«Вступне слово (на украинском языке)»

Володимир Бурбан

Вступне слово,

в якому йдеться про життя i творчiсть

"українського Жюля Верна", автора

багатьох фантастичних творiв, та робиться

спроба зав'язати розмову з юним читачем

про наукову фантастику, її принади,

особливостi й проблеми.

Якби iснував символiчний читацький формуляр найпопулярнiших науково-фантастичних книг, то до нього неодмiнно були б записанi твори Володимира Владка - одного з родоначальникiв української радянської наукової фантастики.

"Habent sua fata a libelli", - гласить вiдоме латинське прислiв'я: "Книги мають свою долю". У цих словах закладено глибокий змiст. До речi, крилатий вислiв римського граматика III столiття нашої ери Теренцiана Мавра повнiстю звучить так: "Книги мають свою долю залежно вiд того, як їх приймає читач".

Факт незаперечний - доля книг В.Владка, особливо "Аргонавтiв Всесвiту", щаслива саме завдяки прихильностi й любовi вже не одного поколiння читачiв.

"Я вчився у восьмому класi середньої школи, коли цей твiр надiйшов до нашої бiблiотеки, - згадував вiдомий український письменник-фантаст Микола Дашкiєв про передвоєнний, 1938 року, дебют "Аргонавтiв Всесвiту". - Книжку вмить зачитали до дiрок: найзавзятiшi претенденти на звання зоряних капiтанiв негайно заснували астрономiчний гурток, а майбутнi будiвники зорельотiв заходилися майструвати незграбнi - i досить-таки небезпечнi! дiючi моделi ракет, де в ролi пального використовували страшенно горючу тодiшню кiноплiвку. Я ж потай вiд усiх почав писати "продовження" роману, щоб зазнати своєї першої поразки на лiтературнiй нивi..."

Як представник уже iншого, повоєнного поколiння, можу засвiдчити, що нашi уявлення про технiку, зорельоти були якимись викривлено-химерними. Ми, сiльськi дiти, що зазнали воєнного лихолiття, чорних нестаткiв, голоду, сирiтства, не бачили ще "живого" поїзда, радiоприймача, пiанiно. Але в той же час познайомилися чи не з усiм арсеналом вiйськової технiки, що прийшла на нашу землю з "цивiлiзованого" Заходу. Найбiльш вiдважнi i допитливi серед нас ставали калiками чи й гинули, розбираючи нiмецькi мiни i снаряди. Поганяли запряжену в плуга корову, потайки збирали на колгоспному полi (при свiтлi далеких зiрок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим сьогоднi словом "затiрка". Тодi, правду кажучи, ми не мрiяли про космiчнi польоти. Але в чарiвнiй книжцi про аргонавтiв ми шукали i знаходили якийсь новий, небачений i такий жаданий свiт добра й радостi, благородних i сильних людей. I лише десь на денцi наших змучених дитячих душ поволi, але впевнено проростала тендiтна й несмiлива мрiя...

Саме про це зайшлося якось у розмовi з вiдомим нашим земляком, льотчиком-космонавтом СРСР Павлом Романовичем Поповичем. "Книги, прочитанi в дитинствi, пам'ятаються довго, якщо не все життя, - згадував Павло Романович. - I як важливо, щоб це були добрi, мудрi, душевнi книги! Для мене "Аргонавти Всесвiту" - буквар космонавтики. Вже коли побував у космосi, просто вразився, як письменник точно спрогнозував ситуацiю, пов'язану з невагомiстю. Було таке вiдчуття, нiби я познайомився з невагомiстю... ще на Землi. Пiд час телевiзiйного зв'язку ми з Андрiаном Нiколаєвим демонстрували глядачам, що вiдбувається в кабiнi з предметами. Iнколи менi самому здавалося, що ми показуємо цирковi фокуси. I лише яскравi зiрки в iлюмiнаторi - на фонi чорного неба - засвiдчували, що я не сплю i не марю... Про це я розповiдаю як очевидець, але як це вдалося письменниковi - досi для мене загадка. I ще подумалося менi тодi, в космосi, про народ наш вiдроджений, про наш родовiд: ми, нащадки скiфiв (так i хочеться процитувати Олександра Блока: "Да, скифы - мы! Да, азиаты - мы, - с раскосыми и жадными очами!"), стали першопрохiдцями космосу, аргонавтами Всесвiту!"

Чому книги Володимира Владка живуть десятирiччями, перевидаються? Насамперед тому, що вони сповненi свiтлого оптимiзму, романтики, вiри в людину, в добро i красу, яка, за словами Ф.М.Достоєвського, врятує свiт. Справжнiй талант письменника-фантаста полягає в тому, що витворений його уявою свiт зображений так, нiби вiн iснує насправдi, немов вiн зримий, вагомий, вiдчутний на дотик i знайомий нам до найменших дрiбниць.

Якi неймовiрнi i несподiванi картини малює нам письменник з життя рослинного i тваринного свiту на далекiй Венерi!

"Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула.

Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла у повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом..."

Навiть виписуючи останнi рядки заключного роздiлу "Аргонавтiв", сам В.Владко не мiг без жалю i тихої печалi "розпрощатися" з вигаданим свiтом таємничої планети.

Лише недавно завдяки радянським i американським космiчним станцiям стало вiдомо, що Венера полишена органiчного життя. її оточує щiльна атмосфера, яка майже повнiстю складається з оксиду вуглецю, а на самiй поверхнi панує справжнiсiньке пекло - температура сягає 450-470° за Цельсiєм! Але герої Владка "застали" iншу планету. I трохи шкода, що тепер уже не помрiєш про дивовижно барвисте, "небесне" життя на оспiванiй поетами ранковiй й вранiшнiй зорi...

Хто цiкавиться життям i творчiстю вiдомих письменникiв-фантастiв, мабуть, помiтив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке вiд будь-яких неймовiрних пригод. Бiльше того, скажiмо, всесвiтньовiдомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредберi жодного разу не лiтав у лiтаку (тiльки на дирижаблi), не вмiє водити автомобiль, недолюблює телевiзор i взагалi не дуже затишно почуває себе на людях.

Небагате на винятковi подiї i життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник вiку, вiн народився 26 грудня 1900 року в тодiшньому Петербурзi, в родинi службовця. Закiнчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладiв сьогоднi мало хто знає. Реальнi училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок мiсцевих асигнувань - мiських самоуправлiнь, пожертвувань купецьких товариств тощо - i за навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гiмназiї, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальнi кабiнети, часто практикувалися екскурсiї, викладачi не обмежувалися демонстрацiєю наочних посiбникiв, а проводили досить складнi лабораторнi роботи. Велика увага придiлялася вивченню предметiв гуманiтарного циклу, iноземних мов - латинської, французької i нiмецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закiнчив згодом ще й Iнститут народної освiти, то можна сказати, що вiн мав глибокi i всебiчнi знання, вiльно володiв англiйською мовою i латинню, знав про найновiтнiшi вiдкриття росiйських i зарубiжних вчених.

Майбутнiй письменник з дитинства мрiяв стати iнженером i винахiдником, але, рано залишившись без батька, змушений був пiти на "власнi хлiби" працював у газетах i журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензiями. Як письменник-фантаст дебютував повiстю "Iдуть роботарi", вiдзначеною 1929 року премiєю на Всеукраїнському конкурсi.

Треба сказати, що в українськiй лiтературi фантастичному жанровi тривалий час не таланило - насамперед, очевидно, в силу того, що в дожовтневу епоху українська лiтература, українська думка всiляко утискувалися, та й не було своєї, нацiональної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в росiйських перекладах (до речi, здiйснених вперше Марком Вовчком). I тiльки нове поколiння українських радянських прозаїкiв - Iван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слiсаренко, а пiзнiше Юрiй Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Микола Трублаїнi дало читачам першi фантастичнi оповiдання, повiстi та й романи. Завдяки епосi демократизацiї i гласностi українськiй лiтературi нинi повернуто блискучий науково-фантастичний роман Володимира Винниченка "Сонячна машина".

За обставин, що склалися iсторично, українськi автори не могли, звичайно, обiйтися без певних запозичень - адже на Заходi наукова фантастика вже мала свою "школу", насамперед завдяки творчостi Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х'юго Гернсбека та багатьох iнших. Тому цiлком виправданий перегук повiстi В.Владка "Iдуть роботарi", де йдеться про роботiв, створених капiталiстами для упокорення робiтничого класу, з п'єсою "К. II. К." Карела Чапека чи "Бунтом машин" Олексiя Толстого. Українська радянська фантастика прагнула знайти свiй стиль, своє обличчя. Найплiднiшим на цiй новiй для неї царинi виявився пошук Юрiя Смолича, автора "Господарства доктора Гальванеску" i "Прекрасних катастроф", та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов'язав з науковою фантастикою всю свою творчiсть. Одна за одною виходять його книги: "Чудесний генератор" (1936 р.), вже згадуванi "Аргонавти Всесвiту" (1938 р.), "12 оповiдань" (1938 р.), "Нащадки скiфiв" (1939 р.). У "Чудесному генераторi" письменник, полишивши космiчнi свiти, вдається до земних проблем, нiби передбачаючи епоху радiолокацiї i телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого дiапазону.

Зовсiм в iншому, на перший погляд, навiть несподiваному планi написано роман "Нащадки скiфiв". Письменник спрямовує свiй погляд не у майбутнє, як то притаманно науковiй фантастицi, а в минуле. "Мене свого часу дуже зацiкавив свiт давнiх скiфiв, - пояснював пiзнiше Володимир Миколайович, котрi з незапам'ятних часiв населяли Україну i широкi степи на пiвденному сходi Радянського Союзу. З'явилися вони невiдомо звiдки i так само загадково зникли, не залишивши нiяких писемних пам'яток. Все те, що є у розпорядженнi сучасної науки, грунтується на матерiальних знахiдках пiд час археологiчних розкопок у курганах i ще на нечисленних записах давнiх грецьких i римських iсторикiв. Тривалий час я вивчав цi матерiали i вирiшив написати роман про життя i побут цих загадкових племен. Я не зумiв би, зiзнаюсь, написати iсторичний роман у повному розумiннi цього слова. I пiсля довгих роздумiв зупинився на своєму улюбленому жанрi наукової фантастики. Хай мої герої явно фантастично, але в рамках лiтературної вiрогiдностi, опиняться в свiтi давнiх скiфiв..."

За свiдченням дослiдникiв творчостi письменника, був ще один мотив написання роману. Над свiтом нависла коричнева примара фашизму. Його iдеологи галасували про вiковiчну вищiсть арiйської раси, про неповноцiннiсть iнших народiв, зокрема слов'янських. Треба було дати вiдсiч апологетам фашизму, розповiсти читачам, особливо юним, про нашi витоки, про наше iсторичне корiння. Так з'явилися "Нащадки скiфiв", над якими автор працював з 1937 по 1939 рiк. Варто зауважити, що цей твiр перегукується з вiдомим романом А.Конан Дойля "Загублений свiт", хоча i несе зовсiм iнше iдейне навантаження - розповiдаючи про минуле, вiн звернений до сучасностi.

Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступнi твори В.Владка "Аероторпеди повертають назад" (1936 р.) та "Сивий Капiтан".

Особливо драматично склалася доля "Сивого Капiтана". Його перший варiант письменник завершив напередоднi Великої Вiтчизняної вiйни, а скорочений текст у сiчнi - вереснi 1941 року опублiкував у журналi "Пiонерiя". Повнiстю роман мав вийти у "Дитвидавi" - нинiшнiй "Веселцi". До випуску готувала його одна з одеських друкарень, але вже готова верстка загинула пiд час вiйни - разом з оригiналом... Цей роман, вiдновлений i грунтовно перероблений аж наприкiнцi 50-х рокiв, розповiдає про долю талановитого вченого в умовах фашистського режиму. Молодий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро, запроторений кривавою клiкою в концентрацiйний табiр, чудом уникає смертi i будь-що прагне помститися катам. I ось пiд час вiйськового параду на центральнiй площi столицi з'являється дивовижний автомобiль "Люцифер". "Свiтлоносець" - так розшифровує його назву талановитий винахiдник. Чудо-автомобiль не боїться куль, могутнє силове поле навколо нього примушує заглохнути двигуни вiйськової технiки. Вiн здатний пiдiйматися в небо, поринати в морськi глибини. Сивий Капiтан виходить на двобiй з диктатурою. Але всi його зусилля закiнчуються трагiчно. I не тiльки тому, що вiн покладався лише на власнi сили, не шукав пiдтримки серед народних мас. Приречена на поразку сама його фiлософiя життя, яка будується на егоїзмi, жорстокостi, зневазi до людей. Можливо, навiть пiдсвiдомо, коли в нашiй країнi був у розпалi сталiнський терор, В. Владко вiдтворює модель вiдчуження вождя вiд народу ("Капiтан гордий, самовпевнений, холодний. I жорстокий! Для нього на свiтi є тiльки одне: те, що вiн вирiшив..."). Одначе, прочитайте самi цю захоплюючу книжку...

Треба сказати, що продуктивнiсть працi письменника не була надто iнтенсивною. Бiльше того, працюючи розважливо, пiсля "Сивого Каштана" вiн, було, замовк аж... на 15 рокiв. Причину тривалої паузи зараз пояснити важко, але, очевидно, Володимир Миколайович не любив i не вмiв "вичавлювати" з себе слова, не пропущенi через серце i душу. А можливо, здiйснитися творчим задумам письменника-фантаста не дозволила вiйна, яка спалахнула незабаром свiтовою пожежею...

Володимир Миколайович стає полiтичним коментатором української радiостанцiї iменi Т.Г.Шевченка в Саратовi, згодом - спецiальним кореспондентом Радiнформбюро, власним кореспондентом "Правди", завiдує українським вiддiленням "Литературной газеты".

Лише по п'ятнадцяти роках повертається В.Владко до свого улюбленого жанру i в 1956 роцi публiкує докорiнно перероблений роман "Аргонавти Всесвiту", дає друге життя "Сивому Капiтановi", лише повiстi "Позичений час" (1961 р.), "Фiолетова загибель" (1963 р.), дарує читачам збiрку "Чарiвнi оповiдання" (1962 р.).

Слава "українського Жюля Верна" перетинає кордони нашої країни. Досить сказати, що роман "Аргонавти Всесвiту" шiсть разiв видавався у Японiї, три в Югославiї. "Нащадки скiфiв" двiчi перевидавалися в Чехословаччинi, "Фiолетову загибель" перекладено в НДР, Угорщинi. З творами письменника знайомi болгарськi й польськi читачi.

Ще за життя Володимир Миколайович Владко здобув любов i визнання мiльйонiв прихильникiв науково-фантастичного жанру.

Помер письменник у 1974 роцi.

***

Свiт фантастики прийшов до нас iз глибини вiкiв - разом з мiфами Еллади, давньоiндiйським епосом "Махабхарата", скандiнавськими сагами, легендами слов'ян, пам'ятками усної народно-поетичної творчостi iнших народiв Землi.

Буває, кажуть: а чи потрiбна фантастика в епоху науково-технiчної революцiї, в наш реалi стично-дiловий вiк, коли все вимiрюється i пiдраховується, оцiнюється з позицiй тверезого розуму, полишеного iлюзiй i химер? Чи не краще стояти на твердому грунтi дiйсностi, нiж будувати повiтрянi замки?

Без уяви, фантазiї неможливi не тiльки польоти в космос, але й будь-яка творчiсть - i технiчна, i тим паче художня. Широковiдоме ставлення до мрiї, фантазiї В.I.Ленiна. "Даремно думають, - писав вiн, - що вона потрiбна тiльки поетовi. Це дурний забобон! Навiть у математицi вона потрiбна, навiть вiдкриття диференцiального i iнтегрального числень неможливе було б без фантазiї. Фантазiя є якiсть найбiльшої цiнностi..."* Тут доречно буде згадати, що вiдомий англiйський письменник-фантаст Герберт Уеллс називав самого Володимира Iллiча "кремлiвським мрiйником", бо навiть уява майстра фантастичного жанру не могла осягнути величi тих соцiальних i полiтичних планiв, якi витворив могутнiй ленiнський генiй.

______________ * Ленiн В.I. Повне зiбрання творiв. - Т. 5. - С. 459-460.

Не вдаючись до перебiльшень, можна сказати, що науково-фантастична лiтература виступає своєрiдним каталiзатором людської творчостi, будить думку, стимулює пошук. Наукова фантастика здатна йти попереду наукових i технiчних вiдкрить, прогнозувати їх. Бiльше того, є цiлий ряд творiв, в яких ми знаходимо соцiальнi пророцтва. У рiк запуску першого супутника Землi побачив свiт роман Iвана Єфремова "Туманнiсть Андромеди", що малює оптимiстичну панораму комунiстичного майбутнього людства. Але вловлюємо тут i тривожну ноту: автор починає розповiдь з епiзоду, коли зорелiт "Тантра" кружляє навколо мертвої планети, мешканцi якої самознищилися... Як суворе попередження людям Землi служать провiднi iдеї десяткiв i сотень книжок, спрямованих проти атомного апокалiпсису. Процитуємо рядки лише однiєї з них - роману Г. Уеллса "Звiльнений свiт":

"Пiсля атомних вибухiв усi мiжнароднi суперечки немов утратили будь-яке значення... Оскiльки нам стало цiлком очевидно, що цi бомби... можуть в одну мить знищити все, що створила людина, i порвати всi iснуючi мiж людьми зв'язки".

Цi слова написанi задовго до вибуху першої ядерної бомби - в 1914 роцi, на зорi так званого атомного вiку...

Чудовий письменник i лiтературний критик Кирило Андрєєв (радимо прочитати його книги "Три життя Жюля Верна", "Шукачi пригод" i "На порозi нової ери" - про великих письменникiв-романтикiв Ж.Верна, Стiвенсона, Дюма, Хемiнгуея) пiдкреслював, що основним критерiєм для оцiнки наукової фантастики i з художнього, i з наукового боку має бути її наукова i художня достовiрнiсть, внутрiшня вiдповiднiсть життєвiй правдi. Порушення цього принципу загрожує абстрактною лжефантастикою.

Фантастика i фантазiя. Як це не парадоксально звучить, але цi схожi слова далеко не спiвмiрнi. Трапляються такi науково-фантастичнi твори, в яких багато фантастики, але дуже мало фантазiї, тобто гри художнього мислення: сюжет розвивається мляво, сторiнки книжки перенасиченi суто науковою, складною для сприйняття iнформацiєю, рябiють вигаданими автором словами i термiнами, чудернацькими iменами. Такого роду лiтературу важко назвати науково-фантастичною в повному розумiннi слова.

Юний читач має щасливу нагоду познайомитися з книжками цiлком протилежного характеру - двома романами Володимира Владка. Захоплюючi за своїм сюжетом, вони полонять щирiстю, духовнiстю, чистотою, наснажують мрiєю про високе й прекрасне, вчать мужностi i радостi життя, показують поезiю i романтику наукових дослiджень. Хай окремi епiзоди в них дещо спрощенi, наївнi, написанi в дусi того часу, коли жив автор, хай не всi науковi передбачення письменника пiдтвердилися на практицi,- в цих книгах пульсує справжнє життя. Вiдштовхуючись вiд величезної кiлькостi життєвих спостережень, володiючи енциклопедичними знаннями в рiзних галузях науки, Володимир Владко створив свiй неповторний свiт, вигаданий i реальний водночас. Бо це свiт, де мрiя i дiйснiсть крокують поруч.

...Насамкiнець хочемо сповiстити нашим читачам факт, досi мало вiдомий широкому загалу. Свої першi публiкацiї майбутнiй автор "Аргонавтiв Всесвiту" i "Сивого Капiтана", працюючи спочатку в Ленiнградi, а потiм у Воронежi, пiдписував справжнiм прiзвищем - "Владимир Еремченко". Але якось у гранках чергової статтi було допущено друкарський брак: вiд першого слова залишилося - "Влад", а вiд другого - закiнчення "ко". Таким чином саме життя "сфантазувало" прiзвище, пiд яким Володимир Миколайович Владко назавжди увiйшов в українську наукову фантастику.

Володимир Бурбан