«Загнуздані хмари»

Загнуздані хмари (fb2) - Загнуздані хмари 1290K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мария Михайловна Романовская

Марія Романівська ЗАГНУЗДАНІ ХМАРИ Науково-фантастичні повісті

©    — україномовна пригодницька література

ЗАГНУЗДАНІ ХМАРИ

ПАВУК І ДІВЧИНКА

Це була надзвичайно красива бабка.

Вона переливалась усіма барвами, як на сонці скляна призма. Очі були золотого кольору, а бірюзове тільце грало на кінчиках суглобів усіма відтінками райдуги. Крила ж були вимережані природою з майстерністю найкращого художника.

Галинка, мов ящірка, простяглась на землі і завмерла в позі завзятого мисливця. Тільки сачок, мов червоний довгастий язичок, готовий злизати примхливу красуню, войовниче підкрадався до бабки.

Ось він зробив швидкий рух і повиснув у повітрі. Бабка знялась угору і, мов дратуючи Галинку, закружляла над її головою зовсім низько.

Дівчинка примруженими очима стежила за льотом бабки, обмірковуючи навий напад, і раптом побачила, як щось блискавично майнуло в повітрі і впало на одне з дерев, які самотнім острівцем скупчились на луці. Дивно — у небі простяглась біла димчаста смужка.

Що б то могло бути?..

— Як ти думаєш, Дженні, що воно таке? — з подивом запитала Галинка.

У відповідь на запитання в траві заворушилась сіра з плямами опукла тарілка і з-під неї визирнула голова з блискучими, як намистинки, очима. Це була приручена черепаха, яку Галинка інколи брала з собою на прогулянку.

Загадкова річ була надзвичайно цікавою. Цікавішою за золотисту бабку. Треба обов'язково дослідити її.

Перекинувши через плече сачок, дівчинка побігла до дерева.

Так і є! Невідомий предмет червоного кольору, схожий на іграшковий човник, врізався носом в стовбур високо між гілками. Що ж це таке?.. Галинка швидко полізла на дерево.

Заважав сачок. Та ось він зачепився за гілку, повиснувши на ній червоним прапорцем. Галинка була вже зовсім близько від дивної іграшки, треба було тільки простягти руку, щоб схопити її, і раптом дівчинка відсахнулась.

На павутинні, потривоженому несподіваним аеронавтом, метушився величезний павук, оточений цілою сім'єю малесеньких павученят. Це була істота, якої дуже боялась Галинка — юний ентомолог, що хоробро полювала на всіх комах. Павуки змалку викликали в неї огиду.

Дівчинка рвонулася вбік, одсуваючись від павуків, а вони, перелякані, мабуть, ще більше за неї, вмить залишили павутиння і розбіглися по гілках.

Галинці здалося, що швидкі лапки забігали по її ногах. Скрикнувши, вона полетіла вниз, розірвавши гілкою плаття і боляче дряпнувшись об кору коліном.

Спочатку Галинці здалося, що вона зовсім розбилась. Боячись поворухнутись, дівчинка поглянула навколо. На луці, як і раніше, панувала тиша.

— Дженні, Дженні!.. Я впала! — пожалілась Галинка черепасі, що десь повзала в траві.

Коли це в спокійному чистому небі з'явився літачок — маленький, зелений, з ледве помітними крильцями. Мов зелена мушка, він почав кружляти над полянкою.

— Дівчинка, певне, впала з дерева! — закричав чорнявий хлопчик, що сидів поруч з пілотом, дивлячись у бінокль на дерево з щоглою — сачком Галинки.

Літак знизився і приземлився на луці. Двоє людей вийшли з нього і попростували до Галинки. Один — високий ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям, другий — хлопчик років тринадцяти. В обох на шоломах був якийсь невідомий знак — крапля, перерізана зигзагом блискавки.

Вони підійшли до дерева, під яким плакала Галинка, і, здивовані, зупинились перед нею.

— Дощ! — солідно сказав хлопчик. — Та ще й який!

— Що з тобою, чому ти плачеш? — запитав дорослий.

— Там вгорі щось зачепилось. Я хотіла зняти, аж воно павук… я посунулась і впала… — пробурмотіла Галинка, тримаючись за коліно і схлипуючи.

Щось визирало з-за спини хлопчика, і раптом з його сумки виплигнула малесенька, ніби лялькова, чорна собачка з опуклими очима. Вона смішно чхнула і, піднявши догори вухо, почала здивовано розглядати Галинку.

— Ти плачеш, — сказав докірливо хлопчик. — Чесне піонерське, тебе можна посилати в небо для дощування. Дивись, навіть моя Муха дивується.

— Не жартуй, Маку, — зупинив сина батько, — дівчинка, мабуть, дуже забилася. Давай швидше заберемо її додому. Там Рая її огляне. Але що ж там на дереві, га?

— Щось майнуло, як блискавочка, — мовила Галинка, — і сіло на дереві. Тільки не птах, а щось таке…

Дорослий підійшов до дерева і подивився вгору:

— Я вже знаю, що це таке, — сказав він і звернувся до сина: — Це «Пог» з другої станції! Як це тобі подобається! Заблудився!..

— Ракетка «Пог»! — вигукнув хлопчик. — Чого ж це вона тут опинилась?

— А того, що на другій станції і досі погано працює зв'язок. Подумай, вже друга ракетка не долітає до нас. Ніби на станції не знають наших точних координатів…

— Ось я дістану її! — сказав хлопчик.

Вмить він опинився на дереві, і тільки гілля зашаруділо під його міцними спритними ногами.

— Стривай! — удавано сердито крикнув йому вслід батько. — Ти сам собі даєш накази?!

Але веселий усміх ховався в його очах, він з задоволенням дивився, як швидко і спритно Мак видерся на дерево і визволив з гілля ракетку.

Задивилась і Галинка. Вона вже покинула хлипати. Переляк пройшов. Може, спробувати підвестись? Але ж ніяково було показати, що плакала не знати чого. Скоса поглянувши на пілота, вона тільки похмуро запитала:

— Що ж то… за прилад?

— Це ракетка «Погода», — відповів незнайомий, — прилад-автомат для визначення погоди. За допомогою цієї ракетки наші товариші повідомили нас про погоду за багато тисяч кілометрів звідси.

Він клацнув затвором і дістав з довгастої червоної ракетки якийсь папірець.

— Нічого особливого, — сказав він синові…

Дзвінке гавкання Мухи урвало розмову. Собака знайшла Дженні і так виявляла своє здивування перед загадковим звіром.

Черепаха! — сказав, придивившись, Мак. — І яка цікава!

— Це моя Дженні, — схлипнула Галинка. — Будь ласка, проженіть собаку. — Їй уже не хотілося плакати, але вона продовжувала хлипати з упертості. Дівчинка знову помацала своє забите коліно і знову схлипнула.

— Еге, та ти й досі хлипаєш, — зауважив дорослий, ховаючи в кишеню папірець. Він вийняв звідти велику носову хустку і дружньо запропонував її Галинці.

— Ану, витирай швидше сльози, — сказав він, присівши біля неї, — ми вмить доставимо тебе до лікаря. А ти витирай… витирай! А то Мак буде знову сміятися. Він у нас такий… насмішкуватий.

Дівчинка послухалась і витерла сльози. Потім міцні руки високого чоловіка легко підняли її і понесли до літака.

— І черепаху, будь ласка, — попрохала вона по дорозі хлопчика, згадавши про Дженні.

Але Мака не треба було про це просити, йому дуже сподобалась кумедна подруга дівчинки. І хлопець, загорнувши черепаху в лопух, уже ніс її слідом за Галинкою.

М'яко загудів, вірніше, заспівав мотор — це був своєрідний мелодійний звук… І тільки тут, у зачиненій кабіні, в м'якому кріслі, куди Галинку обережно посадив пілот, серед невідомих приладів вона зрозуміла, що летить. І Галинка-боягузка, що боялася павука, злякалась удруге. Вона ще ніколи не літала. — Куди? Я не хочу!..

Але було пізно. У віконечко вона бачила спини хлопчика й пілота. Літак розсікав простір.

Тоді чи то від хвилювання, чи від болю в роздряпаній нозі, чи просто від легенького гойдання у Галинки закрутилася голова, і вона зомліла.

ЛЮДИ З ХМАР

Перше, що побачила Галинка, відкривши очі, — це надзвичайно красивий малюнок на стіні трикутної блакитної кімнатки, в якій вона опинилась.

На блакитній стелі були намальовані сніжно-білі хмари. Здавалось, що вони пливуть, створюючи найфантастичніші обриси. Схожі на пишні страусові пера, хмари поволі переходили в кучеряві баранці, а далі купчились білими горбами, наростаючи, наступаючи вперед у грізному льоті. На фоні цих хмар, мов на справжньому небі, застигло кілька підвішених моделей літаків. Над Галинкою схилилося обличчя молодої жінки, затуляючи собою хмарки.

— Прокинулась?.. Ну, тепер показуй, що там з тобою, мавпеня!

Привітний усміх танув у ямках повновидого обличчя, в куточках червоних уст, в очах, що зоріли в рамках круглих тонесеньких брів.

— Що болить?.. Кажи швиденько!..

Власне кажучи, відповісти на це було важко, бо в Галинки вже нічого не боліло. Було приємно, затишно на м'якій блакитнуватій канапці, і тільки трошечки крутилася голова.

— Тебе, певно, загойдало, — продовжувала жінка. — Та я дала тобі таких ліків, що це вже пройшло. Але ти, мабуть, ще звідкись упала, бо довелось перев'язати твоє дуже роздряпане колінце.

Тоді Галинка пригадала і злощасного павука, і свій політ.

— Я впала… — сказала вона. — Вони лізли на мене, оті погані павученята, так я від них і тікала. Я павуків дуже не люблю.

— Де ж у тебе болить?

— Не знаю…

— Звідки ж ти впала? Звисока?

— Ні, я сіла… під деревом… Злетіла і сіла…

Жінка засміялась, і Галинці теж захотілось засміятися, тепер і їй минула пригода здалась тільки смішною.

— Так чого ж ти так ревла, дурненька? — похитала головою жінка, обмацуючи Галинку.

На коліні білів бинт, а на литці був синяк. Але нічого ніде не боліло. Поворушила Галинка ногами, руками, сміливіше — все в порядку.

— Болить?

— Ні не болить!..

— До лікарні хочеш?

— Ні.

— А шоколаду хочеш? — хитро примружила очі жінка і раптом сердито гримнула на когось у кімнаті: — Я зовсім не тобі кажу, ласухо!..

Щось маленьке чорненьке стрибнуло на канапу, і Галинка відчула на обличчі раптовий поцілунок. Це собачка намагалась виявити дівчинці свою приязнь.

— Бач, як ти їй сподобалась, — сказала жінка. — Ти не думай, що вона так до всіх, вона чужих не любить — наша Муха.

Галинка поглянула на цікаву собачку, на веселу жінку, на дивну кімнату з льотом хмар і підвелась з подушок.

— Отак краще, — усміхнулась жінка. — Мені вже треба йти, але зараз прийде Мак. Тепер уже він потурбується про тебе. Мене звуть Рая. Я тут інженер і трошечки лікар.

— А мене — Галинка, — в свою чергу сказала дівчинка. — Я в третій клас перейшла. І піонерка! У мене мама — комбайнер, а дід… Та ви про діда самі спитаєте в нашім колгоспі!..

— Та хто ж він такий?

— Він — чабан!.. Вчений!..

Вона вже труснула золотими кучерями і злізла з канапи, озираючись навколо. Дивна ця кімната, і хто в ній живе — сказати важко. Скрізь моделі, мов привабливі іграшки, якісь розібрані прилади, скельця і механічний верстат. Багато книжок, якісь рослини в скляній камері і квіти. Де вона опинилась?.. Невідомий прилад, люди з хмар, а тепер ця кімнатка — все це було дуже, дуже цікаво, і з уст Галинки ладен був злетіти рій запитань.

Але безшумні двері сховали вже веселу тьотю, і до кімнати, тримаючи в руках красивий піднос, увійшов хлопчик.

— Хочеш шоколаду? — ввічливо запропонував він. — А може, бутербродів?.. Ти так довго спала. Тільки, будь ласка, більше не дощи: дощити — це наша справа.

Він був тепер без шолома, і густе жорсткувате чорне волосся стирчало на голові їжачком. Білий робочий комбінезон з якоїсь блискучої тканини охоплював міцне маленьке тіло.

Галинка розглядала хлопчика спідлоба, не знаючи, як поставитись до його насмішкуватого тону.

Хлопчик поставив усе на столику і взявся господарювати. Бутерброди з шинкою та чорною ікрою і пухкі бісквіти були красиво вкладені колом, а пахучий шоколад у майстерно різьбленій чашці опинився зовсім близько біля Галинки.

— Ми тільки вчора прилетіли на призначене місце стоянки, — продовжував хлопчик, — і ще не зовсім влаштувалися з харчуванням. У нас поки немає кухаря для нашої автоматичної кухні. І сьогодні в нас є тільки смачні консервовані речі.

Наливши шоколаду і собі, хлопчик відсунувся до вікна і раптом уважно подивився на нього.

— Бач, ми вже потроху йдемо на зниження, — спокійно зауважив він.

— Як?.. — аж підскочила від здивування Галинка. — Хіба ми…

— Ми в повітрі, — відповів хлопчик. — Хіба тобі Рая не сказала, що ти на літаючій станції дощування?

Галинка ще раз оглянула затишну кімнатку, канапку, стіл з якимись приладами й квітами і… знову не повірила.

— Ти… жартуєш! — ображено вказала вона.

— От маєш, — засміявся хлопчик. — Ти страшенно недовірлива людина. Ми з тобою на дирижаблі-гелікостаті,[1] і це так само вірно, як те, що мене звуть Мак Горний і це моя кімната.

— Але все це дуже дивно, — скромно заперечила Галинка. — Дід, правда, мені казав, що десь будують таку станцію, та я ніяк не думала, що вона буде літаюча.

— То колись давно проектували станцію у вигляді башти, а потім вирішили, що повітряний корабель — це краще, — пояснив Мак. Він окинув поглядом кімнатку і гордо додав: — З завтрашнього дня ми робитимемо дощі!.. Для нас немає посух!

Галинка завмерла від зацікавлення. Пахучий шоколад застигав у чашці з майстерним різьбленням.

— Ну, який же я неввічливий, — заметушився Мак. — Ти нічого не їси і не п'єш. Я навіть не запитав, як тебе звуть. Галинка?.. Так от що, Галинко, ти їж, а потім я тобі покажу нашу станцію.

Галинка вмостилася на канапці зручніше і почала їсти, щосили намагаючись показати, що вона в повітрі почуває себе так само спокійно, як і на твердій землі.

— А де моя Дженні? — раптом пригадала вона.

— Дженні у татка! — засміявся Мак. — Черепаха йому дуже сподобалась, і він забрав її до свого кабінету. Ти ж була така безпорадна, як лялька, доки Рая не дала тобі своїх ліків. До речі, вона вчилася в медінституті, а вже потім перейшла до фізико-технічного. Тоді вона й захопилася нашим штучним дощем. Це ж надзвичайно цікава річ. Але, можливо, ти не дуже розумієшся на цьому. Скажи правду, ти знаєш, наприклад, що таке дощ?

— Дощ — це дощ, — сказала ніяково Галинка і сама засміялася з своєї відповіді.

— Ну, так я тобі розповім про звичайний дощ, — сказав Мак. — А то ти нічого не добереш у нашій роботі. Знаєш, вчені, щоб створити штучний дощ, так і зробили: дослідили, як відбувається звичайний дощ.

СТАРА ФОРТЕЦЯ

Над вершиною однієї з Кавказьких гір сходив місяць. М'які промені його обливали сади й виноградники, срібним ручаєм падали на стрункі кипариси і обплутані виткими рослинами дуби. Тепле повітря було насичене сумішшю пахощів півдня: лимонного листя, хвої і близького моря. Прозорий дзвін стояв у повітрі. То безупинно співали цикади.

На вершині гори дрімав самітний двоповерховий будинок. Стуленими очима темніли вікна, тільки на фасаді першого поверху блимали вогні. Звивисті доріжки вели до будівель, приладів, павільйонів… На високих стовпах тремтіли дроти. На галявинці високо вгору підносився сітчастий електрод — антена. Край сітки був обірваний, і кінці звислих дротів губились у вогкій траві.

Місяць гуляв по шматках металу, розкиданих у траві, по склі павільйону, подібного до оранжереї. У розбите віконце влізла ящірка. Вона забігала там серед металевих приладів, що мали форму круглих балонів, влізла на горбату спину прожектора. Посередині павільйону стояла чотирикутна скляна камера, з неї звисали обірвані проводи. Долі валялись якісь трубки. Скрізь був порох, руїни — сліди якоїсь великої роботи.

Хтось високий, сутулий вийшов на прогулянку. Він пройшов з алеї на галявинку, і місяць обмацав його постать. Це був старий сивий чоловік у чорному старомодному костюмі, його обличчя було бліде і виснажене, а очі сповнені якоюсь великою турботою. Куточки уст розпливлись в кривій жовчній гримасі. Підносячи до губів цигарку, нервово тремтіла рука. Кисть цієї руки скалічена — на ній не було двох останніх пальців.

Щось біле й пухнасте покотилося вслід за дідуганом. Це велика ангорська кішка з довгою шерстю і пишним хвостом. Вона супроводила його всюди, як вимуштруваний пес. Сьогодні, як і вчора, як і багато весняних вечорів, цей високий чоловік прогулювався серед руїн. Він задумливо подивився на пошкоджену антену, на рештки якихось споруд. Потім одімкнув павільйон і сів перед камерою, вдивляючись оком електричного ліхтарика в химерні обриси приладів. Так він завмер на хвилину, ніби намагався щось зрозуміти, а пухнаста кицька почала полювати на ящірку, що заховалась у зіпсованім акумуляторі.

Але чоловік, очевидно, не знайшов відповіді на свої таємничі запитання і за хвилину тихо вийшов з павільйону.

Потім він пройшов до будинку ї темними коридорами поплентався у свою лабораторію.

Це була одна з багатьох кімнат, де теж залишились сліди якоїсь велетенської праці. Але тут ще не було руїн — чиясь невтомна рука берегла дорогі тендітні прилади.

Чоловік зупинився біля одного з них, окинув теплим поглядом трубку й металеві коліщата. Звиклим рухом скалічена рука торкнула прилад, і відразу скляна трубка спалахнула блискучим зеленкуватим світлом.

Тоді старече око припало до вічка і почало спостерігати.

На кінчики зближених платинових ниточок звідкись потекли дві прозорі, як сльозинки, крапельки… Ось вони злились і майнули вниз, як падаючі зірки, і в куточку старечого ока раптом щось підозріло блиснуло… Крапелька?.. Сльозинка?..

Старий безсило упав на стілець.

— Марго, — зашепотів він своїй кішці, що терлась об його ноги, — Маргошо, невже це все непотрібне?

Він витяг з кишені зім'ятий лист і знову почав його перечитувати.

Весело стрибали літери красивого гострого почерку.

«Шановний Миколо Івановичу!

Я все ж таки маю надію, що ви погодитесь. Ви зрозумієте, яка це радість для метеоролога працювати на станції, що не спостерігає атмосферні явища, а керує ними! І самі ви, що стільки років досконало вивчали маленькі мікроскопічні тільця хмар — дощові крапельки, — ви, на посаді завідуючого нашої розвідки, зможете поставити її роботу на справжню височінь. А від цього залежатиме чіткість роботи всієї станції, що обумовить перемогу над посухою.

Приїздіть! У нас вам буде хороше… І для наукової роботи, ой, яке широке поле! Наша станція устаткована за останнім словом техніки.

А чи давно я безвусим комсомольцем приходив до вашого інституту, і ви так сердились і нічого не хотіли мені показати з ваших див!.. Та не думайте, що я гніваюсь. Я, навпаки, задоволений, що тоді ви дали мені і моїм хлопцям силу для чортячої впертості в самостійній роботі.

Ваш Горний».

Професор прочитав лист, сердито зім'яв його в долоні і знову вийшов з лабораторії.

До краю втомлений, він довго йшов гвинтовими сходами будиночка вгору, на його дах. Марго котилася за ним пухнастою сніжною грудкою.

Похмуро темніли на площадках незграбні тіла трансформаторів. Нагорі, під круглим скляним куполом, блищав у променях вінець із п'ятнадцяти рентгенівських трубок. Виструнчились вряд балони-бомби з якоюсь речовиною. Але тут теж була руїна… І куліджівські трубки світились тільки від місячного сяйва.

Професор сів у старий фотель аж біля краю даху і поринув у глибоку задуму. Марго злізла на коліна і згорнулася теплим клубком.

Нічна вогкість переповнила повітря. Десь далеко, ніби в безодні, блискучою плямою вимальовувалось море. Місяць сховався за хмарку, і враз і будинок, і сад потонули в темряві.

Чиїсь ноги зачовгали на сходах. Це старший сторож-татарин прийшов кликати професора вечеряти.

— Іди вниз, Миколо Івановичу. Іди вечеряти. Шашлик готовий. Чебуреки Барбале наготувала. Іди, серце, не сиди в хмарі!

Але професор не хоче йти. У нього вже багато днів немає апетиту. Він уперто сутулиться в своєму фотелі і, кутаючись у плед, сидить годину, другу, ніч.

Тільки коли абрикосовою пелюсткою загоряється небо, шум пропелера виводить його з цієї впертої задуми.

З неба з величезною швидкістю злетів літачок; довгастою безхвостою пташкою він покружляв над будинком і спустився на площадку.

З літака вийшов юнак. Від його рожевого обличчя віяло свіжістю й радістю ранку. Бадьорими кроками він попростував до будинку і розпитав у сонного Мустафи, де професор.

Юнак одшукав старого на даху будинку і, знімаючи шолом, привітав його з добрим ранком.

— Я з станції дощу… Хімік Кущенко… Грицько. По вас! Адже ви зібрались?

І на сердите мовчання спантеличеного професора зняв зухвало-молодий галас:

— Як? Ви ще не склалися?.. Я гадав, що ви вже готові!.. Та це дурниці! Ми все зробимо. Вмить!..

Він підійшов до краю даху і, склавши руки рупором, вибухнув наказом:

— Товаришу сторож! Симпатичний дідусю! Збирайте професора. Ми виїздимо! Кицьку візьмемо?.. Ясно — чудова кицька.

Обурений професор підвівся з крісла. Здавалось, от-от він скаже щось гостре, образливе, здавалось, покаже нахабному гостеві на двері.

Але, знесилений невеселими думками, безсонною ніччю, він вагається тільки мить, і молодий натиск перемагає.

— Збирайте мене, Мустафо!

…. Життя владно витягало його з руїн.

ОПОВІДАННЯ ПРО ДОЩ

— Власне кажучи, не я тобі розповім про дощ, а татко, — сказав Мак. — Розумієш, татко якось виступав у Палаці піонерів, його лекцію записали на плівку; ось послухай.

І Мак увімкнув якийсь прилад. У ньому, як у радіоприймачі, зашуміло, а потім почувся чіткий голос:

— Під впливом сонячного проміння нагріті дрібнесенькі часточки води, її молекули, підіймаються вгору у вигляді пари.

З озер і річок, з широких морів, з боліт і вогкої гущавини лісів відправляє їх сонце у повітряну мандрівку.

Ви, діти, звичайно, знаєте, що пара перетворюється на туман. Які ж умови потрібні, щоб це сталося? По-перше, треба, щоб охолодилося повітря.

Нагріте повітря, через те що воно легше за холодне, підіймається вгору. Таким чином, утворюється висхідна повітряна течія. Вгорі тиск атмосфери менший, і повітряні маси розширюються, розбухають. На це вони витрачають свою теплову енергію і тому охолоджуються.

Тоді в насиченому парою повітрі при певній температурі, яку вчені звуть «точкою роси», починають виникати маленькі круглі водяні крапельки. Сила-силенна цих крапельок утворює різноманітні хмари. Певно, ви не раз милувалися тими химерними фігурами, які виникають на небі. Тут і гори, і баранці, і хвилі, і пишні пера, і чого тільки нема!

Чому ж вони такі різноманітні, ці хмарки? А от чому.

Атмосфера наша ніколи не знає спокою. Як в морі-океані вода, її повітряні маси невпинно рухаються, течуть у різних напрямках. Особливо важлива для виникнення хмарок ота висхідна течія, про яку я вже казав. Від форми висхідної повітряної течії і залежить форма хмар.

От, наприклад, над якимсь місцем нагрітої земної поверхні у ясний сонячний день утворюється висхідна повітряна течія у вигляді стовпа. Тоді виникають горби купчастих хмар, плоскі знизу, круглі зверху.

А буває, що тепле повітря тече по холодному і, якщо є значна різниця в швидкості їх руху, зовсім як у морі, виникають хвилі, — утворюються розташовані рядами хвилясті хмари.

Буває, що тепла повітряна течія зустріне холодну шапку і полізе, поповзе по ній угору, утворюючи густі розстелені хмари…

А бачили ви у сонячні дні на небі, мов тонке страусове перо, мов мереживо, плетуться і тануть такі тонесенькі ніжні хмарки?.. То пір'ясті найвищі хмарки, що носяться на височині, не падаючи дощем.

Але є ще одна умова необхідна для того, щоб утворилися хмари. Треба, щоб у повітрі були якісь порошинки, так звані ядра конденсації. Ними можуть бути морська сіль, різні хімічні речовини тощо. На цих ядрах конденсації і осідає крапелька для польотів в атмосфері. Дуже цікаво, між іншим, те, що «точка роси», при якій починають осідати залишки вологи, для різних ядер конденсації різна. Отже, є кращі і гірші «сідала».

Краплини довго мандрують в повітряних течіях над землею, доки не впадуть на землю.

Чому ж це вони не падають униз? Адже вода важча за повітря?

Справа в тому, що краплини починають падати на землю лише тоді, коли наберуть певного розміру. Спочатку краплини в хмарі дуже маленькі — радіус їх наближається тільки до сотої частини міліметра. Така краплинка може падати в повітрі з швидкістю один сантиметр за секунду. Коли б повітря було зовсім нерухоме, отака хмарка могла б повільно спуститися туманом. Та я вже казав, що в атмосфері бувають повітряні течії, і от коли висхідна повітряна течія швидша, то вона пожене хмарку вгору. Де ж там краплинці до нас долетіти! Щоб вона могла впасти на землю, їй треба збільшитися. Краплини будь-якого дощу значно більші, їх радіус — 0,1–2,5 міліметра і навіть більше.

Краплі в хмарці безупинно рухаються у різних напрямках і з різними швидкостями. Вони штовхають одна одну, але не зливаються. А буває навпаки, краплі починають зливатися одна з одною, доки вся хмарка не випаде дощем.

У нас у Союзі першим почав досконало вивчати закони дощових крапель професор Аганін…

— А звідки твій тато все це знає? — несміливо запитала Мака Галинка, що, причаївшись на канапці, намагалася уважно слухати лекцію. — Він учитель чи професор якийсь?

— Як же йому не знати? — здивувався Мак, вимкнувши прилад. — Адже татко мій — начальник цієї першої станції дощування…

— Я й не знала! — сказала Галинка.

— Авжеж, — продовжував Мак. — Мій татко — доктор геофізики Борис Олександрович Горний. Йому пощастило після впертої і довгої роботи відкрити секрет керування погодою. І тепер ми приступаємо до справжньої практичної роботи. Я ж так і виріс з оцим дощем! Мамка моя вмерла, коли я був зовсім маленьким, і ми з татом дуже великі друзі. Отже, коли я тільки почав щось розуміти, я став цікавитись дощем.

Давай-но, я тобі розповім далі. Я таткові лекції майже напам'ять знаю… І книжки в мене є: «Цікава метеорологія» та інші.

Так от про професора Аганіна. Марко Олександрович Аганін був ніби батьком нашої радянської науки про дощування. Він влаштував собі малесеньку лабораторію і зробив перший прилад для вивчення злиття крапель. Він дослідив усякі цікаві речі, наприклад, те, що крапельки одягаються в так звану повітряну шубку, яка й заважає їм зливатися. Цю шубку пробиває або дуже значний електричний заряд, або велика швидкість, коли крапелька вдариться об іншу з значною силою. Але у вільній атмосфері цього не буває — і ми тепер навчилися робити це штучно! Аганін запевняв, що краплі зливаються через з'єднуючу ниточку і саме через це краще зливаються краплі однакового розміру, особливо коли вони ще невеликі та ще й з різними зарядами…

— Цього я вже ніяк не розумію, — не витримала Галинка.

— А тут нічогісінько нема складного, — заспокоїв її Мак. — Це зовсім просто. Уяви собі дві крапельки, як дві пружні кульки. Вони, зустрівшись одна з одною, спочатку сплющуються, а потім вирівнюються і відштовхуються. А коли вони заряджені маленькими протилежними зарядами, тоді між сплющеними сторонами виникає ніби трубочка. Через цю трубочку, або з'єднуючу ниточку, вони й зливаються.

Коли крапельки однакової ваги, то вони рухаються з Однаковою швидкістю, ниточка між ними не переривається, і вони встигають злитися. А от коли краплі різного розміру, так вони, наче ті неоднакові коні, посуваються одна швидко, а друга повільно і рвуть свою упряж — свою ниточку… І нічого тоді із злиття не виходить… Та деякі вчені заперечували цю теорію. Вони казали, що краплі неоднакового розміру зливаються інколи краще. Під час падіння крупна крапля захоплює дрібні і тому повнішає…

— Ти щось казав про електричні заряди, — зітхнувши, забурмотіла Галинка, — а от я не уявляю, чого вони в тих краплинках.

— Ох, — співчутливо сказав Мак, — ти нічого не знаєш про атмосферну електрику. А без неї і дощу нема. Заряджаються краплі тому, що на них осідають заряджені часточки атмосферного повітря — атмосферні іони. Заряди крапель досліджував один час професор Ролінський — він живе на Кавказі. Ролінський пробував діяти на хмари і ультрафіолетовим промінням, і рентгенівським, і звуком… І навіть якоюсь хімією…

Раптом протяжний звук перебив розповідь Мака. — Це гучно позіхнула на канапці Муха. Вона вже поїла всі бутерброди, якими її частував Мак під час своєї лекції, і страшенно нудьгувала, бо на неї ніхто не звертав уваги.

Галинка подивилась на собачку і засміялась. Вона трохи співчувала їй — лекція про дощ дещо затяглася. Не витримав, і Мак. А Муха, немов зрозумівши, що мова йде про неї, засміялась і собі, зморщивши свій малесенький чорний ніс.

— Ну, хіба не мавпа? — сказав Мак, потягнувши її за вушко. — Але Муха, здається, має рацію. Я тебе, мабуть, заморив своєю розповіддю.

— Ні, ні, — заперечила Галинка, — це все дуже цікаво.

Дівчинка багато дечого не зрозуміла з лекції та пояснень хлопчика, але будь-що не хотіла показати цього. Вона була просто приголомшена «ученістю» Мака.

— Я з охотою розповідатиму тобі про дощування, — захопившись роллю лектора, пообіцяв Мак. — Я гадаю, що ми будемо з тобою бачитись? А зараз зробимо перерву і, коли хочеш, трошечки оглянемо нашу станцію. Добре?

Але Галинка, підвівшись з канапи, раптом завагалась. Тепер, коли вона виразно бачила у вікно тільки безмежний простір неба і знала, що повітряний корабель летить у цьому просторі, їй було якось дивно і страшно ходити й рухатись у ньому, як по землі…

— Ти боїшся? — помітив Мак. — Невже?.. Ти не ображайся на мене, але це ж просто смішно!.. Адже на нашому «Переможці» навіть не відчувається гойдання.

— Я зовсім не боюсь, — почервоніла Галинка. — От іще дурниці! — Їй було соромно перед цим хлопчиком, що, очевидно, почував себе в повітрі краще, ніж на землі.

Вони вийшли у вузький, яскраво освітлений електричним світлом коридор. Він був якийсь дивний, бо тягнувся колом. Звідусіль у ньому правильними рядами виглядали дзеркальні двері, скрізь тут вражала чистота і цікаве архітектурне оформлення. Здавалось, вони йдуть не вузьким коридором, а під безмежним небом, таке враження справляли лінії стелі, перспектива, кольори стін з високохудожніми малюнками хмар. А з простінків звисали чудесні виткі рослини, що пишно розцвіли під сонцем електрики.

— Ти, мабуть, звернула увагу, — зауважив Мак, — що кімната, в якій ти була, трикутна. У нас всі кімнати такі. Вони, як скибочки апельсина, сходяться своїми вузькими частинами до центра, а вікнами дивляться в небо… А в центрі міститься серце нашої станції — електричка. Тільки через те, що наш корабель не цілком круглий, а трохи довгастий, як еліпс, кімнати не однакового розміру — найдовші, наприклад, виходять вікнами біля хвостової частини та біля носа корабля.

Пахуче гроно якоїсь дивної рослини вдарило Галинку по обличчю пухнастою лапкою.

— Але ж тут, у коридорі, немає вікон, а вони такі пишні, ці рослини! — здивувалась Галинка.

— О! — відповів Мак. — Бачиш над ними ці зеленясті ковпачки? Щоночі квітам роблять ванни. В цих ковпачках маленькі кварцові лампочки, що дають ультрафіолетове проміння не гірше від сонця! Чому б же квітам не рости?..

Несподівано звідкись почулись звуки музики. Десь зовсім близько вони лунали якимсь радісним гімном. Ось заспівала скрипка, втрутилась оксамитовим басом віолончель, а потім тоненько вступила флейта…

Оркестр? Галинка спинилась: звуки флейти нагадали їй про дійсність: її домівку й діда Омелька. Вона зовсім забула про все, поринувши в нові враження, а дід же, мабуть, там турбується, куди вона зникла.

— Маку, — заметушилась вона, — мені обов'язково треба додому… Я живу в колгоспі «Південь». Там мій дід Омелько… Він теж грає… Він же тривожиться!

Мак підійшов до дверей. Звуки раптом замовкли.

— Не турбуйся, — сказав він. — Ми незабаром знизимось і вмить доставимо тебе додому. Зайдімо до татка і умовимося з ним про це.

ДОЩ І МУЗИКА

Доктор геофізики Борис Олександрович Горний дуже любив музику.

Коли б він не був ученим, з нього, мабуть, вийшов би видатний композитор — такі чудові мелодії народжувались в його голові, і він награвав їх на своєму сонарі.

Але робота штучного дощування з молодих років захопила його всього, лишивши музиці тільки маленьке місце. І чорна скринька сонара відкривалась лише в хвилини відпочинку або великого піднесення.

Так і сьогодні — дуже тонкі, але міцні пальці Бориса Олександровича грали прекрасну мелодію. Пісня була бадьора, велична — не пісня, а радісний гімн.

Хіба міг Горний сьогодні не заграти? Адже примхлива безодня неба приймала, нарешті, в свої обійми цей незвичайний витвір людської думки — літаючу станцію дощування…

Тут, в лініях цього повітряного корабля, площинах його приладів, здійснювались прагнення, мрії багатьох людських поколінь — керувати атмосферними опадами.

Станція дощування, блискуче склавши іспит перед Всесоюзною приймальною комісією, приступала до першої практичної роботи.

Тим часом на другому кінці країни, у переповненому вологою краї, починала роботу і друга станція, збудована за таким же зразком. Вона мусила постачати першій станції вологу.

Ламалися закони стихій. Люди в шоломах з перерізаними блискавкою краплями виходили загнуздувати хмари. І хмари, звільняючи для сонця похмурі вогкі далі, покірно йшли до стомлених посухою ланів, щоб розсипати на них діамантові дощі.

На столі Горного лежав судновий журнал станції, на першій сторінці його вже пишався запис:

«Сьогодні о 7-ій годині ранку «Переможець» прибув на місце стоянки. Робимо розвідкові спостереження…

Чекаємо на норд-ост, яким друга станція має передати ешелон хмар. Екіпаж і прилади в стані прекрасної бойової готовності!»

Добрий настрій начальника позначався і на його пісні. Звуки лунали стукотом дощових крапель, сміялись, веселою перекличкою пташок. У пісні була радість близької перемоги.

І обличчя Горного було радісне, мов ці звуки. Глибокі сині очі під стрілкою чорних густих брів дивилися впевнено і натхненно. Як біла крига над розкішшю гірських долин, сивина ще більше відтіняла молодість очей. У тридцять три роки вона говорила не про старість, а тільки про колосальне напруження думки.

На хвилинку Горний підвів очі вгору: там на стіні висів портрет молодої жінки, що всміхалась кінчиками насмішкуватих вуст під розкритим куполом парашута.

Не був портрет його померлої дружини, що загинула давно, під час вибуху на стратоплані. І на мить в очах Горного майнув сум. Він подумав про те, що коли б жива була його Катря, вірна дружина і друг, як би вона раділа з народження цієї станції! — Нотка суму вплелась у радісні звуки.

Раптом якесь шарудіння врізалось у гармонію звуків. Його відразу вловило чуйне вухо Горного.

Він оглянувся і всміхнувсь. Це була черепаха, яку вони з Маком привезли з розвідки разом з золотоволосою дівчинкою. Зачувши звуки сонара, вона вилізла з куточка на підвіконні і завмерла, нахиливши голову набік. Здавалось, вона заслухалась музикою.

Горний покинув грати і торкнув її пальцем. Він любив тварин. Дженні навіть не поворухнулась — мабуть, вона звикла до людей.

Хтось постукав у двері, і в кабінет Горного вбігли Мак і Галинка.

— Ось і татко! — сказав Мак. — Знаєш, Галинка турбується, як потрапити додому.

— Я дуже радий, що ти здорова, — сказав Горний, — а інше пусте. Ми зараз будемо на стоянці, ти побачиш, що це зовсім близько під вашого колгоспу. Знаєш аеродром, де зупиняються повітряні поїзди?

— О, та це зовсім близько! — зраділа Галинка. — Автобусом до нас звідти десять хвилин.

Дівчинка раптом побачила свою Дженні біля сонара і засміялась:

— Вона, мабуть, заважала вам грати?

— Твоя Дженні дуже симпатична, — зауважив Горний, — і непогано вихована.

Галинка посміхнулася:

— Бачите, дід мій грає… Він грає на флейті. Це він і привчив Дженні до музики. От вона, як почує музику, так і лізе її слухати. Така кумедна!

Горний ласкаво смикнув Галинку за кучерик. Золоте колечко розкрутилось і знову зімкнулося на його пальці.

— Ах ти, кучерява! — сказав він. — Знаєш що? Потоваришуй із моїм Маком. Він у нас тут на станції скучає без дитячого товариства. А до табору не хоче їхати, доки ми не розгорнемо роботу, йому кортить побачити дощі. Ти познайом мого Мака з товаришами. Він хороший хлопець! Трошечки насмішник, та це нічого. Правда?.. Ти не дивись, що він такий здоровий. Він теж уміє пустувати.

— А мені можна буде… приходити до вас у гості? — запитала Галинка.

— Звичайно, звичайно, — сказав Горний, — Маку, ти ж би показав Галинці станцію.

Горний натиснув кнопку: у відчинені двері кабінету прожогом вбігла Рая. Вона вся сяяла.

— Він їде! Борисе Олександровичу!.. Є радіотелеграма.

— Прекрасно, — сказав Горний, дбайливо закриваючи сонар. — Тепер я буду спокійний за нашу розвідку.

— І я рада, — підтвердила Рая. — Хоч, правду кажучи, він досить противний дідуган. Я добре пам'ятаю, як ми, ще молоді аспіранти нашого інституту, домагались поговорити з ним, але з нього було й слова не видряпаєш. Такий він був секретник!

— А так, — засміявся Горний. — Ролінський страх як не любив ділитись своїм досвідом. Але він все ж таки неабиякий вчений. Багато цінного в природі дощових крапель відкрив саме він. Велика помилка Ролінського була лише в тому, що він уявляв собі штучний дощ справою досить далекого майбутнього і справою тільки його наукових методів. Ми ж для нього були наївні фантасти…

— Ми незабаром спустимось, — тихенько зауважив Галинці Мак. — Ходім, я тобі дещо покажу.

Галинка вийшла разом з Маком з кабінету.

— Ось тут, — сказав Мак, відчиняючи якісь двері, — міститься наша хімічка.

Галинка подивилась на трикутну довгу кімнату, значну частину якої займав якийсь прилад. Трошки подібний до гармати, він скеровував у небесну просторінь своє скляне широке дуло. Що тут можна було зрозуміти?

— Бачиш, — сказав Мак, — мій тато винайшов дощовит — речовину, що утворює штучні хмари. В цій темній камері міститься ця речовина, до речі, дуже охолоджена, іноді до температури рідкого кисню. Цей своєрідний холодний «дим» проходить по трубці, видувається в атмосферу величезним вентилятором. Наш дощовит має в собі добрі ядра конденсації і вибирає з повітря вологу. Хоч ці хмари і не несуть у собі великих дощів, але добре захищають землю й рослини від сонця.

Галинка дивилась блискучими оченятами на складні споруди. Все було таке цікаве і таке ще незрозуміле.

— Ти потім усе зрозумієш, — заспокоїв дівчинку Мак. — Ти ж менша за мене і дечого не знаєш. Та це нічого!

Діти знову вийшли в коридор і тепер відчинили двері до круглої кімнати, розміщеної в самому центрі корабля.

Яскраве світло величезних ламп освітлювало зовсім кругле приміщення з новими приладами. Воно було без вікон, а складні механізми йшли кудись угору — у глиб горища.

— Це — серце нашого корабля, — сказав Мак. — Тут електростанція, що освітлює наші кабіни і живить мотори. Тут же й підніжжя особливої електростатичної машини, що електризує атмосферу і примушує хмари випадати дощем.

Він помовчав трохи і з гордістю додав:

— Рух, електрику і хімію — все те, що потрібно для дощу, ми маємо на цьому кораблі.

Раптовий м'який поштовх примусив Галинку спертись на стінку.

— Ось ми й на землі! — сказав Мак.

ЧОРНА І БІЛА

Станція дощування приземлилась саме тоді, коли прибув Ролінський.

Він вийшов із кабінки ракетоплана, ступив на чистий пісок круглого аеродрому і здивовано подивився на своєрідну станцію-дирижабль. Вигляд у професора був урочистий, чорний сюртук облягав сутулу постать, а під неголеним підборіддям стирчав синій галстук, на якому щось яскраво блищало. У руках він тримав невеличкий закритий кошик.

— Добридень, Миколо Івановичу! — весело крикнув йому Горний, виходячи з Раєю з дверей станції. В його голосі звучало задоволення, бо вся постать Ролінського виявляла якусь розгубленість перед величною спорудою — «Переможцем».

У блакитній великій кабіні автоматично відчинились всі вікна і блиснули рядом скляних очей в наступі сонця. Воно осіло в заломах скла і влилось в усі закутки кімнат.

Мак і Галинка теж вибігли на повітря. Муха задоволено пирхнула і, вислизнувши з Макових рук, почала обнюхувати землю. Її хвостик закрутився, як пропелер, і раптом завмер. Муха підозріло потягла носиком повітря і зупинилась: їй не сподобався чужий, що розмовляв з начальником.

Власне кажучи, не сподобався не сам чужий. Серед знайомих запахів Мусі дуже не сподобався один — яскраво ворожий її собачій вдачі.

— Там я взяв дещо… з своєї лабораторії, — поспішно заговорив професор, намагаючись приховати своє хвилювання, — треба, щоб знесли обережно!

— Будьте спокійні! — усміхнувся Горний.

Рая, сяючи усмішкою, пішла до літака, де робітник аеродрому вже вивантажував речі професора.

Мак з цікавістю розглядав гостя, і Галинка теж вистромила свій цікавий носик з-за його спини. Але цієї ж миті вона з гримасою одсунулась назад.

— Ти чого?.. — поцікавився Мак.

— Знаєш, у нього на комірі павук! — з жахом зашепотіла Галинка.

— Що?.. — здивувався Мак.

Але, підійшовши до професора ближче, він усе зрозумів. На галстуку Ролінського блищала майстерно зроблена шпилька, що мала вигляд цієї злощасної істоти, якої рішуче не переносила Галинка. Це був художньо виточений з черепашки блискучий павук. Тільки пильно придивившись, можна було впевнитись, що він неживий. Ця річ була прощальним подарунком професорові від його старого сторожа Мустафи, що на дозвіллі виготовляв такі речі.

— Шпилька! — зашепотів Галинці Мак і, мало не наштовхнувшись на професора, поспішив привітатись.

— Здрастуйте, професоре! Я — Мак Горний. Професор неуважно подивився на Мака, як дивляться на придорожній кущ. Усю увагу Гюго в цей час привернув власний кошик, якого він ніс у руках. Макові здалося, ніби в віконцях-дірочках цього кошика щось майнуло. «Що там таке?..» — подумав він. Муха загарчала і кинулась на Ролінського. Вона зрозуміла, що ворожий їй запах ішов з кошика чужого.

— Мухо! — гримнув на неї Мак.

Але тут сталося щось неймовірне. Кошик у руках Ролінського зненацька розкрився, і звідти вистрибнула на землю біла муфта. На цю рухливу муфту прожогом кинулася Муха і покотилась з нею в поєдинку.

— Марго! Моя Марго! — в розпачі закричав професор. — Рятуйте її!

Тоді лише всі побачили, що це була не муфта, а прекрасна ангорська кішка.

Мак одразу кинувся розбороняти чорно-білий клубок. Та скільки він не кричав на Муху, вона не залишала поля бою.

— Маку!.. Маку!.. Ти їх водою!.. — додумалась Галинка.

Мак прожогом помчав до кімнати, і незабаром струмок води з глечика вп'явся у чемпіонів. Вони лишили одне одного, і Ролінський встиг схопити на руки свою Марго, хоч і поплатився за це: Муха вкусила його за руку.

На руці професора проступила кров, та Ролінський не помічав: він гладив свою улюбленицю.

— Ах, яка ж це красива кицька! — раптом щиро сказала Галинка.

Це було бальзамом для схвильованого старого. Він милостиво подивився на дівчинку поверх своїх окулярів і підтвердив:

— О, це кицька незвичайна!

Горний, попросивши вибачення за неввічливість Мухи, швидше запросив професора до корабля, йому було дуже ніяково. Рая взялась мазати йодом професорові поранений палець.

— Злочинниця!.. Злюка! Скандалістка! — відчитував Мак Муху.

Галинка знову заметушилася, збираючись додому, — про це їй нагадав гуркіт вантажного поїзда з вертольотів, що знижався над аеродромом. Повітряний поїзд прибувай сюди рівно о третій годині дня.

Короткий сигнал залунав згори, і на хвилинку завмерли в повітрі, мов насторожені птахи, вантажні вертольоти. Тоді з одного з них на площадку аеродрому полетів великий тюк, зовсім низько над землею розкрився парашут, і тюк плавно опустився на землю. Скинувши вантаж, поїзд полетів далі.

Вдалині на шляху знялася курява. То мчала по вантаж автомашина. Галинка наставила руку щитком, пильно придивляючись, і раптом радісно застрибала:

— Це наші з «Півдня»!.. Я знаю — це для них запасні частини для машин. От я з нашими й поїду.

Колгоспники на автомашині побачили дирижабль, і веселі крики привітань залунали в повітрі:

— До-що-вій стан-ці-ї при-ві-і-т!..

З вікна висунулась срібляста голова Горного; усміхаючись, вчений вітав колгоспників.

Галинка і Мак побігли до авто і, поки колгоспники вантажили тюк, дівчинка зручно влаштувалась у кабіні, біля шофера.

— Де це ти була?.. — здивувався шофер.

— На небі, — з гордістю відповіла Галинка. — Гуляла на дощовій станції.

Така заява справила великий ефект.

Тим часом Мак, щось пригадавши, швидко побіг до станції і за хвилину повернувся звідти, обережно несучи Галинчині речі — черепаху в сачку.

Але Галинці хотілось чимось віддячити хлопчикові.

— Знаєш, — сказала вона, — він дуже зручний, цей сачок, і ним можна ловити цікаві речі… А Дженні дуже подобається твоєму таткові. Хай уже вона також лишається в тебе… на згадку про мене!

Авто рушило, і Мак залишився сам.

— Ти ж при-ходь до ме-не в го-о-сті! — кричала Галинка. — Я тобі розповім, як її го-дува-а-ти.

Розвівши руками, Мак поважно поніс Дженні назад.

У ГАЛИНКИ

Сонце було вже високо, а Галинка все ще не прокидалась. Чудернацькі сни бродили в її маленькій голівці. Галинці снились дощові краплі, про які так складно тлумачив їй нещодавно Мак.

Краплі ліниво пересувалися по небесних доріжках маленькими тонесенькими ніжками, несучи свої округлі черевця. Вони всі були в повітряних пухнастих шубках і ховали в їх кишенях свої ручки. Краплі йшли гордовито, задерши свої носи, не дивлячись одна на одну. Стикаючись між собою, вони, мов опечені, відскакували в різні боки.

Галинка летіла крізь юрбу крапель на якомусь круглому аеростаті. Краплі сердито зиркали на неї і доторкались до неї своїми холодними черевцями. Раптом в натовп краплин врізався промінь прожектора, і серед них почалась паніка. Краплі порушили свій правильний крок і заметушились, схопившись за свої черевця… Вони штовхались, бігали туди-сюди, злякано. кидались одна одній в обійми. А прожектор одразу намацав аеростат і засвітив Галинці просто в очі.

Вона прокинулась від зухвалого сонця, яке вперто будило її, і засміялась своїм снам.

— Ну й приснилося! Таке смішне!

Годинник над ліжком показував дуже пізній ранок — чверть на одинадцяту. І Галинка прожогом стрибнула з ліжка. Безсовісні краплі! Вона проспала через них навіть свій сніданок у їдальні Палацу дитини, а дід, мабуть, давним-давно пішов на поле!.. Коли б мама була вдома, Галинка б мала догану, мама дуже не любить таких неполадок. Швидко одягнувшись і вмившись, Галинка побігла до кухні, щоб приготувати собі сніданок.

Вона запалила газ і, нагрівши сковорідку, розбила яйце, щоб зробити з нього смачну яєчню. Коли це воно вислизнуло з рук і жовтою жабкою плюхнулось на чисту підлогу.

Просто перед Галинкою на стіні повз величезний павук-хрестовик. Ці «милі» істоти ніби змовились переслідувати Галинку. Треба було принаймні запобігти намірам цього нахаби пролізти до Галинчиної кімнати.

Дівчинка озброїлась мітлою і почала підкрадатись. Павук заметушився і швидко поліз вперед по мітлі. Це був зовсім непередбачений маневр. І Галинка, зойкнувши, впустила мітлу, зробивши нею яєчню ще з другого яйця.

Мабуть, переможена у війні з павуком, Галинка мала досить кумедний вигляд, бо з відчиненого вікна залунав веселий сміх. Дівчинка повернулась і побачила Мака з Мухою на плечі, що заглядав до кімнати.

Але присутність близького ворога настільки стурбувала Галинку, що вона не образилась за цей сміх.

— О! — запищала вона. — Лови його, а то він полізе до спальні!..

Мак і Муха весело стрибнули в хату, виявляючи цілковиту готовність ловити кого завгодно.

— Я бачив, як ти націлювалась, — сказав Мак. — Швидше кажи, що це за мерзотник!..

— О! — простогнала Галинка. — Це знову павук!

Мак з допомогою Мухи знайшов страшного ворога і викинув його геть у садок. Але, врятувавши Галинку, він почав серйозно докоряти їй за цей страх перед павуками. Це ж просто сором боятись такої малої, зовсім нешкідливої, а часом і корисної істоти. Ну, яка вона піонерка!

— А я не можу, — зітхнула Галинка. — Боюся й край!

— Я цьому не вірю, — заперечив Мак. — Це залежить від тебе. Захочеш — і все зможеш!

— Я тобі розповім, як це почалося, — сказала Галинка. — Коли я була, зовсім малою і татко ще був живий, ми жили на Кобеляччині. І от там водились земляні павуки. Вони жили в нірках — такі страшні, здорові і пузаті. От якось я була сама вдома. Кілька павуків залізли до хати, а там і до мене на ліжко. Один почав гуляти по ковдрі, і я страшенно злякалась.

— Агу-у-сеньки, маленятко, — насмішкувато протягнув Мак. — Лізе бука страшна, лапками ворушить, от-от з'їсть!

— Тобі смішно, — зітхнула Галинка. — А далі була велика морока. Один павук вкусив мене, він був отруйний. Я дуже хворіла, і от з того часу…

Вона запросила гостя до хати, а сама, незважаючи на опір Мака, почали готувати урочистий сніданок. Коли, Мак за десять хвилин вийшов на затишну маленьку веранду, там уже на маленькому столику чекали яєчня, кофе з вершками і величезні веснянкуваті полуниці завбільшки з яблуко.

— Як тут у вас гарно! — сказав Мак.

Навколо і справді було гарно. Будинки колгоспників були розташовані просто в чудовому садку. Дерева й квіти облямовували посипані піском стежки. Але в повітрі відчувалась шалена спека. Посуха не давала літу пишно розквітнути. В поросі, знеможені від спраги, декоративні рослини вздовж вулиць мали вигляд хворих.

— Якби не посуха! — зітхнула Галинка. — Усі тільки й мріють про дощ. Хліб же якраз мусить колоситись! Дідусь каже, що коли б пішли дощі, ми мали б багатий урожай. А поливати тяжко. Річечка висохла. І колодязі сохнуть. Хоч би вже дощ!..

— Дощ буде незабаром, — упевнено сказав Мак, продовжуючи з апетитом їсти полуниці.

— Та хоч би, — знову зітхнула Галинка, — а то ж у нас всі кажуть, ніби насувається якась така страшна посуха, що спалить усе живе.

— Правда, — підтвердив Мак. — До нас іде незвичайна, як-то кажуть, рекордна посуха. Такий «приємний» гість, на щастя, може завітати тільки раз у тридцять — тридцять п'ять років. З цією посухою боротися дуже важко! За кілька годин її супутник — страшний суховій — кожну травинку обертає на суху солому.

— Ой! — скрикнула Галинка, покинувши їсти. — То він і квіти мої спалить? І все?

— А ми ж на те й потрібні, щоб рятувати радянські лани від такого лиха. Якщо ми створимо зараз у вашій області смугу добрих дощів, ми врятуємо і вас, і всю ту частину країни, якій загрожує ця страшна посуха. Суховій зустріне вогкий повітряний бар'єр, а це для нього — найгірше, він собі принишкне і… втратить весь свій запал!

— А ви нас не підведете? — з сумнівом у голосі запитала Галинка.

— Ох, яка ж ти недовірлива людина, — засміявся Мак. — Ну, ясно, що ми зробимо дощ. Ми зараз чекаємо багато хмар. Я тобі, здасться, казав, що, крім нашої станції, у вогкій місцевості нашої країни зараз працює друга станція — станція погоди. Вона стабілізує хмари, цебто не дає їм змоги випадати. Цими днями почнеться північно-західний вітер, і йому доведеться понести до нас у посушливу місцевість силу хмар. Щоправда, вони будуть дуже стійкими, та нічого, ми примусимо їх осісти!

— А хіба ви не можете зробити штучні хмари? — запитала Галинка.

— Можемо, — відповів Мак, — адже я показував тобі нашу хімічку. Але в цьому ми поки що обмежені, бо під час посухи в повітрі невелика кількість вологи. Далі ми й це усунемо, коли навчимося робити вітри, які переганятимуть хмари, куди і коли нам потрібно. Над цим питанням працюють ще в інституті погоди.

— О! — вигукнула Галинка. — Я обов'язково приїду на станцію з дідом. Ти йому покажеш прилади. Він, як почув усе це, так страшенно зрадів. Знаєш, він теж учений, мій дідусь, і працює в одній лабораторії колгоспного університету — біологічній. Він цілих сорок п'ять років був чабаном, а тепер ще кілька годин працює на день, як почесний старший чабан. У нього є великі наукові праці. Зараз він працює, наприклад, над винайденням вітаміну росту — речовини, що допомагає рослинам рости. З цією речовиною він щось там робить і випробовує її на тваринах. І що б ти думав?.. Вони ростуть, як на дріжджах. Ти приходь якось увечері, коли дід працюватиме в лабораторії, так я тобі покажу жабу-слона, яку він вигодував своєю речовиною… Вона уп'ятеро більша від звичайної жаби. Він хотів узяти і нашу Дженні для дослідів, та я не дозволила. Така хороша черепашка, а там виросте в якесь страховище! До речі, як вона?.. Ти мені нічого про неї не сказав.

— Твоя Дженні надзвичайна, — сказав Мак. — Я зробив їй гніздечко на вікні в ящику з землею і травичкою, і вона сидить там. От тільки нічого не хоче їсти. Просто біда!

— Це нічого, — заспокоїла його Галинка. — Адже черепахи можуть не їсти місяцями. Справді! Коли підемо на луки, я тобі покажу, які корінці вона любить і яких комашок можна їй ловити.

Діти вийшли в садок, де улюбленець діда — розкішний рододендрон здіймав догори своє лапчасте листя. Раптом якийсь метелик майнув над квітами, і Муха стрибнула за ним. Галинка, як кішка, кинулася за метеликом, але, придивившись, розчаровано спинилась.

— Я думала, що це «метеор»! — сказала вона. — Я їх дуже люблю — такі меткі, з хвостиком і крильцями, як у пташки.

— Метеор? — перепитав Мак. — Що це?.. Невже це метелик? Метеори — це небесні тіла. А метеликів таких я не знаю.

— О, — сказала Галинка, відчувши себе спеціалістом справи, — ти, мабуть, щодо комах і метеликів великий неук. Ходімо, я покажу тобі мою колекцію.

У кімнаті Мак побачив під склом чудову колекцію жуків і метеликів. Це були Галинчині гордощі. Дівчинка з запалом почала називати Макові метеликів, розповідати про особливості кожного з них.

— От тільки «мертвої голови» нема, — з жалем говорила Галинка, — ніяк її не впіймаєш! А «білого парусника» мама привезе з Кавказу. Вона там відпочиває у санаторії.

Мак був вражений. Світ комах дуже зацікавив його. Хлопчик умів захоплюватися всім швидко й гаряче. Разом з Галинкою він уже озброївся сачком.

— А тепер ходімо до діда на луки! — запропонувала Галинка.

ДІД ОМЕЛЬКО

Високо-високо над луками пливли легенькі хмарки-баранці. Сніжно-білими кучерявими отарами вони блукали у насиченому спокоєм блакитному небі.

І здавалося, наче велике дзеркало відбиває в собі краєвиди землі, бо на безмежних просторах лук теж кучерявились білосніжні отари.

Це були колгоспні вівці, незвичайні племінні вівці, викохані орденоносцем дідом Омельком. А трохи далі яскравими плямами бродила пасучись велика рогата худоба.

Але пасовисько було невеселе. Сонце безжально пекло. Воно витягало всю вологу із соковитих ніжних травинок. Не рятували навіть захисні смуги — листя на деревах було жовте, як восени. Сонце загрожувало перетворити пишні луки на пустиню. Баранці в небі були легкі, як мереживо, і не обіцяли дощу.

Головний начальник отар, дід Омелько, приїхавши на луки мотоциклом, робив огляд своїм рогатим вихованцям. Він розмовляв з ними, як з примхливими дітьми.

— Філько, — гукав він величезному круторогому баранові, — ти чого крутиш носом — трава не дуже соковита? А що буде, коли посуха попалить її на солому?

— А що, дідусю, невже-таки попалить? — перепитав діда його супутник — білявий, кирпатий хлопець. Це був один з чабанів колгоспної отари, Івась — великий приятель завжди жвавого діда-начальника.

— Ну от, — усміхнувся дід. — Ти ж не Філька, щоб тебе лякати для апетиту. Чув он — прилетіла станція дощування. Зробить нам дощ!

— Та вже як ви кажете, значить буде діло! — повеселішав Івась.

— Аякже! Підуть дощі, і Філька мій повеселішає — правда?..

Дід погладив барана між рогами, і хитрі вогники заблищали в його очах.

— А що, Івасю, коли я відгодую Фільку своєю речовиною? От буде красунь. І ти тоді, як індійський раджа на білому слоні урочисто їздитимеш на Фільці.

— Ха-ха-ха! — зареготався Івась, уявивши собі цю картину. Гладкі вовкодави Бреф та Гавка, дивлячись на хлопчика, вишкірили зуби, немов теж сміялися.

Дід розправив свої широкі плечі. Він був бронзовий і міцний, як статуя. Величезний солом'яний капелюх-парасолька колихався на його голові, як блискуча куля сонця.

— А що, думаєш, не зроблю з Фільки слона? Зроблю! Нема такого, чого б ми у нашій країні не змогли зробити! Коли он хмари загнуздуємо!

Омелько мрійно подивився на тихе, спокійне небо.

— Пограйте, дідусю, пограйте трошки! — попрохав Івась. Він дуже любив музику. Хлопець знав, як прекрасно грає старий Омелько у хвилини піднесення.

Дід звичайно охоче погоджувався і йшов до намету для чабанів. Такі намети, легкі, наче китайські пагоди, оточували пасовище. Там він діставав з польової сумки флейту і, сівши на порозі намету, починав грати.

Ледь колихались сухі вусики травинок, а повітря пашіло жаром…

Івась сідав серед ягнят і, притуливши до овечої шерсті засмагле обличчя, починав мріяти.

Хороше грав дід Омелько, ой, хороше!..

Почувши здалеку прозорий звук флейти, Галинка і Мак попростували на нього.

Діти весело сміялись, пересікаючи квадрати ланів, їх смішила Муха, яка, впіймавши польову мишку-малишку, кумедно гралася нею. Інколи на межах зустрічалися колгоспники у зелених комбінезонах — вони поливали лани, рятуючи їх від посухи. Прилади механічної поливки розсипали на велику відстань фонтани водяних бризок. Бавлячись із Мухою, Мак спіткнувся на межі об трубку приладу, і колгоспник, що керував поливкою, докірливо похитав головою.

— Можете не поливати! — жартівливо-весело закричав йому Мак. — Завтра буде дощ! Справжній дощ!..

Колгоспник, очевидно, зрозумів, про який дощ іде мова, бо, повернувши обличчя до неба, засяяв веселою усмішкою.

Вовкодави понюхали повітря і помчали до дітей. Дід і собі пошкутильгав за ними, виблискуючи своєю парасолькою.

— Ой, як же хороше, що ви до нас прийшли, — привітав він Мака, — я вже вас знаю, ви з станції дощу!..

Він запросив хлопчика до намету і так і вп'явся в нього своїми на диво молодими очима.

— Я ото і ніч не спав, як Галинка від вас повернулася. Хотілося дізнатись докладно. Я вже давно читав про дослідну станцію дощування, та ніяк не думав, що вона працюватиме в наших краях. Таки діждемося дощу!

— Ну, зрозуміло, — поважно відповів Мак. — Це ж справа вирішена.

— Ох, — радісно зітхнув дід, — дожив і я до такої перемоги. Правда, я таки завжди вірив у те, що радянські вчені візьмуть дощ за роги!

До намету ввійшов усміхаючись Івась і сів, прислухаючись до розмов.

— Це ви правду сказали, — підтвердив Мак, — кому, як не нашим науковцям, було взятися за це діло.

— Так, так, — похитав головою дід. — Це під силу тільки нашому соціалістичному господарству!

— Знаєте, — згадав Мак, — татко мені розповідав, що давно-давно в Америці один експериментатор із Лос-Анжелоса почав робити спроби з штучним дощуванням.

Він збудував для цього на лимонних плантаціях у Каліфорнії спеціальну башту. Кажуть, що йому пощастило дечого досягти, але що ж ви думаєте?.. Власники сусідніх плантацій овочів подали на нього в суд. Дощ, який був потрібний лимонам, міг зашкодити кишеням власників овочевих плантацій. Так діло й засохло.

— Як же ви робите той дощ? — запитав дідусь Мака. — Ми електризуємо атмосферу, — сказав Мак. — І електризуємо саме в такій мірі, в якій потрібно, щоб був дощ. Ми порушуємо рівновагу електричних сил в атмосфері і примушуємо їх допомагати дощу.

Мак відчув себе справжнім професором, ба, навіть вовкодави і ті скромно полягали біля отари, немов збиралися слухати його.

— Коли ви хочете, я вам коротенько нагадаю, — почав він, — як ще давно-давно люди намагалися оволодіти атмосферною електрикою. Багато років, цілі століття вивчали вчені електричні явища в атмосфері. Вони «ловили» блискавки… Знаєте, ще в 1762 році вчений Франклін добув електричну іскру з хмари по металевому проводу, протягнутому до повітряного змія. На могилі вченого так і написано, що він «украв з неба блискавку». Досліджували вчені і найслабіші заряди дрібнесеньких крапель, навчившись робити для цього найчутливіші електрометри.

Докладно вивчивши електричні процеси, що відбуваються в хмарах і допомагають випаданню дощу, вчені почали подумувати про керування ними. Вони впливали ї; на атмосферу і ультрафіолетовим промінням, і рентгено-промінням, і радіоактивними газами, і струмом високої напруги. Чого тільки вчені не випробовували! Нарешті таткові, який в цей час працював з хімічними речовинами і установкою постійного струму, пощастило І оволодіти секретом дощу. Думаєте, легко було таткові?

Для свого винаходу він використав теорію про те, — що великі краплі з великими різнойменними зарядами бурхливо зливаються у великих електричних полях. І скільки ж він працював, доки не. винайшов, що на хмари можна впливати літаючим велетнем-генератором.

— Угу, — задоволено мугикнув дід, — ти розказуєш, як вчений. У якому ти класі?

— Перейшов у сьомий. — сказав Мак, зашарівшись від похвали діда. — Та я фізику змалку знаю, особливо геофізику — знаєте — фізику землі? Я усі таткові книжки читаю… А в школі у нас є гурток. У ньому там майже всі з дев'ятого, десятого класів… Та мене теж прийняли.

Тимчасом ледве чутний гуркіт долинав згори. Пропелери літака так не гудуть. Це був зовсім своєрідний звук, наче пісня якогось велетенського веретена…

Мак загубив усю свою поважність і вискочив з намету.

— От він!.. Он бачите? Пливе!..

Угорі, вітаючи колгоспників червоним прапором, зовсім низько плив «Переможець».

— О, який красень! — сказав дід. — Надія наша! Коли б же йому щастило!

ЗЛОЧИН ДЖЕННІ

З приїздом Ролінського колектив станції дощування зібрався в повному складі.

Крім Горного, на станції працювали пілот Радик Гандін, електрик Рая, хімік Грицько і двоє молодих радистів — Толя і Ясь. Усі, крім старого Ролінського, вміли керувати літаючими розвідниками і до того ж добре були обізнані з системою «Переможця», щоб в разі потреби замінити водія дирижабля. Штаб станції доповнився ще молодою куховаркою Катрусею, яку Грицько привіз із сусідньої МТС. Бідова, весела Катруся швидко освоїлась з своєю автоматичною кухонькою і сміливо взяла в свої руки, всі господарські справи мешканців станції.

Ролінський годинами сидів у розвідковій кімнаті, закопавшись там, як кріт. Він вивчав велику кількість приладів, якими йому треба було керувати. Він скинув уже свій старомодний урочистий костюм і галстук і в старій жовтій піжамі виглядав неохайним і кострубатим, як старий горобець.

У розвідковій були зібрані розвідники кількох типів. Три легенькі літачки, що керувались пілотами, дві «Зелені мушки» і блакитний «Голуб» вилітали в потрібний час через автоматичний люк. «Мушки» були озброєні метеорологічними приладами і летіли майже безшумно, бо ревіння мотора могло шкодити роботі їхніх чутливих приладів. Швидкий «Голуб» виконував роль гінця, якого можна було послати в негайних справах. Був на борту дирижабля ще один літачок-автомат. Його посилали в небо в разі потреби без людини: керували ним по радіо. За це його прозвали «сліпим».

Потім ішли маленькі розвідники-аеростати, кулі-зонди і радіозонди і ракетки «Пог», які посилали на великі відстані. Тут же рядами виструнчились дюари[2] з рідким киснем. Збоку стояв автоматичний електризатор атмосфери — маленький літаючий електростатичний генератор. Він залишився з часу експериментального періоду роботи.

Дивний вигляд мала розвідкова кімната. Рухома стіна, що поділяла її на дві половини, під час вильоту автоматів герметично закривала першу, ближчу до електрички половину. В ній у потоці світла лампових очей, серед блакитного плюшу, наче башти, стояли, заковані в скло і метал, колонки приладів-спостерігачів. Виведені назовні корабля, вони провадили постійні метеорологічні спостереження. Невтомні електричні самописці записували химерними лініями тиск атмосфери, кількість вологи тощо… Це була кімната спостережень.

Друга половина була подібна до якогось фантастичного саду. Наче блідий повний місяць, коливався маленький черговий аеростат. Зморщені обвислі кулі-зонди нагадували заснулих кажанів, що висіли, чіпко тримаючись лапками. Мов величезний гриб-мухомор, сяяв своєю шапкою автомат-генератор. «Зелені мушки» мали вигляд величезних жуків, а складений «Голуб» — довгоногого коника-стрибунця.

Такі чудернацькі порівняння чомусь лізли в натомлену голову професора, що ніч і день сидів у розвідковій. У професора навіть боліла голова, його вражала й дратувала різноманітність засобів розвідки.

— Ви, Миколо Івановичу, здається, і не обідали?..

Горний розігнав задуму професора, зайшовши до розвідкової. Вони перекинулись кількома фразами щодо роботи розвідки. Станція щогодини, щодня чекала сигналу до зустрічі походу хмар. Дані спостережень і повідомлення з Бюро погоди свідчили про наближення відповідних вітрів.

— Вибачте, — сказав професор, скрививши губи в іронічній посмішці, — цим грибком ви гадаєте електризувати цілий край?.. — І він торкнув своєю скаліченою рукою кулю маленького генератора.

— Як? — здивувався Горний. — Невже ви не помітили нашого велетня — електростатичного генератора?.. — Він чемно взяв професора під руку і вивів його з розвідкової через автоматичний люк.

— Куля нашого генератора дає постійний струм напругою близько п'ятнадцяти мільйонів вольтів, — лагідно почав Горний, коли вони вийшли на аеродром, звідки так прекрасно було видно всього «Переможця».

— О, — нетерпляче вигукнув професор, — я це знаю, але де ж ця скажена розрядна куля, де ви сховали її, там, в електростанції? Нам же треба посилати відповідні іони в хмари, а не в стелю вашого корабля!

— Шановний Миколо Івановичу, та ця ж куля перед вами, — усміхнувся Горний кінчиками вуст.

— Та де ж вона?.. — перепитав у нестямі Ролінський, примружуючи очі на дирижабль.

— Вона перед вами! — повторив Горний. — Бо нею є куля нашого «Переможця», наповнена гелієм… Увесь наш корабель по суті літаюча електростатична машина.

Професор остовпів. Він замахав руками і ображено щось забурмотів.

— Ви жартуєте… В науковій розмові… жарти… Я не розумію!

Не слухаючи більше Горного, він розгублено побіг до станції, помилково влетів у двері кімнати Мака, повернув назад і помчав, як вихор, далі, шукаючи свій кабінет.

Але тут на порозі його зловила господиня Катруся, що не зносила ніяких проявів поганого апетиту у мешканців станції.

— Ага, ви, здається, не снідали?!

Вона схопила професора під руку і хутко потягла до їдальні.

Тимчасом черепаха вилізла з кімнатки Мака і, блукаючи коридором, потрапила до кабінету Ролінського і відразу ж стала цікавою розвагою для його улюблениці Марго. Кішка негайно розпочала атаку на цього кумедного звіра. Атака була надто гаряча — з підвіконня полетіла одна з мензурок професора, розбилась, із неї розлилась якась липка рідина. З столу полетіли папери, вирізки з газет…

Коли Ролінський після сніданку зайшов до себе, його очі побачили неймовірний хаос.

Оскаженіло схопив він черепаху в якусь газету і, з огидою розкарячивши руки, побіг до Горного.

— Будь ласка!.. — простогнав він. — Ваші звірі!.. Це, певно, жарти вашого сина… але ж ця тварина надто непристойна!

Професор побіг назад і взявся наводити лад.

Липка рідина, що пролилась на одну з книг, зробила її палітурку динно прозорою, як сКло. Похитавши головою, Ролінський кинувся рятувати інші книжки й папери.

У руках його на мить затримався якийсь папір. Це була стара газетна стаття: «Сорок років роботи над штучним дощуванням професора Ролінського» — колишній ювілейний нарис про його роботу.

Іронічна смутна посмішка скривила уста Ролінського. Вся його робота, про яку писали, за яку називали видатним вченим, здавалась йому тепер непотрібною.

Станція Горного з грандіозними приладами перекривала найсміливіші його мрії про керування погодою. Його рентгенівські трубки, бомби з дощієм можна було віддати на іграшки дітям.

Навіщо ж було витягати його з гірського притулку? Його запросили, щоб він налагодив роботу розвідки, і віддали в його розпорядження «прекрасне поле» для дальших дослідів. Але, здавалось, наукова робота більше не вабила своїми перспективами, бо найдорожче, найрідніше було розв'язане…

— А може, ні?.. Може, це знов тільки невиправданий експеримент? І майбутнє належить його дощієві, його рентгенові…

Ролінський дбайливо зібрав рештки рідини з розбитої мензурки і сховав у шафу.

МАК У НОВІЙ РОЛІ

Мак повернувся з прогулянки навантажений, як запасливий лісовий їжачок. З його кишень стирчали квіти і степові рослини для Дженні, у сплетеній Галинкою корзиночці лежали стиглі полуниці, а в коробці шаруділи кілька перших експонатів ентомологічних спроб Мака — спіймані ним цікаві жуки.

Станція тільки-но приземлилась після короткого підйому для спостережень і пила повітря своїми відчиненими вікнами. Був час обіду, і всі, за винятком одного чергового радиста, зійшлися у їдальні. Чекали Ролінського, що знов порався в розвідковій. У повітрі стояла нестерпна спека. Вона душила все живе. Але на станції панував бадьорий, піднесений настрій. Усі знали: незабаром веселий рясний дощ відживить стомлений посухою кран.

Мака, що пропадав з самого ранку десь на землі, зустріли веселими жартами. Люди станції любили посміятися в години відпочинку.

— Ого, ти, здається, маєш намір перетворитися на мишу-землерийку, від тебе на кілометр пахне степом! — сказав Грицько.

Мак з захопленням почав розповідати про колгоспний виселок, про рододендрон, про незвичайного діда, що подібний до бронзової статуї, про чудових баранів і свою лекцію про дощування.

— Ой, — сплеснула руками Рая, — бідним чабанам довелося, мабуть, поламати всі дрючки на спинах своїх баранів, щоб збудити їх після такої цікавої лекції!

Мак засміявся — він звик на кораблі до дружнього обстрілу гострими словами. Раптом він зойкнув і вивернув рукава блузи. На білосніжний стіл упав жук-оріховець. Катруся, що саме подавала вареники, рішуче запротестувала проти цього.

— Хороший екземпляр горіховця, прош не ображатись, — поважно сказав Мак, тримаючи його в руці.

— Це в Мака починається нове захоплення! — усміхнувся Горний.

— Любий Маку, — сказав з комічним переляком пілот Гандін, сухорлявий красивий юнак з тонким нервовим обличчям. — Я відчуваю, що ви хочете загарбати професії всього світу. Чи не сказали б ви нам, ким ви збираєтесь, нарешті, бути?..

— Ким?.. — хитро усміхнувся Мак, тримаючи за спинку жука. — Ясно, біологом, ентомологом, зоологом, метеорологом, рентгенологом, інженером-електриком, фізиком-експериментатором, астрономом, агрономом…

Він не встиг договорити під загальний сміх своєї тиради, бо, захопившись, занадто жваво махнув рукою, і жук упав на підлогу, клацнувши, як металева кулька. Муха помчала до нього.

— Ой! — закричав новоспечений ентомолог, кинувшись рятувати від Мухи свою здобич.

— Товариші! — перервала розмову Катруся, що зібралась послати в жолобок між рядами тарілок автоматичну розливальницю з компотом. — Вам треба звернути увагу на злісного зривщика апетитів. Професор не йде обідати, я й снідати його тягла… отакечки… гачком…

І почервоніла Катруся показала, як саме вона тягла Ролінського.

Горний стривожено постукав по столу своїми довгими пальцями.

— Професор сердиться, — сказав він. — Маку! Ти ще не знаєш сьогоднішньої історії з Дженні?

І він розповів Макові, як ображений чимось Ролінський примчав до нього з Дженні в руках.

— О, — схвилювався Мак, — яку ж то непристойність могла вчинити наша Дженні?

— Може, — скромно зауважила Рая, — у неї почалася холера?

— Пху, — обурився під загальний регіт Мак. — Ви, Раю, псуєте нам апетит. А крім того, це неправда, бо, коли хочете знати, Дженні у нас ще нічого не їла!

— О, — співчутливо сказав Гандін, — вона ж може вмерти!

— Ви нічого не знаєте, — відповів Мак. — Черепахи можуть не їсти по десять днів. У них якийсь кумедний апетит. Але що ж вона наробила?

— Що б вона не вчинила, ти, Маку, піди попроси вибачення у Миколи Івановича і негайно запроси його до обіду, — порадив Горний.

Мак побіг до розвідкової, по дорозі він заніс жуків у свою кімнату. Ролінський сидів в «автоматичній» кімнаті за вивченням одного з електрометрів розвідника, що мусив найточніше визначати знак заряду хмари. Його скалічена рука швидко-швидко обмацувала кожну частинку цього приладу. Він настільки заглибився в свою роботу, що здригнувся, коли побачив перед собою Мака.

— Я б прохав не заходити сюди під час роботи, — сердито зауважив він.

— Вибачте, — сказав Мак. — Але зараз час відпочинку, і всі дуже просять вас іти обідати.

— Знаю, — буркнув професор, не дивлячись на хлопчика.

— Вибачте, — повторив Мак, відчуваючи, як сухий тон Ролінського починає знижувати його веселий настрій. — Я хотів попрохати вибачення за нашу Дженні. Мені сказали, нібито вона щось там наробила в той час, коли я був на селі. Але я б вам не радив ображатись на цю тваринку. У неї ж зовсім небагато розуму!

Ролінський загубив свій байдужий вигляд і нервово зсунув на лоб великі рогові окуляри, показавши свої вицвілі стомлені очі.

— О, ваші звірі! — застогнав він. — Ця потвора плазує всюди і сміє псувати мені папери. Я вже не кажу, що ваш нахабний пес не дає жити моїй Марго! Слово честі, це вже занадто!

— Вибачте, професоре, — втретє повторив Мак, — я спробую вплинути на моїх… непристойних звірів і дуже прошу все ж таки йти обідати.

Щось шепочучи під ніс, професор, проте, слухняно пішов обідати.

Дивна річ — сутула й невесела постать Ролінського всюди вносила нотку певного напруження. Так сталося і цього разу: за столом чомусь відразу притихли веселі розмови і якась ніяковість відчулась у дружньому товаристві.

Обід пройшов би в незвичній мовчанці, але Ролінський під кінець несподівано розбалакався і почав розповідати про красу Кавказьких гір.

По обіді Мак поспішив до своєї кімнати і взявся за свої ентомологічні спроби. Він відшукав гарненький блокнот, щоб почати в ньому опис і визначення спійманих комах-експонатів для майбутньої колекції. Хлопець прикидав очима свій інвентар, міркуючи, з чого б зробити добрий ящик для своєї колекції. Захопившись, Мак уявляв уже собі стрункі ряди своїх жертв, наколотих на шпильки. Для цього в його столі відшукалися блискучі гарнесенькі шпилечки з різноколірними головками.

Мак узяв коробочку з своїми жуками, що стояла на столі біля відчиненого вікна, і… остовпів. Жуків там не було. Лише дірочка ясніла в кутку їхньої в'язниці. Там, очевидно, була слабка картонна стінка, і полонені, прогризши її, повтікали геть.

Розчарований Мак пішов до тата. Він скучав без нього: гарячкове готування станції цілком забирало Горного; вдень і вночі він був з її працівниками, перевіряючи готовність людей і приладів до битви з посухою. Надовго замовк навіть його улюбленець — сонар, але…

— Тату! Може, ти трошечки спочинеш?

Горний засміявся — Мак говорив, як мала дитина, що хоче цукерки.

— Ти масні рацію! — сказав він. — Я тебе завжди вчив, що систематичний відпочинок поліпшує працю. Нумо погуляймо на «Голубі», покажеш свої успіхи в літанні. Подивимось, чого ти навчився в Грицька!

Мак аж підстрибнув від задоволення.

МАКІВ РЕКОРД

Політати з татком, побувати вдвох в безмежних небесних просторах — було для Мака великою насолодою.

А цього разу це мусило бути чимось далеко більшим. — Радику! — заявив Гандіну Горний. — Цю прогулянку я зроблю Іспитом для Мака. Ти, будь ласка, спостерігай наш політ, доки ми не зникнемо з обрію. «Голубом» керуватиме Мак!..

— Ой! — чи то справді, чи жартуючи злякався Гандін. — Це мені доведеться спостерігати, як ви будете падати! Любі мої, я зараз перевірю ваші парашути…

— Грицько! — закричав Мак, надіваючи шолом. — Іди сюди — тут не довіряють твоєму учневі.

Грицько, учитель Мака з пілотажу, вчив його літати у вільні години.

Грицько виліз із «Зеленої мушки», де порався біля якогось приладу, і підійшов до Гандіна, щоб захистити свого учня:

— Мачку, серце моє, я тебе прошу, покажи себе цьому нахабі… Зроби рекордний політ.

Рая з Катрусею теж вийшли виряджати Мака.

— Мачку! Ти на іспит?

Одне слово, прогулянка перетворювалась у щось більш серйозне. І Мак відчув біля серця приємний холодок.

Але хвилювання не можна було показати нізащо! От татко коли хвилюється, так у нього лише брови рухаються. А Мак в усьому намагався копіювати тата.

Він поважно підійшов до сизуватого «Голуба», що лежав складений, витягнувши крила і хвіст. Не кваплячись натиснув на якийсь механізм. «Голуб» легко розправив пружне тіло. Гандін натиснув кнопку люка, і літак легко пурхнув на аеродром.

«Голуб» був найменший з типу швидкісних літаків. Він робив п'ятсот кілометрів на годину, а коли потрібна була більша швидкість, перетворювався на ракетний стратоплан. Тоді, набираючи шалену височінь, він досягав межі стратосфери. Там зупинявся його гвинтомоторний двигун і починав працювати ракетний. Герметично зачинялись його кабіна, вікна, ховались крильця. І блискучим метеоритом «Голуб» прорізав небесний простір.

Перед самим відльотом Мак побіг до кімнати і там нашвидку написав якусь записку, сховавши її в маленьку почтову ракетку.

Йому хотілося, щоб Галинка побачила його політ.

— Ти надішлеш це, тату, в районі колгоспу «Південь», — попрохав він тата.

Мак сів до кабінки зосереджений і серйозний. Маленькі, але міцні руки натиснули кермо.

— Лети щасливо!.. — засміялись, замахали хусточками Рая, Гандін, Грицько.

— Ми полетимо якнайшвидше, мій пілоте?..

Мак відчув аа спиною свого тата. Він з ним, його незвичайний татко — володар хмар… Тато, який ніколи не відступає перед небезпекою і хоче, щоб і син його виріс сміливою і мужньою людиною.

— Сміливіше вперед, мій легкокрилий конику!

Мак відчув, як милі рухливі таткові брови випрямилися рівними стрілами, що було ознакою великого задоволення. «Голуб» набирав усе більшої швидкості і незабаром помчав, як летюча блискуча зірка.

Під Маком у круглому оці вікна майнули рівні квадрати полів, високий будинок МТС, сільський Палац культури… Наїжився деревами парк, і цяточками мелькнули будиночки висілка.

Клацнула в повітрі поштова ракетка — понеслась униз вісточка Галинці.

«Це я керую літаком, сьогодні мій іспит. З привітом. Мак».

Мак відчував, що татко, пославши ракетку, мабуть, сміється з його бажання, щоб його льотом помилувалися нові друзі. Тільки б татко не подумав, що Мак хоче похвастатись!.. О ні, йому просто весело відчувати себе справжнім сміливим пілотом, і він хоче передати хоч трошки сміливості цій хорошій, але смішній дівчинці, бо вона боїться навіть павука!..

Макові хотілось показати свою майстерність, і він на хвилинку виключив мотор… Замовкла пісня мотора, і лише Макове серце, здавалось, стукало на весь повітряний простір.

Мак відчув стривожене дихання татка. Ще хвилина, і руки його владно забрали б кермо. І, усміхнувшись, хлопчик знову загнуздав «Голуба». Ех, майнути б до стратосфери, шкода, що він ще не вміє керувати ракетним двигуном.

Макові дуже хотілося показати своє вміння, і він почав кружляти красивою спіраллю. Це була остання Грицькова лекція. Хай помилується Гандін його льотом.

— Мачку, давай прогуляємося до парку! — наче крізь сон почув він татків голос. «Голуб» слухняно пішов на зниження, помчав над щетиною лісопарку і легко сів на одній з полянок. Літачок не потребував спеціального аеродрому.

— Ти вже дуже добре керуєш, — сказав Горний, погладивши плече сина, що розквіт від похвали. Він зійшов з літака і задумливо пройшовся по полянці. Останнім часом він так рідко бував на землі!

Горний присів і зірвав кілька рослинок. Вони були в'ялі і знесилені від нестерпної спеки, що немов палила все живе.

— О, — здригнувся він. — Вона йде, немилосердна посуха… Ще кілька днів, і вона вип'є усю зелену кров рослинок. Але ще не пізно, ще весело зазвучать, Мачку, дощові краплі!

Мак знайшов на дереві поважного жука-носорога. Він спостерігав його з цікавістю молодого, подаючого надії ентомолога і несподівано зареготав.

— Татку! — сказав він. — Цей жук дуже схожий на старого Ролінського, він навіть ходить так, як професор.

Раптом Мак споважнів. Він сів на пеньок і почав серйозну розмову з батьком.

— Скажи, татку, — запитав він, — чому тобі схотілося запросити до нас цього сердитого старого?

— Бачиш, — сказав Горний, — у нас була лише одна кандидатура, гідна цієї роботи. Я кажу про роботу нашої розвідки, чіткість якої іноді вирішує все.

— Розкажи мені про нього, — попрохав Мак і сів на траві, схрестивши ноги, як зовсім маленький хлопчик. — Що він за людина?..

— Добре, — почав Горний. — Ролінський у нас один з найстаріших вчених метеорологів. Все своє життя він віддав науці. Ти бачив його скалічені пальці?.. Ще зовсім молодим під час якихось хімічно-фізичних дослідів він обпік до кісток свої два пальці, їх довелося одрізати. А його дружина?.. Це було найжахливіше. Кажуть, що вона загинула під час вибуху, коли професор намагався створити штучну кулясту блискавку. З того часу він став таким відлюдним. Він, зовсім закопався в своїй лабораторії Закавказького інституту дощування, створивши там з кількома іншими товаришами своєрідну наукову фортецю. За основу своєї роботи Ролінський взяв хімічні і електричні процеси в краплях і дав блискучі наукові праці з теорії природного дощу. Але на цьому він і спинився, вперто пророкуючи, що керувати дощем можна буде тільки в дуже далекому майбутньому.

Ну, а ми, ти знаєш, штурмували науку з двох боків: і в лабораторії, і в польових умовах. Іноді те, що виходило в лабораторії, практика спростовувала. Ми вивчали науку про дощ, використовуючи також і наукові праці Ролінського. Але штучного дощу чекати сто років ми не могли.

Професор звав нас фантастами і воював з нами! Проте, почувши про успіх наших польових дослідів, він все-таки зайнявся ними і собі. У нього були на Закавказзі прекрасні умови — будинок інституту стояв врівень з хмарами… «Ролінський почав впливати на хмари рентгенопромінням і якоюсь хімічною речовиною — своїм дощієм. Свою роботу він ховав від усього світу. Саме через це, одрізаний власною впертістю від інших інститутів, він так і зупинився на одному місці в своїх дослідах. Ми обігнали професора, бо його технічне устаткування для дослідів:і дощування було застаріло, кустарне. А. ми, працюючи в спілці з іншими інститутами, озброїлись найпередовішою технікою. І от робимо дощ…

Гул угорі привернув увагу Горного. Це летів вантажний повітряний поїзд. Як велетенські жуки, поволі знижались вертольоти.

— Привезли запасні частини до комбайнів! — весело промовив Горний.

І раптом тишу порушив вітерець. Посмішка осяяла обличчя Горного.

— Летімо, Мачку, — сказав він, швидко підводячись. — Починається норд-вест. Він принесе нам хмари!

КИТАЙСЬКИЙ ФОКУС

— О, та в нас гості! — закричав Мак, планіруючи літак до стоянки станції.

Справді, біля «Переможця» стояв автобус. Гурт людей виходив з нього. Це нетерплячий дід Омелько приїхав із знатними колгоспниками поглянути зблизька на повітряний корабель. Мак шукав очима серед них Галинку, але її не було.

Юного пілота зустріли оплесками, їх влаштували працівники станції, яких очолив Гандін. Вони всі милувалися польотом Мака. Гандін прикріпив до блузи хлопчика значок, на якому був зображений орел, що летить, значок, що давали лише тим, хто складав мінімум авіаспорту.

Горний, привітавшись з гістьми, залишив їх на піклування Грицька і Мака, а сам поспішив до радіорубки.

Нова радіотелеграма хвилювала передчуттям близької перемоги.

«Стабілізація хмар проходить успішно, — повідомляла друга станція погоди. — Північно-західним посилаємо перший транспорт хмар».

Далі йшов шифр — це були записи кількості добової вологи, яку станції пощастило стабілізувати, форми хмар тощо.

Горний наче помолодшав після цієї звістки, його рухи стали швидкі й поривчасті, як у юнака. Вмить радіорупори рознесли по всіх робочих кімнатах його нові накази. Станція готувалася до битви з стихією. Віддавши, потрібні розпорядження, Горний повернувся до екскурсантів, яким Грицько показував «хімічку».

— О, — сказав старий Омелько, кидаючись йому назустріч, — дозвольте потиснути вашу руку!.. Ви ж бо геніальна людина, коли вигадали такий чудовий засіб загнуздувати хмари!

— Ви перебільшуєте, — скромно відповів Горний, — мені просто пощастило при допомозі таких от комсомольців (він вказав на Грицька) підсумувати те, що зробило ціле покоління радянських вчених. Я просто мав сміливість вчасно заявити, що наука про атмосферні опади досягла вже такого рівня, при якому можна оволодіти дощем. Я був щасливіший, ніж мої попередники, які часто-густо пробували свої методи всліпу. Величезна скарбниця науки про дощ, зібрана видатними вченими, давала мені повну можливість, додавши свою творчу наукову думку, накинути міцну вуздечку на досі непереможні хмари…

Я говорю про вуздечку: треба сказати, що про це професор Аганін так розповідав своїм студентам.

Багато років тому, цілі тисячоліття тому, людина надумала приручити дикого коня. Вона сміливо кидалася на спину цього страхіття і, вхопившись за гриву, намагалася скорити його. А розлючений кінь кидав її на землю і топтав своїми копитами. Минуло багато років, доки не знайшовся такий митець, що розгадав, дослідив простий конячий закон — кінь іде туди, куди повернути йому голову… І тоді тільки людина певно і сміливо загнуздала баского коня.

Я був щасливішим за багатьох своїх попередників, які, не знаючи як слід законів дощу, намагалися загнуздувати хмари і ламали на цьому шию. Багато законів дощу було вже розгадано. Треба було тільки перевірити їх і, озброївшись новою технікою, скувати для хмар міцну вуздечку.

— А я б дуже хотів, — попросив комсорг колгоспу Яша, стрункий, тонкий, як молода тополя, юнак, — щоб ви нам коротенько пояснили, що саме ви взяли за основу в науковій теорії про дощ?

— Добре, — сказав Горний. — Ви от сідайте, прошу, а я коротенько розповім.

Гості розташувалися на затишній канапці, яка автоматично вистрибнула з стіни за сигналом Горного.

Ви, безумовно, знаєте, що таке колоїдні розчини? — спитав Горний.

— Я знаю, я агрохімік! — радо обізвався Яша.

— А я не знаю, — сказав один з колгоспників.

— Так от, колоїдні розчини — це такі розчини, де змулені часточки якоїсь речовини плавають у рідині острівцями — групами молекул. Давно вже і наші, і закордонні вчені звернули увагу на подібність тих явищ, які відбуваються в колоїдному розчині, з тими явищами, що відбуваються в атмосфері. Вони почали говорити про те, що атмосферу з її туманами, хмарами тощо можна теж розглядати, як особливий колоїд, і назвали її аерозолом (подібно до водного колоїду — гідрозолу).

Я став досконало вивчати цю подібність. Знаєте, бувають стійкі колоїди. В них часточки розчиненої речовини мають однойменні електричні заряди. Ці заряди заважають часточкам об'єднуватись природним шляхом — від руху молекул.

Інколи буває так, що ніякі механічні впливи на такий колоїд, наприклад, струшування, не можуть примусити ці заряджені часточки об'єднатись і випасти на дно.

Ще професор Аганін говорив, що крупні краплі зливаються тільки тоді, коли їхню повітряну оболонку пробиває або великий механічний поштовх, або великий заряд… чого в природі не буває. Значить, треба створити і ці умови штучно, поза природою, — сказали ми.

Наші метеорологічні спостереження дедалі більше підтверджували подібність атмосфери до колоїду. Так, наприклад, у стійких туманах крапельки несуть у собі значні однойменні заряди. Ці заряди виникають від осідання з атмосфери іонів.

Навпаки, нестійкі, швидко випадаючі тумани мають протилежні заряди.

Часто густі хмари довгий час не випадають дощем, а потім, після грозових розрядів, починається дощ. Очевидно, раніше крапельки були заряджені однойменними зарядами. Грозові розряди викликають підвищену іонізацію повітря, а також розряджають чи перезаряджають хмарні маси. В результаті крапельки розряджаються протилежними зарядами, злипаються і випадають дощем.

На основі цих наукових даних і почалися наші технічні впливи на атмосферу. Але ж колоїди бувають різні', і електроліти для них винаходять різні. І склад атмосфери з вологою, яка міститься в ній, буває теж різний. Адже хмари відрізняються між собою і своєю будовою, і знаком заряду, і хімічним складом ядер конденсації. А наші вчені володіли такими одноманітними засобами впливу на них!.. Які кустарні були паші перші електроустановки! Довго ми бились, поки такі здібні електрики, як наша Рая, не сконструювали такий чудовий літаючий генератор, а наші хіміки не впоралися з моїм дощовитом.

До хімічки вбігла легка на згадку Рая.

— Борисе Олександровичу! Дозвольте перевірити малого «Переможця», він мені не подобається. Зараз на другому кілометрі посувається до нас малесенька стійка хмарка. Ну, а Ролінський заперечує, каже, що це поза планом!

— Що ж, — сказав Горний, — я не заперечую. До речі, покажемо нашим гостям цю малесеньку спробу.

Він натиснув якусь кнопку, і сигнал до підйому задзвенів у повітрі. І враз автоматично зачинилися вікна й двері, майнув й сховався трап. Станція повільно підіймалась у повітря.

Гостей доручили Макові. Він привітно запросив їх до кают-компанії, що містилася поруч з їдальнею, і посадовив їх перед вікном, звідки можна було спостерігати і землю, і хмари. Катруся принесла кофе з тортом.

— Катрусю, — здивувався дід, пізнавши свою землячку, — коли це ти встигла стати повітряною дівчиною?..

— Тсс! — всміхаючись перервала Катруся всі розмови. — Дивіться на диво в небі…

На небі справді починалося диво. «Переможець» спинився в повітрі на рівні хмари. З дирижабля стежили за нею. Потім з люка автоматично вилетів круглий з короткими крильцями радіолітак. На його зеленій поверхні перепліталися проводи і циліндрики метеорологічних приладів. Літачок почав діловито обмацувати хмарку, ось він пірнув усередину і на хвилинку затримався в її штучній вуалі.

— Це — автоматичний розвідник. Він без пілота! Наш радист Ясь керує ним по радіо!.. А його метеорограф уже передає нам по радіо дані… — зашепотів, пояснюючи, Мак.

Літак-розвідник дуже швидко повернувся з хмари назад. Хмарка пливла все далі, а «Переможець» переслідував її. За хвилину з станції вилетів автомат, і генератор, сяючи червонястою головкою, впився в білу тканину хмарки.

І тоді на очах у всіх хмарка затремтіла і немов почала розповзатися. Вона потемніла, а середина її засвітилася, зробилася тонкою — звідти мережаною смужкою пішов дощ.

— Дощ! Справді, дощ — шумно зітхнув Івась.

— Це хіба дощ? — чемно зауважив Мак. — Це пусте. Дощ буде завтра.

Професор Ролінський стояв біля вікна свого кабінету, скептично примруживши підсліпуваті очі.

— Китайський фокус, — шепотів він.

У БОЙОВІЙ ТРИВОЗІ

Над землею в повітряних просторах розгулявся вітер. Він ішов з далекого переповненого вологою краю і дихав вогкістю річок і густих лісів. Та, пройшовши довгий шлях, вітер зморився, і подих його ставав усе теплішим… Від подуву його рослини безпомічно хилилися до землі. Може, це підкрадається той самий страшний суховій, що вип'є їхні останні соки?..

Та цього разу це був не суховій, а вологий північно-західний вітер!..

Він аж завивав, гуляючи на просторах!

Де ж пак! Люди несподівано примусили його працювати, переносити небесними шляхами цілу навалу хмар, тих хмар, що за звичайних умов вилилися б дощем там, де й так багато вологи. Тепер же люди посилали їх туди, де нависало крило посухи.

Од вітру на повітряному кораблі все прийшло в рух. На містку «Переможця» у веселому танку закрутилися під вітром рухливі чашечки анемометрів. Вони весело бігли колом, вимірюючи швидкість вітру. Зітхнули, затріпотіли флюгери різних систем. В передчутті близького дощу автоматично висунулись і сіли на містку, як дивні розкриті вінчики якихось великих квітів, відра дощомірів.

Дощовій станції треба було з честю зустрінути похід хмар.

Горний перевіряв боєздатність «Переможця» і з'являвся всюди, де був хоч малий сумнів у справності приладів. А за ним нечутною тінню бродив Мак.

Дощ, до якого готувалася станція, хвилював хлопчика не менше, ніж дорослих. Мак відразу втратив інтерес до всіх інших справ. Земля, Галинка і колекція комах відсунулись на задній план. А в кімнаті стояла залишена його остання незакінчена робота — телевізор новітньої конструкції. І навіть книжка Жюля Берна «Таємничий острів» лежала тепер під канапкою, і її (без дозволу Мака) знищували гострі зуби Мухи.

Не можна було закинути і старому Ролінському, що він лишився байдужим до наближення рішучої битви з хмарами. Старий ще більше поринув у роботу. Він, очевидно, добре освоїв складну апаратуру своїх розвідників і спостерігачів погоди, бо в останньому вранішньому звіті начальникові вказав на такі дрібні неполадки в гігрографах,[3] що їх досі не помітили ані Грицько, ані Рая. Одне слово, станції можна було цілком покластися на нового начальника розвідки.

І як тільки радист Ясь, що виконував іноді обов'язки і техніка, виправив малесеньку неточність гігрографа — професор замкнувся в розвідковій і знову заглибився в роботу. Він нервуючи порався біля електрометрів «Зеленої мушки». Ці електрометри були найважливішими розвідковими приладами, бо мусили визначити знак заряду хмар.

— І це дощ! — бурмотів він, перебуваючи все ще під впливом спроби з маленьким «Переможцем». — Знаємо ми такий дощ, правда, Марго?.. Ще тридцять п'ять років тому робили такі фокуси. Не займай, не займай! — закричав він на кішку, як на дитину, побачивши, що вона наміряється плигнути на оболонку одної з літаючих куль.

Раптом срібний дзвін пролунав по всьому кораблю, відгукнувшись в небесному просторі. То був сигнал бойової тривоги.

І одразу в рупорі почулися чіткі слова начальника:

— Розвідка! Приготуватись! Негайний виліт назустріч хмарам. Персональна відповідальність покладається на завідувача розвідки товариша Ролінського.

Горний заметушився. Він почав ще швидше поратися біля приладів, перевіряючи все, готуючись до вильоту.

Минуло кілька хвилин, поки він відчинив двері Грицькові, який був уже напоготові, в шоломі.

— Шановний професоре, — знизав плечима Грицько, — навіщо ви щоразу замикаєтесь?

— Ну от, ну от, — забурмотів Ролінський. — Ви ж знаєте, ваше чорне арапченя не дає спокою ні мені, ні Марго.

Він схопив свою кішку.

— Випускайте автомати, а я її замкну до себе, бо ота ж злюка її з'їсть.

Та Грицько вже й без того порався біля люка.

Умить пурхнув «сліпий» — радіолітак, що мусив принести всі дані про хімічний склад хмар. Полетіли дві кулі-зонди. Найважливішу частину відомостей повинна була дати чергова «Зелена мушка». Вона вже стояла напоготові, вилискуючи зелено-синім черевцем.

У двері просунувся зацікавлений ніс Мака.

— Що ти! Що ти!.. — кумедно замахав йому руками Грицько. — І не потикайся сюди, бо ти з собою носиш Мушин запах, неприємний королеві Марго!..

Мак сховався сміючись, бо до розвідкової саме повертався Ролінський.

Він заклопотано одягав по дорозі плащ, в руках у нього був якийсь зошит. Дійшовши до літака, Ролінський раптом замахав руками і побіг назад.

— Я забув носову хустку! — закричав він здивованому Грицькові.

Коли професор повернувся, на дверях стояв Горний. Його стрільчасті брови суворо зійшлися на переніссі. Якби у цю мить його побачив Мак, він би сказав, що татко гнівається.

І він таки справді гнівався. Очі його були скеровані на годинник у центрі розвідкової.

— Вибачте, професоре, — сказав він, — але мені доведеться висловити вам догану: ви спізнились аж на дванадцять хвилин.

Ролінський почервонів… Він виносив догани іншим, але сам ще ніколи їх не одержував.

— Хіба дванадцять хвилин можуть мати значення?.. — ображено наїжився він.

— Авжеж, можуть, — відповів Горний. — Ці дванадцять хвилин можуть зірвати весь дощ. Я вас прошу цього більше не робити. Наша станція — сама точність, як математично вивірена формула.

Ролінський рвучко повернувся спиною і пішов до літака.

«Зелена мушка» легко відчалила під «Переможця», який вже плавно гойдався в повітрі, знялась в повітря і помчала вперед, як блискавка, бо Грицько хотів наздогнати автоматичні прилади. Літачок обігнав черговий повітряний поїзд, з якого здивовано дивилися зацікавлені пасажири.

І ось почали зустрічатися хмарки. Потягло вогкістю. Хмарки перетворилися на хмари, білі величезні гори хмар. «Зелену мушку» гойдало в повітряних ямах. Літ її супроводжувався виразним своєрідним шипінням. Вона врізалася в гущу хмари і там сповільнила свій біг.

Далеко попереду мчав радіолітак. «Мушка» випустила кілька кульок-зондів. Починалася робота.

ГАЛИНЧИНЕ ГЕРОЙСТВО

З сачком у руці Галинка сиділа в садку колгоспного Палацу дитини біля розкішного куща кримських троянд. Вона зосереджено щось споглядала. Можна було подумати, що дівчинка знайшла якусь невідому річ, але не наважувалась її взяти.

Проте справа була значно складніша. Галинка готувалась до героїчного вчинку і умовляла себе не відступати перед небезпекою.

«… Ну, яка ж ти боягузка! — лаяла себе Галинка. — І куди тобі, наприклад, до Мака! Мак он сам керує літаком, живе собі в повітрі, літає на бій з хмарами і нічого в світі не боїться. А ти от боїшся блискавок і ще чогось… Квакса!» — придумала собі Галинка лайку.

Всі ці глибокодумні міркування стосувалися маленької істоти, яка абсолютно нічого не підозрівала. Це був всього-на-всього зелений великий павук, що сидів на листі. Але ж перебороти свій страх було не так-то легко! Та Галинка твердо вирішила покінчити з ним. Це ж просто смішно — боятися павуків!.. Мак каже, що коли захочеш, зробиш і не таке!

І Галинка насмілилася. Вона швидко махнула сачком, а потім рішуче (тільки трошки примруживши очі) витягла рукою з сачка зеленясте гільце і, взявши його пальцями, піднесла мало не до самого носа.

Нарешті! Вона взяла павука в руки!

Галинка підскочила від задоволення і, затиснувши павука в долоні, помчала похвалитися полюванням перед своїми товаришами.

Толя, Вася, Ілько і Майя саме закінчували на одній з площадок парку свою партію в крокет. Цього разу перемагали Толя і Майя, коли це Галинка прибігла з своєю новиною.

— Я піймала павука!.. Павука! — приспівувала вона.

Це було просто неймовірно, і в Тольки, і в Майки навіть молотки випали з рук. Ще б пак! Вони добре знали, що значить для Галинки павук!

— Не може бути! — сказав Толя. — Це все одно, що, наприклад, я б приніс на долоні трактор.

— А от може… може!.. — розмахувала рукою Галинка.

— Вона, мабуть, жартує… У неї в руці нічого нема! — закричала Майка.

Галинка обурилась і замахала руками ще більше — павук упав з руки на доріжку. Проте треба було довести цим невірам, що це не жарти, і, зморщивши ніс, Галинка знову взяла пальцями злощасну істоту, яка лежала на землі догори ніжками і тому не встигла втекти.

Перемога Галинки була безсумнівна, і незабаром вся її знайома дітвора, що гралася на околишніх доріжках, дізналася про неї. Чорняві, біляві і русяві голівки з веселим сміхом оточили Галинку. Діти вітали «героїню».

Але павукові пощастило ще раз — він знову випав з Галинчиних рук, бо щось більш важливе заволоділо її увагою.

Галинка почула той сигнал, сигнал, що сповнив своєрідною піснею-закликом небесний простір. Він лунав з «Переможця», який гойдався невисоко над землею. На кораблі відбувалося щось незвичайне. Після сигналу з нього блискавкою вилетіли два маленькі срібні місяці, випурхнув довгастий, як сигара, радіолітак, а слідом понеслася «Зелена мушка». Галинка зрозуміла — починалося те саме, для чого була створена ця станція!..

— Ой! — закричала вона. — Дивіться!.. Скоро вони робитимуть дощ, дощ!..

— Дощ!.. Дощ!.. — закричала радісно дітвора. Вона підхопила сигнал станції і, підстрибуючи, понесла його по всіх алеях колгоспного парку.

Галинку оточив ще більший гурт зацікавлених юних колгоспників. Її перебування на чудесній станції, близьке приятелювання з людиною із хмар — Маком, ракетка, якою хлопчик учора салютував своєму новому другові, — все це зробило Галинку дуже популярною особою серед дітей.

— Знаєте що, ходімо на блакитну веранду! Згори нам буде ще цікавіше все спостерігати, — запропонувала Галинка. — А по дорозі забіжимо до діда, він пізніше мене був на станції. Отож він напевно скаже, чи то справді починається дощ!..

Правду кажучи, Галинка й досі сердилась на діда, що він її не взяв з собою на станцію. Але зараз вона була не від того, щоб з ним помиритись.

Діти побігли парком до тваринницької ферми колгоспу. Це було ціле маленьке містечко, де в найкращих умовах виростала колгоспна худоба. Діти підбігли до павільйону свиней, тут викохували новонароджених поросят.

Дід Омелько саме оглядав молоденьку свинку. Це був найкращий екземпляр виведеної дідом незвичайної породи.

Біла Сніжка з атласною шкірою блаженно рохкала і торсала діда своїм рожевим широким писком. Дід чухав їй черевце, і вона, зовсім розніжена, солодко заплющувала очі.

— Уявіть собі, — забурмотів дід, побачивши дітей, — коли Сніжка народилась, так наша тьотя Килина сказала, що це не порося, а якесь жабеня. Вона була дуже слабенька. А я сказав, що це не жабеня, а красуня. Воно й вийшло на моє!

— Дощ! Дідусю, дощ! Ходімо дивитись з блакитної веранди на дощ! — закричали діти, а найменший з них, Ілько, плигнув просто дідові на плечі.

— Ой, — згадав дід, покірно підіймаючи вгору маленького нахабу, — а й справді вони казали, що опівдні, певно, почнуть роботу! — Заклопотаний своїми справами, дід і не чув сигналу. Він змінив свій бриль і робочий халат на кепі і білий літній костюм і вийшов з дітьми.

По селу вже скрізь рознеслась чутка про дощ.

Вона полетіла на рівні квадрати ланів, на склади машин МТС, до алей парку, у вікна веселих будиночків. І сотні очей задивились вгору, чекаючи дощових хмар.

Цілі тисячоліття нерозгадані закони стихій обмежували грандіозні плани людства. Страшна посуха обертала квітучі лани на пустелі. Люди хитрували; вони висували проти посухи барикади ліпших смуг, будували канали, щоб перенести воду з далеких річок. Посуха ніби відступала, а потім робила напади з новою люттю.

Прадіди дивились на небо з жахом і покорою. А тепер народилось покоління сміливих, що навчилось керувати законами неба.

Діти бігли попереду діда і приспівували:

— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.

Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.

Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.

Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.

Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.

Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно, сам входив у смак того, що несе дощ.

НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.

Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.

— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!

— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?

— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!

— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.

— Добре, — погодився старий.

Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.

— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.

— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!

Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!

— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..

Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!

— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.

Дід замовк, бо в небі промчав радіолітак. Він на мить завмер у повітрі, а потім причалив до «Переможця» і зник, провалившись у його бік. За ним полетіли два круглі автомати. Їх так само ковтнув «Переможець».

— Розвідка повертається! — урочисто сказав дідусь.

— «Мушка»! «Мушка»!.. Он і «Мушка»! — закричала Галинка.

Справді, у повітрі залунало тихесеньке музичне вуркотіння, і над ними пронеслась «Зелена мушка». Вона теж влетіла в «рот» дирижабля, і знову небосхил завмер спокоєм.

— Ну, — сказала вожата, щоб розрядити тишу напруженого чекання, — розповідайте щось далі, дідусю!..

— А чи давно, — запитав раптом товстий Ілько, — люди почали пробувати робити дощ?

— А вже близько сотні років тому, — відповів дід, — у фізиці було відоме таке явище, як електричне осаджування вологи. І вже років вісімдесят тому були зроблені цікаві спроби, та їм не надавали великого значення, вважаючи це за випадкові явища.

Казка про літаючого змія, що пашить вогнем і палає блискавками, обернулась на правду. Тільки змій цей був значно скромніший — він нікого не хапав і не ковтав, а просто собі робив дощик.

Кажуть, що, наприклад, у 90-х роках минулого століття старий французький вчений Бодуен в Алжірі зробив електричного змія і пішов з ним у поле. Всі дивом дивувалися, коли він випустив в небо цього чудного змія, пронизаного електричним зарядом. І от навколо змія виникли білясті туманні плями, і серед сліпучого чистого неба на очах у всіх виросла невеличка хмарка. Із цієї хмарки незабаром полився дощик. Кілька крапель упали на лисину цього поважного вченого, і він почав несамовито реготатись. Уявіть собі, як весело сміявся цей дідусь, уперше створивши хмарку. А всі думали, що він не при собі! Цими літаючими зміями пізніше почали цікавитись в Японії. Там у 1901 році ціла група таких зміїв вкрила ясне-яснісіньке небо. І от аж через десять годин почали виникати хмарки, а потім ніби пішов дощ.

Нащо я почав вам про це розповідати?.. А я просто хотів вам показати, яку величезну путь пройшли люди, щоб від маленького змія, до якого підводився якийсь крихітний заряд, дійти аж до нашого велетня «Переможця». А знаєте, хто перший почав думати про керування дощем у старій дореволюційній Росії? Це був вчений Каразін — отой, що заснував Харківський університет. Цікавий був старий. І зважився писати цареві, що погодою можна керувати.

Майя обхопила ззаду діда міцними рученятами і дала йому своє замовлення на оповідання.

— Не пущу, діду, поки не розкажеш, не пущу. Розкажи мені про щось страшне, знаєш, про що?..

— Я знаю, — жартівливо сказала Галинка, — мабуть, про блискавку.

Всі засміялись, а маленький Іванько закричав:

— Вона бреше. Вона павука аж ніяк уже не боїться. Отож і блискавки не злякається!

— Ясно! — задерикувато сказала Галинка. — Мені блискавка тепер дуже подобається.

— Ні, я не про блискавку, — сказала Майя. — Я знаю, блискавка — це розряд електрики в хмарі. — А от розкажи про посуху. Що таке посуха?

— Отакої! здивувався Ілько. — Посуха? Це коли спека і все засихає. Що ж тут розказувати?

— Ні, я розумію, — сказав дід Омелько. — Майя хоче знати, від чого бувають у нас посухи. Правда?..

— Правда!.. — закричала Майя.

— От я й розповім про це, — сказав дід Омелько. — Посухи бувають тоді, коли в атмосфері безупинно нагріваються повітряні маси, і тому вони стають надто сухими. Буває і холодне повітря з полярних країн суне на південь і нагрівається в цьому поході. Коли ж у нас трапляються великі, як то кажуть, рекордні посухи, то це дуже страшна річ, як правильно зазначає Майя. А це буває в певні роки, в певні періоди. Це буває тоді, коли великі арктичні маси повітря котяться з півночі на південь, нагріваються і висушуються. Одні спускаються через північ Скандінавського півострова, інші — через його південь. Або одні йдуть через Скандінавію, а інші через Карське море. Густі повітряні маси утворюють дільниці високого тиску повітря, або антициклони. І от схрещування цих шляхів густих повітряних мас приводить до впертих посух. У гребенях та сідловинах між двома антициклонами народжується суховій. Він особливо страшний тим, цей сухий пекучий вітер, що дме не тільки вдень, а й уночі. Коли посуха без суховію, втомлені, знесилені рослинки відпочивають хоч уночі; коли ж дме суховій, він і вночі випиває з них останні крапельки вологи…

Буває й таке, що саме на Україну інколи приходять не тільки арктичні повітряні маси, але й сухе тропічне повітря з далеких жарких країв…

Тут дід зупинився… В цю мить залунали радісні вигуки:

— Хмари!.. Хмари!.. Ціла навала хмар!.. — радісно закричали діти.

Справді, з заходу почали насуватися білі громаддя. Це були величні кораблі хмар… Вони підпливали все ближче, затягаючи небо. І тоді загойдався «Переможець» і плавно пішов їм назустріч.

— Ой, — раптом сказала Галинка, — а може, зараз будуть блискавки?..

РОЗВІЯНІ МРІЇ

З поверненням розвідки вся станція немов завмерло у великому напруженні.

Це напруження, мов той хвилюючий вітер, розлилось по всіх каютах «Переможця», війнуло в очі його меш капців, наснажило їх ще більшою енергією.

Воно захопило і Мака: «Таємничий острів», попсований Мухою, і досі самітно лежав під канапкою. Мак зранку не був у своїй кімнаті.

Він нечутно блукав по каютах, дослухаючись серце і очима до цього великого напруження. Мак звик всюди супроводити батька, бути присутнім при всіх його нау, кових експериментах, і це виробило в ньому особливу поведінку. Він умів ніде не заважати. Коли йшла важлива робота, Мак ставав «невидимкою», як жартуючи говори» Горний. Хлопчик ходив зовсім нечутно, але нерідко його маленька рука несподівано нагадувала про його присутність, вчасно допомагаючи в якійсь дрібничці… Чи тільки збирався Горний взяти якийсь інструмент, щоб вивірити якийсь прилад, чи треба було Раї увімкнути для чогось струм, чи турбував Грицька порох, що притрусив ізоляційні частинки малесеньких електрометрів, — завжди маленька смуглява рука Мака ставала в пригоді. Мак навчив і маленьку Муху замовкати і ставати «невидимою», переступивши поріг лабораторії. Тільки зараз він на неї не міг покластись і заздалегідь замкнув у своїй кімнаті. З того часу, як на станції оселився Ролінський із своєю Марго, собачка рішуче загубила витримку і всюди гучно висловлювала свою антипатію до них. У кімнаті спостережень Борис Олександрович приймав зведення завідувача розвідки. Ролінський хвилювався: очі його, звільнені від окулярів, дивились заклопотано і трохи розгублено, а покалічена рука нервово тремтіла.

Мак завмер поміж шафами з приладами-спостерігачами, дослухаючись до розмови професора й татка. Спеціальні слова, метеорологічні терміни були йому в значній мірі зрозумілі, і він намагався піймати загальну лінію зведення.

Він знав, що за кілька хвилин буде найцікавіше: «Переможець» перейде до активної дії — до бою з навалою хмар.

Рай ходила по «електричці» у піднесеному настрої, чекаючи сигналу Горного. Її кругленькі щоки пашіли рум'янцем, а чорні довгасті очі блищали, як вуглинки. В своєму піднесенні вона здавалась ще молодшою, наче їй було не двадцять три, а вісімнадцять років.

Хмари мчать над синім морем, Вітер дужча, хвилі б'ють. Буде буря — переборем, Переріжемо їй путь!

Так наспівувала Рая пісню з «Моряків» Вільбоа. Вона натиснула якусь кнопку, і вгорі відкрився люк. В той же час до її ніг впала довга драбинка, автоматично розправила своє пружне тіло і міцно стала в дверях, розкриваючи хід угору.

Зовсім легко і швидко, чого ніяк не можна було чекати від її огрядної постаті, Рая полізла по блискучих дрібненьких щаблях на горище. Воно являло собою величезну ізолюючу частину генератора. Тут виблискували сорок нескінченно довгих шовкових стрічок завширшки понад метр, що служили транспортерами (передавальниками) електрики від приладів «електрички» до поверхні величезної кулі дирижабля. Вони стояли напоготові, як стрункі ряди велетнів-бійців, готових кинутись у бій на перше слово командира. Рая ще раз дбайливо оглянула устаткування — все було гаразд. Тоді вона спустилась і закрила люк.

Сигналу ще не було, чекання ставало нестерпним. Рая пройшлася ще раз між горбатими страховищами-трансформаторами, оглянула мотор. Все чекало на її розпорядження, на рух її маленької ніжної руки. Велетень — електростатичний генератор, — здавалось, напружено готувався приєднати свій голос до шуму машин електростанції, що освітлювала «Переможця» і рухала його мотори.

Зараз, перед справжньою атакою на небо, Рая відчувала ніжність до велетенської дощоустановки. Так, їй дорогий був кожний гвинтик цього велетня, якого породив її мозок. І чомусь, мов на екрані, попливли в Раїній голові спогади про народження цієї надто простої і в той же час могутньої машини та піклування про неї…

Ось вона, наймолодша співробітниця фізико-технічного інституту. Перед нею рисунки електростатичної машини за схемою фізика Ван-Граафа. Півтора мільйона вольтів постійного струму… Це тоді здавалось великим досягненням! Вражала простота споруди, яка в той же час давала величезні можливості для її дальшого вдосконалення. Треба було з цієї схеми зробити незвичайну, неймовірно прекрасну установку.

Тоді в стінах фізико-технічного інституту, що будував цілий ряд гармат для атаки атомного ядра, народився перший скромний «грибок» Ван-Граафа на мільйон вольтів.

В основу конструкції «грибка» було покладено старий принцип, ідея якого була така.

Давно відомо, що коли ввести наелектризоване тіло в якесь порожнисте тіло — провідник і доторкнутись ним до внутрішньої поверхні тіла, весь заряд його переходить на зовнішню поверхню останнього. Тому, підводячи безперервно заряд до внутрішньої поверхні якогось металевого тіла, можна збільшити його заряд до значної величини. Крім того, треба звести до мінімуму витікання електрики, якомога зменшити провідність частин, на яких встановлюється електрод, знищити всі нерівності, гострі кути на електроді тощо.

Отже, на порожній колоні з непровідника — ізоліту — була встановлена порожниста мідна куля. У колоні безперервно рухались дві довгі шовкові стрічки — передавальники заряду. Внизу працював малесенький моторчик, що приводив ці стрічки в рух, а допоміжні установки постійної напруги, які складались із трансформатора і кенотрона могли їх заряджати через передавальні гребінці позитивною чи негативною електрикою до незначного потенціалу. Електричний заряд з поверхні рухливих стрічок знов через гребінці передавався всередину кулі і переходив на її зовнішню поверхню. Можна було одержувати напругу у мільйон вольтів.

Далеко було цьому скромному грибкові до літаючого «Переможця», але Горний спинив на ньому свій гострий погляд… Горний шукав тоді найкращого, наймогутнішого і найпортативнішого джерела постійного струму. Саме він запалив тоді Раю творчим розмахом своєї думки…

Потяглись місяці й роки спільної праці. Потяглись солодкі ночі наукової творчості. Треба було молодому інституту дощування — інституту ентузіастів — сконструювати дощові станції. Тоді виросла смілива думка про велетенський літаючий генератор, де куля дирижабля з найлегшою металевою оболонкою, куля, наповнена, приміром, гелієм, була б кулею електростатичної машини. Збільшуючи довжину і ширину стрічок, а також швидкість їх обертання, можна було досягти великих напруг… І дійсно, у ван-граафі,[4] якого сконструювала Рая, можна було мати напругу до п'ятнадцяти мільйонів вольтів і змінювати його за своїм бажанням.

Пролетіли, промайнули три короткі роки, і от горда Рая — інженер «Переможця» — веде в хмари свого електричного велетня.

Сигнал розірвав ціпку Раїннх спогадів. Перед нею виріс сам начальник.

— Почнемо, Райок, — ласкаво сказав він. — Ми входимо в коло хмар. Слухай дозування!..

Мов уві сні нотувала Рая розпорядження Горного, що виходили з даних розвідки — величину напруги, знак заряду, норми дії в час, періоди і перерви в роботі… Розпорядження про положення дирижабля відносно хмар були вже пілотові дані.

Мов уві сні, майнуло схвильоване личко Мака.

Тоді маленька Раїна рука рішуче лягла на дошку автоматичного керування електромашиною. Зазвучав мотор, рухом, шумом обізвалось на горищі — ожив генератор, побігли, переносячи заряд, велетенські стрічки.

І потяглись хвилини, чверті години, півгодини роботи… І хоч не бачила Рая, а знала: серед хмар, у блискавках — величезних іскрах — блискучий «Переможець» завдає смертельної поразки навалі хмар.

Коли Рая зупинила машину, владний голос Горного наказав її знову пустити. Рая відчула в його голосі якусь неспокійну нотку. Вона зрозуміла: щось не гаразд…

Рая глянула Горному в очі — він був блідий як крейда.

— Райок, — сказав він. — У нас щось не гаразд… Вони ідуть собі, розумієш, ідуть… І ми вже на кордоні посушливої зони.

У Раї завмерло серце. Вона зрозуміла: дощу не було! Хмари йшли в далечінь, минаючи посушливу зону… Прибіг професор.

— Ах лишенько! — казав він, нервово потираючи руки. — Ця атмосфера! Не легко її перемагати!..

ПАВУЧКИ

Була вже ніч, коли «Переможець» спустився на місце своєї стоянки.

Пілот Гандін, нарешті, вийшов з кабіни керування і, стомлено потягнувшись, вільно зітхнув.

На аеродромі було порожньо. Тільки легенько лопотів прапор над маленьким постом-стаицією для повітряних пасажирів. Там завжди можна було знайти все для полагодження несправностей в літаку, також притулок для відпочинку. Але зараз було тихо, черговий повітряний поїзд пролітав лише на світанку.

Місяць робив краєвид привабливо-таємничим. Він обливав срібним світлом дерева близького парку, і вони здавалися постатями якихось велетнів, одягнених у блискучі металеві шати. А коли налітав легенький вітер, вони починали рухатись, і здавалось, от-от вирушать у похід.

Але вітер вже потроху засинав, прокотився лінивою хвилькою раз-другий і завмер зовсім.

Наступила знову смуга тиші… Чисте, наче виметене, небо обіцяло знову задушливу спеку. А лічені дні наближали жахливий суховій. Ех, проґавили хмари!..

Але ще є час, треба берегти сили для нових боїв!..

Гандін дбайливо поправив перед дзеркалом свій галстук, збираючись іти до вечірнього чаю. Просто перед ним постало обличчя Мака, який непомітно зайшов ззаду. Він був до краю схвильований. Розкуйовджене волосся стирчало, як пір'я змерзлого горобчика, і розумні очі дивилися надміру сумно. Невдача «Переможця» приголомшила його своєю несподіванкою.

— Ах, Радику, — вигукнув Мак, — що ж це тепер буде?

Але Гандін спокійно продовжував свій туалет, як це він робив завжди, і тільки знизав плечима.

— Ти, я бачу, у паніці, — сказав він. — Це ж звичайна перешкода.

Така холоднокровність образила Мака, вона здалася йому простісінькою байдужістю до їхньої великої справи — справи дощу.

Гандін прочитав це в Макових очах і, ввічливо посміхнувшись, додав:

— Ти чудачок, Мачку. Все буде гаразд. От піди до тата, і тобі зразу полегшає.

— «Тореадоре, ставай мерщій до бою…» — засвистав він і поспішив до їдальні.

— Ач, який! Йому й байдуже! — сердито буркнув Мак і побіг до розвідкової, де порався Горний.

Він постояв нерішуче кілька хвилин перед дверима, — серце схвильовано стукало. Він ще не бачив татка з того часу, як той помітив, що електризація атмосфери не дає свого наслідку. Тоді Горний наказав йому іти до своєї кімнати, — цього ще ніколи не було. Мак хвилювався: він знав, що значить дощ для Горного, і боявся побачити зараз тата зовсім приголомшеного, розбитого невдачею. Це було б занадто боляче.

Бідний татко! Мак майже заплющив очі, нарешті зважився увійти до розвідкової. Горний стояв біля вікна, розбираючи частини електрометра «Зеленої мушки».

— Татку! — тільки й промовив Мак, кладучи йому на плече руку.

Горний повернувся, і в Мака раптом одлягло від серця, — у тата було зовсім спокійне обличчя, він навіть посміхався, і його милі очі танули в колі малесеньких променів-зморщок…

— Мерзотники! — звернувся він до Мака. — Вони насмілились влізти всередину наших приладів і псувати нам дощі!..

Мак розгублено подивився на легенькі стрілочки електрометра і нічого не зрозумів.

— І ти не бачив? — сказав Горний. — Ну, ясно, що старі очі могли зовсім його не вглядіти! А от… Павутиння, — пояснив він, вказуючи на кінчик стрілочки.

Мак, придивившись, справді побачив, що стрілочку пришпилило легесеньке, але міцне павутиння.

— А от і він!..

Тонкий палець Горного торкнув стрілочку, і з-за неї вибігла чорна крапка — маленький павучок. Він метнувся тікати і розплатався плямкою під ударом свого переслідувача.

Мак у нестямі дивився на плямку, на міцного, як завжди, татка. Маленький мозок намагався зв'язати деталі подій — «Зелену мушку» з найточнішими даними про заряд хмар, павучків, підсліпуваті очі Ролінського… «Розвідка!.. Очевидно, все напутала розвідка!.. Але так чи інакше, дощу, дощу ж не було!..»

Горний подивився пильно і стурбовано в обличчя сина. І з ласкавим докором пригладив його розкуйовджене волосся:

— Ех, ти, — сказав він, — ну хіба ж можна так хвилюватись! Ти як мокрий горобчик — навіть ніс посинів.

Горний зсунув свої рухливі брови і, обнявши рукою Мака, на хвилину затримав його біля себе.

— Запам'ятай назавжди, мій хлопчику, — сказав він, — що боротьба — це подолання перешкод. Справа тільки в тому, що ці перешкоди треба вміти мужньо перемагати.

— Але ж це дуже неприємно, — зазначив Мак. — Як же ми проґавили хмари! Не сьогодні-завтра повіє суховій…

— Дощ буде завтра, — впевнено сказав Горний. — Ми ж, дорогий, вийшли загнуздувати хмари не з голими руками, а з науковими знаннями. І ми, ти знаєш, Мачку, більшовики. А немає такої фортеці, якої б більшовики не могли взяти. Це тільки бар'єр — розумієш?..

З цими словами Горний лишив електрометр і натиснув кнопку з буквою Г.

— Ти кудись збираєшся, татку? — спитав Мак, який прекрасно розумівся на автоматичній сигналізації — татко готував до вильоту блакитного «Голуба».

— Так, я вилітаю, Мачку, — відповів Горний, — і повернуся тільки вранці. А тобі раджу перед сном трошки побігати на повітрі, а то ти такий жовтий, як лимон.

За кілька хвилин Борис Олександрович разом з своїм помічником Грицьком вилетіли в срібну безвість, а Мак, відчуваючи насолоду заспокоєння, поспішив до їдальні пити чай.

У затишній кают-компанії сьогодні не в'язались веселі розмови, хоч Гандін і намагався їх розпочати. Прийшов і Ролінський. Він аж схуд за цей день і загубив свій тон діда-буркотуна, як його заочі називала Рая. Він навіть покликав Муху, з якою завпеди воював, і запропонував їй шматочок торта.

— Цю-ця! Цю-ценько!.. — почав він дипломатичну розмову, — годі-бо вже нам сваритись, цю…

Але йому не пощастило закінчити, бо Муха вкусила його за палець.

Мак вигнав Муху, швиденько збігав до аптечки і обережно перев'язав Ролінському палець. Противна тварина!.. Сьогодні Мак дуже симпатизував старому — він був сумний, значить, як і сам Мак, дуже вражений невдачею станції. Не те що, наприклад, Гандін.

Гандін тим часом увімкнув забутий під час гарячки останніх днів телевізор, і на стіні перед столом заспівав і замиготів останній акт опери «Кармен».

Мак, виконуючи таткову пораду, тихенько вийшов надвір. Ніч була чудова. Місяць висів у небі, як легкий аеростат. Зовсім низько прослизнув експрес-літак, промиготівши зеленим огником, неначе летюча зірка.

Прогудів якийсь жук. Мак вернувся у кімнату по сачок. Він забрав з собою на прогулянку і Джениі, прив'язавши до її лани мотузок.

З близького парку тягло чарівною прохолодою. Мак прив'язав Дженні до дерева і помчав углиб.

Тут парк був негустий, і місячне. сяйво вільно гуляло по землі. Задзижчав і плюхнувся просто на Мака якийсь здоровий жук. Муха вмить відшукала його в траві, і Мак забрав його в свого кашкета. Хай лишиться для Галинчиної колекції…

Десь близько розливали солодкі пахощі розквітлі кущі жасмину. Мак підійшов до них і побачив там силу великих нічних метеликів. Мак зловив кілька і заховав у коробочку.

Прогулянка заспокоїла Мака. Справді, чому було так хвилюватися?.. Його тато, такий розумний і непохитний, тато, керівник хмар, буде кінець кінцем переможцем. Але зараз хлопчик був самітний, а йому хотілось з кимсь поділитися своїми думками.

Мак згадав про Галинку. Йому здавалось, що вона могла б бути йому великим другом, хоч і молодша за нього аж на чотири роки. Що вона там робить вдома? Мабуть, спить уже міцно! Він подумав, що добре було б встановити у неї телевізор М-2 — новітню експериментальну установку, яку він сам сконструював за допомогою Грицька… Тоді б вони могли бачити одне одного! А завтра він обов'язково побуває в неї і познайомиться з усіма її товаришами.

Було вже пізно. Мак тільки зараз відчув, як він втомився від хвилювань дня. Хотілося спати. Він повернувся на станцію. В голові сонно сплітались думки… Колгосп «Південь»… Чекання дощу… Галинка і павучки… Павучки в електрометрах…

Дрімота огорнула Мака так владно, що він ледве одв'язав Дженні і добрів до своєї кімнати. Одчиняючи двері, він спустив черепаху в коридорі та так і забув її там.

Потім він поклав трошки вати з ефіром у коробочку з спійманими комахами, послав собі ліжко і ліг спати.

СПЕКТРАЛЬНА КАМЕРА

Було вже дуже пізно, коли станція поринула в сон. Після дня напруження і невдач треба було спочити для нового наступу.

Не спали тільки Рая і Ролінський. Рая довго ходила в електричці, уважно оглядаючи кожний гвинтик свого електричного велетня.

Ні на одну мить з того самого моменту, коли перед навалою хмар «Переможець» відчув поразку, ні на одну мить в серце Раї не закралось зневір'я. Станція, як казав Горний, була точно вивіреною математичною формулою, і вона мусила перемогти.

Але Раю сердила, дратувала ця несподіванка, непередбачена невдача. Щось було не так, а що саме — вона ніяк не могла зрозуміти. Тепер її почала мучити думка, що десь, очевидно, є витікання заряду. Але ж де?.. Чому?..

Раїні думки перервав професор — він теж не спав; нечутно ступаючи великими ногами, взутими у кавказькі чув'яки, Ролінський підійшов до Раї, сів на стільчику і пильно подивився на неї смутними очима. Його очі, що без окулярів були схожі на голеньких мишенят, немов хотіли знайти на Раїному обличчі відповідь на якісь настирливі запитання.

— Скажіть, — спитав він запинаючись, — невже це може бути?.. Ну от… що ця станція… поки що прекрасний міф?..

— Як?.. — наїжившись запитала Рая.

— Ох, — зітхнув Ролінський. — Ви пам'ятаєте, скільки ми мали прекрасних дослідів? Як ми начебто так вдало керували цими стихійними процесами, а потім виходило, що вони відбуваються самі по собі… І в рішучу хвилину ця капосна стихія сміялася з нас!

— Ну?.. — сказала Рая. — Ви гадаєте, що наша станція — такий же експеримент?

— Пі, я не хотів би так думати… Але… Скажіть мені щиро, може вам теж здалось, що метод електричного впливу на атмосферу цим вашим генератором, ну, нібито… може бути помилковим?..

— Ні, — твердо сказала Рая, — коли хочете, щоб я говорила щиро, так я вам і скажу: ми надто довго і вперто перевіряли наші досліди, і теорія Горного цілком правильна.

— Одначе від цієї «правильності» і досі немає ні краплини дощу, — раптом додав професор.

Рая спалахнула. Не маючи сил стримати свій гнів, вона майже крикнула професорові:

— Ах, зрозумійте, що ми не помиляємося!.. Швидше помиляєтесь, я в цьому певна, помиляєтесь ви!..

— Я?.. — тихо пробурмотів професор. — Я?.. — ображений і приголомшений, він тихо відступив до дверей і вибіг з електрички.

В коридорі він мало не наступив на Дженні.

— Ой, мерзота! — з огидою сказав він. Професор дуже не любив плазунів.

Зовсім засмучений, він повернувся до свого кабінету і поринув у глибокий роздум, спершись на підвіконня відчиненого вікна.

Він покликав Марго, що гралася під вікном. Вона весело стрибнула до нього і замуркотіла.

— Ах, Маргошо, — розгублено сказав Ролінський. — Невже в них все так разюче правильно?..

Він ніжно погладив кішку і забігав по кімнаті.

Місячне проміння все більше заливало кімнату, і в його світлі експериментальні прилади професора, що займали майже всю кімнату, набирали найфантастичніших обрисів. Здавалось, якісь кістляві постаті зчепились одна з одною в смертельній боротьбі.

Охоплений якоюсь думкою, Ролінський швидко підійшов до своїх приладів. Він узяв там невеличку камеру з дивного, немов мережаного скла, яка з одного боку закінчувалась металевим циліндром, і ввімкнув електричний струм. Всередині камери спалахнула надзвичайно блискуча лампочка. Здавалось, це впав згори розпечений шматочок сонця.

Тоді професор, на превелике незадоволення Марго, щільно зачинив ставні. Потім вийняв чорну пляшечку з якоюсь рідиною і сріблястий плащ з довгими зав'язками — здавалось, він був зроблений з невідомого од-шліфованого металу. Марго міцно вчепилась в зав'язки плаща, але цього разу професор гримнув на свою красуню, разом з плащем він витяг чудернацьку маску і замислився, тримаючи її в руках…

Машинально він загасив камеру і вийшов знову в коридор. Певно, щось хотів запитати Раю, бо знову пішов до електрички, але Раї вже там не було.

Тоді Ролінський повернувся назад. Він докірливо похитав головою, побачивши, що забув замкнути за собою двері. Вітер влетів до кімнати і розкидав по столу його папери з науковими викладками. Професор не помітив, як у кімнату нишком залізла безпритульна черепаха.

Ролінський замкнув двері і знову взявся за свої досліди: знов увімкнув електричний струм у камеру, а тоді, одягнувши свинцеві рукавички, обережно відкрив чорну пляшечку. Крапля таємничої рідини впала у відкритий циліндр з боку камери і ожила там дивними явищами… З трубки, виведеної з циліндра, легкою хмаркою поповз якийсь газ… Він був незвичайний: переливався всіма кольорами спектра. Камера заясніла, ожила мільйонами самоцвітів. Вони крутились, ці молекули дивного газу, як піщинки у веселому вирі… Сині, фіолетові, червоні, різноколірні затанцювали в очах… Професор сперся на блискучі краї камери і почав спостерігати свій витвір.

Навіть зацікавлена Марго прищулила на камеру свої великі круглі очі.

Тимчасом станція зовсім поринула в сон. Заснула навіть Рая. Тільки невтомні метеорологічні прилади записували свої химерні зигзаги та радіотелеграф автоматично занотовував метеорологічну передачу з Центрального бюро погоди.

Не спала тільки Муха. Почувши в коридорі професорові кроки, вона довго незадоволено гарчала. Раптом її увагу привернуло якесь шарудіння на столі. Це з останніх сил, змагаючись з ефіром, копирсались у коробочці Макові жуки. Муха стрибнула на стіл і поворушила коробочку лапкою. У ній ще сильніше зашаруділо. Муха схопила коробку зубами. Вона розкрилась, і жуки посипались на стіл.

Тоді Муха оголосила комахам війну. Вона подряпала й поламала тендітні крила нічному метелику, одкусила крило жукові-горіхопцю, закинула в куток чорного носорога. Жуки тхнули ефіром, і Муха почала оскаженіло пирхати, чхати й скавучати.

Але зморений Мак спав дуже міцно і не чув цієї метушні.

НЕВИДИМКА

Розгром Макової колекції жуків призвів до зовсім незвичайних подій. Шукаючи порятунку, жуки розлізлися по всій кімнаті, а одному невеличкому горіховцеві пощастило навіть втекти в щілину під дверима.

Рая бачила вже другий сон, коли раптом її збудив оцей щасливий втікач.

Він проліз крізь щілинку у її кімнату і, інстинктивно простуючи до вікна, потрапив на ліжко, де спала Рая. Жук полоскотав Раї ніс, і вона прокинулась.

На маленькому годиннику була вже третя година ночі. На станції панувала тиша. Викинувши у вікно жука, Рая замислилась, дивлячись на привітне передсвітанкове небо.

Згадка про прикру невдачу швидко зігнала сон. Хто все ж таки винен?.. Рая раптом згадала, що забула перевірити ще одну деталь. Вона накинула халат і, взувши нічні черевики, вирішила знову піти до електрички.

Рая пройшла порожнім коридором і натиснула автоматичну защіпку дверей електрички. Вони безшумно відчинились, пропускаючи свою господиню. В електричці яскраво горіло світло — певно, вона забула його вимкнути.

Коли це в глибині кімнати почувся якийсь виразний рух. Це розкрився люк на горище електрички. Легко впали на підлогу сходи і немов відбили шелест чиїхось ніг.

Хтось, очевидно, був на горищі і тепер збирався злазити назад. Хто? У Раї завмерло серце. Може, якась аварія в її машинах?.. Рая швидко кинулась до люка.

— Хто там?..

Але освітлений колодязь вгорі відповів їй мовчанкою. Знову почувся якийсь рух, і враз драбина поповзла вгору. Люк щільно закрився.

Це вже було щось незрозуміле! Хтось, певно, сидів на горищі. І коли це був «хтось» із співробітників, так. це були зовсім недоречні жарти. А може, якась лиха людина?

Сердита Рая підбігла до дверей і натиснула кнопку одного з сигналів тривоги. Сигнал пролунав над самим вухом чергового, озвався вдалині неспокійним дзвоном, і за хвилину радист Толя (це було його чергування) прибіг до електрички.

— Що сталося?.. — злякано запитав він.

— Хтось є там, нагорі, — сказала Рая. — Але головне в тому, що цей «хтось» не відповідає. Це якось підозріло.

— Подивимось, — сказав Толя. — Ви стійте на дверях, а я полізу нагору.

Передавши Раї один з револьверів, він пішов до люка, одчинив його і поліз вгору.

Несподівано почулось дзвінке гавкання Мухи. Вона своїм собачим вухом почула сигнал з кімнати радиста і збудила Мака. Він прибіг до електрички і стояв, охоплений тривогою, тримаючи в руках Дженні, яку по дорозі піймав у коридорі.

— Що таке?.. — запитав він Раю.

— Нічого особливого, — відповіла Рая, — ти б краще йшов спати.

Але що сталося з Мухою? Вона кинулась уперед за один з трансформаторів і залилася гавкотом. Рая стурбовано заглянула туди — там нічого не було, а Муха стрибала і гарчала просто на стіну.

— Ну, твоя Муха зовсім здуріла, — сказала Макові Рая, — вона хапає просто повітря. Вгамуй її, бо в мене й так уже починає боліти голова.

Мак зробив рух, щоб спустити на підлогу Дженні і втихомирити Муху, і раптом з подивом поглянув на черепаху.

— Раю! Раю! — аж скрикнув він. — Подивись, що трапилося з Дженні. Та вона ж прозора, як скло.

— Та підожди, — сказала Рая, дослухаючись до того, що робиться на горищі, — мені зараз не до твоєї черепахи.

Але мимоволі вона все ж таки глянула на черепаху й здивувалась не менше Мака. Голова, хвіст і ноги черепахи, раніш зеленасто-чорні, були зараз прозорі, як скло. Мак підняв черепаху вгору на світло, і вона засяяла, як прозора медуза, тільки її тарілка була така ж сама, але наче набрала якогось червонястого відтінку.

— А справді це щось чудне, — сказала Рая і навіть простягла руки до Дженні.

Тимчасом радист Толя повернувся з горища.

— Там нічогісінько нема! — весело закричав він, спускаючись сходами. — Вам, Раю, просто привиділося.

Але тут сталося щось неймовірне. Як потім запевняли Мак і Рая, діло було так: стілець, що стояв між трансформатором і ними, сам собою перекинувся. Муха заскавучала. Тоді щось війнуло і штовхнуло Раю, яка стояла на дверях. А Дженні вилетіла з рук Мака, знялась з шумом у повітря, неначе якийсь літаючий прилад, вилетіла в коридор і зникла в його глибині.

— Що це?.. — тільки і міг вимовити здивований Мак. Вій вибіг у коридор, сам собі не вірячи, пробіг уперед, обдивився всі куточки — черепаха зникла. У коридорі було тихо, лише чути було, як по-старечому глухо кашляв уві сні професор Ролінський.

Толя був не менше здивований виглядом Раї, яка в цілковитому розгубленні роздивлялася навколо.

— Що трапилось? — запитав він.

— Я не знаю, — ніяково сказав Мак, — мені просто здалося… щось смішне….

— Мені здалося, — перебила його Рая, — що тут сам собою перекинувся стілець, а в Мака з рук вилетіла черепаха.

— О, — зрадів Мак, — ти теж бачила це? А я вже думав, що де мені приснився такий дивний сон, хоч я й не спав.

— Ні, мені принаймні ще ніколи такі сни не снились, — заявила Рая. — Мак мені тут показував чудернацьку річ — свою Дженні, що зробилась прозора, як скло, а потім вона полетіла в коридор, і це так само вірно, як те, що перед тим сам собою відчинився люк.

— Ви жартуєте? — засміявся Толя. — А щодо люка, так це вам, певно, здалося.

— Добре «здалося»! — навіть розсердилася Рая. — Хіба б я даремно сигналізувала тривогу?..

Розмова раптом перейшла в суперечку, коли до електрички зайшов сонний Гандін. Його теж, очевидно, збудили сигнали і рух на станції. Гандіну розповіли, в чому справа, але він одверто почав сміятись з Раї й Мака.

— Любі мої! Слово честі, літаюча черепаха — незвичайна тема для досліджень натуралістів! Мачку, покажи ж мені її швидше!

Але з'ясувавши, що в Раї не було жодного наміру жартувати, він змінив думку про всі ці події.

— Чудаки!.. Це, мабуть, просто підземний поштовх. Певно, — Лесь був землетрус.

Толя поспішив до радіотелеграфу. Але все було спокійно, в жодному кутку європейської частини СРСР сейсмографи не занотовували землетрусу.

Коли вранці прилетів стомлений, але спокійний Горний, йому, звичайно, все розповіли. Але його стурбували лише Райчині та Макові нерви.

— Ви, очевидно, зовсім не спали і вкрай знервувались. Дорогі мої, ваші галюцинації зовсім не личать працівникам дощової станції. Сором, друзі мої! Не треба розпускатися!

Горний був дуже заклопотаний, і Раї не хотілося з ним сперечатися.

ПОДАРУНОК МАКА

Мак прокинувся другого дня в поганому настрої. Присмак чогось неприємного ще в ліжку прогнав його міцний вранішній сон. Мак пригадав одразу, в чому справа: дощ не відбувся і потім… потім літала Дженні.

Мак не любив незрозумілих речей; кожну незрозумілу річ треба завжди розшифрувати, інакше не може бути. А в даному разі прозора літаюча черепаха розшифруванню не піддавалась.

До того ж татко запідозрив, що в нього «нерви», і це було просто-таки образливо, адже Мак прекрасно пам'ятав, як черепаха знялася в повітря. Невже це було тільки його фантазією?..

Незадоволений собою і своєю головою, що боліла після безсонної ночі, Мак постукав до Раї. Рая робила ранкову гімнастику.

— Лікую нерви, — похмуро заявила вона Макові і, раптом жартівливо схопивши Муху, поставила її на задні лапки.

— Стій, Мухо, стій, тобі теж треба займатися фізкультурою. У тебе ж неврастенія, навіть психостенія. Ти ж гавкала на порожнє місце!..

Мак засміявся; а все ж таки як дивно: він пригадав вчорашню поведінку Мухи в електричці.

— Муха ніколи не гавкає даремно, — зауважив він, — а що це все значить, я, чесне піонерське, няк не доберу!

Рая знизала плечима.

— Кожне явище має свою причину, — сказала вона. — Але цього разу Борис Олександрович помиляється, нарікаючи на наші нерви. Тут щось інше. Та сьогодні мені не хочеться з ним сперечатись, бо в пас дуже напружене становище. Знаєш, чому не було дощу?..

— А чому?

— Татко твій літав уночі до стабілізуючої станції, і там підтвердились його міркування. Познайомившись з даними стабілізуючої станції про надіслані хмари, він протиставив їх даним професорової розвідки і переконався, що наш дід-буркотун дав зовсім неправильне зведення.

— Ой! — аж закричав Мак. — Та як же він смів!

— Ну, зрозуміло, що він зробив це ненавмисне, — заперечила Рая. — Просто не засвоїв нашої складної апаратури. Він старенький, хворий, і це йому не під силу. От, наприклад, у деяких найтонших приладах була сила маленьких павучків. А старий цього не добачив…

— Це я бачив! — сказав Мак. — Татко мені показував.

— Одне слово, наплутав нам Ролінський. Навіть знак заряду хмар ми дали здебільшого не той. Ну, хмари стабілізувалися та й пішли собі геть.

— Як же буде далі?.. Адже це знов настане смуга тиші, хмар нам не зможуть переслати.

— Сьогодні ми зробимо штучні хмари і поки що осадимо частину тієї вологи, що є в повітрі. Це, головне, заховає на день землю від пекучого сонця, а потім дасть непоганий дощик!

— Дощик!.. Дощик!.. — зрадів Мак, як маленький, і, схопивши на оберемок Муху, побіг швидше з кімнати. Він вирішив зараз же збігати до Галинки і сповістити їй радісну новину.

Йому й досі було неприємно, коли він пригадував вчорашній вечір. Зморені спекою лапи і напружене чекання дощу. І допитливі очі всіх — діда, дітей, Галинки — звернені до нього. А дощу все не було!.. І йому довелось так червоніти, ніби він не склав важливого іспиту!

Мак швидко напився в Катрусі чаю і побіг до татка, але в коридорі налетів на Гапдіна.

— А, — сказав весело Гандін, — як поживає твоя літаюча Дженні? Чи не продірявила попа стелі, спускаючись додому в своє гніздечко?..

— Ви жартуєте, — сказав Мак, — а от Дженні так і немає.

— Ну, значить, Катруся зробила з неї черепаховий суп! — дражнив його Гандін.

Жарти Гандіна розсердили Мака. Якби він міг знайти Дженні, він би довів, що з нею трапилось справді щось чудне! Мак нетерпляче знову взявся за розшуки. Але обшукавши разом з Мухою весь корабель, він так і не знайшов черепахи. Щоправда, Муха при згадці імені Дженні вперто гавкала на професорів кабінет, але ж важко було припустити, щоб Ролінський міг забрати до себе цього, як він казав, непристойного звіра.

Черепаха зникла, зникла безслідно!.. Просто незручно перед Галинкою, що він не зберіг її подарунка. Треба було обов'язково чимось загладити свою вину.

Він випрохав у татка дозвіл і випурхнув на «Голубі» в повітря в напрямі до «Півдня». У кабіні стояв його подарунок для Галинки. Це був телевізор — маленька, але надзвичайно удосконалена установка. Її Мак сам зробив, взявши за зразок прилад, нещодавно привезений татком з Москви.

За кілька хвилин Мак пролетів над парком. Татко недаремно дав йому право на самостійний виліт — «Голуб» був слухняний, як найсмирніший коник. Мак спустився на майданчику Дитини, і його відразу ж оточила юрба зацікавлених дітей.

Вони оглянули з усіх боків літак і кострубатого хлопчика в чудному шоломі і, певно, догадались, звідки він.

— Добридень, — трошки ніяково сказав Мак. — Мені треба Галинку, внучку діда Заливничого.

Але прийом був зовсім непривітний. Ніхто не кинувся відшукувати Галинку, настала якась неприємна пауза.

Нарешті маленький Ілько виступив наперед і заявив, що Галинка кінчає снідати і зараз прибіжить.

Та довгий, найстарший із гурту дітей Толя обірвав малого досить сердито і звернувся до Мака.

— Ви з «хмарного» дирижабля? Та це ж просто безсовісно обіцяні дощ і не зробити!

Тоді всі загомоніли, і докори посипались на Мака з усіх боків. Вони так чекали дощу! Все село, не тільки вони з дідом, видивились очі, виглядаючи дощу. А дощ знову одурив усіх! Зовсім негарно так робити. Маленька Галинка навіть схлипнула. Правду кажучи, ця Галинка взагалі плакса, але тут справді можна було заплакати.

Дуже неприємно було Макові потрапити під дощ таких докорів. Такий нехороший випав день! Йому не хотілось розповідати про всі внутрішні справи станції, і вій обмежився лише відповіддю, що перешкоди бувають всюди і що не пізніше як сьогодні ввечері буде невеличкий дощ із штучних хмарок.

На щастя Мака, прибігла Галинка і зараз же втихомирила товаришів.

— Ну, які ж ви неввічливі, — гримнула вона, — добре ви зустрічаєте гостя, слова не даєте йому сказати! Ви думаєте, легко зробити дощ? Це вам не грядку скопати.

Галинка відразу розрядила конфлікт між дітворою і Маком і повела гостя до себе. Весь гурт дітей рушив за ними. Діти, щоб загладити свою вину перед Маком, ввічливо пропонували йому свої послуги. Вони взяли з рук Мака маленький телевізор, з цікавістю розглядаючи його: кожному хотілося знати, що це за прилад.

— Це Галинці, — сказав Мак, — Тепер вона завжди бачитиме мене, де б я не мандрував! Я зробив його сам за новою схемою, і його, і передавальний відображення. Ну, і вийшла, здається, пристойна штучка!

— Ого, який ти майстер! — сказала Галинка, червоніючи від задоволення. — А я нічого не вмію змайструвати.

— Галинка бреше, — сказав підстрибуючи маленький Ілько. — У неї ж є колекція. А вчора вона брала в руки навіть павука і хоче вже колекцію павуків зібрати.

— Та ну! — сказав Мак. — Невже це правда?

— Правда, — зітхнула Галинка. — Мені, мабуть, доведеться весь час з павуками морочитися. А як виросту, так поїду навіть скорпіонів досліджувати, хоч вони й гидкі. Я не від того, щоб бути дощовим інженером, як тьотя Рая, але я боюсь, що не збагну отої електрики і… не упораюсь з блискавками. Я їх, правду кажучи, трошки боюсь…

— Та ну, — сміявся Мак, — а мені так блискавка подобається. Дуже красива. Ось тільки кулястої блискавки мені не доводилось бачити, а це, кажуть, найцікавіше.

— Так, — сказала Майя, — татко мені якось казав, що бачив її. Це була блакитна куля, що оберталася навколо своєї осі, як дзига. Вона влетіла в розчинене вікно і, обійшовши всі речі — стільці, столи тощо — вилетіла в друге вікно, а там розірвалася з страшним тріском.

— От нам Мак розповість про таку блискавку, добре? — сказав Толя.

Розмовляючи, вони дійшли до Галинчиної хати. Мак почав встановлювати в її кімнаті принесений приймач телевізійної установки. Йому дуже хотілося побути з Галинкою на самоті, щоб розповісти їй дивну нічну пригоду, але дітвора і не думала йти.

— Про кулясту блискавку! — прохали всі. Юний «професор» тільки знизав плечима.

— Куляста блискавка, — сказав він, — така недосліджена річ, що про неї можуть розповісти далеко не всі вчені. От наш Ролінський займався цими дослідами, та хіба він мені розкаже!

Куляста блискавка — дуже загадкова річ. У вигляді жовтої, червонястої, а часом і блакитної чи фіолетової кулі вона несподівано влітає в приміщення і робить там всякі вибрики. Вона іноді, політавши, зникає, а іноді розривається і робить величезну шкоду.

Ви знаєте, що звичайна лінійна блискавка — це розряд електрики в хмарі. Очевидно, куляста блискавка буває від особливої «грозової матерії», що виникає в повітряному каналі, по якому проходить звичайна іскрова блискавка. Ця світна маса дуже стиснутого газу утворюється від дуже високої температури і енергії лінійної блискавки. Треба думати, що коли така блискавка розривається, там відбувається розпад атомних ядер — наприклад азоту. Так, здається, кажуть деякі вчені. А от татко гадає, що такі блискавки виникають, коли в повітрі бувають певні хімічні суміші. На жаль, куляста блискавка трапляється в природі досить рідко, і тому її важко вивчити.

— Ти кажеш «на жаль», — засміялася Галинка, — а я так ніяк не шкодую, що з нею не зустрічалась. По-моєму, це страшніше за павука.

Тимчасом телевізор був поставлений на місце. Мак показав, як з ним треба поводитися. Завтра Галинка вже зможе бачити Мака у його кімнаті. Це така дрібничка — але він хоче їй щось подарувати за Дженні… Гм… Дженні!..

— А як же поживає Дженні?

— О, Дженні… Дженні поживає… Ну, одне слово, почуває себе добре.

В присутності цілого товариства після розмови на наукову тему у Мака так і невистачило рішучості розповісти Галинці всю нічну історію з Дженні. Аудиторія попрохала б пояснення — а що він міг сказати про літаючу черепаху? Навіть про кулясту блискавку він знав трохи більше…

Так Мак і полетів назад, не поділившись з другом своїми неприємностями і збрехавши вперше в житті.

НЕБЕСНА ВУАЛЬ

Була рівно дванадцята година дня, коли «Переможець» знявся з аеродрому.

Він поплив над ланами й парками, над великими фабриками зерна, вперто розсікаючи білою шапкою повітряні хвилі посушливої зони. Це був його розвідковий рейс. За годину перед створенням штучних хмар він мав дослідити повітряне море..

На містку і на стінах розвідкової тремтіли й музично подзвонювали циліндрики, чашечки, дротинки виведених назовні приладів. Вони автоматично рапортували своєму начальникові Горному, що сам узявся керувати розвідкою перед новим штурмом.

Професор Ролінський захворів. Це був наглий напад шаленого головного болю, що тривав вже другу добу. Можливо, організм старого був непристосований до життя в повітрі. Рая, що одночасно з основною роботою умудрялася виконувати ще й обов'язки станційного лікаря, дала професорові випити ліків. Але нічого не допомагало. Тоді Горний запропонував йому взяти на сьогодні відпустку.

Що це?.. Підозра?.. Недовір'я?.. Чи просто товариське піклування?.. Професор ніяково дивився почервонілими від болю очима в спокійне обличчя Горного. Він все чекав після натяку Раї, що Горний вимагатиме пояснення про вчорашню роботу розвідки. Цього не було.

Горний тільки запитав його про здоров'я, поплескав по плечу.

— Про все ми поговоримо потім!.. А спочатку ви відпочиньте й полікуйтесь, бо за два-три дні до нас прийде нова валка хмар.

Професор слухняно пов'язав голову рушником і засів у своєму кабінеті. На коліна лягла книжка його улюблених творів Уелса. Та швидко вона полетіла в нього з рук на підлогу, перелякавши Марго, що бавилася своїм хвостом.

Як можна було влежати, коли на станції починалось найнеймовірніше — творення дощу? Коли впертий білий лоб «Переможця» обіцяв створити хмари в неосяжному і чистому без єдиної хмарки дзеркалі неба?.. Обіцяв те, чого довго, роками, десятками років намагався добитись Ролінський, гордий своїм досвідом, знаннями…

А тепер він, як маленький Мак, згоряючи від цікавості, стояв на дверях хімічки, придивляючись, як хімік Грицько порався біля приладів. Хотілося дізнатися до дрібниць про всю складну техніку праці, порівняти її із своєю.

— Гм… Хіба ви вживаєте дощовит тільки одного гатунку? — звернувся Ролінський до Грицька. — Мій дощій був п'ятьох гатунків!

— А дощовит їх має аж двадцять вісім, відповідно до різного хімічного складу хмар, — гордо сказав Грицько. Він показав цілий ряд герметично закритих темних колб, де зберігалася чарівна речовина, що конденсувала вологу. І, пораючись біля величезної гармати, що готувалася бомбардувати атмосферу, він охоче почав розповідати Ролінському знову й знову, як вони з Горним оволоділи таємницею хімічного впливу на хмари.

Грицько весь сяяв під промінням сонця. Ще б йому не сяяти, сьогодні ж його свято — свято хімічки, якою він завідує! Це був день її першої практичної роботи.

І Ролінський своїми запитаннями, в яких відчувалось недовір'я, тільки викликав у Грицька веселу посмішку. Але вона ввічливо ховалась у куточках його молодого рота під кирпатим задерикуватим носом. Дивак старий!.. Він був схожий на похмуру галку, що, звикнувши до зимових морозів, ніяк не хотіла вірити весні.

— Ах, мій хлопчику, мені здається, що ви все ж таки надто рано вийшли з своїх лабораторій у повітряний океан!..

Ролінський тільки-но налагодився вступити з Грицьком у наукову дискусію, як задзвенів, розлився музичним покликом сигнал атаки на атмосферу.

— Тсс, — сказав Грицько, — ми зараз почнемо.

Корабель пройшов майже всю путь уздовж посушливої зони, спинився на хвилину над якимсь великим містом і завмер у повітрі, покірний наказу свого начальника.

Починалось хмарування. І так само, як перед природною грозою, під штучним небом станції скрізь по кабінах запанувала тиша. Завмерла Рая біля машин електрички. Застиг Мак в куточку розвідкової, де Горний робив останні висновки…

Хлопчик вже давно прилетів від Галинки і з хвилюванням чекав створення хмар. Він знав, що весь край, повідомлений по радіо про штучний дощ, чекав чарівного дійства.

Та ось Горний, весело труснувши білим чубом, кінчив висновки і пішов до хімічки.

— Ви таки не витримали, — з докором кинув він професорові. — Хочете бачити нашу «алхімію»? А вам не погіршає?

— О ні, ліки товаришки Раї, нарешті, вплинули на мене, — запевнив професор.

Горний виклав Грицькові всі розвідкові дані, і той спинився на відповідному гатунку дощовиту.

Тоді блискучий порошок сипався в холодильну камеру. На вказівнику вистрибнула цифра мінус 80. Це була температура, потрібна для даних метеорологічних умов. Речовина потрапила у великий холод.

Пальці Горного привели в рух механізм вентилятора, і, весело загудівши, заспівавши, він почав своє діло — розпилювання дощовиту у повітрі.

— Ви думаєте, вона смердюча, ця речовина? — засміявся Горний, побачивши, як підозріло повів носом професор. — Вона пахне опалим листям, знаєте, як в осінньому парку. Коли б ви могли зійти на місток, ви б відчули цю приємну пахучу свіжість… Ця свіжість загорне вогким прохолодним рушником стомлені простори і заховає землю від пекучого сонця!

«Переможця» оповив легкий білястий серпанок.

— Це поки що хімія, — сказав Горний, — а за півгодини це вже буде добрий туман. Цей туман ми потім почастуємо коротким електропривітом малого генератора, а тоді… тоді можемо йти обідати…

Він поглянув на годинник, а потім на допитливі очі Ролінського і, пересилюючи гул вентилятора, весело прокричав:

— Ну, а дощ буде рівно о шостій годині!

Вентилятор гудів так музично, ніби співав радісну пісню. Музична вдача Горного відбилась на шумі всіх його машин.

КУЛЯСТА СКАНДАЛІСТКА

— Дощику, дощику, Линь до землі. Ми тебе не просимо, А перемогли!

— наспівував Мак дуже виразний експромт колгоспної дітвори. Він забіг до своєї кімнати і замилувався запорошеним білою димкою вікном.

І раптом щось заблищало, ніби відблиск далеких блискавиць, і спалахнуло легесенько раз-другий.

Це генератор послав свій електричний привіт і знову замовк.

Мак уявляв, що робилося там, за стінами «Переможця».

Повітряним океаном швидко йшов корабель. А за ним, за його хвостом, як легкий серпанок, розстилався туман… Туман згортався, як розкішні збиті вершки на кухні Катрусі, туман обертався на хмарки, білі, пухнасті хмарки…

Ось вони наповнюють, хвилюють все небо, і воно губить свою пекучу ясність. Від них іде свіжість, така прекрасна свіжість! Вона опускається на зморені спекою лани, голубить голови втомлених поливальників.

Дітвора з Галинкою, певно, біжить і співає: «Дощику, дощику!» Тепер Галинка вже, мабуть, повірить в їхній дощ.

А далекими просторами по ефіру йде радісне повідомлення Горного Бюро погоди, Наркомземові і всій країні:

«… Конденсація вологи проходить успішно. Штучні хмари наводнюють небо посушливої зони на висоті два кілометри, створюючи тіньовий екран…»

Мак побіг до кімнати спостережень, щоб поглянути, як позначаються на чутливих приладах зміни в атмосфері.

Там стояв професор і досліджував циліндрик, що брав проби атмосферного повітря. Ролінський був настільки зосереджений, що не помітив Мака.

Так, він казав правду, начальник цієї дивовижної станції! Там, за її стінами, вже були справжні хмари, і справжні водяні крапельки тремтіли на стінках циліндрика. Та невже у них справді все було так чудово виміряно?.. Невже всі засоби станції вірні, і тепер його, Ролінського, установки і дощій вже нікому непотрібні!..

Але ж… але вони ще не осадили цих хмар! Раптом в нього сяйнула думка, і він пробіг до хімічки повз Мака. Він їм скаже… запропонує…

У хімічці було дуже весело. Туди вже прийшла Рая, закінчивши свою роботу, і розповідала щось дуже цікаве.

— Я маю вам дещо сказати, — схвильовано звернувся старий до Горного.

— Охоче вислухаю вас, — відповів той, одходячи в куток, куди його тягнув професор.

— Ваші хмарки… чудові… незвичайні!.. Але ж їх треба осадити!..

— Дощ буде о шостій годині, — спокійно повторив уже раніше сказану фразу Горний, — для нас найважливіше — тіньовий екран.

— Буде, — захвилювався професор, — а може, і не буде! На мою думку, хмари за цей час розпорошаться, розтануть… Так от, як цукерка у вашому роті. Я тільки-но досліджував ваші крапельки. Їх хімічний склад потребує, розумієте, якоїсь іншої речовини… не холоду… І не ваших іонів…

— Ну? — серйозно сказав Горний. — Ви гадаєте…

— Я гадаю, — трохи зніяковівши, продовжував професор, — що ми можемо їх відразу осадити, випробувавши хоч би… бомби з моїм дощієм!

Горний пронизливим поглядом глянув на професора, і в цьому погляді був якийсь жаль.

— Шановний Миколо Івановичу, — м'яко сказав він, — наші хмари і так осядуть за годину.

Професор захвилювався, він пересадив свої окуляри на самий кінчик носа і схопив Горного за рукав.

— Ви не вірите, не вірите моєму дощієві! Ви не знаєте, як він прекрасно вмить осаджує різного складу хмари… Я вам доведу це зараз.

— Так, ми не знаємо, — гостро сказав Горний, — бо ви ховали ваші методи за десятьма замками. Ви не ображайтесь, будь ласка, — адже так було? І знаєте, що ще я скажу на вашу пропозицію. Я буду радий, коли ви знову візьметесь за якісь наукові досліди. Але зараз у нас практична робота, у нас бойове завдання — перебороти сьогоднішню конкретну посуху, і всякий експеримент у цей відповідальний момент просто не до речі.

— Ви просто не вірите, не вірите!.. — спалахнув Ролінський. Прожогом він вибіг з хімічки і замкнувся в своєму кабінеті.

Тимчасом станція, закінчивши роботу, повільно поверталась назад до своєї стоянки, перепливаючи вкрите легкими хмарками, вже вечірнє небо.

Наближався час вечері. Веселий Мак побіг на кухню, що містилася на другому поверсі, щоб дізнатися, що сьогодні на солодке. У Катрусі була неприємність. Її меню загрожувала цілковита небезпека, і саме тоді, коли їй хотілось відзначити радісний день чимось особливо смачним. У неї зіпсувався автомат, що збивав крем із тих чудових вершків, які привезли з ферми колгоспу «Південь». Ці легенькі, смачні хмарки не конденсувались і танули, обертаючись на простісінький молочно-білий дощ!

— Рятуй, Мачку, — сказала Катруся. — А то вся моя стабілізація пропаде, і замість крему ви матимете кисіль.

Катруся вже була добре обізнана з роботою станції і цілком влучно порівнювала процеси в її кремі з процесами в небі.

Мак оглянув автомат — він одразу зрозумів, в чому справа, і взявся його лагодити. За кілька хвилин прилад уже працював.

Жахливий зойк Катрусі примусив його обернутися.

— Крем, — мало не плакала вона. — Крем!

Це була справді жахлива історія. Муха, що крутилася навколо, умудрилася вскочити у великий циліндр з кремом, що стояв на стільці. Вопа ледве не потонула в ньому, борсаючись у солодкому шумовинні, як муха в молоці.

Задихаючись від сміху, Мак витяг її звідти, дуже перелякану. Проте Катруся була невтішна. Станція лишилася без крему.

Собачка була липка, як цукерка, і Мак потяг її до ванної купати. Раптом Муха, щось нанюхавши, враз, як скажена, вирвалася з його рук і кинулася до дверей електрички.

Мак згадав про недавні чудні явища в цій кімнаті і тому швидко схопив і вкинув галасливу Муху в свою кімнату, а потім навшпиньках підійшов до дверей електрички.

Натиснув защіпку, двері безшумно розчинились. І тоді Мак ясно побачив, що в порожній електричці раптом відкрився хід на горище і по драбині попливла вгору (сама!) велика блискуча куля-балон.

Схвильований Мак підбіг до драбини. Але все вже зачинилося, зникло, як на екрані. І все ж таки це було дійсністю!..

Мак кинувся відкривати люк — механізми не слухались. В цей час гучний удар грому струсонув все тіло корабля.

Мак побіг до хімічки, щоб розповісти про все Раї.

Проте він не встиг нічого сказати, бо саме тоді — в очі всім — вікно спалахнуло сліпучим сяйвом. І жовта вогняна куля, як розпечене маленьке сонце, плавно влетівши крізь вікно і зробивши легкий пірует, вилетіла назад під акомпанемент вибуху грому.

— Куляста блискавка!.. — прошепотів Грицько.

Горного вже не було. Він гарячково кинувся до кімнати спостережень. Минуло десять-п'ятнадцять хвилин. Здавалося, корабель завмер.

Ніби крізь сон почув Мак голос татка.

— Хмари стабілізувались. Район південної МТС лишився без дощу.

Весь у мокрому халаті — тільки-но з ванни — швидко прибіг до кімнати спостережень і професор. Чалма-рушник безпомічно волочилась по підлозі… Нижня губа його тремтіла, і очі без пенсне дивились зовсім жалісно.

— Ви подумайте, куляста блискавка!.. — сказав він.

«МЕРТВА ГОЛОВА»

Мак не помилявся, коли думав, що Галинка милується конденсацією хмар.

Але, чекаючи дощу цього разу, вона вже не стрибала. Навпаки, дуже зосереджена, схвильована, вона майже цілий день пролежала тихенько-тихо у траві біля веранди, стежачи, як клубочаться, пливуть штучні хмарки.

Від цих хмарок ішла дивна свіжість, і все відпочивало. Здавалось, що кожна квітка, жадібно розкриваючи свій віночок, дихає вільніше. І Галинка замріялась під ніжною пухнастою стелею хмарок, що поволі огортала її присмерком, прохолодою, — сном.

От коли вона виросте, так буде теж якимось повітряним інженером. Це цікавіше, ніж морочитися з комахами. То дурниці, що Галинка боягузка, вона вже не боїться павуків. І літати аж ніяк не боїться. Вона буде кондуктором повітряного поїзда! Або, ще краще, дощовим інженером, таким, як тьотя Рая. Можливо, вона працюватиме на стабілізуючій станції — це буде ще цікавіше: ідуть безупинно дощі, надворі сльота, вогкість, а ти летиш на своєму кораблі і палахкотиш блискавками. Хмари перестають плакати і тікають геть. Проглянуло сонце.

А старенька мама сидить вдома перед екранчиком і дивиться на завзяте (обов'язково завзяте!) обличчя своєї Галинки.

Галинка вже починала скучати за своєю мамою. Яка то вона приїде з Кавказу?.. Мабуть, загоріла та дужа. І яка вона буде рада, як дізнається, що посуху таки зовсім перемогли. Підуть дощі, і попливе її комбайн таким чудовим хвилястим морем.

Трохи лінива на писання листів, Галинка вирішила обов'язково взятися зараз же за великий позачерговий лист своїй далекій мамці про всі дощові справи.

Вона підвелася з трави і пішла до дідового кабінету. Вийняла рожевий аркуш паперу і запалила світло, бо в кімнаті через хмарову завісу було вже темнувато.

«Люба мамо!.. Твоя жабка вже дуже скучає без тебе. Їй просто вже ніяк не віриться, що вона колись буде з своєю мамою. У мене знов сила-силенна новин. Наприклад, сьогодні мені з повітря привезли подарунок. А над нами такі гарненькі хмарки…»

Лист тільки починався, аж раптом Галинчину роботу перервав величезний нічний метелик, дуже подібний до пташки. Він влетів на сяйво лампочки і, тяжко плюхнувшись на стіл, поповз між дідовими книжками у темний куточок.

Галинка так і прикипіла до стільця. Паче зупинилось серце, і з ручки на рожевий аркушик паперу лягла барвиста клякса. Ентомолог переміг майбутнього інженера. Де ж таки, це була «мертва голова», метелик, яким Галинка давно хотіла поповнити свою прекрасну колекцію! Хоч як недовго затримався метелик на столі, а дівчинка встигла помітити на його спинці білі цяточки, що справляли враження майстерного малюнка черепа.

Швидко витягнуто сачок, і за мить метелик опинився в його рожевій сітці. Тонкими пальчиками дівчинка спробувала взяти метелика — він раптом жалібно писнув. Дивно! Хоч Галинка-ентомолог і знала, що такі метелики пищать.

Нарешті, вона обережно поклала його в коробочку, потім швидко намочила ефіром шматочок вати і засунула туди ж. Уїдливий запах ефіру примусив зморщитися Галинчин носик. Лунко, як схвильоване серце в грудях, бився спійманий метелик.

Це був завжди неприємний момент. Галинка кохалась в своїй колекції, але не любила даремно мучити комах. Проте вона знала, що цей метелик надзвичайно живучий, що він тільки засне під ефіром, а потім прокинеться, — брр! — розтятий на розправилці, і крутитиметься на шпильці. Треба зразу ж побігти до діда в лабораторію і попрохати в нього якоїсь міцнішої отрути.

Галинка швидко замкнула хату і вийшла на вулицю. М'яка стеля хмар створила справжній вечірній присмерк. На вулиці було людно — відчувалось пожвавлення. Перед рупором Палацу культури сміялась і перемовлялась молодь.

Рупор виголошував слова, прості н стислі слова, які тимчасом говорили про ще одну велику перемогу Радянської країни:

— … Перша станція дощування дуже вдало провела штучне хмарування… Завіса цих незвичайних хмар вкрите всю посушливу зону, якій загрожують суховії. В північній частині цієї зони вже почалися невеличкі дощі!..

— Ур-ра-а! — закричала молодь.

Біля Палацу дитини Галинку вмить спіймали дві пари дружніх рук. Тольці і Майці треба було обов'язково знати, куди вона йде.

— Тсс… — таємничо прошипіла Галинка. — Я йду по отруту. Вона сидить у мене.

— Хто?.. — затамувавши подих, запитали зацікавлені діти.

— Вона страшна, як відьма, і очі в неї горять у темряві, як у тигра, їй-право!.. — Тон Галинки був нарочито урочистий і таємничий.

— Ой Галинко, скажи швидше, а то я вмру від цікавості, — закричала Майя.

Галинка, не витримавши, засміялась і розповіла, якого звіра вона впіймала, розпаливши цим ще більше цікавість товаришів.

— Покажи мені її хоч трошечки, хоч лапку, хоч крильце! — прив'язалась Майка.

Але Галинка була фахівцем своєї справи і тому твердо дотримувалась правил.

— Ви знаєте, що я не дозволяю торкати своїх комах, доки експонат не готовий. Ось іду зараз до діда, щоб попрохати якоїсь міцної отрути.

— До діда!.. — так і застрибали діти. — І ми з тобою підемо.

— Я вже вблагаю дідуся, щоб він показав мені свою жабу-слона, — сказав товстий Толя. — Кажуть, що вона вже переросла мене.

Але Галинка рішуче виступила проти наміру дітей іти до діда разом з нею.

— О ні! До діда ніяк не можна. Він надто занятий. Завтра вранці по нього з міста прилетить спеціальний літак, його викликає на доповідь московська наукова комісія. Ну, він і готується. Бо мусить показати і свій незвичайний вітамін, і свої досліди.

Аргументи Галинки були серйозні, і дітям довелось тільки провести її до дверей колгоспного університету.

Швидко піднялася Галинка знайомими мармуровими сходами і постукала в двері з табличкою «Біологічна лабораторія».

Дід впустив її дуже веселий. Кострубаті брови його так і підморгували.

— Добрі хмарки, — казав він. — А у нас за день сто п'ятдесят грамів… Розумієш Галинко, сто п'ятдесят грамів!

Це значило, що його жаба, яку годували речовиною росту, за добу знову набрала сто п'ятдесят грамів.

Галинка зайшла до лабораторії. Як і завжди, вона відчула особливу чистоту і величавий спокій. Біло в очах від сліпучо-чистого халата діда, білих шафочок з приладами, від блискучих відшліфованих частин приладів, блиску скла, колб і мікроскопів.

Дід був сам. Він сидів перед мікроскопом, уважно розглядаючи. якийсь препарат. Галинка теж поглянула у вічко, але мало що зрозуміла в лініях, колах, крапках.

— Речовина життя!.. — сказав дід. — Уяви собі, які будуть люди, прекрасні, міцні і дужі люди, випещені на цій речовині. Це будуть велетні.

Галинка підійшла до банки, де в зелених водоростях сиділа жаба-слон. Вона була завбільшки з велику кицьку, гладка й міцна, а переливи зеленястої шкірки відсвічували самоцвітами. Сьогодні жаба була дуже жвава. Відчуваючи близький дощ, вона неспокійно чіплялася за східці драбинки, що стояла серед водоростей, і круглі очі її блищали.

Галинка пригадала очі своєї полоненої «мертвої голови», блискучі, як жаринки.

— Дідусю, — попрохала вона. — Давай мерщій мені якоїсь отрути. Я впіймала «мертву голову», а ефіром її не вб'єш.

Старий Омелько співчутливо похитав головою і, покинувши свій мікроскоп, поліз до шафочки.

Тимчасом у відчинене вікно Галинка почула вже знайомий їй гуркіт. Це повертався до стоянки «Переможець».

— «Переможець»!.. — закричала Галинка. Вона вибігла у велику кімнату лабораторії, звідки був хід на висячий балкон.

На небі й справді у хвилях хмар плив знижаючись «Переможець». Святковий, він сяяв у присмерку зеленими, червоними, жовтими вогнями сигнальних ліхтарів.

— А ти знаєш, за чверть години, за моїми розрахунками, і в нас буде дощ. Так повідомив Горний, — сказав дід.

Він теж вийшов на балкон і в бінокль розглядав «Переможця».

— Будь ласка, дідусю, дай мені бінокль! — нетерпляче попросила Галинка.

Дід віддав їй бінокль. Вона завмерла, очима мацаючи в скляному колі місток, вікна… І…

Пізніше вона розповідала, що виразно бачила, як з містка в хмари, блиснувши, полетіла якась довгаста блискуча куля. Тоді враз шалена блискавка освітила всі хмари навколо «Переможця».

Скажений вибух грому зворушив повітря.

А ще за кілька секунд на ріг балкона, зовсім близько від діда й Галинки, спустилась страшна гостя — куляста блискавка.

Сліпучою розпаленою кулею вона пропливла легко й плавно у глиб лабораторії, туди, де були дідові скарби.

Скоріше відчула ніж побачила Галинка смертельну блідість на обличчі діда. В цю мить гучний вибух струснув лабораторію, навіть балкон захитався…

Кидаючись кудись на сходи, дід потягнув за собою Галинку, але вона встигла побачити язик полум'я в кімнаті.

А дід майже штовхав її із сходів униз:

— Тікай, тікай швидше!..

І, підкоряючись його владному голосу, Галинка побігла вниз, несамовито плачучи…

— А ти?.. Я не хочу без тебе! А ти?..

— Я мушу врятувати наші препарати! — крикнув їй дід.

Вона побачила, як він кинувся у полум'я.

ПРИМХИ МУХИ

Нарада вже кінчалася. На ній зібралися всі співробітники станції, щоб обміркувати план дальшої роботи.

Сьогодні з усіх кінців Союзу йшли привітання, запитання і… докори… Станція працювала, але несподівані невдачі стурбували всю країну. Всесоюзне бюро погоди, двічі одержавши докладну інформацію, викликало начальника на персональний звіт. Куляста блискавка, що наробила шкоди в колгоспі «Південь», і зрив дощу в районі одної з МТС псували весь тріумф станції, яка вперше в світі творила планові дощі.

— Ми опанували стихію, — говорив запально Горний. — І ніхто з вас, я певен, не думає, що ми знову опинилися в колі дослідів. І смішно було б зараз приходити в розпач від нашої маленької невдачі, коли навколо від зрошених дощиками ланів назустріч нам несуться сотні привітів!.. Та в нашій роботі не може бути жодної прогалинки. Адже за дна дні ми даємо останній рішучий бій!.. Куляста блискавка, що зруйнувала колгоспну лабораторію, що покалічила одного з кращих працівників колгоспу — ця блискавка — правда, професоре? — плямує нас, працівників станції. Але ми зітремо цю пляму! За неї ми заплатимо колгоспу чудесними дощами. Ворог назавжди покине наші радянські повітряні простори. У нас йому немає місця!

Горний спинився, запалюючи цигарку. Маленька аудиторія завмерла в напруженні, дивлячись на свого начальника. З неприхованою зацікавленістю вп'явся в обличчя Горного радист Толя. Рая похмуро повернулася в бік професора. Мак хвилюючись пригладив на голові свій їжачок, а Грицько встав з стільця. Тільки Гандін, цілком спокійний, підрівнював напильничком свої нігті. Пауза здавалася дуже довгою…

Холодно-прозорі очі Горного спинились на постаті професора, який сидів у затишному кріслі під квітами олеандрів. Ролінський весь зіщулився під цим поглядом і, ховаючи свої очі, всунув ніс у книжку.

А Горний вже говорив далі:

— Наш ворог — ці стихійні явища, ці несподівані блискавки — мусить бути переможений. Зрозумійте, слова «стихія» тепер немає — є слово «ми». І блискавка може виникати тільки з нашої волі.

Мак рішуче не розумів татка — що ж, нарешті, він думає? Хто винен у блискавці? Люди чи стихія? Насторожено він глянув на потилицю професора, і йому здалося, ніби той полегшено зітхнув.

Раптом Грицько схопився з місця. Рум'янець залив його щоки до самих кінчиків великих, лапатих вух.

— Борисе Олександровичу, — вигукнув він. — Якщо виявиться, що це я, негідник, винний у цій блискавці, так посадіть мене в «Голуба» і, зарядивши його сотнею ракет, викиньте мене годувати своїм м'ясом марсіан!..

— Дурненький! — сказав ласкаво Горний. — З твого невдалого трагічного жарту бачу, що ти губиш витримку. Але не треба, щоб ти годував марсіан; звідки ти взяв, що вони людожери? Треба, щоб ми цілком ясно з'ясували, чому саме виникла куляста блискавка і стабілізувалася частина хмар. Ми мусимо дати цілком вичерпуючий звіт Бюро погоди. Інакше… Інакше ми втратимо почесне ім'я першої станції дощування і станемо знову тільки… дослідною лабораторією, та ще й невдалою!

— Цього не може бути! — палко вигукнула Рая.

Тоді раптом підвівся Ролінський. Він пересунув свої окуляри аж на підборіддя, і жовта блідість вкрила його обличчя.

— Але я хотів би зауважити, — глухо сказав він, — що куляста блискавка ще й досі найважче місце в метеорології… Я це добре знаю… Вивчаючи кулясту блискавку, я колись намагався її відтворити, але… не міг. Двадцять років тому, — продовжував він, помітно хвилюючись, — ця мерзотниця зовсім несподівано трошечки нашкодила моєму життю… Ви, певно, чули. Вона знищила мою першу лабораторію і вбила мою дружину і мого помічника. І ніхто не може сказати, як і чому вона виникла саме цього разу.

Всі затихли, співчутливо дивлячись на старого вченого, тільки Горний бадьоро сказав:

— А ми зможемо це сказати. І навіть ви, Миколо Івановичу, бо саме вам я доручаю наукові висновки в цій справі.

— Я?.. — благаючи, промовив професор. — Я ж кажу, що я теж не знаю.

— Шановний професоре, на «Переможці» немає слова «не знаю»! — різко відповів Горний.

Бадьорий, немов наелектризований, він уже перейшов до іншої справи. Треба було дати десяток нових зауважень, наказів хімікові, інженерові, Гандіну… професорові. Новий наступ хмар мусив відбутися за два дні.

Мак виліз з-за олеандрів і підійшов до татка.

— Татку, я хочу з тобою докладно поговорити. Що… ти знаєш про наші привиди? — з хвилюванням спитав він.

Але Горний сказав зовсім байдуже:

— Добре, Мачку, про це колись, потім, зараз немає часу.

Мак навіть образився. Ні, він не розумів сьогодні татка. Адже він, такий розумний, мусив, нарешті, звернути увагу на ці явища! Макові здавалось, що їхні невдачі чомусь були зв'язані з цими галюцинаціями! Він же сам бачив цю літаючу кулю… Чи, може, то справді був відблиск кулястої блискавки і він просто боягуз?!

Поринувши в роздум, Мак не помітив, як лишився сам в кают-компанії. Усі вже розійшлися. Він почав ходити туди й назад сріблястою, мов місячне сяйво, доріжкою, та Муха, вскочивши до кімнати, перервала його думки. Вона почала бігати за ним, плутаючись між ногами і гавкаючи, бо їй здавалося, що Мак щось шукає.

— Ох, яка ж ти дурна! — розсердився Мак і сів у крісло, де тільки-но сидів професор.

Тимчасом Муха вже закрутилась, як дзига, під кріслом.

Вона так там чхала, сопіла і вовтузилася, що Мак знайшов за потрібне поглянути, чим вона зайнялася. Це була цікава картина: Муха нищила, гризла зубами й розривала книжку, яку, очевидно, забув професор.

— Злодійка! Варварка!.. — закричав Мак, кидаючись відбирати книжку.

На ній лишилося таки багатенько слідів від зубів Мухи. Це була «Невидимка» Уелса…

— «Невидимка», — промовив Мак, — «Невидимка»… Він стояв зовсім схвильований. Здавалося, навіть волосся на його голові заворушилось…

— «Невидимка»! — повторив Мак і, як несамовитий, вибіг з кімнати.

НА ПОПЕЛИЩІ

У вихідний день Катруся вирішила піти додому, до колгоспу «Південь».

Прекрасне вбрання з ніжного шовку кольору морської піни, червоненькі черевички і капелюшок, як весняний тюльпан, лежали на канапці, чекаючи на свою господиню. Правда, їй не дуже й хотілося іти. Хотілося побачити своїх і розповісти, як цікаво господарювати на чудовому кораблі, але неприємно було з'являтися на очі після такої невдачі — де ж таки, лишити «Південь» без дощу! Їй так і ввижалось, як молодь оточить її веселим колом і буде під'юджувати: як же це так з дощем підкачали?.. Їм збоку, звичайно, смішно: і хмари зробили, а дощику не дали, та ще й шкоди наробили. А спробували б самі: хмари це вам не кінь і не комбайн. Особливо, коли на шляху зустрічаються такі капості, як, наприклад, кулясті блискавки. Не напишете ж ви їм: ходити на шляху забороняється!..

І ще одно непокоїло Катрусю: хотілось піти, закінчивши всі свої справи, як і годиться добрій господарці! Зовні здавалося, ніби все гаразд. Обід привезуть з МТС. Корабель у неї, як лялечка, так і сяє — можна й не викликати аеродромного для прибирання. Це ж дурниці! Її пилососи за якісь півгодини виссали всі порошинки із меблів корабля, автоматичні щітки весело пробігли туди й назад по паркету. Справжня втіха так прибирати. Та в Катрусі лишився один куточок… неприбраний. Туди ще не міг просунутись жоден автомат, і навіть ганчірка ніколи там не гуляла. Катрусі ввижались в цьому таємничому місці купи пороху та ліси павутиння… Бр… На фоні чистого корабля це виглядало такою самою недоречністю, як невдача з дощем у «Півдні»!

Цією недоторканою для чистьохи-Катрусі зоною була професорова кімната. Він рішуче не дозволяв її прибирати. У нього, мовляв, виключно тендітні прилади. Та хіба вона слон! Адже він не заперечував, коли Катруся прибирала в кімнаті спостережень чи в розвідковій. Просто впертий старий! Катруся вже як не підходила до нього з усіх боків, і його Маргошу взяла під своє шефство, а нічого з того не вийшло. Каже: «Ах, мила Катрусю, слово честі, у мене чисто, я сам завжди звик прибирати, а Маргоша в мене охайніша за людину».

Але сьогодні почула Катруся, що й професор збирається до колгоспу дослідити місце, де розірвалася блискавка. Може, сьогодні, нарешті, під'їхати до старого і під час його відсутності зробити наступ на те павутиння?.. А то прорив, та й годі. Начальник все про премію за чистоту їй каже, та хіба ж вона має право на премію, коли є хоч куточок брудний?

Катруся одягла червоненькі черевички і постукала до Ролінського. Він і справді збирався кудись. Капелюх лежав напоготові поряд із зручним кавказьким ціпком, а сам професор (от безсовісний!) чистив у кімнаті щіткою свій костюм.

Гостре око Катрусі, око господині, одразу побачило безладдя. На поліровці столу — каламутний плюш пороху, у кутку — сірий парашутик павутиння, а під столом — жах! — повне блюдце (теж вигадав!) недокурків.

— О, — простогнала Катруся, — який жах!

— Що таке?.. — розгублено кліпнув віями старий, стурбовано оглянувши свою кімнату.

— Ви не бачите, — сердито напосідала Катруся, — ясно, ви не бачите, бо у вас на окулярах ціла шуба з пороху. Але мені це набридло. Справді, Миколо Івановичу, коли ви не дозволите мені сьогодні прибрати, я викличу з МТС санкомісію і оштрафую вас, от побачите!

Ролінський розгублено зняв окуляри і тримав їх у руці, не знаючи, сердитись йому чи сміятись.

— Катрусю, — захникав старий, побачивши, що йому не відкрутитися, — мені ж треба йти, а ви мене затримуєте. Я не можу дозволити вам тут поратись… Я вже казав… Ваші щітки-автомати шумлять, як мавпи на водопої!

— Можливо, — зніяковіла Катруся, уявивши, як страшенно галасують мавпи на водопої. Можливо, мої автомати справді трошечки шумлять, але, коли хочете, я можу принести звичайну ганчірку і звичайний собі віник.

Катруся почервоніла, бо наявність в її автоматичній кухні звичайного віника була таємницею. Віник серед автоматів виглядав так само смішно, як, наприклад, гасова коптилка серед електричних ліхтарів. Але за електричною грубкою в Катрусі таки стояв старий дід-віник. Його подарувала старенька мама, коли дівчина йшла на корабель: вона ж не уявляла, як можна господарювати без віника.

Щоб приховати свою ніяковість, Катруся почала умовляти Ролінського.

— Ну, хороший Миколо Івановичу, ну дозвольте! Я вмить! За це я вам викупаю ще раз Маргошу, вона ж, біднесенька, брудна. І до колгоспу вас сама відвезу: я теж туди їду.

Вона так упрошувала Ролінського, що той несподівано здався; Катруся таки вимолила в нього рівно п'ятнадцять хвилин на прибирання, пообіцявши за це мільйон цікавих для професора послуг.

Вона принесла під фартухом віник і ганчірку і взялася порядкувати. Професор кректав, ходив навколо неї, як квочка, в якої займають курчат, і все ж таки дозволив витерти деякі прилади.

Раптом у шафі щось виразно зашкряботіло, зашаруділо.

— Миші! — вжахнулася Катруся. — У вас навіть миші завелися! А що ж робить Марго?

Марго, немов зрозумівши зауваження, підійшла до шафи і сіла перед нею, не виявляючи одначе великого зацікавлення.

— Давайте мерщій ключ, заклопоталася Катруся, — нехай Марго з'їсть мишу!

Але професор несподівано почервонів, потім зблід і почав пересувати стілець, намагаючись заглушити шкряботіння миші.

Але його все-таки було чути. Яка нахабна миша!

— Я бачу, вам її шкода! — здивувалася Катруся.

— Ах, лишіть мене, будь ласка, — розсердився враз старий. — Мені вже треба йти, а ви тут займаєтесь зоологією, досліджуєте мишей, павуків тощо…

Дивуючись такому опору професора, Катруся облишила шафу і поспішила швидше закінчити прибирання. Цур їй, тій миші! Хай лишається: може, то якась вчена миша, для дослідів, адже у діда Омелька в лабораторії були і жаби, і вужі всякі.

Полегшено зітхнувши, Ролінський замкнув за Катрусею двері. Задоволена, вона побігла одягатися. А старий підійшов до шафи і, одімкнувши її, випустив звідти щось кругле, чудернацьке…

Це була прозора Дженні. Лапи, голова, хвостик просвічувалися, як найчистіше скло, і коли вона лізла по підлозі, здавалося, наче лізе тарілка.

Професор присів перед черепахою навкарачки, пильно вдивляючись в її обриси.

— Ну, що його робити з цією поганню? — звернувся він до Марго. — Вона ще до того ж і їсти не зводить. А звідки я, метеоролог, можу знати, що їдять черепахи?

Ролінський вийняв блокнот і записав: «Дізнатись, що саме їсть степова черепаха».

Залишивши черепаху повзати по підлозі, він вирушив, нарешті, у спою мандрівку до колгоспу.

Катруся була йому добрим супутником. Вона відвела його до автобусної зупинки, що була недалеко за нарком. За кілька хвилин їх забрав синій автобус і помчав парком, а потім висілком колгоспу.

Автобус привіз Ролінського аж на Великий майдан, де сталася катастрофа.

Професор зупинився перед пошкодженим будинком колгоспного університету. Підвівши зніяковілі очі вгору, він глянув на почорнілий, щербатий, з розпаленим балконом ріг будинку, що сумно стояв на майдані.

Мерзотниця!.. Кілька ночей провів він у наукових розвідках, даремно намагаючись визначити точні передумови її появи! А вона, неначе глузуючи, двічі несподівано перевертала всі його викладки, з'являючись невчасно, як смертоносна бомба, несучи загибель, руїни…

Професор піймав себе на тому, що починає мислити, як перелякана несвідома дитина. Він одвів очі від будинку, пішов до сходів.

Замислений, він не помітив, як його оточив гурт дітей. Сміливі, жваві і, видно, зацікавлені його персоною, діти оточили його, як варта.

— Ви хочете поглянути, де вона вибухнула?

Дітвора ввічливо повела Ролінського нагору на зруйнований, згорілий поверх. Чорні, звуглені шматки стіни мали вигляд покалічених тіл. Долі, на поодиноких непрогорілих квадратах підлоги, валялися рештки приладів, розтоплене скло — все, що залишилося від лабораторії.

— О, невже ж це накоїла ця кругла скандалістка? — скрикнув Ролінський.

Сумне видовище боляче вразило його серце. Він, учений, добре розумів, що то значить зруйнована кімната науки!..

Діти зосереджено поглядали на нього, вони бачили, як він нахилився і взяв жменьку вапна з прогорілої дірки… Йому ж потрібне було дослідження!..

Раптом хтось торкнув Ролінського за рукав. Це був кремезний хлопчик. Він гнівно дивився професорові в очі, зрозумівши, звідки той прийшов.

— Ви звідти?! Ну, як же вам не соромно?! Нам потрібний дощ, а ви намудрували нам блискавок.

Толя підшморгнув носом, маленький, схвильований жалем, горем…

— Дідуся нашого… звели… дідуся… Теж учені!

Тоді всі загомоніли разом, переказуючи подробиці катастрофи, обурюючись, докоряючи…

Ролінський мовчав… Він навіть забув розпитати, що їдять степові черепахи.

Вітер гнав у вибоїни попіл — легкий, чорний, смутний…

МАК ДІЄ

Бориса Олександровича несподівано викликав парткомітет Всесоюзного бюро погоди, і він вилетів до Москви, взявши за пілота радиста Яся.

Короткий наказ призначив начальником на час його відсутності Раю. З цим новим, тепер дуже суворим начальником, що загубив останніми днями свої безтурботні ямочки, у Мака була якась серйозна довга розмова.

Після неї Мак, як кріт, засів у своїй кімнаті за новою роботою. Він теж перетворився на вченого-дослідника. Полем його дослідів був передавальник сконструйованого ним маленького телевізора, в якому він вирішив зробити якісь складні зміни.

Робота, очевидно, мала велике значення. Мак навіть не пішов обідати. Їжачок на голові настовбурчився, як чубок у стурбованого близькою небезпекою горобчика. Від спеки на кінчику носа проступили краплі поту. А куточки вуст стулилися міцно, зовсім як у Горного-тата, коли в того була напружена робота.

— Стривай, я ж тебе впіймаю. Чесне піонерське слово під салютом, впіймаю! — шепотів він, невідомо кому.

Видно було по всьому, що цей «хтось» здорово дошкулив Макові, бо навіть стиснувся його невеличкий, але міцний кулак. Це була мовчазна, але красномовна погроза на додачу до енергійної обіцянки.

Кімнатка Мака цілком обернулася на лабораторію. Уїдливо пахтіли хімічні речовини, від платівок піднімалася у повітря легка, як димок, пара. Вікно було запнуте важкою темною шторою. Інколи таємничо згасала звичайна лампа і замість неї спалахували сині, фіолетові, роблячи обличчя Мака, його рухи загадковими, вкритими сутінню.

Покінчивши з рядом маніпуляцій, Мак перебрався до електрички. Там він теж дбайливо замкнув двері. Та це було зайве — на станції було тихо і безлюдно. Рая і радист працювали в кімнаті спостережень. Гандін пішов до парку погуляти, а Ролінський і Катруся поїхали в село. Ніхто не заважав Макові у його роботі. Дбайливо замаскований за картиною купчастих хмар, стояв на варті своєрідної конструкції телепередавальник, спрямувавши пильне око в глиб цієї кімнати, де відбувалися дивні явища.

Лише один раз Мак перервав свою роботу для того, щоб подзвонити з аеродромної по телефону Галинці.

— Алло, Галинко, як дідусь?.. Погано?.. — Мак сказав, що він, і татко, і Рая — всі дуже стурбовані тим, що трапилося. Але хай вона вибачить, що він і досі її не відвідав… Його затримує надзвичайно важлива справа. Яка?.. О, він усе розповість, коли прийде до неї за годинку-другу.

Увага Мака на хвилину розважила Галинку, яка просто не знаходила собі місця, боячись за здоров'я дідуся.

Бідний дідусь лежав увесь забинтований. Здавалося, навіть міцніша за діда людина кричала б від нестерпного болю, якого завдавали страшні опіки, що вкривали все тіло, а дід ще знаходив мужність провадити ділову розмову з одним з молодих науковців своєї лабораторії. Він так категорично одмовився лягти до лікарні, доки не поговорить із своїм помічником, що лікарі дозволили йому перебути кілька годин вдома. Перед цим в амбулаторії він дозволив робити з ним, що завгодно. Сестра-доглядальниця вже двічі впорскувала йому якісь ліки і весь час сиділа біля ліжка.

Дід посилав на наукову комісію одного з своїх учнів і мусив передати йому всі свої наукові міркування. Посуд з жабою-слоном і якимись препаратами стояв на стільці.

— Ти ж привітай учених. Скажи, доб'ємося ще… кращих результатів!..

Голос раптом упав до шепоту, і посинілі повіки спустились на змучені очі. Дід мало не втратив свідомість, і сестра страшенно обурилась.

— Годі. Вам говорити заборонено. Я вам не дозволю, чуєте?

Але можна було цього і не казати. Переляканий вкрай помічник поквапливо забрав препарати і побіг до виходу: дід втратив свідомість.

Заметушилася в білому халаті сестра, різко задзвонив дзвоник телефону (це сестра викликала лікаря), шприц з якоюсь рідиною знову вп'явся у праву, якимсь дивом не пошкоджену дідову руку.

— Пити, — попрохав дід, одкривши очі. Ковтаючи сльози, Галинка поспішила подати дідові кухлик з водою. Дід так ослаб, що міг тільки раз ковтнути.

Щоб не заплакати вголос, Галинка вибігла з кімнати до своєї спальні. Вона почувала себе зовсім нещасною. Ох, якби приїхала мама!.. Але дід взяв з неї слово, чесне піонерське слово, що мамі не буде надіслано жодної телеграми. Він каже, що мамі не треба хвилюватися, бо вона ж лікується, вона мусить приїхати здоровою і веселою, як сонечко.

Піймана «мертва голова» ефектно показувала свої крильця, пришпилена на розправилці. Але сьогодні вона не тішила Галинку.

— Як дідусь, Галинко?.. Як дідусь?..

У відчинене вікно нісся цей збентежений шепіт. То була дітвора, що кожні чверть години приходила дізнатися про дідове здоров'я.

— Тсс… Дід, здається, заснув. Ідіть собі. Не турбуйте, — казала Галинка.

Вона зачинила вікно і, сховавши голову під подушку, намагалася не плакати. Але це ніяк не виходило.

Раптом надворі зашумів пропелер. Може, Мак?.. Галинка вилізла з-під подушки.

Це був санітарний літак. Він зупинився перед їх будинком, і мовчазні люди в білих халатах вийшли з нього. Це приїхали з лікарні по діда. Санітари обережно забрали його на ноші.

— Не турбуйся, дівчинко, ми його вилікуємо! — ласкаво сказав Галинці один із санітарів, несучи дідуся.

І знову загудів мотор. Галинка лишилась сама.

Надворі темніло. Тихесенький вітерець шелестів у вечірніх деревах. Галинці стало зовсім сумно. Вожата кликала її ночувати до себе. Але ж обіцяв прийти Мак!

Галинка побігла до своєї хати, увімкнула телевізор. Він чомусь не діяв.

Їй стало ще сумніше. Тіні повзли у кутки. Галинка знову стала боягузкою і, упавши на канапку, заплакала на весь голос.

— Скажіть, товаришко овечко, чи ви не бачили Галинки? — раптом почула вона насмішкуватий голос.

— Мак!.. — радісно закричала дівчинка. — Мак!

Це дійсно був Мак, що ліз з веранди через вікно, тримаючи в руці, як лікар, маленький чемоданчик.

Усі Галинчині скарги і болі так і полетіли назустріч другові бурхливим потоком.

О, якби він знав, який це був жах! Дідусь вибіг увесь охоплений полум'ям. Він все-таки встиг обережно кинути на землю дещо з врятованого. Склянки з його речовиною не розбилися, а жабі вже вона, Галинка, не дала заповзти. А дід рвав і скидав з себе шматки палаючого одягу. Від блискавки вибухнули якісь горючі хімічні рідини, вони й створили вмить велику пожежу. Пожежники не встигли врятувати лабораторії. А бризки гарячої рідини запалали, попекли діда!..

Мак, слухаючи Галинку, тільки гнівно насуплював брови, як це звичайно робив його тато. Він почав нишпорити у своєму чемоданчику і мовчки витяг звідти якусь пластинку, інструменти… Що він буде робити?

Раптом він подивився на Галинку і примружив очі на її розпухлий ніс.

— Бідний дідусь! Дідусь твій — герой. Та при чому тут твій ніс?

Він злегка дружньо вдарив Галинку по плечу.

— А ти знаєш… Ні, ти нічого не знаєш! Твоя Дженні літала… І драбина сама рухалася, і я, як осел, дивився, як угору лізла якась куля.

Мокрі Галинчині очі так і вп'ялися в Мака, не моргаючи, нічого не розуміючи.

Мак уже зовсім весело запропонував:

— Знаєш, Галинко, ось покинь-бо зразу ж плакати! Давай-но краще візьмемося за діло і спіймаємо того мерзотника, що виробляє такі штучки. Він у мене сидить у самісіньких печінках.

І хлопчик почав їй докладно розповідати про дивні події на повітряному кораблі.

ТАЄМНИЧЕ ПРОМІННЯ

Уже вечоріло, коли Ролінський вирушив назад на корабель.

Він не поїхав автобусом, а пішов пішки. Йому хотілося заспокоїтись, знайти у ритмованих кроках загублену рівновагу.

Як давно Ролінський не був на селі. Захопившись роботою у своїй лабораторії в горах, він бачив село тільки зверху, коли, дуже рідко, пролітав літаком до Москви. В його пам'яті лишились тільки цяточки, крапки, квадрати, а тепер це було близько: пишні лани, прекрасні будинки і золоті від сонця, красиві, міцні люди.

Але де ж те село?.. Село, яким колись ходив Ролінський, коли був ще молодим. Навколо кипіло життям чудесне селище, воно здавалося красивішим, оригінальнішим за звичайні міста. Все тонуло в зелені, в розкоші садів. Від парку віяло ароматом лісу. Веранда, обвита плющем, прикрашала Палац культури, статуї його фронтону біліли серед пахучих рослин… У садку висілка, немов у санаторії, стояли гойдалки. Шопенівський ноктюрн, якого грав на скрипці молодий колгоспник, замилував професорове вухо.

Дзвінкий гудок поїзда, бадьорий, мов звук піонерської сурми, увірвався в ноктюрн. Зовсім близько колією промчав маленький електровоз. Він віз нові машини для збиральної… Грубі корпуси комбайнів, віялки нової конструкції, якісь іще зовсім невідомі Ролінському сільськогосподарські машини пропливли крізь сітку дерев.

Ролінський вийшов з парку висілка і ввійшов до лісопарку, крокуючи вздовж його узлісся до аеродрому. Праворуч між квадратами ланів змією бігло шосе, ліворуч стояла пишна стіна велетенських дерев.

За своєю звичкою метеоролога Ролінський подивився на купол неба. На обрії танули легесенькі хмарки. Це були рештки штучних хмар, що цілий день іще гуляли по небу. Вони перетворилися вже на тонесеньке кучеряве мереживо і були зовсім абрикосові від ласки вечірнього заходу. Рожеві, вони танули, розкинувшись по небу, звільняючи чисті небесні простори.

— Вітер, — задумано прошепотів Ролінський. — Вітер!..

Очі метеоролога передбачали на завтра вітер: небо на заході червоно палало.

— Завтра вітер принесе нову навалу хмар!

Очі Ролінсвкого діловито огляділи небо, ковзнули за силуетом швидкого літака, що майнув швидко на захід, і розширились перед лишиш видовищем.

На небі, в напрямі аеродрому, метушились якісь дивні повітряні кульки… Рожеві, блакитні і зеленясті. Вони плигали вгору і плавно неслись у височині. Ролінському здалося, що вони мають легкі крильця і ніжки. Одні кульки були схожі на метеликів, другі — на дивних бабок з великими головами, треті — на блискучих летючих рибок з золотистими плавниками. Все це злітало вгору, спускалося вниз, кружляло, ніби мошва у веселому танку на весняному сонці.

— Що там таке?.. — запитав Ролінський у дівчат-колгоспниць, що йшли з поля.

Вони здивовано подивились на незнайомого невігласа і поспішили пояснити.

— А це ж наша авіаспортивна площадка. Вчора одержали нову партію плигунів, ну, молодь і гуляє.

Плигуни! Як він, старий, відстав від життя. Це ж був улюблений повітряний спорт молоді.

— Яшко! — закричала дзвінко одна з дівчат. — Ну, ясно, він летить нас зустрічати.

Справді, один з літунів наближався до них. Він летів уже зовсім низько, і Ролінський виразно розглядів під блискучою кулькою міцне й красиве тіло… Легко, як балетний танцюрист, він плив у повітрі, керуючи легесенькими крилами-лопастями. Це був так званий орнітостат системи інженера Кажинського.

Дівчата з веселим сміхом побігли йому назустріч. Абрикосовий захід зблід, і кулі почали міняти свої кольори.

Ролінський пригадав, що йому вже давно треба на станцію. Він прискорив ходу і швидко пройшов повз авіа-спортивний майданчик, що оглушив його веселим шумом. Орнітостати, тремтячі аеромедузи з малесенькими підв'язаними кабінками і аерофорелі, подібні до риб, грали у вечірньому повітрі.

Прохолода парку вабила, Ролінський сів на узліссі у гамак-гойдалку, звідки було видно увесь спортмайдан.

Балет повітряних літунів заколисував його своїми своєрідними ритмами. Ролінський замислився над болючою темою свого звіту, кулястою страшною скандалісткою, і… незчувся, як задрімав.

Професора збудив злючий-презлючий комар, що вкусив його у самісінький ніс. Ролінський скочив, стурбований, не розуміючи, де він.

Вже зовсім стемніло. Настала ніч. З аеродрому пливло світло. На спортмайдані було вже порожньо, і тільки прив'язані кулі-плигунн колихались, мов легкі паруси човнів.

Ролінський швидко пройшов до аеродрому і піднявся на «Переможець». Задуманий, він одчинив двері до свого кабінету. Там був присмерк, горіла тільки його настільна блакитна лампочка, яку він, ідучи, із ввічливості засвітив для своєї Марго. Втомлено він кинув на стіл капелюх і раптом завмер на місці, здивований, протираючи очі…

Частинки його приладів світились в багатьох місцях фосфоричним жовтим світлом. Паче жаринки, наче коштовне каміння, вони сяяли нестерпним блиском. Не вірячи сам собі, він кинувся до них.

Сумніву не було. Світилися частинки ізолюючої речовини — ізоліту. Якісь невідомі електромагнітні хвилі викликали в цих непровідниках електрики світлові явища і, певно, ще якісь невідомі процеси… Які хвилі, звідки?..

Заметушившись, Ролінський спіткнувся об Дженні, що лазила по підлозі. Знервований, він схопив її і вкинув у свою металеву шафу для хімічних речовин. Повернувся і остовпів від здивування: люмінесцюючі частинки одразу втратили своє блискуче сяйво.

Догадавшись, в чому справа, професор кинувся знову до Дженні і витяг її — речі засвітилися нестерпним сяйвом. Сумніву не було: прозора черепаха стала джерелом невідомих, невидимих, але, певно, великої сили променів…

Дослідити!.. Старий вчений гарячково кинувся до свого маленького електрометра, в якому світилися частинки ізоліту… Дослідження тривало майже півгодини, але дало вже певні уявлення про природу проміння. Це проміння, як і рентгенівське, спричиняло люмінесценцію в ряді речовин, а головне… робило непровідники (ізоліт) добрими провідниками електрики. Воно іонізувало цю тверду речовину, як його стара рентгенівська установка — довколишнє повітря.

Щоб перевірити свої міркування, Ролінський витяг свій плащ-лантух з дивовижної тканини. Він розгорнув його і раптом замислився, помітивши, що на ньому збоку величезна дірка.

— О Марго! — зовсім розгубившись, закричав він Марго, яка учепилась за зав'язки плаща, — де ж шматок плаща, одірваний отим арапченям?.. Він же може наробити величезних неприємностей!

Охоплений тривогою, зрозумілою тільки йому, Ролінський кинувся до електрички. Вона була залита світлом, Рая не спала. Вона сиділа за столиком біля дошки керування генератором і робила якісь викладки.

— Ви ще не спите? — кашляючи, з байдужим виглядом запитав її Ролінський.

— О, — сказала сухо Рая, — я не можу спати, доки не приїде Борис Олександрович. Сьогодні я його заміняю і вартуватиму цілу ніч. А як ваша блискавка?..

Ролінський ніяково покрутився біля неї. Вона нічого не помічала… А зверху частіша ізоляційного циліндра, певно, палала таємничим світлом!

— Бачите, — сказав він, — я теж працюватиму цілу ніч. Мені треба ще раз дещо перевірити. Потрібно взяти пробу повітря на висоті два кілометри… Гм… на тій висоті, на якій пливли тоді штучні хмари. Дозволите на годину-дві піднятися?

— Гаразд, — сказала Рая і дала автоматичний сигнал.

«Переможець» знявся в повітря для наукових спостережень.

ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМКУ

Мак порався біля свого приладу, жваво розповідаючи Галинці про свої плани.

— Розумієш, усе це чортовиння — двері, що самі відчинялися, і дивовижна Дженні — все це мені здорово надокучило. Ну от як той горіх, твердий, найтвердіший. От він мулить на зубі, а ніяк його не розкусиш! І мені чомусь здається, що все це має якийсь зв'язок з нашими дощовими невдачами. Вчора ж я випадково натрапив на цікаву думку і, здається, не помиляюсь: ми маємо справу з невидимкою!

— Невидимкою?! — здивувалась Галинка.

— Атож, з невидимкою, — уперто підтвердив Мак. — Ти читала твір письменника Уелса «Невидимка»?.. Ні? Ну, так там один дядько вигадав засіб робити тіло прозорим і невидимим. Це фантазія, але, я думаю, що, коли якась розумна голова заходиться коло цієї справи, так може вийти й щось подібне на правду. От мені й здається, що хтось зробився невидимим і шкодить нам. Він щось там намудрував і з нашою Дженні.

— Дженні! Бідненька Дженні! — зітхнула Галинка.

— Так, я сам бачив її прозорою, як скло. Мабуть, цей «хтось» випробував на ній свою речовину, та чомусь не вийшло. Шкаралупку не взяло, а сама черепаха стала лише прозорою. Одне слово, сів у калошу. І він у мене сяде в калошу ще глибше, от побачиш!

Мак закінчив роботу і дивився переможцем. Та Галинка все ж таки ніяк не розуміла, що він вирішив зробити з таємничою невидимкою.

Надворі вже зовсім спустився вечір. За вікном шаруділо листя.

Мак урочисто увімкнув свій прилад.

На маленькому екранчику перед очима Галинки вималювалась частина електрички. На стільці сиділа Рая і зосереджено читала газету.

— Все спокійно! — сказав Мак. — Я думаю, він з'явиться пізніше. Ти не заперечуватимеш, коли я просиджу тут у тебе цілу ніч? А вранці поїдемо до нас. Чого тобі сидіти самій, доки дідусь видужає?

— Я дуже рада, — сказала задоволено Галинка. — Тепер я спатиму спокійно, але я не розумію, як твій телевізор покаже тобі ту потвору, коли її не видно!

— А я сподіваюсь її побачити, — впевнено заявив Мак. — Вірніше, її побачить мій телевізор. Річ у тому, що прилад у мене ж не звичайний. Я його недаремно назвав телерозвідником. От ми тут сидимо, а він розвідає все, що десь відбувається, все виявить, сфотографує навіть. Я гадаю, що невидимка все ж таки відбиває певну кількість світла. Що б він там з собою не робив, а згладити всі нерівності свого тіла він не зможе. І от на згинах цих площин буде відбиватися певна кількість світла. От поклади якусь скляну фігурку у воду, середина буде просвічувати, а краї буде видно. Око наше дуже недосконале і таку незначну кількість світла, яку відбиває невидимка, воно не впіймає, а прилад мій впіймає. Він реагує на найслабше світло, навіть на невидиме проміння.

— О, — здивувалась Галинка. — Хіба буває невидиме проміння?..

— Ну аякже, — засміявся Мак. — А візьми, наприклад, рентгенівське проміння. Воно ж невидиме, хоч і примушує світитись багато речовин. Знаєш, будь-які світлові хвилі — це по суті електричні хвилі. Мій розвідник реагуватиме на всяке проміння, побачить навіть те, чого не бачитиме наше око. Може, це не буде звичайне відображення, а будуть зеленясті крапочки чи рисочки. Напевно я сам не знаю, що воно вийде, а щось та буде!

Годинник у дідовій кімнаті пробив дванадцять ночі. Галинка, захоплена напруженим чеканням, зовсім не хотіла спати і дивилась на екранчик сухими почервонілими від безсоння очима.

— Хай тільки впіймається, капосний, ми йому покажемо, як бавитись блискавками, — обурено сказала вона. — Я йому віддячу за дідуся!..

Знову охоплена турботою про діда, вона підбігла до телефону і подзвонила до лікарні.

— Все так само, — сумно сказала вона, вислухавши відповідь, — все так само, хоч дідусь міцний, ой, який міцний, і мусить усе перебороти.

Вона сіла знову на канапку і згорнулась у своїй улюбленій позі.

— Хочеш, — запропонувала вона! Макові, — я розповім тобі, за що дід одержав орден Леніна. Ти тоді побачиш, яка це людина!

Мак мовчки кивнув головою і, дивлячись на силует спокійної Раї, що вимальовувався на екрані, приготувався слухати.

— Дід тоді був ще не старий. І колгосп тоді був зовсім не такий, як тепер. А на скотному дворі, кажуть, було всього десятеро свиней і п'ятеро овець, і аеродрому не. було, і багато дечого не було. От дідусь і вирішив хоч що завгодно, а придбати добру отару. Він дізнався, яких гарненьких племінних овець викохує сусідній радгосп, і поїхав по них. Дідусеві пощастило, він там придбав цілу отару і повів її степами до нас. Була весна, середина квітня, здається.

І от, ти подумай! Знялася страшенна снігова буря. Ти знаєш, що таке в природі трапляється! Закрутило і замело таке, що ні дороги, ні овечок не видно. На щастя, дід надибав ярок і став під його захистом чекати, поки ущухне хуртовина. А холод був великий, і вівці могли замерзнути. І от дві доби дідусь не давав вівцям стояти і засинати, щоб вони не замерзли. Нарешті, на третій день, буря почала вщухати, та з дідом трапилося лихо. Одна вівця потрапила в якусь яму. Дід почав діставати її звідти, та й сам упав і зламав собі ногу.

Що тут робити!.. Пригнати отару він не мав сил, а треба було її рятувати, бо вона могла загинути. Ну, дідусь і вирішив, якщо іти не може, повзти. Так він повз і стрибав кілька кілометрів. Знайшов, нарешті, шлях і там уже здибав якогось колгоспника. Тоді він розповів про отару і попросив, щоб негайно її врятували, і знепритомнів. У нього був перелом ноги, ото він і досі шкутильгає. Це тоді його нагородили орденом.

Галинка замовкла. Мак тільки зібрався щось запитати в неї, як раптом весь затремтів, немов перейнятий електричним струмом, і завмер, ухопившись за ручку крісла, насторожений, схвильований…

— Дивись, дивись!.. — зашепотів він.

Галинка повернулась до екранчика і побачила на ньому якісь дивні зміни.

Рая сиділа так само, очевидно, заглибившись у читання, а тимчасом швидко розчинились і знову причинились двері до електрички, і звідти попливла якась чудна істота. Це була тінь людини з білястих крапочок, вірніше привид людини. Це був якийсь ходячий лантух, безформний, незрозумілий, страшний. Ця потвора діловито почала обходити Раю, виблискуючи однією якоюсь яскравою крапочкою, лишаючи навколо себе якісь сліди, немов розірвані білясті хмарки… Вона зупинилася просто за спиною Раї, страшна своєю невідомістю, чудернацьким виглядом.

Мак схопив Галинку за руку.

— Біжімо! Туди, на станцію!.. Цей мерзотник попсує всю справу. Ми таки не подолаємо суховію, коли дозволимо йому там гуляти. Мені здається, він задумав щось страшне!

Щось різко клацнуло в одному з допоміжних приладів Мака.

— Я його сфотографував! — сказав він. — А тепер швидше!..

Похапцем накинувши пальто і замкнувши хату, Галинка вибігла вслід за Маком.

СТРИБОК В АТМОСФЕРУ

Надворі була ніч і спокій. Все спало. Місяць плив у легкій вуалі — сонний, круглий. Тільки пічні цвіркуни жваво вигравали на невидимих інструментах.

— Знаєш що, — порадила Галинка, — ми візьмемо, якщо ти вмієш керувати, дідів мотоцикл..

— Прекрасно, — зрадів Мак, — аби був бензин, а керувати ним я вмію.

Галинка повернулася додому, взяла ключ. Тоді разом з Маком побігла в гараж, що містився у парку. Там було тихо. Галинка хвилювалась, і ключ ніяк не міг попасти в замок, його цокання здавалося таким гучним, як і удари маленького Галинчиного серця.

Нарешті, двері відчинилися, і діти викотили мотоцикл. Мак пильно оглянув дідову маленьку машину. Галинка стрибнула в коляску. Загудів мотор, і мотоцикл помчав вулицею.

Мак збільшував швидкість. Все злилось у скаженому русі. Щось здивовано крикнув вартовий біля колгоспних крамниць. Замиготіли будиночки в гущавині парку, вислизнула дорога з-за дерев.

— Швидше ж, швидше!.. — шепотів Мак. Галинка мало не вилетіла на надто різкому повороті. Вони були вже біля аеродрому, промчали повз авіаспортивний майдан.

— Ой! — закричав Мак. — Ми таки спізнились…

Мотоцикл спинився нервовим поштовхом. Галинка злякано глянула вперед і все зрозуміла.

«Переможця» на аеродромі не було. Він висів у повітрі, виблискуючи своїми вікнами-очима, далекий, недосяжний, ховаючи на височині таємничі події, що там відбувалися.

Мак втратив на хвилину свою енергію і застиг на місці розгублений.

— На світанку тут бувають чергові літаки, — несміливо спробувала підбадьорити його Галинка.

— Ах, Галинко, — відповів їй Мак. — Можна багато дечого придумати, та коли ж тут кожна хвилина дорога!.. Розумієш, цієї ж миті треба бути там. Я боюсь, що цей лантух остаточно зіпсує нам прилади.

Він тоскно роздивлявся навкруги, немов шукаючи допомоги. Аж ось він відразу випрямився і радісно вигукнув:

— Я знаю!.. Ми дістанемося туди на спортивних орнітостатах.

Охоплений раптовою думкою, він кинувся до спортивного авіамайдану, а за ним — Галинка, спотикаючись, завмираючи від напруження, хвилювання, переляку, захованого в серці.

Мака вже не можна було зупиниш. Знову енергійний і рішучий, він взявся за діло — розплутав підв'язне знаряддя однієї з куль, на мить спинився і кинувся до другої.

— Знаєш що, я зв'яжу наші кулі докупи, щоб ми трималися близько одне від одного! — сказав він.

— Як, — вигукнула Галинка, — і я полечу?

Вона глянула в нічну безодню неба, і очі її розширилися від жаху. Їй здалося просто-таки неймовірним, що вони полетять кудись у ніч, туди, де відбуваються такі таємничі події.

Мак відчув у її голосі нотку страху, і це його обурило.

— Будь ласка, — холодно сказав він. — Ти можеш не летіти. Я сам полечу рятувати станцію. Я просто думав, що ти вже покинула всяких своїх павучків і справжній мені товариш. Ти ж брала в руки павука і запевняла, що нічого не боїшся. А виходить, що я помилився.

Він повернувся до Галинки спиною і ще швидше почав поратися біля кулі. Вона захиталась у повітрі, туманно-біла, закликаючи за собою у небесний простір.

Галинка розгубилася. Тон Мака її дряпонув, мов гостра колючка. Вона не знала, що їй робити, і готова була от-от заплакати. Але це було б ще більшим доказом її боягузтва!

Вона закрила очі і здригнулась, уявивши під собою порожню безодню. Та раптом в уяві постало щось схоже на величезного павука — туманний лантух, розпливчастий і страшний, як повітряні хвилі. Але треба, як каже Мак, зібрати себе всю у слухняну грудочку… Треба зважитись… І нема вагань… нема страху!..

Галинка відкрила очі і зітхнула.

— Ні, Маку!.. Я теж полечу. Це трошечки страшно, але нічого!..

Мак повернувся до неї і почав їй стисло, сухо пояснювати, що треба робити. Треба впрягтись у ці ремінці ось так — вони міцно тримають людину під пахвами і під сидінням. Можна висунути навіть маленьку лавочку, і Галинці буде досить зручно сидіти під час польоту. Цей канат — канат спуску, ним відкривається клапан, що випускає з кулі газ. Кожний вузлик його знижує кулю приблизно на чверть кілометра. Якщо вони піднімуться вище дирижабля, нехай слухає його команду, щоб приземлитися на місток. Веслами, що прикріплені біля шиї людини, легесенькими, але міцними веслами, керують кулею в повітрі, і ними треба рухати ось так. Зрозуміло?..

Все ясно й просто, як їзда на лижах взимку. Тільки замість снігу будуть повітряні хвилі. Щоб злетіти на цій кулі, треба підстрибнути, але Галинці можна цього й не робити, бо попа дуже легенька і може взагалі ні про що не турбуватися: він, Мак, керуватиме і візьме її на буксир.

Кілька хвилин — і діти загнуздали повітряні візки. Мак перерізав ножем грубий канат. Від різкого поштовху Галинка майже загубила свідомість.

За хвилинку їй почувся сміх Мака чи, може, його окрик. Несміливо дівчинка розплющила очі і зрозуміла, що вона вже високо над землею. Зовсім близько під ногами трошки збоку колихалась біла гора — куля дирижабля.

Дивно було сидіти отак на повітряній гойдалці, колихаючнсь у повітрі. І замість страху Галинка відчула раптом прилив гордощів: вона злетіла сама так високо-високо і гойдалась у небесній колисці.

Нарешті, вона зважилася глянути вниз. Збоку, у темній безодні, поблискували далекі вогні. Земля була так далеко… На мить Галинці здалося все неймовірним сном. Коли це вона відчула, що ніби знову рухається, і інстинктивно вчепилася руками за ремінці, але така обережність була зайвою, бо маленьке тіло дівчинки було міцно прив'язане. Лопаті безпомічно колихалися в повітрі, як втомлені крила. Але поруч був Мак, і він тепер керував її рухом. Вона швидше відчула, ніж почула його голос, що губився, тонув у безодні неба.

— Не бійся… Зараз причалимо!..

Він зробив сміливий рух крилами. Куля різко гойднулась і трошечки пішла вбік, потягнувши за собою й Галинку. Дівчинка мало не вдарилась ногами об кулю дирижабля. Але ось зовсім близько замиготів огниками лампочок місток «Переможця». Галинка побачила, як Мак, випроставши ноги, торкнувся ними містка і міцно вхопився руками за стовп для виводу якогось приладу. Він затримався на хвилину, звільняючи з пут своє тіло. Раптом куля майнула і зникла в глибині неба.

Галинка скрикнула: їй здалося, що Мак полетів разом з кулею і вона лишилась сама. Але зараз же вона почула його голос десь ніби зовсім близько.

— Звільнися від ременів і стрибай униз. Не бійся, твоя куля пже прив'язана і не втече, як моя, а ти над поверхнею містка.

Ніби уві сні, заспокоєна голосом Мака, Галинка виконала його наказ. Куля гойдалась над містком зовсім низько. Знявши ремені, притримуючись за лавочку, Галинка випростала заклякле тіло і стрибнула вниз.

І ось вона вже на містку. Галинка подивилася навколо засліпленими від близької лампочки очима. Мак, блідий, посміхнувся їй. Тільки тепер вій відчув усю рискованість такого спуску.

— Ти подібна до майського жука, що злетів на лампу, — спробував він пожартувати, щоб підбадьорити Галинку. — А знаєш, нам приготували і вхід — віконечко на горищі розбите. Лізьмо туди. Тільки — тихо!

ЮНІ РОЗВІДНИКИ

На горищі було майже темно, і Галинка, пролізши туди услід за Маком, схопилась за його руку. Їй спало на думку, що, може, десь тут вони відразу наскочать на невидимку. Їй чомусь здавалося, що невидимка липкий і тягучий, як тісто, і в ньому можна загрузнути, як в клейстері… Брр… як гидко і страшно. А тут іще Мак зашепотів:

— Тихше, давай присядемо і послухаємо, може він десь тут блукає.

Галинка так і присіла в куточку поруч з Маком. Вухо намагалося вловити кроки, скрип. Та все було тихо. Тільки гучно калатало її власне серце.

«От морока, — подумала вона. — Добре б мати такий прилад: натиснув і спинив серце, щоб ноно собі даремно не тіпалося».

Ця думка розсмішила її, і вона поворухнулась.

— Ти рухаєшся, як слон!.. — сердито прошепотів Мак.

Галинці стало й справді смішно. Нервове напруження, в якому вона весь час перебувала, давало себе відчути, їй дуже хотілося сміятись.

Мак непорушно дослухався. Аж ось у протилежному кутку щось виразно зашаруділо. Хтось до них наближався.

— Це він! Він! — зашепотів Мак. Хлопчик став у войовничу позу, приготувавшись ловити невидимку. Що б там не було, а він схопить його, помацає. Хай знає, капосник, що про його існування відомо. Він не буде Маком, коли не здере з нього невидимий плащ і не побачить його хоч трошечки. Л може, він весь невидимий, і під плащем буде порожнеча?..

Галинка причаїлась, як миша, за спиною Мака, мовчки вирішивши йому допомагати. Але замість кроків почулося якесь лопотіння. У півтемряві до них котилась якась біла куля, немов кинута звідкись подушка.

— Марго! — скрикнула Галинка.

Так, це була професорова кицька, яка, очевидно, зраділа появі дітей. Галинка погладила її, і Марго привітно замуркотіла.

— Гм!.. — пробурмотів Мак. — По-моєму, і «він» тут десь близько!

Раптом у хлопчика майнула якась думка, він схопив кішку і поніс її до вікна.

— Знаєш! — на весь голос заявив він. — Я її викину зараз у вікно, оцю мерзенну кішку, щоб вона не докучала моїй Мусі.

— Ой, закричала Галинка. — Не треба!.. Не треба! Така хороша киця!

Вона побігла за Маком і вчепилась йому в руку. Але Мак стиснув її долоню і зашепотів:

— Чудна! Я ж навмисне… Розумієш, коли він тут є…

Тут тільки Галинка зрозуміла маневр хлопчика, що хотів виявити присутність невидимки, і зразу змінила тон:

— Проте, коли ти хочеш, можеш її викидати. Муху я люблю більше.

Але горище мовчало. Ніхто не виявляв ознак життя. І діти, взявши з собою Марго, пішли далі. Щоб пройти до електрички, треба було відчинити герметичні дверці до транспортерної, а звідти спуститись автоматичною драбиною.

Мак, добре обізнаний з усіма механізмами станції, легко відчинив дверцята в стіні з ізоліту. Електричне сяйво вдарило в очі. Хтось був тут, очевидно, недавно… може, зараз.

Діти обережно увійшли до транспортерної. Мак спустив з рук Марго, і вона весело побігла попереду, між транспортерами. Як велетенські змії, вони виблискували своїми пасами, гублячись у височині. Мак скосив на них очі і мимоволі здригнувся, він уявив, як «топ» знизу може привести ці змії в рух. Тоді вони переноситимуть скажені заряди, і найменший дотик загрожуватиме смертю…

Але діти вже були в центрі зали. З хвилюванням Мак натиснув кнопку, і перед ним відкрився люк.

— Ми його можемо злякати своєю появою, — сказав Мак, — але ми, на жаль, не зможемо пройти невидимими.

Вмить він збіг униз по драбині. За ним Галинка і Марго.

Вони побачили Раю, що мирно сиділа собі на стільці.

— Раю! — голосно сказав Мак, підбігаючи до неї. — Нам загрожують неприємності!

Аж тут він зупинився здивований, остовпілий: Рая, якій татко доручив станцію, солодко спала, поклавши під голову на спинку стільця руку.

— Раю! — покликав Мак голосніше. — Раю!

Вона не озивалась. Обурений Мак торкнув її за плече, зняв з бильця її руку. Стурбований, придивився до її обличчя. Але Рая спокійно спала, і свіжий рум'янець заливав її обличчя.

— Знаєш, — зашепотів Галинці Мак, — її усипили. Вона завжди спить надзвичайно чуйно. Це, певно, зробив «він»!

Галинка злякано озирнулась навколо, ніби могла «його» побачити. Але ззаду нікого не було, крім Марго, яка спокійно вмивалася.

— Давай побігаємо тут з тобою, — сказав тихенько Мак, — щоб зігнати «його» з місця. Може, «він» десь спіткнеться, а ми й почуємо.

Він побіг до трансформаторів, а потім назад, широко розкинувши в повітрі руки. Галинка теж…

Так вона бігала по полю назустріч вітру… Це зовсім не було страшно. Гірше було стояти, бо здавалося, що «він» націляється на тебе.

Так вони перевіряли, чи немає в цій частині корабля невидимки. Потім зупинились, дослухаючись. Коли це почулось звідкись гавкання Мухи.

— Які ми дурні! — сказала Макові Галинка. — Та Муха краще нам розповість, чи «він» тут, чи «його» нема.

— Правда, — зрадів Мак. — Тільки спочатку треба сховати кицьку.

Він вмить схопив її, виніс у коридор і відразу ж повернувся з Мухою.

Муха вискочила, з його рук, потім заклопотано почала бігати, обнюхуючи речі, шукаючи чогось і гарчанням виявляючи свої підозріння. Але, очевидно, «його» не було, бо вона знову кинулася до дверей.

— Муха, звичайно, шукає Марго, — сказав Мак. — «його» тут немає, інакше вона поводилася б не так. Тоді…

— Що ж тепер робити? — запитала Галинка.

— Я побіжу до Гандіна, — сказав Мак, — і попрошу його дати наказ про негайне приземлення корабля, а головне, треба телеграфувати таткові. Боюся, що й радист заснув. Ти ж отут десь заховайся і стеж за всім, що робиться. В разі чого, сигналізуй — сигнал ось тут, біля дверей. Муху я заберу з собою, щоб виявити, де «він».

І Мак вийшов з електрички, залишивши Галинку саму. Вона швиденько заховалася за горбате тіло трансформатора, але так, щоб їй було видно двері. У тихій кімнаті, де мертвим сном спала Рая, їй стало знову неприємно, боязко.

Проте все було спокійно, і в Галинки почали злипатись очі: вона ж сьогодні стільки пережила! Дівчинка позіхала.

Раптом сон утік від неї. Дівчинці здалося, що відчинилися і зачинилися двері, ніби «щось» увійшло в кімнату і стало під стінкою. Це сталося так швидко, що видалося Галинці сном. Але «щось» таки стояло під стіною і це «щось» було собі звичайнісіньким віником. Невже у двері увійшов віник? Не може бути!

Раптом вона відчула якийсь рух. Здавалося, хтось наближався до неї. Страх обійняв Галинку. Вона виразно побачила в повітрі велику блискучу крапку. Крапка наближалася до її зляканих очей, і не було сили їх одвести…

І Галинка побачила, що це був звичайний собі великий павук. Він плив у повітрі, виблискуючи своїм черевом, зовсім близько. І повітря навколо нього неначе тремтіло, струмувало, як вода. У Галинки чомусь відлягло віл, серця. Павук?.. Це ж не невидимка. Чи, може, це витівки невидимки, щоб її злякати? Так вона ж тепер анітрохи не боїться павуків. Подумаєш, який жах!

І вона вилізла з-за трансформатора. — Стривай же, я тебе впіймаю!.. Тебе, я вже не боюся!

Вона кинулась за павуком, а він зупинився зовсім близько, нестерпно блискучий, а над ним ще дві блискучі маленькі крапки. Дівчинці здалося, що хтось пильно дивиться на неї. Раптом «щось» схопило Галинку за руку, примусило її зупинитись на місці.

Розширеними від жаху очима вона дивилася на павука, а очі раптом стомилися, закрились.

Непереможний сон охопив Галинку. Вона схилилась на підлогу.

За хвилину, зовсім сонна, вона все ж таки знайшла сили на мить відкрити очі і побачила неймовірну картину: по кімнаті швиденько-швиденько бігав віник, сам собою підмітаючи кімнату.

Галинка щось хотіла сказати, крикнути і… заснула ще міцніше.

СТАРИЙ І ДІВЧИНКА

Галинка спала.

Вона не чула, як до електрички повернувся Мак, як стурбовано метушився біля неї… Як сигнал тривоги збентежив увесь повітряний корабель. Дівчинка не бачила, як прилетів Горний і поволі заспокоїв сполохану станцію. Давно прокинулася Рая від незрозумілого сну, прокинувся і вийшов з кабінету Ролінський, який теж, за його словами, несподівано заснув під час роботи. А Галинка все ще спала, комфортабельно влаштована на тій самій канапці в кімнаті Мака, де вона уперше побачила на стінах станції зображені хмари. Вона спала вже двадцять годин.

Минав день, коли до станції, що стояла на аеродромі, примчав білий літачок, що привіз до Галинки з міста якогось відомого лікаря.

Та лікар не знав, як збудити Галинку; він вислухував її серце, згинав їй руки, піднімав повіки і намагався заглянути в заснулі очі. Потім вийняв якісь ліки і, вливши кілька крапель їй в рот, зацікавлено прослухав пульс. Нарешті стомлено сів на стілець і, замислений, довго протирав окуляри.

— Що ж ви думаєте, товаришу лікар? — різко запитав його Мак. Він сам доглядав свого друга і цілісінький день сидів біля Галинки. Турбуючись про її здоров'я, хлопчик викликав уже трьох лікарів. Мака дуже обурювала їх безпорадність.

— Гм, — сказав лікар, — дівчинка спить. Пульс у неї нормальний, дихання хороше…

— Але вона спить майже добу і ніяк не прокидається! — заперечив Мак.

— Ну, як?.. — запитала, заходячи до кімнати, заклопотана Рая. За нею зайшов і Горний. Лікар почав викладати свою думку, засипав медичними термінами. Очевидно, це особливий вид летаргії, а може сонна хвороба, а може просто… глибокий гіпноз.

— Гіпноз?.. Можливо… — жваво сказав Горний.

Рая розповіла, в яких умовах, де і як заснула Галинка. Додала, що вона й сама заснула несподівано міцно і діти не могли її добудитися.

Зацікавлений лікар запропонував перевезти Галинку до лікарні. Там можна спробувати проробити над нею деякі маніпуляції. Коли сон затягнеться, треба буде добре налагодити штучне годування.

— А буває такий сон, — раптом запитав лікаря Мак, — після великого нервового напруження?

— Я думаю, буває, — сказав лікар. — А хіба дівчинка пережила якесь велике нервове напруження?

— Було, — швидко сказав Мак.

Горний подивився на сина, і Мак виразно відчув в його погляді мовчазний докір. Так, це він, Мак, був винний у тому, що трапилося з Галинкою.

Лікар ще раз нахилився над дівчинкою, перевірив її пульс. Зараз він повернеться до лікарні і приготує для неї місце. Сьогодні ж буде скликано консиліум. Можна дівчинку доставити літаком. О, та в них же є свої літаки.

Лікар вийшов у супроводі Горного і Раї, а Мак знову лишився сам біля Галинки.

Галинка поворухнулась. Мак з надією подивився на неї. Проте тільки золоте волосся розсипалось по подушці і смуглява ручка безпомічно звісилась з канапки.

Мак сумно схилив голову. Він ладний був просто заплакати. Отак сісти іі роздощитись у три ручаї, як колись Галинка під деревом, коли вони з татком знайшли її. Бідне дівчатко!.. Воно було останнім часом таким хоробрим і ні разу не дощило під час нічних пригод…

Так, це він і тільки він був винний у тому, що сталося з Галинкою. І татко має рацію, коли дивиться на нього докірливо. Вона ж іще мала і так недавно боялась павуків… А цієї ночі їй довелось зробити такий стрибок в атмосферу, а потім лишитись самій-самісінькій у мовчазній електричці, де таким ліпшим сном спала Рая.

Мак пригадував свою поведінку, і йому тепер здавалося, що вона була повна помилок. Хіба так діють справжні витримані піонери?..

Щоправда, він таки викрив невидимку і одержав від татка коротке «спасибі» за ті фото, де розпливчастою медузою гуляє по електричці таємнича постать. Він зумів швидко пробратися на корабель і сигналізувати таткові, перешкодивши тим самим якимсь таємничим діям… Але ж можна було обійтися «без паніки», як докірливо сказав йому татко. І він має рацію!

Мак, який висміював боягузтво Галинки, сам розгубився у найрішучіший момент, Вчинки його загубили ясність, логічність… Замість того щоб сигналізувати радистові, викликати його, а самому в цей час послати радіотелеграму таткові, він лишив Галинку одну у тій кімнаті, де тільки-но гуляв невидимка. Дурненький!.. Потім він запідозрив у всьому старого Ролінського, тоді як той сам проспав мало не добу… А вона, от вона… може, і не проснеться.

Галинка слабо застогнала. Їй, мабуть, снилося щось страшне. Мак ласкаво погладив її волосся, і вона затихла…

У кімнаті було душно. Вентилятори майже не давали прохолоди. Штора на відчиненому вікні немов пашіла вогнем.

Макові стало ще сумніше. Він згадав про суховій, страшний суховій, що за сьогоднішніми повідомленнями мав задути вночі. Коли сьогодні вони не створять смуги справжніх дощів, він попалить квітучі лани, витягне всю пологу з рослин… А тимчасом якийсь капосник, невідомо хто і чому, може знову зірвати дощі…

Хтось ззаду торкнув Мака за плече. Він здригнувся від несподіванки. Перед ним стояв Ролінський з Марго на руках…

— Бачите, — моргаючи очима, несміливо сказав він. — Я от приніс кицьку… Дівчинка й досі хвора?.. Може, вона пограється з кицькою?.. Їй так подобалася моя кицька.

— Та вона ж спить!.. Розумієте, спиті,!.. І не прокидається, — сказав з прикрістю Мак.

Ролінський випустив кицьку і, затамувавши подих, поглянув на канапку. Почуття турботи і жалю до дівчинки промайнуло на його обличчі, і це трошки зм'якшило сердитого Мака.

— Її зараз заберуть до лікарні, — сказав Мак. — Що це за сон, невідомо, але він може перейти в серйозну хворобу, наприклад, у нервову гарячку.

— О, — злякано сказав старий, — бідне дівчатко!..

Він розгублено озирнувся навколо і раптом звернувся до Мака.

— Знаєте що, дозвольте мені спробувати її збудити.

— Вам?.. — здивувався Мак.

— Мені, — пожвавішав професор. — Бачите, коли я жив на Кавказі, то часто спостерігав особливий вид летаргії. Розумієте, під час певних змін в атмосферному повітрі в організмі починається посилене виділення молочної кислоти. Ця сонна хвороба з найбільшою силою охоплює якраз молоді організми. І от у мене з часу одної такої епідемії збереглись ліки, що виліковують в одну мить.

Він витяг з кишені маленьку пляшечку й чарку і накапав кілька крапель.

Мак вагався. Всі неясні підозри щодо Ролінського відразу сколихнулись в його мозку… Дозволити йому підійти до Галинки?!

Але він не встиг нічого сказати, бо Ролінський, немов відчуваючи його вагання, поквапливо підійшов до Галинки і схилився над нею…

Мак кинувся до нього. Але він вже влив дівчині ліки і, тримаючи її за руку, ласкаво говорив:

— Прокинься, дівчатко, прокинься…

— Стривайте, — крикнув Мак, — стрив…

Хлопчик не доказав: він побачив, як Галинка поворухнулась і, солодко позіхаючи, розкрила очі…

Вона обвела очима Мака, привітного Ролінського і засміялась пухнастій Марго…

— О, це та сама кицька!

Тим часом почувся якийсь гомін, відчинилися двері і увійшов Горний.

— Приїхали по дівчинку, — сказав він і зупинився, побачивши веселу Галинку з кицькою на руках.

А вона злізла з канапки і раптом здивувалась, очевидно щось пригадуючи.

— Дядю Горний!.. Ми з Маком прилетіли на кулях. Знаєте? І хотіли впіймати невидимку… Що ж було зі мною?.. Я спала? Довго?..

Вона розгублено подивилась навкруги.

— А знаєш, Маку, я бачила павука, отакого здорового павука!.. І я його ніяк не злякалась. А потім по кімнаті бігала мітла! От їй-право! А може, то мені снилося?..

— Мабуть, снилося!.. — засміявся Мак. Професор гучно чхнув, нагадавши цим про себе.

— Це він збудив Галинку! — радісно заявив Горному Мак.

Та Ролінський чогось заметушився і, вийнявши якийсь папірець, простягнув його Горному.

— Бачите… — сказав він. — Ви наказали мені летіти зараз для чергових спостережень. А я, мабуть, не можу летіти…

Він круто повернувся і побрів у коридор.

Горний прочитав папірець. Обличчя його спочатку спохмурніло, а потім засяяло радістю.

— Знаєш, Мачку, — сказав він. — По-моєму, чортовиння з невидимкою вже кінчилося.

ГАЛИНЧИНЕ ШЕФСТВО

На папірці, якого Ролінський подав Горному, було написано:

«Начальникові станції товаришеві Горному.

Прошу звільнити мене з посади завідувача розвідки через те, що я хворий і абсолютно не можу справитись з цією складною і відповідальною роботою…»

Не чекаючи відповіді, Ролінський швидко повернувся до своєї кімнати і поривчастим рухом витяг з-під ліжка один із своїх величезних чемоданів.

Пакуватися, швидко пакуватися!.. Він почав витягати найцінніші речі — тендітні частини своїх приладів, похапцем вкладаючи їх у ватяні гніздечка… Але вкласти все це було нелегко. Ролінський відчув гострий головний біль. Він безпомічно озирнувся навколо. Його старого сторожа, вірного Мустафи, не було. Ролінський безпорадно глянув на чемодан… Хаос… Треба все це складати, — а чи ж воно йому потрібне?

У роздумі старий сів просто на підлогу. Із шафи виповзла злощасна Дженні, і сонячне світло заграло сліпучим блиском у прозорих площинках її тіла. Ролінський подивився на неї і ніби щось пригадав. Він же збирався дослідити її. Але тепер це вже не цікавило його. Треба принаймні… повернути їй її звичайний вигляд. У притихлого сумного Ролінського черепаха вже не викликала огиди. Після всіх її невдалих пригод вона стала йому такою ж близькою, як і Марго.

— Треба таки повернути їй фізіономію!.. — вирішив Ролінський.

Закутавши рушником голову, що починала нестерпно боліти, старий розпочав маніпуляції з Дженні. Він нагрів трохи води в електричному чайнику, налив туди якоїсь рідини і, намочивши в ній ганчірку, спробував обгорнути нею черепаху. Але їй це не сподобалося. Дженні згорнулась, заховавшись у своїй шкаралупі.

Професор пробував її розгорнути, але даремно. Роздратований, він вилив усю рідину, майже зовсім гарячу, в посуд і вкинув туди черепаху.

На хвилину в нього майнула думка, що з Дженні може вийти тільки черепаховий суп… Але не хотілося про це думати, рухатись… Голова боліла дедалі сильніше. Професор приліг на канапці і так завмер, тьмяно дивлячись на Дженні. В голові їхали колеса, гули автомобілі, а час від часу хтось паче підйомним краном тягнув — брр! — важкі каменюки від скроні до скроні.

Раптом почулося якесь шепотіння за дверима. Марго, витягнувшись, підійшла до дверей. Хтось стежив за ним, напевно стежив.

Потім хтось тихенько постукав у двері. Старий мовчав, затамувавши подих. Але постукали ще сильніше, настирливіше.

Треба відчиняти! Збентежений Ролінський заметушився по кімнаті, шукаючи, чим би накрити посудину з черепахою. Постукали знову. Затремтіли руки, і рідина розхлюпалась на стіл. Але покришки він ніяк не міг знайти.

Стукіт у двері погнав старого з посудом до вікна. Ролінський схопив мокру черепаху і викинув її за вікно.

Тоді він відчинив двері — перед ним стояли Мак і Галинка.

— Татко дуже занятий, — чемно сказав Мак, тримаючи в руці піднос з якимось питвом і апельсинами, — але він попрохав нас піклуватися про вас, щоб у вас пройшов головний біль. Може, вам щось потрібно?..

— О, — підтримала його Галинка, — це ж страшенно неприємно, коли цілісінький день болить голова. У мене якось боліла всього дві години, та й то мамка казала, що я кректала, як велика жаба у болоті.

Мак поставив піднос на стіл, а Галинка поглянула навколо і потягла повітря носиком.

— Ага, — сказала вона, гладячи Марго, — ви, мабуть, учаділи. У вас тут смердить тютюном і ще чимось, немов ви запалювали оту стародавню штуку, на якій моя бабуся готувала колись для діда їсти. Як її звали? Здається, примус!

Ролінський сів на кінчик канапи, як готовий до операції хворий. А маленькі лікарі вже почували себе в його кімнаті як вдома.

— Ні, — поставив свій діагноз Мак, — у професора просто нервовий головний біль. Треба випити чогось заспокійливого, от, наприклад, валер'янки з бромом, яку передала Рая… Потім треба вам дати міцного чаю і поставити теплий компрес.

— Еге ж, еге, — заплескала в долоні задоволена Галинка, — компрес!

Вона побачила на столі посудину з якоюсь рідиною і мокру ганчірку і кинулась до неї…

— Ох, — злякано простогнав професор, — то не вода!

— Не вода?.. — зупинилась здивовано Галинка. — А що ж цс таке?

— То просто якась бурда, — сказав професор. — її треба буде вилити геть.

— Добре, добре, — сказала Галинка, цілком входячи в роль дбайливої господарки. — Мак принесе свіжої водички, а ви лягайте зразу ж і лежіть собі спокійно. Я все, все зроблю.

Мак побіг з чайником по воду, а Галинка почала умовляти Ролінського лягти на канапу.

— Ну, дідусю, хороший, лягайте. Я вас прошу! Ви ж мене вилікували, от і я вас вилікую!

Вона взяла старого за руку і своєю ніжною ручкою погладила його шершаві від хімічних дослідів руки. Золотий кучерик майнув униз і зачепився за ґудзик на піджаку професора. Галинка засміялась і відчепила кучерик, але відразу ж докірливо похитала головою:

— Ох лишенько, ґудзик же зовсім відривається. От я його пришию, обов'язково. Мак, ти поставив воду?.. Так, будь ласка, принеси мені голку з ниткою.

Розчулений дитячою ласкою, Ролінський ліг на канапу. Галинка швидко налила у склянку принесений Маком міцний чай і сіла на кінчик канапи.

— Я вас напою чаєм, — цвірінькала вона. — Ні, ні, не підводьтесь. Я не обіллю. Я діда завжди пою, коли він хворіє. Не хочете? Ні, ні, це обов'язково треба. Отак! Розкривайте рот. А знаєте, я така весела, така весела! Мак дзвонив двічі до лікарні, і йому сказали, що лікарі випробували щось таке дуже хороше, і дід уже одужує. Хто?.. Та мій же дід, Омелько. Вам полегшало? Бачите, у вас і очі стали кращі, а то були, тільки не ображайтесь, як у нашого барана, коли він був хворий.

Мак приніс голку з ниткою. Компрес уже був готовий, теплий і волохатий, з купального рушника. Він ласкаво обгорнув голову професора. У пляшечку полились краплі.

— Будь ласка, Миколо Івановичу, випийте ці крапельки і тоді засніть.

Ролінський випив чаю з ложечки, а потім і запропоновані ліки. Він обернувся на покірну, слухняну дитину.

— А тепер я потихеньку пришию ґудзик, я тихесенько… А ви подрімайте. Ми ж собі, як миші.

Зігрітий теплим компресом, професор заспокоївся. Він з цікавістю стежив за Галинчиними пальчиками, що так вправно пришивали ґудзик. Було затишно і тихо. Марго замуркотіла у ногах. Галинка поправила компрес, її тепла рука затрималася біля його чола. Ось дівчинка обірвала нитку. І стулилися втомлені професорові очі.

— Засніть, дідусю, — почув він.

І далеко одсунулися всі думки, болі. Після багатьох безсонних ночей, заколисаний дитиною, Ролінський заснув міцним, як дитина, сном.

НІЧ ПЕРЕМОГИ

Цього разу хмари з стабілізуючої станції прийшли вночі.

Міцно спала Галинка, влаштувавшись на Раїному ліжку, але Мак, звичайно, не міг заснути. Адже сьогодні остаточно вирішувалася доля станції і врожаю. Від сьогоднішнього бою з хмарами залежало все.

«Переможець» був готовий щохвилини знятись з аеродрому. Виблискуючи вогнями, як велетень-пароплав, він чекав сигналу свого командира.

Мак обходив усі кімнати, шукаючи батька. Він знайшов татка у радіокімнаті. Нахмуривши брови, Горний дивився на карту, де жовтим автоматичним вказівником відзначався щодня шлях антициклонів. Мак побачив тільки одне: глибоку зморшку, що, як рівчак, перерізала таткове перенісся. У нього стиснулося серце: хлопчик зрозумів — невмолимо швидко вогняним казковим драконом насувається посуха. Антициклони захопили вже кордони квітучих областей. Коли станція сьогодні не утворить смуги дощів, прорветься страшний і пекучий суховій. Макові здалося, ніби він уже відчуває це пекуче дихання — в роті пересохло, очі загубили вологість, і… він ось-ось висохне, скоцюрбиться… нахилиться до землі, як травинка.

Татко швидко випрямився і підійшов до радиста, який тільки-но прийняв радіотелеграму. Толя повернув до нього рожеве обличчя, і його радісний вигляд відразу зігнав тінь з обличчя Горного.

— Борисе Олександровичу, як чудесно вони йдуть уночі, жодної краплі вологи у нас не пропаде.

— Любий мій, — весело відповів йому Горний, — цього разу ми будемо багаті на вологу. Я думаю, зайвину доведеться навіть стабілізувати.

— Щедрість краща, ніж скупість, — глибокодумно зітхнув Толя, натякаючи на недавню невдачу станції над південною МТС.

Він підійшов до дошки керування автоматами. Зараз вони мусили летіти в розвідку, і Толя керуватиме групою розвідників. На Толине місце сів Ясь, щоб приймати всі метеорологічні повідомлення.

— Дивись же, Толю, — заявив йому Горний, — жодної зайвої хвилини не давай розвідникам залишатися у хмарі. Точно дотримуйся того часу, яки її я зазначив.

Сьогодні капітан корабля порушив усі правила. Він був і начальником розвідки і механіком генератора. Всі мусили стати тільки його слухняними помічниками.

Він ще раз поглянув на карту і, міцно стиснувши уста, поспішив до розвідкової. На хвилину він спинився перед Маком.

— Мачку, ти б ішов спати, — ласкаво сказав він синові, — прокинешся з дощиком. Ти такий втомлений.

— Але… — ніяково сказав Мак, маючи намір на хвилину його затримати. — Я… не хочу, щоб знову була невидимка.

— Ах ти, невіра, — засміявся Горний. — Я ж тобі сказав, що її більше не буде. Спи спокійно. Як я звільнюся, поговоримо про все.

Макові стало легше. Йому все здавалось, що татко і досі сердиться за його недоречне геройство. Невидимки більше не буде!.. Коли ж, нарешті, татко пояснить усі ці таємниці?..

Але ж треба було подивитися на виліт розвідки. Мак швиденько побіг до кают-компанії. Не запалюючи світла, він припав до вікна, влаштувавшись на затишній канапці. Муха плигнула услід за ним і притиснула до його руки холодний ніс.

Сигнал вильоту розвідки розсипався музикою срібних дзвоників. Очі Мака вп'ялися в просторінь, що освітлювалась синюватим світлом, — розвідкова містилась якраз поряд кают-компанії. За хвилину звідти вилетів радіолітак і заблищав блакитним вогником у небесній імлі. А за ним зеленою зіркою полетіла «Зелена мушка» з безліччю автоматів. Вона взяла їх на буксир, щоб потім випустити в хмарі. Кожний із автоматів мав свій сигнальний колір. Сині, фіолетові, жовті вогники мерехтіли навколо «Мушки».

Муха, по якій теж прослизнув відсвіт різноколірних вогнів, боязко зіщулилась і заховалась у теплих Макових руках. Хлопчик влаштувався зручніше, — він хотів дочекатися повернення розвідки.

Дрімота огорнула його так владно і міцно, що Мак сам не помітив, як заснув. Йому примарилось, що він летить на якомусь метеориті у безмежному небесному просторі. В кам'яній породі була видовбана наче колиска, і він притулився до її стінок. Це був шалений літ у міжпланетні простори. Навколо пливли сліпучі сонця — різні планети. Їх пекуче сяйво загрожувало спопелити Мака, але він знав, що метеоритом керує його татко. Від цієї думки Макові ставало спокійніше. Зустрічні хмари загортали його в свої прохолодні простирадла. Стало так легко і спокійно, і все заховалось у сон.

Певно, Мак спав кілька годин. Раптом він прокинувся… Йому здалося, наче його збудив удар грому. Він скочив, намагаючись пригадати, чому він спить на канапі в кают-компанії, — сон відразу ж втік.

Надворі йшов дощ! Все вікно блищало діамантами великих крапель. Шум дощу губився в шумі транспортерів генератора і громових вибухах. Весь корпус «Переможця» здригався, наче під ударами бурі, — очевидно, він потрапив у гущу великих хмар. Розряди створювали навколо нього світне коло, схоже на північне сяйво. Падаючі дощові краплі розсипались у ньому сяючим потоком.

— Ти тут, Мачку? А я тебе шукав усюди, — сказав Горний, заходячи до кают-компанії.

Мак протирав очі, — він не хотів вірити, що так довго опав. А татко зовсім по-хлоп'ячому схопив його на оберемок, підкинув угору, як маленького, і міцно поцілував.

— Чудовий дощ! — сказав він. — Розумієш? Він ітиме ще багато годин. Тепер посуха нам не страшна!

Радість охопила і Мака. Як зовсім маленький, він у бурхливому захваті перекинувся на канапці догори ногами. Муха загавкала і весело покотилася за ним, пирхаючи, виявляючи свою радість.

— А тепер, — сказав Горний тоном школяра, що склав іспит, — я дуже хочу їсти. Я, правду кажучи, забув повечеряти.

Сміючись, Мак повів тата до кухні, щоб знайти йому щось попоїсти. Станція шуміла радісним святом дощу. Катруся зустріла пічних гостей урочисто і радісно, в новому вбранні. Вона теж не спала.

Спав як убитий тільки Ролінський, заколисаний дітьми, минулими тривогами, бромом з валер'янкою. Він не чув дощу.

Але давно відчула його Марго, що спала в кріслі. Вона прокинулася і з цікавістю поглянула на вікно. Звідти віяло прохолодою, долинав шум дощу, там мерехтіли блискавки. Схвильована, вона плигнула на ліжко до свого хазяїна, але той міцно спав.

Раптом Марго відчула приємний запах, що йшов від професорового столика. Пахло принадною для всіх котів валер'янкою. Марго злізла на столик і почала вигризати з пляшечки пробку. Пляшечка полетіла на підлогу і розбилась, запахло валер'янкою. Кицька кинулась додолу, лизнула краплі. Її зразу ж опанував п'яно-блаженний настрій. Вона замуркотіла, потяглась і почала гратися своїм хвостом.

Гра ставала дедалі жвавішою. Марго плигнула на столик і звалила професорову шухлядку. Звідти полетіли папери і професорова шпилька у вигляді павука. Кицька кинулась ловити блискучу іграшку, що покотилася до дверей.

Раптом Марго почула Муху, наїжилася і боязко підстрибнула вгору. Марго плигнула на плюшову стінку, зачепивши ненароком кнопку, що автоматично відчиняла двері. Двері подалися, і утворилася невеличка щілина, — в неї просунувся ніс Мухи. Відразу ж на собаку посипалися ляпаси Марго. Заскавучавши, Муха хотіла ухопити кицьку за хвіст. Та Марго вже побігла в глиб кімнати, і розлютованій Мусі лишився не хвіст супротивника, а тільки його іграшка — павук.

— Що ти несеш, Мушко? — перепинив її Мак, що саме повертався з татком з кухні.

Муха махнула хвостиком і покірно випустила з рота вкрадену іграшку.

— Професорів павук! — сказав Мак, беручи шпильку.

— Павук?.. — перепитав Горний.

Він із зацікавленням узяв Гюго в руки.

— Стривай! — сказав він, щось пригадавши. — Я дам Грицькові його дослідити. Це мені, мабуть, з'ясує дещо не зовсім зрозуміле у поведінці Ролінського-невидимки.

— Як? — вигукнув Мак. — Так це таки він? І ти ще посилав нас з Галинкою його доглядати?..

— Ти чудачок, Маку, — усміхнувся Горний. — Наші прилади чудові і цінні. Але голова професора Ролінського теж чудовий і, головне, неповторний механізм. Вона вигадає ще не одну невидимку, яка нам буде не шкодити, а допомагати. І я знаю, що ця голова буде наша!

ПІД ЧАС ДОЩУ

Ролінський прокинувся, коли надворі вже розвиднілося. Світло було слабе і тьмяне: хмари закривали все небо.

Ролінський подивився навколо здивованими очима — на розкладені речі, на чемодан, на двері, відчинені п'яненькою Марго. Спочатку він не розумів — ранок це чи вечір. Але чемодан швидко нагадав йому про його невеселі наміри покинути станцію. Він скочив з ліжка і стурбовано кинувся до дверей. Адже хтось міг заглянути в його шафу, в його секрети! Ролінський завжди боявся відчинених дверей. Він зачинив двері і здивовано зупинився біля вікна, шум за ним здався йому підозрілим. Вітер, а може… дощ?

Ролінський припав до вікна. Сумніву не було, це був чудовий дощ, він вперто стукав у вікно, лився веселими потоками, омиваючи зверху кулю дирижабля, його місток, виспівуючи веселим дзюркотінням з усіх боків. І навіть гуркіт «Переможця» не міг заглушити чудову пісню дощу.

Професор просто завмер від захвату. Широка радісна усмішка осяяла це завжди засмучене обличчя, зробила його відразу симпатичним, привітним.

— Зробили-таки дощ, чортові хлоп'ята!

Він знав: тепер повітряні маси двох антициклонів, схрещування яких повинно було утворити страшний суховій, зустрівши штучно створену пологу зону, змінять свій напрям і не принесуть страшної посухи. Станція перемогла!.. І серце старого вченого не могло не забитись від радості.

У двері постукали. Ролінський заметушився, відчинив. До нього увійшов веселий, урочистий Горний.

— Ну, як ви спали?.. — весело спитав він, зручно влаштовуючись у кріслі. — Це ж не звичайний бром, а чудесні ліки! Признаюсь, я хотів пас збудити, коли ми почали осадження хмар. Але вирішив, що вам потрібен спокій. Ми ще з вами робитимемо багато таких прекрасних дощів!

— Але ж, — відповів ніяково професор, — ви ж знаєте… я ж вам подав отого папірця…

Борис Олександрович вийняв з кишені заяву професора, покрутив її в руках, потім спокійно зім'яв і кинув додолу на превелике задоволення Марго. Вона кинулась ловити цю іграшку, підкидані її вгору.

— Хороша. чабанка для вашої кицьки, — сказав Горний, стежачи за рухами Марго. — Наші тварини дуже кмітливі на вигадки розваг. От сьогодні, наприклад, наша Муха стягла у вас оцю шпильку.

Він вийняв шпильку-павука і поклав її Ролінському на столик. Той схопив її, збентежений, хотів щось відповісти і не зважувався. Та Горний допоміг йому…

— Так, — сказав він, — безневинні павучки бувають неприємними істотами, коли вони залазять у наші прилади і, сплітаючи на стрілочках своє павутиння, інколи зривають дощ.

— Так, — повторив немов через силу професор, — вони інколи зривають дощ.

Він глибоко зітхнув і раптом рішуче звернувся до Горного.

— Ви… ви хочете зараз вислухати все?..

— Я тому і прийшов, — сказав Горний. — Я певен, що ви хотіли зробити це ще вчора. Ось я і вирішив допомогти вам. Моя година до ваших послуг.

Ролінський зняв окуляри, зовсім одкриваючи перед Горним свої очі. Коли б він міг відкрити йому і своє наболіле серце!.. Він сів навпроти Горного і почав свою сповідь.

— Ви знаєте, скільки років я віддав вивченню дощу. Проблема штучного дощування стала метою мого життя. Малесенькі дощові крапельки відкрили мені чудові невідомі світи. Я не спав ночі, відчуваючи наперед за десятки років ту радість, яка охопить людей нашої прекрасної країни, коли вони оволодіють дощем. Чудовими були ті ночі, коли я і моя люба дружина, обоє молоді і радісні, просиджували у малесенькій гірській лабораторії, повні запалу і надій, Я почав досліджувати дощові краплі слідом за професором Аганіним і, як ви знаєте, дечого досяг.

— О, — сказав Горний, — не дечого, а великих успіхів! Ваша цінна теорія про хімічні оксиди в дощових краплях і про їхній заряд допомогла мені потім винайти мій дощовит і дози моїх електричних впливів. Без неї я б ніколи не створив цієї станції!

— Так, це був найкращий час мого життя, — зітхнув Ролінський, — і я був не такий. Потім стало… не так. Зовсім не так.

Він помовчав трохи, знову зітхнув і продовжував:

— Я був сповнений сили і бадьорості, коли одного дня сталося тс страшне. Ви думаєте, втрата моїх пальців? То дрібничка. Те я пережив зовсім непомітно. Ні, це була та сама… куляста блискавка, що забрала в мене дружину і мого друга й помічника.

В той час я захопився кулястою блискавкою. Я об'їздив всі метеорологічні пункти, збираючи дані про це страшне і цікаве явище. Але я не міг цілком збагнути таємниці цієї блискавки. У мене були тільки деякі гіпотези, наприклад, про те, що куляста блискавка утворюється внаслідок розпаду атомного ядра азоту і ще деяких газів, які виділяють при цьому колосальну енергію. Я почав в той час працювати над створенням штучної блискавки. Ви пам'ятаєте мій «факел», який на той час був певним досягненням? Про нього багато писали.

Але він у мене ще не відривався, як куляста блискавка. — Тоді я вирішив створити зверху над цим «факелом» додаткове поле напруження і приступив до нового досліду.

Все було виміряно. Все було передбачено. Моя куляста блискавка мусила пролетіти певну відстань і безпечно розрядитись у відведений у землю шпиль. Але…

Ролінський зупинився. Хоч минуло багато років, але йому й досі важко було згадувати про це.

— Сталося не так. Куля моєї блискавки вибухнула передчасно. Розірвавшись, вона вбила мою дружину і мого друга. Я ж відбувся лише втратою свідомості.

Треба знати, чим була для мене моя дружина, як любо ми жили й працювали з нею багато років. І я став винуватцем її смерті! Я посивів за одну ніч, став злим, відлюдним, старим. У мене почала труситись голова, руки. Я всюди. звертав на себе увагу своїм жахливим виглядом. Тоді я почав зовсім ховатися від людського ока.

Моє горе позначилось і на моїх дослідах з дощем. Я став дивитися на наукову працю по-іншому. Невдача з блискавкою прибила мене. Я втратив половину віри в могутність людського мозку. Я почав думати, що штучний дощ — справа зовсім не близького майбутнього. Зневір'я в себе я переніс на всіх науковців. Саме тоді я почав писати, що пролитись нашому дощу зарано, що потрібні ще десятки років лабораторної праці, і став звати наївними фантастами тих учених (в тому числі і вас), хто одночасно з лабораторними дослідами почав провадити і польові.

Я закопався в своєму інституті, як кріт. Старий Мустафа і кілька моїх помічників — це всі, з ким я мав справу. Я став ще відлюднішим. Захоплення проблемою дощу набуло в мене хворобливого відтінку. Одне слово, я став ховати свою роботу від усіх, навіть від учених. Мені здавалось, що вони, скороспіло мріючи про дощ, вкрадуть мої досягнення, знівечать їх невдалими дослідами. Хтось написав з приводу цього обурену статтю, порівнюючи мене з Кощієм Безсмертним, що ховає свої скарби. Це мене образило і ще більше замкнуло в собі. Тоді приїздили до мене і ви, але вас я теж не впустив.

А життя йшло вперед. Інші інститути дощу теж провадили свої досліди. Цікавість ученого інколи охоплювала мене, мені хотілось поглянути на їх роботу. Але моє самолюбство і відлюдність заважали мені прийти до них і подивитись.

Ролінський замовк, він одкрив портсигар, щоб запалити. Але там уже не було жодної цигарки. Горний гостинно простяг йому свої. Ролінський затягнувся. Клуби голубого диму сховали на мить його обличчя.

— І от тоді якось за книжкою Уелса мені прийшла думка про невидимку!

Бути невидимим. Пройти зовсім непомітно в усі наукові лабораторії, слухати і бачити всі наукові секрети, коли тільки забажається, не ущемлюючи свого самолюбства… Дізнаватися про нові досягнення моєї улюбленої науки про дощування без того, щоб хтось сказав: «Це старий Ролінський, він не може сам розв'язати проблеми штучного дощу і прийшов до нас повчитися!..» Хіба це було не привабливо?..

ОПОВІДАННЯ НЕВИДИМКИ

— Про це, тільки про це я мріяв, безсонними ночами читаючи «Невидимку» Уелса. Пам'ятаєте, там один чудак винайшов засіб стати невидимим, щоб завоювати собі в капіталістичному світі становище, гроші, сите життя?.. Для мене це смішно. Адже я, радянський учений, маю все, до чого прагне культурна людина… Мене цікавили інші скарби, скарби улюбленої науки!..

— А хіба, Миколо Івановичу, — м'яко урвав оповідання Ролінського Горний, — ці скарби не були вам відкриті? Хіба я, наприклад, не поділився б своїм досвідом з професором Ролінський, коли б він прийшов до мене?..

— Звичайно, ви б поділились, але я не міг… Зрозумійте, хороший, що я не міг. Я не хотів давати вам свої знання — як же я міг прийти по ваші? Не забувайте, що я приніс на своїй шкірі ще багато плям із старого світу… І на моїй вдачі, на моїх звичках, ой, як довго ще були залишки від цих плямок. Одне слово, я міг приходити до вас тільки невидимкою.

Якось, перевіряючи вплив мого дощу на живих тваринах (я боявся під час дослідів пошкодити населенню), я випадково зробив майже прозорою маленьку жабку…

На дозвіллі я зайнявся цією справою і зовсім легко знайшов засіб знебарвлювати тіло на кілька годин.

Усе те, що визначив Невидимка Уелса, виявилося цілком правильним… А саме те, що всі частинки людини, за винятком червоних кров'яних тілець і темних пігментів волосся, складаються з безколірних тканин. Невидимка винайшов речовину, що знебарвлювала тіло, але самий процес перетворення на невидимку супроводився фізичними стражданнями. Мій же невидит був навіть приємним… Під час хімічної дії він виділяв легкий газ, який, заповнюючи усі клітини мого тіла, замутнював кров і лімфу… Клітинки ставали білими, а потім зовсім прозорими. Це було навіть приємно. Коли маска, просякнута рідким невидитом, охоплювала мою голову, здавалось, що все тіло поринає в приємну ванну і стає значно легшим, майже невагомим. Саме тому кроки невидимки такі легкі. Неприємно було тільки спочатку бачити своє прозоре, як у медузи, тіло… Дивне, анемічне…

Але бути прозорим ще не значить бути невидимим. І я став працювати в цьому напрямку далі. Яке тіло може бути невидимим? Те, яке не заломлює, не вбирає і не відбиває світла. Скляна, прозора скринька не вбирала б багато світла, і її загальна поверхня відбивала б його також небагато. Проте в окремих місцях її, наприклад у гострих кутах, де перехрещуються площини, світло і заломлюється, і відбивається інтенсивніше. Отже, треба було звести до мінімуму кількість площин мого прозорого тіла.

Тоді мені пощастило виготовити невидимий плащ — вбрання з особливої пористої тканини, яка в особливій камері піддавалась певний час впливові газоподібного невидиту. Плащ цей немов згладжував усі площинки прозорого тіла, робив його майже круглим, обтічної форми.

Коротко кажучи, я всякими засобами намагався знизити коефіцієнт заломлення світла у моєму тілі, довести його до нуля — до коефіцієнта повітря… Я виявив, що прозоре тіло, вміщене в середовище з ще нижчим коефіцієнтом заломлення, губить свою видимість ще більше… Прозоре тіло в ще більш прозорому обтічному плащі ставало зовсім невидимим у повітрі, як скляна пластинка у воді.

Тільки багато мороки завдавали мені очі. Еге ж, очі, бо Уелс зовсім забув про цей оптичний апарат, що обов'язково мусить відбивати всяке світло і давати на своїй пластинці-сітківці відображення навколишніх речей. Невидимка Уелса, певно, був сліпий!

Після довгих шукань я знайшов вихід. Я впорскував в очі особливу рідину, що зберігала їх від впливу невидиту. Від цього сітківка, навіть її найчутливіша жовтого кольору частина проти зіниці, мала нормальний вигляд. Це було не так страшно: кришталик і так прозорий, а рогівки у мене якраз сіро-жовтого, блідого кольору. Одне слово, частини очей, які я лишав видимими, не були дуже помітні, якщо до них не дуже придивлятися. Але ж жваві зіниці блищали, як чорненькі мушки. Треба було і маскуватись під мух. А що як кому заманеться впіймати ці мушки? Це мене іноді дуже турбувало.

Щоб не рискувати, я спочатку не робив у плащі вирізу для очей. І вони були непомітними. Але бачив я тоді значно гірше. Пізніше я зробив так, що коли близько не було небезпеки, проти очей у плащі розсувались дірочки. Тоді я й бачив нормально.

Отак я досяг достатньої невидимості… Тільки в дуже яскравому освітленні людина з дуже гострим зором могла б розгледіти легкі обриси мого тіла, схожого на лантух… Адже ці лінії тремтіли, розпливались, немов коливались: текло повітря… Та ще, певно, мене міг би побачити кіт, гострий зір якого вловлює мінімальну кількість світла!.

— І «розвідник» мого сина теж побачив вас, — вставив, мило всміхаючись, Горний і простяг професорові якийсь знімок.

— Як?.. — скрикнув здивований старий. Він схопив знімок. На ньому розпливчасто вимальовувалась сфотографована Маком дивна постать професора у невидимому плащі.

— Штучні очі! — з захватом промовив Ролінський. — Мені і на думку не спадало, що мене можна побачити штучними очима! Ваш Мак — незвичайний хлопчик, він справжній син ваш і своєї чудесної батьківщини…

Професор помовчав трошки і продовжував далі:

— Але ще задовго до того, як ви мене побачили, я робив несподівані візити до всіх лабораторій дощу.

Я був якось і у вас, ще до вашого виїзду в Ашхабад.

— Це було 1 червня 1941 року? — несподівано запитав Горний.

— Так… Здається, це було тоді… Але звідки ви це знаєте? — знову здивувався Ролінський.

— Я це знаю тепер! — відповів Горний. — Того дня трапилася незрозуміла історія — у мене зникли заряди з електродів лабораторних приладів. Ваш невидит зіпсував мені ізоляційні частини.

— Можливо, — сказав професор, — можливо. Але я цього не знав. Слово честі, я цього не знав! Я робив досліди з невидитом в особливому кабінеті, і про такі його властивості не знав. Але ж тоді я вам не нашкодив, бо рідко бував у вас… Я не зловживав своєю невидимкою. Я тільки раз зробив огляд дощових дослідних інститутів і… заспокоївся. Тоді ви ще не встигли перегнати мене, і я, гордий своїми знаннями, засів у горах.

Так минали роки. Я не казатиму про той розпач, який охопив мене, коли я дізнався, що ви розв'язали дощову проблему й інститути дощування в зв'язку з цим були закриті. Я не хотів вірити в те, що ви так швидко оволоділи цією великою таємницею — таємницею керування погодою. Я гадав, що ви просто скороспілий експериментатор і всі ваші успіхи зникнуть у перші ж години практичної роботи… Я уявляв цю справу так: буде багато шуму і… кілька крапель дощу. Я забув, що ви — комуніст!

З таким настроєм я й приїхав до вас. Я не повірив ані вашому велетню генератору, ані вашому дощовиту, хоч здивувався вашій високій техніці. Я вважав, що моє рентгенівське проміння і мій дощій кращі. І тоді я зробив великий злочин… Я свідомо зірвав вам перший дощ.

Ролінський поправив нервовим рухом окуляри і зробив кілька кроків до вікна. Там, крізь запону дощу, просвічували яскраво-зелені плями ланів і крапки-будівлі. «Переможець» приземлявся.

— Я розрахував правильно: загибель ваших методів несе воскресіння моїх. А свої я вважав незрівнянно кращими. Тому треба було запобігти вашому найменшому успіху. Ви не повинні були пролити ані краплі дощу. І я свідомо наплутав вам зведення! А щоб на всякий випадок зняти з себе підозру, я населив прилади тими маленькими павучками.

А потім прийшли сумніви! О, які сумніви! Це коли я побачив, що всіх вас ні на мить не охоплює зневіра в правильності своїх методів. Рая кинула мені в очі докір, що помиляюсь я… І я, обернувшись на невидимку, пішов вночі досконало вивчати ваші прилади і тільки тоді зрозумів усю глибину їх конструкції… Тоді я випадково зробив вашу Дженні прозорою, бо вона підлізла під маску… Злякавшись за свій секрет, я видер її з рук Мака і заховав у себе.

Але коли ви почали працювати над хімічним впливом, я знову вам не повірив… Мені хотілося довести вам, що мій дощій впливає краще. І коли ви не дозволили мені його випробувати, я у вигляді невидимки зробив це без дозволу. Я вирішив, що мої бомби з дощієм прогримлять на весь світ!.. А вони виявилися нікчемними і… несподівано шкідливими. Ви доручили мені з'ясувати причину появи кулястої блискавки і стабілізації хмар над південним районом… Причиною були мої експерименти, мій дощій, який вибухнув у хмарах.

Це було дуже тяжко. Я відчув, що опинився в ролі справжнього шкідника… Я, який все життя боровся за радянський дощ, тепер все більше відкривав шляхи для посухи вже проти своєї волі. Мені було невимовно тяжко. І тут іще виявилось, що коли звичайне електричне світло потрапляє на площинки, просякнуті невидитом, там виникає якесь невідоме невидиме проміння. А ваша собачка, ганяючись за мною в електричці, коли я скидав з горища бомбу, відірвала кусок мого плаща!

Я розгубився зовсім. Я злякався, що цей невидимий кусок плаща, валяючись десь в електричці, зіпсує ваш прекрасний генератор. Адже це проміння робило ізоліт добрим провідником електрики! А під час дії генератора через зіпсовану ізоляцію вся станція могла б загинути!..

А чи легко знайти невидиму ганчірку? Я «усипив тоді Раю кількома порошками східного дурману. Проте ваша дітвора полювала на мене, вважаючи мене за шкідника. Мені заважало це мале білоголове дівча, коли я прибіг з віником, щоб, підмітаючи, натрапити на загублену річ. А ще перед тим я так розгубився, що сколов плащ шпиль-кою-павуком, бо Марго відірвала зав'язку; цього павука було дуже видно!..

— Грицько досліджував молекули вашого невидиту, які залишились на шпильці. Це надзвичайно цікава речовина, — сказав Горний.

Він підвівся, розправив плечі і повернувся до вікна.

Корабель приземлився на місце стоянки, вікно розчинилось, і дощова свіжість, запашне повітря мокрих ланів увірвалися в кімнату.

І раптом величезні букети квітів, цілий дощ квітів, мокрих і пахучих, посипався до ніг Горного, і радісні вигуки долинули крізь шум дощу. Це колгоспна молодь, мокра, радісна, прийшла вітати творців дощу.

ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕННІ

Тільки по обіді другого дня почав ущухати дощ.

Розкішна райдуга різноколірним паском підперезала небо. Чудові доріжки всіх кольорів спектра прослались по небу… Це біле сонячне світло, проходячи крізь мільйони малесеньких прозорих призм — круглих водяних крапель, розкладалось на свої складові частини… Фіолетове, синє, блакитне, зелене, жовте, оранжеве і червоне проміння — вся кольорова гама милувала зір.

У парку радісним хором заспівали пташки. Вони теж відчували радість після чудового дощу. Вони співали про золоті зерна, якими тепер пишно наллються зелені колоски, про соковиті свіжі трави, про достиглі плоди на деревах.

Жвавий молодий чиж струсив з крилець дрібні крапельки і зухвало злетів на підвіконня «Переможця». Він зацікавлено заглянув у блакитні хороми і раптом завмер, здивовано схиливши голівку. Звідти лунала дивна музика.

Це грав на сонарі владар дощів — Борис Олександрович Горний. І чудовий інструмент, покірний вправним пальцям і прекрасному мужньому серцю, дзвенів піснею перемоги.

Сонячний промінь уже прослизнув у кімнату, бризнув усмішкою в рожеві уста Раї, яка, закохано дивлячись на Горного, слухала його музику…

О, як хороше жити, — говорили радісні звуки, — як хороше жити серед прекрасних людей і прекрасних машин. І битись з стихією у небесних просторах і перемагати її… І проливати над колгоспними ланами діамантові дощі!..

О, як хороше, як хороше жити і творити!..

Десь продзвенів дитячий сміх, то сміялися Мак і Галинка. Сміх вплівся в пісню музичною фразою і відбився в блискучих очах Горного…

— Можна?

Хтось несміливо прошепотів це слово і, тихо увійшовши до кабінету, сів біля Раї. Це був Ролінський. Голова його вже не була пов'язана рушником. Кроки були спокійні, обличчя гладенько поголене, а на костюмі не було жодної порошинки — одне слово, він теж був святковий.

— Ну, як мої нові ліки? Добре?.. — запитала в нього Рая.

— Дякую, дуже добре. Мені здається, ніби я скинув з плечей років десять! — прошепотів у відповідь професор. Він влаштувався зручніше і поринув у музику.

Пісня перейшла у марш, продзвеніла на весь корабель і замовкла.

— Борисе Олександровичу, вас запрошують сьогодні о восьмій годині на вечерю до Кремля!.. — сказав Толя, заходячи до кабінету.

— А з колгоспу «Південь» запрошують нас усіх на танцювальну вечірку, — додав Ясь.

Вони обидва, одягнені в літні білосніжні костюми з значками «Переможця», ладні були хоч зараз танцювати — стрункі, молоді, веселі.

— О, то я ще встигну й на вечірку, — сказав Горний. — Думаєте, як у мене сивий чуб, то я не танцюватиму?! Я ще встигну повернутися до відльоту в Москву.

— То ходімте, ми покажемо вам зараз новий танок літа!.. — крикнули хлопці і, підхопивши Горного, потягли його з кімнати.

— Стривайте, — закричав, одбиваючись, Горний, — у мене ще є справа, я прийду потім! Можете забрати замість мене Раю!..

Хлопці вмить схопили за руки Раю і витягли її так хутко, що вона не встигла й слова сказати.

— Ну, — сказав Борис Олександрович Ролінському, — так поїдемо зі мною?

— Так, — тихо відповів професор, — я полечу з вами і залишуся в Москві, щоб… завтра вчасно зробити в Бюро погоди обіцяний звіт про кулясту блискавку, а потім… — Усмішка освітила його обличчя, і воно враз зовсім помолоділо. — Коли мені буде можна… Коли мені вибачать усе… Я… я хотів би лишитися з вами… Я хоті в би попрацювати на вашій чудовій станції і віддати нам усі мої знання і… навіть мою невидимку… Може, такі невидимки будуть потрібні країні, що перемагає хмари!..

— Аякже, безумовно, — радісно відповів Горний, простягаючи Ролінському обидві руки. — Ми винайдемо з вами ще силу цікавих речей! Ми з вами розтопимо навіть Північний полюс.

— Справді, — мрійно сказав старий. — Ми з вами зробимо ще й невидимий літак. І хай тільки хтось зазіхне. на наших «Переможців» — він одержить по заслузі!..

Двері з шумом відчинилися, і в кабінет сміючись вскочили Мак і Галинка. Галинка схопила Роліпського за рукав, і стала його кудись тягти, приказуючи:

— Ой Миколо Івановичу, дідусю, ідіть сюди, ми вам щось покажемо, таке цікаве!

Вони потягли Ролінського і Горного до трапа «Переможця», таємниче наказуючи іти тихо-тихесенько.

Тоді перед ними відкрилась сентиментальна картина.

На сонячних сходах лежала біла Марго, розпустивши свій чудовий хвіст. А біля неї, притулившись до її білої шерсті, солодко дрімала чорненька Муха. Вороги нарешті як слід познайомились і… помирились.

Усі весело сміялися. Тоді Мак і Галинка пригадали, чого вони йшли до Горного.

— Можна, — запитала Горного Галинка, — тепер Мак піде до мене? Сьогодні дідусь повернеться з лікарні і у нас буде свято!

Горний дозволив, і Мак з Галинкою вирушили через парк до «Піпдмн».

У парку було мокро, на доріжках стояли калюжі. Галинка зняла свої черевики і побрела в теплій воді. Мак із солідарності зробив те саме, і так вони йшли з брудними ногами, весело співаючи, аж до колгоспу.

Сонце проникало крізь мереживо листя, і крапельки сяяли перлами. Лісовий дзвіночок схилився обважнілий до землі. А в повітрі не було жодної порошинки. Всі рослини і комахи ніби оновились, напившись вологи і такого чудесного повітря.

На рівних квадратах ланів, за парком, наче маківки, заясніли капелюшки й кепі колгоспників. Всі, і старі й малі, ішли привітати воскреслі від дощу лани. А деякі летіли на орнітостатах, як легкі метелики.

Мака й Галинку зустріли діти, теж босоніж, але святково вбрані. Вони мало не задушили Мака в обіймах і повели героїв дня під своєю вартою до діда.

Він був уже вдома, трохи змарнілий, але дужий. Тільки ліва рука його ще була забинтована. Дід сидів на веранді, оточений цілою юрбою дітей, і грав їм щось на своїй флейті. Ах, як радісно грав дідусь!.. Ну, просто не можна було втриматись! І ноги Мака й Галинки самі затанцювали, і діти пішли до діда у радісному танку.

Раптом Галинка пронизливо закричала:

— Дженні, Дженні! Повернулася Дженні!..

Справді, на доріжці спокійно сиділа Дженні. Блукаючи ланами, вона почула дідову флейту і приповзла на її звуки. Черепаха мала звичайний вигляд, але одна лапа її так і лишилась прозорою, як скло. Галинка потягла її до діда і сміючись кинулась його обнімати.

— Еге, — сказав дід. — Повернулись обидві втікачки.

Він поплескав зав'язаною рукою Мака по плечу.

— Ну, діти, — посміхнувся він, — вітаю вас з дощем! А зараз ідіть мерщій мити ваші замурзані лапки.

Сміючись, Мак і Галинка побігли під ринву мити ноги. Коли це на вулиці перед будинком щось зашуміло, і блакитний літачок стрілою спустився перед будиночком.

— Добридень! — сказав Горінні, виходячи з «Голуба» разом з Ролінським. Ми таки не витримали і заїхали хоч на хвилинку.

— Ви грали? — запитав професор, оглядаючи веселий гурт. — Я б не від того, щоб з Галинкою потанцювати.

— Охоче, — закричала Галинка. — Тільки поверніть Дженні останню лапу!

Харків, 1935.

ШАХТИ В НЕБІ

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

КВІТКА НАРКОМА

За вікном крутила березнева метелиця. Білі сніжинки налітали зграями і розбивалися об скло в химерних візерунках. Зима була ще в повній силі.

І зовсім дивно виглядала на фоні цього засніженого вікна свіжа червона квітка. Вона стояла в склянці на великому письмовому столі. Це була камелія з вогненними пелюстками, що відтіняли оксамит вічнозеленого листя. Але як опинилась ця дитина субтропіків на фоні зимового пейзажу Москви?

— Подивіться, хіба це не втілена поема?

Нарком узяв склянку з квіткою і пересунув її ближче до відвідувача. В раптовій посмішці блиснули білосніжні зуби, і ледь примружені жваві очі зупинилися на обличчі співбесідника.

Це був невисокий білявий чоловік середнього віку, але поруч з великою, широкоплечою постаттю наркома він здавався майже хлопчиком. У його маленькій, добре збудованій постаті було щось хлоп'яче. Білявий чуб вихрився над круглим чолом задерикувато, як у юнака, а в обрисі трохи припухлих вуст було щось наївно-дитяче.

— Це звідти? — запитав він з неприхованим захватом і обережно торкнувся гладенького, мов лакованого, листя.

— Звідти, — підтвердив нарком, — квітку привіз мені один ботанік, що їздив, так би мовити, «консультувати» тамошню рослинність. Всюди там суха пустеля, і раптом — камелія, квітка вологих зон! А коли ви прилетите туди із своїми ВВЕС,[5] там виросте велике заквітчане місто… Скільки ж кіловат енергії, — тільки вже цілком певно, — ви можете дати?

— Як і передбачалося, — жваво відповів маленький чоловік. — Спочатку пустимо в експлуатацію одну ВВЕС на 500 кіловат, потім ще чотири. Отже, матимемо 2500 кіловат. Це надто скромно, правда? Колись такі цифри здаватимуться мізерними, а ми — технічними пігмеями.

— Не треба знижувати своїх досягнень, друже, — сказав нарком. — Кілька тисяч кіловат для електрифікації, нехай тимчасової, нового міста в пустелі… В наші часи, року 1936-го, це не абищо! Ви прихильник енергії вітру — гаразд, використайте штор! Майбутні покоління, звичайно, дбатимуть про інші масштаби… тоді, коли вітер, сонце, вода і атом цілком замінять брудне вугілля, коли вугільний порох можна буде знайти либонь тільки в музеї… А шахтарі «вітряних шахт» безперечно будуть завжди рум'яні, чисті й молоді, як ви, товаришу Катинський.

— О, — засміявся Катинський, — мені вже тридцять сім. Хоч, правду кажучи, я й сам цьому не вірю.

— А мені — п'ятдесят п'ять, і, правду кажучи, я теж не вірю, — сказав нарком, і його темні очі під глетчером сивого волосся спалахнули запалом молодості. — Хіба можна нам старітись, коли кожен день несе стільки нового, стільки цікавого? На північному полюсі крижаний вітер гріє каву; серед піщаних дюн, оббризкані студеною водою, зацвітають троянди і камелії… Хіба постарієш? Знаєте, в чому таємниця довгої молодості? Треба вміти відкликатися на кожну справжню радість. І друге: вміти мужньо й молодо переступати перешкоди…

Нарком замовк і задумано поглянув на літ сніжинок за широчезним вікном. Вони літали вже зовсім сонно, осідаючи на склі.

— Втратиш силу рухатися вперед і загинеш — заснеш, розтанеш, — продовжував він. — Знаєте, мені довелося колись тікати з тюрми. І от треба було перебратися через гірський кряж. Іншого шляху не було — все, інше несло смерть. Нас було двоє — товариш і я… Дорога була важка, і вже на другий день ми почали занепадати духом. Пішов сніг, такий сонний липкий сніг. Мій товариш зупинився, вибившись із сил. Він засинав і, як дитина, просив не будити його, дати спокійно вмерти. Він уже не хотів ані волі, ані чого іншого. То був страшний сон — замерзання. Але я знав: ми ще були потрібні не для свого особистого маленького життя… Боягузи! Як ми сміли зупинитись! — Вставай! — загорлав я товаришеві і, схопивши за плечі, став трусити його щосили, поки переміг цей жахливий сон. Тоді ми знову подерлися по кризі. І за останнім шпилем побачили сонце. Пурга вщухла. І сонце зігрівало нас, напівзамерзлих, ледве живих, але непереможених.

Немов підтверджуючи наркомове оповідання, крізь сніжинки раптом просочився промінь сонця, і вікно засяяло перламутром. Промінь торкнув червону квітку, і вона спалахнула.

— І от тепер… У боротьбі за розквіт пустелі вже пішли машини на неприступні бархани. Переходили льодові шпилі — подолаємо й піщані гори! Адже справа не в естетиці, не в тому, що нам не подобаються піщані дюни і красивіше виглядатимуть поля квітів та рослин. Справа ви знаєте в чому, дорогий товаришу Катинський? У тому, що туркмени мусять забути і утиски суворої природи, і спеку, і піщані бурі, як забувають вони вже наскоки басмачів.

— І ви думаєте, що…

— Я думаю, дорогий мій, — з запалом продовжував нарком, кладучи руки на плече Катинському, — що коли радянські автомобілі вперше йшли в Кара-Кумський пробіг, це була проблема перейти бархани! А тепер ми кажемо: «Бархани треба знищити, там ростимуть квіти!»

Рука лежала на плечі Катинського, тепла, трохи важкувата. Здавалося, від неї йшли спокій і впевненість.

— Отже, готуйтесь! — закінчив нарком. — На все добре. А камелію цю, до речі, візьміть собі. Візьміть, візьміть… Адже ви мусите бути й поетом. Так, так, ви ж справжній радянський винахідник… Ви подаруєте квітку дружині чи любій дівчині, а вони обдарують вас палким привітом. А це не шкодить, правда?

ЧАСТИНА ПЕРША

ЕОЛИХА

Опуклі й увігнуті дзеркала фізичного кабінету відбивали в блискучій глибині ряди дитячих постатей, повних зосередженої уваги. Дзеркала жартівливо змінювали обличчя, витягали у вузькі сигари, розплющували в плескаті смішні місяці, з коротких носів робили комарині, з довгих — чудні бульбашки. Дзеркалам належало в кабінеті почесне місце, та сьогодні ніхто не звертав на них уваги. Всю увагу привертала до себе смуглява чорноволоса дівчина, що читала доповідь.

Адже сьогодні було останнє заняття геофізичного гуртка, який незабаром мап перейти вже на весняну практику: діти збиралися розпочати будівництво своєї метеорологічної станції. Гуртківці пишалися своїми доповідачами недаремно. Перший геофізичний мав славу найкращого серед гуртків фізичної лабораторії.

— Еолиха провалиться, от побачиш, — шепотів своєму сусідові тоненький білявий Сашко, хлопчисько з насмішкуватим гостреньким обличчям. — Побачиш! У Ніни сьогодні чомусь поганий настрій, і вона не підготувалася.

Ніна була прихованою «симпатією» Сашка. Це, правда, виявлялося найбільше в тому, що він дуже любив її дражнити.

— Нізащо! — відповів сусід. — Таке вигадав. У неї про вітер і вночі запитай, так усе скаже.

«Еолихою» називали Ніну на честь Еола — бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.

Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… «Таку вже «вітряну» вдачу має дівчина!» — жартома пояснювала сама Ніна.

— Власне, що ж таке вітер?

Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати — що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.

Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!

Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.

Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.

«… Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, — майнуло в голові Ніни. — Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!»

— Наша земля, — говорила Ніна, — ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.

— Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? — запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.

— Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, — бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. — Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.

На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.

Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри — пасати і контр-пасати…

— От вичитує, — розчаровано прошепотів Сашко, — як з книги! — Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…

Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.

Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.

— Які ще бувають вітри? — підказав їй Давид Львович.

— Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. — Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…

Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.

— Які мусони? — закричав він. — Мусони — це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.

— Атож, — озвався його сусід. — Та й бризи — це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.

Ніна почервоніла і сердито замахала руками:

— Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!

— Ех, ти, «вітре», — докірливо засміявся Давид Львович. — Ясно, що це не все одно!

— Ох, — комічно зітхнула Ніна, — мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.

— Розкажи! Це цікаво! — загомоніли слухачі.

Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.

Ви ж знаєте, що мій дядя Толя — один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!

Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних «шахт», закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію «блакитного вугілля».

Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…

Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?

— Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! — нарешті загомоніли всі.

Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:

— Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…

— От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. — закричав Сашко.

Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.

— А все-таки ти сплутала мусони і бризи! — єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. — Ти нічого до кінця не доробиш як слід!

— Ет, покинь! — сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.

— О, — сказала Майя, — прогрес! Ніна глянула в дзеркало.

— Їй я дозволяю! — сказав Давид Львович.

— Нчого не вийде! — задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали «секрет» цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі — вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.

… Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

— Сашко, — раптом озвалась вона, — а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м'який — зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

— Ах, — кумедно викривив він обличчя. — Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

— Блазень! — сердито огризнулась Ніна. — А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному «арику», серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з «Казок Гофмана» навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

«Як бути? Іти їм назустріч?..»

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

«… Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів — піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала «пристрасть» до техніки, на яку хворіють усі Катинські».

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!

КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

Весняний вітер голубив землю. Щоправда, він був холоднуватий, бо народився у далеких арктичних просторах, тільки давно заплутався в повітряних шляхах, втратив свій холод і був лише прохолодний, як мокра відтала земля.

Норд-вест — показували флюгери на даху будинку.

Тут був цілий ліс флюгерів та різноманітних анемометрів[6] розставлених на височезних шпилях. Вони ловили вітер і розкладали його на певні швидкості, бали, напрямки.

Невловимий — ставав уловимим. Лютий, він оббігав дах будиночка і закручувався в примхливі вихри.

Ось один з вихрів гнівно шарпнув відчинену кватирку, грюкнув нею і поворушив маленьким пакунком, що на шворці звішувався в кімнату. Це був букет з розквітлих пролісків. Вони пахли лісом і весною.

Проліски були в обгортці, перев'язаній блакитною стрічкою. Вони знову заколихалися від пориву вітру, зашаруділи папером, і гладкий сірий кіт, що сидів на кріслі, кинувся їм навздогін.

— Що там, Пусо? — оглянувся на кота Катинський, який працював біля столу в приємному присмерку зеленого абажура.

Він підійшов до вікна і побачив квіти. Усміхаючись, оглянув їх з усіх боків. На обгортці були уривки якихось креслень, кілька разів перетерті гумкою. Очевидно, з них було ясно, хто приніс подарунок, бо Катинський посміхнувся і, понюхавши квіти, пішов поставити їх у вазу.

Новий порив вітру знову грюкнув кватиркою. Катинський задумано поглянув на годинник і, взявши телефонну трубку, набрав потрібний номер.

— Це станція? — запитав він. — Скажіть, коли прибуває поїзд № 66 — із Херсона… Спізнюється? От невдача! Коли ж усе-таки буде поїзд? Ага, через годину? Гаразд!

Він поклав трубку й розчаровано озирнувся навколо. Знайома кімната, повна книг, рисунків моделей, принадна своєю робочою тишею, сьогодні здавалась тісною й холодною.

Катинський надів жовту шкіряну куртку й шолом, знявши це з досить своєрідної вішалки — крила вітряка, — і постукав у сусідні двері:

— Я йду, Ганно Павлівно, — сказав він. — Ви лягайте спати… Гордій Семенович? Ясно, приїде. Вечерю я візьму сам, не турбуйтеся.

Він замкнув двері і вийшов з хати. Вітер війнув йому в обличчя, збуджений, радісний. Він пахнув відталою землею, бур'янцями, першими квітами. Набубнявілі пуп'янки на гілках дерев домішували свої солодкуваті пахощі до цього весняного букета.

В саду було яскраве світло. Доріжки тяглися білими рівними стрічками. Вітер колихав дерева, і тіні від гілля бігали розпатлані, метушливі, казкові. В цьому білому феєричному світлі все здавалось незвичним. Галявинка серед саду видавалася ставком, дерева — якимись рукастими постатями.

Проте це не було світло місяця — рівне біле світло. Воно лилося звідкілясь згори, сліпуче, яскраве, багате.

Катинський проминув садок, відчинив хвіртку і вийшов на круглий майданчик. Весь майданчик з кількома будовами був залп пні цим світлом.

Джерела світла — сліпучі місяці велетенських ламп — сяяли згори, з висоти п'ятдесятиметрової башти. Легка, ажурна, вона підносилась угору стрімким тілом, а нагорі в мерехтінні відблисків плавно крутилися великі крила. Башта перекривала своєю грандіозністю весь дивовижний пейзаж двору. Тут їх було чимало, чудернацьких вітряних споруд. Вони махали хвостами й крилами, мерехтіли круглими багатолопатевими віялами, ніжними, мов якісь квіти, діловито ворушили круглими, як діжки, циліндрами…

— Добрий вечір, Анатолію Сергійовичу, — привітав Катинського сторож, що походжав з гвинтівкою навколо радгоспівської вітроелектростанції. — Гуляєте? Добре повіває, правда?

— Добре повіває! — повторив Анатолій Сергійович і попрямував до центральної башти.

Мережані переплетення бантин побігли вгору. Гвинтові сходи мов і не відчували цих легких кроків. Вітер шалено кидався на Катинського — що вище, то ставав усе дужчий. Але міцні руки цупко тримали поруччя. ©

Ось Анатолій Сергійович нарешті добрався до місточка башти. Просто над ним ледве колихалась блискуча кабіна, схожа на балон невеличкого дирижабля. До шуму вітру долучався ще й своєрідний гомін — то був гомін машин. Анатолій Сергійович натиснув якусь кнопку, двері кабіни нечутно розчинились.

Тут були машини, що перетворювали буйну енергію вітру на електричний струм. Крутився вертикальний вал від вітряка із шківом. З нього збігав блискучий пас, обертаючу другий — маленький шків від динамомашини та «інерційного» акумулятора, винайденого Анатолієм Сергійовичем.

Машини працювали — невтомні автомати, покірні його творчому задуму. Це було вже його минуле — оця вітроелектростанція, що живила радгосп. Вона здавалась тепер йому, винахідникові, дитячою іграшкою і все ж таки була дорога, як дорогі нам улюблені забавки нашого дитинства.

Він підійшов до вікна кабіни і глянув униз: радгосп сяяв огнями серед темних ланів, як квітучий оазис серед пустелі. Але ця «пустеля» жила. Змійкою вигиналися вогники — то йшли на нічну оранку колони тракторів.

Тоді погляд винахідника полинув у висоту — здавалося, він відшукував якусь зірку.

Але зовсім не зорі вабили його погляд. Вгорі, на висоті 500 метрів, горів яскравий зелений вогник на якомусь довгастому тілі. Можна було подумати, що це летить дирижабль, але вогник не рухався.

Це була модель останнього проекту винахідника — його радість, якою він був сповнений зараз.

Думки, турботи про вітростанцію знов опанували Катинського. Але раптом, поглянувши вниз, він розпізнав серед огнів рухливе око поїзда, що наближався з далечини.

Це був один з десятків поїздів, які проходили повз маленьку станцію, недалеко від радгоспу. А може, це і був саме той поїзд, якого він чекав сьогодні?

Катинський поквапливо глянув на годинник, було пів на першу. Інженер підвівся з місця і подався з башти вниз.

За кілька хвилин він уже був біля свого гаража і мчав на станцію на обтічному мотоциклеті, одній з численних премій за винахід.

Поїзд № 66 стояв на пероні — блискучий, урочистий, повний веселої публіки, що їхала з півдня, де весна вже буяла, п'янка й запашна.

— Только! Я тут…

З одного вагона, трохи кульгаючи, вийшов високий, сухорлявий чоловік років п'ятдесяти п'яти з англійською люлькою в зубах. Він був подібний до постаті з якої-небудь старовинної картини — смуглявий, красивий своєрідною красою літньої вже людини. Він обняв Анатолія Сергійовича, який був коли б не вдвоє менший за нього, а той засипав його запитаннями, схвильований, зраділий…

— Ну, як? Як вона, Гордію? Летить?

— Усе гаразд, малий, — сказав приїжджий, — завтра вона вилітає. Складання лебідки закінчують, цими днями її відправлять поїздом. Ну, а ти бачив наркома?

— Аякже, — відповів Катинський. — Була дружня розмова. Він прийняв мене, хоч, кажуть, хворий. Щось негаразд у нього з серцем. Отже, ми вирушаємо?

— Вирушаємо, друже, — підтвердив той, кого звали Гордієм. — І я думаю, що наші ВВЕС будуть добрим подарунком пустелі, хоч вони і не «надпотужні»… До речі, знаєш, закінчився монтаж вітростанції інженера Гасіна, тієї, що на Круглій Горі. Ти не заздриш його 60 000 кіловатам? По правді кажучи, я їм не дуже вірю. Але, можливо, це просто індивідуальна антипатія до прізвища Гасін.

— Чому це? — жваво запитав Катинський.

— О, це дурниці, — засміявся Гордій. — Це просто в мене був один неприємний знайомий з таким же прізвищем. Але то була стара людина, цей же Гасін, здається, ще молодий…

— Молодший за мене, — задумано відповів Катинський. — Мені показували цей проект: чотири трилопатеві колеса на башті. Звичайно, подробиці мені невідомі. Але я трохи знаю Гасіна і не дуже вірю в його принадні цифри.

На обличчі Катинського майнула тінь. Але зразу ж він байдуже махнув рукою:

— Ну, а коли йому пощастило… що ж, позмагаємось!

Він весело стріпнув хлоп'ячим чубом, що вибивався з-під шолома, і взяв Гордія під руку.

— Ну, поїхали!

Катинський посадив приїжджого в кабіну мотоцикла і дав повний хід. Вони вирвались у поля, окреслені різкою смугою лісу, по прекрасному брукованому шосе.

— Весною пахне, друже, — сказав приїжджий, нюхаючи повітря, як мисливець.

— … Весна, — повторював Анатолій Сергійович, — мої колишні учні несуть мені проліски. А яка там весна? Ах, знаєш, я вже не сплю ночами, думаючи про нашу мандрівку.

— О, — засміявся приїжджий, — я певний, що ти вже нічого не бачиш перед собою, крім нової ВВЕС. Ти лазиш по вітряках і ходиш по хаті, як тигр у клітці. І ти вмочаєш перо замість чорнильниці в сільницю… Ах, Только, треба бути витриманим, а ти й досі все такий же, мій любий!

Мотоцикл мчав до вогнів радгоспу. Раптом на дорозі виросла в світлі ліхтаря якась незграбна споруда. Це був сільський старий вітряк — одно з тих «страховищ», з якими, певно, бився ще славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський.

— Дивись, — раптом здивувався приїжджий. — Чого це він такий прибраний?

Справді, на вітряку були вивішені якісь написи, а намисто з барвистих папірців квітчало «страховище», його крила, якими воно меланхолійно ворушило.

— А ти й не знаєш? Тут без тебе хтось згадав, що минає річниця тих подій… І молодь справила свято — свято спогадів. Шкода, тільки тебе й не було! Тепер ухвалили вважати млин за недоторканну пам'ятку революційної старовини.

— Важко! — сказав Гордій, і обличчя його пройняла теплінь. — Пам'ятаєш?

— Пам'ятаєш? — підхопив і Анатолій Сергійович…

І в уяві зринули спогади про давні події на млині…

СТАРИЙ МЛИН

Чимало пережив на своєму віку старий млин.

Крізь його незграбні крила пробігали вітри. Багато чого бачили вони, гуляючи по світу, багато казок нашіптували крилам під час роботи. Чого тільки не наслухався млин, стоячи німим вартовим на роздоріжжі над широкими ланами!

Цвіли і сохли трави, потім пливли осінні тумани і завірюхи замітали дороги. Сонце висушувало зморшки на дерев'яному виду млина, а сніг набивався в них, роз'їдав і старив його.

Збудував млина колись «дивак» — тесляр Семен. «Дивак» — так його й прозивали по-вуличному, невдаху й химерника.

Була в Семена вбога, як старий трухлявий гриб, хата, дві десятини землі, восьмеро дітей та єдине багатство — меткі руки, здібні до всякої роботи: і теслярської, і столярської, і ковальської.

Хто з сільських дітей не милувався дерев'яним півником, що крутився на даху Семенової хати!

Півника зробив Семен ще замолоду: півник правив за флюгер і мав різноколірний хвіст. Червоний гребінець задерикувато їжився проти вітрів. Півник сигналізував про їх прихід з півдня, з півночі, з заходу та сходу.

Але минули роки, і злиняв, скоцюрбився півник. Стояв він на даху, мов якась нікчемна потвора. Постарів і його хазяїн, живучи в тяжких злиднях. Не могли прогодувати його навіть і меткі, золоті руки, не раз і не два проводжали його холодні вітри, коли йшов у далеке місто на заробітки. А дома сохла й хворіла дружина, мерзли в злиднях діти. Повертаючись додому, Семен уже не майстрував веселих півників. Смутнів і смутнів «дивак» і… спізнався з лихим другом, з горілкою.

Дерев'яного млина збудував Семен на замовлення сільського куркуля Матвія Тріпова.

Багатій наобіцяв Семенові за млин золоті гори, і хоч Семенова стара не дуже вірила в ці обіцянки, та все ж таки сподівалася, що Семен, ставши мірошником, заробить дітям шматок хліба. От вона й натурчала чоловікові вуха, щоб погодився будувати.

І тоді став потрошку рости, як гриб із землі, тріповський млин.

Це був звичайний, старовинний, так званого німецького типу «козловий» млин. Як казкова хатка на курячих ніжках, стояв він на високих стовпах, на «козлах», прикрашений усякими Семеновими витівками.

На даху, як і колись на Семеновій хаті, гордовито крутився розфарбований півник. «Балкончик» угорі був різьблений, з химерним, як у старовинних «теремах», поруччям і теж прикрашений двома півниками. Драбину, коли не треба було сходити, можна було забирати вгору. Кімнатка мірошника, яку Семен хитромудро зробив рухомою, нагадувала круглий підситок і була дуже затишна. А весь млин трохи скидався на феодальний замок.

Та хоч млин і здавався Семенові й усім сусідам напрочуд гарним, він мав чималі технічні вади, властиві тодішнім селянським млинам. Вирізьблюючи півників, Семен не подумав про форму крил. Те, що вони були довгі (аж по 5 сажнів), здавалося йому неперевершеним чудом техніки. Всякі закони «обтічності крила» були йому, звичайно, невідомі. Крила були, як крила, — незграбні, товсті. Вітер спотикався об них і багато енергії витрачав даремно. До того ж крило було не суцільне, а з дірками-щілинами, і вітер тікав крізь них, не виконуючи ніякої роботи.

Ну, а вже поворот млина за вітром був зовсім знаменитий — треба було впрягати коней, щоб повертати «терем-теремок», або кликати з дванадцятеро людей.

Але Тріпов ще менше, ніж запрошений «інженер» — Семен, розумівся на технічних секретах вітряка. Хоч і хотілося, щоб млин молов якнайкраще, проте як це робитиметься — йому було байдуже. Багатій лише підганяв Семена, щоб швидше будував.

Але куркулиха Софія Степанівна була жінкою «ніжного серця». Семенове різьблення на балкончику їй сподобалось. Вона пообіцяла ще окремо нагородити Семена і наказала, щоб не квапився, кінчав як слід. Нарешті настав той осінній сонячний день, коли Тріпов прийшов з родичами оглянути збудований млин і змолоти перший мішок зерна. Млин був, як новенька лялька, ще не потріпаний вітрами, не з'їдений дощами й негодами. Стояло чудове «бабине літо». Було тепло, пахло в'ялою травою й листям. Вітер ніс із степу сухе перекотиполе з тонкими павутинками, на яких літали меткі осінні павучки.

Власник ста десятин землі — Матвій Петрович, поблискуючи медалями, придбаними з нагоди всяких свят, чекав пуску свого млина. Поважно погладжуючи бороду, він дивився, як бігав, метушився кострубатий, захеканий Семен, і ліниво мружив очі на різьблені оздоби, які прихвалювала його дружина. Разом з ними прийшов і приїжджий гість — шурин, прикажчик з міста.

І ось зарипіли, затріщали нові довгі крила. Перший мішок зерна пішов у ківш. Матвій Петрович виявив бажання зійти нагору. По обидва боки верхнього місточка стояли такі ж флюгери-півники, як і на даху. Барвисті хвости горіли на сонці. Урочистий Семен чекав слова похвали.

Але приїжджий гість назвав конструкцію вітряка дуже невдалою, він розповів, що в його місцевості роблять кращі, так звані «шатрові» (голландські) млини. В тих млинах тільки голівка (іноді й автоматично) поверталася за вітром, і не треба було гаяти часу на повертання, коли вітер мінявся. Отже, Матвій Петрович заявив Семенові, що млин — гусям ярмо і що він заплатить за роботу тільки половину грошей. Дружина його підтримала, бо хоч вона й нічого не тямила в млинах, та була завжди за те, щоб не платити.

Образився Семен, не витримав і вилаяв куркуля. Затупотів хазяїн ногами і попхнув Семена вниз по сходах, які той так старанно будував. Кинув йому вслід кілька карбованців і плюнув.

Нерадісний був цей вечір у старій Семеновій хаті. Діждалася Марфа свого «інженера» пізно-пізно, без грошей і зовсім п'яного. Стала вона плакати, докоряти чоловікові, що не змовчав, а той, п'яний, — з бійкою.

Тоді кинувся старший син-підліток, Гордій, захищати матір. Але розлючений батько так штовхнув його, що Гордій каменем упав на долівку і боляче вдарився коліном об гострий ріжок залізної скрині.

З того часу захворів хлопчик. У нього почався костоїд — туберкульоз коліна. Лікував його сільський фельдшер, п'яниця Омелян, а найбільше баба-шептуха Ониська: жаб холодних розрізала і в ганчірці до коліна прикладала, і трави варила міцні, пахучі. Не допомагало. Нога боліла дедалі дужче, і довелося хлопцеві зовсім злягти. Так пролежав він три довгі роки, поки процес якось не припинився сам собою. Тільки залишився Гордій на все життя кульгавим, з коротшою ногою, що майже не згиналась у колінному суглобі.

А тим часом помер Семен, п'яний, утопившись у річці, розійшлись по наймах або повмирали від пошестей діти. Стара Марфа пішла жити до заміжньої дочки. І не зглянувся хлопець, як залишився самотиною в старій хаті під злинялим півником.

Та хвороби й нещастя на диво загартували хлопця. Мовчазний, суворий, він рано навчився терпіти злигодні життя. Від батька ж перейняв він «золоті руки» — любов до всякого майстрування. Став сільським «механіком».

Тріпов якось продав невдалий млин іншому куркулеві — Степанові Довбні. Млин уже давно стояв без діла. Щось у ньому не ладилось. Степан вирішив пустити млин.

Тоді от Гордія, Семенового сина, і запросили в мірошники.

ТАЄМНИЧІ ГОСТІ

Молодий мірошник Гордій дуже полюбив незграбну крилату споруду.

Хвороба зробила його мовчазним, зосередженим. У нього майже не було товаришів. Шум і скрипіння старого млина стали йому найприємнішою музикою. А коли млин не працював, було чути, як поле дзвеніло піснями цвіркунів. Тоді влітку добре було спати на «місточку», дихати пахощами трав і дивитись на зорі.

Стара Семенова хата майже завалилась. Отож з ранньої весни Гордій зовсім оселився у млині і вибирався тільки тоді, коли снігові гирі нависали на крилах. Відлюдний і суворий мірошник одначе мав багато приятелів серед сільських дітей.

Тих днів, коли мовчав млин, вони збиралися до дядька Гордія і юрбою обліплювали сходи, немов веселі птахи. Чудесні іграшки робив цікавий дядько! Не тільки півників. Всякі вітрячки, легкокрилі кораблики з парусами, хитромудрі ляльки, що ворушили руками й сміялись рухомими щелепами, — сила іграшок виходила з його рук.

Але не тільки за іграшки та казки любили діти дядька Гордія. Були в ньому щирість та простота, «що привертали дитячі серця.

Юний Толя Катинський, син сільського вчителя, так само бігав до мірошника Гордія.

У всіх Катинських здавна була пристрасть до техніки, їхній рід налічував чимало безвісних винахідників. І в Толиного батька на старій скляній галереї лежали купи старих технічних книг, підручники з фізики, томи Фламмаріона. Приїжджаючи на літо додому з міста, де він учився в технічній школі, Толька проводив Каті, сестрі, телефон з кімнати до старого льоху, робив барометри у вигляді хамелеонів, вирізаних з паперу і змочених хімічними речовинами (залежно від стану погоди, вони міняли колір), і ще багато чого цікавого.

Книжки з галереї і зшитки з сентиментальними віршами, які потай пописував Толька, переходили часом в руки суворого мірошника. Дядько Гордій платив Тольці великою приязню, а Толька віддавав йому свої знання, що виносив із школи, і свої… вірші.

Вночі біля каганця Гордій читав. Маючи знання тільки з початкової школи, він уперто самотужки вчився. Між книжками Толиного батька знайшлася випадково й книжка якогось невідомого автора — про вітряки.

Захотілось перевірити вичитане, і він пішов до хазяїна млина, але той відмовився заплатити Гордієві за перебудову вітряка: не вірив, гадав, що це будуть «півники» його батька.

Гордій узявся до млина без хазяйського дозволу, його вабила творча радість експериментування.

Він зроби» нові крила з обшитим махом, удосконаливши їх конструкцію, давши їм обтічнішу форму.

Частину обшивки крил він виготовив на шарнірах, так що при сильному вітрі обшивка відкривалась і пропускала «зайвину» вітру. Жорна теж збагатилися на простий, але корисний прилад регулювання — «відцентровий регулятор». Він стискував їх при сильному вітрі й розсував при слабкому.

Під головний вал млина Гордій підклав котки, щоб зменшити тертя, поліпшив підшипник, потім спробував автоматизувати частину роботи: пристосував вал для підняття вгору мішків з зерном. Змінився і незручний стародавній спосіб повертання млина на вітер.

Навколо млина виросли 12 закопаних стовпів, а до них був прикріплений саморобний коловорот, на вал якого навивався ланцюг, з'єднаний з водилом млина. Це дозволяло Гордієві дуже легко повертати вітряк при зміні вітру.

Продуктивність млина стала кращою, і він уже не марнував часу, простоюючи даремно, коли міняв напрям примхливий вітер. Він молов і куркульський і бідняцький хліб, лишаючи добру частку куркулеві за помол…

… Час минав. Вибухла імперіалістична війна, потім громадянська. Виріс і зник десь у її хвилях Толька Китайський, як і багато молоді з села. Через скалічену ногу сам лише Гордій-мірошник лишився на своєму млині, як на острівці посеред бурхливого моря. Але що далі, то це море все сильніше вирувало навколо. Незабаром хвилі почали заливати і старий млин.

Село шумувало боротьбою за владу Рад, за землю. Біля млина гомоніли збуджені селяни. Все, що робилося навколо, все приносилось і в «терем-теремок» з рипом возів, з пересудами, з зерном, що сипалось під його жорна. А далі і сам млин став центром деяких подій.

Навесні 1919 року млин став державним, а Гордій — першим радянським мірошником на селі. Колишній хазяїн його десь блукав уже з недобитками петлюрівської армії.

Та восени прийшли денікінці, а за ними почали повертатись назад і вигнані селом «хазяї»: і місцевий поміщик, і тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником — куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.

І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на «балконі», на трав'яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.

Даремно лютував і кричав хазяїн на мовчазного мірошника, похваляючись викинути геть, як колись Тріпов — Семена.

— Будь ласка, — спокійно відповів Гордій, — я і сам можу піти. Тільки тоді ніхто не дасть тут ладу. Вітер і дощ розмивають крила роками, а ви хочете, щоб я полагодив умить.

Більше нічого, не почув розлючений хазяїн від механіка. Та раптом затишшя стало несподіваним спільником тих, хто не хотів постачати хліба білим хижакам.

Гордій, втомлений, лежав на «балконі». Сузір'я Великої Ведмедиці яскраво красувалося в небі. Падали осінні зорі — тремтливі й ніжні. У поміщицькому маєтку на краю села спалахнула й погасла кривава ракета — там стояв штаб білих, і поміщик, повернувшись, відзначав народження своєї доньки. Звідти віяло святом, але недалекий ліс сутулився мороком.

Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову.

— Хто там? — запитав він з «балкона».

— Я, — відповів молодий голос. — Я, дядю Гордій.

Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.

— Только! — скрикнув він. — Невже ти?

— Тихше, — зашепотіли йому знизу. — Можна до вас нагору?

Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей — Толю Катинського, що з'явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора — робітника з міського цегельного заводу.

— Який же парубок! — сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. — Орел!

Катинський хитро примружив очі і запитав:

— Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?

— Не меле, стоїть, як потороча, — відповів Гордій.

І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:

— Треба полагодити. Хай меле!

— Хіба… — розгублено сказав Гордій. — Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?

— Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, — відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший — дорослий і серйозний Толька. — Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?

— Не поетизуй, Толю, — сказав його супутник. — Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?

На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.

Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.

Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.

Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.

Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.

Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.

Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у «терем-теремок», попливли мішки з привезеним зерном.

Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.

ОБЛОГА «ТЕРЕМКА»

У зерні — патрони, під мішками в сіні — зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.

Командиром його був товариш Золотий, або інакше — Толька Катинський. Золотистий хлоп'ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум'янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.

Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський — із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.

Комсомолець Толя, залишений червоними для зв'язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.

Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців — товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.

Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім'ї.

Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв'язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.

У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п'ять років учив грамоти «мужицьких» дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про «чесність інтелігенції», намовляли вилинути на «зрадника-сина». Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики — велике горе.

Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв'язку між робітниками міста й партизанами.

Ще б йому було не вирости!..

Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.

Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий «терем-теремок» переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.

Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.

Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.

Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.

Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п'яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах «ранку», «дня» і «ночі», та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.

П'яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл.

Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув «цвіт» карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.

Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.

І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.

Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але швидкі ноги допомогли парубкові добігти до Гордійового млина.

Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур'яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в'янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.

Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на «балкон» Гордій.

— … За мною женуться! Швидше!.. — задихаючись, вимовив Толька.

Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.

І вмить «терем-теремок» став маленьким фортом.

Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!

— Чудні! — усміхнувся Гордій, «дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. — Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!

Вони з Катинським «окопались» у кімнаті-«підситку», збудованому ще Семеном.

Цілий ящик патронів, «замок з бійницями», барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги — стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.

— Здавайся! — люто залунало знизу.

— Коли б не так! — засміявся Толька. — Ну, капітане — тепер ви таки, Гордію, капітан, — починаймо!

Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.

Хто міг стріляти краще від Золотого Тольки?

Ніхто з тих, хто хотів, ставши один на одного, долізти до «балкончика», не лишився живим. А з другого боку друга гвинтівка під рукою Гордія теж заспівала пісню.

Позиція була чудова: немов для них, для такого небезпечного спорту, збудував Семен свій теремок. Білі, щоб націлитись, припадали до стовпів, які стояли навкруги млина. Та це не ховало їх; зверху їх було видно, як на долоні. В них влучали смертоносні бджоли. Стогін, лайка залунали в полі.

Не добираючи, де саме причаїлись вороги, білі стріляли в мовчазний силует млина. Кулі впивалися в його дерев'яне тіло, зав'язали в «барикаді» і не могли знайти двох — невловимих і недосяжних.

— Взяти його! Чортзна-що! — лютував начальник загону. — Я йому, Золотому, виріжу золоті погони…

Він зойкнув: куля з млина поранила його в руку.

— Я спалю його! — люто закричав він.

— По правді кажучи, мене дивує, чому вони досі цього не зробили, — спокійно сказав Гордій. — Ми згоримо, як на соломі.

— Коли б не так! — бадьоро озвався Толька. — По-перше, я для них цікавий у сирому вигляді — це ж дикуни! А по-друге, коли ми запалаємо, це побачать з лісу, і всі мої хлопці будуть тут… Єсть!

Цокнув ще постріл, і ще чиясь голова схилилась на сухі бур'яни. Замішання опанувало білих. Їх було багато — цілий загін, але тепер він танув щохвилини від пострілів з млина. Білі, правда, і не знали, скільки було ворогів. З переляку їм починало здаватися, що в млині — ціла група партизанів. Білі чекали, що ось-ось, нарешті, кінчаться патрони. Але постріли не змовкали.

І тоді, у безсилій люті, поранений начальник таки вирішив спалити млин. Послали вершника на узлісся назбирати хмизу і почали обкладати ним ноги «терем-теремка». Ті, що взялися за це, вийшли з поля обстрілу і, певно, могли б довести справу до кінця.

Це раптом змінило тактику обложених.

— Шкода, Только, розумієш, вибухне… млин… Негідники знищать крила… Що робити? — сказав Гордій.

— Шкода! — глухо прошепотів Толька. Він добре розумів, що значить любов до свого витвору. Раптом нова думка повернула йому енергію.

— Назад! — скомандував він. — Тримай позицію. Я знаю, що робити.

Він вийняв з-за пояса гранату, потримав у руці і кинув у віконце, в лице ворогам. Звук вибуху прокотився аж до мовчазного лісу.

Лютий крик залунав у відповідь, і потім все стихло: білі кинулись перев'язувати нових поранених і почали радитись між собою.

— Тепер не шкодить і закурити, — сказав Толька. — Зробимо перерву. Вони подумають, що в нас кінчились патрони, і полізуть нагору. Ми виграємо час. Знаєш, я мало не забув про гранату. Тепер же мої хлопці почують… якщо не поснули в землянці, і, може, догадаються, що це я. Вони ж знають, що я брав з собою гранату.

Гордій з Толькою закурили, потиснувши один одному руки. Це був дивний урочистий спокій. Наперекір усьому жевріла надія…

— Знаєш, малий, — м'яко сказав Гордій, — коли проженуть цих негідників, почнеться цікаве життя…

Вони, лісові хлопці, встигли примчати до свого командира. Бурею налетіли на білих, геть знищили цілий загін, а потім подалися далі, врятувавши старий млин. Поруч з товаришем Золотим поїхав і Гордій-мірошник.

Епізод на млині став початком героїчного маневру. Партизанський загін з'єднався з повстанцями — робітниками міста — і другого дня вибив звідти білих, прорвавши їх фронт, розчистивши шлях регулярній Червоній Армії.

Тільки старий Катинський цього вже не побачив, його розстріляли білі тієї ж бурхливої ночі. Перед розстрілом він сказав:

— Закон Ома! Ви, невігласи, не знаєте його: що більший опір, тим менша сила!

ВІТЕР ДУЖЧАЄ

… Ніна задумана поверталася додому гомінкими вулицями міста.

Вітер зміцнів і загрожував обернутись на бурю. Дмучи в спину Ніні, він обіймав її тоненьку постать і майже ніс уздовж вулиці, веселий, жартівливий. Так би розпластати руки, як крила літака, і полинути за ним у весняний степ!

Ніні згадалося, як вона зовсім маленькою гралась у літання на доріжках бабусиного саду. Шелестіло листя, метлялось гілля, кидаючи на доріжку рухливі тіні. Парасолі жаб'ячої петрушки стрибали під йоги, полохливі, таємничі, немов якісь білі тваринки. Ніна видиралася з бур'янів на доріжку, примружувала очі і, широко розкинувши руки, бігла назустріч вітрові… Їй було трошечки страшно, вітер обпікав обличчя, намагався кинути її назад, сердитий і дужий. Але так приємно було «летіти» і боротися з вітром, зливаючись із рухом гілля, петрушки, веселого кострубатого листя!..

Поринувши в ці спогади, Ніна ледве не потрапила під автомобіль. Він рохкнув, метнувшись убік яскравим оком. За рогом Ніна востаннє кинула погляд на сяючий вогнями будинок Палацу піонерів. Серце їй стиснулось, пройняв жаль… Невже завтра вона вже не побачить цих осяяних вікон, за якими зазнала стільки тепла, радості? Це не назавжди, але… Її огорнула раптова непевність, і вимріяний проект уже здався смішним, неймовірним.

Зітхнувши, Ніна одвернулась від Палацу і побігла в знайому вулицю. Але щодалі її кроки ставали повільнішими. Ніна відчула себе такою безсилою і самітною серед рідного гомінкого міста: вже стільки часу, захоплена своїми мріями, вона нікому не наважувалась розповісти своїх намірів. Їй хотілося це зробити. Але Ніна-вітер мала таку вже вперту, скритну вдачу. Одне слово: «потайну вдачу вовченяти», — іронічно пригадала вона вираз своєї тітки. Тітка Ната!.. Ой, як завжди не хотілось Ніні повертатись додому, де після школи, після Палацу їй завжди було холодно і… незручно. Ніна задумано спинилась біля воріт свого будинку. Сум і нудьга огорнули її. Сьогодні вона наважилася… але ні, вона цього не зробить!

Раптом з двору вибіг хлопчисько і радісно схопив Ніну за руки.

— Ніно! Ти? А я тебе чекаю! Допоможи, Ніночко. Розумієш… У нас ніяк не грає радіо. Учора поставили, а сьогодні замовкло. Мама каже, що вітер обірвав антену… Ніночко, що робити?

Сусід Яшко знав, до кого звернутись. Увесь двір знав, що Ніна була природним техніком. Чи зіпсувався в кого електричний утюг, чи перегоріла пробка, чи погасла електрична плитка, — всі мами частенько кликали на допомогу Ніну.

— Радіо? Ходімо.

— Куди?

— Звичайно, раз справа в антені, на дах.

— А ти не боїшся?

Ніна засміялась.

— Ну, швидше. Тільки тягни: молоток, обценьки, викрутку… Що ж іще? Ну, кілька цвяшків. Єсть?

За хвилину вона вже вилазила з Яшком на дах.

— Дивись, як хороше працює твій вітряк! — звернув увагу Яшко.

Справді, освітлені електрикою, що сяяла з сусіднього двору, плавно крутилися під вітром крила іграшкового вітрячка, піднятого на високій палі. Це була теж Нінчина творчість — на втіху дворовій дітворі.

Вітер! Рідний, хороший вітер!.. Ніна сміливо полізла вгору, відчуваючи його уривчасте дихання.

Та вітрове дихання було надто буйне для маленького Яшка, і він залишився внизу, на даху флігеля, захоплено поглядаючи на постать Ніни, що хоробро дерлася вище.

Через хвилину Ніна опинилася біля антени. Схопившись за край димаря, вона глянула вниз: блискучі асфальти вулиць, огні автомобілів, сяючі вікна будинків переходили в своєрідну світлову гаму. Ніна завмерла, нерухома, зачарована виглядом вечірнього міста…

Вітер шумів у гілках високих каштанів, цокотів кінчиками обірваних дротів, налітав на Ніну. Їй здавалося, що вона висить на високій щоглі корабля, над розбурханим сердитим морем.

Голос Яшка, що стурбовано кликав знизу, вивів Ніну із задуми. Дівчина наблизилась до антени. Та справді була пошкоджена вітром чи необережними техніками, які тільки що комусь проводили телефон. Насвистуючи «Пісеньку юнги», що спала їй на думку, Ніна за кілька хвилин полагодила пошкодження і полізла назад.

Яшко зустрів її радісним криком і помчав до себе перевірити, чи працює радіо, а Ніна нарешті пішла додому. Ледве вона переступила поріг прихожої і почала скидати пальто, як уже почула «трагічний» вигук тьоті Нати:

— Боже мій, хотіла б я знати, про що тільки думає це паршиве дівча?

На цей вереск з дверей виглянула закучерявлена електричною завивкою голова її дочки Наді. Вона чмихнула, скорчила гидливу гримасу і сховалась. Що це за новий «злочин» зробила її прийомна сестра?

Розгублена Ніна оглянула себе і нарешті зрозуміла, в чому справа: лазячи по дахах, вона забруднила збоку пальто, на черевики поначіплялося ще торішнє листя, руки були брудні й чорні, як у сажотруса.

— Ви тільки погляньте на цю дівчину, — галасувала тьотя Ната, звертаючись до невідомих глядачів, — вона десь шляється вночі і приходить ось у якому вигляді.

— Вибачте, тьотю, — стримано, як завжди, відповіла Ніна. — Я зараз почищусь. Я була в Палаці, а зараз лагодила Яшку антену… на даху.

Тітка скрикнула і заверещала ще більше:

— Ще краще! Лазити по дахах! Боже мій, чистий хлопчисько, в тебе нема ні краплі жіночності! Якби тебе побачив батько, він би вмер від розпачу! Завжди ти майструєш якийсь мотлох, псуєш час і вбрання… От удалась у свого дурнуватого діда! Той, божевільний, замість думати, як придбати що-небудь на старість, теж майстрував усяку всячину… Коли ти нарешті станеш пристойною дівчиною?

Обличчя тітки палало обуренням. Надя знову визирнула і знову скорчила гримасу. А Ніна мовчала. О, вона вміла мовчати!

— У мене вже знов заболіла печінка, — змінила тон тьотя Ната (тепер, як завжди, він мав перейти в плаксивий). Вона важко сіла на стілець і витягла носову хустку. — Скільки клопоту щодня з цією впертою, злою дівчиною! Я її вигодувала. Я недоїдала, недосипала, і маєш подяку… Мовчиш, мовчиш, вовченя? Ну, годі, коли-небудь ти пошкодуєш, та буде пізно…

Надя, кокетливо надягаючи шапочку, вбігла в кімнату:

— Ходімо, мамо, ходімо! Ми спізнимось у кіно!

Тітка зітхнула і пішла в спальню одягатися. Уїдливо запахло пудрою і солодким одеколоном. Хоч би пішли!.. Закусивши губи, Ніна чистила своє пальто.

— Бачили? — знов патетично закричала тітка, вже збираючись виходити. — Вона забула, що в нас у хаті не прибрано. Прийде Петро Іванович — як у свинарнику! Щоб усе було в порядку. Помий підлоги і Надині панчішки заший! Обов'язково.

Нарешті грюкнули двері. Знеможена Ніна притулилась головою до канапки. Надині панчохи скотились їй під голову. Вона сердито жбурнула їх, зірвалась, подивилась навколо. У кімнаті справді панував неймовірний хаос. На канапі, на стільцях, на ліжку валялись дрібнички туалету. На підлозі в білій плямі пудри лежала велика пуховка. А квітчастий килим перед ліжком був увесь усіяний лушпинням.

— Добре! Я все це приберу, але це — востаннє!

Сердито схопивши віник, Ніна взялася до роботи.

Серце калатало, як шалене. Всі образи, неприємності кількох років немов зібрались у великий важкий клубок і давили Ніну.

Вона була ще зовсім маленькою, коли вмерла її мама, Катря, сестра дяді Толі. І тоді дядя Толя, що був студентом, умовляв її тата віддати йому Ніну на виховання. Про це просила його, вмираючи, і сестра — вона добре знала хистку, легковажну вдачу чоловіка і недовіряла йому своє «чорненьке сонечко»… Але тато віддав Ніну своїй сестрі Наті, яка тільки-но одружилася і переїздила до великого міста. Як ридала чотирилітня Ніна, коли її відібрали у старої бабусі, Толиної тітки, і повезли кудись із села! Гладка чужа тьотя мокро цілувала їй обличчя, а вона відпихала її геть.

Ніна немов передчувала, що їй випаде невеселе життя. Спочатку тітка Ната цілувала її й одягала в гарненькі плаття. Вона всім хотіла показати, яка вона добра.

Але потім все змінилося. Ніні знайшли певне місце — безплатної домашньої робітниці. Вона мусила мити підлогу, бігати по крамницях, доглядати коверзуху Надю. Ніхто ніколи не питав, як вона вчиться; з її «хлоп'ячого» захоплення технікою глузували. Вона ж була з нелюбого роду «диваків» Катинських і зовсім не пасувала до родини тьоті Нати. Ніна росла мовчазною, упертою дівчинкою. Запальна й весела, вона дома ставала іншою, справжнім вовченям.

Тяжко бувало Ніні! Проте вона нікому, нікому не скаржилась на своє життя, на стусани, на тяжку працю. Нікому, навіть дяді Толі, що був її найкращим другом… Коли її влітку відпускали до нього, вона скидала свою похмуру «шкурку» і ставала сама собою: веселою, жвавою і зовсім не злою дівчиною. Та це бувало так рідко.

Що день, усе тяжче ставало Ніні в чужій, нечулій родині. І от обірвалось… Кінець. Ніхто не знайде її в тій далекій країні, куди вона полетить з дядею Толею. Адже ще один рік, і вона, взагалі, буде дорослою дівчиною, вибуде з паспорта тьоті Нати… Швидше!

Ніна кінчила прибирати хату. Швиденько дістала з шафи своє вбрання, кофтинку, черевики. Все це було подарунком дяді Толі, і вона мала право це взяти. Маленький чемоданчик вмить був готовий… Кілька коротких слів на папері залишено тьоті Наті:

«Прощайте. Дякую за все. Я поїхала далеко. Шукати мене — даремно. Ніна».

Одно боляче закололо серце вона кидала школу наприкінці року. Це те, що було недобре. Але вона готова вчитись по дванадцять годин, аби не відстати. Там… далеко… у рідного дяді. Тільки не тут!

Задзвонили… Серце Ніни похололо. Дядя Петя? Але дзвоник продзвонив тричі — до сусідів.

Ніна зітхнула полегшено й відчинила двері.

Поїзд — через годину. Квиток лежав у кишені, куплений заздалегідь.

ПРИЛІТ ВВЕС

ВВЕС прибула весняного сонячного ранку. Хвилюючись, Анатолій Сергійович спостерігав її наближення з мережаної башти одного з вітродвигунів.

Тепер це була причальна щогла. Заздалегідь устаткована, вона мала прийняти на кілька годин повітряних мандрівників.

У небі, високо над квадратами ланів, з'явився красунь-дирижабль. Його зеленкувате, довгасте тіло немов купалося, з приємним рокотанням, у сонячній блакиті, ледве схвильованій легенькими хмарками. За ним, прибуксована, пливла трохи менша дивовижна споруда. Це був, власне кажучи, теж дирижабль, пофарбований в червоно-золотисті кольори. Тільки в нього не було кабіни, а посередині, упоперек довгастого тулуба, лише якісь великі прилади. Здавалось, то величезні крилаті птахи линуть над дирижаблем, наздоганяючи його в польоті.

Ось споруда повернулась назустріч ранковому сонцю. І тоді нестерпно засяяли її вогнисті груди. Це намальоване спереду на цьому чудернацькому дирижаблі велике червоне сонце давало такий ефектний відблиск. Що ближче, то все ясніше вимальовувався тулуб споруди, і тоді стало видно, що на ньому по колу розташовані шість великих пропелерів. А втім, то були й не пропелери, а двокрилі потужні вітряки Катинського, закинуті на висоту.

Анатолій Сергійович не міг одірвати очей від свого витвору. Чому так шалено билося серце?.. Адже він уже бачив свою першу ВВЕС тиждень тому на херсонському заводі, коли вперше її пустили в повітря. А зараз знову здавалося, що він бачить її вперше. І знову, як тоді, здіймався вихор згадок, переживань. Скільки сумнівів, скільки гострих радощів творчості, піднесення й утоми безсонних ночей! Все було, здається, пережите і втілене в цю просту конструкцію. І все тільки починалось. Як працюватиме ця «шахта», закинута в небо? Чи здійснить сподіванки, вимріяні, вистраждані протягом такого довгого часу?.. І знову радість і сумніви палали в серці, як це зображення сонця на грудях ВВЕС.

— Чудесний колір, Только! За цю фарбу нашим хлоп'ятам треба б видати окрему премію! Це не звичайний червоний колір… Це пурпурний колір, про який мріяли й писали художники середньовіччя. Леонардо да Вінчі мріяв про такий колір…

Почувши голос Гордія, Анатолій Сергійович відірвав очі від своєї ВВЕС. Наче прокинувшись, він побачив юрбу робітників полігону і радгоспу, що прийшли подивитись на новий витвір свого інженера. Захоплена дітвора, повиснувши на паркані, несамовито верещала. Катинський радісно усміхнувся маленьким друзям, сам відчуваючи майже дитячий захват перед своєю велетенською «іграшкою». Дирижабль летів уже над головами, готовий причалити.

Рвучким рухом Катинський кинувся до спортплощадки вітрового полігону, де тремтіли прив'язані напоготові кулі-стрибуни. Він швидко надів прив'язні ремені і оглянув крила-лопаті. Тоді легким ривком відчалив від землі і «стрибнув» у повітря.

Це був так званий орнітостат К — спортивна куля-стрибун нової, трохи зміненої конструкції. Прив'язний прилад біля невеличкої кулі давав змогу, стрибнувши, плавати в повітрі.

Рухаючи крилами-лопатями, можна було керувати польотом. Орнітостат К був дуже зручний для технічного догляду і спостережень за ВВЕС. Адже краще було літати до ВВЕС, ніж при всякій технічній потребі спускати її саму вниз. Добрий спортсмен і парашутист, Анатолій Сергійович за короткий час опанував техніку літання на орнітостаті. Гірше було з Гордієм Семеновичем. У нього і досі щось не ладилося з «стрибунами». І зараз він поспішав до ВВЕС нагору «земним шляхом», підіймаючись по сходах причальної щогли.

Радісні вигуки внизу відзначили причал дирижабля. Та Анатолій Сергійович уже не чув нічого. Повільно помахуючи крилами-веслами, він підплив до могутнього тіла своєї ВВЕС і розчулено погладив рукою блискучу гофровану оболонку. Було невимовно приємно доторкатись до свого здійсненого, «живого» винаходу! Приєднавши свій голос до привітань, Анатолій Сергійович щось весело крикнув униз. Там, десь далеко, купаючись у сонці, чекала цього винаходу незнайома йому чудесна країна. У безплідній пустелі розцвітали вогненні квіти…

Він махнув крилами і поплив до найближчого сріблястого «пропелера». Конструктор — він мусив сам досконало оглянути свій витвір. Адже щодня, щогодини він був сповнений турбот про нього, ніби за цей тиждень щось могло трапитися з стрімкими крилами.

Певно, знизу це було дивовижне видовище! Величезна ВВЕС, біля якої поралась людина, нагадувала яскраву квітку з крилатою комахою навколо неї.

Але треба було привітати пілота. І Катинський злетів на площадку башти, де його чекали пілот, бортмеханік і Гордій Семенович. Звільнившись від стрибуна, інженер привітався з повітряними гостями, що завтра мусили вирушити з ним у далеку дорогу.

Тим часом на полігон примчав радгоспівський грузовичок, і тоненька постать, махаючи руками, закричала вгору:

— То-о-лю!..

— Нінка! Слово честі, вона! — скрикнув Анатолій Сергійович і побіг східцями вниз.

Біля машини він знайшов її, схвильовану, порожевілу. Широко розплющені в юнацькому захваті очі втупились у завмерлу вгорі ВВЕС.

Сміючись, Анатолій Сергійович міцно стиснув її в обіймах.

— Як виросла! — зауважив він, розтріпуючи на чистому лобі волосся. — Дівчина, доросла дівчина!.. Тільки змарніла! Я так чекав тебе на зимові канікули, а ти знов не приїхала! А сьогодні… Шкода, я ж завтра мушу вирушати!

— Я приїхала, щоб ти взяв мене з собою! — рішуче заявила Ніна.

— Ого! — засміявся, підходячи, Гордій Семенович. — «Люблю грозу в начале мая»… Хай живе ще один — наймолодший працівник ВВЕС!

— Ну, це ти вже щось перемудрила, — похитав головою Анатолій Сергійович. — А навчання? Не закінчивши року?.. Невже тебе відпустили?

Ніна похнюпила голову. Вона не вміла брехати. Вона відчула, що її втеча здасться нелогічною і несподіваною. Адже дядя Толя не знав подробиць її життя: цілий рік її не пускали до нього, навіть на один день!

Тим часом до гурту підійшла гарненька молода дівчина, що, очевидно, приїхала із станції разом з Ніною.

— Здрастуйте! Я до вас, — простягла вона Анатолію Сергійовичу тоненьку руку. — Я повинна була приїхати вчора, але затрималась… Трест «Вітроенергія» прислав мене до вас механіком…

— Механіком?.. Це ви?.. — здивувався Анатолій Сергійович. Сьогодні йому рішуче щастило на несподіванки. Він справді просив трест «Вітроенергія» прислати йому досвідченого механіка. Але… ця тендітна дівчина, здається, зломиться від пориву вітру.

Він оглянув її допитливим оком. Дівчина була справді тендітна і надзвичайно вродлива. Риси обличчя мов виточені — тоненький рівний носик і вередливо вигнуті вуста були напрочуд гарні. З-під зовсім круглих високих брів дивились ясні блакитні очі. Біла шапочка і білий плюшовий пухнастий жакет були їй дуже до лиця. Від дівчини пахло конваліями, і навіть бензин не міг розігнати цих тонких, але міцних пахощів. «Снігурка», невдоволено подумав Анатолій Сергійович. Він гадав, що на цю роботу йому пришлють дужого, витривалого юнака…

Дівчина почервоніла. Видно було, що вона зрозуміла його думку і розсердилась. Куточки вередливих вуст затремтіли. Виходило дуже незручно. Гордій Семенович ніяково крякнув і докірливо глянув на Китайського.

— Вибачте, — обережно запитав гостю Анатолій Сергійович, — чи вам відомі мої умови? Це пустеля, а не міський завод… І потім… потім… Я просив прислати натренованого, досвідченого «стрибуна»… Адже треба буде працювати вгорі.

Рвучким рухом дівчина витягла з сумочки свої документи і простягла Катинському. Він проглянув і помітно зніяковів.

— Вибачте. Я не знав, — сказав він уже з тією розгубленою усмішкою, що вміла всіх чарувати. — Будемо працювати.

Але «Снігурка», очевидно, не зразу прощала образи. Недбало вона кинула:

— У вас, певно, знайдеться газ для стрибуна?

І, швидко одвернувшись, пішла забрати свої речі. Але Гордій Семенович перепинив її біля автомобіля, підхопивши під руку й Ніну.

— Е, ні, вітряні дівчата! — заявив він. — Спочатку ходімо снідати! А то ви обидві такі легенькі, що каракумський суховій понесе вас в небо, як пір'їнки!..

Дотепний Гордій Семенович завжди виявляв велику тактовність! Всі пішли снідати, і він взяв на себе місію розважити невчасну мандрівницю і сумнівного стрибуна. Правда, Гордієві не дуже щастило: Ніна уперто думала, як їй вплинути на дядю Толю, і не мала апетиту.

Ялинка (як звали «Снігурку») їла відповідно до своєї комплекції. Вона проковтнула півбутерброда та склянку кави і, незважаючи на всі прохання, швидко побігла поратися з своїм вантажем.

Катинський теж скоротив сніданок, поспішаючи закінчити всі незчисленні справи перед від'їздом. Та тільки він вийшов з кімнати, як Ніна побігла за ним, щоб поговорити на самоті.

Проте Анатолій Сергійович зразу розбив її мрії:

— Рідненька, — знову заперечив він. — Я ніяк не можу взяти тебе. Адже ми їдемо в пустелю! Піски, спека і вітри! Везти туди дитину…

— Дитину?.. — спалахнула Ніна, і навіть носик їй роздувся від образи. — Яку дитину?

— Ах, вибач, — посміхнувся Катинський. — Ну, молоденьку дівчину… Хіба ти витримаєш усі ті великі перешкоди, які, без сумніву… гм… трапляться нам?

— А хіба в Туркменії не живуть дівчата? — знизала плечима Ніна. — Ти, дядю Толю, щось перекручуєш.

— Чому ж не живуть? — вже розсердився Анатолій Сергійович. Ніна не давала логічно говорити. — Так вони ж звикли до клімату, до країни. Це раз. Друге — що ти не спитала дозволу тітки.

— Якраз вона пустила б!..

— А коли б ти поїхала без дозволу, уяви собі, як би кляли такого дурноголового дядька, що потяг дівчинку…

— Знов — дівчинку! Ти, дядю, неможливий…

— Що потяг дівча в небезпечну мандрівку… Та ще й до закінчення навчального року. А що сказав би твій татко? Ти забула про нього! Адже він, хоч живе теж далеко, піклується про тебе… І він не віддав тебе мені, бо, певно, в родині, а не в старого бобиля — ти маєш кращі умови…

У голос дяді Толі вплелася нотка суму. О, він так хотів колись мати це чорноголове дівча за доньку в своїй самотній квартирі! Але йому не дали…

Ніна помітила цю нотку, і тепла хвиля огорнула її. Дівчина відчула, як танула її, така горда, постійна скритність… Ще хвилина, і вона б розповіла дяді Толі все те, чого він не знав.

Але цієї хвилини до Анатолія Сергійовича підбігли робітники, що вантажили все потрібне для від'їзду. Сотні справ треба було зробити сьогодні, треба було добре приготуватись до подорожі. Катинський пішов за ними. І Ніна знов залишилась ні з чим. Дівчина теж пішла на полігон. Але, зовсім убита відмовою дяді, вона не схотіла навіть зійти на дирижабль. Вона подалася в поле і сіла, замислившись, на огорожі, недалеко від спортмайданчика.

Невже вона не поїде? «Сонце» ВВЕС горіло таким нестерпним сяйвом. Повітряні кораблі вже пливли в уяві в далеку путь… І раптом Ніна побачила, що з спортмайданчика на орнітостаті стрибнула вгору тоненька постать Ялинки. Ніна бачила багато стрибків, але такого майстерного їй ще не доводилося бачити.

Де поділась тендітна, ніби безсила дівчина? Це був натренований, досвідчений спортсмен. Її стрибок був подібний до руху форелі, що пружно вистрибує в прозорій річці на сріблясту поверхню води. А коли замахали лопаті, пластичні рухи виявили ще кращий і якийсь особливий спосіб літати.

Знизу донісся гомін.

— А дівчина — орел! — весело закричав Гордій Семенович, що поспішав на полігон.

Заздрощі охопили Ніну. От вона, ця дівчина, така квола на вигляд, прекрасно довела, що вона може. Коли б її взяли з собою, вона б теж…

Спазма перехопила їй горло. Ніна не любила розливатися слізьми, вона сумувала беззвучно, з сухими очима… Але так було ще болячіше.

Вона зірвалася з місця і побігла геть з полігону, намагаючись не дивитись на принадну недосяжну ВВЕС.

УРИВОК З КНИЖКИ

«… Ще в стародавні часи людина прагнула використати енергію вітру…

Адже вітер, що похитував над головою гілля дерев, або, сердитий, інколи руйнував примітивне людське житло, або приносив звідкись навали хмар, безперечно, міг робити і корисну справу.

Він подував в обличчя рибалкам — міцний і дужий, — здіймав на морі могутню хвилю. Отут його вперше і впіймала людина. Вона натягла на легкому човнику тенета-паруси. Вдарився вітер об біле вітрило, розсердився, закрутився і… нічого не поробиш — почав працювати, носити по хвилях парусні судна.

Пізніше вирішила людина примусити вітер розмелювати зерно та робити іншу роботу в господарстві.

Ніхто не знає, коли і хто вперше збудував вітряк-млин. Але в старовинних пам'ятках інколи згадується про існування млинів. І можна гадати, що перші вітряки виникли тисячоліття тому.

Адже в Єгипті ще й зараз можна зустріти руїни старих млинів. Сива старовина оповила їх легендами і нараховує їм понад 2000 років.

У стародавньому Вавілоні для осушування величезних боліт застосовували якісь «вітряні машини».

Близький Схід з його безводними пустелями, багатий на вітри, ще в перші сторіччя нашої ери мав вітряки. Так, історики згадують, що за царювання каліфа Омара у Медіні жив іранський полонений Фір. Цей перс був великий майстер-тесляр. Звідусюди йшли до нього замовці. Він умів будувати вітряні млини.

В Ірані, тій країні, де народився Фір, ще з давніх-давен запрягали вітер, щоб крутити жорна. Арабський дослідник Дісмашгі розповідав про старовинний іранський млин, яким користувались у провінції Сегістан. Дісмашгі подав навіть рисунок цього примітивного млина. Це був, очевидно, з тих пізніших, так званих «карусельних» вітряків. Вітряне колесо — «карусель» — оберталося в горизонтальній площині. Вітер входив через бічні отвори в циліндричний скелет колеса і потрапляв до його загнутих лопатей. Лопаті колеса обертали вал з жорнами.

Чудні були крильчаті вітряки! Крила-руки вітрякам людина ще не вміла приробити. Але навколо в південній природі можна було знайти своєрідні «крила». Розкішне пальмове листя або величезний південний очерет могли їх замінити. Такі крила з очерету чи пальмового листя прикріплювали до кінців циліндра всередині якоїсь башти, відкритої для вітрів. Циліндр починав обертатись, рухаючи жорно. Про такі іранські «млини» писав відомий учений Елізе Реклю. На його думку, Іран саме і був тією країною, де вперше народився млин-вітряк…»

… Ніна закрила очі, урвавши читання. Думалось сонно, мляво. Їй згадались товсті фоліанти Елізе Реклю, що лишились ще від розстріляного денікінцями діда. Гостюючи в дитинстві у дяді Толі, вона любила гратися ними, роздивляючись пейзажі невідомих країн.

Малюнок примітивного млинка запам'ятався на все життя. Млинок так принадно вимахував розкішним пальмовим листям! Якось Ніна вирішила зробити й собі вітрячок. Великий кленовий листок придався замість пальмового листка, консервна коробка являла собою циліндр. На березі калюжі виросла «башта»… Але з вітряком не ладилось. Ніна розсердилась, і перша модель шубовснула у воду. Та в воді сталось нове диво — вітряк перетворився на човен з зеленим парусом. І дівчинка в мріях пливла за ним у ті невідомі краї, про які писалось у старих фоліантах.

Сторінка тихо перекинулась далі…

«… Минули часи, і людина сама збудувала перше незграбне крило для вітряка.

В Європі млин-вітряк став відомий з часів «хрестових» походів. З того часу протягом століть будуються два основні типи вітряків: німецьким — «козловий» і голландський — «шатровий».

Пізніший — шатровий був «культурніший», його ескізи збереглися серед малюнків геніального Леонардо да Вінчі — вченого-художника, винахідника. У цього млина рухоме було тільки «шатро» — його верхня частина, яка оберталась важелем, а вся будівля лишалась нерухомою.

Такі ж млини (німецькі й голландські) будувались і в Росії. Певно, вони з'явились до нас із Німеччини, бо перші російські млини звалися «німецькими».

Ніна поклала книжку. Це вже давно було їй відоме. Вона намагалася читати просто, щоб заповнити час і не піддаватися настирливим, тривожним думкам.

В уяві виник старий козловий млин — заквітчаний, коли вона проїздила повз нього останнім разом, млин «терем-теремок», де почали свої скромні й великі діла дядя Толя й Гордій Семенович.

Все те було романтичне й надзвичайне. Але тепер ставало ще неймовірнішим. Чи думав тоді, наприклад, Гордій-мірошник, що він повезе у хмарах крилатий млин?

І далі…

«… Звичайно, ніхто у ті часи й не думав про будь-яку теорію вітрокористування. Будувались вітряки по-старовинному, за практичними й випадковими вказівками, і майже до XVIII століття не зазнали жодних удосконалень.

Тільки в половині XVIII століття вчені зацікавились крилом вітряка, почали вишукувати найвигідніший кут нахилу крила до напряму вітру, визначили максимальну продуктивність роботи вітряка і т. д. А на початку XIX століття з'явився паровий двигун, потім двигун внутрішнього згоряння… І вони почали випереджати вітродвигуни, лишаючи їм тільки ділянку сільського господарства. Непостійність свавільного вітру стала перешкодою людям, які тільки-но опановували машини. Чи то ж можна контролювати примхливу енергію, яка сьогодні може знести геть цілу будівлю, а завтра нездатна поворухнути на дереві листям?

Вітряні двигуни того часу були дуже важкі і такі ненадійні, що після кожного шторму їх доводилось ремонтувати. Так вітряна «техніка» (вірніше, зародки цієї техніки) і завмерла на нижчому рівні.

Щоправда, у XIX столітті, коли розвинулась металургійна промисловість, виник уже інший, зроблений на заводі, вітряк. Американська фірма «Екліпс» почала виготовляти багатокрнлі вітряки з 20 крилами. Захищали їх від урагану повертанням лопаті в усьому вітроколесі ребром до напрямку вітру. Багатолопатеве «віяло» крутилось на стрімкій мережаній башті… Ці вітродвигуни вийшли дуже зручними і надійними, особливо для водопостачання по дрібних господарствах американських фермерів. Вони швидко поширювались у посушливих штатах Америки, а потім і по інших країнах…»

Ніна думала про свою модель. Це не був американський «екліпс». Він був кращий. Це одна з ранніх конструкцій її дяді Толі. Пекучий вітер (кажуть, його звуть «афганцем»!) підіймав з глибини пісків струмки блакитної води. На пісках стали рости золоті дині.

Коли б уже швидше! Невже вона й не побачить цього сама? Ніна зітхнула. Вітер з кватирки, увірвавшись до кімнати, перегортав сторінки далі.

«… Але ж багатолопатеві крила мали свої недоліки. При однаковій потужності вони коштували дорожче за чотирикрилі селянські вітряки. Багатокрилі металеві «віяла» були важкі, а тому й дорогі. До того ж ці двигуни були тихохідні — їхні вітроколеса давали надто мале число обертів, щоб їх можна було застосувати для млинів та динамомашин.

Що менше крил має вітродвигун, тим він легший і швидкохідніший. Та чи можливо, щоб малокрилі вітряки давали стільки ж енергії, як і багатокрилі? Як зберегти легкі малокрилі вітряки від руйнування сильним вітром? І чи не можна якось поліпшити старовинні чотирикрилі селянські млини?

Такі запитання наприкінці минулого століття поставив перед собою датський професор Пауль Ла-Кур. Він почав досліджувати старовинні чотирикрилі млини, бо деякі з них добре працювали і були вдвоє-втроє легші від багатолопатевих.

Дослідження показали, що, поставивши площину крила по гвинтовій лінії, можна було мало не втроє збільшити потужність крил, не змінюючи їх діаметра. Отже, можна було замінити багатолопатеві двигуни чотирикрилими. Такі чотирикрилі вітродвигуни вийшли разів у три швидкохідніші від багатолопатевих. У Данії було збудовано кілька вітроелектричних станцій за проектом Ла-Кура. Вони були дуже подібні до голландських млинів-вітряків. Головка поверталась на вітер спеціальними вітрячками, а самі крила регулювали число обертів; при великому вітрі частина поверхні крила відкривалась і пропускала вітер, не використовуючи його. Вітростанції Ла-Кура працюють і досі в Данії — країні, яка користується привозним паливом, — і заощаджують багато пального.

З виникненням авіації вчені звернули увагу і на вітродвигуни. Адже на крило аероплана в повітряних хвилях і на крило вітряка діяли ті ж самі фізичні закони!

Прекрасне обтічне крило сучасного вітряка, подібне до авіаційного пропелера, створили наші російські вчені, що працювали в авіації.

Ще на початку XX століття у зв'язку з розвитком авіації виникли деякі теоретичні праці про повітряний гвинт. І тоді ще студенти, тепер видатні вчені Юр'єв та Сабінін дослідили положення лопаті у повітряному потоці.

У 1912 році великий російський вчений М. Є. Жуковський створив теорію гребного гвинта-пропелера.

Розробляючи теорію пропелера, вчені почали творити й науку про вітродвигун.

Професор Володимир Петрович Вєтчинкін, доктор технічних наук — один з основоположників вітроенергетики. В 1918 році Вєтчинкін, взявши за основу вихрову теорію пропелера, створив першу вихрову теорію вітряка. Тоді ж він перший зробив спробу вивести з аеродинаміки те число обертів вітроколеса, за якого вітродвигун може бути найпотужнішим (може давати найбільший коефіцієнт корисної дії).

Професор Вєтчинкін досконало розробив теорію вітряка. В 1920 році Жуковський, викладаючи теорію ідеального вітряного двигуна, в її основу поклав саме праці Вєтчинкіна.

Але ще багато нерозв'язаних питань стояло перед вітротехніками, наприклад: на яку ступінь швидкості Треба рівнятися, щоб одержати найлегший вітродвигун, або яке число лопатей треба вважати найдоцільнішим.

Відповідь на ці питання дав доктор технічних наук Микола Валентинович Красовський, який прийшов до висновку, що вітродвигун буде найлегшим, коли він матиме найменшу кількість лопатей.

У 1920 році під керівництвом Г. X. Сабініна почали досліджувати різці моделі вітродвигунів. Для цього була збудована аеродинамічна труба, в якій вентилятор створював різні «вітри». Тут завивали північні вітри, урагани субтропічних країн, уривчасті суховії і помірні вітри українських степів. Дули вітри поземних смуг, де швидкості їх гальмували людські будівлі, і вітри високих шарів тропосфери, де вони гуляють рівні й вільні, не спинені нічим. Ці штучні вітри давали можливість прекрасно вивчити і різні профілі крил: від незграбного крила селянського вітряка, в якому вітер спотикався об шорсткі кути і втрачав велику частину своєї енергії, до обтічного гладенького крила пропелера. В повітряних потоках вивчався й найвигідніший кут крила, під яким його треба було поставити до вітру, тощо.

В природних потоках вітру вчені почали вивчати роботу всього механізму вітряка, принципи установки його по вітру і автоматичного захисту від великих вітрів. Одночасно працювали й над тим, як краще використати енергію вітродвигуна для роботи насоса, жорен, динамо-машини і як краще спарювати вітродвигун з якоюсь іншою машиною.

Нова людина взялася переробляти світ. Навіть із найглухіших і «найгірших» місцевостей треба було зробити квітучі краї. Крижані гори, сипучі піски і неприступні скелі — все мало підкоритись будівникові. А будівникові потрібні тисячі, сотні тисяч, мільйони кіловат енергії. Отут і придався скромний вітродвигун.

Найзручніше перетворювати енергію вітру в електричний струм. Почалося будування вітроелектростанцій.

Є такий «секрет» механіки: енергія вітру зростає в кубі різниці його швидкості. Коли швидкість вітру, наприклад, збільшується в два рази, то потужність вітряка збільшується у 23, тобто у 8 разів. А метеорологічні спостереження доводили, що з висотою (до 2000 метрів) середня швидкість вітрових потоків значно зростає.

Тому от башти вітродвигунів і потяглися вгору. Все вище здіймалися ці вітряні шахти, щоб викачати з просторів неба більше енергії. Вгорі, вільні від перешкод, рівно й безупинно дули могутні вітри…»

СУПЕРЕЧКА В ПОВІТРІ

… Все ж таки, коли чогось хвилюєшся, важко спрямувати думки на якийсь певний шлях! Вони уперто повертаються до основної точи, і книжка валиться з рук…

Ніна відклала на канапу книжку, яку читала, чекаючи Анатолія Сергійовича в його кімнаті.

Цілий день, засмучена підмовою взятті її з собою, вона намагалася докладно поговорити з дядею, поговорити на самоті, бо не могла ж вона при всіх викласти сумні подробиці свого життя!

Але це готування до відльоту ВВЕС! Кінчився день, наближався вечір, а невтомний Катинський порався десь угорі з вантажем.

Вже і вечір дивився у вікна затишної дядиної кімнати. У відчинену кватирку плив уже зовсім холодний вітер, але Ніцці було ліньки поворухнутись, щоб її зачинити. Ні, це була, мабут, втома після цілого дня хвилювань, втечі, подорожі. Непомітно для себе Ніна всі ці останні дні носила в собі надмірне напруження. А тепер усе, виходить, було ні до чого, все залишалось те саме…

Ні, так не може бути!

Гострий приплив рішучості переміг втому. Ніна підвелась на канапі, знову готова боротись, просити, вимагати.

Адже вона більше не може залишитися там, у ненависній, чужій для неї родині! Треба тільки умовити дядю Толю. Треба, відкинувши маленьке самолюбство, розповісти про всі образи, всі болі, що краяли її там на протязі кількох років. Треба зважитись сказати навіть те… страшне, що тьотя Ната іноді била її, дорослу дівчину, коли чогось дуже гнівалась.

Ні, Толя не зможе їй відмовити. Він — чулий. Тільки швидше треба йому все, все сказати… Так коли ж? Ну, в такому разі написати.

Ідея!..

Поривчастим рухом, одразу випроставшись, Ніна зірвалася з канапки, відшукала на столі аркушик паперу. Написати! Краще написати! Адже писати — це завжди легше, ніж розповідати. А тоді вона покладе дяді Толі цей лист на стіл, і він прочитає його, як тільки звільниться.

«… Толінько! Вислухай мене…»

Ручка зупинилась, ледве не зробила клякси, і перо поквапливо побігло далі по білому полю аркушика.

Весь її сум, усі минулі болі і рішучий порив «дівчини-вітру» вилились у гарячковому, досить неохайному, листі.

Писала вона принаймні годину, а може так тільки здавалось. Щоки пашіли вогнем, губи пересохли. Це було вперше в Ніниному житті, коли її писання мало вплинути на хід подій.

Ніні зразу полегшало. Вона якось заспокоїлась. Перечитала написане, запечатала лист і поклала конверт на столі на видному місці. Раптом не витримала і засміялась: Толя напевне визнає її зовсім дурненькою. Писати, коли можна просто розказати. Але така вже була в неї вдача, «з витівками», як казала презирливо тьотя Ната.

Дівчина знов умостилась на канапці з книжкою про вітряки. Але книжка вже не розкривалась зовсім. Тільки тепер Ніна відчула справжню втому, немов після якогось великого діла. Можливо, в цьому був винен просто безплацкартний вагон, у якому вона їхала вночі, бо на плацкарту невистачило грошей.

Обійняла дрімота, солодка й непереможна, яка буває тільки ранньої весни, коли різко змінюється тиск повітря. Пухнастий кіт Катинського, муркочучи, звалився їй на ноги. Ніна пригорнула кота: у них була однакова доля — його теж не брали в подорож… «Котику, котусю!» зашепотіла Ніна, ставши раптом маленькою, і попливла в спокійному сні.

— Так можна спати тільки в юності, — сказав Анатолій Сергійович, коли повернувся в кімнату о десятій годині вечора і побачив, як солодко спить Ніна. Вона нічого не чула. Не чула, як дядя Толя, боячись розбудити, невміло-ніжно вкрив її пледом, як навколо ходили, збирались, укладалися.

Прокинулась вона тільки на світанку від якогось внутрішнього поштовху. Годинник показував п'ять з половиною годин. Сонними очима Ніна обвела кімнату, безладдя, яке буває тільки після чийогось від'їзду, неприбране ліжко, на якому, видно, хтось спав (Толя!), і пригадала все.

— Воші ж їдуть! Вони ж ось-ось вирушать! А я, дурна, сплю собі, сплю…

Сон враз розвіявся. Швидко вона вилізла з-під пледа, схопила з вітрячка свій капелюшок, пальто. Її пройняв страх: а що як вони поїхали, полетіли?

Ніна глянула на стіл — листа не було. Це могло бути і добре, і погано: добре, бо, значить, Анатолій Сергійович його прочитав, погано — бо ніхто її не будив, значить, лист не справив ніякого враження. В будиночку було підозріло тихо. Раптом щось зашаруділо. Ніна оглянулась — це був кіт, який дуже любив пустувати. Він вискочив з-під канапи і з шумом промчав під столом, викотивши звідти якісь папери.

Який жах! Ніна аж підскочила на місці: серед паперів був її лист, нерозкритий, непрочитаний. Може, вітер з кватирки чи цей навіжений кіт скинув його зі столу, і… значить, Толя не знав, не читав нічого.

Тоді треба поспішати!

Схопивши листа, Ніна вибігла з кімнати. У передпокої вона налетіла на стару господарку Катинського.

— Поїхали? — тремтячи запитала Ніна.

— Ні, — усміхнулась господарка, — збираються. Ви так міцно спали, що нам шкода було будити. Але все ж таки Анатолій Сергійович хотів з вами попрощатись… Я оце й збиралась іти по вас.

— Ну, то ходімо швидше! Швидше, швидше, — заметушилась Ніна.

Вони з Ганною Павлівною вийшли в садок і швидко пішли до вітрового полігона. Там ще світилися лампи. Але на обрії, в тумані вже світлішав день, день ще передвесняний, але вже обіцяючий сонце, теплінь. І полігон був святковий, повний людей, робітників станції, радгоспівців і колгоспників. Всі друзі «вітрового інженера» прийшли провести його в далеку мандрівку. Туман оживав, клубочився постатями, звучав веселими схвильованими голосами.

— Катинський нагорі! — сказав їм хтось.

Ніна зовсім забула про свою супутницю і поспішила східцями башти. Від поривчастого бігу вгору в неї перехопило дух. Сходи тікали швидше й швидше. Пружні плечі легко зустріли опір вітру, і ось…

Неввічливо когось штовхаючи, дівчина опинилась нагорі башти, ступила на легкий трап і ввійшла в кабіну дирижабля.

— Ага, так ви хотіли мене забути?

Ніна вирішила бути сміливою і «нахабно» розсілась на канапі, як справжня мандрівниця. Схвильовані очі перебігли швидким поглядом по обличчях дяді, Гордія Семеновича та Ялинки, шукаючи в них співчуття.

— Дурненька! — весело озвався Анатолій Сергійович. — Я б же нізащо не поїхав, не попрощавшись з тобою. Я тільки що збирався бігти до тебе.

Він обняв Ніну за плечі і, дивлячись їй в очі, відшукував якісь хороші слова прощання.

— Я не встиг з тобою і наговоритись як слід! Але ж була сила справ, розумієш? А ввечері ти так міцно спала! Та коли я там влаштуюсь і все буде гаразд, ти якось приїдеш до мене в гості… якщо дозволить тато.

— Не в гості, — заперечила сердито Ніна. — Я зараз з тобою — зовсім. До тітки я не повернусь.

— Ніно! — докірливо сказав Анатолій Сергійович. — Не будь свавільною «Еолихою»! Я не можу тебе взяти з собою. Чому — я вчора тобі сказав. Давай-бо краще не сваритись!

— Вас не беруть? — підійшовши, запитала Ялинка, знизала плечима і сердито поглянула на Анатолія Сергійовича. Ніна сподобалась їй ще вчора, в подорожі зі станції, і вона відчувала до неї явну симпатію.

Тим часом пролунав перший-сигнал до підйому. Заспівала сирена, і всі заметушились.

— Ти, Нінок, не сердься, попрощаймося, — сказав Катинський.

Але Ніна одвернулась від нього, дивлячись у вікно. Там, далеко на обрії, вона побачила вогняний диск сонця, що піднімалося з туманних ланів. До болю гостро дівчина відчула всю принаду цього польоту в далеку країну, цей передвесняний холод, хвилювання, тривожний поклик сирени, передчуття незнаних і чудесних пригод. Далека країна, куди вирушали її друзі, видавалась їй прекрасною, як краєчок цього світанкового сонця. Бути від неї так близько і так далеко! Стояти на підлозі повітряного корабля і вернутись назад до нерадісного життя у тьоті Нати!.. Ні, це було надто тяжко, несправедливо!

Біль прорвався нестримно, шалено. Повітряні далі затанцювали у Нінчиних очах, і, втративши всю свою заховану гордість, гордість своїх солідних п'ятнадцяти років, Ніна заплакала вголос, як маленька, як не плакала вже багато років. Вся в сльозах, вона вихопила з кишені пальто лист, кинула його на канапу і розпачливо крикнула:

— Я не повернусь нізащо, чуєш? Хіба ти знаєш, як мені там живеться? Прочитав би краще мого листа, листа…

Ніна плакала, кричала! Це було незвично. Вона ніколи не була плаксою. Анатолій Сергійович швидко розгорнув лист. І з першими ж рядками обличчя його спохмурніло, внтяглось…

Так от як виховують це дівча! Навіть… ні, не може бути!

Розгублений, він зиркнув скоса на Ніну і раптом побачив страшне підтвердження. Біля гострого дівочого ліктика, на руці, якою вона закривала обличчя, він побачив синяк — певно, пам'ятку про життя у ніжної тіточки.

Хтось схопив Ніну в обійми. Її сльози закапали в чиєсь запашне пухнасте волосся.

— Ну, ну! — розгублено мимрив Гордій Семенович.

Ніна відкрила очі. Вона лежала на канапі в обіймах Ялинки. Зніяковілий дядя Толя стояв перед нею з листом у руках.

— Годі, дурненька, — сказав він, — годі. Я ж не знав… Чому ж ти ніколи мені всього не розповідала?

— Вона їде з нами, і це вирішено, — диктаторським тоном сказала Ялинка. — Що ми, до людожерів їдемо, чи що? Вона зовсім не така вже слабенька дівчинка, щоб не витримати нашого життя. Це — наклеп на дівчину! Так само як… на мене! Я сама стежитиму за її навчанням, і нічого вона не втратить!

— Ясно, — усміхаючись сказав Гордій. — Я й раніше був «за»…

Ніна витерла сльози.

— Ну, швиденько біжи по свої речі, — примирливо сказав дядя Толя.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПОЧАТОК ДРУЖБИ

Праворуч на обрії ще лежала смуга піщаних хвиль. Але жовті бархани, наметені пекучими вітрами, відступали все далі в пустелю. Їх перемагали рослини. Цупкі кущики трави міцно скріплювали повзучі піски, і, схоплені в полон, рухливі маси лишалися на місці. Починалось їх переродження…

Ліворуч ішли в далечінь рівні квадрати заселених різними рослинами ланів, городи, садки. Літаки, що були першими сівачами пустелі, спочатку «підгодовували» своїх вихованців. Вони розкидали на десятки кілометрів тонни мінеральних речовин. Сипучий пісок поволі перетворювався в стійкий грунт. Добриво допомагало рослинам рости й міцніше тримати пісок. Проходячи стежкою, Ніна зацікавлено помацала якісь пружні стеблинки. Це ж був каучуконос таутхондрила, штучно створений вченими з кількох рослин. Їй, цій рослині, були не страшні рідні її предкам піски пустель. За каучуковими плантаціями починались городи, оживлені алейками невисоких дерев, а далі розкинувся ще хаотичний пейзаж будівництва — будівлі, контури заводу будівельних матеріалів та імпровізована причальна щогла, на якій, прив'язана, коливалась літаюча ВВЕС. Вона мала завершити обриси Зеленого селища, а в майбутньому Зеленого міста, міста дослідників і науковців, що мали перемогти пустелю.

Там, праворуч від Ніни, червоно-жовта пустеля ще дихала нестерпною спекою. А назустріч повівало приємною вологістю. Тихе дзюрчання води і шум машин чулися зовсім близько. Ніна підійшла до одного з вітронасосів, встановлених тут уже років з три тому — з ініціативи того ж дяді Толі.

Ніна спинилась. Адже це була її модель, жива, діюча модель! І справжній каракумський пісок золотив її підніжжя.

На невисокій башті крутилось кольорове віяло — багатолопатеве колесо тихохідного вітродвигуна. Повільно, не кваплячись, воно передавало свій рух валові зубчатої передачі і потім поршневі насоса. Він висмоктував з глибини нектар пустелі — цілющу воду, наповнював нею басейн і гнав її по канавках.

Тут було вже прохолодно. На краю водосховища — земляного басейну — росли деревця й кущі. Золотий і ніжний, тут зовсім не страшний, пісок вкривав глинястий грунт майданчика. Привабний «гриб» — парасолька на шпилі — кликав подорожнього відпочити в тіні й спокої Вітер, той самісінький страшний суховій, що випивав усю вологу, тепер слухняно крутив кольорове віяло двигунів, щоб напоїти спраглі лани.

Ніна сіла на лавочку під парасолькою. Дзеркало басейну відбивало її розпатлану голівку. В ній, під повою тюбетейкою, клуби вся неймовірний хаос вражень. Вони напливали одне на одне, як кола на поверхні води.

… Подорож у повітрі, море барханів, приїзд, зелені лани… Букет троянд, кинутий їй, коли вона вперше ступила на каракумську землю. Блискучі крила ВВЕС, яка мала незабаром розпочати роботу. Нарешті «живі» вітронасоси. Сила вражень! Та над усім панував її радісний спокій, спокій мандрівника, що знайшов нарешті собі надійний притулок. Ніна була вдома — серед рідних, близьких.

Перед Ніною бігла стежка між рядами чахлих, тоненьких дерев. Там, як оазис, виглядало зелене коло садка. В ньому підводилась будівля з високим шпилем, закінченим просторою площадкою. Що тут був за будинок?

Аж ось зарокотав і полинув у небо літак. Здавалось, він випурхнув з гущавини невідомого «зеленого палацу». Аеропланчик був маленький, просто іграшковий. На стежці загавкав, покотившись веселим клубком, пес, за ним з алеї вийшов хлопець-підліток. Ніна стежила за ним. Жовтий, як шакал, пес і смуглявий, чорний хлопець її зацікавили. Пес був верткий, як дзига. Хлопець із сумкою через плече ішов поважно, заглиблений у свої думки.

Вони підійшли до басейну. Пес, обернувшись до Ніни, зацікавлено понюхав повітря.

— Бім!.. — застережливо покликав його хлопець, зиркнувши на Ніну. Тим часом Ніна відчула, що по нозі в неї щось повзе… Дівчина глянула і остовпіла, не знаючи, що робити. Це була неприємна, гидка істота — великий павук.

— Ні з місця! — раптом закричав їй хлопець. — Не рухайтесь, а то вкусить!..

Ніна розгублено завмерла на місці. Павук непорушно сидів на коліні. Так і хотілось його зігнати, але тон невідомого хлопця був дуже серйозний. Ніна зціпила зуби. Павук швидко поліз по панчосі назад, на землю. І тільки він торкнувся землі, як хлопець влучно ударом кийка поклав його на місці. Пирхаючи, виявляючи своє співчуття, жовтий пес застрибав навколо.

— Це привчає до витримки, — м'яко всміхаючись, сказав хлопець. — Ці кляті створіння ніколи не кусають, коли їх не чіпати і не рухатись. А укус їх дуже небезпечний. Раніше вони нам багато дошкуляли, а тепер їх зовсім обмаль, їм ніяк не подобається… все це!

Вій показав на пейзаж будівництва, що розстелявся перед очима.

Ніна скоса глянула на хлопця, що стояв чемний, старанно одягнений у спортивного типу повий костюмчик. Ледь розкосі очі під злетілими вгору густими бровами видавались дуже великими. Може, їх робили такими довжелезні вії?.. Обличчя, незважаючи на бронзовий відтінок, було ніжне, як у дівчини. З-під тюбетейки виглядав дбайливо розчесаний проділ. На шиї яскравів галстук — блакитний у рожеву смужку. «Лялечка!» подумала Ніна. Вона ставилася з легким презирством до красивих юнаків, які уважно дбали про свою зовнішність. «Ідеалом» Ніни був замурзаний, наскрізь пройнятий запахом бензинового перегару герой: льотчик, комбайнер, шофер чи якась інша людина від техніки, але настільки закохана в свою роботу, що шкодувала б і хвилини на дрібниці туалету. Ніна ніколи не погоджувалася з твердженням Пушкіна, що «быть можно дельным человеком и думать о красоте ногтей…»

Але невідомий люб'язно простягнув руку, і незручно було ухилитися від знайомства.

— Будьмо знайомі! Я вас знаю, ви вчора приїхали з нею… з нашою ВВЕС. А мене звуть Алкад. Мій тато завідувач метеорологічного пункту. Чули? Знаєте, це ж ми кілька років там вгорі вивчали для вас вітри, щоб виявити, чи можуть ваші ВВЕС тут працювати… Літаючі електростанції! Навіть не віриться, що можна було вигадати таку історію. Знаєте, я навіть написав про це, що…

Аж тут хлопець «спіткнувся», розв'язність одразу зникла, і він почервонів, зніяковілий, не докінчивши, що саме він написав.

«Тьху, червоніє, як дівча!» — насмішкувато відзначила Ніна.

Запанувала мовчанка. Тільки жовтий пес, стрибнувши на край басейну, почав шумно хлебтати свіжу воду.

— От, — сказала Ніна перше, що спало на думку, щоб урвати ніякову мовчанку, — я дивилась на цей басейн і ніяк не могла зрозуміти, чому вода в ньому така чиста і не тікає назад… у грунт.

— Правильно, — оживився хлопець. — Раніше ніяк не вміли зберігати в грунті воду під час затишшя… коли вітродвигун стоїть. Та потім придумали такий розчин, що робить грунт, навіть піщаний, водонепроникним. Цей розчин вигонить з грунту кальцій і насичує натрієм. Одним словом, там відбувається ряд хімічних процесів і басейн стає надійним, як консервна коробка.

— Цікаво, — сказала Піна. Підійшовши до басейну, вона почала розглядати його дно, ніби збираючись зробити хімічний аналіз. — Вона гірка, ця вода? — запитала вона, опускаючи руку в прозору глибінь.

— Ні, вона трошки солона, — відповів хлопець. — Але її охоче п'ють тварини, а головне, споживають рослини. — Там, — він показав на поля, — добувають і гірко-солону… Ви ж забули про опріснювачі!.. Тепер, коли ми матимемо електрику, ми зовсім легко робитимемо з неї прісну.

Розмова зав'язувалась все жвавіше. Юнак, очевидно, любив погомоніти. А тут можна було розповісти чимало цікавого.

Коли вони приїхали, розповідав хлопець, тут була пустеля, така, як тягнеться отам далі. Величезні горби-бархани пересував вітер, здіймаючи вгору піщаний туман. Сонце ставало жовтим і тьмяним, і день нагадував ніч… Серед цієї пустелі збудували, як оазис, їх метеоаерологічний пункт. Шпиль їхнього будиночка був таким дивовижним видовищем серед піщаного моря. Здивовано поглядали на нього водії караванів, які зрідка ходили цим шляхом. Тут, на місці цього вітронасоса, був тоді брудний колодязь, блок з канатом і шкіряне відро. Щоб витягати воду, взад і вперед ганяли верблюда. Скільки часу марно витрачали лише на те, щоб напоїти караван!.. Нещасні стомлені верблюди ревли добу, дві, поки нарешті до них доходила черга. Цікаво було, як на цей колодязь натрапила наша автоколона, що вперше робила свій славнозвісний Кара-Кумський пробіг… Автомобілісти під'їхали до колодязя одночасно з якимсь караваном. Це було щось неможливе: верблюди стояли «в черзі» з учорашнього ранку. Тоді вперше машина напоїла караван: один з учасників експедиції став на допомогу. Швидкий автомобіль впрягся замість верблюда і накачав води за короткий час.

Так було ще недавно. А потім скромні вітрячки замаячили в пустелі. Приїхали ботаніки «ворожити» над рослинністю. З'явились звичайні сільськогосподарські рослини… Приїхали науковці з одного, двох інститутів вивчати й перемагати пустелю. Тепер же прилетіла ВВЕС… Починається таке цікаве життя, що розбігаються очі, правда? Навіть учитись буває трохи важкувато, наприклад зараз, коли не сьогодні-завтра мають пустити ВВЕС. А вже скоро й екзамени…

— Екзамени? А як ви вчитеся? В якому класі?

Мовчазна досі Ніна урвала свого співбесідника. Виявилось, що той хлопчик, Алкад, вчиться теж у восьмому класі. Правда, йому вже п'ятнадцять з половиною років, але він перший рік, коли сюди приїхали, дуже хворів і тому трохи запізнився. Як він вчиться? Поки що сам, бо школа в Зеленому селищі — дуже молода і ще не має восьмого класу. Допомагає тато, а складати іспити хлопець літає в Ашхабад.

— Так ви… Може ви поділитеся зі мною книжками, поки я одержу свої? Мені їх вишлють поштою… Знаєте, ми їхали наспіх. А так не хочеться відставати!

— Звичайно, — розцвів від задоволення хлопець. — Можна зараз же зайти по книжки… Тут же близенько.

Вони пішли стежкою до шпилястого «палацу», що привернув увагу Ніни. Жовтий Бім весело помчав уперед. Тут розляглися вже на піску баштани і будили в уяві солодкий запах східних динь. Алейка мережаних піщаних акацій привела до воріт, у яких заплутались кримські троянди.

Діти ввійшли у двір, і зразу війнула на них приємна прохолода. Розкішний садок оточував будинок метеорологічної станції. Він дивував око незвичними тут рослинними багатствами. Виноградні лози оповивали маленьку альтанку. Буйним цвітом розквітали якісь пахучі жовті кущі. Чи то персики, чи абрикоси вже стояли з зав'яззю плодів. У траві рясніли тюльпани… Які тільки тюльпани! Різноколірні, величезні, як розмальовані чашки.

Назустріч Ніні заясніли кущі троянд — червоних, оксамитових.

— Каракумські, особливого оксамиту! — гордовито сказав Алкад. — Наш ботанік обіцяє зробити тут місто троянд.

— А де ж камелія? — запитала Ніна, пригадавши дядині оповідання.

— Ви знаєте й про неї? — здивувався Алкад. — Вона є, тільки тепер уже відцвіла.

Він повів Ніну до вічнозеленого куща камелії. Гриб-парасолька схилився над Піною. Їх було й тут чимало — великих, затишних навісів, сплетених неначе з очерету.

— Це мама надумала ховати наш садок під парасолями, — сказав Алкад. — Ми його й закриваємо від сонця на кілька годин. Парасольки ці складаються, бачите?

Він цокнув замком ближчої парасольки, і вона спалась, повисла. Тінь зникла. Блиснула на сонці захована в траві тоненька смужка води, що оточувала квадрат садка.

— Я так і знала, що тут десь ховається вода, — сказала Ніна. — Але звідки вона тут тече? З того вітронасоса?

— Ні, — усміхнувся хлопець, — ні, у нас своє водосховище, секретне… Ми добуваємо воду просто з повітря.

Не вірите? Ось напийтеся, яка добра вода… Зовсім прісна.

Він витяг із столика під парасолькою кружку і набрав з струмка води. Вона була й справді смачна.

— Що ж це, секрет? — спитала Ніна. Мабуть, бала-кун-хлопець вирішив її інтригувати.

— Ходімо, я вам покажу, — озвався Алкад.

Вони звернули з доріжки, і Ніна побачила на майданчику, залитому сонцем, чудернацьку споруду. Це був обкладений камінням високий горб, рівний, як піраміда. Курган?.. Могила?..

— Це повітряний колодязь, — пояснив Алкад. — Тут ми робимо росу. Бачите, там всередині яма, глибока яма — конусом. Дно її вимощене камінням, великим і дрібним. Таке ж каміння вкриває колодязь і зверху, щоб зберігати всередині вологість. Коли у відтулину входить гаряче повітря, воно охолоджується, і крапельки вологи осідають на щебені… Ця роса стікає у водозбірничок, і ось вона…

— Так просто? — здивувалась Ніна.

Діти повернули назад і пішли запашною алейкою до будинку.

Тут стояли звичайні метеорологічні прилади. Мов величезні чашки квітів, розташувалися дощоміри — майже непотрібні тут, у сухій пустелі. Стояли вулики-скриньки — «англійські» будки з термометрами. Наче могили, виднілися огороджені ділянки грунту, де, занурені в землю, вимірювали температуру грунтові термометри. Якась жінка поралась біля них.

— Мамо! — закричав Алкад. — До нас прийшли гості. Ми будемо учитися… разом. Цс донька… товариша Китайського.

— Племінниця, — тихо поправила Ніна.

— Будьмо всі друзями, — сказала жінка, стискуючи руку. — От вам друг — мій син. Він, слово честі, непоганий хлопець. Він у нас садовод і дослідник каучуконосів пустелі… потім він скрипач, а найголовніше, — це наше лихо, — він…

— Мовчи, мовчи, — закричав весь червоний хлопець. — Не смій говорити! Ти завжди насміхаєшся…

— Мовчу, мовчу, — засміялась жінка, — я собі піду. А ти привітай гостю, тільки дивись, не заговори її на смерть.

Вона повернулась до приладів, лишивши на обличчі Алкада рум'янець.

— Мама завжди любить пожартувати, — сказав Алкад.

І замовк, пригадавши, певно, убивчу мамину пораду: «не заговори!»

— А де ж наш вітер? Де приладдя? — сама почала розмову Ніна.

— Там угорі, — радо заспішив хлопець, вказуючи на високий дах шпиля, — там анемометри всіх систем, потім нам допомагають кулі-пілоти, радіозонди, а інколи й розвідник — небесний «Жучок». Бачите, як літає?.. Він тільки-но подався з татом у розвідку.

Розмовляючи, нові друзі ввійшли в будиночок.

— Зайдіть до моєї кімнати, покажу книжки, — запросив Алкад.

Кімната була повна книжок і рослин, немов домашня оранжерея. Всіх гатунків, у горщиках, у ящичках рослини, певно, були гордощами юного ботаніка. На столі лежала книжка, а напроти вікна стояв радіоприймач.

— А у вас тут ціла оранжерея…

— Так собі, — скромно сказав Алкад. — Я вивчаю рослинність пустелі. Коли тато дозволяє, я беру «Жучка» і їду туди… в пустелю.

— Сам?

— Сам… Я трохи навчився літати.

«Оце вже бреше! — вирішила Піна. — Зачіска, квітті… рослини і мотори?.. Та він і до радіо, певно, не вміє підійти!»

Але, мов заперечуючи її думку, Алкад простяг руку до радіоприймача.

— Послухаймо, що там. Оголошували, що сьогодні…

— Старомодний, з акумуляторами! — недбало зауважила Ніна..

— А як же ви думаєте? До прибуття великої ВВЕС ми були бідні на електрику. Правда, і ці акумулятори заряджав вітер — малий двокрилий вітрячок. Еге ж… Оголошували, що сьогодні, зараз оце, буде лекція про творця нашої ВВЕС.

Ніна підступила ближче, зацікавлена й здивована. Поки Алкад порався біля приймача, дівчина ждала нетерпляче. Коли хлопець нарешті піймав потрібну станцію, диктор уже оголошував: —…інституту вітроенергетики про роботи інженера Китайського.

— О, — здивувалась Ніна, — таки й справді про нас!

— Мало не забув, — сказав хлопець. — Буду слухати. А то я ж нічого не розумію у ваших ВВЕС.

Лектор почав…

ПОРТРЕТ ВІТРОТЕХНІКА

«Шановні радіослухачі!

Сьогодні ми розкажемо про роботи нашого радянського інженера-вітротехніка Анатолія Сергійовича Китайського.

— Спочатку ми поїдемо з вами на полігон його вітростанції у місті К., де він багато років шукав нових шляхів до опанування вітру.

На полігоні ви побачите багато всяких вітряків. Це, так би мовити, юність «вітрового інженера».

Але крилаті вітряки на полігоні Катинського різні: багатокрилі й малокрилі. Є навіть і експериментальні — з однолопатевим крилом.

Багатокрилі, які мають велике багатолопатеве крило, схоже на розгорнуте «віяло», — це ранні роботи Катинського.

Тихохідні автоматичні ви побачите й у нас, у нашій рідній Туркменії, де вони викачують із грунту вологу…»

— О, — зрадів Алкад, почувши нарешті про відому йому річ. — Я пам'ятаю, коли в нас закрутилось вперше віяло цього вітряка. Ще дід Джулдуз вирішив тоді встановити такий двигун і в себе в колгоспі.

Ніна ввічливо позіхнула в пахучий кущик геліотропа, що стояв у горщику на столі. Вона ждала від лекції чогось цікавішого. Все, про що розповідало радіо, було їй давно знайоме. Дівчина бачила ранні конструкції дяді Толі ще на його полігоні.

За геліотропом лежав альбом. На шкіряній оправі був малюнок — вогниста троянда.

— Можна? — запитала Ніна і розкрила альбом.

— Це я списую вірші, які подобаються, — зашепотів Алкад, немов боячись, що розмова заважатиме радіо-лекторові.

— Тсс, тихше, — в тон йому сказала Ніна і навмання розкрила сторінку.

Там, старанно переписаний, рівними колонками струмився вірш:

«Я так люблю свавільний вітер, Веселий, буйний, молодий»…

— Почитаймо, — прошепотіла Ніна. Алкад слухав лекцію…

«… Але Катинський не міг зупинитись на багатокрилих, — продовжувало радіо, — він прийшов поволі до швидкохідних — малокрилих вітряків.

Швидкохідні вітродвигуни невеликої потужності входять у побут нашої країни. Це вони заряджають акумулятори радіовузлів наших аулів та віддалених метеостанцій. Це вони вирушають у холодну Арктику. Невеликі швидкохідні дво— та трикрилі вітряки починають заступати багатолопатеві навіть у водопостачанні, де ті за останні сто років не мали конкурентів. І, нарешті, швидкохідні створюють вітроагрегати великої потужності.

Швидкохідний вітродвигун почав удосконалюватися з розвитком авіації. Виявилося, що навіть двокрилий пропелер з вузькими крилами може дати потужність доброго вітряка, коли крила поставити під певним кутом…»

— Що ти читаєш? — занепокоївся чомусь Алкад і заглянув через Нінчине плече. — А-а, «Вітер»? Ти любиш вітер?

— Люблю, — відповіла Ніна і раптом хитро посміхнулась. — А ти, по-моєму, не можеш любити.

— Чому? — прошепотів Алкад, гублячи «швидкохідні» з своєї уваги.

— Вітер розтріпує пригладжене волосся, запорошує комірчики… — з галстучками. Вітер взагалі не любить нічого прилизаного.

— Хіба? — не знайшов що відповісти Алкад. — А що ж вітер любить?

— Слухай краще, про що говориться, — насмішкувато сказала Ніна.

Лектор продовжував:

«… Швидкохідність двигуна у вітротехніці вимірюється відношенням швидкості (колової) на кінці крила до швидкості вітру. У багатолопатевих колова швидкість майже дорівнює швидкості вітру, в селянських вітряках — перевищує її разів у три, а в сучасному швидкохідному — в п'ять-сім разів.

Швидкохідні двигуни легкі, доводив у своїх роботах Анатолій Сергійович Катинський. Вони в п'ять-шість разів легші, ніж багатолопатеві з такою ж швидкістю. Маючи відносно більше число обертів, швидкохідні вітряки вимагали і менших затрат на передачу енергії.

Зупинившись на малокрилому, спочатку трикрилому вітряку і збудувавши вітроелектричну станцію у місті К., Катинський вирішив зосередити великі потужності на одній високій башті.

Нам відомо, що кілька років тому інженер Катинський працював над проектом великого, надпотужного двигуна на багато тисяч кіловат. У цьому велетні Катинський мріяв розмістити кілька потужних трилопатевих коліс на одній, дуже високій, башті, В проекті Катинського вітроколесо досягало вже в діаметрі 100 метрів. І ніби не було меж зростові тих величезних крил.

Пізніше ж Катинський чомусь покинув удосконалювати свої надпотужні двигуни.

Може, тому, що в своїх шуканнях Анатолій Сергійович прийшов до висновку, що надпотужні двигуни за наших часів, коли метал ще коштує дорого, вигідні тільки для районів, де дмуть великі вітри.

Адже він виявив, що в маленького вітряка на одиницю потужності припадає ваги менше, ніж у вітряка великого. І коли крила великі та важкі, то й металеву башту чи «раму» для них треба робити дуже важку, міцну.

Тоді інженер Катинський почав міркувати, як би з'єднати на спільних «рамах» чи баштах багато маленьких вітряків. Йому пощастило це здійснити: кілька найлегших і найшвидших двокрилих вітряків він поставив на найвищій і найлегшій башті.

Потім Катинський прийшов до зовсім незвичної думки: чи не зробити раму з вітряками «повітряною», закинувши її в глиб «вітряних надр» не на башті, а на тросі?

Чому б справді не зробити «шахти в небі» літаючими? Адже спеціальні дослідження у нас і за кордоном показали, як з висотою росте середня швидкість вітрових потоків. На висоті від 200 до 600 метрів спостерігаються найбільші вітри. Далі до 2000 метрів частота вітрів зростає вже повільніше. Шар вище за 2000 метрів вітротехніків уже не вабить.

Отже, там, у повітряних шарах між 200 та 2000 метрів, треба було кріпити повітряні шахти.

Анатолій Сергійович вирішив використати спрацьовані дирижаблі. Чи не могли б вони стати добрими «рамами» вітряків?

Так виросла конструкція ВВЕС, що прилетіла на допомогу будівництву в Кара-Кумах.

Для цієї ВВЕС був використаний старий дирижабль об'ємом приблизно 50 000 кубометрів — 30 метрів у діаметрі і 120 метрів довжини, його запускають, як змія, на тросі. На середині його встановлені б двокрилих вітродвигунів діаметром по 20 метрів, які попарно обертаються н різні боки.

Наземна частіша ВВЕС — це електролебідка з поворотною платформою, рух якої відповідає поворотам станції за вітром.

Нагорі, на хвостовій частині ВВЕС, є особливі радіоприлади з метеорографами, які автоматично передаватимуть свої спостереження вниз.

Кожний двигун має свою динамомашину. Одержана електрична енергія пересилається вниз по системі звичайних кабелів і поступає в розподільну апаратуру. Потужність такої станції невелика 200 кіловат, але вона легка, портативна, дужо зручна, особливо як тимчасова установка… Катинський запроектував п'ять таких установок, і це буде цінним подарунком жителям наших оживлених піщаних пустель.

— Раніше, — розповідав нам Анатолій Сергійович, — я вагався: чи можна ставити на високих «рамах» двокрилі вітряки?

Він побоювався впливу «нерівномірної жироскопи» — тієї властивості тіла зберігати інерцію обертового руху в одній площині, яка допомагає, наприклад, триматись і не падати дзигам.

— Зробіть такий дослід, — казав він. — Зніміть з велосипеда колесо, візьміть за вісь і примусьте його крутитись, а потім розкручене колесо спробуйте повернути.

Це буде нелегко, але колесо повернеться без ударів. Якщо ж замість круглого колеса буде двокрилий пропелер, то він повертатиметься нерівномірно — ривками, і ці ривки дуже небезпечні, бо сила, потрібна для повороту, в пропелера удвоє більша, ніж у трикрилого з тою ж вагою. Тому спочатку Китайський проектував трикрилі колеса. Але потім йому пощастило спроектувати повільний поворот рам. Повітряна куля з вітряками буде повертатись вітром дуже повільно, а тому нерівномірна жироскопія не страшна.

Катинський, звичайно, не зупиниться на цій конструкції. Він працює і над проектами великих поворотких наземних рам з багатьма десятками дрібних вітряків…

Але сьогодні ми нашу лекцію на цьому…»

— Закінчуємо, — додав Алкад, виключивши приймач, — продовження ми побачимо в житті. Правда?

Ніна мовчала, уткнувши носик в альбом. Алкад поглянув на сторінку, яку вона читала, і хитро посміхнувся.

— Що ти читаєш? «Золотий пісок»? Тобі подобається?

— Хороші вірші, як і «Вітер», — зазначила Ніна. — Але чиї ж вони?

— Гарні? — зрадів Алкад. — А це одного туркменського… маловідомого поета. Він такий старий… дивак. Не любить вітру.

— Невже? — сказала Ніна. — З віршів цього не видно.

— Ну, — запропонував, зніяковівши, Алкад, — так, може, складемо план занять?

МАРЕВО В ПУСТЕЛІ

Верблюжа стежка зміїлась між розкаряченими кущами колючого саксаулу, ліниво обходила горби над берегами висохлої річки, зникала в безмежній далечині.

Поруч ішов інший слід, наче від величезних ніг, взутих у гумові черевики, наповнені повітрям. Колеса машин у цих чарівних черевиках — «надбалонах» — не поринали в глибінь пісків, вони легко ковзали зверху, лишаючи слід всього кілька міліметрів завглибшки.

П'ять вантажних і легкових автомашин обережно й легко сунули по пустелі.

— Гордію, слово честі, ти їдеш по Кара-Кумах, ніби по московському асфальту. Я чую, як шепотять дифірамби закохані в тебе водії задніх машин.

— Ти перебільшуєш, Только. Я, навпаки, їду помацки. Колись мені був добре знайомий цей шлях. Але роки! Правда, у мене є завжди якесь чортяче відчуття шляху — навіть у пустелі.

— Гм, — озвався Анатолій Сергійович, ніби вперше пильно оглядаючи профіль свого друга. — Чи не мав ти справді предків з отаких пустель? Знаєш, ти скидаєшся зараз на єгипетського фараона, що веде своє військо через пекучі піски.

І Катинський весело засміявся. Ці дні перед пуском станції у нього був весь час збуджений, хлоп'ячо-веселий настрій. Немов не було за плечима багатьох кілометрів втомливого шляху. Вони з Гордієм Семеновичем та кількома робітниками Зеленого селища самі поїхали по електролебідку ВВЕС, що прибула залізницею на далеку станцію. Тепер вони поверталися з своїм автокараваном назад, і Гордій Семенович запропонував цей шлях понад берегом висохлої річки.

— Тільки б довезти її обережно, нашу лебідоньку!..

Теплінь пройняла завжди стриманий голос Гордія Семеновича. Електролебідку ВВЕС, як і десятки інших скромних її деталей, сконструював він сам. Там, де надто буйна фантазія Анатолія Сергійовича іноді ставала безсилою, там математично стримана думка його друга приходила на допомогу.

Він і справді скидався на водія пустель, цей сухорлявий, засмаглий чоловік з міцними руками, з різким профілем, гідним чеканки на старовинних монетах. Цей орлиний ніс вказував напрям тільки вперед, а сухі вуста, здається, звикли за всяких умов скупо й упевнено показувати маршрути колонам.

— Ще небагато часу, і верблюжі стежки стануть казкою, як і пливучі піски. Бачив, як туркмени скріплюють їх для шляхів мазутом? Ми їздитимемо до станції асфальтованим шосе, Только…

— А може й вітроходом по каналу, — озвався Анатолій Сергійович. — Адже в майбутньому сюди прийдуть сотні велетнів-машин. Це будуть надзвичайні машини — вони йтимуть семиверстовими кроками, розметуть піски, прогризуть грунт і, певно, знайдуть підземні скарби водяні. А може, вони розчистять це висохле русло ріки і повернуть її знову в Каспійське море… Тут перекочовуватимуться не піщані, а водяні хвилі.

— Правда, товаришу, — озвався радгоспівець з Зеленого селища, старий туркмен Саригуль. — Тут не було пустелі, тут річка плескалась об золотий пісок. Золото привабило жадібні очі хана, і замкнув він річку у своїй маленькій країні… Чули казку, не казку, — правду про Хаджа-Нефеса?…

— Я чув її, — сказав Анатолій Сергійович, — і розкажу вам, коли хочете. А Саригуль хай скаже, чи так мені розповідали.

Піщаний бархан перетяв шлях, немов тут і не проходили машини. Авто Гордія ревнуло — навіть коротка зупинка могла б засмоктати машину. Анатолій Сергійович вмить зіскочив на підніжку. Пісок зашурхотів у колесах. Гордій Семенович дав хід уперед. Машина легко стала майже дибки. Бархан лишився позаду, під іншими машинами.

— Я слухаю тебе, — сказав Гордій, коли остання машина, закректавши, теж проминула хвилю.

— Слухайте, — урочисто почав Анатолій Сергійович, знову вмостившись у машині. — Давно колись, років з чотириста тому, цю країну підкорив собі жорстокий хан. Тяжко стогнали під його рукою колись вільні туркменські племена. Золоторунних овець і найкращі плоди своїх оазисів несли вони жорстокому ханові в данину, а вродливих струнких дівчат і смуглявих юнаків забирала його варта в рабство. У виснажливій праці гинули кращі сини туркменів. Та насувалося ще гірше лихо. Боячись за свої скарби, хан надумав за всяку ціну перетяти до них усі шляхи. Хоч би для цього довелося висушити, занапастити частину земель.

Тоді рада старшин великого племені скотарів у таємній змові вирішили хитрощами врятувати свою країну. Ухвалили послати мудрого з наймудріших — молодого Хаджа-Нефеса — до царя урусів, щоб умовив того прийти з вогнем і мечем — звоювати ненависного хана і перешкодити його планам.

Сів тоді Хаджа-Нефес на легкокрилий човен і поплив великою річкою у самісіньке сине море… Добився до міста Астрахані і заявив, що має сказати уруському цареві важливу таємницю. І жодному вельможі він не схотів її сказати, отже, довелося везти посланця в далеке місто — у самі царські хороми.

І тільки там розповів цареві Хаджа-Нефес свою таємницю. Він казав про багату країну, де степи повні золотого руна овець, де виноградом і незбагненними солодощами плодів важніють рослини. І розповів, що не звичайний пісок, а золотоносний, повний щирого золота, несе мати річок цього краю. День і ніч сотні й тисячі рабів вичерпують незліченні скарби — той золотий пісок, і наповнюють ханові скарбниці. Та немає меж жадобі того «золотого» хана! Боячись, щоб цар урусів не відібрав його багатств, він задумав відрізати шлях до землі урусів. Сотні рабів будують на річці величезну греблю. Сині води, якими можна доїхати урусам, повернуть назад. І тоді на місці квітучого краю непрохідним шляхом стане пустеля. Хай поспішить уруський цар, коли хоче наповнити золотом свої льохи!

Тоді, охоплений жадобою до невідомого багатства, послав цар своїх солдатів, щоб дізнались про золотий пісок і побачили таємничу греблю.

Та хитрий, як змія, був хан! Улесливими речами зустрів вій царських слуг, напоїв їх солодкими винами і запросив на ночівлю. Тільки проспи пробачити, що не вмістить усіх в одному місці, і порадив поділитись на три загони. Послухались уруси хитрої поради, і тоді перерізали їх, як курчат, ханові слуги. Тільки шакали заплакали, завили над їхніми тілами та вітер поніс у далечінь порох від їхніх кісток…

Тоді закінчив жорстокий хай будувати свою греблю. Студені води покинули річище. Вмерли, засохли квітучі сади й виноградинки, що облямовували береги. Погнали геть з висохлих земель скотарі свої багаті отари. І сипучі піски засипали мертву, непрохідну пустелю, якої бояться тепер каравани, і звір обминає, і птах летить геть…

… Величезна піщана гора знову виросла перед мандрівниками. Анатолій Сергійович закінчив оповідання. Реальна, жива пустеля загрожувала сміливим, які хотіли їздити по вередливих пісках як по асфальту. Суха, жилава рука Гордія впилась у руль. Іронічно, мов посміхаючись, примружив він очі на стрімку піщану гору.

— Обходів нема?

Саригуль і Катинський стрибнули з автомобіля, по коліна загрузаючи в піску, завзято здерлись на високий горб. Анатолій Сергійович притулив до очей бінокль. Він уважно оглянув місцевість, вишукуючи можливість обходу.

— Ні, — похитав головою туркмен. — Там не поїдеш, збоку — ями. Казав Саригуль — не їдь, товаришу, цим коротшим шляхом! Коротший шлях буде довший шлях. Тут поганий пісок. Високий бархан-пісок…

— Чуєш? — сказав Гордієві Катинський, спустившись назад до авто. — Ми заїхали твоїм коротшим шляхом у дуже поганий пісок.

— Спокійно, Толю, — відповів Гордій. — Не страшний нам цей капосний пісок. Він зараз скінчиться, тільки ми перескочимо цей бар'єр. Повір мені, я знаю.

— Їдьмо прямо! — бадьоро закричав він вантажним. Машина розігналась і пішла в атаку на піщаний горб. Здавалось, машина не витримає такої сутички з пісками. Здавалося, горб скине це блискуче тіло, що дряпалось на нього, як скидає жовтий лев уперту рись із своєї спини. Вантажні машини заревли, як скажені.

Червоний прапорець, злинялий від пекучого сонця, майнув уперед. Гордійова машина з розгону взяла піщану гору. За нею здерлася друга. Потім — вантажні.

Але третя вантажна засурмила, загарчала. Передні колеса вгрузли в пісок, і жовта маса, засотуючи, поглинала їх.

— Ав-рал!..

Вмиті, з передніх машин вискочили люди. Під колеса впали жмути саксаулу, тамариску, заздалегідь дбайливо напхані в кузови. Блискучі, засмаглі руки вчепилися в машину.

— Дуж-че!

Гордій Семенович сів за руль загрузлої машини. П'ять разів у шалену атаку кидалась машина і ось востаннє переможницею винеслась на горб.

Тепер не страшно було зупинитись. Бархани кінчилися. Скутий рослинами, пісок ліг уже спокійними невисокими горбами. І тут, на закріпленій рослинами ділянці пісків, уже забувалась мертва пустеля. Тут буйна, розкішна весна святкувала свою перемогу.

У видолинку під стрункою «сезеною» цибулинні рослини розкидали якісь яскраві квіти. Вони були мов тюльпани, але повні пахучих тугих пелюсток; злаки замітали повітря розмаяними мітлами, жорсткими вусиками завзято стирчали вгору. Квіти й трави грали свіжими барвами, як багатий килим. Усе пахло, наливалось, весніло.

Трохи вище колихались парашути якихось жовтих запашних квітів. Тирса була казково-висока, розвіяна, як страусове перо. Анатолієві Сергійовичу схотілося нарвати оберемок для Ніни. Такої не було в Зеленому селищі.

— Ну, хлопці, недовго жити цим повзучим хвилям! Гордій Семенович запалив люльку і замріяно дивився у неозору далечінь пустелі, туди, де, хвилясті, як море, шаруділи сипучі піски, обминаючи підніжжя синюватих гір.

Анатолія Сергійовича зацікавили ще якісь невідомі рослини. Це були немов зелені горішки. Тверді, без листя, сполучені твердою мережею стебелець, вони обплутали його чобіт.

— Винахідливі! — забурмотів Анатолій Сергійович. — Це, певно, рослинки, які примудрилися зберігати своє насіння в рухові пісків. Інженер випростався, щоб роздивитись у руці зелені коробочки, і раптом, глянувши на захід, спинився, заціпенілий, схвильований…

На небі чи в тремтінні жовто-сірого піску виросло дивне марево.

Просто перед ними в синюватій димці здіймалася гора з плоскими боками, а на ній стримів шпиль велетенського вітродвигуна. Блискуча, кругла башта несла на собі трикутну мережану раму, на якій рухались, мов повислі в повітрі аероплани, три велетенські вітроколеса. Таке ж колесо, четверте, висіло і в серці башти. Сріблясто-білі крила тремтіли в повітрі, як велетні-птахи. Гора з крилатою спорудою вимальовувалась, немов на екрані. Під нею ж, здавалось, ясніло велике озеро, бо гора відбивалась там удруге — шпилем униз, — наче в прозорій воді.

Анатолій Сергійович протер очі — марево не зникало. Ні, це не могла бути галюцинація — ніколи їх у нього не бувало, навіть у часи найтяжчої втоми! Але ці обриси, такі знайомі закруглення крил. Ця форма вітростанції, вимріяна, вишукана довгими ночами. Ці кути й лінії, такі колись знайомі… Не може бути!

— Гордію!

Гордій Семенович, вражений незвичним хвилюванням у голосі друга, підбіг до нього.

Зблідлий Анатолій Сергійович показував рукою на дивовижне марево.

— Розумієш… Моя… конструкція. Невже Гасін?

— Це дурить пустеля. Вона хитра, — сказав, підходячи, сивий Саригуль. — Багато кілометрів… багато годин звідси до Круглих гір. А видно залізні крила. Хороші залізні крила високо над землею збудували інженери… Тепер у надра гори, повні скарбів незліченних, вріжуться машини. Гинуть Чорні піски, ой, буде багатий край!..

— Красивий міраж, — сказав недбало Гордій Семенович. — І зовсім як море! Це подвійний відбиток міражу. А й справді, це зовсім не той варіант проекту. Там були чотирилопатеві колеса по вертикалі. Тут трилопатеві на трикутній рамі.

— Я знаю… О, я-то знаю, що це за проект! — скрикнув Анатолій Сергійович і схопив за руку товариша. — Слухай, поїдьмо! Ми накинемо невеликого гака. Не можна ж лишитись байдужим.

— Ти збожеволів, — сказав Гордій. — А пуск ВВЕС? Почекай, не гарячкуй!

Анатолій Сергійович труснув головою. Далеке марево у струмчастім тремтінні гарячого повітря поволі блідло. І раптом зникло, розтануло в повітрі.

— Ходімо! — зітхнувши, сказав Катинський. — Це новина! Але невже людина може бути такою підлою? Як ти можеш не обурюватись?

— Ех, — погладив друга по плечі Гордій. — Треба мати витримку, тоді ми і знайдемо спосіб викоренити цю підлоту… як знайшли і коротший шлях через ці бархани, — додав він замислено.

— Стривай, — відповів Катинський. — Я згадав. Певно, ти йшов колись… давно цим самим шляхом?

— Так, — відповів Гордій Семенович і крикнув: — По машинах, товариші!

Тверда рука міцно взялася за руль. Машини рушили. Пустеля виставляла назустріч ще сотні нових бар'єрів..

ЩОДЕННИК «ЕОЛИХИ»

3 квітня.

Я вирішила знову писати свій щоденник. Тільки вже тепер він правдиво розповідатиме про моє життя! Кажу «тепер», бо я вже не раз робила спроби писати щоденник, але покинула. Мені-бо самій страшенно не подобалось написане.

Сказати правду — я тоді в ньому брехала. Не тому, що я люблю брехню, о ні, а просто так склалося. Живучи в тьоті Нати, я виливала в щоденнику всі гіркоти свого життя, такого самітного, такого невдалого. А Надя нишком почитувала мій щоденник. Потім показала тьоті Наті… Я ж там писала всякі жахливі речі, писала, що навколо мене чужі, що я не люблю тьоті Нати і ніколи вона не буде мені рідною.

Що тоді було!.. Знялася буря. Всі так і вчепились у мене. І хоч мені не признавалися, що за причина цьому, та я знала, я зрозуміла, що хтось нахабно прочитав мій щоденник.

Адже липкі сліди залишились на його сторінках, а хто ж, як не Надя, завжди неохайно смокче цукерки!?

І тоді я, щоб урятуватись, другого дня написала іншу, брехливу сторінку щоденника. Мені соромно згадати, але я злякалась. Я злякалась, що до мене будуть ставитися ще гірше, що мене не будуть пускати в палац. Тьотя Ната так і загрожувала. А то ж була моя єдина розрада! І от я, щоб урятуватись, написала сторінку про те, що, мовляв, тільки тепер я зрозуміла, яка тьотя Ната прекрасна людина. Що я просто не вміла її оцінити… що я її люблю, дуже люблю… І далі в такому ж тоні.

Не знаю, чи повірили цьому мої читачі, а тільки мені стало дуже гидко. І и порвала незабаром той щоденник. Отак розірвала надвоє і кинула в піч.

… Я забалакалась, а тим часом хотіла сказати зовсім не про тс, я хотіла довірити своєму щоденникові деякі думки про слово «мужність».

Якось у нас з дядею Толею була про це розмова.

І я тепер розумію, що є різна мужність…

Вона — не тільки на полі бою, коли треба кинутись, наприклад, до ворожого танка, щоб влучним вибухом гранати вибити його із строю.

Вона — не тільки в геройських подвигах, таких блискучих, про які ми часто мріємо.

І не тільки в тому, щоб сміливо стрибнути на парашуті чи на стрибуні. Ялиночка обіцяє мене цього навчити, і я стрибну, слово честі, стрибну! Я зовсім не вихваляюся, мій друже щоденнику, я просто знаю, що це я можу зробити. Хай буде страшно, заплющу очі і стрибну!

А от є речі, які мені зробити важче… Далеко важче.

Є така собі ніби «сіренька» мужність. Наприклад, щодня систематично робити напади на… себе саму, воювати з собою уперто, не здаючись, з усякими своїми поганими звичками.

Скільки такої мужності, скільки витримки було в того червоноармійця, не на полі бою, ні! А тоді, коли він щодня, щогодини вивчав конструкцію танка.

От дядя Толя дуже серйозно розмовляв зо мною про мою «розхристаність». Він каже, що я наче вітер у чистому вигляді, який міняє свою швидкість кілька разів навіть на хвилину… (У дяді Толі все на світі зв'язане з вітром!)

— Ну, і нащо, — каже дядя Толя, — придатна така сила? Хіба тільки, щоб ганяти піщані хвилі чи ламати гілки на деревах? Інша річ «дисциплінована» енергія цього ж самого вітру, вирівняна в ритмічний рух колеса генератора.

Так і я… Я ж повинна вирости корисним для батьківщини працівником! Певно, я буду вітротехніком. А чи вийде щось із мене путнє, коли я буду такою розхристаною? Хіба такі бувають більшовики? Більшовик — це людина великої витримки і суворої дисципліни.

Дядя Толя каже, що сам був подібний до мене. І йому ніби нелегко було себе виховати. А все ж таки самоуком, з кількох класів технічної школи, довчився до інженера, видатного вченого. А Гордій Семенович!.. Це ж людина зовсім особливої витримки.

А от я навіть не знаю, що воно таке «праця над собою», «система», «тренування волі», «розпорядок дня і відпочинку».

Як же я буду сама тут учитися, щоб скласти все на відмінно за навчальний рік? Для цього треба бути мужньою щодня, щогодини — воювати з собою, взяти себе в руки.

Я собі склала, з допомогою Ялиночки, «твердий» розпорядок дня. Вчимося ми з Алкадом, а іспити складаю я щотижня Ялинці.

Тільки коли я витримаю цю свою вуздечку, тільки тоді вийду переможницею.

Стережися, товаришко Еолихо!

Треба таки сказати, що нелегко витримувати вуздечку, коли жити тут надзвичайно цікаво і в пустелі стільки спокус…

А треба вивчати головні кістки черепа!.. Це ж жах!

Але годі… Треба лягати спати, щоб не спізнитись на вранішню гімнастику. Зараз я загорнусь у ковдру… так затишно! Ми живемо ще в наметах, я — з Ялинкою, а дядя Толя та Гордій — у другому. Завтра ми перейдемо в будинок. А мені навіть шкода.

Вечорами я засипаю, поки Ялинка ще працює (вона вирішила негайно вивчити не тільки радіотехніку, а й туркменську мову і сидить вечорами). Дуже приємно мерехтять від свічки тіні. І мені здається, що я їду серед пустелі в кибитці кочовиків… А навколо така незвичайна, повнісінька пригод ніч.

Дядя Толя та Гордій Семенович поїхали на залізницю, щоб перевезти наземну частину ВВЕС — її лебідку. Вона вже прибула з Херсона. Обіцяли бути завтра, бо Гордій Семенович похвалявся, піби знайде від залізниці найкоротший шлях.

Ну, я сплю…

А в Алкада є якась «таємниця». Я її обов'язково розкрию.

На добраніч!

5 квітня.

Ур-ра!

Сьогодні я склала Ялинці свою тижневу роботу на відмінно, все до крапельки. Навіть ненависні черепні кістки!

Я розкриваю очі вранці і, коли згадую, що я в дяді Толі, то аж стрибаю в ліжку, як маленька.

Мені тут дуже добре. Толя мені найрідніший на світі, і всі його друзі для мене рідні. І наша «пустеля» стає рідною…

Я вже дуже люблю її — і це гаряче сонце, і ці пишні ковилі, і своєрідні «пустельні» квіти… І навіть цей самий вредний пісок мені починає подобатись! Придивіться тільки до нього, який він дрібненький і ніжний — це ж справді золоті порошинки!

Коли б я була поетом, я б неодмінно про це написала вірші.

Я б написала таке:

… В пустелю прийшли люди, більшовики. Спочатку, взувши свої машини в надійні всюдиходи, вони пройшли скрізь. Потім вони вирішили зробити з мертвої пустелі квітучий сад. А води не було, шляхів не було, рослин не було, електрики не було, нічого не було. Більшовик сказав: усе буде. Розкрийте ширше очі, це не пустеля, це ж багатюща країна!..

В землі є багаті мінерали, у субтропічному кліматі можуть рости чудові рослини, плоди, під пісками є добрий грунт. Розкрийте ваші очі, погляньте, які багаті йдуть отари, дихніть — понюхайте, як пахнуть квіти й трави. Багато дечого є в пустелі!

Людина випростала могутні плечі і почала працювати.

Спочатку просвердлила землю і витягла звідти воду. Тоді в небо закинула могутні крила і примусила вітер працювати, щоб дати світло й рух машинам. Далі посіяла на землі цінні трави і наказала їм тримати непосиди-піски та переробляти їх у родючі грунти.

Машини, повні чудесної енергії, пішли в наступ на пустелю.

І от виріс, як у казці, чудесний край. У затінку дерев, біля синіх каналів, налилися повні, солодкі плоди, побігли в зелені трав тонкорунні вівці. Виросли фабрики мінералів. Пахучий чай і сніг бавовни засипали склади. Пісок став справді золотим.

Розписалась!.. З мене, звичайно, поета не вийде. От, мені здається, мій новий друг, Алкад, написав би про це краще. Я таки якось звернула увагу, що він пише всі роботи красивими словами. Навіть сказала про це. А він дуже почервонів.

Він взагалі чуднуватий, цей Алкад.

Я з ним приятелюю, бо з ним не буває нудно і легко вчитися з ним. Тільки ще не доберу як слід, що це за хлопець. Він ніяк не подібний на Сашка, з яким ми сварилися, дражнили один одного і колись навіть побилися… Я його перемогла японським прийомом.

Чи згадує мене Сашко хоч трохи? Цікаво.

Він мені сказав якось:

— Я тебе найбільше поважаю за те, що ти не похожа на дівчину.

А от Алкад зовсім інший. З ним не збоксуєш! Певно, він про бокс і уявлення не має. Мені якраз не подобається, що він саме… подібний до дівчини.

По-перше, він страшенно балакучий. Коли ми з ним познайомились, я просто очманіла від торохтіння, поки він показував метеорологічну станцію, хоч було дуже цікаво. Була колись у мене сусідка по парті — Льолька, вона могла випускати три тисячі слів на хвилину. Отакий і цей! А я люблю мовчати.

По-друге, він… надто ніжний, як дівчина! Любить квіти, грає на скрипці і списує всякі вірші. Сьогодні він мені подарував букетик якихось білих дуже пахучих квіточок, що виростив у горщику. Звичайно, ми друзі і по-дружньому красиво — подарувати квіти. Але я б такого не додумалась зробити.

По-третє, Алкад надто дбає про свій туалет. Ходить у прасованих комірчиках, розчісує волосся, нігті чистить, як кішка… Брр…

На мою голову, Ялиночка ставить мені його за приклад, вона мене мучить, Ялиночка! Хоче запевнити, що зовсім не шкодить дбати про свою зовнішність, викладає мені волосся, примушує сто разів чистити нігті! Жах!

Алкад має якусь таємницю. Він каже, що в нього є щось найдорожче в світі, це «щось» — його радість, його «пристрасть». Цікаво, що ж воно таке?

Дядя Толя і Гордій Семенович привезли лебідку нашої ВВЕС. Зараз усе кипить, усе готується до пуску першої станції. Тільки Толя чомусь нервує. Чому?

8 квітня.

Стільки вражень, подій, що в мене слів не вистачило б, рука заболіла б, коли б усе написати!

Перша ВВЕС працює! Електрична лампочка сяє над моїм зошитом.

А надворі світить місяць, як удень.

І таємниця Алкада «при електричному світлі» вже перестала бути таємницею.

Розповім усе по порядку.

Сьогодні смерком відбулось урочисте свято — пустили ВВЕС. На майданчику зібралися співробітники нашого Зеленого селища та гості, що прибули до нас на літаках. Засурмили труби комсомольського оркестру. «Командир» — Гордій Семенович по-військовому віддав наказ…

А тоді Ялиночка на орнітостаті підлетіла до ВВЕС, що висіла зовсім низько, прикріплена до електролебідки. Це був останній огляд станції головним механіком. Звичайно, ВВЕС оглядали, мабуть, сотні разів, але такий уже був церемоніал.

Червоногруда ВВЕС коливалася в повітрі, як велетенський човен, готовий до відплиття. На носі майорів червоний прапор. Ялинка облетіла навкруги ВВЕС, оглянула деякі деталі і спустилася вниз.

Гордій Семенович сказав слово і включив моторчик електролебідки. Почали розмотуватись трос і кабель.

Ми побачили, як важко ворухнувся звільнений «корабель», ВВЕС здригнулася і потім так легенько-легенько (ну, й повірити б не могла!) знялася вгору. Заграла музика, всі у захваті закричали: ур-ра!..

Затамувавши подих, ми дивились у присмеркове небо, куди полинув наш крилатий дирижабль. І от на певній висоті зеленою та червоною зірками спалахнули на ньому яскраві ліхтарі. Це на певній швидкості вітру, який, до речі, внизу був зовсім слабкий, автоматично закрутились крила вітряків. Вітер розпочав роботу. І тоді і внизу, у нас, всюди спалахнула електрика. У синіх сутінках загорівся святковий парад огнів. А коли в широкий головний арик з шумом полилась вода, піднята вже електричними насосами, тоді іі розповісти не можна, яке це справило враження.

Я ніколи не забуду, як на заквітчану естраду серед полігона вийшов старий туркмен. Виявилось, що це Алкадів родич, колгоспник, який приїхав до нас на свято. Бронзовий, кремезний, з великою білою бородою.

Він простяг руку до пустелі і з запалом заговорив. А Ялиночка потім мені переклала (ця навіжена дівчина вже мало не все розуміє по-туркменському!) Він сказав, цей старий, що п'ятдесят років ганяв отари серед пустель і таки дожив, побачив, як здійснилася стара легенда.

Діди казали йому, що прилетить колись у пустелю вогняноокий птах, накаже піскам забратись геть і оголити сховану воду. Тоді під виноградом нахиляться додолу кущі, а води потечуть золотим піском.

Тим часом, — поки дід виголошував промову, я почула палку суперечку. Ялинка тягла під руку на естраду Алкада, всього червоного, з якимсь папірцем у руці. Вистрибнула попереду на естраду і закричала:

— Наш юний поет Алкад прочитає свої вірші, свої власні вірші, присвячені освоєнню пустелі.

Я так і підскочила: Алкад — поет!.. Я приготувалася почути щось кисло-солодке. Але… ви пошились у дурні, шановна товаришко Еолихо!

Вірші вийшли хороші, таки просто гарні, більше навіть — дуже гарні… І у віршах було якраз те, про що я вчора й сама писала: про більшовика, який завоював пустелю. Тільки в нього це було… як у справжнього поета.

От тобі і Алкад з «таємницею»!

У відповідь Алкадові ще палкіше залунали слова вітань.

Пізніше, увечері, от тільки з годину тому, Алкад утер мені носа ще більше.

Він запропонував мені покататись на літаку. Я вже казала, що у них на метеорологічній станції є літачок — «Небесний жук». Це така собі «лялечка», але якби я могла літати на такому «жучку», я була б дуже задоволена.

Алкад мені не раз казав, що вміє керувати розвідником, та я, признаюсь, не повірила. Алкад, блакитний галстук, скрипка, квіти, навіть вірші. Це пасує якось. Але Алкад і… мотор, Алкад і машина!

А він мене покатав! Таки справді покатав. Ми пролетіли невисоко над нашим Зеленим селищем. Все в огнях, у феєрверку, воно цвіло серед темної пустелі.

Коли спускалися, Алкад мені заявив:

— Тепер ми будемо з тобою справжніми друзями, бо таємниць я від тебе не маю.

А тон у нього був такий: «Я знаю, ти з мене глузуєш, та я не серджусь!..»

І ми таки будемо друзями, бо Алкад хороший хлопець, і не така вже він «дівчина», як я вважала.

НІЧ СУМНІВІВ

Ніч була тепла, невластива континентальному кліматові пустелі: з спекою вдень і холодом уночі.

А може, природа вже починала відступати перед водяними струмками, перед наступом рослин, перед наелектризованим повітрям і сяйвом людських очей.

Місяць світив, змагаючись із ліхтарями ВВЕС. Тонке мереживо листя піскової акації-сезени кидало тремтливі тіні.

Вікно будиночка розчинилось, і звідти задзвенів веселий дівочий сміх. Ніна у піжамі, з Ялинчиного гардероба, струнким хлопчиськом вистрибнула на доріжку.

— Дядю Толю! Ти тут? Поглянь, як мені гарно, правда? Ялинка мене зіпсувала: я вже цікавлюсь костюмами, тільки щоб це були піжами, шовкові, зручні такі… Бачиш?

— Стрибунко! Зараз же йди спати! О, що мені робити з цим хлопцем… у спідниці? Вибачте… у штанях!

І Ялинка, виглянувши з вікна, сама зайшлася нестримним сміхом.

Вони з Ніною пустували вечорами з приводу всякої дрібниці. Це була непереможна потреба юності.

Сміючись, Ніна сіла верхи на лавочку, де сидів Анатолій Сергійович, трохи не перекинувши його додолу.

— Тобі весело, моя вітрогонко? А до тьоті Нати не хочеш? — запитав той.

Ніна ніжно клюнула носиком у дядине плече.

— І не згадуй краще! Я тут така щаслива!

— Ви теж не спите, Анатолію Сергійовичу? — озвалась Ялинка.

— А ви хотіли, щоб я був зовсім старий і сидів на печі в цю чудову ніч!?

— Я зовсім не хочу, але…

Голос Ялинки раптом зовсім змінився, і вона сердито зашипіла з якимсь присвистом:

— Теж хороші… Ви сьогодні не снідали, я знаю. Ви обідали, немов кицька, а не здоровий путящий чоловік. Ви не їсте, ви не відпочиваєте і, нарешті, не спите. Хочете де-небудь звалитись, щоб вас з'їли шакали?

— Ха-ха-ха!.. — покотилась зо сміху Піна. — Ти тільки послухай, як Ялинка шипить! Вона і мене замучила своїми нотаціями. Ти думаєш, вона добра? Вона — мачуха… У-у… Мачуха!

— Я скорпіон пустелі, — сказала сердито Ялинка. — Я фаланга…

Раптом троянда полетіла просто в обличчя Анатолієві Сергійовичу.

— Ти їй не вір, дядю Толю, коли вона тебе лає. Вона тебе дуже лю…

Нінині слова обірвались якимсь писком. Ялинка стрибнула вперед, блискавично схопивши дівчинку в оберемок, потягла до хати. Сміх заструмився вслід, вікно грюкнуло, і раптом все стихло.

Анатолій Сергійович понюхав квітку. Вона пахла весною, коханням…

Але клопіткі настирливі думки, привезені з останньої подорожі, заважали.

Зашурхотіли кроки.

— Гордію, ти?

— Ти не спиш, Только? А тобі б не завадило поспати. Ти перевтомлюєшся, друже. Змарнів останнім часом.

— Ет, Гордію, і ти — як Ялинка! Нічого мені не станеться, але мені не дає спокою думка… Вірніше, багато думок. Сідай!

Гордій теж сів на лавочку, новеньку лавочку в цій алеї майбутнього міського парку, запалив люльку і приготувався слухати.

— Ти знаєш, — почав Анатолій Сергійович, — з часу нашої подорожі мене мучить думка про Гасіна. Але, може, ти гадаєш, що я найбільше страждаю від того, що, очевидно, він украв мій винахід? Не в цім справа: украв і украв! Та це все — складніше, далеко складніше…

Він нервово хруснув тоненькою гілочкою акації. Гілочка зломилась і повисла. Десь недалеко завив шакал і замовк, обірвавши тужливий зойк.

— Чому я, буваючи в наркома, пі разу не розповів йому про цей старий проект? Багато б тоді було по-іншому і багато б, може, чого… не було. Але, захоплений літаючими ВВЕС, я вже не згадував про старе.

… Я зустрівся з Гасіним уперше, коли приїхав у Харків здавати екстерном за третій курс Вітроенергетичного інституту. Мені вказали на нього, як на одного з кращих молодих учених, що міг би допомогти мені — провінціальному самоукові. Він прийняв мене добре, наговорив навіть компліментів. Кілька разів я зустрівся з ним у його кабінеті. Та він мені дуже не сподобався.

У нього, розумієш, не було тої впертості й цілеспрямованості, якою володіють наші кращі винахідники. У нього були знання, талант, але працювати по-справжньому він не вмів, може саме тому, що в нього не було мети…

Мені здавалось, що в нього нема вогника, отого самого вогника любові до нашої батьківщини. Надмірно честолюбний, він домагався роботами тільки кар'єри, грошей, може, наукової слави і… тільки! Я пам'ятаю, як він сяяв, коли в закордонному журналі вмістили одну його статтю. Здається, про типи генераторів для потужних вітродвигунів… Він аж захлинався від захвату. Де ж таки, його помітили! Там, у світі, якому він, очевидно, вклонявся. Тоді от і почалось його співробітництво у «Вітрожурналі».

Потім я довго не чув про нього, поки не зустрівся з ним несподівано в тресті «Вітроенергія». Він був «у зеніті» кар'єри і головував у комісії, що критикувала мій проект надпотужного Д-100.

— Твого надпотужного, якого тепер збудовано на Круглій горі… — несподівано вставив в оповідання Катинського Гордій Семенович.

— О, коли б то цілком мого, оце якраз треба встановити! — підхопив Анатолій Сергійович. — Але я. боюсь, що він зіпсував, скалічив його, протягаючи як свій проект. Та й чи тільки тому, щоб видати за свій?

— Оце якраз цікавить і мене: чи тільки тому, щоб видати за свій?

— Правда, Гордію? Ти розумієш?

Гордій мовчки хитнув головою, і обидва замовкли, заглиблені в свої міркування. Ставало холодно. Анатолій Сергійович мерзлякувато зігнувся і знову з запалом заговорив:

— Ти думаєш, можна забути такі дні, як день тієї комісії?

Неначе все це було вчора… Гасін тоді майстерно бив мене разом з іншими. Цифрами, доводами скидали з висоти мій вимріяний надпотужний. Гасін був тоді коректний, м'який, як справжній вчений, якому незручно бити самоука. А його цифри невблаганно впивалися в мене, як гострі колючки. Мені здавалось, що я збожеволів; довгі роки роботи з надпотужним виглядали помилкою! Його навіть не можна було рівняти з німецькими «вітротурбінами»! Мої 60 000 кіловат були «абстракцією» — кіловатгодина вітряної енергії коштувала надто дорого, моя рама мала, зрештою, впасти при першому ж урагані… Від «доводів» Гасіна голова пішла обертом!

Я тоді визнав свій проект за помилку. Покинув усе і виїхав знову до себе… в радгосп. Ти пам'ятаєш, як довго я «зализував» рани, намагався забути про вітер, учителював. А потім узявся до роботи над малопотужними. Я викреслив усе попереднє геть чисто і взявся за «рамні» літаючі ВВЕС. Я злетів з землі на небо, чи вдало тільки — не знаю!

Анатолій Сергійович раптом простяг руку до кишені товариша.

— Будь ласка, дай цигарку!

— Ого, — сказав Гордій Семенович, — ти хочеш курити?

Він знав, що Анатолій Сергійович давно вже брався за цигарку тільки в хвилини надмірного хвилювання.

— Бери, бери. Але не хвилюйся ж. Треба вміти тримати себе в руках. Подивись, як славно вона сяє!

І він дружнім рухом повернув Анатолія Сергійовича до вогнів ВВЕС.

— Я просто безжальний до себе, — сказав глухо Анатолій Сергійович. — Сьогодні, коли працює наша ВВЕС, я все ще не вірю. Ах, ці сумніви! Уїдливі, як колючки! Згадка про мій Д-100 розворушує їх ще більше. Може й тут помилки, як у моєму надпотужному?

— Помилки, як у твоєму надпотужному? — раптом розсердився Гордій Семенович. — Ти щось плутаєш, Только! Тільки що ти боявся, що Гасін міг зіпсувати твій проект. Нікчемні проекти нема чого псувати! І хто тобі сказав, що твій Д-100 був поганий? Комісія? Її голова Гасін? А ти цікавився, хто він такий?

— Я знаю, — заперечив Анатолій Сергійович. — Я знаю… Знаю, що він потім, пізніше, відбував заслання за участь у шкідницькій банді на заводі «Вітроенергія». Це мені відомо. Проте він швидко повернувся, ніби амністований за якусь надзвичайну працю.

— А ти знаєш, за що йому дали амністію?

— Ні!

— Отож, хочеш, я тобі прочитаю уривок з одного листа. Це я одержав сьогодні.

Гордій Семенович пошукав по кишенях і витяг папірець. Блиснула запальничка, освітивши текст.

«Ви запитуєте про Гасіна?.. Цю історію я знаю.

…Інженер Гасін був засуджений за шкідницьку роботу на Першому заводі вітродвигунів за дорученням іноземної фірми. Але він був звільнений достроково за віддану роботу над проектом надпотужного вітродвигуна, того самого, який нині збудований на Круглій горі».

— Це правда? — скрикнув Анатолій Сергійович.

— Правда, — відповів Гордій Семенович. — Цього листа я одержав сьогодні від одного інженера, докладні відомості про Гасіна я матиму, цими днями ще. Його особою я випадково зацікавився ще перед від'їздом. До речі, можу показати тобі ще одну дрібничку. Ти як, добре знаєш Гасіна в обличчя?

— Пізнав би навіть і в падишахському одязі!

— Ну, то поглянь — хто це?

Гордій Семенович витяг із портмоне маленьку пожовклу фотографічну картку. Це було обличчя чоловіка середніх років, в одязі білого офіцера.

— Гасін! — скрикнув Катинський. — Що за чортівня?

— Так, Гасін, але Гасін-старший, батько того, який спокійнісінько проживає собі за кордоном, — пояснив Гордій Семенович. — Щоправда, я особисто знав його в трохи іншому костюмі. В туркменській папасі, в офіцерському старому мундирі, коли він командував загоном… басмачів. Звичайно, не в цім справа. Син за батькові злочини не відповідає, але цього ж року (в мене є відомості) старий вовк в іншій шкурі приїздив до нашої країни. І в мене тепер в'їлась підозра, чи не мав він, бува, побачення із своїм дорогим синочком?

— Це новина! — сказав розгублено Катинський. — Чому ж ти мені нічого про це по сказав?

— Так було краще. Адже це самі підозри… Я ж знаю (не сердься!) твою запальну вдачу. А треба було вже покінчити з цим.

Він кивнув головою на полігон, на ВВЕС і заспокійливо поплескав Катинського по плечу.

— Я піду, Только! Треба звірити всі вечірні радіосигнали з ВВЕС. А щодо Гасіна тепер, коли кількість сумнівів переходить в якість… Звичайно, треба поїхати. Я тебе розумію. Боляче, коли вкрав, але хай… Тільки щоб працювала… не по-гасінському.

— Ясно, Гордію! Ти завжди мене розумієш! Ну, йди. А мені пора — на метеорологічну станцію.

Друзі розійшлися на стежці біля полігона. Анатолій Сергійович простував по алейці сезен.

Прохолодна ніч огортала Зелене селище. Все спало в огнях прив'ялих квітів — залишки недавнього свята.

Пустеля… Де була пустеля? Вона вже, здається, марилася далекою легендою, та пустеля, що шаруділа голими пісками, корчилась у спразі, кололась сухими колючками.

В каналі мрійно дзюрчала вода. Ароматно пахли трави. Кущі з міцним, як дроти, корінням оточували дослідні ділянки стрункими лавами, наче вояки.

Десь кричав нічний птах, порушуючи мовчання пустелі. Якийсь жук прогудів, як літак, торкнувшись рукава куртки.

Назустріч, від метеорологічного пункту, повіяло ще солодшими пахощами квітів. Ворота, оповиті кримськими трояндами, вели до куточка справжнього субтропічного оазису.

Невже тут близько пересипала свої піски ота стара пустеля? І за її законами ще тільки один місяць — квітень — ароматно наливались рослини, цвіло життя. А там, до осені, все обернеться у випалену, мертву пустку, де гасають піщані бурі.

— Ні, ні!.. Цього не буде! — в уяві Анатолія Сергійовича раптом постало обличчя старого туркмена, що так натхненно говорив на відкритті станції. Нове життя було реальністю, безсумнівним фактом.

— Ні, ні! Ніколи пустеля вже не відбере назад здобутого, ніколи! А коли спробує — поборемось!

І вже заспокоєний, жвавий і легкий, Анатолій Сергійович ввійшов у ворота метеорологічної станції.

— Де начальник?

— Він там нагорі… Пройдіть.

Вартовий юнак, що сидів унизу, в кімнаті спостережень, ввічливо показав вхід на башту.

ІГДІР

На столі лежала купа аркушів з обчисленням денних температур. Покручені лінії бігли по графіках, подібні до контурів гірських хребтів. Здавалось, у них нема нічого особливого, крім підтвердження континентальності клімату. Але інше, очевидно, намагалися відшукати в них очі завідувача метеорологічного пункту, товариша Ігдіра.

… Всі Шляхи знову й знову мали бути вивчені! Щоб найменша зміна на цих шляхах температурних, барометричних показників сигналізувала про небезпеку. Це так, як учив Ігдіра ще в дитинстві його батько, Джулдуз: уважно придивлятись до рослин і комах, щоб по них розпізнати, чи не проходив, бува, пустелею басмач.

Ворог, якого шукає Ігдір, застає зненацька, приходить нечутними кроками, а потім накидається, як блискавка.

Цей ворог — смерч, розбійник пустель.

Підстерегти його прихід — це значить уже наполовину перемогти його!

На тонких губах Ігдіра раптом пробігає усмішка задоволення. Він випрямляє широкі плечі і швидкими кроками простує в куток кімнати.

На столі стоїть скринька, дуже подібна о звичайного радіоприймача, а поруч на підлозі підводиться досить незвичайна величезна антена. Це немов чотири великі арфи, насаджені на вісь.

— Так, арфи! Справді, арфи, — думає Ігдір. Обличчя прояснюється певністю і надією. — Ці арфи відчують в атмосфері найтонші зміни і сигналізуватимуть про ворога. Завтра прилад буде встановлений!

Ігдір торкається антени пальцем, і вона дзвенить справді, як арфа.

— Товаришу Ігдіре! Ви просили дванадцятигодинні спостереження?

— Так.

Ігдір проходить в кімнату спостережень, куди покликав його черговий спостерігач. Він проглядає — все спокійно. Стрекоче радіо, записуючи показання летючих куль-розвідників, що зондують повітряні маси вгорі. У скляних циліндрах на розграфлених аркушах невтомно пишуть прилади, передаючи свої нотатки згори по проводах.

— Все чудово, — каже хазяїн станції. — Чудово!

Електричні лампи горять яскравим світлом. Електрифіковані прилади сигналізують тепер зручніше, легше, з усякої відстані. Цей перший крилатий птах з вогневим оком збагатив метеорологічний пункт електрикою, якої завжди бракувало.

Ігдір виходить з кімнати і по кручених східцях виходить на шпиль станції.

В світлі безупинно біжать човники й крильця різних анемометрів. Розпластавши хвости, як гребінчасті півники, стоять флюгери.

Ігдір дивиться зверху на краєвид Зеленого селища, і в очах його відбиваються святкові вогні. Високо, як маяк, горить ліхтар на повітряній шахті. Різноколірні вогники виблискують і на полігоні, і в «міському саду». Звідти ще чути звуки оркестру. Це, напевно, танцює молодь у незвичайному сяйві електричних ламп.

А через деякий час іще чотири висотні шахти припливуть до Зеленого, вже не селища — міста!

Радість проймає Ігдіра. Вона тим більша, тим цінніша, що він ще пам'ятає в цій місцевості інші краєвиди.

Там, де, заквітчаний вогнями, світився оазис, лежали колись мертві піски.

І на цьому самому місці, де височіє тепер башта метеорологічного пункту, в запашному садку, тут він, Ігдір, стояв колись приголомшений, занімілий від болю.

Це сталося давно, давно, а ніби вчора…

Тут був колись аул, в якому жив його рідний дядько. За молодої Радянської влади один з перших зростав у місцевості тваринницький колгосп. І цей аул якось весною, коли вже цвіли на піщаних грядках цибулинні, а ягнята радісно стрибали по зеленому килиму трав, аул був знищений дощенту басмачами.

Мов зловісна піщана буря пронеслась над аулом. Тільки попіл та обгорілі кістки — оце все, що лишилось від селища. Та якось ще колодязь на такирі І не зруйнували бандити — гадали, може, ще доведеться тут колись і самим напитись.

Ні, не діждуть цього, кляті, ні!

Ігдір примружує очі на святковий парад огнів і сідає, задуманий, на край башти. Нагору долинають звуки скрипки — грає його сип Алкад. І він, мрійник, не снить… Поет!

… А спогади пливуть, як човники анемометрів…

… Пізніше сюди послала радянська Туркменія його, товариша Ігдіра, — заснувати метеорологічно-аерологічний пункт.

Тут, серед пісків, у цілковитій пустелі, мав народитись штучний оазис — Зелене селище з водою, рослинністю, електрикою. І він, перший розвідник, мусив вивчати тут погоду, а там — високо-блакитну енергію вітрів.

Тоді й почалось приятелювання Ігдіра з інженером-вітротехніком Катинським, що жив на Україні і шукав гідного місця для своїх ВВЕС.

І тепер це здійснювалось: новий клімат, квіти, електрика, наукова станція пустельних рослин, навіть промисловість.

Так невже ж він віддасть хоч найнезначніші з цих досягнень чорним тіням старої пустелі? Невже він пустить до Зеленого міста зловісні смерчі? Невже не зможе відхилити їх, захистити ці вогні, троянди, скрипку сина?

Багато років тому він, Ігдір, стояв тут на розвідці, коли башту засипало пісками, коли басмачі слали кулі, а люта спека — спрагу, і витримав.

Тепер же він мусить так само пильнувати, щоб зберегти все те, що цвіло тут, створене вільним туркменським народом.

— Друже Ігдіре, ви тут?

Легка постать майже нечутно підійшла знизу і порушила задуму.

— Салют, Анатолію! — привітався Ігдір. — Я так і знав, що ви сьогодні прийдете. Сьогодні, з допомогою вашої ВВЕС, ми електрифікували всі наші прилади. А за це ми налагодимо найпильнішу охорону вашого повітряного господарства. Щоправда, ви самі там, угорі, маєте деяке метеорологічне приладдя. Але ми вас, старих клієнтів, не залишимо. Ось подивіться…

Він весело потяг Анатолія Сергійовича до одного з приладів.

— Бачите?

— Нічого не бачу, — сказав, придивляючись, Катинський.

— Ех ви, сліпий! Бачите, ось стримить тонесенька дротинка. Це сьогодні почали в нас працювати нові, найчутливіші в світі анемометри. Принцип надзвичайно простий. Платинова дротинка нагрівається електричним струмом до певної температури. А коли вітер обтікає її, вона втрачає свою теплоту і тим сильніше, чим вітер дужчий. Ми ж вимірюємо втрату цієї теплоти за змінами опору, розумієте? Тепер ми будемо нотувати найменші зміни швидкості вітру.

Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.

— Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?

— Це наше найвразливіше місце, — сказав Ігдір… — Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.

— Вчасно? — недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. — Це за кілька хвилин?

— Е, ні, — заперечив Ігдір. — Ні! — і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. — Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.

Він помовчав і додав.

— Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.

ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ

Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.

Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!

Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.

— Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.

І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.

— Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.

— Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.

Рум'янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.

— Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…

— Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в'ялим, як дохла риба.

— Брр, що за порівняння! А ще поет!

— Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!

Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.

— Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.

— Ти теж тварина, отже…

— Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…

— Ну і що?

— Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла «нарада» про смерчі.

— Про смерчі? — здивувалась Ніна. — Хіба вони тут бувають?

— О, — сказав Алкад, — зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з'являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх «відьмами пустелі». Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі — родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…

— Заторохтів! — засміялась Ніна. — Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…

— До чого тут сни? — заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. — А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда — його чай, ласощі, якими він мене частував…

— При чому ж тут смерчі? — нетерпляче перебила Ніна. Вона не любила слухати, якщо дія в якійсь історії розвивалась надто повільно.

— Стривай, Ніно, — продовжував Алкад. — Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам'ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся «відьом пустелі». І досі, треба сказати, їх недолюблюю.

— Бідненький! — співчутливо сказала Ніна. — Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!

Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущіпливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!

— Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!

Алкад покірно взявся до геометрії. «Піфагорові штанці», ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.

… А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!

Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.

Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлептання.

— Яка воно температура?

— Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.

Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.

Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.

Засмаглий юнак, співробітник метеорологічної станції, порався біля тільки що поставленої, але ще необладнаної антени. Вона була чудна, незвичайна, ця антена. Такої і Нінці бачити не доводилось. Це був ніби великий вітряк з чотирма лопатями, що обертався на вертикальній осі. Лопаті були з дротів, схожі на арфи з срібними струнами. Нижче стояла якась чотирикутна скринька.

— Що то таке? — так і підскочила Ніна. Кожен механізм, всякий невідомий їй прилад завжди викликав непереможне бажання помацати його, оглянути кожну частинку.

— Це спеціальний радіокомпас, — сказав. Алкад. — Наша новина: смерчограф. Це прилад, який реєструє найменші зміни в електростатичному полі нашої атмосфери. А вже давно виявлено тісний зв'язок між цими змінами і різними атмосферними явищами: бурями, повенями, зливами і, нарешті, смерчами.

Юнак надів на руки й ноги гаки і поліз нагору до «арф» антени.

— Ага, — сказала Ніна, — розумію! Ви хочете по цих електричних сигналах дізнатись про наближення всяких приємних, а найбільше — неприємних гостей. Давно пора, а то називаються «метеорологи», а не вміють точно встановити, коли може з'явитись «відьма пустелі»!

— Ну, от! — розвів руками Алкад. — «Не вміють»! Та тут наші вчені просто мало працювали над цим! Станція ваша здебільшого працює на висоті 1500–2000 метрів, саме там, куди «відьми» не залітають. Для цієї висоти наші метеорологи виміряли більше — найточніші дані про швидкості вітрів… про їхні зміни. Ми тут вимірюємо все найточніше. Ми рахуємо дощові краплі, «міряємо» сонячне сяйво. Навіть тепло, яке вночі випромінює земля. Ми простежуємо шляхи хмар, ми вивчаємо космічне проміння. Ми…

— «Ми! Ми!» Ну і що там такого! — недбало урвала Ніна Алкадову тираду. — Перевіряти ви перевіряєте, а от вперед не заглядаєте далі свого носа…

— Ти чудно дивишся на речі, — нарешті розсердився «тихенький» Алкад. — Коли б ми не перевіряли і не завбачали наперед швидкостей вітрів, ваша ВВЕС не змогла б працювати.

— Подумаєш, що такого, а появи смерчів не можете точно визначити!

— Та ти ж тільки-що чула. Я казав…

— Ви будете колись отак рахувати краплі, а якась стихія цюкне вас по голові!

— Що? Хіба ти не знаєш? Я ж казав, ми…

— Знову — «ми»?

Алкад сердитий, розчервонілий, нарешті замовк. Він зрозумів, що потрапив у «пастку», що Ніна просто дратує його. Адже неприхований глум ховався в її іронічно звужених карих очах, задерикуватий ніс зморщився від усмішки. А він іще сперечався, махав руками, запаленів… Але досить! Годі вже бути об'єктом для глузувань оцього дівчиська! Алкад круто відступив:

— Доволі! Я зрозумів. Ти завжди глумишся з мене!

— Що з тобою? — раптом зніяковіла Ніна. — Я…

— Доволі! Я не такий дурненький, як ти думаєш! У твоїх очах я — завжди торохтійка, нюня, баба…

— Ти збожеволів, Алкад! — закричала Ніна. — На тебе, як і на Біма, впливає спека!

Ніби у відповідь, почулось тужливе виття Біма, що, приплентавшись за Алкадом, стояв тепер на сходах башти.

Ніна заливчасто засміялась, але раптом глянула на Алкада і змовкла.

Почувши виття собаки, Алкад побіг до краю башти і розширеними очима дивився кудись, на піщаний обрій.

— Дивись… Курить. Він!

Ніна глянула туди і побачила, що безтурботний сонячний пейзаж раптом змінився.

Піщані горби пустелі задиміли, закуріли, немов кратери вулкана. За хвилину неначе все ожило й закрутилось у жовтувато-сірому вихрі. Зловісний свист, ледве чутний, але загрозливий, як сичання гадюки, долинав з розбурханих пісків. Човники анемометрів стривожено заметушились. А втім, найважливіше було не те…

На обрії зі сходу сунула нестримна буро-чорна хмара. І з нею, пританцьовуючи, лійкою до землі, нісся бурий стовп.

— Що це? — тільки встигла прошепотіти Ніна.

— Смерч! — скоріше вгадала, ніж почула вона відповідь Алкада.

Стовп летів з шаленою швидкістю. Гудіння вітру знялось, як гомін юрби. Раптом засвистіли і знялись угору піски. Обнявши їх, замітаючи «хвостом» землю, хмара зрушилась на зелене селище.

І тоді заціпеніла Ніна побачила, як усе набігло на полігон і закрутилося в скаженому вирі.

— А-а!.. — закричала вона.

Все це сталося блискавично швидко, за якусь хвилину. Вуха ловили тривожні звуки. Зойк сирени, брязкіт чашечок анемометрів. Якесь тріщання. Гавкання Біма. І, нарешті, дикий крик юнака — на антені. Потім скажений посвист приглушив усе інше. У рот, у ніс набилося піску.

Рука Алкада, що стала міцною, немов залізо, потягла Ніну в глиб башти.

ПОРАНЕННЯ ВВЕС

Все це сталося за якісь три хвилини.

Коли інженер зайшов до радіобудки полігона перевірити останні показання ВВЕС, на старенькому «заслуженому» годиннику Анатолія Сергійовича, з яким він пройшов усі фронти, було рівно пів на другу.

Після безсонної ночі і неясних тривог, а може, від п'янкого запаху квітів (дівчата понаставляли над ліжком цілий квітник!) у Анатолія Сергійовича боліла голова, була важка, сонна, млява… Чи, може, впливала спека?

Скрекотіло радіо. Моторні руки молодого радиста, якого кілька днів тому прислали з Сірчаного міста, записували в щоденник шифровані покази радіоприладів ВВЕС.

Станція плавала на висоті 1000 метрів, але її покірні радіоавтомати невтомно слали свої рапорти.

Електромагнітні хвилі пересилали вниз точні покази температури, тиску, вологості повітря, сили вітру. Все було нормально, спокійно, як і всі ці останні дні.

І раптом все ожило від якоїсь тривоги. Немов від протягу, задзвеніло скло відчиненого вікна. Хтось крикнув щось біля лебідки, що саме — Анатолій Сергійович не розчув, але інстинктивно кинувся до вікна.

Одного погляду на небо було досить, щоб зрозуміти все.

З величезною швидкістю над пустелею неслась жовто-бура хмара. З її центра звисав жадібний язик. Колихався, скручувався гадюкою, намагаючись злизати все, що зустріне на своєму шляху. Ось він торкнувся землі і з гулом, свистом, виттям затупцював на ній, сунучи на полігон.

— Ялинко! — крикнув у розпачі Анатолій Сергійович.

Адже вони з Гордієм тільки що тренувались на орнітостатах у повітрі. Тепер у хмарі пороху він побачив самітну кулю Ялинчиного стрибуна, що крутилась безпорадно, захоплена близьким смерчем.

— Що це? Анатолію Сергійовичу, гляньте!

Радист ще не бачив смерчу, але кликав начальника, занепокоєний, здивований.

Він записував нову висоту ВВЕС — вона знижувалась. Швидко падали на тій висоті барометричний тиск, температура. Різко знижувалась вологість повітря. Проте зростала швидкість вітру, наче там, угорі, казково хутко налетів ураган… Щодалі дужче натягався трос, що сполучав станцію з лебідкою.

— Це смерч! — прошепотів Анатолій Сергійович.

У розпачливій потребі щось робити, якось відвернути небезпеку він вискочив з будки. Пісок і порох набивались у ніздрі, в рот… Від страшного виття тремтіло повітря.

Людський зойк розлігся над землею. Звідкись загуркотіла, покотилась, як жива, залізна діжка. Але в гамі тривоги Катинського найбільше вразив звук, що немов розкраяв йому серце. Адже це кликала його занепокоєна ВВЕС. Це плакали, різко дзвонячи, її троси, сигналізуючи, що натяг дійшов крайніх меж.

Але спускати станцію було вже пізно. Та чи й варто спускати? Адже, потрапивши в смерч, наповнений газом балон міг тріснути…

Напруживши м'язи, Анатолій Сергійович все ж таки кинувся до лебідки. Вимахуючи руками, якісь люди на бігу кричали йому слова перестороги, бо він біг назустріч смерчові, що летів на лебідку.

Різкий вибух пролунав у повітрі. Шаленою силою Анатолія Сергійовича раптом відкинуло вбік. Проте він встиг побачити: в тому місці, де кабель сходив з барабана, з'явилося синювате полум'я… Короткий тріск — і кабель перервався, розкинувши віялом іскри. Та лишався ще трос із найміцнішої сталі. Невже ж і він не витримає натиску урагану? Катинський спробував підвестись, але його знову звалило з ніг. Трос заскиглив ще жалісніше. Секунда, і він теж тріснув. Звільнена ВВЕС шугнула вгору, в невідоме…

Повз Катинського, пританцьовуючи, пронеслось деревце саксаулу, вирване з корінням. Смерч сунув з страшним свистом на межі полігона. В одну мить смерч, немов шийка якоїсь лійки, всмоктав величезний намет — літню їдальню робітників радгоспу, яку влаштували тільки вчора. Біле полотнище майнуло вгору, як борода казкового діда Чорномора.

І раптом усе заспокоїлось. Зникло, як страшне марево. Мов прокидаючись від сну, Анатолій Сергійович мляво глянув на годинник: стрілка показувала тридцять чотири хвилини на другу… Всього чотири хвилини минуло з того часу, як він зайшов до радіобудки. А все було розтрощене, розбите, і зірваний з якоря корабель десь шпурляла піщана буря.

— Анатолію Сергійовичу! Що ж робити?

Він побачив Ялинку, що йшла до нього, ледве пересуваючи ноги. Її біле вбрання, що стало сірим і зовсім мокрим, облягало її тоненьку постать. Ліва рука, обмотана якимсь ганчір'ям, трималась неприродно.

— Ви поранені? — стурбовано запитав Анатолій Сергійович. — А де… — він затнувся від хвилювання. — Де Гордій?

— Він десь тут, — відповіла Ялиночка і спробувала посміхнутись. — Щодо мене — дрібниці, я просто розірвала рукав. Мене вкинуло у воду, в арик. Я, мабуть, щаслива… Але ви бачили: смерч висмоктав з басейну всю воду.

До них уже поспішав Гордій, обшарпаний і сердитий.

— Ви стоїте? Летіти треба, негайно летіти! — сухо крикнув він. — Я зараз побіжу по літака.

— А напрям? Куди? — з розпачем спитав Анатолій Сергійович і кинувся до радіобудки. Та його випередила Ялинка.

— Радист злякався й утік, — гукнула вона. — Я буду замість нього.

За хвилину вона вже приймала сигнали ВВЕС. Загублена в хвилях збуреної стихії вітростанція посилала своєму господареві скарги. Зросли показники висоти — вона неслась уже на висоті 2000 метрів. Анемографи мовчали, ніби навколо ВВЕС був мертвий штиль. Це було тому, що сама станція летіла з швидкістю бурі.

Сигнали кликали, лементували, але ставали щораз слабкіші. Потім зовсім завмерли.

Анатолій Сергійович на мить задумався. Більше чекати не можна було ні хвилини. Літак «Орел», подарунок Ашхабада, мав стояти вдома. На крайній випадок був іще скромний поштовий літак і розвідник метеорологічної станції. Їм пощастило: смерч пронісся буквально в кількох метрах від аеродрому. Літаки стояли непошкоджені. Але далі? Що робити?

— Я зразу ж спробую зв'язатися з центральною авіабазою, — тихенько зауважила Ялинка. — Адже незабаром мусить прилетіти до Кара-Кумів дирижабль «Велетень».

— Це добре, — зітхнув Анатолій Сергійович. — Тільки зараз треба…

Він не договорив і подався на майданчик аеродрому. Буря вже зовсім вщухла. Проте Зелене селище і досі збентежено ховалось від страшного гостя. Головний басейн мав вигляд порожньої западини, бо спраглий смерч висмоктав його по дорозі, як склянку води. Розтрощені діжки валялися на стежці. Пошкоджені дроти з поваленими стовпами дзвеніли жалісно, зачепившись за гілки дерев. Назустріч пройшов маленький санітарний загін, лікар і дві сестри несли ноші, на яких лежав хтось — білий, страшний своєю нерухомістю. Поруч ішов мовчазний, сумний Ігдір. Спазма перехопила інженерові горлянку.

— Де Ніна? — затремтівши, спитав він Ігдіра. Приголомшений аварією ВВЕС, він забув навіть про неї.

— Заспокойтесь, вона з Алкадом, — відповів той. — Але… розбився один з моїх робітників… Та ви знаєте його… Василь… білявий такий… Він лагодив антену смерчографа. Саму антену, як на сміх, занесло невідомо куди. Поранено і вашого радиста, його теж ударило головою об кам'яну стіну.

— Тоді, значить, треба взяти Ялинку. Будь ласка, поверніться, скажіть їй. Кожна хвилина дорога.

Хтось, уже сухий, спокійний, давав розпорядження: Ігдір хай летить слідом за Гордієм Семеновичем поштовим літаком, якщо той зараз дома. Він же, Катинський, летить сам з пілотом. Бортмеханік і Ялинка — єдині, кого можна взяти на «Орел». Адже треба летіти швидше, ніж смерч.

Всі рухи, кроки, сухі й скупі слова, здавалось, тяглись дуже поволі, хоч на годиннику минуло буквально кілька хвилин, поки Анатолій Сергійович забіг додому. Адже треба було взяти з десяток тих гранат, які застосовувались тут для земляних робіт. Раптова думка просвердлила мозок, породжена швидкістю смерчу, обмеженістю часу. Тільки так!.. Сховавши гранати, він побіг до аеродрому.

Але ці дівчата! Певно, ще пішла чепуритись, переодягатись… Оці ще тендітні створіння! Анатолій Сергійович злостився, сидячи вже поруч з пілотом. Кожна хвилина здавалась йому годиною. Нарешті Ялинка підійшла до літака.

Невже довго? Дівчина бігла, здається, кілька секунд (як на змаганні). Вона посміхнулась і додала, що авіабаза обіцяла сьогодні ж зв'язатися з дирижаблем. Завтра він має бути… Анатолій Сергійович скоса позирнув на неї; вона ж ніяк не чепурилась: те самісіньке мокре плаття.

— Принаймні можна було надіти плащ! — сердито пробурмотів він.

Нарешті літак знявся над землею. Пілот набирав швидкості: стрілка альтиметра показувала все більшу висоту. Літак шарпало.

Вони летіли на північний захід — напрямок, куди дув вітер. За ці півгодини ВВЕС, певно, могла відлетіти кілометрів на п'ятдесят. Навіть більше, коли врахувати спочатку шалену швидкість бурі, з якою вона помчала. Пілот, сухий, худорлявий юнак, обіцяв швидко її наздогнати. Літак міг розвинути швидкість до трьохсот п'ятдесяти кілометрів на годину, а з ходовим вітром і більше.

Анатолій Сергійович глянув униз. Оазис Зеленого селища плив назад. Пустеля розляглась унизу і зверху виглядала зовсім зрозумілою, розшифрованою в своїй геологічній будові. Світло-жовті бархани курилися, ніжні грядові піски цвіли зеленим кольором окиття. Плямами червоніли глинясті такири.

На півночі вимальовувались синюваті сірчані горби. А на північному заході, куди полетіла ВВЕС, стояла жовто-сиза каламуть. Туди понеслась піщана буря.

Голос Ялинки, прозвучавши в телефоні, вивів інженера з задуми. Голос дзвенів уже особливо бадьоро.

— Знаєте? Чути сигнали ВВЕС! Все ясніше… Летить високо, на 2000 метрів! Ми наздоженемо її, правда? А що ми робитимемо далі?

— Ах, Ялинко, сховайте свою цікавість! — неввічливо відповів Катинський.

Вони змінили курс, звернули трохи на північ і полетіли ще швидше. Стрілка вже показувала триста п'ятдесят кілометрів на годину.

— Наздоженемо! — весело сказав пілот. — Смерчі? Вони пройдуть під нами.

Бінокль закляк у руках Анатолія Сергійовича. Хвилювання міцно стулило губи. Нарешті він побачив крапку. Крапка росла, виринаючи з каламуті, набираючи форми, кольорів. Це була ВВЕС. Піщана буря, очевидно, вщухла. Горизонт прояснювався. Над ним спокійно плив повітряний корабель.

— Нам треба підійти до неї якнайближче, розумієте? — сказав Катинський пілотові. — Підіймайтесь над нею ще вище.

— Ну, а далі? — запитав пілот.

— Далі я проб'ю оболонку! — відрубав Катинський.

— А не влучите у вітряки? — збентежено знизав плечима пілот.

— О, цього не бійтесь. Тільки шкода… — прошепотів Катинський.

Сум забринів у його голосі. Адже це було нелегко — поранити свою ВВЕС! Від вагання на момент захололо серце. Здавалося, воно спинилось. Але вихід був логічний, підказаний умовами. ВВЕС треба було затримати.

Мотор загув несамовито. Вони попливли вгору.

Інженер поквапливо глянув униз: жовті піски були досить зручним ліжком для його ВВЕС.

Стало видно червоні груди і блискучі крильця.

Очі Анатолія Сергійовича вп'ялись в оболонку дирижабля, що підпливала під літак. Інженер вийняв першу гранату, вишукуючи очима, куди її кинути. Так, треба вразити передню частину газосховища. Тоді ВВЕС падатиме на свої груди, а це буде не так небезпечно для приладів і вітряків.

На момент Катинському пригадався старий млин. Як це було давно! Забуті дні посилали йому привіт… І, гірко усміхнувшись, Анатолій Сергійович замахнувся і кинув гранату вниз. Потім ще одну…

Вибухи розірвали оболонки. Вони не запалили ВВЕС, бо суміш водню з гелієм була вогнетривка. Вони тільки зробили рани на тілі вітростанції.

Незабаром ВВЕС почала тихенько знижуватись. Газ виходив з її прострелених легенів. Ялинка в кабіні нотувала зниження: 1020, 1000, 900. Вона чула вибухи, але ще нічого не розуміла.

Незабаром закурились верхів'я барханів. Їх почав збивати хвіст троса. Нарешті бархан прийняв ВВЕС у свої піщані обійми. Летюча станція повільно занурилась у видолинок між двома горбами. Хмара піску сховала її з очей.

У ПУСТЕЛІ

Ніна ледве не побила Алкада, коли під час смерчу він замкнув її в своїй кімнаті.

Перемагаючи бурю, вона поривалася все ж таки бігти на вітровий полігон до своїх, до дяді Толі. Відчуття небезпеки завжди штовхало її вперед. Сидіти на місці в той момент було просто нестерпно! Але ключ від дверей зник у кишені Алкада, сьогодні зовсім неслухняного, упертого і незвично мовчазного!

— Нікуди ти не підеш! Нічого ти не допоможеш, тільки сама десь загинеш!

Це тільки він і промовив і, заклавши руки в кишені, став нерухомо біля дверей на варті.

Даремно гарячкувала дівчина, називала його боягузом, дурником, вимагала випустити її цієї ж хвилини. Алкад немов занімів, закам'янівши біля дверей.

Так минуло кілька хвилин, поки нарешті все почало стихати й заспокоюватись.

Хтось тривожно постукав у двері.

— Алкаде! Ти тут?

Алкад впустив збентежену матір.

Завжди стримана, вона рвучким рухом на момент притисла до грудей голову сина:

— Я так боялась, чи не сталося чого з вами! Таке лихо! Все пошкоджене. Антена смерчографа зникла зовсім. І хлопець розбився. ВВЕС знесло…

— ВВЕС знесло? — скрикнула Ніна, відштовхнула Алкада і вибігла з хати.

— Піди з нею! — сказала мати зніяковілому Алкадові.

Алкад наздогнав Ніну на майданчику метеорологічної станції, де було повно слідів страшної гості.

Буря порвала сітки нефоскопів,[7] попсувала проводи, розкидала відра дощомірів, розметала куски металу і попсувала квітник, засипала чашечки квітів їдким червонястим порохом.

Ніна бігла вперед, не звертаючи ні на що уваги: звістка про аварію ВВЕС вкрай збентежила її.

Зірвало ВВЕС!.. Дівчина уявляла собі, як мусив переживати це дядя Толя! Якось, коли вона робила одну з перших моделей вітрячка, злива зірвала вітряне колесо. Ніна й досі не могла забути цих забруднених, розкиданих у калюжі крилець…

А ВВЕС — не іграшка ж, не модель! На полігоні було порожньо. В радіорубці порався незнайомий юнак. Електролебідка стояла мертва, як непотрібна котушка, коли з неї змотали нитку до кінця.

Старий садівник, якого діти зустріли, розповів, що збираються летіти навздогін ВВЕС.

Ніна побігла до аеродрому так швидко, що Алкад ледве встигав за нею. Купа щебеню, якихось уламків перетяла стежку до аеродрому. Ще раз недобрим словом згадавши смерч, Ніна полізла вбік — навпростець до червонястого квадрата аеродрому. Тим часом звідти почулось рокотання пропелера, і сірий поштовий літак перед самим носом дівчини пурхнув угору.

Добігши до аеродрому, Ніна і Алкад дізналися, що Катинський з Ялинкою вилетіли раніше, вже хвилин з двадцять тому. Казали, ніби вони полетіли на захід в напрямі вітру.

Вилетіли! Без неї! На несміливе зауваження Алкада, що її все одно не взяли б, вона вибухнула докорами. Сьогодні вони помінялись ролями: Алкад мовчав, а Ніна стала надто балакучою, почала вичитувати Алкадові: це через нього вона сиділа, як дурень, замкнена в кімнаті. Коли він такий боягуз і лякається всяких там «відьом пустелі», так нехай принаймні не розписується за неї. Вона ніколи не боялась ніяких бур, гроз тощо. І навіть смерч не такий уже й страшний! Адже гірше й страшніше було сидіти отак у цілковитій невідомості, що там саме з ВВЕС, з дядею Толею. А тепер доведеться ще помучитись, поки дізнається, чи піймали нарешті втікачку…

Алкад мовчав. Ніна навіть не могла ніколи й подумати, що він може так довго мовчати, і це дратувало її ще більше. Так, гримаючи на Алкада, Ніна поверталася з ним на полігон. Там зібралося вже мало не все населення Зеленого селища, обговорюючи події. Ніна почула, що ніби вже є повідомлення з літака А-2: піймали радіосигнали з ВВЕС.

— Знаєш що, — раптом вирішила Ніна. — Адже ми можемо полетіти їм навздогін на твоєму «Жучку»…

Захоплена новою думкою, вона завзято напосілась на Алкада. Але він заперечував. Сьогодні він такий нестерпний хлопчисько!

— Та «Жучок» все-таки «жучок»! Навряд чи на ньому ми наздоженемо наших! Там, де треба швидкості, не дуже розженешся на нашому розвідничку… Саме тому на ньому не полетів і татко.

— Але ми таки долетимо ж до стоянки наших! Я знаю, дядя Толя примудриться вже якось знизити ВВЕС.

Проте Алкад не погоджувався.

— І потім… я не можу брати розвідника без дозволу татка. Можливо, він буде потрібний для якихось спостережень!

— Ат… — презирливо протягла Ніна. — Відмовки завжди знайдуться! Не хочеш — так би й сказав!

Вона навіть сіла на краєчку басейну, щоб зручніше було вилаяти Алкада.

Він просто боїться полетіти — звичайнісінький собі боягуз! Його мужності вистачає тільки на те, щоб пролетіти раз над власною хатою, а зробити справжню мандрівку в пустелю він нездатний! Він ще й егоїст; факт, що егоїст! Він може літати для власної втіхи, а коли йдеться про те, щоб заспокоїти друга… тоді йому байдуже! Хіба це справжня дружба? Ця дружба придатна тільки на те, щоб виписувати на папері широкомовні вірші, а коли треба довести цю дружбу ділом…

Ніна сама не сподівалася, що так розхвилюється. Вона схилила голову на руки, і худенькі плечі її затремтіли.

Невже Ніна плаче? Алкад не міг цього знести. Весь червоний від її докорів, він тепер зовсім розгубився. Що робити?

Він кинувся до дівчини і, віднімаючи її руки від обличчя, зашепотів:

— Ніночко, не треба! Заспокойся… Я все зроблю. Ми полетимо! Слово честі.

Тихенько Ніна підвела голову. Вона не плакала, але карі очі були підозріло вогкі. Тепер вони зразу блиснули радістю.

— Поїдемо? Тоді швидше, тільки швидше!

Вони з Алкадом пробігли до метеорологічної станції і за хвилину входили в маленький сарай за садом, де стояв розвідник. Треба було вилетіти непомітно. Це було легко, бо всі робітники станції поспішали ліквідувати наслідки бурі. Всі порались біля пошкоджених приладів. Це бувало не раз, що пустеля нападала на Зелене селище, але, як уперті мурашки, люди навчились швидко все відновлювати.

Алкад водою з канальця наповнив дорожній резервуар. Ніна й слухати не хотіла, щоб піти по їжу. Адже під сидінням було видно кілька коробок консервів і пачки печива, певно запас для наступного польоту. Швидше, швидше! Дівчина підганяла Алкада, поки той оглядав мотор. Ось хлопець нарешті викотив з сарая на рівний, наче асфальтований, майданчик чорне тіло «Жучка». Ця невеличка машина була дуже подібна до чорненького летючого жука. Загнуті вгору блискучі чорні крильця з поперечними смужками справді нагадували крильця комахи. Дротинки схованих у скриньці і виведених назовні метеорологічних приладів виглядали, як вусики. Відсутність хвоста, властивого багатьом літакам, ще підкреслювала цю необхідність.

— Ну, поїхали! — сказав Алкад.

Ніна, задоволена, вмостилась поруч з Алкадом. Заздро подивилась, як той узяв у руки важіль керування…

Ну, вона теж навчиться так! Їй здавалось, що керувати розвідником легше, ніж дитячим автомобілем. Та й літає ж він так повільно… І вона обов'язково колись придбає собі такий літачок.

Розвідник плавно піднявся вгору. На ньому можна було підійматись до 2000 метрів. Але в цьому зараз не було потреби. Вони полетіли низько. Станція і Зелене селище зникали в далечині. Плантації каучуконосів і баштани, розмежовані острівцями акації та саксаулу, попливли під ними. «Жучок» почав поринати в повітряні ями, але міцна, смуглява рука Алкада спокійно тримала важіль керування, а Ніна тільки морщила носик, вона була абсолютно невразлива щодо гойдання.

Незабаром зникли останні ознаки людського житла, замайоріли тільки жовті й сірі барви пустелі. Ніна почувала себе чудово. Придивляючись до ландшафту в надії знайти щось подібне до зниженої ВВЕС, вона думала, як недоречно названо ці піски чорними — Кара-пісками. Де ж були ті чорні кольори, коли червона глина відливала пурпуром, а пісок розсипався золотом? А втім, багато лиха таїли в собі піщані хвилі, і тому назвав їх народ чорними.

Літачок поспішав далі й далі на захід. Алкад запевняв, що треба летіти саме туди.

Повітря було сухе й нестерпно гаряче, все більше хотілось пити. Вони проминули якийсь аул з пухнастими крапками овець, розмаяних по пасовищу. Далеко, як зграя гусей, ліниво йшов караван.

За півтори години вони пролетіли не менше двохсот кілометрів. Але ні ВВЕС, ні літаків ніде не було. В чім справа? Невже вони помчали ще далі? Мандрівники не знали, що їх одурив вітер. Він давно змінив напрям, а вони летіли за його Старим маршрутом — на захід. Починались бархани — сипуче, хвилясте, жовте морс. Праворуч гадюкою звивалось висхле річище, а в далечині синіли «Круглі» гори.

Тим часом Алкад відчув, що мотор завередував: машина перестала слухатись його. Що таке? Відчувши в глибині серця неприємний холодок, Алкад подумав, що тато, може, й навмисне не полетів сьогодні на «Жучку». Можливо, що він дав перевагу скромній поштовій «Ластівці» не тільки через те, що в неї більша швидкість. Мабуть, татко не полетів тому, що, очевидно, з «Жучком» було не все гаразд. Недаремно минулого дня він довго порався з ним і відстрочив чергову розвідку.

Розпач охопив Алкада. «Жучок» якось підстрибнув, загув, ніби справжній жук, і змовк. Мотор затих.

— Що сталося? — досить спокійно спитала Ніна, якій і на думку не спадала можливість аварії.

— Тримайся! — закричав їй Алкад.

Він глянув униз. Збоку блищала біла западина висохлого озера, біля неї хвилювались піщані горби. Літачок спадав з висоти 300 метрів. Алкад знав, що легенький «Жучок» міг сам бути парашутом. Це якось довів і тато, спустившись з висоти 200 метрів з виключеним мотором. Але то був татко!

На хвилину в свідомості Алкада промайнуло обличчя матері. Гостре відчуття провини шпигонуло в серце. Він забув за неї, пускаючись у безрозсудну мандрівку!

Але Нінчине життя цілком було в його руках. Життя свавільної, вередливої дівчини, якій він присвячував свої юнацькі мрії.

Він стиснув зуби і наліг на важіль:

— Сиди спокійно!

«Жучок» став спускатись плавно, як птах. Але попереду виник острівець дерев, що міг зіпсувати ніжні крила літачка. Надлюдським зусиллям Алкад стиснув важіль гальма і крикнув по-туркменському слова перестороги. Рука заніміла, але літак перелетів через дерева і впав на пісок, знявши хмару пороху.

Хлопець стукнувся об щось і на хвилину майже знепритомнів. Одкривши очі, кинувся до Ніни. Вона сиділа трохи далі на прим'ятій пуховій ковдрі ковилю.

— Знаєш, я таки стрибнула, — зніяковіло сказала вона. — І якось підвернула ногу… тепер болить.

ТАЛІСМАН

Саксаул потріскував у вогнищі, і світляні плями бігали по улоговині. Вони вихоплювали з темряви пахучі полини й пухнасту тирсу, і зблідлі, мов здивовані, трави ніби витягались, підіймалися з темряви, щоб поглянути на незвичних гостей пустелі.

У напівпітьмі, у відблисках недалекого вогнища ще фантастичнішою здавалась ВВЕС, занурена в піски.

Немов якийсь доісторичний велетень-звір лежав тут непорушний, убитий мисливцями, що святкували перемогу.

Крила вітряків стирчали, як великі звірині вуха. Один з вітряків був пошкоджений, його стрімкий пропелер був зігнутий ударом. Коли кілька відділків газосховища на грудях ВВЕС були прорвані вибухами, вона падала, як того й хотів Катинський, на свою передню частину, на свої «груди». Але все-таки нижній вітряк був пошкоджений.

Анатолій Сергійович лежав на кошмі, недалеко від вогнища, мовчазний, млявий. Після великого напруження під час гонитви за ВВЕС зараз відчувалися втома і тупий біль. Як тяжко було переживати великі помилки!

Пахли полини — настирливо терпко. Вони нагадували далекі юнацькі роки, пахощі степу, кінського поту. Як нестерпно яскраво міг збудити спогади якийсь запах!

Катинському пригадався випадок з тих далеких років. Тоді, якось увечері, він теж лежав на землі, що пахла полином і чебрецями, занімілий від болю. Того дня він зробив помилку — необережним був наскок на білий штаб. Маневр виявився стратегічно невдалим, і за нього заплатили життям шість його найкращих товаришів. Самого ж Катинського, пораненого, виніс у степ його добрий кінь. Вночі біля стародавньої могили тоді нестерпно боліло від помилки серце… більше, ніж роз'ятрена рана в боку.

А тепер йому самому довелося поранити свій любимий витвір! Його птах з блискучими крилами, що літав так високо, лежав долі. Згасло джерело енергії, і оазис, зовсім недавно оживлений електричним сонцем, лежав собі десь у пустелі, знову темний, відданий на поталу стихії.

Помилка!

Адже треба було все передбачити, абсолютно все! Бідний той розум, що не здолав урахувати всіх можливих небезпек! Щоправда, такі сильні смерчі (та ще й у квітні) траплялися надто рідко, але метеорологія ще не навчилась їх заздалегідь передбачати… До того ж сама ВВЕС працювала на висоті, безпечній щодо смерчів. Тому-то до прильоту в Кара-Куми ніхто серйозно про смерчі й не думав. Але ж усе це не було виправданням, і ніщо не могло зменшити провини…

Так картав себе Анатолій Сергійович, суворо й безжалісно аналізуючи причини аварії. В світляному виблиску щось заворушилося. Велетенська ящірка-варан дивилась на вогнище скляними очима… Анатолій Сергійович поворухнувся, вона кинулась навтіки і зникла, як марево. Але на її місце, теж приваблена незвичним світлом, уже повзла велика гидка фаланга. Чорні Кара-Куми підкрадалися й загрожували сміливим мандрівникам. Катинський раптом підвівся і вбив фалангу саксауловим дрючком.

Що ж, треба було міцно стулити губи і не кам'яніти в тузі, а йти негайно і виправляти помилки! Анатолій Сергійович випростався і подався до недалекого такира, на якому, немов на природному аеродромі, стояв його літак. Поштовий, за наказом інженера, вже полетів назад з купою доручень. Раптом вітер доніс якесь кректання з глибин пустелі. Далеко в темряві спалахнули вогники фар. Це йшли вже важковози-автомашини, викликані з Зеленого. Вони везли інструменти й приладдя, щоб «залатати» дірки ВВЕС; везли запасні крила для пошкодженого вітряка та балони газу. Адже на завтра чи післязавтра дирижабль «Велетень» пообіцяв завернути сюди, щоб прибуксувати втікачку ВВЕС додому.

За кілька хвилин мовчазний табір у пустелі ожив. Група робітників молодого міста приїхала, щоб негайно ж, якщо треба, то іі уночі, оснастити ВВЕС.

— Як почуваєте себе, Анатолію? А вам — телеграма! Невтомний Ігдір, що сьогодні встиг уже злітати до Зеленого й повернувся назад автомашиною, простяг Анатолієві Сергійовичу депешу.

Москва! Далека Москва! Підпис нагадав пурпурну квітку на фоні засніженого вікна. Як же до речі! Катинський схилився до вогнища.

«Привіт Анатолію Сергійовичу! — писав нарком. — Читав про пуск нашої першої ВВЕС і шлю Вам привіт. Сподіваюсь, що станція працюватиме безперебійно. Але по-дружньому хочеться дати пораду: не зупиняйтесь на успіхах, будьте завжди готові перемогти перешкоди. Той добрий капітан, хто знає всі вітри на морі і чий корабель не боїться зустріти шторм. Будьте мужні і бережіть Ваші «шахти в небі».

Жадібно всотував слова з листа Анатолій Сергійович. Рум'янець сорому заливав обличчя. І в цьому огні вже народжувались спокій і упертість. Було соромно за хвилинний відчай.

Підбігла Ялинка, заклопотана, схвильована.

— Анатолію Сергійовичу, ми, комсомольська бригада, хочемо тут же, сьогодні, скликати нараду з приводу цього… всього.

— Так народ же втомився з дороги. Може, хлопці перепочинуть і тоді?

Ялинка засміялась. Над огнищем зазвучали й інші молодечі голоси.

— Потім відпочинемо.

У вогонь полетіли гілки саксаулу, дошки з розпакованих ящиків. Вогнище спалахнуло ще яскравіше. Всі посідали біля нього, урочисті, як і тоді, на відкритті ВВЕС.

— Товариші! — сказав Анатолій Сергійович і замовк. Хвилювання заважало говорити. Один погляд на непорушну ВВЕС знову перевернув його всього. Але вітрець зашелестів папірцем у руці…

— Ми тяжко завинили… І Гордій Семенович, і я. Найбільше, звичайно, я!

— Однаково! — сердито озвався з місця Гордій Семенович.

А Катинський почав безжалісно викривати свою помилку, аналізуючи технічні причини катастрофи, говорив про все, що тепер треба негайно ж зробити для порятунку ВВЕС.

Ялинка запропонувала після встановлення ВВЕС влаштувати другу, запасну електролебідку.

Гідролог-комсомолець Алі гадав, що треба просто негайно оточити полігон правильним колом каналів, тоді смерч буде відбиватись вологою зоною, як бар'єром. І далі…

Зворушений, відчуваючи, як розтавала в запалі цього летючого мітингу його занімілість, Анатолій Сергійович слухав, зважував пропозиції. І як від вогнища розсувалась темрява, так мусила (він це відчував!) відступити й пустеля перед наступом молодих сил.

Пізно, перед світанком, закінчилась виробнича нарада. Тоді лише сіли вечеряти, пити гарячий чай, що давно вже перекипів і перестояв.

Втомлений, але трохи заспокоєний, Анатолій Сергійович пішов до стоянки літака, щоб узяти звідти свою куртку. Заповзав холод — такий разючий після гарячого дня пустелі.

Вже світлішав краєчок неба і яскраво вимальовувався силует літака. Раптом у кабіні його спалахнув вогник. Стривожено Анатолій Сергійович намацав у кишені револьвер і тихенько підкрався до кабіни. Прожогом відчинив дверцята…

Хтось охнув, і світло погасло, потім засяяло знов. Засвітився електричний ліхтарик.

Катинський побачив зніяковілу Ялинку. Вона бинтувала свою руку, яка цілий день була чимсь замотана. І Катинський побачив, що шкіра була здерта смугою майже до ліктя, що рука червоніла відкритою раною…

— Ялиночко! — скрикнув Катинський. Вона опустила вії і винувато пробурмотіла:

— Я… я просто хотіла подивитись. Трошки заболіло. Знаєте, тон проклятущий смерч шпурнув мене за деревину… — і, побачивши, що Анатолій Сергійович мовчить, зовсім розгублений, продовжила вже сердитим тоном «мачухи»: — Ну, чого дивитесь! Нічого особливого, так собі… Я не така вже дурна І Я припекла виразку йодом, і, повірте, нічого не буде до самої смерті!

Тепла хвиля огорнула Катинського. От тобі й «тендітне» дівча! З такою «подряпинкою» вона примудрилась цілий день вартувати біля радіо, посилати сигнали, зустрічати літаки… Але так можна було дістати стовбняк і гангрену, зараження крові! А він теж хороший, не звернув уваги.

Катинський навіть здригнувся і несподівано для себе винувато погладив похилену голівку дівчини.

— Ялиночко! У тебе такий хороший проект! І ти сама… хороша.

Вона різко підвела голову. Ясні очі розширились і стали ще прозоріші. І раптом з них так і бризнула велика, нестримна радість.

— Невже?

Дівочі очі викрили свою таємницю, яку приховували і буркотливий тон і недбалі (тільки ділові!) розмови. Ці очі сказали йому про кохання.

Катинський, вражений, замовк, йому здалося, що з пустелі знову п'янко запахли чебреці, наповнюючи серце забутою юнацькою тугою. На волоссі Ялинки виблискували й гасли золоті іскорки.

— Ялиночко, — нарешті сказав він тихо. — Знаєте, я все забуваю вам розповісти. Коли я був молодим партизаном, Толькою Золотим, я кохав дівчину. Вона була дуже подібна до вас — така ж золотоволоса, ніжна, як навесні конвалія. Вона чудесно грала на скрипці… — він замовк, і рука спинилась, завмерла, потонувши в іскристім волоссі. — То була донька залізничника, через якого ми, повстанці, тримали зв'язок з робітниками міста. І от одного дня білі, ганяючись за нами, забрали її з батьком і розстріляли… в ярку, на чебреці… Вона не хотіла виказати нас.

Катинський замовк. Йому стало холодно. Але несміливо вже Ялинчині пальці погладили його руку.

— Ви схожі на неї, Ялинко, — стріпнувшись, додав він і стиснув ласкаві дівочі пальці.

Раптом поліз у кишеню і дістав звідти старий портсигар:

— Знаєте, я хочу вам щось подарувати, один талісман. Катинський відкрив портсигар. Там була добре висушена камелія з вічнозеленими листочками.

— Квітку подарувала мені одна людина… — пояснив він. — Як запоруку завоювання пустелі. Подарувала і сказала: візьміть цю вогнисту квітку, віддайте дружині чи любій дівчині. Хап вони теж обдарують вас палким, щирим почуттям.

— І чому ж ви її нікому досі не віддали? — червоніючи запитала Ялинка.

— Я зберіг її для вас.

ОДНА

Під крилами «Жучка» був невеличкий затінок. Там можна було розташуватись на вимушену стоянку. Але і в тіні була спека, шалена спека.

Сонце пекло, гаряче й жадібне. Воно уперто наступало на кожний затінок, виганяло звідусіль всяку прохолоду… Ось-ось вітер обпалить легені, висушить ніжні їхні пухирчики, і людина почне задихатись і висихати, неначе вивішений на сонці краб.

Справді, можна було цього сподіватись: мучила спрага, спека туманила голову!

Але на схилі косогору, що підпирав річище висохлої річки, рослинність ще була по-весняному багата. Рослини мужньо змагалися з наступом сонця. Звідки черпали вони сили для цієї боротьби? Чи, жадібно встромивши в землю свої довгі корінці-смоки, вони пили підземні води? Чи висмоктували з пісків та солончаків розчинену в них вологу весняних дощів?

— Коли б у нас було приладдя, і якраз дуже нескладне, ми могли б з одного кубометра піску вицідити відро води!

Алкад сумно поглянув на бляшанку, де води залишалося вже обмаль. Та і ця була тепла, неприємна, зовсім непридатна для холодних компресів на цю напухлу ніжку. Ніна махала змоченою хустинкою, але це не допомагало. Хустинка була тепла.

Ніна зморщила засмаглий, облуплений од вітру ніс і сердито шпурнула хустинку. Потім вилізла з-під крила і твердо звелася на ноги. Алкад схвильовано стежив за нею. З зусиллям Ніна зробила кілька кроків і, зціпивши зуби, важко сіла на землю.

— Ні, таки йти я не можу!

Розгублена, вона зірвала травинку і крутила в своїх неспокійних руках. Як безглуздо все трапилось! Зіпсований, непорушний літак, і двоє їх, невдах-мандрівників, загублених у пустелі. Та все це було б ще терпимо, коли б не ця нога.

— Заспокойся, Ніно. Ми щось вигадаємо, — м'яко сказав Алкад. — Це я у всьому винний, такий йолоп… Все я!

Тільки цього не вистачало! Для Ніни ці слова звучали майже глумом. Адже вона сиділа мовчки, пригноблена не тільки фізичним болем, а й виразним почуттям своєї вини. Їй хотілося сказати Алкадові, що він не має жодної провини, крім тієї, що слухався її. Хотілось вилаяти себе щиро, не криючись. Але в Ніни часто виходило все навпаки, і вона закричала:

— Ох, лишенько, чого б удавати з себе невинного рицаря? Ти, здається, не маленький, і я не тягла тебе летіти на «Жучку». Обоє винні.

— Я саме це й хотів сказати, — ще м'якше відповів Алкад. — А найкраще — не говорімо про це. Треба подумати, що робити… насамперед з твоєю ногою.

Ніна стихла і одвернулась. Їй стало соромно за свою поведінку. Сонце безжально пекло їй в обличчя, байдуже до їхньої долі. Повернувши йому спину, Ніна на одній нозі пострибала в затінок.

Тим часом Алкад схилився над землею, щось вишукуючи.

— Ти хочеш їсти? — спитав він, повернувшись із повною жменею якихось корінців. — Це можна їсти. Тут їх росте чимало.

Це були червонясті корінці, дуже схожі на моркву. Ніна почала мовчки гризти їх. Алкад смакував, немовби це були, ну, принаймні апельсини. Мандрівники таки дуже хотіли їсти! А їм і в цьому не пощастило: виявилося, що консерви на літачку були порожніми бляшанками для мастила. Тільки одна коробка була повна, але вони, задовольнившись пачкою печива, ще не зважувались взятися за цей запас.

З «морквою» в зубах Алкад подався оглядати місцевість. Спробував спуститись у западину висохлого озера. Дно блищало білим гіпсом чи, може, нальотом солі. Хаотично нагромаджені брили перетинали йому шлях. Там було мертво, непривітно, і Алкад швидко видерся назад — на берег. Хлопець зірвав кілька травинок, щось розмірковуючи, поклав їх на долоню, понюхав. Потім піймав якогось жучка і, посадивши його на долоню, почав розглядати так, ніби став дослідником-ентомологом.

— Знаєш, Піно, заявив він, повернувшись до неї з таємничим жучком. — Я вже добре орієнтуюсь, де ми опинились. За моїми розрахунками, кілометрів за п'ять звідси є аул. По-моєму, ми таки далеченько від караванної стежки. Я гадаю, що треба мені зараз же йти, добитись до аулу та й приїхати по тебе. Ти не боїшся тут залишитись сама?

Боятись? Звичайно, Ніна не боялась… Алкад діло каже, це безглуздо — так сидіти грибом! Тільки як він знайде дорогу? Що тут можна зрозуміти в цих одноманітних хвилях піску?

Що зрозуміти? Алкад усміхнувся, заспокоюючи. Жучок розправив крильця і полетів з долоні. Вона бачила цього жучка? Адже він, Алкад, народився в Кара-Кумах, у кибитці свого діда туркмена Джулдуза-Зірки. І від діда навчився визначати місцевість по рослинах, по пахощах трав, по кольорах піску і навіть по жучках та тваринках… І шлях він знайде швидко, він ще не втомлений, п'ять кілометрів пройти — дурниця!

Не чекаючи навіть Ніниної згоди, вже бадьорий і балакучий, Алкад почав готуватись у дорогу. Підкотив літак у «затишніше» місце. Натаскав якихось колючок, обклав ними Ніну — він запевняв, що цих колючок страх як не люблять фаланги та каракурти. Швидко, як землерийка, накопав цілу купу корінців, наховав собі в кишеню; радив їх і Нінці смоктати — адже вони були водянисті.

— А як же ти будеш без води? І без їжі… Ти взяв би консерви.

Нізащо! Хай вона залишить їх собі! Що він бере — так це електричний ліхтарик. Хай вона засне без світла. А їжу…

Вони почали переконувати один одного взяти коробку — все, що було їстівного. Вони навіть почали сміятись, відганяючи неминучу й близьку примару голоду та спраги.

Нарешті вирішили консерви з'їсти. Коробку розкрили з великими труднощами гвіздком. Раптом Алкад помітив, як, поворушивши погою, Ніна від болю вкусила себе за палець. Не закінчивши їсти, він похапливо почав збиратись.

— Ну, Ніно, ти, одним словом, будь спокійна. Думай про що-небудь таке стороннє, щоб час минав швидше. Ну, повтори хоч би всі теореми! Повториш, і я вже прийду. От побачиш! Тільки якщо випадково зустрінешся з якимсь караваном — залиш на цьому деревці записку, а то я хвилюватимусь, чуєш?

Він посміхнувся і простяг руку для дружнього прощання. Ніна бачила, що він вкрай збентежений.

Вона глянула навколо, і серце її стислось. Це був не страх, ні, але таке почуття, наче все на світі замовкло й насторожилось у тривозі. Востаннє вона спробувала заперечити. Адже їх може знайти літак? Ні, Алкад тепер був певний, що вони взяли не той напрямок. Навряд чи швидко їх могли знайти.

— Ну, іди! Тільки ти не заблудишся, правда? Тоненькі пальчики затремтіли в руці Алкада — Ніна турбувалась про нього! Він стиснув їй руку, весело й недбало, ніби справа йшла про звичайну прогулянку, і, не оглядаючись, швидко пішов.

Ніна залишалась сама. З тривогою вона глянула на сонце. Воно пливло ще високо — жовте, розпечене, ліниве!

Зітхнувши, вона глянула на свою посинілу ногу. З якою радістю вона пішла б з Алкадом по пісках! Сидіти тут!.. Стерегти «Жучка»! Адже його міг хтось забрати, коли б вони пішли вдвох! Хтось…

Ніна подивилась навколо і подумала, що може тут тільки дикі джейрани могли завітати з западину. Багато недосліджених місць ще таїлося в Чорних пісках…

Вона зіщулилась під крилом літака. Непомітно її огорнув сум. Вусики трав, ще колихались від подихів гарячого вітру, нагадали їй степи далекої України, по яких вона бігала в дитинстві. Смілива й дикувата, вона не знала, що таке почуття самотності, коли залишалась одна серед безкраїх просторів. Навпаки, здавалось, шо всі рослини, і вітрець, і навіть хмари, що високо пливли над землею — все ставало близьким і рідним, все розчинялось у її серці, і воно ставало вщерть, до краю, повним. Але зараз вона відчувала себе самітною й загубленою серед неозорих пісків. Мабуть, впливала мовчанка, звичайна мовчанка пустелі!

І безжальне сонце, і суховій, і горби, і навіть трави, здавалось, неясно загрожували їй, несподіваній гості з далекого краю. Вони обступали її з усіх боків, стискали її збентежене серце, примушували його битись нерівно й тривожно.

Вона подумала про Алкада. Стуливши вії, немов побачила, як він іде без шляху, поважно несучи свої широкі плечі. Побачила, як зупиняється і з тривогою дивиться назад. Ніяково затремтіли довгі вії, як тоді, коли вона вичитувала йому.

Їй раптом схотілося його вернути, щось сказати хороше і тепле. Немов обпік її докірливий далекий погляд! Це було невідоме почуття, ще незнане й тривожне, як коливання трав, солодке і разом терпке, як запахи степів. Сама здивована цим почуттям, Ніна навіть підвелася й сіла. Як нерівно й гаряче билося серце!

Коли б вернути Алкада! Вона сказала б йому, що почуває себе дуже винною… Для чого вона зняла цю паніку, примусила його летіти після глузувань і образ? Адже вона нічого не допомогла дяді Толі, тільки наробила зайвих неприємностей. Чи не знайшлося б їм з Алкадом роботи у зруйнованому смерчем Зеленому селищі? «Вітер» знов прорвався в її характері, зломивши витримку й дисципліну. Що скаже вона дяді Толі?

Якби вернути Алкада! Сказати б йому, що він дуже гарний хлопець, хоч і подібний до дівчини! Він ще й брав усю провину на себе! А вся провина була тільки в тому, що послухався її і безоглядно намагався робити все, чого вона хотіла.

Ніна згадала шпильки й глузування, якими вона обдаровувала свого приятеля. Навіть сьогодні вона нічого не знайшла кращого, як запідозрити його в «манірності» й лицемірстві. Чому це так трапляється, що їй часто хочеться робити наперекір собі й іншим? А потім сама ж мучиться від цього! Тьотя Ната казала, що в неї погана вдача і що вона любить суперечити. Може, це й так?

Але добре Алкадові бути стриманим і лагідним, добре писати ніжні вірші! У його мами теплі руки і безмежна ласка в насмішкуватих очах! Що знала вона, Ніна, з дитинства? Лайку й стусани чужої тітки, дорікання тата, який приїздив інколи, щоб «контролювати» виховання?

Ні, ні, вона зовсім не така вже й погана! Адже вона тримала слово, дане дяді Толі, і стільки вчилася ввесь цей час! Вона згадала пораду Алкада про теореми, усміхнулась і справді почала думати про них.

Хотілось пити. Вона випила останній ковток теплуватої води. Вже і морква була тепла, як спечена в печі.

Висихаючи, трави й квіти вилучали ефірні масла: жовті зонтики напроти, на горбі, задушливо й неприємно пахли. Голова була важка, мов кам'яна. Нога боліла все нестерпніше. Ніна вже навіть не могла нею поворухнути. Нарешті, знеможена спекою, дівчина заснула тяжким, тривожним сном.

Прокинулась вона від гострого відчуття холоду. Чому це так холодно? Навіть зуби клацали, як у пропасниці. А голова так боліла, наче її розбивали на шматки.

Сонце вже зайшло, і холодний присмерк осідав на піщане море. Червоні фарби ставали бурими, золото сіріло. Білувата тирса стелилась, як легкий туман.

Спрага палила горло. А води не було. Ніна вилізла з-під крил «Жучка» і безпорадно озирнулась навкруги, їй, небоязкій Нінці, стало моторошно.

Здавалось, ніхто не прийде сюди по неї і вона вмре від голоду й спраги. Налетить смерч, засиплють ЇЇ піски, і тільки вітер заскиглить над нею жалібну пісню.

Сутеніло. Розкарячені кущі саксаулу здавались потворними постатями. Щось писнуло й зашаруділо зовсім близько від Ніни. Вона аж кинулась. Згадала про піщаних пацюків, фаланг та павуків — і поповзла назад під захист Алкадових колючок.

Раптом вона яскраво побачила тінь, що наближалась до неї. За нею виникла друга, третя… Якісь звірі, димчасто-сірі, безформні, еластично підстрибуючи, сунули на неї. Все ближче, ближче… Ось…

Що це таке? Ніна не терпіла незрозумілих речей. Страх обійняв її. Вона скрикнула. Щось колюче налетіло на неї і повисло, зачепившись за ногу. Тремтячи, Ніна побачила, що це були великі мандрівні рослини, подібні до перекотиполя.

Їй стало соромно. Але сутінки краяли серце, холод трусив її тіло. Раптом щось полізло по нозі. Ніна з останніх сил здерлася на сидіння літачка. Тут, скрутившись, як кішка, вона вмостилась у вузенькому кріслі. Червоні й бліді місяці закрутились у її голові. Ніна застогнала і ніби поринула в якусь прірву, в біль і гарячкову спеку.

Дві автомашини, що простували серед ночі вздовж висохлого річища, освітили фарами несподівану знахідку: невеличкий літак і сонну дівчину.

Дівчина була хвора. Вона горіла, як в огні, щось говорила незрозуміле, незв'язне…

— У неї — напад малярії, — сказав повновидий молодий чоловік. — Я знаю цю приємність. Ми візьмемо її з собою.

Другий, рудий, рухливий, щось заперечив. Почалась суперечка. Втрутився й шофер автомобіля. Нарешті молодий обережно закутав дівча в пухнасту ковдру, влив їй у рот якісь ліки, влаштував на машині. Літачкові знайшлось місце на другій.

Машини, виблискуючи вогнями, рушили далі.

ОЗЕРО НІНИ

Це було те, що звалось «силою волі», але й цьому приходив кінець.

Здавалось, крім води, нічого немає в світі. Крім води, що може повернути сили, ще трошечки сил, яких уже бракувало. В роті, у вухах, в носі — всюди відчувались ні колючі піщинки. Вони були дрібні, мікроскопічні, але колючі, як терен.

Перед натиском їх уступали навіть метали — адже піски сточують і дроти. Ручний годинник Алкада давно замовк — піщинки набились у його механізм, спинили рух тендітних коліщат.

Скільки ж минуло часу? Алкад знав тільки, що вже зійшло сонце нового дня, після того як він залишив Ніну. Вогняною кулею підіймаючись над піщаними дюнами, воно знайшло Алкада, знеможеного, під кущиком піскової акації.

Тут над ранок його знеміг важкий, задушливий сон. І цей сон не освіжив його, а тільки розбив напруження, ще посиливши втому.

Звичайно, до аулу було не п'ять кілометрів, а в п'ять разів більше — він просто не хотів лякати Ніну. Коли б іти правильним шляхом, Алкад давно б добрався до аулу. Значить, він збочив з дороги, сплутав! Очевидно, останні роки, проведені в штучному оазисі, вже притупили в ньому здатність відшукувати в цих піщаних морях шляхи. Очевидно, шифри пустелі — забарвлення пісків, запах трав і сліди небагатьох тварин — уже були йому неясні, незрозумілі. А може, було не те: піщана буря з надзвичайної сили смерчем недавно пройшла тут, пересунула сипучі бархани, низини зробила горами, гори — низинами. Вона стерла, занесла верблюжі стежки, повиривала геть чахлі деревця, що позначали шляхи. І як важко було зорієнтуватись у цьому шляху без шляхів!

Над ранок, саме тоді, коли втома звалила Алкада, десь поблизу пролетів аероплан. Може (і напевне!), це був хтось із експедиції, що ловила ВВЕС. Може, навіть Алкадів татко. Як ясно прогудів пропелер!.. Алкад закричав, підвівся і замахав руками. Та літак, недосяжний, байдужий, зник з очей.

Здавалось, не знайдеться ні краплинки сили, щоб підвестись і йти далі! Але… Ніна!

Ніна чекала там одна серед жахливої тиші пустелі. Хоч вона й наговорила йому ущипливих фраз, проте так спокійно поклалась на його мужність, витривалість, вірність слову… Сьогодні вранці він обіцяв прибути по неї! Алкад заскрипів зубами і через силу сів на піску.

Наполовину занесене піском, поруч з ним лежало деревце піскової акації. Можна було подумати, що життя акації урвалось, адже корінець, видертий бурею, стирчав угору. Та одна з гілок уже цупко трималася за лісок. Вона, знав Алкад, ця тендітна рослина, завзято вміла змагатись за життя. Коли вітри виривали її з корінням, вона чіплялась якоюсь своєю гілочкою і примудрялася давати з цієї гілочки нове коріння.

Невже він безсиліший за цю рослину?

Алкад зціпив зуби, захрумтівши піском, переступив сезену і знов подерся на бархан, ліг і поплазував угору, як змія. Знесилений, він знову відчув гарячковий прилив сил. Кущ саксаулу вгорі зустрів його новиною: Алкад глянув униз і відчув, що сили почали вертатись у його мляве, змучене тіло.

Тут кінчався бархан, і саксауловий лісок зупиняв натиск сипучого моря. Починались грядові піски. Запах полину і забарвлення трав уже оживляли мертвий ландшафт. Полегшено зітхнувши, Алкад рушив далі і раптом побачив зовсім близько ясний верблюжий слід. А трохи далі — слід автомобіля.

Алкад пішов слідом і за півгодини побачив оддалік червоний клапоть такиру, а навкруги — круглі, як підситки, будиночки аулу.

Це таки й був він — рідини аул Чойглі, де виросла його мати, де його малого носив колись смерч. Старий аул кочовиків, що стали тепер колгоспниками.

Вода! Перший ковток води з колодязя вже повернув Алкадові здібність рухатись по-справжньому, говорити.

— Де мій дід? Дід Джулдуз?

Його привели до діда, головного чабана отари тонкорунних овець. Надлюдське напруження Алкада скінчилося, голова пішла обертом, і він захитався, мов п'яний.

— Діду Джулдузе! — закричав він. — Там, біля висохлого озера, залишилась дівчина, хвора… сама. Швидше треба по неї… Адже води — ні краплинки!

Дужі шорсткі руки схопили його в свої обійми, клопітливо погладили голову і запорошене піском обличчя, легко підтримали і повели в будинок.

— Відпочинь, серце, через чверть години рушимо. Дійсно, за чверть години колгоспний вантажний автомобіль мчав піщаним морем: їхали шукати Ніну.

Алкад не міг навіть відповідати на дідові запитання. Згорнувшись на теплій кошмі, він одразу задрімав, заколисаний у машині. Молодий сон не розбуркували навіть поштовхи автомобіля на гребенях барханів. Алкад міг спати спокійно: такий знавець пустелі, як його дід Джулдуз, не заблукає серед пісків! Адже це він був провідником у першій науковій експедиції, що йшла завойовувати пустелю.

Спав Алкад недовго. Якийсь різкий поштовх раптом розбудив його. Подорож кінчалась. Жовті парасолі задушливо пахучих рослин злякано металися під колесами. Вже було недалеко й висохле озеро, він впізнавав. знайомі місця, де він ішов кілька годин тому. «А що з Ніною? — знов тривога стиснула серце. Одним-одна, хвора, без води і без їжі! А може, якийсь автомобіль знайшов її, і білий папірець на кущику саксаулу його заспокоїть?

— Ти прокинувся, синку? — спитав дід, і бараняча папаха схилилась над Алкадом. — Не турбуйся, швидко доїдемо, мчить тепер машинний кінь швидко, як афганець. Колись саме тут я поспішав туди, де гинули вершники. А спотикається добрий кінь у пустелі — ой, спотикається!.. — дід помовчав трохи, наче щось пригадуючи, — Знаєш, серце… Я тоді вів на допомогу сміливого. Він ішов рятувати товаришів, яких оточив у западині лихий ватажок басмачів — Бактар-бай…

І дід почав розповідати Алкадові знайому вже зворушливу історію минулих днів. Коли купку червоноармійців, що їхали до Красноводська, оточила в западині банда басмачів, кілька днів відважно тримались бійці. Нарешті, на третю добу вночі, один прорвався і поранений прийшов до їхнього аулу просити допомоги.

— І прийшов поранений до нас, жовтий, як пісок, — згадував дід. — На обличчі криваві плями. Шкутильгає. А став говорити… Спокійними словами говорив, а запалив усіх! Всі зібралися з ним іти на допомогу. Взяли, що в кого було — зброю, ножі, все… Лихом кривавим у серці сидів нам проклятий басмач Бактар! Худобу забирав, людей різав. Аул, де тепер Зелене селище, на попіл знищив. Там і мого брата замордував. Особливо лютий був його генерал — білий офіцер, кажуть. Той живцем у пісок червоних солдатів закопував! І сказали ми тому гордому, що прийшов до нас як вождь: — Гей, веди нас, Гордій-тюре[8] куди хочеш — з піском заляжемо… хвилями оточимо, тихше за смерч підкрадемось і з-за спин нападемо…

— Гордій-тюре? — перепитав Алкад, що не раз чув це оповідання. — А який був він з лиця?

— Чоловік смуглявий, на праву ногу припадає. Казав, з дитинства це в нього…

— Саме так, — сам собі буркнув Алкад. — Ну, а далі?

— Ну, і пішли ми походом на бандитів, перед горбами коней покинули, з вірною людиною у видолинку заховали. А самі пішли, полізли, як лізуть варани, нечутні та меткі. Потім, налетівши бурею, винищили басмачів. Тільки той білий катюга з кількома зник, та з того часу ніколи про нього в нас і не чули…

— А ті, що в западині., вони були живі? — запитав Алкад.

— Двоє, — сказав, наморщивши брови, Джулдуз. — Один з кулеметом, цілий загін не міг його взяти. Другий — красунь, в груди був поранений. Третій — хлопчик білявий, молоденький, може, як ти, — мертвий лежав на білому блискучому дні, коня свого обнявши. Як зараз його бачу…

— А знаєш, діду, — раптом сказав Алкад. — Може, той, що приходив до вас по допомогу, був наш інженер Гордій?

— Як? — скрикнув Джулдуз. — Це ваш капітан електричного корабля? А я ще думав: де я бачив це обличчя? Як міг я забути? — Дід Джулдуз вказав рукою: на Обрії стирчало чахле дерево саксаулу, за ним обривалося темне провалля висохлого озера.

Вони врізались у пахучий оазис трав, там, де Алкад збирав Ніні моркву, Хлопець зблід: ніяких ознак літачка не було видно — він зник…

Не слухаючи запитань діда, шофера, Алкад вистрибнув з автомобіля й побіг на те місце, де залишив Ніну. Ось тут справді були сліди від шасі літачка! Видно, що його тягли кудись. А тут, де зім'яті схилилися м'які ковилі, певно, лежала Ніна. Де ж вона? Алкад побіг до потворного деревця саксаулу, де могла бути записка. Ніде нічого.

Вкрай збентежений, Алкад метушився по берегу висохлого озера. Слід літачка привів до сліду машини. Машина була нова, на надбалонах. «Жучка» забрали на машину. А Ніну? Записки нема! Значить, може вона…

Йому здавило горло, він схилився на пісок і завмер.

— Що, немає, серце? — запитав Джулдуз.

Він навіть не знайшов що відповісти дідові — тяжко було вимовити це прокляте слово: нема! Відвернувшись, пройшовся понад берегом озера. Тут він набрів на свіжий слід людських ніг, що вів у западину.

Глибоке дно блищало білими породами, як велика тарілка. З усіх боків нависли обвалені, завітрілі береги. Покрутились і загубились сліди. Треба показати дідові!.. Алкад оглянувся: Джулдуз теж спускався в западину, розглядаючи її береги.

Вогкість, мов у льоху, охопила Алкада. Так, певно, тут було болото чи, може, ще збереглася весняна вода?

Раптом просто перед собою побачив він у землі розколину. Він не бачив цього раніше, коли був тут з Ніною. Певно, стався повий обвал. Вологістю дихало звідти. Що там таке?.. Колодязь?

Алкад переліз через обвалену купу породи і, нахилившись, зайшов у розколину. Вона розширювалась, переходячи в підземний хід. Алкад намацав у кишені електричний ліхтарик, світло побігло в темряву ходу… Раптова, хоч і нелогічна думка, що Ніна, ховаючись від спеки, могла зайти в цей підземний захисток, погнала його вперед.

Розколина ширшала дедалі більше, перетворювалась у великий тунель з химерним склепінням. Велике каміння, подібне до рукастих постатей, підпирало стелю. Блищали, мов вирізьблені, кристали гіпсу, нависаючи химерним орнаментом.

Як зачарований, Алкад ішов усе далі й далі. Стало холодно. Навіть не вірилось, що зверху, на висоті якихось тридцяти метрів, палило гаряче сонце. Тунель усе ширшав, круто спускався вниз і раптом блиснув перед очима Алкада світлим дзеркалом води.

Величезне підземне озеро! Алкад завмер на місці, вкрай здивований своїм відкриттям. Під землею в пустелі було водосховище, сюди тели прозорі струмки з гірських південних плато і, може, там десь з'єднувалися з водами великої річки.

Алкад підійшов до води, нахилився і торкнув рукою блискучу поверхню. По воді пішли брижі, як на обличчі зморшки від усмішки. Так, озеро йому всміхалось! Він покуштував воду. Вона була прісна й холодна, як крига. Це скидалось на сон.

Що, якби Ніна справді побувала тут! Вона б не страждала від спеки, від спраги! Але дівчини не було. «Ніно!..» сказав він сумно й ніжно. І склепіння повторило цей звук. «Ніночко!.. — повторив він. — Це озеро буде зватись твоїм іменем — озером Ніни!» — Невимовно миле обличчя з насмішкуватими очима й задерикуватим носиком пригадалось, як живе. Смуток і тривога краяли серце.

Ззаду посипалось каміння. Залунали кроки. Метушливо в тунель бігла темна постать, світила сірниками і щось кричала. Це був украй здивований дід.

— Ти бачиш? Я пішов за тобою, і от маєш!.. Сюди був, певно, звідкись хід і раніше, його навмисно старанно завалили. А тепер тут тріснуло, і от…

Він зробив крок до мовчазного Алкада і раптом спіткнувся — під ногою дзвінко озвався метал.

— Зброя — прошепотів дід. — Тепер я розумію… чому вони так скажено бились тоді, ці басмачі. Ця вода живила їхні загоїш. А тюре-Гордій не знав про це!

— Тепер знатиме, — сказав Алкад і урочисто додав — Ми назвемо озеро ім'ям моєї дівчини, Ніни.

Метнувся вбік і погас вогник ліхтарика. Стало темно. Зігнувшись, Алкад плакав у темряві, втративши останню витримку.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУ

До електролебідки ВВЕС близенько підсунулась друга — рухома, на якорях. Руки механіка швидко зняли з неї невеличкий електровізок і одягли чотирма роликами на трос, що сполучає повітряну електростанцію з землею.

От увімкнувся, запрацював моторчик електровізка, і він швидко побіг по довгій доріжці троса, як циркач по канату, злітаючи в небо. Возикові треба пробігти величезний шлях за якісь 9-10 хвилин… Адже сигнал тривоги даний — смерч іще далеко, проте він іде з навальною швидкістю. І возик летить, пробігаючи по 500 метрів за 1 хвилину. Він несе для ВВЕС допоміжне надійне кріплення. Це — кінчик другого троса від пересувної електролебідки.

З першим рухом електровозика віджили мотори запасної електролебідки. Вона відсунулась від першої, трос швидко почав змотуватися з барабана. Він іде вгору від своєї лебідки не перпендикулярно, а під досить великим кутом, тому він ще довший, ніж перший. Якщо ВВЕС тримається на висоті 4000 метрів, його довжина дорівнює 4600, а на висоті 5000–5800 метрів. Але чому так високо плаває тепер ВВЕС, вище від зони потрібних вітрів? Це тому, що там найбезпечніше, найспокійніше, поки пронесеться мимо ворог-смерч…По 500 метрів пробігає за хвилину возик. І от за 9 хвилин він уже нагорі. Вмить потрібний контакт возика вмикається в контакт вуздечки. Водночас затискач контакту електровозика набігає на зустрічний палець контакту до вуздечки ВВЕС і наглухо затискує цей палець. От і механічне сполучення з другою лебідкою теж готове.

Якщо тепер повернеться трос від першої лебідки, ВВЕС не втече в повітряний океан. Другий трос буде надійним зв'язком. Хоч і страшний смерч, але йде він вузькою смугою і не захопити йому двох лебідок разом!

… Ялинка закінчила доповідати Анатолієві Сергійовичу про свій цілком закінчений проект запасної електролебідки. Рум'янець захоплення залляв обличчя до кінчика ніжних, мов фарфорових вух. Технічні деталі в її немов сухій звичайній розповіді ставали цікавими й значущими.

Добре! Хай збудується і Ялинчина лебідка, поруч з метеорологічними сигналізаторами Алкадового тата, круговими ариками гідрологів, захисними рукавичками для троса, запропонованими Гордієм. Хай спочатку заходів буде навіть більше, ніж треба! Нічого, ще трохи часу, упертості, і смерч обминатиме їхнє місто, що стане «містом троянд»…

Анатолій Сергійович зробив останні зауваження і потиснув перев'язану руку Ялинки, хоч йому хотілось у захваті буйно розтріпати їй іскристе волосся. Але… він не наважився. Відроджене з минулих днів, його кохання було таке скромне, як і дівчина, яку він кохав.

— Всі розрахунки готові? — навмисно сухо запитав він.

Ялинка зашаруділа паперами. З-під рисунків раптом полетів аркушик паперу. Він підняв його і раптом завмер на місці, затуманений смутком, тим смутком і розпачем, якого не могли прогнати навіть останні дні гарячкової роботи. Ніна!..

Це її смуглява ручка ще недавно написала на цьому аркушику «твердий розпорядок дня». В акуратно розграфлених клітинках були назви дисциплін. Але в одну клітинку влізла кумедно намальована фізіономія. З розпатланого волосся пучками розбігалось проміння. Довгий язик викидав кулеметну стрічку. Підпис пояснював: «Алкад у натхненні! Випускає 4000 рядків віршів на хвилину. Поспішайте побачити!»

Де поділась вона, маленька «вітряна» дівчина? Куди заніс її невгамовний вітер палкої непосидячої вдачі? Повідомлення по радіо, експедиції на літаку й на машинах, відправлені на розшуки, поки що нічого втішного не принесли.

— Пам'ятаєте, як вона пустувала!

Ця Ялинка! Вона просто читає його думки. Зітхнувши, він глянув на Нінин куток у Ялинчиній кімнаті, на столик з її книжками й квітами, поставленими у вазу ще її руками. Він підійшов до столу — квіти вже посохли, але Ялинка не викидала їх. На столі був улюблений розгардіяш, за який дівчина завжди сперечалася з Гордієм Семеновичем, любителем зразкового порядку. Вона завжди доводила, що в її хаосі є найбільший порядок. Ніна не зносила симетрії. Чорнильниця стояла завжди збоку в якомусь з кутків столу. Книжки лежали ланцюжком хрест-навхрест. Це дівча було своєрідне й неповторне навіть у своїх звичках.

В кутку за шафою висіло її плаття, «робочий халат» і новий червоний берет, подарунок Ялинки. Не вірилось, що Ніни нема. Здавалось, ці звислі рукава ось-ось наповняться й почнуть розмахувати в запалі суперечки, а червона шапочка заясніє на чорній голівці, над блискучими насмішкуватими очима. Катинський відчув спазму в горлі: він подумав, що, заклопотаний своєю ВВЕС, він так мало віддавав їй часу! А в цьому дівчаті був бурхливий вир бажань, фантазій, мрій… Ця вічно рухлива істота потребувала далеко більше уваги, ніж його вітряк!

Раптом у кімнату вскочив Гордій Семенович. Він, такий стриманий, ввійшов зараз у кімнату прожогом, як колись вбігала Ніна.

— Пошта, — сказав він. — Пошта! Багато новин… Ось листи. Тобі не знайома ця рука?

Катинський схопив листи. На верхньому конверті вибрикували гострими, як худенькі лікотки, кутами літери знайомого Нінчиного почерку…

— Це Ніна! — радісно закричав Катинський — Ніна!.. Він розірвав конверт…

… — Ніну… підібрали машини з станції Гасіна, — здивовано повідомив він. — Тепер вона лежить там у лікарні — звихнула ногу. Просить приїхати до неї — «ти тут побачиш багато цікавого». Посилає мені опис вітроелектростанції. Далі: поцілуй, — тут Катинський передихнув, — Ялинку… Я ще лежу. Хай мені напише Алкад. Я все вірю, що він повернувся! До речі: а чи не можна було б розстріляти смерч ракетами?

— Ракетами! — сказав задумано Гордій Семенович. — Ракетами? От вигадниця! — і поклав на стіл запалену люльку, що траплялося з ним у хвилини найсильнішого хвилювання.

— Ви поїдете? — не вгавала тепер Ялинка. — Чи, може, кого пошлете? Як же мн без вас залишимось на ВВЕС?

Анатолій Сергійович згорнув лист і тільки зараз згадав, що йому принесли ще один. Він розірвав конверт і буквально застиг від здивування.

«Шановний Анатолію Сергійовичу, — писав хтось. — Почувши про ваш приїзд до Кара-Кумів, я все чекав, що ви завітаєте до нас — оглянути дуже знайому Вам (правда?) вітроелектростанцію. Це дало б мені змогу все Вам пояснити — багато дечого. Але Ви не їдете. Тому я вирішив сам написати і запросити Вас негайно ж до нас завітати. Ваш приїзд потрібний і Вам, і мені, і нашій вітроелектростанції.

З пошаною

В. Гасін».

— Нічого не розумію! — розвів руками Катинський. — Гордію, ти тільки поглянь!.. Гасін сам люб'язно запрошує мене, і таким тоном, ніби ні в чому не винний. І лист, очевидно, зв'язаний з перебуванням у нього Ніни.

Що це значило? Ні, треба було нарешті про все дізнатись! Треба їхати туди негайно, та й пригода з Ніною полегшувала це рішення. Покинути ВВЕС? Але, полагоджена, вона вже працювала безперебійно з того дня, коли, прибуксована дирижаблем, повернулась на своє місце. Найближчими днями чекали прильоту другої. Частину запобіжних заходів проти смерчів і бур було виконано… Тільки проект Ялинки сьогодні вилітав з повітряною поштою на далекий машинобудівний завод, де руки, що любовно зробили вітряки ВВЕС, мали виготовити й запасну лебідку за найкоротший час.

Можна було спокійно доручити ВВЕС надійним вартовим — Гордієві Семеновичу та товаришеві Ігдірові і їхати рятувати свій другий цінний витвір — свою наземну ВВЕС, що опинилась тепер — він був певний цього — у ворожих руках.

Недавно він натрапив у газеті на цікаве повідомлення. Там писалося про вітроелектростанцію на будівництві алюмінійового комбінату Круглої гори. Вміщена фотографія схвилювала до болю. Всі підозри Катинського здійснювались: вітроелектростанція була збудована за його проектом, «виправленим» Гасіним. Тільки кут рами був зрізаний, тільки башта була суцільна, а не наскрізна… Але навіть поворот станції за вітром був його; основа башти оберталася на п'яті у величезному циліндрі з мастилом. Та й не це найбільше вразило Анатолія Сергійовича: газета з сумом сповіщала, що станція не виправдала сподіванок її конструкторів і, замість обіцяних шістдесяти тисяч кіловат, вона давала тільки… десять тисяч!

А тепер цей лист — такий нелогічний, загадковий…

Катинський зважився. Кинувся в свою кімнату і схопив трубку телефону, щоб замовити машину.

— Їдьмо! — говорив він. — Швидко приготуватись!.. Що? Негайна справа! Їду по племінницю; знайшлася, мов у кінокартині… Та там же, на Круглій Горі! Пошкодила ногу і лежить у лікарні.

Якийсь крик почувся йому з відкритого вікна. Двері розчинилися навстіж під натиском чиєїсь бурхливої радості, і в кімнату влетів Алкад у супроводі Біма.

— Ніна знайшлася? Так?

Він проковтнув повітря. Очі розкрились широко-широко.

— Знайшлася! Від неї лист! — поспішив відповісти Катинський і дружньо поплескав хлопця по плечу.

Алкад все ще стояв, мов заціпенілий.

— Ну, чого ж задумався? — засміявся Анатолій Сергійович. — Ось вона просить: хай Алкад мені напише про все. Я їду через півгодини. Отож сідай, друже, і пиши їй листа ось тут, поки я збиратимусь.

І він показав хлопцеві на стіл. Навіть витяг конверт і папір, а сам вийшов дати останні розпорядження.

Алкад опустився на стілець, взяв перо. Слова набігали лавиною, і важко було їх піймати. Хлопець зірвався з місця, озирнувся і в бурхливій радості поцілував Біма просто в ніс. Ніна ціла! Ніна приїде!.. Але потім згадав, що вона хвора, що вона лежить у лікарні. Тоді йому схотілось написати їй щось хороше, дуже хороше…

Кінчилося тим, що Катинський, повернувшись, побачив зосередженого Алкада, який сидів над аркушем, де було виведено тільки одно:

«Дорога Ніно!»

— Ого, друже, — похитав головою Анатолій Сергійович, — як довго ти пишеш лист! Ну, нічого, я поїду вже й без листа… — і хутко взявся складати потрібні йому речі у свою маленьку валізку. Двері відчинились, і ввійшла Ялинка, несучи Нінчине вбрання та берет.

Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс — вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один — йому здалося, найдовший, — і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.

… Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.

ЛЮБИТЕЛІ САРДИН

Вечір був якийсь тривожний. З Каспію дув вітер. Пробігаючи у червонястих пісках, він втрачав свою вологість і ставав задушливим.

Море піщаних дюн перетинав гірський кряж. Гори мали положисті обтічні схили, і вітер обвівав їх лагідно, спокійно. Однак найвища — Кругла гора — ставила чималий опір. Гору довбали, розкопували сотні велетнів-машин. Обминаючи уступи, вітер стрімголов нісся ще вище і там налітав на шпиль височезного вітродвигуна. Чорний циліндричний тулуб підводився вище за хмари. Вітер обвивав гадюкою високу башту і, люто вируючи, вилізав на неї вгору. Аж тут уже, зовсім притомлений, він несподівано потрапляв у пастку — в лопаті велетенських крил і, пійманий ними, брався до роботи.

Біля підніжжя циліндричної башти над аркою важких дверей пробило 10 годин. З дверей вийшов високий чоловік в елегантному пальті і сіп у новенький автомобіль. Машина обережно почала спускатись вузьким шляхом.

Тут, угорі, навкруги башти розташувався круглий майдан. Шлях ішов спіраллю, спускаючись на другу, вже меншу, круглу терасу. Світло великих ламп, що сяяли вгорі на вітряку, було розсіяне і ніби тривожне. Чи то, може, колихалася башта з її висячими кабінами керування, — а тільки світло мерехтіло, і шлях через майдан тремтів у тінях, як доріжка під листям велетенського дуба.

Людина в авто кілька разів тривожно глянула на годинник, тоді нетерпляче попросила шофера, щоб їхав швидше. Машина помчала, як навіжена, з гори. Розкопані схили, недокінчені будиночки обрамляли шлях, ще нерівний, пропахлий мазутом, шлях, який укатали тільки недавно важкі присадкуваті машини. Авто зупинилось у селищі біля невеликого непривітного будиночка.

Людина вийшла з машини, відімкнула англійським ключем двері квартири і, зайшовши в кімнату, як була — в пальті, — гепнулась у крісло. Вона втомлено стулила очі, вся наче обм'якла й обвисла, немов картонний паяц, у якого відпустили шворку.

На обличчі, очевидно колись вродливому, а тепер одутлому й блідому, різко позначилася втома. Безліч зморщок враз виступили на зім'ятій шкірі, порізали лице по всіх напрямках. Найбільше залягли рівчаки зморщок по боках вуст — ознака незадоволення і злості.Млява рука потяглась до коробки сигар, що стояла на столі, і зупинилась напівдорозі, безсило впавши на сукно столу. Людина застигла, завмерла, схиливши на руку голову. Так минули хвилини, чверть години, півгодини…

Раптом за вікном на вулиці почувся шум автомобіля. Машина під'їхала, стала, і по ґанку зашаруділи кроки.

Людина враз тривожно стріпонулась, підвелась, підняла голову, напружено дивлячись на двері. Це була вже не втомлена, озлоблена постать, а відомий старший інженер вітроелектростанції Гасін, витриманий і впевнений у собі чоловік! Усі зморшки підтяглися, кути вуст склалися в завчену лагідну посмішку. Тільки в очах, звернених до дверей, коли б хто придивився, ховалась звичайнісінька тривога.

— Хто?

— Це я, Шиманський, — почувся голос за дверима. Тривога зникла в очах у Гасіна. Він полегшено зітхнув і, ступнувши до дверей, відімкнув замок.

— Лишенько! Чого ж ви так пізно, я вже турбувався… Ну, як?

В кімнату вбіг невисокий чоловік з чемоданом у руках. Кепі збите на потилицю, плащ — весь у поросі, розхристаний. Вся постать виявляла метушливість. Навіть руді вусики під гостреньким носом, здавалося, ворушились, як у прудкого таргана.

Він поставив на канапу чемодан і заговорив свистячим шепотом:

— Забарився. Проклятий Кудьяр не хотів повертатись. Ну, і… неприємність!

— Знайшли? — тривожно вп'явся очима в «таргана» Гасін.

— Ні, ні, — замахав той руками. — Все гаразд, але інше. Розумієте, з сардинами…

— Що? — запитав Гасін. Він зблід, і кути вуст знов опустились, як кілька хвилин тому.

— Ні, не те, — заторохтів подорожній. — Я вам усе розповім. Сардини є, тільки… Та от, дозвольте, я сяду, закурю, а тоді поговоримо.

Він скинув плащ і, затишно вмостившись в кріслі напроти Гасіна, розв'язно потягся за сигарою. Проте видно було, що він, як школяр, який оце провинився, почував себе не зовсім приємно під пронизливим поглядом свого співбесідника.

Гасін грубо схопив рудого за руку:

— Ч-чорт, — сердито сказав він. — Кажіть бо швидше. Накоїли щось?

— Ну от, ображено відсунувся рудий. — Я приїхав ледве живий, сам збентежений, а ви ще накидаєтесь, як навіжений. По-перше, слухайте: ми підібрали по дорозі дівчину — знаєте яку? Його приймачку-доньку.

— Чию? — запитав Гасін.

— Ясно, чию, — Катинського, — пояснив рудий. — Вона кудись летіла з хлопцем на літаку. Так, так… Трапилася аварія. Хлопець пішов шукати шляху, а дівча з нападом малярії підібрали ми біля озера. Я було посперечався — дуже влучно. Кудьяр, м'якосердна людина, був схвильований, і ми швидше проминули, знаєте, небезпечне місце.

— Проминули?

— Так, проминули! Все гаразд!

Гасін, нарешті, скинув пальто і, наїжившись, похмурий, заходив по хаті. Він був, очевидно, дуже схвильований.

— Я чув оце якось по радіо, — задумано сказав він, — що йому не підвезло. Зірвало ВВЕС. Це було б добре. Правда?.. Йому довелося б швидше забратися з Кара-Кумів. Це відстрочило б наше побачення. Та потім я чув, ніби аварію ліквідовано. Тоді…

— Тоді він скоро буде у нас — по дівчину, — перебив рудий. — Щоправда, її радіотелеграма у мене. І я можу її не послати.

— Ех, Миколо, ви стали надміру наївні, — насмішкувато зупинив його Гасін. — Радіотелеграму затримайте, але тільки тому, що я сьогодні ж сам відправлю йому спішного листа. Хай їде обов'язково, особливо після цієї аварії!

Він спинився, пиховито задер голову і ляпнув рудого по плечу:

— Мені завжди щастить, Миколо, і тепер — теж. Та не дивіться таким ягням, видно, що ви поганий шахматист! Давайте-но швидше погляньмо на сардини і підемо… гм… вечеряти ними.

— Ех, — зітхнув рудий, — коли б так! Але ж трапилось нещастя. Одна коробка загубилась, а саме коробка з івасями.

— З івасями? — так і підскочив на місці Гасін. — Ви збожеволіли? Що ж ви, розкладали коробки, гралися ними, чи що?

— Де там грався! — з прикрістю озвався рудий. — Грався, та не я, Кудьяр…

— Ще краще! — сказав Гасін. — Кудьяр! Кажіть же прямо, до чого ви догрались?

— Я не догрався, — ображено знизав плечима рудий. — Я просто став жертвою дурного випадку. Хто б міг думати, що в моїм чемодані і в чемодані Кудьяра однаковісінькі ключі! Стривайте, не перебивайте, я вам розповім. Розумієте, на одній зупинці ми розташувались вечеряти. Я порався коло машини, повернувся до вогнища і… остовпів. Дивлюсь — мій чемодан з сардинами розкритий і Кудьяр, сміючись, мені заявляє: — «Кінематографічна історія! Я відкрив твій чемодан замість свого. Однаковісінькі замки! А я й не знав, що ти такий любитель сардин. Ти не заперечуєш, коли ми додамо консерви до нашої екзотичної вечері?» — У мене голова пішла обертом, я схопив чемодан і потяг його геть!

— Я так і знав, — вставив Гасін. — Ви й досі не навчились себе тримати!

— Тримати, тримати! А що ж мені лишалось робити? Щоб цей йолоп розтяг коробки? Я, звичайно, пояснив йому, що консерви не мої, що везу їх з доручення дружини одного співробітника… Та не в тім справа. Справа в тому, що я спіткнувся на якусь кляту банку, ну… І розсипав усі коробки. Звичайно, я їх зібрав зараз же назад — у чемодан, але другого дня… виявилась ідіотська історія… що одної коробки не вистачає…

— Як? — скрикнув Гасін. — Вона попала до Кудьяра? Як ви могли? Звичайно, у ідіотів завжди трапляються ідіотські історії.

— Не лайтесь, — ображено обізвався рудий. — До Кудьяра вона не попала, я добре зумів випитати у дівчати, і вона бачила, що Кудьяр тільки розкрив чемодан, а жодної коробки не чіпав. Тут, очевидно, вийшло таке: похапцем збираючи коробки, я, схвильований, не помітив, що одна якась закотилась за колесо авто. Коли ж другого дня оглядівся і кинувся шукати, було пізно: цілий день лютувала піщана буря. Ми поставили машини під захист ближнього горба і відсиджувались у них, як тхори. Нас обсипало піском, неначе зливою, і де там було лишитись коробці! Навіть чайник наш занесло!

— Але ж треба було відшукати коробку за всяку ціну! — скрикнув Гасін. — Це ж не голка!

— Я й шукав, — сказав рудий. — Я заявив, що загубив свій цінний годинник. Цілий день ми простояли (а я ж, навпаки, ви знаєте, мусив поспішати). Я обшукав кожний сантиметр… Ви ж розумієте, це треба було перекопати всі довколишні піски! Хіба ж міг я це зробити з експедицією?

— Як це все неприємно, по-дурному, — нарешті даючи волю своєму роздратуванню, сказав Гасін. — Значить, можливо, що івасями ласує Кудьяр…

— Ні, ні, цього не може бути, — злякано заперечив рудий. — Вона лишилась десь у пісках.

— Прекрасно! — спалахнув Гасін. — Прекрасно! Ну, а коли не Кудьяр, коли її, приміром, знайшов водій?

— Нічого особливого, — сказав рудий. — Ви ж знаєте, що не всякий зуміє скуштувати івасі, це не сардини!

— Не всякий зуміє… — глузливо повторив Гасін. — Але ж нам вони потрібні! Непогано було б, коли б ви згубили і всі п'ятнадцять коробок сардин… Ні, я просто не знаю, як далі з вами працювати! Ви неуважний, невитриманий, необережний. Коли ви кудись їдете, я не можу їсти, спати і, як видно, не без причин.

— Ви можете послати тоді когось іншого, — ображено зітхнув рудий. — Я не спав, не їв. Я чесно виконав ваше доручення. Що я вам не довіз одної коробки… гм… ну, хоч би з івасями, це…

— Це гра природи, яка, очевидно, проти нас, правда?. — уїдливо перебив його Гасін. — А по-моєму, не природа проти нас, а це нехлюйство, неточність, невміння орієнтуватися. Загубити… коробку! Та це просто злочин, це…

Рудий з шумом підвівся з крісла, йому, очевидно, набридло, що начальник дає йому прочухана, як школяреві. Руденькі рідкі вусики нервово заворушились.

— Ну що ж, коли я такий поганий, я можу і не працювати, — плаксиво сказав він, натягаючи рукавицю.

Це, очевидно, справило певне враження. Гасін примирливо взяв його за плече і легенько посадив назад у крісло.

— Миколо! — мелодраматично сказав він. — Для чого ці сварки? Зараз, коли і мені і вам так нелегко працювати… Коли треба напружити все, щоб закінчити добре? Адже це не дрібниці, не забудьте: у нас попереду — ще Біробіджанська станція. А ви псуєте всю справу.

— Ніби я навмисно! — заскиглив рудий і шумно висякався, начебто збирався заплакати. — Хіба я…

— Знаю, знаю, — махнув рукою Гасін. — Але дуже прикро. Давайте мерщій поглянемо на сардини, може, і тих нема… Не знизуйте плечима: самі винні…

Він підійшов до вікон і дбайливо поправив темні штори, перевірив, чи замкнені двері. Тоді вийняв щось із шухляди.

Рудий відкрив чемодан. У ньому, покладені під білизною, заблищали звичайні консервні коробки. На етикетці в червоних хвилях гуляла блакитна рибка.

Виступав напис: «Sardines».

В руці Гасіна блиснув консервний ножик. Він узяв першу коробку, оглянув її і вставив лезо в блискуче денце. Раптом у кімнаті погасло світло.

— От тобі і маєш! — сказав рудий. — Не до речі!

— Гм, — озвався Гасін. — А й справді не до речі! Він замовк і задумано подивився у присмерк вікна.

Десь сердито завивала сирена.

— Це не до речі, — повторив він, — Катинський скоро приїде. Тепер аварії вже зовсім невчасні. Треба все зробити, щоб цього не було!

КРУГЛА ГОРА (Із Ніниного щоденника)

19 квітня.

Добридень, мій друже щоденнику! Привітаємося з тобою в новому зшитку і на новому місці!

По-перше, мушу тобі розповісти, що зі мною за цей час трапилось чимало пригод і зараз я лежу в лікарні на Круглій горі.

Я ніколи не лежала в лікарні, і не можна сказати, щоб це було весело. Але нічого не вдієш, треба полежати, щоб кінчились усякі неприємності з ногою. Я її примудрилася звихнути, стрибаючи з літака.

Ну що ж, і в лікарні можна жити! Я така живуча, що вже призвичаїлась. Слово честі, і тут можна знайти чимало цікавого. Мене цікавлять і хворі, і сестри, і лікарі — особливо арсенал усяких блискучих штучок, якими орудують хірурги. У мене така вдача, що я завжди накидаюся на все нове. Мої очі, вуха, ніс і довгі руки завжди готові бачити, слухати, нюхати і обіймати все нове. На мене нападає часом така жадоба, що я б, здається, проковтнула все, що бачу, — разом… Така я акула!

Лежачи, можна знайти собі силу цікавих занять. Можна мандрувати не тільки по Кара-Кумах, а навіть і міжпланетними шляхами, будь ласка! Можна в одну мить будувати всякі прилади й споруди. Можна й учитись, повторити цілі курси. І, нарешті, — розмовляти з своїм щоденником. Часу вистачить!

Отже, розповім по порядку.

Річ у тому, що мене разом з «Жучком» підібрали люди з експедиції з Круглої гори, яка досліджувала річище висохлої річки. Вони і завезли мене сюди, на Круглу гору, де будується велетенський алюмінійовий комбінат аж на 60 тисяч кіловат. Начальник експедиції — гідролог Кудьяр (симпатична людина!) і водій машини Мухтаров узяли до серця мою долю. Кажуть, я була непритомна і вся пашіла, з плямами на руках і ногах, з прикметами тропічної малярії. Хто я, звідки я, звичайно, ніхто не знав. Та Кудьяр дав мені ліки, надзвичайні ліки, які він привіз із Тібету. Від них я заснула, як мертва, і прокинулась тільки другого вечора на стоянці — ще далі від своїх. Між іншим, запевняють, що малярії в мене тепер уже ніколи не буде.

Спочатку я нічого не могла зрозуміти — де я, що зі мною? Був вечір. Привітно горіло вогнище, я лежала в кузові машини, на чомусь м'якому, зручно, як у ліжку. Повновидий молодий чоловік в окулярах, усміхаючись, підійшов до машини. Тоді ми заговорили і познайомились. Я дізналася, хто мої рятівники, вони — хто я. Звичайно, я дуже просила відвезти мене додому, бо дуже хвилювалася. Адже Алкадові я не залишила обіцяної записки. Уявляю, що тільки він міг подумати, коли не знайшов мене! А дядя Толя, а Ялинка! Зникла не тільки ВВЕС, тепер зникла і я!..

Виявилось, що до Круглої гори було вже ближче, ніж до нас. І тут через мене навіть посперечалися: оцей самий Кудьяр і другий начальник експедиції (кажуть, помічник головного інженера вітростанції), такий руденький, метушливий чоловік, дуже схожий на таргана. Кудьяр був не від того, щоб навіть повернутись назад і відвезти мене додому. Але «тарган» почав заперечувати: експедиція мусить повернутися вчасно, і, мовляв, взагалі не її справа «подавати швидку допомогу». Кудьяр обурився і сказав, що, на думку «таргана», взагалі треба було б «покинути дівча загибати в пісках». Суперечка закінчилась несподівано, бо Кудьяр дізнався, що в мене дуже негаразд з ногою — я таки не могла й ступнути. Хірургічної лікарні ближче, ніж на Круглій горі, не було чого й шукати. Тому вирішили їхати, після коротенького відпочинку, все-таки до Круглої гори, а дяді Толі й Алкадові послати звідти негайні радіотелеграми.

Це мені розповів потім водій машини, який недолюблює отого рудого. А він таки досить несимпатичний. Всю дорогу він злостився на погані шляхи, на водія, на бурі, певно, і на мене. Коли ж мене поклали в лікарню, він того ж дня з'явився до мене, такий люб'язний. Запропонував послати радіограму, навіть приніс шоколаду. Шоколад був дуже смачний, але «тарган» ним моєї приязні не завоював. Пхе, він таки гидкий!

І як це він вирішив мені подарувати шоколаду? По-моєму, він великий скнара. На одній стоянці вийшла дуже смішна історія. Кудьяр хотів узяти на вечерю коробочку сардин, яких «тарган» віз повнісінький чемодан. А той аж затрусився і не дав жодної. Потім вій загубив під час бурі якусь дрібничку І цілісіньку добу маринував нас на стоянці. Навіть схуд від досади. Тип!

Ой, уже стільки написала, а пишу про всякі дрібниці. А втім, мене дуже цікавлять не тільки нові речі, а й нові люди. От, наприклад, мій рятівник Кудьяр. Що за симпатична людина! Є такі люди, які мов випромінюють навколо себе тепло. От поглянеш, і тобі стає якось тепліше. Такий і Кудьяр. Він і зовні, як сонечко: кругленький, повновидий і ясний. Він заходив і сьогодні і залишив мені записку, щоб я приготувала дяді листа, а завтра сам зайде по нього. Сьогодні сестра його не пустила.

Що це за дурниця: «таргана» пустили, а його ні!.. Ой, ховаю щоденник! Іде сестра, а вона мені не дозволяє довго писати. Дивачка, вона не розуміє, що я тоді забуваю про біль у нозі.

21 квітня.

Тільки що був у мене товариш Кудьяр. Він приходив по мій лист і довго розмовляв зі мною про все. Після цієї розмови я вирішила листа не посилати. Доведеться до нього дещо додати. Мені спало на думку багато всяких, може неймовірних, а може й правильних планів. І в голові ціле заворушення. Я ніяк не можу заспокоїтись. Такий уже сьогодні день!

Вночі я погано спала. Моїй сусідці по палаті, маленькій Каті, вчора міняли на нозі гіпс, і вночі вона стогнала й кликала маму. Мені теж стало сумно і схотілось побачити дядю Толю, Ялинку. Потім згадала, що багато часу вже не вчусь і порушила своє слово. А там згадався Алкад, і так стало сумно-сумно, хоч кричи. Щоб забути про все, все, я почала думати про винаходи. Я згадала про ВВЕС і почала міркувати, чим би можна було відігнати нахабні смерчі. Тут я пригадала одну метеорологічну книжку, де писалося про боротьбу з градом вибухами й ракетами, і ледве не підстрибнула на ліжку. Адже, по-моєму, і смерч можна добре розстріляти ракетами! Тоді я вже ніяк не могла заснути… Сьогодні я про це написала дяді Толі в листі.

Але зараз не це мене хвилює. Ні, я ніяк не можу повірити, невже людина, культурна людина, яка багато вчилася, здатна на крадіжку, та ще й яку! Украсти навіть не річ, не гроші, а чужу думку, чужий винахід!

Коли я сюди приїхала, я ще не знала, хто конструктор потужної вітростанції Круглої гори. Правда, ім'я Гасіна було мені чомусь знайоме, але я не звернула на це особливої уваги.

Не дуже я могла роздивитись вітростанцію, і коли ми під'їздили до Круглої гори… Це було в сутінках. Вітродвигун випливав над громадами круглих розкопаних схилів, будов, машин, як велетенський маяк. Спалахували вогні. На висоті 200 метрів купалися в них велетенські вітряні колеса. Шлях подерся вгору поміж уламками скель. Вітряк то ховався від наших очей, бо його затуляли брили, то визирав все ближче й ближче. Нарешті, він зник зовсім, бо ми приїхали. Але й тоді мене вразило щось знайоме в конструкції. І я згадала, де бачила я цей трикутник — цю. раму з трьома вітроколесами, насаджену на стрімкий шпиль. Вітродвигун, дуже подібний до цього, я бачила якось на паперах дяді Толі, ще й почала тоді розпитувати про нього. Дядя сказав, що це невдалий проект і про нього не варто навіть і говорити.

Я вирішила тепер про все розпитати. Спробую коротенько описати, що це за вітросилова станція. Про це мені докладно розповів Кудьяр. Навіть накреслив схему. Я обов'язково відішлю її дяді.

На високій башті, 200 метрів висотою, у формі порожнистого циліндра, вгорі укріплено трикутну раму з вітроколесами. Колеса мають по три лопаті, такі величезні, що коли б одну з них притулити до стіни шестиповерхового будинку, вона дістала б дах.

Башта впирається в фундамент «шарнірно», тобто низ її обертається у величезному стальному циліндрі, наповненому особливим густим мастилом. Така п'ята, по-моєму, була і в твоєму проекті, Толю… певно, була! Звичайно, башта легко гойдається. Її підтримують розтяжки із стальних тросів, прикріплені до залізного кільця — «комірника», в який одягнута башта посередині.

Унизу в башті — величезний машинний зал. У ньому прокладені рейки з електровозами. Коли вітер міняє напрям, в електровози автоматично вмикається струм, і вони повертають всю башту за вітром.

Угорі кожне вітроколесо має будиночки — обтічні кабіни, де містяться електрогенератори та система регуляції. Адже число обертів вітроколеса треба вирівняти в швидкий і рівномірний біг колеса електрогенератора.

Щоб запасати енергію, тут уже кінчають будувати водосховище на 80 мільйонів відер води, яку мали подавати електричними насосами. Але води й досі нема! Її почали проводити з Каспію, та й загаялись. Та це все одно не забезпечило б Круглу гору водою для пиття. А з нею — ой, як скрутно! Кудьяр, молодий гідролог, уже кілька місяців тому подав проект використання підземного озера, яке, за деякими даними, мусить існувати тут, у пісках, десь під великим висохлим річищем. Тільки озеро те чомусь не знаходиться. Кудьяр у розпачі — вийшло, що проект він зробив на… казці! А втім, він упертий. Збирається домогтися ще нової експедиції…

Цікаво, що скаже про все це Толя, коли приїде? А він приїде, приїде обов'язково, я ж йому написала. Він привезе… лист від Алкада.

Я тобі скажу потихеньку, мій щоденнику, що дуже, дуже скучаю за Алкадом. Я так турбуюся, що з ним. Чи не заблукав він, бува, в пустелі? Сам-один, без води, без їжі? Я не можу ні їсти, ні спати, а сестра — така дивачка! — пропонує брому.

ПІДНІЖЖЯ БАШТИ

— Так ти хотіла втекти від мене, мандрівнице! Ти як колобок: і від діда втекла, і від тітки втекла, і від дяді втекла!..

Ніна розчулено поцілувала дядину щоку:

— Не кажи так!.. Ти знаєш, я від тебе не втекла б нікуди! Я тікала якраз до тебе…

… — І покотилась, як колобок, аж на Круглу гору! Теж мандрівниця! Головне: як лапка? Болить?

Анатолій Сергійович обережно торкнувся Ніниної забинтованої ноги.

— Через три дні, сказав лікар, я вже ходитиму. Не турбуйся.

— «Не турбуйся», легко сказати! А уяви собі, що я передумав, коли ви зникли! А рідні Алкада? Його мама зовсім посивіла. Я певен, що, звичайно, ти була ініціатором цієї справи. До речі, ось тобі від Алкада лист… Він зіпсував принаймні корзину паперу, поки написав цей, найдовший…

Ніна покинула й цукерку, яку збиралася розкусити, і швиденько розірвала конверт. Нетерпляче розгорнула аркуш і здивовано знизала плечима. Тоді, ображена, сердита, відвернулась до стінки, перебираючи руками кінчик ковдри.

— Що таке? — спитав Анатолій Сергійович. — Він тебе чим-небудь образив, Алкад? Не може бути.

— На, поглянь, що він мені прислав! — простягла Ніна Катинському листа.

Той подивився на довгий списаний з одного боку аркуш паперу і розкотисто зареготав:

— Ха-ха-ха!.. Коли я прийшов по лист, на столі лежав розпочатий — певно, п'ятдесятий аркуш. Хлопець розгубився і вихопив з корзинки, як йому здавалось, свій попередній лист. Та замість нього він, мабуть, витяг цей мій розрахунок запасного троса, який я допіру вкинув у корзину. Отака трагедія!

— Трагедія! — пробурмотіла Ніна. — Як можна бути таким дурнем, щоб не бачити паперу, який вкладаєш у конверт!

— Це ти йому запаморочила голову, вітрогонко! — сказав Катинський, розкручуючи на пальці чорний кучерик Ніниного волосся.

Ніна сховала голову під рукав його куртки і хитро сказала:

— А ти надушений… духами Ялинки. Конвалією?

— Таке вигадаєш! — зніяковів Катинський і густо почервонів.

— Ні, правда, — засміялась Ніна і зразу ж дружньо змінила розмову. — Що ж збирався мені написати Алкад?

— О, ти ж і не знаєш про таку подію: Алкад повернувся по тебе з аулу на автомашині. Шукаючи тебе, він знайшов величезне підземне озеро, про існування якого колись складалися легенди, і назвав його «Озером Ніни»!

— Не може бути! — скрикнула вражена Ніна. — Про це треба сказати Кудьярові. Ти знаєш, хто це? Це той самий інженер-гідролог, який мене знайшов. Вони ж обдивлялись річище, щоб знайти воду для гідроакумуляції, знаєш?

— І не знайшли цього підземного багатства…

— Не знайшли. Я гадаю, навряд чи й можна було знайти, коли «тарган» гнав експедицію, як на пожежу. Гасін сказав, що треба повернутись якнайшвидше. Гасін сказав, щоб не затримувались…

— Нічого не розумію. Який «тарган»?

— Ах, — засміялась Ніна. — Ти не знаєш! Це я так назвала Шиманського, помічника Гасіна, — такий гидкий! Він двічі навідував мене і все хотів, очевидно, якнайшвидше відправити мене звідси, а лікар не дозволив. Мабуть, у дорозі я йому дуже надокучила. Ще й шоколаду приносив! Уявляю, як йому було боляче, коли я їла шоколад. Він же такий скнара — пожалів нам коробки сардинок… або Івасів…

— Сардинок? Івасів? — раптом, озираючись на малу Нінину сусідку, тихо перепитав Катинський. — Яких сардинок?

Сміючись, Ніна розповіла історію з сардинками.

— А які були коробки? — знов так само тихо запитав Катинський. — Блакитна рибка на червоних хвилях, правда?

— Чому ти так думаєш? — здивувалась Ніна.

— Це, може, було на стоянці недалеко від колодязя? Далі? Там ще недалечко — кущі саксаулу, А біля колодязя стовп і на ньому напис: «Привіт мандрівникам»… Це написали, кажуть, московські комсомольці, коли вперше їхали автомашинами на Круглу гору.

— Так і є, — сказала Ніна. — Але звідки ти знаєш?.

— Ми відпочивали, очевидно, в тих місцях, де стояли й ви. І випадково, розчищаючи місце для вогнища, у піску й смітті я знайшов таку консервну коробку.

— Ні, то, мабуть, не його, — перебила Ніна. — Щоб такий скнара і загубив! А може, то він її потім розшукував? От смішно!

Ввійшла сестра і ввічливо попросила кінчати побачення, бо незабаром мав бути лікарський обхід.

Анатолій Сергійович підвівся з стільця і поцілував Ніну. Вона прошепотіла йому на вухо таємниче:

— Ти йдеш до нього? Сьогодні? Що ж ти думаєш йому сказати?

— Я ще нічого не знаю, Нінок, — відповів Катинський. — Потім тобі все розповім. Розповім багато! А ти видужуй швидше! Сумно тобі, бідненькій?

— Іди, іди! — сказала Ніна. — Про мене не турбуйся! У нас цукерки — раз, ракети — два, нарешті Кудьяр приніс книжку. Ми з Катею читатимемо і їстимемо цукерки. Правда?

І вона кивнула на свою мовчазну сусідку, що читала книгу. Широка усмішка тої доводила, що Ніна встигла і в лікарні знайти собі добрих друзів.

Катинський вийшов.

Новенький блискучий автомобіль стояв біля воріт лікарні, і шофер, вагаючись, оглянув маленьку постать Катинського.

— Ви товариш Катинський?

— Я. А що таке? — перепитав інженер.

— Товариш Гасін прислав по вас.

Знизавши плечима, Анатолій Сергійович сів у машину. Яка ввічливість!.: І як швидко дізнався Гасін про його приїзд! Цікаво, що скаже він сьогодні, що може сказати, за виразом Ніни…

Шлях зазміївся вгору. Глина, багата на алюміній, гіпс і коштовний рожевий камінь — шпінель — була тут всюди. Десь пролунав вибух — рвали динамітом надра гори. Ось промайнув головний рудник. Блиснули вікна новеньких цехів алюмінійового заводу. Далі їжився цілий ліс будов — це росло робітниче селище. На вході в пустелю будувався величезний форпост індустрії.

Випереджали автомашини і, тяжко ступаючи, пройшли екскаватори. І зовсім близько раптом виріс полігон вітростанції — на висоті 1200 метрів над рівнем моря.

Як віє вітер! Що вище, то він ставав буйніший, лютіший. Він свистів уже, як навіжений, і шарпав прапорець на машині.

А як же було там, угорі, на двістіметровій башті? Там вітер гуляв з ураганною швидкістю!

Катинський подивився на силует велетенського вітродвигуна. Вгорі ширяли над переплетенням рами три вітроколеса. Четверте розпласталося нижче, неначе готовий знизитися птах. Але ж замість мережаної й легкої башти, задуманої колись Катинським, тут підводилась незграбна й важка труба. Це було чужорідною плямою на високохудожній картині, фальшиво зіграною фразою в прекрасній симфонії. Уже зовні проект його був безжально знівечений. А всередині?..

Катинському стало так боляче, що на хвилину він заплющив очі. Машина м'яко спинилась перед ворітьми вітростанції. Звідси йшов підземний тунель у зал головного керування. Тут ще панував хаос незакінченого будівництва — всі допоміжні будівлі, за планом, мали піти під землю, ховаючись від дошкульного вітру.

— Що, красива? — сказав шофер. — Але скільки грошей з'їла! Чимало вже коштує нам оцей вітер, та не тільки грошей, а навіть і людей!

— Як? — скрикнув Катинський. — І людей?..

— Так, і людей… Хіба приїжджий товариш не чув про недавню катастрофу? Обвалилась частина тунелю… Шість чоловік загинуло, шестеро було поранених. Виконроб був відданий до суду, здається, його заслали, але тих уже не повернути…

— Мені треба знати все це докладно. Хто може розповісти про це?

Кусаючи губи, Катинський витяг олівець і записав прізвища.

Ходжаєва… Мати загиблого монтера. Юренко, працює на руднику біс, чоловік бетонниці Мані, тієї, що лежить тепер нерухомою. Мамбет — у цього задавило молоду дружину. У неї залишилось ще двійко дітей, близнята — хлопець і дівчинка…

Олівець спинився.

Це була несподіванка — цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і «він» був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею — орли-вітроколеса з велетенськими крилами.

Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.

— Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, — сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.

ГАСІН

— Нарешті ми зустрілися!

Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.

Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім'яли його, зробили неохайним, негарним.

— Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, — розпочав він. Правда? Ви думаєте, — як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.

— Я вас слухаю, — сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.

— Дякую, — сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. — Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір'я нашої прекрасної Батьківщини.

— І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… — несподівано вставив Анатолій Сергійович.

— Ви погодились мене вислухати, — сумно відповів Гасін. — Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?

Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…

— Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, — поважно продовжував Гасін. — Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель — незакінчені задуми, проекти тощо.

Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.

«Ну, а далі, — тоскно подумав Катинський, — що він може сказати далі?»

— Я взявся вивчати вдруге вашу конструкцію. Зробив підрахунки і визнав, що колись помилився. З деякими змінами це міг би бути цінний витвір. Я тоді написав вам листа. Ви не відповіли, бо вже виїхали з М. Тоді я звернувся з листом до товаришів, питаючи, що з вами… Мені спочатку написали, що ви зовсім покинули працювати у вітротехніці і поїхали десь учителювати. Пізніше відповіли навіть таке, що ви померли.

— Чудесно! — не витримав Анатолій Сергійович. — Хто ж це мене поховав?

— Це написав інженер Гасін, до якого я звернувся. Коли не вірите, ось вам ці листи…

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

— Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

— Але не вашими друзями, — спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. «Знов не витримав!» — вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

— Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? — з глибоким сумом сказав Гасін. — Ви трошки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв'язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

— Ах, Шаманський! — ввічливо перепинив Катинський. — Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

— Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, — продовжував Гасін, — як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

— Ну? — скромно запитав Анатолій Сергійович. — Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

— Цілком ясно, — заметушився Гасін, — цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки — це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, — Гасін на мить замовк, — я подам про все це заяву до «Вітроенергії». Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено:

— Все це потім… Спочатку я хотів хоч би оглянути станцію!

О, це цілком ясно, зараз прийде Шиманський і покаже все до найдрібніших деталей. Гасін сподівається, що він таки непогано виконав його задум.

Він шумно зітхнув і підвівся з місця, щоб узяти трубку телефону. І раптом швидко обернувся, ніби щось його дуже вразило. Тимчасом це було таке невинне, хоч і недоречне запитання:

— А ви, певно, дуже любите сардини? — сказав Катинський, недбало хитнувши головою в бік етажерки, де під книжками стояло кілька коробок з-під сардин.

— Це не сардини, — ніяково сказав Гасін. — Це зразки руд!

І похапливо, швидше, ніж можна було сподіватися від його поважної, прямої постаті, нагнувся до коробок. У чистенькій бляшанці з блакитною рибою на червоній наклейці справді блиснули зразки різних руд…

— Хочете подивитись, це наші багатства!.. О, в нас багата гора!

Катинський взяв у руку одну з коробочок: алюмінійові боксити, рожевий шпінель і навіть холодна матова платина… Кругла гора розкривала свої багатства… А Гасін?..

Скільки сил потрібно, щоб витримати цю розмову!.. Все, що говорив Гасін, мало вигляд правдоподібності… Щоб засвідчити сказане, пропонувались факти, листи, довідки. Коли це все брехня, тоді навіщо ж ця готовність — визнати автора проекту, відкрити йому гостинно всі двері?.. Але ні, він не вірив, не міг вірити! Не тільки деякі факти, а й те підсвідоме інтуїтивне вміння розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним — ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з'ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

… Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна — це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з «тарганом» по тунелю — до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей — ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос «таргана» в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його «легкої» руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п'яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, — це вже добре розумів Катинський, — було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському «санчата», бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими «возиками», які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, «возики» ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по рейках. Але Катинський від «санчат» відмовився і рушив уперед.

Шиманський зацікавлено стежив за ним. Та це невелике, але міцно збудоване тіло почувало себе як дома під шаленими поривами вітру.

Легко, без зусиль Анатолій Сергійович простував до кабіни першого вітроколеса. Вона колихалась перед ним у повітрі, кругла, обтічна, як глісер серед бурхливого моря. Катинський глянув униз зі сходів цієї велетенської рами, розіп'ятої в повітрі. Зовсім близько проходила хмарка, біла, прозора й легка… А внизу, в сонячній димці, в розритих скелях, народжувалось індустріальне місто. Воно наступало на жовто-сірий простір піщаного моря, воно мало засвітити тисячами сліпучих очей — у піщані дюни, в провалля, в нори шакалів… Але хтось мізерний, як порошинка, очевидно, намірявся спотворити цей грандіозний пейзаж.

Ненависть охоплювала Катинського. Вона наростала все сильніше, все буйніше, вирувала, як повітряний ураган. Вони, ці виродки, мусили відповісти за все!.. За спотворені крила вітряків, за нечувану брехню, що ганьбила ім'я людини, за сиве волосся матері вбитого монтера, за сльози маленьких близнят, що ніколи не побачать своєї мами…

— Ви впадете, коли будете так замріюватись, — ввічливо сказав Шиманський.

— Ні, я не впаду, — через силу, до болю стискуючи поруччя, відповів Катинський. — Я не впаду!

ЗВИЧАЙНИЙ ЛИСТ

Звичайний лист, адресований невідомо кому. Жовтуватий лінований папір, гарної якості, схожий на пергамент.

«Шановний! — писав хтось. — При нагоді посилаємо Вам привіт і маленький по/дарунок: п'ятнадцять коробок сардин. У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для Вашого любимого радіо. Бувайте здорові! Листа вирішили Вам теж послати в коробці з івасями… Правда оригінально? Цілую.

Ваша Мара».

Засіб пересилання справді оригінальний. Цього листа знайшов Анатолій Сергійович у консервній коробці з блакитною рибкою в червоних хвилях на етикетці, його увагу притягла тоді надто мала вага загубленої кимсь коробки. Підозра — як хвороба. Вона одміняє погляди на звичайні речі. І Катинському здається, що звичайні рядки заховують в собі інший зміст. Більше того, йому здається, що порожні місця між рядками повні невидних слів. Він вишукує в пам'яті різні засоби читати такі таємничі Листи. Всякі хімічні речовини, які він сьогодні дістав, мають оголити цей захований текст. Але ніщо не впливає… Маска не знімається.

Катинський сердито відкладає папір. Це наївно було думати, що теперішній ворог міг користуватись нескладними прийомами своїх предків. А може, це вже нерви? Зайва підозрілість? І це собі звичайний лист. Подарунок з якогось консервного заводу або якийсь жарт.

Ніна, що з цікавістю спостерігала дядині хімічні спроби, занепокоєно поглянула на його спохмурніле обличчя.

— А ти пробував нагріти? Знаєш, ми самі колись писали на папері цибулею і коли підігрівали, виступали жовті літери.

— Пробував… А ти знову встала з ліжка?.. Пробував… Це зовсім просто. Вони могли застосувати тільки щось складніше. У листі є фраза: «У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для вашого любимого радіо». От я й вирішив було, що «ключ» для листа треба шукати в звичайному акумуляторі. Як? Я взяв той розчин, що беруть для акумулятора, — звичайну сульфатну кислоту. Хімічної реакції не вийшло. Можливо, що я помиляюсь. Але ж це не звичайний папір, це вже ясно. Найкраще буде — одвезти цю штуку до НКВС. Я це і зроблю… сьогодні ввечері.

Він відклав мокрого листа на підвіконня і глянув на годинника.

— Зараз по мене приїдуть.

— Ти знов на вітростанцію?

— Сьогодні оглядатиму систему регуляції. Обіцяв висновки начальникові будівництва. Мені чомусь здається, що безсилість станції залежить і від того, що зіпсовано такий скромний прилад, як відцентровий регулятор. Треба вивчити кожну дрібницю!

Ніна потерлась підборіддям об плече Катинського:

— Візьми мене з собою хоч сьогодні, добре?

— Ні, — похитав головою Катинський. — Я тебе візьму колись, потім. Коли зовсім одужаєш…

— Ну от, — посмутніла Ніна. — Я вже видужала! Ти вважаєш мене за маленьку, ти гадаєш, що я можу комусь щось базікати принаймні… за сардинки.

— Ні, ні, не те. Але поки що не треба! Ти можеш добре сьогодні попрацювати. Кудьяр дістав книжки?

— О, — засміялась Ніна, — він за моє підземне озеро тепер готовий подарувати мені все на світі! Знаєш, він завтра ж поїде до нього.

— Так, — мрійно сказав Катинський. — Через мертву пустелю до підніжжя Круглої гори прориємо канал. А тут, біля гори, величезне водоймище буде нашою надійною акумуляцією. Вода! Багато прекрасної прісної води… туди стікають усі весняні води. Уявляєш, чим стануть піски через кілька років?

Засурмила машина, Анатолій Сергійович попрощався з Ніною, щоб на цілий день забратись у вітростанцію.

Зітхнувши, Ніна подивилась услід машині і взялася за книжки.

От буде здивований Алкад, коли вона приїде! Адже такі речі, як, наприклад, анатомію, вона скінчила і може навіть здавати хоч зараз. Спробував би він повчитись у таких умовах! Щоправда, вона вже одужала, ходить. Тут, в маленькому будиночку інженерів, де вони з дядею тимчасово оселились, затишно й тихо. Можна цілі дні сидіти над книжками. Але це нелегко — так сидіти над підручниками, коли кожний день несе якусь несподіванку, коли тепер от дядя потроху переконується, що шпиль чудесної гори — в руках пройдисвітів.

Ніна задумалась, потім взяла в руки підручник хімії. Але навчання щось не виходило. Формули нагадали їй про невдалі хімічні спроби дяді з таємничим листом. Вона подивилась збоку на папірець, що лежав на підвіконні, потім, вражена, схопила в руки. Він уже висох від розчину, але змінив колір, потемнів, а написане чорнилом зовсім зникло. Ніна, хвилюючись» побачила, що й після закінчення Толиних вправ реакція повільно продовжується, що на папері потроху починають проступати якісь руді неясні літери. Подекуди вони зникали, але можна було розібрати. Ніна напружувала зір. Як же це Толя так поспішив? Літери ставали виразніші, зливалися в слова… Слова раптом стали важкими, пекучими. Здавалось, що в кімнаті стало нестерпно душно… Кров прилила до голови.

Що це? Невже це пишеться про вітроелектростанцію? І далі про… Її дядю Толю?

«Передаючи в п'ятнадцяти коробках обіцяну Вам золоту валюту, ми гадаємо, що цього вистачить на розплату в усіх справах, навіть у тунельній, Одночасно повторюємо наші інструкції, передані усно через М. Закінчувати все Для від'їзду в Біробіджан. Цей невдаха-винахідник своїм іменем мусить заплатити за всі неполадки Круглогорської. Але не тільки іменем, бо, як ми вже говорили, він і сам, безумовно, мусить зникнути. Адже бувають випадки, хоч би й необережні кроки по сходах башти, коли вітер занадто бурхливий… Так, як ви і проектували. Перед зникненням К. доцільно б покінчити і з станцією…»

Ніна не дочитала, в очах потемніло.

— Толінько!.. — скрикнула вона, немов той міг почути її зойк перестороги.

Ніхто не відповів їй, тільки вітер грюкнув віконницею. Він таки розгулявся сьогодні, цей вітер!

Безпорадно Ніна глянула на годинник. Минуло двадцять хвилин, як Катинський виїхав на станцію. Мине ще хвилин п'ятнадцять, і він ввійде в жерло похмурої башти/ зійде вгору мережаними сходами, де на кожному кроці йому загрожує небезпека.

Ой, як тісно стало в хаті! Немов стіни зсунулися з усіх боків і не стало чим дихати! Дівчина, трохи шкандибаючи, вибігла на ґанок. Вітер надув парусом її плаття. Починалась чи гроза, чи буря. День, накритий крилами хмар, ставав схожий на пізній вечір. Перекопаний схил над краєм селища темнів похмурим громаддям.

Ніна вибігла на шлях. Назустріч з ближнього рудника пройшла група робітників. Промчала важка вантажна машина.

Ніна затремтіла… Чого ж вона стоїть і думає? Треба негайно попередити дядю. Але як? Побігти? Так, з ослаблою ногою, вона не встигне. Кинутись до перших зустрічних і кричати, що готується мерзенний злочин? Але дядя ж просив її поки що нікому не розповідати. Нічого нікому про всі підозри! Адже треба до кінця розмотати нитку злочинів!

А час минав. Ніна вибігла і твердо стала посеред шляху, піднісши вгору руку. Що б там не було, вона зупинить тут першу машину і проїде з нею на станцію! Їй пощастило: новеньке швидке авто вилетіло з-за повороту і плавно помчало на неї. Вона крикнула, замахала рукою. Машина затримала хід, але зразу ж різко шарпнулася вбік і, зачепивши Ніну крилом, помчала своєю дорогою. На хвилину Ніні здалося, що у віконечку промайнуло обличчя «таргана». Обурена, вона обтрусила порох з розірваного плаття. Стривайте, вона дожене їх, певно, дожене!

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього — хай хоч розчавить її своїми колесами! Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

— Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

— Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

— Буде буря, — сказав шофер, — велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в'їхала між бараки робітників, що будували «вітрометр». І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.

— Де дядя?… — ледве дихаючи, запитала вона.

— Там?..

— Анатолій Сергійович? — здивовано поглянув шофер на її маленьку стривожену постать і кивнув головою на будиночок.

… Дядя там. Заїхав на хвилину. Коли їй треба його бачити, можна зайти туди, але товариш Катинський хотів би, щоб ніхто про це не знав. Вона розуміє?

Кам'яна гора звалилася з Ніниного серця. Дядя тут. Живий і цілий. Легко зітхнувши, вона побігла до машини і подякувала незнайомим, що її підвезли. Тоді вже поспішила до будиночка. Різкий порив вітру ледве не збив її з ніг. Але вона встояла і встигла вхопитись за ручку дверей… Милий вітер! Тепер він здавався вже не загрозливим, навіть привітним…

І раптом сумнів стиснув їй серце. А може, це брехня? Цей шофер, хоч Катинський завжди з ним багато розмовляв і, здається, порозумівся, може він… теж з «ними»? І, може, він навмисне завіз дядю Толю на цю непривітну скелю?

Ноги підкосились у Ніни. В розпачі вона рвонула двері. У ніс гостро вдарив запах ліків. У півтемній кімнаті вона побачила ліжко, на ньому щось безформне й неясне, а на стільці — Катинського.

— Толінько!

Вона кинулась до дяді і сховала голову в нього на грудях, все ще переживаючи тривогу, хвилювання.

— Що сталося?

Анатолій Сергійович взяв руками розпатлану голівку і заглянув у вічі. Покосившись на мовчазне ліжко, Ніна зашепотіла дяді про лист, про все, що ховалося між його рядками.

— Так ось як?

Закусивши губи, Анатолій Сергійович замовк. Навіть рука, як нежива, сповзла з Ніниного волосся, Ніна міцно стиснула її.

Тоді у відповідь на співчуття Анатолій Сергійович міцно поцілував племінницю і підштовхнув її злегка до ліжка.

— Це моя донька-приймачка, Ніночка, — сказав він комусь. — Вона тільки що привезла мені відомості про їх нові, на щастя, не здійснені злочини.

Ніна глянула на ліжко і побачила на білій подушці таке ж біле обличчя жінки. Але що це було за обличчя! Очі горіли на ньому — величезні, повні страждання, вони могли б, певно, спопелити промінням тієї надлюдської туги, яку випромінювали. Мука, гнів і біль — ось чим палали ці вкрай змучені, страшні очі.

— Підійди сюди, дитинко, не бійся. Це «вони» зробили таке зо мною!

Ніна підійшла до ліжка і простягла руку, але руки невідомої були нерухомі.

— Я не можу потиснути тобі руку, — сказала жінка. — Але я б хотіла тебе навчити ненавидіти…

— Це бетонщиця Майя, — стиха сказав Катинський. — Бетонщиця Маня! Та, що її скалічило, коли сталася катастрофа в тунелі. Молода жінка була приречена не рухатися все життя.

Ніна обіперлася об плече дяді і мовчала. В сусідній кімнаті заплакала маленька дитинка.

— Я не можу її взяти, — сумно сказала жінка.

— Так, — важко одрубуючи слова, промовив Анатолій Сергійович. — Ваші руки… вони хоч поки що й нерухомі — будуть бити… Добре бити!

Вітер грюкнув і прокотився по даху.

— Буде буря, — сказала хвора, і щось подібне на усмішку засяяло в її очах, — і вона освіжить повітря…

БУРЯ

Налетіла буря.

Вітер люто кидався на сріблясті крила і, закрутивши їх, оббігав, уже стомлений, округлі повітряні кабіни позаду вітряних коліс. Вони похитувались, немов човни в бурхливих океанських водах — ці повітряні будинки, повислі на висоті 200 метрів.

Гасін сидів у другій кабіні позаду центрального вітрового колеса і з хвилини на хвилину чекав Катинського. Шиманський мусив зустріти його внизу, постійного гостя останніх днів.

А Катинського все не було. Гасін нервово подивився на годинник: Анатолій Сергійович завжди приходив точно на всі їх побачення.

Як реве вітер! В шумі машин все ж таки можна було розрізнити його голос, тужливий і сумний сьогодні, як осіннє виття. Сердитий сам на себе, Гасін підвівся на весь зріст у кімнатці кабіни. Він глянув у вікно: там зовсім стемніло, електричні бліки від ліхтарів хитались, як п'яні. Мабуть, зміна погоди і цей знижений атмосферний тиск таки впливали і на його нерви. Шалене напруження, здавалось, розпирало мозок. Воно ставало просто нестерпним…

Він, мабуть, втомився за ці дні, дуже втомився. Чомусь перед пронизливим поглядом сірих очей цього маленького чоловіка все важче й важче маскуватись і плутати ходи. Нерви? Втома? Безглуздя! Адже Катинський поводиться останнім часом більше ніж коректно. Він погоджується з Гасіним у всіх технічних неполадках і нічим йому не докоряє. Він заявив, що хоче тільки допомогти налагодити роботу вітродвигуна. Та під поглядом цих очей він, Гасін, почуває себе, як під мушкою гвинтівки!.. Він втрачає сам останнім часом волю, витримку… Але чому Катинський не йде?

Гасін витяг сигару, пахучу й міцну, закурив її. Безглуздя! Невже його зраджує витримка, коли все складається так щасливо?

Ясно, він завжди був «щасливчиком», досить тільки пригадати всі події останніх років… Хіба не щастя було згадати в засланні про цей чудесний, навмисно засуджений ним проект? Він дотепно змінив конструкцію саме так, щоб проект був корисний тільки… Йому. План був простий і безсумнівний — зачепитись за цей проект, використати його прекрасну конструкцію, щоб видертися з «провалу» вгору, потім витратити силу грошей, металу… може… Й людей, а самому вчасно забратися геть для нових справ. Хай потім будуть плакати люди над спотвореною вітроелектростанцією! Завжди можуть знайтись дурні, що розплатяться за неї. А він — він, цілком недоторканий, буде жити, міцніти далі і сміятись над одуреними!

Як він вміло почав тоді «перевиховуватись»! Які прокльони слав своїм колишнім друзям-троцькістам і тоді ж примудрився відновити зв'язки з ними ж таки — з рештками своїх однодумців. Справа з проектом посувалась успішно. Він навіть не думав про автора проекту. Що міг перешкодити йому цей провінціальний самоук-винахідник? Цей скромний, дивакуватий і надто непрактичний чоловік?.. Він міг просидіти все своє життя в радгоспі, де знову взявся за вчителювання після невдачі з цим проектом.

Одним словом, гра була розпочата вдало. Він, Гасін, грав, як досвідчений шахіст. Здавалось, люди й речі ставали тільки в ті положення, які створював він. Але ці всі ходи ледве були не сплутались тоді, коли несподівано на дошці з'явився забутий Катинський. О, тоді справді ледве не загинуло все те, що будувалось так майстерно на протязі двох років! Але це був тільки момент розгубленості, і Гасін сміливо зробив новий надзвичайний хід. Це було навіть зручно — використати… Катинського! Його «авторство» в проекті могло б стати просто цінною знахідкою тепер, коли Гасіну треба було вчасно зникнути з горизонту. Хай Катинський, — він же справжній автор, — відповідає за свою невдалу «шахту» в небі! Її плюси можуть лишитись за Гасіним, її мінуси за… цим ліриком, коли він теж зникне… тільки з життьового обрію.

Ах, це все коштувало багато!.. Треба було обгрунтувати все перед Катинським, дістати ці довідки про його удавану смерть, листи… Нарешті, тепер — підготувати заяву — його «підтвердження» про співавторство в проекті. Живий (упертий!) він все ж таки не хотів її підписувати. Дарма! Він її підпише мертвий!

Мертвий! Гасін здригнувся. Адже Катинський був ще живий! Ось-ось він зайде до кабіни тихим і легким кроком. Буде спокійно розмовляти про деталі, буде спокійно копирсатись у всіх дефектах і несподівано робити блискавичні й ніби зовсім невинні запитання. Ах, це вже так набридло! Через одне запитання про сардини він, Гасін, не спав цілий тиждень! Хоч» би швидше! Хоч би швидше кінчилась розмова і він вийшов з Шиманським назад. Сьогодні, коли так чудесно розгулявся вітер, — тільки сьогодні! Шиманський запросить Катинського пройти до третьої кабіни вітроколеса, що стоїть через неполадки. Він піде, обов'язково піде! — «Одну хвилиночку, я вас дожену», — скаже Шиманський і поверне назад… І він, Катинський, сам ступить на цю підпиляну дошку біля сходів з третьої кабіни. Тільки один раз розійдуться краї дошки… Ця скажена буря самовіддано візьме провину на себе! Адже поки хтось прийде знову, рухома дошка буде замінена іншою.

Ну, чого ж хвилюватись? Це ж буде просто звичайний нещасний випадок без усяких непристойних деталей убивства. Адже в той час, коли зірветься Катинський, він навіть залишиться в кабіні і буде телефоном розмовляти з черговим монтером. Хто кине тінь підозри на нього, Гасіна?

Гасін заспокоює себе і виходить з кабіни. Вітер накидається на нього. Танцюють бліки ліхтарів. Гасіну раптом здається, що з усіх напрямків рами на нього насуваються легкі, упевнені постаті. Неясний страх повзе з-за потилиці, холодний і неприємний, як тіло гадюки. Гасін стріпує головою, погладжує своє поріділе волосся і йде назад.

Напруження розриває його. Він не може далі чекати! Здається, кінчиться витримка і він упаде на підлогу і буде звиватись у конвульсіях, як поранена гадюка. Дзвінок телефону, настирливий, тривожний, як усе навколо, розтинає шум вітру й машин. Гасін хапає трубку і завмирає, пришпилений на місці безтямним почуттям страху.

— Арештовано Шиманського? Тільки що забрала машина? Дзвонили до нього від завідувача будівництва? Метеорологічні показники вимагають зупинити роботу станції? Дурниці! Панікери!..

Трубка лягає на місце. Ах, як хитається кабіна! Барометр на стіні показує шалений стрибок униз. Це буде справжня буря, ні, ураган! Треба йти, іти вниз.

Та враз охлялий, безсилий Гасін, як паралізований, застигає на місці. У нього таке враження, наче прожектор, скерований спокійною рукою, викриває його дбайливо затінену схованку. І нікуди, нізащо не втекти від цього пронизливого погляду.

Але ж треба щось робити… Якось тікати. Чи, може, пізно?

Гасін одягає шолом, плащ. Його рухи стають метушливими. Так під засліплюючим оком прожектора вихляє, борсається в хвилях човен контрабандиста, намагаючись утекти від поглядів прикордонника.

Зігнувшись, втративши самовпевнений вигляд, Гасін боком виходить у двері, боязко просуває руки в ремені «санчат» і вирушає до ліфтерної.

Ах, як бушує вітер! Вся рама здригається, і переплетення в танці тіней і світла гойдається в очах. Треба було б спинити колеса! Та нехай все летить, хай ламається, провалюється в прірву. Досить і того, що він стільки панькався з цією «шахтою в небі». Дуже йому потрібна ця «лірика» освоєння пустелі, добробут цих азіатів! Його батько, колишній ватажок басмачів, знав трохи іншу «екзотику».

Од вітру холоне голова, кров заморожує сліпа, безсила лють. Невже він програв цьому «хлопчикові», фантазерові, якого так легко обікрав? Ненависть душить Гасіна. Важко дихати, важко йти по сходах. Ні, Катинський мусить загинути тут, на сходах своєї вітростанції, і вона залишиться мертвим, спотвореним сідалом для орлів. Хай іде Катинський швидше, хай іде!..

Гасін зупиняється, дивиться вниз. Огні велетенського будівництва загрожують йому знизу. Раптом біля ліфтерної він бачить сигнальний колір. Звідти підіймаються. Хто? Катинський? А може… Ледве передихаючи, Гасін вдивляється в освітлений шлях до ліфта і бачить, що рухаються кілька постатей.

Сліпий, тваринний страх охоплює Гасіна. Це по нього! Як по Шиманського! Загубивши всяку волю, він метушиться серед тіней. Він думає тільки про одне, як би сховатись від світла, від них. Вітер дме йому в спину. Це нічого. Швидше, швидше!.. Треба тільки стати кудись у затінене місце і перестояти, поки вони пройдуть. Потім…

Але скажений порив вітру струшує башту. Вона здригається, і тіні перебігають з місця на місце.

Куди тікати?.. Кроки наближаються.

Гасін вилізає через поруччя на кінець бантини. Перестояти тут, над безоднею, на цій вузенькій приступці, злитися з поручнями, стати «непомітним, як тінь… Але що це? Новий скажений порив вітру шпурляє його вбік. Нога зривається з кінця бантини. Руки схоплюють металічні поруччя, з жахом впиваються в них, а вони вислизають, слизькі, невловні… Невже? Невже так по-дурному, так необережно?

Крик жаху й ненависті несеться в простір, але вітер, шум машини заглушують його. Ясно: він загине… зараз, цю ж хвилину…

Руки вже важніють, не можуть триматися. Вгорі майорить блискуче крило вітроколеса… Чи, може, це око прожектора? Воно сліпить очі.

Внизу теж вони… Вони готові — ці промені нового міста — прийняти його, немов на багнети. Кінець!

Вихор власно віддирає закляклі руки Гасіна від останньої опори.

ДЕ КВІТКА?

… Все було тепер ясно.

Прекрасний образ велетня-вітряка був спотворений. Той, хто лежав тепер нерухомо, обернувшись на купу кісток, використав чужий творчий задум, щоб тільки звільнитися з ув'язнення для підлої руїнницької праці.

Треба було порушити розрахунки… Треба було, щоб енергія коштувала шалених грошей. Треба було звести нанівець всю грандіозну споруду, збудувавши замість міцного мережаного шпиля цей важкий залізобетонний тулуб. Треба було наповнити циліндр, в якому оберталась башта, маслом такої густини, щоб гальмувати повороти. Та й це було не все: робітнича кров була пролита мерзотниками на підземних будовах…

— Тепер розумієш, Ніночко, чому так сердився «тарган», коли знайшли тебе біля западини озера? Адже Га-сіну було відомо від батька, що саме ховала западина в своїй глибині. Він за всяку ціну намагався відвести Кудьяра від цього «небезпечного» місця. Вони гадали, що тут, у далеких Кара-Кумах, де колись орудував старий Гасін, знайдеться й тепер багато брудної роботи.

Катинський замовк і взяв цигарку, щоб заспокоїти нерви. Сьогодні він давав останні матеріали слідчим органам. Нитка злочинів підлої банди розплутувалась до кінця.

— Дядечку… Це він хотів тебе звідси?..

Голос Ніни обірвався. Обоє стояли на сходах велетенської рами. Станція не працювала. Ніна схвильовано прикушувала зубами стеблину якоїсь барвистої квітки, яку тримала перед собою.

Алкад навчив таки дівчину любити барви й пахощі…

Обнявши притихлу Ніну за тоненькі плечі, Катинський глянув униз. Далеко розкинулись неосяжні піски. Ще небагатьма оазисами розташувались там відвойовані в пустелі ділянки. Але піщані дюни мали зовсім зникнути, як зникне охвістя басмачів. Ой, як багато діла! Він мусить збудувати тут безліч крил, використавши всі різноманітні можливості вітротехніки. Може, треба будувати не тільки велетні-рами з багатьма вітряками, а населити дахи будов дрібнесенькими дешевими вітрячками? Поставити їх в аулах, зробити вітроселища, а потім вітроміста… Ой, як багато буде діла!

Анатолій Сергійович голосно зітхнув і скинув оком на жовту далечінь. На сході, в неясних туманних обрисах, народжувалась абрикосова хмарка. Повільно збільшуючись, вона пливла все ближче й ближче. Катинський стежив за нею. Йому здалося, що це вже пливе сюди його крилата повітряна ВВЕС. Це вона, одна з його мандрівних вітроелектростанцій, незабаром мала припливти сюди, щоб не дати завмерти цьому будівництву.

Раптом загула сирена біля воріт вітроелектростанції. У відповідь відгукнулась друга — з будівництва шахт. Вони скликали робітників на збори.

Катинський бачив згори, як поволі почав оживати тільки що порожній майдан. Заметушилися, забігали люди. Рантом різко загуло авто, і в двір плавно в'їхав великий важкий швидкохід.

— Хтось приїхав, — відзначила Ніна, змахнувши стеблиною квітки — Не наш… Може, це з Зеленого Гордій?

— Е, ні, — відповів Катинський, — Гордій не може покинути ВВЕС. Це, певно, якісь гості з Красноводська…

З автомобіля вийшли дві постаті. Подивилися вгору, поговорили з вартовим і сховались у ліфтерній.

— Хтось їде до нас, — сказав Анатолій. — Ходімо назустріч.

Вони повільно пішли вузькими ходами велетенської рами до виходу з башти.

На кабінці ліфта спалахнула лампочка. Залишками енергії, схованої в звичайних акумуляторах, ще працював ліфт, підносячи невідомих нагору.

— От ми й зустрілись — на повітряних дорогах! — віддалік крикнув знайомий голос.

З кабіни ліфта вийшов кремезний чоловік. Широка усмішка розтягала вуста. В обрисі смуглявого обличчя було щось невимовно близьке й знайоме. Хто це?

З радісним вигуком Анатолій Сергійович кинувся назустріч. Перелетів сходи і стиснув важку мужню руку.

— Що, друже, не чекали? — спитав нарком. — А я добре проїхався. Просто помолодшав! Ну, а тепер будемо тут з вами налагоджувати все… А що це за вітряна дівчина з квіткою? — кивнув він на Ніну, що стояла трохи віддаля, не зважуючись підійти.

— А це й справді «Еолиха», — відповів Китайський. — Вона зо мною воює за вітряні володіння!

Втрьох вони знову подерлися вгору до верхньої кабіни. Нарком засипав Катинського безліччю запитань, зразу тонко входячи в усі подробиці конструкції. Ясне обличчя спохмурніло, коли він почув про жахливі злочини, про які вже дещо знав.

Розмовляючи, всі троє зупинились біля центрального вітроколеса, дивлячись на розкопані схили величезної гори.

Під ними вже залюднів майдан. Біля підніжжя башти збирались, метушились робітники. Певно, звістка про приїзд наркома ще пожвавила рух. Робітники раділи, що-в скрутну хвилину нарком сам приїхав на допомогу… Вітер доніс нагору пісню, вона лунала все гучніше. Це спіраллю шляху, пробираючись вгору, підходила група комсомольців. Червоний прапор, який вони несли, виринав і зникав у перельотах шляху, як червоний парус. Комсомольці співали пісню — Катинський чув її вже раз у Зеленому. Її склали робітники піщаних полів.

… З Леніна словом ідуть молоді: Встануть в пустелі зелені сади…

Нарком зняв кашкет і прислухався, похиливши сивувату голову. Вітер поворушив сріблястим пасмом, і воно впало на лоб. Тоді ще молодше спалахнули очі. Вони вмить втратили свій тимчасовий смуток і засвітились піднесенням.

— Ви чуєте, Катинський, — скрикнув нарком, стиснувши плече інженера. — Це ж співає нова пустеля! І ніколи жалюгідним виродкам не зупинити ходи нового! Ходімо до них, туди!

Він підхопив однією рукою Катинського, другою — Ніну і легко, як юнак, скочив у кабіну. Ліфт помчав униз.

Коли вже виходили з башти, нарком, глянувши на квітку в Ніниній руці, згадав щось, лукаво посміхнувся і подивився збоку на Катинського:

— А мою квітку, друже, червону камелію… пригадуєте? Вже віддали комусь?

Ніна враз споважніла й раптом скрикнула:

— Напевне віддав, віддав! Ялинці!

Шум аплодисментів зустрів наркома, коли всі троє вийшли з башти. Оплески не вгавали. Починався мітинг.

СМЕРТЬ СМЕРЧУ (З Ніниного щоденника)

1 червня.

Ур-ра!.. Всі іспити закінчено. Ми з Алкадом склали все екстерном на «відмінно» і сьогодні ж літаком повернулися з Ашхабада додому. Тепер я вільна і можу знову взятись за свій щоденник.

Я таки трошечки деру носа: хто б таки вчився так у тих умовах, в яких я жила останні місяці? Переїзди, перельоти, Кара-Куми, Кругла гора, знов Кара-Куми. Тільки останні три тижні, коли я повернулася з Круглої гори, наші заняття з Ялиночкою відбувалися спокійно й регулярно. Я перемогла. Чому?

На столі в мене стоїть букет свіжих квітів. Це червоні троянди «Мрія Кара-Кумів». Мені приніс їх хтось хороший. Тому, хто їх приніс, дуже сподобався звичай в Ашхабаді. Там вранці по вулицях ходять хлопчики з трояндами і кладуть вам на підвіконня пахучі квітки.

Річ у тому, мій друже щоденнику, що в пустелі це вже місяць умирання. На барханах — безжалісно спалені рештки рослин. Тільки кущі саксаулу понуро розкидають свої шатра без тіней. Сухо. Мертва спека. Піщані бурі гуляють на просторах і, зустрічаючи сипучі, нічим не закріплені піски, витанцьовують справді, як казкові відьми.

А у нас хіба не чудесне літо?..

Воно, звичайно, жаркувато, як каже Гордій Семенович. Але у нас квітуче літо. Наші квіти й рослини живуть. Чому їм не жити: у нас є вода, навіть ціле водяне кільце, що оточує Зелене місто. В повітрі є вологість. Піски не мандрують, не засипають нам очі, ніздрі й горло, їх тримають наші нові рослини, які завоюють всю пустелю. На пісках уже вирощують і багато дечого іншого — приємного, красивого, смачного, наприклад, золоті, запашні і дуже солодкі дині.

Вони вже достигли. Ми думаємо навіть, що збиратимем не один урожай на рік.

На що ми тільки не використовуємо електроенергію з ВВЕС! Наші вчені ботаніки вигадали нескладні прилади і роблять рослинам «електричні ванни». Виходять всякі «неймовірні» історії. Опромінене насіння сходить удвоє швидше. Персики в Алкада вже завбільшки з великі яблука. Кольори квітів — яскравіші й різноманітніші. А одна троянда «експериментальна:», слово честі, розцвіла вчора завбільшки з невеликий соняшник. Такі новини!

Як чудово — відпочивати після добре закінченої праці, ласувати динями і писати щоденник!

Пишу, бачу в дзеркалі голову Ялинки: моя «мачуха» в стилі Кара-Кумів. Голівка у неї жовта, як золотий пісок. Ось вона схиляється і розрізає диньку. Динька теж золота, наче це спустилось і прийшло до нас у гості сонце. Ялинка помітила мій погляд і, сміючись, показує мені язик…

Ялиночко! Я таки пишу про вас, бо ви дуже красива і симпатична «мачуха». Звичайно, ви моя мачуха: я знаю, що ви одружитеся з дядею Толею, коли він повернеться з Круглої гори. Будь ласка, не пищіть, підглядаючи мої рядки, однаково я це знаю і постараюсь бути неслухняною дитиною. А вам доведеться зі мною миритись. Я буду забирати чимало місця біля дяді Толі — величенький таки шматочок. Та ми вже якось з вами помиримось, правда?

Дзеркало показує і мій ніс біля червоних троянд. Гм!.. Можна уважно подивитись і на себе за ці три місяці, щоб записати деякі спостереження.

От був би здивований Давид Львович, коли б побачив, як я дивлюсь у дзеркало, і Сашко теж!

А я таки уважно роздивляюсь на себе і приходжу до висновку, що я таки змінилась. Де ваш, товаришко Еолихо, розколошканий чуб? Він лежить, «культурно» зачесаний, і я не можу сказати, щоб це було дуже некрасиво. Колір обличчя у вас золотисто-рожевий і дуже здоровий. Тільки ніс став мов ще більше задерикуватий. Але ж ваше вбрання?..

Це вбрання кольору «Озера Нінки» — з тієї тканини, що мені прислав Толя в день мого народження. Воно, треба сказати, мені дуже «до лиця». Це подібно до води, а може, до неба, яке повне нашим блакитним вугіллям. Одним словом, мене й не впізнати.

У мене взагалі якийсь інший вигляд. Це вже Ялинчин вплив. Та справа не в зовнішності. Я дивлюсь і думаю, що і я не та.

Я таки вмію приборкати, коли треба, невгамовний вітер своєї вдачі.

Ах, диня пахне дуже спокусливо, і я залишаю щоденник.

Забула написати ще новину: я вчусь літати на орнітостаті. Звичайно, вчить мене моя мила «мачуха». Ну, до побачення, мій друже щоденнику!

20 червня.

Вже треба спати, але я не можу заснути. Я підвелася, засвітила лампочку, запнула її з усіх боків, щоб не розбудити Ялинку, і сіла писати.

Я мушу записати все це докладно. Адже сьогоднішній день буде вписаний в історію Кара-Кумів. І наші пекучі вітри, що стануть колись вологими вітрами, складуть про це ще одну пісню.

Ми сьогодні вперше вбили страховище — смерч!

Був пекучий день. Здавалося, все розтопиться від сонця. А нам з Алкадом хоч би що! Спочатку ми читали «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, лежачи в садку біля струмка. Потім вирішили трошки прогулятись.

Певно, було годин три після полудня.

Я вже писала, що Ялинка мене навчила літати на орнітостаті. Звичайно, Алкад і собі став тренуватись.

Отже, ми наділи червоні спортивні костюми і влізли в ремінці орнітостатів. Ці костюми зробила Ялинка з якоїсь особливої тканини, яку одержали з Москви… Вони холодять тіло, відбивають від себе теплове проміння.

Ми стрибнули просто з метеорологічного майданчика вгору і покрутились навколо башти метеостанції. Алкад подивився на показники смерчографа і крикнув, що сьогодні слід чекати значних смерчів. Останнім часом піщані бурі нас зовсім не турбували. Вони собі блукали навколо нашого оазиса і вщухали, не розгулявшись у нашій вологій зоні, так що ми не дуже ними й турбувалися.

Але цього разу зміни електростатичного поля в атмосфері віщували велику бурю з смерчем. Схвильовані, ми полетіли до полігона. По дорозі ми побачили Ялинку. Вона нам сердито помахала руками, очевидно, наказувала знизитись. А ми, звичайно, не послухались.

Пролітаючи, ми побачили, що полігони вже за кілька хвилин приготувалися зустріти смерч. Станції швидко піднялися вгору на велику висоту. Знизу по тросу кожної побігли електровозики «ялинчиної» запасної лебідки… Одним словом, все стало в бойову позицію.

Але нас цікавило інше. Ми полетіли до нашої нової фортеці, перша думка про яку належить мені. Так, це тоді, коли я лежала в лікарні, в Круглій горі, я згадала про ракети. Ну, а Гордій Семенович, як військовий стратег, використав мій натяк і влаштував таки форт проти смерчів.

Нам уже мало було — тільки проганяти смерч з нашої території. Треба ж знищити його зовсім, так, щоб він не смів мандрувати далі, змітати хвостом аули і руйнувати все на своєму шляху!

Ах. як цікаво це відбулося!

Знов, як і колись, Гордій Семенович стояв у Кара-Кумах біля кулемета. Але, звичайно, він цілив не в басмачів. І кулемет був не кулемет, а гармата і дуже своєрідна гармата. Її влаштували на шпилі, на звичайній башті, на зразок тих, які робили для водотяжних вітряків. Це — ракетна гармата. Майже та сама мортира, якою ще у XIX столітті били по градових хмарах. Тільки Гордій Семенович, звичайно, сконструював її краще.

… Ми, молоді повітряні спортсмени, летіли до проти-смерчового фронту, за межі полів, досить довго. Думали навіть, що цього разу потрапимо в бурю, як колись Ялинка.

Але ми таки прилетіли саме вчасно і звалились зверху на майданчик просто біля Гордія Семеновича. На обрії виникла каламутна хмара з хвостом смерчу.

Навколо засвистіло. Піски, навіть смирні культурні піски, обізвались гадючачим посвистом.

— Облизується, — прошепотів Алкад.

Я зрозуміла… Справді, хмара немов витягла свій язик і облизувалась у передчутті того, як вона закрутить і злиже все на своєму шляху. Вона летіла на нас ближче, ближче…

Але не вийшло! Наморщивши орлиний ніс, наш командир натиснув кнопку електричного контакту. І тоді здригнулась башта. Одна за одною — з своєрідного кулемета вгору понеслись ракети. Вони впивались у хмару, просто в кінчик її язика, і вибухнули, розірвались, розсипались вогненним дощем. Тоді у вихровий рух смерчу влився інший вихровий рух. Штучні смерчі розірвали зімкнуте поле стисненого повітря. Це ж було головне — порушити прямолінійність руху смерчових течій.

І от на наших очах, під вибухом, розтанула, зникла туча з страшним язиком смерчу. Тільки несподівано впали краплі брудного дощу, впали, і все вщухло.

Смерч знищений! Гордій Семенович схопив мене на руки і підкинув, як маленьку, вгору!

— Це ж вона вигадала ракету! — закричав він.

І всі мене вітали. А ввечері у нас було урочисте морозиво.

Це, звичайно, дурниці. Я зовсім не гну кирпу. Що там таке: згадати вночі про ракети! В моїй голові завжди знайдеться запас усяких технічних вигадок. Алкад мене дражнить, що моє розпатлане волосся (гм!.. тепер уже не таке) завжди наелектризоване від таких думок.

Але тієї хвилини, коли, розстріляний ракетами, переді мною умирав смерч, я готова була, по правді, розплакатись від захвату. І тієї хвилини я відчула велику гордість.

Подумати тільки — я, Ніна Еолиха, — випадково, правда, — допомогла розстріляти смерч!.. І це значить, що я садила на пісках троянди, які розрослися з вогненної квіточки наркома. І природа покірно йшла мені на поступки. Я звичайна людина. Але хто ж дав мені таку силу?

Це він, любий Толя, і Гордій Семенович, і Ялинка, і всі робітники ВВЕС, і вся країна, вся моя чудесна Батьківщина, що перетворює казки на дійсність.

Ось незабаром відбудеться ще одна важлива подія. Я вступлю в комсомол.

Хоч би повернувся швидше дядя Толя! Я чула, що вже закінчується новий монтаж його наземного велетня. Швидко дядя знов прилетить додому з другою й третьою ВВЕС. Він такий невгамовний, захоплюється вже новою справою.

З столиці, з Москви приїдуть нові вчені, які розташують недалечко, серед пустелі, свої дослідні табори. Вони вивчатимуть сонячну енергію, яку можна використати, збудувавши сонячні станції.

Там будуть, здається, велетенські дзеркала, які збиратимуть сонячне тепло, — потім його теж перетворять на електрику… І тут, у дослідних таборах, а потім на будівництві заводу, що вироблятиме ті дзеркала, знов придасться і Толин вітродвигун.

Ой, як багато буде вітрові роботи!

Харків, 1936.

ЗМІСТ

Загнуздані хмари

Шахти в небі

Примітки

1

Гелікостат — аеростат, куля якого наповнюється газом гелієм.

(обратно)

2

Дюар — особлива посудина для зберігання рідких газів.

(обратно)

3

Прилад для запису відносної вологості повітря.

(обратно)

4

Прилад, що перетворює змінний струм на постійний.

(обратно)

5

ВВЕС — висотна вітроелектрична станція.

(обратно)

6

Анемометр — прилад для вимірювання швидкості вітру.

(обратно)

7

Нефоскоп — сітка-прилад для вимірювання швидкості руху хмар.

(обратно)

8

Тюре — генерал.

(обратно)

Оглавление

Марія Романівська ЗАГНУЗДАНІ ХМАРИ Науково-фантастичні повісті

ЗАГНУЗДАНІ ХМАРИ

  ПАВУК І ДІВЧИНКА

  ЛЮДИ З ХМАР

  СТАРА ФОРТЕЦЯ

  ОПОВІДАННЯ ПРО ДОЩ

  ДОЩ І МУЗИКА

  ЧОРНА І БІЛА

  У ГАЛИНКИ

  ДІД ОМЕЛЬКО

  ЗЛОЧИН ДЖЕННІ

  МАК У НОВІЙ РОЛІ

  МАКІВ РЕКОРД

  КИТАЙСЬКИЙ ФОКУС

  У БОЙОВІЙ ТРИВОЗІ

  ГАЛИНЧИНЕ ГЕРОЙСТВО

  НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

  РОЗВІЯНІ МРІЇ

  ПАВУЧКИ

  СПЕКТРАЛЬНА КАМЕРА

  НЕВИДИМКА

  ПОДАРУНОК МАКА

  НЕБЕСНА ВУАЛЬ

  КУЛЯСТА СКАНДАЛІСТКА

  «МЕРТВА ГОЛОВА»

  ПРИМХИ МУХИ

  НА ПОПЕЛИЩІ

  МАК ДІЄ

  ТАЄМНИЧЕ ПРОМІННЯ

  ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМКУ

  СТРИБОК В АТМОСФЕРУ

  ЮНІ РОЗВІДНИКИ

  СТАРИЙ І ДІВЧИНКА

  ГАЛИНЧИНЕ ШЕФСТВО

  НІЧ ПЕРЕМОГИ

  ПІД ЧАС ДОЩУ

  ОПОВІДАННЯ НЕВИДИМКИ

  ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕННІ

ШАХТИ В НЕБІ

  ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

    КВІТКА НАРКОМА

  ЧАСТИНА ПЕРША

    ЕОЛИХА

    КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

    СТАРИЙ МЛИН

    ТАЄМНИЧІ ГОСТІ

    ОБЛОГА «ТЕРЕМКА»

    ВІТЕР ДУЖЧАЄ

    ПРИЛІТ ВВЕС

    УРИВОК З КНИЖКИ

    СУПЕРЕЧКА В ПОВІТРІ

  ЧАСТИНА ДРУГА

    ПОЧАТОК ДРУЖБИ

    ПОРТРЕТ ВІТРОТЕХНІКА

    МАРЕВО В ПУСТЕЛІ

    ЩОДЕННИК «ЕОЛИХИ»

    НІЧ СУМНІВІВ

    ІГДІР

    ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ

    ПОРАНЕННЯ ВВЕС

    У ПУСТЕЛІ

    ТАЛІСМАН

    ОДНА

    ОЗЕРО НІНИ

  ЧАСТИНА ТРЕТЯ

    НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУ

    ЛЮБИТЕЛІ САРДИН

    КРУГЛА ГОРА (Із Ніниного щоденника)

    ПІДНІЖЖЯ БАШТИ

    ГАСІН

    ЗВИЧАЙНИЙ ЛИСТ

    БУРЯ

    ДЕ КВІТКА?

    СМЕРТЬ СМЕРЧУ (З Ніниного щоденника)

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg