом Прихованої Таємниці, і я падаю, падаю, падаю…

І я, всупереч усьому, почувався богом.

Упослідженим богом.

Навіть розбившись і переставши існувати.

6

Я витираю рукавом сльозаві очі.

Ми з Куш-тенгрі довго дивимося один на одного, не знімаючи рук з Єдинорога.

Єдиноріг теж мовчить – він бачив. Як і ми.

Мовчить Уламок у мене за поясом – хоча я не знаю, що він бачив і чи бачив він бодай що-небудь.

– Він розлючений, – тихо мовив нарешті шаман. – Я відчував лють.

Я кивнув. Я знав, хто – він.

– І він наляканий. Я відчував страх.

Я ще раз кивнув.

– Джамуха незабаром зважиться. Ти стоїш між ним і мягкорукими. І Джамуха піде на нас.

Я виокремив для себе слово «нас». Отже, Неправильний Шаман уже зробив свій вибір.

– Спасибі, Куше-тенгрі.

– За що?

– За нас.

Шаман розуміюче киває й усміхається самими куточками губ.

– То що, Асмохате-та, – запитує він, – будемо дивитися майбутнє? Твоє майбутнє?

Я нерозуміюче дивлюся на нього.

– Це було не майбутнє, – пояснює шаман. – Якщо було, отже, не майбутнє. Це – сьогодення. Це – зародок майбутнього. Будемо дивитися далі?

– Так, – відповідаю Я-Єдиноріг.

І знову занурююсь у вир чорних очей.

…дві стіни воїнів. Одна – поперед мене, інша – за мною. І лють дихає мені в потилицю; і лють дивиться мені в обличчя.

За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамуха-батиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.

Ось він – Джамуха.

І я не бачу його обличчя.

Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…

Обличчя – не бачу.

І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…

– …Ні!

Я в наметі.

Я беззвучно кричу.

І чую крик Єдинорога.

– Ні! Не хочу! – кричимо ми.

– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куш-тенгрі. – Ти вбив його.

– Я не хочу вбивати його.

І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.

– Майбутнє від нас не залежить, Асмохате-та.

– Я не хочу вбивати його.

Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.

…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.

– Ні!..

Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.

– Я здивований, що ти зміг бодай це, – завважує Куш-тенгрі.

– Що – це?

– Ти по різному боровся. Хоча результат не змінювався, та й не міг змінитися.

– Міг, – уперто кажу Я-Єдиноріг. – Міг. Це я не зміг змінити його. Але – зможу.

– Можливо, можливо, – як колись, задумливо бурмоче Неправильний Шаман. – Після зустрічі з тобою я вже ні в чому до кінця не впевнений. А це погано. Шаман повинен бути впевнений. Інакше він – поганий шаман.

– Послухай, Куше-тенгрі, а що бачив ти?

– Те ж, що й ти.

– Але я ж бачив себе! Отже, і ти повинен був бачити себе!

– Ні. Я себе не бачив.

– Чому?

– Певно, я вмру до того, – байдужно відповідає Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

7

І тоді я знову оголив Єдинорога, і Звитяжець знову потягнувся вістрям до Шамана.

– Я втомився, – сказав Куш-тенгрі.

Єдиноріг не здригнувся.

Ми теж утомилися.

Але нам потрібно було повернутися до джерела; нам був необхідний день сьогоднішній і день завтрашній, але не день Шулми.

Шаман якось дивно покосився на Єдинорога, немов бачив його вперше, і взявся за клинок. Рука його тремтіла.

…я летів, летів високо в небі, як птах, швидше від будь-якого птаха. Закінчився Кулхан, промайнув піді мною Мейлань, ось зміїться Фаррский тракт, ось на обрії виростають обриси Кабіра…

І я падаю, падаю, падаю, збитий, як птах, на льоту; я падаю, серце моє обривається в дзвінку порожнечу, і я знаю, що не помилився, що бачив те, що бачив, те, що обпалило душу мою…

Над Кабіром повільно згущувалося криваве червоне марево. Вогонь Масуда.

Розділ 25

1

Тиждень після цього я не хотів ні про що думати. Немов у моїй душі залишився опік, що саднить, дотик до якого будь-якої, навіть найменшої думки заподіював нестерпний біль.

І наприкінці важкого, тернистого шляху кожного міркування було одне й те ж: мандрівна думка впиралася в двері палаючого будинку, з вікон цього будинку виривалися жадібні язики Масудового вогню, а на порозі стояв Джамуха-батиніт, безликий гурхан, і горло його було відкрите для меча.

Я не хотів думати. Ні про що. І, як шкереберть кидаються в прірву, поринув у єдину справу, яку вмів робити, справу, здатну поглинути мене всього і відучити думати.

Бодай на якийсь час.

Я мучив власне тіло, змушуючи його в латах робити те, чого раніше не міг як слід зробити й без лат; я намагався дійти до знемоги, а знемога тікала від мене, і тіло моє раділо поверненню на круги свої, раділо й не хотіло втомлюватися, погоджуючись із будь-якими, навіть найхимернішими наказами й виконуючи їх бездоганно й миттєво, як чудово вимуштруваний слуга. Я жадав від Єдинорога з Уламком неможливого, і вони відповідали мені тим же, доки неможливе не ставало можливим, ми були п’яні один одним, і нещадні один до одного; і ми були одним цілим.

А ночами, у короткі години відпочинку, мене рятувала Чин.

Я вів Бесіду з усіма, вимотуючи тих, кого міг вимотати, змушуючи Фальґрима, ан-Танью й Асахіро годинами працювати на турнірних швидкостях; вони змінювалися, Ґвеніля поміняв Сай і Заррахід, їх обох – Но-дачі, а ми з Єдинорогом і Дзю все кружляли по втоптаному майданчику, як плямистий чауш по клітці, і я відчував шалене биття крові в залізній руці.

Двічі я викликав у коло одразу Асахіро й Коса; двічі Єдиноріг із Уламком протистояли трьом – Саєві, естоку й Но-дачі, але жодного разу я не кликав до себе Фальґрима й Коса.

Я хотів не думати. Але я не був дурнем.

Ґвеніль і Заррахід за підтримки Сая в ближній Бесіді – ні, не народилися ще ті Звитяжці, які могли б зупинити їх, будучи в руках однієї людини!

Я не думав. Я не думав про те, що все, що я роблю, можливо, лише вкорочує Шлях Меча до горла Джамухи, робить цей Шлях прямішим і неодмінним… я навіть не думав про те, що намагаюся гасити Масудів вогонь у самому собі, що будинок у вогні – це я…

Заради Восьмого пекла Хракуташа, я не думав про це!

Якось я поїхав із шулмусами, Емрахом, Фарізою і трьома батинітами на полювання. Півдня я смикався, роззираючись; півдня в кожній череді джейранів мені ввижалися вершники Джамухи, мене дратувала безтурботність супутників і їхня віра у всемогутність Асмохат-та; і я був безмірно щасливий, повернувшись без пригод до священної водойми.

І пішов вести Бесіду з Діомедом і Махайрою.

А їх у таборі не виявилося.

Також не виявилося Фальґрима з Ґвенілем, Кулая, Тохтара, а ще дюжини шулмусів.

Коблан на мить перестав гриміти залізом, підморгнув мені, витер піт із чола й сказав, що все гаразд.

А Кос сказав, що всі скоро повернуться.

Я кивнув.

Назавтра вони не повернулися.

Післязавтра – не повернулися.

Я нікого ні про що не запитував.

«Чи не напитися?» – майнула очманіла думка. Напиватися не став. По-перше, Єдиноріг був проти, а по-друге, хіба її нап’єшся, араки цієї?

А на сьомий день після занурення у вогонь Масуда – весь цей тиждень я чимало не уникав Куш-тенгрі, і він, розуміючи мій стан, не наполягав на більшому від коротких і ні до чого не зобов’язуючих зустрічей – і на третій день після зникнення Кулая й моїх друзів до мене, коли я всоте починав спочатку «Кидок строкатого тигра», підійшли Асахіро з Но-дачі на плечі й Матінка Ци з мовчазним Чань-бо, звільненим від ганчірок.

За руку Асахіро вів якусь дівчину.

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро.

Я кинув Єдинорога в піхви, сунув Уламка за пояс і обернувся до них.

2

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро, і Матінка Ци, що стояла в нього за спиною, широко усміхнулася й часто-часто закивала головою, немов намагаючись переконати мене в тому, що це Хаміджа, а не хтось інший.

Асахіро не назвав мене «Асмохат-та». Навряд чи нас хто-небудь підслухував, але все ж… Я ще подумав, що називаючи мене справжнім ім’ям, Асахіро Лі, доля моя невідступна, хоче наголосити… не знаю вже, на чому він хотів цим наголосити, бо додумувати мені перехотілося.

Хаміджа виявилася дуже схожою на Чин. Ні, не обличчям – хоча деяка витонченість рис і матова блідість була властива обом, та здорова блідість, яку не забарвити жодним сонцем від Хакаса до Шулми – а радше, манерою рухатися, стояти і… і дивитися. Так само, як у Чин, у Хаміджі спокійно впевнений погляд вступав у неясне протиріччя з крихкістю статури, і лише коли дівчина починала рухатися, навіть просто переступивши з ноги на ногу, ти розумів усю оманливість цієї підліткової крихкості. З таким же успіхом можна дорікати Єдинорогові, що він тендітніший, ніж, скажімо, Шпичастий Мовчун.

І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.

– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…

– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.

По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.

Бо я вже бачив.

Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.

Потойбічний погляд.

Сірий туман в обрамленні неймовірно довгих вій, яким належало простромлювати серця нещасних закоханих; утім, я погано уявляв собі когось, закоханого в давіні.

– Таких, як вона, у Шулмі ніхто й пальцем не торкне, – продовжив Асахіро здавленим голосом, чомусь дивлячись собі під ноги. – Коня дадуть, намет дадуть, начиння всяке… а в племені жити не дадуть. Окремо кочувати проженуть. Зумієш не пропасти – міряй степ від краю до краю, не зумієш – у степу поляжеш.

Я ще раз оглянув Хаміджу з голови до ніг. Старенький халат, латаний-перелатаний, з-під якого визирає щось на кшталт шкіряних шароварів; на голові чи то башлик, чи тюрбан… щось. Півчоботи з порваним верхом, ліва підошва скоро відвалиться…

Маленькі долоні дівчини безглуздо погладжували товсту пошарпану мотузку, яка заміняла пояс.

Мовчить…

– Німа вона, чи що? – поцікавився я, наче дівчина була неживим каменем, який і не тут стоїть, а десь далеко.

Марно. Ані образи, ні відповіді. Немов ми всі в одному світі, а вона – в іншому.

– Не знаю, – відповів Асахіро. – Поки що нічого не казала…

– Тоді звідки ти знаєш, що її звуть Хаміджа?

Якось неприємно було стояти поруч із людиною, про яку говориш, і відчувати, що людина ця наче й не зовсім людина, і однаково їй – говориш ти про неї, не говориш чи взагалі геть підеш.

Давіні.

Вмістище дева. Я згадав голосного й могутнього Чандру Дева; і глянув на тиху байдужу давіні.

Мені й самому собі зізнатися ніяково було, що остерігаюсь я її, оцю Хаміджу. Ще в дитинстві якось налякала мене одна бабця-давіні, забившись у нападі біля ніг Чена-семилітки, відтоді страх цей і сидить у мені. Ніби й не сім років мені, і розумом усе усвідомлюю, а хочеться відійти…

– То ми нагодуємо її?

Це Асахіро. А Матінка Ци підморгує мені й пальцем Хаміджі в бік тицяє. Ні, не в бік, а в бляшку нефритову, до халата казна-як пришиту… ієрогліфи там два, «квітучі ліщини» і «весняний дощ». Вимовляються як «хамі» і «джа». Написання вейське, з нахилом, хоч і потерлося дуже…

Такі бляшки в нас у Веї на іменних поясах носять.

Он воно в чому річ… Хаміджа, значить.

– Звичайно, – сказав я. – Звичайно, нагодуйте.

Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.

– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…

І тут до мене дійшло.

– Зачекай-зачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?

Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.

– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабиню-давіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!

І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!

Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскраво-червону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його по-шулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!

– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Но-дачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.

Я-Єдиноріг мимоволі усміхнувся.

– То й що? – запитав Єдиноріг-Я.

– Та нічого… Пальці в неї холодні.

3

…Вечір.

Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…

Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджу-давіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.

І нехай собі йде…

Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.

– Чи дозволить Асмохат-та поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.

– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.

І бачу перед собою Неправильного Шамана. Ох, і не хочеться мені з ним зараз говорити! Утім, шаман у цьому не винен. І говорити доведеться – якщо сам підійшов, отже, не відв’яжеться, і я ж дозволив, ніхто за язика не тягнув.

Але ж міг би й не дозволяти, на правах Асмохат-та…

Я плескаю по невідомо чиїй повстині поруч із собою.

– Сідай, шамане. Говорити будемо. Сім днів мовчали – тепер, схоже, час.

Куш-тенгрі ледь помітно киває й легко опускається на запропоноване місце під передзвін своїх брязкіток.

– Ти маєш рацію, Асмохате-та. Настав час говорити. Раніше не можна було – ти б і не слухав. Зараз – слухатимеш.

Так уже й слухатиму….

– І про що ми будемо говорити, мудрий Куше-тенгрі?

– Про тебе. Про людей твоїх. Про живі ваші мечі (Я-Єдиноріг внутрішньо здригаюся: як він здогадався? Чи йому хто сказав?..). Про шаманів Ур-калахая Безликого. Про мене – теж. Про те, як нас вчать. Про те, як вас вчать. Багато про що говорити будемо.

– І як вас вчать? – напозір цікавлюся я.

Куш-тенгрі пропускає моє запитання повз вуха. Принаймні, так мені здається.

– Коли народжується хлопчик, Асмохате-та, його показують шаманам Ултая-цілителя. Є в дитини шість дюжин таємних ознак – бути йому шаманом. А знайдуть сім дюжин – бути дитині слугою Безликого. Заберуть його від матері, сюди принесуть і з двох років учитимуть.

Дивитися навчать – щоб око не втомлювалося. Бачити навчать – щоб завважував, що слід. Мене самого старий шаман Хум-Тенґе вчив. «Обернися, – каже, – і дивись. Що бачиш?» «Табун бачу», – відповідаю. «А тепер заплющ очі. Скільки коней у табуні?» Я відповів. Правильно відповів. Півтори дюжини й ще дві. «А мастей яких?» Я відповів. «Скільки кобил, скільки жеребців?» І так постійно. А зіб’єшся – спочатку; доки до грудей йому не доріс, батогом бив. Боляче, а як образливо – й не сказати. Коли доріс до грудей – перестав мене бити Хум-Тенґе. Але, бувало, так подивиться, що вже краще батогом би потягнув…

Дихати вчив. Стояти вчив. Камені ловити вчив. Як голими руками від вовка відбитися вчив. Опісля травам учити став. Щоб навпомацки чув – де жива трава, де мертва, де зла, де добра. А пізніше, коли мені все це передав, узявся іншого вчити. Людям в очі дивитися, душу їх бачити, думки, тіло поглядом в’язати; людське вчора й завтра – прозрівати.

Старий був Хум-Тенґе. Перед смертю сказав: «Гарним шаманом будеш, Куше-тенгрі. Знаю. Сам учив. А я – хороший шаман. Був. Усе, що знав, тобі передав. Тепер останнє віддаю. Не бійся світу. Не жалій світу. Не живи в цьому світі, як звірі живуть, – побоюючись його втратити. Безликий Ур-калахай не лише цей світ сотворив. Є й інші. Я знаю. Я двічі бачив. Дерева дивні. Люди не в нашому одязі. Небо – чуже. Не наш світ. Не той, що за горами. Не той, що за Кулханом. Той, що за поворотом шляху шамана. Я – бачив. Дивися на наш світ. Шукай – інші. Навіщо – не знаю. Може, ти дізнаєшся. Але спершу – знайди.»

І вмер.

Великий шаман Був Хум-Тенґе. Зараз жодного такого немає…

4

Куш-тенгрі зітхає й мовчить, дивлячись у вогонь – і мені здається, що язики полум’я бояться й заспокоюються під чорним шамановим поглядом.

Я теж мовчу.

Якийсь час.

– Ти раніше нікому про це не розповідав, Куше-тенгрі.

Я не запитував.

Я стверджував.

– Нікому, – погоджується Неправильний Шаман.

– Тоді чому мені розповів?

– Спробуй сам здогадатися.

– Я здогадуюся. Але краще розкажи ти.

– Гаразд. Усі ці дні я на тебе й на людей твоїх дивився. На ваші Бесіди (це слово Куш-тенгрі вимовив по-кабірськи); на те, як і чому ви ориджитів учите; як коваль ваш залізо кує; як клинки ваші живі один з одним грають. Ти, Асмохате-та, коли мені його кинув, – шаман кивнув на Уламка, що стривожено визирав у мене із-за пояса й уважно слухав усе, що перекладав Єдиноріг, – я його життя під рукою відчув. Життям він мені долоню обпалив. Не як шабля шулмуська. Не як трава. Не як звір. Як людина. І потім, коли ми минуле дивилися… Тоді – не зрозумів я. Злякався. Тепер – зрозумів. Його це минуле було.

І Куш-тенгрі вказав на Єдинорога.

– Ти бач, який тямущий, – пробурмотів Дзютте. Однак продовжувати не став. Лише об руків’я Дан Ґ’єна слабко брязнув – перекладай, мовляв, ні слова не пропускай!

– Сім днів дивився, – продовжив між тим Неправильний Шаман. – Дивився й думав. Думав про те, що мені ваш Асахіро сказав. І ти теж. У нас дихати, стояти, дивитися, землю відчувати – лише шаманів навчають. У вас – усіх. У нас лише шаманам кров проливати заказано. У вас – усім. Спочатку ти казав – я не вірив. Життя твоє дивився – і тоді до кінця не вірив. Хоч і знав, що правда. Тепер – вірю. Можна. Можна зброю в руки брати й не проливати крові. Отже, і мені можна. Й іншим шаманам.

– Можна, – погодився я.

– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохате-та… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?

А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?

Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.

Тому я чесно відповів за всіх трьох:

– Не знаю.

– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть по-іншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…

Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.

– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…

«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»

«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»

Я запитав.

А Куш-тенгрі відповів.

– Хороше запитання, Асмохате-та.

– Це не моє запитання. Його, – і я злегка торкнувся Дзютте.

– Однаково хороше запитання. Розумне. Я відповім. Світ у нас такий. Хочеш чи не хочеш – а доля людини з її зброєю пов’язана. Ото й бачу я їхню спільну долю. Інакше лише половину побачу. І то – туманно. Тому за клинок тримаюся. Тому ми, слуги Безликого, самим лише воїнам гадаємо. А воїни в нас дикі й дурні. І шаблі в них дурні й дикі. Воїнові пророкувати просто: уб’ють чи не вб’ють, зі здобиччю повернеться чи без неї.

Ви – інші. І зброя у вас інша. Он запитання які розумні ставить, – шаман шанобливо глянув на Уламка. – І пророкувати вам складніше. Але цікавіше. І ось що я думаю: з мечем чи без меча, а чи не зійдуться наші дороги? Не тепер, а колись… А може, й не зовсім колись. Спробувати треба.

– Треба спробувати, – погодився Я-Єдиноріг, забувши навіть на мить, де перебуваю і з ким розмовляю. – Але як?

– Не важливо. Головне – пробувати. Що йде – дійде. Приміром, я буду тебе і їх, – кого мав на увазі шаман, було неважко здогадатися, – учити майбутнє бачити. Або минуле. Або помисли людські розгадувати. Самим. Без мене. Але не так, як я – так у вас не вийде. Ви спробуйте – коли свою Бесіду ведете. Спершу Бесіду наперед побачити. Не один удар – два, три, дюжину; потім – далі.

– Спробуємо, – із сумнівом пробурмотів Я-Єдиноріг.

– Або – коли з невидимим ворогом б’єтеся. Я бачив – ви так часто робите.

«А оце вже цікавіше, – завважив Єдиноріг. – Але який сенс Бесіду наперед знати! Ось якщо танець…»

– …а ви мене вчитимете.

– Чому? – зачудувався я. – Це ж ти шаман, а я…

– А ти – Асмохат-та, залізнорукий, що розмовляє зі своїм мечем. Ти будеш учити мене володіти зброєю.

– Володіти? – усміхнувся Уламок. – Гм…

– Тебе?! – вигукнув я.

– Так, мене. Воїни бояться шаманів – тому що шамани роблять те, чого не можуть вони. І воїни заздрять нам. Зате воїни носять зброю. Вони – чоловіки. А шамани… начебто теж чоловіки, але не зовсім. Беззбройні. Раніше ми й самі думали – не можна шаманам зброю мати. Або зброя – або дар шаманський. А тепер бачу – можна. Можна зброю мати. Вести Бесіду можна. Як друзі ведуть. І дар не втратити. А якщо вийде – не лише не втратити, але й далі пройти, по шляху нашому. До того місця, де він із вашим знову перетнеться. А потім – разом іти. Разом легше йти, і нам, і вам, і мечам…

– А ми… ми зможемо те, що й він?.. – помовчавши, тихо запитав Уламок.

– Тепер, коли я бачив живу зброю, я розумію, що і їй не заказаний цей шлях, – немов відповідаючи на запитання Дзю, знову заговорив Куш-тенгрі. – Я бачу… щось. Щось, що чекає нас попереду. Воно вже близько. Поруч. Треба лише зробити кілька кроків, треба зробити їх разом – і тоді, за поворотом…

– Я не впевнений, але, по моєму, це ті самі світи, про які говорив Хум-Тенґе, мій учитель, – сказав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

5

Чи цього я чекав, виїжджаючи з Мейланя й вирушаючи до Кулхану?!

А тепер шаман, що бачить суть речей і ніколи не брав до рук Звитяжця, крім як для передбачення; шаман, чиї слова були однаково зрозумілі й мені, і Єдинорогові з Уламком, цей Неправильний Шаман розповідає мені про інші світи, створені Безликим, і збирається побачити ці світи, і для цього він візьме до рук Звитяжця, одного з тих Звитяжців, які, за його ж словами, закрили для людей емірату шлях шамана…

«Відкривши навзаєм Шлях Меча…»

«Так, це так, Єдинороже. І однаково це важко вкладається мені в голові. Може, тому що я бачив заграву Масудового вогню над Кабіром? І я передчуваю…»

«…я – теж. Я передчуваю, що відповідь на наші запитання лежить там, попереду, на тому Шляху, по якому хоче йти Куш-тенгрі. Маємо йти разом із ним. Я не знаю, чомусь я в цьому впевнений. Інше зараз неважливо.»

– А я знаю, чому в Єдинорога передчуття! – не витримав Дзю. – Бо він уже стає шаманом! І ми всі скоро ошаманимося…

– Ми зробили вибір, – обірвав я Уламка, стиснувши його рукою аль-Мутанаббі. – Ми зробили його ще в Кабірі, не розуміючи цього. Наш вибір – іти. А Куш-тенгрі зробив його зараз. І він має знайти собі Звитяжця.

– Або Звитяжець має знайти його, – уточнив Уламок.

– Припустимо. Але це має бути Звитяжець, який не спробував крові.

Це я вимовив уголос.

Шаман зрозумів.

– У дальньому наметі, – сказав він. – На білій повстині. Там напевно мусить бути зброя прийшлих рабів, недостойних того, щоб їх прийняли в плем’я. Зброю приносять сюди, щоб служитель Ур-калахая провів обряд занурення у водойму.

Єдиноріг здригнувся.

– Але ми прибули швидко й зненацька, – продовжив Куш-тенгрі, – і шамани могли не встигнути провести обряд. Підемо перевіримо? Так?

– Гаразд.

– І ви… ви допоможете мені вибрати? Якщо там є з чого вибирати…

– Допоможемо. Вам – вибрати. Обом. Якщо буде кому вибирати.

І ми пішли до дальнього намету.

Чи чекав нас там хто-небудь? Не знаю.

Зате нас чекав Шлях. Чекали Кабір і Мейлань. Чекала Шулма. І чекав Джамуха Восьмирукий.

Хоча в мене було дивне відчуття, що Джамуха вже дочекався.

Чого?

Може, я теж стаю шаманом?..

Частина IX Чужі поля

…Ми бились мечами на чужих полях…

Н. Язиков

Розділ 26

1

Цей намет був зовсім не такий, як інші.

Вогкий і холодний, він несподівано пахнув болотом, і мерзлякувате тремтіння пробігло по моєму клинку, коли я подумав про те, куди веде дорога, яка починається від цього намету.

– Темно, – пробурчав Дзютте, незатишно перевертаючись.

– Ага, – погодився я. – Темно.

Сказано було значно менше, ніж не сказано.

Чен і шаман узагалі мовчали.

– Темно, – повторила луна, і я спершу не зрозумів, що це не луна, а коли зрозумів, оманлива луна вже змовкла, зависла важка пауза, і одразу ж, напівкриком-напівстогоном:

– Заради Небесного Молота! Звитяжці! А вас… вас за що? Теж – не змогли?!

Куш-тенгрі з голосним шерехом відсунув полог, блякле вечірнє світло увійшло в намет, у кутку слабко засвітилася біла повстина – і струнке тіло на ній, завдовжки приблизно як Вовча Мітла. Я вийшов з піхов, звикаючи до убогого освітлення, і незабаром розібрав, що переді мною – Чида.

Із хакаських списових родин. Бо лише в Малому Хакасі давали такі імена, які вимовити було важче, ніж вести Бесіду з Ґвенілем, коли еспадон був у поганому настрої.

А ще хвацька хакаська Чида мала настільки витягнутий вузький наконечник на довгій трубці, що насаджувалася на ратище, оповите сталевими стрічками хлист-навхлист, – і з основи трубки, на півтора ліктя нижче від жала наконечника, стирчала поперечина, заточені краї якої трохи загиналися догори.

Я знаю, що кажу. У перші два десятиліття мого життя в Кабірі я не раз навідувався в дім навпроти, де жила Чида Абенсерах, Звитяжець одного віку зі мною – і ми з задоволенням велу Бесіду, доки одного зовсім не прекрасного дня Абенсерах не виїхала назавжди, повернувшись у свій рідний Хакас.

– …Отже, не змогли, – тужливо підсумувала Чида, по-своєму витлумачивши наше мовчання. – Що ж… чому бути, того не минути, а разом і плавитися легше. Нумо знайомитися, бо незабаром, певно, прощатися доведеться. Чида Хан-Сеґрі з Білих гір Сафед-Кух. Ой, де ж ви, гори мої Білі…

– Сафед-Кух? – здивовано перепитав Уламок. – До чого тут Сафед-Кух? Ти що, у Кулхані не була?

– Кулхан? – у свою чергу здивувався Чида Хан-Сеґрі, тьмяно зблискуючи наконечником. – Що таке Кулхан? Де це? Я Придатка за перевал Ан-Рок повела, дурепа цікава, а там і пішло… Скеля на скелі, ущелина за ущелиною, де сковзаєш, де падаєш! Казали ж мені: хто вважає, що знає гори – той їх спізнає, але пізно буде!.. Ото й спізнала. І гори, і горе, ось лише гори скінчилися, а горю кінця-краю не видно…

– Звідси вийти хочеш? – напряму свиснув я.

Було зрозуміло: якщо зараз ми візьмемося з подробицями пояснювати простакуватій Чиді, що відбувалося з нами протягом останніх півроку, та де це було, та як це було, та з ким це було й навіщо та чому – закінчимо якраз до повернення Джамухи й Чинкуеди з переможного походу на Кабір.

Та й то можемо не встигнути…

– Як не хотіти? – простодушно здивувалася Хан-Сеґрі. – Але як?

– Разом із новим Придатком, – втрутився Уламок. – Будеш його навчати – сьогодні ж вільною будеш, диво ти гірське, що не з того боку звалилося!

– А де ж мені Придатка нового взяти?

– Та ось він стоїть! – брязнув я, вістрям показуючи на Куш-тенгрі. – Куш-тенгрі та Хан-Сеґрі – чим не пара?!

– Цей? – тихо й не по-доброму, ой, не по-доброму почала Хан-Сеґрі, аж мене ознобом пройняло. – Цього… мені в Придатки? Ох, і навчу я його, мерзотника гидотного, ох і…

– Цить! – гаркнув Уламок, обриваючи Чиду, і вже спокійніше звернувся до мене: – Чуєш, Єдинороже – бери-но ти Чена з шаманом, і вийдіть звідси ненадовго. А мене на повстині залишіть. Усе життя мріяв на такій повстині полежати і з такою Чидою поговорити…

І ми вийшли.

– Полог засмикніть, – почулося нам услід. – Кохання у нас зараз буде, а я кохання при світлі не розумію…

Чен знизав плечима й засмикнув полог.

2

…Ось уже з півгодини Неправильний Шаман сидів на землі, подібний до сухого пня, а я неквапно танцював довкола нього, то входячи в уповільнену «Хмару семи зірок», то виходячи з неї й одночасно з Ченом поглядаючи на намет.

Тиша.

Важка повсть заглушала все, і здавалося, що намет порожній.

Я розчаровано посвистував – укотре? – і знову брався за своє.

Ні, у здібностях Уламка переконати кого завгодно в чому завгодно я не сумнівався – сам був тому прикладом, – але нам не потрібна була тупа покірність Чиди.

Нам потрібно було вільне й беззастережне сприяння!

– На посох схожа, – задумливо пробурмотів шаман.

Чен зупинився, а я кілька разів пройшовся над головою Куш-тенгрі.

– Який посох? – запитав Я-Чен.

– Наш, шаманський… із яким на камлання виходять. Духів злих проганяти.

Божевільна думка мигнула в мене – а якщо й справді… але думку довелося відкласти на якийсь час, бо тут із намету почувся голос Дзютте.

– О Вищий Мейланя, Звитяжцю й звитяжний Дан Ґ’єне! – кричав Уламок, і я не одразу зрозумів, знущається він чи ні?! – Почуйте мене! Шліть сюди цього Куш-Придатка, і нехай він пройде з чарівною Хан-Сеґрі до священної водойми! А ми поки що насолодимося красою шулмуської осені!..

Чен сказав шаманові, що той має зробити, – промовчавши про Куш-Придатка, – і шаман увійшов досередини.

Вийшов він уже з Чидою на плечі й з Уламком у лівій руці. Чен забрав Дзютте, і Куш-тенгрі рушив до священної водойми, несучи Чиду так дбайливо й акуратно, немов та могла випасти в нього з рук і розбитися.

– Що ти їй наговорив? – поцікавився я.

– Різного, – задоволено поблискуючи, відгукнувся Дзю.

– А саме?

– Що ти, приміром, – найвидатніший Звитяжець усіх часів і близький друг Небесного Молота. Майже родич.

– Так… Ще що?

– Про життя поговорили…

– Далі!

– А ти на мене не кричи! Я тупий, до мене крики не доходять… Про водойму я їй розповів. І про те, що єдиний її порятунок – це Куш-тенгрі. Буде з ним Чида – і буде їй благо; не захоче – хай іржавіє під мокрим плащем Жовтого Мо! Це їй і зрозуміло, і доступно; а гляне зараз у священну водойму – і за шамана всіма кінцями чіплятиметься! День, другий, третій – а тоді й звикне, і про все інше довідається…

…Що ж… Дзю, як завжди, не переймаючись жодними етичними міркуваннями, знайшов єдиний найпереконливіший доказ. Я б так не зміг.

А він зміг. І – вгадав. Бо, повернувшись, Чида Хан-Сеґрі стала доволі потульна, а до мене зверталася не інакше, як «Вищий Дан Ґ’єне», і запобігливо шелестіла вицвілою китицею, що бовталася під її поперечиною.

Ось тут і дійшла черга до моєї божевільної думки.

– Духи, – заклопотано мовив Чен-Я, озираючись довкола. – Ох, і багато ж! І всі – злі. Так і в’ються.

– Де? – захвилювався Куш-тенгрі.

– Скрізь. Нумо, камлай… я правильно кажу? Жени їх звідси!

– Зараз?

– А коли ж іще?! Заїдять же!

– Гаразд, – погодився шаман. – Прожену. Ось за посохом сходжу, шапку вдягну – і прожену…

– Ніколи! Бери Чиду й ганяй!

– Кого бери?

– Чиду! Ти ж сам казав, що вона на посох схожа!

– Вона?

Ні, раніше Мені-Ченові шаман подобався більше…

– Вона, вона… Роби, що кажуть!

Він і зробив.

Завмер на місці, зблиснув чорними очищами, двічі тупнув – і Я-Чен ледь устиг ухилитися від наконечника Хан-Сеґрі, що пронісся біля самого Ченового носа.

– Чудово! – захопився Уламок.

А Чен-Я, затамувавши подих, дивився, як миршавенький шаман – та ні! – як величезний, могутній, величний і страшний шаман ганяє цілі сонми злих духів, кричить на них, погрожує їм, б’є їх посохом – і Чиді залишається лише стежити, щоб Куш-тенгрі, захопившись, випадково не полоснув себе по нозі відточеним лезом наконечника.

Мені навіть шкода стало бідолашних злих духів. Іноді шаман нетвердо ставав на ноги після чергового стрибка, деякі його рухи не зовсім підходили для Хан-Сеґрі, про Майстерність Контролю взагалі говорити не доводилося – чого не було, того не було, – але однаково переді мною була багата руда, з якої не так уже й складно буде виплавити клинок уміння для Неправильного Шамана.

Спочатку ми з Ченом і самі впораємося, а відтак треба буде до Чань-бо звернутися: посохи в його компетенції. Цікаво, шулмуські шамани й справді не уявляли собі посох нехай не Звитяжцем, але бодай зброєю – чи Куш-тенгрі чогось не договорює?

– …Усе, – видихнув злегка захеканий шаман, зупиняючись. – Обряд закінчено.

– І чудово, – відповів я. – Чидо, ти що скажеш?

– Ошуканець ти! – різко заявила Чида.

– Я?!

– Ні, що ви, Вищий Дан Ґ’єне! Цей ваш… брехун він! Казав: Придаток сирий, його вчити треба… А цього Придатка не вчити – його переучувати треба! Чида Хан-Сеґрі подумала й додала: – І вчити, звичайно, теж доведеться. Що ж, будемо вчити… це все ж краще, ніж у воді гнити.

Я з нею повністю погоджувався.

3

Весь наступний день ми потратили на навчання шамана. Ясна річ, ні за день, ні за тиждень, ні навіть за рік зробити з шамана Придатка, який вестиме Бесіду з кожним із кабірців, як рівня, було неможливо, і ми на таке навіть і не замахувалися. А ось своїм братам-шулмусам Куш-тенгрі не поступиться вже за місяць… якщо не раніше.

Є в нас місяць?

Не знаю, не знаю… схоже, немає.

Коли сонце почало хилитися до заходу, я порозмовляв із Ченом та Уламком, і ми залишили двожильного шамана й знуджену за вільним життям Чиду під опіку Чань-бо і Матінки Ци, які вчасно нагодилися. А самі подумали – і пішли за межі табору.

До пагорбів.

Погуляти перед вечерею.

Не знаю вже, про що думали Чен і Дзю, а я думав про різне. Про те, що тепер мене можна називати Дитячим Учителем – якщо, звісно, шамана можна назвати дитиною (втім, у науці спілкування зі Звитяжцеми Куш-тенгрі – справді дитина, лише надзвичайно розумна й працьовита); про нещасну Чиду Хан-Сеґрі, яку треба буде пізніше розпитати про її життя-буття в нелюб’язній Шулмі й нову для нас дорогу з Кабіра сюди – з південного заходу, через гори Сафед-Кух; про те, що я уявляю собі лютий вогонь Масуда всепожиральним полум’ям, а шулмуси, певно, уявляють собі спокійну воду Муніра священною водоймою – затхлою гробницею для невдатної зброї…

А потім ми дісталися до гайка покривлених дерев із колючими шапками вічнозеленого листя, і я перестав думати про різне, бо зачув веселий брязкіт Вовчої Мітли.

І за мить побачив саму Мітлу, яка збуджено крутилася в руках розпашілої Чин, а трохи оддалік стояв світлявий юнак-батиніт (Чен так і не запитав, як його звуть) – Придаток короткого меча, який називав себе Такшакою. Сам Такшака, рід якого був мені невідомий, хоробро креслив у повітрі хрести й дуги в…

О палаюча Нюринґо!

В руці Хаміджі-давіні!

Ба більше – чудово з нею вживався.

– Нумо! Нумо! – кричав Такшака, намагаючись змусити Мітлу проскочити далі, ніж їй хотілося б, і самому наблизитися до Чин. – Брязкай веселіше! Став Придаток наш потроху припадать на третю ногу, а залишився з двома – стриму вже йому нема!..

І так далі – чи Вовчу Мітлу звеселяв, чи за Хаміджу радий був.

– Чудова Бесіда! – пробурмотів Чен, мимоволі усміхаючись.

Я згідно хитнув китицею.

– Три ноги Придаток має – Молот із небес сприяє! – роздратовано буркнув Уламок. – Гей, Однороже, тобі справді ці недотепи подобаються? Я не про Мітлу з Чин…

Я не відповів Уламкові – та він і не чекав відповіді. Я дивився й бачив, що тактовна Вовча Мітла трішечки стримується при бокових різальних кидках, і те ж робить Чин – але трішечки, ледь-ледь. Такшака з Хаміджою молодці, і ніколи не скажеш, що Хаміджа – давіні, а прямий Такшака – з Тьмяних: настільки він точний і акуратний, і Хаміджа рухається просто блискуче, але до Чин вона не прорветься, ні, не встигне, бо змахує руками при покроковому повороті, а там не треба змахувати, там навпаки – стискатися треба й стрибати, я ж бо звички Мітли знаю, і взагалі Такшака для Хаміджі заважкий, не звикла вона до такого, її Звитяжець значно легший був, хоча теж двосічний і короткий, ось лише чому він її не вивчив під час випаду вперед не завалюватися?..

За цей час Чен устиг минути гайок і підійти до Бесідників майже впритул, зупинившись біля крайнього дерева й притулившись до його стовбура спиною. Світлявий батиніт побачив нас і хотів було привітатись, але Чен застережливо махнув йому рукою – мовчи, мовляв, не заважай!

Утім, Бесідники вже побачили нас, Мітла привітно зметнулася вістрям у небо, розгорнувши всі свої бічні леза – і Бесіда мимоволі перервалася.

– Не так, – м’яко сказав Чен, роблячи кілька кроків до нещасної давіні, чиє обличчя вже знову нічого не виражало, і лише маленькі дівочі груди здіймалися частіше. – Дивись, як треба…

Тямуща Вовча Мітла кинулася до нас, і в останню мить я висковзнув із піхов, ледь торкнувшись ратища Мітли між зазубреними гілочками, а Чен миттєво стрибнув уперед, крутячись дзиґою – і за якусь мить уже стояв поруч із Чин, яка не встигла ухилитися, і ласкаво обіймав її за шию правою залізною рукою, а я лежав на плечі Чин, лезом лоскочучи їй мочку вуха.

– Ось так, – усміхнувся Чен. – Тепер ти спробуй…

Обличчя Хаміджі несподівано спалахнуло, вона закусила спідню губу, немов намагаючись стримати сльози, а потім дівчина-давіні метнулася до здивованого батиніта, мало не насильно сунула йому в руки здивованого Такшаку – і побігла геть.

Не озираючись.

– Теж мені вчитель, – із докором завважила Чин. – Вона ж тільки оживати почала, а ти… Асмохат-та! Великий і могутній!

– А що я? – розгублено пробурмотів Чен-Я. – Я нічого… я ж не знав, що вона образиться!

– Гаразд, – трохи відтанула Чин. – Я її пізніше заспокою…

– Ти її в наш намет ночувати приводь! – не стримався Уламок, якому я переклав слова Чин. – До Чена свого! Він вас обох заспокоїть… оскільки же-ре-бець! Куди там Демонові У! А я під доху сховаюся, до ранку…

Цього Я-Чен перекладати для Чин не став.

А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.

4

…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.

Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.

– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?

Біля намету бродив Куш-тенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду Хан-Сеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб Я-Чен устигав розуміти. Так, п’яте-десяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куш-тенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…

Вони розмовляли.

І я не посмів їх перервати.

Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.

5

Усе було, як звичайно.

І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…

«Ото вже ні, – подумав Я-Чен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»

У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…

Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.

І побачили.

Табір був повен своїх і чужих Диких Лез, навколо юрбилися якісь незнайомі шулмуси, шулмуски й шулмусенята, прагнучи одне одного перекричати (втім, для нас із Ченом і свої, й чужі були на одне лице!), і всіх їх було не багато, а дуже багато – разом із кіньми, візками, поклажею…

«Захопили, – мигнула очманіла думка. – Проспали водойму! Ось вони, люди Джамухи й Дикі Леза Чинкуеди! Зараз помітять нас…»

Останні слова я вимовив уголос.

– Хто помітить? – якось аж занадто безневинно поцікавився Уламок.

– Вони, – трохи розгубившись, відповів я. – Ці… Дикі Леза. І воїни Джамухи. Не бачиш, чи що?! Он їх тут скільки… Навіть баранів із собою пригнали!..

І справді, з південно-західних пагорбів чулося відчайдушне бекання.

– Баранів… – задумливо проскрипів Дзю. – І не витримав. – Самі ви барани однорогі! Куди ви дивитеся?! Он туди дивитися треба, куди я дивлюся!..

Ми подивилися.

До нас ішов білявий велетень Амбариша, одягнений у немислимо кошлаті шкіри поверх свого звичайного одягу, а Вогненний Меч Ґвеніль розлігся на його плечі; і сяяв еспадон, слід завважити, на весь клинок, анітрохи не бентежачись навколишнім юрмиськом.

Заради Нюринґи – що, у такому разі, тут відбувається?!

– Фальґриме, Ґвенілю, що все це означає? Кого ви сюди привели?!

– І знову не туди дивитеся, – повчальним тоном повідомив Дзютте. – І не в того запитуєте. Ви краще в Махайри запитайте, у Женця нашого Бронзового! Он він за Ґвенілем ховається – боїться, напевно… А якщо боїться – отже, у нього й треба запитувати!

Не те щоб Махайра справді чогось боявся, але чомусь щосили намагався залишатись якомога непримітнішим – тільки від Дзю не сховаєшся, хоч за Ґвенілем, хоч за ким, і довелося Махайрі разом із Діомедом іти до нас.

– Де це ви, – запитав я, – лусни вас Небесний Молот, пропадали?!

– Ти розумієш, Єдинороже… – почав було Ґвеніль не дуже впевнено, але тут його перервав Махайра, а потім його, у свою чергу, перервав Ґвеніль, а Діомед із Білявим узагалі говорили, не перестаючи й майже одночасно…

Загалом, як зрозумів Я-Чен із цього гамору, все відбувалося ось як.

Доки ми з Ченом і Куш-тенгрі шаманили, ми геть забули, що у світі існує ще хтось і щось, крім нас самих, і що наші ориджити з їхніми Дикими Лезами якось жили й до зустрічі з нами. Тобто, ми зовсім не подумали, що в дітей Ориджа тут є родини; але самі ориджити про це ні на хвилину не забували. І оскільки безпосередньо до Асмохат-та й Пресвітлого Меча вони звернутися не зважились, то звернулися спершу відповідно до Фальґрима-ецеге з Ґвенілем Могутнім і Діомеда-ецеге з Махайрою Хитромудрим.

Так… схоже, тут своя ієрархія склалася, на вершині якої Асмохат-та й Пресвітлий Меч сяють, і звертатися до них із дрібницями не слід, а оскільки для божеств усі мирські справи – дрібниці, то… Знайшли до кого звернутися, позашлюбні діти Ориджа!

А ось наші друзі-приятелі одразу вирішили допомогти в цій педантичній справі, підтвердивши, що не варто турбувати Асмохат-та й Пресвітлого Меча з такого незначного приводу.

– Просто зворушлива дбайливість! – мовив Уламок. І сталося неймовірне: Фальґрим із Діомедом зашарілися, почувши це в Ченовому перекладі, а Ґвеніль із Махайрою зніяковіло брязнули за мить до того, оскільки перекладу не потребували.

…І ось великі герої, що персоніфікували союз сили й розуму (еспадон із Женцем витерпіли й цю перлину творчості невгамовного Уламка), разом із ориджитами і їхніми Дикими Лезами пішли звільняти родичів Кулаєвого племені, яких узяв заручниками Джамуха. І віддав під нагляд численному племені маалеїв.

«А слова які, – понуро подумав я. – „звільняти“, „взяти в заручники“… маалеї, тим паче, якісь! А головне, що нам із Ченом слова ці навіть особливо дикими вже не здаються! Звикаємо, чи що? Ой, звикаємо… що ж у тобі такого, Шулмо?!.»

…Отож, незабаром біля місць звичайних осінніх кочовищ племені маалеїв з’явилися двоє кабірців і двоє Звитяжців, а також дюжина ориджитів із приблизно двома десятками Диких Лез.

І на чолі – юний Кулай-нойон.

Це, бач, супроти цілого племені, якому діти Ориджа й у кращі свої дні поступалися чисельністю втричі…

Фальґрим заговорив був щось про те, що справжній чоловік ворогів не лічить, але Чен жваво обірвав Білявого, запропонувавши справжньому чоловікові не ухилятися від оповіді.

…Скільки ми потім не сперечалися з упертим Дзю на тему, кому більше щастить – героям чи дурням – але нашим приятелям безсумнівно пощастило: маалеїв на місці не виявилося. Ориджити одразу ж обнюхали прилеглий степ, і це їх аж ніяк не втішило: маалеї невідь чому зібралися й рушили до ставки гурхана Джамухи.

І Мої-Ченові друзі не придумали нічого кращого, як поїхати слідом.

І поїхали.

Швидко-швидко.

І наступного дня їм знову пощастило (ображений Ґвеніль заявив, що пощастило саме маалеям, але Махайра запобігливо зашелестів, і еспадон замовк, давши змогу продовжувати Женцеві).

Як виявилося, нетерплячі маалейські воїни зі своїми Дикими Лезами поскакали вперед, а герої-визволителі наздогнали їхній обоз: скрипливі візки з нехитрим і хитрим шулмуським скарбом, галасливі вівці, крикливі діти – а також жінки, старі й підлітки, у тому числі й з родин ориджитів-заручників.

Охороняли все це строкате, голосне й повільне збіговисько всього вісім молодих Диких Лез із настільки ж молодими Придатками-маалеями.

Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохат-та, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.

Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтар-кулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтар-кулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.

– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтар-кулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.

І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохат-та» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.

Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до Моїх-Ченових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохат-та якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!

А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній геть-чисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.

Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохат-та й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнів-маалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…

– Гаразд, – перервав Я-Чен балакучих оповідачів. – Це все зрозуміло, але барани! Барани звідки?! Їх маалеї теж у заручниках тримали?!

– Як – звідки? – здивовано дивилися на нас герої. – Це ж здобич! Ти шулмусів своїх чим годувати збираєшся? – а вони, знаєш, які ненажерливі! Ото й прихопили ми отару-другу! Там, за пагорбом, ще одна отара є…

Дзю блиснув гранями й розреготався.

– Махайра Хитромудрий і Ґвеніль Могутній, – заявив Уламок, ні до кого конкретно не звертаючись. – Гроза возів і баранів… тремти, Шулмо!

6

Визволителі-викрадачі, анітрохи не образившись на Дзю, поривалися повідомити нам ще щось, – на їхню думку, головне, – але тут нас перервав крик Куш-тенгрі.

– Який син ослиці й шакала додумався привести сюди цих безмозких людей?! Хто дозволив шолудивим піщаним пацюкам завалювати покидьками святе місце?! Я, шаман Куш-тенгрі, наказую вам негайно вийти за лінію пагорбів – або Безликий прокляне вас, і гнів Жовтого Мо впаде на ваші порожні голови, і перетворитеся ви на череду нечистих свиней!..

– О тупе й іржаве залізо, недостойне зватися Звитяжцями! – вторила йому Чида. – Що за варварський брязкіт і божевільний гамір?! За що Небесний Молот розгнівався на мене, що я мушу доживати своїх днів у такому огидному товаристві?!

Я ще звернув увагу на вишуканість лайок Чиди, а потім подумав, що як би Хан-Сеґрі не ставилася до свого нового Придатка, вона, безумовно, вже зрозуміла, що шаман тут досить поважна особа… а тому особливо не панькалася ні із шулмусами, ні з Дикими Лезами.

І не просто не панькалася… Шаманові рухи, були ще невправні, але напрочуд грізні, і шулмуси, що траплялися їм на шляху, злякано розбігалися, Дикі Леза з криками ухилялися від важкої Чиди, а жінки падали долі й закривали голови руками.

Озброєний шаман був такий страшний, що навіть Ґвеніль із Махайрою зробили спробу втекти – та не встигли.

– О великий Асмохате-та! – заволав Неправильний Шаман, падаючи переді Мною-Ченом на коліна, і галас навколо нас миттєво стих.

(«Не смію наполягати, Вищий Дан Ґ’єн, але чи не могли б ви наказати цьому залізному наброду забратися звідси разом із їхніми Придатками? – запитала між тим Чида. – Надто вже противні…»)

– О втілення Жовтого Мо! Даруй мені недогляд мій, через що вторглися у володіння Твої ці неосвічені люди! – Я-Чен жодного разу не чув, щоб Куш-тенгрі висловлювався так пишномовно. – Будь милостивий до нещасних і не страчуй їх усіх – а лише тих, хто недостатньо швидко покине Коло священної водойми!..

Чен прихильно кивнув шаманові й обернувся до застиглих у шанобливому мовчанні шулмусів. Навіть барани, по моєму, перестали бекати.

Я вислизнув із піхов і нарочито гнівно блиснув над Ченовою головою, упершись вістрям у похмуре шулмуське небо.

– Я добрий сьогодні, – сказав Чен. – Я прощаю цього дурного шамана. (Куш-тенгрі непомітно скривився). Мало того – Я подарую життя всім, хто до полудня покине Мої володіння, зупинившись…

– За південно-західними пагорбами, – тихо підказав шаман.

– …За південно-західними пагорбами. Така Моя воля.

– Женіть їх звідси, – упівсвисту повернувся я до Ґвеніля й Махайри. – Опісля поговоримо.

І все закружляло навпаки.

– Оце зовсім інша річ, – пробурчав Куш-тенгрі, підводячись із колін і крутячи задоволену Чиду. – А то понаїхали тут… із Звитяжницею знайомитися заважають!..

– Ти руки в ліктях не випрямляй! – незлостиво процідив Чен-Я. – Заважають йому, бач… Люди поклонитися мені прийшли, а він репетує! І списом розмахує… Ось віднадиш мені прочан – і вік у майбутнє заглядати не захочеш!

7

Розселення новоявлених прочан на південно-західних пагорбах і поза ними зайняло майже весь день. Ми з Ченом і Уламком цим, зрозуміло, не займалися – ми допомагали навчати шамана, вели Бесіду з кабірцями (по можливості так, щоб це бачили Дикі Леза), з’являючись то там, то тут, викликаючи побожний трепет і прискорюючи зникнення шулмусів із Кола священної водойми.

Потім до нас підійшли Кос із Саєм і Заррахідом; вони довго на нас дивилися – і Уламок раптом заявив, що хоче прогулятися з Косом і побалакати з естоком і Вилорогим. Чен-Я не заперечував (хоча ми начебто й так гуляли; чи йому наше товариство набридло?), і Дзю жваво перекочував за пояс до Коса, й ан-Танья пішов собі.

Уже ближче до вечора Уламок повернувся і якось задуже офіційно звернувся до мене; я одразу насторожився, однак ніякого підступу в словах Дзю, як не дивно, не виявив.

– Чи не буде такий люб’язний Вищий Дан Ґ’єн попросити Вищого Чена Анкора, щоб той передав кабірським При… людям, щоб ті передали шулмуським При… людям, щоб ці шулмуські люди поводилися зі своїми Дикими Лезами, як личить поводитися зі Звитяжцями?! Я маю на увазі чищення, поліровка, вигострення… А якщо вони геть дикі і не знають, як це робиться, нехай звернуться до Коблана або до будь-кого з наших кабірців – і ті навчать.

Я вислухав цю довгу й плутану промову, таку несхожу на звичайний стиль Уламка, ще раз пошукав у ній прихованого підступу, не знайшов – і згідно кивнув китицею.

Чен вислухав мене, теж кивнув, підкликав Коса й переповів йому прохання Дзютте.

Кос теж кивнув – у цьому ми не відзначалися розмаїтістю – й кудись подівся.

А невдовзі до нас підійшла Чида, що аж сяяла від задоволення, й трохи захеканий, але цілком задоволений життям Куш-тенгрі.

– Ви мали повну рацію, Вищий Дан Ґ’єне! – тараторила Чида. – Це й справді чудовий Придаток! Я беру назад свої необдумані слова – він мене цілком влаштовує! Він напрочуд швидко вчиться, а Іржаві Леза прогнав просто блискуче! Я…

– Ходімо, Асмохате-та, – кинув Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Далі вчитися будемо.

І ми пішли його вчити.

…Лише потім, пізніше, коли Чен сидів біля багаття і їв, а я сумирно лежав поруч, Я-Чен відзначив для себе дві дивні обставини: по-перше, у всіх сьогоднішніх неподобствах узагалі не брали участі Коблан і Шпичастий Мовчун; мало того, Чен завважив, що коваль уже другий день не бере до рота нічого міцнішого від води, а зараз… о диво!.. зараз Коблан і Куш-тенгрі сидять поряд і уплітають за обидві щоки з одного казанка пісне шаманове вариво (хоча любов Залізнолапого до м’ясних страв, причому в неабияких кількостях, була нам обом добре відома).

А по-друге, кудись пропала Хаміджа. Не те щоб зовсім пропала – он сидить біля дальнього багаття й жує з відсутнім виразом обличчя! – але під час ранкової навали вона зникла, і з’явилася лише після того, як територію священної водойми знову очистили.

Хоча давіні – вона і є давіні…

Тут думки мої перервала голосна поява Ґвеніля Могутнього й Махайри Хитромудрого – і поруч із Ченом важко гепнулися на повстину Діомед із Білявим.

– Х-ху, нарешті впоралися, – глухо брякнув еспадон, витягаючись на колінах у Фальґрима на весь свій дворучний ріст і безцеремонно тицяючи руків’ям у бік Ченові.

– Отож, Асмохате-та, – мовив Діомед так, немов його щойно перервали. – Вся Шулма, виявляється, хвилюється, розмови лише про тебе, а найголовніше – Джамуха зі ставки своєї виїхав! Куди – невідомо, а головне – не сам, а разом із тисячею тургаудів-охоронців! Звісно, Тохтар із Кулаєм натякнули маалеям, що без божественного промислу тут не обійшлося – чи злякався гурхан, чи видіння йому було; ти, мовляв, явився йому, жахливий і грізний, карами всілякими погрожував…

– Зачекай-но, – перервав Чен Діомеда. – Божественний промисел, кажеш… А самі Кулай із Тохтаром де? Щось я їх тут не бачив…

– Справи в них, – безтурботно втрутився Фальґрим. – Поїхали вони. І двох своїх людей прихопили.

– Як – поїхали? Куди? Навіщо?!

– Не знаю, – хором відгукнулися Діомед із Фальґримом. – Не сказали. Поїхали – й поїхали.

І було зрозуміло, що більше вони нам не скажуть нічого. Хоч би й явився я їм, жахливий і грізний, і карами погрожував…

8

«Ніщо не нове під місяцем», – іронічно подумав я, коли ми з Ченом і Уламком утекли після їжі від метушні й цікавих маалеїв у знайомий нам гайок; і всього лише по хвилині спокою й відпочинку побачили, що наближається до нас Хаміджа-давіні.

За руку вона вела світлявого батиніта, і юнак підкорявся їй із дурнувато щасливою усмішкою, не дуже навіть розуміючи, куди він іде, навіщо він іде і чи йде він узагалі.

Підійшовши, Хаміджа сповільнила крок (юнак-батиніт винувато знизав плечима – мовляв, я тут ні до чого, це все вона…), дівчина зупинилася за три випади від нас і довго дивилася на Чена, кумедно морщачи лоба.

Так, мабуть, дивляться на незнайому річ, намагаючись зрозуміти її призначення.

– Ти щось хочеш… від мене? – підбадьорливо запитав Чен.

Він хотів запитати: «Ти щось хочеш сказати?» – але вчасно згадав, що Хаміджа не говорить.

Хаміджа сплеснула своїми неправдоподібно довгими віями, не дивлячись, простягнула руку (відпустивши долоню батиніта) і вийняла з піхов на поясі юнака Такшаку.

Короткий меч мало не загурчав, виходячи з піхов, і задоволено потерся плазом об стегно Хаміджі.

Дар у неї, чи що – всіх причаровувати?..

– Ти що, Такшако? – холодно запитав я, не покидаючи піхов. – Придатка змінити вирішив? Я не можу сказати, що схвалюю твій вибір…

«Ти сердишся, Єдинороже? – почулося від Чена. – Чому?»

Що я міг відповісти? Що в мене просто поганий настрій? Що мені не хочеться вести Бесіду з Такшакою, і тим паче – коли він у руках у Хаміджі?! Злий я стаю… гірше від Уламка.

– Гаразд, не ображайтеся, – мовив я, оголюючись і злітаючи над Ченовою головою. – Пр-рошу!

Хаміджа стрибнула вперед, і Такшака вдарив.

…А Бесіда вийшла доволі сіра. Бесідники Хаміджа й Такшака були слабенькі (звісно, не за шулмуськими, а за кабірськими мірками, та ще й нашими з Ченом), на кшталт Емраха з Маскіном Сьомим-Тринадцятим, коли ми провадили Бесіду з ними біля ставка в моїй мейланьській садибі, і я розумів, що треба простіше й повільніше, і Чен це розумів, і Такшака розумів, і Хаміджа – хоча не знаю вже, що вона розуміла, якщо взагалі розуміла бодай щось… Під кінець ми з Ченом для розмаїтості пограли в «п’яного предка Хена», коли Чен раз за разом ухилявся від Такшаки в останню мить, зовні не звертаючи жодної уваги на його різкі косі змахи, а я лякав Хаміджу, так жодного разу й не торкнувшись ні до неї, ні до клинка Такшаки, і вдавав, ніби зараз випаду з Ченової руки… а потім нам і це набридло.

Пауза, ввічливий уклін – і я пірнув у піхви, відсалютувавши перед тим, а Чен усміхнувся Хаміджі й пішов геть.

Відійшовши на десяток кроків, Чен обернувся, і я теж подивився назад.

Хаміджа стояла біла-біла, очі її немов зупинилися, руки батогами зависли вздовж тіла, і вся її поза виражала таку розпачливу безвихідь, що Чен-Я спершу хотів було повернутися, а потім передумав і швидко-швидко заглибився в гай.

– Та не знаю я, не знаю я, що мені з нею робити! – бурмотів по дорозі Чен-Я. – Ото вже тягар на мою душу!.. Сама ж напросилася – а тепер ображається…

Уламок за поясом мовчав і вдавав, що спить.

Розділ 27

1

Цієї ночі ніхто, на щастя, не шумів, не брязкав, не лаявся, то ж ми спали спокійно й прокинулися перед самим Ченовим сніданком (ото вже ці люди – і справді, все їдять та їдять!).

Після сніданку Дзю знову втік гуляти з Косом, Саєм і Заррахідом. Хотілося з’ясувати, куди це вони гуляють і чим там займаються. Ні-ні, ні в чому ми їх, ясна річ не підозрювали – але цікаво ж, зрештою!

Однак цікавість ця швидко забулася – бо ми з Ченом усвідомили нарешті причину незрозумілої по Кобланової ведінки.

Повитуха Коблан постився. І дотримувався всіх звичаєвих ритуальних обмежень. Він готувався до народження нового Звитяжця.

У родині метальних ножів Бао-Гунь мусив народитися десятий, відсутній клинок – замість загиблого в битві біля пісків Кулхан.

…У відкритій похідній кузні, яку встиг спорудити за ці дні Коблан, зібралися мало не всі, кому було дозволено залишитися біля священної водойми, а також троє старих маалеїв зі своїми Дикими Лезами, яким із такої нагоди дозволили бути присутніми.

Рвучкий холодний вітер роздмухував вогонь у горні, помітно полегшуючи роботу молодому ориджитові, що стояв біля переносного міха, який Коблан, виявляється, всю дорогу возив із собою.

І не лише міх.

Літній шулмус із негнучкою ногою – місцевий Повитуха, який пішов до Залізнолапого в учні, – стояв біля ковадла, готовий схопити кліщами зародок майбутнього Звитяжця. Ритуальні свічки Народження на такому вітрі неминуче згасли б – це обіцяло нещастя – і замість них горіли чотири смолоскипи.

Викупаний Коблан у фартуху майстра-устада з Небесним Молотом на кишені й Ґердан Шпичастий Мовчун, начищений і серйозний, підійшли до ковадла. Ґердан торкнувся його й опустився на землю поруч; Коблан запалив пахощі, проказав молитву й узявся за молот.

Неподалік стояла надзвичайно врочиста Ніру, спираючись на посох, а на її грудях завмерли, виставивши руків’я, семеро ножів Бао-Гунь. Два старші ножі лежали біля горна на білій повстині – її з такої нагоди винесли з намету – щоб, згідно з традицією, передати новонародженому Звитяжцеві часточку своєї душі.

Тут були присутні всі наші: і мудрий Чань-бо, Посох Зосередження, і незвично мовчазні Ґвеніль та Махайра, і дуже серйозний Но-дачі, й Кунда Вонґ та Маскін, Пояс Пустелі, які останнім часом завжди були разом; і Вовча Мітла, Заррахід, Сай, і, звісно, я з Уламком, що встиг повернутися, і короткий Такшака, й Чида в руках Куш-тенгрі, який дуже уважно стежив за тим, що відбувається – а він умів бути уважним…

Тьмяні й батиніти (крім Такшаки й світлявого юнака) стояли трохи оддалік, а з-поза їхніх спин і руків’їв благоговійно спостерігали за таїнством Народження Звитяжця Дикі Леза і їх, так би мовити, шулмуси.

…Розмірно здіймався молот, летіли іскри, лисніли від поту плечі й груди Коблана, луною озивався Шпичастий Мовчун – і тіло майбутнього ножа ущільнювалося, форма ставала все більш викінчена, і я вже вловлював, як повільно пробуджується в майбутньому Звитяжцеві свідомість…

…Сонце перевалило за полудень, але ніхто навіть не згадав про їжу або відпочинок – таїнство Народження захопило всіх…

…І нарешті замовк, віддзвенівши, молот, і здійнялася з шипінням пара над купіллю, що дарує Звитяжцеві міць тіла й силу духа, і сукняний полірувальний валик зі спеціальною пастою багаторазово пройшовся по поверхні новонародженого ножа, і принесли заздалегідь приготовлене кістяне руків’я з мідними кільцями, а Повитуха Коблан, ретельно перевіривши баланс, одним спритним рухом насадив руків’я на хвостовик немовляти й закріпив його двома маленькими стержнями цінної деревини; точнісінько такими ж, як і у всіх інших братів Бао-Гунь.

Потім двоє старших ножів по черзі торкнулися малюка, вітаючи його й створюючи в нового ножа перше потрібне враження, прообраз майбутніх Бесід. Я буквально відчував, як вирує від надміру відчуттів ще не до кінця оформлена свідомість юного клинка, як він силкується щось сказати – і не може. Рано йому ще говорити, цьому вчаться швидко, але не одразу…

– Я вітаю тебе, брате наш, – заговорив найстарший ніж Бао-Гунь. – Будь щасливий у цьому житті, юний Звитяжцю, народжений у чужому вітряному степу, в полум’ї й брязкоті, і будь гідний того, чиє місце ти займеш. Він… він…

Голос ножа перервався, і лезо його запітніло.

– А тепер, – підхопив другий ніж, – ми повинні представити тобі людину. Нашу спільну людину. Запам’ятай її і знай: ми рівні, хоч і різні між собою; ми, Звитяжці – і люди…

Ніж казав щось іще, але я вже не слухав.

«Так, – думав я, – напевно, так і треба. З народження. Не Придаток – а людина. Не зброя – а Звитяжець. Не такий, як ти, – а рівний тобі. Частина тебе, як і ти – частина його. З народження. Це – вихід. Це – Шлях».

«Так, – думав Чен-Я, – це так. І тільки так!»

2

Наступного ранку ми побачили, як шулмуси ретельно чистять і полірують свої блискучі від задоволення клинки. Кілька людей юрбилися довкола Коблана: той раненько наївся м’ясної шурпи від пуза, – і коваль, лаючи на чому світ стоїть косоруких шулмуських Повитух і пустоголових ориджитів, правив заточку, вирівнював вади кування, давав поради – і до кінця дня багато Диких Лез мали вже не такий дикий вигляд, хвалилися одні перед одними оновленою поліровкою і зі свистом рубали все, що бачили, перевіряючи заточку.

Деякі, як я помітив, навіть намагалися вести Бесіду – саме вести Бесіду – а не небезпечно й безглуздо брязкати один об одного! Зрозуміло, у них ще поганенько виходило, але головне було не це – вони хо-ті-ли вести Бесіду! Вони праг-ну-ли цього!

Це був початок.

Та й шулмуси почали дивитися на свої клинки по-новому.

Молодець Дзю!

До речі, про Дзю. Пора б з’ясувати, куди це він увесь час зникає разом із ан-Таньєю?

І ми з Ченом пішли з’ясовувати.

Потім, коли все стало на свої місця, я подумав, що даремно ми сунули вістря куди не слід. Є випадки, коли корисніше залишатися в невіданні.

…Коли Кос уже звично прийшов за Уламком, ми з Ченом, теж як зазвичай, нічого не сказали – але, почекавши, коли вони зникнуть за наметами, поквапно рушили слідом.

Худорлява постать ан-Таньї, наїжачена трьома Звитяжцями, кілька разів мигнула попереду – і ми зміркували, що наші дворецькі й Сай із Дзютте йдуть за межі Кола, до дальніх південно-західних пагорбів, на яких і за якими розкинулося гучне ориджитсько-маалейське стійбище.

І що їм там знадобилося?

Дорога зайняла близько півгодини, і нам довелося трохи відстати – не те щоб ми особливо ховалися, але й не хотіли, щоб Кос зі Звитяжцями помітили нас завчасу. І, здається, нам вдалося.

Утім, через це ми пропустили початок вистави. Коли ж нарешті перевалили через пагорби й пройшли між якимись конов’язями, то виявили неподалік доволі-таки великий і рівний майданчик, місцями порослий пучками тьмяної трави, як на фізії хитрого Тохтара – і з’ясували, що дійство вже в розпалі.

На майданчику рядами сиділа, однаково підібравши під себе ноги, добра сотня шулмусів: попереду – наші ориджити й молоді маалеї, за ними – старі обох племен, далі – підлітки впереміш із жінками.

І кожне тримало блискучий клинок, нерухомо спрямований вістрям угору.

А перед ними Кос, Заррахід і Уламок (Сай був за поясом ан-Таньї) виконували початковий танець П’ятої стихії. Дуже повільно і дуже плавно, ретельно виписуючи всі переходи, щоб шулмуси могли встежити за кожним рухом. Це було напрочуд повчальне видовище. Причому повчальне в буквальному значенні цього слова, бо наш Уламок не лише виписував у повітрі вензелі П’ятої стихії, як справдешній Дитячий Учитель. Він ще й проповідував. Уголос.

А Дикі Леза із благоговінням слухали (хоч і не розуміли половини, а тому переймалися до проповіді ще більшою повагою), що віщає їм новоявлений пророк.

– …бо всі ви бачили Його й могли переконатися, що народжений у цьому світі не може досягти Його досконалості – але намагатися наблизитися до нього є перший обов’язок і перша заповідь; і тоді тіла наші поміцнішають, і очистяться душі наші, і помисли стануть ясні, а майстерність зросте багатократ – але лише в тих, хто йде по Шляху, вказаному Пресвітлим Мечем, а вказав він: покинь сумніви й слухай Мене…

– Покинь сумніви й слухай Його, – хором повторили Дикі Леза, очевидно, не вперше чуючи цю заповідь.

– Не ушкодь Придатка свого, а тим паче – чужого, бо хорошого Придатка виростити важко, а зіпсувати легко…

– Не ушкодь Придатка…

– Не руйнуй побратима свого, бо всі ви – Звитяжці, подібні до Мене…

– Не руйнуй…

– Живи Бесідою й радістю її, бо в цьому сенс життя Звитяжця…

– Живи Бесідою…

– І ті з вас, хто почує Слова Мої, переказані через пророка Мого, Дзютте Ломаку (ми з Ченом ледь стримали смішок) і Ближніх Моїх, стануть подібними до Мене й увійдуть у рай, ім’я якому – Кабір!

І тут Я-Чен виявив, що задуже висунувся із-за крайньої конов’язі – а зринати на їхні очі, особливо зараз, Мені-Ченові зовсім не хотілося, і ми спішно сховатися назад, то ж кінця проповіді пророка Ломаки не почули.

Ще якийсь час ми з укриття спостерігали за тим, що відбувається. Дзю зрештою замовк і разом із Саєм і Заррахідом зайнявся вартнішою, на наш погляд, справою: взявся настановляти Диких Лез у майстерності Бесіди. У цьому йому допомагали Вовча Мітла, Чань-бо, Но-дачі й двоє Тьмяних, які невідомо звідки взялися й незрозуміло де доти ховалися.

Далі Я-Чен дивитися не став і повернувся до священної водойми.

По дорозі я міркував про Пресвітлого Меча, який вказав єдино вірний Шлях неосвіченим Диким Лезам, і про Ближніх Його; а особливо – про пророка Дзютте Ломаку і про рай на ім’я Кабір.

Певно, Кос віщав шулмусам (і не перший день!) щось подібне – великий Асмохат-та й Ближні Його… Оце удружили! Повернуться ці пророки – я їм такий Шлях покажу!..

Ломака!.. І хто ж слово таке вигадав?! Певно, не сам Уламок… хоча він і не на таке здатний!..

3

До обіду Мої пророки й Ближні не з’являлися – певно, зайняті були; але обід їхня святість (я маю на увазі Коса) пропускати, звісно, не збиралася – і тут усіх чотирьох я й виловив, повернувшись із навчання Куш-тенгрі.

– Отже, Ломака… пророк! – в’їдливо почав я, лоскочучи вістрям трохи розгубленого Уламка. – Пресвітлий Меч і пророк Його, а також Шлях Меча з Шулми в Кабір, він же – рай! Ось, виходить, чому від мене всі Дикі Леза ховаються! А нормально їм пояснити не можна було?! Без пророків із ближніми?!.

– Не можна! – отямившись, несподівано відрізав Дзютте. – Нормально – не можна. Не доросли вони ще – нормально! Не проливати крові – чому? Завжди проливали – і нічого, а тепер раптом не можна?! Ритуали – річ хороша, але навіщо? Заради чого?! Жили без ритуалів – дивись, і зараз проживемо! Ти про це подумав, Єдинороже?!

Я промовчав.

– А так – ніяких «навіщо»! – продовжував тим часом Уламок. Є Пресвітлий Меч – і нехай хто-небудь засумнівається! Вони, загалом, і не сумніваються… І є Ближні Його – бачите, як блищать? Бачите, що вміють? Бачите, як з ними поводяться?! Хочете стати такі ж? Ще б пак – звичайно, хочуть! А якщо хочете – слухайте слова Його, переказані пророком…

– Ломаки! – не витримав я.

Сердитися на Уламка й моїх друзів я вже не міг – тим паче, що, схоже, вони мали рацію.

– Так, Ломаки! – гордо заявив Дзютте, і мені почулася в його голосі навіть якась вразливість, чого раніше за Дзю не спостерігалося. – Мене так місцеві прозвали. І означає це: «Той, хто бачить суть речей». О так, Пресвітлий!

– Той, хто додлубався до суті, – єхидно уточнив Сай, але Дзю не звернув уваги на його репліку.

Ось що значить – пророк… колись він Саєві не змовчав би!

– Терпи, – коротко продзвенів есток, який доти мовчав. – Наступне покоління буде засвоювати ці істини з народження – і вважатиме їх природними й само собою зрозумілими. Вони стануть Звитяжцями – і їм уже не знадобиться Пресвітлий Меч! А поки що терпи!..

– Добре, – задумливо похитав китицею я. – І знаєш що, Дзю – якщо ти тепер Мій пророк, то слухай Слово Пресвітлого!

– Слухаю й корюся, Ваша Однорогосте! – гугняво шурхнув Уламок, і мені одразу полегшало – це був колишній злобливий блазень, для якого я до кінця днів залишуся мішенню для мудрих порад і в’їдливих глузувань.

– …Корися волі Моїй: нехай ті Дикі Леза, які виявляться найзавзятіші в служінні Мені, – нехай вони одержать у нагороду власні імена! І придумаєш їх – ти!

Більшого покарання для своїх послідовників я вигадати не зміг.

4

…Наступні дні були дуже насичені. Ми вчили шамана й училися самі. Куш-тенгрі вже трохи отямився від першого потрясіння й займався спокійно й зосереджено, не забуваючи вчити нас.

Учити дивитися – і бачити. Бачити – і запам’ятовувати. Запам’ятовувати – і порівнювати. Порівнювати – і робити висновки. І на основі цього поринати в якийсь дивний стан, коли думка охоплює все навколишнє цілком – і проривається в майбуття.

Це було важко. Коли я був окремо від Чена – у нас взагалі нічого не виходило, хоча шаман робив це сам. Але коли дивилися, запам’ятовували й зосереджувалися не Мейланьський Єдиноріг і Чен Анкор, а Я-Чен… це було однаково, що стан Бесіди. І тоді нам вдавалося піймати це невловиме почуття без назви; тоді ми починали бачити.

Бачити всього на кілька митей уперед – але це було майбутнє!

Якось у трансі ми побачили Асахіро й Но-дачі, що входять у наш намет – і щойно ми зринули на поверхню реальності, як полог намету відкинувся, і з’явилися Но з Асахіро!

Шаман, у свою чергу, був невтомний, і Чида була страшенно рада. Потихеньку ми навіть пробували вести Бесіду; повільно, обережно, але це вже була Бесіда, а ми були – Бесідники!..

І все це якось відсунуло в тінь чутки про хвилювання в Шулмі й зниклих зі ставки Джамуху з Чинкуедою та тисячею тургаудів-охоронців; навіть про Кулая Чен майже не згадував…

Коблан зі Шпичастим Мовчуном лаяли тих недбайливих шулмусів і Дикі Леза, що й досі мали первісно огидний вигляд; Дзю проповідував; час від часу до водойми наїжджали гінці з якихось племен, де вже були начувані про Асмохат-та й Пресвітлого Меча – з гінцями заззвичай розмовляли Кос і Асахіро, а нас із Ченом показували здалеку.

Гінці дивилися, ойкали, до вечора крутилися навколо водойми й нарешті зникали.

Так минали день за днем…

5

Це трапилося зовсім несподівано.

Я неквапливо вів Бесіду з Чидою Хан-Сеґрі, уп’яте підставляючи Чена під прямий випад списа й терпляче чекаючи, коли шаман виконає все, що від нього було потрібно – і намагався не звертати уваги на те, що з кожним разом очі Куш-тенгрі спалахують все яскравіше й напруженіше.

Чомусь я ніяк не міг позбутися відчуття, що торкаюсь не ратища або наконечника Чиди, а безпосередньо клинком шаманових рук, як під час пророкування – і тоді мені на мить увижається то примарно-сизий дим за спиною Куш-тенгрі, то хиткі силуети вершників на пагорбах, то самі пагорби перетворюються на подобу будинків…

«Утомився, – подумав я, починаючи все знову, – час закінчувати…»

Додумати я не встиг. Шаман відійшов назад, Чида крутнулася, і я ще відчув, що Чен пильно дивиться в очі Куш-тенгрі, – а тоді переді мною немов розчинили браму…

6

…Браму Чжунду розчинили, і в найбагатше місто Піднебесної з несамовитим криком, розмахуючи зброєю, увірвалися степовики.

Лі Куй, відомий у Чжунду, як Носатий Лі, бурлака без роду й племені, що прийшов у місто казна-звідки перед самою навалою, – миршавий Лі і скуйовджений Куй, накульгуючи, біг по провулках західної окраїни, сподіваючись, що йому пощастить.

Якщо велика Гуаньїнь допоможе йому втекти цілим і неушкодженим, він стане бритоголовим ченцем-хешаном у шафрановій рясі, що живе милостинею й байдужий до мирської суєти – і нехай інші дурні дають ризиковані поради недоумкуватому Синові Неба, імператорові-недоумку, і нехай нещасну Піднебесну ґвалтують і грабують усі, кому не ліньки, хоч жадібні сановники, хоч брудні монголи, хоч…

Ще не встигнувши зрозуміти, що Гуаньїнь сьогодні дивиться в інший бік, Носатий Лі різко зупинився, зашипів від болю в ушкодженому коліні й підніс до грудей короткий, ліктів на три, посох.

У кінці провулку радісно скалився великий монгол у шкіряних латах, пограючи довгим списом із поперечиною під трубкою наконечника.

Опальний полководець Лі Куй, якого в Чжунду звали Носатим Лі, а в столиці – Синім Тигром Хоу, глибоко зітхнув і повільно пішов до насмішкуватого степовика, зусиллям волі змусивши себе перестати накульгувати.

Монгол почекав, доки кволий обшарпанець наблизиться, і ліниво тицьнув перед собою списом.

За мить зброя мало не вирвалася в нього з рук, а коли здивованому воїнові все-таки вдалося відскочити назад, притискаючи до себе спис жалом угору – в обличчя йому полетів видовбаний зсередини посох, у якому, як шовкопряд у коконі, ховався від дозвільних очей прямий меч цзянь Синього Тигра Хоу.

Місто вже горіло. Гіркий дим стелився по вулицях Чжунду, випереджаючи захоплених грабунком воїнів неприборканого Темуджина Чинґіс-хана; дим поспішав, раніше від загарбників пробираючись на західну околицю, від їдкого згару дерло в горлі, і нестерпно боліла нога Лі Куя, а монгол бив уміло й люто, то наконечником, то зворотним боком ратища, і тому доводилося багато рухатись, доки Гуаньїнь нарешті звернула свій прихильний погляд на Чжунду й на занедбаний провулок, у якому Носатий Лі двічі зумів дістати клинком зап’ястя монгола.

Тепер залишалося лише чекати. Чекати й не підвертатися під спис, рухи якого ставали все більш невпевнені й тремтячі. А дочекавшись, вкласти останні сили в останній стрибок.

…Він так і не випустив списа, цей невдатний воїн у легких шкіряних латах. Кашляючи й перекосившись, він сидів біля стіни чийогось дому, правою долонею затискаючи простромлений бік, а ліву й далі тримаючи на списі, що валявся поруч. І над ними, над пораненим монголом і безсилим списом, важко дихаючи й намагаючись не переносити вагу тіла на ушкоджену ногу, стояв Лі Куй, колишній полководець лівого крила Лі, колишній Синій Тигр Хоу, колишній Носатий Лі, майбутній настоятель монастиря біля гори Утайшань, утомлена маленька людина.

Стояв і дивився, як обличчя монгола стає все блідішим, а розсічені зап’ястя кровоточать усе менше й менше.

Монгол заледве підвів голову – і їхні погляди зустрілися.

Лі Куй зітхнув, розірвав свою накидку на смуги, присів поруч із монголом і взявся туго бинтувати руки воїна непереможного Чинґіса.

Лі не знав, навіщо він це робить…

7

Коли я отямився, над Ченом, що сидів на землі, уже клопотали Чин і Матінка Ци, відпоюючи його водою, плескаючи по щоках і схвильовано переглядаючись.

Я й далі був у правій руці Чена, у руці аль-Мутанаббі, і розумів, що рука тут ні до чого.

За три випади від нас сидів блідий Куш-тенгрі, спираючись спиною на підкладені в’юки, а поруч із ним лежала байдужа Чида Хан-Сеґрі, на ратищі якої спочивала ліва шаманова долоня.

І в погляді Куша-тенгрі повільно плив дим міста, що горіло не тут і не зараз.

– З тобою все гаразд, Єдинороже? – заклопотано запитав Уламок із-за Ченового пояса.

– Так, – коротко відгукнувся я. – А ти?

– А що я? – голос Уламка був незвично стривожений. – Я ж не вів Бесіду… Дивлюся – наш друг шаман очища розкрив, Чена мов припідняло, я тобі кричу, а ти бряжчиш щось дивне й уперед лізеш! Ох, ви й завели Бесіду… хай Чида – це ще зрозуміло, але надто вже вправно Куш-тенгрі нею орудував! До кабірських Придатків йому, звичайно, ще далеко, але за шулмуськими мірками – це просто чудово! Ми ж його начебто й не вчили зворотним боком ратища на відході бити… Потім ти Чиду пропустив і шаманові обидва зап’ястя намітив. Я знову дивлюся – все блискуче, доторк ідеальний – а шаман кричить, як зіпсований, і спотикатися почав. А коли ти йому опісля бік позначив – він і впав. Чиду, щоправда, не випустив, молодець…

Дзю помовчав, немов пригадуючи.

– Чен над ними постояв-постояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чань-бо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…

– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.

– Світи Хум-Тенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…

– Який ще Хум-Тенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..

– Ні, ти не збожеволіла, Чидо Хан-Сеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куш-тенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?

– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…

– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будь-який поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.

– Так, Наставнику, – іронічно-шанобливо відгукнувся Дзютте.

І закричав на Чань-бо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.

Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…

Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.

Це були очі Хаміджі-давіні.

Чи мені привиділося?..

8

Наснилась безконечна путь — Світи мов із мари. І в тім шляху таїлась суть Нечуваної гри. Допустять правила – старі Лиш мудрого гравця, Вони не добрі і не злі… І я у сні кричав. Наснивсь на мене схожий меч, Оголений як суть. Наснивсь вогню кривавий смерч, Як заповів Масуд. І по клинку упередзвін Вже чорний кінь помчав. Лягала вечорова тінь… І я у сні кричав. Це не моє – чуже життя Наснилося мені. Немов міраж, клубились там, Химерилися дні, Звивались сонно, мов змія. Листок в струмку ячав. Я був у тім житті не я… І я у сні кричав.

9

Прокинувся я останнім.

Це ще раз підтверджував голос Дзю, що викладав Чиді історію наших мандрівок і попутно переконував Хан-Сеґрі, що Придатки – це люди, і все таке інше.

Чида ойкала, охала і погоджувалася з усім.

Я ще подумав: що простіший Звитяжець (або людина), то легше він вірить у те, що такому розумаці, як Заррахід, здасться неймовірною казкою.

Чен і шаман мовчали, але я відчував їхню присутність і не сумнівався, що вони не сплять.

Двічі шаман поправив Дзю, коли той розповідав про Шулму, і я напрочуд спокійно відзначив, що розумію Куш-тенгрі, навіть не стаючи Мною-Ченом, і Чида його розуміє, і Уламок; і звуки, які шаман вимовляв, не означають майже нічого для цього нового розуміння.

Просто він говорив, а ми знали, що він говорить.

«О Нюринґо! – подумав я. – Виходить, що справа зовсім не в руці аль-Мутанаббі, і не в тому, що ми з Ченом якісь особливі… виродки, – і досить тому ж Заррахідові разом із Саєм і Косом пройти по Шляху, звернути в потрібному місці, поринути в „не тут“ і „не зараз“, як поринають у рану світобудови, що розверзлася під клинком, – і Косові більше ніколи не потрібен буде перекладач, якщо йому захочеться порозмовляти з естоком або Саєм! Адже якщо навіть Чида…»

– Так, це так, – відповів Куш-тенгрі, і я не одразу зміркував, чи вимовив я все це вголос, чи тепер для нас усіх було просто неважливо: вголос чи мовчки?!.

Схоже, ми тепер Бесідники у якомусь новому, незвичному сенсі…

– Отче Ур-Калахаю, Безликий! – шаман аж тремтів. – Отже, не просто можна, а потрібно… потрібно твоїм шаманам, Отче, брати зброю в руки, потрібно зливати воєдино Шляхи і йти далі, щоб побачити інші світи, породжені тобою…

– І, може, не лише бачити, – підхопив Чен. – Адже той чоловік, що був там і мав меч, подібний до Єдинорога, – чому він, цей чоловік, не вбив свого ворога? Чи не тому, що за спинами ворогуючих незримо стояли ми, які не бажають убивати?! І якщо так – чи не зможемо ми гасити вогонь Масуда й там, коли душі наші будуть дотягуватися до інших доль і життів?!.

– Дуже красиво, – пробурчав Уламок (певно, вже обізнаний з усім). – Долі, життя, Шляхи… Там гасити будемо – а тут? Хіба у нас тут справ мало? Із Диких Лез робити Звитяжців – раз! Із їхніх Придатків людей робити – два! Усіх їх учити розуміти один одного – три! Тут, тут Масудів вогонь гасити треба, та й то, певно, не до кінця гасити, щоб вода Муніра стоячою й затхлою не ставала!..

– Дороги, – зненацька додала Чида. – Дороги потрібні. З Кабіра в Шулму. І назад.

– Асмохат-та потрібен, – через силу усміхнувся Куш-тенгрі. – Віра потрібна. Нехай шулмуси спершу повірять, нехай Дикі Леза повірять, вони заради віри гори звернуть, а коли стане видно, що там, за горами! – отоді замість віри знання прийде. Та й віра, певно, залишиться…

Полог намету ледь відгорнувся, і в щілині, що утворилася, зринуло схвильоване обличчя Чин і наконечник Вовчої Мітли.

– Ви Хаміджу не бачили? – заклопотано запитали обидві.

Ми перезирнулися… і розреготались.

– Та пропала вона кудись, – зніяковіло мовила Чин, певно, зрозумівши всю безглуздість свого запитання. – Шукаємо, шукаємо… ще відучора. Ви ж бо вже добу спите…

– Майбутнє, – шаман у хвилюванні підвівся. – Ох, яке майбутнє!.. Ось чому я не бачив переможного походу на м’якоруких! І все, що треба – убити Джамуху! Заради такого майбутнього – одну людину… одну погану людину…

Мене мов крижаною водою після ковадла облило.

Чен простягнув руку аль-Мутанаббі, торкнувся моєго руків’я – і я став Ченом-Мною.

– Заради майбутнього, – неголосно сказав Чен-Я. – Заради майбутнього – одну людину. Заради майбутнього Но-дачі й Асахіро відрубали мені руку. Заради майбутнього Шото й брати Саї вбивали на вулицях Кабіра, доки не загинули Друдл із Дитячим Учителем. Заради майбутньої помсти Маскін став Тьмяним, а Емрах іт-Башшар примкнув до батинітів. Заради майбутніх перемог ориджити на чолі з Джелме-нойоном спалили село Сунь-Цзя, а я заради майбутнього вбив незговірливого Джелме. Заради майбутнього, у якому повинна була восторжествувати істина Батин, Джамуха підім’яв під себе Шулму. І ми бачили майбутнє, у якому я вб’ю Джамуху – тому що ми наперед знали, що заради майбутнього…

Я-Чен помовчав.

– Немає такого майбутнього, – твердо закінчив Я-Чен, – заради якого я вб’ю Джамуху й зламаю Чинкуеду, Змію Шен. Я не хочу такого майбутнього.

– Ти не будеш їх убивати? – здивувався шаман. – А як тоді…

– Заради майбутнього – ні. А якщо й уб’ю – то лише заради сьогодення. Як убивав у нічному провулку Кабіра, над Друдлом і Дитячим Учителем. Не знаючи, що вб’ю. Не думаючи про це наперед. Тому що не можна наперед робити вибір між життям і смертю. Цей вибір робиться лише тоді… – Чен-Я оглянув усіх і закінчив: – Коли сам меч стоїть спокійно під небом. Сам – під небом. І тільки так.

Знову заворушився полог, і в намет увійшов Асахіро з Но-дачі на плечі. Обидва були похмурі й зосереджені, дуже нагадуючи самих себе того мейланьського вечора, коли вони стали поперек дороги Мені-Ченові.

– У нас гості, – мовив Но-дачі, великий меч.

– Чене, одягни лати, – сказав Асахіро Лі.

У намет протиснувся Кос ан-Танья з латами аль-Мутанаббі в руках.

10

Гість чекав нас біля священної водойми.

Це був високий міцний воїн із вовчими рисами обличчя. Причому вовк був запеклий, досвідчений, що чудово знав собі ціну. Дикого Леза при ньому не виявилося – чи не личило послові бути озброєним, чи ще щось…

Неподалік від воїна розташувалися Фальґрим із Ґвенілем і ан-Танья із Заррахідом і Саєм. Більше нікого не було – ні наших, ні шулмусів. Це не здивувало Мене-Чена: ще по дорозі Но-дачі з Асахіро розповіли нам, як вони розігнали всіх цікавих, не дозволивши їм юрбитися навколо посла Джамухи; і Я-Чен вирішив, що це правильно.

Побачивши нас, воїн насупився, із вдаваною байдужістю оглянув Чена з голови до ніг, і зробив крок назустріч. Усього один крок. Треба віддати належне – посол або справді нічого не боявся, або вміло приховував свої почуття.

– Я – тисячник Джанґар-багатур, – неголосно й владно сказав він, – глава тумену охоронців-тургаудів гурхана Джамухи Восьмирукого.

Потім він несподівано приклав долоні до рота й пронизливо завив.

Я-Чен навіть не встиг здивуватись, як у відповідь із північних пагорбів почулося таке ж виття, лише багатоголосе; і я почув іржання переляканих коней.

– Мої люди не хочуть тривожити спокій священного місця, – продовжив Джанґар, коли настала тиша. – Нехай навіть і опоганеного нечистим перебуванням. Я повторюю слова гурхана Джамухи: нехай той, хто називає себе Асмохат-та, прийде до гурхана й гляне йому у вічі. Після того він сам вибере час і місце своєї смерті. Я все сказав.

Куш-тенгрі, що прийшов разом із нами, передав Чиду Косові, відтак низько схилився перед Ченом-Мною й повернувся до Джанґара-багатура.

– Не личить Асмохат-та уподібнюватися послові самого себе, – вимовив Неправильний Шаман, і Я-Чен помітив, що незворушний Джанґар все-таки намагається не дивитися шаманові в обличчя.

– Джамуха теж не сам з’явився – тебе прислав, Джанґаре… Я піду з тобою, я, слуга Ур-калахая Безликого, я постану перед Джамухою як посланець Асмохат-та, і ми визначимо час і місце. А чия смерть настане тоді – це ще в Безликого за пазухою…

– Гаразд, – байдужно погодився Джанґар. – Іди ти, шамане-відступнику…

Шаман кивнув і відійшов на десять випадів, зупинившись біля статуї Мо.

Чен-Я подумав і рушив до нього.

– Тобі не можна туди йти, – самими губами видихнув шаман. – Ти не повернешся. А по степу гулятиме легенда, як демон-брехун не встояв перед поглядом гурхана…

– А ти? – запитав Чен-Я.

– А я спробую прищемити гордість Джамухи в присутності його охоронців. Тургауди – відчайдушні бійці, вони не побояться напасти й на священне місце – але якщо їхній вождь переступить закон військової звитяги…

Я-Чен не міг пояснити шаманові, що Джамуха-батиніт і Тьмяна Чинкуеда, Змія Шен, дуже своєрідно розуміють закони військової доблесті, і святість місця жодним чином не зупинить їх; і ще Я-Чен розумів, що не можу, не повинен іти сам на північні пагорби, і не маю права зупиняти Куш-тенгрі.

Я-Чен лише згадав слова Неправильного Шамана, коли ми прозрівали незмінну загибель Джамухи.

«Напевно, я вмру до того…»

– Мене звуть Чен, – сказав Чен, дивлячись у чорні очі Неправильного Шамана. – Чен Анкор.

– Спасибі, – невлад відповів Куш-тенгрі. – І крикнув послові, труснувши срібною гривою: – Агов, Джанґаре!.. Ходімо, чи як?!

Джанґар ступнув було вперед, але Асахіро притримав його за плече.

– Ти пам’ятаєш мене, тисячнику Джанґаре? – запитав Асахіро.

– Так, – кивнув Джанґар, струшуючи його руку (це виявилося не так просто). – Я пам’ятаю тебе, колишній рабе, пасинку хурулів.

– Це добре, що ти пам’ятаєш мене… І запам’ятай, що я скажу тобі зараз: якщо із шаманом що-небудь станеться… я вб’ю тебе, навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь твій тумен.

Джанґар радісно ощирився.

– Тобі не доведеться трудитися, колишній рабе. У бою я зазвичай попереду своєї тисячі.

Зверху на них дивився Жовтий Мо.

Гадаю, він був задоволений.

11

Решту дня я не знаходив собі місця.

Ось воно, прийшло, настало, постукалось у двері, брязнуло об клинок – і все ж у глибині душі я сподівався, сподівався сліпо, нерозумно, наївно, ховаючись у піхви від неминучого, сподівався, що все якось обійдеться саме собою, і боявся зізнатися в цьому сам собі.

Не обійшлося.

І вчити нікого – пішов Куш-тенгрі, і нудьгує заново осиротіла Чида, а я щомиті заглядаю на північні пагорби, які поступово тонуть у вечірній імлі.

Чекаємо.

І я остуджую руків’я об руку аль-Мутанаббі.

У підготовці нашого табору до оборони ми не брали участі. І правильно робили: Но-дачі й Асахіро миттю взяли владу у свої руки (смішно – Но-дачі – і у свої руки…), і вже незабаром кожен знайшов своє місце й знав, що йому робити у разі…

Що робити?

Ох, вибір небагатий… Біля села Сунь-Цзя трохи більше двох десятків Придатків і трішечки більше Звитяжців зупинили дванадцять дюжин дітей Ориджа, і всі наші люди виявилися поранені, а п’ятеро батинітів назавжди занурилися в Приховану Таємницю.

Зараз же нас, кабірців, на чверть менше, ніж тоді, з нами дві-три дюжини шулмусів (добре, певно, що Кулай із частиною своїх пропав – може, й виживуть…); ориджитські й маалейські діти, жінки й старі не беруться до уваги; – а супроти нас на північних пагорбах виє добірна зграя Джамухи, тисяча воїнів-людей, і вдвічі чи втричі більше Диких Лез.

Хто ми? Дрова для Масудової пожежі?

Отаке свято істини Батин…

Пророкування майбутнього, провидіння шаманське – дурниці все це!.. Адже не дійти Мені-Ченові до Джамухи, не дотягтися… зметуть, розтопчуть…

Дивне відчуття виникло в мене. Що дужче я переконував сам себе в неминучості загибелі, у безглуздості всіх наших дій, що виразніше я усвідомлював марність своєї появи в Шулмі у вигляді Пресвітлого Меча – то яскравіше накочувалася звідкись із душі, з того горна, що всередині нас, розпачлива радість єдиного випаду, коли відступати нікуди, і роздумувати ніколи, і життя існує заради цього випаду, а потім – гори воно все в Нюринзі, це «потім»! – і гордість Масуда, і мудрість Муніра, і сенс буття, і сап’ян нових піхов, і ремесло, і мистецтво, і вовче виття на пагорбах!..

Я говорив собі про кінець, що насувається, – і бачив внутрішнім оком, як сталева луската рука, стиснута в кулак над цим світом, повільно починає розкриватися, наче квітка на зорі, і рухаються неживі пальці, яким не слід рухатися, яким не дано рухатися – але настає день, коли ми всі безнадійно шаліємо, блазні світобудови, і цього дня нам усе належиться і все дано!..

…Вечір переходив у ніч, і пагорби поринули у тьму.

По всьому табору горіли багаття.

А Куш-тенгрі так і не повернувся.

Я запитав Кунди Вонґ, яка саме нагодилася, чому не зрушив із місця тимчасовий табір жінок, дітей і старих, розташований за південно-західними пагорбами.

– Навіщо? – здивувалася Кунда. – Кому вони потрібні? Тургаудам? На випадок чого їх і потім можна буде вирізати… після нас.

Я накричав на Кунду, обізвавши її дурною шаблею, і з подивом завважив, що їй полегшало. Незабаром я почув, як Кунда у свою чергу кричить на когось, обзиваючи його дурним мечем і звинувачуючи в слабодухості.

Я невесело усміхнувся, приліг на коліна до Чена, уткнувшись ґардою в Уламка – і ми чекали.

Розділ 28

1

Усю ніч у нашому таборі відбувалася якась перестановка – не занадто гучна, але доволі помітна. Нею й далі керували Но-дачі з Асахіро, і ми не втручалися, хоча добре розуміли, що в разі штурму будь-які приготування лише ненадовго віддалять трагічний фінал. Гадаю, що той же Но розумів це не гірше від мене – але щось робити, певно, було все-таки краще, ніж просто сидіти й чекати, як ми з Ченом.

…Поступово Я-Чен почав провалюватися в мрячне забуття – напівсон, напівяву, схожу на провісний транс. Ми потонули в якомусь своєму внутрішньому світі, повільно зісковзуючи туди крізь завісу багряного туману, і туман світлішав, розсіювався, і світ, що проступав крізь нього, був прекрасний – у ньому не було ні Шулми, ні Кабіра, ні Джамухи з Чинкуедою; у світі цьому не було й нас із Ченом – і над землею займалася зоря…

…Зоря. Повернувшись у негостинну реальність, ми роззирнулись. У передранковому серпанку темніли обриси перевернених візків, що оточували нас, а за ними розташувалися шулмуси («Наші шулмуси», – невесело подумав Я-Чен), і в багатьох була та річ, що звалася луком, а при боці висіли великі піхви зі стрілами.

Ці піхви називалися сагайдаками.

Підготувалися, бач… ох, якби нас було бодай уп’ятеро більше!..

Світало доволі швидко – ось уже з мерзлякуватої завіси зринули пологі схили ближніх пагорбів; туман відступав, майже як у сні, але сходив не весь, і лише навколо священної водойми туману, як це не дивно, не було взагалі…

Я знову глянув на північні пагорби – і побачив, як їхні вершини раптово наїжачилися колихкою гривою кінного строю.

– Зараз почнеться, – дуже спокійно і якось безбарвно сказали в один голос Но-дачі й Асахіро.

І шулмуси за візками заворушилися, дістаючи з сагайдаків стріли й накладаючи їх на тятиву.

Грива на пагорбах виросла, ущільнилася, здибилася – і завмерла.

Вони чомусь барилися. Навколо посвітлішало, туман уже майже розсіявся, і в кінному строю на вершинах пагорбів стало помітно якесь замішання. Місцями пасма цієї живої гриви переплуталися, переплелися, кілька крихітних вершників відокремилися від строю й поскакали ліворуч і назад і щезли.

«Закінчували б скоріше…» – відсторонено подумав я.

Скоріше не виходило. Тим паче, що на північно-західних і північно-східних пагорбах теж почала проростати грива. Лише ця грива була значно більш нерівна, непричесана, скуйовджена. Зате вона була густіша. Значно густіша від першої!

Туди-сюди забігали гінці-мурахи.

– А ось і наші, – несподівано завважив один із шулмусів.

Чен підійшов до нього й побачив, що це молодий маалей.

– Хто – ваші?

– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.

Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…

– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…

– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…

«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»

Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяк-так міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.

Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.

– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…

Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує Мені-Ченові давно припасений подарунок.

Двобій.

Двобій Асмохата-та й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.

Зважуйся, Пресвітлий Мечу!

Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…

То чому Я-Чен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!

Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»

І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..

Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!

Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…

Ах, як красиво все це звучить!

Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…

Але, здається, теж у зворотній бік.

2

Бо Я-Чен чую тупіт, але з незрозумілих причин він звучить поза мною – він наближається, тупіт кінських копит, чиїсь радісні крики, бряжчання збруї…

Чен-Я обертаюся – і бачу, як від південних пагорбів до нас щодуху мчать четверо вершників, а Асахіро з Фальґримом і Кобланом уже розтягають візки, розчищаючи їм дорогу.

Тим часом Чен-Я впізнаю вершників, що наближаються. Це молодий Кулай-нойон, а за ним – Тохтар-кулу з двома ориджитами. А я ще радів, що вони не повернулися – мовляв, живі залишаться!

А вони встигли… встигли в гості до смерті!

– Клянуся Нюринґою! – бурмоче незабобонний Уламок, і я не вірю своїм очам: південні пагорби, немов боячись відстати від своїх побратимів, теж проростають гривою. Кінних шулмусів якщо й менше, ніж союзників Джамухи, то ненабагато, і мені просто бракне уяви, щоб припустити – хто вони, звідки, і кого будуть убивати на випадок чого!?

…Кулай зістрибує з коня й шанобливо припадає на одне коліно, вітаючи Асмохат-та, а його рідкісний для Шулми прямий меч схиляє переді мною руків’я.

– Хто там за вами? – запитую Я-Чен. – Погоня?!

Прямий меч брязкає радісно, збуджено й нерозбірливо, як усі Дикі Леза напередодні бою, так що я повністю переходжу на сприйняття Чена, слухаючи Кулая.

– Це східні харимани, о Асмохат-та, і лаахори, й ізджути, й білобаранні бехтари, і…

– Всі? – намагається перервати його Чен. – А…

– Ні, не всі! Ще племена передгір’їв – гурхези й джавнаки, але вони відстали…

– Хто це? – кричить, нічого не зрозуміючи, Чен. – Хто це, Кулаю?!

– Це вільні племена, о Асмохат-та, які відмовилися ламати прут вірності перед Восьмируким! Вони прийшли, піддавшись моїм умовлянням, щоб побачити Тебе – і побачили собаку гурхана, що готується напасти на священну водойму! Гнів роздув їхню печінку, і нойони вільних племен лають Джамуху-костогриза й збираються відстоювати святиню! Тим паче, що не всі люди Восьмирукого підуть за святотатцем…

Що Я-Чен міг йому сказати? Подякувати? За те, що завдяки йому тисячі шулмусів ляжуть сьогодні в тутешній гостинний степ?! Адже Кулай хотів, як краще! Він справді хотів, як краще!..

– О Пресвітлий! – свиснув, просяявши, Кулаїв меч, і цього разу я зрозумів його легко. – Веди нас у бій!

– Коли все закінчиться, – мовив я Уламкові, – і якщо ми будемо ще живі, нагороди цього достойного меча іменем! Таким, якого він заслуговує!

Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…

…Вільні племена поспішали взяти водойму в півкільце, відрізавши її від туменів Джамухи; робили вони це вміло й діловито, а Я-Чен дивився на них і розумів усю точність їхнього розрахунку. Будь-яке повстання проти Восьмирукого було якщо не приречене, то вельми сумнівне – гурхан міг викликати непокірливого нойона в коло, і той не мав права відмовитися, якщо хотів зберегти обличчя! А результат такого двобою був відомий наперед, без жодних шаманських пророкувань…

Військова звитяга – єдиний закон і цінність Шулми!

Зате зараз! Опоганення святині! – і чхати вільнолюбним нойонам на правдивість чи неправдивість Асмохат-та з його Пресвітлим Мечем! Адже коли в небезпеці священна водойма – що мусить робити кожен чесний шулмус? Звісно, саме це… Тим паче, що коли тургауди Восьмирукого й послухаються наказу гурхана, та чимало недавніх прихильників Джамухи не підуть сьогодні слідом за ним – а, може, і в спину при нагоді вдарять…

Шамани, певно, потім спасибі скажуть і будь-який гріх замолять!

«До речі, про шаманів, – подумав Чен, – он, здається, й вони… Дванадцять – ні, тринадцять чоловіків у до болю знайомих халатах із брязкітками й з поглядом, який неможливо сплутати ні із чиїм іншим… сумирні конячки, спокійна постава – і жодного Дикого Леза!»

Так. Це були служителі Ур-калахая Безликого.

Але надія, що шаманам вдасться запобігти кровопролиттю, як спалахнула в мені, так само швидко й згасла. Бо троє шаманів залишилися біля водойми, а інші байдужно погнали коней угору по схилу. До тургаудів вони навіть не стали наближатися, а одразу повернули лівіше й правіше – і розчинилися в гущі людей.

Щось мусило статися – зараз або ніколи.

І гурхан вирішив – зараз.

Передній край тургаудского строю почав швидко вирівнюватися – значно швидше, ніж раніше – і я зрозумів, що час минув.

Остаточно.

Зараз кінна лавина, верещачи й розмахуючи Дикими Лезами, ринеться вниз, і всі можливі доводи й миролюбні міркування зникнуть у брязкоті, гуркоті й потоках крові.

Ніякі шамани не зможуть зупинити озвірілих бійців.

Не зможуть.

Не встигнуть.

Або – не захочуть.

Перевернені візки залишилися в нас за спиною – святі води не будуть опоганені – але навколо них трупів і зламаних клинків буде достатньо.

І Я-Чен вийшов уперед.

Ми йшли між воїнами і Дикими Лезами, як меч іде крізь плоть, що розступається під його напором; ми йшли мовчки, наближаючись до північних пагорбів, не кваплячись, і було чутно, як під Ченовими ногами похрускує пісок і суха трава.

Коли ми відійшли від лінії захисників священної водойми на півтора кидки списа, Чен зупинився.

Мовчки.

І це був виклик.

Стало ще тихіше – іще мить тому це здавалося неможливим. Тиша сипалася, як пісок, тиша налипала на завмерлих людей, тиша висла на Диких Лезах, тиша тиснула, згущувалася…

А потім перед строєм тургаудів зринула самотня сіра фігура й почала сходити вниз.

3

…Вони повільно спускалися по схилу пагорба, наближаючись до нас – Джамуха Восьмирукий, ізгой-батиніт, і Чинкуеда, Змія Шен, що висіла в нього на поясі; ассасин і Тьмяна. Дивлячись на них, я подумав, що не Шулма першою прийшла в Кабір – ні, це Кабір з’явився в Шулму, і потім – знову, і ось Кабір іде назустріч Кабіру, а Шулма дивиться на це, затамувавши подих.

Ближче… ще ближче…

Не було ні страху, ні хвилювання; не було нічого, немов Мене-Чена чекала звичайна Бесіда, яких було безліч, і буде безліч; ближче, ще ближче, ще…

Усе.

Зупинилися.

За два випади від Чена-Мене.

Коротка Чинкуеда, неприродно широка біля ґарди, різко звужувалася до вістря, руків’я було обплетено зашмульганими шнурами, а дерев’яні піхви прикрашали прості срібні бляхи; і Джамуха Восьмирукий, невисокий, вузькоплечий, у шкіряних латах із масивними надпліччями й у дивному шоломі з гребенем і захисними бічними пластинами, що закривали майже все обличчя.

Я навіть очей його не бачив – під налобник шолома була заправлена сіра сітка-вуаль.

І коли вони заговорили – їхні перші слова вразили Мене-Чена різкіше й несподіваніше від раптового удару.

– Я знаю, що ти сильніший, – одночасно сказали Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда, Змія Шен.

Я-Чен мовчав.

Що можна було відповісти на це?

Відповісти – нічого. А подумати – багато чого. Але Я-Чен не думав про це багато, бо ціна за нього ще не була сплачена. Жаль лише, що Джамуха й Чинкуеда не знають, хто вони насправді, не чують один одного, не розуміють до кінця – і, можливо, так і не зрозуміють…

– Мені шкода вас, – відповів Я-Чен, страшенно не бажаючи вимовляти цих слів, і не зумівши вчинити інакше.

Даремно.

Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.

– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?

– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохат-та…

Голос Джамухи звучав глухо й невиразно із-за пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; Я-Чен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі Мною-Ченом говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а Я-Чен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену Мною-Ченом, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.

– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив Я-Чен і додав: – Родич Фаня Анкора-Куна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.

– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.

– Чому це добре?

– Так мені буде легше вбити тебе.

Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.

– Ми можемо домовитися? – запитав Я-Чен.

– Ні, – відповіли вони.

І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.

…Із пагорба спускався Куш-тенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куш-тенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ять-шість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.

«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.

На відстані дальнього кидка спису від Мене-Чена воїни міцніше натягнули аркани – і Куш-тенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.

– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і Я-Чен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шамана-відступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…

Я-Чен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво не означали нічого, і єдине, що мало значення в цьому проклятому світі, що вартувало дорожче від пилу під ногами – відстань від Чена-Мене до шамана, відстань – і те, що Чен-Я не встигну подолати її, перш ніж воїни відправлять у Верхній Степ або у Восьме пекло Хракуташа сиву дитину, Неправильного Шамана, справжнього господаря Шулми, який зустрів нас, як гостей…

– Чене! – немов самі пагорби за нами розверзлись шаленим криком, і луна захлинулася жахом. – Тримай!!!

Чида була вже в повітрі. Важка, ошаліла Чида Хан-Сеґрі – і лише єдина рука могла ось так увігнати масивний спис в осіннє небо Шулми, із тріском розриваючи брудно-блакитне полотнище, єдина рука могла дотягтися до розлютованої Чиди з Малого Хакаса, яка втрачає новознайденого Придатка, дотягтися за півтора кидка списа до Кабіра, до мене, до Чена-Мене!

Він не був природженим списником, повитуха Звитяжців, коваль-устад, Коблан Залізнолапий, але він уклав у цей кидок усю свою скажено величезну душу, не залишивши нічого на чорний день – бо чорний день настав!

– Тримай! – ревів Коблан, і йому вторила в польоті Чида, а Шулма скам’яніла на кілька довгих-довгих митей, і я бачив, що Чида встромиться в землю, випадів на п’ятнадцять перелетівши через нас, – і тоді Чен зірвався з місця, на ходу вкидаючи мене в піхви, забувши про Джамуху й Чинкуеду – і незабаром я відчув, як пальці аль-Мутанаббі замикаються на ратищі Чиди… відчув гостріше, ніж якби вони зімкнулися замість списового ратища на моєму руків’ї.

Чен замахнувся, Чида птахом вирвалася з обіймів латної рукавиці – залізна рука, дітище Залізнолапого, пам’ять восьмивікової давнини, сталь, що ожила в недобрий час! – і кинулася до непорушного Куш-тенгрі.

– Куше! – надривалася Чида. – Куше, я тут! Я тут, Куш-ш-ше!..

І здивовані воїни з арканами загаялися, упустивши ту мить, коли невидющий шаман зробив крок убік і взяв Чиду з повітря.

Легко й упевнено, як брав камінчики на льоту; і Чида зі щасливим зойком лягла в протягнені долоні.

Аркани натягнулися, але Куш, не чекаючи, доки його зіб’ють із ніг, сам відскочив назад, розвертаючись до воїнів сліпим обличчям; удар, мегтіння рук і ратища – й лезо наконечника Чиди розсікає один аркан, а другий обмотується навколо її хрестовини, і воїн, що не витримав ривка, падає на бік, силкуючись лівою рукою висмикнути з піхов шаблю, і висмикує, перерубуючи Диким Лезом мотузку, бранцем якої раптово став…

Перший воїн, що кинувся до звільненого шамана, горлом налетів на ратище Чиди, яка миттю розгубила всі кабірські звички – і ось Куш-тенгрі вже стоїть поруч із лежачими воїнами, пов’язка зірвана з шаманового обличчя, гнівні чорні очі впиваються в повалених шулмусів («На щастя, – шепочу Я-Чен, – вони не посміли…») – і тургауди Джамухи навіть не намагаються підвестися, коли Неправильний Шаман повертається до них спиною й махає нам сяючою Чидою.

– Що він робить?! – шепоче Уламок.

– Хто? – запитую я, бо Чен нічого не бачить і не чує, він махає шаманові у відповідь і щось кричить…

– Джамуха!

Не покидаючи піхов, я обертаюся й ще встигаю побачити, як розкручується шкіряний ремінь у руці Джамухи-батиніта, з петлі перетворюючись на смугу, а потім важкий камінь гримить об шолом Чена, і земля опиняється зовсім поруч, а Чен не відгукується, коли я кличу його, і я залишаюся сам, сам, сам…

Сам під небом.

4

Час збожеволів: він рвонув із місця й справді помчав назад, миготячи днями, тижнями, місяцями; простір звився кільцями гігантської змії, що повзе хвостом уперед: Шулма, Кулхан, Мейлань, Кабір, пам’ятний провулок, дім Коблана, кімната-темниця…

І холодний блиск маленького клинка над лежачим Ченом Анкором.

– Руку! – нестямно кричу я, забувши про все. – Руку, Чене!..

І рука відгукнулася.

Немов павук, що відливає металевим блиском, немов луската п’ятилапа комаха, латна рукавиця аль-Мутанаббі поповзла по правому Ченовому стегну, що лежав на боці, змістилася на живіт, торкнулася мого руків’я твердими пальцями – і ми, я й вона, уперто рушили вперед, витягаючи мене з піхов і захоплюючи за собою ослаблі лікоть і плече непритомного Чена Анкора Вейського.

Лише тоді небо, з якого падала коротка блискавка Чинкуеди, Змії Шен, змогло зрозуміти, що я вже не сам під ним.

Лезо Чинкуеди наспіх полоснуло по зап’ястю, промахнувшись, і з безсилим вереском сковзнуло уздовж наруча, а я кинувся вперед, над самою землею, болісно відчуваючи вантаж непорушного Ченового тіла, що обмежувало мене у випаді.

Мені вдалося лише злегка подряпати ногу Джамухи трохи вище щиколотки, але й Джамусі довелося відскочити назад і зупинитися, важко дихаючи й опустивши Чинкуеду.

Придавлений Ченом Уламок щось кричав, але мені було не до нього.

Удар.

Ще удар.

Скрегіт панцира під клинком, неприємний смак шкіри лат, слабкий стогін Чена – і біль у його плечі, який я відчув як свій, коли спробував різко злетіти вгору…

І теплі пальці залізної руки.

Джамуха пішов по колу, тримаючи на відльоті готову напасти Змію Шен, і я спочатку стежив за ними, а потім не зміг, і тоді латна рукавиця вчепилась у мене, мало не кришачи руків’я, і могутньо пішла вгору й назад, перевертаючи на спину Чена, що стогнав.

Удар.

Ще удар.

Ні, не дістанеш… ні!..

Дістала.

І кров проступила на стегні Чена Анкора, кров із неглибокого порізу, але Чинкуеда вже спрямовувалася до мене, а я не встигав, не встигав я!.. І нога Джамухи зльоту вдарила по руці аль-Мутанаббі, відкидаючи нас убік…

– Стій, мерзото!..

Вивертаючись по геть немислимій дузі, я спершу не одразу зрозумів, що немислимою ця дуга була лише в тому випадку, якби Чен і далі лежав на спині, мертвою вагою повиснувши позад мене, – і блиск мого клинка відбився в очах Чена, який стояв на одному коліні, а в лівій руці Чена гнівно бряжчав Уламок, блазень, Кабірський Кат, що дорвався до Чинкуеди, Змії Шен!

Коли Змія Шен із прокляттями вилетіла з пальців Джамухи, Я-Чен (о, як же це прекрасно – воля на ім’я Я-Чен!..) навскіс пронісся перед обличчям Восьмирукого, підчепивши на вістря вуаль, що закривала очі гурхана, і вирвав її з шолома.

Я-Чен хотів подивитися йому в очі.

І подивився.

Це були очі Хаміджі-давіні.

І їх застеляли сльози.

5

У нас був час зрозуміти, і прийняти, і зупинитися біля дверей вибору, біля дверей, за якими лежало майбутнє, що побувало в шкірі минулого; і лише прощати в нас не було часу, бо на нас дивилися ті, хто ще не навчився – прощати.

Але якщо колись жива людина билася мертвою зброєю за своє життя, то сьогодні я, Звитяжець, бився напівмертвою людиною за наше спільне життя. І не лише наше.

Майбутнє чекало, збуджено скалячись і гарчачи.

Чен наступив ногою на безмовну Чинкуеду, Змію Шен; Уламок повернувся за пояс, я – у піхви, і ми неквапно розгледілися.

…Шулма на пагорбах зрушилася на крок уперед.

Усього на крок. Я-Чен тоді ще не знав, що одночасно з падінням Чиди в руки Неправильного Шамана біля кожного нойона племені непомітно опинилася людина в смішному халаті з брязкітками – і десять нойонів, заглянувши в неприродно чорні очі слуг Ур-калахая, промовчали, а без їхнього наказу воїнів вистачило не більше, ніж на один крок.

…Охоронці-тургауди Джамухи зрушилися на два кроки.

І рівно на ті ж два кроки змістилися до північних пагорбів п’ятнадцять кабірців на чолі з незворушно небезпечним ан-Таньєю; а дві дюжини Звитяжців грізно блиснули на сонці, що виглянуло з діри розпоротого Чидою неба.

Мужність віддала данину мужності, сила – силі, тисяча – кільком, і лавина завмерла, так і не скотившись із північних пагорбів.

…Ні єдиного кроку не зробив Куш-тенгрі, стоячи там, де стояв, із двома воїнами біля своїх ніг і з Чидою на плечі; він стояв, а осінній вітер грався зі сріблом волосся Неправильного Шамана.

Усі чекали нас.

Нас чекало горло Джамухи Восьмирукого, ассасина-вбивці, горло нещасної Хаміджі-давіні, заполоненої кривавим девом помсти й істини Батин; горло, відкрите для цієї істини на вістрі мого клинка.

Усі чекали нас.

Чого чекали ми?

Чи знали ми, що будемо робити, коли я ворухнувся в піхвах, грані Уламка заграли сонячними зайчиками, а Чен усміхнувся в обличчя майбутньому хижою усмішкою плямистого чауша, повільно починаючи розстібати пряжки лат?..

– По-Бесідуємо, дівчинко моя? – і наручі глухо вдарили об землю. – Навіщо таким прекрасним Бесідникам, як ми, цей дурнуватий одяг із далекої давнини?!

І наплічники незабаром лягли поруч із наручами.

– По-Бесідуємо, дівчинко-гурхане, восьмируке диво Шулми? Ми ж не шулмуси, ми не заподіємо одне одному шкоди, клянуся Дванадцятьма й Одним!.. – знятий пояс разом зі мною й Дзютте Чен поклав біля ніг, поруч із Змією Шен, не відриваючи чіпкого погляду від Хаміджі-Джамухи, але та не зрушила з місця.

Панцир упав зерцалом догори, і сірі хмари змогли прочитати карбовані слова, що дійшли до нас із восьмивікової давнини:

Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..

Скинутий шолом покотився по землі, а Чен уже знімав халат, спідню сорочку, залишаючись по пояс оголеним, підкидаючи руки до неба, що відхитнулося, і Шулма зойкнула, побачивши лускату металеву шкіру правої руки; побачивши латну рукавицю, яку тепер можна було зняти лише разом із плоттю.

– Ану?! – владно крикнув Чен, оперізуючись заново й опускаючи руки на руків’я мене й Дзю.

Носаком чобота він підчепив Чинкуеду – і Змія Шен, так і не промовивши ні слова, полетіла до Джамухи (це ім’я пасувало їй більше, це ім’я більше значило для нас, і я вирішив називати її саме так), яка інстинктивно піймала Тьмяну.

– Не хочеш? – засміявся Чен, і ми з Уламком розреготалися, вторячи йому. – Гурхан любить збрую? Гурхан хоче сховатися в минулому від майбутнього?! Що ж…

Невидима чаша опинилася в лівій руці Чена; закидаючи непокриту голову, він влив у себе її вміст і вихопив мене з піхов.

– Шулмо! За твоє здоров’я!..

– Мо-о аракчі… – відгукнулася Шулма. – Асмохат-та!

Безнадійно вдарила Змія Шен – і промахнулася.

Чен погрозив Джамусі пальцем і дістав із-за пояса Уламка.

Наступний укус Змії Шен зустрів я, завертівши Чинкуеду в стрімкому танці, доки Уламок гаком своєї ґарди чіпляв наплічник Джамухи.

Ривок – і хрускіт шкіряних ременів, один із яких тріснув.

Змія Шен із майстерністю розпачу намагалася обійти мене, прорватися ближче, і я дозволив їй насолодитися миттєвим щастям, коли Чинкуеда прослизнула впритул до мене – потрапивши в неласкаві обійми Дзю.

– Покинь, Дзю! – крикнув я, гуляючи по бічних ремінцях лат Джамухи.

– Кидаю! – слухняно погодився Уламок, і Змія Шен полетіла вбік, а Джамуха кинулася за нею, не завважуючи, що Дзютте знову зачепився за її наплічник.

Тріщання порваної шкіри – і наплічник з’їхав униз, тримаючись незрозуміло на чому, а я ще раз пройшовся по ременях на правому боці, розрізавши два чи три.

Джамуха підхопила Чинкуеду з землі, зриваючи наплічник, що заважав їй, і відкидаючи його геть; а я трохи погрався зі Змією Шен, часом схвально поплескуючи Джамуху по зап’ястю.

Плазом.

Потім усе повторилося: Дзю вчепився в лати, я стримував Чинкуеду, Чен укладає у ривок всю силу…

За третім разом шкіряний панцир сповз Джамусі на руки, ледь не змусивши упустити Чинкуеду, і Чен встиг підкинути мене й знову піймати, доки Джамуха позбувалася лат, що перетворилися на окови.

Під латами на ній був лише спідній халат зі смугастої тканини, який і різався легше, і рвався значно простіше.

Під халатом – туго стягнута нагрудна пов’язка.

Під пов’язкою – груди.

Маленькі й тверді дівочі груди, з гострими настовбурченими сосками; і безсоромний вітер одразу торкнувся їх своїми холодними долонями.

Чен опустив мене в піхви, сунув Уламка за пояс і підійшов до Джамухи.

Чинкуеда навіть не поворухнулася, коли Чен Анкор розсунув захисні пластини шолома Джамухи і зняв його. Дівчина-гурхан стояла простоволоса.

Потім Чен повернувся до Джамухи спиною.

Змія Шен не рухалася.

– Шулмо! – голосно крикнув Чен-Я. – Це твій владика, Шулмо?!

Лавина здригнулася, глухий гомін прокотився довкола, сколихнувши застояну воду священної водойми – і Шулма страшно кинулася вниз із пагорбів, живим валом накочуючись на поле небаченої Бесіди.

– Усе, – майже беззвучно видихнула Джамуха. – Ось і все…

Нове майбутнє з ревінням мчало до нас звідусіль, і в цьому ревінні чітко чулося:

– Асмохат-та!…

Хіба ж для того Я-Чен зумів уникнути напророченого вбивства, щоб зганьблених Джамуху й Чинкуеду, Змію Шен, розтоптала гнівна Шулма, мстячи за свою зганьблену військову звитягу?!

– Стійте! – кричав Куш-тенгрі, який разом із Чидою першим опинився біля нас. – Стійте, нерозумні!

Хто міг його почути?

– …Зупиніться! – грізно бряжчало коло Кабіра, замикаючись навколо нас: могутній Коблан із занесеним Шпичастим Мовчуном, люта Чин і її Вовча Мітла, що рвала на ошмуття вітер, гіганти Фальґрим і Ґвеніль, оскалений Асахіро з піднесеним Но-дачі; Кунда Вонґ і Маскін, Фаріза й Емрах плечем до плеча, зморшкувата матінка Ци із Чань-бо, Посохом Зосередження… Ніру, що закривала рукою новонароджений ніж Бао-Гунь, Кос, наїжачений жалами Сая й Заррахіда, Діомед і Бронзовий Жнець… батиніти, Тьмяні, Кулай, Тохтар, діти Ориджа, колишні Дикі Леза, вісім молодих маалеев…

Мало.

Мало!..

…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.

Тисячна зграя.

І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.

– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.

І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.

Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до Мене-Чена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґар-багатур.

– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохате-та!

Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.

– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво все-таки: це кінець чи знову початок?

– Не знаю, – глухо відповів Я-Чен. – Не знаю.

– І я не знаю, – легко погодився Уламок.

Він подумав і додав:

– І знати не хочу.

Епілог

Тремтячий Промінь Грає, Упавши з-за плеча, На цій блакитній сталі На Лезові Меча. А. Бєлий

1

Коли Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, був у поганому настрої – а в останні роки емір Дауд був у поганому настрої мало не через день – він намагався виїхати в заміський дім роду Абу-Салімів, де усамітнювався в залі Посвяти й довго походжав із кутка в куток, похмуро дивлячись у підлогу, покриту кольоровою мозаїчною плиткою.

Ось і зараз емір Дауд міряв залу Посвяти важкими кроками, а золоті кадила у формі міфічних чудовиськ зі скорботними рубіновими очами спостерігали із кутків за владикою Кабіра – огрядним чоловіком із сивими обвислими вусами й горбатим носом хижого птаха, чоловіком, чия колишня оманна повільність тепер усе більше переставала бути оманною.

Учергове дійшовши до дверей, Дауд на мить зупинився, згадавши, як п’ять років тому ось тут стояла клітка з диким плямистим чаушем, який несамовито рвався на волю, а лівіше, за крок від порога, стояв однорукий Чен Анкор, жива легенда тодішнього Кабіра; а он там, на помості, поруч із підставкою з ятаганом дядька Дауда, старого Абд-аль-Аттахії на прізвисько Запилений Плащ, біля руків’я цього старого ятагана…

Так, там стояв він, Дауд-Абу-Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.

Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…

П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.

Можна.

На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.

Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.

А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас-Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..

О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!

Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу-Саліма, немов підганяючи.

Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.

Покосившись на ятагани – того, що на гаку, й того, що на підставці – емір Дауд спершу із кривою усмішкою подумав, що давні клинки не менше скидаються на небожа й дядька, ніж він сам і сивий Абд-аль-Аттахія Запилений Плащ; а ще емір Дауд подумав, що Абд-аль-Аттахія вирішив заповісти свій улюблений ятаган останньому з численних синів Запиленого Плаща, який народився в Абд-аль-Аттахії, коли тому виповнилося сімдесят два роки, а він сам, емір Кабірський Дауд Абу-Салім, загрузнувши у справах державних, у свої п’ятдесят вісім якщо й заходить до дружин, то хіба раз на декаду…

Хороший хлопчик у дядька Абд-аль-Аттахії! Певно, гасає зараз по всьому маєтку або хвостиком ходить за блазнем Друдлом, який дивом вижив після тієї пам’ятної різанини п’ятирічної давнини… Ось уже хто не змінився за всі ці роки – так це Друдл Муздрий! Хіба й без того нелегкий характер блазня став ще більш жовчним, і ходить Друдл, трохи згорбившись (дається взнаки стара рана, що стягнула м’язи живота); але розум і язик блазня досі сперечаються, хто з них гостріший?

Та й хто краще навчить юного двоюрідного брата еміра (Дауд Абу-Салім усміхнувся вже веселіше: п’ятирічний хлопчисько й він, емір Дауд, – брати!) володіти зброєю, ніж Друдл? Щоправда, від тієї ночі, коли маленький ятаган блазня був зламаний, а тупого кинджала дзютте забрав Чен Анкор, блазень відмовляється носити зброю. Багато хто в Кабірі досі пам’ятає примху блазня, коли, щойно прийшовши до тями, Друдл улаштував пишні похорони своєму зламаному ятаганові, прибувши на ношах і з них же прочитавши заупокійну молитву.

Блазень…

Утім, саме Друдл, коли емір поділився з ним своїми турботами стосовно все частіших випадків насильства, невідь звідки приніс наступного дня пергаментні сувої мало не восьмивікової давнини, і мовби ненароком узявся читати про публічні страти з метою покарання тих, хто вчинив тяжкі злочини, і залякування тих, хто їх задумував.

Відтоді й засіла в голові еміра Дауда ця думка. Страшна думка. Дика думка. Державна думка. Думка непевних часів. Тим паче, що начебто в ті, давні дні, у мить смерті злочинця помічник ката ламав і його родинну (або просто улюблену) зброю.

Що може дужче злякати народженого в Кабірському еміраті, але в погані роки?

Страшна думка. Державна. Від такої хочеться іноді кричати беззвучно: «Замовкни, блазню!..»

Чи залякає божевільного Гасана ас-Саббаха публічна страта когось із його прихильників – чи ні?

Хтозна…

Емір безцільно походжав залою, як загнаний звір, намагаючись уявити собі обличчя пророка Гасана, якого він ніколи не бачив. Це йому не вдалося, зате Дауд згадав, що сьогодні опівдні в заміський дім повинні таємно доставити місцевих зброярів Мансайю Одноокого й відомого хинского алхіміка Саафа бен-Саафа, що прибув у Кабір близько місяця тому.

Обоє вони – і алхімік, і зброяр – стверджували, що в них є засіб, здатний викурити клятого Гасана з його Орлиного гнізда, і що засіб цей може зупинити будь-якого зовнішнього ворога.

Емір не вірив у казки.

І боявся зізнатися самому собі, що зараз готовий повірити у що завгодно.

Бо три тижні тому гонець доповів Даудові Абу-Саліму про людей, що з’явилися з боку північних відрогів Сафед-Кух, які вважалися непрохідними, і люди ці називали себе посольством Великої Шулми.

Їм дали провідників, охорону на випадок зустрічі з розбійниками (прокляття, ще зовсім недавно ніякої охорони не знадобилося б!) і відправили в столицю.

Ще за тиждень змучений гонець, що загнав кількох коней, повідомив емірові, що посольство зникло. Прокинувшись одного не вельми чудового ранку, охоронці й провідники виявили незрозумілу відсутність послів, їхніх коней і майна.

Пошуки нічого не дали.

О Творче, Творче… за що ти прокляв Кабір?!

…Двері розчинилися – очевидно, їх безцеремонно штовхнули зовні – і в залу Посвяти галасливо ввірвався блазень Друдл, на шиї якого сидів сяючий хлопчик – Абу-т-Таїб Абу-Салім, син Абд-аль-Аттахії, Запиленого Плаща.

– Іга-га! – заливисто іржав блазень, і маленький Абу-т-Таїб захоплено вторив йому. – А ось і ми, великий еміре, ось і ми, великі посли Великої Шулми! Ось і ми, посли Шулми, де степ, шулмуси і горби… іга-га!..

Емір Дауд хотів обірвати це неподобство, але не зміг – він любив обох, і блазня, і хлопчика – і вони знали це, нерідко користуючись правами, що давала їм любов суворого еміра.

Хлопчик зіскочив із Друдла й кинувся до помосту, де на підставці лежав ятаган його батька.

– Привіт, Фархадику! – кричав він, як можуть кричати й поводитися лише діти. – Нудьгував без мене? Не нудьгуй – я швидко росту! Я незабаром виросту великий-превеликий – і буду розмахувати тобою, як пір’їнкою! Слово честі! Ти лише трішки почекай!..

– Зажди, могутній воїне! – зупинив його Друдл, смішно морщачись. – Ми ж забули сказати ясновельможному емірові, що прийшли сюди не самі… Як ти гадаєш, герою, треба сказати ясновельможному емірові?

Здивований Дауд перевів погляд із дитини на Друдла, тоді – на двері…

Білявого гіганта, що стояв у дверях, емір упізнав миттєво, незважаючи на роки й турботи, що обтяжували пам’ять Дауда Абу-Саліма.

– Здраствуй, Фальґриме! – прошепотів емір. – Ти прийшов із минулого, лоулезцю? З того минулого, коли день був ясний, а з нікому не відомої Шулми не приходили в Кабір дивні посли й погані звістки? Ти з минулого, Фальґриме?

Фальґрим із поклоном зайшов до зали і зупинився, уперши свій дворучний еспадон у плити підлоги й склавши руки на його руків’ї.

– Ні, о сонцесяйний еміре, я не з минулого! Я з майбутнього! Коли з Шулми вже не приходять погані звістки, зате їздять посли! І одного з них великий емір бачить перед собою!

– Ось, а що я казав?! – заявив Друдл, дивлячись на зблідлого еміра Дауда. – Кричу: це ми, посли Шулми – а ніхто не вірить! Навіть ясновельможні уми…

2

Особа, що обіймає посаду керуючого господарством заміського дому роду Абу-Салімів, згідно з давньою традицією, називалася векіль.

Людину ж, яка довго топталися біля дверей зали Посвяти й не зважувалася ні постукати, ні ввійти – цю людину мама називала Ніязиком, сусіди – шановним Ніязом ібн-Джалалом, слуги – високоповажним векілем Ніязом, а в списках міського кади він значився як Ніяз ібн-Джалал-ан-Кабірі.

Чоловік, якого звали по-різному, підняв чалму, витер долонею зіпрілу голену маківку, опустив чалму на місце, навіщось торкнув руків’я короткого прямого кинджала за поясом – і з тугою глянув на зачинені двері, з-поза яких линув веселий гамір і вибухи реготу.

«Гадаю, що у Восьмому пеклі Хракуташа для векілів відведене особливе, не занадто гаряче місце!» – подумав високоповажний векіль Ніяз.

Усі сьогоднішні неприємності почалися з появи біля воріт маєтку близько двох десятків незнайомців, які наполягали на авдієнції великого еміра – саме в ту мить, коли великий емір усамітнився в залі Посвяти, що означало: «Не чіпай розсердженого лева!»

Сам векіль Ніяз у суперечках не брав участі, оперезавшись поясом мудрості й зібравшись послати по емірських гулямів у разі неподобств – оскільки частина гостей мала доволі розбійний вигляд – але, обернувшись, векіль Ніяз спершу побачив, як троє брамників уткнулися носами в ґрати, навіщось уп’явшись очима у двох гостей в дивних халатах із безліччю брязкіток (один із цієї парочки був беззбройний, а другий тримав у руках спис-чиду, очевидно, хакаської роботи), а потім…

А потім брамники, рухаючись неприродно повільно, відчинили браму – і юрба прибульців зайшла в маєток.

Векіль Ніяз згадав усю численну рідню Вухатого Демона У, а дійшовши до двоюрідного дідуся, упізнав велетня з величезним еспадоном на плечі, що їхав попереду; упізнав, хоча бачив його востаннє п’ять чи шість років тому.

– Вищий Фальґриме! – нестямно заволав нещасний векіль Ніяз. – Чи ви це?! Що ж ви одразу не сповістили – хто й що…

– Не бійся, ще сповістимо! – зринув із-за Фальґрима смаглявий веселун із кривим мечем-махайрою при боці; і коли кінь смаглявого ощирився в підозрілій усмішці, векіль зітхнув із деяким полегшенням: на цьому коні сидів не хто інший, як Діомед Кіменець, який виїхав із Кабіра приблизно в той же час, що й Фальґрим Білявий, лорд Лоулезький.

– Іга-га! – заіржав хтось у саме вухо векілю Ніязу, і в постраждалому вусі невидимі ковалі вдарили молотами по невидимих ковадлах. – Ах, які панове до нас заїхали! В Друдла-дурня отака стала мокрою щока – сльози котяться, неначе око повзало в пісках!..

– Друдле! – пораненим буйволом заревів Білявий, і невидимі ковалі перебралися з одного вуха векіля Ніяза в інше. – Старий мерзотнику! Живий!.. Клянуся замками Лоула – живий!..

Вихором злетівши з коня, Фальґрим сунув свій еспадон Кіменцеві, схопив усміхненого блазня і, як дитина, підкинув Друдла в повітря, навіть не помітивши, що у блазня на плечах сидить п’ятирічний хлопчик, вельми цим ощасливлений.

Фальґрим кричав, Друдл сміявся, хлопчисько верещав, Діомед намагався їх усіх перекричати, інші гості перемовлялися між собою, слуги й брамники не відставали – і галас здійнявся неймовірний.

Мовчав лише векіль Ніяз.

Він мовчав навіть тоді, коли звільнений Друдл схопив Фальґрима за руку й потягнув у дім.

Він мовчав потім, чекаючи невідь чого.

Він мовчав і тоді, коли з дому вискочив розпатланий Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, що помолодів років на двадцять, і наказав негайно впустити всіх (на щастя, найбільш розбійні особи від’їхали вбік, і один із них тихо попросив нагодувати їх у павільйоні для слуг) і накривати святковий дастархан, та не де-небудь, а в самій залі Посвяти, і на підлозі, як бенкетували предки, і вина побільше, озера вина, ріки вина, моря й океани вина!..

Узагалі, з того дня високоповажний векіль Ніяз став неабияким мовчуном і прожив так до дев’яноста трьох років, після чого мовчки вмер в оточенні ридаючих родичів…

Але це трапиться нескоро – а зараз векіль Ніяз стоїть під дверима зали Посвяти й не може зважитися.

Ні, здається, вже зважився…

Векіль ледь-ледь привідчинив двері (хвала Творцеві, не зарипіли!) і приклав до щілини вухо.

Було чутно, але не видно.

Тоді векіль прибрав вухо й приклав око.

Стало видно, але майже не чутно.

Тоді векіль Ніяз почав робити це по черзі – і завдяки цьому високоповажний Ніяз досяг бажаного результату.

– …Живий він, – бурхливо розповідав Фальґрим, – живий-здоровий, що йому станеться! Асмохат-та в нас молодець! За п’ять років – шість дітей від двох дружин!.. Ото я й кажу – молодець! Щоправда, іноді каже мені: «Ти знаєш, Фальґриме, краще б я її тоді вбив!» Як це – кого? Дружину свою другу… Восьмируку. Ми ще хвилювались, як зараз пам’ятаю – втілення Мо свою ж онучку за себе бере! Жах! Кровозмішення! Діти ж які будуть?! Чин нас заспокоїла – і як у священну водойму дивилася… Гарні діти! Чудові діти! Середнього Фальґримом назвали…

– А старшого? – поцікавився емір Дауд.

– Старшого – Друдлом! Я Чена лякав – мовляв, спадкоємець блазнем виросте! Нічого, каже, нехай росте…

– Бідолашний еміре! – удавано застогнав блазень. – Як же ти будеш без мене правити? Ой, бідолашний еміре!..

– Та куди ж ти дінешся? – сміючись, запитав емір Дауд.

– У Шулму виїду! На тезка свого подивитися! Блазні, як трава, не ростуть – їх поливати треба, удобрювати, розуму вчити… Гей, Діомеде, ви коли назад поїдете, свисніть – мені зібратися – лише підперезатися!

– І справді, блазні – що коти! – беззлобно пожартував емір. Лихо в домі – коти з дому! Мені б куди виїхати…

– Знаємо, – ненав’язливо втрутився Діомед. – Ти, ясновельможний еміре, гадаєш, що ми дарма від охорони й провідників утекли? Навіщо нам у Кабірському еміраті провідники, а тим паче – охорона?! Дещо бачили, і чули, і віч-на-віч зіткнулися… З людьми говорили, і не лише з людьми…

Емір Дауд здивовано підвів брову, але перепитувати не став.

– І в Бехзді на малому турнірі побували, цілий день на ганьбище це дивилися; і про божевільного Гасана з Орлиного гнізда чули, і розбійники нам траплялися! Але хіба ж це розбійники? Ось коли ми по всій Шулмі за найманами-старовірами ганялися – оце розбійники були!.. А у вас – так, дурниця, діти нерозумні… Ми з ними душа-в-душу поговорили, Звитяжцям нагадали, хто вони такі насправді (емір Дауд здивовано насупився, не розуміючи) – і ця, вибачте, банда Кривого Мустафи нас аж до Кабіра проводжала, порошини з нас здували й сперечалися між собою, хто сьогодні Махайру полірувати буде!

Векіль Ніяз відскочив від дверей, лише зараз зміркувавши, хто були ті люди, які відправилися трапезувати в павільйон для слуг.

Але цікавість пересилила, і незабаром у щілині знову замигтіли то вухо, то око, а то й узагалі ніс.

– Це ще не лихо, ясновельможний еміре, – м’яко завважила зморшкувата баба, що сиділа поруч із Друдлом і тримала його за руку, немов боячись, що блазень зникне. – Кабір багато століть спокійним стояв, і лише останні п’ять років закипати почав. Це Шулма століття кипіла, а зараз заспокоюватися стала! Нині не час – а опісля поговоримо, як і чим Масудів вогонь гасити, і так, щоб не палахкотів, але й не вгасав зовсім! Так, Пересмішнику?

– Так, Матінко, – усміхаючись від вуха до вуха, відгукнувся Друдл. – Воістину – так.

– А на божевільних пророків у нас свої пророки є, – додав Діомед. – Розумні.

– Це ти про Ломаку? – зовні безневинно поцікавився Фальґрим, і все посольство розреготалося.

– Ні, Фальґриме, не про нього. Для Ломаки цей Гасан занадто мілкий. Я про слуг Ур-калахая. Правда, Куш-тенгрі й Бач-тенгрі?

– Правда, – коротко відгукнулися обидва шулмуси в халатах із брязкітками, і емір Дауд, на мить зустрівшись із ними очами, несподівано для самого себе пожалів божевільного Гасана ас-Саббаха.

Чаші з вином знову загуляли по колу, і векіль Ніяз, набравшись хоробрості, проліз у щілину до половини.

– О ясновельможний еміре, – видихнув Ніяз, немов кидаючись у крижану воду, – там…

– Хто там? – добродушно крикнув емір Дауд, і в Ніяза відлягло від серця.

– Там, біля входу, поважний устад Мансайя Одноокий і хінский алхімік Сааф бен-Сааф. Кажуть – емір їм призначав…

– Нехай заходять! – махнув рукою Дауд Абу-Салім, і векіль Ніяз із усіх ніг кинувся виконувати наказ.

…Минуло зовсім небагато часу, і в чашах ще не встигло показатися дно, коли в зал Посвяти ввійшли двоє: кремезний літній коваль, праве око якого закривала чорна пов’язка, і старий із довгою сивою бородою й у гостроверхому ковпаку зі щільного сукна.

Обидва низько поклонилися, з подивом дивлячись на те, що відбувалося.

У руках у коваля був якийсь предмет, завдовжки майже з людину, старанно загорнений у промаслену тканину, а за спиною висів лист бронзи й дерев’яна, окута металом тринога; старий ніс мішечок завбільшки з голову дитини.

Від запропонованого вина гості відмовилися, і невдовзі, на прохання еміра Дауда задовольнити його цікавість, старий розв’язав свій мішечок і висипав у низьку металеву плошку трохи вугільно-сірого зернистого порошку зі слабким неприємним запахом.

І вдарив над плошкою кресалом.

Порошок, піймавши іскру на льоту, жадібно спалахнув, вивергнувши хмару смердючого диму, – і швидко згас.

Усі довго мовчали.

– Це допоможе мені викурити Гасана ас-Саббаха з Орлиного гнізда? – чемно поцікавився емір Дауд.

Сааф бен-Сааф мовчки дістав із торби, що висіла в нього на плечі, маленький, наглухо запечатаний і залитий смолою горшечок із необпаленої глини, завбільшки приблизно у два чоловічих кулаки; з горшечка звисав довгий промаслений ґніт.

– Тут те саме, – кинув неговіркий алхімік, відходячи аж до дверей, опускаючи горшечок на підлогу й чиркаючи кресалом над кінцем ґнота, а тоді відійшов від горщика на кілька кроків.

Немов крихітний вулкан вибухнув біля дверей, обдавши присутніх сірчистим смородом, і уламки глиняного горщика градом ударили по стінах, а зал заволокло димом.

Алхімік спокійно чекав, доки емір, що підхопився на ноги, і його співтрапезники заспокояться.

– Якщо твої каменотеси, о ясновельможний еміре, зроблять у скелі, на якій стоїть Орлине гніздо проклятого ас-Саббаха, – заговорив нарешті Сааф бен-Сааф, – необхідну кількість шпарин, куди поставлять великі горщики з моїм порошком – тоді досить буде кілька разів ударити кресалом, щоб пророк Гасан почав літати разом із орлами! І боюся, що йому це мало сподобається… Але я ще не все показав тобі, ясновельможний еміре! Устаде Мансайє, ваша черга!

Літній коваль кивнув, розмотав тканину – і перед очима присутніх постала предивна річ. Порожня всередині трубка завтовшки приблизно як півтора списових ратища і близько трьох ліктів завдовжки, схоплена по всій довжині сталевими кільцями, була укріплена на інкрустованим сріблом і перламутровими пластинами трохи розширеному дерев’яному ложі.

Потім коваль узяв лист бронзи й установив його біля стіни зали.

Тоді повернувся до свого творіння, встановив його на масивну триногу, спрямував трубку на бронзовий лист і дістав із-за пояса короткий смолоскип.

Алхімік, підійшовши, знову чиркнув своїм кресалом, смолоскип чомусь не спалахнув, а почав жевріти – і коваль підніс його до предмета на тринозі.

Пролунав вибух, і шматки рубаного металу зі свистом і гуркотом вилетіли з жерла трубки й ударили в лист, розриваючи бронзу.

Коваль задоволено хмикнув, потираючи забите віддачею плече, а алхімік урочисто наблизився до пробитого листа.

На помості стривожено вібрували два старих ятагани, дворучний еспадон Фальґрима, махайра Діомеда й інша зброя прибулих гостей.

– Ось, – гордо заявив Сааф бен-Сааф. – Запам’ятай сьогоднішній день, великий еміре Дауде Абу-Саліме – бо віднині починається нова епоха!

Усі мовчали.

П’ятирічний Абу-т-Таїб, не витримавши, наблизився до коваля Мансайї й пучкою торкнувся дітища алхіміка й коваля.

– Я скоро виросту, – сказав хлопчик. – Я скоро виросту – і тоді ти подаруєш мені її, дядьку ковалю? Правда? А собі ти зробиш іншу… Добре?

– Добре, – усміхнувся одноокий коваль. – Добре, о шляхетний Абу-т-Таїбе! З дозволу еміра Дауда, я дарую її тобі вже зараз! Хай будуть дні твої довгі й безжурні, нащадку Абу-Салімів!

– Я називатиму її, – хлопчик зажмурився від хвилювання, – я називатиму її аз-Зайда, що означає «Неприборкана»! Таке буде її ім’я!

Усі мовчали.

Блазень Друдл підійшов до дитини й довго дивився на річ, що звалася аз-Зайда.

– Хай буде проклятий той день, – тихо сказав блазень, – хай буде проклятий той день, коли зброї почали давати імена!..

І тінь здивування затуманила ясний погляд маленького Абу-т-Таїба; тінь, у глибині якої повільно згущувалася багряна пелена.

Глосарій назв зброї з позицій аналогів земної історії й географії

БАДЕК – індонезійський ніж.

ВОВЧА МІТЛА – Далекий Схід, спис із зазубреними шпичакоподібними гілочками від наконечника до середини ратища. Відомий також як «вовчий хвіст».

ГЕ – Китай, бойовий клевець. Древкова зброя з різною довжиною ратища.

ГОУБАН – китайський древковий серп.

ҐЕРДАН – Середня Азія, дворучна важка палиця зі шпичаками.

ҐЛАДІУС – короткий прямий римський меч.

ДА-ДАО – Китай, «великий меч», близький до древкової зброї, оскільки кривий і важкий клинок із розширенням на кінці й однобічною заточкою кріпиться до руків’ї, довжина якого така ж, як і клинка (або навіть більша).

ДАН Ґ’ЄН – Китай, вузький прямолезий двосічний меч із гнучким клинком. Використовується також у парному варіанті для занять у деяких школах тайцзіцюань і «п’яного меча» (цзуйцзянь).

ДЗЮТТЕ – Японія, тупий гранований (або круглий) кинджал із однобічною вигнутою ґардою.

КАРАБЕЛЛА – польська шабля.

КАТАКАМА ЯРІ – японський спис із додатковим гаком, загнутим догори.

КВАН-ДО – Корея, Китай, відомий також під іншими назвами. Древкова зброя типу алебарди.

КИЛИЧ – Туреччина, шабля.

КОНЧАР – гранований азіатський кинджал або стилет.

Крис – Малайзія, Ява, Суматра тощо, меч або кинджал із прямим двосічним клинком, найчастіше хвилеподібним або схожим на пломінь. Біля руків’я клинок різко розширюється, що заміняє ґарду.

КУСУНГОБУ – японський ніж, призначений для здійснення обряду сеппуку (самогубства).

КХАНДА – індійський прямий важкий меч.

ЛАБРОС – подвійна критська сокира, популярна у всій Греції.

ЛАНДИНҐ ТЕРУС – прямий малайсько-індонезійський кинджал.

МАЛХУС – Балкани, кривий важкий меч.

МАСАКІРІ-КАЙ – японська дворучна сокира.

МАХАЙРА – Давня Греція, кривий серповидний меч.

НАҐІНАТА – Японія, алебарда, древкова зброя з тонким, довгим, злегка вигнутим клинком, що розширюється до кінця.

Н’ҐусУ – Африка, дворучний однолезий меч завдовжки півтора метри. Клинок має шабельний вигин і елмань-розширення на кінці.

НО-ДАЧІ – Японія, великий дворучний «меч для поля», завдовжки з людину. Заточка однобічна, ґарда невелика, в основному овальна.

ПАНГА – Африка, Зімбабве, кривий і одночасно двосічний меч.

ПУДДХА – індійський прямий двосічний меч із поперечним руків’ям й ґардою, яка повністю закриває руку до середини передпліччя (аналог наруча).

САЙ – Окінава, стилет-тризубець із гранованим або круглим центральним клинком і двома бічними, що вигинаються назовні.

САРИССА – Македонія, довгий важкий спис, яким озброювалися фалангісти.

СО – японський спис («со ярі»).

СТИЛЕТ – Європа (зокрема – Італія), варіант кинджала з вузьким гранованим (або навіть круглим) клинком без різальної крайки.

ТАЛВАР – індійська шабля, доволі важка, з півторасторонньою заточкою.

ТАО – китайський ніж-тесак із дуже широким клинком.

ТЕССЕН – Японія, бойове металеве віяло із заточеними пластинами.

ФРАМЕЯ – спис давніх германців, що нагадує римський пілум.

ХЕПЕШ – Єгипет, кривий меч, що нагадує ятаган із довгим руків’ям.

ЦЗИ – Китай, тризубець, іноді бічні вістря вигнуті особливим чином, за що одержали назву «вусів дракона».

ЦЗИУ ЮАНЬЯН ЮЕ – Китай, мала сокирка «північ-південь», чимось близька до кастета з ріжками. Іноді використовується як метальна зброя.

ЦЗЯНЬ – загальна назва китайських прямих двосічних мечів із доволі легким і гнучким лезом, призначеним в основному для ударів-уколів. Меч Дан Ґ’єн теж входить у родину мечів ЦЗЯНЬ.

ЦЗЯНЬҐОУ – Китай, меч-гак, клинок прямий і двосічний, із невеликим серповидним гаком з одного боку клинка близько до вістря.

ЧАНЬ-БО – Східна Азія, посох буддійського ченця.

ЧИАНЬ – Китай, важкий спис із широким листоподібним наконечником і стовщенням на іншій стороні ратища.

ЧИНКУЕДА – італійський прямий короткий меч із двосічним клинком, дуже широким у руків’ї.

ЧИДА – хакаський важкий спис.

ШАМШЕР – Арабська шабля, що зустрічається по всій Центральній і Південно-Західній Азії.

ШОТО – Японія, короткий меч, за формою такий же, як і Но-дачі або катана, але з довжиною леза близько півметра. Однолезий, слабко вигнутий.

ШУАН – китайська парна сокира.

ЕМЕЙСЬКІ ШпицІ – круглі шпиці з гострими кінцями й кілечком посередині, куди просмикувалися пальці. Зрідка до емейських шпиць кріпилися барвисті хусточки.

ЕНКОС – архаїчна Греція, Мікени, масивний спис.

ЕСПАДОН – Європа, дворучний меч під зріст людини з прямим клинком і масивною хрестовиною. Зброя пішого воїна, зокрема панцирної піхоти.

ЕСТОК – Європа, меч-шпага пізнього лицарства з доволі вузьким клинком, придатним для того, щоб завдавати удари-уколи.

ЯРІ – японський спис.

ЯТАГАН – південно-західна Азія (приклад – Османська імперія). Кривий важкий меч – європейська традиція відносить його до шабель – із заточкою по ввігнутій стороні клинка.

Оглавление

Книга I Кабір

  Частина I Меч людини

    Розділ 1

      1

      2

      3

      4

    Розділ 2

      1

      2

      3

    Розділ 3

      1

      2

      3

      4

    Постскриптум

  Частина II Людина меча

    Розділ 4

      1

      2

      3

      4

      5

      6

    Розділ 5

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

      9

    Розділ 6

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

      9

      10

      11

      12

      13

  Частина III Меч і його людина

    Розділ 7

      1

      2

      3

      4

      5

      6

    Розділ 8

      1

      2

      3

      4

    Розділ 9

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

    Постскриптум

Книга II Мейлань

  Частина IV Людина і її меч

    Розділ 10

      1

      2

      3

      4

    Розділ 11

      1

      2

      3

      4

      5

      6

    Розділ 12

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

  Частина V Звитяжці й люди

    Розділ 13

      1

      2

      3

      4

    Розділ 14

      1

      2

      3

      4

      5

      6

    Розділ 15

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

  Частина VI Люди й звитяжці

    Розділ 16

      1

      2

      3

    Розділ 17

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

      9

      10

      11

    Розділ 18

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

      9

    Постскриптум

Книга III Шулма

  Частина VII Втілення Жовтого бога

    Розділ 19

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

    Розділ 20

      1

      2

      3

      4

      5

    Розділ 21

      1

      2

      3

      4

      5

    Постскриптум

    Ще один постскриптум

  Частина VIII Вогонь Масуда

    Розділ 22

      1

      2

      3

      4

      5

    Розділ 23

      1

      2

      3

      4

      5

    Розділ 24

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

    Розділ 25

      1

      2

      3

      4

      5

  Частина IX Чужі поля

    Розділ 26

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

    Розділ 27

      1

      2

      3

      4

      5

      6

      7

      8

      9

      10

      11

    Розділ 28

      1

      2

      3

      4

      5

Епілог

  1

  2

Глосарій назв зброї з позицій аналогів земної історії й географії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg