«Який чудесний світ новий!»

Який чудесний світ новий! (fb2) - Який чудесний світ новий! (пер. Виктор Евгеньевич Морозов) 492K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Олдос Хаксли

Олдос Гакслі Який чудесний світ новий!

Утопії виявилися набагато здійсненнішими, ніж це здавалося раніше. І тепер виникає інше болюче питання: як уникнути їх остаточного здійснення?.. Утопії здійсненні. Життя прямує до утопій.

І відкривається, цілком можливо, нова епоха мрій інтелігенції та культурного прошарку про те, як уникнути утопій, як повернутися до неутопічного, менш «досконалого» і вільнішого суспільства.

Микола Бердяєв

Авторська передмова до другого видання

Всі моралісти погоджуються, що хронічні муки сумління – це вкрай небажана річ. Якщо ви повелися кепсько, покайтеся, загладьте, як тільки можливо, свою провину і зосередьтеся на тому, щоб у майбутньому поводитися краще. У жодному разі не гризіться забагато своїми лиходіяннями. Порпатися у гноївці – не найкращий засіб для очищення.

Мистецтво також керується певними моральними принципами, що в багатьох випадках ідентичні або принаймні аналогічні пересічним правилам і нормам етики. Небажано постійно виправдовуватися не тільки за свою погану поведінку, але й за погані мистецькі твори. Недоліки треба вишукувати, визнавати й уникати їх по можливості в майбутньому. Але копирсання в літературних вадах двадцятирічної давнини, спроби поліпшити дефектний твір, довівши його до тієї досконалості, якої йому бракувало спочатку, намагання у зрілому віці спокутувати мистецькі гріхи, що їх вчинила й заповідала вам та інша особа, якою ви були замолоду, – це все, звичайно, марнота і безглуздя. Ось чому це нове видання роману «Який чудесний світ новий!» нічим не відрізняється від попереднього. Його мистецькі вади чималі, але для того, щоб їх виправити, я мав би заново переписати всю книжку – і в процесі цієї роботи, ставши не тільким старшою, але й іншою людиною, я міг би позбавити цю свою оповідь не тільки деяких хиб, але й певних достоїнств, якими вона володіла. А отже, утримавшись від спокуси загрузнути у трясовині мистецького покаяння, я волію залишити все, як є, – і вади, і здобутки твору, зосередившись натомість на чомусь іншому.

Варто, однак, згадати принаймні про найсерйозніший дефект цього роману, який полягає ось у чому. Дикун має на вибір лише дві альтернативи: безумне життя в Утопії або примітивне існування в індіанському поселенні, що в багатьох аспектах виявляється набагато людянішим, та все ж таки навряд чи може вважатися по-справжньому нормальним і гідним. Коли я писав цю книжку, ідея про те, що людські істоти наділені свободою волі лише для того, щоб обирати між божевіллям і безумством, здавалася мені кумедною і цілком вірогідною. Однак задля драматичного ефекту я часто дозволяв Дикунові висловлюватися значно розважливіше, ніж на це був би здатний юнак, який виховувався в середовищі адептів релігії, що являла собою суміш культу родючості і дикого обряду спокутування. Навіть його знайомство із Шекспіром не давало насправді підстав для таких раціональних розмірковувань. І врешті-решт, він, звичайно, втрачає-таки свій здоровий глузд; ним знову оволодіває шал укоріненого в ньому покутництва, і все це завершується маніакальним самобичуванням і розпачливим самогубством. Ось таким нещасливим вийшов фінал цієї казочки, на превелику втіху її автора, естета і скептика-пірроніста.

Сьогодні я не відчуваю жодного бажання доводити ілюзорність здорового глузду. Якраз навпаки, хоч я й надалі залишаюся, на жаль, переконаним, що в минулому розсудливість була доволі рідкісним явищем, я впевнений, що це не така вже й недосяжна річ, і волів би натрапляти на дедалі більше прикладів здорового глузду. За цю свою впевненість, якою я поділився з читачами останніх моїх книжок, і насамперед за те, що я склав антологію висловлювань розсудливих людей про здоровий глузд і шляхи його досягнення, один поважний академік розкритикував мене, назвавши мої переконання сумним симптомом інтелектуального занепаду в кризову епоху. З цього, мабуть, слід було зробити висновок, що сам цей професор зі своїми колегами являє собою успішний зразок інтелектуального розквіту. Благодійники людства заслуговують на честь і шану. Треба спорудити професорський Пантеон. Зведімо його на руїнах одного зі спустошених міст Європи чи Японії, а над входом до усипальниці я б написав величезними двометровими літерами прості слова: «СВЯЩЕННОЇ ПАМ’ЯТІ СВІТОВИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ. SI MONUMENTUM REOUIRIS CIRCUMSPICE».

Але повернімося до теми майбутнього... Якби я мав намір переписати тепер книжку, я запропонував би Дикунові третю альтернативу. Між утопічними і примітивними крайнощами цієї дилеми я б розмістив імовірність здорового глузду – можливість існування якого була вже певною мірою актуалізована у спільноті вигнанців і втікачів з Чудесного нового світу, що перебували в межах Резервації. Економіка цієї спільноти була б децентралізована в дусі Генрі Джорджа, політика втілювала б ідеї кропоткінського кооперативізму. Наука і техніка підпорядковувалися б людині, а не поневолювали б її (як це відбувається тепер, не кажучи вже про Чудесний новий світ). Релігія була б усвідомленим і глибинним пошуком Остаточної Мети людства, прагненням пізнати єдність іманентного Тао чи Логоса, трансцендентального Божества чи Брахмана. А панівною філософією життя був би різновид Вищого Утилітаризму, де принцип Найбільшого Щастя був би вторинний порівняно з принципом Остаточної Мети, – коли в кожній життєвій ситуації насамперед шукали б відповідь на таке питання: «Як ця думка або дія сприятиме чи заважатиме тому, щоб я і якнайбільше інших осіб досягли Осаточної Мети людства?»

Виростаючи серед первісних людей, Дикун (у цій гіпотетичній новій версії роману) перенісся б в Утопію лише після того, як мав би нагоду безпосередньо ознайомитися з природою суспільства, яке створили вільні особистості, що співпрацюють між собою і присвячуюють своє життя утвердженню здорового глузду. Видозмінений таким чином «Який чудесний світ новий!» набув би мистецької і (якщо тільки можна вживати такий високий термін стосовно художнього твору) філософської завершеності, чого йому тепер явно бракує.

Але «Який чудесний світ новий!» – це книжка про майбутнє, а подібні книжки, попри всі свої мистецькі або філософські якості, можуть нас зацікавити лише тоді, коли нам видається, ніби їхні пророцтва мають імовірну здатність здійснюватися. Дивлячись тепер на ці передбачення з кута зору сучасних історичних подій, за п’ятнадцять років, упродовж яких ми невпинно сповзаємо вниз, наскільки вірогідними виглядають ці прогнози? Що сталося за цей трагічний відтинок такого, що підтверджує або знецінює зроблені 1931 року передрікання?

Відразу впадає в очі один явний і очевидний недогляд. Роман «Який чудесний світ новий!» не містить жодних посилань на реакцію ядерного поділу. І це доволі дивно, адже розмови про можливості атомної енергії точилися задовго до написання книжки. Мій добрий приятель, Роберт Ніколс, навіть написав на цю тему успішну п’єсу, і я сам, пригадую, згадав про неї мимохідь у своєму романі, опублікованому наприкінці двадцятих років. Тому, як я вже зазначив, украй дивно, що в сьомому сторіччі ери Нашого Форда ракетоплани й гелікоптери не працюють на атомному пальному. Цей недогляд важко виправдати, але принаймні його можна пояснити. В «Чудесному новому світі» не йдеться про науковий проґрес сам по собі, а про те, як цей проґрес впливає на людські особистості. Тріумфальні досягнення фізики, хімії й техніки сприймаються як належне. Увагу приділено лише тим науковим успіхам і результатам майбутніх досліджень в галузі біології, фізіології і психології, які можуть безпосередньо стосуватися людських істот. Життя може бути радикально змінене лише за допомогою наук, що досліджують життя. А от науки про матерію можуть бути застосовані так, що просто знищать життя або зроблять його неймовірно складним і незручним; проте вони в жодному разі не зможуть модифікувати природні форми і прояви самого життя, якщо їх тільки не використають як інструментарій біологи і психологи. Вивільнення атомної енергії свідчить про величезну революцію в історії людства, але не про остаточну і глибинну революцію (хіба що ми самі рознесемо себе на дрібні шматочки, поклавши тим самим кінець своїй історії).

По-справжньому революційна революція може відбутися не в зовнішньому світі, а в людських тілах і душах. Маркіз де Сад, якому довелося жити в революційну епоху, скористався цією теорією революцій для логічного обґрунтування свого вельми своєрідного різновиду безумства. Робесп’єр здійснив найповерховішу революцію – політичну. Бабеф пішов трохи глибше, вдавшись до спроби економічної революції. А от Сад вважав себе апостолом справді революційної революції, що виходила за межі політики й економіки, – революції, що відбулася б з кожним окремим чоловіком, жінкою або дитиною, чиї тіла відтепер ставали б спільною сексуальною власністю, а свідомість була б очищена від усіх природних дотримувань пристойності, всіх з такими великими труднощами засвоєних заборон і стримувань традиційної цивілізації. Звичайно, між ученням Сада і справжньою революційною революцією не існує жодних безпосередніх і очевидних зв’язків. Сад був безумцем, і свідомою чи напівсвідомою метою його революції було створення загального хаосу і деструкції. Нехай тих людей, які керують Чудесним новим світом, і не можна вважати цілком нормальними (в абсолютному, так би мовити, сенсі цього слова), але вони не божевільні, і їхньою метою є соціальна стабільність, а не анархія. І саме заради досягнення стабільності вони і здійснюють науковими засобами остаточну, особистісну, по-справжньому революційну революцію.

Але наразі ми перебуваємо на першому етапі того, що можна, мабуть, назвати передостанньою революцією. Її наступним етапом може стати атомна війна, і тут нам уже не потрібно буде займатися жодними прогнозами стосовно майбутнього. Але цілком імовірно, що нам вистачить здорового глузду якщо не для того, щоб узагалі припинити війни, то принаймні для того, щоб поводитися не менш розсудливо, ніж це робили наші предки у XVIII сторіччі. Неймовірні жахіття Тридцятилітньої війни таки навчили дечого людей, і понад сто років європейські політики і генерали свідомо утримувалися від спокуси використовувати свої військові ресурси на всю їхню руйнівну потугу або (в більшості конфліктів) вести боротьбу з ворогом до остаточного його знищення. Вони, звичайно, були аґресорами, що прагли наживи і слави, але вони також були консерваторами, сповненими рішучості за будь-яку ціну зберегти свій світ цілим і недоторканним. Упродовж останніх тридцяти років усіх консерваторів замінили націонал-радикали правого чи лівого спрямування. Останнім державним діячем-консерватором був п’ятий маркіз Лансдаун; і коли він написав листа в «Таймс» з пропозицією завершити Першу світову війну компромісом, яким закінчувалися більшість воєн XVIII сторіччя, редактор цієї колись консервативної газети відмовився цього листа друкувати. Перемогли націонал-радикальні погляди з усім нам відомими наслідками – більшовизмом, фашизмом, інфляцією, занепадом, Гітлером, Другою світовою війною, руйнуванням Європи і мало не всесвітнім голодом.

Припускаючи, отже, що ми здатні після Хіросіми винести такий самий урок, який наші предки винесли після Маґдебурґа, ми можемо очікувати попереду період якщо вже не цілковитого миру, то принаймні обмежених і лише частково руйнівних воєн. Можна також припустити, що це буде період приборкання ядерної енергії і використання її в промислових потребах. Цілком очевидно, що результатом цього стане низка безпрецедентно швидких і всеосяжних економічно-соціальних змін. Увесь дотеперішній уклад людського життя буде підірвано, і доведеться вигадувати і створювати новий уклад, що узгоджувався б з антигуманним фактором атомної енергії. Вчені-ядерники, мов ті прокрусти в сучасному вбранні, готуватимуть ложе для цілого людства; якщо ж це ложе не зовсім пасуватиме людству, тим гірше для людства. Доведеться вдаватися до розтягувань або ампутації – і хоч подібні речі відбувалися й раніше, відколи за справу взялася прикладна наука, та відтепер всі ці операції будуть значно радикальніші. Керувати цими вельми болючими розтягуваннями й ампутаціями будуть високоцентралізовані тоталітарні уряди. І це неминуче; адже найближче майбутнє нагадуватиме скоріше за все недавнє минуле, а в цьому минулому швидкі технологічні зміни, що відбувалися в економічних умовах масового виробництва і серед здебільшого незаможного населення, завжди мали тенденцію до творення економічного і соціального безладу. Для того, щоб упоратися з цим безладом, влада централізувалась і посилювався урядовий контроль. Цілком імовірно, що всі світові уряди стануть у тій або іншій мірі тоталітарними ще навіть до приборкання атомної енергії; а те, що вони будуть тоталітарними впродовж цього приборкання і після нього, видається майже безсумнівним. Тільки великомасштабний народний рух до децентралізації й самопомочі може зупинити цю сучасну тенденцію до етатизму. Хоч тепер немає жодних ознак того, що такий рух може виникнути.

Немає, звичайно, жодних підстав для того, щоб новий тоталітаризм нагадував старий. Використовувати для урядування кийки й розстрільні команди, штучні голодомори, масові ув’язнення й депортацію – це не тільки антигуманно (ніхто в наш час не переймається особливо гуманністю), але й вельми неефективно, а в епоху передової технології неефективність – це гріх перед Святим Духом. У справді ефективній тоталітарній державі всемогутня еліта політичних босів зі своєю армією управителів контролюватиме підвладне їм населення рабів без жодного примусу, адже раби любитимуть своє рабство. Завданням прищепити їм цю любов наділені в сучасних тоталітарних державах міністерства пропаганди, редактори газет і шкільні вчителі. Але їхня методика ще й далі примітивна й антинаукова. Старі хвастощі єзуїтів про те, що кожна дитина, яку вони виховали, назавжди збереже прищеплені їй релігійні погляди, так і залишилися видаванням бажаного за дійсне. А сучасному педагогові, мабуть, ще важче сформувати у своїх учнів умовні рефлекси, ніж на це були здатні преподобні отці, які дали освіту Вольтерові. Найбільших пропагандистських тріумфів було досягнуто не завдяки якимось діям, а завдяки утриманню від будь-яких дій. Правда – це велика сила, але ще потужнішим з практичного погляду є замовчування правди. Просто не згадуючи певні теми, відгороджуючи маси «залізною завісою» (за словами містера Черчилля) від небажаних, на думку місцевих політичних босів, фактів чи арґументів, тоталітарні пропагандисти вплинули на погляди людей набагато дієвіше від будь-яких найпромовистіших звинувачень чи найпереконливіших логічних спростувань. Але одного замовчування не досить. Для того, щоб уникнути переслідувань, страт та інших симптомів соціального конфлікту, потрібно, щоб позитивні аспекти пропаґанди були такими ж ефективними, що й неґативні. Найважливішими мангеттенськими проектами майбутнього стануть потужні, спонсоровані урядами дослідження того, що політики й залучені науковці назвуть «проблемою щастя» – іншими словами, проблемою прищеплення людям любові до власного рабства. Без гарантій економічного добробуту любов до рабства недосяжна; однак я припускаю, що всемогутня виконавча влада та її менеджери з успіхом розв’яжуть проблему надання цих гарантій. Проте люди дуже швидко звикають до добробуту, сприймаючи його як належне. Досягнення його – це лише поверхова, зовнішня революція. Любов до рабства може бути утверджена не інакше, як внаслідок глибинної, особистісної революції в людських тілах і душах. Для здійснення цієї революції потрібні, крім усього, дальші відкриття й винаходи.

— По-перше, набагато досконаліша техніка навіювання – шляхом зумовлювання немовлят і формування в них умовних рефлексів, а згодом за допомогою таких лікувальних препаратів, як скополамін.

— По-друге, детально розроблена наука про людські відмінності, що дасть змогу урядовим виконавцям визначати для кожного окремого індивідуума належне йому або їй місце в соціально-економічній ієрархії. (Якщо поставити людину на невідповідне їй місце, вона почне плекати небезпечні думки стосовно соціального ладу, заражаючи інших своїм невдоволенням.)

— По-третє (адже хоч якою б утопічною була дійсність, люди все одно відчуватимуть постійну потребу знаходити від неї забуття), замінник алкоголю та інших наркотиків одночасно менш шкідливий і значно приємніший за джин чи героїн.

— І по-четверте (хоч це буде довгостроковий проект, успішне виконання якого потребуватиме не одного покоління тоталітарного контролю), надійна система євгеніки, призначена для стандартизації людського продукту і полегшення тим самим завдання урядових виконавців. У «Чудовому новому світі» цю людську стандартизацію було доведено до фантастичних, хоч і не таких уже й неможливих, крайнощів. Технічно й ідеологічно нам ще доволі далеко до вирощування у пляшках немовлят і створення напівдебільних груп Бокановського. Але хтозна, що може статися до шестисотого року Фордового? Тим часом цілком можливо, що вже за три-чотири покоління ми матимемо еквіваленти соми, гіпнопедії і науково розробленої системи каст – характерних ознак цього щасливішого і стабільнішого світу. Та й сексуальна невибагливість Чудового нового світу – справа не такого вже й далекого майбутнього. В деяких американських містах уже тепер кількість розлучень зрівнялася з кількістю шлюбів. Немає сумніву, що за декілька років можна буде купувати дозвіл на шлюб строком до дванадцяти місяців, як і дозвіл на утримання собаки, без жодних леґальних заборон міняти собак або утримувати їх одночасно декілька. Як компенсація за обмеження політичної і економічної свободи зростатиме свобода сексуальна. І будь-який диктатор (якщо тільки не потребуватиме гарматного м’яса або достатньої кількості родин для колонізації безлюдних або завойованих територій) тільки заохочуватиме таку свободу. В поєднанні зі свободою мріяти й фантазувати під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм сексуальна свобода сприятиме примиренню підлеглих з рабством, на яке вони приречені.

Враховуючи це все, ми бачимо, що Утопія виявилася набагато ближчою до нас, ніж це можна було уявити всього лише п’ятнадцять років тому. Тоді я гадав, що це станеться років за шістсот. А от тепер мені здається, що не мине і ста років, як нас поглине це жахіття. І це ще в тому разі, якщо за цей час ми не рознесемо самих себе на дрібні шматочки. Бо справді, якщо ми не підемо шляхом децентралізації і використання прикладної науки не задля якоїсь примарної мети, де люди стають просто засобом її досягнення, а для створення спільноти вільних особистостей, то нам на вибір залишаться тільки дві альтернативи: або якась кількість мілітаризованих і тоталітарних національних держав, породжених страхом перед атомною бомбою, наслідком чого може стати загибель цивілізації (або, якщо військові дії будуть обмежені, увічненням мілітаризму); або ж одна наднаціональна тоталітарна держава, породжена соціальним хаосом, викликаним швидким технічним проґресом загалом і атомною революцією зокрема, яка, завдячуючи потребі в ефективності і стабільності, перетвориться на квітучу тиранію Утопії. Ваші гроші – ваш вибір.

РОЗДІЛ 1

Приземкувата сіра будівля, що налічує лише тридцять чотири поверхи. Над головним входом напис: «ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОВІДНИЙ ІНКУБАЦІЙНО-ЗУМОВЛЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» і геральдичний щит із гаслом Світової держави: «СПІЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ».

На першому поверсі величезна кімната вікнами на північ. Холодне попри літо за шибками і тропічну спекоту в самій кімнаті, різке й водянисте світло пронизувало вікна, жадібно вишукуючи бодай якийсь манекен із драпіровкою або мертвотно-бліду гусячу шкіру студента, але знаходило тільки скло, нікель і понуре сяйво лабораторної порцеляни. Холоднеча реагувала на холоднечу. Працівники мали на собі білі комбінезони й Гумові рукавиці збляклого трупного кольору. Світло було крижане, мертве, примарне. Тільки від жовтих тубусів мікроскопів могло воно набратися трохи насиченої й живої субстанції, лягаючи на ці гладенькі трубки, наче масло, смужка за солодкавою смужкою, і віддаляючись поступово вглиб довжелезної низки столів із працівниками.

— А це, – сказав, прочиняючи двері, Директор, – запліднювальна кімната.

Коли Директор інкубаційно-зумовлювального центру зайшов у кімнату, три сотні похилених над інструментами запліднювальників були занурені в майже непорушувану диханням тишу, у відсторонене й зосереджене чи то гудіння, чи то сюрчання самозаглибленої концентрації. Вслід за Директором боязко й вельми невпевнено зайшла група новоприбулих студентів, молоденьких, зелених і недосвідчених. У кожного в руках був записник, куди вони розгублено занотовували кожне слово цієї видатної особи. Прямісінько з перших уст. Це був рідкісний привілей. Директор лондонського ІЗЦ завжди намагався особисто показувати новим студентам усі різноманітні відділи.

— Щоб мати загальну ідею, – пояснював він їм. Адже їм треба було отримати бодай якусь загальну ідею, щоб виконувати свою роботу з розумінням справи – хоча для того, щоб бути добрими і щасливими членами суспільства, цього знання мало бути якомога менше. Всі ж бо розуміють, що для чеснот і щастя достатньо освоїти конкретні деталі, а узагальнення – це розумово потрібне зло. Не філософи творять основу суспільства, а майстри випилювання лобзиком або колекціонери марок.

— Завтра, – зазвичай додавав він, посміхаючись їм з дещо загрозливою люб’язністю, – ви займетеся серйозною працею. Вам буде не до узагальнень. А тим часом...

Тим часом це був привілей. Прямісінько з перших уст у записник. Хлопці шкрябали в блокнотах як божевільні.

Високий і кістлявий, але зі стрункою поставою, Директор просувався далі кімнатою. Він мав видовжене підборіддя і великі випнуті зуби, що їх ледве приховували, коли він не розмовляв, його пухкі й вигадливо вигнуті губи. Старий, молодий? Тридцять? П’ятдесят? П’ятдесят п’ять? Важко було визначити. До того ж ні в кого й не виникало подібних запитань; цієї стабільної ери, року Фордового шістсот тридцять другого, вам би й на думку не спало таке питати.

— Почну спочатку, – виголосив Директор ІЗЦ, і найревніші студенти занотували цей його намір у записниках: «Почати спочатку». – Ось це, – змахнув він рукою, – інкубатори. – А тоді, відчинивши ізольовані дверцята, він показав їм численні стелажі з пронумерованими пробірками. – Тижневий запас яйцеклітин. Зберігаються, – пояснив він, – при нормальній температурі тіла, тоді як чоловічі гамети, – і він відчинив інші дверцята, – мають зберігатися при температурі 35 Градусів, а не 37. Регулярна температура тіла їх вихолощує. – Перегріті барани не зачинають ягнят.

Не відходячи від інкубаторів, він коротко описав їм (тоді як як олівці шурхотіли по сторінках, залишаючи там нерозбірливі закарлючки) сучасний процес запліднення; спочатку, звичайно, розповів про його хірургічне запровадження: – ...операція, якій піддаються добровільно задля суспільного добра, не кажучи вже про додатковий бонус, який дорівнює піврічній зарплаті... – тоді змалював техніку збереження і активного розвитку вирізаного хірургічним шляхом яєчника; перейшов до розгляду оптимальної температури, солоності, в’язкості; згадав про рідину, в якій повинні зберігатися відокремлені й дозрілі яєчка; тоді, підвівши своїх підлеглих до робочих столів, показав їм на практиці, як ця рідина видобувається з пробірок; як її краплинка по краплинці розміщають на спеціально розігрітих мікропрепаратах; як усі яєчка, що містяться там, досліджують під мікроскопами в пошуках аномалій, перелічують і кладуть в пористу посудину; як це вмістилище (і він дав їм нагоду простежити за всією операцією) занурюють в теплий бульйон, у якому вільно плавають сперматозоїди, – причому їхня концентрація, зазначив він, має бути не менше сотні тисяч на кубічний сантиметр; і як за десять хвилин цей контейнер видобувають з рідини, щоб знову дослідити його вміст; як у тому разі, якщо будь-які з яєчок залишаються незаплідненими, його занурюють ще раз і, якщо виникне потреба, то ще раз; як усі запліднені яйцеклітини знову кладуть в інкубатори, де й залишають альфи і бети аж до остаточного «пляшкування», тоді як гамми, дельти й епсилони видобувають ще раз після всього лише тридцяти шести годин для проходження так званої «процедури Бокановського».

— Процедура Бокановського, – повторив Директор, і студенти підкреслили ці слова у своїх блокнотиках.

Одне яйце, один ембріон, одна особа – нормальний процес. Але бокановскіфоване яйце брунькується, ділиться, множиться. Від восьми до дев’яноста шести зародків, і кожен зародок перетвориться на досконало сформований ембріон, а кожен ембріон – на повнокровну дорослу особу. Дев’яносто шість людських осіб замість тільки однієї. Проґрес.

— По суті, – зробив висновок Директор ІЗЦ, – бокановскіфікація складається з серії затримок розвитку. Ми зупиняємо нормальне зростання, і, хоч як це парадоксально, яйце у відповідь брунькується.

«У відповідь брунькується». Олівці працювали невпинно.

Він показав пальцем. На конвеєрній стрічці, що дуже повільно рухалася, стояв заповнений ущерть пробірками стелаж, який саме цієї миті зникав усередині великого металевого ящика, тоді як з другого боку ящика вигулькував інший подібний стелаж. Уся ця машинерія легенько вуркотіла. Директор пояснив їм, що цей процес триває вісім хвилин. Більше восьми хвилин потужного рентгенівського опромінення яєчко не витримує. Деякі з них гинуть; з тих, що залишилися, найменш сприйнятливі діляться навпіл; більшість продукує чотири зародки; деякі – вісім; усіх їх повертають в інкубатори, де зародки починають розвиватися; тоді, за два дні, їх раптово охолоджують; охолоджують і перевіряють. Два, чотири, вісім зародків також починають брунькуватися, після чого їм дають мало не смертельну дозу алкоголю; внаслідок чого вони знову розвиваються й дають паростки... брунька з бруньки, брунька з бруньки... і щойно після цього (дальші зупинки розвитку виявляються зазвичай фатальними) їх залишають у спокої. До цього часу з оригінального яєчка постають від восьми до дев’яноста шести ембріонів... а ви погодитеся, що це просто дивовижне вдосконалення природних процесів. Ідентичні близнюки, але не жалюгідні двійнята чи трійнята, як у старі живородні часи, коли яйце могло інколи випадково розділитися, а десятки, дюжини близнят одразу.

— Дюжини, – повторив Директор, розкинувши вбік руки, немовби роздавав щедрі дари. – Дюжини.

Але один зі студентів нерозсудливо запитав, яка в цьому перевага.

— Мій любий хлопче! – рвучко обернувся до нього Директор. – Невже ти не бачиш? Невже не бачиш? – Він підняв руку вгору з урочистим виразом обличчя. – Процедура Бокановського – це один з найважливіших інструментів суспільної стабільності!

«Найважливіший інструмент суспільної стабільності».

Стандартизовані чоловіки й жінки; шаблонними партіями. Персонал цілої маленької фабрики походить з одного-єдиного бокановскіфованого яйця.

— Дев’яносто шість ідентичних близнюків обслуговують дев’яносто шість ідентичних верстатів! – Його голос аж тремтів від ентузіазму. – Ви нарешті знайшли своє місце. Вперше в історії. – Він процитував планетарне гасло: – Спільність, Ідентичність, Стабільність. – Величні слова. – Всі питання було б розв’язано, якби процес бокановскіфікації міг стати нескінченним.

Стандартні гамми, незмінні дельти, шаблонні епсилони. Мільйони ідентичних близнюків. Принцип масової продукції нарешті застосовано в біології.

— Але, на жаль, – похитав головою Директор, – ми не можемо зробити цей процес безконечним.

Дев’яносто шість – це, здається, межа; сімдесят два – хороший пересічний показник. Продукувати якомога більше партій ідентичних близнюків з одного яєчника за допомогою гамет того самого чоловіка – це був найкращий (на жаль, не ідеальний) результат, якого вони могли досягти. І навіть це було нелегко.

— Адже природний процес дозрівання двохсот яєчок триває тридцять років. А перед нами стоїть завдання стабілізувати населення невідкладно, тут і зараз. Видушувати близнят по краплині впродовж чверті сторіччя – яка з цього користь?

Очевидно, що жодної користі. Але завдяки технології Подснапу процес дозрівання було неймовірно пришвидшено. Тепер можна було впевнено казати про дозрівання протягом двох років не менше ста п’ятдесяти яєчок. Запліднюй і бокановскіфуй – інакше кажучи, помножуй на сімдесят два – і впродовж двох років отримаєш пересічно майже одинадцять тисяч братів і сестер того самого віку партіями по сто п’ятдесят ідентичних близнюків.

— А у виняткових випадках один яєчник може випродукувати понад п’ятнадцять тисяч дорослих індивідуумів.

Директор підкликав світловолосого й червонощокого молодика, котрий якраз проходив повз них.

— Містере Фостер, – гукнув він. Червонощокий молодик підійшов ближче. – Який був рекордний приплід з одного яєчника, містере Фостер?

— Шістнадцять тисяч дванадцять у цьому центрі, – без вагань відповів містер Фостер. Він це випалив блискавично, виблискуючи жвавими синіми очима і вочевидь отримуючи неабияку втіху від цитування цифр. – Шістнадцять тисяч дванадцять; партіями по сто вісімдесят дев’ять ідентичних яєчок. Але в деяких тропічних центрах, – не вмовкав він, – результати, звичайно, ще кращі. У Сінгапурі часто продукують понад шістнадцять тисяч п’ятсот, а в Момбасі вже навіть сягнули відмітки в сімнадцять тисяч. Ну, але ж вони мають над нами значні переваги. Бачили б ви, як реаґує на гіпофіз яєчник негритянки! Це просто дивовижно, якщо ви досі працювали тільки з європейським матеріалом. А все ж, – додав він, усміхнувшись (тут в очах у нього з’явився бойовий блиск, а підборіддя виклично випнулося), – усе ж таки ми спробуємо їх випередити. Я, власне, працюю тепер над розкішним дельта-мінусовим яєчником. Йому тільки вісімнадцять місяців. Він має вже понад дванадцять тисяч сімсот дітей, або декантованих, тобто видобутих з пляшок, або ще в ембріональному стані. І це далеко не кінець. Ми їх випередимо.

— Оце мені подобається! – вигукнув Директор, поплескавши містера Фостера по плечу. – Ходіть-но з нами і поділіться з цими хлопцями вашими фаховими знаннями.

Містер Фостер скромно усміхнувся:

— Із задоволенням.

Вони рушили далі.

У пляшкувальній кімнаті панувала гармонійна метушня і впорядкована діяльність. Зі складу органів у напівпідвалі малесенькими ліфтами доставляли нагору заздалегідь відповідно нарізані шматки свіжої свинячої очеревини. Шурх, а тоді клац! Відчинялися дверцята ліфтів; пляшкопідкладникові досить було простягти руку, взяти шматок, тоді вставити його всередину й розгладити, і перш ніж пляшка з підкладкою встигала від’їхати геть довжелезною стрічкою, шурх, клац! – і ось уже наступний шматок очеревини вистрибував з глибин, готовий опинитися всередині чергової пляшки, що вирушала вслід за попередньою, стаючи учасницею цієї повільної й нескінченної процесії.

Наступними після підкладників були вкладальники. Процесія невпинно рухалася; одне по одному яєчка переносили з пробірок у більші посудини; на підкладці з очеревини спритно робили надріз, куди кидали морулу, заливаючи її соляним розчином... і ось уже пляшка рухалася далі, де її вже чекали позначальники. Спадковість, дата запліднення, членство групи Бокановського – всі ці деталі переносили з пробірки на пляшку. Тепер уже не анонімна, а названа, ідентифікована процесія поволі просувалася далі й далі, аж до отвору в стіні, а тоді неквапом у кімнату соціального визначення.

— Вісімдесят вісім кубічних метрів картотеки, – радісно повідомив містер Фостер, коли вони туди зайшли.

— Тут міститься вся потрібна інформація, – додав Директор.

— Щоранку оновлюється.

— І щодня узгоджується.

— На основі чого й робляться розрахунки.

— Так багато індивідуумів, різної якості, – сказав містер Фостер.

— Розподілених у великих кількостях.

— Оптимальна норма декантування в будь-яку мить .

— Непередбачені втрати відразу компенсуються.

— Одразу, – повторив містер Фостер. – Якби ви знали, скільки часу я змусив працювати понаднормово після останнього землетрусу в Японії! – Він добродушно реготнув, похитуючи головою.

— Визначальники надсилають свої розрахунки запліднювальникам.

— А ті передають їм відповідні ембріони.

— І тоді пляшки опиняються тут для їхнього детального напередвизначення.

— Після чого їх відправляють на склад ембріонів.

— Куди ми зараз і вирушимо.

І, прочинивши двері, містер Фостер повів їх сходами вниз у підвал.

Температура й далі була тропічна. Внизу їх очікував дедалі густіший присмерк. Двійко дверей і коридор з подвійним поворотом надійно ізолювали підвал від проникнення денного світла.

— Ембріони як фотоплівка, – пожартував містер Фостер, відчиняючи поштовхом другі двері. – Витримують тільки червоне світло.

І справді, задушливий морок, у якому вони опинилися, набрав темно-червоного відтінку, як це трапляється, коли заплющити очі літнього надвечір’я. Зусібіч нависали безконечні ряди й височенні яруси пляшок, які виблискували, наче рубіни, і серед цих незліченних рубінів пересувалися невиразні червоні примари чоловіків і жінок з пурпуровими очима і обличчями, що мали явні симптоми захворювання вовчаком. У повітрі розносилося легеньке гудіння і брязкіт машинерії.

— Ознайом-но їх з цифрами, містере Фостер, – звелів Директор, якому вже набридло весь час говорити.

Містера Фостера не треба було просити двічі.

Двісті двадцять метрів завдовжки, двісті завширшки, десять заввишки. Він показав угору. Немов курчата на водопої, студенти задерли голови до височенної стелі.

Три яруси стелажів: на партері, на першому балконі і на другому.

Павутиння сталевих конструкцій балконів зникало й розчинялося навсібіч у темряві. Поруч із ними трійко червоних привидів розвантажували з рухомих сходів великі обплетені бутлі.

Ескалатор з кімнати соціального визначення.

Кожного бутля треба було ставити на один із п’ятнадцяти стелажів, а кожен такий стелаж, хоч цього й годі було зауважити, містився на конвеєрі, що рухався зі швидкістю у тридцять три і три десяті сантиметра на годину. Двісті шістдесят сім днів по вісім метрів щодня. Всього дві тисячі сто тридцять шість метрів. Одне коло на підвальному партері, друге на першому балконі, півкола на другому, і на двісті шістдесят сьомий ранок денне світло в декантувальній кімнаті. Початок незалежного, так би мовити, існування.

— Проте за цей проміжок, – завершив містер Фостер, – ми таки добряче впливаємо на них. Багато чого ми робимо, дуже багато. – Він засміявся тріумфально й багатозначно.

— Оце мені справді подобається, – знову повторив Директор. – Пройдімося довкола. А ви їм усе розкажіть, містере Фостер.

Містер Фостер так і зробив.

Розповів їм про зростання ембріона на ложі з очеревини. Дав їм нагоду продеґустувати соковитий замінник крові, що служив ембріонові поживою. Пояснив, чому його треба стимулювати плацентином і тироксином. Описав екстракт жовтого тіла. Показав їм форсунки, через які екстракт автоматично впорскувася через кожні дванадцять метрів, від нульової до дві тисячі сорокової позначки. Повідомив про поступово чимраз більші дози гіпофізу, що застосовується впродовж останніх дев’яноста шести метрів дистанції. Змалював, як на 112-му метрі у пляшці встановлюється штучна материнська циркуляція крові; ознайомив їх з резервуаром замінника крові, відцентровим насосом, що проганяв цю рідину крізь плаценту, синтетичні легені й фільтр продуктів розпаду. Згадав про малоприємну схильність ембріона до анемії та про потужні дози екстракту кабанячого шлунка і печінки лошачого зародка, якими його, через цю ваду, потрібно стимулювати.

Продемонстрував їм простенький механізм, завдяки якому впродовж останніх двох метрів з кожних восьми всі ембріони піддавалися одночасному струшуванню для імітації руху. Натякнув на небезпеку так званої «родової травми» і перелічив запобіжні заходи, щоб мінімізувати наслідки цього загрозливого потрясіння відповідною підготовкою ембріона у пляшці. Розказав, завдяки якому тестові визначають стать десь на ділянці двохсотого метра. З’ясував систему позначення: літера «Т» для чоловічої статі, коло для жіночої і знак запитання, чорний на білому тлі, для тих жінок, яким судилося стати безплідними, або яловицями.

— Адже в більшості випадків, – пояснив містер Фостер, – родючість, звісно, тільки створює незручності. Один плодовитий яєчник з тисячі двохсот – цього для наших потреб цілком достатньо. Але ми хочемо мати можливість доброго вибору. Ну, і, звичайно, завжди треба мати величезний запас міцності. Тому ми даємо змогу нормально розвиватися щонайменше тридцяти відсоткам жіночих ембріонів. Інші ж отримують дозу чоловічих статевих гормонів на кожному двадцять четвертому метрі дистанції. Внаслідок цього вони декантуються яловими: структурно цілком нормальними (хіба що, – мусив він визнати, – з незначними тенденціями до росту бороди), але безплідними. Ґарантовано безплідними. Що зрештою переносить нас, – вів далі він, – зі сфери простого раболіпного наслідування природи в значно цікавіший світ людської винахідливості.

Він потер руки. Адже вони, звичайно, не вдовольнилися простим вирощуванням ембріонів: на це будь-яка корова здатна.

— Ми також визначаємо долю і програмуємо її. Ми декантуємо наших немовлят соціально підготовленими людськими істотами, альфами або епсилонами, майбутніми асенізаторами або майбутніми... – Він хотів було сказати «майбутніми правителями світу», але вчасно себе виправив, сказавши натомість: – ...майбутніми директорами інкубаторів.

Директор ІЗЦ лише вдячно всміхнувся у відповідь на цей комплімент.

Вони минали 320-й метр 11-го стелажа. Молодий бета-мінусовий механік діловито чаклував за допомогою викрутки й гайкового ключа над насосом замінника крові найближчої до нього пляшки. Гудіння електромоторчика ставало дедалі нижчим із кожним поворотом гайки. Ще нижче, ще... Останній поворот, погляд на лічильник обертів – і все, справу зроблено. Він ступив два кроки вздовж стрічки і почав те саме робити з іншим насосом.

— Зменшення кількості обертів на хвилину, – пояснив містер Фостер. – Замінник обертається поволіше; а отже, він проходить крізь легені з довшими інтервалами; відповідно ембріон отримує менше кисню. Ніщо так не допомагає втримувати ембріон нижче нормального рівня, ніж брак кисню. – І знову він потер руки.

— А навіщо втримувати ембріон нижче нормального рівня? – здивувався якийсь простодушний студентик.

— Дурню! – перервав свою довгу мовчанку Директор. – Невже ти не второпав, що ембріон епсилона мусить не тільки мати епсилонову спадковість, але й розвиватися в епсилоновому середовищі?

Студентик цього явно не второпав. Він був цілком збенте_ жений.

— Що нижча каста, – сказав містер Фостер, – то менший рівень кисню. – Насамперед це впливає на мозок. Тоді на кістяк. Якщо давати сімдесят відсотків кисню, отримаєте карликів. Якщо менш ніж сімдесят – безоких потвор. Від яких жодної користі, – зробив висновок містер Фостер. – Відповідно (його голос став рішучий і впевнений), якби нам пощастило винайти технологію скорочення періоду дозрівання, оце був би тріумф, оце було б досягнення на благо суспільства! Уявіть, скажімо, коня.

Вони уявили.

Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект.

— Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту.

Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства!

— Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера.

Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися негативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано.

Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або градацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.

Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.

— Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.

Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.

— Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.

— І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.

У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.

— Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.

Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.

— Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.

— Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку.

— І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер.

— Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби.

— Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично.

— Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма.

На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися.

— Для вдосконалення їхнього відчуття рівноваги, – пояснив містер Фостер. – Робити зовнішній ремонт ракети прямо в повітрі не так просто. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони в нормальному положенні, щоб вони почувалися напівголодними, а тоді подвоюємо потік замінника, коли вони опиняються догори ногами. Вони привчаються асоціювати з цим станом усе приємне;

фактично вони насправді бувають щасливими тільки тоді, коли опиняються головою вниз.

— А тепер, – вів далі містер Фостер, – я хотів би показати вам деякі зразки дуже цікавого програмування для інтелектуалів альфа-плюс. Маємо якраз велику партію на 5-му стелажі. На першому балконі, – гукнув він двом хлопцям, що почали було спускатися в партер. – Вони десь приблизно на 900-му метрі, – пояснив він. – Немає насправді змоги займатися будь-яким корисним інтелектуальним зумовлюванням, аж поки зародки позбудуться хвостів. Ідіть за мною.

Але Директор поглянув на годинник.

— Друга п’ятдесят, – повідомив він. – Боюся, що вже немає часу на інтелектуальні ембріони. Мусимо підніматися до ясел, перш ніж діти прокинуться після пополудневого сну.

Містер Фостер був розчарований.

— Та кинули б хоч одним оком на декантувальну кімнату, – почав благати він.

—  Ну гаразд. – Директор поблажливо всміхнувся. – Тільки одним оком.

РОЗДІЛ 2

Містер Фостер залишився в декантувальній кімнаті. Директор ІЗЦ разом зі студентами зайшов у ліфт, який підняв їх на шостий поверх.

«Дитячі ясла. Новопавловські зумовлювальні кімнати» було написано на дошці оголошень.

Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій просторій кімнаті, дуже світлій і сонячній, адже вся її південна стіна являла собою суцільне вікно. З півдесятка нянь, одягнених у регламентовані формені штани й жакети з білого віскозного волокна, і з волоссям, стерильно захованим під білими шапочками, були зайняті тим, що розставляли на підлозі довгими рядами вази з трояндами. Великі вази, щільно заповнені квітами. Тисячі пелюсток, що заклично розкривалися, гладеньких і шовковистих, мов щічки незліченних херувимчиків, але в цьому яскравому світлі вони ставали не тільки рожевими арійськими херувимчиками, але й осяйно китайськими і мексиканськими, а ще й розпашілими від надто завзятого дмухання в небесні сурми, а тоді ще й блідими, як смерть, блідими, мов потойбічна білизна мармуру.

Коли ввійшов Директор ІЗЦ, няні насторожено принишкли.

— Розкладіть книжки, – коротко кинув він.

Няні мовчки виконали його команду. Поміж вазами з трояндами були розкладені книжки – дитячі розгортки, звабливо розкриті на сторінках із кольоровими малюнками звірів, риб або птахів.

— А тепер привезіть дітей.

Няні квапливо вибігли з кімнати і повернулися за хвилину-дві, штовхаючи кожна перед собою якісь височенькі шафки з плетеними дротяними поличками, на яких лежали восьмимісячні немовлята, подібні між собою як дві краплі води (явно з групи Бокановського) і вбрані всі (а вони належали до касти дельт) в одяг захисного кольору – хакі.

— Покладіть їх на підлогу.

Немовлят вивантажили.

— А тепер оберніть їх так, щоб вони бачили квіти і книжки.

Малюки, коли їх обернули, миттєво затихли, а тоді почали повзти до цього нагромадження яскравих кольорів, цих строкатих і звабливих форм на білих сторінках. Раптом після свого короткочасного затемнення з-за хмари вигулькнуло сонце. Троянди спалахнули, немовби охоплені затамованою досі пристрастю; лискучі сторінки книжок набули, здавалося, якогось нового глибинного значення. Немовлята, що й далі рачкували, почали схвильовано вищати, муркотіти й попискувати від захоплення.

Директор потирав руки.

— Чудово! – вигукнув він. – Все сталося мов на замовлення.

Найшвидші з малюків уже майже доповзли до своєї мети. Вони невпевнено простягали свої маленькі рученята, торкалися ними, хапали й обривали пелюстки преображенних троянд, зіжмакували осяйні сторінки книжок. Директор зачекав, аж поки всі дітлахи стали радісні й заклопотані. А тоді сказав:

— Уважно дивіться. – І, піднісши руку, дав сиґнал.

Старша няня, що стояла біля щита управління в глибині кімнати, натисла маленький важіль.

Зненацька стався вибух. Завила дедалі пронизливіше сирена. Шалено задзеленчала аварійна сиґналізація.

Діти здригнулися й заверещали; їхні личка викривилися від жаху.

— А тепер, – заволав Директор (адже стояв оглушливий галас), – тепер ми закріпимо цей урок легеньким електрошоком.

Він знову змахнув рукою, і старша няня натисла інший важіль. Дитячий вереск раптово змінив свій характер. Було щось розпачливе, майже божевільне в тих різких спазматичних скрикуваннях, що видобувалися тепер з їхніх уст. Їхні малесенькі тіла пересмикувалися й ціпеніли; їхні кінцівки сіпалися, немовби припасовані до якихось невидимих дротів.

— Ми можемо пропустити електрострум через усю цю ділянку підлоги, – проревів, пояснюючи, Директор. – Але цього досить, – просигналізував він няні.

Вибухи припинилися, сиґналізація перестала дзвеніти, виск сирени почав поступово вщухати й затих. Заціпенілі тіла розм’якли й перестали смикатися, а маніакальні ридання і крики збожеволілих малят перетворилися знову на звичайний переляканий плач.

— Покажіть їм ще раз квіти і книжки.

Няні виконали розпорядження; але один тільки вид троянд і веселеньких барвистих зображень котиків-мурчиків, півників-братиків і овечок, що бекають, примусив малюків нажахано відсахнутися, а їхній плач одразу став гучніший.

— Бачите, – переможно вигукнув Директор, – бачите.

Книжки й оглушливий шум, квіти й електрошок – у дитячій свідомості ці пари були вже певного мірою пов’язані; а після двох сотень ідентичних або подібних уроків вони вже нерозривно поєднаються. Що з’єднала людина, того природа вже не зможе розлучити.

— Вони виростуть з тим, що психологи звикли називати «інстинктивною» огидою до книжок і квітів. Незмінно зумовлені рефлекси. На все їхнє життя їм Гарантовано відразу до книжок і ботаніки. – Директор повернувся до нянь: – Заберіть їх звідси.

Немовлят у вбранні захисного кольору, що й далі верещали, повантажили на їхні шафки з поличками й відвезли геть. Після них залишився запах прокислого молока й настала довгоочікувана тиша.

Один зі студентів підніс руку. Хоч він чудово розумів, що люди з нижчої касти не повинні марнувати суспільний час заради книжок, і знав про існування певного ризику, що вони б могли там прочитати всілякі небажані речі, які негативно вплинули б на вже набуті рефлекси, але ж... він просто ніяк не міг збагнути ситуації з квітами. Навіщо завдавати зайвого клопоту для створення дельтам цього психологічного бар’єра, спрямованого на те, щоб їм ніколи не подобалися квіти?

Директор ІЗЦ терпляче все пояснив. Примушування дітей верещати від вигляду троянди пояснюється серйозними економічними розрахунками. Порівняно недавно (якесь, може, сторіччя тому) гамм, дельт і навіть епсилонів привчали любити квіти... і не тільки квіти, але й узагалі всю дику природу. Задум полягав у тому, щоб за будь-якої сприятливої нагоди в них виникало бажання поїхати кудись за місто, і це змушувало б їх вживати і споживати транспорт.

— А що, хіба вони його не споживали? – поцікавився студент.

— Ще й як, – відповів Директор ІЗЦ. – Але тільки й того.

Примули і пейзажі, зазначив він, мають один серйозний дефект: вони дармові. Замилування природою не сприяє роботі фабрик. Було вирішено скасувати це замилування, принаймні для нижчих каст; скасувати любов до природи, але не скасовувати бажання споживати транспорт. Адже суттєвим було те, щоб вони і далі їздили на лоно природи, навіть ненавидячи її. Потрібно було тільки знайти економічно раціональнішу підставу для споживання транспорту, ніж просто захоплення квіточками і краєвидами. І її було знайдено.

— Ми створюємо для мас такі кондиції, щоб вони зненавиділи природу, – додав Директор. – Та водночас ми зумовлюємо їх любити всі види спорту на відкритому повітрі. У той же час ми стежимо за тим, щоб усі ці види спорту потребували споживання специфічних споряджень. Тож вони споживають не тільки транспорт, але й різноманітні промислові товари. Ось як ми прийшли до електрошоків.

— Зрозуміло, – мовив студент, поринувши в захоплене розмірковування.

Всі теж принишкли, а Директор прокашлявся і почав:

— Колись давно, коли ще по землі ходив господь наш Форд, жив собі маленький хлопчик, якого звали Рувимом Рабиновичем. Рувим був дитиною польськомовних батьків. – Директор перервав розповідь і запитав: – Я припускаю, вам відомо, що таке польська мова?

— Це мертва мова.

— Так само, як французька і німецька, – додав інший студент, явно хизуючись своїми пізнаннями.

— А «батьки»? – поцікавився Директор ІЗЦ.

Запала ніякова мовчанка. Деякі хлопці почервоніли. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але дуже тонку межу між непристойностями й науковими термінами. Нарешті один із них наважився піднести руку.

— Людські істоти колись були... – він завагався; кров прилинула йому до щік. – Ну, вони були живородні.

— Цілком правильно, – схвально кивнув головою Директор.

— І коли діти декантувалися...

— Народжувалися, – прозвучало уточнення.

— Ну, то вони й були батьками... тобто не діти, звичайно, а ті, другі. – Бідний хлопчина цілком розгубився.

— Коротше кажучи, – підсумував Директор, – батьками називалися тато й мама. – Ці непристойні слова, що були фактично науковими термінами, змусили принишклих хлопців ніяково відводити очі. – Мама, – голосно повторив він, утовмкачуючи їм цей термін, а тоді, відхилившись у кріслі, похмуро додав: – Я розумію, що це доволі неприємні факти. Але якщо вже на те пішло, більшість історичних фактів малоприємні.

Він повернувся до розповіді про малого Рувима, в чиїй кімнаті одного вечора його тато й мама (ой-ой!) через недогляд залишили ввімкненим радіо.

(— Бо не забувайте, що в ті часи вульґарної живородної репродукції вихованням дітей займалися їхні батьки, а не державні зумовлювальні центри.)

Коли дитина заснула, раптово розпочалася трансляція програми з Лондона, а наступного ранку, на превеликий подив його «ой-ой-ів» (найвідважніші з хлопців наважилися навіть обмінятися посмішками), малий Рувим прокинувся й почав повторювати слово в слово довжелезну лекцію того чудернацького старого письменника (одного з небагатьох, чиї слова нам дозволяли чути), Джорджа-Бернарда Шоу, який традиційно говорив про власну геніальність. Для батьків малого Рувима ця лекція була, звичайно, цілком незбагненна, тому, перелякавшись, що їхня дитина збожеволіла, вони викликали лікаря. На щастя, той розумів англійську, впізнав лекцію, з якою минулого вечора виступав по радіо Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, і написав про це листа в медичний часопис.

— Було винайдено принцип навчання уві сні, або гіпнопедію. – Директор ІЗЦ витримав багатозначну паузу.

Принцип було винайдено, але минуло ще багато-багато років, аж поки його було з користю застосовано.

— Випадок з малим Рувимом трапився всього лише за двадцять три роки після того, як на ринку з’явилася перша «Модель Т» господа нашого Форда. – Тут Директор перехрестив собі живіт знаком «Т», і всі студенти благоговійно повторили це за ним. – І все ж таки...

Студенти строчили як навіжені. «Гіпнопедія, вперше офіційно застосована року Фордового двісті чотирнадцятого. Чому не раніше? Дві причини, (а)...»

— Ці перші експериментатори, – вів далі Директор ІЗЦ, – йшли хибним шляхом. Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти...

(Маленький хлопчик спить на правому боці, вистромивши свою руку, що звисає з ліжка додолу. З ящика з круглою бічною решіточкою лунає м’який голос.

— Ніл – це найдовша річка в Африці і друга за довжиною з усіх річок земної кулі. Хоч він і поступається за своєю загальною довжиною річкам Міссісіпі – Міссурі, Ніл випереджає всі інші річки за протяжністю басейну, що розкинувся на 35 градусів широти...

Наступного ранку за сніданком хтось запитує:

— Томмі, а ти знаєш, яка найдовша річка у Африці? – Заперечне похитування голови. – Невже ти не пам’ятаєш речення, що починається так: «Ніл – це...»

— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга... за... довжиною... з... усіх... річок... земної... кулі... – Слова ніби самі випорскують назовні. – Хоч... він... і... поступається...

— Ну, то яка найдовша річка у Африці?

Його очі порожні.

— Я не знаю.

— Таж Ніл, Томмі.

— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга...

— То яка річка найдовша, Томмі?

Томмі вибухає плачем.

— Я не знаю, – ридає він.)

Ці ридання, пояснив Директор, знеохотили перших дослідників. Від експериментів відмовилися. Ніхто більше не робив спроб давати дітям під час сну лекції про довжину Нілу. І це було правильно. Не можна збагнути будь-яку науку, не маючи уявлення, про що там ідеться.

— А от якби вони розпочали з моральної просвіти, – сказав Директор, прямуючи до дверей. Студенти рушили слідом за ним, відчайдушно намагаючись усе занотувати дорогою, поки сідали в ліфт і піднімалися вгору. – З моральної просвіти, що ніколи, за будь-яких обставин, не може мати раціонального пояснення.

«Тиша, тиша», – пролунало напівпошепки з динаміка, коли вони вийшли на п’ятнадцятому поверсі, і ці слова («Тиша-тиша») повторювалися з гучномовців знову і знову в кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі почали йти навшпиньках. Вони, звичайно, були альфами, але навіть альфова поведінка була належно обумовлена. «Тиша, тиша». Все повітря п’ятнадцятого поверху немовби просякло цим ледь чутним, але категоричним імперативом.

Пройшовши навшпиньки якихось п’ятдесят метрів, вони наблизилися до дверей, що їх обережно прочинив Директор. Ступивши через поріг, вони потрапили в напівсутінки опочивальні з прикритими віконницями. Попід стіною розташувалися рядочком вісімдесят ліжечок. Чутно було рівномірне дихання і неугавне бурмотіння, неначе десь удалині щось шепотіли невиразні голоси.

Коли вони ввійшли, вихователька, що там була, підвелася і виструнчилася перед Директором.

— Який сьогодні урок? – поцікавився він.

— Перші сорок хвилин був елементарний секс, – відповіла вона. – А тепер ми переключилися на елементарну класову свідомість.

Директор неквапом пройшовся вздовж довжелезного ряду ліжечок. Вісімдесят рожевощоких хлопчиків і дівчаток мирно сопіли вві сні. З-під кожної подушки долинав шепіт. Директор ІЗЦ затримався біля одного з ліжечок і, нахилившись над ним, прислухався.

— Кажете, на елементарну класову свідомість? Ану повторімо це трохи голосніше через рупор.

На стіні в кінці кімнати висів репродуктор. Директор підійшов до нього й натиснув перемикач.

— ...носять зелений одяг, – пролунав посеред речення м’який, але дуже виразний голос, – а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють читати й писати. Крім того, вони вбираються в чорне, а це такий огидний колір. Яке щастя, що я бета.

Запала пауза, а тоді голос продовжив.

— Малі альфи вбираються в сіре. Вони працюють набагато більше від нас, бо вони страшенно розумні. Яке ж то щастя бути бетою, бо мені не доводиться так тяжко працювати. До того ж ми значно кращі за гамм і дельт. Гамми дурнуваті. Вони всі носять зелений одяг, а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють...

Директор знову натиснув перемикач. Голос затих. З-під вісімдесяти подушок лише ледь-ледь долинав його примарний відгомін.

— Перш ніж вони прокинуться, їм це повторять сорок-п’ятдесят разів, а тоді ще раз у четвер і знову в суботу. Сто двадцять разів тричі на тиждень впродовж тридцяти місяців. Після цього вони перейдуть до серйознішого уроку.

Троянди й електрошок, дельтів одяг захисного кольору і легкий сморід асафетиди – все це нерозривно поєднувалося, перш ніж дитина починала говорити. Але таке безсловесне зумовлення спрощене й загальне; воно не розрізняє тонких нюансів, не здатне прищеплювати складніші рівні поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без зайвих роздумів. Одне слово, гіпнопедія.

— Найбільша моралізаторсько-соціальна потуга всіх часів.

Студенти занотували це у свої блокноти. Прямісінько з перших уст.

Директор ще раз торкнувся перемикача.

— ...страшенно розумні, – заговорив м’який, вкрадливий, невтомний голос. – Яке ж то щастя бути бетою, бо...

Не зовсім наче краплини води, хоч вода, кажучи правду, може пробивати отвори в найміцнішому граніті; радше мов краплини рідкого сургучу, краплини, що клеяться, прилипають, сполучаються з тим, на що вони падають, аж поки врешті-решт камінь і сам стає великою червоною грудкою воску.

— Аж поки врешті-решт дитяча свідомість стає цими навіюваннями, а сума цих навіювань стає дитячою свідомістю. І не тільки дитячою. Але й дорослою свідомістю – на все життя. Розумом,

який робить оцінки, ухвалює рішення, відчуває бажання – і який породжений цими навіюваннями. І це все наші навіювання! – Директор майже перейшов на переможний крик. – Навіювання Держави. – Він гримнув по сусідньому столі. – Тому слід...

Якийсь шум змусив його озирнутися.

—  О, Форде! – мовив він цілком іншим тоном. – Я взяв і розбудив дітей.

РОЗДІЛ 3

Надворі, в саду, був час відпочинку. Обігріті темним червневим сонцем, шість або й сім сотень оголених хлопчиків і дівчаток бігали з вереском галявинами, гралися з м’ячем або сиділи мовчки навпочіпки групками по двоє чи по троє серед квітучих кущів. Розпустилися троянди, двійко соловейків тьохкало самотньо в чагарнику, якась зозуля дещо фальшиво кувала десь поміж липами. Повітря просякло заколисливим гудінням бджіл і гелікоптерів.

Директор зі студентами якийсь короткий час спостерігали за грою у центрифужний ґольфик. Двадцятеро дітей оточило колом сталеву хромовану вежу. М’яча підкидували вгору, щоб він потрапляв на платформу, якою завершувалася вежа, тоді він провалювався всередину вежі й падав на диск, що швидко обертався, після чого м’яча жбурляло крізь один із численних отворів, прорізаних у циліндричному корпусі, і його треба було зловити.

— Дивно, – почав розмірковувати Директор, коли вони нарешті відвернулися, – просто дивина та й годі, що навіть у часи господа нашого Форда для більшості ігор було достатньо одного-двох м’ячів, кількох патиків і, можливо, якоїсь сітки. Уявіть тільки собі, яка це дурість – дозволяти людям грати у доволі складні гри, що анітрохи не збільшують рівень споживання. Це божевілля. У наші дні контролери ніколи не затвердять будь-яку нову гру, поки не пересвідчаться, що для її впровадження потрібно принаймні не менше спорядження, ніж для найскладніших ігор, що вже існують. – Він раптом змінив тему. – Які гарнюні малюки, – показав він пальцем.

На невеличкій трав’янистій галявинці поміж високими зарослями середземноморського вересу двійко дітлахів – хлопчина років семи і дівчина, старша за нього, мабуть, десь на рік – дуже серйозно й зосереджено, мов науковці, що займаються важливим дослідженням, займалися елементарною сексуальною грою.

— Гарнюні, гарнюні! – сентиментально повторив Директор ІЗЦ.

— Гарнюні, – чемно погодилися з ним хлопці. Але їхні усмішки були доволі поблажливі. Вони щойно недавно самі покінчили з подібними інфантильними розвагами, тож не могли тепер спостерігати за ними без певної зверхності. Гарнюні? Та це ж просто двоє пацанят, які займаються пустощами, ось і все. Двоє пацанят.

— Я завжди думаю, – почав було казати Директор таким самим розчуленим тоном, але тут його перервав голосний плач.

Із сусідніх чагарників вигулькнула няня, яка волочила за руку маленького хлопчика, що не припиняв рюмсати. Вслід за ними стурбовано дріботіла маленька дівчинка.

— Що сталося? – запитав Директор.

Няня знизала плечима.

— Нічого особливо, – відповіла вона. – Просто цей хлопчик не виявляє бажання долучитися до звичайнісінької еротичної гри. Я вже помічала це за ним і раніше раз або двічі. Ось і сьогодні знову. Підняв оце зараз вереск...

— Чесно, – вставила стурбована дівчинка, – я ж не хотіла нічим йому зашкодити. Чесно.

— Звичайно ж, ні, дорогенька, – заспокоїла її няня. – Отже, – звернулася вона до Директора, – я відведу його до помічника керівника з психології. Нехай подивиться, чи все з ним нормально.

— Правильно, – погодився Директор. – Відведи його. А ти, дівчинко, залишайся тут, – додав він, коли няня потягла далі малого, що й далі голосив. – Як тебе звати?

— Поллі Троцька.

— Дуже гарне ім’я, – похвалив Директор. – А тепер біжи й пошукай якогось іншого хлопчика для гри.

Дівчинка побігла й невдовзі зникла між кущів.

— Розкішне створіннячко! – вигукнув Директор, дивлячись їй услід. А тоді, повернувшись до студентів, заявив: – Те, що я вам зараз скажу, може видатися неправдоподібним. Але, зрештою, якщо ви не ознайомлені з історією, вам більшість фактів з минулого здаватимуться просто неймовірними.

Він повідомив їм дивовижну річ. Виявляється, що впродовж дуже довгого часу до ери господа нашого Форда і навіть декілька десятиріч після цього еротичні забави між дітьми вважалися ненормальними (всі розреготалися), і не тільки ненормальними, але й навіть аморальними (ні!), через що їх було суворо заборонено.

На обличчях його слухачів з’явився недовірливо-здивований вираз. Бідолашним діткам забороняли розважатися? Вони не могли в це повірити.

— Навіть підліткам, – вів далі Директор ІЗЦ, – навіть таким ось, як ви, підліткам...

— Це неможливо!

— Крім хіба що прихованого аутоеротизму і гомосексуалізму, не дозволялося нічого.

— Нічого?

— У більшості випадків аж до двадцяти років.

— До двадцяти років? – гучною луною озвався хор студентів, які просто не вірили своїм вухам.

— До двадцяти, – повторив Директор. – Я ж казав, що це вам видасться неправдоподібним.

— Але що сталося? – допитувалися вони. – Які були результати?

— Результати були жахливі. – В їхній діалог зненацька втрутився глибокий і лункий голос.

Вони озирнулися. Неподалік їхнього невеличкого гурту стояв якийсь незнайомець – чорнявий чоловік середнього зросту, з гачкуватим носом, пухкими червоними губами і дуже пронизливими чорними очима.

— Жахливі, – повторив він.

Директор ІЗЦ саме присів на одну зі сталево-ґумових лавок, що були зручно розставлені скрізь у саду, але, побачивши незнайомця, він зірвався на ноги й кинувся до нього, простягаючи руку і шкірячись у білозубій усмішці.

— Контролере! Що за неочікувана радість! Хлопці, що ви собі думаєте? Це ж сам Контролер, його фордичність Мустафа Монд.

У чотирьох тисячах кімнатах Центру одночасно пробили чотири рази чотири тисячі електронних годинників. З репродукторів пролунали безтілесні голоси.

— Головна денна зміна здає чергування. Приймає друга денна зміна. Головна денна зміна здає...

Піднімаючись у ліфті до роздягалень, Генрі Фостер і помічник директора визначень доволі підкреслено повернулися спинами до Бернарда Маркса з відділу психології, не бажаючи псувати собі репутацію.

Червонаве повітря складу ембріонів ще й далі вібрувало від неголосного гудіння й гуркоту машинерії. Зміни приходять і відходять, одні забарвлені вовчаком обличчя змінюються другими, тільки конвеєри невпинно й величаво линуть собі далі, завантажені майбутніми чоловіками і жінками.

Леніна Краун швидко покрокувала до дверей.

Його фордичність Мустафа Монд! Вибалушені очі студентів мало не вилазили їм на лоба. Мустафа Монд! Контролер-резидент по Західній Європі! Один із десяти Світових контролерів. Один з десяти... і ось він сів на лавку разом з Директором ІЗЦ, він тут залишиться, так, залишиться, і навіть буде з ними говорити... прямісінько з перших уст. Прямісінько з уст самого Форда.

Двійко рудих, наче креветки, дітлахів вистрибнуло з сусідніх кущів, якусь мить розглядало їх виряченими від здивування очима, а тоді знову зайнялося своїми розвагами в чагарнику.

— Ви всі пам’ятаєте, – мовив своїм потужним низьким голосом Контролер, – пам’ятаєте, я припускаю, цей прекрасний і натхненний вислів господа нашого Форда: «Історія – це нісенітниця». Історія, – поволі повторив він, – це нісенітниця.

Він змахнув рукою так, ніби якимсь невидимим пір’яним віничком позмітав геть порох, яким були Хараппа і халдейський Ур, а також павутиння, що оплутало Фіви, Вавилон, Кносс і Мікени. Шурх. Шурх... і де подівся Одіссей, де зник Йов, де щезли Юпітер, Ґаутама та Ісус? Шурх... і всі ці порошинки античного пилу, такі як Афіни й Рим, Єрусалим і Піднебесна, згинули назавжди. Шурх...

і там, де була Італія, вже зяяла пустка. Шурх... собори; шурх-шурх... король Лір і «Думки» Паскаля. Шурх... «Страсті»; шурх... «Реквієм»; шурх... симфонія; шурх...

— Генрі, йдеш цього вечора на чуттєвки? – запитав помічник визначальника. – Я чув, що нова чуттєвка в Альгамбрі першокласна. Там є любовна сцена на ведмежій шкурі; кажуть, що розкішна. Відчуваєш кожну ведмежу волосинку. Дивовижні тактильні ефекти.

— Ось чому ви не вчите історію, – сказав Контролер. – Але настав час...

Директор ІЗЦ стурбовано на нього глянув. Ходили химерні чутки про те, що в сейфі кабінету Контролера переховуються старі заборонені книжки. Біблія, поезія... Фордзна-що.

Мустафа Монд перехопив його стривожений погляд, і кутики його червоних губ іронічно пересмикнулися.

— Усе гаразд, Директоре, – дещо глумливо заспокоїв він його, – я їх не розбещу.

Директор ІЗЦ був цілковито збентежений.

Ті, хто відчуває себе зневаженим, полюбляють зневажливо поглядати на інших. Посмішка на обличчі Бернарда Маркса була презирлива й зарозуміла. Кожна ведмежа волосинка... якраз!

— Обов’язково піду, – сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд нахилився й помахав перед ними пальцем.

— Спробуйте лише усвідомити, – мовив він голосом, від якого в животі в них щось химерно затремтіло. – Спробуйте збагнути, як це було – мати живородну матір.

І знову це непристойне слово. Але цього разу нікому навіть у голову не прийшло усміхнутися.

— Спробуйте уявити, як це було «жити зі своєю родиною».

Вони спробували, але явно безуспішно.

— А знаєте, що означало «вдома»?

Вони похитали головами.

Зі свого тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася ліфтом на сімнадцять поверхів, завернула, вийшовши з нього, праворуч, покрокувала вздовж довгого коридору і, відчинивши двері з написом «ДІВОЧА РОЗДЯГАЛЬНЯ», занурилася в оглушливий і хаотичний вир грудей, рук і нижньої білизни. Потоки гарячої води бризкали і клекотіли в сотнях ванн. З гуркотом і шипінням відразу вісімдесят вібровакуумних масажних машин одночасно присмоктувалося до пружної й засмаглої плоті вісімдесяти розкішних представниць жіночої статі, старанно їх розтираючи.

Всі намагалися перекричати одна одну. З синтетичної музичної машини лунало соло корнета.

— Привіт, Фанні, – гукнула Леніна молодій жіночці, чия шафка й вішак були поруч.

Фанні працювала в пляшкувальній кімнаті і мала таке саме прізвище – Краун. Але цей збіг не був аж таким незвичним, якщо врахувати, що на два мільярди мешканців планети припадало лише десять тисяч різних імен.

Леніна потягла вниз блискавку спочатку на своїй куртці, тоді обидвома руками подвійну блискавку на штанах і врешті ще одну на нижній білизні. Не скидаючи черевиків і панчіх, вона рушила до ванн.

Вдома, дім – кілька малесеньких кімнаток, у яких ледве можуть розміститися чоловік, періодично вагітна жінка і ціла зграя хлопців і дівчат різного віку. Жодного повітря, жодного простору; далеко не стерильна тюрма; темрява, хвороби і сморід.

(Контролер так яскраво це все змалював, що один із хлопців, чутливіший за решту, страшенно зблід і його мало не знудило.)

Леніна вийшла з ванни, витерлася насухо рушником, схопила довгу еластичну трубку, що стирчала зі стіни, а тоді націлилася нею на свої груди, немовби вирішила покінчити життя самогубством, і натисла спусковий гачок. Струмінь теплого повітря обсипав її шовковистим порошком тальку. На невеличких краниках над умивальником були позначки різних парфумів, і, тримаючи в руці панчохи й черевики, вона рушила на пошуки вільної вібровакуумної машини.

А ще вдома панувала як фізична, так і психологічна вбогість. Психологічно це була кроляча нора, гноївка з випарами цього вщерть перенасиченого життя, просмердженого душевними турботами. Які задушливі інтимності, які загрозливі, божевільні, паскудні стосунки поміж членами родинного угруповання!

Мати маніакально виношувала своїх дітей (своїх дітей)... опікувалася ними, мов кицька кошенятами; але кицька, що може говорити, що може сказати: «Моя дитинка, моя дитинка», повторюючи це знову і знову. «Моя дитинка, ой-ой, біля моїх грудей, маленькі рученята, голодненька, яка ж це невимовна болюча втіха! А тоді моя дитинка засинає, моя дитинка засинає з бульбашечкою білого молочка в кутику її ротика. Моя дитинка засинає, люлі-люлі...»

— Так, – похитав головою Мустафа Монд, – вам є від чого здригнутися.

— З ким ти зустрічаєшся сьогодні? – поцікавилася Леніна, повернувшись від віброапарата, наче перлина, що світиться зсередини рожевим сяйвом.

— Ні з ким.

Леніна здивовано вигнула брови.

— Я останнім часом якась сама не своя, – пояснила Фанні. – Доктор Веллс порадив мені скористатися замінником вагітності.

— Але ж тобі, золотце, лише дев’ятнадцять. Перші замінники вагітності не обов’язкові до двадцяти одного року.

— Я знаю, дорогенька. Але декому краще починати раніше. Доктор Веллс казав мені, що брюнетки з широким тазом, як у мене, можуть користатися замінником вагітності з сімнадцяти років. Отже, я вже, навпаки, запізнилася на два роки. – Вона відчинила дверцята своєї шафки і показала на цілу низку коробочок і флакончиків з етикетками на верхній полиці.

— Сироп Жовтого Тіла, – прочитала вголос Леніна одну з етикеток. – Оварин, гарантовано свіжий: не вживати після 1-го серпня р.ф. 632. екстракт молочної залози: приймати тричі на день, перед їдою, запиваючи водою. Плацентин: що три дні вводити інтравенно 5мл... Ой! – здригнулася Леніна. – Як я ненавиджу ті інтравенки, а ти?

— Я теж. Але ж коли вони допомагають... – Фанні була вельми розсудлива дівчина.

Наш господь Форд... або ж наш господь Фрейд, як він волів сам себе називати з якоїсь незбагненної причини, коли починав говорити на теми психології... наш господь Фрейд був перший, хто відкрив нам очі на страхітливі загрози родинного життя. Світ був переповнений батьками... а отже, потопав у нужді; був переповнений матерями... і, відповідно, всілякими збоченнями, від садизму до цнотливості; переповнений братами, сестрами, дядьками, тітками... світ захлинався в самогубному божевіллі.

— А все ж таки серед дикунів Самоа, на деяких островах біля берегів Нової Гвінеї...

Тропічне сонце лягало теплим медом на оголені тіла дітей, що безладно стрибали одне на одного серед зарослів квітучого гібіскуса. Рідний дім був у будь-якій з двадцяти вкритих пальмовим листям хатинок. На островах Тробріан зачаття вважалося роботою духів роду; ніхто навіть не чув нічого про батьківство.

— Крайнощі, – мовив Контролер, – сходяться. Бо інакше й бути не могло.

— Доктор Веллс каже, що тримісячний замінник вагітності поліпшить моє здоров’я на три-чотири роки вперед.

— Ну, маю надію, що він правий, – відказала Леніна. – Але ж, Фанні, невже ти справді хочеш сказати, що впродовж наступних трьох місяців ти не будеш...

— Ой, та ні, дорогенька. Лише тиждень-два, і це все. А вечір я проведу в клубі, граючи музичний бридж. Ти теж кудись підеш?

Леніна кивнула головою.

— А з ким?

— З Генрі Фостером.

— Знову? – На милому округлому личку Фанні з’явився не надто доречний вираз несхвального й обуреного здивування. – То ти ще й досі зустрічаєшся з тим Генрі Фостером?

Матері й батьки, брати і сестри. А ще ж були чоловіки, жінки, коханці. Моногамія і романтичне кохання.

— Хоч ви, мабуть, і не знаєте, що це таке, – припустив Мустафа Монд.

Вони заперечно похитали головами.

Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь обмеженість, скерування імпульсів і енергії у вузьке русло.

—  Але ж усі ми належимо одне одному, – завершив він цитуванням гіпнопедичної приказки.

Студенти закивали головами, рішуче погоджуючись із цією констатацією, яку після шістдесяти двох тисяч повторів у темряві вони сприймали вже не просто як щось вірогідне, а як аксіому, таку очевидну, що не піддається жодному сумніву.

— Ну, але ж, – почала виправдовуватися Леніна, – я зустрічаюся з Генрі лише чотири місяці.

— Лише чотири місяці! Мені це подобається. Ба більше, – не вгавала Фанні, осудливо тикаючи на неї пальцем, – увесь цей час у тебе нікого, крім Генрі, не було. Хіба не так?

Леніна густо почервоніла; проте в її очах і в тоні її голосу відчувався виклик.

— Так, у мене нікого не було, – кинула вона доволі різко. – І я, до речі, зовсім не розумію, чому ще хтось мав би бути.

— Ой, вона зовсім не розуміє, чому ще хтось мав би бути, – передражнила її слова Фанні, немовби звертаючись до якогось невидимого слухача, що стояв за спиною Леніни. А тоді вона раптово сказала цілком іншим тоном: – Але справді, мені таки здається, що тобі варто бути обережною. Адже це така жахлива манера – ходити й ходити весь час з одним чоловіком. У сорок, тридцять п’ять років – це ще півбіди. Але у твоєму віці, Леніно! Ні, це в жодні ворота не лізе. І ти ж сама знаєш, як рішуче заперечує Директор ІЗЦ проти будь-яких інтенсивних або тривалих стосунків. Чотири місяці з Генрі Фостером, не маючи інших чоловіків... якби він довідався, то був би просто розлючений...

— Уявіть собі воду в трубі під тиском. – Вони уявили. – Просвердлюю її в одному місці, – сказав Контролер. – Ого, який струмінь!

Він просвердлив її в двадцяти місцях. Задзюркотіло двадцять слабеньких фонтанчиків.

— Моя дитинко. Моя дитинко!..

— Мамо! – Божевілля заразливе.

— Моя люба, єдина в світі, найдорожча, безцінна...

Мати, моногамія, романтика. Фонтан шугає високо вгору; люто піниться оскаженілий струмінь. Палке бажання має один-єдиний вихід. Моє золотце, моя дитинка. Нічого дивного, що всі ці доісторичні бідолахи були знавіснілі, нечестиві й жалюгідні. Вони жили у світі, що не дозволяв їм сприймати все з полегкістю, не дозволяв їм бути нормальними, добропорядними, щасливими. З усіма тими матерями й коханцями, з усіма заборонами, коритися яким їх не було зумовлено, з усіма спокусами і муками сумління на самоті, з усіма хворобами і нескінченним усамітненим болем, з усіма тими невизначеностями і нуждою... Їх змушували відчувати все загострено. А відчуваючи все загострено (та ще й на самоті, в безнадійно індивідуалістичній ізоляції), хіба ж могли вони бути стабільні?

— Тобі, звичайно, зовсім не потрібно поривати з ним. Просто вряди-годи ходи з кимось іншим, ось і все. У нього ж є інші дівчата, правда?

Леніна це підтвердила.

— Звичайно, що так. Хто-хто, але Генрі Фостер – це справжній джентльмен, як завжди, бездоганний. А тоді ще ж є й Директор. Ти ж знаєш, який він педант...

Леніна кивнула й додала:

— Він нині поплескав мене по задку.

— Ось бачиш! – переможно вигукнула Фанні. – Це тільки підкреслює його принципи. Суворе дотримання традиції.

— Стабільність, – наголосив Контролер, – стабільність. Жодної цивілізації не можна уявити без соціальної стабільності. І жодної соціальної стабільності не може бути без стабільності індивідуальної. – Його голос лунав, наче сурма. Всім його слухачам ставало тепліше і немовби просторіше.

Машинерія робить нові й нові оберти, вона постійно має обертатися – вічно. Її зупинка рівнозначна смерті. Мільярд жителів човгав колись ногами по земній корі. Колеса почали обертатися. Минуло сто п’ятдесят років, і їх уже стало два мільярди. Зупиніть усі колеса. За якихось сто п’ятдесят тижнів їх знову залишиться тільки мільярд; половина чоловіків і жінок помре з голоду.

Колеса повинні обертатися невпинно, але для цього за ними має бути нагляд. Потрібні наглядачі, збалансовані, мов ті колеса на своїх осях, розважливі, надійні, стабільні у своїх уподобаннях.

Ті, що ридають: моя дитинко, моя мамусю, моє єдине в світі коханнячко; або ті, що нарікають: мої гріхи, караюча десниця мого Господа; ті, що стогнуть від болю, гарячково щось бурмочуть, мов у лихоманці, оплакують свою старість і злидні, – як вони можуть наглядати за колесами? А якщо вони на це не здатні... Не буде кому навіть поховати або спалити той мільярд небіжчиків.

— Та й зрештою, – мовила улесливим тоном Фанні, – що може бути болісного або неприємного в тому, щоб мати ще одного-двох партнерів, окрім Генрі. Тобі просто потрібно бути трохи розпуснішою...

— Стабільність, – наполягав Контролер, – стабільність. Фундаментальна й остаточна потреба. Стабільність. Ось для чого це все.

Помахом руки він показав на сад, велетенську будівлю зумовлювального центру й оголених дітей, що ховалися в кущах або бігали галявинами.

Леніна похитала головою.

— Чомусь, – замислилася вона, – мене останнім часом не дуже тягне на розпусту. Таке іноді трапляється. Хіба з тобою, Фанні, такого не бувало?

Фанні співчутливо й доброзичливо кивнула.

— Але потрібно докласти зусиль, – повчально мовила вона, – не можна просто так виходити з гри. Всі ми, врешті-решт, належимо одне одному.

— Так, усі ми належимо одне одному, – поволі повторила Леніна й, зітхнувши, на якусь мить замовкла; а тоді взяла Фанні за руку й легенько її стиснула. – Ти маєш слушність, Фанні. Як завжди. Я докладу зусиль.

Стримуваний імпульс переливається через край, і ця повінь стає жагою, пристрастю, навіть божевіллям: усе залежить від потужності течії, а також від висоти й міцності загати. Тоді як неприборкуваний потік плинно тече визначеними заздалегідь каналами до спокою і благоденства. Зародок потерпає від голоду; насос замінника крові невпинно, день за днем, робить свої вісімсот обертів за хвилину. Щойно декантований малюк репетує; миттєво до нього підбігає няня з пляшкою зовнішних секрецій. У цей проміжок часу емоції, викликані бажаннями, вщухають, коли ці бажання задовольнити. Треба скоротити цей інтервал, зламати ці всі старі, нікому не потрібні бар’єри.

— Щасливі хлопчаки! – вигукує Контролер. – Ми зробили все можливе для того, щоб ваше життя було емоційно легким, щоб уберегти вас, наскільки можливо, взагалі від будь-яких емоцій.

— Форд у своєму драндулеті, – пробурмотів Директор ІЗЦ. – Зі світом усе добре.

— Леніна Краун? – перепитав помічника визначальника Генрі Фостер, застібаючи блискавку на штанах. – О, це розкішна дівчина. Пневматична, мов надувна лялька. Я просто дивуюся, що ти ще й досі її не мав.

— Я сам собі дивуюся, – відказав помічник визначальника. – Обов’язково спробую. За першої ж нагоди.

Бернард Маркс, який був у другому кінці роздягальні, підслухав їхню розмову і зблід.

— І, правду кажучи, – додала Леніна, – мені вже й самій починає трішечки набридати бути щодня лише з Генрі. – Вона почала вбирати ліву панчоху. – Ти знаєш Бернарда Маркса? – запитала вона якомога недбаліше, хоч ця награна недбалість виглядала явно силуваною.

Фанні мало не остовпіла.

— Ти ж не маєш на увазі...?

— А чому б ні? Бернард альфа-плюсовий. Крім того, він запросив мене відвідати з ним одну з тих Дикунських резервацій.

— Але ж його репутація?

— А що мені до його репутації?

— Кажуть, що йому не подобається ґольф із перешкодами.

— Кажуть, то й кажуть, – перекривила її Леніна.

— А ще він більшість часу буває сам: на самоті. – Фанні вимовила це з непідробним жахом.

— Ну, якщо він буде зі мною, то вже не буде на самоті. І взагалі, чого це всі так по-свинському до нього ставляться? Як на мене, то він цілком солоденький. – Вона усміхнулася сама собі; який же він був сором’язливий, просто не віриться! Майже переляканий – немовби це вона була Світовим контролером, а він – якийсь гамма-мінусовий механік.

— Ось поміркуйте над власним життям, – сказав Мустафа Монд. – Чи бодай хтось із вас наштовхувався на якусь нездоланну перешкоду?

Усі просто промовчали, й ніхто не дав ствердної відповіді.

— А чи комусь із вас довелося занадто довго чекати, поки здійсниться ваше усвідомлене бажання?

— Ну, – почав був один із хлопців, але завагався.

— Кажи вже, – підбадьорив його Директор ІЗЦ. – Не примушуй чекати його фордичність.

— Одного разу я мусив чекати майже чотири тижні, поки дівчина, яку я хотів, дозволила мені заволодіти нею.

— І внаслідок цього ти пережив сильні емоції?

— Жахливі!

— Власне; жахливі, – мовив Контролер. – Наші предки були такі тупі й недалекоглядні, що коли перші реформатори запропонували їм позбутися цих жахливих емоцій, вони навіть не захотіли їх слухати.

— Говорять про неї, неначе про кавалок м’яса. – Бернард заскрипів зубами. – Мати її тут, мати її там. Ніби шматок баранини. Принижують її до якоїсь баранини. Вона сказала, що подумає над цим, сказала, що дасть мені цього тижня відповідь. О, Форде, Форде, Форде. – Він волів би підійти до них і дати їм по пиці: щосили, знову і знову.

— Ага, я справді тобі раджу її спробувати, – сказав тим часом приятелеві Генрі Фостер.

— Візьміть, скажімо, ектогенезис. Пфіцнер і Кавагучі розробили цілу технологію цього позатілесного розмноження. Але чи зацікавило це уряд? Ні. Бо існувала така річ, як християнство. Жінок примушували й далі бути живородними.

— Він такий потворний! – вигукнула Фанні.

— А от мені подобається його вигляд.

— А ще такий дрібонький. – Фанні скривила міну, адже низький зріст був типовою й жахливою ознакою низької касти.

— А як на мене, то це доволі солоденька якість, – заперечила Леніна. – Його так і хочеться погладити. Знаєш. Наче котика..

Фанні була приголомшена.

— Кажуть, коли він ще був у пляшці, хтось помилково додав алкоголь у його замінник крові, думаючи, що він був гаммою. Ось чому він такий низькорослий.

— Що за дурниці! – обурилася Леніна.

— В Англії фактично було заборонене навчання під час сну. Тоді існував так званий лібералізм. Парламент, якщо ви розумієте, про що йде мова, ухвалив закон про цю заборону. Це збереглося в архівах. Усі ці промови про індивідуальну свободу. Свободу бути ні до чого не здатним і жалюгідним. Бути затичкою округлої форми, що вільно намагається затулити собою квадратний отвір.

— Та звісно ж, любий приятелю, тобі і карти в руки, запевняю тебе. Тобі і карти в руки. – Генрі Фостер поплескав помічника визначальника по плечу. – Бо всі ми, врешті-решт, належимо одне одному.

Сто нічних повторень тричі на тиждень впродовж чотирьох років, подумав Бернард Маркс, який був фахівцем із гіпнопедії. Шістдесят дві тисячі чотириста повторень творять єдину істину. Ідіоти!

— Або візьмімо кастову систему. Її постійно пропонували і постійно відкидали. Тоді існувала так звана демократія. Так, ніби люди являли собою щось більше за звичайні фізико-хімічні тотожності.

— Ну, я тільки можу сказати, що прийму цю пропозицію.

Бернард їх ненавидів, ненавидів. Але їх було двоє, вони були високі, були міцні.

— А тоді року Фордового 141-го розпочалася Дев’ятирічна війна.

— Навіть якщо йому і справді додали в замінник крові алкоголь.

— Фосген, хлорпікрин, етилйодацетат, дифенілціанарсин, трихлорометил, хлороформат, дихлоретил сульфід. Не кажучи вже про синильну кислоту.

— Хоч я в це просто не вірю, – зробила висновок Леніна.

— Гул чотирнадцяти тисяч літаків, що насувалися чіткими формаціями. Але на бульварі Курфюрстендамм або у Восьмому муніципальному окрузі Парижа вибухи бомб зі спорами сибірки лунали навряд чи гучніше за ляскіт паперових мішечків.

— Бо я справді хочу побачити Дикунську резервацію.

— Ch3C6H2(N02)3 + Hg(CNO)2 = ну, і що? Велетенська воронка в землі, купа цегли, шматочки плоті і слизу, нога разом із черевиком летить у повітрі і падає – хляп! – прямо посеред яскраво-червоних квітів герані; яке чудове видовище того літа!

— Ти безнадійна, Леніно, роби собі, як знаєш.

— А особливо дотепна була російська технологія зараження водопостачання.

Повернувшись одна до одної спинами, Фанні й Леніна переодягалися далі мовчки.

— Дев’ятирічна війна, тоді потужний економічний крах. Вибирати треба було між Світовим контролем і руїною. Між стабільністю і...

— Фанні Краун також симпатична дівчина, – сказав помічник визначальника.

В яслах закінчився урок класової свідомості, голоси тепер привчали майбутніх споживачів постійно відчувати потребу в нових промислових товарах.

Я так люблю літати, – шепотіли вони, – я так люблю літати, я так люблю новий одяг, я так люблю...

— Сибірка, звісно, поховала лібералізм, та все ж таки не можна нічого робити силою.

— Навіть близько не така пневматична, як Леніна. Навіть близько.

— А старий одяг паскудний, – вів далі невтомний шепіт. – Ми завжди викидаємо геть старий одяг. Краще викидати, ніж латати, краще викидати, ніж латати, краще викидати...

— Справа уряду засідати, а не руками махати. Керувати треба за допомогою мізків і сідниць, а не кулаків. Скажімо, існувала обов’язкова повинність споживання.

— Ну, я вже готова, – повідомила Леніна, але Фанні й далі мовчала, відвернувшися спиною. – Ну ж бо миритися, дорогенька моя Фанні.

— Кожен чоловік, жінка й дитина були зобов’язані споживати щороку визначену їм кількість. Задля розвитку промисловості. А внаслідок цього отримали...

— Краще викидати, ніж латати. Що більше латок, то менший достаток; що більше латок...

— Ще трохи, – похмуро буркнула Фанні, – і ти накличеш на себе біду.

— ...свідоме заперечення у величезних масштабах. Відмова від споживання. Назад до природи.

— Я так люблю літати. Я так люблю літати.

— Назад до культури. Саме так, до культури. Бо ви ж не зможете багато споживати, якщо сидітимете й читатимете книжки.

— Чи я нормально виглядаю? – запитала Леніна. Її жакет був пошитий з темно-зеленої ацетатної тканини, а комір і манжети були оздоблені зеленим віскозним хутром.

— Вісімсот прихильників простого життя були покошені кулеметним вогнем у дільниці Ґолдерс Ґрін.

— Краще викидати, ніж латати, краще викидати, ніж латати.

Зелені вельветові шорти і білі ґольфи з віскозної вовни, відгорнуті під колінами.

— А тоді відбулася та сумнозвісна масакра у Британському музеї. Дві тисячі шанувальників культури були отруєні дихлоретил сульфідом.

Біло-зелений жокейський кашкет затіняв Ленінині очі; її туфельки були яскраво-зелені й начищені до блиску.

— Врешті-решт, – сказав Мустафа Монд, – Контролери збагнули, що силою нічого доброго не здобути. Повільніші, але набагато переконливіші методи ектогенезису, неопавловського зумовлювання і гіпнопедії...

А довкола талії в неї був оздоблений сріблом зелений патронташ із шкірзамінника, що трохи випинався (адже Леніна не була ялова), переповнений регламентованим запасом контрацептивних засобів.

— Нарешті були використані відкриття Пфіцнера і Кавагучі. Потужна пропаганда проти живородного розмноження...

— Чудово! – завзято вигукнула Фанні. Вона ніколи не вміла занадто довго опиратися Леніниним чарам. – А який солодесенький цей Мальтузіанський пояс!

— Поєднана з кампанією супроти патріархальщини; із закриттям музеїв, підриванням історичних монументів (на щастя, більшість із них було вже зруйновано під час Дев’ятирічної війни); із забороною на всі книжки, опубліковані перед 150-м роком Фордовим.

— Я просто мушу дістати собі такий, – додала Фанні.

— Існували, скажімо, такі речі, як піраміди.

— Моя стара кулішниця, та чорна, лакована...

— Або чоловік, якого звали Шекспір. Ви, звісно, нічого про все це не чули.

— Це просто ганьба – отой мій патронташ-кулішниця.

— Це і є переваги справжньої наукової освіти.

— Що більше латок, то менший достаток; що більше латок, то менший...

— Поява першої «Моделі Т» господа нашого Форда...

— Він був у мене майже три місяці.

— Ця дата визначила початок нової ери.

— Краще викидати, ніж латати, краще викидати...

— Як я вже казав, існувало так зване християнство.

— Краще викидати, ніж латати.

— Етика й філософія обмеженого споживання...

— Я люблю новий одяг, я люблю новий одяг, я люблю...

— ...така потрібна в період обмеженого виробництва; але в епоху машин і фіксації азоту – це явний суспільний злочин.

— Мені його дав Генрі Фостер.

— З усіх хрестів позрізали верхні частини, і вони перетворилися на образ літери «Т». А ще існував так званий Бог.

— Це справжній шкірзамінник.

— Тепер у нас Світова держава. Святкування Дня Форда, Громадські співи і Солідарні служби.

— О, Форде, як я їх ненавиджу! – подумав Бернард Маркс.

— Існувало так зване Царство Небесне; та все одно вони поглинали величезні дози алкоголю.

— Як м’ясо, як купу м’яса.

— Існувала так звана душа і так зване безсмертя.

— Запитай у Генрі, де він це дістав.

— Вони заживали морфій і кокаїн.

— А найгірше, що вона й сама уявляє себе кавалком м’яса.

— Року Фордового 178-го виплачували субсидії двом тисячам фармакологів і біохіміків.

— Він має такий похмурий вигляд, – показав помічник визначальника на Бернарда Маркса.

— Минуло шість років, і його вже почали виробляти для широкого вжитку. Ідеальний наркотичний засіб.

— Піймаймо його на гачок.

— Ейфоричний, дурманний, привабливий галюциноген.

— Похмурий, Марксе, похмурий. – Той аж здригнувся, коли його поплескали по плечу, й підвів очі. Знову та бестія Генрі Фостер. – Тобі справді потрібно грамульку соми.

— Всі переваги християнства й алкоголю; жодних їхніх вад.

«О, Форде, як би я хотів його вбити!»

Але натомість він сказав:

— Ні, дякую, – відмовившись від запропонованих йому таблеток.

— Влаштуйте собі перепочинок від реальності, коли цього забажаєте, і вас не турбуватиме ні біль голови, ні якась там міфологія.

— Та візьми, – наполягав Генрі Фостер, – візьми.

— Стабільність була практично забезпечена.

— Грамулька соми лікує від утоми, – зацитував помічник визначальника невибагливу гіпнопедичну мудрість.

— Залишилося тільки здолати старість.

— Цур тобі й пек! – вигукнув Бернард Маркс.

— Диви, який гоноровий.

— Статеві гормони, переливання юної крові, магнієві солі...

— Май на увазі, що краще сому споживати, ніж сваритись і кричати. – Регочучи, вони пішли собі геть.

— Були ліквідовані всі фізіологічні недуги похилого віку. А разом із ними, звісно...

— Не забудь запитати його про той Мальтузіанський пояс, – попросила Фанні.

— Разом із ними всі старечі психічні відхилення. Характер людини залишався незмінним упродовж цілого її життя.

— ...зіграти два раунди гольфу з перешкодами, поки стемніє. Я мушу летіти.

— Робота, гра... в шістдесят років наша енергія і смаки залишаються такими ж самими, що були й у сімнадцять. У старі недобрі часи люди похилого віку мусили від усього відмовлятися, йти на пенсію, вдарятися в релігію, проводити час за читанням, роздумами... роздумами!

— Ідіоти, свині! – бурмотів собі під ніс Бернард Маркс, прямуючи коридором до ліфта.

— Тепер... завдяки прогресу... старші люди працюють, злягаються, забувають, що таке нудьга, за будь-якої погоди їм не бракне насолоди, у них просто немає часу на те, щоб сісти й замислитися... але навіть якби така часова тріщина за якимось невдалим збігом обставин і розколола б щільну субстанцію розваг, які відволікають їхню увагу, на допомогу завжди приходила б сома, розкішна сома, півграмульки на півдня, грамульку на вихідні, дві грамульки для подорожі на розкішний Схід, три – для затемненої вічності на місяці; а повертаючись з цих мандрів, вони б опинялися на протилежному боці розколини, на безпечному й надійному ґрунті щоденної праці й розваг, де можна стрибати з однієї чуттєвки до другої, від дівчини до пневматичної любаски, від електромагнетичного поля для ґольфу до...

— Дівчинко, йди геть, – сердито крикнув Директор ІЗЦ. – І ти, малий, шуруй звідси! Ви що, не бачите, що його фордичність заклопотані? Йдіть і займайтеся своїми еротичними забавами деінде.

— Пустіть дітей до мене, – прорік Контролер.

Конвеєр і далі собі рухався, неквапливо, велично, ледь чутно гуркочучи своєю машинерією, зі швидкістю у тридцять три сантиметри за годину. У червоній пітьмі виблискували незліченні рубіни.

РОЗДІЛ 4

ЧАСТИНА 1

У ліфті було повно чоловіків з роздягалень для альф, тож появу Леніни зустріли численні приятельські вітання й усмішки. Вона була популярною тут дівчиною, котра, так чи інакше, переспала майже з усіма тут присутніми.

Всі вони були такими милими хлопчиками, подумала вона, відповідаючи на привітання. Чудовими хлопчиками! І все ж таки вона воліла б, аби той Джордж Едзел не був аж таким клаповухим (мабуть, йому таки переборщили з тією паращитоподібною залозою на 328-му метрі?). А дивлячись на Беніто Гувера, вона не могла позбутися згадок про те, яким волохатим він виявився, скинувши свій одяг.

Озирнувшись і дивлячись у кут дещо засмученими від спогадів про Бенітову пелехату чорноту очима, вона зауважила там низеньке худорляве тіло й меланхолійне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде! – підступила вона на крок до нього. – Я тебе шукала. – Її голос виразно пролунав у гулкому ліфті, що піднімався вгору. Всі зацікавлено роззирнулися. – Хотіла поговорити з тобою про наш задум стосовно Нью-Мексико. – Куточком ока вона бачила, як Беніто Гувер аж роззявив здивовано рота. Це її роздратувало. «Дивується, що я вже не напрошуюся піти знову з ним!» – подумала вона. А тоді вже додала вголос і набагато ніжніше, ніж зазвичай: – Я просто мрію поїхати туди з тобою на якийсь тиждень у липні. – (В будь-якому разі вона привселюдно доводила свою невірність стосовно Генрі. Фанні була б задоволена, попри всю свою неприязнь до Бернарда.) – Тобто, – Леніна обдарувала його найсолодшою й багатозначною усмішкою, – якщо ти й далі хочеш мене мати.

Бліде обличчя Бернарда вкрилося рум’янцем. «Чого б це він?» – здивовано подумала вона, хоч і була зворушена таким несподіваним підтвердженням своєї влади над ним.

— Може, поговоримо про це десь в іншому місці? – затинаючись, пробелькотів він, відчуваючи себе явно не у своїй тарілці.

«Немовби я сказала якусь скандальну річ, – подумала Леніна. – Його б, мабуть, менше приголомшило, якби я справді бовкнула якусь непристойність, скажімо, запитала, хто його мати або щось такого».

— Я мав на увазі, що тут стільки людей... – Він так зніяковів, що ледве міг говорити.

Леніна розреготалася щиро й цілком незлостиво.

— Який же ти кумедний! – мовила вона; Леніна і справді так подумала. – Попередь тільки мене, принаймні за тиждень, – додала вона вже цілком іншим тоном. – Гадаю, що ми сядемо на «Ракету Блю Пасифік»? Вона стартує з вежі Чаринґ-Т? Чи з Гемпстеду?

Не встиг Бернард щось відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! – оголосив надтріснутий голос.

Ліфтер був короткорослою мавпоподібною істотою, вбраною в чорну туніку напівдебільного епсилона-мінус.

— Дах!

Він відчинив дверцята. М’яке й теплаве сяйво післяобіднього сонця примусило його здригнутися й закліпати очима.

— О, дах! – повторив він захопленим голосом. Так, ніби раптово й радісно пробудився від якогось понурого й нищівного заціпеніння. -Дах!

Він вишкірився до пасажирів очікувальною й по-собачому захопленою усмішкою. Розмовляючи й регочучи, вони вийшли на світло. Ліфтер дивився їм услід.

— Дах? – повторив він ще раз запитально.

Тоді пролунав дзвінок, і з гучномовця на стелі ліфта пролунали неголосні, але дуже владні команди.

— Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь...

Ліфтер зачинив дверцята, натиснув кнопку й миттєво опинився знову в гулкому присмерку колодязя, в сутінках свого власного й такого звичного заціпеніння.

На даху було тепло й ясно. Літня післяобідня пора заколисувала дзижчанням гелікоптерів, що пролітали вгорі, а низьке гудіння ракетопланів, що невидимо проносилися в чистому небі на висоті п’яти-шести миль над головою, немовби пестило розм’якле повітря. Бернард Маркс вдихнув на повні груди. Він подивився на небо, тоді обвів поглядом блакитний обрій і, врешті-решт, глянув на обличчя Леніни.

— Яка ж то краса! – Його голос ледь-ледь тремтів.

Вона всміхнулася йому з поблажливим і доброзичливим виразом.

— Ідеальні умови для ґольфу з перешкодами, – захоплено відповіла вона. – А тепер я мушу бігти, Бернарде. Генрі розсердиться, якщо я примушу його чекати. Дай мені знати заздалегідь про дату. – І, помахавши рукою, вона побігла широким пласким дахом у бік ангарів. Бернард стояв і споглядав, як віддаляється від нього мерехтіння білих панчішок, як жвавесенько згинаються і знову розгинаються її засмаглі коліна, як м’яко погойдуються під темно-зеленим жакетом її гарно припасовані вельветові шорти. На його обличчі застиг вираз болю.

— Мушу сказати, що вона гарненька, – пролунав за його спиною гучний і бадьорий голос.

Бернард здригнувся й поглянув у той бік. На нього дивилося повнощоке, рум’яне й сяюче обличчя Беніто Гувера... сяюче демонстративною привітністю. Беніто славився своєю добродушністю. Подейкували, що він міг би ціле своє життя прожити, навіть не скуштувавши соми. Злість і поганий настрій, від чого рятувалися інші люди, ніколи його не стосувалися. Дійсність для Беніто була завжди сонячною.

— І пневматична теж. Та ще й яка! – А тоді він змінив тон: — Слухай-но, ти якийсь понурий! Тобі явно треба грамульку соми. – Запхавши руку в праву кишеню штанів, Беніто видобув звідти флакончик. – Грамулька соми лікує від уто... Та ти послухай!

Але Бернард раптово відвернувся і швидко пішов геть.

Беніто витріщив на нього очі.

— Що могло статися з цим хлопом? – здивовано вимовив він, а тоді, похитавши головою, вирішив, що історія про алкоголь, підмішаний бідоласі до замінника крові, мабуть, таки була правдива. – Подіяло, мабуть, йому на мізки.

Він заховав пляшечку з сомою, після чого дістав пакетик жуйки зі статевими гормонами, запхав один шматочок собі за щоку й поволі подався в бік анґарів, розмірковуючи над тим, що трапилося.

Генрі Фостер уже викотив з ґаража свій гелікоптер і сидів там у кабіні, коли з’явилася Леніна.

— Запізнилася на чотири хвилини, – прокоментував він її прихід, коли вона вмостилася біля нього. Він увімкнув двигун і запустив ґвинти вертольота. Апарат злетів вертикально в повітря. Генрі натиснув на газ; гудіння пропелера стало пронизливим, як дзижчання спочатку шершня, пізніше оси і, врешті-решт, комара; спідометр показував, що вони піднімалися вгору зі швидкістю у два кілометри за хвилину. Лондон ставав дедалі дрібнішим унизу. За якихось кілька секунд величезні будівлі з пласкими дахами стали подібні на згромадження кутастих грибів, що проростали серед зелених парків і садів. Посеред них вирізнявся високий і стрункий грибок на тоненькій ніжці, що називався вежею Чаринґ-Т і здіймав угору до неба лискучий бетонний диск.

Важкі м’ясисті хмари, що нагадували розмиті фігури легендарних атлетів, нависали над їхніми головами з блакитного неба. З однієї з них несподівано вигулькнула якась маленька й гулка яскраво-червона комаха, що швидко почала падати додолу.

— А ось і «Червона ракета», – прокоментував Генрі, – вертається з Нью-Йорка. – Тоді поглянув на годинник. – З запізненням на сім хвилин, – додав він, похитуючи головою. – Ці атлантичні рейси... просто жахливо непунктуальні.

Він забрав ногу з педалі газу. Дзижчання гвинтів пропелера вгорі стало на півтори октави нижчим, знову як в оси, тоді як у шершня, джмеля, хруща і, врешті-решт, як у жука-рогача. Гелікоптер заповільнив свій рух угору, а тоді взагалі завис нерухомо в повітрі. Генрі натиснув на важіль; щось там клацнуло. Спочатку поволі, а тоді дедалі швидше, аж поки перед очима не виникла колоподібна мряка, почав крутитися той пропелер, що був перед ними. Вітер почав дедалі пронизливіше свистіти в металевих розпорках. Генрі не відводив очей від тахометра; коли стрілочка торкнулася позначки в тисячу двісті обертів, він увімкнув нейтральну передачу. Отримавши достатній розгін, вертоліт міг далі летіти за інерцією.

Леніна подивилася вниз крізь віконечко на підлозі між її ногами. Вони пролітали понад шестикілометровою парковою зоною, що відділяла центральну частину Лондона від першого кола передмість-сателітів. Здалеку виглядало, що це море зелені аж кишить від якихось комах або личинок. Поміж дерев вилискували численні вежі центрифужного ґольфика. Біля дільниці Шепердс-Буш дві тисячі бета-мінусів грали змішаними парами в теніс на Ріманових поверхнях. Подвійний ряд кортів для гри в «Ескалаторні п’ятірки» оточував головну дорогу з Ноттінґ-Гіллу до Віллесдену. На стадіоні «Ілінґ» відбувалися гімнастичні шоу і громадські співи.

— Який паскудний той колір хакі, – зауважила Леніна, висловлюючи гіпнопедичні упередження своєї касти.

Павільйони «Гаунсловської чуттєвкостудії» займали сім з половиною гектарів. Біля них ціла армія робітників, одягнутих у чорні й кольору хакі комбінезони, ретельно склила поверхню Великої Західної дороги. Гелікоптер якраз пролітав над величезним дорожнім тиглем. Тигель перевернули, і з нього розжареним сліпучим потоком потекло на дорогу розплавлене каміння; його втрамбували азбестові котки; вслід за поливальною машиною здіймалася білими хмарками пара.

Підприємства «Телевізійної корпорації» у Брентфорді нагадували за своїми масштабами невеличке містечко.

— Мабуть, у них перезмінка, – припустила Леніна.

Немов ті попелиці й мурашки, вбрані в зелене дівчата-гамми й чорні напівдебіли юрмилися біля входів або стояли вже в чергах до монорейкових трамвайчиків. Серед натовпу снували також темно-червоні бета-мінуси. На даху головної будівлі було тісно від гелікоптерів, що прибували і відлітали.

— Слово честі, – мовила Леніна, – яке ж це щастя, що я не гамма.

За якихось десять хвилин вони вже були в містечку Сток-Поджес і розпочали перший раунд ґольфу з перешкодами.

ЧАСТИНА 2

Дивлячись собі під ноги й поспішно відводячи погляд, коли він ненароком затримувався на іншій особі, Бернард поспіхом перетинав дах. Він нагадував людину, котру переслідують вороги, причому він навіть не хотів бачити своїх переслідувачів, щоб ті не виявилися ще небезпечнішими, ніж він припускав, а сам Бернард щоб не відчув ще більшу свою провину й самотню безпомічність.

«Який жахливий той Беніто Гувер!» Хоч він і мав доволі добрі наміри. Але від цього ставало певною мірою тільки гірше. Ті з добрими намірами поводилися так само, як і ті, що мали наміри недобрі. Навіть Леніна завдавала йому страждань. Він пригадав ці тижні сором’язливої нерішучості, впродовж яких він придивлявся, прагнув і впадав у відчай, не маючи відваги звернутися до неї з пропозицією. Бо що як він ризикне й отримає у відповідь принизливу і зневажливу відмову? Але ж якби вона відповіла згодою, який би він відчув екстаз! Ну, й ось вона це зробила, але він і далі почувався нещасним – нещасним, бо вона подумала, який це був гарний день для гри в гольф із перешкодами, бо вона мусила бігти на зустріч із Генрі Фостером, бо їй здалося кумедним, що він не хотів привселюдно обговорювати їхні найінтимніші стосунки. Одне слово, він відчував себе нещасним, бо вона поводилася, як будь-яка здорова й доброчесна англійська дівчина, а не якимось іншим, аномальним, екстраординарним чином.

Він відчинив двері свого ґаража й покликав двох дельта-мінусових помічників, які тинялися неподалік, щоб ті викотили його вертоліт на дах. Обслуга анґарів походила з єдиної групи Бокановського, і ці чоловіки були ідентичними близнюками, короткорослими, чорними й огидними. Бернард віддавав їм накази різким, доволі зверхнім і навіть образливим тоном людини, що недостатньо впевнена у своїй вищості. Спілкування з представниками нижчих каст завжди завдавало Бернардові чимало прикрощів. Бо невідомо з яких причин (а розповсюджені чутки про алкоголь у його сурогатній крові могли виявитися й правдивими – усяке ж бо трапляється), але Бернардові фізичні дані були не набагато кращі за тілобудову будь-якого пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий від стандартного альфівського зросту і видавався непропорційно худим. Будь-які контакти з членами нижчих каст постійно завдавали йому болю, нагадуючи про власну фізичну неадекватність. «Я такий, як є, а волів би бути іншим»; він гостро й болюче переживав свій комплекс неповноцінності. Щоразу, коли йому доводилося дивитися прямо в вічі якомусь дельті, замість того щоб озирати того зверхньо, в буквальному сенсі цього слова, він відчував неабияке приниження. Чи ж ця істота ставитиметься до нього з відповідною його касті повагою? Це питання не давало йому спокою. І не без причини. Адже гамми, дельти й епсилони були до певної міри зумовлені асоціювати тілесну масу з соціальною вищістю. І справді, деяке гіпнопедичне упередження, коли фізичним розмірам віддавалася відчутна перевага, було загальноприйнятим. Звідси й той сміх жінок, яким він робив пропозиції, й постійні розіграші, що йому влаштовували однолітки. Через ці насмішки він відчував себе аутсайдером, ізгоєм, від чого й поводився як аутсайдер, а це тільки підвищувало рівень упередження до нього й посилювало зневагу й ворожість, викликану його фізичними вадами. А це відповідно збільшувало в ньому відчуття самотності й відчуженості. Хронічний страх бути висміяним примушував його уникати рівних собі, а від нижчих за статусом постійно вимагати надмірної до себе поваги. Як він заздрив таким чоловікам, як Генрі Фостер і Беніто Гувер! Чоловікам, яким ніколи не доводилося домагатися криком виконання свого наказу з боку якогось там епсилона; чоловікам, які сприймали своє становище як належне; які почувалися в цій кастовій системі мов риби у воді – так вільно й природно, що навіть, здавалося, не зауважували своєї присутності в цьому благотворному й комфортабельному середовищі, в якому їм доводилося існувати.

Занадто поволі, як видавалося йому, й неохоче близнюки, що обслуговували гелікоптер, викотили його на дах.

— Покваптеся! – гукнув їм роздратовано Бернард. Один із них зиркнув на нього. І що ж він помітив у цих порожніх сірих очах – безсоромний глум над собою? – Рухайтеся! – ще гучніше крикнув він, відчувши, як зрадливо прохрипів його голос.

Він видряпався на вертоліт і за якусь хвилину вже летів на південь, до річки.

Всілякі пропагандистські бюро й коледж емоційної інженерії були розташовані в шістдесятиповерховій будівлі на Фліт-стріт. У підвальному приміщенні й на нижчих поверхах містилися друкарні й редакції трьох найбільших лондонських газет: «Щогодинного радіо», призначеного для вищих каст, «Гамма-бюлетеня», друкованого на блідо-зеленому папері, й «Дельти міррор» кольору хакі, всі дописи якої містили в собі лише односкладові слова. Вище розмістилися Бюро телевізійної пропаганди: чуттєвкової, синтетично-голосової та музичної – цим офісам було відведено двадцять два поверхи. Ще вище перебували дослідницькі лабораторії та звукоізольовані приміщення, в яких виконували свою делікатну роботу творці звукових фонограм і автори синтетичної музики. Найвищі вісімнадцять поверхів займав коледж емоційної інженерії.

Бернард зробив посадку на даху Дому пропаганди й вийшов назовні.

— Зателефонуй містеру Гельмгольцові Ватсону, – звелів він гамма-плюсовому портьє, – і скажи йому, що містер Бернард Маркс чекає його на даху.

Він присів і запалив сиґарету.

Гельмгольц Ватсон якраз щось писав, коли йому переказали цю вістку.

— Скажи йому, що я зараз прийду, – відповів він і повісив слухавку. Тоді таким самим офіційним і сухим тоном розпорядився, повернувшись до секретарки: – Прибери всі мої речі, – і, знехтувавши її сліпучу усмішку, підвівся і жваво рушив до дверей.

Це був чоловік могутньої статури, широкогрудий, масивний, та водночас рухливий, спритний і моторний. Його кругла й міцна шия нагадувала колону, що підтримувала чудово сформовану голову. Він мав чорне кучеряве волосся, а риси його обличчя були дуже виразні. З певною натяжкою його можна було назвати вродливим, а його секретарка не втомлювалася повторювати, що кожнісінька клітинка його тіла свідчила про альфа-плюсовість. За фахом він був викладачем у коледжі емоційної інженерії (факультет писемності), а в проміжках між викладацькою діяльністю застосовував емоційну інженерію на практиці. Він регулярно публікувався в «Щогодинному радіо», був сценаристом чуттсвок і мав неперевершений хист до складання всіляких гасел і гіпнопедичних рим.

— Здібний, – складали йому присуд зверхники. – Можливо (тут вони похитували головами і значно притишували голоси), трохи аж занадто здібний.

Так, трохи аж занадто здібний; у цьому вони мали слушність. Розумові надмірності призводили у випадку з Гельмгольцом Ватсоном до майже тих самих ефектів, що виникали в Бернарда Маркса внаслідок його фізичних вад. Через свою хирлявість і брак м’язів Бернард відчував ізольованість від своїх колеґ, і це відчуття відособленості, що теж було за всіма загальноприйнятими критеріями розумовою надмірністю, лише збільшувало цей розрив. Надмірні ж таланти Гельмгольца спонукали його до вельми незручного усвідомлення своєї окремішної суті і відповідно самотності. Обидвох цих чоловіків пов’язувало розуміння своєї індивідуальності. Але в той час як фізично недосконалий Бернард усе своє життя страждав від усвідомлення своєї інакшості, Гельмгольц Ватсон порівняно недавно збагнув, що він наділений розумовою надмірністю, а отже, відрізняється від інших людей, які його оточують. Цей чемпіон з ескалаторного сквошу, цей невтомний коханець (подейкують, що за неповні чотири роки він мав шістсот сорок різних дівчат), цей шанований член усіляких комітетів і надвичайно товариський чоловік раптово усвідомив, що спорт, жінки, громадська діяльність виявилися, на його думку, другорядними речами. Адже його по-справжньому цікавило щось інше. Але що саме? Що? Власне, Бернард для того і прибув, щоб обговорити з ним цю проблему... точніше той мав просто вкотре вже вислухати думки свого приятеля, бо ж говорив зазвичай тільки сам Гельмгольц.

Коли Ватсон вийшов з ліфта, його перестріли три гарнесенькі дівчини з бюро синтетично-голосової пропаганди.

— Ой, Гельмгольчику, дорогенький, іди з нами на пікнічок, на вечерю в Ексмурі. – Вони благально обступили його зусібіч.

Він почав продиратися крізь них, хитаючи головою:

— Ні, ні.

— Ми більше нікого з чоловіків не запрошуємо.

Але навіть ця спокуслива обіцянка не переконала Гельмгольца.

— Ні, – повторив він, – я зайнятий. – І він рішуче попрямував геть.

Дівчата не відставали. Аж тільки тоді, коли він урешті-решт видряпався на Бернардів гелікоптер і гримнув за собою дверцятами, вони припинили його переслідувати. Але не перестали йому докоряти.

— От ці жінки! – вигукнув він, коли апарат здійнявся в повітря. – От жінки! – Він похитав головою й нахмурився.

— Жахіття, – лицемірно підтримав його Бернард, жадаючи насправді, щоб він і сам міг мати стільки дівчат, як Гельмгольц, і оволодівати ними з такою ж легкістю. Його раптом охопило нестримне бажання похвалитися. – Я беру з собою в Нью-Мексико Леніну Краун, – повідомив він якомога буденнішим тоном.

— Справді? – озвався Гельмгольц, не виявивши анінайменшої зацікавленості. А тоді, трохи помовчавши, додав: – Оце вже тиждень або два, як я припинив будь-які контакти з усіма своїми комітетами й дівчатами. Ти навіть не уявляєш, який вони здійняли галас з цього приводу в коледжі. Але я й далі гадаю, що варто було це зробити. Наслідки... – Він завагався. – Ну, доволі дивні, дуже навіть дивні.

Фізичні вади могли призвести до певного роду розумових надмірностей. Але цей процес, як виглядає, міг бути і зворотний. Розумові надмірності можуть своєю чергою призвести до добровільної сліпоти й глухоти навмисного усамітнення, до штучної імпотенції аскетизму.

Решту короткого перельоту в кабіні панувала мовчанка. Коли ж вони прибули на місце й вигідно повлягалися на пневматичні диванчики в Бернардовій кімнаті, Гельмгольц продовжив розмову.

Дуже поволі вимовляючи слова, він запитав:

— Чи в тебе колись було відчуття, немовби у твоєму нутрі є щось таке, що тільки й чекає, коли ти даси йому нагоду вирватися назовні? Якась додаткова й невикористана енергія... знаєш, як та вода, що падає додолу водоспадом, замість того щоб приводити в дію турбіни? – Він очікувально глянув на Бернарда.

— Ти маєш на увазі емоції, що їх можна було б відчути, якби все довкола було інакше?

Гельмгольц похитав головою.

— Не зовсім. Я думаю про таке химерне відчуття, яке мене іноді охоплює, немовби я маю сказати щось важливе і маю для цього сили, але не знаю, що саме я мав би сказати, й уся моя енергія пропадає намарно. Якби ж то можна було якось інакше це описати... Або якби ж було щось таке, інакше, про що можна було б написати... – Він замовк; а тоді за якусь мить додав: – Я досить вправно вмію вигадувати всілякі фрази... знаєш, знаходити такі слова, від яких ти аж підскакуєш, немовби сидів на якійсь булавці, вони здаються такими новими й захопливими, хоч насправді йдеться про якісь банальні гіпнопедичні речі. Але цього мені замало. Мені не досить, щоб тільки фрази були добрі; добрим має бути й те, що ти внаслідок цього з ними робиш.

— Але ж ти робиш добрі справи, Гельмгольце.

— Деякою мірою так, – знизав плечима Гельмгольц. – Але цього мені замало. Вони недостатньо важливі. Я відчуваю, що здатен на важливіші речі. Так, а ще й інтенсивніші, нестямніші. Але ж які? Що можна сказати важливішого? І як можна нестямно переповісти те, про що збираєшся писати? Слова можуть ставати подібними на рентгенівське проміння, якщо їх ужити належним чином... вони можуть пронизати будь-що на світі. Ти їх читаєш, і вони тебе пронизують. Це те, чого я намагаюся навчити своїх учнів... як писати пронизливо. Але що ж може бути доброго в тому, щоб бути пронизаним статтею про Громадські співи або найновіші вдосконалення в роботі органу ароматів? Та й хіба можна створити по-справжньому пронизливі слова... знаєш, як найпотужніше рентґенівське проміння... коли писати про ось такий дріб’язок? Як можна сказати щось про порожнечу, про ніщо? Ось до чого все врешті-решт і зводиться. Я пробую, я намагаюся...

— Тихо! – раптом урвав його Бернард, піднісши застережно вгору палець; вони прислухалися. – Мені здається, хтось там є під дверима, – прошепотів він.

Гельмгольц підвівся, перетнув навшпиньки кімнату, а тоді рвучко відчинив навстіж двері. Там, звісно, нікого не було.

— Вибач, – пробурмотів Бернард, знітившись і зніяковівши. – Мабуть, у мене не все гаразд останній час з нервами. Коли тебе всі в чомусь підозрюють, ти й сам починаєш усіх підозрювати.

Він провів рукою по очах, зітхнув, а його голос зазвучав доволі жалібно. Він почав виправдовуватися:

— Якби ти знав, через що мені довелося перейти останнім часом, – вимовив він майже плаксиво, і жалість до самого себе вибухла, немовби фонтан, який нарешті випустили на волю. – Якби ж ти тільки знав!

Гельмгольц Ватсон слухав ці жалі, відчуваючи певний дискомфорт. «Бідолашний Бернард!» – подумав він. Але водночас йому було скоріше ніяково за свого друга. Він волів би, щоб Бернард виявляв бодай трохи більше гідності.

РОЗДІЛ 5

ЧАСТИНА 1

Близько восьмої години світло почало меркнути. Гучномовці на вежі клубної будівлі Сток-Поджеса почали штучним чоловічим тенором оголошувати про закриття полів для Гольфу. Леніна й Генрі перервали свою гру й попрямували до клубу. Зі скотного двору Трасту внутрішніх і зовнішніх секрецій долинало мукання тисяч корів, які забезпечували своїми гормонами й молоком сировину для величезної фабрики в Фарнгем Роялі.

Нескінченне дзижчання гелікоптерів розкололо сутінкову тишу. Кожні дві з половиною хвилини бамкання дзвона й сюрчання свистків повідомляли про відправлення одного з легких монорейкових поїздів, які перевозили нижчокастових гравців у ґольф від їхніх відокремлених полів до метрополії.

Леніна й Генрі сіли у свій вертоліт і злетіли вгору. На висоті у вісімсот футів Генрі зменшив оберти Гвинтів гелікоптера, і вони на якусь хвилину-дві зависли над потемнілим краєвидом. Ліс дільниці Бернгем Бічс нагадував якийсь тьмяний став, що простягався аж до освітленого берега призахідного неба. Темно-червоне на обрії, небо мінилося кольорами з помаранчевого до жовтого, переходячи врешті-решт угорі у бліду водянисту зеленавість. Північніше понад деревами вивищувалася дванадцятиповерхова фабрика внутрішніх і зовнішніх секрецій, усі вікна якої світилися потужним і сліпучим електросяйвом. Під ними розташувалися будівлі ґольф-клубу – величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку стіни-перегородки трохи менші будиночки, призначені для альфа- й бета-членів клубу. Всі підходи до монорейкової станції були аж чорні від представників нижчих каст, які снували там, немов мурахи. З-попід скляного склепіння станції виїхав освітлений потяг, що прямував південно-східним курсом. Провівши його поглядом уздовж потемнілої рівнини, Леніна й Генрі побачили величні будівлі Слауського крематорію. Для безпеки нічних літаків його чотири височезні комини були підсвічені прожекторами й увінчані темно-червоними застережними ліхтарями. Це слугувало орієнтиром.

— А чому довкола цих труб якісь ніби балкончики? – запитала Леніна.

— Фосфорна реґенерація, – коротко пояснив Генрі. – Підіймаючись вгору димарем, гази проходять три окремі стадії обробки. Після кожної кремації оксид фосфору (Р205) зазвичай просто виходив у повітря. А тепер реґенерують понад дев’яносто вісім відсотків оксиду. Більш ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це становить майже чотириста тонн фосфору щороку лише в Англії. – Генрі повідомляв це радісно й гордовито, так щиро тішачись цим досягненням, немовби це все була його заслуга. – Гарно думати про те, що навіть після своєї смерті ми можемо й далі приносити суспільну користь. Сприяти ростові рослин.

Леніна тим часом задивилася вниз на монорейкову станцію.

— Гарно, – погодилася вона. – Дивно тільки, що альфи й бети не виростять більше рослин, ніж ті малі нещасні гамми, дельти й епсилони.

— За своїм фізико-хімічним складом всі люди рівні, – повчально мовив Генрі. – Крім того, навіть епсилони здійснюють деякі суттєві послуги.

— Навіть епсилони... – Леніні раптом пригадався той випадок, коли ще маленькою дівчинкою в школі вона прокинулася серед ночі і вперше усвідомлено почула той шепіт, що переслідував її у снах. Вона побачила на тлі місячного променя ряд маленьких білих ліжечок; почула знову той тихий-претихий голос, який нашіптував (ці вікопомні, незабутні слова назавжди закарбувалися в її пам’яті після стількох нічних повторювань): «Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого. Навіть епсилони корисні. Нам не обійтися без епсилонів. Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого...» Леніні пригадався її перший шок від страху й подиву; її роздуми впродовж безсонної години; а тоді, під впливом цих нескінченних повторів, поступове заспокоєння її розбурханої свідомості, притишення, пригладження, потайне підкрадання сну...

— Я припускаю, що епсилони нічого не мають проти того, щоб бути епсилонами, – мовила вона вголос.

— Звичайно, що ні. Як може бути інакше? Вони ж навіть не уявляють, як це бути кимось іншим. Ми, звісно, були б проти цього. Ну, але ж нас інакше зумовлювали. Крім того, в нас зовсім інша спадковість.

— Я рада, що не стала епсилоном, – переконано сказала Леніна.

— Якби навіть ти стала епсилоном, – додав Генрі, – завдяки зумовлюванню ти була б дуже вдячна, що не стала бетою або альфою. – Він увімкнув передній пропелер, і вертоліт полетів у напрямку Лондона. За їхніми спинами на заході червоні й помаранчеві кольори вже майже зникли; над головою в них усе почорніло від важких хмар. Коли вони пролітали над крематорієм, гелікоптер підкинуло вгору, бо він потрапив під струмінь гарячого газу, що піднімався з димарів, а тоді так само несподівано вертоліт провалився додолу, опинившися знову в прохолодному повітрі.

— Оце так американські гірки! – захоплено розреготалася Леніна.

Але Генрі озвався на диво меланхолійним тоном.

— А знаєш, що то були за гірки? – запитав він. – Це було остаточне й цілковите зникнення якоїсь людської істоти. Знесіння вгору струменем гарячого газу. Цікаво було б знати, хто це був – чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... – Він зітхнув. А тоді рішуче й бадьоро додав: – Так чи інакше, але в одному ми можемо не сумніватися: хоч хто б була ця істота, вона прожила щасливе життя. Тепер усі щасливі.

— Так, тепер усі щасливі, – луною відгукнулася Леніна. Впродовж дванадцяти років вони чули, як ці слова повторювалися по сто п’ятдесят разів щоночі.

Зробивши посадку на даху сорокаповерхового багатоквартирного будинку у Вестмінстері, де мешкав Генрі, вони попрямували відразу до їдальні. Там в оточенні веселої й гамірної компанії вони насолодилися чудовою вечерею. Сому їй подали разом із кавою. Леніна спожила дві напівграмові таблетки, а Генрі три.

О   дев’ятій двадцять вони перетнули вулицю в бік щойно відкритого в Вестмінстерському абатстві кабаре. Ніч була майже безхмарна, безмісячна й зоряна; але Леніна й Генрі, на щастя, навіть не усвідомили цього доволі депресивного факту. Яскраві електричні реклами ефектно приховали зовнішню пітьму. «КАЛЬВІН СТОУПС І ЙОГО ШІСТНАДЦЯТЬ СЕКСОФОНІСТІВ». Ці величезні літери заклично сяяли з фасаду оновленого абатства. «НАЙКРАЩИЙ У ЛОНДОНІ ОРГАН КОЛЬОРІВ І АРОМАТІВ. УСЯ НАЙНОВІША СИНТЕТИЧНА МУЗИКА».

Вони зайшли всередину. Повітря здавалося гарячим і трохи задушливим від пахощів амбри й сандалу. На куполоподібній стелі зали кольоромузичний орган миттєво намалював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів виконували стару улюблену мелодію: «Немає жодної у світі білім Пляшки, як ця солодка й люба Пляшечка моя». Чотириста пар витанцьовували п’ятикроковий танець на лискучій підлозі. Леніна й Генрі невдовзі стали чотириста першою парою. Сексофони завивали, як коти під місяцем, стогнучи в альтових і тенорових регістрах, немовби в передчутті оргазму. Збагачене розкішними обертонами, їхнє трепетне багатоголосся наближалося до кульмінації, стаючи дедалі гучнішим і гучнішим – аж поки врешті-решт дириґент помахом руки випустив на волю останню оглушливу ноту цієї безтілесної музики так, що всі вісімнадцять тілесних музикантів просто перестали існувати. Громовиця у ля-бемоль мажорі. А тоді майже в суцільній тиші, майже в суцільній темряві почалося поступове затухання, дімінуендо, що крок за кроком, чвертьтонами, стишувалося до ледь чутного шепоту, до напівзникомого домінантакорду, що завис у повітрі (тоді як ще й далі можна було розрізнити пульсування п’ятичетвертного ритму), насичуючи потьмянілі секунди інтенсивністю очікування. Аж ось це очікування було винагороджене. Зненацька й вибухово зійшло сонце, а шістнадцятка водночас розродилася піснею:

Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало!

Пляшечко моя, навіщо ви мене декантували?

Всередині у тебе синє небо,

Й погода завжди гарна;

Бо

Немає жодної у світі білім Пляшки,

Як ця солодка й люба Пляшечка моя.

Ступаючи по п’ять кроків разом з іншими чотирмастами парами довкола Вестмінстерського абатства, Леніна й Генрі все ще танцювали в цілком іншому світі – теплому, барвистому, безкінечно дружньому світі святкової соми. Які були всі добрі, вродливі, чудові й веселі! «Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало...» Але Леніні й Генрі вже нічого не бракувало... Вони були всередині, тут і тепер – у безпечній утробі, де гарна погода, де вічно синє небо. А коли виснажені шістнадцятеро музик відклали вбік свої сексофони і з апарата синтетичної музики зазвучав найновіший повільний «Мальтузіанський блюз», вони, мабуть, перетворилися на ембріонів-близнюків, що лагідно погойдувалися на хвилях пляшкового океану з замінника крові.

— На добраніч, любі друзі. На добраніч, любі друзі. – Гучномовці завуальовували свої команди ввічливістю м’яких мелодій. – На добраніч, любі друзі...

Слухняно, разом з усіма іншими, Леніна й Генрі залишили будівлю. Депресивні зірки за цей час уже пройшли доволі довгий шлях у небесах. Але хоча розділовий екран світлових реклам уже великою мірою померкнув, ця молода пара ще й далі залишалася в щасливому невіданні стосовно ночі.

Друга доза соми, яку вони спожили за півгодини перед закриттям, вибудувала цілком непроникну стіну між реальним усесвітом і їхньою свідомістю. Так і не виходячи зі своїх пляшок, вони перетнули вулицю й піднялися ліфтом до кімнати Генрі на двадцять восьмому поверсі. Та попри всю свою запляшкованість і незважаючи на другу грамульку соми, Леніна не забула вжити всі протизаплідні заходи безпеки, згідно з нормативними вимогами. Роки інтенсивної гіпнопедії та Мальтуазіанських вправ тричі на тиждень, починаючи з дванадцяти років і до сімнадцятиріччя, зробили процедуру вживання цих заходів такою ж автоматичною й неуникною, як кліпання очима.

— О, якраз нагадала собі, – мовила вона, виходячи з ванної кімнати, – Фанні Краун хотіла довідатися, де ти знайшов той симпатичний зелений патронташ-кулішницю, який ти мені дав.

ЧАСТИНА 2

Що другого четверга в Бернарда були дні Солідарної служби. Після ранньої вечері в Афродітеумі (куди згідно з Другим параграфом статуту було обрано нещодавно Гельмгольца) він попрощався зі своїм приятелем і, зупинивши на даху таксі, звелів водієві летіти до Фордзонівської громадської співальні. Апарат піднявся на кілька сотень метрів, а тоді розвернувся на схід, і ось уже Бернардовим очам відкрилася величезна і прекрасна будівля співальні. Освітлені прожекторами всі триста двадцять метрів штучного каррарського мармуру виблискували своєю сліпучою білосніжністю понад Ладгейтським пагорбом; з кожного кута платформи для гелікоптерів здіймався, виблискуючи малиновим сяйвом на тлі нічного неба, височенний символ «Т», а з отворів двадцяти чотирьох золотистих сурм гриміла врочиста синтезована музика.

— Чорт, я запізнився, – буркнув собі під ніс Бернард, побачивши годинник співальні Біґ-Генрі. І справді, коли він розраховувався з таксистом, Біґ-Генрі почав уже відбивати час.

— Форд, – пролунав з усіх золотистих сурм потужний бас. – Форд, Форд, Форд... – Дев’ять разів. Бернард побіг до ліфта.

Велика аудиторія для святкувань Дня Форда та інших масових Громадських співів містилася в партері будинку. Над нею розташувалося сім тисяч кімнат, по сотні на кожному поверсі, в яких кожні два тижні відбувалися служби Солідарних груп. Бернард спустився на тридцять третій поверх, квапливо побіг уздовж коридору, якусь мить постояв, вагаючись, перед дверима до кімнати 3210, а тоді, набравшись відваги, відчинив їх і ввійшов досередини.

Слава Форду! Він був там не останній. Три стільці з дванадцяти, що стояли довкола круглого столу, були ще не зайняті. Якомога непомітніше він умостився на найближчому з них і наготувався зустрічати з насупленим виглядом тих, що прийдуть ще пізніше.

Дівчина ліворуч повернулася до нього й запитала:

— В яку гру ти грав сьогодні? Перешкоди чи Електромагнітку?

Бернард зиркнув на неї (О, Форде! То була Морґана Ротшильд) і мусив, почервонівши, зізнатися, що не грав у жодну. Морґана ошелешено вирячилася на нього. Запала незручна тиша.

Тоді вона демонстративно відвернулася вбік, звернувшися до спортивнішого на вигляд чоловіка, що сидів ліворуч од неї.

«Гарний початок Солідарної служби», – подумав із жалюгідним виглядом Бернард, наготувавшись до чергового провалу в намаганні досягти спокути і примирення. Якби ж то він уважніше роздивився навколо, замість того щоб квапливо падати на найближчий стілець! Міг би тоді сісти поміж Фіфі Бредлоу і Джоанною Дізель. А він натомість узяв і сліпо вмостився біля Морґани. Морґани! О, Форде! Оті її чорні бровища... радше одне бровище... бо вони сходяться в неї на переніссі. О, Форде! А праворуч була Клара Детердінґ. Це правда, що Кларині брови не сходилися на переніссі. Але вона була аж занадто пневматична. Тоді як Фіфі і Джоанна були те, що треба. Пухкенькі, біляві, не затовсті... Але між ними всілося оте хамло, Том Кавагучі.

Останньою прийшла Сароджіні Енґельс.

— Ти запізнилася, – суворо дорікнув їй президент групи. – Щоб більше цього не було.

Сароджіні вибачилася і хутенько вмостилася поміж Джимом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Група тепер була в повному складі, її солідарне коло довершене і бездоганне. Чоловік, жінка, чоловік, і так далі кільцем нескінченних видозмін довкола столу. Дванадцятеро душ, готових стати одним цілим, зійтися, злитися, розчинитися своїми дванадцятьма окремішніми ідентичностями в одному великому єстві.

Президент підвівся, осінив себе знаком «Т» і, увімкнувши синтетичну музику, випустив на волю під акомпанемент неголосного і невтомного барабанного бою цілий ансамбль інструментів – квазідухових і суперскрипкових, – що почали безперестанку й тужливо повторювати коротку й неймовірно щемливу мелодію першого Солідарного гімну. Знову і знову – і ви вже не вухом сприймали цей пульсуючий ритм, а діафрагмою; передзвін і голосіння цих повторюваних циклічно гармоній проникали вже не в мозок, а прямо в нутрощі, сповнені жаги і співпереживань.

Президент знову осінив себе знаком «Т» і сів на місце. Розпочалася служба. Освячені таблетки соми було покладено на центр столу. Любовну чашу соми з полуничним морозивом передавали з рук у руки, і дванадцять уст прикладалися до неї зі словами: «Я п’ю за своє знищення». А тоді під акомпанемент синтетичного оркестру всі заспівали Перший солідарний гімн.

О, Форде, нас дванадцять; та нехай Ми як одна ріка всі канемо у Лету;

І разом понесемося ми в Рай

Твоїм стрімким сліпучим Драндулетом.

Дванадцять тужливих строф. А тоді любовна чаша вдруге пішла по колу. «Я п’ю за Велике Єство», – повторювали гості нові слова. Тоді всі випили з чаші. Музика не стихала ні на мить. Лунав бій барабанів. Ридання й протиставлення гармоній ставали просто одержимими, розтоплюючи нутрощі. Всі заспівали Другий солідарний гімн.

Прийди, Єство Велике, друже наш,

І розчини дванадцять у одному!

Ми вмерти хочемо для вищого життя,

Щоб повернутися назад додому.

І знову дванадцять строф. Вже почала відчуватися дія соми. Очі заіскрилися, щоки розпашілися, внутрішнє світло всесвітньої щедроти проявилося на кожному обличчі щасливими, привітними усмішками. Навіть Бернард почав потроху відтавати. Коли Морґана Ротшильд повернулася й сяйнула до нього усмішкою, він також спробував їй усміхнутися. Але ж те бровище, те чорне здвоєння... на жаль, воно ще й далі там було; він просто не міг ним знехтувати, хоч як намагався. Він ще не аж настільки відтанув. Можливо, якби він сидів між Фіфі і Джоанною... Ось уже втретє пустили по колу любовну чашу. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – проголосила Морґана Ротшильд, бо саме надійшла її черга ініціювати цей круговий обряд. Вона сказала це голосно і збуджено. Тоді випила й передала чашу Бернардові. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – повторив він, щиро намагаючись відчути, що це Пришестя неминуче; але бровище не давало йому спокою, а Пришестя, на його думку, було справою страшенно далекого майбутнього. Він випив і передав чашу Кларі Детердінґ. «Знову буде провал, – промайнула в його голові думка. – Я знав, що так буде». Але він зібрав усі сили в кулак, щоб сяйнути усмішкою.

Любовна чаша завершила чергове коло. Президент підніс руку й подав сиґнал; хор заспівав Третій солідарний гімн.

Відчуй прихід Великого Єства!

Радій і радісно вмирай!

Бо я є ти, а ти є я!

Бий, барабане, музичко, грай!

Один рядок змінював собою другий, а голоси тремтіли від дедалі інтенсивнішого збудження. Відчуття неминучості Пришестя пронизувало повітря електричним струмом. Президент вимкнув музику, і після останньої ноти фінальної строфи запала абсолютна тиша – тиша напруженого очікування, що пульсувало й вібрувало своїм наелектризованим існуванням. Президент простягнув руку; і раптово над їхніми головами пролунав Голос, глибокий і потужний Голос, мелодійніший за будь-який звичайний людський голос, багатший, тепліший, насичений любов’ю, жагою і співчуттям, розкішний, таємничий, надприродний Голос. Дуже поволі, затихаючи і стаючи дедалі басовитішим, він вимовив: «О, Форде, Форде, Форде». Відчуття тепла трепетно поширилося від сонячного сплетіння до найдальших кінчиків тіл усіх слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі їхні нутрощі заворушилися, немовби почали жити своїм окремим життям. «Форде!» – розчинялися вони; «Форде!» – танули й танули. Аж ось раптово тон змінився.

— Слухайте! – сповістив сурмою Голос. – Слухайте! – Вони прислухалися. Голос після паузи стишився до шепоту, але цей шепіт був якийсь пронизливіший від найгучнішого крику. – Ступні Великого Єства, – шепотів він, повторюючи слова: – Ступні Великого Єства. – Шепіт став ледь чутний. – Ступні Великого Єства на сходах. – І знову запала тиша; а очікування, що на якусь мить ослабло, знову стало напруженим, і це напруження нагніталося, нагніталося, майже до точки розриву. Ступні Великого Єства – о, вони їх чули, вони їх чули, ступні м’яко спускалися сходами, підходили чимраз ближче і ближче, спускаючись невидимими сходами. Ступні Великого Єства. І раптом напруга сягнула точки розриву. Морґана Ротшильд вирячила очі, роззявила рота, а тоді скочила на ноги.

— Я чую його, – заволала вона. – Я чую його.

— Він наближається, – крикнула Сароджіні Енґельс.

— Так, він наближається, я його чую. – Фіфі Бредлоу і Том Кавагучі одночасно зірвалися зі своїх місць.

— О, о, о! – невиразно засвідчила Джоанна.

— Він приходить! – зарепетував Джим Бокановський.

Президент нахилився й одним доторком запустив несамовитий дзвін тарілок і вереск міді, гарячкове гупання томтомів.

— О, він приходить! – заверещала Клара Детердінґ. – Ай! – вискнула вона, немовби їй різали горло.

Відчуваючи, що настав час і йому щось учинити, Бернард також зірвався з місця і закричав:

— Я його чую. Він приходить.

Але це було неправдою. Нічого він не чув, і ніхто до нього не приходив. Ніхто... попри всю цю музику, попри загальну екзальтованість. Але він розмахував руками й вигукував щось разом з усіма; а коли всі інші почали витанцьовувати якусь джиґу, тупаючи й човгаючи ногами, він також затанцював і зачовгав.

Вони пішли по колу, кільцеподібною танцювальною процесією, поклавши руки на стегна попереднього танцюриста, накручуючи коло за колом, співаючи в унісон, тупаючи ногами в ритмі музики, відбиваючи цей ритм руками, ляскаючи ними по сідницях того, хто був попереду; дванадцять пар рук, що ляскали, немов одна; дванадцять пар сідниць, що глухо озивалися на це ляскання, немов одна. Дванадцятеро в одному, дванадцятеро в одному. «Я чую Його, я чую, як Він приходить». Музика набирала темпу; дедалі швидше тупотіли ноги, чимраз хутчіш і хутчіш відбивали ритм руки.

Аж ось раптово зарокотав гучний синтетичний бас, виспівуючи слова, що проголошували наближення злиття-примирення й остаточної кульмінації солідарності, пришестя дванадцятьох-в-одному або втілення Великого Єства. «Оргія-поргія», – виводив потужно він на тлі томтомів, що й далі вибивали свій гарячковий барабанний дріб:

Оргія-поргія, Форд і потіха,

Цьомки юначкам, не знатимем лиха.

Хлопці й дівчата зіллються в одному,

Оргія-поргія краща за сому!

— Оргія-поргія, – підхопили танцюристи літургійний рефрен, – Оргія-поргія, Форд і потіха, цьомки юначкам...

Вони співали, а світло поволі згасало... згасало і водночас ставало теплішим, насиченішим, червонішим, аж поки вони вже всі витанцьовували в темно-червоному присмерку, притаманному складові ембріонів. «Оргія-поргія...» У цій утробній пітьмі кривавого кольору танцюристи ще якийсь час рухалися по колу, невтомно відбиваючи цей нескінченний ритм. «Оргія-поргія...» Аж ось коло почало розпадатися, розриватися, дробитися на окремі частинки, котрі скуповували диванчики, що оточували – коло в колі – стіл і довколишні стільці. «Оргія-поргія...» Проникливий цей Голос і далі м’яко наспівував і вуркотів; здавалося, що в цих червонавих сутінках якийсь велетенський чорний голуб лагідно ширяв над танцюристами, що лежали тепер там долілиць або горілиць.

Вони стояли на даху; Біґ-Генрі щойно відспівав одинадцять разів. Ніч була спокійна й тепла.

— Було чудесно, правда? – мовила Фіфі Бредлоу. – Просто чудесно, правда ж? – Вона поглянула на Бернарда з виразом абсолютного захоплення, але захоплення, в якому вже не було місця жодній схвильованості або збудженню... адже якщо ви збуджені, то ви ще не до кінця вдоволені. Вона ж світилася спокійним екстазом досягнутої наповненості, вмиротвореності, не просто пустопорожнім пересиченням і спустошеністю, а врівноваженістю існування, заспокоєною і збалансованою життєвою енергією. Насичений і невичерпний спокій. Адже Солідарна служба не тільки брала, але й давала, вичерпувала, щоб наповнити. Фіфі сягнула повноти і досконалості, вона вже була не просто собою, а чимось значно більшим. – Ну, скажи, хіба ж це не було чудесно? – наполягала вона, дивлячись на Бернарда очима, що світилися надприродним сяйвом.

— Так, це було чудесно, – збрехав він, дивлячись убік; вираз її преображенного обличчя був одночасно звинуваченням йому й іронічним нагадуванням про його власну відокремленість.

Він відчував не менш жалюгідну ізольованість тепер, як і тоді, коли почалася служба, – навіть ще більшу ізольованість через оцю нічим не заповнену пустку, нічим не погамований голод. Відділений і непримиренний, тоді як усі інші змогли розчинитися у Великому Єстві; самотній навіть у Морґаниних обіймах – фактично ще самотніший, ще безнадійніше одинокий, ніж будь-коли у своєму житті. Виринувши з того темно-червоного присмерку й опинившись у звичному сяйві електроламп, він відчув, як його комплекс неповноцінності сягнув своєю інтенсивністю рівня нестерпного болю, що агонізує. Він був абсолютно жалюгідний і нещасний, причому цілком можливо (у цьому звинувачувало його сяйво її очей), можливо, він сам у цьому був винний. – Просто чудесно, – повторив він; але йому з голови ніяк не зникало те кляте Морґанине бровище.

РОЗДІЛ 6

ЧАСТИНА 1

Дивний, дивний, дивний – ось який був вердикт Леніни стосовно Бернарда Маркса. Такий дивний, що впродовж кількох наступних тижнів вона не раз замислювалася над тим, чи не змінити свою думку і замість вакацій у Нью-Мексико полетіти натомість на Північний полюс разом із Беніто Гувером. Біда була лише в тому, що на Північному полюсі для неї не було вже нічого нового, бо вона його відвідала минулого літа з Джорджем Едзелем, і що найгірше, там було досить паскудно. Не було чим зайнятися, а готель виявився безнадійно старомодним – без телевізора у спальнях, без органу ароматів, нічого там не було, крім застарілої синтетичної музики, та ще й на сотню гостей не більше двадцяти п’яти полів для ескалаторного сквошу. Ні, де-де, але на Північному полюсі ноги її більше не буде. А ось в Америці вона досі була тільки раз. Та й то було якесь непорозуміння! Дешевенькі вихідні в Нью-Йорку – з ким то було: з Жан-Жаком Хабібулою чи з Бокановським Джонсом? Вона вже й не пригадувала. Та й яке це, зрештою, мало значення. Її дуже приваблювала перспектива полетіти знову на Захід, та ще й на цілий тиждень. Ба більше, принаймні три дні з цього тижня вони проведуть у Дикунській резервації. Мабуть, не більше півдюжини людей з Центру побувало всередині Дикунської резервації. Бернард, що був альфа-плюсовим психологом, належав до тих небагатьох відомих їй людей, які мали право на отримання дозволу. Для Леніни це була унікальна нагода. Але, з другого боку, Бернардова химерність була також така унікальна, що Леніна починала вагатися, розмірковуючи фактично над тим, чи не ризикнути й полетіти знову на Полюс разом із тим кумедним старим Беніто. Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард...

— Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом.

— Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий.

Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді можна робити на самоті? (Крім, звісно, готування до сну: але ж не можна тільки цим і займатися весь час.) Справді, ну що можна робити? Майже нічого. Той перший день, який вони провели разом, був дуже дивний. Леніна запропонувала поплавати в заміському клубі «Токі», після чого повечеряти в «Оксфорд Юніоні». Але Бернард подумав, що там буде забагато народу. Ну, то може зіграти раунд електромагнетичного ґольфу в Святого Андрія? І знову ні: на думку Бернарда, електромагнетичний ґольф – це марнування часу.

— А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна.

Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу.

— Вдвох із тобою, Леніно.

— Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч.

Бернард почервонів і відвернувся.

— Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він.

— Поговорити? Але про що?

Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час.

Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії.

— Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із самою); і попри всю свою депресію він навідріз відмовився спожити бодай напіграмульку малинового пломбіру, який вона запропонувала. – Волію бути самим собою, – буркнув він. – Пригніченим, але самим собою. А не веселим, але кимось іншим.

— Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості.

Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку.

— Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми.

— Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір.

Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами.

— Подивися, – звелів він.

— Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання.

— ...всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди...

Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм.

— Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас.

— Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися.

— А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно?

Але в Леніни з очей бризнули сльози.

— Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони...

— Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні!» І я теж. А я б до біса волів би таким не бути!

Леніна була приголомшена таким блюзнірством.

— Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш?

— Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення.

— Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі.

— Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною?

— Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі.

Він розреготався:

— Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма.

— Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати.

— Тобі не подобається бути зі мною?

— Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці.

— Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш?

— Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого.

І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань.

Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася.

Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено.

— Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється.

— Тобі вже краще? – наважилася вона запитати.

У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди.

«Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний».

За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.

— Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися?

Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо.

— Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги.

— Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль.

«Як м’ясо», – подумав він.

Вона трохи збентежено глянула на нього.

— Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька?

Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса».

— Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів?

— Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом».

Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною.

— Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше.

— Інакше? А як ще можна було кінчати?

— Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він.

Леніна була спантеличена.

— Не відразу, не першого ж дня.

— Але що тоді?..

Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню.

— ...випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова.

Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку.

— Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона.

— Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію.

— Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна.

— Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги?

— Бернарде!

Але Бернарда це не зупинило.

— Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання.

— Наш Форд любив немовлят.

Він навіть не звернув на це уваги.

— Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно.

— Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна.

— Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати.

— Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні?

— О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою.

— А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник.

— Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим.

ЧАСТИНА 2

Затримавшись на мить біля дверей Директорового кабінету, Бернард набрав повні груди повітря й розправив плечі, наготувавшись зіштовхнутися з неприязню й осудом, що безсумнівно очікували його там. Він постукав і ввійшов.

— Прошу завізувати дозвіл, пане Директоре, – сказав він якомога безтурботніше й поклав документ на письмовий стіл.

Директор похмуро зиркнув на Бернарда. Але на дозволі вгорі була печатка офісу Світового контролера, а знизу чорнів виразний підпис самого Мустафи Монда. Не було до чого причепитися. Директор не мав вибору. Він поставив свої ініціали – дві маленькі ледь помітні буквочки, що жалюгідно притулилися під Мустафою Мондом, – і вже було збирався повернути дозвіл без жодного коментаря чи побажань щасливої дороги («Хай Форд береже!»), коли раптово придивився до того, що було написано в дозволі.

— Резервація в Нью-Мексико? – перепитав він, і тон, яким він це сказав, а також вираз його обличчя, коли він поглянув на Бернарда, були сповнені збентеженого подиву.

Не менш здивований Бернард кивнув. Запала мовчанка.

Директор відхилився на спинку крісла й насупив брови.

— Коли ж це було? – запитав він не так Бернарда, як самого себе. – Мабуть, років зо двадцять тому. Скоріше навіть двадцять п’ять. Я був десь твого віку... – Він зітхнув і похитав головою.

Бернард почувався вкрай ніяково. Щоб такий виважений, такий бездоганно правильний чоловік, як Директор, міг припуститися такої грубої помилки! Бернардові хотілося сховати своє обличчя, вибігти геть з кімнати. І не тому, що він сам вважав вартим осуду бажання людей згадувати далеке минуле; це було одне з тих гіпнопедичних упереджень, якого він уже цілком позбувся (принаймні так він сам гадав). Його примусило ніяковіти розуміння того, що Директор на його очах раптово вчинив щось таке, що було заборонене і що той сам ніколи не схвалював. Що його до цього змусило, який внутрішній імпульс? Попри всю незручність ситуації Бернард нашорошив вуха.

— Мене привабила така сама думка, що й тебе, – сказав Директор. – Хотів подивитися на дикунів. Отримав дозвіл у Нью-Мексико й поїхав туди під час літньої відпустки. З дівчиною, яку я тоді мав. Вона була бета-мінусова, і здається (він заплющив очі), здається, в неї було жовте волосся. У будь-якому разі вона була пневматична, ох, яка пневматична; це я добре пригадую. Ну, отже ми туди поїхали, дивилися на дикунів, їздили верхи на конях і таке інше. А тоді... це вже був майже останній день моєї відпустки... тоді... ну, вона загубилася. Ми поїхали в ті кляті гори, там було страшенно спекотно і гнітюче, і після обіду ми полягали спати. Принаймні я заснув. А вона в цей час пішла, мабуть, прогулятися, сама. У всякому разі, коли я прокинувся, її там не було. І тут почалася жахлива гроза, такої я ще не бачив. Грім, блискавки, дощ як з відра; коні зірвалися з припон і повтікали геть; а я спіткнувся і впав, намагаючись їх упіймати, й розбив собі коліно, тож ледве міг пересуватися. Але я й далі шукав, кричав і знову шукав. Але її ніде не було видно. Тоді я подумав, що вона, мабуть, сама подалася до нашого притулку. Тож я поповз у долину тим самим шляхом, яким ми туди прийшли. Моє коліно сіпалося від болю, до того ж я загубив десь свою сому. Я повз так багато годин. Лише після опівночі я нарешті дістався притулку. Але її там не було; її там не було, – повторив Директор. Запала тиша. – Ну, – озвався він урешті-решт, – наступного дня ми вирушили на пошуки. Але так і не змогли її знайти. Вона могла впасти в якийсь глибокий яр; або ж на неї міг напасти гірський лев. Фордзна. Але це було жахіття. Мене це страшенно тоді засмутило. Більше, ніж належалось би, мушу зізнатися. Бо, зрештою, з будь-ким міг би статися такий нещасний випадок; та й суспільний організм залишається цілісним попри те, що міняються окремі його компоненти і клітини. – Але ця гіпнопедична розрада була, мабуть, не надто переконлива. Директор похитав головою й додав неголосно: – Мені це й далі інколи сниться. Сниться, як я прокидаюся від тих розкотів грому й бачу, що її немає; як я шукаю й шукаю її намарне під деревами. – Він знову замовк, занурившись у спогади.

— Ви, мабуть, пережили жахливий шок, – майже заздрісно припустив Бернард.

Почувши його голос, Директор раптом усвідомив, де він перебуває; він кинув винуватий погляд на Бернарда й відвернув очі, густо почервонівши; ще раз зиркнув на нього з підозрою, а тоді сердито буркнув, намагаючися зберегти гідність:

— Тільки не подумай, що в мене з цією дівчиною були якісь непристойні стосунки. Жодних емоцій, жодних тривких зв’язків. Це були абсолютно нормальні і здорові взаємини. – Він подав Бернардові дозвіл. – Я справді не знаю, чого примусив тебе вислуховувати цю банальну і нудну історію. – Розлючений сам на себе за те, що вибовкав таку скандальну таємницю, він вилив свою лють на Бернарда. Його погляд став відверто недоброзичливий. – І користуючись цією нагодою, містере Маркс, – гаркнув він, – я мушу сказати, що мене зовсім не тішать повідомлення стосовно вашої поведінки в позаурочні години. Ви можете сказати, що це не моя справа. Але ні. Я мушу дбати про добре ім’я Центру. Мої працівники мають бути поза будь-якими підозрами, особливо ті, що належать до найвищих каст. Альфи не зумовлені несвідомо проявляти інфантильність у своїх емоціях і поведінці. Але це не означає, що вони не мають докладати до цього додаткових зусиль. Вони зобов’язані бути інфантильними, навіть якщо в них немає до цього схильності. Отож, містере Маркс, я даю вам суворе попередження. – Директорів голос тепер аж тремтів від обурення, праведного й неупередженого... адже воно було виразом не його особистого, а загальногромадського несхвалення. – Якщо я бодай ще раз почую про відхилення від належних стандартів інфантильного етикету, я попрошу перевести вас до філії нашого Центру... найвірогідніше в Ісландію. Гарного вам дня. – Він перекрутився у своєму кріслі, взяв ручку і почав щось писати.

«Це буде йому уроком», – подумки втішився він. Але тут він помилився. Адже Бернард залишив кабінет з бундючним і переможним виглядом, гримнувши за собою дверима й думаючи про те, як відважно він зміг протистояти звичному порядкові речей; його окриляло п’янке усвідомлення власної значущості й важливості. Навіть думка про залякування й шантаж його зовсім не бентежила, була радше тонізуючою, аніж гнітючою. Він відчував себе достатньо сильним для того, щоб зустріти й подолати будь-які труднощі, навіть пов’язані з загрозою переведення в Ісландію. І ця його впевненість посилювалася переконаністю в тому, що йому насправді зовсім не доведеться щось долати. Нікого не стануть кудись переводити за ось такі дрібнички. Ісландія була звичайною погрозою. Вельми заохочувальною й життєдайною погрозою. Прямуючи коридором, він навіть почав насвистувати.

Цього вечора він у доволі героїчних термінах описав свою розмову з Директором ІЗЦ:

— Після чого, – сказав він на завершення, – я просто порадив йому залишатися в бездонному минулому й вийшов геть з кімнати. Ось і все.

Він очікувально глянув на Гельмгольца Ватсона, сподіваючись отримати винагороду співчуття, підбадьорення, захоплення. Але не почув від нього жодного слова. Гельмгольц сидів собі мовчки, втупившись у підлогу.

Йому подобався Бернард; він був йому вдячний за те, що це був єдиний з його знайомих, з яким він міг обговорювати важливі для себе теми. І все ж таки були в Бернардові й такі речі, які він просто ненавидів. Скажімо, оця хвалькуватість, яку постійно змінювало почуття приниження й жалю до самого себе. Або ж ця прикра звичка розмахувати кулаками після бою, демонструючи запізнілу відвагу. Він цих речей просто не зносив – саме тому, що в цілому Бернард йому подобався. Спливали секунди. Гельмгольц і далі не відривав очей від підлоги. І Бернард раптом почервонів і відвернувся.

ЧАСТИНА 3

Подорож минула без особливих пригод. Ракета «Блю Пасифік» прибула на дві з половиною хвилини раніше в Новий Орлеан,

тоді затрималася на чотири хвилини через торнадо над Техасом, але піймала сприятливий повітряний потік на 95-му меридіані західної довготи і приземлилися в Санта-Фе лише на сорок секунд пізніше від розкладу.

— Сорок секунд затримки впродовж шести з половиною годин перельоту. Непогано, – визнала Леніна.

Цієї ночі вони спали в Санта-Фе. Готель був чудовий – незрівнянно кращий, скажімо, за той огидний «Аврора-Бора-Палац», в якому Леніна так намучилася минулого літа. У кожній спальні тут було рідке повітря, телевізор, киплячий розчин кофеїну, гарячі контрацептиви й вісім різновидів пахощів. Коли вони ввійшли в залу, там працював автомат синтетичної музики – що ще можна було бажати! Оголошення в ліфті повідомляло про те, що в готелі є шістдесят кортів з ракетками для ескалаторного сквошу, а в парку можна грати одночасно в Гольф із перешкодами й електромагнетичний ґольф.

— Та тут просто чудово, – вигукнула Леніна. – Я вже б нікуди звідси й не їхала. Шістдесят кортів для ескалаторного сквошу....

— У резервації не буде жодного, – попередив її Бернард. – Ні пахощів, ні телевізора, навіть гарячої води не буде. Якщо побоюєшся, що цього не витримаєш, можеш залишатися тут, поки я повернуся.

Леніна відчула себе ображеною:

— Звичайно, я все витримаю. Я тільки сказала, що тут чудово, бо... ну, бо проґрес – це чудова річ!

— П’ятсот повторень щотижня від тринадцяти до шістнадцяти років, – втомлено пробурмотів Бернард, немовби сам до себе.

— Що ти сказав?

— Сказав, що проґрес – чудова річ. Тому тобі й не треба відвідувати резервацію, хіба що ти насправді цього хочеш.

— Але я хочу.

— Ну, то й добре, – сказав Бернард, і це прозвучало майже як погроза.

Дозвіл мав ще підписати Комендант резервації, тож наступного ранку в належний час вони прийшли до його офісу. Епсилон-плюсовий негритянський портьє взяв Бернардову картку, і їх майже відразу запросили всередину.

Комендант був білявим і широколицим альфа-плюсом, низькорослим, червонощоким і кругловидим, з широкими плечима і гучним бубнявим голосом, чудово пристосованим для цитувань гіпнопедичних постулатів. Він був невичерпним джерелом недоречної інформації і непроханих порад. Варто було йому почати щось бубоніти, і його вже ніхто не годен був зупинити.

— ...п’ятсот шістдесят тисяч квадратних кілометрів Резервації, поділених на чотири окремі дільниці, кожна з яких оточена колючим дротом під високою напругою.

Саме цієї миті, без жодної видимої причини, Бернард раптово пригадав, що залишив удома в спальні відчинений кран з одеколоном.

— ...струм до якого надходить з гідроелектростанції Великого Каньйону.

«Влетить мені в серйозну копієчку, заки я повернуся назад. – Бернард уявив собі стрілку ароматометра, що повзе собі довкола циферблата коло за колом, невтомно, мов мураха. – Треба негайно зателефонувати Гельмгольцові Ватсону».

— ...понад п’ять тисяч кілометрів колючого дроту під напругою в шістдесят тисяч вольт.

— Та що ви кажете, – ввічливо озвалася Леніна, не маючи найменшого уявлення, про що говорить Комендант, але припускаючи з того, яку драматичну паузу витримав він, що треба якось відреаґувати. Коли Комендант розпочав свій монолог, вона непомітно проковтнула півграмульки соми, тож тепер могла собі безтурботно сидіти, нічого не слухаючи, ні над чим не замислюючись, а просто втупившись своїми величезними синіми очима в Комендантове обличчя з виразом абсолютного захоплення.

— Якщо доторкнутися до огорожі, смерть настає миттєво, – врочисто проголосив Комендант. – Утекти з Дикунської резервації неможливо.

Бернард ухопився за слово «втекти».

— Можливо, – мовив він, піднімаючись з крісла, – нам також уже варто вирушати звідси. (Маленька чорна стрілочка повзла метушливою комахою, відраховуючи час і пожираючи його гроші).

— Неможливо, – повторив Комендант, помахом руки примушуючи Бернарда сісти назад на місце, і той мусив підкоритися, адже на дозволі ще й досі не було Комендантового підпису. – Ті, хто народився в Резервації... а не забувайте, моя люба панночко, – додав він, хтиво поглядаючи на Леніну і стишивши голос до непристойного шепоту, – не забувайте, що в Резервації діти й досі народжуються, так, справді народжуються, хоч як відразливо це може звучати... – (Він сподівався, що, зачепивши таку скандальну тему, змусить Леніну зашарітися; але вона тільки всміхнулася з удаваним розумінням і вимовила: «Та що ви кажете!» Розчарований Комендант продовжив свою оповідь.) – Отже, тим, хто, повторюю, народився в Резервації, судилося тут і померти.

Судилося померти... Щохвилини децилітр одеколону. Шість літрів за годину.

— Можливо, – вдався до чергової спроби Бернард, – нам уже...

Нахилившись уперед, Комендант постукав по столу вказівним пальцем.

— Ви можете запитати, яке населення Резервації. І я вам відповім, – переможно мовив він, – я відповім, що нам це невідомо. Можемо тільки здогадуватися.

— Та що ви кажете?

— Отож бо я й кажу, люба панночко.

Шість помножити на двадцять чотири... ні, фактично шість помножити на тридцять шість. Бернард поблід і аж тремтів від нетерплячки. Але бубнявий монолог невблаганно продовжувався.

— ...біля шістдесяти тисяч індіанців і метисів... цілковиті дикуни... вряди-годи роблять візити наші інспектори... поза тим жодних контактів з цивілізованим світом... і далі дотримуються своїх осоружних звичаїв і обрядів... одружуються, якщо вам відомо, що це таке, люба панночко; заводять сім’ї... жодного зумовлювання... потворні забобони... християнство, тотемізм, культ предків... вимерлі мови, такі як зуні, іспанська або атабаскська... пуми, дикобрази й інші люті звірі... інфекційні хвороби... священики... отруйні ящірки...

— Та що ви кажете?

Нарешті вони змогли забратися геть. Бернард кинувся до телефону. Швидше, швидше; але минуло майже три хвилини, поки він зміг додзвонитися до Гельмгольца Ватсона.

— Таке враження, що ми вже серед дикунів, – нарікав він. – Що за некомпетентність!

— Прийми грамульку, – порадила Леніна.

Він відмовився, вважаючи, що краще вилити свою лють назовні. Врешті-решт, дякувати Форду, він додзвонився, і так, слухавку взяв Гельмгольц; Гельмгольц, якому він пояснив, що сталося, і який пообіцяв відразу піти й відразу закрутити кран, так, відразу, але також скористався нагодою, щоб повідомити Бернардові про те, що вчора ввечері сказав привселюдно Директор ІЗЦ...

— Що? Він шукає когось мені на заміну? – Бернардів голос затремтів від болю. – То це вже вирішено? І він згадав Ісландію? Справді згадав? О, Форде! Ісландію... – Він повісив слухавку й обернувся до Леніни. Його обличчя зблідло і мало абсолютно спантеличений вираз.

— У чому річ? – запитала вона.

— У чому? – Він важко опустився в крісло. – Мене збираються заслати в Ісландію.

У минулому він нерідко намагався уявити стан людини, яку піддають (без жодної соми і жодної підтримки, коли доводиться розраховувати лише на власні внутрішні резерви) якомусь великому випробуванню, якій завдають нестерпного болю і яку починають переслідувати; він навіть прагнув зазнати цих нещасть. Всього лише тиждень тому, в кабінеті Директора, він, як йому здалося, чинив героїчний опір, коли стоїчно, не зронивши ані словечка, сприйняв усі, що випали на його долю, страждання. Директорові погрози, фактично, його окрилили, він відчув себе мало не на сьомому небі від радості. Але тепер він усвідомив, що все це сталося, бо він навіть не припускав, що ці погрози можуть здійснитися; він просто не вірив, що Директор ІЗЦ насправді забажає втілити їх у життя. І ось тепер, коли це все мало стати реальністю, Бернард був ошелешений. Жодного сліду не залишилося від його уявного стоїцизму, від його надуманої сміливості.

Він був розлючений на самого себе... яким він був ідіотом!., на Директора... як несправедливо з його боку не дати Бернардові останнього шансу, того останнього шансу, що його Бернард безсумнівно використав би належним чином. І ось Ісландія, Ісландія...

Леніна похитала головою.

— Те, що буде і було, лиш біду несе і зло, – зацитувала вона. – Я не хочу тих отрут, грам ковтну і буду тут.

Врешті-решт вона переконала його проковтнути чотири таблетки соми. Не минуло й п’яти хвилин, як про коріння й плоди ніхто вже і не згадував; життєрадісно розкривалися лише пелюстки теперішніх квітів. Надійшло повідомлення від портьє, що, згідно з наказом Коменданта, один з охоронців Резервації прилетів уже гелікоптером і очікує на даху готелю. Вони відразу ж піднялися туди. Їх там привітав окторон-гамма в зеленій уніформі, котрий одразу почав оголошувати їм програму на цей ранок.

Огляд з висоти пташиного польоту понад десятьох головних поселень-пуебло, а тоді м’яка посадка на обід у долині Малпаїс. Там був доволі зручний притулок, а місцеві дикуни в пуебло мали якраз святкувати свій літній фестиваль. Ідеальне місце для нічлігу.

Вони зайняли місця у вертольоті і злетіли вгору. За якихось десять хвилин вони вже перетинали кордон, що відділяв цивілізацію від диких племен. Ця загорожа, що творила бездоганну пряму лінію, цей геометричний символ тріумфу людських намірів, ця межа підносилася до верхів’я пагорбів і опускалася в долини, простиралася вздовж піщаних і соляних пустель, прорізала ліси, занурювалася у фіолетові глибини каньйонів, розколювала скелі, підкоряла гірські вершини і стелилася пласкими, наче стіл, поверхнями столових гір. А біля підніжжя загорожі подекуди була викладена мозаїка з білих кісток або лежав на рудуватій землі ще не розкладений остаточно труп, зазначуючи те місце, де до смертоносних дротів наблизився занадто близько випадковий олень або бичок, пума, дикобраз чи койот, або ж навіть ненажерливий ґриф-індичка, котрого принадив запах падла й котрий був покараний самоспаленням за дивними законами якоїсь вищої справедливості.

— Так досі й не навчилися, – сказав пілот у зеленій уніформі, показуючи на скелети, що лежали внизу на землі. – І вже й не навчаться, – додав він і зареготав, немовби засвідчуючи власну перемогу над убитими електрострумом тваринами.

Бернард також засміявся; після двох грамульок соми цей жарт йому чомусь видався дуже вдалим. Засміявся, а тоді майже відразу поринув у сон, і так уві сні й пролетів понад Таосом і Тесукі; понад Намбе, Пікерисом і Поаке, понад Зіа і Кочиті, понад Лаґуною, Акомою і Зачарованою Месою, понад Зуні, Сіболою й Охо Кальснте, прокинувшись нарешті, коли вертоліт уже приземлився. Леніна заносила валізи в невеличку квадратної форми хатинку, а вбраний у зелене окторон-гамма розмовляв про щось нерозбірливо з молодим індіанцем.

—  Малпаїс, – пояснив пілот, коли Бернард ступив на землю. – Це притулок. А по обіді в пуебло будуть танці. Він вас туди заведе. – Він показав на похмурого молодика-дикуна. – Має бути кумедно. – Він вишкірив зуби. – Тут усе, що вони роблять, кумедне. – На цих словах він видряпався в гелікоптер і запустив двигун. – Завтра повернуся. І пам’ятайте, – заспокоїв він Леніну, – що вони всі цілком безпечні; ці дикуни не завдадуть вам жодної шкоди. Їх тут так добре провчили хімічною зброєю, що вони в житті не наважаться на будь-які витівки. – Не перестаючи реготати, він увімкнув Гвинти гелікоптера, натиснув на газ і злетів у повітря.

РОЗДІЛ 7

Столова гора-меса нагадувала корабель, що застряг у протоці, засипаній порохом кольору лев’ячої гриви. Протока звивалася поміж прямовисних берегів, а навскоси від однієї з цих стрімких круч до другої пролягала зелена смуга: річка й довколишні луки. На носі цього кам’яного корабля, виглядаючи неподільною його часткою, таким собі геометрично вивіреним виходом на поверхню гірських закам’янілих порід, стояло пуебло Малпаїс. Височенькі будівлі, кожен горішній поверх яких був менший за долішній, здіймалися в синяву неба ступінчастими й обрізаними пірамідами. Біля підніжжя цих пірамід були розкидані низенькі будиночки, стіни яких перехрещувалися поміж собою, а з трьох боків це все закінчувалося прямовисним проваллям, що стрімко обривалося аж до рівнини. Декілька стовпів диму піднімалося перпендикулярними струменями в безвітряне повітря й там розчинялося.

— Дивно, – буркнула Леніна. – Дуже дивно. – Цим словом вона зазвичай висловлювала осуд. – Мені це не подобається. І той чоловік мені не подобається. – Вона показала на індіанця, котрого призначили бути їхнім провідником у пуебло. Відчувалося, що він відповідав їй взаємністю; навіть спина цього чоловіка, що йшов попереду, випромінювала ворожість, похмуру і презирливу.

— Крім того, – додала вона майже пошепки, – від нього смердить.

Бернард навіть не пробував це заперечити. Вони крокували далі.

Зненацька здалося, ніби все повітря ожило й завібрувало, немовби в його невидимих жилах невтомно стала пульсувати кров. Там нагорі, в Малпаїсі, пролунав бій барабанів. Їхні ноги самі почали рухатися в ритмі цього незбагненного серця; вони пришвидшили свої кроки. Так вони підійшли до підніжжя прямовисного стрімчака. Височенний корабель-меса нависав над ними, і до фальшборту його палуби було десь із сотню метрів.

— Краще б ми взяли сюди гелікоптер, – сказала Леніна, з ображеним виглядом дивлячись на голу стрімку кручу, що нависла над ними. – Ненавиджу ходити пішки. І коли стоїш на землі під скелею, стаєш таким маленьким.

Вони якийсь час просувалися в тіні меси, обійшли якийсь виступ, і там, у продовбаній водою ущелині, була драбина-трап, що вела вгору. Вони почали дряпатися нею. Це були дуже стрімкі сходи, що зиґзаґоподібно підіймалися поміж схилами яру. Іноді барабанний дріб ставав ледь чутним, а тоді раптом здавалося, ніби барабани гупають прямо за рогом.

Коли вже вони здолали майже половину шляху вгору, повз них пролетів орел, причому так близько, що вони відчули на обличчях прохолоду від помахів його крил. В одній з розколин лежала ціла купа кісток. Це все створювало гнітюче й химерне враження, а сморід від індіанця ставав дедалі огидніший. Урешті-решт вони видобулися з ущелини й опинилися під яскравим сонячним світлом. Верхівка меси нагадувала пласку камінну палубу.

— Це ніби вежа Чаринґ-Т, – утішено прокоментувала Леніна. Але їй не довелося надто довго радіти цій заспокійливій подібності. Почувши м’яке тупотіння ніг, вони озирнулися. Стежиною бігло двоє оголених до пояса індіанців, чиї темно-коричневі тіла були розмальовані білими смугами («наче заасфальтовані тенісні корти», пояснювала пізніше Леніна), а обличчя зовсім не по-людськи подзьобані яскраво-червоною, чорною й жовтою фарбою. В їхнє чорне волосся були вплетені лисяче хутро й червоні фланелеві стрічки. На плечах у них тріпотіли мантії з пір’я індиків; величезні пір’яні діадеми виклично майоріли понад їхніми головами. Кожен їхній крок відлунював брязканням і торохтінням срібних браслетів, важкого кістяного намиста й бірюзових коралів. Вони мовчазно бігли у своїх мокасинах з оленячої шкіри. Один із них тримав якийсь пір’яний віник; інші мали в руках щось подібне здалеку на три-чотири кільця товстої мотузки. Одна з мотузок почала якось химерно звиватися, і Леніна раптом побачила, що це були змії.

Чоловіки підбігали дедалі ближче; їхні чорні очі дивилися прямо на неї, але немовби не бачили, немовби не усвідомлювали її присутності. Змія, що почала було звиватися, знову обвисла, не подаючи, як і решта гадюк, жодних ознак життя. Чоловіки пробігли повз них далі.

— Мені це не подобається, — мовила Леніна. — Зовсім не подобається.

Ще менше їй сподобалося те, що побачила вона біля входу в пуебло, де їх залишив провідник, пішовши туди за інструкцією. Страшенний бруд, купи сміття, курява, собаки, мухи. Її обличчя викривилося від огиди. Вона затулила носа хустинкою.

— Як вони так можуть жити? – обурено й недовірливо вигукнула вона. (Це ж просто неможливо.)

Бернард по-філософськи знизав плечима.

— Ну, але ж вони, – пояснив він, – живуть ось так уже впродовж п'яти або шести тисяч років. Мабуть, за цей час уже звикли до цього.

— Але ж охайному жити – це Фордові служити, – наполягала вона.

— Так, а цивілізація – це стерилізація, – іронічним тоном виголосив Бернард друге гіпнопедичне гасло з елементарної гігієни. – Але ці люди ніколи не чули про господа нашого Форда, і вони не цивілізовані. Тому немає жодного сенсу в тому, щоб...

— Ой! – Вона схопила його за руку. – Дивися.

Якийсь напівголий індіанець страшенно повільно спускався драбиною з тераси сусіднього будинку – сходинка за сходинкою, з непевною обережністю старезної як світ людини. Його обличчя було чорне й пооране глибокими зморшками, нагадуючи обсидіанову маску. Беззубий рот запав усередину. Біля кутиків губ і на підборідді вилискували довгі волосинки щетини, що здавалася майже білою на тлі його чорнющої шкіри. Довжелезне патлате волосся звисало сивими пасмами довкола його обличчя. Його згорблене тіло було неймовірно виснажене й худе, шкіра й кості.

Він спускався неймовірно повільно, зупиняючись на кожному щаблі, перш ніж наважитися на черговий крок.

— Що з ним таке? – прошепотіла Леніна. Її очі були широко розплющені від жаху й подиву.

— Він просто старий, ось і все, – відповів якомога недбаліше Бернард. Це його також доволі вразило, але він намагався не подати виду.

— Старий? – перепитала вона. – Але ж і наш Директор старий; є багато старих людей; проте вони не такі.

— Це тому, що ми не дозволяємо їм такими ставати. Ми захищаємо їх від хвороб. Ми штучно збалансовуємо їхні внутрішні секреції, втримуючи юнацьку рівновагу. Не даємо співвідношенню магнію й кальцію опускатися нижче від того рівня, що буває у тридцятирічної людини. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо їхній метаболізм. Тому вони й не виглядають ось такими. А ще, – додав він, – тому, що більшість з них помирає, не доживаючи до віку цього старого. Майже незмінна молодість до шістдесятки, а тоді клац! – і кінець.

Але Леніна його не слухала. Вона не відводила очей від старого. Той страшенно поволі спускався вниз. Доторкнувся ногами землі. Обернувся. Його запалі очі були ще й досі надзвичайно ясні. Вони досить довго оглядали її без жодного виразу або здивування, так, ніби її там узагалі не було. А тоді цей згорблений стариган поволі прошкутильгав повз них і щез.

— Але ж це жахіття, – прошепотіла Леніна. – Як гидко. Краще б ми сюди не приходили. – Вона обмацала кишені в пошуках соми, але виявила, що цілком необачно залишила флакончик у притулку. Бернардові кишені також були порожні.

Леніні нічого не залишалося, як беззахисно споглядати всі ці малпаїсівські жахи. А їх накопичувалося дедалі більше. Видовище двох молодих жінок, які годували грудьми немовлят, примусило її почервоніти й відвернути вбік обличчя. Їй ще в житті не доводилося бачити таких непристойностей. Та ще й Бернард, замість того щоб тактовно знехтувати цю огидну живородну сцену, почав її відверто обговорювати. Тепер, коли вже вивітрився ефект соми, йому стало соромно за виявлену зранку в готелі слабкість, тож він аж зі шкіри пнувся, щоб продемонструвати свою силу й неортодоксальність.

— Які дивовижно інтимні стосунки, – нарочито зухвалим тоном мовив він. – А які внаслідок цього виникають інтенсивні почуття! Я часто думаю про те, скільки ми втрачаємо без матері. І ти, Леніно, можеш стільки втратити, так і не ставши матір’ю. Уяви, якби це ти сама сиділа тут із власним дитятком...

— Бернарде! Як ти можеш? – Її обуренню не було меж, але тут її увагу відволікла якась стара жінка з запаленими очима і хворобливою шкірою, що проходила повз них.

— Ходімо звідси, – почала вона благати. – Мені це не подобається.

Але тут з’явився їхній провідник, який підкликав їх кивком голови, а тоді повів за собою вузенькою вуличкою поміж будинками. Вони завернули за ріг. На купі сміття лежав здохлий пес; жінка з розпухлою від зоба шиєю шукала вошей у волоссі маленької дівчинки. Провідник зупинився біля драбини, підніс руку спочатку вгору, а тоді витягнув її горизонтально перед собою. Вони виконали його німу команду: видряпалися драбиною вгору, а тоді зайшли через дверний отвір, до якого вела драбина, у довгу і вузьку кімнату, доволі темну і просмерджену димом, смальцем і давно непраним одягом. В дальньому кінці кімнати був ще один дверний отвір, крізь який пробивався сонячний промінь і лунало дуже гучне і близьке гупання барабанів.

Вони переступили поріг і опинилися на широкій терасі. Внизу під ними був оточений високими будинками і заповнений індіанцями сільський майдан. Яскраві попони, пір’я в чорному волоссі, блиск бірюзи і темна шкіра, яка лоснилася від спеки. Леніна знову затулила носа хустинкою. У центрі майдану були дві округлі платформи, викладені з каміння і глини. Це, очевидно, були дахи якихось підземних приміщень, бо всередині кожної такої платформи був відкритий люк із драбиною, що вела кудись вниз, у пітьму. Звідти долинули звуки якоїсь підземної флейти, яку майже заглушив нещадний і невпинний бій барабанів.

Леніні сподобався цей барабанний дріб. Заплющивши очі, вона віддалася на поталу цим безперервним і м’яким грозовим розкатам, дозволила їм поступово оволодіти власного свідомістю, аж поки довкола неї вже не існувало нічого, крім цієї глибокої звукової пульсації. Це подіяло на неї заспокійливо, нагадуючи синтетичні музичні шуми під час Солідарних служб і святкувань Дня Форда. «Оргія-поргія», – прошепотіла вона сама собі. Ці барабани вибивали такі ж самі ритми.

Зненацька вибухнув спів. Сотні чоловічих голосів люто заволали жорстким металевим унісоном. Декілька протяжних нот і – тиша, громоподібна барабанна тиша; тоді пронизлива, мов іржання, жіноча відповідь дискантами. І знову барабани; а тоді чергове чоловіче підтвердження своєї глибинної дикунської змужнілості.

Дивно – це так. Це місце було дивним, як і ця музика, як і цей одяг, розпухлі від зоба шиї, шкірні хвороби і всі ці старі люди. А ось виконання – тут якраз нічого особливо дивного і не було.

— Це мені нагадує Громадські співи нижчих каст, – сказала вона Бернардові.

Та невдовзі це все почало значно менше нагадувати їй оті невинні заняття. Бо раптово з цих округлих підземель виповзла ціла купа якихось примарних чудовиськ. В огидних масках або розмальовані до цілковитої втрати будь-якої людської подоби, вони почали виконувати якийсь химерний кульгавий танець довкола майдану; коло за колом, виспівуючи і пританцьовуючи, коло за колом, щоразу дедалі швидше; барабани теж пришвидшили свій ритм, творячи гарячкову пульсацію у вухах глядачів; юрба почала підспівувати танцюристам, чимраз голосніше; заверещала якась жінка, за нею ще одна і ще, немовби їх різали; аж раптом головний танцюрист вистрибнув з кола, підбіг до великої дерев’яної скрині, що стояла скраю майдану, підняв покришку і видобув звідти двійко чорних змій. Юрба зарепетувала, а решта танцюристів побігли до нього, простягаючи руки. Він кинув змій тим, хто прибіг перший, а тоді дістав зі скрині інших гадюк. Він витягав звідти нових і нових зміюк – чорних, рудих і строкатих. А тоді вже танець набув зовсім іншого ритму. Вони всі рушили колом зі своїми зміями, роблячи м’які змієподібні рухи колінами і стегнами. Коло за колом. Тоді ватажок дав сиґнал, і всіх гадюк поскидали на землю посеред майдану; з підземелля виліз якийсь стариган і посипав їх кукурудзяним борошном, а з іншого люка виповзла жінка, що покропила їх водою з чорного глечика. Тоді той стариган підніс угору руку, і враз запала абсолютна і страхітлива тиша. Барабани припинили гупати, й саме життя немовби зупинилося назавжди. Старий показав на двійко люків, що слугували входами до підземного світу. І ось поволі, піштовхуваний невидимими руками знизу, з одного люка видобувся розмальований образ орла, а з другого – зображення оголеного чоловіка, прибитого цвяхами до хреста. Вони застигли в повітрі, немовби самі по собі, спостерігаючи за всіма довкола. Стариган плеснув у долоні. З натовпу вийшов ціком голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, хлопець років вісімнадцяти на вигляд, який зупинився перед старим чоловіком, схиливши голову і склавши руки на грудях. Старий осінив його хрестом і відвернувся. Хлопець почав поволі обходити довкола звивистого зміїного кубла. Він зробив одне коло, а тоді ще півкола, аж тут до нього з гурту танцюристів вийшов високий чоловік у масці койота, тримаючи в руках плетений шкіряний батіг. Хлопець ішов собі далі, немовби не усвідомлюючи присутності того чоловіка. Чоловік-койот підніс угору батіг; настала довга мить очікування, а тоді стрімкий рух, свист батога і його гучний ляскіт від зіткнення з плоттю. Тіло хлопцеве здригнулося; але він мовчки йшов далі, поволі й рівномірно. Койот уперіщив його знову і знову; з кожним ударом з натовпу виривався зойк, а тоді низький стогін. Хлопець не зупинявся. Він обійшов довкола вдруге,

втретє, вчетверте. Струмувала кров. Шосте коло, сьоме. Леніна раптом затулила лице руками й почала ридати.

— Годі вже, годі! – благала вона.

Але батіг невблаганно шмагав і шмагав. Минуло сьоме коло. Аж раптом хлопець захитався й, так і не зронивши жодного звуку, впав долілиць. Нахилившись над ним, старий доторкнувся його спини довгим білим пір’ям, підняв закривавлене пір’я вгору, щоб усі побачили, а тоді тричі потрусив його над зміями. Впало кілька краплин, і барабани зненацька видали цілу серію панічних звуків, що наздоганяли один одного; всі зарепетували. Танцюристи метнулися до змій, схопили їх і вибігли з майдану. Чоловіки, жінки, діти, весь цей натовп кинувся за ними вслід. За якусь хвилину майдан уже спорожнів, і тільки хлопець лежав там нерухомо й долілиць. З однієї хатини вийшли три підстаркуваті жінки, які піднесли його з землі, доклавши певних зусиль, а тоді занесли в будинок. Орел і розп’ятий на хресті чоловік якийсь час сторожили спорожніле пуебло; а тоді, немовби надивившись удосталь на все це, поволі занурились у свої люки і щезли в глибинах підземного пекла.

Леніна й далі не стримувала сліз.

— Яке жахіття, – повторювала вона, і всі Бернардові спроби її заспокоїти були намарні. – Яке жахіття! І ця кров! – Вона здригнулася. – Ой, ну чому ж я не маю соми!

З кімнати, що була всередині, долинуло тупотіння ніг.

Леніна навіть не поворухнулася, а просто сіла, затуливши лице долонями й нічого не бачучи. Лише Бернард озирнувся на тупіт.

Юнак, який вибіг на терасу, мав на собі індіанське вбрання; але його заплетене волосся було солом’яного кольору, очі він мав ясно-сині, а шкіру білу, хоч і засмаглу.

— Моє шанування, добродії, – привітався незнайомець бездоганною, хоча й трохи старомодною мовою. – Ви ж, мабуть, цивілізовані? Прибули з Іншого Місця, з-поза Резервації?

— Хто такий?.. – почав було здивовано Бернард.

Юнак зітхнув і похитав головою.

— Найнещасніший синьйор[1]. – А тоді, показавши на криваві плями посеред майдану, додав тремтячим від емоцій голосом: – Ви бачите прокляту пляму[2]?

— Грамулька соми краща за прокльони, – пробурмотіла Леніна, не розтуляючи долонь. – Чому я не маю соми!

— Це я мав би там бути, – вів далі юнак. – Чому мені не дозволили пожертвувати собою? Я пройшов би десять кіл... дванадцять, п’ятнадцять. А Палоугтіва витримав лише сім. Я міг би їм віддати вдвічі більше крові. Морська глибінь почервоніла б[3]. – Він широко розкинув руки, а тоді знов у відчаї опустив їх додолу. – Але мені відмовили. Їм не сподобався колір моєї шкіри й обличчя. І це так завжди. Завжди. – На очах юнака виступили сльози; він присоромлено відвернувся вбік.

Від здивування Леніна навіть забула про відсутність соми. Вона розтулила обличчя і вперше глянула на незнайомця.

— Тобто ти хотів би, щоб тебе відшмагали тим батогом?

Усе ще відвертаючись від неї, юнак ствердно кивнув.

— Заради пуебло... щоб пішов дощ і зросла кукурудза. І щоб догодити Пуконґу й Ісусові. А ще й довести, що я можу витримати біль без крику. Так, – його голос раптово зазвучав цілком інакше, він гордо розправив плечі й виклично задер угору підборіддя, – щоб показати всім свою мужність... Ой! – Він зойкнув і замовк, хапаючи ротом повітря. Вперше у своєму житті він побачив обличчя дівчини, чиї щоки не були кольору шоколаду або собачої шкіри, чиє волосся з хімічною завивкою було золотисто-каштанове, і котра дивилася на нього (яка дивовижна новина!) з доброзичливою зацікавленістю. Леніна всміхалася йому; який гарний хлопчина, думала вона, з таким насправді прекрасним тілом. Юнак зашарівся, опустив очі, тоді знову підніс їх на мить, побачив, що вона й далі йому всміхається, і це його так приголомшило, що він був змушений відвернутися вбік, удаючи, що пильно придивляється до чогось на протилежному кінці майдану.

Його відволікли настирні Бернардові запитання. Хто? Як? Коли? Звідки? Не відводячи очей від Бернардового обличчя (адже він так пристрасно жадав побачити Ленінину усмішку, що просто не наважувався на неї глянути), юнак спробував усе пояснити. Лінда і він... Лінда була його матір’ю (Леніну аж перекрутило, коли вона почула це слово)... були чужинцями у Резервації. Лінда прибула сюди з Іншого Місця дуже давно, перш ніж він народився, разом із чоловіком, який був його батьком. (Бернард нашорошив вуха). Вона пішла сама прогулятися в тих горах на півночі, впала зі стрімкого виступу й пошкодила собі голову. («Далі, далі», – схвильовано наполягав Бернард). Якісь мисливці з Малпаїсу знайшли її й занесли в пуебло. А того чоловіка, що був його батьком, Лінда більше ніколи не бачила. Його звали Томакін. (Так, Томас – це було ім’я Директора ІЗЦ.) Він, мабуть, полетів собі назад до Іншого Місця, залишивши її тут... поганий, недобрий, несправжній чоловік.

— Ось так я й народився в Малпаїсі, – завершив він розповідь. – У Малпаїсі. – І він похитав головою.

Яка ж була вбога ця хижа на краю пуебло!

Від решти села її відділяли купи мотлоху і трухи. Двійко зголоднілих псів безсоромно порпалося біля самих дверей у смітті. Коли вони зайшли всередину, їх заполонили сутінки, сморід і голосне дзижчання мух.

— Ліндо! – покликав юнак.

З іншої кімнатки долинув хрипкий жіночий голос:

— Іду.

Вони зачекали. У мисках на підлозі були залишки вечері, можливо, кількох вечер.

Відчинилися двері. Поріг переступила опецькувата білява індіанка, котра зупинилася, роззявивши рота і здивовано дивлячись на незнайомців. Леніна з огидою відзначила, що жінці бракувало двох передніх зубів. А решта були такого кольору, що... Леніна здригнулася. Це було ще гірше, ніж той стариган. Така товстуха. І всі ці зморшки на обличчі, ця набрезкла шкіра. Ці обвислі щоки, вкриті фіолетовими плямами. Ці червоні прожилки на носі, налиті кров’ю очі. А її шия... ця шия; це пончо, яким вона покрила собі голову... подерте і брудне. А під коричневою мішкуватою накидкою ці величезні груди, випнуте пузо, огрядні стегна. Ох, це набагато гірше того старигана, набагато! І раптом ця істота вибухла цілою зливою слів, а тоді кинулася до неї з розпростертими обіймами і... о, Форде! Форде! це було так огидно, що Леніна мало не зблювала... притисла її до свого пуза, до цицьок і почала її обціловувати. О, Форде! цілувати, слинявити, і від неї так жахливо тхнуло, вона явно ніколи не милася і вся смерділа тією гидотою, що її додавали в пляшки дельт і епсилонів (ні, це все неправда про Бернарда), а ще від неї явно відгонило алкоголем. Леніна спритно вивільнилася з її обіймів.

Навпроти неї було спотворене плачем обличчя; істота ридала.

—  Ой, лишенько, лишенько. – Ридання переривалося потоком слів. – Якби ти знала, яка я рада... після стількох років! Цивілізоване лице. Так, і цивілізований одяг. Бо я вже думала, що ніколи не побачу знову справжній ацетатний шовк. – Вона помацала пальцями рукав Леніниної блузки. Її нігті були чорнющі. – А ці чудові віскозні вельветові шорти! Ти знаєш, дорогенька, я й досі зберігаю мій старий одяг, в якому я прийшла, ховаю його в коробці. Я потім покажу його тобі. Хоч з того ацетату, звісно, нічого, крім дірок, і не залишилося. Але то був такий розкішний білий патронташ... хоч мушу зізнатися, що твоя зелена кулішниця ще краща. Проте не можу сказати, що той пантронташ дуже мені допоміг. – На її очах знову виступили сльози. – Джон, мабуть, тобі вже розповів. Яких я зазнала страждань... і то без жодної грамульки соми. Лише вряди-годи ковточок мескалю, коли його приносив Попе. Попе – це мій знайомий хлопець. Але після того мескалю так зле почуваєшся, а від пейотля тебе починає нудити; до того ж наступного дня ти набагато більше відчуваєш той жахливий сором. А мені було так соромно. Тільки подумай: я, бета, народжую дитину: постав-но себе на моє місце. (Леніна аж здригнулася від такої пропозиції.) Хоч це й не була моя провина, клянуся; бо я й досі не знаю, як це сталося, якщо я виконувала всі Мальтузіанські вправи... ну, знаєш, за номерами, один, два, три, чотири... завжди, присягаюся; та все одно це сталося; ну, а тут, звичайно ж, не було жодних клінік для аборту. До речі, чи є така клініка й досі в Челсі? – поцікавилася вона. Леніна кивнула. – І її досі освітлюють прожекторами по вівторках і п’ятницях? (Леніна знову кивнула.) Яка ж це чудова вежа з рожевого скла! – Бідолашна Лінда піднесла вгору обличчя і захоплено уявила з заплющеними очима цей яскравий образ. – І та річка вночі, – прошепотіла вона. З-під її міцно заплющених повік поволі почали текти сльози. – І вечірні перельоти зі Сток-Поджеса. А тоді гарячі ванни і вібровакуумний масаж... Але там. – Вона важко зітхнула, похитала головою, знову розплющила очі, шморгнула носом, тоді висякалася прямо в пальці й обтерла їх об край своєї накидки. – Ой, вибач мені, – сказала вона, побачивши, як Леніна мимоволі гидливо скривилася. – Я не мала б цього робити. Вибач. Але що має чинити людина, коли тут немає жодних носових хустинок? Я пригадую, як це мене засмучувало, весь цей бруд, нічого стерильного. Коли мене сюди вперше принесли, в мене була жахлива рана на голові. Ти просто не уявляєш, що вони до неї прикладали. Бруд, звичайний бруд. «Цивілізація – це стерилізація», – казала я їм. І «Треба добре ручки мити, часто в туалет ходити», – немовби малим дітям. Але ж вони, звичайно, цього не розуміли. Та й як вони могли? І я врешті-решт просто звикла до цього. Бо ж як можна тримати речі в чистоті, коли навіть гарячої води немає? А подивись на цей одяг. Ця клята вовна зовсім не подібна на ацетат. Її все носиш і носиш. А якщо вона подреться, її треба латати. Але ж я бета; я працювала в запліднювальній кімнаті; ніхто мене такого не вчив. Мене це не обходило. Крім того, було просто непристойно латати одяг. Викидай його, якщо з’явилися дірки, й купуй собі новий. «Що більше латок, то менший достаток». Хіба не так? Латання – це антисуспільна дія. Але тут усе не так. Живеш немов у божевільні. Вони тут усі скажені. – Вона роззирнулася; побачила, що Джон із Бернардом залишили їх і прогулювалися надворі серед усього того пороху і сміття; та все одно вона конфіденційно притишила свій голос і підсунулася так близько до Леніни, котра напружилася й заціпеніла, що від її гидкого віддиху, насиченого ембріональною отрутою, аж затріпотіло волосся понад Леніниними щоками. – Скажімо, – хрипко прошепотіла Лінда, – як вони тут мають одне одного. Маразм, я тобі кажу, суцільний маразм. Ми ж усі належимо одне одному... правда ж? правда? – наполегливо перепитала вона, смикаючи Леніну за рукав. Леніна кивнула відвернутою вбік головою, зробила довго стримуваний віддих, а тоді спромоглася на відносно незагиджений вдих. – Ну, а тут, – вела далі Лінда, – ніхто не має належати більш ніж одній особі. А якщо ти маєш нормальні стосунки з різними людьми, тебе вважають порочною й аморальною. Тебе тоді всі ненавидять і зневажають. Одного разу ціла зграя жінок прийшла і влаштувала мені сцену тільки тому, що мене відвідували їхні чоловіки. Ну, а що ж тут такого? А тоді вони всі накинулися на мене... Ох, це було жахіття. Навіть не хочу тобі про це говорити. – Лінда затулила обличчя долонями і здригнулася. – Ці тутешні жінки такі знавіснілі. Скажені, шалені й жорстокі. І їм, звичайно, нічого не відомо про Мальтузіанські вправи, пляшки, декантування й таке інше. Тому вони постійно народжують дітей... як сучки. Це так огидно. А тоді уявити, що я... О, Форде, Форде, Форде! Але мені так допомагав Джон. Не знаю, що б я робила без нього. Хоч його так засмутило, коли один чоловік... Ще коли він був маленьким хлопчиком. Одного разу (хоч він тоді вже був доросліший) він намагався вбити бідолашного Вайгусіву... чи то був Попе?... лише тому, що я інколи мала з ними стосунки. Бо мені ніколи не вдавалося переконати його в тому, що так і мають робити всі цивілізовані люди. Божевілля заразне, ось що я думаю. А Джон, здається, підхопив цю заразу від індіанців. Бо ж він постійно перебував серед них. Хоч вони і ставилися до нього по-свинськи й не дозволяли йому робити те, що роблять інші хлопці. Що було й непогано, бо я могла тоді його хоч трошки зумовлювати належним чином. Хоч ти навіть уявити собі не можеш, як це було важко. Ми стільки всього не знаємо; хоч мені й не потрібно було це знати. Тобто якщо дитина запитує, як працює гелікоптер або хто створив цей світ... ну, що ж ти можеш відповісти, якщо ти бета, яка працює в запліднювальній кімнаті? Що ти можеш відповісти?

РОЗДІЛ 8

Надворі Бернард і Джон поволі прогулювалися серед куряви і сміття.

— Мені так важко це все усвідомити, – казав Бернард, – скласти докупи. Таке враження, що ми жили на різних планетах, у різні віки. Матір, і весь цей бруд, боги, старість, хвороби... – Він похитав головою. – Це просто незбагненно. Ніколи цього не зрозумію, хіба що ти поясниш.

— Поясню що?

— Ось це. – Він показав на пуебло. – І оте. – Бернард кивнув на маленьку халупу за межам села. – Все. Ціле твоє життя.

— А що я маю розповісти?

— Почни спочатку. Відколи себе пам’ятаєш.

— Відколи себе пам’ятаю. – Джон насупився. Запала довга мовчанка.

Було дуже спекотно. Вони об’їлися тортильєю й солодкою кукурудзою. Лінда сказала:

— Іди до мене, малий.

Вони лежали разом у великому ліжку.

— Заспівай. – І Лінда заспівала. Співала «Треба добре ручки мити» і «Ой, дитятко, годі спати, час тебе декантувати». Її голос ставав дедалі тихішим і тихішим...

Зненацька його розбудив гучний галас. Якийсь чоловік говорив щось Лінді, і Лінда сміялася. Вона натягла ковдру аж до підборіддя, але чоловік знову стягував її з неї. Його волосся нагадувало якісь чорні мотузки, а на руці в нього був гарний срібний браслет із синім камінням. Джонові подобався цей браслет, але йому все одно було лячно; він притулився обличчям до Ліндиного тіла. Лінда пригорнула його рукою, і він відчув себе безпечніше. Вона сказала чоловікові тими чудернацькими словами, що він їх не зовсім розумів:

— Не тут, не з Джоном. – Чоловік зиркнув на нього, тоді знову на Лінду і неголосно їй щось повів. Лінда заперечила: – Ні. – Але чоловік нахилився до нього над ліжком, а його обличчя було величезне і страхітливе; чорні мотузки його волосся доторкнулися ковдри. – Ні, – повторила Лінда, і він відчув, як вона міцніше притулила його рукою. – Ні, ні! – Але чоловік боляче стиснув йому руку. Він заверещав. Чоловік схопив його за другу руку й підняв над ліжком угору. Лінда усе ще тримала його, повторюючи: – Ні, ні. – Чоловік сердито огризнувся, й раптом вона відпустила руки.

— Ліндо, Ліндо. – Він хвицав ногами і звивався; але чоловік відніс його до дверей, прочинив їх, поклав його на підлогу посеред сусідньої кімнати, а тоді пішов геть, замкнувши за собою двері. Він скочив на ноги й підбіг до дверей. Ставши навшпиньки, він ледве міг сягнути великої дерев’яної клямки. Підняв її і штовхнув двері, але вони не відчинялися. – Ліндо, – волав він. Вона не озивалася.

Йому пригадалася здоровезна кімната, доволі темна; там стояли якісь великі дерев’яні конструкції з причепленими до них нитками, довкола яких було безліч жінок... за словами Лінди, вони ткали ковдри. Лінда звеліла йому сидіти в кутку з іншими дітьми, а сама пішла допомагати жінкам. Він довго бавився з малими хлопцями. Зненацька всі почали галасувати, і жінки виштовхували Лінду геть, а Лінда плакала. Вона рушила до дверей, а він побіг за нею. Він запитав, чому вони розгнівалися.

— Бо я щось поламала, – пояснила вона. А тоді також розсердилася. – Звідки мені було знати про те паскудне ткацтво? – вигукнула вона. – Паскудні дикуни.

— А що таке дикуни? – запитав він.

Коли вони повернулися додому, там уже стояв біля дверей Попе, котрий зайшов до хати разом із ними. Попе мав якогось великого гарбуза з рідиною, подібною на воду; але то не була вода, а якась інша рідина, що жахливо смерділа і від якої палало в роті й хотілося кашляти. Спочатку її випила Лінда, а тоді Попе, і Лінда почала безперестанку сміятися й дуже голосно розмовляти; а тоді вийшла разом із Попе в іншу кімнату. Коли вже Попе забрався геть, Джон зайшов у ту кімнату. Лінда так міцно спала в ліжку, що він не годен був її розбудити.

Попе почав часто приходити. Він пояснив, що рідина в гарбузі називалася мескаль; але Лінда казала, що це можна було б називати й сомою; лише після неї людині ставало погано. Джон ненавидів Попе. Він їх усіх ненавидів... усіх тих чоловіків, які приходили до Лінди. Одного дня, коли він грався з іншими дітьми... він пам’ятав, що тоді було холодно і в горах лежав сніг... він повернувся додому й почув сердиті голоси у спальні. Це були жіночі голоси, і говорили вони якісь не зрозумілі йому слова; але він знав, що ці слова паскудні.

А тоді раптово – торох! – щось перевернулося; він почув, як там забігали люди, а тоді знову щось хряснуло, після чого хтось немовби вдарив якогось мула, але не надто кістлявого; а тоді заверещала Лінда. «Ой, ні-ні-ні!» – репетувала вона. Він забіг у кімнату.

Там були три жінки в чорних накидках. Лінда лежала на ліжку. Одна жінка тримала її за зап’ястя. Друга всілася їй на ноги, щоб Лінда не могла ними хвицнути. А третя шмагала її батогом. Раз, двічі, тричі; і Лінда щоразу верещала. Заплакавши, він схопився за край накидки тієї жінки.

— Прошу, прошу.

Вільною рукою вона його відштовхнула. Тоді знову шмагонула батогом, а Лінда знову заволала. Він ухопився жінці за її величезну темну руку і вчепився в неї зубами. Вона закричала, відсмикнула руку і штовхнула його з такою силою, що він аж упав. А тоді, поки він лежав на землі, тричі відшмагала його батогом. Йому ще в житті так страшно не пекло... немовби від вогню. І знову просвистів батіг. Але цього разу вже кричала Лінда.

— Але ж чому, Ліндо, вони хотіли тебе скривдити? – запитав він того вечора. Він плакав, бо червоні рубці від батога на його спині завдавали йому страшенного болю. А ще він плакав тому, що ці люди чинили такі гидкі й несправедливі речі, а він ще був маленьким хлопчиком і нічим не міг цьому зарадити. І Лінда теж ридала. Вона була доросла, але їй бракувало сил чинити опір одразу їм трьом. Це було так несправедливо. – Чому вони хотіли тебе скривдити, Ліндо?

— Я не знаю. Звідки мені знати? – Він ледве чув її слова, бо вона лежала на животі, занурившись лицем у подушку. – Вони кажуть, що ті чоловіки їхні, – додала вона; здавалося, ніби вона це каже не йому; ніби вона веде розмову з кимось у власному нутрі. Довгу розмову, якої сама не може збагнути; врешті-решт вона заридала ридма, як ніколи досі.

— Ой, Ліндо, не треба плакати. Не плач.

Він притулився до неї. Обвив руками її шию. Лінда скрикнула.

— Ай, обережно. Моє плече! Ай! – І вона його відштовхнула, щосили. Він ударився головою об стіну. – Малий ідіоте! – зарепетувала вона; а тоді раптом почала нагороджувати його ляпасами. Одним ляпасом, другим...

— Ліндо, – заволав він. – Мамо, не треба!

— Я тобі не мама. Не буду тобі матір’ю.

— Але ж Ліндо... Ой! – Вона ляснула його по щоці.

— Цілком здичавіла, – верещала вона. – Плодити дітей, як тварина... Якби не ти, я б могла піти до Інспектора, могла б забратися звідси. Але ж не з дитиною. Бо це страшна ганьба.

Він побачив, що вона знову намірилася його вдарити, й захистив лице рукою.

— Ой, ні, Ліндо, прошу тебе, не треба.

— Мала бестія! – Вона відсмикнула геть його руку; його обличчя було тепер беззахисне.

— Ні, Ліндо. – Він заплющив очі, очікуючи удару.

Але вона не вдарила його. За якусь мить він знову розплющив очі й побачив, що вона на нього дивиться. Він спробував їй усміхнутися. Зненацька вона обвила його руками й почала обціловувати.

Іноді Лінда по декілька днів поспіль взагалі не вставала з ліжка. Лежала там зажурена. Або ж напивалася тієї рідини, що її приносив Попе, а тоді довго реготала й лягала спати. Інколи вона хворіла. Нерідко забувала його помити, а їсти в хаті не було нічогісонько, хіба що крім холодних тортиль. Йому пригадалося, як вона побачила вперше у його волоссі тих маленьких комах, як довго вона тоді верещала.

Найщасливіші були ті часи, коли вона розповідала йому про Інше Місце.

— І там справді можна літати, коли заманеться?

— Коли заманеться. – І вона розповідала йому про розкішну музику, що лунала з ящика, і про всі чудесні ігри, про смачнющі наїдки й напої, про світло, яке спалахувало, коли натиснути маленьку штучку на стіні, про картини, які можна було не тільки бачити, але й відчувати на доторк, на запах, на слух, про ще один ящик, з якого струмували чудові пахощі, про височезні, мов гори, рожеві, зелені, сині та срібні будівлі, про те, що всі були щасливі й ніхто не сумував і не гнівався, й усі належали одне одному, а ще були ящики, в яких можна було бачити й чути, що діється на другому кінці світу, і немовлята в гарненьких чистих пляшечках... усе таке чистесеньке, і жодного гидкого смороду, жодного бруду... і люди ніколи не були самотні, вони жили всі разом і були веселі й радісні, немов під час літніх танців тут, у Малпаїсі, але набагато щасливіші, вони там щодня були щасливі, щодня... Він міг це слухати годинами. А інколи, коли він разом з іншими дітьми втомлювався від довгих ігор, один зі старійшин пуебло розповідав їм тими дивними словами про великого Перетворювача Світу, про тривалий бій між Правою і Лівою Руками, між Сухістю й Вологістю, про Авонавілону, який створив, замислившись вночі, густу імлу, а тоді з цієї імли витворив цілий світ; про Матір-Землю й Небесного Отця; про Агаюту і Марсайлему, богів Війни й Удачі; про Ісуса й Пуконґа; про Марію й Етсанатлегі, жінку, що постійно омолоджується; про Чорний Камінь Лаґуни, Великого Орла і Матір Божу Акомську. Дивні історії, які йому видавалися ще чудеснішими через те, що він не до кінця міг збагнути всі не знайомі йому слова. Лежачи в ліжку, він думав про Небеса, Лондон, Матір Божу Акомську, довжелезні ряди немовлят у чистеньких пляшечках, літаючого Ісуса, літаючу Лінду, видатного Директора світових інкубаторів і Авонавілону.

До Лінди приходило багато різних чоловіків. Хлопчаки почали показувати на нього пальцями. Чудернацькими напівзрозумілими словами вони доводили, що Лінда погана; вони обзивали її невідомими йому прізвиськами, але він знав, що ці прізвиська образливі. Якось вони почали виспівувати про неї якусь пісеньку, знову і знову. Він пожбурив у них каміння. Вони відповіли тим самим; гострий камінчик порізав йому щоку. Кров не зупинялася; він був весь закривавлений.

Лінда навчила його читати. Вона малювала йому на стіні вугіллям картинки: сидячу тваринку, немовлятко у пляшці; тоді почала писати букви. ІДЕ КІТ ЧЕРЕЗ ЛІД. А ТЕ КАЧА ДРІБНО СКАЧЕ. Наука йому давалася легко і швидко. Коли він уже навчився читати всі ті слова, що їх вона писала на стіні, Лінда відчинила свою велику дерев’яну скриньку й витягла з-під тих кумедних червоних панталончиків, яких вона ніколи не носила, тоненьку книжечку. Він її й раніше вже часто бачив. «Коли підростеш, – казала вона, – зможеш її прочитати». Ну, ось він уже й виріс. Його переповнювала гордість.

— Боюся, вона тобі не видасться надто цікавою, – мовила вона. – Але іншої в мене немає. – Вона зітхнула. – Якби ти тільки бачив, які чудові читальні автомати були в нас у Лондоні!

Він почав читати. «Хіміко-бактеріологічне зумовлення ембріонів. Практичні інструкції для бета-обслуги ембріональних складів». Минуло чверть години, заки він спромігся нарешті прочитати цю назву. Тоді він пожбурив книжку на підлогу.

— Паскудна-препаскудна книжка! – крикнув він і залився сльозами.

Хлопчаки й далі виспівували свою гидотну пісеньку про Лінду. А ще вони інколи глузували з того, що він ходить такий обшарпаний. Коли в нього роздирався одяг, Лінда не знала, як його залатати. В Іншому Місці, казала вона йому, люди просто викидають дірявий одяг геть і дістають собі новий. «Голодранець, голодранець!» – насміхалися з нього хлопці. «Зате я вмію читати, – заспокоював він сам себе, – а вони ні. Вони й зеленого поняття не мають про читання». Якщо він зосереджувався на думках про читання, йому було доволі легко вдавати, що він плювати хотів на їхні кпини. Він знову попросив Лінду дати йому ту книжечку.

Що більше хлопці глузували й тикали на нього пальцями, то наполегливіше він брався за читання. Невдовзі він уже цілком добре міг прочитати всі слова. Навіть найдовші. Але що вони означали? Він поцікавився в Лінди; але навіть після її відповідей йому не все було зрозуміле. Хоч найчастіше вона взагалі не знала, що йому відповісти.

— Що таке хімічні препарати? – запитував він.

— Ну, різні там солі магнію й алкоголь для того, щоб дельти й епсилони були малими й недорозвиненими, а ще, скажімо, карбонат кальцію для кісток, ну, й таке всяке інше.

— А як виготовляти ці препарати, Ліндо? Звідки вони беруться?

— Ну, я не знаю. Вони містяться в пляшках. А коли пляшки порожніють, треба замовляти нові у крамничці з хімікаліями. Думаю, що їх роблять працівники цих крамничок. Або також замовляють їх на фабриках. Я не знаю. Ніколи не вивчала хімії. Я завжди працювала з ембріонами.

І хоч про що б він запитував, відповідь була завжди однакова. Лінда ніколи нічого не знала. Старійшини пуебло завжди давали точніші пояснення.

— Людське сім’я і сім’я всіх істот, сонячне сім’я, сім’я землі і сім’я неба... це все створив Авонавілона з Імли Зростання. Світ тепер має чотири утроби; і він запліднив цим сім’ям найнижчу з чотирьох утроб. І поступово сім’я стало проростати...

Одного дня (Джон пізніше вирахував, що це мало бути невдовзі після його дванадцятиріччя) він повернувся додому й зауважив на підлозі у спальні книжку, якої ніколи раніше не бачив. Вона була вельми товста і видавалася дуже старою. Палітурку поточили миші; деякі сторінки були пожмакані і ледве трималися купи. Він підняв книжку й подивився на титульну сторінку: книжка мала назву «Повне зібрання творів Вільяма Шекспіра».

Лінда лежала на ліжку, потягуючи з чашки той огидний смердячий мескаль.

— Це Попе приніс, – повідомила вона. Говорила якимсь чужим, грубим і хриплим голосом. – Вона була в одній зі скринь ківи Антилопи. Пролежала там, кажуть, не одну сотню років. Гадаю, що так воно і є, бо я переглянула її, і там купа всіляких нісенітниць. Нецивілізованих. Але тобі може придатися для вправ із читання. – Вона востаннє сьорбнула з чашки, тоді поставила її на долівку біля ліжка, перевернулася на бік, раз або двічі гикнула й заснула.

Він розгорнув навмання книжку.

Як можна

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись... [4]

Ці чудернацькі слова гупали в його свідомості мов барабани під час літніх танців, якби ті барабани володіли даром мови; немов чоловіки, які співали Маїсову пісню, чудову-пречудову, аж наверталися сльози; неначе магічні заклинання старого Міціми над його пір’їнами, різьбленими паличками й уламками кісток і камінчиків: к’ятла тсілу сілокве сілокве сілокве. К’яї сілу сілу, цітл... але кращі за Міцімові чари, бо вони щось означали, вони промовляли до нього; промовляли дивовижно й лише напівзбагненно жахливу й чародійну сутність про Лінду; про Лінду, що хропіла на ліжку, біля якого на долівці стояла порожня чашка; про Лінду і Попе, Лінду і Попе.

Він дедалі чимраз дужче ненавидів Попе. Людина може гарно всміхатися, залишаючись підступним гадом. Підступним, злим, безчесним, сласним гадом[5]. Що насправді означали ті слова? Він тільки частково їх розумів. Але їхні чари були потужні, й вони далі гупали в його голові, а йому здавалося, що він ніколи досі й не знав, що таке справжня ненависть до Попе; ніколи цього не знав, бо не був здатний висловити словами цю палку ненависть. Але тепер у нього були ці слова, що нагадували бій барабанів, спів і магію. Ці слова і ця дивна-предивна історія, з якої вони взялися (він там нічого не міг збагнути, та все одно ця оповідь була чудова-пречудова)... тепер він знав, за що так ненавидить Попе; і ці слова робили його ненависть реальнішою; вони навіть самого Попе робили реальнішим.

Одного дня, коли він, награвшись, повернувся додому, двері до спальні були відчинені, і він побачив Лінду й Попе, що спали разом у ліжку... біляву Лінду й майже чорного Попе, чия одна рука була попід її плечима, а другу свою чорну руку він поклав їй на груди, і довге його, заплетене в косички волосся обвивало їй шию, мов чорна гадюка, що намірилася її задушити. Його гарбуз і чашка стояли на підлозі біля ліжка. Лінда хропіла.

Джонове серце немовби випарувалося з грудей, залишивши там порожнечу. Він і сам був порожній. Спорожнілий і захололий, його трохи нудило і в голові йому паморочилося. Він притулився до стіни, щоб зберегти рівновагу. Підступний, злий, безчесний...[5] Мов барабани, мов чоловіки, які оспівують маїс, мов чари, ці слова лунали і лунали в його голові. Він уже не був захололий, а навпаки, аж весь пашів. Його щоки палали, налившися кров’ю, кімната попливла й потемніла в його очах. Він заскрипів зубами. «Я вб’ю його, я вб’ю його, я вб’ю», – повторював він подумки. І раптом виникли нові слова:.

Коли уп’ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі... [6]

Магія була на його боці, магія все пояснила й дала наказ. Він вийшов зі спальні. «Коли уп’ється він...» Ніж для м’яса лежав на підлозі біля коминка. Він узяв його й пішов навшпиньках назад до дверей. «Коли уп’ється він, уп’ється... на постелі...[6]» Він підбіг до ліжка і пирнув ножем... о, кров!... знову пирнув, і Попе вирячив спросоння очі, замахнувся ще раз, але відчув, як його руку впіймали, стиснули і... ой-ой!.. скрутили. Він не міг поворухнутися, він був у пастці, а маленькі чорні очка Попе дивилися на нього впритул. Він відвернувся. На лівому плечі Попе були два порізи.

— Ой, дивися, там кров! – закричала Лінда. – Там кров, дивися! – Вона ніколи не могла винести вигляду крові.

Попе підняв свою другу руку... для того, щоб ударити його, подумав він. Він закляк, очікуючи удару. Але рука тільки схопила його за підборіддя й повернула обличчям до Попе, щоб він знову був змушений дивитися йому в очі. Дуже довго, сотню годин. І раптом... сам того не бажаючи... він розплакався. Попе вибухнув реготом.

— Іди, – сказав він індіанською. – Іди, хоробрий Агаюто.

Він вибіг в іншу кімнату, ковтаючи сльози.

— Тобі вже п’ятнадцять, – мовив старий Міціма індіанською мовою. – Тепер я зможу тебе навчити працювати з глиною.

Сидячи навпочіпки біля річки, вони працювали разом.

— Насамперед, – сказав Міціма, беручи в руки грудку вологої глини, – виліпимо маленький місяць. – Старий стиснув грудку, перетворивши її на диск, а тоді загнув угору краї; місяць став маленьким горнятком.

Поволі й невправно він відтворив делікатні рухи старого.

— Місяць, чашку, а тепер змію. – Міціма скрутив інший шматочок глини, зробивши з нього довгий еластичний циліндр, тоді обернув його в коло і причепив до обідка чашки. – Тоді ще одну змію. І ще одну. І ще одну. – Кільце за кільцем Міціма ліпив стінки горщика; той був вузький, тоді розширювався і знову звужувався біля шийки. Міціма стискав і поплескував глину, гладив її й вишкрібував; аж ось нарешті перед ними стояв такої знайомої форми малпаїський глечик для води, лише він був не чорний, а кремово-білий і м’який на доторк. Його власний горщик, що був жалюгідною пародією на Міцімів, стояв поруч. Той аж розсміявся, порівнюючи їх.

— Але наступний вийде краще, – запевнив він, зволожуючи іншу грудку глини.

Ліпити, надавати форми, відчувати, як його пальці стають дедалі вправнішими й міцнішими, – це все приносило йому неймовірну втіху.

— У здорової дитини, – наспівував він, працюючи, – на сніданок вітаміни.

І Міціма теж собі мугикав пісню про те, як убивали ведмедя. Вони працювали цілісінький день, і весь цей час його переповнювала інтенсивна, всепоглинальна радість.

— Наступної зими, – пообіцяв старий Міціма, – я навчу тебе, як робити лук.

Він дуже довго стояв біля будинку, і ось нарешті там завершилася обрядова церемонія. Двері відчинилися, й усі повиходили назовні. Перший ішов Котлу, витягнувши перед собою міцно стиснуту долоню, немовби там був якийсь коштовний камінь. Слідом за ним з’явилася Кіякіме, також із витягнутою і стиснутою долонею. Вони йшли мовчки, як і решта процесії, що складалася з їхніх братів, сестер, кузинів і інших немолодих людей.

Вони рушили месою поза межі пуебло. На краєчку кручі вони зупинилися, споглядаючи ранковий схід сонця. Котлу відкрив долоню. Там лежала дрібка кукурудзяного борошна; він подмухав на нього, пробурмотів кілька слів, а тоді пожбурив цю жменьку білого пороху в бік сонця. Кіякіме зробила те ж саме. Тоді наперед виступив Кіякімин батько і, піднісши вгору оздоблену пір’ям молитовну паличку, прочитав довгу молитву, а тоді жбурнув паличку вслід за кукурудзяним борошном.

— Ось і все, – гучно проголосив старий Міціма. – Вони одружені.

— Ну, – буркнула Лінда, коли вони вже поверталися, – я можу тільки сказати, що тут багато галасу з нічого. В цивілізованих країнах, коли хлопець забажав дівчину, він просто... Але куди це ти йдеш, Джоне?

Він не озвався, а тільки хутко побіг геть, геть, куди завгодно, де тільки міг би побути на самоті.—

Ось і все. У нього в голові безперестанку лунали ці слова старого Міціми. Все, ось і все... Мовчки і здалеку, але нестямно, розпачливо, безнадійно він любив Кіякіме. А тепер уже все. Йому було шістнадцять.

Під час повного місяця в ківі Антилопи оповідатимуть секрети, творитимуть і народжуватимуть таємниці. Вони заходитимуть у ківу хлопцями, а виходитимуть назовні вже чоловіками. Всі хлопці були трохи перелякані та водночас нетерпляче цього чекали. І ось нарешті цей день настав. Сонце зайшло, й піднявся місяць. Він пішов разом з усіма. Темні постаті чоловіків стояли біля входу в ківу; в освічені червоним глибини вела драбина. Ті хлопці, що були попереду, почали вже лізти додолу. Раптово один з чоловіків підступив до нього, схопив за руку і висмикнув геть із гурту. Він вирвався і знову приєднався до решти. Цього разу той чоловік ударив його і шарпнув за волосся.

— Не для тебе, біловолоско!

А якийсь чоловік додав:

— Не для сина тієї сучки.

Хлопці зареготали.

— Іди! – Він і далі тулився до гурту, тож чоловіки почали кричати: – Геть!

Один із них нахилився, схопив каменюку і пожбурив її.

— Геть, іди геть!

На нього посипалося градом каміння. Закривавлений, він кинувся бігти в пітьму. З освітленої червоним ківи долинали співи. Останній із хлопців спустився драбиною вниз. Він залишився сам.

Цілком сам, поза межами пуебло, на оголеній рівнині меси. Каміння під місячним сяйвом скидалося на відбілені кістки. Десь там унизу, в долині, завивали на місяць койоти. Синяки завдавали йому болю, з порізів і далі сочилася кров; але не тому він ридав; а тому, що залишився сам, тому що його вигнали самого-самісінького в цей залитий місячним сяйвом світ каменів-кістяків. Він сів на самому краєчку провалля. Місяць світив у нього за спиною; він зазирнув додолу, в чорну тінь меси, в чорну тінь смерті. Варто було зробити лише крок, лише один стрибочок... Він простягнув свою освітлену місяцем правицю. Кров і далі сочилася з рани на його зап’ясті. Що кілька секунд з неї зривалася крапля, темна, майже безбарвна у цього мертвяцькому світлі. Крап, крап, крап. Завтра, і завтра, і завтра...[7]

Він збагнув для себе Час, Смерть і Бога.

— Сам, завжди сам, – вимовив юнак.

Ці слова озвалися тужливим відлунням у Бернардовій свідомості. Сам, самотній...

— Я теж, – у пориві довірливості зізнався він. – Жахливо самотній.

— Справді? – здивовано перепитав Джон. – Я думав, що в Іншому Місці... Адже Лінда мені завжди казала, що там ніхто не буває самотній.

Бернард зніяковіло зашарівся.

— Розумієш, – пробелькотів він, одвертаючи очі, – я, мабуть, трохи відрізняюся від усіх інших. Якщо хтось декантується інакшим...

— Так, справді. – Юнак згідно кивнув. – Той, хто інакший, мусить бути самотнім. До нього всі ставляться по-свинськи. Знаєш, що мені перекрили абсолютно все? Коли інших хлопців вислали провести ніч у горах... знаєш, коли тобі має наснитися твоя священна тварина... то мені не дозволили піти з ними; зі мною не діляться жодними таємницями. Хоч я й сам це осягнув, – додав він. – П’ять днів нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. – Він показав на них.

Бернард поблажливо всміхнувся.

— І що, тобі хтось наснився? – запитав він.

Юнак кивнув.

— Але я не повинен тобі казати хто. – Якусь мить він помовчав, а тоді сказав притишеним голосом: – Одного разу я зробив таке, чого ніхто з них не робив: я вдень, у спеку, простояв біля скелі, розставивши руки, як Ісус на хресті.

— А це ще для чого?

— Я хотів зрозуміти, що означає бути розп’ятим. Висіти отак під сонцем...

— Але чому?

— Чому? Ну... – Він завагався. – Бо я відчув, що мушу це зробити. Якщо Ісус зумів витримати. А потім, якщо хтось вчинив недобре... Крім того, я був нещасливий; це ще одна причина.

— Якийсь доволі дивний спосіб лікуватися від нещасть, – мовив Бернард. Але, поміркувавши, вирішив, що, зрештою, в цьому щось є. Краще принаймні, ніж та сома...

— За якийсь час я зомлів, – вів далі юнак. – Упав долілиць. Бачиш, тут шрам, де я порізався? – Він забрав із чола пасмо густого жовтавого волосся. На правій скроні відкрився рубець, блідий і зморщений.

Бернард глянув, а тоді здригнувся і швидко відвів очі. Він був зумовлений на те, щоб відчувати в подібних випадках не так жаль, як огиду. Будь-яка згадка про хворобу чи ушкодження здавалася йому не тільки жахливою, але й відразливою й гидкою. Мов нечистоти або фізичні вади чи старість. Він поспіхом змінив тему.

— Цікаво, чи не хотів би ти поїхати разом з нами в Лондон? – запитав він, роблячи перший крок в операції, стратегію якої він потай почав розробляти, відколи довідався в тому маленькому будинку, хто мав би бути «батьком» цього юного дикуна. – Маєш таке бажання?

Обличчя юнака засвітилося.

— Ти це серйозно?

— Звичайно; тобто якщо я дістану дозвіл.

— І Лінда теж?

— Ну... – Він завагався. Ця бридка істота! Ні, це неможливо. Хіба що, хіба що... Бернард раптом усвідомив, що власне її огидність може стати у великій пригоді. – Та звісно! – вигукнув він, намагаючись виправити враження від своїх початкових вагань надмірною і штучною сердечністю.

Юнак набрав повні груди повітря.

— Невже це може здійснитися... мрія всього мого життя! Ти пам’ятаєш, що казала Міранда?

— Яка Міранда?

Але юнак явно навіть не почув цього запитання.

— О диво! – вигукнув він; його очі сяяли, а все обличчя палахкотіло рум’янцем. – Які вродливі я створіння бачу! Яке прекрасне це поріддя людське! – Його рум’янець раптом став багряним; він думав про Леніну, цього ангела у віскозній сукні пляшково-зеленого кольору, що вилискувала молодістю й живильними кремами, пухкеньку, з такою милою усмішкою. Його голос затремтів. – Який чудесний світ новий оцей[8], – почав було він, але тоді раптово замовк, кров відринула від його щік, і він став блідий наче папір. – Ти з нею одружений? – запитав він.

— Я що?

— Одружений. Ну, знаєш... назавжди. Це так індіанською кажуть... «назавжди»; і цього вже не зміниш.

— О, Форде, ні! – Бернард не зміг втриматися від сміху.

Джон також засміявся, але з іншої причини... він засміявся від щирої радості.

— Який чудесний світ, – повторив він. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди. Почнімо негайно.

— Інколи ти дуже дивно висловлюєшся, – сказав Бернард, спантеличено поглядаючи на юнака. – До того ж, чи не волів би ти зачекати, аж поки побачиш цей новий світ насправді?

РОЗДІЛ 9

Леніна відчувала, що після цього химерного й жахливого дня вона має цілковите право на гарний і безтурботний відпочинок. Щойно вони повернулися до їхнього притулку, як вона заковтнула шість напівграмулькових таблеток соми, лягла на ліжко і за якихось десять хвилин поринула в мандрівку місячною вічністю. Принаймні вісімнадцять годин мало минути, аж поки вона повернеться у звичний часовий вимір.

Бернард тим часом замислено лежав у пітьмі, так і не склепивши очей. Заснув він аж після опівночі. Вже добре після опівночі; але його безсоння було далеко не безплідне; він розробив план.

Наступного ранку рівно о десятій з гелікоптера вийшов окторон у зеленій уніформі. Бернард чекав його серед агав.

—   Міс Краун зараз на сома-вакаціях, – пояснив він. – До п’ятої навряд чи повернеться. А отже, ми маємо сім годин часу.

Він міг би полетіти в Санта-Фе, зробити все, що йому потрібно, і знову повернутися в Малпаїс набагато раніше, ніж вона прокинеться.

— Їй тут безпечно залишатися самій?

— Безпечно, як у гелікоптері, – запевнив його окторон.

Вони сіли у вертоліт і майже відразу злетіли. О десятій тридцять чотири вони зробили посадку в Санта-Фе на даху місцевої пошти; о десятій тридцять сім Бернард уже зв’язався з офісом Світового контролера у Вайтхолі; о десятій тридцять дев’ять він розмовляв з четвертим за ранґом секретарем його фордичності; о    десятій сорок чотири він переповідав свою історію першому секретареві; а о десятій сорок сім з половиною в його вухах пролунав глибокий і лункий голос Мустафи Монда.

— Я насмілився припустити, – сказав, затинаючись, Бернард, – що ця справа видасться вашій фордичності такою, що має достатню наукову цінність...

— Так, вона має достатню наукову цінність, – підтвердив лункий голос. – Нехай ці двоє прибудуть до Лондона разом із вами.

— Вашій фордичності відомо, що мені треба буде дістати спеціальний дозвіл...

— Потрібні розпорядження, – відказав Мустафа Монд, – уже надіслано Комендантові резервації. Можете негайно прямувати до його офісу. Гарного вам ранку, містере Маркс.

У слухавці стихло. Бернард її повісив і квапливо піднявся на дах.

— Офіс Коменданта, – звелів він зеленому гаммі-окторонові.

О   десятій п’ятдесят чотири Бернард уже тиснув руку Комендантові.

— Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, – поштиво прогудів той. – Ми якраз отримали спецрозпорядження...

— Я знаю, – урвав його на півслові Бернард. – Я щойно розмовляв по телефону з його фордичністю. – Сказав це таким недбалим голосом, немовби мав звичку мало не щодня спілкуватися з його фордичністю. Тоді втомлено впав на стільця. – Якщо ваша ласка, попрошу виконати всі потрібні процедури якомога швидше. Якомога швидше, – багатозначно повторив він. Отримував від цього всього величезну насолоду.

Три хвилини на дванадцяту у нього в кишені вже були всі потрібні документи.

— Чао, – попрощався він поблажливо з Комендантом, котрий супроводжував його аж до самого ліфта. – Па-па.

Він перейшов до готелю, прийняв ванну, насолодився вібровакуумним масажем і електролітичним голінням, послухав ранкові новини, якихось півгодини дивився телевізор, тоді неквапливо пообідав і о другій тридцять полетів назад у Малпаїс разом з октороном.

Юнак зупинився біля їхнього притулку.

— Бернарде, – покликав він. – Бернарде! – Відповіді не було.

У своїх замшевих мокасинах він нечутно збіг угору сходами й поторсав двері. Вони були замкнені.

Вони зникли! Зникли! З ним ще ніколи не траплялося такого жахіття. Вона ж сама запросила його відвідати їх, а тепер вони зникли. Він сів на сходи, заливаючись сльозами.

За якихось півгодини він вирішив зазирнути у вікно. Там він відразу побачив зелену валізу з ініціалами Л.К. на покришці. У його грудях вогнищем спалахнула радість. Він знайшов на землі камінь. На долівку посипалися скляні друзки. Наступної миті він був уже в кімнаті. Відчинив зелену валізу; і ось уже вдихав Ленінині парфуми, наповнюючи легені її суттю, її єством. Його серце несамовито гупало в грудях; на якусь мить він мало не зомлів. Тоді, нахилившись над цим коштовним скарбом, він почав усе обмацувати, розглядати на світло, досліджувати.

Застібка-блискавка на Леніниних шортах з віскозного вельвету спочатку викликала в нього збентеження, та коли він розв’язав цю головоломку, його охопив неабиякий захват. Угору, вниз; знову вгору і знову вниз; він був просто зачарований. Тоді її зелені капці – він ще в житті не бачив нічого прекраснішого. Він розгорнув кілька панталончиків на блискавці, зашарівся й поспіхом поклав їх назад; а от запашисту ацетатну носову хустинку він поцілував, а тоді обвив собі шию її шарфиком.

Відкриваючи якусь коробочку, він розсипав із неї цілу хмарку пахучого порошку. Його долоні тепер були всипані ним, наче борошном. Він почав витирати їх об груди, плечі й оголені руки. Який розкішний аромат! Він заплющив очі, а тоді потерся щокою об свою запорошену долоню. Доторк до обличчя гладенької шкіри, запах у ніздрях цього мускусного пилу... Її така реальна присутність.

— Леніно, – прошепотів він. – Леніно!

Він раптом аж підстрибнув від несподіваного шуму й винувато озирнувся. Нашвидкуруч запхав усі свідчення свого злодійства назад у валізу й зачинив її; тоді знову прислухався й роззирнувся. Жодної ознаки життя, жодного звуку. Але ж він явно щось чув... так, ніби хтось зітхнув або рипнула якась дошка. Він підійшов навшпиньки до дверей, обережно їх прочинив й опинився на просторому сходовому майданчику. З другого боку майданчика були ще одні, напіввідчинені двері. Він підступив до них, легенько їх штовхнув і зазирнув усередину.

Там на низенькому ліжку з відсунутими простирадлами лежала в рожевій піжамі-комбінезоні з блискавкою Леніна. Вона міцно спала й була така прекрасна в обрамленні своїх локонів, така зворушливо дитиняча з рожевими пальчиками своїх ніжок і насупленим сонним личком, така довірлива в беззахисності своїх обм’яклих рученят і немов розтопленого тіла, що в нього на очах виступили сльози.

Намагаючись ступати вкрай обережно, що, зрештою, було зайвим, адже Леніну з її стану сома-вакацій можна було вивести раніше від визначеного часу хіба що пістолетним пострілом, він заслизнув у кімнату і впав навколішки біля її ліжка. Він дивився, переплівши пальці своїх рук, а його вуста ворушилися.

—  Її очі, – ледь чутно вимовив він, -

Її хода, і очі, і волосся,

І голос, і ті руки, ті біленькі,

Перед якими біле все – чорнило,

Що пише власну кару, тії руки,

Що дотик їх – як пух проти долоні

Жорсткої хлібороба... [9]

Над нею почала дзижчати муха; він відігнав її помахом руки.

—  Муха, – пригадав він, -

Вона ж торкатись зовсім вільно може

Руки її – Джульєттиного дива.

Блаженство раю красти в неї з уст,

Що чисті і цнотливі, як весталки,

І     червоніють з сорому, за гріх

Вважаючи свій власний дотик [10] .

Дуже повільно, непевним порухом людини, що хоче погладити боязливу і, можливо, досить небезпечну пташку, він простягнув до неї руку. Рука так і зависла там із трепетом, в кількох міліметрах від цих обм’яклих пальчиків, на межі контакту. Чи ж він наважиться? Наважиться торкнутися рукою недостойно[11] цей... Ні, він не наважився. Пташка була занадто небезпечна. Він знову забрав руку. Яка ж вона прекрасна! Яка прекрасна!

Тоді раптом йому стрілило в голову, що варто лише взятися за блискавку біля її шиї й різко потягнути вниз... Він заплющився і смикнув головою, як той пес, що трусить вухами, вилазячи з води. Мерзенна думка! Його охопив сором. Чиста й незаймана цнота...

Він почув якесь гудіння у повітрі. Ще одна муха, що прагне вкрасти блаженство раю? Оса? Він озирнувся, але нічого не побачив. Гудіння ставало дедалі гучнішим, воно, як виявляється, долинало з-поза закритих віконницями вікон. Літак! Запанікувавши, він зірвався на ноги й вибіг у сусідню кімнату, тоді вистрибнув у відчинене вікно й помчав стежкою поміж високих агав, устигнувши зустріти Бернарда Маркса саме тоді, коли той висідав із гелікоптера.

РОЗДІЛ 10

Стрілки всіх чотирьох тисяч електричних годинників у всіх чотирьох тисячах кімнат Блумсбері-центру показували на двадцять сьому хвилину по другій. «Цей працьовитий вулик», як полюбляв його називати Директор, діловито гудів, ніби підтверджуючи ці слова. Всі були заклопотані, скрізь панував упорядкований рух. У мікроскопах можна було бачити, як сперматозоїди, люто вихляючи своїми довжелезними хвостами, проникали головками в яйцеклітини; як запліднені яйцеклітини збільшувалися, ділилися або, якщо були бокановскіфовані, брунькувалися, творячи цілі покоління окремих ембріонів. З кімнати соціального визначення ескалатори спускалися з гуркотом у підвал, і там, у темно-червоному присмерку, вигріваючись на своєму ложі з очеревини і підживлюючись замінником крові й гормонами, зародки поступово зростали або ж, отримавши належну дозу отрути, деградували до стану хирлявого епсилонства. З ледь чутним гудінням і побрязкуванням рухомі стелажі майже непомітно повзли впродовж тижнів і нескінченних рекапітуляційних еонів туди, де в декантувальній кімнаті лунав перший нажаханий і здивований крик щойно розпляшкованих немовлят.

Десь там знизу до підвалу доносилося вуркотіння генераторів. Ліфти снували вгору і вниз. На всіх одинадцяти поверхах ясел був час годування. Тисяча вісімсот позначених бирками немовлят одночасно смоктали з тисячі восьмисот пляшечок визначені їм дози пастеризованих зовнішних секрецій.

Ще вище, в наступних десяти поверхах спалень, маленькі хлопчики й дівчатка, котрі ще й досі потребували післяобіднього сну, також не байдикували, як і всі інші, самі того не знаючи, бо несвідомо вислуховували гіпнопедичні уроки з гігієни й комунікабельності, класової свідомості й любовного життя малюків. А ще вище були дитячі кімнати, в яких, через непогоду й дощ надворі, дев’ятсот старших за віком дітей розважалися будуванням моделей, ліпленням з глини, розстібуванням блискавок і еротичними забавами.

Дз-з, дз-з! Вулик дзижчав завзято й весело. Дівчата життєрадісно співали, нахилившись над пробірками, визначальники щось собі насвистували, а що за чудові жарти лунали над порожніми пляшками в декантувальній кімнаті! Проте обличчя Директора, коли він зайшов у запліднювальну кімнату разом із Генрі Фостером, було серйозне і непроникно суворе.

— Нехай це стане наукою для всіх, – сказав він. – Саме в цій кімнаті, бо тут найбільше в цілому Центрі робітників найвищих каст. Я звелів йому зустріти мене тут о пів на третю.

— Він дуже добре справляється зі своєю роботою, – з удаваною великодушністю мовив Генрі.

— Я знаю. Але тим паче до цього треба поставитися з усією суворістю. Його інтелектуальні досягнення аж ніяк не знімають з нього відповідальності за його моральні якості. Що талановитіша людина, то більша в неї здатність ввести в оману інших. Хай краще постраждає хтось один, перше ніж він розбестить багатьох. Обміркуйте цю справу безпристрасно, містере Фостер, і ви побачите, що не існує мерзеннішого злочину, ніж неортодоксальна поведінка. Вбивство знешкоджує лише якусь одну особу... а, врешті-решт, що таке особа? – Широким жестом він показав на ряди мікроскопів, пробірок, інкубаторів. – Ми легко можемо її відтворити... і в будь-якій кількості. Неортодоксальність загрожує не лише особистості; вона завдає удару цілому суспільству. Так, цілому суспільству, – повторив він. – Ага, а ось і він.

Бернард якраз увійшов у кімнату й просувався до них поміж рядами запліднювальників. Під маскою показної самовпевненості приховувалася його нервозність. Він привітався:

— Доброго ранку, пане Директоре, – до абсурду гучним голосом, а тоді, виправляючи помилку, сміховинно тихо пискнув: – Ви просили мене прийти й поговорити з вами тут.

— Так, містере Маркс, – зловісно мовив Директор. – Я справді запросив вас прийти сюди до мене. Я так розумію, що вчора ви повернулися зі своїх вакацій.

— Правильно, – підтвердив Бернард.

— Такс-с, – просичав, наче змія, Директор. А тоді зненацька підвищив голос. – Пані й панове, – сповістив він, – пані й панове.

Спів дівчат, похилених над пробірками, і посвистування мікроскопістів одразу вщухло. Запала цілковита тиша; всі озирнулися.

— Пані й панове, – знову повторив Директор, – вибачте, що я перериваю вашу працю. До цього мене приневолює неприємний обов’язок. Безпека і стабільність суспільства опинилися під загрозою. Цей чоловік, – показав він звинувачувальним жестом на Бернарда, – цей чоловік, який стоїть оце перед вами, цей альфа-плюс, якому стільки було даровано і від якого відповідно стільки очікувалося, цей ваш колега... чи радше, мабуть, уже колишній ваш колега?.. вульгарно взяв і не виправдав покладену на нього довіру.

Своїми єретичними поглядами на спорт і на сому, скандальною неортодоксальністю свого сексуального життя, відмовою коритися вченню господа нашого Форда і поводитися належно в години дозвілля він уже змалечку (тут Директор осінив себе знаком «Т») виявив себе ворогом суспільства, руйнівником, пані й панове, порядку і стабільності, бунтівником супроти самої цивілізації. Саме тому я пропоную звільнити його, ганебно звільнити з посади, яку він займав у цьому Центрі; я пропоную негайно перевести його в найнижчу за ранґом філію Центру, а також задля того, щоб це покарання відповідало найвищим інтересам суспільства, відправити його якнайдалі від будь-якого великого населеного пункту. Він матиме найменше нагод спокутувати інших своїм безфордним прикладом в Ісландії. – Директор витримав паузу; тоді, склавши на грудях руки, багатозначно повернувся до Бернарда. – Марксе, – мовив він, – чи є в тебе бодай якась підстава заперечувати проти негайного виконання цього присуду?

— Так, є, – дуже голосно відповів Бернард.

Директор цього не сподівався, але поблажливо запропонував:

— Ну, то наведи її нам.

— Звичайно. Мушу тільки когось сюди запросити. Хвилиночку. – Бернард швиденько рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. – Заходь, – звелів він, і в кімнаті з’явилася та, що й мала стати його виправданням.

Хтось зойкнув, кімнатою пронеслося здивоване й нажахане бурмотіння; якась дівчина заверещала; вилізши на стільця, щоб добре все побачити, хтось перекинув дві пробірки зі сперматозоїдами. Жирна, обрезкла і дряхла, особливо на тлі цих пружних моложавих тіл і неспотворених облич, у кімнату зайшла Лінда, немов якась химерна і страхітлива потвора, що кокетливо шкірилася своєю беззубою й безбарвною посмішкою і похитувала дебелими стегнами, демонструючи, як їй, мабуть, здавалося, спокусливу чуттєвість. Бернард ішов поруч із нею.

— Ось він, – показав він на Директора.

— Невже ти думав, що я його не впізнаю? – обурено зронила Лінда, а тоді звернулася до самого Директора: – Звичайно, я тебе знаю; Томакіне, я розпізнала б тебе серед тисячі інших облич. Але ти вже, мабуть, забув про мене. Не пригадуєш? Ти не пригадуєш, Томакіне? Свою Лінду? – Вона стояла й дивилася на нього, схиливши голову вбік і далі всміхаючись, хоч ця посмішка, зустрівшись з виразом огиди на закам’янілому Директоровому обличчі, ставала дедалі менш упевненою, аж поки остаточно не зникла. – Ти не пригадуєш, Томакіне? – повторила вона тремтячим голосом. Її збентежені очі були сповнені болю. Одутле і вкрите плямами обличчя викривилося у гротескну гримасу безмежної скорботи. – Томакіне! – Вона простягла до нього руки. Хтось почав хихикати.

— Що означає, – почав говорити Директор, – цей потворний...

— Томакіне! – Вона підбігла до нього, волочачи по землі поли свого пончо, обвила руками його за шию і сховала в нього на грудях обличчя.

Всі вибухли нестримним реготом.

— ...цей потворний розіграш, – перейшов на крик Директор, закінчуючи речення.

Почервонівши, він намагався визволитися з її обіймів. Вона ж відчайдушно вчепилася в нього.

— Але ж я Лінда, я Лінда. – її слова заглушив регіт. – Я ж народила тобі дитину, – заволала вона, перекрикуючи галас. Зненацька запала приголомшлива тиша; всі ніяково ховали очі, не знаючи, куди поглянути. Директор раптово зблід, перестав чинити опір і нажахано дивився на неї, тримаючи руками її зап’ястя. – Так, дитину... я її матір. – Вона з викликом кинула це сороміцьке слово в обурено принишклу юрбу; а тоді несподівано відштовхнула Директора, сповнена сорому й ганьби, затулила обличчя руками й заридала. – Це не моя вина, Томакіне. Бо ж я завжди робила вправи, правда? Правда? Завжди... Навіть не знаю, як... Якби ти знав, який це жах, Томакіне... Та все одно він був моєю розрадою. – Обернувшись до дверей, вона покликала: – Джоне! Джоне!

Він одразу ж з’явився, застиг на мить у дверях, роззирнувся, а тоді м’яко перетнув у своїх мокасинах кімнату, впав навколішки перед Директором і чітко вимовив:

— Мій батьку!

Це слово (а «батько» за своїм значенням було не аж таким огидним відхиленням від моральних норм, пов’язаних з дітородженням, і вважалося скоріше грубим і вульгарним, ніж непристойним, копрологічною радше, ніж порнографічною недоречністю); отже, це комічно грубувате слівце відразу зняло напругу, що ставала вже нестерпною. Юрба вибухла шаленим, майже істеричним реготом, що, здавалося, ніколи не зупиниться. Мій батьку... і це стосувалося Директора! Мій батьку! О, Форде, Форде! Це було вже занадто. Сміх і гиготіння залунали з новою силою, обличчя спотворилися від реготу, а з очей потоком полилися сльози. Ще шість пробірок зі сперматозоїдами впали на землю. Мій батьку!

Блідий, з нестямно вибалушеними очима, Директор зацьковано роззирнувся довкола, агонізуючи від такого приниження.

Мій батьку! Регіт, що починав було вщухати, вибухнув з новою силою. Директор затулив руками вуха й кинувся геть із кімнати.

РОЗДІЛ 11

Після тієї сцени в запліднювальній кімнаті вся вищекастова еліта Лондона горіла бажанням побачити те розкішне створіння, котре впало навколішки перед Директором інкубаційно-зумовлювального центру (хоч це вже був колишній Директор, адже бідолаха відразу ж пішов у відставку, й відтоді його вже ніколи не бачили в центрі), плюхнулося перед ним навколішки і звернулося до нього (важко було повірити, що ця сміхота сталася насправді!) «мій батьку». Лінда ж, навпаки, не викликала ні в кого жодного інтересу; ні в кого не виникало анінайменшого бажання її бачити. Назвати себе матір’ю – це вже була не сміхота, а гидотна непристойність. Крім того, вона ж не була справжньою дикункою, бо з’явилася на світ із пляшки й була зумовлена, як і всі інші: тож і якихось химерних думок у неї аж ніяк не могло бути. А насамкінець... і це, мабуть, найбільше відштовхувало людей від бажання побачити бідолашну Лінду... вона мала відразливу зовнішність. Дебела; давно вже не першої молодості; з гнилими зубами і плямистим обличчям, а та її фігура (о, Форде!)... на неї просто не можна було дивитися без того, щоб вас не починало нудити, так, по-справжньому нудити. Тому вся еліта була рішуче налаштована на те, щоб Лінда зовсім не потрапляла їм на очі. А Лінда, чесно кажучи, також не палала бажанням бачити їх. Повернення до цивілізації означало для неї повернення до соми, з можливістю лежати безперервно в ліжку, перебуваючи у стані ейфорії, без того, щоб прокидатися з болем голови і нападами блювоти, без того почуття сорому, яке охоплювало її завжди після пейотля, немовби вона вчинила якусь ганебну антисуспільну дію, після якої не годна була глянути людям у вічі. Сома ніколи не викидала таких коників. Вона дарувала справжнє свято, і якщо наступного ранку й відчувалося якесь невдоволення, то тільки порівняно з блаженством самого свята, а не як щось глибоко вкорінене й ганебне. Найкращими ліками від цього було постійне повернення свята. Вона пожадливо вимагала дедалі більших і частіших доз. Доктор Шоу спочатку заперечував; але врешті-решт дозволив їй отримувати бажане. Вона щодня приймала дозу в двадцять грамульок.

— Але це її прикінчить за місяць-два, – повідомив доктор Бернардові. – Одного дня станеться параліч її дихального центру. Вона не зможе дихати. Кінець. І це добре. Якби ми мали змогу омолоджувати, була б, звичайно, інша річ. Але ми цього не можемо.

Всі здивувалися (адже було так зручно, що Лінда нікому не заважає, перебуваючи постійно на цьому святі соми), коли Джон почав протестувати.

— Але ж хіба ви не вкорочуєте їй життя, призначаючи такі великі дози?

— У певному сенсі так, – визнав доктор Шоу. – Але, з другого боку, ми їй насправді його продовжуємо. – Юнак вирячив очі, нічого не розуміючи. – Нехай сома вкоротить на кілька років життя, – вів далі доктор. – Але подумай, які безмежні, безмірні позачасові подорожі можна здійснити за її допомогою. Кожне свято соми переносить нас у те, що наші предки називали вічністю.

Джон почав розуміти.

— В устах моїх, в очах ти бачив вічність[12], – пробурмотів він.

— Що?

— Нічого.

— Звичайно, – мовив далі доктор Шоу, – не можна дозволяти людям відлітати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але враховуючи те, що в неї жодної серйозної роботи не було...

— І все одно, – не погодився Джон, – я не думаю, що так чинити правильно.

Доктор знизав плечима:

— Ну, якщо ти, звісно, волів би, щоб вона весь час репетувала як божевільна...

Врешті-решт Джон був змушений поступитися. Лінда отримала свою сому. Відтоді вона залишалася в ліжку у своїй невеличкій кімнатці на тридцять сьомому поверсі багатоповерхового будинку, в якому була Бернардова квартира, з постійно ввімкненими радіоприймачем і телевізором, з краном, з якого крапала есенція пачулі, з таблетками соми, що лежали на відстані простягнутої руки... там вона залишалася; і водночас її там не було, адже вона весь час перебувала десь удалині, в безмежній далині, на святі; на святі в якомусь іншому світі, де музика з радіоприймача ставала лабіринтом лунких кольорів, ковзким пульсуючим лабіринтом, що вів (неминуче прекрасними зиґзаґами) до сліпучого центру абсолютної певності; де образи з телевізійного ящика, що танцювали, були виконавцями якоїсь неймовірно розкішної співучої чуттєвки, де краплі пачулі були не просто ароматом, а сонцем, мільйонами сексофонів, любовними забавами Попе, але набагато, незрівнянно інтенсивнішими й такими, що їм не було кінця.

— Ні, омолоджувати ми не здатні. Але я дуже тішуся, – сказав на завершення доктор Шоу, – що маю змогу побачити на власні очі приклад старечого згасання людської особи. І я дуже вдячний за те, що мене сюди запросили. – Він приязно потис Джонові руку.

Бо, зрештою, всіх цікавив саме Джон. А враховуючи те, що Джона можна було побачити тільки за посередництва Бернарда, його вповноваженого опікуна, Бернард уперше у своєму житті опинився в ролі особи, до якої ставилися не просто нормально, а як до вельми важливої персони. Ніхто вже не згадував про алкоголь у його заміннику крові, ніхто не глузував з його зовнішності. Генрі Фостер аж зі шкури пнувся, щоб бути з ним приятелем; Беніто Гувер подарував йому шість пакетів жуйки зі статевими гормонами; помічник визначальника прийшов і почав мало не принижуватися, вимолюючи запрошення на одну з Бернардових вечірок. А якщо вже казати про жіноцтво, то Бернардові досить було лише натякнути на можливість запрошення, і він міг легко отримати кого б тільки забажав.

— Бернард запропонував мені зустрітися з Дикуном наступної середи, – переможно повідомила Фанні.

— Я дуже тішуся, – зраділа Леніна. – Тепер ти мусиш визнати, що помилялася стосовно Бернарда. Скажи, хіба ж він не солоденький?

Фанні кивнула.

— Мушу таки сказати, – додала вона, – що була доволі приємно здивована.

Головний пляшкувальник, директор визначень, троє асистентів запліднювальників, професор чуттєвок з коледжу емоційної інженерії, декан вестмінстерської громадської співальні, інспектор бокановскіфікації – цей список знаменитих Бернардових гостей був нескінченний.

— А я минулого тижня мав шістьох дівчат, – довірився він Гельмгольц Ватсонові. – Одну в понеділок, двох у вівторок, ще двох у п’ятницю й одну в суботу. Якби я мав більше часу або бажання, то їх там ще було з десяток, яких тільки варто було поманити пальцем...

Гельмгольц так понуро й несхвально вислухав ці його вихваляння, що Бернард відчув образу.

— Ти мені заздриш, – кинув він.

Гельмгольц похитав головою.

— Мені просто сумно, ось і все, – відповів він.

Бернард роздратовано вийшов геть. Ніколи більше, пообіцяв він сам собі, ніколи більше не розмовлятиму з тим Гельм-гольцом.

Минали дні. Успіх, немов шампанське, вдарив Бернардові в голову і цілковито примирив його (як і мав би, звісно, діяти будь-який п’янкий напій) зі світом, який досі його аж ніяк не задовольняв. Оскільки його тепер було визнано важливою особою, він зовсім не заперечував проти такого порядку речей. Але, примирившися з ним завдяки своєму успіху, він усе ж таки відмовлявся позбавляти себе такого привілею, як критика цього порядку речей. Адже сам факт цієї критики підносив його у власних очах, робив ще значущішим. Крім того, він щиро вірив у те, що існує достатньо підстав для критики. (Та водночас йому не менш щиро подобалося бути успішним і мати змогу оволодівати всіма найбажанішими дівчатами.) Перед тими, хто тепер заради Дикуна домагався його уваги, Бернард виставляв напоказ свою в’їдливу неортодоксальність. Його ввічливо вислуховували. Але коли він відвертався, люди похитували головами.

— Цей молодик погано закінчить, – казали вони, пророкуючи його крах, до якого й самі мали невдовзі намір докластися. – Він не знайде якогось іншого Дикуна, що вдруге його порятує, – додавали вони.

Ну, але тим часом існував цей перший Дикун; отож вони були люб’язні. Бернард відчував свою велич... був Грандіозним та одночасно легким і невагомим, легшим за повітря.

— Легшим за повітря, – мовив Бернард, показуючи вгору.

Немов якась небесна перлина, високо-високо над ними зринула життєрадісно в небі, осяяному сонячним світлом, повітряна кулька Департаменту прогнозу погоди.

— «...згаданому Дикуну, – йшлося в інструкціях для Бернарда, – слід показати цівілізоване життя в усіх його аспектах».

Власне тепер йому показували це життя з висоти пташиного польоту, а саме з платформи вежі Чаринґ-Т. Ґідами слугували начальник станції і місцевий метеоролог. Але говорив безперестанку Бернард. Сп’янілий від слави, він поводився так, наче був принаймні Світовим контролером. Легшим за повітря.

У небі з’явилася й зайшла на посадку бомбейська «Зелена ракета». З неї висадилися пасажири. З восьми ілюмінаторів визирало восьмеро ідентичних дравідських близнюків-стюардів у хакі.

— Дванадцять тисяч п’ятдесят кілометрів за годину, – захоплено повідомив начальник станції. – Що ви на це скажете, пане Дикуне?

Джон подумав, що це доволі непогано.

— Хоч Арієль, – мовив він, – міг за сорок хвилин оперезати цілу землю[13].

«Дикуна, – написав Бернард у своєму звіті Мустафі Монду, – на диво мало захоплюють і вражають цивілізаційні винаходи. Частково це, безсумнівно, пояснюється тим фактом, що він уже чув про це від жінки на ім’я Лінда, своєї м...»

(Мустафа Монд насупив брови. «Невже цей дурень думає, що мені стане погано, якщо я побачу це слово повністю?»)

«А частково його зацікавленістю так званою «душею», як він її називає, яку наполегливо вважає сутністю, незалежною від фізичного середовища, тоді як я намагався підкреслити йому...»

Контролер пропустив кілька наступних речень і вже було намірився перегорнути сторінку в пошуках цікавіших і конкретніших деталей, коли йому на очі трапилася низка доволі небуденних фраз, «...хоч мушу визнати, – прочитав він, – що я погоджуюся з Дикуном у тому, що наша цивілізована інфантильність занадто поверхова або, як він висловився, дешева; тож я волів би скористатися цією нагодою, щоб привернути увагу вашої фордичності...»

Мустафа Монд, що почав уже було сердитися, раптово розвеселився. Сама думка про те, що ця істота почала так пихато повчати його – його – стосовно суспільного ладу, була направду аж занадто гротескною. Мабуть, цей молодик просто втратив залишки глузду. «Мушу його провчити», – подумав Мустафа; а тоді відкинув назад голову й залився сміхом. Утім він зробить це не відразу, не тієї ж миті.

Це була невеличка фабрика, що продукувала освітлення для гелікоптерів, філія корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (адже цей рекомендаційний лист від Контролера справляв на всіх магічне враження) головний технолог і менеджер людського фактора.

— Кожен процес, – пояснив менеджер людського фактора, – в міру можливостей здійснює єдина група Бокановського.

І дійсно, вісімдесят три майже безносі короткоголові дельти займалися холодним пресуванням. П’ятдесятьма шістьома машинами з чотирма шпинделями маніпулювало п’ятдесят шість орлоподібних рудуватих гамм. Сто сім зумовлених до спекотних умов праці епсилонів-сенеґальців трудилося в ливарні. Тридцять три жіночки-дельти, довгоголові, руденькі, з вузенькими тазами і зростом в один метр шістдесят дев’ять сантиметрів (плюс-мінус 20 міліметрів), нарізали ґвинти. У монтажній кімнаті дві групи гамма-плюсових карликів складали докупи генератори. Два ряди низеньких столів були розташовані один навпроти одного; поміж ними поволі рухався конвеєр з набором окремих деталей; сорок сім білявих голів з одного боку і сорок сім русявих – з другого. Сорок сім кирпатих носів супроти сорока семи гачкуватих; сорок сім скошених підборідь – супроти сорока семи випнутих. Зібрані механізми інспектували вісімнадцятеро ідентичних дівчат з кучерявим каштановим волоссям у зеленій гаммівській уніформі, тоді їх складали в ящики тридцять чотири коротконогі дельта-мінусові чоловіки-лівші, а у вантажівки їх ладували шістдесят три синьоокі, світловолосі й ластаті напівдебіли-епсилони.

— Який чудесний світ новий... – Таке враження, що власна пам’ять вирішила зіграти з ним злий жарт, і Дикун тепер увесь час повторював Мірандині слова. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди[14].

— І мушу вас запевнити, – сказав на завершення менеджер людського фактора, коли вже вони виходили з фабрики, – що в нас майже не виникає якихось непорозумінь з робітниками. Ми завжди знаходимо...

Але Дикун раптово покинув своїх компаньйонів і почав несамовито блювати за якимись лавровими кущами, немов тверда земля під його ногами стала гелікоптером, що провалюється в повітряну яму.

«Дикун, – написав Бернард, – відмовляється вживати сому і відчуває себе пригніченим через те, що та жінка Лінда, його м...., постійно перебуває у святковій ейфорії. Варто зазначити, що попри старечий вік його м..... та її неймовірно відразливу зовнішність Дикун дуже часто її відвідує і вельми до неї прив’язаний... цікавий приклад того, як раннє зумовлення може змінювати і навіть суперечити природним імпульсам (тут ідеться про імпульсивну огиду до неприємних об’єктів)».

Вони приземлилися в Ітоні на даху Верхньої школи. З другого боку шкільного подвір’я сяяли під сонцем всі п’ятдесят два білосніжні поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч од них був коледж, а праворуч – шкільна громадська співальня, що хизувалися своїми залізобетонними і скляними конструкціями. Посеред чотирикутного подвір’я стояла дещо старомодна статуя з хромованої сталі нашого господа Форда.

Коли вони зійшли з вертольота, їх зустріли доктор Ґафні, ректор, і міс Кіт, директриса.

— Чи багато у вас тут близнюків? – трохи боязко поцікавився Дикун, коли вони вирушили на оглядини коледжу.

— Та ні, – відповів ректор. – Ітон призначений винятково для хлопців і дівчат з найвищих каст. Одна яйцеклітина, одна доросла особа. Це, звісно, ускладнює навчальний процес. Але з цим треба миритися, – зітхнув він, – адже їм доведеться брати на себе велику відповідальність і мати справу з надзвичайними ситуаціями.

Бернардові тим часом дуже сподобалася міс Кіт.

— Можливо, Ви матимете вільний вечір у будь-який понеділок, середу або п’ятницю, – натякнув він їй. Показавши великим пальцем на Дикуна, він додав: – Цікава, знаєте, особа. Дивна.

Міс Кіт усміхнулася (і він відзначив її вельми милу усмішку), подякувала і сказала, що з радістю відвідає якусь з його вечірок. Ректор відчинив двері.

Після п’яти хвилин у цьому класі для подвійноплюсових альф Джон відчув себе дещо збентеженим.

— Що таке елементарна теорія відносності? – пошепки запитав він у Бернарда. Той почав спочатку пояснювати, а тоді схаменувся й запропонував перейти в якийсь інший клас.

У коридорі було чути, як з-за дверей до кабінету географії для бета-мінусових пролунав дзвінкий і високий жіночий голос:

— Раз, два, три, чотири, – а тоді втомлено й нетерпляче: – Відставити.

— Мальтузіанські вправи, – пояснила директриса. – Більшість наших дівчат, звичайно, ялові. Я сама теж яловиця. – Вона всміхнулася Бернардові. – Але в нас є близько восьмиста нестерилізованих осіб, яким потрібні постійні вправи.

У бета-мінусовому географічному класі Джон довідався, що «дикунська резервація – це місце, яке через несприятливі кліматичні чи геологічні умови або ж через нестачу природних ресурсів не вартувало цивілізаційних витрат». Клацнув вимикач; кімната стала темною; і ось раптово на екрані вгорі виникло зображення «покутників» з Акоми, що розпростерлися перед Дівою Марією, ремствуючи так, як Джон колись це від них чув, і каючись у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та образом Пуконґа у вигляді орла. Юні ітонці аж покотилися з реготу. Покутники, й далі лементуючи, звелился на ноги, поскидали з себе верхній одяг і почали шмагати себе вузлуватими батогами, удар за ударом. Регіт залунав з подвійною силою, заглушуючи стогін покутників.

— Але чому вони так регочуть? – ошелешено й гірко запитав Дикун.

— Чому? – перепитав ректор, повертаючи до нього своє усміхнене обличчя. – Чому? Таж тому, що це неймовірно кумедне видовище.

У цій кінематографічній напівтемряві Бернард ризикнув зробити те, на що, мабуть, ніколи б не наважився раніше навіть в суцільній пітьмі. Відчуваючи впевненість у своєму новому статусі важливої персони, він обійняв директрису за талію. Вона з готовністю підкорилася цьому його залицянню. Він був уже готовий обмінятися з нею кількома поцілунками або легенько її вщипнути, коли це знову клацнули, відчиняючись, віконниці.

— Мабуть, підемо далі, – мовила директриса й попрямувала до дверей.

— А це, – оголосив невдовзі ректор, – кімната гіпнопедичного контролю.

Сотні апаратів синтетичної музики, по одному на кожну спальню, стояли на поличках уздовж трьох стін кімнати; в шухлядках на четвертій стіні лежали паперові рулони зі звуковими доріжками, де були зафіксовані різноманітні гіпнопедичні уроки.

— Вкладаєте рулон ось сюди, – почав пояснювати Бернард, урвавши доктора Ґафні, – натискаєте цей вимикач...

— Ні, отой, – роздратовано виправив його ректор.

— Хай буде так. Рулон розкручується. Селенові давачі перетворюють світлові імпульси на звукові хвилі, і...

— І ось маєте, – договорив за нього доктор Ґафні.

— А чи вони читають Шекспіра? – запитав Дикун, коли вони проминали шкільну бібліотеку, прямуючи до біохімічних лабораторій.

— Звичайно, ні, – почервоніла директриса.

— У нашій бібліотеці, – уточнив доктор Ґафні, – зберігається лише довідкова література. Якщо молодим людям потрібно розважитися, вони йдуть на чуттєвки. Ми не заохочуємо їх віддаватися самотнім утіхам.

Трасою за склом проїхало п’ять автобусів, заповнених дівчатами й хлопцями, які або співали, або мовчки горнулися одне до одного.

— Повертаються якраз, – почав пояснювати доктор Ґафні, а Бернард тим часом пошепки домовився з директрисою про побачення цього самого вечора, – зі слауського крематорію. Зумовлення стосовно смерті починається з вісімнадцяти місяців. Кожен малюк двічі на тиждень приходить зранку в лікарню для тих, хто помирає. Там вони можуть знайти найкращі іграшки, а в дні смерті їх пригощають шоколадними вершками. Вони привчаються сприймати смерть як щось буденне.

— Як будь-який інший фізіологічний процес, – діловито додала директриса.

О   восьмій в «Савої». Все домовлено.

Повертаючись до Лондона, вони зупинилися на фабриці телекорпорації в Брентфорді.

— Можеш зачекати тут хвилинку, поки я піду й зателефоную? – запитав Бернард.

Дикунові довелося доволі довго його чекати. Якраз верталася з роботи головна денна зміна. Юрби нижчокастових робітників вишиковувалися в чергу біля монорейкової станції... сім або й вісім сотень гамм, дельт і епсилонів, чоловіків і жінок, серед яких можна було розрізнити хіба що десяток-два інакших облич і статур. Кожному з них, окрім квитка, касир видавав невеличку картонну коробочку, як для піґулок. Довжелезна черга-гусінь з чоловіків і жінок поволі просувалася далі.

— Що в оцих (йому пригадався «Венеціанський купець»), в оцих скриньках? – поцікавився Дикун, коли нарешті повернувся Бернард.

— Денна пайка соми, – доволі нерозбірливо озвався Бернард, бо він якраз розжовував кавальчик жуйки від Беніто Гувера. – Отримують її наприкінці робочого дня. Чотири піґулки по півграма. Шість по суботах.

Він лагідно взяв Джона за руку, й вони попрямували до гелікоптера.

Леніна, співаючи, забігла в роздягальню.

— У тебе такий задоволений вигляд, – відзначила Фанні.

— Бо я дуже задоволена, – визнала Леніна, потягнувши за блискавку – шурх! – Півгодини тому зателефонував Бернард. – Шурх, шурх! Вона скинула шорти. – У нього непередбачені справи. – Шурх! – Попросив, чи не могла б я взяти вечором Дикуна на чуттєвки. Мушу летіти. – Вона побігла до ванної кімнати.

— Яка щаслива, – мовила впівголоса Фанні, дивлячись услід Леніні.

У цих словах не відчувалося заздрощів; доброзичлива Фанні просто констатувала факт. Леніні й справді щастило; щастило поділити разом із Бернардом чималу порцію неймовірної популярності Дикуна, щастило віддзеркалювати своєю непоказною особою цей миттєвий і такий фешенебельний тріумф. Хіба ж не запропонувала їй виступити з лекцією про власний досвід сама генеральна секретарка фордівської асоціації юначок? Хіба ж не запросили її на щорічний обід клубу афродиток? Хіба ж не показали її нещодавно в «Чуттєвковинах», де її могли побачити, почути й помацати незліченні мільйони мешканців планети?

Не менш привабливою була й увага, яку їй виказували всілякі поважні персони. Другий секретар постійного Світового контролера запросив її на вечерю й на сніданок. Одні вихідні вона провела з Верховним суддею Форда, а другі – з архігромадським співцем кентерберійським. Президент зовнішніх і внутрішніх секрецій постійно їй телефонував, а з заступником управителя європейського банку вона побувала в Довілі.

— Це, звісно, чудово. А все ж таки, – зізналася вона Фанні, – я відчуваю, ніби отримую щось обманним шляхом. Адже всі вони насамперед хочуть довідатися, що відчуваю я, кохаючись із Дикуном. А я мушу казати, що й сама не знаю. – Вона похитала головою. – Більшість чоловіків мені, звичайно, не вірять. Але ж це правда. Я б і сама хотіла дізнатися, – додала вона сумовито й зітхнула. – Він страшенно вродливий; ти ж погоджуєшся?

— Але ж хіба ти не подобаєшся йому? – здивувалася Фанні.

— Інколи мені здається, що так, а інколи, що ні. Він завжди намагається мене уникати; виходить з кімнати, коли я туди заходжу; не торкається мене; навіть не дивиться на мене. Але часом, коли я несподівано озираюся, то встигаю впіймати його погляд, і тоді... ну, ти ж сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.

Так, Фанні це знала.

— Я просто нічого не розумію, – зізналася Леніна.

Вона нічого не розуміла, і це не тільки її бентежило, але й засмучувало.

— Бо знаєш, Фанні, як він подобається мені.

Дедалі більше й більше. Ну, але тепер буде реальна нагода, подумала вона, бризкаючи на себе парфумами після ванни. Пшик, пшик, пшик... реальна нагода. Її піднесений настрій проявився в пісні.

Тискай мене, солоденький,

Зацілуй до сказу:

Доведи мене, мов сома,

До глибин екстазу.

Потайний орган ароматів награвав дивовижне освіжне «Капричіо трав»... струменисті арпеджіо чебрецю й лаванди, розмарину, базиліку, мирта, тархуну; серії сміливих модуляцій через пікантні ключі до амбри; а тоді неквапливе повертання через сандалове дерево, камфору, кедр і свіжоскошене сіно (з окремими невловимими дисонансними штрихами – запахом пудинґу з нирок або слабесеньким натяком на свинячий послід) до простеньких ароматів, з яких усе й почалося. Фінальний чебрецевий вибух розчинився в повітрі; пролунали оплески; спалахнуло світло. Почав розкручуватися рулон зі звуковою доріжкою в апараті синтетичної музики. Це було тріо для гіперскрипки, супервіолончелі і суроґатного гобоя, що створило атмосферу приємної млості. Тридцять-сорок тактів, а тоді на тлі цього інструментального супроводу почав виводити трелі якийсь нелюдський голос; він був то горловим, то виринав немовби з чола, ставав подібним на флейту, а тоді наповнювався тужливими обертонами, без жодних зусиль переходив від найнижчих нот до самісіньких меж слухового сприйняття, що їх колись виспівав Гаспар Форстер, до майже кажанячого писку на нотах, що були набагато вищі від найвищого «до», якого колись (1770 року, в герцогській опері Парми, на превеликий подив Моцарта), єдина з усіх відомих співачок, пронизливо сягнула Лукреція Аґуярі.

Сидячи у своїх пневматичних кабінках, Леніна й Дикун купалися в цих пахощах і звуках. Аж ось настала черга також для їхніх очей і шкіри.

Згасло світло; в темряві виникли вогняні літери, що немовби намертво зависли в повітрі. «ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУПЕРСПІВУЧА, СИНТЕТИЧНОМОВНА, КОЛЬОРОВА, СТЕРЕОСКОПІЧНА ЧУТТЄВКА. ПІД СИНХРОНІЗОВАНИЙ АКОМПАНЕМЕНТ ОРГАНУ АРОМАТІВ».

—  Візьмися за ті металеві ручки на поруччі крісла, – прошепотіла Леніна. – Бо інакше не відчуєш жодного ефекту чуттєвки.

Дикун так і зробив.

Тим часом вогняні літери вже зникли; десять секунд панувала суцільна темрява; тоді зненацька з’явилися набагато реальніші від реальності, яскраві й незрівнянно могутніші на вигляд від звичайних істот у плоті і крові стереоскопічні образи гігантського негра, який тримав в обіймах золотоволосу й юну, вилицювату бетаплюсову дівчину.

Дикун здригнувся. Що за відчуття на вустах! Він підніс руку до рота; лоскотання припинилося; поклав руку назад на металеву ручку; знову відчув лоскіт на губах. З органу ароматів тим часом долинали пахощі мускусу. Суперголубка звукової доріжки ледь чутно проворкувала: «О-о-ох»; а їй у відповідь пролунав неймовірно глибокий африканський бас з усього лише тридцятьма двома вібраціями за секунду: «А-а-ах». «О-о-а-ах! О-о-а-ах!» Стереоскопічні вуста знову злилися, і лицьові ерогенні зони шести тисяч глядачів у «Альгамбрі» наелектризувалися від нестерпно приємного поколювання. «О-о-ох...»

Сюжет фільму був украй невибагливий. За кілька хвилин після перших охів і ахів (герої заспівали дуетом, а тоді трохи покохалися на тій славнозвісній ведмежій шкурі, кожну волосинку якої – у цьому помічник визначальника не помилявся – можна було виразно відчути й розрізнити) гелікоптер негра потрапив в аварію і негр розбив собі голову. Гуп! Оце так біль у чолі! Серед публіки почулися різноголосі зойки й вигуки «ай» і «ой».

Після цього струсу мозку все негрове зумовлення пішло під три чорти. Він запалав до бета-блондинки винятковою й маніакальною пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Почалися бійки, переслідування, напад на суперника і, врешті-решт, сенсаційне викрадення. Бета-блондинка опинилася всупереч своїй волі на небі, де й ширяла впродовж трьох тижнів, перебуваючи в дикій і антисуспільній ситуації, наодинці з чорним безумцем. Але врешті-решт, після цілої серії пригод і безлічі повітряних акробатичних піруетів, троє вродливих молодих альф зуміли її визволити. Негра відправили в реабілітаційно-зумовлювальний центр для дорослих, і фільм завершився добропорядним хепі-ендом, під час якого бета-блондинка стала коханкою всіх трьох своїх рятівників. Вони перервали свої любощі тільки для того, щоб заспівати синтетичним квартетом під повноцінний супероркестровий акомпанемент і пахощі гарденій з органу ароматів. Тоді ще востаннє з’явилася ведмежа шкура, і серед реву сексофонів прощальний стереоскопічний цілунок розтав у пітьмі, а фінальний електролоскіт завмер на вустах, мов нетля, що помирає, тріпається, тріпається, дедалі слабше, дедалі кволіше, аж поки врешті зовсім-зовсім затихає.

Але для Леніни ця нетля так і не померла остаточно. Навіть після того, як спалахнуло світло і вони вже поволі просувалися разом із натовпом до ліфтів, ця примарна нетля ще й далі тріпотіла на її губах, ще й далі знаходила тремкі і звабливі стежки збудження і насолоди на її шкірі. У неї розчервонілися щоки. Вона схопила Дикуна за обм’яклу руку, притиснувши її до себе. Він зиркнув на неї, поблідлий, стражденний, сповнений жаги, якої сам соромився. Він не був її гідний, ні... На якусь мить перетнулися їхні погляди. Які скарби обіцяли її очі! Яким темпераментом вони світилися, якою королівською звабою! Він поспіхом відвернувся й висмикнув з полону свою руку. Сам того не усвідомлюючи, він був нажаханий, що вона перестане бути тією, якої він вважав себе недостойний.

—  Я не думаю, що вам варто бачити такі речі, – сказав він, поспішаючи звинуватити в будь-якому минулому чи майбутньому відхиленні від досконалості не саму Леніну, а довколишні обставини.

— Які такі речі, Джоне?

— Такі, як цей жахливий фільм.

— Жахливий? – Леніна була щиро здивована. – Мені він здався дуже милим.

— Він був ганебний, – обурено вигукнув він, – низькопробний.

Вона похитала головою:

— Я щось тебе не розумію. – Чому він був такий дивакуватий? Чому аж зі шкіри пнувся, щоб усе зіпсувати?

У таксікоптері він майже не дивився на неї. Пов’язаний ніколи не висловленими обітницями, вірний законам, які вже давно втратили силу, він мовчки сидів, дивлячись в інший бік. Інколи ціле його тіло нервово здригалося, немовби чийсь палець зненацька торкав якусь туго нап’яту струну, що ось-ось може обірватися.

Таксікоптер приземлився на даху будинку з Леніниною квартирою. «Нарешті», – радісно подумала вона, виходячи з кабіни. Нарешті... хоч він і був щойно таким дивакуватим. Стоячи під ліхтарем, вона зазирнула у своє ручне дзеркальце. Нарешті. Ага, її носик був занадто лискучий. Вона струсила залишки пудри з тампончика. Поки він розраховується з таксистом, вона якраз устигне. Вона припудрила лискучість, розмірковуючи: «Він неймовірно вродливий. Не мусить бути таким сором’язливим, як Бернард. А все ж таки... Будь-який інший чоловік давно б уже це зробив. Ну, але нарешті». Частинка обличчя в малесенькому круглому дзеркальці раптово їй усміхнулася.

— На добраніч, – пролунав у неї за спиною здушений голос. Леніна рвучко озирнулася. Він стояв у дверях таксі, не відводячи від неї очей; мабуть, дивився так на неї весь той час, поки вона пудрила свого носика, чекаючи... але чого? чи просто вагаючись, не в змозі наважитися, й постійно думаючи, думаючи... вона навіть уявити не могла собі ці дивовижні думки. – На добраніч, Леніно, – повторив він, зобразивши на обличчі химерну чи то Гримасу, чи спробу усмішки.

— Але ж, Джоне... я думала, що ти... тобто хіба ти не?..

Він зачинив двері й нахилився до водія, щось йому кажучи. Таксі злетіло в повітря.

Дивлячись у віконечко на підлозі, Дикун міг бачити обличчя Леніни, що дивилося вгору, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Її вуста були розкриті, вона щось гукала. Її постать стрімко віддалялася від нього; далекий квадратик даху немовби провалювався в пітьму.

За якихось п’ять хвилин він уже був у своїй кімнаті. Дістав зі схованки свій поточений мишами томик, з релігійним благоговінням перегорнув заплямлені й пожмакані сторінки, а тоді почав читати «Отелло». Він пригадав, що Отелло був подібний на того персонажа з «Трьох тижнів у гелікоптері»... також був чорний.

Витираючи очі, Леніна покрокувала дахом до ліфта. Спускаючись на свій двадцять сьомий поверх, вона витягла пляшчинку соми. Однієї грамульки, вирішила вона, їй буде недостатньо; грамулькою її печаль не вгамувати. Але якщо вжити дві грамульки, є ризик, що вона не прокинеться вчасно завтра вранці. Вона пішла на компроміс і витрусила собі на долоню три півграмові таблетки.

РОЗДІЛ 12

Бернард мусив кричати крізь замкнені двері; Дикун не хотів їх відчиняти.

— Але ж усі вже там і чекають тебе.

— Нехай чекають, – донісся з того боку дверей приглушений голос.

— Але ж ти, Джоне, чудово знаєш (як важко звучати переконливим, коли потрібно щосили верещати!), що я їх запросив спеціально для зустрічі з тобою.

— Мав би спочатку запитати в мене, чи я хочу зустрічатися з ними.

— Але ж ти раніше завжди приходив, Джоне.

— Саме тому я й не хочу більше приходити.

— Хоча б заради мене, – почав умовляти його Бернард. – Прийдеш заради мене?

— Ні.

— Ти це серйозно?

— Так.

— А що ж мені тоді робити? – заволав у відчаї Бернард.

— Іди під три чорти! – почув він роздратовану відповідь.

— Але ж нині там буде сам архігромадський співець кентерберійський. – Бернард уже мало не плакав.

— Ай йяя та'ква! – лише мовою зуні міг Дикун адекватно виразити своє ставлення до архігромадського співця. – Гані! – зронив він, а тоді (ще й так глузливо й люто!) докинув: – Сонс е'со тсе-на'. – Після чого сплюнув на землю, як міг би вчинити Попе.

Врешті-решт Бернардові довелося ганебно повертатися у свої покої й повідомляти нетерплячій аудиторії, що Дикун сьогодні сюди не прийде. Цю новину присутні гості сприйняли з обуренням. Чоловіки були розлючені тим, що розсипалися бісером перед таким нікчемним чолов’ягою, чия репутація була підмочена, а думки єретичні. Що вища була їхня позиція в загальній ієрархії, то сильнішим виявлялося їхнє роздратування.

— Ось так пожартувати зі мною, – не втомлювався повторювати архіспівець, – зі мною!

Жінки з не меншим обуренням відчували, що їх просто використали обманним шляхом – і це зробив жалюгідний курдупель, у пляшку якому помилково влили алкоголь, істота з гамма-мінусовими фізичними даними. Це виглядало справжньою наругою, і вони дедалі відвертіше обурювалися цим. А найуїдливіше це робила директриса Ітону.

Лише Леніна нічого не казала. Бліда, з синіми очима, повитими незвичною для неї меланхолією, вона сиділа в куточку, опанована цілком іншою від усіх присутніх емоцією, яку ніхто з нею не поділяв. Вона прийшла на цю вечірку, відчуваючи якусь дивну екзальтованість. «За декілька хвилин, – думала вона, заходячи в кімнату, – я побачу його, говоритиму з ним, скажу йому (і це вона вже твердо вирішила), що він мені подобається... більше за будь-кого іншого в світі. А він тоді, можливо, скаже...»

І що ж він скаже? її щоки розпашіли рум’янцем.

«Чому він був такий дивний минулого вечора, після чуттєвок? Такий химерний. І водночас я абсолютно переконана, що я йому таки справді подобаюся. Я переконана...»

Саме цієї миті Бернард і зробив своє оголошення; Дикун не прийде на вечірку.

Леніна раптом відчула все те, чого зазвичай зазнавала на початку процедури «Замінника дикої пристрасті» – жахливу спустошеність, страх, від якого перехоплює віддих, нудоту. Її серце немовби зупинилося.

«Може, це тому, що я йому не сподобалася», – подумала вона. І це ймовірне припущення миттєво обернулося на остаточне й безсумнівне переконання: Джон відмовився прийти, бо вона йому не сподобалася. Вона йому не сподобалася...

— Це вже занадто, – сказала директриса Ітону директорові крематоріїв і фосфорної реґенерації. – Подумати тільки, що я навіть...

— Так, – пролунав голос Фанні Краун, – це чиста правда щодо алкоголю. Одна моя приятелька мала знайому, яка працювала тоді на складі ембріонів. Вона розповіла про це моїй приятельці, а та переказала мені...

— Як прикро, як це прикро, – сказав Генрі Фостер, співчуваючи архігромадському співцеві. – Вам, мабуть, цікаво буде знати, що наш колишній Директор збирався переводити його в Ісландію.

Радісна повітряна кулька Бернардової самовпевненості здувалася від тисячі ранок і проколів, завданих цими словами. Поблідлий, розгублений, жалюгідний і збентежений, він плентався поміж гостями, затинаючись і бурмочучи недоречні виправдання, запевняючи всіх, що наступного разу Дикун обов’язково сюди прийде, і благаючи їх пригоститися каротиновим сандвічем, скибочкою паштету з вітаміном «А» або ж келихом сурогатного шампанського.

Вони пригощалися, цілком його нехтуючи; піднімали вгору келихи, відверто його не помічаючи, й голосно та зневажливо говорили про нього так, немовби його самого там і не було.

— А тепер, любі друзі, – сказав архігромадський співець кентерберійський своїм розкішним лунким голосом, чути який було так звично під час святкувань Дня Форда, – тепер, любі друзі, я гадаю, що вже настав час... – Він підвівся, відставив убік келиха, струсив зі своєї пурпурової віскозної камізельки крихти, що залишилися після чималенької трапези, й рушив до дверей.

Бернард кинувся до нього, щоб зупинити.

— Куди ви так поспішаєте, шановний архіспівцю?.. Ще ж зовсім рано. Я сподівався, що ви...

Так, чого він тільки не сподівався, коли Леніна конфіденційно повідомила йому, що архігромадський співець готовий прийняти його запрошення. «Знаєш, він насправді дуже милий». І вона показала Бернардові маленьку золотисту застібку для блискавки у вигляді символа «Т», яку їй подарував архіспівець на згадку про вихідні, які вона провела в Ламбеті. «Званий вечір за участі архігромадського співця кентерберійського і містера Дикуна». Свідченням Бернардового тріумфу було кожне запрошення, яке він розіслав. Але Дикунові саме цього вечора стрілило в голову запертися в кімнаті, вигукуючи «Га'ні!» і (Бернардові ще пощастило, що він не розумів мову зуні) «Сонс е'со тсе-на'!» Те, що мало вінчати всю Бернардову кар’єру, перетворилося на його найбільше в житті приниження.

— Я так сподівався... – знову пробелькотів, затинаючись, він і звів на високоповажного сановника благальний і спантеличений погляд своїх очей.

— Мій юний друже, – суворо й урочисто вимовив архігромадський співець; довкола них запала тиша. – Дозволь мені дати тобі невеличку пораду. – Він помахав своїм пальцем перед Бернардовим носом. – Поки не пізно. Добру пораду. (Його голос став похмурим і скорботним.) Берися за розум, юний друже, берися за розум. – Він осінив його знаком «Т» і відвернувся. – Леніно, люба, – проспівав він зовсім іншим тоном. – Іди зі мною.

Слухняно, але без усмішки й без особливої ейфорії (немовби не усвідомлюючи, якої честі вона удостоїлася), Леніна вийшла вслід за ним з кімнати. Решта гостей рушили за ними, дотримуючись шанобливої відстані. Останній з них грюкнув дверима. Бернард залишився сам.

Зганьблений, проколотий і цілковито здутий, він упав у крісло і, затуливши лице руками, розридався. Проте за кілька хвилин він себе опанував і проковтнув чотири таблетки соми.

У своїй кімнаті нагорі Дикун читав «Ромео і Джульєтту».

Леніна й архігромадський співець ступили на дах Ламбетського палацу.

— Поквапся, юний друже... тобто Леніно, – нетерпляче погукав архіспівець, стоячи біля дверцят ліфта.

Леніна, що затрималася на мить, задивившись на місяць, опустила очі і хутенько подріботала дахом до нього.

Мустафа Монд щойно закінчив читати статтю під назвою «Нова теорія біології». Якийсь час він сидів, насупивши брови, а тоді взяв ручку і написав на титульній сторінці: «Авторське математичне трактування концепції призначення новаторське і вкрай винахідливе, але єретичне, а отже загрозливе й потенційно руйнівне щодо існуючого соціального ладу. Не друкувати». Він підкреслив ці слова. «Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба перевести його на Морську біологічну станцію на острові Святої Єлени». Шкода, подумав він, ставлячи підпис. Майстерно зроблена робота. Але варто лише допустити відмінні тлумачення суті призначення або мети... ну, хтозна, чим це може закінчитися. Подібні ідеї можуть легко розбалансувати найбільш неврівноважені уми серед представників вищих каст... від чого ті можуть втратити віру в щастя як Найвище Благо й почати натомість вірити, що справжні мета і призначення містяться десь там, поза сферою теперішнього людського існування; що мета життя полягає не в забезпеченні добробуту, а в якійсь там інтенсифікації і вдосконаленні стану свідомості, в набутті і побільшенні знань. Цілком можливо, міркував Контролер, що так воно і є. Але в сучасних обставинах це неприпустиме. Він знову взяв ручку і під словами «Не друкувати» провів ще одну лінію, цього разу ще товстішу й чорнішу за попередню; а тоді зітхнув: «От було б весело, – подумав він, – якби взагалі не треба було б думати про щастя!»

Заплющивши очі, Джон, чиє лице захоплено світилося, неголосно декламував у порожнечу:

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі – діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія [15] .

Золотистий символ «Т» вилискував на Леніниних грудях. Архігромадський співець грайливо схопив цю застібку і потягнув додолу, нижче й нижче.

— Я думаю, – мовила раптом Леніна, порушивши тишу, – що мені варто зажити кілька грамульок соми.

Бернард тим часом уже міцно спав і усміхався, перебуваючи в райських садах своїх сновидінь. Всміхався собі й усміхався. Але що тридцять секунд хвилинна стрілка електричного годинника над його ліжком невблаганно стрибала вперед з майже невловимим на слух цоканням. Цок, цок, цок, цок... Це вже настав ранок. Бернард знову опинився серед жахіть простору й часу. В найжалюгіднішому настрої він упіймав таксі й рушив на роботу в зумовлювальний центр. Сп’яніння від успіху випарувалося; він протверезів і став таким, як і був раніше; і, на відміну від повітрянокулькової невагомості останніх тижнів, стара його сутність видавалася надмірно, безпрецедентно важчою за повітря, що його оточувало.

Дикун неочікувано поставився до цього «здутого» Бернарда значно прихильніше, ніж досі.

— Ти тепер подібніший на того, ким був у Малпаїсі, – сказав він, коли Бернард переповів йому свою сумну пригоду. – Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли вперше? Біля тієї малої халупи. Ти тепер такий, як і тоді.

— Бо я знову нещасний; ось чому.

— Ну, я б радше волів бути нещасним, ніж задовольнятися цим фальшивим і облудним щастям, яким ти тут упивався.

— Мені це подобається, – гірко зронив Бернард. – Бо це ж усе через тебе. Ти відмовився прийти на мою вечірку і налаштував усіх проти мене! – Він знав, що його слова були несправедливі до абсурду; він визнав спочатку мовчки, а тоді навіть вголос усю слушність того, що сказав Дикун про нікудишність друзів, які внаслідок такої дріб’язкової провокації обертаються в лютих ворогів. Але попри всі ці визнання, попри те, що підтримка і прихильність приятеля була тепер його єдиною розрадою, Бернард усупереч цьому плекав, разом із цілком щирою симпатією, приховану образу на Дикуна, замислюючи проти нього цілу кампанію дрібної помсти. Плекати образу на архігромадського співця було марно; не існувало жодної можливості помститися головному пляшкувальникові або помічникові визначальника. Як жертва Дикун володів у Бернардових очах величезною перевагою над усіма іншими: він був доступний. А одним із головних призначень друга є його здатність зазнавати страждань (хоч і в значно м’якшій і символічній формі) від кари, яку ми воліли б, але нездатні завдати ворогам.

Ще одним таким жертовним приятелем Бернарда був Гельмгольц. Коли після своєї ганьби Бернард прийшов до нього, благаючи відновити дружбу, яку він цілком занедбав, засліплений своїм успіхом, Гельмгольц погодився на це без жодних докорів і коментарів, немовби зовсім і забув про їхню сварку. Зворушений Бернард відчув себе одночасно приниженим такою великодушністю – великодушністю, що здавалася ще дивовижнішою і відповідно ще принизливішою через те, що була спричинена аж ніяк не сомою, а рисами характеру Гельмгольца. Забував і вибачав звичайний, буденний Гельмгольц, а не Гельмгольц напівграмулькових вакацій. Бернард був відповідно вдячний (адже так приємно було знову спілкуватися зі своїм другом) і ображений (було б не менш приємно помститися Гельмгольцові за його шляхетність).

Під час їхньої першої після розриву зустрічі Бернард поділився своїми негараздами і прийняв співчуття. І лише за декілька днів на свій подив він довідався, відчувши певні докори сумління, що не тільки він потрапив у халепу. Гельмгольц також опинився в конфліктній ситуації з начальством.

— Це сталося через рими, – пояснив він. – Я читав, як звично, лекції з прогресивної емоційної інженерії для студентів-третьокурсників. Дванадцять лекцій, у сьомій з яких ішлося про рими. Вона мала назву «Використання рим у моральній пропаганді і рекламах». Я завжди ілюструю свої лекції низкою технічних зразків. Цього разу я вирішив подати їм один такий приклад, який написав сам. Чисте божевілля, звісно; але я не зміг себе втримати. – Він усміхнувся. – Мені було цікаво побачити їхню реакцію. Крім того, – додав він серйознішим тоном, – я хотів скористатися цим з пропагандистським наміром; я зробив спробу методом інженерії викликати в них емоції, які я відчував, творячи ці рими.

О,  Форде! – Він знову засміявся. – Який здійнявся галас! Мене викликав ректор з погрозами негайно звільнити з посади. Тепер я мічений, парія.

— А що то були за рими? – поцікавився Бернард.

— Про самотність.

Бернард здивовано вигнув брови.

— Та я тобі їх продекламую, якщо хочеш. – І Гельмгольц почав читати:

Старі вчорашні вісті,

Продертий барабан,

У опівнічнім місті Мовчазних флейт канкан,

Сонні вуста і очі,

Завмерли всі машини,

Лиш порох серед ночі,

І жодної людини...

Мовчазне тиші свято,

Хоч плач, а хоч волай,

Цей голос небагато

Людей почує – знай.

Відсутність уст Сюзаниних,

Брак рук палких і лиць,

Грудей нема Вірляниних

І Фанніних сідниць.

А що ж тоді? Що ти відчув?

Присутність тут чию?

Який абсурдний часу зсув

Збентежив суть твою?

Чому цей незбагненний стан

І пустка цеї ночі

Солодші, ніж злягань обман

І чари всі дівочі?

— Ну, отже, я навів це як приклад, а на мене донесли ректорові.

— Мене це не дивує, – знизав плечима Бернард. – Це ж явно заперечує всі їхні вчення-ві-сні. Пам’ятаєш, що існує принаймні чверть мільйона застережень проти самотності.

— Я знаю. Мені просто хотілося побачити, який це викличе ефект.

— Ну, от ти й побачив.

Гельмгольц засміявся.

— Я відчуваю, – сказав він, помовчавши, – ніби тільки тепер я знаю, про що мені писати. Ніби тільки тепер я стаю здатним використовувати ту силу, яку я відчуваю в собі... ту додаткову, приховану енергію. Мене починає щось переповнювати. – Попри всі його біди він виглядав, на думку Бернарда, цілком щасливий.

Гельмгольц і Дикун відразу відчули взаємну прихильність. Вона була така щира, що Бернард відчув гострий напад ревнощів.

За всі ці тижні він так і не зміг досягти такої інтимної близькості з Дикуном, яка миттєво встановилася між ним і Гельмгольцом. Дивлячись на них, слухаючи їхні розмови, він іноді гірко жалкував, що взагалі їх познайомив. Він соромився цих своїх ревнощів і намагався притлумити ці почуття або самостійно, або заживаючи сому. Але ці його спроби були безуспішні; а в проміжках між сома-вакаціями неминуче наставали понурі будні. Ненависні йому почуття знову поверталися.

Під час третьої своєї зустрічі з Дикуном Гельмгольц продекламував йому свої рими про самотність.

— Що ти про це думаєш? – запитав він, закінчивши читати.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но оце, – сказав він замість відповіді; а тоді відімкнув шухляду, в якій тримав свою поточену мишами книжку, розгорнув її і прочитав:

Над простором аравійським

Злине птаха голосна -

Мов гучна сурма сумна... [16]

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. На словах «простором аравійським» він здригнувся; почувши «ти, крикливий передвіснику біди», він несподівано втішено усміхнувся; коли прозвучало «тінь хижацького крила», його щоки налилися кров’ю, але після слів «померла музика» він зблід і затремтів від неочікуваної емоції. Дикун читав далі:

Щось цілком незрозуміле,

Як дволике божество:

Двох створінь одне єство -

І не пара, і не ціле.

Розум, сам недосконалий,

Збіг розбіжностей лиш бачив.

—  Оргія-поргія! – вигукнув Бернард, перериваючи читання своїм гучним і неприємним реготом. – Та це ж просто гімн Солідарної служби. – Він мстив своїм приятелям за те, що вони ставилися один до одного прихильніше, ніж до нього самого.

Впродовж наступних їхніх кількох зустрічей він постійно насолоджувався цим актом дріб’язкової помсти. Це була проста і надзвичайно ефективна дія, адже і Гельмгольц, і Дикун страшенно болісно сприймали сам факт осквернення і нищення такої дорогої для них поетичної кришталевої чаші. Врешті-решт Гельмгольц пригрозив виштовхати його геть з кімнати, якщо він посміє ще раз їх обірвати. Але, як не дивно, наступного разу це зробив сам Гельмгольц, причому найганебнішим чином.

Дикун декламував уголос «Ромео і Джульєтту», декламував пристрасно і тремко (адже весь час він уявляв самого себе Ромео, а Леніну – Джульєттою). Гельмгольц зацікавлено і дещо здивовано слухав сцену про першу зустріч закоханих. Сцена в саду захопила його своєю поетичністю; але почуття, про які там ішлося, змусили його всміхнутися. Дійти до такого стану заради того, щоб мати дівчину, – та це ж доволі безглуздо. Але якщо розглядати мовні деталі, що то за чудовий взірець емоційної інженерії!

—  На тлі цього старого майстра всі наші найкращі техніки-пропагандисти здаються просто йолопами.

Дикун переможно всміхнувся й читав собі далі. І все йшло доволі гладко, аж поки в останній сцені третьої дії Капулетті і синьйора Капулетті не почали примушувати Джульєтту одружитися з Парісом. Гельмгольцові не сиділося на місці впродовж цілої сцени; та коли Дикун, патетично імітуючи голос Джульстти, вигукнув:

Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?...

О   мамо люба, не женіть мене!

Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом.

Як ні – мені готуйте шлюбне ложе

У тому ж склепі, де лежить Тибальт... [17]

На цих Джульєттиних словах Гельмгольц не витримав і вибухнув нестримним реготом.

Мати й батько (ґротескна непристойність) примушують доньку мати того, кого вона не хоче! А ця ідіотка-дівчина навіть не каже їм, що вона вже мала того, кому віддала перевагу (принаймні на ту мить)! Ця непристойна абсурдність ситуації робила її просто комічною. Гельмгольц доклав героїчних зусиль, щоб бодай трохи вгамувати свою нестримну веселість; але слова «мамо люба» (які Дикун вимовив тремтячим і сповненим муки голосом) і згадка про мертвого Тибальта, який, очевидно, лежав там некремований, марнуючи свій фосфор задля якогось тьмяного склепу, – це для нього було вже занадто. Він реготав і реготав, аж поки в нього з очей бризнули сльози, реготав неугавно, а тим часом поблідлий від наруги Дикун люто на нього зиркнув і, не чекаючи, поки вщухне регіт, обурено згорнув книжку, підвівся і з виглядом людини, що збирає перли, які він метав перед свинями, запхав її глибоко в шухляду.

— А все ж таки, – мовив Гельмгольц, коли нарешті спромігся перевести подих і вибачитися, достатньо цим догодивши Дикунові,

щоб той погодився вислухати його пояснення, – я дуже добре знаю, що такі ось сміховинні й божевільні ситуації потрібні; бо просто неможливо написати по-справжньому добре про якісь інші речі. Чому цей старий майстер так чудово володів технікою пропаганди? Бо він розповідав про такі несамовиті й болісні речі, які всіх хвилювали. Треба відчути сум і біль; інакше вам ніколи не вигадати по-справжньому добрих, пронизливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але батьки й матері! – Він похитав головою. – Ти не можеш від мене очікувати серйозного виразу обличчя, коли я чую про батьків і матерів. І кого може схвилювати те, чи матиме хлопець дівчину, чи ні? (Дикун здригнувся; але Гельмгольц, який замислено втупився в підлогу, цього не помітив.) Ні, – завершив він, зітхнувши, – це не спрацює. Нам потрібен якийсь інший різновид шаленства і насилля. Але ж який? Який? Де нам його знайти? – Він замовк; а тоді помахав головою і сказав: – Я цього не знаю. Не знаю.

РОЗДІЛ 13

Генрі Фостер виник примарою в сутінках складу ембріонів.

— Хочеш піти нині вечором на чуттєвки?

Леніна мовчки похитала головою.

— Ідеш з кимось іншим? – Йому було цікаво знати, хто з його друзів кого має. – З Беніто? – запитав він.

Вона знову похитала головою.

Генрі зауважив утому в цих пурпурових очах, ледь помітну блідість під вовчаковою Глазур’ю, печаль у кутиках червоних неусміхнених уст.

— Ти часом не захворіла? – дещо стурбовано поцікавився він, побоюючись, чи не підхопила вона раптом одну з небагатьох, які ще залишилися, інфекційних недуг.

І     знову Леніна тільки похитала головою.

— В будь-якому разі тобі варто піти до лікаря, – порадив Генрі. – Якщо ходиш у лікарню, не потрапиш у трупарню, – сердечно додав він, акцентуючи на цій гіпнопедичній приказці. – Можливо, тобі потрібен замінник вагітності, – припустив він. – Або посилена процедура З.Д.П. Бо інколи, знаєш, стандартний замінник пристрасті не зовсім...

— Ой, заради Форда, – урвала нарешті свою вперту мовчанку Леніна, – заткайся! – і вона знову зосередилася на своїх занедбаних ембріонах.

Процедура З.Д.П., якраз! Вона б, мабуть, розреготалася, якби не була готова ось-ось розплакатися. Немовби їй бракувало власної Д.П.! Вона тяжко зітхнула, наповнюючи шприц.

— Джоне, – пробурмотіла вона собі під ніс, – Джоне... – А тоді забідкалася: – Мій Форде, дала я сюди ін’єкцію від сонної хвороби чи не дала? – Вона ніяк не могла цього пригадати. Врешті-решт вирішила не ризикувати з подвійною дозою і рушила далі вздовж конвеєра до наступної пляшки.

За двадцять два роки, вісім місяців і чотири дні від цієї миті перспективний молодий альфа-мінусовий адміністратор у Мванза-Мванзі помре від трипаносомозу – першого випадку сонної хвороби за понад півсторіччя. Зітхнувши, Леніна продовжила свою роботу.

Годиною пізніше в роздягальні Фанні почала завзято протестувати.

— Але ж це абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, – повторила вона. – І заради чого? Заради якогось чоловіка – одного-єдиного.

— Але ж він той, кого я хочу.

— Немовби в світі немає мільйонів інших чоловіків.

— Але я їх не хочу.

— Звідки тобі знати, якщо ти не пробувала?

— Я пробувала.

— Але скількох? – зневажливо знизала плечима Фанні. – Одного, двох?

— Десятки. Але, – вона похитала головою й додала: – нічого доброго там не було.

—  Ну, то маєш бути наполегливішою, – почала її повчати Фанні. Хоч явно було видно, що її впевненість у власних приписах похитнулася. – Без наполегливості нічого не досягти.

—  Але тим часом...

—  Не думай про нього.

—  Я не можу.

—  Зажий тоді сому.

—  Я заживаю.

—  Ну, то й продовжуй.

—  Але в проміжках він і далі мені подобається. І так буде завжди.

—  Ну, якщо вже на те пішло, – рішуче заявила Фанні, – піди тоді й заволодій ним. Хоче він того чи ні.

—  Якби ж ти знала, який він жахливо дивний!

—  Тим паче треба діяти рішуче.

—  Легко тобі таке казати.

—  Не слухай його дурниць. Дій. – Фаннин голос бринів, наче сурма; таке враження, що вона була лекторкою Ф.А.Ю., яка виступала з вечірніми настановами перед бета-мінусовими підлітками. – Так, дій... і негайно. Прямо зараз.

—  Мені страшно, – пробелькотіла Леніна.

—  Ну, то спочатку зажий півграмульки соми. А я мушу йти скупатися. – І вона рушила геть, тягнучи за собою рушник.

Задзеленчав дзвінок, і Дикун, який нетерпляче очікував Гельмгольца, сподіваючись, що той нині прийде (бо вирішивши нарешті розповісти Гельмгольцові про Леніну, він ледве міг дочекатися тієї миті, коли зможе йому висповідатися), зірвався на ноги й побіг до дверей.

—  Я передчував, що ти прийдеш, Гельмгольце, – вигукнув він, відчиняючи двері.

На порозі стояла в білій ацетатно-сатиновій матросці і з білою кругленькою шапочкою, недбало зсунутою набакир на ліве вухо, Леніна.

—  Ой! – зойкнув Дикун, немовби хтось щосили вдарив його в живіт.

Півграмульки було достатньо, щоб Леніна забула про свої побоювання й сором.

—  Привіт, Джоне, – мовила вона, усміхаючись, і зайшла повз нього в кімнату. Він автоматично зачинив за нею двері і рушив услід. Леніна вмостилася у кріслі. Запала довга мовчанка.

—  Здається, ти не дуже радий мене бачити, Джоне, – сказала вона врешті-решт.

—  Не радий? – Дикун докірливо на неї глянув, а тоді раптово впав перед нею на коліна й побожно поцілував Леніні руку. – Не радий? О, якби ж ви тільки знали, – прошепотів він і, ризикнувши підвести до неї очі, мовив: – Леніна, значить це – чудесна. Справді достойні ви вершини чудування, дорожчі від усіх багатств земних. – (Вона солодкаво-ніжно йому всміхнулася). – Ви досконала (вона нахилилася до нього, розтуливши вуста), досконала й незрівнянна (дедалі ближче й ближче), як жодна жінка в світі[18] (ще ближче). – Дикун раптово зірвався на ноги. – Ось чому, – мовив він, відвернувши лице, – я хотів би спочатку щось зробити... Тобто показати, що я вас достойний. Хоч я ніколи й не досягну цього насправді. Але принаймні я хотів би довести, що я не зовсім не-достойний. Я хотів би зробити бодай щось.

—  Чому ти думаєш, що це потрібно... – почала було Леніна, але так і не закінчила це речення. В її голосі звучала нотка роздратування. Коли хтось нахиляється до когось, дедалі ближче і ближче, розтуливши вуста, а той телепень раптово зривається на ноги, і ви опиняєтеся зі своїми розтуленими вустами перед пусткою, ну, тоді, попри те, що у вашій кровоносній системі циркулює півграмульки соми, ви маєте серйозні підстави для роздратування.

—  У Малпаїсі, – почав незв’язно бурмотіти Дикун, – треба було принести шкуру гірського лева... тобто якщо ви мали намір з кимось одружитися. Або принаймні вовка.

—  В Англії немає левів, – майже огризнулася Леніна.

—  А навіть якби й були, – неочікувано презирливо й обурено зронив Дикун, – то їх би вбивали, мабуть, з гелікоптерів, якимось отруйним газом абощо. Я цього не робитиму, Леніно. – Він розпрямив плечі, наважившись подивитися на неї, і зіткнувся з поглядом, у якому світилося роздратування й цілковите нерозуміння. – Я зроблю все, що завгодно, – вів далі він розгублено й дедалі незв’язніше. – Все, що ви скажете. Розвага часом тягарем буває... розумієте. Але труд стає відрадою[19]. Ось що я відчуваю. Тобто я міг би підмітати підлогу, якби ви цього забажали.

—  Але в нас тут є пилососи, – цілком розгубилася Леніна. – Це непотрібно.

—  Звичайно, що непотрібно. Але шляхетність міцніє в скруті[20]. А я б хотів зміцнити щось шляхетно. Невже ви не розумієте?

—  Але ж якщо тут є пилососи...

—  Річ не в цьому.

—  І їх використовують напівдебільні епсилони, – вела вона далі, – чому тоді, справді, чому?

—  Чому? Але ж заради вас, для вас. Щоб показати, як я...

—  І що спільного мають ті пилососи з левами...

—  Показати, як безмежно...

—  А леви з тим, що ти радий бачити мене... – Вона дратувалася дедалі більше й більше.

—  Як я вас люблю, Леніно, – вимовив він мало не в розпачі.

Кров, ця ознака раптового внутрішнього піднесення, прилинула до Леніниних щічок.

—  Це правда, Джоне?

—  Але я не хотів у цьому зізнаватися, – вигукнув Дикун, розпачливо стискаючи руки. – Не раніше, ніж... Послухайте, Леніно; в Малпаїсі люди одружуються.

—  Що роблять? – В її голосі знову відчулося роздратування. Що він таке несе?

—  Назавжди. Вони обіцяють одне одному завжди жити разом.

—  Яке жахіття! – Леніна була просто приголомшена.

—  Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду[21].

—  Що?

—  От і Шекспір про це пише. «Якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий[22]...»

—  Заради Форда, Джоне, що ти таке несеш? Я не можу зрозуміти жодного твого слова. Спочатку ти говориш про пилососи, тепер про вінок. Ти доводиш мене до нестями. – Вона зірвалася на ноги і, немовби побоюючись, що він від неї втече не тільки у своїх фантазіях, але й у реальності, схопила його за руку. – Дай мені пряму відповідь: подобаюсь я тобі чи ні?

На мить запала тиша; а тоді ледь чутно він вимовив:

—  Я вас люблю понад усе на світі.

—  Чому ж ти цього зразу не сказав? – вигукнула вона з таким розпачем, що аж увіп’ялася своїми гострими нігтями в шкіру його зап’ястка. – Замість того, щоб пороти якусь гарячку про вінки, пилососи й левів, примушуючи мене цілими тижнями страждати і не знаходити собі місця.

Вона відпустила його руку, сердито відштовхнувши її від себе.

—  Якби ти мені так не подобався, – буркнула вона, – я б дуже на тебе розгнівалася.

І раптом вона обвила руками його шию; він відчув на своїх губах її м’які вуста. Такі неймовірно м’які, такі теплі й наелектризовані, що він не міг одразу не згадати про обійми в «Трьох тижнях у гелікоптері». О-ох! о-ох! стереоскопічної блондинки і а-ах! напрочуд реального арапа. Жахіття, жахіття, жахіття... він спробував вивільнитися з обіймів; але Леніна ще міцніше обвила його руками.

—  Чому ти цього не сказав? – прошепотіла вона, дивлячись на нього. Її очі світилися ніжним докором.

—  Повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих, – сумлінно й поетично продекламував він, – ніколи не здолають обернути мою любов на хіть[23]. Ніколи, ніколи! – наголосив Джон.

—  Дурненький хлопчику! – відказала вона. – Я так тебе жадала. А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не сказав?..

—  Але ж, Леніно... – почав він протестувати, і вона відразу ж розплела свої руки й відступила від нього на крок, тож він на якусь мить повірив, що вона зрозуміла його невисловлений натяк. Та коли вона розстібнула свій білий шкіряний патронташ-кулішницю, а тоді акуратно повісила його на спинку стільця, він запідозрив свою помилку.

—  Леніно! – боязко повторив він.

Вона піднесла руку до своєї шиї, а тоді смикнула нею вниз, і її біла матроска розчахнулася навпіл; його підозра загусла й обернулася в явний, надто явний і безперечний факт.

—  Леніно, що ви робите?

Смик, смик! Її відповідь була мовчазна. Розкльошені штани лежали вже на підлозі. Її панталончики на блискавці були блідо-рожевого кольору. На грудях у неї висів золотистий символ «Т» архігромадського співця.

«Бо перса їх біленькі, що до себе з віконця заґратованого ваблять цікаві погляди чоловіків[24]...» Ці наспівні, лункі, магічні слова робили її вдвічі загрозливішою, вдвічі спокусливішою. Які м’які, але які пронизливі! Вони впивалися в мозок, наче бур, позбавляючи рішучості. «Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь, а ні23...»

Смик! Округла рожевість розчахнулася, немовби акуратно розрізане яблуко. Помах рук, піднімання вгору спочатку правої ступні, а тоді лівої: і ось уже панталончики лежали нерухомо на підлозі, неначе кулька, з якої випустили повітря.

Ще й далі залишаючись у туфлях і шкарпетках, а також у недбало зсунутій набакир білій шапочці, вона підступила до нього.

—  Любий. Любесенький! Якби ж то ти сказав це раніше! – Вона простягла до нього руки.

Але замість того, щоб теж вигукнути: «Люба!» – і простягнути до неї свої руки, Дикун нажахано відсахнувся, замахавши руками, немовби намагаючись відлякати якусь непрохану й небезпечну тварину. Чотири кроки назад, а далі була стіна, до якої він розпачливо притулився спиною.

—  Солоденький! – мовила Леніна, обвиваючи його руками за плечі і тулячись до нього своїм тілом. – Обніми мене, – звеліла вона. – Стискай мене, котику, й не відпускай. – Вона також могла декламувати віршики, знала слова, які співалися, мов заклинання, під барабанний бій. – Цілуй мене, – вона заплющила очі й почала шепотіти, немов уві сні, – цілуй мене, хай я потраплю в рай. Міцніше, солодкий, мене пригортай...

Дикун схопив її за зап’ястя, відірвав її руки зі своїх плечей і різко відштовхнув її назад.

—  Ой, мені боляче, ти мене... ох! – Вона раптом замовкла. Від жаху вона навіть забула про біль. Розплющивши очі, вона побачила його лице... ні, не його, бо це було бліде і спотворене обличчя якогось нестямного незнайомця, що аж пересмикувалося від несамовитої й незбагненної люті. Вона приголомшено прошепотіла: – Що сталося, Джоне? – Він не відповідав, утупившись в неї цими своїми скаженими очима. Руки, що тримали її зап’ястя, тремтіли. Він важко й уривчасто дихав. Вона вже була напівпритомна від жаху і тут почула, як заскреготіли його зуби. – Що сталося? – мало не заверещала вона.

Немовби отямившись від цього крику, він схопив її за плечі і струсонув.

—  Блудниця! – вигукнув він. – Шльондра! Повія безсоромна[25]!

—  Ой, ні, ні-і, – почала вона протестувати голосом, що гротескно тремтів від його струшувань.

—  Повія!

—  Про-ошу тебе.

—  Окаянна повія!

—  Гра-амулька у стро-ок... – почала вона.

Дикун з такою силою її штовхнув, що вона заточилася і впала.

—  Геть, – гаркнув він, загрозливо нависнувши над нею, – геть з моїх очей, або я тебе прикінчу. – Він стиснув кулаки.

Леніна затулила рукою обличчя.

—  Ні, Джоне, прошу тебе, ні...

—  Геть звідси. Швидше!

Далі затуляючи себе рукою й нажахано стежачи за кожним його рухом, вона звелася на ноги і, припадаючи до землі, кинулася у ванну кімнату.

Її відхід був прискорений жахливим ляпасом по сідницях, що пролунав, неначе пістолетний постріл.

—  Ой! – застрибнула у ванну Леніна.

Безпечно там зачинившись, вона змогла спокійно оцінити свої ушкодження. Стоячи спиною до дзеркала, вона глянула через плече. Побачила на своєму тілі чіткий і червоний відбиток розчепіреної долоні. Обережно його помацала.

Дикун тим часом крокував кімнатою, маршируючи взад і вперед під бій барабанів і музику магічних слів: «І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять. – Слова нестямно гупали йому у вухах. – Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса – це божі сотворіння, а що нижче – те від диявола. Там – пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву[26]».

—  Джоне! – улесливо й боязко пролунав голос з ванної кімнати. – Джоне!

«О ти, отруйне зілля чарівне, таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться. Невже для цього створено оцю чудову книгу, щоб тільки написати там «повія»? Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа[27]...»

Але аромат її парфумів ще й далі його огортав, його куртка була біла від пудри, що пахла її оксамитовим тілом. «Повія безсоромна, повія безсоромна, повія безсоромна. – Цей невблаганний ритм відлунював у його голові. – Повія...»

—  Джоне, чи могла б я забрати свій одяг?

Він підняв з підлоги розкльошені штани, блузку і панталончики.

—  Відчини! – звелів він, гупнувши ногою у двері.

—  Ні, не відчиню. – Її голос звучав налякано й недовірливо.

—  А як я тоді віддам це все тобі?

—  Пропхай крізь вентиляційний отвір над дверима.

Він так і зробив, а тоді знову почав неспокійно міряти кроками кімнату. «Повія безсоромна, повія безсоромна. Крижаний демон любострастя своїми пальцями-щипальцями[28]...»

—  Джоне.

Він не відповідав. «Своїми пальцями-щипальцями».

—  Джоне.

—  Що тобі? – хрипко зронив він.

—  Чи не міг би ти подати мій Мальтузіанський пояс?

Леніна сиділа, прислухаючись до його кроків у кімнаті, і намагалася вгадати, скільки часу він ще так тупотітиме. Вона не знала, чекати їй, аж поки він вийде з кімнати геть, чи, може, коли мине достатньо часу, щоб його шаленство вщухло, їй буде безпечно відчинити двері ванної і швидко вибігти на волю.

Ці її тривожні роздуми перервав дзвінок телефона в кімнаті. Кроки раптово стихли. Вона почула голос Дикуна впереміжку з тишею.

—  Алло.

....

—  Так.

....

—  Коли я не забагато беру на себе, то я[29].

....

—  Так, ви що, недочуваєте? Це містер Дикун.

....

—  Що? Хто захворів? Звичайно, це мене цікавить.

....

—  Це щось серйозне? Їй так погано? Я вже біжу...

....

—  Вона не у своїх кімнатах? А куди її забрали?

....

—  О, Господи! Яка адреса?

....

—  Парк Лейн, 3... правильно? Номер 3? Дякую.

Леніна почула, як клацнула слухавка, коли її поклали на місце, а тоді пролунали квапливі кроки. Грюкнули двері. Усе стихло. Чи він насправді пішов?

Вкрай обережно вона відчинила на кілька міліметрів двері; зазирнула у шпарку; збадьорилась, побачивши пустку; ще трохи відчинила двері; вистромила цілу свою голову; зайшла навшпиньках у кімнату; кілька секунд стояла, прислухаючись і чуючи, як гупає у грудях серце; тоді метнулася до вхідних дверей, відчинила їх, вислизнула назовні, грюкнула дверима і побігла. Лише коли вона вже опинилася в ліфті і почала спускатися додолу, Леніна нарешті відчула себе в безпеці.

РОЗДІЛ 14

Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі.

Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат.

—  Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте.

—  Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення.

Медсестру це образило.

—  Ви надто квапитеся, – зронила вона.

—  Чи є якась надія?

—  На те, щоб вона не померла?

Він кивнув.

—  Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити?) – Ви, може, занедужали, га?

Він похитав головою.

—  Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він.

Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь.

—  Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном.

Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них.

Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу.

Лінда дивилася з невиразною і незбагненною усмішкою на вустах. Її бліде, набрезкле обличчя світилося ідіотською радістю. Вона вряди-годи заплющувала повіки, і тоді здавалося, ніби вона дрімає. І враз, легенько здригнувшись, вона знову пробуджувалася – пробуджувалася, щоб бачити акваріумне гасання тенісистів, чути, як виспівує Супер-Вокс-Вурлітцеріана «Стискай мене, котику, й не відпускай», вдихати теплі запахи вербени, що проникали сюди крізь вентилятор над її головою, – прокидалася до цього всього або радше поринала в новий сон, складовою частиною якого й були ці речі, трансформовані й просякнуті сомою в її крові, а тоді знову всміхалася своєю розгубленою й безбарвною посмішкою дитинячої втіхи.

—  Ну, я мушу йти, – сказала медсестра. – Зараз до мене прибуває ціла партія дітей. А ще й ота палата №3. – Вона показала на стелю. – Пацієнт може відійти з хвилини на хвилину. Ну, будьте як удома. – І вона квапливо рушила геть.

Дикун присів біля ліжка.

—  Ліндо, – прошепотів він, узявши її за руку.

Почувши своє ім’я, вона озирнулася. Її імлисті очі прояснилися, коли вона його впізнала. Стиснула йому руку, всміхнулася, її вуста заворушилися, а тоді цілком неочікувано її голова впала на груди. Вона заснула. Він сидів і дивився на неї, намагаючись знайти під складками її обвислої шкіри молоде і світле обличчя, що нахилялося над ним у дитинстві в Малпаїсі, пригадати (і він заплющив очі) її голос, її рухи, усі події їхнього спільного життя. «Треба добре ручки мити...» Який чарівний був її спів! А ці наївні дитячі віршики, такі дивовижні й загадкові!

У здорової дитини

На сніданок вітаміни.

Він відчував, як його повіки стають вологими від сліз, коли він почав пригадувати ці слова і Ліндин голос, який постійно їх повторював. А тоді ще урок читання: Іде кіт через лід, а те кача дрібно скаче; й елементарні інструкції для бета-працівників на складі ембріонів. І ще довгі вечори біля вогню або, якщо влітку, на даху їхньої хижі, коли вона розповідала йому про Інше Місце, за межами Резервації: про це прекрасне пречудове Інше Місце, пам’ять про яке, про цей небесний, райський сад добра і благодаті, він і далі зберігав у чистоті й недоторканності, не забруднивши її зіткненням з реальністю цього справжнього Лондона, з цими реальними цивілізованими чоловіками й жінками.

Раптовий вереск пронизливих голосів примусив його розплющити очі й озирнутися, квапливо витираючи сльози. У кімнату нескінченним потоком заходили ідентичні восьмирічні хлопчики-близнята. Вони заходили пара за парою, пара за парою: немовби в якомусь кошмарному сновидінні. Їхні обличчя, або ж їхнє безліч разів відтворене мопсоподібне обличчя – адже воно було однаковісіньке у всіх них – дивилося прямо перед собою, вибалушивши очі й роздуваючи ніздрі. Всі вони були вбрані в одяг кольору хакі. Всі мали широко роззявлені роти. Заходили в палату, про щось поміж собою базікаючи й попискуючи. На якусь мить здалося, що в палаті аж кишіло від них. Вони заповнили всі проходи поміж ліжками, видиралися на них, лазили попід ними, зазирали в телевізори, кривлялися до пацієнтів.

Лінда їх здивувала і навіть збентежила. Вони скупчилися біля її ліжка, дивлячись перелякано й дурнувато, мов якісь тваринки, що зіштовхнулися з чимось неочікуваним.

—  Ой, гляньте, гляньте! – боязко й не надто голосно вигукували вони. – Що з нею таке? Чому вона така товста?

Вони ще ніколи в житті не бачили такого обличчя, як у неї, не бачили такого старого обличчя, з обвислою шкірою, не бачили такого тіла, що вже не було струнким і худорлявим. Усі ті шістдесятирічні жіночки, що готувалися помирати, мали зовнішність юних дівчаток. А Лінда, у свої сорок чотири роки, на противагу їм здавалася монстром набрезклої і спотвореної дряхлості.

—  Яка вона огидна! – зашепотіли вони. – Гляньте на її зуби!

Раптом якийсь мопсоподібний близнюк вистромив свою мордочку з-попід ліжка поміж Джоновим стільцем і стіною, а тоді вирячився на спляче Ліндине обличчя.

—  Я вам кажу... – почав було він; але не закінчив речення, а раптом завищав. Дикун схопив його за шкірку, підняв над стільцем, а тоді, боляче ляснувши по вухах, пожбурив його з вереском геть.

Почувши його крики, на поміч прибігла головна медсестра.

—  Що ви йому зробили? – сердито запитала вона. – Як ви смієте бити дітей!

—  Ну, то заберіть їх геть від цього ліжка. – Голос Дикунів тремтів від обурення. – Чого сюди приперлися ці смердячі малі негідники? Це просто ганебно!

—   Ганебно? Про що ви говорите? їх зумовлюють на позитивне сприйняття смерті. І ось що я вам скажу, – суворо попередила його вона, – якщо ви знову втрутитесь у процес їхнього зумовлення, я покличу прибиральників, і вони викинуть вас звідси геть.

Дикун зірвався на ноги і підступив на кілька кроків до неї. Його рухи і вираз обличчя були такі загрозливі, що медсестра нажахано відсахнулася від нього. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб опанувати себе, а тоді він мовчки відвернувся від неї і знову сів біля ліжка.

Заспокоївшись і з почуттям власної гідності, медсестра вимовила дещо писклявим і невпевненим голосом:

—   Я вас попередила, тож начувайтеся. – Та все ж таки вона забрала геть занадто допитливих близнят, заохотивши їх долучитися до гри в розстібування блискавок, яку організувала одна з її колеґ в іншому кінці палати.

—   А тепер біжи й випий своє горнятко кофеїнового розчину, – звеліла вона тій другій медсестрі. Відчувши знову свою зверхність, вона стала значно впевненішою, і її настрій поліпшився. – Анумо, діти! – вигукнула вона.

Лінда почала крутитися на ліжку, на якусь мить розплющила очі, роззирнулася довкола помутнілим поглядом, а тоді знову поринула в сон. Сидячи біля неї, Дикун щосили намагався відновити той настрій, який його опанував усього лише декілька хвилин тому.

—   У здорової дитини, – почав він повторювати ці слова, немовби якесь заклинання, що могло б оживити померле назавжди минуле.

Але заклинання не спрацьовувало. Прекрасні спогади вперто не бажали з’являтися; воскрешалися тільки осоружні спомини про заздрощі, гидоту і злидні. Попе, на чиї плечі з порізу скрапує кров;

Лінда, що спить, якось потворно скрутившись, і мухи, що позліталися до розлитого на підлозі біля ліжка мескалю; і хлопчаки, що й далі обзивають її гидкими словами, коли вона проходить повз них... Ох, таж ні, ні! Він заплющив очі і струсив головою, намагаючись позбутися цих спогадів. «У здорової дитини...» Він почав думати про ті часи, коли сидів у неї на колінах, а вона співала, пригорнувши його до себе, знову і знову, гойдаючи його, заколисуючи до сну. «У здорової дитини, дитини, дитини...»

Супер-Вокс-Вурлітцеріана сягнула вже свого крещендо, немовби аж захлинаючись; і раптом система циркуляції запахів замінила пахощі вербени інтенсивним ароматом пачулі. Лінда ворухнулася й розплющила очі, кілька секунд збентежено дивилася на півфіналістів, а тоді піднесла голову, втягнула ніздрями насичене новими запахами повітря і раптом усміхнулася – усмішкою, сповненою дитинячого захоплення.

—  Попе, – пробурмотіла вона, знову заплющуючи очі. – Ох, як це мені подобається, як це подобається... – Вона зітхнула і знову занурилася в подушки.

—  Але ж, Ліндо! – почав мало не благати її Дикун, – невже ти мене не впізнаєш? – Він зробив усе, що міг, витратив стільки зусиль, чому ж вона не дозволяє йому це все забути? Він майже люто стиснув її розм’яклу руку, немовби хотів силою змусити її повернутися з цього сну, сповненого мерзенних утіх, з цих нікчемних і огидних спогадів... назад у теперішній час, назад у реальність; жахливу, страхітливу реальність... і все ж таки величну, істинну, неймовірно цінну саме завдяки неминучості того, чого вони так жахалися. – Невже ти мене не впізнаєш, Ліндо?

Він відчув, як у відповідь легенько стиснулася її рука. Його очі наповнилися слізьми. Він нахилився над нею й поцілував.

Її вуста ворухнулися.

—  Попе'! – прошепотіла вона знову, немовби жбурнула йому в обличчя ціле відро екскрементів.

У ньому раптом закипіла злість. Пристрасть його скорботи, вдруге зневажена, знайшла собі інший вихід, трансформувавшись у пристрасть люті, що агонізує.

—  Але ж я Джон! – заволав він. – Я Джон! – І він, сповнений лютого розпачу, схопив її за плече і струсонув.

Лінда затріпотіла віями й розплющила очі; вона його побачила і впізнала – «Джоне!» – але перенесла його реальне обличчя, його реальні й несамовиті руки у свій уявний світ, помістивши їх десь там, серед запахів пачулі і співів Супер-Вурлітцера, серед видозмінених спогадів і химерно викривлених почуттів, з яких і складався всесвіт її сновидінь. Вона знала, що це Джон, її син, але уявила його зазіхачем на той ідилічний Малпаїс, де вона якраз проводила свої сома-вакації разом із Попе. Джон був сердитий, бо їй подобався Попе, він трусив нею, бо Попе лежав з нею в ліжку... немовби це було погано, немовби всі цивілізовані люди такого не робили. – «Всі ми належимо одне од...» – Зненацька її голос перетворився на ледь чутне хрипіння. Вона роззявила рота; робила відчайдушні спроби наповнити легені повітрям. Але робила це так, ніби зовсім забула, як треба дихати. Спробувала закричати... але не змогла видобути жодного звуку; і тільки жах, яким наповнилися її вирячені очі, свідчив про її страждання. Вона схопилася руками за горло, а тоді почала хапати ними повітря... повітря, яке вона вже не годна була вдихнути, повітря, яке перестало для неї існувати.

Дикун зірвався на ноги й нахилився над нею.

—  Що сталося, Ліндо? Що сталося? – Його голос був сповнений благання; так, ніби він просив її заспокоїти його.

Погляд, звернений до нього, був сповнений невимовного жаху... жаху і, як йому здалося, докору. Вона спробувала підвестися на ліжку, але знову впала на подушки. Її обличчя потворно викривилося, а губи посиніли.

Дикун кинувся бігти палатою.

—  Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше!

Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом.

—  Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала.

—  Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив.

Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва.

Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав.

Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище!), то на близнят (бідолашні діти!), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином.

Вона підступила до нього й поторсала за плече.

—  Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою.

—  Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро.

—  Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули.

—  О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже...

—  Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера.

Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі.

Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду.

—  Вона померла? – запитав він.

Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей.

—  Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним.

Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся.

РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків.

О   шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу.

—  Чого штовхаєшся? Куди ти прешся?

З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу!» Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей...[30]»

—  Роздача соми! – пролунав гучний голос. – Прошу всіх по черзі.

І покваптеся.

Прочинилися двері, і у вестибюль занесли стіл і стілець. Голос належав молодому жвавому альфі, котрий зайшов сюди, тримаючи в руках великий металевий ящик, подібний на касу для грошей. Близнята втішено забурмотіли в очікуванні свого пайка. Всі забули про Дикуна. Їхня увага була прикута до чорного ящика-каси, який молодик поставив на стіл і почав відмикати. Ось він підняв покришку.

—  О-о-о! – вигукнули одночасно всі сто шістдесят два присутні близнюки, немовби побачили святковий салют.

Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок.

—  А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися.

Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді...

Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ...» Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару.

Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей!» Міранда сповіщала про можливість дива, про можливість перетворення навіть маячні на щось вишукане і шляхетне. «Який чудесний світ новий!» Це був виклик, наказ.

—  Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся.

Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття!

—  Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу.

Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу.

—  Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника.

До нього підступила жінка з черги в хакі.

—  Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп!

Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього.

—  О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк.

—  Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута.

—  Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені...

—  Отрута як для душі, так і для тіла.

—  Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте...

—  Ніколи! – заволав Дикун.

—  Але ж послухайте, колеґо...

—  Викиньте її геть, цю жахливу отруту.

Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла.

—  Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов...

Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі.

—  Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися?

Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю.

—   Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми...

Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку.

—   Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду.

—   Хто це дзвонив? – здивувався Бернард.

—   Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною?

Вони побігли вдвох до ліфтів.

—   Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми.

Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження.

—   Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд.

—   Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп.

—   Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні!

Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад.

Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку.

—   Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду!) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах.

Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав:

—  На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ!

Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців.

—  Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю.

Зненацька з апарата синтетичної музики залунав Голос. Голос Розуму, Голос Доброго Самопочуття. Звучала звукова доріжка «Синтетичної промови для боротьби з заворушеннями номер два (середньої сили)».

—  Друзі, мої любі друзі! – так проникливо мовив з глибин неіснуючого серця цей Голос, з ноткою такого безконечно турботливого докору, що навіть у поліцаїв очі за їхніми протигазами миттєво наповнилися слізьми. – Який у всьому цьому сенс? Хіба ж ви всі не були щасливі й радісні разом? Щасливі й радісні, – повторив Голос. – У мирі і спокої. – Він затремтів, стишився до шепоту і на якусь мить затих. – А я ж так хочу, щоб ви були щасливі, – знову заговорив він душевно і проникливо. – Я так хочу, щоб ви були радісні! Прошу вас, прошу бути радісними і...

Не минуло й двох хвилин, як Голос і пари соми почали справляти потрібний ефект. Зі сльозами на очах дельти цілували і пригортали одне одного... це були вельми масштабні обійми, що залучали водночас до півдесятка близнюків. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не ридали. Зі скарбниці доставили нову партію коробочок з піґулками; їх поспіхом роздали, а тоді, заколисувані зворушливою прощальною промовою Голоса, виголошуваною його лагідним і насиченим баритоном, близнята розійшлися, схлипуючи, немовби їхні серця готові були ось-ось розірватися.

—  Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі...

Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк.

—  Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета.

—  О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу.

Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою.

Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей.

—  Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка.

Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би.

—  Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю.

—  Ви приятель затриманих, так?

—  Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання.

—  Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто.

РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера.

—  Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті.

Гельмгольц голосно розреготався.

—  Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил.

Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи.

Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна.

—  Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він.

Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи.

—  Ні. – Він похитав головою.

Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття.

—  Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика.

—  Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі...

—  Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос[33].

Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою.

—  Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома.

—  Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено.

Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію.

—  Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше.

Контролер знизав плечима.

—  Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей.

—  Навіть якщо вони прекрасні?

—  Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі. Ми хочемо, щоб їм подобалося все нове.

—  Але ж ці нові речі жахливі й примітивні. Всі ці вистави, де нічого немає, тільки літають гелікоптери, і ви відчуваєте, як цілуються люди. – Він скривив міну. – О, цапи і мавпи![34] – Тільки Отелловими словами він міг адекватно виразити свою зневагу й огиду.

—  До речі, гарні приручені тварини, – мимохідь зронив Котролер.

—  Чому не дати людям натомість подивитися «Отелло»?

—  Я ж казав; бо це старе. Крім того, вони б там нічого не зрозуміли.

Так, це була правда. Джон пригадав, як Гельмгольц реготав з «Ромео і Джульєтти».

—  Ну, а тоді, – сказав він після паузи, – чому б не написати щось нове на рівні «Отелло», щоб усі це могли зрозуміти.

—  Ми всі хотіли б написати щось таке, – порушив довгу мовчанку Гельмгольц.

—  І ви ніколи такого не напишете, – сказав Контролер. – Адже, якби це і справді виявилося на рівні «Отелло», ніхто б цього не зрозумів, хоч яким би новим воно було. А якби це було справді щось нове, воно б ніколи не могло бути подібне на «Отелло».

—  Чому ні?

—  Так, чому ні? – луною вігукнувся Гельмгольц. Він також зовсім забув про не надто приємні реалії цієї ситуації. Лише позеленілий від тривоги й побоювання Бернард ні на мить цього не забував; але всі решта не звертали на нього уваги. – Чому ні?

—  Бо наш світ інакший, аніж світ Отелло. Не можна виготовити драндулет без сталі... а трагедію не можна написати без соціальної нестабільності. Ми живемо у стабільному світі. Люди щасливі; вони отримують усе, що забажали, і ніколи не бажають того, чого не можуть отримати. Вони заможні; вони благополучні; вони ніколи не хворіють; не бояться смерті; перебувають у блаженному невіданні про пристрасті і старість; їх не мучать жодні батьки й матері; вони не мають дружин, дітей або коханок, за якими могли б гірко тужити; вони зумовлені так, що просто не здатні поводитися якось інакше, ніж вони поводяться. А на той випадок, якщо щось піде не так, існує сома. Яку ви взяли й викинули з вікна заради свободи, містере Дикун. Свободи! – Він засміявся. – Сподівалися, що дельти знатимуть бодай щось про свободу! А тепер очікуєте, що вони зрозуміють «Отелло»! Мій любий хлопче!

Дикун якийсь час мовчав.

—  І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки.

—  Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів.

—  Але ж вони безглузді і нічого не означають.

—  Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка.

—  Але ж це... це дурня казка[35], ідіота.

Контролер засміявся.

—  Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії...

—  Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати...

—  Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості.

Дикун похитав головою.

—  Це все мені здається просто жахіттям.

—  Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає.

—  Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо!

—  Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів.

—  Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло?

Мустафа Монд розреготався.

—  Бо ми не бажаємо, щоб нам перерізали горлянки, – пояснив він. – Ми віримо в щастя і стабільність. А суспільство альф просто змушене було б стати нестабільним і нещасним. Уявіть тільки собі фабрику, весь персонал якої складається з альф... тобто з окремих і непов’язаних між собою індивідуумів доброї спадковості, що зумовлені мати здатність (у певних межах) робити вільний вибір і брати на себе відповідальність. Уявіть собі! – повторив він.

Дикун спробував це уявити, хоч і не надто успішно.

—  Це справжній абсурд. Декантований і зумовлений бути альфою чоловік просто збожеволіє, якщо йому доведеться виконувати роботу напівдебільних епсилонів... збожеволіє або почне трощити все довкола себе. Альфи можуть поводитися цілком цивілізовано... але тільки за умови, що вони виконують роботу, призначену для альф. Тільки від епсилона можна очікувати жертв, які властиві епсилону, з тієї причини, що це для нього аж ніяк не жертви; це просто шлях найменшого опору. Він зумовлений триматися колії, яку для нього проклали. Він тут нічим не ладен собі зарадити; він приречений. Навіть після декантування він і далі залишається в пляшці... в невидимій пляшці зародкових і дитинячих фіксацій. Звичайно, що кожен із нас, – замислено додав Контролер, – проходить свій життєвий шлях у пляшці. Але якщо ми стали альфами, наші пляшки, так би мовити, великі і просторі. Ми б зазнали неймовірних страждань, обмежені тіснішим простором. Не можна наливати замінник шампанського вищих каст у нижчокастові пляшки. Це очевидно в теорії. Але й на практиці це було чітко доведено. Результати кіпрського експерименту були цілком переконливі.

—  А що це було? – здивувався Дикун.

—  Мустафа усміхнувся. – Ну, при бажанні це можна назвати експериментом з перепляшкування. Розпочався він року Фордового 473-го. Контролери очистили острів Кіпр від усіх його тогочасних мешканців, заселивши спеціально приготовленою партією з двадцяти двох тисяч колоністів-альф. Їм було надано всі потрібні сільськогосподарські і промислові знаряддя, і їх там залишили самостійно влаштовувати своє життя. Результати чітко підтвердили всі теоретичні передбачення. Землю ніхто не обробляв належним чином; на фабриках постійно страйкували; закони зневажали, накази не виконували; всі, кому було призначено виконувати роботу нижчої категорії, постійно інтригували, прагнучи здобути роботу вищого розряду, а ті, хто займав вищу посаду, також плели інтриґи, роблячи все можливе, щоб не втратити цю посаду. Не минуло й шести років, як там спалахнула справжня громадянська війна. Коли було вбито дев’ятнадцять з двадцяти двох тисяч мешканців, ті, що залишилися живі, одноголосно підтримали петицію до Світових контролерів з проханням знову взяти на себе правління островом. Що ті і зробили. Такий був кінець єдиного суспільства альф, яке існувало на світі.

Дикун важко зітхнув.

—  Оптимальне співвідношення популяції, – вів далі Контролер, – вираховується за моделлю айсберґа: вісім дев’ятих його частин під водою, а одна дев’ята зверху.

—  І вони там, під водою, щасливі?

—  Щасливіші, ніж над нею. Щасливіші, скажімо, ніж оцей твій приятель. – Він показав пальцем на Гельмгольца.

—  Попри всю свою жахливу працю?

—  Жахливу? Вони так не вважають. Зовсім навпаки, вона їм подобається. Вона легенька і проста, на дитячому рівні. Жодного напруження м’язів і мізків. Сім з половиною годин помірної і невиснажливої роботи, а тоді пайка соми, забави, вільне й необмежене злягання і чуттєвки. Чого їм ще бажати? Звичайно, – додав він, – вони можуть забажати коротший робочий день. І ми, безперечно, могли б піти на такі поступки. В принципі не існує жодних перешкод для того, щоб усі працівники нижчих каст мали три- або чотиригодинний робочий день. Але ж чи стануть вони від цього щасливішими? Ні, не стануть. Такий експеримент також було проведено понад півтора сторіччя тому. В цілій Ірландії було запроваджено чотиригодинний робочий день. І який наслідок? Неспокій, заворушення і значний ріст споживання соми; ось і все. Ці додаткові три з половиною години вільного часу не тільки не стали джерелом щастя, але й спонукали людей заповнювати цей час сома-вакаціями. Бюро винаходів завалене раціоналізаторськими пропозиціями щодо економії робочого часу. Їх там є тисячі. – Мустафа Монд зробив широкий жест рукою. – Ну, і чому ми їх не втілюємо? Заради самих робітників; було б занадто жорстоко обтяжувати їх надмірним дозвіллям. Те ж саме стосується й сільського господарства. Якби ми захотіли, ми могли б синтезувати всю їжу, до щонайменшого шматочка. Але ми цього не робимо.

Ми воліємо, щоб третина населення була прив’язана до землі. Заради самих селян, адже для того, щоб видобути їжу з землі, потрібно більше часу, ніж для її синтезування на фабриці. Крім того, ми ще мусимо думати і про стабільність. Нам не потрібні зміни. Кожна зміна – це загроза стабільності. Це ще одна причина, чому ми не поспішаємо впроваджувати нові винаходи. Кожне наукове відкриття несе в собі руйнівний потенціал; навіть до чистої науки треба інколи ставитися як до можливого ворога. Так, навіть до науки.

Науки? Дикун насупив брови. Він знав це слово. Але не міг би пояснити, що воно означає. Шекспір і старі люди з пуебло ніколи не згадували про науку, а від Лінди йому дісталися хіба що дуже невиразні натяки: наука допомагає робити вертольоти, змушує тебе глузувати з танців на честь кукурудзи, оберігає від зморщок і втрати зубів. Він відчайдушно намагався вловити суть слів Контролера.

—  Так, – додав Мустафа Монд, – це ще одна галузь, якою треба пожертвувати заради стабільності. Зі щастям несумісне не лише мистецтво, але й наука теж. Наука небезпечна; її треба тримати в наморднику й надійно прикутою ланцюгами.

—  Що? – ошелешено вигукнув Гельмгольц. – Але ж ми завжди стверджуємо, що наука понад усе. Це ж гіпнопедичне кліше, аксіома.

—  Повторюване тричі на тиждень від тринадцяти до сімнадцяти років, – вставив свої п’ять копійок Бернард.

—  А ще ж ми пропагуємо науку в коледжі...

—  Так; але яку саме науку? – саркастично запитав Мустафа Монд. – Ви не маєте жодної наукової освіти, тож не вам про це судити. А от я свого часу був дуже добрим фізиком. Занадто добрим... достатньо фаховим для розуміння того, що вся наша наука – це просто кулінарна книга з ортодоксальною теорією кухарства, яку ніхто не має права піддавати сумнівам, і списком рецептів, який не можна поповнювати без спеціального дозволу від шеф-кухаря. Тепер таким шеф-кухарем став я. Але колись я був допитливим юним кухарчуком. Я став експериментувати з рецептами власного виготовлення. Нетрадиційними рецептами, нелегальними. Фактично це й були справжні наукові досліди. – Він замовк.

—  І що сталося? – запитав Гельмгольц Ватсон.

Контролер зітхнув.

—  Майже те, що має статися і з вами, молоді люди. Мене мали вислати на острів.

Згадка про острів викликала в Бернарда бурхливу й неадекватну реакцію.

—  Вислати мене на острів? – Він аж підстрибнув, тоді перетнув кімнату і став перед Контролером, розмахуючи руками. – Ви не можете вислати мене. Я нічого не зробив. Це були вони. Клянуся, що це були вони. – Він звинувачувально показав на Гельмгольца й Дикуна. – Прошу вас, не відправляйте мене в Ісландію. Я обіцяю робити все, чого від мене вимагатимуть. Дайте мені ще один шанс. Будь ласка, дайте мені шанс. – У нього з очей бризнули сльози. – Я ж кажу вам, це їхня вина, – заридав він. – Тільки не в Ісландію. – Прошу вас, ваша фордичність, благаю... – Охоплений пароксизмом ницості, він упав навколішки перед Контролером. Мустафа Монд спробував поставити його на ноги; але Бернард і далі лежав перед ним ниць; з його вуст виливався неконтрольований потік слів. Урешті-решт Контролер був змушений викликати свого четвертого секретаря.

—  Приведіть трьох чоловіків, – звелів він, – і занесіть містера Маркса в його спальню. Дайте йому добру дозу пароподібної соми, а тоді покладіть його в ліжко й залиште там.

Четвертий секретар пішов і повернувся з трьома близнюками-прислужниками в зелених комбінезонах. Бернарда, який і далі лементував і рюмсав, забрали геть.

—  Хтось міг би подумати, що йому ріжуть горло, – зронив Контролер, коли зачинилися двері. – А якби він мав бодай дрібку розуму, то збагнув би, що насправді це для нього не покарання, а винагорода. Його посилають на острів. Тобто в таке місце, де він зустріне найцікавіших у цілому світі чоловіків і жінок. Тих людей, які з тієї або іншої причини занадто яскраво виявляли свою індивідуальність, щоб пристосуватися до життя в громаді. Людей, яких не задовольняють ортодоксальні догми, які мислять незалежно й самостійно. Людей, одне слово, які є особистостями. Я майже заздрю вам, містере Ватсон.

Гельмгольц засміявся.

—  Чому ж ви самі тоді не на острові?

—  Тому що, врешті-решт, я надав перевагу ось цьому, – відповів Контролер. – Переді мною був вибір: бути висланим на острів, де я міг би й далі займатися чистою наукою, або почати співпрацю з Радою Контролерів з перспективою в майбутньому стати одним із них. Я вибрав цей варіант і забув про науку. – Трохи помовчавши, він додав: – Інколи я трохи тужу за наукою. Щастю служити важко... особливо щастю інших людей. Набагато важче, ніж істині, якщо вас не зумовили приймати його беззаперечно. – Він зітхнув, знову на якийсь час замовк, а тоді повів далі жвавішим тоном: – Ну, але обов’язок є обов’язок. Не можна довіряти власним уподобанням. Мене цікавлять пошуки істини, мені подобається займатися наукою. Але істина несе загрозу, а наука небезпечна для суспільства. Небезпечна, хоча й благотворна. Завдяки їй ми досягли найстабільнішої рівноваги в історії людства. Китай порівняно з нами страшенно ненадійний; навіть примітивні матріархати не були такі тривкі, як ми. Завдяки, я повторюю, науці. Але ми не можемо дозволити науці зруйнувати власні досягнення. Ось чому ми так ретельно обмежуємо масштаби її досліджень... і ось чому мене мало не зіслали на острів. Ми не даємо їй можливостей розв’язувати будь-які проблеми, крім найнагальніших. Усі інші наміри ми уважно відстежуємо і знеохочуємо. Цікаво, – додав він після невеличкої паузи, – перечитувати, що писали люди в епоху Нашого Форда з приводу наукового проґресу. Їм, судячи з усього, уявлялося, що цей проґрес триватиме вічно, незважаючи ні на що інше. Знання були найвищим благом, істина становила верховну цінність; усе решта вважалося другорядним і підпорядкованим. Це правда, що навіть тоді ці ідеї починали вже зазнавати змін. Наш Форд доклав чималих зусиль до того, щоб змістити акцент з пошуків істини і краси на досягнення комфорту і щастя. Масова продукція вимагала такої зміни акцентів. Завдяки всенародному щастю колеса невпинно і стабільно крутяться; істина і краса на таке не здатні. Ну, і, звичайно, коли маси дісталися до політичної влади, щастя набрало значно більшої ваги, ніж істина й краса. Але, попри це все, ще й далі не існувало жодних заборон і обмежень для наукових дослідів. Люди й далі вважали істину і красу верховним благом. Аж поки не вибухла Дев’ятирічна війна. А це вже змусило їх заспівати зовсім іншу пісню. Який сенс в істині, красі або знаннях, коли довкола вас розриваються бомби зі спорами сибірки? Саме тоді науку почали вперше контролювати... після Дев’ятирічної війни. Люди буди згодні на те, щоб контролювалися навіть їхні бажання. Все заради спокою. Відтоді ми й почали все контролювати. Істина від цього, звісно, постраждала. Але зате виграло щастя. Ніщо нам не дістається безкоштовно. За щастя треба платити. Ось і ви за нього платите, містере Ватсон... платите, бо вас, як видається, занадто цікавить краса. Мене занадто цікавила істина; я теж за це заплатив.

—  Але ж ви не відправилися на острів, – зронив Дикун, порушивши довгу мовчанку.

Контролер усміхнувся.

—  Саме так я й заплатив. Обравши служіння щастю. Щастю для інших людей... не для себе. Нам пощастило, – додав він після паузи, – що на світі є стільки островів. Не знаю, що б ми без них робили. Мабуть, садовили б вас усіх у камеру для смертників. До речі, містере Ватсон, чи вам подобається тропічний клімат? Маркізькі острови, скажімо; або Самоа? Чи волієте щось прохолодніше?

Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла.

—  Я б волів якомога гірший клімат, – відповів він. – Коли клімат поганий, то краще пишеться. Скажімо, якщо завиває вітер і бушують шторми...

Контролер схвально кивнув.

—  Мені подобається ваша сила духу, містере Ватсон. Дуже подобається, справді. Хоч офіційно я це і не схвалюю. – Він усміхнувся. – Що ви скажете про Фолклендські острови?

—  Так, це мені підходить, – відповів Гельмгольц. – А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би піти й подивитися, як там справи у бідолахи Бернарда.

РОЗДІЛ 17

—  Мистецтво, наука... здається, ви заплатили доволі високу ціну за ваше щастя, – сказав Дикун, коли вони залишилися самі. – Ще щось?

—  Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте.

—  Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра.

Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав:

—  Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали.

Дикун узяв книгу.

—  Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки.

—  І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки.

—  «Наслідування Христа».

—  І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том.

—  «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс.

—  Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками.

—  Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога?

—  З тієї ж причини, що ми не даємо їм «Отелло»: це все застаріле; це все про Бога, який був сотні літ тому. Не про сучасного Бога.

—  Але ж Бог не міняється.

—  Міняються люди.

—  Яка різниця?

—  Велика різниця, – сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й попрямував до сейфа. – Був колись чоловік, якого звали кардинал Ньюмен, – мовив він. – Кардинал, – заявив він мимохідь, – це щось на подобу архігромадського співця.

—  «Міланський кардинал – Пандольфом звуся[36]». Читав про них у Шекспіра.

—  Звичайно. Отже, як я й казав, був чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. Ага, а ось і книжка. – Він видобув її з сейфа. – А заодно візьму ще й цю. Її написав такий собі Мен де Біран. Він був філософом, якщо ти знаєш, про що йдеться.

—  Це чоловік, якому й не снилося, скільки є тайн на світі, – миттєво озвався Дикун.

—  Щось такого. Я зараз прочитаю вам дещо з того, про що йому мріялося і снилося. Але спочатку послухайте, що казав той старий архігромадський співець. – Він розгорнув книжку на позначеній паперовою закладкою сторінці і почав читати: – «Ми належимо самим собі не більше, ніж речі, якими ми володіємо і вважаємо своїми. Ми не створили самих себе і не можемо бути своїми верховними володарями. Ми не владарюємо над собою. Ми власність Бога. І хіба не щастя це усвідомлювати? Хіба нам принесе надто велике щастя або розраду усвідомлення того, що ми належимо тільки собі? Такими думками можуть тішитися юні й заможні. Вони можуть вважати чудовим робити все, як їм забажається... ні від кого не залежати... не перейматися нічим невидимим, обходитися без надокучливих постійних подяк, постійних молитов, постійних звірянь своїх учинків з волею іншого. Та з плином часу вони, як і ми всі, виявлять, що незалежність не призначена для людей... це неприродний стан... він може протривати якийсь час, але ціле своє життя до самої смерті ви так не зможете прожити в мирі й безпеці...» – Мустафа витримав паузу, відклав убік першу книжку, а тоді взяв другу і погортав сторінки. – А тепер, приміром, ось це, – сказав він і знову почав читати своїм глибоким низьким голосом: – «Людина старішає; вона відчуває в собі неминучу слабкість, млявість, дискомфорт, що супроводжують наближення похилого віку; і відчуваючи це все, вона уявляє, що її просто спіткала якась недуга, заколисує свої страхи думкою про те, що ці прикрощі спричинені якоюсь певною обставиною, від якої, як і від будь-якої хвороби, вона сподівається видужати.

Марні надії! Ця хвороба називається старістю; і яка ж це жахлива недуга. Кажуть, що звертатися до релігії в старшому віці людей спонукає страх смерті і того, що станеться після неї. Але я на власному досвіді переконався, що незалежно від цих уявних жахів з віком у нас прокидаються релігійні почуття; вони стають дедалі потужнішими, адже коли наші пристрасті вщухають, а наші фантазії й емоції стають поміркованішими і вже не так легко збуджуються, наш розум може уникати зайвих хвилювань, його вже не відволікають зайві видіння, спокуси й розваги, які його так поглинали; натомість з’являється Бог, мов сонце з-за хмари; наша душа відчуває, бачить і звертається до цього джерела безмежного світла; звертається природно й неминуче; адже тепер, коли все, що наповнювало чуттєвий світ життєвою енергією і чарами, починає вислизати від нас, коли це чуттєве буття не підживлюється більше внутрішніми й зовнішніми враженнями, ми відчуваємо потребу спертися на щось тривке і стале, на щось таке, що нас ніколи не ошукає... на щось реальне, вічне й істинне. Так, ми неминуче звертаємося до Бога; адже це релігійне почуття таке чисте за своєю природою і дає таку насолоду душі, яка його переживає, що цим компенсуються всі інші наші втрати». – Мустафа Монд згорнув книжку і відхилився на спинку крісла. – Однією з численних тайн на світі, які навіть не снилися[37] отим філософам, було ось це, – він змахнув рукою, – тобто ми, сучасний світ. «Незалежним від Бога можна бути тільки тоді, коли ви юні й заможні; незалежність не допоможе вам прожити до самої смерті в мирі й безпеці». Ну, але тепер ми залишаємося юними й заможними до самої смерті. І який з цього висновок? Очевидно, що ми можемо бути незалежними від Бога. «Це релігійне почуття компенсує нам усі інші втрати». Але ми не маємо жодних утрат, які треба компенсувати; релігійне почуття для нас зайве. І для чого нам шукати якісь замінники наших юнацьких жадань, коли ці жадання нас ніколи не зраджують? Навіщо нам замінники розваг, коли ми можемо клеїти дурня й задовольняти всі свої забаганки до самого кінця? Навіщо нам якийсь перепочинок і спокій, якщо наші мізки й тіла тішаться активним життям? Навіщо нам розрада, якщо в нас є сома? Навіщо щось тривке і стале, коли ми маємо стабільність і порядок?

—  То ви думаєте, що Бога немає?

—  Ні, я вважаю цілком імовірним, що він є.

—  Тоді чому?..

Мустафа Монд не дав йому договорити.

—  Але він проявляє себе різним людям по-різному. У домодерні часи він проявляв себе сутністю, описаною в цих книжках. Тепер...

—  І як він проявляє себе тепер? – допитувався Дикун.

—  Ну, він проявляє себе своєю відсутністю; так, немовби його взагалі ніколи не було.

—  Це ваша провина.

—  Назвімо це провиною цивілізації. Бог несумісний з машинерією, науковою медициною і загальним щастям. Потрібно робити вибір. Наша цивілізація обрала машинерію, медицину і щастя. Тому я й мушу замикати ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Люди були б приголомшені, якби...

Дикун його перервав.

—  Але ж хіба не природно відчувати присутність Бога?

—  З таким самим успіхом можна запитати, чи не природно застібати блискавку на штанах, – саркастично зронив Контролер. – Ви нагадуєте мені ще одного з тих старих мудрагелів, якого звали Бредлі. За його визначенням філософія займається пошуками хибних аргументів для пояснення інстинктивної віри. Немовби можна вірити у щось, керуючись інстинктами! Людина в щось вірить, тому що її так зумовили. Пошуки хибних аргументів для пояснення чиєїсь віри в інші хибні аргументи... така ось філософія. Таж люди вірять у Бога, тому що їх зумовили вірити в Бога.

—   Та все одно, – наполягав на своєму Дикун, – цілком природно повірити в Бога, коли ви на самоті... цілком самотні, вночі, в роздумах про смерть...

—   Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті.

Дикун понуро кивнув головою. У Малпаїсі він страждав через те, що його відсторонили від спільних дій громади пуебло, а в цивілізованому Лондоні йому завдавала страждань неможливість уникнути цих спільних громадських дій, побути хоч трохи самому.

—   Ви пам’ятаєте оцей уривок з «Короля Ліра»? – запитав нарешті Дикун. – «За грішні втіхи праві небеса турботами тяжкими нас карають. Тебе зачавши в темряві пороку, став темним батько наш», а Едмунд відповідає... пам’ятаєте, він поранений і помирає: «Ти правду кажеш. Так. Обернулось колесо – і я подоланий[38]». Що ви на це скажете? Хіба ж це не Бог і далі керує всім, карає й винагороджує?

—   Ну, а хіба це так? – відповів питанням на питання Контролер. – Ви можете скільки завгодно займатися грішними втіхами з якоюсь яловицею, анітрохи не ризикуючи тим, що вам виколе очі коханка вашого сина. «Обернулось колесо – і я подоланий». А де був би Едмунд у наш час? Сидів би собі у пневматичному кріслі, пригорнувши за талію якусь дівчину, смоктав би жуйку зі статевими гормонами і дивився б чуттєвки. Небеса, звичайно, праві. Немає сумніву. Але ж, якщо вже на це пішло, божий звід законів диктують люди, які впорядковують суспільство. Провидіння керується людськими підказками.

—  Ви впевнені? – засумнівався Дикун. – Ви справді впевнені, що Едмунда в його пневматичному кріслі також не було тяжко покарано, як і того смертельно пораненого, що стікав кров’ю, Едмунда? Небеса завжди праві. Хіба ж не скористалися вони його грішними втіхами як засобом його деградації?

—  Деґрадації з чого, з якого стану? Він ідеальний громадянин: щасливий і працьовитий споживач товарів. Звичайно, якщо за основу брати якісь відмінні від наших стандарти, можна тоді казати, що він деградував. Але потрібно дотримуватися єдиних постулатів. Не можна грати в електромагнетичний ґольф за правилами центрифужного ґольфика.

—  Але ж поцінування – річ не самовільна, – процитував Дикун. – Тут важить внутрішня ціна предмета не менш, ніж гідність поцінувача[39].

—  Та годі вже, годі, – запротестував Мустафа Монд, – це вже ви трохи перебільшуєте.

—  Якщо не забувати про Бога, ви не дозволите собі деградувати завдяки грішним утіхам. Ви матимете підставу для того, щоб терпляче і стійко все зносити, діяти мужньо й відважно. Я бачив це в індіанців.

—  Я цього не заперечую, – погодився Мустафа Монд. – Але ж ми не індіанці. Для цивілізованої людини не існує жодних потреб терпляче зносити якісь по-справжньому неприємні речі. А щодо відважних дій... борони Форде, щоб будь-якій людини стрілила в голову подібна ідея. Якби люди почали діяти відважно й самостійно, настав би крах усьому нашому суспільному ладу.

—  А як тоді із самозреченням? Маючи Бога, ви мали б підстави для самозречення.

—  Але ж промислова цивілізація можлива тільки за відсутності самозречень. Потурання всім своїм бажанням обмежене хіба що вимогами гігієни й економіки. Інакше перестане обертатися колесо.

—  Ви б мали тоді підстави для доброчесності, стриманості! – вигукнув Дикун, трохи розчервонівшись від цих слів.

—  Але стриманість породжує пристрасть, доброчесність закінчується неврастенією. А пристрасть і неврастенія ведуть до нестабільності. А це вже кінець всієї цивілізації. Не може існувати міцна цивілізація без потурання грішним утіхам.

—  Але ж Бог дає підстави для всього шляхетного, високого й героїчного. Якщо мати Бога...

—  Мій любий юний друже, – сказав Мустафа Монд, – цивілізація не відчуває жодної потреби в шляхетності чи героїзмі. Ці речі є симптомами політичної неефективності. У належно організованому суспільстві, такому, як наше, ніхто навіть не має шансів проявляти свою шляхетність або героїзм. Для того, щоб з’явилася така нагода, мали б виникнути вкрай нестабільні умови. Там, де вибухають війни, де ставлять під сумнів лояльність, де треба опиратися спокусам і здобувати або боронити чиюсь любов... там, очевидно, є певний сенс у шляхетності й героїзмі. Але в наш час немає жодних воєн. Усе робиться для того, щоб ніхто ні в кого забагато не закохувався. Нікому й на думку не спадає ставити під сумнів свою лояльність; усі зумовлені так, що просто не можуть не робити те, до чого зобов’язані. А всі ці ваші обов’язки такі приємні, всі ваші природні імпульси отримують такі широкі можливості для втілення, що для вас просто не існує спокус, яким би ви хотіли опиратися. А якщо будь-коли, через якийсь несприятливий збіг обставин, станеться раптом щось неприємне, що ж, для цього й існує сома, що допоможе вам забутися, відволіктися від реальних фактів і поринути в солодкі вакації. Сома вгамує ваш гнів, примирить вас із ворогами, зробить вас толерантним і довготерпеливим. У минулому ви могли цього досягти лише після великих зусиль і довгих років важкого морального вишколу. Тепер вам достатньо проковтнути дві-три напівграмулькові піґулки, і все. Кожен тепер може бути доброчесним. Ви можете принаймні половину своєї моральності носити з собою у пляшечці. Християнство без сліз – ось що таке сома.

—  Але ж без сліз не обійтися. Невже ви не пам’ятаєте, що сказав Отелло? «О, коли б по кожній бурі наставав для нас такий блаженний спокій, – хай вітри ревуть отак, щоб розбудити й смерть[40]». Один старий індіанець розповідав нам історію про дівчину з Матсакі. Юнаки, які хотіли одружитися з нею, повинні були прополоти зранку її город. Здавалося б, нічого тяжкого; але там були зачаровані мухи й комарі. Більшість юнаків просто не витримували їхніх пекучих укусів. А той, хто це витримав, здобув дівчину.

—  Дуже мило! Але в цивілізованих країнах, – пояснив Контролер, – не треба полоти грядки, щоб отримати дівчину; і вас не покусають жодні мухи й комарі. Ми їх позбулися ще сотні років тому.

Спохмурнівши, Дикун кивнув головою.

—  Ви їх позбулися. Так, це схоже на вас. Позбуватися всього неприємного, замість того щоб пробувати до цього пристосуватися. У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть – і тим спинити їх?[41].. Та ви не робите ні того, ні другого. Не коритесь і не стрічаєте опором. Ви просто знищуєте стріли. Занадто легкий вихід.

Він раптом замовк, згадавши про матір. У своїй палаті на тридцять сьомому поверсі Лінда вільно линула серед моря співучого світла й пахучих пестощів... відпливала кудись поза час і простір, геть з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, свого зношеного і набрезклого тіла. А Томакін, колишній Директор інкубаційно-зумовлювального центру, Томакін і далі був на вакаціях... очунював від ганьби і приниження там, де не міг чути цих слів, цього глузливого реготу, де не міг бачити цього потворного обличчя, не міг відчувати ці слизькі й розпухлі руки довкола своєї шиї, в чудесному світі...

—  Але вам потрібно, – наполягав Дикун, – мати для зміни бодай щось зі сльозами. Бо все тут нічого не варте, все надто дешеве.

(— Дванадцять з половиною мільйонів доларів, – заперечив Дикунові Генрі Фостер, коли той йому це сказав. – Дванадцять з половиною мільйонів – ось скільки коштує новий зумовлювальний центр. Жодного центика менше.)

—  Готовий наражатися на втрати, на примхи долі, на непевність битви, і все за шкаралупу від яйця![42] Хіба це не привабливе? – запитав Дикун, дивлячись на Мустафу Монда. – Навіть не кажучи про Бога... хоч Бог, звичайно, був би тут першопричиною. Хіба не варто ризикувати, жити відчайдушно?

—  Звичайно, варто, – погодився Контролер. – Чоловіки й жінки повинні вряди-годи стимулювати свої надниркові залози.

—  Що? – не зрозумів його Дикун.

—  Це одна з передумов міцного здоров’я. Саме тому ми і впровадили обов’язкові процедури З.Д.П.

—  З.Д.П.?

—  Замінника дикої пристрасті. Щомісяця, регулярно. Ми насичуємо організм адреналіном. Це абсолютний фізіологічний еквівалент страху й лютощів. Усі тонізувальні ефекти, що виникають внаслідок вбивства Дездемони або загибелі від рук Отелло, але без жодних незручностей.

—  Але мені подобаються ці незручності.

—  А нам ні, – відрізав Контролер. – Ми воліємо, щоб усе відбувалося комфортно.

—  Але я не хочу цього комфорту. Нехай буде Бог, поезія, небезпека, свобода, доброчесність. І гріх нехай буде.

—  Тобто, – зронив Мустафа Монд, – ви хочете мати право бути нещасним.

—  Ну й нехай, – зухвало вигукнув Дикун, – нехай я хочу мати це право.

—  Вже не кажучи про право ставати старим, потворним і безпомічним; про право хворіти сифілісом і раком; про право помирати з голоду; про право бути вошивим; про право жити в постійному страсі перед тим, що може статися завтра; про право заразитися черевним тифом; про право страждати від нестерпного болю.

Запала довга мовчанка.

—  Я згоден на все це, – сказав нарешті Дикун.

Мустафа Монд тільки знизав плечима.

—  Це теж ваше право, – додав він.

РОЗДІЛ 18

Двері були відчинені; вони зайшли в кімнату.

—  Джоне!

З ванної кімнати долинув якийсь неприємний і специфічний звук.

—  Щось трапилося? – гукнув Гельмгольц.

Відповіді не було. Той неприємний звук ще двічі повторився; тоді запала тиша. Аж ось клацнули і прочинилися двері до ванної, і звідти з’явився страшенно блідий Дикун.

—  Послухай-но, Джоне, – ти справді жахливо виглядаєш!

—  Можливо, ти з’їв чогось несвіжого? – запитав Бернард.

Дикун кивнув.

—  Я об’ївся цивілізацією.

—  Що?

—  Вона мене отруїла; я набрався скверни. А тоді, – додав він тихіше, – я ще й наковтався власної нечестивості.

—  Так, але що саме?.. Тобто ти щойно був...

—  Я вже очистився, – відповів Дикун. – Випив трохи гірчиці з теплою водою.

Приятелі здивовано на нього подивилися.

—  Тобто ти це зробив навмисне? – запитав Бернард.

—  Індіанці завжди так очищуються. – Він сів на стільця і, зітхнувши, провів рукою по чолі. – Мушу кілька хвилин відпочити, – сказав він. – Я трохи втомився.

—  Ну, це не дивно, – зронив Гельмгольц. Трохи помовчавши, він додав зовсім іншим тоном: – Ми прийшли попрощатися. Завтра вранці від’їжджаємо.

—  Так, завтра вранці, – підтвердив Бернард, на чиєму обличчі Дикун зауважив незвичний для нього вираз, рішучий і вмиротворений. – До речі, Джоне, – сказав Бернард, нахилившись у кріслі до Дикуна і поклавши йому руку на коліно, – мушу сказати, що мені дуже прикро за все те, що сталося вчора. – Він почервонів. – Мені так соромно, – додав він тремким голосом, – направду...

Дикун не дав йому договорити і лагідно стиснув його руку.

—  Гельмгольц так добре до мене поставився, – повів далі Бернард після невеличкої паузи. – Якби не він, я міг би...

—  Та годі вже, годі, – запротестував Гельмгольц.

Запала мовчанка. Попри їхній смуток... а може, й завдяки йому, адже цей смуток був ознакою їхньої взаємної любові... трійця молодиків була щаслива.

—  Я зранку був у Контролера, – сказав нарешті Дикун.

—  Навіщо?

—  Щоб запитати, чи не міг би я поїхати на острови разом із вами.

—  І що він сказав? – відразу запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою:

—  Він мені відмовив.

—  А чому?

—  Він сказав, що хотів би продовжити експеримент. Але хай йому грець, – несподівано люто вигукнув Дикун, – я не дозволю, чорт забирай, щоб наді мною й далі експериментували. Хай ідуть під три чорти всі Контролери світу. Я теж завтра зранку піду звідси.

—  Але куди? – запитали в один голос приятелі.

Дикун знизав плечима.

—  Куди завгодно. Не має значення. Аби тільки побути на самоті.

З Ґілдфорда авіатраса прямувала попри Вейську долину до Ґодалмінґа, а тоді понад Мілфордом і Вітлі вела до Гейзелміра, минала Петерсфілд і завершувалася Портсмутом. Майже паралельна їй зворотна траса проходила над Ворплесдоном, Тонгемом, Паттенгемом, Елстедом і Ґрейшоттом. Поміж Гоґсбеком і Гайндгедом були місця, де обидві ці траси відділяло не більше шести-семи кілометрів. Ці відстані були занадто короткі для легковажних летунів, особливо вночі та ще й під дією зайвої півграмульки. Траплялися аварії. Доволі серйозні. Було вирішено перенести зворотну лінію на кілька кілометрів західніше. Про існування колись цього відтинка траси з Портсмута до Лондона свідчили чотири забуті авіамаяки, що й далі стояли поміж Ґрейшоттом і Тонгемом. Небеса над ними були мовчазні й порожні. Гелікоптери тепер невпинно дзижчали й гуркотіли понад Селборном, Бордоном і Фарнгемом.

Дикун обрав для своєї оселі відлюдника старий маяк, який стояв на гребені пагорба поміж Паттенгемом і Елстедом. Ця залізобетонна споруда була в чудовому стані... аж занадто комфортабельна, подумав Дикун, уперше досліджуючи це місце, аж занадто розкішна й цивілізована. Він заспокоїв своє сумління, пообіцявши компенсувати ці вигоди ще суворішою самодисципліною, ще повнішим і ретельнішим самоочищенням. Він навмисне провів безсонну першу ніч у цій оселі. Декілька годин поспіль він простояв навколішках і молився то Небесам, у яких колись благав прощення сповнений каяття Клавдій, то Авонавілоні (мовою зуні), то Ісусу і Пуконґові, то своєму птаху-хоронителеві, орлу. Вряди-годи він розпростирав свої руки, немовби був на хресті, і так їх тримав упродовж довгих хвилин, аж поки біль, що поступово збільшувався, ставав абсолютно нестерпним; тримав їх так, імітуючи добровільне розп’яття, і повторював крізь стиснуті зуби (тим часом як його обличчя заливалося потом): «Прости мене! Очисть! Допоможи стати доброчесним!» – знову і знову, аж поки мало не втрачав свідомості від болю.

Коли настав ранок, він відчув, що заробив собі право замешкати в цьому маяку; хоч більшість вікон тут і далі були засклені, а з платформи відкривався такий чудовий вид. Адже тому він і вибрав собі цей маяк, і тому мало не відразу в нього виникло бажання знайти собі щось інше. Він вирішив тут пожити, спокусившись цим розкішним видом, адже здавалося, ніби його очам відкривається втілення якоїсь божественної сутності. Але хто він такий, щоб тішити себе щоденним і щогодинним спогляданням цієї краси? Хто він такий, щоб перебувати у видимій присутності Бога? Він заслуговує жити хіба що в якомусь брудному свинарнику, в глухій норі під землею. Ще й далі кривлячись від болю в задерев’янілих суглобах після довгої стражденної ночі, але й відчуваючи завдяки цьому внутрішній спокій, він видряпався на платформу вежі, щоб побачити ясний світанковий світ, право на перебування в якому він знову собі виборов. На півночі височів довгий крейдяний кряж Гоґсбеку, за яким на сході здіймалися вежі семи хмарочосів Ґілдфорда. Побачивши їх, Дикун скривився; але з часом він мав би змиритися і з ними, адже вночі вони весело мерехтіли своїми геометричними сузір’ями або ж, залиті світлом прожекторів, підносили врочисто свої осяйні персти (хоч справжньої важливості цього жесту ніхто тепер, крім Дикуна, не міг би в Англії збагнути) до самих небес з їхніми глибинними таємницями.

У долині, що відділяла Гоґсбек від піщаного пагорба, на якому стояв маяк, було видно дев’ятиповерхові будиночки Паттенгема, невеличкого скромного селища з силосними вежами, птахофермою і маленькою фабрикою з виробництва вітаміну Д. З другого ж боку від маяка, на півдні, пологі й зарослі вересом схили пагорба вели до цілої низки ставків.

За ними, понад деревами гаїв, здіймалася чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда. Розмиті в імлистому англійському повітрі обриси Гайндгеда і Селборна немовби припрошували око подолати цю блакитну романтичну відстань. Але не тільки відстані приваблювали тут Дикуна; все, що було поруч, спокутувало його не менш, ніж далечінь. Ліси, порослі вересом і жовтим дроком схили, соснові гаї, іскристі ставочки з похиленими над ними березами, з водяними ліліями й зарослями очерету... все це було таке чарівне й таке дивовижне для ока, що звикло споглядати безплідну й голу американську пустелю. А ще й усамітнення! Він цілими днями міг не бачити жодної людської істоти. До маяка можна було долетіти з вежі Чаринґ-Т за якихось чверть години; але навіть пагорби Малпаїсу навряд чи були безлюдніші за ці суррейські пустища. Юрби людей, які щодня вилітали з Лондона, прагнули лише пограти в електромагнетичний гольф або теніс. У Паттенгемі не було ґольфових полів; найближчі Ріманові поверхні були в Ґілдфорді. А тут не було жодних атракціонів, тільки квіти і краєвид. А отже, ніхто сюди й не приїжджав, бо не було для цього підстав. Перші кілька днів Дикун жив самотньо і ніхто його не турбував.

Більшість грошей, отриманих на особисті видатки після його першого прибуття, Джон витратив на закупівлю всілякого спорядження. Перед тим як залишити Лондон, він купив чотири ковдри з віскозної вовни, мотузку і шпаґат, цвяхи, клей, деякі інструменти, сірники (хоч він і мав намір з часом виготовити спеціальний патик для добування вогню тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетиків з насінням і десять кілограмів пшеничного борошна. «Ні, не треба цього синтетичного крохмалю й борошняного замінника з відходів бавовни, – рішуче заперечив він. – Нехай воно й поживніше». Але продавець таки зумів йому всучити полігормональне печиво й вітамінізовнай ерзац яловичини. Дивлячись тепер на ці бляшанки, Джон гірко докоряв собі за тимчасову слабкість. Огидні продукти цивілізації! Він зарікся будь-коли їх їсти, хоч би й довелося помирати з голоду. «Я їм усім покажу», – мстиво подумав він. І для нього самого це буде уроком.

Він порахував гроші. Залишилося небагато, але він сподівався, що на зиму йому вистачить. А вже навесні город почне забезпечувати його всім потрібним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. Ну, й завжди можна когось вполювати. Він бачив тут чимало зайців, та й у ставках є дика птиця. Він одразу взявся за виготовлення лука і стріл.

Біля маяка росли ясени, а для стріл чудово підходили кущі молодесенької й рівненької ліщини. Він почав з того, що зрубав молодого ясена, відтяв з нього шестифутову нерозгалужену гілку, здер з неї кору, а тоді почав неквапливо стругати білу деревину, шар за шаром, так, як його вчив старий Міціма, аж поки не вистругав палицю у свій зріст, міцну й потовщену посередині, а з тонких кінців – пружну й гнучку. Робота приносила йому величезну втіху. Після стількох тижнів байдикування в Лондоні, коли для того, щоб задовольнити своє бажання, достатньо було натиснути кнопку або повернути ручку, було неймовірно приємно робити щось таке, що вимагало вміння і терплячості.

Він уже майже закінчив стругати палицю, коли раптово аж здригнувся, усвідомивши, що він співає... співає! Так, немовби він сам себе застав на гарячому, впіймав на місці злочину. Він аж почервонів від сорому. Він же прийшов сюди не для того, щоб виспівувати й насолоджуватися життям. Він прийшов, щоб уникнути свого осквернення нечистотами цивілізації, щоб очиститися і стати кращим, щоб діяльно загладжувати свою провину. Він збентежено усвідомив, що, захопившись струганням лука, він забув про те, про що заприсягався постійно пам’ятати: про бідолашну Лінду, про свою вбивчу до неї недоброзичливість, про тих огидних близнюків, які кишіли, мов воші, порушуючи таїну її смерті, плюгавлячи своєю присутністю не тільки його власну скорботу й каяття, але й самих богів. Він заприсягся пам’ятати, він поклявся безперервно спокутувати свою провину. А тепер він сидить собі радісно біля свого майбутнього лука й виспівує, співає вголос...

Він зайшов усередину, відчинив коробочку з гірчицею й почав кип’ятити воду.

За якихось півгодини дорогою до Елстеда їхали вантажівкою троє дельта-мінусових селян з Паттенгемської групи Бокановського, які здивовано побачили на верхівці пагорба якогось юнака, що стояв оголений по пояс біля занедбаного маяка і періщив сам себе батогом з вузлуватих мотузок. Його спина була позначена червоними поперечними смугами, і з цих рубців сочилася тонкими цівками кров. Водій вантажівки зупинився на узбіччі і дивився разом зі своїми двома супутниками, роззявивши рота, на це дивовижне видовище. Один, два, три... вона почали рахувати удари. Після восьмого удару юнак припинив своє самобичування, побіг до узлісся і почав страшенно блювати. Закінчивши блювоту, він знову схопив батога, щоб далі себе шмагати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...

—  О, Форде! – прошепотів водій. Його колеґи-близнюки були також приголомшені.

—  Фордоньку милий! – зойкнули вони.

За три дні, наче стерв’ятники на падаль, злетілися репортери.

Лук, що його було вже висушено й загартовано над легеньким вогнем з вогких зелених гілок, був цілком готовий. Дикун уже взявся за стріли. Він застругав і висушив тридцять ліщинових прутиків, зробив гострі наконечники з цвяхів, а на другому кінці стріл акуратно прорізав заглибини для тятиви. Однієї ночі він учинив рейд на Паттенгемську птахоферму і тепер мав досить пір’я для оснащення цілого арсеналу зброї. За оздобленням стріл пір’їнами його й застав перший репортер. Той безшумно підступив до нього ззаду в своїх пневматичних черевиках.

—  Доброго ранку, містере Дикун, – привітався він. – Я тут зі «Щогодинного радіо».

Здригнувшись, немовби вжалений змією, Дикун зірвався на ноги, розкидавши навсібіч стріли, пір’я, горщичок для клею і пензлик.

—  Ой, вибачте, – щиро забідкався репортер. – Я не мав наміру... – Він торкнувся свого капелюха: алюмінієвого циліндра, в який було вмонтовано безпровідного приймача й передавача. – Вибачте, що я його не знімаю, – додав він. – Він трохи заважкий. Отже, як я вже казав, я репрезентую тут «Щогодинне...»

—  Що вам потрібно? – зиркнув на нього спідлоба Дикун. Репортер відповів якомога улесливішою посмішкою.

—  Ну, звісно, нашим читачам було б надзвичайно цікаво почути... – Він схилив голову набік, а його усмішка стала майже кокетливою. – Лише кілька слів від вас, містере Дикун. – І він швидко, серією завчених рухів розмотав два дротики, сполучені з переносною батареєю, що була закріплена довкола пояса; під’єднав їх одночасно до боків свого алюмінієвого циліндра; торкнувся пружини на наголовку, і з нього вигулькнула антена; торкнувся іншої пружини на крисах, і, наче чортик з табакерки, звідти вистрибнув мікрофон і завис, похитуючись, перед його носом; він почепив собі на вуха навушники; натиснув на перемикач з лівого боку капелюха, і з нього долинуло ледь чутне осине дзижчання; тоді покрутив ручку з правого боку, і замість дзижчання почувся хрип і клекотіння, немов у трубці стетоскопа, а тоді ще й якесь гикання і писк. – Алло, – сказав він у мікрофон, – алло-алло... – Зненацька в його капелюсі щось задзвеніло. – Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я біля нього. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже нам кілька слів. Адже так, містере Дикун? – Він знову сяйнув своєю переможною усмішкою, дивлячись на Дикуна. – Просто скажіть нашим читачам, чому ви сюди прийшли. Що вас примусило так несподівано (чекай-но, Едзель!) покинути Лондон. І про цей батіг, звичайно. – (Дикун здригнувся. Як вони дізналися про батіг?) – Ми всі страшенно хочемо знати, що ви про нього скажете. А також про цивілізацію. Ну, знаєте, щось такого на зразок «що я думаю про цивілізованих дівчат». Лише кілька слів, коротенько...

Дикун виконав його прохання доволі буквально й неочікувано. Він вимовив лише п’ять слів: саме тих п’ять слів, які колись сказав Бернардові, даючи оцінку архігромадському співцеві кентерберійському.

—  Га'ні! Сонс е'со тсе-на'! – А тоді, схопивши репортера за плече, він розвернув його задом (який у репортера виявився привабливо пухкеньким), націлився і, немовби досвідчений футболістчемпіон, з усієї сили вивірено й потужно хвицнув його ногою.

Вже за вісім хвилин на вулицях Лондона продавали свіжий випуск «Щогодинного радіо». «ЗАГАДКОВИЙ ДИКУН ВІД ФУТБОЛИВ У КУПРИК КОРЕСПОНДЕНТА ЩОГОДИННОГО РАДІО», повідомляв заголовок на першій шпальті. «СЕНСАЦІЯ В СУРРЕЇ».

«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.

Ще чотири журналісти, яких не налякав застережливий синець на куприку їхнього колеґи і які репрезентували нью-йоркський «Тайме», франкфуртський «Чотиривимірний континіум», «Фордіанський саєнс монітор» і «Дельту Міррор», завітали того ж дня до маяка, де їх було зустрінуто ще агресивніше.

З безпечної відстані, ще й далі розтираючи свої сідниці, репортер «Фордіанського саєнс монітора» гукнув:

—  Дурню ти нещасний! Спожий краще сому!

—  Іди геть! – пригрозив йому кулаком Дикун.

Решта журналістів відсахнулися на кілька кроків, а тоді знову зупинилися.

—  Зло стає нереальним, якщо спожити кілька грамульок.

—  Когатва ійяттокія! – вигукнув він загрозливо-глузливим тоном.

—  Біль – це ілюзія.

—  О, справді? – саркастично перепитав Дикун, а тоді схопив товсту гілку ліщини й рушив до них.

Репортер «Фордіанського саєнс монітора» кинувся до свого гелікоптера.

Після цього на якийсь час Дикуна залишили в спокої. Ще кілька вертольотів прилітало й допитливо ширяло над вежею. Він випустив стрілу в того, що був найближчий і найнастирніший. Вона пронизала алюмінієву підлогу кабіни; пролунав пронизливий вереск, а тоді гелікоптер шугонув угору з якнайбільшою швидкістю, на яку був здатен його супердвигун. Інші тепер трималися від маяка поодаль. Нехтуючи їхнє набридливе гудіння (він тепер уявляв себе одним із тих парубків, що женихалися до Діви з Матсакі, який виявив стійкість і не злякався кровожерної мошви), Дикун порпався на своєму майбутньому городі. Після якогось часу мошва, очевидно, знудилася й відлетіла геть; небо над його головою цілими годинами було порожнє, якщо не брати до уваги жайворів.

Було спекотно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Він цілий ранок копав, а тепер відпочивав, простягнувшись на підлозі. І раптом згадка про Леніну перетворилася на її реальний образ, оголений і відчутний на дотик, вона казала: «Солоденький!» і «Обніми мене!», була в туфлях і шкарпетках, вабила запашними парфумами. Повія безсоромна![43] Але ж, ох, ці руки, що обвили його шию, ці пружні груди, ці губи! В устах моїх, в очах ти бачив вічність[44]. Леніно... Ні-ні-ні-ні! Він зірвався на ноги і як був, напівголий, вибіг з будівлі. Край пустища купчилися сизі кущі ялівцю. Він просто впав на них, обіймаючи не гладесеньке тіло своєї жаги, а гострі зелені колючки. Вони впилися в нього тисячею голок. Він намагався думати про бідолашну Лінду, бездиханну й заціпенілу, зі скрюченими пальцями й невимовним жахом в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся завжди пам’ятати. Але його й далі переслідував образ Леніни. Леніни, яку він обіцяв забути. І хоч його тіло було подряпане й поколоте колючками ялівцю, його плоть і далі відчувала її невідворотну присутність. «Солоденький, солоденький... А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не...»

Батіг висів на цвяху біля дверей, готовий відбивати черговий напад репортерів. Дикун нестямно побіг назад до будинку, схопив батога, змахнув ним. Вузлуваті мотузки вп’ялися йому в тіло.

—  Повія! Повія! – репетував він після кожного удару, немовби періщив саме Леніну (чого він підсвідомо й несамовито бажав), білу, теплу, пахучу, розпусну Леніну. – Повія! – А тоді розпачливо заволав: – Ой, Ліндо, пробач мені. Прости мене, Господи. Я поганий. Я лихий. Я... Ні-ні, ти повія, ти повія!

Зі своєї ретельно облаштованої схованки в лісі на відстані трьох сотень метрів Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотомисливець за великою дичиною Корпорації чуттєвок, спостерігав за цією процедурою. Його терпіння й майстерність були нарешті винагороджені. Він три дні просидів у дуплі штучного дуба, а впродовж трьох ночей повзав на животі серед зарослів вересу, ховаючи в кущах дроку мікрофони і присипаючи дроти м’яким сіруватим пісочком. Сімдесят чотири години страшенних незручностей. Але тепер настав його зоряний час... найвидатніша мить, подумав Дарвін Бонапарт, перевіряючи своє знаряддя, найвидатніша, відколи він зняв знамениту стереоскопічну чуттєвку з завиваннями про весілля горил. «Шикарно, – сказав він собі під ніс, коли Дикун розпочав свою дивовижну виставу. – Шикарно!» Він ретельно націлив на об’єкт зйомки свої телескопічні камери, припавши оком до рухомого об’єктива; зробив максимальне наближення, щоб зняти крупним планом нестямне і викривлене обличчя (прекрасно!); переключився на півхвилини на сповільнене знімання (що дасть винятково комічний ефект, був переконаний він); прислухався до ударів, стогонів, безтямних і маячних слів, які записувалися на звукову доріжку плівки, спробував їх легенько підсилити (так, це явно краще); був радий почути під час тимчасового затишшя пронизливий спів жайворонка; подумав, як добре було б, якби Дикун повернувся до нього спиною, щоб зняти там крупним планом кров... і майже відразу (як дивовижно щастить!) той послужливо повернувся, подарувавши чудову нагоду зробити просто ідеальний крупний план.

—  Ну, це було грандіозно, – сказав він сам собі, коли все закінчилося. – Просто Грандіозно! – Він витер хустинкою обличчя. Коли вони ще додадуть у студії чуттєві ефекти, це буде розкішний фільм. Не гірший, подумав Дарвін Бонапарт, ніж «Любовне життя кашалота»... а це, заради Форда, багато важить!

За дванадцять днів «Суррейський Дикун» вийшов на екрани, і його можна було побачити, почути й відчути в кожному першокласному чуттєвкотеатрі Західної Європи.

Фільм Дарвіна Бонапарта відразу справив величезний ефект. Уже наступного дня після виходу фільму ідилічна самотність Джона була раптово порушена прильотом цілої армади гелікоптерів.

Він порпався у своєму городі... а ще він порпався у власних думках, намагаючись докопатися до їхньої глибинної суті. Смерть... і він застромив лопату в землю, тоді знову і знову. Всі «вчора» лиш освітлювали шлях до тліну смерті[45]. Розкоти грому лише підтвердили правильність цих слів. Він знову перегорнув лопатою землю. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово втратити в собі все людське, а тоді... Він здригнувся. Обціловуючи падло[46]. Поставив ногу на заступ і люто ввігнав його в твердий ґрунт. Для богів те саме ми, що мухи для хлоп’ят: вони нас для розваги убивають[47]. І знову розкоти грому; підтвердження правдивості цих слів... правдивіших за саму істину. А все ж таки той самий Глостер називав богів високими, праведними[48]. Крім того, солодкий спочив для тебе – сон, його ти часто кличеш, але боїшся смерті, що, по суті, є тим же сном[49]. Звичайним сном. Спати. Може, й снити. Його лопата наштовхнулася на камінь; він нахилився, щоб його підняти. Які нам сни присняться після смерті?[50]..

Гудіння вгорі перетворилося на суцільний гуркіт; і раптом його накрила тінь, щось затулило йому сонце. Він приголомшено глянув понад собою, відволікаючись від свого городу, від своїх думок; він перебував у цілковитому збентеженні, не розуміючи, що діється, адже його свідомість ще й далі перебувала в тому іншому, правдивішому за істину світі, пізнаючи неосяжність смерті й божественності; глянув і побачив у небі цілий рій навислих над його головою вертольотів. Вони зліталися, мов сарана, нависали над ним, сідали прямо на верес. А з утроб цієї гігантської сарани виходили чоловіки в білих костюмах з віскозної фланелі й жінки, що були вбрані через спеку досить легко: в піжамах з ацетатного шовку або у вельветових шортах і напіврозстебнутих блузках-безрукавках. Виходили вони парами, по двоє з кожного гелікоптера. За кілька хвилин тут були вже десятки цих пар, що утворили широке коло довкола маяка і стояли так, витріщившись, регочучи, клацаючи фотоапаратами, жбурляючи (мов якійсь мавпі) горішки, пакетики жуйки зі статевими гормонами і полігормональне печиво. І щомиті їх ставало чимраз більше, адже Гоґсбекський кряж долали щораз нові й нові вертольоти. Немов у якомусь кошмарному сні, десятки новоприбулих ставали сотнями, і не було цьому ні кінця ні краю.

Дикун відступив до свого притулку, і тепер, неначе загнаний звір, стояв, притулившись спиною до стіни маяка, і з невимовним жахом, ошаліло дивився на всі ці чужі обличчя.

Він пробудився від цього заціпеніння, відчувши реальність усього, що відбувається, коли хтось поцілив йому прямо в щоку пакетиком жуйки. Він здригнувся від болю і миттєво очуняв, відчувши, як його охоплює лють.

—  Забирайтеся геть! – закричав він.

Мавпа заговорила; пролунав сміх і оплески.

—  Слава Дикунові! Ура, ура! – І крізь загальний галас до нього долинули заклики: – Батіг, батіг, давай батіг!

Реаґуючи на ці слова, він схопив з цвяха біля дверей в’язку вузлуватих мотузок і замахнувся ними на своїх мучителів.

Юрба вибухла іронічними оплесками.

Він загрозливо рушив на них. Якась жінка налякано заверещала. Найближчі до нього прибульці спочатку відсахнулися, але тоді знову зупинилися на місці. Усвідомлення того, що їх набагато більше, сповнило цих екскурсантів відвагою, якої Дикун від них не сподівався. Він приголомшено завмер і роззирнувся довкола.

—  Чому ви не залишите мене в спокої? – Попри його гнів це прозвучало майже жалібно.

—  Візьми трохи мигдалю з магнезієм! – запропонував якийсь чоловік, що стояв попереду і якого першим би відшмагав Дикун, якби не зупинився. Він простягнув йому пакетик. – Це дуже смачно, – додав незнайомець з доволі нервовою й улесливою посмішкою. – А солі магнезію омолоджують.

Дикун знехтував цю пропозицію.

—  Чого ви від мене хочете? – запитав він, дивлячись то на одне вишкірене обличчя, то на друге. – Чого вам від мене треба?

—  Батіг, – відізвався безладно стоголосий хор. – Зроби той фокус з батогом. Продемонструй нам бичування.

А тоді задні ряди почали скандувати в унісон:

—  Би...чу...ван...ня, би...чу...ван...ня.

Решта натовпу підхопили цей заклик і почали повторювати його, мов папуги, знову і знову, дедалі голосніше, аж поки, після сьомого чи восьмого повтору, вже не було чути жодного іншого слова: «Би...чу...ван...ня».

Всі скандували в унісон; сп’янілі від цього галасування, від одностайності, від відчуття ритмічного єднання і примирення, вони, здавалося б, могли так волати цілими годинами, майже безконечно. Але десь після двадцять п’ятого повтору це дійство раптово перервалося. З-поза Гоґсбекської гряди з’явився ще один гелікоптер, який, поширявши трохи над натовпом, почав опускатися туди, де стояв Дикун, на вільне місце поміж глядачами і маяком. Рев пропелера відразу заглушив усі вигуки; але коли вертоліт торкнувся землі і було вимкнено двигун, знову залунав настирний і монотонний заклик: «Би...чу...ван...ня; би...чу...ван...ня».

Прочинилися дверцята гелікоптера, і спочатку з нього вийшов рум’янощокий і білявий молодик, а тоді молода дівчина в зелених вельветових шортах, білій блузці і жокейському кашкеті.

Побачивши цю дівчину, Дикун затремтів, сахнувся і зблід.

Дівчина зупинилася, усміхаючись йому непевною, благальною, якоюсь майже жалюгідною усмішкою. Так протривало кілька секунд. Її вуста ворухнулися, вона щось сказала; але звук її голосу був заглушений гучним ревінням натовпу, що й далі повторював той самий рефрен.

—  Би...чу...ван...ня! Би...чу...ван...ня!

Дівчина притисла руки до грудей біля свого серця, а на її гарненькому, як у ляльки, і світлому, як персик, обличчі з’явився на диво недоречний вираз жаги і смутку. Її сині очі стали немовби більшими, яснішими; і раптом з них викотилися й потекли щоками дві сльозини. Вона знову нечутно щось сказала; а тоді несподівано й палко простягла руки до Дикуна й рушила до нього.

—  Би...чу...ван...ня! Би...чу...

І раптом вони отримали те, чого жадали.

—  Повія! – Дикун, мов божевільний, кинувся на неї. – Розпусниця! – Він оскаженіло почав шмагати її своїм мотузяним батогом.

Нажахана, вона почала тікати, спіткнулася і впала у верес.

—  Генрі, Генрі, – заволала вона. Але її рум’янощокий партнер дременув подалі від лиха і сховався за гелікоптером.

Кільце захоплених і збуджених глядачів прорвалося в кількох місцях; зчинилася тиснява, бо всіх, немов магнітом, тягнуло до центру цього атракціону. Що може бути жахливіше і привабливіше від болю!

—  Гори, хоте, розгорайся, похоте![51] – Ошалілий Дикун знову вперіщив її батогом.

Усі пожадливо скупчилися довкола, штовхаючись і розпихаючи одне одного, мов свині біля корита.

—  О, ця плоть! – скреготів зубами Дикун. Цього разу він шмагонув по власних плечах. – Убити її, вбити!

Приваблені цими страхітливими чарами болю і спонукувані нутряною звичкою до взаємодії, прагненням одностайності і спокутного злиття-примирення, що так невикорінно було їм прищеплено й зумовлено, вони почали наслідувати шал його рухів, лупцюючи одне одного так, як Дикун лупцював свою бунтівну плоть або це пухкеньке втілення пороку, що звивалося у вересі під його ногами.

—  Убити, вбити, вбити... – і далі репетував Дикун.

І тут раптом хтось почав співати «Оргію-поргію», і вже за мить усі підхопили цей рефрен і почали витанцьовувати під власний спів. «Оргія-поргія», колами, колами, колами, луплячи одне одного в ритмі 6/8. «Оргія-поргія...»

Було вже далеко за північ, коли відлетів останній вертоліт. Задурманений сомою і виснажений тривалим чуттєвим шалом, Дикун заснув прямо у вересі. Коли він прокинувся, сонце вже було високо в небі. Він якийсь час лежав, кліпаючи, мов сова, на світло й не розуміючи, що з ним; тоді він раптово все пригадав.

—  О, Боже мій, Боже! – Він затулив рукою очі.

Того вечора чорна хмара гелікоптерів, що летіла понад Гоґбекським кряжем, розтягнулася на десять кілометрів. Усі газети писали про вчорашню оргію-злиття.

—  Дикуне! – погукали перші відвідувачі, висаджуючись зі своїх вертольотів. – Містере Дикун!

Відповіді не було.

Двері маяка були прочинені. Гості їх штовхнули й зайшли у морок кімнати з зачиненими віконницями. Крізь арку в дальньому кінці кімнати було видно сходи, що вели на верхні поверхи.

І ще там угорі, під склепінням арки було видно, як гойдалися, звисаючи, дві ступні.

—  Містере Дикун!

Поволі, вкрай поволі, немовби дві неквапливі стрілки компаса, ступні повернулися праворуч, показуючи на північ, тоді на північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; тоді зупинилися, а за кілька секунд так само неквапливо повернулися знову ліворуч. Південний захід, південь, південний схід, схід...

Кінець

Примітки

1

«НАЙНЕЩАСНІШИЙ» СИНЬЙОР

«Два веронці». Дія п'ята, сцена 4., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

2

ГЕТЬ, ПРОКЛЯТА ПЛЯМО!

ГЕТЬ, КАЖУ!

«Макбет». Дія п'ята, сцена 1., пер. Борис Тен.

(обратно)

3

ЧИ ЗМИЄ ВЕСЬ

НЕПТУНІВ ОКЕАН

БЕЗВИННУ КРОВ З ЦИХ

РУК? СКОРІШ ЗЕЛЕНА

МОРСЬКА ГЛИБІНЬ ВІД

ДОТИКУ ЦИХ РУК

ПОЧЕРВОНІЄ.

«Макбет». Дія друга, сцена 2., пер. Борис Тен.

(обратно)

4

ЯК МОЖНА

В СМЕРДЮЧІЙ, ЗАЯЛОЖЕНІЙ ПОСТЕЛІ,

В РОЗПУСТІ ПАРЯЧИСЬ,

НА КУПІ ГНОЮ МИЛУЮЧИСЬ, КОХАЮЧИСЬ...

«Гамлет». Дія третя, сцена 4., пер. Леонід Гребінка.

(обратно)

5

Я Б СТЕРВОМ ГАДЯЧИМ

КОРМИВ ШУЛІК ВСЬОГО ОКОЛУ.

БЛУДНИЙ ГАД, КРИВАВИЙ!

ПІДСТУПНИЙ, ЗЛИЙ,

БЕЗЧЕСНИЙ, СЛАСНИЙ ГАДЕ!

«Гамлет». Дія друга, сцена 2., пер. Леонід Гребінка.

(обратно)

6

КОЛИ УП’ЄТЬСЯ ВІН, ЧИ БУДЕ В ГНІВІ,

ЧИ В КРОВОЗМІСНИХ ВТІХАХ НА ПОСТЕЛІ...

«Гамлет». Дія третя, сцена 3. Леонід Гребінка.

(обратно)

7

ЗАВТРА, ЗАВТРА, ЗАВТРА...

А ДНІ ДРІБНИМИ КРОКАМИ ПОВЗУТЬ

АЖ ДО ОСТАННЬОЇ ЖИТТЯ СТОРІНКИ.

«Макбет». Дія п'ята, сцена 5., пер. Борис Тен.

(обратно)

8

О ДИВО!

ЯКІ ВРОДЛИВІ Я

СТВОРІННЯ БАЧУ!

ЯКЕ ПРЕКРАСНЕ ЦЕ

ПОРІДДЯ ЛЮДСЬКЕ!

ЯКИЙ ЧУДЕСНИЙ СВІТ НОВИЙ ОЦЕЙ,

ДЕ ОТАКІ Є ЛЮДИ!

«Буря». Дія п'ята, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

9

ХОДУ, І ОЧІ, І ВОЛОССЯ,

І ГОЛОС, І ТІ РУКИ, ТІ БІЛЕНЬКІ,

ПЕРЕД ЯКИМИ БІЛЕ ВСЕ – ЧОРНИЛО,

ЩО ПИШЕ ВЛАСНУ КАРУ, ТІЇ РУКИ,

ЩО ДОТИК ЇX – ЯК ПУХ ПРОТИ

ДОЛОНІ ЖОРСТКОЇ ХЛІБОРОБА...

«Троїл і Крессіда». Дія перша, сцена 1., пер. Микола Лукаш.

(обратно)

10

ВОНА Ж ТОРКАТИСЬ ЗОВСІМ

ВІЛЬНО МОЖЕ РУКИ ЇЇ –

ДЖУЛЬЄТТИНОГО ДИВА.

БЛАЖЕНСТВО РАЮ

КРАСТИ В НЕЇ З УСТ,

ЩО ЧИСТІ І ЦНОТЛИВІ, ЯК ВЕСТАЛКИ,

І ЧЕРВОНІЮТЬ З СОРОМУ, ЗА ГРІХ

ВВАЖАЮЧИ СВІЙ ВЛАСНИЙ ДОТИК.

«Ромео і Джульєтта». Дія третя, сцена 3., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

11

КОЛИ ТОРКНУВСЬ РУКОЮ НЕДОСТОЙНО

І ОСКВЕРНИВ Я ЦЕЙ ОЛТАР СВЯТИЙ,

УСТА – ДВА ПІЛІГРИМИ - ХАЙ ПРИСТОЙНО

ЦІЛУНКОМ НІЖНИМ ЗМИЮТЬ ГРІХ ТЯЖКИЙ.

 «Ромео і Джульєтта». Дія перша, сцена 5., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

12

В УСТАХ МОЇХ, В ОЧАХ

ТИ БАЧИВ ВІЧНІСТЬ.

«Антоній і Клеопатра». Дія перша, сцена 3., пер. Борис Тен.

(обратно)

13

ТА Я ЗА ПІВГОДИНИ

ЦІЛУ ЗЕМЛЮ ОПЕРЕЖУ!

«Сон літньої ночі». Дія друга, сцена 1., пер. Юрій Лісняк.

Джон помилково  приписує ці слова Арієлеві з «Бурі», хоч насправді вони належать Пакові зі «Сну літньої ночі».

(обратно)

14

ЯКИЙ ЧУДЕСНИЙ СВІТ НОВИЙ ОЦЕЙ,

ДЕ ОТАКІ Є ЛЮДИ!

«Буря». Дія п'ята, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

15

ПОМЕРКЛИ СМОЛОСКИПИ ПЕРЕД НЕЮ!

І СВІТИТЬ ВРОДОЮ ВОНА СВОЄЮ

НА ЩОКАХ НОЧІ - ДІАМАНТ ЯСНИЙ

У ВУСІ МАВРА; СКАРБ ЦЕЙ ДОРОГИЙ

І ДЛЯ ЗЕМЛІ, І ДЛЯ ЖИТТЯ СІЯ.

«Ромео і Джульєтта». Дія перша, сцена 5., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

16

НАД ПРОСТОРОМ АРАВІЙСЬКИМ

ЗЛИНЕ ПТАХА ГОЛОСНА – МОВ ГУЧНА СУРМА СУМНА,

ТИ, КРИКЛИВИЙ, ЗЛОБНИЙ ПЕРЕДВІСНИКУ БІДИ,

ТІНЬ ХИЖАЦЬКОГО КРИЛА;

ЩОСЬ ЦІЛКОМ НЕЗРОЗУМІЛЕ,

ЯК ДВОЛИКЕ БОЖЕСТВО:

ДВОХ СТВОРІНЬ ОДНЕ ЄСТВО – І НЕ ПАРА, І НЕ ЦІЛЕ.

РОЗУМ, САМ НЕДОСКОНАЛИЙ,

ЗБІГ РОЗБІЖНОСТЕЙ ЛИШ БАЧИВ...

«Фенікс і голубка»., пер. Марія Габлевич.

(обратно)

17

НЕВЖЕ НЕМАЄ СПІВЧУТТЯ У НЕБА,

ЩОБ ГЛЯНУТИ В ЖУРБУ МОЮ ДО ДНА?..

О МАМО ЛЮБА, НЕ ЖЕНІТЬ МЕНЕ!

ЛИШ МІСЯЦЬ, ТИЖДЕНЬ ПОЧЕКАЙТЕ З ШЛЮБОМ.

ЯК НІ – МЕНІ ГОТУЙТЕ ШЛЮБНЕ ЛОЖЕ

У ТОМУ Ж СКЛЕПІ, ДЕ ЛЕЖИТЬ ТИБАЛЬТ.

«Ромео і Джульєтта». Дія третя, сцена 5., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

18

МІРАНДА – ЗНАЧИТЬ ЦЕ: ЧУДЕСНА.

СПРАВДІ ДОСТОЙНІ ВИ ВЕРШИНИ ЧУДУВАННЯ,

ДОРОЖЧІ ВІД УСІХ БАГАТСТВ ЗЕМНИХ!

ПРИХИЛЬНО Я, БУВАЛО,

ПРИГЛЯДАВСЯ ДО БАГАТЬОХ ЖІНОК,

І ПОЛОНИЛИ ЇХ МИЛОЗВУЧНІ голоси

МІЙ СЛУХ. ЧЕСНОТИ ДЕКІЛЬКОХ

ІЗ НИХ МЕНІ ПОДОБАЛИСЬ, АЛЕ 

ВОНИ НІКОЛИ ДУШІ МОЄЇ НЕ ВРАЖАЛИ,

- ЗГОДОМ ВБАЧАВ Я В ЇХ ШЛЯХЕТНИХ РИСАХ ВАДИ,

ЩО ПЛЯМУВАЛИ ГІДНІСТЬ ЇХ, А ВИ...

ВИ – НЕЗРІВНЯННА, ДОСКОНАЛА ВИ,

ЯК ЖОДНА ЖІНКА В СВІТІ!

«Буря». Дія третя, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

19

РОЗВАГА ЧАСОМ ТЯГАРЕМ БУВАЄ,

А ТРУД СТАЄ ВІДРАДОЮ;

ШЛЯХЕТНІСТЬ МІЦНІЄ В СКРУТІ;

СКРОМНА ПОВЕДІНКА ПРИВОДИТЬ

ДО ЗБАГАЧЕННЯ ДУШІ.

«Буря». Дія третя, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

20

ПРОНЕСТИ ПЛОМІНЬ ЩИРОГО КОХАННЯ,

ОНОВЛЮЮЧИ НИМ ПОСТІЙНО ВРОДУ.

«Троїл і Крессіда». Дія третя, сцена 2., пер. Микола Лукаш.

(обратно)

21

АЛЕ ЯКЩО, НЕ ДОЧЕКАВШИСЬ ШЛЮБУ,

ТИ РОЗПЛЕТЕШ ЇЇ ВІНОК ДІВОЧИЙ, -

ТОДІ НЕБЕСНОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ

НЕ ЖДИ СВОЄМУ ШЛЮБОВІ.

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

22

ТАК ТИ ПОВІР, ЩО НІ НАГОДА ЗРУЧНА,

НІ МЛА ПЕЧЕР, НІ ЗВАБА ДУХІВ

ЗЛИХ НІКОЛИ НЕ ЗДОЛАЮТЬ ОБЕРНУТИ

МОЮ ЛЮБОВ НА ХІТЬ, ЩОБ ГЕТЬ

ПОТЬМАРИВСЬ ОТОЙ ПРЕКРАСНИЙ

І СВЯТКОВИЙ ДЕНЬ...

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

23

ХАЙ НЕ ЗВОРУШУЮТЬ У ТЕБЕ СЕРЦЕ,

БО ПЕРСА ЇХ БІЛЕНЬКІ, ЩО ДО СЕБЕ

З ВІКОНЦЯ ЗАГРАТОВАНОГО ВАБЛЯТЬ

ЦІКАВІ ПОГЛЯДИ ЧОЛОВІКІВ,

НЕ ВПИСАНІ ДО КНИГИ СПІВЧУТТЯ...

«Тімон Афінський». Дія четверта, сцена 3., пер. Василь Мисик.

(обратно)

24

ТИ СТЕРЕЖИСЬ, ПИЛЬНУЙ СВОЄЇ КЛЯТВИ,

НЕ ДАЙ СВАВОЛІ ПУСТОЩАМ ЛЮБОВНИМ,

БО НАЙСИЛЬНІШІ КЛЯТВИ, МОВ СОЛОМА,

У ПОЛУМЕНІ ПРИСТРАСТІ ЗГОРЯЮТЬ,

ОТОЖ ШАНУЙСЬ; А НІ – ТО

ПОПРОЩАЙСЯ З ОБІЦЯНИМ

«Буря». Дія четверта, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

25

ПОВІЯ БЕЗСОРОМНА!

«Отелло». Дія четверта, сцена 2., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

26

І ПТАХ ДРІБНИЙ, І МОШКА ЗОЛОТА

У МЕНЕ НА ОЧАХ ПЕРЕЛЮБ ЧИНЯТЬ.

ЗНАЙ: АНІ ТХІР, НІ ЯРИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ

ДО ХТИВОСТІ ПАЛКІШОЇ НЕ ЗДАТНІ!

ТАК. «ЦЕ З ЖІНОЧИМ ТУЛУБОМ КЕНТАВРИ!

ДО ПОЯСА – ЦЕ БОЖІ СОТВОРІННЯ,

А ЩО НИЖЧІ - ТЕ ВІД ДИЯВОЛА.

ТАМ – ПЕКЛО, МОРОК, СІРЧАНА БЕЗОДНЯ,

ВОГОНЬ, ПАРА, СМОРІД, ЗАРАЗА;

ПХУ, ПХУ, ПХУ! ДАЙ МЕНІ УНЦІЮ МУСКУСУ,

ЛЮБИЙ АПТЕКАРЮ, ЩОБ Я ПРОЧИСТИВ СОБІ УЯВУ.

«Король Лір». Дія четверта, сцена 6., пер. Максим Рильський.

(обратно)

27

О ТАК!

ЯК ЧИСТІ МУХИ ТІ, ЩО ПО РІЗНИЦЯХ

В МЕРЗОТІ ПЛОДЯТЬСЯ

Й РОЯТЬСЯ ВЛІТКУ!

О ТИ, ОТРУЙНЕ ЗІЛЛЯ ЧАРІВНЕ, -

ТАКЕ СОЛОДКЕ, ЗАПАШНЕ Й ПРЕКРАСНЕ,

ЩО РОЗУМ ТЬМАРИТЬСЯ, – О,

КРАЩЕ Б ТИ НІКОЛИ Й НЕ РОДИЛАСЯ НА СВІТ!

НЕВЖЕ ДЛЯ ТОГО СТВОРЕНО ОЦЕЙ

ПАПІР ПРЕКРАСНИЙ, ЦЮ

ЧУДОВУ КНИГУ,

ЩОБ ТІЛЬКИ НАПИСАТИ ТАМ «ПОВІЯ»?

ЩО ТИ ВЧИНИЛА?..

ВІД ТВОЇХ УЧИНКІВ І НЕБО МІЦНО ЗАТУЛЯЄ НОСА

«Отелло». Дія четверта, сцена 2., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

28

О, ВЖЕ ПОЧАВ ЇХ ЛОСКОТАТИ

СВОЇМИ ПАЛЬЦЯМИ-ЩУПАЛЬЦЯМИ КРИЖАНИЙ

ДЕМОН ЛЮБОСТРАСТЯ!

ГОРИ ХОТЕ, РОЗГОРАЙСЯ, ПОХОТЕ!

«Троїл і Крессіда». Дія п'ята, сцена 2., пер. Микола Лукаш.

(обратно)

29

КОЛИ Я НЕ ЗАБАГАТО БЕРУ НА СЕБЕ, ТО Я.

«Дванадцята ніч». Дія перша, сцена 5., пер. Максим Рильський.

(обратно)

30

О ДИВО!

ЯКІ ВРОДЛИВІ Я

СТВОРІННЯ БАЧУ!

ЯКЕ ПРЕКРАСНЕ ЦЕ

ПОРІДДЯ ЛЮДСЬКЕ!

ЯКИЙ ЧУДЕСНИЙ СВІТ НОВИЙ ОЦЕЙ,

ДЕ ОТАКІ Є ЛЮДИ!

«Буря». Дія п'ята, сцена 1., пер. Микола Бажан.

(обратно)

31

ДО ВАС Я МОВЛЮ...

«Юлій Цезар». Дія третя, сцена 2., пер. Василь Мисик.

(обратно)

32

СПЕРШУ – ЦЕ ДИТИНА,

ЩО НА РУКАХ У МАМКИ ВЕРЕДУЄ...

«Як вам це сподобається». Дія друга, сцена 7., пер. Олександр Мокровольський.

(обратно)

33

ТУТ ЧАСОМ СОТНІ ІНСТРУМЕНТІВ

РАЗОМ ГУДУТЬ МЕНІ У ВУХА,

А ЧАСАМИ, ПРОКИНУВШИСЬ,

Я РАПТОМ ЧУЮ ГОЛОС...

«Буря». Дія третя, сцена 2., пер. Микола Бажан.

(обратно)

34

О, ЦАПИ І МАВПИ!

«Отелло». Дія четверта, сцена 1., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

35

ТА Й ПРОПАВ. ВОНО -

ЦЕ ДУРНЯ КАЗКА, ВСЯ ЗІ СЛІВ ГУЧНИХ

І ГЕТЬ БЕЗГЛУЗДА.

«Макбет». Дія п'ята, сцена 5., пер. Борис Тен, за участю Віктора Гуменюка.

(обратно)

36

Я ПАПИ ІНОКЕНТІЯ ЛЕГАТ,

МІЛАНСЬКИЙ КАРДИНАЛ -

ПАНДОЛЬФОМ ЗВУСЯ.

«Король Джон». Дія третя, сцена 1., пер. Дмитро Паламарчук.

(обратно)

37

ГОРАЦЮ, НА СВІТІ БІЛЬШЕ ТАЙН,

НІЖ ВАШІЙ ВЧЕНОСТІ ХОЧ БИ ПРИСНИЛОСЬ.

«Гамлет». Дія перша, сцена 5., пер. Леонід Гребінка.

(обратно)

38

ЗА ГРІШНІ ВТІХИ ПРАВІ НЕБЕСА

ТУРБОТАМИ ТЯЖКИМИ НАС КАРАЮТЬ.

ТЕБЕ ЗАЧАВШИ В ТЕМРЯВІ ПОРОКУ,

СТАВ ТЕМНИМ БАТЬКО НАШ,

ТИ ПРАВДУ КАЖЕШ.

ТАК. ОБЕРНУЛОСЬ КОЛЕСО - І Я ПОДОЛАНИЙ 

«Король Лір». Дія п’ята, сцена 3. Максим Рильський,

(обратно)

39

ПОЦІНОВУВАННЯ - РІЧ НЕ САМОВІЛЬНА:

ТУТ ВАЖИТЬ ВНУТРІШНЯ ЦІНА ПРЕДМЕТА

НЕ МЕНШ, НІЖ ГІДНІСТЬ ПОЦІНОВУВАЧА...

«Троїл і Крессіда». Дія друга, сцена 2., пер. Микола Лукаш.

(обратно)

40

О, КОЛИ Б ПО КОЖНІЙ БУРІ НАСТАВАВ

ДЛЯ НАС ТАКИЙ БЛАЖЕННИЙ СПОКІЙ,

– ХАЙ ВІТРИ РЕВУТЬ ОТАК,

ЩОБ РОЗБУДИТИ Й СМЕРТЬ...

«Отелло». Дія друга, сцена 1., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

41

У ЧОМУ БІЛЬШЕ ГІДНОСТІ:

СКОРИТИСЬ УДАРАМ ДОЛІ І ЛЯГТИ ПІД СТРІЛИ

ЧИ ОПОРОМ ЗУСТРІТИ ЧОРНІ ХВИЛІ НЕЩАСТЬ

– І ТИМ СПИНИТИ ЇХ?

«Гамлет». Дія третя, сцена 1., пер. Юрій Андрухович.

(обратно)

42

ГОТОВИЙ НАРАЖАТИСЯ НА ВТРАТИ,

НА ПРИМХИ ДОЛІ, НА НЕПЕВНІСТЬ БИТВИ,

І ВСЕ ЗА ШКАРАЛУПУ ВІД ЯЙЦЯ!

«Гамлет». Дія четверта, сцена 4., пер. Юрій Андрухович.

(обратно)

43

ПОВІЯ БЕЗСОРОМНА!

«Отелло». Дія четверта, сцена 2., пер. Ірина Стешенко.

(обратно)

44

В УСТАХ МОЇХ, В ОЧАХ

ТИ БАЧИШ ВІЧНІСТЬ

«Антоній і Клеопатра». Дія перша, сцена З., пер. Борис Тен.

(обратно)

45

ВСІ «ВЧОРА» ЛИШ ОСВІТЛЮВАЛИ ШЛЯХ ДО ТЛІНУ СМЕРТІ.

«Макбет». Дія п'ята, сцена 5., пер. Борис Тен.

(обратно)

46

БО КОЛИ Й СОНЦЕ ПЛОДИТЬ

ЧЕРВУ В ДОХЛІЙ СОБАЦІ,

ОБЦІЛОВУЮЧИ ПАДЛО...

«Гамлет». Дія друга, сцена 2., пер. Леонід Гребінка.

(обратно)

47

ДЛЯ БОГІВ ТЕ САМЕ МИ,

ЩО МУХИ ДЛЯ ХЛОП’ЯТ:

ВОНИ НАС ДЛЯ РОЗВАГИ УБИВАЮТЬ.

«Король Лір». Дія четверта, сцена 1., пер. Максим Рильський.

(обратно)

48

О, ВІДБЕРІТЬ, БОГИ,

ДИХАННЯ В МЕНЕ (ВИСОКІ, ПРАВЕДНІ)...

«Король Лір». Дія четверта, сцена 6., пер. Максим Рильський.

(обратно)

49

СОЛОДКИЙ СПОЧИВ ДЛЯ ТЕБЕ – СОН,

ЙОГО ТИ ЧАСТО КЛИЧЕШ,

АЛЕ БОЇШСЯ СМЕРТІ,

ЩО, ПО СУТІ, Є ТИМ ЖЕ СНОМ.

«Міра за міру». Дія третя, сцена 1., пер. Дмитро Білоус.

(обратно)

50

І СПАТИ. МОЖЕ, Й СНИТИ? ОСЬ В ЧІМ КЛОПІТ;

ЯКІ НАМ СНИ ПРИСНЯТЬСЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ?

«Гамлет». Дія третя, сцена 1., пер. Леонід Гребінка.

(обратно)

51

ГОРИ, ХОТЕ, РОЗГОРАЙСЯ, ПОХОТЕ!

«Троїл і Крессіда». Дія п'ята, сцена 2., пер. Микола Лукаш.

(обратно)

Оглавление

Авторська передмова до другого видання

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

  ЧАСТИНА 1

  ЧАСТИНА 2

РОЗДІЛ 5

  ЧАСТИНА 1

  ЧАСТИНА 2

РОЗДІЛ 6

  ЧАСТИНА 1

  ЧАСТИНА 2

  ЧАСТИНА 3

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

РОЗДІЛ 18 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg