«Ляльковий дім»

Ляльковий дім (fb2) - Ляльковий дім (пер. Петро Тернюк,Елеонора Ржевуцька,Ольга Дмитриевна Сенюк,Л. Дмитерко) (Бібліотека світової літератури) 1403K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генрик Ибсен

Генрік Ібсен ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ П'єси

ПІДПОРИ СУСПІЛЬСТВА

ДІЙОВІ ОСОБИ

Консул Бернік.[1]

Бетті Бернік, його дружина.

Улаф, їхній син, 13 років.

Марта Бернік, сестра консула.

Йоган Теннесен, молодший брат Бетті Бернік.

Лона Гессель, старша зведена сестра Бетті.

Гільмар Теннесен, двоюрідний брат Бетті.

Ад'юнкт Рерлун.

Руммель, комерсант.

Вігелан, Санстад — купці.

Діна Дорф, молода дівчина, що живе в домі консула Берніка.

Крап, управитель консула Берніка.

Еуне, суднобудівник.

Фру Руммель, дружина комерсанта Руммеля.

Гільда, її дочка.

Фру Голт, дружина поштмейстера.

Hетта, її дочка.

Фру Люнге, дружина лікаря.

Городяни та інші місцеві жителі, іноземні моряки, пасажири з пароплава та ін.

Дія відбувається в домі консула Берніка, в невеличкому норвезькому приморському місті.

Дія перша

Простора зала, що виходить в сад біля будинку консула Берніка. На авансцені ліворуч двері до кабінету консула. Далі в тій же стіні інші двері. У стіні праворуч посередині двійчасті вхідні двері. Задня стіна майже вся з дзеркального скла, з такими ж дверима, розчиненими на широку терасу; над терасою тент. Сходи з тераси ведуть у садок, обгороджений залізними ґратами, з хвірткою на вулицю По той бік вулиці тягнуться дерев'яні будиночки, пофарбовані у світлі тони. Літо. Теплий сонячний день. По вулиці проходять люди, дехто спиняється, щоб побалакати. В молочній на розі йде жвава торгівля.

У залі навколо столу сидять і шиють дами. У центрі Бетті Бернік, ліворуч від неї фру Голт з дочкою, далі фру Руммель з дочкою. Праворуч від Бетті фру Люнге, Марта Бернік і Діна Дорф. Усі дами зайняті шиттям. На столі купи розкроєної, напівпошитої білизни та іншого одягу. В глибині сцени, читаючи вголос книжку з золотим обрізом, сидить Рерлун за окремим столиком, на якому стоять два горщики квітів і склянка з цукровою водою. До глядачів долітають тільки окремі слова. У садку бігає з луком Улаф, націлюється, стріляє.

Трохи згодом з правого боку виходить, обережно ступаючи, суднобудівник Еуне. Його поява трохи відвертає увагу дам від читання. Бетті киває йому, вказуючи на двері до кабінету. Еуне несміливо прямує туди, стиха стукає, чекає, стукає знов. З кабінету виходить Крап, тримаючи в руці капелюх і під пахвою купу паперів.

Крап. А, це ви стукали?

Еуне. Консул присилав по мене.

Крап. Так, але зараз він зайнятий і доручив мені…

Еуне. Вам? Я б волів…

Крап…доручив мені передати вам: треба припинити оці ваші суботні бесіди з робітниками.

Еуне. Справді? Але ж я вважав, що маю право користатися своїм дозвіллям…

Крап. Вам не слід користатися своїм дозвіллям для того, щоб робити людей непридатними в робочий час. Минулої суботи ви говорили робітникам, ніби нові машини і способи праці на верфі дуже їм шкодять. Навіщо ви це робите?

Еуне. Я роблю це, щоб зміцнити суспільство.

Крап. Дивна річ! А консул каже, що це призводить до розкладу суспільства.

Еуне. Моє суспільство — не те, що суспільство консула, пане управитель. Як старшина робітничої спілки, я…

Крап. Перш за все ви старшина верфі консула Берніка. Перш за все ви повинні виконувати свої обов'язки перед суспільством, яке має назву «Фірма Бернік», бо воно всіх нас годує. Ось що вам хотів сказати консул.

Еуне. Консул не сказав би мені цього так, пане управитель, але я розумію, кому цим завдячую. Це все клятий американець, отой, що ремонтується у нас у доку. Ця публіка хоче, щоб у нас робота йшла, як там, у них, а це…

Крап. Гаразд, гаразд, ніколи мені розводитися з вами. Тепер ви знаєте думку консула — і край. Можете повертатися на верф, мабуть, ви там потрібні, я сам буду незабаром. Прошу вибачення у дам. (Уклоняється і виходить через садок.)

Суднобудівник Еуне тихо виходить направо. Рерлун, що продовжував читати під час попередньої розмови, яка проходила напівголосно, тепер одразу ж закінчує читання і з шумом закриває книжку.

Рерлун. Отже, мої ласкаві слухачки, оце й кінець.

Фру Руммель. Ах, яке повчальне оповідання!

Фру Голт. І яке високоморальне!

Бетті. Така книга примушує замислитись.

Рерлун. О, безумовно. Вона являє благодійний контраст з тим, чим нас, на жаль, кожного дня частують у газетах і журналах. Що, по суті, криється під отою мішурою і показною розкішшю, якими хизуються великі суспільні центри? Порожнеча й гнилизна, якщо можна так висловитись. Відсутність міцних моральних підвалин!.. Одне слово, ці великі сучасні центри не що інше, як гроби поваплені.

Фру Голт. Так, це свята правда.

Фру Руммель. Та ось, взяти хоча б екіпаж американського судна, яке зараз стоїть у нас…

Рерлун. Ну, про такі покидьки людства я й говорити не буду. Але навіть у вищих колах — що там діється? Скрізь сумнів, смута, душевний розбрат, розхитаність усіх основ. А як там підірване сімейне життя! Яке зухвале прагнення підкопатися під найсвятіші істини!

Діна (не підводячи очей від роботи). Але хіба ж там не здійснюються і величні діла?

Рерлун. Величні діла? Я не розумію…

Фру Голт (здивовано). Що це ти, Діно, бог з тобою!

Фру Руммель (одночасно). Та як же це можна, Діно?…

Рерлун. Не думаю, щоб це було добре, якби в нас завелися подібні діла! Ні, вознесемо хвалу Господу, що в нас усе є, як воно є. Звичайно, і в нас, на жаль, поміж пшениці зростають плевели, але ми, у всякому разі, намагаємось виполювати їх в міру наших сил. Треба підтримувати чистоту суспільства, шановні мої добродійки; треба оберігати суспільство від усього того, не перевіреного досвідом, що хоче нам нав'язати нетерпляча доба.

Фру Голт. А скільки в ньому цього всього, на превеликий жаль!

Фру Руммель. Та ось минулого року — за малим не провели до нас залізницю.

Бетті. Але, само собою, Карстен цього не допустив.

Рерлун. Провидіння, добродійко. Можете не сумніватися, що ваш чоловік був знаряддям вищої волі, коли відмовився підтримувати цю вигадку.

Бетті. А проте, як газети його лаяли! Але ми зовсім забули подякувати вам, пане ад'юнкт. Це, справді, більш ніж люб'язно з вашого боку, що ви жертвуєте нам так багато часу.

Рерлун. Та що там! Зараз канікули…

Бетті. Безперечно, але все ж це жертва з вашого боку.

Рерлун (присуваючи свій стілець ближче). Не варто говорити, добродійко. А ви всі хіба не приносите жертву заради доброго діла? І хіба ж не робите цього з цілковитою готовністю і з радістю? Ці морально зіпсовані істоти, про виправлення яких ми турбуємось, хіба ж це не те саме, що солдати, поранені на полі бою? Ви, шановні добродійки, дияконіси, сестри-жалібниці, котрі скубуть корпію для цих нещасних потерпілих, ніжною рукою перев'язують їхні рани, ходять коло них, виліковують…

Бетті. Великий дар Божий — уміти все бачити в такому гарному світлі!

Рерлун. У цьому відношенні багато є вродженого, але багато чого можна досягти самому. Уся справа в тому, щоб дивитись на речі з точки зору серйозного життєвого завдання. (Звертаючись до Марти.) А що ви, наприклад, скажете на це, добродійко? Чи не почуваєте ви під собою міцніший ґрунт з того часу, як присвятили себе шкільній справі?

Mарта. Хто його знає… Часто, коли я сиджу там, у школі, мене так і тягне далеко-далеко, в бурхливе море.

Рерлун. Це спокуса, добродійко. Але перед такими неспокійними гістьми треба міцно, дуже міцно замикати двері. Бурхливе море — це ви, звичайно, говорите не буквально; ви розумієте під цим неозоре вируюче людське суспільство, де так багато хто гине. І невже ви справді так високо цінуєте оце життя, гамір і галас якого долинає до вас іззовні? Досить кинути погляд туди, на вулицю, де людці в поті лиця сновигають під пекучим сонцем у своїх дріб'язкових справах. Ні, далебі, нам куди краще сидіти тут, у холодку, спиною до того, звідки йде спокуса!..

Марта. Так, справді, ви, мабуть, маєте цілковиту рацію.

Рерлун. Їв такому домі, як цей, біля прекрасного і чистого сімейного вогнища, де сімейне життя знайшло свій найкращий вияв… де панує мир і злагода… (Звертаючись до господині.) До чого це ви прислухаєтесь, добродійко?

Бетті (повернувшись до дверей кабінету). Як вони там голосно розмовляють.

Рерлун. Хіба трапилося щось особливе?

Бетті. Не знаю. Я тільки чую, що в чоловіка хтось є…

Гільмар Теннесен з сигарою в зубах входить з правого боку, але спиняється, побачивши дамське товариство.

Гільмар. Ах, пробачте, будь ласка. (Хоче йти.)

Бетті. Заходь, заходь, Гільмаре, ти нам не заважаєш. Тобі щось потрібно?

Гільмар. Та нічого, я так, тільки хотів заглянути. (До дам.) Моє вшанування. (Звертаючись до Бетті.) Ну як, на чому скінчили?

Бетті. Відносно чого?

Гільмар. Але ж Бернік скликав у себе нараду.

Бетті. Хіба? В чому ж річ?

Гільмар. Знову ця нісенітниця з залізницею.

Фру Руммель. Та невже?

Бетті. Бідний Карстен! Знов для нього неприємності…

Рерлун. Як же це так, пане Теннесен? Адже торік консул ясно дав зрозуміти, що він не хоче ніякої залізниці.

Гільмар. Мені теж так здавалось, але я зустрів управителя Крапа і він сказав, що питання про залізницю порушене знов і що Бернік радиться з трьома місцевими тузами.

Фру Руммель. Недарма мені почувся голос чоловіка.

Гільмар. Так, пан Руммель, звичайно, тут. Також і Санстад та Міккель Вігелан — «святенник Міккель», як його прозвали.

Рерлун. Гм…

Гільмар. Ах, пробачте, пане ад'юнкт.

Бетті. Так у нас було добре, мирно…

Гільмар. Як на мене, то я не від того, щоб вони знов погризлися. Все-таки розвага.

Рерлун. О, на мою думку, без таких розваг можна обійтися.

Гільмар. Хто як дивиться. Деякі натури просто потребують час від часу такої бійки, це їх підбадьорює. Але в маленькому містечку, на жаль, не часто трапляється подібна нагода, та й не кожному дано… (Перегортає книгу ад'юнкта.) «Жінка на службі суспільства». Це що за дурниця?

Бетті. Боже мій! Не можна ж так говорити, Гільмаре! Ти, звичайно, не читав цієї книги?

Гільмар. Ні, і не збираюсь.

Бетті. Ти, мабуть, знов себе недобре почуваєш сьогодні?

Гільмар. Так, недобре.

Бетті. Погано спав уночі?

Гільмар. Ще й дуже погано. Я вчора ввечері пішов прогулятися заради своєї недуги; потім завернув у клуб і почитав опис однієї полярної експедиції. Загартовуєш свій дух, стежачи за боротьбою людини з стихіями!

Фру Руммель. Але вам це, мабуть, шкодить, пане Теннесен?

Гільмар. Дуже шкодить. Цілу ніч я прокрутився в якомусь півсні, марячи огидним моржем, що ганявся за мною.

Улаф (піднявшися з саду на терасу). За тобою морж ганявся, дядечку?

Гільмар. У сні, дурню!.. А ти все ще гаєш час з отим жалюгідним луком? Чом не заведеш справжньої рушниці?

Улаф. Мені б дуже хотілося, та…

Гільмар. Рушниця — це я все-таки розумію: якось лоскоче нерви, коли спускаєш курок…

У л а ф. Тоді б я ведмедів стріляв! Та що ж, тато не дає.

Бетті. Як можна вбивати йому в голову такі речі, Гільмаре!

Гільмар. Гм… ну й покоління у нас тепер виховують! Галасують про подвиги, — мій Боже! — а до діла дійде, — так, пустування. Ні крихти серйозного прагнення себе загартувати, сміливо дивитись в очі небезпеці! Та що це ти лізеш на мене зі своїм луком, йолопе! Ще візьме й вистрілить!

Улаф. Та стріли ж немає, дядечку!

Гільмар. Цього ти не можеш знати; ану ж вона все-таки є. Забери, кажу!.. І чом ти ніколи не прокатаєшся в Америку на одному з батькових кораблів? Побачив би там полювання на буйволів або сутичку з червоношкірими.

Бетті. Але, Гільмаре…

Улаф. Ах, як би я хотів, дядечку! І раптом я б там зустрів дядька Йогана і тьотю Лону…

Гільмар. Гм… Почав!

Бетті. Ну, іди знов у садок, Улафе.

Улаф. А на вулицю можна?

Бетті. Можна, тільки, гляди, недалеко.

Улаф вибігає крізь хвіртку на вулицю.

Рерлун. Воно б не слід баламутити дитину такими фантазіями, пане Теннесен.

Гільмар. Розуміється, як можна! Нехай краще все життя просидить за пічкою, як багато інших.

Рерлун. Чого ж це ви самі туди не прокатаєтесь?

Гільмар. Я? З моєю недугою! А втім, кому тут є діло до цього! Крім того, людина має все-таки певні обов'язки перед суспільством, у якому вона живе… Треба ж хоч кому-небудь тут високо тримати прапор ідеї. Ух, знову він розкричався!

Дами. Хто, хто?

Гільмар. Не знаю. Всі вони там трохи громогласні… Це діє мені на нерви.

Фру Руммель. Мабуть, це мій чоловік, пане Теннесен. Він, знаєте, звик промовляти у великих зібраннях.

Рерлун. Та й інші, здається, не пасуть задніх.

Гільмар. Аякже! Та що ви хочете, — коли справа торкнеться кишені, то… У нас завжди на першому плані меркантильні міркування. Ух!

Бетті. У всякому разі, це краще, ніж раніше, коли на першому плані були тільки розваги.

Фру Люнге. Невже ж тут раніше було так жахливо?

Фру Руммель. Так, вірте мені, фру Люнге. Щастя ваше, що вас тут не було тоді.

Фру Голт. Так, у нас тут сталися великі зміни. Як згадаю свої дівочі роки…

Фру Руммель. Та ви візьміть якихось чотирнадцять-п'ятнадцять років назад. Господи милостивий, що тут було! Тоді ще процвітали і танцювальний гурток, і музичний…

Mарта. І драматичний. Це я добре пам'ятаю.

Фру Руммель. Так, це там ставили вашу п'єсу, пане Теннесен!

Гільмар (відходячи в глиб сцени). Ах, є про що згадувати.

Рерлун. П'єсу студента Теннесена?

Фру Руммель. Це було задовго до вас, пане ад'юнкт; а втім, її тільки раз і поставили.

Фру Люнге (до фру Руммель). Чи не в цій п'єсі ви грали коханку, фру Руммель? Пригадуєте, ви мені розповідали?

Фру Руммель (скоса кидаючи погляд на ад'юнкта). Я?… Щось не пригадую, фру Люнге. Але я добре пам'ятаю, як відкрито й шумно тут жили тоді.

Фру Голт. Я навіть знаю сім'ї, де давали по два званих обіди на тиждень.

Фру Люнге. І ще тут грала заїжджа трупа, я чула.

Фру Руммель. Ах, це було найгірше.

Фру Голт (щулячись). Гм… Гм…

Фру Руммель. Трупа? Ні, зрештою, цього я зовсім не пригадую.

Фру Люнге. Та як же! Розповідають, ніби ці панове бог зна що тут виробляли!.. А що, власне кажучи, було?

Фру Руммель. Власне кажучи, нічогісінько, фру Люнге.

Фру Голт. Дінусю, передай мені оту білизну.

Бетті (в той же час). Дінусю, піди скажи Катрині, щоб подавала кофе.

Mарта. Я з тобою, Діно.

Діна й Марта виходять крізь другі двері ліворуч.

Бетті (підводячись). І мене, mesdames, прошу пробачити на хвилинку. Я думаю, краще пити кофе на терасі.

Виходить на терасу і починає накривати на стіл.

Ад'юнкт Рерлун, стоячи на дверях, розмовляє з нею.

Гільмар Теннесен сидить на терасі і курить.

Фру Руммель (пошепки). Господи, фру Люнге, як ви мене налякали!..

Фру Люнге. Я?

Фру Голт. Та ви ж самі почали, фру Руммель!

Фру Руммель. Я? Та що це ви, фру Голт? Я й словом не згадала.

Фру Люнге. Тав чому ж справа?

Фру Руммель. Іяк ви могли завести цю розмову? Тільки подумати! Хіба ж ви не помітили, що Діна була тут?

Фру Люнге. Діна? Господи, та хіба що-небудь з…

Фру Голт. Та ще тут у домі! Невже ж ви не знаєте, що брат фру Бернік…

Фру Люнге. Що ж він? Я ще нічогісінько не знаю. Я ж тут зовсім недавно.

Фру Руммель. Та хіба ж ви не чули?… Гм… (Дочці.) Ти б прогулялася в садку, Гільдо.

Фру Голт. Піди й ти, Нетто. І прошу тебе, тримайся ласкаво з бідною Діною, коли вона прийде.

Гільда і Нетта ідуть у садок.

Фру Люнге. Ну, що ж таке було з братом фру Бернік?

Фру Руммель. Ви не знаєте? Брудна історія!

Фру Люнге. Виходить, у студента Теннесена була брудна історія?

Фру Руммель. Та ніж бо, фру Люнге. Цей Теннесен її двоюрідний брат, а я кажу про рідного…

Фру Голт. Про безпутного Теннесена…

Фру Руммель. Його звали Йоган. Він утік в Америку.

Фру Голт. Довелось утекти, можете собі уявити!

Фру Люнге. Виходить, це з ним була брудна історія?

Фру Руммель. Так, дещо таке… Як би вам сказати? Дещо таке з матір'ю Діни… О, я так пригадую все, ніби це сьогодні трапилось. Йоган Теннесен служив тоді в конторі старої Бернік, а Карстен Бернік тільки-но повернувся з Парижа, і ще не було оголошено, що він заручений з Бетті…

Фру Люнге. Ну, а брудна історія?

Фру Руммель. Та, бачите, тієї зими грала тут трупа Меллера…

Фру Голт. Їв цій трупі був актор Дорф з дружиною. Вся молодь до божевілля захоплювалась нею.

Фру Руммель. Бог зна, чого її вважали такою красунею!.. І ось одного разу актор Дорф повертається додому пізно ввечері…

Фру Голт. Цілком несподівано…

Фру Руммель. І застає… Ні, цього й розповісти неможливо.

Фру Голт. Ні, фру Руммель, нічого він не застає, адже двері були замкнені зсередини!

Фру Руммель. Так я ж про це й кажу, — застає замкнені двері. І, уявіть собі, отому… в кімнаті довелось вискочити у вікно!

Фру Голт. З мезоніна!

Фру Люнге. І це був брат фру Бернік?

Фру Руммель. Атож!

Фру Люнге. І потім він утік в Америку?

Фру Голт. Довелось утекти, ви розумієте!

Фру Руммель. Тому що потім розкрилося ще дещо, чи не гірше від цього. Подумайте, він запустив лапу до каси…

Фру Голт. Ну, це ще не напевне, фру Руммель; можливо, це були просто плітки.

Фру Руммель. Ні, ви тільки скажіть, будьте ласкаві. Коли все місто знало про це! Адже стара Бернік за малим не збанкрутіла через це. Мій чоловік мені тоді ж це все розповідав. Та Боже мене борони це поширювати!

Фру Голт. У всякому разі, ці гроші пішли не на мадам Дорф, бо вона…

Фру Люнге. Так, так… Як же вони потім між собою порозумілися… батьки Діни?

Фру Руммель. Та він собі поїхав, покинув і жінку, і дитину, а в цієї штучки вистачило нахабства залишатися тут ще цілий рік. Звичайно, вона не насмілювалась більше появлятися на сцені. Жила з того, що прала й шила на людей.

Фру Голт. Потім спробувала відкрити школу танців.

Фру Руммель. Розуміється, нічого з цього не вийшло. Які б це батьки довірили своїх дітей такій особі? Та вона недовго й прожила. Ця білоручка, очевидно, не звична була до праці. Заслабла на груди і померла.

Фру Люнге. Фе, справді брудна історія!

Фру Руммель. Авжеж, уявіть, як це мали пережити Берніки! Це темна пляма на їх сонячному щасті, як одного разу висловився мій чоловік. Через це, люба фру Люнге, ніколи й не згадуйте про ці речі тут, у них.

Фру Голт. І, Бога ради, ні словечка також про зведену сестру.

Фру Люнге. Виходить, у фру Бернік є ще й зведена сестра?

Фру Руммель. Була… на щастя. Тепер, я гадаю, цим родинним зв'язкам уже кінець. Вона була своєрідна особа! Уявіть собі, обстригла волосся, а в дощ ходила в чоловічих чоботях.

Фру Голт. І коли зведений братик… цей безпутний тип… утік і все місто, розуміється, обурювалось, — ви знаєте, що вона утнула?… Вирушила за ним!

Фру Руммель. А скандал який вчинила перед від'їздом, фру Голт!

Фру Голт. І не кажіть!

Фру Люнге. Господи, і вона теж наскандалила?

Фру Руммель. Та ви тільки послухайте, фру Люнге. Бернік тоді допіру посватався до Бетті Теннесен і прийшов до її тітки під ручку з нею оголосити про заручини…

Фру Голт. Адже Бетті з братом, знаєте, залишилися сиротами…

Фру Руммель. І раптом Лона Гессель підводиться зі стільця і — бац вишуканого, освіченого Карстена Берніка по щоці! У нього тільки у вухах залящало!

Фру Люнге. Нечувана річ!

Фру Голт. Це свята правда.

Фру Руммель. А потім склала свій чемодан і подалась в Америку.

Фру Люнге. Мабуть, сама націлялася вийти за Берніка?

Фру Руммель. Ще б пак! Вона, очевидно, уявляла, що саме з них і вийде добра пара, коли він повернеться з Парижа.

Фру Голт. Так, ви уявіть, що собі забрала в голову. Бернік, світський молодий чоловік, кавалер у повному розумінні цього слова, улюбленець дам…

Фру Руммель. їв той же час такий пристойний, такий моральний, фру Голт!

Фру Люнге. Що ж ця фрекен Гессель почала робити в Америці?

Фру Руммель. Бачите, тут завіса опускається і навряд чи слід її піднімати, як висловився одного разу мій чоловік.

Фру Люнге. Що це значить?

Фру Руммель. Ви ж розумієте, сім'я, звичайно, не підтримує з нею ніяких зносин; але все місто знає, що вона там співала для заробітку по трактирах…

Фру Голт. І читала якісь публічні лекції…

Фру Руммель. Видала якусь нісенітну книжку…

Фру Люнге. Скажіть на милість!

Фру Руммель. Так, очевидно, Лона Гессель теж одна з темних плям на сімейному щасті Берніків. Тепер ви про все знаєте, фру Люнге, і, їй же богу, я заговорила про це тільки для того, щоб ви були обережніші.

Фру Люнге. Та вже будьте спокійні. Але бідна Діна Дорф! Мені її шкода від щирого серця.

Фру Руммель. Ну, якраз для неї це було просто щастям. Ви подумайте, якби вона виросла у таких батьків! Ми, звичайно, всі про неї подбали і опікувалися нею, як могли. Потім Марта Бернік настояла, щоб її взяли сюди в дім.

Фру Голт. Але вона завжди була трудною дитиною. Ви розумієте — усі ці погані приклади… Такі, як вона, не те, що наші діти; з нею доводиться діяти обережно, все більше ласкою, фру Люнге.

Фру Руммель. Цить… Ось вона! (Голосно.) Так, справді, Діна така люба дівчина… Ах, ти прийшла, Діно? А ми тут розбирали білизну.

Фру Голт. Як смачно пахне твій кофе, Дінусю. Чашечка ось такого ранкового кофе…

Бетті (з тераси). Прошу сюди.

Марта і Діна допомагають служниці подати все, що треба, до столу. Усі дами розміщуються на терасі і поводяться з Діною перебільшено пестливо. Трохи згодом вона переходить до зали і шукає свою роботу.

Бетті (за столом на терасі). Діно, а ти хіба не хочеш?

Діна. Ні, дякую, мені не хочеться. (Сідає з роботою.)

Рерлун, обмінявшися кількома словами з фру Бернік, входить до зали.

Рерлун (удаючи, що йому треба щось взяти зі столу, тихо). Діно!

Діна. Що?

Рерлун. Чому ви не хочете лишатись там?

Діна. Коли я принесла кофе, я догадалася по обличчю приїжджої дами, що мова йшла про мене.

Рерлун. А яка вона була люб'язна з вами, це ви помітили?

Діна. Я цього не терплю.

Рерлун. Вдача у вас непокірлива, Діно.

Діна. Так.

Рерлун. Але чому ж?

Діна. Така вже я є.

Рерлун. Чом би вам не спробувати змінитись?

Діна. Ні.

Рерлун. Чому?

Діна (глянувши на нього). Адже я належу до морально зіпсованих.

Рерлун. Так не годиться, Діно.

Діна. Мама теж була морально зіпсована.

Рерлун. Хто вам наговорив такого?

Діна. Ніхто. Мені ніколи нічого не кажуть. Чому не кажуть? Усі поводяться зі мною так обережно, ніби я одразу розіб'юся, якщо… О, як я ненавиджу це добросердя…

Рерлун. Люба Діно, я добре розумію, що вам тут тяжко, але…

Діна. Ах, мені б тільки вирватися звідси! Я б зуміла пробити собі дорогу, якби мене не оточували такі… такі…

Рерлун. Які такі?

Діна. Такі пристойні й високоморальні люди.

Рерлун. Ви це несерйозно, Діно.

Діна. Ви прекрасно розумієте, як це серйозно з мого боку. Гільду й Нетту щодня приводять сюди, щоб вони служили мені за приклад. Але мені ніколи не стати такою зразковою. Та я й не хочу бути такою. О, тільки б мені вирватися звідси, — я певна, я стала б справжньою людиною.

Рерлун. Ви й так людина хороша, дорога Діно.

Діна. А яка мені з цього користь тут?

Рерлун. Значить, поїхати звідси… Ви серйозно думаєте про це?

Діна. Я б і одного дня тут не залишилась, якби не було вас.

Рерлун. Скажіть мені, Діно, чому, власне, ви так охоче буваєте зі мною?

Діна. Тому що ви вчите мене багато чого прекрасного.

Рерлун. Прекрасного? Ви звете прекрасним те, чого я можу навчити вас?

Діна. Так. Або, вірніше, ви не вчите мене, але, коли я слухаю вас, мені відкривається так багато прекрасного.

Рерлун. Як ви це розумієте — що таке прекрасне?

Діна. От ніколи про це не думала.

Рерлун. Так подумайте зараз. У чому ж, по-вашому, прекрасне?

Діна. Прекрасне — це величне… і дуже далеке…

Рерлун. Гм… Дорога Діно, я так щиро заклопотаний вашою долею.

Діна. І тільки?

Рерлун. Ви ж, звичайно, знаєте, як безмежно ви мені дорогі…

Діна. Якби на моєму місці була Гільда чи Нетта, ви не боялися б, щоб це помітили інші.

Рерлун. Ах, Діно, вам важко судити про тисячі обставин, які… Коли людина поставлена на сторожі моральних підвалин суспільства, в якому вона живе, то… потрібна особлива обережність. Коли б я тільки був певний, що мої наміри правильно витлумачать… Ну, та це байдуже… Ви потребуєте допомоги, і вам за всяку ціну треба допомогти, Діно. Чи згодні ви… коли я прийду… коли обставини дозволять мені прийти і сказати вам: ось вам моя рука, — ви приймете її і будете моєю дружиною? Ви даєте мені слово, Діно?

Діна. Так.

Рерлун. Дякую, дякую! Адже і для мене… О Діло, ви для мене така дорога! Цить!.. Іде хтось. Діло, заради мене, ідіть до них.

Діна виходить на терасу до кофейного столу.

З лівого боку, з кабінету виходять Руммель, Санстад, Вігелан і, нарешті, Бернік з купою паперів у руках.

Бернік. Ну, значить, справа вирішена.

Вігелан. Так, отже, з Богом.

Руммель. Вирішена, Берніку. Ти знаєш, слово норвежця міцне, як скелі Довре!

Бернік. І ніхто не зрадить, ніхто не відстане, незважаючи ні на яку опозицію?

Руммель. Ми з тобою вкупі. В огонь і в воду!

Гільмар (входить з тераси). Уводу? Дозвольте запитати, це у вас залізниця канула у воду?

Бернік. Ні, навпаки, вона піде…

Руммель. На всіх парах, пане Теннесен.

Гільмар (наближаючись). Справді?

Рерлун. Яким чином?

Бетті (на дверях тераси). Дорогий Карстене! У чому, власне, справа?

Бернік. Ах, Бетті, любонько, тобі це нецікаво. (До трьох комерсантів, що ввійшли з ним.) Тепер ми повинні розіслати підписні листи: чим швидше, тим краще. Само собою, ми четверо підпишемось першими. Наше становище в суспільстві зобов'язує нас не шкодувати сил.

Санстад. Розуміється, пане консул.

Руммель. Слово дане, і справа мусить піти якнайкраще.

Бернік. О, я ніскільки не турбуюсь про те, які будуть результати. Треба тільки, щоб кожний з нас обстоював цю справу в своєму колі. Коли ж їй буде забезпечене співчуття всіх верств суспільства, тоді, само собою, доведеться взяти участь і міському самоврядуванню.

Бетті. Ні, справді ж бо, Карстене, дай і нам послухати. Іди сюди і розкажи…

Бернік. О Бетті, люба, це рішуче не дамська справа.

Гільмар. Значить, ти все-таки вирішив узятися за цю залізницю?

Бернік. Розуміється.

Рерлун. Але торік, пане консул…

Бернік. То була інша річ. Тоді йшлося про приморську лінію…

Вігелан. А вона зовсім зайва, пане ад'юнкт. Адже в нас є пароплави…

Санстад. І, крім того, вона обійшлася б надто дорого…

Руммель. І йшла б просто врозріз з насущними інтересами міста.

Бернік. А найголовніше — не принесла б користі широким верствам населення. От чому я тоді й не погодився, і було прийнято проект внутрішньої лінії.

Гільмар. Так, але ця лінія не зачепить сусідні міста.

Бернік. Вона зачепить наше місто, любий Гільмаре, тому що ми проведемо до себе вітку.

Гільмар. Ах, так! Значить, новий задум.

Руммель. І задум чудовий — еге ж?

Рерлун. Гм!..

Вігелан. Не можна заперечувати, що саме провидіння ніби призначило цю місцевість для такої вітки.

Рерлун. Ви це серйозно говорите, пане Вігелан?

Бернік. Так, признаюся, я теж вбачаю ніби перст долі в тому, що я під час своєї весняної ділової поїздки випадково потрапив у долину, де мені раніше не доводилось бувати. І тут, наче блискавка, промайнула в мене думка: от де зручно провести до нас вітку. Я вирядив інженера на розвідку. І ось у мене вже всі попередні плани й кошториси, — все в порядку.

Бетті (все ще стоячи з іншими дамами в дверях тераси). Але як же це, любий Карстене, ти все приховував від нас?

Бернік. Дорога Бетті, вам би все-таки не зрозуміти справжню суть діла. А втім, я до сьогоднішнього дня нікому і словом про це не згадував. Але тепер настала рішуча хвилина; тепер час діяти відверто і енергійно. Нехай би мені навіть довелося ризикнути всім своїм майном, я все ж дійду до кінця.

Руммель. І ми з тобою, Берніку. Можеш розраховувати на нас.

Рерлун. Ви справді покладаєте такі великі надії на цю справу, панове?

Бернік. Ще б пак! Яким могутнім важелем це стане для піднесення всього нашого суспільства! Подумайте тільки, які лісові угіддя стануть доступні, які багаті рудники відкриються для розробки! А гірські річки з незліченними водоспадами? Яке широке поле для фабричної діяльності!

Рерлун. І вас не турбує, що жваві стосунки з зіпсованим зовнішнім світом…

Бернік. Будьте спокійні, пане ад'юнкт. Наше роботяще містечко, хвалити Бога, утвердилося тепер на митних моральних підвалинах. Ми всі докладали зусиль до оздоровлення ґрунту, якщо можна так висловитись, і так будемо продовжувати, кожний у своїй сфері. Ви, пане ад'юнкт, продовжуйте вашу плідну діяльність у школі й сім'ї, ми, люди практичного життя, зміцнюватимемо суспільство, підносячи в міру можливості добробут широких верств населення, а наше жіноцтво, — прошу вас сюди, ближче, добродійки, вам слід це послухати, — наше жіноцтво, скажу я, наші дружини й дочки нехай продовжують невтомно служити справі добродійності і бути взагалі підтримкою і втіхою для своїх близьких, як моя дорога Бетті і Марта для мене з Улафом. (Оглядаючись.) А де ж Улаф?

Бетті. Ах, зараз канікули, його й не втримаєш дома.

Бернік. Ну, значить, знов утік на пристань! Побачиш, він не вгамується, поки не скоїться якесь лихо.

Гільмар. Ото!.. Трохи погратися зі стихіями…

Фру Руммель. Як це мило з вашого боку, пане Бернік, що ви такі віддані своїй сім'ї!

Бернік. Так, адже сім'я — це ядро суспільства. Хороша сім'я, чесні, вірні друзі, маленьке, тісне коло, куди не можуть вторгнутись ніякі шкідливі елементи…

Управитель Крап входить з правого боку з листами й газетами.

Крап. Іноземна пошта, пане консул, і телеграма з Нью-Йорка.

Бернік (взявши телеграму). А! Від судновласників «Індіанки».

Руммель. Що, пошта прибула? Ну, я мушу відкланятися.

Вігелан. І я теж.

Сан стад. До побачення, пане консул.

Бернік. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогодні о п'ятій годині засідання.

Руммель, Вігелан, Санстад. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)

Бернік (прочитавши телеграму). Ні, це зовсім по-американськи. Просто обурливо!

Бетті. Господи, Карстене, що таке?

Бернік. Ось, пане Крап, прочитайте.

Крап (читає). «Якомога менший ремонт; спустити «Індіанку», як тільки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разі піде з вантажем»… Справді, що й казати!

Бернік. Піде з вантажем! Ці панове чудово знають, що з таким вантажем судно піде на дно, як камінь, коли б щось трапилося.

Рерлун. Ось вони — ці хвалені умови життя у «великому світі».

Бернік. Ви маєте рацію — ані найменшої турботи про людське життя, коли справа зв'язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індіанку» днів через чотири-п'ять?

Крап. Так, якщо пан Вігелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмі».

Бернік. Гм… не погодиться він. Ну, ви займіться, будь ласка, кореспонденцією… Заждіть, ви не бачили на пристані Улафа?

Крап. Ні, пане консул. (Виходить до кабінету.)

Бернік (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вісімнадцяти чоловік — для цих панів нічого не значить.

Гільмар. Що ж, покликання моряка — боротися зі стихіями. Як це мусить лоскотати нерви, коли між тобою й пучиною тільки тонка дошка…

Бернік. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пішов би на таке? Ні одного, ні одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цілий…

У садок вбігає з вулиці Улаф з вудкою в руці.

Улаф (ще з саду). Дядю Гільмаре, я був унизу і бачив пароплав.

Бернік. Ти знову був на пристані?

Улаф. Ні, тільки на човні. Уяви, дядечку, висадився цілий цирк з кіньми й звірятами. І страх скільки пасажирів!

Фру Руммель. Нарешті ми дочекались цирку!

Рерлун. Ми?… Я принаймні…

Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…

Д і н а. Мені б дуже хотілося подивитись цирк.

Улаф. І мені теж.

Гільмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе — лише дресировка. Інша річ, коли научос мчить крізь пампаси на своєму вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгідних містечках…

Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь — он де вони!

Фру Голт. їй-богу, вони!

Фру Люнгє. М-м, які противні!

Велика кількість пасажирів і натовп городян проходять вулицею.

Фру Руммель. Здається, страшенні блазні. Подивіться, фру Голт, на оцю, в сірому платті: тягне на спині саквояж!

Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.

Фру Руммель. А ото либонь і сам директор… той, з бородою. Виглядає справжнім розбійником. Не дивись на нього, Гільдо!

Фру Голт. Іти теж, Нетто!

Улаф. Мамо, директор нам уклоняється!

Бернік. Що таке?

Бетті. Що ти кажеш, Улафе?

Фру Руммель. їй-богу, і ця жінка вклоняється!

Бернік. Це вже занадто!

Mарта (мимоволі скрикує). А!..

Бетті. Що з тобою, Марто?

Mарта. Нічого, мені тільки здалося…

Улаф (не тямлячи себе з радості). Дивіться, дивіться! Ось і всі інші з кіньми й звірятами, а онде й американці. Усі матроси з «Індіанки».

Чути «Янкі Дудл» під акомпанемент кларнета й барабана.

Гільмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!

Рерлун. Я так міркую, чи не ретируватись нам трохи, добродійки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.

Бетті. Чи не запнути завіси?

Рерлун. Так, так; я й сам подумав.

Дами сідають до столу. Рерлун зачиняє скляні двері на терасу і спускає завіси на цих дверях і на вікнах; у кімнаті стає напівтемно.

Улаф (заглядаючи за завісу). Мамо, директорська мадам умивається біля фонтана.

Бетті. Як? Просто на площі?

Фру Руммель. Серед білого дня!

Гільмар. Ну, якби я подорожував у пустелі і мені попалася водойма, я б теж не задумуючись… Ух, цей жахливий кларнет!

Рерлун. Слід би поліції втрутитись.

Бернік. Ну, до іноземців не можна бути надто суворими, ця публіка позбавлена вродженого почуття пристойності, яке тримає нас у належних межах. Нехай собі бешкетують. Що нам до того? Усі ці вільності, які суперечать добрим звичаям і традиціям, на щастя, чужі нашому суспільству, якщо можна так висловитись… Це ще що таке?!

Стороння дама швидко входить у двері з правого боку.

Всі дами (тривожно, пошепки). Наїзниця, директорська мадам…

Бетті. Боже, що це означає?

Mарта (скочивши з місця). Ах!

Дама. Здрастуй, люба Бетті! Здрастуй, Марто! Здрастуй, зятю!

Бетті (скрикує). Лона!

Бернік (відсахнувшись). Слово честі!..

Фру Голт. Боже милостивий!

Фру Руммель. Не може бути!

Гільмар. Ну!.. Ух!..

Б етті. Лона… Та невже?

Лона. Чи це я? Так, присягаюсь, це я. Можете мене обняти, не соромтесь.

Гільмар. Ух! Ух!

Б етті. І ти тепер приїхала сюди, як…

Бернік. І збираєшся виступати прилюдно?

Лона. Виступати? Як виступати?

Бернік. Я гадав… у цирку…

Лона. Ха-ха-ха! Та ти при розумі, зятю? Ти думаєш, я з трупи наїзників? Ні, я хоч і перепробувала всякої всячини, і по-всякому дуріла…

Фру Руммель. Гм!

Лона…але наїзницею не бувала.

Бернік. Виходить, все-таки не…

Бетті. Ох, слава Богу!

Лона. Ні, ми приїхали самі по собі, як і інші добрі люди; правда, другим класом, але до цього нам не звикати.

Бетті. Ти кажеш: м и?

Бернік (зробивши крок до Лони). Хто це ми?

Лона. Розуміється, я з хлопчиськом.

Усі дами. З хлопчиськом?

Гільмар. Як?!

Рерлун. Ну, скажу я вам!

Бетті. Що ти говориш, Лоно?

Лона. Розуміється, я кажу про Джона, у мене ж немає іншого хлопчиська, опріч Джона, або Йогана, як ви його тут кликали.

Бетті. Йоган!..

Фру Руммель (тихо до фру Люнге). Безпутний брат!

Бернік (повільно). Йоган з тобою?

Лона. Так, звичайно; хіба я поїхала б без нього? Але у вас у всіх такі смутні обличчя, сидите в темряві, шиєте щось біле… Чи не помер хтось із рідних?

Рерлун. Добродійко, перед вами гурток для врятування морально зіпсованих…

Лона (стиха). Що ви кажете? Ці симпатичні, скромні дами?…

Фру Руммель. Ну, це, скажу я вам!..

Лона. А, розумію, розумію!.. Чорт забирай, та це ж фру Руммель! А ось і фру Голт! Так, ми з вами з тих часів не помолодшали… Але послухайте, друзі мої, нехай морально зіпсовані тепер трошки почекають, вони не стануть від цього гіршими. В таку радісну годину…

Рерлун. Година повернення не завжди година радощів.

Лона. О-о? Ви так тлумачите Біблію, пане пастор?

Рерлун. Я не пастор.

Лона. Ну, то, певно, будете ним. Але — фе-фе-фе! — якою гниллю тхне від цієї «моральної» білизни! Ніби від савана. Я, бачите, звикла до свіжого повітря прерій.

Бернік (витираючи лоб). Так, справді, тут щось душно.

Лона. Почекай, почекай; ось зараз виберемось із склепу. (Розсуваючи завіси.) Нехай мій хлопчисько покажеться при повному освітленні. Ось покажу я вам молодця — перший сорт!

Гільмар. Ух!

Лона (розчиняє двері й вікна). Дайте йому тільки спершу почиститися в готелі. На пароплаві замурзався, як свиня.

Гільмар. Ух! Ух!

Лона. «Ух!» Та це ж… (Звертаючись до інших і вказуючи пальцем на Гільмара.) Він усе ще тут швендяє та ухає?

Гільмар. Я не швендяю, я лікуюсь…

Рерлун. Гм, добродійко, я не думаю…

Лона (побачивши Улафа). Це твій, Бетті? Дай-но лапу, хлопче! Чи ти боїшся своєї старої, бридкої тітки?

Рерлун (беручи книгу під пахву). Я не думаю, добродійки, щоб у нас був сьогодні настрій продовжувати нашу роботу. Але ж завтра ми знову зберемось?

Лона (в той час, як сторонні дами підводяться і прощаються). Гаразд, зберемось. Буду обов'язково.

Рерлун. Ви?… Дозвольте запитати, добродійко, що ви збираєтесь робити в нашому гуртку?

Лона. Провітрити його, пане пастор!

Дія друга

Там же.

Бетті сидить сама біля робочого столу і шиє. Трохи згодом з правого боку входить Бернік, у капелюсі і рукавичках, з палицею в руці.

Бетті. Ти вже повернувся, Карстене?

Бернік. Так; до мене зайде один…

Бетті (зітхаючи). Так, мабуть, Йоган знов завітає.

Бернік…зайде один добродій, кажу я. (Поклавши капелюх.) Куди ж це всі дами сьогодні поділися?

Бетті. Фру Руммель з дочкою сьогодні зайняті.

Бернік. Присилали сказати?

Бетті. Так, у них сьогодні багато діла вдома.

Бернік. Зрозуміло. Інші, ясна річ, теж не прийдуть?

Бетті. Так, їм теж сьогодні нема коли.

Бернік. Я це міг би сказати зарані. Де Улаф?

Бетті. Я його відпустила пройтися з Діною.

Бернік. Гм… З Діною, з цією вітрогонкою… Не встиг Йоган приїхати, як вона вже й прилипла до нього!

Бетті. Але, друже мій, Діна ж нічогісінько не знає…

Бернік. Ну, то Йогану принаймні слід би бути настільки тактовним, щоб не приділяти їй особливої уваги. Я помітив, якими очима Вігелан на це дивився.

Бетті (впускаючи роботу на коліна). Карстене, ти можеш зрозуміти, навіщо вони повернулись?

Бернік. Гм… У нього, бач, там якась ферма, і справи, очевидно, не блискучі. Лона вчора дала зрозуміти, що їм доводиться їздити другим класом.

Бетті. На жаль, це, мабуть, так і є. Але як вона могла з ним приїхати? Вона?! Після тієї смертельної образи тобі…

Бернік. Ах, не думай про ці давні історії.

Бетті. Та хіба ж я можу зараз думати про щось інше? Адже він мені брат… Та й не про нього я турбуюсь… Але тобі скільки може бути неприємностей, Карстене. Я страшенно боюся, що…

Бернік. Чого ти боїшся?

Бетті. Хіба не можуть заарештувати його за ті гроші, які пропали у твоєї матусі?

Бернік. Пусте! Хто може довести, що гроші пропали?

Бетті. Ах, Боже мій, та про це ж, на жаль, усе місто знає, і ти сам казав…

Бернік. Я нічого не казав. І місто нічогісінько не знає, все це були тільки плітки.

Бетті. Який ти великодушний, Карстене!

Бернік. Кажу тобі, викинь з голови оці спогади! Ти сама не знаєш, як мені прикро від того, що ти все це розкопуєш. (Походжає туди й сюди і раптом жбурляє палицю.) І принесло ж їх саме тепер, коли мені необхідна цілковита прихильність суспільства і преси… Тепер полетять всілякі кореспонденції до газет сусідніх міст… Добре я прийму несподіваних родичів чи погано — все зуміють перетлумачити. Почнуть порпатися в старому мотлоху, як оце ти зараз. У такому суспільстві, як наше… (Жбурляє рукавички на стіл.) І ні з ким поговорити, ні на кого спертися!

Бетті. Ні на кого, Карстене?

Бернік. Та на кого ж?… І треба ж їм було сісти мені на шию саме тепер! Немає сумніву, вони влаштують який-небудь скандал — особливо вона. Чиста біда мати таких родичів!

Бетті. Я ж не винна, що…

Бернік. В чому ти не винна? Що ти їм рідня? Свята істина.

Бетті. І не кликала ж я їх додому…

Бернік. Ну, знову все спочатку! Я їх не кликала, та я їх не виписувала, не тягла сюди силоміць! Напам'ять уже знаю всю ієреміаду.

Бетті (плаче). Який ти… недобрий!

Бернік. Оце прекрасно! Заплач іще, щоб задати більше роботи довгим язикам. Облиш ці дурниці, Бетті! Іди на терасу. Сюди можуть прийти. Ще побачать господиню з червоними очима. От було б чудово, якби по місту пішов поголос, що… Чуєш? Хтось іде коридором.

У двері стукають.

Увійдіть!

Бетті виходить з роботою на терасу. Суднобудівник Еуне входить з правого боку.

Еуне. Моє вшанування, пане консул.

Бернік. Здрастуйте. Мабуть, догадалися, чому я послав за вами?

Еуне. Управитель казав учора, що пан консул ніби незадоволені тим, що…

Бернік. Я незадоволений усім станом справ на верфі, Еуне. Ремонт суден у вас не посувається. «Пальмі» вже давно слід би бути в дорозі. Вігелан щодня заходить і набридає мені. Важкий компаньйон!

Еуне. «Пальма» може вийти в море післязавтра.

Бернік. Нарешті! Ну, а те американське судно, яке стоїть тут цілих п'ять тижнів і…

Еуне. «Індіанка»? Я так зрозумів, що передусім треба зробити все можливе на вашому власному судні.

Бернік. Я не давав вам ніяких підстав для подібного припущення. Слід було зробити все можливе і на «Індіанці», а цього не зроблено.

Еуне. Днище все прогнило, пане консул; чим більше латаємо, тим гірше.

Бернік. Причина не в цьому. Управитель Крап відкрив мені всю правду. Ви не вмієте працювати з новими машинами, які я завів, або, вірніше, не хочете з ними працювати.

Еуне. Пане консул, мені вже за п'ятдесят. Я змалечку звик до старого способу праці.

Бернік. Він більше не підходить. Не подумайте, Еуне, що я турбуюсь про бариші; на щастя, я не маю в цьому потреби. Але в мене є обов'язок перед суспільством, в якому я живу, і перед фірмою, яку я очолюю. Якщо я не обстоюватиму прогрес, то його й не дочекатись тут.

Еуне. Я теж за прогрес, пане консул.

Бернік. Так, для вашого обмеженого кола, для робітничого класу. О, я знаю вашу агітацію. Ви виголошуєте промови, баламутите народ, а коли справа доходить до прогресу на практиці, — взяти хоча б нові машини, — ви тоді не хочете брати участі; ви боїтесь.

Еуне. Так, я й справді побоююсь, пане консул, мені страшно за багатьох з тих, кого ці машини позбавляють шматка хліба. Ви, пане консул, часто говорите про свій обов'язок перед суспільством; але, мені здається, суспільство теж має свої обов'язки. Як сміють наука і капітал пускати в дію нові винаходи, поки суспільство не виховало покоління, яке може ними користуватись?

Бернік. Ви надто багато читаєте і розумуєте, Еуне. Для вас це не підходить. Це вселяє в вас незадоволення своїм становищем.

Еуне. Не те, пане консул; але я не можу байдуже дивитись, як звільняють одного за одним тямущих робітників і позбавляють їх хліба через ці машини.

Бернік. Гм! Винайдення книгодрукування також позбавило хліба силу-силенну писців.

Еуне. Чи ви б так само розцінювали цей винахід, пане консул, якби ви самі були тоді писцем?

Бернік. Я вас покликав не для диспуту. Я послав за вами, щоб сказати вам: «Індіанка» має бути готова до виходу в море післязавтра.

Еуне. Але, пане консул…

Бернік. Післязавтра, чуєте! Одночасно з нашим власним судном і ні годиною пізніше. Я маю серйозні підстави поспішати. Ви читали сьогодні газету? Ну, то знаєте, що американці знов бешкетували. Цей розбещений набрід скоро все місто поставить догори ногами; жодна ніч не минає без бійки в трактирі або на вулиці, — про інші неподобства я вже й не згадую.

Еуне. Люди погані, це правда.

Бернік. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Ці газетні писаки досить прозоро натякають, що ми зайняті головним чином власним судном. Я поставив собі за мету впливати на співгромадян силою свого прикладу, і що ж? — я повинен терпіти подібні вихватки?… Ні, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати моє добре ім'я.

Еуне. Ну, репутація пана консула така міцна, що витримає і це, і значно більше.

Бернік. Не тепер! Саме тепер мені потрібна цілковита пошана, цілковите співчуття усіх співгромадян. Я затіяв велике діло, як ви, мабуть, чули, і якщо підступним людям пощастить хоч трішечки похитнути безумовне довір'я до мене суспільства, — це може завдати мені чимало клопоту. Через це я за всяку ціну хочу заткнути рота усім отим злісним газетним писакам і тому призначив вихід судна на післязавтра.

Еуне. Чом би й не на сьогодні ввечері?

Бернік. По-вашому, я вимагаю неможливого?

Еуне. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо…

Бернік. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил…

Еуне. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?

Бернік. Ні, про це я не думаю.

Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.

Бернік. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню… вас.

Еуне (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.

Бернік. Не дуже на це розраховуйте.

Еуне. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам…

Бернік. Хто ж мене змушує?…

Еуне. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.

Бернік. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.

Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом…

Бернік. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?

Еуне. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім'я… теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.

Бернік. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок… Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.

Еуне. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.

Бернік. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім'єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім'я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.

Еуне. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.

Бернік. Гм… Поштивий мій Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.

Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.

Бернік. Як це?

Еуне. Ї в простої людини є свої завдання в житті.

Бернік. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаєте, що можете обіцяти?…

Еуне. «Індіанка» буде готова післязавтра. (Уклоняється і виходить вправо.)

Бернік. Ага, вдалося все ж зламати його впертість! Я вважаю це доброю прикметою.

Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.

Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті… Здрастуй, Берніку!

Бетті. Здрастуй!

Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?

Бетті. Що відомо?

Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!

Бернік. Що це значить?

Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.

Бетті теж переходить у кімнату.

Бетті. Не може бути, Гільмаре…

Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.

Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?

Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає… Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.

Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його…

Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але…

Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?

Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.

Бернік. Багатія?

Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».

Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку…

Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене…

Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!

Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!

Гільмар. Нічого особливого. Як бачите — не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям… навіть не оскальпований… Ух, ось вони!

Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!

Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?…

Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання — щоб ти була з ними якомога люб'язніша.

Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?

Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб якось не вразити їх.

Бетті. О, який ти великодушний, Карстене!

Бернік. Ну-ну, облишмо це!

Бетті. Ні, дай подякувати тобі і пробач мені, що я так погарячилася… Ти мав повне право…

Бернік. Годі, годі, кажу!

Гільмар. Ух!

Йоган Теннесен з Діною і слідом за ними Лона з Улафом входять у садок.

Лона. Добридень, добридень, любі мої!

Йоган. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.

Бернік. Так, так, багато змін, еге ж?

Лона. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.

Бернік. А, і там?

Лона. «Дар Карстена Берніка» — красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.

Йоган. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем…

Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.

Бернік. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.

Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня…

Гільмар. Ух!

Лона. Ти на це ухаєш?

Гільмар. Ні, я сказав: гм!..

Лона. Ну, та Бог з тобою, бідолахо. А ви, здається, зовсім самі сьогодні?

Бетті. Так, сьогодні ми самі.

Лона. Ми зустріли на площі декого з «високоморальних», вони, видко, страшенно кудись поспішали. Але ж нам ще не пощастило як слід поговорити. Вчора тут були ці три прокладачі нових шляхів, та ще цей пастор.

Гільмар. Ад'юнкт.

Лона. Я його зву пастором… Ну, що ви скажете про мою працю останніх п'ятнадцяти років? Хіба ж не молодець з нього вийшов? Хто б узнав у ньому тепер того навіженого, що втік з батьківщини?

Гільмар. Гм!

Йоган. Ну, Лоно, не вихваляйся надміру.

Лона. Коли ж є чим похвалитись! Та що там! Більше ж я нічого, нічогісінько корисного не зробила. Ну, та тільки завдяки цьому я вже маю право почувати себе не зайвою на світі. Так, Йогане, коли згадаєш, як ми там з тобою починали з чотирма порожніми лапами…

Гільмар. Руками!

Лона. Я кажу — лапами; не дуже чистенькі вони тоді були…

Гільмар. Ух!

Лона. До того ж — порожні.

Гільмар. Порожні? Одначе, скажу я!..

Лона. Що скажеш?

Гільмар. Скажу — ух! (Виходить на терасу.)

Лона. Що це з ним?

Бернік. Не звертай на нього уваги; він останнім часом став такий нервовий. Але, може, ти хочеш оглянути наш садок? Ти ще не була там, а в мене саме вільна година.

Лона. Охоче! Повір мені, в думці я часто переносилася сюди, до вас у садок.

Бетті. Там теж сталися великі зміни — ось зараз побачиш.

Бернік, Бетті й Лона виходять у сад, де й гуляють під час дальших сцен.

Улаф (на дверях тераси). Дядечку Гільмаре! Знаєш, що спитав у мене дядько Йоган? Чи не хочу я поїхати з ним в Америку!

Гільмар. Та куди тобі, дурнику! Ти ж завжди за материну спідницю тримаєшся…

Улаф. А більше не хочу. Побачиш, коли я виросту великий…

Гільмар. Дурниці! У тебе нема серйозної потреби в чомусь такому — в гарті…

Ідуть обоє в глиб саду.

Йоган (Діні, яка спинилась у дверях праворуч, щоб скинути капелюшок і струснути порох з плаття). Як ви розчервонілися від прогулянки.

Діна. Так, це була чарівна прогулянка. Такої чарівної прогулянки ще ніколи в мене не було.

Йоган. Хіба вам не часто доводиться гуляти вранці?

Діна. Доводиться, та тільки все з Улафом.

Йоган. Зрозуміло. Але вас тепер, мабуть, теж більше тягне в садок, ніж лишатись тут.

Діна. Ні, я краще тут лишуся.

Йоган. І я теж. Значить, домовилися — щоранку гулятимем разом.

Діна. Ні, пане Теннесен, не треба цього.

Йоган. Чому? Ви ж обіцяли…

Діна. Так, але добре обміркувавши… Вам не слід зі мною гуляти.

Йоган. Чом же?

Діна. Ви приїжджий, і вам це незрозуміло, але я скажу вам…

Йоган. Що?

Діна. Ні, я краще не скажу вам…

Йоган. Навпаки. Мені ви можете все сказати.

Діна. Ну, я скажу вам: я не така, як інші молоді дівчата. В мені… зі мною… не все гаразд. От вам і не слід…

Йоган. Нічого не розумію. Ви ж не зробили нічого лихого?

Діна. Не я, а… Ні, я нічого більше не казатиму про це. Ви й так дізнаєтесь від інших.

Йоган. Гм!

Діна. А мені самій хотілося б спитати вас про щось інше.

Йоган. Про що ж?

Діна. Кажуть, в Америці не важко пробити собі дорогу.

Йоган. Ну, це не завжди легка справа. Спочатку часто буває скрутно і треба багато працювати.

Д і н а. Та я б з радістю!

Йоган. Ви?

Діна. Я можу працювати, я дужа, здорова, і тітонька Марта багато зі мною займалася.

Йоган. Так в чому ж справа? Їдьмо з нами.

Діна. Ну, це ви так, жартуєте, ви й Улафу пропонували. І ще ось що мені хотілося б знати: чи там люди дуже… чи вони дуже моральні?

Йоган. Моральні?

Діна. Так, я хочу сказати, чи такі вони всі… пристойні й чеснотливі, як тут?

Йоган. Ну, у всякому разі, вони не такі вже погані, як тут вважають. І вам нема чого боятись.

Діна. Ви мене не зрозуміли. Мені б якраз хотілося, щоб вони були не такими вже пристойними й високоморальними!

Йоган. Не були такими? Якими ж їм бути, по-вашому?

Діна. Мені б хотілося, щоб вони були природними.

Йоган. Мабуть, вони якраз такі.

Діна. Тоді добре б мені туди попасти.

Йоган. Чудово! От і їдьмо з нами!

Діна. Ні, з вами я б не поїхала. Мені треба самій. О, там я пробилася б; я б стала такою людиною як слід!

Бернік (у саду коло тераси). Зажди, зажди, Бетті! Я тобі принесу. Так легко застудитись! (Входить у залу і шукає шаль дружини.)

Бетті (з саду). Ходи й ти з нами, Йогане! Ми збираємось у грот!

Бернік. Ні, хай Йоган тут побуде. Ось, Діно, візьми цю шаль і йди з ними… Йоган зостанеться зі мною, люба Бетті. Треба ж мені почути про його тамтешнє життя.

Бетті (з саду). Ну гаразд, але потім приходьте до нас; ти ж знаєш, де нас шукати.

Бетті, Лона і Діна проходять через сад наліво.

Бернік (якусь мить дивиться їм услід, потім причиняє другі двері з лівого боку, підходить до Погана і міцно тисне йому обидві руки). Тепер ми самі, Йогане! Дозволь же подякувати тобі.

Йоган. Може, не варто.

Бернік. Дім, своє сімейне вогнище і щастя, становище в суспільстві — усім я завдячую тобі.

Йоган. Я дуже радий, дорогий Карстене, що з цієї безглуздої історії вийшло хоч що-небудь путнє.

Бернік (знову потискуючи йому руку). Спасибі, спасибі! З десятка тисяч жодний не зробив би того, що ти тоді для мене зробив.

Йоган. Чи варто про це говорити! Ми були обоє молоді й легко дивились на життя. Треба ж було кому-небудь узяти вину на себе…

Бернік. Але кому ж найперше, як не самому винуватцеві?

Йоган. Цить! На той час найлегше це було зробити невинному. Я був зовсім вільний, сирота, контора набридла мені до смерті, і я був радий-радісінький відкараскатись від неї. А в тебе ж була стара мати, до того ж ти допіру потай заручився з Бетті, а вона страшенно тебе любила. Що було б з нею, якби вона дізналася?…

Бернік. Так, так, але ж…

Йоган. І, нарешті, хіба не заради Бетті ти вирішив тоді покінчити цю інтрижку з мадам Дорф? Саме щоб зовсім порвати з нею, ти й прийшов туди того вечора.

Бернік. Так, того злощасного вечора, коли цей п'яниця повернувся додому… Так, Йогане, я пішов тоді заради Бетті, але все-таки… І от ти великодушно звернув на себе усі підозріння і поїхав…

Йоган. Не треба докорів сумління, дорогий Карстене. Ми ж тоді разом так вирішили. Треба було рятувати тебе, а ти був моїм другом. Я страшенно пишався твоєю дружбою. Ще б пак! Я животів тут, — дрібний провінціальний обиватель, а ти повернувся з-за кордону таким поважним, модним кавалером, — пожив і в Лондоні, і в Парижі. І ти зробив мені честь — дозволив бути твоїм приятелем, хоч я був молодший за тебе на чотири роки. Звичайно, ти тоді залицявся до Бетті, — тепер я це розумію, але тоді я страшенно пишався твоєю дружбою. І хто б не пишався? Хто з радістю не пожертвував би собою заради тебе? Тим більше що нічим особливо лихим це не загрожувало. Побалакали б у місті з місяць, та й забули б. А передо мною розкривалась можливість вирватися на волю, побачити білий світ.

Бернік. Гм… Одверто кажучи, дорогий Йогане, тут усі ще не зовсім забули про цю історію.

Йоган. Не забули? Ну і нехай. Мені від цього не буде ні тепло, ні холодно, коли я знов засяду в себе на фермі.

Бернік. То ти, значить, збираєшся знов їхати?

Йоган. Звичайно.

Бернік. Сподіваюсь, однак, не так скоро?

Йоган. Ні, якомога швидше. Я ж тільки заради Лони сюди приїхав.

Бернік. Еге? Як це так?

Йоган. Та бачиш, Лона тепер не така вже молода і останнім часом дуже нудьгує за батьківщиною. Хоч ні за що в цьому не призналася б. (Усміхаючись.) Як же можна було залишити без догляду мене, вітрогона, який уже в дев'ятнадцять років устиг так відзначитись…

Бернік. Ну, і…

Йоган. Так, Карстене, як мені не соромно, доводиться признатись тобі…

Бернік. Сподіваюсь, ти не поділився з нею цією історією?

Йоган. Те ж то й воно, що поділився. Знаю, що недобре зробив, та так уже вийшло. Ти й уявити собі не можеш, чим для мене була Лона. Ти її завжди не терпів, але для мене вона була просто рідною матір'ю. В перші роки, коли нам було скрутно, — як вона працювала! І потім, коли я довго хворів, нічого не міг заробляти і неспроможний був перешкодити їй, — вона пішла співати по кофейнях, виголошувала прилюдні промови, за які з неї кепкували, навіть написала якусь книгу, над якою потім сама і плакала і сміялась, — і все це, щоб виходити мене! Чи ж міг я після всього цього байдуже дивитись, як вона, що себе не шкодувала заради мене, всю цю зиму нудилася світом? Я не міг, Карстене. Ну й сказав їй: «їдь, Лоно, не бійся за мене, я не такий легковажний, як ти гадаєш». І от тоді вона про все й дізналася.

Бернік. Що ж вона?

Йоган. Вона справедливо розсудила, що, оскільки я насправді не почуваю за собою вини, то чом би й мені не чкурнути сюди погостювати? Але ти не турбуйся, Лона не проговориться, та й я іншим разом триматиму язик за зубами.

Бернік. Так, так, сподіваюсь.

Йоган. Ось моя рука! І не будемо більше говорити про цю давню історію. На щастя, крім цієї дурниці, за нами, сподіваюся, інших не числиться. Тепер я хочу якнайліпше скористатися з тих небагатьох днів, які я ще тут пробуду. Ти не можеш собі уявити, яку чудову прогулянку ми зробили сьогодні вранці. Хто б міг подумати, що з того дівчиська, яке бігало отут у театрі, виходило на сцену у вигляді різних амурчиків… Але що сталося з її батьками?

Бернік. Та я, друже мій, нічого більше не знаю, крім того, що писав тобі незабаром після твого від'їзду. Сподіваюсь, ти одержав обидва мої листи?

Йоган. Як же, як же, обидва. Цей п'яниця покинув її?

Бернік. Так, і потім у п'яному вигляді сам убився на смерть.

Йоган. Вона потім теж недовго прожила? Але ти, звичайно, нишком робив для неї, що міг?

Бернік. Вона була горда, нікому ні про що ні словом не прохопилась і допомоги ніякої не хотіла приймати.

Йоган. Але ти, у всякому разі, правильно зробив, що взяв до себе Діну.

Бернік. Так, звісно. А втім, власне кажучи, це влаштувала Марта.

Йоган. Ах, Марта? Так, Марта… А де вона сьогодні?

Бернік. Вона?… Якщо вона не зайнята школою, то в неї, напевне, її хворі.

Йоган. Значить, це Марта подбала про дівчину?

Бернік. Так. У Марти завжди був нахил до педагогіки. Через це вона і вступила учителькою в міську школу. Вчинила величезну дурницю.

Йоган. Так, вчора вона виглядала дуже змученою. Я теж боюся, що в неї не досить міцне здоров'я для цього.

Бернік. Ну, щодо її здоров'я можна б не дуже турбуватись. Але для мене це надзвичайно неприємно. Виходить, ніби я, її брат, не бажаю утримувати сестру.

Йоган. Утримувати? Я гадав, що в неї є власні гроші.

Бернік. Ані копійки. Ти, мабуть, пам'ятаєш, як матері тоді було сутужно? Після того, як ти поїхав, вона ще деякий час вела свої справи з моєю допомогою, та для мене це, звичайно, не могло бути вигідним. Тоді я вступив компаньйоном до фірми, але й так діло не пішло. Тому я змушений був усе підприємство взяти на себе, і коли ми провели розрахунок, виявилось, що матусі майже нічого не припадає. Матуся невдовзі після того померла… Ну, і Марта, звичайно, теж залишилась ні при чому.

Йоган. Бідна Марта!

Бернік. Бідна? Це чому ж? Невже ти гадаєш, що я допускаю, щоб вона в чомусь терпіла нестаток? Ні, я смію вважати себе хорошим братом. Вона, розуміється, живе в нас, їсть з нами за одним столом, а заробітку їй цілком вистачає, щоб одягтися як слід. Вона жінка самотня, — чого ж їй ще треба?

Йоган. Гм! У нас в Америці не так міркують.

Бернік. Ще б пак! В Америці, наскрізь просякнутій агітацією. Але в наше маленьке містечко зараза, дякувати Богу, поки ще не пробралася; тут жінки задовольняються скромним становищем. Втім, Марта сама винна. Вона давним-давно могла б влаштуватися пристойно, якби схотіла.

Йоган. Тобто могла б вийти заміж?

Бернік. І навіть зробити прекрасну партію. їй траплялося кілька таких, як це не дивно: дівчина без ніяких коштів, не молоденька і при тому нічим не видатна…

Йоган. Нічим не видатна?

Бернік. Ну, я ж її не звинувачую в цьому. Я взагалі і не бажав би бачити її іншою. Ти сам розумієш, у такому великому домі, як наш, своя людина завжди придасться.

Йоган. Так, але як це все для неї самої?…

Бернік. Для неї як? Що ж, у неї є про кого і про що піклуватись. Тут і я, і Бетті, і Улаф. Не можна ж усе тільки про себе думати — особливо жінкам. Кожен з нас є членом суспільства, більшого або меншого за обсягом, яке він повинен підтримувати і якому повинен служити. Так принаймні я роблю.

Управитель Крап входить з правого боку.

Ось тобі зразу доказ. Ти гадаєш, я зайнятий тепер особистими справами? Аж ніяк. (Звертаючись до Крапа.) Ну?

Крап (вказуючи на купу паперів, стиха). Усі купчі готові.

Бернік. Чудово! Прекрасно! Ну, тепер тобі доведеться мені пробачити, зятю. (Напівголосно і багатозначно.) Ще раз спасибі, Йогане, і будь певен, що де й чим тільки я можу служити тобі… Ну, та ти мене розумієш!.. Ходімте, пане Крап.

Бернік і Крап ідуть до кабінету.

Йоган (деякий час дивиться йому вслід). Гм!.. (Хоче спуститися в сад, але спиняється, побачивши Марту, яка входить з правого боку, з корзиною в руках.) Ось і ти, Марто!

Марта. Ах, це ти, Йогане?

Йоган. А ти вже в похід так рано?

Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть інші. (Хоче йти наліво.)

Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята і поспішаєш?

Марта. Я?

Йоган. І вчора ти ніби уникала мене, — мені не пощастило і двох слів з тобою сказати, — і сьогодні…

Марта. Так, але…

Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучні… росли разом, грались…

Марта. Ах, Йогане, з тих часів багато води спливло…

Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять років, не більше, не менше. По-твоєму, я так дуже змінився?

Марта. Ти? О, так, і ти теж, хоча…

Йоган. Що?

Марта. Ні, так, нічого.

Йоган. Ти, здається, не дуже зраділа, що я приїхав?

Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.

Йоган. Чекала? Щоб я приїхав?

Марта. Так.

Йоган. Навіщо ж мені, по-твоєму, треба було приїхати?

Марта. Щоб спокутувати свою провину.

Йоган. Мені?

Марта. Хіба ти забув, що через тебе в ганьбі й злиднях померла жінка? Забув, що з твоєї провини були отруєні кращі роки життя дівчини-підлітка?

Йоган. І це мені доводиться чути від тебе, Марто! Невже ж твій брат ніколи…

Марта. Що?

Йоган. Невже він ніколи… Так, так, я хотів сказати, невже в нього ніколи не знайшлося жодного слова на моє виправдання?

Марта. Ах, Йогане, ти ж знаєш суворі правила Карстена.

Йоган. Гм… звичайно, звичайно, я знаю суворі правила мого давнього друга Карстена. Але тут… Ну гаразд. Я тільки-но говорив з ним. Він, здається, помітно змінився.

Mарта. Що це ти! Карстен завжди був чудовою людиною.

Йоган. Я не про те… Ну гаразд, облишмо це… Гм… Тепер я розумію, як ти на мене дивилась. Ти чекала повернення блудного сина.

Марта. Слухай, Йогане, я скажу, як я на тебе дивилась. (Вказуючи рукою в садок.) Бачиш, з ким грає Улаф? Це Діна. Пам'ятаєш той безладний лист, який ти написав мені перед від'їздом? Ти просив мене вірити в тебе. І я вірила, Йогане. Все те погане, про що тут потім ходили чутки, я приписувала помилці, легковажності, а не лихій волі…

Йоган. Як це розуміти?

Mарта. О, ти, напевне, розумієш мене. І ні слова більше про це. Поїхати звідси тобі треба було неодмінно, щоб почати нове життя. А я, твоя подруга з дитячих літ, замінила тебе тут. Я прийняла на себе обов'язки, про які ти забув або яких не міг виконати. Я кажу тобі це, щоб ти хоч у цьому не дорікав собі. Для ображеної дівчинки я стала матір'ю, виховала її, як зуміла…

Йоган. І занапастила заради цього все своє життя!

Mарта. Ні, не занапастила. Але ти повернувся пізно, Йогане.

Йоган. Марто… якби я міг тобі відкрити… Ну, дозволь мені принаймні подякувати тобі за твою вірну дружбу.

Mарта (сумно усміхаючись). Гм… Значить, ми з тобою тепер про все поговорили, Йогане. Цить… хтось іде. Прощавай, я не можу зараз… (Виходить наліво.)

Із саду входить Лона і слідом за нею Бетті.

Бетті (ще з саду). Ради Бога, Лоно, як же можна!

Лона. Одчепись, мені треба поговорити з ним.

Бетті. Це ж буде страшенний скандал!.. А, ти ще тут, Йогане!

Лона. Ну, хлопче, гайда! Годі тобі киснути тут у кімнаті. Мерщій у садок, побалакай там з Діною.

Йоган. Я саме й збирався.

Бетті. Але…

Лона. Слухай, Джоне, ти добре придивився до Діни?

Йоган. Думаю, що придивився.

Лона. Тобі й слід дивитись пильно, хлопчику. Це таки дещо для тебе.

Бетті. Лоно!..

Йоган. Для мене?

Лона. Авжеж, я хочу сказати, — щоб подивитись. Ну іди ж.

Йоган. Іду, іду, з приємністю. (Виходить до саду.)

Бетті. Лоно, я просто остовпіла. Не може бути, щоб ти це серйозно.

Лона. Слово честі. Та хіба ж це не свіжа, здорова й правдива натура? Саме дружина для Джона. Ось така йому й потрібна там. Це не те, що якась літня зведена сестра.

Бетті. Але Діна! Діна Дорф. Подумай же!

Лона. Я передусім думаю про щастя хлопчини, і якраз тут моє втручання потрібне; сам він у цьому не майстер. Ніколи не задивлявся ні на дівчат, ні на жінок.

Бетті. Він? Йоган? Ну, мені здається, проте, що були сумні докази…

Лона. А, к бісу цю дурну історію! Де Бернік? Мені треба поговорити з ним.

Бетті. Ні, ні, Лоно!

Лона. Неодмінно! Якщо вона подобається йому, а він їй… чим вони не пара? Бернік розумний, він зуміє як-небудь все уладнати.

Бетті. Ти гадаєш, що отакі американські вільності потерплять у нас…

Лона. Нісенітниці, Бетті!

Бетті. Що людина з такими суворими правилами моралі, як Карстен…

Лона. Невже ж таки справді такими суворими?

Бетті. Що таке? Ти насмілюєшся…

Лона. Я насмілююсь сказати, що Бернік щодо цих самих правил навряд чи дуже відрізняється від інших чоловіків.

Бетті. Я бачу, в тобі все ще кипить стара зненависть до нього! Але навіщо ж ти повернулася сюди, коли й досі не могла забути, що… І я не розумію, як у тебе вистачило сміливості показатись йому на очі після тієї ганебної образи, якої ти завдала йому тоді.

Лона. Правда твоя, Бетті, я тоді недобре вчинила, я забулась.

Бетті. І як великодушно він тобі пробачив, він, ні в чому не повинний. Справді, не з його ж вини ти плекала якісь сподівання… Але відтоді ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моєму щастю. І тепер ти приїхала, щоб усе на мене звалилося… щоб показати всьому місту, яку рідню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, і ти тільки цього й добиваєшся. Як це підло з твого боку! (В сльозах виходить наліво.)

Лона (дивлячись їй услід). Бідолашна Бетті!

Бернік виходить з кабінету.

Бернік (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешліть чотириста крон в їдальні для бідних. (Обернувшись.) Лоно! (Підходить до неї.) Ти сама? А Бетті не прийде?

Лона. Ні. Покликати її?

Бернік. Ні, ні, ні, не треба! Ти не повіриш, Лоно, з яким палким нетерпінням я прагнув поговорити з тобою одверто… вимолити в тебе прощення.

Лона. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.

Бернік. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоїх очах, коли ти дізналася про історію з матір'ю Діни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.

Лона. А навіщо я, по-твоєму, сюди повернулася?

Бернік. Які б не були твої наміри, благаю тебе, не починай нічого, дай мені спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумію, Лоно… або, у всякому разі, зможу вибачитися…

Лона. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своїх листах і, можливо, був щирий… до певної міри, поки умови твого життя були ширші, вільніші, а це й тобі самому додавало сміливості дивитись на життя ширше й вільніше. Мабуть, у мене ти знаходив більше характеру, більше волі й самостійності, ніж у тутешніх обивателів. Крім того, наші взаємини зберігалися в цілковитій таємниці, про них знали тільки ти і я, і ніхто не міг тебе висміяти за твій поганий смак.

Бернік. Лоно, як можна так думати!

Лона. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмшіки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…

Бернік. Ти справді переступала тоді межі.

Лона. Більше на зло усім цим міським ханжам у спідницях і штанях. А коли ти потім зустрівся з чарівною актрисою…

Бернік. Все це було фатовство і більш нічого. Присягаюсь тобі, у всіх тих плітках не було й десятої частини правди.

Лона. Хай так… Але потім повернулась Бетті, юна красуня, що полонила всі серця, і до того ж — спадкоємниця тітки, про мене ж стало відомо, що я від тітки нічого не одержу…

Бернік. Ось ми і дійшли до суті, Лоно. Тепер я виповім тобі все, не криючись. Я зовсім не закохувався в Бетті, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Мені просто потрібні були гроші… до зарізу, і я змушений був закріпити їх за собою.

Лона. І ти це кажеш мені просто в вічі?

Бернік. Так. Вислухай мене, Лоно…

Лона. А мені ти писав, що палаєш нездоланною любов'ю до Бетті, звертався до моєї великодушності, благав мене, заради Бетті, мовчати про все, що було між нами!..

Бернік. Кажу тобі, я був змушений.

Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тоді так забулась!

Бернік. Дай мені пояснити тобі як слід, спокійно моє тодішнє становище. Матуся, як тобі відомо, сама очолювала тоді фірму, але вона була людиною зовсім не діловою. Мене терміново викликали з Парижа додому; часи були важкі… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фірми. Але що я застав? Я застав, — і це доводилось тримати в найсуворішій таємниці, — я застав фірму майже напередодні краху. Так, наша стара солідна фірма, що пережила вже три покоління, була напередодні краху. Що ж лишалось робити мені, синові, єдиному синові, як не шукати джерела нових коштів для врятування фірми?

Лона. Отже, ти врятував фірму «Бернік», пожертвувавши жінкою?…

Бернік. Ти добре знаєш, що Бетті мене кохала.

Лона. А я?

Бернік. Повір, Лоно, ти ніколи не була б зі мною щаслива.

Лона. Так ти пожертвував мною, піклуючись про моє щастя?

Бернік. Невже ти гадаєш, що я керувався тоді корисливими намірами! Якби я був зовсім самотній, зовсім вільний, я б міг сміливо на все махнути рукою і почати діло наново. Але ти не уявляєш, як нерозривно ділова людина — під тягарем величезної відповідальності — зростається з тим ділом, яке вона одержує у спадок. Чи знаєш ти, що від неї, від цієї людини, залежить добробут сотень, навіть тисяч сімей? Чи розумієш ти, що якби фірма «Бернік» збанкрутіла, це мало б надзвичайно сумні наслідки для цілого суспільства, близького і рідного нам?

Лона. Усі ці п'ятнадцять років ти брешеш теж заради суспільства?

Бернік. Брешу?

Лона. Чи відомо Бетті, що передувало вашому шлюбу і що його викликало?

Бернік. Невже я став би без будь-якої користі завдавати їй прикрості такими признаннями?

Лона. Ти кажеш: без будь-якої користі. Так, так, ти ж ділова людина, чи ж тобі не знати, де і в чому користь!.. Але слухай, Карстене. Тепер моя черга виповісти все як слід і спокійно. Скажи мені, ти тепер цілком щасливий?

Бернік. Тобто в сімейному житті?

Лона. Звичайно.

Бернік. Цілком, Лоно. Ти недарма принесла мені таку жертву. Смію сказати, моє щастя зростало з кожним роком. Бетті добра і поступлива. Як вона за ці п'ятнадцять років навчилася пристосовуватись до особливостей мого характеру…

Лона. Гм!

Бернік. Раніш у неї були трохи перебільшені уявлення про любов; вона не могла змиритися з думкою, що палка любов повинна потроху перейти в тиху дружбу…

Лона. А тепер вона примирилася?

Бернік. Цілком. Ти ж розумієш — повсякденне спілкування зі мною не могло не справити на неї певного стримуючого впливу. Людям доводиться вчитись одне в одного, обмежувати свої особисті вимоги, щоб тим повніше задовольняти вимоги того суспільства, до якого вони належать. Поступово цю істину засвоїла і Бетті, і тепер наша сім'я служить прикладом для наших співгромадян.

Лона. Але цим співгромадянам нічого не відомо про твою брехню?

Бернік. Брехню?

Лона. Так, брехню, яка триває ось уже п'ятнадцять років.

Бернік. Ти це звеш…

Лона. Я це зву брехнею, потрійною брехнею. Ти обдурив мене, потім Бетті, і нарешті Йогана.

Бернік. Бетті ніколи не вимагала, щоб я виповівся.

Лона. Тому що нічого не знала.

Бернік. Іти не станеш вимагати… Заради Бетті не станеш!

Лона. Ні, я зумію знести глузування, у мене хребет міцний.

Бернік. Йоган теж не вимагатиме. Він дав мені слово.

Лона. Але ти сам, Карстене? Хіба в тебе самого немає потреби покінчити з усім цим обманом?

Бернік. Щоб я добровільно пожертвував своїм сімейним щастям і становищем у суспільстві?…

Лона. Та які ж у тебе права на це все?

Бернік. Протягом п'ятнадцяти років я щодня, крок за кроком, здобував ці права своєю працею і своєю діяльністю на користь суспільства.

Лона. Так, ти чимало потрудився на користь собі й іншим. Ти найбагатша і найвпливовіша людина в місті.

Усім мимоволі доводиться схилятись перед тобою, — ти ж взірець усіх чеснот, незаплямований, бездоганний. Твоя сім'я — взірець для всіх сімей, твоя діяльність… теж для всіх взірець. Але вся ця пишна споруда, і ти разом з нею, стоїте на хисткому ґрунті. Одна мить, одне слово — і ти з усією своєю пишнотою полетиш шкереберть, коли не врятуєшся своєчасно.

Бернік. Лоно, з якою метою ти сюди приїхала?

Лона. Я хочу допомогти тобі зміцнити під собою ґрунт, Карстене.

Бернік. Помста! Ти хочеш помститися! Я це передбачав! Але тобі не вдасться! Тільки одна людина могла б вимовити вирішальне слово, та вона мовчатиме.

Лона. Йоган?

Бернік. Так, Йоган. Якщо хтось інший почне мене звинувачувати, я все заперечуватиму. Я боротимусь не на життя, а на смерть з тим, хто захоче мене занапастити, Повторюю, тобі ніколи це не вдасться. Той, хто міг би мене занапастити, мовчить і… скоро поїде звідси!

Руммель і Вігелан входять з правого боку.

Руммель. Здрастуй, здрастуй, друже! Просимо до нас у комерційне зібрання. У нас, бачиш, сьогодні дебати з приводу залізниці.

Бернік. Зараз ніяк не можу.

Вігелан. На бога, пане консул…

Руммель. Ти повинен, Берніку. Проти нас ціла партія. Редактор Гаммер та інші, які обстоюють приморську лінію, заявляють тепер, що новий проект прикриває приватні інтереси.

Бернік. Ну то роз'ясніть їм…

Вігелан. Наші роз'яснення ні до чого, пане консул!

Руммель. Ні, ні, тобі треба самому появитись. Кого-кого, а тебе ніхто не посміє запідозрити ні в чому такому.

Лона. Слід гадати.

Бернік. Кажу вам, не можу. Я не зовсім здоровий… У всякому разі, дайте мені хоч отямитись…

Ад'юнкт Рерлун входить з правого боку.

Рерлун. Вибачте, пане консул, я страшенно схвильований…

Бернік. Що з вами?

Рерлун. Я мушу поставити вам одне запитання, пане консул. Чи це з вашого дозволу молода дівчина, що знайшла притулок у вашому домі, появляється прилюдно в товаристві чоловіка, який…

Лона. Якого це чоловіка, пане пастор?

Рерлун. Чоловіка, від якого їй слід би триматися далі, ніж від будь-кого іншого!

Лона. Ого!

Рерлун. Чи це з вашого дозволу, пане консул?

Бернік (відшукуючи капелюх і рукавички). Нічого я не знаю. Пробачте, я страшенно поспішаю на засідання.

Гільмар Теннесен входить із саду і прямує до других дверей з лівого боку.

Гільмар. Бетті! Бетті! Слухай!

Бетті (появляється на дверях). Що таке?

Гільмар. Треба тобі піти до саду і покласти край залицянню певного добродія до цієї Діни Дорф. У мене просто нерви не витримали. Тільки послухати, що він говорить!

Лона. Он як! Що ж таке говорить певний добродій?

Гільмар. Наполягає, щоб Діла їхала з ним в Америку — не більше, не менше. Ух!

Рерлун. Чи можлива це річ?

Бетті (до Гільмара). Що ти кажеш?

Лона. От було б чудово!

Бернік (звертаючись до Гільмара). Не може бути. Це тобі причулося.

Гільмар. То спитай його самого. Он вони… ідуть у парі. Тільки мене не вплутуй.

Бернік (звертаючись до Руммеля й Вігелана). Я зараз, слідом за вами…

Руммель і Вігелан виходять направо. Иоган і Діна входять із саду.

Йоган. Ура, Лоно! Вона їде з нами!

Бетті. Йогане! Яка легковажність!

Рерлун. Чи ж це можливо? Такий колосальний скандал! Як зуміли ви звабити її?…

Йоган. Ну-ну, любий мій! Що це ви говорите?

Рерлун. Відповідайте мені, Діно. Це ви самі?… Це ваше власне, вільне рішення?

Діна. Мені треба виїхати звідси.

Рерлун. Але з ним?… З ним?…

Діна. Вкажіть мені когось іншого, у кого вистачило б мужності взяти мене з собою.

Рерлун. Ну то знайте ж, хто він такий!

Йоган. Замовкніть!

Бернік. Ні слова більше!

Рерлун. Погано б я служив тоді тому суспільству, на сторожі моральних підвалин якого мене поставлено. І вчинок мій не мав би виправдання по відношенню до цієї молодої дівчини, у вихованні якої я брав немалу участь і яка мені…

Йоган. Стережіться!

Рерлун. Вона повинна про це знати. Діно, цей чоловік — причина нещастя і ганьби вашої матері!

Бернік. Пане ад'юнкт!

Діна. Він? (Звертається до Йогана.) Це правда?

Йоган. Карстене! Відповідай ти!

Бернік. Ні слова більше! Тепер не час для пояснень.

Діна. Значить, правда?…

Рерлун. Правда, правда. І цього ще мало! Чоловік, якому ви так довіряєтесь, утік з батьківщини не з порожніми руками… Каса вдови Бернік… її син може це засвідчити!

Лона. Брехун!

Бернік. А!

Бетті. Боже мій, Боже мій!

Йоган (кидаючись на ад'юнкта з піднятою рукою). І ти насмілюєшся?…

Лона (заступаючи йому дорогу). Йогане, не чіпай його.

Рерлун. Так, вдарте мене. Але правда повинна торжествувати, а це правда. Сам консул Бернік це говорив, і всьому місту це відомо… Тепер, Діно, ви знаєте цього чоловіка.

Коротка пауза.

Йоган (схопивши Берніка заруку, тихо). Карстене! Карстене! Що ти зробив?

Бетті (в сльозах, пошепки). О Карстене! Яку ганьбу я на тебе накликала!

С а н с т а д (швидко входить з правого боку і спиняється, тримаючись за ручку дверей). Поспішіть же, пане консул. Залізниця висить на волоску.

Бернік (розгублено). Що ж це таке?… Що мені робити?…

Лона (серйозно і багатозначно). Іти й бути підпорою суспільства, зятю.

Сан стад. Так, так, поспішайте; нам потрібний весь ваш моральний авторитет.

Йоган (до Берніка, напівголосно). Берніку, завтра ми з тобою поговоримо. (Виходить через сад.)

Бернік якось машинально виходить направо за Санстадом.

Дія третя

Там же.

Бернік входить з лівого боку, дуже схвильований, з хлистом у руці, і лишає двері напіврозчинені.

Бернік. Ось! Так буде певніш! Сподіваюсь, він не забуде цього прочухана! (Звертається до когось у сусідній кімнаті). Що ти кажеш?… А я тобі кажу, що ти нерозумна мати! Ти його балуєш, потураєш йому в усіх його вибриках! Такий негідник! Ні, не негідник? А як же ти все це звеш? У мене й так повнісінько турбот, а він тікає вночі з дому, пускається в море на рибальському човнику, пропадає майже цілий день, лякає мене мало не до смерті. І це хлоп'я ще сміє загрожувати, що зовсім утече з дому. Хай тільки спробує!.. Ти? Я думаю, тобі й горя мало, хоч би він і зовсім пропав!.. Справді?… Справді?… Але в мене є діло, яке мені треба кому-небудь відписати після себе, і мені немає сенсу померти бездітним… Без розмов, Бетті!

Як я сказав, так і буде. Він посидить під домашнім арештом… (Прислухаючись.) Цить! Щоб ніхто не знав!

Управитель Крап входить з правого боку.

Крап. Можете ви приділити мені одну хвилину, пане консул?

Бернік (кидаючи хлист). Можу, можу. Ви з верфі?

Крап. Прямо звідти. Гм…

Бернік. Ну? Сподіваюсь, «Пальма» в порядку?

Крап. «Пальма» може вирушати завтра, але…

Бернік. Так ви з приводу «Індіанки»? Я так і думав, що цей упертий…

Крап. «Індіанка» теж може вирушати завтра, але боюсь, що вона недалеко запливе.

Бернік. Що це значить?

Крап. Вибачте, пане консул, двері не зачинені, і, здається, там хтось є…

Бернік (зачинивши двері). Ну, що там за секрети?

Крап. А те, що суднобудівник Еуне, очевидячки, має намір пустити «Індіанку» на дно з усім вантажем і екіпажем.

Бернік. Хай Бог милує! Як вам таке спало на думку?

Крап. Інакше й пояснити собі не можна, пане консул.

Бернік. Розкажіть же мені все коротко і ясно.

Крап. Ось послухайте. Ви самі знаєте, як повільно іде в нас на верфі робота, відколи ми завели нові машини і набрали нових, недосвідчених робітників.

Бернік. Так, так.

Крап. Але заходжу я туди вранці, дивлюсь, ремонт американського судна, на диво, посунувся вперед. Велика щілина у днищі… зовсім прогниле місце, знаєте?…

Бернік. Ну, і що?

Крап. Зовсім залатана, тобто… виглядає, як нова обшивка. Кажуть, Еуне сам цілу ніч працював з ліхтарем.

Бернік. Ну, ну, далі.

Крап. Було над чим замислитись. Робітники на той час саме відпочивали, снідали, і я непомітно пробрався на судно, щоб усе докладно оглянути і зовні і зсередини. Нелегко було пробратися в самий трюм, адже судно завантажене; зате я мав змогу переконатись. Справа не чиста, пане консул.

Бернік. Не можу повірити, пане Крап. Допустити не можу, щоб Еуне…

Крап. На жаль, свята правда. Кажу вам, справа не чиста. Наскільки я міг роздивитись, жодного нового бруса не вставлено. Щілина лише законопачена, забита, обшита дошками і брезентом і обсмолена… тільки про людське око. Не допливти «Індіанці» до Нью-Йорка. Вона піде на дно, як тріснутий горщик.

Бернік. Але ж це жахливо! Яка ж у нього може бути мета?

Крап. Мабуть, хоче довести непридатність машин, хоче помститися, примусити прийняти назад звільнених старих робітників.

Бернік. І ладен заради цього пожертвувати життям стількох людей!

Крап. Він недавно так висловився: на «Індіанці», мовляв, немає людей — самі тварюки.

Бернік. Хай так, але як же він не бере до уваги, що тут гине великий капітал?

Крап. Еуне не дуже прихильно ставиться до великого капіталу, пане консул.

Бернік. Це правда; він агітатор, баламут. Але який безсовісний вчинок!.. Послухайте, пане Крап, це ще треба розслідувати. Нікому ні слова. Наша верф втратить свою репутацію, якщо підуть чутки.

Крап. Звичайно, але…

Бернік. Постарайтеся під час обідньої перерви робітників ще раз побувати в трюмі. Я мушу бути цілком певен.

Крап. Будьте спокійні, пане консул. Але дозвольте спитати, що ж ви потім збираєтесь робити?

Бернік. Звісно, заявити в поліцію. Не можна ж нам стати співучасниками прямого злочину. На моєму сумлінні не повинно бути жодної плями. Крім того, така заява може справити хороше враження на пресу, на суспільство. Люди побачать, що я відкидаю всілякі особисті інтереси, щоб дати місце правосуддю…

Крап. Цілком справедливо, пане консул.

Бернік. Але спершу цілковита упевненість. А поки що ні слова.

Крап. Ні словом не прохоплюся, пане консул, а докази ви матимете. (Виходить через сад.)

Бернік (напівголосно). Обурливо. Але ні, це неможливо, неймовірно. (Прямує до дверей кабінету.)

Гільмар (входить з правого боку). Здрастуй, Берніку! Вітаю з учорашньою перемогою в комерційних зборах.

Бернік. Дякую.

Гільмар. Кажуть, перемога була блискуча, перемога інтелігентного громадського діяча над представниками своєкорисливих і відсталих поглядів… майже як французька експедиція проти кабілів… Дивно, як ти після вчорашніх неприємностей міг…

Бернік. Облишмо це.

Гільмар. Але генеральний бій ще попереду.

Бернік. Це ти про залізницю?

Гільмар. Авжеж. Тобі, звичайно, відомо, що затіває редактор Гаммер?

Бернік (напружено). Ні. А що?

Гільмар. Він ухопився за чутку, яку хтось пустив по місту, і готує газетну статтю.

Бернік. Яку чутку?

Гільмар. Звичайно, про скуповування земель уздовж лінії проектованої вітки.

Бернік. Що ти кажеш? Хіба є така чутка?

Гільмар. По всьому місту. Я чув у клубі, заходив туди по дорозі. Кажуть, один з наших адвокатів узяв на себе доручення скупити нишком усі ліси, усі рудники і всі водоспади…

Бернік. А не кажуть… для кого?

Гільмар. У клубі вважають… для якоїсь іногородньої компанії, яка довідалась про новий проект і поспішила упорати цю справу, поки ціни на нерухомість ще не піднялися… Чи ж не підлість? Ух!

Бернік. Підлість?

Гільмар. Авжеж, що чужі отак лізуть в наші краї! Та ще до того ж один з наших адвокатів наймається до них для такої послуги! Виходить, тепер усі бариші одержать ділки не з нашого міста!

Бернік. Але ж це поки що тільки чутка.

Гільмар. А проте їй вірять, і завтра чи післязавтра редактор Гаммер подасть її як факт. У клубі всі були обурені. Я чув від багатьох, що коли ця чутка підтвердиться, усі негайно вимагатимуть зняття їхніх імен з підписних листів.

Бернік. Не може бути!

Гільмар. Як? А ти гадаєш, чому всі ці гендлярі так охоче підтримали твій проект? Нівроку в самих уже слина котиться в надії на…

Бернік. Кажу тобі, це неможливо! Настільки в нашого маленького суспільства вистачить усе ж таки громадянських почуттів!..

Гільмар. Тут? Ти оптиміст і судиш про інших по собі. Але я досить-таки досвідчений спостерігач… Тут немає нікогісінько, звичайно, крім нас з тобою, нікогісінько, кажу тобі, хто б високо тримав прапор ідеї. (Спиняючись на дверях тераси.) Ух! Ось вони знову!

Бернік. Хто?

Гільмар. Та ці двоє американців. (Дивлячись у вікно праворуч.) І з ким це вони? їй-богу, з капітаном «Індіанки». Ух!

Бернік. Навіщо він їм знадобився?

Гільмар. Що ж, компанія досить підходяща. Кажуть, він там торгував невільниками, чи то був морським піратом; та хто зна, з чого ці двоє там жили?

Бернік. Ну, знаєш, надто несправедливо так про них судити.

Гільмар. Так, ти ж оптиміст! Ну от тобі й маєш — знов сюди, нам на шию. Краще вже зразу забратися геть. (Іде до дверей ліворуч.)

Лона входить з правого боку.

Лона. Ти що ж це від мене тікаєш, Гільмаре?

Гільмар. Зовсім ні; я поспішаю до Бетті, поговорити з нею. (Виходить у другі двері ліворуч.)

Бернік (після невеличкої паузи). Ну, Лоно?

Лона. Що?

Бернік. Якими очима ти на мене дивишся сьогодні?

Лона. Такими ж, як і вчора. Однією брехнею більше або менше…

Бернік. Треба пояснити тобі… А куди подівся Йоган?

Лона. Зараз прийде; йому треба поговорити з одним чоловіком.

Бернік. Після того, що ти вчора чула, ти розумієш, що я загину, коли правда розкриється.

Лона. Розумію.

Бернік. Само собою, я не винен у тому злочині, про який тут ходили чутки.

Лона. Ясна річ. Але хто ж цей злодій?

Бернік. Ніхто. Ніякої крадіжки не було. Не пропало ні гроша.

Лона. Як?!

Бернік. Кажу тобі — ні гроша.

Лона. Але чутка? Звідки ж пішла ця ганебна плітка, ніби Йоган…

Бернік. Лоно, по-моєму, з тобою я можу бути відвертий, як ні з ким. З тобою я не буду критися. В поширенні цієї чутки почасти винен і я.

Лона. Ти? І ти міг таке зробити? Очорнити людину, яка через тебе…

Бернік. Не суди мене суворо, пригадай моє тодішнє становище. Я ж тобі вчора все пояснив. Коли я повернувся на батьківщину, то побачив, що матуся заплуталася з цілою низкою необдуманих справ. Невдачі переслідували нас одна за одною, здавалося, всі нещастя хочуть разом на нас звалитись. Фірма була напередодні краху. Якась легковажність відчаю опанувала мене… Далебі, здається, тільки з бажання забутись я й встряв у той зв'язок, через який Йогану довелось поїхати звідси.

Лона. Гм…

Бернік. Ти, звичайно, можеш собі уявити, що ваш від'їзд викликав нескінченні балачки. Казали, що це не перший легковажний вчинок Йогана, що Дорф нібито одержав від нього значний куш як відступне; інші ж твердили, ніби цей куш одержала вона. З другого боку, не можна було приховати, що фірма зазнає утруднень з платежами. Цілком природно, міські балакуни зв'язали ці дві плітки докупи. Вона ж зосталась жити тут, у великій бідності, ну й почали твердити, що Йоган забрав усі гроші з собою в Америку, а сума в устах людей поступово все зростала.

Лона. А ти, Карстене?

Бернік. Я ухопився за цей поговір, як потопаючий за соломинку.

Лона. І сприяв його поширенню?

Бернік. Я його не спростовував. Кредитори почали нас допікати; мені треба було їх заспокоїти, щоб ніхто не мав сумніву в солідності фірми. Довелося посилатись на тимчасове утруднення, натякати на особливе нещастя і просити, щоб нам тільки дали час, тоді все одержать повністю.

Лона. І все одержали?

Б є р н ік. Так, Лоно, цей поговір урятував нашу фірму і зробив мене тим, чим я став.

Лона. Значить, брехня зробила тебе тим, чим ти став тепер.

Бернік. Але ж тоді нікому від цього не могло бути шкоди. Йоган вирішив ніколи більше не повертатись.

Лона. Ти кажеш — нікому не могло бути шкоди? Поміркуй добре і скажи: чи не пішло це на шкоду тобі самому?

Бернік. Візьми кого завгодно, — в кожній душі знайдеш хоч одну темну пляму, бодай невеличку, яку доводиться ретельно приховувати.

Лона. І ви звете себе підпорами суспільства!

Бернік. У нашого суспільства немає більш надійних.

Лона. В такому разі чи ж варто взагалі підтримувати таке суспільство? Що в ньому є? Зовнішній блиск і брехня всередині, більш нічого. Ось ти перша людина в місті, ти користаєшся усіма благами в світі, маєш вплив, тебе поважають, а ти затаврував неповинного!

Бернік. Ти гадаєш, що я не досить глибоко усвідомлюю свою провину перед ним? Гадаєш, я не готовий її спокутувати?

Лона. Яким чином? Відкрити все?

Берні к. Іти могла б цього вимагати?

Лона. Як же інакше ти можеш спокутувати?

Бернік. Я багатий, Лоно. Нехай Йоган поставить які завгодно вимоги.

Лона. Спробуй запропонувати йому грошей — почуєш, що він відповість!

Бернік. Хіба тобі відомі його наміри?

Лона. Ні. З учорашнього дня він усе мовчить. Він ніби враз перетворився на зрілого мужчину, так це на нього вплинуло.

Бернік. Я мушу поговорити з ним.

Лона. А ось і він.

Йоган входить з правого боку.

Бернік (ідучи йому назустріч). Йогане!..

Йоган (ухиляючись). Спершу я… Вчора вранці я дав тобі слово мовчати.

Бернік. Так.

Йоган. Але я тоді ще не знав…

Бернік. Йогане, дозволь мені в двох словах з'ясувати тобі суть справи…

Йоган. Не треба. Я і так все добре розумію. Справи фірми тоді похитнулись, я поїхав геть, і ти розпорядився моїм добрим ім'ям, тим більше що нікому було заступитись за нього… Ну, я не дуже звинувачую тебе. Ми обоє були молоді й легко дивились на життя. Але тепер мені потрібно, щоб правда виявилась; і твій обов'язок — розкрити все.

Бернік. А мені саме зараз потрібний весь мій моральний авторитет, і тому я не можу тепер розкрити все.

Йоган. Я маю на увазі не ті вигадки, які ти наплів про мене після мого від'їзду. Ти мусиш принести повинну в іншому. Діна буде моєю дружиною, і я хочу оселитися з нею тут, у місті.

Лона. Он що!

Бернік. З Діною! Одружитися з нею? І жити тут, у місті?

Йоган. Так, саме тут. Я хочу лишитись у місті на зло всім цим брехунам і наклепникам. Але вона не може бути моєю, поки ти не знімеш з мене обвинувачення.

Бернік. А ти подумав про те, що, коли я признаюся в одному, я тим самим признаюся і в другому? Ти скажеш — я можу по конторських книгах довести, що ніякої крадіжки не було. Але я цього не можу, книги велися на той час не так акуратно. Та якби й міг, то що б я виграв? Хіба я не виявився б щонайменше людиною, яка врятувалась один раз неправдою і потім протягом п'ятнадцяти років давала цій неправді і всьому іншому вкорінюватись, навіть не пробуючи перешкодити цьому? Ти не знаєш нашого суспільства, а то б ти розумів, що таке признання може тільки остаточно занапастити мене.

Йоган. На це я скажу тобі тільки одне: я хочу одружитися з дочкою мадам Дорф і жити з нею тут, у місті.

Бернік (витираючи піт з обличчя). Послухай, Йогане, і ти теж, Лоно. Моє становище зараз зовсім виняткове. Якщо цей удар впаде на мене саме зараз — я загинув, а разом зі мною загине й славна, забезпечена майбутність суспільства, яке все ж таки всіх нас породило й вигодувало…

Йоган. А якщо я не завдам тобі цього удару, я сам занапащу своє щастя і все своє майбутнє.

Лона. Далі, Карстене.

Бернік. То слухайте ж. Усе зв'язане з проектом залізниці, і справа це не така проста, як вам здається. Ви, мабуть, чули, що торік тут ішли розмови про приморську залізничну лінію. За неї було чимало впливових голосів і в місті, і в окрузі; особливо обстоювали її газети. Але я не допустив її будівництва, бо вона завдала б збитків нашому каботажному пароплавству.

Лона. А ти сам зацікавлений у процвітанні пароплавства?

Бернік. Так. Але моє незаплямоване ім'я, немов щит, захистило мене від усяких підозрінь. Утім, я особисто міг би перенести ці збитки, але для міста це було забагато. Спинились на проекті внутрішньої вітки. Коли це рішення було прийняте, я потай переконався в можливості провести вітку сюди, до нас.

Лона. Чому потай, Карстене?

Бернік. Ви чули про скуповування лісів, рудників і водоспадів?

Йоган. Так; це якась іногородня компанія.

Бернік. При теперішньому становищі всі ці володіння в різних руках не являють собою майже ніякої цінності; їх через це й продавали порівняно дешево. От якби відкласти купівлю до того, як підуть балачки про бічну вітку, — тоді власники загнули б нечувані ціни.

Лона. Ну добре; що ж далі?

Бернік. Тепер ми підходимо до того, що можна витлумачити по-різному і що в нашому суспільстві може не зашкодити тільки людині з високою, нічим не заплямованою репутацією.

Лона. А саме?

Бернік. Усі ці ділянки поскуповував я.

Лона. Ти?

Йоган. На свої кошти?

Бернік. Саме так. Тепер, якщо бічна вітка буде проведена, я — мільйонер, якщо ні, я розорений.

Лона. Ризикована справа, Карстене.

Бернік. Я ризикую всією своєю власністю.

Лона. Я не про власність. Але коли стане відомо, що…

Бернік. У цьому вся суть. Під захистом свого досі нічим не заплямованого імені я можу винести цю справу на власних плечах, довести її до кінця і сказати своїм співгромадянам: ось чим я ризикував для блага суспільства!

Лона. Суспільства?

Бернік. Так, і ні в кого не виникне сумніву, що мене спонукало до цього.

Лона. Однак тут є люди, які діяли більш одверто, ніж ти, без задніх думок і побічних міркувань.

Бернік. Хто?

Лона. Ну, звичайно, Руммель, Санстад і Вігелан.

Бернік. Щоб забезпечити їхню підтримку, довелося мені відкритись їм.

Лона. Ну, і…

Бернік. Вони виговорили собі п'яту частину баришів.

Лона. Ось вони, підпори суспільства!

Бернік. Та хіба ж не суспільство само примушує нас іти кривими шляхами? Чи з цього діла щось вийшло б, якби я діяв прямодушно? Усі кинулися б скуповувати землі і, перебиваючи один одному дорогу, діючи нарізно, остаточно все б зіпсували. Опріч мене, тут у місті немає нікого, хто б зумів провести таку велику справу. У нас тут узагалі ширшим діловим розмахом відзначаються тільки сім'ї, що сюди переселилися. Так от, моє сумління нічого мені не закидає. Тільки в моїх руках усі ці землі можуть стати справжнім благословенням для безлічі людей, яким вони дадуть шматок хліба.

Лона. В цьому розумінні ти, мабуть, маєш рацію, Карстене.

Йоган. Але ж я всієї цієї безлічі людей не знаю, а знаю тільки одне — що все моє щастя поставлене на карту.

Бернік. Як і добробут твого рідного міста! Якщо розкриються справи, які кинуть тінь на моє минуле, всі мої вороги з люттю на мене нападуть. Наше суспільство не прощає навіть юнацької легковажності. Почнуть копатися в моєму минулому, причепляться до тисяч дрібниць, перетлумачать усе під впливом нововідкритих фактів, і я впаду під тягарем пліток і наклепів. Від залізниці мені доведеться відступитись, а якщо я відступлюсь, справа провалиться, а я буду приречений на розорення і громадянську смерть.

Лона. Після всього, що ти зараз вислухав, тобі лишається тільки мовчати і їхати геть, Йогане.

Бернік. Так, так, Йогане.

Йоган. Добре, я поїду і мовчатиму, але я повернуся знов і тоді заговорю.

Бернік. Зоставайся там, Йогане, мовчи, і я готовий поділитися з тобою…

Йоган. Залиш свої гроші при собі! Віддай мені моє добре ім'я!

Бернік. Жертвуючи своїм?

Йоган. Влаштовуйся, як знаєш, зі своїм суспільством; я повинен здобути собі Діну, хочу її здобути і здобуду. Для цього я завтра ж поїду на «Індіанці»…

Бернік. На «Індіанці»?

Йоган. Так. Капітан погоджується взяти мене з собою. Кажу тобі, я їду, продам ферму, влаштую всі справи і за два місяці повернусь.

Бернік. І тоді відкриєш?…

Йоган. Винуватий нехай тоді сам візьме на себе свій гріх.

Бернік. Ти забуваєш, що мені в такому разі доведеться взяти на себе і той гріх, в якому я не винуватий!

Йоган. А хто п'ятнадцять років тому скористався цією обурливою чуткою?

Бернік. Ти доведеш мене до одчайдушних вчинків. І якщо ти заговориш, я всього зречуся. Скажу, що це змова проти мене, помста, хитрощі, щоб витягти в мене гроші.

Лона. Сором тобі, Карстене!

Бернік. Кажу вам, ви доводите мене до одчайдушних вчинків. Я боротимусь не на життя, а на смерть. Я всього, всього зречусь.

Йоган. У мене в руках два твоїх листи. Я знайшов їх у своєму чемодані серед інших паперів. Сьогодні вранці я їх перечитав; вони досить ясні.

Бернік. І ти їх покажеш?

Йоган. Якщо буде в цьому потреба.

Бернік. І за два місяці ти знов будеш тут?

Йоган. Сподіваюсь. Вітер попутний, за три тижні я буду в Нью-Йорку… якщо «Індіанка» не загине.

Бернік (здригнувшись). Загине? Навіщо їй гинути?

Йоган. І я тієї ж думки.

Бернік (ледве чутно). Загине?…

Йоган. Ну, Берніку, тепер я тебе попередив; постарайся за цей час уладнати справу. Прощавай! Можеш передати Бетті уклін від мене, хоч вона і прийняла мене не як сестра. А з Мартою я хочу попрощатись. Хай вона скаже Діні… Хай дасть мені слово… (Виходить наліво.)

Бернік (про себе). «Індіанка»?… (Раптом швидко до Лони.) Лоно! Не допускай цього!

Лона. Ти сам бачиш, Карстене, він мене більше не слухає. (Виходить наліво слідом за Йоганом.)

Бернік (дуже схвильований). Загине?…

Суднобудівник Еуне входить з правого боку.

Еуне. Вибачте, пане консул… Я не завадив?

Бернік (швидко обертаючись). Вам чого?

Еуне. Дозвольте мені одне запитання.

Бернік. Гаразд, тільки швидше. Яке?

Еуне. Мені хотілося б спитати: так-таки мене й звільнять безповоротно… якщо «Індіанка» завтра не відпливе?

Бернік. Ще чого? Вона ж готова до відплиття?

Еуне. Та воно так. Ну, а коли все-таки… мене напевне звільнять?

Бернік. Для чого ці марні запитання?

Еуне. Мені це дуже треба знати, пане консул. Дайте мені відповідь просто в вічі: мене тоді звільнять?

Бернік. Я коли-небудь ламаю своє слово?

Еуне. То виходить, завтра у мене відняли б моє становище в сім'ї і в колі близьких людей?… Я втратив би свій вплив на робітників… втратив би всіляку можливість бути корисним для тих, хто займає незначне і низьке становище в суспільстві?

Бернік. Щодо цього, Еуне, розмова між нами скінчена.

Еуне. Ну, то нехай «Індіанка» вирушає.

Коротка пауза.

Бернік. Слухайте, я не можу сам за всім простежити і за все відповідати. Чи можете ви поручитися мені, що ремонт проведено бездоганно?

Еуне (ухильно). Ви мені дали короткий строк, пане консул…

Бернік. Але ремонт все-таки зроблено ґрунтовний?

Еуне. Що ж, пора літня, погода сприятлива.

Пауза.

Бернік. Ви ще маєте щось мені сказати?

Еуне. Ні, більше нічого, пане консул.

Бернік. Отже, «Індіанка» вирушає.

Еуне. Завтра?

Бернік. Так.

Еуне. Добре. (Уклоняється і виходить направо.)

Бернік стоїть якусь мить в нерішучості; потім швидко простує до дверей, ніби наміряючись повернути Еуне, але спиняється, тримаючись за ручку; в той же час двері розчиняються ззовні і входить управитель Крап.

Крап. Ага! Він був у вас? Признався?

Бернік. Ви що-небудь виявили?

Крап. Та що тут виявляти? Ви, мабуть, по очах його помітили, що в нього сумління не чисте?

Бернік. Пусте! Цього ніколи не можна помітити. Я питаю: ви що-небудь виявили?

Крап. Я не зміг туди попасти. Пізно було, судно вже виводили з доку. Але саме ця поспішність ясно доводить…

Бернік. Нічого не доводить. Значить, огляд був?

Крап. Звичайно, але…

Бернік. Ось бачите! І, звичайно, ніяких недоглядів не знайдено?

Крап. Ви ж знаєте, пане консул, як проводиться огляд, особливо на верф'ях з такою репутацією, як у нашої.

Бернік. Однаково. Виходить, мине відповідаємо.

Крап. Невже ви, пане консул, не помітили по обличчю Еуне, що…

Бернік. Кажу вам, Еуне мене цілком заспокоїв.

Крап. А я вам кажу, я глибоко переконаний в тому, що…

Бернік. Що все це означає, пане Крап? Я ж бачу, це в вас говорить стара неприязнь до Еуне. Та коли ви хочете звести з ним рахунки, то пошукайте іншого приводу. Ви знаєте, яке важливе значення має для мене, чи, вірніше, для компанії, щоб «Індіанка» могла відплисти завтра.

Крап. Добре, добре, слухаю. Та чи почуємо ми ще коли-небудь про це судно…

Вігелан входить з правого боку.

Вігелан. Моє вшанування, пане консул. Маєте вільну хвилину?

Бернік. До ваших послуг, пане Вігелан.

Вігелан. Я хотів тільки дізнатись: ви не змінили наміру відправити завтра «Пальму»?

Бернік. Ні, це остаточно.

Вігелан. Але зараз у мене був капітан і сказав, що вивішено штормові сигнали.

Крап. Барометр сильно падає зранку.

Бернік. Справді? Передбачається шторм?

Вігелан. У всякому разі, свіжий вітер, хоч і не супротивний, — навпаки.

Бернік. Гм… Що ж ви на це скажете?

Вігелан. Скажу те, що казав і капітанові: «Пальма» в руці Божій. І крім того, перед нею поки що тільки перехід через Північне море. А фрахти зараз в Англії досить високі, отже…

Бернік. Справді, коли відкласти, то це, у всякому разі, принесе нам збитки.

Вігелан. Та й судно таке солідне, до того ж застраховане на повну суму. Куди ризикованіїпа справа з «Індіанкою»…

Бернік. В якому розумінні?

Вігелан. Вона теж вирушає завтра?

Бернік. Авжеж. Судновласники дуже напосідали і, крім того…

Вігелан. Ну, коли ризикує вийти в море така стара посудина, та ще з таким екіпажем, то нам було б зовсім сором.

Бернік. Так, так. Усі судові папери, мабуть, з вами?

Вігелан. Тут, тут.

Бернік. Гаразд. У такому разі пройдіть до кабінету разом з паном Крапом.

Крап. Прошу вас. Зараз все буде готове.

Вігелан. Дякую… У всьому ж іншому покладемось на волю провидіння, пане консул.

Вігелан і Крап виходять до кабінету ліворуч. З саду входить Рерлун.

Рерлун. А! Як це я застаю вас удома в таку годину, пане консул?

Бернік (задумливо). Як бачите.

Р ер лун. Я зайшов, власне, до вашої дружини. Гадаю, що вона тепер особливо потребує слова розради.

Бернік. Дуже можливо. Та й мені теж хотілося з вами поговорити.

Pepлун. З радістю, пане консул. Але що це з вами? Ви такий блідий, засмучений…

Бернік. Справді? Так, та й як же інакше. Стільки зараз у мене справ, клопоту й турбот! І моє власне велике підприємство, і ця справа з залізницею… Слухайте, пане ад'юнкт, я хочу поставити вам одне запитання.

Рерлун. Як ваша ласка, пане консул.

Бернік. Мені спало на думку… Приміром, затівається яке-небудь велике підприємство, яке має створити добробут тисяч людей… І треба принести в жертву одного…

Рерлун. Як це?

Бернік. Припустімо, хтось задумав улаштувати велику фабрику і знає напевне, з досвіду, що рано чи пізно при експлуатації цієї фабрики справа не обійдеться без людських жертв.

Рерлун. Справді, це більш ніж імовірно.

Бернік. Або хтось інший заводить рудники. Він бере на роботу і батьків сімей, і життєрадісну молодь. І можна ж з певністю сказати, що не всі вони уціліють, працюючи там?

Рерлун. На жаль, це, мабуть, так і є.

Бернік. Ну от. Така людина, отже, наперед знає, що її підприємство вимагатиме з часом людських жертв. Але це підприємство має на меті громадську користь. Кожна принесена жертва, безсумнівно, окупиться добробутом сотень людей.

Рерлун. А, це ви про залізницю? Тут теж попереду чимало небезпечної праці… виймання ґрунту, вибухи і таке інше.

Бернік. Так, так, про залізницю… Звичайно, з проведенням залізниці тут заведуться фабрики, відкриються рудники. Та чи не вважаєте ви все-таки…

Рерлун. Любий пане консул, ви надто вже совісні. По-моєму, якщо ви покладетесь на волю провидіння…

Бернік. Так, так, звичайно, провидіння…

Рерлун…то вам нічого буде собі закинути. Будуйте собі з Богом свою залізницю.

Бернік. А коли взяти особливий випадок. Припустімо, треба провести вибух у небезпечному місці; від цього вибуху залежить все будівництво. І, припустімо, інженер знає, що робітник, який підірве міну, заплатить за це життям… А підірвати її все-таки треба, значить, інженер мусить послати робітника…

Рерлун. Гм…

Бернік. Знаю, що ви хочете сказати! Хай інженер сам візьме запалений гніт і йде підірвати міну, — це буде подвиг! Але ж так не робиться. Значить, він пожертвує робітником.

Рерлун. Ні один з наших інженерів цього не зробить.

Бернік. Але у великих країнах жоден інженер не замислився б над цим.

Рерлун. У великих країнах — мабуть. Суспільство в цих країнах до того зіпсуте й безсовісне…

Бернік. Ну, воно робить і чимало добра.

Рерлун. Від кого я це чую? Ви завжди…

Бернік. У великих країнах людина має більший простір, більші можливості попрацювати для суспільного добра. Там не бояться жертв заради величної справи. А тут тебе по руках і по ногах обплутують всілякі забобони, різні дріб'язкові міркування…

Рерлун. Хіба людське життя… дріб'язкове міркування?

Бернік. Авжеж, коли це одиничне людське життя заважає добробуту тисяч.

Рерлун. Але ж ви берете зовсім неможливий випадок, пане консул! Я вас сьогодні рішуче не розумію. І ви ще посилаєтесь на великі країни. О, там! Яка там ціна людського життя! Там ризикують живими людьми, як капіталами. У нас, сподіваюсь, прийнятий інший, більш моральний погляд на речі. Візьміть ви шановних наших судновласників. Назвіть мені хоч одного, який з мерзенної користі пожертвував би бодай одним людським життям. І пригадайте потім цих шахраїв з великих країн, які, не вагаючись, з користі пускають в море справжні плавучі гроби.

Бернік. Я не кажу про непридатні судна!

Рерлун. А я кажу про них, пане консул.

Бернік. Але навіщо ж? Це до справи не стосується… Ох, оці боягузливі дріб'язкові міркування! Що, якби одному з наших генералів довелось послати свій загін в огонь і покласти його весь на місці, — він би потім жодної ночі не заснув спокійно! Не так в інших місцях. Послухали б ви, що він розповідає…

Рерлун. Він? Хто? Американець?

Бернік. Еге ж. Послухали б ви, як у них в Америці…

Рерлун. Він тут? Чом ви мені не сказали? Я зараз…

Бернік. Дарма. Нічого ви з ним не зробите.

Рерлун. Побачимо! Та ось і він.

Йоган входить з лівого боку.

Йоган (звертаючись крізь відчинені двері в сусідню кімнату). Ну гаразд, Діно. Хай так. Та вам від мене все ж не утекти. Я знову повернусь, і тоді ми дійдемо згоди.

Рерлун. Дозвольте спитати, на що ви натякаєте цими словами? Чого ви хочете?

Йоган. Хочу, щоб дівчина, перед якою ви мене вчора обмовили, вийшла заміж за мене.

Рерлун. Заміж? За вас? І ви смієте?…

Йоган. Я хочу одружитися з нею.

Рерлун. Ну, так знайте ж! (Підходить до напіврозчинених дверей.) Фру Бернік, прошу вас, будьте свідком… І ви теж, фрекен Марта. Нехай і Діна прийде. (Побачивши Лону.) А, і ви тут?

Лона (появляючись на дверях). І мені прийти?

Рерлун. Будь ласка; чим більше, тим краще.

Бернік. Що ви хочете зробити?

З лівого боку входять Лона, Марта, Діна і Гільмар.

Бетті. Пане ад'юнкт, при всьому моєму бажанні я не змогла перешкодити йому…

Рерлун. Так я це зроблю, добродійко… Діно, ваші вчинки нерозсудливі, але я не дуже вас звинувачую. Надто довгий час ви лишалися без належної моральної підпори. Це я винний, що не запропонував її вам раніше.

Діна. Не треба! Не кажіть про це тепер.

Бетті. Що таке?

Рерлун. Саме тепер я й повинен заговорити, Діно, хоч ваша поведінка вчора й сьогодні дуже ускладнила моє завдання. Але заради вашого порятунку я ні на що не подивлюся. Пригадайте слово, яке я вам дав, пригадайте також, що ви обіцяли мені, коли я скажу, що настав час… Тепер я не смію більше відкладати, а тому… (Звертаючись до Погана.) Ця дівчина, яку ви переслідуєте, моя наречена!

Бетті. Що ви кажете?

Бернік. Діно!

Йоган. Вона? Ваша?…

Mарта. Ні, ні, Діно!

Лона. Це брехня!

Йоган. Діно, він правду говорить?

Діна (після невеличкої паузи). Так.

Рерлун. Сподіваюсь, це покладе край усім підступам спокусника. Хай дізнається все наше товариство про цей крок, вчинений мною для блага Діни. Маю тверду надію, що його не перетлумачать на зле. А тепер, добродійко, я гадаю, нам краще забрати її звідси і постаратись повернути мир її збентеженій душі.

Бетті. Так, ходімте. О Діно, яке це щастя для тебе!

Виходить наліво з Діною. Рерлун іде слідом.

Mарта. Прощай, Йогане! (Виходить.)

Гільмар (на дверях тераси). Гм… я б сказав!

Лона (провівши Діну поглядом). Не вішай носа, хлопче! Я зостанусь тут і буду стежити за пастором. (Виходить направо.)

Бернік. Йогане! Тепер не поїдеш на «Індіанці».

Йоган. Саме тепер поїду!

Бернік. То, значить, не повернешся?

Йоган. Повернусь.

Бернік. Після всього цього? Навіщо?

Йоган. Щоб помститися вам усім, щоб знищити, кого тільки зможу! (Виходить направо.)

Вігелан і управитель Крап виходять з кабінету Вершка.

Вігелан. Тепер усі папери в порядку, пане консул.

Бернік. Добре, добре…

Крап (стиха). Остаточно вирішено, що «Індіанка» завтра вирушає?

Бернік. Остаточно. (Іде до кабінету.)

Вігелан і Крап виходять направо. Гільмар прямує за ними, але в цю мить Улаф обережно вистромляє голову з дверей ліворуч.

Улаф. Дядечку! Дядечку Гільмаре!

Гільмар. Ух, це ти? Нащо зійшов униз? Ти ж під арештом!

Улаф (входячи в кімнату). Тсс!.. Дядечку Гільмаре, знаєш новину?

Гільмар. Так, знаю, тебе сьогодні відлупцювали!

Улаф (сердито дивлячись на кабінет батька). Більше йому не доведеться мене бити. А ти знаєш, що дядько Йоган завтра їде з американцями?

Гільмар. А тобі яке діло? Йди-но швидше до себе нагору.

Улаф. Можливо, і мені, дядечку, пощастить коли-небудь пополювати на буйволів.

Гільмар. Дурниці! Такий боягуз, як ти…

Улаф. Зажди! Завтра про щось дізнаєшся!..

Гільмар. Дурень! (Виходить через сад.)

Улаф, побачивши Крапа, що входить з правого боку, тікає назад у кімнату і зачиняє за собою двері. Крап підходить до кабінету Берніка і прочиняє двері.

Крап. Вибачте, що я знову прийшов, пане консул. Насувається шторм. (Мовчить з хвилину, чекаючи відповіді.) «Індіанка» все-таки піде?

Після невеличкої паузи з кабінету чути голос Берніка: ««Індіанка» все-таки піде». Крап, причинивши двері, виходить праворуч.

Дія четверта

Там же. Робочий стіл прибрано. Надвечірня пора; погода бурхлива; все більше сутеніє. Слуга запалює люстру. Служниці приносять квіти в горщиках, лампи, свічки і розставляють усе це на столах і тумбах уздовж стін. Руммель, у фраку, в рукавичках і білому галстуку, стоїть посеред зали і дає розпорядження.

Руммель (до слуги). Запалюйте свічки через одну, Якобе. Не треба надто святкового вигляду. Усе має бути ніби ненароком… І стільки квітів!.. Ну та нічого, нехай стоять. Немов і завжди так.

Бернік виходить зі свого кабінету.

Бернік (спиняючись на дверях). Що це означає?

Руммель. Ах, ти дома? (До слуг.) Ідіть поки що.

Слуги виходять наліво.

Бернік (входячи в залу). Руммель, та що це все означає?

Руммель. Це означає, що настала найурочистіша хвилина твого життя. Місто влаштовує сьогодні ввечері процесію на честь свого першого громадянина.

Бернік. Що ти кажеш!

Руммель. Процесію з прапорами і з музикою. Хотіли ще і з факелами, та не наважились через вітер. А ілюмінацію все ж влаштуємо. Що, непогано буде, коли появиться в газетах?

Бернік. Слухай, Руммель, я цього не хочу.

Руммель. Тепер уже пізно, за півгодини вони будуть тут.

Бернік. Чом ти раніш мене не попередив?

Руммель. Саме тому, що боявся заперечень з твого боку. Я тільки домовився з твоєю дружиною, вона мені дозволила трошки оздобити залу, а сама подбає про те, чим почастувати гостей.

Бернік (прислухаючись). Що це? Вони вже йдуть? Мені здається, ніби я чую спів.

Руммель (на дверях тераси). Спів? А, це американці. «Індіанка» вирушає.

Бернік. Вирушає?… Так… Ні… Я справді сьогодні не можу, Руммель. Я нездужаю.

Руммель. Тай справді, у тебе препоганий вигляд. Та підтягнися, чорт забирай! Візьми себе в руки. Ми з Санстадом і Вігеланом надаємо цій маніфестації величезного значення і доклали всіх зусиль, щоб її підготувати. Треба вщент розбити наших противників таким виявом цілковитого громадського співчуття. Чутки все ширяться. Не можна далі мовчати про скуповування земель. Тобі доведеться сьогодні ж під звуки промов і пісень, під дзвін келихів… словом, серед усього цього урочистого святкового піднесення оголосити до загального відома, чим ти ризикнув для блага суспільства. У нас можна багато чого досягти в такі хвилини урочистого святкового піднесення, як я щойно висловився. Але спершу треба таке піднесення викликати, інакше нічого не вийде.

Бернік. Так, так…

Руммель. Особливо коли справа така делікатна і дражлива. Але, слава Богу, в тебе така репутація, Берніку, що вивезе тебе. От ще треба нам з тобою договоритись відносно промов. Студент Теннесен присвятив тобі вірші. Починаються дуже гарно: «Прапор ідеї високо тримай!» Рерлуну доручено виголосити вітальне слово, і тобі, звичайно, доведеться відповісти.

Бернік. Я не можу сьогодні, Руммель. Чи не візьмеш ти це на себе?

Руммель. Яб з охотою, але це неможливо. Ти ж розумієш, слово буде звернене безпосередньо до тебе, — втім, нас теж буде згадано побіжно. Я вже говорив про це з Вігеланом і Санстадом, і на нашу думку, тобі слід би відповісти тостом за процвітання суспільства. Потім Санстад скаже кілька слів про єднання між різними верствами суспільства. Вігелан, очевидно, висловить побажання, щоб нова справа не похитнула міцних моральних основ нашого суспільства, а я збираюся стисло згадати про скромну діяльність наших жінок, яка теж має своє значення для суспільства. Та ти не слухаєш?

Бернік. Ні, ні, слухаю. Але скажи, море і справді так розбурхалося?

Руммель. А, ти турбуєшся про «Пальму»? Що ж, судно добре застраховане.

Бернік. Так, застраховане, але…

Руммель. І цілком справне, а це ж найголовніше.

Бернік. Гм… Так, звичайно… Якщо з судном і станеться лихо, то це не означає, що люди теж повинні загинути. Трапляється, корабель загине, і вантаж… ну й чемодани всілякі, документи…

Руммель. Та чорт їх забирай, чемодани й документи! Кому вони потрібні!

Бернік. Як це? Так, так, звичайно, я хотів тільки сказати… Цить!.. Знов співають…

Руммель. Це на «Пальмі».

Вігелан входить з правого боку.

Вігелан. Ось тепер виводять і «Пальму». Вечір добрий, пане консул.

Бернік. І ви, досвідчений моряк, все-таки рішуче додержуєтесь тієї думки, що…

Вігелан. Я рішуче додержуюсь тієї думки, що все в руці Божій, пане консул. Крім того, я тільки-но з корабля… роздав там кілька брошурок, які, сподіваюсь, принесуть з собою благословення.

Санстад і управитель Крап входять з правого боку.

Сан стад (ще на дверях). Так, коли вже тут щасливо минеться, то… А, вечір добрий, вечір добрий!..

Бернік. Щось сталося, пане Крап?

Крап. Я нічого не кажу, пане консул.

Санстад. Весь екіпаж «Індіанки» п'яний-преп'яний. Щоб я не був чесною людиною, коли ця худоба себе не занапастить.

Лона входить з правого боку.

Лона (до Берніка). Ну от, тепер можу тобі передати привіт від нього.

Бернік. Уже сів на корабель?

Лона. У всякому разі, скоро сяде. Ми з ним розсталися коло готелю.

Бернік. Стоїть на своєму?

Лона. Як скеля.

Руммель (біля вікна). Щоб їх чорти розірвали, ці новомодні вигадки. Ніяк не можу спустити завіси.

Лона. Спустити? Я гадала, навпаки…

Руммель. Спершу треба спустити, добродійко. Вам же відомо, що має відбутися?

Лона. Звичайно. Дайте я допоможу. (Береться за шнурки). Я готова спустити завісу для мого зятя, хоч воліла б підняти її.

Руммель. Можете, можете, добродійко… згодом. Коли радісний натовп затопить своїми хвилями весь сад, хай завіса підніметься і люди побачать перед собою приємно вражену й щасливу сім'ю. Дім громадянина повинен бути як скляна шафа.

Бернік немов хоче щось сказати, але обертається і виходить до кабінету.

Так, тепер, панове, остання нарада. І ви з нами, пане Крап. Ви нам подасте деякі фактичні відомості.

Усі чоловіки виходять до кабінету Берніка. Лона тим часом встигла опустити всі завіси на вікнах і переходить до скляних дверей, коли згори на терасу раптом зіскакує Улаф з пледом через плече і вузликом у руці.

Лона. Господи, як ти злякав мене, хлопче.

Улаф (ховаючи вузлика). Цить, тітонько!

Лона. Ти що, з вікна вистрибнув? Куди це ти?

Улаф. Цить, мовчи! Я хочу до дядька Йогана… тільки на пристань, розумієш? Попрощатися з ним… На добраніч, тітонько! (Тікає через сад.)

Лона. Почекай! Улафе! Улафе!

Йоган в дорожньому одязі, з сумкою через плече, обережно входить з лівого боку.

Йоган. Лоно!

Лона (швидко обертаючись). Що? Ти повернувся? Йоган. Залишається ще кілька хвилин. Я хочу ще раз побачитися з нею. Не можна нам так розлучитись.

Марта і Діна входять з лівого боку, обидві в пальтах, а у Діни, крім того, в руках саквояж.

Діна. За ним! За ним!

Марта. Так, так, за ним, Діно!

Діна. Але ж він тут!

Йоган. Діно!

Діна. Візьміть мене з собою!

Йоган. Як?…

Лона. Ти зважилась?

Діна. Так, візьміть мене з собою. Той, інший, написав мені, повідомив, що сьогодні об'явить усім.

Йоган. Діно, ви його не любите?

Діна. Ніколи я не любила цього чоловіка. Я кинусь у фіорд, якщо стану його нареченою. О, як він мене вчора принизив своїми пихатими промовами! Як дав відчути свою поблажливість і мою нікчемність! Ні!.. Не треба мені більше поблажливості. Геть звідси! Можна мені з вами?

Йоган. Так, так… тисячу раз так!

Д і н а. Я недовго вас обтяжуватиму. Тільки б добратись туди… Та ще коли трохи допоможете мені влаштуватись на самому початку…

Йоган. Ура! Не бійтеся! Все уладнається, Діно.

Лона (вказуючи на двері кабінету). Цить, тихше, тихше!

Йоган. Діно!.. Я вас на руках понесу!

Д і н а. Ні, цього я вам не дозволю. Я хочу сама прокласти собі шлях. І там мені це вдасться. Тільки б вирватися звідси! Ах, ці дами!.. Ви не знаєте!.. Вони теж написали мені сьогодні… Умовляли мене цінити щастя, яке мені випало, пояснювали, яку великодушність він виявив. Обіцяли завжди пильнувати мене, щоб я була гідна цього всього. Мене жах бере, як подумаю про всю цю благонравність!

Йоган. Скажіть мені, Діно, ви тільки через це й хочете їхати? А я для вас нічого не означаю?

Діна. Ні, Йогане, ви для мене найдорожчий на світі.

Йоган. О Діно!

Діна. Усі кажуть, що я повинна вас ненавидіти і зневажати, що це мій обов'язок, але я не розумію, чому це я повинна, і ніколи не зрозумію.

Лона. І не треба, дитино моя!

Mарта. І не треба. А треба вийти за нього заміж.

Йоган. Так, так!

Лона. Що? Ну, дай я розцілую тебе, Марто! Цього я від тебе не сподівалась.

Марта. Ще б пак! Я й сама цього не сподівалась. Але колись же мусив статися в мені цей перелом. О, як нас калічать усі оці забобони і звичаї! Повстань проти них, Діно! Виходь за нього заміж. Хай станеться хоч що-небудь наперекір усім цим правилам і звичаям!

Йоган. Що ви скажете, Діно?

Діна. Так, я хочу бути вашою дружиною.

Йоган. Діно!

Діна. Але спочатку я хочу попрацювати, добитись чого-небудь, бути чимось сама по собі, ось як ви. Я не хочу бути якоюсь річчю, яку беруть.

Лона. Правильно, так і повинно бути!

Йоган. Добре, я буду чекати і сподіватись…

Лона. І дочекаєшся свого, хлопче! А тепер час на корабель!

Йоган. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Відводить її в глиб сцени і жваво про щось розмовляє з нею.)

Марта. Діно, щаслива… дай поглянути на тебе, поцілувати тебе ще раз… востаннє!

Діна. Ні, не востаннє. Тітонько, мила, люба, ми ще побачимось.

Марта. Ніколи! Обіцяй мені, Діно, ніколи більше сюди не повертатися. (Хапає її заруки і дивиться на неї.) Тебе чекає щастя, дорога моя… там, за морем. О, як часто в години шкільних занять тягло мене туди!.. Як там має бути добре! Там і обрії ширші, і небо вище, ніж у нас тут, і дихати вільніше!

Діна. Ах, тітонько! Коли-небудь і ти до нас приїдеш.

Mарта. Я? Ніколи, ніколи! Тут у мене є своє маленьке життєве покликання. І тепер, сподіваюсь, мені пощастить здійснити те, для чого я створена.

Діна. Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.

Марта. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.

Діна. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде — те й буде.

Марта. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, — правдивою і вірною самій собі!

Діна. Так, тітонько!

Лона (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер — у дорогу!

Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.

Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!

Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.

Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я — його.

Марта. Ти… його?

Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.

Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.

Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!

Mарта. Часом так буває.

Лона. Тримаймося разом, Марто!

Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?

Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от — обидві осиротіли.

Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.

Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?

Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав — і не помітив мене.

Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!

Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.

Лона. Діна заслонила тебе, Марто.

Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, — жахлива мить! — я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…

Лона…Нитку його щастя, Марто.

Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?

Лона (міцно її обіймаючи). Марто!

Бернік виходить з кабінету.

Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.

Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.

Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.

Лона. Гм… Улаф…

Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)

Лона. Отже, настав час твого тріумфу.

Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.

Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.

Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!

Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.

Бернік. Так, щось таке вони надумали.

Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».

Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.

Лона. О, доведеться!

Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?

Лона. Ні, не думаю, щоб ти міг почуватися цілком щасливим.

Бернік. Лоно, ти відчуваєш до мене презирство?

Лона. Ще ні.

Бернік. І ти не маєш, не маєш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозуміти, який я безмежно самотній серед цього суспільства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рік у рік мені доводилося знижувати свої вимоги до гідної мети життя. Я ніби й багато зробив, а насправді що? Так, лише дещо, дрібниці. Та іншого, кращого тут і не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди і прагнення, які панують тут у суспільстві, — моїй владі кінець. Чи знаєш ти, що таке, власне, ми, так звані підпори суспільства? Ми — знаряддя його, і більше нічого.

Лона. Чому ти побачив це тільки тепер?

Бернік. Тому що я багато передумав останнім часом… відколи ти приїхала… і особливо сьогодні ввечері… О Лоно, чом не знав я тебе як слід… тоді… в давні часи?

Лона. Ну а якби знав?

Бернік. Ніколи б я тебе не відпустив! А коли б ти була зі мною, я не став би тим, що я є.

Лона. А ти не думаєш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замість мене?

Бернік. У всякому разі, я знаю, що вона ніколи не була для мене тим, чого я потребував.

Лона. Тому що ти ніколи не ділився з нею своїми інтересами, не налагодив між собою щирих, вільних взаємин, дозволяв їй страждати, звинувачувати себе у тій ганьбі, яку ти сам же й накликав на її рідних.

Бернік. Так, так. Усе це наслідки брехні й обману.

Лона. Чому ж ти не скинеш із себе всю цю брехню і обман?

Бернік. Тепер?… Тепер пізно, Лоно.

Лона. Скажи мені, Карстене, яке задоволення може тобі дати цей показний добробут і обман?

Бернік. Мені? Ніякого. Я приречений до загибелі, як і все це спотворене суспільство. Але слідом за нами йде інше покоління. Я працюю для сина, для нього підготовляю діло життя. Прийде ж час, коли істина скріпить усі суспільні відносини, і на її основі мій син побудує своє життя… щасливіше, ніж життя його батька.

Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаєш синові.

Бернік (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разів гіршу спадщину, ніж ти гадаєш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але діло зроблено, відступати пізно. Вам не пощастить занапастити мене.

Гільмар, стурбований, з розкритою запискою в руці, швидко входить з правого боку.

Гільмар. Та це ж… Бетті, Бетті!

Бернік. Що там таке? Вже йдуть?

Гільмар. Ні, ні, але мені конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить наліво.)

Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приїхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого він гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспільство цурається, як чуми. Він більше знати вас не хоче, він поїхав…

Бернік. Але він хотів повернутись.

Лона. Йоган ніколи не повернеться. Він поїхав назавжди, і Діна з ним.

Бернік. Не повернеться? І Діна з ним?

Лона. Так, вона виходить за нього заміж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспільству, як я колись… Та годі!

Бернік. Поїхав… і вона… вона вирушила з ним… на «Індіанці»?

Лона. Ні, такий дорогоцінний вантаж він не наважився довірити цій зграї шибайголов. Йоган з Діною вирушили на «Пальмі».

Бернік. А!.. Значить… марно… (Похапливо підходить до кабінету, поривчасто відчиняє двері і гукає.) Крап! Спиніть «Індіанку»! Вона не повинна сьогодні виходити в море!

Крап (з кабінету). «Індіанка» уже в морі, пане консул.

Бернік (зачиняє двері і камеє ослаблим голосом). Пізно… і марно…

Лона. Що ти кажеш?

Бернік. Нічого, нічого. Облиш мене…

Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобі, що він доручає мені піклування про своє добре ім'я, яким колись пожертвував заради тебе і яке ти вдруге відняв у нього в його відсутність. Йоган мовчатиме, але він дав мені повну свободу дій. Ось у мене в руках обидва твої листи.

Бернік. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогодні… Можливо навіть, коли урочиста процесія…

Лона. Я приїхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твоє сумління, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своїй брехні! Дивись, я роздираю твої листи… Бери клапті, ось вони. Тепер немає більше доказів проти тебе, Карстене. Тепер ти в цілковитій безпеці. Бувай щасливий… коли можеш.

Бернік (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього раніше! Тепер пізно. Усе життя моє розбите. Я не людина більше.

Лона. Та що ж сталося?

Бернік. Не питай… Але жити я все ж повинен… і я хочу жити… заради Улафа. Він виправить… спокутує все…

Лона. Карстене?

Гільмар повертається бігцем.

Гільмар. Нікого немає, нікого, навіть Бетті!

Бернік. Та що з тобою?

Гільмар. Не смію тобі сказати.

Бернік. Що таке?! Ти мусиш сказати!

Гільмар. Ну гаразд. Улаф утік на «Індіанці».

Бернік (похитнувшись). Улаф… на «Індіанці». Ні, ні!

Лона. Мабуть, це так і є. Тепер я розумію… Я бачила, як він вискочив з вікна…

Бернік (на дверях кабінету кричить у повному розпачі). Крап, спиніть «Індіанку» за всяку ціну!

Крап (виходячи з кабінету). Неможливо, пане консул. Ви ж знаєте…

Бернік. Ми повинні її спинити! Улаф там!

Крап. Що ви кажете?

Руммель (теж: виходячи з кабінету). Улаф утік? Не може бути!

Санстад (виходить). Його повернуть з лоцманом, пане консул.

Гільмар. Ні, ні, він мені пише (показує записку), що сидітиме в трюмі, доки судно не вийде у відкрите море.

Бернік. Я його ніколи не побачу!

Руммель. Що за безглуздя! Хороше, міцне судно, тільки з ремонту…

Вігелан (входить слідом за іншими).…На вашій власній верфі, пане консул!

Бернік. Кажу вам, я ніколи більше його не побачу! Я втратив його, Лоно, і тепер я бачу… він ніколи не був моїм. (Прислухається.) Що це?

Руммель. Музика. Процесія наближається.

Бернік. Я не можу, я не хочу нікого приймати!

Руммель. Що ти! Це неможливо!

Санстад. Неможливо, пане консул. Подумайте, що ви поставили на карту!

Бернік. А, що мені тепер до всього цього! Для кого мені тепер працювати?

Руммель. Як ти можеш запитувати! Для всіх нас, для суспільства.

Вігелан. Вірно.

Санстад. І ви, очевидно, не забули, пане консул, що й ми…

Mартавходить з лівого боку. Здалека долинають звуки музики.

Mарта. Йдуть, а Бетті нема дома. Не розумію, куди вона…

Бернік. Нема дома? От бачиш, Лоно, мені ні на кого спертися — і в радощах, і в горі.

Руммель. Підняти завіси! Будь ласка, допоможіть мені, пане Крап… і ви, пане Санстад. Яка шкода, що вся сім'я саме зараз розійшлася! Зовсім не за програмою!

Розсувають завіси на вікнах і на дверях. Уся вулиця ілюмінована. На протилежному будинку красується великий транспарант з написом: «Хай живе Карстен Бернік, підпора нашого суспільства!».

Бернік (злякано відсахнувшись). Геть з цим усім! Бачити не хочу! Гасіть! Гасіть!

Руммель. Дозволь спитати, чи ти при повному розумі?

Mарта. Що з ним, Лоно?

Лона. Цить! (Тихо камеє їй щось.)

Бернік. Геть, кажу! Це знущання! Хіба ви не бачите — всі ці вогненні язики дражнять нас!

Руммель. Ну, знаєте…

Бернік. Та що ви розумієте?… А я, я! Це ж похоронна процесія!

Крап. Гм…

Руммель. Та послухай… ти вже занадто гаряче береш до серця…

С а н с т а д. Хлопчина тільки прокатається через Атлантичний океан — і знов буде дома.

Вігелан. Покладіться лише на волю Божу, пане консул.

Руммель. І на судно, Берніку! Воно ж не збирається іти на дно.

Крап. Гм…

Руммель. Інша справа, якби це був один з тих плавучих гробів, що їх посилають великі іноземні компанії…

Бернік. Я почуваю, що сивію…

Бетті, загорнена в шаль, входить із саду.

Бетті. Карстене! Карстене! Ти знаєш?…

Бернік. Так, знаю!.. А ти… ти не бачила нічого?… Де твої очі були?… Ти ж мати!..

Бетті. Вислухай мене!

Бернік. Чом ти не стежила за ним? І от тепер я його втратив. Поверни його мені, поверни, якщо можеш!

Бетті. Так, так, поверну! Він зі мною!

Бернік. З тобою?…

Усі. А-а!..

Гільмар. Я так і думав!

Maрта. Тобі повернуто твого сина, Карстене!

Лона. Зумій же зберегти його собі!

Бернік (дружині). Він з тобою? Ти правду кажеш? Де він?

Бетті. Не скажу, поки ти йому не пробачиш.

Бернік. Та що тут пробачати! Як же ти дізналась?…

Бетті. Ти думаєш, мати сліпа? Я тільки страшенно боялася, щоб ти не дізнався. Він учора натякав… І коли я побачила, що його кімната порожня і немає ні сумки, ні одягу…

Бернік. Ну, ну?…

Бетті. Я побігла, захопила Еуне, і ми з ним в його човні… «Індіанка» вже знімалася з якоря, але, хвалити Бога, ми приспіли саме вчасно. Обшукали трюм і… знайшли його. О Карстене, не карай його!

Бернік. Бетті!

Бетті. І Еуне теж!

Бернік. Еуне? А він при чому? «Індіанка» попливла далі?

Бетті. Ні, в тім-то й річ.

Бернік. Кажи, кажи!

Бетті. Еуне це дуже вразило. Шукали довго, тим часом зовсім посутеніло, лоцман відмовлявся виводити судно, і Еуне зважився… від твого імені…

Бернік. Ну?

Бетті…затримати корабель до завтра.

Крап. Гм…

Бернік. Яке невимовне щастя!

Бетті. Ти не сердишся?

Бернік. Яке величезне щастя, Бетті!

Руммель. Ти занадто вже совісний!

Гільмар. Так, коли доходить до маленької сутички зі стихіями… ух!

Крап (стоячи біля вікна). Процесія уже вступає в сад, пане консул.

Бернік. Тепер нехай ідуть.

Руммель. У саду повно людей.

Санстад. І по вулиці не пройти.

Руммель. Все місто на ногах, Берніку. Ну, справді, хвилююча мить!

Вігелан. Треба зустріти її смиренно, пане Руммель.

Руммель. Присутні всі спілки зі своїми прапорами. Яка процесія! А ось і комітет, з Рерлуном на чолі.

Бернік. Нехай тепер ідуть, кажу я.

Руммель. Але слухай, ти тепер такий зворушений…

Бернік. Ну і що ж?

Руммель. Я либонь не від того, щоб виступити замість тебе…

Бернік. Ні, дякую. Сьогодні я сам говоритиму.

Руммель. Так, а що сказати, ти знаєш?

Бернік. Не турбуйся, Руммель. Ось тепер я знаю, що сказати!

Тим часом музика замовкає. Розчиняються двері на терасу. Рєрлун входить на чолі комітету, за ним двоє слуг несуть закритий кошик. Уся зала заповнюється людьми. У саду й на вулиці незліченний натовп, над ним прапорці й прапори.

Рерлун. Високоповажаний пане консул! Із здивування, яке відбилося на вашому обличчі, я бачу, що ми ніби непрохані гості вторгаємось до вас, у вашу мирну домівку, де вас оточує ваша щаслива родина, віддані і діяльні друзі та співгромадяни. Але нас привело якнайщиріше бажання висловити вам наші почуття найглибшої поваги і пошани. Не вперше доводиться вам приймати висловлення таких почуттів, однак це вперше вшанування набирає таких широких розмірів. Багато разів ми висловлювали вам нашу подяку за ті міцні моральні підвалини, на яких ви, так би мовити, будуєте наше суспільство. Сьогодні ж ми вшановуємо вас особливо… як прозорливого, невтомного, безкорисливого, навіть самовідданого нашого громадянина, з ініціативи якого виникає підприємство, що обіцяє, на думку всіх компетентних осіб, дати могутній поштовх до дальшого розквіту, процвітання й добробуту нашого суспільства.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Пане консул! Протягом багатьох років ви служили всьому нашому місту світлим прикладом. Я вже не згадую тут про ваше зразкове сімейне життя або про ваші бездоганні моральні принципи, — це теми для тихої, сердечної бесіди, а не для урочистої публічної промови. Я кажу про вашу громадську діяльність, яка у всіх перед очима. Ваші верфі випускають зразкові судна, що несуть свій прапор у всі моря світу. Численна й щаслива сім'я робітників вважає вас своїм рідним батьком. Створивши нові галузі промисловості, ви заклали основи добробуту сотень сімей. Одне слово, ви найголовніша підпора нашого суспільства в найвищому розумінні цього слова.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Їв наш час особливо відрадно і втішно бачити ту чисту безкорисливість, якою позначена вся ваша діяльність. Тепер ви наміряєтесь дати нам — так чом не сказати про це прямо й відверто? — залізницю.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Проте цьому підприємству судилося ще, очевидно, боротися з труднощами, що їх породжують вузькі й своєкорисливі міркування.

Голоси з натовпу. Слухайте! Слухайте!

Рерлун. Як стало відомо, певні особи, що не належать до нашого суспільства, випередивши наших працьовитих співгромадян, захопили в свої руки деякі переваги, які по праву мали б належати нашому місту.

Голоси з натовпу. Так, так! Слухайте!

Рерлун. Цей гідний жалю факт, безперечно, став і вам відомий, пане консул. Проте, незважаючи на це, ви неухильно йдете до вашої мети, пам'ятаючи, що істинному громадянинові своєї вітчизни не випадає дбати тільки про місцеві інтереси.

Голоси з натовпу. Гм!.. Ні! Ні! Так!.. Так!..

Рерлун. Отже, ми сьогодні вшановуємо вас як громадянина своєї держави, як таку людину, якою кожен мусив би бути. Хай процвітає ваше підприємство на благо суспільства, істинне і стале. Щоправда, залізниця може полегшити доступ до нас порочних елементів, зате вона ж може допомогти швидко й позбутись їх. Та й тепер ми не захищені від вторгнення таких порочних елементів ззовні. Але саме в тому, що в цей урочистий вечір ми, коли вірити чуткам, щасливо й швидше, ніж сподівались, позбулися деяких із них…

Голоси з натовпу. Тихше! Тихше!

Рерлун…у цьому я вбачаю добре знамення для вашого підприємства. А та обставина, що я зважився торкнутися цього тут, ясно доводить, що в домі, де ми знаходимось, моральні принципи стоять вище родинних зв'язків.

Голоси з натовпу. Слухайте! Браво!

Бернік (в той же час). Дозвольте мені…

Рерлун. Ще два слова, пане консул. Віддаючи стільки сил на благо нашого міста, ви, звичайно, були далекі від думки цим шляхом здобути будь-яку користь для себе особисто. Але ви не вправі відхилити від себе скромний доказ вдячності ваших співгромадян у таку знаменну мить, коли ми, за запевненнями людей тямущих, вступаємо в нову добу.

Численні голоси з натовпу. Браво! Слухайте, слухайте!

Рерлун робить знак слугам, які підносять кошик.

Члени комітету виймають з нього і передають Рерлуну предмети, про які далі згадується.

Рерлун. Отже, пане консул, маємо честь піднести вам срібний кофейний сервіз. Нехай він прикрашає ваш стіл у ті години, коли ми, як це не раз бувало і раніше, матимемо приємність збиратись у вашому гостинному домі. І вас, панове, — ви завжди з такою готовністю допомагали першій людині в нашому місті у всіх її починаннях — вас ми також просимо прийняти на пам'ять оці дрібниці. Ось цей срібний келих вам, пане Руммель. Ви не раз під дзвін келихів красномовно захищали інтереси суспільства. Бажаю вам часто мати нагоду високо піднімати і спорожняти цей келих за наше суспільство! Вам, пане Санстад, дозвольте передати цей альбом з портретами співгромадян. Ваша відома, загальновизнана гуманність здобула вам друзів у всіх верствах суспільства. А вам, пане Вігелан, дозвольте піднести цю збірку проповідей на веленьовому папері в розкішній оправі. Зрілість думки, плід прожитих років, привела вас до глибоко серйозного погляду на існування, і вашу багаторічну діяльність у суєтному світі облагороджувала думка про інше, вище життя. (Звертаючись до натовпу.) Затим, друзі мої, хай живе консул Бернік і його соратники! Хай живуть підпори нашого суспільства!

Весь натовп. Хай живе консул Бернік! Хай живуть підпори нашого суспільства! Ура! Ура! Ура!

Лона. Бажаю щастя, зятю!

Пауза. Напружене чекання.

Бернік (починає повільно і серйозно). Співгромадяни! Ваш представник сказав зараз, що ми вступаємо в нову добу. Сподіваюсь, так воно і буде. Але для цього нам конче треба покликати на допомогу істину — істину, яка до самісінького цього вечора майже не знаходила собі місця в нашому суспільстві.

Подив серед присутніх.

Через це я змушений передусім відхилити ту хвалу, якою ви, пане ад'юнкт, за встановленим звичаєм незаслужено вшанували мене. Я її не заслужив, бо не був безкорисливим діячем. Якщо я не завжди гнався за прибутками, — це правда, — то я повинен зате признатися, що головною рушійною силою моєї діяльності була жадоба влади, впливу, пошани.

Руммель (схвильовано). Це ще до чого?

Бернік. Втім, я нічого не можу закинути собі щодо моїх співгромадян, бо вважаю, що мені по праву належить місце поряд із кращими з них.

Численні голоси з натовпу. Так, так, так!

Бернік. Але я закидаю собі, що часто грішив іншим — звертав з прямого шляху, побоюючись відомого мені нахилу нашого суспільства шукати у всьому, що робить людина, задньої думки, чогось лихого. І тепер мені доводиться торкнутись однієї обставини, зв'язаної з цим.

Руммель (стурбовано). Гм!.. Гм!..

Бернік. Тут поширились чутки про масове скуповування земельних ділянок. Усі ці ділянки скупив я, я один…

Голоси з натовпу (пошепки). Що він каже? Консул? Консул Бернік?

Бернік. Вони поки в моїх руках. Певна річ, я довірився своїм товаришам, панам Руммелю, Вігелану і Санстаду, і ми дійшли згоди між собою…

Руммель. Неправда! Доведи, доведи!..

Вігелан. Ми не входили ні в які угоди!

Санстад. Скажіть, будь ласка!

Бернік. Цілком справедливо, ми ще не дійшли згоди з приводу того, що я хочу сказати. Але я маю міцну надію, що ці троє панів погодяться зі мною, коли я скажу, що прийшов сьогодні до згоди з самим собою розподілити всі ці ділянки шляхом звичайної підписки на акції. Кожний, хто бажає, може їх придбати.

Численні голоси з натовпу. Ура! Хай живе консул Бернік!

Руммель (тихо Берніку). Яка низька зрада…

Сан стад (так само). Виходить, обдурили нас…

Вігелан. Чорт забирай! Господи, що я кажу!

Натовп (у саду). Ура! Ура! Ура!

Бернік. Тихше, панове. Я не маю ніякого права на таке вшанування. Адже я не одразу прийняв таке рішення. Спочатку я мав намір усе залишити за собою. Та я й зараз додержуюсь тієї думки, що, тільки бувши в одних руках, усі ці ділянки можуть принести найбільшу користь. Але я віддаю всю цю справу на ваш розсуд. Якщо побажаєте, я готовий вести її сам в міру сил і вміння.

Голоси з натовпу. Так, так, бажаємо!

Бернік. Але спочатку, співгромадяни, ви повинні взнати мене, який я є, до кінця. Потім хай кожен загляне до себе в душу, і хай справдяться слова, що віднині ми вступаємо в нову добу. Старі часи, з усім їх зовнішнім блиском, внутрішньою порожнечею, лицемірством, показною мораллю і жалюгідними міркуваннями, нехай стануть для нас музеєм, відкритим для вивчення. У той же музей здамо, — правда, панове? — і кофейний сервіз, і келих, і альбом, і проповіді на веленьовому папері в розкішній оправі.

Руммель. Певна річ.

Вігелан (бурмоче). Коли ви все забрали, то…

Сан стад. Зробіть ласку!

Бернік. Тепер на черзі мій головний розрахунок із суспільством. Тут було проголошено, що ми сьогодні щасливо позбулися деяких порочних елементів. До цього я можу додати те, що ще не всім відомо, а саме, що той, кого це стосувалось, поїхав не один. З ним разом виїхала, щоб стати його дружиною…

Лона (голосно). Діна Дорф.

Рерлун. Що?

Бетті. Що ти кажеш?

Всі дуже схвильовані.

Рерлун. Утекла! Утекла… з ним! Не може бути!

Бернік. Щоб стати його дружиною, пане ад'юнкт. І ще я додам… (Тихо дружині.) Бетті, будь мужньою! (Голосно.) Я додам: панове, зніміть шапки перед цією людиною! Він великодушно взяв на себе чужу провину. Співгромадяни, я скидаю з себе ярмо брехні, яка ледве не отруїла наскрізь мою душу. Треба, щоб ви про все дізнались. Винуватцем того, що сталось п'ятнадцять років тому, був я!

Бетті (тихо, схвильовано). Карстене…

Mарта (так само). Ах, Йоган!

Лона. Нарешті ти переміг себе!

Всі інші в мовчазному здивуванні.

Бернік. Так, співгромадяни, я був винний, а він поїхав. Зловмисні й брехливі чутки, які потім поширились, стали причиною зла, і тепер його вже не виправити. Минуле не має вороття, і я не насмілююсь ремствувати. П'ятнадцять років тому завдяки цим чуткам я пішов угору. Чи ж судилось мені тепер впасти через них — нехай кожен розміркує сам.

Рерлун. Який страшний удар! Перша людина в місті!.. (Тихо до Бетті.) О, як мені шкода вас, пані!

Гільмар. Таке признання! Ну, скажу я вам!

Бернік. Але не поспішайте з рішенням сьогодні. Я прошу всіх розійтись по домівках, заспокоїтись і як слід обміркувати всю справу. Коли хвилювання мине, тоді й з'ясується, програв я чи виграв своїм признанням. Прощайте! Мені ще лишається пошкодувати багато, дуже багато про що, але це вже справа тільки мого сумління. На добраніч! Геть усю пишноту і святкові оздоби. Всі ми відчуваємо, що вони тут не недоречні.

Рерлун. Справді. (Тихо до Бетті.) Утекла! Значить, вона все ж таки була зовсім не варта мене! (До організаторів церемонії.) Так, панове, після всього цього нам, я гадаю, найкраще тихенько піти звідси.

Гільмар. Ну як після цього людині високо тримати прапор ідеї? Ух!

Присутні перешіптуються, і зала порожніє. Руммель, Санстад і Вігелан теж виходять в сад, напівголосно гаряче сперечаючись між собою. Гільмар нишком вислизає направо. У залі лишаються тільки Бернік, Бетті, Марта, Лона і управитель Крап. Усі мовчать.

Бернік. Бетті, чи зможеш ти простити мені?

Бетті (дивиться на нього і посміхається). Знаєш, Карстене, ти ніколи ще не пробуджував у мене таких світлих надій, як сьогодні!

Бернік. Як це?

Бетті. Багато років я вважала, що ти колись був мій, а потім я тебе втратила. А тепер я знаю, що ти ніколи не був моїм, але упевнена, що будеш!

Бернік (пригортаючи її). О Бетті, я уже твій! Завдяки Лоні я почав тебе розуміти. Але нехай же і Улаф прийде сюди.

Бетті. Гаразд, я приведу його. Пане Крап…

Щось тихо каже йому, і він виходить через терасу.

Під час наступної сцени всі транспаранти і вогні в саду й на вулиці поступово гаснуть.

Бернік (стиха). Спасибі тобі, Лоно. Ти врятувала для мене і в мені все, що було кращого.

Лона. А чого ж я добивалась?

Бернік. Правильно чи ні?… Я все ще не до кінця зрозумів тебе.

Лона. Гм…

Бернік. Значить, ти не із ненависті? Не заради помсти?… Навіщо ж ти приїхала?

Лона. Стара дружба не іржавіє.

Бернік. Лоно!

Лона. Коли Йоган розповів мені про ту брехню, я заприсяглася, що герой моєї юності знов постане переді мною чесним і правдивим!

Бернік. Я погана людина! Чим я заслужив це від тебе?

Лона. Ну, якби ми, жінки, питали про заслуги, Карстене!..

Еуне входить у сад з Улафом.

Бернік (кидаючись до нього). Улафе!..

Улаф. Тату, даю тобі слово ніколи більше…

Бернік. Не тікати?

Улаф. Так, так, даю тобі слово, тату!

Бернік. Ія даю тобі слово, що ти ніколи більше не матимеш причин для цього. Учись і рости собі не як мій спадкоємець, а просто як майбутня людина, що знайде своє завдання у житті.

Улаф. І ти дозволиш мені бути, ким я хочу?

Бернік. Дозволю.

Улаф. Спасибі, тату. Ну, то я не хочу бути підпорою суспільства.

Бернік. Справді? Чому?

Улаф. Ні, це, мабуть, так нудно!

Бернік. Ти повинен бути сам собою, Улафе, все інше прийде згодом… А ви, Еуне…

Еуне. Знаю, пане Бернік, — я звільнений.

Бернік. Ні, ви залишитесь, Еуне, і… пробачте мені!

Еуне. Як? Адже «Індіанка» не йде сьогодні.

Бернік. Вона й завтра не піде. Я дав вам надто короткий строк. Треба буде ґрунтовніше оглянути судно.

Еуне. Слухаю, пане Бернік! Пустимо в хід нові машини!

Бернік. Дуже добре, але головне, щоб робота була виконана ґрунтовно і сумлінно. Багато що в нас потребує ґрунтовного й сумлінного перегляду. А тепер на добраніч, Еуне!

Еуне. На добраніч, пане консул. Спасибі, спасибі вам! (Виходить наліво.)

Бетті. Ну от, тепер всі пішли.

Бернік. І ми зосталися самі. Моє ім'я не палає більше вогненними літерами, і світло скрізь погасло…

Лона. А ти б хотів, щоб це все знов запалили?

Бернік. Ні за що в світі! До чого я дійшов! Ви жахнулися б, коли б дізнались. Я тепер ніби опам'ятався після дурману! Але я почуваю, що можу ще знову одужати і помолодшати. О, підійдіть ближче до мене! Ближче! Бетті! Улафе, хлопчику мій! І ти, Марто!.. Я ніби зовсім і не бачив тебе всі ці роки…

Лона. Ще б пак. У вашому суспільстві всі — в душі старі парубки. Ви жінок і не помічаєте.

Бернік. Правда твоя. І саме через це… Так, значить, це справа вирішена, Лоно, ти не поїдеш від нас?

Бетті. Так, не їдь, Лоно!

Лона. Ні, куди мені тепер їхати. Як я покину вас… молоду пару, що тільки-но збирається звити собі гніздечко? Така вже моя доля — бути названою матір'ю. Ми з тобою, Марто, дві старі тітки… Куди ти дивишся?

Марта. Як небо просвітліло! Як ясно над морем! Щастя супроводить «Пальму».

Лона. Щастя в неї на борту.

Бернік. А перед нами… перед нами довгий трудовий день; особливо це стосується мене. Та нехай він прийде. Тільки ви не залишайте мене, ви, віддані, правдиві жінки! У ці дні я зрозумів також, що справжні підпори суспільства — це ви, жінки!

Лона. Ну, знаєш, зятю, твоя мудрість дуже ненадійна! (Поклавши руку йому на плече, багатозначно.) Ні, дух правди і дух свободи — ось підпори суспільства!

ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ

ДІЙОВІ ОСОБИ

Адвокат Гельмер.

Нора, його дружина.

Доктор Ранк.

Фру Лінне.

Приватний повірений Кроґстад.

Троє маленьких дітей Гельмерів.

Анна-Марія, їхня нянька.

Хатня служниця Гельмерів.

Посланець.

Дія відбувається в домі Гельмерів.

Дія перша

Затишна кімната, обладнана зі смаком, але недорогими меблями. У задній стіні двоє дверей: ті, що праворуч, ведуть до передпокою, ті, що ліворуч, — до кабінету Гельмера. Між тими дверима стоїть піаніно. Посередині лівої бокової стіни двері, а ближче до авансцени вікно. Біля вікна круглий стіл із стільцями й канапка. У правій боковій стіні, трохи далі у глибину, також двері, а ближче до авансцени — кахляна груба, біля неї кілька стільців і крісло-гойдалка. Між; грубою і цими боковими дверима стоїть столик. На стінах гравюри. Етажерка з порцеляновими фігурками та іншими дрібничками. Невелика шафа з книжками в дуже гарних палітурках. На підлозі килим, у грубі палиться. Зимовий день.

У передпокої лунає дзвінок, ледь пізніше чути, як відчиняються двері. До кімнати, весело мугикаючи, заходить Нора. Вона у верхньому вбранні й несе цілий оберемок пакунків, які складає на стіл під правою стіною. Двері до передпокою вона не зачиняє, і там видно посланця, що приніс ялинку та кошика й саме віддає їх служниці, яка їм відчиняла.

Нора. Добре заховай ялинку, Гелено. Не треба, щоб діти бачили її до вечора, доки вона не буде прикрашена. (До посланця, виймаючи гаманець.) Скільки?

Посланець. П'ятдесят єре.

Нора. Ось крона. Ні, здачі не треба.

Посланець дякує і виходить. Нора зачиняє двері, вдоволено усміхаючись, роздягається. Потім витягає з кишені торбинку з мигдалевими тістечками і кілька з'їдає. Тоді обережно підходить до дверей кабінету свого чоловіка і прислухається.

Так, він удома. (Іде до столу, знов мугикаючи.)

Гельмер (зі свого кабінету). Це що, ластівка щебече?

Нора (розгортаючи пакунки). Ластівка.

Гельмер. То білочка там шурхотить?

Нора. Вона!

Гельмер. Коли ж білочка повернулася?

Нора. Щойно. (Ховає торбинку з тістечками до кишені і витирає рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.

Гельмер. Підожди, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і з пером у руці заглядає до кімнати.) Кажеш, накупила? Оце стільки? То моя марнотратка знов ходила сіяти грішми?

Нора. Але ж, Торвальде, ми справді можемо дозволити собі таке. Це ж перше Різдво, коли нам не треба ощадити.

Гельмер. Та не можемо й тринькати гроші.

Нора. Ні, Торвальде, тепер трішки можемо. Хіба не правда? Тільки трішечки. Тобі ж тепер призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.

Гельмер. Так, із нового року. Але отримаю я гроші аж через три місяці.

Нора. Нічого, можна тим часом позичити.

Гельмер. Норо! (Підходить до неї і жартівливо смикає її за вухо.) Знов у тобі легковажність бере гору. Даймо, що я сьогодні позичу тисячу крон, ти витратиш їх на свята, а в новорічний вечір мені на голову впаде черепиця з даху, і кінець.

Нора (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхіття.

Гельмер. А якби таке сталося, що тоді?

Нора. Якби сталося таке лихо, то мені було б байдуже, є в мене борги чи немає.

Гельмер. Ну, а людям, у яких я позичав?

Нора. Людям? Що мені до них? Вони ж чужі.

Гельмер. Норо, Норо, ти жінка жінкою! Та киньмо жарти, ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках і боргах, лягає якась негарна тінь залежності. Ми мужньо трималися досі, то протримаємося й ще трохи, вже недовго.

Нора (відходить до груби). Що ж, як хочеш, Торвальде.

Гельмер (іде за нею). Ну от, моя ластівка вже опустила крильця. Хіба ні? Білочка насупилась. (Витягає гаманця.) Норо, як ти гадаєш, що в ньому?

Нора (швидко обертається). Гроші!

Гельмер. На. (Подає їй кілька асигнацій.) Господи, чи я не знаю, скільки треба видатків на Різдво.

Нора (рахує). Десять, двадцять, тридцять, сорок. О, дякую, Торвальде, тепер мені стане надовго.

Гельмер. Та вже подбай, щоб їх справді стало надовго.

Нора. Подбаю. Але ходи сюди, я покажу тобі, що я накупила. І так дешево! Глянь, ось новий костюмчик Іварові й шабля. Ось коник і трубка Бобові. А для Емі ось лялька з ліжечком, простенькі, та вона однаково швидко їх поламає. А тут іще крам на сукні і фартухи служницям. Старій Анні-Марії треба було б купити щось більше.

Гельмер. А що в цьому пакунку?

Нора (вигукує). Ні, Торвальде, цього тобі до вечора не можна бачити!

Гельмер. Ну добре, але скажи мені, моє рідне тринькало, що ти собі набачила?

Нора. Ет, мені не треба нічого.

Гельмер. Звичайно, треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотіла мати.

Нора. Ні, мені справді нічого не треба. А втім, послухай, Торвальде…

Гельмер. Ну?

Нора (перебирає ґудзики на його піджаку й не дивиться на нього). Як ти вже хочеш щось подарувати мені, то дай мені… дай мені…

Гельмер. Ну, кажи.

Нора (швидко). То дай мені грошима. Скільки можеш. А я потім, за кілька днів, купила б собі щось за них.

Гельмер. Але ж, Норо…

Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б гроші в гарний золотий папір і почепила б на ялинку. Хіба так не було б весело?

Гельмер. Як звуть тих щебетух, що завжди сіють грішми?

Hора. Та знаю, знаю, марнотратками, можеш мені не нагадувати. Але зробімо так, як я кажу, тоді я матиму час подумати, що мені найпотрібніше. Хіба це не розважно? Кажи?

Гельмер (усміхаючись). Певне, що так, тобто якби ти могла притримати ці гроші і справді щось купити за них собі. А то вони підуть на хатні потреби і на всякі непотрібні речі, і мені знов доведеться трусити гаманцем.

Нора. Ох, Торвальде…

Гельмер. Так воно є, люба моя Норо. (Обіймає її за стан.) Моя пташка чарівна, але потребує силу-силенну грошей. Чоловікові неймовірно дорого обходиться така пташка.

Нора. Фе, не кажи такого! Я ж заощаджую, скільки можу.

Гельмер (сміється). Це правда. Скільки можеш. Але ж ти зовсім не можеш.

Нора (мугикає і вдоволено усміхається). Гм. Якби ти знав, Торвальде, скільки в нас, ластівок та білочок, усяких видатків.

Гельмер. Ти дивачка, серденько. Достоту як твій батько. Кидаєшся на всі боки, щоб добути грошей, а коли вже їх маєш, то вони вмент прослизають крізь пальці, і ти ніколи не знаєш, на що їх витратила. Що ж, треба сприймати тебе такою, як ти є. Це вже у крові. Так, так, це спадкове, Норо.

Нора. Ох, я б хотіла успадкувати від батька якнайбільше рис.

Гельмер. А я б не хотів, щоб ти була інша, ніж ти є, моя мила щебетушко. Але слухай, щось тут не те… Ти сьогодні якась така… така… як би це сказати?… У тебе такий підозрілий вигляд…

Нора. Невже?

Гельмер. Справді. Ану глянь мені у вічі.

Нора (дивиться на нього). Ну?

Гельмер (свариться пальцем). Ласунка часом сьогодні не бенкетувала в місті?

Нора. Ні, що тобі спало на думку?

Гельмер. Чи ласунка не забігала до цукерні?

Нора. Ні, далебі, Торвальде…

Гельмер. І не скуштувала варення?

Нора. Та де там.

Гельмер. І навіть не похрумкала мигдалевих тістечок?

Нора. Ні, Торвальде, запевняю тебе…

Гельмер. Ну, ну, не хвилюйся, я, звичайно, тільки жартую…

Нора (йде до столика праворуч). Мені б і на думку не спало чинити всупереч тобі.

Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала мені слово… (Підходить до неї.) Ну, нехай, тримай при собі свої маленькі різдвяні секрети, люба моя Норо. Вони однаково виявляться сьогодні ввечері, коли ми засвітимо ялинку.

Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?

Гельмер. Забув. Та нічого, він же й так вечеряє в нас. Зрештою, я його запрошу, коли він прийде сюди перед обідом. Доброго вина я замовив. Ти не повіриш, Норо, як я радію сьогоднішньому вечорові.

Нора. І я також. А як радітимуть діти, Торвальде!

Гельмер. Ох, як приємно відчувати, що ти досяг порядного, забезпеченого становища, що маєш солідну платню. Правда ж, приємно думати про це?

Нора. О, дивовижно!

Гельмер. Ти пам'ятаєш торішнє Різдво? Ти цілих три тижні перед тим замикалася ввечері в себе і до пізньої ночі робила квітки на ялинку та інші прикраси, хотіла ними нас здивувати. То був найнудніший час у моєму житті.

Нора. А мені зовсім не було нудно.

Гельмер (усміхаючись). Та користі з того було дуже мало.

Нора. Ти знов узявся дражнити мене тим. Що я могла вдіяти, як зайшов кіт і пороздирав усе на клапті?

Гельмер. Звичайно, нічого не могла вдіяти, сердешна моя Норо. Головне, що ти щиро хотіла потішити нас. Але добре, що та скрута вже минула.

Нора. Так, просто чудово!

Гельмер. Не треба вже буде ні мені сидіти самому й нудитися, ні тобі натужувати свої милі оченята і трудити тендітні ручки.

Нора (плеще в долоні). Справді, Торвальде, більше не треба буде. О, як радісно чути такі слова! (Бере його під руку.) Тепер я скажу тобі, як я хочу облаштувати наше помешкання. Тільки-но скінчаться свята…

У передпокої чути дзвінок.

Ох, дзвонять. (Трохи прибирає в кімнаті.) Хтось, мабуть, прийшов. Шкода.

Гельмер. Якщо хтось у гості, мене немає вдома.

Служниця (у дверях). Пані, прийшла якась дама.

Нора. То проси її зайти.

Служниця (до Гельмера). І доктор також.

Гельмер. Він пішов просто до мене?

Служниця. Так, до вас.

Гельмер іде до свого кабінету. Служниця заводить до кімнати фру Лінне, вбрану по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Фру Лінне (несміливо, трохи нерішуче). Добрий день, Норо.

Нора (невпевнено). Добрий день…

Фру Лінне. Мабуть, ти не пізнаєш мене?

Hора. Та не знаю… Ні, здається… (Вигукує.) Що? Кристина? Невже це ти?

Фру Лінне. Я.

Нора. Кристина! А я тебе не впізнала! Та й як я могла… (Тихіше.) Ти так змінилася, Кристино!

Фру Лінне. Ще б пак. За дев'ять чи десять років…

Нора. Невже ми так довго не бачилися? Ото час біжить. А останні вісім років таки були щасливі. То ти приїхала до нашого міста? Зважилася взимку на таку далеку подорож! Не злякалася!

Фру Лінне. Щойно приїхала пароплавом.

Нора. Звичайно, щоб розважитися на свята. О, чудово! Як нам буде весело! Але роздягнися. Тобі ж не холодно? (Допомагає їй.) Ну от. Сядьмо собі гарненько тут біля груби. Ні, сідай у крісло! А я — у крісло-гойдалку. (Бере її за руки.) О, тепер ти така на вигляд, як була колись, то тільки в першу мить мені здалося… хоч ти все-таки блідіша, Кристино… і, може, трохи схудла.

Фру Лінне. І дуже, дуже постарілася, Норо.

Нора. Мабуть, так, але не дуже, тільки ледь-ледь. (Раптом похоплюється і далі камеє поважно.) Та що це я сиджу й дурне базікаю, а важливе випало з голови! Вибач мені, люба, дорога Кристино!

Фру Лінне. Ти про що, Норо?

Нора (стиха). Ти ж овдовіла, Кристино.

Фру Лінне. Так, три роки тому.

Нора. Знаю, я читала в газеті. Ох, повір, я стільки разів тоді збиралася написати тобі, та все відкладала, все щось заважало.

Фру Лінне. Дорога Норо, я дуже добре розумію тебе.

Нора. Ні, Кристино, це гидко з мого боку. А ти, сердешна, за весь час стільки пережила. І він не залишив тобі жодних засобів на життя?

Фру Лінне. Ні.

Нора. І дітей не залишив?

Фру Лінне. Ні.

Нора. Отже, нічого?

Фру Лінне. Нічого. Навіть жалю і туги, щоб живити ними пам'ять.

Нора (недовірливо дивиться на неї). Кристино, як таке може бути?

Фру Лінне (гірко сміється і гладить Нору по голові). Часом буває, Норо.

Нора. Зовсім сама. Як тобі, мабуть, було тяжко. Я маю троє чудових дітей. їх саме немає тут, вони гуляють надворі з нянькою. Але розкажи мені все про себе.

Фру Лінне. Ні, ні, краще розказуй ти.

Нора. Ні, спершу ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Сьогодні я хочу думати тільки про твої справи. Та одне все-таки скажу. Ти знаєш, яке велике щастя нам випало цими днями?

Фру Лінне. Ні. Яке?

Нора. Уяви собі, мій чоловік стане директором Акціонерного банку.

Фру Лінне. Твій чоловік? Як пощастило!

Нора. Так, неймовірно пощастило. Адвокатська праця не дає твердого заробітку, а надто як берешся тільки за чисті, чесні справи. Торвальд, певна річ, за інші ніколи й не брався, і я була цілком згодна з ним. Тож розумієш, які ми раді! Він обійме посаду вже з нового року і буде отримувати велику платню й великі відсотки. Тоді ми зможемо жити зовсім інакше, як жили досі, — так, як самі захочемо. Ох, Кристино, яка я щаслива! Бо ж чудово мати багато грошей і нічим не журитися. Правда?

Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.

Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!

Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна? У школі ти була великою марнотраткою.

Нора (стиха сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Нам обом доводилося працювати.

Фру Лінне. І тобі?

Нора. Так, я робила різні дрібниці, вишивала, плела, гаптувала тощо. (Рвучко встає.) Ти ж бо знаєш, що Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше, ніж доти. Але першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати всяку додаткову роботу, ти ж розумієш, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.

Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?

Нора. Так. Повір, що нам нелегко було зрушити з місця. Івар тоді щойно народився. Але, звичайно, довелося їхати. Яка то була дивовижна подорож! І вона врятувала Торвальдові життя. Та скільки це коштувало, Кристино!

Фру Лінне. Уявляю собі.

Нора. Тисячу двісті спецій-далєрів.[2] Чотири тисячі вісімсот крон. Купу грошей.

Фру Лінне. Справді багато, але принаймні велике щастя, що вони знайшлися.

Нора. Скажу тобі, що їх нам дав батько.

Фру Лінне. Он що. Здається, він десь тоді й помер.

Нора. Так, Кристино, тоді. І подумай, я не могла поїхати й доглянути його. Я от-от мала народити Івара і повинна була доглядати тяжко хворого Торвальда. Сердешний батько! Я так його любила, Кристино. Це найбільше горе, якого я зазнала, відколи вийшла заміж.

Фру Лінне. Я знаю, ти його дуже любила. І ви зразу поїхали до Італії?

Нора. Так, ми ж бо вже мали гроші, і лікарі квапили нас. Тож через місяць ми поїхали.

Фру Лінне. І твій чоловік повернувся цілком здоровий?

Нора. Здоровий-здоровісінький.

Фру Лінне. А… доктор?

Нора. Себто?

Фру Лінне. Здається, служниця сказала, ніби той пан, що прийшов разом зі мною, — доктор.

Нора. Так, то доктор Ранк, але він прийшов не лікувати, він наш найближчий приятель і принаймні раз на день навідується до нас. Ні, Торвальд відтоді ніколи не хворів. І діти жваві й здорові, і я так само. (Схоплюється і плеще в долоні.) Господи Боже, Кристино, як гарно жити і почувати себе щасливою!.. Але ж це казна-що… Я говорю тільки про себе. (Сідає на стільчик біля фру Лінне і кладе руки їй на коліна.) Не сердься на мене!.. Скажи, то правда, що ти не любила свого чоловіка? Чого ж ти вийшла за нього заміж?

Фру Лінне. Тоді ще була жива моя мати, але хворіла, вже не вставала з ліжка. А крім того, мені ще треба було піклуватися про своїх двох менших братів. Тож я подумала, що було б нерозважно відмовити йому.

Нора. І, мабуть, слушно. То він був тоді заможний?

Фру Лінне. Думаю, що досить заможний. Але його підприємство не було надійне, і коли він помер, то все розвалилося, нічого не лишилось.

Нора. І що?…

Фру Лінне. І мені довелось перебиватися дрібною торгівлею, уроками й усім, що траплялося. Ці останні три роки були для мне суцільним робочим днем, без перепочинку. Тепер усе скінчилося, Норо. Моїй бідолашній матері вже не потрібна допомога, вона вже відійшла в інший світ. І хлопцям також не потрібна, вони повлаштовувалися і вже можуть самі себе забезпечити.

Нора. То тепер тобі полегшало на душі…

Фру Лінне. Не сказала б, я відчуваю тільки бездонну порожнечу. Нема для чого жити. (Схвильовано підводиться.) Тому я не витримала в тому закутку. Тут, мабуть, буде легше знайти, до чого взятися і чим заповнити свої думки. Аби тільки пощастило отримати якесь постійне місце, якусь канцелярську працю…

Нора. Ох, Кристино, це така стомлива праця, а ти й так уже виснажена. Тобі було б краще поїхати кудись на купелі.

Фру Лінне (підходить до вікна). Я, Норо, не маю батька, щоб дав мені грошей на дорогу.

Нора (підводиться). Ох, не гнівайся на мене!

Фру Лінне (підходячи до неї). Люба Норо, ти не гнівайся на мене. В моєму становищі найгірше те, що в душі осідає багато гіркоти. Працювати нема для кого, а однаково доводиться кидатись на всі боки. Адже треба якось жити, от і стаєш егоїсткою. Коли ти розповіла мені про щасливі зміни у вашому становищі, то, повіриш, я зраділа не так за вас, як за себе.

Нора. Себто як? О, вже знаю, ти подумала, що Торвальд міг би щось зробити для тебе.

Фру Лінне. Саме так я й подумала.

Hора. І зробить, Кристино. Покладися на мене. Я візьмуся до цієї справи так делікатно, обережно, розповім про неї так гарно, що йому самому захочеться полегшити твоє життя. Ох, я від щирого серця бажаю прислужитися тобі.

Фру Лінне. Дуже мило з твого боку, Норо, що ти так перейнялася моєю справою, тим більше мило, що сама ти мало знайома з життєвими труднощами й турботами.

Нора. Я?… Я мало знайома?…

Фру Лінне (сміється). Ну, певне, боже мій… Вишивання, гаптування і що там іще…Ти дитина, Норо.

Нора (гордо підносить голову й ходить по кімнаті). Дарма ти розмовляєш зі мною так зверхньо.

Фру Лінне. Хіба?

Нора. Ти така, як інші. Ви всі думаєте, що я не здатна на щось справді вагоме…

Фру Лінне. Ну, що ти…

Нора. Що я не зазнала ніяких прикрощів у цьому гіркому світі.

Фру Лінне. Але ж, люба Норо, ти сама щойно розповіла мені про ті свої прикрощі.

Нора. Ет, то дрібниці. (Стишує голос.) Я не розповіла тобі про головне.

Фру Лінне. Про головне? Про що саме?

Нора. Ти гордуєш мною, Кристино, а дарма. Ти пишаєшся і тішишся тим, що важко й довго працювала задля матері.

Фру Лінне. Я ніким не гордую. Але я справді пишаюся і тішуся тим, що мені судилося полегшити матері її останні роки життя.

Hора. І ти також пишаєшся тим, що зробила для своїх братів?

Фру Лінне. Мені здається, я маю на це право.

Нора. І мені так здається. Але послухай, що я тобі скажу, Кристино. Я також маю чим пишатися й тішитися.

Фру Лінне. Не сумніваюся. Але чим саме?

Нора. Говори тихіше. А то ще Торвальд почує. А він нізащо в світі не повинен… ніхто не повинен знати про це. Ніхто, крім тебе, Кристино.

Фру Лінне. Але про що саме?

Нора. Ходімо й сядьмо. (Тягне її до канапки поряд.) Отож… я також маю чим пишатись і тішитися. Бо це я врятувала Торвальдові життя.

Фру Лінне. Врятувала? Як урятувала?

Нора. Я ж розповідала тобі про подорож до Італії. Торвальд не вижив би, якби не поїхав туди.

Фру Лінне. Знаю, твій батько дав вам на це гроші.

Нора (усміхається). Авжеж, так думає Торвальд і всі інші, але…

Фру Лінне. Але?…

Нора. Батько не дав нам нічогісінько. Це я роздобула гроші на подорож.

Фру Лінне. Ти? Таку велику суму?

Нора. Тисячу двісті спецій-далерів1. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти на це скажеш?

Фру Лінне. Як ти змогла їх роздобути, Норо? Виграла в лотерею чи що?

Нора (зневажливо). В лотерею? (Пирхає.) Це була б не велика штука.

Фру Лінне. То де ж ти їх узяла?

Нора (мугикає і загадково усміхається). Гм, тра-ля-ля-ля!

Фру Лінне. Не могла ж ти їх позичити.

Нора. Не могла? Чому?

Фру Лінне. Не могла, бо дружині не позичать грошей, якщо на те нема згоди її чоловіка.

Нора (високо підіймає голову). А коли дружина дещо тямить у підприємництві, коли трохи розуміє, як до цього взятися, то…

Фру Лінне. Але ж, Норо, я зовсім не розумію…

Нора. І не треба тобі розуміти. Я ж не кажу, що позичила гроші. Могла ж я роздобути їх інакше. (Відкидається на спинку канапки.) Могла отримати від котрогось зі своїх залицяльників. Бувши такою чарівною, як про мене кажуть…

Фру Лінне. Ти здуріла.

Нора. Тепер ти, мабуть, аж млієш із цікавості, Кристино.

Фру Лінне. Стривай, Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?

Нора (знов сідає рівно). Хіба нерозважно врятувати життя своєму чоловікові?

Фру Лінне. По-моєму, нерозважно без його відома…

Нора. Таж він якраз і не повинен був нічого знати! Господи, як ти не розумієш? Не повинен був тоді знати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що він смертельно хворий і єдиний спосіб урятувати його — повезти на південь. Думаєш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотіла б поїхати за кордон, як інші молоді жінки, плакала, благала: мовляв, він не повинен забувати, в якому я стані, мав би бути ласкавим до мене, жаліти мене, сказала, що він міг би позичити грошей. Але тоді він майже розлютився, Кристино. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов'язок як чоловіка не потурати моїм примхам і забаганкам, здається, так він висловився. Кажи, кажи, міркувала я, а рятувати тебе треба. І я надумала, як собі зарадити…

Фру Лінне. І твій чоловік так і не довідався від твого батька, що то не його гроші?

Нора. Ні, не довідався. Тато якраз тими днями помер. Я хотіла розповісти йому про свій вчинок і попросити, щоб він нікому не казав про нього. Але він був дуже хворий, не вставав із ліжка. А скоро, на жаль, уже й не було кого просити.

Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?

Нора. Ні, боронь Боже, як тобі могло таке спасти на думку? Він дуже суворий щодо цього! А крім того… Торвальд зі своїм глибоко вкоріненим почуттям власної гідності… як гірко і принизливо було б для нього знати, що він мені чимось зобов'язаний. Це б цілком зіпсувало наші стосунки, наша злагоджена, щаслива родина вже не була б така, як тепер.

Фру Лінне. І ти ніколи не скажеш йому про це?

Нора (роздумує і ледь усміхається). Може, колись… скажу… через багато років, як уже не буду така гарна. Не смійся! Я, звичайно, не хвалюся, а маю на думці ось що: коли вже не буду подобатися Торвальдові так, як тепер, коли його вже не розважатимуть мої танці, моє маскарадне перевдягання, моя декламація… То, може, й добре не розповідати йому нічого до того часу, тримати це про запас… (Уриває мову.) Дурниці, дурниці, цього ніколи не буде… То що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Здатна я на щось? І ця позика, щоб ти знала, завдає мені багато прикростей. Як казати правду, мені ой як нелегко виконувати вчасно свої зобов'язання. Адже в діловому світі існують такі речі, як квартальні відсотки і внески в рахунок погашення боргу, чи як там вони звуться, і мені завжди дуже важко добувати потрібну суму. Доводиться, бачиш, заощаджувати на чому тільки можна. Із грошей на господарство я не могла нічого відкласти, бо Торвальдові треба добре харчуватися. Дітей також не можна одягати абияк, що я отримувала на них, те й витрачала. То така гарна малеча!

Фру Лінне. То, мабуть, тобі, сердешній, доводилося відривати щось від себе?

Нора. Звичайно. Це ж найбільше стосувалося мене. Щоразу, коли Торвальд давав мені гроші на нову сукню чи на щось інше, я витрачала тільки половину, завжди купувала найпростіше й найдешевше. Слава Богу, що мені все личило, тож Торвальд нічого не помічав. Але часто мені бувало тяжко на серці. Адже це така втіха гарно вдягатися. Правда?

Фру Лінне. Мабуть.

Нора. Ну, звичайно, я мала й інші джерела прибутку. Минулої зими пощастило — мені дали переписувати цілу купу паперів. Я замикалася й сиділа над ними до пізньої ночі. Ох, часом бувало так стомишся, що з ніг падаєш. Та все ж таки було дуже приємно сидіти і працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже чоловіком.

Фру Лінне. І скільки ж ти змогла таким чином сплатити боргу?

Нора. Та я й сама добре не знаю. У таких справах, бачиш, важко зрозуміти, що до чого. Я тільки знаю, що віддаю все, що мені щастить зібрати. Та часто в мене просто руки опадають. (Усміхається.) Тоді я сідаю і уявляю собі, що в мене закохався старий багатій…

Фру Лінне. Що? Який багатій?

Нора. Та ніякий!.. Що він помирає, читають його духівницю, а там великими літерами написано: «Усі мої гроші негайно, готівкою, має отримати ласкава пані Нора Гельмер».

Фру Лінне. Стривай, голубко… Який ще старий багатій?

Нора. Боже, як ти не розумієш? Ніякого старого багатія немає, це я тільки так уявляю собі, коли не знаю, де мені взяти грошей. Та байдуже, даймо йому спокій. Мені вже не треба ні того старого зануди, ні його духівниці. Тепер я вже не маю клопоту. (Схоплюється.) О Господи, яка це радість, Кристино! Не маю клопоту! Ніякого клопоту! Зате маю змогу гратися, вовтузитися з дітьми, опоряджати свій дім такими речами, які подобаються Торвальдові! А скоро настане весна, небо проясніє, стане чисте і блакитне. Може, ми тоді знов кудись ненадовго поїдемо. Може, я знов побачу море. О так, справді чудово жити й почуватися щасливою!

У передпокої чути дзвінок.

Фру Лінне (підводиться). Хтось дзвонить, тож я, мабуть, піду.

Нора. Ні, залишайся, сюди навряд чи хтось прийде. Це, певне, до Торвальда…

Служниця (у дверях передпокою). Вибачте, пані… Там хтось хоче поговорити з паном адвокатом…

Нора. Тобто з директором банку.

Служниця. Так, із паном директором банку. Але я не знаю… Адже в пана директора доктор…

Нора. А хто там такий?

Кроґстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.

Фру Лінне здригається, але опановує себе і відвертається до вікна.

Нора (поволі підходить до Кроґстада і напружено, стиха питає). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Кроґстад. До певної міри про банківські справи. Я посідаю невеличку посаду в Акціонерному банку, а ваш чоловік, як я чув, тепер буде нашим директором…

Нора. Тобто…

Кроґстад. В особистій справі, фру Гельмер. Оце й усе.

Нора. То заходьте, будь ласка, он двері до його кабінету. (Незворушно вклоняється, зачиняє двері до передпокою, тоді повертається і заглядає в грубу.)

Фру Лінне. Норо, хто це був?

Нора. Приватний повірений Кроґстад.

Фру Лінне. Тоце справді він.

Нора. Ти його знаєш?

Фру Лінне. Знала… Кілька років тому він якийсь час провадив справи в наших околицях.

Нора. Так, справді.

Фру Лінне. Як він змінився!

Нора. Він, здається, був дуже невдало одружений.

Фру Лінне. То тепер він удівець?

Нора. Із купою дітей… Нарешті розгорілося. (Зачиняє дверцята у грубі й ледь відвертає крісло-гойдалку.)

Фру Лінне. Він, кажуть, береться до найрізноманітніших справ?

Нора. Так? Дуже можливо. Я цього не знаю. Але годі нам говорити про справи. Нудно.

З кабінету Гельмера виходить доктор Ранк.

Ранк (ще у дверях). Ні, ні, я не хочу заважати. Краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє двері й помічає фру Лінне.) Ох, вибачте! Здається, я й тут заважатиму.

Нора. Анітрохи. (Знайомить їх.) Доктор Ранк — фру Лінне.

Ранк. Он як. Я не раз чув тут це прізвище. Здається, я поминув вас на сходах, коли йшов сюди.

Фру Лінне. Так, я підіймаюся дуже поволі. Не маю сили…

Ранк. Ага… Якась несправність у внутрішньому механізмі?

Фру Лінне. Радше звичайна перевтома.

Ранк. Та й годі? Видно, приїхали в місто відпочити і втомлюєтесь, бігаючи по гостях?

Фру Лінне. Я приїхала сюди шукати праці.

Ранк. Хіба це найкращі ліки від перевтоми?

Фру Лінне. Треба ж якось жити, докторе.

Ранк. Так, чогось усім здається, що жити треба.

Нора. Та годі вам, докторе!.. Адже й ви самі не від того, щоб іще пожити.

Ранк. Даймо, що так. Хоч як мені погано, я все-таки ладен жити й мучитися якомога довше. І всі мої пацієнти теж. І всі моральні каліки так само. Тепер один такий сидить у Гельмера…

Фру Лінне (тихо). О!..

Нора. Хто сидить?

Ранк. Приватний повірений Кроґстад, людина, якої ви не знаєте. В нього підгнило вже навіть коріння характеру. Але й він там почав товкти як щось неспростовне, що і йому треба жити.

Нора. Так? Про що ж він прийшов говорити з Гельмером?

Ранк. їй-богу, не знаю. Я чув тільки, що згадували Акціонерний банк.

Нора. Я не знала, що Кроґ… що той приватний повірений Кроґстад якось пов'язаний із банком.

Ранк. Так, він має там якусь посаду. (До фру Лінне.) Не знаю, чи й у ваших краях трапляються такі люди, що, ніби в лихоманці, нишпорять усюди й принюхуються, чи не тхне де моральною гнилизною, аби цим привернути до себе увагу й отримати якусь вигідну посаду. А здорові люди лишаються за порогом.

Фру Лінне. Але ж хворі люди якраз найбільше потребують опіки.

Ранк (здвигає плечима). Отож воно й є. Через такі погляди суспільство обертається на лікарню.

Нора, заполонена своїми власними думками, раптом вибухає тихим сміхом і плеще в долоні.

Чого ви смієтеся? Чи ви взагалі знаєте, що являє собою суспільство?

Нора. Мені нема більше про що думати, як про ваше нудне суспільство! Я сміюся зовсім з іншого… з чогось, що страшенно веселить мене. Скажіть, докторе Ранк, тепер усі службовці Акціонерного банку залежать від Торвальда?

Ранк. І це вас страшенно веселить?

Нора (сміється й мугикає). Це вже моя справа! Моя справа! (Походжає по кімнаті.) Так, справді страшенно тішить думка, що ми… що Торвальд здобув такий вплив на силу-силенну людей. (Витягає з кишені торбинку.) Докторе Ранк, хочете мигдалевих тістечок?

Ранк. Не може бути! Мигдалеві тістечка! Я думав, що це тут заборонений плід.

Нора. Так, але їх мені трішки принесла Кристина.

Фру Лінне. Що? Я?…

Нора. Ну, ну, не лякайся. Ти ж не могла знати, що Торвальд заборонив мені купувати їх. Він, бачиш, боїться, що я зіпсую собі ними зуби. Та нічого… раз можна… Правда, докторе Ранк? Прошу! (Кладе йому тістечко до рота.) І тобі, Кристино. І мені також одне, маленьке… або хай уже двоє. (Знов походжає по кімнаті.) Так, тепер я справді безмежно щаслива. Мені тільки одного дуже хотілося б.

Ранк. Ну? Чого саме?

Нора. Дуже мені кортить сказати щось, аби його почув Торвальд.

Ранк. То чому ж ви не скажете?

Нора. Не зважуюся, бо це поганий вислів.

Фру Лінне. Поганий?

Ранк. Ну, то й не треба казати його перед Торвальдом. Але перед нами ж можна. То що вам так кортить сказати, аби його почув Торвальд?

Нора. Мені страшенно кортить сказати: хай би його чорти забрали!

Ранк. Ви здуріли!

Фру Лінне. Бог з тобою, Норо!..

Ранк. Кажіть, ось він іде.

Нора (ховає торбинку). Тс-с-с, тс-с-с!

Гельмер із плащем на руці, тримаючи в ній капелюха, виходить зі свого кабінету.

Нора (до нього). Ну, Торвальде, ти спекався його?

Гельмер. Так, він пішов.

Нора. Дозволь познайомити тебе… Це Кристина, вона приїхала до міста.

Гельмер. Кристина?… Вибачте, але я не знаю…

Нора. Фру Лінне, любий, фру Кристина Лінне.

Гельмер. Он як! Мабуть, товаришка моєї дружини з часів дитинства?

Фру Лінне. Так, ми знайомі віддавна.

Нора. І уяви собі, вона приїхала так здалека, щоб поговорити з тобою.

Гельмер. Тобто як?

Фру Лінне. Властиво, не тому…

Нора. Кристина якраз дуже вправна канцеляристка і має велике бажання попрацювати під керівництвом тямущого фахівця, щоб іще більше навчитися…

Гельмер. Вельми розумно, пані.

Нора. І коли вона почула, що ти стаєш директором банку, а про це було написано в газеті, то відразу приїхала сюди. Правда, Торвальде, ти задля мене зробиш щось для Кристини? Так?

Гельмер. Можливо. Ви, здається, вдова?

Фру Лінне. Так.

Гельмер. І маєте досвід праці в канцелярії?

Фру Лінне. Так, чималий.

Гельмер. То, мабуть, я зможу дати вам місце…

Нора (плеще в долоні). А бачиш, а бачиш!

Гельмер. Ви з'явилися саме вчасно, пані…

Фру Лінне. Ох, як мені дякувати вам?…

Гельмер. Нема за що. (Надягає пальто.) Але сьогодні ви вже вибачте мені…

Ранк. Стривай, я також іду. (Приносить із передпокою своє хутро і гріє його біля груби.)

Нора. Не барися, любий.

Гельмер. Я повернуся десь за годину, не пізніше.

Нора. І ти йдеш, Кристино?

Фру Лінне (надягає пальто). Так, тепер я мушу знайти собі кімнату.

Гельмер. То, може, вийдемо разом.

Нора (допомагає фру Лінне). Шкода, що в нас так тісно і ми не можемо…

Фру Лінне. Що ти! Хто ж би подумав про таке! До побачення, люба, і дякую за все.

Нора. Поки що до побачення. Ти ж увечері прийдеш до нас. І ви також, докторе. Що?… Як будете добре почуватися? Будете, тільки тепло вдягніться.

Розмовляючи, всі йдуть до передпокою. Зі сходів чути дитячі голоси.

Нора. Це вони! Це вони!

Біжить і відчиняє вхідні двері.

Заходять нянька Анна-Марія з дітьми.

Заходьте, заходьте! (Нагинається і цілує дітей.) Ох, мої милі сонечка… Глянь на них, Кристино. Правда ж, вони чарівні?

Ранк. Не розводьте балачок на протязі!

Гельмер. Ходімо, фру Лінне, тепер тут нікого не треба, крім матері.

Доктор Ранк, Гельмер і фру Лінне сходять униз.

Нянька з дітьми заходять до кімнати. Нора також заходить і зачиняє за собою двері до передпокою.

Нора. Які ви бадьорі й веселі. І які у вас рум'яні щічки, наче яблука і троянди.

Діти одне поперед одного розповідають, як їм було надворі.

Вам було так весело? Це ж чудово. Он як, ти возив на санках Емі і Боба? Ти глянь, обох разом? Який ти гарний хлопчик, Іваре. О, дай мені потримати її. Мою милу лялечку! (Бере від няньки найменшу дівчинку і танцює з нею.) Так, так, мама потанцює і з Бобом. Що? Ви кидалися сніжками? Ох, шкода, що мене з вами не було! Ні, Анно-Маріє, дайте, хай я сама їх роздягну. Чуєте, дайте, це для мене втіха. А ви йдіть до кухні, бо закоцюбли, я ж бачу. Там на плиті стоїть для вас тепла кава.

Нянька виходить у двері ліворуч. Нора роздягає дітей, кидаючи їхні речі навсібіч, і слухає, що вони розповідають.

Он що? За вами біг великий пес? І не покусав вас? Ні, пси не кусають таких гарних дітей. Не заглядай у пакунки, Іваре! Що там таке? Ох, вам кортить дізнатися? Ні, ні, там бека. Що? Хочете гратися? У піжмурки? Добре, граймося в піжмурки. Першим ховається Боб. Я? Добре, нехай першою буду я.

Нора й діти, сміючись і весело галасуючи, граються у вітальні і в кімнаті праворуч. Нарешті Нора ховається під стіл; діти гуртом забігають до вітальні й починають шукати матір, але не знаходять, чують її здавлений сміх, кидаються до столу, підіймають обрус і бачать її. Бурхлива радість. Нора вилазить з-під столу, вдає, що хоче їх злякати. Знову радість.

Тим часом у вхідні двері хтось стукає, але ніхто з них того стукоту не чує. Тоді ледь відчиняються двері з передпокою, і в них з'являється приватний повірений Кроґстад. Він вичікує. Нора з дітьми граються далі.

Кроґстад. Вибачте, фру Гельмер…

Нора (глухо скрикує, обертається і ледь підводиться). Ох! Чого ви хочете?

Кроґстад. Вибачте, вхідні двері були прочинені, хтось, мабуть, забув їх замкнути…

Нора (випростується). Мого чоловіка немає вдома, пане Кроґстаде.

Кроґстад. Я знаю.

Нора. Знаєте? То чого ж ви хочете?

Кроґстад. Перекинутися словом із вами.

Нора. Із… (Тихо до дітей.) Ідіть до Анни-Марії. Що? Ні, чужий дядько не зробить мені нічого поганого. Коли він піде, ми знов будемо гратися. (Відводить дітей до кімнати ліворуч і зачиняє за ними двері. Стурбованим голосом.) Ви хочете поговорити зі мною?

Кроґстад. Так.

Нора. Сьогодні?… Але ж це ще не перше число…

Кроґстад. Ні, сьогодні Святвечір. І від вас самих залежить, чи він буде радісний, чи ні.

Нора. Чого ви хочете? Я зовсім не можу сьогодні…

Кроґстад. Поки що не говорімо про це. Є ще й інша справа. У вас знайдеться вільна хвилина?

Нора. Знайдеться, хоч…

Кроґстад. Добре. Я сидів у ресторані Ульсена і бачив, як ваш чоловік ішов вулицею…

Нора. Так.

Кроґстад. З дамою.

Нора. Ну, то й що?

Кроґстад. Дозвольте вас запитати, то була не фру Лінне?

Нора. Так, вона.

Кроґстад. Щойно приїхала до міста?

Нора. Так, сьогодні.

Кроґстад. Вона ваша близька товаришка?

Нора. Так. Але я не бачу…

Кроґстад. Я також колись був знайомий із нею.

Нора. Я знаю.

Кроґстад. Невже? То вам про все відомо. Я так і думав. Отож не буду розводитись, а запитаю вас навпростець: фру Лінне матиме посаду в Акціонерному банку?

Нора. Як ви смієте випитувати мене, Кроґстаде, ви, підлеглий мого чоловіка? Але якщо ви вже запитали, то знайте: так, фру Лінне матиме посаду. І посприяла цьому я, пане Кроґстад. Так і знайте.

Кроґстад. Отже, я не помилився у своїх розрахунках.

Нора (ходить по кімнаті). Я гадаю, що нам усе-таки можна мати якийсь вплив. Те, що хтось народився жінкою, зовсім не означає… І людині в становищі підлеглого, пане Кроґстад, чіпати того, хто… гм…

Кроґстад. Хто має вплив?

Нора. Саме так.

Кроґстад (міняючи тон). Фру Гельмер, може, ви були б такі ласкаві й застосували свій вплив на мою користь?

Нора. Як це? Що ви маєте на думці?

Кроґстад. Може, ви були б такі ласкаві й потурбувалися, щоб я зберіг у банку своє скромне місце?

Нора. Що ви кажете? Хто ж його буде відбирати у вас?

Кроґстад. О, вам нема чого прикидатися переді мною, що ви нічого не розумієте. Я добре знаю, що вашій товаришці буде неприємно наражатися на зустріч зі мною, і знаю також, кому маю завдячувати, що мене виженуть.

Нора. Але я запевняю вас…

Кроґстад. Так, так, так, одне слово, ще не пізно, і я раджу вам використати свій вплив, щоб запобігти цьому.

Нора. Але ж, пане Кроґстад, я не маю ніякого впливу.

Кроґстад. Не маєте? Мені здається, ви щойно самі казали…

Нора. Звичайно, ви не так мене зрозуміли. Я! Як ви могли подумати, що я маю вплив на свого чоловіка?

Кроґстад. О, я знаю вашого чоловіка ще зі студентських років. І думаю, що пан директор банку не стійкіший за інших одружених чоловіків.

Нора. Якщо ви говоритимете зневажливо про мого чоловіка, я покажу вам на двері.

Кроґстад. Ви дуже відважні, фру Гельмер.

Hора. Я вже вас не боюся. Після Нового року я швидко від цього звільнюся.

Кроґстад (трохи стриманіше). Послухайте, фру Гельмер. Як буде треба, я боротимуся за своє скромне місце в банку не на життя, а на смерть.

Нора. Справді схоже на те.

Кроґстад. Не тільки через платню, вона найменше важить. Але є ще й інше… Ну, та що там, кажу, як є! Річ, бачите, ось у чому. Ви, як усі, звичайно, добре знаєте, що колись давно я нерозважно зробив те, чого не можна було робити.

Нора. Здається, я чула щось таке.

Кроґстад. До суду не дійшло, та однаково всі шляхи для мене відтоді закрилися. Отож я й узявся до тих справ, про які ви знаєте. За щось же треба було вхопитися. І насмілюся сказати, що я був не з найгірших. Але тепер мені треба виплутатися з усього цього. У мене підростають сини, і задля них я мушу відновити, наскільки можна, своє колишнє становище в суспільстві. Посада в банку була для мене ніби перший східець. А тепер ваш чоловік хоче мене зіпхнути з цього східця, щоб я знову впав у яму.

Нора. Але ж, боже мій, я не маю ніякої змоги допомогти вам, пане Кроґстад.

Кроґстад. Тому, що не хочете, але в мене є спосіб примусити вас.

Нора. Не думаєте ж ви сказати моєму чоловікові, що я винна вам гроші?

Кроґстад. Гм, а якби й сказав?

Hора. То ви повелися б ганебно. (Ковтає сльози.) Щоб про мою таємницю, якою я так тішилася, так пишалася, він довідався у такий негарний, брутальний спосіб… Довідався від вас. Ви хочете, щоб у мене були жахливі неприємності…

Кроґстад. Тільки неприємності?

Нора (палко). Але якщо ви це зробите, то вам же буде гірше. Мій чоловік тоді справді побачить, яка ви погана людина, і нізащо не залишить вас у банку.

Кроґстад. Я питаю вас, чи ви боїтеся тільки хатніх неприємностей?

Нора. Якщо мій чоловік довідається про цей борг, то відразу оплатить решту, і ми не будемо більше з вами знатися.

Кроґстад (підступає на крок ближнє до неї). Слухайте, фру Гельмер… або у вас дуже коротка пам'ять, або ви зовсім не розумієтесь у цих справах. Доведеться мені докладніше розтлумачити, що ви вчинили.

Нора. Як це?

Кроґстад. Коли ваш чоловік захворів, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.

Нора. Я більше нікого не знала.

Кроґстад. Я пообіцяв вам роздобути таку суму…

Нора. І ви роздобули її.

Кроґстад. Я пообіцяв роздобути вам гроші на певних умовах. Ви тоді були такі заклопотані чоловіковою хворобою і хотіли так швидко отримати гроші на подорож, що, мабуть, зовсім не думали про всі подробиці. Тому варто нагадати їх вам. Отже, я пообіцяв роздобути вам гроші під боргове забов'язання, яке склав для вас.

Нора. Так, і я його підписала.

Кроґстад. Гаразд. Але внизу було ще додано кілька рядків — порука вашого батька за вас. Ті рядки мав підписати ваш батько.

Нора. Мав?… Він же підписав їх.

Кроґстад. Я залишив місце на дату. Тобто ваш батько мав поставити її тоді, коли підписуватиме документ. Пам'ятаєте?

Нора. Начебто пам'ятаю…

Кроґстад. Я передав вам, щоб ви поштою послали його своєму батькові. Було таке?

Нора. Було.

Кроґстад. І, звичайно, ви його зразу й послали, бо вже через п'ять чи шість днів принесли мені зобов'язання з батьковим підписом. І вам тоді було виплачено позику.

Нора. Ну так, а хіба я не виплачую її вчасно?

Кроґстад. Так, більш-менш вчасно. Але… повернімося до того, про що ми говорили… вам було тоді дуже тяжко, пані?

Нора. Так, тяжко.

Кроґстад. Здається, ваш батько був уже дуже хворий.

Нора. Лежав на смертній постелі.

Кроґстад. І скоро помер?

Нора. Так.

Кроґстад. Скажіть, фру Гельмер, ви часом не пам'ятаєте дати смерті свого батька? Тобто якого дня і місяця він помер.

Нора. Тато помер двадцять дев'ятого вересня.

Кроґстад. Справді, я довідувався. І тому виходить дивина (витягає документ), яку я ніяк не можу пояснити.

Нора. Дивина? Я не знаю…

Кроґстад. Дивина, пані, що ваш батько підписався на третій день після своєї смерті.

Нора. Як так? Не розумію…

Кроґстад. Ваш батько помер двадцять дев’ятого вересня. Але погляньте сюди. Ось тут батько поставив дату свого підпису — друге жовтня. Хіба не дивно, фру Гельмер?

Нора мовчить.

Ви можете пояснити мені це?

Нора далі мовчить.

Впадає також у вічі, що слова «друге жовтня» і рік написані не батьковою рукою, а письмом, що здається мені знайомим. Ну, це ще можна пояснити: ваш батько, даймо, забув поставити під своїм підписом дату і хтось інший потім написав її навмання, ще не знаючи про його смерть. Це не така важлива річ. Головне — сам підпис. Чи він справжній, фру Гельмер? Чи це таки ваш батько підписався під документом?

Нора (після короткої паузи високо підносить голову і зверхньо дивиться на нього). Ні, не він. Це я за нього підписалася.

Кроґстад. Послухайте, фру Гельмер… Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?

Нора. Чому? Ви скоро отримаєте свої гроші.

Кроґстад. Можна запитати вас, чому ви не послали цього документа своєму батькові?

Нора. Бо не могла. Адже тато був хворий. Якби я попросила його підписати зобов'язання, то довелося б пояснювати, навіщо мені ті гроші. А я ж не могла сказати йому, такому хворому, що життя мого чоловіка в небезпеці. Як би я сказала йому таке?

Кроґстад. То вам краще було б відмовитися від подорожі за кордон.

Нора. Ні, не можна було. Та подорож урятувала моєму чоловікові життя. Від неї я теж не могла відмовитися.

Кроґстад. А ви не подумали про те, що таким чином обдурюєте мене?…

Нора. На це я зовсім не зважала. Нітрохи не думала про вас. Я вас терпіти не могла за те, що ви так безжально чіплялися до мене, хоч знали, яка небезпека нависла над моїм чоловіком.

Кроґстад. Слухайте, фру Гельмер, ви, мабуть, не уявляєте собі чітко, в чому, власне, полягає ваша вина. Але скажу вам одне: те, чого я колись допустився і що так заплямувало мене в очах суспільства, було нітрохи не гірше за ваш вчинок.

Нора. Як? Ви хочете переконати мене, що зважилися на таке, аби врятувати життя своїй дружині?

Кроґстад. Закони не питають, які в кого були спонуки.

Нора. То це якісь дуже погані закони.

Кроґстад. Погані чи ні, та коли я подам цей документ до суду, вас засудять згідно з законами.

Нора. Я не вірю. Хіба дочка не має права вберегти свого старого, смертельно хворого батька від тривоги й журби? Хіба дружина не має права врятувати життя своєму чоловікові? Я добре не знаюся на законах, але певна, що в них десь має бути написаний такий дозвіл. А ви як правник цього не знаєте? То ви поганий правник, пане Кроґстад.

Кроґстад. Хоч бийтак. Але ви ж, мабуть, не заперечите, що на таких справах, як оця, що пов'язує мене з вами, я таки розуміюся? Гаразд. Робіть, як хочете. Та скажу вам: якщо мене ще раз викинуть зі служби, ви будете в товаристві зі мною. (Вклоняється і виходить через передпокій.)

Нора (після хвилинної задуми підводить голову). Ет, що там!.. Хотів мене налякати! Не така я дурна. (Починає складати дитячий одяг, та скоро перестає.) Але… Ні, не може такого бути! Я ж зробила це з любові.

Діти (у дверях ліворуч). Мамо, чужий дядько вийшов із брами.

Нора. Так, так, я знаю. Тільки не кажіть нікому про чужого дядька. Чуєте? Навіть татові!

Діти. Добре, мамо, а ви ще пограєтеся з нами?

Нора. Ні, ні, не тепер.

Діти. Ох, мамо, ви ж обіцяли!

Нора. Обіцяла, але тепер не можу. Ідіть до себе, в мене багато роботи. Ідіть, любі мої, ідіть. (Лагідно випроваджує їх з кімнати й зачиняє за ними двері. Потім сідає на канапку, бере шитво, робить кілька стібків і перестає.) Ні! (Кидає шитво, підводиться, йде до передпокою і гукає). Гелено! Занось ялинку. (Підходить до столу ліворуч, відчиняє шухляду і знов зупиняється.) Ні, не може такого бути!

Служниця (з ялинкою). Куди мені її поставити, пані?

Нора. Он туди, посеред кімнати.

Служниця. Може, ще щось принести?

Нора. Ні, дякую, я маю все, що треба.

Служниця ставить ялинку і виходить.

(Починає прикрашати ялинку.) Тут будуть свічки… тут квітки… Огидна людина. Пусте, пусте, пусте! Нічого не станеться. Ялинка вийде чудова. Я робитиму все, що ти любиш, Торвальде… Я співатиму, танцюватиму для тебе…

Гельмер заходить знадвору з пакою паперів.

Ох! Ти вже вернувся?

Гельмер. Так. Тут хтось був?

Нора. Тут? Ні.

Гельмер. Дивно. Я бачив, як із брами виходив Кроґстад.

Нора. Хіба? О так, справді, Кроґстад заходив сюди на хвилину.

Гельмер. Норо, я бачу по тобі, що він заходив сюди просити, аби ти замовила за нього слово.

Нора. Так.

Гельмер. І це мало б виходити від самої тебе? Бо ти промовчала, що він був тут. Він тебе не просив про це?

Нора. Просив, Торвальде, але…

Гельмер. Норо, Норо, як ти могла на таке пристати? Змовлятися з такою людиною і щось їй обіцяти! І ще й до всього казати мені неправду!

Нора. Неправду?…

Гельмер. Хіба ти не сказала, що тут нікого не було? (Свариться на неї пальцем.) Нехай моя щебетуха більше такого не робить. їй для щебету завжди треба мати чисте горлечко, з якого не виходило б жодного фальшивого звуку. (Обіймає її за стан.) Хіба ні? Авжеж, я так і знав. (Відпускає її.) Ну, годі вже про це. (Влаштовується біля груби.) О, як тут тепло й затишно. (Гортає свої папери.)

Нора (якийсь час мовчки прикрашає ялинку). Торвальде!

Гельмер. Що?

Нора. Я дуже рада, що післязавтра у Стенборґів буде костюмований бал.

Гельмер. А мені дуже цікаво, чим ти хочеш мене здивувати.

Нора. Ет, дурний задум.

Гельмер. Ну?

Hора. Я ніяк не можу придумати щось путнє, геть усе виходить таке безглузде, таке нікудишнє.

Гельмер. Невже моя Нора дійшла такого висновку?

Нора (стає позад нього і спирається руками на спинку його стільця). Тобі дуже ніколи, Торвальде?

Гельмер. Ну?

Нора. Що це за папери?

Гельмер. Банківські справи.

Нора. Уже?

Гельмер. Колишнє керівництво дозволило мені зробити необхідні зміни у складі службовців і в плані діяльності. На це я витрачу весь різдвяний тиждень. Хочу, щоб до Нового року в усьому був уже лад.

H о pa. To от чому той бідолашний Кроґстад…

Гельмер. Гм.

Нора (і далі спираючись на спинку стільця, легенько куйовдить йому волосся на потилиці). Якби ти був вільніший, я б попросила тебе зробити мені одну величезну послугу.

Гельмер. Почуємо, що то за послуга. То що саме?

Нора. Та бачиш, ні в кого немає такого витонченого смаку, як у тебе. А мені дуже хотілося б бути гарною на тому балу. Може б, ти заопікувався мною, вирішив, ким би мені бути і як одягтися?

Гельмер. Ага, маленька свавільниця шукає рятівника?

Нора. Так, Торвальде, я не впораюся без твоєї допомоги.

Гельмер. Добре, добре, я подумаю. Може, якось зарадимо твоєму горю.

Нора. О, який ти добрий. (Знов іде до ялинки. Пауза.) Як гарно вирізняються червоні троянди. Але скажи мені, в чому завинив той Кроґстад, то справді щось таке страшне?

Гельмер. Він підробив підпис. Ти уявляєш собі, що це таке?

Нора. А не міг він зробити цього з біди?

Гельмер. Міг, або, як багато хто, з легковажності. Я не такий черствий, щоб беззастережно засудити людину за один такий вчинок.

Нора. Правда ж, Торвальде?

Гельмер. Часом людина може знов піднятися морально, коли відверто визнає свою провину і відбуде за неї кару.

Нора. Кару?…

Гельмер. Але Кроґстад не пішов цим шляхом, він усякими правдами і неправдами виплутувався й цим морально занапастив себе.

Нора. Ти вважаєш, що треба було…

Гельмер. Ти тільки уяви собі, як людині з таким нечистим сумлінням доводиться брехати, викручуватися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми найближчими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А щодо дітей, то це якраз найстрашніше, Норо.

Нора. Чому?

Гельмер. Тому, що отруйний чад брехні заражає і розкладає домашнє життя. Діти в такому домі дихають зараженим повітрям, і в їхніх душах зароджується і проростає зло.

Нора (підходить ближнє до нього ззаду) .Ти певен цього?

Гельмер. Ох, люба моя, я вдосталь надивився на це, коли працював адвокатом. Майже всі, хто рано збився на манівці, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме матерів?

Гельмер. Найчастіше це передається від матерів. Але і батьки, звичайно, діють на дітей так само. А цей Кроґстад удома роками отруював брехнею та облудою своїх дітей, тому я називаю його морально пропащим. (Простягає до неї руки.) Тож, люба моя Норо, пообіцяй мені, що не проситимеш за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну, ну, що це? Давай руку. Отак. Отже, згода. Запевняю тебе, що мені просто неможливо було б працювати разом із ним. Я відчуваю буквально фізичну відразу до таких людей.

Нора (відсмикує руку й переходить на другий бік ялинки). Як тут гаряче. А в мене ще стільки роботи.

Гельмер (підводиться і збирає свої папери). Так, і мені треба до обіду ще попрацювати з цим. Та й подумати про твій костюм. А ще в мене, мабуть, знайдеться що повісити в золотому папері на ялинку. (Кладе їй руки на голову.) Ох ти ж моя незрівнянна ластівко. (Іде до своєї кімнати й зачиняє за собою двері.)

Нора (помовчавши, тихо). Ет! Неправда. Цього не буде. Не може бути.

Нянька (у дверях ліворуч). Діти так жалісливо просяться до мами.

Нора. Ні, ні, ні, не пускайте їх до мене! Нехай побудуть із вами, Анно-Маріє.

Нянька. Ну добре, добре, пані. (Зачиняє двері.)

Нора (блідне від жаху). Зіпсувати свою малечу! Отруїти свій дім! (Після короткої паузи підводить голову.) Так, це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі.

Дія друга

Та сама кімната. В кутку біля піаніно стоїть гола, без прикрас ялинка з недогарками свічок. На канапці лежить Норин верхній одяг. Нора сама, неспокійно ходить по кімнаті, нарешті спиняється біля канапки і бере в руки своє пальто.

Нора (відкладає пальто). Хтось іде! (Підходить до дверей і прислухається.) Ні… нема нікого. Певне ж, ніхто сьогодні не прийде, першого дня Різдва… І завтра також… А може… (Відчиняє двері й виглядає.) Ні, нема нікого, поштова скринька зовсім порожня. (Повертається назад.) Ет, дурниці! Звичайно, він такого не зробить. Не може такого статися. Просто не може. У мене ж троє малих дітей.

Нянька (виходить із дверей ліворуч з великою коробкою). Нарешті знайшла коробку з маскарадним вбранням.

Нора. Дякую, поставте на стіл.

Нянька (ставить). Але тут воно лежить усе впереміш.

Hора. Я б його подерла на шматки!

Нянька. Боронь Боже, його ж можна полагодити. Треба тільки трішки терпцю.

Нора. То я піду до фру Лінне й візьму її на допомогу.

Нянька. Знову вийдеш? У таку негоду? Ще застудишся й захворієш.

Нора. Це було б не найгірше… Що роблять діти?

Нянька. Граються, бідолашні, своїми різдвяними подарунками, але…

Нора. Часто питають про мене?

Нянька. Вони ж звикли бути з мамою.

Нора. Та бачите, Анно-Маріє, тепер мені не можна так багато бути з ними, як досі.

Нянька. Що ж, малі діти до всього звикають.

Нора. Ви так гадаєте? Гадаєте, що вони забули б свою матір, якби її не стало?

Нянька. Господи! Не стало?

Нора. Послухайте мене, Анно-Маріє… я часто думала… як ви зважилися віддати свою дитину чужим людям?

Нянька. А як було не віддати, коли я мала стати твоєю мамкою?

Нора. І ви захотіли стати нею?

Нянька. Чому ж ні, коли трапилося таке гарне місце? Бідній дівчині в такому горі, як у мене, треба було тільки радіти. Той поганець нічим мені не допоміг.

Нора. Але ж дочка, мабуть, забула вас.

Нянька. Ні, чого ж. Писала мені, і коли конфірмувалася, і коли виходила заміж.

Нора (обіймає її за шию). Старенька моя, ви були мені доброю матір'ю, коли я була мала.

Hянька. Бо ти, бідолашна, не мала іншої матері, крім мене.

Нора. І якби мої діти не мали іншої, то я знаю, що ви б… Дурниці, що я вигадую! (Відкриває коробку.) Ідіть до них. Мені тепер треба… Побачите, яка я завтра буду гарна.

Нянька. Певне. На тому балу нікого не буде такого гарного, як ти. (Виходить у двері ліворуч.)

Нора (починає витягати з коробки речі, але скоро відсовує її від себе). Ох, якби я зважилася вийти надвір. Якби ніхто не прийшов. Якби тут без мене чогось не сталося. Дурниці, ніхто не прийде. Нащо таке думати… Ось почищу муфту. І ці гарні рукавички, чудові рукавички. Викинути все це з голови! Раз, два, три, чотири, п'ять, шість… (Скрикує.) Ох, ідуть… (Кидається до дверей, але нерішуче зупиняється.)

Із передпокою заходить фру Лінне, уже без пальта.

Hора. А, це ти, Кристино. Там більше нікого немає?… Як добре, що ти прийшла.

Фру Лінне. Мені сказали, що ти заходила й питала про мене.

Нора. Так, я саме проходила мимо. Мені конче потрібна твоя допомога. Сядьмо тут на канапку. Бачиш, завтра ввечері консул Стенборґ, що мешкає над нами, влаштовує костюмований бал, і Торвальд хоче, щоб я була неаполітанською рибалкою і затанцювала тарантелу, якої навчилася на Капрі.

Фру Лінне. Ого, то це буде ціла вистава?

Нора. Так. Торвальд вважає, що я маю танцювати. Дивися, це костюм, який Торвальд замовив для мене ще там. Але тепер він трохи подерся, і я просто не знаю…

Фру Лінне. Ну, ми швидко його полагодимо. Тут тільки оздоба подекуди відпоролася. Де голка й нитки? Ага, тут є все, що треба.

Нора. Ох, яка я тобі вдячна.

Фру Лінне (шиє). То ти завтра будеш неаполітанською рибалкою? Знаєш, що… я на хвильку зайду побачити тебе перебрану. Але я забула подякувати тобі за вчорашній приємний вечір.

Нора (підводиться й ходить по кімнаті). Ну, мені здається, що вчора не було так гарно, як звичайно бувало. Тобі треба було приїхати сюди раніше, Кристино… Так, Торвальд справді вміє влаштовувати все гарно й вишукано.

Фру Лінне. Я думаю, що ти вмієш не гірше за нього, ти ж бо дочка свого батька. Але скажи мені, доктор Ранк завжди такий пригнічений, як був учора?

Нора. Ні, вчора його пригніченість особливо впадала в око. Зрештою, він тяжко хворий. Має, бідолаха, сухоти спинного мозку. В нього батько, скажу тобі, був гидотною людиною, мав коханок і все таке. Тому син був хворобливий від самого малку, розумієш?

Фру Лінне (опускає шитво на коліна). Слухай, Норо, звідки ти все це знаєш?

Нора (походжає по кімнаті). Ну… коли маєш троє дітей, то тебе часом навідують такі жінки, що трохи тямлять у медицині й можуть дещо розповісти.

Фру Лінне знову шиє. Коротка мовчанка.

Фру Лінне. Доктор Ранк щодня приходить до вас?

Нора. Так, день у день. Він Торвальдів найкращий товариш з молодих років і мій добрий приятель. Він у нас як свій.

Фру Лінне. Скажи мені, а він до кінця щирий? Тобто не з тих, що люблять казати всім приємні речі?

Нора. Ні, навпаки. Звідки ти взяла?

Фру Лінне. Вчора, як ти нас знайомила, він запевняв, що в цьому домі часто чув моє ім'я, а потім я помітила, що твій чоловік не мав ніякого уявлення, хто я, властиво, така. То як же міг доктор Ранк…

Нора. Він казав щиру правду, Кристино. Торвальд так безмежно мене кохає, що не хоче ні з ким ділитися мною, як він каже. Спершу він просто ревнував мене, коли я згадувала про когось із близьких мені людей, що лишилися там, удома. То я й перестала їх згадувати. Але з доктором Ранком я говорю про що завгодно. Він, бачиш, любить слухати.

Фру Лінне. Стривай, Норо, ти багато в чому ще як дитина. Я старша за тебе і досвідченіша. Я ось що тобі скажу: ти повинна виплутатися з цієї справи з Ранком.

Нора. З якої це справи я маю виплутуватися?

Фру Лінне. Я вважаю, що з усіх цих справ. Учора ти щось балакала про багатого залицяльника, що має залишити тобі гроші…

Нора. Балакала, але, на жаль, такого немає. Ну й що?

Фру Лінне. Доктор Ранк багатий?

Нора. Так, багатий.

Фру Лінне. І не має про кого дбати?

Нора. Ні, не має, але…

Фру Лінне. І приходить до вас щодня?

Нора. Ну так, ти ж чула.

Фру Лінне. То як же вихована людина може бути така нетактовна?

Нора. Я тебе просто не розумію.

Фру Лінне. Не прикидайся, Норо. Думаєш, я не здогадуюся, хто тобі позичив ті тисячу двісті спецій?

Нора. Ти що, здуріла? Як ти могла таке подумати! Приятель, який приходить до нас щодня! Це ж було б нестерпно гнітюче становище!

Фру Лінне. То це справді не він?

Нора. Та ні ж, запевняю тебе. Мені таке й на думку не спало б… Та й не було в нього тоді грошей на позичання. Спадок він отримав пізніше.

Фру Лінне. Мабуть, добре, що йне було, люба Норо.

Нора. Ні, мені й на думку не спало б просити доктора Ранка… Хоч я цілком певна, що коли б попросила…

Фру Лінне. Але ти, звичайно, не попросиш.

Нора. Звичайно, не попрошу. Та мені здається, що вже й не було б такої потреби. Але я цілком певна, що якби поговорила з доктором Ранком…

Фру Лінне. За спиною свого чоловіка?

Нора. Мені треба скінчити з тим іншим. І також за його спиною. Треба скінчити.

Фру Лінне. Так, так, я теж тобі вчора казала це, але…

Нора (ходить по кімнаті). Чоловікові легше виплутуватися з таких справ, як жінці…

Фру Лінне. Якщо це її чоловік, то легше.

Нора. Дурниці. (Зупиняється.) Адже, коли сплачуєш весь борг, тобі повертають боргове зобов'язання.

Фру Лінне. Звичайно, повертають.

Hора. І той огидний, брудний папірець можна подерти на клаптики і спалити!

Фру Лінне (пильно дивиться на неї, відкладає шитво й поволі підводиться.) Норо, ти щось приховуєш від мене.

Нора. Хіба по мені видно?

Фру Лінне. Від учорашнього дня з тобою щось сталося, Норо. Що саме?

Нора (підходить до неї). Кристино! (Дослухається.) Цить! Торвальд повернувся. Слухай, піди тим часом до дітей. Торвальд не любить, щоб при ньому щось шили. Нехай Анна-Марія тобі допоможе.

Фру Лінне (збирає частину речей). Добре, добре, але я не піду від вас, поки ми не поговоримо по щирості.

Вона виходить у двері ліворуч, і тієї ж хвилини з передпокою заходить Гельмер.

Нора (йде йому назустріч). Ох, як я чекала на тебе, любий Торвальд є.

Торвальд. То була швачка?

Нора. Ні, то Кристина. Вона допомагає мені приготувати костюм. Побачиш, що я добре затанцюю.

Гельмер. Правда ж, я добре придумав?

Нора. Чудово! А я хіба не мудро зробила, що послухала тебе?

Гельмер (бере її за підборіддя). Мудро… що послухала чоловіка? Ну, ну, хитрунко! Я знаю, що ти не те мала на думці. Але не буду тобі заважати. Мабуть, ти зараз мірятимеш костюм.

Нора. А ти, мабуть, працюватимеш?

Гельмер. Так. (Показує на паку паперів.) Бачиш, я був у банку. (Хоче йти до свого кабінету.)

Нора. Торвальде!

Гельмер (зупиняється). Що?

Нора. Якби твоя білочка дуже попросила тебе зробити щось…

Гельмер. Що саме?

Нора. Ти б зробив?

Гельмер. Спершу, звичайно, треба знати, що саме.

Нора. Білочка так вистрибувала б, гралася, розважала тебе, якби ти був такий добрий і послухав її.

Гельмер. То кажи нарешті.

Нора. Ластівка щебетала б тобі у всіх покоях, і голосно, і тихо…

Гельмер. Ну, вона й так не мовчить.

Hора. Я перебралася б на сильфіду і танцювала б для тебе при місячному світлі.

Гельмер. Норо, це не те, про що ти просила вранці?

Нора (підходить ближче до нього). Так, Торвальде, я благаю тебе!

Гельмер. Невже в тебе вистачає відваги знову ворушити це?

Нора. Так, вистачає. Ти повинен послухати мене, повинен залишити Кроґстада на посаді в банку.

Гельмер. Кохана моя Норо, на його місце я беру фру Лінне.

Нора. Це дуже гарно з твого боку, але ти можеш звільнити якогось іншого службовця замість Кроґстада.

Гельмер. Яка неймовірна впертість. І тому, що ти, не подумавши, пообіцяла замовити за нього слово, я повинен…

Нора. Не тому, Торвальде. Задля тебе. Адже той чоловік дописує до найгидотніших газет, ти сам казав. Він може дуже нашкодити тобі. Я смертельно боюся його.

Гельмер. Ага, розумію, тебе так налякали спогади про давнє.

Нора. Що ти маєш на думці?

Гельмер. Ти, звичайно, згадала свого батька.

Нора. Так, справді. Згадай лишень, що лихі люди писали в газеті про тата, як жорстоко оббріхували його. Думаю, вони домоглися б його звільнення, якби міністерство не послало тебе з'ясувати справу і якби ти не поставився до нього так прихильно й не допоміг йому.

Гельмер. Люба моя, між твоїм батьком і мною є велика різниця. Твій батько не був бездоганним службовцем. А я саме такий і, сподіваюся, буду таким, доки обійматиму якусь посаду.

Нора. О, ти не знаєш, на що здатні лихі люди. А ми тепер могли б жити так добре, так весело, щасливо, спокійно, безжурно… ти, і я, і діти, Торвальде! Тому я так прошу тебе…

Гельмер. Саме через те, що ти просиш за нього, я не можу залишити його. В банку вже знають, що я хочу звільнити Кроґстада. То треба, аби тепер почалися розмови, що новий директор банку під впливом дружини міняє свій намір…

Нора. А якби й так?…

Гельмер. Авжеж, аби тільки задовольнити твою впертість… І виставити себе на посміховисько перед усіма працівниками… Дати їм привід думати, що я улягаю всяким стороннім впливам? Знай, що це швидко відбилося б на мені! А крім того… є обставина, через яку Кроґстад ніяк не може працювати в банку, поки я там директор.

Нора. Яка обставина?

Гельмер. На його моральні вади я б іще при біді махнув рукою…

Нора. Правда ж, Торвальде?

Гельмер. Ія чув, що він непоганий працівник. Але ми з ним знайомі з юності. Це одне з тих нерозважних знайомств, яких у подальшому житті людина часто соромиться. Атож, скажу тобі відверто, що ми з ним навіть на «ти». А він такий нетактовний, що й не думає приховувати цього на людях. Навпаки… вважає, що це дає йому право бути зі мною запанібрата і щомиті лізти у вічі зі своїм «ти», «ти, Гельмере». Кажу тобі, що мені вкрай неприємно слухати це. Через нього перебування в банку може стати для мене просто нестерпним.

Нора. Торвальде, ти кажеш не те.

Гельмер. Не те? Чому не те?

Нора. Бо це усе дріб'язкове.

Гельмер. Що ти говориш? Дріб'язкове? То я, по-твоєму, дріб'язковий?

Нора. Ні, навпаки, любий Торвальде. І саме тому…

Гельмер. Однаково. Ти називаєш мої причини дріб'язковими, то, видно, і я такий. Дріб'язковий! Ну, справді треба покласти цьому край. (Іде до передпокою і гукає.) Гелено!

Нора. Що ти хочеш?

Гельмер (шукає щось у паперах). Покласти край.

Входить служниця.

Ось на цього листа і негайно знайди посланця, нехай віднесе його. Тільки швидко. Адреса написана зверху. Ось гроші.

Служниця. Добре. (Виходить із листом.)

Гельмер (збирає свої папери). Ось так, пані упертюхо.

Нора (затамовує подих). Торвальде, що то за лист?

Гельмер. Кроґстадове звільнення.

Нора. Заверни його, Торвальде! Ще є час. О Торвальде, заверни його! Зроби це задля мене… задля самого себе, задля дітей. Чуєш, Торвальде, зроби! Ти не знаєш, що це може заподіяти нам усім.

Гельмер. Пізно.

Нора. Так, пізно.

Гельмер. Люба Норо, я вибачаю тобі цей страх, хоч, властиво, він образливий для мене. Так, образливий! Хіба не образливо припускати, що я повинен боятися помсти того пропащого крутія? Але я все-таки прощаю тобі, бо це дуже миле свідчення твоєї великої любові до мене. (Пригортає її.) Облишмо це, моя люба. Нехай буде що буде. Як на те пішлося, то повір: у мене вистачить і мужності, і сили. Побачиш, я така людина, що все можу взяти на себе.

Нора (вжахнувшись). Що ти маєш на думці?

Гельмер. Усе, кажу…

Нора (опановує себе). Ніколи в світі. Я тобі не дозволю.

Гельмер. Гаразд, поділимося з тобою, Норо… як подружжя. Так і має бути. (Пестить її.) Тепер ти задоволена? Ну, ну, не дивись на мене такими переляканими очима, як пташка. Адже все це тільки фантазії. Тепер ти заграєш тарантелу і повправляєшся з тамбурином. А я піду до свого кабінету і зачиню двері, тож нічого не чутиму, хоч би який гамір ти зчинила. (Обертається у дверях.) А коли прийде Ранк, скажи йому, де я. (Кивнувши їй головою, він іде до себе з пакою паперів і зачиняє двері.)

Нора (перелякана, охоплена розпачем, стоїть як укопана й шепоче). Він здатен на це. Так і зробить. Зробить, хоч би що… Ні, ніколи в світі! Все, що завгодно, тільки не це! Де порятунок?… Де вихід?…

Дзвінок у передпокої.

Доктор Ранк?… Усе, що завгодно, тільки не це! (Проводить руками по обличчю, опановує себе і йде відчиняти двері до передпокою.)

Доктор Ранк стоїть у передпокої і вішає своє хутро.

Впродовж подальшої сцени починає вечоріти.

Нора. Доброго дня, докторе Ранк. Я по дзвінку впізнала, що це ви. Але не заходьте до Торвальда, бо він, здається, працює.

Ранк. А до вас можна? (Заходить до кімнати.)

Нора (зачиняє за ним двері). Та ви ж знаєте… для вас у мене завжди знайдеться вільна хвилина.

Ранк. Дякую. Буду користуватися цим, поки можна.

Нора. Що ви хочете цим сказати? Поки можна?

Ранк. Саме так. Вас ц є лякає?

Нора. Ну, це дивний вислів. Що може статися?

Ранк. Може статися те, до чого я вже давно готовий. Але я не сподівався, що воно може статися так швидко.

Нора (хапає його за руку). Що ви довідалися? Кажіть, докторе Ранк!

Ранк (сідає біля груби). Я кочуся вниз. І нічого не вдієш.

Нора (з полегкістю). Ви про себе?

Ранк. А про кого ж? Не треба дурити себе самого. Я найнещасніший зі всіх своїх пацієнтів, фру Гельмер. Цими днями я зробив генеральну перевірку свого внутрішнього стану. Банкрут. Мабуть, десь через місяць уже гнитиму на цвинтарі.

Нора. Ох, як ви погано висловлюєтесь.

Ранк. Бо справи страшенно погані. І найгірше, що й перед тим іще буде багато гидотного. Залишилося зробити ще одну перевірку, і після неї я приблизно знатиму, коли почнеться розпад. І ось що я вам скажу. Гельмер зі своєю витонченою натурою відчуває непереборну відразу до всього гидотного. Я не допущу його до своєї смертної постелі…

Нора. Але ж, докторе…

Ранк. Не допущу. Нізащо. Замкну перед ним двері. Коли я буду цілком певний, що настає найгірше, я пошлю вам свою візитну картку з чорним хрестом. Тоді знатимете, що почалася мерзенна руйнація.

Нора. Ну, ви сьогодні просто нестерпні. А я так хотіла б, щоб саме сьогодні ви були справді в доброму гуморі.

Ранк. Зі смертю за плечима? І так розплачуватися за чужі гріхи. Де ж тут справедливість? І на кожну родину чекає така чи інша невблаганна кара…

Нора (затуляє вуха). Не хочу такого слухати! Кажіть щось веселіше, смішніше!

Ранк. Так, справді не залишається нічого іншого, як сміятися з усього цього. Моєму нещасному, невинному хребтові доводиться покутувати веселі дні офіцерського життя мого батька.

Нора (біля столика ліворуч). Він був дуже ласий до спаржі й паштету з гусячої печінки, правда?

Ранк. Так, і до трюфелів.

Нора. Так, так, до трюфелів. І, здається, до устриць?

Ранк. І до устриць, звичайно.

Нора. І до всяких там портвейнів та шампанського. Прикро, що всі ті ласощі відлунюють у хребті.

Ранк. А надто відлунюють у нещасному хребті того, хто ними взагалі не ласував.

Нора. О так, це найприкріше.

Ранк (пильно дивиться на неї). Гм…

Нора (трохи помовчавши). Чого ви всміхнулися?

Ранк. Ні, то ви всміхнулися.

Нора. Ні, ви, докторе Ранк!

Ранк (підводиться). А ви ще більша шельма, ніж я думав.

Нора. Мені сьогодні кортить викинути якогось коника.

Ранк. Воно й видно.

Нора (кладе йому руки на плечі). Любий, любий докторе, не покидайте Торвальда і мене.

Ранк. До такої втрати ви легко звикнете. Чого очі не бачать, того серцю не жаль.

Нора (злякано дивиться на нього). Ви так гадаєте?

Ранк. З'являться нові знайомі, і…

Нора. У кого з'являться нові знайомі?

Ранк. І у вас, і в Гельмера, коли мене не стане. Мені здається, що ви вже на добрій дорозі. Навіщо вам здалася вчора ввечері та фру Лінне?

Нора. Ой, ой, чи ви, бува, не ревнуєте мене до сердешної Кристини?

Ранк. Авжеж ревную. Вона заступить мене в цьому домі. Коли мене вже не буде, то, мабуть, та жіночка…

Нора. Цитьте. Не так голосно, бо вона он там.

Ранк. І сьогодні? От бачите.

Нора. Тільки тому, що лагодить мій маскарадний костюм. Господи, ви сьогодні нестерпні. (Сідає на канапку.) Будьте чемні, докторе Ранк. Завтра ви побачите, як я гарно танцюватиму, і уявите собі, що то тільки для вас… Ну, звичайно, і для Торвальда, аякже. (Витягає з коробки різні речі.) Сідайте тут, докторе. Я вам щось покажу.

Ранк (сідає). Що саме?

Нора. Ось, гляньте!

Ранк. Шовкові панчохи.

Нора. Тілесного кольору. Правда, чудові? Ну, тепер уже темно, але завтра… Ні, ні, ви побачите тільки до кісточок. Зрештою, вам можна побачити й вище.

Ранк. Гм…

Нора. Чого ви дивитеся так критично? Вважаєте, що вони мені не личать?

Ранк. Про це я не можу мати обґрунтовану думку.

Нора (якусь мить дивиться на нього). Фе, як вам не соромно. (Легенько б'є його панчохами по вусі.) Ось вам за це. (Ховає гамузом речі до коробки.)

Ранк. А які ще коштовності я мав побачити?

Нора. Більше нічого не побачите, бо ви нечемні. (Мугикаючи, перебирає речі.)

Ранк (після короткої паузи). Сидячи з вами отак невимушено, я не розумію… не можу збагнути… що сталося б зі мною, якби я не приходив до вас.

Нора (всміхається). Так, мені здається, що ви, можна сказати, непогано почуваєтеся в нас.

Ранк (тихіше, дивлячись поперед себе). І доведеться покинути все це…

Нора. Дурниці. Не покинете.

Ранк (веде далі). І не залишити після себе бодай якогось теплого спогаду, хоч би хвилевого почуття втрати… тільки порожнє місце, яке може посісти перший-ліпший сторонній.

Нора. А якби я тепер вас щось попросила?… Ні…

Ранк. Що саме?

Нора. Великого свідчення вашої прихильності…

Ранк. Добре, кажіть.

Нора. Та, бачите, я маю на думці… дуже велику послугу…

Ранк. Невже я справді хоч раз матиму таке щастя?

Нора. Ох, ви не знаєте, що це.

Ранк. То скажіть.

Нора. Ні, я не можу, докторе, це щось дуже велике… і порада, і допомога, і послуга…

Ранк. Чим більше, тим краще. Та я ніяк не збагну, що б це могло бути. Скажіть же! Хіба я не заслуговую на вашу довіру?

Нора. Заслуговуєте більше, ніж будь-хто. Ви знаєте, що ви мій найвірніший, найкращий приятель. Тому я й звертаюся до вас. Ну добре. Може б, ви допомогли мені відвернути одну небезпеку. Ви знаєте, як віддано, як безмежно кохає мене Торвальд, він ні на мить не завагався б віддати за мене своє життя.

Ранк (нахиляється до неї). Норо… ви думаєте, що він єдиний?…

Нора (ледь здригнувшись). Єдиний?…

Ранк. Хто з радістю віддав би за вас своє життя?

Нора (засмучено). Ну от…

Ранк. Я заприсягся собі, що ви дізнаєтеся про це, перш ніж мене не стане. Кращої нагоди вже не буде… Так, Норо, тепер ви знаєте. І знаєте, що можете довіритися мені швидше, ніж комусь іншому.

Нора (підводиться, камеє спокійним рівним голосом). Дайте мені пройти.

Ранк (відсувається, але не встає). Норо…

Нора (у дверях до передпокою). Гелено, принеси лампу… (Іде до груби.) Ох, любий докторе, це було справді негарно з вашого боку.

Ранк (підводиться). Те, що я кохав вас так само щиро, як той інший? Хіби цє негарно?

Нора. Ні, але негарно, що ви сказали про це. Зовсім не треба було…

Ранк. Чому? Ви знали?…

Служниця приносить лампу, ставить на стіл і виходить.

Норо… фру Гельмер… я питаю вас: ви здогадувалися?

Нора. Ох, звідки мені знати, що я знала, а чого не знала? Я справді не можу сказати вам… Як ви нетактовно повелися. Все було так добре.

Ранк. Ну, принаймні ви тепер знаєте, що я весь до ваших послуг. То скажіть.

Нора (дивиться на нього). Після цього?

Ранк. Прошу вас, скажіть же, в чому справа.

Нора. Тепер ви ні про що не дізнаєтеся.

Ранк. Ні, ні. Не карайте мене так. Дайте мені зробити для вас усе, що я тільки здужаю.

Нора. Тепер ви нічого не зможете зробити для мене… Зрештою, мені, мабуть, і не треба буде ніякої допомоги. Побачите, що все це самі химери. Так, химери. Напевне! (Сідає у крісло-гойдалку, дивиться на нього і всміхається.) Ну й гарно ж ви повелися, докторе. І не соромно вам тепер, при світлі?

Ранк. Ні, якраз ні. Але я, мабуть, піду… назавжди.

Нора. Ні, не робіть цього. Звичайно, ви будете приходити, як і раніше. Ви ж добре знаєте, що Торвальд не може обійтися без вас.

Ранк. Так, а ви?

Нора. О, мені завжди дуже приємно, коли ви приходите.

Ранк. Саме це і спантеличувало мене. Ви для мене загадка. Часто мені здавалося, що вам майже так само приємно бути разом зі мною, як і з Торвальд ом.

Нора. Бачите, декотрих людей найдужче любиш, а з декотрими найприємніше бути разом.

Ранк. Так, у цьому щось є.

Нора. Вдома я найдужче з усіх любила тата. Але мені завжди було дуже весело, коли я крадькома заходила до кімнати служниць, бо вони мене не повчали і так весело розмовляли собі.

Ранк. Ага, то он кого я замінив вам.

Нора (кидається до нього). Ох, любий докторе, я зовсім не це мала на увазі. Але ж ви розумієте, що мені з Торвальд ом, як і з татом…

Служниця (заходить із передпокою). Пані! (Шепоче їй щось і простягає картку.)

Нора (кидає оком на картку). Ой! (Ховає її до кишені.)

Ранк. Щось погане?

Нора. Ні, ні, немає нічого. Це тільки… мій новий костюм…

Ранк. Як? Таж костюм он лежить.

Нора. Ох, це не той. Це інший… я замовила… Торвальдові не треба знати…

Ранк. Ага, оце і є та велика таємниця!

Нора. Так. Підіть до Торвальда. Він у своєму кабінеті. Затримайте поки що його.

Ранк. Будьте спокійні, я його не випущу. (Іде до Гельмерового кабінету.)

Нора (до служниці). То він чекає в кухні?

Служниця. Так, він зайшов із подвір'я…

Нора. А ти хіба не сказала йому, що я не сама?

Служниця. Сказала, але він не послухався.

Нора. То він не хоче йти?

Служниця. Ні, сказав, що не піде, поки не поговорить із вами.

Нора. То заведи його сюди, тільки тихенько, Гелено. І нікому не кажи про нього. Нехай це буде несподіванка для мого чоловіка.

Служниця. Так, так, я розумію… (Виходить.)

Нора. Біда надходить. Таки не минає мене. Ні, ні, ні, не може цього статися, не повинно. (Підходить до Гельмерових дверей і зачиняє їх на защіпку.)

Служниця відчиняє двері з передпокою, впускає Кроґстада і знов зачиняє їх. Він одягнений у дорожнє хутро, боти і шкіряну шапку.

Нора (йде йому назустріч). Говоріть тихо, мій чоловік удома.

Кроґстад. Хай собі буде.

Нора. Чого вам треба?

Кроґстад. Дещо з'ясувати.

Нора. То швидше. Що саме?

Кроґстад. Ви, звичайно, знаєте, що мене звільнено.

Нора. Я не могла нічого вдіяти. Я до останнього боронила вас, але нічого не допомогло.

Кроґстад. Отже, ваш чоловік так мало любить вас? Знає, що я можу заподіяти вам, і все-таки зважується…

Нора. Як ви можете думати, що він знає про це?

Кроґстад. О ні, я, властиво, й не думав такого. Дивно було б, щоб мій любий Торвальд Гельмер спромігся на таку мужність…

Нора. Пане Кроґстад, я вимагаю поваги до свого чоловіка.

Кроґстад. Даруйте, я й виявляю до нього належну повагу. Та оскільки ви тримаєте цю справу в такій великій таємниці, то зважуюся припустити, що ви сьогодні краще, ніж учора, розумієте, що, власне, ви зробили.

Нора. Краще, ніж в и могли б розтлумачити мені.

Кроґстад. Ще б пак, такий поганий правник, як я…

Нора. Чого ви від мене хочете?

Кроґстад. Тільки поглянути, як ви почуваєтесь, фру Гельмер. Я думав про вас цілий день. Бачите, лихвар, крутій, ну, одне слово, такий, як я, теж має трохи того, що зветься серцем.

Нора. То доведіть це. Подумайте про моїх малих дітей.

Кроґстад. А ви і ваш чоловік подумали про моїх? Але тепер уже однаково. Я хотів тільки сказати, що вам не треба журитися цією справою. Поки що я не маю наміру оскаржувати вас у суді.

Нора. Справді? Я так і думала.

Кроґстад. Усе можна залагодити мирно. Не треба вплутувати в це сторонніх. Справа залишиться тільки між нами трьома.

Нора. Мій чоловік нічого не повинен знати про це.

Кроґстад. І що ж ви зробите, щоб він не дізнався про це? Чи не зможете часом сплатити весь борг?

Нора. Ні, зразу не зможу.

Кроґстад. Чи маєте якусь можливість добути гроші за пару днів?

Нора. Не маю такої можливості.

Кроґстад. Та якби й мали, вам це однаково не допомогло б. Хоч би ви й оце зараз виклали яку завгодно суму, я однаково не повернув би вам вашого боргового зобов'язання.

Нора. То поясніть мені, що ви хочете зробити з ним?

Кроґстад. Тільки залишити в себе… зберегти. Ніхто сторонній не буде про нього знати. Та якби ви тепер зважилися на якийсь відчайдушний крок…

Нора. Саме так.

Кроґстад. Якби надумали кинути дім і родину…

Нора. Саме так.

Кроґстад. Або задумали щось іще гірше…

Нора. Звідки ви знаєте?

Кроґстад. То киньте ці химери.

Нора. Звідки ви знаєте, що я думала про таке?

Кроґстад. Більшість із нас спочатку думає про таке. Я також думав, але мені не стало відваги.

Нора (ледь чутно). І мені не стає.

Кроґстад (з полегкістю). От бачите. І вам теж не стає?

Нора. Не стає, не стає.

Кроґстад. І то була б велика дурниця. Коли мине перша домашня буря… Я маю в кишені листа до вашого чоловіка…

Нора. І в ньому все сказано?

Кроґстад. Якомога обережніше.

Нора (швидко). Не можна, щоб він отримав цього листа. Порвіть його. Я все-таки знайду якусь можливість роздобути гроші.

Кроґстад. Вибачте, пані, я, здається, щойно сказав вам…

Hора. Я не про ті гроші, що винна вам. Скажіть, скільки грошей ви вимагаєте від мого чоловіка, і я дістану їх.

Кроґстад. Я не вимагаю від вашого чоловіка грошей.

Нора. А чого?

Кроґстад. Я скажу, чого. Я хочу стати на ноги, пані, хочу піднятися, і ваш чоловік повинен допомогти мені. За півтора року я не припустився жодного нечесного вчинку, весь цей час ледве перебивався, але був задоволений, що своєю працею помалу підіймаюся знову. Тепер мене вигнали, і я вже не вдовольнюся тим, що мене з ласки приймуть назад. Я хочу піднятися вище, кажу вам. Хочу, щоб мене прийняли до банку на вищу посаду. Ваш чоловік повинен створити її для мене…

Нора. Він ніколи цього не зробить!

Кроґстад. Зробить. Я його знаю. Навіть не писне. А якщо тільки я опинюся там, у банку, поруч із ним, то побачите: не мине й року, як я стану правою рукою директора. Тоді Нільс Кроґстад, а не Торвальд Гельмер керуватиме Акціонерним банком.

Нора. Ви цього ніколи не дочекаєтеся!

Кроґстад. Може, ви…

Нора. Тепер у мене стане відваги.

Кроґстад. Ви не залякаєте мене. Така гарна, розбещена дама, як ви…

Нора. Побачите. Побачите!

Кроґстад. Може, під кригу? В холодну, чорну глибину? І спливете навесні спотвореною, невпізнанною, із вилізлим волоссям…

Нора. Ви мене не залякаєте.

Кроґстад. І ви мене не залякаєте. Таких речей не роблять, фру Гельмер. Та й нічого це не дасть. Він же однаково буде в моїх руках.

Нора. Навіть тоді? Коли мене вже…

Кроґстад. Не забувайте, що тоді від мене залежатиме, яка пам'ять про вас залишиться.

Нора, занімівши, дивиться на нього.

Тепер я вас попередив. Не робіть дурниць. Коли Гельмер отримає мого листа, я чекаю від нього звістки. І пам'ятайте, що ваш чоловік сам змусив мене стати на такий шлях. Я ніколи не подарую йому цього. До побачення, фру Гельмер. (Виходить через передпокій.)

Нора (підходить до дверей передпокою, ледь прочиняє їх і дослухається.) Іде. Не віддає листа. О ні, ні, та й не могло б такого статися! (Відчиняє двері дедалі ширше.) Що це? Він зупинився. Не спускається вниз. Вагається?… Невже він…

Лист падає в поштову скриньку, а після цього чути кроки Кроґстада, що спускається сходами до виходу.

Нора приглушено зойкає, біжить назад до кімнати, до столика перед канапкою. Коротка пауза.

Лист у скриньці… Торвальде, Торвальде… Тепер нам немає рятунку!

Фру Лінне (виходить із костюмом у руках із кімнати ліворуч). Ну, тепер я вже не знаю, що тут іще можна поправити. Може, приміряємо?…

Нора (тихо і хрипко). Кристино, іди сюди.

Фру Лінне (шпурляє костюм на канапку). Що з тобою? На тобі лиця немає.

Нора. Іди сюди. Бачиш той лист? Там. Дивися крізь скло в поштовій скриньці.

Фру Лінне. Так, бачу.

Нора. То лист від Кроґстада…

Фру Лінне. Норо… то ти в Кроґстада позичила грошей!

Нора. І тепер Торвальд довідається про все.

Фру Лінне. Повір мені, Норо, це краще для вас обох.

Нора. Ти всього не знаєш. Я підробила підпис…

Фру Лінне. О Господи!

Нора. Я хочу ось що в тебе попросити, Кристино… Щоб ти була моїм свідком.

Фру Лінне. Яким свідком? Про що?…

Нора. Якби я часом збожеволіла… а таке може статися…

Фру Лінне. Норо!

Нора. Або мене спіткає щось інше… що я не зможу бути тут…

Фру Лінне. Норо, Норо, ти наче не сповна розуму!

Нора. То якби хтось захотів узяти всю вину на себе, розумієш…

Фру Лінне. Так, так, але як тобі могло…

Нора. Тоді ти маєш засвідчити, що це неправда, Кристино. Я ще не збожеволіла, ще при своєму розумі й кажу тобі, що ніхто про це не знав. Я все це зробила сама. Не забудь.

Фру Лінне. Не забуду. Але я все-таки не розумію всього.

Нора. Ох, де там тобі зрозуміти. Тепер може статися диво.

Фру Лінне. Диво?

Нора. Так, диво. А воно таке страшне, Кристино. І не повинне статися, нізащо в світі не повинне статися.

Фру Лінне. Я піду й побалакаю з Кроґстадом.

Нора. Не йди до нього. Він тебе образить.

Фру Лінне. Був час, коли він зробив би для мене все.

Нора. Він?

Фру Лінне. Де він мешкає?

Нора. Хіба я знаю… Хоча ні. (Витягає з кишені картку.) Ось же його візитка. Але ж лист, лист!..

Гельмер (зі свого кабінету, стукаючи у двері). Норо!

Нора (злякано скрикує). Ох! Що таке? Що ти хочеш від мене?

Гельмер. Ну, ну, чого ти так злякалася? Ми не зайдемо. Ти ж защепнула двері. Може, приміряєш костюм?

Нора. Так, так, приміряю. Я буду така гарна, Торвальде.

Фру Лінне (з візиткою в руці). Він мешкає близько, тут за рогом.

Нора. Так, але це нічого не дасть. Нам немає рятунку. Лист лежить у скриньці.

Фру Лінне. А ключ у твого чоловіка?

Нора. Так, весь час.

Фру Лінне. Кроґстад повинен забрати назад свого листа нерозпечатаним. Повинен знайти якийсь привід…

Нора. Але саме в цей час Торвальд завжди…

Фру Лінне. Затримай його. Тим часом зайди до нього. Я повернуся якомога швидше. (Квапливо виходить через передпокій.)

Нора (підходить до Гельмерових дверей, відчиняє їх і заглядає всередину). Торвальде!

Гельмер (із кабінету). Ну, чи впустять мене нарешті до моєї власної вітальні? Ходімо, Ранку, зараз побачимо… (У дверях.) Але що це означає?

Нора. Що саме, любий?

Гельмер. Я зі слів Ранка сподівався побачити тебе в розкішній бальній сукні.

Ранк (у дверях). Я так зрозумів, але, виходить, помилився.

Нора. Ні, до завтра мене ніхто не побачить у тому вбранні.

Гельмер. Слухай, Норо, в тебе такий вигляд, наче ти перевтомилася. Ти так багато вправлялася?

Нора. Ні, я ще й не починала.

Гельмер. Треба повправлятися…

Нора. Так, конче треба, Торвальде. Та я нічого не втну без твоєї допомоги. Геть усе забула.

Гельмер. О, ми швидко все пригадаємо.

Нора. Так, конче попрацюй зі мною, Торвальде. Обіцяєш? Я так боюся. Таке велике товариство… Ти мусиш присвятити мені сьогоднішній вечір. Жодних інших справ, жодної писанини. Обіцяєш? Правда, любий?

Гельмер. Обіцяю, що ввечері буду цілком до твоїх послуг… моє безпорадне сонечко… Гм, добре, тільки спершу… (Іде до дверей передпокою.)

Нора. Куди ти йдеш?

Гельмер. Хочу тільки поглянути, чи немає листів.

Нора. Ні, ні, не треба, Торвальде!

Гельмер. Чому?

Нора. Торвальде, прошу тебе, там немає нічого.

Гельмер. Дай мені поглянути. (Хоче йти.)

Нора кидається до піаніно й починає грати тарантелу.

(Зупиняється у дверях.) Ага!

Hора. Я не зможу завтра танцювати, якщо не повправляюся з тобою.

Гельмер (підходить до неї). Ти справді так боїшся, люба?

Нора. Страшенно боюся. Почнімо зараз, до вечері ще є час. Сідай і грай мені, любий. Поправляй мене, вчи, як завжди.

Гельмер. Залюбки гратиму, залюбки, якщо ти так хочеш. (Сідає до піаніно.)

Нора (хапає з коробки тамбурин і довгу строкату шаль, швидко обгортається нею, тоді одним скоком стає посеред кімнати й гукає). Тепер грай! Я починаю танцювати!

Гельмер грає, Нора танцює, доктор Ранк стоїть біля піаніно позад Гельмера й дивиться.

Гельмер (граючи). Повільніше… повільніше…

Нора. Не можу інакше.

Гельмер. Не так бурхливо, Норо!

Нора. Саме так і треба.

Гельмер (зупиняється). Ні, ні, зовсім не так.

Нора (сміється й вимахує тамбурином). Хіба я тобі не казала?

Ранк. Дайте, я буду грати.

Ранк сідає до піаніно і грає. Нора танцює дедалі шаленіше. Гельмер стає біля груби і під час танцю робить Норі зауваження, та вона ніби не чує їх, коси в неї розпустилися й опали на плечі, але вона не помічає того і танцює далі. Заходить фру Лінне.

Фру Лінне (зупиняється наче вкопана біля дверей). Ох!..

Нора (не перестає танцювати). Бачиш, Кристино, яке в нас тут свято!

Гельмер. Але ж люба моя, дорога Норо, ти так танцюєш, ніби йдеться про твоє життя.

Нора. Бо так воно і є.

Гельмер. Ранку, перестань, це чисте божевілля, перестань, кажу!

Ранк перестає грати, і Нора враз зупиняється.

(До Нори.) Зроду б не повірив. Ти забула геть усе, чого я тебе вчив.

Нора (шпурляє тамбурин). Тепер ти сам бачиш.

Гельмер. Ну, тобі й справді треба повправлятися.

Нора. Так, бачиш, що конче треба. Ти вчитимеш мене до останньої хвилини. Обіцяєш, Торвальде?

Гельмер. Можеш на мене покластися.

Нора. Ні сьогодні, ні завтра ти не думатимеш ні про що інше, тільки про мене. Не розпечатуватимеш жодних листів… Не заглядатимеш до поштової скриньки…

Гельмер. Ага, ти й далі боїшся того чоловіка…

Нора. Так, так, і це теж.

Гельмер. Норо, я бачу по тобі, що в скриньці уже лежить лист від нього.

Hора. Я не знаю. Може, й лежить. Але не читай його тепер. Не треба нам ніяких неприємностей, поки все не скінчиться.

Ранк (тихо Гельмерові). Не заперечуй їй.

Гельмер (обіймає її). Добре. Дитина домоглася свого. Але завтра вночі, після твого танцю…

Нора. Тоді роби, як знаєш.

Служниця (у дверях праворуч). Пані, стіл накритий.

Нора. Подай шампанського, Гелено.

Служниця. Гаразд, пані. (Виходить.)

Гельмер. Ого… Отже, бенкетуємо?

Нора. Бенкетуємо із шампанським до самого світанку. (Гукає служниці.) І трохи мигдалевих тістечок, Гелено… Ні, багато… Один раз можна.

Гельмер (бере її за руки). Ну, ну, нема чого так страшенно лякатися. Будь тепер моєю ластівкою, як завжди.

Нора. Звичайно, буду. Але тим часом іди до їдальні. І ви, докторе Ранку. Кристино, допоможи мені поправити зачіску.

Ранк (тихо, поки вони виходять). Такого ніколи не буває без причини. Може, вона при надії?

Гельмер. Зовсім не те, голубе. Це все тільки той самий дитячий страх, про який я тобі розповідав.

Заходять у двері праворуч.

Нора. Ну?

Фру Лінне. Він поїхав за місто.

Нора. Я здогадалася з твого виду.

Фру Лінне. Повернеться завтра ввечері. Я залишила йому записку.

Нора. Не варто було. Нічого не відвернеш. І, зрештою, це така радість — очікувати дива.

Фру Лінне. Чого саме ти очікуєш?

Нора. Ох, ти не зрозумієш. Іди до них, я зараз прийду.

Фру Лінне йде до їдальні. Нора з хвилину стоїть, наче збирається на силі, тоді дивиться на годинник.

П'ята. Сім годин до півночі. Тоді двадцять чотири до другої півночі, коли скінчиться тарантела. Двадцять чотири і сім? Тридцять одна година життя.

Гельмер (у дверях праворуч). Де ж моя ластівка?

Нора (кидається до нього з відкритими обіймами). Ось вона!

Дія третя

Та сама кімната. Стіл, що стояв перед канапкою, разом зі стільцями пересунений на середину кімнати. На столі горить лампа. Двері до передпокою відчинені. З горішнього поверху чути танцювальну музику. Фру Лінне сидить біля столу й машинально гортає книжку, пробує читати, але, видно, не може зосередитися. Часом напружено прислухається, чи хтось не йде знадвору.

Фру Лінне (дивиться на годинника). І досі немає. А вже найвища пора. Аби він тільки не… (Знов прислухається.) О, йде! (Виходить до передпокою і обережно відмикає зовнішні двері. На сходах чути тиху ходу. Вона шепоче.) Заходьте, тут немає нікого.

Кроґстад (у дверях). Я знайшов вашу записку. Що це означає?

Фру Лінне. Мені треба поговорити з вами.

Кроґстад. Так? І неодмінно тут, у цьому домі?

Фру Лінне. Там, де я мешкаю, неможливо. Моя кімната не має окремого входу. Заходьте. Ми зовсім самі. Служниця спить, а Гельмери вгорі на балу.

Кроґстад (заходить до кімнати). Он як, Гельмери сьогодні бенкетують? Справді?

Фру Лінне. А чому ж би й ні?

Кроґстад. Ну так, чому ж би й ні?

Фру Лінне. Отже, Кроґстаде, давайте поговорімо.

Кроґстад. Хіба в нас є про що говорити?

Фру Лінне. Є, багато про що.

Кроґстад. Не вірю.

Фру Лінне. Не вірите, бо ніколи по-справжньому не розуміли мене.

Кроґстад. Що ж там було розуміти? Все як на долоні. Бездушна жінка спроваджує чоловіка, коли їй трапляється вигідніша партія.

Фру Лінне. Ви вважаєте, що я таки цілком бездушна? І що я зробила це з легким серцем?

Кроґстад. А хіба ні?

Фру Лінне. Кроґстаде, невже ви справді так вважаєте?

Кроґстад. Якщо це неправда, то навіщо ви написали мені такого листа?

Фру Лінне. Я не могла інакше. Коли мені довелося порвати з вами, то моїм обов'язком було вирвати з вашого серця всі почуття до мене.

Кроґстад (стискає руки). Он воно що. І все це через гроші!

Фру Лінне. Не забувайте, що в мене на руках були тяжко хвора мати й двоє малих братів. Ми не могли чекати на вас так довго, Кроґстаде, ви тоді ще не мали надій на майбутнє.

Кроґстад. Нехай і так, але ви не мали права відштовхувати мене задля іншого.

Фру Лінне. Ну, не знаю. Я не раз питала себе, чи я мала таке право.

Кроґстад (тихіше). Коли я втратив вас, у мене ніби вислизнула земля з-під ніг. Гляньте на мене: я тепер схожий на людину з розтрощеного корабля, що врятувалася на уламку.

Фру Лінне. Порятунок, здається, був близько?

Кроґстад. Близько, але ви приїхали і стали на дорозі.

Фру Лінне. Несамохіть, Кроґстад є, я щойно сьогодні довідалася, що мене беруть на ваше місце в банку.

Кроґстад. Як ви так кажете, то я вірю. Та коли ви вже знаєте про це, то, може, відмовитеся?

Фру Лінне. Ні. Вам із цього не було б ніякої користі.

Кроґстад. Користь чи не користь, а я, бувши вами, однаково відмовився б.

Фру Лінне. Я навчилася діяти розважно. Цього мене навчило життя та тяжкі, жорстокі нестатки.

Кроґстад. А мене життя навчило не вірити словам.

Фру Лінне. То життя навчило вас дуже розумної речі. Ну, а вчинкам ви все-таки вірите?

Кроґстад. Що ви маєте на думці?

Фру Лінне. Ви сказали, що схожі на людину з розтрощеного корабля, яка врятувалася на уламку.

Кроґстад. І, вважаю, мав підставу так сказати.

Фру Лінне. І я теж схожа на жінку, що сидить на уламку з розтрощеного корабля. Нема кого жаліти і про кого дбати.

Кроґстад. Ви самі вибрали таку долю.

Фру Лінне. Тоді іншого вибору в мене не було.

Кроґстад. Ну, і що далі?

Фру Лінне. Кроґстаде, а що якби ми, двоє людей із розтрощеного корабля, подали одне одному руки?

Кроґстад. Що ви кажете?

Фру Лінне. Удвох на одному уламку судна стояти певніше, ніж кожному на своєму.

Кроґстад. Кристино!

Фру Лінне. Як ви гадаєте, чого я приїхала сюди?

Кроґстад. Невже згадали про мене?

Фру Лінне. Мені треба працювати, щоб якось прожити. Ціле своє життя, відколи пам'ятаю себе, я працювала, і це була моя найкраща і єдина втіха. А тепер я лишилася сама як палець. Така порожнеча і самота. А працювати на саму себе — невелика втіха. Кроґстаде, зробіть так, щоб я мала для чого і для кого працювати.

Кроґстад. Я не вірю цьому. Це просто жіноча екзальтованість, великодушна потреба офірувати себе.

Фру Лінне. Ви колись помічали в мене схильність до екзальтованості?

Кроґстад. То ви справді могли б… Скажіть мені… Ви все знаєте про моє минуле?

Фру Лінне. Так.

Кроґстад. І знаєте, за кого мене мають?

Фру Лінне. Я зрозуміла з ваших слів, що, по-вашому, зі мною ви могли б бути іншою людиною.

Кроґстад. Я певний цього.

Фру Лінне. А не могло б це ще статися?

Кроґстад. Кристино, ви все добре зважили? Так, зважили. Я бачу з вашого виду. То у вас справді вистачить сміливості?

Фру Лінне. Мені треба бути комусь за матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Кроґстаде, я вірю, що у вас добра основа, і з вами я готова на все.

Кроґстад (хапає її за руки). Дякую, дякую, Кристино… Тепер я знаю, як піднятися в очах інших… Ох, я ж забув…

Фру Лінне (дослухається). Цитьте! Тарантела! Ідіть, ідіть!

Кроґстад. Чому? Що сталося?

Фру Лінне. Чуєте той танок нагорі? Коли він закінчиться, вони прийдуть сюди.

Кроґстад. Добре, то я піду. Однаково все дарма. Ви, звичайно, не знаєте, що я затіяв проти Гельмерів.

Фру Лінне. Знаю, Кроґстаде.

Кроґстад. І попри все ви зважилися б…

Фру Лінне. Я добре розумію, на що може піти з розпачу така людина, як ви.

Кроґстад. Ох, якби я міг вернути назад те, що зробив.

Фру Лінне. Ви могли б його вернути, бо ваш лист іще лежить у поштовій скриньці.

Кроґстад. Ви певні?

Фру Лінне. Цілком певна. Але…

Кроґстад (допитливо дивиться на неї). Чи я маю вас так розуміти? Ви хочете за всяку ціну врятувати свою товаришку. Скажіть відверто. Правда?

Фру Лінне. Кроґстаде, хто вже раз продавав себе задля інших, не зробить цього вдруге.

Кроґстад. Я скажу, щоб мені віддали мого листа назад.

Фру Лінне. Ні, ні.

Кроґстад. Саме так. Залишуся тут, поки Гельмер прийде згори, і скажу, щоб він віддав мені листа, що в ньому йдеться тільки про моє звільнення… і що йому не треба читати його…

Фру Лінне. Ні, Кроґстаде, не забирайте назад листа.

Кроґстад. Але скажіть мені, хіба ви не тому покликали мене сюди?

Фру Лінне. Так, першої хвилини тому, з переляку. Але відтоді минула доба, і тепер мені аж не віриться, скільки я всього надивилася в цьому домі. Нехай Гельмер про все довідається. Нехай та злощасна таємниця вийде на яв. Треба, щоб вони нарешті порозумілися. Неможливо так жити далі, приховувати правду, викручуватися…

Кроґстад. Але принаймні одне я можу зробити, і це треба зробити зараз-таки…

Фру Лінне (дослухається). Покваптеся! Ідіть, ідіть! Танок скінчився. Нам не можна тут бути ні хвилини разом.

Кроґстад. Я почекаю на вас унизу.

Фру Лінне. Гаразд. Тоді проведете мене додому.

Кроґстад. Я зроду ще не був таким неймовірно щасливим. (Виходить.)

Двері до передпокою лишаються відчинені.

Фру Лінне (трохи прибирає на столі і бере свій верхній одяг). Яка зміна в житті. Ох, яка зміна! Буде для кого працювати… і для кого жити, буде дім, якому треба надати затишку й тепла. Ну, доведеться натужуватися… Аби вони швидше прийшли. (Дослухається.) Ага, вже йдуть. Буду одягатися. (Надягає капелюха й пальто.)

За лаштунками чути Гельмерів і Норин голоси, чути, як обертається в замку ключ, і Гельмер майже силоміць заводить Нору до передпокою. Вона вбрана в італійський костюм, а зверху загорнута в довгу чорну шаль. Гельмер у фракові і в накинутому зверху чорному розстебнутому доміно.

Нора (ще у дверях, пручається). Ні, ні, не заходьмо! Я хочу нагору. Не хочу йти так рано.

Гельмер. Але ж, люба Норо…

Hора. Я прошу тебе, благаю, Торвальде. Уклінно прошу… ще хоч на годину!

Гельмер. Ані хвилини довше, люба. Ти знаєш нашу домовленість. Отак. Сюди, до кімнати. А то ще застудишся. (Лагідно веде її, хоч вона пручається.)

Фру Лінне. Добрий вечір.

Нора. Кристина!

Гельмер. Що? Фру Лінне, ви тут, так пізно?

Фру Лінне. Даруйте. Я дуже хотіла побачити Нору перебраною.

Нора. То ти сиділа й чекала на мене?

Фру Лінне. Так, я, на жаль, спізнилася, ти вже була нагорі, і мені не хотілося йти, не побачивши тебе.

Гельмер (здіймає з Нори шаль). Ось роздивіться на неї добре. Гарна, правда, фру Лінне?

Фру Лінне. Так, гарна, визнаю…

Гельмер. Напрочуд гарна, хіба ні? Тамтешнє товариство теж одноголосно визнало це. Але ж і вперта моя мала щебетуха! І що вдієш? Уявіть собі, мені довелося майже силоміць забирати її звідти.

Нора. Ох, Торвальде, ти ще пожалієш, що не дозволив мені побути ще хоч півгодини.

Гельмер. Послухайте, фру Лінне. Вона танцює тарантелу, має величезний успіх… цілком заслужений… хоч, мені здається, її танець був надто природний, тобто… в ньому було більше запалу, ніж того дозволяли, суворо кажучи, закони мистецтва. Та нехай! Головне, що вона мала успіх, величезний успіх. То чи ж міг я дозволити їй після цього залишитися? Згладити враження? Ні, дякую. Я схопив свою чарівну капріянку… сказав би, примхливу капріяночку, під руку, швидко пробіг навколо зали, кланяючись на всі боки, і, як кажуть у романах, прекрасне видиво зникло. Закінчення завжди має бути ефектним, фру Лінне. Але я ніяк не зміг утовкмачити це Норі. Ох, як тут гаряче. (Скидає доміно, шпурляє його на стілець і відчиняє двері до свого кабінету.) Що? Там темно? Ну так, звичайно. Вибачте… (Заходить до кабінету й засвічує там лампи.)

Нора (пошепки, швидко, аж задихається). Ну?

Фру Лінне (тихо). Я говорила з ним.

Нора. І що?

Фру Лінне. Норо… ти повинна все розповісти чоловікові.

Нора (глухо). Я так і знала.

Фру Лінне. Тобі нема чого боятися Кроґстада. Але ти повинна все сказати Торвальдові.

Hора. Я не скажу.

Фру Лінне. То скаже лист.

Нора. Дякую, Кристино, тепер я знаю, що мені робити. Тсс!..

Гельмер (знов заходить). Ну, фру Лінне, намилувалися нею?

Фру Лінне. Так, і тепер попрощаюся з вами.

Гельмер. Що, вже? А це ваше плетиво?

Фру Лінне (бере плетиво). Так, дякую, я була б забула.

Гельмер. То ви й плести вмієте?

Фру Лінне. Та вмію.

Гельмер. Знаєте, ви б краще вишивали.

Фру Лінне. Он як? Чому?

Гельмер. Бо вишивання набагато красивіше. Бачите, вишиваючи, ви тримаєте шитво лівою рукою, а правою водите голкою… отак… легенько зігнувши руку, правда?

Фру Лінне. Може, й так…

Гельмер. А коли людина плете, то навпаки… постава не може бути гарна. Дивіться: руки складені докупи… дротики рухаються то вгору, то вниз… щось у цьому є від китайців… Ох, а яке чудове шампанське там подавали!

Фру Лінне. На добраніч, Норо, і не впирайся більше.

Гельмер. Золоті слова, фру Лінне!

Фру Лінне. На добраніч, пане директоре.

Гельмер (проводжає її до дверей). На добраніч. Сподіваюся, ви щасливо доберетеся додому? Я б залюбки… але вам недалеко йти. На добраніч.

Фру Лінне виходить, він зачиняє за нею двері і вертається.

Ну от, нарешті ми самі. Яка вона нудна людина.

Нора. Ти не дуже втомився, Торвальде?

Гельмер. Ні, нітрохи.

Нора. І не хочеш спати?

Гельмер. Зовсім не хочу. Навпаки, почуваюся дуже бадьорим. А ти? Видно, що справді і втомлена, і хочеш спати.

Нора. Дуже втомлена. І скоро піду спати.

Гельмер. А бачиш, бачиш. Добре, що ми не залишилися надовше.

Нора. Ох, ти все добре робиш.

Гельмер (цілує її в чоло). Тепер моя ластівка заговорила по-людському. А ти помітила, який Ранк був бадьорий цього вечора?

Нора. Так? Хіба? Я не мала змоги говорити з ним.

Гельмер. І я майже не говорив. Але давно не бачив його в такому доброму гуморі. (Якусь мить дивиться на неї, тоді підходить ближче.) Гм… Але все-таки як гарно знов опинитися в себе вдома… Ох ти ж чарівна молода красуне!

Нора. Не дивись так на мене, Торвальде!

Гельмер. Хіба мені не можна дивитися на свій найдорожчий скарб? На ті розкоші, що належать мені, тільки мені, більше нікому!

Нора (переходить на другий бік столу). Не кажи мені такого сьогодні.

Гельмер (іде за нею). Бачу, що в тебе у крові ще нуртує тарантела. І від того ти ще звабливіша. Чуєш? Гості вже почали розходитися. (Тихіше.) Норо… скоро в будинку все стихне.

Нора. Так, сподіваюся.

Гельмер. Справді, моя кохана? Ох, Норо, знаєш… коли я отак буваю з тобою в товаристві… знаєш, чому я тоді так мало розмовляю з тобою, тримаюся осторонь, тільки часом поглядаю на тебе… знаєш, чому? А тому, що я уявляю собі, ніби ти моє потаємне кохання, ніби ми з тобою таємно заручені і ніхто не здогадується, що між нами щось є.

Нора. О так, так, я знаю, що всі твої думки снуються навколо мене.

Гельмер. А коли ми лаштуємося йти і я накидаю шаль на твої ніжні молоді плечі, на прекрасний вигин шиї… то уявляю собі, що ти моя юна суджена, і ми щойно повертаємося зі шлюбу, і я вперше лишуся наодинці з тобою… тільки з тобою, моє тремтливе серденько! Цілий вечір я прагнув тільки тебе. Коли я бачив, як ти літаєш і вабиш у тарантелі… в мене кров закипіла і я не міг більше стримуватися, тому й забрав тебе додому так швидко.

Нора. Іди, Торвальде! Дай мені спокій. Я не хочу всього цього.

Гельмер. Що це за мова? Ти зі мною дратуєшся, серденько? Не хочеш? Хіба я не твій чоловік?…

Чути стукіт у зовнішні двері.

Нора (здригається). Чуєш?…

Гельмер (обертається). Хто там?

Доктор Ранк (з-за дверей). Це я. Можна зайти на хвилину?

Гельмер (тихо, невдоволено). Що йому треба так пізно? (Голосно.) Зараз. (Іде й відмикає двері.) От добре, що ти не поминув нас.

Ранк. Я наче почув твій голос, і мені закортіло заглянути до вас. (Кидає оком по кімнаті.) Так. Ці милі, знайомі місця. Мені тут у вас гарно й затишно, з вами обома.

Гельмер. Начебто тобі й нагорі було гарно й затишно.

Ранк. Дуже гарно. Чому б ні? Чому не взяти від життя все, що воно дає? Принаймні скільки можна і поки можна. Вино було чудове…

Гельмер. А надто шампанське.

Ранк. І ти помітив? Аж не віриться, що я міг його стільки в себе влити.

Нора. Торвальд теж випив цього вечора багато шампанського.

Ранк. Так?

Нора. Так, а після нього він завжди в доброму гуморі.

Ранк. Ну, чому ж не повеселитися ввечері після добре проведеного дня?

Гельмер. Добре проведеного? На жаль, цим я не можу похвалитися.

Ранк (плескає його по плечі). А я, щоб ти знав, можу!

Нора. Докторе, ви, мабуть, сьогодні зробили обстеження?

Ранк. Саме так.

Гельмер. Ого! Моя Нора заговорила про обстеження!

Нора. І вас можна привітати з результатом?

Ранк. Хай буде й так, можна привітати.

Нора. Отже, він добрий?

Ранк. І для лікаря, і для пацієнта найкращий результат — певність.

Нора (швидко, запитально). Певність?

Ранк. Цілковита певність. І як після цього не повеселитися?

Нора. Так, ви добре зробили, докторе.

Гельмер. Ія так гадаю. Аби тільки воно не відбилося на тобі вранці.

Ранк. Ну, в житті нічого не дається задарма.

Нора. Докторе Ранк… ви, певне, дуже любите маскаради?

Ранк. Так, коли є багато смішних костюмів…

Нора. То слухайте, ким ми з вами будемо на ньому другого разу?

Гельмер. Ох ти, пустунко… вже думаєш про другий бал!

Ранк. Ми з вами? Скажу. Ви будете пестункою долі…

Гельмер. Так, але спробуй придумати для такого образу костюм…

Ранк. Нехай твоя дружина з'явиться такою, якою завжди буває в житті.

Гельмер. Добра думка. А ти знаєш, ким би сам хотів бути?

Ранк. Знаю, друже, це вже твердо визначено.

Гельмер. Ну?

Ранк. На другому маскараді я буду невидимкою.

Гельмер. Дивна вигадка.

Ранк. Є така велика чорна шапка… хіба ти не чув про шапку-невидимку? Надінеш її, і тебе нікому не видно.

Гельмер (стримує усмішку). Ну й придумав!

Ранк. Але я цілком забув, чого зайшов до вас. Гельмере, дай мені сигару, із тих темних гаванських.

Гельмер. З великим задоволенням. (Простягає сигарницю.)

Ранк (бере сигару і відрізує кінчик). Дякую.

Нора (запалює сірника). Дозвольте мені прислужитися вам.

Ранк. Дякую.

Нора тримає перед ним сірника, і він запалює сигару.

І до побачення!

Гельмер. До побачення, до побачення, друже!

Нора. Гарного вам сну, докторе.

Ранк. Дякую за побажання.

Нора. Побажайте й мені того самого.

Ранк. Вам? Ну добре, якщо ви бажаєте… Гарного вам сну. І дякую за послугу. (Він кланяється їм обом і виходить.)

Гельмер (стиха). Він таки добре хильнув.

Нора (неуважно). Мабуть.

Гельмер витягає з кишені ключі і йде до передпокою.

Торвальде… ти куди?

Гельмер. Треба спорожнити поштову скриньку. Вона вже повна, вранці не буде куди вкинути газет…

Нора. Ти хочеш працювати вночі?

Гельмер. Ти ж знаєш, що не хочу… Що це? Щось сталося із замком.

Нора. Із замком?…

Гельмер. Так. Що б там могло бути? Може, служниця щось зробила?… Навряд. Там застрягла зламана шпилька. Це твоя, Норо…

Нора (швидко). То, мабуть, діти…

Гельмер. Треба їх відучити від цього. Гм, гм… Ну, нарешті відімкнув. (Вибирає зі скриньки пошту і гукає до кухні.) Гелено! Гелено, погаси в передпокої світло!

Заходить до кімнати, замикає двері до передпокою і показує Норі паку листів.

Ого, бачиш, скільки набралося. (Перебирає пошту.) А це що?

Нора (біля вікна). Лист! Не треба, ні, Торвальде!

Гельмер. Дві візитівки… від Ранка.

Нора. Від доктора Ранка?

Гельмер (дивиться на них). «Доктор медицини Ранк». Вони лежали зверху, мабуть, він укинув їх, коли йшов від нас.

Нора. Там є якийсь знак?

Гельмер. Зверху над прізвищем є чорний хрест. Дивись. Моторошна вигадка. Наче він повідомляє про свою смерть.

Нора. Так воно і є.

Гельмер. Що? Ти щось знаєш? Він тобі щось казав?

Нора. Так. Коли ці картки прийшли, то це означає, що він попрощався з нами. Він замкнеться в себе й умре.

Гельмер. Мій бідолашний приятель! Я знав, що він недовго буде зі мною. Але щоб так швидко… І ховається від усіх, мов поранений звір.

Нора. Коли це має статися, то краще мовчки, без зайвих слів. Хіба ні, Торвальде?

Гельмер (ходить по кімнаті). Ми так із ним зжилися. Я навіть не можу собі уявити, що його не буде. Його страждання, його самота утворювали немов якесь трохи похмуре тло нашому сонячному щастю… А може, це й краще. Принаймні для нього. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми будемо цілком належати одне одному. (Обіймає її.) Моя кохана дружино… Мені здається, що я не можу тебе міцно тримати. Знаєш, Норо… я не раз хотів, щоб тобі загрожувала якась страшна небезпека, аби я міг задля тебе важити своїм життям, своєю кров'ю, усім.

Нора (випручується від нього і твердо, рішуче камеє). А тепер читай листи, Торвальде.

Гельмер. Ні, ні, не тепер. Я хочу бути з тобою, моя кохана, у тебе.

Нора. Коли твій товариш умирає?

Гельмер. Правду кажеш. Це приголомшило нас обох. Між нами стало щось неестетичне, думка про смерть і тління. Треба спершу звільнитися від цього… Тож поки що розійдімося кожне до себе.

Нора (обіймає його за шию). Торвальде… на добраніч! На добраніч!

Гельмер (цілує її в чоло). На добраніч, моя ластівко! Спи спокійно, а я тим часом перегляну листи. (Іде до свого кабінету з пакою листів і зачиняє за собою двері.)

Нора (з невидющим поглядом ходить по кімнаті, хапає Гельмерове доміно, накидає собі на плечі й шепоче швидко, хрипко, уривано). Ніколи більше не бачити його. Ніколи. Ніколи. (Напинає на голову шаль.) І дітей ніколи не бачити, і їх. Ніколи, ніколи… Ох, у крижану чорну воду… в бездонну глибину… ох, аби швидше було по всьому… Тепер він бере, читає. О, ні, ні, ще ні. Прощавай, Торвальде, і ти, і діти… (Кидається до передпокою.)

Тієї миті Гельмер рвучко відчиняє свої двері і стає на порозі з розпечатаним листом у руці.

Гельмер. Норо!

Нора (голосно зойкає). Ох!..

Гельмер. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?

Нора. Знаю. Пусти мене! Дай мені вийти!

Гельмер (не пускає її). Куди ти?

Нора (намагається випручатись). Не треба рятувати мене, Торвальде!

Гельмер (відсахується). Це правда! Правда, що тут написано? Страхіття! Ні, ні, це не може бути правдою.

Нора. Це правда. Я кохала тебе понад усе на світі.

Гельмер. Не починай безглуздо викручуватися.

Нора (ступає крок до нього). Торвальде!..

Гельмер. Нещасна… Що ти наробила!

Нора. Пусти мене. Не треба, щоб ти терпів через мене. Не бери цього на себе.

Гельмер. Не влаштовуй комедії. (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ти стоятимеш тут, поки не даси мені звіту. Ти розумієш, що ти зробила? Кажи, розумієш?

Нора (не зводить із нього очей і мовить із закам'янілим обличчям). Так, тепер починаю розуміти, цілком.

Гельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження. Цілих вісім років… вона, моя радість і гордість… була лицеміркою, брехункою… гірше… злочинницею. Ох, яке це все безмежно гидотне! Тьху, тьху!

Нора мовчить, але й далі не зводить із нього очей.

(Зупиняється перед нею.) Я мав би відчувати, що таке може статися. Мав би передбачити. Знаючи легковажні засади твого батька… Мовчи! Ти успадкувала ті його легковажні засади. Ні побожності, ні моралі, ні почуття відповідальності… О, як мене покарано за те, що я тоді дивився на все крізь пальці. Задля тебе. І ось як ти мені віддячила.

Нора. Отак.

Гельмер. Тепер ти зруйнувала все моє щастя. Поставила хрест на моєму майбутньому. Ох, навіть подумати страшно. Я в руках у людини, що не має совісті. Він може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене що завгодно, наказувати мені, знущатися з мене, як йому забажається, і я не посмію і писнути. Так низько скотитися, впасти в провалля через легковажну жінку!

Нора. Якщо мене не буде на світі, то ти вільний.

Гельмер. Ох, кинь ці коники. Твій батько теж мав напохваті такі слова. Яка мені користь із того, що тебе, як ти кажеш, не буде на світі? Ніякісінької. Він однаково може оприлюднити цю справу, а коли так, то мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Можуть навіть подумати, що я стояв за твоєю спиною… що це я підштовхнув тебе! І всім цим я маю завдячувати тобі. А я ж увесь час на руках тебе носив. Розумієш тепер, що ти мені заподіяла?

Нора (з холодним спокоєм). Так.

Гельмер. Це щось таке неймовірне, що воно не вміщається в моїй голові. Але нам треба вилізти з цього. Скинь шаль. Скинь, кажу! Доведеться якось задобрити його. Треба за всяку ціну зам'яти цю справу. А щодо нас із тобою, то ми повинні вдавати, немов нічого не сталося. Але, звичайно, це тільки про людське око. Отже, ти лишишся тут, це зрозуміло. Але не матимеш права виховувати дітей, я тобі їх не можу довірити… Ох, і мені доводиться казати це тій, яку я так палко любив і яку ще… Але цьому кінець. Відтепер уже не йдеться про щастя, а тільки про порятунок залишків, уламків, декорації.

Знизу чути дзвінок.

(Здригається.) Хто це? Так пізно. Невже найгірше?… Сховайся, Норо. Удай, що ти хвора.

Нора не рушає з місця. Гельмер відмикає двері до передпокою.

Служниця (у передпокої, напівроздягнена). Тут лист для пані.

Гельмер. Давай сюди. (Хапає листа й зачиняє двері.) Так, це від нього. Я тобі не дам, сам прочитаю.

Нора. Читай.

Гельмер (біля лампи.) Мені страшно читати. Може, ми вже пропали, і ти, і я. Ні, треба дізнатися, що в ньому. (Хапливо відкриває конверта, перебігає очима кілька рядків, дивиться на вкладений у листа папір і радісно вигукує.) Норо!

Нора запитально дивиться на нього.

Норо! Ні, хай я прочитаю ще раз. Так, так, правда. Я врятований! Норо, я врятований!

Нора. А я?

Гельмер. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані, і ти, і я. Дивися. Він повертає тобі боргове зобов'язання. Пише, що він шкодує і кається… що щаслива зміна в його житті… Ну, та байдуже, що він пише. Ми врятовані, Норо! Ніхто вже нічого не зможе тобі зробити. Ох, Норо, Норо… Ні, спершу знищити всю цю гидоту. Ану, гляну… (Кидає погляд на зобов'язання.) Ні, не хочу й дивитися, нехай усе це буде для мене тільки сном. (Рве на клапті зобов'язання й обидва листи, кидає їх у грубу й дивиться, як вони горять.) Отак. Нічого не залишилося… Він писав, що ти від Святвечора… Ох, то, мабуть, були страхітливі дні для тебе, Норо.

Нора. Я тяжко боролася ці три дні.

Гельмер. І мучилась, не бачила іншої ради, як… Ні, не згадуймо про те страхіття. Тільки радіймо і повторюймо, що все минуло, минуло. Слухай же, Норо, ти ще наче не збагнула, що все минуло. Що таке?… Ти ніби закам'яніла. Ох, бідолашна моя, я добре розумію: ти, мабуть, не можеш повірити, що я все тобі простив. Адже я знаю: все, що ти зробила, зроблено з кохання до мене.

Нора. Це правда.

Гельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити свого чоловіка. Тільки засоби вибрала не такі, як слід. Та невже ти думала, що менше подобатимешся мені через те, що не здатна діяти самостійно? Ні, ні, зіприся на мене, я буду твоїм порадником і керівником. Я не був би чоловіком, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвічі принадливішою в моїх очах. Не думай більше про ті гострі слова, що вихопилися в мене у перші хвилини переляку, коли мені здавалося, що все навколо валиться. Я простив тобі, Норо, присягаюся, що простив тобі.

Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)

Гельмер. Ні, стривай… (Заглядає у двері.) Що ти робиш у комірчині?

Нора (з другої кімнати). Скидаю маскарадний костюм.

Гельмер (біля відчинених дверей). Добре, скидай. І спробуй заспокоїтися, опанувати себе, моя ластівко. Відпочинь спокійно, я розгорну свої крила і прикрию ними тебе. (Походжає біля дверей.) Ох, як у нас тут, Норо, гарно, затишно. Тут твій прихисток, тут я леліятиму тебе, як загнану голубку, яку врятував із кігтів яструба. Я втишу твоє бідне розтривожене серце. Помалу все стане на місце, Норо, повір мені. Завтра все це здаватиметься тобі цілком інакшим, і скоро все стане таким, як раніше, мені не доведеться довго повторювати, що я простив тобі. Ти сама відчуєш, що так воно і є. Як ти можеш подумати, що мені спало б на думку відштовхнути тебе чи просто сказати докірливе слово? Ох, ти не знаєш, Норо, на що здатне серце справжнього чоловіка. Йому невимовно солодко і приємно усвідомлювати, що він простив своїй дружині… простив від щирого серця. Це ніби вдвічі збільшує його усвідомлення, що вона його власність. Він ніби повертає її наново у світ. Вона стає, так би мовити, одночасно його дружиною і його дитям. І ти тепер станеш для мене такою, моє безпорадне, розгублене пташенятко. Не бійся нічого, Норо, будь лише відверта зі мною, і я стану твоєю долею і твоїм сумлінням… Що це? Ти не йдеш спати? Чого ти одяглася?

Нора (у своєму буденному вбранні). Так, Торвальде, я одяглася.

Гельмер. Але навіщо такої пізньої години?…

Hора. Я не спатиму цієї ночі.

Гельмер. Але ж, люба Норо…

Нора (дивиться на годинника). Ще не так пізно. Сядь, Торвальде, нам є про що поговорити. (Сідає до столу.)

Гельмер. Норо… що це означає? Це твоє закам'яніле обличчя…

Нора. Сідай. Розмова буде довга. Мені багато чого треба сказати тобі.

Гельмер (сідає до столу навпроти неї). Ти мене лякаєш, Норо. І я не розумію тебе.

Нора. Отож-бо. Ти не розумієш мене. І я тебе не розуміла… до сьогоднішнього вечора. Ні, не перебивай мене. Вислухай, що я тобі скажу… З'ясуємо наші стосунки, Торвальде.

Гельмер. Що це ти говориш?

Нора (після короткої мовчанки). Тобі не здається дивною одна річ, коли ми отак сидимо разом?

Гельмер. Яка саме?

Нора. Ми вже одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що ми, ти і я, чоловік і жінка, вперше розмовляємо поважно?

Гельмер. Поважно… в якому розумінні?

Нора. Цілих вісім років… Ні, довше… з першого дня нашого знайомства ми не обмінялися жодним поважним словом про поважні речі.

Гельмер. Невже я мав звірятися тобі зі своїх турбот, які ти однаково не могла б мені полегшити?

Hора. Я не кажу про турботи. Я кажу, що ми ніколи не заводили поважної розмови, не пробували разом обміркувати якісь важливі справи, заглибитися в них.

Гельмер. Але ж, кохана, хіба це твоє діло?

Нора. Отож-бо й є. Ти ніколи не розумів мене… Зі мною поводилися дуже несправедливо, Торвальде. Спершу тато, а тоді ти.

Гельмер. Що? Ми обидва? Ми ж любили тебе більше, ніж будь-хто у світі!

Нора (хитає головою). Ви ніколи не любили мене. Вам тільки подобалося бути закоханими в мене.

Гельмер. Норо, що це за слова?

Нора. Такі, як чуєш, Торвальде. Коли я жила вдома, з татом, він висловлював мені свої погляди, тож я мала ті самі погляди. А коли в мене з'являлися інші, я їх приховувала, бо вони йому не сподобалися б. Він називав мене дитиною-лялькою і грався мною так, як я гралася своїми ляльками. Потім я опинилася у твоєму домі…

Гельмер. Як ти висловлюєшся про наш шлюб!

Нора (незворушно). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла у твої. Ти все влаштовував на свій смак, і в мене ставав такий самий смак, чи я тільки вважала, що він такий, важко сказати… Думаю, і те, й те. Раз так, а раз інакше. Тепер, коли я оглядаюся назад, мені здається, що я жила тут жалюгідним життям, сяк-так перебивалася. Жила тільки, щоб розважати тебе, Торвальде. Але ти цього хотів. Ти і тато вчинили мені велику кривду. Ви винні, що з мене нічого не вийшло.

Гельмер. Норо! Яке безглуздя! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?

Нора. Ні, ніколи не була. Думала, що щаслива, а насправді не була такою.

Гельмер. Не була… не була щаслива!

Нора. Ні, тільки весела. І ти завжди був ласкавий до мене. Але наш дім був тільки кімнатою для дитячих ігор. Тут я була дружиною-лялькою, як удома дитиною-ляль-кою. А діти, знову ж таки, були моїми ляльками. Мені подобалося, коли ти грався зі мною, а їм подобалося, коли я гралася з ними. Ось яким було наше подружжя, Торвальде.

Гельмер. У твоїх словах є трохи правди… хоч яке це перебільшення і екзальтація. Але тепер усе буде інакше. Грання скінчилося, починається виховання.

Нора. Виховання кого? Мене чи дітей?

Гельмер. І тебе, і дітей, люба Норо.

Нора. Ох, Торвальде, не такий ти чоловік, щоб виховати з мене справжню дружину для себе.

Гельмер. І це кажеш ти?

Нора. А я… хіба я підготована виховувати дітей?

Гельмер. Норо!

Нора. Хіба ти оце не казав сам, що мені не можна довірити виховання дітей?

Гельмер. У хвилину роздратування! Хто звертає на таке увагу!

Нора. Ні, ти добре казав. Із цим завданням я не впораюся. Спершу треба виконати інше завдання. Подбати про своє виховання, а ти не такий чоловік, щоб допомогти мені. Мені самій треба взятися за це. Тому я залишаю тебе.

Гельмер (схоплюється). Що ти сказала?

Нора. Я мушу бути сама, щоб зрозуміти себе і все навколо. Тому я не можу більше залишатися в тебе.

Гельмер. Норо! Норо!

Нора. І я піду зараз же. Кристина напевне пустить мене переночувати…

Гельмер. Ти збожеволіла! Хто тобі дозволить! Я забороняю!

Нора. Відтепер дарма щось забороняти мені. Я беру тільки свої речі. Від тебе я нічого не візьму, ні зараз, ні потім.

Гельмер. Що за божевілля!

Нора. Завтра вранці я поїду додому… тобто туди, де я народилася. Там мені буде легше влаштуватися.

Гельмер. Ох ти, засліплена, недосвідчена бідолахо!

Нора. Треба ж мені набути досвіду, Торвальде.

Гельмер. Залишити дім, чоловіка й дітей! Ти не подумала про те, що скажуть люди?

Нора. Хай кажуть, я не буду на них зважати. Я тільки знаю, що мені необхідно це зробити.

Гельмер. Ні, це неподобство. Ти нехтуєш своїми найсвятішими обов'язками.

Нора. Що ти вважаєш моїми найсвятішими обов'язками?

Гельмер. Тобі ще й треба казати! Хіба обов'язки щодо чоловіка та дітей не найсвятіші для тебе?

Нора. У мене є й інші обов'язки, такі самі святі.

Гельмер. Немає. Які це можуть бути обов'язки?

Нора. Обов'язки щодо себе самої.

Гельмер. Ти найперше дружина й мати.

Hора. Я в це більше не вірю. Я вірю, що найперше я людина, така, як і ти… або принаймні маю стати людиною. Я знаю, що більшість буде на твоєму боці, Торвальде, і що так написано у книжках. Але я вже не можу вдовольнятися тим, що каже більшість і що написано у книжках. Мені треба самій подумати про всі ці речі і самій у них розібратися.

Гельмер. Ніби ти не розумієш свого становища у власному домі? Ніби в тебе немає надійного провідника в цих питаннях? Немає релігії?

Нора. Ох, Торвальде, я добре не знаю, що таке релігія.

Гельмер. Що ти кажеш!

Hора. Я ж не знаю нічого, крім того, що казав пастор Гансен, коли я готувалася до конфірмації. Він казав, що релігія те й те. Коли я звільнюся від усього цього й залишуся сама, то розберусь і в релігії. Побачу, чи правда те, що казав пастор Гансен, чи принаймні воно може бути правдою для мене.

Гельмер. Ні, це просто нечувана річ для такої молодої жінки! Коли тебе не може нарозумити релігія, то хоч дай мені промовити до твого сумління. Адже почуття моралі ти, певне, маєш? Відповідай!.. Чи, може, не маєш?

Нора. Бачиш, Торвальде, на це важко відповісти. Я й цього не знаю. Я геть заплуталася в цих питаннях. Знаю тільки, що дивлюся на них зовсім не так, як ти. Ось я чую, що закони цілком інакші, ніж я думала. Але що вони справедливі, я ніяк не можу погодитися. Виходить, що жінка не має права пожаліти свого батька, який лежить на смертній постелі, або врятувати життя своєму чоловікові! Цьому я не вірю.

Гельмер. Ти говориш, як дитина. Не розумієш суспільства, в якому живеш.

Нора. Так, не розумію. Але тепер хочу переконатися, хто має слушність — суспільство чи я.

Гельмер. Ти хвора, Норо. В тебе гарячка. Мені навіть здається, що ти майже не при своєму розумі.

Нора. Ніколи ще я не була при такому ясному розумі, як цього вечора.

Гельмер. І ти при ясному розумі кидаєш свого чоловіка і своїх дітей?

Нора. Так, кидаю.

Гельмер. Тоді це можна пояснити тільки одним.

Нора. Чим?

Гельмер. Що ти мене більше не любиш.

Нора. Так, саме цим.

Гельмер. Норо!.. І ти це кажеш!

Нора. Ох, мені самій прикро, Торвальде, бо ти завжди був дуже добрий до мене. Але я інакше не можу. Я більше не люблю тебе.

Гельмер (насилу втримується). Це твоє тверде переконання? І ти дійшла до нього також при ясному розумі?

Нора. Так, тверде переконання, і я дійшла до нього при цілком ясному розумі. Тому я не хочу тут довше залишатися.

Гельмер. Може б, ти пояснила мені, чому я втратив твою любов?

Нора. Так, поясню. Це відбулося сьогодні ввечері, коли не сталося дива. Я побачила, що ти не та людина, за яку я тебе вважала.

Гельмер. Поясни докладніше, я тебе не розумію.

Hора. Я так терпляче ждала цілих вісім років. Господи, я ж розуміла, що дива не буває щодня. Та ось на мене звалилося страхіття. І я була непохитно впевнена, що тепер станеться диво. Поки Кроґстадів лист лежав у скриньці… мені й на думку не спадало, що ти міг би пристати на умови тієї людини. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: розголошуй цю справу цілому світові. А коли б так сталося…

Гельмер. Ну, й що ж тоді? Коли б я виставив на глум власну дружину!..

Нора. Коли б так сталося… Я була твердо впевнена, що ти виступиш і візьмеш усе на себе, скажеш: «Це моя вина».

Гельмер. Норо!..

Нора. Ти маєш на думці, що я ніколи б не прийняла від тебе такої жертви? Звичайно, ні. Але що важили б мої запевнення супроти твоїх?… Оцього дива я чекала з такою надією і таким страхом. І щоб цього не сталося, хотіла накласти на себе руки.

Гельмер. Я з радістю працював би для тебе день і ніч, Норо… терпів би лихо і злигодні задля тебе. Але ніхто не жертвує своєю честю задля того, кого любить.

Нора. Тисячі жінок жертвували.

Гельмер. Ох, ти думаєш і говориш, як нерозумна дитина.

Нора. Нехай і так. Але ти не думаєш і не говориш, як чоловік, на якого я могла б покластися. Коли в тебе минув страх — не за мене, а за себе, — і минула небезпека… ти повівся так, немов нічого не було. Я знов, як і раніше, стала твоєю ластівкою, твоєю лялькою, яку ти відтепер мав іще дужче берегти, бо я виявилася така тендітна і крихка. (Підводиться.) Торвальде… тієї миті я збагнула, що вісім років прожила з чужим чоловіком і народила йому троє дітей… Ох, мені гидко подумати про це! Так і роздерла б себе на шматки.

Гельмер (гірко). Бачу, бачу. Між нами справді пролягла прірва… Але хіба її не можна заповнити, Норо?

Нора. Такою, як я є, я ніяка тобі не дружина.

Гельмер. У мене вистачить сили стати іншим.

Нора. Може… коли від тебе заберуть ляльку.

Гельмер. Розлучитися… розлучитися з тобою! Ні, ні, Норо, я собі не можу цього уявити.

Нора (йде до дверей праворуч). Тим більше це має статися. (Повертається з верхнім одягом і невеличким саквояжем, якого ставить на стілець біля столу.)

Гельмер. Норо, Норо, не тепер! Почекай до ранку.

Нора (одягає пальто). Я не можу ночувати у помешканні чужого чоловіка.

Гельмер. А хіба ми не могли б жити тут як брат і сестра?…

Нора (зав'язує стрічки капелюха). Ти добре знаєш, що так довго не потривало б. (Загортається в шаль.) Прощавай, Торвальде. Я не хочу заходити до дітей. Знаю, що вони в кращих руках, ніж мої. Такої, як я тепер є, їм не треба.

Гельмер. Але колись, Норо… Колись?…

Нора. Звідки мені знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.

Гельмер. Але ж ти моя дружина, і така, як ти є, і така, як станеш.

Нора. Слухай, Торвальде… коли дружина кидає свого чоловіка, як оце я тебе, то, я чула, він за законом звільняється від усіх зобов'язань щодо неї. Принаймні я звільняю тебе від будь-яких зобов'язань. Не вважай себе зв'язаним нічим, і я не вважатиму. І ти, і я маємо бути цілком вільні. Я повертаю тобі твою обручку. А ти віддай мою.

Гельмер. Ще й це?

Нора. І це.

Гельмер. На.

Нора. Ну от, тепер усе доведено до кінця. Отут я кладу ключі. Служниця знає, що в домі де лежить, краще за мене. Завтра, коли я поїду, Кристина прийде і спакує речі, які я привезла з дому. Хай їх відішлють мені.

Гельмер. Кінець. Кінець! Норо, ти ніколи й не згадаєш про мене?

Нора. Чому ж, я, мабуть, часто згадуватиму про тебе, про дітей і про цей дім.

Гельмер. Можна мені писати тобі?

Нора. Ні… не можна. Цього не можна.

Гельмер. Але ж треба буде посилати тобі…

Нора. Нічого не треба посилати. Нічого.

Гельмер. Допомагати, коли буде потрібно.

Нора. Ні, кажу. Я нічого не візьму від чужого чоловіка.

Гельмер. Норо… невже я назавжди лишуся для тебе чужим чоловіком?

Нора (бере свій саквояж). Ох, Торвальде, хіба що станеться диво з див…

Гельмер. Скажи, яке диво з див?

Нора. Що обоє ми так змінимося, щоб… Ні, Торвальде, я вже не вірю в дива.

Гельмер. Але я віритиму. Скажи, яке! Змінимося так, щоб?…

Нора. Щоб наше життя разом могло стати подружжям. Прощавай. (Виходить через передпокій.)

Гельмер (опускається на стілець біля дверей і затуляє обличчя руками). Норо! Норо! (Оглядається навколо і встає.) Порожньо. її вже тут немає. (Обличчя його осяває промінь надії.) Диво з див?…

Знизу чути, як зачинилася, грюкнувши, брама.

ПРИВИДИ

ДІЙОВІ ОСОБИ

Фру Елене Алвінг, вдова капітана і камергера Алвінга.

Освальд Алвінг, її син, художник.

Пастор Мандерс.

Столяр Енгстран.

Регіна Енгстран, живе в домі фру Алвінг.

Дія відбувається в садибі фру Алвінг, на березі великого фіорду в західній Норвегії.

Дія перша

Простора кімната, що виходить в сад; у лівій стіні одні двері, в правій двоє. Посеред кімнати круглий стіл, обставлений стільцями; на столі книжки, журнали й газети. Зліва на передньому плані вікно, а біля нього диванчик і дамський робочий столик. У глибині кімната переходить у невелику скляну терасу-оранжерею, заставлену квітами. У правій стіні тераси — двері в сад. Крізь скляні стіни видно похмурий прибережний ландшафт, наче запнутий сіткою рівного дрібного дощу.

Столяр Енгстран стоїть на дверях в сад. Ліва нога в нього трохи крива, тому підошва його лівого чобота підбита невеличкою грубою дощечкою. Регіна з порожньою водолійкою в руках стоїть перед ним, заступаючи дорогу.

Регіна (притишеним голосом). Чого тобі? Не смій іти далі! З тебе так і ллє!

Енгстран. Бог дощику послав, дочко.

Регіна. Чорт послав, ось хто!

Енгстран. Господи Йсусе, що ти говориш, Регіно! (Кульгаючи, робить кілька кроків наперед.) Але я, бач… Я хотів би сказати тобі…

Регіна. Та не стукай-бо своєю ногою. Нагорі молодий пан спить.

Енгстран. Спить? Серед білого дня?

Регіна. Тебе це вже не обходить.

Енгстран. Вчора я, признатись, трохи гульнув…

Регіна. Воно й видно.

Енгстран. Слабість наша людська, дочко!

Регіна. Ще б пак!

Енгстран. Ох, багато на цьому світі спокус. Проте сьогодні рано, — от як перед Богом кажу, — пів на шосту я вже встав до роботи.

Регіна. Так-так. Тільки забирайся ти звідси, мерщій. Не хочу я тут з тобою стояти, як на рандеву.

Енгстран. Чого не хочеш?

Регіна. Не хочу, щоб застав тебе хто-небудь тут. Ну йди-йди своєю дорогою.

Енгстран (ще наближається до неї). Ну, ні, не піду, поки не поговорю з тобою. По обіді я впораюся з цією роботою там, у шкільному домі, а ввечері подамся пароплавом додому, в місто.

Регіна (крізь зуби). Гладенької дороги!

Енгстран. Спасибі, дочко! Завтра тут будуть посвятили притулку, то вже без хмільного не обійдеться. Хай же ніхто не скаже про Якоба Енгстрана, що він дався на спокусу.

Регіна. Е!

Енгстран. А так. Завтра тут до біса буде великого панства. І пастора Мандерса чекають з міста.

Регіна. Він ще сьогодні приїде.

Енгстран. От бачиш. Отож я й не хочу, чорт забирай, щоб він міг сказати про мене що-небудь отаке, — розумієш!

Регіна. Так он воно що!

Енгстран. Чого?

Регіна (дивлячись пильно на нього). Що ж це таке, на чому це ти знову збираєшся піддурити пастора Мандерса?

Енгстран. Цить-бо!.. Чи ти з глузду з'їхала!.. Піддурити? Пастор Мандерс — така доброчинна людина, та щоб я мав намір його піддурити!.. Так ось що я хотів тобі сказати. Бачиш, сьогодні ввечері я від'їжджаю додому.

Регіна. Ну і їдь. І що швидше, то краще.

Енгстран. Так, але я хочу забрати тебе додому, Регіно.

Регіна (відкривширот від здивування). Мене? Що ти верзеш?

Енгстран. Хочу взяти тебе додому, кажу.

Регіна (презирливо). Ну вже цьому не бувати!

Енгстран. Це ми ще побачимо.

Регіна. Та й побачимо. Будь певен. Я виросла у камергерші… Майже як рідна в домі… І щоб я поїхала з тобою? В таку халупу? Тьху!

Енгстран. Чорт забирай! Ти що — станеш проти свого батька, дівчисько?

Регіна (бурмотить, не дивлячись на нього). Ти скільки разів сам казав, яка я тобі дочка…

Енгстран. Е! Охота тобі пам'ятати…

Регіна. І скільки разів ти лаяв мене, обзивав… Fi donc.[3]

Енгстран. Ну ні, таких поганих слів я, їй-право, ніколи не говорив.

Регіна. Ну я вже знаю, які слова ти говорив!

Енгстран. Але ж це я тільки, коли… того, напідпитку бував… гм. Ох, багато на цьому світі спокус, Регіно!

Регіна (з огидою). У!

Енгстран. І ще коли мати твоя бувало розкуражиться. Треба ж було чим-небудь допекти їй, дочко. Вже занадто вона кирпу гнула. (Передражнюючи.) «Пусти, Енгстране! Облиш! Я цілих три роки жила у камергера Алвінга у Русенволі». (Сміючись.) Ще б пак! Забути не могла, що капітана зробили камергером, поки вона тут служила.

Регіна. Бідна мати… Загнав ти її в могилу.

Енгстран (ударивши себе). Само собою, я в усьому винен!

Регіна (відвернувшись, неголосно). У!.. Іще ця нога!

Енгстран. Що ти кажеш, дочко?

Регіна. Pied de mouton![4]

Енгстран. Це що ж — по-аглицькому?

Регіна. Так.

Енгстран. Еге, навчили тебе тут — усього навчили; тепер ось і згодиться твоя вченість!

Регіна (помовчавши). А навіщо я тобі потрібна в місті?

Енгстран. Питаєш батька, навіщо йому потрібне єдине його дитятко? Самотньому сироті-вдівцеві?

Регіна. Ах, облиш ти ці байки! Навіщо я тобі там?

Енгстран. Гаразд, я можу сказати: задумав я одне нове дільце.

Регіна (фиркаючи презирливо). Ти вже стільки разів задумував — і все нікуди не годилось.

Енгстран. А ось тепер побачиш! Чорт забирай…

Регіна (тупаючи ногою). Не смій чортихатись!

Енгстран. Цить-бо! Це ти вірно, дочко, вірно. Так ось я що хотів сказати… на цій роботі в новому притулку я таки зібрав грошенят.

Регіна. Справді? Ну й радій!

Енгстран. Куди ж ти їх тут витратиш, ті гроші, в селі?

Регіна. Ну, далі?

Енгстран. Так ось я надумав вкласти ці грошики в доходне дільце… Завести на них щось на зразок трактиру для моряків.

Регіна. Тьху!

Енгстран. Шикарний заклад, розумієш! Не якийсь там матроський свинюшник, ні, чорт забирай! Для капітанів та штурманів і… справжнього панства, розумієш!

Регіна. І щоб я там?…

Енгстран. Підсобляла щоб, еге. Так тільки, про людське око, розумієш! Жодної чорної роботи, чорт забирай, на тебе, доню, не навалять! Заживеш, як пані!

Регіна. Ще б пак!

Енгстран. А без женщини в такому ділі ніяк не можна, це — як божий день. Адже ввечері треба гостей трохи звеселити… Ну, там музика, танці й інше. Не забудь — моряки народ бувалий. Поплавали по окіян-морю… (Підступає до неї ще ближче.) То не будь же дурепою, не ставай сама собі поперек дороги, Регіно! Що з тебе тут вийде? Яка користь, що пані тратилась на твою ученість? Чув я, ніби хочуть, щоб ти наглядала за дітьми в новому притулку. Та хіба ж це діло для тебе? Невже у тебе є охота йти туди й марнувати своє здоров'я коло якихось замурзаних дітлахів?

Регіна. Ні, коли б вийшло, як я хочу… Ну, та побачимо… Ану ж вийде!

Енгстран. Що таке вийде?

Регіна. Тобі за це нема чого турбуватись… А багато грошей ти зібрав?

Енгстран. Так, крон сімсот-вісімсот набереться.

Регіна. Чимало.

Енгстран. Для початку вистачить, дочко!

Регіна. А ти не думаєш дати мені трошки?

Енгстран. Ні, от уже, вірне слово, — не думаю!

Регіна. Не думаєш прислати мені хоч матерії на платтячко?

Енгстран. Переберешся в місто, будеш зі мною жити, тоді і плаття в тебе будуть.

Регіна (презирливо фиркаючи). Захочу, то й сама переберусь…

Енгстран. Ні, вірніше буде, коли тебе батьківська рука поведе… Тепер мені якраз трапляється чистенький такий будиночок на Малій Гаванській вулиці. І готівки не багато треба; влаштували б притулок для моряків.

Регіна. Та не хочу я жити в тебе. Нема чого мені в тебе робити. Забирайся геть!

Енгстран. Та ти не засиділась би в мене, чорт забирай! В тому-то і вся справа. Якби тільки зуміла повести свою лінію. Така кралечка, якою ти стала за ці два роки…

Регіна. Ну?…

Енгстран. Швидко, гляди, підхопила б якого-небудь штурмана… а то й капітана…

Регіна. Не піду я за такого. У моряків нема savoir vivre.[5]

Енгстран. Що таке?

Регіна. Знаю я моряків, кажу. За таких виходити не варто.

Енгстран. То й не виходь. І так можна вигоду мати. (Понижуючи голос, конфіденціально.) Той англієць… що на своїй яхті приїжджав… він цілих триста спецій-далерів дав… А вона була не краща за тебе…

Регіна (наступаючи на нього). Іди геть!

Енгстран (відступаючи). Ну-ну, та вже ж не вдариш!

Регіна. Якщо ти ще зачепиш матір — то й ударю! Забирайся, кажуть тобі! (Іде за ним до дверей у сад.) Та не грюкай дверима! Молодий пан…

Енгстран. Спить, знаю. Ой, як ти в'єшся коло молодого пана! (Знижуючи голос.) Хо-хо!.. Чи не дійшла вже справа?…

Регіна. Забирайся ж у цю хвилину! Брехун!.. Та не туди, там пастор ітиме. Йди на чорний хід.

Енгстран (іде праворуч). Гаразд, гаразд. А ти ось поговори з ним, з пастором. Він скаже, як діти повинні ставитись до батька. Я все-таки батько тобі. По церковних книгах доведу. (Виходить в інші двері, які Регіна йому відчиняє і зараз же зачиняє за ним.)

Регіна швидко оглядає себе в дзеркало, обмахується хусточкою і поправляє бантик на шиї. У двері з саду входить на балкон пастор Мандерс в пальті і з зонтиком, через плече в нього дорожня сумка.

Пастор Мандерс. Здрастуйте, йомфру[6] Енгстран!

Регіна (обертаючись, з радісним подивом). Ах, здрастуйте, пане пасторе! Хіба пароплав уже прибув?

Пастор Мандерс. Щойно. (Проходить до кімнати.) Вельми неприємна, однак, стоїть у ці дні погода.

Регіна (йдучи за ним). Для сільських господарів — благодатна погода, пане пасторе!

Пастор Мандерс. Так-так, ви либонь маєте рацію. Ми, городяни, мало про це думаємо. (Хоче зняти з себе пальто.)

Регіна. Дозвольте, я допоможу… Ось так. Ай, яке мокре! Піду повішу в передпокій. І зонтик… Я його розкрию, щоб просох. (Виходить з речами в іншу кімнату — праворуч.)

Пастор Мандерс кладе капелюх і сумку на стілець. Регіна повертається.

Пастор Мандерс. А приємно все-таки потрапити під покрівлю… Ну, як у вас тут? Сподіваюсь, усе гаразд?

Регіна. Так, дякую.

Пастор Мандерс. Та зовсім заклопотались, я гадаю, з причини завтрашнього свята?

Регіна. Так, турбот чимало.

Пастор Мандерс. А фру Алвінг, сподіваюсь, дома?

Регіна. Ще б пак, Господи! Тільки що пішла нагору; готує шоколад молодому панові.

Пастор Мандерс. Так. Скажіть — я чув на пристані, начебто Освальд приїхав?

Регіна. Як же, позавчора… А ми його чекали сьогодні.

Пастор Мандерс. Здоровий і веселий, сподіваюсь?

Регіна. Так, мерсі, нічого. Тільки дуже стомився в дорозі… Прямо з Парижа, без відпочинку. Всю дорогу, здається, в одному поїзді. Тепер він либонь приліг трошки, так що, мабуть, нам треба розмовляти трохи тихше.

Пастор Мандерс. Ну-ну, будемо тихше.

Регіна (присовуючи до стола крісло). Сідайте ж, будь ласка, пане пасторе, відпочиньте!

Він сідає; вона підставляє йому під ноги ослінчик.

Ну, ось, так зручно панові пастору?

Пастор Мандерс. Дякую, дякую, чудово! (Дивиться на неї.) Знаєте, йомфру Енгстран, ви справді наче виросли з тих пір, коли я бачив вас востаннє.

Регіна. Невже? Фру Алвінг каже, що я й погладшала.

Пастор Мандерс. Погладшали? Так либонь трошки — в міру. (Невеличка пауза.)

Регіна. Може б, я сказала фру?

Пастор Мандерс. Ні, дякую. Справа не спішна, моя люба дитино… Скажіть мені, мила Регіно, як поживає ваш батько?

Регіна. Дякую, пане пасторе, нічого собі.

Пастор Мандерс. Він заходив до мене, коли був останній раз у місті.

Регіна. Так? Він завжди такий радий, коли поговорить з паном пастором.

Пастор Мандерс. Ви, звичайно, навідуєтесь до нього?

Регіна. Я? Так, навідуюсь, коли є час…

Пастор Мандерс. Ваш батько, йомфру Енгстран, зовсім не сильна людина. Йому дуже потрібна моральна підтримка.

Регіна. Еге, мабуть, що так.

Пастор Мандерс. Йому треба мати кого-небудь біля себе… кого б він любив і чиєю думкою дорожив би. Він сам щиро признався в цьому, коли був у мене того разу.

Регіна. Так, він і мені тут казав щось таке. Але я не знаю, чи захоче фру Алвінг розлучитися зі мною… Особливо тепер, коли буде стільки клопоту з цим новим притулком. Та й мені б дуже не хотілось розлучатися з нею. Вона завжди була така добра до мене.

Пастор Мандерс. Однак обов'язок дочки, дитино моя. Та, звісно, треба спочатку запоручитися згодою вашої пані.

Регіна. І до того ж, я не знаю, чи личить дівчині моїх літ бути хазяйкою в домі одинокого мужчини?…

Пастор Мандерс. Як? Мила моя, адже це ж ваш батько!

Регіна. Еге, якщо й так… Усе ж таки… Ні, от коли б потрапити в пристойний дім… до справжньої, порядної людини… покровителя…

Пастор Мандерс. Але, дорога Регіно…

Регіна…якого я могла б любити, шанувати, бути йому замість дочки…

Пастор Мандерс. Але, мила дитино…

Регіна…Тоді б я з радістю переїхала в місто. Тут дуже тоскно одній… Пан пастор знає, як воно жити самотньому… Смію сказати, я моторна й ретельна в роботі. Чи не знаєте ви для мене відповідного містечка?

Пастор Мандерс. Я? Ні, далебі, не знаю.

Регіна. Ах, дорогий пане пасторе… Я попрошу вас усе-таки мати мене на увазі на випадок, коли б…

Пастор Мандерс (встає). Добре, добре, йомфру Енгстран.

Регіна. Через те, що мені…

Пастор Мандерс. Чи не будете ви так ласкаві попросити сюди фру Алвінг?

Регіна. Зараз, пане пасторе. (Виходить ліворуч.)

Пастор Мандерс (походжає по кімнаті і, дійшовши до балкона, зупиняється, заклавши руку за спину і дивлячись у сад. Потім знову йде до стола, бере одну з книжок, дивиться на заголовок, мабуть, не може зрозуміти й переглядає інші). Гм… Так ось як!..

Фру Алвінг входить із дверей зліва. За нею Регіна, яка проходить через кімнату в перші двері праворуч.

Фру Алвінг (простягаючи руку до пастора). Добро пожалувати, пане пасторе!

Пастор Мандерс. Здрастуйте, фру Алвінг! Ось і я, як обіцяв.

Фру Алвінг. Ви завжди такі акуратні.

Пастор Мандерс. Та, повірте, нелегко мені було вирватись. Усі ці комісії й засідання, в яких я беру участь…

Фру Алвінг. Тим люб'язніше з вашого боку, що ви приїхали так заздалегідь. Тепер ми встигнемо покінчити з нашими справами до обіду. Але де ж ваш чемодан?

Пастор Мандерс (поспішно). Я залишив свої речі в агента. Я там і ночую.

Фру Алвінг (стримуючи посмішку). І на цей раз не зважуєтесь переночувати в мене?

Пастор Мандерс. Ні-ні, фру Алвінг. Дуже вам вдячний; та я вже переночую там, як завжди. Воно й зручніше — ближче до пристані.

Фру Алвінг. Ну як хочете. А взагалі, мені здається, що такі літні люди, як ми з вами…

Пастор Мандерс. Ах, як ви вмієте жартувати! Ну, та зрозуміло, чому ви такі веселі сьогодні. По-перше, завтрашнє свято, а по-друге, Освальд уже з вами вдома.

Фру Алвінг. Так, подумайте, яке щастя! Адже понад два роки його не було вдома. А тепер обіцяє лишитися зі мною всю зиму…

Пастор Мандерс. Це дуже добре й виявляє його любов до вас, бо як собі хочете, а я гадаю, що дуже привабливо жити в Римі або Парижі.

Фру Алвінг. Так, але зате тут у нього мати… Ах, дорогий мій, ненаглядний хлопчику!.. Він все-таки прив'язаний до своєї матері.

Пастор Мандерс. Дуже було б сумно, коли б розлука та заняття такою справою, як мистецтво, могли притупити природні почуття і прихильність.

Фру Алвінг. Що й казати. Але, звичайно, цього нема чого побоюватися з його боку. От цікаво буде подивитись, чи пізнаєте ви його. Він потім зійде сюди; зараз лежить там нагорі, відпочиває на дивані. Проте присядьте ж, будь ласка, дорогий пане пасторе.

Пастор Мандерс. Дякую! Отже, вам бажано зараз-таки?…

Фру Алвінг. Так-так. (Сідає за стіл.)

Пастор Мандерс. Добре. Так ось… (Іде до стільця, на якому лежить його сумка, виймає з неї папку з паперами, підсідає з другого боку до стола й шукає вільного місця для паперів.) Перш за все… (Перебиваючи.) Скажіть, будь ласка, як потрапили сюди ці книжки?

Фру Алвінг. Книжки? Я їх читаю.

Пастор Мандерс. Ви читаєте подібні речі?

Фру Алвінг. Ну так, читаю.

Пастор Мандерс. І що ж, почуваєте, що вам краще, ви щасливіші від такого читання?

Фру Алвінг. Мені здається, що я почуваю себе спокійнішою.

Пастор Мандерс. Дивно! Але чому саме?

Фру Алвінг. О, в цих книжках я знаходжу пояснення і підтвердження багато чого такого, про що я й сама думаю. І дивна річ, пане пасторе, в цих книжках, по суті, немає нічого нового; адже так думає й вірить більшість людей, тільки не здають собі в тому справи або не наважуються признатися собі, що це так.

Пастор Мандерс. Але Боже мій! Та невже ви серйозно вважаєте, що більшість?…

Фру Алвінг. Так, цілком.

Пастор Мандерс. Але ж не в нас? Не в нас!

Фру Алвінг. Ні, чому ж, — і в нас також.

Пастор Мандерс. Ну, признаюсь!..

Фру Алвінг. А що ви, власне, можете заперечити проти цих книжок?

Пастор Мандерс. Заперечити? Не гадаєте ж ви, що я стану вивчати подібні твори?

Фру Алвінг. Тобто ви навіть не знайомі з тим, що засуджуєте?

Пастор Мандерс. Я досить багато читав про ці писання, щоб не схвалювати їх.

Фру Алвінг. Але ж ваша особиста думка?

Пастор Мандерс. Наймиліша фру Алвінг! У багатьох випадках життя нам доводиться покладатись на думку інших. Так уже заведено на цьому світі, і це добре… Інакше що сталося б із суспільством?

Фру Алвінг. Так-так. Ви, мабуть, маєте рацію.

Пастор Мандерс. Я, зрештою, не заперечую, що такі книжки можуть так чи інакше цікавити. І я не бачу нічого поганого в тому, що ви бажаєте ознайомитися з сучасними, як кажуть, течіями думки у тому великому світі… куди ви так надовго відпустили свого сина. Але…

Фру Алвінг. Але?…

Пастор Мандерс (понижуючи голос). Але про такі речі не говорять, фру Алвінг. Зовсім ні до чого давати знати всім і кожному, що ти читаєш і про що думаєш у себе в чотирьох стінах.

Фру Алвінг. Звичайно. Я тієї ж думки.

Пастор Мандерс. Подумайте, як ви тепер повинні зважати на притулок, який ви ще тоді вирішили влаштувати, коли дотримувались зовсім інших поглядів у цих питаннях — наскільки я можу судити, звичайно.

Фру Алвінг. Так-так, цілком з вами згодна. Але ми про притулок і…

Пастор Мандерс. Так, ми про притулок і збирались поговорити. Отже, обережніше, дорога фру Алвінг! І перейдімо тепер до наших справ. (Відкриває папку і виймає звідти папери.) Ось бачите?

Фру Алвінг. Документи?

Пастор Мандерс. Усі. І в повному порядку. Але, скажу я вам, нелегко було забезпечити їх у строк. Довелося брати прямо натиском. Власті до хворобливості педантичні, коли йдеться про такі рішення. Але тепер ось тут усе. (Перегортає папери.) Ось затверджений акт про пожертвування вами садиби Сульвік, яка належить маєткові Русенволл, — з усіма наново збудованими приміщеннями, шкільним приміщенням, будинком для вчительського персоналу й каплицею. А ось акт про встановлення фонду й затверджений статут нового притулку. Бачите? (Читає.) «Статут дитячого притулку пам'яті капітана Алвінга».

Фру Алвінг (довго дивиться на документ). Так ось, нарешті!

Пастор Мандерс. Я вибрав звання капітана, а не камергера. Капітан якось скромніше.

Фру Алвінг. Так-так, як вам здається краще.

Пастор Мандерс. А ось книжка ощадної каси, куди внесено капітал, проценти з якого підуть на утримання притулку.

Фру Алвінг. Дякую. Залиште її, будь ласка, в себе… Так буде зручніше.

Пастор Мандерс. Добре. Я гадаю, ми поки що залишимо капітал в ощадній касі. Умови, звичайно, не дуже вигідні: чотири проценти і вклад повертають, коли ми попередимо про вилучення за півроку. Але якщо трапиться потім випадок позичити гроші під хорошу закладну, — звичайно, першу і взагалі цілком солідну, — тоді ми з вами поговоримо про це докладніше.

Фру Алвінг. Так-так, дорогий пасторе Мандерс, ви все це краще розумієте.

Пастор Мандерс. Я в кожному разі шукатиму. Та є ще одне, про що я багато разів хотів спитати вас.

Фру Алвінг. Про що саме?

Пастор Мандерс. Страхувати нам будівлі притулку чи ні?

Фру Алвінг. Звичайно, страхувати.

Пастор Мандерс. Заждіть, заждіть. Давайте обміркуємо справу гарненько.

Фру Алвінг. Я все страхую — будівлі, і майно, і збіжжя, і живий інвентар.

Пастор Мандерс. Само собою. Це все ваше особисте добро. І я те ж саме роблю. Само собою. Та тут, бачите, справа інша. Притулок має таку святу мету…

Фру Алвінг. Ну а якщо все-таки?…

Пастор Мандерс. Що стосується особисто мене, я, власне, не бачу нічого поганого в тому, щоб ми забезпечили себе від будь-яких випадковостей…

Фру Алвінг. І я також.

Пастор Мандерс…але як поставляться до цього тутешні люди? Ви їх краще знаєте від мене.

Фру Алвінг. Гм… тутешні люди…

Пастор Мандерс. Чи не знайдеться тут таких людей… солідних… цілком солідних, поважних, які б визнали це негожим?

Фру Алвінг. Що ви, власне, розумієте під людьми солідними, поважними?

Пастор Мандерс. Ну, я маю на увазі людей такою мірою незалежних і впливових за своїм становищем, що з їх думкою не можна не рахуватись.

Фру Алвінг. Так, таких тут знайдеться декілька… які, мабуть, визнають це негожим.

Пастор Мандерс. Ось бачите. А в місті у нас таких багато. Згадайте тільки всіх прихильників мого собрата. Такий наш крок можуть розцінити як невір'я, відсутність у нас уповання на вищий промисл.

Фру Алвінг. Але ж ви з свого боку, дорогий пане пасторе, знаєте, що…

Пастор Мандерс. Я це знаю, знаю. Цілком переконаний, що так треба. Це так. Та ми все-таки не можемо нікому завадити тлумачити наші мотиви, як хто хоче. А подібні пересуди можуть зашкодити справі…

Фру Алвінг. Звісно, якщо так…

Пастор Мандерс. Я не можу також не взяти до уваги скрутного… я ладен навіть сказати, двозначного становища, в яке я можу потрапити. В керівних колах у місті дуже цікавляться притулком. Він частково повинен вдовольняти і потреби міста; він, треба сподіватись, чималою мірою полегшить общині піклування про бідних. Але оскільки я був вашим порадником і відав усією діловою стороною справи, то й повинен тепер побоюватись, що поважні громадяни накинуться насамперед на мене…

Фру Алвінг. Так, вам не слід піддавати себе цьому.

Пастор Мандерс. Не кажучи вже про напади, які, без сумніву, посиплються на мене у певних газетах і журналах, які…

Фру Алвінг. Досить, дорогий пане пасторе. Одне це міркування вирішує справу.

Пастор Мандерс. Отже, не треба страхувати?

Фру Алвінг. Ні. Відмовимось від цього.

Пастор Мандерс (відкидаючись на спинку стільця). А якщо трапиться все-таки нещастя? Хто знає? Ви відшкодуєте збитки?

Фру Алвінг. Ні, прямо кажу, я цього не беру на себе.

Пастор Мандерс. Тож знаєте, фру Алвінг… в такому разі ми беремо на себе відповідальність, яка змушує добре замислитись.

Фру Алвінг. Ну, а хіба, по-вашому, ми можемо зробити інакше?

Пастор Мандерс. Ні, в тому-то й справа, що ні. Нам не слід давати привід судити нас вздовж і впоперек, і ми аж ніяк не маємо права викликати ремствування парафіян.

Фру Алвінг. У кожному разі вам, як пастору, це робити не варто.

Пастор Мандерс. І мені здається також, ми маємо право уповати, що такій установі пощастить… що вона буде під особливим заступництвом.

Фру Алвінг. Будемо уповати, пасторе Мандерс.

Пастор Мандерс. Виходить, залишимо так?

Фру Алвінг. Так, без сумніву.

Пастор Мандерс. Добре. Бути по-вашому. (Записує.) Отже, не страхувати.

Фру Алвінг. Дивно, однак, що ви заговорили про це якраз сьогодні…

Пастор Мандерс. Я багато разів збирався спитати вас щодо цього…

Фру Алвінг…тому що вчора у нас мало не виникла там пожежа.

Пастор Мандерс. Що таке?

Фру Алвінг. Власне, нічого особливого. Загорілися стружки в столярні.

Пастор Мандерс. Де працює Енгстран?

Фру Алвінг. Так. Кажуть, він дуже необережний із сірниками.

Пастор Мандерс. Так, у нього голова… повна всіляких думок і спокус. Слава Богу, він усе-таки намагається тепер зразково жити, як я чув.

Фру Алвінг. Так? Від кого ж?

Пастор Мандерс. Він сам запевнив мене. До того ж він такий працьовитий.

Фру Алвінг. Так, поки тверезий…

Пастор Мандерс. Ах, ця злополучна слабість! Та він каже, що йому часто доводиться пити мимоволі, через свою скалічену ногу. Останнього разу, коли він був у місті, він просто розчулив мене. Прийшов і так щиро дякував мені за те, що я влаштував його на цю роботу до вас і що він міг побути біля Регіни.

Фру Алвінг. З нею він, здається, якраз не дуже часто бачиться.

Пастор Мандерс. Ну як же, він каже — кожного дня.

Фру Алвінг. Можливо.

Пастор Мандерс. Він прекрасно відчуває, що йому треба мати коло себе кого-небудь, хто стримував би його у хвилини слабості. Це найсимпатичніїпа риса у Якоба Енгстрана — що він ось приходить до тебе, такий жалюгідний, безпорадний, і щиро кається в своїй слабості… Останнього разу він просто сказав мені… Послухайте, фру Алвінг, якщо у нього є справді душевна потреба мати коло себе Регіну…

Фру Алвінг (швидко встає). Регіну!

Пастор Мандерс…вам не слід перечити.

Фру Алвінг. Ну ні, якраз перечитиму. Та й, крім цього, Регіна дістає місце у притулку.

Пастор Мандерс. Але ви зважте, він усе-таки батько їй…

Фру Алвінг. О, я краще знаю, який він їй батько. Ні, наскільки це залежить від мене, вона ніколи до нього не повернеться.

Пастор Мандерс (встаючи). Але, дорога фру Алвінг, не хвилюйтесь так. Далебі, прикро, що ви з таким упередженням ставитесь до Енгстрана. Ви чогось наче злякались.

Фру Алвінг (спокійніше). Як би там не було, я взяла Регіну до себе, у мене вона й залишиться. (Прислухаючись.) Облишмо, досить, дорогий пасторе Мандерс, не будемо про це говорити. (Радіючи.) Чуєте? Освальд іде по сходах. Тепер займемося лише ним.

Освальд Алвінг у легкому пальті, з капелюхом у руці, покурюючи довгу пінкову люльку, входить з дверей, що ліворуч.

Освальд (зупиняючись у дверях). Пробачте — я думав, що ви в конторі. (Підходячи ближче.) Здрастуйте, пане пасторе!

Пастор Мандерс (вражений). А!.. Це дивно!

Фру Алвінг. Так, що ви скажете про нього, пасторе Мандерс?

Пастор Мандерс. Я скажу… скажу… Ні, та невже насправді?

Освальд. Так-так, перед вами справді той самий блудний син, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Але мій дорогий молодий друже…

Освальд. Ну, додамо: той, що повернувся до рідного дому.

Фру Алвінг. Освальд натякає на той час, коли ви так заперечували, щоб він став художником.

Пастор Мандерс. Очам людським багато дечого може здаватися сумнівним, що потім все ж… (Тисне Освальдові руку.) Ну, добро пожалувати, добро пожалувати! Та, дорогий Освальде… Нічого, що я називаю вас так запросто?

Освальд. А як же інакше?

Пастор Мандерс. Добре. Так ось я хотів сказати вам, дорогий Освальде… ви не думайте, що я безумовно засуджую всіх художників. Я гадаю, що й у цьому колі багато хто може зберегти свою душу чистою…

Освальд. Треба сподіватись, що так.

Фру Алвінг (сіяючи). Я знаю одного такого, який залишився чистий і душею й тілом. Погляньте на нього лише, пасторе Мандерс.

Освальд (ходить по кімнаті). Так-так, мамочко, облишмо це.

Пастор Мандерс. Так, справді цього не можна заперечувати. І до того ж ви почали вже створювати собі ім'я. Газети часто згадували вас, і завжди вельми прихильно. А втім, в останній час щось наче замовкли.

Освальд (біля квітів). Я в останній час мало працював.

Фру Алвінг. І художникові потрібен відпочинок.

Пастор Мандерс. Можу собі уявити. Та й підготуватись треба, зібратися з силами для чогось значного.

Освальд. Так… Мамо, ми скоро будемо обідати?

Фру Алвінг. За півгодини. Апетит у нього, слава Богу, добрий.

Пастор Мандерс. І до куріння теж.

Освальд. Я знайшов нагорі батькову люльку, і ось…

Пастор Мандерс. Так ось через що!..

Фру Алвінг. Що таке?

Пастор Мандерс. Коли Освальд увійшов сюди з цією люлькою в зубах — наче батько його встав переді мною, як живий!

Освальд. Справді?

Фру Алвінг. Ну, як ви можете казати таке! Освальд удався в мене.

Пастор Мандерс. Так, але ось ця риса біля куточків рота, та й у губах є щось таке… ну, дві краплі води — батько; принаймні коли курить.

Фру Алвінг. Зовсім не бачу. У формі рота в Освальда скоріше щось пасторське.

Пастор Мандерс. Так-так. У багатьох моїх собратів подібна форма рота.

Фру Алвінг. Та облиш люльку, дорогий хлопчику. Я не люблю, коли тут курять.

Освальд (скоряючись). Охоче. Я тільки так спробувати захотів. Я вже раз курив з неї, в дитинстві.

Фру Алвінг. Ти?

Освальд. Так. Я був ще зовсім маленький. І, пам'ятаю, прийшов раз увечері в кімнату до батька. Він був такий веселий…

Фру Алвінг. О, ти нічого не пам'ятаєш з тих часів.

Освальд. Добре пам'ятаю. Він узяв мене до себе на коліна й примусив курити. Кури, каже, хлопче, кури добре. І я курив з усіх сил, поки не зблід і піт не виступив у мене на лобі. А він собі регоче… від усієї душі.

Пастор Мандерс. Гм… Дуже дивно.

Фру Алвінг. Ах, Освальдові все це приснилось.

Освальд. Ні, мамо, зовсім не приснилось. Ще потім, — невже ти цього не пам'ятаєш? — ти прийшла і віднесла мене в дитячу кімнату. Мені там стало погано, а ти плакала… Тато часто витворяв таке?

Пастор Мандерс. За молодих літ він був великий веселун…

Освальд. І все-таки встиг стільки зробити за своє життя. Стільки хорошого, корисного. Адже він помер далеко не старим.

Пастор Мандерс. Так, ви одержали в спадщину ім'я воістину діяльної і достойної людини, дорогий Освальде Алвінг. І, треба сподіватись, його приклад дасть вам натхнення…

Освальд. Здавалося, міг би. Мусило б бути так.

Пастор Мандерс. У кожному разі, ви прекрасно зробили, що повернулись до дня вшанування його пам'яті.

Освальд. Меншого я вже не міг зробити для батька.

Фру Алвінг. А найкраще з його боку те, що він погодився побути в мене довше.

Пастор Мандерс. Так, я чув, ви залишаєтесь тут на всю зиму.

Освальд. Я залишаюсь тут на невизначений час, пане пасторе… А як чудесно все-таки повернутись додому!

Фру Алвінг (сіяючи). Адже правда?

Пастор Мандерс (дивлячись на нього зі співчуттям). Ви рано вилетіли з рідного гнізда, дорогий Освальде.

Освальд. Так. Інколи мені здається, чи не занадто рано.

Фру Алвінг. Ну ось! Для справжнього здорового хлопчиська це добре. Особливо, якщо він одинак. Такого нема чого тримати дома під крильцем у матусі з татусем. Розпеститься тільки.

Пастор Мандерс. Ну, це ще спірне питання, фру Алвінг. Батьківська хата є й буде найсправжнісіньким місцеперебуванням дитини.

Освальд. Цілком згоден з пастором.

Пастор Мандерс. Візьмімо хоч вашого сина. Нічого, що говоримо при ньому… Які наслідки мало це для нього? Йому років двадцять шість-двадцять сім, а він досі ще не має нагоди пізнати, що таке справжнє домашнє вогнище.

Освальд. Даруйте, пане пасторе, ви помиляєтесь.

Пастор Мандерс. Що? Я гадав, що ви бували майже виключно в колі художників.

Освальд. Ну так.

Пастор Мандерс. І, головним чином, серед молоді.

Освальд. І це так.

Пастор Мандерс. Але, я гадаю, у більшості з них нема засобів, щоб одружитись і завести собі домашнє вогнище.

Освальд. Так, у багатьох з них не вистачає коштів, щоб одружитись, пане пасторе.

Пастор Мандерс. От-от, я ж те й кажу.

Освальд. Але це не заважає їм мати домашнє вогнище. Деякі з них мають цілком порядне і дуже затишне домашнє вогнище.

Фру Алвінг, що з напруженою увагою стежила за розмовою, мовчки киває головою.

Пастор Мандерс. Я кажу не про парубоцьку домівку. Під вогнищем я розумію родину, життя в лоні сім'ї, з дружиною і дітьми.

Освальд. Так, або з дітьми і матір'ю своїх дітей.

Пастор Мандерс (сплескує руками). Але Боже милосердний!..

Освальд. Що?

Пастор Мандерс. Життя — з матір'ю своїх дітей?

Освальд. А по-вашому, краще покинути матір своїх дітей?

Пастор Мандерс. Так ви говорите про незаконні зв'язки? Про так звані «дикі» шлюби?

Освальд. Нічого особливо дикого я не помічав у такому співжитті.

Пастор Мандерс. Та чи можливо ж, щоб більш-менш цивілізована, вихована людина або молода жінка погодились на таке співжиття… у всіх на очах!

Освальд. Та що ж їм робити? Убогий молодий художник, убога молода дівчина… Одружитись — дорого. Що ж їм лишається робити?

Пастор Мандерс. Що їм лишається робити? А ось я вам скажу, пане Алвінг, що їм лишається робити. З самого початку триматись якнайдальше одне від одного — ось що!

Освальд. Ну, такими словами не переконаєте молодих, гарячих, пристрасно закоханих людей.

Фру Алвінг. Звичайно!

Пастор Мандерс (продовжуючи). І як це власті терплять подібні речі! Допускають, що це діється відверто! (Зупиняючись перед фру Алвінг.) Ну ось, мав я підстави побоюватись за вашого сина?… В такому колі, де аморальність виявляється настільки відверто… де вважають, що аморальність наче звичайна річ…

Освальд. Дозвольте вам сказати, пане пасторе… Я постійно бував у неділю у двох-трьох таких «неправильних» родинах…

Пастор Мандерс. Ще й у неділю?

Освальд. Тільки в свято й розважатись. Але я ні разу не чув там ні єдиного непристойного виразу, не кажучи вже про те, щоб бути свідком чогось аморального. Знаєте, де і коли я натрапляв на аморальність, буваючи в колі художників?

Пастор Мандерс. Ні, боронь Боже, звідки мені знати!

Освальд. То я дозволю собі сказати вам це. Я натрапляв на аморальність, коли до нас наїжджав — провітритись трохи — хто-небудь з поважних земляків, зразкових чоловіків, батьків сімейств, і виявляв нам, художникам, честь відшукати нас у наших скромних трактирчиках. Ось саме тоді ми багато чого чували! Ці пани розповідали нам про такі місця і такі речі, які нам і уві сні не снились.

Пастор Мандерс. Як?! Ви станете стверджувати, що поважні особи, наші земляки…

Освальд. А ви хіба ніколи не чули від цих поважних осіб, що побували в чужих краях, розповідей про зростаючу аморальність за кордоном?

Пастор Мандерс. Ну звичайно…

Фру Алвінг. І я теж чула.

Освальд. І можете спокійно повірити їм на слово. Між ними трапляються справжні знавці. (Хапаючись за голову.) О!.. Так закидати грязюкою те прекрасне, світле, вільне життя!

Фру Алвінг. Не треба так гарячитись, Освальде. Тобі шкодить.

Освальд. Так, правда твоя. Мені шкодить. Усе це проклята втома, знаєш. То я піду пройдусь трохи перед обідом. Пробачте, пане пасторе. Ви вже не нарікайте на мене, — це так на мене найшло. (Виходить у другі двері ліворуч.)

Фру Алвінг. Бідний мій хлопчику!..

Пастор Мандерс. Так, уже можна сказати. Ось до чого дійшов!

Фру Алвінг мовчки дивиться на нього.

(Походжає туди й назад.) Він назвав себе блудним сином! Гай-гай!

Фру Алвінг, як і раніше, мовчки дивиться на нього.

А ви що на це скажете?

Фру Алвінг. Скажу, що Освальд має цілковиту рацію.

Пастор Мандерс (зупиняється). Має рацію? Має рацію! Додержуючись подібних поглядів!

Фру Алвінг. Я на самоті прийшла до таких самих висновків, пане пасторе. Але в мене не вистачало духу зачіпати такі теми. Тепер ось мій син говоритиме за мене.

Пастор Мандерс. Ви гідні співчуття, фру Алвінг. І я повинен звернутись до вас з серйозною пересторогою. Тепер перед вами не ваш порадник і повірений, не старий друг — ваш і вашого чоловіка, а духовний отець, суддя вашої совісті, яким я був для вас у найбезумнішу хвилину вашого життя.

Фру Алвінг. І що скаже мені мій духовний отець?

Пастор Мандерс. Перш за все я освіжу вашу пам'ять. Момент найвідповідніший. Завтра буде десять років, як помер ваш чоловік. Завтра буде відкрито пам'ятник покійному. Завтра я говоритиму промову перед лицем народу… Сьогодні ж зверну свою промову до вас одної.

Фру Алвінг. Добре, пане пасторе, я вас слухаю.

Пастор Мандерс. Чи пам'ятаєте ви, що лише за якийсь рік після шлюбу ви були на краю прірви? Кинули свій дім і вогнище — втекли від свого чоловіка? Так, фру Алвінг, втекли, втекли, й відмовлялись повернутись, незважаючи на всі його благання!

Фру Алвінг. Аби забули, якою безмежно нещасною була я в перший рік після одруження?

Пастор Мандерс. Ах, цей бунтівний дух, ці вимоги щастя тут, на землі! Та яке право ми, люди, маємо на щастя? Ні, фру Алвінг, ми повинні виконувати свій обов'язок. І ваш обов'язок був — залишатись вірною тому, кого ви обрали раз назавжди і з ким були зв'язані священними узами.

Фру Алвінг. Вам добре відомо, яке розгульне життя вів Алвінг у ті часи.

Пастор Мандерс. Мені дуже добре відомо, які чутки ходили про нього. І я менше якраз, ніж хто інший, можу схвалити його поведінку за молодих літ, якщо взагалі вірити чуткам. Але жінка не поставлена суддею над чоловіком. Ваш обов'язок був смиренно нести хрест, покладений на вас вищою волею. А ви замість цього — обурились і скинули з себе цей хрест, покинули того, хто спіткнувся, для кого повинні були служити підпорою, і поставили на карту своє добре ім'я — та мало не згубили на додачу і добре ім'я інших…

Фру Алвінг. Інших? Іншого — певно, хотіли ви сказати.

Пастор Мандерс. З вашого боку було вищою мірою безрозсудно шукати притулку в мене.

Фру Алвінг. У нашого духовного отця? У друга нашого дому?

Пастор Мандерс. Найбільше — через це. Так, дякуйте Творцеві, що в мене вистачило твердості… Що мені вдалося вгамувати вашу екзальтацію, відвернути вас від ваших нерозумних намірів і що Господь допоміг повернути вас на путь обов'язку, до домашнього вогнища і до законного мужа.

Фру Алвінг. Так, пасторе Мандерс, це, безперечно, зробили ви.

Пастор Мандерс. Я був тільки нікчемним знаряддям у руках Всевишнього. І хіба не на благо вам і всьому вашому наступному життю вдалося мені схилити вас тоді підкоритись обов'язку? Хіба не збулося все, як я передбачав? Хіба Алвінг не відвернувся від усіх своїх помилок, як і належить мужеві? Не жив з тих пір і до кінця днів своїх бездоганно, в любові і згоді з вами? Не став справжнім доброчинцем для свого краю і хіба не підняв і вас, зробивши вас помічницею у всіх своїх ділах? Гідною, розумною помічницею — так, мені відомо це, фру Алвінг. Я повинен воздати вам цю хвалу… Та ось я дійшов до другої тяжкої провини.

Фру Алвінг. А саме?

Пастор Мандерс. Як зневажили ви колись обов'язки дружини, так потім зневажили і обов'язки матері.

Фру Алвінг. А!..

Пастор Мандерс. Ви завжди були жертвою фатального духу свавілля. Ваші симпатії були на боці розбещеності та безвладдя. Ви ніколи не визнавали ніяких уз. Не дивлячись ні на що, без усякого сорому, ви намагалися скинути з себе будь-який тягар, так наче нести чи не нести його залежало від вашого особистого розсуду. Вам стало не бажано далі виконувати обов'язки дружини — і ви пішли від мужа; вас обтяжували обов'язки матері — і ви здали свою дитину на чужі руки.

Фру Алвінг. Правда, я це зробила.

Пастор Мандерс. От через те і стали ви для нього чужою.

Фру Алвінг. Ні-ні, не стала!

Пастор Мандерс. Стали. Повинні були стати. Яким ви знайшли його знов? Ну, поміркуйте добре, фру Алвінг. Ви дуже грішні перед вашим мужем — і признаєтесь тепер у цьому, воздвигаючи йому пам'ятник. Визнайте ж свою вину і перед сином. Ще, може, не пізно повернути його на шлях істини. Наверніться самі і врятуйте в ньому те, що ще можна врятувати. Так. (Підіймаючи вказівний палець.) Воістину ви грішниця-мати, фру Алвінг! Я вважаю своїм обов'язком сказати вам це.

Мовчання.

Фру Алвінг (повільно, з повним самовладанням). Отже, ви зараз висловились переді мною, пане пасторе, а завтра присвятите пам'яті мого чоловіка прилюдну промову. Я завтра говорити не буду. Але зараз і мені хочеться поговорити з вами трохи, як ви тільки-но говорили зі мною.

Пастор Мандерс. Звичайно, ви бажаєте послатися на пом'якшуючі обставини.

Фру Алвінг. Ні. Я просто буду розповідати.

Пастор Мандерс. Ну?…

Фру Алвінг. Ви щойно говорили мені про мого чоловіка, про наше спільне життя після того, як вам вдалося — за вашим виразом — повернути мене на путь обов'язку… Але ж ви не спостерігали цього самі. З тієї самої хвилини ви, наш друг і постійний гість, більше не з'являлись у нашому домі.

Пастор Мандерс. Та ви зараз же після цього переїхали з міста.

Фру Алвінг. Так, і ви ні разу не зазирнули до нас сюди увесь час, поки був живий мій чоловік. Тільки справи змусили вас потім відвідувати мене, коли ви взяли на себе турботи по організації притулку.

Пастор Мандерс (тихо, нерішуче). Елене… якщо це докір, то я просив би вас взяти до уваги…

Фру Алвінг…Ваше становище, так? І ще й те, що я була жінкою, яка тікала від свого чоловіка. Від подібних навіжених осіб треба взагалі триматись якнайдалі.

Пастор Мандерс. Дорога… фру Алвінг, ви вже занадто перебільшуєте…

Фру Алвінг. Так-так, хай буде по-вашому. Я лише хотіла вам сказати, що висновок свій про моє родинне життя ви з легким серцем будуєте на ходячій думці.

Пастор Мандерс. Ну, хай так; то що ж?

Фру Алвінг. А ось зараз я викладу вам усю правду, Мандерсе. Я поклялася собі, що коли-небудь ви дізнаєтесь про неї. Ви один!

Пастор Мандерс. У чому ж полягає ця правда?

Фру Алвінг. У тому, що чоловік мій помер таким самим безпутним, яким прожив усе своє життя.

Пастор Мандерс (хапається рукою за спинку стільця). Що ви кажете?

Фру Алвінг. Помер на дев'ятнадцятому році подружнього життя таким самим розпутним, або принаймні таким самим рабом своїх пристрастей, яким був і до того, як ви нас повінчали.

Пастор Мандерс. Так, помилки юності, деякі відхилення від шляху… гульню, якщо хочете, — ви звете розпустою!

Фру Алвінг. Так висловлювався наш домашній лікар.

Пастор Мандерс. Я просто не розумію вас.

Фру Алвінг. І не треба.

Пастор Мандерс. У мене прямо голова обертом іде… Все ваше подружнє життя, це довголітнє спільне життя з вашим мужем було, виходить, не що інше, як прірва — замаскована прірва.

Фру Алвінг. Саме так. Тепер ви знаєте це.

Пастор Мандерс. До цього… до цього я не скоро звикну. Я не в силах збагнути… Та як же це було можливо? Як могло це залишатись прихованим від людей?

Фру Алвінг. Я заради цього невпинно боролась день у день. Коли у нас народився Освальд, Алвінг наче став трохи статечнішим. Та ненадовго. І мені довелось боротися ще відчайдушніше, боротись не на життя, а на смерть, щоб ніхто ніколи не дізнався, що за людина батько моєї дитини. До того ж ви знаєте, якою він був на вигляд привабливою людиною, як усім подобався. Кому б у голову прийшло повірити чому-небудь поганому про нього? Він був з тих людей, які що не зроблять, то нічого не втратять в очах людей… Та ось, Мандерсе, треба вам знати й інше… Потім дійшло й до найостаннішої гидоти.

Пастор Мандерс. Ще гірше за те, що було?

Фру Алвінг. Я спочатку дивилась крізь пальці, хоч і добре знала, що творилось потай від мене поза домом. Коли ж ця ганьба вдерлась у наш власний дім…

Пастор Мандерс. Що ви кажете! Сюди?

Фру Алвінг. Так, сюди, в наш власний дім. Ось там (показує пальцем на перші двері праворуч) у їдальні я вперше дізналась про це. Я зайшла туди за чимсь, а двері залишила прочиненими. Раптом чую, наша покоївка входить на балкон з саду полити квіти…

Пастор Мандерс. Ну-ну…

Фру Алвінг. Трохи згодом чую, Алвінг теж зайшов, щось тихенько сказав їй — і раптом… (З нервовим сміхом.) О, ці слова й досі лунають у мене в вухах… так жорстоко і разом з тим так безглуздо! Я почула, як покоївка моя прошепотіла: пустіть мене, пане камергере, пустіть мене!

Пастор Мандерс. Яка недозволена легковажність! Та все ж не більше як легковажність, фру Алвінг. Повірте!

Фру Алвінг. Я швидко дізналась, чому треба було вірити. Камергер таки доміїхя свого… І цей зв'язок мав наслідки, пасторе Мандерс.

Пастор Мандерс (наче вражений громом). І все це тут, у домі?! У цьому домі!

Фру Алвінг. Я багато витерпіла в цьому домі. Щоб вдержати його вдома вечорами… і по ночах… мені доводилось бути з ним задля компанії, брати участь у таємних пиятиках у нього нагорі. Сидіти з ним удвох, цокатися, пити, вислуховувати його непристойне, безладне базікання, потім мало не битися з ним, щоб укласти його в постіль…

Пастор Мандерс (зворушений). І ви могли зносити все це?

Фру Алвінг. Я зносила все це заради мого хлопчика. Але коли приєдналося це останнє знущання, коли моя власна покоївка… тоді я поклялася собі: пора цьому покласти край! І я взяла владу в свої руки… стала повною господаркою в домі… і над ним і над усіма… Тепер у мене була зброя в руках проти нього, він не смів і писнути. І ось саме тоді я відіслала Освальда. Йому йшов сьомий рік, він почав помічати, ставити запитання, як усі діти. Я не могла цього знести, Мандерсе. Мені здавалося, що дитина вдихає в цьому домі заразу з кожним ковтком повітря. Ось чому я й відіслала його. І тепер ви розумієте також, чому він ані разу не переступив поріг батьківського дому, поки батько його був живий. Ніхто не знає, чого мені це коштувало.

Пастор Мандерс. Воістину, ви багато перетерпіли.

Фру Алвінг. Я б ніколи цього не витерпіла, коли б не моя робота. Можу сказати, що я справді працювала. Все це нове — покращання справ маєтку, придбання земель, корисні нововведення і заходи, за які вихваляли Алвінга… ви гадаєте, в нього вистачало на це енергії? Він лише відлежувався на дивані й читав старий адреоник-календар… Ні, тепер я скажу вам усе. На всі ці справи підбивала його я, коли у нього бували хвилини прояснення, і я ж вивозила все на своїх плечах, коли він знову заливався гіркою або зовсім розбещувався — нив і скиглив.

Пастор Мандерс. І отакій людині ви воздвигаєте пам'ятник?

Фру Алвінг. В мені промовляє нечиста совість.

Пастор Мандерс. Нечиста?! Тобто як це?

Фру Алвінг. Мені здавалося, що істина не може все-таки не вийти назовні. І ось притулок повинен заглушити всі пересуди й розвіяти всі сумніви.

Пастор Мандерс. Ви, звичайно, не помилились у своєму розрахунку.

Фру Алвінг. Була у мене й ще одна причина. Я не хотіла, щоб Освальд, мій син, дістав у спадщину будь-що від батька.

Пастор Мандерс. Так це ви на гроші Алвінга?

Фру Алвінг. Так. Я щороку відкладала на притулок певну частку прибутків, поки не склала — я точно вирахувала це — суми, рівної тому капіталові, який зробив свого часу поручика Алвінга завидним женихом.

Пастор Мандерс. Я вас розумію.

Фру Алвінг. Сума, за яку він купив мене… Я не хочу, щоб до Освальда перейшла хоч крихта з цих грошей. Мій син повинен одержати весь свій достаток від мене.

Освальд Алвінг входить з дверей, що праворуч, вже без капелюха й пальта.

Вже назад, милий мій хлопчику?

Освальд. Так. Як тут гуляти? Дощ ллє безперестанку. Але я чую — зараз сядемо за стіл? Це чудово!

Регіна (входить з їдальні з пакетом у руках). Вам пакет, пані. (Подає їй.)

Фру Алвінг (кидаючи погляд на пастора). Очевидно, кантати для завтрашнього свята.

Пастор Мандерс. Гм…

Регіна. І стіл накритий.

Фру Алвінг. Добре. Зараз прийдемо. Я хочу лише… (Розгортає пакет.)

Регіна (до Освальда). Червоного чи білого портвейну накажете подати, пане Алвінг?

Освальд. І того й іншого, йомфру Енгстран.

Регіна. Bien…[7] Слухаю, пане Алвінг. (Йде в їдальню.)

Освальд. Либонь, треба допомогти відкупорити… (Йде за нею в їдальню, залишаючи двері прочиненими.)

Фру Алвінг (розгорнувши пакет). Так воно й є. Кантати для завтрашнього свята, пасторе Мандерс.

Пастор Мандерс. Як же в мене вистачить завтра духу сказати промову?…

Фру Алвінг. Ну, як-небудь вистачить.

Пастор Мандерс (тихо, щоб його не почули в їдальні). Не можна ж сіяти спокусу в серцях пастви.

Фру Алвінг (понизивши голос, але твердо). Так, зате потім кінець всій цій довгій, нестерпній комедії. Післязавтра мертвий перестане існувати для мене, наче він ніколи й не жив у цьому домі… Тут залишиться тільки мій хлопчик зі своєю матір'ю.

В їдальні з шумом падає стілець і чути різкий шепіт Регіни: «Освальде! Ти збожеволів? Пусти мене!»

(Вся здригаючись від жаху.) А!.. (Дивиться, мов безумна, на прочинені двері.)

В їдальні лунає спочатку покашлювання Освальда, потім він починає щось наспівувати, і зрештою чути, як відкупорюють пляшку.

Пастор Мандерс (гнівно). Що ж це таке? Що це таке, фру Алвінг?

Фру Алвінг (хрипло). Привиди! Парочка з балкона… Вихідці з того світу…

Пастор Мандерс. Що ви говорите! Регіна?… Так вона?…

Фру Алвінг. Так. Ходімо. Ні слова!.. (Схопившись за руку пастора, нетвердою ходою йде з ним у їдальню.)

Дія друга

Та ж кімната. Над ландшафтом, як і раніше, навис густий туман. Пастор Мандерс і фру Алвінг виходять з їдальні.

Фру Алвінг (ще на дверях). На здоров'я, пане пасторе. (Говорить, звертаючись в їдальню.). А ти не прийдеш до нас, Освальде?

Освальд (з їдальні). Ні, дякую, я гадаю пройтись трохи.

Фру Алвінг. Пройдись, пройдись; якраз дощик перестав. (Зачиняє двері в їдальню, іде до дверей у передпокій і кличе.) Регіно!

Регіна (з передпокою). Чого зволите?

Фру Алвінг. Піди-но до гладильні, допоможи їм там з вінками.

Регіна. Добре, пані.

Фру Алвінг, переконавшись, що Регіна пішла, зачиняє за собою двері.

Пастор Мандерс. Сподіваюсь, йому там не буде чутно?

Фру Алвінг. Ні, якщо двері закриті. Та він зараз піде.

Пастор Мандерс. Я все ще не можу отямитись. Не розумію, як я міг їсти за обідом.

Фру Алвінг (тамуючи хвилювання, ходить туди й сюди). Я теж. Але що ж тепер робити?

Пастор Мандерс. Так, що робити? Справді, не знаю. У мене нема жодного досвіду в таких справах.

Фру Алвінг. Я певна, що поки ще не дійшло до біди.

Пастор Мандерс. Ні, боронь Боже! Та все ж непристойні взаємини очевидні.

Фру Алвінг. Це не більше як жарт з боку Освальда, будьте певні.

Пастор Мандерс. Я, повторюю, не компетентний у таких речах, але все-таки мені здається…

Фру Алвінг. її, звичайно, треба вигнати з дому, і негайно. Це ясно, як день…

Пастор Мандерс. Звичайно.

Фру Алвінг. Але куди? Ми ж не маємо права…

Пастор Мандерс. Куди? Звісно, додому, до батька.

Фру Алвінг. До кого, ви кажете?

Пастор Мандерс. До батька… Ах, так, адже Енгстран не… Та, Боже мій, чи можливо це? Чи не помиляєтесь ви все-таки?

Фру Алвінг. На жаль, ні… Йоганні довелось признатися мені у всьому… та й Алвінг не смів заперечувати. І нічого не залишилось, як зам'яти справу.

Пастор Мандерс. Так, мабуть, іншого виходу не було.

Фру Алвінг. Її відразу ж відпустили, давши значну суму за мовчання. Решту вона сама поладнала: переїхала до міста й відновила своє старе знайомство із столяром Енгстраном; очевидно, дала йому зрозуміти про свій капіталець і створила легенду про якогось іноземця, який начебто приїжджав сюди влітку на яхті. І ось поспішили з весіллям. Та ви ж самі й вінчали їх…

Пастор Мандерс. Але якже пояснити собі… Я так ясно пам'ятаю, Енгстран прийшов до мене з проханням повінчати їх — такий розстроєний, так гірко каявся в легковажності, в якій провинився з нареченою.

Фру Алвінг. Ну так, йому довелось узяти вину на себе.

Пастор Мандерс. Але так прикидатись. І переді мною! Цього я, їй-право, не чекав від Якоба Енгстрана. Я ж йому викажу! Дістане він від мене… Така аморальність… Через гроші!.. Якою ж сумою володіла дівчина?

Фру Алвінг. Триста спецій-далерів.

Пастор Мандерс. Подумати тільки — через якихось паршивих триста далерів взяти шлюб з пропащою жінкою!

Фру Алвінг. Що ж ви скажете про мене? Я взяла шлюб з пропащим чоловіком.

Пастор Мандерс. Господи помилуй! Що ви говорите! З пропащим чоловіком!

Фру Алвінг. Чи ж, по-вашому, Алвінг, коли я йшла з ним під вінець, був непорочніший, аніж Йоганна, коли з нею йшов під вінець Енгстран?

Пастор Мандерс. Та це ж величезна різниця…

Фру Алвінг. Зовсім не така вже різниця. Тобто різниця була — в ціні. Якісь там нікчемні триста далерів — і цілий достаток.

Пастор Мандерс. Ні, як це ви можете порівнювати те, що порівнювати ніяк не можна! Адже ви йшли за покликом свого серця і за порадами близьких вам людей.

Фру Алвінг (не дивлячись на нього). Я гадала, ви розуміли, куди мене кликало тоді моє серце.

Пастор Мандерс (холодно). Коли б я розумів будь-що, я не бував би щоденним гостем у домі вашого чоловіка.

Фру Алвінг. У всякому разі, нема сумніву в тому, що я не порадилась тоді добре сама з собою.

Пастор Мандерс. Та зате ви радилися з вашими близькими, як воно й належить: з вашою матусею, з обома тіточками.

Фру Алвінг. Це правда. І вони вирішили за мене. О, просто неймовірно, як швидко й спокійно вони прийшли до висновку, що було б сущим безумством зневажити подібне освідчення! Встала б тепер моя мати з могили та подивилася, що вийшло з цього блискучого шлюбу!

Пастор Мандерс. За результат ніхто не може поручитись. У всякому разі, безперечно, що ваш шлюб був здійснений законним порядком.

Фру Алвінг (біля вікна). То ж бо, законним порядком! Мені часто спадало на думку, що в цьому якраз причина всіх бід на землі.

Пастор Мандерс. Фру Алвінг, ви грішите.

Фру Алвінг. Можливо. Та я більше не можу миритися з усіма цими умовностями, що зв'язують по руках і ногах. Не можу. Я хочу стати вільною.

Пастор Мандерс. Що ви хочете сказати?

Фру Алвінг (барабанить по підвіконню). Зовсім не варто було мені приховувати, яке життя вів Алвінг. Але тоді я через своє боягузтво не могла вчинити інакше. Між іншим, з особистих міркувань. Так, я була боязка.

Пастор Мандерс. Боязка?

Фру Алвінг. Так; почули б люди що-небудь, вони б розсудили: «Бідолаха! Зрозуміло, що він пиячить, якщо у нього така жінка, яка вже раз кидала його!»

Пастор Мандерс. І до певної міри мали б підставу.

Фру Алвінг (дивлячись йому в очі). Будь я такою, якою мені слід було б бути, я б закликала до себе Освальда й сказала йому: слухай, мій хлопчику, батько твій був розпутник…

Пастор Мандерс. Але, милосердний…

Фру Алвінг. І розповіла б йому все, як зараз вам, — усе від слова до слова.

Пастор Мандерс. Я ладен обуритися від ваших слів, пані.

Фру Алвінг. Знаю, знаю. Мене саму обурюють ці думки. (Відходячи від вікна.) Ось яка я боязка.

Пастор Мандерс. І ви звете боягузтвом те, що є вашим прямим обов'язком, повинністю! Ви забули, що діти повинні любити й поважати своїх батьків.

Фру Алвінг. Не будемо робити узагальнень. Задамо собі таке питання: чи повинен Освальд любити й поважати камергера Алвінга?

Пастор Мандерс. Хіба ваше материнське серце не забороняє вам руйнувати ідеали вашого сина?

Фру Алвінг. А як же бути з істиною?

Пастор Мандерс. А з ідеалами?

Фру Алвінг. Ах, ідеали, ідеали! Не була б я тільки такою боязкою…

Пастор Мандерс. Не зневажайте ідеали, фру Алвінг, — це тягне за собою жорстоку відплату. І особливо, оскільки справа стосується Освальда. В нього, як видно, не дуже багато ідеалів, — на жаль. Та, наскільки я можу судити, батько уявляється йому в ідеальному світлі.

Фру Алвінг. Ви маєте рацію.

Пастор Мандерс. І таке уявлення ви самі в ньому створили і зміцнили вашими листами.

Фру Алвінг. Так, я перебувала під тиском обов'язку й різних міркувань. І ось я брехала синові, брехала з року в рік. О, яке боягузтво, яке боягузтво!

Пастор Мандерс. Ви створили в душі вашого сина щасливу ілюзію, фру Алвінг… Не надавайте цьому так мало значення.

Фру Алвінг. Гм, хто знає, чи добре це, по суті… Та жодних історій з Регіною я все-таки не допущу. Не можна ж допустити, щоб він занапастив бідну дівчину.

Пастор Мандерс. Ні, боронь Боже! Це було б жахливо.

Фру Алвінг. І ще, коли б я знала, що це з його боку серйозно; що це могло б стати його щастям…

Пастор Мандерс. Що? Як?

Фру Алвінг. Та цього не може бути; Регіна, на жаль, не така.

Пастор Мандерс. А коли б?… Що ви хотіли сказати?

Фру Алвінг. Що, якби не була я такою боягузкою, я б сказала йому: одружися з нею, або влаштуйтесь, як хочете, тільки без обману.

Пастор Мандерс. Але, Боже милостивий! Поєднати їх законним шлюбом!.. Щось жахливе, нечуване…

Фру Алвінг. Нечуване? А, поклавши руку на серце, пасторе Мандерс, ви хіба не припускаєте, що тут довкола чимало знайдеться чоловіків і жінок, які є такими ж близькими родичами?

Пастор Мандерс. Я вас рішуче не розумію.

Фру Алвінг. Ну, припустімо, розумієте.

Пастор Мандерс. Ну, так, ви маєте на увазі можливі випадки, що… Звичайно, на жаль, родинне життя у нас справді не завжди відзначається потрібною чистотою. Але в тих випадках, на які ви натякаєте, нікому ж бо нічого не відомо… в кожному разі, нічого певного. А тут навпаки… І ви, мати, могли б побажати, щоб ваш…

Фру Алвінг. Але ж я не бажаю зовсім. Я саме не хочу допустити нічого такого, ні за що в світі. Про що ж я й кажу.

Пастор Мандерс. Ну так, через боягузтво, як ви самі висловились. А коли б ви не боялись?… Боже, такий обурливий зв'язок!

Фру Алвінг. Ну, кінець кінцем, усі ми походимо від таких зв'язків, як кажуть. І хто ж встановив такий порядок у світі, пасторе Мандерс?

Пастор Мандерс. Подібних питань я не буду обговорювати з вами. Не той у вас дух… Та як же ви можете казати, що це лише боягузтво з вашого боку?…

Фру Алвінг. Послухайте, як я міркую про це. Я полохлива тому, що в мені сидить щось, що віджило, — на зразок привидів, яких я ніяк не можу збутися.

Пастор Мандерс. Як ви назвали це?

Фру Алвінг. Я кажу, що це щось на зразок привидів. Коли я почула там в їдальні Регіну й Освальда, — мені здалося, що переді мною вихідці з того світу. Але я готова думати, що й усі ми такі вихідці, пасторе Мандерс. У нас виявляється не лише те, що перейшло до нас як спадщина від батька й матері, але дають знати себе й усякі старі, віджиті поняття, вірування й таке інше. Все це вже не живе в нас, але все-таки сидить міцно, і нам не вирвати його. Досить мені взяти до рук газету, я так і бачу, як шмигають між рядками ці могильні вихідці. Та що там — уся країна кишить такими привидами; їх безліч, як піску морського. А ми такі нікчемні боягузи, так боїмося світла.

Пастор Мандерс. Ага, ось вони плоди вашого читання!.. Славні плоди, нічого сказати! Ах, ці огидні, обурливі, вільнодумні твори!

Фру Алвінг. Ви помиляєтесь, дорогий пасторе. Це ви самі розбудили в мені думки. Вам честь і слава.

Пастор Мандерс. Мені?!

Фру Алвінг. Так, ви примусили мене підкоритися тому, що ви називали обов'язком, повинністю. Ви вихваляли те, проти чого обурювалась вся моя душа. І ось я почала розглядати, розбирати ваше вчення. Я хотіла розплутати лише один вузлик, але тільки-но я розв'язала його — все розповзлось по швах. І я побачила, що це машинна стрічка.

Пастор Мандерс (тихо, вражений). Та невже це й весь результат найтяжчої боротьби в моєму житті?

Фру Алвінг. Назвіть це краще найжалюгіднішою своєю поразкою.

Пастор Мандерс. Це була найвеличніша перемога в моєму житті, Елене. Перемога над самим собою.

Фру Алвінг. Це був злочин проти нас обох.

Пастор Мандерс. Злочин, що я сказав вам — поверніться до свого законного мужа, коли ви прийшли до мене, збожеволівши, з криком: «Ось я, візьми мене!» Це був злочин?

Фру Алвінг. Так, мені так здається.

Пастор Мандерс. Ми з вами не розуміємо одне одного.

Фру Алвінг. В кожному разі — перестали розуміти.

Пастор Мандерс. Ніколи… ніколи в найпотаємніших своїх помислах не ставився я до вас інакше, як до дружини іншого.

Фру Алвінг. Так, справді?

Пастор Мандерс. Елене!

Фру Алвінг. Людина так легко забуває.

Пастор Мандерс. Не я. Я той самий, який був завжди.

Фру Алвінг (міняючи тон). Так, так, так… Не будемо говорити про минуле. Тепер ви зовсім поринули в свої комісії та засідання, а я блукаю тут та борюся з привидами, і з внутрішніми і з зовнішніми.

Пастор Мандерс. Відігнати зовнішні я вам допоможу. Після всього того, про що я з жахом дізнався від вас сьогодні, я не можу зі спокійним сумлінням залишити у вашому домі молоду недосвідчену дівчину.

Фру Алвінг. Чи не найкраще було б її влаштувати? Тобто видати заміж за гарну людину.

Пастор Мандерс. Без сумніву. Я гадаю, що це з усіх поглядів було б для неї бажане. Регіна якраз в таких роках, що… Тобто я, власне, нетямущий у таких справах, але…

Фру Алвінг. Регіна рано змужніла.

Пастор Мандерс. Правда ж? Мені пригадується, що вона вже була надзвичайно розвинута фізично, коли я готував її до конфірмації. Та поки що її слід відправити додому, під нагляд батька… Ах так, але ж Енгстран не… І він… він міг так обдурювати мене!

Стук у двері з передпокою.

Фру Алвінг. Хто ж це? Увійдіть!

Енгстран (одягнений по-святковому; на дверях). Вибачення просимо, але…

Пастор Мандерс. Ага! Гм…

Фру Алвінг. А, це ви, Енгстране?

Енгстран. Там нікого не було з прислуги, і я осмілився постукати.

Фру Алвінг. Ну-ну, увійдіть же. Ви до мене?

Енгстран (входячи). Ні, ласкаво дякуємо. Мені б панові пастору сказати словечко.

Пастор Мандерс (проходжуючись вперед і назад). Гм, он як? Зі мною хочете поговорити? Так?

Енгстран. Так, дуже б хотілось.

Пастор Мандерс (зупиняється перед ним). Н-ну, дозвольте спитати, в чому справа?

Енгстран. Справа ось яка, пане пасторе. Тепер там у нас розрахунок іде… Сильно дуже вам вдячні, пані… Ми зовсім, значить, покінчили. Так мені здається, добре б нам… ми так дружно працювали увесь час… добре б нам було помолитися гуртом на прощання.

Пастор Мандерс. Помолитись?! У притулку?

Енгстран. Чи пан пастор думає — це не годиться?

Пастор Мандерс. Ні, звичайно, цілком годиться, але… гм…

Енгстран. Я сам було завів тут такі бесіди вечорами…

Фру Алвінг. Хіба?

Енгстран. Так-так, інколи. На зразок тих, що душу спасають, як це зветься. Тільки я проста людина, невчена, — просвіти мене Господи, — без справжніх понять… Так я й подумав: коли сам пастор тут…

Пастор Мандерс. Бачите, Енгстране, я повинен спочатку задати вам одне запитання. Чи готові ви до такої молитви? Чи чиста у вас совість?

Енгстран. О Господи, врятуй мене грішного! Куди вже нам говорити про совість, пане пасторе?

Пастор Мандерс. Ні, якраз саме про неї нам і треба поговорити. Що ж ви мені відповісте?

Енгстран. Та совість… вона, звісно, не без гріхів…

Пастор Мандерс. Все-таки признаєтесь. Та чи не схочете ви тепер прямо і щиро пояснити мені: як це розуміти — щодо Регіни?

Фру Алвінг (поспішно). Пасторе Мандерс!

Пастор Мандерс (заспокійливим тоном). Дозвольте мені!..

Енгстран. Регіни? Господи Йсусе! Як ви мене налякали! (Дивиться на фру Алвінг.) Не скоїлося ж з нею лихо?

Пастор Мандерс. Сподіваємось. Та я питаю: ким доводиться вам Регіна? Вас вважають її батьком… Ну?

Енгстран (невпевнено). Так… гм… гм… панові пастору відомо, як у нас вийшла справа з покійницею.

Пастор Мандерс. Жодних вивертів більше, все начистоту! Ваша покійна жінка призналась фру Алвінг у всьому раніш, ніж пішла звідси.

Енгстран. Ах, щоб!.. Все-таки, значить?…

Пастор Мандерс. Так, ви викриті, Енгстране.

Енгстран. А вона ж клялась і дуже проклинала себе.

Пастор Мандерс. Проклинала?

Енгстран. Ні, вона лише клялась, та всією душею.

Пастор Мандерс. І ви протягом стількох років приховували від мене правду? Приховували від мене, коли я так беззаперечно вірив вам у всьому!

Енгстран. Еге, так уже, видно, вийшло; нічого не вдієш.

Пастор Мандерс. Заслужив я це від вас, Енгстране? Чи не ладен я був завжди підтримати вас і словом і ділом, скільки міг? Відповідайте. Так?

Енгстран. Так, мабуть, погано довелося б мені і не раз і не два, якби не було пастора Мандерса.

Пастор Мандерс. І ви так мені відплатили? Заставити мене зробити негожий запис у церковній книзі! Приховувати від мене протягом стількох років істинну правду! Ваш вчинок не можна простити, Енгстране, і віднині між нами все покінчено.

Енгстран (зітхаючи). Еге, мабуть, так воно й виходить.

Пастор Мандерс. Аби хіба могли б що-небудь сказати у своє виправдання?

Енгстран. Та чого ж їй було ходити й дзвонити про це — соромити себе ще гірше? Уявіть-но собі, пане пасторе, — коли б скоїлося з вами таке, як з покійницею Йоганною…

Пастор Мандерс. Зі мною!

Енгстран. Господи Йсусе! Та, мо', не зовсім таке. Я так хотів сказати: коли б скоїлося з пастором що-небудь таке негарне, за що люди очі колють, як то кажуть… Не доводиться нашому братові мужчині сильно суворо судити бідну жінку.

Пастор Мандерс. Я і не суджу її. Я вам докоряю.

Енгстран. А чи дозволено буде задати панові пастору одне запитаннячко?

Пастор Мандерс. Питайте.

Енгстран. Чи личить людині підняти пропащого?

Пастор Мандерс. Звичайно.

Енгстран. І чи личить людині додержати свого чистосердного слова?

Пастор Мандерс. Звісно, але…

Енгстран. От як скоїлося з нею лихо через того англійця… а може, американця або росіянина — як їх там знати, — так вона й перебралася до міста. Бідолашна попервах було відверталась від мене і раз і два; їй все, бач, красу подавай, а в мене ґандж у нозі. Пан пастор знає, як я раз відважився зайти в таку діру, де пили-гуляли та, як то кажуть, вдовольняли плоть свою матроси, і хотів повернути їх на путь істинний…

Фру Алвінг (біля вікна). Гм…

Пастор Мандерс. Знаю, Енгстране. Ці грубіяни спустили вас зі сходів. Ви вже розповідали мені про це. Ваше каліцтво робить вам честь.

Енгстран. Я не вихваляюсь цим, пане пасторе. Я лише хотів сказати, що вона прийшла до мене і призналась у всьому з гіркими сльозами і скреготом зубовним. І мушу сказати, пане пасторе, сильно дуже мені жаль її стало.

Пастор Мандерс. Чи так, Енгстране? Ну, далі?

Енгстран. Ну, я й кажу їй: американець твій гуляє по білому світу. А ти, Йоганно, кажу, загубила й занапастила себе. Та Якоб Енгстран, кажу, твердо стоїть на ногах… Я, тобто, так би мовити, ніби як притчею з нею говорив, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Я розумію. Кажіть далі, далі.

Енгстран. Ну ось, я й підняв її і з'єднався з нею законним шлюбом, щоб люди не знали, як вона там вешталася з іноземцями.

Пастор Мандерс. Щодо цього ви прекрасно вчинили; я не можу тільки схвалити, що ви погодилися взяти гроші…

Енгстран. Гроші? Я? Ані грошеняти!

Пастор Мандерс (запитливо дивлячись на фруАлвінг). Проте…

Енгстран. Ах, так, стривайте, згадав. У Йоганни, правда, були якісь грошики. Та я й знати про них не хотів. Я казав, що це мамона, плата за гріх — це паршиве золото… чи папірці — що там було… Ми б його жбурнули в пику американцеві, кажу, та він так і зник, пропав за морем, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Чи це так, добрий мій Енгстране?

Енгстран. Аякже. Ми з Йоганною й порішили виховати на ці гроші дитину. І так зробили. І я в кожному, тобто гроші, можу виправдатись.

Пастор Мандерс. То це значно міняє справу…

Енгстран. Ось як воно все було, пане пасторе! І, смію сказати, я був справжнім батьком Регіні… Скільки змоги було… Я ж людина слабенька…

Пастор Мандерс. Ну-ну, дорогий Енгстране…

Енгстран. Та смію сказати, виховав дитину й жив з покійницею в любові та злагоді, вчив її і тримав у слухняності, — як сказано в Писанії. І ніколи мені на думку не спадало піти до пастора похвалитись, що ось, мовляв, і я раз у житті зробив добре діло. Ні, Якоб Енгстран зробить та помовчує. Воно, — що казати! — і не так часто-густо, може, це з ним і трапляється. І як прийдеш до пастора, то впору про гріхи свої поговорити. Кажу ж бо: совість, вона не без гріха.

Пастор Мандерс. Вашу руку, Якобе Енгстране.

Енгстран. Господи Йсусе… пане пасторе!..

Пастор Мандерс. Без відмовок. (Тисне йому руку.) Ось так!

Енгстран. А якщо я тепер щиро попрошу прощення у пастора?…

Пастор Мандерс. Ви? Навпаки, я повинен просити у вас прощення…

Енгстран. Ой! Боронь Боже!

Пастор Мандерс. Так-так. І я прошу від усього серця. Даруйте, що я так несправедливо думав про вас. І дай Боже, щоб мені трапився випадок дати вам будь-який доказ мого щирого каяття і прихильності до вас…

Енгстран. Панові пастору бажано було б?…

Пастор Мандерс. З величезним задоволенням.

Енгстран. Так ось якраз підхожа справа. На ці благословенні грошики, що я тут зібрав, затіяв я заснувати в місті заклад для моряків.

Фру Алвінг. Хіба?

Енгстран. Так, на зразок притулку, мовляв. Адже скільки спокус чатує на бідного моряка-мандрівника на суходолі! А в мене в домі він був би, мов у батька рідного, під доглядом.

Пастор Мандерс. Що ви на це скажете, фру Алвінг?

Енгстран. Звісно, обмаль у мене готівки, нема на що розмахнутись, допоможи Господи! А якби мені подали благодійну руку допомоги…

Пастор Мандерс. Так-так, ми ще поговоримо про це, поміркуємо. Ваш план мені дуже подобається. Але йдіть тепер і приготуйте все, що треба, та запаліть свічки, щоб урочистіше було. І побесідуємо, помолимось разом, дорогий Енгстране. Тепер я вірю, що ви якраз у належному настрої…

Енгстран. І я так гадаю. Прощавайте, пані, велика дяка вам. Та бережіть мою Регіну. (Витираючи сльозу.) Дочка Йоганни-покійниці… а от, треба ж, наче приросла до мого серця. Так воно. (Кланяється й виходить у передпокій.)

Пастор Мандерс. Ну, що ви скажете, фру Алвінг? Адже справа дістала зовсім іншого тлумачення.

Фру Алвінг. Так, справді.

Пастор Мандерс. Бачите, як обережно доводиться судити ближнього. Та зате й приємно переконатися у своїй помилці. Що ви скажете?

Фру Алвінг. Я скажу: ви були й залишились великою дитиною, Мандерсе.

Пастор Мандерс. Я?

Фру Алвінг (поклавши йому обидві руки на плечі). І ще скажу: мені від душі хотілося б обняти вас.

Пастор Мандерс (швидко задкуючи). Господь з вами… такі бажання!..

Фру Алвінг (усміхаючись). Ну-ну, не бійтесь.

Пастор Мандерс (біля стола). Ви інколи занадто якось вільно висловлюєтесь… Ну, тепер я заберу й покладу всі папери в сумку. (Складаючи папери.) Ось так. І до побачення, поки що. Глядіть обома, коли Освальд повернеться. Я ще зайду до вас потім. (Бере капелюх і виходить у передпокій.)

Фру Алвінг (зітхає, виглядає у вікно, прибирає дещо в кімнаті, потім відкриває двері в їдальню, маючи намір зайти туди, але зупиняється на порозі з притишеним вигуком). Освальде, ти все ще за столом!

Освальд (в їдальні). Я докурював сигару.

Фру Алвінг. Я думала, ти давно пішов гуляти.

Освальд. У таку погоду?

Чути дзенькіт склянки.

Фру Алвінг, залишивши двері відчиненими, сідає з роботою на диванчику біля вікна.

(Із їдальні). Це пастор Мандерс зараз пішов?

Фру Алвінг. Так, до притулку пішов.

Освальд. Гм!.. (Знову чути, як дзенькає графин об склянку.)

Фру Алвінг. Милий Освальде, тобі слід менше вживати цього лікеру. Він такий міцний.

Освальд. У сиру погоду це добре.

Фру Алвінг. Може, прийдеш краще сюди, до мене?

Освальд. Але ж там не можна курити.

Фру Алвінг. Сигару, ти знаєш, можна.

Освальд. Ну-ну, тоді прийду. Тільки ще ковток… Ну ось. (Виходить з їдальні з сигарою і зачиняє за собою двері. Коротка пауза.) А пастор де?

Фру Алвінг. Кажу ж тобі, до притулку пішов.

Освальд. Ах так.

Фру Алвінг. Тобі б не треба так засиджуватись за столом, Освальде.

Освальд (тримаючи сигару за спиною). А якщо мені сидиться, мамо? (Пестить і гладить її.) Подумай, що це означає для мене — повернутись додому й сидіти за власним мамусиним столом, у мамусиній кімнаті й смакувати чудесні мамусині страви?

Фру Алвінг. Милий, милий мій хлопчику!

Освальд (розгулюючи по кімнаті, з деяким роздратуванням). Та й що ж мені тут діяти? Працювати не можна…

Фру Алвінг. Хіба не можна?

Освальд. У таку сиру погоду? Сонце ні разу не вигляне за цілий день. (Ходить вперед і назад.) Ах, це жахливо — сидіти без діла.

Фру Алвінг. Мабуть, ти поквапився, вирішивши повернутись додому.

Освальд. Ні, мамо, так треба було.

Фру Алвінг. Я б скоріше відмовилась від щастя бачити тебе тут, ніж дивитись, як ти…

Освальд (зупиняючись перед нею). А скажи мені, мамо, чи насправді для тебе таке вже велике щастя бачити мене тут?

Фру Алвінг. Чи щастя це для мене?

Освальд (мне газету). Мені здається, тобі повинно бути майже байдуже, чи я є, чи нема мене на світі.

Фру Алвінг. їв тебе вистачає духу сказати це матері, Освальде?

Освальд. Але жила ж ти чудово без мене раніш.

Фру Алвінг. Так, жила… це правда.

Мовчання. Сутінки поволі згущаються.

Освальд ходить по кімнаті. Сигару він поклав.

Освальд (зупинившись перед матір'ю). Мамо, можна мені присісти до тебе на диванчик?

Фру Алвінг (даючи йому місце біля себе). Будь ласка, будь ласка, мій милий хлопчику.

Освальд (сідаючи). Мені треба сказати тобі дещо, мамо.

Фру Алвінг (напружено). Ну?

Освальд (втупивши погляд у простір). Не в силі я далі нести цей тягар.

Фру Алвінг. Та що ж? Що з тобою?

Освальд (як і раніш). Я ніяк не міг зважитись написати тобі про це, а коли повернувся…

Фру Алвінг (хапаючи його за руку). Освальде, в чому справа?

Освальд. І вчора й сьогодні я всіма засобами намагався відігнати від себе ці думки, махнути на все рукою. Ні, де там.

Фру Алвінг (встаючи). Тепер ти повинен все сказати, Освальде.

Освальд (знову притягає її до себе на диван). Ні, сиди, сиди, і я спробую сказати тобі… Я все скаржився на втому з дороги…

Фру Алвінг. Ну так. То що ж?

Освальд. Але це не те. Не просто втома.

Фру Алвінг (готова схопитись). Не хворий же ти, Освальде!

Освальд (знову притягує її до себе). Сиди, мамо… і постався до цього спокійно. Я не хворий… по-справжньому. Не в тому розумінні, як це вважають. (Заломлюючи руки над головою.) Мамо, я надломлений… розбитий духовно… Мені більше не працювати, мамо, ніколи! (Закриває обличчя руками, кидається на груди матері, ридає.)

Фру Алвінг (бліда, тремтить). Освальде! Поглянь на мене. Ні-ні, це неправда.

Освальд (дивиться на неї в повному розпачі). Ніколи не мати змогу працювати. Ніколи… ніколи… Бути живим мерцем? Мамо, можеш ти собі уявити такий жах?

Фру Алвінг. Нещасний мій хлопчику! Звідки ж цей жах?

Освальд (знову сідає, випростовуючись). Ось це й незрозуміло. Я ніколи нічим не зловживав. У жодному розумінні. Ти не думай, мамо. Ніколи цього не робив.

Фру Алвінг. Я й не думаю, Освальде.

Освальд. І все ж мене спіткало таке жахливе лихо.

Фру Алвінг. Але це мине, мій дорогий, милий хлопчику. Це звичайна перевтома й нічого більше. Повір мені.

Освальд (пригнічено). І я так думав спочатку. Але це не те.

Фру Алвінг. Розкажи ж мені все по порядку, все, все.

Освальд. Я й хочу.

Фру Алвінг. Коли ти почав це помічати?

Освальд. Відразу ж після того, як я останній раз був дома, коли повернувся знову в Париж. Почалося з жахливого болю в голові… особливо в потилиці. Мені наче одягали на голову вузький залізний обруч і загвинчували його знизу вгору.

Фру Алвінг. А потім?

Освальд. Спочатку я думав, що це звичайні головні болі, які так мене мучили в перехідному віці.

Фру Алвінг. Так-так.

Освальд. Та незабаром помітив, що це не так. Я більше не міг працювати. Я збирався почати нову велику картину, та всі мої здібності наче зрадили мене, всі сили покинули, я не міг зосередити своїх думок… усе в мене плуталось у голові… мішалось. О, це був жахливий стан! Нарешті я послав за лікарем… і від нього дізнався, в чому справа.

Фру Алвінг. Тобто?

Освальд. Це був один з найкращих тамтешніх лікарів. Мені довелось детально розповісти йому, що я почував і відчував, а він потім поставив мені цілу низку запитань, які спочатку видались мені зовсім зайвими. Я не розумів, куди він хилить…

Фру Алвінг. Ну?

Освальд. Нарешті він прорік: ви вже народилися з червоточиною в серцевині. Він саме так і висловився: «vermoulu».[8]

Фру Алвінг (напружено). Що ж він хотів сказати цим?

Освальд. Я теж не зрозумів і попросив його висловитись ясніше. І тоді цей старий цинік сказав. (Стискаючи кулаки.) О-о!..

Фру Алвінг. Що він сказав?

Освальд. Він сказав: гріхи батьків падають на дітей.

Фру Алвінг (повільно встає). Гріхи батьків…

Освальд. Я мало не вдарив його по обличчю…

Фру Алвінг (відходить убік). Гріхи батьків…

Освальд (зі стомленою усмішкою). Так. Як тобі подобається? Звичайно, я став запевняти його, що ні про що подібне тут не може бути мови. Та ти гадаєш, він здався? Ні, він стояв на своєму, і тільки коли я показав йому твої листи і переклав усі ті місця, де говорилось про батька…

Фру Алвінг. Ну?…

Освальд. Тоді йому, звичайно, довелося признатись, що він помилився, і я почув справжню, незбагненну правду. Мені не варт було жити цим веселим, безтурботним життям нарівні з моїми товаришами. Я був фізично занадто кволий для цього. Отже, сам винен.

Фру Алвінг. Освальде! Ні! Не вір цьому!

Освальд. Іншого пояснення нема, — сказав він. Ось що жахливо. Занапастити себе безповоротно, на все життя… з власної легковажності! І всі мої плани, завдання… Не сміти й думати про них!.. Не бути спроможним і думати про них. О, якби тільки можна було почати життя знову… стерти усякий слід того, що було! (Падає на диван ниць.)

Фру Алвінг мовчки, ламаючи руки і борючись із собою, ходить по кімнаті.

Освальд трохи згодом зводиться на лікоть і дивиться на матір.

Коли б ще це було спадкове… що вдієш. Але це!.. Так ганебно, безглуздо, легковажно зруйнувати власне щастя, власне здоров'я… зіпсувати все своє майбутнє, все життя!..

Фру Алвінг. Ні-ні, мій дорогий, любий хлопчику! Це неможливо. (Схилившись над ним.) Становище твоє не таке безнадійне, як ти гадаєш.

Освальд. Ах, ти не знаєш… (Схопившись.) І до того ще завдати тобі такого страшного лиха. Скільки разів я ладен був бажати й сподіватись, що я, по суті, не так уже й потрібен тобі.

Фру Алвінг. Я? Освальде! Коли ж ти мій єдиний син… єдиний мій скарб… єдине, чим я дорожу на світі!..

Освальд (хапає і цілує її руки). Так-так, я бачу, бачу. Коли я вдома, я бачу це. І це мені найважче… Але ти все тепер знаєш. І ми більше не будемо говорити про це сьогодні. Я не можу довго думати про це… (Відходить убік.) Дай мені що-небудь випити, мамо.

Фру Алвінг. Випити? Чого ж ти хочеш?

Освальд. Все одно. Знайдеться в тебе холодний пунш?

Фру Алвінг. Але, любий Освальде…

Освальд. Ну, мамо, не сперечайся. Будь ласка. Треба ж мені чимось заглушити ці гнітючі думки. (Іде на балкон.) І до того ж… ця темрява тут!

Фру Алвінг шарпає дзвінок.

І цей безупинний дощ. Так може тривати тижні, місяці. Ні єдиного променя сонця. Я не пригадую, щоб хоч раз бачив тут сонце, коли я приїздив додому.

Фру Алвінг. Освальде… ти думаєш поїхати від мене?

Освальд. Гм… (Важко переводить дух.) Я ні про що не думаю. Не можу ні про що думати. (Глухо.) Доводиться відкласти піклування.

Регіна (входить з їдальні). Дзвонили, пані?

Фру Алвінг. Так, треба лампу сюди.

Регіна. Зараз. Я вже засвітила. (Виходить.)

Фру Алвінг (підходить до Освальда). Освальде, не приховуй від мене нічого.

Освальд. Я й не приховую, мамо. (Іде до стола.) Мені здається, я вже досить сказав тобі.

Регіна вносить лампу і ставить її на стіл.

Фру Алвінг. Слухай, Регіно, принеси нам півпляшки шампанського.

Регіна. Добре, пані. (Виходить.)

Освальд (беручи матір за голову). Ось так. Я знаю, що мати не примусить мене мучитись від спраги.

Фру Алвінг. Так, мій бідолашний, любий хлопчику. Хіба я можу в чому-небудь відмовити тобі?

Освальд (пожвавішав). Правда, мамо? Ти це серйозно кажеш?

Фру Алвінг. Що саме?

Освальд. Що ні в чому не можеш мені відмовити?

Фру Алвінг. Але, дорогий Освальд є…

Освальд. Цить!

Регіна (приносить піднос з півпляшкою шампанського і двома келихами, ставить на стіл). Відкупорити?

Освальд. Ні, спасибі, я сам.

Регіна виходить.

Фру Алвінг (сідаючи до стола). Що ти мав на увазі, питаючи, чи правда, що я ні в чому не відмовлю тобі?

Освальд (відкупорюючи пляшку). Спочатку вип'ємо келих… чи два. (Корок бахкає; він наливає один келих і хоче налити другий.)

Фру Алвінг (прикриваючи келих рукою). Ні, мені не треба.

Освальд. Ну, так я наллю ще собі! (Випиває келих, знову наливає й випиває, потім сідає за стіл.)

Фру Алвінг (очікуючи). Ну?

Освальд (не дивлячись на неї). Слухай, скажи… мені здалося за столом, що ви з пастором якісь дивні… гм… такі мовчазні.

Фру Алвінг. Ти помітив?

Освальд (після короткої паузи). Так. Гм… Скажи мені, як тобі подобається Регіна?

Фру Алвінг. Як вона мені подобається?

Освальд. Так. Правда, вона славна?

Фру Алвінг. Милий Освальде, ти не знаєш її так близько, як я…

Освальд. Ну?

Фру Алвінг. На жаль, Регіна занадто довго жила у своїх батьків. Мені слід було взяти її до себе раніш.

Освальд. Так, але хіба вона не чарівна? (Наливає собі шампанського.)

Фру Алвінг. У Регіни багато недоліків, і значних…

Освальд. Ну то й що ж? (П'є.)

Фру Алвінг. Та все ж я люблю її. І я відповідаю за неї; я ні за що в світі не хочу, щоб з нею що-небудь сталося.

Освальд (схоплюючись). Мамо, в Регіні весь мій порятунок!

Фру Алвінг (встаючи). В якому розумінні?…

Освальд. Я не можу, я не в силі нести цю муку сам.

Фру Алвінг. А мати?… Вона не може тобі допомогти?

Освальд. Я сам так думав спочатку. Тому я й вернувся до тебе. Та бачу — нічого не виходить. Мені не витримати тут.

Фру Алвінг. Освальде!

Освальд. Мені потрібне інше життя, мамо. І через те я повинен поїхати від тебе… Я не хочу, щоб ти мучилась задля мене.

Фру Алвінг. Бідолашний мій хлопчику! О!.. Але хоч поки ти такий хворий, Освальде?

Освальд. Ох, коли б тільки хвороба, я б залишився у тебе, мамо. Адже ти мій найкращий друг у світі.

Фру Алвінг. Чи не правда, Освальде!

Освальд (неспокійно ходить по кімнаті). Але ж цей біль! Ці муки сумління, каяття… і цей смертельний страх. О, цей невимовний жах!

Фру Алвінг (ідучи за ним). Жах? Який жах? Що ти говориш?

Освальд. Не розпитуй. Я сам не знаю. Не можу пояснити.

Фру Алвінг іде праворуч і дзвонить.

Що ти хочеш?

Фру Алвінг. Хочу, щоб мій хлопчик розвеселився… Не ходив би і не мучився зі своїми думами. (До Регіни, що увійшла.) Ще шампанського. Цілу пляшку.

Регіна виходить.

Освальд. Мамо!..

Фру Алвінг. Ти гадаєш, ми не вміємо тут жити, на селі?

Освальд. Ну, хіба ж вона не чарівна? Фігура яка? І скільки здоров'я!

Фру Алвінг (сідаючи до стола). Сідай, Освальде, й поговоримо спокійно.

Освальд (теж: сідаючи за стіл). Ти, видно, не знаєш, мамо, що я винуватий перед Регіною й повинен спокутувати свою провину.

Фру Алвінг. Ти?

Освальд. Або свою необережність — якщо хочеш. Цілком невинну, зрештою. В останній мій приїзд додому…

Фру Алвінг. Що?…

Освальд…вона все розпитувала мене про Париж, і я розповідав їй про те про се. І, пам'ятаю, одного разу сказав їй: «Ну а ти сама хотіла б побувати там?»

Фру Алвінг. Ну?

Освальд. Вона вся спалахнула й відповіла, що, звичайно, страшенно хотіла б. А я й скажи їй: «Ну, ми це як-небудь влаштуємо»… чи щось подібне.

Фру Алвінг. Далі?

Освальд. Ну звісно, я про це й забув. Та ось позавчора питаю її, чи рада вона, що я залишаюсь тут так надовго…

Фру Алвінг. Ну?

Освальд. А вона так якось чудно глянула на мене й каже: «А як же моя подорож до Парижа?»

Фру Алвінг. її подорож?

Освальд. І ось я став її розпитувати й дізнався, що вона поставилась до моїх слів цілком серйозно і тільки все мріяла, що про мене. Почала навіть вивчати французьку мову…

Фру Алвінг. То ось чому…

Освальд. Мамо, коли я побачив перед собою цю славну, вродливу, свіжу дівчину… раніш я якось не звертав на неї особливої уваги… а тут, коли вона стояла переді мною, наче готова розкрити мені свої обійми…

Фру Алвінг. Освальде!

Освальд…в мені раптом наче блиснуло: у ній весь твій порятунок! Адже вона така життєрадісна…

Фру Алвінг (здивовано). Життєрадісна?… В цьому може бути порятунок?

Регіна (входить в їдальню з пляшкою шампанського). Пробачте, що забарилась; довелось у погріб лазити… (Ставить пляшку на стіл.)

Освальд. І принеси ще келих.

Регіна (дивиться на нього здивовано). Тут є келих для пані, пане Алвінг.

Освальд. Так, а ти ще для себе принеси.

Регіна здригається, швидко і злякано зиркає на фру Алвінг.

Ну?

Регіна (стиха й нерішуче). Як пані зволить?…

Фру Алвінг. Принеси келих, Регіно.

Регіна йде до їдальні.

Освальд (дивлячись їй услід). Ти звертала увагу на ЇЇ ходу? Який твердий і вільний крок!

Фру Алвінг. Цього не буде, Освальде!

Освальд. Це вирішено. Ти ж бачиш. Нічого й сперечатись.

Регіна повертається, тримаючи в руці порожній келих.

Сідай, Регіно.

Регіна запитливо дивиться на фру Алвінг.

Фру Алвінг. Сідай.

Регіна сідає на стілець біля дверей в їдальню, і далі тримаючи в руках порожній бокал.

Освальде, що це ти почав про життєрадісність?

Освальд. Так, радість життя, мамо, — її у вас тут мало знають. Я щось ніколи не відчував її тут.

Фру Алвінг. І коли ти тут, у мене?

Освальд. І коли я тут, вдома. Ти цього не зрозумієш.

Фру Алвінг. Ні-ні, я майже певна, що зрозумію…

Освальд. Радість життя — і радість праці. Та, по суті, це одне й те ж. Але її тут не знають.

Фру Алвінг. Мабуть, твоя правда, Освальде. Ну говори, говори. Поясни гарненько.

Освальд. Я тільки хотів сказати, що тут навчають людей дивитись на працю як на прокляття і кару за гріхи, а на життя — як на юдоль печалі, від якої що швидше, то краще позбутись.

Фру Алвінг. Так, юдоль печалі. Ми й намагаємось усіма правдами й неправдами перетворити її на таку.

Освальд. А там люди й знати такого нічого не хочуть. Там ніхто більше не вірить отаким повчанням. Там радіють життю. Жити, існувати вважається вже блаженством. Мамо, ти помітила, що всі мої картини написані на цю тему? Всі прославляють радість життя. У них світло, сонце й святковий настрій… і сяючі, щасливі людські обличчя. Ось чому мені й страшно залишатись тут у тебе.

Фру Алвінг. Страшно? Чого ж ти боїшся в мене?

Освальд. Боюсь, що все, що є в мені світлого, життєрадісного, виродиться тут у неподобство.

Фру Алвінг (пильно дивиться на нього). Ти гадаєш, що таке може трапитись?

Освальд. Я певен цього. Коли навіть жити тут так само, як там, то все ж життя буде не таке.

Фру Алвінг (що слухала з напруженою увагою, встає з широко розкритими, повними дум очима і говорить). Так ось звідки все пішло. Тепер я зрозуміла.

Освальд. Що ти зрозуміла?

Фру Алвінг. Вперше зрозуміла, збагнула. І можу говорити.

Освальд (встає). Мамо, я тебе не розумію.

Регіна (теж встає). Може, мені піти?

Фру Алвінг. Ні, залишайся. Тепер я можу говорити. Ти дізнаєшся тепер про все, мій хлопчику. І вибереш… Освальде! Регіно!

Освальд. Тсс!.. Пастор!..

Пастор Мандерс (входить з передпокою). Ну от і відбули там приємну для душі годинку.

Освальд. І ми теж.

Пастор Мандерс. Треба допомогти Енгстранові влаштувати цей притулок для моряків. Хай Регіна переїде до нього й допоможе…

Регіна. Ні, дякуємо вам, пане пасторе.

Пастор Мандерс (уперше її помічає). Що?… Тут — і з келихом у руці!

Регіна (похапливо відставляє келих). Пардон.

Освальд. Регіна їде зі мною, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Їде? З вами!

Освальд. Так, моєю дружиною… якщо вимагатиме цього…

Пастор Мандерс. Але, Боже милосердний!

Регіна. Я нічого не знала, пане пасторе.

Освальд. Або залишиться тут, якщо я залишусь.

Регіна (мимоволі). Тут!

Пастор Мандерс. Я остовпів, фру Алвінг!

Фру Алвінг. Не буде ні того, ні того. Тепер я можу відкрити всю правду.

Пастор Мандерс. Невже ви хочете?… Ні, ні й ні!

Фру Алвінг. Так! Я можу й хочу. І жодних ідеалів не буде розбито.

Освальд. Мамо, з чим ви тут криєтеся від мене?

Регіна (прислуховуючись). Пані! Чуєте? Крик надворі, люди кричать. (Йде на терасу і звідти дивиться.)

Освальд (кидається до вікна ліворуч). Що сталося? Звідки таке освітлення?

Регіна (кричить). Притулок горить!

Пастор Мандерс. Горить? Не може бути! Я щойно звідти.

Освальд. Де мій капелюх? А… все одно… Батьків притулок!.. (Біжить через балконні двері в сад.)

Фру Алвінг. Мою шаль, Регіно! Господи, як палає!..

Пастор Мандерс. Жахливо! Фру Алвінг! Це суд над домом смути і розладу.

Фру Алвінг. Так-так, звичайно. Ходімо, Регіно. (Швидко йде з Регіною через передпокій.)

Пастор Мандерс (сплескуючи руками). І не застраховано! (Поспішає за ними.)

Дія третя

Та ж кімната. Всі двері навстіж. Лампа, як і раніш, горить на столі. Надворі темно, лише ліворуч, на задньому плані слабка заграва.

Фру Алвінг, з напнутою на голову шаллю, стоїть на балконі й дивиться в сад. Регіна, теж у хустці, стоїть трохи ззаду.

Фру Алвінг. Все згоріло. Дощенту.

Регіна. У підвалах ще горить.

Фру Алвінг. А Освальда й досі нема. Там уже й рятувати нічого.

Регіна. Може б, піти й занести йому капелюх?

Фру Алвінг. Він навіть без капелюха?

Регіна (показуючи на передпокій). Он він висить.

Фру Алвінг. Ну і хай. Він, мабуть, зараз прийде. Я піду сама гляну. (Виходить через балконні двері.)

Пастор Мандерс (входить з передпокою). Фру Алвінг тут нема?

Регіна. Щойно вийшла в сад.

Пастор Мандерс. Такої жахливої ночі я зроду не переживав…

Регіна. Так, велике лихо, пане пасторе.

Пастор Мандерс. І не кажіть. Подумати страшно.

Регіна. І як це могло трапитись?

Пастор Мандерс. Не питайте мене, йомфру Енгстран; звідки я знаю? А може, ви також хочете?… Мало хіба того, що батько ваш…

Регіна. Що він?

Пастор Мандерс. Він мене зовсім з пантелику збив.

Енгстран (виходячи з передпокою). Пане пасторе…

Пастор Мандерс (злякано обертається). Ви за мною й сюди навіть?

Енгстран. Та треба ж, скарай мене Боже. Ох ти, Господи Йсусе! Ото гріх який стався, пане пасторе.

Пастор Мандерс (ходить туди й сюди). На жаль! На жаль!

Регіна. Та що таке?

Енгстран. Ах, це все наша молитва наробила. (Тихо їй.) Тепер ми спіймаємо пташку, доню. (Голосно.) І через мене пастор вчинив таке лихо!

Пастор Мандерс. Але ж запевняю вас, Енгстране…

Енгстран. Та хто ж, окрім пастора, порався там зі свічками?

Пастор Мандерс (зупиняючись). Це ви так кажете. А я, їй-право, не пам'ятаю, чи була в руках у мене свічка.

Енгстран. А я як зараз бачу: пастор узяв свічку, зняв з неї пальцями нагар і кинув у стружки.

Пастор Мандерс. Ви це бачили?

Енгстран. На власні очі.

Пастор Мандерс. Зрозуміти не можу. І звички в мене такої нема — знімати нагар пальцями.

Енгстран. Через те ви так невдало і зняли. А справа либонь може вийти дуже навіть погана, пане пасторе, га?

Пастор Мандерс (тривожмо крокуючи по кімнаті). І не питайте!

Енгстран (ідучи за ним). І пан пастор нічого не застрахували?

Пастор Мандерс (далі крокуючи). Ні, ні, ні, — кажуть же вам!

Енгстран (ступаючи за ним). Не застрахували. А потім узяли й підпалили. Господи Йсусе! От лихо!

Пастор Мандерс (витираючи піт з лоба). Так, справді…

Енгстран. І треба ж було скоїтись такій біді з благодійною установою, від якої ждали стільки користі для міста і для всієї околиці, як то кажуть. Ой, газети не помилують пана пастора!

Пастор Мандерс. Так, не пожаліють. Ось про це я й думаю. Це мало чи не найгірше. Всі ці злісні випади й наскоки… Ах, просто жах обгортає, як подумаю.

Фру Алвінг (виходячи з саду). Ніяк його й не витягнути звідти. Допомагає гасити.

Пастор Мандерс. Ах, це ви, фру Алвінг.

Фру Алвінг. От і не доведеться вам виголосити вашу урочисту промову, пасторе Мандерс.

Пастор Мандерс. О, я б з такою радістю…

Фру Алвінг (притишивши голос). Воно й краще, що так трапилось. На цьому притулку не було б благословення. Нікому від нього не було б користі.

Пастор Мандерс. Ви так думаєте?

Фру Алвінг. А ви ні?

Пастор Мандерс. У всякому разі, це велике нещастя.

Фру Алвінг. Будемо розглядати його з чисто ділового погляду… Ви до пастора, Енгстране?

Енгстран (біля дверей у передпокій). Так точно.

Фру Алвінг. То сядьте поки що.

Енгстран. Дякую вам. Ми й постоїмо.

Фру Алвінг (до пастора). Ви, певно, поїдете пароплавом?

Пастор Мандерс. Так. Він за годину йде.

Фру Алвінг. Тож будьте ласкаві взяти всі папери з собою. Я й чути більше не хочу про цю справу. У мене є тепер про що інше подумати.

Пастор Мандерс. Фру Алвінг…

Фру Алвінг. Згодом я вишлю вам повну довіреність. Розпоряджайтесь усім, як хочете…

Пастор Мандерс. Я щиро й охоче візьму на себе. Первісна мета дарунка — на жаль! — повинна тепер змінитись.

Фру Алвінг. Само собою.

Пастор Мандерс. Отже, я гадаю поки що зробити так: садиба Сульвік перейде до тутешньої общини. Земля все ж таки чого-небудь варта. Може знагодитись не на те, то на інше. А на проценти з капіталу, покладеного в ощадну касу, я гадаю, найкраще підтримувати яку-небудь установу, яка могла б служити на користь місту.

Фру Алвінг. Як ви самі хочете. Мені цілковито все одно.

Енгстран, Не забудьте мого притулку для моряків, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Так-так, це ідея! Але треба ще подумати.

Енгстран. Якого біса тут думати. Ох, Господи Йсусе!

Пастор Мандерс (зітхнувши). Так, на жаль! Я навіть не знаю, чи довго мені доведеться відати цими справами. Громадська думка може змусити мене відмовитись. Усе залежить від того, що виявить слідство про причини пожежі.

Фру Алвінг. Що ви кажете?

Пастор Мандерс. А результату його ніяк не можна передбачити.

Енгстран (наближаючись). Ну як так? Якщо тут сам Якоб Енгстран присутній?

Пастор Mандерс. Так-так, але…

Енгстран (понижуючи голос). А Якоб Енгстран — людина не з таких, щоб зрадити свого доброчинця в час біди, як то кажуть.

Пастор Мандерс. Але, дорогий мій, як же…

Енгстран. Якоб Енгстран, яко ангел-хранитель, як то кажуть.

Пастор Мандерс. Ні-ні. Я, їй-право, не можу прийняти такої жертви.

Енгстран. Ні, цьому вже таки бути! Я знаю одного чоловічка, який вже раз узяв на себе чужу провину.

Пастор Мандерс (тисне йому руку). Якобе! Ви рідкісна особа. Ну, зате вам і буде подана допомога — на ваш притулок. Можете покластися на мене.

Енгстран хоче подякувати, але не може через надмірність почуттів.

(Вішає свою сумку через плече). І в путь. Ми поїдемо разом.

Енгстран (біля дверей в їдальню, тихо до Регіни). їдь зі мною, дівчатко. Будеш як сир у маслі кататись.

Регіна (задерикувато). Mersi.[9](Іде в передпокій і приносить звідти пальто пасторові.)

Пастор Мандерс. Усього найкращого, фру Алвінг. І дай Боже, щоб дух порядку й законності скоріше запанував у цій оселі!

Фру Алвінг. Прощавайте, Мандерсе. (Пішла на балкон, назустріч Освальдові, що йшов із саду.)

Енгстран (допомагаючи разом з Регіною пасторові одягти пальто). Прощавай, дочко. А коли трапиться з тобою щось, пам'ятай, де шукати Якоба Енгстрана. (Тихо.) На Малій Гаванській… Гм… (Звертаючись до фру Алвінг та Освальда.) А притулок для моряків-скитальників назвемо: «Дім камергера Алвінга». І коли все буде, як я задумав, ручуся, він буде гідний імені покійного камергера.

Пастор Мандерс (на дверях). Гм… гм!.. Ходім-бо, добрий мій Енгстране. Прощавайте, прощавайте. (Йде з Енгстраном у передпокій.)

Освальд (йдучи до стола). Про який дім він говорив?

Фру Алвінг. Щось на зразок притулку, який він збирався влаштувати з пастором.

Освальд. Згорить, як і цей тут.

Фру Алвінг. Чому так думаєш?

Освальд. Все згорить. Нічого не залишиться на пам'ять про батька. І я згорю тут.

Регіна здивовано дивиться на нього.

Фру Алвінг. Освальде, мій бідний хлопчику! Не слід було тобі залишатись там так довго.

Освальд (сідаючи за стіл). Можливо, що так.

Фру Алвінг. Дай я обітру тобі обличчя, Освальде. Ти весь мокрий. (Обтирає йому обличчя своєю хусточкою.)

Освальд (байдуже дивлячись перед себе). Спасибі, мамо.

Фру Алвінг. Ти стомився, Освальде? Може, хочеш заснути?

Освальд (тривожно). Ні-ні… Тільки не спати. Я ніколи не сплю. Я тільки вдаю. (Глухо.) Встигну ще.

Фру Алвінг (стурбовано дивиться на нього). Так, ти справді хворий, мій дорогий.

Регіна (напружено). Пан Алвінг хворий?

Освальд (роздратовано). І замкніть усі двері. Цей смертельний страх…

Фру Алвінг. Замкни, Регіно.

Регіна замикає й зупиняється біля дверей у передпокій.

Фру Алвінг скидає з себе шаль, Регіна теж.

Фру Алвінг присовує стілець і сідає поруч Освальда.

Ну ось, я посиджу з тобою…

Освальд. Так, посидь. І Регіна хай тут залишиться. Хай Регіна завжди буде зі мною. Адже ти подаси мені руку допомоги, Регіно? Так?

Регіна. Я не розумію…

Фру Алвінг. Руку допомоги?

Освальд. Так… в разі потреби.

Фру Алвінг. Освальде, у тебе ж є мати. Вона тобі допоможе.

Освальд. Ти? (Усміхаючись.) Ні, мамо, цієї допомоги ти мені не можеш подати. (З сумною усмішкою.) Ти! Ха-ха! (Серйозно дивиться на неї.) Кінець кінцем тобі, звичайно, було б ближче від усіх. (Скипів.) Чому ти зі мною не на «ти», Регіно? І не звеш просто Освальд ом?

Регіна (тихо). Я не знаю, чи це сподобається пані?

Фру Алвінг. Зажди, незабаром тобі дозволять називати його так. І присаджуйся сюди, до нас.

Регіна скромно й нерішуче сідає по той бік стола.

Фру Алвінг. Ну ось, мій бідолашний багатостраждальний хлопчику, я зніму з твоєї душі тягар…

Освальд. Ти, мамо?

Фру Алвінг. Звільню тебе від усіх цих гнітючих думок, каяття, докорів самому собі…

Освальд. Ти гадаєш, що можеш?

Фру Алвінг. Так, тепер можу, Освальде. Ти ось заговорив про радощі життя, й мене немовби осяяло, і все, що зі мною було в житті, уявилось мені в іншому світлі.

Освальд (хитаючи головою). Нічого не розумію.

Фру Алвінг. Знав би ти свого батька, коли він був ще зовсім молодим поручиком! Радість життя била в ньому джерелом.

Освальд. Я знаю.

Фру Алвінг. Тільки глянути на нього — на душі ставало весело. І потім ця неприборкана сила, снага життя!..

Освальд. Далі?…

Фру Алвінг. І ось такій життєрадісній дитині, — так, він був схожий тоді на дитину, — довелося животіти тут, у невеличкому місті, де жодних радощів йому не траплялось, одні лише розваги. Ніякого серйозного завдання, мети життя, а лише служба. Ніякої справи, в яку б він міг вкласти всю свою душу, а лише «діла». Жодного товариша, який би здатний був зрозуміти, що таке насправді радість життя, а лише волоцюги-гультяї.

Освальд. Мамо?…

Фру Алвінг. Ось і вийшло, що повинно було вийти.

Освальд. Що ж повинно було вийти?

Фру Алвінг. Ти сам сказав увечері, що сталося б з тобою, якби ти залишився вдома.

Освальд. Ти хочеш сказати, що батько…

Фру Алвінг. Надзвичайно життєрадісна вдача твого батька не могла собі знайти тут справжнього застосування. І я теж не внесла світла й радості в його дім.

Освальд. І ти?

Фру Алвінг. Мене з дитинства вчили виконувати обов'язок, повинність і таке інше. І я довго була під впливом цієї науки. У нас тільки й розмови було, що про обов'язок, повинність… мою повинність, його повинність… і, боюсь, наш дім став нестерпним для твого бідного батька, Освальде, з моєї вини.

Освальд. Чому ти ніколи нічого не писала мені про це?

Фру Алвінг. Ніколи раніш не уявлялось мені все це в такому світлі, щоб я могла зважитись заговорити про це з тобою, його сином.

Освальд. Як же ти дивилась на все це?

Фру Алвінг (повільно). Я бачила тільки одне — що твій батько був людиною пропащою ще раніш від того, як ти народився…

Освальд (глухо). А!.. (Встає і йде до вікна.)

Фру Алвінг. І от ще мене переслідувала думка, що Регіна, власне кажучи, своя в домі… як і мій власний син.

Освальд (швидко обертаючись). Регіна?…

Регіна (схопившись, ледве чутно). Я?…

Фру Алвінг. Так, тепер ви обоє знаєте.

Освальд. Регіна?

Регіна (наче до себе). То мати була, значить, така…

Фру Алвінг. Твоя мати з багатьох поглядів була непогана жінка, Регіно.

Регіна. А все ж така… Та й я інколи так думала, але… Що ж, пані, то дозвольте мені поїхати зараз же.

Фру Алвінг. Ти серйозно хочеш, Регіно?

Регіна. Ну так, звісно.

Фру Алвінг. Звичайно, ти вільна, але…

Освальд (наступає на Регіну). Ідеш? Адже ти своя в домі.

Регіна. Mersi, пане Алвінг… Хоч тепер, справді, я можу звати вас Освальдом. Але це зовсім не так вийшло, як я гадала.

Фру Алвінг. Регіно, я не була з тобою відверта…

Регіна. Та вже гріх казати! Знала б я, що Освальд хворий… і якщо тепер поміж нами не може вийти нічого серйозного… Ні, я ніяк не можу замкнутися тут на селі й поховати свою молодість доглядальницею біля хворих.

Освальд. Навіть при такій близькій тобі людині?

Регіна. Ні вже, знаєте. Бідній дівчині треба скористатися з молодості. А то й озирнутись не встигнеш, як сядеш на мілину. Адже і в мені теж є ця життєрадісність, пані.

Фру Алвінг. Так, на жаль… Ти не занапасти себе, Регіно.

Регіна. Ет, що має бути, те й буде. Якщо Освальд вдався в батька, то я, мабуть, у матір… Дозвольте спитати, пані, пастор знає це про мене?

Фру Алвінг. Пастор Мандерс усе знає.

Регіна (метушливо накидає хустку). То мені треба хутчій збиратись, щоб встигнути на пароплав… Пастор така людина — з ним можна поладнати. Та, либонь, мені теж варто скористатися з цих грошей, як і цьому осоружному столяру.

Фру Алвінг. Бажаю, щоб вони пішли тобі на користь.

Регіна (дивлячись їй в очі). А не завадило б вам, пані, виховати мене як дочку шляхетної людини. Воно б більше підходило мені. (Закинувши голову.) Ну та грець з вами! (Злісно зиркаючи на закупорену пляшку.) Мені, мабуть, ще доведеться-таки попивати шампанське з шляхетними панами.

Фру Алвінг. А буде потреба в рідному домі, Регіно, приходь до мене.

Регіна. Ні, красно дякую. Пастор Мандерс подбає либонь про мене. А буде погано, то я знаю дім, який мені ближче.

Фру Алвінг. Чий же це?

Регіна. «Дім камергера Алвінга»!

Фру Алвінг. Регіно… я бачу тепер… ти загинеш.

Регіна. Е, гаразд! Adieu! (Кланяється й виходить через передпокій.)

Освальд (дивлячись у вікно). Пішла?

Фру Алвінг. Так.

Освальд (бурмотить). Як це все було недобре!

Фру Алвінг (підходить до нього і кладе йому обидві руки на плечі). Освальде, милий мій, — це дуже потрясло тебе?

Освальд (повертаючись до неї обличчям). Це щодо батька, чи що?

Фру Алвінг. Так, щодо твого нещасного батька. Боюсь, що це дуже на тебе подіяло.

Освальд. Звідки ти взяла? Звичайно, це мене вкрай вразило. Та, зрештою, мені це байдуже.

Фру Алвінг (знімаючи руки). Байдуже? Що твій батько був так безмежно нещасний!

Освальд. Звичайна річ, мені шкода його, як і кожного іншого на його місці, але…

Фру Алвінг. Тільки? Рідного батька!

Освальд (роздратовано). Ах, батька… батька!.. Я ж не знав зовсім батька. Тільки й пам'ятаю, що мене раз занудило з його ласки.

Фру Алвінг. Просто подумати страшно!.. Невже ж таки дитина не повинна відчувати прив'язаності до свого рідного батька?

Освальд. А якщо вона не має за що бути вдячна батькові? Якщо вона навіть не знає батька? Чи ти справді так міцно додержуєш старих забобонів, ти, така розвинута, освічена?

Фру Алвінг. Це ж тільки забобон!..

Освальд. Ти ж сама повинна розуміти, що це просто ходяча думка… Одна з багатьох, пущених у хід, щоб потім…

Фру Алвінг (приголомшена). Стати привидами.

Освальд (блукаючи по кімнаті). Так, зрештою, назви їх привидами.

Фру Алвінг (поривчасто). Освальд є… то ти й мене не любиш?

Освальд. Тебе вже я хоч знаю.

Фру Алвінг. Так, знаєш; і тільки!

Освальд. І знаю, як палко ти любиш мене, за що, звичайно, я повинен бути тобі вдячний. І до того ж, ти можеш бути мені безмежно корисна під час хвороби.

Фру Алвінг. Так-так, Освальде. Адже правда? О, я просто здатна благословляти твою хворобу за те, що вона привела тебе до мене. Я бачу тепер, що ти ще не мій; мені треба здобути тебе.

Освальд (роздратовано). Так, так, так, усе це одні розмови… Ти пам'ятай, я хвора людина, мамо. Не можу багато думати про інших; мені час думати про себе самого.

Фру Алвінг (глухим голосом). Я буду задоволена з малого, буду терпляча, Освальде.

Освальд. І весела, мамо.

Фру Алвінг. Так-так, мій хлопчику. Твоя правда. (Підходячи до нього.) Ну що ж, зняла я з тебе тягар докорів і муки совісті?

Освальд. Так. Але хто зніме тягар страху?

Фру Алвінг. Страху?

Освальд (ходить по кімнаті). Регіну і просити не довелося б.

Фру Алвінг. Я не розумію. Який зв'язок — цей страх і… Регіна?

Освальд. Дуже тепер пізно, мамо?

Фру Алвінг. Надранок. (Дивиться крізь вікна балкона.) На світ займається на верховинах. І погода буде ясна, Освальде. Незабаром ти побачиш сонце.

Освальд. Дуже радий. О, в мене ще може бути багато радощів у житті — буде для чого жити…

Фру Алвінг. Аякже!

Освальд. Якщо я й не можу працювати, то…

Фру Алвінг. О, ти швидко знову зможеш працювати, мій дорогий хлопчику. Тепер ти скинув із себе весь цей тягар докорів і сумнівів.

Освальд. Так, це добре, що ти звільнила мене від цих фантазій. І тільки б мені пощастило покінчити ще з цим… (Сідає на диванчик.) Давай поговоримо, мамо…

Фру Алвінг. Давай, давай! (Присовує до дивана крісло й сідає поруч Освальда.)

Освальд…А тим часом і сонце зійде. І ти знатимеш. І я звільнюсь від цього страху.

Фру Алвінг. Ну, що ж я знатиму?

Освальд (не слухаючи її). Мамо, адже ти сказала ввечері, що ні в чому не можеш мені відмовити, якщо я попрошу тебе?

Фру Алвінг. Так, сказала.

Освальд. І додержиш слова?

Фру Алвінг. Можеш звіритися на мене, мій дорогий, єдиний!.. Адже я тільки для тебе одного й живу.

Освальд. Так-так, тож слухай… Ти, мамо, сильна духом, я знаю… Тільки залишайся спокійна на місці, коли почуєш.

Фру Алвінг. Та що ж це таке? Щось жахливе?…

Освальд. Не кричи… Чуєш? Обіцяєш? Будеш сидіти смирно й тихенько розмовляти зі мною про це? Обіцяєш, мамо?

Фру Алвінг. Так-так, обіцяю, тільки кажи.

Освальд. Так ось знай, що ця втома… ця відсутність змоги думати про роботу… це ще не сама хвороба…

Фру Алвінг. В чому ж сама хвороба?

Освальд. Хвороба, що дісталась мені в спадщину від батька, вона… (показуючи собі на лоба, тихо додає) сидить тут.

Фру Алвінг (у неї майже віднявся язик). Освальде!.. Ні-ні!

Освальд. Не кричи. Не виношу крику. Так, сидить тут і вичікує відповідної хвилини. І може прорватись назовні, коли завгодно.

Фру Алвінг. Який жах!

Освальд. Тільки спокійніше. Так ось яке моє становище…

Фру Алвінг (схоплюючись). Це неправда, Освальде! Цього не може бути! Ні-ні, це не так!

Освальд. У мене вже був один припадок. Він швидко минув. Та коли я дізнався, що зі мною було, мене пройняв страх — гнітючий, нестерпний страх, який і погнав мене додому, до тебе.

Фру Алвінг. Отже, це страх!..

Освальд. Так, адже це до того огидно!.. О, коли б ще це була звичайна смертельна хвороба… Я не так уже боюсь померти, хоч і охоче пожив би ще…

Фру Алвінг. Так-так, Освальде, ти житимеш…

Освальд. Але це так огидно. Перетворитись знов на безпорадну дитину, яку годують, і… Ні, цього не можна й висловити.

Фру Алвінг. Дитину доглядатиме мати.

Освальд (схоплюється). Ні, ніколи. Саме цього я й не хочу… Мені жахливо від одної думки, що я, можливо, проживу в такому стані багато років… постарію, посивію… і ти можеш померти за цей час. (Присаджуючись на бильце материного крісла.) Адже це необов'язково відразу кінчається смертю, — сказав лікар. Він назвав цю хворобу чимсь подібним до розм'якшення мозку… чи що. (З сумною усмішкою.) Назва, на мій погляд, звучить красиво. Мені неодмінно згадується при цьому драпрі вишневого оксамиту, — так і хочеться погладити…

Фру Алвінг (схоплюється). Освальде!

Освальд (встає й починає ходити по кімнаті). І ось ти позбавила мене Регіни. Була б вона під рукою в мене — подала б руку допомоги.

Фру Алвінг (підходячи до нього). Що ти хочеш сказати, мій дорогий? Хіба є така допомога в світі, яку б я не подала тобі?

Освальд. Коли я знепритомнів після того припадку, лікар мені сказав, що якщо припадок повториться, — а він повториться, — то надії більше не буде.

Фру Алвінг. І він був такий жорстокий!..

Освальд. Я вимагав цього. Я сказав йому, що мені треба зробити розпорядження… (Лукаво усміхаючись.) Так воно й є. (Виймаючи з внутрішньої бокової кишені коробочку.) Мамо, бачиш?

Фру Алвінг. Що це таке?

Освальд. Порошок морфію.

Фру Алвінг (з жахом дивиться на нього). Освальде… хлопчику мій…

Освальд. Я зібрав дванадцять таблеток…

Фру Алвінг (бажаючи вихопити коробочку). Віддай мені, Освальде.

Освальд. Ще рано, мамо. (Знову ховає коробочку.)

Фру Алвінг. Цього я не переживу.

Освальд. Треба пережити. Була б у мене тут Регіна, я б сказав їй, що зі мною… і попросив би в неї цієї останньої послуги. Вона б зробила її для мене, я знаю.

Фру Алвінг. Ніколи!

Освальд. Коли б це лихо скоїлося зі мною і вона побачила б, що я лежу безпорадний, як мала дитина, безнадійно, безповоротно загиблий…

Фру Алвінг. Ніколи в житті Регіна не зробила б цього!

Освальд. Регіна зробила б. Вона так неймовірно легко вирішує все. Та їй швидко й набридло б панькатися з таким хворим…

Фру Алвінг. То слава Богу, що її тут нема.

Освальд. Значить, тепер тобі доведеться зробити мені цю послугу, мамо.

Фру Алвінг (гучно вигукує). Мені!

Освальд. Кому ж ближче, ніж тобі?

Фру Алвінг. Мені! Твоїй матері!

Освальд. Атож.

Фру Алвінг. Мені, яка дала тобі життя!

Освальд. Я не просив тебе. І що за життя ти мені дала? Не треба мені його! Візьми назад!

Фру Алвінг. Рятуйте! Рятуйте! (Біжить у передпокій.)

Освальд (доганяючи її). Не йди від мене. Куди ти?

Фру Алвінг (в передпокої). За лікарем, Освальде. Пусти мене.

Освальд (там само). Не пущу. І ніхто сюди не ввійде. (Чути, як клацає замок.)

Фру Алвінг (повертаючись). Освальде… Освальде… дитино моя…

Освальд (за нею). Невже нема в тебе у грудях серця… серця матері, якщо ти можеш бачити мої муки… і цей нестерпний страх?

Фру Алвінг (після хвилинної мовчанки, твердо). Ось тобі моя рука.

Освальд. Ти згодна?…

Фру Алвінг. Якщо це буде конче потрібно. Але цього не буде. Ні-ні, ніколи! Неможливо!

Освальд. Будемо сподіватися. І постараємось жити разом, якомога довше. Спасибі, мамо. (Сідає в крісло, присунуте до дивана.)

Світає. Лампа все горить на столі.

Фру Алвінг (обережно підходить до Освальда). Ти тепер заспокоївся?

Освальд. Так.

Фру Алвінг (нахиляючись до нього). Ти просто уявив собі весь цей жах, Освальде. Все це лише уява. Ти не витримав удару. Але тепер ти відпочинеш… вдома, у своєї матері, мій ненаглядний хлопчику. Все, на що тільки вкажеш, ти одержиш, як у дитинстві. Ось бачиш… припадок минув. Бачиш, як легко все обійшлося. О, я знала!.. І бачиш, Освальде, який чудовий день настає? Яскраве сонце. Тепер ти побачиш свою батьківщину в справжньому світлі. (Підходить до стола й гасить лампу.)

Сходить сонце. Льодовик і вершини скель у глибині ландшафту опромінені яскравим сяйвом вранішнього сонця.

Освальд (сидить, не рухаючись, у кріслі спиною до балкона й раптом говорить). Мамо, дай мені сонце.

Фру Алвінг (біля стола, здивовано). Що ти говориш?

Освальд (повторює глухо, беззвучно). Сонце… Сонце…

Фру Алвінг (кидається до нього). Освальде, що з тобою?

Освальд якось весь осунувся в кріслі, всі м'язи ослабли, обличчя бездумне; погляд тупо заглибився в простір.

(Тремтить від жаху.) Що це? (Гукає.) Освальде! Що з тобою! (Падає перед ним навколішки і трясе його.) Освальде! Освальде! Поглянь на мене! Ти не пізнаєш мене?

Освальд (як і раніш, беззвучно). Сонце… Сонце…

Фру Алвінг (в розпачі схоплюється, хапає себе обома руками, рве на собі коси й кричить). Немає сил витримати!.. (Шепоче, із застиглим від жаху обличчям.) Не витримати! Ніколи! (Раптом.) Де в нього це? (Гарячково нишпорить у нього на грудях.) Ось! (Відступає на кілька кроків і кричить.) Ні! Ні! Ні!.. Так!.. Ні! Ні! (Стоїть обіч нього, вхопившись обома руками за голову, й дивиться на нього з виразом німого жаху.)

Освальд (сидить нерухомо, повторює тим самим тоном). Сонце… Сонце…

ДИКА КАЧКА

ДІЙОВІ ОСОБИ

Верле, крупний комерсант і заводчик.

Грегерс Верлє, його син.

Старий Екдаль.

Яльмар Екдаль, його син, фотограф.

Гіна Екдаль, дружина Яльмара.

Гедвіг, їхня донька, 14 років.

Фру Берта Сьорбю, економка у Верле.

Реллінг, лікар.

Mольвік, колишній богослов.

Гроберг, бухгалтер.

Петтерсен, лакей Верле.

Йєнсен, найманий лакей.

Огрядний блідий пан.

Плішивий пан.

Короткозорий пан.

Шестеро інших панів, гостей Верле.

Кілька найманих лакеїв.

Перша дія відбувається у комерсанта Верле, чотири інші — у фотографа Екдаля.

Дія перша

У домі Верле. Його кабінет. Розкішне і комфортабельне умеблювання: шафи з книжками; м'які меблі; серед кімнати письмовий стіл з паперами і конторськими книгами; на лампах зелені абажури, які пом'якшують освітлення. У середній стіні відчинені навстіж; двері з розсунутими портьєрами. Крізь двері видно другу, велику, гарно умебльовану кімнату, яскраво освітлену лампами і бра. На передньому плані, праворуч, у кабінеті невеличкі двері під шпалери, що ведуть до контори. На передньому плані ліворуч — камін, в якому палає вугілля, а трохи далі, в глибині, двостулкові двері до їдальні.

Лакей комерсанта Петтерсен, у лівреї, та найманий лакей И єн-с є н, у чорному фраку, прибирають кабінет. У другій великій кімнаті видно ще двох-трьох найманих лакеїв, які так само прибирають, засвічують вогні тощо. З їдальні долинає гучна розмова і сміх; згодом чути дзенькіт ножа об склянку; настає тиша; хтось проголошує тост; лунають вигуки «браво» і знову шум і розмови.

Петтерсен (засвічуючи лампу на каміні і надіваючи абажур). Ні, послухайте-но, Йєнсене, — як ото старий наш розпинається за здоров'я фру Сьорбю.

Йєнсен (висуваючи вперед крісло). А чи правду кажуть люди, наче між ними щось є?

Петтерсен. А біс його знає.

Йєнсен. Він таки зальотник був свого часу.

Петтерсен. Можливо.

Йєнсен. Кажуть, на честь сина обід.

Петтерсен. Авжеж, учора приїхав.

Йєнсен. А я й не чув, що у комерсанта Верле є син.

Петтерсен. Аякже, є. Тільки він постійно живе на заводі у Гірській долині. А до міста він не навідувався вже багато років, відколи я живу тут у домі.

Другий найманий лакей (у дверях другої кімнати). Слухайте-но, Петтерсене, там якийсь старий…

Петтерсен (бурчить). А, чорт їх носить у такий час!

Старий Екдаль з'являється справа. Він у поношеному пальтечку, з піднятим коміром, у вовняних рукавицях, у руках палка і хутряна шапка; під пахвою пакет в обгортковому папері. Темно-руда, бруднувата перука і короткі сиві вуса.

(Йдучи йому назустріч.) Господи… а вам що тут потрібно?

Екдаль (на дверях). До контори потрібно, Петтерсене, конче потрібно.

Петтерсен. Контора вже з годину як закрита і…

Екдаль. Про це чув ще біля воріт, батечку. Але Гроберг ще сидить там. То ти вже, будь ласка, Петтерсене, пропусти мене сюди. (Показує на невеличкі двері.) Ходив я цією дорогою.

Петтерсен. Ну, вже проходьте. (Відчиняє двері.) Тільки запам'ятайте: назад прошу справжнім ходом. У нас гості.

Екдаль. Знаю, знаю… гм! Спасибі, батечку! Спасибі, друже! (Бубонить тихенько). Йолоп! (Іде до контори).

Петтерсен зачиняє за ним двері.

Йєнсен. І цей хіба з конторських?

Петтерсен. Ні, так, переписує дещо, коли є потреба. А свого часу теж хват був, старий оцей.

Йєнсен. Воно й видно, що не з простих.

Петтерсен. Авжеж. Лейтенантом був, можете мені повірити!

Йєнсен. Ах, чорт! Лейтенантом?

Петтерсен. Еге. Потім почав було торгувати лісом чи чимось таким. Кажуть, він ото з нашого комерсанта зле пожартував. Завод у Гірській долині був колись їхній спільний — розумієте? Я його добре знаю, старика цього. Нема, нема та й хильнемо з ним було по чарчині гіркої чи розіп'ємо по пляшечці баварського у мадам Еріксен.

Йєнсен. Ну, здається, йому нема за що й частувати.

Петтерсен. Господи, та ви ж розумієте, не він мене, а я його частую! По-моєму, слід уважити благородну людину, яку спіткала така-от біда.

Йєнсен. Він що ж, збанкрутував?

Петтерсен. Ні, значно гірше. Він же в кріпості відсидів.

Йєнсен. У кріпості?

Петтерсен. Чи в тюрмі. (Прислухаючись.) Тсс! Встають з-за столу.

Двоє лакеїв зсередини широко розчиняють двері з їдальні.

Першою входить фру Сьорбю, розмовляючи з двома панами. За ними помалу з'являється решта, в тому числі й сам Верле. Останніми йдуть Яльмар Екдаль і Грегерс Верле.

Фру Сьорбю (мимохідь). Петтерсене, каву подасте до концертної зали.

Петтерсен. Слухаю, фру Сьорбю.

Фру Сьорбю з двома співбесідниками проходить до другої кімнати і там звертає праворуч.

За ними йдуть Петтерсен і Йєнсен.

Огрядний блідий пан (до Плішивого). Ух!.. Оце так обід… Була робота!

Плішивий. О, при бажанні можна зробити неймовірно багато за якісь три години.

Огрядний. Звісно, але потім, шановний камергере!..

Третій пан. Кажуть, каву і мараскін подадуть до концертної зали.

Огрядний. Браво! То, може, фру Сьорбю нам щось і утне?

Плішивий (півголосом). Щоб вона, бува, скоро не утяла нам якоїсь штуки.

Огрядний. Ні-і; Берта не зрадить своїх давніх друзів!

Сміючись, обоє йдуть до другої кімнати.

Верле (півголосом, стурбовано). Сподіваюсь, ніхто не помітив, Грегерсе?

Грегерс (дивиться на нього). Чого?

Верле. І ти не помітив?

Грегерс. А що було помічати?

Верле. Нас сиділо за столом тринадцятеро.

Грегерс. Он як? Тринадцятеро?

Верле (поглянувши на Яльмара Екдаля). Адже взагалі ми звикли завжди розраховувати на дванадцять персон… (До решти гостей.) Прошу вас, панове. (Виходить з рештою гостей, за винятком Грегерса і Яльмара Екдаля, до другої кімнати праворуч.)

Яльмар (який чув розмову). Тобі не варто було посилати мені запрошення, Грегерсе.

Грегерс. Отакої! Гостей же, кажуть, скликали заради мене, і щоб я не покликав свого найкращого, єдиного друга?…

Яльмар. Але батькові твоєму це, здається, не сподобалось. Я ж взагалі не буваю в цьому домі.

Грегерс. Так, так, я чув. Але ж мені треба було побачитися з тобою, поговорити. Я, мабуть, скоро знову поїду… Так, ми з тобою давні товариші, однокашники, а ось як розійшлися наші шляхи. Років з шістнадцять-сімнадцять не бачились.

Яльмар. Невже стільки?

Грегерс. Звичайно. Ну, як же тобі живеться? З вигляду, добре. Ти погладшав, майже солідним став.

Яльмар. Гм, де там, солідним мене навряд чи можна назвати, але, звісно, я трохи змужнів з того часу.

Грегерс. Так, так. Але з вигляду ти мало змінився.

Яльмар (дещо похмуро). Зате всередині як. Там, повір, зовсім інше! Ти ж бо знаєш, яке нас лихо спіткало, відколи ми з тобою не бачились.

Грегерс (знизивши голос). Що з твоїм батьком тепер?

Яльмар. Облишмо цю розмову, любий мій. Бідний, нещасний батько, звичайно, живе у мене. Адже він більше й не має нікого на світі. Але, знаєш, мені нестерпно важко говорити про це. Розкажи краще, як тобі жилося там, на заводі.

Грегерс. Чудово, — цілковита самотність; можна було досхочу думати і розмірковувати про багато, багато що… Іди сюди, сядьмо зручніше. (Сідає в крісло біля каміна і садовить Яльмара у друге поруч.)

Яльмар (схвильовано). Тобі, у всякому разі, спасибі, Грегерсе, за те, що ти запросив мене на обід до твого батька. Тепер я бачу, що ти більше нічого не маєш проти мене.

Грегерс (здивовано). З чого ти взяв, що я щось мав проти тебе?

Яльмар. Ну, перші роки все-таки мав.

Грегерс. Коли ж це?

Яльмар. Після того великого нещастя. Воно й природно з твого боку. Адже й твого батька мало не втягли тоді в… в усі ці жахливі історії!

Грегерс. І тому я мав сердитися на тебе? Хто тобі втовкмачив це в голову?

Яльмар. Та вже я знаю, Грегерсе. Твій батько сам мені казав.

Грегерс (вражений). Батько! Он воно що! Гм… І через це відтоді ти й разу не нагадав мені про себе… хоча б словом?

Яльмар. Так.

Грегерс. Навіть коли засновував фотографію?…

Яльмар. Батько твій сказав, що ліпше не писати тобі ні про що.

Грегерс (дивлячись просто перед собою). Так, так, мабуть, він мав рацію… Але скажи мені тепер, Яльмаре… чи вдоволений ти своїм становищем?

Яльмар (злегка зітхнувши). Та-ак, власне, не можу поскаржитись. А спочатку, як можеш догадатися, мені було трохи не по собі. Адже в зовсім інші умови життя потрапив. Та й взагалі все пішло інакше. Це велике нещастя з батьком, розорення… сором і ганьба, Грегерсе…

Грегерс (здригаючись). Так-так, так-так…

Яльмар. Нічого було й думати продовжувати освіту. У нас ні копійки не залишилось. Навіть ще борги виявились. Найбільше твоєму батькові, здається…

Грегерс. Гм…

Яльмар. Ну, я, знаєш, і вирішив за краще враз порвати всі старі зв'язки і відносини. Це особливо радив мені твій батько. А оскільки він виявив таку готовність підтримати мене…

Грегерс. Батько?

Яльмар. Авжеж; хіба тобі не відомо? А то звідки б мені було взяти гроші, щоб навчитися фотографії і відкрити ательє? Адже це недешево коштує.

Грегерс. І на все це дав гроші батько?

Яльмар. Ну звичайно, мій милий. Хіба ти не знаєш? Я так його зрозумів, що він про все писав тобі.

Грегерс. Жодного слова про те, що це він усе влаштував. Забув, мабуть. Ми з ним взагалі обмінюємося лише суто діловими листами. То, виходить, це все батько!..

Яльмар. Звичайно; він тільки не хотів, щоб люди про це довідалися. А то все він. Він дав мені можливість і одружитися. Чи… ти й цього не знав?

Грегерс. Ні, і цього не знав. (Поплескавши його по плечі.) Любий Яльмаре, я не можу тобі висловити, як усе це мене тішить… і мучить. Мабуть, все-таки я був несправедливий до батька… у дечому. Виходить, що в нього є серце. Виявляється совість…

Яльмар. Совість?…

Грегерс. Ну та назви, як хочеш. Ні, далебі, мені навіть бракує слів, щоб висловити, як мене тішить усе, що ти зараз розповів про батька… То ти одружений, Яльмаре? А мені доведеться перестати журитися цим. Ну, сподіваюсь, ти щасливий у шлюбі?

Яльмар. Та ще й як! Така мила ділова жінка, що кращої й бажати не можна. І не те щоб уже зовсім неосвічена.

Грегерс (трохи здивовано). Ну звичайно.

Яльмар. Знаєш, саме життя виховує. Щоденне спілкування зі мною… і до того ж, у нас буває дехто — люди обдаровані… Далебі, ти тепер і не впізнав би Гіни.

Грегерс. Гіни?

Яльмар. Так, любий мій, чи ти забув, що її звуть Гіною?

Грегерс. Кого, кого звуть Гіною? Я ж бо і не знаю зовсім…

Я л ь м ар. Невже ти не пам'ятаєш, що вона якийсь час служила у вашому домі?

Грегерс (дивлячись на нього). То це Гіна Гансен?…

Яльмар. Звичайно, Гіна Гансен.

Грегерс… Яка вела тут господарство останній рік, коли мати злягла?

Яльмар. Атож. Але, дорогий мій, я знаю напевне, що батько твій писав тобі про моє одруження.

Грегерс (підвівшись з крісла). Так, писав… але не написав, що… (Ходить по кімнаті.) Стривай… може, все-таки… якщо пригадаю гарненько… Адже батько пише завжди так коротко. (Сідаючи на поруччя крісла.) Слухай, Яльмаре, скажи… це так цікаво… скажи, як ти познайомився з Гіною… з твоєю дружиною?

Яльмар. Та дуже просто. Гіна недовго залишалася у вас в домі. Надто вже важко, клопітно було. Мати твоя злягла… Ну, Гіні не під силу стало справлятися, вона й відмовилась. Це було за рік до смерті твоєї матері… Чи того ж року…

Грегерс. Того ж. А я був тоді вже на заводі. Ну а потім?

Яльмар. Потім Гіна жила зі своєю матір'ю, мадам Гансен. Теж ділова була, працьовита жінка. Вона тримала невеличку їдальню і одну кімнатку здавала. Гарненька така була кімнатка, чиста, затишна.

Грегерс. І тобі, мабуть, саме й пощастило взяти цю кімнатку?

Яльмар. Авжеж; це знову ж таки твій батько підказав мені. Ну, і от… бачиш… саме тоді я, власне, й познайомився з Гіною.

Грегерс. І посватався до неї?

Яльмар. Так. Молодим хіба довго закохатися?… Гм…

Грегерс (підводиться і ходить по кімнаті). Скажи мені… коли ти посватався… чи не тоді батько і дав тобі… тобто я хочу спитати — ти тоді й почав вивчати фотографування?

Яльмар. От-от. Адже мені дуже хотілося влаштуватись; чим скоріше, тим краще. Нам обом, і твоєму батькові і мені, спало на думку, що найвірніше і найлегше мені взятися до цього діла. Гіна теж була згодна. Тут, бачиш, долучилася ще одна обставина — такий щасливий збіг, що Гіна вміла ретушувати.

Грегерс. Напрочуд щасливо все склалося!

Яльмар (підводячись із вдоволеним виглядом). Чи не так? Напрочуд щасливо!

Грегерс. Так, признаюся. Батько відіграв для тебе роль начебто провидіння.

Яльмар (схвильований). Він не покинув сина свого давнього друга в скруті. Сердечна людина твій батько.

Фру Сьорбю (входить з другої кімнати під руку з Верле). І не перечте, шановний комерсанте. Нема чого вам туди ходити і псувати собі очі, дивлячись на ті вогні.

Верле (випускаючи її руку і проводячи рукою по очах). Так, мабуть, ви маєте рацію.

Петтерсен і Йєнсен входять з тацями.

Фру Сьорбю (звертаючись до гостей, що в другій кімнаті). Прошу вас, панове! Хто бажає склянку пуншу, ласкаво просимо сюди!

Огрядний пан (підходячи до неї). Але, Боже мій, чи правда, що ви скасували благословенну свободу куріння?

Фру Сьорбю. Так, тут, в апартаментах комерсанта, курити забороняється, пане камергер.

Плішивий пан. Коли це ви додали такі суворі обмеження до закону про куріння, фру Сьорбю?

Фру Сьорбю. З минулого обіду, пане камергер. Дехто дозволив собі переступити межі.

Плішивий пан. А хіба це в жодному разі не дозволяється — зовсім трішечки переступити межі, фру Берто? Насправді в жодному?

Фру Сьорбю. У жодному, камергере Балле. Ні в якому розумінні.

Більша частина гостей зібралася в кабінеті; слуги підносять їм пунш.

Верле (до Яльмара, що стоїть біля стола). Що це ви тут студіюєте, Екдаль?

Яльмар. Просто альбом, пане Верле.

Плішивий пан (блукаючи по кімнаті). А, фотографії! Це саме за вашим фахом!

Огрядний пан (у кріслі). Ви часом не взяли із собою яких-небудь ваших робіт?

Яльмар. Ні, нічого.

Огрядний пан. А варто було б. Для травлення добре посидіти так, подивитися картинки.

Плішивий пан. Тут і тема для розмов завжди знайдеться. Кожен внесе свою лепту.

Короткозорий пан. А кожна лепта приймається із вдячністю.

Фру Сьорбю. Камергери вважають, що коли вже кого запрошують на обід, то запрошений повинен постаратися відробити за хліб-сіль, пане Екдаль.

Огрядний пан. У домі, де так добре годують, це велика насолода!

Плішивий пан. Боже мій! Коли йдеться про боротьбу за існування, то…

Фру Сьорбю. Ви праві!

Розмова точиться далі, часом лунають сміх і жарти.

Грегерс (тихо). Візьми ж участь у розмові, Яльмаре.

Яльмар (щулячись). Про що мені говорити?

Огрядний пан. По-вашому, пане Верле, слід вважати токайське до певної міри корисним для шлунка?

Верле (біля каміна). За токайське, яке ви сьогодні пили, в усякому разі, смію поручитися. Один з найвдаліших випусків. Так ви, здається, й оцінили?

Огрядний пан. Так, напрочуд тонке.

Яльмар (невпевнено). А хіба вино випускається не завжди однакове?

Огрядний пан (сміючись). Ні, ви незрівнянні!

Верле (посміхаючись). Таких знавців не варто й частувати тонкими винами.

Плішивий пан. Токайське, як і ваші фотографії, пане Екдаль, потребує сонця. Адже для фотографії необхідне сонячне світло, правда ж?

Яльмар. Авжеж, світло, звичайно, багато значить.

Фру Сьорбю. Для камергерів теж, кажуть, страх як потрібне «сонце».

Плішивий пан. Фі, фі! Заяложений дотеп!

Короткозорий пан. Пані глузує…

Огрядний пан. Та ще й з нас! (Погрожує їй.) Фру Берто, фру Берто!

Фру Сьорбю. Так, але це чистісінька правда, що випуски можуть дуже різнитися. Найстаріші найкращі.

Короткозорий пан. Мене ви до старих залічуєте?

Фру Сьорбю. О ні!

Плішивий пан. Он як! А мене, чарівна фру Сьорбю?

Огрядний пан. А мене? До якого випуску ви нас залічуєте?

Фру Сьорбю. Вас, панове, я залічую до солодких випусків. (Відпиває із склянки пунш.)

Камергери сміються і жартують з нею.

Верле. Фру Сьорбю завжди зуміє викрутитись, коли їй треба. Не давайте ж склянкам застоюватися, панове!.. Петтерсене, пильнуйте! Грегерсе, може б, нам з тобою цокнутися.

Грегерс не ворухнувся.

І з вами теж, Екдаль. За столом якось не довелось.

З маленьких дверей визирає бухгалтер Гроберг.

Гроберг. Пробачте, пане Верле, але ніяк не можу вибратися.

Верле. Що ж це, вас знову замкнули?

Гроберг. Еге ж, і Флакстад пішов з ключами…

Верле. То проходьте.

Гроберг. Але тут є ще один…

Верле. Проходьте, проходьте обоє, не соромтесь…

Гроберг і старий Екдаль виходять з контори. У Верле мимоволі виривається досадливий вигук. Сміх і гомін гостей змовкають. Яльмара пересмикує при вигляді батька; він швидко ставить склянку на стіл і обертається до каміна.

Екдаль (іде, не підводячи очей, уривчасто киваючи в обидва боки, і бурмоче). Прошу пробачення. Не туди потрапив. Ворота замкнуті… Ворота замкнуті… Прошу пробачити! (Виходить слідом за Гробергом до другої кімнати і праворуч).

Верле (крізь зуби). І треба ж було цьому Гробергові!..

Грегерс (втупившись з відкритим ротом на Яльмара). Та не може бути!..

Огрядний пан. Що таке? Хто це був?

Грегерс. Ніхто. Просто бухгалтер і ще один.

Короткозорий пан (до Яльмара). Ви його знаєте?

Яльмар. Не знаю… не звернув уваги…

Огрядний пан (підводиться). Та що трапилось, хай йому чорт? (Підходить до групи інших гостей, що розмовляють півголосом.)

Фру Сьорбю (шепоче до Петтерсена). Ткніть йому там чого-небудь смачного.

Петтерсен (киваючи). Слухаю. (Виходить.)

Грегерс (тихо, схвильовано до Яльмара). То це був він?

Яльмар. Він.

Грегерс. І ти сказав, що не знаєш його?

Яльмар (із запалом, пошепки). Але як же я міг?…

Грегерс…Пізнати свого батька?

Яльмар (журливо). Ах, побув би ти на моєму місці!

Перешіптування і тиха розмова між гістьми змінюються нарочито голосною.

Плішивий пан (наближаючись до Грегерса і Яльмара, дружнім тоном). А! Оновлюєте давні спогади студентських часів? Га?… Ви курите, пане Екдаль? Хочете вогника? Ах, так, тут же не можна…

Яльмар. Дякую, я не…

Огрядний пан. Чи не прочитаєте ви нам які-не-будь гарненькі віршики, пане Екдаль? Колись, я пам'ятаю, ви чудово декламували.

Яльмар. На жаль, тепер нічого не пригадаю.

Огрядний пан. Шкода, дуже шкода. Ну то що ж би нам придумати, Балле?

Обоє походжають по кабінету і потім ідуть до другої кімнати.

Яльмар (похмуро). Грегерсе… Я піду! Той, хто зазнав нищівного удару долі, бачиш… Передай моє вітання твоєму батькові.

Грегерс. Добре. Ти просто додому?

Яльмар. Так. А хіба що?

Грегерс. Я, може, зайду до тебе якось.

Яльмар. Ні, не треба. До мене не треба. Невесела домівка моя, Грегерсе… Особливо після такого пишного бенкету… Ми завжди можемо побачитись десь в іншому місці.

Фру Сьорбю (підходячи, півголосом). Ви йдете, Екдаль?

Яльмар. Так.

Фру Сьорбю. Вітайте Гіну.

Яльмар. Дякую.

Фру Сьорбю. І скажіть, що якось днями я навідаюсь до неї.

Яльмар. Дякую. (До Грегерса.) Не проводжай мене. Я хочу піти непомітно. (Повільно, немов проходжуючись, прямує до другої кімнати і йде праворуч.)

Фру Сьорбю (тихо до Петтерсена, який повернувся). Ну, дали що-небудь старому?

Петтерсен. Аякже. Всунув йому в кишеню пляшку коньяку.

Фру Сьорбю. Не знайшли нічого кращого.

Петтерсен. А він кращого за це нічого й не знає, фру Сьорбю.

Огрядний пан (на дверях, з нотами в руках). Чи не заграли б ми з вами в чотири руки, фру Сьорбю?

Фру Сьорбю. З охотою, ходімо.

Гості. Браво, браво!

Фру Сьорбю і гості виходять до другої кімнати праворуч.

Грегерс залишається біля каміна. Верле шукає щось на письмовому столі, очевидно, вичікуючи, щоб Грегерс пішов, але той не ворушиться, і Верле сам прямує до дверей.

Грегерс. Батьку, чи можеш приділити мені хвилинку?

Верле (зупиняючись). Чого тобі?

Грегерс. Мені треба сказати тобі кілька слів.

Верле. Хіба не можна почекати, поки ми залишимося самі?

Грегерс. Ні, не можна. Може так статися, що нам з тобою не доведеться більше залишатися самим.

Верле (підходячи ближнє). Що це означає?

Під час наступної бесіди із зали глухо долинають звуки фортепіано.

Грегерс. Як можна було дати цій сім'ї так занепасти!

Верле. Ти, мабуть, говориш про сім'ю Екдалів, наскільки я розумію.

Грегерс. Атож. Лейтенант Екдаль колись був дуже близьким другом тобі.

Верле. На жаль, навіть надто близьким. І мені чимало років потім довелося розплачуватись за це. Йому я повинен дякувати і за те, що на моє добре ім'я лягло щось подібне до плями.

Грегерс (тихо). А він справді був єдиним винуватцем?

Верле. Хто ж іще, по-твоєму?

Грегерс. Але ж це скуповування лісів ви надумали спільно…

Верле. Так. Але хіба не Екдаль знімав плани ділянок… невірні плани? Це він почав незаконну порубку на казенній землі. Він же й керував усім ділом. Я був осторонь — навіть і не знав, що там коїв лейтенант Екдаль.

Грегерс. Лейтенант Екдаль і сам, певно, не відав, що коїв.

Верле. Можливо. Але факт той, що він був засуджений, а я виправданий.

Грегерс. Знаю, що доказів проти тебе не виявилось.

Верле. Виправдання є виправдання. Але чого це ти здумав копатися у цих давніх чварах, через які я посивів передчасно? Мабуть, саме цим ти й був зайнятий усі ці роки на заводі? Запевняю тебе, Грегерсе, у нас у місті всі ці історії давним-давно забуті… Принаймні щодо мене.

Грегерс. А нещасна сім'я Екдалів?…

Верле. То що ж, по-твоєму, я мав зробити для них? Коли Екдаль вийшов на волю, він уже був пропащою людиною. Є такі люди, які одразу йдуть на дно, тільки-но їм потрапить пара дробинок у тіло, і ніколи вже більше не спливають на поверхню. Повір моєму слову, Грегерсе, для старого Екдаля я зробив усе, що тільки дозволяли обставини… що міг зробити, не даючи приводу для різних підозрінь і пересудів…

Грегерс. Підозрінь?… Ну так, звичайно.

Верле. Я звелів давати старому переписування з контори і плачу йому значно дорожче, ніж варта його робота…

Грегерс (не дивлячись на батька). Гм… у цьому не сумніваюсь.

Верле. Ти глузуєш? Мабуть, не віриш моїм словам? По книгах, звичайно, цього перевірити не можна; таких видатків я ніколи не записую.

Грегерс (з холодною посмішкою). М-так, мабуть, бувають видатки такого роду, що найкраще їх не записувати.

Верле (вражений). До чого це ти ведеш?

Грегерс (палко). Ти записав до книг видатки на навчання Яльмара Екдаля фотографування?

Верле. Я? Чи записав?

Грегерс. Я тепер знаю, що ти взяв ці видатки на себе. І знаю так само, що ти не поскупився дати змогу молодому Екдалеві завести діло, влаштуватися.

Верле. От бачиш, а ще кажуть, що я нічого не зробив для Екдалів! Можу тебе запевнити, ці люди коштували мені чимало.

Грегерс. А ти записав до книг хоч деякі з цих видатків?

Верле. Навіщо ти ставиш мені запитання?

Грегерс. О, на це є свої причини. Слухай-но, скажи мені… твоє палке співчуття до сина твого давнього друга… почалося саме з того часу, коли він надумав одружитися?

Верле. Якого чорта!.. Де вже мені це пам'ятати через стільки років?

Грегерс. Ти мені писав тоді — суто ділового листа, звичайно, — і в приписці коротенько згадав, що Яльмар Екдаль одружився з фрьокен Гансен.

Верле. Вірно, її так і звали.

Грегерс. Але ти не згадав, що ця фрьокен Гансен була Гіна Гансен, наша колишня економка.

Верле (вимушено-насмішкувато). Я не припускав, що ти особливо цікавився нашою колишньою економкою.

Грегерс. Я і не цікавився. Але… (знижуючи голос) здається, інші тут у домі дуже цікавилися нею.

Верле. Що ти хочеш сказати? (Запально.) Чи не на мене натякаєш?

Грегерс (тихо, але твердо). Так, я на тебе натякаю.

Верле. І ти смієш!.. Дозволяєш собі!.. А цей невдячний, цей фотограф… Як сміє він зводити такі обвинувачення!

Грегерс. Яльмар і словом не зачепив цього. Не думаю, щоб він мав хоч найменшу підозру.

Верле. То з чого ж ти взяв? Хто міг тобі сказати таке?

Грегерс. Моя бідна, нещасна мати. Вона мені сказала це, коли я востаннє бачився з нею.

Верле. Твоя мати! Цього й слід було сподіватися. Ви з нею завжди заодно були. Вона й підбурювала тебе проти мене з самого початку.

Грегерс. Ні, не вона, а її муки і страждання — усе, що зломило її і привело до загибелі.

Верле. О, в неї зовсім не було причин отак страждати і терпіти; у всякому разі, не більше як у багатьох інших! Але з хворобливими, екзальтованими особами не заговориш. Я це достатньо відчув… І от ти тепер носишся з цими підозрами… порпаєшся в купі старих пересудів і пліток, які ганьблять твого батька. Далебі, Грегерсе, у твої роки час би вже взятися до чогось кориснішого.

Грегерс. Авжеж, мабуть, таки час.

Верле. Тоді й на серці у тебе, можливо, стало б світліше, не так, як тепер. Ну чого тобі корпіти на тому заводі, гнути спину, як простому конторникові, і відмовлятися брати хоча б гріш понад визначене жалування? Адже це просто нерозумно з твого боку.

Грегерс. Так. Коли б я був певен, що це так.

Верле. Я тебе розумію. Ти хочеш бути незалежним, нічим мені не зобов'язаним. Ну от, тепер тобі й нагода є стати незалежним, самому собі паном.

Грегерс. Он воно що! В який спосіб?

Верле. Бачиш, я писав тобі, щоб ти неодмінно і негайно приїхав сюди, у місто… гм…

Грегерс. Так… але що тобі, власне, потрібно від мене? Я цілий день чекав, що ти поясниш.

Верле. Я хочу запропонувати тобі вступити компаньйоном у фірму.

Грегерс. Мені? У твою фірму? Компаньйоном?

Верле. Авжеж. Нам би не довелось у зв'язку з цим постійно бути разом. Ти б міг вести справи тут, у місті, а я переїхав би на завод.

Грегерс. Ти?

Верле. Бачиш, я тепер уже не такий працівник, як колись. Доводиться берегти очі, Грегерсе; щось ослабли вони.

Грегерс. Ну, це завжди було.

Верле. Не так, як тепер. Та крім того… з деяких міркувань… я б, мабуть, міг вважати за краще перебратися туди… хоча б на деякий час.

Грегерс. Ось чого ніколи не міг би подумати.

Верле. Слухай, Грегерсе, ми з тобою багато в чому не погоджуємось. Але все ж таки ми з тобою — батько і син. І, далебі, ми могли б дійти якоїсь згоди.

Грегерс. Тобто про людське око?

Верле. Та хоча б так. Подумай про це, Грегерсе. На твою думку, це можливо? А?

Грегерс (холодно дивиться на нього). Під цим щось криється.

Верле. Як то — криється?

Грегерс. Я тобі для чогось потрібен.

Верле. При таких близьких узах, як наші, треба гадати — один завжди потрібен другому.

Грегерс. Еге, так кажуть.

Верле. І я б дуже хотів, щоб ти тепер пожив удома деякий час. Я самотній, Грегерсе. Завжди був самотній… все життя. Але тепер це особливо дає себе знати, — старіюсь. Мені треба мати біля себе кого-небудь.

Грегерс. Адже ти маєш фру Сьорбю.

Верле. Так, це вірно. І я, так би мовити, майже не можу обійтися без неї. У неї така весела вдача і рівний характер; вона оживляє весь дім… а мені це так потрібно.

Грегерс. Отже, виходить, ти маєш усе, що тобі потрібно.

Верле. Певно. Але я боюсь, що так не може довго тривати. Жінка за таких умов… легко може потрапити у фальшиве становище в очах світу. Не скажу, що й для мужчини це зручно.

Грегерс. О, коли мужчина справляє такі обіди, як ти, він таки може дозволити собі дещо.

Верле. Але ж вона, Грегерсе? її становище? Боюсь, що довго вона не витримає. Та якби навіть… якби заради мене вона й махнула рукою на всі пересуди і плітки… то сам поміркуй, Грегерсе, — у тебе так сильно розвинене почуття справедливості…

Грегерс (перебиваючи його). Коротко і ясно: ти збираєшся одружитися з нею?

Верле. А коли й так? Що тоді?

Грегерс. Я теж спитаю: що тоді?

Верле. Ти був би категорично проти цього?

Грегерс. Аж ніяк. Ні в якому разі.

Верле. Я ж не міг знати… Можливо, шануючи пам'ять покійної матері…

Грегерс. Я не екзальтований.

Верле. Ну, як би то не було, ти, в усякому разі, зняв з мого серця важкий камінь. Для мене дуже важливо у цій справі заручитися твоєю підтримкою.

Грегерс (дивлячись йому у вічі). Тепер я розумію, навіщо я тобі був потрібен, для чого тобі треба було мене використати.

Верле. Використати! Що за слово!

Грегерс. Не будьмо надто вимогливі щодо слів, — хоча б сам на сам. (З коротким сміхом.) Так он воно що! Ось навіщо я за всяку ціну повинен був з'явитися до міста власною персоною. Заради фру Сьорбю треба було надати домові сімейного вигляду. Табльо[10] з батька і сина! Це щось новеньке.

Верле. Як ти смієш говорити таким тоном!

Грегерс. Коли в цьому домі була сім'я? Ніколи, скільки я себе пам'ятаю. А тепер, мабуть, виникла потреба створити хоч щось подібне. Справді, як це чудово буде: заговорять, що онде, мовляв, син на крилах благоговіння прилетів на заручини старого батька. Що ж тоді залишиться від усіх цих поголосів про бідну покійну страдницю-матір? Ані порошинки! її син розвіє їх!

Верле. Грегерсе… Далебі, мені здається, що для тебе нема на світі людини, ненависнішої за мене.

Грегерс (тихо). Занадто вже близько я придивився до тебе.

Верле. Ти дивився на мене очима своєї матері. (Трохи знижуючи голос.) А ти б пригадав, що її очі… бували іноді затуманені…

Грегерс (тремтячим голосом). Я розумію, на що ти натякаєш. Але хто винен у нещасливій слабості матері? Ти і всі оці твої!.. Останньою була ця жіночка, з якою ти звів Яльмара Екдаля, коли тобі самому вона… о-о!

Верле (знизуючи плечима). Слово в слово, як сказала б твоя мати.

Грегерс (не звертаючи на нього уваги). І він, ця велика, по-дитячому довірлива душа, тепер з головою загруз у брехні… Живе під одним дахом з такою… і не знає, що його так зване сімейне вогнище побудоване на брехні! (Роблячи крок до батька.) Як погляну на пройдений тобою шлях — наче дивлюсь на поле бою, вкрите розбитими людськими життями.

Верле. Здається мені, що прірва між нами занадто вже широка.

Грегерс (опанувавши себе, вклоняється). Я теж це помітив і тому — відкланююсь… іду.

Верле. Ідеш? Зовсім з дому?

Грегерс. Так. Тепер, нарешті, я бачу перед собою мету життя.

Верле. Що ж це за мета?

Грегерс. Ти б лише поглузував, дізнавшись.

Верле. Хто самотній — не так легко глузує, Грегерсе.

Грегерс (показуючи в глибину другої кімнати). Поглянь-но, батьку, камергери граються в піжмурки з фру Сьорбю… На добраніч… прощавай! (Іде до другої кімнати і зникає праворуч.)

Чути сміх і жартівливі вигуки групи гостей, що з'явилися в другій кімнаті зліва.

Верле (презирливо бурмоче вслід Грегерсу). Ех! Бідолаха!.. А ще каже — не екзальтований.

Дія друга

Ательє Яльмара Екдаля. Просторе приміщення, очевидно, колишнє горище. Праворуч скісна стеля з великими шибками, наполовину запнутими синіми завісками. У правому кутку, в глибині, вхідні двері; а на першому плані праворуч двері до жилих кімнат. У лівій стіні теж двоє дверей, і в простінку між; ними залізна грубка. У середній стіні широкі розсувні двері. Умеблювання скромне, але затишне. Між дверима праворуч, трохи віддалік від простінку, диван, стіл і кілька стільців. На столі засвічена лампа під абажуром, лежать фотографії і різний дріб'язок: пензлі, папір, олівці та ін. У кутку, біля грубки, старе крісло. Там і тут розставлені і розкладені фотографічні апарати і приладдя. Біля середньої стіни, ліворуч від розсувних дверей, полиці, на яких кілька книжок, ящики і пляшки з хімічною рідиною, різні інструменти тощо.

Гіна Екдаль сидить за шитвом на стільці біля стола. Гедвіг на дивані, затуливши очі долонями від лампи і заткнувши вуха двома пальцями, читає книгу.

Гіна (поглядає на дочку з прихованою тривогою, потім камеє). Гедвіг!

Гедвіг не чує.

(Голосніше.) Гедвіг!

Гедвіг (віднімаючи пальці від вух). Що, мамо?

Гіна. Любонько, не можна тобі більше читати.

Гедвіг. Ну, мамо, ну, ще трошки! Хвилиночку.

Гіна. Ні, ні, відклади книгу. Батько цього не любить. Він і сам ніколи не читає вечорами.

Гедвіг (закриваючи книгу). Так, тато не дуже-то любить читати.

Гіна (відкладає шитво і бере зі столу олівець і зошит). Ти не пам'ятаєш, скільки ми сьогодні заплатили за масло?

Гедвіг. Крону шістдесят п'ять єре.

Гіна. Вірно. (Записує.) Страх, скільки у нас масла виходить. До того ж ковбаса і сир. Стривай-но… (Записує.) І шинка ще… Гм… (Підраховує.) От уже й виходить…

Гедвіг. А ще ж пиво?

Гіна. Так, звичайно. (Записує.) Обходиться дорогенько. А все потрібне.

Гедвіг. Зате нам з тобою не треба було сьогодні супу на обід, раз тато пішов.

Гіна. Так, це добре склалося. Та ще я одержала вісім крон п'ятдесят єре за карточки.

Гедвіг. Невже стільки?

Гіна. Рівно вісім крон п'ятдесят!

Мовчання. Гіна знову береться до шитва. Гедвіг бере олівець, папір і щось малює, заслоняючи очі лівою рукою.

Гедвіг. Адже дивно якось, що тато сьогодні на такому пишному обіді у комерсанта Верле!

Гіна. Не можна сказати, що в комерсанта. Це ж бо син прислав по нього. (Згодом.) З комерсантом ми не маємо ніяких справ.

Гедвіг. От буде добре, коли тато прийде. Він обіцяв попросити для мене у фру Сьорбю чого-небудь смачного.

Гіна. Еге, в цьому домі, повір мені, знайдеться багато смачненького.

Гедвіг (продовжуючи малювати). А я начебто зголодніла трошки.

Старий Екдальз паперами під пахвою і згортком у кишені пальта з'являється з вхідних дверей.

Гіна. Як дідусь пізно сьогодні!

Екдаль. Контору замкнули. Довелося ждати у Гроберга. І потім пройти через… Гм…

Гедвіг. Дали знову на переписування, дідусю?

Екдаль. Цілу папку. Поглянь-но.

Гіна. Добре.

Гедвіг. їв кишені теж у тебе згорток.

Екдаль. Що? Дурниці! Нічого там нема. (Ставить палицю в куток.) Роботи надовго вистачить, Гіно. (Відсуває одну половинку дверей у задній стіні.) Тсс! (Зазирає в них і знову обережно засуває.) Хе-хе! Усі задрімали! А вона залізла у кошик. Хе-хе!

Гедвіг. А їй не зимно в кошику, дідусю?

Екдаль. Таке вигадаєш! Зимно!.. Стільки соломи! (Іде до дальніх дверей ліворуч.) У мене там є сірники?

Гіна. Сірники на комоді.

Екдаль іде до себе.

Гедвіг. От добре, що дідусь знову з переписуванням!

Гіна. Так. Бідолашний старий; тепер хоч кишеньковими грішми запасеться.

Гедвіг. І не сидітиме цілими ранками в тому поганому трактирі у мадам Еріксен!

Гіна. Так, і це дуже добре.

Невелика пауза.

Гедвіг. Як ти думаєш, вони все ще за столом сидять?

Гіна. А бог їх знає. Мабуть.

Гедвіг. Подумай, яким смачним обідом частують там тата! Він, мабуть, прийде веселий. Правда, мамо?

Гіна. Авжеж. А якби ми ще могли порадувати його, що кімнату здано!

Гедвіг. Ну, це не обов'язково сьогодні.

Гіна. Це було б так добре. А то стоїть без усякої користі.

Гедвіг. Ні, я хотіла сказати, що сьогодні не обов'язково. Тато й так сьогодні буде в гуморі. Краще, коли цим ми його порадуємо іншим разом.

Гіна (дивиться на неї). А ти любиш радувати тата увечері чимось таким хорошим?

Гедвіг. Звичайно. Тоді відразу якось веселіше стає.

Гіна (замислюючись). Так, так, мабуть, так.

Старий Екдаль виходить із своєї кімнати і прямує до перших дверей ліворуч.

Гіна (обертаючись до нього). Щось потрібно у кухні, дідусю?

Екдаль. Так, потрібно. А ти сиди собі. (Іде до кухні.)

Гіна. Не надумав би з вугіллям возитися. (Чекає.) Гедвіг, піди-но поглянь, що він там…

Екдаль виходить з кухні з кухлем окропу, що парує.

Гедвіг. Ти по окріп ходив, дідусю?

Екдаль. Так. Треба. Писати буду, а чорнило густе, як каша… Гм!..

Гіна. Ви б, дідусю, повечеряли спочатку. Адже там приготовано.

Екдаль. Бог з нею, з вечерею, Гіно. Дуже я зайнятий, кажу тобі. І нехай ніхто до мене не входить. Ніхто… Гм!.. (Йде до себе.)

Гіна і Гедвіг переглядаються.

Гіна (тихо). Як ти гадаєш, де він роздобув грошей?

Гедвіг. Мабуть, від Гроберга одержав.

Гіна. Таке скажеш, Гедвіг. Гроберг завжди присилає гроші мені.

Гедвіг. То, мабуть, десь у борг узяв пляшечку.

Гіна. Бідний дідусь; навряд чи дають йому в борг.

Яльмар Екдаль входить у пальті і сірому пуховому капелюсі. Гіна кидає шитво і підводиться.

Ах, ти вже повернувся, Екдалю!

Гедвіг (теж: схоплюється). Подумайте, тато вже прийшов!

Яльмар (кладучи капелюх). Тепер, мабуть, і всі вже розійшлися.

Гедвіг. Так рано?

Яльмар. Адже були кликані на обід. (Хоче скинути із себе пальто.)

Гіна. Стривай, я тобі допоможу.

Гедвіг. І я.

Скидають з нього пальто, яке Гіна потім вішає на стіну.

А багато було гостей, тату?

Яльмар. Ні, небагато. Нас було за столом осіб дванадцять-чотирнадцять.

Гіна. І ти з ними усіма розмовляв?

Яльмар. Так, трошки. Грегерс цілком заволодів мною.

Гіна. Що він, усе такий же непоказний?

Яльмар. Так, не дуже показний… А старий не повернувся?

Гедвіг. Аякже. Сидить у себе й пише.

Яльмар. Розповідав що-небудь?

Гіна. Ні, що йому розповідати?

Яльмар. Не згадував?… Казали, здається, що він був у Гроберга. Я загляну до нього.

Гіна. Ні, ні, не треба.

Яльмар. Чому? Хіба він сказав, що не хоче впустити мене?…

Гіна. Йому, видно, сьогодні не хочеться нікого пускати до себе.

Гедвіг (подаючи знаки). Гм!.. гм!..

Гіна (не помічаючи). Ходив до кухні по окріп…

Яльмар. А-а! Сидить тепер і…

Гіна. Та вже напевно.

Яльмар. Господи Боже! Мій бідний сивоволосий батько!.. Ну й нехай собі сидить втішається.

Старий Екдаль у домашньому сюртуку із розкуреною люлькою в руках виходить із своєї кімнати.

Екдаль. Повернувся? А я ото слухаю — наче твій голос.

Яльмар. Щойно прийшов.

Екдаль. Ти, здається, мене не бачив?

Яльмар. Ні. Але там казали, що ти пройшов через… Я хотів тебе наздогнати…

Екдаль. Гм… Дуже мило з твого боку!.. А що воно за люди були там?

Яльмар. Різні. Камергер Флор, камергер Балле, камергер Касперсон, камергер такий-то і такий… я не знаю всіх.

Екдаль (киваючи). Чуєш, Гіно! З самими камергерами сидів.

Гіна. Еге, тепер там страх як пишно стало в домі.

Гедвіг. Що ж вони, співали ці камергери? Чи вголос читали що-небудь?

Яльмар. Ні, тільки нісенітниці верзли. Хотіли було мене примусити декламувати. Та їм не пощастило.

Екдаль. Не пощастило їм?

Гіна. А ти ж би чудово зміг.

Яльмар. Ні, не треба бути до послуг усім і всякому. (Ходячи по кімнаті.) Принаймні, я не з таких.

Екдаль. Ні, ні. Яльмар не з таких.

Яльмар. Не знаю, чого це мені конче потрібно розважати гостей у тих рідких випадках, коли я буваю у товаристві. Нехай інші стараються. Ці молодчики тільки те й роблять, що переходять з дому в дім — попоїсти та попити. Нехай вони й розплачуються за частування.

Гіна. Та невже ти так і сказав?

Яльмар (наспівуючи). Хо-хо-хо! Довелось-таки і їм дещо проковтнути.

Екдаль. Самим камергерам!

Яльмар. Авжеж, і їм. (Між іншим.) Потім у нас ще виникла невелика суперечка щодо токайського.

Екдаль. Токайського? Тонке вино!

Яльмар (зупиняючись). Буває і тонке. Але, я скажу тобі, не всі випуски однакові. Уся справа в тому, чи багато сонця потрапило на виноград.

Гіна. І все ти знаєш, Екдалю!

Екдаль. А вони сперечатися почали?

Яльмар. Спробували було. Зате й переконалися, що і камергери недалеко зайшли. Так само — не всі випуски однакові. Одні трохи кращі, інші дещо гірші!

Гіна. Ні, чого тільки ти не придумаєш!

Екдаль. Хе-хе! Ти так їм і відважив?

Яльмар. Так, як то кажуть, просто у вічі!

Екдаль. Чуєш, Гіно? Самим камергерам! Просто у вічі!

Гіна. Та невже! Просто у вічі?

Яльмар. Тільки не варто про це базікати. Таких речей не розповідають. До того ж, уся розмова відбувалась у найприязнішому, жартівливому тоні, звичайно. Люди, по суті, усі такі люб'язні, веселі; навіщо їх було кривдити? Ні-і!

Екдаль. А все-таки — просто у вічі!

Гедвіг (пестячись). Як цікаво, що ти у фраку. Страшенно тобі личить, тату!

Яльмар. Правда? Він і справді сидить досить непогано. Майже як на мене шитий… Хіба що трошечки ріже під пахвами… Допоможи-но, Гедвіг! (Скидає фрак.) Краще надягти піджак. Куди ти діла піджак, Гіно?

Гіна. Зараз. (Приносить піджак і допомагає Яльмарові надіти його.)

Яльмар. Ось так. Не забудь тільки повернути Мольвіку фрак завтра ж вранці, якнайраніше.

Гіна (кладучи фрак). Та вже не забуду.

Яльмар (потягуючись). А-а! Воно все-таки зручніше так. Та й такий вільний домашній одяг більше підходить до всього мого зовнішнього вигляду. Як тобі здається, Гедвіг?

Гедвіг. Еге ж, тату!

Яльмар. А коли ще розтріпати галстук, ось так — кінцями порізно… Дивись! Як?

Гедвіг. Так. Це дуже пасує до твоїх вусів і довгого кучерявого волосся.

Яльмар. Я б сказав не кучерявого, а скоріше хвилястого.

Гедвіг. Адже воно дуже кучерявиться.

Яльмар. Скоріше в'ється.

Гедвіг (дещо згодом смикає його за рукав). Тату!

Яльмар. Чого тобі?

Гедвіг. Ти сам знаєш.

Яльмар. І зовсім ні.

Гедвіг (сміючись і хникаючи). Ну, тату! Годі мучити мене!

Яльмар. Та що таке?

Гедвіг (термосячи його). Ну, годі, годі, давай же, тату! Адже ти обіцяв мені принести щось смачне!

Яльмар. От тобі й маєш, забув!

Гедвіг. Неправда, неправда! Ти навмисне дратуєш мене! Соромно! Куди ти заховав?

Яльмар. Таж тобі кажу, справді забув. Проте, стривай! Дещо в мене все-таки є для тебе. (Йде і риється в кишенях фрака.)

Гедвіг (стрибаючи і плескаючи в долоні). Мамо, мамо!

Гіна. От бачиш… Зачекай лишень і…

Яльмар (з папірцем у руках). Ось воно!

Гедвіг. Оце?… Папірець?…

Яльмар. Це перелік страв, усіх страв, які подавали. Бачиш написано: «Меню». Це й означає перелік страв.

Гедвіг. А більше в тебе нічого нема?

Яльмар. Кажуть же тобі — забув. Та й повір мені — шкідливі всі ці ласощі. Сядь там біля стола і читай страви по черзі, а я тобі потім опишу, які вони були на смак. На ось.

Гедвіг (ковтаючи сльози). Дякую. (Сідає, але не читає).

Гіна робить їй знак.

Яльмар помічає це.

Яльмар (ходячи по кімнаті). Про що тільки не доводиться думати і пам'ятати батькові сім'ї! І досить забути якусь дрібницю — зараз же кислі міни. Що ж, і до цього не звикати. (Зупиняється біля пічки, де сидить старий.) Ти заглядав туди ввечері, батьку?

Екдаль. Аякже! Вона сіла в кошик.

Яльмар. Невже? Сіла-таки? Виходить, звикати починає.

Екдаль. Так. А я що казав? Тепер тільки приладнати деякі штучки…

Яльмар. Деякі вдосконалення, так.

Екдаль. Неодмінно треба.

Яльмар. Так, поговорімо про це. Іди-но сюди, сядьмо на диван.

Екдаль. Гаразд!.. Стривай, я спочатку наб'ю люльку… Та й прочистити вже час. Гм… (Виходить до своєї кімнати.)

Гіна (з посмішкою до Яльмара). Люльку почистити — чуєш?

Яльмар. Ох, так, так, Гіно. Нехай собі. Бідний старик, що зазнав аварії… Та от ці вдосконалення… Найкраще завтра ж збутися їх…

Гіна. Завтра тобі ніколи, Екдалю.

Гедвіг (швидко). Що ти, мамо!

Гіна. Не забудь, треба ж відретушувати ті карточки! По них уже кілька разів присилали.

Яльмар. Ну от! Знову ці карточки! Та встигнемо. Чи, може, й нові замовлення були?

Гіна. Ні, на жаль. На завтра у мене тільки оті два портрети — ти знаєш.

Яльмар. І більш нічого? Так, коли не дбати, то…

Гіна. Але що ж я вдію? Я і так уже публікую в газетах, скільки можу, здається.

Яльмар. Газети, газети! Сама бачиш, що це не допомагає. І кімнати, звичайно, теж ніхто не приходив оглядати?

Гіна. Ні ще.

Яльмар. Так і слід було сподіватись. Якщо не дбати!.. Треба як слід взятися до діла, Гіно!

Гедвіг (підходячи до нього). Тату, чи не принести тобі флейту?

Яльмар. Ніякої флейти мені не потрібно. Не до розваг мені. (Ходить по кімнаті.) Так, працюватиму завтра. За цим діло не стане. Працюватиму, поки сил вистачить…

Гіна. Але, любий мій, я зовсім не те хотіла…

Гедвіг. Тату, чи не принести тобі пива?

Яльмар. Не треба. Нічого мені не треба. (Зупиняючись.) Пива?… Ти пива пропонувала?

Гедвіг (жваво). Еге, тату. Чудове, свіже.

Яльмар. Ну… якщо вже тобі неодмінно хочеться… принеси пляшечку.

Гіна. Так, так! От і добре буде.

Гедвіг біжить до кухні.

Яльмар (що стоїть біля пічки, зупиняє Гедвіг, дивиться на неї, бере за голову і пригортає до себе). Гедвіг! Гедвіг!

Гедвіг (із сльозами радості). Любий татусю!

Яльмар. Ні, не називай мене так. Сидів, ласував там усякими їствами, за столом у багатія… плавав у достатку… і я ще міг…

Гіна (сидячи біля стола). Ах, дрібниці які, Екдалю.

Яльмар. Так! Ви вже не коріть мене за кожну провину. Ви ж знаєте, що я вас дуже люблю.

Гедвіг (обвиваючи його руками). І ми тебе страшенно любимо, тату.

Яльмар. А коли я іноді що й не так зроблю… то, Господи Боже мій… пам'ятайте, що мене обсідають клопоти. Ну! (Витирає очі.) Не треба пива в таку хвилину. Давай флейту.

Гедвіг біжить до полиць і приносить батькові флейту.

Дякую!.. Ось так. З флейтою в руках, у колі моїх рідних… О-о!

Гедвіг сідає біля матері. Яльмар, ходячи по кімнаті, старанно і сентиментально починає виводити на флейті народний чеський танцювальний мотив, у найповільнішому елегічному темпі.

(Уриваючи гру, простягає до дружини ліву руку і промовляє розчулено.) Нехай домівка наша бідна і тісна, Гіно. Все ж це наш власний куток. І я скажу: добре у нас тут! (Знову починає грати, але одразу ж лунає стукіт у вхідні двері.)

Гіна (підводячись). Тсс… Екдаль, здається, прийшов хтось.

Яльмар (кладе флейту на полицю). Ну от, знову!

Гіна іде й відчиняє двері.

Грегерс Верле (за дверима). Пробачте…

Гіна (відступаючи). Ах!

Грегерс. Тут живе фотограф Екдаль?

Гіна. Тут.

Яльмар (ідучи до дверей). Грегерс! Ти все-таки?… Ну, то заходь же.

Грегерс (входить). Я ж сказав, що хочу побувати в тебе.

Яльмар. Так, але сьогодні?… Ти покинув гостей?

Грегерс. І гостей, і рідну домівку. Здрастуйте, фру Екдаль. Чи пізнаєте ви мене?

Гіна. Як же. Не так важко пізнати молодого пана Верле!

Грегерс. Так, я схожий на матір, а ви її, звичайно, добре пам'ятаєте.

Яльмар. Ти покинув рідну домівку, кажеш?

Грегерс. Переїхав поки що в готель.

Яльмар. Он як! Ну, коли вже ти прийшов, то роздягайся і будь гостем.

Грегерс. Дякую. (Скидає пальто. Він уже встиг переодягтися в простий сірий костюм сільського покрою.)

Яльмар. Іди сюди на диван, сідай, як тобі зручніше.

Грегерс сідає на диван, Яльмар на стілець біля стола.

Грегерс (озираючись). Так ось твоя пристань, Яльмаре. Ось де ти живеш.

Яльмар. Це, власне, ательє, як бачиш…

Гіна. Тут просторіше, ми тут здебільшого і сидимо.

Яльмар. Раніше у нас було приміщення краще. Але ця квартира зручніша тим, що є лишній куток.

Гіна. У нас є ще кімнатка за коридором, з окремим ходом, її ми здаємо.

Грегерс (до Яльмара). Он як, і хтось уже є?

Яльмар. Поки що нема. Справа не так швидко робиться, як бачиш. Доводиться клопотатись. (До Гедвіг.) То що ж з пивом?

Гедвіг киває головою і виходить до кухні.

Грегерс. Це твоя дочка?

Яльмар. Так, це Гедвіг.

Грегерс. Одна-єдина?

Яльмар. Єдина. В ній уся наша радість і (знижуючи голос) в ній же й найглибше наше горе, Грегерсе!

Грегерс. Та що ти кажеш?

Яльмар. їй загрожує біда — осліпнути.

Грегерс. Осліпнути!

Яльмар. Так. Поки що наявні лише перші симптоми. І ще це може бути нескоро. Але лікар попередив нас, що це неминуче.

Грегерс. Яке страшне нещастя! Звідки це в неї?

Яльмар (зітхаючи). Спадкове, мабуть.

Грегерс (вражений). Спадкове?

Гіна. У матері Екдаля теж були слабі очі.

Яльмар. Так. Батько каже. Я її не пам'ятаю.

Грегерс. Бідна дівчинка! А як вона до цього ставиться?

Яльмар. Та ти розумієш, нам не вистачає мужності сказати їй про це. Вона й не підозрює небезпеки. Весела, безжурна, щебечучи мов пташка, летить вона назустріч вічному морокові. (Зовсім пригнічений.) Ах, це просто вбиває мене, Грегерсе.

Гедвіг приносить тацю з пляшкою і склянками, яку ставить на стіл.

(Гладить її по голові). Спасибі, спасибі, Гедвіг.

Гедвіг обнімає його за шию руками і шепоче йому щось на вухо.

Ні. Бутербродів не треба. (Озираючись.) Проте, може, Грегерс з'їсть що-небудь?

Грегерс (роблячи заперечливий жест рукою). Ні, ні, дякую.

Яльмар (тим же сумним тоном). Ну, та подай все-таки… Добре, якби знайшовся окрайчик. Тільки намаж гарненько маслом — не забудь.

Гедвіг весело киває і виходить знову до кухні.

Грегерс (який стежив за нею очима). А на вигляд вона досить міцна, здорова, мені здається.

Гіна. Так, ні на що більше, хвалити Бога, поскаржитись не можна.

Грегерс. Вона, мабуть, буде з часом схожа на вас, фру Екдаль. Скільки їй років?

Гіна. Скоро рівно чотирнадцять. Післязавтра день її народження.

Грегерс. Висока як на свій вік.

Гіна. Так. Вона дуже вигналася за останній рік.

Грегерс. За такими-от підлітками найкраще і можна простежити, як сам старієшся… А скільки вже років ви одружені?

Гіна. Та от… скоро п'ятнадцять.

Грегерс. Скажіть! Невже стільки?

Гіна (насторожуючись, дивиться на нього). Так, звичайно, так.

Яльмар. Авжеж, авжеж. Мало не п'ятнадцять років. (Переходячи на інший тон.) Повільно, мабуть, тяглися для тебе ці роки там, на заводі, Грегерсе?

Грегерс. Тяглися повільно, поки тяглися. А тепер просто й не знаю, куди вони поділись.

Старий Екдаль виходить із своєї кімнати, без люльки, але в старому, військовому кашкеті.

Хода непевна.

Екдаль. Ну от, Яльмаре, тепер сядемо і поговоримо… Гм!.. Про що ж це ми?…

Яльмар (ідучи йому назустріч). Батьку, у нас гість. Грегерс Верле… Не знаю, чи пам'ятаєш ти його?

Екдаль (дивиться на Грегерса, який підводиться). Верле? Це син, чи хто? Що ж йому від мене потрібно?

Яльмар. Нічого. Він до мене прийшов.

Екдаль. Ну, значить, нічого такого нема?

Яльмар. Нема, звісно, нічого.

Екдаль (розмахуючи руками). Не тому, бачиш… Я не боюсь, а…

Грегерс (підходить до нього.) Я привіз вам вітання від старих мисливських угідь, лейтенанте Екдаль.

Екдаль. Від мисливських угідь?

Грегерс. Так, що розкинулися біля заводу в Гірській долині.

Екдаль. Ах, он воно що. Так, я колись добре знав ці місця.

Грегерс. У ті часи ви були невтомним мисливцем.

Екдаль. Був, був. Аякже. Ви дивитесь на кашкет? Я нікого не питаю — ношу вдома. На вулицю в ньому не виходжу — і годі.

Гедвіг приносить тарілку з бутербродами і ставить на стіл.

Яльмар. Сідай, батьку, і випий склянку пивця. Прошу, Грегерсе.

Екдаль щось бубонить і непевною ходою прямує до дивана.

Грегерс сідає на стілець ближче до нього.

Яльмар поруч з Грегерсом з другого боку. Гіна сидить трохи віддалік за шитвом. Гедвіг стоїть біля Яльмара.

Грегерс. Чи пам'ятаєте ви, лейтенанте Екдаль, як ми з Яльмаром приїздили до вас туди на канікули — влітку і на Різдво?

Екдаль. І ви? Ні, ні, не пам'ятаю. Але, смію сказати, я був завзятим мисливцем. І ведмедів бив. Аж дев'ять штук порішив.

Грегерс (із співчуттям дивиться на нього). А тепер більше вже не полюєте?

Екдаль. Не кажіть, батечку. Іноді ще полюю. Звичайно, не так, як колись. Тому що ліс, бачите… ліс, ліс!.. (П'є.) Він там все такий же густий, гарний?

Грегерс. Не такий, як за ваших часів. Страх скільки повирубувано.

Екдаль. Повирубувано? (Знизивши голос і ніби з острахом.) Небезпечна це штука. Не минається дурно. Ліс мститься.

Яльмар (доливаючи йому в склянку). Пий на здоров'я, батьку. Ще трошки.

Грегерс. Але як така людина, як ви… що звикла до простору, вільного повітря… може уживатися в задушному місті, весь час у чотирьох стінах?

Екдаль (посміхаючись і поглядаючи на Яльмара). Ну, тут не так уже й зле. Зовсім не так зле.

Грегерс. Та де ж тут усе те, з чим ви зріднилися? Де свіжий подих вітру, вільне життя на лоні природи, серед звірів і птахів…

Екдаль (посміхаючись). Яльмаре, хіба показати йому?

Яльмар (швидко і збентежено). Ні, ні, батьку. Не сьогодні.

Грегерс. Що це він хоче мені показати?

Яльмар. Та пусте. Іншим разом подивишся.

Грегерс (продовжуючи свою розмову із старим). Так, то ось що я хотів сказати вам, лейтенанте Екдаль: їдьмо зі мною на завод. Я, мабуть, скоро знову поїду. Переписування для вас і там, певно, знайшлося б. А тут же у вас нічого такого нема, що могло б скрашувати, оживляти ваше життя…

Екдаль (дивиться на нього здивовано). Нема нічого, що могло б…

Грегерс. Ну, звичайно, у вас є Яльмар, але в нього вже своя сім'я. А така людина, як ви, яку завжди так поривало до простору, якнайближче до природи…

Екдаль (б'ючи рукою об стіл). Яльмаре, треба йому показати!

Яльмар. Та чи варто, батьку? Темно вже…

Екдаль. Дурниці. Місяць світить. (Підводиться.) Треба йому показати, кажу я. Пропустіть-но мене. Та йди підсобити, Яльмаре!

Гедвіг. Так, так, тату!

Яльмар (підводиться). Ну гаразд.

Грегерс (до Гіни). Що у них там таке?

Гіна. Ви не думайте, не бозна-що.

Екдаль з Яльмаром ідуть у глибину кімнати і розсувають двері, кожен свою половину; Гедвіг допомагає старому. Грегерс стоїть біля дивана. Гіна спокійно продовжує шити.

Крізь прочинені двері видно просторе, довге, неправильної форми горище із закутками та димарями.

У даху кілька слухових вікон, крізь які проникає яскраве місячне сяйво, що освітлює деякі кутки горища; решта губиться в мороці.

Екдаль (до Грегерса). Підійдіть сюди ближче.

Грегерс (іде до них). Та що там, власне, у вас таке?

Екдаль. А ось подивіться. Гм…

Яльмар (трохи зніяковіло). Тут його володіння — розумієш?

Грегерс (біля дверей зазирає на горище). Ви держите курей, лейтенанте Екдаль.

Екдаль. Гадаю — держимо курей. Тепер усі сидять на сідалах. А подивились би ви на них удень, на цих курей!

Гедвіг. А потім ще…

Екдаль. Тсс!.. Ні слова поки що.

Грегерс. І голуби у вас є, як бачу.

Екдаль. О, так. І голуби у нас знайдуться! Для них під самим дахом і ящики приладнано — для несіння яєць. Голуби, знаєте, люблять кублитися якнайвище.

Яльмар. Це все не прості голуби.

Екдаль. Прості! Як можна таке подумати! У нас турмани! І воласті є теж. А ось ходіть-но сюди! Бачите ящик отам, біля стіни?

Грегерс. Бачу. Для чого це він у вас?

Екдаль. Там сплять уночі кролики, батечку.

Грегерс. То у вас і кролики є?

Екдаль. Авжеж, як бачите, хай йому чорт, і кролики! Чуєш, Яльмаре? Він питає, чи є у нас кролики? Гм… А ось тепер найголовніше. Зараз. Відсунься, Гедвіг. А ви станьте тут. Ось так. І дивіться сюди… Бачите, он там кошик із соломою?

Грегерс. Бачу. І в ньому сидить якийсь птах.

Екдаль. Гм, — «птах»!

Грегерс. Качка, чи що?

Екдаль (шокований). Ну, звичайно, качка.

Яльмар. Та яка качка, — як ти гадаєш?

Гедвіг. Це не проста качка…

Екдаль. Тсс!..

Грегерс. Ну, й не турецька ж.

Екдаль. Ні, пане… Верле. Це не турецька качка. Це — дика качка.

Грегерс. Та невже? Дика?

Екдаль. Авжеж! Цей «птах», як ви зболили його назвати, — дика качка. Наша дика качка, батечку.

Гедвіг. Моя дика качка. Вона ж бо моя.

Грегерс. І вона може жити тут, на горищі? Призвичаїлась?

Екдаль. Та ви ж розумієте, у неї ціле корито з водою, в якому вона може хлюпатись досхочу.

Яльмар. Воду через день змінюємо.

Гіна (звертаючись до Яльмара). Але, любий Яльмаре, ви такого холоду сюди напустили.

Екдаль. Гм… тоді зачинимо. Та й не треба їх тривожити серед ночі. Берись, Гедвіг.

Яльмар і Гедвіг зсовують докупи обидві половинки дверей.

Іншим разом подивитесь її як слід. (Сідає в крісло біля грубки.) Вони надзвичайні, ці дикі качки.

Грегерс. Та як же ви її зловили, лейтенанте Екдаль?

Екдаль. Я не ловив. Ми зобов'язані нею одному панові.

Грегерс (трохи вражений). Чи не батькові моєму?

Екдаль. Авжеж. Саме вашому батькові. Гм…

Яльмар. Цікаво — як це ти вгадав, Грегерсе?

Грегерс. Ти нещодавно розповідав, як ти зобов'язаний батькові… ну от, я й подумав…

Гіна. Так, але ж ми не від самого комерсанта дістали її.

Екдаль. Все одно, Гіно. За неї ми повинні бути вдячні Гокенові Верле. (До Грегерса.) Він, бачите, плавав човном і підстрелив її. А очі у нього слабі. Гм… Ну, отож тільки що підстрелив.

Грегерс. А-а! Увігнав їй, виходить, кілька дробинок в тіло.

Яльмар. Та дві-три дробинки.

Гедвіг. Під саме крило. І вона не могла полетіти.

Грегерс. І, певно, пірнула.

Екдаль (сонним голосом, невиразно). Звісно… дикі качки завжди так. Пірнуть на дно… на самісіньку глибінь, батечку… в баговиння, зариються у водорості… і всяке там чортовиння… і вже більше не зринають.

Грегерс. Але ж вона, качка, зринула, лейтенанте Екдаль.

Екдаль. У вашого батька такий лютий собака… пірнув і таки витяг качку.

Грегерс (до Яльмара). І вона потрапила до вас?

Яльмар. Не відразу. Спочатку вона потрапила до твого батька, але там вона не прижилася, почала хиріти, і Петтерсенові наказали її добити…

Екдаль (засинаючи). Гм… Так, так… Петтерсен йолоп.

Яльмар (знижуючи голос). Отак вона й опинилася в нас. Батько трохи знайомий з Петтерсеном; довідався від нього про цю дику качку і влаштував так, що її віддали нам.

Грегерс. І тут у вас на горищі їй живеться чудово.

Яльмар. Прегарно! Навіть розжиріла. Та, правда, вона тут уже так давно, що встигла забути справжню волю. А в цьому й вся річ.

Грегерс. Мабуть, ти маєш рацію, Яльмаре. Нехай тільки не бачить ніколи неба і моря… Але я не смію довше засиджуватись, — батько твій, здається, заснув.

Яльмар. Ну, через це…

Грегерс. До речі: ти казав, ви кімнату здаєте? І вона зараз вільна?

Яльмар. Так, а хіба що? Ти кого-небудь знаєш?…

Грегерс. Чи міг би я найняти цю кімнату?

Яльмар. Ти?

Гіна. Ні, що ви, пане Верле!..

Грегерс. Віддасте ви її мені? Тоді я завтра ж уранці переїду.

Яльмар. Та з величезною приємністю.

Гіна. Ні, пане Верле, вона для вас аж ніяк не годиться, невідповідна.

Яльмар. Та що ти, Гіно? Як можна казати так?

Гіна. Та як же? І тісна, і світла мало, і…

Грегерс. Це все не біда, фру Екдаль.

Яльмар. По-моєму, кімната як кімната. І умебльована непогано.

Гіна. Та ти пригадай, хто живе внизу. Ці двоє.

Грегерс. Хто ці двоє?

Гіна. Та один колись був домашнім учителем…

Яльмар. Кандидат Мольвік.

Гіна. А другий — лікар, Реллінг прозивається.

Грегерс. Реллінг? Я його трохи знаю. Він практикував якийсь час у Гірській долині.

Гіна. Це такі чудернацькі пани! Часто пиячать вечорами, додому приходять пізно вночі і не завжди при своєму…

Грегерс. До цього скоро можна звикнути. Сподіваюсь, що і я, як дика качка…

Гіна. Гм… я думаю, вам краще відкласти до завтра… Ранок вечора мудріший.

Грегерс. Ви щось не дуже хочете пускати мене до себе в дім, фру Екдаль.

Гіна. Бог з вами! Що ви!

Яльмар. Та це справді дивно з твого боку, Гіно. (До Грегерса.) А скажи мені — ти, значить, маєш намір залишитись якийсь час у місті?

Грегерс (одягаючи пальто). Так, тепер маю намір.

Яльмар. Але не вдома, у батька? До чого ж ти думаєш взятися, Грегерсе?

Грегерс. Коли б я це знав… то було б лише півгоря. Але, коли маєш нещастя називатися Грегерсом… «Грегерс»… та ще й «Верле»… Чув ти що-небудь гірше?

Яльмар. Я зовсім не вбачаю…

Грегерс. Брр! Я б плюнув на іншого молодчика з таким ім'ям, але якщо самому судилося бути Грегерсом Верле, як ось мені…

Яльмар (сміючись). Ха-ха-ха! А ким же б ти хотів бути, якщо не Грегерсом Верле?

Грегерс. Коли б я міг вибирати, я б найкраще хотів бути спритним собакою.

Гіна. Собакою!

Гедвіг (мимоволі). Не може бути!

Грегерс. Так, справжнім, розумним, спритним собакою, з таких, що пірнають за дикими качками, коли ті йдуть на дно й закопуються там у баговиння, у водорість.

Яльмар. Ні, анічогісінько я з цього не розумію, Грегерсе.

Грегерс. Та, мабуть, тут і розуміти особливо нема чого. Ну, то завтра вранці я переїду до вас. (До Гіни.) Я не завдам вам особливого клопоту, я сам звик усе робити. (До Яльмара.) Про решту поговоримо завтра. На добраніч, фру Екдаль. (Киваючи до Гедвіг.) Добраніч.

Гіна. На добраніч, пане Верле.

Гедвіг. Добраніч.

Яльмар (засвічує свічку). Стривай, треба посвітити тобі, на сходах, мабуть, темно. (Проводжає Грегерса.)

Гіна (задумливо, склавши шитво на колінах). Що це за балачки такі дивні, — бути собакою!

Гедвіг. Знаєш, що я скажу тобі, мамо, — мені здається, він мав на думці щось зовсім інше.

Гіна. Але що ж?

Гедвіг. Я не знаю. Він увесь час нібито каже одне, а думає зовсім інше.

Гіна. Ти гадаєш? Чудно!

Яльмар (повертається). Лампа там ще була засвічена. (Гасить свічку і ставить її на стіл.) Ну, нарешті вже можна й підживитися. (Береться до бутербродів.) Ось бачиш, Гіно, — досить тільки подбати, і…

Гіна. Тобто як — подбати?

Яльмар. Таж це все-таки до речі, що ми нарешті здали ту кімнату. Та ще кому — Грегерсові, давньому приятелеві.

Гіна. Вже й не знаю, що тобі сказати.

Гедвіг. Ах, мамо, побачиш, як весело буде!

Яльмар. Тебе не розбереш. То у тебе тільки й думок, як би його здати кімнату, а тепер тобі це не до вподоби.

Гіна. Так, якби кому іншому, Екдаль… А то — що, ти думаєш, скаже на це комерсант?

Яльмар. Старий Верле? А йому яке діло?

Гіна. Таж зрозуміло, у них щось знову скоїлось, коли вже молодий пішов з дому. Ти знаєш, як вони один одного…

Яльмар. Усе це, звичайно, дуже можливо, але…

Гіна. А тепер, чого доброго, комерсант подумає, що це все твої штуки.

Яльмар. Ну й нехай собі! Верле багато зробив для мене. Годі-бо! Я це визнаю. Але ж не можу я через це бути вічно залежним від нього.

Гіна. Але, Екдалю, коли б це не відбилося на дідусеві. От візьмуть та й відберуть у нього цей невеличкий заробіток у конторі.

Яльмар. А!.. Я мало не сказав — нехай і так! Хіба не принизливо для такої людини, як я, що мій сивоволосий старий батько живе наче той жебрак? Але тепер, я думаю, вже близький той час!.. (Бере ще бутерброд.) Раз на мене покладено таке завдання в житті, я його й виконаю.

Гедвіг. Так, так, тату! Неодмінно!

Гіна. Тсс! Не розбуди його!

Яльмар (тихше). Я його й виконаю, кажу я. Настане той день, коли… І тому добре, що ми здали кімнату. Мені буде хоч трохи легше матеріально. А це дуже важливо для людини, яка має особливе завдання в житті. (Зупиняючись біля крісла, схвильовано.) Бідний, вкритий сивиною батько! Звірся на свого Яльмара! У нього широкі плечі… досить міцні, в усякому разі. Одного чудового дня ти прокинешся і… (До Гіни.) Може, ти не віриш?

Гіна (підводячись). Звичайно, вірю. Але давай спершу покладемо його в ліжко.

Яльмар. Добре, давай.

Обережно заходжуються коло старого.

Дія третя

Павільйон Яльмара Екдаля. Ранок. Сонячне світло падає з великого вікна в стелі, завіски відсунені.

Яльмар сидить біля столу і ретушує картонку; перед ним лежить ще кілька картонок. Дещо згодом з вхідних дверей з'являється Гіна у капелюшку і накидці, з кошиком у руці.

Яльмар. Ти вже повернулася, Гіно?

Гіна. Авжеж, байдикувати ніколи. (Ставить кошик на стіл і скидає з себе накидку і капелюшок.)

Яльмар. Заглядала до Грегерса?

Гіна. Так, так. Ну вже й кімната! Любо глянути. Не встиг в'їхати — таку чистоту навів!

Яльмар. Справді?

Гіна. Та як же! Він же все сам та сам. Не потрібно йому нічиїх послуг. Ну, і грубку сам розпалив. А каглу й не відчинив. Повну кімнату диму напустив. Такий сморід, що…

Яльмар. Та що ти!

Гіна. А потім ще краще. Треба було загасити вогонь — він і виплеснув туди всю воду з умивальника!.. Таку грязюку на підлозі розвів — неподобство!

Яльмар. Це вже неприємно.

Гіна. Я покликала двірничку прибрати там у нього, у нехлюя. Але тепер раніше як після обіду туди й увійти не можна.

Яльмар. Куди ж він оце подівся?

Гіна. Пішов прогулятися — сказав.

Яльмар. Я теж заходив до нього на хвилинку… коли ти пішла по провізію…

Гіна. Чула. Запросив його на сніданок?

Яльмар. Ну, розумієш, так трохи перекусити до обіду. Для першого дня… незручно не запросити. Адже в тебе завжди знайдеться що-небудь.

Гіна. Доведеться знайти.

Яльмар. Тільки, будь ласка, щоб не було так, аби-аби, Гіно. Реллінг з Мольвіком теж, мабуть, зайдуть. Я, бачиш, зустрів Реллінга на сходах, ну й довелося…

Гіна. Ще й цих двоє!

Яльмар. Господи Боже… куском-двома більше чи менше! Хіба не все одно?

Старий Екдаль (відчиняє свої двері і визирає). Слухай, Яльмаре… (Побачивши Гіну.) А-а!

Гіна. Вам щось потрібно, дідусю?

Екдаль. Ні, ні, однаково. Гм… (Зникає.)

Гіна (бере кошик). Будь ласка, наглядай за ним добре, щоб не пішов.

Яльмар. Авжеж, авжеж, постараюсь. Слухай, Гіно, добре б вінегрету з оселедцем… Реллінг і Мольвік, мабуть, здорово гульнули вночі.

Гіна. Коли б тільки не прийшли завчасно…

Яльмар. Ні, нічого, встигнеш.

Гіна. Ну гаразд. А ти ще встигнеш попрацювати трошки.

Яльмар. Яж працюю! Роблю, скільки можу!

Гіна. Кінчиш, — і все, як гріх з душі. (Виходить з кошиком до кухні.)

Яльмар сидить деякий час, водячи пензликом по фотографії; працює мляво, неохоче.

Екдаль (виглядає, озирає кімнату і тихо камеє). Ти дуже зайнятий?

Яльмар. Та сиджу ось тут, з цими карточками.

Екдаль. Ну, ну, звичайно!.. Якщо вже такий зайнятий… Гм! (Зникає, залишаючи двері відчиненими.)

Яльмар (мовчки продовжує деякий час працювати, потім кладе пензлик і йде до дверей кімнати старого). А ти дуже зайнятий, батьку?

Екдаль (бурмоче в себе у кімнаті). Якщо ти такий зайнятий, то і я теж. Гм!

Яльмар. Ну гаразд. (Іде й сідає знову за роботу.)

Екдаль (трохи згодом знову з'являється на дверях). Гм! Бачиш… я не те щоб уже дуже зайнятий, Яльмаре.

Яльмар. Мені здалося, ти писав.

Екдаль. А, чорт! Хіба не може Гроберг зачекати якийсь там деньок чи два. Не горить же, справді!

Яльмар. Звичайно. І ти ж бо не наймит якийсь.

Екдаль. А там треба було б…

Яльмар. От-от. Хочеш туди? Відімкнути тобі двері?

Екдаль. Не завадило б.

Яльмар (підводячись). Та вже за одним заходом збутися.

Екдаль. От-от. Завтра на ранок усе повинно бути готове. Завтра ж?… Гм?

Яльмар. Завтра, завтра.

Удвох розсувають двері, що ведуть на горище.

Крізь слухові вікна світить ранкове сонце.

По горищу пролітають голуби; інші туркочуть, сидять чи ходять по горищу. У глибині горища час від часу чути кудкудакання.

Ну, можеш іти, батьку.

Екдаль (входить на горище). Хіба ми не разом?

Яльмар. Та, знаєш… мабуть… (Бачить у дверях кухні Гіну.) Я? Ні, мені ніколи. Працювати треба… Та ось тільки завіску опущу… (Тягне за шнурок.)

Двері горища від самої стелі до підлоги запинаються завісою, нижня частина якої з клаптя старої парусини, а верхня — з куска розтягнених рибальських сітей. Підлоги горища, таким чином, не видно.

(Відходить до стола.) Ну от, тепер, сподіваюсь, дадуть посидіти спокійно з годинку.

Гіна. Знову йому конче потрібно туди, вовтузитись?

Яльмар. А хіба було б краще, якби він побіг до мадам Еріксен? (Сідає.) Тобі щось потрібно? Ти ж бо сказала…

Гіна. Я хотіла тільки спитати, як по-твоєму — тут накрити?

Яльмар. Та, мабуть, ніхто так рано не прийде?

Гіна. Ні. Я нікого не чекаю сьогодні, крім отієї парочки, яка хоче знятися вкупі.

Яльмар. А, чорт! Не можуть знятися іншим разом!

Гіна. Нічого, любий мій. Я сказала їм прийти по обіді, коли ти спиш.

Яльмар. Ну, тоді добре. То ми тут розташуємось.

Гіна. Атож. А накривати ще рано? Стіл мені поки що не потрібний. То ти сиди собі, працюй.

Яльмар. Бачиш, здається, працюю, скільки можу!

Гіна. Зате потім і гуляй собі. (Виходить знову до кухні.)

Невелика пауза.

Екдаль (на дверях горища, за сіткою). Яльмаре! Яльмар. Ну?

Екдаль. Боюся, що все-таки доведеться пересунути корито.

Яльмар. Яж увесь час говорив тобі. Екдаль. Гм… гм… гм… (Відходить від дверей.)

Яльмар працює, потім кидає, підводиться і скоса дивиться на горище. Гедвіг виходить з кухні.

Яльмар (швидко сідає на стілець). Тобі чого?

Гедвіг. Я так, заглянути до тебе, тату.

Яльмар (трохи згодом). Чого ти тут блукаєш, шукаєш? Назирати, чи що, послали?

Гедвіг. Зовсім ні.

Яльмар. А мати що робить?

Гедвіг. Мама цілком поринула у вінегрет. (Підходить до стола.) Може б, я тобі допомогла щось, тату?

Яльмар. Ні. Краще я сам. Краще вже самому всюди і скрізь… поки сил вистачить!.. Не бійся, Гедвіг: поки батько твій не надірветься…

Гедвіг. О, тату, не говори так!.. Недобре! (Ходить по кімнаті. Зупиняється коло відчинених дверей на горище і зазирає туди.)

Яльмар. Що він там робить?

Гедвіг. Мабуть, хоче покласти новий прохід до корита.

Яльмар. Ніколи йому не впоратися самому! А я повинен тут сидіти неначе прикутий!

Гедвіг (підходить до нього). Дай мені пензлик, тату… Я вмію.

Яльмар. Дурниці. Тільки очі попсуєш.

Гедвіг. Зовсім ні. Давай, давай пензлика.

Яльмар (підводиться). Ну, хіба тільки на хвилину, на дві, не більше.

Гедвіг. Ну то що ж зі мною може статися? (Бере пензлик.) Ось так. (Сідає.) А ось і взірець.

Яльмар. Тільки не зіпсуй очей! Чуєш? Я не беру на себе відповідальності за тебе… Сама тоді на себе нарікай — чуєш?

Гедвіг (ретушуючи). Так, так, добре.

Яльмар. А ти дуже здібна, Гедвіг. Лише на дві хвилинки, розумієш? (Прослизає за завісу на горище.)

Гедвіг працює. Чути, як Яльмар і Екдаль про щось сперечаються на горищі.

(Виходить із-за сітки.) Гедвіг, подай-но мені кліщі з полиці. І молоток. (Обертаючись назад.) Ти зараз побачиш, батьку. Дай-но мені тільки показати тобі, як я придумав!

Гедвіг, діставши з полиці потрібні інструменти, передає їх йому.

Дякую. Саме, знаєш, вчасно до нього приспів. (Відходить від дверей.)

На горищі чути постукування молотка і розмову.

Гедвіг стоїть і дивиться крізь сітку. Трохи згодом стукіт у вхідні двері. Гедвіг не чує.

Грегерс Верле (без капелюха, без пальта, входить і зупиняється біля дверей.) Гм!..

Гедвіг (обертається і йде йому назустріч). Здрастуйте. Прошу, заходьте.

Грегерс. Дякую. (Дивиться в напрямку горища.) У вас там хтось працює, здається.

Гедвіг. Ні. Це тато з дідусем. Я покличу їх.

Грегерс. Не треба, не треба. Я краще почекаю трошки. (Сідає на диван.)

Гедвіг. Тут такий безлад… (Хоче прибрати картонки.)

Грегерс. Залиште, не турбуйтесь. Це ті карточки, що їх треба відретушувати?

Гедвіг. Так, я тут трошки допомагаю татові.

Грегерс. То ви не зважайте на мене. Прошу!

Гедвіг. Ні, ні. (Сідає, присуває до себе всі потрібні предмети і береться до роботи.)

Грегерс мовчки дивиться на неї деякий час.

Грегерс. Дика качка добре спочивала сьогодні?

Гедвіг. Дякую вам. Мабуть.

Грегерс (повернувшись у бік горища). При денному світлі усе має зовсім інший вигляд, ніж учора при місяці.

Гедвіг. Так, дивно, як міняється. Ранком зовсім інший вигляд, ніж увечері. І коли дощик іде, теж зовсім інший, ніж у сонячний день.

Грегерс. Ви це помітили?

Гедвіг. Таж одразу видно.

Грегерс. А ви теж любите бувати там, у дикої качки?

Гедвіг. Атож, коли пощастить.

Грегерс. Але у вас, мабуть, мало вільного часу. Ви, звичайно, ходите до школи?

Гедвіг. Ні, тепер уже не ходжу. Тато боїться, що я очі зіпсую.

Грегерс. То він сам вас вчить?

Гедвіг. Тато обіцяв, та все ніколи йому.

Грегерс. А крім нього, хтось вам допомагає?

Гедвіг. Допомагає. Кандидат Мольвік. Але він не завжди… у пристойному вигляді… отже…

Грегерс. П'є?

Гедвіг. Мабуть.

Грегерс. Ну, значить, вільний час маєте. А там, очевидно, зовсім інший світ, чи не так?

Гедвіг. Зовсім інший. Там стільки дивовижного.

Грегерс. Дивовижного?

Гедвіг. Так. Великі шафи з книгами; більшість книг з малюнками.

Грегерс. Он як!

Гедвіг. І ще там є старовинна шифоньєрка з шухлядами та кришечками і великий годинник з фігурками, що вистрибують. Тільки годинник більше не ходить.

Грегерс. Отже, час зупинився там — у дикої качки.

Гедвіг. Атож. А ще там є старий ящик з фарбами і багато іншого… І книги, книги!..

Грегерс. І ви їх читаєте?

Гедвіг. Так, коли щастить. Тільки там переважно англійські, а я не розумію по-англійськи. Але тоді я розглядаю малюнки. Там є одна велика книга під назвою: «Harryson's History of London».[11] Їй, мабуть, років із сто. І в ній стільки малюнків. На першій — смерть з пісковим годинником у руках і дівчина. Брр! Мені це не подобається. Зате на інших картинах усе церкви, замки, вулиці чи великі кораблі пливуть морем під вітрилами.

Грегерс. Звідки ж у вас усі ці дива?

Гедвіг. А, знаєте, тут жив колись старий моряк, капітан; він і понавозив усього цього зі своїх плавань, його звали «летючим голландцем»… Так дивно! Він зовсім не був голландцем.

Грегерс. Не був?

Гедвіг. Ні. Але, нарешті, він зник зовсім. А все це так і залишилось.

Грегерс. Скажіть мені, коли ви сидите там і розглядаєте малюнки, вам самій не хочеться подивитися на білий світ?

Гедвіг. Ні-і! Я хочу завжди бути вдома і допомагати татові й мамі.

Грегерс. Ретушувати карточки?

Гедвіг. Ні, не тільки. Мені найбільше б хотілося навчитися гравірувати такі малюнки, як в англійських книгах.

Грегерс. Гм… А що каже на це ваш батько?

Гедвіг. Йому це, мабуть, не подобається. Тато щодо цього такий дивний. Уявіть, він каже, що найкраще вчитися плести кошики і різні речі з соломи! Ну що в тім хорошого?

Грегерс. І по-моєму нічого особливого.

Гедвіг. Але тато має рацію, якби я вивчилася плести, я б могла сплести нового кошика для дикої качки.

Грегерс. Могли б, звичайно. І кому ж найближче подбати про це, як не вам.

Гедвіг. Звичайно. Адже качка моя.

Грегерс. Отож-то.

Гедвіг. Аякже, моя власна. Але я позичаю її татові і дідусеві, коли вони тільки хочуть.

Грегерс. Он як? А навіщо ж вона їм?

Гедвіг. Вони з нею панькаються, щось обладнують для неї і взагалі…

Грегерс. Можу собі уявити. Дика качка, звичайно, найважливіша персона там на горищі.

Гедвіг. Аякже. Це ж бо справжній дикий птах… І її так шкода. їй нема з ким дружити, бідолашній.

Грегерс. Вона не має сім'ї, як кролики…

Гедвіг. Так. Курей теж багато, і всі вони виросли вкупі. А вона зовсім самотня; розлучена з усіма своїми.

І взагалі над нею наче таємниця якась: ніхто її не знає, ніхто не відає, звідки вона.

Грегерс. І крім того, вона побувала в безодні морській.

Гедвіг (кидає оком на нього, стримує посмішку і камеє). Чому це ви кажете: у безодні морській?

Грегерс. А як же інакше сказати?

Гедвіг. Та просто: на дні моря, чи на дні морському.

Грегерс. Ну, хіба не все одно сказати: у безодні морській?

Гедвіг. Мені завжди так дивно, коли інші кажуть: «У безодні морській».

Грегерс. Чому саме? Скажіть.

Гедвіг. Ні, не скажу. Це так безглуздо.

Грегерс. Не думаю; скажіть же мені, чого ви посміхнулись?

Гедвіг. Бо щоразу, як я несподівано пригадую про все там — увесь цей простір з усім, що там є, уявляється мені «безодня морська». Звичайно, це безглуздо.

Грегерс. Ні, не кажіть.

Гедвіг. Таж це просто горище.

Грегерс (пильно дивиться на неї). А ви певні, що це так?

Гедвіг (здивовано). Що це горище?

Грегерс. Еге, ви в цьому переконані?

Гедвіг мовчки дивиться на нього, нічого не розуміючи.

Гіна входить з кухні зі скатеркою. Грегерс підводиться.

Я, здається, прийшов до вас занадто рано?

Гіна. Треба ж вам кудись піти. А вже скоро й готово. Прибери зі столу, Гедвіг.

Гедвіг прибирає зі столу і потім допомагає матері накривати стола. Грегерс сідає в крісло і гортає альбом.

Грегерс. Я чув, що ви вмієте ретушувати, фру Екдаль?

Гіна (глянувши скоса на нього). Та-ак, умію.

Грегерс. Як це добре склалося.

Гіна. Чому добре?

Грегерс. Та от, коли Екдаль задумав стати фотографом.

Гедвіг. Мама вміє і фотографувати.

Гіна. Так. Довелось і цього навчитися.

Грегерс. То, мабуть, ви й провадите все діло?

Гіна. Коли Екдаль не має часу, то…

Грегерс. Він, мабуть, багато часу присвячує старому батькові?

Гіна. Так. І крім того, хіба це діло для такої людини, як Екдаль, фотографувати тут усіх і кожного?

Грегерс. Ія так думаю. Але якщо він взявся за це діло, то…

Гіна. Пан Верле, певна річ, розуміє, що Екдаль не якийсь там звичайний фотограф.

Грегерс. Правда, але все-таки…

На горищі лунає постріл.

(Здригаючись.) Що це?

Гіна. От! Знову вони палять.

Грегерс. Вони ще й стріляють?

Гедвіг. Це вони полюють.

Грегерс. Що таке?! (Підходячи до дверей на горище.) Ти там полюєш, Яльмаре?

Яльмар (за сіткою). Ти вже прийшов? А я й не знав. Такий був зайнятий… (До Гедвіг.) Чому ж ти не сказала? (Входить.)

Грегерс. То ти там і стріляєш?

Яльмар (показуючи на двоствольний пістолет). Всього-на-всього ось із цього.

Гіна. Та ви з дідусем ще наробите лиха з цим лівольвером.

Яльмар (роздратовано). Я, здається, вже казав, що така вогнепальна зброя називається револьвером.

Гіна. Ну, від цього вона не стане кращою, я гадаю.

Грегерс. То й ти став тепер мисливцем, Яльмаре?

Яльмар. Ну, так, інколи кроликів постріляємо трішки… Здебільшого заради старого — ти ж розумієш.

Гіна. Мужчини такий дивний народ, їм конче потрібно розважатися.

Яльмар (роздратовано). Звичайно, нам треба інколи розважатися.

Гіна. Ну от, і я точнісінько те саме кажу.

Яльмар. Ну! Гм… (До Грегерса.) І бачиш, якдобре, — горище зовсім осторонь, ніхто не чує, як ми тут стріляємо. (Кладе пістолет на горішню полицю.) Не чіпати пістолета, Гедвіг! Один ствол заряджений. Пам'ятай.

Грегерс (дивиться крізь сітку). У вас і мисливська рушниця є, як я бачу.

Яльмар. Це стара батькова рушниця. Вона вже не стріляє, замок щось попсувався. Але все-таки досить цікава штука. її можна розбирати, чистити, мастити і знову збирати… Звичайно, це все більше батько возиться.

Гедвіг (біля Грегерса). Ось тепер ви можете добре роздивитися дику качку.

Грегерс. Я саме на неї й дивлюсь. У неї одне крило трохи обвисло, здається.

Яльмар. Воно й не дивно, вона ж була підстрелена.

Грегерс. І одну ногу неначе трохи волочить. Чи ні?

Яльмар. Мабуть, трошечки.

Гедвіг. За цю ногу її собака схопив.

Я л ь м a p. A так загалом ніби з нею нічого й не сталося. І це справді дивовижно, коли пригадати, що в неї влучив заряд дробу, й до того ж вона побувала в зубах у собаки…

Грегерс (кинувши погляд на Гедвіг). … І в безодні морській…

Гедвіг (посміхаючись). Так.

Гіна (порається біля стола). Далася їм ця диковинна качка. Упадають біля неї, наче біля принцеси.

Яльмар. Гм! Скоро буде готово?

Гіна. Зараз. Гедвіг, ходім, допоможеш мені.

Гіна і Гедвіг ідуть до кухні.

Яльмар (півголосом). Ти б не стояв тут і не дивився на старика. Він не любить.

Грегерс відходить від дверей на горище.

І краще я зачиню, поки інші не прийшли. (Махаєруками.) Кшш, кшшшш! Забирайтеся! (Піднімає завісу і засуває двері.)

І вся ця механіка — мій винахід. Воно досить цікаво придумувати і обладнувати тут усе, лагодити і поправляти, коли псується. Та й, крім того, це ось пристосування конче необхідне: Гіна не любить, щоб кролики і кури залізали сюди до ательє.

Грегерс. Ну звичайно. Мабуть, дружина твоя й орудує тут усім?

Яльмар. Я взагалі склав на неї всі поточні справи. Це дає мені можливість знайти час, щоб посидіти й подумати про те, що набагато важливіше.

Грегерс. Що ж це таке, Яльмаре?

Я л ь м ар. Дивуюсь, як ти досі не спитав про це. Чи ти, може, й не чув про винахід?

Грегерс. Про винахід?

Яльмар. Невже не чув? Ну, та у вас там, у лісових хащах…

Грегерс. То ти щось винайшов?

Яльмар. Не зовсім ще винайшов. Але я зайнятий цим. Ти, звичайно, розумієш, що коли я вирішив присвятити себе фотографії, то не для того ж, щоб тільки фотографувати тут всяких людей.

Грегерс. Ну звичайно. Так і дружина твоя оце тільки що мені казала.

Яльмар. Я поклявся, що коли вже присвячу свої сили цьому ремеслу, то піднесу його на таку височить, що воно стане справжнім мистецтвом і наукою. І от я вирішив зробити цей незвичайний винахід.

Грегерс. Ав чому ж він полягає? Яка його мета?

Яльмар. О, любий мит, ти поки що не розпитуй про подробиці. На все це потрібен час — розумієш. І ти не думай, що це з марнославства. Я працюю, звісно, не для себе особисто. Ні, передо мною день і ніч стоїть завдання мого життя.

Грегерс. Яке це завдання?

Яльмар. Ти забув старого, вкритого сивиною?

Грегерс. Твого бідолашного батька? Так, але що ж ти можеш, власне кажучи, зробити для нього?

Яльмар. Можу воскресити в ньому почуття власної гідності, знявши ганьбу й уславивши ім'я Екдалш.

Грегерс. То он яке завдання твого життя!

Я л ь м ар. Так. Я хочу врятувати понівечене життя старого. Він був понівечений уже тоді, коли знялася над ним буря. Поки тривало це жахливе слідство, він уже перестав бути самим собою. Пістолет цей… з якого ми стріляємо кроликів… так, він відіграв неабияку роль в екдальській трагедії.

Грегерс. Пістолет? Як же це?

Яльмар. Коли вирок було виголошено, батька мали ув'язнити… він тримав пістолет у руці.

Грегерс. Тримав!..

Яльмар. Так. Але не наважився. Він злякався. Так він уже занепав, так підупав духом. Ах, чи зрозумієш ти це? Він, офіцер, який убив дев'ятьох ведмедів, нащадок двох підполковників… тобто в хронологічному порядку, звичайно. Чи зрозумієш ти це, Грегерсе?

Грегерс. Так, я цілком розумію.

Яльмар. А я ні. І потім пістолет вдруге відіграв роль в історії нашої сім'ї. Коли на батька наділи сірий одяг і ув'язнили… О-о! Це був для мене жахливий час, повір! У мене на обох вікнах були спущені штори. І коли я потай визирав з-за них на вулицю і бачив, що сонце світить, як і колись, — я не розумів цього; бачив, що люди проходять, сміються, розмовляють про щось… і не розумів цього. Мені здавалося, що все життя повинно завмерти, зупинитися, як під час затемнення сонця.

Грегерс. У мене було таке ж почуття, коли померла мати.

Яльмар. У таку хвилину Яльмар Екдаль і приставив пістолет до своїх грудей.

Грегерс. То й ти хотів!..

Яльмар. Так.

Грегерс. Але ти не вистрілив?

Яльмар. Ні. У вирішальний момент я здобув над собою перемогу. Я залишився жити. І, повір, треба було неабиякої мужності, щоб обрати життя за таких умов.

Грегерс. Так… це як на чий погляд.

Яльмар. Ні, це безумовно так. Але це було на краще. Тепер мій винахід не за горами, і лікар Реллінг так само, як і я, гадає, що батькові тоді повернуть право носити мундир. Я зажадаю цього як єдиної нагороди для себе.

Грегерс. Невже це за мундиром він так?…

Яльмар. Так, він найбільше думає й журиться за ним. Ти не можеш собі уявити, як мені боляче за нього. Кожного разу, коли у нас буває невеличке сімейне свято — день нашого одруження з Гіною чи щось інше, — старий з'являється у своєму офіцерському мундирі минулих щасливих часів. Але тільки хто застукає у двері, він кидається до себе чимдуж, — він же не сміє з'являтися в цьому вбранні перед сторонніми. Як ото синівському серцю бачити таку ганьбу!

Грегерс. А протягом якого часу ти думаєш закінчити свій винахід?

Яльмар. Ну, Господи Боже мій, про такі подробиці, як час, хіба можна питати! Винахід — це така річ, що тут сам собі не хазяїн. Тут багато що залежить від настрою… натхнення… І майже неможливо заздалегідь розрахувати час.

Грегерс. Але все-таки справа ж посувається?

Яльмар. Звичайно, посувається. Я кожного божого дня пораюсь біля цього винаходу; він мене всього захопив. Кожного дня, тільки-но пообідаю, замикаюся в нашій кімнаті, щоб на дозвіллі поринути в думки. Але тільки не треба підганяти мене. З цього користі не буде… Так і Реллінг каже.

Грегерс. А тобі не здається, що всі ці витівки на горищі відволікають тебе, розвіюють твої думки?

Яльмар. Ні, ні, навпаки. І не кажи. Не можу ж я вічно сушити собі голову, та ще над такими найскладнішими проблемами? Мені потрібно чимось заповнювати проміжки, коли я очікую настрою і натхнення. А воно вже як прийде — то прийде.

Грегерс. Любий Яльмаре, мені здається, і в тобі є щось спільне з дикою качкою.

Яльмар. З дикою качкою? Що ти хочеш сказати?

Грегерс. Ти пірнув на дно і заплутався у водоростях, у баговинні.

Яльмар. Ти, певно, натякаєш на той майже смертельний постріл, який перебив крила батькові… та й мені?

Грегерс. Не цілком так. Я не хочу сказати, що ти покалічений, але ти загруз у гнилому болоті, Яльмаре. Заразився міазмами і пірнув на дно, щоб померти серед мороку.

Яльмар. Я? Померти серед мороку! Ні, знаєш, Грегерсе, облиш ці розмови.

Грегерс. Заспокойся. Я постараюся витягти тебе на поверхню. І я, бачиш, знайшов собі мету життя — з учорашнього дня.

Яльмар. Дуже можливо. Але тільки мені ти вже дай спокій. Можу тебе запевнити, що — коли, звичайно, не брати до уваги моєї легко пояснюваної душевної меланхолії — я цілком щасливий, наскільки лише може бажати людина.

Грегерс. Це тобі здається, тому що ти заражений міазмами.

Яльмар. Ні, любий Грегерсе, годі тобі базікати про міазми та про заразу. Я зовсім не звик до таких розмов. Від домашніх я ніколи не чую нічого такого неприємного.

Грегерс. Ще б пак! Цьому можна повірити.

Яльмар. Так, бо мені це шкодить. І ніяких болотних міазмів тут нема. Не розкішно живе бідний фотограф… скромна його доля… Але я винахідник і годую сім'ю. Це й підтримує мене і підносить над моєю скромною долею… А! Ось і сніданок!

Гіна і Гедвіг несуть пляшки з пивом, графинчик з горілкою, склянки та ін. У цей час з вхідних дверей з'являються Мольвік і Реллінг, обоє без капелюхів і без пальт. Мольвік у чорному.

Гіна (ставить пляшки на стіл). Ці двоє, звичайно, не запізняться.

Реллінг. Мольвік зачув запах вінегрету, — його й не втримати. Ще раз здрастуйте, фру Екдаль.

Яльмар. Грегерсе, дозволь тобі відрекомендувати кандидата Мольвіка. А це лікар… та Реллінга ти ж знаєш?

Грегерс. Трошки.

Реллінг. Е, та це пан Верле молодший. Так, ми з вами погиркалися трошки там, на заводі в Гірській долині. Ви, здається, щойно переїхали сюди?

Грегерс. Сьогодні вранці.

Реллінг. А під вами живемо ми з Мольвіком, так що вам недалеко ходити по лікаря і по пастора, якщо буде потреба.

Грегерс. Дякую. Це може-таки статися. Вчора нас сиділо за столом тринадцятеро.

Яльмар. Ах, знову ти з неприємностями!

Реллінг. Тобі нема чого хвилюватися, Екдалю, тебе це не торкається.

Яльмар. Дуже б хотів цього, заради сім'ї… Ну давайте-но сядемо, будемо їсти, пити і веселитися.

Грегерс. Ми хіба не зачекаємо на твого батька?

Яльмар. Ні, він велів подати собі потім до його кімнати. Сідайте ж!

Чоловіки сідають за стіл, їдять і п'ють.

Гіна і Гедвіг входять і виходять, прислуговуючи.

Реллінг. Вчора Мольвік страх як розгулявся, фру Екдаль.

Гіна. Он як? Вчора знову?

Реллінг. Ви не чули, коли я привів його додому вночі?

Гіна. Ні, щось не чула.

Реллінг. І добре. А то він просто біда, як розбушувався.

Гіна. Невже правда, Мольвік?

Мольвік. Поставимо хрест на події ночі. Моє найкраще «я» тут ні при чому.

Реллінг (до Грегерса). На нього іноді находить — наче навождення, і тоді мені тільки й лишається, що йти з ним пиячити. Демонічна натура наш кандидат Мольвік.

Грегерс. Демонічна?

Реллінг. Так, демонічна.

Грегерс. Гм…

Реллінг. А демонічні натури не такі, щоб іти прямою стежкою; нема, нема та й звернуть набік… Ну а ви все сидите там, на цьому поганому, закоптілому заводі?

Грегерс. Сидів досі.

Реллінг. І що ж ви, одержали нарешті повністю по своїх «вимогах»?

Грегерс. Вимогах? (Зрозумівши.) Ах, так.

Яльмар. Ти пред'являв векселі, Ґрегерсе?

Грегерс. А, пусте.

Реллінг. Пред'являв-таки. Обходив там усіх обивателів, ставлячи до них якісь «ідеальні вимоги», — як він висловлювався.

Грегерс. Я був тоді дуже молодий.

Реллінг. Це правда. Ви були страшенно молоді. І ваші «ідеальні вимоги» так ні разу й не були задоволені, поки я жив там.

Грегерс. І пізніше теж.

Реллінг. Ну і ви, сподіваюсь, настільки порозумнішали з того часу, що трохи скинули з тих вимог.

Грегерс. Ніколи, якщо передо мною справжня людина.

Яльмар. Що ж, це цілком резонно, я гадаю… Дай-но масла, Гіно.

Реллінг. І шматок сала Мольвіку.

Mольвік. Брр! Тільки не сала.

Стукіт у двері з горища.

Яльмар. Відчини, Гедвіг, дідусь хоче вийти.

Гедвіг іде і трохи відсуває одну половину дверей.

Старий Екдаль виходить із шкуркою кролика.

Гедвіг знову засовує двері.

Екдаль. Доброго здоров'я, панове! Чудово пополював. Он якого здорового застрелив.

Яльмар. І оббілував — без мене!..

Екдаль. Навіть і посолив. Чудове, ніжне м'ясо у кроликів! І таке солодке! Просто цукор… Приємного апетиту, панове! (Виходить до себе.)

Mольвік (схоплюючись). Пробачте… я не можу… мені треба якомога скоріше вниз…

Реллінг. Ти випий содової водички, друже!

Мольвік (біжить до дверей). У!.. у!.. (Вибігає.)

Реллінг (до Яльмара). Вип'ємо за старого мисливця!

Яльмар (цокається з ним). За спортсмена, що стоїть на краю могили!

Реллінг. За вкритого сивиною!..

П'ють.

До речі, скажи мені, він, власне, тільки сивуватий чи зовсім сивий, як лунь?

Яльмар. Як тобі сказати? І так і сяк. По суті, в нього мало що залишилось на маківці.

Реллінг. Із перукою люди живуть. А щаслива ти, правду сказати, людина, Екдалю! Ти поставив перед собою прекрасне завдання! Тобі є до чого прагнути…

Яльмар. Я і прагну, можеш мені повірити.

Реллінг. І потім, у тебе така розумна дружина… Дивись, як метушиться і шмигає тут у своїх повстяних пантофлях, похитуючи стегнами… клопочеться, піклується про тебе.

Яльмар. Чуєш, Гіно? (Киває до неї.) Ти добра подруга і супутниця життя.

Гіна. Ну, ну, нічого вам мене розглядати. Критикани.

Реллінг. І потім у тебе є Гедвіг, Екдалю, а?

Яльмар (схвильований). Дівчинка — так! Дівчинка перш за все. Гедвіг, ходи-но до мене. (Гладить її по голові.) А який день у нас завтра, а?

Гедвіг (торкає його). Ну не треба казати, тату!

Яльмар. Просто ножем по серцю, як подумаєш, що не можна відсвяткувати цей день якнайурочистіше. Що ж… всього-на-всього маленьке свято на горищі…

Гедвіг. То це ж бо розкіш, тату!

Реллінг. Ось зачекай, діждемося ми з тобою цього незвичайного винаходу, Гедвіг!

Яльмар. Так, так! Тоді побачиш!.. Гедвіг, я вирішив забезпечити твоє майбутнє. Ти добре проживеш свій вік. Я зажадаю дечого для тебе… Це і буде єдиною нагородою бідному трудівникові.

Гедвіг (обвиваючи руками його шию, шепоче). Любий, любий татусю!

Реллінг (до Грегерса). Ну, як по-вашому? Чи не добре хіба для різноманітності посидіти за щедро заставленим столом серед щасливої сім'ї?

Яльмар. Так, ці години за столом я дорого ціную.

Грегерс. Щодо мене, то мені не по собі серед болотних випарувань.

Реллінг. Болотних випарувань?

Яльмар. Знову ти зі своїми дурницями!

Гіна. Тут, хвалити Бога, ніяким болотом не тхне, пане Верле! Кожного божого дня провітрюю.

Грегерс (виходячи з-за столу). Навряд чи вам пощастить вивітрити той сморід, який я маю на увазі.

Яльмар. Сморід?

Гіна. Ні, як тобі це подобається, Екдалю!

Реллінг. Пробачте, чи не самі ви принесли його з собою з ваших заводських нетрів?

Грегерс. Це тільки ви можете назвати смородом те, що я приношу в цей дім.

Реллінг (підходячи до нього). Послухайте-но, ви, пане Верле-молодший! Я дуже підозрюю, що ви й сюди з'явилися з вашими неурізаними «ідеальними вимогами» в задній кишені.

Грегерс. Я ношу їх у себе в грудях!

Реллінг. Ну де б ви їх там не носили, хай йому чорт, тільки не раджу вам ставити їх, поки я тут.

Грегерс. А коли я все-таки насмілюсь?

Реллінг. Тоді вас скинуть зі сходів сторч головою, так і знайте!

Яльмар (підводиться). Але, Реллінг!

Грегерс. Ну що ж, скиньте…

Гіна (стаючи міме ними). Ні, цього не можна, Реллінг. Але я скажу теж, пане Верле, не вам би говорити тут про сморід після того, що ви накоїли там у себе з грубкою!

Стукіт у вхідні двері.

Гедвіг. Мамо, стукають.

Яльмар. Ну от, ще хтось приплентався!..

Гіна. Стривай, я зараз подивлюсь… (Іде, відчиняє двері і відступає вражена.) Ох!..

Верле (у хутряному пальті, переступаючи поріг). Прошу вибачити, але мені сказали, що син мій живе тут.

Гіна (задихаючись від хвилювання). Так.

Яльмар (підходячи до Верле). Чи не зболить пан комерсант завітати?…

Верле. Дякую. Мені треба тільки поговорити з моїм сином.

Грегерс. Що таке? Я тут.

Верле. Я бажаю поговорити з тобою у тебе.

Грегерс. У мене?… Ну… (Хоче йти.)

Гіна. Ні, їй-богу, там такий безлад!..

Верле. То в коридорі, чи що. Мені треба поговорити з тобою сам на сам.

Яльмар. Ви можете поговорити тут, пане комерсант. Перейдімо до вітальні, Реллінг.

Яльмар і Реллінг виходять у двері праворуч, Гіна і Гедвіг — до кухні.

Грегерс (після короткої паузи). Ну от, тепер ми з тобою сам на сам.

Верле. Ти вчора натякав… І якщо ти після цього перебрався до Екдаля, мені залишається припустити, що ти намислив щось проти мене.

Грегерс. Намислив — розплющити очі Яльмарові Екдалю. Нехай він побачить своє становище так, як воно є. От і все.

Верле. То це і є та мета життя, про яку ти говорив учора?

Грегерс. Так. Тільки це мені й залишилося з твоєї ласки.

Верле. Хіба я покалічив твою душу, Грегерсе?

Грегерс. Ти покалічив усе моє життя. Я вже не кажу про матір… Але тобі я мушу дякувати, що терплю тепер докори совісті…

Верле. Ах, тепер уже і совість уражена!

Грегерс. Мені слід було виступити проти тебе ще тоді, коли ти ставив пастку лейтенантові Екдалю. Мені слід було попередити його, бо я почував, до чого йшлося.

Верле. Звичайно, тобі не слід було мовчати.

Грегерс. Я не наважився. Такий я був заляканий, боягузливий. Я страшенно боявся тебе… і тоді, і довгий час згодом.

Верле. Тепер, як видно, страх цей минув.

Грегерс. На щастя. Нашого гріха перед старим Екдалем, і мого, і… інших осіб, не загладити ніколи. Але Яльмара я можу ще визволити з цієї брехні, облуди, в яких він заплутався і йде до загину.

Верле. І ти гадаєш, що цим ти зробиш добре діло?

Грегерс. Так, я певен.

Верле. Ти, здається, вважаєш фотографа Екдаля людиною, яка здатна подякувати тобі за таку дружню послугу?

Грегерс. Атож! Він така людина.

Верле. Гм… Побачимо.

Грегерс. І крім того, якщо мені взагалі жити на світі, я мушу знайти ліки для своєї хворої совісті.

Верле. їй ніколи не одужати. У тебе з дитячих років хвора совість. Це ти успадкував від матері, Грегерсе… Іншої спадщини вона тобі не залишила.

Грегерс (зневажливо, з посмішкою). Ти все ще не можеш змиритися з тим, що промахнувся, сподіваючись узяти за нею великий капітал?

Верле. Не варто відхилятися… Отже, ти маєш твердий намір навести фотографа Екдаля на слід, який вважаєш вірним?

Грегерс. Так, це мій твердий намір.

Верле. Ну, в такому разі я міг би й не підніматися сюди. Мабуть, марно тебе й питати, чи згоден ти повернутися додому, до мене?

Грегерс. Так, марно.

Верле. Ідо фірми, мабуть, теж не захочеш вступити?

Грегерс. Ні.

Верле. Прекрасно. Але оскільки я збираюся тепер вдруге одружитися, нам треба зробити поділ.

Грегерс (жваво). Ні, я не бажаю цього.

Верле. Ти не бажаєш?

Грегерс. Совість мені не дозволяє.

Верле (помовчавши). Ти знову поїдеш на завод?

Грегерс. Ні. Я вважаю, що більше не служу в тебе.

Верле. Але що ж ти маєш намір робити?

Грегерс. Досягнути мети, яку собі поставив. Більше нічого поки що.

Верле. Добре, а потім? З чого ти житимеш?

Грегерс. У мене є деякі заощадження.

Верле. Та чи надовго їх вистачить?

Грегерс. На мій вік вистачить, я гадаю.

Верле. Що ти цим хочеш сказати?

Грегерс. Більше я відповідати тобі не буду.

Верле. То прощавай, Грегерсе.

Грегерс. Прощавай.

Верле виходить.

Яльмар (виглядаючи з вітальні). Пішов, чи що?

Грегерс. Пішов.

Яльмар і Реллінг входять.

Гіна і Гедвіг теж приходять з кухні.

Реллінг. Пропав наш сніданок.

Грегерс. Одягайся, Яльмаре, нам з тобою треба зробити довгу прогулянку.

Яльмар. Дуже радий. А чого приходив твій батько? Щось відносно мене?

Грегерс. Підемо, тоді й поговоримо. Я зайду до себе накинути пальто. (Виходить.)

Гіна. Не йди з ним, Екдалю!

Реллінг. Ія кажу — не йди. Залишайся з нами.

Яльмар (бере капелюх і пальто). Ще чого! Друг юності відчуває потребу вилити передо мною свою душу!..

Реллінг. Та хай йому чорт, чи ти не бачиш, що він не при своєму розумі, з глузду з'їхав, божевільний.

Гіна. Чуєш? І мати його теж була придуркувата.

Яльмар. Тим більше йому потрібна дружня увага. (До Гіни.) Не запізнись, гляди, з обідом. Прощавайте поки що. (Виходить.)

Реллінг. Ото досада, що цей чоловік не провалився крізь землю там де-небудь у шахтах!

Гіна. Господи!.. Що це ви говорите!

Реллінг (бурмоче). Та в мене щодо цього свої міркування.

Гіна. Ви справді думаєте, що молодий Верле божевільний?

Реллінг. На жаль, ні. Він не більше божевільний, ніж багато інших людей довкола нас. Але з ним все-таки щось не гаразд, це вірно.

Гіна. Що ж з ним таке?

Реллінг. А ось що, фру Екдаль: він одержимий на гарячку чесності.

Гіна. Гарячку чесності?

Гедвіг. Хіба є така хвороба?

Реллінг. Та-ак, це наша національна хвороба. Але проявляється вона лише спорадично. (Киваючи Пні.) Спасибі за сніданок! (Виходить.).

Гіна (збентежено ходить по кімнаті). Ах, цей Грегерс Верле!.. Завжди він був… таким пострахом.

Гедвіг (стоячи біля столу, допитливо дивиться на матір). Як усе це дивно.

Дія четверта

Павільйон Яльмара Екдаля. Серед кімнати фотографічний апарат, покритий сукном, п'єдестал, два стільці, консоль і т. ін. Видно, що тільки що фотографувалися. Вечоріє. Сонце сідає. Згодом у кімнаті починає сутеніти.

Гіна (стоїть біля вхідних дверей з касетою і мокрим негативом у руках і камеє до когось у коридор). Так, так, будьте спокійні. Коли я вже що обіцяю, то завжди зроблю. Перша дюжина буде готова на понеділок… До побачення!

Чути, як хтось спускається сходами.

Гіна зачиняє двері, ховає негатив у касету і вставляє її у прикритий апарат.

Гедвіг (виходить з кухні). Пішли?

Гіна (прибирає в кімнаті). Так, хвалити Бога, спровадила нарешті.

Гедвіг. Але що ти скажеш, — тата досі нема.

Гіна. А ти певна, що його нема у Реллінга?

Гедвіг. Нема. Я зараз бігала вниз чорним ходом і питала.

Гіна. І обід все стоїть і холоне.

Гедвіг. Еге, подумай! Тато завжди так акуратно приходив додому в обід!

Гіна. Незабаром прийде, — побачиш.

Гедвіг. Та хоч би прийшов! А то мені якось моторошно робиться.

Гіна (скрикує). Ось і він!

З вхідних дверей з'являється Яльмар і Екдаль.

Гедвіг (кидаючись до нього). Тату! Ми вже тебе ждали-ждали!

Гіна (поглядаючи на нього скоса). Як ти забарився, Екдалю.

Яльмар (не дивлячись на неї). Так, запізнився трохи. (Скидає пальто.)

Гіна і Гедвіг хочуть допомогти йому, але він не дає.

Гіна. Ти, певно, пообідав з Верле?

Яльмар (вішає пальто). Ні.

Гіна (прямує до кухні). То я подам тобі.

Яльмар. Ні, облиш. Я не буду обідати.

Гедвіг (підходячи до Яльмара). Ти нездужаєш, тату?

Яльмар. Нездужаю? Ні, нічого. Ми з Грегерсом зробили таки стомливу прогулянку.

Гіна. Це, мабуть, не по тобі, Екдалю. Ти незвичний.

Яльмар. Гм… хіба мало до чого доводиться звикати на цьому світі! (Блукає по кімнаті.) Приходив хто, коли мене не було?

Гіна. Нікого, крім тієї парочки.

Яльмар. Нових замовлень не було?

Гіна. Сьогодні не було.

Гедвіг. Побачиш, тату, завтра напевно будуть.

Яльмар. Будемо сподіватись! Із завтрашнього дня я думаю якнайсерйозніше взятися до діла.

Гедвіг. Завтра! Ти хіба забув, який узавтра день?

Яльмар. Ах, так… Ну то післязавтра. Віднині я все робитиму сам. Я бажаю працювати сам, без будь-яких помічників.

Гіна. Та що ж з цього буде, Екдалю? Ти тільки все собі розладнаєш. Я вже управлюся з фотографією, а в тебе своє діло — твій винахід.

Гедвіг. І дика качка, тату… і кури, і кролики, і…

Яльмар. Не базікайте мені про ці дурниці! Із завтрашнього дня ноги моєї більше не буде на горищі.

Гедвіг. Але ти ж обіцяв мені, тату, що завтра там буде свято…

Яльмар. Гм… так, так. Ну то з післязавтрашнього. А цій проклятій дикій качці я б в'язи скрутив!

Гедвіг (скрикує). Дикій качці!

Гіна. Та чи це чуване!

Гедвіг (смикаючи Яльмара за рукав). Ні, тату… адже це моя дика качка!

Яльмар. Через це я і не займу її. Не стане відваги… заради тебе, Гедвіг. Але я глибоко відчуваю, що слід би. Не треба було мені терпіти у своєму домі тварюки, що побувала у тих руках.

Гіна. Господи Боже, через те, що дідусь дістав її від цього негідника Петтерсена…

Яльмар (блукає по кімнаті). Є певного роду вимоги… Як їх назвати?… Скажемо — ідеальні вимоги… тобто вимоги, якими не можна поступатися, не поранивши своєї душі.

Гедвіг (ідучи за ним). Але ти подумай, дика качка… бідолашна дика качка!

Яльмар (зупиняючись). Ти ж чуєш, я не займу її — заради тебе. Жодна волосина не впаде з її голови… Ну я сказав, що не займу її. Є завдання більш важливі. Але тепер час би тобі пройтися, Гедвіг. Саме смеркає.

Гедвіг. Мені сьогодні не хочеться.

Яльмар. Ні, йди. Ти щось начебто мружишся. Тобі шкодять усі ці випари. Тут таке затхле повітря.

Гедвіг. Ну добре, я спушуся чорними сходами і пробіжусь трошки. Пальто і капелюшок?… Та вони ж у мене. Тату… то ти гляди, не кривдь бідної дикої качки, поки мене не буде.

Яльмар. Жодна пір'їна не впаде з її голови. (Притягає Гедвіг до себе.) Ти і я, Гедвіг… нас двоє… Ну іди, іди!

Гедвіг киває батькам і виходить до кухні.

Яльмар ходить по кімнаті, понурившись.

Гіно!

Гіна. Що?

Яльмар. Із завтрашнього дня… чи, скажемо, з післязавтрашнього… я бажав би сам вести прибутково-видаткову книгу.

Гіна. І книгу хочеш сам вести?

Яльмар. Або хоч перевіряти прибутки.

Гіна. Ах, Господи, ну це буде нескладна робота.

Яльмар. Щось не віриться… Здається, щось надто довго водяться в тебе гроші. (Зупиняючись і дивлячись на неї.) Чим це пояснити?

Гіна. Та чи багато нам з Гедвіг потрібно.

Яльмар. А чи правда, що старому так щедро платять за переписування у комерсанта Верле?

Гіна. Не знаю, чи щедро. Звідки мені знати, як платять за таку роботу?

Яльмар. Але скільки ж він одержує приблизно? Кажи!

Гіна. Різно. Виходить, я думаю, майже рівнісінько стільки, скільки старий коштує нам, та ще й йому самому трошки залишається на кишенькові витрати.

Яльмар. Скільки він коштує нам! І ти цього не казала мені досі!

Гіна. Та як же я могла? Ти так радів, думаючи, що він усе одержує від тебе.

Яльмар. А виходить — від комерсанта Верле!

Гіна. О, комерсантові є з чого давати.

Яльмар. Засвіти мені лампу!

Гіна (засвічує). І потім ми не знаємо, чи це комерсант. Можливо, Гроберг.

Яльмар. Для чого ці виверти?… Гроберг!..

Гіна. Та я ж нічого не знаю. Я тільки подумала…

Яльмар. Гм!..

Гіна. Це ж не я дістала дідусеві переписування. Це все Берта, коли стала туди на службу.

Яльмар. Чого це в тебе голос наче тремтить?

Гіна (одягає абажур). Тремтить?

Яльмар. Та й руки трусяться. Неправда, чи що?

Гіна (твердо). Скажи просто, Екдалю, що він тобі наговорив про мене?

Яльмар. Чи правда… чи може це бути, що ти була… у таких взаєминах з комерсантом Верле, коли ти служила в нього в домі?

Гіна. Це неправда. Тоді нічого не було. Він чіплявся до мене, це правда. А пані думала, що між нами є щось. І всілякі фокуси робила. І била, і лаяла мене… Я й відмовилася від місця.

Яльмар. Значить, потім!

Гіна. Потім я жила вдома. А мати… вона була зовсім не така доброчесна жінка, як ти думав, Екдалю. Вона почала мені говорити то те, то друге… Верле ж тоді овдовів уже.

Яльмар. Ну і що ж?

Гіна. Та, мабуть, уже краще сказати тобі все. Він не відчепився, аж поки не домігся свого.

Яльмар (сплескуючи руками). І це мати моєї дитини! І ти могла приховати від мене таке!

Гіна. Так, це я недобре зробила. Мені, мабуть, давно слід було б тобі розказати все.

Яльмар. Ти одразу ж повинна була розказати мені!.. Я б знав, яка ти…

Гіна. Та хіба ти б усе-таки оженився на мені?

Яльмар. Як ти можеш навіть думати таке!

Гіна. Отож-бо й воно. Тому я й не посміла тобі сказати тоді ж. Адже я дуже покохала тебе, — ти знаєш. А хто ж собі ворог? Не могла ж я зовсім занапастити себе…

Яльмар (ходить по кімнаті). І це мати моєї Гедвіг! Знати, що усім, що я бачу навколо себе… (жбурляє ногою стілець) усім моїм домашнім вогнищем… я завдячую щасливому попередникові! О, цей демон-спокусник!

Гіна. Ти шкодуєш, каєшся у цих чотирнадцяти-п'ятнадцяти роках, що ми прожили разом?

Яльмар (зупиняючись перед нею). Скажи мені, чи не каялася ти щоденно, щогодинно у своєму злочинному мовчанні, яким ти, наче павутинням, обплутала мене? Ну скажи: тебе не мучили вдень і вночі докори совісті?

Гіна. Любий Екдалю, чи до того мені було? Скільки клопоту по хазяйству та інше…

Яльмар. То ти ніколи не кидаєш допитливого погляду на своє минуле?

Гіна. Їй-богу, я майже й забула про всі ці давні інтрижки!

Яльмар. О, ця тупа, бездушна байдужість! Вона мене найбільше обурює!.. Навіть і тіні каяття!

Гіна. Але скажи і ти мені, Екдалю… Що б з тобою було, якби тобі не зустрілася така дружина, як я?

Яльмар. Така!..

Гіна. Еге, я ж і хазяйновитіша за тебе, і пристосовуюсь краще до всього. Воно й зрозуміло, бо я старша за тебе на два роки.

Яльмар. Що було б зі мною?

Гіна. Звичайно, ти ж зовсім було збився на манівці, перед тим як зійтися зі мною. Не будеш же ти заперечувати.

Яльмар. Ти називаєш це збитися на манівці? Та де тобі зрозуміти, що діється з людиною, коли вона у такому відчаї… особливо з людиною, що має таку полум'яну душу, як я.

Гіна. Авжеж, так, можливо. Я й не докоряю тобі. Ти став такою хорошою людиною, коли обзавівся своєю сім'єю… І от, ми було улаштувались так гарно, добре. Незабаром і ми з Гедвіг могли б уже поволі дозволяти собі дещо лишнє з їжі та одягу…

Яльмар. У цьому болоті брехні й облуди!

Гіна. О, це все та огидна людина! Принесла ж його нечиста до нас у дім!

Яльмар. І мені здавалося, що нам добре живеться в лоні сім'ї. Але я помилявся. Де мені тепер взяти душевної пружності, необхідної, щоб пересадити мій винахід у світ дійсності? Мабуть, він так і вмре тепер разом зі мною. І винним буде твоє минуле, Гіно. Воно вбило в мені…

Гіна (мало не плачучи). Ні, не кажи так, Екдалю… Я завжди тільки й думала, щоб тобі було добре.

Яльмар. Я питаю — що тепер станеться з мрією батька і годувальника сім'ї? Лежачи бувало там на дивані і сушачи собі голову над винаходом, я вже почував, що він забирає останні мої сили. Я вже відчував, що день, коли я триматиму в своїх руках патент, буде моїм останнім днем. І моєю мрією було, що ти, вдова покійного винахідника, будеш зате жити в шані і достатку.

Гіна (утираючи сльози). Ні, не кажи так, Екдалю. Не дай Боже мені дожити до того дня, коли я стану вдовою!

Яльмар. Е, тепер все одно! Тепер усе загинуло!

Грегерс Верле обережно відчиняє вхідні двері і зазирає до кімнати.

Грегерс. Можна ввійти?

Яльмар. Заходь.

Грегерс (входить з сяючим обличчям, простягаючи до них руки). Ну, любі мої!.. (Переводить погляд з одного на другого і шепоче Яльмарові.) Що, ще не звершилося?

Яльмар (голосно). Звершилось!

Грегерс. Так?

Яльмар. Я пережив найгіркіші хвилини мого життя.

Грегерс. Але зате і найвищі, я гадаю.

Яльмар. Ну, поки що, в усякому разі, справу зроблено, та й край.

Гіна. Хай вас Бог простить, пане Верле!

Грегерс (дуже здивовано). Але я не розумію…

Яльмар. Чого не розумієш?

Грегерс. Такий великий розрахунок… розрахунок з минулим… який дозволить збудувати на руїнах минулого нову, міцну будову, почати нове життя, створити подружній союз у дусі істини, без будь-якої брехні і утаєння…

Яльмар. Знаю, знаю, добре знаю.

Грегерс. Я був такий певний, що коли відчиню двері, то назустріч мені засяє яскраве світло просвітлення, оновленого подружжя. І раптом цей морок… щось неясне, важке, сумне…

Гіна. Ах, он воно що! (Знімає абажур.)

Грегерс. Ви не хочете зрозуміти мене, фру Екдаль. Ні, ні. Вам, певно, ще потрібен час… Але ти, Яльмаре? Цей великий розрахунок з минулим не міг же не піднести тобі настрій.

Яльмар. Ну звичайно, так воно й є. Тобто до певної міри.

Грегерс. Адже що на світі може зрівнятися з тим почуттям, якого зазнає людина, коли прощає провинну душу і підносить її до себе своєю любов'ю!

Яльмар. Ти гадаєш, людина легко заспокоїться після келиха гіркоти, якого я щойно випив?

Грегерс. Звичайна людина, мабуть, ні. Але така людина, як ти!..

Яльмар. Та, Господи Боже мій, знаю, знаю. Але ти вже не дуже підганяй мене, Грегерсе. На все, бач, потрібен час.

Грегерс. У тобі занадто багато від… дикої качки, Яльмаре.

Реллінг входить.

Реллінг. Як, знову дика качка на сцені?

Яльмар. Мисливська здобич комерсанта Верле з перебитим крилом, так.

Реллінг. Комерсанта Верле?… Ви вже тепер про нього заговорили?

Яльмар. І про нього… і про нас.

Реллінг (півголосом до Грегерса). А щоб вас чорт забрав!

Яльмар. Що ти там кажеш?

Реллінг. Я висловлюю щире побажання, щоб знахар — цілитель душ — забирався звідси. А то він тут зіб'є з пантелику вас обох.

Грегерс. Цих двох не збити з пантелику, пане Реллінг. Про Яльмара я й говорити не буду, його ми знаємо. Але й вона в глибині душі, далебі, натура чесна, на яку можна звіритись.

Гіна (готова заплакати). І залишили б ви мене такою, якою я вже є.

Реллінг (до Грегерса). Чи не буде зухвальством спитати вас, що вам, власне, потрібно у цьому домі?

Грегерс. Мені потрібно заснувати чесне, справжнє подружжя.

Реллінг. По-вашому, подружжя Екдаль не таке, як треба?

Грегерс. Воно, мабуть, не гірше від багатьох інших, на жаль. Але це ще не справжнє подружжя.

Яльмар. Ти ніколи не підносився до ідеальних вимог, Реллінг.

Реллінг. Дурниця, любий мій!.. Дозвольте спитати, пане Верле, чи багато — ну хоча б приблизно — бачили ви справжніх подружжів на своєму віку?

Грегерс. Мабуть, навряд чи хоч одне.

Реллінг. Ія також.

Грегерс. Але я бачив без краю багато подружжів протилежного типу. І мав нагоду близько спостерігати, як такий союз може покалічити і чоловіка, і жінку.

Яльмар. Людина може втратити будь-які моральні устої. Ось у чому весь жах.

Реллінг. Я, власне, ніколи не був одружений по-справжньому і через те не смію судити про ці речі. Але знаю все-таки, що до подружжя належить і дитина. А дитини ви не займайте.

Яльмар. О!.. Гедвіг!.. Моя бідолашна Гедвіг!

Реллінг. То чи не будете ви ласкаві не вплутувати сюди Гедвіг? Ви обоє люди дорослі. Ви собі плутайтесь і розплутуйтесь між собою, як знаєте, якщо є охота. Але з Гедвіг ви повинні бути обережніші, кажу я. Бо інакше недовго й до біди!

Яльмар. До біди!

Реллінг. Так. Вона й себе може зробити нещасною… та, чого доброго, й інших.

Гіна. Та звідки ви це знаєте, Реллінг?

Яльмар. Щось з очима?…

Реллінг. Не в очах тут справа. Але Гедвіг у небезпечному віці. Хіба мало які дурниці можуть спасти їй на думку.

Гіна. Так, уявіть, на неї таки й находить! Вигадала якусь погану гру з вогнем на кухні. Каже, що в пожежу грається. Я вже й так усе боюся, щоб не спалила, бува, будинку.

Реллінг. Ось бачите. Я так і знав.

Грегерс (до Реллінга). Але чим же ви це поясните?

Реллінг (понуро). У неї перехідний вік, шановний.

Яльмар. Поки у неї є батько!.. Поки я не заплющив очей!

Стукіт у вхідні двері.

Гіна. Тсс, Екдалю, хтось прийшов. (Гукає.) Увійдіть!

Входить фру Сьорбю, у верхньому одязі.

Фру Сьорбю. Добрий вечір!

Гіна (йдучи їй назустріч). Ах, це ти, Берто!..

Фру Сьорбю. Власною персоною. Але, мабуть, я не в пору?

Яльмар. Та крий Боже! Вісниця з такого дому…

Фру Сьорбю (до Гіни). Правду кажучи, я не сподівалася, що застану вдома чоловіків, і забігла до тебе на хвилинку побазікати і попрощатись.

Гіна. Он що?… Ти виїздиш?

Фру Сьорбю. Так, завтра вранці… до Гірської долини. Пан Верле поїхав туди сьогодні по обіді. (Мимохідь до Грегерса.) Можу передати вам вітання від нього.

Гіна. Та як же це так?

Яльмар. То пан Верле поїхав? І ви тепер за ним?

Фру Сьорбю. Так. Що ви на це скажете, Екдалю?

Яльмар. Скажу: бережіться!

Грегерс. Я тобі поясню, в чому річ. Батько мій одружується з фру Сьорбю.

Яльмар. Одружується з нею!

Гіна. Ну нарешті, Берто!

Реллінг (не цілком твердим голосом). Ну це все ж таки неправда?

Фру Сьорбю. Ні, любий Реллінг, щира правда.

Реллінг. Ви знову хочете вийти заміж?

Фру Сьорбю. Так, видно, до цього йдеться. Верле уже заготовив усі папери. Весілля справимо тихе, там, на заводі.

Грегерс. То дозвольте мені, як доброму пасинкові, побажати вам щастя.

Фру Сьорбю. Дякую, якщо ви це говорите щиро. Я сподіваюсь, що в цьому шлюбі ми обоє будемо щасливі — і Верле, і я.

Реллінг. Цілком можете сподіватися. Комерсант Верле ніколи не напивається п'яний, наскільки я знаю, і не має звички бити своїх жінок, як небіжчик коновал.

Фру Сьорбю. Ах, дайте мертвим спокій. І у Сьорбю були свої хороші риси.

Реллінг. У комерсанта Верле, я гадаю, знайдеться їх трохи більше.

Фру Сьорбю. Він принаймні не занапастив того кращого, що в ньому є. А той, хто це зробив, нехай на себе нарікає.

Реллінг. Загуляємо ж ми сьогодні з Мольвіком!

Фру Сьорбю. Не треба, Реллінгу. Ну прошу, заради мене.

Реллінг. Іншого нічого не залишається. (До Яльмара.) Ходімо і ти з нами.

Гіна. Ні, вже Яльмар вам не товариш у ваших карамболях!

Яльмар (сердито, півголосом). Та помовч ти!

Реллінг. Прощавайте, фру… Верле! (Виходить.)

Грегерс (до фру Сьорбю). Ви, як видно, досить близько знайомі з лікарем Реллінгом?

Фру Сьорбю. Так, ми давні знайомі. Був час, коли з ним могло дійти і… до серйозного.

Грегерс. Щастя ваше, мабуть, що не дійшло.

Фру Сьорбю. Ще б пак. Але я завжди була обережна, не піддавалася захопленням. Жінці не можна бути необачною у таких випадках.

Грегерс. А ви не боїтесь, що я шепну батькові про це давнє знайомство?

Фру Сьорбю. Ви думаєте, я сама давно не розповіла йому?

Грегерс. Он як?

Фру Сьорбю. Ваш батько знає все до найменшої подробиці, що тільки можуть сказати про мене з деякою підставою добрі люди. Я сама розповіла йому про все одразу ж, тільки-но він натякнув мені про свої наміри.

Грегерс. Виходить, ви відвертіші, ніж інші.

Фру Сьорбю. Я завжди була відвертою. Це нам, жінкам, більше з руки.

Яльмар. Що ти на це скажеш, Гіно?

Гіна. Що ж, жінки бувають різні. Одна так міркує, друга інакше.

Фру Сьорбю. Ну, Гіно, по-моєму, найрозумніше робити так, як я. І Верле так само нічого не затаїв од мене про своє минуле. Саме це нас і зв'язало тісніше. Тепер він може говорити зі мною про все, не криючись, щиросердно, як дитина. А якраз це йому ніколи не вдавалося раніше. Він, такий квітучий мужчина, яким був колись, протягом усієї своєї молодості, усіх кращих своїх років тільки й чув самі докори. Та ще частенько без ніякого приводу… за самою лише підозрою, уявою… наскільки мені відомо.

Гіна. Що правда, то правда.

Грегерс. Ну, коли тут підуть такі інтимні розмови, мені краще забратися звідси.

Фру Сьорбю. Залишайтесь, я більше ні слова не скажу. Мені б хотілося тільки, щоб ви знали, що я не вдавалася ні до яких хитрощів, нічого не приховувала.

Може, комусь здається, що бозна-яке щастя випало на мою долю. Так воно й є — до певної міри. Але я все-таки скажу, що беру не більше, ніж даю сама. Я, звичайно, ніколи не залишу його. Берегтиму його і доглядатиму, як ніхто інший, особливо тепер, коли він скоро стане цілком безпорадним.

Яльмар. Безпорадним?

Грегерс (до фру Сьорбю). Так, так, тільки не треба говорити тут про це.

Фру Сьорбю. Все одно цього не приховаєш, як там не старайся. Він скоро осліпне.

Яльмар (вражений). Осліпне? Як це дивно. І він теж осліпне?

Гіна. Хіба мало кому доводиться сліпнути.

Фру Сьорбю. Адже можна собі уявити, що це значить для ділової людини. Ну, я й постараюся заміняти йому очі, наскільки зможу… Але мені вже пора. Страх скільки ще справ. Ага, ось що мені треба було передати вам, Екдалю. Коли Верле може чимось стати для вас у пригоді, зверніться до Гроберга.

Грегерс. За таку ласку Яльмар Екдаль навряд чи подякує.

Фру Сьорбю. Хіба? Однак раніше, мені здається…

Гіна. Так, Берто, тепер Екдалеві не годиться користуватися будь-якими послугами комерсанта Верле.

Яльмар (повільно, значливо). Вітайте від мене вашого майбутнього чоловіка і скажіть, що я невдовзі маю намір зайти до бухгалтера Гроберга…

Грегерс. Як! І ти хочеш?…

Яльмар…до бухгалтера Гроберга, кажу я, і взяти в нього рахунок — скільки я винен комерсантові. Я хочу заплатити цей борг честі!.. Ха-ха-ха! Саме — борг честі. Але годі про це. Я сплачу все з відсотками. По п'ять відсотків.

Гіна. Але, любий Екдалю, це нам, їй-богу, не по грошах.

Яльмар. Передайте вашому женихові, що я невтомно працюю над своїм винаходом. Скажіть йому, що мене тільки й підтримує в цій дуже важкій роботі бажання скинути із себе гнітючий тягар боргу. Ось чому я взявся до цього винаходу. Увесь прибуток піде на те, щоб мені визволитися від боргових зобов'язань перед вашим майбутнім чоловіком.

Фру Сьорбю. Тут щось сталося, мабуть.

Яльмар. Атож.

Фру Сьорбю. Ну то бувайте здорові. Мені б треба ще про дещо поговорити з тобою, Гіно. Але це вже іншим разом. Прощавайте!

Яльмар і Грегерс мовчки вклоняються їй; Гіна йде провести її до дверей.

Яльмар. Не далі порога, Гіно!

Фру Сьорбю виходить. Гіна зачиняє за нею двері.

Ну от, Грегерсе. Тепер я звільнився від цього гнітючого боргового зобов'язання.

Грегерс. В усякому разі, скоро звільнишся.

Яльмар. Гадаю, мою поведінку можна назвати коректною?

Грегерс. Ти саме та людина, за яку я тебе завжди вважав.

Яльмар. Бувають такі випадки, коли не можна поступатися ідеальними вимогами. Але, як батькові і годувальникові сім'ї, мені буде сутужно. Як ти гадаєш, чи легко для людини неімущої сплатити багаторічний борг, який, так би мовити, припав порохом забуття! Та що тут казати, — людина в мені теж домагається своїх прав.

Грегерс (кладе руки йому на плечі). Любий Яльмаре… ну хіба не добре, що я прийшов до вас?

Яльмар. О, звичайно, добре.

Грегерс. І хіба не добре, що ти з'ясував собі усі свої стосунки?

Яльмар (з деяким роздратуванням). Так, звичайно, добре. Ось одне тільки… почуття справедливості в мені обурене.

Грегерс. Чим саме?

Яльмар. Та ось… не знаю, чи можу я без будь-яких церемоній висловитися про твого батька?

Грегерс. Прошу. Не зважай на мене.

Яльмар. Ну гаразд. Ось бачиш, мене обурює думка, що здійснити ідею справжнього подружжя судилося не мені, а йому.

Грегерс. Ну як ти можеш так говорити?

Яльмар. Та, звичайно, воно так і виходить. Твій батько з Бертою Сьорбю беруть тепер саме такий шлюб, побудований на повному довір'ї і безумовній взаємній відвертості. Вони одне одного не морочили, нічого не таїли одне від одного. Все ясно, щиро між ними; ніяких недомовок; проголошено, якщо можна так висловитись, цілковите взаємне відпущення гріхів.

Грегерс. Ну, припустімо; що з того?

Яльмар. Та в цьому власне і вся суть. Адже тут, виходить, саме в наявності усе те складне, важке… що ти сам вважаєш необхідною підвалиною справжнього подружжя.

Грегерс. Але ж це зовсім інша річ, Яльмаре. Не будеш же ти порівнювати ні себе, ні дружини своєї з тими двома? Ну, адже ти мене розумієш…

Яльмар. Я все-таки не можу збутися думки, що в цьому є щось таке, що збурює в мені почуття справедливості. Виходить, начебто і нема на світі ніякої вищої справедливості.

Гіна. Фі, Екдалю, не говори так, ради Бога!

Грегерс. Гм… Не будемо заглиблюватися в такі питання.

Яльмар. Але, з другого боку, я начебто все-таки бачу провідну руку долі. Адже Верле осліпне.

Гіна. Ну, це либонь ще не напевно.

Яльмар. Це поза всяким сумнівом. У всякому разі, не нам у цьому сумніватися. Саме в цьому факті і полягає справедлива відплата. Він свого часу наслав сліпоту на довірливого ближнього…

Грегерс. І не на одного, на жаль, а на багатьох.

Я л ь м ар. І ось тепер насувається невблаганна таємнича сила і осліпляє його самого.

Гіна. Ні, як ти можеш говорити такі речі! Просто аж страх бере!

Яльмар. Іноді корисно заглибитись у неосягнутий бік нашого існування.

Гедвіг у капелюшку і пальті, весела, задихана, вбігає з вхідних дверей.

Гіна. Ти вже повернулась?

Гедвіг. Так, мені не хотілося більше гуляти. І зате я зустріла когось біля воріт.

Яльмар. Певно, фру Сьорбю?

Гедвіг. Так.

Яльмар (ходячи по кімнаті туди і сюди). Сподіваюсь, зустрілися з нею востаннє.

Мовчанка.

Гедвіг (розгублено переводить очі з батька на матір і на Грегерса, силкуючись зрозуміти загальний настрій, потім підходить до Яльмара; пестячись). Тату!

Яльмар. Ну, чого тобі, Гедвіг?

Гедвіг. Фру Сьорбю щось мені принесла.

Яльмар (спиняється). Тобі?

Гедвіг. Подарунок на завтра.

Гіна. Берта завжди що-небудь дарує тобі на народження.

Яльмар. Який же це подарунок?

Гедвіг. Ні, сьогодні це секрет. А завтра вранці мама має покласти мені його на ліжко.

Яльмар. Ах, знову ці секрети поза моєю спиною!

Гедвіг (поквапно). Та ні, поглянь, будь ласка. Великий лист. (Виймає з кишені пальта лист.)

Яльмар. Ще й лист?

Гедвіг. Та тільки й всього! Інше, мабуть, потім буде. Але ти уяви — лист! Я ніколи ще не одержувала листів. На ньому так і написано: «Фрьокен Гедвіг Екдаль». Оце я фрьокен!

Яльмар. Покажи-но.

Гедвіг (простягає йому листа). Ось, дивись.

Яльмар. Почерк комерсанта Верле.

Гіна. Ти певен, Екдалю?

Яльмар. Сама поглянь.

Гіна. Отакої, багато я тямлю!

Яльмар. Гедвіг, можна мені розпечатати… і прочитати?

Гедвіг. Будь ласка, якщо хочеш.

Гіна. Ні, не сьогодні, Яльмаре. Адже це на завтра.

Гедвіг (тихо до матері). Ну дай же йому прочитати! Напевно, там щось хороше; тато зрадіє, і знову в нас буде весело.

Яльмар. Значить, можна розпечатати?

Гедвіг. Прошу, тату. Цікаво, що там таке!

Яльмар. Добре. (Розпечатує конверт, дістає листа, читає і ніяковіє.) Та що ж це таке?…

Гіна. Що там написано?

Гедвіг. Тату, та кажи скоріше!

Яльмар. Заждіть! (Перечитує листа, блідне, але стримується, говорить порівняно спокійно.) Це дарчий лист, Гедвіг.

Гедвіг. Що ти кажеш? Що ж мені дарують?

Яльмар. Читай сама.

Гедвіг йде до столу і читає біля лампи.

(Півголосом, стискаючи кулаки.) Очі! Очі! І цей лист!

Гедвіг (переживаючи читання). Але, мені здається, це дідусеві?…

Яльмар (бере у неї листа). Гіно… тобі це зрозуміло?

Гіна. Та я ж нічого не знаю. Скажи, у чому річ?

Яльмар. Комерсант Верле пише до Гедвіг, що її дідусеві більше не треба гнути спину над переписуванням паперів, і він буде з цього часу одержувати з контори по сто крон щомісяця…

Грегерс. Ага!

Гедвіг. Сто крон, мамо! Це я теж прочитала.

Гіна. Що ж, чудово для старого.

Яльмар. Сто крон, поки він їх потребує, тобто, значить — до кінця життя.

Гіна. Значить, він тепер забезпечений, бідолаха.

Я л ь м ар. А ось — найголовніше. Ти, мабуть, не дочитала, Гедвіг. Після смерті старого дар цей переходить до тебе.

Гедвіг. До мене? Усе?

Яльмар. Тобі забезпечується та сама пенсія на все твоє життя. Чуєш, Гіно?

Гіна. Чую, чую.

Гедвіг. Уяви — стільки грошей! (Термосить його.) Тату, тату, та хіба ти не радий?…

Яльмар (відхиляє її). Радий! (Ходить по кімнаті.) О, які горизонти, які перспективи розгортаються передо мною! Гедвіг!.. Це Гедвіг він так щедро забезпечує!

Гіна. Та завтра ж день її народження…

Гедвіг. Однаково тобі все дістанеться, тату. Адже я все віддаватиму тобі і мамі.

Яльмар. Мамі! Ще б пак!

Грегерс. Яльмаре, це тобі ставлять пастку.

Яльмар. Ти гадаєш? Знову пастка?

Грегерс. Ось що він сказав мені, коли був тут сьогодні вранці: Яльмар Екдаль не така людина, за яку ти його маєш…

Яльмар. Не така людина!..

Грегерс. І це ти побачиш, сказав він.

Яльмар. Так, побачиш, чи дам я заткнути собі рота грішми!

Гедвіг. Мамо, та що ж це таке?

Гіна. Іди до себе і скинь пальто.

Гедвіг мало не плачучи іде до кухні.

Грегерс. Так, Яльмаре, побачимо, хто мав рацію, він чи я.

Яльмар (поволі розриває папір навпіл, кладе обидві половинки на стіл і камеє). Ось моя відповідь.

Грегерс. Я цього сподівався.

Яльмар (підходить до Гіни, яка стоїть біля грубки, і говорить до неї глухо). А тепер ніяких таємниць більше. Якщо ти цілком порвала з ним, коли… покохала мене, — як ти це називаєш, — то чому ж він допоміг нам одружитися?

Гіна. Він, мабуть, думав, що проторує стежку і сюди в дім.

Яльмар. Тільки тому? Він не боявся певних наслідків?

Гіна. Я не розумію, про що ти говориш?

Яльмар. Я хочу знати, чи має твоя дитина право жити під моїм дахом.

Гіна (випростовується, блискаючи очима). І ти ще питаєш!

Яльмар. Скажи мені одне: Гедвіг — моя дочка… чи… Ну?

Гіна (дивиться на нього з холодною впертістю). Не знаю.

Яльмар (трохи тремтячим голосом). Ти цього не знаєш?

Гіна. Звідки я можу знати? Така, як я…

Яльмар (тихо, одвертаючись від неї). То мені нема чого більше робити в цьому домі.

Грегерс. Подумай гарненько, Яльмаре!

Яльмар (бере своє пальто). Тут нема чого більше думати такій людині, як я.

Грегерс. Ні, є, і навіть багато про що є подумати. Вам треба бути вкупі всім трьом, якщо ти хочеш піднестися до висоти самопожертви і всепрощення.

Яльмар. І підноситися не хочу! Ніколи! Ніколи! Де мій капелюх? (Бере капелюх.) Моє сімейне вогнище розсипалося порохом! (Вибухає сльозами.) Грегерсе! У мене більше нема дочки!

Гедвіг (відчиняє двері з кухні). Що ти кажеш? (Кидаючись до нього.) Тату, тату!

Гіна. Ну от!

Яльмар. Не підходь до мене, Гедвіг! Іди собі! Не можу тебе бачити! О, ці очі!.. Прощавайте! (Біжить до дверей.)

Гедвіг (чіпляючись за нього з криком). Ні! Не йди! Не кидай мене!

Гіна (кричить). Поглянь на дитину, Екдалю! Поглянь на дитину!

Яльмар. Не хочу! Не можу! Пустіть мене… геть звідси! (Виривається від Гедвіг і швидко виходить.)

Гедвіг (з блукаючим поглядом). Він кинув нас, мамо! Кинув! Він ніколи не повернеться до нас більше!

Гіна. Тільки не плач, Гедвіг! Тато повернеться!

Гедвіг (з риданнями кидається на диван). Ні, ні, він більше ніколи не повернеться до нас.

Грегерс. Чи вірите ви мені, що я хотів тільки добра, фру Екдаль?

Гіна. Можливо… Бог з вами!

Гедвіг (лежить на дивані). О, я помру! Не знесу цього! Що ж я йому зробила? Мамо, поверни його, поверни!

Гіна. Добре, добре. Тільки заспокойся. Я піду й пошукаю його. (Одягає накидку.) Може, він у Реллінга. Але ти не будеш лежати тут і ревти? Обіцяєш?

Гедвіг (здригається ридаючи). Не буду, тільки б він повернувся.

Грегерс (до Гіни, яка збирається вийти). Чи не краще дати йому спочатку перестраждати все, поки він остаточно переможе своє горе?

Гіна. Встигне потім. Насамперед треба заспокоїти дитину. (Виходить.)

Гедвіг (сідає і витирає очі). Тепер скажіть мені, що сталося. Чому тато не хоче мене й знати?

Грегерс. Вам поки що не треба питати про це. Виростете — дізнаєтесь.

Гедвіг (хлипає). Не можу ж я мучитись, аж поки виросту!..Та я вже догадуюсь, у чому річ… Може, я не справжня татова дочка.

Грегерс (тривожно). Як же це може бути?

Гедвіг. Може, мама знайшла мене. І ось тепер, певно, тато дізнався про це. Я читала одну таку історію.

Грегерс. Ну а коли б і так…

Гедвіг. То все одно, мені здається, це не повинно заважати татові любити мене, як колись. Ще навіть більше. Дику качку нам теж прислали в подарунок, а я все-таки страшенно люблю її.

Грегерс (намагаючись відвернути її увагу). Дику качку? Так, правда! Поговоримо трошки про дику качку.

Гедвіг. Бідна дика качка! Він і її більше бачити не хоче. Подумайте, він хотів скрутити їй в'язи!

Грегерс. Ну, цього він, напевно, не зробить!

Гедвіг. Але він так сказав. І це так негарно було з його боку! Я кожного вечора молюся за неї, щоб вона була жива й здорова.

Грегерс (дивиться на неї). Ви молитесь вечорами?

Гедвіг. Та-ак.

Грегерс. Хто ж вас привчив до цього?

Гедвіг. Я сама. Одного разу тато був дуже хворий і йому поставили п'явки на шию. І він сказав, що в нього смерть за плечима.

Грегерс. Ну?

Гедвіг. Я й почала молитися за нього, лягаючи спати. З того часу так і звикла.

Грегерс. А тепер молитесь і за дику качку?

Гедвіг. Авжеж. Мені здалося, що краще вже прихопити і її. Вона все хиріла спочатку.

Грегерс. Ви і ранками молитесь?

Гедвіг. Ні, ранками не молюсь.

Грегерс. А чому ж?

Гедвіг. Адже ранком видно, ну, якось і не страшно.

Грегерс. І ваш батько хотів скрутити в'язи дикій качці, яку ви так любите?

Гедвіг. Ні, він сказав, що це було б найкраще, але що він не зачепить її заради мене. І це було так мило з його боку.

Грегерс (підсовуючись до неї). Ну а якщо б ви добровільно пожертвували нею заради нього?

Гедвіг (підводячись). Дикою качкою!

Грегерс. Якби ви, заради нього, пожертвували добровільно найдорожчим своїм скарбом?

Гедвіг. Ви гадаєте, це б допомогло?

Грегерс. Спробуйте, Гедвіг.

Гедвіг (тихо, з сяючими очима). Так, я спробую.

Грегерс. А вистачить у вас відваги?

Гедвіг. Я попрошу дідуся застрелити її.

Грегерс. Ну і зробіть так. Але ні слова вашій матері!

Гедвіг. Чому?

Грегерс. Вона не зрозуміє вас.

Гедвіг. Дика качка?… Завтра ж уранці спробую.

Гіна повертається. Гедвіг кидається до неї.

Ти знайшла його, мамо?

Гіна. Ні, але мені сказали, що він заходив до Реллінга і потяг його із собою.

Грегерс. Напевно?

Гіна. Двірничка сказала. І Мольвік з ними подався.

Грегерс. І це тепер, коли йому потрібна була цілковита самотність для жорстокої душевної боротьби!..

Гіна (знімаючи накидку). Так, мужчини мужчинами і залишаються. Бог знає, куди його Реллінг потяг! Я забігала до мадам Еріксен — там їх нема.

Гедвіг (ковтаючи сльози). А якщо він не повернеться більше?

Грегерс. Повернеться. Завтра я йому принесу таку вісточку, що ви побачите, як він повернеться. Спіть спокійно, Гедвіг. Добраніч! (Виходить.)

Гедвіг (ридаючи, кидається матері на шию). Мамо, мамо!

Гіна (гладить її по спині і зітхає). Ох, ох, правду казав Реллінг. Так завжди буває, коли всякі божевільні лізуть тут зі своїми інтриганськими вимогами.

Дія п'ята

Павільйон Яльмара Екдаля. Сірий, холодний ранок. Шибки занесено мокрим снігом. Гіна у фартушку виходить з кухні з щіткою і ганчіркою і йде до дверей у вітальню. У той же час з вхідних дверей швидко входить Гедвіг.

Гіна (зупиняючись). Ну?

Гедвіг. Знаєш, мамо, він, здається, у Реллінга…

Гіна. Ось бачиш!

Гедвіг. Двірничка каже, чула, що Реллінг уночі двох притяг із собою.

Гіна. Я так і думала.

Гедвіг. Але що з того, коли він не хоче повернутися до нас.

Гіна. Ну то я піду хоч поговорю з ним.

Старий Екдаль у халаті й капцях з розкуреною люлькою виходить з дверей своєї кімнати.

Екдаль. Слухай, Яльмаре… Яльмара нема вдома?

Гіна. Нема, здається, пішов.

Екдаль. Так рано? Та ще в таку хуртовину? Ну що ж, будь ласка, — я можу зробити ранковий обхід і сам. (Відсуває з допомогою Гедвіг одну половинку дверей на горище і входить туди.)

Гедвіг засуває за ним двері.

Гедвіг (стиха). Подумай, мамо, що буде, коли бідолашний дідусь довідається, що тато хоче покинути нас.

Гіна. Годі дурниці верзти. Дідусеві й знати нічого не треба. Просто щастя, що його вчора не було вдома, коли знялася тут оця веремія.

Гедвіг. Так, але…

Входить Грегерс.

Грегерс. Ну? Розшукали його?

Гіна. Кажуть, внизу у Реллінга.

Грегерс. У Реллінга! То він справді ходив учора з цими панами?

Гіна. Мабуть, що так.

Грегерс. Але йому, навпаки, потрібна була самота, щоб серйозно зібратися з думками!..

Гіна. Вам добре так говорити.

Входить Реллінг.

Гедвіг (кидаючись назустріч йому). Тато у вас?

Гіна (водночас). У вас він?

Реллінг. Ну звичайно.

Гедвіг. І ви не сказали нам!

Реллінг. Так; я — тва-арюка! Але, по-перше, мені довелось морочитися з іншою тва-арюкою — з демонічною натурою, звичайно; а по-друге, я сам заспав.

Гіна. Що він каже сьогодні?

Реллінг. Та нічого не каже.

Гедвіг. Зовсім не розмовляє?

Реллінг. Ні пари з уст.

Грегерс. Так, так. Я все цілком розумію.

Гіна. Та що ж він робить?

Реллінг. Лежить на дивані і хропе.

Гіна. Ну? Так, Екдаль завжди страшенно хропе.

Гедвіг. Він спить? Він може спати?

Реллінг. Атож. Та ще як, хай йому чорт!

Грегерс. Зрозуміло, після такої душевної боротьби…

Гіна. Та з незвички швендяти по ночах.

Гедвіг. Мабуть, це добре, що він виспиться, мамо.

Гіна. І я теж так думаю. Але тоді не слід будити його занадто рано. Дякую вам, Реллінг. Тепер я спочатку приберу все, а потім… Ходи-но поможеш мені, Гедвіг.

Гіна і Гедвіг виходять до вітальні.

Грегерс (обертаючись до Реллінга). Чи можете ви мені пояснити, що відбувається тепер у душі Яльмара Екдаля?

Реллінг. їй-богу, не помітив, щоб там щось відбувалося.

Грегерс. Як? При такому переломі в його житті, коли все існування його дістає зовсім іншої основи?… Як ви можете припустити, щоб така особистість, як Яльмар?…

Реллінг. Особистість?… Він?… Якщо в нього колись і був нахил для такої аномалії, як стати «особистістю», — як ви кажете, — то його з коренем вирвано в нього ще з дитинства. У цьому можу вас запевнити.

Грегерс. Це було б дивно. Його виховували з такою любов'ю.

Реллінг. Оті дві екзальтовані, істеричні старі діви — тітоньки?

Грегерс. Я мушу вам сказати, що це були жінки, які ніколи не забували про ідеальні вимоги. Ну та ви тепер либонь знову почнете глузувати з цього.

Реллінг. Ні, я зовсім не в такому настрої. А втім, я добре поінформований про це. Він таки чимало вивергав усякої риторики про цих своїх «двох духовних матерів». Але я не думаю, щоб він мав за що аж надто дякувати їм. Нещастя Екдаля в тому, що він завжди відігравав роль світила у своєму колі…

Грегерс. А хіба він не такий? Своєю душевною глибиною, я хочу сказати.

Реллінг. Щось не примічав за ним такого. І коли б іще тільки батько вважав його таким — нехай: старий лейтенант увесь вік прожив дурнем.

Грегерс. Він увесь вік прожив з дитячою душею. Та де вам це зрозуміти!

Реллінг. Нехай так. Але згодом милий, чарівний наш Яльмар став до певної міри студентом і одразу ж у колі товаришів набув репутації майбутнього світила. Що ж, він був вродливий, привабливий, білий, рум'яний, кров з молоком, яких люблять дівчата-підлітки. До того ж — ця палка вдача, щирі нотки в голосі і вміння гарно декламувати чужі вірші і чужі думки…

Грегерс (обурено). І ви це говорите про Яльмара Екдаля!

Реллінг. Так, з вашого дозволу; такий внутрішній склад того божка, перед яким ви лежите на череві.

Грегерс. Не думаю, щоб я міг бути настільки вже сліпим.

Реллінг. О, так, є такий гріх. Адже ви теж людина ненормальна, хвора.

Грегерс. Це ви правду кажете.

Реллінг. Звичайно. І хвороба у вас складна. По-перше, у вас — тяжка форма гарячки чесності; по-друге — і це найгірше — у вас манія плазування. Вам обов'язково потрібно кимось захоплюватися, з чимось носитися — опріч ваших власних справ.

Грегерс. Ну звісно, гідний цього об'єкт мені доводиться шукати поза своїм колом.

Реллінг. Але ви глибоко помиляєтесь у цих чудо-мухах, які вам скрізь ввижаються. Ви знову залізли з вашими ідеальними вимогами у дім простих смертних; тут живуть люди, неспроможні задовольнити їх.

Грегерс. Коли ви такої невисокої думки про Яльмара Екдаля, то яку ж ви маєте приємність повсякчас перебувати в його товаристві?

Реллінг. Господи Боже мій! Я все-таки хоч якийсь же лікар, з вашого дозволу, і треба ж мені подбати про бідних хворих, з якими я живу на одних сходах.

Грегерс. Он воно що! І Яльмар Екдаль хворий?

Реллінг. Здорових людей майже не буває, на жаль.

Грегерс. І які ж ліки ви даєте Яльмарові?

Реллінг. Мої звичайні ліки. Я намагаюсь підтримати в ньому житейську брехню.

Грегерс. Житейську брехню? Я не помилився?

Реллінг. Ні, я сказав «житейську брехню». Тому що, бачите, це — стимулюючий принцип.

Грегерс. Чи можна спитати, що ж це за житейська брехня, якою заражений Яльмар?

Реллінг. Ні, пробачте. Я не викриваю таких таємниць знахарям. Ви здатні ще більше скалічити його; а мій метод лікування радикальний. Я застосовую його і до Мольвіка. Його я зробив демонічною натурою. Це фонтанель, який я повинен був поставити йому на шиї.

Грегерс. То насправді він не демонічна натура?

Реллінг. Та що таке, чорт забирай, значить демонічна натура? Адже це дурниця, моя власна вигадка, щоб йому жилося легше. Без неї ця нікчемна совісна свиня давно загинула б під тягарем відчаю і зневаги до себе. А старий лейтенант? Цей, зрештою, сам натрапив на вірне лікування.

Грегерс. Лейтенант Екдаль? А в нього що?

Реллінг. Та що ви скажете: він — старий мисливець, ведмежатник — блукає тепер по горищу і стріляє кроликів! І на світі нема мисливця, щасливішого за нього, коли він порається там коло усієї цієї погані. П'ять-шість сухих ялинок, які він приховав ще з Різдва, заміняють йому лісовий простір. Півень і кури — для нього глухарі, що кубляться на верховітті сосен, а шкутильгаючі по підлозі кролики — ведмеді, проти яких воює цей колишній Немврод.[12]

Грегерс. Бідолашний старий лейтенант! Йому таки довелося багато скинути зі своїх давніх юнацьких ідеалів!

Реллінг. Щоб я не забув, пане Верле-молодший: не вдавайтесь ви до іноземного слова — ідеали. У нас є хороше рідне слово: брехня.

Грегерс. По-вашому, ці два поняття мають однакове значення?

Реллінг. Так, приблизно — як тиф і гнила гарячка.

Грегерс. Лікар Реллінг, я не поступлюся, поки не видеру Яльмара з ваших пазурів!

Реллінг. Тим гірше буде для нього. Відберіть у середньої людини житейську брехню — і ви відберете в неї щастя. (До Гедвіг, що виходить з вітальні.) Ну, маленька качина мати, тепер я спущуся вниз поглянути, чи все ще татусь зболить лежати і сушити собі голову над дивовижним винаходом. (Виходить.)

Грегерс (підходить до Гедвіг). Я бачу по вашому обличчю, що нічого ще не зроблено?

Гедвіг. Що? А, те, з дикою качкою. Ні.

Грегерс. Видно, не відважились, коли дійшлося до діла.

Гедвіг. Ні, зовсім не те. Коли я прокинулася сьогодні вранці і згадала, про що ми говорили вчора, то мені все це здалося таким чудним.

Грегерс. Чудним?

Гедвіг. Так… Я сама не знаю. Учора ввечері мені здавалося, що це буде так чудово. А сьогодні, коли я прокинулась і пригадала, мені здалося, що воно зовсім не таке.

Грегерс. Ну ще б пак. Недарма ви виросли в таких умовах. І у вас уже багато що заглухло.

Гедвіг. Ну, це мені байдуже. Коли б тільки тато повернувся…

Грегерс. Ах, якби ваші очі розкрилися на те, що надає справжньої ціни життю! Якби ви мали бадьорий, здоровий і мужній дух, готовий на жертви, ви побачили б, яким він повернувся б до вас. Але я ще не втрачаю віри в вас, Гедвіг. (Виходить.)

Гедвіг блукає по кімнаті, потім прямує до кухонних дверей.

У цей час чути стукіт у двері на горищі. Гедвіг іде і трошки відсуває двері. Старий Екдаль виходить, і Гедвіг знову засуває двері.

Екдаль. Гм… Невелика втіха від такого ранкового обходу одинцем.

Гедвіг. А чого ж ти — не хочеш пополювати сьогодні, дідусю?

Екдаль. Не така погода сьогодні. Темінь, за два кроки нічого не видно.

Гедвіг. Скажи, а тобі ніколи не хочеться постріляти у щось інше, крім кроликів?

Екдаль. А чим погані кролики? А?

Гедвіг. Ні, а, наприклад, у дику качку?…

Екдаль. Хо-хо! Боїться, щоб я, бува, не застрелив її дикої качки! Ніколи в житті, — чуєш? Ніколи!

Гедвіг. Та ти, мабуть, не зумів би. їх, кажуть, важко стріляти, отих диких качок.

Екдаль. Не зумів би? Овва!

Гедвіг. А як би ти стріляв, дідусю? Не в мою качку, а в інших?

Екдаль. Треба в груди цілити, — розумієш? І проти пера, а не за пером, — розумієш?

Гедвіг. Тоді одразу на смерть, дідусю?

Екдаль. Атож, на смерть, якщо вмієш стріляти. Гм… Тепер, мабуть, пора мені і причепуритися. Гм… Розумієш, гм… (Виходить до себе.)

Гедвіг вичікує трохи, скоса поглядає на двері вітальні, підходить до полиць, стає навшпиньки, дістає з верхньої полиці пістолет і розглядає його.

Гіна входить з вітальні із щіткою і ганчіркою. Гедвіг швидко і непомітно кладе пістолет на одну з полиць.

Гіна. Не рийся в татових речах, Гедвіг.

Гедвіг (відходячи від полиць). Я тільки прибрати хотіла.

Гіна. Іди краще на кухню і подивись, щоб кава не прохолола. Хочу взяти із собою на таці, коли спущуся вниз.

Гедвіг виходить до кухні. Гіна починає підмітати підлогу і прибирати кімнату. Через кілька хвилин вхідні двері повільно відчиняються і з них визирає Яльмар Екдаль.

Він у накинутому на плечі пальті, але без капелюха; він невмитий, непричесаний; очі заспані, каламутні.

Гіна (завмирає із щіткою в руці, дивлячись на чоловіка). Ах, Екдалю… ти все-таки прийшов?

Яльмар (входить і відповідає глухим голосом). Прийшов… щоб у ту ж мить зникнути.

Гіна. Ну звичайно, зрозуміло. Але, Господи Ісусе, на кого ти схожий?

Яльмар. На кого схожий?

Гіна. І твоє добре зимове пальто! Дісталося ж йому!

Гедвіг (на дверях кухні). Мамо, чи не треба… (Побачивши Яльмара, скрикує від радості і біжить до нього.) Тату! Тату!

Яльмар (відвертається і відмахується). Геть, геть! (До Гіни.) Забери її геть, кажу тобі.

Гіна (стиха до Гедвіг). Іди до вітальні, Гедвіг.

Гедвіг тихо виходить.

Яльмар (метушливо висуваючи шухляду стола). Мені треба взяти з собою книги. Де мої книги?

Гіна. Які?

Яльмар. Мої наукові твори, звісно… технічні журнали, потрібні для моєї роботи над винаходом.

Гіна (шукає на полицях). Ці, чи ті, що без палітурок?

Яльмар. Авжеж, вони.

Гіна (кладе на стіл купу журналів). Чи не звеліти Гедвіг розрізати тобі аркуші?

Яльмар. Ні для чого мені їх розрізувати.

Коротка пауза.

Гіна. Отже, ти остаточно вирішив переїхати від нас, Екдалю?

Яльмар (перебираючи книгу). Само собою зрозуміло… А то ж як?

Гіна. Так, так.

Яльмар (спалахнувши). Не можу ж я залишатися там, де мені щохвилини встромлятимуть ніж у серце!

Гіна. Бог тобі суддя, коли ти можеш думати про мене так погано.

Яльмар. Доведи!

Гіна. Краще ти доведи.

Яльмар. Після такого минулого, як у тебе? Ні, є певні вимоги… я назвав би їх ідеальними вимогами…

Гіна. А дідусь? Що з ним буде, з бідолахою?

Яльмар. Я знаю свої обов'язки. Безпорадний старик переїде зі мною. Я поїду в місто, влаштую… Гм… (Мнеться.) Чи не знаходив хто мого капелюха на сходах?

Гіна. Ні. Ти капелюха загубив?

Яльмар. Він, звичайно, був на мені, коли я повернувся вночі. Безперечно. А сьогодні я не можу знайти його.

Гіна. Господи Ісусе, і де тебе тільки з цими п'яницями носило?

Яльмар. Не чіпляйся з такими дурницями до мене. Ти гадаєш, я в такому настрої, щоб пам'ятати про всякі дрібниці?

Гіна. Хоч би ти не застудився, Екдалю. (Виходить до кухні.)

Яльмар (стиха, злісно говорить сам до себе, спорожняючи шухляду стола). Негідник цей Реллінг! Шахрай! Мерзенний спокусник!.. Знайти б когось, хто б підстрелив тебе з-за рогу!.. (Відкладає набік кілька старих листів, знаходить розірваний напередодні папір, складає обидві половинки докупи і дивиться на них. Входить Гіна; він похапцем відсуває їх набік.)

Гіна (ставить на стіл тацю з кавовим прибором). Ось гаряченького чи не хочеш… бутерброди і трошки солоненького…

Яльмар (скоса позирає на тацю). Солоненького?… Ні шматка більше в цьому домі! Щоправда, ось уже цілу добу я не мав у роті нічого істотного, але це байдуже… Мої нотатки! Розпочаті мною спогади! Куди подівся мій щоденник і всі мої важливі папери? (Відчиняє двері до вітальні, але відразу ж відступає.) І там вона!..

Гіна. Господи Боже, треба ж дитині десь бути!

Яльмар. Іди собі! (Дає дорогу; Гедвіг несміливо проходить до павільйону, а він, тримаючись за ручку дверей, камеє до Гіни.) Чи не можна хоч у ці останні хвилини, коли я перебуваю в колишній моїй господі, увільнити мене від присутності чужих осіб? (Іде до вітальні.)

Гедвіг (кидаючись до матері, питає тихим тремтячим голосом). Це він про мене?

Гіна. Побудь поки що в кухні, Гедвіг. Або ні, краще іди до своєї комірчини. (Відчиняє двері до вітальні і камеє.) Стривай, Екдалю, не рийся в комоді, я знаю, де все лежить. (Іде до вітальні.)

Гедвіг (перелякана, розгублена, стоїть якусь мить не рухаючись і кусаючи губи, щоб не розплакатись, потім судорожно стискає руки і тихо вимовляє.) Дика качка! (Прокрадається до полиць, дістає пістолет, трохи відсуває одну половину дверей на горище, прослизає туди і засуває за собою двері.)

З вітальні чути суперечку між Яльмаром і Гіною.

Яльмар (виходить, тримаючи в руках кілька старих зошитів і окремих аркушів паперу, які потім кладе на стіл). Для чого мені твій саквояж! Куди він годиться! Тут тисяча речей, які треба захопити!

Гіна (виходячи слідом за ним із саквояжем у руках). То ти залиш поки що решту тут, Екдалю. Візьми тільки сорочку й пару кальсонів.

Яльмар. Ух! Як стомлює це збирання!.. (Скидає із себе пальто і кидає його на диван.)

Гіна. А кава прохолоне.

Яльмар. Гм… (Машинально відпиває ковток, потім ще.)

Гіна (витираючи спинки стільців). Найважче тобі буде підшукати таке велике горище для кроликів.

Яльмар. Що? Буду я ще тягти за собою кроликів!

Гіна. А як же дідусь буде без них?

Яльмар. Доведеться звикнути. Мені доводиться відмовитись від більшого, ніж кролики.

Гіна (витираючи порох з полиць). А флейту теж покласти тобі до саквояжа?

Яльмар. Ні. Ніякої флейти мені не треба. А от дай-но мені пістолет.

Гіна. Із собою хочеш узяти?

Яльмар. Так, мій заряджений пістолет.

Гіна (шукає його). Тут його нема, мабуть, старий узяв його із собою туди.

Яльмар. Він на горищі?

Гіна. Напевно там…

Яльмар. Гм… самотній старець! (Бере бутерброд, їсть і запиває кавою.)

Гіна. Якби ми не здали тієї кімнати, ти б міг перебратися туди.

Яльмар. Щоб я залишився під однією покрівлею? Ніколи! Ніколи!

Гіна. А чи не перебратися тобі на день, на два до вітальні? Там би тобі ніхто не заважав.

Яльмар. Ніколи. У цих стінах!..

Гіна. Ну, тоді вниз — до Реллінга з Мольвіком?

Яльмар. Не вимовляй цих імен! Досить мені згадати про них — шматок не лізе до горла. Ні, мабуть, доведеться мені в бурю і негоду стукати від дверей до дверей, шукаючи, де б нам зі старим батьком прихилити наші голови.

Гіна. Куди ж ти підеш без капелюха, Екдалю? Капелюха ж нема?

Яльмар. Ой, ці двоє негідників, вмістилище всіх пороків! А капелюх, звичайно, треба дістати. (Бере другий бутерброд.) Треба вжити заходів. Я ще не збираюся назавжди попрощатися з життям. (Шукає щось на таці.)

Гіна. Що ти шукаєш?

Яльмар. Масло.

Гіна. Масло — зараз подам. (Виходить до кухні.)

Яльмар (кричить їй наздогін). Та не турбуйся! Я можу задовольнитися і скоринкою черствого хліба.

Гіна (приносить масляничку). На ось. Свіженьке. (Наливає йому другу чашку кави.)

Яльмар сідає на диван, намащує масла на бутерброд, їсть і п'є деякий час мовчки.

Яльмар. Чи міг би я… без усяких чіплянь… з будь-чийого боку прожити там у вітальні день, другий?

Гіна. Та чудово, якщо тільки хочеш.

Яльмар. Тому що я не бачу ніякої можливості зібрати так одразу всі батькові речі.

Гіна. Та й треба ж спочатку сказати йому, що ти більше не хочеш жити з нами.

Яльмар (відсуваючи від себе чашку). Так, і це теж. Знову розпочинати усю цю мороку! Мені треба обміркувати… перепочити трохи… Не можу ж я взяти собі на плечі все одразу протягом одного дня.

Гіна. Та ще в таку негоду. Он як мете.

Яльмар (перекладаючи лист комерсанта Верле). Папірець, як бачу, все ще валяється тут.

Гіна. Я й не торкалась до нього.

Яльмар. Мене цей папірець, звичайно, не обходить.

Гіна. Та й я не збираюся з нього скористатися.

Яльмар. Але не варто все-таки, щоб він пропав у цій метушні… коли я почну переїздити.

Гіна. Я сховаю його, Екдалю.

Яльмар. Дар належить передусім батькові, його справа вирішити, хоче він прийняти чи ні.

Гіна (зітхає). Так, бідолашний дідусь…

Яльмар. Про всяк випадок… Де б дістати клею?

Гіна (йде до полиць). Ось тут ціла банка.

Яльмар. І пензлик.

Гіна. І пензлик тут. (Подає йому і те і друге.)

Яльмар (бере ножиці). Підклеїти папірцем… (Ріже і клеїть.) Я далекий від думки накласти руку на чуже добро… тим паче на добро неімущого старого, — та й інших теж. Ну от. Нехай полежить поки. Потім, коли підсохне, сховай. Я більше бачити не хочу цей документ. Ніколи!

Грегерс (входить; трохи здивовано). Що?… Ти тут сидиш, Яльмаре?

Яльмар (схоплюючись). Просто впав від утоми.

Грегерс. Однак снідав, як бачу.

Яльмар. Тіло теж ставить іноді свої вимоги.

Грегерс. Що ж ти вирішив?

Яльмар. Для такої людини, як я, іншого рішення бути не може. Я саме був зайнятий збиранням найнеобхідніших речей. А на це потрібен час — сам розумієш.

Гіна (починаючи втрачати терпець). То що ж — вітальню для тебе приготувати, чи складати речі в саквояж?

Яльмар (кинувши сердитий погляд на Грегерса). Складай… і приготуй.

Гіна (бере саквояж). Ну гаразд. То я покладу сорочку та інше. (Іде до вітальні і зачиняє за собою двері.)

Грегерс (після короткої паузи). От не думав я, що так закінчиться. Чи справді треба тобі йти з дому і від сім'ї?

Яльмар (неспокійно блукає по кімнаті). Що ж мені, по-твоєму, робити?… Я не створений, щоб бути нещасним, Грегерсе. Мені потрібні хороші, спокійні, мирні умови.

Грегерс. То чому ж тобі їх і не мати? Спробуй тільки. Мені здається, тепер тобі саме і є на чому побудувати… почати життя заново. Не забувай також, що ти маєш мету життя — твій винахід.

Яльмар. А, не кажи ти мені про винахід. Його, мабуть, не скоро діждешся.

Грегерс. Як?

Яльмар. Ну, та, Господи Боже мій, яких ще винаходів тобі від мене потрібно? Майже все уже винайшли інші до мене. З дня на день все важче придумати щось нове…

Грегерс. Таж ти стільки вже вклав праці в це.

Яльмар. О, це все безпутний Реллінг мене підбивав.

Грегерс. Реллінг?

Яльмар. Атож. Він перший сказав мені, що я здатний зробити якийсь надзвичайний винахід у фотографії.

Грегерс. Он як!.. То це Реллінг!

Яльмар. Я був такий щасливий, мене це так тішило… не стільки винахід сам по собі, скільки те, що Гедвіг так вірила в нього… вірила з усією силою і щирістю дитячої душі… Тобто я, дурний, уявляв, що вона вірить.

Грегерс. Невже ти припускаєш, що Гедвіг могла лукавити з тобою?

Яльмар. Ах, я тепер ладен припускати все, що завгодно. Гедвіг всьому на перешкоді. Вона стоїть мені тепер поперек дороги, заступає мені сонце життя.

Грегерс. Гедвіг! Це ти про неї говориш? Чим же вона може перешкодити тобі?

Яльмар (не відповідаючи на питання). Я до нестями любив цю дитину. Я був такий невимовно щасливий, коли бувало повертався додому, до свого убогого кутка, і вона бігла мені назустріч, мружачи свої милі оченята. Ах, я довірливий дурень! Я так невимовно любив її… І втішав себе фантазією, що й вона мені платить такою ж любов'ю.

Грегерс. Та хіба це, по-твоєму, була лише фантазія?

Яльмар. Звідки я знаю? Від Гіни я добитися нічого не можу. їй і не зрозуміти ідеального боку цього складного питання. Але перед тобою я відчуваю потребу вилити свою душу, Грегерсе. Мене гнітить жахливий сумнів… Мабуть, Гедвіг ніколи не любила мене щиро.

Грегерс. Можливо, ти матимеш переконливий доказ… (Прислухаючись.) Що це? Начебто качка кряче.

Яльмар. Так, кряче. Батько на горищі.

Грегерс. Ах, він там! (Прояснівши.) Кажу тобі, ти матимеш переконливий доказ, що бідолашна дівчина любить тебе!

Яльмар. Який там доказ вона мені може дати! Я не вірю більше ніяким запевненням з того боку.

Грегерс. Гедвіг, безперечно, непричетна до брехні.

Яльмар. Ах, Грегерсе, у цьому я саме й не певен, власне, це саме і невідомо. Хто знає, про що бувало шушукалися тут Гіна і ця фру Сьорбю? А Гедвіг завжди дослухалася. Мабуть, і дарчий лист оцей з'явився зовсім не так несподівано, негадано. Я начебто щось таке примічав.

Грегерс. Що за мана на тебе найшла!

Яльмар. У мене тільки полуда спала з очей. Побачиш, цей дарчий лист — лише початок. Фру Сьорбю завжди особливо обдаровувала Гедвіг, а тепер вона й поготів має всі можливості зробити для дівчинки все, що завгодно. Вони можуть відібрати її в мене, коли їм заманеться.

Грегерс. Ні за що в світі Гедвіг не піде від тебе.

Яльмар. Не будь такий певний. Якщо вони наобіцяють їй там усяких благ?… А я? Я так безмежно любив її! Я бачив найвище своє щастя в тому, щоб бережно провести її за руку через усе життя, як ведуть людину, що боїться темряви, через велику порожню кімнату!.. І тепер я до болю певний, що бідний фотограф з горища ніколи не користувався безроздільно її дитячою любов'ю. Вона просто вкралася йому в душу, намагалася жити у згоді з ним — до слушного часу.

Грегерс. Ти й сам цьому не віриш, Яльмаре.

Яльмар. І весь жах у тому, що я не знаю, чому вірити… І ніколи не знатиму. Та й у тебе чи є підстави сумніватися в тому, що я кажу? Хо-хо! Ти занадто покладаєшся на свої ідеальні вимоги, Грегерсе! А якщо ті прийдуть до неї… з повними руками… і крикнуть дівчинці: «Покинь його, у нас жде тебе справжнє життя…»

Грегерс (швидко). І що ж, по-твоєму?

Яльмар. А я б поставив їй запитання: «Гедвіг, чи згодна ти відмовитись від того життя заради мене?» (Іронічно сміється.) «Щиро вдячна», — почув би її відповідь!

На горищі лунає постріл.

Грегерс (голосно, радісно). Яльмаре!

Яльмар. Ну от! Знову він полює.

Гіна (входить). Ох, Екдалю! Знову, здається, дідусь сам там стріляє.

Яльмар. Я подивлюсь…

Грегерс (у радісному хвилюванні). Стривай! Ти знаєш, що це було?

Яльмар. Звичайно, знаю.

Грегерс. Ні, не знаєш. А я знаю. Це був доказ.

Яльмар. Який доказ?

Грегерс. Дитяча жертва. Гедвіг умовила твого батька застрелити дику качку!

Гіна. Та невже?…

Яльмар. Навіщо це?

Грегерс. Вона хотіла пожертвувати заради тебе найдорожчим своїм скарбом і тим повернути собі твою любов.

Яльмар (м'яко, схвильовано). Ах, люба дитинка…

Гіна. І треба ж таке вигадати!

Грегерс. Вона тільки й думала, як би то повернути твою любов, Яльмаре. їй здавалося, що вона жити без неї не може.

Гіна (стримуючи сльози). Сам тепер бачиш, Екдалю.

Яльмар. Гіно, де вона?

Гіна (хлипаючи). Бідолашна… мабуть, у кухню забилася.

Яльмар (іде і широко відчиняє двері до кухні). Гедвіг! Іди сюди! Іди до мене! (Зазирає на кухню.) Та її там нема.

Гіна. То в своїй комірчині, певно.

Яльмар (з другої кімнати). І там нема. (Повертається до павільйону.) Пішла чи що?

Гіна. Та ти ж не давав їй ніде приткнутися.

Яльмар. Коли б тільки швидше вона повернулася, щоб я міг як слід сказати їй!.. Ну тепер знову все буде гаразд, Грегерсе. Тепер я вірю, що ми можемо почати нове життя.

Грегерс (тихо). Я це знав. Відродження повинно було прийти через дитину.

Старий Екдаль виходить зі своєї кімнати у повній парадній формі, силкується причепити шаблю.

Яльмар (вражений). Батьку! Ти тут?!

Гіна. Ви, виходить, у себе в кімнаті стріляли?

Екдаль (сердито). То ти вже сам-один почав ходити на полювання, Яльмаре?

Яльмар (збентежено). То це не ти стріляв на горищі?

Екдаль. Я стріляв? Гм!..

Грегерс (кричить до Яльмара). Значить, вона сама застрелила дику качку!

Яльмар. Що ж це таке! (Кидається до дверей, розсуває їх, зазирає на горище і скрикує.) Гедвіг!

Гіна (теж: біжить до дверей). Господи, що там?

Яльмар (входить на горище). Вона лежить на підлозі!

Грегерс. Гедвіг лежить?! (Кидається за Яльмаром.)

Гіна (водночас). Гедвіг! (Теж: кидається на горище.) Ні, ні, ні!

Екдаль. Хо-хо! І вона туди ж — полювати!

Яльмар, Гіна і Грегерс виносять Гедвіг; у безсило повислій правій руці її затиснуто пістолет.

Яльмар (не в собі). Пістолет розрядився! Вона влучила в себе! Кличте людей! На допомогу!

Гіна (вибігає у вхідні двері й кричить вниз). Реллінгу! Реллінгу! Лікарю Реллінг! Біжіть до нас! Якомога швидше!

Яльмар і Грегерс кладуть Гедвіг на диван.

Екдаль (тихо). Ліс помстився.

Яльмар (навколішках перед Гедвіг). Вона зараз прийде до пам'яті. Вона опритомніє… Так, так.

Гіна (повертаючись). Куди вона влучила? Я нічого не бачу…

Вбігає Реллінг і слідом за ним Mольвік, він у фраку, але без жилета і без галстука.

Реллінг. Що тут скоїлось?

Гіна. Вони кажуть, Гедвіг застрелилась.

Яльмар. Сюди! Допоможи!

Реллінг. Застрелилась! (Відсуває стіл і починає оглядати Гедвіг.)

Яльмар (навколішках, зі страхом стежачи за ним). Адже не дуже небезпечно? Ні, Реллінг? І крові майже нема. Адже не дуже небезпечно?

Реллінг. Як це трапилося?

Яльмар. Хіба я знаю!..

Гіна. Вона хотіла застрелити дику качку.

Реллінг. Дику качку?

Яльмар. Мабуть, пістолет розрядився.

Реллінг. Гм… Так.

Екдаль. Ліс помстився. А я, проте, не боюся. (Виходить на горище і засуває за собою двері.)

Яльмар. Ну, Реллінгу… чого ж ти мовчиш?

Реллінг. Куля влучила в груди.

Яльмар. Але ж вона одужає?…

Реллінг. Хіба ти не бачиш — вона мертва.

Гіна (вибухаючи слізьми). Дитино моя, доню!..

Грегерс (хрипко). У безодні морській.

Яльмар (схоплюючись). Ні! Ні! Вона повинна жити! Реллінгу!.. ради Бога… хоч на хвилинку… хоч на секунду, щоб я встиг сказати їй, як безмежно я любив її завжди!

Реллінг. Просто в серце. Внутрішній крововилив. Моментальна смерть.

Яльмар. А я гнав її від себе, немов дикого звіра! І вона забилась на горище і вмерла з любові до мене! (Ридає.) Ніколи не поправити цього! Не сказати їй! (Заламуючи руки, кричить угору.) О ти, там!.. Якщо ти тільки є!.. Навіщо ти допустив це!

Гіна. Мовчи, мовчи, — не треба Бога хулити! Мабуть, ми були не гідні, щоб вона залишалася з нами.

Мольвік. Дівчинка не вмерла, а спить.

Реллінг. Дурниці.

Яльмар (стихає, підходить до дивана і, схрестивши руки, дивиться на Гедвіг.) Ось вона й лежить… тиха… нерухома!..

Реллінг (намагаючись вийняти пістолет). Ні, як міцно тримає…

Гіна. Облиште, Реллінгу, не ламайте їй пальчиків. Залиште їй левольвер.

Яльмар. Нехай забере із собою в могилу.

Гіна. Так, нехай. Але не можна ж дівчинці лежати тут напоказ. Треба її віднести до неї в комірчину. Берися, Екдалю.

Яльмар і Гіна беруть Гедвіг.

Яльмар. О, Гіно! Гіно! Як ти це витерпиш!

Гіна. Будемо помагати одне одному. Тепер нам нема чого ділити її.

Мольвік (простягаючи руки, мурмоче). Хвала Всевишньому! Із землі взята єси — і в землю відійдеш.

Реллінг (пошепки). Заткни свою пельку, ти п'яний.

Яльмар і Гіна виносять тіло до кухні.

Реллінг зачиняє за ними двері.

Мольвік пробирається до виходу.

Реллінг (підходить до Грегерса). Ну а мене ніхто не обдурить, що це був випадок.

Грегерс (який увесь час стояв у нестямі від жаху, здригається). Ніхто не може сказати, як це сталося. Жахливо!

Реллінг. Пострілом обсмалило плаття. Вона, отже, приставила пістолет до грудей і спустила курок.

Грегерс. Гедвіг померла недаремно. Бачили ви, яку душевну велич виявив він угорі?

Реллінг. У хвилину горя, стоячи над вмерлим, багато хто виявляє душевну велич. Але чи надовго, по-вашому, йому стане цієї величі?

Грегерс. Та невже не вистачить на все життя?

Реллінг. Не мине й року, як бідолашна Гедвіг стане для нього лише красивою темою для декламації.

Грегерс. І ви смієте так говорити про Яльмара Екдаля?

Реллінг. Ми поговоримо про це, коли на могилі Гедвіг зав'яне перша трава. Тоді ви почуєте, як він пережовуватиме жуйку, говорячи про «передчасно відірвану від батьківського серця дитину». Побачите, як він умліватиме від розчулення, самозахоплення, самоспівчуття. Побачите!

Грегерс. Якщо ви праві, а я помилився, то — жити не варто.

Реллінг. О, життя могло б ще бути непоганим, якби тільки дали нам спокій ці благословенні кредитори, які оббивають у нас, бідних людей, пороги, ставлячи до нас свої ідеальні вимоги.

Грегерс (дивлячись просто перед собою). У такому разі я радий, що маю таку долю.

Реллінг. Дозвольте спитати, яка ж це доля?

Грегерс (ідучи). Бути тринадцятим за столом.

Реллінг (наздогін йому). Овва! Який вам біс повірить!

ЗМІСТ

Підпори суспільства

Ляльковий дім

Привиди

Дика качка

  

Примітки

1

У норвезькій мові імена та прізвища наголошуються на першому складі. (Ред.)

(обратно)

2

Спеції-далери — крупна норвезька монета кінця ХІХ століття.

(обратно)

3

Ганьба (фр.).

(обратно)

4

Клишоногий (фр.).

(обратно)

5

Вміння жити (фр.)

(обратно)

6

Звертання до дівчини «низького» походження.

(обратно)

7

Добре (фр.).

(обратно)

8

З'їдений червами (фр.)

(обратно)

9

Спасибі (фр.)

(обратно)

10

Створити картину.

(обратно)

11

«Історія Лондона Гаррісона».

(обратно)

12

Немврод (Німрод) (староєврейське) — за біблійною легендою, засновник Вавилонського царства і міст Вавилона, Ереха, Аккада та Калне. У Біблії Немврода охарактеризовано як відважного мисливця («ловець перед Господом»).

(обратно)

Оглавление

Генрік Ібсен ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ П'єси

ПІДПОРИ СУСПІЛЬСТВА

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

ПРИВИДИ

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

ДИКА КАЧКА

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

  Дія п'ята

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg