«Геноцид або чому зникають українці на неосяжних просторах російської Імперії?»

Петро Вольвач ГЕНОЦИД або чому зникають українці на неосяжних просторах російської Імперії?

В Радянському Союзі владні структури та компартійні ідеологи полюбляли творити легенди і міфи. На одній шостій земної кулі, мабуть, важко знайти галузь людської діяльності, в якій впродовж більшовицького панування не було б створено якогось красивого міфу. Ця міфотворчість стала об'єктом копіткої роботи величезного корпоративного ордена дипломованих псевдовчених, які зосереджувались головним чином на терені суспільствознавчих та історичних наук. Якщо підрахувати кількість «наукових» трактатів та захищених дисертацій, виявиться, що саме в цих галузях витворено найбільше міфів. Широкому загалу добре відомі рожеві міфи про радянський інтернаціоналізм, месіанську роль «старшого брата», добровільне злиття націй та творення якоїсь винятково нової «исторической общности — советского народа», власне, «русскоязычного населения».

Апогеєм злочинної міфотворчості став період сталінсько-брежневської тиранії. Проте, щодо України та українського народу епоху національного нищення та зросійщення започаткували ще перші російські самодержці. Більшовики в цій справі виявилися гідними правонаступниками всіх досягнень царизму. Якщо вірити офіційній компартійній пропаганді, рух народів до радянської імперії та якогось аморфнобезликого «русскоязычного населения», або «советского народа» віддзеркалює об'єктивні інтеграційні процеси, що відбувалися у суспільстві. Проходили вони нібито без модного силового тиску з боку владних структур та без впливу «керівної і спрямовуючої».

В шалі великодержавно-шовіністичної істерії якось забулася навіть нищівно-вбивча характеристика сутності царської імперії, дана самим батьком соціалізму російського зразка та вождем світового пролетаріату. Відомо, що до захоплення влади більшовиками, Ленін досить влучно назвав Російську імперію тюрмою народів. Постреволюційні історики, які прискореними темпами вийшли з червоних робітфаків та виросли зі сталінської шинелі, забули про те, що ще з часів Івана Грозного мілітарна експансія та агресивність стали домінантою зовнішньої політики молодої імперії. Як заповідали духовні пастори Івана Грозного: «Россия неустанно должна расширять свои границы за счет соседей». Тому і не дивно, що впродовж 525 років з XV століття до нашого часу, імперія провела у війнах 329 літ, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 сусідніми державами та регіонами. Завдяки мілітарним дійствам, Російська імперія збільшила за цей час свою територію майже у 1000 разів.

Ще у 1462 році площа Московії (Московської держави) становила близько 24 тис. кв. км. А вже в 1914 році Російська імперія займала одну шосту частину земної суші (23,8 млн. кв. км). Територія Росії з XV століття приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день. На це прирощення витрачено величезний економічний потенціал та покладено життя мільйонів.

Сьогодні кожній людині, яка не уражена великодержавним шовінізмом та позбавлена імперських амбіцій, цілком зрозуміло, що вже після падіння царської деспотії в лютому 1917 року, більшість складових частин колишньої імперії знову потрапили до нової більшовицької в'язниці, так званого СРСР, лише завдяки ленінській підступності та при допомозі багнетів.

Стосовно України, перший командуючий Червоної Армії Лев Троцький ще у 1920 році без зайвої дипломатії відкрито заявляв: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко), в основному силою Москви, великоруських комуністів та Червоної Армії». Незалежність могли здобути лише ті колонії (Фінляндія та Польща), на які не вистачило мілітарної сили. Проте, незабутній Ілліч не міг змиритися з втратою Польщі і вже у 1920 році рекомендував своїм червоним яструбам промацати революційність поляків багнетами. А його вірний учень і соратник Сталін в 1939 році зробив безуспішну спробу знову поглинути Фінляндію.

Лише завдяки протидіям союзників та антигітлерівській коаліції в другій світовій війні не відбулося прямого приєднання до імперії багатьох країн Східної Європи. Але не без втручання радянської імперії в більшості з них все ж таки були встановлені маріонеткові, комуністичні режими. Всі вони безславно скінчили своє існування, майже одночасно з розпадом колишнього імперського Союзу.

Як за часів царату, так і впродовж радянського періоду паростки нашої державності та коріння української культури влада нищила і шалено, і систематично. Для тих, хто ще сліпо вірує в міфи про миролюбне творіння імперії, про «природні» процеси злиття націй, про якусь патологічну відразу українців до своєї мови й культури, про їхнє самоїдство та ностальгічне бажання «слиться в русском море», нагадаємо найбільш значні віхи на шляху нищення генофонду України, руйнації культури та духовності українського народу та його зросійщення. Без їх знання не осягти глибини тої прірви, до якої Україну вели майже 340 років.

1700–1721 роки — масове знищення українського козацтва в Північній війні Росії за оволодіння узбережжям Балтійського моря та у будівництві Ладозького каналу та царської столиці, Санкт-Петербургу.

1708–1709 роки — жорстоке придушення катом українського народу, Петром І, національно-визвольного руху та остаточне нищення залишків української державності.

1720 рік — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.

1729 рік — указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та текстів з церковних книг.

1768 рік — злочинна змова Катерини II з польською шляхтою для спільного придушення визвольного руху українського народу на Правобережній Україні, що ввійшло в історію під назвою Коліївщина; перша масова депортація українців до Сибіру.

1768–1775 роки — нищення українського козацтва в російсько-турецькій війні.

1775 рік — підступна руйнація посіпаками Катерини II Запорізької Січі, закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях та наступне закріпачення українського народу.

1771–1783 роки остаточна ліквідація української автономії у вигляді Гетьманщини та окремого козацького війська в Україні.

1811 рік — закриття за правління Олександра І Києво-Могилянської академії — центру духовної культури України.

1816–1821 роки — мілітарна окупація України у вигляді 500 тисячного війська у військових поселеннях на українській землі.

1847 рік — розгром Кирило-Мефодіївського братства, політичний терор в Україні за Миколи І.

1854–1855 роки — Російська імперія веде Кримську війну проти союзу Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основним постачальником гарматного м'яса для неї стали українські губернії.

1862 рік — закриття за Олександра II українських недільних шкіл, які на свій кошт організувала передова українська інтелігенція.

1867 рік — Ємський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень, закриття українських громад та журналу «Основа».

1877–1878 роки — російсько-турецька війна принесла українському народові величезні економічні збитки та людські втрати.

1884 рік — закриття всіх українських театрів.

1890–1914 роки — масові переселення українських селян до Сибіру й Далекого Сходу, яке позбавило Україну близько 5-млн. людності.

1904–1905 роки — російсько-японська війна між Росією та Японією за панування на Далекому Сході, в якій загинули десятки тисяч українців.

1907–1908 роки — післяреволюційна реакція в Україні, закриття українських періодичних видань, указ сенату про шкідливість культурної й освітньої діяльності в Україні.

1914 рік — указ Миколи II про скасування української преси.

1914–1917 — Україна втягнута Росією в злочинну першу імперіалістичну війну, яка знекровила генофонд нації, - в її полум'ї згоріло життя мільйонів українських солдатів та мирного населення.

1917–1920 роки — більшовицько-білогвардійська навала в Україну, знищення української державності, братовбивча громадянська війна в Україні, спровокована більшовиками та білогвардійцями, розгром українського національного руху.

1921–1922 роки — політика воєнного комунізму та голод в Україні, що забрав життя сотень тисяч людей, жорстоке придушення більшовиками селянських повстань та кривава розправа з робітничими страйками.

1928–1932 роки — колективізація сільського господарства в Україні, що призвела до розгрому села, знищення заможних верств населення та депортації мільйонів селян за межі України.

1929–1930 роки — початок великого політичного терору в Україні, знищення української автокефальної церкви.

1932–1933 роки — штучний голодомор в Україні, інспірований більшовицькою владою з метою знищення непокірного українського селянства. За оцінкою міжнародних експертів, на Україні від голоду загинуло понад 10 млн. чоловік.

1933 рік — телеграма Сталіна про припинення українізації, ліквідація в Україні так званого національного ухилу.

1933–1938 роки — масовий геноцид проти українського народу, тотальне нищення української культури та національної школи.

1938 рік — сталінська постанова про обов'язкове вивчення російської мови.

1939 рік — фінська війна з метою загарбання Фінляндії, економічні збитки та значні втрати української людності.

1939–1940 роки — приєднання Західної України, широкомасштабні репресії проти населення, депортація на Північ та до Сибіру майже півмільйона західних українців.

1941–1945 роки — друга світова війна, розпочата нацистським та більшовицьким режимами, що призвела до повної руйнації економіки України та загибелі кожного з шести жителів України (близько 6 млн. чоловік).

1944–1945 роки — розробка сталінсько-беріївського плану депортації українців з України (приказ № 0078/42 НКВД й Наркомата оборони СССР от 22 июня 1944 года "О выселении в отдельные края Союза ССР всех украинцев".

1946–1947 роки — голод в Україні, від якого загинули десятки тисяч українців.

1947 рік — спільна радянсько-польська широкомасштабна акція «Вісла» по нищенню сотень тисяч українців у Польщі.

1944–1949 роки — нищення української повстанської армії та масова депортація населення Західної України на Північ до Сибіру.

1954–1959 роки — освоєння 10 млн. га цілинних та перелогових земель Казахстану й Сибіру, котре вичерпало з України матеріальні й людські ресурси (з України виїхало близько 3 млн. молодих робочих рук).

1964–1983 роки — доба компартійної реакції в Україні та боротьба з новітнім українським відродженням.

1978 рік — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури (брежневський циркуляр).

1983 рік — постанови ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах (андроповський указ).

1986 рік — Чорнобильська катастрофа, яка є наслідком компартійного тоталітаризму, безвідповідальності перед народом. В результаті з сільськогосподарського виробництва на Україні вилучено понад 5 млн. га земельних угідь, постраждало близько 3 млн. населення України, генофонд нації уражено на століття. Колишня імперія залишила Україну сам на сам з чорнобильською трагедією.

1989 рік — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну мову, російську, в СРСР (горбачовський циркуляр).

Щодо Криму, то цей сумний перелік антиукраїнських акцій, можуть продовжити прийняті у 1992 році Конституція та Закони про освіту в Республіці Крим, які у цьому регіоні фактично ставлять українську мову поза законом.

Отже, витоки того стану, в якому нині перебувають економіка та духовне життя в Україні, потрібно шукати не в її короткочасній незалежності, а перебуванні в досить тривалому колоніальному ярмі. Досягненням та породженням його є також низька наша національна свідомість, відсутність національної гордості, яничарність та манкуртство, вельми поширених передовсім у південних та східних регіонах України.

Демографічна ситуація в тій чи іншій державі — один з найбільш надійних барометрів її благополуччя. Вона віддзеркалює не лише економічну й політичну стабільність в суспільстві, а є і показником здоров'я нації. Нація, позбавлена природного приросту населення, не має майбуття й приречена на вимирання. Аналіз демографічного стану в Україні впродовж досить тривалого часу перебування її у складі Російської імперії переконливо доводить, що саме українці досягли межі етнічної катастрофи. Можна сподіватися, що чорнобильська трагедія 1986 року в значній мірі загострить цю проблему ще протягом кількох століть. Проте, вже й сьогодні смертність в Україні домінує над народжуваністю. Це перший сигнал, що нація починає вимирати. Українці — одна з найбільш чисельних націй Європи, яка в останні роки стоїть над прірвою.

За статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття найнижчі показники природного приросту населення. Так, якщо в 1913 році населення України (без західних областей та Буковини) становило 35,2 млн. чоловік, то в 1939 році, після приєднання цих регіонів до Союзу, в республіці було 40,5 млн. чоловік, тобто за 25 років населення збільшилося лише на 5 млн. чоловік. А в наступні 20 років (з 1939 — по 1959.роки) приріст населення становив лише 1,4 млн. чоловік (чисельність населення в 1959 році -41,7 млн. чоловік).

Першим в Україні почало вимирати село. Як зазначає член-кореспондент АН України Любомир Пиріг, «процес винародовлення в селах розпочався з 1979 року; в містах трохи пізніше — з 1990 року. Ще в 1920 році природній приріст населення України складав більше 300 тис. чоловік. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. чоловік. Причому за цей період спостерігався приріст лише міського населення».

Фахівці не без підстав стверджують, що лише за тридцятиріччя, з 1929 по 1959 рік Україна недорахувалася 14,6 млн. осіб.

З 1979 року по 1989 рік населення в Україні збільшилося на 2 млн. чоловік (51,7 млн.). Це — найнижчий показник приросту по всіх республіках Союзу. Не можна не погодитися з Любомиром Пирогом, який стверджує, «що відплив з України корінного населення, приплив осіб інших національностей, людей, для яких українська земля, її природа, народ є чужими, призводить до руйнації суспільної моралі, до втрати відчуття спільності історичної долі, культури, створює атмосферу нездорового суперництва і навіть ворожості на соціальному й національному грунті». Необхідно зазначити, що наведені дані по приросту населення з 1913 по 1989 рік ще не характеризують справжню демографічну картину. Більш всього вони є свідченням тих нездорових чи то штучних міграційних процесів, спрямованих на русифікацію України та її підступно-мирне завоювання. Основна маса людності (переважно з Росії) мігрувала на Україну вже за Радянської влади. Так, ще у 1923 році в республіці проживало 3 млн. росіян, в 1939 — 4 млн., в 1959 році їх чисельність зросла до 7 млн., а в 1970 — до 10 млн. Сьогодні їх нараховується вже понад 13 млн. Лише в Криму впродовж 1939–1959 р.р. чисельність росіян зросла на 1,1 млн. чоловік.

Цілеспрямована міграція російського населення в Україну особливо зросла після голодомору 1932–1933 року, в період так званої індустріалізації, а в західні регіони — після Вітчизняної війни і в 70–80 рр., в добу творення «єдиного советского народа».

Паралельно з депортацією української людності з України, яку в імперії започаткували ще царі (вона відбувалася під виглядом заслання до Сибіру та на Північ бунтівників, державного переселення селян для освоєння безлюдних територій Росії, освоєння цілини, розподілу фахівців, індустріалізації околиць та «великих строек коммунизма») на материковій Україні проводилася шалена русифікація українського народу. Жорсткі жорна зросійщення в Україні захоплювали кожну людину з перших днів народження (від ярлика з прізвищем у пологовому будинку) й супроводжували все життя, до похоронного ритуалу та хреста на цвинтарі. Над зросійщенням та асиміляцією українців та творенням феномену XX століття — «русскоязычного населения» в імперії працювали могутні державні структури, шкільна освіта, вища школа, всі без винятку органи влади, судочинство, міліція, армія. Тому й не дивно, що кожен наступний перепис засвідчує зменшення чисельності українців, які вважають батьківську мову своєю рідною. Такі сумні реалії в сучасній Україні і в близькому зарубіжжі.

Яка ж доля спіткала тих наших земляків, котрі опинилися поза межами батьківщини. Про тих, кого злидні та сталінський терор закинули в Західну Європу, на американський континент і навіть до Австралії, ми добре знаємо, особливо тепер, коли західна діаспора стала для нас відкритою. Там наші земляки своєю працею здобули повагу до себе інших народів, створили собі добробут і змогли зберегти мову та розвинути українську культуру. А що ж мають українці, які потрапили на гостинний поріг «старшого брата»? Статистика засвідчує, що після створення Союзу та організації більшовиками радянських республік, українці в Російській Федерації посідали за чисельністю друге місце після росіян. В деяких регіонах (Кубань, Ростовська, Саратовська області, Ставропольський та Приморський краї) українці були домінуючим населенням. Тривалий час вважалося, що дані про чисельність українців на теренах СРСР (50 млн.) значно перебільшені і є пропагандистською видумкою націоналістів з-за кордону. На жаль, об'єктивні дані про національний склад населення в радянській імперії для своїх громадян були такою ж таємницею як відомості про її оборонний потенціал. Тому навіть у статистичних установах такої довідкової літератури нема. Нещодавно розсекречені архіви КДБ та МВС засвідчують, що чисельність українців у колишньому Союзі перевищувала 80 млн. чоловік (журнал «Нові дні», грудень 1992р.).

Отже, офіційні дані про чисельність українців в Росії (4,3 млн.) є повною фальсифікацією. Спробуймо це довести на підставі доступних нам матеріалів. Будемо оперувати даними перепису населення, що проводився в Росії у 1897 році, та останнім переписом в колишньому Союзі (1989 рік). Між ними відтинок часу в 92 роки, причому 72 з них припадає на радянський період. Мусимо застерегти, що ми не маємо змоги привести статистичні дані по всіх регіонах Росії. Для прикладу наведемо дані про українське населення лише в деяких областях та краях.

Ще на початку 1930 року за офіційними даними українців в Росії мешкало 6,3 млн. чоловік. Через 50 років, тобто на, порозі 80-х рр., чисельність українського населення в Російській Федерації зменшилося на 2 млн. Загадкове їх зникнення не має ніякого пояснення. Наявні статистичні дані з різних регіонів Росії просто вражають.

Так, у Ставропольській губернії в 1897 році зафіксовано 320 тис. українців (37 % усього, населення), а через 92 роки — лише 69 тисяч, тобто 2,4 %.

У Донській губернії наприкінці минулого століття українців було 720 тис. — 28 % усього населення, а в нинішній Ростовській області українців, згідно з переписом 1989 року, лишилося 178,8 тис. (4,2 %).

У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. І це при тому, що в результаті сталінської сваволі до Курської області наприкінці 20-х років відкраяли від України кілька районів заселених переважно українцями. Ще разючіша картина по Воронезькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади, не зважаючи на те, що до області з України передали кілька українських районів, чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли.

За 92 роки значно знизилась питома вага українців у населенні Сибіру. В 1897 році у Тюменській, Тобольській та Єнисейській губерніях українці становили 20 %.

Тепер, за офіційною статистикою, наших земляків там 3,3 %. За переписом 1897 року, в Уссурійському краї було 25 % українців, а в Амурському — 20. В 1989 році частка українців в загальній кількості населення в цих регіонах становила відповідно 6,2 та 8,2 %.

Завдяки українському населенню в значній мірі відбувалось і відбувається нині освоєння та облаштування півночі та східного регіону Росії. За даними М.Якименка, який вивчав роль українців у залюдненні та господарському освоюванні Сибіру та Далекого Сходу з кінця XIX — початку XX сторіччя, у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців. Завдяки тяжкій праці переселенців з України вже на той час в цих регіонах було створено величезні матеріальні цінності. Українці освоїли близько 500 тис. га цілинних земель та заснували декілька тисяч населених пунктів. Українські назви їх збереглися там ще й сьогодні. Переселенці з України принесли до Сибіру та Далекого Сходу способи обробітку грунту, започаткували вирощування там картоплі, огірків, помідорів, цукрових буряків та багатьох інших культур. Українці впровадили на Далекому Сході бджільництво, яке напередодні 1917 року стало значною статтею російського експорту. В тяжкій праці, нестатках та злиднях, від хвороб та незвичного клімату впродовж 1909–1913 р.р. померло більше третини переселенців.

Сьогодні саме ці райони є основними постачальниками нафти, електроенергії, лісу.

Незважаючи на шалений асиміляційний тиск, брак елементарних умов для розвитку національної культури, ще й сьогодні українці в цих регіонах є досить численною етнічною групою. Згідно з переписом 1989 року чисельність українців у Ямало-Ненецькому та Чукотському автономних округах становить відповідно 17,2 та 16,8 відсотки, Магаданській області — 15,4, Камчатській — 9,1. В Якутії сьогодні мешкає 7 відсотків наших земляків, серед народу комі — 8,3 відсотки. У національних округах Таймирському — 8,6; Коряцькому — 7,2 та Ненецькому — 6,9 відсотки. В Калінінграді українців 7,2 відсотки, а в Мурманській області — 9, понад 200 тисяч українців мешкає у Москві.

Напередодні першої світової війни в так званому Сірому Клину (територія сучасного Казахстану та сусідніх областей Росії) Омськ був центром українського життя. Полтавець М.Бондаренко, який працював в тих краях землеміром, засвідчує: «Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою». (Цитується за В.Сергійчуком, 1991). Воно і не дивно, адже довкола Омська розташовувались облаштовані козацькі поселення, заселені виключно українцями.

Поодинокі переселенці з України, до Сірого Клину вирушили ще наприкінці 80 рр. XIX століття. Незабаром протоптана ними стежка до Казахстану стала тою артерією, через яку з України впродовж сторіччя викачувались життєдайні сили, робочі руки та інтелект. Лише в 1891–1914 роках з Волинської, Катеринославської, Київської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній для освоєння Сірого Клину виїхало близько 1,7 млн. українців. На початок 1930 року в Казахстані нараховувалось понад 1 млн. українців. Українське населення мешкало досить компактно. Так, у 29 районах українців жило від 50 до 100 тисяч осіб.

За даними перепису 1926 року, в КАССР українське населення складало 13,2 % до загальної кількості. В Актюбинському окрузі їх нараховувалось 93 тисячі, Кустанайському -164 тисячі, Петропавлівському -184 тисячі, Акмолінському — 110 тисяч, Сирдар'їнському — 41 тисяча, Уральському — 21 тисяча.

Злочинна колективізація сільського господарства стимулювала міграційні процеси в Україні. Від колгоспів та розкуркулювання українське селянство рятувалося в Казахстані, Середній Азії та Сибіру. Мільйони української людності впродовж кількох десятиліть освоювали цілинні та перелогові землі Казахстану, Сибіру та Алтайського краю. Отже, широкомасштабне промислове землеробство Казахстану започаткували наші земляки. Назви радгоспів-гігантів на колись маложиттєвих цілинних землях Казахстану промовисто засвідчують приорітетність нашого народу в їх освоєнні.

Далекосхідний регіон, або як його в народі називають Зелений Клин (Приморський, Хабаровський краї, Камчатська, Сахалінська та Амурська області), обживався і облаштовувався не без участі українського народу. Заселення Зеленого Клину українцями започаткував перший політичний засланець з України — гетьман Дем'ян Многогрішний з родиною. З другої половини 19 століття розпочинається масове переселення українців на Далекий Схід. Інтенсивна міграція з України відбувається на початку 20 століття. Так, лише до Амурської області в 1906–1917 роках з України прибуло 64 тисячі осіб (майже 50 відсотків від усіх переселенців). А до Примор'я впродовж цих років приїхало з України майже 103 тисячі осіб (61 відсоток від усіх мігрантів). З рідної домівки всіх їх у далеку чужину гнали злидні та безземелля. Ще й сьогодні тисячі поселень у Зеленому Клину носять українські назви. Всі вони закладені нашими земляками, яких царська та комуністична влада із шахрайською спритністю зарахували до «русскоязычного населения». Господарське освоєння Далекого Сходу українськими селянами — незаперечний факт. З ним змушені рахуватися навіть дослідники радянського періоду. В одному з видань (книга «Дальневосточный край», 1932 рік) зазначалось: «Переселяючись з південних степових областей, українці принесли сюди свій культурно-побутовий уклад, мову й культуру, що незважаючи на жорстоку русифікацію, яку проводив царський уряд, збереглися в своїх підставах і, безперечно, це дає велику можливість для проведення повної українізації всіх районів та перетворення краю в дійсно українську землю не тільки на формальних підставах, але й фактично» (цитується за В.Сергійчуком, 1991).

Українці в Зеленому Клину зазнали шаленого зросійщення й цілеспрямованої асиміляції. Проте навіть це не вбило вільнолюбного духу козацьких нащадків. Українське населення Далекого Сходу брало активну участь в революційних подіях 1917 року. Була зроблена відчайдушна спроба організувати там Українську Далекосхідну республіку, яка в 1922 році була ліквідована більшовиками. Генеральний секретаріат її невдовзі було заарештовано і засуджено.

Перепис населення Далекого Сходу, що проводився в 1926 році за вказівкою Москви, тут, як і в інших регіонах, було фальсифіковано. За офіційними, даними, на той час у регіоні нараховувалось лише 315 тисяч українців. Хоча в 1918 році, за даними українських далекосхідних організацій, в Зеленому Клину мешкало 437 тисяч українців. Отже, за всіма правилами демографії, враховуючи природний приріст населення, кількість українського населення на Далекому Сході в 1926 році мала становити 570–600 тисяч. Щодо Примор'я, то питома вага українського населення там мала перевершувати 50 — 60 відсотків.

У післявоєнний період міграція українців до Далекого Сходу дещо пожвавилася. До цього спонукали об'єктивні фактори: перш за все низький рівень життя на Україні. Висвітленням етнічної ситуації на Кубані ми свідомо завершуємо розгляд цієї теми, оскільки саме на матеріалах по цьому регіону маємо змогу відповісти на питання, куди й чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії. Назва цього злочинного явища — геноцид.

Освоєння Кубані запорозьким козацтвом та українським населенням — незаперечний факт і тема окремої розмови. Його навіть не наважуються спростувати найбільш затяті кримські шовіністи-великодержавники та виховані Коротким курсом ВКП(б) "несостоявшийся агроном-писатель" та "известные историки с РДК". Адже ця історична подія увінчана відомим пам'ятником запорожцям на місці висадки їх на Тамані 1792 року.

В 1992 році цивілізована людність як в Україні, так і в Росії, відзначала 200-ліття цієї визначної дати. На жаль, в Криму сепаратистсько-шовіністичні сили саме в цей час не без допомоги влади нагнітали антиукраїнську істерію, займалися "возрождением" ніколи не існуючого тут азово-чорноморського козацтва, а коноводи з РДК гризлися за нагайки "отцов-атаманов". Тому подія європейського і всеросійського значення лишилася непоміченою. З простодушністю відомого літературного героя Митрофанушки, який не визнавав ні історії, ні географії, ювілей проігнорувала незалежна кримська влада. І це більш ніж прикро, адже Кубань — то наша найближча посестра. З цим ювілеєм чомусь не привітали кубанців і прибічники "независимого острова Крыма", які в перші дні незалежності України цілком серйозно закликали кримчан в антиукраїнській злобі до поновлення турецького валу на Перекопі та негайного будівництва мосту через Керченську протоку в Росію. Але незнання історії та географії знову зле посміялося над ними. Адже майбутній міст на Кубань, то знову ж таки дорога до території, освоєної і населеної такими ненависними для націонал-шовіністів українцями.

Завдяки запорозькому козацтву Кубань за кілька десятиліть стала одним з найбільш впорядкованих та заможних регіонів Росії. В 1911–1915 р.р. на Кубані було 450 тис. селянських господарств. Поруч з Україною Кубань була одним з найбільш крупних і розвинених хлібодарних районів імперії. П'ятирічний обсяг продукції в той період становив: зернових — 3700000 т; олійних — 38000 т; тютюну — 33000 т; городніх культур — 350000 т. Розвиненими галузями до революції стали також садівництво та виноградарство. За кількістю худоби та його реманенту на 100 чоловік населення Кубань перевершувала і Україну, і Росію. Царський уряд надав кубанському козацтву значної автономії, хоч українське населення на Кубані за царських часів також було позбавлене національних прав і гніт асиміляції й русифікації тяжів над ним. Після лютневої революції 1917 року кубанське козацтво повело рішучу боротьбу за повернення колишніх прав і вольностей. Царські сатрапи як не старалися, але не змогли вибити з душ нащадків славетного запорізького козацтва пам'ять про Україну й любов до предківської землі. В короткочасний період свого існування Кубанська крайова Рада, а згодом Самостійна Кубанська Народна Республіка робила спроби порозумітися, налагодити зв'язки і укласти угоду з Центральною Радою. Проте, подальший перебіг подій як в Україні, так і на Кубані, порушив ці наміри.

В горнилі братовбивчої війни на Кубані загинули сотні тисяч кубанських козаків, поділених навпіл злочинними політиками між більшовиками та білогвардійцями.

Перепис 1926 року засвідчив, що у Північно-Кавказькому краї, незважаючи на величезні втрати, жило понад 3 млн. українців. З такою величезною козацькою силою більшовицька влада, яка на перших порах ще вміло маніпулювала гаслами розквіту національних культур та національного відродження на окраїнах імперії, мусила рахуватися. Тому в перше десятиліття існування Союзу, з 1922 по 1932 р.р., відбувалося українське відродження Кубані. Проте ті, хто добре знав комуністичну підступність і непослідовність, хто мав доступ до рішень різноманітних таємних конференцій, добре усвідомлювали, що це відродження тимчасове і мало на меті лише пропагандистські цілі та було розпочате з провокаційною метою.

Справжню сутність більшовицької політики в національному питанні висвітлюють настанови першого наркомнаца Йосипа Сталіна вождю світового пролетаріату В. Леніну, які він дав їх у дні творення Союзу. Листи ці стали відомі широкому загалу, лише після 1991 року, коли їх дістали з таємних архівів ЦК КПРС. А послужливий наркомнац з єфрейторською прямолінійністю радив: «За четыре года гражданской войны мы в виду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе… Молодое поколение коммунистов игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно признавая слова о независимости за чистую монету. Окраины во всем основном безусловно должны подчиняться центру, т. е. если мы теперь же не заменим формальную (фиктивную) независимость формальной (й вместе с тем реальной) автономией, то через год будет несравненно труднее отстоять фактическое единство советских республик».

Ще в царській Росії Кубань, як багатий хлібодарний край, посідала одне з перших місць за розвитком шкільництва і ступенем грамотності населення. Навіть в роки громадянської війни (на 1 січня 1920 року) на Кубані діяли 1600 початкових шкіл, 240 вищих початкових, 151 середня та 124 професійних школи.

Українська національна революція 1917 року сприяла відродженню приспаного царизмом культурно-національного життя української Кубані. Етнічна ситуація в краї на той час була сприятливою для розвитку й поглиблення цього процесу. Незважаючи на сильний гніт русифікації, що тяжів над кубанцями; станичне та хутірське населення центральної Кубані впродовж століття розмовляло українською мовою.

Тому з перших днів падіння царської імперії розпочалося відродження українського шкільництва, а при допомозі Української Центральної Ради тут створюються хати-читальні та видаються українські щоденні газети. Таким чином, природний процес українізації Кубані започаткували ще Кубанська Крайова Рада та Самостійна Кубанська Республіка.

Їх падіння та встановлення радянської влади не змогли припинити національного відродження Кубані. Більшовики, аби не викликати повстання й масових заворушень в цьому регіоні, змушені були піти на тимчасовий компроміс. Сьогодні важко повірити в те, що на Кубані до 1932 року існувало 240 українських шкіл І та II ступенів. Функціонувала також ціла мережа курсів ліквідації неписьменності дорослого населення, в яких навчання велося українською мовою. Більше того, на кількох факультетах Кубанських політехнічного та медичного інститутів було запроваджено викладання українською мовою. Українською мовою готували фахівців кілька педагогічних та сільськогосподарських технікумів, велося діловодство в судах та станичних виконкомах.

Відкриття українського часопису як в Криму, так і на Кубані є сьогодні досить складною і майже неможливою справою. Яких тільки аргументів не висовує офіційна влада, коли слабосильні, позбавлені державної підтримки українські громадяни Криму та Кубані порушують питання про видання української преси. Наприкінці 20-х років духовні та культурні потреби українців Кубані обслуговували 20 українських газет, 5 журналів. Навіть при щоденній компартійній газеті «Красное знамя» виходив український додаток. А Північно-Кавказький крайовий комітет ВКП(б) в 1927–1932 р.р. видав український тижневик «Червоний прапор». В краї діяли три українські книжкові видавництва, три театри, в яких йшли вистави місцевих драматургів. Регулярно велися радіопередачі рідною мовою, була досить солідна українська філія спілки письменників, що об'єднувала більше ЗО поетів і прозаїків. Вони підготували понад 600 видань художньої, наукової, публіцистичної та навчальної літератури. При Північно-Кавказькому крайовому комітеті ВКП(б) діяла також українська секція національних меншин.

Здавалося, українське відродження Кубані набуває незворотного характеру. Перепис населення, що проводився в 1939 році по всій країні, мав би зафіксувати небувалий розквіт українства і в цьому регіоні, проте, «обьективная советская статистика» засвідчує дивовижні речі: чисельність українців на Кубані, як і в інших регіонах імперії за тридцятилітній відтинок часу, катастрофічне зменшилась. Загадкове зникнення українців на території Росії компартійно-історична наука сором'язливо замовчує. Впродовж 13 років (з 1926 до 1939 року) українське населення на Кубані, наприклад, зменшилося більш як в 12 разів і становила в 1939 році 150 тисяч (4,7 відсотки загальної кількості). Що ж за етнічна бомба вибухнула на благодатній Кубані, яка за 10 років знищила майже 3 млн. українців? Завісу над цією таємницею відкривають підпільні циркуляри кремлівського «батька народів» партійним комітетам; щойно оприлюднені партійні, та КДБістські архіви та поодинокі видання з української діаспори; які стали проникати в Україну.

Всі ці джерела переконливо доводять, що кривавий розгром українського відродження більшовицька влада розпочала з Кубані та інших регіонів Росії. Смертоносні для українського народу хвилі сталінсько-беріївської інквізиції поширилися по всій країні, а з 1933 року тотальний геноцид охопив і Україну. Причини цієї безпрецедентної в історії людства кривавої акції ще мають бути досконально вивчені. Проте, вже сьогодні можна однозначно стверджувати, що кремлівські злочинці добре усвідомлювали: подальша гра в незалежність колоній та національне відродження в них загрожуватиме існуванню всієї тоталітарної системи. Сталінський циркуляр про припинення українізації більшовицькі маріонетки в Україні розпочали запопадливо здійснювати у 1933 році. А до цього часу українство Кубані було вже розгромлене. Про те, як це відбувалося, свідчить викривально-вбивчий документ, що дивом зберігся в державному архіві. Наведемо лише одну ухвалу.

"30.12.1932 року.

Общ. отд.

Постановл. Презид. РИКа

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

Президиума Северо-Кавказского краевого исполнительного комитета от 26 декабря 1932 года.

ПРОТОКОЛ N83 п.40

Слушапи: Об украинизации.

Постановили: Ввиду того, что украинизация ряда районов и станиц, проводившаяся на Северном Кавказе, не вытекает из культурних интересов населення и служит легальной формой классовому врагу для организаций сопротивления мероприятиям Советской впасти и создания под эзтим прикрытием своих контрреволюционных организаций, Президиум СКК райисполкома

ПОСТАНОВЛЯЕТ:

1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.

2. Перевести к 1 января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.

3. В трехдневный строк перевести все украинские газеты на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, виходившую на украинском языке, в дальнейшем издавать на русском языке.

4. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.

5. Предложить КрайОНО необходимие мероприятия для перевода, к осени 1933 года преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительского состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СКК райисполкома.

6. Радиовещание на украинском языке прекратить.

7. Обязать РИК разьяснить настоящее решение на общих собраниях и пленумах Советов.

Верно: Зав. прот. частью РИКа

(Подпись) П.Чихачев

ГАКК, Р-1594, оп.1, д.50, л.614.»

Гадаємо, що коментувати цей цинічний документ немає потреби. За міжнародними правовими нормами ця широкомасштабна акція не що інше, як геноцид проти українського народу. Сталінсько-беріївські сатрапи зробили все можливе, аби впродовж кількох років квітучі кубанські станиці і вся хлібодарна Кубань стали цвинтарною пусткою. Очевидець тих подій науковець Олесь Панченко, який врятувався в еміграції, пригадує: «1932 року мусила припинити свою діяльність українська секція «Севкрайиздата». Видавництва газет "«Червоний прапор» та «Радянський станичник» ліквідовані. Краснодарська філія державного видавництва України з підлеглими їй представництвами на Кубані та Північному Кавказі припинили поширення української літератури та періодичних видань. Всі українські школи, культурно-освітні установи на Кубані ліквідовані. На дверях клубів «Нацмен» повісили замки. В багатьох станицях виносили з клубів та хат-читалень українську літературу на вулицю і палили. Всі українці, котрі відігравали будь-яку роль в культурно-національному житті Кубані знищені фізично, або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів на різний термін ув'язнення». (О.Панченко «Розгром українського відродження Кубані». Лос-Анжелес — Каліфорнія, 1973 рік, с.80). До в'язниць потрапили і були знищені майже всі українські письменники Кубані. На українських кобзарів по містах та станицях буквально полювали. В катівнях ГПУ-НКВД замордовано 1500 вчителів українських станичних шкіл. Фізично також знищені викладачі українських середніх та вищих навчальних закладів Кубані.

В 1933 році нищівного удару більшовицька влада, завдала українському населенню станиць, в яких форсовано запроваджувалася, колективізація. Волелюбні козацькі станиці всіма силами противилися її проведенню. По станицях Чорномор'я прокочується хвиля селянських повстань, які жорстоко придушувалися. Олесь Панченко на підставі розповідей очевидців засвідчує:

«Для придушення цих заворушень озброєні більшовицькі карні загони ОГПУ оточували густим колом станиці, не випускаючи людей назовні і цим прирекли їх на голодну смерть, бо все споживне, в тому числі і посівний матеріал, було конфісковано і вивезено, рогату худобу забрано в так звану «продразверстку», а інші живі тварини були всі спожиті. Трупи померлих від голоду розкладалися, бо нікому їх було ховати.»

(О.Панченко, там же, ст.83).

А в той же час, як українське село і кубанські станиці вимирали від голоду, в портах України, Новоросійську, Єйську та Туапсе пограбований український та кубанський хліб вантажили на пароплави, експортували його до Західної Європи і навіть в Китай. Колективізація і сталінський голодомор на Кубані позбавили життя половини козачого населення. Тих, хто вцілів від голодомору, мов худобу, вантажили в товарняки і висилали «на перевиховання» до Сибіру та в Приморський край, на далеку Північ. Знедолені станиці заселили прибулими з Росії селянами та ветеранами Червоної Армії. А станицю Поповичівську було заселено циганами. Багатьох станиць вже в той час позбавили історичних назв. Так, станицю Полтавську перейменували в Красноармейську, Уманську — в Ленінградскую, а хутір Романівський став Кропоткінскій. Вціліле від голоду й репресій українське населення Кубані й на Північному Кавказі, згідно з переписом 1939 року, стало вже «русскоязычным». Такий же шлях, як і українство на Кубані, пройшли українці майже, в усіх регіонах компартійної імперії — Поволжі, Ставропіллі, на Дону, Казахстані, Курщині та Воронежчині, Сибіру і на Алтаї, крайній Півночі і Примор'ї. Там їх теж зарахували до росіян.

Будемо сподіватися, що майбутні дослідники демографічних парадоксів та етнічних катаклізмів знайдуть документальні підтвердження зазначеної аномалії. Проте, найбільш вагомим доказом все ж таки є дані останнього 1989 року перепису населення, які переконливо засвідчують незаперечний факт існування комуністичного геноциду в імперії проти українського народу.

Таким чином, впродовж 75 років в найбільш жорстокій в історії людства комуністичній імперії під гаслом пролетарського інтернаціоналізму, дружби народів, безкорисливості «старшого брата» та творення «новой исторической общности — советского народа» відбувалася тотальна асиміляція та зросійщення національних меншин. Особливий тягар національного нищення та утисків випав на долю українського народу. Тим, хто хоче спростувати чи заперечити цю істину, радимо, аби вони відповіли на запитання: як багатомільйонна українська діаспора в Росії реалізовує свої національні права? Можна бути впевненим, що на це запитання ні російські урядовці, ні ті ура-патріоти, які постійно галасують про ущемлення прав росіян в усіх куточках колишньої імперії не дадуть відповіді. Адже цих прав українське населення Росії давно позбавлено. І, мабуть, не без підстав український Президент в одному із своїх останніх інтерв'ю російським засобам масової інформації заявив: «…если мы защищаем интересы россиян на Украине, то почему никогда и нигде ни Верховный Совет Российской Федерации, ни Правительство не поставило вопрос о защите интересов украинцев, живущих в России? У меня есть свой ответ: потому, что российский демократ заканчивается там, где начинается Россия…»

Український народ впродовж кількох століть, можливо навіть на шкоду і противагу своїм національним інтересам створив пріоритетні умови для розвитку російської культури на своїй землі. Та ж незалежна Україна, як рівноправний член світового товариства має вимагати від владних структур Росії та світової громадськості адекватних дій і до українського населення на теренах Росії. Якщо цього не буде зроблено, то мільйони українців, які ще чудом збереглися в Росії, впродовж вікового геноциду та шаленої асиміляції найближчим часом зникнуть з національної карти Росії, розчиняться «в безбрежном русском море», як в попередні епохи безслідно зникли десятки мільйонів наших земляків, послуговуючи перегноєм для російської культури, науки та економіки. До вирішення цієї невідкладної проблеми українсько-російські взаємини будуть безперспективним рухом в одному напрямі, а розмови новітніх російських демократів про «дружбу народов» та інтернаціоналізм — продовженням підступної комуністичної демагогії.