«Меч королів»

Сергій БАТУРИН Леґенди іншої Тери. Сказання перше МЕЧ КОРОЛІВ Роман

Сашкові Човгану, хрещенику

Легенда провіщає, що ми прийшли з неба

Глава 1

Королівство Великої Гряди народу прангів розташоване на дванадцяти островах. І одинадцять із них ніколи не були потрібні нікому, крім прангів. Бони жили собі на величезних вулканах, що простяглися в океані ланцюгом од північних широт, де плавають льодові гори, до теплих, де ніколи не замерзає вода, пасли овець і кіз, ловили рибу, плели теплі светри з чудової вовни і, кажуть, потроху промишляли на швидких своїх вітрильниках морським розбоєм.

Одинадцять островів не цікавили нікого. А от дванадцятий — найпівденніший, що звався Великою Черепахою, вабив багатьох. Острів лежав на самісінькій середині океану, на перехресті торговельних шляхів. Саме сюди заходили кораблі зі Сходу і Заходу: торгувати, поповнювати запаси прісної води, кренґувати кораблі, ладнати снасті й вітрила.

Саме Велику Черепаху не раз і не два хотіли відібрати у прангів сусідні народи. Раз по раз, війна за війною, пранги відстоювали свою перлину, свій найбільший скарб, розуміючи, що без цього острова вони швидко перетворяться на другорядну націю. Так було кілька віків, аж поки король Доар ІІІ з роду Гадрузів, батько нинішнього, Доара IV, перебудував порти, укріпив острів, перетворивши його на величезну фортецю, і переніс до найбільшого міста острова — Майвани — столицю Королівства. Палац Доара III являв собою неприступну тверджу з вузенькими вікнами і товстенними базальтовими стінами; з бійниць на всі боки стирчали чудові гармати, придбані у Фатії.

Тільки одного разу після всіх нововведень і перебудов південні варвари з Ядрану спробували напасти; король Доар із хижим задоволенням продемонстрував їм дію нової потужної артилерії, а адмірал Устін Блек трощив їхні незграбні судна панцерними носами бойових ґалер. Декому все ж вдалося втекти, і відтоді ніхто не зазіхав на Велику Черепаху, а в гавані та на ринках — ніде курці клюнути. Багатіє Майвана. Пливуть до неї з усіх світів купецькі кораблі: крутобокі вітрильники з Фатії, солідні гребні судна з Заходу, строкаті примхливо розмальовані шхуни з Теплих Морів, сильбертальські трипалубні ґалеони, ядранські помаранчево-бузкові вітрильники, тисячі кораблів під усілякими прапорами, а часто-густо й зовсім без них.

Заздрять Майвані великі міста Королівства: Квінізорайя, Ель-Кайра, а надто — колишня столиця Мезума. Тільки адмірал Устін Блек, невідомо, нагороджений чи покараний за воєнні звитяги посадою губернатора Малої Черепахи, загадково посміхаючись, налаштовував на острові копальні, ливарні, мануфактури та верфі, ремонтував укріплення навколо столиці острова — міста Квінізорайї та примовляв:

— Не знаю, що там у Майвані — давно не був… А Квінізорайя — резиденція Небесного принца, спадкоємця престолу.

Не старший і не молодший — тільки другий за ліком син короля з династії Гадрузів мав право носити титул Небесного принца. Так записав до Кодексу Гадрузів кілька віків тому Доар І Великий: старший син — принц Мезумський, другий — спадкоємець престолу Небесний принц Квінізорайський, третій, якщо є, — принц Ель-Кайра.

Стати королем принц Мезума міг лише в одному випадку — якщо був єдиним хлопчиком у родині. І ніколи він не ставав Небесним принцом.

Законний спадкоємець престолу Королівства Гряди князь Зульфікар Гадруз, принц Квінізорайя, зиркнув на монахове лице, затемнене клобуком, скривив рота і невдоволено посунув від себе по столу товсту старовинну книгу:

— Нащо мені мова інґлішів? Що це за народ — інґліші? Хто бачив їх, їхні міста, кораблі, військо? Хто чув про цю мову, крім кількох розумників у каптурах?

Монах змовчав, а Зульфікар розійшовся:

— На Землі — дві мови: народів Неба та варварська ядранська. У кожній мові — з десяток говірок. І єдина для всіх хробакова абетка. Нащо мені інґлішські руни?

Монах підвів голову — свічка вихопила з пітьми майже таке ж молоде, як у принца, лице:

— Як же ти читатимеш написи на мечі Гадрузів?

У його низькому, свідомо приглушеному голосі явно відчувалося справжнє здивування:

— Усі Небесні принци вчили мову інґліш. Кодекс Гадрузів виголошує чітко і ясно: Небесний принц не може стати королем, доки не засвоїть цієї мови.

— Коли писався той кодекс, — розчаровано сказав Зульфікар. — П’ятсот років тому…

— П’ятсот одинадцять, — уточнив монах.

— Чому я маю коритися законові, якому півтисячі років? Вчити мову, якою ніхто ніколи не говорив? Письмена, складені не знати за якими правилами? Я говорю та пишу небесною та ядранською, вправляюся зі списом та бойовою сокирою, стріляю з лука, арбалета й пістоля. Врешті-решт, я володію бойовим мистецтвом меча!

— Ти? — звів брови адмірал Устін Блек. — Ти володієш мистецтвом меча?

— А що? — з погордою підняв голову принц. — Звісно, володію. І непогано.

— Ти володієш тільки тим, чим володіє будь-який капрал гвардії короля Доара. Це зветься кайванською класикою, або школою прангів. Це — тільки основа, яку ти сяк-так засвоїв, — адмірал загорнувся у плащ, підбитий густим хутром морського носорога. — У королівстві щонайменше півсотні бійців, не гірших за тебе. Та десятків зо два — ліпші. А якщо зважити, що є ще великі майстри, — то реально ти десь у першій сотні.

— Сержант Брайт каже…

— Плювати на те, що каже Брайт, — жестом зупинив Зульфікара Устін Блек. — Він — простий навчитель військової справи, тобто ремесла! Хай дуже вмілий навчитель, але — саме ремесла.

— Хто такі — великі майстри? — поцікавився принц. — І чому вони — великі?

— Це воїни, які перетворюють військове ремесло на мистецтво. У нашій країні це ті, кого навчили високого стилю.

— Є такий стиль? — холодно поцікавився принц.

— Від Доара Великого п’ятсот років пранги вдосконалюють свій стиль.

— Чому ж я сиджу тут, у провінції, і нічого не знаю? — спитав принц. — Чому я маю жити в цьому місті, а не в столиці, як мої брати?

— Квінізорайя — резиденція Небесного принца, — підніс вказівного пальця догори адмірал.

— І ти сидітимеш тут до повноліття і вчитимеш усе, що тобі скажуть, — втрутився у розмову монах. Його голос звучав тепер міцно і владно. — Вчитимеш, аби гідно пройти всі обряди повноліття.

— Мову інґлшів, — іронічно подивися на монаха принц. — Так, каптурнику Зеноне?

— Так, — холодно погодився той. — А ще — високий стиль.

— У Квінізорайї є великі майстри? — здивувався Зульфікар.

— Один для тебе знайдеться, — загадково посміхнувся Устін Блек.

Принц помовчав, покрутивсь у незручному дерев’яному кріслі, поскуб негустого юнацького вуса:

— Чому військове ремесло зветься кайванською класикою? Острів Кайвана у королівстві Гряди — глуха провінція, місто Мун — закутень; чиновниками й вояками призначення туди сприймається як жахливе фіаско.

— Але саме з Кайвани почали пранги освоєння Гряди, — повідав каптурник Джон.

— А звідки вони взялися на Кайвані? — спитав юнак.

— Із Західного континенту, — пояснив монах.

— А там звідки?

— Ми, пранги, — виголосив монах, — небесний народ. Леґенда говорить…

— Що ми прийшли з неба, — закінчив за чорноризця Зульфікар.

Глава 2

Нічне небо впало на Квінізорайю і перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху і знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.

Потонула в ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях і на околицях — ремісники рано лягають, потомлені тяжкою працею. Швидко втихомирюються портові чиновники й торгівці, бо зранку ще вдосвіта оживе порт, відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?

Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.

Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:

— Пішли?

— Як хочеш, — погодилася Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну і кинув її корчмареві:

— Решти не треба.

— Дякую, майстере Кере, — упіймав той гроші на льоту.

Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх і відсахнувся: вулицею Морських Мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської гвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.

— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку та вийшов геть із таверни.

М’які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити у моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана і ні про що не думала.

— До тебе чи до мене? Домене ближче, — вибрав дорогу Гирей.

Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.

Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь у них вже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.

Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку і повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди і досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спершу пручався, не погоджуючись продавати помешкання ні за яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:

— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом і другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліційна рукавичка.

— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.

Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу і жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомендував капітанові слугою свого брата. За місяць уся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.

Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.

Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка притискалася гарячим тілом так, що він відчував, як стукає її збуджене серце.

Він вів її, хоча ніколи жінок до свого дому не водив.

— Ой, який пан нам трапився, — вивалилися з шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.

— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.

— Що вам треба, шановні? — зумів утримати себе в руках Гирей.

— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець і дівку та йти.

Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.

— Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!

Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він миттю оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за руків’я меча і, звільнивши його з піхов, подовжив рух руки і вдарив зверху губатого. Той устиг зреагувати і відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя і досить глибоко порізало. Нападник вилаявся і зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо в морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.

— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна і кинула в лице ворогові, що був ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань од несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, заточився і повільно повалився на спину.

«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий звів руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою у пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.

А третій, задкуючи, вже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.

Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом в руці з’явився хазяїн шинка:

— Що це за рейвах під моїми вікнами?

Тієї ж миті двоє нападників щезли у темряві.

— Це ти, майстере Кере? — впізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?

— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча до піхов Гирей.

— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною у моряка красуню шинкар Бон.

— Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», — помітив її збентеженість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.

— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили у мене цілий вечір кайванську горілку!

— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю і, що важливіше, ходу.

— З балачок, — впевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — вказав у бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, розмовляли голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А платили — яких тільки монет не давали, навіть ядранські мідяки!

— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.

— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?

— У мого батька колись такий був, а він привіз його з плавання до Ядрану.

Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:

— Ні, він не ядранець.

— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? В гавані останнім часом стільки суден…

— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.

До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (зазвичай, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років зусиллями адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», — згадав він і поцілував Ханну:

— Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

— І сережки.

Вона не говорила нічого.

— І каблучку.

Ані пари з вуст.

— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

— Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, — запропонував корчмар.

— Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергерові.

…Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцові Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

— Вже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там уже й Соборна площа.

— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратися до порту, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти до собору?

— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — аби ніхто не знав, що ти в соборі зустрінешся з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.

«Передбачливо, — подумав принц. — А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»

— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо в єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

— Така надійна? — не повірив принц.

— Просто від народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.

— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.

— Жодної не було.

— А хто такі бандури?

— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

— Добре, — кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок із рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини кугуар та передавання меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров кугуара, ти повинен запам’ятати й використовувати в подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

— Будь-хто може спіймати в горах кугуара та налитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого кугуара від дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один із привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

— Я випив би чогось, — заявив Зульфікар адміралові.

— То що — у «Західний континент»? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.

— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.

— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.

— А кайванської горілки — катма! — відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!

Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок — щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, яких не знайшли в темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кера Гирея.

Глава 3

— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.

— У мене брат — сержант королівської гвардії, вчитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом із мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, все могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.

Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Чого тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..

Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер, гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.

На руках — сильні у нього руки, — він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро і на мить замилувався.

— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.

Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки умів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.

У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло й віддалено нагадує її шкіру.

Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.

— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:

— Гирею…

Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.

Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.

Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.

Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав, чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!

Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий і третій; змусила звиватися, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.

Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:

— Гирею!

Моряк підвівся, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:

— Хочеш?

Вона і не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:

— Знаєш, як зветься це вино?

— Як? — поцікавилася Ханна.

— «Ночі Ель-Кайри».

— А ти був у Ель-Кайрі?

— Був, — мляво згадав він.

— І які ж там ночі?

— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.

Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція…

Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув — не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса — досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд — другу, а там — ще…

— Дайте світла! — наказав і заходився збирати; люди — за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг із Жаб’ячого провулку і зіпхнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.

— Хай там полежить до ранку, — вирішив шинкар. — На світанні здамо це падло поліції.

— Ти — староста кварталу, тобі видніше, — за всіх погодився кухар.

Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у «Західний континент». Челядь — за ним.

Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів — золото погане ще й робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети — з усіх усюд: ізерлонські, сильбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними — віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини — до гаманця, старанно зав’язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.

Тільки-но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:

— Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.

— Вітаю, майстре Кер, — пустив гостя шинкар, вклонився і почав. — Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки-но сталася з…

— Потім, я дуже поспішаю, — Брайт тицьнув шинкареві монету. — Давай дві пляшки кайванської.

Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати — з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у поліційному відділку. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!

Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сильбертальському. За годину Бон і кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.

Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.

Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:

— Луко, дивися!

— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.

У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутились якісь папірці, тріски, дрібне сміття.

Мерця там не було.

Глава 4

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

— Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

— Може, покликати дівчат?

— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.

— А тобі? — здивувався хлопець.

— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.

— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.

— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.

— А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

— У них нема прибиральників? — знехотя поцікавився принц.

— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.

— А що ти робив у Фатії?

— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.

— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

— Тоді були кращі…

— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?

— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?

— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них… люблять військових моряків.

— А що, дід сам їздив по гармати?

— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

— Про жінок… — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.

Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

— Король? Сам торгувався? — перебив Зульфікар.

— Це був не просто король, це був — Доар Третій! — наголосив адмірал. — Звісно, був фінансовий радник, але Доар… хм… Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, котрий, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то й ціну пристойну давай! Тоді Доар… та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! — ми з ним були як брати!

Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.

— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

— То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.

— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто — густо обходилися без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.

— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.

— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці — не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей у тій опері — аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».

— Чому так? — спитав принц.

— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

— Гидота!

— Пішов ти до опери… — повернувся до історії принц.

— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним — чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої — ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.

— Передню? — аж підвівся принц.

— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає — яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — тому, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах — де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:

— Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.

— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.

— Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, — відрубав він.

— Я кохаю її.

— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

— У ядранців жовті зіниці…

— А в метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…

…Адмірал зітхнув:

— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

— А ти ж так і не одружився?

— Ні.

— І дітей у тебе так і нема?

— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту…

— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.

— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.

— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундирові, — просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.

Глава 5

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.

Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що в неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще — контрабандні, сильбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.

Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен — дарма.

— Ні за цапову душу старався, — підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. — Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов із порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?

— Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав…

— Ну, не знаю: тіла нема, то й справи нема, — по-поліційному зняв питання Едвард. — Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців, — скажеш.

Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» та наказав Гиреєві відвести її в док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.

Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.

Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, на позір нічим не гіршими.

Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» — бриґ, він значно менший від фреґата. «Треба добрати людей», — вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.

Увесь тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, — капітанові турбот вистачає, — і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.

Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.

Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але — цілком задовільно».

Це вже завтра — початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.

Це вже завтра…

Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих — заради свята — клобуках вишикувався живим коридором через площу — від собору до палацу Небесного принца. За ними — королівська ґвардія, і аж тоді — натовп.

Поміж цих живих стін ледь рухається до собору — процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля — золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського — золоте на синьому; Небесного принца — золоте на срібному.

За ними — ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.

Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним — але трішечки все ж позаду, — єпископ і принц Азиз Мезумський, за ними — духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблено коштовним камінням і написом: «Найхоробрішому від Доара IІІ». Посміхається адмірал — блищать молоді зуби.

Офіцери гвардії — окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві — як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.

Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери — надія держави. Однострої — сині, золотом шиті. А ці троє — у чорних зі срібними галунами — командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик із нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (нещодавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже то схожий, радше, на фатійця чи сильбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне — жовте.

Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили — безперечно, кращі.

За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.

Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.

Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.

— Браття мої, знесімо молитву!

Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:

— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:

дай сили мені нести цю честь і прокляття, привілей та обов’язок; дай волю мені! Дай наснагу, віру дай, укріпи мене! Високе Небо, молю тебе: забери все, залиши саме тільки право, дароване тобою: переможцем чи переможеним, багатим чи бідним, гордим чи приниженим, хоробрим чи боягузом, здоровим чи калікою, славним чи осоромленим — дай мені силу лишитися собою. Високе Небо, що породило людей, слава тобі!

— Слава, — відгукнулося з пітьми сотнями голосів.

Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах припнутого міцною линвою куґуара — великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем — закричав кугуар, і кров цівкою вже полилась у підставлену кришталеву чашу.

Кричить кугуар, напружується, хоче видертись, але — наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ узяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц — у чудовому кріслі.

Навчений напередодні, Зульфікар дивиться всередину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Теру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.

Вдивляється Зульфікар — міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди — люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві, чорношкірі…

Бачить принц — кораблі пливуть океанами; придивився до одного — руни на бортах; спробував розібрати — не вийшло; схожі на інґліські, та не вони…

А там — війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, зі срібних птахів кидають вогняні кулі на міста й фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати — мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків… Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц — така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.

Підвів голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:

— Слава Небесному принцові!

Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла в небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок — старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати — торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник «Сильбертальських хронік».

Єпископ Сардар кивнув головою — двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої було зображено карту Королівства — всіх дванадцяти островів, а на іншому — він сам. Золотом горів надпис: «Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди».

Принц дякував, як навчав сам же Сардар, належним чином — увічливо та гідно.

Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. «Із Партерена», — пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і — оцінив подарунок.

Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими…

А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап’яну на ядранський кшталт — за новою модою.

Зульфікар (молоде і є молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як угадали?

— Серцем, — відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив чималого хабара маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи…

— Прошу шановне панство до столу, — запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де вже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові — ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.

За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.

Він пройшов до своїх покоїв, узяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п’ятьох синів сильбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних і підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник — старший син короля.

«Це у них — не так, як у нас», — подумав Зульфікар і заснув.

Глава 6

Передавання меча — обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військовики, священики.

Хіба що каптурник Зенон допущений — не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.

Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора — громоподібно, — проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар — наче третя людина поставала перед ним. «Який він насправді?» — подумав.

Тільки-но біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом і перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар із повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленького срібного ключика, відкрив замки і відкинув віко.

В’язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений усередині червоним оксамитом футляр був порожнім!

Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров’ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свого меча і простягнув синові, промовляючи встановлені обрядом слова:

— Даю для слави.

— Хвала Небу і королю! — відповів Небесний принц.

— Хвала Небу і королю! — підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:

— Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля — вкрали меч Гадрузів! Це — особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!

— Так, ваша величносте! — обізвався старий вояк.

— Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а меч Гадрузів — знайти!

— Слухаю, — вклонився адмірал і несподівано спритно зник.

Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар із очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали — у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з’явився адмірал.

— Що? — кинувся до нього Зульфікар.

— Все зроблено, але… — не зміг упоратись із задишкою старий воїн.

— Але? — прошепотів король. Ти — мені кажеш — але?

— …Але, — іґноруючи погано приховану погрозу, вів далі адмірал. — Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер «Морська ворона» під ядранським прапором.

— Я наздожену його, — підхопився принц.

— Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, — заперечив король.

— «Лазурову лілею» кренґують у дальніх доках, — повідомив Устін Блек.

— Я дожену його і вб’ю, дозволь мені, батьку! — з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:

— Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер — моя черга.

Мить — і король наважився:

— Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!

Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним — не відстаючи — молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа — той смиренно потупив очі.

Принц піднявся на «Світанкову зорю», й одразу перед ним виріс Гирей:

— Ваша високосте…

Принц перебив його:

— Не треба. Який боєзапас на борту?

— Повний.

— Харчів?

— На чотири місяці. — Гирей поглянув на причал, де вишикувалася братова піврота, і додав. — Якщо тих вояків беремо, то — менше…

Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:

— І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер «Морська ворона», який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.

— Бачив я у трубу той кліпер на рейді, — пригадав Гирей. — Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.

— Що ти хочеш цим сказати? — звузив очі у щілинки принц.

— Що в нашого корабля хід кращий, — вклонився принцові Гирей і рішуче пішов на місток.

За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар та байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.

— Не випав би, — сказав про монаха Гирей.

— Його на борт не кликали, сам прибіг, — скривився принц. — Хоча, хай хтось пригляне…

Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше: люди бувалі та загартовані.

Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцом, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.

Гирей витяг із-за широкого пояса далекоглядну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.

— Дай і мені глянути, — сказав принц.

Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків — лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі й пухнасті, мов шматки хасилойської вовни. Принц цмокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:

— Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?

— То не ядранський кліпер, — спокійно повідомив Гирей.

— Як то — не ядранський? — кинув косий погляд на капітана принц. — Ти що маєш на увазі? Адмірал казав — під ядранським прапором.

— Це правда, — погодився моряк. — І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього — ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це — несправжнє.

— Чому? — свердлив Гирея поглядом принц.

— Дивись, — почав капітан. — Обводи у судна, форма вітрил, рангоут — усе не ядранське, і взагалі — ядранці кліперів майже не будують.

Принц стояв ошелешений.

— Радше, це корабель сильбертальської побудови, — провадив капітан. — А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, — будьте певні, там тривогу вже оголосили! — потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім — куди вже йому треба: якщо до Ядрану — знов міняти курс, якщо на Сильберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже — обходити Ізерлон.

— І як ми знатимемо, куди він поверне? — мляво і розчаровано спитав Зульфікар.

— Нам не треба цього знати, — посміхнувся Гирей. — Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі — завтра на світанку.

— А як ти знаєш, що на Великій Черепасі — тривога?

— Бо, як ми з порту виходили — з башти Дальнього форту поштових голубів випускали.

— Тобто, маємо ще час пообідати, — виснував принц. — Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!

«Він сержант», — зазначив про себе Гирей.

— Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, — прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне: «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: — Брайт у ґвардії на Малій Черепасі — найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери — можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?

— Срібний, — сказав Гирей.

— Хай буде поки що срібний.

У кают-кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном установленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.

Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.

Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і, з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.

— А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка — сувора річ? — поцікавився принц. — Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?

Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.

— Він же не все життя був чорноризцем, — прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:

— А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель-Кайри»?

— Є, — кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.

— Вашій високості подобається це вино? — спитав капітан і згадав Ханну.

— Чесно кажучи, я його ще не куштував, — зізнався Зульфікар. — Чув від одного знавця…

Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:

— Подобається.

Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, та все ж трішечки ніяковів у новій ролі, але коли офіцери за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати в камінці, він ущент розгромив Гирея, потім — двічі — принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім — обіграв іще кількох гравців…

— Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, — оголосив спадкоємець престолу.

— Давайте я спробую, — запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.

Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра мала позиційний характер із незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.

— Я перепрошую, ваша високосте, — спитав раптом Брайт, — якщо я виграю, то зможу взяти монети собі?

Принц кивнув — Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.

До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:

— Пана капітана просять піднятися на місток!

— Що там? — спитав захоплений грою капітан.

— Прямо по курсу на обрії — вітрило!

— Прошу на місток, — сказав принцові Гирей.

Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу (до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.

— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.

— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель:

— Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.

— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.

— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.

Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:

— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.

— Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.

— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!

Г-у-у-у-у-х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу — дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.

— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.

— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.

— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.

— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

— Що це за маячня? Що ти мелеш? — остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

— Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.

Глава 7

…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля — один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:

— Йди на Ядран, — простягнув руку до Зульфікара чаклун. — Там відповіді на перші твої запитання.

— Я не ставив тобі жодних запитань, — закричав принц.

— Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, — посміхнувся чарівник.

— Нащо ти перетнув мені шлях? — роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. — Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?

— Йди на Ядран, — повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.

— Йди на Ядран, — повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.

— Тепер Мольфарів багато хто бачив, — стиха сказав капітан. І голосно додав: — Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?

— Йди на столицю, на цей, як його… — забув назву Зульфікар.

— Гасхурн, — підказав капітан.

— Гасхурн, — затвердив королівський син і пішов до кают-компанії.

Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.

— Очуняв? — посміхнувся принц. — Гиреєві мало весь корабель не… — хотів сказати — «заблював», але передумав, — забруднив. А зараз, дивись, вино п’є.

— Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? — захвилювався Зенон.

— Ну то що, знайшов відповіді на свої запитання?

— Поки що ні, — сумно опустив очі чернець.

— Йди на Ядран, — Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.

— Поталанило лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно — отже, поразка не відбулася, — принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. — Вина, червоного, міцного! — наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:

— Скільки днів ходу до Ядрану?

— Я не знаю, — розгубився монах.

— Тобі й не обов’язково знати, — глянув крізь вино на світло юнак. — Я спитаю в Гирея.

Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія — єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон із Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з’єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн — то було єдине ядранське місто, в якому був консул прангів і діяло крихітне їхнє земляцтво.

— Скільки днів до Гасхурна? — спитав принц, коли, нарешті, з’явився Гирей.

— За сприятливого вітру — днів сорок….

— Хай допоможе нам Небо з вітром, — підвів очі Зенон.

Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі заплющив, як у двері каюти хтось голосно стукає — з петель зриває! Капітан підхопився:

— Хто там?

— Пане капітане, попереду — ядранський кліпер, — відповіли з-за дверей. Гирей вистрибнув з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало — нічого особливого не побачив.

Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.

— Де? — кинув Гирей черговому офіцерові.

— Он там, — вказав той. Капітан витяг свою чудову трубу, налаштував, навів на маленьку цяточку на горизонті, і за хвилину на кораблі почався активний рух і галас: задудніла боцманська дудка, потім друга, затупотіли по палубі матроські ноги, потім вийшла Брайтова піврота, уже в обладунках та зі зброєю, по вантах побігли прудкі матроси, заходилися коло гармат каноніри. Вийшов Зульфікар, — офіцери виструнчилися, — жестом дозволив бути вільно та спитав:

— Гарячі напої — сюди принесуть?

«Кляте низьке походження, — подумав Гирей. — Як у дитинстві не навчили, потім вчись — не вчись, усе одно — не надолужиш». Він поглянув на старшого помічника — той зник, і за п’ять хвилин на місток подали гарячий шоколад. Принц завів світську бесіду, жартував з офіцерами, дрібними ковтками пив духмяний напій, і тільки Гирей бачив, як косував він оком у бік далекого ще кліпера.

— Та він не втікає? — здивувався вартовий.

Принц сіпнувся до перил — Гирей простяг йому трубу. Зульфікар хвилину роздивлявся вітрильник, повернув прилад капітанові: а ну, ти скажи.

Гирей глянув: вітрила на єдиній вцілілій щоглі плескалися, як білизна на мотузці десь у дворі бідного портового квартала Квінізорайї. Кліпер гойдався на хвилях, і відстань до нього швидко скорочувалася.

— Він не тільки не втікає, — повідомив принца Гирей, — ним ніхто не керує.

Юнак вихопив у капітана трубу і завмер, не відводячи її від ока. Гирей наказав готувати абордажні гаки та зброю. Піврота лейтенанта Кера Брайта стояла із зарядженими пищалями — ледь диміли запалені ґноти.

Фреґат притерся бортом до кліпера, і з нього одразу ж полетіли абордажні гаки з мотузами, а з тих мотузів на палубу посипалися страшні, як чорти, матроси. Брайтові ґвардійці наблизилися і навели зброю у бік «Морської ворони». Ніхто не встав назустріч прангам: чи не пастка? — насторожився Гирей, але нападники кинулися до трюмів і оволоділи судном без жодного пострілу — на борту захопленого судна нікого не було.

Гирей перебрався на кліпер, зайшов зі своїми людьми до рубки, до капітанської каюти — бортового журналу не знайшов.

— Шукайте меч! — крикнув із фреґата Зульфікар.

— Шукаємо, — відповів Гирей і пішов на камбуз. Навіть на погляд плита була холодною: сьогодні її не розпалювали. У крюйт-камері був повний запас пороху, в трюмах — провіанту.

— Вони покинули судно ще вчора ввечері чи, щонайпізніше, вночі. Пішли швидко, але без паніки: судовий журнал, корабельну касу, особисті речі та найцінніше майно винесено. Меча не знайдено, — доповів знизу капітан Зульфікарові.

— Бодай вони повиздихали, — вилаявся принц, неначе посполитий, вихопив подаровані адміралом пістолі і вистрілив — раз та другий — у вцілілу щоглу кліпера.

— Дайте мені вогню! — закричав.

— Не треба його палити, — майже благально промовив Гирей. — Це — призовий корабель. І він, як я й думав, зовсім не ядранської побудови. Приведемо його до Квінізорайї, відремонтуємо — буде чотири судна у Небесній ескадрі.

— Нащо він мені, такий тихохідний? — попри гнів, зацікавився принц.

— Якщо обдерти все, що наросло на його бортах, — Гирей показав на товстий шар водоростей та молюсків, що обліпили судно, — то не такий уже й тихохідний.

— І що, буде плентатися за нами до Гасхурна?

— Та ні, ваша високосте, посадимо на нього одного з моїх офіцерів, кількох матросів і десяток солдатів, і хай ідуть потроху на Квінізорайю.

— Хай буде так, — покидав принц пістолі, які все ще тримав у руках, по кобурах.

За три дні дивне судно увійшло до порту Квінізорайї: сильбертальський за обводами кліпер з однією щоглою під ядранськими вітрилами та прапором Небесного принца.

Глава 8

За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів’ют… У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом — не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з-під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав — вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі — кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.

Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з тяжким серцем, мовчить.

— Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, — наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Попервах все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі — гримить влучний постріл.

А то ще розвага — фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, і, хоч як дивно, капітан Гирей.

Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечним і майже невразливим. Його треба було вивести в незручне, а ліпше — в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і — програвав.

Гирей — навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув у лице принцові жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей — маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати — відсахнувся і пропустив удар дерев’яним мечем по кірасі. Був би меч справжній — пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.

Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає в нього прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і удари… Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.

За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві — три…

Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі — лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше — строкаті шхуни з Південних Морів, і чимраз частіше — ядранські, бузково-помаранчеві.

Раз по раз, майже з коленого ядранського судна, злітав при зустрічі зі «Світанковою зорею» поштовий голуб.

Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат «Світанкова зоря» на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку — доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново-чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.

Гарматні порти його було зачинено. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік «Світанкової зорі», і над щоглою замайорів невеличкий кольоровий прапорець.

Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:

— Не може бути! Вони підняли прапор «Ласкаво прошу»!

… Протокол — складна штука. Консул королівства Гряди прибув на «Світанкову зорю» на ядранському корветі й відтоді невідступно крутився біля принца.

Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезного критого візка, запряженого чудовими блакитними муфлонами. «Непогана штука, — оцінив принц. — А в нас на ношах досі тягають». Частина його команди, солдати Брайта, ну і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалася почесна варта ядранських мечоносців, потім — ченці з музиками, а хто далі — прангам не видно.

Вельможа, що зустрічав принца («Брат короля» — зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.

Поважний, із непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: іще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю — вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись, — і накриті міддю. Найчастіше — у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.

Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись… Вдягнеш вони у якісь халати, а не так, як пранги — куртка та штани… Трапляються військовики. Зупиняються, честь процесії віддають.

А музика — зу-у-у-у! — зу-у-у-у! — ще паскудніша, ніж наша, — вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.

Брат короля сидить — ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? «Він завжди такий», — відповів дипломат.

А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан — по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі — крамнички, знов готелі, таверни, оранди… Одна будівля вирізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, — з двох стулок, на кожній — кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.

— Це — резиденція короля? — здогадався Зульфікар.

— Ні, — заперечив консул. — Це — кафедральний собор.

— Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? — закидав консула запитаннями юнак.

— Хто його знає, як там за їхнім протоколом, — стенув плечима радник. — Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила…

Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відчинила дверцята його візка, і зійшов на бруківку — між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно й церемонно.

Розчинилися стулки — наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц — за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та…

Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому — постамент, а на постаменті — величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить… А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі — униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар — із своїх за ним ідуть тільки консул Редж і капітан Кер Гирей. Щоправда, і ядранців — кіт наплакав: товсті та літні — видно, що не бійці.

— Куди ми йдемо? — прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів, і його холодні, здавалося, очі горіли:

— До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, — чудовим прангівським діалектом із мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.

…Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і — прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. «Як з’явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене», — схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча — удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок — мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м’якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат — дарунок Гирея — і підійшла до вікна.

Он до пам’ятної корчми «Західний континент» підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме в цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.

Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:

— Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!

«Брехня, — подумав Бон. — Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі в селян, перти цього візка до Жаб’ячого провулку щонайменше — півгодини».

«А вже смачні плоди, дивися», — без будь-якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.

Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон казатиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, але значно дешевші.

Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар — фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут — доставлено під двері, та ще й найкраще.

Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть із візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоби зустрітися й повторити все спочатку. Просто купити — у Квінізорайї вважалося нечемним.

«Мабуть, молочник уже був», — вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка… «Спущуся, — вирішила, — куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера». Вона взяла зі столу гроші, глянула — вистачить — і відчинила двері.

— Та портова шльондра ще спить-вилежується, — почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. — Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!

Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна-що! Ще Гиреєві щось таке скаже… Портовою шльондрою називає!

Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея… Але ж — до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?

Ханна різко крутнула головою — сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.

— Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простим хлопцем, а тепер — пан! А відтак і жінка його — пані!

— Ой, жінка! Що вони — побралися? Та в нього таких жінок… — не замовкала руда.

— Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, — сказав унизу Вергер.

«Я знайду спосіб порахуватися», — вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався, — балачки внизу одразу стихли.

Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи рудої Марри, простягла Раухові гроші:

— Глечик молока, поважний Вергере!

Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину…

Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.

Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців — ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.

Щоправда, результат таки був: у спокійній назагал Квінізорайї запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.

Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:

— Раджу вашій високості не сидіти в палаці, а взяти солдатів і піти перевірити Дальній форт.

Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.

— Надійшов наказ короля: перевіряти Дальній форт, скасування наказу не було, — пояснив майорові свою поведінку за вечерею принц. А одного разу у форті з’явився королівський посланець; голосно задуднів горн. Азиз вийшов з вежі, пройшов стіною, спустився сходами вниз, у двір форту, і підійшов до посланця. Той схилився у низькому поклоні:

— Його величність король народу прангів Доар Четвертий запрошує вашу високість сьогодні на обід.

Принц вдоволено посміхнувся:

— Добре, я прийду. Можеш іти, — і вказівним пальцем провів по негустих підфарбованих вусиках.

Глава 9

Король десяти королів — у літах, але дуже міцний та величний, — сидів на величезному базальтовому троні, прикрашеному золотом і перламутром. Неосяжна зала, вирубана в підземному кам’яному моноліті, мабуть, років уже п’ятсот слугувала для найважливіших подій: тут Верховні правителі коронувалися, одружувалися, вирішували долі царів і народів. Звідси Ядран оголошував війну та погоджувався на мир…

Це він, король Раал П’ятий, з державою у вигляді сонця, оповитого змієм, втілює владу і право стародавнього Ядрану. Десять ядранських королів схиляють голову перед ним — десять могутніх володарів. І нема в нього друзів серед них — жодного. Триста сімдесят найзначніших баронів стоять на колінах перед королем Раалом, а простий Ядран — лежить долілиць. І ще невідомо, чи є там у нього друзі. А ворогів — безліч. І в десяти королівствах, і, особливо, за їхніми межами. А найзапекліший — адмірал прангів Устін Блек. Гіршим за нього був тільки покійний уже їхній король Доар Третій.

Той колись налетів з ескадрою на Бурштинову обмілину, де споконвіку ядранці ловили рибу, і давай стріляти з гармат по рибалках. Одного корабля таки втопив, інших — прогнав. Цього Раал вибачити не міг, з’явився з усім флотом. Бурштинова обмілина була порожня, а на сусідніх відмілинах сила-силенна прангів — рибалок. Вони, знахабнілі, побачили його і навіть не втікали Тільки ті, хто встиг після першого залпу обрізати сітки й підняти вітрила, врятувалися, але за ними тінню пішов Раалів флот, — на нову столицю прангів, на Мезуму.

А там, біля Великої Черепахи, доля відвернулася від нього: вітер майже стих, лишивши вітрильники без маневру, берегові гармати у прангів виявилися напрочуд далекобійними, і, до того ж, навалився з армадою бойових ґалер ненависний Устін Блек: таранив броньованими носами нерухомі вітрильники, розстрілював із гармат, брав на абордаж і — топив, топив, топив!

На щастя, дмухнув легкий вітерець, і мужні ядранські адмірали кинули на Блека останні кораблі, даючи Раалові змогу піти геть і рятуючи тим від загибелі чи полону.

А три місяці потому, коли за посередництва Руттії у Триарсі укладався «вічний мир», Доар нахабно заявив, що ніколи не зазіхав на Бурштинову обмілину, бо риби пранги і так ловлять удосталь, а втопив ядранське риболовецьке судно тільки за те, що його капітан не поступився йому, королеві, дорогою, ще й показав непристойний жест правою рукою, поклавши на її середину ліву. А за таке — він зрозуміє, якщо і Раал когось утопить.

Вже третє десятиліття пранги неухильно дотримуються угоди, навіть не підходячи до місць риболовлі ядранців. Але хоробрі ядранські моряки пішли на дно біля Великої Черепахи, і ніхто цього не забув.

І от тепер онук клятого Доара приїхав сам до Гасхурна. І Раал знав, що привело його…

Король підвівся назустріч юнакові, демонструючи: ти — рівний, і сказав ядранською:

— Я радий вітати Небесного принца у столиці Десяти королівств.

— І я вітаю вашу величність, — також ядранською відповів Зульфікар.

Приємно здивований, король щось стиха наказав одному з вельмож, той поворушив указівним пальцем, і тієї ж миті двоє старих ядранців (мабуть, товмачі) швидко залишили приміщення.

Король Раал вдивився у молоде чисте лице: не тінь ворога, не згадка, ні — здавалося, сам Доар III, молодий, дужий, сміливий та заповзятий, підвівся з труни, дивився просто у вицвілі блідо-жовті королеві очі та приязно посміхався. «Такого мати за ворога — честь», — вирішив старий воїн, але погляду не відвів.

— Що привело тебе, принце, у мої землі? — спитав.

— Сталась у мене велика неприємність, — почав Зульфікар. — Вкрали в мене одну річ, дуже дорогу й пам’ятну. Я майже наздогнав крадіїв. Але…

— Щось завадило? — підтримав розмову Раал.

— Подія, якої пояснити я не можу… Коли ми таки знайшли їхній корабель в океані, він був покинутий…

Ну й погляд у цього принца, таким тільки олово плавити. Раал на секунду опустив очі і зрозумів: знову програв, і знову прангові на прізвище Гадруз!

Але принц чомусь замовк, хапнув повітря ротом, ковтнув і наважився:

— Розумієш, я думав — то казка, міф, якими повниться Тера…

— Терою ти звеш планету Ядран? — уточнив король.

— Нашу планету, — пояснив Зульфікар, хоч, ядранець не міг не знати, як зветься ця планета Небесною мовою…

— Наша планета сповнена міфів, — погодився Раал. — І який же міф ти зустрів?

— Ми майже наздогнали кліпер крадіїв. Він був розфарбований у ваші кольори, але я здогадався, що це не ядранський корабель, точніше, мій капітан здогадався, — Зульфікар кивнув у Гиреїв бік. — І коли вже наша гармата збила одну щоглу на кліпері, коли готові були абордажні гаки, коли я бачив у трубу метушню на їхній палубі, впав туман із ясного неба, закрив увесь світ, і прямо на нас на величезних човнах нізвідки, бо їх не було на небокраї, вийшли, оповиті імлою…

— Морські Мольфари! — закричав король.

— Ти також бачив їх? — здивувався принц.

— Так, — оволодів собою король. — Двадцять п’ять років тому…

— Тоді ж їх бачили з нашого фреґата «Морський носоріг».

— Вони з’явилися, — сумно посміхнувся король, — між ютом мого корабля і носом вашого… Як ти сказав — фреґата «Морський носоріг»?

Принц мовчав: здається, він припустився невиправної помилки: саме тоді була та знаменита війна, яку гучно виграли пранги…

— Так, якби не вони, — король кивнув головою, — Доар, мабуть, убив би і мене, і мою команду.

— Прошу у вашої величности пробачення, — схилив голову пранг.

— І що тобі сказали Мольфари? — змінив тему Раал.

— «Йди на Ядран».

— А мені тоді: «Чекай на молодого пранга!». От і дочекався! Дайте нам сильбертальського рому! — наказав.

Майже оголена, дивної вроди, ядранка принесла тацю з двома кубками. Жестом король запропонував гостеві кубок, той узяв, чомусь — дальній від себе. Король помітив це, взяв іншого, підніс до Зульфікарового:

— Перелий частину з твого кубку! Так колись робили твої предки, коли тільки з’явилися на Ядрані.

Зульфікар зробив те, чого вимагав од нього старий ядранець, і той одразу добряче ковтнув — принц згадав адмірала… Король так само, як і Блек, хукнув, Зульфікарові на мить здалося — зараз скаже, як адмірал: «Гидота».

Принц для годиться зробив маленький ковток.

— А яку саме річ шукає ваша Небесна високість? — поцікавився Раал.

Принц задумався: як пояснити?

— Чи не цю? — не давав продихнути король.

Зульфікар повернувся за рукою старого ядранця, ворога його діда… Брат короля, князь Олол, який зустрічав принца ще в океані, і привіз сюди, на двох долонях, обережно, мов дитину, тримав меч Гадрузів. Зульфікар зробив зусилля і — зміг, не здригнувся. Незворушно підійшов, глянув — достеменно, і сталь таку робити давно вже розучилися, і надпис мовою інґлішів: «Born for glory».

— Що хоче ваша величність за цю річ? — утримав у голосі спокійні інтонації молодий Гадруз.

— Нічого… Зовсім нічого, — стиха відповів король. — Я знаю, що це за річ. Я бачив цей меч у твого діда на поясі тоді, у Триарсі… Це — той меч, якого король прангів віддає у день повноліття спадкоємцеві престолу?

Про всі ці подробиці Раал довідався тільки вчора, коли отримав клинка, але вразив цим знанням юнака…

— Той, той, я бачу, — подовжував замилювати очі ядранець. — Я віддам його тобі з одним проханням: якщо коли-небудь зберешся воювати з Ядраном, згадай цей день, і, якщо буде можливість зберегти мир, — не воюй.

— Я обіцяю тобі це, — сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.

Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гиреєві, а натомість прилаштував — меч Гадрузів.

— Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, — сказав король Раал.

— Які моряки? — загорівся юнак.

— Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних… В одного — досить свіжий рубець на лиці.

— Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, — припустив принц. — І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці…

Раал дивися на нього — юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав, що Зульфікар прийде, і хотів — ні, не вбити, — війна зі зміцнілим королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити…

Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.

— Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? — поцікавився король.

— Там написано: «Народжений для слави», — пояснив юний Гадруз.

— Меч — народжений? — здивувався старий ядранець. — Чи його володар? Хоча, чому б — ні? Справжній меч не виготовляється, він справді — народжується. Скільки йому років?

— Не знаю… Можливо, його принесли ще з неба…

— З неба? — загадково посміхнувся король. — Тобто, на Ядрані він дві тисячі років…

Зульфікар вп’явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Тері Небесних народів він не чув від мудреців королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.

Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляду, хитнув головою і почав:

— Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам’ять про ті часи… Лише «Сильбертальські хроніки» дещо згадують, і те — у вигляді легенд…

— Звідки ти знаєш, про що пишеться в «Сильбертальських хроніках?»

— Бо в моїй бібліотеці є примірник тієї книги… Якщо хочеш, — запропонував король, — мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху…

— Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, — свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.

— Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. — Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і вів далі. — Вісім вогняних птахів упало на Західний Ядран («Західний континент» — здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану…

Попервах вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед… Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба….

Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.

— Чого ж так довго, якщо зброя була непереможною? — кинув на короля короткий погляд Зульфікар.

— Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні… Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з’являлися знову…

На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи…

Потім небесні прибульці збудували кораблі та перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на… — король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.

— На острів Кайвана, — підказав Зульфікар.

— Так, на Кайвану, — кивнув головою жовтоокий король. — Всі інші висадилися на Східній землі (континент Ядран — переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує й дотепер.

— Чому ж вони зупинилися? — замислився принц.

— Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, — пояснив Раал. — А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичини…

Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.

— Але ж метиси завжди бездітні, — зауважив принц.

— І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, — зітхнув король. — Династичні шлюби безглузді, а відтак… Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Теру…

— Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, — здогадався принц.

— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.

— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.

— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.

Глава 10

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.

Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги — дерев’яні.

Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». «Дивна фраза», — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки-но пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.

Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня-ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.

— Ти їстимеш? — із жахом спитав Зенон-каптурник.

— А що? — здивувався принц. — Усе, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — їстиму і я.

— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.

— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:

— Не боїшся, що отруять?

— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…

Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.

Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.

— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.

— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.

Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.

— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.

Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:

— Ти ж хочеш мене?

— Хочу. Бо я чоловік. Але…

— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.

— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину, — там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!

— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.

— Ти про що? — остовпів капітан.

— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…

— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!

— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.

— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:

— Добре, капітане!

Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і — відірвав від себе:

— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!

— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.

— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.

— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.

— А та, що пішла з принцом?

— Її сестра, княжна Оло.

Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.

— Де моя кімната? — спитав нарешті.

— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях… Гирей простував за ним, іще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.

Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — далі від великої зали, де грали ядранські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялася від долоні фатійки чи сильбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.

Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями й голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув і повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як в звичайних жінок, до яких він уже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.

— Ну? — засміявся принц. — Нащо ти мене сюди привела?

— Ну? — ніздрі її затріпотіли. — Нащо ти сюди прийшов?

Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Дедалі сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно-солодкий, пряно-оманливий, прозоро-терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, — принц колись був у горах весною, — свіжою водою, якою бавивсь у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, — чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний…

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Оло…

— Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, — пригадав він.

— У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта…

— Олол, — посміхнувся принц.

— Єдина ріка зветься чоловічим іменем — Олол, і це ім’я, яке може носити тільки брат короля.

Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.

— Я тебе хочу, — промовив юнак.

— То не стій, як стовп, — майже благаючи, голосно сказала ядранка.

Він заволодів нею, як літня ніч заволодіває Квінізорайєю: впевнено і невідворотно.

Глава 11

Гирей увійшов до своєї кімнати — невеличкої, з шерехуватими простими меблями та високим вузьким вікном. «Могли б знайти для капітана флагмана Небесної ескадри щось пристойніше», — вирішив він, хоча, якщо чесно, йому було байдуже, чи є позолота — був би спокій.

Моряк покрутив у руці отриманий від принца на збереження тубус із манускриптом, подарованим королем Раалом. «Подивитися, чи що…», — вирішив Гирей.

Літери єдиної для всієї планети хробакової абетки легко складались у знайомі ядранські слова:

«Я, придворний хроніст володаря Ядрану, короля королів, повелителя двох континентів, його величности Гасхурна Першого, хай Небо прийме його душу, — я, охоронець бібліотек, товмач манускриптів, радник наук Тал на прізвисько Правдивий, не маю права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя бачити.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, коли ще світ здавався непохитним, а народ Ядрану був щасливим, хоч і не розумів цього…

Король королів Гасхурн правив планетою Ядран зі своєї столиці — прекрасної Люнни, що, велична й розкішна, розкинулася на березі Перламутрової затоки.

Суворий та мудрий, король Гасхурн правив своїм народом, не допускаючи війн, бунтів та усобиць.

Всюди панували мир і лад, тільки десь на островах Південних Морів ховалася жменька невдоволених — божевільні були в усі часи, і король дав їм спокій. Правителі вправно сплачували дані та податки, і барони, якщо й не забули недавніх вільностей і привілеїв, мусили скоритися: ніхто не міг встояти проти сили Залізних Леґіонів, нічого було протиставити і могутнім ескадрам, що охороняли морські торгові шляхи в океанах. Принишкли пірати, причаїлися розбійники: мало кому таланило приховати провину від гострого проникливого ока короля та уникнути караючої правиці.

Розквітли ремесла, стала на ноги торгівля. Багатіли міста й баронства, провінції та королівства. Повнилася скарбниця короля королів, величезною кам’яною трояндою розквітла Люнна.

Могутній чоловічою силою, король Гасхурн дозволив кожному чоловікові мати стільки дружин, скільки він міг утримувати, і стільки дітей, скільки здатний вивести гідно у життя.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, що привезли небесних варварів з їхньою страшною зброєю та могутніми машинами. Король Гасхурн, напившись священної крови кугуара, майже весь день провів біля Небесного каменя. Що показав йому кристал, не знає ніхто, але зранку він зібрав Королівську Раду й оголосив:

— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!

Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих гранувальників кришталю, наказав зробити вісім тузенів копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король і Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.

Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного легіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.

По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався… Не було на Ядрані сили, яка могла би встояти проти Залізних леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.

Король дедалі рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.

Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.

Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли по нього.

Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:

— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!

Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні легіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.

А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів і прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну землю.

Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий…

Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети і навіщо він це зробив?

Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».

Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.

…Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.

— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!

— Я не в змозі, — простогнав принц.

— Твої сили може відновити тільки мате, — потягла його за руку княжна.

— А що це — мате?

— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.

— Давай своє мате, — погодився принц.

— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні «Жовта троянда».

— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.

— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.

Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.

З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки…», — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».

Вони лежали на великому ложі, сьорбали, чергуючись, мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.

До зали увійшов чоловік із красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї було пов’язано різнобарвну хустинку з тонкого місцевого шовку. Він чемно й гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», — подумав Зульфікар) і пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.

— Хто це? — спитав зацікавлений принц.

— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі…

— Добрі вірші?

— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.

Спливають сірі дні —         холодні та байдужі, І через океан не наведеш мости… А туга — чорний кат, що розтинає душу, Бо в серці тільки ти,         бо в серці — тільки ти. Кохання небеса         лиш обраним дарують, Любов’ю небеса карають без жалю… А серце і душа — і вірують й вирують, Бо я одну тебе,         як небеса, люблю.

Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:

— Між нами і літа, і океанські хвилі: Безжальні та гіркі — убрід не перейти. Спливають сірі дні —         бездарні та безкрилі. А в серці — тільки ти.         І — тільки в серці ти.

Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:

— І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це — назавжди, і тепер тобі не звільнитися.

Поет узяв в офіціянта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.

— Батько каже, що в ядранській літературі Покль — найяскравіша постать сучасности, — зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.

— Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії… Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?

— Мабуть, уже шукають, — засміялася княжна.

Коли Зульфікар та Оло, взявшися за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:

— Тут уже здійнявся справжній рейвах! — І додав: — Ваша небесна високосте!

— Ми ж на ти, Гирею! — здивувався принц.

Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім — на княжну і пом’якшав:

— Звісно, на ти…

Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:

— Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого…

Глава 12

— А це — барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П’ятого з питань мистецтва і культури, — представив принцові вельможного пана князь Олол.

— А ми вже трішки знайомі, — подарував братові короля усмішку Зульфікар. — Доброго дня, пане бароне!

Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло… Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак із гордим лицем — Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно й тепло і стиха спитав у князя Олола:

— Ви не знаходите, що Покль — одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?

Олол витріщився на принца, а той продовжував:

— У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші й точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе…

Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.

Редж з-поміж місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів — саме це було потрібно Зульфікарові. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.

Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей — завтра зранку вони мали від’їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма — навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшися хворою.

Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті-решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні…

П’ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде й сьогодні, вшосте і востаннє. «Династичні шлюби — безглузді», — згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца-метиса і королеву-ядранку? Що тоді — міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків’я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.

…Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:

— Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?

— Як скажеш, хоч би й післязавтра, — зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:

— Я чекатиму на вашу величність, — вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші й наказав. — До форту!

Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки припинив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там із мушкетів і пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.

— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки й сказав майорові.

Браво, мов груди королівських гвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно-чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається та бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат «Світанкова зоря».

Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.

На причал і — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королю.

Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватися) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей із корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг — і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «…через океан не наведеш мости»… Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті… скільки око йме.

Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.

— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц. — Ми ж ніколи не зможемо пробратись… — То що? У мене ж буде дитина!

— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? А ні прангом, ані ядранцем?

— Яка мені різниця? — здивувалася вона. — Це ж буде твоя дитина!

— Тебе не осудять в Ядрані?

Оло махнула рукою:

— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя…

«Молю, щоб не дали», — подумав Зульфікар.

Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич і красу, майже зливається з темною смугою суходолу Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.

А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.

Глава 13

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя… Третій місяць минає від того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».

Змарнів і схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сильбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран… Дивні речі казали ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.

Свистять боцмани в дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасилойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию… Бахкає Небесний принц із партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.

А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.

«Після Гасхурна Оквілла здається жалюгідним селищем, — подумав Гирей. — Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»

Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, тож було необхідно оглянути й підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав іще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.

Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.

— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.

Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітанові:

— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.

Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.

— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.

— І я пішов би, та, на жаль, вахта, — гучно зітхнув Анвар.

— А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? — долучився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:

— Танцівницям!

— Ги! — не втримався принц.

— Го-го-го, — за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом — сам капітан і всі офіцери.

— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.

Сильбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сильбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.

— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.

— «Лебідь. Шванентайх», — прочитав уголос монах.

— Шванентайх — найбільший сильбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.

Нарешті спустили шлюпку. На берег зібралися всього четверо: принц, Гирей, Брайт та Зенон. На вигляд незграбний у довгому балахоні, каптурник добре впорався зі сходами, зробленими з міцної линви, і шлюпка полетіла до берега.

У Гасхурні були музики, почет, протокол… В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб’язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:

— Як у Квінізорайї, не більше.

Всі засміялися: враження від Гасхурна були ще свіжими, а Гасхурн — надзвичайно велике місто.

Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. «Матхонський лев» — прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивився малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезного келиха.

— Якщо це — матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?

— У тебе є шкура матхонського лева? — перепитав принц. — Ти його вполював?

— У Порт-Рутті на ринку, — чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.

— Здається, це шинок, — вказав на «Матхонського лева» Брайт.

— Зайдемо для порівняння, — вирішив принц і першим увійшов усередину.

Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому «Домашньому затишку», ані в Боновому «Західному континенті». Навіть ті, з Жаб’ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, — вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Тери сиділи з цими різномастими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти й говірки Тери звучали тут.

— Не подобається мені це місце, — визначився Гирей.

— І мені, — погодився отець Зенон.

Брайт просто скривився.

— Ну, гаразд, вип’ємо вина та підемо, — погодився принц. — Повернемося на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по-сильбертальському і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці… — Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.

Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, який сидів за сусіднім столиком.

… Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки стали кволими, поступово життя входило у звичний ритм.

Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту — подивитись, як ремонтується призовий кліпер, і майже кожного дня біля причалу, де так недовго простояла «Світанкова зоря», бачив молоду гарну темноволосу жінку, дивовижно струнку. Вона сумно дивилась у фіалкову далечінь моря. Одного разу губернатор доручив вірній людині довідатися, хто вона, а назавтра підійшов і спитав:

— Ти Гиреєва дружина?

Вона здригнулася, обернулася до адмірала.

— Ти — Ханна Шелда, питаю? — майже сварливо уточнив старий.

— Я, — закліпала очима.

— То чого мовчиш, як питають?

— Я Гиреєві не дружина, — прошепотіла.

— Як повернеться — одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, — сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.

— А ви — хто? — несміливо спитала.

— Я — губернатор, — сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла й заплакала.

Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою — з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичка — той самий результат. Прив’язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше — знов без відповіді. Почали гукати — і не помітили, як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.

Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.

— Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? — зневажливо кинув принцові кремезний чолов’яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:

— Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.

— Високість він — у Квінізорайї, а тут — чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! — нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. «Десь я його бачив», — подумав Гирей, вихопив меч і сказав:

— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!

Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.

— Жаб’ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав…

Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.

Зульфікар миттєво зреагував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед і вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню — добив, а патериця вже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.

Атака явно захлинулася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники-невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар із пістолем у руці.

— Що з такелажем, пане лейтенанте? — ошелешив його Гирей.

— Такелаж відремонтовано, — доповів Анвар.

— За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, — холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці та кинджалом в іншій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до «свого» мерця: «Це точно той, з Жаб’ячого провулку, що сховав у темряві губатого».

— Прошу всіх повертатися на корабель, — сказав супутникам.

Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.

— Зашийте їх у лантухи з камінням і вивезіть у море, — постановив поліційний капрал.

На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.

Глава 14

Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сильбертальський кліпер «Лебідь», приписаний до порту Шванентайх.

— Це його ми бачили в Оквіллі? — здивувався принц. — І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім-вісім, не більше.

— Нагадую вашій високості, що в Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь…

— Але той ми наздогнали за добу, а цей — майже за два тижні, — заперечив Зульфікар.

— Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей — щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, — відповів Гирей.

— Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити…

…У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською далекоглядною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський — така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар — був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер… Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом укинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.

Вже понад тиждень, як король переселився до нього у Дальній форт.

Відтоді, як Зульфікар залишив Квінізорайю, кожного дня черговий офіцер опитує капітанів прибулих суден — чи не бачили вони «Світанкову зорю», чи не чули про неї, кожного дня опівдні доповідають капітанові про результати опиту. Лише у перші дні кілька капітанів бачили фреґат, що на всіх вітрилах мчав на південь. Тепер відповідь одна: не бачили. Щодня приходить адмірал Устін Блек, але і в нього мало втішного…

Азиз сів на стілець, поклав праву ногу на ліву і ліниво продовжував дивитись у трубу, розглядаючи частіше кораблі, що стояли на рейді, вежі Східного форту, портові причали, катери, боти і шлюпки, що снували затокою.

За чверть години до полудня до принца підійшов слуга і щось шепнув на вухо.

— Добре, йди, — зробив жест долонею від себе принц. За п’ять хвилин до дванадцятої він сказав королю:

— Піду дам вказівку щодо обіду: хочу битків по-хасилойському.

Принц спустився до брами форту, де його чекав чолов’яга у м’ятій темній сорочці, широких штанях і морських чоботах. Його щоки вкривала густа п’ятиденна щетина. Неголений побачив принца, поліз рукою з чорними нігтями за пазуху, дістав складений учетверо аркуш, віддав Азизові, незграбно вклонився і швидко пішов у бік міста. Азиз розгорнув аркуша: «Прошу внести платню протягом чотирьох днів. Месроп». Принц сховав папірець до кишені, озирнувся і пройшов до майора Джальміро:

— Ми з королем хотіли б на обід битки по-хасилойському.

— Ваша високість марно струджувала себе, — схилився на знак згоди майор. — Можна було би прислати лакея.

— Хотілося розім’ятися самому, — подарував комендантові білозубу посмішку Азиз. Він піднявся на вежу, спитав, чи не бажає король вина, власноруч наповнив келиха і підніс батькові. Король на мить відірвався від спостереження, випив, подякував і знову вп’явся поглядом у горизонт…

* * *

…Гордо тріпоче на щоглі прапор Небесного принца, велично розвертається, заходячи до Синьої бухти, на березі якої лежить Квінізорайя, новітній фреґат із чудовим, довершеним силуетом…

Впевнено підійшла «Світанкова зоря» до свого причалу, зійшов на берег здивований німотною тишею принц Зульфікар. Назустріч йому, у повній парадній формі, виступив адмірал Устін Блек:

— Вітаю вашу Небесну високість! — і схилився в офіційному напівпоклоні.

— Що сталось у Квінізорайї? — відчув напруженість принц. Супровід адмірала повідводив очі. Блек чітко, по-військовому, доповів:

— Позавчора по обіді його величності королеві Доару стало зле: він скаржився на нестачу повітря і млявість, а вчора помер.

Зульфікар приголомшено мовчав, а губернатор продовжував:

— Відповідно до Кодексу Гадрузів померлого короля наступного ж дня ховає коронований правонаступник. Вашої високости не було, тому коронацію принца Азиза призначено сьогодні на одинадцяту годину, а одразу по тому — похорон.

Зульфікар швидко повернувся до портової вежі, на якій відміряв час великий годинник: половина десятої.

— І що тепер? — спитав він у губернатора.

— А тепер доведеться йому, мабуть, віддати корону вашій високості, — цокнув язиком адмірал. — Якщо ваша високість встигне до того, як на Азизову голову покладуть ту корону…

— А як він не схоче віддавати? Я ж здогадувався, що він завжди заздрив мені. У нього і найулюбленіша книга про те, як найстарший брат посідає сильбертальський престол.

— Я, коли побачив «Світанкову зорю», що заходила до бухти, підняв про всяк випадок по тривозі Небесну ескадру, гвардію та портову жандармерію. Всі командири незабаром будуть тут!

— І що, може статися, я воюватиму з братом?

— Побачимо, — спокійно сказав губернатор. — Поки що зачекаємо на вірні частини…

— Добре, трохи зачекаємо, — погодився принц і відійшов до Кера Брайта, який вишикував своїх людей на причалі та був готовий діяти.

— Чого стоїш, біжи вже до жінки, — наче невдоволено сказав адмірал Гиреєві, який давно вже не зводив очей зі стрункої темноволосої красуні. — Вона тебе кожного дня тут виглядала.

Ханна кинулася назустріч коханому, підбігши, сховала лице у нього на грудях. Він обійняв жінку і з задоволенням понюхав її волосся. Високе небо! Чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який кохає ту жінку!

У мідних кірасах, з прямими палашами та великими пістолями, першими прибули загони портової жандармерії. Вів їх красень капітан Едвард Фортунато. Одного погляду на них вистачило Зульфікарові, аби зрозуміти: цим людям чорт не брат, і не бояться вони ані адмірала Блека, ані навіть його, принца; тільки свого капітана, за одним словом якого підуть без роздумів хоч на край світу, хоч самому чортові в зуби!

Одразу за жандармами з’явилися чорно-срібні моряки Небесної ескадри з абордажними шаблями та короткими мушкетами. Прийшли та стали — краса і гордість флоту королівства — поряд із командою свого флаґманського корабля. Під гуркіт барабанів, під знаменами, що були свідками багатьох перемог, до порту, гупаючи чоботами об бруківку, увійшла ґвардія.

— Діти мої! — незвично звернувся до військ адмірал. — Король Доар помер. І щойно повернувся до Квінізорайї законний спадкоємець престолу, Небесний принц Зульфікар Гадруз. Приплив, повернувши собі і народу прангів одвічну реліквію королівства — меч Гадрузів. За Кодексом Гадрузів він і тільки він має право стати королем. І зараз ми підемо, і коронуємо нашого законного правителя! Слухай мою команду…

Уміли будувати пращури: посередині темного собору — стовп світла, на підлозі яскраве коло від того світла, а в колі — Небесний камінь на постаменті: величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал променями бавиться. Поряд із постаментом принц Азиз стоїть, коліно схиливши, старенький сухий чоловік, тримаючи над його головою корону Гадрузів, читає молитву голосно та виразно:

— …здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені лишитись собою!

Високе небо, що породило людей,

слава тобі!

Уже вдихнули повітря сотні грудей, щоб відповісти: «слава», вже придивляється єпископ Сардар, як йому краще надіти на Азиза корону, але міцніше, ніж грім, ніж виверження вулкана (хай береже Небо Гряду від цього!), звучить дзвінкий голос каптурника Зенона:

— Стій, єпископе, бо звершиш блюзнірство!

Здригнувся і завмер Сардар: через весь Собор ішов до нього, з мечем Гадрузів на боці, Небесний принц Зульфікар, а за ним — адмірал Устін Блек, каптурник Зенон, капітани Кер Гирей, Едвард Фортунато, і ще, і ще, і ще…

Зенон узяв із рук розгубленого Сардара корону, сказав:

— Згідно з Кодексом Гадрузів, — одягнув корону на голову Зульфікарові і виголосив:

— Слава!

— Слава! — дружно підхопили адмірал, Гирей, Фортунато та сотні моряків, жандармів і ґвардійців, що прийшли з ними.

— Слава, — відгукнулися вельможі, що були у Соборі.

— Ти пропав, як дим із комина, а батька треба ховати, от я і… — сказав принц Азиз.

— То ж нумо, — відповів король Зульфікар.

У прангів мало земель, а океану — досхочу. Біля океану народжуються вони, ростуть, мужніють. Океаном більшість прангів живуть. Хто — риболовлею, хто — морською справою, а дехто, кажуть, морським розбоєм. Під мірний шум прибою одружується пранг, колисає дітей. Дивлячись на безмежні води океану, думає про швидкоплинність життя. Біля океану помирає. Багато океану у прангів, і обмаль землі, а тому — нема у них кладовищ.

Тоненькою смужкою ледь помітна на небокраї Мала Черепаха. Тільки хмари, неначе купи білої хасилойської вовни, досвідченому поглядові одразу виказують присутність суші. Небесна ескадра лягла на курс, а поряд — бойові галери, фреґати, ґалеони… Вітрильники багатих городян, шаланди бідняків. Всюди — судна.

Співають погребальні гімни ченці, у небесні дзвіночки видзвонюють. Щось змінилося в їхній ієрархії після сьогоднішньої коронації: відступив на другий план єпископ Сардар, опустив очі — дошки палуби розглядає. Начебто й він старший за обрядом, але ні, зрозуміли вже всі присутні, — забрав у нього частину влади каптурник Зенон.

Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів — на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле — суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.

Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі — фреґат «Світанкова зоря», тримаючи курс на острів із дивною назвою — Каракудук. Острів, де нема жодного міста, — кілька сіл на березі. Острів — усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут — на горі П’ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоби підняти на П’ять Димів. Величезний вулкан із п’ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно-гаряча лава. Тонка стежка в’ється горою вище й вище. Дивні люди: і тут вигадали титули й чини. Цей кратер для бояр, а цей — для військовиків. Той — найбільший — для Гадрузів. А всього тих кратерів — п’ять, звідси й назва гори.

Підняв очі Зульфікар — все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде ув небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї — три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.

А головним його діянням були десятиліття миру.

Глава 15

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого й не забула рудій Маррі. Металася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що казав Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.

А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: «Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?»

Раух нічого не сказав — тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.

Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі…

Три дні тому Гиреїв фреґат з’явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до собору, потім — ходив із королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає — де.

Жінка підійшла до вікна: біля «Західного континенту» поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб’ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними — ще одні, менші, поряд — пішки — кілька офіцерів у чорних мундирах зі срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліційний.

З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:

— Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.

— А що робитимуть носильники його величности? — поцікавився старий.

— Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, — знав, що відповісти, Зульфікар.

З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:

— Сюди? — показав він на «Західний континент».

— Сюди — потім, — посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з’явився розгублений Гирей.

— Веди вже, капітане, — наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового «Домашнього затишку».

Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним — губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і — віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно й шумно стало одразу в просторій залі. Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть — посуд у шафі бренькотить.

— А дай нам, господарю, сильбертальської горілки для сміливости, — наказав король. Наливає Раух у чаші — руки тремтять, серце аж у вуха стука!

— Ну, — підняв чашу король, — п’ємо за успіх!

Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув — «гидота» і повчально сказав здивованому почту:

— Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!

— Пий уже, та пішли, — сказав Гиреєві адмірал.

— А ну, проведи нас до цього моряка, — наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах — показати дорогу.

Гирей поставив повного келиха на шинквас та разом із Зеноном пішов слідом за королем і адміралом сходами вгору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.

Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.

— Хто? — незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла би бачити, мав ключ і не стукав би.

— До вас гості, пані Ханно, — несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.

Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі — чи не сам король. А за ними — Гирей та ще цілий натовп…

Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.

— Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, — почав, свердлячи очима Ханну, король.

Ханна пригадала їхню зустріч у порту.

— Так от що: веселитися тепер не час, а за рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, за тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра — теж, отже, збирайся, жінко!

Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі й червоні — чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:

— Слухаюсь, ваша величносте!

— Пішли, панове, — звернувся король до офіцерів. — Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.

Король іще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім — офіцери. Останнім — Зенон. Він зупинився на порозі:

— А я вас і зараз одружив би, — і вийшов, причинивши двері.

Ханна стояла і раптом — злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.

А в провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:

— Чи сподобалася вам Гиреєва Ханна?

— Що тут скажеш — дуже гарна.

— І я так думаю, — погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоби розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.

Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася — аби не розбудити коханого — чи, пак, нареченого, — вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.

Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов’язала нову хустку ядранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика — викапана багата городянка.

Поважна Ханна — це тобі не танцівниця в портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху — жінка аж розсердилася на ці спогади.

Скільки там іти до ринку — хвилин п’ятнадцять, — а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше… Вона згадала, як колись, іще в дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Щелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.

— Доброго ранку, поважна Ханно, — привітався Бон, коли жінка проходила повз «Західний континент».

— Доброго ранку, — схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:

— Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!

— Це вже точно, — з-за Бонової спини підтвердив кухар.

— Ану, швиденько до соусів! — нагримав на нього хазяїн. — Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!

Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці — ті самі, що й вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір’ю. Он товстий м’ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:

— Доброго ранку, Ханно!

— Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, — ім’я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула, як люди говорили услід: «Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька».

Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:

— Гирею, я бачила його!

— Кого? — здивувався капітан.

— Того, з провулку, що ти поранив у писок та вдарив ногою!

— Губатого? — здогадався Гирей.

— Його!

— Де? — підхопився Гирей.

— На портовому ринку.

Глава 16

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі «Світанкової зорі» та «Лазурової лілеї», шастають шпики: нема людини з рубцем на підборідді.

Вчора увесь ринок перевернули — нема. Доповіли губернаторові, а той — королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:

— Як — із близною? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк із близною? Знайти негідника й допитати!

А сьогодні не пошук — облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постояльні двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов’язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.

Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п’яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово «мить».

Адмірал, набувши досвіду ще під час Зульфікарової поїздки до Ядрану, так організував пошуки, що командир королівської ґвардії (а її на Малій Черепасі всього рота) говорив, що це — облога зсередини.

Спіймали п’ятьох моряків: у трьох близни були на щоках, в одного — на лобі, і тільки в одного — на підборідді. Жодного з них Ханна та Гирей не пізнали — моряків випустили.

На сьомий день по смерті Доара Азиз проспався і заявив:

— Якщо ваша величність не проти, я поїду до Майвани, додому.

— Коли? — поцікавився король.

— Сьогодні ввечері, — кволо сказав йому брат.

— Я прийду проводжати тебе у порт, — вирішив Зульфікар. Не те щоби він надто любив брата: той був старший і в дитинстві весь час підкреслював це, він надто довго був сильнішим, розумнішим, більше знав… А потім Зульфікара перевезли на Малу Черепаху, а Азиза одружили з Лізою, дочкою маршала Еміля Френча. Молодим найманцем із лейтенантським дипломом приїхав Френч колись із Гортіполя; а тепер дивись — маршал і міністр. Еміль здогадався одразу по приїзді стати підданим короля Доара, досконало засвоїти місцевий діалект і одружитися з дочкою мезумського барона.

Тепер, породичавшись із Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду…

Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара IV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.

Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні «Кондор». Зульфікар, закоханий у «Світанкову зорю», легко погодився: «Гаразд, забирай „Кондора“ собі», — і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.

Король і принц зійшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: «Заведу муфлонів, як Раал».

Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла вздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.

Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним салютом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського — золоте сонце на синьому тлі, «Кондор» відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:

— Ну що, друже, час і нам збиратися?

— Може, слід трішечки затриматись?

— Чому це?

— Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? — тицьнув пальцем у далечінь моряк.

— Не показуй пальцем, нечемо, — зауважив король. — Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!

Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.

— То який корабель? — недбало спитав Зульфікар.

— Он той, — витяг з кишені трубу і нею показав капітан.

— Он той? — хмикнув король. — І що? Здається, я такого десь бачив.

— Такого ви бачили, — нагадав моряк, — удень, коли ми зустріли Мольфарів. А цього — підходячи до Оквілли, а потім — за кілька днів до нашого повернення.

— «Лебідь — Шванентайх», — згадав монарх.

— Так, саме «Лебідь», і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.

— Адмірале Блек! — загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до «Лебедя» підійшла «Лазурова лілея», і з неї на кліпер полізли кремезні гвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.

На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав іще з колишніх часів.

— У той день, — оповідав майор, — його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут од ранку до обіду, потім пообідали, король іще замовив битки по-хасилойському… А потім, уже під вечір, королю стало зле, і я послав по лікаря і по вашу ясновельможність.

Раптом Зульфікар спитав:

— Того дня не було нічого незвичайного?

— Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало й раніше…

Гирей глянув у свою підзорну трубу на «Лебедя»: там чинилась якась метушня, потім від «Лазурової лілеї» відплив катер і рушив спершу в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сигнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.

Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв’язаними за спиною руками.

— Давайте його сюди, — закричав із вежі адмірал.

Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

— Це той? — повернувся до Гирея король.

— Це той, — впізнав нічного нападника капітан.

— Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

— Я від тебе вперше чую, що він капітан, — упізнав Гирея моряк. — Просто посварилися сп’яну.

— Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?

— Ні, — нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

— І не шкодуєш, що скоїв напад?

— Я шкодую, що не вбив його, — загарчав губатий. — І його, і ще декого.

— Чого ж так? — досить спокійно подивися на приреченого моряка Блек. — До речі, ти знаєш, що тебе повісять?

— А мені плювати. Ви тільки й можете, що вішати, зраджувати і прирікати на голодну смерть. Ви, пранги, взагалі підла порода! І я шкодую, що не зміг помститися вам!

— Ну, досить, — вирішив адмірал. — Владою губернатора острова Мала Черепаха, даною мені королем народу прангів, за напад на офіцера військового флоту королівства я караю тебе довічним ув’язненням на мідних копальнях! Як твоє ім’я?

— Нащо тобі моє ім’я? — люто глянув на губернатора засуджений.

— Я маю щось записати у вирок, — байдуже повідомив адмірал.

— Пиши, — нахабно підняв голову моряк. — Моє ім’я — Алекс Блек!

У німій тиші, що впала, як туман Морських Мольфарів, зміцнів злий голос в’язня:

— Чого витріщився? Пам’ятаєш співачку Лотту з Люнни? Не забув? Вона тебе все життя пам’ятала! Аякже! Капітан «Морського носорога». Квіти дарував! Шляхетним прикидався! А потім покинув вагітною — і поїхав!

Почувши ці слова, Зульфікар занімів: він згадав Гасхурн і княжну Оло.

— Лотта з Люнни не могла завагітніти! — закричав адмірал.

— Чому це? — єхидно примружився Алекс.

— Тому, що вона була метискою, — не так упевнено сказав Устін Блек.

— Це тобі, часом, не король Доар сказав? А чи знаєш ти, що він днів за п’ять до тебе підкочувався до матері з тим самим, що й ти, але йому вона відмовила? Вона розповідала, коли я вже був дорослий. А ти не знав, татусю? А ти подумай, чому він тебе, героя війни, сюди запхав! А потім вона не змогла співати з черевом і втратила роботу, народився я. Вона кохала тебе до останнього дня, чекала на тебе! Ходила на берег, начебто на прогулянки, а сама вдивлялася в небокрай — чи не з’являться вітрила «Морського носорога»! Ми бідували, і я, син прангівського шляхтича і фатійської дворянки, лягав спати голодним і не ходив до школи!

Зульфікар уявив княжну Оло, яка стоїть на причалі та вдивляється у морську далечінь.

— А потім, — із викликом вів далі Алекс Блек, — коли мені було п’ятнадцять років, вона померла, і її поховали сусіди на кладовищі для бідняків, а я пішов найматись юнгою на перший-ліпший корабель. Тоді я поклявся помститись усім винуватцям наших бід: і тобі, і Гадрузам…

— Що міг зробити ти, простий моряк, королям? — здивувався Зульфікар.

— Краще б тобі не питати, Гадрузе! Бо те, що ти почуєш, саме собою буде страшною помстою! — презирливо кинув син адмірала.

— Підніміть його з колін, — раптом наказав ґвардійцям Зульфікар. — Говори, Алексе Блек, як ти помстився Гадрузам.

— Хай мене розв’яжуть, — заявив той.

— Розв’яжіть, — дозволив король.

— Три роки тому, — почав свою розповідь Блек-молодший, — я повернувся до Партерена (я давно вже купив там собі будиночок) із рейсу до Південних морів. На другий день до мене прийшов майванський купець Месроп. Він добре знав, хто я, сказав, що знав мою матір та батька…

— Ти кажеш — Месроп? Месроп справді був тоді з нами у Фатії. То це він, — схопився за голову адмірал, — об’їхав під час негоди затоку і повідомив Доарові про мій зв’язок із Лоттою.

— Мені продовжувати? — спитав Алекс.

— Продовжуй, — кивнув король.

— Той Месроп сказав, що репрезентує дуже впливову особу, яка допоможе мені помститися, оскільки це в її інтересах. Він запропонував мені піти на службу до цієї особи за дуже велику платню і стати боцманом на одному з двох кліперів сильбертальської побудови, які записані на Месропа, але фактично належать тій особі. Весь цей час ми нічого особливого і не робили: плавали собі, та й усе, але якось Месроп передав наказ замаскувати корабель під ядранський, йти на Гряду і чекати у Квінізорайї. Корабель стояв на рейді, а ми пили по всіх шинках. Тоді ми й перестріли цього, — кивнув на Гирея, — пана з дуже гарною жінкою. Нам не пощастило: він виявився дуже вправним бійцем, а ми були надто п’яні… Він одного вбив, потім здійнявся галас і ми втекли, а вночі забрали тіло свого товариша, яке вони кинули у стічну канаву, — аби ніхто його не впізнав і нас не знайшли через нього. Ми прив’язали до тіла величезну каменюку і втопили його у бухті. Тиждень я ховався на кораблі, а потім надійшов новий наказ — і ми пішли з Гряди.

За півроку ми повернулися, знову приїхав Месроп із тією впливовою особою. Вони привезли одну річ: здогадались — яку? Так, меч! І сказали йти у певний пункт, де мені з мечем перейти з того кліпера на «Лебідь». Дуже просто: шукали б ядранський кліпер, а не сильбертальський. Ваш фреґат виявився швидшим, аніж можна було розраховувати, а «Ворона» надто обросла водоростями та молюсками… Тільки диво врятувало нас…

— «Ворону» вже покренґували, — повідомив король. — І що було далі?

— Далі ми пересіли на «Лебедя», а в того хід дуже непоганий, і дісталися до міста Ипл, звідти — диліжансом до Ерли, і, поки ви йшли довкола всього Ядрану, ми річною ґалерою спливли по Матті у Гасхурнську затоку. Ми віддали меч королю Ядрану, — Алекс побачив, як Зульфікар поклав руку на рукоять. — Саме цей меч, я бачу — ви повернули його… Ми встигли: на другий день у затоку ввійшла «Світанкова зоря».

Ми думали, що король Раал захоче помститися за старі образи, вб’є або візьме у полон принца, а воно он як вийшло. Поштовим корветом ми дісталися до Оквілли, де нас очікував «Лебідь», я поїхав, а Сандро Бур лишився там на випадок, якщо ви зайдете до Оквілли, і ви зайшли — я ж бачив там ваш корабель.

— Сандро Бур — третій із провулку? — уточнив король.

— Він, — підтвердив Алекс.

— Ти більше ніколи його не побачиш, — втрутився мовчазний до того Гирей.

— Ти і його вбив? — здогадався Алекс. — Ти вбив обох моїх друзів!

— Що було далі? — нетерпляче підганяв розповідь король.

— Коли ви наздогнали «Лебедя», я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани — другого, який долетів до Ель-Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.

— Кажи ясніше, — наказав Зульфікар.

— Буде ще тобі ясність, — пообіцяв Алекс. — А ще, на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, що нею та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута призначалася: спершу людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.

— Саме так помер батько! — вражено закричав молодий король. — Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?

— Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! — високо підвів голову арештант. — Бо цю людину звуть…

Він витримав паузу і виголосив:

— … Азиз Гадруз!

— Ти можеш це довести? — холодно спитав король.

— Можу: половина людей з «Морської ворони» бачила, як він привозив меча, — месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої бухти, — і зараз вони на «Лебеді». І отрута… Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі — одна, твоя, — підморгнув Зульфікарові Алекс, — напевне, ще у нього…

— Почекайте, — наказав король і стрімко пройшов у вежу — до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи в кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:

— Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш до міста Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років за п’ять ми подивимось, що далі з тобою буде… Виведіть! — наказав ґвардії.

Тільки-но Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.

— Встань і не плач, — наказав Зульфікар. — Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту… Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!

Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:

— Дай трубу!

Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз «Лебедя» та «Лазурову Лілею», входив саме той ядранський корвет, що зустрічав «Світанкову зорю» в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно-ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.

— Я тебе благаю, — сказав капітанові король, — довідайся, хто там.

Глава 17

Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:

— Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.

Король кивнув у відповідь — співчуття прийнято.

— Що привело пана барона у наші краї? — спитав.

— П’ятнадцять років тому я був у герцогстві Валлуга у місті Хак-Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна…

«І ти, Оло, пізнала любов Небесних», — згадав король.

— Деякі обставини, що склались у Гасхурні після від’їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене…

— Що сталося у Гасхурні після мого від’їзду? — швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.

— Вона плаче? — зазирнув у бурштинові баронові очі король. — Оло плаче?

— Вона весь час плаче й сумує, — прошепотів Покль. — І я подумав: а якщо й та, яку я кохаю, плакала всі ці роки…

Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.

Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві:

— Дай крісло!

Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут від тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила…

— Я бачу, що це не дуже доречно, але, оскільки я збираюся сьогодні ж відплисти з Квінізорайї, я повинен передати дарунок від князя Олола, тим паче, що він люб’язно запропонував мені свій корабель.

Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королю цілу купу ядранських книжок.

— Передайте князеві мою вдячність, — почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр — «Птиці чудернацькі», Акса Зе — «Недолюблена жінка», Рван — «Крах-кінець…».

— Автор цієї книжки, — пояснив барон, — пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників і зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, аби вижити…

— А, — відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім’я, якого раніш не чув — Матта. «У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами», — згадав і розгорнув книгу на першій-ліпшій сторінці.

Там були вірші:

«Я п’ю любовних снів солодкий трунок. Я не встидаюсь провінційних слів, Мої пісні — чарівний візерунок: В них квіти, ноти, плями кольорів. Душа — не дримба, ніжна то челеста, Якій високі звуки до снаги… Пісні душі лунають з перехрестя Шляхів любови, туги та жаги».

— Ніколи не чув про неї, — сказав Зульфікар.

— Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, — відповів барон.

— Я так думаю, що ядранські поети — чудові й талановиті… — сказав Зульфікар.

— Дякую, — схилився в поклоні барон-поет.

— У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, — я сподіваюсь бути тоді у Майвані, — заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурна; я хотів би, щоб це сталось у вашому супроводі.

Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську гвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе в каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.

— Як чула ваша величність…

— Ми тільки удвох тут… Коли сторонніх немає — етикет тільки заважає, ми можемо бути на «ти», як і личить друзям, — перебив Зульфікар Гирея.

— Добре, — погодився капітан. — Як ти чув, у Азиза є в Ель-Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасилойї до Майвани йти добу з половиною, Ель-Брадо — майже точно на половині дороги. Тобто, щоби прийти, як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель-Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель-Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.

— Добре, можемо прибути туди ввечері, але — пізно ввечері!

Не летить, як може — ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом-полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. «Акула» почала відставати від фреґата, а «Морська ворона» та «Лазурова лілея» трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а «Світанкова зоря» йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель-Брадо, а зранку додали вітрил іще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той — стримуватися з огляду на них. «Акула» ж іще вночі безнадійно відстала… Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розумові діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими — золоте сонце на білому тлі — штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля — форти навіть не дали зустрічного салюту.

Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців і моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли в королівський палац.

Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.

Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв із друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці — око.

— Не сподобалася мені Квінізорайя, — розповідав принц. — Три місяці там просидів — жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя…

— Особливо погляди, — увійшов з офіцерами до зали король. — Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!

— Про що ти, брате? — зробив здивований вигляд принц.

— Про це, — кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд із пляшечкою впала залізна військова рукавичка.

— Завтра зранку на королівській галявині, що в парку за палацом, — призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.

— Цих, — показав король на братове оточення, — до ранку під варту.

Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).

— Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.

Коли Азиза вивели, додав:

— Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте і приведіть сюди місцевого купця Месропа.

А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з’ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув…

— Але ж ви бачили штандарти? — заверещав начальник порту.

— Вони зайшли проти сонця, — знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.

Незабаром прибіг Да Карро з загоном.

— Де Месроп? — кинув йому назустріч король.

— Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли — він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. — Да Карро розтулив кулак — на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.

Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:

— Руки вимий!

Озирнувся молодий правитель — тут минуло дитинство! — і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим і затишнішим. Він зітхнув і вирішив — треба лягати, завтра тяжкий день.

…У нагрудниках і шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів, із самими мечами, сходилися брати Азиз і Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.

Свідки стояли осторонь: Азизів — маршал Еміль Френч і Зульфікарів — капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати… Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто — власноруч, без жодної допомоги.

Зульфікар глянув в очі братові — той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він іще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе й скорботне… Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець… Слабенький димок над королівським кратером…

Переляк додав Азизові сили: він ударив мечем раз — король відбив, другий — відхилився, третій — відбив знов.

Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»

Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати — аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько — і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той — стрімко — крок уперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю — і лезо Азизового меча провалилось у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.

«Таки навчили», — встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.

Свідки переконалися, що принц помер, — що поробиш — обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? — і сказали обов’язкові слова:

— Правосуддя відбулося.

Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.

— Що там? — здивувався король.

Виступив вперед маршал Еміль Френч:

— Ви вже зійшлися в поєдинку з… — замовк, не знаючи, як назвати мерця.

— Нашим колишнім родичем, — підказав король.

— Саме так, ваша величносте, — погодився маршал, — коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових галер і великим загоном піхоти прибув адмірал…

Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:

— Устін Блек!

— Устін Блек, — мляво погодився маршал.

— Добре, тоді збирайте Велику державну раду, — наказав король.

…Королівська промова на раді була короткою:

— Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!

Шелест пройшов залою.

— А також губернатора Малої Черепахи — маршала Еміля Френча…

Ну, це сприйняли спокійно — колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна — військового?

— Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея…

Цього взагалі ніхто у Майвані не знає…

— А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.

Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.

А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блекат та Кера Гирея, повів їх до своїх покоїв.

— Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, — почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив уклонятися. Він власноручно налив три чаші доброго вина.

— За нового адмірала! — і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.

Моряки змушені були наслідувати його приклад.

— А тепер слухайте мене, друзі мої, — серйозно подивився на обох правитель. — Незабаром до Майвани приїде барон Покль.

— А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї, — пригадав Устін Блек.

— Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурна.

Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:

— У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.

— Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта і не підтримає військо, — дуже тихо заперечив Устін Блек. — А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?

— По-перше, я — король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону оголосимо Азизового сина Бабура, а краще — його майбутнього сина — і буде наступник трону, а коли я помру — то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?

Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:

— А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?

— Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою та оберу любов! — твердо сказав король.

— Бабурові тільки три рочки, — сказав старий адмірал, — коли ще в нього будуть сини… Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон… А ще краще — поставити всіх перед фактом весілля…

* * *

— Нащо ми так ушановували того прангівського принца? — роздратовано дорік братові принц Олол.

Король Раал спокійно відповів:

— У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоби дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, у нас же — одну дитину, в кращому випадку — двох. У порубіжних із Руттією землях стає дедалі менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а щораз більше — Небесною.

Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе, — рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл і поліції?

Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоби Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті — останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.

І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.

— Чому ти маєш вірити Мольфарам? — нервово спитав у короля брат.

— Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується в найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці…

— То що з того? — не зрозумів князь Олол.

— А те, що вони лише двічі за всю історію втручались у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов’язані так чи так із тим прангом.

— Та що мені до їхніх пророцтв, якщо я не знаю, що мені робити з княжною Оло! Вона сумує і плаче!

— Вона вагітна? — поцікавився король.

— Каже, що ні, — невпевнено відповів братові князь.

Глава 18

— Церква підтримає тебе, — впевнено сказав Зенон. — Буде законний правонаступник престолу з правлячої династії. Будуть мир і торгівля з багатим Ядраном — будуть і контакти між церквами. Наші вірування досить схожі, і нам давно вже треба дещо прочитати в їхніх книгосховищах! Це — незвичний шлюб, але для королівства зовсім не шкідливий. Нічого поганого від нього не буде. Церква підтримає тебе…

— Ми підтримаємо тебе, — сказав єпископ Сардар.

— Бо служителі Небесної церкви та Гадрузи завжди підтримують одні одних, — додав митрополит Алішер.

Інші сановні отці закивали головами.

— Синод уповноважив мене ознайомити тебе з Небесним манускриптом, — повідомив короля Зенон. Було видно, що він останнім часом вельми вивищився в церковній ієрархії і є фактично визнаним наступником Сардара.

— Прошу пройти зі мною до сховища.

Король пішов, і Зенон підвів його до суцільної стіни, вставив до щілини між величезними кам’яними брилами золоту пластину складної конфігурації (ключ — здогадався Зульфікар), і частина стіни зрушила з місця, пропустивши їх у невеличку кімнату без вікон.

На постаменті стояла старовинна, з чорного дерева, скринька, а на протилежній від дверей стіні було вибито якийсь напис рунами. Зенон підняв віко скриньки і присвітив свічкою з сала морського носорога: лише один аркуш лежав на споді.

— Оце — Небесний манускрипт, — вказав поглядом на той аркуш Зенон. — А то — глянув на стіну — його точна копія. Якого читатимеш?

Зульфікар глянув іще раз у скриню: аркуш і на вигляд був надто старим і ветхим — страшно брати до рук.

— Той, — кивнув головою на стіну. Зенон закрив скриньку, запалив іще три свічки, що приніс із собою, прилаштувавши їх так, аби було видно всю стіну:

— Читай.

Король прангів Зульфікар Гадруз почав вдивлятися в інґліські руни. «Організація Об’єднаних планет», — прочитав.

— Що це? — спитав у каптурника.

— Читай, — жорстко сказав, майже віддав наказ, Зенон.

Король почав читати:

«Організація Об’єднаних планет.

Президія Всесвітнього Уряду.

Указ № 18/375-800.

За відмову від виконання Указу Всесвітнього Уряду № 10/20810734 від 12.03.2395 р. „Про обов’язкову генну корекцію населення“, систематичне та злочинне ухиляння від трансмутації генів аґресії, користуючись правом Верховного арбітражу, наданим Президії відповідно до резолюції Всесвітнього Уряду № 545352 від 24.08.2391 р.,

Засудити

громадян планети Земля числом 2317 осіб (списки додаються) на довічне заслання без права повернення.

Зважаючи, що кристалічні телепатичні датчики з планети Ядран протягом двох років і восьми місяців не надіслали жодного сиґналу, що свідчить про загибель розумного життя на планеті, встановити засудженим особам, числом 2317 (списки додаються), місцем постійного перебування названу планету. Встановити режим підтримки — мінус один (обмеження на технологічний розвиток).

Депортацію здійснити негайно.

Голова президії

Вольф Вейсон

Віце-голова

Георгій Кущ

Секретар

Лео Керлхет

14 червня 2403 р.,

м. Гавана, Земля»

Зульфікар вийшов зі сховища, і камінні двері за ним зачинилися.

— Ну, що скажеш? — запитав Зенон.

— …здоровим чи калікою, славним чи осоромленим — дай мені залишитися собою! —

словами молитви відповів король. Він повернувся і тихо пішов, юний красень зі скорботною мудрістю в очах.

* * *

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.

Оглавление

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Глава 10

Глава 11

Глава 12

Глава 13

Глава 14

Глава 15

Глава 16

Глава 17

Глава 18 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg