«Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…»

Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде… (fb2) - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде… 1138K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Александрович Яворивский

Володимир Яворівський Найдовша ніч Президента Лягти!!! Суд іде…

Найдовша ніч Президента

Знаю, вам хочеться впізнаваності.

Застерігаю: все тут вигадано.

Крім факту президентських виборів та суду над колишнім головою уряду…

* * *

І замість щоб ми одноцільно стали

З насильником до бою,

Ми між собою ворога шукали,

Воювали з собою.

Покрий же нині омофором мира

Те дерево народу,

Щоби до тебе плила дяка щира

Від роду і до роду.

Із молитви українців до Покрови – Божої Матері

Знаменитий президентський камін, складений з історичних камінців Поділля, Волині, Слобожанщини, Подніпров’я, Таврії, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогодні не хотів горіти. Відригував їдким димом у очі. Зібраний старим бойком із хутора Соколи під Воловецьким перевалом, він завжди і диминки не пускав у кімнату. Не гоготів, а тихенько, м’яко облизував полум’ям історичні камінці з фортець, церков, замків, костьолів, оборонних мурів України. Є на «лобі» каміна навіть уламок цеглини з Десятинної церкви.

А нині як сказився, не хоче запалюватися, хоч погода для нього – морозяка на дворі скажений, наче простір між землею і небом заледенів, здається, взявся суцільною брилою, не розколеш і сокирою.

«Дмухає смердючим димом. Чого ти комизишся, дурню? Все у нас добре! Ми виходимо у другий тур, а далі… Далі знаємо, що робити… вже навчені. На все життя навчені…

Даремно Ксеня занервувала дітей, запитала їх: вгадайте – буде тато знову Президентом чи ні?

Залишиться! Залишиться ваш татко Президентом!

А хто ж іще, діти мої, хто іще? Покажіть.

Татусько стільки надбав для нації – ніхто стільки не зміг.

Я подав їй всі сигнали, щоб вона прокинулася, щоб ожила. Навчилася розуміти себе і своїх провідників.

Зробив усе, що міг, навіть більше як для такого затурканого і виснаженого безпам’ятством багатомільйонного натовпу.

Народ таки нарешті спромігся на патріота, кореневу особистість із національної плоті. До цього були партійні кар’єристи, політичні окупанти, загримовані яничари, які по-шулерському вигравали вибори, смітячи грошвою або беручи посполиту челядь в адміністративні обценьки.

Я, я подарував нації новітню, національну ідеологію. Змусив злізти з печі і стати в коло. «На майдані коло церкви революція іде»… З чабаном поет, звісно, перебрав. Отаман овець… Не варто. Ідеологічне перебільшення на вимогу комуністичному режиму. При моєму президентстві жодному поетові не тицяли пальцем у його рядки. Аж занадто свободи, якою вони геть не вміють користуватися і тому підленько дзьобають мене та моє національно свідоме оточення.

Мабуть, таки забагато я дав їм свободи. Розщедрився по-дурному. Багацько. Не здатні заковтнути. У наступній каденції буду обачнішим. Вчитиму свободи, щоб знали їй ціну.

Все було б у мене добре, якби не виповзала на мою дорогу Янаконда![1] Хто вона без мене? Що сама означає? Бліде тло за моєю спиною. Кіноекран без фільму – нічого не вартий шматок матерії. Ну, скиртувала б чи силосувала грошву в бізнесі. Хитро обводила довкола пальця ласих до спідниць податківців…

Це я, довірливий, так простодушно виніс її на вершину. Підпряг до свого воза, якого легко міг тягнути сам. Мій попередник згноїв би її, і ніхто не згадав, що була така…

Лізе, лізе, мотається під ногами, зчиняючи куряву на моїй дорозі.

Ич, чого захотіла: підпорядкувати урядові, тобто – контролювати, забрати під себе і трубу, і весь газ. А я з чим залишуся? Газові прибутки – президентські прибутки, так робиться в багатьох країнах. Не лізь!

Ні, затялася, паплюжить, неславить мою посередницьку фірму, що постачає газ із Росії.

Я сказав їй на другий день після інавгурації:

– Про газ – забудь! Він – мій!

На тому могли б і порозумітися. Надовго. І жити мирно. Не захотіла. Єхидно огризнулася:

– Мені одягати протигаз?

Авжеж. Одягни, одягни! Він тобі до лиця! В ньому ти виглядаєш природніше.

Все, виграю вибори – і матиму спокій. Тоді президентська влада буде повною, ніхто не заважатиме провести довгоочікувані реформи, держава одразу розквітне. А тінь «Святої в Білому» зі штучним люмінесцентним німбиком, тінь «Янки ґоу хоум!»,[2] Янаконди, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди.

А я – буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову – буду!!! Якщо заштовхаю у небуття цю химеру в білому хітоні.

«Янка! Ґоу хоум!»

Бач, її якийсь провінційний американський журнальчик зарахував до красунь. А моя «генеральна»[3] Ксеня визначила точніше: «З рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою, “а-ля сільська молодиця на чужому весіллі…”» Так сказала Ксеня…

Заметушилися чомусь мої президентські тілоохоронці на посту, в передпокої. Мабуть, закінчили партію в преферанс. Я їм якось сказав:

– Ви вже можете грати в преферанс і без карт. Спробуйте.

– Без карт можна, пане Президенте, а без грошей – ніяк, – навіть не усміхнувшись, відказав вічно серйозний Юрко.

Щось їх розсмішило. І стихли.

Цих я також підібрав на вулиці. Привів нав’язливий, липучий, як смола, Черненко, який мене зрадив, негідник, хоч я його зробив і міністром, і губернатором, і від прокуратури захистив, бо був би сів капітально. Але хлопці, приведені ним ще в минулі вибори, трапилися нормальні. Не зрадили. Слухняні і вірні, як собаки, як дворняги.

Юркові після виборів віддам Президентський полк, який треба реформувати докорінно. Міняти форму на національну. Хай муштрує пацанів.

Григорій най оберігає моє тіло. Воно мені вже не належить. Належить державі. А душа, Павле? А душа – народові. Отож хай Грицько стереже. Це – відповідально і почесно… Після перемоги дам обом по ордену «За заслуги». Першого ступеню. Дам. Заслужили».

«Нестерпно! Так я його хтіла. Мені тремтіли стегна, лоскоти шастали по животі. Палахкотіли груди. Шерхли губи. Я годинами вистоювала в шорстких заростях малини, щоб крізь паркан, крізь вжолоблену мною шпарку стежити за сусідським двором.

Вже третій день, як Павло приїхав на канікули. Довго відсипається. Тоді виходить у двір, корбою дістає води з криниці. Вмивається із великої емальованої миски. Кумедно намилює з тюбика щоки і шию. Голиться, надуваючи щоки і задираючи пальцями ніс догори…

Лиш би не примітив мого ока в шпарині паркану. Тоді мені хоч крізь землю провалися!

Вчора він підійшов під самісінький паркан, до того самого місця, де моя схованка. Я – вмерла! Не дихала, ніби пірнула під воду.

Він роззирнувся на всі боки і… справив маленьку нужду.

Заплющила очі… Нічого не бачила…

Другий рік як я доспіла. Оля, Ганя, Ліна навіть хваляться, що спробували, але не кажуть з ким. Із святим городищенським духом, хихочуть. Деякі з однокласниць не приховують, що в першу ж ніч після випускного вечора віддадуться. Не кажуть кому. Але говорять про це з тупою, безапеляційною рішучістю. Таки віддадуться.

А мені нікого не хочеться – лиш Павлуньо стоїть перед очима. У синіх джинсах в обтяжечку, з підкачаними ногавицями, в білій тенісці. Або у бузкових плавках, у вишиванці з коротким рукавом. Стрункий, гожий, як намальований на замовлення. Кращого в Городищах нема. Та й не треба мені красивішого.

Малою весь час виводилася в їхній хаті та у дворищі. Носила їм молоко, бо вони – вчителі, корови не тримали. Допомагала гусей увечері загонити до двору, колорадського жука збирати в банку. Вилізала на найтоншу гіллячку зривати спілі черешні, а Павлунько стояв на землі з козубом.

Я не соромилася, що він розглядає мене знизу. Вже парубок, вже з городищенськими дівчатами цілується, а не стидалася. Стрибала йому на руки з дерева. Одного разу, коли моя мама поїхала на похорон родички, ми навіть спали з ним на теплій печі… І хоч би й що, гадки не мала про таке.

А зараз, Божечку, що ти зі мною робиш?! Вже друге літо. Минулого – він просто подобався мені, я за ним пантрувала. То було солодке заняття, що приносило мені безмір радості. Одначе він поїхав на навчання, я трішки побанувала за ним і заспокоїлася. А зараз…

Якби він мене захотів – я б відала йому все-все. Відразу. Навіть не комизилася б і й хвилини. На вісім років старший. Відслужив армію. Вчиться у Києві, в сільгоспакадемії. Мабуть, мав уже студенток, живучи в гуртожитку. То й що. Я все йому прощаю. Як у Прощену неділю мені все пробачає моя мама, а я їй – своїй ріднусі. Хоча які там у неї гріхи? Те, що народила мене і вигодувала, і виховала без батька. Дякую, мамуню, дякую.

Якщо він мене навчить, я буду кращою за його студенток у Києві. Буду!

Чого ти, мучишся, Насточко? Візьми глечик молока. Віднеси. Напій його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твої тугі литочки. Губи як стручки червоного перцю…

Ні-ні, подумає, що набиваюся.

Чи таки піти?

Ні в кого спитати.

Стидко.

Чи таки піти?»

«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живій моїй бабусі Христі нашепотіла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати під опікою Божої Матері. Два ангели-охоронці постійно сидять у мене на плечах. І не просять ні їсти, ні пити.

У дитинстві я впав з берега і топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричі спливає перед смертю. Після третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.

Горбата баба Геля, що згрібала сіно неподалік, встигла добігти. Подала граблі, і я судомно вхопився за дерев’яний зубець. Витягла. Вилила з мене воду, оживила, земля їй пухом! Весь час думаю, що треба поставити красивого пам’ятника на її могилі в Городищах. Та все ніколи, ніколи, а таки треба… Хай після перемоги…

Було й інше. Коли після академії працював на Одещині. Водій Федьо віз мене прогнилою колгоспною «нивою» до Котовська на семінар. Падала затяжна осіння мряка. Стерті «двірники» не встигали згортати зі шкла брудну юшку з-під зустрічних машин.

І зненацька як із під землі виповзає з кювету на асфальт заболочений КРАЗ, навантажений буряками. Поперек перекриває нам дорогу.

Завайкотіли стерті гальмівні колодки нашої «ниви», але ми все одно летіли на КРАЗа. Я заплющив очі.

Все! Пожив, Павле! Не пожив!

Федьо ще встиг кидонути «ниву» праворуч, у бік кювету та бурякового поля, щоб уникнути катастрофи, а може, щоб врятувати мене. Але колеса «ниви», хапонули болотяного узбіччя і лівий, Федьків бік влетів під черево КРАЗа. Заскреготало залізо.

Свідомість покинула.

Водій грузовика ломом виламав двері сплющеної «ниви», витягнув звідти мене непритомного.

Федьові повністю знесло голову, а в мене лише струс мозку, переламана ліва рука та заюшене обличчя, з якого кров текла за комір. То була не моя, а Федькова кров.

Йому, покійному Федорові (царство небесне!), який встиг вивернути машину і тим врятував мене, теж треба поставити пам’ятничок на сільському кладовищі в селі під Котовськом… Треба…

Дружина покійного якось просила мене влаштувати Федину дочку до Одеського університету, не пам’ятаю на який факультет. А як я допоможу, коли там конкурс. Це тепер мені, Президентові, варто дати вказівку міністрові освіти – і буде вирішено. А тоді… Я не міг, хоч згадував про це не раз. І знову ж – нема, нема часу…

Після виборів дам вказівку губернаторам, щоб поставили хрести чи пам’ятники мужньому Федорові і щиросердній бабі Гелі. І одеський губернатор відвідає Федьову дочку, дізнається, чим можна допомогти їй.

Покійна мама теж казала, що мною опікується українська свята Оранта. Покрова. Згоден. Мені треба жити, щоб служити своєму простолюду, моїм прихильникам і виборцям. Нарешті мають свого Президента. Я повернув їм пам’ять. Пам’ять про них таки, про них самих. Яка це каторга, якби хто тільки знав! Нести важенний хрест обов’язку перед своїм народом. Тільки при мені про Україну заговорив світ.

Покровонько, Пречистая Діво! Ти не раз покривала своїм омофором – вишиваним рушником – Україну і люд її православний. Зроби це й сьогодні. Сотвори своє чудо для мого народу. Не дай йому помилитися! Він же в мене такий наївний, такий марновірний. Одні купують його грішми. Інші – солодкими обіцянками-цяцянками. А врешті-решт він залишається одуреним і злиденним. Скільки це може тривати? Годі!

Благаю тебе, Оранто! Допоможи цієї ночі мені і бідній твоїй (так-так – твоїй) Україні! Робила це багато разів. Вчини й сьогодні. Ти – наша оборона і наш захист. Молю тебе… Зійди до мене сьогодні. Прихилися. Он скільки твоїх, намолених за кілька століть, образів у моєму іконостасі… Зійди до мене…»

Дерев’яна стіна президентського кабінету на державній дачі завішана старовинними іконами, з яких поглядають на Президента з ікон очі багатьох українських Божих Матерів, Ісусів. А ще святі Георгій Побідоносець, Володимир, Миколай, Пантелеймон, архістратиг Михайло…

Любив, коли дивилися на нього лише при світлі каміна, тоді завше здавалося, що вони прихильні, заохочують вірити в особливу його роль та надзвичайну місію. Але сьогодні не хотів горіти камін. Світло сочилося тільки з великого телевізійного екрану, освітлюючи далеку від іконостаса стіну. Не було звичного і бажаного ефекту. Не було тієї приємної ворожби, солодкої містики, яку дарував вогонь із каміна і яку Президент любив над усе. Не було.

Він перехрестився до своєї найулюбленішої ікони. До геніальної копії, в якій використано образ Богородиці з давньої козацької ікони «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі».

Під час першого візиту Президента України до Туреччини Вселенський патріарх Варфоломій запросив його до своєї резиденції в Стамбулі. За розмовою про можливість помісної Церкви в Україні патріарх розповів Павлові історію появи першої ікони «Покрова Божої Матері».

Саме видиво, з’ява Богоматері-Заступниці врятувала столицю Візантії Константинополь від захоплення його сарацинами у дев’ятсот першому році. Місто вже було оточене і приречене на поразку.

Під час молитви у Влахернському храмі, де зібралися віруючі, два юродиві – русич Андрій та його учень Єпіфаній – розгледіли під куполом Царицю Небесну, яка молилася, покриваючи людей своїм омофором.

Після цього православні греки таки здолали мусульман.

А у Влахернському храмі появилася перша ікона Покрови – Божої Матері, яка стоїть у сонмі святих та покриває людей своїм омофором, серед яких зображено патріарха й імператора Візантії. Богомаз не забув і про двох юродивих – Андрія та Єпіфанія.

Оскільки Андрій був русичем, ніби то він привіз константинопольську ікону до Києва, і свято Покрови швидко прижилося на руських землях. Від середини дванадцятого століття Божу Матір-Покрову стали вважати заступницею Київської Русі.

Та найбільше закріпився культ Пречистої Матері-Заступниці українців у козацьку добу. Безліч версій, копій «Покрови Божої Матері» прикрашали українські храми. Ці ікони вважалися найріднішими серцю українця. Приносили захист і благодать.

Тому стали з’являтися ікони Покрови із зображенням видатних козацьких ватажків у гурті рядових козаків. Зображалися й духовні українські провідники. Були ікони з Яремою Вишневецьким, Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Петром Калнишевським, Київським митрополитом Барановичем… На іконі «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі» (із Калнишевським) є напис: «Молимося, покрий нас чесним Твоїм покровом і визволи від усякого зла».

Почувши цю історію, Павло загорівся ідеєю: продовжити древню традицію у двадцять першому столітті. Вселенський Варфоломій охоче виказав адресу й телефон афінського богомаза, найкращого у православному світі. Павло дав завдання послові України в Греції, згодом сам злітав із дружнім візитом до Афін.

Дипломатична пошта привезла Президентові України свіжу, сонячну ікону «Покрова Божої Матері». У верхній її частині в золотаво-голубому сяєві зіходила з небес із вишитим рушником у розведених руках Божа Матір Марія. Її покірно схилену в лівий бік голову обмаював такий теплий сонячний німб, що здавалося – він здатен зігріти та освітити Всесвіт. Обіч неї добродушно вдивлялися у цей світ, у цю грішну людську суєту Бог-Отець і Бог-Син.

Унизу, на землі, по обидва боки від золотого тризуба, стояли Президент Павло, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Орлик. Поети Тарас, Леся, Стус. Чорновіл, патріархи Мстислав та Володимир Романюк. І Слава Стецько. Позаду них виднівся безіменний народ. Звісно, український.

Потім тривав період освячення ікони в усіх православних храмах Єрусалима, в храмі Різдва Христового у Віфлеємі, у Києво-Печерській лаврі, у соборі Святого Володимира, в соборі Святого Юра, Андріївській церкві…

І «Покрова Божої Матері із Президентом Павлом» постала в іконостасі серед багатьох подарованих Президентові ікон.

Павло перехрестився і засвітив перед нею – він вважав її вже явленою себто – чудодійною – освячену єрусалимську свічку, надпалену святим вогнем із храму Гробу Господнього.

Любив Президент і дорогоцінну, давню ікону «Козацької Покрови-Заступниці», яку Павлові на його ювілей подарував львівський губернатор. Кажуть, саме до неї молився гетьман Іван Виговський під Конотопом.

Виговському привезли її ввечері, перед вирішальним боєм за Конотоп, оточений москалями. Історики пишуть, що Іван довго молився, вклякав на коліна, цілував лик Божої Матері. Просив у неї для козацького війська допомоги та захисту.

Так само ревно просив помочі в іншої Діви Марії – Покрови – в оточеному ворогом Конотопі ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який понад місяць обороняв місто від московитів.

Іван Виговський таки переміг військо князя Трубецького.

Павло поштиво перехрестився і перед цією іконою, поцілував лик Небесної Цариці. Витягнувся на дивані, заклавши долоні під голову. Накрив обличчя краєм державного прапора, що звисав над ним. На душу зійшов, хоч і сторожкий, лякливий, але – спокій. У теплій сутіні повільно зімкнулися його повіки.

«Господь змилувався наді мною.

Я ішла до магазину по хліб і запитала моєї вчительки, його матері, чи не купити і їм? Оксана Василівна замовила ще й олії. Я несла їм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двір, коли Він зливав собі на голову відро криничної води і форкав, як лошачок. Я стояла з хлібом та олією перед ґанком на цементовому п’ятачку. Він мотнув головою, широко розплющив очі і подивився на мене так, ніби вперше побачив усю – від пальців ніг до литок… стегон… грудей… шиї… губів… до кінчиків волосся. Я не встигла, не захотіла заховати свої очі, і він схопив їх поглядом.

– Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Чекатиму з першої зорі.

Більше я нічого не пам’ятаю. Опритомніла дома на сіннику. Прокинулася одурілою від духу весняного сіна з лугу. Щось болісно різонуло під лопатками, ніби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Відчула, що у тих місцях солодко засвербіло, залоскотало. Випросталися маненькі чи то перкалеві, чи штапельні (з мого коротенького платтячка, з якого я вже виросла) – різко випрямилися за моєю спиною крильця.

Добре, що дома не було матері. (Тата в мене нема; ні, він десь є, але до мене не признається.) Вона б мені дала духу за прорване на спині штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, і я мушу стежити, щоб низько не нагинатися…

Добре, що мамці дома нема, розносить пошту по Городищах та по хуторах, пізно повернеться хмільненькою, бо нині пенсійний день».

«Таку маємо історію. Якби Сагайдачний, вже фактично завоювавши Московію і її столицю, не пожалів московитів, а ввійшов до Кремля як переможець – Україна була б іншою.

Якби Іван Виговський у запеклому бою за Конотоп переміг військо окупантів… Переміг не інакше як з твоєю допомогою, свята Покрово. Тільки не скористався перемогою. Дурень! Перемогти і – програти. Перемогти, здобути можливість будувати суверенну Україну – і капітулювати. Переможений переможець! Слабодухий. Безвольний. Не готовий до більшої, масштабнішої ролі! Бачиш, Іван Сірко йому заважав скористатися блискучою перемогою…

Якби Богдан думав про вирішальну битву і перемогу над поляками під Берестечком, а не про свою гульливу польку Єлену – Україна була б іншою.

Якби Мазепу не зрадив перевертень Ніс у Батурині, полковник Галаган – на Січі, якби не продажність більшості козацької старшини, якби у Карла та Івана був спільний план вирішального бою з Петром, а не суцільна імпровізація – Україна сьогодні була б зовсім іншою.

Якби Петлюра…»

– Зупинися, рабе Божий, сине людський Павле! Я – Покрова козацька, українська Оранта з-під купола Святої Софії, з десятків тисяч українських церков, палених, нищених чужими і своїми. За велінням Сина мого Ісуса із Назарета я тисячу і одне століття оберігаю Україну.

Дай же і мені відповідь: а якою була б Україна?

Як би склалася її доля у двадцять першому столітті?

Якби ти, котрого я за білу рученьку привела на український Престол.

Вклала в тебе всю свою віру і надію.

Мерзла за тебе тижнями на лютім морозі.

Спала стоячи між людьми або в засніжених наметах.

Невтомно просила за тебе свого Сина.

Тримала над головами повсталих українців свій омофор.

Оберігала тебе від бруду і скверни…

Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобіцяв своїм співвітчизникам під час повстання, – якою була б Україна, Павле?

Якою?

Себе запитай.

Він, стрепенувшись від напівсну, не міг збагнути, яка саме Покрова, з якої ікони, заговорила до нього? Камін у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузкові відблиски на лики святих. Лежачи на дивані, Павло знизу подивився на них, і йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повільно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.

«Мара якась!» – зіскочив зі слизького, ніби змащеного олією, шкіряного дивану. Всівся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сідали, якось полегшено зітхав, як кінь після довгої дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.

Перевтома.

Нерви.

Безсоння.

Відчував, як якось ніби змалів і тілом, і душею, інстинктивно підтягнув коліна до грудей. Хотілося закурити, хоч давно покинув і з тих пір не кортіло. Та й сигарет у кабінеті не було.

– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобіцяне довірливим людям вашої землі?

Що?

Ви, українці, хочете, щоб ми із Сином все зробили для вас і готове подарували?

І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?

Не знаю…

Він зобов’язав мене охороняти Україну в час вашого постання. І тому не пролилося ні крапелиночки вашої крові.

Ми із Сином вивели на майдани і вулиці міст віруючих і невіруючих, всадовили тебе на престол, повіривши у щирість твоєю любові до України.

Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лінивий і заздрий до чужої слави та успішності. Що ти безвольний і занадто помисливий.

Знали, що ти покинув у рідному селі жінку з твоєю дочкою.

Знали, чому ти одружився саме на Ксені – дочці генерала.

Знали, що ти себелюб і лицедій.

Знали, що ти не лише нерішучий, а й боязливий.

Але тоді таке робилося з Україною, так гордо вився до неба, до Бога її вільнолюбний дух, її бажання вискочити з довготривалого рабства, що навіть ми з Сином повірили в тебе. Мабуть, і у твоїй душі тоді зав’язувалася віра, що будеш здатен повести український люд до свободи, справедливості та благополуччя.

Ми з Сином дали тобі шанс! Ми вчинили все, що від нас залежало. Решта – за тобою.

Як ти скористався цим, Павле?

Що, ну скажи – що ти зробив із того, що обіцяв?

Мовчиш.

І чекаєш ще однієї незаслуженої перемоги?

Ти ще не розумієш, що накоїв!

І що чекає Україну після тебе…

Ми одвертаємось від тебе.

«Що за мана? Циганський туман! Марево. Зміщення реальностей від втоми і безсоння! Одур. Чортівня якась!

Покрова відчитує мене, як школяра за кепську поведінку!

Не моя! Моя цього не робитиме. Вона ж – явленая. Не розпікатиме мене докорами. Вона була зі мною три останні роки. Я молився до неї.

Більшого зробити не зміг би ніхто. Янаконда? Не смішіться, Покрово. Не беріть гріха на душу. На вашу Пречисту Душу. Не беріть.

Дурниці! Причулося це все – нерви напружені, аж дзвенять. Галюцинації. Видиво.

Пройтися б засніженою територією дачі із промерзлими до коріння соснами. Хоч трішки пожити звичайним, простим людським буттям. Замерзнути в ноги і вуха. Мати зашпори. Вбігти до хати і випити келишок зігрітого в долонях коньяку.

Не можна! Ця ніч не для прогулянок!

Що від мене хоче Покрова?

Покаяння?

Мабуть, її переманила на свій бік Янка? Невже покровителька України, Пресвята Богоматір Марія могла так вчинити? У той день, коли вирішується доля України на кілька десятиліть вперед?»

Пронизливо задзеленчав внутрішній. Охорона. Що там скоїлося?

– Приїхала, пане Президенте, Людмила Карпівна. Просить, пане Президенте, щоб терміново прийняли. Що накажете, пане Президенте? Ви є? Чи відсутні? Вашу машину в гаражі вона, пане Президенте, бачила.

– Впустіть! – Він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, на який ніби сипонуло борошном. Красивий, тільки занадто блідий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Після перемоги відпочину – і все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.

Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той знову ледве тлів, одкашлюючись димом.

Ще раз зазирнув у дзеркало. Усміхнувся до себе, дзеркального. Різким рухом скинув ніжно-помаранчеву сорочку. Підійшов до шафи, з якої визирнуло кілька десятків вишиванок. Довго шукав у глибині гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею із далекого присілка Космача і освячену в найстарішій космацькій церкві. Одягнув, не заправляючи в штани, відчув від сорочки тонкий запах парфумів «Фаренгейт», які любить Ксеня…

Людмила Карпівна (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по батькові – «Люд-Кар»)[4] замуркотіла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкіряна спідниця, зморщена під животом.

«Скільки ж вона угідь довкола столиці загребла, – шуганула думка в Павловій голові. – Правда, і собі хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам із сестрою та всій нашій родині буде наділено на обох берегах Дніпра. І жадібна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усім вистачить… Землі у нас – неміряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона ніщо. Все не так, як у нашому національному анекдоті:

Піймав вуйко золоту рибку.

– Кажіть, чого хочете, дядю?

– Та земельки хочу.

– А скільки треба?

Подумав трішки і сказав:

– Тисячу гектарів!

– І все? – перепитала рибка.

– Ні.

Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:

– І ще он стільки. Поки долетів картуз…

…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…

– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5]… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…

– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…

«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.

І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.

Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.

…Потовчений іржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадіон… колгоспний гараж, захаращений залізяччям… ферми із порожніми силосними ямами і запахом скислого жому… клуб із заваленою вітром антеною на даху…

О! Наш ставок у кінці городів! Левада з копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки – Він.

Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячкової свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.

Я швиденько роздягаюся. Стоптані сандалі. Платтячко…

З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег і в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких раків.

Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішаю. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою гарячковито обійняв мої стегна…

Ставок наш неглибокий, Павлик виніс мене на берег. Положив на настелене загодя сіно зі свіжої копиці.

Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут – опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Городище – зверху, за зорями.

Його руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами…»

– Я не про це, – сказала Людмила Карпівна, поклавши долоню на коліно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловікові своєї близької подруги. – Їду від Ксені. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всіх трьох майже рівні. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсії нашкребла для всіх без винятку. Платню бюджетникам дала. Військовим і міліції дарує квартири. Породіллям – великі гроші. Автомобілі «швидкої допомоги» – сільським лікарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всі знають. Багато хто базікає, що вона перевела Україну через мінне поле і не підірвалася. Пенсіонери і бюджетники в неї в кулаці. Мотається на мітлі по всій Україні. Навмисне у туфельках вистоює по дві години на лютому морозі. Жаліють, втирають сльозу, моляться за її здоров’я: бідненька, за нас, за простий народ, страждає. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамі! Ламає все на своєму шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новісіньких п’ятисотенних євро, висунула шухляду в робочому столі Президента і вкинула їх туди. М’яким рухом сідниці закрила шухляду.

Павло зробив вигляд, що не бачив.

– Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом і пройшлася кабінетом, порипуючи лівим чоботом.

– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозиції вона б вискакувала в президенти вже в першому турі. З великим відривом. Я навмисне тримав її в уряді. Хай спалює себе і свої дуті рейтинги.

– А, бачиш, не спалилася до кінця, – Людмила підійшла до президентського бару, налила собі улюбленого лікеру «Sheridan’s». – Алігатор[6] готівку вагонами вивалив на люмпена в центрі й на заході. Схід ніде не дінеться від загонів його опричників. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – підуть з торбами на жебри. Для них це останній бій. Або-або! Треба тобі про всяк випадок, порозумітися з Артуром. Ясна річ, що газ він забере під себе. Газ і енергетику. Але і нам дещо зостанеться. Я подбала. Тільки так, Павле, ми вирвемо жало змії! І залишимося при владі. Хай лише фінансовій.

– Що ти теревениш?! Чому, про що я повинен з ним домовлятися? Я виграю вибори! Виграю і турну зі сцени обох. Ширма закривається. Гасне світло. Овації. Амінь! Мені допоможе Покрова. Оранта. Вона зі мною. Вона завжди прихильна до мене.

– Знаю, як він по-хамському капостив тобі на попередніх виборах. Знаю, що вони робили з тобою у вотчині Алігатора. Павле, я й досі бачу тебе у фашистській формі, яка тобі, до речі, геть не пасує. Тисячі п’яних людей тобі вигукували прокляття. Мама твоя вимкнула телевізор, боялася, що серце розірветься. Україна здригнулася тоді від печерного дикунства. Сам казав, що Артур не опонент, а затятий ворог… – Її позолочена мобілка «Vertu» заходилася зозулькою з вологим весняним голосочком, але Люд-Кар щоразу, побачивши номер, збивала дзвінок. – Але ж ти, ставши Президентом, врятував його від політичної смерті та похорону. Всі спонсори і донори від нього відвернулися. І готові були здати з потрушками… з усім, дуже специфічним, компроматом його біографії, котрий кадебісти завбачливо вивезли до Росії в період «демократичного хаосу»… Здавалося, це війна до останнього подиху. Згадай, як ти опирався, а ми з Ксенею тебе таки схилили зустрітися з ним, домовитися і публічно підписати мирову. Аж тепер ти маєш зрозуміти, який мудрий крок зроблено. У світі заговорили: бачите, який великодушний цей українець! Подав руку порятунку своєму ворогові… – Люд-Кар перейшла на шепіт, навіть прихилилася до президентського вуха.

– Ти що?! Думаєш, що іде прослушка? Не шипи. Говори по-людськи. – Він хотів заспокійливо усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь вичавленою, порожньою. Ніякою. Мабуть, він це відчув, тому осікся, налив собі в старовинний, щирого золота, келишок коньяку. Загнав зуби у соковиту грушу, перевірену в лабораторії.

– Людко! Запам’ятай: я переможу на виборах! Янаконді ми повинні не лише хвоста одрубать і жало викорчувати, а й… – Президент наче злякався продовження своєї думки, замовк. Дістав батистову білосніжну хусточку і шумно висякався.

– Вчора з Артуром зустрічалася. Конфіденційно. Він розуміє, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Ґоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього доброго зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Росі, Ірпені, Сіверці… І лісів, і резиденцій… – Людмила аж задихалася, згадуючи і перераховуючи назви річок довкола Києва. – Зранку губернаторам дала вказівку від твого імені: де перемагає вона – її голоси скидають Артурові. Щоб тільки не вона, не Янаконда! Тільки не вона! – аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком з кількома золотими перснями. Знала, що йому сподобається оце «Тільки не вона!» А більше він нічого і не хоче чути.

– А чого не мені її голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павлові не подобалося це постійне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керівники патронажної служби, бо не хотілося хатніх сварок. Вечірніх і вранішніх Ксениних «планірок», які псували настрій. У другій каденції все докорінно поміняю!

– Ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Дочка ґенерала мислить стратегічно. Інтуїція в неї всепроникаюча. Кобра може брати в неї майстер-клас.

«Моє тіло (ні, моє єство!) свавільно розкинулося на сіні, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обіч Чумацького Шляху, і я заплющила очі.

Коротка ніжно-болюча блискавка ввійшла в мене на єдину мить, прокотилася всім тілом, вибухнула і розколола мене на друзки. Щось полетіло далеко в небо чи щось увійшло глибоко в землю – не знаю. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком, і я стихла.

Мене вже нічого не боліло, моє єство впивалося нечуваною досі насолодою. Я обезволіла повністю, затискала в кулаках жмутки пахучого сіна, радісно віддавалася і віддавалася йому, і він поцілунками гасив мої стогони і крики.

Іноді проривалися у свідомість цвіркуни з копиці сіна, зоряний Ківш у небі над моїми очима, репетувала жаба під берегом.

Гукала мене мама із двору…

Він кинувся у воду і поплив до протилежного берега.

Мене знову кликала мама. Я накинула платтячко. Намацала вже просохлі плавки, а ліфчика не знайшла, бо засвербіло під лопатками. Вилізли крильця, випросталися, і я нечутно перелетіла у наш двір».

Після розмови з Павлом Люд-Кар не квапилася до президентського виборчого штабу. Вона, як і пажерлива до грошей челядь, вже знала виборчі «прибутки» свого патрона. Сперечалися лише за різницю в два-три відсотки. Це розуміли всі, крім Хазяїна. Всі перешіптувалися про те, що він не хоче цього знати.

У Людмили була одна морока: хто більше набере голосів у першому турі – Янаконда чи Алігатор? Яна чи Артур? Яка різниця між ними буде? Щоб вчасно зорієнтуватися.

З Артуром у мене стосунки не гірші, як із Павлом. В найближчому оточенні Янки моїх людей також вистачає. Але Артур мені дуже багато винен. І він це знає.

Вона ніжно любила себе за те, що вчасно, задовго до революції, зорієнтувалася і пробилася в подруги Ксені – дружини майбутнього Президента, бо могла б уже сісти і відбувати термін. Надійно сидіти, а так… пісня… під фонограму… Караоке…

У штабі робити нічого. Хай «шнурки» імітують бурхливу боротьбу за Хазяїна, заробляють свої гроші і вчаться театрально розводити руками. Правда, більшого вони зробити не могли. Винен Павло. Треба було з перших днів віддати мені в руки владні віжки… а не тоді, коли все вже втрачено.

Човен зачерпнув бортом води…

Вона сказала охоронцеві, що сидів на передньому сидінні:

– Додому! Пару годин подрімаю, в штабі нічого робити.

«Мама були п’яненькі, бо розносили пенсію по Городищах та по хуторах. Крилець моїх не помітили. І порваного крильцями платтячка також. І те, що я вже жінка, що спробувала раю – не помітила також. Хоч мені здавалося: це побачить кожен стрічний. Мама попросила, щоб я здоїла корову, а сама пішла, ледь похитуючись на стежці, спати до літньої кухні.

Я хутенько видоїла нашу теплу Майку. Її пругкі, теплі дійки в долонях чомусь вперше так зворушували мене, що я заплющувала очі і затамовувала подих. Не розуміла, що сталося зі мною чи з Майкою…

Накрила марлею дійницю. Напружила крила і полетіла до ставка. Павлика вже там не було. Тільки білів ліфчик на вершечку копиці. Та йшли кудись розкидані по березі мої стоптані сандалики. Опустилася на столочене нашими тілами сіно. Воно було навіть не теплим, а – гарячим, тому на нього не сіла роса.

Це місце я не забуду ніколи. Приходитиму сюди навіть узимку. Тільки я знатиму, що значить для мене оцей п’ятачок Городищ…

Згребла жмутик гарячого сіна, запхнула його за пазуху і полетіла до нашого дворища. А ну ж бо занесу йому теплого молока від Майки. Він же, мабуть, натомився зі мною, нетямущою. Налила глечик по вінця і понесла. На ґанку зустріла свою вчительку, його маму Оксану Василівну, що мила ноги в поліетиленовій мисці.

– Славна дитина. Павло пішов із хлопцями на танці до клубу. Повернеться пізно – молочка свіжого нап’ється… Здогадається, що Насточка йому принесла…»

«Онімілим я повернув мову. Видав необхідні укази. Тепер ніхто її в них не забере, не зірве з уст! Мої укази стоять на сторожі, як воїни-русичі. Все! Українська мова належить українцям. Я змусив чиновників заговорити нею. Свята Покрово! Чуєш? Ти не знаєш наших проблем. Ти дивишся на них звисока, а ми тут, на землі українській. Тому несправедливо дорікаєш мені. Першому. Українському.

Новоявлений Валуєв хай бавить дітей у Пензенській губернії. А вкритий пліснявою привид більшовицького минулого Симченко хай пакує чемодани на московський поїзд. Я вилікував українців від амнезії, повернув їм національну пам’ять. Теж назавжди! Продемонстрував, яким саме має бути український Президент. Тому й не переживаю за результат виборів.

Випити б калинового чаю з муміє і заснути. І прокинутися новим Президентом. Я підготував народ до того, щоб голосував за патріота, а не за космополіта Алігатора чи за вершницю, що намагається вискочити на непідкованого українського лошачка породи «націоналіст».

І не за напівосвіченого, недорікуватого Алігатора.

Але й не за лукаву і реактивну Янаконду.

Інших не беру до уваги.

Зелепухи.

Вигризки!

Політичні блазні.

Ліліпути!»

Павло долив питва в золотий келишок, погрів його у красивих, знаних з телевізійних екранів багатьом українцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до каміна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тінь на лілову штору та лики святих. Вогонь знову задрімав між дубовими полінами.

«Ні, Оранто, твій голос несправжній!

Я не маю права програти ці вибори і залишити напризволяще свій народ. Хто зможе вести його далі? Подати йому сильну, патріотичну руку і вести.

І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому підло розп’яли Твого Сина.

Понтій Пілат після цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.

Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда із своїм виводком, у якому лише кілька дрібних, портативних патріотиків? Дуже їх мало, і дуже вони маленькі та безіменні. А решта в Янаконди – малоросійське «собраніє».

Чи ставленик безродних олігархів, керований з Кремля Алігатор на чолі п’ятої колони?

Ніхто! Нема нікого! Близько нема! Крізь бінокль не видно!

Піду лише тоді, коли народ стане нормальною нацією!

Отоді я спокійно передам владу комусь із молодих, вихованих вже на моїй ідеології. Тоді можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.

Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алігатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарій. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Дніпро з моста Патона.

Нашому народові завжди бракувало спрямованих у майбутнє, цільних лідерів. Усі жили тільки емоціями та сьогоднішнім днем. Оминаючи минуле і майбутнє. Ніхто не мав стратегічного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-під ярма, стати незалежними, а що робити далі – ніхто не думав. Ця роль випала мені. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахів. Ненавмисне. Старався з усіх сил. Не вийшло. Вийде в другій каденції!

Нікого так відкрито, радісно не обирали, як мене. Та й нікого так не любили. Навіть хрещеного батька України святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавиділи, бо одбирав у них поганську віру. Жорстоко одбирав.

Хіба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка і до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.

Останній, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвічений, але – оперетковий блазень при царському дворі.

Більше нікого.

Виговський був самотнім.

Мазепа – ще більше. Трагічно самотній. І проклятий у тих церквах, які збудував. І накликав анафему на весь свій народ. І потоплено в крові Батурин. І помер Іван у дощову ніч у Волощині. І був дощ на далеку дорогу, в Царство Небесне.

Грушевський – просто декоративний, ледве діючий експонат. Патріотичний, але надто компромісний дідуган, обплутаний архівним павутинням нашої історії. Додумався: розформувати готову до оборони України армію, бо, мовляв, Росія ніколи не піде проти нас. І назустріч Муравйову вийшли тільки гімназисти.

Оце і все, що мала нація до мене.

Після моєї романтичної, як подув морського вітру напровесні, революції світ вперше заговорив про Україну. Хто ще міг так зсадити з печі українців, крім мене? Янка? Та вона може грати тільки в другому ряду, а точніше – лише в масовках.

Даремно, повторюю, я взяв її у мою революцію. Треба було йти без неї. Та якби не я (Дурило! Дурко!), про неї давно б забули. Все! Годі! Після перемоги – заганяю Янаконду в терарій, хай собі там сичить і зціджує отруту на медичні потреби.

…Не захотіла мене, коли удвох їздили на чергове європейське тирловище тодішніх, ще безвладних, опозиціонерів до польського містечка Криниця в горах. Жили в одному готелі. І номери були поруч.

Після «пенькної» вечері в ресторанчику над потоком були хмільні, безтурботні та веселі. Таємничо шурхотіло листя під ногами. Улесливо жебоніла вода в гірській річечці під місяцем…

Вона повела мене до пам’ятника якогось німого українського маляра-примітивіста (забув уже його ім’я[7]), що жив тут із песиком. Розповідала про нього. Лемка чи бойка. Я тихо захоплювався нею: все знає, холера, і це звідкись вхопила. Без референтів.

У мене в портфелі була пляшка сухого вина. Я вибив корок по-студенському, гепаючи долонею у дно. Ми сиділи на лавчині біля пам’ятника художника з собачкою, пили з горлечка вино і сміялися, підкидаючи ногами опале листя.

Містечко вже дрімало. Сама взяла мене під руку, ішли до готелю, зупиняючись, щоб по черзі ковтнути вина.

Цього вечора вона була занадто, я сказав би, навіть нахабно красивою. Місячне сяйво золотило її вродливе обличчя, м’яко підкреслений шкіряним поясом стан, пружні ноги… Дуже гарна і зваблива, холера ясна… Моя «генеральна» Ксеня вже розповзлася, а ця – еротичний дурман… Мені здавалося, що дуже любо обом.

У готелі ми розійшлися по своїх апартаментах. Я навіть обережно поцілував її на прощання, вдихнувши запах тривожно- ніжних парфумів.

А тоді зателефонував: у мене знайшлася ще одна пляшка вина…

Не хочу й згадувати: вона байдужо процідила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечір був прекрасний. Засинай і ти…»

Так мене ще не ображала жодна жінка. Жодна. А було їх… Набагато молодші і красивіші за Кобру… І за Ксеню…

Тепер вона нав’язує думку українцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять років ні на сантиметр не наблизив Україну до Європи.

А нащо її вести до Європи, як вона сама – Європа, більше того – саме серце Європи, неповноцінної без нас, без України, Європи.

Я виріс в українському осердді. На сонячному українському Поділлі. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинстві колективізацію, в юності – голодомор, у молодості – сталінщину і війну. Вони любили Україну, але зціплювали зуби, щоб не говорити про це своїм дітям.

Не знаю, можливо, завдяки Покрові, Оранті я вдихав Україну кожною клітинкою, вона входила в мене з водою і хлібом, з повітрям і піснями, з українськими дівчатами та жінками, яких я любив.

Я – українець!

Патріот цього народу, його оборонець!

Колись в Україні видющі хлопчики водили сліпих кобзарів. Я, Павло із Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем сліпої України.

А що вона? Продукт зросійщеного «востока». Майже землячка Алігатора. У дитинстві вдихала не дух України, а дими металургійних гігантів, куряву териконів, двиготіння вантажених ешелонів з рудою та вугіллям, ревище реактивних літаків над головою, у кращому випадку – мовний суржик.

Грає роль української Жанни д’Арк, радикальної патріотки, готової до страшної муки і смерті за ідею. А насправді – змія в українських строях.

Правда, розуму не одбереш. В потрібний момент моїм патріотичним лайдакам завдає нищівного удару: «Хочете двомовності – вивчіть українську!», «Хочеш української України – знайди її в собі», «Виймемо каміння з-за пазухи і обгородимо ним Україну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Богові – Богове. Кесареві – кесареве. Все зрозуміло. Але чому нічого не потрапляє Богові?», «Для манії величі абсолютно не треба величі. Вистачить і самої манії». Зміюка! З реактивним розумом. Загони моїх козачків не встигають реагувати на її випади. Казав їм: ідіть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогін…

Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.

Не заперечую: завдяки їй вперше патріоти об’єдналися задля спільної мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тоді для себе мільйони симпатиків. Нічого не скажеш, розумно. Звісно, претендуючи на роль прем’єра. Якби її сьогодні не було – не було б у мене головного конкурента.

З Алігатором я впораюся. Спеціально пробачив йому всі образи, викликав його з небуття – проти неї. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змішала усі плани.

Дехто в моєму оточенні теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлікт…

А що б сказала Ксеня? А що було б у родині? А крім того, вона б тоді легко заробляла бали на президентські вибори. Собі. Не мені.

Викинь це зі своєї мудрої голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю їх обох! Недовго залишилося…

«Щовечора ми бігали до ставка, де я за дня настеляла свіженького сіна з чебрецем, м’ятою, пелюстками півонії та деревієм. В копиці сіна ховала стареньке, але випране і висушене на сонці покривало. Як тільки смеркалося і мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Він пив його нахильці із глечика, воно стікало по бороді на засмаглі груди, такі красиві, а тепер і рідні мені. Його ліве око враз моргало мені, і я притьмом бігла додому. На бігу з-під лопаток вилущувалися мої крильця, і я летіла.

Те, що мені розповідали бувалі однокласниці, не можна порівняти з тим, що маю з моїм Павликом. Це – зовсім інше. Це – перехід через рай. Єство провалюється і довго летить, летить, летить у тьмаву, а тоді й зовсім темну прірву. Здається, що вже ніколи не буде дна, що отак летітимеш аж до самої смерті. Але це – смак безсмертя, якщо тобі так медово летіти… Лечу! Лечу. Раптом тобі забиває подих. Ти м’яко торкаєшся пальцями ніг податливого, як шовкова подушечка, дна. Воно відштовхує тебе вгору. І ти знову летиш туди, до світла, до Павла, до запаху сіна з чебрецем і деревієм.

Розплющую очі, і в них вривається синющий струмінь городищенського неба. Ти стрімко наближаєшся до нього, прошиваєш його тілом і влітаєш у затоплений сонцем простір, де співають райські птахи з довжелезними строкатими хвостами, де тебе лоскочуть тлустенькі амурчики, поколюючи тіло іграшковими стрілами…

Ми не пропустили жодного вечора».

«Передзвонив мій міністр оборони. Вибачався. Мляскав губами. Сказав, що готовий до відставки. Попередні дані голосування у військах невтішні: Яна та Артур обійшли усіх. Я – на п’ятому.

Армія – це ще не Україна! То більше, я з тріском турнув попереднього, Яниного міністра. Він не віддав моєму синові шість гектарів землі і порожні казарми розформованої частини в Одесі. Сам син Президента приходив до нього, а воно сказало: «Якби це моє майно – я б тобі подарував. А воно – державне. Не можу. Так і передайте своєму татові». Здається, так він сказав. Синові Президента. Воно не може, бачите. То який же ти міністр, якщо не можеш вирішити такої дрібниці? Хотів заробити собі політичний капіталець. Не вдалося. Ми цю історію перевели в режим «шепоту». А новий міністр не встиг «розкрутити» армію під мене, першого патріота при владі.

Ні, після перемоги треба все радикально міняти. Міністри в уряді – сірі і злодійкуваті. Президентська вертикаль – некерована. Все це результат моїх генетичних національних рис – доброти і довірливісті.

Міняти! Міняти все після перемоги. Якщо перемагаю в першому турі, то починаю вже завтра. Міняти! У мене є воля! Вистачить на всіх!

Чуєш, свята Оранто! Є! І вистачить на всіх!

– Ти ж це казав ще до коронації. З усіх амвонів…

Обіцяв народові різкі рішення, радикальні заходи:

Заповнити тюрми злодіями.

Взяти під контроль скоробагатьків.

Припинити політичні сварки між своїми, патріотами.

Зробити одну помісну церкву в Україні.

Офіційно позначити кордони держави.

Зробити військо професійним, щоб знову не виходили під Крути юні ліцеїсти і поети.

Вступити до Європейського товариства.

Ну, не вдалося, не вистачило часу, всього п’ять років… А головне – моє бездарне, малоросійське оточення… Постійні зради… Янаконда…

– А хто тобі їх добирав?

Та замало в Україні чесних, патріотичних людей, Покровонько. Дуже мало, Оранто. Ой, як мало! Грузинський президент, мій друг Нодар, по закордонах визбирує собі урядовців, а я мушу набирати зі своїх, тутешніх.

– Чого тобі ще не вистачило, Президенте?

Та годі. Годі дошкуляти мені в таку годину! Чекаємо результату. Все виправимо. Буде ще п’ять років, Пресвятая Богородице. Ти тільки не виховуй нас, а поможи і спаси…»

Попросив, щоб обслуга принесла бутерброди з чорною ікрою та сільським маслом і мороженого сала з часником. Дістав з бару нову пляшку, налив на денце келишка, став перед дзеркалом:

– За тебе, Президенте! За тебе в другій каденції, де допишеш українську історію власною рукою. І Янка піде до свого «хоуму», не заважатиме це зробити, а Покрова підтримає, бо ти мічений нею і її Сином на служіння Україні, – він облущив помаранчу, вдихнув її сласний дух, понюхав пальці, пропахлі помаранчевою шкіркою, і йому стало тепло. Від каміна також…

«Моя мама здогадувалася про все, бо якось, прийшовши із дня народження тьоті Люсі веселенькою, сказала: «Лиш не повтори моєї помилки. Не принеси в подолку… Трішки думай, Насте… В Городищах вже гомонять про тебе. Хтось підгледів. Можеш іти, я сама їм молока віднесу».

Останнього вечора перед його від’їздом на навчання до Києва ми пили солодке вино, купалися, любилися, знову пили солодке вино, знову купалися і знову любилися. Я літала і падала, і намагалася все-все запам’ятати навіки. Кожну секундочку, кожен рух, кожне слівце, кожний поцілунок, наше гарячковите дихання і пристрасні шепоти.

Він просив мене зберігати йому вірність, а він зберігатиме свою для мене.

А тоді ми пішли до клубу на танці.

Вперше удвох. Я трималася за його руку, але землі під ногами не чула. Летіла.

Хай бачать мої однолітки та старші дівчата і хлопці, з ким я, Настя, яку ви позаочі називаєте «байстрючкою», бо мій батько від мене відрікся ще до мого народження… Але ж, бачите, виросла. Цієї весни стала «найкрасивішою комсомолкою району». Такий конкурс організували в Крижополі. За цю ініціативу секретаря спершу дуже гудили, навіть чекали, що видадуть «вовчий білет», але тоді його забрали до Вінниці. Кажуть, що він організує обласний конкурс «Найкрасивіша комсомолка області». Може, поїду, якщо в райкомі комсомолу знайдуть гроші на плаття для мене і куплять туфлі.

Але найголовніша моя перемога, найкращий приз – він. Він! Ми прийшли з ним на танці! Любуйтеся нами, городищенці!

Господи праведний! Він галантно запрошує мене на вальс.

Я не дуже вдатна до танців, бо ніколи було навчитися. То садимо картоплю з мамою, то білимо хату, сапаємо грядки з часником і цибулею, то збираємо колорадських жуків, косимо і сушимо сіно, гній з хліва викидаємо, то корову пасемо, то…

Вже повів мене, поклавши мою долоню у свою гарячу руку. Другу (ще гарячішу!) – на талію. І відразу ж крутонув мене. Я зачепилася сандалькою за його моднячий босоніжок. На нас витріщили очі все молоде Городище, я заточилася, і ми мало не впали на підлогу. Напружилася з усіх сил. Враз вистрілили мої рятувальні крильця з-під лопаток. Стрепенула ними. І – полетіла.

Павлик відчув мою легкість і теж ніби полетів разом зі мною. Ми заполонили все танцювальне коло, ніхто не ризикнув кинути нам виклик.

Завклубом ввімкнув вальс ще раз – і ми з моїм коханим літали далі. Я трішки оговталася і переживала, що в мене дуже куценьке платтячко, але… в мене красиві ноги і стегна, шовково-мармурове тіло – хай дивляться. Я вже – жінка. Я – доросла! Любуйтеся нами з Павлом!

Я бачила, як мені заздрять однолітки і старші. Павлик узяв мене під руку, і ми демонстративно вийшли із танцювальної зали.

Знову купалися і любились. Він приніс ще пляшку солодкого вина. Знову купалися і кохались. Мама мене не кликала, і це тривало, аж поки не засіріло над Городищами. Він обцілував моє вологе від роси тіло, ще раз взяв мене, вже при світлі, ми скупалися і попрощались.

Вдень я стежила крізь шпарку в паркані, як він на ґанку збирає чемодана. У заплічний мішок напихає нашого домашнього масла, банки меду, сметани. Вудженого сала. Домашньої ковбаси в горщику…

Затраскотів мотоцикл з візком: його дядько Гнат приїхав, щоб відвезти Павлуню в Крижопіль на залізницю.

Я нічого іншого не придумала, як винести йому назустріч глечик свіжого молока. Він одмахнувся від нього, щоб не «зафоцькати голубу теніску».

Ревнув мотоцикл, гребонув заднім колесом спориш. Вітер напнув його теніску, заліз у чуприну і підштовхнув мого любого у бік Крижополя…»

«Головне, щоб вона не вискочила в другий тур! Буде битися несамовито. Пам’ятаю, як вона допомагала мені на виборах. Діє, як воднева бомба. Залишається тільки нерухомість. «Для нього найважливіше з мистецтв – нерухомість» Це вона про Алігатора.

Рідна Оранто, допоможи завалити Янаконду, якщо проповзе в другий тур… Допоможи. Приймаю всю твою критику. Старався. Але не доробив. Я ж не вчився на Президента. Та ще й такої важкої країни і нації. Виправлюсь. Ось побачиш.

Із другим пришестям – багатьох вимітатиму з оточення. «Президент потрапив у вороже оточення і сміливо вийшов із нього», – скаже моя вільна преса.

Із безликого натовпу я творю націю. Так, не завершив, але після першого мого терміну стало більше українців серед хохлів і малоросів, дорога моя свята Оранто. Ніхто не розуміє, як важко було це зробити…

Отож, дайте (дайте!) мені ще один президентський термін! Ісусе! Царице Небесна! І я створю повноцінний український народ!»

Президент тихо простогнав, звівся на довгі ноги і знову осів у пухкий шкіряний фотель із різьбленими підлікотниками у вигляді драконової голови з ошкіреною пащекою.

Цей фотель привіз Президентові вінницький, надміру самостійний, губернатор. Знайшли цей раритет у Городищах, на горищі в Павлової сусідки. Ніби колись то було сидіння Івана Богуна, яке забули козаки, женучи ляхів із Томашполя на Немирів.

На ньому сиділи війт, голова комнезаму, потім голова колгоспу, потім парторг. Шкіра протерлася до дірок, пружини вилізли, і фотеля викинули на смітник. Хтось вночі підібрав його і заховав. Забули.

Коли Павло призначив головою району свого кривенького небожа Лукаша з Городищ, той і познаходив для вуйця:

а) ярмо, в яке до корови ніби підпрягалася по війні його мама, юна ланкова Оксана;

б) залізне кінське путо, в яке тато, Дмитро Васильович, на ніч «взував» корову, щоб не вкрали;

в) самогонний апарат, яким гнали самогон на весілля тата Дмитра і мами Оксани;

г) начищений до блиску бронзовий німецький дзвінок, що багато років по війні скликав городищенських школярів (і Павла, звісно) на уроки;

д) кований вухналь, забитий у сволок, до якого прив’язували колиску із майбутнім Президентом.

Все це експонується на дачі Павла, показується зарубіжним гостям та друзям.

Фотель відреставрували у Вінниці, і тепер він гріє Президента України в його заміській державній резиденції…

…Телевізійні канали, в чеканні перших, попередніх результатів товклися на тому, що вже нікого не цікавило: як голосували основні претенденти на трон. Павло знову любувався граціозністю своєї ходи, довгим кашеміровим пальтом із лискучим шкіряним коміром, білим кашне. Благородством вкрапленої в чуба сивини. Ніби на мить вискочив з хати сніжного вечора. Красивою правою рукою, що м’яко вкидає з двох пальців бюлетень до урни. Видовженими нігтями, над якими вчора попрацювала манікюрниця Клава.

Оператори недружніх каналів навмисне брали його крупним планом, щоб виднілися зморшки на чолі, довкола носа та маленькі мішечки під очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусією. Переможемо – пролікуємось. Усмішка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.

Він подумав, що треба було вранці потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тільки усмішка вимушена, а все решта – образ переможця!

«Алігатор на дільниці – запряжений в колісницю слон у крамничці скляних келихів.

А Янаконда – ніби мармуровий пам’ятник собі самій. Хоч і облачилася у вишивані білі шати. Теж мені заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами із вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?

Це ж я навчив українців (і її!) носити вишивані сорочки та блузи. До мене ні вона, ні інша челядь і гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли міністри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Більшає українців серед малоросів. Більшає!

Коли буду вводити в армії нову форму, треба щоб якісь елементи були з національною вишивкою. Скажімо, комірці сорочки чи кітеля. А в Президентському полку треба ввести автентичні козацькі строї. Шаровари. Кунтуші. Смушева шапка. Хромові чоботи. Черес. Шабля при боці… Буде робота для вишивальниць, відродяться види народної творчості. І українські вояки впевнено будуть голосувати за патріотів до влади…

Добре, що моя генеральна Ксеня залишилася на президентському хуторі. Діти сплять. Вона щось обмірковує. Ще не прийняла рішення. Тому й не дзвонить.

Переживає. Вона фанатично увірувала в мою перемогу. У нашу спільну перемогу. Моя перша наречена Лідка, яка подобалася моїй матері, любила мене, але була байдужою до моєї кар’єри і не дуже вірила в мою зорю. Хотіла простого, як житній хліб, як літнє тепло, як зимова змерзлість, не ризикованого, надійного життя. Зі щоденною роботою, заробітком, сімейною вечерею. Сексом, коли позасинають діти. Міцним сном. І – знову все спочатку. Так живуть мільйони українців.

Добре, що ми з нею люто посварилися перед самим одруженням. Не пригадую за що. Здається, за генеральську дочку Ксеню, яка через батька, врятувала мене від Афганістану, куди я був уже запроторений військкоматом – на смерть.

А Ксеня ні секунди не сумнівалася в унікальній ролі свого чоловіка, в моєму везінні, навіть – особливій місії. Вона постійно нагадувала про це тоді, коли я занепадав духом. Скисав. Готовий був зупинитися на досягнутому. Без неї моя доля була б прісною.

Після стількох слабодухих, сірих, безвольних гетьманів і самопальних комуністичних вождів мусив прийти вольовий український патріот. Мені вклав у руку булаву сам народ. Не козацька рада, не юрба «на майдані біля церкви», не політбюро, а більшість мого народу. Тобто – народ».

«У морозну та сніжну зиму, коли він приїхав на канікули, ми цілувалися під місяцем до знемоги.

Не райком комсомолу, а голова колгоспу із сусідньої Городківки (його виключили з партії за те, що насипав посеред села курган жертвам голоду тридцять третього) – заплатив за «княгинене плаття», туфлі, панчохи, за дорогу до Вінниці, за готель, і я таки поїхала на обласний конкурс красивих комсомолок.

Перемогла дочка заступника голови облвиконкому, але мені дістався приз глядацьких симпатій. Про це гримів увесь район, а найбільше – Городища і наша школа.

Павло гордився мною і палко цілував уста, шию, вуха, руки біля скутого кригою ставка і нашої засніженої копиці сіна. Ми мерзли і неохоче розходилися по домівках.

Та одного разу таки ризикнули… в моїй хаті, посеред дня, коли мама понесла пошту на далекий куток.

Як я проклинатиму потім цей день! Як ненавидітиму! Не день, а кара Божа!

Ні, Господи, прости мені. Не проклинаю! Ні! Не візьму гріха на душу!

Ще у квітні я їздила в училище на попередню співбесіду. Директор був членом журі конкурсу красивих комсомолок у Вінниці, відразу впізнав, напоїв чаєм з цукерками, покликав викладачів, назвав мене «віце-красунею області серед комсомолок». Я відчувала погляди молодих викладачів на моєму тілі. Одні погляди погладжували мене, а інші – пощипували. Ідіть під три вітри! Я ношу дитя від мого любого Павлуня! Належу тільки йому одному!»

«Указом про Ватажка я здорово наступив на Янку. Хай тепер доганяє і жалить свій власний хвіст. Західняків і східних патріотів прихилив цим указом до своїх грудей. Ґеніальний хід! Най тепер викручується, сичить. Удару завдано вчасно.

Побоїться відкрито підтримати указ, бо підіграє Президентові, авторові сміливого рішення, і втратить голоси на сході та в центрі. А виступить проти – пролітає в галичан. Я пришпилив її.

Унікальний винахід! Чотири мільйони голосів на мою користь, вже в урні!

Герой, Ідеолог Незалежності – проти Янаконди. Хай попрацює на Україну ще раз. Потрудися, друже! Воно воздасться.

З поверненням із небуття! Я тебе воскресив, то підстав плече і мені… Навіть Покрова підтримує. Заступниця українців перед Богом.

І ти, Юрку! Бойовий партизан, потрудись також! На Україну!

Я вас, Ідеолога і Ватажка, витягнув із того світу. Визнав офіційно Героями, то потрудіться на рідну Україну.

Після вас такого, як я, при владі в Україні ще не було.

Якщо, не дай Господи, програю, то все зроблене вами і мною пропаде пропадом. Навіть Покрова нічого не врятує. Тому мені треба ще п’ять років. Всього п’ять!

Алігатор, звичайно, напів’яничар, держава для нього – це одна його область із характером Дикого поля. Україну не відчуває і не розуміє. Він її боїться. Але краще він, як гадюка.

Чому, Павле?

А тому, що Алігатор доведе Україну до того, що навіть його зрусифікований люмпен шкодуватиме за мною, за українським Президентом.

А хитра і розумна Янка намагатиметься з останніх сил довести, що вона – велика українка! Перша жінка-Президент. Рятувальниця України. Що вона – княгиня Ольга в новітній історії. Не менше як княгиня Ольга. Як Індіра Ганді. Маргарет Тетчер! Як Ангела Меркель!.. Не станеш, не станеш жодною з них!»

«На початку травня вже не було сумніву: я – понесла від нього. Спершу отерпла від страху. Як сказати мамі? Як закінчити десятий клас? Як вчинить він? Що скажуть Городища?

Тоді трішки одійшло: він старший, порадить, у нас велика і справжня любов…

Увечері мама попросила віднести сусідам листа від їхнього сина Павла. І якось лукавенько усміхнулася при тому. Я запам’ятала адресу його гуртожитку. Довго, кілька днів, писала, переписувала, рвала на дрібну січку, а тоді писала знову в шкільному зошиті листа до мого коханого, до єдиного у світі, якого так шалено хотіла. І він мене хотів. Мій перший. І останній мій!

Я вже стала думати, що мама перехопила його відповідь на пошті і чомусь приховує від мене. Але по ній не видно. Я знаю, вона б себе видала.

Мене нудило на уроках, особливо на фізкультурі. Я ховалася в дерев’яному шкільному туалеті і блювала до сліз. Прибігши додому, притьмом спускалася до льоху і трощила квашені огірки та помідори з діжок.

Отупіла від страху: чим це закінчиться? Я ж довірилася йому, думала, що він досвідчений, просила, щоб стежив, аби не «влипла». Чому він мовчить? Невже не розуміє, в якому я стані? Добре, що ніхто не здогадується… Поки що… поки…

І тільки посеред червня, коли я склала випускні іспити, мама принесла мені листа, кумедно затиснувши його між зубів – голубка в дзьобику…

Лист був коротесенький, але милий мені. Пам’ятаю і досі кожне словечко. «Дорога моя сусідко! Все було гарно. Чекай мого приїзду на канікули. Ще є час. Твій Перший». І – розмашистий, як розряд блискавки, підпис.

Я вже не поміщалася в свої спіднички, ліфчики і блузки. Намагалася лягати спати до приходу матері, нарікаючи на головний біль від іспитів, та вона затримувала на мені незвичний для неї пташино-печальний погляд, але нічого не казала.

Ми вирішили, що я вступатиму до Тульчинського культосвітнього, бо тут не беруть хабарів, а на інше у нас немає грошей. Близько. Щонеділі можна приїздити додому. Картопля, квашенина й сало знайдуться у льоху».

Мобілка заспівала «Тбілісо». Нодар!

– Привіт, друже! Щойно про тебе думав і вже хотів дзвонити. Як ти там?

– Збираюся до тебе на інавгурацію. Що привезти?

– Барило «Хванчкари».

– Трохи забув українську. Барило – це трилітрова банка?

– Не прикидайся. Знаєш, що це набагато більше. А з корупцією в тебе як? Казав же, що стала головною національною рисою грузинів. Українців, либонь, ще більше…

– Маквала в опозиції потирає біленькі ручки. У її лавах поповнення. З числа окремих потерпілих, що… залишилися на волі. До Грузії інвестиції пішли валом. Будую дороги, готелі на морському узбережжі. Минулого тижня «виловив» ще одного двадцятисемирічного грузина в Сінгапурі. Талановитий фінансист. У двадцять п’ять вже радником прем’єра Сінгапуру. Етнічний грузин, батьки якого емігрували з Гагри під час абхазької війни. Тепер маю міністра фінансів. Та годі про мене. Що там у тебе, друже?

– Все добре, Нодаре. Йде підрахунок голосів. День інавгурації погоджу з тобою… Я б із задоволенням поміняв свою Яну на твою Маквалу. З доплатою…

– А в моєму уряді є палкі симпатики твоєї прем’єрки. Красива, бестія. Сильна. Сексуальна. Ввійшла в десятку найвродливіших жінок-політиків. І найголовніше – розумна, – Нодар соковито, з вологим видихом, реготнув. – Тримаю за тебе кулаки, ставлю свічку і чекаю результатів. Відразу передзвони мені, щоб я першим привітав тебе. Перемагай і повиривай зуби, як ти там його називаєш? Крокодилові. Раша робить ставку на нього. Маю достовірну інформацію. Він здаватиме Україну. Сам винен, Павле. Після революції на ньому вже був жирний хрест. А ти, ґенацвале, зробив собі з нього конкурента. Чекаю дзвінка.

«Він приїхав у Городища тільки посеред липня, коли я вже провалилася у відчай і приховати тяж було неможливо. Він приїхав обіднім автобусом із райцентру, але не прийшов до мене. Купався, їздив на батьковому мотоциклі рибалити на Савчині ставки в покинутих хуторах. Ці дні, години, хвилини були для мене суцільним стражданням. Я падала на ліжко і ревіла, впиваючись зубами в подушку. Була на межі самогубства. Мене стримував лише плід нашої любові, який уже нагадував про себе ніжкою чи ручкою…

Ми зустрілися лише четвертого дня, коли він з рушником через плече прийшов купатися до ставка. Довго плавав, я чекала на березі.

– Нічого не розумію, Павличку, – тремтячим голосом прожебоніла, коли він витерся і нарешті помітив мене.

– У мене була практика в колгоспі на Луганщині. Думав, ти давно зробила аборт…

– Чекала твоєї поради, мій рідний, – я підхопила край рушника і допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу мені спину із великою родимкою на лівій лопатці.

– Порада проста, як клямка у хвіртці: зробити аборт, вчитися, а тоді одружимося, Насте, – він витягнувся на вигорілій траві і очима показав, щоб лягла поруч.

– Вже пізно, Павле. Крім того, мама мені заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Ніхто в Городищах не знатиме, що це – від тебе. Так порадила мама. Крім неї, в мене нема нікого, Павле. Вона пережила подібне… Ти ж знаєш. Я виросла без батька.

Сказала це і заточилася від нападу нудоти, жалю до себе і до моєї мами, гострого болю в серці і затьмарення в очах. Та мені вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рідну стежку, що веде через город до нашої хати, а далі стежка провела мене аж до порога. Аж тут я дала волю сльозам і крику. Лупцювала мокру від сліз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила мені щелепи і пальці рук.

Та воно раптом здригалося в мені, я сторожко затамовувала подих, забувала про все на світі і слухала тільки його, ріднесеньку кровиночку, живу часточку мого єства. Мого і Павлового єства. Виснажена, в чеканні, поки воно знову заворохобиться, я заспокоювалась і навіть западала в забуття, чи то напівсон, чи напівпритомність.

Краєчком свідомості ще сподівалася, що Павло ось-ось сяде біля мене на ліжку, заспокоїть, погладить, як казав, «притрушені золотою пергою», коси. Поцілує, казав, «стручки негритянських губів». Притулиться устами чи вухом до мого живота, щоб почути, як живе наше спільне створіннячко, плід нашого шаленства і медового одуру…

Та Павло не приходив, дитяточко не ворушилося, на мене нападала образа і жаль самої себе – з новою силою ревіла, закашлювалась, хрипла і сходила сльозами. Ходила по хаті і знову падала на ліжко.

– А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала – і годі! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер – будні. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, доню. Нічим тобі не можу дорікнути. Я любила так само. І всім життям заплатила за те, що пробігла раєм… Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свіжого молока і спи. Думай про дитинку. Городище тиждень помантачить язики і – замовкне. А рід наш, Сиротюків, продовжується. Дай, Боже, хлопчика»

– Передай Людмилі Карпівні, що святкувати перемогу будемо в штабі, а не в ресторані, – сказав Президент охоронцеві Юркові. – Впускати всіх, навіть бомжів. Харчі – народні. Печена картопля, сало, варені яйця, кислі огірки, тюлька з пахучою сільською олією, домашня ковбаса. Але – багато. У полив’яних мисках. Чорний хліб. Обслуга – дівчата з ансамблю Вірського чи хору Верьовки.

Він висипав у майже погаслий камін два пакети сухого пального, підпалив його. Білі кубики кволо затліли, тоді зайнялися синюватим полум’ям. І нарешті яскраво спалахнули, осяявши пащу каміна.

Почекав, поки охоронець зникне за дверима.

Павло боявся, що, залишившись на самоті, Богородиця-Покрова знову почне його виховувати. Це якесь наслання. Мука. Одур! Може, від «Янки ґоу додому»?

Став на коліна перед іконою «української Богородиці-Покрови», яку оплатив один із дружніх йому олігархів. Грецький богомаз скопіював ікону геніально.

Більш освяченішої ікони в Україні немає. Лик Марії ледь проглядаються, та очі її пильні, як рентген, – видивляються Україну з минулих віків. Століттями вивчають українців. А зараз – українського Президента, якого на іконі зображено внизу серед інших українців.

– Отче наш, який є на небесах! – прошепотів Президент, і в цей час зателебенив синій урядовий телефон із золотавим тризубом.

Він подумки лайнувся і встав з колін. Підійшов до апарату.

– Пане Президенте! Будьте біля телевізора, зараз оголосять екзитполи. Думаю, що Алігатор і Янаконда прикупили соціологів. Зараз побачимо. О, пішли перші дані. Я передзвоню вам, – сказала Людмила і вимкнула зв’язок. Доглядачка за мною. Ксенине всевидюще око! Щоб воно осліпло!..

«Веселенька після роздачі пенсії мама кинула лукаво:

– Вася Кабася переконує Городища, що ти, вродьби, від нього понесла, і він на тобі буде женицця…

Мої вуха сприйняли це, як повів теклівського вітру з Тульчина. Жирненький, кругленький, масний, як кабанчик, Васька з нашого класу, якого ми вважали не парубчаком, а особою середньої статі, – раптом набивається в батьки мого зернятка. Та йди ти під чортів хвіст, Кабася!

Але через чотири дні мене почало телесувати. Зернятко просилося у цей осінній, відмираючий, але живущий світ. Просилося в Україну, проголошену два тижні тому. Як у ній буде житися моїй мамці, мені, манюнькому створіннячку з мого лона? Як? Всі кажуть у Городищах, що – краще. Дай, Боже. Дай…

Мама носила Городищам пошту, а я вслухалася в своє життєтворяще черево: коли? Кожної хвилини це може статися.

І тут біля наших бляшаних воріт щось загуркотіло. Тоді заскавчали сінешні двері. До кімнати вкотився Кабася. І не своїм писклявим, а чоловічим голосякою вигукнув:

– Хватить! Я зробив тобі дитину! Завтра дев’ять місяців, як ти мені віддалася! Їдемо до пологового в райцентрі. Збирайся! Хочеш, донесу до «бобика»?!

Через моє немічне тіло шуганув гарячковитий струм, і я скотилася з вишурганого дивану на долівку. І відчула, що зернятко проситься на світ.

Пригадую, як хекав мені в лице Кабася, несучи нас із двору… Як кидало нас із зернятком на баюрах… Несли мене на ношах брудним коридором… Мене дуже боліло… Ніби я розколювалася надвоє, як горішина… А тоді – полегшено полетіла над Городищами…

…Наш ставок у кінці городів… поіржавілий дах школи… Безголова церква… Порослі мохом дахи на фермах… Наше подвір’я… Мама з дійницею…

Цицька моя солодко запалилася, коли зернятко припало до неї губоньками. Так цілував їх Павлуньо…

На все вікно палати квітла масна пика Кабасі з оберемком зім’ятих чорнобривців».

– Виправляй цю фатальну помилку! Виправляй негайно! Що ти робиш зі мною?! Куди потекли гроші? – кричав Павло Люд-Карі. А вона мовчала. – Це ж іще вилами по воді, це ж попередньо! Хто придумав ці дурні екзитполи? Фальсифікації! Цього не може бути! Дзвони губернаторам! Хай беруть під контроль протоколи! – він ціпенів від страху та злості. Страху чомусь було більше. – Всіх розжену! Ще є час виправити! У нас крадуть перемогу!.. Людочко, Людасю, я прошу: їдь у Центральну виборчу. Контролюй особисто.

Та Людмила вже не слухала. Вона телефонувала до штабів Яни та Артура, щоб привітати із заслуженою перемогою. У дуже важкій боротьбі з Діючим.

Навіть тут, оддалік від Києва, у вікнах державної президентської резиденції, грала заграва салютів над центром столиці.

– Син сказав: «Кожний, хто слухає ці Мої слова та виконує їх, буде подібний до чоловіка розумного, який збудував свій дім на скелі; і линув дощ, і ринули ріки, і звіялися вітри і налетіли на той дім, та він не впав, бо був збудований на скелі.

А кожен, хто слухає ці Мої слова, та не виконує їх, буде подібний до чоловіка нерозумного, який звів свій дім на піску; і пролився дощ, і ринули ріки, і здійнялися вітри, й налетіли на той дім, і він упав; і великим було падіння його»

Так сказав Син мій і Божий.

Завтра більшість українців скажуть тобі в очі: ти будував Україну на піску.

«Любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас, моліться за тих, які кривдять і переслідують вас…»

Ви, українці, любите виконувати лише цю заповідь Мого Сина – лише про любов до ворогів.

«Якщо хто скаже на свого брата: негідник – той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, – той підпадає під вогняну геєну.

Отже, якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед жертовником, піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар».

Ви, українці, кілька століть нехтуєте цією заповіддю Сина про милостиву і всепрощальну любов до своїх братів і сестер, до близького духом і розумом.

Так учив Син. Люблячи вас, українців. Доручивши мені оберігати вас. А ви не хочете користуватися Моїм Оберегом.

«Хто вже поспішив загилити у небо переможний вогонь? Хто це так поспішає? Алігатор? Янаконда? Яке це має зараз значення? Жодного, Павлушо. Гаряче небо над Україною. І гаряча земля під Україною, Президенте… Земля гарячіша за небо посеред лютої зими із задубілим простором… Холодна пустка. В душі і на землі. І – в небі. На всі сторони світу. Пустка. В душі».

«Божечку, спасибі Тобі, що змилувався і допоміг пережити перших два роки після пологів, після народження Ясочки. Спасибі й мамусі моїй, що витерпіла.

Без Кабасі ми б не вижили. Він виорював і допомагав садити город, заготовляв сіно корові на зиму, привозив з лісу і нарубував дров. Почистив криницю. Поливав гарячою смолою наш протрухлий рубероїдний дах на хаті. Виклав із цегли доріжку до хвіртки і до нужника. Але жодного разу не норовив залишитися на ніч, хоч і бував п’яним, що й хитався.

Як не бачу його – тепліє душа, жалем дихає, навіть тріньки-трінечки ласки ворушиться в грудях. На якусь мить, у думці, можливо, навіть готова віддатися йому за доброту.

А коли навіч бачу це вгодоване, рожевощоке поросятко з білими віями і червоним п’ятачком рота… Бракує лише закрученого в пружинку хвостика, але я його уявляю… Хай собі Городище блягузкає що хоче, але заміж за нього я не піду, в ліжко з ним не ляжу.

Але й вигнати з двору не можу, він стільки зробив для мене, що став уже трішки й рідним, ніби родичем… Хай буде…»

«Порчений народ! Порчений і контужений! Знову помилився. Цього разу – фатально! Хіба ти не бачиш, Пречиста Діво? Хіба не бачиш, що так гірко докоряєш мені? Народ такий! Хіба це народ?! – застогнав у бік іконостасу на дерев’яній стіні Президент і вимкнув велетенський плазмовий монітор над каміном. Пультом управління пожбурив наосліп, і той, зрикошетивши від чудотворної ікони Божої Матері «Усіх скорботних радість», залетів під білошкірий диван. – Пропащий народ! Навіки пропащий! Пішов на манівці – за Янакондою та Алігатором!

Алігатор не обтяжений освітою та комплексами інтелектуала. В нього скирти грошей, солдафонський характер і баракова дисципліна команди.

Це не мої «вишивані патрійоти», яких я повитягував з лайна, зробив революціонерами, вигнав на майдани, дав їм гучні імена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися під широку спідницю Янки. Через вас усіх Україна знову в небезпеці!

Вона вирве владу! Це Алігаторові накрутили на сході «сто один відсоток»!

Навмисне причаїлася, щоб приспати пильність перед основним, вбивчим кидком. Вона думає, що я для неї вже не суперник, що я вже – ніхто в цій країні. На шляху до поставленої мети вона одержима, стожильна і страшна. Тоді її не беруть ні хвороби, ні втома, ні зради союзників. І тим вона небезпечна. Невже мої виборці побіжать за нею? Ні! Я їм не дозволю! Треба наступити їй на хвоста і тримати, не пускати до людей.

Тільки не ти, гадюко! Не ти!»

«У Тульчинському культосвітньому училищі мене легко взяли на заочне відділення. Той самий директор, що був членом журі, коли я стала другою комсомолкою-красунею Вінниччини, навіть дуже зрадів, що повернулася. Сказав, що іще більше розквітла й покрасивішала після заміжжя й народження доні.

У цьому році його призначено головою обласного журі комсомольського конкурсу краси, що вже став традиційним, хоч після першого – комсомольські керівники області мало не полетіли з роботи за таку їхню «самодіяльність». Врятував хтось вищий, сказавши, що це ж не просто конкурс дівчат, а саме комсомолок. Інших не пускають.

Він запрошує взяти участь, вірить, що в мене цього разу не буде рівні у всій Вінниччині. Завтра буде готовий наказ про зарахування та видадуть студентський квиток».

Директор училища, зукраїнізований поляк Антін Косовський з Брацлава, знав ціну своїй чоловічій вроді, але користувався нею дуже обережно. Та він знав і ціну доносам, рішенням партбюро. Браві партійні чиновники ласо і заздро дивилися на гніздо квітучих селючок-студенток у провінційному містечку. Часто за чаркуванням підкидали сороміцькі натяки в бік «гарему Косовського». А були й прямі «прохання», та йому вдавалося викручуватись, хоч два рази «тільки для високого республіканського рівня культури» він через свого заступника організував талановиту танцівницю з останнього курсу, яку знав вечірній Тульчин…

Від сліпучо красивенної з лиця і статури Насті з Городищ Антона Косовського здибило ще під час конкурсу, коли та була школяркою. Старших класів, але школяркою. «Це – виключення з партії, а то й – тюряга». А тепер Горбачов жене «перестройку», партійний кулачисько слабшає, можна обережно дозволити собі і щось людське…

Він запалився, коли ця пахуча ружа вперше зайшла до нього в кабінет два роки тому, але потім кудись зникла, і він про неї забув. А оце знову появилася, як блискавка. Налилася жіночним дурманом, солодкою хіттю, дідько його знає чим іще. Богиня!

«Я не могла зізнатися йому, що маю лише три карбованці на проїзд до Городищ. Більше в мами не було, а в Кабаськи брати не хотіла. Тому завтра приїхати по студентський квиток не зможу. А що вже думати про конкурс та вбрання?…

Треба було якось вийти із ситуації. Я й сказала:

– Ніде ночувати мені в Тульчині, то приїду по квиток наступного тижня.

– Є де ночувати, Настуню. Є! – він ніби й чекав цього і зрадів. – У нас, а тепер вже і в тебе, під Кинашівом є маленька база відпочинку. Я там ночую. Не бійся, моя студенточко… Я за тебе відповідаю».

Настуня злякалася себе самої: цей худорлявий, вродливий, з першою легенькою просивиною мужчина сліпив їй очі. Вона навіть на мить уявила себе у його цупких обіймах, поруч, у ліжку зі свіжими, пропахлими вітром простирадлами, пухкими пуховими подушками… Відчула, як по жолобку спини прокотилися крапелинки гарячого поту. Злякалася ще більше, облизала пошерхлі губи:

– Шановний Антоне Броніславовичу, рада б душа до раю, та гріхи за поділ тримають… Маленька дитина і ревнивий чоловік… Я не попередила… Відпустіть… Я ж лишень починаю вчитися…

«Розумака! Відпустив.

Наступного разу я можу і не вистояти. Два роки після пологів ніхто й не торкався мого тіла… У сні Павлуньо іноді… Нестерпно…»

Повторюючи «Тільки не ти!», він манжетом сорочки зачепив старовинний золотий келих, заливши кілька, ще не підписаних указів на журнальному столику з інкрустованою стільницею. Порожня китайська чашечка від кави скотилася на килим і не розбилася. Він зозла наступив на неї черевиком і розчавив. На щастя!

Мобілка виспівувала «Тбілісо» і підскакувала на письмовому столі, але Павло закашлявся, сіпаючись і хапаючи широко роззявленим ротом повітря. Надибав рукою надпиту пляшку мінералки «Набеглаві» і заковтав її з горлечка. Полегшало. Телефон стих, і це трішечки втішило Президента: не готовий зараз до розмови з Нодаром.

«У нього національно свідомий народ, зріла, консолідована довкола Нодара нація… Йому добре, а тут – рясні плоди майже чотирьохстолітнього рабства… меншовартість… атрофія етнічної пам’яті та свідомості… Тобто не додана, а віднята патріотична вартість… крайня хата в селі… маленькі роси… безхребетна інтелігенція, на яку я, наївний, розраховував найбільше… національно недорозвинуті гетьманчуки, прислужливі козачки, а не бойові козарлюги, генерал-губернатори, секретарі цека, президенти (до мене! До мене! А тепер уже – після мене? Після мене?). Алігатор чи Янаконда? Артур чи вона? Крокодил чи змія? Тепер тільки хтось один із них. Уже без мене. Хто? Хто-о-о-о?

Алігатор! Тільки на його тлі я ще більше виросту в очах моєї нещасної нації!

Посли, мабуть, вже одбили депеші у свої міністерства про результати виборів в Україні. У Москві танцюють «польку-бабочку» – на Красній площі.

Нодар знає результат від свого посла Ґріґола і не вірить…

Барак знає. Йому це до «барака». Як і Мубараку.

Меркель Ангелка, майже ангел, вже знає.

Саркозі ця інформація до його французької дупи.

Бацька потирає руки…

Не поспішайте, панове, це – попередні результати, дуже попередні. По-пе-ре-дні! Хоча я розумію: між мною і ними двома – прірва, не перескочити. Вже розумію. Не перескочити і стрибунові в довжину. Ні у висоту. Факт доконаний».

Павло ще раз наступив на друзки від кавової чашки, вони захрустіли під підошвою, як поламані кісточки якоїсь маленької пташки.

– Люд!!! Каррр!!! Терміново зв’яжи мене з Алігатором! Зв’яжи нас! У нього секретна мобілка! – пальнув у слухавку Павло і шумно сів у шкіряний фотель з таким розмахом, що мало не перекинувся навзнак.

Павло ніжно окинув поглядом свій великий, два на півтори метри, портрет «Президент із булавою» роботи Ростислава Вухналика, недавно удостоєного звання Народного художника України». Талановита робота, вкотре подумав він. Написано з талантом і любов’ю.

«Всі розуміли, що першим Президентом після майже сотні літ комуністичного свавілля оберуть коміка.[8] Не було на те ради. Навіть я голосував за нього. Другим був великий майстер інтриг, денаціоналізований технократ, але повірив у мене, взяв до своєї команди. Підставив мені своє рамено. Я навіть по-дурному, під настрій, публічно визнав його своїм духовним батьком, хоч насправді і боявся його, і ненавидів. Отож я – перший, якого чесно возніс сам простолюд!

А тепер виявилося, що народ, який визнав мене своїм чоловим, – зіпсований! Недержавний, незрілий. Не доріс… І я цілих п’ять років був Президентом неправильного, покаліченого колоніальним режимом народу. Він не хоче бути самим собою. Голосує за Янку та Алігатора – за випадкових і вискочок! Куди вони поведуть його?

Але ж її цитують всує: «Хочете двомовності? Тоді вивчіть українську!», «Нашу історію доглядають лише мертві, а не живі», «В українську політику приходять із прекрасним майбутнім. Виходять з неї із жахливим минулим», «Не обов’язково всім вибиватися в люди. Комусь же треба залишатися людьми». І, схоже, сама вигадала… Вміє, гадюка. На льоту вміє. У мене так не виходить. Але в мене філософії, патріотизму більше. Людяності… Правда, Оранто?»

І написав великий ваш боголюбець та заочний учень Христа:

«На служіння прийшов, не на панування, а для терпіння і праці, щоб виноградники Господні привести до ладу.

Той, що інакше чинить, чогось іншого шукає і нещиро Богові й душі своїй і людським душам служить, а тільки самолюбству і мамоні світу цього, знайде тут, на землі, лише терзання й гіркоти, а по смерті – муку пекельну.

О, горе тобі, недбальче! Адже тут люди випробувані бувають у вірі своїй, як золото в печі. Тут жоден не може сяяти, якщо від усього серця перед Богом і людьми свою гординю проявить.

Далеко безпечніше стояти в підлеглості, ніж у зверхництві.

Помисли про чини і переміну місць багатьох людей ошукали.

Воістину великим є той, хто в собі малим є і за ніщо вважає всілякі почесті, славу, велич.

Ліпшим є воістину покірний орач… аніж пишний філософ, котрий, самого себе занедбавши, лише споглядає рух неба.

Послано тебе по яблука, а ти листя несеш».

Так сказав, рабе Божий Павле, великий боголюбець. Великий розум твоєї землі. Милістю Божою орхімандрит Святої Великої лаври Печерської. Так він сказав. Тобі, Павле, сказав.

«Антось (той, що був Антоном Броніславовичем) якось по-польському, чи як там, не знаю, але дуже м’яко, непомітно ввійшов у мою душу. Знайшов мені спонсора для обласного конкурсу комсомолок – директора тульчинського базару. Одягнув, як лялечку. Зробив усе, щоб я виграла змагання, хоч одна конкурентка була дуже сильною. Молодша, свіжіша, з веселою, іскристою енергетикою. Інтелектуальну частину конкурсу вона виграла в мене пограйки. Вчилася в Вінницькому педінституті. Але королевою Антон Броніславович зробив мене.

Я отримала сім тисяч карбованців, які поклала на ощадкнижку, і була спокійна за свою Ясочку. Кілька днів обласні газети, телебачення і радіо трубили про «подільську красуню», про «вінницького янгола». Ніхто навіть не згадав, що в мене вже два роки є Ясочка, що я живу на мамину мізерну платню, з проданих на Ямпільській трасі молока, картоплі і яєць. Мені писали листи солдати і в’язні тюрем, сексуально стурбовані десятикласники і затяті холостяки, донжуани і безнадійні імпотенти, але мені від того не було втіхи.

Антон Броніславович домовився з райкомом, і мене призначили директрисою сільського клубу в Городищах. Вдень з Яською, а ввечері, коли приходить з пошти мама, йду на роботу…

А тоді директор училища культури Антон Броніславович за одну ніч в училищному таборі відпочинку став для мене Антосем. Легкий, як подув ранкового вітру, поцілунок у шию, в щоку. У губи… Акуратненько. Ніжно. Майже нечутно зайшов у моє єство, у моє очманіле від плотського голоду тіло… Антось!

Після цього я вже не займалася такими дурницями, як курсові, іспити, заліки, гроші на проїзд до Тульчина і назад…

Кабася привозив і рубав дрова, косив сіно, садив і викопував картоплю, пив самогон, їв часник із салом, колов кабанчиків і водив корову до бугая, але я його не бачила, дивилася крізь нього, він не застував мені світу. І не провокував жодної емоції.

Через шість років він виснажився, повністю втратив надію на мою прихильність і хутенько оженився. На горбатенькій Олюсі – новій завідувачці фельдшерсько-акушерським пунктом. У Городищах жартували: “Кабаська товстенький, по ночах вирівняє їй горбика”».

– Я вітаю тебе. Повір у мою щирість. Ясна річ, з гіркотою, але з перемогою, Артуре! Завалив ти Янаконду! Відіпхнув на друге місце. Туди їй і дорога! Щиро тішуся… Правда, думав, що у фіналі будемо вдвох. І – цивілізовано передам тобі булаву після другого туру. А Кобра все поламала. Длубається у твоїй біографії, бризкає отрутою, вивертає навиворіт твою позицію, ганьбить перед усім світом, вигадує проти тебе гидкі анекдоти… Думаю, Артуре, чи не піти мені на допомогу тобі в другому турі. Віддам свої відсотки. От і готовісінька перемога. Бери на здоров’я! Головне, щоб не всілася нам на плечі Янка. Запроторить і твоїх, і моїх. Вона ж – навіжена. Її, змію, тільки в мішок і – в річку. Лише ніхто не одважиться. Всі бояться. Крім мене! Та ще хіба ти, друже. Давай завтра зустрінемось у тебе чи в мене – байдуже.

Мабуть, Артур вже плаває по очі, бо мовчить, тільки плямкає губами і час від часу перешіптується з кимсь, хто стоїть поруч. Павло теж захмелів і похитувався, але у випитому ним коньяку плавали відчай, несправедливість поразки, незрілість народу, бездарність його команди, продажність президентської вертикалі.

Важко, над силу, але під час розмови з Артуром він повільно гамував відчуття трагізму ситуації, відчуття болю та образи на те, що сталося цієї ночі.

«Все! Через два тижні – можеш витатуювати собі на грудях: «“Екс”».

Артур нарешті подав голос:

– Хорашо. Мої зв’яжуться з твоїми… Очінь[9] даже харашо, Паша… Я твоїх не трону, обіцяю, не трону![10] Ти похазяйнував п’ятирічку, тепер моя очерєдь.[11] З указом ти… ти сильно… – Артурові закрив рота чийсь масний поцілунок, від якого він не міг відкараскатися, сопів, став задихатися і кашляти.

– Артуре! Древнього філософа якось запитали на вулиці: «Чому на вашому обличчі ніколи не видно печалі і смутку?» Філософ одну мить подумав і відповів: «У мене немає того, при втраті чого я б міг сумувати. Не-ма-є!»

– Та перестань бузить[12] про філософію. Давай валить Кобру.

– Янаконду.

– Яка разніца: Зубра! Швабра! Гідра! Видра… Трудись у другому турі, Павлушка. Жить же нада…[13]

«З Антосем я закінчувала училище аж три навчальні терміни. Не шкодую. Аби так було кожній, як мені. Що він творив з мене! Чого навчив за дев’ять років! Як лиш закортить – я до Тульчина, «на консультацію».

Щоліта ми їздили на Азов, у Кирилівку, щозими – у Карпати, до Славська. Я була щасливою з ним, старшим від мене на двадцять один рік. Бо з ким я могла бути такою в Городищах? З Кабасею? З жонатими, передчасно постарілими, ровесниками, пропахлими солярою, солідолом і гноєм? У кирзових чоботях і куфайках. Із самогонним перегаром і часниковим духом, що вився за ними шлейфом?… Звичайно, Антось був даром Божим. І був би досі, бо віддавала йому сповна все те, чого він навчив мене.

Три дні ми викупувалися в Божій ріці, під Брацлавом, ловили раків, рибалили, смажили шашлики і, знеможені, спали в наметі. Щаслива я поїхала до Городищ. Це було моє останнє щастя. Наступного дня, увімкнувши телевізор – знепритомніла! Антося взяли в момент отримання хабара! Від батька абітурієнтки! Все це знімалося на тасьму. Пастка готувалася загодя. Молоді міліціонерчики одягали на нього наручники, я бачила, як мій Антось чорніє, меншає і шукає мене очима, щоб попрощатися.

Хотіла кинутися по допомогу до Павлуся. Він у Києві, в Міністерстві сільського господарства, заступник міністра. Зайшла до його мами, щоб довідатися адресу, але вона чомусь злякалася, притьмом заходилася мити підлогу і лише тоді відповіла, що він з родиною переїхав на нову квартиру, то ще не знає адреси…

Через кілька днів я довідалася, що Антосева дружина, дізнавшись про наші стосунки, організувала і сам хабар і повідомила про нього в міліцію. Кажуть, що потім писала покаянні депеші до прокуратури і міліції, мовляв, підставила чоловіка з ревнощів, але її вже ніхто не хотів слухати.

У тридцять три (прости мені, Ісусе!) роки я вже нічого доброго не чекала від життя у Городищах і на планеті. Залишалося єдине: Ясочка моя вже в дівку налилася. Циці вистріляли, соромиться роздягатися при світлі, попросила грошей на ліфчик. Моя і Павлова кров ось-ось через Яську виллються у буйну вроду. Я ж бачу, як тужавіють її литочки, округлюється дупця, медово вирізьблюється стан, ранковим сонечком промениться личко з блакитно-бузковим сяєвом очей, окреслених м’яким татаркуватим розкосом. Я, колишня «міс Винниччина», в її віці була сірою мишкою проти Ясі.

Здається, вона вже дозріла, бо ховається, пере і сушить у малиннику свої плавки. Хотіла поговорити з нею – наїжачується. Мені залишилося прожити початок Яськиного життя, бо моє вже відбулося. Антосеві вгатили сім років неволі. Капець!»

«Ксеня цілковито вийшла з-під моєї влади. Непомітно, навіть елегантно. Я цього майже не помітив. Вийшла.

Янаконду можна було приручати, «заклинати сопілкою», акуратно зціджувати отруту і тримати в хаті, при нозі… Хай би «прала білизну в моєму штабі».

А Ксеня вперто провокувала війну з нею. «Вона тобі наставляє політичні роги. І творить з тебе образ політичного імпотента… Ти таємно закоханий у неї. Доведи, що це не так! Пошли її у відставку. І тоді я повірю, що ти – тільки мій!»

Послати її у відставку – це самогубство, скаже кожен політолог. Вона з опозиційного трампліна відразу стає Президентом.

Треба було не слухати ні Ксені, ні Людки. Приласкати Янку, приспати пильність, загарантувати їй прем’єрство в моєму новому уряді, змусити погасити президентські амбіції. Я б перемагав у першому турі і вже приймав би поздоровлення. А її прем’єрство… Знайшов би вихід, щоб якось знешкодити її, зробити камерною. Чи, може, однокамерною?

Все! Маємо те, що маємо, сказав Перший і пішов підтримувати її. Мене він не любить. Заздрить, бо я зробив для України набагато більше, як він. Повернув її обличчям до Європи, вже не кажу, що саме я відновив їй справжнє обличчя. І не моя вина, що малороси цього не зрозуміли й отак паскудно образили мене. За що? Тепер Янка таки вирве перемогу в Алігатора – і мені хоч проси політичного притулку.

А в кого?

В Барака, чи в Мубарака?

В Алієва?

Каддафі?

Назарбаєва?

У Молдові чи Придністров’ї?

Чи в Румунії за Зміїний острів?

Хіба що в Нодара…

Чи, може, ти, свята Покрово, заховаєш мене під своїм омофором тут, в Україні, до кращих часів?»

Уповаєш до мене? Відповім:

«І я бачив престола великого білого, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця Його втекли земля й небо і місця для них не знайшлося.

І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулася інша книга, – то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми.

А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне.

І бачив я небо нове й нову землю, перше-бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було.

І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого.

І почув я гучний голос із престолу, який кликав: “Оце оселя Бога з людьми. І Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і сам Бог буде з ними, і Бог кожному сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося”».

Так казав боголюбець Іван Богослов. Так сказав він і про тебе, рабе Божий Павле. Вчора іще всесильний, а сьогодні – повержений.

І сказав ще. Тобі сказав:

«Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час-бо близький!

Неправедний хай чинить неправедність ще, і поганий хай ще опоганюється. А праведний – хай ще чинить праведність, а святий – хай ще освячується!

Ото незабаром приходжу, і за Мною заплата моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його.

Я альфа й омега. Перший і останній, початок і кінець.

Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя і ввійти брамами в місто!

А поза ним будуть пси і чарівники, і розпусники, і душогуби, й ідоляни, і кожен, хто любить і чинить неправду».

Так відповідає тобі Іван Богослов. Після тебе будуть гірші часи. Набагато гірші. А вже потім, через одного, будуть кращі, повержений рабе Божий Павле. І в цьому твій великий гріх. Не поглиблюй його.

Павло вкинув у камін оберемок передвиборних кольорових листівок на глянсованому папері, і вогонь підскочив бузковим полум’ям, від якого обличчя Президента взялося темною синявою, але все одно залишалося красивим, хоча і гіршим, як на портретах, що вже останню ніч висіли в кабінетах чиновників по всій державі. Завтра знімуть, подумав він.

Всіма видами і розмірами його зображень у рамцях завалені комори державної дачі. Їх часто брали водії, прислуга, охоронці. Заради дорогих рамок, а паперове зображення таємно спалювали. Він любив свої портрети (особливо у школах та сільрадах, не знав, чому саме тут любив їх, мабуть, тому, що думав: це щиро) і кольорові, і чорно-білі, якби довідався про такий злочин – покарав би за наругу над національними символами. Не траплялося.

Нарешті зателефонувала Ксеня. Голос у неї був бадьоренький, ніби й не сталося катастрофи, що знову поведе націю на манівці.

– Отже, Павле! Не розпускай нюні. Настав час одсікати їй хвоста! Негайно! Я довідалася через людей у її оточенні: вона володіє інформацією про колекцію українських раритетів. Розтрубить на увесь світ. Я знаю: її мета – перекреслити твої заслуги. Нахабно викинути тебе з української історії… У неї в руках є розпорядження Людмили про вилучення колекції з музейних фондів. Треба знищити оригінал розпорядження! Я б дала Людмилі вказівку, але вона не відповідає на дзвінки. Знайди її. Ти ж іще Президент, а вона – керівник твоєї канцелярії.

– Хіба це головне сьогодні, Ксеню? Україна гине, а ти про якусь колекцію, якою займалася Людмила, без мене. Україна, Ксеню, переходить у власність Кобрі… От де трагедія. І не говори зайве по телефону. Нас уже можуть прослуховувати. Як колись прослуховували Другого.

«Антось за роки нашої любові пробудив таку пристрасть у мені, що жити, не відчуваючи його біля себе, в собі, не могла. Після його арешту світ перевернувся і тікав, тікав, тікав від мене. По стежці до ставка… За ставок… У синюще небо над моєю головою і над моїми Городищами, а може, і над моєю Україною…

Життя закінчувалося. Ні, я існую й існуватиму ще довго, бо маю міцне здоров’я і сильну мамину генетику. Але перебуватиму вже в іншому світі. Без кольорів, без паморочливих пристрастей, без тремтіння душі і солодкої знемоги тіла… Городища мені цього не дадуть. Бо – не має саме. Принаймні зараз. А пізніше воно мені вже не потрібне…

Тричі їздила до в’язниці в сусідньому Піщанському районі. Раз таки підкупила начальника тюрми, щоб дозволив нам побачення в окремій кімнатині убогого в’язничного готелю.

Ми таки встигли, хоч і похапцем, хоч і знали, що за нами стежить холодне око відеокамери. Антось божеволів від щастя, обціловував мої порепані від сільської роботи руки, злизував піт на спині, а тоді нестримно ридав, повторюючи: «Матка Боска! Матка Боска! Єзус свєнтий! Чого ти покинув мене, Господи?!»

Добираючись до Городищ, на задньому сидінні порожнього автобуса, я дала волю сльозам.

І сказала собі: поїду! Поїду рятувати Антося. У мене є мій Президент! Скажу все, як є. Павло може одним змахом пера помилувати Антося. Павлові легше відпустити на волю Антося, як мені провести репетицію жіночого хору в клубі. Поїду! Я ж Павла ніколи нічим не турбувала і нічого в нього не просила.

Ні, одного разу… Але не з моєї вини. Я переконала малу Ясю, що її батько загинув на війні в Афганістані і там похований. А хтось нашепотів їй, другокласниці… про живого батька, котрий саме приїхав з вагітною на останніх місяцях дружиною, генеральською дочкою Ксенею до родини у Городища… Мале перестріло Павла біля ставка і попросило купити їй шкільного ранця та кеди. Він дав їй сто новеньких гривень із Тарасом Шевченком, але попередив: «Допомагаю, як сусідці. Городищенські теревені викинь з голови…»

Я винна. Зозла висварила Ясю, навіть хотіла перекинути купюру через паркан. Але охолола, мій «капітал» із конкурсу краси згорів. На городищенську «Ощадкасу» почепили велику колодку. Я три місяці не отримую платні, мама – пенсії… Мусила взяти… Не на ранець і кеди на рапатій підошві (саме такими Яся марила, і щоб на ранці світилася люмінесцентна смужка), а заплатити за світло, купити книжки для другого класу, хоч пару колготок, хліб, сіль, сірники… Мусила взяти.

Але я особисто ніколи нічого не просила в нього. А тепер попрошу. Повернути мені Антося. Завтра їду!»

Людмила розбудила запухлого, п’яного, як чіп у винній бочці, Артема – керуючого управлінням господарськими справами. Він заснув у відпочивальні свого розкішного кабінету з вмурованими сейфами, що мають кодові замки. Ніхто достеменно не знає, що він там переховує. Відповідав: «Повітря свободи з часів Майдану».

Люд-Кар хлюпнула йому в обличчя води з холодильника, той замотав головою, як при нападі ґедзів, нарешті впізнав Людмилу:

– Помацай камін. Ще гарячий від спалених паперів.

– Найкраще було б запалити кабінет, а то й усе твоє управління. Разом з тобою.

Артем влив собі вісімнадцятилітнього «Chivas’у», розвів содовою, вкинув кілька кубиків льоду і жадібно випив, проковтнувши й льодинки.

– Весь компромат, що міг дістатися окупантам, – знищено! Вогнем! І попіл буде розвіяно.

– Навіть якщо оригінали спалено, я хочу мати хоча б список моїх особистих письмових розпоряджень. Акції горілчаних та нафтопереробних заводів. Газові і нафтові свердловини. Золоте родовище. Земля. Держрезерв. Агрофірми. Птахофабрики. Гранкар’єри… Все-все дай мені до середини дня. Якщо Артур і наш Проповідник не домовляться між собою про ненапад – я відповідати за царські апетити Павла, його родини і твої – не хочу. І не буду. Хутчіш протверезюйся! Тоді подарую тобі, що хапонув… Без мого дозволу… А я дещо знаю, Артеме.

«Три ночі мучилася на столичному залізничному вокзалі. За мною вже стали стежити міліціонери. Виходила на вулицю, на холод, щоб розігнати сон і перейти до іншої зали, якщо там знайдеться вільне крісло.

Вокзал вимитий, відремонтований, чистенький, славно умебльований, в туалеті можна вмитися, навіть підмитися і причепуритись перед дзеркалом, правда, за гроші.

А все одно смердить вокзалом і людським потом з усієї України.

Я не могла появитися перед Президентом нечупарою, хоч до мене на вокзалі постійно залицялися чоловіки, що чекали своїх потягів. Були серед них і дорого вбрані, в легких імпортних кожушках, джинсах, жокейках. І – тверезі, стрункі, як Павло в телевізорі.

Один, лагідно розговорившись зі мною і довідавшись, що я приїхала із вже знаменитого села Городища до свого Президента, навіть запропонував переночувати у привокзальному готелі. Мабуть, з ним, в одному ліжку.

Я зірвалася на ноги і перейшла до найдальшої зали, де в кутку було вільне місце за дебелим олеандром. Він більше не чіплявся до мене.

У перший день, вдосвіта, зійшовши з тульчинського автобуса, я пішки (щоб не тратити позичених сімдесят гривень, які заховала у ліфчику на дорогу додому) попрямувала до резиденції Президента України.

Може, побачить мене і впізнає, виходячи з машини, яку, показували по телевізору, сам любить водити. Мені б лишень попросити, щоб відпустив на волю Антося. «Зробіть це, пане Президенте, як вашій колишній сусідці з Городищ». Ось і все. Щаслива поїду додому.

Простояла на майдані біля парадного входу до Президента весь день. Забігали і виходили люди, багаті, бо одяг на жінках, дівчатах, хлопцях і чоловіках з дорогих магазинів, не з «секонд-хенду» городківського стихійного базару, куди з Городищ возять бабів пошарпаним мікроавтобусом, якого подарував сільраді Президент.

Зголодніла, болісно смоктало у шлунку. Змерзла в ноги. Не чула їх зовсім. Як протези. Ледве стояла. Заходилося на вечір.

Я ще раніше помітила, що на мене зі співчуттям поглядає міліціонер. Часто витягає зім’яту сіру хусточку і голосно сякається. Простуджений.

Коли стало смеркатися і з резиденції висипався всуціль щасливий різнолюд, а Президента не було, я набралася сміливості і підійшла до міліціонера. Розповіла, чому стовбичу.

Він пояснив, що тут Президента не дочекаюся. Заїздить ескортом через спеціальну браму, з іншої вулиці. Можливо, з вікна броньованого «мерседеса» впізнає, якщо справді сусідка і подруга дитинства. Може впізнати… якщо близька… І додав: дуже красива сусідка.

Похвалився, що був серед тих міліціонерів, хто підтримав революцію і відмовився стріляти в повстанців.

Запропонував почекати, поки змінить напарник, і він покаже мені браму Президента. Порадив, щоб я там стояла, махала букетом квітів, може, помітить і впізнає. Все решта – безнадійне.

Також підказав написати на картонці «Городища», почепити на груди і з квітами стояти біля президентської брами. Правда, тільки після десятої ранку, бо перед сніданком, на голодний шлунок, він молиться до чудотворних ікон, а тоді – малює… Оце і все. Побіг на маршрутку, голосно сякнувшись на асфальт.

Пізнього вечора, коли я з’їла на вокзалі два пиріжки з лівером, встигла до квіткового кіоску, впросила квітникарку зібрати дешевий букетик із понівечених квітів. Недорогих. Мені тримати їх у руках край дороги, де буде їхати Президент. Вона зробила задарма – все одно викидати.

Наглядач за інтелектом і образом кандидата в Президенти України Артура – Маруся-кулеметниця, а земляки називають її Маруся-скоростріл, розуміла, що Лідера треба негайно забирати додому. Наговорить дурниць в присутності преси і підісланих агентів від Кобри з останньої барикади, яку треба взяти через два тижні.

Солідні члени команди вже давно роз’їхалися. Але залишати переможний фуршет Лідер не хотів. Встрявав у вислуховування завживаних, сопливих лестощів. Приймав дурні поради. Обіймався з тими, хто ще вчора вимащував його дьогтем…

Маруся-скоростріл одважилася взяти відповідальність на себе.

– Товариство! Через кілька годин стартує заключний етап боротьби за порятунок України від помаранчевої саранчі. Основному претендентові на перемогу треба відпочити. Беріть зі столів, що хочете. Кому мало – ідіть до штабу Ще-Діючого. Там ламаються столи, а нікому їсти-пити. Смачного, колєги.

Кілька палких прихильників Лідера спали у кріслах чи схиливши хмільну голову на стіл. Маруся гидливо обвела поглядом залу, уздріла, що майже-Президент теж безвільно хилить голову. Кивнула дебелим п’ятьом охоронцям. Вони швидко вивели журналістів. Обережно взяли переможця першого туру під руки і повели до машини. Маруся несла величезний сніп квітів, що сипалися з рук. У квітах на задньому сидінні переможець відразу захропів.

Лише тепер вона здобула право радіти і насолоджуватися перемогою. Їй на вухо сказали, що Проповідник вже капітулював. Готовий до співпраці. З моїм!

Навіщо ж тобі, Проповіднику, було «водити козу за хвоста і роги?» Нащо? Навіщо було туманити народ на майданах, щоб отак легко… Маруся змахнула пухкою рукою до охоронців; везіть у резиденцію!

Вона не одважилася їхати за ним, доглянути, відпоїти чаєм. Вкласти спати. Ні, надто багато очей із темних закутків. Охоронці впораються самі.

Їду до родини. Завтра остаточні переговори з переможеним. Думаю, що не важкі. Катарсисні переговори. Ви шануєте нас, ми – вас. Формула виживання обох команд. Задля України, панове дорогесенькі, заради неї. Заради України, панове…

Маруся-скоростріл підібрала на снігу, де стояла машина Лідера, пишний оберемок пофарбованих в синє троянд. Вткнулася в них носом і сіла до штабної машини.

Додому!

«Наступного дня, вранці я стояла біля президентської брами з квітами і написом на білому аркуші «ГОРОДИЩА». Довгенько стояла.

Заблимала холодно-синім світлом перша машина. Я подалася вперед, підняла догори руки з квітами і написом. Щосили заусміхалася. Вервечка машин летіла повз мене, і я кинула квіти на чорного «мерседеса», в якому, як мені здавалося, сидів Павло.

Мене тут же схопили під пахви міцні дядюри, заламали руки і відтягли вбік. Заштовхали в кімнату, обшукали, грубо шастаючи п’ястуками по всьому тілі. Полегшено зітхнули. Але не переставали стежити за мною.

Ще раз переповіла: хто я, чого хочу. Сусідка з Городищ, подруга дитинства. Він мене добре знає. Хочу попросити помилування для мого чоловіка, що випадково потрапив до тюряги і вже відбув половину терміну, можна милувати…

Мене протримали майже день. Охоронець кудись ходив, довго не було. Повертався, шепотівся зі своїми. Знову зникав. Правда, дали мені склянку чаю з бубликами і бутерброд з холодною сарделькою.

Увечері випустили. Завтра мені бути на прийомі громадян, що мають заяви до Президента. Все викласти на папері, Президент розгляне і прийме рішення згідно із законом.

Я аж зомліла з радості: Павлуньо буде мене слухати особисто. І відразу звільнить Антося. Боже, поможи!

Всю ніч на вокзалі я писала листа в шкільному зошиті. Виривала списані сторінки, бо чомусь нагадувала йому про густе молоко від Майки, про ставок у кінці городів, про наш знаменитий танець у клубі. Дякувала, що він, як сусід, дав гроші моїй Ясі на ранець і китайські кеди. За все йому дякувала. Писала, що Городище гордиться ним, видатним земляком, а я – сусідом. Навіть збрехала, що часто кладу квіти на могилу його батька і матері на городищенському кладовищі. Нечасто, іноді, в поминальні дні. На могилу дідуся і бабусі моєї Ясочки.

Я геть виснажилася, пишучи йому листа. Трішки задрімала під олеандром.

До Президента була велика черга, і я швидко довідалася, що сам Президент дуже зайнятий, треба залишити йому листа.

Під обід сіра з лиця молодичка, висунувши з вічка лише обвиті синюшними жилами руки, взяла мій зошит. Хотіла пояснити їй, хто я. Але вона ляпнула штампик, ніби випекла тавро на моєму душевному зверненні. Кинула зошит на купу інших листів. Видала квитанцію, що прохання взято на облік.

Чекайте відповіді.

– Хто там наступний?…»

Ще-Діючий Президент повертався у свій хутір від Алігатора з переговорів. До Ксені і дітей.

Щойно здобув перемогу! Дуже важливу. Артур погодився: він розуміє, що Ще-Діючому не можна публічно підтримувати його. Це – тільки нашкодить. Кожен ображений за такий вчинок виборець переможеного проголосує за Яну.

«Артур прийняв цю логіку, але дозволив і навіть наполіг: розкручувати в Галичині і Волині ідею: мовляв, обоє рябоє! Нема за кого голосувати! Але тільки на Заході. Тільки там. Галицькі професійні патріоти заковтнуть наживку. Разом із гачком. І з вудкою. І з рибалкою Але тільки тоді, коли буду агітувати особисто. І – переконливо.

Тоді я, український патріот, залишаюся в «білій сорочечці-вишиванці і білих рукавичках». З непохитним авторитетом. Як тоді, під час революціїі…

Все має бути саме так. Алігатор, ні-ні – Артур, після першого туру попереду. Головне, щоб не Янаконда.

Якщо перемагає Артур, а не Кобра – ми з дітьми і Ксенею йдемо у тінь, тихо живемо в нашому президентському хуторі. І Покрова з ангелами та херувимами оберігатиме українського патріота, якого зрадив його ж таки народ. Зрадив саме тоді, коли той готовий був вивести його з рабства. Тепер – це його, народу, проблеми…»

Він зателефонував до свого штабу. Там довго не відповідали. Коли Президент вже хотів вимкнути урядовий зв’язок, сонний жіночий голос таки озвався. Мляво. Неохоче.

– Що, вже всі порозбігалися по норах? Негайно додзвоніться від мого імені, довідайтеся, який результат дали моє рідне Городище? І повідомте мене.

Насточка проголосувала першою. Дуже рано розбудив пес Сармат. Білий, як свіжий сніжний замет, тільки очі чорнющі, як пришиті на світлому темні ґудзики, і ніс ніби вмочений у дьоготь. Лайка, трясця його собачій матері. Інтелігент, але гавкучий інтелігент. Загнав кота на дерево і лементував посеред ночі. То прокинулася і вже не заснула.

«Яська моя влітку приїздила у відпустку з Вінниці. Із бригадиром її бригади облицювальників плиткою – Петром. Привезли мені в подарунок щеня лайки. Морока, але най буде ще одна жива душа у дворі. Коза Майка. Кіт Масик. Сім кролів. Одинадцять безіменних, хоч кожну з них впізнаю на вулиці, курей і один півень, теж Петро.

При них я півня по імені не кликала, а Яська навмисне: «Тю-тю-тю, Петрусю…» І регоче. І видурнюється, ніби зерна йому сипле. То хай буде ще й песик Сармат. Так його назвала Яся.

Цілий тиждень відпочивали в Городищах, бо затримали їм відпускні. Пили тепле козяче молоко. Варили молоду картоплю, трощили зелень з городу, перемелене сало з часником. Рвали черешні, морелі, аґрус. Спали на сіннику. На танці не ходили. Клуб давно зачинений на іржаву колодку, вікна вибиті. Я вже й не знаю, де ключ від нього заподіла. Спершу половину платні мені давали, а оце другий рік – нічого.

Купалися Яся з Петром в нашому ставку у кінці городів. І вдень, і вечорами, при місячному сяйві. І до глибокої ночі купалися. Але крилець за спиною у Ясі не помітила. Хоч дивилася пильно. Мабуть, просто не побачила.

З Вінниці повідомили, що прийшли відпускні гроші, і Яся з Петром поїхали відпочивати до Кирилівки на Азовському морі. У мене аж душа заскімлила. Кирилівка…

І літо закінчилося…

…Сармат розбудив, то встала, нагодувала курей, кролів і козу Майку, дала псиськові вчорашнього борщу з кісточкою, Масик, мабуть, на сіннику пантрує мишей. Більше робити нічого, то пішла до школи і проголосувала першою, коли ще й не вся комісія сіла за столи.

Віддала голос за Нього не вагаючись, але так, щоб ніхто не бачив і не здогадався в Городищах. Будуть насміхатися.

Проголосувала.

Батько Ясі.

Сусіда…

Дав колись грошей на ранець і китайські кеди…

Відписала мені про невинного Антося якась жіночка, К. П. Кудряшова, завідувачка скаргами до Президента. Відписала що «хабарники повинні відбувати весь строк, бо іде боротьба з корупцією». Нащо ж тоді називати таку приймальну президентською, якщо відписує якась К. П. Кудряшова?

Він мого листа в очі не бачив. К. П. Кудряшова не зрозуміла моєї заяви… Антось мусив залишатися в неволі. А зараз, на час виборів Президента, йому відсидіти ще сорок два дні. Сорок дві ночі. І – випустять.

Куди, до кого він піде – подивимось, Насте.

Але проголосувала за Павлуню, хоч люди злі на нього. Так вірили, а вийшло… не так…

Хай керує. Не будемо йому заважати.

Хай…»

«Чого так мало? Чого? Де поділися мої голоси? Хіба моя політична вартість – чотири жалюгідних відсотки довіри? Янаконда поцупила моїх виборців!

Ні, тільки їхні голоси.

Задубілі на морозі горобці регочуть…

Проти Артура воювати не буду. Стомився. Набридло. Скільки можна?

Що він мені віддає?

Заступника голови Національного банку.

Два перших заступники міністрів – культури та освіти.

Два звичайних заступники – Державна нафтогазова корпорація, земельні ресурси.

Просив митницю. Категорично відмовив. Навіть говорити на цю тему не захотів. Одрубав відразу. За те віддав нафтогаз.

Нормально. Вистачить на прожиття.

Думаю, що Ксеня погодиться на такі умови.

Повинно вистачити…

До того, що маємо».

Керівниця одного з департаментів господарського управління Секретаріату Президента Іванна Гулько насправді є ланковою чотирьох прибиральниць в заміській резиденції Президента. Всі вони, а Іванна – особливо, пройшли глибоку перевірку і настанови в Службі безпеки України, а потім ще в Службі охорони Президента. Поручилася за Іванку Людмила Карпівна – «права рука» Президента. Прибирала її дачу в Кончі…

Праця в них відповідальна, а особливо в Іванни – вона мусить, крім особистого прибирання кабінету і спальні, стежити за чотирма підлеглими прибиральницями. Відповідати за них. Щоб нічого не підклали, і щоб нічого не вкрали.

Та над нею ще є комендант, який у перші дні був нишпоркою, вишукуючи після Іванки бодай порошинку. Тепер довіряє, але веде суворий облік її перебування в кабінеті та спальні.

Нелегко, але платять щедро. Плюс премії до всіх свят. Оздоровчі на відпустку. А головне – після високих гостей (низьких не пам’ятає) все, що недоїдено, – твоє. А в неї мама-пенсіонерка зі старшою сестрою, яку розбив інсульт, в Таценках під Обуховим. Син – студент, студіює управління державою в платному університеті…

З чоловіком давненько, ще до роботи в Президента, розійшлися. «Ні-ні, не інша жінка, а горілочка забрала його в мене», – пояснює, коли питають. Електрозварювальник. Не одружений, живе в гуртожитку. П’є. То Іванна у вихідні, коли Президент їде на свій хутір або за кордон, везе до Броварів своєму нещасному Степанові трохи харчів. Хай закушує, то довше проживе.

Сьогодні, в понеділок, першого дня після виборів, Іванна боялася зустрітися з Президентом. Як же йому, бідному, важко зараз… Мабуть, почорнів і зсутулився. Жаль, що так проголосували. Тепер їй треба шукати роботу, бо все поміняється. Може, Людмила Карпівна поверне мене до себе на дачу?

А напарниця Лариска нарешті розкрилася: голосувала за Княгиню! Нехай звільняють, не боїться. А що їй? Двадцять два роки. Неодружена. Крутить роман з автоінспектором, що розчищає від машин дорогу для Президента.

…Відіспався. Не обідав, лиш випив десять перепелиних яєць та свіжого соку з різних овочів та фруктів. Запив міцною кавою. Охоронець Юрко вправно зодягнув його в чорну дублянку, подав помаранчеве кашне, від якого Президент відмахнувся.

Взяв біле

Ескорт вишикувався на розчищеному від снігу майданчику. Всі зайняли свої місця (як роблять це щоденно). Ніби нічого й не сталося. Охоронець Григорій розчинив задні дверцята чорнющого броньованого «мерса»…

Поїхали.

Іванна не починала прибирання кабінету. А раптом повернеться, а вона з ганчірками, з пилососом, вибирає попіл з каміна, витирає замшевою серветкою рамці ікон…

І вже коли смеркалося, коли морозяка ліг на шиби резиденції матовими узорами, охоронці передали, що Президент ночуватиме на своєму хуторі, в родинному колі.

Можна прибирати в кабінеті і в спальні.

Часу доволі. Не треба поспішати.

Не вмикаючи канделябрів, запалила товсту, вже надтоплену вогнем єрусалимську свічку біля ікон. Поцілувала в чоло Ісуса. Тричі перехрестилася. Само вимовлялося:

– Отче наш, який є на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє. Як на небі, так і на землі…

Іванна незчулася, як мимовільно впала на коліна:

– Богородице, Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти поміж жонами і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Ісуса – Спаса душ наших…

Притулила руки до грудей, млосно затулила очі.

І перед нею у сяєві німба, в сліпучо-червоному хітоні, із пречистим вишиваним рушником на розпростертих руках, з покірно нахиленою ліворуч, у бік серця, головою – появилася Покрова з президентської ікони. Іванна стиснула повіки ще дужче, накрила їх тремтячими долонями.

І почула, як народжується, міцніє і пронизує душу тихий, але строгий, з подзвоном і полиском сталі, голос:

– Бог – Суддя справедливий, і щоденно на злого Бог гнівається, коли хто не навернеться, буде гострити меча Свого Він.

Свого лука натягне й наставить його, і йому приготовив смертельні знаряддя, – Він зробить огнистими стріли свої…

Ото беззаконня зачне нечестивий і завагітніє безправ’ям – і породить неправду.

Він рова копав, і його викопав, і впав сам до ями, яку приготовив, – обернеться зло його на його голову, і на маківку зійде його беззаконня!..» – Голос зійшов на шепіт, а тоді зовсім затих. Ніби й не було зовсім. Причулося. Та Іванна не відкривала очей, не вставала з колін. Вона перебувала ніби в іншому, нетутешньому світі. Її тіло обіймало якесь ніжне, із запахом мирри і ладану полум’я, що не обпікало, але перетворювало Іванну на щось нематеріальне, але на що саме – не знала.

В такому оціпенінні вона стояла й стояла, якось відчайдушно, заворожено хрестячись.

І тоді почула знову:

– Й Ізраїлеві сини чинили зло в Господніх очах і служили Ваалу.

І вони покинули Господа, Бога батьків своїх, що вивів їх із єгипетського краю, та й пішли за іншими богами, за богами тих народів, що були в їхніх околицях, і вклонялися їм, і гнівили Господа.

І покинули вони Господа, та й служили Ваалові та Астарті.

І запалав Господній гнів на Ізраїля, і Він дав їх у руку грабіжників, і вони їх грабували.

І він передав їх у руку навколишніх їхніх ворогів, і вони не могли вже встояти перед своїми ворогами.

У всьому, де вони ходили, Господня рука була проти них.

Та… Господь жалував їх через їхній стогін, через тих, що їх переслідували та гнобили їх…

Голос ніби подаленів. Іванна боялася встати, щоб не розвіялося це дивовижне видіння Покрови, Пресвятої Діви – Матері Божої.

І почула шепіт, ніби цей віщий голос подолав велетенську відстань із небес до землі і тому був ледь вловимим:

– Ми із Сином одвертаємося від українського люду.

Чи надовго?

Залежить від вас.

Амінь!

Ще-Президент під’їхав пізнього вечора до воріт своєї дачі на хуторі. Защебетав урядовий телефон у машині. Кому там не спиться?

– Шановний пане Президенте! Це з департаменту глобального аналізу виборчих процесів вашого штабу Адріана Лишко. Ви просили результат з Городищ. Остаточний. На жаль… пане Президенте… на превеликий жаль, пане Президенте… Лише один голос.

с. Підгірці січень-квітень 2011 р.

Лягти!!! Суд іде…

1

Суддя Ростислав Лаврентьєв єретувався, позирав на самопального китайського годинника на стіні, що з якогось дива показував точний час, тому він лише чотири рази за півтора року запізнився на електричку з Бережані до Києва і змушений був чекати темряви на вокзалі, щоб непомітно, через городи, проскочити до помічниці Лізки на нічліг.

Ліза розбіглася із чоловіком – місцевим лейтенантом-автоінспектором, якого називала ментофалосом,[14] поділили приватний будинок навпіл, зробили окремі входи, тому Ростик міг заскакувати на Лізину половину лише затемна, злодійкувато. Так він і чинив, хоча про його зальоти знала вся прогресивна Бережань і не осуджувала суддю: значить – свій, контрольований нами, себто – незалежний.

Причиною такого екстреного оповіщення громадян незалежної Бережані про блядки[15] їхнього судді стало те, що колишній чоловік Лізи, розлучаючись, ділячи майно, залишив за собою німецького вівчаря, якого спустив на Ростика зимового вечора. Псисько на ім’я Месник таки відімстив судді іменем лейтенанта-даішника. Правда, не занадто жорстоко: чоловічими клейнодами Лаврентьєва псисько, на цьому зійшлися всі, погребував чи погидував.

Автоінспектор вичекав, поки Месник трішки вгамує свою повинність на чужакові, покликав його і обдарував телячою костомахою, а Ростикові кинув через губу:

– Передавай псюру до суду! Дякуй, що яйця не одхватив. Тепер виверни і просуши штани, залижи рани і йди до Лізи. Зазирай в щілину – побачиш Київські гори і Лавру. А як получицця – шпіліндрикнишся разок.

Лізка притрусила снігом криваві розводи на кучугурі снігу перед хатою, але на ранок червоне все одно вилізло на поверхню.

Звісно, до наступного вечора спершу вулиця імені Акту Незалежності, а тоді й центр Бережані знали про біду судді Лаврентьєва. Обережненько виправдовували його та Лізку, бо лейтенанта-автоінспектора недолюблювали автомобілісти за хабарництво серед своїх, бережанців. Разом з дружинами і родичами – це була абсолютна більшість. Лізка – розведена, дітей з мєнтом не прижила, молодуха – кров з молоком, піджара, цицьки, як гладущики. Це тобі не Енеїда: «Пиндючили якіїсь бочки/ Мостили в пазусі платочки, /В которих не було грудей».

Суддю Лаврентьєва не ганили також, дехто навіть відкрито підтримував, бо після проголошення незалежності Бережані всім хотілося більше свободи, вольностей на роботі, в компанії і в сім’ї. Приїздить Ростик до Києва пізно, втомлений, куди там до любощів, а вдосвіта знову на електричку. Ліза ганяє його до сьомого поту, нехай, добрішим буде, коли судитиме наших. Вона ж старається для нас, для процвітання незалежної Бережані…

Сьогодні він вибрав для розгляду легеньку, примітивну справу, щоб хутенько, до обіду, винести ухвалу і мерщій до Києва, бо Михайлині сьогодні стукає тридцять п’ять років, замовлено ресторацію «Мамаєва слобода» на Відрадному, запрошено чималу юрбу родаків і друзів. А ще треба зустріти на автовокзалі тата, що добирається з Теклівки. І тещу з Умані.

Справа легка і навіть веселувата. Лізка весело проказала «Встати! Суд іде!», і семеро бережанців у тісній, з вишурганими стінами та лавами кімнатині одностайно звелися на ноги.

Самотня сімдесятидворічна баба з крайньої хати під лісом, громадянка Бережані Любов Петрівна Гвоздик подала позов на безробітного, двадцятисемирічного холостяка, теж громадянина незалежної Бережані Дзвонаря Василя Івановича. У ніч на 22 червня 2010 року громадянин Дзвонар розірвав марлеву шторку на відчиненім вікні (щоб комарня з лісу не налітала і не не кусалася) її старенької хати, заліз до неї в кімнату. І зґвалтував. Один раз. І заснув.

Громадянка Гвоздик не вимагала ні позбавити волі свого ґвалтівника, ні грошової компенсації за наругу, ні щоб оженився на ній. Нехай полагодить повалений паркан від вулиці і винесе торішню гнилу картоплю із льоху.

Відповідач з’явився до суду, вже нахитнувши якоїсь бурди, і Лізка заспокоїла Ростика:

– Стидається. Тому й випив. Хай винесе гниляки та приб’є кілька обаполів у паркані. І відпускай їх обох. Зараз клієнт передасть наш гонорар. Не затягуй процес, Рост…

Але розгляд справи затягувався.

Баба все хотіла детально розповісти і довести, що вона – не винна, що не мала змоги захиститися.

– Я й балакаю їму: не лазяй до мене під одіяло, бо маю сахар дуже високий у крові! А він стягнув одіяло і лазяє, лазяє, щоб йому повилазило. Спитаєте, чого не кричала? А хто почує під лісом? Дикі кнуряки? І як гукати, як щелепи перед сном вийняла, в чашці під ліжком. А він ше й цюлює, хіба крикнеш? Спершу можна було терпіти, а тоді став задирати мої ноги догори. А в мене ж солі в суглобах аж тріщать, як ото нагнуся води набрати з відра. А він задира й задира аж до стелі. І лазяє, лазяє. І нічого не може зробити, тільки ґвалтує мене. А тутка комарі з лісу налетіли, бо марлю він порвав. Кусаюця. А його не гризуть, бо п’яний в устілку…

– А ви не намагалися спихнути підсудного Дзвонара Василя Івановича з себе? – ледь чутно зашелестів голосом суддя Лаврентьєв, посіпуючи правою бровою, що давно вже жила своїм автономним життям, часто ставлячи Ростика в незручне становище перед співбесідником. Особливо, коли це була жінка.

Баба без окулярів ледве бачила суддю і його помічницю, а підсудний зрозумів підморгування судді, що, мовляв, все буде нормально. Але баба не розчула запитання. Ліза рятувала його, хоч і не мала на це права:

– А ви, бабо, не могли зсунути докупи свої ноги?

– Та де, пане судія, хіба я така дурна, щоб стару кровать розсипати? Акуратно намагалася, дуже осторожно. На цій кроваті мене в Чорнобильську катастрофу ґвалтував чоловік, що тягнув газ до моєї хати. Обоє були молоді, я ще не мала ні сахару, ні солей. Ліжко розлетілося під нами. Він справив. І газ завів аж у саму кухеньку та до котла. А цей насильник най гнилу картоху винесе з погреба. І забор підмарахветить. Тоді я прощу.

– П’яничку лякани і завершуй! Дзвонив клієнт. Везе гроші, – подихом залоскотала праве Ростикове вухо Лізка і війнула гострими дешевими парфумами. З декольте визирнула білим півмісяцем її волога незасмагла цицька.

– Суд оголошує перерву на… три… ні, п’ять… Ні, на сім днів. Підсудний Дзвонар, виконайте за цей час вимогу потерпілої Гвоздик, і тоді суд винесе ухвалу. Засідання закрито.

Для певності Ліза дзвінким, загонистим голосом повторила, щоб баба і її сусіди та ґаволови в залі почули:

– Хай виконає все, що баба просить, і більше не лізе на неї. Всім встати! Суд іде!

Два есбеушники і три переодягнені в цивільне беркутівці сиділи в убогому бережанському шалманьчику, пили противне тепле безалкогольне пиво з копченою салакою та розчинну каву. Вони добре зналися між собою, бо вже не раз їхня оперативна група виконувала відповідальні завдання, про які через хвилину після виконання треба було назавжди забути, інакше…

Вони до автоматизму знали свої ролі, тому були спокійні, навіть байдужі. Зайняли столик на відкритій верандочці, збитій із грубих дощок-сороківок, звідси добре оглядалися підходи до міського суду. Складність операції полягала в єдиному: взяти без жодного очевидця та без найменшої шуминки. Одягнути браслети обом і тихо довезти до Києва в СБУ.

Суті завдання не знаю навіть я, командир групи.

Чотири дні тому ми дуже елегантно взяли начальника тутешньої тюряги. Він весело, усміхнено вийшов з обласного управління Пенітенціарної служби, розстібнув парадну сорочку, випрягся з краватки, закурячив і сів у службового «ланоса» їдко-зеленого кольору. Вивели на окружну дорогу. В районі Жулян аккуратненько притисли до лісосмуги і зупинили. З приязною усмішечкою показали посвідчення.

Трішки похробрився, але пересів у нашу тачку. Ми йому душевненько пояснили, що з ним хоче говорити сам Голова Служби безпеки України, має для начальника колонії важливе завдання, що принесе йому полковницьку зірку.

Відпустив свого водія. Ми відвеземо. Тихо, майже полюбовно здали його в ізолятор і доповіли в Першу приймальну.

Не наша справа, що було далі, але сьогодні він має сам під’їхати до міського суду, до нього сядуть чоловік і жінка. Він вивезе їх за місто, зупиниться в лісі, що тягнеться обіч траси.

Наше завдання тихенько взяти тих обох. Начальник тюрми, підполковник Золотокрильцев добровільно поїде з нами, везучи сумку з речдоками. На тих двох – браслетики, а за підполковником – розширене око. Якщо помітимо, що він щось чудить, – брати також! Але не грубо, лагідно. Так особисто інструктував ґенерал Косовський.

Довезти до Києва і здати.

– Увага! Об’єкт наближається!

З ґанку суду вийшла зграбна, грудаста молодуха в короткій джинсовій спідниці, з калиновими рум’янцями, що проступали навіть крізь густу засмагу. Її б не в наручники, а в залізні обійми. Не відволікайся! Пантруй! За нею… шабздик[16] в затуманених окулярах та коричневим шкіряним портфелем, який хоч якось надає йому солідності.

Сіли.

«Ланос» гарячковито фиркнув.

Поїхали.

Ми – за ними.

Робимо професійну справу.

Баняк! Не заплатили шинкарці за пиво та каву. А, ще горішки. Натс.[17]

Кимось завтра передамо. За нами не скисне.

Вчора наш Презент[18] Хазар знову публічно вчудив: переплутав Мономаха з Магометом. Кути з Крутами. Для нього генерал-майор вище за генерал-лейтенанта. Нормально. Кобеля з кабелем… Головнокомандуючий жодного дня не служив в армії, бо мав судимості.

Кудись не туди ми, українці, рухаємось. Щось нас знову водить, як водило три з половиною століття перед цим. Знову помилились на виборах. Всі бачать, що не туди. Але йти треба, бо їсти хочеться. Хоч я з дружиною голосував за Янку.

Повний басик страху. Аж дихати нічим. А вікна відкривати заборонено. Їдемо. Вже – Бориспіль.

Ліза торкалася стегном до Ростика, відсахувалася, бо воно було волого-холодним і тремтіло. Якби не тремтіло – покійник.

Ростика завели до камери ізолятора, повільно зачинили скрипучі, сьогодні фарбовані в темно-сіре, двері. Він вже зрозумів: оця худобина – начальник колонії Золотокрильцев здав його з Лізкою. Іуда Скаріотський!

Одначе, мабуть, сталася прикра помилка.

Мене послав у задрипану Бережань рідний дядько моєї Михайлини – член Вищої ради юстиції. Саме для здійснення напрацьованої ним схеми: начальник колонії подає клопотання на дострокове звільнення зека Ікс до місцевого територіального суду. Свій суддя приймає позитивну ухвалу. Звільнення платне, звичайно. На касі – Золотокрильцев. Проект інтелектуальний і безпечний.

Я все робив чесно, чисто і чітко. Арешт – якесь непорозуміння, за спиною дядька. Золотокрильцев здав мене мєнтам чи есбеушникам. А ці – одразу наручники й ізолятор. Дядько Сергій розбереться. Лиш би дізнався швидше.

Бережанський суддя Лаврентьєв не знав, що дядько Михайлини Сергій виконував почесне завдання президента Хазара: негайно знайти суддю, який не лише зможе, а й змушений буде виконати завдання державної ваги – кинути за ґрати Яну Тищенко, цю несамовиту Янаконду, Піранью, Скажену Вовчицю! Мусить це виконати, щоб самому залишитися на волі, а якщо грамотно зробить – матиме, що попросить.

Саме такого суддю велить знайти президент в Україні і подати на затвердження в столичний суд першої інстанції. Бажано з провінції, щоб не мав київських шептунів з ворожого табору.

Михайлина з дядьком Сергієм чекали Ростика у тьмавій, вільглій кімнатині для побачень із в’язнями. Голова Служби безпеки був співавтором генпрокурорівського проекту «Суддя для Янаконди», однак надати пристойніше приміщення в СБУ для зустрічі з заарештованим громадянином Ростиславом Лаврентьєвим категорично відмовився: він справедливо заарештований при взятті великого хабара. Боротьба з корупцією в розпалі…

– Дядечку! Хіба не можна було перенести? У мене ж сьогодні день народження. Гості збираються в «Мамаєвій слободі»…

– Все завісить від кебети твого причепа.[19] Я казав тобі, що Бережань – не заслання, а трамплін…

2

Міністр Гомельський щойно провів оперативну нараду з командирами бойових підрозділів міліції, внутрішніх військ: Грифона, Беркута, Барса, Кобри – цілий звіринець до лихої матері.

Незабаром суддя Ростислав Лаврентьєв винесе вирок про арешт Янаконди. Клацнуть браслетки на її бєлих, пещених ручках – і в країні запанує стабільность, спокій, тишина, благодать Божа. Скільки можна з нею в жмуркі гратись? Вона вірить, що дєржить Бога за бороду. Відрубаєм тебе вмісті з бородою. То держися сильніше. В нього нова одросте.

Все! Була екс-прем’єром, а стане зек-прем’єром.

В СІЗО!

В СІЗО!!!

І – на зону шити брезентові рукавіці і казьонні труси для бздунов: дворніков, грузчіков, асенізаторов!

Наконєц! През[20] прийняв рішення! Ми ждали його больше року, щоб загребти її до нас в плєн, у наші володіння. В СІЗО, а потім і в хурдигу[21] – і вона полностю наша. Зсучиться, обізатєльно зсучиться.[22] Головне – одлучити від толпи і мікрофонів. Заткнути ротяку! Наступити на гадючу голову чоботом! Вирвать жало! Зламаєм! Ніде не дінеться, змія ядовита!

Наконець! Всі наші плещуть в долоні, заливаються французькими коньяками, торжествують перемогу, а мені – чорна робота, завдання державного значення. Не можна підвести Всесильного, який поручив мені пасти всі внутрінні діла країни.

Арешт Янаконди піділлє солярки в тліючий костьор, активізує клятих убеенівців,[23] шо дурять толпу, горлають возлі районного суда в центрі Києва.

Ми цих її зеників[24] придушили в іюлі, після першого великого походу босоти з регіонів до столиці. Врем’я для суду вибрали вдало: літо, народєц труїть колорадського жука, жариться на пляжах, трахається під кожним кущем або локає пиво в тіньочку…

Мої пси за командою тільки добре погавкали, ошкірили зуби, але не кусали – та й цього хватило. Бунт задихнувся, тільки розпочавшись. Гроші в Янаконди кончились, сидять у палатках тільки поберушки, бездомні, наркомани, психопати. Но завтра всьо може закипіти, втроє збільшуємо ряди і подимаємо їм бойовий дух, видаєм бронежилети, щитки, сльозогінний газ, легку зброю. Палки зі свинцевими наконечниками. Нарушнічкі. Но главне – стійкість і мужність! Будуть нові звання і повишеніє жалування. Всьо буде. Нада остановинити цю озлоблену масу. Зупинимо, генєрал-полковник Гомельський!

Поки Кася Любінецька – студентка другого курсу Національної академії Міністерства внутрішніх справ сиділа майже годину в приймальній і повз неї заходили й виходили від міністра височенні міліцейські чини з золотавими погонами – в неї тремтіли коліна, жолобочком стрункої спини скрапувала опара. Вона вставала й виструнчувалась, щоб віддати їм честь, бо, як і належить, прийшла в курсантській формі. Дехто хамовито обмацував її поглядом, дехто здивовано розширяв очі і підморгував, дехто на мить зупинявся і косував хтиво масним поглядом. Ноги були гіпсовими, але вона трималася з усієї сили.

Думала, полковник, помічник міністра, який, недавно запросивши до кав’ярні, відверто набивався, нібито пропонуючи зустріч із самим Президентом держави, – покликав її до міністра, щоб люксусова віп-курсантка виконала звичне для неї доручення: вручила хліб-сіль чи квіти якомусь заморському гостеві. В університеті їй таке частенько нав’язували, і вона вже зненавиділа цю роль. Та то було на рівні декана чи проректора. А зараз – он хто викликав…

На запрошення франтовитого капітана з приймальної зайти до міністра, Катря виструнчилася, зібралася з духом, гулко видихнула і рвучко ввійшла до кабінету, де стояв густий дух цигаркового диму і дорогих чоловічих парфумів, пахоту яких ще ніколи не відчувала.

Поки йшла до столу, зумисне звично повихитувала стегнами (навчилася робити це артистично й спокусливо, бо знала, що є чим вихитувати), Кася перехопила на собі хижуватий позирк невеличкого чоловічка, заброньованого в генеральський мундир. Його очі лише на мить степліли, засвітилися зсередини і погасли. Погляд знову став важким, свинцевим, зводився вгору натужно, здавалося, що ось-ось він не підніме його, зірветься.

– Кізочко! Є бойове завдання! З твоїм хфейсом, цицями, довгими виточеними ногами і попенгагеном[25] як тріснутий навпіл персик, ти можеш вибирати будь-кого. Бачить Бозя. Я це знаю. І ти це знаєш. Але є Людина над нами, яка здобула право вибирати, кого хоче. І ти входиш у їхнє число. Понятно? – гугнявим, бочковим голосом прогудів міністр внутрішніх справ і двостволкою очей націлився на Катерину.

Вона знає, про що кажу. Знає. З нею, з «Міс МВС-2012», вже мав собесєду мій ад’ютант з особих поручень полковник Мішко, але конкретно не добився нужного результата. Мутняк[26] пока.

Норовистая кобилка. І ще не розпечатана – доповіли гінекологи із поліклініки нашого міністєрства на требування Мішка. В усякім случаї в іюні була цілою. Навряд чи за місяць хтось «зняв пломбу». Значить, до Дня Незавісімості – Артуру Першому оригінальніший подарок. Але… но… ще нада зламати пиху. Правда, врем’я є. Іюль… Август… І на День Нєзавісімості моїм «ауді» з мігалками… у резиденцію над рукотворним морем.

Іноді генерал Гомельський любив поласувати уявою. Він вважав, що кожний міліціонер повинен володіти цим талантом – уявляти.

…Бєлоє платтєчко китайського шолку вище колін… Зачоска з люксової парикмахєрскої… Перстеньок бєлого золота с діамантом… Французькі духи… Туфлі з крокодилячої кожі (він любить такі!), на каблуку із моржового хєра. Бєлиє рукавічки по лікті… Віночок хохлацький на голову. Принцеса. Принцеса-целка. Мальвіна.[27] Запечатана. Всесильному понравиться.

Красотка все одно віддасться якомусь слинявому пацанові із свого чи зі старшого курсу на старому гуртожитському матраці з запраними простирадлами, після пляшки кріпленого шмурдяка і халвою на загризон, а так… пам’ять від Презідєнта на всю оставшуюся. През! Получай пуп’янок троянди, що розпуститься у твоїх руках…

Одначе, каже дорученець, комизиться сцикуха мала. Щоб не наробила рейваху.

Правда, заготовочка в мене є. Мішко доповів, що її тато з мамою тримають злиденний забігон[28] у зачуханому селі на Вінниччині. Кілька пияків за день заскочать та перехилять із пластикової чарки у борг. Бідацький бізнес. Якщо лошичка буде хвицатися і кусатись, і щоб, бува, не викликала гнів Всесильного – запресуємо когось із батьків. Підкинемо драп чи екстезі[29] чи напустимо податкову, чи підсунемо незареєстрованого зарядженого дробовичка. І хапонемо татунця чи маму за інтимне мєсто. Але краще без шуму. Чисто. З доброї волі. Щоб не зноровилася в останній момент.

Це ж нада так продержатися в цєляках. Вони счас оддаються в тринадцять-чотирнадцять, а в сімнадцять можуть переходити на тренєрську роботу. А ця встояла в школі, і в Києві вже третій год не дала нікому.

Коли я вручав діплом «Міс МВС-2012» восьмого марта на урочистих зборах, ніби случайно притиснувся до неї, то аж пронзіло, аж дохнуло жаром. Даже думка прийшла: загнать козу до моєї кошари! Но сразу не сказав Мішкові, щоб закадрив, а тоді забув. За бунтами бидляків[30] і голодранців хіба знайдеш врем’я для душі?

Не прибіднюйся, генєрал Гомельський. Не генерал, а генерал-полковнік Гомельський! – подумки представився сам собі, бо лишень два тижні, як примочував свіженьке званнячко, і поворушив погонами. – Не придурюйся. Вистачає, лиш би час був. Кажеться, мій Мішко зачищає. До мене? Після мене?

І за тебе, Гомельський, за тебе тоже. Можливо, тобі отходи лишаються, міністр? Дам завдання, щоб перевірили. Ох, і вламаю ж йому! Скотіна. Але багато знає. Нєнужного…

– Судьба так розпорядилася, що Він… – генерал штрикнув коротким пальцем-сарделькою на сильно відретушований портрет над його головою, – Так-от, Він здобув право вибирати. Його вибрав народ, а він, соотвєтствєнно, вибрав тебе. Побачив твою фотку у нашій відомчій газеті і зацікавився. Презідєнт! Понімаєш? Пойми, яка тобі честь випала, кізко. Сільській дівчині з бідної родини.

– Пане міністре! Я вибачаюся. Але не згодна. У моїй Теклівці така бідося, ну така вже злидня, що мої батьки… майже олігархи. Заробляють біля двох тисяч гривень місячно. Тисячу віддають мені, відмінниці на бюджеті, – випалила Катерина, бо чомусь їй зараз захотілося вступитися за своїх батьків, особливо за мамцю, яка з останніх сил утримувала теклівський генделик від банкрутства, а ще була їй одночасно і подружкою, і спонсором.

Міністр ніби не почув сказаного Катрею. Він на мить запав у випадкову думку: стільки тяжких внутрінніх проблем у державі, а він повинен займатися, хоч і красивою мальвіною, але шмакодявкою, з другого курсу його Академії. Якби для нього, а не для Артура – нею займався б деньщик Мішко. Але йдеться про свіжачок для Першого. Тут все має бути чисто, стерильно. Вона повинна хотіти віддатися саме Йому. Аж бігом і з радістю…

– Я подбаю, щоб ти мала призначення до мене, в міністерство, а не в зачуханий райвідділ Херсонщини чи Буковини. Верхній Рогачик чи Сторонець-Путила. А тут тобі і столиця, і «швидка» квартира, і… переконаний, що, якщо ти… як би це тобі сказати?… Як?… – міністр тяжко підвів погляд, як штангу, закотив його під лоба, поцокотів нігтями об стільницю, – Здається, знайшов: якщо ти талановито зможеш іспользовать подарунок судьби – матимеш банківську картку з постоянним поповненням. З твоїми таблом, ціцеронами, бандурою,[31] щитай, життя відбулося. І твоє, і батьків, і дітей твоїх. Навіть села твого… Як там? Текліньки, Текліне? Три-жопіль? – міністр якось утробно реготнув, висипавши сміх, як дрібно набите шкло під босі ноги. – Ти понімаєш, яка фортуна звалилася на твою везучу голову? Ти способна осмислить своє щастя? В одну ніч августа, в День Незавісімості – ти красіво віддаш то, шо могла віддать іше в сьомому класі невмілому свердлику.[32] Молодєц, що збереглася. І дождалася самого Президента страни. І за одну ніч получиш то, чого інші, красівіші тебе, не мають за всю жизнь.

– І квартиру поза чергою, пане міністре? – запитала Катря і надпила ще теплу каву, яку приніс їй молодцюватий капітан з приймальної. Те, що міністр не відреагував на її незгоду про бідність батьків, розхоробрило Каську.

– Конєшно! І квартіру швидко дамо холостяцьку, а як вискочиш замуж, то більшу, – Гомельському здалося, що він уже намацав стежку. Контакт знайдено. Заглотнула гачок. Генеральська душа потепліла. Вперше за сьогоднішній день.

Закурив.

– Чому ж тоді запроторили до тюряги вашого попередника? Він теж лишень трішки допоміг, чи просто не заперечував, щоб його водієві швидше отримати квартиру.

– Садив його не я, прокуратура. Іде суд, можливо, виправдають… Та й судять його не за це, дєтка… – міністр зробив паузу, бо забув її прізвище; прочитав на аркушику – Катюша Любінецька.

Задзуменів соловейком урядовий телефон:

– Вийди в мою опочивальню! Бистро, бля…! Із-віні. Негайно! Наказую, курсантко! Презідєнт звоніт.

Гомельський погасив сигарету, тремтячими пальцями застібнув верхній ґудзик кітеля, встав, витягнувся на весь свій манюній ріст, став наче трішки вищим і, глибоко видихнувши, припав до слухавки.

Кася пошкодувала, що не стрималася і випалила міністрові, що думала. Завжди злилася на себе, але після того, як вже вистрелить людині правду межи очі. Ніхто за це не дякує, вона лишень наживає собі ворогів серед друзів та однокурсників, страждає від цього, але за першої ж нагоди зривається знову.

Ось і зараз. Ну, для чого? Ти ж лишень закінчуєш другий курс. Йому відрахувати тебе, сказала б моя бабуська Ксеня, як дурному з горба збігти. І вертатися в Теклівку із своєю «запечатаною», і чекати королевича з Крижополя? Все одно ж віддамся комусь, Йосип на Говерлі! Мабуть, до заміжжя. Он усі подруги вже браними заміж повиходили. І серед них є щасливі.

Манна небесна, Касю, сиплеться на твою загонисту голову. Але ж… Сама казала: нікому тут віддатися. І раптом ідеться про таку величезну Парсуну в Україні. Невже й після цього – нікому, Касю? Кому ж тоді іще в нашому хуторі? Кому, Катре? Я зовсім не знаю, хто і який він? Віддатися пам’ятникові, символу, якого дуже багато людей не люблять. Наша родина, наша кімната, наш курс голосували за Яну…

Катерина часто іронізувала серед однокурсників: «Я сьогодні сімнадцять разів віддавала честь офіцерам! Але не свою. Курсантську. Та скільки тієї честі в міліцейського».

Вона любила доводити, що «К» на погонах курсантів було її факсимільним знаком і сімейним гербом. Коли її допитувалися подруги, для кого береже свою дівочу обез’янку, блазнювала: віддала б хоч зараз, але нема кому, дівки. Абияк не можу. Аби-кому – гидую. Думаєте, таке це щастя триматися, думаєте, не хочеться відчути дурманні меди, які ви всі вже мали? Та кажу ще раз – нікому, достойному, вручити свої клейноди…

Багато однокурсників і ровесників думають, що вона не може скласти ціну своїй генетичній вроді, чекає принца чи царевича. Але Катря, звичайно ж, усвідомлюючи свою картинну красу, люблячи спалах очей у зустрічних чоловіків, котрі, зупинившись, довго озираються їй услід або тут-таки лізуть із примітивними, гицельськими залицяннями – не надавала цьому перебільшеного значення. Їй подобалося, що велика частина міліцейської Академії, її, другокурсницю, знає, чеше язики об її ім’я та персону, знає про її незайманість.

Двері до кабінету міністра були відчинені, і Катря мимоволі чула фрагменти розмови міністра:

– Моіх фіґашів,[33] пане Президенте, буде більше їхніх старперів та молодих стоперів,[34] захльобників[35] ядовитої Янаконди… Замовкаю і слухаю Вас, пане Президенте.

Пауза. Голосне сопіння міністра.

– Виновен! Недодумався, Батьку! Ісправлюсь! Конєшно! Задушимо у два счьота. Заженемо у смур,[36] розсічемо. Не пустимо скотобусів[37] до столиці! Заведемо своїх сексотів у їхню отару. Мені потрібне Ваше благословення. Тепер ініціатива за мною, бо безпековець[38] все врем’я запалює мені «червоне», перехвачує мої ідеї та ініативи. Тепер буду діяти, як Ваша правая рука.

Знову тиша. Ритмічне поскрипування крісла під міністром. Чикання настінного годинника.

Довго.

Слухає.

Приспічило!

Збігала до туалету в спочивальні, воду не зливала, щоб не шуміти. Не заважати розмові міністра з Президентом. Президент – мій перший коханець? Ого! Невже?

– Все буде чьотко, Батьку! Сім’я[39] може спати спокійно, бо не спатиму я, пане Президенте… Для цього призначений Вами. Через шість днів на Янаконді браслети, стакан[40] і – святкуємо перемогу. Вся українська общіна і моя ментовська рать благодарна Вам за революційне, давно ожидаєме рішення, пане Президенте! Вся!

На таці з цукерками Кася надибала улюблену «Корівку», тихенько, щоб не шелестіти обгорткою, розгорнула і швиденько поласувала. Обгортку сховала в кишеньку спідниці.

В кабінеті міністра знову запанувала тиша. Кася сіла у глибокий шкіряний фотель, виструнчила гінкі, але «казьонні» (так їх називала, коли була у форменній спідничці) ноги. Тільки тепер зауважила на журнальному столику свою світлину з міністром під час вручення диплому «Міс МВС-2012».

На середині столика лежали конверт, пачка новісіньких доларів, обтягнутих зеленою гумкою, а зверху маленький пістолет, якого Кася ще не бачила в Академії. Хоч і мала грамоту за стрільби. Правда, лучила не в мишаче, а в совине око, Йосип на Говерлі.

– Ах! Який сюрприз будете мати від мене, пане Президенте, на День Нєзавісімості!

3

На Яну страх нападав рідко. Лиш дуже зненацька. Правда, було кілька разів у житті, коли він таки підповзав, а не заскакував раптово. Було, було. І не раз. У дитинстві. Перед одруженням, коли віддалася Юркові задовго до одруження, а перед весіллям сильно розсварилися через дурничку… Ледве помирилися.

Боялася, коли розпочинала бізнес у тотальному звіринці початку дев’яностих і ризиковано напозичала грошей, залізши у великі борги. Правда, потім заробила і віддала. Коли дочка Любава виходила заміж за дивного, колекційного когута-чужинця. Коли зопалу стала на чолі уряду напередодні смертельної кризи, що могла розчавити і ще кволу державу, і всю її владу.

Зараз страху не було. Його в три вирви виштовхала з душі об-ра-за. Не на Порожнього Горщика,[41] який уже пішов на «подра»,[42] навіть не на осатанілого від страху та злості Хама, що всівся на троні, як на золотому унітазі, а на сірого, загубленого в часі, марновірного українця. В суті своїй самотнього, покинутого світом напризволяще. Яна ставилася до нього здебільшого жалісливо. Навіть не на публіку, а для себе. На самоті. Часто думала, що це почуття чисто жіноче, а можливо, інстинктивно материнське. Тому винуватила за поразку на президентських виборах лише себе.

Та останнім часом ведмедем навалювалася на її маленькі, рухливі плечі важка образа. Вона намагалася притлумити, заховати навіть від себе це задушливе, виснажуюче душу, почуття. Хотіла намарне.

Не мала гніву. Лише – образа. Ну чому так легковажно вони викинули на смітник свої голоси? Як непотріб. Одні за крадені у них же гривеники, інші – з марновірства, ще інші – з дурної голови, а інші ще – з помсти… собі самому, або своєму сусідові… Ось і вибрали бідосю ще на п’ять років. Випили по чарці, заїли салом із часником і зачинили за собою двері. Тепер, коли Хам здає Україну вроздріб, – обгризають лікті і кличуть на поміч Господа.

Був Київ стольний. Русь була святою. А московіти – Русь уже не та. У них і князя звали Калитою, Така страшна, захланна калита! Дрімучий світ. Ні слова, ні науки. Все загребуще, нарване, хмільне. Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий. Хай Україну чаша ця мине.[43]

Та ж було дванадцять кандидатів. Обрали найгіршого. Людину з нібито вищою освітою, але без середньої. Людину з території, але без Батьківщини. Глухонімий, що наобіцяв (а багато хто повірив!) почути й відповісти, допомогти кожному.

Так, Горщик не лише порожній, а й тріснутий навпіл. Він завдав смертельного удару по національній демократії, він випалив мені нерви і душу, але ж не вдавався до середньовічного дикунства і садизму.

Він так і не став президентом, а залишився колгоспним бригадиром, йому можна дорікати хуторянським месіанством, відсутністю системного державного мислення, але він не мстив навіть тим, коли це конче треба було робити задля утвердження демократії і стабільності держави. Та й заради самої України. Вже краще б Павла залишили, а не віддали добровільно владу Хаму Батиєві, котрий розпочинав своє свідоме життя кишеньковим злодієм у робітничому місті і молодість спалив у тюрягах.

І все ж, Павло побоявся би публічно викрадати державні резиденції, тисячі гектарів заповітних угідь, промислові комплекси, Тарасову гору в Каневі, газові й нафтові свердловини, рудники корисних копалин, аеродроми, літаки… Замахується навіть на Києво-Печерську та Почаївську лаври. Горщик не посмів би. Хапонув російський газ – і годі! Зрештою, іншого ми йому б не дозволили. Побоявся б. Все-таки рештки совісті в нього були. Залишкові ознаки совісті. Діагноз.

Павло побоявся б відкрито і нахабно приватизувати цілі державні системи: Конституцію, парламент, уряд з усіма міністерствами, прокуратуру, суди, армію, міліцію, податкову, митницю, Фонд державного майна, залізницю, в’язниці, столичну мерію із смітником… Та найгірше – Батий викрадає в українців Україну, її історію та дух свободи, замахується викрасти її майбутнє. Всього за півтора року. Горщик не зміг розумно використати ці структури на поступ України, на її глибинне реформування, як зробили це Ґавел і Валенса, Саакашвілі та Бразаускас… Але він не змушував їх чинити вандею впереміж із середньовіччям. Він змушував їх воювати тільки проти мене, а не проти простолюду. І то добре.

Ще після тамтих президентських виборів, на яких Хам із своєю челяддю тотально спотворювали результати і зображували Павла в есесівській уніформі, спалювали на майданах своєї політичної вотчини його портрети і муляжі, коли ми підняли мільйони народу, і Павло таки переміг, бо я загнуздала свої амбіції і закликала всіх голосувати за нього – після перемоги треба було фальсифікаторів віддати справедливому, відкритому судові.

Таки треба було. І Хама, і тих, хто підло замахувався на територіальну цілісність України, намагаючись одшматувати Крим і три східні області. Якби суд виніс суворий вердикт (а для цього підстав було «з вершком» та ще й яким!) – його можна було президентською милістю помилувати і випустити на свободу. З тавром. І з антиукраїнськими діями якщо б не було покінчено назавжди, то, принаймні, вони б знали, що за таке в Україні, як і в кожній справедливій державі – карають. Так само, як за людиновбивство. А Павло пішов з ними на змову. Злякався. І цим легалізував антиукраїнство, заохотив його до ще нахабніших дій. Патріотичний сегмент народу був відсунутий на узбіччя, на роль паріїв, розчарованих геть у всьому. В Україні, в собі, в демократичних вартостях, в українській владі і в своєму майбутньому. І пара-ноїки[44] перемогли на чергових парламентських виборах, і посадили Хама в прем’єрське крісло. Україна згорнулася, стихла, кожен українець перейшов у спадкований від предків режим прихованого виживання, а не життя.

Грядущий Хам вже навіть не гряде, Уже він сам в грядуще нас веде.[45]

Через те він і повівся на солодкаві брехні Хама Батия на останніх президентських виборах. І лише зараз дуже повільно й ліниво починає розуміти свою фатальну помилку…

За думками Яна не помітила, як машина вкотилася на територію Софії і вже довгенько стояла під старезним дубом із вимкнутим світлом. Водій сидів непорушно. Його масивна потилиця була ніби продовженням шкіряного сидіння та підголовника. З автоприймача тихесенько цабенів джаз, саксафон аж непритомнів, аж задихався від якоїсь сентиментальної пристрасті чи й вселенської печалі. Яні уявився темний, як оця літня ніч в Україні, дебелий мурин з великими вологими губиськами, що злився із саксофоном… Чорні пальці з світло-сизими нігтями на клавішах, притуманені вугільні очі. Закучерений дротянистий чубчик. І віковічний смуток у всьому. Негри Бога бачать чорним, а анципера – білим.

У затемнене вікно постукали жіночі нігті, і Яна швидко відчинила дверцята. Олена Аркадіївна прийшла, як і домовлялися, на дванадцяту ночі. В джинсовому костюмчику (куца, вище колін спідничка та сорочка з короткими рукавцями, обмаєними українським шиттям), довгі пружні ноги, легка засмага, струнка, великогруда молодичка, що через нашого нардепа – члена парламентського комітету з питань культури, зголосилася виконати прохання Яни: помолитися Богові у Софіївській святині. Це місце намолювалося віками, а до того ж – тут ніколи не ступала нога Хама, і це викликало в Яни особливе духовне вивищення і віру в очищення молитвою.

– Яно Іванівно, я і всі працівники заповідника переживають за Вас. Всі, без винятку. Я навіть здивувалася такій солідарності. Відкрию Вам храм, допоможу запалити кілька лампад і свічок… Будьте, скільки схочете. Хоч до світання. Я в себе в кабінеті. Ось мій номер. Наберете і я прийду.

Олена взяла під руку Яну Іванівну, ведучи її по затемненій кронами дерев доріжці з вогнетривкої цегли.

– У нас згадують, скільки коштів Ви виділяли на утримання заповідника. Тепер – тільки на платню, і то із затримкою на три місяці.

Олена дістала із білої сумочки великого ключа, яким легко відімкнула ковані двері Софії.

Чиркнула запальничка в її руках.

Яна аж відсахнулася й заклякла.

Тінь Людино-птаха пролетіла над головою ледь видимої в сутіні Оранти. Німб над Богоматір’ю Марією тихесенько якось засвітився й погас. Засвітився і згас. Яна злякано стулила очі, поправила строкату вовняну хустку на голові.

Ще раз сяєво круг голови Святої Марії ледь помітно просвітилося і ще м’якше погасло.

– Електрику не вмикатиму, Яно Іванівно. Будьте при свічках. Як наші пра-пра… – і зникла, причинивши ковані двері.

4

Президент країни Хазар Артур Михайлович, скорочено – ХАМ, він же – Алігатор, Хам Батий, През і Презек, виїхав до столиці, на роботу – себто до керма держави, бо мав зустрітися з президентом африканської республіки, хрін його знає, як там вона зветься. Скажуть протоколісти. Із двох слів складається… Перше – Кот чи кошка[46] і якась там далі непонятка…

Ніхто із європейських та сильних держав світу з візитами до Хазара не приїздив, бо це їм не додавало політичної ваги. Тому він охоче приймав таких, як сам: хай свої бачать, що він ще комусь цікавий за межами. Навіть у такій собі найнижчій політичній лізі…

Вже майже тиждень, як Презу не треба гнати семимашинного ескорта через пів-Києва. Архітектори і будівельники з господарського управління (Держуправління справами – ДУСЯ) спорудили бункер-кабінет на його власній дачі над рукотворним морем біля Києва. Але якась там африканська свиня, якийсь там Алі Ібн і т. д. зажадав, щоб його прийняли не в заміській президентській дачі, а за повноформатним протоколом – у офіційній резиденції Президента країни. Щоб це показати на каналах його африканських володінь. Довелося послухатися протоколістів. Наших і їхніх… Нічого не зробиш… Треба підкоритися, бо ревне зарубіжна преса… Та й наша, яка ще де-не-де погавкує, хоч і сидить вже на прив’язі…

Дорога із заміської резиденції до столичної адміністрації цього разу була нетрадиційною. Завжди колона пролітала кілька сіл і половину столиці, як гарячий ніж крізь масло. А сьогодні фараони[47] не впоралися із поставленим завданням, довелося двічі зупинятися: спершу – пропустити електричку, а тоді – колону дітей, яких вела вихователька, припадаючи на ліву ногу. Ми змушені були зупинитися, а в цей час нахабно захопив трасу потік приватних драндулетів та гаргарок.[48] Нічого, ментрега[49] запарував, випускає із себе дух через свисток, рве асфальт підборами казенних черевиків, які я йому видав, щосили вимахує битою,[50] і мій ескорт вискакує на оперативний простір.

…Усе, що маю, віддав би зараз, щоб на мить встали мої мамка і бабуля (батєшу з дідиком[51] не знав ніколи), хай би побачили: де я? Хто я? Над ким я? Над усіма в Донбасє. Над усіма в Українской соціалістіческой. Це більше, як Щербіцкій. Над академіками, над генералами, над всіма директорами заводів і шкіл. Над всіма багатими і бідними. Над всіма тюрмами, кого хочу – помилую, кого хочу – засаджу пожизнєно.

Якби побачили, як я живу. Не в однокімнатній хрущовці на первому поверсі, куди заглядав кожен перехожий. Російський царьок живе гірше від мене. Чого варта лише моя ванна. А спальня! А зал, де я думаю про народ!

Якби мої встали і побачили, який я, як живу, як керую цілою країною, голови у моїх родимих закрутилися б. Вдруге померли б.

Як були живими – подумати про таке побоялися б, руки й ноги тремтіли.

Навалив я їм горя по тім’я, це правда.

Така житуха була, я не винен. Судьба.

Багато хто з моїх ровесників теж пробіг босоніж по битому шклі…

Я – по розпечених до червона гострих цвяхах пройшов.

Так, був урканом, різав півлезом, затиснутим між пальцями, жіночі торби та сумочки і цупив гаманці, шастав у кишенях бульо-мульо,[52] виривав із вух телиць[53] кільчики (часто сусальні, ні пса не варті!), дарував їх дівахам з нашої вулиці, які іноді давали мені за це. Я не попався, мінтюги вистежили. І – запроторили.

А тепер хай пройде мій шлях гавкуча Скажена Вовчиця. Хай сяде! Судька,[54] кримінальний виблядок Лаврентьєв на великому і гострому гаку в нас – виконає все, що накажемо, бо сяде сам, за тією ж статею і на той самий строк, що Янаконда.

Мої юрчики[55] молодчаги. Готувалися до війни зараня. Лаврентьєва[56] тримали «на кльові», не підсікали, готували для подвигу заздалегідь.

Мамінька плакала від щастя, коли я став бригадиром на металургійному заводі. Їй не вірилося, що після відсидки зможу вибратися з гівна і зграї пацючні. Для неї це був феєрверк серед темної південної ночі. Побачила б вона колону машин з мигалками, з сотнями ментів обіч дороги, які з досвітку чергують, чекаючи поки проїду…

А як вони опускали мене на допитах і в тюрязі (не ці, але ж такі самі!), як нагнули стати сексотом адміністрації в зоні. Документацію про це вихопили і встигли вивезти до Росії, коли я засвітився у вищій політичній лізі, а тепер тримають на електростільці: оприлюднимо, клацнемо вимикачем, якщо…

Тепер у мене власна адміністрація (не секретаріат, як у довбаного Горщика) не просто стукачів на опозицію та на своїх, а вірних – штани не застібай, цілувать будуть…

Ті, хто кидонув мені бабло на виборах, – вже все відмили, йдуть на друге коло. Якщо вони хапнуть другу порцію – я для них уже васильок.[57] Вони заводять бікфордів шнур під моє крісло… Ні, просто під гузицю. Комуняки десятигривеників із зображенням Мазепи принципово не беруть в руки. Починають тільки із Грушевського…[58]

І нема, бля, з ким порадитись. Всі вдають вірність в останній інстанції…

Щира тільки Янаконда і її всрана опозиція. Вони мене ревно ненавидять і бажають смерті. Оці по-справжньому щирі. Я їм вірю.

Ех, якби мамінька і бабулька зараз мене побачили! Колони «мерсів» з мигалками, сотні двуперсників[59] та мусорів обіч дороги, столиця розступається.

Бабулька хоч бригадиром встигла побачити…

А мамінька – тільки зеком. Навіть на похорон мене не відпустили, хоч уже мав привілеї в колонії. Не відпустили, собаки.

Валун[60] з переднього сидіння заворушився, засіпав залізними плечима, напружив потилицю, що відразу змокріла. Хтось проривається до мене. Якийсь гамнюк, бо Сім’я дзвонить на задушевний, або кишеньковий…

– Пане Президенте! Запитує третій номер: брати Вовчицю, як домовлено, чи ви передумали?…

– Брати! Брати! Я прийняв рішення! Хто там гонить туманяку? Я сказав! Хто сумнівається? І – щоб були всі камери, коли клацнуть браслети! І показати на всіх каналах!

Ми ж тебе, падлу, завалили на виборах!

Сядь собі, вибери мєсто сидіння, не пхай носа у державний полумисок. Не трогай мене, Президента, – то нахрєна ти мені нужна.

Може, у свободне врем’я узяв би тебе на всю ніч, а на ранок простив би всі твої гадючі навєти і брехні.

Прилюдно визнала б свою поразку, ізвінілася, признала мене Першим…

І – живи собі. Не напиндючуйся.

Легалізуй бабло.

Бігай вранці п’ять кілометрів.

Щодня міняй дорогі вишиванки.

Найдорожчі парфуми.

Роби омолоджувальні маски.

Підтяжки.

Витягуйся в сауні під віником баньщика. Можу взяти тебе радником із газових питань.

Що тобі ще нада?

Жери поїдом мого Примуса…[61]

Топчися по мініках.[62]

По баблоїдах.[63]

Ні, включила батарею гамномєтов проти мене!

Затялася, Скажена Сука, тоді – получай сповна.

Наша компа[64] вгилила вагони бабла і море сил для моєї перемоги для того, щоб тебе спихнути в кювет, а нам – не зупиняючись мчать дальше. Много лєт. Не оглядаючись мчать. Мчать! Мчать! А хулі…

…Водієві хвостового «мерса», що замикав колону, не сподобалася поведінка рожевої «mіcrа», що не притислася до правого бордюра, рухалася по центру смуги. Він зафігачив сирену, але «mіcrа» не відреагувала. Він фіганув ще раз і щільно наблизився правим боком до неслухняного авта. Мабуть з переляку «mіcrа» сіпонулася ліворуч. Вдарилася об «мерса» і відлетіла на тротуар. Перехожих врятувала чавунна урна, в яку врізалася маненька, ніби іграшкова, машинка. Рожева…

Це ж треба – рожева. Запам’ятовується, бля…

5

Цьому маленькому козацькому поселенню до віку вистачило б того, що тут бував молодий, щойно викуплений з кріпацтва Тарас.

Створене братами Закревськими (під Шевченка, захмеленого свободою, молодістю, закоханістю в Ганну Закревську та в княгиню Рєпніну одночасно), гультяйське, але патріотичне товариство «Мочимордіє» залітало на санях і сюди, в Бережань. Якийсь манок тут був. Мабуть, для Тараса також. А можливо, й ні. Може, княгиня Рєпніна так вперто і нудно його заморалізовувала, так навчала правильному (з її точки бачення) життю, що він, вихопившись на вільний простір, готовий був, накинувши наопаш кожуха, з «мочемордіями» летіти на санях у будь-якому напрямку від Яготина чи Березової Рудки.

До цього величенького поселення, де колись стояла козацька сотня і не вивітрився козацький дух, – також. Бував Тарас. Отже, діяв якийсь магніт. Діяв.

Саме тут він написав «Розриту могилу». Саме тут, у Бережані, народилося заборонюване всіма владами «Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала,/У колисці задушила,/Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті,/Сини мої на чужині,/На чужій роботі».

Упродовж кількох століть, за відсутності у Бережані та окрузі великих історичних подій, відвідини Тараса стали ідеологічним стрижнем місцевої громади. Про це у всі часи говорили дітям вчителі у школі, про це гомоніли тутешні дядьки за чаркою, про це згадували бережанські «емігранти» в столиці і райцентрі (дівчата і жінки, як правило): а до нас, у Бережань, на дівок навіть Тарас Шевченко приїздив…

Так тут поволеньки вигойдався тихий, але впертий, кореневий український націоналізм. Став генетичним. Із предків ніхто не замахувався на ролю Мазепи чи Петлюри, а із сучасників – на місію Левка Лук`яненка чи В’ячеслава Чорновола.

Одначе було в бережанців щось своє, місцеве, закодоване, без героїв, без конкретних імен, колективне, але до дідька рідне, своє. Зрозуміле після першої (іноді другої, або й третьої!) чарки почуття. Це нічим не загрожувало владі у великих масштабах, тому й нікого не кидали до хурдиги: хай собі бавляться «під наркозом». Ситуація контрольована.

Наприкінці двадцятого століття, опріч місцини для проживання сорока тисяч українців (ну не без домішок, не без цього, але – мізер), ні на що Бережань не претендувала.

Вузьке коло зацікавлених знали – тут функціонує тюряга. Але вона дає офіційні робочі місця і тіньові прибутки для кількох сотень бережанців, котрі, працюючи в колонії, заносили туди чай, водяру, наркоту, сексуальні відюшки, ікру в фасованих баночках, надувні еротичні цяцьки, мобільні телефони з активними картками… Зрештою, що замовляли «законники».[65]

З в’язниці виносили чималі українські чи й валютні гроші, а на другому місці були казкові, інкрустовані мисливські ножі тюремного виробництва, молотки для відбивання м’яса, збірні спінінги, козирні номери для авто, прилад, що відкручував електролічильник назад. Не могли в’язні виготовити лише прилад, який би відкручував назад час. Або стрімко вперед. Тоді б вони вийшли на волю.

За совєцької України місцеве населення бачило багатьох київських, обласних, районних вождилителів досхочу: тут, при залізниці, були розташовані міжрайонні бази продовольчих та промислових товарів, сюди приїздили високі чиновники з дружинами одягнутися, озутися, накинути щось на голову, придбати упаковку дефіцитного туалетного паперу, іноземних парфумів, лез для гоління, фінської горілки, шотландського віскі (не пити, а на хабарець чи подарунок!), купити московського сервелату, небаченої в нас пінки для гоління, навіть шведських презервативів з маленькими шипами на головці…

Однак, коли на самісінькому початку дев’яностих почалася національна детонація в Україні – першим в окрузі прокинулася Бережань. Тут почали у літнівках, у гаражах, на необжитих «других поверхах» шити синьо-жовті і жовто-сині прапори, роздавати їх дівчатам, хлопцям, школярам і всім охочим, навіть селищанським провокаторам. Най беруть, може, спокутують…

Однак напередодні перших демократичних виборів дев’яностого на голову Бережані впала, як сказав місцевий інтелектуал, «ексклюзивна» новина: без референдумів, без дискусій, Бережань вивели з районного підпорядкування і віддали її в область.

Кілька днів містечко гуло як вулик. Похмелялося і знову гуло. Адже з’являлися нові чиновницькі посади і сідала. Своя міліція, свої прокурор і суд, свій бюджет. Хтось згадав, що і своя тюряга. Все! Своя окрема держава! Мрія здійснилася! Цього хотіли кілька поколінь бережанців! Збулося, нарешті!

Лише згодом, коли було відновлено незалежність на всій території України, просочилася таємниця визволення Бережані з-під влади осоружного райцентру. Хтось із все ще могутніх секретарів обкому партії, йдучи на відкриті вибори, побоявся Бережані, котра входила в його округ. І тому викинув її з району, а собі прирізав покірніші села в сусідніх околицях. Одних у Бережані це гонорувало, інших – ображало неповноцінністю незалежності. Зійшлися на тому, що це – ознака української перехідної демократії, що це рух до розбудови і т. д.

Бережань не могла натішитись: усе тепер своє, місцеве, всіх знаємо: родичі, куми, свати, однокласники, молочні брати, пили по чарці, спільні рибалка, полювання, бачились у…

Усе своє! Навіть прокурор – бережанський приймак, взяв за жінку вдовицю, чоловік якої розбився з коханкою в автокатастрофі на Харківській трасі. Всі в Бережані обговорювали цю трагедію: на обличчі любаска була протигазом, але нижче – граціозна лань: цицьки, осина фігура, хтива дупонька, віпівські литки – покійного власника ресторану і трьох магазинів можна зрозуміти. А у вдовиці – лише личечко іконне, мальоване вдатним богомазом, а решта – Березівський ярмарок… Гузиця одвисла, наче богиня несе на собі мішок картоплі. Та новому прокуророві вона підійшла через тиждень, поки він допомагав їй оформити спадщину від чоловіка.

Чужим і незрозумілим для місцевих був лише присланий півтора року тому молодий суддя. Приїздив вранці електричкою з Києва, тихо судив дрібні справи, нікого особливо не карав, бо мафії, бандугруповань, вбивств чи виявленої правоохоронцями корупції в Бережані не водилося. Крали кури на птахофабриці, автоінспектори ловили п’яних водіїв, які не мали при собі грошей, щоб залагодити інцидент на місці. Банальні розлучення. Межа між садибами. Спадщина. «Партизанський рух алкоголіків» (самогоноваріння). Хуліганство… Оце й все. Увечері бігцем на вокзал, щоб повернутися до Бережані вранці.

У квітні суддя Лаврентьєв пішов у відпустку, але цього в Бережані не помітили, бо він нікого тут не цікавив, навіть тих, хто мав судові справи. Брав він небагато, бо тут і не було з кого, отож, гуляв схвальний поговір: бере дешево, але дивіться, щоб друга сторона не дала більше…

Та одного вечора, після теленовин, Бережань загула: наш платний суддя, який збирав гроші на «жигульчика», який у своєму кабінеті на дерматиновому дивані з рипучими пружинами трахав помічницю Лізу, що збирала гроші з учасників судових процесів і визначала, на чий бік стати судді, – буде судити улюбленицю бережанців, за яку вони віддали вісімдесят два відсотки голосів, – Яну, а в розмовній – Улю![66] Тищенко!!!

Капець! Та що ж це таке коїться, українці?! Що? Трясця вашій дурній матері! Що? Хто судить Улю? Курятник?[67] Ненза! Судейка-іудейка?

Того вечора бережанські сімейні кафешки були відчинені до світанку, пили, сварилися, тверезіли, знову пили і знову сварилися: чия, яка рука витягнула це сіре створіння (якби не Ліза – створіння було б середнього роду, а можливо, так воно і є, бо до Лізи, кажуть, часто залітає її сусід – електрозварювальник із величезним носом папуги!) до Києва і на таку ролю?

Та Улька ж його знищить, зажене в кут через годину. Воно ж виголошує вирок таким загробним шепотом, що учасники процесу потім довго допитуються в Лізи: чим закінчився суд? Або чекають письмового рішення.

Бережань не знаходила відповіді: як сталася ця містифікація? Хто за нею стоїть? Вже прислали нового суддю – сутулу чи й трішки горбатеньку жіночку літ під п’ятдесят із старенькою мамою. Із якогось провінційного суду Донбасу. Ледве володіє українською, але дуже старається.

Бережань на якийсь час навіть забула, що сама ідея цього абсурдного, придуркуватого суду над їхньою улюбленицею відкидає Україну в дрімуче минуле, перетворює її на резервацію. Ніхто з них не вірив, що це може статися. Думали, ХАМ хоче застрашити найголовнішу суперницю, загнати її в куток, зламати, довести свої верховність і всесилля.

Мовляв: сиди тихо! Он твій сучок, де мусиш куняти, бо інакше… Але на більше Хам не одважиться. Не сталінський час. Світова опінія, закордонна нерухомість, гроші олігархів в іноземних банках, діти вчаться за кордоном. Експорт металу, хімії, пшениці, олії, лісу… Сьогодні відгородитися залізною завісою може тільки самогубець.

Так собі міркували в сім’ї, в надійному товаристві та в галасливих хмільних компаніях бережанці…

І – раптом заходиться на справжній суд!

І судитиме нашу Ульку бережанська мара, потороча. Не суддя, а устілка, гандон, покидьок, жувачка, патик, заколесник і т. д…

Дехто заспокоював: та Яська його втопить упівсили.

Але чому Ростик Лаврентьєв? Та ще й Лізка звільнилася із суду й зникла з Бережані.

Мізки бережанців не витримували напруги. Думали. Пили, гризлися до бійок, спали. Любили своїх і чужих жінок. Знову думали і пили: хто? Чому саме цей сірий чужак – Ростик Лаврентьєв, який випадково прибився до Бережані? За що така ганьба і прогрішення бережанцям? За що?

За те, що ми – українці?

6

– Не готова. Треба подумати, пане генерале. – Кася звично наставила свої невідпорні бірюзові очиська із підвечірньою сутінню на облізлого, як комір на бабусинім Ксенинім пальті, дядечка, заброньованого в кітель із золотавими галунами.

– Генерал-полковник! Наступне звання – генерал армії. Вищого в нашій країні немає. – Гомельський натужно підвів погляд на рівень Касиного обличчя, але не втримав, не зафіксував, і той знову опустився на обтягнутий вишневим сукном стіл. – Міліцейські звання ти вже проходила в Академії, чи вам таких дрібниць не викладають? Уявляєш, студентка Академії Міністерства внутрішніх справ держави на грудях Головнокомандувача цієї ж держави. Не чужої, а нашої…

Катря не уявляла, як це можна спати на грудях у мужчини, Йосип на Говерлі! Маленька дитина у матері на грудях, на м’якеньких цицях – це нормально… Це вона розуміла.

– Дозвольте мені подумати, пане генерал-полковнику.

– А про що тут думать, курсантко?! Щастя привалило! Пруха! Лови кайф! Малина може не повторитися. – Гомельський навіть звівся на прямі, і цим ще раз мимоволі підкреслив низькорослість. Краще б сидів, подумала Кася.

– Навіть у такому щасливому випадку я повинна подумати, пане генерал-полковнику. Головнокомандувач не зрозуміє, якщо я зроблю це абияк. Цього не можна допустити. Не мо-о-ож-на-а! – курсантка Любінецька підтягнула довгі, налиті юною силою, дурманно красиві ноги, і коліна зійшли, як два місяці.

– Мішко оставив тебе на літню практику в столичному райвідділі. А я забираю в міністерство. Можеш на пару тижнів саконути на море, в наш санаторій. Мішко все організує. І санаторій, і гроші, і одяг. Я дарую тобі банківську картку. Можеш користуватися. Пізніше, після… Нєзавісімості рахунок буде поповнюватися. Але дивись мені, добре дивись, щоб Мішко не сколупнув, то такий прохіндєй, що незчуєшся, як залізе, гадина. Витерпіла двадцять років, продержись ще місяць. І будуть виконані всі твої хотєлкі в натурі. Аудієнцію закінчено, курсантка Любінецька.

Міністр, звівши догори коротеньке руків’я, потягнувся і масно позіхнув. Кася не помітила, в який спосіб він викликав підполковника Мішка, але той випірнув у проймі дверей і козирнув з порогу.

– Що накажете, пане міністре?

– З цієї хвилини тобі наказує вона. Тільки дивись мені, в три ока дивись, не чіпай, бо твої яйця собакам викину!

Мама зустрічала Катерину у Вапнярці посеред ночі з якогось заблудлого потягу, що кволо чвалав з Московії на південь Малоросії, везучи п’яненьких, а то й п’яних курортників до моря і сонця. Каська зателефонувала вчора ввечері, через день після зустрічі з міністром, щоб мама зустріла її. Віруня Любінецька – власниця Теклівської розливайки і мамця тяжко красивої[68] дочки-нареченої, про цнотливу незайманість якої знали в селі всі, хто хотів щось знати, завела свою синью, як нічний горщик «Славуту», і, дякуючи бездощів’ю, навпростець пригазувала ґрунтовими, закуряченими дорогами до Вапнярки.

Віра дивувалася, бо дочка телефонує (Божечку, яке добро ці мобілки! Яке щастя!) їй майже щодня; щоб не фітькати гроші, вони говорять коротенько і по-діловому, то Кася казала, що практикується і приїде на канікули лишень в середині серпня. Либонь, гривні закінчились, або нагледіла якусь літню одіж чи взувачку. Мабуть, завтра й поїде моя красунька. З нічим.

Не маю що дати їй. Виторгу в Теклівці як кіт наплакав чи миша всцялалася, одні боржники-винуватці, що ховаються від мене й обходять десятою дорогою, або, як кажуть у нас, «поза вуйкові городи».

Теклівка геть озлиденіла. Лишень пенсіонери та вчителі отримують якусь копійчину, та й ту затримують на два-три місяці. Кілька хазяїв, що роблять для одеського Привозу знамениту вуджену ковбасу і мають живу копійку, до нашого генделика не ходять. А податок заплати та ще й податківцям дай, пожежникам дай, в райдержадміністрацію – дай, санепідам теж дай! Йосип на Говерлі! Електрикам налий, сільрадівцям – теж задарма. Якби Касюня не вчилася – закрила б я цей гамбарас[69] до чортенної матері.

Ще два роки тому, до навали, можна було зводити кінці, мати якийсь зиск. Склала ж грошенят на Касін вступ до Академії (за направлення від обласної міліції захабарили п’ять тисяч доларів через нашого депутата облради). Вантажну «Славуту» відкупила у вдовиці інваліда з Антополя…

Отримає Каська диплом, зароблятиме на хліб – замкну нашого генделика до кращих часів.

Насадимо на пайових гектарах бараболі та кукурудзи, вигодуємо з Петром пару поросят, заллємо смальцем діжечку м’яса для себе, навудимо ковбаси й шинки, мотнемо з цим двічі на рік на Привоз до Одеси. Проживемо якось. Поки ця орда відступить назад, у свої землі.

Доця з розгону вскочила на переднє сидіння «Славути», аж та з рахітичним скрипом загойдалася. Треба міняти немічні, сухі амортизатори. Давно пора. Але за що?

– Салют, мамусько! Вибачай, що проти ночі зігнала з гнізда.

– Тільки б мені біди та горя! По що приїхала і чи надовго, моя квітко? – Мама акселератором роздрочила сухотну «Славуту», різко відпустила муфту щеплення, і драндулет стрибнув з місця, ніби козел, перед яким був глибокий рівчак, котрий треба перескочити. Катерина сахонулася назад, впершись рожевим ранцем у сидіння.

– Мамцю! Не дай йому злетіти, бо не сядемо в Теклівці. Залетимо до Молдови, Йосип на Говерлі!

– Я лиш вчора звідти. Двісті літрів кріпака купила для теклівських кендюхів. Витрусила гаманця до дна. Ще двадцять вісім гривень винна Маріуці. То з весіллям, Касю, не квапся, не витягнемо зараз навіть на селянському рівні. Протримайся ще, поки ці чужаки при владі… Протримайся, доцю. Погуляй іще. – Мама обняла двома руками кермо, налягла на нього все ще пишними, тугими грудьми і раптом загонисто заспівала:

– А я собі гуляю, як рибка по Дунаю… Як рибка з окунцями – я молода з хлопцями…

Катерина тихенько підтягнула мамі, скинула ранця на заднє сидіння, покрите гуцульським ліжником. Перед очима в неї розгойдувалася маленька іконка на жовто-блакитній нитці. Кася взяла її в руки, вдивилася. Це була її фотографія. Вона обняла маму так міцно, що та ледве втримала кермо й одвела машину від глибокого кювету.

– Я не по гроші, мамо. Я – по мамцин розум і раду. У Києві на вокзалі купила пляшку «Таврії», два бублики і шоколадку. Давай заїдемо в М’ятну Яму та поговоримо без тата. Ти ж у мене ще й подружка, правда?

– Їй-бо-присій-бо,[70] ти вже, дівко, хочеш заміж!

– Низько береш, мамцю. Пропонують більше! Та про це у М’ятній, де ти мене зачала з покійним татом… І пом’янемо його.

– Ох і закрутила ж… Йосип на Говерлі…

7

Яна до знемоги намолилася і накаялася перед Господом, перед Орантою в жовто-блакитних строях, з руками, піднятими для обіймів цілого народу. Яна високо закидала голову, звертаючись до Ісуса Христа під високим зводом купола, але не бачила в темряві його лику. Знала: ось там він, над нею, з величезними печальними очима, що набачилися усіх скорбот світу і людства.

Вона часто тут бувала як голова уряду, на різних урочистих оказіях, переступала поріг Святої Софії з невимовним трепетом, що гарячковито розтікався по всьому тілу, але тільки одного разу підвела погляд на Ісуса з благословляючим жестом, з книгою, пригорнутою до серця… І не очі – очища, переповнені смутком і добротою.

Яна ревно просила в Нього пробачення за всі великі й малі гріхи, які визнавала за собою.

І що, народившись в Україні українкою, до двадцяти п’яти років була байдужою до неї, мала її лише за умовну географічну територію в складі імперії, не володіла її мовою, а вистачало послуговуватись «язиком». Та й звідки мені було знати тебе, Україно, звідки?

З робітничого передмістя зі старими бараками, збудованими полоненими німцями, де вранці всі бігли на зміну до металургійних заводів, а ввечері повертались, ледве волочачи ноги (жінки, виснажені працею і відстоявши чергу за хоч якимсь харчем, а чоловіки – вже п’яні)? Із примітивним суржиком на устах. Яка там у дідька Україна? Яка!

Тато покалічився на заводі і швидко спився, і помер на автобусній зупинці того дня, коли я поверталася зі школи, першого вересня, щойно пішовши до першого класу. Ми залишилися удвох з мамою – прибиральницею в технікумі.

Отака Україна. Прости мені, Боже, прости це невігластво. Росла, як лобода при дорозі. Із запізненням я прийшла до тебе, Україно, тому повинна покутувати. Таких, як я, в тебе мільйони. Ми прокинулися лише в дев’яностих. Просиналися важко, болісно, як після летаргічного сну, після анабіозу. Далеко не всі. Багато хто залишився у звичному для нього стані.

Я ж переходила з одного життя в інше. Переходила з острахом, повільно, ніби боялася, що воно мене не прийме, тоді ще таку ніяку, себто «нікаку».

Мене лякали тодішні радикальні патріоти. Політв’язні – зрозуміло, люди-одчайдухи, самозреченці задля ідеї Незалежності. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів, Панас Заливаха, Микола Горбаль, Ігор Калинець… Але ж звідки взялися інші революціонери, які були тут, де й ми, по цей бік колючого дроту, де нібито вільні, не в підпіллі? Однак перші і другі згодом у більшості стали моїми союзниками.

Прости мені, Господи, такий довгий духовний блуд. Прости.

Прости і за вигиблу душу мого ненародженого синочка. Непрощенний гріх. Виросла в безпросвітніх злиднях, на мамину мізерну платню. У студентські роки єдина моя обновка – газовий шарфик, і незмінні, єдині темно-синя спідничка та рожева кохтинка.

А на початку дев’яностих ми з Ігорем ризикнули взяти кредит і розпочали свою справу на енергетичному ринку. І нам так повелося, аж голова обертом! Я завагітніла. І довго вагалася: залишити чи звільнитися? Кілька разів приймала рішення – залишити! Однак Ігорева впертість взяла гору. Фірма саме залізла в авантюрний проект із Дрогобицьким нафтопереробним, моя декретна відпустка могла довести нас до банкрутства. Я пішла до гінеколога.

Пробачте мені, Ісусе і свята Марієчко. Продала душу дитячу клятій Момоні… А проект все одно провалився.

Та найбільший мій гріх – дозволила Хаму з його дикою ордою захопити країну. Після їхніх кривавих бенкетів, після десятків тисяч розстріляних, закатованих, закопаних у терикони і смітники конкурентів – вони повністю залякали і окупували свою депресивну пролетарську вотчину на східній окраїні щойно відновленої держави. Півтора десятиліття вони тупо і за безцінь потрошили державну власність, нагромаджували тіньові капітали, перерозподіляли їх за «понятіями» жорстокішого і нахабнішого. А тоді походом пішли загарбувати всю Україну, помінявши кастети і пістолети на партійні квитки, спортивні костюми і шкірянки на «кардени» та «бріоні».

Наша красива революція була проти них. За Третю Україну. Сильну. Українську. Придатну для життя нашого простолюду. Інстинкт самоозбереження нації диктував нам тодішню поведінку. Я не висувала свою кандидатуру проти Нарциса-проповідника, я хотіла, щоб ми перемогли, щоб зупинили цю останню навалу з Дикого поля.

Ми виграли тільки битву, але мали всі шанси виграти війну, однак Лжемесійка, всівшись на найгоноровіше сідало – злякався їх. І замість того, щоб кількох із них, які здійснили найважчий злочин – замахнулися на територіальну цілісність та суверенність держави – віддати, тоді ще діючому, правосуддю – він капітулював перед ними. Залишив за собою газ – «президентський бізнес». Сів на їхні дурні гроші. Віддав їм прокуратуру, митницю, кордони. Віддав у повне володіння південно-східні землі. Вчорашніх «братків» фактично визнав своїми побратимами. Я сказала йому, що це – зрада народної революції. І стала його ворогом.

Чи може рухатися вперед, розвиватися країна, у якій президент воює із своїм же прем’єром? Ніколи! Так і сталося. І українці запали в глибоке розчарування, в такий соціальний песимізм і зневіру, що проголосували «на зло собі», на чужу радість. Ганебно програвши перший тур президентських виборів, він щосили кинувся підтримувати Хама. Недавно ще головного свого ворога.

Я була приречена вигравати президентські вибори! Приречена! Моя провина в тому, що в команду наповзло манкуртів, яничар. Яким штатним патріотом був багато літ Молчанов. Чи буковинський Соловій, чи львівський Балабол, чи харківська Ярмулка…

Прости, якщо можеш, мені, Україно. Винна! В якійсь дурній довірі і вірі в перемогу прийняла їх за українських людей. А вони за гроші працювали на Хама. Перебігли на бік ординців. Винна. Ґава! Розслабилася: думала, що всі свої, як під час революції!

Годі скніти, молодице!

Для них інтелект, совість, мораль – то ознака слабкості.

Я – тваринка сурікат. Випадково вичитала про неї в новелі українського прозаїка й оніміла: це єдина жива істота, крім людини, яка здатна захищати свою територію, себто – батьківщину, до останнього подиху. До останньої кровинки. Вигнати її зі своєї вітчизни неможливо. Загине, але не залишить ворогові. Я не бачила її живою, лишень на малюнку, але полюбила.

Я – сурікат. І вони це знають. І тому тремтять від страху. Боягузи – найжорстокіші істоти. Від них можна чекати найгіршого, надтваринного. У Меркель три охоронці, у Хазара – біля двохсот. Це показник рівня страху перед людьми.

Он боротьба Архангела з Яковом.

Яна піднесла вище свічку, але та лишень вихопила великі крила Архангела, а маненький, як підтішене немовля, Яків ледь виглядав із темряви.

Чомусь постала перед очима картина Сергія Якутовича: дві голі України котять колесо своєї історії, але в різні боки, а зверху гарцюють у танці козаки… Отак і «котимося» кілька століть.

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття? Неназване, туманом пойнялося. Непізнане, пішло у небуття. Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем…[71]

Яна ще раз вклонилася Ісусові та Оранті. Вона душевно виснажилася, переживаючи глибочезний прорив до іншої, ще не зрозумілої її душі реальності. Буття розкололося на сьогоднішню жорстоку бутафорію з придуркуватим істеричним суддею Лаврентьєвим, котрий смердить за десятки метрів потом переляканого чоловічка і бубонить собі під ніс якісь уламки завчених юридичних огризків.

Чи одважиться Презек на садистський вирок? Ну нема ж цьому піонерському внукові Вишенського – Лаврентьєву (так і хочеться додати: «Павловичу») за що навіть примітивно зачепитися. Його ім’я стає прізвиськом. Йому ж іще жити й жити. З тавром?

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті. Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму. А коли я беззбройна, їм потім вийду назустріч, То вони позадкують, самі не знають чому.[72]

…Така глибочезна й моторошна наша історія. Такі колосальні потрясіння пережив народ. Царгород. Перемоги над Візантією. Розчахнутий на двох березах під Коростенем Ігор. А благала ж дружина Ольга, хапала за стремена і вуздечку: не йди, мій княже! Серце біду чує! Не іди на древлян! Їхній князь Мал сказав: «Треба вовка вбити, бо винищить всю отару!» Не йди! А він зібрав данину, повертався до Києва, і жадоба завернула його назад з маленькою дружиною воїв.

Для мене з Ольги починається Україна.

Овдовіла, несамовита, жорстока навіть для свого дикого часу і ніжна, як для будь-якого часу, Ольга. Живцем палить сватів князя Мала – вбивці її мужа. Дощенту знищує древлянську столицю Іскоростень. Хитрістю.

Обводить круг пальця ще одного жениха, свого хрещеного батька – патріарха Царгородського Костянтина Багрянородного, котрий дозволив їй (єдиній!) розмовляти з ним сидячи. «Як я можу піти за вас заміж, якщо ви – мій хрещений батько?»

В угоді про мир і співпрацю з Візантією вона ще клянеться поганським Перуном, але незабаром душа її навернеться до інших, глибших духовних цінностей і стане ревною християнкою. «З рук» самого патріарха. Задовго до свого внука Володимира.

Перша володарка Руси, котра зайнялася не завойовництвом чужих земель, а наведенням ладу у своїй країні. Вперше означила кордони.

Зберегла вірність Ігореві і по його смерті.

Перша (і поки що – єдина!) Жінка на чолі Руси-України.

Але.

Замість військових походів проти недругів і сусідів Ольга перемагає їх дипломатичним розумом. Дві найпотужніші і найвпливовіші держави того часу Візантія та Німеччина мали за честь перебувати у дипломатичних стосунках з Руссю княгині Ольги.

А нині вони та інші європейці не можуть збагнути, що відбувається в цій країні – Україні, куди вона рухається, хто її не веде, а лишень тримає за руки?

Ольга подає приклад цивілізованої економіки: домоглася привілеїв для руських купців у Візантії. У складі її делегації послів до Константинополя було сорок два купці.

А сьогодні Хам Батий возить з собою лише придворну челядь та коханок.

Запровадила цивілізований збір податків-данини: краще кілька разів на рік стригти вівцю, ніж один раз здерти з неї шкуру. Сьогоднішні шкуродери стали корупційним заповідником, пов’язаним із Презеком. Час хамства. І мракобісся. Кормиги.

Ти хотіла такої сильної руки, Україно? Маєш. Ця рука сильна тільки тоді, коли на твоєму горлечку з калиновим намистом.

Сп’янілий від військових перемог її син Святослав. Не може нажертися чужого. Навіть столицю переносить на Дунай. І гине не в бою, а від примітивної засідки печенігів на Дніпровських порогах біля Хортиці за намовою грецького імператора Іоанна Цемісхія.

Осліплий і знову прозрілий її внук Володимир. Повірив у Бога.

Хрещення.

Його син Ярослав закладає підмурівок цього храму.

У вересні сорок першого перед здачею Києва прибігли мінери висаджувати Софію в повітря. Тодішній директор (дивом не розстріляний у тридцять сьомому!) Олекса Повстенко врятував тебе, Свята Софіє.

Янина душа, що за довгий судовий місяць втомилася від напруги, відчула таку полегкість, вивільнення, впевненість у собі, що прагнула відгукнутися на гулкий історичний дух тисячоліття української історії під банею Святої Софії. Цей дух історії був зараз майже матеріальним – густим і оскоминно прохолодним, манким, що перетворював Яну на маненьке людське створіннячко, а то й розумну, спритну комашинку, що не лише мусить вижити сама, а й допомогти врятуватися іншим.

Вона ще раз помолилася, попросила прощення і рішучим видихом задмухнула недогарок свічки, що теплим воском гріла їй правицю.

Як тільки запала темінь у соборі, Яна відчула під куполом Софії лунке шамотіння крил якоїсь птахи. Навіть встигла подумати: кажан живе у Софії! За тисячоліття тут могло поселитися будь-що. І кажан, і душі київських князів, і шуліка, і вільний дух української нації, і чорнющий крук голодомору, і колгоспні горобці…

Хай собі живуть. Жаль, що не маю при собі хліба.

Вона ще раз підняла голову до Ісуса, заплющила очі. І відчула, як важка, наче камінь, птаха сіла їй на праве плече. Яна не злякалася, ніби чекала цього, як полегшення, як підсумку каторжного вечора.

Завмерла. Підвела погляд до Оранти, що тьмаво світилася з головного вівтаря. Яна вперше побачила вишитий український рушничок у Богородиці за поясом. Німб не світився, а вилучав ніжне золотаве тепло над головою Оранти.

– Ти ще можеш розминутися з Бідою. Ще маєш шанс. Можеш відійти в тінь. Вони від тебе цього чекають. Вирішуй. Сьогодні ще все залежить від тебе. Згодом буде пізно, – хриплуватим, дуже якимсь давнім, надтріснутим, але людським голосом сказав Хтось.

Яна розплющила очі.

Повільно знову вбулася в темряві.

Побачила в себе на лівому плечі Жінко-птаха зі згорнутими крилами і гострими кігтями, що вп’ялися в її ключиці. Без болю. Чомусь не було страшно. Навпаки. Ніби сіла зачарована зозулька чи маненький соловейко. Якщо сіли – нехай сидять. Легенькі і – мої.

Гамаюн,[73] подумала Яна.

Міфічна Гамаюн.

З Велесової книги. З дощечок.

Гамаюн!

Навіть не сподівалася, що колись побачить цю зачаровану, мабуть-таки, міфічну, витворену уявою наших предків, котрі птахів на дереві сприймали, як листя, котре відлітає у вирій, а тоді повертається весною – Гамаюн.

– Але хто ти? Жінка? Птах?

– Я з тобою. Не бійся. Я – Душа. Святої Ольги. Я пережила горя більше, ніж ти і, як бачиш, не вмерла зовсім. Живу. Не бійся. Головне – не боятися. Я теж не знаю, хто ти. Але послухай, кажу тобі:

Б’є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі.

І маємо йти.

І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного,

і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,

доки не буде Русь вільна і сильна.

Іще тобі кажу, Жінко:

Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим

і триматися один одного, битися до смерті правої.

На те, що згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов

і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці…

І Гамаюн стрепенула яскраво-строкатими, замашними крильми, хвиля густої прохолоди вдарила Яні в обличчя, жінко-пташка облетіла груповий портрет родини Ярослава Мудрого.

Описала дугу довкола Євхаристії.

Торкнулася щокою Архангела – Ісусового охоронця й послушника.

І зникла в густій сутінні купола.

– Яно Іванівно! Ваша мама… На залізничному вокзалі… З вагону забрала «швидка»… – прошепотів за спиною водій Борис.

8

– Шо на фронтах? – завчено і байдуже, наче й не чекав відповіді, запитав Артур Михайлович у запрілого Першого помічника Льоні з Красного Луча, що по-школярському шморгав носом і цим викликав жалість, котрою навчився користуватися на свою користь.

– Смєлость города бєрьот, пане Президент. З Вашим іменем! – з напускним пафосом видихнув Леонід. Він знав, що Президент іронічно ставиться до української мови, але любить посмакувати кількома її висловами: «пане Президент», «геліокоптер», «незалежність», «позбавлення волі»… Тому й панепрезидентив так часто.

Леонід виріс на Луганщині, в україномовному кутку Красного Луча, закінчив філологію Донецького університету, мову знав добре. Навіть обережно любив її, розмовляв дома і дитину віддав до української школи, переїхавши до Києва.

Під час останніх президентських виборів його занесло в стан Хазара, бо хотів заробити грошенят на добудову дачі у Трипіллі біля Дніпра. Писав для Хозара виступи українською мовою, але російськими літерами і проставленими червоними наголосами. Отак потрапив у другорядні помічники. Щоб його не запідозрили в хуторянстві чи й націоналізмі, він на службі користувався хазарським суржиком. В Адміністрації це навіть було модно. Але дома – тільки чиста українська.

– Всі висоти у нашіх ног, пане Президенте! У Вашіх, то єсть, ног. Викуріваєм мандарінових і націков із останніх щєлєй. В основном охотно капітуліруют. В конюшнє[74] готові до скачок ще сім лошадєй.[75] Повна страховка, пане Президенте. Полнєйшая. Не розсипляться.

– Ти про Скажену Вовчицю доповідай! Нада завтра зафігарити її в академію к вертухаям?[76] Хай суддя бере її під арешт! Хватіт!!! Досить! Хай каркає перед вертухаями, хай кадрять її воші!

Президент Хазар різко встав із крісла, ніби його виштовхнула катапульта. Крізь майстерно накладений гримеркою грим на обличчі виступили вологі, кольору гнилої вишні просинці, що враз спотворили добре доглянуте обличчя, щомиті готове до фотосесій.

Леонід боявся розгніваного Артура Михайловича, котрий міг запросто забамбурити в печінку чи по карку. Правда, після цього потерпілий ставав йому ближчим, навіть трішки рідним. Хазар почувався ніби зобов’язаним своїй жертві. Тому чимало люду після мордобою діставало вигідну посаду.

Льоня своє дістав сповна майже рік тому, перебуваючи на посаді звичайнісінького помічника, в обов’язки якого входило перечитувати пресу, підкреслювати фломастером важливі матеріали і подавати їх Першому помічникові.

Дістав він незаслужено, ні за що. Коли Перший помічник поїхав на похорон матері в Дебальцеве, Леонід вирішив передати Президентові через приймальню свіжу пресу. Секретар-охоронець недбало кивнув йому: занеси сам, я зайнятий.

Це було так несподівано, що Льоня аж задихнувся, але ввійшов до кабінету і показав карикатуру (насправді – шарж) на Янаконду в опозиційному журналі. Не добачив, що на зворотній сторінці був великий кольоровий колаж: голий Хазар у довгих «сімейних» трусах, а позаду президент Росії наступив ногою на його зіжмаканий одяг і єхидно підсміхається… І підпис «ПРОГРАВСЯ».

Президент блискавично налився злістю, скипів, пожбурив журнал через весь кабінет, врізав кулацярою Леоніда під живіт:

– А ти, падла, куди дивишся? Чого таке печатают?! Для чого тебе тут тримаю?

Леонід скульбачився від болю в животі, але дістав ще один, м’якший удар в потилицю, заточився і впав на килим.

Отямився вже на дивані. Над ним стояв охоронець Президента з мокрим рушником через плече та пляшечкою нашатирного спирту.

Льоня два тижні провалявся в лікарні, пояснюючи лікарям, що на нього ввечері біля дому напала бандота. Він повернувся на службу в ранзі вже другого помічника з окремим кабінетом і секретаркою Асею та урядовим телефоном – «соткою».

Льоня навіть шукав нагоди, щоб потрапити Президентові під гарячу руку ще раз, але обійшлося. Поталанило. Він втерся в групу прокурорів, що відряджалися в європейські країни для того, щоб розвіяти міф про невинуватість Янаконди (ця вигадка, що нібито Президент Хазар мстить, бо хоче позбутися єдиного суперника, охопила більшість найвпливовіших лідерів держав!).

Тільки один із заступників Генпрокурора через пень-колоду володів англійською, а перекладачі мали повноваження… лише переказувати сказане іншими, Льоня, що перфектно знав англійську та трохи німецьку, – опинився чи не в центрі уваги журналістів.

Під час прес-конференцій на нього нападало таке натхнення, таке непереможне бажання захистити Артура Михайловича, догодити йому, що він починав домислювати, фантазувати, вигадувати якісь обвинувачувальні деталі, епізоди. У той момент він сам у це ревно вірив і жалів Яну, яку шанує і співчуває, але факти, факти, шановні колеги! Країні завдано величезних збитків, зраджено національні інтереси. Ще немає вироку суду, можливо, її виправдають. То компетенція суду, який педантично досліджує справу.

Після нудного прокурорського офіціозу журналісти охоче погоджувались на розмову із помічником президента від опозиції Леонідом Голотою. Він не звинувачував Яну, як це робили прокурори, а жалів. Як красиву жінку. Як матір. Як лідера опозиції, яку вона скомпрометувала своїм антидержавним вчинком… Наш Президент і сам у молодості помилявся, був за це покараний, але вчасно зробив висновки і став главою держави.

А ще довірлива інтонація. А ще розчулене шморгання носом, сентиментальність, колоритна вишиванка, добротна англійська… Він забезпечив, хай і не переможний, а все ж інформаційний прорив делегації.

Генеральний змушений був доповісти про це Президентові. А тут саме Перший заступник пересів у міністерське крісло. Ось так я наблизився до Тіла.

– Слухай, вона справді Скажена Вовчиця. У неї нема страху! Хіба не понімає, що ми загнали її і спрацює капкан? Вона вже в моїх руках, а ще, бля, огризається, кусає за руку. А должна ж лизати, лизати! Всьо! Давай команду. Заткнути ротяку! Під час суду вона лізе на екрани, розкидає провокаційні інтерв’юхи. Підбурює людей. За ґрати! В СІЗО!

– Дано всі розпорядження, пане Президенте, нащот позбавлення волі. Лаврентьєву вже знайшли квартиру в Царському селі, виділили охорону. Готовий до подвигу.

– Проконтроліруй, щоб усьо чотко.

– Тільки зря ми віддали таможку лже-союзникам. Велике бабло тече сквозь їхні пальці, а пользи нам, як Ви кажете, комар набздів… Пацан зажрався, пане Президенте. І вождів своїх – лєваків запакував – зельоними задніцу підтирають, але не діляться. Треба мінять. Не тільки треба, а й нада, пане Президент. Є надьожна кандидатура з наших.

– Не торопись. Коміки[77] можуть розвалити наш моноліт. Без них у конюшні[78] рискове большинство. Рано. Перед виборами якщо підуть в опозіцію, тоді ми йому – підсрачника. А може – до цюпи. Посадимо і всьо заберьом…

9

«Славута» вскочив у засохлу після весняних злив колію, що вела до днища М’ятної Ями, і мама вимкнула мотор. Машина котилася сама, гуркочучи старими, спрацьованими нутрощами ще голосніше ніж тоді, коли торохкотів мотор. Кася здогадалася: мамця буває тут, бо добре знає дорогу… На здоров’я, мамусько.

В’їхали в густу траву з високими мітлами коров’яка і деревію, що бігли навстріч світлу фар, з них вискакували коники, вилітала комашня, вифуркували дрібні пташки. Зупинилися біля джерела, що тьмаво засвітилося під місяцем. Альтанка, яку щороку напровесні лагодили теклівські чоловіки і хлопці перехнябилася набік, крізь протрухлу дощану підлогу буянила кропива. Жебонливо дзюрчав потічок із джерела, впадаючи в очеретові зарості, де ще недавно було озерце, а зараз лишень величенька, заросла ряскою копанка.

Про М’ятну Яму кожен теклівець має свою, обов’язково душевну, інтимну, історію, про яку не кожному і розповіси. Через М’ятну Яму пройшли всі покоління корінних жителів Теклівки. Зрештою, приїжджі також, якщо в них була душа, що здатна одгукнутися до іншої душі. І тіла також.

У Теклівці М’ятну Яму згадували дуже, сказати б, ощадливо, бо це викликало в кожного чоловіка чи жінки (незалежно від віку) велику низку асоціацій, спогадів, болю, щемких, лоскітливих кольок у лівій частині грудей.

«Було та загуло», – зітхають старі. Ну та й шо, і батьки наші туди ходили і їздили», – деруть носа середульші теклівці. «А ми хіба гірші за дідів і батьків. Гайда!» – закидають ногу на велосипед, де вже сидить, виблискуючи білими, майже люмінесцентними, литками однокласниця, школярі-старшокласники. А ще менші заздро дивляться їм услід і хочуть швидше рости.

М’ятна Яма! Про неї може говорити вголос лише той, хто через неї по-справжньому пройшов.

Пройшла через неї і Віруня Любінецька (за метрикою Красюк, типове теклівське прізвище, як і Любінецька, вони майже однозначні в Теклівці). Було таке дурманне бажання і в Касі на другий день після випускного вечора.

Зараз вона згадала все до дрібниць. Катеринка вже знала не лише те, що вона красива, а й що вона дуже, по-теклівському – тяжко красива. Що в неї глибокі, бірюзові, зі сріблястим полиском і сяйливою глибиною очі. Чар цих рідкісних очей ховався у ледь вловимій, ніби навмисній, майже не помітній, а все ж помітній розкосості, іноді – навмисній. Тому вона дивилася на людину ніби об’ємно, ніби обіймала, а не плоско, як на малюнку. Великі, викочені стручки стигловишневих губ, про які в Теклівці казали: «гля’ яка налита ґемба, все життя можна цілувати!» Тонка, що м’яко перетікає в округлі клуби,[79] талія. Це від мамці, вона в мене й досі он яка красунька-молодичка. Татусь (вітчим, але тато!) досі танцює біля неї, ніби йому не віриться, що має за дружину.

А груди! Вже потім вичитала в Інтернеті, що це тип «ананас». А що вже пружні – розстібаю ліфчика, а вони вистрілюють на свободу. Така вже в нас «консістуція», казали мамця і бабуся Ксеня. Отож, знала, що дуже, тяжко красива. Але що їй ця краса принесе в житті, не здогадувалась.

Минулої осені до Теклівської школи призначили вчителем малювання молодого художника-галичанина Романа Микитовича Безпалка. Стрункий, акуратні вусики, борідка, джини в обтяжечку з вишитими ногавицями, вишнева шкіряна курточка. А ще красивенні жести, летючі змахи рук, ніби пензликом водить по полотні. І всотуючий у себе погляд, від якого, починаючи із шестикласниць, у дівчат підкошувалися ноги.

Після уроків він просив Катрусю хоч півгодини позувати йому. Будь ласка, не заперечую, Романе Микитовичу.

Через три тижні він виставив у коридорі портрет випускниці Катрі Любінецької. Не йняла віри, що це – справді вона, навіть знаючи, що дуже-дуже красива. Юна гетьманівна, чарівна фея, мавка, русалка. Але найбільше вражала ідея картини: тьма-тьмуща парасольок під дощем цілковито закривають людські обличчя. Мокрі, сірі парасольки. Мряка. Похмурий день. І – лише одне-єдине відкрите, сяюче, розумне і прекрасне обличчя дівчинки – Катрусі, одинадцятикласниці з Теклівки. Одні бачили портрет Каськи Любінецької. Інші дошукувалися глибшого сенсу картини: безликість сірої маси і присутність світла яскравої особистості. Будні і свято.

На випускному вечорі Роман Микитович подарував Касі цю картину, і вона висить у її світлиці на великій стіні між двома вікнами.

Ранок випускники зустрічали у М’ятній Ямі, цмулили шампанське, купалися у ставочку, виспівували, кілька пар дівчат і хлопців після купання зникали в калиновому гаю, звідти чулися шепоти, крики, зойки і масні реготи, але Кася, розуміючи, що відбувається, була байдужою до того. Сама не вірила, що це можливо, але того досвітку було саме так.

Кася відіспалася до обіду, склала шовкове плаття з ручною вишивкою на грудях та подолі до скрині, одягла полотняний костюмчик із шортів та блузочки, сіла на велосипед і поїхала кататися по стрімких теклівських пагорбах. І треба ж! Веселий, покірний велосипед «Україна» сам прикотився до М’ятної Ями.

По полудню Яма була ще вільною, по вінця заповненою сонцем та вільглістю від джерела і ставочка. Над нею мерехтіли метелики, ґедзі, бабки та ластівки, що звили гнізда під дашком перехнябленої набік альтанки.

Каська кинула велосипед на траву, швиденько, задихано роздягнулася і, ще раз роззирнувшись на всі боки, потішилася своїм гожим тілом, стрункістю, крутизною талії та клубів. Розгорнула очерет, що гостро лоскотав груди, живіт, литки і стегна, ввійшла в грузьку копанку з теплою, млосною водою, що обіймала і пестила її, аж підгиналися ноги. Сонце, тепла, болотяниста, із духом торфу, вода, сріблясті бабки над головою, ширяння ластовенят, усамітненість, хтивий дух М’ятної Ями з усіх боків обступали Катюню і ліпили з неї Жінку, сповнену несподіваних відчуттів, хотінь, віддавань…

Щоб погамувати цю навалу емоцій, Кася вихопилася на берег, впала на траву, млосно витягнулась і провалилася в сон.

Вона прокинулася від лоскотів, що шастали по її щоках і шиї. Заусміхалася, засовала ногами – і прокинулася. Біля неї стояв на колінах і всміхався… Роман Микитович Безпалко. Він водив гілочкою м’яти по її сонному тілі.

– Ой! Пане Романе! Ви – з неба? – Це він навчив її оцього «пане» і пояснив, що в українців не було заведено називати людину по батькові, а лишень старших і поважніших – на ім’я та на Ви. По батькові прийшло до нас після окупації України Росією. Це у них: Іванов, Сідоров, Пєтров, Міхайлов… А в нас – особистість: Іваненко, Петренко, Михайленко, або ж родове, професійне – Кравчук, Машталярчук, Ковальчук, Муляр, Шевчук…

Лишень зараз, прокинувшись, вона побачила мольберт і олівцевий начерк малюнку із сонною красунею, що розкинулася у квітучому різнотрав’ї. Катерина хапливо встала, одягнулася, боячись, що хтось заскочить її (навіть не в купальнику, а в спідній білизні) з учителем Безпалком.

– Ні, на поклик Лореляй, у М’ятну юдоль,[80] – Кася нічого не зрозуміла із сказаного, а лишень красиво усміхнулася, знаючи, чого та білозуба усмішка варта.

– Ну що, красунько моя, стели ліжник та діставай пластикові чарочки, – сказала мати, перервавши млосний спогад дочки.

Тому вже стелячи старий, протертий до дірок гуцульський ліжник, який вона пам’ятає на дивані з дитинства, встигла хутенько завершити спогад:

…Ми цілувалися до одуру, він проник рукою в мої тайнощі, пестив їх чутливими пальцями художника, я вже була безвільною, готовою на… Та затріщав сухий хмиз у малиннику. Ми злякано схопилися, я розправила зафоцьканий в зелене костюмчик. Скочила на велосипед і, ледве переводячи подих, опинилася в Теклівці.

Три дні в селі не було ніяких м’ятноямівських чуток, і я поїхала до Києва здавати документи, бо мама вже заплатила вінницьким керівним міліціонерам, і в мене було направлення до Академії в Києві.

Добре, що захрускотів тоді хмиз… Посеред серпня до Теклівки приїхала жінка з малою дитинкою і забрала пана Романа до Чорткова на Тернопіллі. А поцілунки були глибокі і безконечні, аж задихалася…

– Ну та й шо? – видихнула мама наше, теклівське перед початком будь-якої трапези. – Гайда по першій і пам’янемо твого рідного татка, з яким ми тебе зачали озьдо,[81] на цему місці. Де ми з тобою сіли. Я навмисне тут спинилася. Він привіз мене сюда на синьому мотоциклі «Дніпро» з люлькою, в якій я занишкла, як миша під віником, хоча вже знала, що віддамся. Пошти рік водилися за руки, ходили на танці, цілувалися до тремтіння колін і мурашок по тілі. Я вже була готова і хотіла цього. Тому він взяв мене легко і красіво. І в ту мить ми зачали тебе, нашу перлинку.

Мамця враз просльозилася, по-чоловічому рішуче, із закиданням голови та шумним видихом, випила. Кася знала свою і мамину «stori». Хлопчик Іванко і дівчинка Вірунька народилися в один день одного року. Сусіди. Разом росли, бавилися в чоловіка і жінку. Тата і маму. Коли вже пасли корів, блискавка вбила корову і телятко, але їх не зачепила. У школі сиділи за однією партою. Мама давала списувати татові математику, геометрію, анатомію і хімію.

Коли закінчили школу – не замахувалися на щось високе, вступили до Тульчинського культ-освітнього технікуму. Мама хотіла бути конферансьє, а тато – директором сільського клубу. Після першого курсу вони й зачали мене. У травні. Виявляється, отут, у М’ятній Ямі.

Мама вже несла мене, а тата, Івана Любінецького, забрили до війська, на виведення радянських військ з Афганістану. Війна вже закінчилася. А через півтори місяці у Теклівку привезли цинкову домовину. Я знаю про нього лише з розповідей двох бабусь та мами. А тата Петра пам’ятаю змалечку. Тато. Здуває з мами кожну порошинку, підстеляє сінце, якщо, бува, вона спіткнеться. Тато! Рідний мені!

– То по що приїхала, донцю моя тяжко писана?

– Ніколи не вгадаєш, мамуню. Ні-ко-ли!

– Давай ще тріньки наливай та вип’ємо, бо комарі гризуть. А чо це ти гроші тринькаєш на коньяк? У мене он літровий слоїк кріпака в машині.

– Як би тобі сказати, щоб твоє серце витримало?

– Та кажи вже, не муч. Але грошей я не маю і позичати нема в кого у Теклівці. Може в Лаврентьєвих пізніше появляться, бо їхній Ростик судить Яну Тищенко на замовлення президента Хазара. Тітка Люся і дядько Григорій Лаврентьєви із двору не виходять до людей. Встидаються. З вінницької телевізії до них приїздили, то замкнули хвіртку і заховалися в хаті. Ну, будь мені щасливою, доцю! – хутенько випалила мамуся, перехилила чарку і закашлялася. – Може понесла дитинку, завагітніла? Райгінеколог часто заїздить у М’ятну Яму, а я йому підвозю горівочки, котлєт домашніх…

Кася здогадалася, що райгінеколог приїздить до мами у М’ятну. Вона просто не може збрехати, що ніби то він приїздить сюди з іншою жінкою. На здоров’ячко тобі, мамцю. Я рада, що тебе люблять. Ти в мене красунечка у свої сорок. Правда, це дурне сіре життя, корова, свині, стадо качок висмоктали твою красу і гонор.

Вони зачали мене у цій М’ятній Ямі, у пахучій м’яті. Мама таки залишить мене у живих. Я вийду на світ і звикну до того, що в мене є тато Петро, який любить маму двадцять літ, ніби вчора лишень побачив.

– Та кажи ж уже, трясця твоїй рідній матері Вірі. Що там у тебе заварилося?

Вже захмелівши, Кася мовчечки налила собі ще чарку коньяку, жаждиво випила і заїла шоколадкою. Витягнулася на простеленому ліжнику, відкотилася у затінок від світла фар.

– Справа не в тому, мамусько, що я виходжу заміж, а – за кого.

– За податківця, за викладача Академії? За депутата? За автоінспектора… Та кажи ж уже! Потіш мою втомлену душу… Але грошей на весілля не маю. Ще раз кажу: позичати ні в кого.

– Я привезла тобі, мамцю, три з половиною тисячі доларів. До-ла-рів! Це майже тридцять тисяч гривень. Мені вистачить двісті. – Кася залізла під подолок строкатого батистового платтячка, вийняла з трусів пачку вологих «зелених» і положила перед мамою. Та схопила їх, злякано роззирнулася, чи не бачить стороннє око, заховала за пазуху.

– А звідки, Касю?

– Це лише аванс, мамко, за те, що ти не викинула мене після смерті Першого тата, що такою гарнюською народила, і що я досі в тебе не покрита.

– Теперка цнота ніц не варта. Навпаки: викликає підозру. Я ж бачила: після сьомого класу вслід тобі облизувалися старшокласники і парубота. То я думала, що в Києві ти – вже… Я ж твого Першого тата пустила до свого заповідника у травні, коли все цвіло і буяло. І як казав твій дідусь – гвинт на гайку ліз… Коли загорілася кров і було вже нестерпно. Он під тією старезною вербою з великим дуплом. А ти досі…?

– Але ж, мамуню, дочекалася свого часу. Ще й як! – Кася вискубнула жмутик прохолодної м’яти, розтерла в долонях і пожадливо вдихнула, аж затремтіли її тонкі, чутливі, як у молодого звірятки, ніздрі.

– Та не муч мене! Ми з тобою ще й подружки. Кажи.

– Якби ми, мамусько, не дружили, я б не приїхала на пораду. Чи часто радяться дочки з мамою перед тим, як зазнають першої втіхи до заміжжя? То ж бо, ріднесенька. То ж бо, найближча моя подружечко.

– Та кажи вже, не муч, – мама трішки сп’яніла, лягла горілиць, пружно витягнулася, і Катруся ще раз завважила, яка струнка та гожа вона в неї. Хтиво розведені, опуклі клуби, стрімкі, майже дівочі груди, красиво впалий живіт.

– Красивуча ти, мамо, в мене.

– Була. І не тільки в тебе. Та й що з тієї краси? Навіть на хліб не намазала. І мимо губів пронесла. Злиденна розливайка на межі банкрутства. А далі – жебрацька пенсія, болячки. Тільки й тої радості та надії – ти.

Катерина вперше чула від матері такий мінор, таке занепадництво, вона завше вміла підбадьорити чи й розвеселити інших. Другий тато іноді розкисав, але мама хутенько, як любила в таких випадках примовляти, повертала до строю, або – змивала плісняву.

– О’кей, мамуню. Давай ще по капіночці та вже посвячу тебе… Тільки будь мені готова до кульової блискавки! – Кася відчувала, як хміль вилоскочує її мізки і тіло. Пахуща вільглість М’ятної Ями, її кількастолітня аура любові, любощів, солодкої гріховності всякали в душу і єство Катрі, додавали їй ловецького азарту, одваги. Вона різко відчула важливість свого буття, навіть заради мами, котра вже стала занепадати духом у цій озлиденілій резервації на ім’я Теклівка.

– Ой, доцю, в мене вже зайці в голові скачуть! Ще по капелюшечці і – кажи! Кажи! Такі великі гроші тобі дали. Це ж я наливайку втримаю. Податки заплачу. Дам пожежникам, санепідстанції, в сільраду, в міліцію, в райдержадміністрацію, на партію президента, на благодійний фонд голови райради, на ремонт школи, на інвалідів, на похоронну касу взаємодопомоги і т. д… Розкажи. Боюся за тебе.

– Ти його знаєш, бачила. Вся країна його знає.

– Телеведучий Савік Шастер!

– Мамцю! Перше: він мені до пахви. Друге: обрид на екрані. Не має нашого громадянства… – Кася реготнула і розтерла й понюхала листочок м’яти.

– Депутат Нечетов?

– Та якби суд першої інстанції присудив мені такий вирок, я б негайно подала на апеляцію, мамо. Чого ти мене так опускаєш? Та сам Президент Хазар, мамо! Сам! Президент! Хазар! А ти мені про дрібноту…

– Касю! Ти шо, наркотики приймаєш, шо таке городиш мамі рідній? Та в нього таких, як ти, по всій Україні… – мама Віра, що лежала горілиць на ліжникові, з котрим не раз їздила у М’ятну Яму до районного гінеколога, стрімко стала на коліна, – у нього таких мільйон! Не брехай мені.

– Ти мене хоч раз ловила на брехні?

– У дитинстві – не було. А зараз… Хтозна, що з тобою зробив Київ…

– Ти ж знаєш, що він зі мною нічого кепського не зробив. Навпаки! Хоче зробити успішну прокурорку. Зроблю кар’єру, мамо, вийду заміж за кого тільки схочу! Тепер кажи ти, я за цим приїхала. Можу і не заїздити до нашої хати, а просто з М’ятної – на потяг до Києва. А звідти до Криму, до міліцейського санаторію, по шоколадне тіло…

– А ти не боїшся? Він двічі відсидів за ґратами? Його там такого могли навчити, Касю. Гляди себе, моя дитино, пильно гляди. Краще б Рафік чи Нечетов, чи наш землячок Катраньчук, чи… Я таких грошей у руках не тримала, тому рішай сама. Ти ж у мене не лише красунька, а й головаста. Що я тут, з теклівського хутора, можу розглядіти на київських висотах? Гляди себе, дитино… Ти вже розумніша від мене… А за гроші спасибі. Врятувала…

10

Під вечір Бережань непритомніла. Не від літньої спекотищи, а від навали новин з Києва, який тут кожним обивателем незалежної Бережані вважався законним престолом України-Руси спозадавна. Перед усім тому, що він був дуже близько від Бережані. А ще й тому, що на тамтешніх горбах завжди возсідала влада. Чи то ніяка, чи декоровано українська. Чи навіть така, як зараз – окупаційна, жорстока і тупоголова, що веде Україну невідь-куди та ще й судить ту, котра здатна витягнути всіх нас із постколоніального болота, нашу Ульку.

Де він взявся на наші голови, цей судейка-іудейка Лаврентьєв? Сірятина! Потеруха! Чужинець! Яничарин, задутий сюди якимось дурнющим вітром! Нікчема, що замахнувся на святиню. Продажна шкура, придатна хіба що на чоботи окупанта!

Бережанський рух на захист Улюблениці очолив, як і варто було сподіватися, міський поет Пашка Мовчун. Раніше він був районним поетом, який іноді виходив і на область, та після проголошення Бережанню незалежності від райцентру став поетом-міщуком, себто – урбаністом. Однак Мовчунові віршики були лишень оздобою його політичної активності в межах Бережані.

Наприкінці вісімдесятих він безстрашно очолив Бережанський Народний Рух за перебудову, записавши в нього свою дружину, молодшого брата і дочку-десятикласницю. За два дні до остаточного рішення обласної ради про виокремлення Бережані в місто обласного підпорядкування Мовчун провів маленький сімейний мітинг біля універмагу з вимогою надати Бережані статус непідлеглості райцентрові. За це здобув моральне право вписати своє прізвище в новітню історію Бережані.

Потім він очолював у місті всі націонал-демократичні партії та рухи, що започатковувались у Києві. Робив це навіть раніше, як підтримували ініціативу столиці в області чи районі.

У час Помаранчевого здвигу Паша легенько підняв із сплячки місцевих фермерів і завіз до Спілки письменників, де розквартирувався один із штабів революції, кілька мішків гречки, цукру, дві зарізані свині та кілька ящиків курей із птахофабрики. Привіз довідку про те, що все прийнято польовим командиром Віленком, і вивісив її біля універмагу, щоб не було дурних бережанських балакучок.

Згодом він тихо розпустив у Бережані занепалу партію свого тезки, вже екс-президента «Рідна Україна» і очолив партію П’ЯТЬ (Партія Яни Тищенко). У Бережані лідер Мовчун завжди мав свою більшість. Тут він був своїм, зрозумілим, дехто йому заздрив, дехто навіть ревно вірив йому і загравав перед ним.

Зараз у Пашки була майже трагічна ситуація: треба було діяти, а не говорити. Улюбленицю Бережані вже кинули до тюремної камери. Бережанський покидьок, судейка Лаврентьєв тупо виконає вказівку ХАМа (Хазара Артура Михайловича!). Це вже не підлягає сумніву навіть у бабуні Любові Гвоздик, яку зґвалтував молодий, безпутній гультяй Василь Дзвонар, котрий уже другий тиждень лагодить їй паркан, снідає, обідає і вечеряє в неї, випивши бабиного самогоняри, залишається на ніч. Баба Люба чекає, що він знову почне її ґвалтувати, готується до цього, а Василь хропе, аж дзигонять шиби, лунко пукає і матюкається уві сні. Але не ґвалтує. Береже.

Центр революції, яка вже тихо починає назрівати у Бережані, природно, перенісся в генделики, де до глибочезної півночі точилися запеклі дискусії про судейку Лаврентьєва.

Про зниклу кудись його наложницю Ліду.

Про хижу жорстокість ХАМа і його тваринний переляк перед Яною-Улюбленицею, перед її реактивним розумом і вояцькою відвагою.

Про реальну можливість втратити суверенну державу…

І коли мріло світання, всі розходилися по домівках, кожен із власною думкою, але єдиним бажанням: треба щось робити! Але що саме – ніхто не знав. Дехто покладався на підказку Мовчуна. Тиха революція захлиналася і ставала ще тихішою.

Оскільки революційний дух Бережані задихався, його інтелектуальний центр перенесли до Райського саду Мовчуна.

У нього справді був рідкісний сад з усіх акліматизованих фруктових дерев Центральної Київщини. Але сад – це буденщина. Подібні дерева цвіли і в інших садибах. А в Павлуші Мовчуна був справжній райський сад.

Його батько Філон Мовчун – дяк бережанської церкви Успіння Пресвятої Богородиці, в якій донедавна була комора з продажу кінської упряжі, легалізувався у вірі після здобуття Бережанню незалежності. Навіть трішки раніше – після появи місцевої організації Народного Руху за перебудову, яку очолив його син Павлуня.

І тоді виявилося, що в Австралії, у південній провінції Перту, живе молодший брат Філона, якого хлопцем вивезли до Германії на примусові роботи, поки старший був у місцевих совєтських партизанах, котрі вночі приїхали возом у Бережань по сало і самогон, набамбурились, натрахались з містечковими молодицями і, їдучи до лісу, шуранули з автоматів по німецькій жандармерії, розміщеній у нинішній міськраді. По бляшаному даху. Нікого не вбили і не поранили. Погнали до лісу з піснями. Наступного ранку есесівці запалили окраїну містечка, взяли двісті заложників і влаштували переможну гульню в Бережанському профтехучилищі.

Хтось таки доніс на Філона, але обережно, бо меншого брата Ісая лишень загребли на роботи до Німеччини. Ісай зі школи трохи знав німецьку, тому вижив у байєра, навіть спокусив і дзьобнув його сімнадцятирічну дочку, бо таки був дуже вродливим, струнким і звабливо еротичним, коли роздягався при косовиці чи при вантаженні мішків із зерном.

Ісай вже знав, що совєтські енкаведисти підмітають мітлою всіх остарбайтерів і женуть їх або до Сибіру, або розстрілюють. Тому назвався поляком, перебрався в американський сектор і, щоб подалі від Сталіна, записався аж у далеку Австралію.

Вони довго пливли у смердючому трюмі, їх гойдало, нудило, блювали. Висадились на дикий спекотний берег. Ісай, що пережив голод 33-го, дурів: за десять вбитих і закопаних (це ж м’ясо!) кроликів платили невідомий нікому долар. Ісай навчився вбивати їх двадцять, тридцять на день. Тоді сорок. Долар до долара, доларчик до долара. А раптом знову Голодомор! А раптом – знову Сталін! Повернення до Союзу!

За дві тисячі доларів Ісай купив сімдесят гектарів австралійської земельки. Посадив на ній ліс. І через п’ятдесят років уже був мільйонером.

Коли Україна озвалася своїм прагненням бути державою, Ісай також збудився до іншого життя. Послав братові Філонові першу посилку хусток, вишиванок, іконок, заборонених релігійних та історичних книжечок. А тоді запросив його до Австралії, в передмістя спекотного Перту.

Філон, знаючи, що його син Павлунько є українським професійним революціонером, відчуваючи, що борці за незалежність є недоторканними для міліціонерів та митників, оформив собі поїздку до Австралії.

Він привіз звідти купу вишитих сорочок, писанок, овечу дублянку з австралійських овець, кілька небачених тоді в нас металевих баночок пива, дві порнокасети і презервативи «з вусиками». Та ще кілька забутих в Україні пісень.

Але все це нічого не важить перед найцікавішим. Філон контрабандою привіз із Австралії двох Райських птахів, що їх подарував дядько Ісай своєму знаменитому небожеві Павлові. Той спершу іронічно поставився до подарунку, чекав чогось дорожчого, знаковішого як для патріотичного лідера і родака – хотів випустити птахів к лихій матері, бо людині такого публічного рівня продавати їх не випадає. А тут у них саме почалося кльочення. Вони стали таке витворяти, що Павлуха Мовчун не займався високою політикою, не писав віршів, а невідривно спостерігав любовні ігриська Райських птахів.

У самця, розцяцькованого в усі бачені політиком і поетом кольори, хоч домінував густо-фіолетовий із іскристим виблиском, були диковинні кольорові дротинки чи шнурки, що росли чомусь із голови. Від любовної пристрасті вони нервово опускалися і підіймалися знову, він при цьому гучно по-розбійницькому присвистував, підмітав крилами днище клітки перед самичкою, що пишно, королевою йшла попереду. А тоді самець вчепився лапками за верхню решітку клітки, повис донизу головою, вихльоскував крилами, ніби аплодував своїй коханій, лоскочучи її химерними шнурками-дротинками, що росли з його голівки.

Ще мить – і він м’яко падав на неї сторч головою, і вони обоє зливалися в любовній пристрасті.

Паша Мовчун збуджувався і возив мотоциклом коректорку міськгазети «Вільна Бережань» Ладу в лісок, де у видолинку росте плантаційка папороті.

Отоді поет Мовчун передумав випускати Райських птахів на волю, бо вони надихнули його на поему або цикл віршів для бережанської газети, котра друкувала майже все, що він написав.

Павло робив вирізки з цієї газети, зшивав їх і в такий спосіб розповсюджував між міським начальством, сусідами та однопартійцями, називаючи це «самвидавом».

Коли суддя Лаврентьєв зник із Бережані, а потім появився на всіх екранах телевізорів, судячи Яну-Улюбленицю, Павло Мовчун, як політик, що на той час очолював мертву міську «Просвіту», в яку донедавна входили вчитель історії, вчителька української мови і літератури Мар’ян та Мар’яна, м’ясник з базару та директор місцевого музею Тараса Шевченка Кость Шевченко і, звичайно – голова «Просвіти» із дружиною Любою та усією родиною.

Також він встиг очолити партію тоді ще не підсудної Яни Тищенко – П’ЯТЬ (Партія Яни Тищенко). Треба було знову йти на передову, очолювати рух за визволення опозиційної лідерки, якої, як смерті, боїться президент та його челядь. Така вже доля справжніх українських патріотів і демократів. І в столиці. І в пристоличних містах. І в провінції. Така доля – і нічого не вдієш, пане Мовчун!

Тому в його Райському саду щовечора засідала нова Бережанська організація РВУ (Рада Визволення Улюблениці), куди влилися місцеві партія П’ЯТЬ, «Просвіта», залишки «Рідної України» та РВУ. Тут вирували могутні пристрасті: сам Пашко обурювався продажністю аморального покидька Лаврентьєва, м’ясник Геник – жорстокістю презека Хазара, котрий знущається з розумної жінки, розуму і біополя якої боїться. Директор музею Тараса Шевченка Кость Шевченко проклинав попередника Хазара – Павла Глущенка. Мовляв, він своєю зрадою привів до влади Презека, і саме на його прохання справжню соратницю неправедно судять. Учитель історії Мар’ян разом зі своєю нареченою Мар’яною – новою вчителькою української мови та літератури – наполягали, щоб формувати рух опору режиму із простолюду і йти пішою колоною до Києва на барикади, бо завтра пересадять всю опозицію і тоді – кінець Україні!

Ця пропозиція викликала ураганну дискусію, хоч головуючий Мовчун такий план і підтримав, але, як не зіпсований столицею і високими посадами демократ, дозволив інші думки.

Директор музею Тараса Шевченка запротестував проти пішої ходи: по-перше – це довго, а суд уже в розпалі, незабаром і вирок. По-друге: не всі зголосяться йти пішки. По-третє: де заночує тисяча людей? По-четверте: половина не дійде, а хто здолає шлях, то де ночуватиме в Києві? Розбредуться по знайомих і родичах – не збереш на ранок.

Молодята-вчителі радикально наполягали на своєму: йти пішки, це приверне увагу всього суспільства, по дорозі до нас долучатимуться жителі сіл, райцентру, кияни-лівобережці. Тільки піша хода! І вирушаємо завтра вдосвіта! І нічого тут розводити дискусію. Довгі теревені – ворог революції! Будь-якої! А то більше національно-демократичної!

М’ясник Ґеорґій запропонував винайняти автобус у приватника, бо в автопарку довідаються про мету поїздки і поставлять всі машини на капітальний ремонт. Павло підтримав і цю ідею, хоч грошей у його партійній касі чортма. Коли стали обговорювати цей варіант поїздки, м’ясник психонув і випалив:

– Не жміться! Я винайму автобус за кревно зарублені!

Вчителька української мови та літератури Мар’яна тихо усміхнулася, бо лише вона, філолог, вловила мимовільний жарт м’ясника: його гроші справді були кровними, він заробляв їх, як колій на містечковій бійні та на на розрубці туш на базарі, отже – зарубляв.

Тоді виникла нова проблема: автобус може вмістити до п’ятдесяти осіб. А решта учасників опору? Це ж очевидний розкол в опозиційному русі Бережані.

Мовчун змушений був перенести засідання на тиждень, щоб напрацювати нові моделі визволення Улюблениці з лабет антиукраїнської напасті. Образилися і демонстративно покинули засідання лише молоді вчителі, але Павло пробачив їм це зухвальство: приспічило молодятам, от і чкурнули в урочище Трьох джерел.

Райські птахи у клітці, підвішаній на деревовидну калину посеред Райського саду Павлуші Мовчуна, по черзі сиділи на яєчках, клювали вже почорнілі, зняті з продажу банани та підгнилі яблука «Слава переможцям». Галас зібрання їм не заважав жити і висиджувати пташенят. Можливо і на продаж.

11

Цієї ночі Яна не змогла змусити себе заснути бодай на кілька хвилин у тісній смердючій, пропахлій потом, сечею і цигарковим димом багатьох поколінь в’язнів, камері. Не змогла, хоч за два тижні ув’язнення привчила себе бодай трішечки, на півсвідомості, на півмозку визволятися з осоружної реальності, що обступала не лише її розум та серце, а й тіло. Ніколи не думала, що сон може замінити свободу, думала навпаки – сон вбиває свободу. Сон розуму породжує привиди.

Не згадаю, хто це сказав. Здається несамовитий Гойя, але я перефразувала: сон розуму породжує президентські укази. Горщикові хтось доніс, хоч прізвища його я не називала. Впав в істерику. Під час візиту до Польщі прилюдно плакався Квасницькому, що я заважаю йому керувати країною і зумисне гальмую реформи та вступ України до Євросоюзу.

Я намагалася пояснити йому при зустрічі, що моя фраза – це лише безадресне узагальнення. Я мала на увазі Лукашенка чи Путіна, Кравчука чи Шеварднадзе… Ні, він чомусь був упевнений, що це саме про нього. Після тривалої і беззмістовної сварки, яку треба було завершувати, бо вона не мала перспективи примирення, я згарячу випалила: «Тобі видніше, про кого». І він став ініціювати відставку мого уряду, хоч уряд був напівмій, половина міністрів становила його квоту. Але Павло ґотовий був пожертвувати навіть своїми ставлениками, тільки б насолити мені.

Цієї ночі навіть на мить не вийшла з реальності, цілковито залишаючись у ній, ніби була вмурована. Сьогодні на суді свідчитиме екс-президент Павло. Це його останній моральний рубікон. Далі – мертвячина, вічний сон совісті. Духовний суїцид.

Він уже пішов у наймити до Хазара. Репресивна косарка Хама старанно обминає не лише Горщика (ще недавно – найзапеклішого свого ворога), а і його середовище до третього ряду. Бачачи, що орда чинить з Україною, перелицьовуючи на свій (якби ж хоч на свій примітивний, а то на чуженецький, ворожий!) копил нашу історію, яку за два десятиліття відносної свободи і демократії ледве вдалося просто легалізувати, витягнути з небуття.

Хіба ж він осліп, що не помічає: весь Помаранчевий здвиг, ім’я Глущенка псевдоміністр освіти просто викинув зі шкільних підручників. А він мовчки сидить на своєму фільварку, грає в преферанс, рибалить, доглядає цесарок, котиків і бджіл, скуповує старожитності, а у вільні від цих занять години – палко любить Україну.

Він фактично підтримує загребущу імпровізацію ординців Хазара. І в злодійській моделі економіки, і в тупій герметичності зовнішньої політики, і в сталінському відношенні до українського селянина. А ще – наруга над українською мовою, хоч вони не знають жодної людської – лише опановане в дитинстві на вулиці хуліганське наріччя.

Її однокамерниця, секретар сільської ради з Обухівського району, котру тримають отут майже рік, бо чоловік не може напозичати в селі загадану прокурором суму, таки адаптувалася до цих тваринних умов, спить по ночах, смачно підхропуючи і розмовляючи уві сні зі своїми дітьми: наказує, у що одягнутися до школи, що попоїсти, наказує збирати колорадських жуків на картоплі… А вчора одмахувалася від чоловіка: «Одчепися, бугаю ненаситний, я стомилася, дай поспати!» Щаслива.

А тут очей стулити несила, нерви аж поверх тіла, такі оголені від перенапруги. Знала, добре знала, що будуть жорстоко мстити. За помаранчеве повстання, за те, що підсадила Павла на трон, за те, що фактично виграла в Хама президентські вибори, які вони вкотре масштабно сфальшували у своїй східній, застрашеній ними вотчині, лише цього разу тихше, без бійок і перестрілок. І якби тоді ще діючий президент виконав свій конституційний обов’язок – Україна була б сьогодні іншою. Принаймні не такою опущеною, як вродлива покритка, не такою байдужою до себе і зневіреною, а таки б пробудилася до активного самозбереження і самозахисту.

Я знала, що відкриють браконьєрське полювання на мене і на найяскравіших із моєї команди. Знала, що полювання буде не лише браконьєрським, а гицельським, однак не думала, що мільйони українців, котрі проголосували за мене і мою позицію, мою команду, мою програму, будуть лише байдуже спостерігати за окупаційними хапунами і карателями, що прийшли в Україну зовсім з іншої цивілізації.

Не думала. Особливо після всенародного Помаранчевого здвигу. І повстання було саме проти них, проти їхнього шарлатанського нахабства, інтелектуальної тупості, бандитської корпоративності. Ми робили Павла символом боротьби з цим кримінальним, замкнутим у кількох люмпенізованих областях, кланом, котрий замахнувся на окупацію всієї України, змінивши «калаша»[82] на дорогі костюми, строкаті краватки та кейси з кривавими грішми.

– Петро Юрійович! Хватить! Кончайте! Відпускайте. Мені додому пора. Дітям і чоловікові вечерю строїти! – проказала однокамерниця Настя, закотивши нижню сорочку аж до шиї. Яна заздрісно подивилася на неї і тільки синювато-біле тіло, що давно не бачило сонця, зупинило її усмішку… Волога задуха камери навалювалася на неї, але на сон не хилила.

Маленький павучок з-під стелі повільно і боязко спускався по щойно твореній ним павутинці. Опустився на брудну опалювальну батарею і зник за нею. А тебе хто тут ув’язнив? Головний павук? Давай завтра я візьму тебе у сумочку й випущу непомітно. Хочеш?

Ми ліпили з Павла нового лідера нації, а він виявився спершу конформістом, а тоді – просто порожнім мальованим горщиком.

Що він засвідчить завтра для покидька Лаврентьєва? Чи спроможеться на правду?

І її з’єретована свідомість знову обмацувала ті події.

…Я зателефонувала йому (він ще брав прем’єрську слухавку), і сказала, що горджуся ним за те, що сміливо став на бік Грузії в перший день російсько-грузинської війни… і що, якби запропонував, я б полетіла також… Відповів, що це був президентський рівень… Правда, до Тбілісі прилетіли і кілька прем’єрів. Та не образилася.

…Через два місяці треба їхати до Москви домовлятися про ціну на проклятий газ…

…Гонорові північні вожді з Павлом розмовляти відмовились…

…Він перед цим заявив: треба перейти на світові ціни і не залежати від примх Росії…

…Для бюджетників та комуналки вистачає двадцять два мільярди українського газу… а власники вже приватизованих хімії, металургії та крупного аграрного бізнесу хай платять за світовими цінами… за якими продають свою продукцію на світовому ринку…

…Олігархи зарядили гармати грішми і погрозами, і він відмовився від цієї доброї в своїй суті ідеї… яку треба було здійснити давно… пережити її – і забути назавжди…

…Але не в пік вселенської економічної кризи…

…Я лечу до Москви… В літаку жарко, а я мерзну… Помічник відчуває мій стан, нервово гортає якісь давно прочитані ним папери…

…Кокетую, навчилася цього ремесла в бізнесі… Ще й як допомагало у вирішенні складних питань… Сидячи на дивані, закидаю ногу на ногу… Виструнчую… прикидаюся слабкою… Не сперечаюся, коли він ганить Павла…

…Говоримо про все на світі… Кризу… дефіцит професіоналів у центрі та на місцях… Про демаркацію спільних кордонів… Про власних дітей… Зачепилися за Хазара… Він зневажливо скривився і зненацька відкрився: його кримінальні справи встигли вивезти до Москви… І зіслизнув з цієї теми…

…Заманюю його на газ…

Нарешті!

Цей, завжди засупонений на всі ґудзики, постійно захований за маску напускної величі, наполеончик раптом дістав пляшку масандрівського вина – його ровесника, вправно відкоркував, налив у великі кришталеві келихи… Перед цим м’яко перейшов на Ти.

«…Понімаю, как тєбє трудно, но я поддєржу. Давай вип’єм за мінімальную цену для… тебя… Сбросіш мнє на пшенице…» Він майже вигукнув: «Двєсті восємдесят чєтирє!»

…Хвацько випив, а я пригубила… Він відійшов від протоколу і поцілував мені руку…

Через дев’ять днів ми зустрічаємося в Кремлі, наші господарюючі суб’єкти підписують угоду…Ми тиснемо руки, усміхаємось на камери… Заспокоюємо західних газових наркоманів… Тріумф!

Але на день і годину підписання вигідної Україні угоди зникає керівник державного газового господарства Піддубний, український господарський суб’єкт… Президент України терміново відкликав його до Києва, навіть прислав свій літак…

…І тоді російський прем’єр знову одягає холодну маску, стає трішки вищим…

«Чєтирєста восємдєсят! І ні цента ніже для хохлов!»

Він став холодним, як мармуровий пам’ятник на морозі… Я зрозуміла – не поступиться…

…Тричі прилітала і просила… Закам’янів… Україна задубіла від холоду. А його пропагандистські лайномети перед світом перетворюють її на колоніальну, не здатну вирішувати елементарні проблеми, резервацію…

…Український лже-президент потирає руки: прем’єр змушена благословляти невигідну угоду… Ніде не дінеться…

…Газ пішов в Україну і в Європу… Наша економіка вистояла…

Що ж скаже завтра Горщик?

Наглядач одразу вцілив ключем у замок камерних дверей. Його сонна пика всунулася в пройму камери:

– Подсудімая Тіщенко! Одєвацца – і на виход!

На годиннику 4.10. Куди в таку рань?

Наглядач ніби прокинувся. З сонної мармизи проступило чоловіче обличчя. Він облизав пошерхлі губи і шепнув по-людському:

– На суд велено. Будуть тримати на спекоті в автозаку, а тоді в кам’яному мішку аж до начала засіданія. Більше нічого не знаю…

Настя засукала сильними селянськими ногами, пошкребла стегна і впалого живота з великим розвернутим пупом. Соковито, але брудно лайнулася до когось. Тоді розтулила повіки, масно позіхнула і знову заснула, натягнувши на очі запрану тюремну ковдру, зацеровану в кількох місцях.

Яна вже знала, що найбільша мука для неї – чепуритися в тюрмі.

…Ходити в модельних туфлях на високих обцасах на фермі у гноївці… Лізти на дерево, яке спилюють… Бігти на лижвах по сухому асфальту… Наводити макіяж в смердючій тюремній камері о… четвертій годині ночі… А треба, Яно. Треба! І для прихильників. І для ворогів.

Тільки б не заснути на суді. Третя доба безсоння.

Яна дістала з косметички маленьке люстерко, але довго боялася зазирнути в нього. Коли потрапляєш в компанію сліпих – заплющуй бодай одне око. Коли хочеш побачити своє зображення в тюрязі – затуляй обидва.

Вродлива, худесенька, як очеретина, жіночка, що дивом проникла до зали суду і в перерві непомітно тицьнула мені записочку. Так і не прочитала її. Ну ж бо’. Що там?

«Кожен листок у дерева порахований. Кожен листок відає, для чого він у зеленого дерева. Що ж тоді казати про людину?! Добрий кінь наперед знає, на який камінь покладе копито. Так і Ви йдіть своєю дорогою. Мудрість, мужність і патріотизм допоможуть Вам пройти її гідно і повчально для інших. Ваша справа непереможна! Всі вони разом бояться Вас однієї.

Руслана. Колишня дружина прокурора Крайка».

– Ей, ти, зашифрована![83] Скоко мона красіцца? – ревнула з порогу тюремниця. Мабуть, поблизу начальство. Старається.

12

Химерний чолов’яга цей підполковник Мішко. То він звичайна рабська прислуга, євнух в гаремі, то він повелитель, зверхній падішах. Навіть не спокусник, не зальотник, а саме зверхник, начальник. Розумію складність його ситуації і поведінки. Він приставлений до мене, як пастух, що мусить доглядати, годити мені і зберігати мою цноту до «Дня Нєзавісімості». До того ж у нього зрослися на переніссі брови. Щось від вовкулаки. Так вчила бабуся Ксеня: зрослі докупи брови – це крильця, на яких душа перевертня перелітає з вовка до людини і навпаки… Вбити його можна лише срібною кулею. Чи знає він про це?

Та місію він виконує успішно. Перевів нас на «ти», став близьким дружбаном. Правильно розуміє свою роль. Але на пляжі в Нижній Ореанді, на відшліфованих невгамонним морем круглячках, на яких ми поруч лежали, він зненацька припав до мого тіла, ніби вріс у нього, потягнувся до моїх уст, але я встигла рішуче одвернутися. Задихаючись від пристрасті, він прошепотів мені у вухо:

– Пообіцяй, що після нього… я буду в тебе першим. Він стариган, нічого не зможе після святкування Незалежності. А якщо і зможе, то Мішко після нього – перший.

Я щосили напружилась, зібралася в тугий клубок і затопила ляпаса в його рожеву, як у молочного поросятка, пику. Йосип на Говерлі! Він рвучко звівся на коліна, скипів злістю та вичавив силувану усмішку, окинув поглядом пляж (чи хтось бачив?), але була середина дня, лушпарило сонце з усією південною пристрастю, відпочивальники розповзлися по кімнатах чи в затінки.

– Вибач за дурний жарт. Закохався, затьмарило. Манічка почалася, блін! Забудьмо! Завтра їдемо до столиці. А сьогодні веду тебе в ресторан «Ластів’яне гніздо». Ти пива не п’єш, а я піду зараз перехилю гальбу чеського…

На хвилеламі випендрюються двійко пересмаглих підлітків. Він і вона. Мабуть, закохані школярі-старшокласники, яких вперше відпустили з дому на самостійний відпочинок. Вони з’явилися кілька днів тому, ночують на пляжі, так встановило міліцейське око підполковника Мішка.

Я зауважила їх у перший день їхньої появи на пляжі. Хлопчисько тримає в руці морозиво на патичку, дівчина кумедно облизує рожевий айскрім,[84] обтискаючи його великими вишневими губиськами. Еротично! Я відразу запримітила, що вони вже мають повноцінні сексуальні стосунки, насолоджуються ними. Коли він лежить горілиць, вона насипає йому у плавки теплих камінчиків, які потім акуратненько виймає, щоб щоразу торкатись настовбурченого. А тоді він робить їй те саме. Чекають, поки смеркне. Їм не заважає велелюддя кримського пляжу, відсутність даху над головою, життя надголодь (чебуреки та морозиво). Вони захоплені одне одним, любуються своїми тілами. Мабуть, галичани, бо спілкуються тільки українською між собою та з усіма іншими.

Либонь, він у неї перший. А вона в нього? Піди і спитай, Касю, піди. І розкажи, хто і за що позбавить тебе незайманості на честь «Дня Нєзавісімості». Піди.

– Давай провітрю тебе на гідроциклі та будемо збиратися до ресторану, – сказав Мішко, присівши навпроти мене і обдавши пивним духом. Пива він жлуктанув кілька гальб, бо живіт надувся і змокрів. Він глушить його без міри і бігає в море мочитися. Ось і зараз, мабуть, приспічило… на гідроцикл… Їдь сам.

У ресторан «Ластів’яне гніздо», аж під самісінький поріг, хоч в’їзд сюди заборонений, нас підвіз маленький, меткий татарчук-лейтенантик Азіз міліцейською машиною. Ми були там недовго, бо вже на салатах та бутербродах з чорною ікрою Мішко різко захмелів, став вихвалятися перед лейтенантиком своїм впливом на міністра, обіцяв забрати Азіза до Києва, хоч той категорично відмовлявся покидати Крим, кримсько-татарське середовище, стареньких батьків і наречену. Але Мішко наполягав на переїзді, і Азіз, збагнувши, що переконувати п’яного підполковника з міністерства намарно, змовницьки зиркнувши на мене, погодився. Вадим налив собі половину келиха коньяку і випив до денця за нові звання непитущого лейтенанта.

Мішко закурив, хоч над головою в нього висів заборонний знак, недбало погасив сигарету в ікорниці і, похитуючись, пішов до стола, де біля вікна сиділи три веселих панянки, що лінькувато цвенькали між собою незнайомою мовою, посьорбуючи шампанське з гарячим шоколадом.

Він став запрошувати білявку із глибоким декольте до танцю, але та, чемно усміхнувшись, відмовила. Він почервонів, набичився. Схопив її за руку і потягнув до себе. Вона зсунулася зі стільця і впала на коліно. Інша, цибата, стрижена під парубчака, рвучко встала і гострим носаком модельного туфля врізала Мішка в його чоловічі клейноди. Той скорчився від болю, осунувся. Я раділа, що підполковник – у цивільному одязі.

Назрівав скандал, і Азіз швиденько впихнув офіціантові пачку грошей, вибачився перед жіночою компанією і, заваливши довготелесого Мішка на свої маленькі плечі, витягнув до авта. Підполковник якось обм’як і послушно підкорився лейтенантові, який, звичайно ж, мав мене за коханку ад’ютанта міністра. Платну коханку.

Татарчук довів нас до ліфта, уточнив, коли завтра відвезти до Сімферополя на летовище і відкозиряв.

Мішко не заснув одразу, а ще кілька разів телебенив і по внутрішньому зв’язку, і на мобілку. Просив, щоб відчинила, бо це остання можливість побути удвох… Запевняв, що… «опечатане не чіпатиме», бо відповідає за нього… Лише попестить, поніжить ерогенні зони, підготує до Дня Незалежності… щоб не сконфузитись. Так і сказав: «не сконфузитись».

Я вимкнула телефони, але довго не могла заснути. Заплющувала очі і… білила з мамою нашу хату перед Великоднем, новою щіткою із тирси вибілювала гашеним вапном чолову стіну, а мама довкола вікон виводила моїм учнівським пензликом кетяги калини та гірлянди барвінку. Здіймала повіки – біла стеля кімнати, освітленої південним, викупаним у морі місяцем. Згадала: сонце – то примітив, воно світить удень, коли й так видко, а от місяць – то справжній герой, він світить тоді, коли темно…

Знову підмащена білою глиною стіна, тирсова щітка, вмочена у вапно, благодатне сонечко, вільгло-тепла земля під моїми босими підошвами, горобці на дротах, як ноти. Білю причілок нашої хати. Пес Тимурчик лизькає мої литки, і лоскоти шастають по всьому тілу, щось таке дурманне зі мною роблять, таке солодко-терпке, таке… Потяглася рукою під свої шовкові бікіні, наче хтось насипав туди теплих морських камінчиків, щоб я їх вибирала по одненькому. Стала їх намацувати… Стала намацувати… Перебирала їх ніжно пучками пальців, насолоджуючись досхочу…

І раптом все тіло гарячковито пронизала несподівана дурманно-тепла блискавка, воно стрепенулося, злетіло на вершину Ай-Петрі, на якусь мить зависло там на хмарині, облетіло з нею всю Україну і опустилося в М’ятну Яму біля Теклівки. Там мені стало упокорено, м’ятно. Потихесеньку почав брати сон. Соник… Соничок… Озвалися цвіркуни. Ледачкувато репетували чайки. Море ластилося до берега… Треба завести щоденник… Такі події у твоєму житті! Та-акі події! Лусну від цікавості. Добраніч, Касю… До-бра-ні-і-іч… Завтра починаю вести щоденник…

ЩОДЕННИК

20 серпня. 20.17.

Мішко привіз мене міністерською машиною з Борисполя до міліцейського готелю на Шовковичній. В люксовий номер 213. По дорозі ніби ненарошне мацькав мені коліна, норовив пролізти під шорти. Я зловісно шепнула йому: «Зараз, при водієві, затоплю тобі в пику!» Одчепився. Йосип на Говерлі!

21.08. 10.14.

Мішко повинен повезти мене до салону краси, на тайський масаж, до сауни, потім одягнути, як модельку. Від спідньої білизни до вечірнього плаття в блакитних тонах. А потім… потім, Касюню… Приготуйся…

Треба мамі помогти. Решта – дурниці. Київ… Кар’єра… Квартира… Допомогти золотій моїй мамуні не збанкрутувати, вижити. За це я готова віддати свою «опечатану». Мільярди жінок віддавали її абикому під настрій, у мить усепоглинаючого дурману, коли верховодять тіло і похіть. Я нічим не відрізняюсь. Хіба що не комплексую на предмет зовнішності.

Це міг зробити зі мною, десятикласницею, художник Роман Безпалко у М’ятній Ямі.

Це міг вчинити зі мною красень аспірант, «Вічний революціонер» Бодя Багнат з Краснодона, в якого були втріскані всі студентки і молодші викладачки Академії, але я, навіть сп’янівши у відпочинковому студентському таборі на Дніпрі, у Стайках, в окремому наметі – чомусь чи злякалася, чи не захтіла… Хтіла від нього більшої навали, більшого нахабства. А він все цілував мені руки і гладив голову… Дурко.

Це міг (ні! ні! не міг!!!) зробити підполковник Мішко у Криму на міліцейських курортах. Не міг! Не міг! Примітивний джигун у міліцейській формі! Не міг!

21.08. 12.34.

Приходив Мішко з шампанським та дешевими цукерками. Приїхав, щоб везти мене до салону краси. Сам випив вино і наджер цукерки. Обгортки зім’яв і викинув під олеандра у вазоні.

Побачив щоденник. Хапонув, щоб прочитати. Я вихопила, але він намагався забрати. Двічі врізала замашного ляпаса. І навіть замахнулася ногою в його чоловічі ознаки, але не вдарила.

Образився. Пішов, траснувши дверима.

Я красива без євроремонту і без «штукатурки». Нащо псувати природу.

21 серпня 13.08.

Обізвався мій Бодя з Краснодона… Один із «страждальців». У нього закохана вся дівоча паланка Академії, а він ще з першого курсу увивається біля мене. За літо завершив дисертацію. Приїхав з Краснодона до столиці. Каже, що його дисертація – бомба! Про корупційні схеми в Україні. Із президентською сім’єю включно. Восени буде захищатися.

Благає негайно зустрітися. Дуже важлива справа. Переб’єшся, Бодику. Пізніше. Мушу мамці допомогти. Після «Нєзавісімості». Другим бути, Бодюлько, теж почесно. Мабуть, вийду за тебе заміж. Не дівкою. Хочеться дуже… Готова, щоб… ти був першим… Та треба мамі помогти…

21.08. 16.34.

В готельній кімнаті задуха, пульт від кондиціонера не працює. Лежу голяка на вільглих простирадлах. Бачу себе в дзеркалі. Красива. Лежу, як Маха на картині. Дуже гарна. Циці… торкнула і гойдаються, гойдаються хвилини дві, не менше, такі пружні. Стегна розложисті, текучі, із золотавим смаглецем. «Опечатана» вся напружена, хтива… К бісу! Побачимо, що буде.

Виявляється, Мішко планує везти мене завтра на Троєщинський базар з китайським дрантям. Я ж там одягалася до цього. Мені байдуже. Після нашої найближчої від Теклівки Городківської барахолки із секонд-хендом – це боярська розкіш.

21 серпня 18.17.

Знову Бодя з Краснодона просить зустрічі. Кілька разів повторив: «Я все знаю. Треба зустрітися негайно!»

Нічого ти не знаєш. Зустрінемся завтра.

Обіцяли гроші. Де вони?

У Вапнярці продають невеличке кафе на залізничному вокзалі. Хочу, щоб мамуня його купила, не великий, але надійний прибуток. Вузлова станція. Треба придбати. За що?

Мішко краде. Я це зрозуміла. В Ялті купив мені ноутбука та айфон і турецький купальник.

До Гомельського не достукаєшся.

Стає гидко. Я дурію. Хоч вже готова комусь сильному… Хочу. Дуже. Моя «Опечатана» бунтує, як сказилася. Хоч би від хвилювання менстра [85] не почалася передчасно. Ще є цілий тиждень…

Хочеться піти і прогулятися вечірнім Хрещатиком. Але ж почнуть липнути. Не відпочинок, а повинність відбиватися.

Посиджу в Інтернеті, на еротичних сторінках. Іще трішки теорії не зашкодить.

21. 08. 22.43.

Тільки два телеканали подали репортажі із зали суду над Яною Тищенко. Знято підпільно, на телефон, бо телевізійників не пускають до зали. Лаврентьєв відхиляє всі клопотання адвокатів, не викликає свідків з боку захисту. Судилище!

Як мужньо тримається ця маненька красива жіночка! Згусток волі! Де в неї береться така залізна стійкість? Вони хочуть запроторити її до в’язниці. Надовго. Вона ж це розуміє. Але стоїть непохитно.

Я голосувала за Яну на недавніх президентських виборах. Бодя Багнат ходив по кімнатах і агітував. Ми всі були за неї.

Який бидляка наш Лаврентьєв! Хіба він після цього не посоромиться появитися в Теклівці? Тітка Люся і дядько Григорій на вулицю не виходять. Підморгує, стерв’ятник…

Як таке чумидло могло народитися у Теклівці? Як його носила наша земля?

Бодя каже, що Хазар залишився зеком, тільки вже на волі. Що він безграмотний і жадібний. І нібито мав сісти третій раз. За спробу гуртового зґвалтування, але швидко одружився з дочкою впливового чоловіка.

Я не вірю. Богдан наговорює, бо ненавидить Артура. Каже, що він на ланцюгу веде Україну в рабство до Росії. Що Хазар завів Україну в корупційну (це тема його дисертації) яму, і від нас світ одвертається, як від заражених чумою.

Бодя перебільшує, бо він постійно критикує владну Партію Реформаторів. Бо Богдан – вічний революціонер.

Поганяла програми телевізора. Пріснота.

Перемкнула на «Танцюють всі».

Танцюйте.

Я з вами.

Ще не натанцювалася.

22 серпня 8.01.

Зайшла в Інтернет. Президент Хазар. Фото. Дужий дядько. Доглянутий. Випещений. Самозакоханий. А чому нічого про його жінку? Тільки «наколотиє апельсіни», «амеріканскіє валєнкі», похід до Донецької опери… Не бачила ні разу. В Інтернеті фотографії невиразні, чи така вона і є?

Касю, ти, може, ревнуєш?

Не сміши небеса і землю. Курей і орлів. Теклівку і Київ. Йосип на Говерлі! Він мені, казала бабуся Ксеня, як решето для води. Так вийшло, а я хочу мамуні і подружці моїй вірній допомогти вижити.

Кажуть, він був бандитом. Сидів. Але вибився в… мого коханця. Інтересно…

Подзвонила мамуньця. Щаслива. Загасила борги. Ще 1200 дол. тримає про «чорний день». Тато допитується, де взяла? Одбилася. Він ревнує мамцю. Іду в душову. А тоді – на сніданок.

22. 8. 9.53.

Сніданок. Яєшня зі шкварками – чудо. Але кава – з «баняка».

Інтернет. Трапились цікаві афоризми.

Записую у щоденник для пам’яті.

Свєтлов (рос. поет): Манічка величі – це коли миш уявила себе котом і сама себе з’їла.

Партія Реформаторів простягає руку дружби Заходу. Але долонею догори.

Ліжко часто буває лише сходинкою. (?!!)

Довго поплескує по спині, наче шукає місце, де найкраще вдарити ножем.

Вони вважають себе великими, бо сидять на наших шиях.

Він мотає перший президентський термін.

Хазар: англійська дуже проста і легка мова, але складається із всуціль іноземних слів…

Президенти іноді зустрічаються без краваток. А з нашим – без шапки і гаманця.

Партія Реформаторів нагадує годинник, у якого лише секундна стрілка…

Ще про Хазара: дурнів у його оточенні небагато, але як професійно вони розставлені.

22. 08. 10.23.

Ще раз дзвонила мамця. Стурбована. Приїздив обласний начальник міліції у Теклівку. Перед цим районні міліціонери прочісували Теклівку, латали шутром [86] глибокі бакаї на старому асфальті, навіть підсипали щебінкою дорогу у М’ятну Яму. Обіцяв, що міліція доглядатиме нашу розливайку.

Обережненько мамця намагалася запитати мене про ТЕ, але дуже акуратно запитувала, то я легко відбулася. Мовляв, телефон може прослуховуватися. Я її заспокоїла.

Інтернет аж репається від суду над Яною. Судить худобина, мій землячок Лаврентьєв. Знаний у Теклівці тим, що з дитинства всім підморгує і збиває цим з толку. Мамця розповіла, що приїхала нова вчителька ботаніки. Молоденька. Ростик-школяр звично підморгував, то вона виставила його з класу і викликала батьків.

22. 08. 12.18.

У шухляді біля широчезного ліжка знайшла книжечку якогось українського поета. Леоніда Талалая. Не знала такого. І раптом:

«Який порив! Якої сили!/ Мітингували, говорили/ до сліз, до самозабуття./ І повертались, як на крилах/ із того мітингу в життя./ У сподіванні – щось та буде…/ А вранці глянув чоловік/ – а за вікном той самий вік,/ немитий посуд, крихти хліба,/ і день заплаканий, і шиба,/ і по душі шкребе двірник,/ який хоч важко на похмілля/ – про наше дбаючи життя,/ слизький хідник посипав сіллю»…

Як сильнющо сказонув. Аж душу пронизало. Заберу книжку з собою. Хтось забув. Невже, міліціонер? Значить, він уже одну книжку має, якщо цю залишив.

22 серпня 14.23.

Видурнюється куплений Мішком айфон…

Пішла в майстерню на Хрещатику. А там – мітинг на підтримку Яни, яку судить мій теклівський поганець. Там мітингували і донецькі, і галичани, і мої, вінницькі. Збуджені, готові до подвигу, але не знають, якого саме. Ніхто не пояснює нічого.

Яну вивозили в каталажці, яку мітингарі обліпили її красивими портретами з-за ґрат. Разом зі всіма я кричала «Яні – волю!», «Хазара на нари!» Лише повертаючись до готелю, усвідомила, що кричала: «Хазара – на нари!» А мені з ним в День Нєзавісімості туди ж?

Нічого не розумію… Дурна дівка. Правда, вродлива. Серед вродливих бувають і розумні. Але – рідко.

Сімдесят відсотків красивих – дурні. Хочу належати до 30 %. Дуже хочу. Чи вдасться, Касю? Йосип на Говерлі.

22. 08. 14.07.

Мішко не відповідає на дзвінки, хоч обіцяв привезти гроші на салон краси, на одяг, на взуття.

Я й босою красива. Я в потертій джинсовій спідничці спокушаю. І без перстенів. Без вишуканої білизни я все одно хтива. Віддайте грішми, що обіцяли. Мені треба мамі допомогти. Кафешку у Вапнярці купити. Мішко – дрантя. Дрантивий мішок… Чи знає про це міністр? Він для мене вже недосяжний.

«Англійська дуже проста і доступна мова, але в ній багато іноземних слів». Так-так, це – він. Хан. Я – в ясирі.

Серпневе сонце лушпарило українську землю навідліг.

Сади в Україні постогнували від ваготи плодів.

Вужі з М’ятної Ями виповзали на осоння, бо ранкова роса ставала холоднішою.

Лелеки вже деінде збиралися в полях у зграї, готуючись до далечезного перельоту на зимівлю, щоб весною повернутися на свої охололі за зиму, розторигані вітром гнізда.

Відчуття свята не було ні в кого. Навіть у тих чиновників, які мали його організовувати в містах і селах.

Україна запала в дрімучу зневіру. Попередній президент, якому вона віддала свою душу, – нахабно образив її, вбив віру в будучину.

Новий лякав її. Вона не вірила, що обрала його на чоло. Вона думала, що він просто звідкись з’явився. З іншої країни чи планети. Вичікувала, але вже гула.

Треба було якийсь час із ним прожити. Але дуже короткий час. Ще жила. Вірила, що ось-ось закінчиться цей Час Вовкулаків.

Ось-ось.

За нашого життя.

13

Екс-президент Павло Глущенко прийняв домашню сауну, викупався у басейні та двічі переплив власний ставок.

Випив соку зі свіжих моркви, червоного бурячка, помаранчів, сельдерею, цитрини, гарбуза, яблука, свіжої капусти, приготовленого покоївкою Іванною. Сам увімкнув італійську кавоварку.

На кухні рахманно і густо запахло кавою, яку він любить пити маненькими ковтками, вивчаючи своє відображення у склі старовинного годинника, що великим, як яєчня, хилиталом січе час на секунди. Цей швейцарський раритет з позаминулого століття подарував йому найбагатший бізнесмен України в першу річницю Павлового президентства. Хилитаючись, маятник ніби роздвоював відображення екс-президента.

Водій та два охоронці чекають біля ґанку. Мушу їхати. Особисто телефонував Хазар. Просив. Не наказував, просив поїхати на суд Скаженої Вовчиці. Мушу їхати. Не з таким гонором і форсом, як колись, а все ж… Президент просить… Знаю, чого він хоче від мене на цьому суді.

Шкода Янки. Іноді. Була соратницею. Багато хто пам’ятає, як вона стелила мені килимову доріжку до трону, знявши свою ясновельможну кандидатуру на мою користь. Було. Це мене іноді муляє. Ставить у невигідну ситуацію. Та то було давно. Зараз інші реалії.

Алігатор повністю підгорнув під себе владу. Аж до села. Навіть комуняки можуть позаздрити. Я був демократом і не мав права на такий тоталітарний моноліт. Хай і тимчасовий. Сказала б моя мамця – минущий моноліт.

Він впіймав мене з братом на дев’яти тисячах гектарів під Києвом, на газових проектах, на свердловинах, на рахунках у Кіпрі, на рахунках у Швейцарії, на вивезених до Канади раритетах… на… сам не думав, що так багато вистежать. Нічого не скажеш, сильні пронири. Я був демократом. Не ліз у чужі кишені. А в мої вони, пацючня, полізли. І тримають там свої загребущі ручиська. Янаконда підло опублічила мої та братові газові прибутки. Казав же їй: газ – це президентський бізнес! Не лізь!

Алігатор велів: «Ти ж там з газовою ціною… замішаний по вуха… в курсі дєла. Прижми Янаконду, щоб аж крякнула. У твоїх, бля, інтересах, екс-прєзідєнт».

Тому треба їхати.

Які питання поставить мені Янаконда?

Не пропустить шансу познущатися, продемонструвати свій гадючий інтелект.

Вона досі не відчуває небезпеки. Не усвідомлює, що вже у клітці, ключ від якої в кишені Хама Батия. Ну просто-таки Скіфська баба. Без серця, без відчуття страху і небезпеки. Та попросила б аудієнцію з Хазаром. Дала б слово, що не буде більше пхатися у президенти чи й просто – в лідери.

Хай би вона сказала це публічно. З усіх екранів, динаміків, шпальт газет… Визнала свої помилки. І живи собі у власне задоволення. Заведи і доглядай свій бізнес. Відпочивай на найдорожчих курортах.

Протягом одного дня можна змінити свою долю. Ні, вперлася буйволом. Рятуйся, дурепо! Рятуйся, зміюко!!! Бо за кілька днів оголосять вирок. Він уже лежить в сейфі судді Лаврентьєва. Моє свідчення – чиста формальність. Все вже вирішено без мене.

Засюркотіла мобілка.

Перший помічник Хазара. Льонька.

– Голова держави нагадує своє прохання. Не забудьте обіцянку.

– На пам’ять не скаржуся, – і вимкнув телефон.

Їду. До зек-прем’єра. До загнаної у клітку Вовчиці…

14

Задихаюся! Спазми обценьками перехоплюють горло.

Водій автозака не випускає сигарету з зубів. Дим цідиться сюди крізь маленьку дучку для спілкування з ним наглядачів. Суха, гаряча пилюга, змішана з тютюновим димом, висить в автокамері, як загуслий туман. Велика зелено-золотиста муха пронизливо дзуменить і норовить вилетіти із замкнутого простору. Стоїмо на одному місці вже четверту годину. Спеціально, щоб вимотати з мене сили, виснажити.

Муха б’ється об гаряче залізо, сідає на чоло, на губи, на руки. В’їдлива, розлючена. Відмахуватись наглядачі заборонили: «Ніззья зеку при транспортіруванні махать руками». Бояться, що втечу? Куди? З України – в Україну.

Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали, коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?

А ось тут Тарасова могуть. Ось вона, в наступних його рядках:

Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п’ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Межи людьми, як люде.

Заметушилися наглядач і наглядачка. Огрядна, з різким запахом поту молодиця, напхом втиснута в міліцейський кітель, однак зі слідами вже минущої грубуватої вроди, міцно взяла мене за зап’ястя, притиснула до себе. Наглядач – високий, доглянутий майор із смаглецем після відпустки, завчено відімкнув дверцята і вискочив на повітря. Встигла побачити: стоїмо біля цирку, на майдані Перемоги. У них перезміна варти.

Водій також вийшов з машини. І наглядачка глухим, шиплячим шепотом буквально ввірвалася в моє ліве вухо:

– Просили передать: твоя мама умерла… Завтра похорон.

Прочинилися двері, і молодиця-конвоїр до гострого болю стиснула моє зап’ястя. Щоб я мовчала.

– Мамо! Матусечко моя найрідніша! Вже ти не почуєш мене! Ти вже дуже далеко!

Наглядачка такими залізними пальцями зчавила мені руку, що я застогнала. І визволилася з її сталевих обценьок:

– Мамунечко! Не покидай мене в оточенні зграї шакалів! Куди ж ти, мамо?

Серце рвонулось і вилетіло з грудей.

Голова моя пішла обертом. Навздогін за мамою я покинула цю реальність…

Птахо-жінка Гамаюн… зійшла з картини Марії Примаченко… Душа княгині Ольги… зі святим обличчям моєї матусі Марії…

Її застує густий темний, як гречаний мед, туман, що піднімається з-під землі, з її глибин. Вибухає і накочується хвилями. З туману проступає засніжена дорога, по якій мама на старому шматку фанери тягне п’яного тата, накритого драним рядном. Тато вже мертвий, але мама в це не вірить, вона дивиться вперед і, знемагаючи, тягне, тягне. Падає, але знову тягне…

То вже не мама, а птахо-жінка Гамаюн з маминим обличчям. Із малюнку Марії Примаченко. Натужно відривається від землі, злітає, піднімаючи за собою фанеру з мертвим татом.

Туман густішає, густішає, і вони удвох зникають у хмарах… Я намагаюся крикнути їм: «Поверніться! Ще дуже рано! Ще є час!», але не маю на це сили.

– Хто настучав про смерть мами? Завтра генерал сорве погони!

Цей крик повернув мене у камеру автозаку. Я розтулила повіки:

– Відчепіться! Мені душа підказала, що мами вже нема. Серце! Воно ось тут, зліва.

Пересувна тюремна камера ревнула мотором і рвучко рушила з місця. Я безвільно сахнулася назад, і нові, змінені вартові притисли мене до сидіння.

Немає моєї мами і мені вже нічого не страшно. Я боялася одного: чи витримає вона це судилище, чи сприйме вирок (а вони його зі страху, мабуть, готують), чи зрозуміє мою поведінку?

Мамуню, ти ж благала: Янко, покинь цю глупу політіку! Ти у мене красіва, як королєва, розумненька, везуча. Маєте з Ігорем зароблені дєньжата, оп’ять заніміться бізнесом, то й проживеш щасливо і довго. Послухайся. Житіє таке коротке: в одні двері ввійшла, в інші вийшла. І як не було. Як і не заходила зовсім. Тільки тінь промайнула. Живи, як твої однокласники і однокурсники. Не спасеш ти Україну. Хай інші, хай мужчини занімаються. Молю тебе, дочечко, покинь.

Пізно, мамо. Вже пізно. Я вибрала цю дорогу, і ця дорога обрала мене. Амінь!

15

У Райськім саду політичного лідера Бережані Пашки Мовчуна знову розпалювались пристрасті.

Цього разу у зв’язку зі смертю мами Улюблениці. Сьогодні в обід нам стало відомо, що судейка-іудейка Лаврентьєв не відпускає нашу Яну на похорон. Уявляєте, не дозволяє одній із найвпливовіших і найкрасивіших жінок Європи, донедавна голові уряду, фактичній переможниці президентських виборів (навіть після масштабних фальшувань, вона відстала від Хазара лише на кілька тисяч голосів). І не відпустити на похорон матері?

– Ось попадеться мені цей недо-Ростик! – рубанув м’ясник і став набивати люльку. Він не палив, але віднедавна повірив, що люлька різко додає людині «виду» (це професійне словечко стосувалося, як виявилося, не лише м’яса) і яскравої українськості. Тому лише набивав люльку, довго тримав її в роті, іноді запалював, але не втягував дим у себе, а навпаки – видував.

«Недо-Ростик» – дуже сподобалося молодій вчительці української мови та літератури. Вона притислася гарячим, напруженим стегном до вчителя історії Мар’яна, з яким перед зборами двічі зігріли вужа[87] в урочищі Трьох джерел (він знав, що Мар’янка зараз без плавок, бо жартома підкинув їх вгору, а вони зачепилися за недосяжну гілочку молодої сливки-дички), сказала:

– Горщик тотально розчарував, зневірив націю. Він був лиш поганеньким актором: вилізти на Говерлу, скупатися в Дніпрі на Водохреща, постояти у соборі на Великдень… Бездарний везунчик. Треба піднімати народ, витягувати його з тванюки зневіри. А може, нам, як протест, оголосити голодівку в Бережані? Проти антигуманності, варварства цієї чужинецької влади?!

– Щодо екс-президента Глущенка, Мар’яна, звичайно, справедлива. Але сьогодні він вже історичний експонат. Хай доглядає своїх павичів та перебирає трипільські горщики. Протестне голодування – це сильний захід, – сказав, вставши з брезентового крісла під японською вишнею, директор музею імені Шевченка Кость Шевченко. Він тривалий час намагається перевести музей з муніципальної власності в обласну, і, оскільки це йому не вдається, винуватить свою неприховану опозиційність до антиукраїнської влади. А хочеться, щоб солідне фінансування йшло з області, зарплату можна збільшити і т. д. Він ще трішки подумав, повагався і мовив:

– Слава Україні! Героям слава! Я, звичайно, за ваше, Мар’янко і Мар’яне, голодування. Але поставте до відома міськвно, бо вони проти вас, молодих, щось паскудне затіють…

– Хай читають Конституцію. Вона гарантує нам це право, – рішуче заступився за Мар’яну вчитель історії Мар’ян.

Пашка Мовчун пильно стежив за дискусією, не втручаючись у неї: хай вигорять емоції. Він знав, що чим радикальніші пропозиції, тим легше буде провести безпечне, розумне рішення. Поки що все йде саме за цим сценарієм. Нехай іде. Нормально. Підсумок підбиватиму я.

Можна було б діяти рішучіше, активніше, якби було централізоване фінансування. Тоді б до мене потягнулися люди. А так… жалюгідні подачки місцевих злидарів-бізнесменів. Відчіпне. Навіть Ленін робив свій пітерський переворот на німецьких грошах. У пролетаріату їх не було.

А тут посадили на повну дієту. Ще трішки протримаюсь, а далі – покотимось у прірву, де незалежній Україні немає місця. Ентузіазм нації вичерпується.

Правда, недавно до нас приєдналися троє молодих патріотів. Земляки. Двоє студентів і один водій-дальнобійник, який скуштував західної демократії. Що скажуть вони – нові, свіжі? Прийшли продовжувати нашу справу чи виштовхувати нас на узбіччя боротьби за Україну? Заохочую їх поглядом: говоріть, у нас демократія.

Руде, веснянкувате, кострубате, гострокутне, як жидівська[88] зірка, хлопченя стоїть під сливою-угоркою, і здавалося, що вона підпирає його, щоб не впало від вітру. Це з нових, свіжих. Над його головою у клітці дзьобали підгнилий банан Райські птахи. Воно ожило, заворушилося, прокашлялося і сказало:

– Все, чим ви займаєтеся – це намагання усвідомити рецидив повної політичної імпотенції. Я – українець, народився і виріс в Бережані. Вчуся в Києво-Могилянській академії. Ми – нове покоління українців, ровесники Незалежності – усвідомлюємо, що сама присутність в українській політиці Яни Тищенко і нашого покоління – це політична смерть Хама Батия. Він діє примітивно, грубо, але ефективно: за ґрати! Закинути її до буцегарні! Закрити рота! Відлучити від ЗМІ! Та найгірше, що такі опозиціонери-імітатори, як ви, по всій Україні фактично працюють на цю (парадокс!) антидержавну владу!

Воно говорить тихо, заікаючись, ковтаючи слова. Де взялося в нашій Бережані? Кому служить? Ясно, що Хазару і його банді. Ворожа агентура, підіслана з-за кордону. І знаємо, з якого саме. Ми її все одно викриємо і відженемо від України!

– І що пропонує ваше покоління? – спокійно, по-вчительському запитав Мар’ян, стоячи позаду Мар’яни і обіймаючи її за тонку, тремтливу талію. І продовжував, не чекаючи відповіді:

– Я не заперечую, що рух опору диктатурі, рух захисту України переживає не кращі часи. Причини добре відомі: за кілька століть бездержавності нація втратила політичний досвід та імунітет самозахисту, хохлаччина двох перших президентів, зрадницьке малоросійство Глущенка. За два десятиліття незалежності не закладено нічого фундаментального у державобудівництві. Все хистке і тимчасове. Усе це та багато іншого простелило доріжку до трону висуванцю орди Хаму Батиєві. Тому сьогодні найбільший ворог українців – байдужість, апатія до боротьби за самих себе. Ми з Мар’яною готові до рішучих дій. Але суспільство ще сонне, ще терпить наругу над собою…

– Мар’яне, але ж протестні настрої підкипають. Повільно, обережно, але вже прокотилася хвиля протестів. Хай не стотисячних, а все ж… – Мар’яна розняла Мар’янові руки на своєму животі, підняла яблуко, яке щойно впало з яблуні. Витерла його подолом свого ситцевого, облямованого синьо-жовтою стрічкою, платтячка і подала Мар’янові. – То що ж пропонуєте нам, друже, Києвомогилянка?

– Рево-во-люцію! Національно-де-демократичну революцію. Поки Укра-ра-їна не пройде крізь рево-волюцію із жертвами – вона не стане повноцінно-н-ою державою, а населення не стане народом, наці-цією. Незалежність впала українцям, як сувенір, подару-ру-нок на іменини. Тому ним так і користую-ються… – затинаючись, тихим, шелестливим голосочком проказав вогненноголовий, гостроносий і гостробородий києвомогилянець. Сказав і зашарівся, бо вперше при старших висловлював ці свої думки.

Якось обмовився батькам – мама лежала із серцевим нападом майже тиждень. Батько, правда, мовчки підтримав, але щоб мама не чула.

Києвомогилянець пожадливо ковтнув свіжого райського повітря, звихрив п’ятірнею вогненну копицю сіна на голові:

– Проблема тільки в лідеро-рові. Нема. Яна за ґратами. Іншим не вір-рять. Потр-рібна революція.

Директор музею Шевченка Кость Шевченко, який завжди носив на лацкані університетський ромбик і значок депутата Бережанської міськради, а на шиї ту саму, трішки вже засмальцьовану і затягнуту у тужавий вузол синьо-жовту краватку, рішуче встав із брезентового крісла під японською вишнею:

– Слава Україні! Тільки не революція! Цього лишень чекають наші вороги. Революція – обов’язково невинна кров. Масові жертви. Смута. Брат на брата.

Гострокутній, як затесаний олівець, студент-києвомогилянець труснув вогнистою головою і ніби чекав саме такого заперечення:

– А скільки невин-ної крові, смертей, траге-гедій віддали українці за невіж-женого Петра, за ненаситну п-повію Катер-рину за садюгу Сталі-і-іна і його політичну зграю. Заради нашого понево-волення. За визволення м-можна і кров пролити. Революція, н-наш порятунок! Я п-пішов її готувати!

Він тріпнув своєю вогнистою копицею, загострився ще більше, окинув присутніх зневажливим поглядом і повільно, але не озираючись, вийшов із Райського саду на вулицю, де гасали на скейт-бордах та велосипедах розгарячілі, розхристані підлітки з місцевого спортивно-виховного табору «Козацький герць», де рудий студент Гена працював вихователем під час канікул.

Гена отетерів, побачивши своїх вихованців біля двору Мовчуна, але швидко оволодів собою і приховав здивування. Він впевнено йшов розтовченим хідником, а вихованці поодаль супроводжували його.

– Спудей, андестенд,[89] вифендрючується. Кров скипає. Але він правий. Забембаним українцям тра’ пройти через якесь чистилище. Мейбі,[90] загальноукраїнський страйк: перекрить всі дороги, комунікейшн, виробництва, офіси. Не тра’ всім пертися до Києва. Кількаденний параліч країни. Хазар і компа накладуть в штани. Вони – боягузи. Почнуть драпати за бугор. Ні армія, ні міліція стрілять не будуть. Піпл. Вони їх також ненавидять…

Дальнобійник Олекс (він завше виправляв: не Алєкс, а Олекс) рвучко розстібнув строкату, під сліпучу бронзу, камізельку на вишиванці, приязно заусміхався до всіх:

– Знаєте, вже стидко зізнаватися, що ти з України. Якби не ЮЕЙ на номерах, казав би, що з Польщі чи Словенії, чи навіть Раші… Думав, ви тут щось готуєте, а ви лиш баляндрасите. Як почнеться, покличте. З фурою прилечу.

Олекс дістав зі шкіряної торебки, що висіла через плече, пляшку віскі «Jack Daniel’s» і дві плитки порошенківського шоколаду. Поставив на облущений журнальний столик перед Пашкою Мовчуном. Весело підняв догори три пальці і пішов до свого трьохсотого «мерсика», якого весною купив у хворого на рак поляка.

Щоб замаюсити розкол у рядах, Пашка кинувся відкривати пляшку віскі і лише зараз зауважив, що третій новоприбулець, студент Переяслав-Хмельницького педуніверситету, непомітно щез.

– Ми пити не будемо, пане Мовчун. Ми з цієї хвилини розпочинаємо голодування! – випалила Мар’яна, і Мар’ян згідливо кивнув головою.

Райська пташка знесла яєчко.

Воно покотилося по клітці, впало на землю і розбилося.

Це помітив тільки м’ясник і став набивати люльку, хоч вона була з тютюном.

16

Кася пожбурила в куток із фікусом канарейковий айфон, куплений у Ялті Мішком, бо безліч разів набирала його номер, а він не відповідав. Хотіла запитати цього подонка, чому помічник міністра не виконує розпоряджень свого шефа? Адже Гомельський дав йому конкретні завдання: допомогти моїй мамуні відігнати хапуг-податківців і міліціонерів-хабарників від її генделика, знайти мені двомісну кімнату в гуртожитку Академії, зрештою, по-віпівському одягнути до… Дня Незалежності…

Було іще кілька «чому» до Мішка, але його телефон одбивався казенною фразою: «абонент не може…» А що ж він може, цей, Йосип на Говерлі! Абонент? Ввихатися біля кожної жіночої задниці?

Напала болюча, проникаюча в усе єство, образа. На розгнузданого огиря, який вважає, що йому в цій державі все дозволено, бо він денщик генерала. На Україну, яка терпить таких понтовиків[91] на вершинах влади.

Та найглибша образа за рідненьку мою маму Віруню. Моє велике диво на всьому білому світі. Мою красулю і в сорок років. Мою розумаку. Сучасну, модернову, не затовчену сільськими буднями. За неї образа на них усіх.

А хто це вони? Хіба тільки примітивний денщик Мішко?

Кася чомусь не захотіла підніматися вище.

І раптом сахнулася: а ти, Касько, Йосип на Говерлі? Не лише терпиш, а й лигаєшся з ними. Хіба не так? Ну, так! Так! То й що? Я мушу допомогти мамці. Хто ж їй іще допоможе? Хто?

Думала про маму.

Вона все жила мрією: відбудувати на фундаменті давно розібраного прадідівського фільварку, за який розкуркулили та вивезли до Сибіру всю родину, будинок і – відкрити в ньому невеличкий затишний ресторанчик в українському стилі. З давніми подільськими стравами, настоянками і наливками, із забутими народними піснями. Марила цим. Звідки воно в неї взялося, у завідуючої сільським клубом? Просто бізнесова манічка якась – привчити теклівців жити, «як у Європі», хоч ніде вона, як і я, в тих європах не були. А от щоб так.

Тому й розпочала із примітивної теклівської розливайки, щоб заробити грошенят і відкрити в Теклівці ресторанчик, куди ходитимуть сім’ями земляки.

Спершу мамі заздрили з кожного сільського двору. Навіть ковбасники, що жили з одеського Привозу. До півночі вона напікала запахущих пиріжків з капустою, картоплею, сиром, ягодами. Тато жартував: спробуй ще зі скрєпками або динамітом! Бабуня Ксеня молола м’ясорубкою сало з часником для смачних бутербродів, які вчитель малювання Роман Безпалко називав «канапки». Смішно, адже канапка – це маленький нерозкладний диванчик. Але пан Роман пояснював, що такий диванчик то є – фотель.

Бабуся тоді пекла для генделика свої знамениті манзарі.[92] Тому там постійно товклися чоловіки, в яких ще не вивелася копійчина, бо жінки продавали на трасі молоко, сметану, масло, бараболю, квашенину, яйця, а дехто із пияків та деякі шпаркі вже збували вінницькому скупщикові земельні паї за дрібні долари, які бачили і тримали в руках вперше. То мамця наскладала тоді трішки і «зелені». Вона планети під собою не чула.

Та згодом перестали вчасно платити зарплати вчителям і медикам, пенсіонерам пенсії. На Теклівку насунули злидні, а на розливайку хабарники з кожної шпарини.

Мамо-мамо-мамуню… Фундамент прадідівського будинку заріс кленчуками, акацією, земляною грушею.[93] А в льоху водяться гадюки.

Все! Мертві бджоли. Облом!

Кася впала лицем на подушку. Судома звела її тіло від красивих видовжених пальців на ногах до золотавих кучерів на голові.

Стало нестерпно шкода мами, тата, бабусі Ксені, себе, навіть… Боді Багната… Теклівки… України…

Катря несподівано зайшлася риданням, затрусилася вся і занишкла.

ЩОДЕННИК

23. 08. 11.27.

Був у мене Бодьо. Засмаглий. Пружний. Вродливий. Від нього дихає могутня енергетика, гайдамацтво, дурманна хтивість, чоловічність. Хочеться. Дуже хочеться, але хай іще побігає, солодша буду.

Каже, що демократична революція ось-ось почнеться. Можливо, з Краснодону.

Вірю, що таки почнеться, але не зараз. Як каже моя бабусенька Ксеня, «має потекти через верх». А ще й до вінець не набралося.

Він правий. Мене дурять. На мені заробляють зірки і кар’єрні сходинки. Він почув уривки розмови проректора з Мішком і зрозумів, що мене розігрують, як ляльку. Тому й кинувся виручати.

Я не вірю. Бодьо Багнат просто ревнує. Щось почув і скипів.

23.08. 13. 47.

Мішко скинув SMS-ку: «Спустися до адміністратора, забери конверт і 500$».

Збігла, показавши зустрічним красиві ноги, забрала конверт. Крім грошей – записка:

«Дуже зайнятий дорученнями міністра, іди в магазини сама. Купи, що хочеш, але щоб була крутою. Ще немає остаточної відповіді щодо тебе від П. Може скластися, що завтра ввечері його вертольотом вилітаємо до Карпатської резиденції. Чекай моїх розпоряджень. Я».

Завтра національне свято.

У якому ти, Касю, береш активну участь! З чим себе і вітаю, Йосип на Говерлі!

23.08. 14.28.

Знову приходив Бодьо. Розхристаний. Рвучкий. З гарячою опарою на чолі.

Дала йому уста для поцілунку. Так міцно, жагуче поцілував і обняв, що ледве не підкосилися ноги і…

Коли трішки охололи, він сказав:

– Ти ж горда і сильна, Касю! Зізнаюся – любитиму навіть якщо віддасися комусь із вулиці. Але не прощу, коли з Хамом. Саме з ним. Вони тобі наобіцяли райське життя. Це ж пройдисвіти, клігери, мазурики [94] . Використають і викинуть. Попіжонила і – годі! Гидко! Це – не Кася Любінецька. Моя Кася плюнула б цій в її красивущу пику і примовила своє «Йосип на Говерлі».

Написав на одному з віршів Талалая: «Готуємо повстання. Ти хочеш, щоб ми, повстанці, застали тебе в ліжку біля нього? Уб’ю!!!»

23. 08. 17.32.

Ого! Богдана не пустили до готелю! ЙнГ [95] . До мене. Гевал у самодіяльній формі охоронця. Мішко, кнуряка, за мною стежить.

Я в клітці?

Рівень свободи вимірюється об’ємом камери?

Ліжко часто буває лише сходинкою, Касю?

Так, сходинка веде вгору. А буває – донизу, лялечко. Причому, донизу – з вітерцем…

Президенти часто зустрічаються без краваток. А з нашим Хазаром – без шапки і гаманця. Бачиш, запам’ятала.

17

Екс-през Павло Глущенко сидів у кабінеті голови районного суду навпроти великого портрета діючого президента Артура Хазара. Суддя – кобилиста, піджара молодиця із зачіскою «вибух у локшиновому цеху» нітилася. Вона ніколи так близько не була з людьми такого рангу. Та й де могла, у зачухмареній Волновасі, звідки її за тридцять тисяч доларів, які вона збирала все життя, перекинули до столиці та ще й під справу Скаженої Вовчиці.

Двічі зазирав до кабінету найвідоміший нині районний суддя Ростислав Лаврентьєв. Говорити з ним у присутності колишнього президента вона не могла. Вискочила до приймальні і наказала:

– Викликай Глущенка першим! Бистро! – і кавалерійською ходою повернулася до свого кабінету.

– Може, чайку з липовим медом, пане… президенте…

– Дякую. Краще скажіть, щоб мене швидше вислухали, бо за годину маю дати інтерв’ю іноземній газеті. – Про іноземну газету він збрехав, але хіба хтось перевірить?

– Я вже розпорядилася. Хай заведуть… – хотіла сказати Яну, але злякалася, бо це ніби із симпатією, панібратством, тому випалила: «Злочинницю. Суддя відкриє засідання і підете першим свідком».

Хазар із добре проретушованого портрета на стіні дивився на нього то байдужо, відчужено, то занадто строго. Павло подумав, що весь дачний гараж ще забитий його президентськими портретами. Не піднімалася рука викинути, бо… раптом знадобляться…

«А донедавна на цьому місці висів я», – скрушно сказав собі Екс-през, і тихий, уже звичний, смуток дражливо залоскотав його серце.

А якби перемогла на виборах Янаконда? Посадила б Хазара чи ні? Його є за що. У мене в сейфі лежало кілька готових кримінальних справ на нього. Варто було «натиснути кнопку». Але тоді точно перемогла б Вовчиця вже в першому турі. Я зробив правильно. А тепер уже інший сюжет.

Чого я нервуюся, як у ніч першого туру останніх президентських виборів. На чому вона мене може завалити? Піддубний, який підписував кабальну угоду, від попередніх свідчень відмовився. На час суду його вивезли за кордон.

Російський прем’єр Пушін, що знає всі ті обставини, причетний до них, не опуститься до того, щоб давати свідчення в Україні та ще й у якомусь районному задрипаному суді. Отже, все лягає на свої місця: Янаконда свідомо, за нормальних обставин, з корисливих мотивів, зрадила національні інтереси України і перейшла на бік Росії.

Слабке місце «корисливі мотиви». Тут буде мене ловити. Викручуся. «Перейшла на бік Росії» – дуже провокативно, Президенте. «Зіграла тим самим на користь Росії» – оце грамотно, хай спробує одбитися.

Навіть крізь стіну почулося тупотіння казенних черевиків, гул голосів.

– Повели… її… на засідання. Через хвилин десять Вас запросять. Я розпорядилася. Лавруша проінструктований ще зівчора.

– Чи вже визрів вирок у справі Тищенко, пані голова суду? Адже я – останній свідок. Мою позицію ви знаєте…

– Вже все ясно. Винувата. Чистий кримінал. Працюємо над юридичним оформленням ухвали, бо суддя Лаврентьєв з провінції, а справа найвищого рівня…

Лариса Фомічна[96] злякалася, що передчасно відкрила судову таємницю. Але швидко заспокоїлася: він же свій…

У коридорі гудів натовп із журналюг та бажаючих прорватися до зали суду, куди впустили лише учасників процесу, охоронних ментів та недоторканних нардепів.

Павла вів вузьким, переповненим нудотним духом поту коридором помічник судді – гандрабатий, зсутулений парубчак у строгому чорному костюмі з білою сорочкою і ядучо-червоною краваткою. Коли позаду його постаті появився Екс-през Тріснутий Горщик, чийсь по-дитячому писклявий голосок вигукнув:

– Ганьба! Ганьба перевертню!

На якусь мить юрба машинально зімкнулася, оціпеніла, ніби їй забило подих, у коридорі запала зловісна тиша і майже матеріальне відчуття небезпеки. Хтось гострим, але сильним кулачком дав стусана під правий бік. Хтось із другого ряду плюнув на лацкан його світлого піджака. Хтось бризнув теплою мінералкою.

– Подонок! – в обличчя йому дихнув жарким видихом літній чоловік і не сховав погляду.

– Як ти збираєшся жити на цій землі серед нас?! – вигукнула миловидна, із слідами вже зужитої, але ще залишкової, вроди жіночка передпенсійного штибу.

Швидко втрутився «Грифон». Розштовхали юрбу силою, проклали прохід, і Екс-през опинився в залі, де повітря не було зовсім. Дух серпневої спекоти, поту і суму.

Він несамохіть ковзнув поглядом у бік Яни: виснажена, але постаріло красива, стежить за собою навіть там… Без наручників. Останні дні з нею ще рахуються. Ще нема вироку. Ще лишень підсудна. Завтра буде ув’язненою злочиннецею. Жаль, але пекельна машина вже працює. Її не зупиниш. Має вигоріти залите пальне. А залили щедро…

Суддя зажадав паспорт. Паспорта я не взяв, п’ять років паспорт мені був не потрібен. У кожному кабінеті – мій портрет. Хіба вже не впізнаєте?

Захисник Янаконди – стрункий, чорноокий піжон в сорочці апаш, розстібнутій на волохатих грудях, де провисає золотий хрестик, нахабно вимагає пред’явити паспорт згідно з Процесуальним кодексом. Хто ти такий, щоб вимагати?

Заминка.

Оголошено перерву. Лаврентьєв буде радитись… сам із собою, але… телефонічно.

Швидше б дати свідчення і вийти звідси, якщо випустять знавіснілі фанати Вовчиці.

Все. Суддя прийняв рішення: я – надто впізнавана в Україні особа, щоб пред’являти паспорт.

Піжон-захисник нахабно протестує. Мовляв, закон для всіх! Ростик відхиляє протест.

– Я беру на себе відповідальність, стверджуючи, що це справді колишній, на жаль, невдалий президент України Павло Глущенко, – тихо проказала Яна.

Нарешті даю свідчення.

– Мені жаль цієї талановитої жінки. Благородної і шляхетної. Вона зняла свою кандидатуру на мою користь під час президентських виборів. Ви розумієте рівень моєї вдячності їй, високий суде? Вона була одним із символів Майдану, Помаранчевої революції. Я високо оцінюю її подвиги. Її знає Європа. Вона входила до десятки найвпливовіших і… найкрасивіших жінок Європи…

Нардепи в перенаселеній, задушливій кімнаті без кондиціонера зашепотілись, замахали газетами, як віялами.

Змінилася варта.

Яна втупилася поглядом крізь мене, проштрикнула ним мої груди.

– Стверджую і свідчу: це видатна жінка нашого часу. Я радий, що був Президентом у час її прем’єрства.

Хтось за моєю спиною нерішуче зааплодував. Суддя став нервово підморгувати. Чи не ментам-охоронцям? Яна перешіптується зі своїм захисником. Тихо сміються. Чого? Я ж кажу правду на її користь. Виручаю.

– Але… на якийсь час від неї відвернувся її Ангел. Ситуація для уряду пані Тищенко склалася напередодні президентських виборів, у яких вона мала намір брати участь – складалася трагічно. Треба було підписувати нову газову угоду з Росією за новими цінами. Росія шантажувала, а альтернативи не було. Я вів переговори з президентом, він готовий був іти на компроміси, бо без нас вони не могли постачати газ у Європу. Треба було торгуватися, обстоювати національні інтереси, але вона, підкреслюю ще раз – жінка, хотіла довести, що здатна домовлятися з Росією, наперекір мені, Президенту-патріоту – капітулювала. Погодилася на кабальний контракт, що рівноцінно зраді національних інтересів у корисливих цілях. На шию України, високий суде, накинуто імперське ярмо, що загрожує існуванню нашої держави. Мені шкода колишньої соратниці. Щиро жалію її, але за злочини такого вседержавного масштабу треба відповідати. Цей суд має бути повчальним для інших. Все. Я посвідчив те, що веліли правда і совість.

Зала загула. Нардеп Косько із колишніх великих прихильників викрикнув щосили, навіть із відчаєм:

– Ти – аморальний виродок! Як зможеш жити між нами?!

Суддя наказав вартовим міліціонерам виставити Коська із зали. Виникла штовханина, важке надсадне дихання. Кілька статуристих грифонівців[97] попід пахви винесли Коська за двері і спустили його по східцях, де він ледве встиг ухопитися за бильця і втриматись від падіння.

Прокурори поставили занадто «цнотливі» і банальні запитання: чи саме ви, пане президенте, внесли до Верховної Ради кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Яни Тищенко?

Це було смішне запитання, оскільки йшлося про конституційну норму. Однак я відповів чесно:

– Так. Я вніс кандидатуру Тищенко. І визнаю, що це була моя велика помилка.

Адвокат Яни, знаменитий український юрист, який не раз вигравав складні політичні справи, попросив дозволу на запитання. Лаврентьєв щось прогундосив, і захисник зрозумів, що це дозвіл.

– У базовому документі, що став основою сфабрикованого звинувачення, немає підпису прем’єр-міністра Тищенко. Є підпис керівника державного господарського суб’єкту пана Піддубного. Чи підтверджуєте ви, що уряд Яни Тищенко формувався за квотами «п’ятдесят на п’ятдесят», себто половина міністрів – ваші, друга половина – Яни Тищенко?

– Підтверджую. Дві рівноправні партії хотіли створити державницький уряд.

– Ви особисто забрали собі газовий бізнес і призначили Піддубного керівником. Він підписав кабальний контракт. Але після того, як ви відкликали його з Москви за годину до підписання вигідної для країни угоди, якої домоглася прем’єр-міністр. Того ж дня у вашому президентському кабінеті відбулася спішна нарада за участю представника корупційної посередницької структури Кремля, проти якої запекло воювала прем’єр. Там був присутній ваш брат, власник газової фірми, що входила до тієї структури. Були кілька газових олігархів. Були, звісно, ви. Для чого ви збирали цю «чорну раду»? Газову. Після якої ціна на російський газ виросла вдвічі? І Тищенко змушена підтримати цю нову угоду, бо Україна була на грані технологічної катастрофи. Як і Європа.

– Я відхиляю це запитання. Воно не має відношення до справи. Адвокату роблю ще одне, останнє, попередження. Ставте конкретні питання.

Зала ревнула:

Гань-ба! Гань-ба! Га-ньба!

Суддя Лаврентьєв знервувався і став підморгувати невідь-кому. Кричали всі, опріч дипломатів, він не знав, кого саме вивести із зали суду.

Грифонівці заметушилися, взяли Яну в щільне кільце.

Суддя оголосив перерву.

Вочевидь, йому треба було з кимсь порадитись. Хай швидше радиться і закінчує цю виставу.

Ти в ній режисер чи актор, Павле?

Швидше – глядач, бо тут уже все вирішено і розіграно без мене.

– Встати! Суд іде! – надтріснутим, фофлавим голосом прокричав помічник судді і зсутулився. Витер хусточкою змокріле обличчя, шию, руки.

– Чи є у підсудної запитання до свідка Глущенка?

– До цієї особи у мене давно немає запитань. До того ж я не хочу, щоб втішалися наші спільні колишні вороги, котрі зараз при владі. – Яна говорила сидячи. Хотіла подивитися йому в очі, але не могла впіймати їх на обличчі. Так, вони були розплющені, але не дивилися. – Немає запитань. Відпустіть його… до сповіді…

18

Бережанський нацдемний[98] революціонер Пашка Мовчун сидів у своєму Райському саду на саморобній брезентовій гойдалці і писав поемку про Яну Тищенко. Обласна газета навряд чи надрукує, а наша, бережанська, можливо, одважиться. Бо дуже сміливо: «Вона у нас, як Жана д’Арк»… Сильно! Але ж спробуй риму добери: парк, карк… «Бо ворогам сіда на карк»… Погано. Не естетично… «А влада в нас, як зоопарк»… Теж погано. Поганісімо, Пашка. «Вона немов козацька шабля»… Добре. А далі «мебля», «бля», «шобля»… Боже! Як вимучує ця поезія. Особливо рима.

Підбіг внучок Ісайка:

– Дідусю, до тебе машина біла приїхала з дядьками.

Пашка відклав блокнот для віршів, прудко зіскочив із брезентової гойдалки і пішов на вулицю… Йому здалося, що це приїхали нові бажаючі вступити у новостворену партію «Рада Визволення Улюблениці (РВУ).

Блін, помилився.

Районний есбеушник Ярко, Ярослав Ступак, з яким Паша був добре знайомий, не раз пили по чарці в урочищі Трьох джерел. Нормальний, патріотичний нук,[99] все правильно розуміє, любить Україну і все українське. З Тернопілля. Його дідо (так він каже) хлопчиськом воював в УПА, був поранений у ліве плече, відбув заслання. Минулого року Ярко з відзнакою закінчив академію СБУ, носить академічний значок на лацкані (мабуть, їх у нього два, бо має і на кітелі, і на цивільному).

– Є пропозиція, друже Мовчун. Покавалєрувати, дрінькнути[100] в лісі, на повітрі. До мене завітав шеф із столиці. Хоче відпочити і познайомитися з вами. У мене в машині вже все є. Навіть баночка чорної ікорки.

Шефом Ярка був звичайний есбеушник (Ступак один раз звернувся до нього «пане старший лейтенанте») із обласного управління Дмитро. Прізвища не назвав, воно мені й не потрібне те його прізвище. Комунікабельний, веселий, по дорозі до Трьох джерел упік анекдота.

Щоб не забути – повторю. П’яничка, москалик із Вологодщини, нарешті стягнувся на вживаного, прогнилого «жигулька». Всю зиму підварював, підлатував, підфарбовував. Літом вирішив забрати жінку, малого синка і майнути до Криму. Під’їхали до українського кордону пізно вночі. Довжелезна черга. Москалик пішов розвідати ситуацію. Побачив величезний освітлений щит із золотавим тризубом та написом «Нехай щастить!». Іде назад, сідає в своій драндулет і пече на Вологодщину. Здивована жінка запитує, що сталося? Він відповідає: «Ну, бля’, хохли! На рускаво чєловєка наставілі віли с троіх зуб’єв. А главноє напісалі: «Нє х…й шастать!»

Молодець Дмитро! Це тобі не колишні совєцькі кадебісти, зашорені, тупі служаки і провокатори.

Наші – патріоти, демократи.

Ми нахитнули по сто п’ятдесят «Хортиці». Закусили чорними оливками з кісточками. Точно, з кісточками, бо я обережно обсмоктував, щоб не зламати підгнилого зуба.

Ярко хутенько оббілував пару бережанських огірків, притрусив сіллю. Дмитро намазав маслом та чорною ікоркою бутерброди. Як казав геній: процес пішов, навіть побіг процес. Ми кинулися в Трубіж. Форкали, пірнали, місили торф’янисте дно, загравали з молодицями, що на лівому березі, на розкішній леваді, наперекір пральним автоматам усіх версій, руцями прали простирадла і рушники, попідткувши подоли суконь і спідниць.

– Класика! Хрестоматія! – вигукнув Дмитро фиркаючи теплою і чистою трубізькою водою. – Класика українська. Можна знімати кінокадри. А які стегна у молодиць! Яка натура! Україна!

На березі навезьгали ікри на вже не дуже молоду бережанську картоплю, втяли кружалець забутої вареної ковбаски з курятини, пальнули ще по сто і п’ятдесят. Хотіли йти купатися, але Дмитро заперечив.

– Пане Павле! У цій країні нам іще жить і жить, еге?

– Еге, – відповів я, бо нікуди не збирався емігрувати, навіть до дядька Філона в Австралію, який може заповісти мені частину спадщини. Знайдіть ідіота, який би відмовився жить і жить.

– Тому вам, представникові місцевої влади, її депутатові, видатному громадському діячеві, хочу по-дружньому порадити: не піддавайтеся на авантюри місцевих екстремістів. Я не хочу брати із вас розписки про нерозголошення. Вірю вам, справжньому патріотові. Та мушу сказати – дехто з них – завербовані російськими структурами, що, на жаль, діють в Україні. Гірко, але це – правда. Ви стільки зробили для Неньки, тому їхня агентура боїться вас, вашого авторитету, вашого впливу на маси.

Дмитро забіг за кущ модрини, викрутив плавки, пострибав на одній нозі, щоб витрусити воду з вух. Ще раз уважно заглядівся на молодичок, що граціозно прали білизну на правому березі Трубежа, високо попідтикавши подолки суконь і виблискуючи незасмаглими стегнами.

А тоді продовжив:

– Ця зустріч і розмова – моя ініціатива, про неї не знає моє керівництво. Я ризикую, але довіряю Яркові і вам. Вас хочуть «спалити» антиукраїнські сили, що, на великий жаль, є і у владі. Завершую: будьте дуже пильними з парочкою молодих, сексуально стурбованих вчителів, студентом Києво-Могилянки та з іншими, що набиваються вам в однодумці. Не піддавайтесь на провокаційну революційність. Все. Наливай, Ярку, по самі вуха!

За два десятиліття існування Незалежності Павло вже забув про спецслужби. Останній раз він спілкувався з районним кадебістом Чечьоткіним у серпні дев’яносто першого року, під час спроби державного перевороту в Москві.

Розмова була крутою. Залякував. Вимагав розпустити районний Рух. Але через півтора дні все переможно скінчилося. Чечьоткін приїхав до мене додому на своєму розтелепаному «москвичі» просити помилування, мовляв, погарячкував тоді, тиснуло начальство. Я розчулився і пробачив йому. Після грудневого референдуму він швиденько виїхав «на родіну», здається, у Волгоградську область, більше не з’являвся.

Відтоді спецслужби свої, патріотичні. Он Ярко – наша людина. Я готовий прийняти його в РВУ, якби їм не заборонено. Ось і зараз по-дружньому застерігають від можливих провокаторів.

– Хазар вляпався в судилище над Яною, пане Дмитре. Чому ніхто не підказав йому. Провокатори є і в його близькому оточенні. Все б зараз в Україні було спокійно, потиху рухалися реформи, йшла українізація, крокували б у Європу, нарощувалось виробництво… Все було б, як у людей. Поляків, болгар, прибалтів, румунів… Це ж тільки ворог України міг додуматися нізащо кинути народну Улюбленицю на лаву підсудних. І віддати її в руки вишкваркові, сірякові-судейці з нашої Бережані. Він же у нас судив тільки курокрадів з птахофабрики та браконьєрів, що калічать рибу в рибгоспі електровудками. Ходять чутки, що на чомусь його сильно взяли. Бережань кипить. Всі знають, що судить не мало-Ростик Лаврентьєв, а сам Хазар. Тільки тому, що яскравіша за нього в усьому, тому, що вона – його єдиний конкурент. І пожнуть бурю! – Пашка запалився, рішуче труснув посивілим, але все ще густим чубом, нахильці, з пляшки хильнув газованої бережанської води. Закашлявся, почервонів. Трішки злякався своїх слів, але заспокоївся: це ж – свої.

Щоб заповнити вимушену паузу, Ярко Ступак трішки невлад:

– Учора ввечері на каналі ТіВіАй один знаний нардеп з опозиції викинув жарт: Хазар подарував Баракові Обамі весь збагачений уран України, бо ім’я американського президента навіює йому ностальгічні спогади про молодість. Сказав і голосно реготнув. Пашка щиро його підтримав. І продовжував:

– Як політик, я вивчаю настрої народу, орієнтуюсь на них у своїй діяльності. А настрої у передвибуховому (гарне слово я придумав!) стані. Може грянути революція або лютий бунт. Нового м’якого Майдану не буде. Не в тому стані суспільство.

– Підтримую вас, пане Павле, на всі сто! Ми відстежуємо процеси. Вони тривожні. Це моя ідея: зберегти таких, як ви, щирих патріотів, державців у цей складний для нації час. Без вас, тих, хто творить політику (мало не зіскочило з язика «внизу», але встиг не випустити з рота) безпосередньо серед народу і для нього, а не десь там, на висотах, ми втратимо суверенітет. Говоріть, говоріть з нами, ви серед своїх людей.

– Помайдання (ще один словотвір!) і бездарне президентство месійки Глущенка далося взнаки. Народ зневірився у владі і в демократах. Якщо вони заґратують Улюбленицю – буде революція, яку може очолити якийсь гайдамака. І плодами скористаються антиукраїнські пройдисвіти. Так уже було не раз. Тому я готовий співпрацювати з вами. Підказуйте мені, хто провокатор, хто – агент. Але тільки заради України. Тільки заради неї. – Пашка Мовчун викинув вперед правицю, почекав, поки Дмитро та Ярко потиснуть її.

– Та годі про політику! Давайде шандарахнемо ще по одненькій. Мій дядько Мирон за совітів, п’ючи чарку, приказував: «Щоб ми були дужі, як совєцька власть!» Тепер п’є мовчки. А ми – за Україну, панове! Слава Україні!

– Героям слава! – першим гаркнув Ярко Ступак.

– Слава навіки! – стиха промимрив старший лейтенант Служби безпеки України Дмитро без прізвища.

19

Кася вже не сумнівалася, що весь літній крутіж довкола неї – чиясь авантюра чи злісне розігрування. Хто?

Зрозуміло, Гомельський хоче догодити Президентові. Є сенс? Ще й який! Посада, звання, роль у суспільстві. Гроші, машини, ад’ютанти (нехай навіть такі примітивні, мамця сказала б «кирзові», як Мішко!), телеекрани, тисячі підлеглих, серед яких і я, курсантка його Академії Катерина Любінецька.

Підло, не по-чоловічому, із зловживанням службовим становищем. В Академії тему «Зловживання службовим становищем» ми уже пройшли, і я пограйки склала залік.

Ти ж могла відмовитися, Касю. Знайти причини. Мовляв, виходжу заміж, наречений знає, що я ще дівчина. Не можу.

Або. Хворію по-жіночому. Буде неприємно йому.

Зрештою, нікому не віддалася, бо перед цим нападає страх, істерика. Дряпаюсь, кричу, ридаю…

А відрубати навідліг, Касю, рішуче: «Що ви собі дозволяєте, пане міністре?! Я – студентка правоохоронної Академії чи фрейда,[101] валютна повія? Так, ви можете знайти привід і виключити мене з Академії, довести до банкрутства моїх маму і тата. Ви ж он Яну нізащо кидаєте за ґрати. З допомогою мого теклівського землячка-моргача Лаврентьєва. Тільки спробуйте нашкодити, чіпнути когось із нашої родини – я зчиню такий галасище, що десятому закажете…

Чого ж ти така смілива отут, в міліцейському готелі, Касю, а не в міністерському кабінеті з улюбленими цукерками «Корівка»? Ти ж така смілива, шабельна, тут, Йосип на Говерлі, а почула про грошву, кар’єру, квартиру – і заціпило?

Трохи так.

Що означає твоє «так», Касю?

Ти планувала трішки віддатися Презеку? Чи взяти трохи винагороди за цноту? Чого ж не хочеш відповідати? Та не нехочу! Не знаю, як відповідати. Не зна-ю, Йосип на Говерлі!

Хочеться врятувати мою мамцю. Вона гасне від злиднів і безнадії у теклівському мороці. Їй би ризикову справу, ловецький азарт, гостроту відчуттів і відповідальності… Монотонне, тягуче, як розгасле болото, теклівське життя ще не остаточно побороло її, мою мамцю і подругу. Ще не побороло, але вона тримається з останніх сил. Якщо зараз їй не доручити щось нове, азартне, де вона буде головною дійовою особою – моя мама впаде.

Вона ж ризиковано привела мене у цей світ. А могла б і позбутися. Носила мене в собі, коли привезли цинкову домовину з татом. Я все порахувала, вона ще могла позбутися мене. Ні, привела.

І таку вродливу. Жодного ґанжу, жодної вадочки – каже краснодонський Аполлон Бодя Багнат, і мені хочеться йому вірити. І я йому вірю. Він ніколи не бреше.

А кар’єра, квартира, гроші, Касю. Це – ти?

Я! Я! Я! І маненький – Йосип на Говерлі!

Гомельський зненацька висипав на голову всі знані мною спокуси. Я була не готова до цього. І не спромоглася чинити опору. Отак, потроху, Касю, нашкребеш на амністію (вже проходили, але заліку не було).

Годі! Повертайся в сьогоднішній день, дівко.

А я з нього і не виходила.

Отже, Мішко на мені заробляє, бицюра. Гомельський про це не знає. Але ад’ютант знає, що не поскаржуся міністрові, бо він для мене недосяжний.

Нічого на себе не купуватиму. Принципово, Йосип на Говерлі!

Маю білу котонову спідничку і лагідно-бузкову декольтовану блузочку китайського шовку. Добре, що купила в Ялті світло-бежеві мокасини. Плавки і ліфчик – білі, чистенькі. Викупана. Так і заміж можна вискочити, Касю.

Стривай-стривай, дівко-Теклівко! Міністр Гомельський подарував тобі кредитну картку. Де я її запроторила? Десь у ранці, в якійсь кишенці, в блокноті, у конверті. Може на тій козирній картці лежить сьогодні мамуніна Доля? Лежить і чекає…

ЩОДЕННИК

23 серпня 17.43.

Перенервувалася, але знайшла картку. Захована аж під пластикову орбгортку паспорта.

«Перший Український Міжнародний банк». ПУМБ.

Спускалася до холу, де є банкомати.

Банкомат огризнувся: заведи PIN-код! Його в мене нема, не дали. Отже, і це обманка.

Лютою повернулася до номера. Горілиць впала на пахке міліцейське ложе. На ньому спали генерали, полковники, майори, капітани. Це – люкс, нижче майора тут не лежали. Ієрархія! Але лежало багато всяких…

І раптом помітила на килимку конверт із написом «ПУМБ». Він випав з блокнота. У конверті код. 1991! Господи! Та це ж рік моєї появи на цей світ! Рік народження моєї держави. Рідної України!

Ура!

23 серпня 18.22.

Дзвонила мамця. Я її налякала, що наші телефони прослуховують. Тому балакали про бабусин радикуліт, що вимучує її. Про маленьке кафе на привокзальному майдані у Вапнярці. Недорого хочуть. 12 тис. «капусти». Відпустять дешевше. Покупців-конкурентів поки нема. Розповіла мамуня про тьотю Люсю Лаврентьєву, яку з інсультом забрала «швидка» до райлікарні, а тоді обласна влада перевезла її до Винниці. Губернатор займався. Стан – дуже важкий. Повний параліч.

Моя однокласниця Ганя Гасяк народила двійню без чоловіка, але Толя Гулько, з яким вона нажила діток, таки бере з нею шлюб, але весілля не робитимуть. Нема за що.

На закінчення мама сказала: «А про день народження ще подумай, чи треба справляти?» Спершу не второпала. Тільки приймаючи холодний душ, стрельнуло: вона переживає ТЕ. У мене два дні народження. Перший – 25 лют., коли я народилася на світ. А другий – 25 серп., коли після похорону батька мамця прийняла рішення зберегти мене. Другий ми теж святкували, але у день проголошення Незалежності.

Он ти про що, миамусько. Ти про ТЕ, Штірліц ти мій!!!

Кася Любінецька з Теклівки, двадцятидворічна студентка вже третього курсу Національної академії Міністерства внутрішніх справ України, не дивлячись на те, що тяжко красива, але все ще дівчинка, майже матеріально відчула, що дорослішає. Її дотеперішнє життя, не дивлячись на те, що ровесники і старші, навіть набагато старші, здивовано вирячували на неї очиська, зупинялися і довго дивилися вслід, не було суцільним святом, феєрверком чи демонстрацією хронічного, безтурботного життя в небесах.

Ні, Касин динамічний, гострокутний норов постійно псував її стосунки з ровесниками, які, одначе, недовго вурсилися на неї, бо вона ніколи не закочувала губу, а того самого, або наступного, дня лагідненько віталася, світила трішечки розкосими (обіймають людину, роблять її відображення об’ємним), глибинно-бірюзовими, з теплим, мінливим туманцем, очима, приязно усміхалася. Хіба можна на таку тримати зло?

Кася часто користувалася і першим, і другим. Це давало їй відчуття вічного дівчиська, якому все можна; тобі все пробачать, якщо ти не впадеш у зарозумілу вищість і дурний гонор. Так і жила. Мамуня по-сільському модненько одягала її школяркою, що лишень підкреслювало доччину тяжку вроду. Купила їй місце в Академії. Додавала, поки могла, до стипендії. Зрештою, дуже любила свою доньцю і була її найдушевнішою подружкою.

І раптом – ОТАКЕ! Йосип на Говерлі!

Звичайно, за одну ніч (яка у мене могла бути вже давно і не з одним, як у більшості моїх однокурсниць) здобути все, до чого інші йдуть все життя, – чи ж не почали б скакати зайці в голові (це від мамці) у будь-якої моєї ровесниці.

Цинічний Гомельський, поведінку якого можна зрозуміти, але не можна прийняти.

Типовий сраколиз начальників і баран.[102] І жлобистий скнара. Мішко. Отака влада в Україні, Касю, отака. І ти їй віддаси свою честь? Та зачекайте, ще не віддаю, Йосип на Говерлі!

Ще думаю. Ще є час. Ціла доба.

Думаю, мамцю. Дуже думаю.

ЩОДЕННИК

23 серпня. 19.32.

Температура в кімнаті 31,2°.

Спускалася в хол, до банкомату. Ніби йшла щось красти і боялася, що мене вистежать. Точно. Рудий, носатий із запалим ротом охоронець рячив очі на мене незмигно. Я пройшла повз нього та банкомату і не хотячи вийшла на вулицю.

Невже Мішко дав йому пару червінців, щоб пантрував за мною?

Поки зійшла до Бессарабки – спершу клеївся гевал спортивного вишколу: «Плахоґо нє думай. Імєтіму за чєсть пронєсці тіб’я на руках на базар». Ледве одшила. Другий вийшов з базару із величезним букетом лілій. І кинувся дарувати. Жовтим пилком зафоцькав мені білу футболку. Лякнула, що бризну газовим балончиком. Одчепився.

На базарі були банкомати, але біля них оберталися якісь підозрілі типи.

Раптом подумала: а чого це я злякалася готельного служки? У мене банківська картка, код 1991 – рік мого народження. І моєї Батьківщини. Забути не можна».

Я хутенькоо, майже підбігом, повернулася до готелю. Носатий рудько дрімав у кріслі, витягнувши довжелезні ноги в стоптаних сандалетах. Зневажливо зиркнувши на нього, рішуче пройшла повз, змусивши підтягнути ратиці, бо наступлю.

Вставила картку. Код 1991. І вперед і назад – однаковий. Як і мій рік народження. І відродження України.

Яку суму зняти? Головне – залишок. Залишок обов’язково!

Гаразд, зніму триста гривень. Набираю 300.

Банкомат довгенько шемрає нутрощами, відраховує, щоб не помилитися. Викидає шість по п’ятдесят. Віддає картку.

Але нема квитанції із залишком.

У мене все тіло стерпло, і серце бухкає, ніби хоче проклювати груди і вилетіти до мами. Рука тремтить, стискаючи гроші.

Касю! Стривай, дурна ти! Все гаразд. Треба було натиснути кнопку «видати квитанцію».

Полегшало. Зараз повторю все, як слід.

Українська. 1991. Видача готівки. Візьмемо ще 100. Видати квитанцію.

Вискочило два Грушевських. Картка. А квитанції знову немає. Правда, цей садюга-банкомат не заснув. Щось там у ньому ще ворушиться.

Нарешті! Висунулась. Як язик банкомата. Страшно, але хочеться швидше дізнатися, чи можу допомогти мамці. Боже, помагай своїй Касі і її мамуньці Вірі.

Хапаю повітря і дивлюся.

Залишок на вашому рахунку… 600 грн. 94 коп.

Сімсот гривень з копійками! Моя стипендія…

Не пам’ятаю, як повернулася до номера. На другий поверх піднімалася ліфтом, тримаючись за бильця.

Ледве влучила ключем у замкову щілину.

Мало не впала. На кріслі біля вазона з магнолією… Богдан Багнат! Мій Богдася з Краснодона…

20

Президент незалежної України Хазар Артур Михайлович возсідав на першому номері, себто на першій мисливській вишці, куди рагулі повинні гнати вепрів, лосів, зайців, лисиць, тхорів, а можливо, і вовків, яких тут, у причорнобильській зоні, розвелося до дідька. Вишка спеціально збудована для Президента Хазара. Із корабельного дерева. Крита посрібленою металочерепицею. Зі стрімко задертим, довгим козирком. З нішею-балконом для охоронців. З ліфтом на три рівні. З бетонованим погрібцем-сховищем. Із наймодернішою розробкою «Іжмаша» автоматом АК-12 на стаціонарному стояку. З підвішеним на тасьмі біноклем. Сидінням із м’якесенької шкіри, що оберталося довкола осі і на всі боки. Із відеокамерами, спецтелефоном. Із портативною кухнею, де подзвонював пляшками бар та красувалася перевірена охоронцями шинка, екологічно чисті овочі, сир Рокфор, про який старший синаш Артьомка, що веде фінансові справи сім’ї, розповів смачний анекдот: мудило прийшло бухим до хати, впало і кимарить без тями; кум, що встиг трахнути куму, підносить йому під нюхало кусок старого, скунєчого[103] голландського сиру. Той заворушився, потер шнобеля, пчихнув і прошарамаркав: «Манька! Убері свою шмоньку!»

Важко дихаючи, піднявся на княжу вишку геник.[104] Кум, друг молодості, вірняк.[105] Без мене – він гімно собаче в сущності, но вірняк, кум. Член сім’ї. Стьопа Гречаник.

– Прівєтствую свого любімаго Презідєнта!

– А я свого прокурора. Шо вип’єш? Є «Чівас» двадцятиоднорічний.

– Чуть-чуть, з вами, Презідєнт.

– Та не вий…ся. Ми ж друззя. Хоч правильно, повинна буть дистанція, конєшно. Ладно. Давай чикалдикнемо, поки діч підженуть. Наливай, кум і дружбан Стьопка.

Шмальнули. Зажували холодною шинкою і свіжими помідорами, що аж іскрилися інейком зсередини, такі виспілі на південному сонці Херсонщини.

Гречаник ледве стримував свою неприязнь, а іноді і злість на кума Артура. Він вважав себе освідченішим, розумнішим, з чистою біографією, з вищим рівнем моралі та патріотизму. В нього була справжня юридична освіта, по-справжньому трудова кар’єра «без лапи». Він самостійно вибився в прокурори області, не вважаючи це останньою висотою на межі двох тисячоліть.

Обласний прокурор Степан Климович кілька разів був на грані психічного зриву, коли область захлиналася кров’ю, коли щоденно край понуро довідувався про все нові і нові вбивства, розстріли серед білого дня, бандитські чвари і переділ капіталів на користь убивць. Не кілерів, а грошовитих замовників.

Степан намагався чесно розгрібати ці складні справи, шукати авторів, а не виконавців. Кілька резонансних побоїщ, а особливо вибух на стадіоні, коли слідчі кілька днів збирали руки, ноги, годинники, яйця, черевики, людські голови у радіусі кілометра, вивели його на відомі в області персони.

Гречаник вільно ходив містом, їздив по області. Аж поки…

Вони з водієм поверталися з Маріуполя, де міський прокурор зумисне зволікав із розслідуванням діяльності місцевої банди кілерів. Була «стоградусна» промивка оперативної групи з останнім, всі це однозначно зрозуміли, попередженням.

За вікном вишневої BMW-вешки сіялася снігова пороша, наче сніг летів від землі до неба. Аж під кінець грудня, перед новим роком починалася зима. Це був найкоротший день, а попереду – найдовша ніч. Муркотіла в теплому салоні якась місцева FM-ка, і Степана захилило на сон.

– Климович! Кли! – заволав водій, різко загальмувавши. – Тікаймо, бо п…ець буде!

Він майже витягнув Степана з машини. Перетягнув на протилежний бік траси, і вони обидва зсунулися по снігу у глибокий кювет. Гречаник спросоння мало не вжарив водія у пику, але гримнув вибух, на їхні голови посипалося бите скло, палаючі шматки колісної гуми і пластику, уламки гарячої бляхи. Тріщали охоплені вогнем рештки BMW.

І тільки коли все довкола зловісно засвітилося, бо рвонуло бак з бензином, коли вигорів розлитий по мерзлій землі бензин – аж тоді водій озвався:

– Хто-то под-дзвонив. Сказав: через сім мінут зірвецця твоя машина з Гречаником. Це – попередження.

Побувавши за мить до своєї смерті, Гречаник запав у глибокий, паралізуючий страх, який не покидав його ні на роботі, ні дома, ні навіть у компанії друзів.

А тоді до нього, попри кількох озброєних вартових, до службового кабінету ввійшли п’ятеро короткострижених буйволів. Вони мовчали, але краще б їх не бачити навіть серед дня у наручниках і в клітці. Вони постояли, грізно помовчали і вийшли.

Степан хотів зателефонувати вартовим, щоб затримали п’ятьох терористів, але опустив слухавку: саме вони їх пропустили до мене, то хто затримає? Коло вужчало. Ставало ще страшніше.

І тоді Степан здався.

Йому щотижня приносили солідну мзду, до якої він швидко звик, і вже вимагав збільшення.

У кількох кримінальних катавасіях, що закінчувалися перерозподілом або державної власності, або власності небіжчиків, був замішаний якийсь Хазар (у бандитському середовищі – Пєтух), що займав мізерну посаду директора південного автовокзалу. Як він підповз до моєї телички[106] Сюзі, не знаю. Але принесла мені пластиковий портфелик із полтинічком[107] від нього. Дозволив їй взяти собі чекушку.[108] Відмовилася. Він вже дав за послугу. Кругла сирота, з дитбудинку, мама народила її в тюрязі і вмерла, тато – загинув у шахті. А чесна, справедлива. Темперамент у койці – цунамі.

А тоді, після зухвалого розстрілу претендента на посаду губера,[109] крайова мафія ставить його на чолі області. Обласна еліта шепочеться: напівграмотний, дві судимості, жадібний, хамовитий, одну фразу ліпить кілька хвилин, але хазяї краю поставили його.

Вже третього дня після представлення обласній верхівці, ця ж таки верхівка зібралася на знаменитій своєю розкішшю заміській базі відпочинку знаменитої шахти, яку очолював незмінний вісімдесятирічний директор – Герой Радянського Союзу та України.

Була грандіозна гульня до ранку. Гречаник боявся, що Хазар його поміняє на своїшого, бо Степан обідрав його на п’ятдесят тисяч за закриття справи. Ні, Артур знайшов хвилину, щоб сказати:

– Ладно, остаєсся. Но смотрі… Нє обіжай Сюзанну. Класна дєваха.

Він не просив, але Гречаник сам зініціював зняття двох судимостей з Хазара. Потузився довго. Суддю вламав, свідків купив. Документи зачистив про його взаємини з КГБ. Приніс йому чисту біографію. З тих пір і подружилися, «рішали вопроси», їздили на рибалку і на полювання, на бабасьок,[110] навіть побраталися (кілька разів ставали «молочними братами»). Гречаник, заклепавши сина, запросив Артура на кума.

Ставши президентом, Хазар запропонував Гречанику посаду Генерального. І тоді Степан полюбив свого кума. Однак на троні Артур так розходився, так вийшов з берегів, що всі його забаганки виконати дуже важко.

А – мусиш.

Тому захопленість перемогою Хазара на президенських виборах, радість Гречаника від отримання такої високої і хлібної посади потроху пройшли. І тепер кум дедалі більше ненавидить його, подумки називаючи Презеком. Однак вишколено приховує свої справжні емоції. Йому важко дається оце «викання» і на самоті, бо ще недавно були корешами, по-братському рішали громкі діла, ділили сармак,[111] разом трахали чувишок-балерин і співачок з місцевого оперного на загородній базі шахти, котору, з моєю помоччю, вже хапонув його старший син. Чого в нас тільки не було з Пахамом! А тепер: пане Президент, Артур Михайлович, ваша велічность, ваша святость, бля’ нєпорочная…

– Ну, докладивай, Стьопа, – подобрішав після випитої чарки Артур.

– Тут все понятно, товариш Презідєнт. Вовчиці рубаємо хвоста по самий корєнь і – браслєти та намордник! Завтра Ростік оголосить про взяття під варту. І Скажена Вовчиця стає кошеням, та ще й на куцому ланцюжку. Дає інтерв’ю тільки для тюремників. А ви маєте оперативний простір, який ніхто не заступає, пане глава держави! Но мене вср…ая опозіція завалила запросами про вертодроми, бурильні вишки, сланцевий газ Артьомки, мого похресника… Одбиваємся…

– Сичить стара курва Європа, угрожає санкціями, блокадою наших рахунків у банках, віз, нерухомості. Но це хрєнатєнь. Імітіруют свою вср…ю дємократію. Пошла вона… Ми дєйствуєм правильно, Стьопа. Іншого путі нема! Поки ми живі – Вовчиця должна буть у клітці! Або здохнуть! Дєйствуй, ґенеральний! Ілі…

Гречаник мав у себе всі документи з мокрими печаттями про скасування двох ходок Хазара. Один оригінал вивезли до Москви, але ще один він тримав у секретному місці. Хазар викупив би їх за кілька лимонів, якби знав. Ховаємо. Про всяк випадок. Від Презека можна чекати сюрпризів.

Зарепетував спецзв’язок. Різко, нервово.

– Кажи, Льоха! Що тебе там вкусило?

Гречаник завагався, чи можна йому бути присутнім при розмові Президента зі своїм першим помічником. Спустився на кілька сходинок донизу, але чув:

– Захватили обладміністрацію? Шахтьори, афгани… Скоко іх? Тисяч п’ятнадцять? Хєрня. Підніми Ментяру і Спеца.[112] Наконєц у них є робота. Побазлают і розійдуться. Киньте бабкі і мєнтуру.

Тут загавкотіли мисливські собаки і вилетіли з-за дерев дві косулі прямо на президентський номер.

Хазар брудно лайнувся, виплюнув недожовану шинку і вхопився за ще необстіляний як слід, «іжевський» автомат «АК-4» з глушником, якого йому подарував російський царьок.

21

Зала суду репалась від багатолюддя: червонощокі, вгодовані конвоїри у парадній формі, прокурори з еполетами, адвокати, штатні провокатори в дуже цивільному, яких запустили до зали звечора, і вони тут ночували, депутати із значками навіть на літніх сорочках, дипломати при дрес-коді, іноземні та наші найпронирливіші (з досвітку займали чергу) представники преси, закордонні українці у вишиванках, що приїхали на свій форум до Дня Незалежності. Задихався старий, простуджений кондиціонер, прохолодно пісяючи на кашкети беркутівців, що стояли в шеренгах під стіною першого поверху.

Двір суду нашихований різнолюдом. Кінокамери опираються на голову того, хто стоїть попереду і не огризається. Спітнілі жіночі циці вільно опираються на спітнілі чоловічі спини, але жодного відчуття, крім гарячої слизької липучості. З кількох дворових балконів звисають ґаволови, чомусь в однакових бузкових майках і з майже однаковими обличчями. Кожен в чотири ока. Пильні. Щось ховають під коритцями з квітами. Снайпери.

Частина Хрещатика, що прилягала до суду, теж окупована протестантами. Серед них всілякі: приїхали за останні копійки, котрі зібрано за молоко від корови, якій ще приємно доїтися, чи за варену кукурудзу з колишнього колгоспного поля, чи за обпатране дружиною курча, котре не дочекалося, щоб його порахували восени і вирішили – пора…

Були і проплачені партійними вождиками, котрі на цьому заробляли політичний жирок до наступних виборів.

Були професійні ґаволови і пошукувачі слави революціонера та відчайдуха: а шо?! І я там був. І бачив, як оце тебе бачу. Ось фотографії.

Та більшість налаштована рішуче: хай! Хай лиш хтось авторитетний дасть команду! Хай дасть! Хто?!

Вона стояла в кам’яному мішку, де тримають вбивць, ґвалтівників, рецидивістів. Тут можна жити лише кілька годин, і тільки стоячи.

Після трьох останніх безсонних ночей Яні хотілося бодай навстоячки задрімати, однак, ледь втрачаючи зв’язок з реальністю, в неї підкошувалися коліна, вона сповзала на холодну бетонну підлогу, билася об неї колінами і прокидалася від пронизливого болю. Стояла, впираючись руками в сизу бетонну стіну камери.

І раптом помітила, що з її сумочки (перевіряли хвилин двадцять, хоч там були тільки помада, пудрениця, ватні тампони, жувачка, дві шпильки, чорний олівець і вологі серветки) виповз знайомий, камерний павучок. Він хутко побіг по бетонованій стіні, завис під стелею, а тоді почав повільно спускатися по власній павутині донизу. Яна ледве бачила його напівсонними втомленими очима, але бачила і встигла впіймати думку: це – він, мій співкамерник. Мабуть, думав, що вирветься на волю. Не повезло, братіку. Не по-ве-зло. Зло!

Він спустився на рівень її обличчя. Завис нерухомо, начеб розглядав нові зморщечки під очима.

Дурнику, думав, зі мною вийдеш на свободу? Помилився? Треба було вибирати іншого в’язня.

Конвоїр затицяв ключем у замок від кам’яного мішка, але не попадав, чи мав не того ключа, але двері не розчинялися. Яна машинально залізла рукою до пильно обмацаної охоронцями сумочки, надибала пудреницю, висипала на бетоновану підлогу рештки пудри, помістила туди павучка, який не боявся її, не тікав, а навіть ніби допомагав, чеберяючи тоненькими кроковками зграбних ніжок. Закрила і вкинула до сумочки.

Двері розчинилися. Вдарило свіжішим повітрям, дихати стало легше. На порозі постав уже знайомий – стрункий, засмаглий, франтовитий майор, який, педантично виконуючи свої поліційні обов’язки, все ж подавав очевидні ознаки симпатії та офіцерської толерації.

Та зараз він був понурим, засмага робила його старим, козирок кашкета нависав аж над очима. Він винувато схилив голову, щоб не дивитися мені в очі, і я вийшла з кам’яного мішка.

Зараз оголосять…

Не забути випустити в залі суду мого соратника Павутю. На підвіконня.

Щоб не розтоптали.

22

– Хаму Батию запопадливі євнухи подадуть дублерку з ясиру, і він не помітить підміни; ти віриш, що він поклав своє тяжке око саме на тебе? Жде. З підзорною рурою виглядає на ґанку свого палацу. Нервується, чи ти приїдеш. Чи тебе привезуть. На позолоченім фаетоні з двома білими огирями. – Богдан уже трішки заспокоївся після Касиної істерики, гамсеління її красивими кулачками подушок на ліжку, конвульсивних здригань, покликів мами.

Думав, буде довше і болючіше. Стихла. Схлипує і судомно здригається. Варто зараз сісти біля неї на ліжко, втерти сльози, обняти, поцілувати прохолодним, транзитним поцілунком…

Ні, неправильно зрозуміє, шмагоне по обличчю, а тоді – знову ридання, кликання мами. Хай охолоне.

Богдан вийшов зі спальні у кімнату, увімкнув електрочайник, що швидко захурчав, заздригався на журнальному столику. Залив окропом чайну потеруху в склянці, накрив її старою міліцейською газетою «Спокій народу». Най запариться та осяде.

Він любив цю норовисту, з гострим гонором, козу-дерезу. Він уздрів її ще в день, коли першокурсників посвячували в курсанти. Їх вперше одягли у форму, якою вони тішились і милувалися, не відаючи, як ця одіж обридне вже через рік-півтора. Форма робила всіх однаковими (вони її ще не перешивали, не приталювали, не підкорочували спідничок). На багатьох кітелі, штани, спідниці мішкувато висіли. Його молоде аспірантське око виділило, виокремило одну, з обличчя якої зіходило якесь урочисте, пронизливе світло і весняна теплінь. Вона весь час усміхалася, здавалося, що якомусь щасливцеві заадресована та посмішка. Та йому не вдалося впіймати її погляду.

Весь семестр він шастав коридорами під час перерв по всіх факультетах, але вона не потрапляла йому на очі. Вже подумав, що її відрахували як контрактницю, батьки якої не змогли заплатити за навчання. Вже став забувати. Тим більше, що дівчат в академії не бракувало, хоч вони складали тільки третину курсантів. А Богдан мав у гуртожитку окрему аспірантську гостинку, яку відремонтував власними руцями, вдихнув у неї скромний затишок, завжди мав каву і пляшку дешевого кримського шмурдяка чи золотоніського лікеру «Богдан»… А парубій який! Аспірант. Вважай, кандидат юридичних наук. Не занудний книгогриз, а динамічний, імпровізаційний інтелектуал. Донецький. Гожий. Ніс із маленькою горбинкою, тугий, м’язистий, як футбольний м’яч. Сексуальний. Харизматичний. Вроджений лідер. Революціонер. Відкрито розповідає про корупцію у президентському оточенні, насміхається над владою, розповідає анекдоти про перших осіб…

Вже він і забув про оте Диво в день посвячення у курсанти.

Та раптом заворушилася Академія: наступного тижня нас хоче відвідати новий прем’єр. У кожному кабінеті, в кожній аудиторії вішали портрети президента і прем’єра. Підфарбовували двері і підвіконня. Драїли до блиску підлоги. До їдальні завезли новий посуд і поміняли меню. Багатьом оновили парадну форму, особливо взуття.

Прем’єр завітав аж через два місяці. Все повторилося (опріч портретів, які так і висіли).

Нудний, сірий дядюша, постійно шморгаючи і обсипаючи аудиторію словами-каліками невідь-якої мови, виголосив кілька банальних істин про міліцію, як бойовий загін народу, про потребу реформ, про Росію, як стратегічного партнера і т. д. Богданова мама на це сказала б: «Хармани плів». Він запитував, що таке хармани? Мама не знала і тому пояснювала: через те й хармани, що ніхто не відає, що це таке. Довбак! Тундра![113]

А тоді Богдан обімлів! І мало не заволав від здивування і радості.

На сцену з оберемком квітів вихопилася… Господи, невже – Вона! Вона! Вона!

Зала зааплодувала не цьому недорікуватому сірякові із розкопок пізнього соціалізму, а граціозній красуні-курсантці, що вручала йому квіти.

Як вона продефілювала сценою! Як стрімко випиналися її циці! Як елегантно грала на ній казенна курсантська форма, яка, здавалося, придумана і пошита саме для неї, для її фігури.

Богдан притьмом кинувся за лаштунки, але його грубо перепинили охоронці прем’єра, відштовхнули назад. Він скипів, засвербіли тверді кулачиська, ще мить,… але блискавично спрацював розум: стоп! Буде біда!

Вимушено скособочивши обличчя, усміхнувся й одійшов до гурту курсантів, що стояли під стіною, бо бракувало місця.

Та до вечора уже знав, що Катерина Любінецька із села Теклівка на південній Вінниччині, бюджетниця, юрфак, група «А». Українка. Мешкає в гуртаку № 2. Кімната № 91.

Він кілька разів пройшовся коридором повз дев’яносто першу кімнату, що нічим не відрізнялася від інших, опріч… тут жила Вона. Мавка. Фея. Королева. Жива Барбі. Пенелопка. Юна Клеопатра. А кімнатина, як у всіх.

Наступного дня, на перерві між парами, Богдан з Краснодона розгледів Касю зблизька, і ніби відчув дурманно-солодку енергію її тіла, якусь всепоглинаючу магію дівочого єства. Він мав уже чотирьох дівчат (одну розпочав у Краснодоні, в десятому класі, двох, вже братих курсанток – в Академії), а ще йому охоче віддалася в перший же вечір землячка, четвертокурсниця з Університету культури, де співають і танцюють всі – від прибиральниці до ректора.

З Яриною він познайомився у потязі з Луганська до Києва. Прямо з вокзалу поїхали до нього в «барлогу». Дринькали першокласний, настояний на ялівці самограй її батька, рвали запечену Богдановою мамою індичку. Між факами[114] Ярина співала тремтячим, механічним голосом репертуар Ганни Герман.[115] Богдан назвав цю вечірку і безсонну, гарячковиту ніч «таємним зібранням молодогвардійців». Коли він збагнув, що Ярка одноосібно вирішила вийти за нього заміж – відрубав якір.

Богдася Багнат з Краснодона давно перестав бути шльоциком,[116] його милий дружок уже пошастав по теплих едемних щілинах.[117] Але то було ловлення кайфу, піжонство, самоутвердження для підвищення самооцінки.

А ця шедевральна подоляночка Каська стрілася саме тоді, коли міг збитися на колекціонування промокашок.[118] Офігенна дівка, сліпучо-яскрава, норовиста, непоступлива у своїх принципах, небезпечна, як бите шкло, – кинджально вдарила в його розум і серце.

Богдан отверезів від райського парубоцького хмелю. Вона навалилася на нього всією тяготою своєї іконної краси. Він змалів, рішуче обсік своє жигунство і жив лише цією дівкою, про яку ходила слава по Академії, як про справжню Дівку. Він, який дав собі обітницю не одружуватися до захисту докторської, – готовий відступитися від передчасної клятви. Тільки б вона погодилася.

Чай уже віддався воді, навіть трішки охолов, поки Богдан із Лоханщини[119] зупинив свою педантичну, молоду пам’ять.

Не знайшов цукру, тому вкинув надкушену цукерку і поніс до спальні чай для Каськи.

Вона спала, закинувши голову на край подушки у коротенькій бежовій спідничці, з-під якої визирали білі шовкові трусики, та в бузковій маєчці, з якої висипалися засмаглі цицюні. Такі жадані без ліфчика, такі красивуні. Навіть з відстані – гарячі, зманливі. Одненька навіть визирає вишневим пуп’янком. Світло-бронзові стегна і литки, вкриті дрібною росичкою, тихенько здригалися і надили до себе. Чиста! Чиста! Як ангелиця!

Все було таким близьким, доступним, дурманно спокусливим, аж забило йому дух, і склянка в руці затремтіла. Голлівуд![120] Голлі-вуд!

Та Богдан вмить опанував себе, уявивши, як вона з’єретується, красивенною руцею з довгими пальцями надає по мордяці, а то й подряпає її нефарбованими, з природною світлою голубизною нігтиками. Наридалась, виснажилась. Зате, здається, прозріла. Про-зріла. Зріла…

Ліг на новенький (навіть бірку не відірвали) килимок біля ліжка, ліг горілиць, щоб бодай упівока бачити Її. Бачити. Вже прозрілу.

Блискавка полосонула київське небо, вогнистою патиною залила вікно і тут же з виляском зірвався теплий літній дощисько.

Богдан молив Бога, щоб не гриміло. Не будило Її.

Хай поспить. Про-зріла. Зріла.

23

Бережанський м’ясник Жора азартно розробляв для продажу коров’ячу тушу, привезену із окраїнного в районі села Ядлівки, з-за голови розмахував сокирою-сікачем і приказував:

– Що іще треба цьому дурному народові зробити, яку ще дулю під самого носа йому вперти, щоб він прокинувся? Скажіте, люди. Що іще треба вам заподіяти, щоб ви встали з колін? Скажіте. Насрати вам на голову? Підпалити хату? На ваших очах зґвалтувати вашу жінку? Що треба, аби ви прокинулися і стали українськими людьми?

В черзі до нього стояли з півтора десятка селян: з тушками овечок, телят. Свиней і підсвинків. Впрілий черевань з перебитим носом тримав обезголовленого молодого лося. Люди накивували головами, погоджувались, згідно «егекали», хитали головами, аби догодити м’ясникові, щоб правильно розрубав м’ясо на продаж. Правду каже м’ясоруб. І щодо України, і щодо народу він правий.

Чого інші не піднімаються, не повстають проти цієї дурнуватої, хижої зграї, яка називає себе владою? Якби інші вийшли туди, куди скажуть, якби їх назбиралося багацько, тисяч із п’ятдесят, а бажано більше – тоді вийшли б і ми. Обов’язково вийдемо. Але хто перший? Хто? А ми вийдемо. Якби лиш знайшлося тисяч зо сто перших, найсміливіших.

Ґеорґій орудував сокирою елегантно, вона, здавалося, самочинно лучила в потрібне місце, швидко ділячи корову на продажні шматки, майже нічого не викидаючи у непотріб.

– Може, бікфордів шнур вставити кожному українцеві в гузицю і підпалити, щоб прокинулися? Га?! Та ж подивіться, де вже поляки, де мадяри, де чехи і словаки. А ми досі в дупі. Бо не нас кинули за ґрати. А історію знаєте? То знайте, – Георгій зробив паузу, щоб втерти піт з лиця і шиї. Намантачив сокиру:

– У тридцять сьомому арештували і розстріляли вчителя-патріота в сусідньому селі. Я не вступився за нього. Потім арештували священика в моєму селі. Я не став в оборону, і його вивезли до Сибіру. Тоді взяли мого сусіда. Я теж не захищав, і його запроторили аж на Соловки. Тоді прийшли по мого старшого брата. Я вже був настільки переляканий і байдужий, що заховався у хаті. А коли загрюкали казенними чоботиськами у мої двері – вже нікому було захистити мене.

Люди покірно похитували головами, розуміли сказане, погоджувалися, чекаючи, поки Георгій розробить на продаж їхній товар.

М’ясоруб квапився. Хотів швидше закінчити роботу і з трьома друзяками машиною гнати на Київ. Дряпічка,[121] покидьок Лаврентьєв, кажуть, через пару днів оголошуватиме вирок Улюблениці. Треба бути. Може, це розпалить, нарешті, українців.

Рудий, як підпалена копиця соломи, гострокутний, як іудейська зірка, студент Києво-Могилянки Ґена Малюта у молодіжному патріотичному таборі пластунів на Трубежі вантажив із старшокласниками матраци, намети та спальні мішки у криту брезентом «газель». Лише водій та двоє найнадійніших пластунів знали, для чого і куди це везеться. Знали, але тільки багатозначно переглядалися між собою. Вчора табір закрили аж до наступного року. Коли вже буде своя, українська влада?

Машина завантажена по тім’ячко.

Їдемо на Київ. На Софіївський майдан. Там збираємось.

Дальнобійник Олекс вигнав із маминого городу (город у неї великий – шістдесят соток, то син засадив травою і засипав щебінкою смугу, довжиною у сорок метрів і шириною в шість, зробив ворітця, щоб поміщалася фура) свою гарберу. Він навчився задом, до сантиметра, вписуватись у вузьку містечкову вуличку. Виїхав. Загнав у мамине дворище трьохсотого «мерса». Поїв маминого борщиська з квасолею. Одягнув розшиту на всі груди калиною вишиванку. Запломбував задні двері (у нього була своя справжня печатка, до якої комар носа не підточить; обійшлася в дві тисячі баксів. Але справжня).

Тридцятиметрова гарба зможе перекрити навіть Хрещатик. І перекриє. Раптом що: заїхав, випадково порушивши правила, заглох. Андестенд? Форштейн, форштейн, вшистко в пожондку! Трясця його Насті. І перекрию!

Павлові Мовчуну зателефонував Ярко Ступак:

– Пане Павле! Ваша екселенція! Ми ж домовлялися, ви пообіцяли моєму начальству, що екстреми в Бережані не буде. А м’ясник, який завжди закривав рота люлькою, тепер забув про неї і дуже говорить. Ми ж будуємо демократичну державу, а замах на конституційний лад – це вже не свобода, а кримінал. Я б не хотів, щоб у нашій Бережані… виривали сторінки із Конституції і вішали на цв’яшок в… одному місці. Ми ж українці, висококультурна нація… Втрутьтеся. Ви ж – авторитет. І обіцяли моєму шефу Дмитрові. Слава Україні! Героям слава!

– Не звертай уваги, не перебільшуй, Ярку. Він любить поговорити на публіку, але злих намірів у його голові нема. У нас все під контролем.

– Я на вас покладаю надії, Павле Ісайовичу.

Мар’ян і Мар’яна скинули докупи рештки відпускних, які вони висварили в міськвно лише в середині серпня і повіддавали борги за квартиру і харчування. Вони поселилися у самотньої баби Люби Гвоздик, що виграла суд у п’янички Василя Дзвонаря за ніби-то наругу над нею, поселилися в різних кімнатах, але спали в одній, а другу тримали для підготовки до уроків і перевірки зошитів. Баба Люба дуже смачно і дешево годувала їх смаженою картоплею і яєчнею з салом. На неділю варила суп із грибами, а іноді – з куркою.

Вони порахували рештки відпускних. Викохались, поки баба Люба ходила до лісу по гриби. Написали записку, щоб вона не хвилювалася, якщо їх кілька днів не буде. Купили брезентового рюкзака, напхали його консервами, бережанським вудженим салком, твердим бережанським сиром, що довго не цвіте, лиш тужавіє. Обладнали м’яке сидіння на раму спортивного Мар’янового велосипеда і вирушили до Києва. На революцію. Києво-Могилянець Ґена Малюта шепонув їм, як близьким людям, що сьогодні вночі студентство окуповує Софійський майдан. І продовжить знамениту студентську революцію «На граніті».

До ночі вони встигнуть дістатися до Києва, по черзі налягаючи на педалі. Добре, що тепло-теплющо.

Директор місцевого музею Тараса Шевченка Кость Шевченко сидів у голови Бережанської міськради і домагався погашення зарплати трьом працівникам музею за останніх три місяці. Війт[122] норовився, посилався на світову кризу, на політичні баталії в країні, на випадковий недорід гречки, але обіцяв, як тільки все налагодиться – тут же бюджетники отримають те, що їм належить і навіть те, що – ні.

Кость пообіцяв війтові, що жоден з трьох його працівників музею не поїде на страйк чи там мітинг (мовляв, жанр протесту вони не визначили і це їхній прокол!). Не поїдуть, доки їм не виплатять заробітної плати, а навіть якщо не виплатять, вони готові трішки почекати, бо кури несуться, кролі гризуть конюшину, качки деребанять ряску…

Начальника Бережанської виправної колонії підполковника Золотокрильцева звільнили з посади без попередження. Списали в запас. І того ж дня під вечір привезли і представили співробітникам молодого майора із Слов’янська на Донеччині. Золотокрильцев впав у нерви, втратив контроль над собою і не передавав ні печатку, ні справи прибульцеві.

Він зозла так накирячився у плавучому ресторанчику на Трубежі «Бережанська січ» зі своїм заступником, якого звільнили також, що розповів присутнім обставини, причину і мету переведення судді Лаврентьєва до Києва.

Наступного дня його викликав до себе лейтенант СБУ Ярко Ступак. Золотокрильцев після вчорашнього армагеддону ще не до кінця усвідомивши, що сталося, нахамулив: зашмарканий лейтенантик викликає до себе підполковника! Ярко чемненько (вони були знайомі, і лейтенант завжди знав своє місце «в строю») пояснив, що викликає підполковника вже у відставці в службовій справі. Дуже важливій для самого підполковника.

– Пане підполковнику… у… відставці! Вчора у ресторації «Бережанська січ» о 22.20 (приблизно) ви наговорювали на суддю Лаврентьєва. Нібито він мав загриміти до в’язниці, але йому доручили запроторити туди Яну Тищенко. Я вас поважаю, пане підполковнику… Але служба. Служба. Покликав вас, аби повідомити по-дружньому, що я змушений повідомити своє начальство про цей інцидент. Змушений… Чуло багато людей. Вся Бережань уже знає про це. Хтось донесе. А де буду я, пане підполковнику… у відставці? Бачите: я вас чесно поставив до відома перед тим, як написати рапорт… А ви думайте…

Лейтенант простежив за строкатим метеликом, що сів на лівий погон Золотокрильцева і замовк. Розмову закінчено.

Ліза – помічниця судді Лаврентьєва, тричі приїздила до Бережані після арешту. Приїздила пізно вночі, по-злодійському, щоб нікому не потрапити на очі. Забирала свій одяг, документи, вимикала газ та електрику. Її бачив тільки пес Месник, але він облесно вимахував хвостярою, даючи зрозуміти, що ніхто інший про це не знатиме, а він, Месник, нікому не гавкне.

Вона жила у таємній квартирі в Києві, на Троєщині, куди її поселив Ростик. До початку процесу він шість разів приїздив до неї, нашвидку трахав, і з підскоком одягаючи штани та футболку, біг до своєї Михайлини. Але з початком суду він навіть не телефонував, лиш двічі присилав посильного з конвертом грошей. Невеликих (порівняно з тими, які вони заробляли в Бережані на в’язнях), навіть мізерних: на хліб, молоко, варену ковбасу, каву, жіночі прокладки. Та, найголовніше, знала, що Ростик не бреше – її не садитимуть. Ії персона нікого не цікавить.

Вона, бережанська провінціалка, легка у спілкуванні, по-простецькому хтива, криклива у сексі (з даішником у них був окремий будинок, і вони не комплексували, зливаючись у неконтрольованій пристрасті), важко переживала усамітнення в київській однокімнатній квартирці по вулиці якогось партизана Сабурова на двадцять першому поверсі, звідки ближче до неба, як до землі. Але тут вона була не за ґратами, не поруч із Янакондою, а таки на волі. Це організував Ростик. Ростик, який веде найскладнішу судову справу в Україні. Який втягнув мене в кримінал із визволенням в’язнів, але й не дав репрам[123] познущатися наді мною, зґвалтувати, запроторити до тюряги.

Ліза мала достатньо самотності, щоб обдумати ситуацію, в яку потрапила. Від мами мала міцний селянський розум, уміння прораховувати наступні кроки. Від батька – уміння вчасно осадити емоції, взяти коротку паузу, а тоді приймати рішення. І то, якщо це треба робити притьмом.

Пропозицію Ростика про операцію «Тюрма-воля» вона прийняла після того, коли вони вже понад місяць штрикалися в Лізиній половині хати. У приступі інтимніх емоцій, після по-кролячому швидкого злягання, Ростик відкрив схему звільнення в’язнів через місцевий суд, назвав суму її особистого наварчику – і вона, взявши тиждень на роздуми, тихо, дуже нерішуче, але погодилася.

А позавчора зателефонувала сестра з Бережані і, затинаючись, ковтаючи закінчення слів, розповіла, що вся бережанська громада клекоче, як рибальська юшка на багатті: Золотокрильця вигнали з начальника тюрми, він набухався у «Бережанській січі» і напашталакав на тебе і суддю таке, шо боюсь телефоном казать… мама з села дзвонила. Знає. Плаче. Чи ти жива?

Тепер, цілоденно ганяючи і ловлячи оком телевізійні канали, Ліза починала розуміти, куди затягли Роста і її. Він виконує страшне завдання проти Улюблениці Бережані. Знає, як її люблять бережанці, як обвішують квартири, кабінети, торгові генделики її портретами, знає, як вони за неї голосували. Сам він захоплювався Яною. Агітував і голосував за неї. Іноді, під час грання, він нервово підморгував і шепотів, що я схожа на Яну станом, фігурою і поставою. Я навіть ревнувала його до неї, так він шальоно захоплювався.

І раптом…

Хіба він не тямить, що йому до Бережані – зась. Його тут розпатрошать. Хіба ж він не петрає, що його Теклівка – замінована. Що завтра поміняється хазарська влада і судитимуть його. Богу дякувати, що я до цього не причетна. Лиш човникувала.[124] Нал передавала. Але не я їм скостювала термін, а він. Була секретуткою, лишень папери носила… Ментяра, бик Болотокрильцев[125] заклав нас… І сам поплатився. Збитий льотчик. Гівнокрильцев.

Лізина провінційна душа рвалася надвоє. Лавруша виконує волю влади і Хазара. Запроторить Яну на скільки скажуть. І тому Ростикові все простять. А він за мене попросить. Я ж не винна, лиш бакси переносила. Мусила. То хай Яна вибачає…

Однак Ліза, згадавши Улюбленицю, не могла стримуватися, і сльози вискакували з її каштаново-шоколадних очей.

Вона уявляла Яну в грубій арештантській робі, в казенних чоловічих гівнодавах.

Стоїть на перекличці у строю злодійок.

Схудла і постаріла, як сухий стручок квасолі. Характер у неї непокірний – з карцера не виходитиме. Біднесенька вона. Коли Хазар став президентом, Ростик часто говорив уголос, що вони її посадять, приберуть з політичної сцени, щоб здихатися конкурентки. А за що саме – придумають. Голосно говорив. Навіть при Гімнокрильцеву не боявся.

Тільки на двох каналах показують репортажі із суду.

Я добре знаю, як сильно психує Лавруша, якщо в нього сіпаються повіки. Брови аж підстрибують. Ніби хочуть заховатися у чуприні.

Виходила до магазину: що тільки люди не говорять про суд над Яною і про найнятого Хазаром суддю. Не дослухала. Втекла, нічого не купивши. Здавалося, що всі впізнають її – спільницю судді Лаврентьєва.

Автобус із чорнобильцями та афганцями з Бережані, яких позбавили пільг, від’їздить завтра вдосвіта до столиці. Попередили всіх, а хто прийде, а хто поїде – побачимо. Налаштовані рішуче. Навіть із окільних сіл приєдналися чорнобильські переселенці. Їх тут багато. Спершу місцеві їх не любили: приїхали, бач’, на все готове, цегляна храмина[126] з ґанком, газом, хлівом. Ще б квіти їм посадили і котика впустили. І говорять якось чудно.

Але потроху за майже тридцять років обвиклися. Храмини їхні потріскалися, у льохи підступили підземні води, наші дівки за їхніх радіоактивних хлопаків повиходили, пільги їм не платять. Такі ж, як і ми.

Муляються вчителі та культпрацівники. Цим хіба що потрібно струм пропустити по тілу. І то будуть думати: а може, так і треба? Потім стане краще… Культурників залишилась жменька. Клуби позакривані в селах, а в Бережані кінотеатр на капітальному ремонті вже кілька років. Будинок культури, що славився хором ветеранів «Трубіж», дитячим танцювальним ансамблем «Першоцвіт», гуртом гімнастів, що будували такі піраміди, що публіка ахала, – зараз відчиняється лише в суботу і неділю. І то – для більярдистів, які приходять із власними киями. Кіноустановка з весни на ремонті в Києві. Чоловік і його дружина отримують по півставки. Бібліотекарка у декреті. От і вся культура.

Вчителі добувають відпустку, зберуться тільки на серпневі наради. Які претензії? Конституційне право.

Вирують дрібні бізнесовці. Раніше якось виживали. У людей була якась копійка, то і ми заробляли на прожиття. А після їхніх реформ задушили новими і незрозумілими податками, а ще – поборами, хабарами. Щоб вести справу – треба свої, злиденні, докладати, а де брати той доклад? Економіка ідіотів! Нас не треба виводити на майдани. Влада сама нас викидає на вулицю. Ми змушені закривати перукарні, генделики, розливайки, майстерні з ремонту мобілок, взуття, годинників, електроприладів, виготовлення ключів…

Мабуть, вийдемо також. Завтра вранці збори на базарі.

Медики кажуть, що не можна покидати напризволяще хворих українців. Ви ж знаєте, що медикаментів у лікарні Бережані на два дні, що лікарям підвищили платню на чотирнадцять гривень і двадцять сім копійок, але не виплачують її зовсім. У Бережані немає жодного спеціаліста з черепно-мозкової травми та інсульту. Немає жодного ультразвукового апарату. Ми ж не лікарі, а шамани.

Мають рацію. Трішки мають її, рації.

Фермери збирають урожай. Важко. Валять дощі. Джон Діри[127] повзуть із півдня дуже повільно. Колоски осипаються. Гречка проситься стати крупою. Кожен сухий день ловимо, щоб зібрати те, що вродило. Щоб народ не залишився без хліба. Це – важливіше. А революція – видовище. Хіба можна без хлібця? Такого ще не було ніколи. І не буде. Починайте, а ми підійдемо. Не всім же одразу…

24

– Годі тобі понтяритись! А мені бути засліпленим тобою, поїханим! Годі, Касько! Виходимо! Кінцева зупинка. – Богдан хапливо збирав розкидані по кімнаті Касині речі і напхом засовував їх до ранця з рожевої штучної шкіри.

Дочекався, поки прокинеться, пильно стежачи за нею з килимка біля ліжка. Затремтіли її довгі, м’яко загнуті догори вії, заворушилися повіки. Ледь відкрилася паморочлива смужка бірюзового туману очей.

Спала недовго, хоч встигла уві сні поскаржитись мамі, що їй вирвали зуба,[128] і вона не може вийти на люди. Дуже переживає від цього ґанджу. Аж заскімлила, як сліпе цуценя, засовала кулачками по подушці. І стихла.

Бодя вперше бачив свою супервродливу, але відзіґорну пасію так зблизька. Сонну. З розкинутими кроківкою засмаглими ногами. З краплинками поту на верхній губі. З бузковими плавками, що краєчком визирали з-під коротенької спіднички, ненарошне закоченої набагато вище колін. Вже тихий дощик, а не злива за вікном, вільгла прохолода, сутінки, рівне дихання істоточки, в яку закоханий, ледь вловимий, але медово-тривожний запах її тіла – все це будило в ньому хтивого самця із роз’ятреною уявою.

Якби це не Каська Любінецька, бестія і варивода, яка вже й пахне йому, і сниться, і ввижається, – він би іншу зграбастав зараз в обійми, зацілував, прогулявся по смачненьких зонах, завів і… красиво упокорив. Подумав про це, навіть уявив себе переможцем.

Але… наказав собі: зась, Богданку! Зась! Зараз не можна. Вона спротивить тебе назавжди. Ти з нею провів цілу ніч у наметі в студентському таборі. Цілувалися, тискались, ти шастав по її стегнах (у її Теклівці кажуть «клуби»), грудях, але відчував: до «заповідника» не пустить. І не пустила. Сьогодні, Бодю, тим більше зась! Головне – вирвати її звідти.

З ним такого ще не було. Якщо дівка йому лягала на душу – він легко, навіть занадто легко брав її у свої тенета, затуманював голову, швидко доводив до траходрому[129] і переможно вривався в уже відкриті до нього світи.

Богдан лякливо подумав про це і викинув із свідомості. Перед ним лежала його недосяжна Кася, яку він мусить урятувати від фатальної помилки, від затуманення свідомості, від одуріння… Не заради своїх, власних хотінь, але – тільки не Хам, тільки не він, який заганяє Україну в російську казарму зі спертим духом дьогтю і креазоту. Тільки не Хам, проти якого ось-ось повстане рідний промисловий реґіон, що так тупо підтримав його на виборах. А тоді піднімуться інші. Студенти вночі збираються біля Богдана, на Софіївській. Завтра День Незалежності.

– Ось тобі джопси,[130] одягай, бо ми йдемо не на гулянку, де можна ніби ненароком красиві плавки показати. І не до Батия в гарем! І не задавай мені дурних запитань! Йдемо звідси якомога швидше!

– Олєг Кошовой! Що ти хочеш від мене? Надкусити пиріжка?[131] Подавишся. Хочеш взяти мене заміж? Тільки другим, і то ще подумаю.

Кася злилася на саму себе, на принизливу ситуацію, в яку потрапила і про яку знав Богдан Багнат із Краснодона, його знаття гнітило її і напружувало нерви, аж пронизливо, болісно відчувала їх. Зателефонувати б мамуні, але що скажу їй? Що мене одурили?

А ти що, хотіла отримати все за одну ніч? Красива? Той що? Йосип на Говерлі! Скільки на світі нещасних красунь. Але ж ти – Кася Любінецька з Теклівки, зачата у М’ятній Ямі. Татом, який так і не побачить своєї доці й погине в проклятущому Афгані. І тому ти мала право здобути все за одну ніч із Президентом? Швидко, з насолодою, під прикриттям державної охорони із державним прапором в узголів’ї…

З людиною, яка хоче перетворити нашу Батьківщину спершу на КПУ,[132] а тоді на виправну (за їхніми моральними мірками) колонію дуже «Строгого рєжіма». Вперед, Касю! Вперед своїм пиріжком! Зароби мамі на кафешку.

Ти усвідомлюєш своєю красивою, але порожньою кебетою, куди ти опустилася?

Кася різко вийняла ліву ногу, яку встигла просунути в ногавицю джинсів, пожбурила їх на підлогу:

– На! Бери! Щоб не думав, що я торгую. Лягати?

– Одягни джини, істеричко! І змиваємось із цієї смердючої ментарні, поки не пізно. Ти виходь сама, а я з твоїм ранцем – через балкон! – поцілував її у вухо, шумно дихнувши в нього. Закинув ранця за спину і вистрибнув із балкона другого поверху.

Кася встигла побачити, як він мало не впав на ментівську «Оktаvіa». Обійшлося. Видно, що сильно вдарився, але випростався і пішов. Молодчага мій! Іду за тобою. Ти ба’, а він ще й не хоче… Ніде не дінеться… Ніде. Візьме. Йосип на Говерлі.

25

У Яни вже не залишилося місця для сумніву: вчинять мстиво, жорстоко і підло, тільки б вистояти, не надломитись! Не встати при оголошенні вироку. Не пустити сльозу. Вони захочуть насолодитися своєю владою сповна. Крутитимуть цілодобово на всіх сущих телерадіоканалах. Господичку! Ниспошли мені сили в ту мить. Решту спробую витримати сама.

Посіпака (здивувалася: звідки з’явилося в неї це слово) зробив дводенну перерву в засіданнях, нібито для винесення ухвали. Бездарний представник хамського лівосуддя, лицедій-підморгувач – тобі відвели роль самодіяльного декламатора. Текст давно написано зі слів Хама. Лиш граматичні помилки повиправляли.

Сьогодні дев’ять днів по твоїй душі, мамо. Як тебе поховали, Голубко моя? Гріх так думати, хай Господь прощає, але добре, що ти не почуєш вироку. Не витримало б твоє серце. Де тебе поховали? Біля батька, з яким була щасливою тільки в ранній молодості? Решта – сірий морок роботи і злиднів, татових п’яних сварок, а часто бійок, маминого плачу на тісній кухоньці робітничого бараку. Вже немає вас обох у цьому напівбожевільному світі. Нема і не буде. Та ваше коло не замкнулося, бо поки що є у вас я. А в мене – дочка Любава. І це ваш шлях у вічність, тату і мамо.

Царюйте на небесах. А я ще тут помучуся. І збережу пам’ять про вас.

Ми ще живі і ще поборемось за Україну. Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті. Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму. А коли я беззбройна, їм потім вийду назустріч, То вони позадкують, самі не знають чому.[133]

Знатимуть, пані Ліночко, добре знатимуть, чому саме позадкують. Це їх головне знання.

Завтра Третій Україні[134] поверне на двадцять другий рік. А вона не лише не вміє жити, заробити на себе, а навіть ще не навчилася самостійно ходити, говорити мовою своїх батьків.

А вже доросла. Як моя Любава.

Завтра начебто дозволять побачення з нею.

Є і моя велика провина перед Україною. Нема на те виправдання. Нікому нема. Нікому з тих, хто був підсаджений простолюдом до влади. Та найбільший гріх лежить на Павлові. Ніхто з попередників не мав такого щасливого шансу. Набагато більша частина України аж мліла від віри в нього. А через нього – в себе. А через себе – в Україну.

А в ньому відсипався такий собі декоративний, непомітний малоросик.

Президентство блискавично перетворило малоросика Павла у великого малороса Глущенка. З усіма наслідками малоросійства. Аж до фактичного відступництва і національного суїциду.

Як страшно розчахнулася наша спільна дорога. Але його – трагічніша. Тюремний надзорець шепнув, що коли Експрез виїздив через потаємну браму із суду – люди взявшись за руки все одно зупинили його броньованого «mers’а», перегородили дорогу, встигли відчинити задні дверцята, де він сидів і закидали яйцями, гнилими помідорами, битими кавунами, чорною гряззю з одеських лиманів. І під гучний свист відпустили.

Мій шлях легший. Набагато. Бо він – чесний, свідомо обраний мною шлях.

Вчора до камери, з якої перед цим прибрали Настю (нібито на допит, хоч ніяке слідство проти неї не ведеться, знають, що чоловік збирає гроші) заходив… Важко повірити, але… прокурор Крайко (це його колишня дружина передала мені записку, сигнал підтримки).

Приніс готовий текст покаянної. Так і сказав: м’якеньке, інтелігентне звернення до Президента. Суть його така: тоді з вини Глущенка склалася складна ситуація в українсько-російських стосунках. В Україні була політична та економічна криза, все це вже сталося. В Європи від холоду цокотіли зуби, південь і схід України ховалися в спальні мішки у своїх квартирах. Я винна в тому, що не протрималася ще декілька днів, бо боялася техногенної катастрофи. Змусила Піддубного підписати угоду. Каюся. Прошу зрозуміти, великодушно помилувати. І маленька приміточка – назавжди іду з політичного поля, з надією на милосердя…

Тільки постав свій підпис. Оригінал, а не факсиміле. Оригінальчик.

І залізні двері відчиняються перед тобою.

Ну й натішилася я, нарешті, за півтора місяці перебування під небом у клітинку. Назбиткувалася над цим Крайком, що тупо відводив (за повної підтримки їхнього судді Лаврентьєва) усі, без винятку, цілком законні, клопотання моїх адвокатів. Відхилив навіть моє право на допит у судовому засіданні головного свідка Піддубного. Мовляв, у відпустці, за межами України. Крайко диригував судом і суддею.

Я взяла текст заяви і стала правити.

З виправленого тексту виходило: я не винна в тому, що не протрималася із початку січня до початку травня, бо Росія не збиралася йти на компроміси після того, як провокатор Глущенко відкликав Піддубного перед самим підписанням вигідної для України угоди на дешевий газ. До того ж назрівала техногенна катастрофа з реверсним використанням газогону.

Піддубний підписав невигідну угоду за прямою вказівкою Глущенка, щоб приписати цю авантюру мені перед президентськими виборами. Він знав, що не пройде на другу каденцію.

Прошу великодушно помилувати вашого недавнього ворога, а сьогодні – спільника Глущенка, що допоміг вам стати президентом.

Ні в чому не каюсь. Хто ви, щоб перед вами каятись? Знаєте самі. Якщо не забули, якщо здатні думати – назавжди підіть з українського політичного поля. Тільки тоді обіцяю вам милосердя.

І лише тепер я поставила свій власноручний підпис.

Крайко втупився у виправлений мною текст, спідлоба злякано подивився на арештантку, схопився на ноги, одкинувши вичовгану табуретку:

– Пуцькаклямка![135] Тебе післязавтра надовго опустять в трюм![136] На халдейську цифру.[137]

Плюнув на бетоновану підлогу і зник за важкими дверима, впустивши трішки свіжішого повітря з коридору.

Найгидотніше, що плюнув. Мерзенно прибирати за хамом і покидьком.

Відкрила сумочку, щоб дістати серветку.

– Пробі! Бути не може! – сказала вголос.

Із сумочки неквапливо виповз той самий павучок, якого вона випустила під вазон у залі суду. Той самий? Чи інший, який тут чекав черги на звільнення? У цього лапка пошкоджена. Ні, здається той самий. Мій охоронець.

Почекай.

Сюди іноді з волі крізь ґрати залітають комарі чи мухи.

У мене нічим тебе пригостити.

Кажуть, павучок – на добру новину. Тільки звідки мені її чекати?

Хіба з Європи…

26

– Цьом-цьом у гузно, потом в уста, а тоді па-па і прапор в руки! – сказав президент Хазар своєму першому помічникові Льоньці з Красного Луча і невдоволено скривився. Нада ж, бля! У нас празнік, День Незалежності, а він на пару деньків покупатися у Форосі, на Горбачьовкє. Да-да, сосєд-царьок. Просить буть біля нього. Накрився празнік душі і тєла. Це ж треба йому яйця на поворотах заносити. Може, ціну на газ скине. Старший брат. Газовик. Організуй там всьо по вишшому… Завтра утром у пів десятої вилітаємо на Качу. Возьми на борт Соціалку.[138] Там його зустрінемо.

Льоха приїхав на заміську резиденцію Президента, про яку в Україні ходили злостиві легенди. Але Льоня вважав, що, як для Президента великої держави – навіть дуже скромненько. Всю зиму Артур Михайлович спить, як спартанець – на вуликах із бджолами, навіть Горщик до цього не додумався, хоч мав пасіку.

Будує вертолітні майданчики біля життєво важливих точок держави, щоб не заважати людям вільно їздити столицею. Ось збудує, і корків у Києві більше не буде.

Льоха улесливо подавав Президентові термінові кадрові укази на підпис, наспіх пояснював, про кого і на яку посаду йдеться. По закінченні процедурочки (так він називав для себе акт підпису указів) перший помічник залишав на столі платіжку про перерахунок солідної, в кілька мільйонів баксів, суми на визначені офшорні чи вітчизняні рахунки сина Преза.

Льоня не жадібно, не по-рогульському залишав і собі. Робив це акуратненько, бо знав, що перевіряють, тому жодного разу не мав зауважень від «смотрящих». Вистачало з головою.

Недавно Льоха зробив відкриття. У вузькому колі наближених до Президента було модним називати його Презом. Іноді Призом. Однак Льоха, єдиний знавець укрмови в Адміністрації, випадково виявив, що През у молодіжному середовищі означає презерватив. І оціпенів. Негайно викинути із вжитку! Негайно!

Охоронець Пр… Ні-ні – Президента! провів його до машини, і Льоня рвонув на Київ у супроводі мигтілки.

Перший заступник дедалі частіше впадав у психи, душа його летіла на самісіньке дно живота і повільно поверталася на місце, яке вже заповнив страх. Країна вирує. Протестні акції накочуються все частіше і масовіше. Головний мєнт, що мажорив із старшим сином Преза… Ой, що я ляпнув! Не бійся, Льоха, не ляпнув, а тільки подумав. І виправився: Президента Артура Миколайовича Хазара. Про що я думав? Про Головного мєнта… Президент не має часу вислуховувати його. Тому той пише звіти. Суперові. Офігенні. Так само робить член їхньої компи, безпековець. Так само Мілітарист. Збирач податі і мзди. Звіти також шедевральні. Горами лягають мені на стіл, я їх навіть не читаю, бо знаю наперед про успіхи і стабілізець. І ви хочете, щоб я був цвіркуном і доносив Главі держави, що все це фіговина? А вони вась-вась із сином Артьомкою. А син Артьомка із Татом-Президентом. І що? Цьом у дупу і па-па. Нема дурних, дурні пішли на дно.

Але країна двиготить. Українці мляво, нерішуче запрягають, довго змащують колеса, підгодовують коней, викохуються з дружинами. А тоді зненацька: «За світ встали козаченьки в похід опівночі!» Хто там заплаче – вже не має значення. Головне, що встали в похід. Не зупиниш.

І зовсім таємно Льоня думав про себе. Якщо станеться – потрапить у невід і така рибка, як він. Команди донизу йшли через нього, Льоню з Красного Луча. І як реактивно ішли, матері їх дятел у сідницю! Ішли. І кого там, при землі, притиснуть – вкаже на мене своїм вказівним пальчиком. Такий здогад дедалі частіше приходив йому на думку. Навіть у дні, коли був дуже зайнятий чи коли прокидався вночі помочитися, бо вже кивала пальчиком пані Простата.

Льоні іноді хотілося перемогти себе, на мить стати сміливим та рішучим і впасти на коліна перед Презом, тьху, дурбедику! Не помиляйся, бо накличеш на свою голову – Президентом і застерегти його, розповісти правду, врятувати від помилки. І бути щасливим.

Ні, не одважусь. Не вистачить сили волі. Поганому танцювальнику заважають… І потім його мочать в сортирі…

Хай уже котиться, як є. Усі оригінали доповідних у мене підшиті, переплетені, сторінки пронумеровані. Ключ від сейфа в кишені. Треба буде потроху перевезти на дачу у мій спецхран. А раптом доведеться захищатися. Перед їхніми, думаю, вже чесними, судами, це допоможе. Неспростовні докази. Мусять визнати. Це не процес над Янакондою.

Треба дати вказівку пресовикам,[139] щоб, післязавтра, перед оголошенням вироку Вовчиці, викинули інформаху, що була спроба замаху на життя Лаврентьєва, але невдала… Органи шукають винуватців. Обов’язково знайдуть.

Там для Пре… Стоп! Я «з» не сказав. Мав на увазі Президента. Там для нього Фірст-мєнт готував зе бест лошичку, що не була під сідлом. Відбій! Хай тримають до іншого разу. Сусіда не варто посвячувати в такі діла. Відбій Гомельському.

Льоня похитувався в автомобілі, салон якого солодкаво пахнув добротною шкірою та дорогим освіжувачем повітря. Він приємно намацував у спідній кишені товстеньку папушу сотенних долярчиків. На душі було світло і тихо, як у церкві після Служби Божої. Отак би жить і жить!

Але раптом серце відчуває щось лихе.

Пріч!

Все буде Вері вел! Вері-вері-вел!

І ще раз дуже вері.

Слава добрим танцювальникам! Їм ніщо не заважає танцювати…

Льоня ще раз помацав спідню кишеню і заспокоївся. Вері вел.

27

Дорогою до Богданового гуртака у скрипучій, з пошарпаними дерматиновими сидіннями «Волзі», Кася поволеньки розморожувалася від пережитого за цей вечір, поверталася до самої себе. Мляво, обережно, але поверталася до нової, після ялтинських безтурботних вакацій, реальності. Богдан надійно, радше по-братському, обіймав її за плечі, не даючи своїм гарячковитим рукам волі. Тільки іноді, на поворотах, коли шарабан перехняблювався набік, ніжно притискав її до себе. Не даючи приводу…

Після повернення з Краснодона він видраїв свою барлогу до лоску і радів, що веде Касю в такий чистий холостяцький затишок. Мама називала його акуратистом, привчила свого школярика навіть у весняну та осінню краснодонську тванюку мити чобітки, сушити і мазати ваксою щоденно. Прасувати собі штани і сорочки, пришивати ґудзики. Тому мав ґандж: коли навіть кльова в ліжку і в спілкуванні, стильнячка не застеляла за собою ліжко і не перемивала посуд – довго тримав на відстані. Аж поки забувалося і дуже кортіло.

В аспірантській гостинці Кася так хутко обжилась, наче лише тимчасово була відсутньою. І з радістю сюди повернулася. Вона відчувала, як гостро потрібна їй сьогодні, після такого приниження, такої ганебної поразки і такого кидалова – хоч якась житейська опора, твердь, відродження почуття надійності і присутності в цьому реальному світі.

Тут, у затишній келії, де із світлин на неї пильно вдивлялися його батько та мати, він – малий ангелик у вишиванці, з лелеченям на руках – їй ставало по-теклівському спокійно, а головне – уже не страшно.

Від Богдася накочувалось на неї тепло, сила, лоскітний дух чоловіка. Цей ніс із горбинкою… Ці вперті, ледь розняті уста… Ця легка рисяча хода… Ці кам’янисті м’язи, що напинають короткі рукави теніски… Ого, який він! У… мене…

Вимкнула телефон, щоб не додзвонився Мішко. Тут її не знайде. Навіть із своїми внутрішніми військами.

Притьмом всмажила яєчню на почеревині, з цибулькою і помідорами. Обпікаючи язики, підвечеряли. Богдан підганяв: помиєш тарілки потім. Накинув на неї свого вітровичка і, тримаючись за руки, погнали до Софії. Пішки. Це – недалечко.

Дощ знову переріс у дощик, який також угомонився чи пішов поза Київ. Опівнічна столиця куталась у теплу вільгість із тремким небесним підсвітом. Богданові здавалося, що вже рідне йому, давнюще місто-легенда, місто – привид історії і сама історія, місто, яке вже несила чимось здивувати, – живе якимсь поки що ледь вловимим, але сильним передчуттям.

Не туди повели Україну мої землячки із плямами чужої людської крові на руках і з позолоченими ґудзичками та в накрохмалених батистових сорочках. Корупція в’їлася не лише у свідомість, а й у кістки кожного владця. Всі гілки влади нахилено до землі перед однією персоною. Щоб легко діставати плоди з цих гілок.

І якщо українці ще раз не спроможуться захистити себе – то цього разу Україна щезне назавжди.

Кася підбігцем ішла за Богданом, міцно тримаючись за його тверду долоню, по якій у її єство натікала пульсуюча, гарячковита енергія. Вона ще не усвідомлювала, куди і для чого вони йдуть обоє.

Адже була готова там, у його аспірантській рюмці[140] заварити пахущу кавусю, випити лікеру «Богдан» (у холодильнику завважила аж дві пляшки). Націлуватися. Наобійматися до одуріння, або, як каже однокурсниця Рузя, «до передчуття польоту в космос». Тоді дістати сліпучо-біле простирало, куплене в Ялті, заслати ним Богданове ложе. І хай роздягає… При світлі…

Не захотів, хоч не приховувала, що хочу і готова. Саме у ніч Незалежності.

Та вже на підході до Львівської площі зустріли велику гамірну групу львівських і київських політехів із державними прапорами.

Студва, молодь. Був люд і середнього, і старшого віку.

Обурювалися.

Звідти, з підходів до Софійського майдану, передають сюди, що кілька тисяч берків у повному бойовому обладунку заполонили майдан Незалежності і щільним кільцем у кілька рядів оточили Софійський майдан.

Чуючи це, мало хто із гурту дивувався. Навпаки, сприймали це супокійно, навіть з негучною веселинкою. Однак рішучості від цього тільки більшало.

– Україна піднімається! Коли разом нас багато – нас не подолати! – вигукував у мегафон такий рудоволосий, що можна припалити цигарку, парубійко, стоячи на освітленому високому ґанку Будинку художників. – Громадо! Якщо нас буде багато, і ми не піддамося на провокації – ні міліція, ні армія проти нас не підуть. Слава тій Україні, яка підіймається за власну честь, славу і волю!

Площа ревнула:

– Героям слава! Слава! Слава!

На ґанок вискочило двійко розпашілих від збудження молодят. Хлопець узяв мегафон, голосно вдихнув у нього, щоб перевірити чи працює.

– Ми з Мар’яною – вчителі з Бережані. З тієї, де кілька місяців тому судив курокрадів, п’яничок, аліментників лжесуддя Лаврентьєв. Наша Бережань покрила себе ганьбою. Ми пропонуємо організуватися в кількатисячну групу і йти до слідчого ізолятора, куди запроторили наш український Символ – Яну Тищенко! Ми мусимо підтримати її. Вона почує нас. Ідемо по Житомирській!

Богдан сильно стиснув Касину долоньку і потягнув її за собою на середину Житомирської вулиці, яку вже перекрили страйкарі з прапорами та саморобними гаслами, що виринали з темряви під світлом ліхтарів:

Україні – волю!

Яна – український президент!

Не біймося. Нехай бояться вони. Це – наша Батьківщина!

Із золотого уні…трону – на нари!.

Кася не зрозуміла, про що йдеться. Та Богдан через хвилину вирахував «уні…трон». Пояснив їй.

Вони йшли поруч, в одному ряду з Мар’яном і Мар’яною. Хтось дав до рук Богдана щиток з неструганою ручкою, на якому карикатурний Хазар лише в трусах стояв перед президентом Росії, біля ніг якого валявся щойно скинутий одяг…

Мар’ян просив усіх рухатися без галасу, щоб не будити киян, колона жила своїм життям: десь затягували «Хлопці, підемо! Боротися будемо, за Україну, за волю і права». Десь там, аж ген, у похідному хвості, трубач витягував стрілецьку «Червону калину». А ось недалечко, за їхніми спинами, дівочий голосочок зривався, дістаючи «Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!»

Жінко-птаха Гамаюн сиділа на хресті центрального куполу собору Святої Софії. Щойно вона повернулася з минулого. Долітала аж до сімнадцятого століття. Далі побоялася, що не встигне повернутися назад, до Початку. А в сімнадцятому побувала. Бачила, як Богдан на білому коні в’їздить до Києва, як набожно зустрічають його кияни. Всі сподіваються, що зараз він проголосить незалежну, християнську державу, означить її кордони, розішле послів у всі європейські держави… І Україна вже ніколи не буде колонією…

А він влаштовує великі гуляння козацтва…

Тому Гамаюн повернулася назад, у двадцять перше століття.

Відпочила на хресті.

Політала над головами величезної кількості люду, що з усіх сторін Києва рухався до центру.

Знову повернулася до Софії. Залетіла у дзвіницю. Стала повільно, щосили впираючись лапками і допомагаючи собі крилами, розгойдувати било великого дзвону.

Ще трішки і зазвучить… Ще трішечки…

Далекобійник Олекс ніяк не знаходив місця ближче до центру, де можна запаркувати і залишити фуру «Volvo» з причепом. Всюди або заборонні знаки, або проїжджі частини доріг і навіть хідників забиті приватними автами. Шляк би ‘го трафив! А треба ж десь притулитися. І піти пішки, знайти штаб, хай скажуть, що саме треба перекрити. Головне – не засвітитися передчасно.

Олекс нарешті, таки підкрався до Центрального стадіону, з боку Бессарабських воріт та вулиці Експланадної. Довго маневруючи, припаркував свою довжелезну гарбу.

Біля Палацу спорту збирався гурт людей. З прапорами опозиціонерів. Та з синьо-жовтими бантиками.

Олекс дістав із «дипломата» національний прапор, одягнув його на розсувне італійське вудлисько, підняв високо над головою, зачинив машину і попрямував до них.

М’ясоруб Ґеорґій із двома (третій не прийшов і на телефонні дзвінки не відповідав) дружбанами прорвався машиною аж на Бессарабку. Правда, грошви висипав на мусорів – не хочеться і згадувать. Але – на Бессарабці. І запаркувався у дворі з охороною.

Його улюблена точка «Українські страви» працювала цілодобово. Жора набив тютюнцем люльку, видув з неї димок, поласував ним, дістав із автомобільного холодильника літрівку журавлинихи власного виробництва на першокласному спирті: перед початком революції треба добре попоїсти. І тоді – хрін вони нас здолають! Хлопці, підемо, боротися будемо!

Ґеорґій з порога замовив п’ять порцій вареників. І сала з морозилки. З часничком. І столик резервуємо на тиждень. Проплачую наперед. Без здачі. Дівки! Революціонерам все в першу чергу. Повторюю: все! Без винятків! У першу чергу – революціонерам! Запам’ятовуйте лиця.

Рудько, києвомогилянець Ґеннадій Малюта роздав останнього намета і лише тоді згадав, що не залишив собі. Спальний мішок завалявся в кутку критого кузова. Вистачить, якщо буде треба. Спустився, щоб розрахуватися з водієм і відпустити його. Відрахував із зібраних студентами Києво-Могилянки укрбаксів триста гривень і хотів вткнути циганкуватому, короткостриженому, без трьох пальців на правші дядькові. Але той рукою з двома пальцями відвів Геннадієву руку з з грішми і сказав:

– Ти що, блекоти наївся? За кого мене приймаєш? Я ж усьо понімаю. Віджену машину і прийду до вас.

Пашка Мовчун не міг заснути. Його попелястий котисько Масик виліз на райську яблуню, де підвішано клітку з Райськими птахами, відчинив лапою кришку. Таки вичекав, поки самець кинеться в несподіваний отвір і хапонув його на вильоті. Самичка затріпотіла крильцями, але було вже пізно. Тільки перед сном, передивившись усі новини на телеканалах, Пашка вийшов у свій Райський сад ковтанути свіжака, побачив місце трагедії.

Рахував до ста і назад, але заснути не міг.

Директор Бережанського музею Т. Шевченка Кость Шевченко до шостої години вечора чекав з бухгалтером, що поступлять гроші на зарплату. Ще за січень. Обіцяв війт, що сьогодні вже перекажуть на рахунок. Чекали з бухгалтером до половини сьомою. Нема!

Вдарив сухою печаткою музею об розкритий діловий щоденник, інтелігентно лайнувся:

– Ті го йо![141]

Кася остаточно повернулася у справжність. Зітхнула глибоко, ніби видихувала з себе все пережите цього високосного моторошного літа.

Гарячковито притулилася до Богданового плеча. І сказала вголос, не соромлячись, що хтось, крім нього, почує її:

– Бери мене заміж! За дружину! Але віддамся тобі тільки у М’ятній Ямі. На тому місці, де мене зачали тато з мамою.

Колона підходила до СІЗО, в якому світилося одне-єдине маненьке віконце на останньому поверсі. Навіть здалося, що в ньому… дуже знайоме обличчя…

2012–2013 рр. с. Підгірці

Примечания

1

Прізвисько, що утворено з імені Яна та назви змії «анаконда».

(обратно)

2

Перелицьоване з англійської «Yankies go home!»

(обратно)

3

Тому що дочка генерала.

(обратно)

4

Багатьма сприймається, як українсько-англійське – «людино-машина».

(обратно)

5

Коли Людмила Карпівна говорить про щось таємне чи сімейне – переходить на «ти».

(обратно)

6

Прозвисько кандидата в президенти Артура.

(обратно)

7

Мабуть, ідеться про художника-примітивіста, лемка Никифора.

(обратно)

8

Так у політичному середовищі стали називати комуністів після відновлення незалежності України.

(обратно)

9

дуже.

(обратно)

10

не переслідуватиму.

(обратно)

11

черга.

(обратно)

12

теревенити дурниці.

(обратно)

13

треба.

(обратно)

14

Дослівно міліцейський жезл (бережанський жаргон).

(обратно)

15

Інтимні стосунки (місцеве; обов’язково з наголосом на останньому складі).

(обратно)

16

Низькорослий, непоказний.

(обратно)

17

Таки горішки.

(обратно)

18

Президент (сленг силовиків).

(обратно)

19

Повністю залежна від інших людина.

(обратно)

20

Президент (таке скорочення дозволяють між собою в уряді та в оточенні Президента; іноді кажуть Презек, але тільки на самоті).

(обратно)

21

Колонія, в'язниця.

(обратно)

22

Буде співпрацювати з адміністрацією в’язниці, доносити на інших.

(обратно)

23

Українські буржуазні націоналісти (професійний кадебістський словотвір радянських часів).

(обратно)

24

Патріотичні українці з Галичини.

(обратно)

25

Сідниця, дупця (жаргон).

(обратно)

26

Незрозумілість, непевність (міліцейський жаргон).

(обратно)

27

Дуже красива молода дівчина (міліцейський жаргон).

(обратно)

28

Дешевий провінційний шинок.

(обратно)

29

Наркотик для куріння і важкий наркотик (жаргон наркоманів).

(обратно)

30

Простолюд (зневажливе).

(обратно)

31

Обличчя, перса, сідниця (жаргон).

(обратно)

32

Хлопець у період статевого дозрівання.

(обратно)

33

Міліціонерів (жаргон).

(обратно)

34

Дурень, тугодум (зневажливе, жаргон).

(обратно)

35

Дуже сильних симпатиків (міліцейський жаргон).

(обратно)

36

Розчарування, депресія (кримінальний жаргон).

(обратно)

37

Автобусів (зневажливий жаргон).

(обратно)

38

Голова Служби безпеки.

(обратно)

39

Не лише родина, а й близьке оточення.

(обратно)

40

Камера-одиначка.

(обратно)

41

Так у народі називали попереднього президента, який у романі «Найдовша ніч президента» мав ім’я Павло.

(обратно)

42

Жердина в курнику, на якій сплять кури.

(обратно)

43

Ліна Костенко «Берестечко».

(обратно)

44

Так в народі називають Партію реформаторів, від абревіатури ПР.

(обратно)

45

Ліна Костенко.

(обратно)

46

Мабуть, йдеться про Кот-д’Івуар, африканська держава в районі Гвінейської затоки.

(обратно)

47

Міліціонери, даішники.

(обратно)

48

Тряска бричка, у даному випадку – надто старе, ще совєцьке авто «Жигулі».

(обратно)

49

Міліціонер.

(обратно)

50

Жезл регулювальника.

(обратно)

51

Батько з дідом.

(обратно)

52

Людина з провінції.

(обратно)

53

Дівчина, що хоче познайомитися з хлопцем, можливо, і для сексу.

(обратно)

54

Куплений суддя.

(обратно)

55

Юристи-прислужники, за гроші, звичайно.

(обратно)

56

Мається на увазі суддя Лаврентьєв і Лаврентій Берія разом.

(обратно)

57

Незайманий хлопець.

(обратно)

58

П’ятдесят гривень.

(обратно)

59

Міліціонери, які сякаються двома пальцями.

(обратно)

60

Широкоплечий молодий чоловік.

(обратно)

61

Прем’єр-міністр.

(обратно)

62

Міністри.

(обратно)

63

Депутати, які за великі гроші перебігли в урядову більшість.

(обратно)

64

Компанія, група людей з однаковими поглядами і заняттям.

(обратно)

65

Злодії в законі.

(обратно)

66

Скорочення від Улюблениця.

(обратно)

67

Найчастіше були справи про крадіжку курей з місцевої птахофабрики.

(обратно)

68

У Теклівці кажуть тільки так: тяжко гарна, тяжко щаслива, тяжко добре… Єдине пояснення – така гарна, що аж тяжко. Отакий діалект.

(обратно)

69

Морока, клопітна справа (теклівський діалект).

(обратно)

70

Їй-богу (теклівське).

(обратно)

71

З «Берестечка» Ліни Костенко.

(обратно)

72

Теж Ліна Костенко. «Маруся Чурай».

(обратно)

73

Міфічна українська жінка-птиця, віщунка богів. Вперше згадується в XVI столітті.

(обратно)

74

Судячи з усього, йдеться про парламент.

(обратно)

75

Мабуть, маються на увазі перебіжчики, «тушки».

(обратно)

76

До тюряги з наглядачами.

(обратно)

77

Комуністи (політичний сленг).

(обратно)

78

Парламент.

(обратно)

79

Стегна (теклівськй діалект).

(обратно)

80

Лореляй – легендарна красуня, що зачаровувала тих, хто плив по Рейну. Вони втрачали розум і тонули в хвилях ріки. Одоль – біблійне – долина.

(обратно)

81

Ось тут (теклівське).

(обратно)

82

«Калаш» – автомат Калашникова.

(обратно)

83

Зашифрована – незрозуміла, загадкова.

(обратно)

84

Морозиво (англійське).

(обратно)

85

Місячні (молодіжний, студентський жаргон).

(обратно)

86

Дрібна щебінка зі сміттям і пилюгою (теклівське).

(обратно)

87

Зігріти вужа – здійснити статевий акт (коли це чує не бережанець – довго дивується і просить пояснити, що це таке; пояснюють по-різному).

(обратно)

88

Так думає Пашка Мовчун, а не автор.

(обратно)

89

Студент. Андестенд, мабуть вставне українське «зрозуміло».

(обратно)

90

Либонь, з англ. «мабуть».

(обратно)

91

Понтовик – людина, що хизується своєю, часто позірною, вищістю (молодіжний сленг).

(обратно)

92

Теклівські коржі із сиром, бринзою та зеленню цибулі, кропу, петрушки; печуться на сковороді.

(обратно)

93

Земляна груша – топінамбур.

(обратно)

94

Шахрай, вуркаган (історичне, бурсацький жаргон).

(обратно)

95

Йосип на Говерлі (скорочення).

(обратно)

96

Хомівна, але вона наполягла навіть у паспорті записати «Фомічна», і паспортистка м. Харцизька задовольнила прохання місцевого судді.

(обратно)

97

Службовці спеціального підрозділу «Грифон» у МВС.

(обратно)

98

Національно-демократичний (бережанський сленг).

(обратно)

99

Новий українець (словотвір самого Мовчуна).

(обратно)

100

Випити (жаргон від англ.).

(обратно)

101

Жінка легкої поведінки (теклівське).

(обратно)

102

Падкий до жінок чоловік (студентське, з часів бурсаччини).

(обратно)

103

Смердючий – зіпсований (жаргон вузького кола Партії Реформаторів).

(обратно)

104

Генеральний прокурор (сленг Адміністрації Хазара).

(обратно)

105

Вірна людина (сленг оточення Хазара).

(обратно)

106

Молода, тілиста, сексуальна дівчина-коханка (місц. жаргон).

(обратно)

107

П’ятдесят тисяч. У даному випадку у. о.

(обратно)

108

2,5 тисяч від 100.

(обратно)

109

Голову обласної державної адміністрації, губернатора (спрощена форма у неформальному вжитку).

(обратно)

110

На студенток, що заробляють сексом на прожиття та навчання.

(обратно)

111

Гроші, в даному тексті – хабарі.

(обратно)

112

Міністр внутрішніх справ та голова Служби безпеки України.

(обратно)

113

Розумово обмежена людина.

(обратно)

114

Фак – статевий акт (студентський жаргон з англ.).

(обратно)

115

Мабуть, ідеться про польку, співачку Ганну Герман, а не ідеолога Віктора Януковича.

(обратно)

116

Незайманий, сексуально закомплексований хлопець.

(обратно)

117

Він же займався повноцінним сексом.

(обратно)

118

Дівчата, згодні на сексуальні задоволення, без серйозних претензій.

(обратно)

119

Луганщина (місцевий жаргон).

(обратно)

120

Дуже красива дівчина чи молода жінка (студентський жаргон).

(обратно)

121

Боягуз, зрадник (з «Енеїди»).

(обратно)

122

Голова села, селища, містечка.

(обратно)

123

Репресивним органам (абревіатура-жаргон).

(обратно)

124

Виконувала роль посередника між родичами в’язня, начальником тюрми і суддею.

(обратно)

125

Підполковник у відставці Золотокрильцев.

(обратно)

126

Добротний будинок (місцеве).

(обратно)

127

Фірма, що випускає трактори і комбайни.

(обратно)

128

Вирваний зуб – близька радість («Великий сонник», виданий у Львові 1928 р.).

(обратно)

129

Широке ліжко для злягання (студентський сленг).

(обратно)

130

Джинси (студентський сленг).

(обратно)

131

Здійснити статевий акт (студентський сленг).

(обратно)

132

Так випадково співпало: камера попереднього ув’язнення.

(обратно)

133

З Ліни Костенко.

(обратно)

134

Вона вважає, що відновлена в 1991-му державність України є Третьою. Перша – Козацька, за Богдана. Друга – на початку ХХ століття.

(обратно)

135

Трагічний кінець, крах усьому (прокурорський жаргон).

(обратно)

136

Надовго ув’язнять (жаргон правоохоронників).

(обратно)

137

Сімка. Сім років.

(обратно)

138

Мабуть, ідеться про міністершу соціальної політики, а може, й про когось іншого, скажімо, спонсора.

(обратно)

139

Працівникам прес-центру Адміністрації.

(обратно)

140

Кімнатці. З англійської: рум – кімната (студентський сленг).

(обратно)

141

Мабуть, «Мать його…»

(обратно)

Оглавление

Найдовша ніч Президента

Лягти!!! Суд іде…

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg