«Жарт другий. Квіт папороті.»

Тетяна Винокурова-Садиченко ЖАРТ другий. Квіт папороті.

Сьогодні у провулку я зустріла Смерть. Побачила його й одразу зрозуміла, що це — Смерть. Він був невисоким напівматеріальним чоловіком. Здавалося, ніби він з іншого світу. Не просто з іншого світу, а проти цього світу. Дивний об’єкт, який нічого не відображає. Він пройшов повз мене, й мені стало якось недобре. Від нього не віяло ні теплом, ні холодом, в нього не було запаху, він був Нічим. Абсолютним Нічим. А може, навіть Мінусом. Було дивно. Але не страшно. Аж ніяк не страшно. Навіть трохи цікаво. Та він пішов — тихо розчинився у вечірній імлі за моєю спиною, а я подалася своєю дорогою. Мені потрібно було додому — на мене чекав недописаний роман, голодний кіт і телефон, який останніми днями мене часто нервує.

Живу я майже за містом. Одразу за моїм будинком починається приватний сектор — старі, похилені, обгризені часом хатинки під великими яблунями. За хатинками — озеро, що вже давно перетворилося на болото (вночі голосно співають серенади місцеві жаби). За озером-болотом — ліс. Загалом, гарна місцевість. Надто ж як дивишся здалеку. Якщо ж підійти ближче, то відразу ж бачиш, яка тут грязюка, відчуваєш, що у повітрі висить гнилий сопух, оточує вогкий густий туман, в якому можна задихнутися…

Проте все це мені до душі. У цьому місці я відчуваю себе вдома. Нарешті — вдома.

Я зайшла до квартири, грюкнула за собою дверима (останнім часом ними треба було грюкати, гупати, бити щосили, аби зачинити їх). Помітила, що руки ще трохи трясуться. Прислухалася до себе. Відчула легке збудження. Страху не було. Отак. Смерть не лякає мене. Вона мене збуджує. Чи — він? У якому роді вживається слово «смерть»? Мабуть, у протилежному. Ані в чоловічому, ані в жіночому. Ані в середньому. У протилежному всьому.

Я поклала на підлогу сумку. Жбурнула в куток гриндери.

Елвіс — котяра, старий і здоровезний, — сидів біля холодильника і дивився на мене зі страшенним невдоволенням. Хотів їсти, але, напевне, вирішив, що просити — це занадто для його пихи.

— Момент, — сказала я йому і повернулася за сумкою. Елвіс ображено пирхнув і мовби знехотя поплентався до своєї тарілки.

Задзвонив телефон. Редактор — не редактор? Я пошкодувала, що напохваті немає квітів — можна було би поворожити на пелюстках: редактор — не редактор. Майже як «любить — не любить», тільки набагато… практичніше? І взагалі, хіба може бути практично — ворожити на пелюстках?

Я проігнорувала телефон і насипала Елвісові котячої їжі. Він ображено зиркнув на мене, але таки заходився їсти. Мій голос на автовідповідачі повідомив:

— Вас вітаю я. Мене зараз немає вдома, або я просто не хочу з вами розмовляти. Залиште повідомлення, і я, можливо, вам зателефоную.

— Тетянко, це мама, — повідомив у відповідь рідний голос. Не редактор, полегшено зітхнула я. — Де ти? Куди знов поділася? Хоч би зателефонувала якось…

— Угу, — відказала я автовідповідачеві. — Зателефоную. Якось.

Я і тепер зателефонувала б, та на мене, як завше, чекали більш нагальні справи.

Елвіс уже повечеряв і пішов дивитися телевізор. Я ввімкнула його улюблене реаліті-шоу. Якесь чергове. Елвісові було байдуже, яке саме, аби реаліті-шоу. І обов’язково з бійками. Його, котяру, котячим харчем не годуй, дай лиш бійки подивитися. Скільки не пояснювала йому, що все це несправжнє, що все це лише кепська гра кепських акторів, — та не допомогло…

Я взялася до рукопису. Слід було негайно щось робити. Редактор міг зателефонувати будь-якої миті, а в мене лише перший розділ готовий. Що писати? Я замислилася, потім усміхнулася. На думку спала ідея. Я написала: «Сьогодні у провулку я зустріла смерть». І зупинилася на цьому. Казали мені — пиши про себе, так реалістичніше виходить, краще. Але як описати Ніщо? Та й хіба можна реалістично описати свою зустріч із Нічим?

Я вирішила подумати й розкласти карти. У мене є своя колода Таро й своє розуміння розкладів. Моє розуміння ґрунтується на тому, що все, про що кажуть карти, я розумію буквально. І цікаві речі виходять під час такого ворожіння.

У сьогоднішньому розкладі я зустріла декількох вищих арканів: Смерть, Вежу й Дурня. Смерть я вже справді бачила, куди вже буквальніше… А от Вежу й Дурня — ще ні. Цікаво, хто вони такі? І що вони мені принесуть?

А ще цікаво, куди йшло те Ніщо?

До когось у гості?

Чому я його бачила?

Як я можу бути пов’язана з ним?

А, може, він ішов до мене? Зайшов, подзвонив у двері, не відчинили, й він вирішив почекати. Та не стояти ж смерті під дверима. Несолідно. Вирішив пройтися вулицями, зазирнути, може, до якогось шинку,…хильнути чарчину…

Я уявила його — як він, схожий на чорну діру, сидить у своїй сірій (здається, сірій) одежині, тримає в руці кухоль пива й дивиться крізь нього на вікна мого будинку. Крізь скло, крізь пухнастий тютюновий дим… Він сидить, а всі навколо мимоволі намагаються триматися подалі від нього. Не те щоби він їх лякав… просто не хочуть бути поруч зі смертю. Це можна зрозуміти. Раптом стало шкода його. Адже він був самотнім. Дуже самотнім. Найсамотнішою істотою цього й потойбічного світу.

Я вирішила ніколи не сахатися від нього, може, поговорити з ним, розсмішити якось, чи що…

У двері подзвонили. О! А ось, мабуть, і він. Я підскочила до дверей, відчуваючи, як збудження знову хвилею підіймається всередині.

Відчинила.

Розчарувалася.

На порозі стояв худорлявий рудий хлопець з обсипаною вуграми мармизою. Ну от… знов якийсь рекламний агент.

— Ви вірите в Бога? — поцікавився він і всміхнувся. Усмішка була трохи перелякана, трохи розгублена.

А ось і Дурень, констатувала я. І справді рекламний агент. Рекламний агент Всевишнього. Ач, куди дістався наш маркетинг… Тільки чому він такий переляканий? Невже теж когось здибав у тумані? Там, у нашому тумані, тусується чимало всякої всячини.

— Хлопче, ти з цього району? — відповіла я запитанням.

— Угу, — буркнув він.

— І ти, мешканець нашого району, віриш у бога? — здивувалася я.

— Я розумію, про що ви, — чомусь пошепки відповів він і зробив великі очі, — але Ісус з вами… з нами… Це поганий район, тому що тут ніхто не вірить у Бога.

— А бог, відповідно, наплював на цей район, тому що ніхто в нього тут не вірить? — зрозуміла я.

Він чомусь геть розгубився, опустив очі й знизав плечима. А я вже налаштувалася на довгу дискусію… Що за день сьогодні? Просто свято обломів…

— Хочеш чаю? Або кави? — раптом спитала я. Шкода чомусь стало і незавершеної (непочатої навіть) дискусії, і цього переляканого хлопця.

Він здивувався моїм словам не менше, ніж я сама. Але посміхнувся (нарешті) й відповів:

— Кави, якщо можна…

Я впустила його, зачинила (гупнула так, що він підстрибнув) за ним двері. Цікаво, а якщо той… смерть зайде зараз, то куди мені цього рекламіста подіти? У шафу, мов того коханця? Просто анекдот якийсь вийде.

Він умостився за столом. Я зварила кави. Це важко було зробити, тому що божий рекламний агент постійно поривався зробити щось корисне, якось допомогти, чим дуже заважав зосередитися. А на каві потрібно зосередитися, щоб вона вийшла смачною.

Нарешті, коли все було готово, я зробила ковток і закурила. Він ухопив кекс, миттю з’їв його, взявся за другий, сьорбнув кави… все це так швидко. Дитино, подумала я, тебе що, голодувати твій бог примушує?

Потім хлопець почав кидати невпевнені погляди на пачку з цигарками.

— Цигарку? — спитала я.

— Я взагалі-то не палю… — почав виправдовуватися він.

— Спокійно, — я простягнула йому пачку й запальничку (він якось незграбно затягнувся), усміхнулася. — Твій бог тебе тут не бачить.

Після моїх слів він чомусь вдавився, почав кхекати. Потім подивився мені у вічі, підняв палець і серйозно повідомив:

— Бог бачить усе.

— Можливо, — я знизала плечима, — він узагалі полюбляє спостерігати. А як тебе звати? — хутко спитала я, а то зараз почне казати: мовляв, не мені вирішувати, що полюбляє, а чого не полюбляє його бог.

— Андрій, — відповів він.

— Тетяна, — сказала я й потиснула йому руку.

— То ти не віриш у Бога? — спитав він. З цигаркою в зубах та після того, як наївся моїх кексів, Андрій почував себе значно впевненіше.

— Чому ж ні? — вкотре знизала плечима я. — Всі боги мають право на існування, твій — також.

— Бог єдиний, — похитав головою Андрій.

— Оце мені й не подобається у твоїй релігії, — відказала я, — нетерпимість до інших релігій.

— А ти атеїстка? — спитав він.

— Я православна.

Він зовсім розгубився. Звідкіля ж йому було знати, що православними називали язичників, аж поки нашому народові силою не накинули християнства.

— Краще скажи мені, — змінила я тему, — ти чому такий переляканий? Там, — я мотнула головою в бік вікна, — щось не те?

— Та ні, — він теж кинув швидкий погляд туди, ніби перевіряючи, чи ніхто не стоїть за вікном. Байдуже, що я живу на дев’ятому поверсі. У такому густому тумані хтось легший від людини завиграшки може дістатися дев’ятого поверху, — просто увечері в тумані багато чого ввижається.

— А твій бог тебе не захистить у тумані? — спитала я.

— Захистить, — упевнено сказав Андрій, — тому я і ходжу о такій порі цими вулицями.

Це добре, що він такий впевнений у своїй вірі… Може, це й справді непогана віра, якщо бог захищає його навіть тим, що дає таку впевненість…

Елвіс голосно чхнув із коридору, і я зрозуміла, що зараз станеться. Мій здоровезний котик зайшов до кухні і зацікавлено подивився на гостя. Я махнула йому рукою, це означало «іди геть, і мовчки». «Іди геть» Елвіс зрозумів, а от «мовчки», як завжди, проігнорував.

— Ну що таке?! — ображено звернувся він до мене. — Хоч познайомитися можна?!

Андрій закричав не своїм голосом, видерся з ногами на стілець, почав читати «Отче наш» і хрестити Елвіса, а заразом і мене. Елвіс здивовано зиркнув на мене.

— Я ж просила! — просичала я йому. Кіт виразно покрутив лапою біля скроні й почалапав до кімнати. Андрій перемкнув увагу на мене і заходився хрестити і молитися на мене з подвійною заповзятливістю.

Я сіла за столом і запалила чергову цигарку. Тепер залишалося тільки чекати, коли він усе ж таки второпає, що його бог у мій дім не зможе увійти і що ми з Елвісом зовсім не страшні. Процес розуміння затягнувся і виявився набагато довшим, ніж я сподівалася на початку. Мені потрібно було закінчувати рукопис, тому я просто підійшла до дверей та відчинила їх.

— Геть, — просто сказала я рекламному агентові бога.

Він не змусив просити його двічі. Пролетів повз мене, голосно затупотів східцями. І вже десь із сьомого поверху я почула: «Ісус любить тебе!» — і знову тупотіння.

Я посміхнулась і гукнула навздогін:

— Дякую! Перекажи йому, що він хороший!

Зачинила двері й повернулася до кімнати. Елвіс ображено демонстрував мені свою здоровезну сіру спину.

— Чому ти постійно відлякуєш моїх гостей? — спитала я.

— А чому я завжди повинен мовчати? — буркнув він. — У нас свобода слова! І я теж хочу поспілкуватися!

— Але ж ти їх лякаєш, Елвісе!

— Ой-ой-ой, як страшно! Тетяно, уяви, яким треба бути боягузом, щоб злякатися кота! Навіть не собаки, а кота!

— Кота, який розмовляє, — виправила я.

— А Мавка не боялася, — сказав він.

Бідолаха. Він знай сумував за Мавкою.

— Мавка не була людиною, Елвісе, — нагадала я.

— А ким вона була?

— Мавкою.

Я теж сумувала за нею.

Вона прийшла до нас восени минулого року, однієї прохолодної ночі.

Тоді я прокинулася від того, що почула якесь шкрябання. Зрозуміла, що сплю перед ввімкненим комп’ютером, і знову почула шкрябання. Шкрябались у двері. Я дістала з-під столу осиковий кілок і пішла відчиняти.

Мавка стояла на порозі: бліда струнка дівчина із вогкими зеленими косами (на вулиці була мряка), у довгій сірій одежині, з величезними очима кольору болотяної твані.

— Привіт, — сказала я.

Вона посміхнулася, простягнула мені аркуш. Я розгорнула. На аркуші великими нерівними літерами було написано: «Дитино, дозволь їй трохи пожити у тебе, їй потрібна допомога. Баба Галя». Бабу Галю я знала ще змалку. Вона жила у маленькій халупі за селом, майже у лісі. Казали, баба Галя більше спілкується з нечистою силою, ніж з людьми. Казали, що вона — відьма. Мабуть, якби її не боялися, то давно вже спалили б ту халупу. Проте нелюдь у нашому районі була дужча від людей. Казали, баба Галя завжди була бабою Галею. Коли вона народилася, ніхто не знав. Ніхто не знав, чи була вона колись дитиною, чи була молодою… Всі знали, що помре вона не скоро. Мені ж здавалося, що помре вона лише тоді, коли помре ліс. І здавалося, ніби й прийшла вона з лісу, ніби ліс народив її, аби підтримувати зв’язок із людьми.

Баба Галя мала кількох учнів. Мабуть, тільки так можна назвати тих, ким були ми для неї. Ми часто приходили в гості, допомагали поратися на малесенькому городі, гуляли з нею в лісі. Вона лікувала нас (хоча батьки й не дозволяли) своїми травами й корінням. Вона ворожила нам на кавовій гущі та знайомила зі своїм домовиком. А потім батьки виїхали й забрали мене з собою. Та я повернулася. По п’ятнадцяти роках я вирішила, що мені пора вертатися додому. І відразу ж пішла в гості до баби Галі. Я зраділа, коли побачила, що вона аж ніяк не змінилася, зовсім не хворіє і нітрохи не збирається помирати. Зраділа старій халупці з такими рідними пахощами сухого зілля й коріння. Зраділа домовикові, який, на відміну від баби Галі, трохи постарів. Баба Галя мені теж зраділа. Сказала, що я — єдина, хто має право отримати її знання, коли вона помре. Та я відповіла, що до її смерті ще потрібно дожити. Ми разом посміялися, а потім вона зварила чай з дивним смаком, і ми пили чай, а вона розповідала про ліс і про те, що вже десять років не ходить шукати квітку папороті, хоча раніше щороку шукала її, та все не могла знайти.

— А навіщо вам квітка? — питала я. — Ніколи не повірю, що вам потрібні підземні скарби…

— Не потрібні, доню, — позіхала вона, — мені потрібно щось набагато важливіше. Я хочу повернути втрачене.

— Хіба квітка може це зробити? — питала я.

— Саме це вона й може зробити, — усміхалася баба Галя.

Я глянула на аркуш, якого простягла Мавка, відступила і жестом запросила її до помешкання.

— Заходь. Як тебе звати?

Мавка зайшла, подивилася на мене й легенько, немовби з осторогою, знизала плечима. Я зрозуміла — вона не розмовляє, а може, й не розуміє нашої мови. Я напоїла її кавою (не знаю, чи п’ють мавки цей напій, але їй сподобалося) й уклала в ліжко.

Мавка подобалася мені. Вона була непомітна, тиха, завжди усміхнена й дуже гарна. Вона любила сидіти поруч, коли я писала, дивилася уважно то на мене, то на монітор, та це чомусь не заважало, а допомагало працювати. Вона була у захваті від колонок, любила музику, наставляла вухо, слухала, а потім щось починала наспівувати своєю мовою. Більше я не чула від неї ані звуку. Її голос був тихенький і ніжний, а мова нагадувала хлюпіт води і лісовий гомін. Вона вчилася кухарювати. Так само — довго дивилася на те, як я щось готую, потім повторювала за мною. По-дитячому раділа, коли виходило. І дуже засмучувалася, коли щось робила не так. Хоча не так вона щось робила дуже рідко. Лише декілька разів розбивала посуд, тоді я її довго заспокоювала. Вона не розуміла слів, але прислухалася до інтонацій. Майже як кішка. До речі, про котів. Елвіс, здається, у неї закохався. Він міг сидіти біля неї годинами, муркотів, коли вона співала, спав поруч із нею. Розмовляв. Вона нічого не розуміла, але завжди уважно слухала. Котярі того й треба було. Єдине, в чому вони ніяк не могли дійти згоди, так це у ставленні до реаліті-шоу. Наша Мавка не могла їх дивитися, вона любила лише серіали про кохання.

Ми звикли до неї. Тож коли вона пішла, декілька днів депресували на пару з Елвісом. Потім я заспокоїлася. Елвіс зробив вигляд, що теж, але було видно, що насправді він ще сумує, і з кожним днем дедалі дужче.

Я знову прокинулася посеред ночі. І знову второпала, що сплю за столом. Із цим треба було кінчати. Належало зварити кави і ще попрацювати. Я дістала цигарки і раптом зрозуміла, чому я прокинулася. Просто за моїми дверима хтось стояв. Тихо причаївся і чекав на мене. Ще один Дурень? Ну яка нормальна людина вийде серед ночі за двері?

Цей хтось був небезпечним. Небезпечним настільки, що я прокинулася від відчуття небезпеки.

Я обережно вийшла до коридору. У коридорі хтось стояв. Довгий плащ і двоє величезних зелених очей під капелюхом. Я клацнула вимикачем. Електричне світло поставило все на свої місця. То Елвіс заліз на вішалку, і дивився на мене з-під капелюха.

— Ну чого ти не лякаєшся? — ображено спитав він і зістрибнув на підлогу. — Раніше так прикольно верещала…

— Вигадай щось новеньке, — порадила я йому, — ти мене вже рік вішалкою лякаєш.

— А давай ти вигадаєш, мені розкажеш, а потім забудеш? — запропонував він мені.

— Фантазію ввімкни.

— О’кей, — він замислився, — а ти знаєш, що у нас хтось за дверима?

— Це не фантазія, Елвісе, це факт, — обломала я його.

— Тьху на тебе, нецікаво з тобою, — зовсім образився він.

Я підійшла до дверей, прислухалася. Там було тихо. Абсолютна тиша. Ніби й нема нікого.

— Відчиниш? — спитав Елвіс.

— Не знаю, — відказала я, — щось не дуже хочеться…

— А не кортить дізнатися, хто там?

— Кортить…

Я повернулася до кімнати, дістала з-під подушки осиковий кілок, знов прислухалася до тиші у коридорі.

— Знаєш… — чомусь пошепки сказав Елвіс, — мені здається, він не намагається увійти… і не чекає, що ти вийдеш. Він просто сидить під дверима. Як собака.

Собака… Я стиснула кілок.

— Навіщо собаці сидіти під дверима?

— Тому що він тебе любить, — запропонував відповідь Елвіс.

Здається, у мене немає знайомих, закоханих

у мене собак. Мало того — знайомих, закоханих

у мене небезпечних собак. І раптом я зрозуміла: я не хочу відчиняти двері, щоб подивитися, хто за ними. Вперше в житті — не хочу. Мій страх уперше подолав мою допитливість.

— Ну і хай собі сидить, — відповіла я Елвісові, — якщо завтра зранку ще сидітиме, тоді перевірю, хто це.

— Ти злякалася?! — здивувався Елвіс.

— Так… Мабуть, злякалася…

А, може, просто зрозуміла, що існують речі, яких краще не знати.

Я ковтнула кави й продовжила писати. Елвіс ввімкнув телевізор і почав клацати канали.

— Елвісе, — гукнула я, — о другій ночі реаліті-шоу не показують!

— А серіали про кохання? — з надією спитав він.

Здається, він і справді дуже скучив за Мавкою. І, може, сподівався, що то вона стоїть за дверима. Але розумів, що ці сподівання — марні. Бо Мавка не була небезпечною для нас. А те, що стоїть за дверима, — було.

Воно пішло о п’ятій ранку, коли заспівали півні. А я зварила собі ще кави і вирішила податися до баби Галі. Елвіс напросився зі мною. Заліз мені на плече, й ми вирушили. Вранішній туман був ще густішим, ніж вечірній. Людей на вулиці ще не було. Дехто ще спав, дехто вже збирався на роботу, а дехто, може, й хотів би вже вийти з дому, та чекав, щоби хоч трохи розвіявся туман, тому що боявся його. Точніше — боявся того, хто міг із цього туману вийти.

Багато людей зникає в тумані. Декого потім знаходять: інколи живого. Частіше — мертвого. Декотрих не знаходять взагалі. Їх поглинає туман, здається, вони розчиняються в ньому.

Я майже не боюся розчинитися в тумані. Я ношу з собою осиковий кілок і силу-силенну амулетів, що їх дала мені баба Галя. Серед них є навіть драконячий зуб і луска з русалячого хвоста, як стверджує баба Галя. Поруч зі мною частенько ходить Елвіс, а що не кажи, дикий лісовий кіт — це непоганий захист. Я знаю, як поводять себе всі представники місцевої нечисті.

Тому я майже впевнена, що не зникну в тумані. Майже — бо в цьому тумані ні в чому не можна бути певним.

Ми йшли довго, повільно. Я уважно роззиралася довкола. Елвіс, здається, теж. Принаймні, він мовчав. А мовчить котяра дуже нечасто.

Сьогодні було тихо: ми побачили в тумані дві невиразні постаті, та вони, мабуть, теж нас помітили, тому швидко відійшли кудись убік. У тумані майже всі намагаються відходити вбік. Навіть якщо це не люди. Нечистій силі теж не хочеться заробити срібну кулю, осиковий кілок у серце чи й просто кувалдою по голові.

До баби Галі дійшли спокійно, без пригод.

Навколо її старезної маленької хатки туман здавався набагато густішим. Він зібрався біля ґанку, геть розчинив у собі нижню частину хати й повз угору, клубочучись у повітрі. Раптом мені здалося (лише на секунду здалося), що ця хата і є джерелом нашого дивного туману. Ось тут, під ґанком, він народжується. Ось повільно струмує вгору. А ось розповзається довкруги, намагаючись охопити все і всіх, пролізти у вікна, двері, шпарини, схопити і розчинити в собі. Я хитнула головою, відганяючи мару. Зайшла на ґанок. Постукала.

Одразу ж за хатою починався ліс. Темний, густий, вогкий ліс. Інколи я підходила до нього, часом бувала у ньому. Та зараз здалося, що він аж надто близько. Мабуть, через те, що двері не відчиняли. Я постукала ще раз. І знову надовго запала тиша. Елвіс м’яко плигнув з мого плеча. Сів на землі так, аби наглядати за тим, що відбувається у мене за спиною. І знов тиша. Я постукала втретє — цього разу спеціальним стуком, якого колись навчила мене баба Галя.

Двері нарешті відчинили. Домовик.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт, — сказав Елвіс, — а де бабця?

Домовик насупився. Взагалі-то він завжди був насуплений. Це давня традиція домовиків — ходити насупленими. Мабуть, вони вважають: що більш сердитий домовик, то легше йому охороняти хату — відлякувати відвідувачів.

— Баба Галя у лісі, — офіційним тоном повідомив він, — буде за півгодини. Якщо хочете, — можете почекати всередині.

— Із задоволенням, — відповів Елвіс і пропустив мене вперед.

Ми увійшли. Хата баби Галі скидалася на інший світ. Точніше: коли я потрапляла до неї, то здавалося, ніби все навколо, крім цієї хати (вкупі з туманом і маревом сірого лісу за вікном), — інший світ. А цей світ — рідний, свій. Може, через те, що в цій хаті збігло все моє дитинство. І батьківською домівкою була не квартира на сьомому поверсі стандартного міського будинку за декілька кварталів од лісу, а це невеличке приміщення, затоплене напівтемрявою, оповите дивовижними пахощами сухого зілля, що висить попід стелею.

Ми сіли на жорстку старезну тахту.

— Чаю? — неохоче спитав домовик. Він використав тон типу «ви все одно винні». Хочете чаю — винні у тому, що йому доведеться цей чай робити, не хочете — винні, що не поважає те його гостинність і його самого.

— Ні, дякую.

— Так, дякую, — відказав Елвіс одночасно зі мною.

Домовик замислився. Потім, вочевидь, чомусь вирішив, що головний у нашій тусовці — Елвіс, ображено зиркнув на нього й поліз на горище — там у баби Галі було багато цікавого, зокрема вже змішані у певній консистенції сухі трави, з яких заварювалися напої, котрі навіть не снилися найкращим виробникам чаю в усьому світі.

Мені було трошки шкода домовика. Він був маленький на зріст — насилу сягав мене до пояса. І він був старенький: виконувати роль хатньої робітниці, а заразом вартового було вже йому важкенько. Завжди хотілося йому допомогти. Сказати: «Посидь, маленький, відпочинь, я допоможу». Та сказати таке — означало принизити його, образити його гідність. А гідність, якщо хочете знати, для домовиків — святе. Особливо коли це стосується якості їхньої роботи.

Ми пили найсмачніший і найдивніший у світі чай, грали з Елвісом на бажання у карти, сперечалися з домовиком щодо творчості Михайла Булгакова (я доводила, що деякі з його творів написані досить сіро й нецікаво, домовик стверджував, що генії сірих творів писати не здатні, Елвіс, який не читав нічого, крім жовтої преси, якої теж не читав, але вимагав від мене, щоб я читала йому, чомусь намагався довести, що життя на інших планетах існує й робив не зовсім логічні висновки, що Булгаков — марсіянин), їли варення з вовчих ягід (баба Галя була справжнісінькою майстринею — робила вовчі ягоди і смачними, й корисними), навіть співали народних пісень.

Коли нарешті все було випито, з‘їдено й сказано, повернулася з лісу баба Галя.

Маленька, нижча навіть від мене, з тонкими, часом хижими рисами обличчя, у сірому вогкому (щойно з лісу, щойно з туману) одязі. Її очі сьогодні були непрозорі, чорні. Очима справжньої відьми. Краще за мене ніхто, мабуть, не знав, які можуть бути ці очі — жовто-зелені та коричневі, світлі й теплі. Сьогодні ж вони були непрозорими. Що ж, і таке буває. Це не означає, що баба Галя чимось засмучена чи на когось сердита, нітрохи не означає, що вона хоче сховати в очах те, що робиться в неї на душі, просто вони стали такими через вплив якихось зовнішніх факторів. Багато чого могла вона контролювати, але тільки не колір своїх очей.

Зараз вона видалася мені схожою на мишеня. Асоціацію з ним викликав сірий одяг і ці чорні очиці. Хоча деколи вона була схожа й на лісового бога, і на стару королеву… В неї було багато образів і сторін. І всі, як на мене, личили їй.

— Доброго ранку, — привіталась я.

Елвіс замуркотів. Якщо я була його найліпшим товаришем, то бабу Галю він уважав своєю господинею. І, мабуть, слушно вважав. Він — лісовий кіт. То чого ж господині лісу не бути і його господинею?

— Сьогодні буде дощ, діти, — сказала вона, — злива. Щоб не потрапити під неї, вам потрібно буде вийти звідси за годину. Так що часу у вас небагато.

Баба Галя любила нас, але не настільки, щоб дозволяти надовго затримуватись у своїй оселі. А, може, чекає ще якихось відвідувачів. А, може, просто хоче відпочити. У будь-якому разі, ми розуміли, що нам не можна гаяти її часу. І вона розуміла, що ми розуміємо. Просто нагадала, про всяк випадок.

— Бабо Галю, — одразу взялася я до діла, —

у мене дещо трапилося. Хочу спитати поради.

— Це я зрозуміла, дитино, — усміхнулася вона, й чорні очі на мить потепліли. Вона любила нас. Як могла, як уміла.

— Цієї ночі хтось був у мене за дверима.

— Хто? — швидко спитала вона.

Домовик приніс іще чаю, сам умостився на дзиґлику, підпер кулачком щоку й зацікавлено подивився на мене. Він полюбляв історії, що їх розповідали відвідувачі баби Галі. Мабуть, йому було нудно сидіти ввесь час у хаті.

— Не знаю, — зізналася я, — хтось був за дверми. Не намагався увійти. І, здається, не чатував на мене.

— Розумієте, — як завжди, не зміг не встряти до розмови Елвіс, — він сидів — і все. Прос то щоб сидіти…

— Цікаво, — сказала баба Галя й глянула мені у вічі, — і що ж ти відчула?

— Небезпеку, — відказала я.

— Ти впевнена?

— Так.

Іноді почуття (відчуття) бувають неоднозначними. Коли не певен, добре це чи зле, безпечно чи ні, кохання це чи ненависть… Але тут почуття було надзвичайно зрозуміле, яскраве.

— Це було точне й сильне відчуття, — сказала я, — ніби написано великими червоними літерами: НЕБЕЗПЕЧНО. Розумієте?

— Авжеж, розумію, дитино…

Баба Галя замислилася, сьорбнула чаю. Ми слухняно мовчали, чекали на відповідь. Елвіс теж мовчав. Взагалі-то, він цього майже ніколи не робить, але зараз — перед високо посадовою особою — навіть не намагався розтуляти рота.

— Чому ти не вийшла? — після кількох хвилин мовчанки спитала у мене стара.

— Не хотіла, — просто сказала я.

Це була правда. Я не злякалася (принаймні настільки, щоб не взяти кілка і не знищити тварюку, яка загрожує мені просто під моїми дверми). Я не злякалася, просто збагнула, що не хочу робити цього кроку.

— Розумію, — відказала баба Галя. Поставила чашку на стіл, дістала з плетеної торбинки зілля й почала його розкладати. Чомусь мені здалося, що вона робить це для того, аби не дивитись мені у вічі.

— Як ви гадаєте, що це може означати? — не витримала я задовгої (як мені здалося) мовчанки.

— Не знаю, дитино, — зітхнула вона.

— Знаєте!

Не думала, що колись говоритиму отаким тоном із бабцею. А от довелося. Від будь-кого могла вона щось приховувати, але тільки не від мене. Надто вже довго й упевнено повторювала вона, що я буду її наступницею. Надто вже глибоко я в це повірила.

Баба Галя здивовано підвела брови. У чорних очах щось блимнуло. Щось, як мені здалося, не дуже безпечне.

— Знаю, — прохолодно погодилася вона, — знаю, що відбувається, просто не знаю, як це тобі сказати…

— А ви кажіть так, як є.

Я трохи скинула оберти, та зуби мої ще були зціплені.

— Прийшов твій час… час тобі дорослішати, — сумовито мовила вона.

Я глянула на Елвіса. Він — на мене. Я знизала плечима. Він спробував повторити цей порух й замалим не впав із тахти. Не котяча це справа — знизувати плечима.

— Тобто? — спитала я.

— До тебе приходив хтось із туману, — повільно й чітко, наголошуючи на кожному слові, сказала баба Галя.

— Тю, — здивувалася я, — так до мене з туману частенько зазирають. Якщо ви про вміння користуватися кілком чи рушницею, то я вже доросла.

Баба Галя усміхнулася: лагідно й нескінченно сумно. Їй було шкода мене. Я зрозуміла, що нічого не розумію. У спілкуванні з бабцею так бувало майже завжди.

— До тебе приходив той, хто зараз живе у тумані, але раніше там не був. Хтось дуже близький.

— Чому близький? — швидко спитала я.

Чесно сказати, я трохи розгубилася. Не знаю, кого мала на увазі баба Галя, але мені на думку спадала лише одна людина — мій сусід із дитячого садка. Єдиний, хто залишився у цьому районі з близьких мені людей. Інші поїхали звідси, хто раніше, хто пізніше… Та й хто може бути близьким, коли тобі п’ять років? Батьки. Вони зараз мешкають у середмісті, де багато кам’яниць і автомобілів, де постійний гуркіт і пилюка, куди імла просто не зможе дістатися, бо таке лякає навіть її.

— Якби не був близький, то не сидів би під дверима, просто чекаючи на тебе, та й ти не замислювалася б над тим, відчиняти двері чи ні порушникові свого спокою. Я тебе дуже добре знаю, ти завжди спершу б’єш, а потім думаєш.

— Але ж ця тактика діє, — посміхнулася я.

— Безперечно… — мені здалося, ніби вона не помітила навіть моєї фрази, просто так погодилася, щоб я не заважала їй говорити, не обривала. Хоча зараз вона, здається, взагалі не помічала мене, не зі мною розмовляла — з собою. Дивилася кудись удалеч несподівано зеленими, якимись аж прозорими очима й казала:

— Вони приходять. Рано чи пізно, але приходять. Вони живуть уже не по цей бік світу, але щось їх тягне сюди. Мабуть, самі не розуміють, що… мабуть, не пам’ятають. І точно не знають, куди йдуть і навіщо, але йдуть. Щось тягне. Душі вони вже не мають, та якийсь залишок — залишкове явище — тягне…

— До вас приходили? — спитала я.

— Га? — вона стрепенулася, здивовано поглянула на мене, на Елвіса, очі потроху потемніли, баба Галя знову взялася до зілля, понурила голову. — Приходили, — тихенько пробурмотіла вона, — й до мене приходили, і я приходила… Про це, може, якось розповім… Зараз балакаємо про тебе, дитино. Як уважаєш, хто з загублених може прийти?

— Ніхто, — відповіла я.

— Ніхто? Це прізвисько таке?

— Ні. Ніхто не може прийти. Я нікого не знаю, хто міг би прийти…

— Ще гірше, — зітхнула баба Галя, — твоїм іспитом буде несподіванка. До несподіванки важче підготуватися.

— Не розумію, до чого тут готуватись.

Я дістала цигарки. Баба Галя показала на кватирку. Я слухняно відчинила, затягнулася. Баба дістала люльку, натоптала тютюном, розкурила.

— Ти можеш убити? — спитала баба.

— Легко.

— Нечисту силу?

— Так.

— А людину?

— Якщо буде треба.

— А близьку людину?

— Кажу ж вам…

— Відповідай! — гаркнула баба Галя.

Тихо, але в її голосі прослизнуло щось звіряче. Щось нелюдське. Елвіс позадкував і сховався у мене за спиною.

— Якби вона намагалася вбити ще ближчу мені людину.

— А якщо тебе?

— Думаю, що так. Так. Змогла б.

Баба Галя підняла голову й довго дивилася мені у вічі. Зачудовано. З повагою чи, може, навпаки — було незрозуміло.

— Добре, — нарешті сказала вона, — головне ось що: хоч хто там буде, хоч що ти побачиш у його очах, хоч що казатиме він тобі, пам’ятай — це вже не він. У нього вже немає душі, а той залишок, який привів його до тебе, не може змусити його зробитися тим, кого ти знала.

— Ага, він — це вже не він. Так?

— Так.

— Добре, тоді допіру він прийде — бах! — і гаплик йому.

Баба Галя скрушно зітхнула.

— Сподіваюся, ти зробиш усе так, як оце кажеш.

— Я простежу за цим, — запевнив Елвіс, який виліз нарешті з-за моєї спини. — Той, хто буде близький для неї, мені близьким не буде.

— Добре.

Баба Галя підвелася й рушила до дверей. Візит завершено — зрозуміли ми. Пішли за нею. Домовик щось буркнув з приводу брудного посуду і загримав чашками. Він завжди так прощався.

У дверях баба Галя зупинила мене й тихо сказала:

— І ще одне, дитино, — не відчиняй дверей, поки не зрозумієш, що хочеш відчинити.

— Добре.

— Тримай!

Вона зняла щось із шиї й наділа на мене.

— Що це?

— Це принесе щастя. Сподіваюся.

— А як я сподіваюся!… — буркнула я, а тоді цьомкнула бабцю у щоку й подалася услід за Елвісом. Імла розвіялася, тому котяра не став на мене чекати й побіг уперед. Вовкулаки у такому розрідженому тумані не ходять, а місцеві собаки самі Елвіса бояться.

Минуло декілька суцільних днів і ночей. Суцільних — бо їх не скаламутила жодна неординарна подія. Котяра знай дивився свої реаліті-шоу, а я ворожила на Таро, кавовій гущі, фільтрах від цигарок…

Той, хто прийшов із туману, з’явився третьої ночі. Я прокинулася від того, що клавіатура трохи заважає спати і створює певну незручність моєму обличчю (яке лежало на ній), побачила на моніторі декілька сторінок суцільної літери «ф» і пішла готувати собі каву. Редактор чомусь не телефонував уже цілий тиждень. Може, в нього були якісь нагальніші справи, а, може, вирішив, що я — дохлий номер і забив на мене болта. Так чи так, а мене це трохи ображало. Перше: які це справи можуть бути, коли мій твір ніяк не дописується? Друге: це я — дохлий номер? Та я живий номер!

Саме від цих думок мене відірвало знайоме почуття. Той стояв просто під дверима. Не відчиняй дверей, поки не захочеш відчинити, казала баба Галя. Я замислилася. Здається, не хочу. Й далі не хочу бачити того, хто за ними стоїть.

Я зварила кави, сіла на кухні, дістала цигарки. Хоч як не силкувалася, та нікого з рідних, хто міг би бути за дверима, не змогла ні згадати, ані навіть уявити. Чомусь на думку постійно спадав (ліз, видирався) той хлопчик із дитсадка. Як же його звати? Олексій? Андрій? Сергій? Якесь поширене ім’я… якщо так узагалі можна казати про ім’я. Коли я їхала звідси, його батьки прийшли нас проводжати і його привели з собою. Наші батьки здавна товаришували.

Він тоді був у червоній сорочці, приніс мені подарунок — свою улюблену машинку. Це все, що я про нього пам’ятаю. Ні, не все. Пам’ятаю, як захищав мене у садку. Ніхто не насмілювався мене кривдити, бо він мене захищав. А в нашій групі він був авторитетом.

Якщо не він сидить зараз у мене під дверима у вигляді якоїсь нечистої сили, то хто? Більше з дитинства нікого не пам’ятаю. Крім хіба що… я повільно встала, підійшла до дверей.

(«І до мене приходили, і я приходила»)

Бабця? Ну навіщо це бабці? Іспит мені влаштувати? Дивно, невже не розуміє, що це небезпечно для неї ж самої? Взагалі-то, мені вже давно здавалося, що баба Галя трохи легковажить мною. Як до дитини ставиться… Хоча проти неї я навіть не дитина, просто немовля якесь та й годі.

Навряд. То невже там — цей хлопчик, якого я навіть не пам’ятаю?

Підійшла до дверей. Прислухалася. Вкотре довго й напружено слухала тишу. Хоч би хто там сидів, він може досить непогано чатувати. Тихо-тихо. Аж надто тихо. Неприродно.

Таку тишу не можна створювати навколо себе. Від подібної тиші тхне небезпекою, її відчуваєш у радіусі декількох метрів і одразу відчуваєш — в середині цього кола хтось чатує.

Я спробувала пригадати, якого кольору були очі в того хлопчика. Спробувала пригадати, як він розмовляв, яким був. І раптом — згадала. Він виринув із глибини підсвідомості. Не просто спогад — цілісінький образ. Його очі були незвичної брунатно-зеленої барви й завжди трохи сяяли (у їхній глибині було мерехтливе світло). Він носив завеликий одяг, влітку — великі чорні окуляри, інколи гаркавив, частенько хворів, кашляв, чхав. Був трохи блідий, але надзвичайно гарний (як здавалося мені у дитячому садку).

Єгор.

Це було ще несподіваніше, аніж поява його образу в моїй пам’яті. Його ім’я. Руде волосся. Чомусь тільки зараз, в асоціації з найменням зринуло у пам’яті його волосся. Руде, аж червоне. А ще — безбарвні вії, такі довгі, що їх не можна було не помітити. Він обов’язково мав вирости симпатичним хлопцем. Гарним хлопцем. І що найцікавіше — дуже добрим і відповідальним.

Єгор.

Я сіла на підлогу біля дверей.

І побачила його. Він стояв за дверима — милий рудий хлопчисько, надто вже спокійний і відповідальний, як на свій вік, з величезними зелено-брунатними очима, стояв і чекав, поки я відчиню. Він був самотній там, за дверима, а ще там, напевне, було холодно… Дурниці. Який там хлопчисько! Він уже здоровезний парубок.

Ой.

Я згадала, що бачила його. Повільно звелася на ноги. Обережно відійшла від дверей. Довго дивилася на них здалеку, ніби намагалася точно побачити, що там, за ними (хто там, за ними). Невже він?

Якось я бачила його.

Була гожа, сонячна днина. Як на цю місцевість, то незвично сонячна днина. Туману майже не було. (Як завжди — майже, ледь помітна димчастість у повітрі). Ми з Елвісом шпацирували до магазину, коли побачили його. Він ішов назустріч. Рудий, із дивним полиском ув очах (живим полиском), стрункий і дуже симпатичний. Він помітив мене, уважно глянув, легенько усміхнувся самими лише очима, ніби й хотів привітатися, та не був певен, чи варто це робити. Я не впізнала його. Зрозуміла, що хтось із давніх знайомих, але хто саме — зрозуміти не встигла. Я усміхнулась у відповідь, і ми розійшлися.

«Хто це?» — спитав Елвіс.

«Не знаю» — відказала я. — «Хтось».

Тоді він видався мені сонячним. Зітканим із духмяного повітря тієї днини (імла не скрадала пахощів, як було зазвичай, а сонце немовби аж сяяло в його чуприні і заразом гралося нею, здавалося, ніби він — іграшка Сонця, а, може, й коханець Сонця, а, може, й Бог Сонця. Нашими імлистими просторами часом гуляють боги). Духмяного й свіжого. Чому ж він зараз прийшов до мене?

То це ти, майнуло у голові. Це ти сидиш у мене під дверима, хлопчику?

Дивно. Той сонячний образ нітрохи не ліпився до імли, навіть в уяві.

Я зловила себе на тому, що вже тримаю в руці ключа. Відійшла від дверей, жбурнула його на підлогу. Пішов ти. Відчиню, коли буду готова. Тільки не зараз. Не зараз. Зараз просто не можу уявити, як тицяю осиновим кілком у груди тому сонячному хлопчикові… Так от про що казала баба Галя…

«Не страшно, — як завжди, заспокоїла я себе. — Перший хід е2-е4, далі розберемося. Треба буде цьому кілка всадити — всадимо і йому. Це не так складно, як видається. Просто не сьогодні. Не сьогодні. Сьогодні я, нарешті, посплю не на клаві, а в теплому м’якому ліжечку. Дуже, до речі, позитивна ситуація».

Але чому він прийшов до мене? Чому до мене?… Чому?

Я вклалась у ліжко й відключилася.

Мені наснилася (-лося, —вся) Смерть. Уві сні я вирвалася з туману й подалася до міста. Гуляла з якоюсь дивною компанією — зі своєю шкільною подругою Катрусею, з піратом, у якого була мавпа на плечі, — він страшенно був схожий на когось, — із Елвісом і матусею. Матуся чомусь то з’являлася поруч, то зникала. Мерехтіла. Катруся обіймалася з піратом (це не дивно, бо на гуляннях Катруся завжди примудряється підчепити собі найсимпатичнішого хлопця, такий у неї талант), Елвіс намагався пояснити мавпі, що відрізняється від неї, — він-бо не просто звір, як оце вона. Мавпа не слухала — вона пила горілку. Ми ходили по барах, нехтуючи свіжим повітрям, і скрізь пиячили. У барах висів дим, і він був набагато густіший од нашого туману. Він нього трохи різало увіччю, та бар, де можна палити й не ріже очі від диму, знайти нелегко.

Я зустрілася поглядом зі Смертю, коли мавпа, врешті-решт, заговорила до Елвіса. Катруся чомусь перелякалася й заверещала (дивно, адже на балакучого Елвіса впродовж усього сну вона дивилася як на нормальне явище), пірат почав сварити мавпу, Елвіс образився і почав її захищати, повз нас чомусь пролетіло декілька шматків торта, і я зрозуміла — зараз, як у комедії, почнеться жбурляння тортами та іншою їжею, глянула у той бік, звідкіля летів шматок торта, й побачила Те. Ніщо. Воно сиділо і дивилося просто на мене. Помітивши мій погляд, усміхнулося. Я теж усміхнулася і жбурнула у нього тарілку з салатом. Не влучила. Бо влучати не було в що. Він розтанув у повітрі. Я підхопилася, підбігла до місця, де він сидів. Нічого. Порожній стілець, табличка «Зарезервовано» на столі.

— Прокидайся, — сказав офіціант голосом Елвіса.

Я розплющила очі й сіла у ліжку. За вікном розвиднювалося. Котяра сидів на ліжку. Був трохи напружений.

— Щось трапилося?

— Ага, — Елвіс помітно нервував, — воно шкрябалося.

— Що?

— Те, що за дверима.

— І що?

— Та нічого, пошкрябалося й пішло з півнями.

— То чого ти мене розбудив?

— Ти якось дивно спала…

— Тобто?

— Ти майже не дихала, страшенно зблідла й не ворушилася… і довго не прокидалася… я злякався. Вже думав вийти й надавати тому чортяці по мармизі, але він встиг утекти.

Я усміхнулася.

— Теж мені, супермен, — сказала я Елвісові.

— Дуже смішно, — образився він і зіскочив з ліжка.

Насправді ж було зовсім не смішно. Мені не подобалося все, що навіть окремо відбувається, а все вкупі (зустрічі зі смертю, той, що за дверима, та ще й мій нездоровий або ж надто здоровий сон) — просто лякало і дратувало. Лякало — бо такої небезпеки я, либонь, у житті своєму не відчувала, а дратувало, бо я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається (вибудувати бодай більш-менш логічний ланцюжок), тож і почати діяти.

Чомусь я прокинулася рано. Як на мене, то аж зарано. Навіть котяра спав, а він же вранці зазвичай голодний, як вовк.

На кухні бубонів радіоприймач. Часом, коли телевізор уже геть нічого не показує, спати ще не хочеться, а їсти не хочеться вже, Елвіс вмикає радіоприймача, сідає на підвіконні й розглядає бліді, майже ранкові зорі.

Елвіс, як і я, має погану звичку — не вимикати за собою прилади. Тому вранці я частенько слухаю радіо. Зазвичай недовго — відразу ж після нудних новин починається волання начебто відомих народних співаків (начебто відомих, начебто народних, начебто співаків), — і моє серце не витримує. Та сьогодні, перш ніж вимкнути буботілку, я почула щось незвичне: ведучий якоїсь програми закликав слухачів негайно подзвонити своїм матусям, сказати їм, що їх люблять, шанують і дякують їм. Ніби соціальна реклама — халтурний продукт, на якому хтось відмиває гроші, та на мене воно подіяло.

І я підняла слухавку.

Мама зраділа, почувши мене. Й одразу ж нагримала.

— Мамо, я тебе люблю, — знаскоку сказала я.

— Доцю… — почула я у слухавці матусину посмішку. А одразу ж потому — гримання. — Де тебе чорти носять?!

— Не носять…

(Якось я стріла одного чорта і переконалася: якби він мене хоч раз поносив, то навряд чи зараз я телефонувала би мамі, та й навряд чи телефонувала б узагалі… хоча все залежить від того, як ставиться до тебе чорт. З тим у мене, мабуть, просто не склалося, як то кажуть, не зрослося…)

Мама проігнорувала мої п’ять копійок, що я їх намагалася запхати у розмову, і гнула своє:

— Ти нормальна людина чи де?! Я тобі дзвоню постійно, хвилююся, хоч би раз слухавку підняла! У мене із кожним гудком серце кров’ю обливалося — ану ж бо сталося щось?!

— Та що зі мною станеться, ма?

— А що хочеш! Ти кажеш так, ніби я не знаю, як там у вас небезпечно! Казала ж тобі — лихий район…

(як це може бути лихим свій дім???)

— …не їдь туди! Не послухалася — от і начувайся!

(а чого мені начуватися, я так і не второпала).

— Нормальний район, — відказала я.

— Ага, звісно! Зовсім нормальний! Та там же маніяк на маніяку їздить і під кожним деревом по п’ять маніяків сидить! Ти про тих мерців у лісі чула?! Такі ж, як ти, були — мабуть, теж своїм мамам казали, що район безпечний!

(Не знаю, що вони там казали своїм мамам, але знаю точно, навіть певна — такими, як я, вони не були. Я чула про те, що пару днів тому на галявині в лісі знайшли кількох голих молодиків. Та чула я і про те, чого, мабуть, не чула матуся — у кожного з них у грудях стирчав осиковий пакіл. Не треба навіть використовувати метод дедукції, аби втямити, що на людей ці парубки перетворилися вже по смерті).

— Ну, розповідай, — мама раптом подобрішала, так у неї завше буває, — як ти? Як справи? Як котик?

— Все ОК, мамо, працюю, не хворію, котика годую щодня…

— Угу, не допросишся ніколи! — буркнув позаду Елвіс, який, виявляється, вже прокинувся та безсоромно підслуховував мою розмову.

— … Краще скажи: ти як?

— Нічого, доцю, нормально. Нещодавно застудилася, але вже все нормально. Ти ще там собі чоловіка не знайшла?

— Перебуваю у вільному плаванні й активному пошуку, — відрапортувала я.

— Ну давай. Давно щось на весіллі не гуляла.

Розмова перейшла у стандартний обмін вже заїждженими, десятки разів повторюваними фразами й закінчилася моєю стандартною обіцянкою заїхати якось наприкінці місяця.

Я поклала слухавку. Закурила.

Образ п’ятьох молодиків із паколами у грудях ніяк не йшов з голови. Здавалося, ніби вони теж якось причетні до низки незвичних подій, які почались у моєму житті після зустрічі зі Смертю. Хто вони — було зрозуміло: недосвідчені вампіри чи вовкулаки. А от хто повстромляв їм ті кілки у серця — це залишалося загадкою. Нехай навіть молоді, хай навіть щойно перетворені, — але ж їх було п’ятеро! П’ятеро спритних, розумних і хижих істот — це вже, вибачте, зграя. Це поважна сила, і впоратися з нею нелегко.

Чомусь мені здавалося, що як відшукаю того, хто вбив їх, то бодай трохи збагну і те, що це за вировисько дивних (і небезпечних) подій почалося навколо мене останніми днями. Об’єктивних причин для такої думки не було. Проте, як завжди, я більше покладалася на свої відчуття, ніж на суху логіку.

— Елвісе…

— Га?

— Хочеш подвійну порцію риби сьогодні?

— А на що міняємо? З вовкулаками битися не буду, до водяника не піду, за дверми наступної ночі не сидітиму. Як щось інше, — тоді хочу.

— Ти тут більше народу знаєш… Мені порада потрібна.

— Може, тоді краще бабі Галі рибу запропонуєш… А то я щось пораджу, а потім буду винен, що ти за болотяного чорта заміж вийдеш…

— Фі, Елвісе! Болотяні чорти зараз не в моді…

Його насмішкувата натура частенько впливала й на мене, за що я йому була дуже вдячна. Як смієшся, то на все готова — хоч за чорта заміж, хоч вампірам по мордяці.

— Ну, дивись мені… То як мені заробити подвійну порцію?

— Як вийти на того, хто вбив п’ятьох на галявині?

Елвіс зрозумів, про кого я. Хоч моя мама і протилежної думки, та в нас не вбивають отак зухвало, та ще й цілий гурт, — врешті, й на видноті трупів не кидають. Тут ховаються у темних провулках і чагарях, затягують туди одинаків, а потім жбурляють у болото або десь ховають (якщо є можливість і бажання пізніше доїсти жертву).

— Ого… — здається, Елвіс чекав будь-якого запитання, але не цього. — Ну… тут легко… Не так багато наших ходить до лісу… Тільки баба Галя…

— Це навряд чи вона, для неї всі вовкулаки — просто живі створіння, з якими можна спілкуватися, а значить, убивати їх не можна.

— Але вона може знати… здогадуватись… поворожити врешті-решт на того, хто був у лісі.

— Виходить, знов до неї йти? Вона не розсердиться на наші постійні візити?

— Добре, — озвався за хвилю Елвіс, — є в мене один знайомий, що може підказати. Тільки він у Лісі живе…

— Зовсім у Лісі?

— Ну… майже…

— Ходімо, — рішуче піднялася я.

— Стоп, — урвав мене Елвіс, і я побачила його очі — очі дикого лісового кота, — тобі туди краще не йти. Я сам збігаю.

— Це небезпечно.

— У лісі мені безпечніше самому, ніж з тобою, — відрізав він.

Цієї миті я не впізнала його: рішучий, впевнений у собі, надзвичайно твердий і дужий, — а корчив із себе такого пещеного, хатнього котика…

— Елвісе, — сказала я, зненацька відчувши гаму ніжних почуттів до нього, — якщо це хоч трохи небезпечно, то краще щось інше вигадаймо. Посидимо трохи, почекаємо, поміркуємо, а потому підемо до баби Галі. Тоді вона вже буде не проти з нами зустрітись і щось розповісти.

— Тань, — він уважно подивився мені у вічі, — як на мене, піти на невеличкий променад набагато безпечніше й розумніше, ніж слухати щоночі шкрябання бозна-кого й думати, чи ти померла, чи просто тебе зачарували. Ти подарувала мені дім, тепло, можливість нормально жити. Я просто хочу віддячити. Заразом і сам заспокоюся. Я менше боюся того, що знаю чи бодай уявляю, що воно таке, ніж невідомого.

— Ти теж гадаєш, ніби ці п’ятеро пов’язані з тим, хто за дверима? — здивувалася я.

— Звісно, — відказав Елвіс, — якщо дві незвичайні події трапляються за короткий відтинок часу і в певній просторовій площині, — вони пов’язані.

— Це твоя теорема? — здогадалась я.

— Це аксіома, — сказав він і раптом стрибнув у вікно. Сіра блискавка майнула повз мене і знову перетворилася на Елвіса, який сидів на дереві під вікном.

— Елвісе…

— Не хвилюйся, — підморгнув він, — повернуся завтра вранці.

— Так довго?! — злякалася я.

— Ну… вряди-годи й мені треба погуляти, — він кивнув, плигнув додолу й погнав до лісу.

Легко сказати — не хвилюйся…

Вдень я пішла гуляти. Не могла вже сидіти вдома, чекаючи на Елвіса. Хвилювалася. Вийшла на дорогу й одразу ж у вічі кинувся Ліс. Великий, темний, оповитий імлою. Мій котик там… не можна було його відпускати… Та хіба дикого звіра утримаєш, якщо він хоче до Лісу? А, до речі… Він справді хотів. Аж очі сяяли… А якщо не повернеться? Може, він вирішив повернутись у свою дику місцину? Може, йому набридли ті котячі корми, м’які фотелі й реаліті-шоу?… Як не повернеться, то саме цим я і буду себе заспокоювати. Хоча знаю — якщо він близька людина (близький кіт???), то колись повернеться. Бодай задля того, аби сказати, що йде.

Я обернулася до Лісу спиною й пішла світ за очі. Був день — пора людей. Імли майже не видно було, і було достатньо світла.

Тому я ще дужче здивувалася, коли уздріла просто перед собою величезну собакувату брудно-руду звірюку. Здивувалася подумки, а руки вже робили свою справу. Вихопила з кишень кілки — по одному в руці, у правій довший, гострий — щоб бити, у лівій — коротший, шипастий, — щоб захищатися. Звірюка загарчала, відступила вбік, намагаючись обійти, я трохи розвернулася. Вона готова була плигнути, я була готова до її смерті, яка настане одразу ж після стрибка. Та раптом вона розслабилася, сіла додолу й тихенько заскиглила.

Або дуже дурний, або дуже розумний вовкулака. Або підставляється, або ж навпаки — чекає, поки я вирішу, що він безпечний.

Він скиглив секунд із двадцять, потім раптом підскочив і чкурнув кудись крізь кущі. Я знала, що зараз він може зупинитися за кущами, йти за мною, спостерігаючи крізь галуззя й вичікуючи, поки я послаблю увагу і хватку. Вовкулаки — не звірі, ось у чому помиляється більшість їхніх жертв. Вовкулаки — люди. Їми не можна нехтувати. Вони — розумні істоти.

Я вдала, що сховала кілки. Насправді я сховала довгий. А підлий, шипастий залишився в руці, захованій у кишеню. Треба шукати приміщення. Мерщій шукати приміщення.

Крок.

Крок.

Крок…

Із кожним кроком гострішає відчуття його погляду, який втупився мені у спину. Рука з кілком при боці, гостряком кілок спрямований назад.

Погляд.

Він дивиться.

Погляд у тумані.

Кроки.

Мої нечутні кроки.

Чи почую цокотіння його пазурів на асфальті?

А, може, його проковтне туман?

Чи відчую кігті на спині?

Кігті на спині, зуби на шиї?

Приміщення…

Приміщення?

Приміщення!

То було приміщення — невеличка забігайлівка, з якої видно вікна мого будинку. Я заскочила досередини, щільно причинила двері.

— Привіт, — прогугнявив велет-бармен (за сумісництвом і офіціант, і викидайло, і господар), — ти сьогодні перший відвідувач, тому перший кухоль пива — безкоштовно.

(Цікаво, скількох відвідувачів з‘їв вовкулака, майнуло в голові, то я зараз буду пити пиво, настояне на крові невинних жертв… мабуть, тому він і не стрибнув на мене, наївся, либонь, претендентів на роль першого відвідувача, а від мене ще й небезпекою тхнуло за кілометри, звірі небезпеку відчувають, цим вовкулаки більше схожі на тварин).

— То як? — бармен покрутив порожньою склянкою й допитливо подивився на мене.

— Із задоволенням, — усміхнулася я.

(Якщо там справді хтось недоїдений у кущах, то йому вже по барабану, що я вип’ю його халявне пиво… хто дужчий — той і має рацію. Той, хто може постояти за себе, не винен у тому, що хтось цього зробити не може. Тож маю повне право втішатися перемогою).

Я відсьорбнула пива. Бармен заходився витирати склянки й чарки, хоч вони й так уже сяяли чистотою. Я сіла навпроти і почала наглядати за його роботою.

— Що — ідеальне видовище? — поцікавився він.

— Та нє… просто мені нудно трохи… а так хоч щось роблю…

— Нудно?

— Ну, не зовсім… не нудно, я просто нуджуся.

— Чого так?

— Один мій приятель до Лісу пішов, — кинула я навмання.

Бармени завжди багато знають. Тільки за їхнє знання треба платити — грішми або ж умінням зацікавити. Деколи мені таланило друге. Частіше, після кількох скептичних поглядів у мій бік, доводилося використовувати перше.

— А чого це?

Не змінилися ні інтонація, ні погляд, ні вираз обличчя. Лише трохи смикнулися руки. Як подумати, то й не диво. Багато хто, почувши про Ліс, весь почав би дриґатися. А цей уособлював спокій. Але от що мені здалося дивним — руки смикнулися, а голос був спокійнісінький. Він контролював свій голос, здалося мені. Зумів утриматися від вияву почуттів, та всього не зміг утримати під контролем.

— Вовкулаку шукати…

— Він теж хоче стати вовкулакою?

— Ні, він хоче повбивати всіх вовкулаків.

Видно було, що бармена зацікавило, зачепило.

— Навіщо?

— А щоб їх не було.

— Вовкулаки — теж люди.

— Намагаюся переконати себе у протилежному.

— Чому?

— Якби не переконувала, то давно була б уже здобиччю… або вовкулакою.

— А так?

— А так — людина.

— Знаєш, я так не казав би, — він якось дивно глянув на мене.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Таке враження, що ти не людина… ти вбивця.

(чи то бармен п’яний, чи образився, що я нашармака пива випила… але ж сам запропонував…)

— У тебе очі горять, у тебе в кишенях кілки, на шиї амулети й, мабуть, десь у потаємній кишені міні-базука зі срібними кулями…

(я сприйняла це як комплімент)

— …у тебе на лобі напис: уб’ю будь-яку нечисту силу, котра опиниться в полі зору… Не ображайся.

(зітхнув — нарешті зрозумів, що набалакав зайвого).

— У мене товариш був — точнісінько такий, як ти оце. Боєць. Рембо. До Лісу лазив сам, уночі вулицями вештався. Патруль, дідько його взяв би… Мочив направо й наліво. Клав усе, що рухається, й усе, що не є людиною. Він виріс тут, і з дитинства у нього був заїзд був — воювати. Дурень…

— А хіба тут можна ще якось вижити?

— Не знаю… живуть… живемо ж якось…

(розбалакався… видно, добряче я його зачепила. А чи не про себе він говорить? Коли мова заходить про якогось товариша, та ще й у минулому часі, частенько виявляється, що той товариш і є співрозмовником)

— А чому був? Він загинув?

— У певному розумінні…

Бармен позіхнув. Я уважно дивилась у його темні очі.

— Він не загинув. Він догрався. Він перетворився.

— На кого?

— На одного з тих, кого вбивав.

— Ти не про себе часом говориш?

— Слава Господеві, ні…

(схоже, таки не про себе. Або просто вміє гарно брехати)

— Чому ж не називаєш його імені?

— Сказати тобі його ім’я, щоб ти його вбила?

— Я не вбиваю. Я захищаюся, — вирішила я нарешті хоч трохи виправдатися. — Я ніколи нікого не б’ю першою. Та коли на мене стартують, — відповідаю. Я не фанатка. Просто треба жити. Жити, а не «жити якось», не ховатися ранками й вечорами по хатах. Ось і все.

— Що ж… твоя життєва філософія теж має право на існування. Проте ім’я все одно не скажу.

Шкода… Мені здалося, ніби я знаю, про кого говорить бармен. Ходити самому до лісу, вбивати нечисту силу направо й наліво… здається, саме така людина й може покласти п’ятьох вовкулаків. Можливо, це саме той, кого я так шукаю. З іншого боку — хтозна, скільки таких-от суперменів у нашому районі. Навряд чи один. Багатьом людям потрібно воювати, бути героєм. У нормальному світі (за декілька сотень кілометрів звідси) вони вигадують собі свої війни й життя, де можна бути героями. А тут і вигадувати нема чого — ось тобі війна, просто під носом. Інша справа — багато «героїв» тікає туди, де війну можна вигадати. Де в неї можна погратися й забути. І лише деякі, справжні, залишаються жити в ній (у війні) тут. Хоча, як на мене, немає тут нічого такого страшного, що є у місті. Тут мій дім, і мені зручніше носити з собою кілки й «міні-базуку», як сказав цей велетень, ніж гибіти у міському, гумовому, кепсько змальованому світі.

— Скажи… а не приходить він до тебе вночі? — несподівано для себе спитала я.

— Ні, — бармен довго дивився на келиха, якого витер до неможливого полиску, потім вирішив зізнатися: — Він заходить до мене вдень.

— Добре тобі, — позаздрила я, — а налий-но ще пива!

Він посміхнувся й налив. Далі розмова не в’язалася, тому я сіла за стіл і почала писати. Коли напохваті немає компа, я пишу олівцем у зошиті. Так навіть краще виходить. Якось по-справжньому.

Я почала зі слова «Дурень».

Одне речення: «Дурень вкотре почепив на себе усілякі амулети і подався в пітьму, лишаючи за собою неймовірну ауру сріблястого світла, ніби він був богом, урешті, всі боги — дурні, принаймні за легендами». Я зупинилася. Зрозуміла — ось і мій Дурень. Карти не збрехали, я вийшла на дужчого, набагато дужчого Дурня (фізично дужчого, яскравішого, більшого Дурня), ніж той, кого я спершу сприйняла як дурня. Той рекламний агент Господа — сіра тінь проти цього неймовірно разючого Дурня. Так ось на кого тицьнули мені Таро. Що ж… Залишилося відшукати Вежу, й мозаїка складеться докупи. Взагалі, вона майже склалася. Я майже була впевнена, що Дурень стоїть щоночі за дверима, чомусь чатуючи на мене. Але все це ще треба було довести. Моя впевненість може занадто легко розбитися об факти, що їх принесе Елвіс. Елвіс… Моє ж ти кошеня… Я важко позіхнула, бо знов отримала легенького стусана зсередини — серце калатнуло. Моє давно хворе серце. Ще й краплі вдома забула…

«Дурень ішов крізь ліс із посмішкою», писала я, «і назустріч йому пливла темрява. Проте не поглинала його, бо ж він був Дурнем, а тому сяяв, темрява зупинялася перед ним, вклонялася йому й тихенько обходила стороною…»

Двері відчинилися, і він увійшов.

«О! Дурень!» — мало не вигукнула я.

Не помітивши мене, Єгор попрямував до шинквасу. Він був чимось знервований, розбурханий. На обличчі — величезна свіжа подряпина, погляд знервовано метається навсібіч. Бармен стримано усміхнувся йому. Єгор сів за шинквасом.

— Налий чогось, — попрохав.

У голосі бриніла розгубленість.

Я усміхнулася. Все зійшлося.

«…він заходить до мене вдень»

Той, хто міг убити декількох вовкулаків у лісі. Той, хто міг сам перетворитися на рудого (рудого!) вовкулаку. Єдиний, хто міг приходити до мене вночі.

Ну, й навіщо Елвіс пішов до Лісу? Казала ж мені баба Галя — не шукай свою долю ніколи. Вона сама прийде. А шукатимеш — знайдеш чужу. Вкрадеш. І ніхто не буде щасливим — ані ти з чужою долею, ані той, чию долю ти вкрала. Хоча якби Елвіс лишився вдома, то хіба була б я зараз тут?

Бармен помітив мою посмішку, опустив очі. Він не знав, що робити, — виганяти зі свого закладу вовкулаку, який колись був його товаришем (а, може, й досі ним залишається, може, цей бармен із тих людей, які здатні пробачити іншому те, що він не є людиною), чи вигнати дівку, яка розпитувала про цього товариша, щоб убити його (так, принаймні, він мене зрозумів).

Пора щось робити.

Я покликала:

— Єгоре!

Його спина була непорушна. Не знаю, що було з очами, не знаю, чи він почув узагалі, — реакції не було. Або в нього залізні нерви, або ж я помилилася.

Ні, не помилилася. Він обернувся, уважно глянув на мене. Обережно посміхнувся — ні,

він не пам’ятав мене. Або вдавав, що не пам’ятає.

— Ти ж Єгор? — вирішила пересвідчитися я.

— Ага.

Він усміхнувся трохи ширше, з більшою впевненістю. Може, мені просто здалося, що він прийшов знервований? Зараз від нього віяло спокоєм, легкістю і знову ж таки — світлом.

— Привіт, пам’ятаєш мене?

— Десь бачилися, але де… — він винувато знизав плечима. — Пробач, не можу згадати.

— У дитсадку, — сказала я. І ледь сама не засміялася. А він таки засміявся, коротко і якось дуже легко. Раптом обірвав сміх.

— Стривай… Таню?

Тепер уже настала моя черга сміятися.

— Ти диви! Впізнав!

— Вау… слухай, не сподівався тебе тут зустріти!

Він схопив кухля і сів навпроти мене. Зацікавлено зазирнув у вічі. Чорт… Щось не в’язалося. Ну не міг він сидіти щоночі під дверима, а потім так щиро впізнавати мене й радіти зустрічі. Та ще й це «не чекав»… Дідько…

— А ти що тут робиш? — спитав він.

— Живу я тут, Єгорко, живу.

— Давно?

— Не дуже… Пару років.

— Ого! А чого це ти так?

Зміст такого питання може зрозуміти лише людина, що жила тут.

— Не знаю. Тут мій дім, мені тут подобається. Мені тут якось…

— Тепло? — підказав він.

— Тепло.

Я здивувалася, як він це зрозумів. Хоча… Якщо все ж таки це він тут на нечисту силу полювання влаштовував, то ми з ним дуже схожі.

— А батьки як? — спитав він.

— Батьки у місті, а твої?

— Мої… — він замислився, ніби згадуючи, хто такі його батьки. — Мої нормально. До Єгипту поїхали цього літа. Повернуться за місяць…

Здалося мені, чи все ж таки щось болюче спалахнуло на хвильку в його теплих очах?

— А ти сам як?

— Так собі…

Він знову якось дивно відповів, і я пішла у наступ.

— Працюєш?

— Вчуся.

— Де?

— У Кульці.

— Чого? — не зрозуміла.

— В університеті культури.

— І як там тобі?

— Весело, — він усміхнувся.

Ні. Це просто не може бути він… Закортіло спитати відкрито: Дурень ти чи не Дурень?

Не спитала.

Образиться.

— Слухай, а як ти мене впізнала? — спитав він.

— Багато про тебе думала, — я зробила наголос на відповіді, уважно слідкувала за його очима. Нічого, крім легкого подиву.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому ти думала про мене?

— Якось побачила тебе на вулиці, довго намагалася згадати, хто ти.

— А, точно, я згадав, ми ж бачилися, так?

— Угу.

— Я тоді тебе теж не впізнав. Але так і не пригадав. І майже забув, що бачив тебе. Коли сьогодні дивився на тебе, навіть про ту зустріч не згадав. Пробач. Дівоча пам’ять.

Кажуть, вовкулаки теж хутко забувають усе…

Я вирішила наступати далі.

— А що це в тебе? — тицьнула пальцем у подряпину.

— Це я героїчно з кущем бився, — зі сміхом сповістив він.

Жартівник. Нічого не скажеш.

— І хто кого?

— Та так… трохи кущ мене, трохи я його, всім дісталося.

— А ти мене зараз так легко згадав. Звідки пам’ятаєш, як мене звати?

Він розгубився.

— Ну… просто дивився на тебе, згадував, а як ти сказала про дитсадок, зрозумів, що не там у пам’яті порпаюся. Глибше копати треба. Копнув — знайшов. Я ж до цього думав, що десь нещодавно тебе бачив. А виявилося — давно.

Нещодавно, можливо, теж. Тільки тепер я не була впевнена. Він був симпатичний, і мені здавалося, що ми з ним дуже гарно зійшлися б. І так не хотілося вірити, що це йому доведеться встромляти кілок у груди. Та що там кілок! Не хотілося вірити, що цей сонячний хлопчик перетворився на одне зі створінь, з якими він воював цілісіньке життя. Саме через це, через це небажання вірити, здавалося, що, може, все воно так і є. Розмова з ним нічого не давала. Моя думка постійно (щохвилини, щоречення, щопосмішки) кардинально змінювалася. Всім своїм виглядом і поведінкою він доводив і водночас спростовував припущення, що він — перевертень, вовкулака, виплодок Лісу.

Раптом він зблід. Просто на очах побілішав.

— Що з тобою?

— У голові… паморочиться… зараз минеться…

— Що з ним?! — гукнула я барменові.

Я злякалася. Вперше в житті настільки злякалася за майже незнайому людину. Якби зараз він почав обертатися на вовкулаку, то, мабуть, я до нього й пальцем не доторкнулася б.

— А що з ним? — байдуже поцікавився бармен.

— Минеться… — прошепотів Єгор і поклав голову на долоні.

— Та зроби ж ти щось! — гиркнула я барменові.

Той здивовано здійняв брови.

— Твій друзяка, ти й роби.

— А тобі не друзяка?!

— А мені відвідувач…

Я ніяк не могла вирішити, що мені робити і як розуміти все це, аж Єгор підняв голову, втомлено усміхнувся.

— Пробач, мені так незручно…

— Все нормально? — я зазирнула у очі. Зіниці навіть віддалено не схожі були на вертикальні. Може, це якийсь з моїх амулетів?

— Вибач, у мене тиск… З цією погодою…

Раптом я згадала — справді, тиск. Ще в дитсадку він частенько отак бліднув, навіть зомлів одного разу, постійно хворів… так-так… і ця кров із носа…

Господи. Я ледь не розсміялася. Ну хіба ж так можна? Науявляла тут собі казна-чого… Теж мені — воїн світла. Він постійно хворів, кепсько спав і, здається, його частенько нудило. Він захищав мене, але він завжди був кволим хлопчиком, він завжди був мамусиною лялечкою. Йому купляли майже дівчачі речі, він боявся всіх і ніколи не бився ні з ким — тільки розповідав усім, що і як треба робити.

Мені стало легше.

Не він. Просто не може це бути він. Фізично (а також — психічно, психологічно, логічно й так далі) — просто ніяк не може.

Зазвичай, я дуже нервуюся, коли якісь мої висновки виявляються хибними. Тут я зраділа. І побачила його з іншого боку — він був блідий (вже не білий — просто блідий, це був стандартний колір його шкіри), усміхнений. М’який і трохи втомлений — так завжди виглядають недужі люди.

Мені дуже закортіло розцілувати його, та я не стала цього робити. Просто швиденько вирішила попрощатися, поки не вигадаю собі ще бозна-чого й не зажену кілок у груди невинній людині.

— Хай йому дідько! — якомога натуральніше вигукнула я, поглянувши на годинник. — У мене ж кіт голодний, як собака!

Він усміхнувся.

— Слухай, вибач, треба бігти, може, телефонами обміняємося?

— Давай, — широко всміхнувся він. — Може, тебе провести?

— Та ні, не треба… справді не треба.

— На тебе хтось чекає?

— Кіт.

Він, здається, не зовсім зрозумів, чому він не може мене проводити через кота, проте нічого не сказав. Тільки залишив телефон і помахав ручкою.

Цієї ночі я вже спокійно спала. Мені наснилося щось світле й тепле. Здається, то було моє дитинство.

Вранці я прокинулася новою. Іншою.

Й одразу ж згадала про Елвіса. Клятий котяра ще не повернувся з Лісу. Я вийшла на кухню, ввімкнула радіоприймач. Незвично було не знаходити зранку нічого ввімкнутого ще ввечері.

Чомусь закортіло випити вина. Я полізла до бару, дістала останню напівпорожню пляшку, налила в чашку густого червоного трунку (десь у хаті були келихи, але хотілося пити вино саме з чашки, — може, це й не зовсім естетично, зате ж як по-домашньому), взяла цигарку й визирнула у вікно.

Туману вистачало, але крізь нього добре було видно, що на дереві, яке росте біля сусіднього будинку, сидить здоровезний волохатий дядько. Чомусь мені здалося, ніби це Одін — один із найцікавіших міфологічних героїв. Точніше — один із верховних богів (який, загалом, теж належить до міфологічних героїв). А, може, це було й не так. Може, то був дух цього дерева. Може, хтось із божевільних (у нас їх тут багатенько). Проте я побачила Оді на. А я звикла вірити всьому, що бачу.

Він сидів, гойдав ногами у легких плетених чоботях і з цікавістю роззирався доокруж (себто крутив головою так, як це робила б я, якби із цікавістю роззиралася). Здається, він помітив мене. Так, помітив, он помахав широкою долонею.

Нараз мені захотілося опинитись у цій долоні. Я знаю — вона захистила би мене від будь-якого лиха, в ній було би тепло і спокійно, не треба було би битися з вовкулаками (навіть подумки), підозрювати друзів, яких знаєш із дитинства (друзів — це надто сказано, проте людина, яку ти знала в дитинстві, залишається у пам’яті саме цим світлим образом, а світлі образи — непогані друзі), бачити Смерть уві сні й Дурнів увочевидячки. Потрібно лише спати й сподіватися на свого бога (та що там сподіватися — бути впевненою у своєму богові). Дуже хотілося цього. І заразом не хотілося. Справжню людину відрізняє від не-справжньої одна фішка — не-справжня своєму богові молиться, справжня — розмовляє з богами запанібрата, просто підтримує позиції одного з них. Принаймні я так уважаю. А бог може тримати тебе у руці лише в тому разі, якщо ти йому молишся, якщо залежиш від нього і знаєш (визнаєш) це. В іншому випадку він може лише щось порадити чи жбурнути один разочок блискавкою у твого надто вже надокучливого ворога.

Я помахала Одінові у відповідь.

Він гарний бог, він добрий. Звісно, зі своїми вадами, звісно, як і всі боги, та не настільки, щоб не поважати його чи боротися з ним. Навпаки, хочеться бути поруч із ним, довіряти йому, триматися за нього.

Шкода лише, що не мій він товариш. Незважаючи на те, що я шаную його, все ж таки товаришую я з іншим створінням з його світу. Я познайомилася з ним декілька років тому. Як це не дивно, в Місті, у той момент, коли він намірився поцупити у мене гаманця. Його ім’я Локі. Та моя з Локі ніжна дружба — це зовсім інша історія. Хоча непогано би було б десь тут його зустріти. Гадаю, якби я хотіла його знайти (а все моя ота клята гордість, через яку загублено стільки приємних мені людей, знайомих, друзів, коханих…) — то вже зустріла б.

Гадаю, тут можна знайти будь-якого бога.

Пантеон богів.

Туманний пантеон.

Саме тут вони зустрічаються, спілкуються, радяться, воюють, вирішують долі… Тому й хочеться бути тут — поруч з ними. А оті місцеві казкові створіння — чомусь, в основному, страшні — то, мабуть, їхній почт.

А може вони всі повиходили з нашого Лісу. Спершу боги, а за ними полізло нечисте й чисте, казкове й жахливе — нелюдське.

У двері пошкрябалися.

Я посміхнулася, на серці стало спокійно (серцевий штиль) — я відчула Елвіса. Взяла про всяк випадок кілок (після вчорашньої розмови я собі не зовсім довіряла) й відчинила.

Котяра задоволено усміхався.

— Елвісе!

Якби він був трохи легший, то я підхопила б його на руки й носила б по хаті цілий день. Та він був здоровилом — тому я обмежилася короткими обіймами. Потім озирнула його з усіх боків — нічого з ним не сталося, жодної подряпинки. Він був у нормі, от тільки надто вже задоволений.

Він пройшов на кухню, сів у крісло і спитав:

— Ну як ти тут?

— Розповідай!

Я навіть забула відповісти на питання, мені дуже була потрібна інформація, аби заповнити порожнечу в голові. А ще — дуже хотілося говорити, емоції били через край. Я була рада, що мій котяра повернувся до мене. Що не кажи, а він — єдиний мій друг. І він мене не кинув. Не пішов, не пропав у тумані.

— Ой, що тобі сказати, — махнув він на мене пухнастою лапою, — таку кицю знайшов, ммм! Лялечка. Цілий день за нею ходив, муркотів, пісні співав, і що ти думаєш? Вона стала моєю! До речі, можна її до нас у гості запросити? А то я вже розказав, як тут у нас гарно, вона…

— Елвісе! — засичала я.

— Га?

— До діла, Елвісе! Ти щось дізнався?

Він довго й зачудовано дивився на мене, потім, здається, дійшло.

— Ач ти яка, — ображено протягнув він, — як про твої особисті проблеми, то Елвіс слухає, а як Елвісові раз на рік щастя випало, то «Елвісе, ти щось дізнався?» Це нормально?!

— Раз на рік? — здивувалася я. — А хто постійно вночі до місцевих киць ходить?

— Та хіба то таке… Вони ж домашні… А я знайшов дикунку…

— Елвісе!… — я почала заводитись, він зрозумів це і хутко перемкнувся на діловий тон.

— Добре, розповідаю. Отже інфа така — після розправи на галявині у лісі з’явився новенький вовкулака. Буває там не щоночі, живе не у зграї, одинак. Хто він такий, люди не знають. Бачили, що якийсь рудий хлопець розстріляв п’ятьох на галявині, кажуть, зробив це професійно, так швидко, що його навіть ніхто не розгледів. Помітили тільки те, що він рудий. Один із убитих устиг куснути його, тому неважко пов’язати ці два факти, враховуючи те, що новенький — рудий. Особливі прикмети — ідіотизм.

— Тобто?

— Кажуть, наривається. На всіх. І хоч йому поки що фартить, незабаром усе ж таки дограється.

— Ще прикмети?

— Шрам на щоці… Хоча ні, поки що — подряпина. Повинна бути великою. Нарвався вчора на кількох наших. Не відступився. Мордяку йому добряче роздерли…

Після слова «подряпина» я вже не слухала. У вухах гуло. То мене надурили. Це руде створіння все ж таки надурило мене на пару з барменом. Думаєте, такі розумні? Угу, зараз!

Але ж він і справді такий хворий, хворобливий, втомлений…

Може, це просто збіг?

Я висварила себе за думки про збіг, а тоді зварила собі й Елвісові кави.

— Що з тобою? — тричі спитав мене Елвіс, доки я відреагувала.

— А? Та нічого… нічого… Це — Єгор.

— Чого ти так думаєш?

— Я з ним розмовляла. У нього подряпина на щоці. Він рудий. Він єдиний, хто може приходити до мене. Він вовкулака. Його треба вбити.

— Гей-гей-гей, — занервувався Елвіс, — може тобі корвалольчику? Чи ще винця? Кави? Тань, ну не треба тут зараз мені істерик, га? Я, може, своє кохання знайшов, а ти…

Я не слухала його. Я гнівалася, бо мене обдурили, як малу дитину. І знала, що поки я серджуся, треба йти і вбивати, бо потім буде пізно… не те щоби пізно, просто набагато болючіше. Адже це — Єгор.

— Я теж своє кохання знайшла, — сердито відказала я. Не знаю чому, та перед тим, як перезарядити пістолета й повісити на плече арбалет, я сказала саме цю фразу.

Чомусь виявилося, що я чудово пам’ятаю, де він живе.

Я йшла до нього швидко й спокійно.

Мені шкода було маленького хворобливого хлопчика, шкода було рудого симпатичного парубка, та зовсім не шкода було вовкулаку.

Я йшла вбивати Дурня.

Одін уважно подивився на мене з дерева.

Лише проходячи повз нього, я зрозуміла, який він велетень. Він знову помахав мені рукою, а я помахала у відповідь.

Елвіс ішов поруч. Помітила я це тільки зараз, та чомусь утямила, що так і повинно бути. Втямила, що утямила, що так і повинно бути. Поруч і трохи позаду — щоб ніхто не міг атакувати зі спини.

Я давно знала, що Елвіс — небезпечна істота: поруч із ним звикаєш до того, що твоя спина захищена.

Єгор мешкав у старенькому покоцаному п’ятиповерховому будиночку навпроти дитячого садочка. На першому поверсі. Квартира №12. Досить знаковий номер помешкання. Хоча я обрала б собі тринадцятий. Я натиснула на кляксу дзвоника, сховавши кілок за спиною. Елвіс засів на східцях, що ведуть нагору, аби залишатися непоміченим і вчасно плигнути ворогові на плече та уп’ястися в шию. За дверима довго мовчали й сопіли. Я була впевнена, що навряд чи Єгор буде так сопіти, тому довго намагалася зрозуміти, хто може бути у нього вдома, якщо батьки поїхали… Нарешті замок невпевнено клацнув, і двері відчинилися.

У дверях стояло мале руде дівча. Воно було більше схоже на Єгора, якого я пам’ятала з дитинства, ніж той хлопець, якого я сьогодні зустріла. Невже дитина? — промайнуло у голові. Та ні… В нього не може бути десятирічної дитини… Тож… сестра? Ой, ні, тільки не у присутності сестри… Хоча… Дитині загрожує потенційна небезпека. Може, колись вона зрозуміє, навіщо я упорала її братика.

— Єгор удома? — спитала я.

До цього дівча дивилося на мене здивовано й зацікавлено, але досить обережно — раде було будь-якої миті тріснути мене по носі дверми. А тепер — посміхнулося. Воно, руде, коли посміхалося, то дуже було схоже на сонечко, яким його малюють діти…

— Немає… Але скоро прийде. А ти його дівчина?

Здається, вона дуже хотіла познайомитися з його дівчиною. Здається, вона чекала на неї. Ото вже малеча.

— Ні, — відказала я, — перекажи йому, що Таня заходила. Нехай зателефонує.

— О’кей, — вона знов усміхнулася, і я зрозуміла, що вб’ю його, але не тут і не зараз. Не тут і не зараз.

Ми з Елвісом пішли додому.

Вечір приніс полегшу. Не так полегшу, як спокій і розуміння. Величезне спокійне розуміння чогось такого, що було надто велике, аби осягнути його, описати, висловити. Воно просто було, й чомусь із ним було так спокійно, так легко.

— Він прийде, — сказала я котярі.

— Я не буду спати. Буду чатувати, — відказав він.

Елвіс міг покласти нормального вовкулаку, це я знала. Але тут проблема — нор-маль-но-го вовкулаку. Не цього.

— Добре, тільки не лізь уперед.

— Доки?

— Поки не побачиш, що мені загрожує небезпека.

— Пхе! — сказав Елвіс. — Так я вже зараз повинен лізти вперед. Тобі загрожує небезпека. Я це бачу, я це відчуваю… ти теж. Ти надто вже просто до цього ставишся.

— А мені здається, нормально. Він не дужчий за мене. Ми рівні.

— Раніше ти точно знала, що дужча — ти. Ти ніколи не казала, що хтось рівний тобі.

— Елвісе, — я усміхнулась котярі, — просто я боялася це сказати, аби не виглядати слабачкою. Тепер — не боюся.

— Це ще гірше, — позіхнув котяра.

— Чому? — здивувалася я.

— Тому що подібні зізнання чуєш від людей нечасто і, зазвичай, тоді, коли їм треба викласти душу, бо вони не впевнені, що їхню душу побачать ще… вони готують її до прощання…

— Елвісе, — обірвала я його, — не мели дурниць. Ти задовго спілкувався зі своїми лісовими розумаками. А я завжди кажу те, що на думці…

— … І думаю, що кажу, — підказав він.

Я знизала плечима й пішла писати далі. Ану ж бо і правда загину сьогодні. Може, мене визнають генієм. Посмертно. Людство чомусь полюбляє це діло — визнавати генієм посмертно. Але треба було бодай щось дописати, аби було що визнавати.

«Мені дуже подобалося, коли він сміявся і коли сердився», написала я, «та ще й однаковою мірою. Бо і в тому, і в тому стані він був однаково гарний. Такі в нього були очі. Очі, які все розуміли. Очі, які з теплих сонечок могли вмить перетворитися на руді крижинки, очі, які дуже часто приходили уві сні, хотілося увесь час у них дивитися, проте не виходило, бо вони швидко втікали, танули й губилися у глибинах пейзажів».

Цікаво, чому цей образ так запав мені в душу? Я ж і досі описую свого Дурня. Єгора, тобто. Хто він мені такий? І чого я так багато про нього думаю й пишу?

Ні близьким приятелем, ні хлопцем (ну який хлопець у дитсадку?), а тим паче родичем він мені не був. Я йому теж. Були ми одне одному просто ніким, просто спогадом. То чому ж я пишу про нього, а він у подобизні вовкулаки приходить до мене вночі? Може, тому що ми обоє опинилися тут? Ми — та більше нікого. Хіба що баба Галя, та бабцю навряд чи можна рахувати — вона тут була постійно, не лише з нами, з усіма. Була, є та буде. А ми з Єгором, либонь, найближчі тут люди. Бо ближчих у мене немає. У нього, мабуть, теж. Але ж його сестра… У дорослому віці ми й геть не були знайомі, то хіба ж можу я бути йому ближчою, ніж сестра? В тім-то й річ, підказав внутрішній голос. В тім і річ — не в цьому віці, а в тому. Ті, що з дитинства, — завжди ближчі.

Що ж… Можливо. Розумнішого пояснення я все одно не могла вигадати. А так навіть спокійніше — нехай звір приходить до мене. Це краще, ніж приходити до дитини. Бо дитину він уб’є. А я вб’ю його.

Ніч тягнулася повільно й нервово. Я не лягала спати — я заряджала рушницю срібними кулями. Треба було вбити його одразу, думала я, тоді, коли він уперше прийшов. Тоді було легше, ніж зараз. Мій страх не пустив мене. Так і залишуся на все життя переляканим дівчиськом, сварила себе я, так і загину колись від своєї обережності.

— Кави? — запропонував Елвіс.

— Давай, — погодилася я.

Поки що я випила лише дві чашки, ще одну могла собі дозволити. Та не більше, а то почне гамселити серце і тремтітимуть руки. А мені зараз це заборонено. Рука повинна бути точною. Разом із туманом знадвору заповзали нічні звуки — шелест, шерхіт, у якому вчувався притлумлений сміх, невиразні далекі вигуки, вереск і скрегіт жаб у болоті.

Нічна симфонія мого туманного Пантеону.

Знаю, як можна було б назвати цю симфонію.

«Час Локі».

Мій час також.

— Може, він не прийде? — спитав Елвіс. Він зайшов на задніх лапах, а в передніх тримав тарілку, де стояла чашка з кавою, яка поширювала неймовірні пахощі.

— Не прийде сьогодні — чатуватимемо завтра, — відказала я. — Елвісе, поводься, як личить котові, не можу на тебе дивитися.

— Боїшся?

— Ага, дуже.

— Знову ти мене дуриш, — образився він, почувши іронію в моєму голосі.

— Боюся, — зізнаючись, зітхнула я, — але не тебе.

— А кого?

— Смерті.

— Чиєї?

— Взагалі. Він… воно… непогане, я знаю, воно природне, а от не хочеться з ним спілкуватися.

— А ти не спілкуйся.

— Доведеться, — знов зітхнула я й подумала, що забагато зітхаю. З таким «бойовим» настроєм довго не протриматися.

— Гей, — раптом занепокоївся Елвіс, — а якщо ми чатуватимемо завтра, то коли будемо спати?

— Вдень.

— А якщо він і завтра не прийде?…

— Знову чатуватимемо.

— І довго?

— Поки я його не вб’ю, — відрубала я.

Елвіс тяжко зітхнув і подався до кімнати. Я знала, що коли Той (ніяк не могла назвати його Єгором) прийде під двері, Елвіс умить буде тут, налаштований і готовий до бою. А поки що нехай подивиться якесь реаліті-шоу.

Я подумала, що сьогодні я і справді боюся Смерті. Бо знаю, що вона (він, воно) когось обов’язково забере: чи мене, чи Єгора (вже чомусь рідну людину), чи, не дай боже, Елвіса. До голови заповзла підла ідея: коли дійде до бійки, замкнути його в кімнаті. Та мозок ненадовго ввімкнувся й попросив пожаліти двері, бо котяра їх обов’язково висадить, або ж вікно, бо він його обов’язково виб’є. Я знову забула про його неймовірну силу і знов сприймала свого вірного захисника як м’яку іграшку та декоративне хатнє звірятко.

Отже, Таро мали рацію: Смерть-Дурень-Вежа. Вежа — це тут і зараз. Мій дім — моя фортеця, моя Вежа. Тут до мене прийде Дурень, і когось із нас забере Смерть. Краще, звичайно, його. Цікаво, а якщо Смерть забере мене, то куди? На береги Стіксу, до Вирію чи до Пекла? Ба ні, накопичення матерії та енергії — не дуже слушна теорія. А, можливо, Воно розкидає мене на атоми, і я перероджуся у багатьох своїх частинах? А, може, я народжуся на іншій планеті іншою істотою? Гадаю, про це треба спитати в нього. Як побачимося. Сподіваюся, це буде нескоро. Хіба що уві сні. В тому барі.

Як там було у тому барі? Воно сидить і посміхається. Це воно кидалося тортом? Може, й ні. То чому ж так підло посміхається?

«Чому ти радієш?» — хотіла запитати я, та цієї миті мене розбудив Елвіс. — «Радію, що ти розмовляєш зі мною», — відповіло б воно. — «Ти полюбляєш американські комедії?» — спитала б я. — «Трагікомедії», — наголосило б воно. — «Так, вони веселіші», — відповіла б я. — «Набагато чуттєвіші», — підтримало розмову воно. — «А як же ти дивишся комедії?» — спитала я. — «Гадаєш, мені заборонено?» — відказало воно. Залунала гучна музика. Жива музика. — «Ти полюбляєш живу музику?» — прокричала я йому на вухо. — «Ага, я все живе полюбляю», — посміхнулося воно. Воно жартує. Це прикольно. — «Я тебе не боюся», — зрозуміла й одразу ж промовила я. — «А щойно боялася», — воно посміхнулося ще ширше. — «А що ж означає те, що я тебе не боюся?» — поцікавилася я. — «Те, що ти незабаром прийдеш до мене». — «Але я не збираюся помирати». — «А я й не казав, що ти помреш. Просто прийдеш до мене». — «А навіщо до тебе приходити? Як треба, то ти сам… саме… сама… самостійно приходиш». — «Хочеться часом якоїсь віддачі».

Воно раптом прислухалося, притисло палець до губів. Я здивувалася, побачивши, що воно має пальці й губи. Допіру переді мною сиділа чорна просторова (чи не-просторова) пляма, а тепер воно набуло рис. Дуже дивні риси. Несподівані. Несподівані пальці. Несподівані губи. Несподіване, незнайоме обличчя. Воно піднесло палець до губів — і музика зникла. І зникло взагалі все навколо: всі звуки, весь простір, весь час.

«Тихо, — прошепотіло воно, — чуєш?»

«Що?» — прошепотіла я.

«У двері стукають».

Я прислухалася. Повна тиша, від якої ледве дзвенить у вухах. Ніхто нікуди не стукає.

«Ніхто нікуди не стукає», — сказала я і злякалася — мій голос не надавався до цієї тиші.

«Стукає, — тим самим тоном прошепотів він. — Те, що ти цього не чуєш, не означає, що у твої двері не стукають».

«Те, що ви нікого не бачите, ще не означає, що вони за вами не стежать», згадала я смішну параноїдальну фразу і прокинулася.

Смерть мала слушність — за дверима на мене вже чекали. Я відчула, як трохи швидше, ніж треба, калатає серце, як уже звичний легкий холодок опускається з горла у шлунок, як уважно дивляться на мене крізь двері. Ну, це, звісно, перебільшення, вовкулаки не бачать крізь двері й стіни… Чи бачать? Холодок перетворився на невеличкий морозець. Стало страшно.

Може, я нехтувала ним?

Що ж, ми теж глянемо крізь двері.

— Він тут, — тихо сказав Елвіс, виходячи з кімнати.

— Знаю.

Я взяла рушницю і підійшла до дверей. Присіла та обережно зазирнула у шпарину. Він був поруч. Я навіть відчула його вовчий дух і тепло його тіла. Він був просто навпроти мене. Я підвелася й приставила рушницю до дверей, туди, де, за моїми розрахунками, у цієї тварюки повинне бути серце.

— Ти що? — не зрозумів Елвіс. — Не відчиниш?

— Нє-а, — сказала я.

— Чекай…

Здається, він розгубився.

— Чекай, це якось невірно… нечесно якось. Підло…

— Так буде краще. — Я на секунду відірвалася від рушниці й уважно глянула на Елвіса. — Або я підло вб’ю його, або ж він чесно вб’є мене.

Елвіс зітхнув, потім спитав:

— А влучиш?

— Сподіваюся, — чесно відповіла я.

— Уяви собі, якщо не влучиш, і він буде страждати й помирати від ран…

— Головне, щоби помер, — запевнила я, чим, здається, настільки вразила Елвіса, що він замовк. Це було добре. У мене була вільна секунда на те, щоби зосередитися.

Я обережно натиснула курок.

Рушниця вистрілила. Якось дуже тихо й спокійно. За дверми поскавчало, потім замовкло.

— Все? — тихо запитав Елвіс.

— Та ніби, — чомусь пошепки відповіла я.

— Тепер слід сховати труп.

Хай йому дідько! А я й забула. Від чудовиська щось повинно залишитися. Воно ж не настільки старе, щоби розсипатися на попіл. Та що там старе. Йому ж двадцять із гаком років…

Це ж Єгор.

Тільки зараз я зрозуміла, що зробила. Тільки зараз до мене знову повернулася здатність повністю відтворити картину подій. Смерть забалакала (-ло, -в) мене так, що я тільки зараз прийшла до тями. Це добре, бо вбивати було легше. І це кепсько, бо зараз я відчиню двері й побачу там Єгора… Вже Єгора… І вже неживого.

— Ти зблідла, — тихо сказав Елвіс.

Він співчував мені, жалів мене. Я вдячна була йому за це, та зараз не можна було розкисати. Вбити виявилося набагато легше, ніж я собі уявляла (просто я не уявляла, що вбити можна крізь зачинені двері, взагалі не уявляла, що така підлість може існувати, та ще й у мені, та ще й так вчасно прокинутися), але раптом виявилося, що найважче попереду. Не розкисати.

Я відклала рушницю, про всяк випадок дістала кілок (усе може статися, вовкулаки здатні на набагато підліші речі, бо не розуміють слова «підлість», розуміють лише «виживання»), обережно відчинила двері.

Завмерла з кілком у руці.

Елвіс тихо вилаявся.

Його не було.

Ані мертвого, ані живого вовкулаки, ані Єгора у будь-якому стані за дверима не було. Пустка. Пустка й темрява.

— Свіжа кров, — тихо сказав Елвіс.

— Що? — перепитала я.

— Запах свіжої крові… А ось і плями. Одна, друга… Ти поранила його, здається, сильно, але не вбила. Бачиш — він поповз відсіля на сходи й далі вниз.

Чесно сказати, нічого не бачила, крім темряви й відсутності того, що чекала побачити. Зір у мене гарний, але до котячого йому далеко.

Я зробила крок вперед, але Елвіс перелякано гаркнув:

— Куди?!

— Треба його наздогнати, — я нарешті наважилася ненадовго відірвати погляд від поверху й розвернутися до Елвіса.

— Ти що? А якщо це пастка? А якщо… Господи, зайди швидше!

Останнім вигуком він перелякав мене так, що я навіть не зрозуміла, як опинилась у квартирі й замкнула двері на всі замки.

— Що трапилося? — спитала я, коли зрозуміла, що ми у безпеці.

— Це пастка, — сказав Елвіс, — я відчуваю, що це — пастка.

— Але чому? — знов не зрозуміла я. — Він же поранений, він слабший, його треба добити зараз, доки він не зробився дужчим.

— Ти колись бачила, як поводяться поранені звірі?

Я розуміла, що він хотів сказати. Що поранені звірі лютіють, що вони кидаються у бій і починають рвати все навколо доти, доки не вб’ють того, хто їх поранив, або доки той не доб’є їх. Але ж так не завжди буває.

— Якщо дуже поранені, то скавчать і втікають, аби вилікуватися, — відказала я.

— Так ото ж! Скавчать! — вигукнув Елвіс. — Ти чула, що він скавчав? Він тихо писнув — і все. Від страшенного болю не так скавчать. Він писнув і відповз убік. Він зараз десь у темному закутку лише того й чекає, що ти підеш за ним.

— Ага. А кров із собою приніс і розлив на поверсі, щоб підло мене ошукати! Елвісе, це дурниці.

Я розуміла, що це аж ніяк не дурниці, та й скавчала ця тварюка неприродно, одначе треба було зараз іти за ним. Я відчувала це з такою ж певністю, як Елвіс відчував протилежне.

— Ти легко поранила його, проллялася кров, та було не дуже боляче, і він вигадав засідку…

Я зітхнула. По-перше, Елвіс, напевне, таки мав слушність, по-друге, він усе одно не пустив би мене зараз за двері. Я знала цей його погляд. Він означав, що Елвіс перебирає командування на себе. Звичайно, я не була в захваті від того, що командування мною взяв на себе кіт, але зараз його думки здавалися доволі розумними, логічнішими й адекватнішими, ніж мої.

Ми сиділи на кухні й пили міцну каву. Елвіс — із молоком. Все ж таки він не зовсім людина, тому чорна кава без молока була йому не до смаку.

— Я поранила його, Елвісе, — скаржилася я.

— То й що? — питав він. — Ти ж не винна, що він став вовкулакою. Він — це вже не він. Ти мусила зробити це.

— Я підло смальнула крізь двері… І через власну підлість затягнула весь процес і наразила на небезпеку тих, кого він зараз зустріне дорогою.

— Ти вистрілила. Це вже плюс. Тим паче — він поранений, він зараз навряд чи вийде на полювання.

— Але ж ти казав, що йти за ним небезпечно!

— Так — бо він може десь зачаїтися й чекати на тебе. Але не полювати.

— І чому я його не дістала?

Елвіс був спокійним і поважним. Здавалося, ніби він набагато старший від мене. Він був схожий на мого батька. Від нього віяло спокоєм і впевненістю. І це було заразне.

Згодом я настільки заспокоїлася, що заснула. Просто за столом. Поклала голову поруч із посудом (добре, що не в салат) і відключилася. Мені наснилося щось приємне і спокійне. Схоже чи то на морські хвилі, на яких дуже легко триматися, чи то на Елвіса, чи то на тата. Було так добре, що не хотілося прокидатися. Давно я такого не відчувала, тим паче уві сні.

Та довелося прокинутися.

Щось примусило. Виштовхнуло із теплих морських хвиль у ранкову прохолоду, сіру і вогку. Щось схоже на почуття обов’язку.

Дивно, адже я нікому нічого не винна…

А, точно, згадала я, добити вовкулаку.

Дивно, я так змінилася за ніч. Стала іншою впродовж цього сну.

Всередині не залишилося ні жалю, ні теплих почуттів до Єгора, геть нічого. Лише трохи роздратування — він заважав мені нормально жити, він вовкулака — причина смерті багатьох людей. Він — той, через кого мені довелося виринати з мого теплого сну.

Добити вовкулаку — мета. А більше — жодних емоцій.

Я зібрала речі (два кілки в кишенях, рушницю — за спину під куртку, амулети на шию й на руки); зазирнула до кімнати (котяра спав, міцненько, бо навіть не ворухнув вухом — він завжди ворушить вухом, коли щось відбувається під час його сну); тихо взяла ключі й вислизнула за двері.

Криваві сліди провадили вниз сходами. Імла струмувала у протилежний бік — сходами нагору. Забагато імли, констатувала я. Просто констатувала, не зробила жодного висновку, лише почала уважніше дивитися довкола й повільніше йти.

Вовкулака міг бути за будь-яким поворотом, будь-де.

Але його не було. Лише криваві сліди вели надвір.

Не розслаблюватися, сказала я собі та обережно вийшла.

Імли справді було забагато. А сліди чомусь розмивалися й губилися біля кущів. Я зазирнула в кущі. Нікого й нічого. Куди б я пішла, якби була пораненим вовкулакою? До лісу. Якою дорогою? Либонь, тут усе залежить від характеру. Й від того, наскільки серйозна рана. Є дві дороги — одна безпечна (для вовкулаки) — попід кущами, темними провулками, поміж старими оселями, які спорожніли сотні років тому. Але це — довга дорога. Задовга для тяжко пораненого. Друга — пряма дорога до лісу, просто до хатки баби Галі, але — крізь село. Небезпечна. Бо можуть вийти люди з кілками.

Добре… куди б я пішла, якби була Єгором? Мабуть, короткою, небезпечною дорогою. Ми схожі з ним. Я теж пішла б цією дорогою. Здається, і в житті ми просуваємося такими (короткими небезпечними) дорогами. Він уже нарвався. Я ще ні. Поки що ні. А, може, доля в мене така, такий фарт — не нариватися.

Я вже прямувала короткою дорогою, вже залишила за спиною бетонні брили та йшла поміж хатами, старими і розваленими. Вили собаки. Цікаво, на мене, чи на нього? Мабуть, на нього.

Раптом прийшло відчуття (передчуття, розуміння) — він тут. Зовсім поруч. Я зупинилася. Обережно зробила два кроки назад — щоб захистити спину, притислася до стіни однієї з хаток. Однієї з тих покинутих і стареньких осель, навколо яких немає навіть огорожі. Ці хатки означали, що вже недалеко й Ліс. Коли майже всі хатки навкруги ставали такими, то це означало, що до баби Галі (й до Лісу) йти всього декілька хвилин. Та поки що була надія знайти вовкулаку, не заходячи до Лісу, бо така хатка була тут одна.

Я завмерла. Я чекала. Він був поруч — я знала це. Треба лише мовчки вичікувати. Він мусить поворухнутися. Мусить щось робити. І я повинна це щось почути. Навіть крізь туман.

Збігло багато часу.

Вже прокидалося село.

Виявилося, що, прокидаючись, воно видає так багато різноманітних звуків, що в них можна згубитися. А ще ці звуки здаються надто гучними. У такі моменти втрачаєш якесь (шосте, сьоме, восьме) відчуття. Я намагалася знайти свого вовкулаку в цьому просторі, який стрімко наповнювався звуками, запахами (приємними й не дуже), образами та яскравими картинками, які дедалі частіше виникали в тумані, але не могла. Його не було поруч. Я не відчувала його.

І немовби аж захлинулася — так почуває себе дитина, коли хтось ламає іграшку. Трохи жалю та образа на весь світ. Ну де ти, подумала я. А потім тихо покликала:

— Ну де ти? — й відчула, що голос тремтить. Так, ніби я збираюся зараз влаштувати показову істерику.

Або й просто розридатися, бо мені боляче, бо мене образили.

Я зрозуміла, чому вони, ті, хто з Лісу, тікають, почувши перших півнів — кукурікання знищує їхній світ. Світ імли, загадок, напівкольорів, відчуттів, шепотіння.

…шепотіння…

…шепотіння?

…ШЕПОТІННЯ

Я почула його.

Незрозуміле й невиразне, не мені призначене, на дивній мові, але воно було. Десь поруч. І скрізь.

Шепотіння поруч і скрізь.

Я озирнулася довкола. Нікого.

Я вийшла на дорогу.

І побачила їх.

Вони йшли крізь імлу в ореолі шепотіння. Не йшли — насилу торкаючись землі, рухалися до Лісу. Ніщо і Єгор. Смерть і Дурень. Йшли ніби й легко, та я раптом зрозуміла: Ніщо здавило його руку, чимдуж здавило.

Ніщо відчуло мене, обернулося.

Усміхнулося. (Ніби і вдячно… а, може, знущально, — я майже не бачила, могла тільки здогадатися). Я пішла за ними. Швидко пішла. Так відчуває себе дитина, коли її іграшку (нехай і поламану, але її, ЇЇ) несуть від неї геть. Образа. Образа й бажання повернути іграшку.

Ніщо знову обернулося.

Тепер воно вже не скидалося на людину. Воно було Нічим. І сіра пляма замість обличчя. Але воно дивилося просто на мене. Своєю сірою плямою.

Було страшно. Але я сказала:

— Віддай.

І раптом усе зникло. Вони розчинилися в тумані.

А туман розчинився в повітрі (не зовсім, просто став не такий густий і, здається, поповз ближче до Лісу).

А мені хотілося ще побути в тумані.

Я пішла додому.

Я не добила вовкулаку. Він сам помер. Його просто потягло за собою Ніщо. Вовкулаку? Чи Єгора?

Якого Єгора? Єгор зник уже давненько — його вбили на галявині п’ятеро тварюк, яких за це він убив… Чи навпаки: вони його вбили за те, що він їх повбивав?

Стоп.

Якби я вбила вовкулаку, то поруч з Нічим йшов би вовкулака. Отже… я вбила Єгора? Може, й не зовсім людину, але ж більше людину, ніж вовкулаку?

Шкода, я знала, що це не сон. Якби це був сон, то було б набагато легше…

Елвіс намагався висварити мене за те, що я не взяла його з собою й навіть не розбудила, та я його просто не слухала. Я сиділа на кухні й думала. Про що, — не знаю. Про туман. Про Смерть. Про Єгора. Про те, що він був колись дитиною й ми ходили до одного дитсадка. Я просто думала — ні висновків не робила, ні причин не дошукувалася. Я думала про щось порожнє. Я думала щось порожнє. Я думала Ніщо. Я думала Смерть.

Елвіс утямив, що мою психіку треба рятувати, а тому (після п’яти невдалих спроб розповісти мені анекдот, після двох спроб заспівати пісеньку та однієї — розповісти про свої донжуанські походеньки) притягнув мені (у зубах, як відданий чи то кіт, чи то собака) мої Таро.

Я розклала.

І знов трійця вищих арканів — Жриця, Вішальник і Хазяїн.

Жриця. З цього я й вирішила почати.

— До баби Галі, — скомандувала я й підвелася з-за столу.

— А поснідати? — ображено гукнув навздогін котяра.

Я вже відчиняла двері.

— Снідати будемо потім, — сказала я.

— Знов увечері, — із розумінням зітхнув котяра й вийшов за мною.

Туману було досить, але не так багато, як декілька годин тому.

Вулиці здавалися якимись дивними і незвичними. Може тому, що я почала роздивлятися подробиці.

Чомусь виявилося, що на вулицях набагато більше дітлахів, ніж я могла собі уявити. Вони бавилися на стареньких дитячих майданчиках і поверталися з крамниць, тягнучи завеликі для них торби. Я навіть побачила двох молодих матусь із малятами на руках. І не бояться вони тут з дітьми, подумала я.

Назустріч ішла зграйка хлопчаків. Всі немовби схожі один на одного, худі, обдерті, з великими темними очицями. Проходячи, уважно й небезпечно глянули на мене, кожен зазирнув мені у вічі. Потім втягнули голови в худі плечі — минули. Вовченята.

Я зупинилася, обернулася й проводила їх поглядом. Вовченята?

Та ні, просто зграя маленьких безпритульних дітей. (Мабуть… я сподіваюся…). У нас тут багато безпритульних. Багато бомжів, пияків і просто ненормальних людей. Дно суспільства. Вони тікають сюди, бо жодна міліція їх тут не дістане.

Дожилися. Вовкулаків, вампірів і нічних жахів діти (я не кажу про дорослих, але ж — діти!) бояться менше, ніж міліції.

— Гей, — нетерпляче покликав мене Елвіс.

— Так, ходімо, — прийшла я до тями.

У бабиній хаті все було так само. Інакше й бути не могло. В її халупі був мій рідний світ, який назавжди тут закляк. Я увійшла й одразу ж відчула полегшення. Ніби після довгих мандрів повернулася додому. Ніби дочекалася весни після нескінченної зими. Домовик підозріло глянув на нас і подався готувати чай. Баба Галя попросила зачекати, поки вона упорається на горищі, тож ми з Елвісом посідали за столом.

— А можна щось попросити з’їсти? — пошепки спитав мене Елвіс.

— Не можна, — відрізав Домовик, у якого був чудовий слух.

— Чого? — вже на повний голос спитав Елвіс.

— Того, — знову відрізав Домовик. Помовчав і додав:

— Їжі завжди мало. Їжу потрібно економити.

— Тю, скнара який… — розчаровано поскаржився мені Елвіс.

— Йди сюди, котяро голодний, а то ще мене з’їж! — ображено гаркнув Домовик.

Здається, вони з Елвісом давно були знайомі. Й, здається, були непоганими приятелями… Або ж просто сподобалися один одному. Ніколи я ще не бачила, щоб Домовик так люб’язно ставився до когось із гостей.

Баба Галя увійшла якраз у той момент, коли Елвіс наминав шпроти, а Домовик подавав чай.

— Як справи, Тетяно? — якось аж надто офіційно поцікавилася вона.

— Я його вбила, — сказала я.

— Того, хто приходив?

— Угу.

— Що ж, ти виявилася дужчою за багатьох моїх знайомих, — баба Галя посміхнулася. Здається, вона справді пишалася мною. Та після наступної моєї фрази, здається, пишатися припинила.

— Я хочу повернути його.

— Тобто?

— Смерть забрала його. А я хочу його повернути.

— Донечко, — вона сіла поруч, взяла мою долоню у свою сухеньку лапку (не руку — саме лапку, це визначення набагато більше пасувало її кінцівкам), — це неможливо. Тут нічого не вдієш. Ми владні над усім, але не над часом і не над смертю.

— А повернути втрачене? — спитала я й видерла руку. — Ти казала, що це можна зробити!

— Теоретично можна. Практично — навряд.

— Якщо можна теоретично, то можна й практично.

Здається, я надто різко говорила з нею. Та що вдієш… мені дуже потрібна була надія. Шанс. І цей шанс я ладна була вибивати з будь-кого будь-якими методами.

— Я теж так думала… Я ходила по квітку папороті… Щороку. Постійно хотіла повернути втрачене. Постійно була за крок до цього… Знаєш, зараз я шкодую. Забагато надій виявилися безпідставними, забагато мрій — несправдженими. І знаєш — не раджу тобі зараз шукати квітку. Ти розчаруєшся, а Ліс висмокче тебе. І якщо повернешся додому… я навіть не знаю, якою ти повернешся. Але знаю, що повернешся ні з чим.

— Як ви можете знати?

— Я трохи бачу майбутнє, дитино…

— Трохи! — зраділа я. — Не повністю! Трохи! Мені потрібна ця квітка…

— Я не скажу тобі нічого, — вона вперто склала лапки на грудях, — я не хочу, щоб ти померла, не хочу, щоб з’їхала з глузду, не хочу, щоб ти посивіла… А все це можливо. Все можливо, окрім одного — винести ту кляту квітку з Лісу.

— Але вона є?

— Є. Та не для нас.

— Якщо є, то її можна знайти!

— Дитино!

— Розкажи, як! Бабо Галю, розкажи!

— Ні.

— Тоді я сама піду! — Я підвелася з-за столу, Елвіс почав хутчій хапати шпроти (второпав, що ми вже йдемо, а я зі своїми проблемами знову забуду його нагодувати). — Піду. Зараз — додому. А у потрібну ніч — по квітку. Бабо Галю, все одно я піду. Та як ви мені щось розкажете, — буде набагато легше.

— Вперте дівчисько! — засичала вона (стало трохи страшно, але я ще й не таке бачила, та й знала — баба Галя нічого мені не зробить, навіть якщо перетвориться на зміюку). — Я думала, ти достатньо розумна і врівноважена, аби стати моєю наступницею! Я помилялася! Йди звідси! Якщо переживеш ніч на Івана Купайла, то приходь! Доти — бачити тебе не хочу!

Я розуміла, чому вона сердиться. Вона просто хвилювалася за мене. Вона просто не хотіла, щоб я повторювала її помилки. І я знала, що не варто їх повторювати. Але мені конче потрібно було повторити саме цю помилку — спробу повернути втрачене.

Дорогою додому Елвіс ображено зиркав на мене. Здається, сьогодні імідж у нього був такий — ображений.

— Ну чого ти? — спитала я.

— А чого ти? — спитався він, зробив наголос на останньому слові. — На бабцю насварилася… ніякої поваги до пенсіонерів… Та й узагалі… Посварилися з бабцею… Неприємно, негарно вийшло.

— Вона розуміє, — я усміхнулася, — вона розуміє мене, бо сама була такою ж. Вона зрозуміє.

— І що?

— Й останньої миті прийде з порадою.

Елвіс недовірливо чмихнув.

— Ти чого це? — поцікавилася я.

— Щоб баба Галя до когось приходила… та ще з порадою… це нонсенс!

— Елвісе, — жартома здивувалася я, — ти звідкіля таке розумне слово знаєш?

Він уважно подивися на мене. Пробубонів:

— Не розумію…

— Чого? — я не могла стримати посмішки. Вона просто виривалася назовні, й утримати її всередині було неможливо. Принаймні, я відчувала, що вона постійно витанцьовує в моїх очах.

— У тебе вигляд такий, якого я ніколи не бачив… Ти якась… якась… щаслива!

Він знайшов потрібне слово і, здається, сам йому здивувався.

Так. Мабуть, я була щасливою. Мені повернули надію. Не знаю, яким чином, хто і як, але, здається, та ж баба Галя, яка так жорстко намагалася відрадити мене, дала зрозуміти, що квітка є. А отже — є шанс. І я сама — я просто знала, що є шанс. А якщо є шанс — то його можна використати.

Може, я була щаслива просто від того факту, що в мене була надія. А може, просто нарешті втямила, що відбувається і що треба робити. У мене була земля під ногами, на якій я нарешті твердо стояла, у мене був план — вперше за останні декілька тижнів, чіткий і зрозумілий план дій. Бачу ціль — не бачу перешкод. Що ще треба людині для щастя?

Баба Галя прийшла напередодні Купайла.

Я знала, що вона прийде, тому ніяк не здивувалася.

Відчинила двері й пустила до помешкання.

Було вже пізно, й туман стояв надворі густий-густий. Баба Галя була у теплому пальті, на якому (так само, як і на сивому, заплетеному в косу волоссі) блищали крапельки роси. Баба Галя принесла з собою частинку вечірнього туману.

— Кави? — спитала я.

— Здається, чай ти так і не навчилася готувати, — сердито сказала вона, — тому кави.

— Проходьте до кімнати, я зараз, — усміхнулась я й побігла на кухню.

Чай готувати я так і не навчилася, проте варила добренну каву.

— Ти повинна бути чистою, — одразу, без будь-якого вступу сказала баба Галя. Вона була (намагалася бути) сердитою. Виходило непогано, та я знала, що насправді вона зовсім не сердиться, просто дуже хвилюється за мене.

— Помитися? — не зрозуміла я.

— Помитися, вдягнутись у біле — це колір чистоти, звільнитися від темних думок, не пити, не палити…

— Чого не пити? — знов не зрозуміла я.

— Спиртного не пити.

— А каву можна? — спитала я й налила кави — їй, а заразом і собі.

Бабця знизала плечима, сьорбнула, зморщила носа. Вона не вельми полюбляла каву.

— Не знаю, я не пила, але не знаю. Напевне, можна.

— Я вип’ю, — сказала я.

Без спиртного я можу прожити, без кави — теж можу, але недовго. Тим паче вночі. З приводу білого одягу у мене виникли певні сумніви — чистота, вона зсередини, яка, збіса, різниця, що на мені нап’ято? Чи хтось дивитиметься на мою зовнішність? Хто? Демони, вампіри, вовкулаки? Їм, здається, так само байдуже щодо зовнішнього вигляду, як і мені (не завжди, під час походу до Лісу, під час бійки, під час війни).

— Ти не повинна нічого боятися. Якомога довше прикидайся, вдавай, що ти своя, не тікай, якщо побачиш когось, не сіпайся, поводься так, ніби ти звикла до того, що відбуватиметься навколо.

— А що відбуватиметься? — дійшла я до найцікавішого для мене запитання.

— Щоразу все відбувається по-різному. До тебе говоритимуть лісові духи, або доведеться танцювати разом із мавками, тут головне — не виказати себе, вдавати одну з них. Або ж ітиме поруч зграя вовкулак. Тоді потрібно забути свої войовничі рефлекси й усвідомити, що вони — не зовсім друзі, але й не вороги, просто живі істоти, які крокують поруч.

Здається, більше бабця вирішила прикладів не наводити, бо замовкла і, смакуючи, почала пити каву.

— Що ще може трапитися дорогою до неї? До квітки? — я вирішила дізнатися якщо не про все, то про більшість із того, що відбувається в ніч на Івана Купайла.

— Нічого небезпечного, — баба Галя нарешті усміхнулася. — Ліс обійме тебе, як власну дитину, потримає на руках і відпустить бавитися з іншими дітьми. І ти повинна відчути себе його дитиною, влізти йому в довіру, аби він розкрив для тебе всі двері. Тільки так ти знайдеш квітку. І тільки так дійдеш до неї живою.

— Щось мені все це не подобається, — озвався з-під столу Елвіс.

— Ти підслуховував? — здивувалася я.

— Та ні, — він виповз відтіля й подивився на мене величезними чесними очима, — я просто хотів з вами розмовляти, але вирішив не заважати…

— Тому заліз під стіл?

— Я там олівця шукав! — він ображено поглянув на мене.

— Якого ще олівця? Навіщо він тобі?

— Мрію стати великим художником!

— Спокійно, діти, — тихо сказала баба Галя, але ми почули і вмить замовкли. — Таню, він просто хотів послухати, але боявся, що при ньому я можу чогось не сказати.

Елвіс заховався під мій стілець, — і я зрозуміла, що баба Галя мовила правду.

— Мені все одно не подобається, — пробурчав він з-під стільця. — Тань… А може цей… може, ну його, а?

— Ти злякався? — прохолодно (аж надто, мабуть, прохолодно, але мені не подобається, коли хтось намагається відрадити мене від рішення, яке я вже вибрала) спитала я.

— Злякався, — погодився він, — за тебе.

— Не бійся, — я всміхнулася, — щось давно не гуляла я на природі. Бабо Галю, продовжимо?

— А на чому ми зупинилися?

Вона чи вже хворіла на склероз, чи просто перевіряла, наскільки уважно я її слухаю… Хоча тут нема чого перевіряти, давно вже не мала я настільки цікавої й потрібної інформації.

— На тому, що коли я надурю Ліс, то він покаже мені квітку.

На слові «надурю» бабця якось дивно поглянула на мене, але змовчала. Лише виправила:

— Не покаже, просто дозволить знайти. Ти шукатимеш самостійно.

— Як?

— Просто йти, куди серце поведе.

— Моє серце знає, де квітка?

— Не знаю, я завжди ходила за серцем.

— І нічого не знайшла? — усміхнулася я.

Бабця уважно подивилася на мене каламутними, темними і неймовірно глибокими очицями.

— Знайшла. Просто не змогла винести.

— Як вона виглядає?

— Вона дуже маленька. Малесенька червона квітка. Найменша з усіх, які я бачила. Тому її так важко знайти навіть тоді, коли стаєш своєю для Лісу.

— Добре. Я знайшла її. Що далі?

— Далі — найважче.

(Елвіс тяжко позіхнув з-під стільця, здається, ще більше злякався за мене).

— Далі, — вела баба Галя, — ти несеш її геть з Лісу. Тієї миті, коли ти зриваєш її, Ліс відчуває, що ти не та, за кого себе видавала, що ти крадеш щось дуже цінне.

— Це дуже схоже на зраду, — сказала я. Здається, тихо, бо бабця перепитала:

— Що ти кажеш?

— Це дуже схоже на зраду, — повторила я.

— Це і є зрада, — посміхнулася бабця. Якось важко й невесело посміхнулася.

— У мене правило: нікому ніколи не зраджувати, — знов дуже тихо сказала я.

У мене справді було таке правило. З’явилося воно тоді, коли я на собі відчула — зраджуючи когось, передовсім зраджуєш себе.

— Ліс — не хтось, Ліс — це щось, — несподівано прийшов на допомогу Елвіс. Я здивувалася.

— Вже не лякаєшся? — спитала його.

— З тобою лякатися нецікаво, — поскаржився він, — швидко набридає.

— Чому? — спитала я.

— Ти не реагуєш, — пояснив він.

— Діти! — трохи сердито погукала баба Галя. Мабуть, їй здалося, що ми з Елвісом несерйозні. Але це було не так — ми були серйозними. Ми просто так зганяємо напругу. За допомоги спілкування.

— То що? Зможеш зрадити Ліс? — уважно глянула вона мені у вічі.

— Так, — спокійно відповіла я і витримала її погляд.

— За нєфіг дєлать, — додав з-під стільця Елвіс.

— То слухай далі. Коли квітка опиняється у твоїх руках, ти повинна забути про те, що все і всі навколо друзі й брати. Тієї миті, коли ти зриваєш її, всі стають ворогами. Вони йдуть за тобою й ненавидять тебе. Але боятися все одно не варто. Головне правило: не біжи. Вбивай усіх живих істот навколо. Духів убити не намагайся, вони просто лякають. Але лякають так… я навіть не зможу передати це… ти сама відчуєш. Це — головна небезпека. Не зовнішня — внутрішня. Одне скажу з цього приводу: не обертайся на голоси позаду. Бий швидко й точно, іди до виходу з Лісу. Потім, якщо… коли він зрозуміє, що ти перемогла, то запропонує багато чого за те, щоб ти віддала квітку. Обереш те, що тобі потрібно.

— Щось не розумію… Не обертатися на голоси… А якщо за спиною голос і вовкулака водночас?

— Це неможливо. Вовкулаки теж бояться лісових духів, лісових жахів і лісової ненависті. Тільки-но духи почнуть наближатися до тебе, вовкулаки, опирі, мавки й інша нечиста сила втече. Тоді зосередься лише на собі та йди далі. Хоч би що відбувалося позаду, просто йди.

— Добре, — сказала я. Я все зрозуміла. Здається, перший етап (той етап, коли йтиму до квітки) буде навіть важчий. Бо не люблю й не дуже вмію брехати. А вбивати, не звертати уваги на голоси і просто йти далі, — вмію.

Баба Галя чомусь раптом згадала, що в неї є термінові справи, зібралася, побажала успіхів і майже вибігла за двері.

— То що? — спитала я в Елвіса.

— Поїхали, мабуть, — знизав котячими плечима він.

— Куди? — не зрозуміла я.

— Митися, — він пішов до ванної, — я перший.

— Ти куди? Чого?

— Ти думаєш, я тебе саму відпущу?

— Але я повинна бути сама, — нагадала я йому одне з правил, — квітку папороті треба шукати на самоті.

— Ну й шукатимемо: ти на самоті і я на самоті, просто поруч іти.

— Елвісе…

— Не сперечайся зі мною, — відрізав він і грюкнув дверима перед самісіньким носом.

Чудово!

Я позіхнула й пішла до кімнати — написати ще трошечки до свого роману.

Мені здається, що останнім часом мною занадто керує кіт.

«Кіт перебрав командування на себе», написала я, «Взагалі-то я була не проти. По-перше, він був усе ж таки чоловіком, а, по-друге, деколи здавався доволі серйозною й розумною людиною. Взагалі, я була б не проти назавжди віддати йому командування, проте моя гордість від цього могла б серйозно постраждати. Попри всі його непогані якості, він мав одну ваду — все ж таки був котом».

Чомусь я знову відключилася. Мене розбудив мокрий Елвіс. Він запхав мене до ванної, не звертаючи уваги на всі мої «а, може, давай завтра…»

Може, і справді варто було б на якийсь час передати йому командування. Та поки що командування було за мною, і я сподівалася його втримати. Похід за квіткою папороті — це тобі не до крамниці навідатися. Отож, звиняй, котику, але поки що головною в нашому тандемі буду я. Повинна бути я. Бо йдемо ми за квіткою лише задля того, аби повернути те, що я втратила. Ти поки що залишишся у ролі мого захисника, моєї тіні та мого вірного помічника.

— Ти ще довго? — раптом відірвав мене від думок про зверхність Елвіс.

— Так, а що?

— Я зуби забув почистити!

— Іди краще пилюку повитирай, у хаті вже місяць не прибирали!

— Це мій обов’язок? — він зробив наголос на слові «мій».

— А за що я тебе годую?

— А за що я тебе захищаю?

Ми ще довгенько гиркалися. Не по-справжньому, просто так. Ми були серйозно налаштовані на завтрашню ніч. Тому сьогодні нам просто необхідно було зігнати напругу.

А потім настало завтра.

І завтра було вже сьогодні.

Я прокинулася рано, глянула у вікно. Щось там було не те. Я підійшла до нього — і відчинила. Одразу в очі вдарили несамовите сонячне світло й дивна зачарована тиша. І я згадала, що сьогодні за день.

Сьогодні квітла папороть.

Сьогодні все було навпаки. Сьогодні не діяли закони земного тяжіння і здавалося, що небо опустилося на землю, а земля стала небом. Сьогодні Сонце було надзвичайно яскравим, а дерева і птахи завмерли, ніби чогось чекали. Навіть туман (постійно динамічна система) зупинився (підвис).

Сьогодні квітла папороть.

Я повільно втягла носом повітря, й мені здалося, ніби в нескінченній кількості пахощів, які висіли в повітрі, вчувається ще один, геть незнаний, але такий потрібний, запах квітучої папороті.

— Доброго ранку, — почула я за спиною голос Елвіса.

— Привіт, — посміхнулась у відповідь.

— Снідати будемо?

— Ненажера.

Він снідав, я пила каву й дивилася у вікно.

— Дивно так надворі, — сказала я.

— Чого? — поспитався він, не відриваючись від їжі.

— Не говори з повним ротом, — зробила я зауваження.

— Те, що так не можна робити людям, зовсім не означає того, що так не можна робити котам, — не розгубився він.

— Котам узагалі говорити не можна, — не розгубилась я у відповідь.

— Це дискримінація, я звернуся у гринпіс!

— Ти хочеш, аби гринпіс із глузду з’їхав, побачивши істоту, котра, за їхніми даними, начебто й вимерла, а насправді живе та ще й балакає, мов заведена?

— Може, бодай щось почнуть для нас робити, коли з’їдуть із глузду!

Ми всміхнулися один одному. Здається, ми обоє були в непоганій формі, та ще й у доброму гуморі.

Треба було збиратися. Я знову заходилася чистити рушницю. (Вона мала кепську звичку забиватись і не спрацьовувати в найкритичніші моменти). Елвіс мив морду, сидячи у кріслі. Кидав на мене уважні й трохи подивовані погляди на мою зброю. Нарешті спитав:

— Ти гадаєш, що з оцим Ліс тебе не відрізнить від своїх?

— Я сховаю.

— Та ну? Глибоко?

Ну що за нахабство, що за непотрібна іронія?!

— А ти думаєш, без цього ми вийдемо з Лісу?

— Я не знаю, чи вийдемо ми з цим… я не впевнений навіть у тому, що зайдемо туди.

— Зайдемо, просто вирушимо раніше.

— Як раніше?

— Вдень. Так, щоб він до нас устиг звикнути до ночі.

— Мені це подобається, — посміхнувся кіт.

— Що саме?

— Здається, ти почала мислити логічно.

— Дуже смішно. Іди краще пошукай мені щось біле.

— Де?

— У шафі.

— У тебе ж немає білого одягу, — розгубився він.

— А ти пошукай, — наказала я.

Він ображено пирхнув і попрямував до моєї кімнати.

— І бажано, щоби знайшов! — гукнула я наздогін.

Він пирхнув із кімнати.

Не зрозуміла, що це означає, та принаймні він мене почув. Може, щось і знайде.

Мабуть, кумедно ми виглядали, як вийшли надвір.

Дівчина з розпущеними довгими косами, переділеними білою стрічкою (яка, здається, залишилася в мене ще з дитячого садка чи з початкової школи, а зараз якимось дивним чином знайшлася), боса (ну, немає в мене білого взуття, та й навряд чи діти Лісу носять його), у довгому легкому плащі (під яким була біла нічна сорочка) з великою сумкою на плечі (у сумці — зброя). Сумку й плащ я збиралася залишити десь неподалік від Лісу, і єдине, чого поки що не вигадала — це куди мені ховати зброю, коли йтиму по квітку.

І кіт — величезний пухнастий звір завбільшки з доброго собаку, і не просто пухнастий, а навіть кудлатий, та ще й шампунем тхне від нього. І ще чимось.

— Елвісе, можна запитання?

— Давай.

— Чим ти мився?

— Шампунем.

— Своїм?

— Спочатку своїм, потім про всяк випадок твоїм. А потім ще трохи напарфумився.

— Моїми парфумами?!

— А що, в мене є свої? Ти хоч би раз подумала про те, що твій котик тхне як я не

знаю що!

— Як нормальний кіт… був раніше. Тепер як баба.

— А справжні леді скроплюють своїх улюбленців парфумами!

— А у справжніх леді й улюбленці справжні! Принаймні, мовчать і не задирають їх…

Поруч хтось заверещав і чкурнув у чагарі. Від нас із Елвісом. Здається, ми були надто вже екстравагантною парою.

Взагалі, ми про це знали і зазвичай поводилися тихо.

Просто день сьогодні був такий. Коли чомусь захотілося йти серед цієї тиші й застиглого туману не просто так, а йти і відчувати себе собою. І поводитися так, як ми поводимося, коли ми є собою.

Ліс був усміхнений. Весь оповитий (переповнений) імлою, але спокійний. І навіть (ніколи не думала, що скажу таке про наш Ліс) — лагідний. Ми пройшли повз халупу баби Галі. Я скинула плащ і сумку. Стьожкою з кіс прикрутила кілки до ніг (сорочка була така довга, що їх не побачать, зате швидко не дістанеш, — та, головне, я взяла їх із собою).

— А рушниця? — спитав Елвіс.

Я мовчки підняла її й повісила на плече.

— Ой, — Елвіс здивувався й злякався, — ти чого? Просто так? Зі зброєю?

— Будемо сподіватися, що Ліс не знає таких технологій. Що таке кілок, знають усі, а що таке рушниця…

— …лише ті, в кого з неї стріляли. Думаєш, їх у Лісі мало?

— Сподіваюся, що ми їх не зустрінемо.

— Може, не треба? Це ризик. Завеликий.

— Без рушниці я нікуди не піду, — відрізала я.

— А я не піду з рушницею, — відповів таким самим тоном Елвіс і показово всівся на землю.

— Добре, — знизала я плечима й пішла до Лісу.

— Я тебе ненавиджу! — застогнав він і, схопившись, побіг за мною.

Не бачила я цього й тим більш не чула (Елвіса можна було почути тільки, коли він хропе уві сні), але відчувала — він біжить слідком.

У Лісі я зняла рушницю й пішла, тримаючи її, немов звичайний ціпок.

— А якщо вона зробить те, що завжди? — тихо спитав Елвіс.

— Що?

— Сама почне стріляти у непотрібний момент.

— Тоді будемо тікати.

Ліс примушував розмовляти пошепки. Ми ще не зайшли далеко — у цих місцях я в дитинстві збирала трави разом із бабцею — але вже зараз він чітко давав зрозуміти, хто тут хазяїн. Він був великий і величний. Грубі старезні дерева мовчки схилялися над нами, наче роздивлялися. Панувала незвична тиша — майже не було вітру, майже не ворушилося листя, май же не тріщало галуззя під ногами, майже не чутно було дзюрчання річки, що текла неподалік. Майже. Ліс немовби шепотів, але надто вже тихо, й того шепотіння ніхто не міг збагнути, крім самих дерев і ще, мабуть, лісових духів.

Ми вийшли до болота.

— Зупиняємося? — спитала я.

— Може, до річки дійдемо? — поспитав Елвіс.

— Тут ближче до дороги, — відказала я, — треба дочекатися ночі, а потім вирішити — тікати нам чи ні.

— Варіант, — погодився Елвіс, сів на землю й одразу ж спитав: — А ти попоїсти нічого не взяла?

— Не взяла.

— А, згадав, я ж снідав тиждень тому, — ображено сказав Елвіс і пройшов галявиною.

Я сіла під великим деревом і приготувалася чекати. Чекати доведеться довго, але я сподівалася на те, що зусилля варті будуть результату.

Елвіс походив із півгодинки та сів поруч.

Ми сиділи й мовчали. Інколи мені здавалося, ніби я заснула. Або ніби відключився Елвіс. Тоді я давала йому легенького стусана, він обертався й здивовано дивився на мене.

— Не спиш? — пошепки питала я.

Він хитав головою.

— А я?

Він знову крутив головою й легенько кусав мене за руку, аби я впевнилася у тому, що теж не сплю.

Коли сонце почало сідати за обрій, туман чомусь посвітлів і в ньому з’явилися химерні картинки, а Елвісові очі заблищали зеленими вогниками. Якби я його не знала раніше, а побачила тут і зараз, то, мабуть, і злякалася б. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Тим паче якщо воно підозріло тхне жіночими парфумами.

Картинки в тумані мінялися одна за одною. Спершу я побачила корабель на озері. Точніше, модель. Великий корабель якщо й запхати в наше озеро, то плавати він там не зможе — розміри не ті. А цей — плив. Попервах в один бік, потім в інший. Я напружила зір — хотілося його роздивитися, і він тут же розтанув. Замість нього я побачила хатинку. Напівпрозору хатинку просто на воді. Одну, за нею — ще одну, а за тою — ще декілька. Вони немовби стояли на невеличких стовпчиках, що стирчали з води. «Може, там живуть жаби?» — подумала я.

— Бачиш? — пошепки спитала я кота.

— Верблюдів? — спитав він. — То марево.

— Верблюдів? — здивувалася я.

І побачила верблюдів. Вони повільно пливли над водою, ледве торкаючись її своїми крилами… Крилами? Дивно, про пегасів чула, а от про верблюдів із крилами — ніколи.

Я задивилися на верблюдів, тому не помітила, як воно вилізло з води. Воно — інакше це назвати важко. Велика слизька кучугура з очима, вусами й мацаками. Консистенцією схожа на медузу, але наповнена не водою, а наче піском.

Я пхнула Елвіса.

— Ой, — пошепки сказав він мені.

Не скажу, що була з ним незгодна.

Воно підповзло, сіло навпроти й витріщилося на мене.

Зблизька воно чомусь видалося не таке й страшне. Навіть трохи симпатичне.

— Ти водяник? — пошепки спитала я.

— Тьху, — тихо булькнуло воно, — сама ти водяник.

— Ти ба, розмовляє, — з повагою прошепотів Елвіс.

Воно подивилося на нього і з тонкою іронією в голосі відповіло:

— Ти ба, розмовляє.

Я всміхнулася. Ліс виявився зовсім не такий страшний, як мені здалося попервах. Принаймні, перший, хто нам тут зустрівся, був навіть дотепником. Головне, аби він розумів, що ми — не вечеря, над якою він просто вирішив пожартувати, аби було цікавіше їсти.

— А ви хто такі?

Воно насторожилося. Погано.

— Ми до водяника, — сказала я, — думали, він тут живе…

Воно скрутило дулю й тицьнуло нам.

— Оце йому! Оце так він тут живе!

— Здається, ти його знаєш, — усміхнулася я.

— Знаю. Він, скажу тобі, забагато про себе думає. Хотів моє болото собі забрати. Топільників розводити.

— Кого? — перепитав Елвіс.

— Тих, хто потонув. Топільників. Чи як вони там називаються.

— А ти не дав? — захоплено прошепотіла я.

— Не дав, — схвалюючи моє захоплення, сказало воно. Вигляд у нього був задоволений. (Ну… не вигляд… не зовсім вигляд… вигляд, скажу я вам, у нього взагалі був незрозумілий, та голос був задоволений).

— То ти хазяїн болота!

— Так, — здавалося, він зараз потече від утіхи. — Хазяїн. Болотяник. Жаб’ячий король! — нарешті відрекомендувався він.

Я щосили намагалася погамувати посмішку, аби зберегти всю поважність (для нього) моменту, аж тут істерично пирхнув Елвіс. Він швидко зорієнтувався й тут же закашлявся. За що я поплескала його по спині. Не дуже легко — так, аби зрозумів, що стриманість іще нікому не завадила, надто ж у Лісі, надто ж — під час розмови з незрозумілим створінням, яке у п’ять разів більше за тебе.

— Вибач, Болотянику, мій друг хворий, — сказала я, — ми підемо, мабуть, ліків пошукаємо.

— У мене п’явки є, — люб’язно запропонував жаб’ячий король.

— Непогана ідея, — сказала я, щоб не образити людину (пардон, істоту).

— Не треба п’явок, — перелякано прошепотів Елвіс і чкурнув геть з галявини.

— Ой, — злякалася я, — котик загубиться! Вибач, Болотянику, треба бігти за ним.

— Угу, цей загубиться. Його ще спробуй загубити, — буркнув мені у спину Болотяник. А за декілька кроків я почула шубовскання — хазяїн болота пішов додому.

Не знаю чому, та мені здалося, що він міг би непогано потоваришувати з Елвісом. Чимось вони були схожі.

Елвіс чекав мене біля стежини.

Зустріч із Болотяником підняла нам настрій та додала впевненості.

Стежка провадила в глиб лісу, тому ми мовчки пішли нею вперед. Із кожним кроком дерева ще нижче схилялися над нами й голосніше шепотіли. Із кожним кроком темрява густішала, а імла набирала якоїсь сіро-блакитної барви. Але страшно не було. Баба Галя мала рацію, — здавалося, Ліс обережно й поступово бере нас на руки, але не для того, щоб образити, а щоб поколихати. Здавалося, ніби Ліс обережно обіймає нас.

Згодом я уздріла, що назустріч нам хтось іде.

— Хто це, Елвісе? — прошепотіла я.

У тумані, та ще й у темряві я покладалася радше на його зір, ніж на свій.

— Якісь коні, — відповів він.

— Я серйозно.

Кіньми Елвіс полюбляв називати неприємних йому осіб.

— І я серйозно, — ображено прошепотів Елвіс, — це коні.

Я вдивилися.

Назустріч рухалися фігури на двох ногах.

— Двоногі коні? — перепитала я.

— Двоногі дворукі коні, — підтвердив Елвіс. — Хоча… ні.

Я полегшено позіхнула. Чомусь двоногі коні здавалися більш небезпечними, ніж Болотяник.

— А хто? — спитала я. Фігури були вже близько, й мені просто хотілося знати, на кого чекати.

— Кобили, — добив мене Елвіс.

— Може, в кущі? — несподівано для себе спитала я.

— Ні, — Елвіс теж про вся випадок став на задні лапи, — тут усі свої. Не бійся, ходімо.

— Не боюся!

Він зачепив мене. Боятися кобил — це вже рівень дитячого садка.

Ми зустрілися за декілька кроків. Їх було троє, вони йшли просто на нас, тримаючись на задніх копитах. У передніх (чи верхніх?) держали чомусь театральні маски.

Проходячи повз нас (розійтися на стежині було нелегко, але виявилося, що ми всі знаємо правила правостороннього руху), кожна з істот уважно поглянула на Елвіса крізь маску. На мене чомусь не звернули уваги. Мабуть тому, що я не ходжу зазвичай на чотирьох лапах (копитах). Елвіс відсалютував кожному зі створінь.

— А не так і страшно, — прошепотів він мені, коли вони зникли за спиною, — навіть цікаво.

— Якби ти був звичайним котом, а я — звичайною людиною, ми вже щодуху тікали б із Лісу, — відповіла я.

Зовсім поруч хтось тужно завив, — ніби плакав за кимсь із рідних. Вовкулака, мабуть. Я стрималася, аби не сіпнутися до кілка. А за декілька секунд із подивом зрозуміла, що в руці у мене рушниця, але я не згадала про неї. Просто знала, що тримаю якусь палицю. Обережно, сказала я собі, в Лісі потрібно грати роль, та не дуже перейматися нею. А то уявиш себе якоюсь такою конякою та й будеш ходити туди-сюди, поки нормальні люди не вб’ють. Виття повторилося.

— Йому боляче, — тихо сказала я котові.

— Радше сумно, — відказав Елвіс, прислухаючись до виття, — а коли тварині сумно, то її краще не чіпати. Це людина потребує допомоги психолога. Тварина завжди сама за себе.

— Може, в нього хтось помер? — спитала я.

Вже не хотілося братися за кілок. Було просто шкода створіння, яке так виє. Воно не поранене, у нього просто поранене серце. Поранене серце — це не смертельно, але назавжди.

— Може. Вони часто помирають.

— Чому? — спитала я.

Елвіс кинув виразний погляд на мої ноги (він мав на увазі кілки).

Мені здалося, що після цієї ночі вони не згодяться…

Це відчуття минуло разом із останнім акордом болісного виття, — акорд злетів угору і зник десь у гіллі. Я прийшла до тями і згадала, що вбивати доведеться. І вбивати доведеться багацько. І це виття не може дорівнювати сльозам дитини, батьків якої загризли лише за те, що вони пішли збирати гриби чи ягоди.

Ми вийшли на галявину, і зненацька мене вхопила чиясь холодна рука. Потягнула за собою.

Мавки.

Вони танцювали навколо величезного дерева — напівпрозорі дівочі постаті у сіро-блакитному тумані. Дивним був їхній танок. Вони не ходили колом і не трималися за руки, як я собі уявляла. Вони рухалися — кожна окремо і всі водночас. Мовчки, під якусь мелодію, яку чули тільки вони. Спершу повільно й чуттєво, потім швидше, швидше, швидше… Потім дехто падав, дехто завмирав, а дехто обережно продовжував рух. Крок, повільно вгору рука, крок, рука донизу. Інші приєднувалися. Крок. Рука. Крок. Дві руки. Потім танок ставав божевільним. Ламані різкі рухи з елементами м’якого стриптизу. І знов застигання. І знов крок.

Це було дивно. І заразом страх як гарно. Білі, напівпрозорі, трохи ламані й незрозумілі постаті. Танок під музику Лісу. Я дивилася на це довго, поки не зрозуміла, що холодна рука й далі тягне мене — вони запрошували мене танцювати. Тю, бабцю, подумала я, казали ж, що кожного разу все по-іншому. А ви ж танцювали з мавками.

Я подивилася на ту, що тягнула мене. У довгій білій одежині, з сірими косами і величезними очима. Дуже гарна дівчина. От тільки бліда. Загалом, схожа на мене. Добре, потанцюємо, сестричко.

Я стала біля дерева.

Аж до мене знову доторкнулися.

Я обернулася — і ледве не розцілувала

Мавку.

Нашу Мавку.

Ту, що прийшла до нас одної похмурої днини, ту, що уважно дивилася, як я пишу, і цим допомагала мені, ту, що любила співати свої пісні разом з колонками, ту, яку ми з Елвісом любили і за якою тепер сумували.

Вона взяла мене за руку й почала рухатися.

Я зрозуміла — треба просто рухатися разом з нею, синхронно.

Це було неважко. В юності я багато тусувалася по клубах і дискотеках. Тим паче, що майже одразу зрозуміла, під яку музику вони танцюють. А після першої хвилини незрозумілого дриґання навіть почула її — музику Лісу. Вона була тиха. Точніше: її не було взагалі. Та якщо всі ті ледве чутні звуки, що линули в повітрі, об’єднати докупи, то вийде саме те. І саме тому танок мав такий химерний ритм. Музика Лісу не може бути ритмічною, мелодійною, послідовною. Вона просто є — і під неї треба рухатися.

Мені сподобалося.

Я ледве не забула, навіщо я тут, але забути мені не дозволила Мавка. З кожним кроком вона далі й далі тягла мене далі від центру галявини. Дуже не хотілося кидати танок, якого тільки що навчилася танцювати. Але треба було. Тим паче, що цього хотіла наша Мавка.

Вона витягла мене на краєчок галявини, притисла до губів палець, наказуючи мовчати, й кивнула на стежку. За два кроки від галявини чекав на мене Елвіс. Хоча ні, не чекав.

Він, роззявивши рота, дивився на Мавку і млів. Бідака, він так скучив за нею.

— Приходь у гості, — швидко прошепотіла я їй.

Не знаю, чи зрозуміла вона, проте усміхнулася, кивнула й, танцюючи, пішла геть.

— А вона гарна, — прошепотів мені Елвіс.

Я хитнула головою, відганяючи звабу лісового танцю. Якби не Мавка, то я танцювала б тут довіку…

— Дуже гарна, — мовила я, — вона сказала, що якось зайде у гості.

— Чесно? — зрадів Елвіс.

— Чесно. Але щоб вона прийшла в гості, треба вибратися звідси.

— Тоді бігом, — вирішив Елвіс, — що далі в ліс, то ближче виліз.

І ми швидко закрокували у темну глибінь Лісу.

Ми пройшли повз галявину. Щось на ній було, на цій галявині. Хтось був. Хтось, кого не видно й не чутно, той, хто не хоче нам добра, але й не збирається чинити лихо, просто сидить і дивиться у наш бік. Я відчула його. Це було так, наче відчуваєш поруч із собою привида. Я добре пам’ятала це відчуття. У нашому дитсадку колись жив привид. Мешкав у маленькій комірці на першому поверсі, полюбляв гуляти кімнатами. Ніколи не виходив надвір. Ми відчували його — діти відчувають багато чого з того, що навчили себе не відчувати дорослі. Він був добрим привидом, частенько сидів поруч із нами, намагався спілкуватися. Ми пробували гратися з ним. Здається, тоді у нас нічого не вийшло, проте ні йому, ні нам не було сумно чи нудно.

Такий само хтось сидів на галявині. Може, привид, а може, один із тих лісових духів, якими лякала нас бабця. Якщо це дух, то бабця перебільшувала. Вони зовсім не страшні. (Принаймні поки ми до цілі не дійшли). Як на мене, то бабця взагалі перебільшила небезпеку Лісу. Може, зазвичай він і не такий гостинний, але сьогодні здавалося, ніби він усміхається нам.

Ми йшли далі й далі. Стежка вела прямо, лише іноді звертала: раз — праворуч, раз — ліворуч. Тому я сподівалася, що рухаємося ми у потрібному напрямку. Навколо чулися дивні звуки: музика, виття, дзвінкий сміх, гупання копит, рохкання, хропіння, чиїсь важкі кроки. Мені постійно хотілося зійти зі стежки — просто зазирнути за кущі, аби побачити, що за дивні створіння тусуються там, але Елвіс, який, здається, мав більше клепок у голові, тягнув мене далі.

Я вже почала думати, що все виходить якось аж надто просто, коли ми знову вийшли на галявину. На ту саму галявину, де був хтось.

— Елвісе, — прошепотіла я, — ми тут уже були.

— Та ні, — невпевнено поглянув він на мене, — просто у темряві всі галявини однакові.

— У тебе ж зір кращий, — знизала я плечима, — скажи: ти вже бачив сьогодні цю галявину?

— Вона просто дуже схожа.

Елвіс не хотів визнавати, що ми заблукали (нас заблукали, я була у цьому впевнена).

— Елвісе, це та сама галявина. Не треба дурити себе. Треба думати, що нам робити далі.

— Піти іншою стежкою, — запропонував він.

Я хотіла погодитися, але потім вирішила, що треба тверезо дивитися на речі.

— Ти легенди чув? Казки читав?

— Ти мені читала.

— Що буде, якщо ми підемо іншою стежкою?

— Знову повернемося сюди.

— А якщо спробуємо іти в іншому напрямку?

— Знову повернемося сюди.

— Молодець.

— Але ж це казки…

Елвіс засумував, ліг на землю і тяжко зітхнув.

— Треба знайти контакт з тим, хто нас водить манівцями, — запропонувала я.

— Конкретніше?

— Може, з тим, хто на цій галявині?

Кіт став на задні лапи, подивився у темряву, потягнув носом повітря.

— Тут нікого немає… Хоча… Так, тут хтось є, але його не видно…

— Спробуймо в нього щось запитати.

Я вийшла на галявину, спробувала роздивитися щось у навколишній темряві й пасмах блакитного туману. Нічого.

— Гей, — тихо покликала я, — вийди, є розмова. Гей!

— Мені нема про що з тобою розмовляти.

Здалося, навколо загомонів Ліс. Здалося, мені відповів сам Ліс. Упс. Таки нарвалися на лісового духа…

— Є про що, — запевнила я невідомо кого й озирнулася.

Елвіс припав до землі й теж озирався. Він нікого не бачив, був наляканий, але (про всяк випадок) готовий до бійки.

— Про що? — знову прошепотіло навколо.

— Я не хочу ходити колами, я йшла прямою стежиною. Не підкажеш, хто заважає мені цією стежиною йти?

— Не підкажу, — Ліс шепотів і тихо сміявся. — Тобі не заважали йти прямою стежиною. Ти сама собі заважала.

— Чому?

— Ти не знаєш ні цієї стежини, ні місцевості.

— Знаю.

Я розуміла, що зараз мене спіймають на гарячому, тому вирішила йти ва-банк.

— Ти знаєш, яка ця стежина?

— Зачарована.

— Ти знаєш, як пройти її так, щоби не повертатися назад?

— Звернути в потрібний момент.

Здається, воно розгубилося від мого нахабства.

— За ким треба йти? — вирішило воно дати підказку.

— За тим, хто вказує шлях.

Я відчула себе мов на екзамені. До речі, всі свої екзамени я здавала на «п’ять», навіть якщо й не здогадувалася, який предмет здаю.

— Хто вказує шлях?

— Ти що, сам не знаєш?

— Я знаю. А от ти не знаєш.

Ліс навколо вибухнув тихим, але не дуже приємним сміхом. Мені назустріч із темряви вийшов дух. (Принаймні, здалося, ніби це — дух).

Він був високий, у нього було бліде мертве обличчя, тіла видно не було, здавалось, ніби він або зітканий з туману й довколишнього мороку, або ж настільки темний, що губиться на тлі нічного лісу. Він скидався на маску, що висить у повітрі. Лише в очах горіли темно-зелені вогні.

По обидва боки від нього стояли створіння, схожі на чорних псів із трьома головами. І з такими ж зеленими очима.

— Ти помреш, чужинко, — сказав він.

Елвіс тихо загарчав позаду. «Ну, це ми ще побачимо», — подумала я.

— Ти впевнений? — почула я раптом гучний голос з іншого боку галявини.

— Одін? — здивувався дух.

— Так, це я, Воротарю.

До нас підійшов усміхнений бородатий велетень.

— У чому справа? — спитав Воротар.

— Ніхто не сміє ображати моїх родичів! — сказав Одін.

— Всі люди твої родичі, — відказав Воротар.

— Моїх близьких родичів, — уточнив Одін.

Ой, подумала я, невже ми з Локі одружилися, а я й забула? Не дивно, ми з ним багацько випили, відколи приятелюємо.

— Локі тут ні до чого, — проказав велетень, а тоді взяв мене в долоні й підняв угору. У нього були величезні й дуже теплі руки. Такі, якими я їх собі уявляла. — Локі тут ні до чого, онучко.

Я від подиву мало не впала додолу. Онука? Одінова онука? Елвіс підстрибнув, я вхопила його за шкибари й затягла до себе — на долоні Оді… мого дідуся?

— Але вона у Лісі в ніч на Івана Купайла, — подав голос Воротар, — вона не може, не має права…

— Я винесу її, — відказав Одін і пішов геть із галявини, несучи нас із Елвісом у долонях.

— Не тікай, — прочитав він мої думки, коли галявина щезла з поля зору, — я допоможу тобі пройти.

— Але ж не можна! — сказала я.

— Мені все можна, — знову посміхнувся він.

— Ти мій дідусь? Чи тобі й брехати можна? — спитала я його.

— Брехати можна, — зізнався він, — але я справді твій дідусь… Точніше, пра-пра-пра… На землі була лише одна жінка, якій я дозволив бути поруч із собою.

— У ліжку? — вирішив з’ясувати всі деталі Елвіс. Отримав від мене стусана, та Одін не розсердився на нього.

— Я про це й кажу. Відтоді весь її рід — мої онуки й онучки. Ти — одна з них.

— А їх багато? — спитала я.

— Може, двійко… — зітхнув Одін.

— Чому «може»? — здивувалася я.

— Так мало? — здивувався Елвіс.

— Боги живуть недовго, — пояснив Одін, — а у вас характер богів.

Я переможно всміхнулась і з погордою глянула на Елвіса.

— Отакої! — ображено пробурмотів він.

Раптом Одін поставив нас на землю.

— Приїхали, — розчаровано зітхнув Елвіс.

— Далі вам треба йти дуже швидко, — сказав Одін. — Невдовзі Ліс утямить, що ви ще тут, тому йдіть швидше й беріть своє.

— Ти нам не допоможеш? — з надією спитала я.

Він нахилився й усміхнувся.

— Я дам лише поводарів. Якщо хочеш виконати своє бажання — доведеться самостійно попрацювати.

Він дав мені по носі легенького щигля (несподівано ніжно та обережно, бо руки в нього величезні), підвівся й пішов. Його величезна постать ще довго бовваніла за деревами.

— Гол, — задоволено сказав Елвіс.

— Ти чого це? — здивувалася я.

— Воротареві — гол! — відповів він і всміхнувся.

— Ну що, ходімо? — спитала я.

— Куди?

— Далі.

— А в який це бік?

Ми стояли на стежці, але куди нам іти, справді було невідомо.

— Мушу зазначити, ваша божественність, — сказав Елвіс (я хотіла вже образитись і щось видати у відповідь, але продовження його фрази змусило мене відкласти на пізніше демонстрацію мого словникового запасу), — позаду вас літає гігантський світлячок!

Я обернулася й побачила світляну кулю, яка кружляла у повітрі.

— Нєфіговий світлячок! — вражено зазначила я.

— Це поводар, — здогадався Елвіс.

«Світлячок» відлетів іще на метр і знову почав кружляти. Здається, це таки був поводар. І він чекав на нас.

Я зробила крок до нього, він відлетів іще на метр. Я пішла — він полетів — а я побігла. Він летів швидше й швидше, ми з Елвісом насилу встигали й намагалися не губити його з поля зору. Здається, поводар набагато серйозніше від нас сприйняв наказ мого божистого дідуся «йти дуже швидко».

Ми бігли й бігли, гілки й кущі заважали, та це було не страшно. Я гадала, що дорогу нам заступатимуть дерева.

Коли я відчула, що зараз упаду й помру, а подряпане галуззям лице почало нестерпно щеміти, ми вибігли на величезну галявину, де буйно розрослася папороть. Світляна куля зробила над галявиною прощальне коло й розсипалася золотими іскрами.

— Навіть чаю не поп’єш? — прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.

— Елвісе, — прошепотіла я, — ти їх бачиш?

— Кого? — він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.

— Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.

Елвіс примружився й раптом тихо засичав.

— Хто це? — прошепотіла я.

Я вже знала, та не хотілося, щоби це було правдою.

— Вовкулаки, — тихо відказав Елвіс, — їх тут десятки… якщо не сотні.

— І коли зірвемо квітку, якщо, звичайно, знайдемо…

— … вони прокинуться.

— Ми стільки не поб’ємо…

— Так…

Ми стояли перед галявиною, де росла наша квітка, й не знали, що робити далі.

— Так, — сказав Елвіс, — ти стій на чатах, а я її знайду.

— І далі що?

— Подивлюся на можливі шляхи відступу.

Це було небезпечно для котика, але для мене лізти у темряву, де сплять вовкулаки, було б справжнісіньким самогубством.

— Знайди її, — тихо сказала я, — але не чіпай.

— Так, ваша божественність, — прошепотів Елвіс і стрибнув у темряву.

Жоден листочок не поворухнувся. Жодного шереху не почулося — лунало хіба що рівне глибоке сопіння небезпечних створінь, які спали у папороті.

Елвіса не було довго.

Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки — гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки — абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою…

Це я? Це я щойно таке подумала? Ой, погано. Дуже погано.

Красу вбивати не можна. А цю красу — треба.

Дилема.

На війні не можна дозволяти собі дилем.

А зараз почнеться війна.

Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по —чуття.

Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.

— Ти що? — прошипів Елвіс. — Своїх не впізнаєш?

— Свої повинні попереджати про те, що вони — свої.

Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:

— Ти знайшов її?

— Здається, так… маленька, червоненька, отам! — він тицьнув лапою у темряву.

— Я можу пройти, не наступаючи на них?

— Туди — можеш.

— От і добре. Веди.

— А звідти…

— Так само.

— Але якщо зірвати…

— А хто сказав, що я зриватиму квітку?

— Не зрозумів?

— Я її відкопаю, — пояснила я, — з корінням. А коли відійдемо на безпечну відстань — коріння обірву.

— Геніальна ідея… А чому б її й не винести з лісу?

— Бо Ліс повинен зрозуміти, що я її вирвала й він повинен запропонувати щось за неї.

— Добре… Ходімо. Йди за мною.

Ми йшли дуже повільно. Однією ногою я торкалася Елвісового хвоста (бо видно його майже не було), іншою наступала на п’яту першої. Від напруги ноги боліли і постійно хотілося чхнути. Я стримувалася та йшла далі. Поруч спали вовкулаки. Я відчувала тепло кожного тіла, повз яке ми проходили. Великі теплі істоти… Стоп, знову сказала я собі. Стоп. Не про це зараз треба думати.

Нарешті, ми прийшли. Вона і справді була дуже маленькою. Такою маленькою (тендітною), що страшно було її торкатися.

— Гарна, — прошепотів Елвіс.

— Гарна, — погодилася я, — тому її треба забрати.

— Вона й тут гарна…

— Елвісе!

— Та копай уже… Це я просто так… замилувався!

Поруч поворушився вовкулака. Загарчав уві сні. На декілька секунд ми заклякли.

— Давай, — прошепотів Елвіс.

Я сіла біля квітки й почала обережно розкопувати землю довкола коріння. Слід було діяти вкрай обережно — щоб нічого не зачепити, не поранити Ліс. Чомусь (геть невчасно) я згадала про те, що ще позавчора зробила собі гарнюній французький манікюр. Пошкодувала і копала собі далі.

Раптом Ліс тихо застогнав. Завив. Засвистів. Вили й свистіли далеко від нас, але зусібіч.

— Це ти? — поспитав Елвіс.

— Ні. — Я була впевнена, що ні квітки не зачепила, ні її коріння, ні листочків. — Це, мабуть, Ліс уторопав, що ми ще в ньому. На нас почали полювати.

— Рий далі, — порадив Елвіс, — вони не знають, що ми тут.

Щось плигнуло на мене з темряви.

Все знову відбулося блискавично.

Я миттю встромила кілок у груди вовкулаки, який летів просто на мене, й лише потім зрозуміла, що сталося. Він гавкнув, як пес, і падаючи, повалив мене додолу, хоча я його вбила ще у польоті. Він був дуже сильний і важкий.

Я скинула з себе тіло й зітхнула. (Елвіс теж зітхнув — з полегшею).

— Вже знають, — сказала я і смикнула

квітку.

І Ліс закричав.

Оце був справжній крик.

Вереск, стогін, виття, високий істеричний сміх. Було страшно. Здавалося, кричить від болю весь довколишній світ. Здавалося, кричу я сама.

— Тікаймо! — перекрикуючи цю мелодію болю, заволав Елвіс.

Я побачила рідні зелені очі й чкурнула за ним, мимохідь наступивши на двох сонних вовкулаків. На мене стрибнули — я вдарила кілком, попереду було ще двоє — я підняла рушницю. Два постріли — одного встигла зачепити, інший сахнувся вбік. Елвіс ухопив його за горло. Удар лапою — і на землю зацебеніла темна кров. Готовий, зрозуміла я. Елвіс завжди цілив у сонну артерію ворога. І частенько поціляв.

— Над тобою! — гукнула я.

Елвіс зиркнув угору — просто на нього зусібіч летіло безліч кажанів. Він звівся на задні лапи й почав одбиватися передніми. Я хотіла кинутися йому на допомогу, аж тут на мене стрибнуло ще двоє вовкулаків. Постріл, ще один, ще один…

Раптом я зрозуміла, що рушниця викинула свого улюбленого фортеля — вийшла з ладу. Наостанку я ще вдарила нею якусь тварюку й вихопила кілки.

Вовкулаки обережно підходили. Кіт став до мене спиною й тихо гарчав. Вовкулаки гарчали теж. Ті, що підійшли першими, припали до землі. Готувалися до стрибка. Тільки чекали, поки ватажок стрибне.

Це була безвихідь. І я розуміла це. Відчувала. Відчувала їхні азарт, силу, хижість, голод і жагу.

Гарчання Елвіса та мої кілки допоможуть ненадовго — це я теж гарно розуміла. Не впораємося. З усіма не впораємося. Хоча — вб’ємо. Не одного, не двох і, може, навіть не п’ятьох — уб’ємо багацько, бо вміємо й хочемо вбивати. Зараз мені страх як хотілося вбити. Кров грала в мені й солоним присмаком відчувалася на губах. Зараз і тут була (було?) Смерть. І я хотіла нести Смерть ворогам, а вони хотіли нести її мені. Як щонайбільший дарунок, як найбільшу істину й правду.

— Ти праворуч, я ліворуч, — тихо сказала я Елвісові.

— Розберемося, — прогарчав він у відповідь.

Настала мить… Мить стрибка і удару.

Але за секунду до тієї миті хтось тихенько свиснув.

Вовкулаки здивовано обернулися на свист. Я теж. І не змогла стримати усмішку.

Він сидів на гілляці. Видно було, що він і трохи не змінився: та ж таки довга, скуйовджена й немита чуприна, завелика (проте елегантна) одежина якогось незрозумілого кольору і брудні нігті, задовгі, як для чоловіка. Вони, ці нігті, чомусь завжди привертали увагу. Навіть зараз, навіть тут у лісовій темряві, за крок до Смерті, вони викликали посмішку. Весь він викликав посмішку. Бо він був богом.

Він був — Локі.

— Це що за… — здивовано почав Елвіс.

— Локі, — з ідіотською посмішкою прошепотіла я. Ідіотською, але щасливою.

— Цуцики, — весело, зі смішинками у голосі й очах звернувся Локі до вовкулаків, яких його поява немовби правцем поставила, — а як вам це подобається?

Він тицьнув пальцем угору. Всі разом підняли голови. Зверху, склавши крила, падали два зелені створіння з червоними очима. Дракони. Це нещастя притягло до Лісу драконів!

— Локі, — знову прошепотіла я, а дурнувата посмішка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.

— Привіт, створіння! — усміхнувся він мені. Потім посмішка зникла, і він серйозно наказав: — Геть звідси!

Дракони були вже близько. Вовкулаки геть забули про мене, вони захищали свій Ліс. Припали до землі й тихо гарчали на незрозумілих, проте, ясна річ, небезпечних істот, що падають з неба.

— Бувай, — прошепотіла я.

— Таню! — гаркнув Елвіс.

І ми побігли. Якусь мить було тихо. Потім тиша за спиною вибухнула — гарчанням, виттям, скреготом, стогоном і давно знайомим істеричним реготом мого Локі.

Ми вибігли до річки.

Я ніколи не бачила її, тільки чула про неї від баби Галі.

Це була небезпечна річка, не те що наше болото.

Баба Галя казала, що вода у цій річці — нескінченне дзеркало, яке з’єднує наш світ із потойбіччям. Звідси міг вийти хто завгодно. А глянувши у воду, можна було побачити не своє відображення.

Звідки й куди текла ця річка, не знав

ніхто.

Бабця казала, що вона витікає з-під землі, а впадає знову ж таки під землю. Така собі наземна частина Стіксу.

Біля річки Ліс трохи рідшав. Та ми не почувалися безпечніше. Зупинилися. Я сіла на землю, намагаючись відхекатися, Елвіс дихав нормально, та чомусь далі бігти теж не збирався. Він сів поруч.

— Не подобається мені тут, — устиг сказати Елвіс.

І тоді все почалося.

З води вийшов мрець. Інакше те тіло, що ми побачили, й не назвеш. Він йшов до нас непевно, але цілеспрямовано. За ним вийшов ще один, потім ще, потім ще…

— Та що ж це таке! — вигукнув Елвіс. — Ніякого тобі спокою! Ти знаєш, як їх убивати?

— Гадаю, якщо відбити голову, то вони вийдуть з ладу, — невпевнено відповіла я.

— Гадаєш?

— В якомусь фільмі бачила…

— Погано, дуже погано… Знайомі боги ще є?

— Не знаю, може, і є…

— Будемо сподіватися.

Вони підходили.

Я вхопила якусь ломаку. Елвіс приготувався до стрибка. Ось вони вже наблизилися. Один простягнув до мене руку. І я вдарила. Як і передбачалося — знесла голову, смердюча зелена рідина поллялася з його тіла. Він трохи постояв, потім упав. З цими хлопцями було не так важко, як з іншою нечистю, — діяли вони дуже повільно. Елвіс розірвав артерію ще одному, але той і не думав падати.

— Відгризай голову! — гукнула я, намагаючись убити ще одного.

— Бє, — виказав огиду до цього процесу Елвіс.

— Естет! — гаркнула на нього я, і ще одна голова покотилася додолу.

Я вже почала сподіватися на перемогу, аж побачила таке, що звело нанівець усі мої сподівання. Тіло того, хто перший залишився без голови, обмацуючи землю, повзало долі. Потім знайшло голову й посадило собі на в’язи. Не свою, правда, проте, здається, зраділо і знову полізло в бійку.

Я вже хотіла спитати Елвіса, чи не побігти нам знову до Лісу. Чи берегом податися — мерці нас не доженуть. Аж тут вони раптом відступилися від нас і з усією можливою для них швидкістю рушили до води.

— Тікають, — задоволено сказав Елвіс.

— Не від нас, — відказала я.

— А від кого? — спитав він.

Я притисла до губів палець. Він прислухався.

Ліс мовчав. Уже не кричав і не вив.

Усе навколо завмерло.

Усе чекало на духів.

— Ходімо? — спитав мене Елвіс.

— Ходімо, — відповіла я.

І ми пішли вперед.

— Може, віддаси квітку мені? — запропонував Елвіс. — Те, чим вони будуть лякати, розраховано на людську психіку, а не на котячу. Може, мені поталанить її винести?

— Ага. А потім Ліс запитає, що ти хочеш за неї, ти відповіси, як завжди, «їсти», і все, через що ми пройшли, буде намарне…

— Зате буде багато їжі, — спробував заспокоїти мене Елвіс.

Я вирішила, що тепер навіть диявол не примусить мене віддати йому квітку. Тим паче, що віддавати її аж ніяк не хотілося. Вона гріла мене і, здається, досить комфортно почувалася зі мною. Як ми в долонях Одіна.

Річка справді пішла під землю, і нас обступив Ліс. Ми йшли вузькою стежиною. Довкруги стояло багатоголосе шемрання. Знайомі голоси. Це було страшно, але не дуже. Знайомі голоси шепотіли щось про мене, про мою любов, про мою небезпеку. Голоси були знайомі, але невідомо чиї. Туман витворював дивні образи. Дивні й страшні. На мене дивилися обличчя, зіткані з імли. До мене підпливали імлисті створіння. Найогидніші убрази являв мені туман, я сіпалася, коли назустріч вилітало страхіття, та нагадувала собі, що все це несправжнє і не може завдати мені лиха.

— Тань, — почула я раптом голос, який вирізнявся в загальному шемранні. — Тань…

Знайомий, але — чий?

— Почекай мене, я згубилася!

Жінка… Судячи з голосу, дівчина. Такі знайомі інтонації.

— Чому не наздоганяєш? — спитала я, не обертаючись.

— Тихо! — гаркнув Елвіс. Я відчула, що його голос тремтить.

— Хто там? — спитала я його.

— Тобі краще не знати, — відповів він. — Іди вперед.

Голоси квилили і стогнали дедалі гучніше. Туман витворював довкруг нас театр тіней зі страшними личинами. Ось на стежку вийшла якась дитина. Пішла вперед, не обертаючись до нас.

Я зробила вигляд, що не помітила її.

Ми йшли за нею декілька хвилин, аж ось вона обернулася. Уважно глянула на мене.

Це був дитячий скелет із синіми очима, що сяяли у пітьмі, тисячами голубих мерехтливих іскор відбиваючись у тумані.

У мене виникло кілька бажань: закричати, зупинитись і побігти вперед.

— Не бійся, — прошепотів Елвіс.

Я промовчала й пішла просто до дитини. Коли вже здавалося, що ми зіткнемося, дитина чкурнула в кущі. В кущах зареготали. Не по-людському. Мабуть, так сміються койоти. Але що може робити койот у цьому Лісі? Що за дурня лізе в голову.

І тут я вже вкотре побачила Смерть. Воно йшло просто на нас.

Дивні риси… Несподіване, чуже обличчя… Неможливе обличчя. Неіснуюче обличчя. Я дивилась у сіру пляму і бачила в ній лице.

Воно посміхнулося.

Останніми днями Смерть часто посміхається мені.

Чому?

Воно йшло просто на нас, і я, відверто сказати, чекала на ту мить, коли воно підійде впритул і я зможу з ним заговорити. Коли я зможу ближче роздивитися посмішку Смерті.

Але воно не підійшло. Подражнилося здалеку й розчинилося в імлі.

А, може, туман — це і є Смерть?

Тому і зникають у тумані, — бо Смерть забирає їх до себе. Тому й бояться туману: відчувають, що туман — це Смерть.

Але чому така імла в цій місцині? Невже Смерті так багато, що її видно? Видно, як вона висить у повітрі, одних огортає й поглинає, а інших обіймає, проте залишає жити у цьому й усе ж трохи іншому світі…

Хай йому дідько… Як страшно… Так страшно, що я і лякатися перестала, хіба що з глузду трохи з’їхала, бо така дурня лізе у голову.

Голоси вже не шепотіли — вони кричали, істерично, з надривом, благаючи про щось, скаржилися й плакали. Та я не могла їм допомогти, а тому й не зупинялася.

— Тань, — знов покликав той дівочий голос, тепер уже збоку.

— Не дивися, — встиг прошепотіти Елвіс, та було пізно — я обернулася.

Так ось чому він був такий знайомий, цей голос… Тільки ця фраза й залишилася у голові. А більше нічого. Нічого, крім істеричного жаху. Ніколи не думала, що так злякаюся, коли побачу сама себе. Та й не гадала, що колись побачу сама себе. Мабуть, я зомліла б. А, може, й побігла би світ за очі. А, може, стояла б і репетувала, поки не охрипла б. Я могла б усе це зробити, якби не глянула сама собі у вічі. І зрозуміла — вони теж були налякані. Дівчина, що стояла просто переді мною, дівчина, яка була мною, мене боялася не менше, ніж я її.

— Не бійся, — сказала я їй та усміхнулася.

Елвіс зачудовано гмукнув.

Мабуть, не чекав, що я буду заспокоювати істоту, яка мусила мене перелякати.

— Ходімо.

Ми взялися за руки і пішли собі. У двох екземплярах я почувалася впевненіше, ніж в одному.

Здається, я шокувала й Ліс.

Бо раптом він замовк.

Зникли всі звуки й видіння.

Це був просто Ліс.

Не такий теплий і лагідний, як на початку ночі, але й не такий сердитий, ображений і ладен убити, як наприкінці.

Він був просто ліс.

Туман стелився по землі. Вперше за ніч я почула, як тріщить під ногами сухе галуззя.

Світало.

Назустріч мені вийшла баба Галя. Вона не йшла — летіла над землею, очі її були заплющені, а руки розкинуті, мов крила. Вона була вбрана у довгу червону сукню, на голові була червона хустинка. І я зрозуміла — зараз Ліс промовлятиме її вустами.

— Доброго ранку, — привіталася вона (чоловічим голосом — це було трохи дивно, але не страшно, либонь, після цієї ночі мене дуже важко буде налякати).

— Доброго ранку, — сказали ми втрьох.

— Кого це ти з собою ведеш?

— Кого знайшла, той і мій, — мені здалося, що вона читає чи то закляття, чи то поезії, тому я спробувала відповідати в тому ж дусі.

— То, може, віддаси квітку?

— Квітку теж знайшла, вона теж моя.

— Квітку ти підло викрала.

— Якби вкрала, то не билася б за неї.

— Що хочеш за неї?

— А що ти можеш дати?

— Можу скарби відкрити й ключі до них віддати, можу любов подарувати, справжню й вірну, можу будь-яку владу, якої бажаєш подарувати, можу будь-яке твоє бажання виконати.

— Чи все перелічено?

— Може, щось забув?

— Я квітку дарувати не буду, буду повертати, то й ти мені дещо поверни.

— Я не владний над часом.

— Проте владний над владою.

Ми промовляли свої фрази з такою швидкістю, що я ледве встигала вигадати відповідь, — здавалося, що як зіб’ємося з ритму, то нічого не вийде.

— То до чого тут час?

— Влада різна буває. І над часом також. Не даруй мені владу, подаруй собі, повернися на кілька днів назад, забереш то, що треба, і повернеш мені.

— Це істота?

— Істота.

— А навіщо тобі?

— Бо я вбила її.

— То її повернути?

— Повернути того, ким він був раніше, перш ніж став тим, ким став після цього.

— Неможливо. Повернути втрачене — це виправити свої помилки, а не чужі. Його смерть — твоя помилка, ким він став — не твоя.

Ліс постійно заплутував мене. Але тепер, здається, сказав правду. Що ж, повернімося туди, звідки починали.

— Повертай.

— Повертаю.

Ми майже разом промовили ці слова.

І от він вийшов на стежину — рудий вовкулака із роздертою мармизою. Він ішов просто на мене, та я чомусь не хапалася за кілок. Може, зараз він іще не розумів, хто я, але небезпеки не відчував. І сам не загрожував мені. Елвіс про всяк випадок виліз мені на плече. Баба Галя підлетіла до мене і простягнула лапку. Я вклала у неї маленьку квіточку. «Сподіваюся, там тобі буде так само комфортно», як і в моїй долоні, подумала я.

Баба Галя полетіла кудись у глибину

Лісу.

Я не хвилювалася за неї. Ліс довіряв їй настільки, що зробив своїм речником, — Ліс не кривдить тих, кому довіряє. Це я відчула на собі.

Але зловживати його довірою я не змогла. Я використала її, аби отримати те, що хотіла. Й отримала. Але, як завжди зі мною буває, трохи не те, на що розраховувала.

Ми вийшли з Лісу.

В одній руці я стискала долоню своєї копії, а іншою пестила руду шерсть вовкулаки. Елвіс на моєму плечі тяжко зітхав і бідкався:

— Ой-ой, і як ми тепер будемо?

— Та якось будемо, — всміхалась я у відповідь.

Тепер буде легше, нас уже четверо.

Буде легше жити, буде легше веселитися, буде легше битися. Бо коли б’єшся разом із трьома друзями — легше прикрити один одному спини.

Ми йшли до міста, над обрієм уже сходило сонце. Я всміхалася йому, а воно — мені.

Раптом вовкулака метнувся в кущі. Ми зупинилися. Чекали, доки звідти вийде наш новий товариш Єгор. Може, він цього ще не знав, але ми знали точно — він вийде для того, щоб наново почати життя.

— Гей! — раптом вигукнув Елвіс.

— Ну чого тобі? — спитали ми разом із моїм другим «я».

— Вам же тепер потрібно два Єгори! — видав геніальну думку Елвіс.

Єгор вийшов із кущів, розгублено глянув на нас і позадкував. Здається, йому не сподобалося, що мене — дві.

— Познайомся, це моя сестра, — швидко сказала я.

Я вдячна була другій собі за те, що вона змовчала.

— А… — покивав Єгор. — У тебе ж не було сестри.

— Знайшлася, — знизала я плечима.

— Класно, — він невпевнено посміхнувся і озирнувсь. Здається, ніяк не міг вигадати якоїсь термінової справи, яка дозволила б йому нас залишити.

— Ходімо до бару, — запропонувала я.

— Щось розкажемо тобі, — підморгнула йому друга я.

Ми підійшли з двох боків і взяли його попід руки.

— Ти кропиш кота парфумами? — здивовано поцікавився він.

Елвіс ображено зіскочив з мого плеча, та, як не дивно, промовчав.

— Він сам напарфумився, — хором сказали ми й зареготали.

У барі було повно народу, ми знайшли вільний столик і замовили по чарчині. Зараз треба було добряче хильнути. Нам — аби зняти нервову напругу, Єгорові — аби підготуватися до всього, що ми збиралися йому розповісти.

Мабуть, на цьому треба закінчувати історію. Потім було ще багато небезпечного, цікавого, сумного й веселого, та все життя в одну історію не запхаєш. Тож, мабуть, поставлю на цьому крапку.

До речі. В тому барі я востаннє за період наших частих зустрічей бачила Смерть. Воно сиділо біля вікна й пускало крізь шибку (так, саме крізь шибку) цигарковий дим. Воно відчуло мій погляд, обернулося, посміхнулося й відсалютувало. А за кілька хвилин поглянуло на годинник і зникло. (Мабуть, згадало, що має термінові справи).

Оглавление

Тетяна Винокурова-Садиченко . ЖАРТ другий. Квіт папороті.

Реклама на сайте