«Бурштин»

Бурштин (fb2) - Бурштин (Сучасна проза України) 1045K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Василь Тибель

Тибель Василь Бурштин

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Демони Дикої Півночі

«Каландайка»… Слово ніби легковажно дзвінке, дріб’язкове, а насправді за ним – похоронний подзвін. Саме так копачі бурштину на Поліссі звуть свій промисел, адаптуючи назву «Клондайк», що стала символом золотої лихоманки, божевілля й жадоби. Подзвін цей – не тільки по загублених територіях півночі України, а й по карпатських лісах і річках, знищених архітектурних пам’ятках, проданих честі та совісті.

З відкриттям родовищ «сонячного каменю» бурштинова проблема постала на повен зріст не тільки перед владою, а й перед мешканцями містечок і сіл, в околицях яких ведеться незаконний промисел. Місцями українська Північ у наш час практично некерована. Діти забувають про школу, матері – про дітей, чоловіків не бачать удома місяцями: вони цілими селами вирушають до лісів, шукають, миють і здають за безцінь бурштин численним перекупникам. У бізнес, у виробництво, у розумне освоєння природних багатств необхідно вкладати серйозні кошти, потрібні чималий час і великі зусилля, а тут – надія на миттєву сліпу удачу, на фарт, на стрімке збагачення. І змусити поліщуків відмовитися від цього пекельно важкого, але прибуткового промислу не в силах ні загони Нацгвардії, ні поліцейські рейди з арештами і конфіскаціями здобутого. До того ж на блокування в’їздів у ліси та конфіскацію мотопомп і транспортних засобів місцеві жителі відповідають перекриттям автотрас, облогами відділків поліції, спаленням блокпостів. Іноді доходить до стрілянини, на щастя, поки нечасто, але погрози «влаштувати другий Донбас» уже звучать, і ситуація на «Дикій Півночі» поступово заходить у глухий кут. І поки на Сході України йде війна й триває блокада окупованих територій, тут справно функціонує «харчовий ланцюжок», що збагачує кримінальні угруповання, силовиків і чиновників і водночас губить душі та серця безлічі «старателів». За те, що ці люди чинять із природою, доведеться розплачуватися їхнім онукам і правнукам, але це нікого не зупиняє. Бурштин – найсильніший наркотик, і зіскочити з цієї голки не допоможе ніяка Нацгвардія. Силою моральні надломи не лікуються. Особливо тоді, коли розбуджені демони ненажерливості розгулюють на свободі.

Саме про це «Бурштин» Василя Тибеля – захопливий роман, чия стрімка оповідь нагадує водночас і кращі зразки американського вестерна, і похмурі поліські перекази, у яких первозданне сприйняття світу тісно переплітається з язичницькою демонологією. Тільки такі засоби дозволили письменнику чи не вперше в сучасній українській літературі показати зворотний бік «бурштинової проблеми» – її не політичний або економічний, а суто людський вимір. І в поміч йому – кращі зразки вітчизняної прози 20-х років минулого століття, а також традиція, що сходить до містичних прозрінь українських класиків.

Віртуозно збудований сюжет, що неухильно обертається навколо «сонячного каменю», динамізм оповіді, органічне використання фольклорних мотивів, свідома неоднозначність, людяність і відчутний зв’язок із «наївним мистецтвом» – усі ці якості плюс свобода і незаангажованість самого автора роблять «Бурштин» книгою непересічною, боляче цікавою, здатною надовго утримати увагу навіть найвибагливішого читача.

Андрій Клімов

Пролог СКАЖЕНИЙ КІНЬ

У темряві через густі чагарі продирався чоловік. Гілки чіплялися за його зношений одяг, скубли волосся, шмагали по обличчю, та він на те не зважав, а вперто просувався вперед. Іноді, коли повний місяць пробивав густу темряву лісу й освітлював прогалини між деревами, у руці нічного мандрівника зблискувало лезо замашної сокири.

Нарешті чоловік вибрався на відкриту місцину. Тепер у місячному сяйві можна було розгледіти риси його обличчя: темна борода, довге волосся, стягнуте шкіряною стрічкою на потилиці, розсічена до крові брова, а в очах – лють. За спиною бігуна теліпалися лук і стріли в дерев’яному сагайдаці.

– Не втечете! Від мене ще ніхто не втік! Все одно дорога виведе до озера!..

Бігун знову заглибився в ліс, і тепер лише його тінь мигтіла на ледь освітлених місцях. Та ось нарешті високі дерева розступилися, попереду зблиснула гладенька водна поверхня, що віддзеркалювала нічне світило. Чоловік зупинився, прислухаючись. Удалині, десь попереду, лісову тишу порушувала гучна розмова, а потім долинув звук кінських копит, що ступали по розгрузлій дорозі.

Бородань зачаївся, припав до стовбура дерева, аби не видати себе.

– Їдуть… Таки встиг,– прошепотів він, стримуючи дихання. Він добре все розрахував. Далі відкрита місцина, й підібратися ближче було б важко, а тут саме те: лісова дорога обходить берег озера, а далі завертає до болота. Там він їх і зустріне.

Не треба було його лютити! Він прийняв їх гостинно, як утомлених подорожніх. Надав прихисток у своїй лісовій хатині, коней нагодував, а коли попросив ще один золотий за той збиток, що наробили вояки, перепивши меду, то отримав нагайкою по обличчю. Ох, не треба було його сердити! Не треба… Він і так поглядав на тих коней нав’ючених – не інакше, золото везуть князеві, а тепер… Тепер його ніхто не осудить, навіть Перун.

Бородань врешті вирівняв дихання.

Із лісу вигулькнули вершники. Воїни їхали неквапливо, впевнені у власній безпеці. Вони вже наблизилися так, що можна було розгледіти кожного. Попереду сам боярин, одягнений у довгу кольчугу поверх дорогого вбрання. На поясі меч у шкіряних піхвах. Коштовне каміння, що ним оздоблений пояс воїна, кидає відблиски місяця, а з-під кованого залізного шолома, начепленого абияк, вибивається кучеряве біле волосся. Позаду – ще двоє дружинників із дерев’яними щитами, в обладунках із цупкої шкіри. У кожного в руках спис, при боці – меч. За собою на повіддях ведуть ще пару коней, нав’ючених мішками. Очільник цього маленького загону безпечно сидить верхи й голосно щось розповідає, час від часу заливаючись сміхом.

Бородань розумів: у відкритому бою цей загін йому не здолати. Він би ніколи не наважився напасти на них, але тут ліс – його стихія. Та й захмелілі постояльці не дуже поспішали, тому й вирушили опівдні, от ніч їх і заскочила серед лісу, ще й він підсобив – указав кружний шлях.

– Не треба було мене сердити! – тихо повторив як заклинання, зі злістю посміхнувся й вправною рукою скинув з плеча лук.

Другою миттєво дістав стрілу. Пальці відчули натяг тятиви, а око вже виміряло відстань. Проте зупинився, почекав – надто вже багато відкритого простору. Якщо й поцілить одного, то двох інших не здолати. Он там, біля самого озера, схилена буревієм сосна! Ховаючись у тіні дерев, хутко перебіг туди. Аби не помітили!

Та дарма він хвилювався, подорожні були надто захоплені розмовою. Лісовий чоловік, наче дикий кіт, двома стрибками видерся на похилений стовбур. Почекав, поки під’їдуть ближче. Прицілився й вистрілив.

Стріла увійшла в горло білявого очільника біля самого кадика. Той поперхнувся на півслові та, гучно хапнувши повітря, осів з коня. Іншого дружинника настигла сокира, кинута із такою силою, що з легкістю пробила обладунки та застрягла в його спині. Хриплий стогін вирвався із грудей воїна. Змахнувши руками, він впав у болото. Сполохані коні шарахнули в бік, і тільки це врятувало третього вояка. Стріла лише ковзнула по його шолому й з фуркотом пішла в ніч.

Дружинник здибив коня, закрившись щитом. Тепер стріли одна за одною дзьобали міцний дерев’яний захист, обтягнутий шкірою, вгрузаючи в нього сталевими наконечниками. Вояк був готовий дати відсіч, але де ж небезпека? Навколо самі тіні. Він вихопив меч і почав вимахувати ним навсібіч, намагаючись уразити незримого ворога. Кінь під ним танцював, крутився на місці, аж поки не позадкував під самісіньку похилену сосну.

Бородань тільки цього й чекав. Стрибок – і ось він уже на коні, позаду переляканого вояка. Обхопив його голову, блимнув ніж. Єдиний рух – і воїн із перерізаною горлянкою полетів сторчма зі стремен. Усе відбулося миттєво, лише налякані коні розбіглися лісом.

Бороданю довелося довго шукати їх верхи на захопленому скакуні, поки не позганяв докупи й не припнув до дерева.

– Гарна здобич! – Він поплескав по важких в’юках, хижо вишкіривши зуби.– Стільки золота! Відтепер житиму не гірш за князя!

Він дістав скривавленого ножа й надпоров один із мішків. Звідти випав якийсь камінець. Чоловік на льоту підхопив його.

– Що за чортівня? А де ж золото?

Наче навіжений, він узявся шматувати поклажу, але жодного злитка, жодної монети – тільки бурштин. Навіщо йому це? Тут навколо цього добра, як грибів після дощу. Він розпоров усі приторочені до коней мішки й торби. З них просто в багно сипався бурштин – деякі камінці завбільшки як гусяче яйце. Нарешті чоловік утомився й присів під сосною, а коні стригли вухами й сполохано поглядали на нового господаря. Лише кінь молодого боярина стояв нерухомо, роздуваючи ніздрі.

Бородань підвів на нього очі: тонкошиїй, високий, довгоногий, геть не схожий на місцевих присадистих конячок, вуздечка в позолоті, попона розшита золотою ниткою. Так, за цього можна взяти грубі гроші. Обійшов навколо коня – і той теж затупцював, скоса позираючи на чорнобородого. Зупинившись так, що місяць висвітлив коня спереду, чоловік угледів на його грудях розшиту торбинку. Підійшов і зрізав ту прикрасу. Дістав із торби щось, виніс, де світліше, роздивився. То було мідне кружало, оковане оловом, посередині – відчеканений символ сонця. Те сонце мало дванадцять променів, та лише на кінцях шістьох із них були закріплені золоті монети. Всі різні, але дуже, дуже масивні.

– Овва, та ці хлопці, певне, храм Дажбога почистили? Тоді вже точно їм по заслузі! А боги не підкачали – послали це золото мені. Слава вам! – Він з удаваною шанобою схилився перед реліквією. А тоді взяв ножа й заходився виколупувати золото. Однак припаяні монети надто міцно трималися на своїх місцях, піддалася лише одна. Він узяв її в руку – велика, майже на всю долоню, із витиснутими чудернацькими символами.

Тоді розбійник заходився пробувати здобич на зуб. Проте, як тільки монета покинула своє місце, звідти, із темної дірки, ніби вітром війнуло. Чи то мошкара якась, чи тонка цівка сажі піднялася вгору. Бородань цього не помітив – був настільки зайнятий своєю справою, що не бачив, як та цівка перетворилася на темний вихор із голубою блискавкою всередині. Вона звивалася, як змія, ніби шукаючи поживу, поки не торкнулася кінського боку. Скакун смикнувся, відчувши недобре, розірвав повід, та було пізно – голуба стріла прохромила йому живіт, і чорний вихор увійшов усередину тварини. Через те з конем почало чинитися щось неймовірне: його шкіра миттю вкрилася пухирями та ґулями, він перероджувався на очах, поки із вороного не став якоїсь вогненної масті. Бородань відірвав погляд від монети лише тоді, коли побачив просто перед собою бурштинову морду скакуна.

– Тпру, малий! Чого ти так налякався? Чи не вовки близько? Певно, свіжу кров зачули…

Він знову вишкірився, підняв руку, аби схопити жеребця за повід. Та не встиг його торкнутися, як той блискавично вхопив зубами простягнуту руку. Чорнобородий смикнувся назад і несамовито закричав, бо скажений кінь цілком відшматував його зап’ястя разом із монетою. Кров ударила струменем, заливши розбійнику очі. Він зігнувся, намагаючись затиснути кривавий обрубок, але перше, що побачив, знову підвівши очі,– здибленого коня, що цілив копитом йому в голову.

*

Сивий віщун прокинувся та стріпнув головою, відганяючи жахливий сон. Сталося щось страшне. Уже п’ять днів, як немає звістки від посланців, які мали привезти сюди, до головного капища, могутній знак Кола, запечатаний шістьма печатками.

Шість волхвів, шість наймогутніших відунів Полісся зібралися під час літнього сонцестояння, щоб назавжди поховати болотного демона. Той останнім часом набрав сили, тому жоден окремий відун уже не міг йому протистояти. Вся поліська земля, замість миру й процвітання, занепала у вирі нескінченних чвар і братовбивчих воєн. Кожен володар вважав себе князем і шукав зверхності. Тож вони, наймудріші волхви, силою, дарованою Землею й Сонцем, зуміли зупинити злого духа й загнати його в Коло, а тоді кожен із них почергово запечатав ворота до безодні золотою печаткою.

Відтепер на Поліссі мав настати лад. Залишилося тільки перенести й заховати те Коло в головному капищі Перуна – Кам’яному Селі, захистити знаком Сонця, викладеним бурштином, і привалити великим валуном із зображенням Дажбога. Сивий віщун послав свого старшого сина з двома дружинниками, аби ті зібрали бурштин і заразом доставили оберіг, а сам поскакав уперед, щоби все приготувати до обряду. Лише тепер зрозумів, як помилився. Демон, навіть пригнічений та загнаний у глухий кут, ніколи не здається…

Старий накинув поверх білої полотняної сорочки хутряну камізельку, узяв посох і вийшов надвір. Над лісом висіла глупа ніч, пришпилена до неба повним місяцем. Віщун пішов до стайні, щоб загнуздати коня. Мав виїхати назустріч старшому синові, меншого ж залишив удома. Старий поправив йому подушку, вкрив тонкою ковдрою й поцілував у лоба.

Сподівався: може, ще встигне відвернути лихо. Поставив біля дверей посох й запалив смолоскип. Але що це: замість його рисака в стійлі – кінь вогненної масті, навіть очі світять жаром, а сам красивий, ніби з княжої стайні! Так, княжої, але якого князя – князя пітьми!

Віщун миттю все зрозумів й кинувся за посохом, щоб чарами зупинити зло, але надто пізно. Кінь блискавкою зірвався з місця й, наздогнавши старого, втоптав його в брудну підлогу стайні.

КНИГА ПЕРША

Частина 1

Розділ 1 Порвана тиша

Над болотом висіла тиша – темна, липка, безмежна. Ніщо її не порушувало, лише де-не-де туман виповзав зі своїх мокрих схованок, міцно чіпляючись за сутінки, і тужавів, як кисіль. Було так тихо, що здавалося: ось-ось повітря теж стиснеться до густини драглів та разом із німою безмовністю прилипне до болота. Тиша й морок тиснули на багновище, наче заковували його в кайдани, студили вологою. Гниловоддя завмерло, загусло – час зупинився. Лише одвічне небо, пробите гвіздками зірок, незворушно висіло у вишині. Усе навіювало думку: ніщо вже не зрушить цю німоту і ніхто не розсіє цю сліпу темряву. Втім, ці затверділі сутінки поволі відступали, не витримуючи натиску ранкового світла, бо десь там, за пругом землі, вже займалося рожевим. Можливо, хоч тиша втримається над неозорим болотом? Де там!

Раптом у неполоханому передранні, посеред острівця, закиданого свіжозрубаним гіллям верболозу, озвався старенький двигун. Мов тисяча сокир водночас розрубала скам’янілу тишу, що стояла в присмерку. Торохтіння, що скоріше нагадувало тріпотіння серця сполоханого болотного звіра, вмить збудило довкілля. Здавалося, все болото якось ураз заворушилося: десь зірвався з місця виводок качок, залопотівши крилами; десь кигикнула сполохана чапля; десь, розсікаючи чагарі, промчав виводок диких свиней. А тріпотливе залізне серце, прилаштоване на каркасі від мотоколяски, стукотіло й калатало, з натугою вливаючи каламутну болотну кров із затягнутої жабуринням канави в жили залізно-гумового монстра. І той ураз ожив, стрепенувся, відчувши свою силу. Почав метатися над ряскою, над осокою, звиватися болотною анакондою. Цей незнаний звір, наче лісовий дракон, намагався злетіти, вільно розправивши гофрований хобот. Десятки атмосфер болотної рідоти шарпали чудовисько на всі боки, намагаючись струсити з нього істот, що залізною хваткою вчепилися в горло потвори. Обкидані багнюкою, облиті каламутною водою, вони наче зрослися з гумовим монстром, і здалеку, в присмерку, видавалися його продовженням – рухливими мацаками. Складалося враження, що велетенська ребриста змія впинається в землю й розриває її своїми щелепами. Ніби страхітливе лохнеське чудовисько залишило свої шотландські озерні глибини, щоб виринути тут, серед болотин, аби вигризати поліську землю.

Коли ж сполохані сутінки остаточно відступили, вже можна було розгледіти, що то ніяка не химерна істота, а звичайна саморобна водяна помпа з прилаштованим до неї гофрованим пожежним рукавом. І тримають його за масивні противаги двоє кремезних чоловіків, направляючи алюмінієвий наконечник у глибину землі. Рідота, що вилітає з того жерла з шаленою швидкістю, розпорює ґрунт, утворюючи місиво з піску, глини, води та багнюки. Все те вирує у людей під ногами, утворюючи водоверті, ями та вири, викидаючи фонтани піни. Інколи в тому брудному шумовинні спливає шматок чи то тріски, чи то каменю. І тоді третій чоловік, що стоїть осторонь, кидається до цього болотного вулкана, вихоплює здобич рибальським сачком і жбурляє її до плетеної корзини.

Лиця у всіх заляпані багнюкою, очі горять, щелепи стиснуті. Ті, що тримають за горло саморобний земснаряд, ще й встигають слідкувати за збирачем. Та, певне, фортуна сьогодні відвернулася від шукачів, бо після багатогодинної роботи брунатні камінці ледь укрили дно корзини.

Аж ось у болотному шумовинні знову щось спливло й закрутилося у водоверті. Чоловік із сачком кинувся вперед, та лише брудно вилаявся,– до сачка потрапив здоровенний кусень трухлявого кореня. Розлютившись, він жбурнув своє знаряддя під ноги.

– Т-твою наліво… Досить із мене! Тут одні перебирки! – вигукнув він, перекриваючи торохтіння водяної помпи.

Чоловіку було десь під тридцять, але хіба можна точніше сказати про вік людини, чиє лице повністю заляпано глиною, а волосся злиплося від багнюки? Молодість видавали лише міцні, налиті м’язи, що чітко вимальовувалися під мокрою, прилиплою до тіла сорочкою. Наступної хвилі він твердою ходою вирушив до кущів, де стукотів закиданий гіллям двигун.

Невдовзі нудне фуркотіння припинилося. Двигун кілька разів чхнув і замовк. Разом із тишею, що знову впала на болото, упав і зів’яв залізно-гумовий змій. Обм’як, наче здоровенний фалос, що втратив ерекцію.

– Щось сьогодні у нас негусто,– промовив один із тих, що мили ґрунт, скоса поглянувши в корзину. Він саме знімав із обвислого гумового шлангу важкі противаги. Інший змотував гофрований хобот, щоб відтягти його до мотоцикла. Обидва здавалися молодшими за збирача, але такими ж міцними й жилавими – загартовані лісом і тяжкою працею поліщуки.

Працювали швидко. Відчувалося – молодики далеко не новачки в цьому промислі, кожен знав, що він має робити. Тут не можна гаяти часу, бо будь-якої хвилини можуть нагрянути нацгвардійці чи місцеві менти.

– Що, перекуримо, хлопці? – вигукнув чоловік у мокрій сорочці, який уже трохи вгамував свою злість.

– Який там перекур? Забираємося звідси! Намили, як пічкурів у канаві. І взагалі – якого дідька лисого ми сюди приперлися? Навіть ті двісті баксів, що заплатили за проїзд ментам, не повернемо,– знову поглянувши в корзину, випалив широкоплечий парубок, прикручуючи шланг алюмінієвим дротом до мотоцикла.

– Тут уже все вибрано, до останнього сучка,– підтримав його більш рослий та худорлявий товариш.

– Сам бачу, що пусту породу вернемо, проте ви ж самі зголосилися їхати на болото. І ти найперший кричав, Володько…– нахмурив брови м’язистий молодик, спідлоба глянувши на товариша.

– Думав, що хоч щось залишили Додікові хлопці, а вони все під нуль вигорнули.

– Сашко, певне, був правий, на старому місці тре мити! – виправдовувався худорлявий Володько.

– Не скигліть – давайте пропозиції! – мовив Сашко.

– Може, на Лосьове урочище? – якось невпевнено вимовив коренастий.

– Що ти там візьмеш? Туди все село кинулося, лопатами землю перебрали.

– Тоді…– Володько зам’явся.

– От що я вам скажу: треба за Синій Горб їхати! – впевнено вимовив старший із чоловіків.

– Сашко, ти з дуба впав? Там же Додік зі своїми дружками пасеться!

– Срати мені на твого Додіка, він що – всі болота скупив? Я, може, перший там мити почав, ще коли той Додік під стіл на горщик ходив. Голосувати не будемо, я й так повівся на ваші вмовляння й половину дня згаяв!

– Тобі вирішувати, але я б спочатку все зважив. Може, не тре перти на вили, нащо нам ще одна війна? Додік, як дізнається, в’язи нам скрутить,– сказав коренастий.

– Гришо, не заставляй мене називати тебе сцикуном. Я кажу – там озолотитися можна, ці місця я сам давно розвідав. Їхні «жужики» глибоко не беруть, всього метрів на десять, наша ж «Ластівка» з самого дна виймає. А Додік із своїми холуями хай іде під три чорти!

– Я не сцикун, ти ж мене не один рік знаєш,– образився Гриша.

– Добре, проїхали, без образ! – Сашко поплескав товариша по плечі.– Збираймося, на сьогодні доста! Завтра в «Янтарі» все перетремо!

Сашко пішов до свого мотоцикла і почав скидати з нього маскувальні гілки. До чоловіка приєдналися товариші. За кілька хвилин вони вже тріскотіли своїм мотоконем, об’їжджаючи болото.

Розділ 2 Підприємство «Укрбурштин»

Неподалік від річки Случ, в околицях забутого Богом поліського містечка Плесів, що споконвіку скніло серед непрохідних лісів і бездонних боліт, де з промисловості був лише кар’єр з видобутку граніту, віднедавна знайшли поклади бурштину. Вірніше, той бурштин не з неба сюди насипався, а випихався землею й вимивався дощем здавна, проте зацінився тільки тепер. Раніше поліщуки навіть не знали, що ходять по такому багатству, не звертали уваги на ті згустки правічної затверділої смоли, хіба що хтось збирав їх, щоб розпалити сирі дрова в печі. А тепер знайшлася своя золота жила – за жменю зібраних камінців заїжджі комерсанти дають грубі гроші, у що спочатку мало вірилося.

Можливо, то була данина Божа цьому сірому, тьмяному, зачуханому люду, що безпросвітно гарував: на кар’єрі, по закордонах, на грибах, на чорницях, але, крім чорнобильської радіоактивної хмари, так нічого й не нажив,– а можливо, й випробування. Бо найбільше від цього почала потерпати саме поліська земля, що й досі тих поліщуків і годувала, і тримала.

Отже, щоб запобігти безконтрольному і варварському поводженню з природними ресурсами – лісом, землею, довкіллям,– і було створене державне підприємство «Укрбурштин», що мало займатися видобутком «сонячного каменю». Відкрили його помпезно, заасфальтували дорогу; на відкриття приїздив навіть сам президент. Гарна вийшла церемонія: з перерізанням синьо-жовтих стрічок, із музикою, промовами, сяючими перспективами, але невдовзі все тихесенько зійшло на пси. Хтось із депутатів-скоробагатьків, не без згоди зверхників, наклав лапу на родовища, і брунатні камінці потекли повз державну кишеню. На підприємстві миттєво скінчилися кошти, платити робітникам стало нічим, обладнання швидко випрацювало ресурс, і новостворений «Укрбурштин» ледь животів. Місцеве ж населення, аби не опинитися осторонь від великого діла, кинулося промишляти коштовний камінь по всіх околишніх полях і болотах. Утворився такий собі підпільний поліський «Колондайк» (від словосполучення «колотити багно») із суто українським присмаком. А там, де гроші й коштовності, завжди знайдеться звивиста людина, що ті гроші прикарманить. Усе ніби за славнозвісними оповіданнями Джека Лондона: містечко старателів – шукачів скарбів і салун при дорозі.

Розділ 3 Кафе при дорозі

Кафе під вивіскою «Янтарь» стояло трохи віддалік від головної вулиці містечка. Хоча сказати «кафе» – то занадто. Стару кар’єрну робітничу їдальню викупив і переобладнав під «наливайку» якийсь азіат, і зараз там гуртувалася й проціджувала свої незаконно отримані кошти сільська молодь.

Саме в «Янтарі» місцеві старателі знаходили «підприємців», яким сплавляли свої камінці, саме там вони обговорювали подальші плани, сюди ж несли зароблені гроші, аби спустити їх за ніч-другу.

Сьогодні зранку відвідувачів у кафе було мало, лише за крайнім столом біля широкого каламутного вікна сиділо троє чоловіків. Вони зсунули разом два столи та обсіли їх у невимушених позах – приблизно таких, які пасують «поганим хлопцям» у голлівудських стрічках. Зазвичай зал наповнювався ближче до ночі, але хлопці, певне, зібралися задля серйозної розмови. Проте, на відміну від лихої пам’яті партійних зборів, усі серйозні плани тут починалися не з пишних промов, а з випивки й розлогих філософських міркувань.

По-перше, цьому сприяла некваплива атмосфера поліського життя: тут ніхто нікуди не поспішав.

По-друге, кожну важливу справу належить обсудити з усіх боків, тим паче, що часу й грошей удосталь.

Хоча кожна розмова в кафе крутилася навколо бурштину й закінчувалася знову-таки бурштином, але зазвичай розпочиналася вона віддалік.

Так і сьогодні – балаканина в кутку біля вікна давно була в розпалі, але про головне ніхто навіть не заїкався. Молодих чоловіків уже оповила хмара цигаркового диму, наче в індіанському вігвамі, коли в ньому розпалюють ритуальне вогнище, аби відігнати злих духів. Дим нерухомо висів у спертому повітрі, спускаючись шарами до напівпустих келихів.

– …За насипом, біля кар’єру, було колись селище. Ще й досі там садки посеред лісу трапляються. Пам’ятаєш, Сань, попелище біля рову?..

– Ну? – Найстарший із компанії випустив угору кільце диму.

– От тобі й ну! – нахилився вперед оповідач.– Там колись, ще за Польщі, фаянсовий завод стояв. А глину для нього брали із Синього Горба. Так от, дід Мирон розповідав, що народу погинуло в тому глиняному кар’єрі – страх. Страшне місце…

– Який ще Мирон? Той, що глухий, як тетеря? – гигикнув інший слухач, що сидів, осідлавши стілець, як верховий коня.– Та він же такий старий, що не пам’ятає, як його звати!

– Дарма ти так, Володько,– повернувся оповідач до скептика.– То не простий дід. Мати мені казали, що дід яку хоч молитву знає. Може й вилікувати, й порчу навести. Яйцем викачує, зілля різні… Ні, не думай, що він простий.

– Ну то й що, що дід не простий? Ти ближче до сюжету, а то вже пиво кінчається, ще й Галина за розрахунком іде,– перебив оповідача Санько.

До них, вимірюючи порожній зал підборами із залізними набійками, наближалася миловида струнка дівчина в короткому фартушку.

– Принеси, Галю, ще пива, а мені квасу! У нас тут ще довга розмова,– вигукнув худорлявий Володько, наймолодший із друзів. На його загорілому веснянкуватому обличчі ледь почали пробиватися вуса.

– Вже розбіглася! Джонік, наш господар, забороняє наливати в борг. А ваш Сашко ще не заплатив за дзеркало, що позавчора розколошматив у туалеті. З Додіком вони, бач, зачепилися…

– Галю, присядь на хвилинку! – підсунув офіціантці вільний стілець Сашко. —Ти ж знаєш, я жлобом ніколи не був. Як тільки намиємо, я тебе обсиплю. А зараз, золотце, принеси ще два кухлі! – Він легенько пригорнув офіціантку за плечі. Та надула губки, але, зустрівши його проникливий погляд, опустила нафарбовані вії.

– Добре, але запам’ятай: востаннє пишу «на олівець».– Вона повернулася і, похитуючи стегнами, поцокала до стійки. Хлопці провели поглядами гарненький задок.

– Ох, Сашко, зведуть тебе дівки із розуму. Бачив, як очицями стрельнула? Грім, а не дівка! – промовив Гриша.

– Цукерочка! – прицмокнув Володько.

– Та годі вам, я ж просто пива попросив,– відмахнувся Сашко, трохи шаріючись. Але хлопці ніби й не помітивши його ніяковості, весело переморгнулися. Сашко ж звернувся до оповідача:

– То давай, Грицю, вішай далі свою локшину!

– А ти дарма смієшся,– надувся Гриша, але продовжив розповідь: – Кажу ж, одного разу дід сидів за чаркою з моїм батьком, а я, малий, десь поруч, вуха розвісив… І що б ви думали я почув? Розповідав дід Мирон, як колись пішов за Синій Горб, довго йшов – до самого болота. Чи по гриби, а мо, так чогось понесло. Забрів бозна-куди, а ви ж знаєте, які там пливуни й трясовиння. Аж бачить – озеро серед лісу, береги кам’яні, урвисті, а на березі після грози яму вимило біля соснового коріння. Чи там закинуте вовче лігво, чи росомаха підкопала… Він не втримався й зазирнув туди, а там – щось світиться, ніби дідько свічку запалив. Уже й смеркало, та дідьків дід не боявся, бо й сам, як я казав, дещо знав. Поліз туди Мирон і витяг здоровенний шмат бурштину – з кінську голову завбільшки. Обтер, придивився, а всередині золота монета застигла й ніби сяє, та така… ну, завбільшки як цей пляцок! – Гриша тицьнув виделкою на надкушений оладок на тарілці.

– Таки з пляцок, чи, мо, більша? – гигикнув Володько.

– Ну, може, як цей вареник. Так, Галю? – Гриша поклав руку на талію офіціантки, що саме принесла повні кухлі й закуску.

– Знову байки плетеш? Руки прибери! Я на роботі,– сердито гаркнула у відповідь дівчина та так блимнула очима, що хлопець аж відсахнувся. Друзі вибухнули сміхом. Проте дівчина не пішла, а всілася на вільний стілець біля Сашка. А Гриша вів далі:

– Старий поклав на пеньок свою знахідку і ну дубасити по самородку палицею, аби золото дістати. Бо важко ж додому перти такий шмат.

– Ну й дурень! Та за такий кусень, та ще й із вкрапленням золота, можна було й тоді купу грошей взяти,– знову втрутився Володько.

– Помовчав би вже! Он твій старий колись похвалявся, що віз бурштину в печі стопив. Чого ж ти, такий грамотний, не спинив його? – осік оповідач.– Так от, гатить він по тій каменюці, аж раптом чує – земля стугонить, а з озера бризки летять. Підняв Мирон голову й жахнувся – прямо на нього пре вогняний кінь…– Гриша притишив голос та обвів поглядом принишклих слухачів: – І кінь той – без голови!

– Тьху, та ну тебе! Мені ще в ніч працювати! – сплеснула руками дівчина й, перехрестившись, пішла за прилавок.

– Ну, дід, я так розумію, напудив повні кальсони? – засміявся Володько.

– А ти не скалься! – зупинив приятеля Сашко. А тоді звернувся до оповідача: – Скажи чесно, Гришо: десь прочитав або фільм бачив?

– Ось тобі хрест, що власними вухами чув! – Гриша рвучко підвівся й також перехрестився.– А дід… та який йому сенс брехати, він же однією ногою вже на тій стороні?

– Добре, сядь, не гарячкуй. Далі що?

– Що? Дід Мирон казав: якби не натільний хрестик, був би йому гаплик. Бо то Сам приходив,– Грицько знову стишив голос та озирнувся,– щоб голову свою забрати. Кажуть, за Синім Горбом тьмуща тьма бурштинових самородків, але брати їх зась, не одного копача той безголовий кінь згубив у болоті. Та й пливуни там, гази постійно з дна виходять, навіть купатися в тому затопленому кар’єрі лячно. Отже, Мирон не розгубився, намацав хрестик, прочитав «Отче наш» та й жбурнув торбу із самородком у твань. Тоді безголовий кінь люто вдарив копитами, почувся жахливий рев – просто з тулуба, й чудовисько кинулось геть.

– Наплів ти, Гришо, що з мене весь хміль вийшов. Чув я про кусок бурштину в півтора кілограми, так його по музеях показують. Кажуть, найбільший у світі. А на такий, якщо він дійсно існує, я б хоч одним оком поглянув,– почухав маківку Санько.

– Я, власне, чому розповів вам цю історію? Аби ви здуру не вирішили попертися за Синій Горб,– додав Гриша.

– Так ми тоді ту бурштинову голову Хомі сплавимо, хай сам з безголовим конем розбирається. Не вірю я в ці казки! – посміхнувся Володько і заспівав: – Ах, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться…

– Добре, хлопці, поговорили… Допиваємо й по хатах, спати! Вважаю, Гриць нас умовив – збір о другій ночі. Вирушаємо мити за Синій Горб.– Сашко рішуче підвівся з-за столу.

– А як же Додік? – округлив очі Гриша.– А кінь безголовий?..

– Гадаю, тут ніхто не проти! – посміхнувся Сашко.– І щоб у кожного – натільний хрестик. Володько, як скептик, може прихопити щось альтернативне.

– Ну, як знаєш. Помпа твоя, а ми лише в долі,– підвівся слідом Володько.

Він не став допивати кухля й одразу посунув до дверей. За ними поплентався Гриша.

Як тільки хлопці залишили кафе, до Гальки підійшла подруга, яка мила на кухні посуд.

– Що там хлопці плели? Я бачила – у них аж вуха від диму посіріли.

– Та Гриша лякав якимись страхіттями, аби не їхали мити за Синій Горб.

– І що, переконав?

– Та де там, ти ж Сашка знаєш. Як щось надумає – не перепреш.

Тільки-но Галька вирушила до чергових відвідувачів, подруга дістала мобільний, відшукала в «Контактах» «Додік» і натиснула виклик.

Розділ 4 Синій Горб

За Синім Горбом із першої ж ями поплив бурштин. Не так щоб самородки, але не дрібний, жилавий. Сашко ледь встигав вигрібати. Корзина до світанку заповнилася під верх. Хлопці вдоволено поглядали на бригадира, а той тільки шкірив білі зуби, розпливаючись у посмішці. Мовляв, я ж казав! Врешті гофрований монстр висмоктав усе з розмитої ями, й старателям довелося перебиратися на інше місце. Просівати дрібноту вже не було бажання.

Хлопці заглушили двигун, розкидали гілляччя, й звідти на світ божий з’явився старенький «Днєпр», тисячу разів ремонтований, перефарбований у камуфляжний колір, із потолоченим бензобаком і полущеною фарбою на рамі. До мотоцикла була прилаштована коляска, на якій кріпився двигун водяної помпи. На всю цю чудернацьку конструкцію спирався невеличкий скутер. Григорій відкотив убік й поставив на опірну ніжку цей китайський гібрид – покруч мотоцикла з велосипедом, за його визначенням, дістав з-під його сидіння торбу. Хлопці, навіть не вмившись, ухопили по бутеру. Лише бригадир пішов до канави, аби сяк-так сполоснути руки.

– Сашко, не тягни, сам же казав: час – гроші! – Гриша відкупорив флягу й хильнув із горла.– Уф-ф, спиртяка…

Худорлявий відмовився пити, лише смачно хрумтів розрізаною цибулиною, поклавши її на бутерброд.

– Володько, кинь свої штундівські звички, ти ж не на зібранні, відпий ковток, хоч зігрієшся! – насідав на хлопця коренастий, пхаючи йому під ніс флягу.

– Відчепися від людини! Дай сюди! – Сашко підійшов, струшуючи з рук холодні краплі. Узяв флягу й добряче потягнув із горла, аж сльози на очах виступили. Щоб приятелі не побачили його слабкості, відвернувся й витерся рукавом, стримуючи кашель. Потім глянув у корзину.– Диви – твій бурштиновий кінь гарні місця стереже.

– Краще не накликай! – стишено мовив Григорій, зосереджено жуючи шматок в’яленого м’яса.

Коли чоловіки закінчували сніданок, сонце вже піднялося над краєм болота й рожевим диском торкалося вірхів’їв лісу на сході, розганяючи першим промінням легкий серпанок, що висів над водяною гладдю. Після тріскотні й шуму бурхливої води, що виривалася з помпи, над болотом висіла тиша. І від того раптового безгоміння аж пищало у вухах, тиснуло на барабанні перетинки, ніби весь той стовп атмосферного тиску, що сформувався десь у височині, тепер спирався просто їм на тім’я – наче віко залізної скрині.

Сашко закурив, відійшов до куща полегшитися, прислухався. Щось надто тихо, навіть птах не крякне.

Усе спорядження, разом із шлангами, було вже зібране й закріплене на залізних ребрах мотоколяски. Старателі посідали на своїх «коней» і чекали лише Сашка, аби переїхати в інше, ще «не розпечатане» місце. Бригадир докурив цигарку й викинув недопалок у каламутну воду. Той розлючено зашипів, випустивши останню цівку диму. Аж раптом це шипіння ніби почало дужчати, наростати, його підхопила луна – і вже у підліску перетворилася на шум далекого двигуна.

– Хтось теж це чує чи в мене глюки? – звернувся він до приятелів.

Із західного боку болота, який прикривав рідкий ліс, ледь чувся шум двигунів.

– Облава! Тікаємо! – скомандував Сашко й хутко побіг до мотоцикла.

– Може, заховаємося й перечекаємо? Тут на острівці, за кущами, нас із дороги не видно! – озвався Володько.

– Ні, хлопці, гляньте – це по наші душі! Якийсь дятел настукав.

З рідколісся вигулькнула пара машин та, підскакуючи на купинах, погнала лісовою дорогою просто на їхню схованку. Здалеку важко було розгледіти, що за автівки. Сашко дістав польовий бінокль, приклав до очей: першим ішов розмальований у захисні кольори військовий «уазік», позаду – броньований мікроавтобус «Мерседес» темного кольору.

– Ого, до нас високі гості!

– Сашко, ти ж казав, що ментів не боїшся – у тебе все схоплено…– злякано промимрив Григорій.

– Це не наші. Я своїм справно плачу. Певне, із області. А може, київські? Всіх не підігрієш, ми ж не сонце, навіть якщо ноги простягти біля помпи. Хутчіш забираймося! Нам головне – першими до лісу дістатися…

Наче сполохані зайці, хлопці кинулися до мотоциклів, і за мить, розриваючи тишу пекельним ревом проіржавілих глушників, розлетілися врізнобіч моховим болотом. Володько, прямуючи до найближчого підліску, гнав скутер, пригнувшись майже до руля, петляючи між кущами, що немилосердно шморгали його по обличчю. Гриша із Сашком, реп’яхами вчепившись у сталевий скелет «Днєпра», летіли просто до жевріючого на сході сонця. Мотоцикл під ними шалено ревів і підстрибував, як норовистий кінь, що злякався вовчого духу й намагається позбавитися вершників. Сашко витискав зі старої залізяки все можливе, впевнено оминаючи вікна й трясовиння. Він вів мотоцикл через болото відомою лише йому стежкою, довіряючи скоріше інтуїції, ніж очам.

Коли півшляху до рятівного лісу було подолано, Сашко озирнувся.

Переслідувачі виявилися навдивовижу настирливими. Вони теж розділилися: чорний «Мерседес» переслідував скутер, а ледве не на хвості в них висів плямистий «уазік».

– Гришо, я зараз поверну біля канави, а ти стрибай!

– Може, краще зупинимося, віддамо бурштин? То, мо’, відпустять, як того разу?

– Ні, помпу заберуть! Я ж її по гвинтику збирав! П’ять кусків «зелені» в неї вбухав! Такої помпи в усьому Плесові не знайдеш! – намагався перекричати гуркіт двигуна Сашко.– Хер я її віддам! – Він люто сплюнув під колесо.

Коли мотоцикл знову вискочив на тверде й відстань від переслідувачів відчутно зросла, Сашко звернув до зарослої верболозом канави й стишив хід.

– З Богом! – гукнув він через плече.

Григорій відірвався від мотоцикла й пірнув у зарості. Так ховаються сполохані перепілки – тільки-но був, а наступної миті не стало. Тепер, навіть спіткнувшись об нього, найуважніший дозорець не помітить замаскованого втікача. Заритий у пріле листя, заляпаний багном, він скоріше видасться колодою, ніж живою істотою.

Сашко додав газу. Полегшений «Днєпр» ніби злетів над купинами. Інколи він усе ж торкався землі, й тоді з-під шин далеко назад летіли шматки мокрої глини впереміш із мохом і травою. Втікач припав грудьми до бензобака, наче вправний вершник до холки скакуна, жадібно вдихаючи бензинові випари, ніби прагнучи стати ще одним двигуном і додати сили сталевому коневі. Він пильнував дорогу попереду, зрідка кидаючи погляди на рятівний ліс, але той щось дуже повільно наближався. Ніби якийсь злий дух притримував Сашка за полу й не відпускав, аби не дозволити заховатися.

Його почало морозити від страху. Що відбувається? Адже він не раз утікав від переслідувачів, проте такого ніколи не було! Може, стомився, чи це просто через нервову напругу? Ще й ці погані передчуття… Після Гришиних оповідок ніяк не міг заснути, тому й на промисел виїхав геть викручений.

Руки Сашка на кермі зовсім отерпли – важка помпа в колясці постійно тягла кудись убік, загрожуючи перевернути «Днєпр» на віражі. Але він тримався. Ще трохи… Ось уже він – ліс, рукою подати, там порятунок!..

Ледве переднє колесо торкнулося перших кущів підліску, Сашко відчув якесь дзижчання у себе над головою, ніби над маківкою пронісся рій шершнів. Згодом навздогін, пересилюючи рев двигуна, долинули тріскучі звуки. Невже здуріли – стріляють?! Не повірив собі; проте щойно мотоцикл на всьому ходу влетів до соснового лісу, на голову йому впали кілька гілок, зсічених кулями. Тільки тоді почулося звіддаля волання гучномовця, що розкочувалося луною. Не став прислухатися, бо був уже в лісі, а тут він цар і бог, хай спробують наздогнати!

Не вагаючись, утікач звернув із лісової дороги у проріз між деревами, заклавши такий небезпечний віраж, що аж коляска знялася дибки, і ще додав газу.

– Що, взяли, курви! – вигукнув на повні груди. Мимоволі озирнувся. «Уазік» увігнався між сосни й вовтузився на узліссі. Кілька людей у чорній уніформі вискочили із машини й розсипалися лісом. Знову торохнуло, ніби дятел по сухостою. Сашко відчув: щось схоже на розлюченого шершня вжалило нижче коліна, ніби жарина залетіла під штанину й почала припікати. Тримаючи руль однією рукою, він спробував позбавитися жарини, але витягнув залиту червоним липку руку.

«Зачепило»,– майнуло в голові, однак страху не було. Той бридкий холод, що переслідував його на болоті, зник. Тепер він у лісі – ліс його і врятує. Ті, що стріляли, тепер гратися не будуть, тому Сашко, не збавляючи газу, вправно маневрував між деревами, оминаючи кущі й повалені буревієм стовбури.

«Тільки б дотягти до Старого Хутора, там свої – допоможуть».

Летів лісом, як випущена стріла, залишаючи позаду скажене ревище двигуна. Навіть пропалені глушники вже давно обірвало сухим гіллям. Мотоцикл завивав, як поранений звір, ніби його теж зачепило кулею. Проте ліс уже обступав стіною, і те ревіння згасало за тіснявою стовбурів. Ліс огортав, ховав у своїх нетрях, ковтав усі звуки.

Сашко й далі тріскотів бездоріжжям, поки не вискочив на закинуту лісову дорогу, а тоді помчав ще швидше. Летів, здавалося, цілу вічність, зважаючи лише на миготіння дерев, що стояли обабіч, і нечисленні баюри. Вже й мотоцикл почав чхати, шарпатися, а він усе не зупинявся.

Скільки залишилося позаду – Сашко не знав. У голові шуміло через втрату крові й пекучий біль у нозі, накочувалися хвилі забуття, часом він починав клювати носом, голова хиталася, як примотаний до кілка гарбуз, але Сашко ще примудрявся втримувати кермо. Аж ось нудота враз підкотила до горла, він похитнувся і впав грудьми на бензобак. Мотоцикл, що втратив керування, гойднуло, коляска стала сторчма, наскочивши на пеньок. Залізний кінь здибився, зробив сальто й, трощачи тонкі стовбури підросту, перекинувся, накривши втікача важезною мотопомпою. Колесо на колясці ще довго оберталося за інерцією, проте двигун захлинувся майже миттєво.

Розділ 5 Хатина лісника

– Цінь-цвірінь! – долітали з вулиці ранкові звуки.

Зграйка горобців чубилася за право першим скупатися в калюжі. Соснова гілка, погойдуючись, тихенько шкрябала по шибі, розчісуючи зеленими голочками сонячних зайчиків, що, пробиваючись крізь віття, лоскотали Сашкові заплющені повіки. Від того лоскотання він остаточно прокинувся: незнайома кімната, закіптюжена стеля, кутки, засновані павутинням. Десь у плиті потріскують дрова, булькоче вариво. Із прочинених дверей тягне ароматом юшки та якогось зілля. Так колись пахло в хаті Сашкової бабусі. Він часто, йдучи зі школи, заходив до старенької. Там і обідав, а інколи залишався на ніч. Батьки завше були зайняті, а бабця раділа внукові. Чомусь згадалися її натруджені руки, оповідки, що кожного разу обростали новими подробицями, і бабусина любов, яка дивилася на нього з її запалих очниць та гріла душу.

Сашкові защеміло в грудях, він сперся на лікоть і спробував підвестися. Повернувся на лежанці з матрацом, набитим сіном, та раптовий гострий біль у нозі проштрикнув аж до самого мозку. Мимоволі застогнав і поточився на лежак.

– Ти його бачив? – Від скрипучого звуку цього голосу Сашко аж здригнувся.

– Кого? – машинально відповів він і закрутив головою навсібіч, намагаючись побачити власника голосу. За столом, навпроти вікна, сидів бородатий дід і щось заповзято розтирав товкачиком у дерев’яній ступці.

– Вогняного коня,– відказав дід, не відриваючись від справи. Обличчя його годі було роздивитися, заважав той самий сонячний промінчик, що тільки-но розбудив Сашка. Хлопець розгледів лише клинчастого картуза із пуп’янком на вершку. Саме такого носив Сашків батько, коли ще парубкував. Хлопець запам’ятав того картуза по вицвілій світлині, що висіла на стіні біля материного ліжка.

– Якого коня? Я нічого не пам’ятаю. Краще скажіть, де я?

– Добре, що не пам’ятаєш, значить, скоро одужаєш! Сліди я там бачив, але, може, то просто кінний мисливець заблукав, розвелося їх зараз.– Дід підвівся, підійшов до плити й висипав уміст ступки до емальованої залізної кварти, потім залив то все окропом із закіптюженого чайника.– На, випий. Але пий, поки не впрієш!

Сашко взяв кварту, подув на гаряче пійло – добре пахне.

– Пий гаряче, бо тільки переведеш зілля! – проскрипів старий.

Сашко послухався й почав відсьорбувати. Скоро його чоло вкрив рясний піт.

– Як я сюди потрапив? Здається, мене поранили?

– Дурень – він і є дурень. Голову свою підставив, а за що? За кілька шматочків застиглої смоли? – Старий покректав і знову рушив до плити. Тільки тепер Сашко добре розгледів його лице. Видовжене, зморшкувате, ніби кора на старій сосні, заросле сивою бородою. Непропорційно великі, як для такого худорлявого обличчя, вуха стирчали з-під насунутої майже на брови кепки. Складалося враження, що той картуз є продовженням дідової голови і його не скидали вже кілька днів, а може, й тижнів. Сашко навіть посміхнувся про себе – чи не вродився дід у тому картузі?

Старий тим часом відкрив дверцята плити, дістав з-поза припічка ящик із буруватим вугіллям і вкинув кілька шматків у вогонь. Та ні, то не вугілля – Сашко добре знав ці камінці!

– Діду, що ви робите? Ви ж бурштин палите, знаєте, які то гроші?! – аж закрутився на своєму лежаку, вкритому грубою домотканою рядниною. Знову кольнуло в ногу. Застогнав, чи то від болю, чи від жалю за згорілими грішми.

– А нащо мені, старому, гроші? Мені вже про вічне час думати,– посміхнувся дід.

Невеселою видалася та посмішка Сашкові. Він не втерпів і знову звернувся до діда:

– Там же у вас одні самородки, ви ж щойно кілька тисяч спалили. Краще віддали б мені!

– Це вам, молодим, усе мало. Ліпше йшов би працювати, а не ганявся за кулями! Життя своє тільки занапастиш. І рідних, певне, ж маєш – жінку, діточок?

– Добре вам казати. Отож-бо й воно, що маю сім’ю. А її кормити треба. Ходив я, діду, на роботу в кар’єр. Зранку до ночі за дві тисячі. Місяць платять, інший думають… Я навіть помпу сконструював, сам змонтував. Навіщо здоровенний екскаватор тягати? Подивилися, попробували, забрали, добре, хоч подякували, і на тому крапка. Старий екскаватор і далі в кар’єрі солярку палить, а за моїми кресленнями півмістечка собі мотопомпи поробили й ночами бурштин миють.

– Бачив я ті поля. Гірше за свині порили, після вас навіть бур’ян кілька років не росте. Дітям що залишите?

– Діти зараз їсти хочуть.

– Бачиш, якщо й віддам я тобі зараз усі ті камінці,– дід показав рукою під припічок,– ти ж і далі ритимеш? Он яку машинерію на мотоциклі тягаєш!

– Ви бачили мою помпу? Де вона? Я її ще вдосконалив, тепер вона дає дві з половиною тонни за хвилину, уявляєте, яка міць? У Плесові ні в кого такої немає. Швидкість руху води із сопла така, що може людину з ніг збити й навіть хребет переламати, а двигун охолоджується водою з канави – просто й економно, ні тобі радіаторів, нічого…– Сашко так розійшовся, що аж лице розпашілося.– Це ж скільки могли б зекономити не тільки на промислових розробках, а й ті ж пожежники. Уявляєте собі пожежну машину завбільшки із мотоцикл? Під’їжджає в будь-яке місце, підключається до найближчої калюжі й гасить вогонь. При тому майже не витрачає пального… А ще може й земснаряд замінити. Та…– Сашко махнув рукою.– Кому воно потрібно? Державі до лампочки, а скоробагатькам аби вкрасти, щоб собі бурштин мити…

– Башковитий ти хлопець, та й у залізяках тямиш. Твій агрегат у моєму хліві стоїть.– Дід закректав, підвівся й підійшов до ящика під припічком. Відібрав кілька найбільших й приніс Сашкові. Кинув на лежак.

– Ось тобі. Але пообіцяй, що більше не лізтимеш під кулі. Там у мене ще із центнер таких є. А твій апарат я сховаю до пори. Може, й згодиться комусь.

Сашко згріб докупи скарб – кожен камінець завбільшки з добру картоплину. Узяв один, глянув на світло. Навіть не оброблений, він переливався всіма барвами, ніби в ньому застигли спресовані та відшліфовані тисячоліттями сонячні промені. Приклав до щоки – теплий. У деяких камінцях навіть навічно застигли комахи. Ті, що жили на цих болотах, повзали по цих лісах мільйони років тому.

Сашкові навіть подих перехопило.

– Вища проба! – тільки й сказав, а потім обережно відсунув подарунок.– Я не візьму, бо не зможу дотримати обіцянку. Краще скажіть, де водяться такі самородки.

– Е, ні, хлопче! Цього вже точно не скажу, бо себе занапастиш. Там страшне прокляття накладене. Не треба тобі знати того місця. Я заприсягався, що нікому не покажу.

– То зніміть те прокляття! – підморгнув дідові Сашко.– Бачу ж, багато чого вмієте.

Дід спохмурнів, здається, навіть осунувся.

– Так, я можу й знаю багато, навіть дуже багато, як на простого смертного. Проте батьківське прокляття… Воно має надто велику силу, і я не в змозі щось змінити чи виправити. У собі маю те носити…– Старий махнув рукою й рушив до дверей. Але на порозі зупинився.

– На тобі ось це – весь день у мене в кишені грало.– Він витягнув із кишені Сашків мобільний і кинув на ліжко поряд із бурштиновими камінцями.– І ще поспи, тобі силу треба відновляти. Кістку куля не зачепила, але крові втратив добряче.

Сашко вхопив телефон, потрусив ним, ніби маківкою. Батарея майже здохла, але на один дзвінок стане. Набрав дружину.

– Не турбуйся, мала, я живий, скоро буду вдома…

Катерина ридала, дорікала, що так довго не озивався, щось поспіхом говорила, але Сашко вже нічого не чув. На нього раптово налягла дрімота, якась незборима втома склеїла повіки. Як сидів, спершись на руку, так і впав на подушку, обличчям у розсипаний бурштин. І за мить провалився в солодкий, безтурботний, майже дитячий сон.

Частина 2

Розділ 1 На президентській базі відпочинку

Майор СБУ Гайворон зіщулився на задньому сидінні автівки, піднявши комір і схрестивши руки на грудях. Його морозило навіть від вигляду ранкового лісу. Гайворон не надто любив ці відрядження. Нескінченні болота, постійна вологість, комарі, ґедзі… Розвели тут, хай їм грець, «кровосісів»!

Згадавши відомого колись політика, майор криво посміхнувся. Але взагалі-то Гайворону було не до сміху: здавалося, що ці кляті комахи тільки на нього й полюють. Іншим хоч би що, а на нього цілою хмарою накидаються – ні тобі порибалити, ні пополювати як слід, і вдень, і вночі немає спокою. Після кожного такого відрядження все його тіло вкривалося червоними пухирями. Не допомагали ні репеленти, ні найсучасніші ліки від алергії. Навіть від укусу звичайного комара на шкірі майора спухала здоровенна булька, що швидко репалася й неймовірно свербіла.

Від однієї згадки про це майора аж сіпонуло.

Його водій, щоб виграти час, вирушив навпрямки, об’їжджаючи величезні дощові вимоїни на лісовій дорозі. Ці кілька кілометрів бездоріжжям остаточно вибили Гайворона з колії.

Нарешті, слава Богу, авто знову вибралося на асфальт, а он за тією просікою вже видніє база відпочинку, колись збудована до приїзду другого президента країни. Леонід Данилович так сюди й не доїхав, а ошатних дерев’яних будиночків набудували ціле містечко, і дуже оперативно. Якби ж усе будувалося такими темпами, подумалось майорові, то була б інша країна.

Наразі база порожніла, та й за часів її відкриття тут не було надто людно. Лише вищі місцеві чини інколи наїжджали сюди порибалити та постріляти качок. Крім охорони й кількох жіночок з обслуги – нікого. Гайворон, можливо, й полюбив би цей затишок, цю незайману природу: велетенські сосни, чисте тутешнє озеро з м’якою водою – якби не крилата мерзота. Може, й справді вирядитися у бджолярські обладунки? Але ж підлеглі засміють. Мусить терпіти – служба.

Коли автівка зупинилася біля воріт бази, там уже чекали. Назустріч вибіг охоронець, козирнув і, мало не спотикаючись, кинувся відчиняти. Із будиночка навпроти вже летів місцевий оперативник, нашвидку щось дожовуючи. Гайворону лестила така метушня – а як же ж, гість зі столиці!

– Петро Сергійовичу, а ми вас уже зачекалися! – Міцний літній чоловік у джинсах і спортивній вітрівці чемно відчинив перед Гайвороном дверцята машини.

– Так, бачу, як чекали: над банькою навіть диму не видно.

– Що ви, все готове, навіть сніданок на столі!

– Може, спочатку до справ? Бо я тут лише на кілька днів.

– Тоді ходімо в будиночок, там уже всі зібралися.

Гайворон застібнув куртку, поправив густе, чорняве, вже засивіле на скронях волосся й рушив слідом за офіцером.

У мисливському будиночку, майстерно поставленому з круглих, добре обтесаних колод, за столом, накритим явно не для офіційного засідання, сиділо двоє: молодик у спортивному костюмі й присадистий літній чоловік у поліційній уніформі. Обидва посхоплювалися з місць, побачивши поважного столичного гостя.

– Бачу, дарма часу не гаєте,– іронічно зауважив із порога майор, кинувши оком на стіл.

– Так ми той… Саме снідали… Та й в Додіка привід – жінка двійню народила,– виправдовувався поліціянт, поспіхом прибираючи спиртне зі столу.

– Ну, якщо так, то вітаю! – Гайворон підійшов, щоб потиснути руку високому молодику з виголеним «під нуль» черепом. Усі інші теж потяглися тиснути руку столичному гостю. Майор зайняв чільне місце.

– Одразу про головне… Мені вже доповіли про ваші художні витвори. Що це за сафарі ви тут влаштували? Я прислав оперативну групу, аби спіймати кількох «лівих» копачів. Для звітності, розумієш? – звернувся він до оперативника.– А ти тут справжню війну затіяв. Знаєш, яка зараз ситуація? Найменший розголос – і твоя кандидатура стає першою на тривале відрядження в зону ООС.

– Пане майоре, я не давав команди стріляти. То Додікові хлопці дозволили собі зайве.

– Капітане Кушнір, хто керував операцією!? – Майор раптом зірвався з місця і стукнув долонею по столу.

– Лейтенант Бистряков. А Додікових хлопців ми залучили, аби допомогли розібратися з місцевістю.

– Лейтенанта відсторонити, підготувати документи для відрядження в Донецьку область. Якщо любить постріляти, там буде нагода! Тобі, капітане, догана із занесенням! Наступні кандидати – ти і начальник поліції! Знаєте, які зараз настрої в місцевих? Хочете Поліську народну республіку? Так Пупкіну навіть чухатися не треба, аби перекинути сюди з Білорусі «зелених чоловічків» на танках, а на додачу тут і так майже в кожного жителя стволи на руках. А ви мало що розвели бардак, ще й самі провокуєте заворушення!

– Петро Сергійовичу, не гарячкуй! Ми вже подали звіт, зазначивши, що старателі першими відкрили вогонь. Свідчення вже є. А твій наказ щодо лейтенанта виконати я не в змозі – хіба ж не знаєш, хто його дядько?

– Чорт забирай! – Майор скреготнув зубами.– Я сам піду на прийом до генерала, щоб того засранця як слід покарали.

Збліднувши, Гайворон піднявся з-за столу, пробігся кімнатою. Це трохи знизило градус його раптової люті. Зробивши ще з десяток кроків, майор знову всівся на місце. Що за часи? При іншому керівництві служби сам би навів тут лад. А тут все одно, що мочитися проти вітру…

– Мажори хрінові…– Майор набрав повні груди повітря й із шумом видихнув, ніби випускаючи пару з котла.– Гаразд. А зараз суто по-людськи поясни мені, чого це ви так обгидилися? – звернувся він до оперативника.

– Я сам усе поясню, Сергійовичу,– підвівся високий молодик у дорогому спортивному костюмі.

Гайворон суворо зиркнув на нахабу. Він, здається, слова йому не надавав. А будь його воля, сам би придушив цього вилупка. Як так склалося, що районом, де запаси бурштину за цінністю наближаються до запасів нафти на Близькому Сході, заправляють напівкримінальні придурки? Але що тут вдієш – донедавна всією державою один такий керував… Хоча тоді було простіше – то ж йолоп, нічого не тямив. Зараз ті ж схеми, але тоді працювати було легше, ніхто в твої справи не ліз, аби лише вчасно заніс, скільки треба, «нагору». А тут постійно під пресом: журналісти, волонтери, звичайні стукачі й заздрісники, і всі дихають тобі в спину. Скрутні часи, нічого не скажеш. Однак і не таке миналося.

Майор посміхнувся своїй думці, але, глянувши на голену потилицю самовпевненого молодика, скривився, наче на кислу капусту, і нахмурив брови.

Гайворон не терпів панібратства, тим паче від цього нового керівника району.

– Тебе хтось запитував? По тобі, хлопче, між іншим, ще справи не закриті,– вимовив, наче вистрілив, майор.

Молодик побагрянів, увібрав голову в плечі, як присоромлений пес, і шумно засопів.

– Петро Сергійовичу, я б на твоєму місці не сварився,– після довгої паузи врешті вимовив молодик, спідлоба глипнувши на столичного гостя. Він опустився на стілець і витер спітніле чоло. Гайворон зрозумів, що трохи перегнув палицю, давши волю емоціям. Дійсно, генерал не похвалить, якщо зараз він притисне цього вилупка, бо не ті часи, щоб міняти коней на переправі.

– Добре, Додіку, викладай свою версію…– Майор відкинувся на спинку стільця, дістав цигарку й припалив.

– Що там викладати, я краще покажу.– Додік згріб широченною лапищею зі столу перед Гайвороном залишки закуски та висипав на вільне місце із торбини кілька великих шматків бурштину. Гайворон не дарма був куратором району вже кілька років – ціну таких камінців знав. Узяв один, потер об рукав, глянув на світло, а тоді прицмокнув. Поганого настрою як і не було.

– Нічого собі! Вперше такі бачу. Жилу знайшов?

– У тому й справа, що знайшов, а взяти не можу.

– Що, я маю тобі їх копати? – насмішкувато глянув на Додіка майор.– Якщо треба охорону й канал збуту – організую.

– Сергійовичу, то ми якось самі…– почав був Додік, але, помітивши, як раптом змінилося лице майора, швидко додав: – Та ви не хвилюйтеся, правила діління я добре вивчив. Правду ж кажу, Миколайовичу? – звернувся він до начальника поліції. Той ледь помітно кивнув.

– То що ж потрібно від мене? – мовив майор, перебираючи теплі на дотик камінці.

– Перше – щоб ми всі забули про ту стрілянину. Друге – треба знайти ту помпу, яка зникла разом із втікачем.

– Тобі що, помп бракує?

– Такої, як у Сашка Зарванця, немає.

– Тобто?

– Такий жилавий бурштин залягає на глибині, наші помпи його не дістають. А от у цього засранця «жужик» вимиває із майже тридцятиметрової глибини. Він сам мені показував.

– То іншим чимось дістань… Хоча ні – не треба зараз тягти сюди техніку, земснаряди, тільки шуму наробимо. Значить, усе те сафарі тільки заради помпи? То, може, тре було домовитися, а не ганяти хлопця, як зайця? – Гайворон випустив цівку диму під стелю.

– Я намагався. Впертий, козел.

– То ви його підстрелили?

– Втік, зараза, і помпу з собою прихватив.

– Добре. Капітане, є в тебе розробка на цього… як ти казав?..

– Зарванця,– нагадав Додік.

– Ага, Зарванця. Ще й прізвище якесь бунтівне.

– Так, Петро Сергійовичу! Олександр Данилович Зарванець, 1987 року народження, не судимий, одружений на Катерині Антонівні Тимощук, 1990 року народження, має дочку Тетяну 2012 року народження, проживає в містечку Плесів за адресою…

– Вже навідали дружину?

– Дільничний заходив,– вставив слово мовчазний начальник місцевої поліції.– Вдома його немає, жінка стривожена, каже – поїхав до лісу по дрова. І вже кілька днів не повертається.

– Дрова?

– Вони всі так кажуть, коли їдуть бурштин мити.

– Добре, ми з тобою, капітане, провідаємо цю Катерину. А Додіку дай хлопців зі спецпризначенців, хай прочешуть ліс. Можна задіяти безпілотник. Якщо того Зарванця все ж таки підстрелили, ніяких слідів не має залишитися, якщо живий – спробуйте домовитися, а ні – то хай на себе нарікає…– Гайворон підвівся з-за столу.

– Петро Сергійовичу, може, перекусиш, попаришся з дороги? – запитав капітан Кушнір, поспішно піднімаючись слідом за гостем.

– Я не голодний, та й ви до мого приїзду насухо не сиділи.– Майор указав очима на стіл. Додік почав похапцем згортати бурштинові камінці до торби.

– Е, ні! Це залишиться в мене як речовий доказ у справі! – Гайворон накрив долонею камінці.– Генерал має знати, навіщо я задіяв такі сили та засоби. Ще й патрони, що ви випустили по гавах, маю якось списати.

– Та я що… Коли для гарної справи, я завжди…– виправдовувався Додік, ховаючи порожню торбинку в кишеню.

Розділ 2 Фіктивні слідчі

Виїхали, не гаючи часу.

Гайворон перебрав керівництво операцією на себе, хоча зазвичай намагався не засвічуватися. Але зараз надто багато стояло на кону. У Києві намічаються чергові зміни, генерал сидить уже не так міцно, тож йому, майорові Гайворону, треба забезпечити надійне майбутнє. Скоро можуть полетіти голови, хоча Гайворон не дуже в це вірить – надто багато політиків пов’язані цією справою. Міцно пов’язані – кого не висмикни, потягнеться ниточка аж до теперішніх, постмайданівських. Він то добре знає – така служба.

Колись, у буремних дев’яностих, ще лейтенантом, він сам пропонував керівництву: тільки дайте наказ, ми всіх, кого треба, за ніч пов’яжемо. Ніхто ж не ховався, все було як на долоні, легко можна було придушити того бандитського спрута, що розповзався країною. Тоді йому пояснили: хочеш працювати – тихенько дихай у комірець. От він і дихав, до майора додихався. Як би ж не Майдан, то пішов би на пенсію полковником. Тепер хто знає, чого чекати до вечора. А в нього ж дочка єдина. Красуня, талановита, живописом захоплюється, сама придумує вбрання, вже й власну колекцію виставляла. Мріє відкрити модельне агентство. Він її обожнює, кажуть, пізня дитина – найдорожча. Отже, мусить допомогти. Лише дружина, бо не дурна ж, здогадується, що вже давно живе не на майорську зарплату. Але її влаштовує, і всіх влаштовує.

Якби ж вони знали, в якому лайні доводиться йому борсатися! Брехати, принижуватися, лізти зі шкіри, взагалі викресливши зі свідомості таку річ, як совість, щоб стабільно мати ті «ліві». Якби ж усі навкруги жили чесно, хіба б спокусився Гайворон на легкі гроші? А тепер назад шляху нема, в органах такі проблеми вирішують тихо, без зайвого шуму. Навіть міністри, які намагалися щось зайве бовкнути, кінчали самогубством, двічі вистріливши собі в скроню.

Гайворон тріпнув головою, відганяючи моторошні думки. Постановив собі: завершить цю справу й буде проситися у відставку. Втомився, морально й фізично, та й вислуга вже дозволяє. Хай молоді намагаються змінити цей світ…

Їхню машину зустрів дільничний, привітався й усівся на переднє сидіння. Гайворон ніколи не сідав поруч із водієм. Не так щоб побоювався, але не терпів запаху поту й дешевого парфуму вперемішку з бензином, яким завжди віяло від молодого водія.

Автівка завернула за ріг і з’їхала на бруківку. Ця вулиця ремонтувалася ще, певне, за царя Гороха. Двісті метрів до хати Катерини Зарванець майор бовтався на сидінні, як у міксері.

– Ось її двір! – указав місцевий «шериф» на тесаний ґанок.

Хата нова, дерев’яна, під лак, оббита по-модному – блок-хаусом. Гайворон віднедавна розбирався в тих нових будівельних назвах, бо ж сам зводив у передмісті Києва «хатинку». Саме так волів називати той архітектурний витвір на двох гектарах серед лісу. Він завжди був проти зайвої пишноти, але дружина наполягла. Тепер ще й доведеться ховати кінці, переписувати на якогось далекого родича. Електронні декларації, це ж треба! Але то пусте, потім. Зараз головне – отримати той жилавий бурштин, тоді генерал напевне його відпустить…

Зупинилися навпроти нової, добротної хати. Майор із капітаном попрямували до ґанку, а дільничному наказали залишатися біля машини. Гайворон не хотів, щоб зайві вуха чули цю розмову,– і без того надто багато сторонніх осіб задіяно. Якщо, не приведи Господь, щось піде не так, це ж скільки зусиль знадобиться на «прибирання». Генерал не любить зайвих свідків.

– Добридень! – Гайворон заступив дорогу русявій жінці, що вийшла із тазиком прання наперед себе, почувши гавкіт собаки. Не красуня, але з перцем, мимоволі відзначив про себе.

– І вам доброго дня!

– Може, запросите до хати?

– Я вас не знаю, чоловіче добрий. А з дільничним ми вже розмовляли.– Жінка кивнула на одиноку постать біля машини.

– Ох, не відрекомендувався, вибачте! Кримінальна поліція, капітан Плашко.– Гайворон витягнув затерте посвідчення, розкрив і, наче фокусник, повертівши перед носом жінки, блискавично заховав. Знав, що майже ніхто не встигає розгледіти затертий напис «міліція», а тим більше запам’ятати прізвище.

– Це мій помічник. Хочу з вами поговорити про вашого Сашка.

– А що про нього говорити? Приїде з лісу, то й поговорите.

– То він живий? – промовив Гайворон, та, поглянувши на жінку, миттю зрозумів, що дав маху, тому виправився: – Ви з ним говорили?

– Так, телефоном. А в чому справа? – стривожилася жінка. Така навала представників закону, та ще й із самого ранку, змусила її насторожитися.

– На жаль, відбулося нещастя. Ваш чоловік застрелив поліцейського,– не зморгнувши оком, збрехав Гайворон.

– Ой божечки! Як таке могло статися? – Катерина опустилася на ґанок, чіпляючись за перила, наче ноги їй раптово відмовили. Тазик із пранням випав із рук. Груди молодої жінки важко здіймалися.

– Вам погано? – Майор простягнув руку, аби підтримати жінку.

– Ні, все добре, зараз минеться…

Жінка зблідла, але наступної хвилини взяла себе в руки.

– Давайте все ж таки зайдемо до хати! Я б не хотів, щоб хтось почув нашу розмову,– знову запропонував удаваний слідчий.

– Так, звичайно,– ледь чутно вимовила Катерина.

Гайворон із капітаном зайшли до світлиці слідом за господинею і розташувалися в кріслах навпроти каміна.

– Його намагалися затримати за незаконний промисел бурштину, а він першим відкрив вогонь і смертельно поранив поліцейського.– Гайворон говорив тихо – це надавало його словам переконливості.

– Я не вірю! Сашко без потреби навіть мухи не заб’є…– вимовила жінка, не піднімаючи очей, ніби сама до себе.

– Так сталося. Можливо, він і не хотів. Якби одразу здався, то відбувся б штрафом – і все. А так – збройний спротив, стрілянина. Отже, йому світить довічне. А ще гірше, як його впіймають побратими поліцейського… Самі розумієте, хтось може й не втриматися, зброя ж у всіх бойова… Цього я найбільше побоююся.

– Боже ж ти ж мій! Та як же так? Він же казав по телефону, що все добре… Чекайте, а з чого ж він стріляв? Зброю з собою він ніколи не бере, каже, щоб випадково чогось не вийшло. Он же його двостволка, у сейфі. Я покажу, і документ на неї є! – Жінка забігала, шукаючи ключі. Нарешті знайшла й почала тремтячими пальцями цілити ключем у проріз замка. У неї не виходило, ключ лише цокотів по залізу сейфа.

Нарешті капітан не витримав.

– Дайте сюди! – Він відімкнув сейф. Там лежала розібрана, добре змащена мисливська рушниця.– Зброю ми вилучаємо на експертизу,– додав Кушнір і, схиливши голову, намагаючись не дивитися на господиню, закрокував надвір.

Гайворон залишився наодинці з жінкою. Тієї миті він відчував себе вершителем її долі. Це було підло, підступно, але майорові подобалося. Десь у підсвідомості ворушилася думка: яка ж вона зараз, у розпачі, приваблива! Знав із власного досвіду – такі готові на все, аби врятувати рідних. Проте зараз не час, спершу справа.

– Знаєте, мені вас шкода. Стільки трудилися, старалися, а все ж доведеться конфіскувати.

– Що? – Катерина підвела на нього повні сліз очі.

– В якості компенсації за шкоду, завдану незаконним видобутком бурштину, і відшкодування родичам загиблого міліціоне… ач, ніяк не звикну, що в нас тепер поліція!..

Катерина сиділа ні жива ні мертва. Цей чоловік, наче велетенський полоз, гіпнотизував її тихим голосом, притлумлював волю, позбавляв здатності тверезо мислити.

– Так, мені дійсно шкода. Така молода, симпатична жінка з дітками на руках…

Тут майор похопився – знову прокол. Старієш, брате. Згадав, що Додік казав про дочку.

– Маю на увазі – з малолітньою дочкою. Але ж у мене теж донька, тому я спробую допомогти. Звичайно, аби залагодити й закрити цю справу, знадобиться багато грошей. До суду вона піде ще не скоро – треба в усьому розібратися. Але найперше ви маєте зв’язатися з чоловіком, щоб він з’явився з повинною. Може, він дійсно не винний у стрілянині, але як я зможу це довести?

– Так, так! Я обов’язково йому передам. І будьте певні – нічого не пошкодую. Може, зараз щось – у нас ще залишилися деякі заощадження!

Жінка схопилася й гарячково забігала по кімнатах, щось шукаючи.

– Катерино Антонівно, та не переживайте ви так.– Майор скоса поглянув на її стрункі ноги, що оголилися до стегон, коли жінка зіп’ялася навшпиньки над мисником, витягаючи клунок із грішми.– Я думаю, ми ще зустрінемося, коли все буде позаду. А зараз головне, щоб ваш чоловік дав правдиві свідчення. Ось тут мій номер телефону, дзвоніть у будь-який час. Повірте, це тільки в його інтересах!

Гайворон поклав на стіл візитку.

– Візьміть, будь ласка! Тут десять тисяч…

– Облиште, вам вони ще згодяться, можливо, доведеться щось дати судді… Найперше я маю поговорити із Сашком, може, й не знадобляться ті гроші. Головне – довести його невинність.

– Так, так…– Катерина совала клунок із грішми по столу, наче не знаючи, де подіти.– Якщо мало, я проситиму в родичів.

– Катерино Антонівно, ми ж домовилися. Ваш чоловік повинен зустрітися зі мною й розповісти, як усе було. До відділку йти не треба – хай просто зателефонує. Думаю, ми тут розумні люди, домовимося. Тобто доведемо його непричинність. Але поспілкуватися конче треба.

На цьому Гайворон підвівся й попрямував до дверей. Докинув уже з порога:

– А ви дуже, дуже симпатична жінка…

На ґанку чекав капітан Кушнір. Він спідлоба зиркнув на київського гостя.

– Петро Сергійовичу, а чи не перегнули ми палку? Що, як вона побіжить у відділок, а там скажуть, що ніхто навіть не поранений?

– Бачу, ти вже давно відстав від оперативної роботи. Вчись, капітане, як треба працювати. Найбільше вірять саме в найбільшу брехню. Нічого вона з’ясовувати не буде, а прямісінько кинеться рятувати любчика. Треба тільки вправно прослідкувати. Постав її мобільний на прослуховування. Нам від цього Сашка потрібне одне – помпа. Думаю, опиратися він не буде, жіночка ж у нього смачненька, та й дочку, певно, любить.– Гайворон підморгнув капітанові.

Той промовчав і пригнічено поплентався за столичним гостем, тримаючи в руках чохол із розібраною рушницею.

– А як із дозволом на прослуховування?

– Генерала я беру на себе! – Вони вже наближалися до машини.

– Ну, що там? – запитав дільничний, якому вже набридло тупцювати біля автівки.

– Та от, вилучили незаконну зброю,– кинув через плече Гайворон, сідаючи на заднє сидіння. І раптом щосили ляснув себе по шиї.– Ах ти, зараза, все ж таки встиг! Швидко дай мазь, вона в бардачку! – гукнув він до водія. І поки той порпався в мотлосі, шукаючи тюбик, на шиї майора вже здулася чимала рожева пухлина.

Розділ 3 Втеча

Як тільки непрохані гості вийшли з хати, Катя впала на табуретку й кілька хвилин просто вила, гойдаючись із боку в бік. Потім ухопила телефон і почала раз у раз набирати номер Сашка. Це все він, він втягнув їх у це лайно! Вона ж попереджала, просила, благала… А що у відповідь? «Ще трохи намию – і поїдемо звідси!»

Поїхали?! Тепер, як зловлять, заберуть усе до нитки, ще й посадять. Треба тікати! Аби попередити Сашка…

Катя знову і знову набирала номер.

– Абонент поза зоною досяжності,– щоразу відповідав байдужий жіночий голос.

– Господи, як же ж ця залізна хвойда мене задовбала!.. Сашко, сучий ти сину, що ж ти накоїв?! Вони ж убивство тобі шиють! Чуєш?! Що нам робити, кажи? – Катя схлипнула, але швидко взяла себе в руки.– Добре, ми з Танюшкою заховаємось і десь пересидимо, гадаю, усіх грошей вони не знайдуть… Натомість ти знайди нас, а додому, чуєш, поки не приходь! Не приходь, чуєш? Чи ж ти чуєш мене?! – Вона кричала в слухавку, аж поки із сусідньої кімнати не з’явилася заспана донька.

Тікати! Треба тікати! – Катя заметушилася по хаті, похапцем збираючи речі. Але куди – з п’ятирічною дитиною? Як тільки сяде на потяг, уже в Сарнах знімуть. До лісу? Куди до лісу з дочкою? Господи, має ж бути якийсь вихід… Вона визирнула з-за фіранки: навпроти, біля магазину, вже нишпорить якийсь підозрілий тип. Явно нетутешній.

Завезти дитину до матері? Ні, це дурне. Додік все про неї знає, а дільничний із ним – одна шайка. Але чого це вона так стривожилася? Он же слідчий натякав – можна домовитися. Може, все ще влаштується. Скільки ж вони запросять? Торік з Левка Полюховича, який через ревнощі зарізав дружину, взяли двісті «паперів»1, але ж не посадили. Вона теж позичить скільки зможе, аби не чіпали. Але від гріха подалі треба сховати Таню. Ці, якщо вирішили, ні перед чим не зупиняться, ні перед викраденням, ні перед шантажем. Вона знала: якщо полюють на Сашка, тут усі засоби будуть вжиті. У лісі живе, тож знає закони лісу. То куди? До Сашкового кума Степана! Так, вони не знають про кума, а в сільраді записаний інший чоловік. Та й, може, побояться чіпати, бо Степан щойно з ООС…

Схопила дочку, закинула на плече сумку з одежками, що похапцем зібрала, і вискочила заднім двором у город. Боса, у чому була, побігла городом, перечіпляючись через кілки, що ними підв’язували минулого року помідори. Здавалося, що всі поліцейські нишпорки мчать слідом, навіть відчувала їхнє важке дихання. Цей страх підганяв, додавав сили. Катя бігла з дитиною на руках, не відчуваючи втоми, петляючи, перестрибуючи зрошувальні канави, що деінде перерізали городи. Мала, певне, відчула материні страх і відчай, бо міцно вчепилася рученятами в її шию й навіть голосу не подала за всеньку дорогу.

Ось і Степанова хата на самому краю містечка – далі частокіл густих сосон. Знала, що в кума ще десь пасіка в лісі – якщо треба, можна й там заховатися разом із Танюшкою. Нарешті постукала в двері: простоволоса, з повними жаху очима.

– Кумонько, а що це ви зрання? Сашко з кимось у ліжку застав?..

Кума хотіла була пожартувати, але, побачивши на руках у Каті дитину та її перелякані очі, так і заклякла на порозі з відкритим ротом. Потім, ледве ворушачи губами, запитала:

– Щось страшне сталося?

– Людо, мого Сашка у вбивстві звинувачують. Сьогодні слідчі приходили…

– Боже праведний! А Сашко ж що каже? – ніяково сплеснула руками кума.

– Телефон не відповідає. Кілька днів тому подзвонив, сказав, що все добре, і після того…– Катя поставила на ґанок доньку, а сама впала на груди кумі й заридала вголос. Дала повну волю сльозам. Кума й собі не стрималася. Поруч, учепившись у поділ маминої сукні, рюмсала мала.

Ревли довго, поки Людмила не взяла себе в руки.

– Слухай, кумонько, може, й не все так погано… Тебе не заарештовано. Сашко дзвонив – значить, живий і теж на волі. Шукають вони його?

– Слідчий такий собі ніби лагідний, дещо обіцяє. Але я все одно Таньку в тебе залишу. Не вірю я ментам, бо стільки наслухалася…

– Слідчий молодий? – запитала Людмила, думаючи про щось своє.

– Ну, такий, нібито не зовсім порохнявий.

– Треба йому дати!

– Та я пропонувала. Не взяв, певне, мало!

– Дурна, певне, що мало. Я про інше кажу. Треба дати… ну, ти розумієш?

– Ти про що, Людко?

– Ой, не роби великі очі. Ми, жінки, маємо жертвувати заради своїх чоловіків. Як думаєш, чого Додік відчепився від мого Степана?.. Він тепер вільний козак, працює тільки на себе й класти хотів на ті Додікові артілі.

– То ти із Додіком… спала?

– Ой, кумонько… Заради Бога, не треба на мене так дивитися! Слухай, Катю, що я тобі пораджу. Я догляну хрещеницю, а ти вертайся додому, причепурися, візьми, якщо хочеш, гроші та руш до слідчого. Зрозумій: чоловіки цінують не вірність, а самопожертву. Та й твій Сашко не мед-цукор, щодня бігає до «Янтаря» на ту малу барменшу витріщається. Люди все бачать!

– Що ти таке верзеш?

– Як би там не було, а жінці треба на практиці переконатися, що її чоловік – єдиний і неповторний. А якщо немає із ким зрівнювати, це лише пусті слова!

– Та ну тебе, Людко! Я піду додому, зберу речі й пересиджу у вас із Танькою кілька днів. А потім ви допоможете мені дістася до Рокитного.

– Я-то допоможу, але, Катько, ти ж сама маєш розуміти: якщо вони тебе підчепили, знайдуть навіть під землею. Хіба в лісі все життя сидітимеш?

Катя розлючено глипнула на Людмилу, проте начепила кумині галоші й знову помчала городами додому. Захекана, влетіла в дім і мало не зіткнулася лобом із витрішкуватим молодиком, що хазяйнував у неї в хаті. Стоп: це ж, здається, те саме чмо, що крутилося під магазином!

– Рятуйте! Злодій! – метнулася жінка до вікна.

– Заспокойтесь, громадяночко,– карна поліція! – Молодик, як і попередній візитер, тицьнув Катерині під ніс посвідчення, посміхнувся: – То ви, мабуть, з ранкової пробіжки? Отже, якщо не хочете, щоб я вдяг на вас «браслети», тихенько одягайтеся й ходімо до машини! Капітан…– він трохи зам’явся, згадуючи прізвище,– Плах… Плашко вже чекає на вас. І без дурниць, дитину теж прихопіть із собою!

Катя ледь помітно всміхнулася. Танюшку вам не дістати. Недарма вона так переполошилася, підказувало материнське серце.

– Дитина у моєї мами,– не зморгнувши, вимовила Катя.

– Добре, ми перевіримо.

– І взагалі, яке ви маєте право? Що я зробила протизаконного, якщо навіть чоловік вскочив у халепу?.. За яким правом вдираєтесь у мій дім?! Де ордер? – Тепер, коли дочка перебувала у відносній безпеці, Катя вже не стримувалася. Зараз вона покаже цьому сопляку…

Але той різко осік:

– Гаразд квоктати! Мені наказано слідкувати за тобою, а коли спробуєш утекти, привести до шефа! Второпала?! – просичав огидний тип просто їй в обличчя.

Катя зрозуміла: опиратися цьому недоумку – тільки собі зашкодити, тому пішла в кімнату одягатися. Молодик рушив слідом.

– Може, даси вдягтися? – гаркнула Катя. Балухатий поліцейський відступив за двері.

«Щось тут не те,– подумалося їй,– ці поліцейські надто схожі на бандюганів. Але хіба не так? Це ж тільки в телевізорі – реформа, реформа. Форма нова, а менти ті самі, особливо в глибинці. Брат казав – у Сарнах жодного не виперли. Тих, хто не пройшов атестацію, суд на роботі поновив. А як же ж, коли в кожного з них «паперів» і бурштину – мішками…»

Катина розгубленість відступила, до неї повернулася здатність тверезо міркувати. Вона вдягла нову сукню, прихопила згорток із грішми, телефон і потай, коли молодик відвернувся, пхнула до сумочки маленький кухонний ніж.

Розділ 4 Вартісна помпа

Гайворон нарешті розслабився: зручно всівся, закинувши ноги на письмовий стіл, як у старих вестернах, і підсунув ближче до себе ввімкнутий ноутбук. Ледь ворушачи пальцем, прокручував стрічку у Фейсбуці. Не те щоб його там щось надто цікавило – просто хотілося відволіктися від справ, а де ще так убити час, як не в соціальній мережі? Він полюбляв машинально ставити позначки, навіть не читаючи пости. Споглядай та «лайкай» – така собі фейсбучна нірвана. Досвідчений оперативник знав: тепер, коли всі гвинтики на місцях і механізм людських зв’язків та взаємовідносин запущений, залишається тільки трохи почекати – і буде результат.

Гайворон напівдрімав, поглядаючи з-під обважнілих повік на екран, де поступово змінювалися картинки, коли його солодке напівзабуття перервав грюкіт на ґанку.

– Ось, доставили втікача! – До кабінету ввалився розхристаний Додік. Майор скривився, наче скуштував гіркого огірка, та все ж прибрав гидливу міну з лиця. Закрив ноутбук і всівся як належало.

– Що, знайшли того поліського Едісона з його суперпомпою?

– Ні, самого не знайшли, ніби в трясовину провалився разом із своєю залізякою. А от дружка його впіймали.

– Хоч щось. Веди, хочу із ним поговорити!

Додік відчинив двері й гукнув своїм «бичкам», двом м’язистим дуболомам, одягненим у дешеві засмальцьовані спортивні костюми. Ті поспіхом заштовхали до кімнати переляканого Володька. Хлопець, перечепившись через поріг, зашпортався й упав, мало не перекинувши стільця. На розбитій брові запеклася кров, під оком цвів синець.

– А хто це тебе так, юначе? – Майор співчутливо похитав головою. Зробив крок і простягнув руку бранцеві, аби той звівся.– Кажи, я особисто з тією паскудою розберуся!

– Та пусте, просто підсковзнувся на сходах! – криво посміхнувся Володько.

– Бачу, ти нормальний пацан. Як звати?

– Володьком.

– А чому тікав?

– Сам не знаю. Всі ж побігли…

– А могли б і підстрелити.

– Ми ж усі під Богом. Якщо призначено, то й очеретиною можна зарізатися.

– Молодець! Ціную гумор.– Гайворон поплескав хлопця по плечах.– До церкви ходиш?

– Так. До церкви християн віри євангельської – п’ятидесятників.

– О’кей! Знаю та поважаю вашу віру. Певне ж, тобі відомо, що брехати – чи не найтяжчий гріх. Тому скажи мені, як перед Богом…– Гайворон трохи зам’явся, помітивши єхидну посмішку на обличчі Володька.– Добре, ніби перед пресвітером: де ви заховали помпу? Не думай, ми добре за неї заплатимо. Навіть якщо не захочете продати, то зможете попрацювати на Додіка – у долю. Так, Додіку?

– Еге ж! – мугикнув голомозий із кутка кімнати.

– Не знаю я, пане начальнику. Вони налетіли, ми побігли… А хто й куди – то ж ліс, самі розумієте. Коли почалася стрілянина, я зупинився.

– Зупинився він, курва! – Додік схопився з місця, стиснувши кулаки, готовий будь-якої хвилини вдарити.– Та ти ж гасав сосняком, поки бензин не закінчився. А потім тиждень десь по лісах тинявся. Якби добрі люди та мій дружбан Бабайчик не підказали, то й досі б тебе ловили!..

– Вийди-но звідси. Я хочу поговорити з хлопцем сам на сам! – Гайворон суворо звів брови до перенісся. Додік та його «бички» непорозуміло вирячилися, бо не чекали раптової зміни настрою столичного гостя, тоді, як пристиджені коти, потяглися за двері.

– Бачиш, із ким доводиться працювати! Чаю, кави?..

– Дякую, води б випив…

– Можу запропонувати «Боржомі», але краще каву, у мене справжня. Коньяк не пропоную, ти ж людина воцерковлена… чи, може, все-таки?..

– Ні, не треба.

– А я собі наллю.– Гайворон відкрутив кришку термоса й розлив по чашках запашну рідину, додав у кожну трохи вершків, собі долив із плоскої пляшки. Одну чашку підсунув до Володька. Той завагався.

– Пригощайся, там цукерки у вазі!

Володько сидів напружений – чекав, що зараз увірвуться Додікові «бички» й знову почнуть його товкти. Чомусь не вірилося в доброту цього гладженого дядька. Менти всі однакові: спочатку пригощають, а потім по печінках… Але цей якось не схожий на місцевих – доглянутий, елегантний. Тримає форму. Не те, що свої, сарненські,– ті вже здавна страждають на «дзеркальну хворобу». Тобто не мають змоги побачити власне чоловіче хазяйство без дзеркала.

– Не церемонься. Цукерки свіжі, «рошенівські».– Майор щиро усміхнувся й підсунув до хлопця вазу із солодощами.

«А хай йому,– подумав Володько,– навіть якщо битимуть, з’їм хоч трохи на халяву». Загріб добрячу жменю, розгорнув одну й поклав до рота, інші запхав у кишеню. Гайворон вдав, що не помітив, лише тінь посмішки торкнула губи. Володько пошурхотів обгортками, запхав до рота ще кілька цукерок і почав енергійно жувати, наче хліб.

– Кава охолоне! – не витримав Гайворон.

Володько сьорбнув – і аж примружився від задоволення. Здалося, що сидить удома, а мама щось ворожить у кухні, і звідти розходиться аромат кави, кориці та ванілі.

– Сушиш голову – чого хоче цей мент, якщо так підлащується? – Голос майора повернув Володька до дійсності.

– І чого ж він хоче?

– Аби ми знайшли спільну мову. Бачиш, я й сам не в захваті від Додіка та його дуболомів. Можливо, колись сам із задоволенням виряджу цього тупака за ґрати. За все відповість: за знущання над людьми, за незаконний видобуток і збут бурштину, за те, що закопав двох твоїх односельців у лісовій ямі.

– Ви й про це знаєте?

– Я взагалі багато знаю. Відповість навіть за те, що зробив із твоїм лицем. Але зараз доведеться трохи потерпіти. Скажу тобі більше: я приїхав із Києва, аби викрити всю цю бурштинову мафію – аж до самого верху. І хочу, щоб ти мені допоміг. Згоден?

– І що я маю робити? – недовірливо запитав Володько.

– Наразі маєш поговорити із Сашком. Хай прийде до мене зі своєю помпою. Схилить голову перед Додіком і почне мити в його артілі. Додік знайшов жилавий бурштин, але дістатись до нього без Сашкової помпи йому зась.

– Чи не за Синім Горбом та жила? – бовкнув Володько та одразу ж пожалів, бо в очах чоловіка навпроти промайнув хижий зблиск. Чи, може, здалося, бо очі цього добродія за мить знову стали лагідними.

– Покажеш на карті?

– Та в мене якось не дуже з географією,– почав клеїти дурня Володько.

– Добре, добре,– кивнув майор.– Не довіряєш мені. Я б теж одразу не погодився. Додік теж не хоче казати, де воно, те місце. От ми й виведемо його на чисту воду. Хай заведе нас на жилу й набере купу бурштину, тоді ми його й пов’яжемо.

– Добре, а як же я щось передам Сашку? Я ж ніби затриманий.

– Тебе зараз звільнять. До речі, було б непогано, щоб ви з Сашком виступили на суді – дали свідчення проти Додіка. Чи духу забракне?

– Ні, він тут уже всім печінки проїв. Гадаю, таких, як ми, чимало знайдеться.

– От і добре. Тільки про цю розмову нікому, хіба що Сашку. Скажеш йому, що я на вашому боці. Чекай, зараз тебе відвезуть додому.– Гайворон підвівся й вирушив до дверей – покликати охоронців. Уже майже з порога обернувся до бранця: – А хто ще був із вами того дня?

– Гриша,– прохопився Володько.

– Ну, ще йому можеш переповісти зміст нашої розмови.– Гайворон мимоволі посміхнувся. Бо отримав від цього простеця все, що було потрібно. Відчинивши двері, майор гукнув Додіка. Той наблизився, перемелюючи щелепами жуйку, ніби корова на стійлі. Гайворон зверхньо, з іронією глянув на довготелесу ломину. Уявляє себе крутим ковбоєм, та хай. Півголосом вимовив у Додікове вухо:

– Знайдеш мені Гришу!

– Якого?

– Того, що разом із Зарванцем утік у вас з-під носа!

Майор напружився. Ні, все ж таки цей довбак його нервує.

– Зрозумів. А з цим що? – Молодик кивнув у бік бранця.

– Відвезти до містечка й очей не спускати!

Володько мав добрий слух. І все миттю зрозумів. Проте вирішив і далі клеїти дурня. Коли його вже вели до машини, на ґанку він ледь не зіткнувся із балухатим здорованем – той вів під руку Сашкову Катерину.

«Нічого собі! – подумав Володько.– Тут уже полювання не на жарт. Схоже, Сашко мав рацію: надто вже вартісна його помпа».

Частина 3

Розділ 1 Босий Бабайчик

Додік сам сів за кермо білого «Хаммера». «Бички» запхали на заднє сидіння позашляховика Володька, самі розташувалися обабіч.

«Як міністра везтимуть»,– подумав хлопець, оглядаючи просторий салон авто. Коли виїжджали з території бази відпочинку, їх наздогнав хлопчина в потертих джинсах.

– Майор каже, щоб ви, як будете повертатися, забрали й привезли сюди дитину.

– Яку ще дитину?

– Ось.– Хлопчина тицьнув Додіку адресу на папірці.

– Знаєш, щось ваш майор взагалі… Хай сам їде! Додік із дітьми не воює. Хочеш – сідай з нами!

Молодик схопився за телефон, кинув кілька слів у слухавку, потім усівся на переднє сидіння.

Додік натиснув на газ. Автівка, ревнувши потужним двигуном, зірвалася з місця та, обкидавши багнюкою чергового біля воріт бази, вилетіла на асфальтовану дорогу. Додік вів упевнено, тримаючи кермо однією рукою.

– Дідько, що за день сьогодні? Хвилини спокою нема. Коли вже твій шеф вшиється до свого Києва? – нарешті звернувся він до пасажира.– Якби не він, ми б самі тут усе потроху розрулили. Таким, як оцей,– водій кивнув на заднє сидіння,– я завжи дам раду. Він би в мене поскакав. А майор: «Відвези додому, дай хлопцеві спокій!» Може, ще й скибку медом намазати?

– Я вже он другий рік із ним, і теж досі зрозуміти не можу. То злий як собака, то як кіт лагідний. Одне точно: жінок любить просто страх. Жодної спідниці не пропускає,– погнав молодик на шефа.

– Мужик! За це поважаю, сам такий,– розплився в усмішці Додік.– Моя он двійню народила, а я планував до Сарн мотнутися, з дівчатками відсвяткувати, так чорти принесли твого шефа. А може, давай трохи зріжемо, я зазирну до «Янтаря»: там така офіціантка! Не дівка – мед. Щоправда, хвицається, як лісова коза. Ги-ги!

– Може, спершу завдання? Шеф порве.

– Не сци, ще й не таким Тузікам тут намордники вдягали.

– Додік, може, висадиш нас на розвилці,– обізвався один із «бичків», що сиділи позаду.– Бачу, Володька реабілітували, то нам і робити нічого, а тесть просив до вечора гній вивезти.

– Та йдіть уже, гнойовози, приймаки хрінові. Але ж прослідкуйте, щоб завтра коло Синього Горба ще вдосвіта всі «жужики» торохтіли!

Він пригальмував, з’їхавши на лісову дорогу. Хлопці зіскочили на узбіччя, гримнувши дверима. Їхні згорблені силуети із запханими до кишень кулаками швидко зникли між деревами в лісовому серпанку. У салон «Хаммера» ввірвався запах весняного лісу. Володько хапнув того повітря, як риба води після довгого перебування на суші. Тепер, коли йому не тиснули під боки ті вайлуваті хлопці, він відчував себе вільним, ніби тяжка ноша спала з плечей.

– Може, і я піду навпростець? – обережно запитав бранець із заднього сидіння.

– Сидіти! – гаркнув Додік.– Якщо майор тебе погладив, не думай, що став пухнастим. Він там, а ми тут. У нас ще з тобою довга розмова.

Додік відпустив зчеплення, і машина, завищавши гумою, стрибнула на вибоїсту лісову дорогу. Їхали навпростець, позашляховик ніби не відчував ям, тільки вода з калюж розліталася під колесами. Коли проминули кілька просік, що поділяли дорогу на рівні відтинки, назустріч вибіг розхристаний бородатий чоловік в одних лише шкарпетках.

Додік пригальмував.

– Бабай, чого в шкарпетках бігаєш, мешти погоріли, чи що? – Він опустив скло й висунув із вікна вдоволене лице.

– Та ти так літаєш, що я минулого разу не встиг навіть одягтися! – У чоловіка світилися очі, хоч сам був захеканий, наче собака.– Закурити даси?

– Ай-я-яй! Бабайчику, так і згубиш життя. Чи телевізор не дивишся, не в курсах, що курити шкідливо?

– Та я той, весь час на природі, то й компенсую.

– Люблю тебе, Бабаю, що за словом до кишені не лізеш. На ось, ще півпачки лишилося. Тримав як ензе.

– А пару гривень?..

– І нащо вони тобі в лісі?

– Від вовків відкуплюся.

– Двадцятки вистачить?

– Воно б вистачило, але наші жлоби за півлітра сорок гривень просять.– Волохатий лісовик віддано їв очима благодійника.

– Ох, пустиш ти мене, Бабаю, світом… На тобі п’ятдесят!

Бородань вдячно вхопив гроші та заходився цілувати руку Додіку. Але той відіпхнув лісовика.

– Годі, я тобі не піп! – Додік, вочевидь, почувався незручно перед хлопчиною, що сидів поруч.– Ну, як тут – все нормально, чужих не чути?

– Та ніби все добре. Лише вчора вночі якийсь «жужик» фурчав на твоєму болоті.

– Гаразд, пильнуй далі! – Додік натиснув на газ, і позашляховик понісся далі дорогою, що кривуляла між сосон.

Бабай ще довго стояв, закурений вихлопом. Потім дістав шурхітливий папірець, глянув крізь нього на сонце, понюхав, а тоді знову заховав. Лише тепер він відчув, що його шкарпетки цілком просякнуті лісовою вологою.

«Хаммер» линув плавно, його гідравлічні амортизатори вправно реагували на кожну нерівність, тому Додіку навіть не доводилося пригальмовувати на вимоїнах. Невдовзі між дерев показався високий насип – рукотворна гора пустої породи, що її вивозили з кар’єру. Цей поліський терикон насипали ще за радянської влади, і зараз він слугував за дороговказ, бо далі показалися перші будівлі робітничого містечка. Додік додав газу, а біля самого кафе ефектно загальмував.

– Приглянь за цим хирляком, а я до дівчат збігаю! – звернувся він до свого пасажира.

Балухатий сів півобертом до Володька, щоб краще пильнувати. Той напустив на себе безтурботний вигляд, щось мугикав під ніс, поглядаючи у вікно. Ми ж у селищі, кругом люди, і нічого вже вони мені не зроблять, думалося йому.

Додік повернувся в поганому настрої, але з повним пакетом їжі та кількома пляшками горілки.

– Взяла відгул, кажуть, до родичів поїхала. Невезуха, брат,– пожалівся він пасажирові, знову всідаючись за кермо.– Ти б побачив: красуня дівка, для себе бережу, але тобі як гостю міг би дати покористуватися. Ги-ги!

– За що така шана?

– Надто вже ти мені сподобався.

– Чого ж іншу не взяв? – запитав банькатий.

– Там сьогодні одні старі баби. Чи ти не перебірливий? Ги-ги! – Громила знову перебував у доброму гуморі.

– Тоді давай заберемо ту малу й відвеземо до шефа! Хоча й мені теж ця справа не подобається. Чорт його знає, що він там задумав! Усе якісь інтриги, типу гросмейстер, «поліський гамбіт» розігрує. Навіть генерал наказував за ним приглядати.

– Пішов він у дупу, твій шеф! Ти там шепни слівце своєму генералу, а я підшепчу за нагоди. Не люблю я цього майора, удає з себе птаха високого польоту. Невтямки йому, що саме я тут генерал. А ти, якщо будеш зі мною в дружбі, скоро сам станеш майором. Ми тут і не таких обломлювали, еге ж?.. Тю – вже годину їздимо лісом, а я й не знаю, як тебе звати?

– А тобі й не треба.

– Не довіряєш?

– Ну добре, не дуйся. Старший прапорщик Дем’ян. Вважаю, цього досить.

– О, так тобі до генеральських погонів один крок, тільки зірки трохи збільшити – і диви, вже генерал. Але ім’я щось не теє – Дем’ян. Демон ніби? Рогате в тебе ім’я, хлопче! – Додік закинув голову і знову зайшовся дурнуватим сміхом. Прапорщик удав, що не образився.

– Зараз заїдемо до однієї моєї знайомої.– Додік повернувся й підморгнув пасажиру.– І там, Дем’яне, старший прапорщик, трохи пообідаємо. У мене ж, чорт забирай, двійня народилася! Нічого, що «двостволки», але ж мої. Ти, думаю, не проти?

– Як то – двостволки?

– Та дівчата ж обидві!

– Додіку, може, я тут зайвий? – обізвався із заднього сидіння Вольдька.– Я можу й пішки дійти.

– То ти хочеш зіпсувати мені свято? Навіть не зробиш ласку Додіку? Сиди, кому сказано!

Розділ 2 «Запасний аеродром»

Вони заїхали в широкий, навіть не загороджений із дороги двір. Із хати вийшла молодиця в засмальцьованому халаті, настільки короткому, що він навіть не прикривав білих шортиків. Підведені брови, груба косметика, нанесена абияк, робили жінку значно старшою на вигляд. Їй можна було дати або сорок, або ж двадцять п’ять – якщо всю ту штукатурку ретельно змити.

– Оце він – мій запасний аеродром. Ще коли їздив на заробітки, привіз її з Пітера. Працювала на дорозі, бідолаха. Підлікував трохи від усяких тим «дорожніх неприємностей». Ти, думаю, розумієш… Хату купив. Тепер моя Ганя ґаздиня! Так, сонце?

Додік випхав своє масивне тіло з машини, ступив до дівки та вхопив правицею налиту сідницю. Дівчина посміхнулася й повисла в нього на шиї.

– Накрий-но нам, мала! Моя Свєта двійню народила. Завтра їду в Сарни – забирати. А сьогодні святкуємо! – Він гепнув на лавку повний пакет, брязнуло скло.

Ганя глипнула нафарбованими віями на чоловіків, які виходили з машини слідом за Додіком, і ходою, що її, певне, підгледіла в телевізорі, попливла до хати. За хвилину вже кликала до столу. Нашвидкуруч порізана ковбаса, помідори, відкрита банка червоної ікри й відкорковані пляшки горілки – увесь стіл. Додік увійшов першим. Володько відмовлявся як міг, та все ж і йому довелося сісти.

– Не нервуй мене, хлопче! Досить того, що твій Санько завжди мені поперек горлянки стає. Сядь і випий за моїх дівчат!

Володько сів, налив мінералки. Всі випили, закусили. Перша, за нею друга, третя. Невдовзі ніхто вже й не звертав уваги на колишнього бранця. Розмова потекла плавно, поки не звернула на політику.

– …От Майдан я поважаю, це так. Поки стояв Майдан, знаєш, скільки бурштину ми намили? Всі були задоволені – і в області, і в Києві, та й нам хватало.– Додік схилився над захмелілим прапорщиком.

– Майдан, кажеш? Поважаєш? А ти знаєш, скільки днів поспіль ми там яйця морозили, охороняючи адміністрацію президента? Треба було із самого початку розганяти!.. Але ж ні – жоден не наважився взяти відповідальність на себе. Не знайшлось чоловіка з міцними яйцями. Краще б танки, як у Китаї…

– О, та ти, бачу, крутий!

– Чого крутий? Дали наказ відкрити вогонь, коли вже було пізно, а самі розбіглися, як щури!..

– Годі тобі героя корчити, краще випий! – Ганька схилилася над столом, наповнюючи чарки. Її перса майже торкнулися обличчя балухатого гостя. Той аж облизнувся, відчувши їх тепло.

– То, може, і ти стріляв? – не втримався Володько.

– Стріляв! А тобі що до того? Шкода тільки, що малувато мізків вибив із тих дурних голів! – Очі гостя налилися кров’ю.– Цілив ось сюди, у шию, де сонна артерія. Один постріл – одразу калюжа крові! Це ніби овечку зарізати, дурну овечку, таку, як ти, пацан!

Він раптом вивернувся і вхопив Володька за горло.

– Та годі вам! – намагалася розрядити напругу Ганя.– Краще випийте за Додікових близнючок. І тепер уже до самого дна!

– Так, до дна, щоб ні сльозинки не лишилося, тоді малі плакати не будуть. Вони в мене ще стануть королевами цього краю! – Додік піднявся з чаркою, закинув голову та вихилив вміст одним ковтком.

Усі випили, лише Володько сидів, ошалілий від почутого.

– А ти чого не п’єш? Хочеш, щоб мої дочки плакали? – гримнув Додік, утупившись в обличчя хлопця осоловілими очима.

– Ти ж знаєш, я людина віруюча, мені не можна.

– Віруючий він! А я хто, по-твоєму? Я що, в церкву не ходжу? Чи постів не дотримуюсь? А горілка – вона ж не скоромна, жирність – нуль. Бери та пий, поки я добрий! – Додік раптом звівся, вхопив Володька за комір і ривком поставив його на рівні ноги.

– Не можу! Мені віра забороняє.

– А по моїх болотах шастати, виходить, не забороняє?

– Болота – то Боже. Вони всім належать!

– Боже, кажеш? Якщо не вип’єш за здоров’я дочок, зараз заллю тобі цілу пляшку до горлянки!

– Бачив я таких божих на Майдані,– втрутився банькуватий.– Тих, що «коктейлями Молотова» наших хлопців закидали.

– Мусиш випити! – трясла чаркою перед носом Володька господиня.– Пий, тоді відчепляться. Ваші теж інколи випивають, сама бачила…

– Я не можу!

– Що-о? – Додік аж позеленів.

– Та я зараз виллю йому за шию!

Ганя рвонула комір сорочки хлопця. Холодна рідина потекла по грудях, здається, аж до трусів. Володько заходився обтрушуватися.

– Сядь і випий за здоров’я моїх дочок! – гнув своє Додік.

– Та хай вже йде, бо я йому залила за шию. Давай краще заспіваємо, коханий! – Ганя плюхнулася Додіку на коліна. Проте той змахнув її звідти, наче надокучливу муху.

– Хай цей гівнюк вип’є!

– Я не бажаю твоїм малим лиха, навпаки – буду молитися за їхнє здоров’я! А от спиртного не питиму. Зрозумій, я євангельський християнин, наша віра мені цього не дозволяє! – узявся благати хлопець.

– А я що, не християнин? – витріщився Додік.

– І я, виходить, не хрещений? Он, диви, хрест натільний! – розстебнув комір старший прапорщик і тицьнув під ніс Володьці ваговитий золотий ланцюжок із розп’яттям.– Бачиш? А твій де?

– Ми не носимо…

– То які ж ви християни? Христом гребуєте, горілки не п’єте? – насідав Додік.

– Що з ним патякати. Давай пляшку, в горло увіллємо! – Балухатий скрутив хлопцеві руки, заломив назад. Клацнули наручники.

– Може, досить із нього й чарки? Дамо копняка під зад, і хай іде! Та й горілки більше залишиться,– дав задній хід Додік. Ця ідея йому якось не дуже сподобалась, хоч він уже добряче захмелів. Проте прапорщик власноруч ухопив зі столу пляшку і почав заливати пійло хлопцеві до рота.

Володько пручався, міцно зціпивши зуби.

– Ложку дай! Не можу йому пельку розтулити!

Додік подав. Київський гість просунув між зубів хлопця пласку ручку ложки, підважив і запхав у рота горловину пляшки. Рідина, булькаючи, потекла Володьці до горла; він кашляв, захлинався, викручувався, проте старший прапорщик затискав його голову колінами, ніби лещатами. Коли остання крапля з пляшки витекла, прапорщик потягнувся за наступною.

– Відпусти, а то ще заллється,– із осторогою вимовив Додік.

Жінка теж намагалася визволити Володька:

– Пустіть пацана, в нього вже очі під лоб! Досить йому…

– Що, горілки шкода? Хай вип’є малий, а то йому пресвітери не дають. Праведник, сука, святого з себе корчить! Хай грішить разом із нами. Потім ще подякує – у пеклі, мабуть, веселіше! – Розреготавшись, прапорщик влив ще майже півпляшки і нарешті відпустив Володька. Той непритомно повалився під стіл.– Овва, штунда, здається, готовий. Отак і треба пити за здоров’я Додікових дочок!

Усі налили й хильнули ще по чарці. Потім сіли й заходилися закушувати, ніби нічого й не сталося. Поки з-під стола не почулося, як бідолашного Володька люто вивертає.

– Ну, і що тепер робити з цим лайном? Через тебе доведеться Ганьці всю хату прибирати. Ходімо, хоч винесемо його на свіже повітря! – озвався Додік.

Захмелілі чоловіки підхопили нерухоме Володьчине тіло й потягли надвір. Кинули біля ґанку, перекурили. Потім усе ж вирішили затягти за хлів, щоб блювотиння не смерділо на весь двір. Скінчивши справу, повернулися до хати, де Ганька вже похапцем прибрала. Випили ще по чарці. Коли ж київський гість почав безцеремонно пхати руку під куций халатик жінки, Додік не витримав:

– Стоп, друже, то моє! А ти ще не заслужив стільки, щоб я з тобою ділився. Якщо забувся, то там у тебе ще доручення від майора!

Він відтягнув залицяльника, Ганя винувато закліпала штучними віями, заглядаючи Додікові в очі, п’яно посміхнулася. Додік нахилився, почав жадібно цілувати дівку. Та повисла на його бичачій шиї. Тоді здоровань підхопив її на руки й поніс у сусідню кімнату. За хвилину звідти почулися її придушені сласні зойки.

Гість ще трохи посидів за столом, куняючи над закусками. Потім підвівся, ніби тільки тепер до нього дійшов зміст останньої фрази Додіка.

– Твоя правда!.. Н-найперше – це наказ,– погодився балухатий із відсутнім співрозмовником, хитаючись, наче матрос на палубі під час шторму.

Ледве втримуючи рівновагу, старший прапорщик вибрався у двір, спотикаючись, дістався до криниці, де стояло повне відро води. Вийняв з кишені маленьку скляну пляшечку, витряс із неї на долоню якусь пігулку, вкинув до рота. Потім, ставши на коліна, запив просто з відра, як худоба на водопої. Тоді сів на лаву й ще трохи покуняв.

За десять хвилин оперативник уже був на ногах – тверезий як скло, і якби не запах перегару, то можна було б вирішити, що він увесь час за столом пив саму джерельну воду.

– Візьму Додікову машину, бо він, я бачу, тут надовго затримається… Якщо якісь проблеми – нехай із шефом розбирається.

Старший прапорщик попрямував до незамкненого «Хаммера». Ключі знайшлися на сидінні водія.

Сказано – зроблено. Оперативник натиснув на електронний ключ, той утопився в панелі. Машина тихо замуркотіла, наче розбуджена киця. Потім стріпнулася, ніби відчувши чужий дух, та все ж підкорилася та рушила дорогою в напрямі Людмилиної хати.

Розділ 3 Місцева медицина катастроф

Володька страшенно нудило: здавалося, зараз вивернуться всі нутрощі. У животі пекло, жилами розтікався рідкий вогонь. У голові паморочилося, все навколо крутилося, наче на швидкій каруселі. Водночас кінцівки заніміли й відмовлялися слухатися. Ноги зробилися ватяними, а руки, скуті наручниками позаду, нічим не могли допомогти. Коли хлопець намагався звестися, в очах темніло, а в голові починало коїтися щось неймовірне.

Проте Володько все ж таки спробував виповзти з-за хліва, бо знав, знав, що тут його ніхто не знайде. Звивався, наче змій, аби подолати хоча б ті кілька метрів. Надія врятуватися все ще не залишала його. Якби ж тепер випити кілька кухлів розчину марганцівки та позбавитися від влитої в нього гидоти, можливо б, і полегшало. Так колись рятувала його мати, коли він ще малим випадково ковтнув розчину господарчого мила, приготованого, щоб обприскати капусту від гусені. Тоді минулося, але наразі все було гірше: величезна доза алкоголю паралізувала, вбивала його волю. Якби хоч руки були вільні – він би запхав два пальці до рота, а без цього кінська доза горілки його повільно вбиває…

Запаморочення й нудота накочувалися хвилями, та коли свідомість поверталася, Володько повз у борозні городом, підгрібаючи підборіддям ріллю. Тоді його знову вертіло, нудило, рвало нутрощі, і він, як і раніше, втрачав свідомість. Якби ж хоч калюжа, щоб напитися, здається, тоді хоч трохи би згас той вогонь, що пік і плавив нутрощі…

Як же погано! Володька знудило жовчю, в очах потемніло. Здавалося, що всі його органи пошматовані й кинуті на розжарену пательню. Пекло страшенно, а ще повна втрата координації: мозок працює, а тіло… Тіло відмовляється виконувати накази.

Що люди знаходять у горілці? Забуття, розслаблення, відстороненість – чи ось такі муки?

«Боже, дай мені сили витримати це!»

Володько ледь ворушив губами. Він утомився повзти, тому повернувся лицем до неба й почав молитися. Вогонь усередині ніби згас, щось тенькнуло під лопаткою. Хлопця поволі почало відпускати. Володько дивився на хмарки, що пропливали у вишині, на тих білосніжних овечок і бородатих сивих чабанів. Небо ніби наближалося до нього, спускалося, щоб підхопити та понести в густу синь.

Виявляється, помирати не так і страшно. Варто лише пережити пекельний біль розлуки з тілом. Володько усміхнувся: йому здалося, що тіло піднімається над свіжоскопаним городом, над рівненькими копичками гною, що вистроїлися рядками неподалік. Він дійсно помирав…

Знайшла його маленька дівчинка, що вибігла завернути курей, які розгрібали грядки. Володько проповз майже сорок метрів, тягнучи за собою шлейф блювотиння.

– Мамо, мамо! Там якийсь дядько лежить! – побігла мала, репетуючи на весь двір. На ґвалт вибігла хазяйка, що саме прополювала бурячки. До неї приєдналися інші сусіди.

Що там казати, люблять наші люди надзвичайні ситуації. Варто статися якійсь пригоді, аварії, пожежі чи навіть серцевому нападу, як одразу ж збирається чималий гурт роззяв. І якби ж то всі кинулися на допомогу! Ні, здебільшого просто споглядають, а іноді й заважають рятівникам. Скоро й тут зібрався чималий натовп. До жінок приєдналися й чоловіки.

– Господи, та це ж Ксенін Володько! Чи живий? – Над хлопцем нахилилася дебела жінка.– Та від нього ж спиртним тхне!.. Треба ж було так наклюкатися, а ніби ж раніше взагалі не пив…

– Не вірю! Він же в штунди подався,– засумнівався хтось із молодших чоловіків.

– Отакі вони, штунди! Не п’ють, не п’ють, а як уп’ються, то до втрати пульсу,– худорлявий, вже немолодий дядько ледь стримував лиху втіху. Його м’ясистий, посинілий ніс та чималі мішки під очима невідпорно свідчили, що із зеленим змієм він у найприязніших відносинах, а ті, хто не поділяє цієї прихильності,– йому вороги.

– Чого ти так, Митько, сам же кілька разів на зібрання ходив? – здивувалася молодичка, яка, судячи з косинки на голові та трійка дітей, що терлися коло неї, сама мала причетність до тієї церкви, яку паплюжив синьоносий Митька.

– Через те й перестав ходити, що ви, штунди, хитрі.

– Ти перестав ходити, бо там не наливають! – підтримав молоду жінку хтось із односельців.

– Та годі вже вам! Краще гляньте, чи дише хлопець! Степане, ти ж в ООС був, маєш розбиратися…– звернувся хтось до червонощокого чолов’яги з кругленьким животом, на якому ледь сходилися ґудзики плямистої камуфляжної курточки. Той, кректучи, повагом розіпхав натовп і виступив наперед.

– Та я що ж… я в артилерії служив, а не в санчастині…

Проте нахилився, розстебнув сорочку на грудях хлопця й припав вухом. Потім повернувся до односельців і гукнув:

– Живий! Фельдшерку покличте!

Хтось дістав мобілку, почав набирати номер, хтось побіг навпростець через городи до хати місцевої «медицини катастроф».

– Людоньки, гляньте! Та в нього ж навколо рота вже синіє! – сплеснула руками сива жінка.

– Горить! Через горілку горить!

– Що ж його робити? Поки фельдшерка прийде, пропаде хлопець.

– Треба в рот помочитися, мені бабця казала, що покійного Кирила тим засобом не раз рятували! – вигукнула якась молода жінка з натовпу.

– То й помочись! – гоготнув Митька.

– Я не можу! – зашарілася жінка й швидко сховалася за спинами односельців.

– А хтось може? Людоньки, та робіть же щось! – бідкалася стара.

Присутні злякано відступили. Лише одна руда дівка, дужа, широкоплеча, ніби витесана з доброї колоди, закинула назад свою туго сплетену косу й рушила до вже синіючого тіла. Спустила труси, підібгала спідницю й всілася просто над Володьковим обличчям. Дехто сором’язливо відвертався, лише цікаві діти підглядали з-під батьківських рук. Рідина, що хлинула зверху, привела до тями хлопця, бо він раптом закашлявся.

І першим, що побачив над собою Володько, ледве отямившись, було не потойбічне світло, не золота брама і не Петро-ключник, а жіночі зваби на все небо.

«Невже обманули святі отці й людина насправді вертається туди, звідки вийшла на божий світ?» – була його перша думка. Та коли дівка підвелася й небо знову постало перед його очима, Володько ледь помітно всміхнувся. Над ним схилялися з переляканими обличчями односельці.

– От ніколи не думав… що ворота раю… такі кучеряві…– вимовив він, ледь ворушачи розпухлим язиком. Жінки, що дослухалися до кожного його слова, пирснули, деякї молодички зашарілися.

– Буде жити, якщо рай розгледів! – реготнула одна з гострих на язик жінок.

– Тепер, Фаню, він мусить на тобі женитися. Бо жінки таке показують тільки гінекологу й чоловікові після весілля! – увернув дядько Митя.

Навколо сміялися. Володько й досі не міг утямити, що діється, але усміхався разом з усіма. Голова тріщала, хміль ще гуляв жилами, але він відчував своє тіло. Значить – живий.

Розштовхуючи зівак, до нього пробився Гриша. Він кілька днів тому вибрався з лісу і лише недавно повернувся в село. Звістку про Володька йому приніс хтось із односельців, які бігли по фельдшерку. Григорій нахилився і повернув приятеля на бік, аби той не захлинувся у випадку нового нападу нудоти. Тільки тоді всі побачили, що руки в хлопця скуті наручниками.

– Знайдіть мені болгарку! Швидко! – скомандував Гриша, а сам припав до Володька.– Малий, хто тебе так?

– Додік… із київським ментом… Пляшку… в горлянку залили… як теляті…– кожне слово давалося Володькові з болем.

– Де та курва? – розлютився Григорій, роздивившись посиніле, ущент розбите лице товариша, яке ще недавно пашіло рум’янцем.– Скільки ще можна терпіти? Доки та гнида питиме нашу кров? Де він, кажи?

– Вони… у Ганьчиній хаті…– ледь вимовив Володько і знову знепритомнів.

– Не помирай, брате! – струсонув його, вхопивши на руки, Гриша.

Вулицею на скутері підвезли фельдшерку.

– Розступіться, Савелівна приїхала,– гукнув хтось, пропускаючи медицину – міцну, вже немолоду жінку з рудим, зав’язаним абияк волоссям і поцяткованим ластовинням обличчям. Фельдшерка ще на ходу зіскочила з чуда китайської техніки, дістала із сумки стетоскоп і схилилася над пацієнтом.

– Та від нього ж несе, як із куба! Тут сильне алкогольне отруєння, треба терміново крапельницю… Не знаю, чи довеземо до медпункта.– Вона дістала шприц і вколола хлопцеві якісь ліки.– Здається, у нього все горло й стравохід обпечені. Не вмієш пити – не берись!

– А ти поглянь на його руки! Чи в кайданках можна стільки випити? Та знайдіть же хтось «болгарку»! – бідкався Гриша.

Нарешті хтось приніс, але не «болгарку», а ножиці по металу із довжелезними ручками.

– Ці навіть арматуру долають,– дядько Митя зі знанням справи взявся за інструмент.

– Дай сюди! – Гриша відібрав у старого ножиці та з третьої спроби таки перекусив гартовану сталь. Руки Володька звільнилися, але безвільно повисли, наче чужі. Парубок уже нічого не відчував. Чоловіки підхопили його на руки, переклали на якусь ряднину й гуртом понесли до медпункту. За ними, топчучи городи, сунула чимала юрба односельців.

Ганьчина хата стояла просто на її шляху.

Розділ 4 Голий бурштиновий король

Коли порівнялись із хатою, Гриша і ще кілька дужчих хлопців попрямували у двір. Ішли нахмурені, мовчазні. Навіть пес, побачивши гурт серйозних хлопів, підібгав хвоста, заховався в буду й лише боязко бухкав звідти.

– Відчиняй! – затарабанив кулаком у двері Гриша.– Розмова є!

З хати – ні звуку. Зачаїлися, готуються дати відсіч? Григорій метнувся по двору, вхопив вила, що стояли під хлівом, і затарабанив знову. Ніхто й не думав відчиняти. Почекавши хвилину для годиться, він натиснув на клямку й стукнув коліном.

Двері розчахнулися і впустили хлопців до хати. Гриша рішуче ступив до спальні, стискаючи держак вил. Дехто з копачів уже тримав у руках саперну лопатку, були й такі, що повитягували з кишень вогнестріли: у кого обріз, у кого газовий, перероблений під бойовий набій, а дехто мав і справжній. Коли ж Гриша відчинив двері до спальні, лише тоді зрозумів, що ніхто й не думав давати відсіч, а тим більше відчиняти. Упоперек ліжка лежала парочка в чому мати народила й солодко похропувала. У кімнаті стояв важкий дух перегару. Хлопці юрбою потяглися звідти – чи присоромлені побаченим, чи через той дух, що висів під стелею.

Григорій розсунув фіранки й відчинив вікно. Звідти до кімнати війнуло свіжим повітрям. Потім він відшукав серед купи розкиданого по підлозі вбрання Додікові штани, підняв і витряс на долівку добре начищений «макаров». Запхнув зброю собі за пояс і заходився будити «короля бурштину».

– Ану вставай, скурвий сину! – Гриша з усієї сили штурхнув Додіка в плече.– Досить вже, нагулявся! Я тобі Володька не пробачу! Все терпів, та й усі ми терпіли, але ти вже остатні береги загубив… Вставай, гад!..

Але гад лише потягнувся, щось промурмотів і далі солодко захропів. Гриша вхопив здорованя за ноги й стягнув із постелі на підлогу, але й це не завадило його хмільному сну. Натомість прокинулася Додікова подружка. Попершу вона нічого не могла втямити, але, побачивши в хаті чималий гурт чоловіків, вирішила хоч якось прикрити своє розпашіле тіло.

– Людоньки, що ж це робиться! Серед білого дня вбивають! – заволала Ганя, тільки-но загорнувшись у куценький халатик.

– Помовч, дівко! Волати треба було, коли твій дружок горілку Володьці в горлянку лив,– гаркнув Григорій.

– Я їх відмовляла, я була проти! – Ганя відверто зраділа, усвідомивши, що то не по її душу.

– Де той мент, що з оцим твоїм мордував Володька? – люто запитав Григорій.

– Не знаю, ми з Додіком спати пішли, а він зостався.

– Гаразд, тоді зараз ця погань відповість за обох!

Гриша кілька разів копнув ногою безпам’ятне одоробло, однак, зрозумівши марність тих зусиль, вирішив змінити план. Гукнув товаришів, і разом вони витягли Додіка надвір. Там, відчувши вуличну прохолоду, той почав фуркати, тягти на себе уявну ковдру, але все одно не прокидався. Ганя викинула через вікно його одежу.

– Дайте йому, хай вбереться! – вигукнула навздогін, проте на той вигук ніхто не звернув уваги.

– Може, водою з криниці хлюпнути? – запропонував хтось.

– Ні, я його по-іншому збуджу.– Григорій витягнув широкий шкіряний ремінь із Додікових штанів, затягнув один кінець у себе на руці, а іншим, із залізною пряжкою, добре розмахнувся й уперіщив п’яного по голих сідницях. Після третього удару Додік розплющив очі. Хміль злетів, але глузд ще не повернувся. Після п’ятого удару «бурштиновий король» закрутився, вгледів штани й стрибнув до них.

– Щось загубив, друже? Не це шукаєш? – Гриць перервав екзекуцію й наставив на Додіка «макаров». Той заблимав очима й закляк, накривши голову штанами.

– Здогадуєшся, за що всенародна подяка? Чи ні?

Додік стиснув зуби й дурнувато блимав очима.

– Це тобі за Володька, голубе! – знову приклався від усієї душі Гриша, аж шкіра зашкварчала на спині районного керівника.

– А це за…

– А-а-а!..– Додік ревнув так раптово, що Гриць не встиг завершити фразу. Він так і застиг із занесеним ременем, наче пам’ятник, що колись стирчав перед сільрадою.

– …А-а-а! Хлопці, пощадіть! То все він, той мент із Києва! Він ще похвалявся, що багатьох на Майдані постріляв! – репетував Додік. Тільки тепер до нього дійшло, за що б’ють.

– Ти не викручуся й не верещи. І не чекай, що хтось кинеться тебе рятувати. Тут ліс навкруги. Валиш на того, кого немає? Ми ще й із ним поспілкуємося,– підтримав Гриця довгов’язий білявий хлопчина.

– А може, ти таки святий і хлопців у ямі не топив? І псами не травив? – додав чолов’яга середнього віку в шкіряному картузі й камуфляжній куфайці, застебнутій на один ґудзик.

– То вони ж самі наривалися! Я попереджав!..

– Ах ти ж погань! Вирішив, що ти тут цар поліський? – вигукнув хтось із натовпу, підскочив і добряче копнув Додіка під бік.

– Ой-йо-о!..– заскімлив голий керівник району.

– Погляньте-но, дівоньки, а Додік у нас, наче з купелі, голенький! – У Ганьчин двір завернули кілька жінок, що відстали від гурту, який доправляв Володька до медпункту.– Хвалився, що жеребець, а в самого хазяйство, як у кроля! Поглянь – двома пальчиками прикриває!

– Ну, поки досить із тебе! І молися Богові, щоб Володько не помер! – витер упріле чоло Григорій. А тоді звернувся до товаришів: – Закрийте його в льосі, хай посидить трохи, подумає про своє паскудне життя!

– Голого?

– Хай одягнеться, може навіть биту дупу горілкою промити, там ще в пляшці на столі лишилося.

– Гришо, ти ще пожалієш! Ти хоч розумієш, що на законну владу руку підняв? – кинув Додік крізь зуби.

– У сраці я таку владу бачив. Тепер ми тут влада! Як народ вирішить, так і буде. Всмоктав?

– Завтра сюди нацгвардію, батальйон ментів наженуть, як я повідомлю, що ви, сепаратисти, проти держави повстали…

– Бач, як заспівав! Україною він затуляється! А коли ти тітушок збирав проти Майдану, ти про яку країну думав? Чи, думаєш, народ геть дурний і не знає, на які заробітки ти пацанву до Києва відправляв? Ти, приятелю, краще цю тему не чіпай зараз, потім на суді розповіси – тільки не тим продажним суддям із міста, а перед односельцями. Ми тобі справжній суд організуємо, по совісті… Закрийте цього кнура, а я піду подивлюсь, як там Володько!

– Грицю, браття, згляньтеся! Я ж не сам, я ж виконував вказівки з області! – зрозумівши, що погрози не діють, Додік раптом упав на коліна й поповз за Григорієм. На очах у нього виступили сльози.– Відпустіть, благаю, в мене жінка тільки-но двійню народила!

– Бач, і про жінку, й про діточок згадав, а тим часом іншій між ногами чухає! – подала голос одна з жінок.

– А ті хлопці, що багном захлинулися, що, батьків не мали чи дітей своїх не хотіли виростити? Може, й Володько тобі заважав дітей ростити?

– Майте милість, браття! – Додік і досі повзав у пилюці між спохмурнілими хлопцями, зазираючи кожному в очі в надії викликати співчуття.

– От жалюгідна тварюка! І чого ми досі терпіли це чмо? Бач, королем себе називав… Ось він, наш голий король! – Гриша чвиркнув слиною під ноги Додікові, кинув ремінь на траву й, розвернувшись, пішов до воріт. У дворі натовп продовжував те, що він розпочав.

– Тягніть кнура до льоху! – вигукнув хтось із чоловіків.

– Хлопці, та він ще не встиг одягтись, як уже штани обмочив. Га-га-га!

– Сцикун – він і є сцикун. Завжди з «бичками» ходив. Де ж вони, ті твої пси рогаті, повтікали?

– Може, замити його в ямі, як тих хлопців? Ніхто й не знайде…

– Гриша казав – судити треба.

– Зараз ми його й засудимо! Чіпляйте до мого квадроцикла – покатаю, як він сам колись Васю Мальчевського вулицею тягав.

– Хлопці! Не треба! А-а-а!..– Додік раптом зірвався з місця й кинувся до найближчих сосон. Однак його швидко догнали, прив’язали до ноги вірьовку й поволокли, як свиню до зарізу.

Заревів двигун. Додіка причепили до квадроцикла.

– Хлопці, у мене є гроші! Я кожному дам по десять штук!

Ті лише підбавляли газу.

– Я знаю, де жила! Я знайшов жилавий бурштин! Там хватить усім! – Додік намагався перекричати гуркіт двигуна.

– Що він там верещить?

– Каже, знайшов жилу!

– Бреше! Хоче викрутитись! Поїхали!

– А-а-а-а-а! – прокотилось луною над селом.

Двигун ревнув, квадроцикл рушив. За ним, здіймаючи клуби куряви, звиваючись на шворці, репетував Додік. Мотокінь зробив коло подвір’ям і зупинився. Додік продовжував галасувати.

– Ну що, зробимо ще коло чи розкажеш про жилу, але вже без вибриків? Тут хлопці всі серйозні,– схилилися над ним чоловік у шкіряному картузі й ще кілька засмаглих поліщуків.

Гриша вже крокував вулицею. До нього ще доносилися віддалені вигуки, але зараз його не турбувала доля Додіка. Він поспішав до медпункту. Як там Володько, чи ще дихає?

Частина 4

Розділ 1 Шантаж

Банькатий опер заштовхнув Катерину в простору кімнату й вийшов, зачинивши за собою двері. Жінка почула, як двічі провернувся ключ у замку. Що це – її арештовано? Але інтер’єр із м’яким диваном, обтягнутим шкірою, розкішним дубовим столом і стільцями музейного вигляду якось не скидався на камеру ментівського ізолятора. Навіть ґрат на вікні нема.

Вона ступила до вікна, щоб глянути на двір, і відразу відсахнулася – просто навпроти стовбичив опер. Катерина сіла на диван і стала чекати. Час тягнувся як гума, вона вже не могла б напевне сказати, скільки його спливло – година, дві чи цілих три. Нарешті двері рипнули, й до кімнати зайшов слідчий. Вона відразу його впізнала – той, що приходив уранці до хати.

– Катерино Антонівно, приношу вибачення! Змушений був поспілкуватися з керівництвом. Чесно скажу: не чекав, що так швидко побачимося. Але радий, дуже радий! Сідайте, будь ласка! – Гайворон галантно запропонував жінці стілець.

– Я буду скаржитися! Ваш підлеглий брутально витяг мене з дому! Це що – арешт? Де ордер? – Катерина навіть не стримувала себе, проте сіла.

– Зараз усе з’ясуємо, і якщо він перевищив свої службові повноваження, буде покараний. Я особисто прослідкую. Він застосовував силу? – Гайворон зручно вмостився навпроти, ввічливо усміхаючись.

– Ні, але кілька разів погрожував…– Катерина була трохи спантеличена такою поступливістю.

– Але ж і ви теж порушили нашу угоду й вирішили кудись виїхати, не попередивши нас.

– Я вільна людина, живу у вільній країні.

– Це так, але коли скоєно злочин…

Катерина обірвала Гайворона на півслові:

– Я принесла гроші. Тут, у торбинці, ще бурштин. Це все, що в нас є. Беріть і відчепіться від нашої сім’ї!

– Катерино Антонівно, даремно ви так. Я, наприклад, дуже прихильний до вас і вашої сім’ї. І зроблю все, що в моїх силах, аби відвернути ту біду. Ось, випийте і заспокойтесь! – Гайворон наповнив склянку з графина й подав Катерині, а гроші й торбинку ніби ненавмисно згорнув у відсунутий ящик столу. Жінка взяла склянку, тремтячими руками піднесла до рота і випила одним махом.

– А-ах! – видихнула вона, стримуючи сльози.– Це ж спиртне! Дайте чимось запити!

– Ось «Боржомі»! Можу запропонувати якісь закуски! – заметушився Гайворон.

– Попереджати треба! – врешті оговталася Катерина, вимушено посміхаючись. Випите одразу вдарило їй у голову.– Я думала, то якийсь напій….

– Вибачте! – Гайворон підсунувся, взяв молоду жінку за руку.– Ви мені дуже сподобалися ще із першої зустрічі. Тепер усе залежить від вас. Повірте, я маю дуже великий впив. Одного мого слова буде достатньо, аби ту кляту справу закрили. З іншого боку – одне ваше слово, ваш порух, ваш поцілунок…

Майор нахилився над пишним волоссям, що пахло молоком та лісом, шепчучи щось у жіноче вушко. Друга рука ковзнула до коліна жінки. Катерина сиділа, ніби приморочена випитим коньяком, закрадливі пестощі заколихували її. Та коли рука слідчого опинилася біля забороненої зони, вона стрепенулася, потяглася до сумочки й вихопила звідти кухонний ножик. Гайворон уже цілував її шию, розстібаючи ґудзики на кофтинці,– аж поки гостра сталь не вперлася в його шию. Холод леза остудив запал майора, його пальці затремтіли та зупинилися на півдорозі.

– Богом клянусь – чиркну, як півня. І не шарпайся, бо тобі ж буде гірше.– Катерина випросталася й стала за спиною майора, тримаючи ножа впритул до його горлянки. Промовила рішуче, ніби й не було миттєвої слабкості: – Зараз ти напишеш розписку в тому, що обіцяв мені зняти всі обвинувачення із Сашка та отримав за цю послугу від мене відповідну суму грошей і певну кількість бурштину. А тоді ми розійдемося мирно. Ти відвезеш мене додому й більше не чіпатимеш, бо цей папір миттю опиниться в мережі.

– Хо! А ти мене по-справжньому збуджуєш, мала! – Гайворон уже опанував себе, і хоч гостре, наче бритва, лезо ятрило йому шию, вирішив продовжити гру. Нічого складного: влучний удар ліктем назад, потім зламати руку цій упертій козі, але він вирішив не ризикувати, бо відчував лезо надто близько до сонної артерії.

– Я не жартую,– Катерина натиснула на руків’я, аж кров виступила під лезом.

– Добре, добре,– заспокійливо підняв руку Гайворон. Хвиля адреналіну вирувала в його крові, але ця гра подобалася йому все більше. Добре, що він усе передбачив заздалегідь.– Я зроблю все, як ти кажеш, тільки спочатку подивися в мій телефон. Там для тебе цікаве повідомлення…

– Не замовляй зуби. Сідай до столу й пиши!

– …Голосове повідомлення від твоєї дочки,– вів далі майор.

– Досить викручуватися!

– Чи вона зараз не у вашої доброї знайомої Людмили Черв’ячки?

Коли прозвучало це ім’я, рука з ножем трохи ослабла, але Катя взяла себе в руки й знову притиснула лезо до шиї чоловіка. Брати на віру слова мента? Не на ту натрапив! Проте звідки він знає?..

– Телефон у лівій кишені.

Катя обережно, не відпускаючи ножа, дістала смартфон.

– Унизу кнопочка, набери чотири одинички, а потім натисни «Повідомлення»,– проказав майор.

Жінка зробила, як було сказано, й оніміла: на неї дивилася її Танюшка. З динаміка почулося:

– Мамо, до тьоті Люди прийшов якийсь дядько й каже, щоб я їхала з ним, бо ти на мене чекаєш!

– Господи, ви справжні звірі! Де дитина зараз?

– Не переживай. Он у тому будиночку, грається ляльками.– Майор вказав на сусідню будівлю.

– Нащо вам дитина? Відпустіть, відпустіть її, я все зроблю! – Катерина кинула ніж на підлогу й розридалася. Потім безпорадно опустилася на диван.

– Ну от, бачиш? Так би й одразу. Я ж до тебе зі всією душею, бо ти мені до вподоби. Я взагалі не мав наміру чимось тебе шантажувати, проте ти сама напросилася з тим ножиком. Хіба ж можна слабким жінкам гратися з такими речами?

Гайворон криво посміхнувся, підняв ніж, покрутив у руках – і раптом швидким порухом метнув в одвірок, аж півлеза ввігналося в дерево.

– Заспокойся, річ у тому, що ти мене надто заводиш, а ще я звик доводити кожну справу до кінця.

Майор потягнувся до жінки й обережно поправив пасмо волосся на її голові.

– Я готовий забути всі ці прикрощі, якщо будеш ласкава до мене.– Гайворон присів біля Катерини, почав гладити її біляве волосся. Потім губами торкнувся шиї, розстебнув ліфчик. Молода жінка лише безвільно схлипувала. Розпашілий майор уже торкався її сосків, цілував живіт, укладаючи на диван. Відчуваючи себе ніби порцеляновою лялькою, Катерина цілком заніміла й нічого не відчувала, ніби все це відбувалося не з нею.

Гайворон насолоджувався молодим пружним тілом строптивої жіночки, високими грудьми, налитими стегнами. Він нікуди не поспішав, смакував кожен дотик. Блискавкою майнула думка, що навіть у цій паскудній оперативній роботі є свої переваги. Бо та надає майже божественну владу над ницими людцями. Так, він чинить підло, але ж з ними не можна інакше – бач, одразу з ножем до горла… І все-таки – які ж ці поліщучки смачнющі, солодкі, наче лісовий мед. От він і скуштує цього меду…

А ось вона вже й зовсім гола… Гарна, холера…

Майор вважав себе справжнім поціновувачем жіночої краси. Тому з хвилину помилувався розкішним молодим тілом і лише потому поклав долоні на коліна жінки. Які ніжні ніжки – теплі, оксамитні, солодкі… Катерина інстинктивно стиснула коліна, та майор рішуче розвів її стегна і увійшов у неї напруженою плоттю. Боже, навіть напівпритомна, ця жінка дарує невимовну насолоду! Нічого, зараз вона очуняє, відчує, що таке справжній чоловік. Він бере її, щедро черпає той мед і водночас не спішить, затягує фінал, намагається погратися із жінкою, показати, що таке справжня насолода, справжній потяг до чоловіка, багатий досвід… Ще трохи – і ти, Катерино, забудеш свого миршавого поліщука, сама проситимешся до мене в ліжко…

Втім, фінал усе ж невпинно наближався.

І от, коли вже замріли вогні біля вершини насолоди – от-от гримне та розквітне у мозку кольоровий феєрверк,– майор відчув, як щось ужалило його в сідницю. Комар, господи, це ж клятий комар!

Гайворон схопився, зіскочив з дивана й голим заметався по кімнаті в пошуках протиалергійної мазі. Який там секс! Про ці забавки нема й мови, бо вже завтра він не зможе навіть присісти, та не тільки на стілець, а навіть на подушку!

Катерина тим часом піднялася й почала мовчки вдягатися. Можна було б посміятися з цього трохи забрезклого й уже немолодого мента, якби все це не було так прикро. Вона вперше зрадила чоловікові, і то проти своєї волі. Фактично це зґвалтування, та якби ж силою, а так… Вона піддалася заради дитини, але хіба ж це виправдовує ґвалтівника? Її раптом охопили злість і ненависть.

– Я можу забрати дочку та йти? – вимовила вона, ледь ворушачи пересохлими губами.

– Що, га? – Майор розлючено рився в ящиках столу.– Та де ж той йолоп подів мою мазь? Завтра ж відправлю цього алкаша назад до Києва!..

Тільки тепер Катерина зрозуміла причину дивної поведінки цього чоловіка: на його сідниці просто на очах набігала червона ґуля. Вона навіть ледь помітно посміхнулася: «Хоч наші комарі за мене помстилися!»

– То я можу піти до дочки?

– Ось він!..– Гайворон нарешті знайшов тюбик із ліками. Тоді підняв очі й перехопив неприховану насмішку в погляді Катерини.– Так, іди! Можеш забрати малу, але не здумай тікати – дістану з-під землі! Завтра з’явишся о шістнадцятій. Не схотіла полюбовно – будеш відробляти!

Катерина опустила очі й вирушила до дверей.

– Я скажу водієві, щоб відвіз тебе до Людмили. Додому не повертайся, поки будь там.

– Звідки ви дізналися, що моя дочка в куми?

– Твоя кума вже років п’ять як працює на нас. Сама й подзвонила, як ти прибігла до неї переполохана. Будеш гарно поводитися – і тебе включимо до штату. Отримуватимеш добрі гроші за деякі нескладні послуги…

Гайворон уже намастив сідницю й натягував штани.

– Як же вона насмілилася, сучка?!

– Ну, не треба тут розводити емоції. А ти, до речі, гарна жінка, хоч у ліжку ніяка. Будемо виправляти недоліки! – Майор розплився в посмішці.

Катя стиснула зуби, сердито труснула головою, закинула за плечі густе волосся й вийшла на ґанок. От якби зараз черконути по горлу цього самовпевненого павіана! Рука б і на мить не затремтіла.

Майор одягнувся й покликав вилупкуватого прапорщика.

– Завези жінку до села й пильнуй як зіницю ока. А про те, що проґавив ось це,– Гайворон поглядом указав на вбитий в одвірок ніж,– ми з тобою ще поговоримо…

Підлеглий відвернув фізіономію, аби шеф не почув запаху алкоголю, коротко кивнув і вийшов надвір.

Розділ 2 Бурштинові сепаратисти

Старший прапорщик Дем’ян гнав машину лісовою дорогою так, що Катерина аж підстрибувала на сидінні. Вона притискала до грудей дочку й мовчки кусала губи.

«Гарна, зараза,– думав він, скоса позираючи на налиті засмаглі ноги жінки, що заголилися вище колін.– Ет, шефу можна все, а ми мусимо підбирати недоїдки… Нічого, невдовзі натішиться, і тоді я сам із задоволенням скористаюся цими ніжками. Має ж смак, скурвий сину!»

Старший прапорщик переключив передачу, стишив хід і, різко крутнувши кермо, виїхав на асфальт.

Ця їзда туди-сюди вже його трохи дістала. То привези малу, то завези матір і дочку назад. Комбінує щось шеф, хитрує – і все заради того, аби трахнути цю поліщучку. А ти цілий день пар яйця в цьому довбаному лісі. Добре хоч Додікова машина нагодилася, бо на шефовому «мерсі» гасати лісовими дорогами – чисті збитки. Минулого разу глушник відірвав, довелося до району їхати ніби на реактивному літаку. Та й запчастини не копійчані, а шеф, якщо не в гуморі, може наказати купляти за свої. Треба вже накатати звіт генералові, щоб, як радить Додік, довести до високого начальства всі майорові викрутаси, а можна і ще щось додати. Якщо Додік не бреше, що вони з генералом у тісному контакті, то можна спробувати. А там, диви, й підвищення… Недарма ж генерал його прикрив і забрав до себе, коли ті чортові нишпорки почали розшукувати всіх, хто вів вогонь на Майдані. Чим чорт не жартує, коли ангели сплять… Може, й дівку цю треба поберегти – теж знадобиться у грі проти майора. А там… Там побачимо!

Прапорщик в’їхав у село, наостанок ще раз поглянувши на звабливі литки попутниці. Жінка перехопила хтивий погляд і обсмикнула сукню. Коли ж проминули перші хати, Дем’ян помітив якийсь незвичайний рух. Тихе село зараз гуло, наче стривожений вулик. Вулицею бігали дітлахи, а попереду видніла якась юрба. Прапорщик насторожився, скоса глянув на жінку. Вона сиділа нерухомо, притиснувши дочку до грудей.

– У вас тут що, якесь свято? – запитав він, знову зменшуючи швидкість позашляховика.

– Що? – Катерина ніби прокинулася від сну.

– Якась наче демонстрація – он там, попереду, біля хати Додікової подружки.

– Може, Додік святкує вдалий день? Він такі речі любить.

– Щось не схожі вони на святкувальників…– Прапорщик опустив затемнене скло, намагаючись розпитати в якогось хлопчака, що тут діється. Той відстав від однолітків, засапавшись, а зараз намагався їх наздогнати.

– Слухай, малий, не знаєш, чого там стільки людей зібралося?

Хлопчик відкрив був рота, аби відповісти, та, вгледівши чужого дядька, насупився й, перестрибнувши канаву, що тяглася вздовж дороги, сховався за тином. Ці малі поліщучата – справжні дикуни. Чисто партизани якісь, ніколи нічого в них не дізнаєшся. До всіх сторонніх ставляться обережно, навіть із ворожістю.

– Ходи, я тобі цукерку дам! – Дем’ян висунувся з вікна автомобіля. Та де там – пацан вже зник по той бік плоту.

Прапорщик інстинктивно лапнув себе під лівицею, аби переконатися, що кобура не порожня. Якось не подобалася йому ця переміна в селі. Лише за годину, максимум за півтори все було тихо, а тепер ніби мурашник, до якого хтось впер палицю…

Він зупинив машину, позираючи, де б розвернутися. Чуття підказувало: рухатися далі надто ризиковано. Ще з Майдану не полишає те відчуття тривоги – ніби попереджає якась сила. Ознаки нескладні: смокче під ложечкою й сіпається ліва повіка. Якщо так – треба негайно вшиватися, і якнайшвидше. Два рази на Майдані через те врятувався. Одного разу, коли стояли за спинами ВВ-шників, їхній підрозділ засипали камінням із саморобної катапульти. А він перед тим – бо засмоктало – вирішив відійти, щоб перекусити. Саме в той час здоровезна брила вгатила саме в те місце, де він стояв у строю, відскочила й перебила ногу напарнику. Іншого разу, коли пішли на штурм біля стадіону, знову та ж картина: раптовий тик і напад голоду. Вийшов з лави, сховався за колону, щоб заточити бутер,– аж раптом у його побратимів полетіло кілька «коктейлів Молотова», і двоє «беркутів» загорілися. Знову підфартило.

Відтоді злютився, але й став забобонним. Почав прислухатися до таємних підказок тіла. От і зараз: око декілька разів смикнулося, несамовито затріпотіла повіка. Треба негайно їхати звідси, але ті кляті канави, наполовину з водою, навіть для «Хаммера» серйозна перешкода.

Переконавшись, що іншого виходу немає, Дем’ян увімкнув задню передачу.

– Може, ви нас випустите, ми вже самі дійдемо? – несміливо запитала жінка.

– Сиди! – гаркнув прапорщик, одночасно позираючи назад: їзда на задній потребує особливої уваги.

– Та це ж той дядько, що приїздив із Додіком! – раптом оглушливо заверещав малий, визираючи з-за плоту.

До машини одразу кинулося кілька чоловіків. Ага, впізнали! Дем’ян пригальмував, водночас у ньому прокинувся мисливський азарт. Зараз він розкидає цю сволоту. Хай скупаються в канаві, а хто не встигне – я тут ні при чому!

Він зловтішно посміхнувся, включив другу й натиснув на газ. Машина верескнула гумою, зірвалася з місця й ринула просто на людей. Перші встигли відскочити, дехто, дійсно, прямо в канаву. Інші, менш похопливі, були відкинуті бампером. Та прапорщик не зупинявся, а далі тиснув на газ.

– Що ти робиш?! – закричала Катерина й шарпонула кермо. Машину кинуло в кювет. Дем’ян ліктем вибив кермо із рук жінки, другим ударом повернув її на місце. Катерина знепритомніла, мала несамовито заверещала. Прапорщик ввімкнув задню й знову вибрався на дорогу. Вулиця спустіла, лише позаду лежав збитий чоловік. Ще одного двоє молодиків тягли через канаву до чиєїсь хати.

– Що, слабо з Дем’яном тягатися? Та я таких рагулів пачками клав! – Його очі спалахнули зловісним вогнем.

Мала відчайдушно репетувала. Від цього вереску Дем’янові нерви здали. Він відчинив дверцята машини й виштовхнув дівча на дорогу. Двоє заручників зараз йому ні до чого, проте жінку треба лишити – може, знадобиться.

Знову запищала гума протекторів – прапорщик погнав позашляховик до того місця, де залишив Додіка: той точно розповість, що тут діється. Чи не попереджав майор про «поліську республіку»? Але тут це не пройде, я тим сраним бурштиновим сепарам влаштую республіку!..

Прапорщик скерував важку автівку просто в натовп, що юрмився під Ганиною хатою. Люди почали розбігатися навсібіч, парубки й діти поскакали в канаву, лише жінки й неповороткі старі лишилися на дорозі. Хтось біг до кладки, аби не стрибати у воду. Гаразд, зараз він покаже, де раки зимують, помститься за хлопців, що згоріли від майдаунів! Ще трохи, ще…

Машина на шаленій швидкості наближалася до натовпу.

– Хто не вспів…– реготнув Дем’ян, знову п’яніючи від першої крові – як тоді, у січні чотирнадцятого.

Аж раптом напереріз позашляховику по хисткому місточку викотилася здоровезна фіра, завантажена гноєм. Конячку пришпарював батогом дужий поліщук, що стояв збоку й правив возом. Дем’ян не встиг загальмувати, бо подумки вже шматував бунтівників, які – він чомусь був певен у тому – зазіхали саме на його життя. Глухий удар. Фіра перекинулася, гній посипався на дорогу, упряж розірвалася, а наляканий кінь галопом помчав уперед дорогою. Передок «Хаммера» застряг у потрощеному возі.

Прапорщик спробував звільнитися, увімкнувши задню передачу, та бампер міцно тримали потрощені ребра воза, оковані смугами заліза. Треба вилізти й спробувати відчепитися. Але чи встигне? Знав – поліщуки мають стволи, і не якісь там дитячі іграшки. Жартувати не стануть, як і сам він теж не жартував, коли мчав на повному газу на людську юрбу біля ґанку. Викликати поміч? Не встигнуть – від бази більш ніж півгодини їзди. Стій! Зиркнув на непритомну жінку. Трахнути її десь у лісі було б у кайф, але зараз… зараз треба шкуру рятувати.

– Вставай, курво! – Прапорщик заліпив Катерині важкого ляпаса.

– Де моя донька? – схопилася та, ледве отямившись.

– Відпустив я її! А зараз ти вийдеш із машини та відтягнеш он ту залізяку! – Дем’ян жестом указав на понівечений відірваний бампер «Хаммера».– Рухайся швидше, курво, якщо жити хочеш! І диви мені – не здумай тікати!

Прапорщик розстебнув куртку й показав жінці кобуру під пахвою.

Розділ 3 Постріли на дорозі

Катерина, ще не розуміючи, що відбувається, вийшла із машини. Головне – дочки тут нема, значить, водій справді її відпустив. Але як можна вірити цьому схибленому звіру? Між хатами вона краєм ока помітила чоловіків. Ті наближалися, сторожко пригинаючись.

Тільки тепер вона згадала все: як автівка попрямувала на людей, як її жорстоко вдарив цей вирячкуватий мент… Обережно глянула спідлоба на люте обличчя, що маячило за лобовим склом. Від такого не втечеш – які тут жарти. Тому поволі рушила відтягати важезну залізяку, що намертво заклинилася серед брусів фіри. Та хіба ж вона зможе відігнути товсте залізо? А той ще кричить щось до неї крізь відчинене вікно…

– Не можу! Хіба не бачиш – не піддається!

Прапорщик вихопив пістолет і вистрелив. Куля дзьобнула бруківку поруч, вибивши шматки каменю. Катерина зойкнула – не від страху, а через те, що гострі кам’яні скалки сипнули в обличчя. З надбрів’я потекла кров. Жінка витерла рукавом багряну цівку, що заливала очі. Тим часом банькатий, зрозумівши марність її спроб, трохи подав позашляховик уперед. Тепер Катерина вже могла б відтягти товсту залізну штабу, проте все ще зволікала.

– Піднімай руки й вилазь із машини! – почувся десь позаду знайомий голос.

Це ж Гриць із Сашкової бригади! Не раз до них завертав, коли хлопці всі разом поверталися з промислу. Катерина трохи осміліла – почала вдавати, що їй не подужати таку вагу. Прапорщик нервував, шарпав «Хаммер» узад-уперед.

Раптом десь із-за плоту гримнув постріл. Куля влучила в колесо. Жінка це зрозуміла, бо з шини зі зміїним шипінням почало виходити повітря. Позашляховик трохи похилився на бік. Водночас прапорщик, приспустивши затемнене скло дверцят, вистрілив у відповідь. Чоловік, що перед тим поцілив у колесо, змахнув руками та зник за плотом.

– Сволота! – закричав Гриша, ховаючись за стовбуром сосни.– Він Льоньку вбив!

По корпусу автівки сипонули кулі. Стріляли хто з чого, проте броньованому «Хаммеру» то було як хрущами об віконне скло. Однак Катерина встигла зметикувати, що це її останній шанс – якщо не втече, то або свої поцілять, або той псих з машини пристрелить. Вона рвучко стрибнула за перекинутий віз і впала за купу гною, затуливши голову руками.

Зараз жінка вже майже нічого не бачила, але добре відчула, як розлютився її конвоїр. «Хаммер» зі скаженою настирливістю зашарпав рештки фіри. Невдовзі й купа гною теж почала рухатися, засипаючи Катерину майже з головою. Нарешті автівка звільнилася з полону й дала задній хід.

Катерина, гарячково працюючи руками та ногами, почала вибиратися зі смердючої купи. Але, ледь опинившись на колінах, побачила: позашляховик знову летить на таран. Вона встигла стрибнути в придорожню канаву – і саме вчасно, бо автівка врізалася в перешкоду із такою силою, що просто віджбурнула її на узбіччя. Катерина миттю пірнула в багно. Розбитий віз покотився слідом. Щось боляче притиснуло її ногу. Коли ж молода жінка спробувала звільнитися, гримнув постріл, і щось гаряче ніби штрикнуло її біля лопатки.

Світло згасло. Катерина знепритомніла.

Розділ 4 Поліська мишоловка

Григорій повертався з медпункту. Володькові поставили крапельницю, але він і досі не приходив до тями.

«Якщо витримає ці вісім годин, житиме»,– сказала фельдшерка.

Хлопець вийшов на протоптану серед городів стежку й рушив до хати, де перед тим залишив свою «чесну компанію». Треба було перевірити, чи хлопці не переборщили з Додіком. Хоч би не забили, бо вже надто дістав усіх той пітбуль безголовий. Хоч який не є гівнюк, але хай живе. Дали добре, налякали – може, стане для нього наукою. Як не дивись, усе ж зі свого села. А все через те, що піднявся, пішов у район на голову адміністрації, закрутилася макітра. Але ж божиться, що не він заливав Володькові в горло горілку…

Коли Гриша вже підходив до центральної вулиці села, почувся лемент на дорозі. Люди, які прийшли подивитися на розправу зі своїм колись грізним начальством, розбігалися хто куди. Той галас видався хлопцеві настільки жахливим, що, здавалося, на довколишніх соснах глиця стала дибки.

Гриша кинувся бігти. Перестрибнув канаву – і одразу побачив, як на шаленій швидкості просто на гурт односельців несеться позашляховик. Той самий білий Додіків «Хаммер» – у селі кожен знав цю машину. Невже втік, гад, а зараз намагається помститися односельцям? Що ж робити – ще хвилина, й автівка вріжеться в натовп!

Біля дороги якийсь сільський дядько пахкав цигаркою й накидав собі гній на воза. Здавалося, його взагалі не обходить те, що діється довкола. Гриша блискавично зметикував – віз просто поряд із дорогою. Вхопив віжки й уперіщив ними коняку, навіть не повернувши голову на дядькові матюки. Коняка була напружилася, та лише трохи зрушила важезну грабарку.

«Не встигну!» – майнуло в голові Григорія. Він гарячково заметушився навколо воза, репетуючи на коня, та той лише стриг вухами. Тоді кинувся до найближчого куща, зламав дубця й щосили садонув ним по худих ребрах худобини. Та, побачивши чимале пужално в дужих руках, не стала чекати нового частування, а щосили смиконула віз – і він викотився на шосе по вузенькому дощатому містку, перекинутому через канаву.

Григорій ледве встиг відкочити, коли «Хаммер» ударив передком у грабарку. Швидкість була така, що віз перекинувся, наче картонна коробка. Хряскотіння зламаної деревини, скрегіт заліза. Тим не менш позашляховик, посунувши купу гною разом із возом на кілька метрів, зупинився.

– Терорист, твою мать! – вилаявся Гриша, стоячи по коліна у воді.

Машина добряче вгрузла у віз, а слизький гній на дорозі не давав колесам зчеплення, тому автівка шарпалася й буксувала, двигун шалено ревів.

– Додік, ану вилазь, скурвий сину! – вигукнув Гриша. Вихопив трофейний «макаров» і рушив до застряглого позашляховика.

Дверцята машини відчинилися, але замість Додіка на землю випала – саме так, випала,– жінка.

«Та це ж Санькова Катя! Звідки вона там?» – не повірив очам Гриша, але про всяк випадок присів за містком і голосно вигукнув:

– Піднімай руки і вилазь із машини!

Майже одночасно гримнув постріл. Потім другий. Гриша знову зачаївся, потім обережно визирнув. Місток здався йому не дуже надійним прикриттям, тому він швидко перебіг на кілька метрів і сховався за сосною, що росла над самою канавою. Вже звідти помітив, що неподалік, головою в канаві, лежить односелець, а з-під його куртки стікає в скаламучену воду кров.

Не пам’ятаючи себе, Гриша щосили закричав:

– Сволота! Хлопці, він Льоньку вбив!

Тепер усе стало на свої місця. Опустивши важілець запобіжника, Гриша навмання зробив кілька пострілів по автівці. Хтось із хлопців, які наспіли, його підтримав. По обшивці «Хаммера», викрешуючи іскри, затарабанили кулі. Але на притемненому склі від них з’являлися лише білі плямки, наче від курячого посліду, а на броньованих бортах – невеличкі вм’ятини.

Раптом машина зашарпалася ще дужче, а наступної миті вирвалася з пастки. Гриша помітив, як трохи опустилося скло на дверцятах і звідти блимнуло: стріляли, й доволі влучно. «Додік геть із глузду з’їхав,– ошелешено подумав хлопець, помітивши серед своїх ще одного пораненого.– А зараз намагається влучити в Катю!»

– Ах ти ж, погань! – Григорій ретельно прицілився у віконну шпарину, та марно. Стріляв доти, доки не скінчилися набої. Глянув на узбіччя за розтрощеною грабаркою – Катя нерухомо лежала в канаві, притиснута якоюсь дошкою. Що він скаже Саньці?

Григорій стояв за сосною, сповнений безпорадної ненависті. Із заціпеніння його вивів телефонний дзвінок.

– Грицю, що там у вас коїться? – збуджено закричав хтось у трубку.– Чую якісь постріли на дорозі!

– Додік поклав наших і зараз втече! На одних ободах! Я з-під землі достану те падло й порву на свастику… зубами горлянку перегризу!..– Голос Григорія переривався, його душили сльози відчаю.

– Який Додік? Додік у льосі скніє! То, певне, та київська паскуда, що Володька мордувала!

– Он воно що!.. Тоді головне зараз – якось затримати гадину. Зробіть щось, хлопці, бо насправді втече! – вигукнув Григорій.

Тим часом автівка, крешучи ободами по бруківці, рвонула на спущених шинах вперед, намагаючись оминути купу гною серед дороги.

– Та робимо! Он Митька вже сосну бензопилою ріже – ту, що над дорогою!

– Добре! Тоді я спробую щось із цього боку придумати, аби зачинити мишоловку.

Григорій сховав телефон у кишеню й зиркнув у бік скаліченого «Хаммера», що прямував до центру села. Відчай і марний розпач кудись поділися. Він вискочив зі свого укриття, махом перескочив канаву й кинувся до Каті. Та лежала бліда посеред прим’ятого очерету. На губах – запечена кров. Намацав пульс – ледь жевріє, але жива, жива! Відкинув дошку, вхопив молоду жінку на руки й поніс до першої-ліпшої хати.

– Допоможіть, люди! – Григорій несамовито вдарив ногою у двері. Налякані господарі відчинили, провели в кімнату, показали, куди покласти поранену. Григорій, не вагаючись, шарпнув кофтину на її грудях, зірвав ліфчик. Слава Богу, куля пройшла вище лопатки, зачепивши лише м’язи плеча. І знепритомніла Катя лише через потужний удар дошкою.

– Годі вам голосити! – гаркнув він на хазяйку, яка лементувала у нього за спиною.– Є в хаті горілка?

Дід виявився моторнішим, бо швидко притягнув із припічка півлітру. Григорій щедро полив рану, а тоді перев’язав чистим ганчір’ям, роздертим на смуги.

– Сподіваюсь, Сашко не ревнуватиме, що я тебе бачив отакою? – посміхнувся він до жінки, яка потроху опритомнювала.

Катя відкрила очі, впізнала хлопця, прохрипіла:

– Таня де?.. Хтось бачив мою Таню?

– Та жива, усе норм. Горпина у хаті сховала,– збрехав Григорій.

Але собі наказав: треба малу обов’язково відшукати. Але не зараз. Головне – розібратися із тим покидьком, що в «Хаммері».

– Вибач, Катю, маю невідкладні справи!..

Нахилився до жінки й ніби ненароком торкнувся її щоки губами. Кохав її, давно, ще з тих часів, коли був підлітком, але вибрала Санька, що тут вдієш… Та це пусте – аби одужала.

Наступної миті схопився – й у двері. Кинув на ходу:

– Дивіться за нею, дуже прошу. І фельдшерку… Обов’язково покличте фельдшерку!

Вибіг надвір, прислухався. Десь у центрі села – постріли, потім гуркіт мотора.

Визначив: «Задкує! Встигли хлопці… Ну, а тепер уже моя черга!»

Григорій помчав навпростець, перестрибуючи плоти й огорожі. Наче змагаючись із підстреленим позашляховиком, що повз десь поряд, за тинами, на спущених колесах. До того ж задом, бо розвернутися тут неможливо, дорога надто вузька й з обох боків обмежена канавами. Здоровенному й важкому «Хаммеру» просто ніде маневрувати.

Гриць забіг до себе у двір. На пригірку стояв несправний колісний трактор, який він купив списаним на металолом і ще не встиг як слід відремонтувати. Григорій прожогом ускочив у розчинену кабіну, відпустив гальма – і трактор поволі покотив до воріт.

«Ну ж бо! Хутчіш, чортова залізяко!..»

Він вискочив із кабіни й заходився підштовхувати заіржавілу машину. Неподалік на дорозі вже гуркотів двигун. Але швидкість у позашляховика вже не та. Хлопці подбали – колеса прострелені. Проте рухається вперто, гадає проскочити. Ні, хай навіть і не мріє…

Тим часом трактор викотився на місток над канавою – такі містки лагодив до себе майже кожен мешканець цієї вулиці – і зупинився! Передні колеса вже були на дорозі, а ось задні… Не витримала якась зогнила дошка, і одне із задніх колес заклякло в проломі. Господи, не встигнути, не встигнути – і тоді той убивця безкарно втече!

Григорій вперся плечем у залізо, до болю, та важка машина стояла нерухомо, наче мертва. Чому, чому він не послухався матері та не полагодив ту кляту кладку? Хлопець у розпачі заметався навколо трактора. А он уже й «Хаммер». Він не бачив, але всією шкірою відчував, як регоче над ним той, у машині.

Одним порухом Григорій вирвав шматок залізної труби, що була за стовпчик в огорожі, підсунув під колесо й почав підважувати. Напинався, аж вени на лобі надулися, а м’язи на руках загули, наче телефонні дроти. Ще, ще трохи…

Метрів двадцять лишилося – і все… Втече, паскуда. Десять, п’ять… Невже кінець? Ні, не бути цьому! Хлопець аж у землю вгруз від напруги. Щось затріщало, чи то в спині, чи металева труба, але трактор раптом зрушив з місця і покотився на проїжджу частину. Все швидше й швидше.

Нарешті переднє колесо трактора стикнулося із запаскою на кормі «Хаммера», що, як і до того, рухався задом. Знову заскреготіла сталь. Гриша метнувся й жбурнув під колеса трактора зігнуту трубу, аби остаточно зупинити його. Позашляховик задимів пробитими шинами, метал дисків запищав по бруківці, іскри злетіли фонтаном, ніби з-під наждачного каменя. Водій, здавалося, вклав усю свою лють у цей натиск.

За кілька секунд опустилося затемнене скло, з темряви всередині гримнув постріл, але Гриша, передбачаючи такий поворот подій, миттєво заховався за бік трактора. Щось боляче кольнуло в спину, але байдуже – адреналін тримав. Може, все ж таки зачепив? Лапнув себе рукою – ні, здається, цілий. Але той, на дорозі, не спинявся: знову й знову розганяв машину й бив, наче тараном, в облуплені боки трактора. Та сталь – це тобі не грабарка із гноєм, її одним махом не здолати.

«Хаммер» на пошкоджених колесах знов і знов таранив перешкоду, наче морський прибій скелястий берег. Нарешті автівка від’їхала на деяку відстань і зупинилася. Григорій чекав, до чого зараз вдасться водій. Схоже, той також міркував, що робити за таких обставин. Вийти він не наважувався, щоб одразу не стати безпорадною мішенню. Гриша це розумів. Проте в нього самого набої давно скінчилися, а зброї під рукою, якщо не рахувати труби під колесом трактора, не було. Якщо ж витягти трубу, трактор може покотитися далі й звільнити шлях «Хаммеру».

Мотор позашляховика стиха вуркотів, було навіть чути жайворонків над селом. Здавалося, що все це триває цілу вічність. І тоді Григорій вирішив зіграти ва-банк. Витяг із кишені розряджений «макаров», виставив його з-за кабіни трактора так, щоб бачив той, що в машині, і вигукнув:

– Виходь! Все одно тобі нікуди тікати!

Куля, випущена водієм, цвікнула десь біля вуха, мало не вибивши зброю з руки Григорія.

«Ворошиловський стрілок, його маму! Тут лише зазівайся – й дірка в голові гарантована. Але набоїв у нього не цілий арсенал. Давай, стріляй, стріляй, хлопче! А я тебе трохи підбадьорю».

Хлопець зазирнув крізь відчинені дверцята до кабіни трактора. Там валявся старий розвідний ключ. Ухопивши його, Григорій з усього розмаху вдарив по кабіні. Із позашляховика знову гримнув постріл. Утім, водій, схоже, теж був не останній бовдур, оскільки невдовзі постріли припинилися. Автівка поповзла до трактора. Григорій визирнув на мить і побачив, що ворог трохи прочинив дверцята, і «Хаммер» помалу задкує до перешкоди. Вочевидь, водій здогадався, що хлопець блефує. Тепер справу вирішували секунди.

Григорій присів навпочіпки за великим колесом трактора, намацав у кишені мобільний, знайшов номер і натиснув «Виклик».

– Де ви, засранці? Якщо за хвилину ніхто не з’явиться – мені гаплик.

– Уже під’їжджаємо. Михайло свого «ЗІЛа», як завжди, ледве спромігся завести…

Григорій прислухався: з центру села було чути гуркіт вантажівки. А тим часом білий «Хаммер» майже безшумно пришвартувався до трактора, ніби збирався взяти його на абордаж. Дверцята відчинилися. З-поза високого колеса Григорій спостерігав за тим, як його ворог ступив на землю, скрадаючись, як хижак, що зачув безпомічну жертву. Ще крок – і вони опиняться віч-на-віч. Хлопець міцніше стиснув ключа. Хоч би не схибити! Раптом кроки по той бік трактора завмерли. Григорій почув, як знову брязнули дверцята авто. Визирнув – від центру села гримотіла по бруківці стара вантажівка.

Григорій знову вхопився за мобільник.

– Михайло, гальмуй! Цей хлоп – справжній снайпер! – закричав він у телефон, хоча ніхто його не чув. Вантажівка летіла, підстрибуючи на вибоїнах. Григорій вже міг упізнати хлопців-односельців: за кермом розпашілий Михайло, біля нього Сергій та Юрко, у кузові їхні приятелі з мисливськими рушницями.

– Хлопці! – махнувши рукою на небезпеку, Григорій вискочив зі свого укриття і відчайдушно замахав руками, намагаючись зупинити односельців. Даремно – вантажівка все одно мчала, неухильно наближаючись до «Хаммера».

На цей раз дверцята відчинилися ривком. Водій вийшов, навіть не озирнувшись, і зупинився поруч, широко розставивши ноги. Гримнув перший постріл. Григорій побачив, як тріснуло лобове скло вантажівки. Михайла наче відкинуло назад, він випустив з рук кермо. Вантажівка вильнула. Сергій, який сидів поруч у кабіні, перехопив руль, щоб машина не перекинулась.

Григорій, прикинувши відстань, з силою жбурнув розвідний ключ – останнє, що він міг зробити. Кидок виявився напрочуд вдалим: другий постріл не влучив у ціль, бо рука стрілка здригнулася – важка залізяка гепнула його просто в плече. Стрілок миттю розвернувся й направив дуло пістолета на беззбройного хлопця. Їх розділяло якихось п’ять метрів. Озброєний убивця-професіонал – і поліщук із порожніми руками, який за своє життя зарубав хіба курку.

«Ось вона яка – смерть,– устиг подумати Григорій.– Бліда й витрішкувата».

Він чекав пострілу, натомість почулося лише кволе клацання бойка. Тоді хлопець зрозумів: настав його час – і кинувся на стрілка. Проте не добіг: щось гострою шпицею кольнуло в спину, пекельний біль хвилею прокотився вздовж хребта, ноги моментально зробилися ватяними, і Григорій упав як підкошений. «Що це зі мною? – встиг подумати він. Поранення, або… Невже спину зірвав?»

Уже лежачи на бруківці, він бачив, як наляканий стрілок заскочив у «Хаммер», а вантажівка на повній швидкості зім’яла позашляховик. За секунду до цього Григорій, зібравши останні сили, встиг зі стогоном відкотитися до канави. В одній з автівок загорілось пальне, дихнуло отруйним чадом. Односельці посипалися з кузова, наче збіжжя, двоє кинулися до Григорія, інші заходилися витягувати тих, хто був у кабіні вантажівки. Втім, Петрові вже ніхто не зміг би зарадити: куля пробила череп навиліт.

– Що з тобою? – питався хтось у Григорія.– Він тебе поранив? Де?

– Ви не повірите, хлопці, смішно казати. Здається, спину зірвав. Поки той клятий трактор на дорогу викочував. А що з київським вилупком?

– Заклинило в машині, там ще й загорілося дещо. От хлопці й вагаються: може, не тре діставати?

– Дістаньте його мені, я його, мерзоту, власноруч задушу!

– А як же спина?

– Начхати, Савелівна враз на ноги поставить. Як там Михайло?

Всі промовчали, дехто відвернувся. Григорій із зусиллям підвівся й устиг побачити, як двоє чоловіків несуть нерухоме тіло приятеля-однолітка через канаву.

Григорій лише заскреготав зубами. Потім хрипко промовив:

– Має заплатити. Вийміть мені цю ментовську шкварку, хочу ще раз на нього подивитися!

Як на диво, старезний «ЗІЛ» із пробитим радіатором і потрощеним капотом завівся швидко. Хлопці розтягнули машини. За тонованим склом пошкодженого «Хаммера» сіпався темний силует – чоловік стукав по склу, волав, благав допомогти. Горіло десь під капотом, дверцята заклинило, а самого водія притиснуло до сидіння подушками безпеки, що спрацювали.

– Я б залишив, як є,– з ненавистю вимовив хтось.

– Ти ж чув: Гриць прохає!

Хлопці поскидали з вантажівки ломи й заходилися виламувати дверцята. Раптом у когось із них дурнуватою мелодійкою озвався телефон.

– Що? Що ти кажеш?… І бетеер із ними? – Він відірвав від вуха слухавку й гукнув: – Слухайте, хлопці, ця паскуда встигла викликати підмогу. Кум із Підгірок телефонує, каже, зараз сюди їде Нацгвардія й підрозділ спецпризначенців! Три легковики, військовий «ЗІЛ-133», повний солдатні, і бетеер!

– Овва! То честь, треба зустріти, як належить! Якщо приїдуть, розбиратися не будуть, хто почав, хто правий, хто винуватий. То вже останній аргумент. Тим більш, що ми всі тут уже злочинці, бо незаконно миємо бурштин. Тому перша справа,– скомандував Григорій,– перекрити дороги. Хапайте бензопили та заваліть усі під’їзні й проїзні стежки, робіть барикади! Добре, що на цьому шляху й без того гарна загата вийшла.

– А з тим одороблом що робити? – Хтось указав на банькатого, що борсався в машині, як миш у банці.

– Тут інший план. Зіпхніть «Хаммер» у канаву. Через те бетееру буде важче оминути перешкоду.

Григорій уже не лежав на бруківці. Тепер він напівсидів на настилі з жердок, що його встигли спорудити хлопці, й роздавав вказівки, наче все життя тільки цим і займався. Навіть криво посміхнувся – чи тобі не Бонапарт під Ватерлоо.

– Точно, Грицю, собаці собача смерть! – вигукнув хтось із друзів.

– Ох і заварили ж ми кашу…– мимоволі вихопилося у Григорія, коли хлопці розбіглися виконувати вказівки, а сам він на деякий час опинився сам-один.

Частина 5

Розділ 1 Заколот

Новина про заворушення в селі вдарила Петра Сергійовича Гайворона нижче пояса. Ось тобі й подарунок під завісу службової кар’єри! Ніяких сумнівів – генерал зітре його на порох, викине на смітник, як шолудивого пса. Або, що простіше й дешевше,– автокатастрофа, якийсь дурний молоковоз, що раптом і дуже вчасно з’явиться з-за рогу. Це в його службі вміють, навіть радянських стандартів не змінюють. Він сам якось казав на закритій нараді:

– Ну відійдіть вже, панове офіцери, від тієї застарілої колії, використайте хоч би цистерну з рибою!

– Ні – молоковоз, і на тому крапка! – відрубало начальство.

А як же ж гарно все складалося, вже той жилавий бурштин майже в руках тримав! Хто ж напартачив? Не інакше, як той дуболом Додік. Уже давно треба було його прибрати з посади та призначити тихого й зговірливого місцевого дядька, але шеф чомусь саме цього мудозвона вподобав. Хоча чому б не вподобати – бабло тече рікою, канали збуту налагоджені, тільки кишені підставляй. Узагалі все було б тіп-топ, якби не Майдан. Після нього всі якісь нарвані, соціальну справедливість їм подавай! Та ця хвиля пройде, шумовиння осяде. Але як перечекати, коли навколо самі дебіли?

Він вийняв свій айфон – подарунок дружини. Трохи застаріла модель, але коштує шалених грошей через ексклюзивний дизайн. Майор завжди носив його в барсетці, майже ніколи не дістаючи на людях. Навіщо дражнити гусей? І як цього не розуміють ті недоумкуваті скоробагатьки? Сиділи б тихо, не виставлялися, то й народ був би спокійніший…

Набрав номер капітана Кушніра, начальника поліції й командира нацгвардійців. Телефонна нарада була короткою – видати повний боєкомплект і виступати. Підняли по тривозі все, що було під рукою.

Загін спецпризначенців майор Гайворон узяв під свою руку. Покладатися на лейтенанта Бистрякова після тієї стрілянини в лісі побоювався. Можливо, і зараз нічого би не сталося, якби той мажор не начудив на болоті. Але дітися нікуди, мусимо ще трохи терпіти це таткове щеня, що плутається під ногами. Нічого: прийде час, і прищипнемо хвіст цуценяті, а при нагоді – і його таткові.

Гайворон взагалі не любив стрілянини – то не його метод. Але ситуація якимсь чином вийшла з-під контролю. Мало статися щось насправді екстраординарне, щоб сумирні поліщуки так завелись. Керівника району викрадено, можливо вбито. Якби останнє отримало підтвердження, майор не надто б засмутився, бо Додік уже набрид йому гірше редьки. Водночас його водій, старший прапорщик і, як він здогадувався, генералів стукач, зараз веде бій у селі. І ця втрата не надто б його засмутила, проте, якщо дійде до генерала,– його кар’єрі все одно гаплик, а можливо, й гірше, бо надто цінною інформацією володіє.

Гайворон сидів на задньому сидінні другої автівки в колоні й напружено міркував:

«Можливо, це через ту дівку? Ні, така мовчатиме, надто вже любить своє чадо. Ця схема завжди спрацьовує на сто відсотків. Може, той втікач?.. Навряд чи. Але чому Додік і його водій разом опинилися в цій бучі? Бикуватий телепень і садист із кримінальними схильностями знайшли-таки один одного… Можливо, напилися до свинячого вереску й утнули щось таке, чого навіть місцеві не пережували… Ні, якщо ті курви виплутаються й цього разу, власноруч пристрелю.– Гайворон з ненавистю стиснув щелепи.– Або помилую – і в ООС, на передок. Під “Гради”!»

Ледь встиг заспокоїтися, коли доповіли, що дорогу попереду заблоковано.

– Висуньте броню наперед і протараньте загородження, або об’їдьте лісом!

– Там кругом завали, а на дорозі барикада із якоїсь старої техніки.

– Ого, вправні хлопці. За півгодини підготувалися. Мені потрібна інформація про осіб, які організували оборону! Тут рука вправна, певне, із Майдану чуваки, знайомий почерк.

– У нас у селі лише одна позаштатниця…– почав був Кушнір.

– Ти про Людмилу Черв’як?

– Ви в курсі?

– Сам вербував,– підморгнув Гайворон.– Та скільки б їх у вас не було, я маю знати, хто там верховодить. Все і про кожного. Зараз усім підрозділам стати табором, без нагальної потреби не стріляти. Почнемо тягти час, спробуємо домовитися. А як ні, то вже завтра треба підключати військових і брати цей гнійник в облогу. Головне – не дати тій заразі розповзтися по інших селах!

– Я змушений доповісти керівництву,– нахмурив брови Кушнір.

– Давай, капітане, трохи почекаємо – ранок вечора мудріший! – Гайворон, широко посміхаючись, зверхньо поплескав молодшого за званням офіцера по плечі.

І відвернувся, аби приховати хижий зблиск, що промайнув у його очах.

Розділ 2 Не та молитва

Дем’ян задихався від чадних газів, щільно притиснутий подушкою безпеки до сидіння. Позашляховик так сплющило від удару, що його обличчя опинилося майже впритул до лобового скла. Із розкішного й комфортабельного простір навколо прапорщика перетворився на щось подібне до картонного короба з-під бананів. Із кожною хвилиною дихати ставало важче, кожен ковток повітря вимагав неймовірних зусиль. Гострий біль час від часу спалахував у підребер’ї, а ноги притиснуло так, що він майже їх не відчував. Проте бачив, що полум’я в моторному відділенні розгоряється все дужче.

– Зробіть щось! Хоч шпарину! Не можу дихати! – волав у відчаї Дем’ян.

Якщо ніхто не розіб’є броньоване скло й не дістане його звідси – він помре. Як це – помре?! Від цієї думки прапорщика кинуло в піт. Він же такий молодий, повний сил і жаги до життя! Цього не може бути! Ось зараз тупі поліщуки схаменуться й звільнять його з цієї душогубки. А в нього є ніж. І тоді він ще побореться за своє життя. Скоро, скоро наспіє допомога, він таки встиг скинути повідомлення майорові…

Майорові? Але хіба можна на нього покладатися, коли він тільки й чекає, аби здихатися Дем’яна? Господи, матінко рідна, невже мені ніхто не допоможе!

Дем’ян мимоволі почав сіпатися й битися лобом об скло, наче рибина, викинута на берег.

«Люди, швидше! Чому, чому вони навіть не намагаються звільнити мене, розходяться кудись? Боже, ти остаточно покинув мене? Диви, Боже, я тебе прокляну, якщо не допоможеш!.. Тоді хтось інший – має ж бути хтось інший, якийсь могутній дух,– визволи ж мене звідси!»

Він бився в конвульсіях, репетував, але ніхто його ніби не чув. Аж ось дещо змінилося – до машини наблизилося кілька молодиків.

– Допоможіть!!! – щосили заволав прапорщик.

Але ці дужі хлопці, понуро опустивши очі, підважили те, що тепер мало нагадувало сліпучо-білу супердорогу машину, й запхнули його в канаву. Вогонь у двигуні погас, але під горло прапорщика підступила смердюча застояна вода. Тепер точно кінець! Але ж він не має померти – як це можливо: його, Дем’яна, не буде, а всі інші житимуть? Це несправедливість!.. Який же він дурень – навіщо було повертатися до автівки, ховатися, як равлик у мушлю? Треба було нашвидку загасити того поліщука за трактором, а тоді – у ліс, хай би наздоганяли. Клята щурина натура, навичка ховатися за небезпеки в нору зіграла дурний жарт. Ну, дайте тільки вибратися звідси! Відтепер він вже не буде таким віслюком. Завжди треба діяти рішуче, як колись учив його командир-чеченець… Так, зараз треба зібратися, вдихнути останні кубики повітря. Це ж треба так проколотися – замурували, демони…

Демони? Хай! Якщо Бог не бажає йому допомогти – хай допоможе хоч сам сатана…

– Гей, я принесу жертви всім духам, навіть нечистим, які допоможуть мені! – захрипів він у каламутну пустку.

Аж раптом щось ніби забулькало в канаві – певне, болотний газ у багнюці, збуреній падінням машини, а може, просто привидилося через нестачу повітря.

Вода, між тим, усе прибувала, поступово заповнюючи той тісний простір, у якому пручався старший прапорщик.

– Допоможіть, нечисті духи! Я ще не готовий помирати! – гукнув він, мало не ковтнувши багна, що каламутилося вже біля самого рота. Виходу й досі не було, але, намоклий у багні, прапорщик тепер зробився слизьким, мов вуж. Усвідомлення остаточної безвиході охопило його тіло, і воно почало судомно звиватися в неймовірних потугах. Ось вона, смерть,– глевка, смердюча, задушлива!

Проте всі ті пручання не минулися марно, а дали Дем’янові змогу звільнити одну руку. Він намацав ніж у спеціальному чохлі, прикріпленому до щиколотки. Єдиним рвучким рухом проколов подушки безпеки – і одразу місця в салоні стало значно більше, а стиснене повітря, що вирвалося з подушок, на кілька секунд витіснило частину води з машини. Тоді він одну за одною звільнив ноги та, скрутившись у три погибелі, почав гарячково шукати найменшого шансу вибратися назовні.

Скло броньоване, його ножем не взяти…. Верхній люк? Дарма, машина ж лежить у канаві догори дригом. Дем’ян уже не молився – ревів і метався у відчаї. Зненацька десь глибоко внизу лунко забулькотіло, багниста вода скипіла пухирями болотного газу, днище «Хаммера» ворухнулося, просіло – і раптом ніби чиясь невидима могутня рука підняла й повернула автівку на бік. Верхній люк опинився над поверхнею. Ось він – єдиний шанс!

Дем’ян мало не перехрестився, але вчасно згадав, кому тільки-но молився, і почав завзято колупати ножем гумові прокладки, що фіксували те невеличке верхнє віконце. Він люто різав, підважував, тиснув ще і ще, поки не зламав лезо, далі дер уже самим руків’ям з гострим уламком сталі. Вода вже повністю залила наданий йому долею простір, залишивши якихось кілька сантиметрів під стелею – наче для останнього ковтка повітря. Дем’ян притулився губами до заліза, хапнув живильного кисню й знову пірнув до люка. Знайшов опору і щосили вдарив коліном.

Люк вилетів назовні, наче досі його нічого й не тримало. Дем’ян просунув голову в отвір, стиснув плечі й вислизнув зі знівеченої автівки. Безгучно виринув під купою очерету, відсапався. Десь удалині дирчали бензопили. Довкола жодної собаки, лохи зайняті, будують завали. Звідси він бачив, як із хат люди несуть на барикади різний непотріб. Ну нічого, хай поки попрацюють… Головне – він живий і здатен за себе помститися.

Старший прапорщик поволі вибрався з води. У підребер’ї кололо, але то пусте. Він, Дем’ян, видряпав собі життя чи, можливо, вимолив. І тепер вже не має значення, які сили допомогли йому врятуватися. Байдуже. Однак ті, хто прирік його на жорстоку смерть, повинні дорого заплатити…

Частина 6

Розділ 1 Озеро з привидом

Сашко прокинувся з легкою головою. Надворі вже за полудень. Скільки ж це часу він проспав? Але то добре: сон витягнув із нього не тільки втому, а й усю хворобливість, ніби й не було тієї пропасниці, що колотила його побите, змучене тіло. Лишився тільки тупий біль під ребрами й пекло в литці. Він поворушився, обережно сповз із лежанки й, кульгаючи, попрямував надвір, до туалету. Відро стояло біля ліжка, але він же не безпомічне немовля. Гукнув діда – той не відповів.

Сашко дошкандибав до стодоли, знайшов міцного ціпка й, спираючись на «третю ногу», зайшов до хліва. Там, разом із козами й поросям, що порохкувало в закуті, стояв його мотоцикл із прилаштованою мотопомпою – «Ластівкою», гордістю Сашка. Оглянув мотоцикл: кілька важелів і переднє колесо погнуті, зірваний шланг із карбюратора, вирвані дроти зі свічок запалення. Але в цілому нічого жахливого, за день-два можна все відновити. Правда, бак порожній, бензину жодної краплі. Сашко ще позаглядав, прилаштував на місце, що зміг, і рушив шукати господаря садиби.

Де ж подівся старий? Може, рушив до своєї бурштинової жили? От би хоч оком глянути на те місце… Сашко ще раз обійшов кругом хати, уважно розглядаючи сліди і нарешті натрапив на нещодавно прим’яту траву. Кульгаючи, поплентався тим слідом, що, як виявилося, вів у лісову гущавину.

Сашко довго йшов між високими соснами. Слід уже зник, кудись пропала й стежка, під ногами лише пріла глиця й мох, а зверху дерева сплелися в суцільне шатро, жоден промінець не прогляне. Розум підказував, що пора повертати – сонце ж на заході, але щось штовхало Сашка вперед. Здолав ще сотню метрів, ледь перебрався через вивернуте буревієм дерево. Попереду ніби розвидніло. Дерева, що досі стояли суцільним частоколом, розступилися. У прогалині замаячило чи то болітце, чи невеличке озеро. Звідси не розібрати через буйні зарості верболозу. Підшкандибав ближче, розсунув зелену гущавину – і закляк на місці.

Просто під ногами починався крутий кам’янистий схил. Двома метрами нижче лежала поверхня озера, ледь пришерхла рястом. Ніби хтось поклав тут серед лісу велику зелену миску. Водойма була ідеально кругла, трохи ніби втоплена в скелястий ґрунт, і якби не стометровий діаметр, можна було б вирішити, що хтось, граючись, викопав це озерце, наперед відмірявши циркулем.

«Наче кратер на Місяці»,– здивувався про себе Сашко.

Посередині тієї водяної миски стирчав порослий осокою чи то острівець, чи велика купина. Звідти цівкою піднімався рудий дим. Той дим накопичувався вгорі – приблизно на рівні найвищих сосон – і шаром висів на озером, прикриваючи водойму від сонця наче парасолькою.

«Певне, якісь мисливці кинули багаття, і там зараз тліє торф»,– подумав Сашко.

Він відшукав вимиту дощами розпадину в береговому схилі й спустився до води. Біля краю води рясно стояв очерет. Сашко рушив берегом – може, десь знайдеться брід, щоби дістатися острівця, та й взагалі треба роздивитися, що тут і як.

Нічого незвичайного: кругле озеро здавалося однаковим з усіх боків. Він уже збирався повертатися, коли його увагу привернув якийсь гул, що долинув із боку острівця. Несподівано вода ближче до середини водойми зануртувала і здійнялася величезним пухирем. Пухир той не лопався – навпаки: підіймаючи ряст, наче капшук, розростався вшир, аж поки не накрив собою весь острівець. Поруч із глибини з’являлися нові бульки, проте набагато менші. Середина озерця вкрилася шумовинням, ніби хтось вилив туди велетенську каністру шампуню, у тій піні острівець остаточно зник. Невдовзі найбільший пухир лопнув, угору здійнялася руда хмаринка, що розпливлася над водою й потяглася по озеру. На Сашка дмухнуло смородом. Запах був настільки ядучий, ніби хтось неподалік розбив добре відерце притухлих яєць.

«Сірководень!» – майнуло в голові.

Ще зі школи, коли вчителька розповідала про гейзери десь в Ісландії, пам’ятав – досить отруйний газ. Але які тут гейзери, на Поліссі?

Між тим уже перехопило горло. Сашко закашлявся й мало не втратив рівновагу. Його знудило, почало бракувати повітря, тому він поспіхом почав вибиратися з прибережного очерету до кам’янистого берега. Проте видертися схилом виявилося набагато важче: ноги ковзали по слизькому камінню.

Здерши руки до крові, він таки здолав схил. Та коли оглянувся – похолов. Із озера, у тому місці, де вирувала вода, з’явилося якесь жахіття. Може, то була обросла багном і зеленими водоростями колода, що сотні років пролежала на дні, але звідси вона нагадувала велетенську, банькату, вкриту безліччю шпичаків голову. Ця голова випустила з широких ніздрів фонтани бруду, а потім із них, як із пекла, повалив той-таки рудий дим, швидко заповнюючи чашу озера.

Сашко вломився в зарості. Розумів: якщо наковтається рудого газу, то тут йому й кінець. А дим уже зрівнявся з краями чаші, в якій лежала водойма, і почав повзти лісом. Сашко зашкутильгав до напівзваленої сосни, спробував видертися похилим стовбуром якнайвище. Навколо стрімко сутеніло, а рудий туман усе сунув і сунув від озера, сягаючи Сашкові вже по пояс.

Усе, далі рухатися нікуди, ось і верхівка буреломини! Невже накриє?

Але ні: газ нібито перестав підніматися – мабуть, розтікався лісом. Тепер над озером висіло вже два шари багряного туману. А між ними – о диво! – гарцював бурштинової масті кінь.

Неймовірно! Мабуть, примарилося, бо добряче ковтнув газу, вирішив Сашко… Але кінь і далі мчав нижнім шаром туману, ніби по твердому, а його голова… вона, мабуть, ховалася у верхньому шарі випарів. Та ось там виник просвіт, і це створіння опинилося на відкритому просторі. І одразу стало зрозуміло, що голови в коня взагалі немає. Саме так: замість неї стирчав лише цурпалок гривастої шиї!

Сашко мало не впав із гілки, за яку відчайдушно чіплявся. Заплющив очі, стріпнув головою, ніби відганяючи страшний сон. Коли ж боязко розплющив повіки, туман над озером уже спадав, його шари перемішалися та переплуталися. Нарешті верхній, мабуть, трохи легший шар знову піднявся вгору, між ними вже нічого не було.

Хлопець закляк на сухій гілці, обхопивши ногами стовбур. Уже й подув легкий вітерець, розганяючи смертоносну імлу, а він так і не рухався з місця, поки остаточно не затерпли руки. Потім спробував спуститися, але не втримався і впав сторчма, розвередивши рану. Добре хоч не дуже високо, та й внизу купа трухлявого хмизу, а то б в’язи скрутив.

Коли трохи очуняв, визирнув з-за вивернутого коріння. На озері панувала глибока тиша. Нікого й нічого. Трохи полежав, віддихався, ще почекав. Тихо. Кортіло втекти звідси якнайшвидше, але цікавість перемагала. Пролежав так біля години. Нога скиміла. Вже й сира глиця почала поволі витягувати тепло з тіла. Тоді вирішив: будь що буде, а треба роздивиться все як слід. І вирушив до берега, спираючись на дрючок.

Ішов мисливською ходою – скрадаючись, обминаючи сухі гілки. Прослизнув, мов тінь, верболозом, біля берега, пригинаючись, розсунув зелені стебла очерету. Озеро лежало тихе-тихе, лише посередині на вільній від рясту воді хлюпався виводок качок. А біля самого берега, черевами догори, плавало кілько здохлих рибин. Ніби й не було того шумовиння й коня-привида.

Сашко постояв, поки ноги не почали вгрузати в багно, а рана вже не на жарт нагадала про себе. І що, власне, він сподівався тут побачити? Він не раз був свідком викидів на болотах гнилих газів, навіть бачив уночі, як вони світяться, але щоб у таких обсягах… Мабуть, озерце досить глибоченьке. А може, десь тут є якась провалина в гранітному Поліському щиті, через яку земля викидає газ із глибинних порожнин. Про видіння палаючого коня намагався не згадувати, але, вибираючись на сухе, час від часу озирався.

Утім, збудження не проходило, до того ж знов почала трусити пропасниця. Через те втратив пильність, спіткнувся, наступивши на щось тверде, і ледве не впав. Спробував прибрати перешкоду, якийсь камінь. Простягнув руку – і раптом відчув: той камінь не холодний. Ще не маючи віри, почав витягувати знахідку з багна. Бурштин! Велетенський рудий шмат бурштину, самородок завбільшки з диню.

Аж ноги підкосилися від несподіванки. Серце шалено калатало.

Скільки років уже займався цим промислом, а нічого подібного не бачив. Це ж нечуване багатство! Якщо за кілограмовий шматок бурштину дають грубі гроші, то скільки ж може коштувати цей?

Втому, біль і страх як рукою зняло. Сашко вернувся трохи назад, упав навколішки і почав гребтися в мулі. Нічого. Але він знав, що так бути не може, бурштин сам не лежатиме, тим більше такий,– поруч має бути жила. Обмацував дно біля берега доти, доки не нашарпав ще трохи бурштину. Точно – жила!

От якби його «Ластівку» сюди поставити, певне, таких «гарбузиків» ще б підняв кілька. А тоді все – крапка! Хана цьому клятому бізнесу. Хай інші полощуть кальсони в гнилому болоті. Купити десь біля моря хатинку і – до побачення, любе Полісся!

Раптом зрозумів, що промовляє все це вголос, і спохватився. А примарна потвора? Може, й правду кажуть, що та коняка стереже скарб? Він скинув куртку, тоді сорочку, поклав туди свої знахідки, зав’язав у вузлик і рушив у протилежний від озера бік. Ішов у самій куртці на майку, як міг швидко, не озираючись, бо думка про потвору на болоті його й досі переслідувала.

«Можливо, все ж таки привиділося? – міркував Сашко.– Гра хворої уяви? Але ж там щось дійсно було… Що саме? Шалений викид сірководню, змішаного з метаном, міг підняти з глибини водойми все, що завгодно. Сплив якийсь здоровезний корч, а ти, брате, одразу напустив у штани. А видіння – то газку ковтнув, запевне».

Отак, крок за кроком умовляючи себе, він ступив углиб лісу, сподіваючись відшукати власні сліди. Йшов, напружуючи зір, але марно шукав стежку. Щось водило його, не дозволяло втримувати напрям.

Розділ 2 Ніч у лісі

У лісі темніє раптово.

Сашко Зарванець і не відчув, як його огорнула темрява. Ночувати весною в глухих хащах без сірників і теплої одежі – ще та справа. Або задубнеш, або наразишся на якогось звіра. Тому він продовжував іти, сподіваючись усе ж натрапити на дідову хатину. Однак довкола шуміли самі сосни, ховаючи верхів’я в темному небі. Якби ж місяць зійшов, то Сашко мав би щось, за чим орієнтуватися, а так хоч око вийми – навіть зірки не проколюють тонкими промінцями гущавину соснових крон. Чи, може, нахмарило, затягло небо?

Та хай, яка тепер різниця! Сашко остаточно заблукав, і хоч розумів, що шанси вийти до якогось житла примарні, вперто шкутильгав, перечіпляючись у темряві через чагарі й вивернуте коріння. Йшов, пересилюючи біль у нозі, поки позаду не почулося протяжне виття.

Мимоволі відчув, як мороз пройшов спиною. Сашко знав, що вовки в таку пору не полюють зграями, але самітник теж може напасти, відчувши знесилену жертву. Вирішив не спокушати долю – знову подерся на сосну. Проте зробити це виявилося непросто – дерева тут були старезні, їхні нижні гілки давно всохли, а з часом струхли. А ті, що ще трималися, були надто крихкі, щоби втримати людину. Сашко кілька разів підтягався, хапався за якусь руками, щоб миттю з тріском звалитися донизу.

Виття знову почулося, але набагато ближче. Хлопця охопила паніка: здається, звір іде за його слідом. Випадково наштовхнувся в темряві на стовбур берези, що росла сиротою серед хвойного лісу. Порепана кора на товстому стовбурі не така слизька, як на соснах. Сашко швидко роззувся, витягнув ременя зі штанів і зв’язав собі щиколотки. Випробуваний засіб, якщо треба видертися на стовбур без гілля. Поклав здобич під березою – вовкам, звісно, бурштин ні до чого – й ухопився за стовбур. Ліз швидко, незважаючи на біль, бо моторошне виття підганяло. Врешті налапав досить міцну гілку, підтягнувся, розв’язав ноги.

– Що, сіроманцю, вполював? – насмішкувато гукнув Сашко в темряву, відчувши себе в безпеці.– Біжи, зайця пошукай!..

Та чи не зарано? Унизу зеленим фосфором блимнула пара очей. Чи то йому видається, адже виття лунало зовсім з іншого боку?

Сашко придивився, потім відмахнувся: наче й не пив, а мариться… Потім знов розмотав ремінь і прив’язав себе за поперек до стовбура – щоб не втратити рівновагу, якщо задрімає. Проте зелені фосфорні цятки знову засвітилися неподалік. Мало того: вони потроху піднімалися вздовж стовбура сусіднього дерева!

Що за пакость! Де це бачено, щоб вовки… Холера ясна, та це ж рись! Куди ж це мене занесло, в який заповідник? Часом днями вештаєшся лісом, і жодної тварюки, а тут…

Тим часом рись, видряпавшись на сусідню сосну, зупинилася й почала пильно придивлятися – певне, людина на дереві, та ще й уночі, була для неї вдивовижу.

«Рана на нозі знов відкрилася,– здогадався Сашко.– кровоточить, от вони й чують свіжину».

– Ану йди геть звідси! – вигукнув він, погрозливо махаючи руками в темряві.

Лісова луна підхопила його голос і втопила в непроникній тиші. Рись ніби відсахнулася, очі-жаринки трохи пригасли, але тікати звір явно не збирався. Сашко пошарпав навколо й відламав чималу гілляку. Примірився і жбурнув просто в бік зелених світляків. Рись засичала й подерлася вище.

Зарванець одразу пожалкував, що сполохав звіра. Зверху хижак може будь-якої хвилини стрибнути просто йому на карк. Довелося й самому відв’язуватися та лізти вгору. Підіймався доти, поки жаринки очей рисі не стали йому врівень. Унизу знову почулося виття – здавалося, зовсім поряд.

«Ач, який я став популярний! – невтішно посміхнувся Сашко про себе.– Усі мене хочуть, як незайману дівку. А жабину цицьку зблизька не бачили?»

Він зручніше вмостився на гілці, обхопив стовбур ногами й знову прив’язався ременем. Тепер очей навпроти вже не було видно, але чоловік відчував – звір тут, десь поруч, чекає на якусь помилку з його боку.

– Чекай, чекай, приятелю! Дочекаєшся, що я повернуся сюди взимку з карабіном! Тоді твоя шкура висітиме в мене над припічком. Краще зараз іди геть, геть звідси!..– хрипко вигукнув Сашко в темряву.

Адже цей хижак явно був не з лякливих. Просто причаївся. Навкруги все затихло, ніби нікого й не було поряд. А можливо, й дійсно не було – лише ілюзія, витвір хворого і втомленого мозку? Час повільно спливав, і Сашко вже починав сумніватися у власних відчуттях. Але ні – он, десь на дереві поряд, тріснула гілка. Звір не наважується атакувати, але й забиратися не поспішає.

Почалося нескінченне очікування. Унизу хтось тихесенько пошкрябав кору берези, і від того звуку Сашка пройняло морозом. Потім знову мертвотна тиша. Він відчував шкірою – хижаки поряд. Нелякані, як це не дивно. Певне, такі, що ніколи не мали справи з мисливцями. Тут вони головні – царі цього лісу, й лише між ними може спалахнути бій за здобич. І та здобич – він. Це не вкладалося в голові. Дотепер він був господарем, вирішував, жити цим тваринам чи ні. Скільки він сходив лісами, скільки вполював дичини, і от – сам став здобиччю! Господи, як же ти вмієш збити пиху з людини!..

Сашко знав: найголовніше тепер – не заснути. Якщо втратить пильність, рись миттю скористається своїм шансом. Але втома брала своє, непроникна темрява пливла, розгойдувалася перед очима.

Саме в ту мить, коли він уже майже пірнув у дрімотне заціпеніння, рись кинулася на нього зі спини. Водночас щось ніби підштовхнуло Сашка, якась невидима рука струснула все його єство, остаточно збудивши. Він устиг відсунутися й з усієї сили вдарити ногою в груди звіра. Рись люто захарчала й, розпанахавши кігтями Сашкову штанину, зірвалася вниз.

Що саме там учинилося, Сашко не бачив. Почувся дикий вереск лісової кішки й глухий рик зголоднілого вовка. Той рейвах тривав лише мить – і знову тиша. Сашко прислухався: рись знову дерлася на його березу. Сашкова кров майже скипіла від адреналіну. Він увесь підібрався, готуючись до вирішального двобою. Певне, та рись скажена, якщо так наполегливо прагне до вибраної мети…

Проте хижак зупинився, не діставшись до людини. Сашко чув важке дихання звіра. Знову тягуче очікування. Сашко цього разу озброївся товстезним кийком, що відламав від стовбура. Пауза тривала майже вічність, а потім дерево здригнулося від комеля до самого вершка, ніби хтось намагався струсити з нього Сашка, наче стиглу грушу. Напевне, рись перестрибнула на інше дерево чи кинулася вниз – звідти й такий поштовх, вирішив Сашко.

«Нічого собі! Скільки ж вона важить, та кицька?» – промайнуло в його голові.

Унизу затріщав сухостій, знову зчинився гармидер, що увірвався вовчим скавчанням – ніби то не гроза лісу чатувала під деревом, а мале щеня. Тоді запанувала гнітюча й важка, як камінь, тиша. Людина на дереві перетворилася на суцільні слух і зір, намагаючись почути або розгледіти ворога в темряві. Але дарма.

Так, наче пугач, Сашко Зарванець просидів на березі всю ніч, навіть не здрімнувши. Та який там сон, якщо поруч вештається сама смерть! Часом він тріпав головою, проганяючи сонливість, і знову тулився до прохолодної кори, бо ноги затікали та рана немилосердно дошкуляла. Проте доводилося терпіти, зціпивши зуби.

Ніч минула в очікуванні чергового нападу, а під ранок, коли в лісі вже почало сіріти, він закуняв. Здавалося, лише на хвильку дозволив опуститися повікам, та коли розплющив очі – сонце вже стояло над обрієм. Зі своєї гілки Сашко бачив його мильно-рожевий диск, що висів на сході, і ще багато чого, бо знаходився серед найвищих крон і міг бачити досить далеко.

Рись, здається, пішла, певне, й вовк залишив свою засідку. Сашко відв’язав ремінь і почав обережно спускатися. Коли ж опинився на землі, виявилося, що не може втриматися на затерплих ногах. З переляку почав розтирати кінцівки, аж поки не відчув прилив тепла до пальців ніг і шарудіння тисяч мурах під шкірою. Лише тоді підвівся. Штанина виявилася розпоротою як гострим лезом, навіть черевик розрізаний біля халявки. На нозі – пам’ятний знак: ніби хтось черкнув ожиною. Аж пересмикнувся, коли подумав: якби той кіготь зачепив на пару міліметрів глибше?

Але хай там як, він живий і майже не поранений, а це зараз головне. Кинув погляд на свою рятівницю: кора на березі була здерта до висоти його зросту. Нічого собі! Дебелий сіроманець приходив по його душу. Такий не дав би й рота розкрити. Рисі теж, мабуть, було непереливки, хоча кігтики в неї не тільки щоб лист підгрібати.

Сашко рушив подивитися на місце нічного двобою. Жмут шерсті, скривавлений, потолочений мох. Мабуть, нічия. Але якщо десь на дереві поруч ховається рись-підранок, вона точно на ньому відіграється, резюмував Сашко. Тому миттю закинув голову й почав з острахом роздивлятися крони сосон навколо.

Начебто нема. Він трохи заспокоївся, постояв, обпершись спиною об березу, відсапався. І тільки тоді побачив неподалік від берези двійко здоровенних, порослих мохом валунів. Багатотонні каменюки спиралися одна на одну, а між ними видніла темна розщілина – така, що огрядній людині не пролізти. Сашко обережно підійшов трохи ближче. Біля розщілини – свіжі скривавлені сліди й жмуття короткої шерсті.

«Ось у чому справа! – осінило його.– Там гніздо, домівка рисі! Тому вона так і поводилася, бо захищала лігво й кошенят. Мабуть, вирішила: якщо мене понесло на березу, то я неодмінно нападу на її виводок. Звідти й така диявольська наполегливість та лють. Недарма старі люди казали, що й коню на шию скочить, коли той до лігва підійде…»

Боязко позираючи навколо, Сашко заходився шукати залишений біля підніжжя берези вузол із бурштином. Але його ніде не було. Він тричі обійшов дерево – нічого! Тоді присів, почав розгортати прілий лист і глицю. Досі не йняв віри: неможлива річ, адже сам поклав на те саме місце!

«І що я маю думати про це? – ошелешено промурмотів він під ніс.– Ще скажіть, що то вовк забрав самородки з собою… Чортівня якась!»

Але сама думка про це чомусь так злякала його, що аж мурахи поповзли по спині. Чи, може, через те, що Сашко гостро відчув, як хтось спостерігає за ним із лісової гущавини.

Розділ 3 Коханий злодій

Так і є – за ним слідкували. Якась тінь майнула між деревами вдалині. Інший, може, і не помітив би, але у нього око наламане, лісове. Зробив крок, другий, причаївся за стовбуром берези. Тінь теж завмерла. Тоді, скоса поглядаючи на лігво рисі і шкутильгаючи, Сашко почав перебігати від дерева до дерева. До кожної чергової сосни тулився плечем, серце калатало, як скажене. Певне, й володар тіні ховався, бо його більше не було помітно.

Так, перебіжками, хлопець поступово наближався до того місця, де тільки-но побачив щось підозріле. Може, знову якась дичина, і він дарма переймається? Але де ж тоді бурштин? Він ще не чув, аби цією реліктовою смолою харчувався бодай якийсь звір. Володар тіні – безсумнівно людина, у цьому Сашко був упевнений. Тому й пересувався нечутно, щоб не наступити на суху гілку чи не торкнутися чогось, що могло його видати.

Він з усією можливою швидкістю наближався до того місця, де вперше помітив рух. На ходу зупинився, підняв сучкувату гілляку. Знову перебіжка. Ось воно, це місце! За оброслим мохом стовбуром слід: хтось добряче потупцював, а тоді перебіг далі. Сашко рушив слідом. Проте злодій – а він був упевнений, що саме цей втікач поцупив його скарб,– так майстерно маскувався за стовбурами, що Сашко більше його не бачив. Ніде не мигнула навіть тінь крадія.

«Чи не примара знову зі мною грається?» – подумав хлопець.

Утім, сліди були звичайні, людські. Він зупинився, щоб уважніше придивитися до відбитка на вологому мохові. Розмір стопи ніби дитячий, але як могла опинитися дитина в цьому здичавілому лісі?

Сашко пересувався б швидше, якби не рана. Та й зараз міг би кинутися навпростець, однак лісовий досвід підказував: ніколи першим не з’являйся на очі противнику. Тому він, прикриваючись соснами, вперто переслідував утікача, цю невагому, майже нематеріальну тінь, що лише раз показалася, хоча залишила досить матеріальні сліди. Зараз уже не мало значення, як далеко відірвався від нього втікач. Сашко тримав слід і так само, як мисливський хорт, рано чи пізно вимотає втікача й змусить показатися. Рана боліла, аж литку зводила судома, але він зараз відчував мисливський азарт, і це відчуття додавало йому сили. Хлопець знав, що здобич, на яку він зараз полював,– надто цінна, якщо враховувати вартість кількох бурштинових самородків, що були поцуплені.

Біжи, біжи! Побачимо, на скільки тебе стане.

Згадалося раптом, як колись, ще дітьми, вони із Гришею вистежували лиса, чорно-бурого красеня. Він заповзявся тягати курей з їхнього курника. Хлопці ставили сильця, пастки, вартували ночами, та він, зараза, виявився хитрющим, як біс. Завше залишав хлопців із носом. Ухопить курку й, ніби дражнячись, покажеться на очі, махне хвостом – і тільки його й знали. Тоді Сашко затявся, що вполює злодюгу. Якось узимку взяв батькову рушницю, й вони з приятелем подалися до лісу. День ішли по сліду. Вже стало сутеніти. Гриша плюнув і повернувся додому, а Сашко йшов дотемна. Поморозив щоки, але таки здобув лиса. Тоді все село приходило глянути на небачено красиве хутро. Чорно-бурі лиси навіть у цих лісах дивина. Потім батько пропив ту красу, але спогад про виснажливе переслідування лишився в Сашка назавжди. Не тільки спогад, а й досвід. У нього була вперта вдача, а для мисливця й старателя то риса добра, коли нею добре скористатися. Так би мовити, у слушному напрямі.

«У слушному напрямі я, отак кульгаючи, й до ночі не наздожену цю примару.– Сашко зупинився, щоб відхекатися.– Тому треба її перемудрувати».

Він поглянув на сонце – добре, що хоч сьогодні є орієнтир. Зараз вони рухаються на південний захід. Якщо втікач прямуватиме так і далі, то дуже скоро вийде до краю болота – того самого, яке Сашко помітив ще зранку з верхів’я берези, споглядаючи схід сонця. На південному заході ліс уривався, і ця прогалина тягнулася аж до обрію, лише на заході синів густий сосняк. Якщо він, Сашко, зараз поверне на захід, то зможе випередити втікача й підстерегти його на краю болота. Певне, є ризик, і чималий. Злодюжка може звернути в інший бік, а може, знає якусь стежку через трясовину, тоді пиши пропало. Але він уже прийняв рішення, тому рушив в інший бік, майже не ховаючись. Тепер треба лише випередити втікача й підготувати добру зустріч.

Ішов підбігом, майже не перепочиваючи. Десь за півгодини ліс розступився – далі тягнулося узлісся й заболочена рівнина. Така, що її інший край губився десь за обрієм. Тут Сашко виламав собі замашний дрючок, нахилив до землі кілька гілок і зробив засідку біля звіриної стежки, що тяглася вздовж води. Чекати довелося недовго – певне ж, і втікач не сідав перепочити на пеньку, маючи такий скарб у руках. Хлопець здаля помітив, як він вибіг на узлісся і швидко рушив уперед звіриною стежкою.

Сам Сашко діяв би саме так, бо лісові люди мислять однаково. І це надало йому змоги діяти на випередження.

Ось ця загадкова тінь мигтить між миршавими берізками та осиками, відсапується, озираючись, і поспішає далі. Туман, що вже починає сунутися з болота, заважає як слід роздивитися втікача. Байдуже – вже чути, як він чалапає мокрою стежкою.

«Зараз на тебе чекає сюрприз!»

Сашко несподівано виставив зі своєї схованки дрючка й влучним ударом підбив ноги бігуна. Той шкереберть полетів у багнюку. Хлопець навалився зверху, втікач відкотився вбік і вихопив із-за халяви ніж, але переслідувач перехопив зап’ястя й рвучко викрутив руку злодієві. Ніж відлетів до кущів. Вільною рукою Сашко схопив незнайомця за комір і розвернув до себе, щоб добряче загатити під щелепу. Не встиг – шапка з утікача спала, по плечах розсипалося довге блискуче волосся.

«Господи, та це ж дівка!» Занесений кулак застиг у повітрі. Обличчя суціль у багні, але ж жіноче, курва мама!

З розстебнутої куфайки випав згорток. Ось вони, його самородки!

– Таки вріжу, не подивлюся, що дівка! – Сашко знову замахнувся.

– Вріж, Сашуню, вріж! – Несподівано дівчина розсміялася.– А я ж гадаю: що то за лісова нечисть позаду кульгає?

– Галька, звідки ти тут, холера? І чого втікала з моїм бурштином?

– Звідки ж я знала? Ти ж мовчиш, як чортяка. Та й чого це бурштин твій, я його під березою знайшла. Пішла по гриби, от і побачила.

– Ох ти й бігаєш – наче лісова коза. Якби не зрізав дорогу, то й не наздогнав би. А тепер кажи, чого тебе занесло в цю пустку?

– Те саме я й у тебе хочу спитати.

– Ну, скажімо так: тутешніми лісами ходити – справа чоловіча…– Сашко вже охолов, присів поруч, скоса поглядаючи на дівчину, що ніби не збиралася підніматися.

Так, це була саме вона – та сама сквапна офіціантка з кафе «Янтарь». Але хіба можна було впізнати у цій поліщучці ту вульгарно розмальовану й підкаблучену молодку? Ліс міняє всіх, тут ти справжній, без принад цивілізації, макіяжу, без усього показного, позиченого з інформаційного простору, що зазвичай пасує тобі, як корові сідло.

Хлопець знову поглянув на Галю. Навіть зараз, коли вона була добряче викачана в багні, їй не бракувало тієї особливої привабливості поліських дівчат, яку вони старанно ховають за іміджем силіконових ляльок. І досі лежачи на спині, вона посміхалася, помітивши його захоплений погляд. Сорочка дівчини розстебнулася, бо Сашко надто вже сильно шарпонув її комір, і звідти тихо сяяли звабливою білизною пружні груди. Дівчина була без ліфчика, і лише поли сорочки прикривали рожеві соски.

Погляд хлопця наче прикипів до цього видовища.

– Що, подобаюсь? – лукаво глянула дівчина.– А ти спробуй, не вкушу!

– Знаємо ми ці мудрування.– Сашко насилу відвів очі.– Тільки-но намагалася ножем штрикнути…

Галя повернулася на бік і потягнулася, як кішка, відкинувши густе волосся назад.

– І штрикнула б, якби не впізнала. А ти, бачу, джек-пот зірвав,– вона кивнула на вузол із бурштином.– Покажеш місцинку?

– Розігнався! – Сашко щосили намагався не дивитися на неї.

– А може, вдвох підемо мити? Непогана б вийшла команда. Ні? Я ж у тебе, чортяку, ще в школі закохалася…

– Ти? – Сашко здивовано скинув брови.– Ти ж тоді ще під стіл пішки ходила!

– От під столом і закохалася. Та що там казати – за тобою тоді геть усі дівки сохли. А як ти з інституту на канікули приїжджав – я тоді у восьмий клас ходила…– Вона осіклася, підперла щоку рукою і прямо подивилася на Сашка. Той остаточно зніяковів.– От скажи: і чому я тобі все це розказую? Ніколи не думала, що колись зізнаюся…

Галина торкнулася його спини коліном. Сашко здригнувся, ніби його торкнули оголеним дротом під напругою. Дівчина підвелася навколішки – й раптом притулилася до широкої спини хлопця. Він важко дихав, але не відсунувся.

– Сашко, маєш знати: я ні на що не претендую, бо все розумію – у тебе сім’я. Але ж у нас, може, уже ніколи не буде жодного шансу…– Вона погладила його змокрілу від бігу чи від напруги чуприну. Потім її долоня ковзнула нижче, почала пестити його шию, плечі. Сашко сидів нерухомо, заворожений запахом зваби, що линув від дівчини.

– Але ж кажуть, що ти із Додіком…– ледь вимовив він, стримуючи хвилювання.

– А ти й повірив? Чи сліпий, нічого не бачиш? – Галя поцілувала його у вухо, її перса дужче притиснулися до Сашкових плечей. Він повернувся – і їхні очі зустрілися. Ось вона: така юна, така зваблива, дивиться закохано. Зараз він потоне в цих очах, але ж Катя…

Галина відкинула пасмо волосся й припала до його губ. Сашко притиснув її спрагле тіло до себе – лісове, пахуче. Його руки побігли нижче, шукаючи солодкі дівочі принади. Ось воно, трепетливе дівча в його дужих долонях – наче пташеня, наче маленьке звірятко, яке він тільки-но вполював… Його мисливське щастя! Тулиться до нього, тремтить, віддається на його волю. А руки вже пестять стегна, такі пружні й водночас ніжні – саме на них він не раз задивлявся, коли заходив з приятелями до «Янтаря». Ніде правди діти – ця мала давно йому подобалася.

Сашко не кваплячись пестить свою втікачку: розстібає сорочку, вкриваючи поцілунками груди та напружені милі соски. Вона ж тулиться персами до широких чоловічих грудей. Потім він обхоплює її обома руками за талію, ніби намагаючись піднести, щоб помилуватися.

«Яке довершене жіноче тіло створив Господь, аби зваблювати чоловіків».

Ледь не вимовив те вголос, натомість припав губами до її живота. Вкривав поцілунками, поки не дістався кучерявого лобка. Замок на джинсах дівчини, здається, розстебнувся сам. Галя, уривчасто дихаючи, застогнала. Хвиля насолоди накрила обох, навіть ліс остаточно притих, ніби всмоктуючи той нектар.

Сашко, відчуваючи неймовірне, оглушливе збудження, притягнув до себе розігріте поцілунками дівча, роздягнувся і ніжно її взяв.

– Боже, Сашко, коханий мій, я ж незаймана…– тільки й вимовила вона.

А він брав її вже не стримуючись, наче поринаючи в цю молоду, неторкнуту насолоду. Так бджілка впивається нектаром із першої квітки, так спрагла земля п’є свій перший весняний дощ. Він теж пив, черпав цей молодий напій. Гойдався на його солодких хвилях, і дівчина ловила кожну ту хвильку й погойдувалася у відповідь. Ті хвилі кохання підносили їх над лісом, несли десь під хмари й гойдали, гойдали все дужче й дужче, до самої вершини щастя й насолоди, аж поки Галя лісовою кішкою не вп’яла нігті в його оголену спину й не застогнала так, що Сашко на мить злякався, чи не зробив їй боляче. Але, глянувши на її щасливе, розпашіле лице, узяв і свою медову вершину…

Потім вони лежали, знесилені, обійнявшись і дивлячись у небо, ледь прикриті одягом. Час зупинився. Світу довкола взагалі не існувало.

Розділ 4 Просто мовчи!

Галя взялася вести Сашка від болота, бо десь тут, зовсім неподалік, мешкав її дід. Саме до нього вона йшла вранці лісом, поки не натрапила на Сашків скарб.

Хлопець ішов позаду, милуючись гарним станом дівчини. Як же так, чому він тільки тепер дізнався про її почуття? Був похмурий, у голові метушилися думки. Катя?.. Катю він теж, певне, любить, ніколи їй до сьогодні не зраджував, навіть коли виїжджав до Росії на заробітки. А була ж нагода, й не одна… Близька, рідна людина, факт, але чи любить він її, як колись?.. Танюшка, їхня дочечка, щебетуха, крихітка, за яку він віддав би все, навіть життя… Але ж останнім часом якийсь холодок буденності повівав між ними, ніби чорна кішка пробігла. Сварилися з найменшого приводу. Часом Сашко грюкав дверима та йшов до «Янтаря», щоб напитися. Втім, не горілки шукав, а розуміння. Саме Галя його розуміла, а він вважав, що то дружня приязнь… Кретин, яка там дружба між жінкою та чоловіком?

І зараз, коли все так раптово обернулося, він має взяти на себе відповідальність за цю дівчину. Хоча як вимовити, що то було миттєве захоплення, та й чи насправді миттєве? Чим більше він дивився на її легку постать, тим більше вона подобалася йому, ця справжня лісова фея. Повна протилежність домовитій і приземленій Катерині… Що поробиш – відтепер на ньому цей гріх. А ще гірше: як вирішити, котра з жінок йому більше потрібна? Зрозуміло, все було б набагато простіше, якби не дочка… Господи, як же він заплутався!..

Сашко добряче відстав, обтяжений думками, та й рана на нозі стримувала крок. Галя повернулася, дзвіночком пролунав її сміх:

– Відстав, кульгавчику? А коли біг за мною, то й нога не заважала! – Вона підійшла впритул і поцілувала його.– Знаєш, Сашо, це ж ти мене врятував від дракона!

– Яким чином? – Сашко здивовано скинув очі.

– Та він же їсть тільки незайманих! Ти що, казок у дитинстві не читав? – Вона грайливо вдарила його по носі травинкою і раптом кинулася на шию. Сашкові довелося перенести всю вагу на поранену ногу, і він мимоволі застогнав.

– Дай гляну!

Дівчина нагнулася й роздивилася пов’язку на литці.

– Кровить, але поки чіпати не будемо, вже хата близько. А там дід огляне рану. Навіть не питаю, звідки це в тебе,– все одно ж скажеш, що сучком роздер.

Сашко через силу всміхнувся, бо біль у нозі відчутно пульсував.

Галя підтягла бинт, поправила пов’язку. Потім, дивлячись Сашкові в очі, скуйовдила волосся.

– А знаєш, я передумала. Відтепер нікому тебе не віддам! Хай кажуть що завгодно.

– Розумієш, то в лісі щось на мене найшло…– винувато закліпав Сашко.

– Я тобі не подобаюсь? – Галині очі, здавалося, заглядають йому просто в душу.

– Та ні, чого… ти… ти чудова. Навіть більше. Але…

– Зрозуміло. Котик уполював мишку й хоче на лежанку.

– Ні, ти не зрозуміла. Ми могли б зустрічатися та…

– Знаєш, я максималістка. Мені або все, або нічого!

– Хочеш, я віддам тобі той бурштин? Бери увесь. Забирай! – Сашко простягнув їй вузол.

– Я тобі не шльондра. Відтрахав дівку й намагаєшся відкупитися. А я, дурна, й досі вірила, що ти мій принц. А тепер бачу – такий, як усі. Як ті, з Києва, або Додік з його масними лапами. Маєш знати: якби не кохала, я б нізащо не стала твоєю, краще б укоротила собі віку! – Дівчина відштовхнула Сашка й, затуливши обличчя долонями, побігла зі стежини в ліс. Сашко кинувся втішати. Ледь наздогнав – Галя стояла, обхопивши сосну, й поливала її кору сльозами.

Хлопець обережно обійняв дівчину. Його гнітила гірка провина. До того ж він і досі не хотів визнавати, що насправді закохався в це звірятко. А тепер все остаточно переплуталося. Сашко важко зітхав, у голові не було жодного потрібного слова, тому він мовчки гладив Галине волосся.

Нарешті вона повернулася і з силою обійняла хлопця за шию.

– Сашко, ти мій! Це не випадок – це доля! – Вона поцілувала його тремтливі губи. Він намагався щось відповісти, але вона перебила: – Мовчи! Зараз просто мовчи! Хтозна, коли ще ліс дасть нам таке щастя…

Розділ 5 Дідова внучка

Далі йшли мовчки, тримаючись за руки. Сашко морщив лоба. У голові безупинно роїлися думки.

«Що ж, Сашо, тепер ти, як справжній султан, маєш власний гарем – дві жінки. Дружина й коханка – класичний джентльменський набір, хай йому грець. От і спробуй вирішити дилему – котру з них любиш більше? Хоча життя все розставить по своїх місцях. Але де тут гріх? Я ж не збираюся кинути напризволяще дружину й дочку. Хіба ж я винен, що кохаю двох?»

Струшував головою, відганяв дурне від себе, ніби лісову мошкару, що лізе в очі. Водночас серце краялося від любові й тривоги. Розумів: рано чи пізно таки доведеться обирати між двома, бо жити в невизначеності – страшенний тягар.

Галя час від часу зупинялася, і тоді Сашко обнімав кохану. Цілувалися до знемоги. Він пестив дівчину, другою рукою тримаючи вузол із бурштином, водночас відчуваючи, що зараз для нього цінніший не той жилавий бурштин, а це тендітне створіння, яке сьогодні в його обіймах стало жінкою.

Ось і хатина… Стій, та це ж та сама хата, оселя старого лісовика, який його виходив!

– Зараз я тебе познайомлю із дідусем,– мовила дівчина, не помічаючи Сашкового здивування.

Наступної миті на порозі з’явився й сам лісовик – у незмінному картузі, натягнутому на самі вуха. Борода, здається, стала ще сивішою.

«Картуз, напевно, все ж таки приріс до голови»,– посміхнувся сам до себе Сашко.

– Гляньте, пропажа знайшлася! Бачу, внучко, ти таки відшукала свій гриб,– здивувався старий.

– То ви знайомі? – широко відкрила очі Галя.

– Так. То такий собі знайда: одного разу я його знаходжу, іншого – ти. Може, й хотів би позбутися, але ніяк не виходить.– Дід удавано насупився.– Та годі, ходімо їсти, певне ж, обоє голодні!

Галя питально глянула на Сашка, проте промовчала й пішла в кухню. Там і справді пахло так, що відмовитися було б несила. Сьорбали дерев’яними ложками наввипередки з однієї миски. Поки, сміючись, не вдарили водночас по дну.

– Молотите ви гарно! А зараз лягай, рану огляну, а ти, дочко, розповідай, де знайшла цю пропажу. Думав, він ще трохи відлежиться, зміцніє,– приходжу, а його вже знову кудись нечиста понесла. Я ж вам не юнак лісом бігати, у хованки гратися!

– То, може, ви, діду, розповісте, як він тут з’явився?

– Я перший запитав, поважай старість,– посміхнувся дід у бороду.

Майже одразу помітив їхні замилувані погляди, вік же прожив – старого горобця на полові не обдуриш. Слухаючи внучку, зняв бинти, оглянув рану, промив якимсь відваром і знову вправно забинтував.

– Пішла я на те місце, що ви мені минулого року показали. Тиняюся, під кожний пеньок зазираю – катма грибів, восени ж посуха була, та й весна дощами не балувала. Коли дивлюся – вузлик під сосною, а в ньому бурштин, та такий крупний – як бараболя, а один самородок узагалі як м’яч. Сашко, ану покажи!..

Хлопець поставив на стіл вузол зі здобиччю.

– Взяла я бурштин, нікого не помітивши навкруги, а він погнався за мною. До болота переслідував. Я вже й на очі не показувалася, як ви вчили…

Дід майже не слухав, натомість уважно розглядав самородки. Обличчя його враз спохмурніло.

– На Вовчому Оці знайшов? – раптом запитав дід, перебивши внучку.

– Що? – не зрозумів Сашко.

– Озеро серед лісу, кругле, ще й острівець посередині, як зіниця,– ніби звірине око.

– Так. Але той острівець потонув у тумані й ніби закипів. Сплив якийсь корч. Потім того рудого туману наперло… Брудного, смердючого. Колір у нього, як у цих камінців,– бурштиновий! – Сашко висипав самородки на стіл.– А з тієї мли вистрибнув кінь безголовий. Може, й примарилося мені, бо швидко все розвіялося, наче нічого й не було. Тоді я повернувся й дорогою набрав камінців…

– Отже, він прокинувся…

– Про що це ви, діду? – здивовано запитала Галя. Одного разу в кафе вона вже щось чула про якогось безголового коня.

– І ось що я вам скажу, діти.– Старий раптом споважнів, розправив плечі й ніби аж підріс.– Щоб до Вовчого Ока більше – ні ногою! То вже моя справа, давня-предавня, пасти того коня! Чули?

Він суворо нахмурив брови й, піднявшись з-за столу, швидким кроком вийшов із хатини.

– Що це з ним? – спитав Сашко.

– Хтозна, я таким його ще ніколи не бачила.– Галя знизала плечима, а потім гостро глянула на коханого: – То ти навіть мені не покажеш те озеро?

– Чула, що дід наказав? І мені також уся ця клята бісівщина не до вподоби.

– І це я чую від Сашка, який у дванадцять років не побоявся вночі вирядитися в ліс і вполювати небаченого чорно-бурого лисовина?

– Ти й це пам’ятаєш?

– Я все про тебе пам’ятаю! – Вона швидко нахилилася до нього й поцілувала.

– Облиш, дід побачить!

– Ну й що? Я вже давно до дитсадка не ходжу. До того ж своїми очима бачила, як він до лісу подався.

– Не боїшся, що він сам лісом ходить? Немолода ж людина…

– Ха, мій дід ліс краще розуміє, ніж ти мене! – Вона раптом пхнула Сашка на ліжко, і вони почали пустувати. Галя обнімала Сашка, потім із русалчиним сміхом виривалася й тікала, а коли хлопець наздоганяв, вони знову цілувалися.

– Давай сходимо до Вовчого Ока! Я ніколи про нього навіть не чула,– нарешті, задихаючись, вимовила Галя, коли Сашко відірвався від її вуст.

– Не хотів би я, щоб ти побачила ту примару. Та й пізно вже. Краще завтра, вдосвіта. Тоді й бурштину наберемо – він там просто під ногами.

– А я хочу зараз! – вередувала вона, як мале дівчисько.– Що, як туди хтось з’явиться? Доказуй потім, що саме ти перший знайшов це місце. А ота дідова містика… На старість, мабуть, такі речі з багатьма відбуваються – вірять у що попало.

– Думаєш, і я брешу?

– Ти ж сам казав – може, примарилося. От коли вдвох побачимо, тільки тоді повірю.

– Ну що з тобою робити? Мені лежати треба. Чула, що дід радив?

– Що, і досі болить?

– Та ні. Старий свою справу знає. Болю наче й не було. Навіть стрибати можу.

– То ходімо, Сашко! Дуже вже кортить побачити той скарб!

– Ти цікава, наче пташка…– Він зробив крок до неї, обережно пригорнув. Дівчина вся ніби розчинилася у його поцілунку. Усе її тіло випромінювало ніжність. Сашко вже не зміг її відпустити. Кохалися просто тут, на дідовій лаві, аж поки Сашко не переніс Галю на лежанку, застелену домотканою рядниною.

Їхнє кохання було таким довгим і солодким, що обоє нарешті поснули в обіймах – голі й щасливі.

Розділ 6 Навіть меду не має бути надміру

– Сашко, вставай! За годину, дві темнітеме, а ти так мені й не показав те озеро. І назва така цікава. Дід-хитрун все життя його від мене приховував, це я тільки тепер зрозуміла. Бо завжди залякував, забороняв ходити лісом на схід. Це саме там ти знайшов те Вовче Око?

– Тоді хмарно було, але напевне…

– Тож ідемо?

– Може, все ж таки завтра, мала? – Сашко прокинувся щасливий, розслаблений, його вже майже не мучили докори сумління. Він повністю віддався почуттям до цієї дівчини. Від близькості з нею він отримував таку насолоду, якої майже ніколи не відчував із Катею, а може, взагалі ніколи не відчував. Наразі було зрозуміло одне: так просто цю дівчину з його життя вже не викреслити, тому треба жити, навіть краючи серце.– Ходи краще до мене! Ти зранку така гарна…

Він потягнув її на ліжко. Галя висмикнула руку, надула губки, ніби образившись. Навіть ляснула по широкій Сашковій долоні.

– Одразу попереджаю: жодного примусу я не терпітиму! А любощів, як і меду, має бути в міру, а то знудить. То ти йдеш? Якщо ні – піду сама!

Дівчина кинула Сашкові одяг.

– А куди ж від тебе подінешся, причепо?

– Я тобі зараз покажу причепу! – Вони знову почали борюкатися. Нарешті Галя опинилася на Сашкових колінах – і одразу відчула, як його затвердла плоть впирається в її стегно.

– Ти якийсь ненаситний,– розсміялася дівчина.– Давай швиденько збігаємо до озера, повернемося, а тоді…

Галя лукаво зазирнула в очі коханого, посміхнулася, вловила момент, коли той розслабився від поцілунку,– й вислизнула з його рук, як молода куріпочка із зубів недосвідченого лисеняти.

Розділ 7 Туман, що вбиває

– Ти ж не міг зі скаліченою ногою зайти надто далеко? – сердилася Галя.

Вони вже добру годину блукали лісом. Тяглися звіриними стежками, лісовими дорогами, але озера й сліду не було.

– Я пам’ятаю, як ішов за твоїм дідом, а тоді звернув. Здається, ліворуч. Так, точно ліворуч! Там зарубка десь була на стовбурі. Глянь – здається, ось вона! Ми на правильному шляху.– Сашко потер долонею затягнуту живицею ранку на корі старої сосни.– То вже потім, коли я дуже налякався, рушив у зовсім інший бік.

– Диви – он там трохи прим’ята трава! Хтось тут проходив уже сьогодні. Ходімо швидше, а то справдиться моє пророцтво. Чи Додік, чи якийсь інший крючок накладе лапу на це місце, а тоді ми знову бідаки.

– Ти кажеш – ми?

– А хіба ні? Ти що, окремо?

– Гм… Та ні, просто ще не звик.

– Звикай, любий! Тепер ми з тобою нерозлийвода. Навіть якщо повернешся до своєї Катерини, я тобі навіть уві сні спокою не дам. Наче привид! У-у-у!

Забігши наперед, Галя підняла руки, жартома страхаючи хлопця.

– Облиш, мала, я вже наляканий.

Невчасне нагадування про його невизначений стан знову засмутило хлопця. Та він відкинув прикрі думки. Якщо будуть гроші, він всіляко допоможе доньці та дружині, але це нове, шалене кохання так просто не відкинеш. Зараз головне – набрати якнайбільше самородків, усе інше потім. Саме задля цього вони прихопили з собою два наплічники й чималу полотняну торбину.

Позаду залишився ще добрий кілометр. Тепер Сашко почав упізнавати ознаки загадкової місцини. Он стирчить рідколісся, далі ніби вирізана серед лісу просіка. Ще далі – скелястий схил, очерет, топке болото, а за гущавиною верболозу вода – тиха й прозора.

Проте щось тут було не так, як минулого разу. Сашко відразу відчув сторонню присутність. Кинув руку вгору, змушуючи дівчину зупинитися та замовкнути. Галя миттю втямила, принишкла за стовбуром. Хлопець скоса глянув: наче злилася з деревом, вросла в кору, нізащо б не помітив, навіть попри мисливський досвід. Посміхнувся – Катерина б нізащо не змогла.

Мимоволі він весь час їх порівнював, своїх жінок, і завжди ті порівняння виявлялися не на користь дружини.

Перечекали хвилин п’ять, майже не дихаючи. Ні, певне, здалося. Нікого, навіть птаства не чути. Тоді почали обережно пробиратися до озера. Хоч час був не дуже пізній, у лісі починало сутеніти. Тільки тоді Сашко пожалкував, що піддався на вмовляння своєї супутниці. Злегковажив, хоча добре знав: ліс цього не прощає. Сутінки впадуть за чверть години, нащо було йти, щоб порпатися в темряві? Добре, хоч ліхтарі прихопили. Та що ти при штучному освітленні знайдеш у болотній воді?

Перед тим, як вийти на відкритий топкий берег, ще почекали – тихо. Надто вже тихо, але Сашко знову на те не зважив. Дісталися очерету, а тоді й самої води. Ось воно – Вовче Око.

Ідеально кругле, із очеретяними віями з двох боків і бровами з густих сосон поздовж берегів. Зіниця посередині, поросла дрібним верболозом, темна й похмура.

– Ти диви – ніби й справді око звіра, тільки втомленого й загнаного,– прошепотіла Галя, нечутно наблизившись до Сашка. Той здригнувся.

– Чуєш тишу? Так тихо у лісі не має бути. Тут навіть комарі не пищать.

– Пусте.– Галя пройшла далі й зупинилася, почала нишпорити босою ногою в каламуті.– Я на щось наступила. На топляк не схоже. Може, допоможеш підняти?

Сашко підійшов і, нагнувшись, занурив руки по лікті в багно.

– То камінь, досить великий.

– Може, бурштин?

– Та ну. Надто здоровий, більше схоже на гранітну брилу.

– А давай спробуємо підняти!

Вони разом узялися порпатися в багні, збурюючи топке дно.

На ліс спливали сутінки. Сосняк спохмурнів, лише озеро ще утримувало залишки денного світла, що жевріли над західною частиною лісу. Зі сходу крізь густе верховіття величезних сосон виповзав червоний повний місяць, чомусь скривлений та похмурий. Певне, вловивши невдоволеність нічного світила, вода теж змінила колір – перетворилася із брудно-синьої на темно-руду, а від острівця посередині почали розходитися ледь помітні концентричні хвильки, забарвлені в рожевий колір. І від того дно озера ніби ввігнулося, а поверхня затремтіла, вкрилася дрібними брижами.

Однак хлопець і дівчина ніби не помічали змін, що відбувалися довкола. Сашко нарешті зрушив каменюку, й вони разом потягли її на сухе. Обросла чіпким жабуринням, як бородою, брила чіплялася за дно й не дозволяла її витягти. Коли, змучені й мокрі, вони врешті виволокли знахідку на твердий берег, Галя увімкнула ліхтар.

Сашко охнув.

– Трясця! Слухай, мала, це ж дійсно бурштин! І в ньому набагато більше десяти кіло – в одному куску! Ти знаєш, що ми з тобою знайшли? Найбільший самородок бурштину у світі! Йому навіть ціни не скласти! Відтепер ми з тобою багачі, справжні багачі!!!

Не втримавши почуттів, Сашко схопив дівчину в обійми.

Луна від його вигуку розколола тишу, відбившись від стіни сосон, помножилася та, наче хвиля цунамі, покотилася над озером.

«Ба-ба… чі-чі-чі…» – Тисячоголоса луна, ніби гарматний постріл, гепнула по барабанних перетинках.

– Навіщо ти репетуєш? – налякано просичала Галя. Аж раптом присіла й почала вдивлятися в темінь, що залягла довкола.

– А хай чують,– трохи притишивши голос, відказав Сашко.– І хай спробують відняти!

Луна ще перекочувалася десь удалині, коли над острівцем-зіницею з’явилася тоненька цівка чи то диму, чи туману. А з боку місяця почулося: «Пу-гу! Пу-гу!» – і десь із десяток сов пронеслися над озером. Чи то сполохані криком, чи приваблені світлом ліхтаря, вони промчали просто над головами молодих людей. Галя миттю вимкнула ліхтарик. Десь здалеку долинуло вовче виття.

– Сашко, я боюся.– Дівчина притиснулася до його плеча, як сполохане зайченя.

– Ти ж зі мною,– якось не дуже переконливо запевнив Сашко.

І чого це його зірвало? «Втратив голову, побачивши таку знахідку, дашок поїхав?» – карався він, міцніше притискаючи до себе Галю.

Тим часом озеро завирувало. Посередині щось скипало, булькотіло, ще й світилося якимсь потойбічним світлом. Наче в глибині заворушився хтось величезний, теж засвітив ліхтар і тепер шукає шлях до поверхні. Невдовзі важкий туман укрив всю поверхню озера.

– Давай кинемо все й заберемося звідси! – прошепотіла дівчина.

– Такий самородок залишити?

– Так. Чомусь мені здається, що це все саме через нього. І озеро… Воно невдоволене, що ми відібрали в нього скарб…

– Та ну тебе! Ти ще більш забобонна, ніж я. Краще допоможи мені запхати цю брилу до наплічника, і гайда звідси! Гадаю, цього камінця вистачить і нам, і нашим дітям, а може, й внукам-правнукам.

Обоє кинулися тремтячими руками заштовхувати знахідку в наплічний мішок, щосекунди скоса поглядаючи на озеро. Там вже усе затягло туманом, лише мертвотне світіння інколи пробивалося крізь густі клуби випарів. Завіса туману була вже майже поруч.

– Тікай, мала, бо це отруйний болотний газ! Я зараз наздожену тебе…

Сашко вже закинув на спину наплічник, але встиг ступити лише кілька кроків, як його огорнули смердючі пари. Знову цей неймовірно бридкий запах розбитих яєць-бовтунів! Сашко спробував бігти, але, здолавши якихось кілька метрів, зайшовся кашлем. Його почало хитати з боку в бік, як човен у шторм. Ще крок – і він зачепився за якийсь кущ, не втримав рівноваги та впав.

Галя, яка бігла попереду, оглянулася. Сашка ніде не було. Тоді вона ввімкнула ліхтар і кинулася назад.

– Сашко, Сашко, де ти? Озвись негайно!

Він набрав повні легені повітря, щоб обізватися, але тільки закашлявся. Кинув руку догори. Тільки так Галя його й помітила – через стиснутий кулак, що піднявся над шаром драглистого туману. Нахилилася, вхопила за руки й з усієї сили потягла мало не на собі. Коли ж кинула оком на озеро – побачила, як над водою, над пеленою туману, просто до них мчить кінь. Баский, добре випещений, боки вилискують у місячному світлі бурштиновим кольором… Але що це? Праведний Боже – він же безголовий! А на тому місці, де мала б бути голова,– чорне провалля.

Не зупиняючись, тремтячими губами Галя спробувала проказати молитву. Але зашпорталася й мало не впала зі своєю важкою ношею. Все її тіло вкрилося сиротами, спину скував крижаний холод. Десь майже поруч страшно завив вовк. Страх затиснув дівчину у свої лещата, аж волосся на голові заворушилося.

Сашко й досі не приходив до тями, всією безвільною вагою тиснув на її худорляві плечі. Ще трохи, ще,– вона має витягти його з цього смердючого туману! Вже й у груди дівчини вривалися задушливі їдкі випари. Ще трохи… І тут вона знову перечепилася через якийсь кущ і впала. Туман, наче ненажерлива тварина, накинувся на обох молодих людей.

Галя знайшла в собі сили підняти Сашка на рівні ноги й дотягти до найближчого дерева. Там вона обперла його об стовбур, скинула з себе сорочку, швидко розірвала та, зсукавши джгутом, оповила ним сосну, прип’явши до стовбура Сашка й себе. Стоячи, вони матимуть хоч трохи свіжого повітря – дівчина майже одразу помітила, що найщільніший смердючий туман стелеться низами. Головне – не впасти, тоді задихнуться обоє.

Озирнулася: а де ж кінь? Жахлива примарна істота виявилася зовсім поряд. Галя ніби відчула затхлий дух, що виривався з відрубка кінської шиї,– прадавній сморід віковічної здохлятини. Мимоволі зажмурилася: ось він, уже за кілька кроків, зараз розтрощить її голову своїм величезним копитом. Мить – і безголовий кінь злетів на диби над їхнім прихистком, ніби примірюючись до останнього удару.

Але що це? Знову те виття, що пронизує до самих кісток. Жоден вовк-самітник не здатен на щось подібне! Кінь раптом закляк із занесеними копитами, ніби загіпнотизований тим завиванням.

Галя міцно заплющила нажахані очі, готуючись до найгіршого. Аж раптом велетенський темний звір як вихор вилетів збоку і впився блискучими іклами в бік коня. Гучний рик, ляскання щелеп…

Дівчина розплющила очі – кінь тяжко завалився на бік неподалік від неї, б’ючи в повітрі ногами. Копито просвистіло майже поруч з її головою, та вона тільки міцніше притиснулася до Сашка. За кілька метрів від неї серед глейкого туману лежала моторошна потвора, із її розірваного боку фонтанами цвигала руда кров. Туман, як каламутна вода, збурився й поповз угору, огортаючи Галю до грудей.

Вона ще встигла побачити, як кінь миттєво оговтався й схопився на ноги. О диво – на пошматованому іклами боці істоти не залишилося й сліду, рана затягнулася миттєво. Знову видих могильного смороду – і кінь рушив на нападника. Велетенський, майже чорний вовк відскочив, рятуючись від убивчих ударів копит. Миттєво вибрав зручну позицію й кинувся на монстра. Поряд знову закипів бій.

Що там відбувалося, дівчина вже не могла роздивитися. Слабке світло місяця, що ледь пробивалося крізь верховіття, остаточно поглинув збурений туман. Галя зайшлася кашлем. Який неймовірний сморід, яка ядуча задуха! Треба відв’язатися, спробувати видертися на дерево… А коханий, її єдиний,– як його залишити, коли туман уже сягає йому під шию? Може, він більше не підійметься? Вона піднялася навшпиньки, щоб зробити хоч ковток повітря… Треба триматися!..

Лютий напад кашлю ледь не розірвав легені дівчини, а наступної хвилини туман накрив її з головою.

Розділ 8 Надто дорога ціна

Сашко опритомнів від холоду та ядухи. Хапнув повітря, наповнив ним груди, як ковальський міх, й довго викашлював слиз, що виповнив легені. Кашляв до спазмів, ніби пропащий курець. Розглянувся – темно, хоч в око стрель. Хотів був зрушити з місця, та куди там – ніби прикутий до дерева. Сіпнувся – щось досить міцно тримає. Звільнив руки, обмацав усе довкола. Поруч чиєсь холодне тіло, саме воно притискає його до стовбура дерева. Це ж Галине волосся, її плечі, стан!

– Галю, дитинко!

Перехилився, щоб поцілувати, але голова дівчини безсило впала, тільки руки вперто чіплялися за джгут із якоїсь тканини. Ледь розчепив пальці, визволився, все ще не розуміючи, що сталося. Тіло Галі кволо впало йому в руки. Почав термосити її, спробував робити штучне дихання – заважав важкий наплічник. Скинув його, обмацав вміст – і враз усе пригадав.

Туман! Її вбив туман! Лише кілька зайвих сантиметрів зросту врятували Сашка. Точніше, то вона його врятувала, прирікши себе.

– Боже, поверни мені її! – заблагав він кудись у темряву. У відповідь почулося моторошне виття з хащі. Та Сашко не зважав: трусив дівчину за плечі, бив по блідих шоках, тоді взяв у руки її голову й поцілував холодні вуста. Хоч би подих. Невже?..

Він витяг той проклятий самородок. Камінь трохи обтерся в мішку й тепер грів теплом руки, не грів – ледве не пік.

– Будь ти прокляте, диявольське озеро! – Сашко скинув голову до неба. Із-за хмар, наче зловтішаючись, виринув місяць, тьмяне світло впало на глибу бурштину. На ній затанцювали тіні. Сашко остовпів: та це ж голова, справжня кінська голова – он вони, западини очей, морда, скришені вудилами зуби!

Мимоволі хлопець затремтів.

– Візьми назад свої мощі, не треба мені цих дарунків! Надто висока плата!

Наступної миті він ухопив гарячу глибу за виїмки на місці ніздрів, натужився й жбурнув страшну знахідку назад, до заболоченого берега. Дужий сплеск, потім у темному очереті щось забулькотіло, й луна підхопила ті звуки.

Сашко взяв кохану на руки і, ледь стримуючи ридання, навмання рушив лісом. Місяць одразу затягло хмарами, навколо знову запанував морок.

Людина з нерухомим дівочим тілом на руках ішла невірними кроками, чіпляючись за невидимі кущі, провалюючись у глибокі баюри й сподіваючись лише на якесь чудо.

Як Сашко міг повірити, що Галі вже немає, немає тієї дзвінкої пустунки, яка подарувала йому щастя, подарувала себе, врешті-решт, урятувала йому життя? Думка про те, що він вижив лише завдяки їй, ще більше гнітила. Це він мав оберігати її перш за все, а він… він злегковажив, наче хлопчисько…

Десь поблизу знову протяжно завив звір – моторошно, аж до ребер холодом пройняло. Ні, тварюко, не буде тобі легкої здобичі! Краще вже разом загинути, ніж кинути непритомну кохану. Він і досі не йняв віри, що Галі вже немає. Геть знесилений, падав, ставав на коліна, знову підхоплював її на руки, підіймався та йшов далі, далі. Він не знав, куди саме прямує, що намагається вчинити, щоб урятувати кохану, просто треба було щось робити, тому він ішов крізь темряву, поклавшись на милість долі.

Скільки це тривало – невідомо, бо відлік часу Сашко давно втратив. Та, певно ж, довго, бо крізь суцільну темінь почали цідитися вранішні сутінки. Він уже розрізняв темні стовбури, зламані гілки, вивернуті буревієм колоди. Сили залишали хлопця, але й виття, що супроводжувало його всю цю страшну подорож, стихло. Сашко нарешті вгледів хоч якусь стежку, скоріш за все, звірину. Рушив нею, стало легше, вже не боявся перечепитися. Іноді зупинявся, бережно опускав дівчину на землю, віддихувався, а тоді тулився до її волосся, шепотів на вухо: «Потерпи, кохана, зараз прийдемо»,– вставав і рушав далі. В голові гуло, паморочилося, нога боліла, його хитало, але Сашко вперто йшов, ніби уві сні. Та, певне ж, так і є – він спить, і все це наснилося, бо не може такого бути. Не може!..

Он же: він біжить стежкою за своєю Галиною, вона дзвінко сміється, дражнить його, а назустріч їм якийсь звір. Великий, чорний, очі горять вогнем. «Стій, Галинко, стій! Не біжи!» – хоче викрикнути Сашко, але губи німіють, горло стискає страх, і слова застряють у горлі. Зараз він себе щипне – і все минеться. Він струшує головою й розплющує очі. Справді сон, але хай би то була реальність, бо зараз він лежить на траві під товстезною сосною, а поруч, розкинувши руки,– Галина, бліда, з посинілими губами, нерухома.

Але що це? Сашко рвучко схоплюється: до них справді щось наближається. Ніби звір, уранішні сутінки заважають розгледіти. Лише очі мерехтять фосфором між деревами. Хлопець нахилився, намацав зламаний вітром сук. Ні, він не здасться, гризтиме горлянку тварюці, але Галю не віддасть. Приготувався до останнього бою. Ось чорна тінь сховалася за дерево, протяжно завила. Кров захолола в жилах Сашка, але він тільки міцніше стиснув сук, прикривши собою дівчину. Раптом тінь відділилася від стовбура й швидко побігла кудись у бік.

Та це ж людина, нарешті зрозумів Сашко. Але радіти рано: невідома людина в лісі може виявитися гіршою за скаженого вовка. Хто-хто, а він знав, кого можна зустріти о цій порі в лісовій гущавині.

Тому опустився на одне коліно, насторожився, однак усе ж таки гукнув:

– Гей, допоможіть, добродію!

Силует зупинився, ніби підстрелений тим озивом, потім повернувся й побіг просто до Сашка зі швидкістю звіра. Хлопець слідкував за незнайомцем, не випускаючи з рук своєї зброї. Ось чужа постать уже за кілька десятків кроків: очі виблискують хижою зеленню. Сашко вже пожалів, що покликав по допомогу, тому зібрав залишок сил і звівся на весь зріст. Чужинець зупинився, закинув голову й знову завив. І якби Сашко виразно не бачив ту постать, то неодмінно вирішив би, що перед ним – дресирований вовк на задніх лапах.

«Ні, не прокинувся,– вирішив він.– Таке може бути лише уві сні».

Тим часом чорна тінь наблизилася настільки, що Сашко розгледів дещо таке, що змусило його заціпеніти. Клинчатий картуз! Це ж дід, Галинчин дід-самітник!

– Скоріше, допоможіть! – вигукнув він ще раз і нахилився, щоб підняти з землі Галю.

Старий підбіг, відіпхнув його вбік і застиг над онукою. Потім упав навколішки й заходився робити штучне дихання – вправно, наче справжній медик. Далі дістав із торбини якесь зілля й сипнув їй у ніздрі. Дівчина не поворухнулася – лежала красива й нерухома. Дід знову закинув голову й завив. І то було не жалобне голосіння, а справжнє вовче виття, Сашкові навіть здалося, що він бачить звірячі лапи під дідовими полотняними штанами.

Він навіть позадкував.

– Чого витріщився? – рикнув старий.– Чи я не знав із самого початку, що саме через тебе все станеться? Принесла ж тебе лиха година! Наказував же обом – сидіть удома.

Дід розлючено зиркнув на Сашка, його очі знову блиснули зеленим. Від того погляду хлопцеві ніби цеберко холодної води линули за комір.

– Швидко шукай якісь жердини! – сердито кинув старий.– І щоб міцні були!

Він знайшов тонку липу неподалік, нагнув і здер із неї лико. Поки Сашко метушився, шукаючи, старий зв’язав докупи кілька дрючків, приточив ті, що приніс Сашко, й вийшли непогані ноші. Удвох вони поклали на них дівчину.

– Я йтиму попереду, бо ти дороги не знаєш. І затям – нам треба принести її до хатини, поки не зійде сонце! Навіть якщо ноги відмовлятимуть, мусиш іти, інакше все, кінець! – вимовив дід.

Вони одночасно вхопилися за ручки саморобних нош й побігли, петляючи між соснами. Сашко аж ніяк не чекав такої прудкості від старого, тому ледь поспівав. Плутався в ногах, майже падав. Та коли ловив на собі люті погляди старого, знову зривався й біг, біг…

Розділ 9 Смерть чаклуна

Вони таки встигли. Через невелику просіку за хатою видніла рожево-малинова смуга, але сонце ще не зійшло. Сашко поставив ноші на порозі, витер спітніле чоло.

Галя лежала на ношах бліда, ніби тільки-но заснула. Тепер дід навіть повеселів, вогонь люті в його очах згас. Вони вдвох занесли дівчину до хати й поклали на дідове ліжко. Старий одразу почав метушитися, розпалювати плиту, діставати якісь торбинки, повні зілля, пляшечки з настоянками, баночки, де плавали заспиртовані чудернацькі гриби, жаби, змії, ящірки і ще бозна-що. Розставивши все те добро на столі, він витяг із припічка закіптюжені каструлі, долив у кожну трохи води й поставив на вогонь.

Сашко сидів нерухомо, спостерігаючи за дідовими маніпуляціями.

– Вона буде жити? – врешті запитав він якимсь чужим голосом.

Дід лише мовчки зиркнув на нього й відвернувся. Як тільки вода закипіла, він почав сипати в неї зілля й зливати те добро, що стояло на столі. Сашкові здалося, що до каструль іде все без розбору, проте насправді старий діяв за тільки йому відомою схемою. Він то схилявся над варивом, то відбігав і починав кружляти навколо цього лікувального трунку, ніби пританцьовуючи. Невеличку кімнату заповнив туман випарів. Запахи – від важких, болотних до чарівно запашних – змішувалися, переповнювали приміщення, від них паморочилося в голові. У тому тумані старий хитався перед очима Сашка, метався від однієї каструлі до іншої, помішуючи в них дерев’яним черпаком.

Коли вміст посудин знову закипів, забулькав, дід узяв звідти по кілька ложок рідини, змішав у глиняному полумиску й додав по кілька крапель із пляшечок, де плавали заспиртовані істоти. У полумиску зашкварчало, розчин набрав ядучо-зеленого кольору і – засвітився.

Старий остудив відвар над водою, щось нерозбірливо шепочучи. Потім підійшов із цим зіллям до дівчини й, намочивши в ньому чисту ганчірку, почав розтирати її тіло. Галя лежала на засмальцьованій лежанці, невимовно красива у повній наготі. Ті місця на її шкірі, до яких торкався дід, теж починали світитися, і невдовзі вся дівчина стала випромінювати світло. Старий щось примовляв, викрикував, закликаючи духів, часом здіймав полумисок над її головою й крапав трунком на лоб дівчини, і після кожної краплини її тілом проходила зеленкувата хвиля сяйва, а сама вона здригалася, ніби від удару струмом.

Так він зробив тричі, а потім підняв голову дівчини й спробував влити напій у її стиснуті губи. Та марно – рідина розтеклася по блідих щоках.

– Допоможи! – звернувся старий до Сашка.

– Що? – сполохано озвався той, бо й досі перебував ніби під гіпнозом.

– Знайди гострий ніж та алюмінієву трубку – таку, за допомогою якої домашню ковбасу начиняють! Вона в шухляді.– Дід указав очима на саморобну дерев’яну шафку.

Сашко швидко відшукав усе й подав. Старий нащупав біля гортані непритомної дівчини ямку й гострим ножем вправно розітнув шкіру. Із розрізу навіть не виступила кров. Умочивши трубку в розчин, що світився, він її вставив просто в горло Галі.

– Тримай голову! – звелів старий Сашкові, а сам почав вливати фосфоруючий розчин у трубку.

Дівчина судомно засмикалася, скидаючись на ліжку. Сашко ледь її втримував, аби вона не впала. Нарешті рідина закінчилася – і дівчина обм’якла. Всі м’язи розслабилися, зелене світло погасло. Знову нерухома – нечувано красива, але бездиханна й нерухома.

Старий ще трохи почекав, а потім, ніби в нападі люті, кинувся термосити тіло онуки.

– Вставай, Галюню, вставай! Чи ж я такий безсилий?! Як же ти мене покинеш, тобі ще рано до Мари! Чуєш, вставай! А ти, Маро, зачекай,– краще вже я! – волав він, наче не тямлячи себе.

Знесилившись, упав і заридав. Минуло ще трохи часу, і він геть затих, ніби й сам помер. Сашко придивився – трясця, не дихає! Підійшов ближче – так і є.

Наляканий, у повному розпачі, хлопець уже й не розумів, кого рятувати.

Він розчахнув двері, аби випустити туман із хати,– і старий одразу з шумом набрав повітря в легені. Потому встав, ніби нічого не трапилося, хрипко промовив:

– Думав, ніколи не доведеться відкривати скриньку… Не вийшло… Не хотів я цього, бачать духи лісу, не хотів! Проте мушу, щоби врятувати дитину й передати їй цю надмірну ношу…

Старий промовляв скоріше до себе, ніж до Сашка. Скляні очі дивилися крізь хлопця.

Піднявшись, він узяв біля печі залізну коцюбку й рушив у куток, де на стіні висіли ікони – тільки тепер Сашко помітив їх на покуті. Ніколи б це його не здивувало, якби він власними очима не бачив дивних перевтілень цієї людини. Підійшовши до того місця, старий упав навколішки, але не для молитви – він почав відривати мостину, потім другу, за нею третю. Відставивши дошки, дід відгріб убік землю. Під сухим піском і порохом відкрилася залізна ляда. Дід ухопився за неї, підняв – зарипіло так, ніби за лядою був вхід у загробний світ. Не вагаючись, лісовик стрибнув у темний схрон.

Час, поки його не було, видався Сашкові вічністю. До того ж у нього й досі все пливло перед очима. Він глянув туди, де лежала Галя, і йому здалося, що вона погойдується разом зі своїм ложем і ось-ось підійметься. Пересиливши себе, він устав, ступив кілька кроків до дівчини, аж раптом поточився і впав на підлогу…

Очуняв хлопець від жорстокого ляпаса.

– Виходь надвір, швидше! Ніколи мені з тобою нянькатися. І не треба тобі цього бачити! – Старий з несподіваною силою вхопив напівпритомного Сашка за комір і, наче шкодливе цуценя, викинув на ґанок.

Полуда спала з очей Сашка, він уперше за довгий час вдихнув на повні груди. Проте не пішов далі, а почав через прочинені двері спостерігати за дідом. Тінь старого примхливо металася у світлі гасового ліхтаря серед різнобарвних випарів.

Сашко бачив, як дід вийняв якийсь поцвілий клунок зі своєї схованки та розгорнув його. Серед напівзотлілого шмаття ховалася шкатулка. Коштовного дерева, різьблена, окована чи то бронзою, чи золотом,– Сашко добре не розгледів. Швидким рухом дід підніс її до світла. Дістав ключик і відімкнув. Що ж там міг ховати той дивний старий?

Утім, нічого особливого Сашко не побачив: усього-то два мішечки – один із червоної, інший із чорної шкіри. Дід розв’язав один і сипнув щіпку вмісту до казана, що й досі кипів. Спалах вогню осяяв хату, ніби в багаття сипнули пороху. Потому старий закачав рукав до ліктя й сунув руку в киплячу рідину. Знову полетіли іскри, черговий спалах освітив кімнату. Сашко тільки й устиг подумати – геть з глузду з’їхав дід, руку в окріп пхає,– як той висмикнув її назад. Шкіра вмить укрилася пухирями, що на очах роздувалися й лускалися, а під ними оголювалося живе м’ясо.

Дід навіть не скривився, натомість узяв щось з іншого мішечка й знову сипнув у казан. Спалах був такий, ніби розірвалася велетенська петарда. Старий чаклун знову встромив туди ошпарену руку, коли ж вийняв – вона виявилася вкритою чорною шерстю. Нігті видовжилися й перетворилися на кігті.

У Сашка очі полізли на лоба, він навіть тихцем ущипнув себе, але не подіяло. А дід тим часом по черзі вмочав у кип’яток ноги, груди, лице. Його обличчя видовжилося, стало чи то вовчим, чи то собачим. Нарешті він підійшов до внучки, приклавши лапу до її грудей, розпанахав шкіру до м’яса й нахилився, розкривши страховиту пащу.

Сашко не витримав. Хоч і було лячно, увірвався до хати, вхопив коцюбку, що нею дід відривав дошки, і вперіщив старого по спині. Дід-вовкулака, який схилявся над дівчиною, тільки загарчав, повернувся до нього й навідліг ударив його лапою. Удар виявився настільки сильним, що Сашко вилетів надвір, як сніп. Двері за ним зачинилися.

Господи, та цей схиблений перевертень зараз з’їсть власну внучку! Канібал клятий!

Сашко кинувся до вікна та одним ударом висадив раму. Але звідти йому так засвітили між очі, що хлопець відлетів у кущі й повалився навзнак…

Опам’ятався він у калюжі під дощем. Звідкись налетіла страшна злива, небо краяли блискавки. Сашко підняв голову: в будинку ще щось світилося.

«Як я міг довіритися цьому людожеру! – мигнуло в голові.– Треба було нести Галю до людей. Та де вони в цій глушині, люди? А тепер навіть не похоронити її по-людськи… Повірив у чудо, віддав схибленому старому, а в того остаточно дах зірвало!..»

На цьому Сашко зупинив себе. Ні до чого тут божевілля. Адже він на власні очі бачив дужі кігтисті лапи, страшну пащеку, все це моторошне перетворення. Старий – вовкулака. Він згадав страшну потвору в хаті – і йому раптом стало так моторошно, аж волосся на потилиці здибилося. Він навіть перестав помічати дощ. Тікати негайно або знову спробувати здолати ту нечисть?

Ні, перш за все треба заспокоїтися. Проказав уголос:

– Охолонь, Санько, ти вже великий хлопчик, а віриш у всяку хрінь. Дід обкурив тебе тим клятим зіллям, от і почала ввижатися якась нісенітниця. Треба піти й розібратися, що там насправді коїться! Вже й сонце зійшло, а кажуть, що при сонці,– він змусив себе посміхнутися,– вовкулаки безсилі…

Він розсміявся, але сміх вийшов нещирим. Однак підвівся на лікті, звівся на карачки серед калюжі й нарешті встав. Із губи юшило, що свідчило не на користь версії «примарення». Раптом десь неподалік гримнуло, та так гучно, що аж вуха заклало.

Похитуючись, Сашко рушив до хатини, маючи остаточний намір: покінчити зі старим перевертнем, забрати тіло коханої та поховати десь у лісі. Або полягти самому.

Він не встиг зробити кількох кроків, як його осліпив новий спалах блискавки. Розкотився страшенний удар грому. Сашко на якийсь час оглух і ніби в німому кіно побачив, як разом із блискавкою, що пішла в землю, із старезної сосни з’їхала більша частина кори. Стихія, граючись, розпорола стовбур повздовж. Ба більше: здавалося, що та грозова хмара висить винятково над дідовою хатиною. Та й звідки взагалі гроза, коли перед тим небо було майже чисте, а надворі середина весни? Що тут сталося, поки він, непритомний, валявся в калюжі? Може, він там пролежав кілька годин? Та ні – сонце ледь піднялося над східним обрієм. Поглянув угору: дійсно, хмара, невелика, але грізна, майже чорна, висіла просто над ним. Небосхил від того, здавалося, прогинався до самого лісу, а знизу хмару підсвічувало низьке сонце.

Але що це за чортівня? Несподівано від хмари відокремився чорно-синій хвіст, який крутився, ніби бур свердлувальної машини, і почав швидко опускатися на ліс. Ні, не на ліс – прямо на дідову халупу. Сашко бачив фільми про торнадо, але звідки тут, на Поліссі, йому взятися?

Він мимоволі прискорив кроки; дощ періщив, як із відра. Тим часом хмарний хобот уже торкнувся даху хатини. Вгору полетіли шиферини, якісь дошки й тріски. Дощ раптово вщух, ніби хтось нагорі перекрив засувку. Одночасно до Сашка повернувся слух, і він почув несамовитий рев і тріск. Смерч зіскочив із даху й пішов гуляти лісом, з легкістю вергаючи столітні сосни. А в провалля розкритого даху, звиваючись сліпучою змією, влетіла блискавиця й ще якусь мить тріпотіла над хатиною. Тоді ляснуло, ніби батогом, біля самого вуха. А крізь діру в даху вихопилася чорна хмарина диму, склубочилася, змішалася, аж поки Сашко з невимовним подивом не розгледів у ній обличчя старого. Ніби чорно-біла світлина, навіть клинчатий картуз на місці.

«Таки правда,– чомусь подумав Сашко.– У тому картузі він й народився».

Раптом двері хатини розчахнулися, й на порозі він угледів свою Галю – босу, простоволосу, у довгій лляній сорочці. По її обличчю рясно текли сльози. Побачивши Сашка, вона кинулася йому на груди.

– Діду померли,– ледь спромоглася вимовити дівчина, стримуючи ридання.

Розділ 10 Остання воля вовкулаки

Поховали старого неподалік від напівзруйнованої хатини. Обсмалене блискавкою тіло годі було впізнати. Його загорнули в якусь плахтину й закопали. Сашко витесав дубового хреста й установив на могилі.

Галя була невтішна, до того ж виглядала надто напруженою. Сашко її просто не впізнавав. Ходила постійно замислена, майже не розмовляла, часом навіть не чула, коли він звертався до неї. Чи не зашкодило її свідомості тривале перебування в комі? А може, то туга за дідом? Та чого ж так побиватися за старим, адже той прожив вік – дай Бог кожному. Сашко пам’ятав, як спитав якось, чи має вже сотню, на що дід тільки посміхнувся й відповів: «А хіба я їх лічив, ті роки? Може, й сотня, а може, й дві…»

Сашко сприйняв його відповідь за жарт, але зараз, після того, що сталося…

Всі ті дивні перевтілення, викликання громовиці… Ні, не треба навіть згадувати! Краще списати всі ті дива на дію дідового зілля. Бо не могло такого бути, тим більше в наш час. Блискавка й смерч, звісно, явища рідкісні о цій порі року, але ж і клімат змінюється – глобальне потепління, кожен школяр про нього чув. Та й який же зі старого перевертень-людожер, якщо сам Сашко, хворий та немічний, пролежав у нього в хатині кілька днів і вцілів? Він же багато читав про ту нечисть, уявляв, як вона поводиться з людьми. Ні, щось тут не так, неправильно.

Так він умовляв себе, скоса поглядаючи на Галю. Кортіло побачити ту рану на шиї, щоб підтвердити або відкинути всі підозри та побоювання. Якось із хлопцями заради цікавості він курнув трави, то бачив не менш дивовижні речі. Але дівчина ходила застебнута на всі ґудзики, сконцентрована, небагатослівна. До себе не підпускала, натомість заповзялася лагодити дах у хатині.

– Навіщо це тобі? Невже збираєшся сама оселитися в лісі?

– Дід її збудував, тепер моя черга тут жити.

– Ти що, справді? Добре, якби то дача, але жити тут постійно? Можна ж за розум зайти. Хай серед людей і не завжди пряники роздають, але в лісі?.. Вибач, це якось занадто.

– Ти повертайся до села, а я залишусь.

– Галю, облиш, куди ж я без тебе? Ще й після того, що ми разом пережили…

– Така була його остання воля.

– Ну й старий! Чи він прикував тебе до цієї оселі? Не переймайся, у літніх людей завжди якісь заморочки. Будеш навідувати могилку, доглядати. Разом навідуватимемо, я ж теж перед ним у боргу. Він і мене врятував, і тебе з того світу витяг. Але мертвим рай, а нам життя по край. Скільки тобі років?

– Ні, Сашко, я залишуся тут. Дід передав мені свою Силу. Не мав іншого виходу, через те й помер. Якби не зробив цього, мене Мара нізащо б не відпустила…

– Що за дурня? Яка Мара? У комі ти лежала, а як блискавка шарахнула, висока напруга й вивела тебе з неї. Це ж наука, мала! Простіше простого, і жодної магії.

Галина розсміялася, а Сашко вів далі:

– Хай так. Дійсно, вмів твій дід і зілля відшукати, і лікувальні трунки варити, але все інше: Сила там якась, Мара… Казки для невігласів. Давай візьмемо той бурштин, що я раніше назбирав, і повернемося в село. Бо тут, у лісі, він годиться тільки грубку розпалювати.

– Не буде добра від цього каміння, чуєш? Я тебе дуже прошу: залиш його в лісі. Чує моє серце – накличуть біду ті жилаві камінці.

– Ну от, знову… Гаразд, давай тоді дах полагодимо, а завтра все обміркуємо на ясну голову.

Сашко взяв сокиру й вирушив до лісу – шукати стрункі сосонки на крокви. Цілий день кипіла робота, він рубав, корував, тесав, збивав. Галя не відставала від нього, ніби двожильна, хоч і виглядала змарнілою, змученою. Сашко, пожалівши, відіслав її, сказавши, щоб ішла й приготувала щось попоїсти, а вона за півгодини впоралася й знову працювала нарівні з ним.

До вечора якось залатали діри в покрівлі. Впали, як снопи, й поснули. А вночі Сашко відчув крізь сон тепле тіло дівчини, таке звабливе й принадне. Пригорнув, попестив, укрив поцілунками. Ось вона, його Галинка, солодка спокуса. Взяв її, як мед із вкритої забрусом вощини. Яка чарівність, яка насолода, він уже ніколи не зможе розлучитися із цією дівчиною! Навіть тут, у лісі вікуватиме, аби з нею, своєю феєю… Аж раптом його рука торкнулася глибоких шрамів між звабливих грудей – і Сашка ніби облило крижаною водою. Виходить, тоді, у хатині, було не марево, тут дійсно замішана якась чортівня?

Бажання вмить кудись поділося.

– Щось не так? – миттю відчула його збентеженість Галя.

– Та ні, просто втомився. День важкий.

– Спи, любий! – Дівчина попестила його волосся. Її теплі розпашілі губи торкнулися Сашкової шиї.– Вранці все надолужимо.

Вона потягнулася, як лісова лань, повернулася на бік і, тримаючи його в обіймах, майже миттєво заснула.

Сашка ж сон взагалі покинув. Він лежав, як на голках, тамуючи подих. Чекав, коли дівчина повернеться й розімкне обійми. Коли ж дочекався, тихо підвівся й почав збиратися. Надворі ледь сіріло. Втікати, втікати із цього зачарованого місця! Певне ж, чортівня, та й кохання це якесь дивне – налетіло вихором, закрутило голову, підхопило й несе, а куди, чи не до прірви? Чи не чари в цьому винні?

Тепер він уже не був таким затятим матеріалістом. В очах стояла та потвора, що рвала тіло любої дівчини. Досить, пора повертатися в реальний світ! Там Сашко знає, що до чого, як заробити на шматок хліба. Овва, мало про «шматок» не забувся! Пішов у комірку, відшукав навпомацки торбину із тим бурштином, що намили з приятелями на болоті. Звичайно, то не той самородок-велетень, що його він власноруч кинув у багно. Але біс із ним, поки й цього вистачить!

Підхопив наплічник й беззвучно вийшов із хати. За хвилину вже був у лісі, темному й похмурому. Куди рушити, не знав, та байдуже – аби подалі від лихого місця.

Розділ 11 Амулет

Йти лісом без дороги, та ще й о такій порі,– не надто приємна річ. Мало того, що Сашко постійно на щось наштовхувався, спотикався, так ще й час від часу здригався від голосів лісових істот або гукання пугача.

Той птах з якоїсь невідомої причини переслідував його, наче був приставлений шпигувати за кожним кроком хлопця. Сашко вже вкотре помічав, як пугач, зблискуючи зеленими очима, перелітає з дерева на дерево в міру того, як він сам просувається вперед. Та й унизу за кожним стовбуром ніби чатувала потворна тінь. Коли ж Сашко наближався, тіні зникали в сутінках, видаючи ледь чутний шурхіт.

Це все засмикані нерви – заспокоював себе хлопець. Далися взнаки події останніх днів. Йому й досі все навкруги здавалося якимсь нереальним. Межа між дійсністю й уявним світом остаточно розмилася.

«Цього не мало зі мною бути, бо насправді бути цього не могло»,– бурмотів він собі під ніс, як завчену скоромовку. Йшов, спотикався й падав, укотре здригаючись від голосів нічного лісу. Відколи він став таким лякливим? Образ потвори, що схилялася над непритомною Галею, постійно стояв перед ним. Сашка не полишало огидне відчуття, ніби його мозок плавиться чи хтось ретельно перемелює, шинкує ту сіру речовину в голові. Хоч би не втратити глузду! Зненацька його розум схоплювався: а що, як нічого взагалі не було? Ні діда-перевертня, ні Галі, ні неймовірної знахідки на березі зачарованого озера. Маячня, витвір хворобливої фантазії. Кажуть же – є якась хвороба, нервовий розлад, пов’язаний із роздвоєнням.

Обмацав наплічник – бурштинові камінці на місці, цілком реальні. Ні, хлопче, схоже, ти таки занадто надивився дивних речей, тому треба тобі якнайшвидше дістатися до людей. То вже згодом можна буде розібратися зі спогадами, деталізувати, спробувати піддати їх аналізу. Погано, що про все це навіть розповісти кому-небудь зась – миттю до дурки запроторять. Або не повірять жодному слову, тільки тихцем крутитимуть пальцем біля скроні…

Хай там як, але він усе ж таки прихопив чимало бурштину. І якщо вдало його продасть, зможе забратися звідси, купити житло в Рівному або дійсно податися кудись до теплого моря. Допік вже цей ліс разом із постійним страхом бути заскоченим «на гарячому»: як не поліцією, то Додіковими «бичками» або лісовим хижаком. А тепер ще й болотні духи-перевертні додалися!

«Досить, вистачить з мене!» – вигукнув Сашко несподівано, й сам злякався звуку власного голосу.

Сутінки поволі відпускали ліс. Темрява ще липла до стовбурів, до вивернутого коріння буреломин, до вологих низів, але ранок уже вступав у свої права. Сашко не знав, чи зійшло сонце, не міг зорієнтуватися, де воно,– надто густий ліс заважав навіть розгледіти, звідки наступає той ранок, але тепер він почувався спокійніше, та й шлях стало видно. Знайшов протоптану стежину. Придивився – на вологому ґрунті чіткі відбитки копит. Визначив – лосиха із дитинчам. До води рушила або ж озимину шукає, то улюблена лосина лакомина цієї пори. Пішов за тим слідом, спрацювала скоріше мисливська звичка, ніж розум.

Але не пройшов і сотню метрів, як попереду майнула тінь. Миттю припав до стовбура. Напевне, вовк почув запах лосиного теляти. Тінь ворухнулась – і раптом стрибнула на дерево. Рись! У Сашка трохи відлягло, з риссю він упорається. А що, як це та сама його нічна знайома?.. Легкий дрож пройшов спиною при спомині про почівлю на березі. Нагнувся, намацав за халявою ніж, прислухався – знову тихо. Примарилося? Почекав хвилин десять, уже й остаточно розвидніло, тоді рушив, стискаючи руків’я мисливського ножа.

Але що це? Попереду знову ніби тінь – але вже не звір, людина. Точно, людина! Швидким кроком іде назустріч, за спиною наплічник. Став за стовбур, придивився. Тендітна фігура, волосся зібране в тугий хвіст, бейсболка, козирок затуляє обличчя. Надто знайомий силует… Та це ж її наплічник!.. Галя? Звідки вона тут, як змогла його відшукати серед лісу, коли й слідів не видно?

Завмер. Примара, точно примара, бо постать трохи поколихується в серпанку. Хотів був утекти, та від примари не втечеш. Ноги налило свинцем. Лише зблідлими губами прошепотів: «Отче наш…» Притиснувся, прилип до дерева. Дівчина пройшла мимо, не помітивши його, зовсім поруч із лосиною стежкою. Така красива, струнка, справжня амазонка… Сашко переборов острах, не втримався, покликав:

– Галю!

Стрепенулася, побігла, полетіла до нього. Впала на груди. Тоді витерла сльози й відштовхнула.

– Чому не попрощався? – кинула із докором.

– Я… Я хотів…– зам’явся, зашарівся, як хлопчисько.

– Ось, візьми. Ти забув! – простягла йому наплічник.– Діду казали, що це нас згубить, але я не вірю.

– Що це? – спитав Сашко.

– Той бурштин, що ти знайшов біля Вовчого Ока. Якщо вже йдеш, то й все своє забери!

– Галинко, я сам нічого не розумію… Чесно скажу – я злякався. Ота чортівня…– Сашко мало й сам не розплакався. Узяв дівчину за плечі, щоб пригорнути, але вона відштовхнула його.

– Думаєш, не можу без тебе, тому й побігла шукати? Ні, я знала, що рано чи пізно те станеться. Не заслужила я своє щастя! – Галя відвернулася, ковтаючи сльози.– Жадала лише попрощатися…

– Галинко! – Хлопець обережно поцілував мокру від сліз щоку. Дівчина знову відсахнулася.

– Не треба, Сашко! Я лише хочу, щоб ти знав геть усе. Я вже не та. Дід передав мені свою силу, і тепер, хочеш не хочеш, а доведеться носити її в собі. А я ж навіть не знаю, як із цим упоратися, бо хтось сильніший, дужчий відтепер живе в мені!

– Облиш, он яка ти красива й приваблива, зовсім не схожа на стару відьму,– посміхнувся він, поправляючи змокле від сліз пасмо її волосся. Скоса зирнув у виріз футболки – шрамів нема. Жодного сліду. Здивувався, але виду не подав.

– Сашко, я справді не знаю, що з цим робити! Мені так страшно!..

– А що це за сила? Чи ти можеш робити щось надреальне? – сторожко запитав хлопець.

– Та хоч би ось це!

Галя відступила на кілька кроків, зупинилася навпроти Сашка й зненацька змахнула руками, ніби птах, що намагається злетіти. Хлопець уже хотів кинути якийсь дотеп, аж раптом на верхів’я сосон налетів вітер, навкруги враз потемніло, десь у висоті гримнуло й зовсім поряд уперіщила в землю блискавка.

Потім сипонув дощ, а слідом знявся такий буревій, що Сашко вже не бачив дівчини. Затріщали сухі гілки, посипалися на землю. Хлопець закрив руками голову й притиснувся до стовбура, але сосну так хитало, наче зараз вирве з коренем.

За півхвилини все вщухло. Коли Сашко знову вибрався на стежку, Галя стояла перед ним, а на її обличчі був написаний глибокий розпач.

– Тепер віриш?

– А як же ж…– Сашко ошелешено струшував з себе суху глицю й галуззя.

– І навіщо це мені?

– Ну, город поливатимеш у спеку,– через силу спробував він пожартувати.

– Я серйозно. Тому й кажу, що тепер я не така, як усі, й ти завше мене боятимешся. Тому краще йди! Не хочу занапастити твоє життя.

Вона рвучко повернулася, щоб зникнути в досвітньому лісі. Сашкові раптом стало нестерпно жаль її, таку могутню в своїй непізнанній силі й разом таку тендітну, вразливу й самотню в цьому похмурому лісі.

– Чекай, мала! Давай спробуємо разом це здолати. Ходімо зі мною! Може, серед людей усе це потроху зійде нанівець. Що, як це ліс на тебе так діє? Поїдемо далеко звідси, будемо жити як звичайні люди, головне – аби ніякого лісу.

Дівчина зупинилась і повернула до нього обличчя, на якому грала якась незнайома Сашкові посмішка.

– Ти мене кличеш, бо боїшся, що я тут пропаду? Ні, Сашо, ти ж бачив, що я можу дати собі раду. Ти навіть уявити не можеш, на що я здатна. Знаєш, чому я тебе відшукала в темряві серед лісу? Бо птахи та звірі – відтепер мої очі. Досить мені клацнути пальцями, і вони кого завгодно пошматують на клоччя. Хоч би й тебе!

Зараз до нього зверталася ніби зовсім інша людина, а не його Галя. Сашко зблід. Лише тихо вимовив:

– Галинко, я бачив неймовірні речі, тому злякався й побіг. Але тепер розумію, що все одно б повернувся, бо люблю тебе…

Злий відблиск в очах дівчини зник, натомість повернулися сльози. Вона кинулася до нього в обійми.

– Сашко, забери мене звідси! Я боюся, дуже боюся! Воно живе в мені й крок за кроком підкорює мою свідомість!

Він пестив її, відчував аромат її волосся, цілував солоне й мокре від сліз обличчя.

– Ким би не було те воно, ми його здолаємо! Або ж перемудруємо.– Сашко підморгнув, зазирнувши у великі й сині, як лісові озера, очі. Галя усміхнулася у відповідь, ще дужче притискаючись до його грудей.

– Ти більше ніколи мене не покинеш?

– Присягаюсь!

– Неправда, але зараз мені хочеться в це вірити.– Вона поцілувала Сашка в губи, а тоді поправила волосся, запхнула впертий хвіст під бейсболку, споважніла.– Ти вже знаєш, що дід мій був перевертнем, але вмів контролювати ту злу силу. Мене він цього не навчив, часу не вистачило. Тільки й спромігся розітнути мені груди і впустити туди духа, аби врятувати від Мари. Я вже бачила її темні подрані шати, магнетичні очі. Вона затягувала мене до себе, наче у вир. Дід змагався з нею, як міг, та його сили виявилося замало, і лише пожертвувавши власним життям, він врятував мене. Та хтозна, чи дійсно врятував. І от тепер я не знаю, що з цим робити…

– Ти сильна, ти навчишся це контролювати,– вимовив Сашко, тримаючи в обіймах кохану. Хоча й самому було не по собі.

– Коли сонце, день – так! А вночі те, що живе в мені, бере гору.

– Я вмикатиму світло, тоді й та, друга, буде добрішою.

Галя усміхнулась і ще тісніше пригорнулася до Сашка.

– Добре, що ти жартуєш. Мені затишно з тобою. Але хочу попросити тебе про одну річ…– Галя відтягла виріз футболки й дістала звідти чорну шкіряну торбинку, що висіла на її шиї, наче оберіг. Сашко впізнав її – та сама, що він бачив у дідових руках, коли той перевтілювався на потвору.– Візьми цей мішечок і завжди носи на шиї. Дід устиг сказати мені перед тим, як у нього влучила блискавка, що лише той порошок, що всередині мішечка, зможе вигнати духа лісу з мого тіла. Коли я вже не зможу контролювати себе – просто сипни мені його в очі.

– І воно дасть тобі спокій? Тоді, може, просто з’їсти чи випити щіпку? І хай собі летить куди завгодно!

– Якщо дух лісу покине мене, мій теж не втримається в тілі. Я б це зробила сама, але не маю впевненості, чи дозволить він мені себе вбити. Ти розумієш, про що я?

– Так, я завжди буду з тобою, бо якби не ти, із Марою б зустрівся я.

Він узяв із її рук шовковий гайтанчик і зав’язав собі на шию, потім поцілував її волосся. Вони притулилися одне до одного й мовчки стояли під сосною. Кожен думав про своє.

А ранок уже пробудив птаство. Дивовижне різноголосся наповнило ліс, розлилося дзвінкою повінню. Тепер ліс не здавався дрімучим, чужим і похмурим – навпаки, той спів розбудив його, додав світла. Косі сонячні промені, ледь пробивши темні крони столітніх сосон, струшували ранкову росу, загрузали в тумані, що ховався по видолинках. Ті промені тягли до землі голубі шлейфи серпанку, мережили й перемішували соковиту зелень молодого листя. Ліс чепурився, ніби наречена до вінця. За ранком упевнено йшов день.

Двоє молодих людей стояли, обійнявшись, і спостерігали за цим перевтіленням. Кожен із них був по-своєму закоханий у цю магічну красу. І кожен думав, що зможе, подібно до лісу, здолати темряву.

Розділ 12 Старий зошит

Вже минув полудень, а вони все йшли, без їжі та спочинку, до людей. Галя трохи попереду, бо краще знала дорогу. Простували крок у крок, так близько, наче побоювалися загубитися. Сашко впіймав себе на думці – яка ж вона невтомна! Він уже геть вибився із сил, хоча й не подавав виду. Обоє дуже хотіли ще до заходу сонця дістатися села: Сашко – тому, що не бажав знову опинитися в нічних хащах, Галя ж боялася своєї нової – темної – душі.

Йшли увесь час розмовляючи.

– Сашко, то що буде з нами? У тебе ж сім’я!

– Знаєш, я не буду критися – усе розповім про нас. Ми ж сучасні люди, думаю, Катя все зрозуміє. У нас і так останнім часом усе розлагодилося. Що ж до Танюшки, то я її завжди любитиму…

– Це якось нечесно виходить. Ніби я вкрала тебе в них.

– Не переживай, мала, Катя дасть собі раду. Хіба ж я не бачив, як чоловіки її очима їдять? А ми з тобою поїдемо звідси, купимо хатинку біля моря й кожні канікули забиратимемо Танюшку до себе. А як схоче, то поїде з нами. Ти, гадаю, не проти?

– Звісно, ні. Я й сама без батька росла, тому й совість мучить.

– Хіба ти винна, що так сталося? Я й сам не думав, що здатен так закохатися.

– А раніше навіть не помічав.

– Помічав, але…

– Знаєш, скільки я проплакала, коли ви з Катею оженилися? Одного разу навіть руки на себе хотіла накласти. Потім вирішила, що ти такий же, як інші, особливо коли облизувався, як кіт, на мої стегна.

– Ти й це помічала?

– Ні, мала курка півня не бачила!

– Я ж потай дивився!

– Ти ж…– Дівчина повернулася й скуйовдила рукою його пропітнілу чуприну. Сашко захоплено дивився в її очі.– Ти ж у мене один на все життя. І якщо це гріх, що я розлучила тебе з сім’єю, спокутуватиму його сама. Вже почала!

Вона поцілувала Сашка, потім чомусь розплакалась і побігла вперед. Він наздогнав її, пригорнув, і вони довго цілувалися, притиснувшись до якогось товстого дерева. Сашко пестив її груди, стегна, тулився до її стрункого тіла. Коли добрався до найзаповітнішого містечка, Галя легенько його відіпхнула.

– Облиш, любий, у нас ще добрий шмат дороги. Не хочу опинитися при заході серед лісу. Боюся.

– Гаразд, тоді вперед! – Сашко відпустив її.

Галина скинула бейсболку, щоб поправити волосся. Розстебнула защіпку, що тримала тугий хвіст, тріпнула головою. Лискучі хвилі впали на плечі, волосся майже сягало пояса.

Яка ж вона гарна! Сашко не міг відвести погляду від дівчини. Галя усміхнулася, перехопивши той зачудований погляд, дістала гребінця й почала розчісувати волосся.

Але що це, Господи? Пасма потяглися за гребінцем, а півголови раптом облисіло!

Сашко щільно заплющив очі й затрусив головою. Знову розплющив – ні, все як належить! Галя розчесалася й заплела волосся в косу.

«Знову марення! – прошепотів він до себе.– Тобі, хлопче, таки тре навідатися до психіатра».

– Що ти там бурмочеш? – запитала дівчина, закидаючи на спину наплічник.

– Та так… Неважливо… Дай я понесу! – Він кинувся відбирати в дівчини вантаж.

– Бачу, ти щось розклеївся. У тебе друге дихання відкривається тільки до однієї справи. А оскільки до цього ще довго, тому нестиму я! – вона засміялася, поправила лямки й швидким кроком рушила вперед.

– Хочеш остаточно підірвати мою репутацію джентльмена?

– Ага! Наздоганяй!

Сашко ледь поспівав за нею. Хвилин двадцять ішли мовчки. Сашко все ще не оговтався від свого марення. Дуже хотілося позбавитися від тих дурних страхіть. Нарешті наздогнав дівчину, набрався духу й, як хлопчисько-школяр, смикнув її за косу.

Галя обернулася: усмішка на все обличчя.

Сашка миттєво попустило. Він раптом відчув себе щасливим.

– Чого це ти заграєш? Якщо очуняв, тоді ось тобі наплічник, понеси трохи. Ти ж таки натоптав туди кілограмів двадцять того бурштину…

Галя розстебнула лямки, і наплічник ковзнув на траву. Сашко підхопив його і став біля неї.

– Далеко ще?

– Не дуже. Години три або чотири. Залежить від того, як ноги переставляти. Ти ж уночі йшов не до села, а в протилежний бік. Якби не наздогнала, уже до Балтійського моря підходив би.

– Цікаво! Ти ж ішла мені назустріч?

– Бо хитра – наперед забігла.

Вони рушили знову, тепер наплічник ніс Сашко.

– Слухай, а дід твій… звідки в нього… ну та, Сила?

– Він, взагалі-то, навіть і не рідний мені. Просто маму колись врятував, у неї були важкі пологи, важко я на світ з’являлася. Село, зима, все перемело, про лікарню годі й мовити. Тоді хтось порадив звернутися до діда. А він саме тоді до сільмагу прийшов на лижах, щось купити з харчу. Прийшов, прийняв пологи, пупок перев’язав, почав маму зіллями відпоювати – завжди з собою носив. Так і виходив обох – маму й мене. Після того завжди, коли в село приходив, навідував нас. Потім став мене брати з собою, зілля вчив. Отак і став він нашим дідом. Я ж досі імені його не знаю. Діду – та й годі.

– А він щось про себе розповідав?

– Дуже мало. Я спитала якось, скільки йому років, а він каже: дуже, дуже старий і, хоча вже втомився на цьому світі жити, має завершити свою місію.

– І що ж то за… місія?

– Виправити давній гріх! Він так і сказав: «Виправити гріх»! Нібито мусить приборкувати безголового коня. Я тоді посміялася з нього.

– Знаєш, а я ж бачив того коня на Вовчому Оці.

– Я теж. Тому й хочу швидше звідси вибратися й тебе вивести.

– Отже, то не маячня. Я так розумію: безголовий кінь справді існує і з’являється завжди, коли хтось торкається його бурштинової голови.

– Дід казав, що голову він зможе отримати лише з рук жадібного шукача бурштину. А тоді… тоді почнеться якийсь Тартар. Я навіть не знаю, що він мав на увазі.

– А про той гріх він тобі нічого не розповідав? Я питаюся не через саму цікавість: може, це дало б нам щось, щоб спробувати побороти твою… аномалію.

– Я якось знайшла на горищі в діда старий зошит у шкіряній палітурці. Сторінки пожовклі, геть усі списані латиницею. Що за мова – я так і не зрозуміла. Спитала діда, а він розсердився, вилаяв мене, вихопив зошит і кинув у грубку. Я ж тишком, поки дід ходив по дрова, залишки зошита поцупила, а замість нього спалила старий журнал. Надто мені кортіло дізнатися, що там дід приховує, чи не любовні походеньки. Я саме тоді в Рівному вчилася. Носила той зошит до викладачів філфаку. Всі руками розводять. Слова ніби польські, а зміст незрозумілий. Лише одна стара професорка сказала, що то все ж таки польська, але така, якою вже ніхто не користується, бо геть пересипана латинізмами. Того ж року ми були на стажуванні в Польщі. І що ти думаєш? Я таки знайшла людину, яка допомогла розшифрувати записи. То ніби ціла повість. Хочеш, покажу?..

– Вони в тебе й зараз із собою?

– Звичайно. То моя реліквія, а зараз, коли дід помер, уже справжній талісман.

Вона порилася в наплічнику й витягла звідти прозорий файл, у якому дійсно містився зошит у потертій палітурці з обгорілими краями.

– Ось, поглянь! Я тоді вирішила, що дід літературою бавився, щось там писав і ховав від мене. Лише потім збагнула, що він просто вів щоденник. Ось тільки дати там… якщо вірити тим датам, дідові мало б бути більше трьохсот років!

– Ну, це вже занадто! Я б твоєму дідові більше сімдесяти не дав.

Сашко погортав зошит: папір дійсно пожовклий, потертий, сторінки ледь тримаються купи.

– Але він усюди пише від свого імені, вказує конкретні місця й дати…

– Вигадати можна будь-що. Але якщо мова про твого діда, я ладен повірити в будь-що.

Галина поклала зошит у файл і заховала.

– Колись разом прочитаємо…

– А переповісти можеш?

– Чому б і ні, нам ще йти і йти. Що пригадаю, те й розповім.

Галина мовчки рушила вперед, розмірковуючи, з чого почати оповідь.

Сашко не відставав і коли дівчина почала переповідати зміст зошита, швидко забув про тягар за спиною, навіть поранена нога перестала скімлити. Давно минулі події поставали перед очима хлопця із такою чіткістю, ніби він сам перенісся в сиву давнину.

– Це скидається на якусь жахливу казку, якби я не знав, що такі речі насправді можливі,– тільки й вимовив він, коли Галя скінчила оповідь.

Вони вже наближалися до села, геть захоплені історією старого лісника, взагалі забувши про пильність.

КНИГА ДРУГА

Частина 1

Розділ 1 Сікач

Перелякана косуля скочила на повалений буревієм стовбур і завмерла. Її нашорошені чутливі вуха ловили незвичні звуки. Десь удалині в хащах вільшаника билося луною тупотіння кінських копит, з іншого кінця лісу сурмили в ріжки, а просто на неї лавиною накочувався гавкіт хортів. Косуля напружила м’язи для стрибка, але на хвилю загаялася, не розуміючи, в який бік тікати,– і саме в цей час гримнув постріл. Злякана тварина високо підстрибнула і вже в повітрі зустрілася зі своєю смертю. Куля прошила ліве передгруддя, вирвавши шматок плоті разом із шерстю. Косуля впала як підкошена, сіпнулася кілька разів і завмерла.

– Віват! Пан Анджей має соколине око! – До гурту мисливців, що чатували в засаді, наблизився молодий офіцер у мундирі королівського драгуна, ведучи свого коня в поводі.

– Мирославе, ти? Який же я радий тебе бачити!

Назустріч офіцерові виступив молодий пан у розкішному мисливському вбранні. Все його спорядження свідчило, що то мисливець знатного роду, який не цурається розкоші навіть на полюванні. Високі шкіряні мисливські чоботи обтягували пружні литки, а замшева куртка, розшита бісером, підкреслювала струнку фігуру. Куртка була підперезана широким шкіряним поясом, на якому висів кинджал у піхвах, прикрашених великим сапфіром. Із-за пояса стирчало руків’я пістоля, теж оздоблене коштовним камінням, у руках молодий пан тримав мисливську рушницю, з дула якої досі цівкою тягнувся дим. Та найвагомішою прикрасою, що вирізняла його серед мисливського товариства, був капелюх, оздоблений пір’ям якогось екзотичного птаха, пришпиленим золотою булавкою. Молодий та вродливий, він і сам виглядав екзотичним птахом серед огрядних і досить похмурих сусідів-шляхтичів. Щиро усміхнувшись, він широко розкинув руки і обійнявся з прибулим офіцером, як із давнім другом.

– Радий, радий бачити тебе, друже! Однострій тобі личить, Миросю! Маєш знати – я теж послужив крулю та ойчизні, однак надовго мене не стало. Хоча, як бачиш, ще не все забулося, чого навчили командири!

Друзі розсміялися.

– Миколо, почастуй дорогого гостя й нагодуй коня! – гукнув джурі Анджей, повернувся до приятеля й поплескав його по плечу: – Так, Мирославе, коли згадую наші ліцейські роки у Варшаві, то й досі за ними сумую. Ото були найліпші днинки – панянки, вино, карти… А ти яким дивом у наші краї?

– Мене перевели служити до Ковеля, то я заодно вирішив зробити тобі послугу й доставити листа від приятельки моєї тітки – пані Альжбети Ковальської. Маю надію, що там самі гарні новини.– Офіцер розстебнув мундир і дістав із нагрудної кишені скріплений сургучною печаткою конверт. Молодий панич жадібно вихопив послання й одразу ж зламав сургуч.

– О Матка Боска, слава, слава тобі! – Він тричі поцілував папір листа.– Даруй, Мирославе, мою нестриманість. З мене фляжка найкращого червоного, бо Альжбета Ковальська погодилася вийти за мене! Ти навіть не уявляєш, яка то гарна новина!

Анджей узяв приятеля за лікоть і відвів убік, подалі від гурту мисливців.

– Розумієш, зараз я в дуже скрутному становищі – заклав лихварю родовий маєток. Лишилася одна надія на посаг Ковальської. Лише тобі як другові кажу – я повний банкрут.

– Так і не кинув грати?

– То все через того миршавого капітана Вілнека, він мене звабив. Уявляєш, я в той день зірвав чималий куш, карта йшла як ніколи. Думав уже закінчити й повернутися додому, а він поставив усе своє майно, навіть шаблю зняв… Ну, я теж не встояв, і – все за вітром. Але годі про погане… Зараз, я бачу, флюгер знову повернувся, й вітер фортуни дме мені просто в обличчя. Твій приїзд – то моя неймовірна удача.

– Радий за тебе.

– Скажи як другові: та Альжбета – яка вона?.. Хоча… яке це має значення – все одно женюсь!

– Анджею – це найвродливіша й найбагатша вдова, яку я знаю у Варшаві. Тобі невимовно поталанило. А її паніматка має високі зв’язки при дворі. Хоча, наскільки мені відомо, вона проти того шлюбу, бо начувана про твої витівки. Тому й всіляко відмовляла Альжбету. Знаю про все це від моєї тітоньки. Вона ж розповіла мені, що твоя майбутня теща – жінка вольова, із залізною вдачею, і якщо когось не залюбить, тому голови не зносити. Ще про неї подейкують, ніби вона відьмачить. Однак думаю, що на тебе все одно чекає гарна кар’єра, сто тисяч злотих доходу й кілька маєтків під Краковом – такий посаг за Альжбетою. Ходять чутки, що на її руку претендував чи не якийсь марокканський принц…

– О! Я, здається, знову зірвав банк! Ах, Миросю, я тебе зараз розцілую! А щодо тещі… Скажу так: у доброму вині завжди має бути якась гірчинка. Чи не так? Та й не з матінкою ж Альжбети мені жити!

Молодий панич на радощах знову обійняв офіцера.

– Слухай, зараз покажу, якого жеребця я нещодавно придбав!

Приятелі вирушили в бік розкинутого на узліссі великого шатра.

– Де всі заподілися? Пся крев, хтось подасть нам вина?!

До них, спотикаючись, уже біг слуга, тримаючи тацю з бокалами та відкорковану пляшку.

– Бачиш, то все через моє надто м’яке серце – геть це бидло розпустилося. Петре, скурвий сину, чого вовтузишся? Давно на стайні батогів не куштував? Приведи нам Цезаря!

– Винуватий, пане,– схилив голову слуга, розливаючи вино. Панич осушив келих двома ковтками й жбурнув у кущі. Офіцер пив смакуючи, тримав келих двома пальцями за кришталеву ніжку. А слуга вже мчав до шатра. За мить він вивів звідти баского жеребця. Той фиркав, ставав дибки, шкіра на ньому вилискувала, м’язи напиналися, руда грива грала проти сонця. До Петра на допомогу підбігли ще двоє конюхів.

Мирослав вражено дивився – мало не випустив келих.

– Матка Боска! – Він зробив кілька кроків та зі знанням справи огладив кінську холку.

Кінь стриг офіцера очима, роздував ніздрі й бив копитом. Слуги ледве стримували норовистого скакуна.

– Господи праведний, та такий вартий королівської стайні. Якась неймовірна, ніде не бачена порода! А масть – суміш бурштину й сонця. Навіть не питаю, де ти придбав таке диво й за скільки.

– Ти не повіриш – купив у старої циганки. Живе десь поблизу на острові серед болота. Каже, що жеребець до неї прибився, а навіщо він їй. Тому й віддала майже задарма.

– Слухай, Анджею, ти ж сам казав, що маєш проблеми зі статками. Продай мені цього скакуна, я гарно заплачу! – Офіцер знову спробував огладити жеребця, але той вишкірився, мало не вхопивши його за руку.

– Бачиш, Цезар проти! – засміявся Анджей.– Я теж. Пробач, друже, навіть якщо залишуся в одній сорочці – не продам його.– Молодий панич підійшов і провів долонею по рудих боках. Кінь трохи вгамувався, ніби зрозумів слова господаря, перестав рити землю й фиркати.

– Мій покійний дід заповів мені маєтки під Вільном і в Замості, будь-який з них – на вибір – віддам тобі за Цезаря. Може, подумаєш? – насідав Мирослав.

– Дякую, знаю, що ти цінуєш гарну породу. Але повір, я теж закохався в цього скакуна. О, знаєш, що ми зробимо? За гарну звістку я тобі подарую свою улюблену кобилу.– Анджей повернувся до слуги, який тримав жеребця за повід.– Петре, передай Цезаря конюхам, а сам приведи сюди Клеопатру!

Бородатий слуга в довгій брудній домотканій сорочці кинув повід конюхові й хутко побіг виконувати наказ. За хвилину він уже виводив білу в сірих яблуках кобилу, яка граційно виступала на прудких ногах.

– Анджею, бачу, ти добре знаєшся на конях! – Посміхнувшись, Мирослав додав: – Як і в жінках. Чорт забирай, твоя Клеопатра прегарна, але я не можу взяти такий подарунок.

– Мирославе! За добру звістку, за нашу дружбу, за те, що ти мене не раз заступав у п’яній бійці… Якщо не візьмеш – ображусь навіки!

– Ну що ж – вважай, умовив. Але я твій довічний боржник, Анджею.

Драгун перейняв від слуги повід і скочив у сідло. Кобилиця ж, відчувши незнайомого вершника, одразу заграла: скинулася на задні ноги, стала дибки, та вправний новий господар швидко її вгамував – Клеопатра присмиріла, лише трохи гарцювала на місці. Гурт мисливців, що спостерігав віддалік за цими вправами, зааплодував офіцерові.

– От і чудово, бачу, ви подружитесь.– Анджей ляснув кобилу по крупу, та у відповідь брикнула.– А тепер – на лови! Зараз почнуть гонити кабанів.

Із лісу вже доносився гавкіт гончаків, що йшли по сліду. Праворуч і ліворуч мисливські сурми лунали в хащах, наганяючи страх і тривогу на всю лісову дичину. Мисливці приготувалися. За хвилю з гущавини вискочили кілька зайців і перелякана лисиця, та верхові не зважали – дрібною дичиною займуться хорти і джури. Вони чекали на справжню здобич.

Спочатку вибігла здоровенна дика свиня, за нею кілька підсвинків. Вони зупинилися на узліссі, тривожно вбираючи ніздрями повітря. Загін мисливців зірвався з місця й полетів за ними. Свині кинулися через поле до рятівного болота. Однак Анджей притримав друга.

– Зачекай, з ними мав бути сікач!

Хвилини спливали. Друзі гарцювали на місці, тоді як ватага мисливців уже переслідувала дичину краєм болота. Втім, їхні зусилля виявилися не дуже успішними, бо вершники поступово віддалялися, потім сховалися за гущавиною верболозів і під одинокі постріли розтанули десь удалині.

Час наче застиг. Мирослав стримував норовисту кобилу, заздрячи мисливцям, що переслідували звірину. Вже й Анджею набридла бездіяльність, він майже готовий був рушити навздогін за ватагою, коли на узліссі з’явився чорний сікач. Величезна тварина бомбою вилетіла з гущини і вклякла. Кабан ніби заціпенів на галявині, широко розставивши ноги,– справжній мамонт, навіть його величезні ікла здаля видавалися бивнями. На п’яти сікачу насідали хорти, та звір приділяв їм не більше уваги, ніж надокучливим комарам. Двоє псів уже валялись на траві з розпоротими черевами. Гавкіт, вищання, лемент скалічених псів – усе змішалося в якусь пекельну какофонію.

Вепр, здавалося, вагався. Повернутися до лісу він уже не міг – позаду зграя оскаженілих собак і купа озброєних загоничів. Попереду ніби й вільне поле, а за ним – рятівне болото, але досвідчений вожак знав: десь тут теж чатує на нього смертельна небезпека. Він відчував її тим чуттям, що ніколи його не підводило. Проте надто привабливою видавалася свобода, що обіцяла порятунок. Якихось кілька сотень кроків – і весь цей скажений шум, що зводить його з розуму, залишиться позаду. Саме це й вибрав сікач.

Анджей, споглядаючи вагання звіра, розумів: поверни він зараз назад, до лісу,– і ніякі мисливці на конях його не наздоженуть, а собаки, скільки б їх не було, не така вже загроза життю вепра. Тому й невимовно зрадів, коли могутній звір рушив просто на їхню засідку. Вони з Мирославом почекали, поки сікач опиниться на відкритому просторі. Тепер шлях до відступу йому відрізаний. Наступної миті вершники вискочили із засідки й понеслися до кабана.

Наляканий звір метнувся вбік, намагаючись заховатися серед дерев, але кулі, випущені мисливцями, наздогнали його на півдорозі. Поранений сікач закрутився, наче дзиґа. Мисливці швидко наближалися, й тоді розлючений сікач кинувся у свій, напевне, останній бій. Велетенська туша помчала просто на вершників. Кулі, випущені джурами, відскакували від лоба сікача, як від гранітної скелі, вириваючи шматки щетини. Від цього звір тільки лютішав. Заюшений власною кров’ю, що точилася з численних ран, він шалено мчав на гурт мисливців, змітаючи все на своєму шляху. Сікач уже не думав про порятунок, він намагався продати своє життя якнайдорожче.

Та чи здатні думати в хвилини безнадії люди, а тим більше звірі, коли навіть наймогутніший, створений самою природою інстинкт самозбереження не спрацьовує? Сікач летів просто на кулі мисливців – це був живий таран, жахливий згусток первісної люті. Кілька скалічених собак і коней уже билися в передсмертних судомах позаду нього, а вепр, ніби остаточно обравши мету для помсти, нестримно нісся на паничів. Слуги, які б мали подавати набої або стріляти у звіра, розбігалися хто куди. Одні дерлися на дерева, інші хапали коней, впряжених у кибитки, й неслися світ за очі, інші бігли до лісу.

Драгунський офіцер Мирослав Смолярек прийняв виклик пораненого звіра. Він жбурнув убік розряджену рушницю, підострожив Клеопатру й рушив назустріч звірові. Ще на скаку встиг вистрілити з пістоля, а тоді вихопив шаблю й полетів галопом на кабана. Атака була настільки ж стрімка, як і безглузда.

Вигострений булат тільки ковзнув по кам’яному лобові чудовиська й відтяв йому вухо. Звір, люто рикнувши, розвернувся до нападника. Змах страшних закривавлених іклів – і Клеопатра, ніби зрізана косою травина, впала на бік. Кров фонтанами вдарила з перетятих артерій на кінських ногах. А вепр люто рохнув і, двічі мотнувши головою, розпанахав кобилиці черево. Мирослав не встиг навіть витягти ноги зі стремен, як впав, придушений крупом кобили. Та захрипіла, забилася в передсмертній агонії, перебираючи ногами – ніби намагаючись утекти від смерті. Через те черево її випорожнилося, на траву випали скривавлені тельбухи. Клеопатра востаннє заіржала й, сіпнувшись усім тілом, випустила дух. Її мертве тіло всією масою навалилося на скалічену ногу драгуна.

Мирослав спробував звільнитися, смикнув ногу й знепритомнів від болю. А коли туман перед його очима трохи розвіявся, першим, що він побачив, було велетенське, геть скривавлене рило й спрямовані на нього криві, наче турецькі ятагани, ікла.

Розділ 2 Влучний постріл

Анджей не встиг за приятелем – надто стрімкою та відчайдушною виявилася офіцерова атака на кабана. Побачивши її жахливий наслідок, панич теж підострожив коня, щоб хоч якось допомогти Мирославу, та раптом кінь під ним на всьому ходу зупинився – ніби вріс чотирма ногами в землю. Анджей припав до гриви, та кінь хвицнув, високо підкинувши зад, і вершник, втративши стремено, полетів уперед. Падіння було болюче, лише якимось дивом він не скрутив собі в’язи. Але рука була таки зламана, і коли Анджей спробував витягти пістоль, сліпучий біль прохопив усе тіло, аж почорніло в очах, а п’ясть безсило повисла.

Коли біль трохи відступив, Анджей озирнувся на коня. Той стояв непорушно, і на його морді грала їдка посмішка. Чи то причудилося мисливцеві від болю, чи, може, кінь просто вишкірився, злякавшись нападу сікача. Панич покликав рудого скакуна, але той раптом розвернувся й понісся до лісу. Анджей спробував піднятися, але нога не слухалася – певне, вивихнув, заплутавшись у стременах.

Що ж робити? Хотів гукнути слуг, але ті розлетілися, як сполохані горобці, навіть його коляску хтось поцупив і вже минав на ній рідколісся. Тоді глянув уперед – там розлючений кабан патрав злощасну кобилу. Звір ніби впивався кров’ю жертви, вихлюпуючи чорну лють на бездиханну тварину.

Наступної миті його чутливі вуха вловили хрипке дихання Анджея. Вепр кинув шматувати здохлу кобилу та її вершника й, повернувши рило, посунув на молодого мисливця.

Анджей лежав за кілька кроків від розтерзаної Клеопатри. Його раптом знудило – чи то від побаченого кривавого місива, чи від болю у зламаній кінцівці. Та все ж, переборюючи хвилі нудоти й страшенного болю, молодий аристократ притиснув до грудей зламану руку й, штовхаючись неушкодженою ногою, поповз до сосни, що самотньо росла на узліссі. Ще кілька поштовхів – і він досягне дерева, а там, може, й вдасться якось забратися на гілку. Однак, помітивши, як швидко скорочується відстань між ним і закривавленим чудовиськом, Анджей зрозумів марність своїх зусиль. Він зупинився й осклянілими очима спостерігав, як велетенський розлючений звір насувався на нього.

Думки вихором понеслися в його голові. Як же так? Померти саме зараз, коли смуга невдач, здається, назавжди лишилася позаду, коли фортуна надала йому шанс на сімейне щастя, коли привид убозтва відступив? Можливо, вчора, коли до нього завітали лихварі, це було б логічно, але зараз… Як ницо пожартував над ним Господь, приславши цього листа саме сьогодні! Ні, він не готовий до смерті серед смердючих боліт, від іклів цієї брудної тварини. Який безглуздий кінець!

Ось потвора вже за кілька кроків… Як швидко все змінилося – лише кілька хвилин тому саме це страховисько було його здобиччю, дичиною, а тепер він, граф Анджей Яблонський, лежить скалічений, чекаючи на вирішення власної долі!

– Боже, я не хочу помирати! Залиш мені хоч один шанс! – вигукнув він у відчаї, звертаючись скоріше до себе, ніж до Бога.

І саме в цей час гримнув постріл. Куля ввійшла просто в отвір скаліченого вуха вепра. Той за інерцією зробив ще кілька кроків і впав, притиснувши велетенським рилом ноги панича. Паща звіра відкрилася, дихнувши смородом в лице людини, ніби то дихнула розверста могила або сам диявол приліг коло його ніг.

Анджей смикнувся, щоб відповзти подалі,– і зомлів.

Розділ 3 Порятунок

Граф Яблонський прийшов до тями від того, що його тягнув на ряднині дужий чоловік у літах, вбраний у сіру сорочку із цупкої домотканої полотнини, простоволосий, з густою шевелюрою на голові, яку лише на скронях трохи пробивала сивина. Щось у грудях Анджея ніби раз і назавжди відірвалося й зараз бриніло на одній волосині. Через те млявість і сонливість розтікалися тілом, іноді відступаючи під тиском нападів болю. Тоді він починав стогнати, дивлячись у небо широко розплющеними очима. Там пливли кучеряві баранці хмаринок, перетворюючись в уяві графа на чудернацьких звірів. Он же він, його кінь,– шкіриться з хмари! Глузує над його неміччю… Що за примара?

Він навіть спробував піднятися на ряднині, аби позбавитись того видива, однак голова безсило впала. Хмара тим часом змінила обриси й попливла далі над болотом.

Тіло молодого графа геть обм’якло й безвільно колихалося на рядні, інколи здригаючись від припливів пропасниці. Білява голова похитувалася в такт крокам рятівника.

– Посидьте тут, паничу, поки я впіймаю якогось коня! – Широкоплечий мисливець підтягнув молодого графа до сосни й привалив спиною до стовбура.

Лише тепер, коли ребриста кора старої сосни ятрила Анджею спину, він зрозумів, що то бриніло – на волосині висіло його життя. Кроків за тридцять від сосни на скривавленій траві лежала на боку його чорна щетиниста смерть. Довгий волос на спині вбитого вепра ворушився від подихів вітру, й від того здавалося, що цей здоровенний монстр зовсім не мертвий, а лише зачаївся, принишкнув і чекає слушного моменту, аби кинутися на графа. Величезні жовтаві ікла чудовиська, наче відточені леза, вилискували проти сонця. Навколо по галявині були розкидані тельбухи коней, скалічені й мертві собаки. Графа знову знудило.

– О, бачу, ви, пане, людина надто тендітна. Зараз я накладу шину на перелом і відвезу вас до себе. Там і підлікуєтесь. А тепер спробуйте витягти ногу, хоча буде трохи боляче! – Чоловік поклав на опухлу ногу ліву руку, а правою рвучко смикнув. Анджей скрикнув і знову поринув у забуття. Очуняв уже на бричці, запряженій гнідою кобилою, що весь час стригла вухами, ладна з переляку будь-якої миті кинутися в галоп. Рука Анджея була перемотана й прив’язана до якихось кілочків, що, у свою чергу, були приторочені ременем до грудей.

– Ледь знайшов якогось возика. Добре, що хоч цей панський тарантас застряг у вільшанику, а то довелося б вас, паничу, волоком тягти майже п’ять верстов. Ну й веприще – просто чорт, а не кабан! Піввіку я тут лісником, а подібного звіра не бачив. Тр-р-р! – Рятівник зупинив коня коло скривавленої туші, витяг із-за пояса невеличку сокирку і двома ударами вибив на траву страховидні ікла.– Зроблю собі намисто, а то ніхто не повірить!

Лісник усміхнувся до графа й запхнув трофей до великої шкіряної сумки, що висіла через плече на широкому ремені. Рушниця, закинута навхрест на інше плече, трохи заважала йому рухатися.

– Це ти його поклав? – ледь ворушачи губами, спитав Анджей.

– Довелося, а то б він вашу милість розпоров, як в’язану рукавичку.– Чоловік усівся на бричку й перебрав вішки. Кінь рушив, увесь час скоса поглядаючи на страшну тушу.

– Слухай, чоловіче, відвези мене до Ковеля, до мого маєтку! Тобі заплатять.

– Добре, тільки трохи пізніше! Ви, ваша світлосте, на цій таратайці й півгодини їзди не витримаєте. Давайте вже краще до мене! Згодні? – Він повернувся до Анджея й змовницьки підморгнув.

– А майор… Мирослав? – знову ворухнулися спраглі губи.– Що з ним?

– Пан офіцер? Йому, гадаю, вже нічим не допомогти. Там тільки шмаття залишилося від його мундира. Та ви не переймайтеся, він, певне, вже з Богом розмовляє. Н-но-о, заснула! – Лісник потягнувся і вперіщив кобилу лозиною. Та одразу перейшла на рись, і невдовзі бричка вискочила на лісову дорогу, швидко віддаляючись від убитого страховиська.

Груди Анджея щось стиснуло, в очах закипіли сльози. Він волів би зупинити цього черствого мужика, якому байдуже, що на полі зостався труп його доброго друга. Однак бричка, підскочивши на вибоїні, так струсонула графа, що він знову провалився в забуття.

Розділ 4 Доглядальниця

Високо вгорі перешіптувалися сосни, наповнюючи кімнату смолистим ароматом. Той лісовий запах ніби серпанком огортав хатину лісника. Сутінки в лісі настали раптово – впали разом із рясним дощем. Дощ полив як із відра, потім трохи вщух і тепер скапував із дерев, зі стріхи, стукотів по дошці, кинутій десь за кладку біля ґанку. Монотонний звук капежу залітав до кімнати разом із пахощами лісу крізь прочинене вікно. Десь удалині прогуркотів грім.

Молодий граф прокинувся від цього гуркотання. Його очі швидко звикли до присмерку й помітили, що, крім нього, в хаті є ще хтось. У темному кутку біля вікна ворухнулася завіска, промайнув чийсь силует. Анджей напружив зір, швидка тінь знову мигнула на тлі вікна. Його рятівник видався йому повільним, навіть вайлуватим, а це щось зовсім інше… Граф намацав важкий ціпок, що стояв біля ліжка, й став чекати. Невже злодій – тут, серед лісу?..

– Хто тут? Ану виходь! – наказав він, стискаючи здоровою рукою кийок, який господар зробив для нього з обрізка вільхи.

– О, як сердито! Чи ви вже прокинулися, паничу? То я – Мальва. Їсти ось вам принесла. Тато поїхали в місто, щоб повідомити про вашу милість, а мене приставлено за вами доглядати…

Голос, що пролунав у присмерку, нагадував ангельський дзвоник.

Тінь нахилилася над столом і викресала вогонь. Кімнату залило мерехтливе світло каганця. Анджей миттю сховав ціпок за ліжко, застидавшись через свій страх. Але швидкий погляд дівчини перехопив той рух. Вона посміхнулася й мовчки заходилася поратися біля плити.

Спершись на лікоть, молодий граф із цікавістю розглядав свою доглядальницю, що ставила посуд на стіл. Хоч світло в хаті було досить тьмяне, воно не могло приховати її вроду: молода, років сімнадцяти, струнка, граційна. Тендітні руки швидко й вправно поралися з горщиками. Тонка домоткана сорочка навіть у присмерку не могла приховати налиті перса, а тонку талію перехоплював вишитий кольоровою вовною пояс. Русяве волосся, заплетене в косу, сягало талії.

Граф прикипів поглядом до красуні: чи це не сон, чи не лісова мавка явилася до нього в хатину лісника, аби спокусити своїми чарами? Все здавалося якимсь нереальним: і цей дощ, і мерехтливе світло каганця, і ця лісова красуня, що поралася з вечерею. Зазвичай багатослівний, граф зараз не мав що й сказати – лише мовчки кліпав очима, спостерігаючи за дівчиною.

– Чого ви так на мене дивитеся, паничу? Мені аж лячно, може, у вас знову гарячка починається?

– Та ні, вибачте, пані, просто раніше не бачив такої краси.

– Тю на вас! Яка ж я пані? Насміхаєтесь, паничу? Або знову марите.– Вона розсміялася, засоромилась, а щоб не видати своєї ніяковості, сховалася подалі від світла.– Ось вам вечеря, може, у ваших хоромах такого й не їдять, то вже вибачайте!

Мальва підсунула до ліжка, де лежав Анджей, стілець і поставила на нього глиняну таріль із паруючою бараболею й глечик із молоком. Молодий граф вечеряв, щохвилини поглядаючи на дівчину.

– Здається, я нічого смачнішого не куштував,– нарешті вимовив він, коли поклав ложку, а на дні миски лишилося тільки дві шкварки.

– Скажете таке! Певне ж, там, у маєтку, готують краще.

Мальва підсунула ослінчик і сіла навпроти, щоб відрізати окраєць хліба. Молодий граф нахилився, щоб узяти хліб, і випадково торкнувся її руки. І від того дотику кров у його жилах зашумувала так, ніби поруч розірвалася кульова блискавка: обпекло душу, а іскри від того спалаху вихопили з темряви обличчя дівчини. Такого з ним, визнаним ловеласом, ще ніколи не відбувалося.

Все це тривало лише мить. Дівчина, здається, теж відчула щось подібне й відсахнулася, зашарівшись.

– Облиште, паничу, що це ви собі надумали! – Вона зірвалася на ноги й кинулася до дверей, ніби сполохана лань.

– Зажди, Мальво, я не хотів тебе образити! Вибач, не йди! – кинув навздогін Анджей, спробував підвестися, але, спершись на розпухлу ногу, одразу ж упав на долівку.

Дівчина зупинилася в дверях, а помітивши, як молодий граф намагається підвестися, кинулася допомагати. Коли той знову опинився в ліжку, Мальва почала швидко одягатися.

– Залишайся, куди ти йдеш? Там же дощ! – благально промовив Анджей.

Дівчина зупинилася й лукаво поглянула на панича.

– А чіплятися й насміхатися не будете?

– Що ти! Можу навіть, якщо тобі не до смаку, називати тебе не красунею, а замурзою.

Незважаючи на біль у нозі, граф вичавив із себе посмішку.

– Що? Хто тут замурза? Ось я не подивлюся, що ви панич…– Вона вхопила було віника й замахнулася. Та враз усміхнулася, впіймавши його погляд.– Знову кепкуєте, пане… Краще поїжте ще, а то щоки геть запали.

– А ти посидиш поруч?

– Може, ще й ложку потримати?

– Бачу, язичок у тебе як бритва.

– А вас, паничів, як не поголиш, то сама гола ходитимеш.

– Чому ж так погано про нашого брата?

– Та наслухалися вже… Он у сусідньому селі, у Більчаківці, панич окрутив дівчину та й покинув, а та, бідна, з дитятком так і ходить попідтинню. Нікому не потрібна: батьки відцуралися, односельці пальцями тицяють.

– Він же силою її не тягнув.

– Хтозна, може й тягнув. Кому люди повірять, паничеві чи покритці? Судді завжди на боці тих, у кого гроші.

– А може, не всі вже такі й погані?

– Ага, є й добрі, тільки коли зубами до грубки.

– Як то – до грубки?

– Коли сплять! – залилася сміхом дівчина. Анджей теж розсміявся, захоплений тим веселим дзвіночком.– Який же ви дивний, паничу: нічого-то не розумієте!

– Мене, між іншим, батьки Анджеєм назвали, а не паничем, ти теж можеш мене так називати,– ображено вимовив граф.

– Вибачте, ваша милість! Казатиму «пан Анджей»,– ураз нахмурила брови Мальва.

– Та ні, я це до того, щоб ти говорила зі мною без того «пана».

– Змилуйтесь, але ж ви пан?

– Не для тебе, Мальво. Надто вже ти мені припала до душі.

– Ви знову за своє! – Дівчина схопилася з місця.

– Присядь. Ти ж бачиш, який я кволий. Чи ж я тобі щось заподію?

Дівчина підозріливо глянула на панича, але все ж присіла.

– Знаєш, як тільки я тебе вгледів, серце в мене обірвалося. І тепер, певне, не буде мені місця на цім світі без тебе. Гадаю, зачарувала ти мене.

– Знову гарячка?

– Не жартуй, Мальво,– я серйозно кажу! Невже я тобі взагалі не подобаюся?

– Я… Ні! Пустіть, паничу!..– Вона висмикнула руку і встала.

– Ти не відповіла. Ти мною гребуєш чи тобі взагалі байдуже?

Мальва підійшла до вікна й мовчки подивилася в темряву – туди, де наспівували струмені дощової води, зриваючись зі стріхи.

– Мальво, скажи, я тобі байдужий?

– Якби ж то так, Анджею…– тихо промовила дівчина. І раптом, затуливши обличчя долонями, вибігла на ґанок.

Розділ 5 Поліцейський розслід

Лісник повернувся під ранок тією ж бричкою, що нею привіз до себе графа Анджея, промоклий до нитки. Із ним було ще двоє панів у плащах: лікар і вусатий поліцейський офіцер. За бричкою верхи місили багно двоє жовнірів. Солдати лишилися на ґанку, а до хати, слідом за господарем увійшли двоє поважних панів.

– Ви, певне, пан Анджей Яблонський? – ще з порога, струшуючи воду з плаща, запитав вусань.

– Так. З ким маю честь? – Анджей підвівся на постелі.

– Дозвольте відрекомендуватися: Януш Косинський з комісаріату повітової поліції. А це зі мною лікар Яким Крац. Маю наказ від повітового поліційного комісара докладно розібратися в обставинах загибелі королівського офіцера. Прошу пана розповісти про ту жахливу пригоду, що сталася кілька днів тому тут, у лісі. Сьогодні мої жовніри знайшли останки майора Смолярека. Прийміть співчуття. Нам дуже прикро, бо ми дізналися, що ви товаришували з тим паном.

Поліціянт, притримуючи шаблю, безцеремонно всівся на стілець коло ліжка Анджея. Проте втрутився лікар:

– Перепрошую пана, але я маю спочатку оглянути графа! Здається, лісник вам усе розповів дорогою про ту пригоду.

– Так, але я маю почути все з вуст пана Яблонського,– заперечив вусань.

– Панове, вибачте, майор був моїм ліпшим другом… Я мав крихку надію, що він усе ж таки вижив, але зараз… прошу залишити мене на хвилину…

Граф повернувся до стіни, аби гості не побачили його сліз.

– Розуміємо пана. Ми поки зачекаємо на ґанку…– почав був лікар, підводячись.

– Ні, заждіть! То лише хвилинна слабкість.– Анжей уже впорався із шорстким клубком, що підкотився під горло й заважав розмовляти. Потім повернувся до гостей.– Я готовий розповісти всі подробиці!

– Той чоловік,– поліціянт кинув погляд на лісника, що й досі стояв у дверях,– учора приїхав до постерунку2 й повідомив, що майора, перепрошую,– покійного майора Мирослава Смолярека пошматував здоровенний кабан, а ще той звір напав на вашу світлість. Він також каже, що власноруч пристрілив вепра. Проте на місті пригоди ми не виявили труп звіра. Чи добре пам’ятає пан Анджей ту пригоду, і чи не було то якимось навіюванням чи маревом? Шляхтичі, що були на тих ловах, нічого подібного не бачили, та й крім кількох слуг, яким не варто йняти віри, бо вони повтікали геть, кинувши господаря, ніхто не бачив того вепра. Місцевий ксьондз, якого ми привезли сюди вчора, аби він відспівав загиблого, надав вельми поганий відгук про лісника. Мовляв, до костьолу не ходить, водиться зі всякою лісовою нечистю. Та й посполиті, яких довелося привести, щоб зібрали рештки загиблого, підтвердили, що лісник безумовно чаклун, бо лікує всілякими зіллями й заклинаннями, а при нагоді може напустити на будь-кого вроки.

– Той чоловік, я й досі навіть не знаю, як його звати, врятував мені життя, панове! Якби не його постріл, то і я б лежав пошматований серед болота поруч із Мирославом. Ви ж освічена людина, пане комісар, невже дійсно вірите в ту маячню? – спалахнув Анджей.

– Я б не був таким категоричним у цьому випадку, пане Яблонський. Мені потрібні факти й докази. Пан комісар має знайти винних у загибелі майора Смолярека. Цей достойний шляхтич доводився йому двоюрідним племінником.

– Але до чого тут мій рятівник?

– Якщо він такий влучний стрілець, то чому одразу не вполював звіра? І де, вибачте, причинець убивства – той страхітливий вепр?

– Я не розумію ваших підозр, бо є логічне пояснення. Лісник прибіг, коли все вже було скінчене й Мирослав лежав, придушений конем. А вепр… скоріш за все, його рештки розтягли вовки або інші хижаки.

– Це так, пане Яблонський, але чому вони залишили труп коня? Де тут, скажіть, логіка?

– Н-ну, не знаю. Можливо, звір був тільки контужений кулею і згодом відповз кудись у болото.

– Те саме каже й лісник. Але мої жовніри обшукали все навколо й не знайшли найменших слідів. Можливо, їх змив дощ, але поруч із загиблим ми добре бачили численні сліди, проте не вепрячі, а кінські!

Почувши про кінські сліди, лісник, який досі виглядав байдужим, цілком перетворився на слух.

– От вам і відповідь. Вочевидь, якісь посполиті натрапили на вбитого звіра й поцупили його на м’ясо,– продовжував Анджей, роздратований суперечкою з недолугим, як на його думку, стражем порядку.

– Я теж мав таку версію, але слідів воза чи хоч би брички немає. Уявляєте, яким мав бути вершник, аби підняти ту величезну тушу на сідло? Адже, виходячи з розповіді лісника, той звір був справжнім монстром. Отже, ніякого звіра взагалі не було! – підсумував поліціянт, заокругливши очі так, ніби щойно відкрив новий континент.

– Як то можливо? А хто ж тоді збив з ніг кобилу й пошматував Мирослава? – здивуванню Анджея, здавалося, не було меж.– Чи я теж осліп?

– Саме це я й намагаюся з’ясувати,– вів далі вусань.

– Ви кажете, там були кінські сліди? – півголосом спитав лісник.

Захоплені суперечкою пани ніби й не почули запитання.

– Чекайте, я зараз надам вам доказ! Прошу, чоловіче, підійди сюди! – звернувся граф до лісника.– Покажи пану Ясинському ікла – ти ж власноруч відтяв їх у вепра!

Лісник ніби й не почув, а знову запитав, уже голосніше:

– Ви бачили того коня? Він вогняної масті?

Офіцер рвучко повернувся до лісника. Що там каже цей посполитий? Підозрюваний має мовчати, поки його не спитають!

– Якщо вогняної масті, то це, можливо, мій Цезар,– промовив Анджей, відчутно зрадівши.– Я придбав його лише кілька днів тому! Хтось його знайшов?

Молодий граф повернувся до господаря хатини.

– Пане, ви дійсно його купили?

– Так, у тієї старої циганки, що живе на острові посеред болота. Пощастило – купив майже за мідні гроші.

– Я тут лісником дуже давно, пане, але ніяких циган зроду-віку на острові не було. Вони зазвичай стають табором біля великих сіл або містечок.

– Але я ж купив того коня?

– Тоді ви купили собі погибель. Я знаю, хто та циганка. Тільки вона здатна викликати цю болотну потвору,– вимовив лісник, скрушно хитаючи головою.

Частина 2

Розділ 1 Демона не можна приручити

Чорна карета із заштореними вікнами викотилася на бруківку. Попереду ще довгий шлях до Варшави. Але пасажирка вдоволено відкинулася на м’якому сидінні: все, що задумала,– зроблено. Тепер її статкам уже нічого не загрожуватиме. Вона відкрила скриню й оглянула свій трофей – мідний позолочений диск із втиснутими в нього золотими монетами. Посміхнулася й зачинила скриню.

Заможна жінка мандрувала інкогніто, майже без супроводу – лише вірний дворецький та конюх. Не треба, щоб хтось випадково дізнався про цю подорож.

Аби згаяти час, вона почала розглядати краєвиди крізь шпаринку в шторці. І хоча їй було байдуже до місцевості, що тяглася, поступово змінюючись, за вікном, несподівано її серце трохи защеміло. У цьому лісовому краї пройшла її юність, тут вона пізнала перше кохання. Десь у цій глушині живе її дочка. Певне, красуня, хотілося б її колись побачити… Але це вже занадто. Якщо хтось із ворогів пронюхає про її минуле, не бачити їй королівського двору. І без того багато підступних пліткарок і заздрісників плетуть тенета інтриг…

Та Аліція Камінська не з тих, хто дасть себе впіймати задурно. Скільки зусиль і старань покладено на те, щоб досягти того статусу, який вона має зараз, а нині все поставлено на карту, і ще невідомо, як вона ляже. Графиня підкупила нотаріуса, і той показав їй заповіт покійного чоловіка ще тоді, коли він був живий. Усе, що зараз належить їй, за його волею, має перейти до її прийомної дочки Альжбети, коли та вийде заміж. Старий блазень залишив Аліцію голою та босою – себто такою, якою вона прийшла до нього. Ні, жодної хвилини не любив її чоловік, а може, зрозумів незадовго до кінця, що вона використала його, як тільки змогла.

А що з того кохання? Аліція втратила голову лише один раз у житті. Молода проста панянка з бідного волинського шляхетсьго роду до нестями закохалася в лісника. То було якесь затьмарення, помутніння розуму. Вона втекла разом із ним до лісу і там із головою поринула в любощі. Здавалося, обоє вони створені одне для одного. Він носив її на руках, показував неймовірні чудеса, вчив лісової премудрості, навчив навіть чаклувати, бо й сам був сином чаклуна. Вона захоплювалася його силою, його вмінням підкоряти природні стихії. Але з часом їй почала набридати та буденність, у якій доводилося існувати. Незабаром народилася їхня донька, і хоч більшість повсякденних турбот узяв на себе коханий, вона невимовно нудилася, прагнучи до людей, до світу.

– Чому ти, маючи таку надлюдську силу, вміючи підкоряти волю тварин та навіть людей, досі сидиш у своєму лісі? Ти міг би бути знатним вельможею при дворі, ба більше – навіть керувати нашим безвільним королем. Ти ж сам казав, що походиш із роду знаних волхвів, а наш король любить всілякі дива.

– Я маю особливе покликання: стерегти болотного демона. Ще мій дід з ним змагався. Всі волхви Волині разом силою своїх чар змогли тоді загнати його в пастку і замкнути в Коло. Але демон, що живиться жадібністю людей, зумів звільнитися і вбив мого діда. І тепер точиться постійна війна. Кожної повні ця потвора піднімається на поверхню, щоб отримати жадібну душу. І з кожною новою жертвою демон стає сильнішим. Мій батько все життя з ним боровся, а тепер моя черга заганяти його назад, у прірву.

– Любий, ти покажеш мені, як це робиш?

– Ні! Повір, кохана, це не забавки…

– Покажи, я тихенько сидітиму десь осторонь! – Вона взялася пестити чоловіка, ніжно заглядаючи в його очі.

Тієї ночі вони кохалися з якимсь шалом. Вона здавалася ненаситною, і як тільки коханий стомлювався, знову пестила його, зваблювала, цілувала, тоді він брав її знову й знову. Насолода, здавалося, не має краю. Вони навіть удень не вставали з ліжка – а вночі він усе ж таки піддався на її вмовляння та повів Аліцію до озера.

Чари жіночі – найсильніші, навіть найвпертіший чоловік, що здавався до того крицею, від тих чар стає м’якішим за хліб. Це графиня Камінська запам’ятала назавжди.

Та ніч видалася страшною. Молодий лісник, певне, зморений коханням, не зміг утримати демона, і той майже вирвався, готовий розправитися з чаклуном. Над озером нависла громова хмара, знявся шалений буревій. Блискавки знову й знову встромлялися у воду, а звідти виривалися руді язики полум’я, хмари смердючого газу й змієподібні дуги, що яскраво сяяли голубим світлом. Урешті з пучини виринув рудий кінь й загарцював по воді. Він настільки наблизився до них, що Аліція вже відчувала його жагучий подих. Здавалося, ще мить – і кінь втопче їх обох у мулкий берег.

Тоді лісник востаннє здійняв посох і спрямував блискавку просто на коня. Коли ж потвору охопило вогняне коло, вхопив кохану за руку, й вони побігли до лісу. Мчали з останніх сил, панночка увесь час зупинялася, падала, тоді лісник підхопив її на руки й поніс поміж деревами. Де й взялася у нього та сила…

Тим часом кінь, визволившись із вогняного кола, кинувся в погоню. Він швидко наздогнав їх і вже дихав утікачам у спину, коли лісник добіг до нагромадження якихось валунів. Упхнувши Аліцію до вузької щілини між двома масивними брилами, він залишив її на мить у тісному проході, а сам пірнув углиб печери. Зовні кінь уже бив копитами по граніту. Від тих ударів сипалися іскри, гуло у вухах. Що той камінь проти пекельних копит тварини, в яку вселився демон? Ще мить – і вони будуть поховані під розбитим камінням…

Аж ось із глибини печери виринув її любий, тримаючи в руках якийсь згорток у сірому полотні. Зірвав покривало – і звідти з’явилося щось схоже на невеличкий круглий щит із прикріпленими по краю золотими монетами. Як тільки круг опинився навпроти коня, звідти вдарило п’ять потужних променів світла. Від того проміння кінь ніби осліп і не знав, куди податися, одразу присмирнів, навіть ніби зменшився в розмірах, а потім розвернувся й галопом подався геть. Лісник переслідував його доти, доки потвора не зникла в хащах. Водночас і вдалині, над озером, усе вщухло. Ніби й не було того страшного рейваху.

– Що то було, Світане? – спитала перелякана Аліція.

– Я зупинив його останнім засобом. Це Коло, оберіг, запечатаний п’ятьма печатками. Лише однієї бракує – її постійно тримає в зубах та твар. Якби здобути й ту, шосту, демон навічно пішов би в нетрі болота, до свого гнилого царства.

– Світане, я теж хочу навчитися приборкувати демона, як ти.

– А не лячно тобі буде?

– Лячно, але ж це так захопливо!

І він почав учити її, навіть не спитавши в тих, хто колись передав йому Силу.

Аліція виявилася здібною ученицею. Вже за місяць вона сама могла розганяти хмари й викликати буревії. Але невдовзі це їй набридло. Мати таку силу й скніти в лісі – це верх безумства! Вона, така молода, така красива, буде змушена витратити все своє життя, щоб разом із чоловіком ганятися за якоюсь конячкою. Ні, не для того її народили, вона має підкорити увесь світ.

Молода жінка не раз бачила, як під час королівських ловів до тутешніх лісів з’їжджалося превелебне панство. Манірні дами в дорогих убраннях гидливо дивилися на її вбогі сукні. Вона шукала будь-яку можливість змінити своє життя, і така можливість скоро з’явилася. Якось до них завітав старий граф Камінський, порохнявий, але ласий до молодих жінок. Тут Аліції навіть не довелося застосовувати свої нещодавно отримані знання – старий одразу накинув на неї оком. Вона дочекалася, коли її коханий вирушив заганяти дичину для знатних мисливців, і звабила старого. Продемонструвала таку цнотливість, таку закоханість, а потім удала таку любовну втіху, що той запропонував їй руку й серце та повіз до Варшави. Там вона відразу увійшла до вищого світу. Її залицяльників і коханців можна було шикувати в довжелезну чергу.

Чи жалкує вона про це? Аліція поринула в роздуми, похитуючись на подушках. Карета вже їхала бруківкою, і м’які ресори, порипуючи, заколисували графиню.

Так, вона дійсно хотіла б побачити свою єдину дочку, яку народила від лісника Світана. Але яка з неї мати? Вона й другу свою дитину, приймачку, не надто балувала. А любов? Була, але єдина. Як налетіла лавиною, так лавиною і зійшла. Пізніше інколи закохувалася, точніше – закохувала в себе. Та найбільше любила золото, вбрання й пишноту слави. Вона й досі мала такий вплив при дворі, що одного її слова було досить, щоб возвеличити якогось шляхтича або ж кинути його в багно бідності.

Її друга, названа дочка Альжбета до останнього часу прислухалася до кожного її слова, навіть згодилася взяти шлюб зі старим удівцем, аби примножити родинні статки. Але тепер, коли заповіт її батька було виголошено і вона дізналася, що весь спадок має дістатися їй, уперлася, наче ослиця. Виявляється, їй давно припав до серця граф Анджей Яблонський, буцімто вона закохалася в нього ще дівчиськом, коли той навчався у військовому ліцеї. Колись побачила його під час параду – саме він упіймав букет, який вона кинула драгунам. З того часу тільки він перебував у її мріях. А тепер їй засіло в голову вийти за цього гульвісу, який уже примудрився протринькати й програти в карти родове майно і тепер зазіхає на її статки. Не бувати цьому! Надто вже тяжко здобувала Аліція своє багатство, щоб так просто його втратити. Вона могла б підіслати найманого зарізяку або отруїти небажаного зятя, але вибрала кращий спосіб. Випустила вогняного коня – і продала його розбещеному паничеві

Відтепер графиня Камінська матиме особистого демона. І хай хтось спробує стати їй поперек дороги!

Жінка відкинула вуаль і розсміялася лихим сміхом.

Вона знову дістала зі скрині мідний диск, окований золотом. На ньому був чітко, глибокими рисами витіснений лик сердитого Сонця, від якого відходило шість променів. Кінці п’ятьох впиралися у важкі золоті монети, і лише один завершувала глибока діра, дно якої чомусь ніяк не вдавалося розгледіти. Дивно було бачити такий глибокий отвір у плоскому дискові в палець завтовшки. Вона довго придивлялася – що там на денці, аж раптом її увагу привернула якась тінь за вікном. Графиня відхилила завіску – полем уздовж дороги біг кінь. Ну й хай собі, чи мало їх там пасеться? Побачив екіпаж і давай собі гарцювати… Але ні – він вогняно-рудий!

Не може того бути… Вона продала вогняного коня тому лайдаку, а сама вже третій день у дорозі. Проте кінь швидко наздогнав карету і тепер біг поряд. Повернув голову й зазирнув, як здалося, просто в душу графині.

Аліція мало не зомліла: на неї дивилося справжнє обличчя демона. Коні в упряжці злякалися й понесли, карета підскакувала на вибоїнах і мчала з шаленою швидкістю, здавалося, ще трохи – і вона розсиплеться. Кучер не втримав віжки й полетів шкереберть у канаву, відтепер уже ніхто не керував кіньми… Графиня сіпнулася до своєї скрині, вихопила позолочений диск – і саме в ту хвилину вогняний кінь оглушливо заіржав. Упряжка сіпнулася вбік, передня вісь тріснула, колеса розкотилися в різні боки, а карета перекинулася й з гуркотом покотилася вниз із високого насипу.

*

Про зникнення графині при королівському дворі згадували недовго. Хтось пустив чутку, що вона втекла з черговим коханцем чи то в Угорщину, чи в Трансільванію. Всі з полегшенням зітхнули, а місце першої дами швидко зайняла інша, значно молодша вельможна пані.

Розділ 2 Неждане кохання

– Пане офіцере, я наполягаю на огляді його світлості! – Лікар здавався невблаганним. Він майже затулив собою графа, не дозволяючи поліціянту наблизитися до пацієнта.

– Добре, тоді я ще порозпитую лісника.– Косинський встав і, чіпляючи шпорами мостини, попрямував до бородатого господаря. Той понуро сидів на підвіконні, похнюпивши голову. Тим часом лікар схилився над Анджеєм і взявся ретельно його оглядати.

Офіцер розкурив люльку.

– Таким чином, ти стверджуєш, що пана майора зарізав сікач?

– Кінь!.. Його вбив вогняний кінь! – вимовив лісник. Він був настільки стурбованим і зануреним у власні думки, що ледве зважав на сторонні запитання.

– Чекай, чоловіче, але твої попередні свідчення…

– Тепер я розумію – то він напустив вепра!

– Чи ти сповна розуму? Як може кінь напустити кабана?

– Пане, ви не знаєте цього, але той бурштиновий кінь – дух болота. Злий дух, що сидів глибоко в землі, але хтось його покликав… Це жахливо! Відтепер він звільнився, і його майже неможливо зупинити. Я мушу поспішати! Можливо, ще вдасться щось зробити…

– Надто плутані свідчення. Я маю тебе заарештувати та віддати під суд за намагання заплутати слідство! – Офіцер розкрив двері й гукнув солдатів: – Жовніри, візьміть цього чоловіка!

До хати ввійшли двоє військових, узяли лісника під варту й вивели надвір.

– Але, пане офіцер… Я протестую! Ця людина врятувала мені життя! – звівся на ліжку Анджей.– Негайно скасуйте цей наказ!

– Перепрошую пана, але за намагання омилити слідство лайдак має відповісти. Відвезіть його до повіту! – гукнув поліціянт через вікно солдатам.– А вам раджу збиратися та їхати з нами, поки ці мужлаї не заподіяли вам шкоди. Честь!

Він козирнув і з почуттям виконаного обов’язку вийшов із хати.

– Зупиніть його! – гукнув Анджей. Він зірвався на ноги й попрямував до дверей, але, ступивши кілька кроків, упав посеред хати. До нього кинувся лікар. З кухні, нічого не розуміючи, вибігла Мальва. Глянула на графа, над яким схилився лікар, потім угледіла крізь відчинені двері, як жовніри заштовхують її батька до брички.

– Тату, таточку, за що вас? Відпустіть! – вигукнула дівчина й кинулася за батьком. Солдат відіпхнув її прикладом рушниці, дівчина перечепилася, впала і, вдарившись головою об сходинку ґанку, знепритомніла. Лісник вирвався й кинувся до доньки, але теж отримав прикладом по голові. Кров хлинула йому з носа. Він захитався і впав навзнак. Жовніри за вказівкою офіцера зв’язали й закинули лісника в бричку.

– Пане лікарю, допоможіть графові зібратися – ми від’їжджаємо! – гукнув поліціянт через відчинене вікно. Лікар тим часом насилу затяг непритомного пацієнта на ліжко.

– Боюся, він не зможе витримати довгу дорогу.

– Тоді залишайтеся з ним, а я маю доставити злочинця до постерунку.

– Ні, я тут ні в якому разі не залишуся! – злякано заквапився Яким Крац.– Дівчина вже прийшла до тями, вона попіклується про графа. А за кілька днів я приїду по пана Анджея каретою.

– То хутчіш, бо скоро темніє, а ці ліси кишать розбійниками!

Лікар поставив на стіл перед Анджеєм кілька пляшечок. Дав понюхати нашатиру дівчині й, спакувавши своє знаряддя, вийшов.

Анджей знову спробував підвестися, прошкутильгав до дверей, вигукнув:

– Вам доведеться відповісти за самоуправство! Я буду скаржитися окружному комісару!

– Ваше право, пане, але я змушений додержуватися закону! Їдьмо! – Офіцер пхнув руків’ям нагайки у спину візника. Жовнір ухопив віжки, вперіщив ними по спині коней, і ті, одразу зірвавшись на галоп, вилетіли на лісову дорогу.

Граф, не стримуючи люті, вгатив здоровою рукою по дверях.

– Тупе стерво! Хто дає таким офіцерський чин? Я дійду до маршалка, аби покарав цю паскуду!

Коли бричка зникла між дерев, Анджей повернувся до дівчини, яка плакала в кутку на кухні. Набрав кухоль води, подав.

– Це ви в усьому винні! Якби тато вас не привіз сюди, нічого б не було!

– Вибач, я зроблю все, заплачу кому треба, використаю всі зв’язки, аби визволити твого батька.

– Але чому? Чому вони його схопили? У чому він винен?

– У тому, що цей бовдур, пся крев, має владу! – люто вигукнув граф, але одразу стишив голос.– Вибач, що зірвався. Я завтра ж їду до повіту!

– Чим, пане? Вони ж забрали бричку й пару коней.

– А винайняти?

– У лісі? Тут за тридцять верстов жодного хутора.

– Тоді піду пішки.

– Облиште, ви й на бричці не їздок, а не те що йти. Дайте краще вашу ногу, її конче треба перев’язати!

– Ми ж домовилися на «ти».

– Вибач… ні, не можу. Ви ж… ти ж… вельможний пан.– Дівчина зашарілася від того, що вперше звернулася до Анджея на «ти». І цей рум’янець остаточно вразив серце графа.

– Краще я подивлюся на твою рану! Он, на потилиці кров запеклася…– Анджей намочив чисту хустину й почав обережно протирати злипле волосся Мальви.

Воно пахло лісом. Лісом, свіжим сіном і неймовірною спокусою. Ну чому так завше? Чому він не зустрів цю дівчину хоч місяць тому? Він би все їй віддав, аби лише стала його. Зробив би графинею, і начхати на весь світ. Упав би до ніг короля… А ні, то й сам склав би титул і зробився простим шляхтичем, вільним як вітер, поселився б у цьому сосновому раю… Чому саме тепер він зустрів цю мавку, коли невдовзі весілля, коли багата й, як кажуть, гарна наречена чекає на нього у Варшаві? Бог, коли дає, то не шкодує: якщо бідність – то гола, якщо багатство – то безмежне. Він же так чекав справжнього кохання, не вірив, що існує, але ж шукав. А тепер усім серцем відчуває – ось воно, перед ним, рукою можна торкнутися – і разом із тим така прірва між ними…

Торкався її волосся, ніяковів від потаємних думок. Від кожного дотику все його єство здригалося, ніколи раніше такого не відчував. У нього ж були жінки, і не одна, але так – уперше.

«Анджею, поклавши руку на серце,– нарешті спитав він себе,– чи відмовився би ти зараз від багатства? Від тієї варшавської нареченої?»

Раніше б відповів не замислюючись, але зараз, коли вона, Мальва, така юна, така гарна, зовсім поруч… Напевне, що так. Зараз не потрібно ні багатства, ні придворного блиску. Заради цього ангела він готовий хоч сьогодні скасувати те весілля. Взавтра ж сяде й напише листа Альжбеті, яку він зовсім не знає. Врешті, це ж його дядько знайшов йому наречену…

Але це взавтра. А зараз Анджей відклав хустинку й обережно погладив голову дівчини. Мальва тремтіла, як осиковий лист.

Нагнувся, торкнувся губами чола. Схопилася як ошпарена.

– Пане, я ж просила…– Прожогом вилетіла на ґанок.

– Мальво, пробач, я не хотів тебе образити! Повір, ти для мене найдорожча. Я закохався в тебе із першого погляду!

Вона зачинила двері знадвору й притулилася до них. Стояла – і плакала від щастя.

– Мальво, не треба, там холодно! Клянусь честю, я не торкнуся тебе й пальцем без твоєї згоди.

– І землю їстимеш? – напівжартома поцікавилася дівчина.

– Їстиму! – вимовив граф.

Вона відчинила двері й, гордо випроставшись, кинула на стіл жменю суглинку. Мовляв, зараз побачимо, чого варті твої слова. Примружилася й мовчки подивилася на графа.

Той, накульгуючи, наблизився до столу, зібрав ґрунт у долоню й засипав собі до рота.

– Що ти робиш!.. Я ж пожартувала.– Мальва забігала навколо, принесла води й заходилася витирати рушником його обличчя. Анджей перхав, відпльовувався камінцями, на очах у нього виступили сльози.

– Тепер віриш? – промовив він, коли на зубах перестав хрумтіти пісок. Тоді взяв її за руки і спробував пригорнути. Вона теж потяглася до нього, але враз, як сполохане звірятко, відсахнулася.

– Я тобі не подобаюся? – тужливо вимовив він.

– Ні, Анджею. Просто я так швидко не можу. Мені треба звикнути. Я ж навіть на «ти» досі боюся тебе називати! – Вона знову зашарілася, махнула рукою й вибігла до кухні.

– Розумію,– вимовив він, почуваючись геть щасливим. Доповз до кухні, став в одвірку й почав дивитися, як вона порядкує. Мальва відчула той погляд, повернулася.

– Коли прийшов, то ставай до справи! – вимовила лукаво. Анджей узявся допомагати здоровою рукою – робив, як умів. Досі він і гадки не мав, як це – готувати їжу, а зараз займався цим залюбки. І Мальва вже не втікала і не тремтіла, коли він випадково торкався її руки чи стану.

Вечеряли разом. Спати ж полягали в різних кімнатах. Але який там сон: ні він, ні вона так і не стулили очей до ранку.

Розділ 3 Прощання

Нога в графа вже не боліла, молоде тіло набирало сили. Навіть кістки зламаної руки швидко зросталися за допомогою мазі з живокосту, якою щодня мастила руку Мальва. Граф почувався щасливим. Наче забувши про свій титул, він як міг допомагав Мальві: носив воду, рубав хмиз. Дівчина не дозволяла йому надто втомлюватися, проте Анджей наполягав: він має робити все, що й кожен чоловік. Фізичні вправи робили його тіло дужчим.

Мальва сумувала за батьком, а молодий граф утішав її:

– Як тільки остаточно одужаю, не гаючи часу поїду й звільню твого батька.

Мальва докладала всіх зусиль, аби це сталося якнайшвидше. Проте молодість брала своє. Не в змозі молоді люди постійно перебувати в скорботі. Часом, забуваючи про ту прикрість, пустували, бавилися, обливали одне одного водою. Коли ж Анджей наздоганяв дівчину, намагався пригорнути чи поцілувати, вона, сміючись, вислизала з його обіймів – легко, як весняний струмок через талий сніг, як вітер через сухе гілля, як пісок крізь пальці. Він ніби ловив легку хмаринку, тримав її біля себе, але втримати не міг. Це часом забавляло графа, і разом із тим пробуджувало в ньому шалену пристрасть.

Урешті вони все ж таки злилися в тому шаленому любовному вихорі, що рано чи пізно затягує закохані серця. Так тривало кілька днів, а можливо, й тижнів – рахувати час у таких випадках нема кому.

Але одного ранку вони прокинулися від фиркання коней і лайки лакеїв. На подвір’ї загриміли колеса. Двері відчинив Анжей, і на ґанку ледь не зітнувся із лікарем Якимом Крацем.

– Мої вітання пану! Бачу, ви гарно виглядаєте, а я так хвилювався! Зникла блідість, на щоках рум’янець, певне, лісове повітря пішло вам на користь. Навіть огляду не треба, щоб засвідчити: пан пішов на поправку. Радий, радий за вас! – Крац довго трусив руку графа.

– Прошу, проходьте! – відступив убік Анджей, запрошуючи гостя.– Привезли якісь новини?

Крац скоса поглянув на молоду лісникову дочку, й лукава посмішка заграла на його обличчі.

– Бачу, бачу ту фею, яка зцілила пана. Я б теж не проти підлікуватись у таких ручках.

Дівчина зашарілася й прожогом вибігла з хати.

– Я прошу пана стримуватись! – сердито вимовив Анджей.

– О, мої вибачення! То мав бути тільки комплімент.

– Добре, то що за новини привіз пан…

– Крац, Яким Крац, прошу пана!

– Пан Крац,– стримано додав Анджей, кивнувши.

– Маю для пана дві новини, як завше – добру й погану,– посміхнувся лікар.

– То не мучте…

– Дізнавшись про вашу пригоду, з Варшави їде Альжбіна Ковальська. Вона готова взяти шлюб з вами не у Варшаві, а навіть десь тут, у сільському костелі. А ваша майбутня теща, яка категорично опиралася цьому весіллю, кудись зникла з черговим коханцем, і тепер ніхто не стане вам на заваді.

Анджей відмахнувся від цієї звістки, як від надоїдливого комара.

– А друга… друга новина?

– Друга не вельми приємна для пана. Капітан Вільнек подав позов до маршалка на вашу милість. Нібито ви заборгували йому велику суму злотих. І тепер сейм має розглянути вашу справу.

– Лайдак, пся крев, я ж просив його зачекати! – Анжей враз спохмурнів.– Бачу, що не дадуть мені повністю одужати. Я збираюся та негайно їду з вами. Прошу зачекати мене в бричці.

Лікар вклонився й вийшов. Тоді Анджей побіг до хліва – шукати Мальву. Знайшов біля стіжка сіна: притиснувшись до нього, дівчина схлипувала.

– Вони всі вважають, що я хвойда! – Із цими словами вона впала Анджею на груди.

– Хто перший це скаже, матиме справу зі мною і, присягаюся честю, дорого за це заплатить!

– Анджею, любий, я роблю якесь глупство, але не можу себе пересилити… Знаю, що з нашого кохання нічого не вийде, бо ти ж панич, і все одно…

– Кохана, повір: навіть якщо це коштуватиме мені титулу й багатства, ми однаково будемо разом! Бо найбільше моє багатство – це ти!

Вона усміхнулася й міцніше притиснулася до його грудей.

– Але зараз я маю поїхати. Дуже невідкладні справи. Та й твого батька потрібно звільнити, я у величезному боргу перед ним. Якби не його влучний постріл… Ти маєш знайти ікла того клятого вепра. Тобі відомо, де він їх поклав?

– Так. Вони в торбинці над припічком.

– От і добре. Вибач, але мушу їхати.– Анджей пригорнув дівчину.

– Хочу, щоб ти знав: без тебе я не житиму.

Мальва піднялася навшпиньки, й вони завмерли в поцілунку.

Той поцілунок був таким довгим і солодким, що дівчина мимоволі подумала, чи не востаннє вона цілує коханого.

Розділ 4 Два написи

Анджей дотримав слова – лісник повернувся за кілька днів. Стурбований та злий. Мальва намагалася розрадити батька, але він виглядав усе більш похмуро й днями пропадав у лісі. А повернувшись, не знаходив собі місця.

– Як вона могла, як могла! – сердито повторював він, походжаючи по хаті.

– Хто, тату?

– Твоя мати!

– Розкажи мені. Адже ти ніколи не розповідав про неї!

– Навіть згадувати не хочу… Хай сталося те, що сталося, хай вона покинула мене із малою дитиною. Я пробачив її – мабуть, не зміг дати всього, що потрібно молодій гарній жінці. Але вчинити так ницо, викрасти оберіг, що захищав цей ліс, цю землю,– то вже занадто. Таке неможливо пробачити!

– Тату, звідки ти знаєш? Може, то не вона!

– Я дуже кохав її та надто довіряв. Тільки вона знала про схованку на Капищі Волхвів. Тільки там демон не міг до нього дістатися. А тепер вона сама себе прирекла. Ніхто не здатний керувати злим духом, а якщо хтось стане на його шляху, того він знищить.

– Тату, то, може, треба поїхати до неї? Попередити, захистити. Мені чомусь здається, що ти й досі її кохаєш…

– Ні! – Лісник гримнув дверима й вийшов надвір.

Мальва спостерігала через вікно, як він ходить між деревами, припадає до них чолом. Потім шукає на старезній сосні якісь зарубки, розчищає їх долонями, ставши навколішки. Врешті батько схопився, нічого не кажучи доньці, побіг до хліва, осідлав коня й, поки Мальва не встигла запитати, куди він, скочив у сідло і зник у лісовому серпанку.

Дівчина повернулася до тієї сосни, оглянула давні рани на корі.

«Мій Світане» – ось що там було вирізане латинськими літерами.

*

Лісник гнав коня доти, поки той не захропів і не впав. Лише тоді схаменувся, та коню вже було не зарадити. Тоді пішов пішки. Ішов кілька днів, перебиваючись лісовою їжею. У лісі ніколи з голоду не помреш, особливо коли знаєш, що й до чого. Тут їжа кругом: корінці, ягоди, гриби, жуки, дичина, навіть ящірки та жаби. А він у лісі виріс, тому ніколи не брав із собою їжі, навіть якщо вирушав далеко. Але тепер мав дістатися самої Варшави. Йшов навіть уночі, відпочивав лише по кілька годин, аж поки не минув ліс і не вийшов на битий шлях. Сподівався, що хтось підбере, бо мав із собою кілька злотих. Однак ішов до полудня, не зустрівши жодної живої душі на дорозі. Вже збирався знову звернути до лісу, що стояв стіною ліворуч від шляху, але щось його ніби тримало. Пройшов ще з верству, коли побачив на узбіччі перекинуту карету. Побіг у надії допомогти людям, але те, що побачив, його жахнуло.

Від страшного удару карета розломилася майже навпіл, під її уламками лежало понівечене тіло. Навколо гули мухи, стояв нестерпний трупний сморід. Лісник усе ж розкидав потрощені уламки екіпажа і побачив, що нещасна була жінкою, але її вже встиг пошматувати лісовий звір – із-під подраної одежі виднілося клоччя вирваного м’яса. Лице годі було впізнати, шкіра місцями здерта аж до кісток черепа. Вочевидь, тут похазяйнував вовк-самітник чи ще якийсь голодний хижак прийшов на запах свіжої крові. Лісника мало не знудило від побаченого.

– Яка страшна смерть…– Чоловік скинув шапку й трохи постояв, шанобливо схиливши голову.– Хай Господь прийме твою душу! Треба було б тебе поховати, але, вибач, маю поспішати, щоб врятувати іншу.

Надів шапку, уже збирався йти, коли випадково помітив відтяту кисть руки загиблої. На одному з пальців раптом зблиснув перстень. Невеличкий, срібний, із тонким мереживом у вигляді павучка й бурштином, закріпленим на його черевці.

Не може бути: саме такий він колись подарував Аліції!

– Світе мій, невже я не встиг?!

Не повірив собі, нагнувся, придивляючись. Усередині бурштинового камінця також застиг крихітний павучок. Тепер сумнівів не було. Крик відчаю розітнув його груди – наче заревів скалічений звір. Тільки тепер він уповні зрозумів, як кохав свою невірну Аліцію. І якщо вона й досі носила його подарунок, значить, теж не викинула з серця.

Сорочка на грудях чоловіка змокріла від сліз.

– Люба моя, пробач мене – я винний, що не встиг тебе попередити! Проте знаю тепер, хто винуватець твоєї загибелі. Присягаюся, я здолаю цю потвору!..

Із цими словами він припав до скаліченої руки і поцілував майже голі кістки.

Тоді знайшов уламок каретної ресори й викопав край дороги могилу. Зібрав у ряднину рештки тієї жінки, яку кохав, і поклав поруч із ямою. Довгий час сидів, погойдуючись, ніби читаючи молитву. А перед тим, як поховати знівечене тіло, зняв з пальця той перстень, прив’язав на шнурок і почепив собі на шию.

Коли кинув останню грудку землі на могилу, ще довго не наважувався зрушити з місця – ніби половина його єства залишилася там, під землею, і не відпускала. Потім повернувся до карети, сподіваючись відшукати оберіг волхвів. Та дарма – знайшов лише розкриту пусту скриню. Втративши останню надію, закрив кришку й лише тоді побачив свіжий напис, видряпаний на ній чимось гострим. Букви криві, обірвані, ледь помітні. Зрозумів, це – передсмертні слова: «Врятуй дочку».

Вона знала, що він шукатиме її.

Тяжкий спазм знову стиснув горло. Ледь утримав сльози. І тоді раптом усе збагнув: той молодий граф, якого він врятував, казав, що недавно придбав рудого коня. А Мальва надто довго залишалася на самоті з тим паничем.

Частина 3

Розділ 1 Вперта

Мальва чекала на батька, але ще більше очікувала новин від Анджея. Через те дні здавалися роками. Нарешті повернувся батько – худий, страшний, оброслий. Осунувся, ніби сотня років раптом упала йому на плечі. Тільки глянула на нього, як усе зрозуміла: не встиг захистити матір. Лісник мовчки впав на ліжко, навіть не обізвавшись до неї. Мальва втішала його, як мале дитя, годувала, відпоювала чаєм із зіллям. Ні про що не розпитувала. Якщо захоче – сам розповість. Лише через два дні лісник устав і, наче нічого не трапилося, почав поратися коло господи. Мальва заходилася допомагати. Вигадала хвилинку, підійшла й запитала:

– Мати?..

– Я не встиг,– сумно відповів він. Мальва обняла батька. Той не стримав сліз.

– Вона пам’ятала про тебе до останньої хвилини. Просила тебе оберігати.– Він узяв себе в руки й питально глянув у доньчині очі.– Мальво, я сподіваюся… ти не мала близькості з тим… із паничем?

Дівчина відсахнулася як ошпарена.

– Я вже доросла дівчинка! – вимовила майже грубо й, повернувшись, пішла до хати.

Лісник зрозумів, що бовкнув дурість, але не зміг пересилити себе, щоб вибачитися. До ночі порався коло худоби, а вночі пішов у ліс. Повернувся лише під ранок. Мальва вже чекала у дверях із клуночком.

– Ти куди, доню? – заступив батько дорогу дівчині.

– До нього,– гордовито відповіла Мальва.

– Ти ж нічого про нього не знаєш. Він зв’язався зі злим духом, це твоя мати продала йому бурштинового коня. І ще в місті я чув, що він ось-ось має одружитися із заможною вдовою з Варшави.

– Я не вірю.– Дівчина спробувала відсторонити батька.

– Не пущу! – Лісник ухопив її за руку.

– Тату, все одно силою вітер не втримати.

– Не треба, благаю тебе! – Лісник упав на коліна.

– Ні! Хай там як, я мушу глянути йому в очі!

– Якщо підеш, тоді ти мені не дочка. Я тебе прокляну! – із люттю вирвалося з грудей лісника.

– Тату, я ж кохаю його! – тихо вимовила Мальва.

Оминула батька, й за хвилину її легку постать поглинув світанковий ліс.

Розділ 2 Покритка

Мальва добиралася до міста кілька днів. Уже там розпитала про садибу пана Анджея Яблонського. Але знайти її виявилося набагато легше, ніж потрапити за високі мури. Як же туди проникнути, у цей замок?

Тоді дівчина схитрувала: найнялася допомагати торговцям розносити містом хліб, городину й м’ясо з ринку. Разом з іншими розношувачами здолала підвісний міст, пройшла ворота, а вже там дібрала момент і заховалася. Інакше не можна – їй конче треба побачити Анджея. Вона не знала, що робитиме далі, але спершу мала зустрітися з ним.

У схованці Мальва просиділа майже до обіду, слуги вже почали сервірувати столи. Запахи з кухні розносилися двором. У дівчини смоктало під ложечкою, та вона терпляче чекала. Вже й обід закінчився, все обійстя затихло в напівдрімоті. Може, спробувати зараз пробратися в дім?

Скрадаючись, Мальва підійшла під самі двері. Спробувала зайти з чорного ходу, але якийсь слуга її не впустив. Тоді рушила до парадних дверей. Проминула алею й зійшла на доріжку, що вела туди, аж раптом двері розчинилися і з будинку на прогулянку вийшло численне панство. Мальва видивлялася серед них Анджея, проте так і не побачила. Тоді наважилася наблизитися.

– Пробачте, чи пан Анжей вдома? Я хотіла б поговорити з паном!

– Це нечуване нахабство, щоб отакі селючки лізли на очі! – вирячилася якась пристаркувата пані.– Гукніть лакея, хай жене дівку в шию!

– Пані Яліно, то надто жорстоко. Вона, певне, циганка, дайте їй грош! І хай поворожить для пані! – заступився за Мальву якийсь лисуватий панок. Однак стара від того тільки більше розлютилася.

– Ні, вони всі брудні й розносять всіляку заразу! Я, на відміну від пана Ковалека, не читала філософів і маю власну точку зору. Тому хай проженуть, а ще й всиплють зухвалій дівці!

Помітивши збентеженість панства, до них уже біг лакей у розшитій лівреї. Він безцеремонно вхопив Мальву за руку.

– Заждіть! – зупинила його невисока молода панянка з дуже милим личком та в дорогому шовковому вбранні. Шкіра її обличчя була вкрита ледь помітним ластовинням, яке не ховала навіть пудра. На голові – перука із золотистими завиванцями. Вона нагадувала радше порцелянову ляльку, ніж живу жінку.

– Скажи, як тебе звати?

– Мальва! – відповіла дівчина, дивлячись просто в очі панянці.

– Це, мабуть, ти доглядала за паном Анджеєм? Він розповідав про тебе.

Мальва опустила очі. Порцелянова пані взяла її за руку й відвела вбік.

– На жаль, його зараз немає! Він поїхав до Кракова, щоб замовити весільне плаття для мене. А на тебе чекає віддяка. Зараз слуги тебе нагодують, після чого ти отримаєш один… ні, два злотих.

– Красно дякую, я вже все отримала сповна! – Мальва розвернулася й побігла до воріт.

– Ви тільки подивіться на це зухвале бидло! Доженіть і всипте їй, щоб шкура злізла! – не вгавала стара.

– Ні, тітонько, вона вже отримала своє,– ущипливо посміхнулася молода панянка.

Мальва вибігла з воріт маєтку не тямлячи себе – простоволоса, розхристана. Вона майже нічого не бачила перед собою: сльози застилали очі туманом. Анджей збрехав їй – використав і збрехав! Підлий, ниций ошуканець! Кому вона тепер потрібна – покритка?

Вже кілька тижнів вона відчувала, як там, усередині неї, зароджується нове життя. Але тепер на яку покуту вона носитиме це дитя під серцем? Додому дороги немає, батько її нізащо не пробачить. І чи пробачить вона сама себе, що так безоглядно закохалася? Така розумна й горда – і дала обвести себе навколо пальця. Покритка… ні, вона не житиме з таким тягарем, а що чекатиме на її дитину? Краще смерть!

Дівчина йшла навпростець, минаючи останні будинки міста. Перетнула битий шлях і попрямувала до скелястої кручі. Там земля ніби розсілася, оголивши гранітні нутрощі. Глибоко внизу кипів водоспад, звивистою змійкою бігла річка, яка на хвилю опинялася на поверхні й знову пірнала в якийсь грот. Зупинилася над кручею, поглянула вниз. Ніхто й не знайде, хай буде так! Розкинула руки, наче ластівка крила, лишилося зробити крок. Зараз вона полетить у свій Вирій…

Але щось ніби вхопило її за ті крила. Сила життя не дозволяла їй ступити.

– Мальво!

Вчувається, чи що? Аж надто хотіла б почути той крик. Знову розкинула руки.

– Мальво, зупинись! – Цього разу зовсім близько.

Мимоволі зупинилася, глянула назад. На шляху стояла карета, запряжена четвіркою, двері в ній були розчахнуті навстіж, а полем, навпростець від шляху, не біг – летів її Анджей.

Кинулася до нього, впала в обійми й зомліла.

Розділ 3 Щаслива

– Кохана, як ти могла повірити? Я дійсно їздив до Кракова, але за тим, щоб попросити у свого двоюрідного дядька грошей у позику. Так, я програвся й мав би відбути роки й роки в борговій в’язниці або женитися на багатій нареченій. Як бачиш, я вибрав приниження, а не підлоту. Дядько позичив мені гроші, але з умовою знову вступити на королівську службу й ніколи більше не сідати за картярський стіл. Тепер я вільний. Ми вільні!

Анджей обійняв кохану. Дівчину ще лихоманило, вона не могла прийти до тями від пережитого.

– Я досі не можу повірити… Але навіщо вона збрехала, та панянка?

– Певне, намагалася помститися за те, що я скасував весілля.

– Але ж ти пропонував їй руку?

– То було задовго до зустрічі з тобою. Тепер ти моя наречена, і хай хтось спробує мені завадити. Зараз же дам наказ викинути всіх із замку.

– Ні, любий, це надто безжально. Вони ж порцелянові, у дорозі покришаться!

Анджей розсміявся.

– Та й справді, хай живуть! А ми влаштуємо весілля!

– Ні, я не хочу бучних святкувань. У мене під серцем твоє дитя!

Молодий граф не знав, що сказати,– лише набрав повні легені повітря, а тоді кинувся цілувати кохану.

– Матка Боска, я такий щасливий! – Він ухопив на руки Мальву й закружляв полем. Потім поставив на ноги й кинувся цілувати її живіт.– Воно справді там, моє дитя? Негайно їдемо до костьолу і візьмемо шлюб! Не годиться дитяті графського роду жити в невінчаному животі!..

– А як же твої родичі?

– Чхати я хотів на плітки й на тих, хто не прийме тебе за графиню!

Анджей підхопив дівчину на руки й поніс до карети…

Вони повінчалися наступного дня.

А за кілька тижнів Анджей отримав королівський рескрипт, за яким мусив вирушити до Вільна, аби прийняти командування драгунським полком. Мальва поїхала разом з чоловіком.

Так Бог і доля відміряли їм обом цілий рік звичайного людського щастя. Невдовзі у подружжя народилася дівчинка. Але рік сплив, і король ув’язався у війну з Туреччиною. Граф Яблонський мав поповнити свій полк рекрутами, і вже на марші до театру бойових дій похідна колона повернула на Волинь. Мальва з дочкою їхали в обозі війська.

Розділ 4 Вовкулака

Батьківська образа не відпускала лісника. Викохане ним дівча, його кровинка, за яку він готовий був віддати життя, не дослухалася до батьківської волі. Лютився, сердився на неї, проте, ховаючись навіть сам від себе, дізнався, що жива і вийшла за графа. Втім, не вірив у те панське щастя – можливо, через те, що колись трапилося у них із Аліцією, а може, тому, що вже багато років жив відлюдником.

Відтепер у нього лишилася одна мета – приборкати й знищити демона. А той, відчувши безкарність, поводився зовсім вільно. Оберіг волхвів уже не стримував його, і кінь бурштинової масті гарцював лісами, підпалюючи великі масиви корабельних сосон, толочив людську озимину, залітав до сіл, де винищував цілі сім’ї, труїв душі злобою, жадібністю, підштовхував до братовбивства. Із кожною загубленою душею демон ставав могутнішим, а лісник геть не знав, що вдіяти. Лише тут, поруч із Капищем Волхвів, кінь втрачав свою силу, і якби не це, лісника вже спіткала б доля батька й діда. Демон, вочевидь, прагнув винищити весь рід волхвів, аби не ризикувати в подальшому, і лісник тішився тільки думкою про те, що його дочка далеко звідси. Але коли демон ще додасть собі сили, то й вона опиниться під загрозою.

Ось чому він вирішив: досить чекати й відсиджуватися, треба щось робити. Необхідно шукати шлях, як стриножити пекельну стихію. Кінь не раз уночі підходив під капище й люто бив копитами в землю – тоді навіть лісникові ставало страшно.

Якось після однієї з таких безсонних ночей, коли його хатинка здригалася від люті скаженого коня, лісник знову спустився в саме серце стародавнього святилища в надії знайти хоч якусь управу на болотного духа. Вкотре зайшов у печеру, де колись був захований оберіг. Запалив смолоскип і почав уважно вивчати кам’яні стіни. Але всі вони поросли мохом, вкрилися якимсь зеленим слизом. Тоді дістав мисливський ніж, почав зчищати вікові нашарування – аж раптом помітив якийсь малюнок. На камені чимось твердим, можливо, кісткою, було надряпано зображення коня, у бік якого вп’явся величезний вовк. Це скидалося на один із тих малюнків, що їх полюбляли робити прадавні мисливці, якби не пізніший напис латиною. Від батька він трохи знав цю мову і зміг прочитати написане: «Демон переможе демона».

Спочатку лісник нічого не зрозумів. Лише згодом, риючись у ветхих рукописах, що залишилися від батька, випадково натрапив на трактат про вовкулаків. Ось вона, підказка! Мабуть, і батько дійшов того ж висновку, але побоявся втілити ту пораду з минулого, бо надто ризиковано, тим паче що тоді він ще не мав оберега. А ризиковано тому, що зворотного шляху вже не буде: раз примірявши вовчу шкуру, вже довічно під час повного місяця ставатимеш лютим звіром. До того ж звіром, яким неможливо керувати, оскільки демон тоді вселяється в твоє тіло.

Лісник занурився в той трактат, шкодуючи лише про те, що його батько надто рано пішов із життя, передавши йому хіба крихти з того, чим колись володіли волхви. Але його ніби вели шляхом знань духи предків із інших вимірів, увесь час він отримував неочікувані підказки, а часом упадав у транс і розмовляв із привидами сивобородих чарівників минулого.

Щоб стати вовкулаком, не треба особливих таємних знань. Досить знайти скаженого вовка й дати себе вкусити, а потім не померти від сказу. А от щоб хоч якось контролювати цю злу силу, необхідні неабиякі вміння. Лісник відшукав у записах деякі настанови, але покійний батько не встиг завершити свій труд. Там були перелічені всі необхідні складові чародійного зілля, але пропорції, в яких їх належало змішувати, не вказані.

Шматок бурштину з павуком, застиглим усередині, значився чи не найпершим складником. Ось чому так беріг той срібний перстень його батько, ось чому, можливо несвідомо, лісник не поховав його разом із Аліцією і з тих пір жодного разу з ним не розлучався!

Згадка про кохану знову занила, наче незагоєна рана. Лісник тяжко зітхнув і спробував відкинути сумні думки. Аліція благала його врятувати доньку, і він це зробить, що б там не було. Він зняв шнурок із шиї, відв’язав перстень, виколупав ножем з оправи бурштин і розтер його в ступці. Потім почав окремо розтирати висушені кістки ящірки, лапки тритона… Загалом – дев’яносто дев’ять інгредієнтів, серед яких траплялися дуже дивні речі. Тоді почав змішувати. Сипав, змінював пропорції доти, поки в хаті не пролунав вибух. Лісникові відірвало фалангу пальця на руці й обпекло очі. Мало не осліп, потім місяць довелося робити примочки, проте на обличчі так і лишилися шрами, а очі почали трішки косити. Тоді почав додавати складові дрібними крупинками й ретельно записувати результат кожного досліду. Тоді ж розпочав заносити в зошит і власний життєпис.

Рік пішов у нього на ці експерименти, поки він не отримав щіпку порошку, що був здатний угамувати злого духа в тілі перевертня. Залишалися дрібниці – відшукати скаженого вовка й дочекатися повні.

Розділ 5 Двобій

Бравий молодий командир полку драгунів наказав офіцерам вести колону, а сам галопом поскакав до обозу. Попереду фур із провіантом та збіжжям котилася карета, в якій їхала його дружина з маленькою дочкою. Офіцер зіскочив із сідла просто на підніжку карети й, на ходу відчинивши дверцята, впав на м’яке сидіння. Жінка ахнула від несподіванки:

– Боже, як ти мене налякав!

Він тільки усміхнувся і нахилився поцілувати дружину.

– Тихіше, збудиш Світлану!

– Вона дочка військового, хай звикає! Слухай, люба, може, все ж таки залишишся в моєму родовому маєтку? Там, куди ми йдемо, парадів не буде – там стріляють, а в нас маленька!

– Можливо, крихітку й лишу, але поїду з тобою. Якщо Господь вирішить, що маємо вмерти від руки турка, то загинемо разом.

– Ти невблаганна. І як же я тебе через те люблю!

Він знову вкрив обличчя жінки поцілунками. Молода служниця, що супроводжувала дружину графа, сором’язливо відвернулася, тримаючи немовля на руках.

– Зачекай, Анджею, ми ж не самі! – Жінка спробувала відштовхнути коханого, аж раптом промовила: – Знаєш, що? Ми ж проїжджатимемо майже поряд із моїм рідним домом. Давай хоч на годинку завернемо до батька!

– Він же зрікся тебе!

– То було колись, а зараз я б дуже хотіла з ним побачитися.

– Добре, я теж мав би йому подякувати – і за врятоване життя, і за тебе!

Він відчинив дверцята карети й наказав кучерові злізти з передка.

– Сідай на мого коня та рушай у голову колони. Передай наказ: рухатися цим шляхом до самого Луцька. Ми невдовзі наздоженемо!

Він перебрав віжки й повернув карету до Плесова.

Поки доїхали до містечка, вже стемніло.

– Може, заночуємо тут? – стурбовано спитала Мальва.

– Люба, нам ще полк наздоганяти, а тут добрий шмат дороги. Невже ти, дитя цих лісів, боїшся мандрівки вночі?

– Дійсно, чого мені боятися із таким бравим драгуном,– засміялася вона у відповідь.

Анджей, як справжній їздовий, ударив по конях, і вони помчали лісовою дорогою.

Мальва зачудовано дивилася у віконце. Все таке знайоме, і ніде не знайти таких пахощів, як у рідному лісі. Коні неслися, обабіч дороги грізно чорніли дрімучі хащі, і разом із ними мчав, чіпляючись за верхів’я, повний місяць.

Жінка не зводила з нього погляду: такий щокатий, повновидий, а разом із тим чомусь тривожний. І раптом у місячному світлі майнула тінь. Вона так швидко зникла серед дерев, що годі було й намагатися її роздивитися. Невже якийсь звір біжить поруч із каретою?

Мальва виглянула з вікна карети і вказала Анджею на переслідувача. Молодий граф притримав коней та дістав зброю. Карета майже зупинилася, коні почали стривожено стригти вухами. Раптом удалині заіржав інший кінь. Граф запалив смолоскип – тільки тепер він зрозумів, як злегковажив, вирішивши їхати лісом об цій порі. Не встиг він звести курок пістолета, як із гущини просто до них вибіг рудий кінь.

– Господи, та це ж Цезар! – зрадів граф, зіскочив із передка й кинувся до коня. Вхопивши його за шию, він почав огладжувати та плескати по боках утікача.

– Мальво, поглянь: мій Цезар знайшовся!

– Не підходь до нього! – відчайдушно закричала Мальва.– Це він, жорстокий демон болота!

Кінь люто вишкірився, очі його спалахнули фосфором. Наступної миті він розвернувся задом і з усієї сили хвицнув обома задніми ногами карету. Від могутнього удару дверцята розчахнулися, і Мальва випала просто йому під ноги.

– Рятуй себе, Анджею! – встигла прохрипіти вона, перш ніж чавунне копито розтрощило їй голову.

Анджей ще не встиг осягнути, що сталося, коли скажений кінь весело заіржав, високо задираючи голову, і рушив до лісу. Молодий граф кинувся до коханої – вона не дихала. Він почав її трусити, вкрив поцілунками, крик стиснув груди:

– Мальво, прокинься! Не залишай мене, благаю!

Кохана не подавала ознак життя. Невимовний біль, жаль і лють одночасно огорнули душу графа. Він вихопив шаблю, одним помахом відсік посторонки крайнього коня в запряжці, скочив на йому спину й ринув у погоню. Вогненний кінь не поспішав – він ніби заманював вершника в найгустіший ліс. Анджей гнав щодуху, жадоба помсти підганяла його. Ось він уже бачить його жовтогарячу гриву, майже порівнявся з пекельною істотою. Але що це? Кінь повертає голову й ніби посміхається, глузує з нього!

Молодий граф припав до шиї свого скакуна й наздогнав скажену тварину майже на березі лісового озера. Вихопив шаблю і вклав у той помах усю свою лють. Лезо увійшло в тіло тварини, ніби в масло, й відтяло її голову. Голова покотилася з крутого берега. Зі зрізу шиї вихлюпнулася не кров, а якась руда мастка рідина. Проте вогненний кінь не впав, а тільки спіткнувся – ніби спробував упіймати власну голову, тоді як вона, засвітившись бурштином, потонула в багні.

Безголовий кінь тим часом оговтався й рушив просто на Анджея. Кров у жилах графа захолола, рука випустила повіддя. Вороний кінь під ним злякався, скакнув убік і поніс. Граф учепився в його гриву, намагаючись втриматися. Зляканий кінь ніс його навпрошки, гілки немилосердно шмагали Анджея, а позаду мчала страшна безголова потвора. Раптом Анджей почув, як до гупотіння важких копит позаду додалося моторошне виття. Його переляканий кінь понісся, як випущена стріла, поки не врізався головою в стовбур дерева. Від удару Анджей пролетів кілька сажнів і впав біля коріння вивернутої буревієм сосни. Приземлення було настільки важким і болючим, що він зомлів.

Опритомнів граф від того, що під ним дрижала земля. Десь поряд ревла й нуртувала стихія. На небі навіть місяця неможливо було розгледіти. А майже поруч у смертельному двобої зійшлися шалений вовк і безголовий кінь. Анджей спробував піднятися на рівні ноги, але голова запаморочилася, і граф знову поринув у забуття. Коли ж прийшов до тями, коня вже ніде не було, а над ним стояв, вишкіривши ікла, велетенський чорний вовк.

Анджей не встиг навіть змигнути оком, як чудовисько розірвало йому горло.

Розділ 6 Немовля

Лісник дочекався, коли настала повня, й вийшов на полювання. Тепер він мав що протиставити вогненній тварюці. Вистежив й рушив за нею назирці. Знав, як не дати себе викрити. Йшов так хутко, як міг, інколи доводилося бігти. Кінь теж поспішав. Чи не в містечко Плесів цього разу лежав його шлях? Ні, потворо, годі тобі безкарно чинити зло!..

Лісник трохи відстав, коли здаля почувся крик.

Йому здалося, що то голос Мальви. Але цього бути не могло. Дочка далеко звідси, аж під Вільном. Певне, потвора чинить облуду. Проте додав кроку. Аж раптом угледів на дорозі перекинуту карету – й серце облилося кров’ю. Полетів туди наче вітер. Коли ж побачив її, свою кровинку,– бліду, з розтрощеною головою,– безнадія та невимовна лють охопили його.

Все скінчено. Тепер йому немає заради чого жити, і втрачати більше немає чого. Ставши проти місяця, лісник закричав, розриваючи душу, і від того моторошного крику занімів ліс. Чоловік вивергав страшні прокльони до неба й роздирав на собі одяг. Раптом десь у кареті заплакало немовля, але лісник не зважив на те, розтинаючи нігтями власні груди. Врешті його крик перейшов у суцільне вовче виття. Воно ставало все гучнішим, а лісникова шкіра тим часом ніби виверталася. А там, на внутрішньому її боці, чорніла густа шерсть. На пальцях з’явилися довгі пазурі, обличчя видовжилося, розчахнулася страшна паща.

Вовкулака клацнув іклами й стрімголов полетів за конем. Наздогнав, убивчим снарядом ударив демонові в бік, збив із ніг, почав шматувати. Але безголовий кінь витримав натиск, звівся на ноги – й розпочався страшний двобій.

Кінь викручувався, намагаючись поцілити у велетенського вовка копитами, а той відскакував і завдавав одну за одною, здавалося б, смертельні рани. Проте вони одразу ж затягувалися новою плоттю, і кінь продовжував відбиватися. Битва тривала чи не всю ніч, а над лісом тим часом вирував страшенний буревій. Навколо ревло, шуміло, вихор виривав і трощив столітні сосни.

Та врешті кінь знемігся й, кульгаючи, кинувся до лісу. Чорний вовк переслідував його доти, поки демон не стрибнув у те саме болото, куди впала його голова. Буря вщухла миттєво, як і почалася. А вовк завив і знову помчав до перекинутої карети, знищуючи все живе на своєму шляху.

Скоро почне світати. Вовкулака підскочив до відкритих дверей карети. Всередині, у кутку, плакало немовля. Вовк сіпнувся, розкривши пащу. Ще мить – і перекусить навпіл цей галасливий згорток. Та враз зупинився, щось його стримало, він загарчав і відступився. Потім знову кинувся до дитини, але став як укопаний. Якась внутрішня боротьба відбувалась у звірові. Врешті він тріпнув головою, нахилився та розгриз шкіряний мішечок, що був приторочений у нього на грудях.

Зворотне перетворення на людину тривало не більше хвилини.

Знесилений лісник упав долілиць, а коли підвівся й розглянувся, то жахнувся від побаченого. На узбіччі лежали пошматовані коні, а край дороги, у калюжах крові,– граф Яблонський та дівчина-служниця із перекушеним горлом.

Невже це зробив він? Господи, яку ж страшну силу він викликав, чи ж зможе її стримувати? Чи не гіршого демона, ніж той, із яким він боровся, поселив у своїй душі?

– Я вбивця, душогуб! Чим я кращий за скаженого коня? Господи, покарай мене! Я не хочу жити! Я занапастив своє дитя, не зміг її врятувати, занапастив власну душу.

Чоловік вихопив із-за пояса мисливський ніж, заніс руку, щоби встромити лезо під ребро, коли його зупинив плач немовляти. Він зробив крок до карети, узяв живий згорток на руки. Побачив на шовковому покривальці графський герб.

– Це ж Мальвине дитятко! Я мало не прирік його на жахливу смерть… Ні, пекельна потворо, не дочекатися тобі, щоб рід волхвів урвався! Я заховаю це немовля між людей та оберігатиму звідси, із лісу. А згодом навчуся приборкувати звіра в собі – і тоді не бачити тобі перемоги!..

КНИГА ТРЕТЯ

Частина 1

Розділ 1 Нарада в армійському наметі

Майор Гайворон саме чекав парламентарів, коли йому зателефонували з управління. Говорив давній друг:

– Петро Сергійовичу, згортай справи й терміново до Києва!

– Що за терміновість? Оголосили воєнний стан?

– Гірше, у нас новий очільник. Генерал відразу ж подав у відставку. Всі операції, не пов’язані з ООС, скасовуються. Метуть по всіх засіках. Раджу все заморозити на невизначений час і підчистити кінці. Генерал завжди дупу прикриє, а ти будь насторожі. Я тебе попередив!

У слухавці запікало. Якщо друг скористався незахищеним каналом, значить, справи – лайно. Ще й цей заколот… Зітнуть йому голову, неодмінно зітнуть…

Гайворон обхопив згадану голову руками, ніби намагаючись таким чином утримати її на шиї та захистити від уявних ворогів. Та що там – уявних? Вороги всюди, всюди підозри та інтриги. Управління – болото, в якому він по саму шию.

У наметі, що його нашвидкуруч розбили солдати, запищав комар. Від того звуку Гайворона підкинуло, ніби він уже сидів на електричному стільці.

До намету ввійшли капітан Кушнір з начальником районної поліції.

– Я зв’язався з Людмилою, нашим агентом. Керує всією обороною Григорій Тринога, пам’ятаєте? Це той, із бригади Санька.

– Санька? – скинув брови Гайворон.

– Олександра Зарванця, ви ще його дружину допитували.

Обличчя майора трохи порожевіло. Він зніяковів від надмірної обізнаності підлеглого, але вдав, що роздивляється папери на столі. Тоді відірвався від читання й спитав:

– І хто він такий?

– Григорій Тринога, освіта середня спеціальна. Працював у Києві на будовах, потім у бригаді Зарванця, незаконно видобував бурштин. У 2014 році брав активну участь у подіях на майдані Незалежності. Входив до сотні самооборони, але на схід не пішов, повернувся в село.

– Я так і знав. Знайомий почерк – щось не так, і зразу барикади. І що саме їх так збурило? Гадаю, автономії не вимагатимуть? – Гайворон криво посміхнувся, спідлоба глянувши на капітана.

Той не підтримав жарту, далі похмуро читав із папірця:

– За повідомленням агента, Додік, тобто Дмитро Якуш, і старший прапорщик Дем’ян Сирота знущалися над затриманим Якимчуком, заливаючи йому спиртовмісну рідину безпосередньо з пляшки в горло. Від чого той, за свідченням місцевого фельдшера, отримав численні опіки гортані і слизової стравоходу. Зараз знаходиться у важкому стані в місцевому медпункті.

– Гівнюки, кляті дебіли! – Гайворон зірвався зі стільця.– Це ж треба мати справжній талант, щоб так спровокувати місцеве населення. Жоден російський агент не додумався б. Якщо ми це негайно не припинимо, не потушимо вогонь в зародку,– невдовзі весь район підніметься. А тоді нас просто пристрелять, якщо не свої, то хлопці з лісу. Заблокуйте весь телефонний зв’язок із села!

– У нас обмаль технічних можливостей, та й наказу з Києва немає. Ще я чув, що там, десь на горі, істотні зміни… Може, відкладемо операцію до отримання подальших вказівок?

– Плітки в нашій системі розходяться швидше за базарні. Зміни змінами, а нам із вами працювати, капітане! Якщо я прогледів таке паскудство, то й власноруч приберу за собою. Дістань мені хоч із-під землі тих гівнюків, живими чи мертвими!

– Петро Сергійовичу, за даними тієї ж Людмили, один із них вже, так би мовити, недієздатний. Маю на увазі прапорщика Сироту. Іншого вони згодні обміняти на ті мотопомпи, що ми їх вилучили минулого місяця, і дозвіл видобувати бурштин на території сільської громади.

– Сепари кляті! Так і знав, що привілеїв вимагатимуть. Спочатку для одного села, а потім… Помпи віддамо, а все інше залишиться по-старому. Схеми ламати не треба, у Києві найбільше в цьому не зацікавлені. Проте обіцянка-цяцянка… Хто вестиме перемовини з їхнього боку – Тринога?

– Ні, він прислав своїх приятелів.

– Затримайте всіх. Поки не з’явиться сам, ніяких обговорень.

– Як? – сіпнувся капітан.– Це ж викличе ще більш упертий спротив!

– Дозвольте мені вирішувати самому. Щоб змусити супротивника по-справжньому домовлятися, треба продемонструвати силу. Ми вже й без цього забагато ліберальничали, і ось – маємо результат! – На обличчі майора роздратовано заходили вилиці. Він невдоволено глянув на підлеглого.– Поки що я керую операцією, отже, виконуйте накази!

– Слухаюсь!

Капітан по-військовому козирнув і вийшов з намету. Біля Гайворона залишився тільки начальник поліції.

– А за Дем’яна вони дорого мені заплатять,– вимовив Гайворон після паузи.

– Ви ж самі кажете, що він, вибачте, гівнюк…

– Для мене він гівнюк, навіть гірше – свинота, та вони мають понести кару. Або ж відкупитися.

– Гадаєте брати бурштином?

– Мені не потрібні камінці, мені потрібні живі гроші.

До намету ступив оперативник.

– Дозвольте, пане майоре!

– Що тобі? – знервовано кинув Гайворон.

– Там хлопці затримали двох. Доставити сюди?

– Навіщо вони мені? Хай капітан розмовляє з цими парламентерами!

– Ні, це чоловік і жінка, а при них наплічник жилавого бурштину. Один із затриманих, здається, той самий, якого ми шукали,– Олександр Зарванець. Зокрема, так доповіли з другого поста.

Майор заяснів.

– Ну, нарешті! От фортуна й до нас повернулася. Передай, хай якнайшвидше доставлять сюди!

– І жінку?

– Звісно, і її! – Гайворон плюхнувся на стілець, закинув ноги на стіл. На його обличчі з’явилася та сама посмішка, яку підлеглі майора називали «особливою».

Розділ 2 Свідки заважають завжди

Просидівши годину в очереті, Дем’ян зрозумів, що не дотягне до вечора, якщо не зігріється. Вода мало що смерділа, так ще й температурою далеко не дотягала до комфортної. Ноги судомило, його почала бити пропасниця. Всі засоби зв’язку, зброя і навіть зламаний ніж залишилися в понівеченій, напівзатонулій машині. Вибратися й зайти до якоїсь халупи – це знову віддатися на милість долі. Не в кожній хаті живе самотня бабця. А якщо зустрінуться поліщуки чоловічої статі, тоді вже й той дух, в якого він вимолював порятунок, не допоможе. Надто багато вже сала за шкуру їм залито.

Кілька разів Дем’ян навіть був змушений пірнати й дихати через очеретину, бо дітвора зграєю носилася біля канави. Ще й поряд чоловіки будували загородження проти ворожої техніки. Однак старший прапорщик знайшов таки влучний момент і, перебравшись до кущів, викрутив мокрющий одяг. Допомогло, та не дуже. Його зуби все одно цокотіли чи не гучніше за сокири в лісі.

Дем’ян ще трохи почекав і спробував повзти. Та куди податися в чужому, ворожо налаштованому селі? Всі шанси на те, що втрапиш у лапи розлючених поліщуків. Але й свої вряд чи погладять по голівці, якщо майор дізнається про те, що завдяки його із Додіком п’яним витівкам заварилася вся та каша. Можна й під трибунал піти. Ні, треба вибиратися самому, рятувати дупу. Десь пересидіти на віддаленому хуторі під крильцем якоїсь удовиці, а потім махнути через кордон до Білорусі. Генерал не вічний, а тоді рано чи пізно хтось згадає йому Майдан.

Та хіба ж він не виконував наказ, хоч, може, й надто ретельно? Досі часом виринають із пам’яті розпластані на асфальті Інститутської тіла й плями крові під ними. Він подовгу розглядав тоді через окуляр прицілу ті конвульсивні посіпування вмираючих, ніби намагався довести собі: ось він я, справжній чоловік, який здатен розпоряджатися життям і смертю інших. Це тобі не тир, не комп’ютерна стрілялка – це реальність. До того ж він мстився за товаришів.

Хоча які там товариші? Справжніх друзів у нього не було протягом усього життя. У школі його, замореного, затурканого, не бив хіба лінивий. Учителі теж не надто переймалися долею не дуже здібного учня. Вдома – повсякчас п’яний батько, істеричка мати. Ледь закінчив ту школу, до того часу вже добряче прилучившись до екстазі й оковитої. В армію забрали майже силоміць: менти прихопили обкуреного хлопця біля місцевої «наливайки». Слідчий сказав: або підеш за статтею за зберігання наркотиків і хуліганство, або в армію.

В армії його – «торчка заглищеного» – товкли вже «діди». Один із сержантів, справжній садист, тримав його за боксерську грушу, міг сп’яну підняти посеред ночі й надавати так, що кров із горла. Дем’ян думав: звільниться, знайде і вб’є гадину. Але то думки, а доводилося мочки терпіти. Одне в плюс – годували щодня. А ближче до закінчення служби вже й сам мутузив салаг, мстився, але не тому катюзі-сержанту, а переляканим селюкам. Запам’ятав твердо: сильніший завжди правий, а ще той, хто має негласне право на насильство.

Далі отримав сержантські нашивки – а тоді в школу прапорщиків. Там навчили по-справжньому обходитися зі зброєю й помітили, що має залізну витримку й гостре око. Начальство його відзначало, хоча й здавався замкнутим та озлобленим на весь світ. На посаді командира відділення жорстоко знущався з підлеглих, одному рядовому навіть вибив око. Але все було покрите, і Дем’ян зрозумів: коли ти в чині, майже все зійде з рук, тому треба утверджуватися й досягати влади.

А зараз він мав вижити та помститися всім, хто бажав його загибелі. От тільки куди рушити? Чекай, а та сексотка, що здала шефу свою подружку? Її обійстя десь майже поруч.

Поповз борозною край городу, пригадуючи хату, до якої нещодавно заїжджав по дівчинку. Та ось же вона – стіни під шубою, вкрита червоною черепицею. І флюгер на даху. Він ще тоді звернув увагу на нього. З дитинства мріяв, щоб у нього теж на даху крутився такий, як на сусідському домі.

Тихо підповз із боку городу, обережно постукав у шибу. У хаті довго нічого не ворушилося. Постукав удруге, тоді фіранка відхилилася. Вродлива жінка глянула крізь шибу й відсахнулася. Ніби побачила посинілого утопленика. Дем’ян скрутився під вікном, досі трусився, як бездомний собака.

Нарешті двері відчинилися.

– Чого тобі, чоловіче?

– Пані Людмило, вам вітання від Петра Сергійовича!

Молодиця одразу підібралася. Вийшла у двір, поглянула вправо, вліво. А тоді, взявши під руки, швидко затягла гостя до сіней.

– Господи, що це із вами? Ви ж весь обдертий, мокрий, вимащений!

– Та нічого, покупався трохи. Мені б зігрітися та якось перевдягтися…

– Зараз щось дам чоловікове.

Людмила рушила до сусідньої кімнати й почала ритися в шафі. Дем’ян відшукав двері ванної, зайшов, умився. Хатнє тепло трохи відігріло його, пальці на руках вже згиналися майже без зусиль.

– Це хресний приїхав? – почув він дівчачий голос.

Мала виглянула, зустрілася поглядом із Дем’яном – і одразу його впізнала. Позадкувала й несамовито заволала на всю хату:

– Це той дядько, який бив мою маму! І ще він переїхав тітку Варку! – Дівчинка миттю зникла, звідкись долинало лише її схлипування. З кімнати із вбранням у руках вибігла Людмила.

– То це ти накоїв стільки лиха в селі? Саме через тебе вся ця каша заварилася… А я ж гадаю, де я бачила ці витрішкуваті очі? Хлопче, ти ж потонув, я сама бачила, як ту машину скинули в канаву! І знаєш, жоден не пожалкував.

– Виходить, усі помилилися.– Він посміхнувся тією ж крижаною посмішкою.

– Я маю зателефонувати Петрові Сергійовичу!

– Навіть не думай! Я маю зробити йому сюрприз.

Людмила потяглася до кишені халата по мобільний, але Дем’ян перехопив її руку, наче лещатами стиснув зап’ястя.

– Віддай краще мені, я свій десь загубив.

– Відчепись, бо як дам! – Жінка шарпонула руку до себе.– Відпусти! Зараз закричу, тоді тобі вже не відкараскатися!

Він ще міцніше стиснув зап’ястя Людмили. Телефон випав з її руки.

– Пусти, придурок! Степане! Сте…

Жінка кинулася до вікна, але той крик урвався на півслові. Наче вона наштовхнулася на щось невидиме, на якусь прозору стіну. Вдарилася об неї, похитнулася і впала обличчям на підлогу. Між лопаток у неї стирчав великий кухонний ніж.

Дем’ян підійшов, висмикнув ніж, обтер лезо об штани. Тіло навіть не сіпнулося. Він знав, куди завдати удару. Лише в Чечні, коли вперше довелося вбити людину, тоді нудило, навіть блював. А зараз це робота, точна й професійна. За те його й цінував генерал. Підняв мобільний, поклав на стіл, почав перевдягатися.

На ґанку почулися кроки: хтось таки почув жіночий лемент. Дем’ян швидко перетнув кімнату, став за дверима. Двері розчахнулися, до хати забіг розпашілий череватий чолов’яга у військовому кітелі, що не застібався спереду.

– Людо, ти кликала?..– Глянув та обімлів.– Х-хосподи…– тільки й встиг вимовити, побачивши калюжу крові біля жінки на підлозі.

Той Степан навіть не відчув, як щось уп’ялося йому між лопатками, і впав на коліна. Дем’ян ніколи не завдавав удару двічі, цього навчив його командир-чеченець. Чолов’яга ще стояв на колінах, а його очі вже помутніли. Наступної секунди він похитнувся і впав на тіло дружини.

Старший прапорщик професійним оком оцінив картину. Він полюбляв, щоб усе виглядало театрально. Поправив господарю руку, тоді випатрав його кишені. Глянув за мисником. Кілька тисяч і скринька з прикрасами. Він не бандит, але маленька компенсація за стільки років служби не завадить. За стіною хлипала й хлипала дитина. Пішов, глянув, прикинув – ні, зараз йому потрібен заручник, інакше не вибратися звідси.

– Замовкни! – гаркнув на малу. Та зайшлася ще гірше.

Скотчу ніде не знайшов, тому взяв на кухні ганчірку й запхав їй до рота, зав’язав хустиною, але так, щоб не задихнулася. В іншому разі скрутив би шию, але не тепер, не той час. Зв’язав якоюсь плахтиною, взяв під пахву, поніс надвір. Більше не ховався, тепер у нього є надійний захист – мала заручниця.

У гаражі стояв мотоцикл. Дем’ян викотив його у двір, посадив дівчинку перед собою – просто на руль, завів двигун і рушив до щойно збудованої барикади. Не схотів ризикувати, тому ще здалеку вигукнув: мовляв, маю в заручниках малолітнє дівча.

Оборонці барикади були настільки вражені неочікуваним воскресінням озвірілого мента, який спромігся ще й захопити дитину, що навіть не спробували його зупинити.

Розділ 3 Жіноча помста, що не відбулась

– Тобі, дівчино, повезло неймовірно. Просто диво: куля пройшла шкіру і м’яз, не зачепивши жодної важливої судини. Так буває раз на тисячу, може, на мільйон випадків. Я, наприклад, за всі роки бачу таке вперше. Можна рану замазати зеленкою, вколоти антибіотик і бігти грати у футбол. Навіть не казатиму тобі, що б було, якби на кілька міліметрів убік… Із днем народження, Катерино! Можеш записати сьогодні як свято, а в церкві поставити свічку…

Рудоволоса фельдшерка поправила окуляри й випросталася, закінчивши оглядати поранення. Тоді вмокнула пінцетом ватний тампон в сипучий антисептик і глибоко запхала в рану. Катерина скрикнула від болю.

– Нічого, потерпи. За пару днів затягнеться. Але все ж таки я б радила потім зробити рентген. Завезла б тебе в район… але бачиш, що робиться? Дороги перекриті, телефони не працюють, навіть деякі мобільні глушать.

– Дякую, Савелівно, у тебе руки цілющі. Ти часом не бачила мою Танюшку?

– Здається, бачила, коли їхала до медпункту. Вона до твоєї куми бігла.

– Ох, Савелівно, відпусти мене, благаю! Та сука вже раз підставила мою дитину. Мало, що вона стервою виявилася, так ще й стукачка.– Катерина прожогом схопилася з кушетки.

– Бач, яка шворна. Полежи-но ще, це ж тобі не шпичка під ніготь. Навіть якщо куля пройшла так вдало, рана все одно дасть себе знати.

– Якщо не піду, дитина в небезпеці!

– Яка небезпека, то ж твоя кума? – Фельдшерка неквапливо готувала бинти для перев’язки.

– Вона співпрацює із тими, з Києва. Минулого разу здала мене й Танюшку тому балухатому менту, що такого горя в селі наробив.

– Кажуть, хлопці його в баюрі втопили разом із Додіковим джипом.

– Але мені все одно неспокійно, та й маю дещо сказати тій суці. Уявляєте: я благала її сховати мене разом із дитиною, а вона ментам подзвонила! – Катерина стиснула кулаки, згадавши кабінет «слідчого» й рипучий диван.

– Тоді ходімо вдвох! Яка з тебе зараз розмовниця, вітром хилить. У мене до неї теж є питання. Пам’ятаєш Семена Климовича, з яким ми вже багато років? Щось він до неї почав учащати. А тут поки ніби тихо. Люся, наша санітарка, пригляне за Володьком. Бідний хлопчина й досі не отямився… Люсю, подивишся за хлопцем?

– Будь певна, Савелівно! – визирнула з сусідньої кімнати кругловида молода жіночка.

Фельдшерка міцно перев’язала рану на плечі в Катерини, а ліву руку зафіксувала до грудей бинтом.

– Так рука буде в спокої й рана швидше загоїться. Власне, чого тобі йти, я сама поговорю із Людмилою, заберу твою Таню й приведу сюди. А надвечір, якщо схочеш, підеш додому. Уколи я тобі зроблю, а ранком на перев’язку сама прийдеш!

– Ні, я маю їй в очі поглянути – вона знає чому.

– У тебе ж тільки одна рука працює!

– Я й однією впораюся.

– Ну, ходімо, якщо так! А щоб розмова гарно вдалася, у мене тут ще спирту трохи залишилося. Для медичних цілей. Може, по краплі?

– Давай, Савелівно!

Фельдшерка дістала мензурки, плеснула з великої колби в кожну на денце. Жінки цокнулись і махом випили. Савелівна тільки видихнула, Катерина ж ахнула й почала хапати повітря.

– Він що, нерозведений? – ледве вимовила вона нарешті.

– А хто ж його розводить? Якщо треба – візьми он там, в ящику, шматок хліба з салом. А мені не треба, я звикла. То що – ходімо?

Жінки встали й, сповнені рішучості, вийшли з медпункту.

Коли ж дісталися хати Людмили, на них наче чекали. Розчахнуті навстіж ковані залізні ворота. На подвір’ї стоїть гнітюча тиша – ні тобі собачого гавкоту, навіть курей не видно.

– Господарі вдома? – вигукнула фельдшерка ще здаля. Ніхто не відповів. Катерина помітила, що й хатні двері не зачинені й порипують від протягу. Жінки ще дорогою вирішили не виказувати своїх намірів, а застати Людмилу зненацька. Жіноча помста підкрадається поволі, але іноді стає дуже жорстокою. Тож, зайшовши у двір, Катерина покликала куму:

– Людо, де ти? Чи не у вас моя Тетянка?

Тихо, тільки порипування дверей.

– Певне, чує за собою гріх, тому й принишкла. Під стіл сховалася, чи що?

– Може, на город вийшла, бачиш – двері не зачинені? Погукай дочку, якщо обізветься, то й Людмилу знайдемо,– запропонувала руда фельдшерка.

– Таню, доцю, де ти? Це ж я, твоя мама!..

Десь біля сараю позаду садиби загуркотів мотоцикл і вихопився на дорогу.

– Певне, кум у справах поїхав. То й краще. У таких справах чоловіки зайві.

Вони рішуче піднялися на ґанок і ступили до хати.

– Ой Боже!..– несамовито скрикнула Катерина, ледве відкривши двері до прихожої, стрімко розвернулася й вискочила на ґанок, мало не збивши фельдшерку з ніг.– Там, там…– Вона хапала повітря, не в змозі вимовити жодного слова.

Фельдшерка зробила крок у кімнату й одразу ж послизнулася. Окуляри з неї злетіли й дзенькнули об підлогу. Через короткозорість Савелівна не могла розгледіти, що тут діється. Двоє людей лежали одне на одному посеред кімнати, а навкруги була розлита якась червона рідина. Вона нахилилася й почала шукати окуляри. Торкнулася липкої підлоги та тільки тоді зрозуміла: це кров.

– Господи праведний! – Вона осідлала ніс вимазаними в крові окулярами із тріснутими скельцями й оглянула вбитих.

– Схоже, мені тут робити вже нічого…

Навіть їй стало зле – обидва тіла були ще теплими. Обережно, щоб знову не послизнутися, Савелівна повернулася на ґанок. По хаті, наче не в собі, металася Катерина, зазираючи у всі кути.

– Таню, дочечко, відгукнися! Де ж ти, дитинко моя, де?

Ось коли Савелівна пожалкувала, що не прихопила з собою трохи спирту, бо нещодавно прийнятий досередини вивітрився вщент.

– Катю, заспокойся, немає там твоєї дочки! – гукнула жінка у відчинені двері.– Це зробив якийсь різник-професіонал. Твої куми не мучилися, все відбулося миттєво. Але вбивця був тут буквально кілька хвилин тому, бо навіть кров не встигла згорнутися. Чи не він мотоцикл поцупив? Нумо, дівчино, візьми себе в руки. Давай спокійно оглянемо хату!

Вони взялися за руки, як малі діти, і повернулися в хату. Коли ж дійшли до спальні, Катерина розридалася вголос: на кріслі біля ліжка лежало пальтечко її дочки, а на підлозі валялася дитяча туфелька.

– Господи, вона тут була, він і її вбив! – Жінка заломила руки, жагучий біль ударив у плече, і вона знепритомніла. Савелівна ледве встигла її підхопити. Швидко відшукала в сумці, з якою не розлучалася, нашатир, ткнула під ніс Катерині відкорковану пляшечку. Потім поклала жінку на ліжко й відчинила вікно.

– Тільки цього бракувало! – вимовила фельдшерка, поплескавши непритомну по щоках.– Заспокойся, дихай глибше, візьми себе в руки! Може, дитина твоя втекла звідси, а може, встигла десь сховатися. Головне – тут її нема, тому, скоріш за все, вона жива. А зараз ходімо до Григорія, він тут головує. Маємо все йому розповісти.

Катерина мовчала, дивилася в стелю скляними очима. Нарешті промовила:

– Це все через мене. Я згрішила із тим… слідчим.

– Я тобі не священик, йому висповідаєшся! Вставай, ходімо шукати твою дочку! А як часи зараз непевні, прихоплю-но я, мабуть, ось це! – Руда фельдшерка підійшла до каміна й витягла з підставки зручну залізну коцюбку.

Григорія вони знайшли в «Янтарі». Тепер саме сюди перемістився центр життя всього села. Бо сільська рада, яка й досі працювала абияк, зараз остаточно спустіла. Голова сільради, літня особа з колишніх партійних, дізнавшись про надзвичайні події в селі, повісила на двері замок і пішла додому, заявивши, що ні в чому брати участі не буде. Тому найбільш активні сельчани збиралися тут за кухлем пива, а то й чогось міцнішого. Якось так вийшло, що громада одностайно визнала Гришу за головного. Мовляв, той, хто пройшов Майдан, бився в самообороні, має знати, що й до чого. У кафе облаштували штаб, там же проводили наради. Новий голова навіть спати не ходив додому.

Саме в ті хвилини, коли обидві жінки дісталися «Янтаря», Григорію щойно повідомили про те, що парламентери не повернулись, а Додік примудрився втекти з льоху. Причому все свідчило: втік він не сам, а хтось його випустив ззовні. Вартові, які чатували біля льоху, також безслідно зникли.

А тут ще гірше: подвійне вбивство і зникнення дитини.

Розділ 4 Домовленість по-каландайськи

– Хлопці, змилуйтеся, я покажу, де є жилавий бурштин! Тільки вам! Там величезна жила з крупником… Поділимо на чотирьох, кожному до самої смерті вистачить!..

Додік ледь ворушив розпухлими губами, куртка на його животі протерлася до дір, з-попід неї синіло подерте черево. Того кольору воно набрало через «прогулянку» прив’язаним до квадроцикла. Джинси на колінах чоловіка теж, ніби за модою, прорвалися.

– Що, сподобалися плесівські американські гірки? – звернувся до обшарпаного Додіка худорлявий поліщук із зіпсованими передніми зубами. З-під його шкіряного картуза вибивалося злипле пасмо сивого волосся.– Тепер затямив, як тим хлопцям було, яких ти до смерті замордував?

– Каюся, згляньтеся! Я все спокутую, родичам, вам заплачу, тільки відпустіть!

– Ти щось там про жилавий бурштин бурмотів? – Чоловік у чорному картузі дістав цигарку, прикурив, глибоко затягнуся.– Раз почав, то закінчуй!

– Там у «Хаммері», у бардачку, торбина… Самі побачите!

– Втираєш, бо знаєш, що твій броньовик той мент поцупив.– Дядько в шкіряному картузі пихнув димом в лице колишньому очільникові району.

– Як поцупив? – Додік аж підскочив.– Це ж сотня тисяч баксів!

– От бачиш, тобі нічого для друзів не шкода. Як, Васю, їх називають, таких надто щедрих?

– Меценати! – гукнув рожевощокий, як дівчина, юнак, що й досі сидів за кермом квадроцикла.

– О! Чув, Додіку, хто ти є? Я таке й вимовити боюся. А тепер твій «Хаммер» лежить догори днищем у болоті, аби перекрити ментам шлях через канаву. То будеш розповідати чи точитимеш сльози за машиною?

– Як догори днищем?! Та я… я тому прапору яйця відірву, гадюці! – Додік зашарпався на мотузці.

– Не переживай, старий. За твою точилу гривень тридцять-сорок дадуть у першому-ліпшому пункті прийому металобрухту.

– Що?! – верескнув Додік.– Що сталося?..

– Колишній твій візок розплесканий у млинець разом із тим сучим ментом. От тобі й плюс – не доведеться навіть руки об нього бруднити. То повернемося до бурштину чи ще покатаємося? – єхидно вимовив моложавий поліщук у камуфляжній куртці, затертій до блиску.

– Хлопці, ви ж мене знаєте! – знову заскімлив Додік.– Відпустіть, благаю!

– Знаємо. Тому або покажеш жилу, або Вася зараз знову заведе свою таратайку.

– Відпустіть, бо зараз сюди наїдуть менти та нацгвардія, тоді за все доведеться відповісти!

– Бач, знову Додіка на старе перемкнуло. Вася, заводь!

– Ні, не треба! За Синім Горбом жила!

– Таки доведеться тебе покатати! – розпорядився дядько в шкіряному картузі.– Всім відомо, що ти разом зі своїми «бичками» там все дочиста вибрав.

– Та ні! Жила починається на великій глибині. Якби там таку помпу, як у Санька, могли б дістати купу гарного каміння. Ось погляньте, для себе тримав! – Додік витяг із кишені пару самородків завбільшки з кулак. Вражені побаченим, чоловіки зібралися навколо, навіть Вася зліз зі свого квадроцикла. Такий бурштин у цих місцях давно вже став величезною рідкістю й коштував чималих грошей.

– Покажеш точне місце? – запитав картузник.

– Там усім вистачить, тільки дуже глибоко залягає, звичайні помпи не беруть.

– І що ти пропонуєш? – запитав молодик у камуфляжі.

– Ви мене відпускаєте, ми разом їдемо шукати Санькову помпу, що її менти загубили десь у лісі,– й беремо жилу.

– По скільки? – швидко запитав дядько в шкіряному картузі.

– У якому сенсі? – сторопів Додік.

– По скільки кожному?

– Мені п’ятдесят, решта ваша!

– Додіку, ти, часом, не забув, у якому ти становищі? – здивувався молодий водій квадроцикла.

– Добре, мені – сорок!

– Ні, всім порівну! Так, хлопці? – кинув молодик у камуфляжі.

– Але ж це я знайшов те місце! – спробував пручатися Додік.

– Заводь! – байдуже кинув старший із поліщуків. Вася натиснув педаль стартера й відпустив зчеплення. Квадроцикл рушив із місця, потягнувши за собою Додіка, як колоду.

– Ні! Ні-і-і!!! – заверещав колишній очільник району, наче кабан під ножем різника.

– Стій, хлопці! – гукнув хтось зі старателів.– Здається, він уже згоден!

Розділ 5 Батьківський всесвіт

Він зреагував на тріск зламаної гілки під ногою чужинця лише тоді, коли на нього вже наставили дуло автомата. Розповідь Галі так захопила Сашка, що весь його досвід виявився марним. Той Сашко Зарванець, який за кілька десятків метрів міг почути рух звіра в гущавині лісу, дозволив себе впіймати зненацька, наче хлопчисько.

– Стояти! Відкриваю вогонь без попередження! – вигукнув хлопчина в камуфляжі. За кокардою та нашивками Сашко визначив – Нацгвардія. Галя теж зупинилася як укопана. Вона тільки-но закінчила розлогу оповідь і ще перебувала в уявному світі.

– Бодя, перевір-но, що в нього в наплічнику! – Із куща по інший бік від стежки вийшов напарник солдата, застібаючи пасок на штанах. Автомат теліпався у нього на плечі дулом до землі.

– А що сталося, хлопці? Ми місцеві, повертаємося до себе в село.– Сашко намагався промовляти безтурботно, навіть зі здивуванням.

Той, якого назвали Бодею, тим часом облапав його наплічник, одразу зрозумівши, що там не картопля.

– Ану знімай! – Гвардієць миттю настовбурчився й перехопив свій укорочений «калаш».

Сашко підкорився, водночас гарячково обмірковуючи, у який бік стрибнути при нагоді. Глянув на Галину, потай моргнув. Дівчина одразу все зрозуміла.

– Ого, та тут цілий мішок бурштину! – Бодя пошурував у карманах наплічника й видобув звідти пластикову картку.– І водійське посвідчення є. Зараз подивимося… Зарванець Олександр… Оце так вилов! Коль, швидше дзвони шефу! Здається, він давно хоче саме цього хлопця побачити.

– А в чому справа? Я ж збирав камінці, як і всі.

– Не розмовляти! Тут чи не через тебе справжній бунт у селі, а ми мусимо в цьому гівняному лісі комарів годувати… Руки за спину! Уперед! – скомандував Коля.

– Хлопці, може, беріть мішок, а ми собі підемо?

Бодя завагався.

– Коль, він, здається, діло каже. Візьмемо і з кінцями, нікого не бачили. Виникнуть проблеми – знайшли наплічник, і квит.

– Беріть, хлопці! – підтримала Сашка Галя.– Ми собі ще назбираємо.

– Е, ні, ти ж знаєш майора. Якщо дізнається – голову знесе. Та й де подіти таку силу бурштину, тут покупця треба мати. Почнеш шукати – засвітишся. Шеф усюди своїх людей має. Ти як хочеш, а я доповідаю!

Гвардієць дістав мобільний, натиснув виклик. Розмова була короткою.

– От бачиш: обіцяє відпустку й преміальні,– кинув напарникові Коля. Повернувся до затриманих, рявкнув: – Чого стоїмо? Ану пішли! І наплічник візьми! Що, я тобі таку вагу тягтиму?

Солдат ткнув дулом у спину Сашка. Той нахилися, підхопив ношу.

«Може, зараз,– майнуло в голові.– Гепнути сопляка наплічником, вибити зброю – і в кущі. Але ж Галя… Чи зуміє вона скористатися нагодою? До того ж той, другий, надто далеко. Я не встигну його знешкодити. Надто ризиковано… Ні, ще не час!»

Сашко похмуро глянув на конвоїрів і закинув на плечі поклажу. Тепер він опинився попереду, між ним і Галею – Коля з автоматом, завершував процесію розхлябаний Бодя. Якби Галя була поруч, він би шепнув – і вони одночасно пірнули б до кущів. Чи хай би той Бодя йшов за ним, він здався Сашкові більш зговірливим…

Лісовою стежкою йшли мовчки, лише гвардійці інколи перекидалися словами, а всі намагання Сашка вступити в діалог худорлявий Коля обривав вигуком: «Припинити розмови!»

Почалися знайомі місця, до села лишалося не більше кілометра. Може, хай ведуть? Із їхнім начальством буде простіше домовитися. Вже скоро й асфальтована траса, потяглася широка лісова дорога. Проте невдовзі повернули ліворуч, село залишилося з протилежного боку. Щось тут не так… Що там гвардієць казав про якийсь бунт? Може, саме тому стільки військових у лісі?

Вони проминули ще один пост. Там, під густими присадкуватими вільхами, в холодку лежали ще двоє вояків, але вже у формі спецпризначенців. Сашко призупинився на хвильку – нібито зав’язати шнурки. Вони з Галею порівнялися. Дівчина кивнула йому.

– Зараз буде поворот, за ним – заросла канава,– прошепотів він і показав очима, куди треба стрибати. А сам спробував відволікти охоронця.

– Я гадав, ми в село. Там у мене самогону трилітровка стоїть, закуска… А то ви, хлопці, геть на цій службі всохнете… Ще й комарі…

Його перебив сухорлявий Коля, бо з боку села почулося торохтіння мотоцикла:

– Замовкни, кому сказано! Бодя, приглянь за цими туристами! А я зупиню мотоцикліста. Майор на інструктажі наказував жодної душі не випускати з села!

Рядовий Бодя звів затриманих з дороги, а сам, закинувши зброю на плече, став під сосну і без будь-яких церемоній почав відливати.

Ось він, той шанс, на який Сашко так довго чекав!

Галя теж напружила всі м’язи, готуючись до стрибка. Звідси до рятівної канави метрів десять. Сашко непомітно відстебнув лямки наплічника, але за мить його вухо вловило тріскотню двигуна знайомого мотоцикла. Це ж кум Степан торохтить, так і не заварив лівого глушника! Сашко посміхнувся, зробив короткий замах і щосили гепнув усією вагою ноші по карку недоумка Боді. Той, не зронивши жодного звука, впав під сосну, так і не закінчивши справляти нужду. Сашко закинув тяжкий наплічник, ухопив Галину за руку, й вони шмигнули в зарослу верболозом канаву. Тепер уся надія на ноги. Та Сашка зупинили постріли. На дорозі коїлося щось неймовірне. Там же кум! Він махнув дівчині, щоб втікала, а сам повернувся, аби поглянути крізь кущі.

Гвардієць Коля, його колишній конвоїр, вийшов із-за стовбура товстого дуба й підняв руку, наказуючи мотоциклісту зупинитися. Але той мчав, не збавляючи швидкості. Тоді солдат скинув зброю й вистрелив угору. Лісом прокотилося відлуння. Проте мотоцикліст навіть не думав зупинятися – навпаки, додав газу. Вояк перехопив автомат другою рукою, намагаючись уцілити в колесо. Аж раптом безладно розкинув руки і впав навзнак. Автомат ще конвульсивно сіпнувся й видав коротку чергу. Кулі пішли у верхів’я дерев на протилежному боці дороги.

Навіть звідси Сашко бачив, як здоровенний ніж увійшов по руків’я в горло хлопця. Звідти фонтаном ударила кров. Мотоцикліст уже мчав до вбитого солдата. Нахилився, підхопив його «калаш». Водночас біля самих його ніг знялася курява, збита чиїмись кулями. Певне, Бодя очуняв чи наспіли ті двоє спецпризначенців. Мотоцикліст миттю впав на землю й перекотився до товстих сосон на узбіччі. Там він зачаївся за стовбуром, намагаючись перечекати безладну стрілянину.

Із засідки Сашкові було погано видно, що саме відбувається, але він чув, як бій пересувається кудись убік від дороги, до лісу. Його кум, хоч і мав посвідчення учасника бойових дій, взагалі не нюхав пороху й не міг діяти так вправно й жорстоко… Скоріш за все, хтось інший украв його мотоцикл. Та хай йому грець, з таким краще не мати справ…

Він уже збирався залишити свій пункт спостереження та наздогнати Галю. Якщо то не кум, його не обходять ті розбірки. Аж раптом увагу Сашка привернув якийсь рух у колясці мотоцикла. Потім фартух коляски піднявся, звідти налякано виглянула мала дівчинка. Волосся скуйовджене, косички розплетені, рот перев’язаний скрученою хусткою.

Сашко придивився – і заціпенів. Не може бути – це ж його Танюшка!

Не вагаючись і миті, він вискочив зі своєї схованки й, пригинаючись, кинувся до мотоцикла. Із силою рвонув дерматиновий фартух. Дочка лежала на подертому сидінні, зв’язана, з кляпом у роті. Сашко заходився розривати вузли. Найперше витяг кляп. Звільнити руки дитини виявилося складніше, зашморги надто міцно в’їлися в зап’ястки. Він почав допомагати собі зубами.

Витративши купу часу та позривавши до крові нігті, Сашко спромігся-таки звільнити дочку. Мала кинулася йому на шию. Лють і радість змішалися в його душі. Яка ж паскуда так познущалася з дитини? Маленькі рученята чіплялися за його шию як за останню надію. Він відчував щем і любов і водночас знав: час спливає, зараз конче потрібно поспішати. Дівчинка нічого не казала, навіть не схлипувала, але її сльози струмками збігали по його щоці.

– Все буде добре, тепер усе буде добре, я з тобою! – ледь вимовив він, стримуючись, щоб самому не розплакатися.

За хвилину Сашко знову посадив малу в коляску мотоцикла, а сам скочив у сідло. Мотор і досі працював. Треба негайно тікати звідси!

Він міцно стиснув кермо, додав газу, але наступної миті відчув, як холодний метал автоматного дула торкнувся його потилиці.

Розділ 6 Непокора

На обличчі майора ще грала самовдоволена посмішка, коли капітан Кушнір доповів про стрелянину на другому посту. Гайворон більше за все не любив таких поворотів у перебігу подій. Посмішка збігла з обличчя, як вода з ринви. Зронив:

– А затримані?

– Їх хтось звільнив. Наших двоє загинуло, одного поранено!

– Що, і це найкращі ваші бійці?! Підставилися, як куріпки, якимсь задрипаним селюкам!

– Не знаю, як щодо задрипаних, але тут спрацював справжній професіонал. Я майже одразу скерував туди своїх хлопців на підмогу. Але все відбулося за лічені секунди. Вбивця посадив затриманих на мотоцикл, і вони зникли в лісі. Мої оперативники сфотографували місце злочину. Цей ніндзя-мотоцикліст вправно володіє як ножем, так і вогнестрілом.– Кушнір простягнув майору свій смартфон.

Майор погортав світлини, скривився.

– Надто знайомий почерк, перебита сонна артерія. Якби я не був упевнений, що Дем’ян загинув, то вирішив би, ніби то його робота.

– А хтось бачив труп?

– У тому й справа. Якщо ця твар вижила, значить, розпочала власну гру. Як же мені цей різник набрид! Попадеться – власноруч пристрелю!

Гайворон заходив наметом із кінця в кінець, гнівно стискаючи кулаки. Нарешті промовив:

– Капітан, залишаєтесь за старшого. Я візьму спецгрупу – вирушимо на перехват. Віддайте наказ усім постам стріляти на ураження за найменшої спроби залишити контрольовану зону! Ніхто не має вислизнути з села!

– Як це, пане майоре? А жінки, діти? Вони ж худобу випасають, по дрова ходять. Туди ж хліб, медикаменти треба завозити. Бусик з продовольством уже другий день на блокпосту чекає дозволу…

– Ви не зрозуміли наказ? Жодної душі! Попереджувальний угору, а тоді…

– Ні, я в своїх людей стріляти не згоден! Такі забавки не для мене, бо маю тут жити й надалі. Тому відмовляюсь виконувати злочинний наказ!

– Це що, непокора під час спецоперації? Під трибунал захотів?

Гайворон позеленів від злості. Він стрімко відкинув брезент при вході в намет і голосно вигукнув:

– Охорона! Арештуйте капітана Кушніра! І вилучіть у нього табельну зброю!

Сержант у темному комбінезоні прибіг на голос начальства й непорозуміло витріщився на командира.

– Ти що, глухий? – Нерви майора не витримали, він вихопив свій пістолет.– Теж під трибунал поспішаєш?

Солдат опустив очі й підійшов до капітана. Той розстебнув куртку і, діставши з пристебнутої під пахвою кобури пістолет, мовчки поклав його на стіл.

– Надіти кайданки – і спецмашиною в район! У відділенні доповіси причину арешту: відмова виконувати наказ командира під час бойового завдання.

Гайворон рвучко повернувся до капітана й просичав йому майже в саме вухо:

– Що, гадаєш нове керівництво оцінить твій вчинок? Не той випадок. Навіть судити тебе ніхто не буде, але сам знаєш – у нас зраду не прощають, будь певен. Я б і сам тебе пристрелив, але на це є інші спеціалісти…

Він гидливо відступив і звернувся до сержанта:

– Поклич старшого лейтенанта Бистрякова. На час моєї відсутності командування операцією переходить до нього!

Гайворон натягнув свій похідний костюм із антикомариним просоченням і шолом із легкою москітною сіткою.

– Готовність – п’ять хвилин! На БТР завантажується перше відділення спецпризначенців. Повний боєкомплект. І хай одразу задіють безпілотник!

Майор віддавав накази чітко, голосом, у якому відчувалася чи не залізна рішучість.

Невдовзі важка броньована машина залишила замасковане укриття та, ревнувши двигуном, викотилася на лісову дорогу. Майор зайняв місце в прочиненому люці поруч із механіком-водієм. Спецпризначенці, як чорні реп’яхи, обліпили БТР зверху. Потужна сталева потвора рвонула з місця й помчала дорогою, вихлюпуючи поодинокі калюжі, що траплялися на її шляху. А високо в небі над лісом уже дзижчав безпілотник повітряної розвідки.

Розділ 7 Із вогню в полум’я

– Куди це ти зібрався, хлопче? Варто залишити річ на хвилину, як її вже поцупили. І що за народ ці поліщуки? Злазь, бо не хочу, щоб твої мізки заляпали сідло!

Голос був мертвий, безжальний, як та холодна сталь, що торкалася потилиці. Сашко підняв руки й повільно, не повертаючись, вибрався з мотоциклетного сідла. Позаду клацнув затвор.

«Кінець,– майнуло в голові.– Аби тільки не тут, щоб дитина не побачила».

Сашко навіть очі заплющив, очікуючи пострілу.

– Тату! Таточку! – раптом відчайдушно вигукнула перелякана Таня, і той вигук пролунав настільки несподівано, що Сашко аж здригнувся: здалося, що пролунав постріл. Але замість кулі в потилицю почувся вдоволений смішок, і той самий голос промовив:

– Овва, то це твій татко? Як зворушливо! Справжнє возз’єднання сім’ї. На жаль, мами бракує, але вона виявилася неслухняною, зрадила татові з майором, тому тепер десь у канаві кормить раків.

– Що? – Сашко рвонувся було до нападника. Злість і безпорадність розривали груди. Але банькатий миттєво відсахнувся й завдав жорстокого удару ліктем в обличчя чоловіка. Сашко схопився за розбиту губу, із неї густо юшила кров. Мала закричала, вчепившись рученятами в поруччя мотоколяски. Молодик у кумовій одежі – тільки тепер Сашко впізнав куртку Степана – відступив на крок і знову направив на Сашка автомат.

– Не треба дурниць. Тобі вже раз повезло – дочка врятувала. Другого шансу може й не бути. Якби мала не назвала тебе татом, лежав би ти в тутешньому пісочку. До речі, покажи-но мені свій наплічник. Але без зайвих рухів – постав на землю та відійди до мотоцикла!

Сашко витер кров, виплюнув уламок зуба. Доведеться підкоритися. «І навіщо було так баритися на дорозі?» – з гіркотою картав він себе. Треба було вскочити в сідло – і газу, а тоді вже розв’язувати вузли, звільняти дитину. Якби на секунду-дві раніше, вже був би з Танюшкою за поворотом, де навіть куля б не дістала…

Хоч би Галя не наробила дурниць, не вийшла на дорогу!

Сашко гарячково прокручував у голові всі можливі варіанти порятунку, але надто вже вправним й досвідченим був ворог. Ще й дочка… ні, жодної можливості, жодного натяку на спасіння.

Озброєний чоловік розшнурував наплічника й скоса поглянув усередину, водночас пильнуючи за Сашком.

– Бачу, майор Гайворон у тобі не помилився. Файні камінці! А тепер поклади це добро в коляску, до дочечки. А сам сідай за кермо й вези мене туди, де знайшов жилу. Сподіваюсь, розумієш: спроба перекинути мотоцикл чи якісь інші викрутаси найперше загрожують твоїй дитині. Не хотілося б зіпсувати це маленьке й таке гарне личко…

Банькатий зробив крок і вхопив усією п’ятірнею дівчинку за обличчя. Мала, як перелякане пташеня, відсунулася в куток мотоколяски. Все її тільце тремтіло, в очах відбився невимовний переляк.

– Я все зроблю, як ти накажеш, тільки відпусти дитину!

– А гарантія? Де гарантія, що ти не збрешеш чи не заведеш мене у твань? Ні, хай і вона покатається з нами. І нам обом спокійніше: ти не будеш робити нерозважливих рухів, а я знатиму, що ми рухаємося туди, куди треба. Гадаю, ти вже зрозумів складність ситуації. Мені теж ні до чого твоя компанія, а з твоєю дочкою суцільна морока, проте так склалося, що маємо співпрацювати. Отже, думаю, ми домовилися.

– А для мене й дитини які гарантії?

– Брехати не хочу – жодних! Але якщо ти не робитимеш спроб втекти, обдурити чи напасти на мене – вона житиме. Зрозумів?! Сідай за руль, Олександр Зарванець.

Сашко на мить застиг, питально дивлячись на незнайомця. На мить здалося, що цей тип полював саме на нього. Та що, врешті, сталося тут, у селі, за його досить тривалу відсутність?

Думки майнули вихором. Натомість лише спитав:

– Звідки така обізнаність?

– Телепатія, хлопче. Давай заводь! А ставити питання поки що буду я.

Банькатий посміхнувся й кинув в обличчя Сашкові пластикове посвідчення водія.

Пересилюючи лють, той поклав наплічник у коляску, поруч із Танюшкою. Встиг шепнути дівчинці:

– Нічого не бійся, все буде добре! Татко все залагодить.

Далі вмостився за кермом. Вирячкуватий сів позаду. Сашко глянув у дзеркало заднього огляду – у ньому шкірився озброєний молодик. Дуло зброї демонстративно дивилося в бік коляски з Танюшкою.

Сашко додав газу. Пробитий глушник заревів, луна покотилася на весь ліс. Наступної миті цей недолугий витвір пострадянського мотопрому зірвався з місця й, залишаючи за собою клуби бензинового чаду, помчав лісовою дорогою.

Частина 2

Розділ 1 Невдала чарівниця

Галя бігла, не оглядаючись. Вона вже минала вигин канави, коли позаду почулися постріли. Невже погоня?

Оглянулася, прислухалася – Сашка поблизу не було видно, погоні теж. Завмерла, зачаїлася так, як уміла тільки вона. Ніби вросла в дерево, стала гілкою або корою, ще почекала. Постріли вщухли, але й Сашко не з’явився. Стривожилася: щось пішло не так, щось сталося з коханим. Пробралася верболозом ближче до шляху. Рухалася так, щоб траву не поворухнути, гілку не зачепити. Нарешті дісталася насипу, виглянула на дорогу.

Метрів за тридцять попереду на дорозі стояли двоє: Сашко і якийсь озброєний чоловік. Неподалік на траві лежав солдат у калюжі крові. Та це ж їхній конвоїр! Що трапилося? Може, хтось з односельців вирішив звільнити Сашка, але навіщо було вбивати молодого хлопця? Чи нацгвардієць сам спровокував чоловіків? Він із самого початку був якийсь нарваний. Тут ліс, хлопче,– закон як в джунглях, і люди виживають як можуть, тому й пхатися сюди зі своїм уставом зась.

Галя розсунула гілки, випросталась, уже хотіла вийти й помахати рукою, коли її зупинив розпачливий вигук дитини: «Тату-у-у!»

Луна підхопила дитячий голос, повернулася тоном нижче.

Галя заклякла й безгучно сповзла в канаву. Почала придивлятися. У колясці мотоцикла – дитина. Тепер Сашко спробував вирвати зброю в нападника, але той виявився вправнішим. Його знову схопили, але цей нападник набагато жорстокіший. Скоріш за все, саме він убив солдата, щоб заволодіти його зброєю, і не поцурався взяти заручника. Саме Сашкова дочка зараз у заручниках – у цьому Галя не мала жодного сумніву. Але навіщо йому Сашко?

Здогадалася – бурштин! Той чоловік дізнався про жилу. Казала ж: давай десь заховаємо той наплічник, надто ризиковано зараз іти з такою ношею до села! Та й сама винна – захопилася оповіддю, от і потрапили в халепу…

Чому саме на Сашка влаштоване полювання, чи, може, то якась випадковість? Ні, вона ж сама бачила, як зрадів солдат на блокпосту, побачивши його ім’я на посвідченні. Але брати дитину в заручники… Хто цей чоловік, хто всі ці люди, які ладні заради купки бурштину зжерти одне одного?

Втім, зараз це не мало значення. Галя гарячково міркувала, що вдіяти, аби врятувати Сашка та його дівчинку.

Так, вона може! Вона ж змогла викликати вихор! Зараз збереться – і рознесе блискавкою того нелюда. Тільки б дівчинці й Сашкові не зашкодити…

Галя стала на дно канави, по коліна у воді, високо здійняла руки й кілька разів змахнула ними, схрещуючи раз у раз на грудях. Вона напружувала всю свою волю, подумки віддаючи накази духам лісу. Але ті мовчали – навкруги нічого не відбувалося. Вона повторювала все знов і знов, у голові гуло дзвоном, але жодна хмаринка не випливла на небо, і лише легкий вітерець подував замість вихору. Що могло статися, невже вона втратила той дар, отриманий від діда? Може, вона ще не вправна, не навчилася як слід ним користуватися? А може, все це від того, що вона далеко від місця, де живе Сила,– дідового дому? Дівчина безсило опустилася на коліна, вода сягнула грудей. Десь на дорозі, розірвавши лісову тишу, застукотів двигун мотоцикла. Вона прожогом кинулася глянути, що там діється.

У стовпі куряви мотоцикл із Сашком, нападником і дівчинкою-заручницею віддалявся в бік глухого лісу. Галя відчула жагучий відчай. Замість того, щоб непоміченою підкрастися й напасти на Сашкового кривдника, вона вдалася до вправ із магією й проґавила все. Та чи встигла б вона? Надто швидко все відбувалося.

Але тепер вона напевно знала, куди везе нападника Сашко. Бурштин! Усе в цьому лісі крутиться навколо бурштину. Через нього зраджують, за нього вбивають. Чому, чому вона не наполягла, щоб коханий залишив той наплічник? Знала ж, що жадібність людська не має меж. Отримавши торбу з бурштином вартістю в кілька тисяч доларів, той бандит забажає ще. Захоче знати, де жила. І Сашко поведе його до Вовчого Ока. Він не зможе обдурити бандита або приспати його увагу, це надто ризиковано, бо його дитина постійно під дулом автомата. Тому Сашко покладе власну голову, аби врятувати дочку. Вона й сама б так вчинила. Тому треба вирушати до озера.

До болота вони доїдуть дорогою, але далі не проїхати, доведеться йти пішки. Треба їх випередити! Сашко ж знає: якщо я залишилася в лісі, то не сидітиму склавши руки. Може, на тому відтинку дороги йому вдасться трохи потягнути час, а я побіжу напрямки. Що б там не було, а маю раніше за них опинитися на Вовчому Оці…

Галина скинула з себе мокру одежу, викрутила і вдягла. Не надто комфортно, але зараз не до цього. Закинула на плечі свій майже невагомий наплічник і, перестрибуючи перешкоди з легкістю косулі, побігла навпростець лісом. Напрямок визначала лише за їй одній відомими познаками і власною інтуїцією.

Розділ 2 Поліські пірати

Відлуння пострілів докотилося до купки людей, які вручну викочували мотопомпу з придорожнього укриття. То була добре облаштована землянка-криївка, де старателі ховали свій реманент і техніку від рейдів поліції. Такий собі схрон на випадок, коли влада геть притисне.

Чоловіки зупинилися й почали прислухатися.

– Десь на блокпосту біля моста стріляють,– урешті обізвався дядько в шкіряному картузі.

– Ближче Лосьової поляни, здається. Я ж казав, хлопці, що цей бунт вам не зійде з рук. Київські можновладці рано чи пізно притиснуть вас до нігтя,– пробурчав невдоволений Додік. Йому довелося разом з усіма штовхати загрузлий легковик.

– Аби ми їх не притиснули. Тут, у лісі, вони наче сліпі кошенята. І якби не такі, як ти, ніхто б і носа сюди не пхав.

– Навіть німці за часів війни наш ліс обходили стороною,– озвався білявий хлопчина в заношеному комбінезоні та жовто-блакитній бандані, з-під якої їжаком стирчав чуб.

– Хай собі розважаються! Сюди, певне ж, ніхто не поткнеться. Вони впевнені, що тут усюди глухомань і непрохідні болота. Навіть на Гугл-картах дороги не видно,– додав плечистий чолов’яга в плямистій куфайчині.

– Годі базікати – пхайте це залізяччя! Якщо Додік не збрехав, то нам до самої ночі добиратися.

Аби не створювати зайвого шуму й обминути всі пости – і сільчанські, і ментовські,– старателі вирішили використати помпу, що була захована в криївці. Вони навіть не заводили старенький «УАЗ», а метрів двісті штовхали його, поки не опинилися на ледь примітній лісові дорозі поза селом. Таким же чином витягли й помпу, змонтовану на саморобному причепі. Потім, розчервонілі й змоклі від поту, полізли в машину. Поруч із водієм усівся Додік, до нього підсів старший із чоловіків.

– Ну що? Давай, показуй свою Каландайку. Але не здумай клеїти дурня! Хлопці втомлені та сердиті, якщо випадково загублять тебе в болоті, ніхто навіть кісточок не знайде.

– Та ми ж, здається, про все домовилися,– засовався Додік.– Годі вже, прямуй до Синього Горба!

Тільки-но молодий хлопчина в комбінезоні хотів завести двигун, як десь позаду почулася далека тріскотня мотоцикла.

– Чекай-но,– зупинив водія старший чоловік.– Здається, то Степанів «Днепр».

– Мабуть, він. Тільки в нього торохтить так, що за кілометр у лісі чути,– погодився білявий хлопець.

– Він же вночі разом зі мною чергував на барикаді біля моста, мав іти додому, відсипатися! – здивувався молодик у куфайці.

– Ти он теж чомусь не спиш,– вишкірив усі тридцять два білявий водій.

– Тому й цікаво, куди це Степан на своїй тарадайці вирядився. Певне ж, не по гриби. Від’їдь он туди, за кущі,– подивимось, куди цього череватого несе! – Сухоребрий поліщук торкнув водія, вказавши на проріз між соснами, що вишикувалися вздовж дороги.

Стартер заскреготів. Незважаючи на занедбаний вигляд, машина завелася на диво швидко й, тихо воркочучи, скотилася з колії. Потім, пригинаючи високу траву, завернула за розлогу ліщину. Заглушили мотор, почали чекати. Тріскотня наближалася досить швидко. Невдовзі на дорозі з’явився мотоцикл із двома чоловіками на сидінні й дівчинкою в колясці.

– Диви, старий,– то не Степан! – раптом здивовано промовив плечистий молодик.

– Та це ж Санько Зарванець, холєра! А казали, що його в болоті менти підстрелили…

– А на задньому сидінні, бляха… Очам не вірю – то ж прапор Дем’ян, есбеушник із Києва!..– ошелешено промимрив Додік.

– Той, що Володьці горілку в горлянку заливав?

– Ну.

– Наче привиди! А що? Санька вже кілька тижнів ніхто не бачив, а того втопили, всі ж бачили. Хто бачив «Піратів Карібського моря», зрозуміє, у чому прикол.

– Що ти там верзеш? – поцікавився старший.

– То він, Петровичу, про кіно.

– Кіно кіном, а в того привида, що позаду,– «калаш». Тому треба обережніше. Але Сашко нам потрібен, вірніше, його помпа. Тож рушаймо за ними. Свою помпу тут залишимо, легше буде наздоганяти на пісках. Головне – не згубити слід.

– Не переживай, старий. Стьопин мотик так реве, що й сліду не треба.

– А де ж сам Степан?

– Напевне, куму мотоцикла позичив, а сам хропака дає.

– Швидше відчіпляйте причеп – і вперед! Надто вже поспішають ті двоє, а нам треба з’ясувати, куди саме,– підігнав старший зі старателів.

«УАЗ» знову викотився на дорогу й рушив слідом. Їхали обережно, постійно прислухаючись до тріскотні мотоцикла попереду.

Розділ 3 Парламентарі

У штабному наметі завісою стояв цигарковий дим. За збитим із дощок столом двоє офіцерів і дебелий прапорщик різалися в карти. На столі – кілька порожніх бляшанок із-під пива й відкоркована, але недопита пляшка горілки.

– Тузом, тузом крий! – наполягав прапорщик, тримаючи в одній руці стакан, а в другій – віяло карт.

– Гик!.. Я п-пас! – Молодшого лейтенанта, хлопчину років двадцяти п’яти, певне, тільки після училища, мучила гикавка. Горілка, перемішана в його шлунку з пивом, просилася на волю. Лейтенант зблід, його хилило до сну; від гикавки голова на тонкій шиї сіпалася, а очі мутилися. Третій – старший лейтенант Бистряков у плямистій натівський уніформі з іще не відпоротими нашивками Бундесверу, діловито роздавав карти, тримаючи цигарку в кутку губ.

Раптом у кишені його новенької захисної куртки подав голос мобільний. Старший лейтенант кинув карти на стіл і взявся за слухавку.

– Що? Автівка? Прямує трасою до блокпоста? Зупинити! Кілька пострілів угору, а далі… Що, які колеса? Вогонь на ураження, якщо не виконають наказ! Особиста вказівка майора: знищувати кожного, хто наблизиться на відстань сотні метрів від поста!.. Як? Що значить – відмовляюсь стріляти! – Молодший лейтенант схопився з табурета.– Під суд захотів? Та я…

Він так і закляк із відкритим ротом, коли завіса біля входу до намету раптом відхилилася й на порозі постав капітан Кушнір у супроводі начальника районної поліції.

Старший лейтенант витріщився на нього, ніби побачив привид. Двоє інших військових теж виструнчилися. Хміль у них миттю вивітрився із голови.

– В-ви… Капітане, вас же заарештовано! – тремтячими губами вимовив Бистряков. Тліюча цигарка випала в нього з рота.

– Вже ні. Ось наказ із головного управління – відсторонити майора від операції, а всі задіяні підрозділи повернути на базу.– Він тицьнув під ніс Бистрякову факс.– Сюди зараз прямують військовий прокурор і представник управління внутрішньої безпеки. Оскільки ж усі ви знаходитесь у стані сп’яніння під час виконання службових обов’язків, вимагаю негайно здати табельну зброю!

Молодший лейтенант і прапорщик мовчки поклали пістолети на стіл. Проте Бистряков намагався протестувати, посилаючись на дядька-генерала. Хміль усе ще туманив його свідомість. Капітан насмішкувато дивився на ці спроби, нарешті вимовив:

– Дядько ваш у Києві, а ми тут. Тому зараз вас буде взято під варту і в подальшому відправлено до гарнізонної гауптвахти – аж до завершення розслідування щодо неспровокованої стрілянини, що відбулася кілька тижнів тому. І поки ви не наробили гірших дурниць – здайте зброю добровільно!

Кушнір рішуче простягнув руку. Старший лейтенант завагався, проте, помітивши за спиною капітана молодиків у чорній уніформі, озброєних автоматами, кинув свій «Форт» на стіл.

– Отак уже краще,– посміхнувся капітан.– І моліть Бога, Бистряков, щоб усе для вас завершилося переведенням на Схід, а не на зону.

Він повернувся до командира нацгвардійців.

– Грузіть своїх хлопців на машини. Цих трьох – до комендатури. І будьте обережні – досить із нас безглуздих втрат!

– Слухаюсь! – козирнув літній сержант-контрактник.

– До речі, щось вдалося з’ясувати щодо тієї бойні на другому посту? – зупинив він сержанта, який уже вирушив виконувати наказ.

– Досі невідомо, хто саме напав на наших хлопців. Один з них загинув, другий перебуває в шоковому стані. Спецпризначенці теж втратили двох: один «двохсотий», іншого з важким пораненням евакуювали в госпіталь. За почерком – діяв професіонал. Він на мотоциклі, зараз вештається десь у лісі, прихопивши з собою раніше затриманих осіб. Вочевидь, розраховує використати їх як заручників.

– А де майор Гайворон?

– Із відділенням київських спецпризначенців переслідує нападника на БТР.

– Дякую! Виконуйте наказ!

Сержант знову козирнув і вийшов із намету, ведучи перед собою похнюплених офіцерів.

– Якось це не схоже на майора. Що це його раптом підняло з місця? Що, не було кому керувати «спецами» під час переслідування? – звернувся Кушнір до начальника поліції.

– Гадаю, знову-таки бурштин… Я чув, як гвардієць із блокпоста доповідав, що в затриманого повний наплічник жилавого бурштину.

– А що там за гамір назовні? – Капітан подався до виходу з чадного намету, слідом рушили двоє місцевих спецпризначенців і начальник поліції.

– То делегація з села. Вимагають зустрічі з командуванням! – доповів солдат-контрактник.

– Пропусти, треба нарешті з’ясувати, якого біса їм знадобилося барикади гатити!

Солдат вибіг, і невдовзі до них уже простувало троє місцевих у цивільному одязі: чоловік і дві жінки. Їх супроводжував гвардієць, який на всяк випадок тримав зброю напоготові. В однієї з жінок забинтована рука трималася на підв’язці, накинутій на шию.

Капітан Кушнір і начальник поліції ступили назустріч.

– Ми прийшли просити допомоги,– звернувся до них моложавий кремезний чоловік із втомленим поглядом.– Хтось жорстоко вбив кумів цієї жінки й захопив у заручники її дитину.

– Чи він, випадково, не викрав мотоцикл? – поцікавився начальник поліції.

– Так, саме на мотоциклі вбитого чоловіка вбивця втік у напрямку ваших блокпостів.

– Ти знаєш, хто це? – запитав Кушнір.

– Це не міг бути хтось із наших. Не було жодної причини, це по-перше. По-друге, вбивця діяв як досвідчений професіонал. Я зробив кілька знімків.– Чоловік подав капітанові свій айфон.

Оперативник швидко продивився фото.

– Схоже, ми дійсно маємо справу з професійним убивцею. Трохи пізніше він убив звичайним кухонним ножем солдата й розстріляв спецпризначенців, які намагалися зупинити мотоцикл.

– А дитина? – вигукнула жінка з перебинтованим плечем.– Ви бачили з ним дитину? – В її голосі звучали біль і відчай.

– Зараз ми опитаємо солдата, що перебував на посту й чудом уцілів.

– Оце так! А я, грішним ділом, уже вирішив, що це хтось із ваших заріз…– Коренастий поліщук спідлоба глянув на офіцерів і виправився: – Маю на увазі спецпризначенців…

– Бачу, пан майор тут чимало дров наламав,– замислено вимовив Кушнір.– Ану, сержанте, швидко знайди мені того хлопця, що був під час перестрілки на другому посту!

Розділ 4 Безжальний конвоїр

Мотоцикл стрілив вихлопом і зупинився, загрузши в баюрі. Вода вмить залила глушники, проїхати далі було загалі неможливо. Глибокі калюжі перекривали дорогу, а об’їхати їх заважали густі зарості верболозу. Попереду ліс рідшав, дерева ставали нижчими, ніби й самі вгрузали у нескінченне болото.

– Далі треба йти пішки – кілометрів десять. Дорогою є хатина, але не знаю, чи встигнемо туди до ночі. Може, доведеться в лісі заночувати.– Сашко зліз із мотоцикла. Лісом ще котилася луна від тріскоту двигуна, відбиваючись і затухаючи в болотному приліску.

– Ти тільки не здумай хитрувати. Сам бачив, як я стріляю.– Дем’ян теж сплигнув із сідла й відійшов убік, тримаючи зброю напоготові.

– Може, залишимо тут цей бурштин? – запропонував Сашко.– Там його можна намити купу. А тоді повернемося й заберемо.

– Не вказуй мені! Я двічі одним шляхом не ходжу. І давай хутчіш! Сам казав, що до темна треба встигнути. І не здумай блудити: мені втрачати нічого, а в тебе дочка. Он яка красунечка…

Старший прапорщик зробив крок до дівчинки, простягнув руку, але мала рвучко відсахнулася, на її очах знову виступили сльози. Сашко миттєво перестрибнув баюру і став між дочкою й озброєним чоловіком.

– Ще раз торкнешся її – нарікай на себе! – гаркнув він просто в обличчя прапорщика.

Дем’ян відсахнувся, проте вмить клацнув запобіжником. Дуло автомата вдарило Сашкові в груди так, що він ледве встояв на ногах.

– Без різких рухів, хлопче! Більше попереджень не буде! Хочеш, щоб дитина дожила хоч би до сьогоднішньої ночі, тоді бери речі й вперед!

Сашко мовчки завдав на себе наплічник, узяв дівчинку за руку, і вони рушили, обминаючи калюжі, вздовж розбитої дороги. Рішення вести бандита краєм болота, щоб відтягнути час, виникло зненацька. Якщо Галя бачила, як їх із Танюшкою захопили, вона неодмінно чекатиме біля хатини старого лісника. А там побачимо, як підуть справи. Головне, що його зараз турбувало,– дитина. У наплічнику майже не лишалося їжі, а чи ж витримає мала таку дорогу?

Коли вони відійшли від мотоцикла на пару сотень метрів, Сашко знову звернувся до бандита:

– Слухай, ти ж сам бачиш, скільки часу ми втрачаємо, рухаючись із вантажем! Давай десь заховаємо, хто ж у лісі його знайде?

Той паскудно осміхнувся:

– Як на мене, то краще позбутися твоєї малої, бо вона ледь ноги переставляє. Давай, хлопче, без дискусій! – Він знову демонстративно поклацав затвором автомата, що стояв на запобіжнику.

Сашко нахилився до доньки:

– Ніжки не болять?

– Ні, тату. А куди ми йдемо? – Лише відчувши міцну татову долоню, дівчинка трохи осміліла.

– Трошки прогуляємось лісом із дядею. А тоді повернемося додому.

– Ти не обманюєш?

– А хіба таке колись було?

– Ні.

Тетянка повеселіла, пішла швидше, перестрибуючи сухі корені й пониклі гілки, що ставали на перешкоді.

Але за годину вже й дівча стомилося. Тоді Сашко повернувся до похмурого бандита, що йшов назирці.

– Давай перепочинемо. Ще маємо трохи часу.

– Ні. Не люблю ночувати під відкритим небом. Вперед!

– Але мала втомилася!

– Це її проблеми. Я вже казав, що завжди викидаю баласт. А наразі цей баласт…

– Ти, однак, справжній нелюд!

– Не сичи. Твоя дочка, твої проблеми.

Сашко повернувся, підійшов до доньки, яка вже насилу переставляла ноги від утоми. Дістав із наплічника флягу, дав ковтнути води. Поліщуки завжди носять із собою воду, бо в лісі без їжі можна протриматися довго, але без води… Тому він економив кожну краплину. Та Дем’ян вихопив флягу. Кількома ковтками осушив і жбурнув порожню посудину в кущі.

– Досить! Уставайте й пішли! – гаркнув він.

– Що ти робиш? Дитина ж пити хотіла!

– Хотіла й перехотіла. Вставай, тобі сказано!

Сашко підвівся, скинув на спину наплічник і, підхопивши дочку, посадив її зверху. Вона вхопилася за батька й припала всім тілом до нього. Від цього живого, безпомічного тепла серце в Сашка защеміло. Ця крихітка може покладатися тільки на нього, вона вірить, що він не залишить, врятує,– і він повинен якимось чином виправдати цю довіру. Хоча б ціною власного життя.

Ну ж бо – думай, думай, Зарванець, як позбутися цього упиря!

Далі він ішов уже з удвічі більшою ношею, але то була рідна вага. Він вгрузав, іноді навіть по коліна, в багнисту дорогу. Але звертати до лісу не хотів, уперто тримався розкислої від дощів дороги. Літом, коли болото підсихає, тут можна навіть проїхатися з вітерцем, але зараз… Ось знову вибоїна, залита брудною рідотою! Ледве втримав рівновагу…

Десь угорі почулося дзижчання. Що б то могло бути? Він підняв очі.

– Бігом до кущів! – гаркнув бандит.– Безпілотник!

Звук доносився зі східної сторони болота, поступово наближаючись. Сашко вдав, що болото засмоктало ногу, і почав якнайповільніше витягати загрузлу кросівку.

– Бігом, кому сказано! – гарчав бандит, причаївшись за кущем.

– Засмоктало, хіба не бачиш! – Сашко ще глибше занурив кросівку в баюру. Потім почав поволі вибрьохуватися на сухе. Безпілотник завис десь у зеніті, проти сонця важко розгледіти. Чи помітили їх? І якщо ця штука взагалі з’явилася над лісом, значить, хтось підняв тривогу. Може, Галя повідомила?

Сашко тільки-но дістався до кущів, коли почулася автоматна черга. Тетянка здригнулася. Ще черга – і тиша. Дзижчання у вишині зникло.

Із заростей вийшов усміхнений бандит.

– Одліталася пташечка!.. А ти, якщо ще хоч раз утнеш подібне, точно здохнеш у болоті! – Він підсунувся ближче і з розмаху вдарив Сашка ногою під дих. Той похитнувся, але втримався на ногах. Мусив витримати, бо дочка реп’яхом учепилася в плечі.

– Добре, добре,– намагаючись виглядати спокійним, вимовив Сашко.– Там дійсно багнюка вище коліна. Зараз ми підемо, тільки не гарячкуй…

Сашко зігнувся, віддихався, зачекав, поки трохи вгамується біль у підребер’ї,– і рушив далі з поклажею на плечах.

Розділ 5 Стратегія Гайворона

– Пане майоре, ми втратили безпілотник!

– Що, твою мать? Як втратили?

Майор чи не запінився з люті. Наказав зупинити БТР, перебрався на броню, де розташувався оператор дрона. Сам ухопився за джойстик керування, порухав туди-сюди, але екран все одно скидався на молоко, заскороджене чорним ряботінням ефірних перешкод.

Гайворон знову визвірився на оператора:

– Руки з дупи в тебе ростуть, сержант! Тобі хто-небудь казав, скільки ця іграшка коштує? Як нам тепер відслідкувати тих придурків? Швидко відкрути мені запис назад – до того місця, де було останнє зображення!

Той, не виймаючи навушник із вуха, швидко застукотів по клавіатурі ноутбука. Екран ожив. Повільно попливла панорама лісу з висоти пташиного польоту. Потім сосни поступилися місцем болоту. Унизу, між темних крон, звивалася смужка лісової дороги. Її можна було розгледіти лише там, де дерева трохи розступалися, утворюючи просвіти, й інколи в тих просвітах мигтіла крихітна цятка мотоцикла. Потім, майже на узліссі, мотоцикл зупинився, ввалившись у баюру. Люди залишили його й зникли в лісі. Електронне око загубило їх і тепер намотувало кола над болотом – картинки пливли, змінюючи одна одну.

Покружлявши над лісом, апарат повернувся до краю болота, знизився і почав пильно вдивлятися в прилісок, що боязко виступав у незмірні простори трясовини. Гайворон вже почав нервувати, аж раптом електронне око знову вихопило силуети людей.

– Збільшуй зображення! – наказав майор, відкинувши з очей москітну сітку, щоб краще бачити. Раптом картинка захиталася, попливла. Земля почала стрімко наближатися, аж поки на екрані не спалахнула суцільна біла пляма.

– Поверни все назад і прокрути в повільному темпі… Стоп! Тут ще збільш!

Поки вони майже покадрово вивчали зображення, бійці злізли з броні й розташувалися неподалік на перекур.

– Ти небезпечно знизився,– звернувся майор до оператора.– Бачиш он той вербняк? Звідти він і стріляв. Ага – наплічник і вантаж бурштину на місці… Але що це: здається, на плечах у Зарванця дитина? Дуже цікаво… Ну, тепер вони точно від нас не втечуть. Можеш ще трохи збільшити цей кадр?

– Спробую, хоча зернистість надто велика.

– На ньому, здається, видно обличчя стрільця… Боже, чи це не мій Дем’ян? Прокрути ще… Точно, його баньката мармиза! Влучно сказано: лайно не тоне… Що, закортіло позмагатися із самим майором Гайвороном? Кишка затонка. Ти, хлопче, із цього болота вже не вигулькнеш…

Майор швидко й підозріливо глянув на здивованого оператора. Водночас до них наблизився командир відділення спецпризначенців.

– Які будуть вказівки, пане майоре?

Гайворон замислився, ніби не почувши питання.

– Куди ж вони прямують? – нарешті вимовив він сам до себе, заплющив очі та гранично зосередився. Підлеглі чекали, обмінюючись спантеличеними поглядами.

– Так, а зараз відкрути назад – туди, де безпілотник кружляє над лісом!

Оператор схилився до клавіатури, кадри побігли у зворотному напрямі.

– Стоп! Ось тут. Дай панораму.

– Ніби якась хатинка? – припустив оператор.

– Знайди це місце на карті й визнач напрям! Ми вирушаємо туди!

– А як же БТР? – стривожився командир «спеців».

– Якщо він може рухатися цим лісом навпростець, я тільки за! Але, оскільки асфальт до тієї хатини ще не прокладений, то спішуємося, GPS у зуби – й бігом марш! Ми кров з носа маємо опинитися у тій хатинці раніше за цього засранця.

– А чому ви вирішили, що він прямує саме туди?

– Невдовзі стемніє, навкруги жодного житла, а в них дитина. Ще якісь аргументи потрібні?

– Ні, пане майоре!

– Тоді виконуйте!

Група захоплення була готова за лічені хвилини. З собою взяли лише найнеобхідніше, непотрібний за цих умов БТР залишили просто посеред дороги, після чого швидким маршем заглибилися в лісову гущавину.

Розділ 6 Чуйка на бурштин

«УАЗ» із брязкотом налетів на кинутий у баюрі мотоцикл. Білявий хлопчина вчасно натиснув на гальма, але на слизькій дорозі машина пройшла ще метрів десять, а тоді гепнула бампером в зад «Днепра», розтрощивши катафоти.

Додік, що задрімав на сидінні, мало не вилетів через відкритий верх машини.

– Куди дивишся! Мало всіх не вгробив! – перелякано докинув він водієві.

– Слизько ж! – огризнувся білявий. Потім вийшов і, ставши на коліна, почав вивчати наслідки зіткнення. Із пробитого радіатора парувала вода.

– Що там витріщатися? Краще пильнуйте, чи десь поблизу не засіли ті, з мотоцикла. Бачили зброю в пасажира на задньому сидінні? – Дядько в картузі виліз із «уазика», тримаючи напоготові мисливський карабін. Молодий хлопчина дістав із-за пояса обріз і, скрадаючись, вирушив досліджувати найближчі зарослі.

– Здається, ми теж приїхали,– подав голос білявий водій.– Радіатору гаплик!

Повернувся хлопчина з обрізом, тримаючи його дулом до землі.

– Ну? – спитав картузник.

– Вони пішки далі пішли. Трава прим’ята. Ніби краєм болота подалися!

– Ніби! Треба все як слід роздивитися…– Старший із переслідувачів підійшов до залишеного серед дороги мотоцикла.– Давайте разом міркувати. Мотоцикл заглушили й кинули, бо далі дороги немає – дощем усе геть розмило. Куди б ти пішов? Не в болото ж?

– Ну, просто в ліс я б теж не сунувся, він тут густий, навіть просіки не прорубані,– стенув плечами малий.

– А я про що? Значить, пішли вздовж болота. Отже, хлопці, беріть воду, харчі, стволи й підтюпцем за ними. Але йти так, щоб очі та вуха були за півсотні метрів попереду.

– А мені якусь зброю? – поткнувся до старшого Додік.

– Я б на твоєму місці помовчав, бо ти зараз у нас взагалі зайвий персонаж. І твій Синій Горб не актуальний. Перш за все треба дізнатися, куди Санько повів того типа з «калашем». Хіба що наплічник нестимеш.

– А що Санько? Може, повів помпу заховану показувати. А потім все одно повернуться на Синій Горб,– не вгавав Додік.

– То йди та чекай його там, а ми підемо слідом! Чую я, що не просто так вони погнали той мотоцикл у глушину, ще й кинули його посеред дороги.

– Ні, я краще з вами!

Перспектива залишитися наодинці посеред лісу, та ще й надвечір, видалася Додікові не надто райдужною. На пошкоджений «уазик» жодної надії не було. Він стиснув зуби, закинув на спину наплічник із харчами й рушив разом з усіма.

Йшли вервечкою, майже слід у слід. Попереду старший – метрів за двадцять від інших. Пильним оком шукав сліди та прислухався до лісу.

Коли здолали кілометрів зо два, десь попереду прогриміла коротка автоматна черга. Потім друга. Всі, ніби за командою, впали й залягли. Лежали довго, уважно прислухаючись. Додік шепотів молитву. Він вже давно не ходив на промисел і геть відвик від такого екстриму. Тоді старший подав знак, і поліщуки почали перебіжками просуватися далі. Стрілянини більше не було, але всі вони, досвідчені шукачі бурштину й мисливці, знали: обережність у лісі не завадить. Тому просувалися повільно, від дерева до дерева.

Пройшли вже чималий шмат дороги, коли білявий водій, що йшов майже краєм болота, покликав інших.

– Хлопці, гляньте-но, що я знайшов! – Він тримав наперед себе перебитий гвинт.– А там, у багні, ще купа такого ж брухту.

Молодший зі старателів взяв у руки скалічену деталь.

– Та це ж від безпілотника! Я нещодавно їздив до Левка на полігон, він у мене по призову пішов. Відвіз сала, трохи самогону, щоб хлопці не сумували. Але він, хитрован, і там влаштувався, як муха до смальцю,– складом завідує. Ми з ним тоді добре випили, і він мене водив показувати таку саму штуку.

– Знаєте що…– нерішуче промовив білявий старатель.– Може, краще повернемося? Щось мені ця войнушка не до вподоби. Якщо вже тут безпілотники ширяють, чекай біди! Ще нарвемося… Як по-твоєму, Петровичу?

Він звертався до старшого. Схоже, картузник користувався серед своїх найвищим авторитетом.

– Правду каже хлопець, вертаймося! Скоріш за все, цю хрінь запустив той майор, що з Києва. Він ще коли казав, що кров із носа знайде Санька з його помпою,– устряв Додік.

– А ми тихенько, на відстані. Тільки подивимося. Все одно твій майор уже нікого не вистежить – де він, а де його машинка. Може, й нам щось обломиться від того пиріжка, до якого так тягне майора! – Старатель у шкіряному картузі посміхнувся.– А якщо хтось справді хоче повернутися – я не тримаю.

– Та годі тобі, Петровичу! Усім відомо, що в тебе чуйка на жилавий бурштин! – кинув наймолодший старатель.

Інші, хоч і без особливого ентузіазму, його підтримали. За мить уся строката група знову розтяглася узліссям і, сторожко роззираючись, рушила вперед, видивляючись водночас сліди на прим’ятій траві.

Позаду всіх плентався, хлюпаючи промоклим взуттям, Додік. Він уже не думав про втечу, навіть не відчував ваги наплічника. Жадоба гнала його вперед.

Розділ 7 Материнський інстинкт

До капітана привели блідого, переляканого солдата.

– Ну, і що ти можеш згадати про ту перестрілку? – запитав Кушнір, нахмуривши брови.

– Коляна немає!..– пролопотів хлопчина.– Ще вчора курили одну цигарку на двох…

Голос у рядового жалюгідно тремтів, здавалося, він докладає чималих зусиль, аби не розплакатися.

– А ти, що саме робив ти?

– Мене раптово оглушив затриманий. Наплічником по потилиці, гадаю. А коли я очуняв, то побачив Коляна в калюжі крові…

– То це той затриманий його зарізав?

– Ні, не він. Це той, який їхав на мотоциклі. Ножем у горло! Миттєво… Я згодом підбіг до Колі, а в нього очі вже скляні, просто в небо дивляться. А ми ж мали взавтра після чергування удвох до міста їхати… Сержант нас щоразу посилав по цигарки та пиво…

Хлопець і справді захлипав.

– Візьми себе в руки, ти ж солдат! – наказав Кушнір.

Не подіяло – хлопець лише сховав обличчя в долонях.

Капітанові стало жаль хлопчину. У нього теж такий підростає, цього року закінчить школу. Хоче у військове училище, але він, капітан, проти. Досить вже непевні часи. Він і сам ніколи не був затятим служакою. Сидів собі в райцентрі, не претендуючи на кар’єру й чини. Все виконував за вказівками начальства, знав у окрузі все й усіх. Тому й розлютився, коли Гайворон наказав відкривати вогонь по місцевих. Утім, що там гріха таїти, теж мав свою невеличку частку з бурштинового бізнесу. Сам ходив у рейди проти «диких» копачів. Але щоб стріляти по мирних людях… Тому, можливо вперше в житті, не підкорився наказу, хоч і знав, що порушив чи не найголовнішу норму уставу, а непокора керівництву в його відомстві каралася негайно й жорстоко. І зараз капітанові належало б накласти дисциплінарне стягнення на цього розхристаного, вайлуватого солдатика, що не зумів прикрити вогнем товариша. Натомість він підійшов до нього і обережно взяв за плечі.

– Я тебе розумію, синку. Втратити друга – дуже тяжко. Проте ти маєш заспокоїтися й розповісти все, що бачив і запам’ятав.

Однак хлопець уже не міг стримуватися. Його плечі здригалися, горло перехопив шорсткий клубок, він почав задихатися. Аж поки, склавшись удвоє, не став хилитися до землі.

– Покличте медика! – гукнув капітан.

– Я медик! – Руда фельдшерка відштовхнула «спеца», що стояв біля капітана, й підхопила солдатика. Той упав їй на груди та розридався, наче дитина.

Щось давно забуте ворухнулося в душі «рудої фурії», як дехто на селі кликав фельдшерку.

– Не плач, не треба. Ось заспокійливе. Зараз вип’єш – і все як рукою! – Незважаючи на численні сторонні очі, вона скуйовдила хлопцеві волосся й ніжно погладила по щоці. Від тепла її рук хлопчина трохи отямився, почав дихати рівніше. Навіть ліки, мабуть, були вже зайвими, але він усе ж слухняно проковтнув пігулку.

Тоді Катерина нахилилася до вуха Степанівни:

– Спитай, чи не бачив він дівчинку. Чи не було її там?

Хлопець почув. Повернув голову, що й досі лежала на грудях фельдшерки, вимовив:

– Так, бачив. Той убивця, погрожуючи автоматом, посадив чоловіка за руль, а дівчинку – в коляску мотоцикла.

– І ти, маючи зброю, навіть не спробував його зупинити? – раптом із презирством кинув йому кремезний чоловік у цивільному, що стояв поруч з капітаном.

– Гришо, чи ти не бачиш, що в людини шок! Кожен ладен корчити з себе героя, а коли молода людина вперше бачить наглу смерть?.. Значить, так: цьому солдату потрібна негайна медична допомога, а потім ще й реабілітація. Як тебе звати? – звернулася фельдшерка до солдата.

– Бодя… Вибачаюся – рядовий Богдан Волошин!

– Пане капітан! Цього Богдана я беру до себе у фельдшерський пункт, оскільки до найближчого стаціонару надто далеко, а я маю всі підстави хвилюватися через його психічний стан!..

– Добре,– озвався Кушнір.– Я скажу його командиру, хай дасть рядовому короткотермінову відпустку, тільки…

– Пане офіцер! – раптом звернулася до нього Катерина.– У вас теж, певне, є діти, ви їх любите… Дуже прошу: допоможіть врятувати мою дочечку! Благаю вас на колінах!..

Вона й справді несподівано опустилася на коліна.

– Що ви, громадянко, негайно припиніть!

Капітан підхопив жінку, змусив піднятися на ноги й підізвав Григорія та начальника поліції.

– Це ви Григорій Тринога, якщо не помиляюсь?

– Так. Але ж ми не знайомі, пане капітане.

– Ні. Проте я багато чого чув про вас – робота така. Так от: все це воїнство, що ви тут бачили, повертається до місць постійної дислокації. Тобто по казармах. Зі мною залишаться лише двоє перевірених хлопців. Відвезіть жінок до села й зберіть кілька надійних хлопців. Самі знаєте: навіть найкращі з моїх не зрівняються з місцевими. Але майте на увазі – буде скрутно. Вбивця озброєний, а майор Гайворон зі своїм відділенням «спеців», схоже, не допомагатиме нам, а навпаки. Тому з самого початку все поясніть людям! Я викличу допомогу, але це потребує часу, який ми не можемо гаяти. З вами до села поїдуть начальник поліції та його люди. Влада, хоч якась, має повернутися, без цього ніяк.

– Цілком вас підтримую. Зі свого боку, якщо виникне потреба, готовий особисто постати навіть перед судом. Але саме перед судом, а не посміховиськом.

– Повірте мені.– Кушнір відвів Григорія вбік і раптом звернувся на «ти».– Повір, я докладу максимум зусиль, щоб у цьому конфлікті розібралися по справедливості й не інакше. Жоден, хто не скоїв злочин, не буде покараний.

– Саме це я і хотів почути!

Вони потисли руки.

– Пане командир! – рвучко ступила до них Катерина.– Я ні в якому разі не поїду в село. Якщо десь там моя дитина, я маю бути поруч, якнайближче до неї!

– Категорично заперечую! Крім того, вас поранено.

– Це лише подряпина. Але без дочки я не можу повернутися!

– Це вкрай небезпечно! Ні й ще раз ні.

Капітан здавався невблаганним, але й Катерина не збиралася відступати.

Тоді втрутився Григорій:

– Я пригляну за нею. Якщо можливо – під мою відповідальність.

– Ну, хіба так,– нарешті здався Кушнір.– Добре, давайте не витрачати часу, його й так згаяно досить. Загальний збір біля другого блокпоста. Вирушаємо по сліду протекторів мотоцикла. У кого карта під рукою?

Один з вояків у чорних одностроях дістав планшет із супутниковою картою району. За хвилину капітан додав:

– Вирушаємо за годину, тому покваптесь. Візьміть до уваги, що, скоріш за все, ночувати доведеться в лісі.

Частина 3

Розділ 1 Жертва теж інколи атакує

Болото попереду відступало, а густий сосновий ліс довгими язиками заглиблювався в поросле очеретом баговиння. Саме тут Сашко мав повернути в гущавину, звідси вже й недалеко до лісникової хатини.

Він добре пам’ятав цю дорогу. Людині, яка майже все життя прожила в лісі, не потрібно двічі пояснювати, куди йти. Він майже несвідомо фіксував чіпким оком незначні орієнтири, на які інша людина не звернула б уваги. Для міських жителів усі дерева в лісі однакові, але Сашко, пройшовши раз за якимсь маршрутом, міг безпомилково відновити в уяві весь той шлях. Кожний сучок на стовбурі, вивернутий корч, чудернацьки зігнута гілка слугували дороговказами, ніби таблички із назвами вулиць й провулків. Тому він рухався впевнено, хоча вже майже не відчував ніг від утоми. Надто тяжкою видалася ця дорога для людини, що попала з вогню та в полум’я. Щоб здолати її майже без відпочинку двічі, та ще й з таким вантажем, треба бути двожильним або тренованим атлетом.

Нічого, вже скоро хатина лісника, бажаний перепочинок. Але що далі?

Банькатий конвоїр зі зброєю плентався позаду, похмурий, як сама смерть. З його боку – жодних гарантій щодо їхньої долі. Тільки-но Сашко та його дочка стануть йому непотрібні, вагатися він не буде. Єдина надія на те, що Галя їх випередить і влаштує в хаті пастку для вбивці. А що, як не встигне, чи, може, не зрозуміла те, на що натякав Сашко? Та й сили нерівні – бандит озброєний, а Сашко надто втомлений для двобою. І що зможе зробити тендітна жінка проти тренованого й безжального вбивці?

Сашко завагався, у нерішучості зупинився перед темною стіною лісу.

– У чому справа? Дорогу забув? Може, тоді мені поспілкуватися з твоєю малою?

– Та ні. Зараз треба лісом ще кілометрів зо три. Там покинута хатина. Переночуємо, а взавтра я покажу тобі, де жилавий бурштин.

– Гаразд. Тоді пішли, бо скоро засутеніє! – Прапорщик підштовхнув Сашка автоматом.

Вони заглибилися в ліс. Сонце ще висіло над болотом, але ліс поглинав це світло, як губка воду, тому тут панував легкий присмерк. Сашко обминав товстезні стовбури правічних сосон, а його мозок напружено працював, перебираючи всі можливі способи позбутися бандита. Він неодмінно має знайти щось таке, аби не ризикувати життям Тетянки. Думай, думай, хлопче!

Він знав, що за кілька хвилин упадуть сутінки – як тоді, коли він уперше заблукав, залишивши дідову хатину, і це його єдиний шанс.

Чекай, а рись? Того разу він мало не загинув від її кігтів. Тварина запекло захищала своє лігво… Так, це дуже небезпечно, бо з ним донька, але іншого виходу просто немає. Він має спробувати!

Сашко зайшов глибше до лісу й повернув, тримаючись лівіше від стежки, яку добре пам’ятав. Банькатий, схоже, нічого не запідозрив, бо йшов позаду, щось мугикаючи під ніс, на відстані кількох кроків. Світла ставало все менше, орієнтуватися було складніше, та Сашко покладався на своє чуття. Вже скоро – і треба лише молити Бога, аби тварина опинилася в лігві.

У нього ніби відкрилося друге дихання. Дівчинка заснула, тому Сашкові доводилося її притримувати, щоб не впала. Ось уже й та береза, що прийняла його на ночівлю. Впізнав її за клаптиком тканини, вирваної з його куртки, що теліпався на гілці. Он вони – два валуни, ніби навмисне здиблених, аби влаштувати там звірине гніздо.

Сашко зупинився, опустив напівсонну дівчинку на землю.

– Що ще? – рявкнув Дем’ян.

– Малій треба.

– То давай швидше!

– То серйозна справа. Я віднесу її до тих каменюк.

– Добре, але попереджаю: сіпнешся вбік – стріляю!

Сашко розстібнув лямки наплічника, взяв дочку на руки й рушив просто до порослих мохом валунів. Ішов неквапливо, бо відчував – ворог щомиті тримає його на мушці… Спокійно, Сашо, не треба нервувати! Наблизившись до валунів, він присів навпочіпки, а тоді миттєво шмигнув у розщелину між глибами. Десь попереду почулося негучне сичання, що поступово наростало, переходило в рик. Він зупинився, впав на коліна й притулився до мокрої, порослої мохом стіни, прикривши власним тілом малу.

Пара зелених очей спалахнула поруч, майже біля його обличчя. Рись вже налаштувалася кинутись на непроханого гостя, та раптом зупинилася, помітивши його повну й незрозумілу покору. Сашко лежав на землі, скрутившись калачиком і обхопивши обома руками дитину. Тетянка, нічого не розуміючи, мовчки тулилася до батька.

Рись сичала просто над ними, але й досі не наважувалась атакувати. Саме цієї миті ззовні почувся окрик:

– Чого ти там застряг? Ану виходь!

Дем’ян увімкнув ліхтарик і спрямував промінь у грот. Трохи почекав, вагаючись, зняв автомат із запобіжника й нарешті ступив у темний отвір. Звідти просто йому на груди вилетів важезний убивчий снаряд. Розлючена рись мовчки кинулася на того, хто наважився зазіхнути на її лігво. Але перш ніж її ікла дісталися горлянки старшого прапорщика, той встиг натиснути курок, і натискав на нього доти, поки не скінчилася обойма. «Калаш» сполохано заплигав, засмикався в його руках, кулі на очах шматували в клоччя хутро й плоть лютого звіра.

Але інерція стрибка все ще несла тіло рисі вперед, і вона все ж таки дістала лапою Дем’яна. Гострі, як леза, кігті ковзнули по його обличчю, потім мертва туша вдарила йому в груди, збивши з ніг. Старший прапорщик скинув із себе тушу звіра, що бився в агонії, і спробував підвестись. Але щось заважало. Повітря ніби загусло, якась липка субстанція заливала груди. Кров? Це, мабуть, з убитої тварини, заспокоїв він себе. Проте тепла рідина поштовхами вихлюпувалася з-під коміра куртки, не даючи вимовити жодного слова. Невже…

Кіготь мертвого звіря розірвав йому сонну артерію. Дем’ян спробував долонею затиснути рану, але кров раптом вихлюпнулася з його рота. Прапорщика охопив жах. Невже так просто?.. Знав: тут, у лісі, порятунку немає і не може бути. Доля зіграла злий жарт: саме так він колись відстрілював «майданутих» – цілячись в артерію на шиї. Якби й був тут поруч якийсь медик, навіть він нічого б не зарадив. Дем’ян це знав, бо його вчили вбивати без шансів на порятунок, а наразі він сам опинився в ролі жертви. Як же він, досвідчений професіонал, дозволив цьому поліщуку заманити себе в пастку? Хотілося кричати з відчаю, благати про порятунок, але з вуст виходила лише кривава піна.

Він захлинався власною кров’ю, свідомість поступово залишала його. Очі Дем’яна вже скляніли, коли він побачив, як повз нього пройшов той поліщук. Поруч дріботіло дівчисько, а в руках чоловік ніс велике кошеня. Воно сичало й намагалися вкусити чужинця.

«Він таки переграв мене, цей смерд»,– майнула остання думка. А далі були повний спокій та темрява.

Але що це? По крихкій поверхні потойбічного забуття вдарив копитом якийсь кінь. Забуття тріснуло, ніби чорне скло. Тепер кінь опинився просто перед Дем’яном: величезний, рудо-золотистий, із темно-рудою гривою, осяяний повним місяцем. Жеребець знову вдарив копитом і нахилився над бездиханним тілом. Скляні очі померлого знову заповнилися жахом. У цієї потвори немає голови! Замість неї – обрубок шиї, в якому зяє страшна чорна діра. А в глибині тієї діри народжується вир, і та коловертень розростається, розкручується, набирає міць – і нарешті засмоктує Дем’яна разом з убитою риссю.

Розділ 2 Западня

Невже вдалося?

Сашко не йняв віри. Після автоматної черги він вже подумав, що для нього й дитини все скінчилося, а його задум провалився. Тиша, що запанувала невдовзі, його збентежила. Десь у глибині печери запищало кошеня рисі. Найгірше, якщо хижа кішка повернеться. Він приготувався до спротиву. Проте звір не людина, із ним простіше впоратися. Але ззовні жодного руху. Почекавши кілька хвилин, він узяв на руки доньку й визирнув із розщілини. Ліхтарик лежав на камінні біля входу й тьмяно освітлював дві нерухомі фігури.

– Мала, тобі не треба цього бачити.– Сашко затулив рукою очі дівчинки. Підняв ліхтарик та освітив поле битви. Побачене його шокувало, він мало не підсковзнувся. Кров рисі та їхнього викрадача змішалися, утворивши калюжу, що парувала в місячному світлі. Сашко пригнувся, аби не вдаритися головою об кам’яне склепіння, і вийшов з лігва. Вже остаточно стемніло, але над болотом висів розчервонілий, ніби після швидкого бігу, повний місяць.

– Тату, той дядько вже не буде до нас чіплятися? – тихо промовила мала, боязко позираючи на нерухоме тіло біля входу в грот.

– Ні, доцю, нарешті він залишив нас у спокої.

– Але там, у печері, кошенятко плаче, я чула. Певне, його мама загубилася.

– Вона билася з тим поганим дядьком, аби захистити своє дитятко. На жаль, вона загинула, але врятувала й нас з тобою.

Дівчинка мало не розплакалася:

– А її кошенятко теж загине?

– Ми заберемо його з собою. Ти не будеш боятися сама, коли я піду по кошеня?

– Ні, я з тобою! – Дівчинка налякано вхопилася за руку батька.

– Ну добре, ходімо! Я світитиму ліхтариком.

Вони знову пірнули в тісну розщілину, проминувши застиглі тіла. Сашко скинув куртку й насилу впіймав дике створіння. Кошеня дряпалося, сичало й намагалося вкусити свого рятівника. Насилу вгамувавши тваринку, вони вибралися з грота. Сашко глянув на місяць, що продирався крізь густі верхів’я сосон і зловісно заглядав у нетрі темного лісу.

– Добре, що є світло, тепер ми швидко знайдемо хатину,– промовив він скоріше до себе, ніж до доньки.

Потім підхопив наплічник, набитий бурштином, і висипав його вміст на землю. Досить із нього, наївся. Тепер магічна сила коштовного каміння втратила над ним владу. У житті є набагато важливіші речі. Витрусив усе, до останнього камінця, а замість того запхав туди розлючене кошеня.

Затягнувши лямки наплічника, Сашко взяв дочку на руки й рушив, орієнтуючись за місяцем і тінями, що їх відкидали стовбури дерев. Ішов так швидко, як міг, бо знав, що невдовзі на запах свіжої крові підтягнуться інші хижаки. Інколи зупинявся перепочити, ставив малу на ноги, а сам спирався на стовбур дерева – і тоді чув, як позаду, у мішку, щось нявчить і намагається грізно гарчати. Тоді знову рушав. Головне – не збитися зі стежки, не проминути дідову хатину!

Здолавши потрібну за його розрахунками відстань, Сашко почав нервувати. Місцина й досі незнайома, де ж воно, то дідове подвір’я? Вже мало б з’явитися. Однак він ішов і йшов, до болю в очах вдивляючись у темінь. І от, коли вже майже вирішив, що збився зі стежки, попереду, метрів за двісті, між деревами мигнув слабенький вогник. Сашко прискорив крок – і водночас почав розрізняти знайомі дерева, краєм ока вихоплюючи зарубки на їхній корі.

– От ми й на місці! – промовив він і лише тоді помітив, що дочка в нього на руках спить міцним сном.

У хатинці тьмяно блимало світло гасової лампи. Напевне, Галя вже тут. Добре, що засвітила, бо міг би й проминути: місячного світла ледь вистачає, щоб роздивитися під ногами. Заквапився, наче нічний метелик, просто на той вогник. Ось уже й знайомі рипучі східці… Обережно опустив Тетянку на лаву біля веранди. Поставив поруч наплічник, у якому й досі вуркотіло кошеня, а сам узявся за ручку дверей. Як же зрадіє Галя, зрозумівши, що він позбувся того вбивці, який його захопив!

Наступної миті хтось дужий збив Сашка з ніг. Йому боляче заломили руки, притиснули коліном до підлоги, на зап’ястях клацнули сталеві кайданки. Двері хати рипнули й відчинилися, в очі вдарило світло гасової лампи, що здалося після лісової темряви надто яскравим. Сашко примружився і побачив крізь напівзаплющені повіки, що біля столу навпроти дверей сидить прив’язана до стільця Галя, а поруч із нею – чоловік у протимоскітній сітці на обличчі.

Розділ 3 Магія удава

– Зачекалися ми тебе, хлопче. Вже й подружка твоя почала нервувати. А де ж Дем’ян? Чому я не бачу свого доблесного водія?

Вже немолодий тренований чоловік у добре припасованій військовій формі та з москітною сіткою на обличчі всівся навпроти скованого бранця. Сашка посадили на лаву – так, щоб він міг опертися спиною на стіну.

– Здох твій Дем’ян! – розлючено кинув він.

– Хм… Втім, не дуже ти мене й засмутив. Той дурень ледь не поламав усі мої плани, тож його дійсно треба було б позбутися. А бурштин? Де той уславлений мішок жилавого бурштину?

– Висипав йому на могилку.

У Сашка все клекотіло всередині. Він злостився на цього типа, любителя жилавого бурштину, що ховав обличчя під сіткою, наче підстаркувата дама під вуаллю, але найбільше – на себе. Це ж треба було так злегковажити, щоб знову потрапити в халепу! Мав же досить часу роздивитися, що в хатині чужинці! Клятий дурень: ледве врятував дитину, ризикуючи й власним життям, і тільки для того, щоб вона знову опинилася в заручницях… Коли, коли вже всі вони наїдяться того бурштину? Навіщо, Господи, ти наклав на поліщуків таку кару, коли ті ниці потвори приходять і вимагають від них віддати все, навіть власну душу, аби отримати той проклятущий бурштин?

– Покажеш де? А ще краще – місце, де стільки намив.

– Відпусти дитину й жінку, тоді говоритимемо.

– Та без питань – ми з жінками та дітьми не воюємо. Але хай посидять у хатині, поки ти не принесеш камінці. І для тебе безпечніше, і для них. Чуєш, як вовки виють,– чи не повня сьогодні?

– І я маю тобі вірити?

– Слово офіцера!

– Тобто того, хто бере дітей у заручники? Ти ж матір рідну продаси, аби мати з того зиск.

Гайворон спалахнув, повільно піднявся зі стільця, намагаючись як слід зацідити в пику зухвалому селюкові. Проте стримався, опанував себе, пройшовся по хаті. На стінах кімнати, де видніли сліди кіптяви від недавньої пожежі, затанцювали страхітливі тіні.

У сусідній кімнаті просто на підлозі спали троє «спеців». Двоє чатували надворі, ще двоє зі зброєю куняли біля дверей. У кутку на ліжку, вкритому вицвілою рядниною, спала дівчинка, а біля неї сиділа молода простоволоса дівчина.

Гайворон спинив погляд на її розкішному волоссі. Він уже давно наказав розв’язати цій дівці руки. Якби вона не чинила шаленого спротиву під час затримання, майор взагалі не дозволив би зв’язати таку красуню. А тепер уже нікуди не втече – він на власні очі бачив, як сполошилася дівчина, коли «специ» завели до хати цього Зарванця. Нічого, він ще пограється з нею, як кіт із мишею, хоча наперед необхідно розкрутити цього впертюха. Треба визнати – поліщук має смак, обидві його жінки – як родзинки на весільному короваї…

Майор відірвав погляд від спокусливих плечей, що оголилися, коли дівчина потяглася поправити куртку, якою була вкрита дівчинка. Потім повернувся до Сашка, відповів:

– А ти, отже, святий? Законно, за ліцензією видобуваєш бурштин, сплачуєш податки державі? Та ви ж тут навіть власні хати підмиваєте помпами, аби нагребти купку тієї застиглої смоли! Праведники, ліс перетворили на звалище. Все перекопане, перерите, перемите так, що у тих місцях кілька років нічого не росте. Грибів, ягід немає, а ви ж раніше з них жили. Звір скоро піде звідси, ліс почне чахнути, бурштин закінчиться. Що гадаєте робити?

– Я що, проти порядку? Завжди хотів, щоб все по закону робилося. Але закони у вас у Києві пишуться, і комусь дуже невигідно навести лад у цій справі. Надто добре в каламуті рибку ловити, от хоч би й тобі. Звідти й каландайка.

– Розумник, га? Приємно мати гарного співрозмовника. Дем’ян тебе недооцінив. Стріляв він чудово, але мізки в нього ворушилися повільніше, ніж м’язи. Я, повір, тобою захоплююсь: щоб завалити цього вовчару-садиста, треба мати сталеві яйця, світлу голову й спритні руки. Але не думай, що цей номер пройде зі мною. Я за роки служби бачив і не таких розумників.

– Не я його вбив, ліс забрав. Тому й тобі не раджу ставати із ним на герць.

– Не варто мені погрожувати, бо досить мені лише кивнути пальцем, і тебе шукатимуть довго та не знайдуть.

– Але ж поки я тобі потрібен живий?

– Так.

– Гаразд, я покажу тобі жилу, відведу на Вовче Око. Навіть вкажу місце, де лежить самородок бурштину, що кого завгодно може озолотити. Я сам тримав його в руках – це моноліт вагою понад двадцять кілограмів. Але попереджаю: надто багато шансів збудити духів цих місць. Я вже мав справу з цими страховиськами, ледь живим повернувся.

– Ну, знаєш, лякати духами – це вже якась дрімуча архаїка. Ти мене розчаровуєш. Бачиш цих хлопців? – Майор кивнув у бік «спеців», що куняли біля входу.– Вони тих духів з-під землі дістають, як кролів, і луплять із них по три шкури. Дехто з них пройшов три війни.

– Як знаєш, я тебе попередив.

– Сашко, не вір йому! Не треба, не показуй Вовче Око! Без діда ми не зможемо загнати бурштинового коня назад, у болото! – Галя, яка весь час сиділа мовчки з кошеням рисі на руках, рішуче встала й рушила до майора. Миттю між нею та Гайвороном виросла кремезна постать «спеца». Дівчина відступила.

– У мене нема іншого виходу,– вимовив Сашко.– Я покажу все лише за умови, що моя дочка й Галина завтра вранці будуть звільнені. І поки вони не опиняться на відстані, недосяжній для твоїх бойовиків, сам не зроблю ані кроку.

– Домовились! Бачиш – я тобі цілком довіряю. З розумною людиною легко мати справу. Он там, у хліві, ми знайшли твою мотопомпу. Додік за нею рік полював. Полагодиш, запустиш, покажеш місце – і йди собі разом із дівчатами. Навіщо тоді мені тебе утримувати?

– Ні. Спочатку ти їх відпускаєш, а потім усе інше.

– Бачу, торгуватися ти вмієш. Добре, зранку вони підуть, а за годину ми теж вирушимо, але в іншому напрямку.

– Згоден!

– Не вір! Він обдурить тебе! – Галина пручалася в дужих руках «спеца».

– Відпусти її! – скомандував Гайворон.– Бачу, Олександре, ти часу дарма не гаєш. Дівчина – вогонь, хвалю! Але й твоя Катерина теж нічого собі в постелі.

– Що? – Сашко примружився.– Звідки тобі знати мою дружину?

– Я не тільки знаю… Чарівна жінка, але наче нерозкрита квітка. Одне тобі скажу, хлопче: гарні в тебе жінки, але не цінуєш ти їхньої ніжності, не вмієш розкрити найтонші почуття. Може, «Камасутру» тобі подарувати?

– Це повна дурня. Катя не могла бути з тобою!

– Коли вона відчула справжнього чоловіка, я ледве вигнав її з кабінету. Може, й Галина змінить свою думку про тебе, якщо залишиться зі мною на ніч?

– Тільки спробуй її зачепити, паскуда! Я тебе навіть з-під цього болота дістану! І бурштину тобі не бачити, як власних вух!

Він схопився з місця, аж кайданки вгрузли в зап’ястя, але «спец», що дрімав під стіною, моментально зреагував – Сашко отримав важкий удар під дих і впав назад на лаву.

– Ну, досить! Трохи пожартували – час спати! І взагалі: насильство – то не наш метод. Маєш знати, Зарванець, до майора Гайворона всі жінки приходять за власною волею. Тобто добровільно. Отже, до завтра, усім нам треба як слід відпочити! Зранку твоя Галя та дочка будуть вільні, підуть куди завгодно.

Майор підвівся й, поскрипуючи новенькими берцями, вийшов у сусідню кімнату. Звідти він покликав до себе кремезного командира відділення спецпризначенців.

– Сержанте, зранку непомітно пришпилиш ці маячки до одягу дівчини та дитини! – Майор дістав із пластикового футляра два мініатюрні пристрої стеження, схожі на звичайні шпильки, і вручив підлеглому.

Розділ 4 Ранковий похід

Ледве почало розвиднюватись, як Гайворон підняв усіх на ноги.

Галина із Тетянкою зібрали свої речі й вирушили лісом. Невдовзі їхні постаті зникли за пасмами ранкового туману. Сашко пильно простежив, щоб жоден з вояків їх не переслідував, а тоді заходився лагодити помпу.

За годину мотор уже фуркотів. Солдати відшукали каністру солярки – покійний господар будинку тримав її, щоби взимку розпалювати піч. Але бензину для мотоцикла не було, тому вояки збили з дощок волокушу, завантажили на неї помпу й потягли по мокрому моху. Сашко впрягся в лямку першим. Якщо дочка в безпеці – а на Галю він покладався як на самого себе,– тоді він потягає майора лісом, заведе в зарості біля болота, а там, дасть Бог, чкурне кудись – і хай тоді ловлять вітер.

Гайворон протягом усього ранку не спускав із нього очей, час від часу єхидно посміхаючись. Чекай, майоре, загрузнеш у трясовині, тоді посмієшся!

Вони не пройшли й півкілометра, як майор наказав зупинитися. Він тримав перед себе планшет із навігатором.

– Що, хлопче, все ж таки вирішив і зі мною погратися? Я ж попереджав: як із Дем’яном, зі мною номер не пройде. Ти куди нас ведеш?

– До бурштинової жили,– наче й не він відпалив Сашко.

– Озеро Вовче Око – на болотному масиві? Хлопче, не крути! У мене ж карта і навігатор.

Сашко промовчав, лише скреготнув зубами.

– Підійди-но сюди,– вів далі майор.– Ось глянь. Бачиш ці дві зелені цяточки на карті. Пізнаєш місцину? Це твої любі дівчатка. Моїм хлопцям вистачить години, щоб туди дістатися та притягти їх сюди. А може, і тягти не знадобиться. Ліс, знаєш, навколо…

Сашко скоса поглянув на планшет. Дві зелені цятки потроху рухалися в напрямку гнізда рисі, де вчора він позбувся свого ворога.

– То що, й далі Івана Сусаніна вдаватимеш? – звернувся до нього майор.

– Добре, хай по-твоєму. Я покажу той жилавий бурштин, але ти ще десять разів про це пожалкуєш.

– Уже впрів від жаху. Може, покажеш на карті, куди йдемо, чи цього разу заспіваєш, що погано в школі вчився?

– Я проведу, тут уже недалеко,– вимовив Сашко, гостро зиркнувши на майора.

Із цим чоловіком, що ховав обличчя під сіткою, належало бути дуже обережним. Він, здавалося, тішився тим, що нібито бачив тебе наскрізь, наче рентгеном просвічував. Його погляд з-під москітної сітки, сповнений зверхності, бентежив і страхав Сашка. Він знову запрігся у волокушу й разом із двома «спецами» потягнув помпу в бік Вовчого Ока. «Специ» змінялися, почергово перехоплюючи лямки, Сашко жодного разу не перепочив. Добре, що ранок укрив мох вологою, і це зменшило тертя на полозках. Але все одно було важко – чимала купа металу рухалася повільно.

Нарешті вони заглибилися в таку гущавину, що сюди вже не сягали промені вранішнього сонця, яке сходило з боку болота. Постаті «спеців» у темних одностроях зливалися із сірою імлою передрання. Ті з них, що зараз не тягли волокушу, йшли трохи віддалік, увесь час тримаючись насторожі. Ступали тихо, скрадаючись, як мисливці, жодна гілка не тріснула під їхніми підошвами. Сашко навіть позаздрив їхньому вишколу. Один з військових ішов метрів за двадцять попереду. Раптом він зупинився й скинув руку вгору. Всі «специ» миттю припали до стовбурів, приготувавшись до бою.

Розділ 5 Кохання не буває минулим

Колона з трьох квадроциклів рухалася лісовою дорогою, наповнюючи застиглу тишу монотонним дзижчанням. На кожній машині – троє озброєних чоловіків. Лише Григорій, що їхав попереду,– удвох із Катериною.

Розжитися транспортом для невеличкого загону вдалося досить легко. У селі чи не в кожному дворі стояв такий агрегат. Старателі швидко оцінили переваги чотирьохколісних квадроциклів. Ці досить потужні та маневрені машини легко проходили там, де інші всюдиходи загрузали й буксували. Людей із грубими бурштиновими грошима не лякала ціна, аби можна було пересуватися поза шляхами й навіть будь-якою звіриною стежкою. Квадроциклами тут користувалися приблизно так, як в інших селах велосипедами: і в магазин, і на рибалку, і, звичайно ж, на промисел.

Коли Григорій розповів односельцям про жорстоке вбивство Степана та його дружини, а також про викрадення дитини Сашка Зарванця, одразу ж знайшлося кілька добровольців. Ну а кращого засобу для погоні, ніж квадроцикл, годі й шукати.

Бажаючих назбиралося навіть забагато. Як і в інших лісових селах, тут завжди існувала така собі общинна кругова порука, а чужинців вважали ворогами. І навіть якщо місцеві зазвичай гризлися між собою за межі, землю або поділ добутого бурштину, вони миттю єдналися і готові були дати відсіч будь-якому чужинцеві, що зазіхнув на їхні володіння, а тим паче – на життя односельця. Але Григорій вибрав лише трьох найдужчих і найдосвідченіших старателів. Великий гурт не потрібен, бо діяти доведеться швидко, злагоджено й рішуче. Третій квадроцикл позичили капітану Кушнірові та двом його «спецам».

У такому складі й рушили, а невдовзі виявили на дорозі покинутий БТР. Далі – розбитий «уазик» і мотоцикл «Днепр» посеред величезної баюри.

– Чия це бляшанка? – звернувся Григорій до лисуватого односельця, який схилився, роздивляючись пробитий радіатор легковика.– Щось я її в селі не бачив.

– Льопина,– відповів той.– Він її у схроні тримає, користується тільки в лісі.

Лисуватий відійшов і заглибився в зарості. Невдовзі звідти почувся його голос:

– Гей, хлопці! Я, здається, знайшов їхній слід – тут хтось ніби навмисно гілки понадламував. До болота рушили!

– Добре, тоді по конях, бо скоро стемніє. Тримайтеся один за одним, аби не влетіти в багнюку.

Чоловіки на квадроциклах не поспішаючи рушили краєм болота, час від часу зупиняючись та видивляючись ознаки людської присутності.

Григорій знову їхав попереду. Катерина обхопила його стан і міцно притиснулася до спини, і через це він відчував ледь стримуване хвилювання.

Ось вона, жадана жінка, поруч, гаряче дихає йому в спину… Як же він любив її ще зі шкільних часів! Часто проводжав вечорами, проте жодного разу не насмілився поцілувати, а коли пішов до армії, вона якось поспіхом вискочила за Сашка… Давня історія, але Григорій так і не одружився, вештався світами, виїжджав туди-сюди на заробітки. А коли з часом повернувся в село, то все ніби забулося, рана затяглася. На Сашка не тримав злості, вони навіть товаришували, разом промишляли бурштин. Кінець-кінцем, Катерина сама вибрала… Але зараз, коли вона була так близько, коли він відчував її груди і все розпашіле тіло, Григорій зрозумів – де там, в біса, затяглася! І хай вони із Сашком друзі, протистояти цьому почуттю він не в змозі…

Григорій струснув головою, відганяючи знаду. Перш за все треба наздогнати вбивцю та врятувати доньку Катерини. А для цього ні в якому разі не можна втратити слід!

Але вони його все ж таки втратили. Григорій зрозумів це, коли почало сутеніти. Стежка ставала все вологішою, квадроцикли не могли пройти далі, а спішившись, хлопці вже не виявили жодних людських ознак навколо.

– Десь ти провтикав, Грицю! – вимовив лисуватий односелець, чухаючи потилицю.

– Може, повернемось, пошукаємо, де вони звернули до лісу? – кинув хтось.

– Темніє вже, тільки блукатимемо дарма. Доведеться заночувати! – засмучено констатував Григорій.

Капітан Кушнір його підтримав. Квадроцикли поставили на сухий згірок, дістали з багажників теплі речі, наламали соснового лапняку на підстилку й почали влаштовуватися на ночівлю. Багаття вирішили не розкладати, аби не видати себе. Ковтнули трохи спирту, що його завбачливо прихопив хтось із Гришиних хлопців, пожували. Катерина теж випила, аби втамувати нервову напругу. Вкладалися ближче до машин – вони ще гріли теплими двигунами. Тільки Катерина залишилася сидіти, зіщулившись від вогкого туману, що тихцем напливав із болота.

Григорій зняв куртку й накинув на плечі жінці. Катерина вдячно підвела очі.

– Там під сідлом – спальний мішок, можеш його взяти,– вимовив він, чомусь ніяковіючи.

Катерина підвелася, спитала:

– А як же ти?

– Нічого. Я трохи початую.

Жінка витягла спальник, розстелила й забралася всередину.

Григорій сів поруч, уперся спиною на колесо квадроцикла й закинув голову.

Червонопикий місяць проглядав крізь густу глицю, довкола мерехтіли розсипи зірок. Як добре! Ніколи не думав, що у вечірньому лісі буває так затишно. А може, це через те, що поряд із ним жінка, яку він і досі кохає. Вже захропли односельці, капітан і двійко його «спеців» теж. Лише Григорія не брав сон, ще й нічний холод проймав до кісток.

Вона зовсім близько, така бажана, така омріяна… Чи ж спить? Певне, бо чути рівне дихання. Катю, як би ж ти знала, як я тебе кохав і досі кохаю!..

Поворушився, прогнавши прискіпливого комара, аж раптом почувся шепіт:

– Підсунься до мене, тепліше буде…

Зачастило серце, кров запульсувала в скронях. Він обережно підсунувся, обхопив руками спальник. Жінка гаряче дихала, там, усередині, і Григорію здалося, що навіть через товстий шар тканини він відчуває ніжне тепло її тіла. Почав гладити цупку тканину, не розуміючи, що робить. Може, спирт ударив у голову? А ось і її губи – палкі, солодкі. Завмер у поцілунку.

– Як ти змерз, залазь швидше до мене!

Йому не треба було повторювати. Рвонув «блискавку» спальника, пірнув до неї. Обійняв, майже втиснув у себе. Обсипав поцілунками вуста, очі, волосся.

– Що ми робимо, Грицю? – задихаючись, прошепотіла Катерина.

А він лише мовчки шукав її тіла, поспіхом розстібаючи ті дурні ґудзики, блискавки, застібки. Ось вона, його чарівниця, та спокуса, про яку стільки мріяв!

Так, не роздягаючись, і взяв її – брутально, пожадливо, навіть не чекав від себе такого. Але Катерина не пручалася, а лише міцніше притулилася, обхопила ногами й припала губами до його вуст. Григорій брав її ще й ще, солодку й кохану, пив той нектар, що, здавалося, призначався тільки йому, чекав на нього роками…

Коли ж Катерина нарешті застогнала – злякався. Чи не звередив її рану?

Почав пестити, гладити волосся:

– Прости мене, люба, я геть голову втратив!

– Це я, я винна!.. Дитина десь мучиться, а я…

Вона притулилася до його грудей і залилася сльозами, повторюючи:

– Грицю, Грицю, чому ж ти раніше не був сміливішим? Чому не лишився тоді, коли ми самі були вдома, а батьки пішли на чиєсь весілля?..

– Бо дурний був. Гадав – образишся, якщо приставатиму.

– А я ж думала, що тобі на мене байдуже… Ще й подружки казали, що ти зі Свєткою Клепанихою…

– Тепер усе буде по-іншому.

– По-іншому? Чи ти забув, що я заміжня?

– Маю поговорити з Сашком. Гадаю, він зрозуміє. А ні – то хай начувається, я вже тебе нікому не віддам! Але зараз найперше – врятувати дівчинку!..

Катерина погладила його змокле волосся, обережно поцілувала.

Він, здавалося, цього тільки й чекав – жадібно припав до її вуст. Ніби час повернув назад, їм обом знову шістнадцять, і вони вперше торкнулися одне одного. Вже перед світанком, не розімкнувши обіймів, вони заснули.

Розбудили їх знагла – ударом чобота в бік.

Розділ 6 Зустріч у лісі

– Не чекав, не чекав я такої зустрічі в лісовій глушині! Може, посунешся, і я приєднаюся?.. Гей, Зарванець, ану поглянь, як твоя благовірна розважається! А ти ще на мене кидався, коли я розповідав, яка вона в ліжку…

Майор нібито глузував, але його очі з-поза москітної сітки гостро споглядали за реакцією Сашка.

Виплутавшись зі спальника, ошелешений Григорій побачив: навколо лежать обличчями униз його роззброєні товариші та вояки капітана Кушніра разом із їхнім командиром. Його власний карабін, що він залишив під квадроциклом, висить на плечі в похмурого військового в чорному однострої, а в спину впирається дуло автомата.

Заспана Катерина й досі не могла втямити, що відбувається. Лише коли побачила Сашка, злякалася по-справжньому. Її обличчя миттю запалало.

– Сашко, ти?! А де ж Танюшка? – встигла промовити вона, але схаменулася й почала поспіхом поправляти одяг. Вона вибиралася зі спальника, а Григорій понуро стояв під презирливим поглядом Сашка, поки один зі «спеців» не збив його з ніг і не підтяг до інших затриманих чоловіків.

– То ви з Катериною в спальнику Танюшку шукали? Як це розуміти? – зловісно спитав Сашко.– А я тебе другом вважав! Треба б тобі яйця відірвати, та…

Він зробив рвучкий крок до Григорія, але автоматники в чорному відтягли його в бік.

– Катя, як ти могла? – В докорі Сашка звучала невимовна гіркота. Незважаючи ні на що, його чоловіче єство було вражене.

– Це все через нього! – раптом вигукнула Катерина.– Це він винен!

Жінка одразу впізнала майора навіть під москітною сіткою. І наче дитина, яку застали на гарячому, спробувала перекласти вину на когось іншого, навіть якщо її звинувачення звучали абсурдно.

– Він шантажував мене, казав, що ти, Сашко, вбив поліцейського, що в мене відберуть дитину, вимагав гроші й примушував із ним злягатися! І все задля того, щоб нібито захистити тебе від арешту й слідства! Що я могла зробити?..

Катерина розплакалася. Сашко трохи охолонув. Її сльози завжди діяли на нього магічно. Водночас він помітив перев’язану руку дружини, її нещасне обличчя, і йому навіть захотілося пригорнути її, якось утішити. Але, глянувши на Григорія, який лежав лицем до землі, Сашко знову розлютився.

– Може, скажеш, що Гриша теж тебе шантажував? От і виходить, що моя дружина – хвойда!

– Сашко, я сама не знаю, що на мене найшло! Уяви – тебе вже три тижні немає, мене тягають на допити, потім Танюшку викрали… А Гриша… він завжди поруч. Що я можу сама, слабка жінка? – Вона зробила рух, наче намагаючись наблизитися до чоловіка, але Сашко відвернувся, зціпивши зуби, й щосили стиснув кулаки.

– Ну, досить вже мелодрами! – втрутився майор.– Казав же тобі, хлопче: хочеш, щоб така жінка за тобою сохла,– вивчай «Камасутру»! Інакше піде по руках.– Гайворон розреготався й додав: – Ти ж і сам той ще ходок. Бачив я, як та русява дівчина на тебе дивиться…

– Яка русява? У тебе хтось є?! – Катерина, як зробила б кожна справжня жінка на її місці, миттєво перейшла в наступ.– Хто вона, кажи!

– Це зовсім інше,– знизав плечима Сашко, трохи зніяковівши.– Саме вона зараз із Тетянкою.

– Де дитина, чи вона в безпеці? Кажи!

– Повертається до села. Разом із Галиною Відунчиною.

– Це та курва з «Янтаря»? Казали ж мені люди, а я не вірила!

– Заспокойся, не в тому справа. Вона мені життя врятувала, а тепер піклується про нашу доньку.

– А тобі відомо, що, якби не Гриша, я б сама лежала на дні канави біля моста?!

Гайворон уважно слідкував за цією пересваркою, ніби за м’ячем під час тенісного матчу. Нарешті перевів погляд на капітана Кушніра, якого одразу помітив серед затриманих, і підняв руку, зупиняючи словесну дуель:

– Ну, досить, погралися. До справ!

Він наказав підвести до нього капітана. Спитав з ущипливою посмішкою:

– Що це ти, капітане, не на гауптвахті? Певне, відкупився? А тепер прибіг до лісу по бурштин? Маєш щось сказати?

Кушнір підняв голову, випростався.

– З Києва отримано наказ – відсторонити тебе від командування місцевими операціями. І заарештувати, якщо чинитимеш спротив.

Гайворон просвердлив супротивника поглядом.

– І хто ж це зробить? Може, ти з цими селюками?

– З години на годину мають прибути люди зі столиці, щоб розібратися в причинах заворушень у селі. Я б радив тобі виконати наказ і скласти зброю!

– Ти як взагалі розмовляєш зі старшим за званням? – скипів майор і двома короткими ударами звалив офіцера на землю. Скомандував своїм: – Підійміть це лайно, хай впрягається в лямки. Мої хлопці повинні відпочити.

– Ти ще пожалієш про ці дії.– Капітан сплюнув кров.– І генерал тобі не допоможе, з ним уже працюють прокуратура й НАБУ. Першим підеш під роздачу.

Гайворон, що вже рушив був за Сашком, зупинився.

– Тож виходить одне: відтепер я сам собі пан, навіть ділитися ні з ким не треба. А ти, капітане, зарано зрадів. Вітри нагорі змінюються щомісяця, тому флюгер треба мастити. У нашому випадку – бурштином… І досить базікати – запрягайся та тягни!

– Я вже, здається, казав, що злочинних наказів не виконую! Тим більше наказів людини, яку відсторонено від обов’язків.

– Овва! Такі ми гордовиті? Тоді нарікай на себе! Хлопці, капітан втомився й бажає перепочити десь тут. Сержанте, прив’яжи його до якогось дерева, і хай насолоджується лісовим повітрям!

Сержант із кам’яним обличчям вхопив Кушніра за комір куртки і заломив йому руку за спину. Гайворон нахилився до обличчя капітана й просичав:

– Як бачиш, є ще люди, які залюбки виконують мої накази! Бувай здоровий, приятелю. Гадаю, за місяць-два хтось усе ж таки знайде твій обгризений кістяк. Недарма минулої ночі я ніяк заснути не міг через вовче виття.

Сержант зв’язав руки Кушніра за спиною і, штовхаючи автоматом у спину, повів у гущавину.

– А ви чого поставали? – поцікавився майор.– Працюємо! Якщо хтось не хоче, сосон у лісі вистачить на всіх! Є бажаючі скласти компанію капітанові? – Ніхто з затриманих не обізвався. Гайворон обвів поглядом свій значно чисельніший, ніж раніше, загін, а тоді звернувся до Сашка: – Якщо бажаючих нема, тоді давай, хлопче, веди нас до свого Ельдорадо!

Рушили навпрямки, незважаючи на буреломи. Сашко вів різношерсту колону просто до Вовчого Ока. Але ніхто, навіть вишколені дозорці зі «спеців» Гайворона, не помітив, що слідом, криючись за стовбурами сторічних сосон і беріз, рухається ще одна група озброєних людей.

Розділ 7 Перестрілка біля озера

Йшли чималу годину, вже й минуло за полудень, коли нарешті ліс розступився і попереду показалося невеличке, за мірками Полісся, озеро. Рудувата вода на поверхні парувала, клубочилася легким серпанком. Посередині водойми стримів острівець, укритий лозняком. Звідти цівкою підіймався дим, ніби хтось палив багаття. Проте той дим не розвіювався, а за якимсь дивом клубочився й зависав над озером на рівні верхів’їв найвищих берегових дерев.

– Тепер я розумію, чому на супутниковій карті в цьому місці – жодної водойми. Це, мабуть, через той клятий дим. Скажи,– звернувся він до Сашка,– там гейзер чи щось подібне?

– Не знаю,– насупився той.– І знати не хочу. Я ж вам не радив тривожити лісових духів…

– Ішов би ти зі своїми поліщуцькими забобонами! Це озеро, як на мене, скидається на кратер. Кругленьке, як під циркуль. Можливо, сюди й уперіщив якийсь метеорит… Але все це до дупи. Показуй, де жила!

– Тут кругом по берегу багато каменю, але найбільші самородки – навпроти отієї похилої сосни.– Сашко вказав на зарослий очеретом берег, до якого впритул підступав ліс.

– От і добре. Зараз тягнемо туди помпу й починаємо! Але якщо це твоя чергова спроба мене обдурити – закопаю просто на острові,– сердито попередив Гайворон.

Старателі підтягли помпу на волокуші до вказаного Сашком місця. Зафуркотів мотор, наповнюючи шланги водою. Ті напружилися і вдарили струменем у каламуть. І як тільки водяне лезо розпороло берег, звідти поплив бурштин, справжній – жилавий, найвищого ґатунку. Старателі враз ніби й забули про ворожнечу і кинулися голими руками тягти те багатство. Навіть охоронці, які стояли в дозорі, підтяглися на захоплені вигуки, щоб подивитися на те диво.

Сашко ж із острахом чекав, що зараз звідкись вирине безголове страховисько чи почне осідати смертоносний туман. Але нічого не відбувалося. Лише люди, засліплені бурштиновим Ельдорадо, колотили болотну гущу в пошуках шматків цінного каміння. Вже не треба було й примусу, усі до одного греблися в каламутній воді, як у купі гною, у пошуках багатства.

Жоден із засліплених бурштиновою лихоманкою не помітив, як кілька озброєних чоловіків з’явилися з лісу.

Перший влучний постріл поклав наповал охоронця, що стояв неподалік від Гайворона. Майор стрімголов кинувся в найближче укриття – під корінь вивернутого буревієм дерева, на ходу виймаючи пістолет із кобури. Лісом покотилося відлуння пострілів, ударили дятлами «калаші». Всі, хто порався біля помпи, попадали – хто просто в багно, а хто в каламутну воду. Сашко притиснувся до товстого стовбура. Лише мотор помпи продовжував працювати, а випущений з рук наконечник шланга, звиваючись, як поранений змій, викидав воду під тиском угору та в боки на кілька десятків метрів. Потужний струмінь, виписуючи чудернацькі криві, діставав майже до острівця.

Приголомшені неочікуваною атакою, бійці в чорному нарешті розгорнулися в лінію, залягли між деревами і відкрили вогонь у відповідь. З іншого боку одразу відчули, що втратили перевагу, яку надавала раптовість, і, отримавши відсіч, швидко відступили. Постріли тепер лунали десь глибоко в лісі, а невдовзі й зовсім ущухли.

Цей короткочасний бій не на жарт перелякав майора. Не вмирати ж у цьому паскудному болоті він збирався. Вимазаний багнюкою, Гайворон лежав по шию у воді, не наважуючись навіть визирнути зі свого укриття.

Сашко Зарванець, скориставшись гармидером, вирішив діяти. Його мисливський ніж і все, що могло слугувати за зброю, відібрали під час затримання «специ». Палиця проти пістолета не зброя, тому він, пригнувшись, кинувся до вбитого вояка, намагаючись заволодіти його автоматом. Він знав: якщо зараз знешкодити майора, це врятує всіх. Бійці розсіяні лісом і без командира не становлять істотної загрози.

Боєць лежав навзнак із простріленою головою, автомат випав з його рук і валявся в кількох метрах біля купи очерету. Сашко стрибнув на зброю, ніби кіт на здобич, але, ледь торкнувшись холодного металу, відчув, як «калаш» смикнувся й вилетів з його рук. Іскри рикошету сипнули в очі, й тільки після цього почувся звук одинокого пострілу, підсилений луною, відбитою від стіни лісу.

– Поклади на місце! – наказав голос з-поза буреломини.– Ти ще досі живий тільки тому, що знаєш цей ліс. Але повір – у крайньому випадку я знайду шлях і за навігатором. Піднімися повільно, зачепи ногою ремінь автомата й підтягни його до мене!

Сашко підкорився, тримаючи руки вгору.

«Хоч майор той ще боягуз, але стріляти вміє»,– майнуло в нього в голові, поки він підтягував зброю до схованки Гайворона.

– От і добре, що ми порозумілися,– проказав майор, беручи до рук автомат. Він пересмикнув затвор і додав: – Стань неподалік і роздивися, що діється навколо, бо я втратив зв’язок із командиром «спеців».

– Та все вже ніби спокійно, тільки помпу треба заглушити.

– То вперед! Але не забувай, що сто метрів для «калаша» – не відстань.

Сашко наблизився до помпи, смикнув важіль дроселя, і двигун заглух.

На озеро впала тиша, така гнітюча й важка, що, здавалося, саме вона притискає всіх тих людей до землі. Роззброєні вояки із загону капітана Кушніра залягли біля чималої купи бурштину, Григорій і Катерина принишкли біля очерету. Як тільки хтось намагався підвестися, Гайворон стріляв поверх голів. Він з’явився зі свого укриття лише тоді, коли побачив своїх «спеців», які поверталися з лісу. Двоє бійців несли пораненого товариша. Ще двоє вели попереду себе полоненого – якогось дебелого чоловіка. Той раз у раз спотикався, тримаючи руки за головою.

Гайворон піднявся й сяк-так струсив із себе баговиння.

– Сержанте, доповідай!

Командир відділення підійшов до командира.

– Пане майоре, одного ми підстрелили, інші розсіялися в лісі. Маємо втрати: один «двохсотий», один «трьохсотий».

– Як ти допустив?! – скинувся майор.– Я ж попереджав, що це не прогулянка! Чому вони спромоглися підійти на таку відстань? Де були пости?

– Та я… Ми виставили…

– Саме через тебе ми зазнали втрат. І це ще не все. Ті, що розбіглися, взавтра приведуть сюди ціле село озброєних поліщуків, а може, й кілька сіл!

– Пане майоре, ми намагалися… Але ця місцевість…– Сержант, який досі здавався незворушним, зблід.

– Мовчати! – гаркнув майор.– Ти навіть мене підставив під кулі! Це неналежне виконання наказу!..

– Пане ма…

Сержант не договорив. Гримнув постріл. Боєць опустився на коліна, потім, сіпаючись у конвульсіях, повалився на бік, хапаючи повітря. Всі, навіть підлеглі, ошелешено дивилися на Гайворона. Майор відійшов, підняв москітну сітку й запалив цигарку. Руки в нього тремтіли, але він швидко опанував себе.

– Попереджень більше не чекайте! Ми перебуваємо в зоні бойових дій, тому невиконання наказу карається за законами воєнного часу. Життя всіх, хто тут присутній, залежить від того, скільки бурштину ми встигнемо намити до наступного ранку! Зрозуміло?

Гайворон обійшов розстріляного бійця, не випускаючи з рук пістолета. Автомат теліпався в нього на грудях. У мокрому, вимащеному багнюкою одязі й москітній сітці, до якої прилипло зелене баговиння, він дійсно скидався на демона, що з’явився з глибини болота.

– Скільки було нападників і чи далеко вони відійшли? – витримавши паузу, звернувся майор до рослого, худорлявого солдата.

– Ми достеменно не знаємо, але в нас є полонений…– невпевнено відповів той.

Гайворон розвернувся й закрокував до наляканого здоровила, що сидів під березою, обхопивши голову.

– Ба, які люди! Пан Додік, якщо не помиляюсь? Що, всі дороги ведуть до бурштину? А мені доповідали, що тебе замкнули зі свинями. От же брешуть люди! То це ти підохотив своїх бандитів напасти на регулярний спецпідрозділ? – До Гайворона потроху поверталося його специфічне почуття гумору.

– Ні, ні! Ні в якому разі! – Додік не впізнав у цьому брудному привиді майора.– То вони самі вирішили напасти. Ще капітан Кушнір із районного СБУ їх підбурював.

– Вони що, знайшли цього недоумка?

– Так, пане! Ми рухалися по ваших слідах і знайшли прив’язаного до дерева капітана Кушніра. Саме він і намовив хлопців, сказавши, що ви дієте тут незаконно. Вони до останньої хвилини вагалися, але, побачивши на березі ту купу бурштину, не втрималися й вирішили атакувати. Я був проти, прошу вірити мені, пане! – залементував Додік, не відводячи очей від руки майора, що стискала пістолет.

– Знову цей Кушнір під ногами плутається… Треба було на місці кінчати паскуду,– буркнув Гайворон.– Але нічого, тепер, коли вони самі скоїли напад, пощади не буде нікому!

– Пане, благаю, не вбивайте, я все розповім,– відчувши лють в голосі начальства, заскімлив Додік.

– І ти, сучий сину, зажадав дармового бурштину?

– Що ви! Я їх відмовляв як міг!

– Скільки вас було?

– Троє сільських, капітан і я. Але я, пане, перебував у них у заручниках – зброї мені не дали.

– Куди вони відступили?

– Певне, до села, кликати підмогу.

– Може, вже викликали її телефоном і чекають у засідці?

– Ні, пане, тут покриття немає. Навіть найкрутіші смартфони не тягнуть.

– Он воно що! А я гадав, що мій через багнюку накрився. Добре, піднімайся. Допомагатимеш решті. Часу в нас обмаль. Сюди ми добиралися повний світловий день. Вони, навіть якщо використають квадроцикли, до ночі не встигнуть обернутися в село і назад. Тільки якщо будуть їхати лісом вночі, але це сумнівно… Ну, хай і так – вони ж місцеві. Все одно треба чекати нападу або на ранок, або десь опівдні…

Гайворон розмірковував уголос, спираючись на сосну. Додік тим часом зметикував, що його не вб’ють на місці, як того сержанта, та й голос цього командира видався йому надто знайомим, але він і досі боявся запитати напряму.

– Отже, піднімаймося – і всі до роботи! – підсумував Гайворон, звертаючись до гурту наляканих і змоклих людей.– Бурштин ділимо за фракціями. Я забираю все, що більше тридцяти міліметрів, решта – ваша. Тому, можна сказати, працюєте на себе. Вночі ніхто спати не лягатиме!

Люди переглянулися і рушили до помпи. Від перспективи здобути гарний жилавий бурштин у їхніх очах спалахнула надія. Тепер уже не було потреби підганяти когось, впряглися всі до одного. Помпа знову зафуркотіла, її монотонний гул поплив над озером.

Додік, осмілівши, підійшов до Гайворона.

– Ви ж, певне, той самий пан майор із Києва, з управління?

– Ну й що з того?

– Пане майоре, я можу вам трохи допомогти. Я ж знаю тут усе й про всіх. Та й продати це добро треба за гарну ціну. Можу звести з потрібними людьми.

Гайворон мовчав, розмірковуючи про своє.

Додік раптом стривожився. Невідомо, чого можна чекати від цього нервового київського зайди. По-собачому заглянув у очі офіцера, стиха промовив:

– Ви мене точно не… не розстріляєте?

– Ну, хіба якщо спробуєш мене обдурити, коли продаватимеш цей бурштин.– Майор кивнув на купи рудих камінців біля озера.

Узагалі він не був прихильником жорстких методів, але ж цього разу подіяло – ще й як подіяло! Майор криво посміхнувся під мокрою москітною сіткою і, поплескавши Додіка по плечу, вимовив:

– Іди працюй!

Майора дратував цей тип. Такі при першій-ліпшій нагоді залюбки пхнуть тобі ніж у спину. Тому він розвернувся й направився до своїх бійців. З цими простіше – вишколені хлопці не зрадять, а зараз остаточно переконалися, що він не жартує, тому служитимуть до останку. Він знову підкликав худорлявого «спеца».

– Призначаю тебе командувати відділенням. Вистав навколо озера пости, але не так, як твій попередник, а щоб муха не пролетіла! Пораненого теж відправ чатувати, а якщо не в змозі – то хай вибачає. Нам баласт не потрібен. На ранок – загальний збір біля помпи. А тобі, хлопче,– особистий наказ…– Майор підійшов упритул до спецпризначенця й прошепотів йому на вухо: – Після того, як завантажимо бурштин на захоплені квадроцикли, свідків не залишати.

– Невже всіх?..– Очі бійця розширилися від здивування.

– Лишиш двох – того дебелого й провідника.– Майор вказав поглядом на Додіка і Сашка.

– Пане майоре, а жінка?..

– Мені повторити наказ? – Брови Гайворона здивовано піднялися.

– Ні! – виструнчився боєць.

– Тоді виконуй, синку! І скажи хлопцям, що майор Гайворон високо цінує вірну службу. Обіцяю, що після завершення цієї операції всі, хто брав участь, достроково вийдуть у відставку. І зможуть, як колишній президент, жувати золоті батони і користуватися виключно позолоченими унітазами.

Власний жарт здався майорові вельми дотепним, і він розсміявся вголос.

Розділ 8 «Кайф» для монстра

…Вже сіло сонце, але слова Гайворона, що кожен отримає частку здобичі, подіяли магічно. Люди працювали, не помічаючи часу.

Однак сам майор зник, тільки-но вони знайшли той клятий самородок завбільшки з кінську голову. Запхав бурштинову глибу в наплічник і зник. У гарячці на це ніхто не звернув уваги – усі, як навіжені, мили бурштин. Тільки Сашко помітив відсутність майора. Він тривожно поглядав на острівець на озері й час від часу звертався до старателів:

– Зупиніться, хлопці! Беріть, що намили, й забирайтеся звідси. Майора, гадаю, більше немає, я на власні очі бачив, як він забрав найбільший самородок і пішов до лісу. Треба швидше залишати це місце, бо накличемо лихо!

Та ніхто на нього не зважав. Навіть Катерина, побачивши таку силу каміння, втратила голову. А бурштин ішов і йшов, просто сипав з-під струменю води, що виривалася з помпи, шматками й самородками завбільшки з куряче яйце. Ніхто вже й не думав про те, що таку кількість здобичі їм просто не вивезти звідси. Всі пожадливо хапали, й кожен зсипав здобуте у свою окрему купу.

Раптом дійсно почалося саме те, чого Сашко найбільше боявся.

Над лісом зійшов повний місяць. Поверхня озера враз помутніла, ближче до острівця почав надуватися той самий лиховісний пухир. Звідти поповз до берегів смертоносний рудий туман.

– Бурштиновий кінь прокинувся! – загорлав Сашко.– Тікайте! Зараз піде отруйний газ!

І знову ніхто не звернув на нього уваги. Та й хто зважить на якісь дурнуваті вигуки, коли бурштином навколо ніби засіяно?

– От і добре, що той садюга-майор утік! А ти, Сашко, стань краще до помпи, а то в мене вже руки остаточно затерпли! – збуджено вигукнув Гриша, весь обляпаний багном. Очі в нього аж горіли.– Дивись, дурню,– ми багачі! Справжні багачі! Чуєш?

Він ухопив із купи пригорщу камінців і висипав собі на голову.

Втім, Сашко дивився зовсім в інший бік. Пухир луснув, і посеред озера виринув той самий кінь.

Але що це?

Сашко не повірив очам. Цього разу бурштиновий кінь мав голову. Себто не голову, ні,– над його тілом височіло щось схоже на людський торс із людською ж головою. Там, де перед тим був лише страховидний обрубок. Ніби давньогрецький кентавр, оживши, з’явився на Поліссі. І цей кентавр мчав поверхнею озера просто на старателів.

Тільки тоді засліплені жадобою люди схаменулися. Додік дременув першим, за ним – двійко беззбройних вояків, що супроводжували капітана Кушніра. Григорій вхопив за руку Катерину, й вони разом побігли до лісу. Тільки «специ», які все ще чатували на березі, відреагували інакше – полоснули по страховиську довгими чергами з автоматів. Новопризначений командир відділення – той самий худорлявий боєць – додав із «підствольника» по цілі, що наближалася.

Дарма – наче якась потойбічна сила відхиляла ті кулі. Здавалося, ніби простір навколо кентавра викривляється й відкидає всі вбивчі снаряди в нікуди. Зате торс, той, що стирчав на шиї коня, раптом невідомо звідки також вихопив автомат і полоснув по спецназівцях.

«Не може бути! Це неймовірно, це якась пекельна маячня!»

Сашко заціпенів, спостерігаючи за нерівним боєм. Нерівним, бо всі кулі, випущені страшним кентавром, влучали в цілі, і це було щось особливе, не схоже на звичайні боєприпаси. Ці кулі нагадували скоріше згустки якоїсь енергії – вони летіли, наче кульові блискавки, настигали вояків на березі та розривали їх на шматки. Першим загинув худорлявий командир «спеців», потім поранений боєць. Ще двоє вояків валялися попід кущами у такому вигляді, ніби на них накинувся якийсь страшний хижак.

Це було жахливо саме по собі, але коли монстр наблизився, кров Сашка захолола в жилах, ноги відмовили, а очі викотилися з орбіт. Торс людино-коня, цього болотного кентавра, мав обличчя. І це було обличчя Дем’яна – того самого вбивці, якому рись пошкодила сонну артерію.

Але ж Сашко сам бачив його труп, його бездиханне, скривавлене тіло! А зараз той самий Дем’ян верхи, якщо можна так вважати, на скаженому бурштиновому коні, летить просто на нього й поливає все навкруги зі своєї небаченої зброї!

Сашко вчасно сховався за сосну, бо наступної миті автомат Дем’яна вихаркнув у його бік сяючий згусток. Товстелезна сосна переломилася й почала валитися, ніби у відчаї чіпляючись гілками за сусідні дерева. Сашко визирнув – кінь уже топтав купи бурштину на березі озера, що в місячному сяйві нагадували картопляні бурти. А кентавр, вишкірившись, продовжував гатити по всьому, що ще ворушилося. Зиркав палаючими очима, вишукуючи здобич, а тоді мчав до того місця й, широко розчахнувши пащу, жадібно заковтував тіло людини, яке ще тріпотіло.

«Так ось що ми збудили своєю жадобою! Цього монстра вже нічим не здолати. Треба якнайшвидше втікати, забиратися звідси! Єдина надія на те, що цей пекельний виплодок має владу тільки в лісі, у цьому озері та болоті. Треба рятувати дочку, Галю – мабуть, вони не так вже й далеко встигли зайти, та й Катерину, вона ж мати моєї малої!» – билося в скронях, поки він біг, ніби намагаючись утекти від тих думок.

Заглибившись у ліс, Сашко перевів подих. Потім рушив у напрямку покинутого лігва рисі. Згадав рухливі цятки на карті, що її показував майор. Біг не озираючись, бо там, десь позаду, бив, наче гармата, автомат Дем’яна й гула земля під копитами розлюченого коня. Серце калатало в грудях, у вухах, у животі. Язик і горло посмагли, дихання збивалося, але він все одно біг, перестрибуючи перешкоди, наче загнаний звір. Ось там, де стара береза! Вже видно й зсунуті один до одного валуни. Саме там вони мали сховатися!

Ледве не кинувся до розщілини, аби ж не розминутися, коли помітив якийсь рух. У місячному сяйві промигнули три тіні. Зупинився, завмер, віддихався. Почекав ще трохи, придивляючись, доки не розгледів позаду знайомий силует у шоломі з москітною сіткою. Помилитися неможливо – навіть у сутінках він упізнав майора. Ось куди подався його ворог! Той ішов вільно, розслаблено, автомат на ремені під ліктем, у руці пістолет. Попереду – Галя і Тетянка. Зіщулені, тиснуться одна до одної.

«Навіщо вони йому? Хіба сліди замітає, вирішив свідків не залишати? – майнуло в голові Сашка.– Та які там свідки, кретине? Бачив би ти, що коїться на озері!»

Та не пояснювати ж цьому есбеушнику, що там сталося, коли в нього в руці пістолет? Безгучно підкравшись ближче, Сашко дібрав момент і стрибнув. Учепився кліщем в руку зі зброєю, перехопив і рвонув на себе. Майор встиг натиснути гачок, проте куля пішла в небо, зрізавши суху гілку. Пістолет випав із руки Гайворона, але боротьба все одно була нерівною. Майор виявився на диво тренованим і витривалим, а Сашко через усе, що довелося витримати цього дня, значно втратив у силі. І до того ж не володів прийомами рукопашного бою. За лічені секунди Гайворон осідлав нападника – і тут, можливо, для Сашка все б і скінчилося, проте Галя теж не гаяла часу.

Важкий удар здоровезним сосновим суком по черепу оглушив Гайворона, і він, сіпнувшись, упав просто на Сашка, опинившись із ним обличчям до обличчя. Сашко гидливо вивернувся з-під обм’яклого супротивника. Відштовхнув його копняком, при цьому з голови майора злетів шолом із москітною сіткою. Миттю зірвавшись на ноги, Сашко вхопив Тетянку й Галю за руки та прожогом кинувся до оброслих мохом валунів. Водночас позаду них ліс ніби розчахнула блискавка, земля затремтіла.

Сашко озирнувся – монстр мчав просто до них. Чи почув постріл, а може, то бурштинова кінська голова в торбі Гайворона притягувала чудовисько. На своєму шляху кентавр ламав молоді дерева, як сірники.

– Тікайте до дідової хатини! Я зупиню цю потвору! – відчайдушно вигукнула Галина.

Вона відштовхнула Сашка, який намагався її втримати, і повернулася обличчям до потвори, що неухильно наближалася. Скинула руки й раптом завертілася дзиґою, раз у раз змахуючи руками й схрещуючи їх на грудях.

Небо одразу зарухалося, загуркотіло. Налетів вихор, знову прокотився грім. Кілька блискавок одна за одною влучили в почвару. Сашко це бачив, оглядаючись на бігу через плече. Але монстр навіть уваги на це не звернув. І тоді Галя, його кохана, викликала на себе одну із тих блискавок.

Сашко зупинився й побачив, як справжня вогненна ріка спала просто на дівчину. Вона завмерла, обплутана зміями блакитних спалахів енергії, і почала повільно вгрузати в землю.

Чоловік зупинився як укопаний, притуливши доньку до грудей. Навіщо, для чого така жертва? Діда ж більше немає, хто тепер її врятує? Іншого шляху звідти, де Галя опинилася тепер, немає… Сльози душили Сашка, заважали прийняти те єдине рішення, завдяки якому він зможе врятувати доньку…

Монстр у цей час конвульсивно здригався під зливою блискавиць. Може, це шанс відірватися.

Галя казала – треба бігти до дідової хатини. Там, певне, захований якийсь оберіг, що зупинить потвору. Принаймні був здатний зупинити раніше, до того, як вона возз’єдналася з Дем’яном.

Сашко підхопив дочку на руки, щоб бігти далі, коли помітив: на тому місці, де досі стояла Галя, почала спухати земля. Нетрі ніби виштовхували з себе велетенський кокон, щось таке, що скидалося на сяюче яйце. Наступної миті воно репнуло, і з нього з’явилася його кохана – нага, напівпрозора, майже неземна. Скинула руки до повного місяця – і на її пальцях один за одним почали рости довгі, блискучі, як сталь, пазурі. Спина дівчини вигнулася й вкрилася короткою плямистою шерстю.

Величезна, напрочуд красива блакитна рись потягнулася, засичала й прожогом кинулася просто на кентавра, що відбивався від блискавок і все ж таки просувався вперед. Закипів страшний, ніким досі не бачений бій.

Змішалися в одне грім, блискавки, рев, сичання, вибухи від Дем’янової зброї. Сосни навкруги тріщали, як під час страшного буревію. Деякі дерева виривало з корінням так легко, ніби це були звичайні бур’яни. Дві могутні лісові сили зійшлися у смертельному поєдинку.

Сашко біг, щоб опинитися якнайдалі від місця побоїща. Що він міг, як втрутитися, коли така міць вирує навкруги? Ось він вже біля лігва рисі. Тієї тварини, яка своїм життям урятувала його. І не тільки вона. Надто багато хто жертвує собою, аби зберегти його життя. Заради чого? Хто він такий, щоб такі жертви мали сенс? Навіть кохана прийняла на себе неймовірну силу небесного вогню, аби він мав змогу втекти. Але скільки можна втікати? Чи не пора вже йому втрутитись у гру, а може, й загинути, якщо знадобиться?

– Таню, доню, поки що сховайся тут, у цій печері! Не бійся нічого, я обов’язково повернуся. Тільки ж дочекайся, нікуди не йди!..– вимовив він, цілуючи малу в чоло.

– Мені страшно!

– Не треба боятися – все буде добре. Ти мені віриш? Ще з тобою буде оте кошенятко.– Він кивнув на наплічник, з якого виглядала мордочка рисеняти.– А я ненадовго, тільки трохи допоможу Галі прогнати те страховище. Добре?

– Тату, прошу тебе, повертайся! – Дівчинка обхопила його рученятами, з очей полилися сльози.

Сашко витер їх загрубілою рукою. Хотів додати: якщо він не повернеться, хай ранком іде просто на схід сонця – десь там мають бути люди. Але стримався. Не треба сіяти зерно зневіри. Поцілував, перехрестив і рушив туди, де серед лісу коїлося щось незбагненне. Дорогою виламав замашний дрючок, розуміючи, що потрібен він хіба що для самозаспокоєння.

Те, що постало перед його очима, вразило чоловіка: посеред лісу зяяла величезна вирубка, вірніше – виломка. Навколо лежали вивернуті з корінням, переламані й скалічені дерева. Здавалося, що сюди впав велетенський метеорит, потрощивши геть усе. А серед цієї руїни жахливий кентавр-покруч змагався з меткою й спритною дівчиною-риссю. Та блискавично завдавала ударів і миттю ухилялася від неповороткого монстра. То полосне лезами кігтів по боку бурштинового коня, то здере шкіру з чоловічого торса. Верхня половина кентавра відстрілювалася, однак влучити в блакитну рись ніяк не вдавалося, а кінь марно намагався затоптати її копитами. Проте всі жахливі рани, що наносила ворогові рись, затягувалися просто на очах. Ось блакитна рись підгадала момент і вп’ялася в обличчя демона-Дем’яна, майже здерши з нього скальп. На якусь хвилину здалося, що з монстром покінчено, але той тільки стріпнув головою, й за лічені секунди неушкоджена шкіра знову блищала на його обличчі.

Саме цей шалений стрибок став для рисі фатальним. Дем’ян перехопив її лапу, і хоч жінка-рись полоснула його руку гострими, як турецькі ятагани, кігтями і вп’ялася іклами в сухожилля, монстр не послабив могутню хватку.

– Що, кицю, вклепалася?! – загримів, покотився надлюдський голос над поваленим лісом.

Що робити, що? Сашко заметався серед повалених стовбурів, не в силах прийняти рішення. Кинутися голіруч на монстра, тобто на певну загибель? Тоді дочка точно його не дочекається. Але він мусить щось удіяти!

А тим часом верхня половина кентавра широко, навіть надто широко розчахнула свою потворну пащу. Хоч як опирається, б’ється рись, довго їй не протриматись. Клоччя туману, ламані гілки, глиця зі свистом мчать у ту пащу, наче крізь неї дме в потойбіччя лютий протяг. Сашко гарячково облапав кишені одягу, сподіваючись відшукати хоч щось, що можна було б в останню мить використати як зброю. Шпичку, булавку – може, в останню мить удасться встромити гострий кінець монстрові в око… Що може зупинити монстра?

Стоп, що це на грудях? Це ж торбинка з дідовим зіллям!

Чекай, Сашку, що Галя казала про нього? «Якщо я не зможу контролювати цю силу – сипни щіпку мені в очі». Здається, так.

Ось воно!!! Ну, потворо, тримайся! Зараз ти в мене нюхнеш довічного кайфу!

Сашко зірвав торбинку зі шнурка на шиї, затиснув у кулаку і, вже не ховаючись, перестрибуючи через повалені стовбури, кинувся до кентавра. Треба поспішати: тіло блакитної рисі вже наполовину в пащі, проте вона все ще опирається.

Сашко біг щодуху. Тільки б не спізнитися! Якщо те страхіття поглине ще й Галю, тоді воно неодмінно стане втричі сильнішим, і його вже нічим не здолати. Подвоєна сила лісу додасться до сліпої люті Дем’яна – і тоді кінець усьому живому…

Не біг – наче летів. Ось уже сама голова рисі видніє в страшному проваллі, блакитна кішка відчайдушно рве іклами заюшені губи потвори, яка зайнята цією боротьбою й досі не помічає Сашка.

Він збігає похилим стовбуром поваленої сосни, дереться на верхні гілки, коли ж кентавр опиняється спиною до нього, стрибає на загривок, чіпляючись за руду гриву коня.

Кінь від несподіванки стає дибки, Дем’ян послаблює хватку, і рисі вдається частково випростатися з бридкої пащі. Водночас прирослий до шиї коня чоловічий торс повертається, і могутня рука хапає Сашка за поперек, поки він намагається розв’язати мішечок.

– О, ще один з’явився! А я ж казав тобі: Сашо, не роби дурниць! Зараз би тихо-мирно спочивав собі в болоті, а так станеш поживою для мого коника. Бачив, якого красеня я собі здобув?

Дем’ян задоволено розреготався й підніс Сашка до пащі, аби разом із риссю запхати всередину.

– А цієї приправи до поживи скуштувати не бажаєш? – вигукнув той. Потім розмахнувся й жбурнув мішечок просто в чорне смердюче провалля.

Вихор підхопив, розпорошив, закружляв дідове зілля, а разом із ним і Сашка. Він шкереберть полетів кудись униз, у неймовірну вирву, що засмоктувала все навкруги.

Невже зілля не спрацювало і все це було даремно? Десь у глибині, між гілляччям і сміттям, які засмоктав вихор, він помітив Галю – вже не блакитну лісову кішку, а дівчину зі скуйовдженим волоссям, що летіла кудись, випереджаючи його. Непритомну, із заплющеними очима, бліду й нерухому. Спробував пришвидшити падіння – і це вдалося. Тоді дотягнувся до неї, вхопив за руку. Нехай. Якщо судилося померти, то хоч поруч із коханою…

Аж раптом пекельний вир послабшав, навколо почали падати додолу уламки дерев, корчі, сухі гілляки. Сашко теж опустився вниз, відчувши щось тверде під ногами. Світло тьмяно блимало тільки вгорі, там, звідки вони потрапили в цю прірву. Сашко відштовхнувся від твердого – і раптом завис у невагомості. Навіть не здивувався – просто почав гребтися однією рукою, ніби пливти до ледь помітного світла, другою ж міцно тримав Галю. Ця невагомість тривала недовго, із глибини вже грізно насувався зворотній рух. Наступної мит їх підхопило й разом із різним сміттям та уламками понесло назад, назовні.

Це тривало недовго, але приземлення виявилося дуже болючим. Сашко мало не скрутив собі в’язи. Ледь підняв голову: поруч лежала непритомна Галя, проте, здається, ціла.

А осторонь, на виломці лісу, гарцював здиблений кінь, крутився на одному місці, як скажений пес, що намагається вхопити себе за хвіст, і вивергав одного за одним тих, кого перед тим проковтнув, скориставшись пащею Дем’яна. Та й сам торс кентавра судомило, крутило й шарпало на крупі коня. Боки бурштинового скакуна погрозливо роздувалися, ніби в нього гнав повітря невидимий компресор. Раптом потвора сахнулася та помчала лісом у напрямку Вовчого Ока. Певне, намагалася знову заховатися під водою. Проте не встигла. За мить у лісі пролунав оглушливий вибух.

Сашко впав на мох – так потужно гримнуло. Вибухова хвиля махом струсила всі минулорічні шишки з сосон. Вони посипалися, наче град, а далі полетіли якісь тверді камінці. Один болісно зацідив Сашкові в лоб. Чоловік підхопив камінець, затуляючи ґулю, подивився: бурштин – справжній, із прожилками, ще й із комахою всередині. Глянув крізь камінець на місяць, а потім закинув подалі в ліс. Досить із нього бурштину!

Підійшов до Галини, зачерпнув води із ями, що утворилася під корінням вивернутої сосни, й побризкав дівчині в обличчя. Вона здригнулася, глибоко зітхнула, розплющила очі. І перш за все запитала:

– Сашко… а де ж потвора?

– Луснула. Мабуть, від надмірної пихи!

– Я серйозно,– стривожилася дівчина.– Де вона?

– Ходімо краще заберемо Тетянку, а то вона там, дожидаючись, мабуть такого страху натерпілася!

Сашко підвівся й, посміхаючись сам до себе, рушив лісом, який освітлював повний місяць. Галина швидко його наздогнала.

– Скажи, що сталося насправді?

– Дідове зілля спрацювало. Добре, що й мені не довелося його понюхати.

ЕПІЛОГ

Володько майже одужав, проте виставити його з фельдшерського пункту виявилося не так і просто. Та й чого звідси йти, коли тебе щодня навідує така чудова жінка? Ну й що з того, що санітарка Люся трохи занадто повнява, а вдома в неї байстрюк від якогось зальотного ханиги? Хіба це проблема? Але ж яка чуйна, турботлива, а як готує! От і зараз, побачивши її через вікно з кошиком у руці, він швидко пірнув під ковдру, намагаючись удати хворого.

– Володю, вам вже краще? – запитала жінка, розставляючи на тумбочці судки, з яких смачно парувало.

– Та ніби. Скоро додому.

Кивнула, але якось невесело:

– Я рада. Дякувати Богові, Савелівна все ж таки поставила вас на ноги.

– Хіба ж тільки вона? А ти, Люсю? – мовив Володько, зазирнувши в її жваві карі очі.– Що б я без тебе робив?

Товстушка зашарілася, закліпала підфарбованими віями.

– Скажете таке… Я ж не медик.

– Якби не ти, то й не знаю, чи вижив би.– Він узяв молоду жінку за руку.

– Ой, не соромте мене. Сама не знаю, як наважилася… Краще поїжте, бо такий блідий та худий!

– Чому ти до мене весь час «викаєш», ми ж майже однолітки?

– Та незвично якось…

– От що, Люсю: сядь поруч і, поки їстиму, розкажи, що там на селі пліткують. Я ж тут як у тюрмі, кілька діб уже не виходив.

– Та що ж казати? От Савелівна, здається, одружується. Той солдатик, якого вона привезла з лісу, так у неї підлікувався, що наче прикипів до фельдшерки… Байдуже, що вона старша за нього чи не на дванадцять років,– хіба ж любов роки рахує?

– Твоя правда. А хлопці з моєї бригади – Гриша, Сашко? Нічого не чула про них?

– Гриша зараз ніби за голову в сільраді, а Сашко збирається кудись виїжджати зі своєю новою. Чув, може,– він із Галею, офіціанткою з «Янтаря», зійшовся. А з Катериною розлучається. Шкода, гарна була пара… А ще й досі базікають про якесь страховисько на болоті, яке нібито стереже поклад бурштину і через те багато люду згубило, навіть кількох київських ментів. З них лише один офіцер урятувався – той, що завжди від комарів потерпав. Але по нього майже одразу приїхали з Києва, наділи кайданки й вивезли як арештанта. А Додіка два дні в лісі шукали, поки зняли з сосни – охлялого, обдертого. Такий наляканий, що навіть мову відібрало, на людей кидається. Здали до психушки. Не на користь те багатство обернулося. Хоча розумні люди кажуть, що все це брехня, бо десь біля болота знайшли жилавий бурштин, от і вигадують нісенітниці, щоб тутешні не кинулися копати… А ось і Сашко!

Той влетів до медпункту, наче біг усю дорогу.

– Привіт, малий! От тепер розумію, чого ти тут відлежуєшся. Така молодиця тобою опікується! Певне, і я б трохи похворів.

– Сідай, пригощайся! То моя справжня рятівниця, а ще й готує, як у кращому ресторані.

Люся остаточно знітилася.

– Годі вам!

– Та ні, дійсно дуже смачно.

– Дякую,– відмовився Сашко,– але часу обмаль. Ми з Галею завтра їдемо, тому ввечері запрошую всіх до «Янтаря». Вечеря за мій кошт. Приходьте разом!

– А чому б ні? Досить мені вже тут скніти. Правда, Люсю?

*

У кафе дим коромислом. Люду зібралося чимало. Сашка на селі й раніш поважали, а зараз, після гучних подій у лісі, навіть якось по-особливому.

– Може, передумаєш, старий? – промовив Володько, сідаючи поруч із ним за столик.

– Хіба якщо кинете той бурштин. Розглянься – скоро й худобу не буде куди вигнати. Диви, як ми споганили власну землю, які жахливі сили збудили. І хто знає, що ще вирине з тих боліт і лісових озер. Спаплюжений ліс мститиметься, то кожен поліщук має відчувати. Боязко тут залишатися.

– Ну, щоб узагалі кинути – я б не став присягатися. Сам розумієш: хто скуштував бурштинових грошей…– озвався худий лисуватий Льопа.

– Може, як у Старому Хуторі, створити артіль? – втрутився білявий молодик.

– Що воно таке? – загули односельці.

– А вони всією громадою об’єдналися в одну команду й миють на умовах п’ятдесят на п’ятдесят. Половина вартості бурштину – на власні потреби, половина – на громаду. Вже й асфальт до села проклали, а то ж цілих сорок кілометрів, уявляєте? Церкву збудували, дитячий садок, нову школу вже криють… Щоб не годувати якогось дядю, самі все взялися робити.

– То, може, й нам спробувати?..– загомоніли за столиками.

– А ще вони власним коштом закупили саджанці лісових порід, порівняли бульдозером ями в лісі й відновлюють зведене.

– Які молодці! – не втримався Сашко.

– У тебе ж освіта лісовода, от би й зайнявся відродженням лісу. Все одно ж він тебе не відпустить,– звернувся до Сашка Гриша.

Вони ніби й владнали все між собою, та тих дружніх відносин, як у минулому, вже не повернути.

Сашко скоса поглянув на колишнього друга. І справді – життя, воно ж таке непередбачуване. Хотів заразом відрубати всі кінці, але як кинути цей ліс, цих людей: часом сірих, підозрілих, непоказних, але все ж добрих серцем? Вони ж несуть важезний тягар – випробування бурштином.

– Що ж, мабуть, треба про це подумати…

Він перевів погляд на Галю, яка тихо сиділа в кутку. На колінах у неї вдоволено муркотіло кошенятко рисі. Дівчина усміхалася: ще напередодні благала коханого не робити цей крок, зостатися в селі, а він відчайдушно пручався. Вони мало не посварилися – чи не вперше в житті.

Але життя – то дійсно річ непередбачувана.

ПРО АВТОРА

Василь Тибель (1961) народився в селі Велике Поле Березнівського району Рівненської області. Закінчив середню школу в місті Березно та Український інститут інженерів водного господарства в Рівному. Кілька років працював інженером-механіком. Перші літературні спроби письменника належать ще до студентських років, але регулярно публікуватися Василь Тибель почав тільки після 2010 року. Першою помітною публікацією стала повість «Вовчиха» (альманах «Нова проза», Луцьк), оповідання й публіцистика письменника регулярно друкувалися у виданнях «Крилаті», «Дніпро», «Літературна Україна», а також у збірках «Велосипед мого серця» (КМ Букс, 2016) і «Каландайка – бурштинові війни» (Рівне, 2017). На рахунку автора також романи «Примари Пустомитського болота» (Вид. Стрільбицького, 2016), «Тріанські рішкунці» («Твердиня», 2015, диплом «Коронації слова – 2015» у номінації «Вибір видавця»), а також роман «Медова казка» («Твердиня», 2016), визнаний кращим прозовим твором для дітей на «Коронації слова – 2016».

Роман «Бурштин», що його представляє читачеві видавництво «Фабула», відзначений третьою премією і дипломом міжнародного конкурсу «Коронація слова – 2018».

Василь Тибель живе в селі Біла Криниця (Рівненська область). Серед захоплень письменника – колекціонування незвичних і рідкісних рослин, квітучих кущів і квітів.

1

«Папір» – тут: купюра в сто доларів США.

(обратно)

2

Відділок поліції на Західній Україні за польських часів.

(обратно)

Оглавление

Демони Дикої Півночі

Пролог СКАЖЕНИЙ КІНЬ

КНИГА ПЕРША

  Частина 1

    Розділ 1 Порвана тиша

    Розділ 2 Підприємство «Укрбурштин»

    Розділ 3 Кафе при дорозі

    Розділ 4 Синій Горб

    Розділ 5 Хатина лісника

  Частина 2

    Розділ 1 На президентській базі відпочинку

    Розділ 2 Фіктивні слідчі

    Розділ 3 Втеча

    Розділ 4 Вартісна помпа

  Частина 3

    Розділ 1 Босий Бабайчик

    Розділ 2 «Запасний аеродром»

    Розділ 3 Місцева медицина катастроф

    Розділ 4 Голий бурштиновий король

  Частина 4

    Розділ 1 Шантаж

    Розділ 2 Бурштинові сепаратисти

    Розділ 3 Постріли на дорозі

    Розділ 4 Поліська мишоловка

  Частина 5

    Розділ 1 Заколот

    Розділ 2 Не та молитва

  Частина 6

    Розділ 1 Озеро з привидом

    Розділ 2 Ніч у лісі

    Розділ 3 Коханий злодій

    Розділ 4 Просто мовчи!

    Розділ 5 Дідова внучка

    Розділ 6 Навіть меду не має бути надміру

    Розділ 7 Туман, що вбиває

    Розділ 8 Надто дорога ціна

    Розділ 9 Смерть чаклуна

    Розділ 10 Остання воля вовкулаки

    Розділ 11 Амулет

    Розділ 12 Старий зошит

КНИГА ДРУГА

  Частина 1

    Розділ 1 Сікач

    Розділ 2 Влучний постріл

    Розділ 3 Порятунок

    Розділ 4 Доглядальниця

    Розділ 5 Поліцейський розслід

  Частина 2

    Розділ 1 Демона не можна приручити

    Розділ 2 Неждане кохання

    Розділ 3 Прощання

    Розділ 4 Два написи

  Частина 3

    Розділ 1 Вперта

    Розділ 2 Покритка

    Розділ 3 Щаслива

    Розділ 4 Вовкулака

    Розділ 5 Двобій

    Розділ 6 Немовля

КНИГА ТРЕТЯ

  Частина 1

    Розділ 1 Нарада в армійському наметі

    Розділ 2 Свідки заважають завжди

    Розділ 3 Жіноча помста, що не відбулась

    Розділ 4 Домовленість по-каландайськи

    Розділ 5 Батьківський всесвіт

    Розділ 6 Непокора

    Розділ 7 Із вогню в полум’я

  Частина 2

    Розділ 1 Невдала чарівниця

    Розділ 2 Поліські пірати

    Розділ 3 Парламентарі

    Розділ 4 Безжальний конвоїр

    Розділ 5 Стратегія Гайворона

    Розділ 6 Чуйка на бурштин

    Розділ 7 Материнський інстинкт

  Частина 3

    Розділ 1 Жертва теж інколи атакує

    Розділ 2 Западня

    Розділ 3 Магія удава

    Розділ 4 Ранковий похід

    Розділ 5 Кохання не буває минулим

    Розділ 6 Зустріч у лісі

    Розділ 7 Перестрілка біля озера

    Розділ 8 «Кайф» для монстра

ЕПІЛОГ

ПРО АВТОРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg