«Коли приходить темрява»

Коли приходить темрява (fb2) - Коли приходить темрява 986K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ксения Цыганчук

Спеціальна премія від Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний детектив Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Ксенія Циганчук Коли приходить темрява

Усі таємниці нічного міста

Удень у Рівному спокійно та безпечно. Та щойно місто огортає ніч, його вулиці й двори стають небезпечними. Навіть власні помешкання вже не ті фортеці, якими їх вважали. Підступний убивця знайде свою жертву всюди, від нього не сховатися, нічні полювання тривають. Місто заклякло від страху, поліція розгублена, і єдиний, хто намацав слід, — звичайний хлопець на ім’я Назар. Він сам мало не став черговою здобиччю маніяка. Теж сторожко озирається на вулицях. Страх додає сили — детектив-аматор провадить власне розслідування. Тільки так можна не лише зберегти своє життя, але й урятувати місто від хижака.

Детектив консервативний. За більш як півтора століття свого існування в літературі, кіно й на театральній сцені він не міняється, бо змінитися — означає втратити себе. Натомість десятки мільйонів людей обирають саме цей жанр. Бо кожен із мільйонів творів, написаних після «Вбивства на вулиці Морґ» Едґара По і «Скандалу в Богемії» Конан Дойла можна описати однаково: «Скоєно страшний злочин, поліція безсила, до справи береться незалежний одинак».

Звісно, героями багатьох детективів нерідко виступають талановиті поліціянти, котрі досягають успіху. Згадайте Жуля Меґре з циклу романів Жоржа Сіменона, друзів-вивідачів із 87-ї поліційної дільниці, котрі вийшли з-під пера Еда Мак-Бейна, стажиста ФБР Кларіссу Старлінґ із блискучого «Мовчання ягнят» Томаса Гарріса чи Алекса Кросса — героя низки творів найбагатшого письменника світу Джеймса Паттерсона. Проте, воскресивши цих та інших персонажів у пам’яті, відразу згадайте: працюючи в поліції, кожен усе одно лишається одинаком-камікадзе, готовим будь-якої миті піти проти течії, провадити розслідування, коли воно вже нікому не потрібне, та у фіналі завжди опиняється зі злочинцем сам на сам.

Детективний жанр — один великий гімн особистості, здатній кинути виклик неповороткій державній машині й діяти нестандартно. Здавалося б, детектив мав би бути найважливішим для України жанром. Адже українці приймають виклики, тримають удар, уміють діяти нестандартно й ухвалювати несподівані, фатальні для ворога рішення.

Одначе похвалитися великою кількістю авторів та знаковими творами, що є обличчям нашого національного детективу, поки складно. Виправити цю прикру ситуацію має на меті премія «Золотий пістоль». Ксенія Циганчук, чию дебютну книгу «Коли приходить темрява» ви тримаєте в руках, — четвертий лауреат і перша жінка серед відзначених.

Люди люблять вигадані історії. Хай краще убивця, жертви та кров будуть надуманими, аніж справжніми. А відклавши прочитаний детектив та беручи новий, читач точно знає: злочинця у фіналі знайдуть, зло покарають, добро вже вкотре переможе. Тут Ксенія Циганчук нічого не порушує. Вивідач мимоволі, Назар разом із нами підозрюватиме багатьох, поступово відкидаючи кандидатів одного по однім, щоб потім знову повернутися до власних підозр, знайшовши для цього нові підстави. Як водиться, з багатьох під фінал залишиться один. Він. Той самий убивця, якого шукаєш. Ним виявиться…

Але тс-с! Більше жодних підказок. Залишається тільки сказати: зануритися в цю книгу треба проти ночі, при світлі нічника, щоб підсилити ефект, на який розраховує автор. І не забувати: детективи пишуть, щоб передусім розважити читачів, навчити брати на себе відповідальність у критичних ситуаціях і розпізнавати в реальному житті людей із подвійним дном.

Щасливої дороги від початку до фіналу, шановні пані та панове!

Андрій Кокотюха

Коли приходить темрява

Своїй мамі присвячую.

Найкращій з усіх. Сумую за тобою.

05.03.2016

Ти впевнений, що зараз у безпеці?

Останнім часом мене не полишає дивне відчуття, наче за мною стежать.

Не знаю, що з цим робити. Це почалося у вівторок, після вбивства Тьоми. Я не знав його добре. Ми познайомилися по інтернету: він продавав уживані мобілки, а мені треба було продати свою… Гм… Я так і не продав її. Прийшов за адресою, яку він мені дав… До нього додому… Двері були ледь прочинені… Я увійшов… Боже, як страшно все це згадувати! Тепер здригаюся від будь-якого шарудіння…

Хтось за мною йде. Я це знаю, відчуваю кожною клітинкою свого єства. Надворі день, проте людей на вулиці небагато. Похмуро. На небі скупчуються хмари. У жилах стигне кров, я не можу зупинитися, іду вперед, боячись обернутися.

«Спокійно!» — кажу собі. Потрібно заспокоїтися… Чому я взагалі вирішив, що за мною стежать?.. Плутаються думки… Я зайшов до нього… Він лежав при вході з пробитою головою… З лоба сочилася кров. Вона вже встигла дещо згорнутися. Густа, неначе… Як огидно! Гарячково ковтаю слину. Ніколи не забуду цей бордовий колір густої запеченої крові. Слідчі сказали, що вбивство сталося зовсім незадовго до мого приходу. Запитали, чи я нікого не бачив. Та не бачив я нікого!!! Хто ж міг за мною стежити?!! Я нікого не бачив і абсолютно нічого не знав!

Мене знудило. Я ледь стримався, аби не виблювати на вулиці. Зараз іду до своєї дівчини. А може, не треба його до неї вести? А раптом він їй щось заподіє? Утім, я навіть не знаю, чи за мною дійсно стежать… Можливо, усе це просто нерви? Не можу зрозуміти, коли взагалі виникло це відчуття… Я відірвав погляд від асфальту. Страшно було глянути навкруги. Озираюся. Усі люди цілком нормальні. Нічого особливого не помічаю. Ніхто не звертає на мене ані найменшої уваги. Усі заклопотані своїми проблемами. Озираюся ще. Нікого підозрілого…

Отже, коли ж з’явилося це відчуття?.. Я викликав поліцію, щойно знайшов труп. Мене допитали. Я був шокований, мене заспокоїли та порадили добряче виспатися. Попросили нікуди не їхати з міста і, якщо я ще щось згадаю, негайно їм зателефонувати. Дали свій номер телефону… Так, слідчий був якимсь дивним… надто багато розпитував… Але це й зрозуміло: сталося вбивство. Проте, здавалося, він не повірив, що я нічого не бачив. Від його погляду мене пробрав мороз поза шкірою. Як то його звали?.. Малашко Андрій Степанович. Чи був він якось пов’язаний із тим, що сталося? До речі, він приїхав досить швидко. Дільничний навіть здивувався. «Ого, Андрюш, як то ти встигнув так швидко?» — запитав він колегу, подаючи руку. «Аби було бажання, усе можна… Ти казав, є свідок…» — якось надто нетерпляче відказав той. Свідок. Свідок. Але ж я не був свідком…

Перед тим, як увійти до Лізиного під’їзду, я ще раз озирнувся. За мною йшла жінка років сорока в червоному літньому шарфі, з невеликою темною сумкою. Через дорогу маленьке хлоп’я… дивилося на мене?! Ні, не на мене. Із сусіднього під’їзду вийшла, певно, мати, і хлопчик гукнув її.

Повз мене пройшов підліток, тягнучи за собою обшарпаний двоколісний велосипед. За ним простував русявий чоловік у темно-синьому піджаку. На вигляд невеликої статури, а проте, як на мене, досить міцний. Ідучи повз мене, він подивився мені в обличчя з особливою цікавістю, його очі часто заморгали… Нервовий тик? Мороз знову пройшов поза шкірою. Чоловік пішов далі, не обертаючись. Спостерігаю за ним: він завертає за ріг. Це він?.. Тепер я пішов за ним. За рогом він зустрівся з жінкою років тридцяти. Я трішки заспокоївся й повернувся. Підозрілих людей більше не було.

«А слідчий явно нервувався», — подумав я, увійшовши до під’їзду…

***

Двері відчинила Лізина молодша сестра Катя.

— Привіт! — Я змусив себе всміхнутися. — Тримай, — простягнув малій пакетик із цукерками.

— Ох! Чудово, — аж підстрибнула вона з радощів. — Мої улюблені! Піду ставити чайник. Заходь. — І насправді вона не пішла, а побігла на кухню. — Ліза ще переодягається! Зажди у вітальні! — гукнула вона вже з кухні.

Каті було лишень вісімнадцять. Непогана дівчина. Щоправда, часом надміру допитлива. Їй ніколи не можна було розповідати щось важливе: вона завжди потім перекручувала все на свій лад. Я озирнувся. Тут спокійно.

Увійшов до вітальні. Телевізор виявився увімкненим, по М1 показували кліп Alyoshи. Сів на диван, постарався відволіктися. На столі лежав якийсь журнал. Спробував почитати, та, натрапивши на рекламу нового фільму жахів, змушений був відкласти його вбік. Чорт забирай! Невже так підводять нерви? «Цікаво, чи у всіх людей, які коли-небудь знаходили вбиту людину, були такі ж відчуття, як і в мене?» — подумалося. Напевно, потрібно просто заспокоїтися. Перемкнутися на щось інше. Я глибоко зітхнув…

Кожна людина має певні страхи. І це цілком нормально. Особливо в наш час… Усміхнувся сам до себе. Цікаво: одним із моїх страхів у житті був страх стати свідком убивства. І це майже сталося. Дивна річ, колись мені сказали, що якщо чогось боятися, це обов’язково станеться.

Я не був свідком, проте ледь ним не став. Якби прийшов на півгодини раніше, так би й трапилося. Тепер боявся, що мене вб’ють… Ставало моторошно від самої думки про те. Безумовно, боятися не можна, та нічого не міг із собою вдіяти. А якщо мене справді вб’ють? Що тоді?.. Але геть подібні думки!.. Потрібно думати про те, як виходити із ситуації…

Можливо, убивця знав, що я мав прийти? Можливо, хтось хотів мене підставити? Але хто? Думки знову почали плутатися, проте я намагався міркувати розважливо. Якщо вбивця знав, що я маю прийти, тоді мене точно хотіли підставити. Тільки навіщо в такому разі за мною стежити? А якщо він не знав, що я прийду? Можливо, тоді він був у квартирі, десь заховався…

Що я робив, коли побачив труп? Наскільки пам’ятаю, не роззирався, а відразу вибіг і подзвонив сусідам. Забіг до них, щоб викликати поліцію. Тож убивця мав кілька хвилин, щоби вибігти з помешкання. Потім здійнявся шалений галас. Дізнавшись, що трапилося, люди повибігали з квартир. Відтак шум почули інші. Так усе це почалося. Що ж було далі? Чорт, більше абсолютно нічого не можу згадати! Усе ніби в тумані. Мене допитували… Нікого підозрілого я не бачив. Окрім того слідчого… А що, якщо вбивця боїться, що я його бачив… або ж що я можу щось іще пригадати?! Я затамував подих…

Та ні, я дійсно нічого підозрілого не бачив…

— Назаре!

Я здригнувся… Це кликала Ліза.

— Ти де?.. А, ти тут… — Ліза поспіхом увійшла до вітальні. — А де Катя? На кухні?

Я кивнув. Ліза озирнулася, зачинила за собою двері. Це моя кохана. Завжди спокійна та врівноважена. Один її погляд здатен підбадьорити мене. Я мимоволі замилувався нею. Вона була середнього зросту, не набагато нижчою від мене. Її не можна назвати красунею, але досить симпатичною напевне. А величезна родимка на її стегні — те, що просто зводить мене з розуму…

— Ну, що там, є щось нове? — Вона швиденько присіла біля мене.

Я вимкнув телевізор, пригорнув її до себе й поцілував.

— Та ні, нічого. Усе, як і раніше. Я лишив те місце, як тільки мене допитали. Просили нікуди не виїжджати та бути на зв’язку. — Я налив собі з графина холодної води.

— Не ображайся, але виглядаєш ти жахливо…

— Що, так помітно? — Cпробував усміхнутися. Ліза похитала головою. Я зітхнув. Між нами запала мовчанка. Не знаю, навіщо я налив води: пити насправді зовсім не хотілося. Я відставив склянку.

— Не хвилюйся, скоро все минеться. Ти просто шокований. Скоро ти заспокоїшся й про все забудеш. — Лізин голос дещо хрипкий, проте завжди діяв на мене дуже заспокійливо. Особливо тепер. Я заплющив очі, вона сіла ближче й почала гладити мене по голові. Я на хвильку розслабився.

— От чорт! — вигукнула Ліза та відразу ж підхопилася, забравши руку.

— Що таке?

Ліза розлючено вглядалась у вікно. Через двір був іще один будинок. Я занепокоєно простежив за її поглядом. На шостому поверсі будинку навпроти незнайомий чоловік розглядав нас у бінокль. Я відразу ж зіскочив із дивана. Побачивши, що ми його помітили, невідомий одразу зник.

— Хто це? — запитав я.

— Не знаю, — Ліза зітхнула. — Він недавно з’явився, постійно розглядає нас із Катькою в бінокль. — Вона безпомічно махнула рукою.

— Чому ти раніше нічого не розповіла про нього?

— Та знаєш, після того, що недавно сталося… — Ліза на якийсь час замовкла. — Я просто не хотіла тебе бентежити. У неділю приїздить батько, я збиралася йому про це сказати, — мовила вона, обіймаючи мене. — Ну, не ображайся, це просто почалося з вівторка. — У моїй голові немов ударило молотком. — З того самого дня ти ходиш сам не свій, я не хотіла тебе турбувати.

«З вівторка, коли сталося вбивство, — повторив я подумки. — З вівторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати.

— З тобою все гаразд? — турботливо спитала кохана.

Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Мені потрібно було неодмінно дізнатися, що то був за чоловік. Я мусив довідатися!

— Я піду до нього, — рішуче сказав я, відхиливши Лізині руки вбік. Дівчина злякано подивилася на мене й хотіла щось сказати, проте цієї ж миті до кімнати увірвалася Катя:

— Ви бачили того придурка?! — обурено вигукнула вона. — Він знову за нами дивився! Назаре, іди поговори з ним! — сказала мала, ледь помітно тупнувши ногою. Від природи Катя була досить вередливою. Ліза ж навпаки.

— Можливо, він не нас розглядає, адже… — вона не договорила, — …адже в нашому будинку багато квартир.

— Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! — обурено вигукнула Катя. — Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! — Очі її розширилися.

— Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…

***

— О дванадцятій годині дня знайдено труп жінки, — слідчий записував свій голос на диктофон. — На вигляд років тридцяти. Очевидне вбивство. На шиї помітні сліди від мотузки. — Він ще раз оглянув труп. — Свідків немає. Подальшу інформацію надасть судмедексперт. — Поліціянт укотре подивився на тіло; не маючи що додати, вимкнув диктофон.

Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне — місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення, тримаючись подалі від усіх.

Малашко розмірковував: убиту сюди принесли, то є очевидним. Це помітять усі. Він подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язані одне з одним два останні вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик — досить кмітливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, і непогано, що саме Ярик буде напарником, адже він доволі товариський, з ним якось простіше. Не те, що з деякими з їхнього відділку: зайвого слова не хочеться сказати.

— Андрію Степановичу! — Молодий хлопець у формі підійшов до нього разом із літньою жінкою, перервавши думки. — Ось ця пані знайшла тіло.

Хлопець підійшов до трупа й теж почав оглядати.

— Саш, я вже все оглянув, там насправді нічого цікавого нема. Жодних зачіпок. — Слідчий кинув на нього похмурий погляд з-під лоба.

— Ну, можливо, я щось побачу… — протягнув несміливо молодий чоловік, знітившись від позирку старшого по службі.

— Там нічого нема, — дещо грізно промовив слідчий. — Іди займайся своєю роботою, — процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. — Іди допитай он народ!

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.

Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:

— Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…

— Так, — закивала головою стара з усе ще розширеними очима.

— А вранці ви вигулювали собаку?

— Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.

— А вчора ввечері ви де гуляли?

— Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, — закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.

— Не дивіться туди… — Бабця відвела погляд. — Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?

— Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. — Бабуся задумливо похитала головою.

— Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаєте, обов’язково телефонуйте. — Він простягнув їй свою візитівку. — Можете поки що бути вільні.

Вона взяла візитівку. Поки розглядала картку, слідчий відійшов і набрав номер на мобільному.

— Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю…

Та слідчий її вже не слухав.

— Чуєш, Ярику, це я, — казав він по телефону до колеги. — У нас труп жінки, і знову біля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобілки. Уявляєш? За попередніми даними, смерть настала вночі… Точніше, десь на початку ночі, як тільки настала темрява…

***

Ліза працювала психологом у рівненській школі 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлікт можна вирішити словами. Те саме вона сказала мені й цього разу, проте я її, звісно, не послухав. Ми піднімалися на шостий поверх будинку навпроти. Ліфт не працював, тому довелося йти пішки. Катьку лишили вдома. Я й Лізу не мав наміру брати, та вона й чути про те не хотіла.

— Ось ця квартира! — стиха сказала Ліза, указуючи на двері праворуч.

Ми віддихалися. Я подзвонив. У квартирі почувся шум, проте ніхто не відчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам відчинили. Перед нами з’явився кремезний чолов’яга років сорока в майці та шортах. Побачивши та, очевидно, упізнавши нас, він хотів швидко зачинити двері. Проте я підставив ногу.

— Що це ви собі дозволяєте?! — невдоволено гримнув він. — Заберіть негайно ногу!

— Ти чого стежиш за моєю дівчиною та її сестрою? Ти хто такий? — гаркнув я, не звертаючи ані найменшої уваги на його слова.

— Ні за ким я не стежу! Ти що, з глузду з’їхав? Це ти хто такий? — Його темні очі були наповнені неприхованою люттю.

— Я сам щойно бачив, як ти витріщався на них у свій бінокль. Ти спостерігаєш за ними ще з вівторка!

— Ти що таке верзеш, сопляк? Мені що, робити нічого, щоб розглядати людей? Я просто перевіряв свій новий бінокль! А ти справжній параноїк! Теж мені! — фиркнув він і хотів знову зачинити двері. Та я все ще не давав йому цього зробити. — Забери ногу, інакше я викличу поліцію й звинувачу тебе в тому, що вриваєшся до мене додому! — уже досить голосно кричав він.

— Це я зараз викличу поліцію! І ти прекрасно знаєш, що саме я маю на це велике та очевидне право!

В очах чоловіка на хвильку з’явився страх.

— Та йди ти! — крикнув він і, відпихнувши мене, швидко зачинив двері.

— Не смій більше стежити за моєю дівчиною та її сестрою! Інакше я за себе не відповідаю! — гаркнув я й гупнув кілька разів рукою по його дверях.

— Заспокойся! — Ліза підбігла до мене. — Досить, припини лементувати. — Досі вона стояла збоку, не наважуючись підійти до нас. — Я думаю, він мусить усе зрозуміти. Ходімо.

Я глянув на бліду та налякану Лізу. Вона не була конфліктною людиною. Будь-яка сварка спричиняла для неї великий стрес. Кохана обійняла мене й ще раз промовила:

— Ходімо. — Відтак додала: — Ти мій герой! — і злегка всміхнулася. Очі її посвітлішали.

Я теж дещо заспокоївся. Проходячи повз сусідські двері на поверсі, я помітив тінь біля вічка дверей. За нами хтось спостерігав. «Кляті сусіди!» — подумав я тоді.

***

Того дня я ще трохи побув у Лізи вдома. Той божевільний більше не стежив за нами. Ми намагалися заспокоїтись і розслабитись. Спершу подивилися «Новини Рівного», а потім на прохання Лізи увімкнули стару радянську комедію й із задоволенням принишкли перед ноутбуком. Навіть непосидюча Катя того дня не захотіла нікуди йти. Дівчата, немов заворожені, сиділи біля екрана, проте я ніяк не міг забути нещодавні події.

Під час сварки я намагався якомога краще роздивитися того чоловіка та запам’ятати. Мені не давало спокою, що його стеження розпочалося з того самого дня, коли сталося вбивство. Проте я був певен, що ніколи його не бачив. Невже дійсно ця справа не така проста, як може видатися на перший погляд? Але за мною теж хтось стежив. Чи не міг бути в цього придурка спільник, який у той час, коли цей спостерігав за дівчатами, ходив за мною? Але я швидко відкинув цю думку. Цілком можливо, що цей чоловік стежив за нами всіма. У дівчат він шукав мене, коли не знаходив деінде. А може, це все-таки звичайний собі придурок, який любить поспостерігати за людьми в бінокль? «У будь-якому разі потрібно перевірити цього чоловіка», — міркував я. У мене є друг, що працює у патрульній поліції. Переконаний: він мені допоможе.

Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.

Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.

— Коли прийдеш додому, подзвони мені, — попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.

Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.

Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: хтось спускався згори…

Ще мить — і чиясь сильна рука штовхнула мене.

Я полетів униз, боляче вдаряючись. Страх паралізував мене настільки, що я не міг витиснути із себе нічого, окрім стогону. Злетівши зі сходів, я вдарився об стіну. Останнє, що пам’ятаю, це тихі кроки вбивці, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене…

Я зрозумів, що мені кінець…

***

Отямився вже в лікарні. Біля себе побачив стурбоване обличчя Лізи. Поряд стояв чоловік у білому халаті (як виявилося потім, мій лікар).

— Що трапилося? — Я здивувався, наскільки слабким був мій голос.

— Ти в темряві впав зі сходів, — відповіла Ліза. — Тебе знайшли наші сусіди з першого поверху. Вони почули твій крик і відразу прибігли на допомогу. — Ліза говорила досить тихо: у палаті були ще пацієнти, вони спали.

— Так, ви впали, — спокійно сказав лікар. — Ми провели потрібні обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада — переночувати в лікарні. Так мені буде спокійніше. — Він усміхнувся.

Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.

— Ну, я піду, — мовив лікар, записавши щось у моїй картці. — Можете ще трохи поговорити, але недовго. — Він знову всміхнувся та вийшов із палати.

— Як ти почуваєшся? — змучено, але спокійно спитала Ліза.

— Нормально, але трохи болять голова та ребра.

— Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. — Вона всміхнулася.

— Так, мене непросто зламати, — сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.

Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

— Лізо, — тихо промовив я, — нахилися до мене. — Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

— Що таке? — Вона виконала моє прохання.

— Мене… Мене хотіли вбити.

— Що? — Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. — Я не ро…

— Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

— Мене хтось зіштовхнув зі сходів, — прошепотів я їй у вухо. — Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.

— Що ти таке кажеш?! — пошепки, але досить чітко вимовила вона.

— Так, це так.

Вона знову схилилася біля мене.

— Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…

— Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?.. Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!

— Де Катя? — У голові спалахнула страшна думка.

— Удома. — Ліза затамувала подих.

— Швидко повертайся, але будь обережною.

Ліза відразу схопилася.

— Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. — Антон — це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.

— Добре, я зараз же йому зателефоную. — Вона вийняла із сумки телефон. — Ти думаєш, він може вдертися до Каті? — Її руки тремтіли, голос дрижав.

— Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…

— Що?!

— Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.

— Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! — Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.

— Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.

— Що? Чому? Що в ньому такого було?

— Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…

— Невже ти думаєш?..

— Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.

— Чому ти так вирішив?!

— Він — мент. Він може з-під землі дістати. Навіть може прийти в лікарню, і його без проблем до мене пропустять…

— Ні, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! — У неї ще більше пришвидшилося дихання. Ліза явно дуже злякалася.

— Я не хочу повідомляти в поліцію про те, що сталося. Розумієш чому?

— Так, розумію… Але що ж робитимемо?

— Ще не знаю. Головне зараз — подзвони Каті та Антону і їдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпеці.

Вона швидко набрала номер Каті… Та навіть після третього довгого дзвінка Ліза не почула відповіді…

***

Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.

Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», — так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, — настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…

У двері подзвонили. «Цікаво, хто це може бути? Так пізно… Невже Ліза повернулася?» Дівчина побігла до дверей. Пролунав іще один дзвінок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Ліза що, не взяла ключі?..» Катя зіщулилася, подивилась у вічко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, — подумалося, — сьогодні ж дядько Василь відремонтував світло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку».

— Хто там? — крикнула вона. — Лізо, це ти? — Та у відповідь ззовні почулося лише непевне шарудіння.

Надворі ще з більшою силою вдарив грім.

Заграв мобільний. Катя здригнулася, проте відразу побігла до телефону.

— А, привіт! Ну нарешті я дочекалася від тебе дзвінка!.. Слухай, мені стільки треба тобі розповісти! Ти не уявляєш, скільки всього трапилося!.. Назар у лікарні!.. Зустрітися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назріває… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча ні, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Ліза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?.. Добре, виходжу за десять хвилин… Обіцяю не запізнюватися!..

***

Цього року літо дивувало частими зливами. Сонце постійно ховалося за хмарами. Вечір літа більше нагадував зимовий. О четвертій-п’ятій годині вже ставало досить темно. Блискало та гриміло майже щодня.

Сьогодні двадцять дев’яте червня. Надворі знову похмуро та збирається на дощ. Десята година ранку.

— Не розумію, як я одразу не второпав, що це вона?! — Слідчий Малашко приїхав зі своїм напарником Яриком на місце вбивства невідомої жінки. Точніше, туди, куди принесли вбиту після кровопролиття: експертиза таки довела, що задушили її не тут. На думку поліції, у місці, де тіло було знайдене, труп просто намагалися заховати. Проте, як виявилося, це вийшло не дуже вдало. Іще раз оглянувши територію, вони попрямували до квартири вбитого Тьоми Заречнюка.

— Ну, як ти міг так відразу її згадати? Я б, певно, теж не пригадав. До того ж у неї перефарбоване волосся. — Ярик тягнувся за напарником, що його довгі ноги несли просто-таки величезними кроками.

Вони з Малашком були майже однолітками. Ярик випереджав колегу лише на три роки. Водночас виглядав молодшим: був більш підтягнутим та натренованим, бо відвідував спортзал за будь-якої ліпшої нагоди. Працювати з Малашком у парі не дуже любив, проте звик, і з часом вони навіть, можна сказати, потоваришували. Проте Ярик завжди відчував відчуженість із боку колеги, тож він ніколи не розпитував про особисте, якщо сам Малашко не починав таку розмову.

— Ось, у мене є фрагменти тієї фотки. Дивись. — Малашко простягнув Ярикові шматочки розірваної фотографії. — Оце я знайшов у квартирі Тимофія Заречнюка. Судячи з фото, вони були досить близькі.

— Так, дійсно. Напевно, зустрічалися, — сказав Ярик, розглядаючи фрагменти.

— Не розумію, навіщо потрібно було розривати фотографію. — Вони увійшли до під’їзду.

— Так, дійсно цікаво… Отже, спочатку вбили цього Заречнюка, потім дівчину. Проте, за твердженням експертів, її вбили досить скоро після хлопця.

— Так, обидва вбивства скоєні під вечір.

— А що, непогано. Тоді, у вівторок, погода була жахлива. Ось-ось мала початися злива, і люди відповідно поховалися по домівках. Була змога непомітно втекти. — Слідчі обережно відчинили двері до квартири вбитого.

— Не знаю, звісно, що ще тут шукати… Ми вже наче все оглянули. Хоча хто його знає… — Ярик почав ретельно обдивлятися квартиру. Те саме робив і Малашко. На вулиці починало гриміти.

— Ми просто мусимо щось знайти, інакше справа виявиться дуже темною, — сказав Малашко роздратовано.

Останнім часом він постійно нервувався. Це помітили й колеги, навіть пропонували йому піти у відпустку, аби відпочити. Слідчий уже досить давно не користувався своїм правом на відпочинок. Та наразі він просто не міг розслабитися. Не зараз. Трішечки пізніше.

— Не розумію, чого та бабця стверджує, що жодного разу не бачила вбиту. Якщо вона була дівчиною цього Тимофія, то баба точно мала неодноразово її бачити. — Ярик уважно роздивлявся, немов сканував очима.

— Ти не забувай, що тіло побувало під дощем, та його ж і не відразу після вбивства знайшли… Напевно, не впізнала. Окрім того, волосся, як ти сам зазначав, перефарбоване. Або ж убита не так часто тут бувала. До речі, я тобі казав про волосся, що знайшли на тілі вбитого? — Пошукавши на балконі, слідчі повернулися до кімнати.

— Що за волосся?

— Точніше, одна волосина. Її вже віддали на експертизу. Скоро має бути результат.

Малашко поглянув на свого напарника. Ярик виглядав спантеличеним. Ще б пак! У їхньому місті частіше трапляється «битовуха», а тут що хоч роби, а жодних зачіпок, які би дозволили швидко розплутати справу, нема. Ну, може, їм таки вдасться зараз щось знайти.

— Так, результат — це чудово, бо тут, мені здається, глухо. — Слідчий пройшовся квартирою й знову повернувся на балкон. Малашко зітхнув.

— Ти не забувай, що знайдено три різні типи відбитків пальців. І вбитому вони не належать. Я підозрюю, що одні належатимуть убитій, другі — братові Тьоми, а треті… треті — хто його знає, чиї… — Малашко залишався в кімнаті. Довелося говорити голосніше, щоб напарник міг його добре чути.

— І в мене дуже недобре передчуття стосовно цих відбитків…

— Що ти маєш на увазі? — Тепер слідчі переглядали книжки.

— Знаряддя вбивства нема. І не знайшли жодних слідів, які би можна було пов’язати з убивцею. Це свідчить про його холоднокровність та вказує на ретельно продумані дії. Цілком імовірно, що знайдені тут три типи відбитків узагалі не належатимуть йому. Адже тут узагалі мало хто міг їх залишити.

Малашко кивнув.

— Ну, так, тут ти правий.

У Ярика задзвенів мобільний. Отримавши інформацію від колеги, він одразу ж передав її Малашкові:

— На дванадцяту треба повернутися у відділок. Знайшли брата Заречнюка. Скоро привезуть до нас. Вітя каже, він абсолютно ніякий: занадто обкурений. Сподіваюся, з нього можна буде хоч щось витягнути.

— Дільничний сказав, що він не просто обкурений ходить. Він навіть колотися почав. Рік тому вийшов із в’язниці.

— Думаєш, він прикінчив своїх?

— Чесно, я навіть на це сподіваюся, бо якщо це не він, то відчуваю, що справа може бути довгою… Хоча… навряд наркоман міг думати про те, аби витерти відбитки… Та й до того ж нічого не викрадено. Якщо наркоман убиває, то зазвичай із метою грабунку, — задумливо промовив слідчий.

— Важко не погодитися. Хоча він міг знати, де лежать гроші, а після вбивства просто забрати їх і піти. Узагалі ще абсолютно невідомо, що то за тип.

— Але для чого йому було вбивати дівчину Тьоми?

— Можливо, вона стала свідком?

— Та ні, щось тут не те… До речі, у відділок я не поїду. Попрацюєш із ним сам. Я хочу поїхати до того Назара, який знайшов тіло. У мене з’явилося до нього ще кілька запитань…

— Добре, домовилися.

— Ого! А це що? — Малашко витрусив з однієї з книг вирізки з журналу.

— Щось цікаве? — Ярик підійшов до напарника.

— Та ні, певно, нічого особливого, — знову якось нервово мовив слідчий.

— Дай-но глянути.

— Ось, тримай. Порізані журнальні статті. Нічого такого.

— Чому ж, дивися…

— Що? — Малашко з цікавістю подивився на вирізки.

— Схоже на те, що він вирізав літери зі статей… Так зазвичай чинять, коли потрібно надіслати повідомлення, але не хочеш, щоби було зрозуміло, хто це робить. Отже, цілком можливо, що хлопець когось шантажував.

— І складав листи за допомогою вирізаних літер? Якщо так, то той, кого він шантажував, мав знати його почерк.

— Цілком можливо… Ну ось іще один мотив для вбивства. Тільки тоді це, певно, уже точно не його брат… Ну, гаразд, дякувати Богу, ми недаремно сюди прийшли. Хоч щось знайшли. Як ми не помітили цього минулого разу?

— У книжках, напевно, ніхто й не порпався. Ну, що ж, тепер ходімо до Світлани Слинько, подруги вбитої. Вона просила не запізнюватися, бо мусить вести дитину до лікаря. До речі, ти не повіриш. Ця Світлана Слинько живе поряд із тим будинком, де жила вбита, і… — Малашко підняв палець угору, потягнув дещо інтригу, примусивши напарника аж затамувати подих, — поряд із будинком, де живе отой Назар, котрий знайшов тіло Тьоми.

— Та ти що?! — Ярик аж підняв брови від здивування.

— Ну, точніше кажучи, не сам Назар, а його дівчина. Проте він у неї часто буває.

— А звідки ж така оперативна та вкрай цікава інформація? — Ярик усміхнувся.

— Наш дільничний Федюкевич знає все про всіх у своєму районі. Молодець хлопець. Думаю, з таким успіхом скоро піде на підвищення. Окрім того, дівчина Назара працює шкільним психологом. Вони з Федюкевичем часто спілкуються з проблемними учнями, а їх у тій школі чимало.

У Ярика вкотре задзвенів телефон. З виразу його обличчя було цілком зрозуміло, що новина не надто добра.

— Що там сталося?

— Що сталося, питаєш? — У слідчого явно зіпсувався настрій.

Малашко нетерпляче та напружено кивнув.

— Новий труп невідомої жінки. Сказали: зовсім молода. Задушена мотузкою.

На деякий час запанувала мовчанка.

— На Костромській, — додав Ярик. — Треба їхати.

— Отже, так: я до Слинько, а ти їдь подивися, що там. Я до тебе потім приєднаюся. Намагатимуся швидко.

— Домовилися.

— Ну, все. — Малашко ще раз роздивився довкола. — Тут наче більше нічого немає. Їдьмо. — Зачиняючи двері, подумки додав: «Чорт забирай!»

***

«Знову вони!» — злякано подумало дитя.

У шкільному коридорі нікого не було: усі ж бо на уроках. Дитина років десяти похилила голову та йшла, майже притиснувшись до білої стіни. Назустріч простували дві старшокласниці, з цікавістю щось обговорюючи. Побачивши дитя, вони перервали розмову. Погляд їхній не обіцяв нічого доброго. Дитина ще дужче притиснулася до стіни. Кроки її сповільнилися, серце закалатало сильніше. Страх паралізував думки. Злі та нахабні очі недобре вп’ялися в неї. Лихі глузливі посмішки. Ще мить — і по лобі посипалися болючі щиглі. Маля затулило голову рукою та намагалося відбиватися. Натомість у відповідь лунав лише здавлений та все такий же глузливий сміх.

— Та пішли ви! — зі злістю нарешті крикнула дитина.

— Ш-ш! Тихо, ти що… — Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабінетів хтось доторкнувся до ручки дверей.

— Тікаймо, — швидко й водночас тихо мовила дівка до другої. За мить вони вже сховалися за рогом… З класу вийшла вчителька мови.

— Ти чого кричиш?! Чого не на уроках?

Та дитя не слухало. Воно теж швидко втекло. «Не вистачало ще отримати від учителів…» На останній урок узагалі зникло бажання йти. Треба було непомітно залишити школу. Дитина швиденько проскочила вахтера. На вулиці починалася гроза. Уроки проходили в другу зміну. «Шкода, нема парасольки», — дитина обережно минула вікна кабінету, де зараз був її клас. Хтось з однокласників усе-таки помітив її та зловтішно махнув рукою. «А щоб тобі!» — подумалося.

У новій школі справи чомусь не йшли. Як у принципі й у попередній. Але тут, окрім однокласників, додалися ще й вороги зі старших класів. «Треба швиденько повернути за ріг. Так точно ніхто вже не помітить!» Мета мигцем була досягнута. Та несподіванка, яка чекала на дитину, виявилася надто неприємною.

— О, ти диви, хто тут у нас! — Двоє старшокласниць задоволено прицмокнули.

«Тікати!» — зринула перша ж думка. Та не вдалося. Дитину міцно схопили за комірець.

— Ти чого кричиш під час уроків, га? — Тримаючи у вільній руці цигарку, дівка востаннє затягнулася та викинула недокурок. Інша зробила те саме, підійшла ближче. Від них неприємно тхнуло тютюном. Дитя відвернуло обличчя. Ще мить — і по голові посипалися нові удари. Цього разу сильніші. З носа потекла кров, було надзвичайно боляче. Скоро маля втратило свідомість…

Ще місяців зо два довелося лежати в лікарні. Своїх кривдників дитина так і не наважилася видати. Усі повірили у версію про наркоманів.

***

Мене випустили з лікарні рівно о десятій ранку. Зараз я йшов до Лізи. Голова була забита нещодавніми подіями. У мозку постійно прокручувалися різноманітні моменти. Уночі я майже не спав. Мене хочуть убити. Бо я щось бачив? Але що?

Мені стало зрозуміло, що цю справу не можна просто так залишити. Весь цей час я намагався згадати: можливо, я дійсно бачив щось таке, на що не звернув уваги? Та нічого подібного не було. Я абсолютно нікого не бачив і нічого не чув. Хіба що… Чи могла зі мною так несправедливо вчинити моя пам’ять? Заблокувати якісь спогади? Так, дійсно, деякі моменти я не міг чітко пригадати. Але моя інтуїція підказувала мені, що нічого вельми підозрілого там не було. Хоча хто мене знає?..

Отже, якщо відкинути думку про те, що я міг бачити щось важливе, то що залишається? Яка ще може бути причина, через яку мене хочуть убити? Я на хвильку замислився. Раптом мене пронизала жахлива думка. Настільки жахлива, що мимоволі я зупинився. Людина, що йшла за мною, наштовхнулася на мене. Я підозріло глянув на чоловіка. «Чого йти так близько?» — невдоволено подумав я. Та він лише вилаявся — мовляв, чого гальмуєш? — та швидко пішов далі. Я озирнувся. Перехожі не звертали на мене ані найменшої уваги… Виходить, замість Тьоми хотіли вбити мене, але вбивця просто помилився! Хоча ні. Такого просто не могло бути. Для цього потрібен мотив. А в мене начебто не було ворогів. Я захитав головою, відганяючи від себе цю дурну думку. Ні, повинна бути ще якась причина… Можливо, мене хотіли підставити? Але знову ж таки для того має бути причина. Я не пам’ятаю нікого, кому б міг аж так насолити. Звичайно, я мав недругів, але ж не настільки… Такого прозаїчного мотиву, як гроші, теж не могло бути: я не надто багатий.

Що ж тоді? Раптом мені спала на думку річ, про яку я й не подумав спочатку. Я навіть усміхнувся. А можливо, мене просто хотіли вчора пограбувати? Але знову ж таки в грабіжника було достатньо часу, щоб зняти з мене наплічник або принаймні понишпорити в кишенях. Проте нічого не зникло. Що відповідно й наштовхнуло всіх на думку, що я сам упав. Шкода, я навіть не помітив силуету невідомого. Проте, судячи з того, з якою силою мене пхнули, можна впевнено стверджувати, що то був чоловік.

Мої роздуми перервав шум. Я повернув голову вбік. Неподалік вели ремонтні роботи. Певно, лагодили труби. У землі була викопана велика яма. «Схожа на могилу», — похмуро подумав я. До Лізиного під’їзду залишалося майже нічого, як раптом я побачив слідчого Андрія Степановича Малашка. Більше того, він ішов мені назустріч.

Поліціянт однозначно планував зі мною поспілкуватися. Він поцікавився моїми синцями, та я не став розповідати правду. Мовляв, просто впав зі сходів. У цей час я думав про Лізині слова. Вона все-таки наполягала на тому, що про напад слід повідомити в поліцію. Їй зовсім не вірилося, що слідчий може бути якось задіяний у цьому. На її думку, надмірна знервованість та грубість іще ні про що не свідчать. Хтозна, можливо, її правда. Натомість Малашко простягнув мені якесь фото, сподіваючись, що я впізнаю на ньому людину.

Я подивився на знімок й оторопів. На ньому були Тьома з жінкою, про яку запитував слідчий: вони обіймалися. Я замислився.

— Чесно кажучи, обличчя здається знайомим, та я певен, що не знаю її. А що, це підозрювана? — з неабияким інтересом поцікавився я.

— Ні, на жаль, ні. Це ще одна жертва нашого невідомого вбивці. — Слідчий заховав фото.

— Ще одна жертва? — Спершу я аж не повірив власним вухам. Мені стало моторошно. — Тобто скоєно ще одне вбивство? Але коли?

— Незадовго після вбивства Тьоми. Більше ми поки що нічого не знаємо.

— Дозвольте поцікавитися: є якісь зачіпки?

— Дещо є, проте нам це поки особливо не допомогло. — Слідчий говорив охоче, неначе хотів виговоритися. — На тілі вбитого знайшли волосину, яка, до речі, належить молодій жінці. Є невідомі відбитки пальців. Усе.

— Але ж ви не думаєте, що злочин могла скоїти жінка? Це вбивство двох людей!

— Чому ж, цілком могла. — Слідчий повів плечима. — Щоправда, їй у цій справі потрібний був помічник, звісно, що чоловік. До речі, вбита мешкала в цьому будинку. — Він указав на Лізин будинок. — Певно, тут ви й могли її бачити.

Я похитав головою, приходячи до тями після приголомшливої новини.

— У мене до вас іще одне запитання.

— Уважно слухаю.

— Я щойно від подруги вбитої. Вона живе в будинку навпроти. — Малашко вказав на дім. — Вона повідомила, що вбита — до речі, її звати Альоною — іще в день убивства поскаржилася на те, що якийсь мужик стежить за нею з бінокля. Знову ж таки, з цього будинку, — і він вкотре показав на будинок навпроти. — Я знаю, ваша дівчина із сестрою теж тут живуть. — Я здивовано підняв брови, він зрозумів моє німе запитання. — Така робота, мушу все про всіх знати. Дільничний Федюкевич знайомий із Лізою Іванівною, — додав він. — Отже, ви нічого про це не можете розповісти? Ліза Іванівна не згадувала про щось подібне?

Я повідомив йому про пригоду, що сталася вчора, знову замислюючись, чи варто розповісти про замах. Очевидно, слідчий помітив мою нерішучість.

— Є ще щось? — відразу поцікавився він.

Я вагався.

— Що ще? — Я мовчав. — Пам’ятайте: я розслідую два вбивства. Будь-яка інформація може виявитися корисною. Окрім того, ви не маєте права нічого приховувати.

Я здався й розповів. Більше того, також поділився думками про те, що за мною стежать. Малашко уважно вислухав.

— Чудово, — серйозно та задумливо мовив він. — Справа з кожним разом стає все більш заплутаною.

— Можу я піти з вами до того чоловіка? — Я навіть не очікував від себе такого запитання.

Слідчий на хвилину задумався.

— Даруйте мою цікавість, проте в мене є підозра, що мене хочуть позбутися, — слово «вбити» я просто не зміг вимовити, — тому мені б хотілося знати все, що відбувається в розслідуванні.

— Розумієте, це не дозволено. Я не можу вам усього розповідати. Не забувайте про таємницю слідства.

— Так, я все розумію, але зрозумійте й ви мене. — Я благально подивився на слідчого.

— Я обіцяю, що буду тримати вас у курсі подій… Окрім того, якщо все так серйозно, вас потрібно забезпечити охороною. — Малашко раптом замислився. — У принципі, до того чоловіка можемо піти разом… Потім подумаємо про вашу охорону.

За кілька хвилин ми вже дзвонили в його двері. Знову ніхто не відчиняв. Слідчий постукав.

— Відчиніть, поліція!

У відповідь тиша. Малашко постукав іще раз, уже гучніше. Раптом ми почули, як відчиняються сусідні двері. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халаті. Від неї повіяв запах домашніх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала.

— Я почула ваші гукання, — непевно почала вона. — Ви з поліції? — Малашко показав посвідчення. — Я просто хотіла сказати, що сусід учора ввечері кудись пішов, і відтоді я не чула, щоб він повертався. Розумієте, у нього щось із замками чи то з дверима, і коли він відчиняє та зачиняє двері, це завжди дуже шумно. Навіть уночі прокидаєшся.

— Отже, ви хочете сказати, що він пішов учора ввечері та більше не з’являвся?

— Так.

— А коли він пішов? — поцікавився я. — О котрій годині? Ви не пам’ятаєте?

— Чому ж, пам’ятаю, — усміхнулася вона, відверто радіючи, що може надати цінну інформацію, — десь о пів на десяту чи навіть близько десятої. Десь так. Точно. Я якраз о цій порі вже лягаю спати.

Слідчий запитально подивився на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, і похитав головою.

Так, він цілком міг на мене напасти.

***

— Ну, невже я багато прошу? — Ліза була просто в розпачі. — Лишень не бачитися з цією людиною.

Незадоволена Катя сиділа на дивані, склавши на колінах руки. Сестра вже годину «читала їй лекцію».

— Я не розумію, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зі Світланою. Ще півбіди. Ви давно знайомі. Ну, а цей?

— Ну, от я якраз і пішла побачитися з нею. Це ж вона дзвонила, а не він. Досить до мене ставитися, як до дитини! Мені вже не п’ять років!

— Не п’ять років? Так, не п’ять. Ти поводишся на цілі два!

— Ти мене вже задовбала!

— Я тебе задовбала?! Та ми з Назаром ледь із глузду не з’їхали, поки знайшли тебе! Ти це розумієш? Ну, нічого, приїдуть батьки, я тебе більше прикривати не буду. Поїдеш на літо до них. Ось так! — відрізала старша сестра.

— Я всього-на-всього забула телефон! — Катя аж підхопилася з дивана. Вона надто боялася перспективи бути відправленою на літо до батьків у село. В очах промайнув лихий вогник. — Інакше б вам не довелося так хвилюватися. До того ж ми просто спокійно поспілкувалися, поділилися новинами, посиділи в кафе.

— Ви пішли вночі, у страшну зливу. Вам що, робити нема чого?

— А чого нам боятися? Світлана й Вовка займаються карате. З ними абсолютно нема чого боятися. Ну, ти ж сама заборонила мені приводити їх додому. Що мені ще лишалося?

— Я тобі скажу, що тобі ще лишається. — Ліза різко зупинилася й стала перед Катею. — Тобі лишається поїхати на літо до батьків. — Молодша сестра спробувала заперечити. — Це моє остаточне рішення! — Катя відштовхнула Лізу та побігла до своєї кімнати.

— Можеш казати все, що захочеш, та я це зроблю! — гукнула вслід Ліза.

***

Кохана переповіла мені свою розмову із сестрою. Я ж, своєю чергою, розповів про зустріч із Малашком.

— Отже, ти таки вирішив усе йому розповісти?

Ми сиділи на кухні. Ліза налила нам чаю. Пахло обідом, який вона готувала: стейк та запечена картопля по-домашньому. Ліза готує чудово.

— Так, — ствердно похитав я головою. — До речі, вони знайшли ще один труп задушеної жінки.

Ліза замовкла. Унизу живота несподівано для мене самого заграло приємне бажання. Ні, не зараз. Я продовжив:

— Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цієї нашої сусідки. Це б, відповідно, означало, що вони мають справу з маніяком.

— Ну? — Ліза чекала на продовження моєї оповіді. Бажання відпустило мене.

— Проте почерк убивства зовсім не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слід убивці.

— Ну, і хто це? — Від хвилювання її дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на її світло-коричневу родимку на лівій щоці. Колись Ліза розповідала мені, що в дитинстві через неї страшенно комплексувала. Більше того, її не раз дражнили діти. Потім усе те якось забулося, та Ліза однаково продовжувала ненавидіти ту родиму пляму. Та особисто мені вона надзвичайно подобалася ще з першої нашої зустрічі. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво.

— Малашко не сказав, проте натякнув, що хтось із її знайомих. Не знаю.

— Ну, гаразд, це краще. — Ліза відставила чашку вбік. — Слухай, знаєш, що мені сказала Катя? — Вона не стала чекати, поки я відповім. Дихання її знову пришвидшилося, голос став значно тихішим: Ліза не хотіла, щоб почула молодша сестра. — Катя сказала, що майже відразу після того, як я поїхала з тобою в лікарню, хтось подзвонив у двері. Вона не відчинила. Потім, коли вже зустрілася з тими двома, вона бачила того типа, що розглядав нас у бінокль.

— Що?!

— Вона впевнена, що він не бачив, як вони йшли з дому. Він курив неподалік від свого під’їзду.

— Виходить, це точно він. Навіщо ж йому було приходити до неї, коли нікого не було вдома, та ще й коли настала темрява? Дивись, — я теж говорив тихо, проте надто збуджено та швидко, — він зіштовхує мене зі сходів, бо боїться, що я повідомлю про нього в поліцію. На щастя, з’являються сусіди, і це йому заважає. Зате він простежує, що ти їдеш зі мною до лікарні. Знаючи, що Катя лишається сама, вирішує до неї піти.

— Але навіщо йому це потрібно?

Я замислився. У мене була лише одна відповідь:

— Бо він хоче її вбити…

***

З Малашком ми домовилися зустрітись увечері в Лізи вдома. Він таки погодився, щоб я брав участь у розслідуванні. Цьому в першу чергу сприяв наш дільничний поліціянт Федюкевич (як ви пам’ятаєте, вони з Лізою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слідчому за нас слівце). Окрім того, Малашко остаточно здався, дізнавшись, що я приятелюю з Артемом Віннічуком — працівником патрульної поліції. Вони були малознайомі, проте слідчий усе більше сприймав нас за своїх.

Отже, зараз ми перебували в Лізиній вітальні. Нас було п’ятеро: я, Ліза, Малашко, Ярик та Федюкевич. Чисто на автоматі я розглядав кожного поліціянта.

Малашко мені геть не подобався: говорить ніби і ввічливо, але завжди якось грубувато. Навіть риси обличчя він мав якісь жорсткі. Губи надзвичайно тонкі, як це часто буває в злих людей. Шкіра на пальцях видавалася згрубілою та шорсткою. Так, ніби він жив з якоїсь ремісничої професії. Ще з першої нашої зустрічі в мене виникла до нього якась антипатія. Цікаво, як до нього ставляться колеги?

Ярик мені сподобався більше. Вираз обличчя мав добріший, хоч і виглядав не менш грізно, ніж його напарник. На зріст він був однозначно нижчим за Малашка. Ярик (Як же його прізвище? Геть забув відразу після представлення) мав немісцеву засмагу. Очевидно, недавно повернувся з відпочинку на морі. На безіменному пальці правої руки виднівся слід від обручки. Отже, має сім’ю. Одяг на ньому сидів більш акуратно, ніж на Малашкові. Та й виглядав він свіжішим. Так, він однозначно має дружину, на відміну від Малашка: у цього одяг ніби й чистий, а проте не такий охайний. Він, скоріше за все, розлучений.

Щодо Федюкевича, то кілька разів я бачив його в школі разом із Лізою. У неї є два дуже проблемні учні, які вже навіть побували в колонії для неповнолітніх. Ми з дільничним ніколи не спілкувалися, тож познайомилися по-справжньому тільки сьогодні. Він був молодшим за своїх колег, виглядаючи роки на тридцять три. Більш мирний на вигляд, сухоребрий. Зі слів Лізи, роботу свою любив і виконував досить непогано. Щоправда, кохана підозрювала, що він уже з радістю б її кинув, адже не раз скаржився на малу зарплатню. А дітей же якось потрібно годувати, і на ноги ставити теж.

Роздивившись своїх нових знайомих, я звернув погляд до вікна. Надворі було, як завжди, похмуро, тому нам довелося ввімкнути світло. Хоча це особливо не допомогло: дві лампочки з п’яти перегоріли несподівано одна за одною. Довелося сидіти в напівтемній кімнаті. Звісно, настрою це нікому не додало.

Катя все ще перебувала в себе. Вона й до цього часу відмовлялася спілкуватися із сестрою. Та ми з Лізою з цього приводу лише раділи: нам не хотілося, щоб мала знала всі подробиці справи. По-перше, щоб не налякати дівчину. По-друге, вона була надто балакучою, їй ніколи не можна було довірити жодної таємниці.

У всіх нас був досить серйозний і занепокоєний вигляд. Справа здавалася надто заплутаною. Більше того, виявилося, що Ліза була знайома з убитою: жінка колись давала Каті уроки музики, та через занадто вередливий характер Катерини наставниця та учениця неодноразово сварилися. Навчання тривало недовго. Убивство знайомої людини справило на Лізу ще більш жахливе враження.

Отож ми вирішили поділитися одне з одним тим, що знали. Ліза та я розповіли про те, як Катя бачила того підозрілого типа, і про таємничий дзвінок у двері відразу після того, як Ліза поїхала зі мною до лікарні.

— Усе повністю вказує на цього невідомого: він стежив за вбитою, стежив за вами із сестрою, хтозна за ким ще, — проказав Малашко. — Він цілком міг штовхнути вас, Назаре, зі сходів. Окрім того, чолов’яга мав до цього й мотив: боявся, що ви поскаржитесь у поліцію.

— А побачивши, що нікого немає вдома, вирішив зазирнути до дівчини, — додав я.

Ліза занепокоєно подивилася на мене. Проте цього разу вона, варто зазначити, виглядала сміливішою. Певно, турбота про сестру надавала їй відваги. Ліза за темпераментом — справжній флегматик. Її досить важко вивести з рівноваги. Зараз кохана поки що сиділа мовчки, слухаючи розмову. Я був певен: вона аналізує кожне слово, намагаючись скласти психологічний портрет убивці.

— Цілком імовірно, — погодився Ярик.

— Я дізнався про цього типа все, що міг, — заговорив Федюкевич. — А зміг я дізнатися досить цікаву інформацію. Отже, його звати Ігор Климович. Сидів. Угадайте, за що. — Однак поліціянт не чекав наших відповідей, він серйозно продовжував: — Сидів за домагання своєї колеги по роботі. Точніше, він ледь її не зґвалтував.

Федюкевич поклав досьє на стілець, що стояв перед диваном. Ярик узяв папку та почав ознайомлюватися.

— Так, нібито все вказує на нього. Він цілком міг убити дівчину Тьоми, проте потрібно перевірити його алібі. Якщо воно є, звісно.

— Спершу треба його знайти, — гмикнув Ярик, не відриваючи погляду від паперів.

Малашко кивнув.

— Нічого, знайдемо, — вів далі він. — Цей мужик цілком міг спихнути Назара зі сходів та завітати до Каті.

— Можливо, Тьома теж знав про те, що той спостерігає за його дівчиною, і ходив, як і Назар, з ним розбиратися. Відповідно, Ігор Климович вирішив його позбутися. Це, власне, пояснює те, що й Назара хочуть убити. Зрозумівши, що Назара він не добив, вирішує зникнути. Адже ж він не чекатиме, поки до нього прибіжить поліція. — Федюкевич розвів руками. Ідея була цікава. Однак тут втрутилася Ліза:

— Можливо, але є ще дещо. Андрію Степановичу, ви повідомляли, що на вбитому, а саме на його рані, знайдено жіночу волосину.

— Так.

— Це, відповідно, вказує на те, що вбивала жінка.

— Вбивала або ж просто була там присутня. Важко уявити, як жінка вбиває молодого сильного чоловіка. Так само, як і те, що вона могла перенести тіло вбитої подалі від місця злочину. Хоч у будь-якому випадку нам потрібно пам’ятати про її існування.

— Не варто забувати й про розірване фото. Навіщо вбивці потрібно було це робити? Отже, це можуть бути ревнощі. З ревнощів убивають Тьому та його дівчину. Як я зрозуміла, убита жінка нечасто бувала в Тьоми, інакше б її добре знали сусіди. Таким чином, вона може бути його коханкою.

— Думка цікава, а проте ніхто із сусідів не бачив, щоб до Артема навідувалися гості. Лишень його брат та ще якісь знайомі, та всі не надто часто, — зауважив Федюкевич. — Схоже на те, що він не хотів світитися. Цілком імовірно, через якусь свою незаконну діяльність. Хоча, звісно, не можна відкидати ревнощі як один із мотивів. Це теж треба враховувати. Особливо, коли потенційним убивцею є жінка. — Дільничний поліціянт посміхнувся.

Ліза кинула на нього не надто схвальний погляд.

— Ви так кажете, ніби чоловіки ніколи не вбивають із ревнощів. — Однак, як я й передбачав, вона не стала розвивати дискусію. Натомість звернулася до Малашка: — Волосся не належить убитій, наскільки я зрозуміла?

— Ні, не належить, — знову погодився з Лізою Малашко, відтак додав: — Окрім того, ми з Яриком знайшли у вбитого статті з журналів, з яких явно вирізали літери. Наші експерти перевірили, які літери були використані, та сформували приблизне повідомлення, яке мав би скласти Тьома. Воно звучить так: «Покладеш гроші у сміттєвий бак ресторану “Тарас”». Далі мало би бути ще щось, проте ми більше нічого не знайшли.

— Це означає… — почав був Федюкевич.

— Це означає, що він когось шантажував. І це цілком могло слугувати мотивом до вбивства.

— І тут усе зійшлося, — зазначив Федюкевич. — Він міг шантажувати Климовича тим, що розповість про його таємниче захоплення спогляданням жінок через бінокль.

— Воно-то так, проте вбита скаржилася на Климовича в день своєї смерті. Навряд Тьома так швидко міг організувати шантаж, а той, відповідно, їх убивство.

— Цілком імовірно, що Климович спостерігав не тільки за жінками нашого будинку, — додав я свою думку.

— Отже, з цим Климовичем фактично все зійшлося, окрім одного моменту: волосся жінки.

— Ви казали, що у вбитого є брат, наркоман. Він міг скоїти вбивство Тьоми та його дівчини? — поцікавилася Ліза.

— Теоретично міг, — почав Малашко. — Ми вже його спіймали. Алібі в нього, звичайно, відсутнє. Більше того, у квартирі є повно його відбитків. Проте це не можна назвати незвичним, адже він не міг не бути вдома в брата. Ми намагалися його допитати, та він абсолютно ніякий. — Слідчий нервово постукував пальцями по бильцю крісла.

— І не варто забувати, що ми шукаємо жінку, власницю волосся, — відзначив Ярик.

— Воно то так, — зауважив я, — але й чоловіка ми шукаємо теж. Дівчину Тьоми міг убити лише чоловік, адже жінка не могла перенести тіло, як то було зроблено. Та й мене зі сходів штовхала явно не жінка… — Трохи подумавши, я додав: — Хотілося б також сказати, що, судячи з кроків, які я тоді чув, то була людина невеликої статури. Надто вже швидко та тихо він біг до мене.

— Отже, на вашу думку, напад здійснив чоловік невеликої статури, проте дуже міцний.

— Судячи з усього, так, — відповів я на запитання Федюкевича.

— Але тоді це повністю спростовує думку про те, що на вас напав Климович, адже він доволі кремезний.

Усі різко замовкли й замислилися: це не просто позбавляло відповіді на запитання про те, хто ж на мене напав, а й наводило на думку, що в цій історії з’являється ще одна постать. Малашко теж про щось розмірковував деякий час, відтак додав:

— Отож підсумуємо. — Він на хвильку приклав до рота кулак, щось обдумуючи. — Ми встановили, що мусимо шукати чоловіка та жінку. Чоловіка міцного, а проте невеликої статури. Окрім того, потрібно знайти Ігоря Климовича. Тут варто відзначити, що під ваш, Назаре, опис цей чоловік явно не підходить. Що ще? Ага! — махнув він указівним пальцем. — Нам потрібно знайти людину, яку шантажував Тьома. Нею може бути як жінка, яку ми шукаємо, так і чоловік, який діє з нею. Мотивом до вбивства можуть бути шантаж та ревнощі. Більше того, досвід мені підказує, що наша підозрювана, очевидно, надзвичайно страхітлива людина. Жінці менш властиво скоювати холоднокровні вбивства, але якщо вже вона це робить, то зазвичай вони ду-у-уже жорстокі… До речі, вашим нападником, Назаре, могла виявитися й жінка невеликої статури.

— Але тоді надто міцна як для жінки, — заперечив я.

— Може, вона займається якимсь видом спорту типу важкої атлетики або ж боротьбою. — Ярик зручніше вмостився в кріслі. — Якщо так, то вона могла б сама вбити і Заречнюка, і його коханку. А потім перенести труп дівчини туди, де ми його знайшли. — Цю репліку слідчого ніхто не став коментувати: усі були занадто виснажені. Тільки Малашко додав:

— Думка цілком слушна. І ще я все-таки думаю, що брат убитого навряд міг скоїти злочин. Судячи з його стану, він надто довго був у небутті разом зі своїми дружками. Окрім того, обидва вбивства вказують на холодний розум. Наркомани таким просто не здатні володіти. Звісно, варіант із його непутящим родичем не можна відкидати остаточно, допоки ми не зможемо з ним нормально поговорити. — Малашко замовк.

— З усього, що ви сказали, мені стало зрозуміло лише одне: у нас з’явилося набагато більше запитань, ніж ми маємо відповідей. Скидається на те, що нам доведеться шукати голку в копиці сіна, — резюмувала Ліза.

Було неприємно те визнавати, але кожен із нас усвідомлював, що Ліза має рацію…

Краєм ока я помітив, що за нами спостерігала Катя. Дівчина зрозуміла, що я її побачив, та негайно чкурнула до кімнати. Ліза теж це помітила.

***

Чоловік невеликої статури вже дві години спостерігав за вікном квартири на п’ятому поверсі. Незважаючи на літо, надворі було досить холодно. Чолов’яга підняв комірець, аби захиститися від вітру.

Він роздивився навкруги. Надворі було не вельми людно. «Це добре, — подумки міркував він, — не потрібно, щоб мене тут бачили. Принаймні не бажано…» Він іще раз глянув у вікно. Помітні були лише тіні кількох людей. Судячи з контурів, то були чоловіки та жінка. В іншій кімнаті квартири проглядалася ще одна тінь. Він знав чия. Чоловік заховався за деревом, аби його раптом не помітили. «У принципі, якщо й помітять, нічого страшного не буде, але все-таки не варто. Треба бути обережним. Сподіваюся, я недаремно сюди приїхав…» — роздумував він.

Чоловік кахикнув, прикриваючи рота рукою. У темряві зблиснув золотий перстень на його безіменному пальці. Ставало ще холодніше. «Цікаво, про що вони там так довго розмовляють? Гм…» Раптом він побачив, як силуети підвелися. Йому здалося, що всі вийшли з кімнати. Чоловік не помилився. Світло вимкнули. Натомість, як він міг зрозуміти, увімкнули на кухні. Він іще більше занурився в темінь під деревом. За якийсь час із під’їзду вийшов дільничний поліціянт. З ним було ще двоє. Вирази обличчя у всіх були надто стривожені.

У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помітна посмішка… Чоловік із перснем уже хотів був іти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у біса, він тут робить!» — раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути.

Молодий чоловік швидкою ходою пройшов повз нього до під’їзду Лізи й уже за мить сховався за дверима.

***

— Заходь. — Я привітався з другом, як завжди, рукостисканням.

— Привіт!.. Здоров, Лізо! — Стас знав, що вона вдома, хоч і не бачив її наразі.

— Привіт! — гукнула вона з кухні.

— А де Катька? — Стас роздивився навколо.

— Ми посварилися, вона тепер не виходить із кімнати. Дується. Ходімо на кухню, пригощу цукерками з чаєм, — так само озвалася з кухні моя дівчина.

— О, чудово! Дякую. А я якраз страшенно замерз. Щось не за погодою вдягнувся. Справжнісінька осінь на вулиці, слухайте! — Стас потер руками, намагаючись їх зігріти.

— Ну, ти дійсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б іще шорти натягнув! — Я розсміявся.

Стас ледь гмикнув, проте теж усміхнувся. Останнім часом у нього був не дуже гарний настрій: не клеїлося з роботою. Він уже надто довго сидів без діла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фірмі, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний відбір. Стасові тоді не пощастило. Було дві вакансії, та взяли мене й Антона, мого двоюрідного дядька.

Ми увійшли на кухню. Сьогодні він прийшов допомогти мені з одним із моїх проектів. На роботі був завал, а минулі події просто вибили мене з колії. Я нічого не встигав. Гроші за проект домовилися розділити.

Цю ніч я збирався провести в Лізи. Щось не хотілося залишати дівчат самих. На вихідні мали приїхати їхні батьки, лише тоді я зможу спокійно їх залишати. Ліза була цілком серйозно налаштована таки відправити Катю разом із батьками. Проте аж ніяк не через витівку малої напередодні: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя інтуїція підказувала, що Ліза мала рацію.

— Ну що, уже є підозрювані? — Ліза поставила перед Стасом тарілки з цукерками й печивом та чай. — Дякую. — Він підсунув чашку ближче й із задоволенням сьорбнув гарячої рідини.

— Є троє, навіть четверо. — Я теж присів біля Стаса, поставив біля себе чашку з чаєм, насипав цукру.

— Ого!

— Даремно, Назаре, ти відмовився від охорони. — Нарешті Ліза примостилася поряд зі мною.

— Лізо, мені ще не вистачало, щоб мене охороняли. Я можу сам за себе постояти.

— Так, як і минулого вечора? — підколола мене моя дівчина.

Я відмахнувся.

— То кажеш, пропонували охорону й ти відмовився? Сміливо, — протягнув Стас, — але я теж вважаю, що даремно. Ти ж не безсмертний.

Ліза роздратовано подивилася Стасові прямо в очі. Той аж зашарівся. Часом мені здавалося, що вона його не терпить.

— Я хотів у тебе дещо запитати. — У моїй голові майнула думка. — Ти точно нічого цікавого не знаєш про того Тьому? Це ж ти його знайшов по інету.

— А що особливого я можу про нього знати? Я бачив його лише один раз, коли продавав мобілку матері, і все. Що ж я можу про нього розповісти?

— А ти не помітив у ньому нічого дивного? Наприклад, у поведінці чи словах? — Ліза неначе читала мої думки: я хотів запитати про те саме.

— Та ні. Абсолютно нічого. — Стас задумався. — Ні, нічого такого. Правда, очі такі, трохи хитренькі, але то наче не так і незвично. Такі зараз можна побачити в багатьох. Усі зараз виживають, як можуть.

— Хитренькі, кажеш? — Відтак Ліза звернулася, певно, більше до мене, ніж до Стаса: — Цілком міг когось шантажувати. Люди, що собі на думці, на таке точно здатні.

— То він що, когось шантажував? А кого?

— Цілком можливо, що свого вбивцю…

Ми поговорили ще з півгодини. До розслідування більше не поверталися. Не хотілося. Надто вже були від того стомлені. Попоївши, ми зі Стасом прихопили ще чіпсів і пішли до вітальні працювати. Ліза ж, прийнявши ванну та нарешті розслабившись, поринула в довгоочікуваний сон.

***

У двох кімнатах квартири на п’ятому поверсі вимкнули світло. Лише у вітальні ще хтось працював. При світлі вуличного ліхтаря знову зблиснув золотий перстень. Вітер усе дужчав. Ще хвилина, і ліхтар згаснув. У вітальні світло теж досить раптово згаснуло…

Чоловік із перснем зник так само таємниче, як і з’явився.

***

— А хай йому грець! — вилаявся Стас. — Це ще що таке?

Ми з другом сиділи в цілковитій темряві. Я дослухався. На сходовому майданчику почулися голоси: повибігали сусіди.

— Певно, трансформатори полетіли, — констатував я неприємний факт.

— Що будемо робити?

Я ввімкнув ліхтар на мобільному. Обережно в напівтемряві ми пробралися до дверей. У кімнатах було тихо: дівчата вже спали. Я відчинив вхідні двері. Метушилися сусіди. Дехто був із ліхтарем, хтось — зі свічками. Чийсь голос гукнув:

— Я вже зателефонувала в аварійну! Поломка через сильний вітер. Обіцяють за день-другий полагодити.

Сусіди ще більше зашуміли. Почулися незадоволені вигуки:

— Що, за день-другий?!

— Що ж там робити аж день-два?!

— Я не здивуюся, що це займе далеко не день-два, — додав ще й третій голос.

Ми зі Стасом переглянулися. У поглядах обох прочитувалося очевидне: нічого не вдієш, доведеться кинути роботу.

— Можна продумати деякі плани на папері. Скористаємося ліхтарями, — запропонував Стас. — Ну, а решту… Я подзвоню додому, можливо, у нашому районі світло є. Якщо так, то підемо до мене. Без компа ми ж нічого не зробимо…

Ідея була непогана, однак мене знову вогнем пропалило неприємне відчуття. Усім нутром я відчув його присутність. Я відразу ж причинив двері. Залишити дівчат?..

***

— Запах крові, її колір… Для них це найприємніше відчуття. Під час убивства людини в їхню кров потрапляє величезна кількість адреналіну. Серцебиття пришвидшується…

Я прийшов із Лізою на лекцію професора психології з Гуманітарного університету. Вона часто ходила на подібні зустрічі. Останнім часом я й сам усім тим зацікавився, тому часто її супроводжував. Подібні лекції були дуже пізнавальними.

Стас допоміг мені з проектом, я щойно повернувся з роботи. Справа була здана вчасно завдяки Стасові. Він майже сам допрацював увесь проект. Я пропонував йому половину гонорару, та він відмовився. Дивний хлопець. Але, хай там що, ми домовилися на вихідних пограти в більярд. На суботу та неділю мали приїхати батьки Лізи й Каті: я міг спокійно їх залишити.

Ліза уважно слухала професора.

— З кожним разом такі люди все більше потребують цього гормону. Саме тому кожне наступне вбивство часто відзначається ще більшою жорстокістю. — По моїй спині пробігли холодні мурахи. — Собаку, який хоча б раз спробував людської крові, найчастіше вбивають. Чому? Тому, що йому може захотітися ще. Це хижак. Так само й із людиною. Спробував кров, пізнав відчуття шаленого викиду адреналіну — цілком імовірно, що захочеться ще. Найчастіше таке бажання вроджене. Шизофренія — один із прикладів того, — продовжував лектор. — На жаль, ця хвороба передається спадково. Якщо в когось у сім’ї були чи є хворі на цю хворобу, у будь-якому випадку вона з’явиться в цій родині знову. Шкода, але особливо у наш час від цього ніхто не застрахований.

Окрім генетичних причин захворювання, є ще й соціальні: бідність, расова дискримінація, неблагополуччя в сім’ї, погані умови проживання та безробіття. Перенесені в дитинстві знущання та травматичні хвилювання також можуть слугувати причиною захворювання, щоправда, у вже більш зрілому віці.

Узагалі найчастіше шизофренія починається в пізньому підлітковому віці або ж у початковому періоді дорослого життя. У наш час DSM[1] налічує п’ять підкласів шизофренії: параноїчний, дезорганізований, кататонічний, недиференційований та остаточний…

Сьогоднішня лекція була не надто цікавою. Можливо, у світлі останніх подій. Якось не хотілося слухати про подібне.

— Тобі цікаво? — запитав я в Лізи.

Кохана занотовувала в записничок. Кивнула, не відволікаючись. Поправила окуляри й продовжила писати. Я почав вовтузитися. Скоро мені стало зрозуміло, що заважаю своєму сусідові. Я нічого не міг вдіяти: не знаю чому, та мені ставало якось ніяково від слів професора. Він перераховував симптоми хвороби. Я вже не слухав.

— Я чекатиму надворі, — сказав тихо Лізі та, різко підвівшись, попрямував до виходу.

Симптоми. Симптоми шизофренії мені були добре відомі. Моя рідна тітка Тоня, дружина Антона, хворіла на неї. Недуга проявилася раптово. Тоня ставала все більш агресивною і, відповідно, небезпечною для навколишніх і для себе. Дуже скоро Антон розлучився з нею, забрав дітей. Тоню помістили до психлікарні. Минуло вже десять років, та її стан так і не покращився.

Мої спогади перервав телефонний дзвінок. Дзвонили з роботи: проект був чудовий, начальство неймовірно задоволене. Ну, що ж, дякую, Стасе. Обов’язково тобі перекажу.

***

Дуже скоро Ліза приєдналася до мене. За цей час я вже встигнув скупитися у «Фуршеті»[2]. Сьогодні п’ятниця. Наступного дня приїдуть Лізині батьки, тож треба було підготуватися. Про ситуацію, що склалася, вирішили їм нічого не розповідати. Проте ми не були впевнені, що Катя мовчатиме. Навіть якщо дівчина й обіцяла хоч щось тримати в таємниці, вона однаково комусь розповідала це «по секрету». За те я ладен був її просто вбити.

— Що, не сподобалася лекція? — Ліза всміхнулася. Несподівано я помітив, що вона ще більше почала сутулитися. Таке бувало, коли вона надзвичайно стомлювалася та (або ж) сумувала. Тому не став звертати її увагу на цей факт.

— Та, ти знаєш, надто вже близько я знайомий із цією хворобою, щоби про неї ще щось слухати. — Я облизав сухі губи. — Неприємно стало.

— Зрозуміло, — протягнула вона.

— Ти думаєш, Катя нічого не розповість батькам?

— Ти знаєш, думаю, не розповість. Інакше вони точно заберуть її до себе. А вона надто боїться цього.

— А ти сама наполягатимеш на тому, щоб її забрали?

— Поки не знаю. Варто було б. Але насправді мені її шкода. Що вона там робитиме? — запитала Ліза, заходячи в маршрутку.

— Принаймні там буде безпечніше. Я вважаю, що її треба туди відвезти.

Ліза повела плечима. Далі ми не говорили. У маршрутці було досить гамірно, тож обговорювати нашу проблему було б недоречно.

Я роздивився. Транспортний засіб виявився не надто наповненим. Я помітив кількох сусідів. В останню хвилину встигнув забігти ще один чоловік. Він здавався якимсь метушливим. Очі були ніби налякані. Чолов’яга озирався в пошуках місця. Несподівано його погляд зупинився на мені. Очі часто закліпали. Він швидко відвернувся та сів на вільне місце біля нас.

У серці щось калатнуло. Десь я його вже бачив… Де? Ох, так! Я ж якось стежив за ним, запідозривши, що він мене переслідує. Він зустрічався з якоюсь жінкою біля Лізиного будинку. Він тоді теж так дивно глянув на мене. У голову знову прокралися неприємні підозри. Чоловік був невеликої статури, не надто старий. Руки видавалися досить сильними. Я намагався непомітно для нього добре його роздивитися. Однак не вийшло: він це помітив та запитально глянув мені в обличчя. Я повернув голову до вікна…

Чоловік вийшов на зупинці услід за нами. Ліза нічого не помітила. Я вирішив поки промовчати. Натомість дав їй пакет і, посилаючись на нагальні справи, про які буцімто забув, залишив її. Хотілося простежити за ним.

Однак не вдалося: варто було на кілька хвилин відволіктися, щоби попрощатися з Лізою, як незнайомець невеликої статури та із сильними руками безслідно зник…

***

То був папірець із наклеєними на ньому літерами. «Якщо ти не хочеш, щоб усі дізналися, що ти накоїв, тобі потрібно точно виконати мої вказівки. Поклади…» — решта літер уже горіла.

Дим від спаленілого паперу розвіявся за вітром. Буква за буквою зникали у вогні. Коли не залишилося жодної літери, він кинув шматки розірваного паперу до великої калюжі. Вогонь згаснув. Ще хвильку чоловік дивився на те, що зосталося від такої страшної для нього записки. Подумати лишень, що би було, якби вона потрапила до когось із його знайомих або ж колег! Він із полегшенням зітхнув. Озирнувся. Нікого не було. Змахнув темний попіл зі своєї улюбленої блакитної сорочки. Слідів не залишилося. До відділка було зовсім недалеко. Він швидкою ходою попростував на роботу.

***

Про незнайомця невеликої статури, якого я вже не раз бачив поблизу Лізиного під’їзду, вирішив поки що не розповідати. Не хотілося просто так намовляти на людину. Сьогодні мені все-таки вдалося простежити за ним та дізнатися, де він живе. А жив він на дві вулиці далі від Лізиного будинку. Не зрозуміло тільки, чому він так часто бував на нашому подвір’ї. Мій товариш із патрульної поліції пообіцяв знайти про нього якусь інформацію. Ми домовилися зідзвонитися сьогодні увечері.

За помешканням Климовича встановили цілодобове спостереження. У його квартирі виявили чимало грошей, а також документи, тому була надія, що він іще повернеться сюди.

Та найголовнішою новиною, що давала надію на те, що справа зрушить із місця, стали свідчення брата вбитого. Він згадав про двох чоловіків, з якими мав справу Артем. Наркоман не знав точно, чим вони займалися, проте був упевнений, що це було не зовсім законно. Ми розділилися: я та Ярик поїхали до одного підозрюваного, а Малашко з Федюкевичем — до іншого.

Наша з Яриком поїздка, на жаль, не дала нічого суттєвого. За час, що ми були в Семенюка (так звали одного з наших нових підозрюваних), я добре його роздивився. Невисокий на зріст. Темне волосся. Кремезний, та більше через повноту, аніж за рахунок м’язів. Навряд це він штовхав мене зі сходів. Надто вже неповоротким був. Однак усе-таки він видався мені якимсь підозрілим. Семенюк однозначно щось приховував від нас. У мене з’явилося відчуття, що певною мірою цей чоловік усе ж був пов’язаний з обома вбивствами. Проте від моєї підозри Ярик відмахнувся.

Ми перевірили його алібі: усе виявилося правдою. Усі названі підтвердили, що він був із ними весь вечір. Увесь вівторок та зранку до вечора в середу чоловік був на роботі. Про це розповіли його підлеглі та брат. У Семенюка було залізне алібі. Та все ж він мені не подобався. Зрештою ми з Яриком фактично ні в чому не просунулися.

Натомість, як виявилося пізніше, Малашкові та Федюкевичу пощастило більше. Справа ставала все цікавішою. Та найбільше клубок заплутався того ж вечора, коли я поговорив зі своїм другом із патрульної поліції. Ще раніше він обіцяв знайти для мене інформацію про чоловіка з нервовим тиком. Вона виявилася надзвичайно цікавою та, мушу визнати, несподіваною. Але про це пізніше. Мені легше подавати події в тій послідовності, у якій вони відбувалися. Так простіше згадувати, а згадувати насправді досить страшно і… Та я не збираюся відволікатися…

Як розповів мені потім Федюкевич, другий колега Заречнюка алібі не мав. Його ім’я — Олег Криж. Колись сидів за кишенькову крадіжку.

З його слів, увесь останній тиждень він пролежав із грипом. Довідка? Довідки не мав, адже нині не працює. Отже, не потрібно ніякого лікарняного. До якого лікаря звертався? Навіщо звертатися до лікаря? Він абсолютно доросла людина й знає, як лікувати грип. Які ліки купував? Та різні. Аспірин, щось для горла. Що в аптеці дали, те й приймав. Які справи мав із Заречнюком? Та ніяких, власне, справ. Просто часом зустрічалися випити пива, з’їздити на риболовлю. Де з ним познайомилися? Та вже давно знайомі. Навіть не пам’ятав, хто познайомив. Чи знав дівчину Заречнюка? Так, звісно, знав. Проте не дуже добре. Вони з Альоною не надто ладнали. Чому? Та не знає, вона взагалі була якась дивна. Йому не подобалися її друзі. Якісь теж дивні були. А що за друзі? Їхні імена? Він не питав їхні імена. Навіщо вони йому? Брат Тьоми? А що з ним не так? Так, він знає, що той наркоман. Ні, його це не бентежило. Яка різниця між Альоною і її друзями та братом Тьоми? Ну… принаймні він не так часто, як вона, з’являвся в Артема. Не муляв очі…

Відповіді Олега Крижа видавалися цілком нормальними. На перший погляд. Та нам не давало спокою, що чоловік не мав алібі. Окрім того, він збрехав стосовно своїх стосунків із Заречнюком. Якщо, звісно, брат Заречнюка не зводив на нього наклепу.

Він не любив друзів Альони. А що за такі підозрілі друзі могли в неї бути? Це знову ж таки заплутувало справу. Хтось із цих двох чоловіків брехав: або брат Заречнюка, що було цілком імовірним, адже він був наркоманом… Або ж Криж, що теж було вірогідно за умови, що то він скоїв обидва вбивства.

Отож Малашко з Федюкевичем вирішили знову відвідати Світлану Слинько (подругу вбитої). Більше того, поговорити про Альону з Катею та Лізою, адже дівчина колись давала Каті приватні уроки музики. Сьогодні ж увечері ми мали знову зустрітись у Лізи вдома.

***

Перед нашим зібранням, призначеним на шосту годину, я зустрівся з Артемом, моїм товаришем із патрульної поліції. Ми вирішили посидіти в кафе поблизу його відділка. Зараз Артем мав півгодини вільного часу, тож ми відразу перейшли до справи.

— Було нескладно. — Артем усміхнувся та сьорбнув кави.

— Та я й не сумніваюся, — відповів я, з нетерпінням чекаючи на розповідь друга. Я ще навіть не торкався кави, яку мені щойно принесли.

— Особа, про яку ти запитуєш, виявилась-таки цікавою.

Я затамував подих.

— Його звати Олег Криж… — Очі мої збільшилися, настільки сильним виявилося здивування. — …тобі щось говорить це ім’я? — запитав Артем, помітивши мій подив.

— Так, чув уже якось. Продовжуй. — Я нервово сьорбнув кави. Вона здалася мені надто гіркою, я відставив чашку вбік.

— Сидів кілька років тому за кишенькову крадіжку. У принципі, більше нічого не можу сказати. Окрім, власне, однієї деталі. Тоді його підозрювали в крадіжці значно більшої суми, проте не змогли довести.

— Отже, крадій. Усе? Нічого більше?

— Та ні, нічого. А що ти ще хотів?

— Та сам не знаю… Слухай, що ти можеш мені розповісти про слідчого Малашка Андрія Степановича?

— Ну, я його мало знаю. Проте, наскільки я зрозумів, тип мутний.

— Що ти маєш на увазі? — Ця відповідь зацікавила мене значно більше, аніж розповідь про Крижа.

— Кілька років тому його ледь не поперли з роботи. Кажуть, когось убив, скориставшись службовим становищем. За це його, власне, мали б звільнити. Як мінімум. Проте ходять чутки, що він добре комусь заплатив і залишився на службі. А чому він тебе зацікавив?

— Він веде те розслідування.

— А, те подвійне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мірою має бути задоволений через смерть того хлопця, як там його?

— Артем Заречнюк, — нагадав я. — Що ти маєш на увазі під «задоволений»?

— Ну, як? Колись, десь півроку тому, у них був конфлікт. Заречнюк вплутався в якусь бійку в барі. А там був Малашко. Вони побилися. Потім Заречнюк отримав чотирнадцять діб за хуліганство. Малашко тоді був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало.

— Та ти що! А нам він нічого про цей випадок не розповідав. — Мені ставало все цікавіше.

— А що там розповідати? Нічого особливого там у принципі нема, — байдуже мовив Артем. — Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.

— А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?

— Що можу сказати?

Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.

— Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.

— Чому переїхав?

— Не знаю. Без поняття. — Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. — Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, — продовжував. — Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. — Артем допив каву. — Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.

— Та будь ласка, — я всміхнувся. — Дякую за допомогу.

— Пусте. — Артем махнув рукою. — Ти йдеш?

— Ні, я ще посиджу.

— Ну, добре, тоді бувай. — Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.

Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко — вбивця. Малашко — вбивця», — крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» — повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?

Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.

Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.

***

Я вийшов із кафе та попростував до Лізи. Скоро мали прийти всі інші. З голови ніяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон.

Треба неодмінно дізнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрібно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тоді, власне, усе ставало на свої місця. Малашко вбиває Заречнюка. Дівчина хлопця могла стати свідком або просто бути в курсі справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко підозрював, що я щось знаю, тому вирішив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на підгляданні за жінками? Теж цілком можливо.

Одне я чітко збагнув: розслідування потрібно проводити самостійно. Не можна всього розповідати Малашкові… Раптом я змінив свій маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побіг на зупинку. Скоро приїхала потрібна мені маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкої крамниці в Стасовому дворі. З порожніми руками йти не хотілося. Я купив коробку цукерок для його матері та дві пляшки пива й чіпси для нас. Ще за десять хвилин Стас проводжав мене у свою кімнату.

— Я взагалі-то ненадовго. Хотів тобі подякувати за допомогу з проектом. Без тебе мене, напевне, просто погнали б із роботи. — Ми повсідались у кріслах у кімнаті товариша.

Його квартира була не надто великою, як, власне, усі квартири в «хрущовках». Шпалери вилиняли, меблі були куплені ще зо три десятки років тому.

Стас сьогодні був неголеним та й узагалі ніяким: надто вже переймався тим, що не міг знайти роботу. За ті роки, що ми не бачилися, він досить змінився. Хлопець уже відростив собі невеличкий пивний живіт, і, здається, у нього намітилася лисина. А ще ж навіть тридцятки нема. З дівчатами в нього теж якось не складалося.

— Ти як хочеш, а я тобі все-таки дам частину свого гонорару.

Стас відмахнувся.

— Та це не обов’язково. — З виразу обличчя стало зрозуміло, що цих грошей він усе-таки потребував.

— Ти їх заслужив, — мовив я, — тому відмови не прийматиму.

— Як хочеш. — Стас чомусь навіть не глянув мені в обличчя. Лише пізніше я зрозумів його поведінку.

— Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. — Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати.

— Та чого ти, — не дав мені розпочати Стас, — мама не почує, кажи нормально.

— Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, — відповів я, не підвищуючи голосу.

Стас відмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почує. Та я продовжував так, як і почав:

— Хто б міг вивести мене на друзів Заречнюка?

— На друзів Заречнюка? А нащо тобі? — Стас відкоркував пляшку холодного пива та із задоволенням відсьорбнув.

— Ну, як «нащо»? Ти що, не знаєш, що відбувається? — Я аж здивувався цьому запитанню й навіть дещо образився на його байдужість.

— Ну, я знаю, що відбувається. — Він продовжував спокійно пити пиво. — Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?

— Можуть, звичайно. — Я вирішив не розповідати другові про Малашка. — Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. — Стас, здається, повірив моїм словам.

— Спробуй поговорити з Вітьком.

— З Вітьком?

— Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.

Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.

***

На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», — міркував я. Чекаючи на зупинці на маршрутку, набрав номер Віті. Не пощастило: ніхто не відповів. Двічі прослухавши довгі гудки, вирішив подзвонити пізніше. За хвилину мені зателефонувала Ліза: мовляв, усі вже зібралися, чекають лише на мене. Я пообіцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звісно, за цей час я приїхати не міг. Але не хотілося нічого пропустити. Уточнив, чи вже є Малашко. Ліза ствердно відповіла. Чи не хочу я з ним поговорити? Ні, не хочу. Цікавився просто так. Скоро буду…

***

Як я й розрахував, моє спізнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмої вечора я вже підходив до Лізиного під’їзду. Попри обіцянки відповідних служб відновити електропостачання до вечора п’ятниці, здавалося, що ніхто навіть і пальцем для того не ворухнув. Через тінь, що падала від великих дерев, яких було аж надто багато біля будинку, надворі видавалося ще темніше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увійти в приміщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двоє хлопчаків років десяти каталися на великах. Краєм ока, заходячи до під’їзду, серед дерев я помітив іще когось у темно-синьому піджаку. «Сподіваюся, вони не розпочали без мене, — думалося мені. Я нервувався. — Гм, десь я вже бачив такий піджак…»

***

Як я й просив, мене все-таки дочекалися. Я вибачився за спізнення та хутенько сів у вітальні поряд із Лізою. Катю моя дівчина спровадила до її кімнати. Звісно, ми з коханою були майже певні, що мала підслуховуватиме, та вирішили не акцентувати на тому особливої уваги.

Тепер я не міг не спостерігати за поведінкою Малашка. Такий самий нервозний, як і завжди. Тільки тепер я це сприймав уже по-іншому. Ще жодного разу не бачив, щоб він спокійно міг усидіти в кріслі. Натомість поліціянт часто підхоплювався та ходив кімнатою, розмірковуючи вголос та покусуючи нижню губу. Примружені очі та ледь помітний вогник у них, коли йшлося про шантаж із боку Заречнюка. Як я не примітив того раніше?!

Отож кожен поділився тим, що вдалося дізнатися сьогодні. Ми з Яриком докладно розповіли про нашу розмову із Семенюком. Як і очікували, жодних зачіпок тут не знайшлося, хоча я й повідомив присутніх про дивне нервування Семенюка. Ярик знову відмахнувся від цього: мовляв, той спершу злякався, що ми викрили його незаконні справи із Заречнюком. Усіх, здавалося, задовольнило це пояснення. Проте мушу визнати: не мене.

Відтак обговорили розмову з Крижем. Це було цікавіше. За браком алібі він ставав підозрюваним. Більше того, він підпадав під мій опис невідомого, який штовхав мене зі сходів. «Дивно, — подумалося, — через усю ту новину про Малашка я зовсім про це не розмірковував».

Стосовно того, що за сьогодні дізнався особисто я, то все-таки я волів поки мовчати. Мав намір розповісти про те лише Лізі. Пізніше.

— Отже, — почала підсумовувати Ліза, — у нас додався ще один підозрюваний, що мав імовірний мотив убивства Заречнюка та його дівчини. Олег Криж. Треба дізнатися про справи цього чоловіка із Заречнюком для того, щоб зрозуміти, чи мав той мотив. Ми також розшукуємо зараз Климовича.

— Климович усе ще не з’являвся вдома, — невесело протягнув Федюкевич. — Мені вже це здається підозрілим. Де він може так довго переховуватися?

Однак на це запитання ніхто не зміг дати відповіді.

— Нічого, з’явиться, — лише промовив Малашко. — Живим чи мертвим, а ми його все-таки впіймаємо, — похмуро додав слідчий.

Ярик гмикнув:

— Ну в тебе й жарти!

У коридорі почувся шум. То вийшла Катя. Ліза незадоволено мовила мені:

— Усе-таки підслуховує.

— Та що там такого? — спокійно запитав Федюкевич. — Не розумію, чого ви так приховуєте все це від дівчини. Вона вже цілком доросла. І, до речі, наскільки пам’ятаю ще зі школи, вона ніколи не давала себе образити. Тож усе гаразд. Ще коли мала років десять, з нею навіть боялися сваритися однокласники. Ти ж сама розповідала, — усміхнувся Федюкевич і глянув на Лізу.

— Так, але й язик за зубами вона тримати не вміє.

З коридору долинув шум, щойно мала почула мої слова. Катя із силою грюкнула дверима. Ліза гмикнула й знову незадоволено похитала головою.

— Дивіться, щоби про те, про що ми тут говоримо, ніхто інший не дізнався. — Малашко був явно незадоволений подібною перспективою.

— Не хвилюйтеся, я вже говорила з нею з приводу цього.

— Твої слова мене заспокоюють, та не дуже… — Я знав, що Каті далеко не завжди можна було довірити якусь таємницю. Якщо не сказати взагалі «ніколи».

— Не потрібно сперечатися, — втрутився Ярик. — Просто нагадайте своїй сестрі про таємницю слідства ще раз. Поясніть, що то може бути надто небезпечно для неї самої.

— Та я впевнена, що Катя більше нікому нічого не розповідатиме. Я вже з нею дуже добре поговорила.

— Більше?! — Кожен із нас насторожився. — Що ви маєте на увазі, кажучи «більше»? — Малашко напружено чекав на відповідь.

Ліза важко зітхнула, перш ніж відповісти:

— Я підозрюю, що Катя вже могла щось розповісти своїм друзям. Хоча вона й заперечує цей факт.

— Ти маєш на увазі отих друзяк, з якими вона зустрічалася, коли я був у лікарні?

— Що за друзі? — Суворі очі Малашка зупинилися на Лізі.

— Свєта та її хлопець Вова, не пам’ятаю їхніх прізвищ. Навчаються зараз у МЕГУ[3]. Я їх не дуже люблю. Надто вони проблемні. Особливо цей Вова. Якось він ледь не побився в нас удома ще з одним хлопцем. Я тоді їх усіх вигнала й заборонила Каті з ними бачитися.

— Що ваша сестра могла їм розповісти?

— Усе, про що ми розмовляли того першого вечора, як зустрілись у мене. Ну й плюс про те, що Назар упав зі сходів.

Ярик і Малашко аж присвиснули.

— То надто багато інформації! — гаркнув Малашко.

— Вона запевняє, що нічого не розповідала.

— А ви тому вірите? — запитав Ярик.

— Та не особливо, — відповів я за Лізу.

— А що то за хлопець із дівчиною? Що ще ви можете про них розповісти?

— Та більше нічого такого. Хіба що… Хіба те, що вони обоє займаються карате.

— Ви вимовили це якось дивно, — зацікавився Малашко. — Про що ви зараз подумали?

— Ні про що таке… Ні… Ні про що таке. — Ліза на хвильку задумалася, але потім махнула головою.

— А все-таки скажіть-но нам, що була за думка, — наполягав слідчий.

— Та, власне, я подумала, що їм могло стати фізичної сили здійснити два вбивства. А потім іще й спихнути Назара зі сходів. Навіть дівчина могла те зробити.

— Так, але ж який у них резон це робити?

— Хіба ж у них міг бути мотив? — повторив запитання Малашка Ярик.

— У тім то й річ, що в них нема абсолютно ніякої причини для вбивства когось із цих людей. Просто мені тоді здалося таким дивним те, що вони так несподівано з’явилися. Я давненько вже про них нічого не чула.

— Я вважаю, що то був просто збіг, — мовив, вислухавши Лізу, Ярик.

Кожен із нас на хвильку замислився. Коли трапляються два настільки заплутані вбивства, підозрюєш абсолютно кожного.

— Можливо, у них усе-таки був якийсь мотив? — задумливо промовив Малашко.

— Та ні, — з упевненістю заперечила Ліза. — Я не можу сказати, що так уже добре знаю їх, проте не думаю, що в них могла бути якась причина позбуватися тих двох людей. Вони ж навіть не були знайомі.

— А звідки ви знаєте, що вони не були знайомі? — раптом перебив Лізу Малашко.

Дівчина зам’ялась і трохи помовчала.

— Не знаю, може, і були знайомі, — продовжила вона.

— Ви щось іще знаєте про них? — Малашко, я б сказав, надто затято розпитував Лізу.

— Ні, більше нічого, — тихіше, ніж зазвичай, промовила кохана. Мені не подобалося, як слідчий її допитує. Я кинув на нього невдоволений погляд. Малашко теж глянув на мене і, певно, зрозумівши, що маю на увазі, трішки пригальмував.

— Точно, — відповіла Ліза на останнє запитання поліціянта.

— Ну, гаразд, — мовив Малашко. — Спершу все-таки зупинимося на Крижі та Климовичі. Мені здається, якщо знайдемо Климовича й зрозуміємо, чим, власне, займалися Криж із Заречнюком, то матимемо певні ключі до розкриття справи.

Усі погодились із зауваженням слідчого.

— І ще одне до вас, Лізо, запитання, — додав Ярик.

— Так, — лише промовила вона.

— Ви знали когось зі знайомих убитої?

— Ні, нікого не знала. Тільки хіба що сусідку, яка мені її порадила. А що?

— А скажіть, у цієї Альони могли бути якісь підозрілі друзі?

— Підозрілі?

— Так, — цього разу в розмову втрутився я. — Криж скаржився, що в неї були якісь не вельми приємні друзі, тому він її не любив і не дуже хотів спілкуватися.

— Ні, ти знаєш, вона була цілком нормальною людиною. Не думаю, що в неї могли бути подібні знайомі. Хоча… вона ж зустрічалася із Заречнюком, а він займався чимось протизаконним. Може, і були ще якісь такі друзі. Не забувайте, що я вже давно з нею не спілкувалася. Добрі чотири роки. Ми з нею лише віталися, коли бачилися. Ну, ще могли порозпитувати одна одну, як справи. Усе. Та й узагалі ми перетинаємося не так часто. Точніше, перетиналися, — швидко виправилася Ліза. Я помітив, що їй стало ніяково.

— Та ні, ваші слова, власне, співпадають зі словами подруги вбитої, Світлани Слинько. Вона теж сказала, що в дівчини аж ніяк не могло бути подібних друзів. Навіть про Заречнюка вона схвально відгукувалася.

— Вона була з ним знайома? — запитав я в Ярика.

— Так, вони бачились один чи два рази. Поверхове знайомство, як казала Слинько, проте враження хлопець справив досить непогане.

— Дуже цікаво, — гмикнув Малашко й про щось замислився.

— Отже, на сьогодні все? — запитав Федюкевич. — Бо в мене ще є деякі справи.

— Так, і в мене ще є плани, — так само задумливо промовив Малашко, потерши підборіддя. Ще одна його дурнувата звичка.

— Ти ж казав, що вільний, — здивувався Ярик.

— Ага, я так думав, проте щойно дещо згадав. У принципі вважаю, що на сьогодні дійсно все. Ніхто нічого не хоче додати? — Усі похитали головою. — Тоді можемо розходитися. За вихідні нам потрібно дізнатися, що пов’язувало Заречнюка та Крижа. За квартирою Климовича в суботу й неділю теж буде спостереження, тож будьмо напоготові. Можливо, він з’явиться.

Ми розпрощалися. Ліза пообіцяла ще раз поговорити із сестрою. Окрім того, вона запевнила нас, що спровадить її на літо до батьків. Хоча, як додала кохана, їй шкода дівчину, яка в такому випадку була б змушена провести нудні канікули в селі.

— Повір мені, це їй лише на користь, — запевнив я її й поцілував у чоло.

***

Федюкевич, Ярик та Малашко пішли на кілька хвилин раніше від мене. Я дещо затримався, щоби поговорити з Лізою стосовно приїзду її батьків. Мені було спокійніше від думки, що на вихідних вона буде не одна. Таким чином, я міг попрацювати над новим проектом. І, більше того, міг зайнятися розслідуванням.

Усе-таки я розповів коханій новину, яку сьогодні дізнався про Малашка. Це неабияк налякало її. Ми домовилися мовчати про те, що знаємо. Відтепер слідство вестимемо лише ми вдвох. Я переконав Лізу, що в цій справі нікому не можна довіряти, окрім самих себе. Ідучи, я ще раз попрохав кохану посприяти тому, щоби Катя поїхала. Надто небезпечно для неї було лишатись у місті.

***

Вийшовши з під’їзду, хотів знову набрати Вітю, проте, глянувши на годинник, засумнівався. Ми засиділися аж до одинадцятої. Навряд хлопець уже спав, утім, за правилами етикету, дзвонити було надто пізно. «Бісів етикет!» — подумалося.

Надворі вже геть стемніло. Світла не було й у сусідньому будинку. Дощ пускався сильніше. Я накрив голову капюшоном, іще раз роздивився навкруги та попростував до зупинки. Було не вельми людно.

Дорогою прогнав у пам’яті все, що сталося за сьогодні. А сталося немало. Та щось заважало мені зосередитися. Якась думка. Я напружився, намагаючись зрозуміти, яка саме. «Синій піджак», — чомусь згадалося мені. А що тут такого? Так, я когось бачив надворі в синьому піджаку сьогодні, як заходив до Лізи.

«Чорт забирай! — майнуло в моїй голові. — Це був Криж!»

***

Із ними потрібно поговорити та все пояснити. Не можна допустити, щоби той хлопець пішов у поліцію. Вони ж відразу його заарештують, адже він уже сидів за спробу зґвалтувати. Та цього разу й на думці такого не мав. Просто хотілося порозглядати гарненьких жіночок… Що в тому такого? Цей хлопець і сам, певно, за відсутності своєї дівчини міг тим займатися.

Звісно, треба придумати якусь відмовку. Не можна так щиро зізнаватися у своєму захопленні. Чоловік посміхнувся, згадуючи досить інтимні моменти, свідком яких кілька разів ставав. А ота, така симпатична… Учителька музики. Шкода, помітила його. А сцени кохання щовечора були такі бурхливі. Такі збудливі. Ніздрі Климовича роздулися при згадці. Тілом пройшло приємне прохолодне тремтіння…

Чоловік озирнувся. Стало вже досить темно. Важко було зрозуміти, куди йдеш. Якби не ліхтарі, що де-не-де таки працювали, та деякі вітрини, що, дякувати Богу, світилися вночі… то не було б видно, куди ставити ногу. «Проте, — нахмурився Климович, — за тим рогом точно надто темно. Та нічого. Якось пройду. До будинку вже недалеко».

Уже кілька днів Климович не наважувався повернутися додому. Він сподівався, що той псих, який обіцяв піти в поліцію, за цей час про нього забуде. Ну а далі? А далі він просто буде обачнішим. Так, слід бути обережнішим. Климович знову згадав пікантні сцени з інтимного життя вчительки музики. «Гм, — подумалося, — така гарна дівчина й такий нецікавий коханець! Ну, що то за піджак такий? Темно-синього кольору! Фу! Яка бридота! Абсолютно ніякого смаку! До такої пані треба ходити в гарненькому випрасуваному костюмчику…»

Климович сам до себе посміхнувся й потер чоло. Незважаючи на сильний дощ та ніч, надворі стало надто парко. «Якось так непомітно настала темрява…» — несподівано спало йому на думку. Чоловік завернув за ріг. І тут теж не було жодної живої душі. Уперше за весь цей час йому стало ніяково. Десь позаду тріснула гілка. Він озирнувся. Нікого. Чоловік постояв, вдивляючись у темряву. Ні, нікого. Здійнявся легенький вітерець, дощ зі ще більшою силою вдарив по обличчю. Нічого не чути. Лише чиєсь дихання десь зовсім близько. Чоловік інтуїтивно озирнувся. Очі його розширилися від жаху. Ще мить — і сокира перерубала його великий череп. На цьому удари не припинилися.

***

Спершу він ішов за мною — ще тоді, коли все тільки починалося. Стежив? Але ж я бачив, як він зустрівся з якоюсь жінкою, точно його знайомою, а можливо, і коханою. Затим я бачив Крижа, коли він заходив до маршрутки. І сьогодні я знову бачив цього мудака. Він живе не так і далеко звідси. Цілком імовірно, що, наприклад, його дівчина або ж хтось із друзів мешкають поряд. Це б пояснило, чому він так часто тут швендяє.

Якесь незрозуміле чуття потягнуло мене до будинку, де жив Криж.

На цій вулиці теж не працювало освітлення. Я розглядав вікна його квартири. Або він уже ліг спати, або ж його ще не було вдома. Я вирішив певний час почекати. Заховався за кущами. Дощ лив усе сильніше, але мені стало байдуже. Надто хотілося знати, що й до чого. На щастя, чекати довелося недовго.

Дуже скоро я помітив постать, що швидкою ходою, безперестанку озираючись, прямувала до будинку. Постаттю виявився Криж. Від дощу його очі, здавалося, ще більше кліпали. Він пройшов зовсім близько від мене. Обличчя видавалося аж надто блідим. Певне, у нього щось трапилося. У руках він ніс якийсь темний пакет, міцно притиснувши до себе. Цікаво, що в ньому? За хвилину чолов’яга вже зник у під’їзді. Скоро у вікні Крижа спалахнуло сяйво від запаленої свічки.

Я постояв деякий час. Ще кілька хвилин — й у квартирі знову стало темно.

Почекав хвилин зо двадцять. Він так і не вийшов. Я змок до нитки, проте був задоволений. З усього, що я щойно бачив, можна було виснувати, що Криж і далі робить щось незаконне. Він би не швендяв уночі під дощем та не озирався щохвилини, якби не боявся бути поміченим. Що ж він ніс у пакеті? Та я розумів, що зараз нічого цікавого вже не зможу дізнатися.

«Головне, — розмірковував я, — моє нічне ходіння аж ніяк не виявилося марним».

Я вийшов зі своєї схованки, однак не встиг ступити й кількох кроків, як виразно відчув чийсь — той самий — неприємний пильний погляд. Озирнувся. Через дощ важко було щось розгледіти далеко від себе. Проте здавалося, що нікого нема.

Я попрямував у бік зупинки, усю дорогу сподіваючись, що з’явиться бодай одна жива душа. Та нікого не було. За десять хвилин я вже чекав на маршрутку. Весь цей час я озирався. Моторошне відчуття чиєїсь присутності все не хотіло відступати. Я подивився на годинник. Була вже майже перша година ночі.

Здавалося, темрява повністю заволоділа містом. За кілька метрів від себе вже нічого не було видно. Скільки доведеться чекати? Кожна хвилина тягнулася, немов вічність. Складалося враження, що минула вже добра година. Насправді ж лише п’ять хвилин.

Несподівано я почув, як тріснула гілка. Зовсім недалеко. Серце зупинилося, я затамував подих, уважно дослухаючись до будь-якого шурхоту. Раптом удалині, у темряві, прорізалося світло. На хвильку я відволікся. Донісся шум машини. Так, то була маршрутка. Маршрутка, що, цілком імовірно, рятувала зараз моє життя. З жахом для себе я зрозумів, що водій не збирається зупинятися. Я запанікував. Із силою замахав руками й навіть вибіг на дорогу, тільки б він зупинився. Подіяло.

— Я вже не їду за маршрутом, — ліниво мовив водій.

— Мені байдуже, аби тут не стовбичити. — Я навіть не став чекати, чи він мене впустить. Забігаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нікого. Лише гілля дерева, біля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз.

— Я вже їду додому, живу біля автовокзалу. — Він усе ще не зачиняв двері.

— Чудово, і мені туди, — відказав я, хоча жив у протилежній частині міста. — Зачиніть, будь ласка, двері. Холодно.

— Холодно? А мені парко. — Нарешті двері зачинилися. Я ще раз інстинктивно роззирнувся в салоні. Тут нікого не було. Нарешті я в безпеці.

Маршрутка поволі набирала швидкість.

***

Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:

— Алло!

— Вітя?

— Вітя, — підтвердив молодий чоловік.

— Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?

— А чому «знали»? — голос звучав так само апатично. — Я й зараз його знаю. — Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.

— Мушу все-таки наполягти на слові «знали», — продовжив я. — Його недавно вбили…

— Що? Це взагалі хто? — перебив мене він. — Це що, якийсь жарт? — Схоже, сон від хлопця поволі відступав.

— На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?

— А ви що, з поліції?

Я не наважився брехати.

— Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?

Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:

— Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?

— Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?

— Зможу, я тут якраз недалеко живу.

— Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… — Я задумався. — У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.

— Зрозумів. Думаю, упізнаю. — Хлопець швидко кинув слухавку.

Терпіти не можу такої неввічливості!

***

Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:

— Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.

Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.

— Вибачте, не знав, що так вас налякаю. — Він сів навпроти мене.

До нас підійшла офіціантка.

— Пиво, — замовив він. — «Оболонь» є?

— Є. А ви що будете? — звернулася дівчина до мене.

— Я нічого не хочу, дякую.

— На службі не вживаєте?

— Прошу? — не зрозумів я його запитання.

— Кажу: на службі не вживаєте? — іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.

Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.

— Так, не вживаю. Ви праві. — Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.

— Отже, Тьомку таки пришили? — розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.

— Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?

— Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.

— А чим жив Артем Заречнюк?

— Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.

— Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?

— Ну, так. А чому теж «звали»? — Він усміхнувся.

— Її теж убили, — констатував я.

Усмішка вмить зникнула з обличчя Віті.

— Що? — тільки й промовив він.

— Так, на жаль, це теж факт. Отже, як бачите, справа серйозна. То що ще цікавого ви можете мені розповісти?

Спершу в хлопця ніби відняло мову, проте він опанував себе й продовжив.

— Якось, не так давно, ми з ним бачилися, — почав він поволі, — якраз-таки в цьому кафе. Вирішили випити пива. Він сказав, що отримав гарну роботу. — Я уважно слухав, не перебиваючи. — Я запитав, що за робота, та Тьомка лише відмахнувся, не став розповідати. Мені одразу спало на думку, що це щось не зовсім законне, адже він вихвалявся, що отримає за неї величезні гроші. А такі гроші не отримують відразу ж, як тільки влаштовуються. Принаймні не в нас і не в наш час. Я запитав, чи впевнений він, що його не розведуть, як останнього лоха. Тьома запевнив, що ні. Потім усе-таки натякнув, що продовжує справу одного свого друга, тому все має бути надійно.

— Що за друг?

Віті принесли його замовлення. Він злегка кивнув офіціантці й відсьорбнув. З виразу його обличчя я зрозумів, що це було те, чого він чекав із нетерпінням. Потім хлопець продовжив:

— Того чоловіка я не знав. Проте якось мені розповідав той наш спільний знайомий, про якого я вже сьогодні згадував, що був колись у них іще один друг, журналіст. Та він ув’язався в якесь розслідування, і його вбили. Дімка — це так звати нашого спільного друга — натякнув, що замість того, щоб повідомити поліцію про свою знахідку, він почав когось шантажувати. От його й пришили.

— Зрозуміло. А чому ж ви все-таки подумали, що Артем продовжив роботу того журналіста?

— Та сам не знаю. Просто інтуїція якась. Розумієте, посмішка тоді в Тьоми була якась незвична, хитра. Ну, я точно можу сказати, що його робота мала бути не надто чистою. Потім він сказав про продовження справи його друга, от я відразу ж і пов’язав усе це.

— А ви щось знаєте про розслідування того журналіста?

— Ні, про це — нічого. Знаю лише, що його звали… як же то його звали… Сергій… Сергій Вакулін… ні, стоп… Сергій Бакулін. Точно.

— Точно?

— Так.

Я записав ім’я журналіста.

— А ви щось знаєте про його вбивство?

— Чиє?

— Ну, цього журналіста маю на увазі.

— Звичайно. — Насправді я ніколи не чув його імені. Новинами взагалі мало цікавився. І без того в житті вистачає. Хлопець із цікавістю глянув на мене. Я зрозумів, що означав той погляд. — Я не маю права щось вам розповідати, — мовив я офіційним тоном.

Мене став розважати той факт, що він вважав мене за поліціянта. «Але ж бовдур, — міркував я тоді подумки, — навіть не запитав у мене посвідчення». Я гмикнув. Вітя не звернув на те уваги. Натомість запитав:

— А ви вже знаєте щось із приводу вбивства Тьоми?

— Ну, я ж сказав, що не маю права про таке розповідати.

— Вибачте. — Хлопець знову сьорбнув пива й відкинувся на спинку стільця.

— Ви щось іще можете додати про Артема Заречнюка?

— Ні, більше нічого. — Хлопець помізкував. — Ні, точно більше нічого.

— Тоді дайте, будь ласка, відповідь на таке запитання. Ви сказали, що Заречнюк мав проблеми зі своєю дівчиною. У чому вони полягали?

— У чому вони полягали? — Вітя кисло посміхнувся й поставив напівпорожній кухоль із пивом на стіл. — Та хіба можна знати, чого тим бабам треба? Наскільки я зрозумів, усе це було тому, що Тьомка не мав постійної роботи. Він іще тоді мені сказав, коли знайшов ту вигідну справу: «Нарешті Альона заспокоїться». Тьома був дуже задоволений. Це було видно одразу. Він був упевнений, що в нього все вийде. До речі, він підозрював, що Альона його зраджувала. Доказів не мав. Тільки побоювання.

— Так, цікаво. А що ви можете розповісти про цю дівчину?

— Та не знаю, нормальна наче дівка. Нічого поганого не можу про неї сказати. Була вчителькою музики, підробляла репетиторством. Усе. — Вітя розвів руками.

— Чудово, ви неабияк допомогли. Дуже вам дякую.

— Та нема за що. Завжди радий. — І хлопець знову так само кисло посміхнувся. Складалося враження, що він не дуже полюбляє поліцію.

Ми потиснули один одному руки й розпрощалися. Я вийшов із кафе цілком задоволений.

***

— То ти хочеш сказати, що Заречнюк усе-таки шантажував Малашка? Ти в цьому впевнений? — Ми стиха розмовляли в Лізиній кімнаті. Катя зараз поралася на кухні. Батьки їхні влаштувались у вітальні. Я просто не міг чекати й витягнув Лізу з кухні, де вона готувала разом із сестрою.

— Ну, а які ще докази тобі потрібні? — Я вже встиг розповісти їй усе, що мені повідомив Вітя. — Я читав в інтернеті про справу того журналіста. Якраз незадовго до смерті він почав вести передачу про перевертнів у погонах. Його проект мали транслювати на всеукраїнському телебаченні. Журналіст скоро мав переїжджати до Києва. Він мав готовий матеріал на дві перші передачі. Несподівано зник. Деякий час по тому його знайшли мертвим, зарізаним. Розумієш, передача мала стосуватися перевертнів у погонах. Тобто про поліцію.

Ліза мовчала.

— Усе збігається, — промовила вона нарешті. — Заречнюк шантажує Малашка. Той його вбиває. Можливо, Альона теж щось знала. Малашко вбиває і її. — Ліза знову помовчала. — Ну, а як же волосся жінки?

— Малашко міг його підкинути.

— А Климович та Криж?

— Узагалі нема ніяких доказів того, що вони пов’язані з убивствами. Та, власне, я не думаю, що це буде важко дізнатися. У мене є адреса Крижа, я міг би спробувати з ним розібратися.

— Це ж може виявитися небезпечним.

— Залучу Артема.

— Твого друга з патрульної поліції? — Я кивнув. — А як же Федюкевич та Ярик?

— Мені поки що не хочеться їм те все розповідати. Зрозумій мене. Вони ще можуть подумати, що ми наговорюємо на їхнього начальника. Не забувай, для них він авторитет, а от ми — просто знайомі, тобто ніхто. — Я наголосив на останньому слові.

Я підійшов до вікна. Усе було таким заплутаним та неприємним. Не хотілося їй зізнаватися, але мені теж було дуже страшно. Ні, навіть не страшно, а моторошно від думки, що за мною хтось стежить. І стежить не просто так, а з метою вбити. Нарешті я повернувся до Лізи обличчям.

— Про що ти задумався?

— Та я навіть не знаю, про що мені думати. — Я стомлено всміхнувся. — Ти, головне, пам’ятай, що все буде гаразд. Добре? Ти мені віриш? — Я простягнув до неї руки, щоб обійняти.

— Тобі вірю. — Ліза усміхнулась і підійшла до мене. — Але все-таки я не можу не хвилюватися за тебе.

— Назаре! Лізо! — то кликала Катя. — Ну, де ви там? Ми вже сідаємо до столу! — Катя зазирнула до кімнати. — Ну, добре діло! — поскаржилася дівчина. — Мене лишили на кухні, а самі тут обнімаються!

— Катю, перестань! Іди краще, ми зараз підійдемо.

— Лізо, я вже все зробила. Батьки чекають.

Ми з Лізою глянули одне на одного.

— Пішли вже, — мовив я.

Раптом до мене підбігла Катя й обійняла мене.

— Назаре, ти ж скажеш Лізі, щоб вона мене не відправляла в село?

— Ні, не скажу. Ти сама знаєш, що в нас тут відбувається зараз. Там тобі буде безпечніше.

— Назаре, але ти вже! — Катя якось дивно глянула на мене. Часом мені важко було втямити, про що вона може думати. Мала ображено тупнула ногою та швидко вийшла з кімнати.

— Ну, що ти з нею робитимеш? — Ліза подивилася сестрі услід. — З одного боку, я її розумію. А з другого, — знаю, що так їй буде тільки краще. Та й мені набагато спокійніше, якщо вона буде далеко звідси. — Ліза зняла з мене щось.

— Що це?

— Волосся Каті. Щось воно в неї останнім часом дуже випадає. Уже не знаю, що з тим робити.

— Відправ її в село. Свіже повітря. Вітаміни на городі. Ніяких стресів. Усе одразу стане гут. — Я усміхнувся.

— Може, і так. — Вона теж усміхнулась і зняла з мене ще волосся.

— Ну, де ви там?! — то вже кликала Лізина мама.

***

Ми не змогли спокійно посидіти з Лізиними батьками. Дуже скоро в мене задзвенів мобільний. То був Малашко.

— Ви зараз не зайняті? — почув я якийсь далекий голос слідчого.

— Трохи є, а що таке?

— Хто це? — поцікавилася Ліза.

Ми всі якраз сиділи за столом. Я пояснив їй на мигах. Лізине обличчя враз спохмурніло. Вибачившись, я вийшов із вітальні, встигнувши почути, як Лізин батько запитав, хто мені телефонує. Відповіді на це я вже не чув, та й мені було не до того. Я слухав, що мені каже слідчий.

— Ми щойно знайшли труп Климовича. Ви можете під’їхати? Потрібно, щоб ви підтвердили, що саме цей чоловік стежив за Лізою та її сестрою.

Спершу я навіть не знав, що сказати. Ще одне вбивство. Мене потягло на блювоту.

— Ви випадково зараз не в Лізи?

— У неї, а що?

— Тоді вам не треба далеко йти. Це тут недалеко, на пустирищі. — Малашко пояснив, куди потрібно йти.

— Я скоро буду.

— Ви не обминете це місце, зараз тут дуже людно.

— Скоро буду, — ще раз повторив я й від’єднався.

Усіх присутніх повідомив, що мене раптово викликали на роботу. Лише Ліза зрозуміла, що я сказав неправду. І, можливо, Катя.

***

Малашко з огидою та навіть деякою, як мені здалося, ненавистю глянув на розрубане тіло Климовича.

— Не дивіться так довго, — сказав він мені, проте дещо із запізненням. Я все-таки встиг знову кинути погляд на труп, але одразу ж був змушений відвернутися. Особу ледь можна було впізнати. Голова розрубана навпіл. Мозок витік і злився з величезною калюжею крові. Усе тіло було порубане на шматки.

— Псих! — з огидою кинув Ярик. — Це міг зробити лише псих! — Поліціянт сплюнув та відійшов убік.

Я знову відчув, що мене нудить. Облизав сухі губи. Відтак підтвердив, що то таки він стежив, і теж відійшов. Місце вбивства було обгороджене поліційною стрічкою. За нею зібралося чимало народу. Двоє поліціянтів намагалися їх усіх розігнати.

— Хлопці, ви знайшли знаряддя вбивства? — запитав Малашко в помічників. Але ті лише понуро похитали головами. Один із них, зовсім молодий хлопець, виглядав занадто блідим.

— Олеже, з тобою все гаразд? — спитав Малашко. Хлопець безсило похитав головою.

— Так, — мовив він. Проте видно було, що почувається надто погано.

— Іди трохи пройдись, — порадив йому Ярик. Олег швиденько кудись побіг.

— Зовсім молодий, ще недосвідчений, — пояснив мені напарник Малашка.

— Навіщо йти в поліцію, якщо такого боїшся?! — незадоволено гмикнув Малашко.

— А вам хіба приємно на це все дивитися? — Моє запитання навіть мені самому здалося дещо ворожим.

Малашко якось дивно на мене глянув, відповівши не одразу:

— Звичайно, що неприємно, але ж мушу.

Ярик перервав нас:

— За твердженням експертів смерть настала вночі.

— Як завжди, уночі. Усі вбивства в цій довбаній справі стаються вночі. Немов якийсь демон виходить на полювання, — перебив його Малашко.

— Я скажу на твоє зауваження лише одне: це може бути тільки божевільний.

— На що ви натякаєте? — тепер втрутився я.

— Я хочу сказати, що вбивця, якого ми з вами шукаємо, псих. Він прибив трьох людей. З них одного просто зарубав. Ви вважаєте це нормальним?

— Звісно, що ні. Але…

— Але що? — як завжди, роздратовано запитав Малашко.

— Вам не здається, що не той почерк?

— А почерк якраз-таки, скоріше за все, той, — зітхнув Ярик. — Ми знову знайшли волосся. Чомусь мені здається, що воно належить тій самій таємничій жінці. Усі подробиці пізніше, від експертів.

— Але що то може бути за жінка? І де, у біса, мотив? — Я захвилювався.

— А щодо мотиву, — Малашко з огидою скривився, — щодо мотиву, то, якщо наш убивця — псих (а я вже в тому не сумніваюся), мотив і не обов’язково мусить бути.

— Що ви маєте на увазі?

Малашко знову скривився.

— Зачекаємо висновку експертів. Якщо це те саме волосся, що було знайдене на місці вбивства Заречнюка, то й злочинець той самий. Якщо ні, то тут убивця інший, причому все одно, без сумніву, псих. І скажу ще таке: якщо вбивця виявиться тим самим, то в нас уже маніяк. А хто наступна жертва — це вже буде важко передбачити.

Раптом я подумав про те, що мене знову переслідували. Це ж було тут-таки, неподалік. Приблизно в той самий час. Не важливо, раніше чи пізніше. Мені стало настільки моторошно, що я злякався, аби не знепритомніти. Збуджений голос одного з поліціянтів привів мене до тями.

— Ми знайшли сокиру! — кричав він, біжучи в наш бік. — Ми знайшли… — Його голос зірвався, він відкашлявся. — Ми знайшли її за дві вулиці звідси, кинута в кущі.

Малашко, Ярик та я відразу ж кинулися за поліціянтом. Іти довелося хвилин п’ятнадцять. Мені стало ще більш моторошно: сокиру знайшли на зупинці, де я минулої ночі сідав у маршрутку!

***

Три вбивства. За короткий час убивають трьох людей. Причому третього зарубали. Та яке там зарубали? Порізали на шматочки!

Я йшов додому, усе моє тіло заливав піт. Я щомиті облизував висохлі губи. Цієї ночі вбили людину, яка була потенційним убивцею. Експертиза підтвердила підозри слідчих: волосся належало тій самій, як сказав Ярик, «таємничій» жінці. Убивця — жінка.

Сокиру знайшли на зупинці, де я сідав у маршрутку! Мені пригадалося гілля, що неприродно захиталося зовсім поруч зі мною. Цікаво, що б було, якби тоді не приїхала та маршрутка? Мене б теж пошматували, як того Климовича? Я згадав його розрубаний череп та скляні вирячені очі із застиглим виразом жаху. Моторошно. Піт лився по спині…

***

Усе надворі видавалося якимсь непривітним. Ми сиділи в Лізи на подвір’ї. Людей поблизу майже не було. Спочатку всіх відлякував дощ, тепер усі поховалися від спеки. Лише дещо подалі від нас гралося трійко дітей.

Батьки коханої разом із Катею вирішили погуляти містом. Перед тим, як відпустити їх, Ліза взяла з них обіцянку повернутися не пізно. Мовляв, не хотіла, щоб вони потрапили під дощ. Насправді дощу, здавалося, не передбачалося. Сьогодні була на диво спекотна днина. Цього літа таких було мало.

Я вже встиг розповісти Лізі про все, що сталося. Звісно, я не став повідомляти подробиці смерті Климовича. Лише обмежився оповіддю про те, що тепер поліція впевнена, що розшукувана людина точно жінка й точно псих. Про те, де знайшли сокиру, я теж не хотів розповідати, але Ліза дізналася про це від Малашка. Точніше, він розказав, де вони її знайшли, а Ліза вже сама зметикувала, що тієї ночі я теж був на тій зупинці.

— Катька вчора знову втекла з дому. — Моя дівчина сиділа на лавці зігнувшись, підперши голову руками.

Погляд її був спрямований перед собою. Вона була шокована, певне, не менше від мене. Налякана, можливо, і більше. Хоча мій страх був настільки сильним, що я просто не зміг би його описати.

— Що?! Як вона це зробила?

— Не знаю. Сестра, звісно, усе заперечувала, але я їй не повірила. У її кімнаті лежав одяг, від якого смерділо цигарками й дискотечним димом. Мені неважко було її розкусити.

— Уявляю, який ґвалт вона зчинила…

— Не те слово… Я не стала тобі все те розповідати сьогодні вранці. Не було часу, та й… та й ти мене просто приголомшив своїми новинами. — Вона зітхнула. — Щоразу щось неприємне…

— А з ким же вона ходила? З тими двома?

— Так, до того ж із ними був іще якийсь Олег.

— Ти його не знаєш?

— Не знаю я його, — роздратовано мовила дівчина. Ліза дістала цигарку. Підкурила. Останнім часом я помітив, що вона курить усе більше.

— Дай і мені.

Я обережно підкурив, захищаючи вогонь від вітру. «Треба купити запальничку», — подумалося.

— Ще й десь порізалася. — Ліза хмикнула й незадоволено похитала головою.

— Тобто? — Я випустив із рота дим. Відчувалося, як від цигарки заспокоюються нерви. Повз нас пройшли дві бабці.

— Чого ти на них так підозріло дивишся?

— Та йдуть і слухають, про що ми говоримо. — Мене те роздратувало.

— Ти що, не знаєш цих пліткарок? Люблять послухати, а потім переповідати своїм подружкам… А вони хіба дослухалися? — Ліза потерла підборіддя.

— Нам потрібно бути обережними. Ніколи не знаєш, хто стоїть у тебе за спиною.

Ліза неначе зблідла від моїх слів.

— Не зважай на них, — тільки й промовила вона. — Не хвилюйся, зараз це просто пліткарки, що живуть чужим життям. Їм просто не вистачає подій у своєму бутті.

— Ну, може, і так. А проте я не хочу, щоб нас підслуховували. — Я ще раз подивився жінкам услід.

Зараз вони прогулювалися подвір’ям, про щось розмовляли й, мушу визнати, кидали на нас темні погляди.

— Катя десь поранила руку, — продовжила Ліза. — Досить глибока рана. Видно, що чимсь гострим.

— Ти не запитала чим?

— Та запитала, але вона ще дужче розсердилась і роздратувалася. Тільки-от у мене підозри, що вона була не лише на дискотеці.

— Ніколи не знаєш, що ця дівчина може накоїти. — Я похитав головою й усміхнувся; знову затягнувся цигаркою. — Навіть у школі, пам’ятаю, завжди з кимсь сперечалася. Цікава вона в тебе людина. Загалом цілком спокійна, але часом таких вибриків від неї можна чекати! — Я знову всміхнувся.

— Так. А я як її сестра — та ні, як психолог! — мала б її зрозуміти. Але не можу. Я просто божеволію, коли вона мене не слухає. Гм, цікаво. У школі я постійно працюю з важкими дітьми, а з власною сестрою не маю змоги впоратися. Правду, певно, кажуть: коли маєш справу з чужим, то легше. Якщо зі своїм, емоції починають володіти тобою, а це однозначно шкодить. — Ліза ненадовго замовкла, про щось розмірковуючи. Відтак вирішила все-таки змінити тему. — До речі, Назаре, я поспілкувалася з Малашком і непомітно для нього випитала, що він робив у ніч убивства Заречнюка та Альони.

— Ну? — Я напружився.

— Нічого.

— Що, нічого?

— Він спочатку промовчав, ніби про щось задумався. А потім сказав, що весь той час був удома.

— Тобто алібі в нього немає?

— Виходить, що так. — Ліза дістала другу цигарку. — Окрім того, я розвідала, що він робив цієї ночі. Цієї ночі він теж був удома. Живе Малашко сам. Отже, ніхто його алібі підтвердити не може.

— Він нічого не запідозрив, коли ти в нього це все запитувала? Адже, якщо він і є вбивцею, це може мати небезпечні наслідки.

— Та ні, наче нічого. Він трохи спохмурнів. Як завжди, у принципі. Подумав, до речі, перед тим, як відповісти. І все, більше нічого підозрілого не помітила.

— Дай іще одну цигарку. — Я вже теж докурив першу. Підкурив нову. — Я б його все-таки не відкидав із рахунків. Хай там як, а в нього був мотив для вбивства Заречнюка.

— Узагалі не факт, що Заречнюк шантажував саме його.

— Так, але надто вже добре все сходиться.

— Ну, тут ти правий. Знаєш, Назаре, у цій справі я вже ладна підозрювати будь-кого. — Вона видихнула клубок диму.

***

«Чорт забирай!» — подумалося мені. Цей момент я тоді зовсім не завважив. Я вирішив поговорити з Крижем. Вистежив його. Зараз він був удома, а я підіймався сходами до його квартири. Проте я цілковито забув про одну важливу річ: надворі сутеніло, а всі вбивства траплялися з настанням темряви. Це, звісно, дурня, проте від цієї думки мороз пройшовся по спині.

Я затримався в Лізи. День виявився важким. Якщо не згадувати про жахливу ранкову знахідку, то на вечір іще додалася чергова сварка з Катею. Дівчина просто шаленіла від того, що її хотіли відрядити в село. Та все було вирішено. Завтра ввечері вони мали їхати. Батьки дівчат жили, у принципі, не так далеко від міста, але все-таки то село. Ще кілька років тому їхня двоюрідна тітка померла, після чого батьки вирішили переїхати. Дівчата ж лишились у Рівному.

Катю дійсно можна зрозуміти: у місті все ж цікавіше. Особливо для молодої людини. Утім, я теж наполягав на переїзді. Відтак Катя, здавалося, мене просто-таки зненавиділа… Що ж із тобою робити, Катюшо? «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — крутилася на думці дурна гра слів.

Парко. Страшенно починала боліти голова. Я стояв біля Крижевих дверей, але не наважувався подзвонити. Мені хотілося поспілкуватися з ним та спробувати викрити. Він щось приховував, і потрібно було будь-якою ціною дізнатися, що саме.

Я простягнув руку до ґудзика дзвінка, проте вкотре не наважився натиснути. Опустив руку до кишені. Намацавши невеличкий ніж, що про всяк випадок тепер носив, підстраховуючись від будь-якої несподіванки, трішечки заспокоївся. У під’їзді зависла, здавалося, мертва тиша. Раптом на якомусь із верхніх поверхів хтось щось крикнув, рипнули двері, і на тому натяк на присутність людини десь поблизу вичерпав себе. Я подзвонив у двері…

Дуже скоро двері прочинилися. Крізь щілину на мене дивився Криж. У ніздрі відразу ж ударив сморід горілки та тютюнового диму. Щоправда, від недешевих цигарок. «Поганенький ланцюжок, — подумалося тоді. — З таким можна вибити двері одним ударом ноги».

— Хто ви й чого вам треба? — грізно поцікавився Криж. Утім, його запитання не відповідало виразу обличчя. По його очах я чітко зрозумів, що на своє запитання відповідь він знає. Чолов’яга був напідпитку.

— Мене звати Назар, я від Заречнюка.

— Що? Не зрозумів. Заречнюк уже врізав дуба. Ти хто?

— Його давній знайомий. Ми з ним працювали разом в одній справі.

— Що за справа? — усе ще з підозрами розпитував він.

— Ви хочете, щоб я говорив про це тут? — Я озирнувся.

Криж зіщулив очі, трохи подумав та зняв із дверей ланцюжок. Я увійшов. За спиною зачинилися двері. У моїй голові запаморочилося. Я швидко озирнувся: Криж стояв за моєю спиною, і мені це було неприємно. Кивком голови чоловік указав мені йти на кухню. На маленькому обідньому столі стояла чвертка. Поряд — брудне блюдце із солоними огірками.

— Будеш? — запропонував він.

— У мене язва, я не п’ю, — довелося збрехати. Удома у ворога не їдять.

— Ну, як знаєш. — Він налив собі грамів сто. — Як ти на мене вийшов і чому я тебе ніколи раніше не бачив і не чув?

— Чому ти мене ніколи не бачив і не чув, я не знаю. А проте вважаю це добрим знаком. Виходить, у мене непогана конспірація. — Я посміхнувся.

Сів напроти нього за стіл. Озирнувся: складалося враження, що Криж тут лише ночував, надто вже сильний гармидер. Я продовжив свою історію:

— А сказав мені про тебе отой придурок Женька, брат Тьоми. — Я знову посміхнувся.

— А, отой ідіот? Хай йому. Я ще з першого погляду на нього знав, що йому не можна вірити. Не здивуюся, якщо то він прибив свого брата за якусь копійку, аби дістати наркотиків. — Він гмикнув, потім усе ще з підозрою запитав у мене: — Ну, а що тобі все ж від мене треба?

— Я збираю собі команду, хочу зайнятися однією серйозною справою. Потрібен народ.

— А звідки ти знаєш, що я надійний? І звідки я знаю, що ти надійний?

Криж підсунувся до мене ближче. Останні слова він прошипів, неначе змія. У мене пересохло в роті. Він належав до тих людей, спілкуючись із якими, відразу розумієш, що жартувати не варто. Від його пронизливого погляду стало лячно. Здавалося, він бачить мене наскрізь.

— Заречнюка я знав досить добре й упевнений: він би не працював з абиким. А в тому, чи я надійний, ти зможеш пересвідчитись уже безпосередньо під час роботи. На знак дружби та початку спільної діяльності дарую тобі сувенірчик. Зазирни, тобі сподобається. — Я поставив перед ним подарунок.

Криж розсміявся.

— Ти ж не вважаєш мене таким дурнем? Я кілька разів бачив тебе з мусором. Що ти на це скажеш? Га, Назаре?

Криж розглядав мене занадто прискіпливо. Лише зараз я помітив, що одна його рука постійно перебувала під столом. Я ковтнув слину.

— Я ж сказав: заводжу потрібні знайомства, — промовив я й змусив себе посміхнутися.

— Що там у тебе за справи були із Заречнюком? — Здається, він не звернув особливої уваги на мої останні слова.

— Шантажували одного типа.

— Кого?

— Гм, цього вже я тобі не скажу.

Криж замислився. Стало зрозуміло, що він був у курсі цієї справи. Можливо, і знав, кого шантажував Заречнюк. Я вирішив неодмінно це дізнатися. Це виявилося надзвичайно легко.

— Невже того мусора, з яким ти постійно тиняєшся в нашому районі? До речі, він же й веде розслідування стосовно справи про вбивство нашого спільного друга, чи не так?

— Я бачу, ти знаєш набагато більше, ніж показуєш. — Я теж нахилився ближче до нього, дещо стишивши голос. — Ти ж відразу знав, хто я, коли я прийшов, чи не так? Я давно помітив, що ти за мною стежиш.

— Що? Я за тобою стежу? Мені що, робити немає чого, по-твоєму? — Криж грав свою роль досить непогано, але я йому не повірив.

— Не відмахуйся, мене ти не обдуриш. — Я ще більше нахилився до нього.

Він сидів навпроти, я відчув, як його дихання пришвидшилося: чоловік захвилювався. Несподівано для себе всім своїм єством я відчув небезпеку, яка йшла від нього. Його права рука, що до цього часу постійно була захована, нервово заворушилася.

Момент видався мені надзвичайно напруженим. Минула якась мить, ми мовчки дивились один на одного. Моя правиця останні хвилини дві теж перебувала під столом, у кишені, тримаючи напоготові ножа. Здалося, Криж помітив це лишень кілька секунд тому. Чоловік напружився ще більше…

***

У двері подзвонили. Тільки зараз, після цього дзвінка, я відчув, наскільки насправді гострою була ситуація.

— Кого ти із собою привів?

— Нікого, — твердо вимовив я, не зводячи з нього очей.

— Тоді мовчи, я не збираюся відчиняти.

У двері загрюкали…

Життя постійно підкидає нам несподіванки. Так сталося й цього разу: то виявилися Малашко і, судячи з другого голосу, Ярик.

— Відчиняйте, поліція! — гукнув Малашко.

— Ах ти, гад! — Криж кинувся на мене з ножем.

Розгубившись, я не встиг вихопити свій. За кілька секунд ми вже лежали на підлозі. Кинувшись на мене, він зачепив посуд, що стояв на сусідньому стільці, і сильно порізався об скалки. Хоч на позір Криж був невеликим, проте мав неабияку силу. Гострий кінчик ножа був притиснутий до мого горла. Я не мав жодної можливості дістати свою зброю. Кров із пораненої руки Крижа капала на мене. Я відчув її свіжий запах. Гуркіт у двері не припинявся. За кілька секунд вони вже виламали двері. Очевидно, почули шум битого посуду та бійки.

— Вставай негайно! Забери від нього ножа! — На Крижа були спрямовані дула двох пістолетів. Чоловік на кілька секунд завмер, потім обережно почав мене відпускати.

— З вами все гаразд? — гукнув до мене Ярик.

— Так, усе добре, — ледь промовив я, переводячи подих, і теж поволі почав підійматися.

— Тільки без фокусів, зрозумів? Підніми руки вгору! — командував Малашко.

На сходовому майданчику почувся шум: повискакували сусіди, та до квартири ніхто не наважувався увійти.

Кримінальник повільно підняв обидві руки. Малашко все ще не опускав пістолета. Ярик підійшов до мене. Я сидів на підлозі. Він нахилився.

— Що за кров? Ви поранені?

Малашко підійшов ближче до Крижа, збираючись одягти на нього наручники. Однією рукою слідчий потягнувся до браслета. Помітивши на мені велику пляму крові, поліціянт на мить утратив пильність. Для Крижа цього виявилося достатньо. Власне, йому нічого було втрачати. Чоловік штовхнув Малашка, той не зміг устояти на ногах і впав, перечепившись через мене. Ще мить — і Криж уже вилетів із квартири.

Вони погналися за ним. Ярик виявився першим, за ним побіг Малашко. У моїй голові все ще паморочилося. Я не міг зрозуміти, що трапилося. Озирнувся. На підлозі валялася купа битого посуду. На мені була кров. Здавалося, я лише зараз почав усвідомлювати, що сталося. «От дурень!» — розмірковував я подумки.

Обережно підвівся. Ще раз озирнувся. Перші кілька секунд довелося йти навпомацки: у моїх очах потемніло. Я почекав, поки затемнення минеться, і теж обережно подався до дверей. До квартири вже підіймався Малашко.

— Ну, що там? — запитав я.

На поверсі вже стовбичило трійко зацікавлених ґвалтом людей.

— Впустили. — Слідчий важко дихав. — Принаймні я його впустив. Ярик, можливо, і наздожене. Сподіватимемося, — додав він. — З вами взагалі все гаразд?

— Здається, що так. — Уперше за цей час я добре обдивився себе. — Здається, не поранений.

— Ходімо у квартиру. — Ми увійшли й причинили за собою двері. Здавалося, слідчий майже не звернув уваги на сусідів-роззяв.

— Що, у біса, ви тут робите?! — одразу налетів на мене він.

— Я хотів дізнатися, що за справи були в нього із Заречнюком. Хотілося викрити його.

— Чому ви нам нічого не сказали про те, що йдете сюди?! — продовжував нервуватися Малашко. — Ви що, не розумієте, з ким маєте справу? Якби ми не прийшли вчасно, невідомо, чим би все це закінчилося!

«Так, дійсно невідомо», — подумав я, натомість уголос промовив:

— Це просто вийшло дещо спонтанно. Я побачив його на вулиці, пішов за ним. Видалася нагода поговорити. Я не мав часу вам повідомити.

— А мобільний узагалі навіщо винайшли?!

Як він мене дратував! Він говорив зі мною зверхньо, мов із якимсь хлопчиськом. «Таким не місце в поліції», — згадав я слова свого друга з патрульної поліції.

— Ну, що ви мовчите?! — продовжував гарчати.

— Я видав себе за злочинця, який шукає людей для однієї справи.

— І ви вважаєте, що такий тип, як оцей Криж, тобто справжній кримінальник, вам повірить?

Я мовчав.

— Отже, Назаре, давайте домовимося. — Він підійшов ближче до мене, я напружився. — Якщо ви щось надумаєте робити, то перш за все радьтеся з нами, інакше я просто не дозволю вам брати участь у розслідуванні. Я й без того, власне, не маю на те права.

Вираз обличчя слідчого був якимсь занадто загрозливим, майже шаленим. Я напружився ще більше. Права рука інстинктивно стиснула в кишені гострого ножа. До квартири увійшов Ярик.

— Ну що? — Малашко повернувся до напарника.

— Нічого. Утік. Немов крізь землю провалився. — Слідчий розвів руками. — Ніхто не міг мені сказати, куди він подівся.

***

Вода поволі змивала кров із моєї руки. Червонуваті краплі швидко стікали під натиском холодної води. Жар по всьому тілу поволі зникав. Я глянув на себе в дзеркало, та перед собою не бачив нічого. В очах мерехтіла лише картинка сьогоднішнього дня. Убивство Климовича, сварка з Катею… «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — знову закрутилися слова.

Голова боліла шалено, немов хтось стискав її двома дошками з обох боків. Нудило. Відтак згадався Криж. Я ще раз подивився на свою руку. Кров уже змилася, проте не хотілося забирати руки з-під холодного струменя. Так було легше.

Криж утік. Ми з Малашком посварилися. Ну, невже я не міг тримати язика за зубами? Пригадую, як Ярик та Малашко викликали понятих та експертів для обшуку квартири. На нас усіх чекав величезний сюрприз: у Крижа вдома знайшли ймовірне знаряддя вбивства Заречнюка — невелику, але досить важку тютюнницю. На ній була засохла кров. Пізніше дзвінком експерти повідомили Малашка, що то була кров Заречнюка.

На жаль, це було до того, що я накоїв. Я зачекав, доки всі підуть із помешкання Крижа, потім мене «понесло». Я не міг спинитися. Я виклав Малашкові, що знаю все про шантаж. Я навіть сказав йому, що підозрюю його у вбивстві. Слідчий був червоний від люті. Зчинилася неабияка сварка. Якби не повернувся Ярик, не знаю, чим би то могло закінчитися.

Відтак я дізнався про знайдене знаряддя вбивства. Отже, вбивцю знайшли. І то був не Малашко. Саме тоді мені стало зрозуміло, чому Криж був настільки занепокоєним тієї ночі, коли я стежив за ним. Я збагнув і те, ЩО він так обережно ніс у пакунку. Це було знаряддя вбивства. Певно, чоловік планував якимсь чином позбутися його. Тільки Богу відомо, чому він не зробив цього раніше.

Скоріше за все, цей кримінальник бачив мене тоді, адже він пройшов так близько! А я, бовдур, навіть не подумав про те. Відтак Олег Криж удав, що ліг спати, а сам, очевидно, вийшов іншим під’їздом і пішов за мною. Який же я дурень, що був таким необережним! Якби не та маршрутка, я б теж зараз лежав розрубаним, як і Климович.

Криж точно псих. Я переконався в цьому, поки розмовляв із ним. Його погляд я не забуду ніколи. Тепер проблема в тому, щоб його знайти. А ще потрібно знайти його спільницю, яка в нього неодмінно була, адже не просто так двічі знаходили жіноче волосся.

Отже, це Криж хотів мене вбити, коли тоді штовхав зі сходів. Це точно був він. Тепер я в тому не сумнівався. І цілком можливо, що то він тоді приходив до Каті, коли я з Лізою був у лікарні. Хтозна, що цей псих хотів зробити.

Ну, окей, принаймні ми знаємо одного з убивць. Уже не так страшно. Хоча й було страшенно неприємно усвідомлювати, що така людина, як він, на волі. Окрім того, його спільниця, скоріше за все, теж божевільна. Остання смерть є тому незаперечним підтвердженням.

Я ще раз умився й закрутив кран. Подивився на себе в дзеркало: мав страшенно жалюгідний вигляд. Знову згадалася сварка з Малашком. Відтак подумалося про Олега Крижа. Голова продовжувала боліти. Чулося, як по вікнах затарабанив сильний дощ. Почалася ця триклята злива. Під час такого дощу моя голова боліла, здавалася, у стократ дужче. Це просто неможливо терпіти! Я прийняв дві таблетки темпалгіну. Ліза вважала мене метеочутливим. Може, і так. Може, і так… Я вимкнув світло й глянув у вікно. Нікого ніде не було. Лише порожнеча. Порожнеча й більше нічого… Я ліг спати.

***

Близько першої ночі я прокинувся. Не зрозумів чому. Було настільки темно, що спершу аж злякався. Якусь мить мені здавалося, що я в якомусь мороку, очі не бачили нічого. Швидко ввімкнув світло. Глянув на годинник. До ранку так далеко!

Я дослухався. Панувала незвична тиша. Я ще більше вслухувався. Хотілося почути бодай щось. Хоча б якийсь звук, який би свідчив, що десь поряд є життя. Та нічого не було. Дощ уже вщух. Голова боліла менше. Але було страшенно парко.

Я відчинив вікно, визирнув: на подвір’ї порожньо. Я не міг надихатися свіжим повітрям. Щось стискало в грудях настільки, що заважало дихати. Я панічно почав хапати повітря. Нарешті напад минув. Останнім часом таке зі мною часто траплялося. Дивно, мені тоді й на думку не спадало піти до лікаря. Навіщо?

Постоявши певний час біля прочиненого вікна, я повернувся до кімнати. Почало знову хилити до сну. Вікно я вирішив не зачиняти. Свіже повітря ніби вдихнуло в мене життя. Я ліг. Нарешті на сходовому майданчику почувся довгоочікуваний шурхіт, дуже тихий. Та мене це ще більше заспокоїло. Заплющив очі…

Минуло кілька хвилин — і я зрозумів, що мозок мене підманув: спати мені все-таки не хотілося. Я знову встав і пройшовся квартирою. На сходовому майданчику чувся все той же шурхіт: чиїсь тихі кроки. Я пішов на кухню випити води. Погляд мій упав на старенький годинник, що вже бозна-скільки стояв у мене на кухні. Навіть батарейку в ньому я міняв лишень двічі. Скільки він уже в мене? Років із двадцять, як не більше. Його купляв іще мій вітчим.

Чомусь згадалося дитинство. Так, вітчим із Валеркою зараз були далеко. Далеко-далеко. У Росії. Вони поїхали майже відразу після того неприємного випадку. Мабуть, я таки був радий їхньому від’їзду. Мати вітчима кохала. Навіть дуже. А я так і не зміг звикнути до нього. Певно, просто не міг забути батька. Цікаво, що через стільки років татове обличчя майже стерлося з пам’яті, але це не заважало зберігати про нього світлі спогади. Батьки розлучилися, коли мені було років шість. Тато відразу поїхав. А мати майже відразу знову вийшла заміж. А якось, уже дорослим, мені спало на думку, що, певно, вони з вітчимом були разом іще до розлучення батьків. Це змусило мене ненавидіти його ще більше.

З Валеркою, моїм зведеним братом, ми теж не змогли стати справжньою родиною. Так, ми багато часу проводили разом. Усі навіть думали, що ми таки гарно потоваришували. Але насправді десь глибоко в душі ми з ним розуміли, що просто терпіли один одного. Бо мусили. Адже наші батьки цього хотіли. Гм… якби наша воля, ми б узагалі не спілкувалися.

Спершу він був досить товариським та веселим, мав багато друзів, з якими я теж скоро потоваришував. Серед них був і Стас. Минув час, і Валерка змінився. Став якимсь дивним. Його думки весь час десь витали. У нього почалися проблеми із судинами головного мозку. Хлопець став забудькуватим, дратівливим, а відтак і невпевненим у собі. Навіть діти в школі почали його дражнити. Я й досі не знаю, хто розпатякав їм про те обстеження в психлікарні. Власне, згадувати було неприємно.

Мати з вітчимом тоді часто лаялися. Потім розлучилися. Я залишився з матір’ю, а він поїхав із батьком. Після того ми бачилися кілька разів. І не дуже ладнали. Та й зараз теж. Між нами немов кішка чорна пробігла. Я за ним і не скучив. Спогади з дитинства виринали один за одним. Школа, друзі на подвір’ї, лікарня… Хоча… я мав і приємні спомини…

Тихі кроки. Здавалося, хтось вовтузився біля квартири. Погляд мій знову зосередився на годиннику. За двадцять хвилин друга. За двадцять хвилин друга! Тихі кроки зупинилися біля моїх дверей. За двадцять друга. Невже сусіди не сплять? Я весь напружився. Утім, більше я нічого не чув. Інколи краще, коли події змінюються, аніж стоять на місці, залишаючи тебе в мороці незнання…

Я підійшов до дверей. Чулося лише непевне шарудіння. Без сумніву, стояли біля мого помешкання. Я вилаяв себе за те, що не слухав Лізу, коли вона радила встановити нові двері. Ні, замки в моїх старих були гарні. Проте в них не було вічка.

Так я простояв хвилини зо дві, що, утім, здалися мені справжньою вічністю. З протилежного боку нічого не відбувалося. Я майже не дихав. Просто стояв і вичікував.

У моїй кімнаті все ще горіло світло. Стиха вимкнув. У руку я взяв мобільний і засвітив перед собою. Було надзвичайно неприємно залишатися в непроникній темряві. Так я простояв іще якийсь час. Кілька разів невідомий відходив від дверей і підходив знову.

Раптом я зрозумів, що потрібно зробити. Швидким кроком я пройшов до телевізора й увімкнув на повну гучність. За мить знову опинився біля дверей. Ще за кілька хвилин почувся шум сусідів. Подіяло. З протилежного боку я чітко розчув швидкі кроки, що хутко спускалися вниз.

Я перевів подих.

***

— Як відомо, Зиґмундові Фройду належить честь створення нового напрямку в психології та медицині — психоаналізу. Фройдизм став ученням, що ввійшло у сферу філософії та культурології. Якщо спробувати сформулювати у двох словах суть фройдівського відкриття, то можна ствердити, що Фройд відкрив у людині позасвідоме…

Ліза знову відвідувала лекцію з психології. Сьогоднішня теж була надзвичайно цікавою. Цього разу Назара з нею не було. Він був на роботі. Проте вже скоро мав підійти. Катю після вихідних забрали батьки. Тепер можна не хвилюватися, що вона сама. Ліза уважно слухала й занотовувала найцікавіше.

— Фройд відкрив позасвідоме як самостійний безособовий початок людської душі, що не залежить від свідомості: «Усе витіснене — позасвідоме, проте не все позасвідоме є витісненим», — так стверджував Фройд у своїй праці «Я і Воно».

При цьому, за твердженням ученого, несвідоме активно втручається в людське життя. Фройд вважає ілюзією те, що нашим життям керує наше «Я». Насправді нами керує природний безособистісний початок, який створює позасвідому основу нашої психіки. Фройд називає цей безособовий початок «Воно» і стверджує, що наше «Я» лишень іграшка в руках цієї темної психічної сили. Фройдівське «Воно» має суто природне походження, у ньому зосереджені всі первинні потяги людини. Ці первинні потяги зводяться до двох: по-перше, це сексуальні бажання; по-друге — це потяг до смерті, який, виходячи назовні, стає потягом до руйнації. Фройд відкриває хитрість несвідомого, що здатне втілювати в життя свої потяги, маскуючи їх під свідоме рішення «Я».

Однак людина здатна вижити лише тому, що розум та культура можуть підкорювати «Воно» своїм найважливішим цілям. Звичайно, культура не може повністю перемогти «Воно» в прямому зіткненні, адже в ньому зосереджена вся психічна енергія людини. Тому Фройд указує на спосіб, за допомогою якого культура впроваджує в життя свої цілі, що не співпадають із примітивними потягами «Воно». Цей спосіб Фройд назвав сублімацією. Сублімація, нагадаю, це використання зосередженої у «Воно» сексуально-біологічної енергії не за прямим біологічним призначенням (для задоволення чи продовження роду), а спрямування її на розвиток розуму та культури. Якщо має місце сублімація, то примітивні потяги «Воно» дістають форму потягу до пізнання, мистецтва, високого ідеалу. Однак для того, щоб хоч трохи володіти енергією «Воно», культурі самій доводиться проникати в його сферу — сферу несвідомого. Культура може керувати людиною лише тому, що сама стала частиною її несвідомого, оформилась у якості особливої несвідомої настанови, — так можна сформулювати висновок Фройда. Цю настанову Фройд називає «Над-Я».

«Над-Я» виконує роль внутрішнього цензора, який керує душевним життям людини і завдяки якому людина здатна жити як культурна істота, а не як маріонетка власних темних пристрастей. Культура більш убезпечує життя, блокуючи людські інстинкти, людську агресивність, проте платнею за це виявляється психічне здоров’я людини, яка розривається між природною психічною стихією та культурними нормами, між сексуальністю та соціальністю, агресивністю та мораллю. І зверніть, будь ласка, вашу увагу: за твердженням Фройда, «Воно» криється під тонкою плівкою свідомості, яка навіть не підозрює про те, що ж відбувається під її згладженими образами та логікою…

— Ви хочете сказати, що жодна людина не може знати, чого очікувати від себе самої? — долинуло запитання з глибини залу.

— Це не я так стверджую, це стверджує Фройд. — Старий професор усміхнувся й поправив окуляри. Очі його зіщулилися. Здавалося, вони втомлені й бачать гірше.

— Ну, а ви ж із цим погоджуєтеся? — поцікавилася Ліза.

— Погоджуюся на всі сто. Є, звичайно, фахівці, що впевнено заперечують деякі твердження Фройда, та я до них не належу. Як то кажуть, «зри в корень», — висловився він російською. — Якщо ви хочете розібратися у вчинках людини, потрібно обов’язково зазирнути в її минуле. Там ви неодмінно знайдете відповідь.

На мить Ліза замислилася про вбивства, скоювані з шаленою швидкістю.

— А що може відчувати людина, яка когось убиває? — знову спитала вона.

— Усе це, я вважаю, індивідуально. Усе залежить від того, з якою метою вона це робить.

— А якщо без будь-якої мети?

— Тоді це може бути задоволення, навіть сексуальне. Або ж непереборне бажання відчути владу над іншою людиною. Чи жага крові. Якось я вже казав: може статися так, що людина, яка колись уже відчула присмак крові, захоче відчути його знову. Вивільняється наш тваринний інстинкт. Усе завжди зводиться, як я вже зазначав, до сексуального потягу та потягу до руйнування. У когось ненавмисне вбивство чи завдання шкоди комусь може вилитись у величезне відчуття провини. Відтак ця людина докладатиме безліч зусиль, намагаючись себе контролювати. Може статися навпаки: людина без жодної на те причини має бажання вбити іншу. Вона це робить. Їй стає цікаво, і, відповідно, вона продовжує чинити так і надалі. Бувають випадки, коли надзвичайно велике відчуття провини за скоєне дуже сильно картає людину, вона настільки боїться знову завдати комусь шкоди, що зрештою робить це. З нами завжди трапляється те, чого ми дуже боїмося. Парадокс. Але це так.

— А чи може людина, яка відчуває потяг до вбивства, якось себе контролювати?

— Безперечно. Це зробити важко, проте цілком можливо. Я знаю чимало випадків, коли люди самі звертаються до лікарів, відчувши в собі потяг до насилля.

— І їм допомагають?

— На це запитання важко відповісти. Є, звичайно, люди, яких виліковують. Принаймні вони перестають скаржитися на подібні проблеми в їхній психіці. Проте якщо людина вже когось убила, то надалі їй буде важко стримати своє «Воно»: механізм уже запущений. Це моя особиста думка.

— Отже, навіть ви не знаєте, чого очікувати від себе?

— Ну, звичайно, я така ж людина. Ніхто з нас не може знати, чого очікувати від себе. Ми взагалі себе не знаємо. Ви коли-небудь пробували подивитися в дзеркало у свої очі? Спробуйте. Ви не зможете цього зробити, бо на вас дивитиметься абсолютно невідома вам особистість. Дуже неприємно. Спробуйте. А подивитися прямо в очі іншій людині? Цього я вам узагалі не раджу.

Ліза хотіла щось додати, та раптом замислилася. Їй захотілося подивитися в очі божевільної людини. Якщо цілком нормальній людині страшно дивитися в очі, то який же погляд може бути в психічнохворого? Ліза здригнулася. Часом навіть Каті неможливо дивитися в очі. Як вона там зараз? Як тепер спілкуватися із сестрою? Та навіть бачити її не хотіла. Так само, як і Назара.

Відповівши ще на кілька запитань, професор продовжив свою доповідь. Ліза зосередилася на лекції. Останнім часом її все більше починала цікавити психологія душевнохворої людини. «Звісно, — думалося їй, — кожен із нас має проблеми з психікою». Практично кожен страждає на якийсь невроз: чи то страх перед літанням у літаках, чи то страх їздити в ліфті, чи будь-що інше. Проте особисто для неї було цікавим те, що думає і як діє психічно неврівноважена особистість. Чим вона керується? Навіщо скоює ті чи інші вчинки? І що саме до цього призводить?..

За півгодини лекція закінчилася. Відповівши на останні запитання, професор вийшов з аудиторії. Ліза теж поспішила. На неї вже давно чекав коханий.

— Привіт! — Назар стояв біля виходу з аудиторії.

— Привіт! — Ліза всміхнулась і поцілувала свого хлопця.

— Як лекція?

— Дуже цікава. — Ліза на ходу складала речі в сумку. — А ти сьогодні не захотів приєднатися?

— Та не те щоб не захотів, просто пізно звільнився, уже не встигав.

— Ну, можна було послухати принаймні половину.

— Та я й на половину не дуже-то встигав.

— Не встигав? А мені здалося, що ти сьогодні, навпаки, рано.

— Та де там! Думав, не виберуся. Від Каті нічого не чути? Не зідзвонювалися?

— Ще ні, планую зателефонувати ввечері. — Ліза ненадовго зупинилася біля величезного дзеркала на першому поверсі.

— А я пропоную піти погуляти ввечері, до темряви. До нас має приєднатися Стас.

— Ну, що йому з нами робити? Ми вже так давно не гуляли удвох.

— Лізо, мені здається чи ти його й справді не надто полюбляєш?

— Тобі не здається. — Вона дістала гребінець, щоб зачесатися.

— Узагалі-то він мені постійно допомагає. Згадай, хто врятував мене з останнім проектом.

— Я нічого не маю проти, він тобі допомагає, але мене не полишає думка, що він тобі дуже заздрить. А заздрощі, знаєш, не дуже гарна річ.

— Заздрить? Чому мені заздрити? Тому, що я вліз у придуркувату історію з двома маніяками? Чи тому, що мене хочуть убити? — Назар іронічно посміхнувся.

— Він почав тобі заздрити ще задовго до того. Не забувай: якби не ти, він би отримав ту роботу, у якій тобі так допомагає.

— Та він за цю роботу навіть гроші не хоче брати.

— Він поводиться дивно.

— Він просто засмучений тим, що безробітний.

— Назаре, послухай мене як психолога: я більш ніж упевнена, що Стас має на тебе зуба.

— Якби він мав на мене зуба, я б уже те помітив.

— Ну, ти ж сам якось казав, що він став грубим.

— А як би ти поводилася, якби все у твоєму житті йшло шкереберть?

— Ну, принаймні я б не звинувачувала в цьому інших.

— Лізонько, та не заздрить він мені. Не хвилюйся. А якщо й заздрить, то це білі заздрощі.

— Ага, білі! А зелені не хочеш? — Вони вийшли з університету. — У який бік підемо?

— Давай відразу на зупинку. Маю ще заїхати купити пару дисків… Зелені не хочу. Нормальний він хлопець.

— Ну, як знаєш.

— Ти краще розкажи, як минула ніч. Нічого не турбувало?

— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.

— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.

— Точно?

— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.

— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.

— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.

— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?

— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.

— Думаю, варто б вибачитися перед ним.

— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.

— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.

— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?

— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.

Назар на хвильку замислився.

— Що?

— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б із себе дурника, який дуже шкодує, що наговорив йому того всього. Дивись, щоб він тобі не помстився. Ти справді не знаєш, за що Заречнюк шантажував Малашка. Он наша маршрутка!

— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.

— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.

— Дякую, що кажеш мені правду в очі.

— Це не правда, це таке собі попередження.

— Від твого попередження в мене мурахи по спині.

— На те воно й попередження. — Ліза з Назаром сіли в маршрутку.

Їм услід подивилася пара очей.

***

Ця погань має померти. Надто вже багато він знає… Надто вже часто плутається під ногами… Ніяк не вдавалося спіймати його. А шкода. Власне, тут зволікати не слід. Уже давно зі свого досвіду зрозумів, що не можна відкладати важливі справи на потім…

***

Ніколи не любив цей провулок. Навіть удень тут здавалося похмуро й майже порожньо. Сонце не хотіло пробиватися сюди, у таке Богом забуте місце. Зовсім недалеко відсіля знайшли труп Климовича. Не дивно, що саме тут.

Я провів Лізу додому, ми ще трохи поспілкувалися. З Катею так і не вдалося порозмовляти: вона не захотіла.

Відтак я мав іти на роботу. Та несподівано подзвонив Стас і попрохав про зустріч. Мовляв, щось важливе. Щоб не запізнитися, довелося скорочувати шлях. Цікаво, що там таке було, що не могло зачекати до вечора? Доводилось озиратися на кожному кроці.

Зараз я проходив повз покинутий старенький будиночок. Певно, ще початку двадцятого століття. Кажуть, колись у ньому жили якісь відомі багатії. За радянської влади вони змушені були втікати. Тривалий час їхній будинок слугував військовим приміщенням. Потім і ті його покинули. Зараз він повністю «зістарівся»: стіни обвалювалися, рами почорніли, майже всі вікна вибиті. Старі засохлі ліани винограду, що обплели стіни будинку, надавали йому моторошного вигляду.

Десь попереду, здалося, тріснула гілка. Я здригнувся. Він вийшов прямо на мене.

***

До Каті вона так і не додзвонилася. Точніше, сестра просто не хотіла брати слухавку. «Нічого, — заспокоювали батьки, — перебіситься». «Так, перебіситься», — думала Ліза. А проте це була її молодша сестра, і дівчина не могла не хвилюватися. «Що коїться з цим світом? — Ліза аж усміхнулася від того, наскільки банальним та риторичним було це запитання. — Люди просто не витримують напруження. Ще якихось років сто тому випадків божевілля траплялося набагато менше».

Вона згадала розповідь Назара про вбивство Климовича. Спочатку він не хотів розповідати подробиць, проте вирішив: вона має знати, що поліція вважає вбивцю несповна розуму. Звісно, що божевільний! Хто ж так розрубуватиме людину? Куди котиться цей світ?.. Власне, чому котиться? За Фройдом, у людині від природи закладено потяг до руйнування. З цим неможливо не погодитися. Але нашій свідомості дедалі важче контролювати оте невідоме несвідоме. Недарма Фройд назвав його «Воно». Середнього роду. Як якусь тварюку. Отже, у кожному з нас сидить звір. Звісно, більшість людей народжується добрими. Лише з часом наше «Воно» бере гору й багато хто з нас перетворюється на негативних персонажів у цьому світі. Необов’язково, звісно, убивць, але…

Згадати хоча б Голдінга та його «Володаря мух». Ось де показана справжня сутність людини! Подумати лишень, з якою жорстокістю діти вбивали одне одного! І вони абсолютно не були божевільними. Лише кілька з них виявилися насправді людьми. Решта ж…

Існує «Воно», яке від природи є добрим. І таке «Воно» ніколи не скоїть чогось страшного. Але є «Воно» зовсім інше. Діти жорстокі. Але суспільство допомагає їм перебороти їхнє «Воно». Точніше, не перебороти, а заховати десь глибоко всередині. І не факт, що «Воно» ніколи не вирветься назовні. «Воно» все-таки виривається. Не повністю, утім, завжди знаходить собі дорогу. Ми, наївні, думаємо, що сильніші…

Ті ж війни — прояв нашого «Воно». А крадіжки чи ж банальні заздрощі, та й усе, що звідси випливає. З роками більшість людей змінюється. І далеко не в найкращий бік. Людині дедалі важче боротися зі своїм «Воно». Виходить, з часом ми стаємо перевертнями.

Зовні начебто всі гарні, милі люди. Але ж ми ніколи не знаємо, хто поряд із нами. Та яке там «хто поряд із нами»?! Ми самі себе не знаємо! Ми ніколи не можемо передбачити, що вчинимо наступної миті. Звісно, зазвичай ми це знаємо, принаймні думаємо, що знаємо… Проте є ще точка біфуркації[4]. І вже тут ніколи не знаєш, куди піде стрілка… Можливо, навіть сам убивця, якого зараз розшукує все місто, не знає, що все це коїть він. І сам теж живе в страху перед чимось невідомим…

Яке дивне це відчуття… знати, що в тобі живе хтось інший. Оте «Воно». І ти не в змозі передбачити, що «Воно» скоїть із тобою наступної миті. Наша свідомість постійно бореться з нашим несвідомим. Але хто переможе?..

***

«Чорт! Це ж треба, як підводять нерви! Я злякався якогось собаки!» Бродячий пес вийшов прямо мені назустріч. А проте майже відразу вирішив відійти подалі.

Я посміхнувся: боїться мене. Відтак подумав про Лізу. Вона б, певно, дуже розсердилася, якби дізналася, що я йду цією дорогою. І, думаю, мала б рацію. Але ж нині день. А всі вбивства скоювали вночі. З другого боку, тут було так темно та порожньо…

Пес відійшов іще далі. Він хотів був знову лягти, та раптом чогось злякався. Перелякано подивився на мене. Два чорні сумні ока дивилися прямо мені у вічі. Сам він поволі задкував. «Певно, його вже не раз били», — подумалося мені. Так, він мене боявся. Я побачив іще двох собак. Вони лежали неподалік і теж напружено спостерігали за мною. Попереду вже виднілася стара колись біла стіна.

Раптом я відчув, що стало тихо. Вітер вщухнув. Гілля дерев уже не хиталося. Я мимоволі сповільнив кроки. Так, було зовсім тихо. Якийсь незрозумілий холодок пробіг у мене по спині. Повіяв зовсім легесенький вітерець, що так само злегка потріпав мені волосся. Пси втекли ще далі, і зараз їх уже зовсім не було видно. У роті чомусь пересохло.

Я різко зупинився й озирнувся. Який же я дурень! За весь цей час геть нічого не навчився. Точніше, я ще не звик, що треба бути дуже обережним. Ну, навіщо йому потрібно було зустрітися зі мною саме зараз? Доводилося поспішати й скорочувати шлях. Я все-таки дурень! Не варто було так ризикувати. Мене раптом огорнуло до нудоти знайоме неприємне відчуття… Я тут не один…

***

— Що буде, коли вони дізнаються про твою втечу? — спокійно мовив він, підкурюючи цигарку.

— Ну то й що? Уже буде пізно. — Дівчина різким рухом голови змахнула з чола неслухняне каштанове волосся. — Вони вирішили, що можуть зі мною так поводитися. Але я їм того не подарую. Вони ще пожалкують, що ставляться до мене так. Я ніколи в житті не дозволяла так із собою поводитися. Ліза про те вже забула. А цей самозакоханий Назар! Це він умовив Лізу відправити мене в село. Якби не він, я б іще змогла домовитись із сестрою. Він мені ніколи не подобався. Ніколи не розуміла, що Лізка в ньому знайшла. Таке мале й худе. Такі водянисті очі.

— Ага, він не красень. — Вова струсив на землю попіл від цигарки.

— І, як на мене, придурок. Щоразу, коли бачу його, завжди нервовий.

Хлопець засміявся:

— Ну, від усього, що недавно трапилося, ти б теж, думаю, нервувалася.

— Та він завжди був психований. — Дівчина прицмокнула й криво посміхнулася своїми жовтуватими зубами. — Я з ним поквитаюся. Я йому ще дуже добре помщуся. От побачиш! Йому не жити!..

***

Я вирішив пришвидшити кроки. Озираючись, я майже побіг, аби скоріше вибратися з провулка. Саме це зіграло зі мною злий жарт. Я майже дістався стіни, та в напівтемряві не помітив великої гілляки, що впала з дерева, очевидно, після сильної грози. І лише падаючи додолу, я зрозумів, на що наштовхнувся.

Подумки лаючись, я спробував підвестися. Заскавулів і несміливо загавкав пес. Краєм ока я встиг помітити невелику тінь, що ніби вийшла зі стіни. Я спробував підвестися, але моя права нога застрягла. Я завмер, відчувши, що хтось за мною стоїть. Я різко озирнувся. На мене дивився навіжений. Його очі були спотворені ненавистю…

Я впізнав його!

***

І досі пригадую той смак крові, що з’явився в роті, коли мене штирхнули ножем під лопатку. Який нестерпний біль пронизав усе тіло! І досі здригаюся від згадки про нього. Усе тіло тремтить, знову й знову відчуваючи, як ніж вдирається в нього. Дивно, на той момент страху я не відчував. Думка працювала напрочуд ясно. І навіть серце щемило від усвідомлення того, хто завдавав удару. Однак у ту хвилину важливішим для мене було лиш одне: вижити. Видерти своє життя із лап смерті, що так нагло захотіла ввірватися до мене.

Супротивник був міцним. Правду кажуть: усі божевільні міцні. Але я не божевільний. Неможливо навіть описати, наскільки було боляче. Але ні, насправді боляче стало пізніше. Наразі мені треба було підвестися. Лежачи на спині, я був надто безпорадним. Нарешті я зійшовся у двобої зі своїм ворогом і зміг поглянути йому у вічі. Та, як виявилося потім, у мене був не один ворог. Ліза, як завжди, мала рацію. Вона ЗАВЖДИ має рацію…

— Чого ж ти такий живучий, тварюко! — почув я.

Ніж був за сантиметр від моєї шиї. Ніколи не забуду відчуття сили сталі, яка ось-ось здатна видерти з тебе життя.

Слова застрягли в горлі. Та треба не говорити — діяти, інакше неминуча смерть. Страх додав сили, і мені вдалося відкинути вбивцю на добрий метр від себе. Він утратив рівновагу лише на якусь мить, та мені вистачило. Тепер уже я накинувся на нього з усією силою. А сили вже в мені було через край. Я ж бо рятував своє життя. Інстинкт самозахисту працював чудово. Інтуїція не раз уже допомагала мені. І цього разу вона теж мене не підвела. Я завжди знав, що можу на неї покластися. Аби тільки вчасно до неї дослухатися. Та одного разу я все-таки її не почув. На жаль. Але що вже вдієш?..

Моя рука повернула його озброєну ножем правицю, притиснула до шиї вбивці. Його зіниці розширилися, він-бо дивився мені в очі. Я побачив: тепер він боявся не на жарт. Від усвідомлення того стало якось легше. Я ще міцніше притиснув його руку з ножем до шиї. Тепер уже він не міг вимовити й слова. Однією рукою вбивця стримував мою, друга вхопила мене за шию. Відтак поволі потягнулася вгору, і я відчув, як його пальці із силою вп’ялися в мої очі. Я закричав, послабивши хватку, і цієї миті сталь таки вдерлася в моє тіло.

Усе навколо накрила Темрява. Повна. Страшна. Я заплющив очі.

***

Як пізніше дізнався, я пролежав у власній крові добру годину. Не знаю, як мені пощастило вижити. Певно, допомагав усе той же інстинкт самозбереження. Розплющивши очі й зрозумівши, що таки живий, я спробував підвестися. У мене не вийшло. Різкий біль у спині та грудях зводив мене з розуму. У голові паморочилося, довкола все ходило обертом. На хвилину я заплющив очі. У роті відчувався присмак власної крові. Я розумів, що мені потрібно звідси вибратися, тут мене шукатимуть довго. Надто довго.

Я знову спробував підвестися. У мене не вийшло й цього разу. Я полежав іще трохи і, зібравшись із силами, усе-таки поповз. Наскільки міг, роздивився, чи його раптом немає поруч. Я був сам. Я пам’ятав, що мені потрібно проповзти лише кілька метрів. За білою колись стіною був мій порятунок. Від неї не так уже далеко до людей. Я повз, відчуваючи, як із мого тіла ллється кров. За мною потягнувся кривавий слід.

Не можу сказати, скільки часу це зайняло в мене, але зрештою я вибрався. Я побачив перших двох людей і зомлів. Останнє, що зміг помітити, це вираз жаху на їхньому обличчі. «Я тобі помщуся», — подумав тоді.

***

Кілька годин я пролежав у реанімації, не приходячи до тями. Ще за якийсь час після операції мене перевели до палати. Коли нарешті отямився, біля мене сиділа Ліза. Бліда й абсолютно невесела. Спершу óбрази, які побачив перед собою, розпливалися. Я напружився. Так, вона була сама. Помітивши, що я розплющив очі, Ліза просяяла.

— Нарешті, — радісно, але дуже стомлено промовила вона, підсунувшись ближче до мене. — Ти втратив багато крові. Тобі зробили переливання.

— Болить у грудях… і спина теж…

— Ти не хвилюйся. Усе вже позаду. Щоправда, тобі доведеться пролежати тут тижнів зо два, але все вже минулося. — Вона поцілувала мене в щоку.

Ми трохи помовчали. У мене справді страшенно боліли спина та груди. Важко було дихати.

— У коридорі Малашко й Федюкевич. Чекають, поки ти прийдеш до тями… Це був Криж? — несміливо запитала вона.

— Це був Брут. — Голос мій був теж дуже тихий. — Це був Брут.

— Що ти маєш на увазі?

Я злегка посміхнувся. «Я тобі помщуся, — майнула в мене стара думка. — Тобі це так просто не минеться».

— Ти не помилилася. — Я подивився їй у вічі. — Укотре я вже пересвідчуюсь у тому, що ти ніколи не помиляєшся.

Ліза запитально подивилася на мене.

— Що ти маєш на увазі? Стосовно чого я не помилилася? — Вона вся напружилася.

Я знову посміхнувся.

— Ти не помилилася стосовно Стаса.

Я пильно глянув їй в очі. Ліза на мить завмерла.

— Що ти маєш на увазі? До чого тут Стас?

Я все ще продовжував дивитися їй в обличчя. І просто мовчав.

— То був Стас?! — Її очі розширилися. Вона чекала підтвердження від мене.

Я ствердно похитав головою.

— Ти була права. Він, певно, таки заздрить мені. Інакше навіщо б таке робив? — Я заплющив очі.

Відразу ж уявилася страшна постать колишнього друга.

— Він хотів сьогодні ввечері зустрітися без тебе. Та я так не погодився. Спершу мені його побажання видалося дивним, але я ні про що не запитав. Якийсь час по тому, після того, як ми з тобою розійшлися, він подзвонив і попросив про зустріч. Мовляв, дуже нагальна справа. Напевне, він за мною стежив. Інакше як би дізнався, якою дорогою я піду? На пустирі він напав на мене. Ударив ножем, затим, певно, вирішив, що я вже помер, і покинув мене. Мені вдалося виповзти з провулка, щоб мене побачили. Далі, я думаю, ти вже знаєш, як усе відбувалося. Навіть краще за мене, чи не так?

Ліза похитала головою.

— Тут Федюкевич із Малашком, — повторила вона. — Вони хочуть із тобою поговорити. І мені здається, не слід зволікати.

— Я не хочу говорити з Малашком.

— Назаре, ти ж знаєш, що мусиш. Вам потрібно помиритися. До того ж ти сам казав, що я завжди маю рацію.

— Ти мене також попереджала, що мені треба остерігатися Малашка.

Ліза задумалася.

— Так, але ви мусите помиритися.

— Ну, гаразд, клич його. Зроблю так, як ти скажеш. — Я слабко усміхнувся.

Ліза швидко піднялася й вийшла в коридор. Дуже скоро в палату увійшов слідчий. Федюкевича з ним не було. Я переповів йому те, що розказував коханій. Обличчя його видавалося надто похмурим. Він говорив мало, запитав тільки Стасову адресу. Дізнавшись, відразу ж подзвонив Ярикові й віддав наказ заарештувати мого колишнього товариша. Малашко вже збирався йти, та я вирішив його затримати.

— Вибачте за те, що вам наговорив. — Я змусив себе сказати ці слова. У глибині душі я все ще був певен, що з Малашком не все так просто. Я вже знав, хто вбив Заречнюка та його дівчину, але знав і те, що Малашко — перевертень у погонах. Ненавиджу перевертнів. Чому люди ніколи не можуть бути чесними? Хоча б із собою?

— А ви взагалі розуміли, що казали, коли звинувачували мене у всьому цьому? — Поліціянт не дивився мені в очі.

— Я не знаю, що на мене напало тоді, — кволо промовив я.

— І я не знаю, що на вас напало. У мене тоді склалося враження, що я говорив із людиною, якої абсолютно не знаю.

Я пильно подивився йому в очі. Нарешті наші погляди зустрілися.

— Чому ви не дивитеся мені в очі? — поцікавився я.

— Я дивлюся вам прямо в очі, — відповів Малашко, проте відразу ж заперечив собі, укотре відвівши від мене погляд.

Мене це дратувало. Нарешті слідчий знову глянув на мене. Відтак Малашко заговорив тихіше, схилившись наді мною:

— Кілька років тому зі мною на роботі стався прикрий випадок. Я застрелив одного злочинця. Він хотів дістати з кишені ножа, а я чомусь вирішив, що то мав бути пістолет. Я вистрілив, — поліціянт на мить затнувся, — і вбив його. Це був самозахист. Та мені вказали на те, що в того мудака був не пістолет, а лише ніж, і звинуватили в перевищенні службових повноважень. Почався розгляд справи. І в цій справі мене таки виправдали, зрозуміло? — Він знову непевно подивився мені в очі. — Мене виправдали, — повторив він. — Навіть зараз дехто вважає, що я тоді добряче заплатив за це рішення й за свою посаду. Дехто й досі не може заспокоїтись і продовжує поширювати плітки. Так, я не заперечую, Заречнюк таки намагався мене шантажувати. Але я знав, що він нічого не зможе проти мене закинути. Я ігнорував той шантаж. Не знаю, чи знала про це його дівчина. Я взагалі ніколи її не зустрічав. Ви не помилилися: я зітхнув із полегшенням, дізнавшись про його смерть. Цей покидьок не міг заподіяти мені нічого серйозного. Але міг скаламутити воду. А я й так свого часу добряче понервувався через той випадок. Та мені б і на думку не спало лише за це його вбивати… Отже, вам зрозуміло, як усе було насправді?

Я кивнув головою. Скидалося на те, що Малашко говорив правду. Але ж він і досі не відповідав на мій погляд.

— Я нікому про це не розповім, — пообіцяв я.

— Буду вам дуже вдячний. — Слідчий вийняв із кишені сонцезахисні окуляри. — Зараз я поїду у відділок. Коли з’являться якісь новини, ми вам повідомимо. Зараз ви в безпеці. Якщо Стас думає, що вас убив, а він — я в тому переконаний — так і вважає (інакше б не залишав вас там просто так), то ваш товариш нікуди від нас не подінеться. Я впевнений, що спіймати його не буде проблемою… Хай там як, за півтора-два тижні вас звідси випишуть. Я дуже прошу, Назаре, не ходіть безлюдними місцями. Це надто небезпечно. Навіть тоді, коли за вами не полює ніякий псих.

Ми попрощалися, і Малашко пішов. До палати увійшла Ліза. Ще за дві години Ярик подзвонив їй на мобільний і повідомив, що Стаса впіймали. На допиті мій колишній друг у всьому зізнався… Помсту задумав уже давно. Виявляється, він ненавидів мене ще до того, як я нібито підставив його з роботою. Чому ж я його підставляв? Просто мій проект тоді виявився кращим…

Спочатку він не хотів мене вбивати. Лише думав якимось чином помститися. А потім… потім, як він сказав, на нього щось найшло… І він вирішив, що найкращою помстою для мене буде смерть. Він дізнався, що мене намагаються вбити. Стас був певен, що всі подумають на Крижа. І він таки не помилився: якби я помер, мою смерть приписали б саме Крижеві. Але він помилився, коли думав, що зі мною покінчено…

***

Днів за десять по тому я вийшов із лікарні. Ні Крижа, ні його спільниці на той момент іще не знайшли. За короткий проміжок часу сталося три вбивства: Заречнюка, його дівчини та Климовича. Справа була темною. Утім, тепер слідство було переконане в тому, що Криж та його помічниця дійсно є божевільними.

Мотив убивства, на думку поліції, — щось неподілене між Крижем та Заречнюком. Це або щось із їхніх темних справ, або ж ревнощі. Адже, як вдалося з’ясувати за допомогою нових свідків, дівчина Заречнюка була коханкою Крижа. Про це мав би знати й Климович. У тому, власне, не залишалося сумнівів.

На думку Лізи, Криж після вбивства Заречнюка вирішив убити й Альону. Відтак з’явився потяг до нового злочину. Жорстокість, з якою він був скоєний, доводить Лізину версію. Цілком можливо, що Криж не при здоровому глузді. Перше вбивство потягнуло за собою друге. Друге потягнуло третє, яке виявилося ще жорстокішим. Ліза вважає, що наступне має бути жахливішим від попереднього. Хоча куди вже страшніше?..

Ще однією проблемою, яка неабияк лякала Лізу, було зникнення Каті. Телефон її був вимкнений. Це зводило нас усіх із розуму. Уже кілька днів ми не мали від неї жодних новин. Батьки постійно дзвонили й запитували, чи вона не знайшлася. Але ми не мали змоги їх хоч чимось утішити. Її фото неодноразово показували в програмі розшуку. Марно. Жодної звістки…

Сьогодні ж з’явилася ще одна новина, яка просто не могла нас не спантеличити. Поліція спіймала чоловіка, який уже певний час співпрацював із Крижем. Він прийшов до нього додому, очевидно, не знаючи, що той уже досить давно переховується в іншому місці. Приніс йому кілька крадених речей. За його свідченнями, окрім Альони, з іншими жінками Криж не спілкувався. У тому чоловік був на сто відсотків упевнений. Але ж у Крижа мала бути спільниця…

***

Так я простував до Лізи, укотре обмірковуючи те, що відбувалося. Часом здавалося, що все те просто страшний сон, який невдовзі обов’язково має скінчитися. Проте не закінчувався. Він надзвичайно затягувався, і не видно було кінця.

Відтак пригадалися слова коханої. Досить цікаві. Про те, що ми не можемо знати самих себе. Ми ніколи не знаємо, що станеться наступної миті і, відповідно, аж ніяк не можемо передбачити, як відреагуємо на те, що відбувається.

Та найбільше мене вразила ще одна її думка. Ліза говорила про психічні розлади, за яких хворий сам не знає, що коїть. Людина забуває про свої певні розмови та події з життя. Таким чином, за її твердженням, убивства міг скоювати будь-хто, при цьому навіть не знаючи, що він це робить. Навіть вона сама могла когось убивати й не підозрювати про це. Це могли бути й Катя, і Малашко, і Ярик. Ми ж бо не знаємо себе, не можемо відати, на що здатні. Не можемо знати, коли наша психіка зіграє з нами злий жарт. Виникало запитання: «Можливо, Криж і його спільниця й самі не знали, що вони коять?» Але чому ж тоді тікали? Злякалися того, що їх переслідує поліція? Але ж у Крижа знайдене знаряддя вбивства Заречнюка… Я відігнав від себе думку про те, що вони не усвідомлюють того, що роблять. Те саме я сказав і своїй дівчині.

***

«Чорт забирай!» — подумала Ліза. Вона була більш ніж упевнена, що бачила з вікна Назара в блакитній сорочці з короткими рукавами. Тепер же він стояв перед нею у світло-зеленій майці. Від усіх цих подій у неї починалися галюцинації. Вона труснула головою, ніби відганяючи від себе якусь мару.

— Що з тобою? — спитав Назар. Ліза розгублено подивилася на коханого.

— Мені здалося, що на тобі була блакитна сорочка.

— Ну ти даєш! Такого просто бути не може. — Він поцілував дівчину.

— Проходь у вітальню, — усе ще спантеличено мовила Ліза. — Зараз принесу нам кави.

— Нічого не чути про Катю? — Я взув капці.

— Нічого, — промовила вона тихо й похитала головою.

Я увійшов до вітальні. Сів у крісло. Моя голова знову починала боліти. Так, кава, певно, зараз не завадить. Гм, блакитна сорочка. З дитинства терпіти не міг цей колір. Його любили мій вітчим і зведений брат, а ще мама. Але не я. Сам не знаю чому.

Ліза принесла каву. Я обережно посунувся до столу. Після того, як я вийшов із лікарні, минув тиждень, проте рани ще боліли. Стас сидів у тюрмі. Скоро мав початися суд. Малашко казав, якби справа просочилася в маси, на слуханні було б дуже багато людей. Добре, що нам вдавалося все тримати в таємниці.

— Я збираюся піти до нього.

— До Стаса? Навіщо? — Ліза присіла біля мене.

— Просто хочеться глянути в його очі. Сьогодні обов’язково зайду до нього перед тим, як іти додому. — Голова вже боліла настільки, що починало нудити. Я сьорбнув кави. На якусь хвилю мені полегшало, та потім біль, здавалося, узявся за мене з новими силами. Сьогодні страшенна спека. Хотілося лягти.

— Звісно, лягай. Можеш узагалі сьогодні переночувати тут. Не варто тобі повертатися в спеку.

Я зручніше влаштувався на дивані.

— Ні, я повинен його сьогодні побачити. Неодмінно. — Я заплющив очі. Ліза сіла біля мене й почала пестити волосся.

— Не треба. Страшенно болить голова, — мовив я й непомітно для себе задрімав.

***

Їсти особливо не хотілося. Та й яка то була їжа у в’язниці? Він узяв кусень черствого хліба, потримав у руці й відклав убік. Потім посунув до себе тарілку із супом. «Як я міг помилитися? Невже не можна було перевірити, чи він справді здох? І просто добити. Зараза! Він знову мене обійшов! Назар завжди був попереду!»

А він же його підтримував, повсякчас допомагав йому ще зі школи. Йому і його зведеному братові. Подумати лишень: коли Назар із братом з’явились у його школі, вони постійно потерпали від інших дітей. Це були два кволі хлопчаки, замкнені лише один на одному… Стас став їхнім першим другом. Дуже скоро хлопці набули неабиякої популярності. Назар чудово знав математику й інші точні науки. Його ж брат Валера мав хист до мов. Окрім того, хлопці мали почуття гумору і, більше того, добрячу харизму. Стас дуже швидко відійшов на другий план.

Згодом, коли у Валери почалися «проблеми з головою», популярність хлопців трішки знизилася. Вони обоє якось різко стали невпевнені в собі. Стасові те подобалося. Деякий час по тому Валера поїхав. І Стас став найліпшим товаришем Назара. Після школи, навчаючись у різних універах, хлопці майже не бачили один одного й мало спілкувалися. Минуло трохи часу після вишів, і доля знову звела їх разом. Очевидно, щоби зіграти з ним, зі Стасом, такий злий жарт.

Підстава з роботою була останньою краплею. То ж він, Стас, мав її отримати. «Боже, який то був ідеальний план — спихнути все на того вбивцю. Чорт! Треба було бути уважнішим!» Стас зі злістю схопив кусень хліба й стиснув його в руці.

Цікаво, він і сам не міг сказати, що тоді сталося. Чи міг подумати, що був здатним на вбивство? Якась несподівана лють заполонила все його єство. Відчував, яке б отримав полегшення, якби Назара раптом не стало. Дивна річ: під час нападу відчував шалений страх. До нападу ні. Оскільки твердо знав і розумів, що збирається зробити. А от під час нападу…

Стас зі злістю відкусив хліб. Жував він швидко, певно, і не усвідомлюючи, що щось їсть. Відкусив іще раз. Щось надзвичайно гостре врізалось йому в піднебіння та язик. Він хотів це вийняти, та не міг. Надто глибоко в’їлося лезо. Чоловік у паніці нахилився вперед. З рота річкою потекла кров. Від страху й паніки в очах потемніло. Та він нічого не міг удіяти: лезо надто глибоко встромилося в його горлянку. Дихати ставало важче. Він відчув, що замість повітря його заливає кров. Кажуть, без повітря людина здатна прожити хвилини три… Три хвилини минуло…

***

— Робиш мені новий паспорт, а я забуваю, скільки ти маєш мені віддати.

Старий глянув на Крижа, примружив очі й певний час про щось міркував.

— Ти вважаєш, це не вигідна пропозиція? Згадай, скільки ти мені винен.

Старий іще раз повільно оглянув Крижа:

— Ну що, вляпався?.. Тільки не треба щось вигадувати. Я знаю, що хтось пришив твою подружку та її коханця. Люди кажуть, що пришив саме ти.

Криж кинув на чоловіка промовисто ненависний погляд. Старий зніяковіло сіпнувся, але продовжував спокійно чекати на відповідь.

— То не твоя справа, — прошипів Криж. — Ти погоджуєшся на мою пропозицію?

— Твоя пропозиція досить вигідна. Але ж тебе розшукує поліція за вбивство. А мені проблем не треба. Ти знаєш, недавно я ледь не втрапив на гачок. Зараз заліг на дно. Ти мав про це чути.

Криж повільно нахилився до обличчя старого, пильно глянув у його очі й мовив:

— Отже, по-перше, або ти мені робиш новий паспорт, або повертаєш гроші, усі до копійки. Уторопав? По-друге, то не я їх пришив. Затям собі це. Я не вбивця… Поки що… Але якщо доведеться…

— Що ти маєш на увазі? Ти мені погрожуєш?

— Тільки натякаю на те, що дуже розлючений. А в моїй кишені пістолет. От і все.

— Ти мене не пристрелиш. У сусідній коморі мої хлопці. — Старий змусив себе посміхнутися, але йому справді було ніяково від Крижевого погляду.

— Твої хлопці тобі не допоможуть. Якщо в мене з’являється якась мета, я завжди втілюю її в життя. Причому дуже швидко. — Криж посміхнувся. Несвіжий подих та запах поту відразу ж ударили старому в ніс. Він зрозумів, що чоловік переховується вже давно. Помітна була його лють. — Ти ж знаєш про таку мою здатність, чи не так?

Старий іще раз пильно обдивився Крижа. Він надто давно знав його, щоб розуміти, що той не жартує.

— Але й мене зрозумій. Я теж не хочу ризикувати. Якщо тебе впіймають…

— Мене не впіймають, можеш бути певен. Більше того, я знайду того покидька, який це зробив. Він від мене не втече. — Криж на хвильку замислився. — І сам вб’ю його… То ти погоджуєшся?

Старий облизав пересохлі губи, ще хвилину подумав.

— Погоджуюся… Ти можеш пересидіти тут, у нас. Сполоснись у душі й поїж.

— Ні, у мене ще є деякі справи. Я повернуся за кілька годин. Сподіваюся, до того часу все буде готове.

На це старий нічого не відповів. Натомість промовив:

— Тільки нікого мені сюди не приведи.

Криж мовчки вийшов.

— Ти думаєш, він каже правду стосовно того, що то не він убив? — запитав старий у чоловіка, що виглянув із сусідньої кімнати.

— Та хто його знає? Ти ніколи не можеш бути певен, правду говорить тобі цей тип чи бреше…

***

Я таки не пішов тоді до Стаса у в’язницю. А наступного ранку нам повідомили, що він помер. Хтось підсунув йому в хліб лезо. Стас захлинувся власною кров’ю. Убивцю швидко знайшли. Ним виявився один із в’язнів, якому Стас насолив іще в перші дні свого перебування у в’язниці. Яким чином кримінальник підсунув лезо в хліб, поки не було достеменно відомо. Той не хотів зізнаватися, проте в поліції запевнили, що це лише справа часу.

Особисто я не вельми переймався тим, як усе це трапилося. Звісно, я був шокований таким поворотом подій. З другого боку, зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що людини, яка мені загрожувала смертю, уже немає.

Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…

Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…

Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.

Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.

Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…

Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.

Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.

Я зачекав кілька хвилин. Скоро Федюкевичу хтось подзвонив, і він пішов у протилежний від мого під’їзду бік. Я вже хотів відійти, але раптом побачив іще одну знайому постать. До болі знайому. Постать пішла за дільничним поліціянтом.

Страшенно заболіла голова.

ДО МЕНЕ УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА.

***

Я вийшов із під’їзду й попрямував туди, де зникли двоє моїх знайомих. Обережно завернувши за будинок, пройшов ще трішки й спинився за деревами. Такого побачити я не очікував. Приблизно за три десятки метрів від мене, на лавці на сусідньому подвір’ї, сиділи двоє чоловіків. Я не міг почути, про що вони розмовляють.

Федюкевич мав не надто задоволений вираз обличчя. Уважно озирнувся довкола й дістав маленький пакуночок. Передав ОЛЕГОВІ КРИЖУ, який одразу ж сховав згорток до невеличкої спортивної сумки. Мені здалося, що то могла бути зброя. Вони про щось розмовляли, постійно озираючись. Затим встали й кудись пішли.

Я присів, аби бути певним, що мене точно не помітять. Вони пройшли зовсім близько. Я попрямував за ними. Інтуїція мені підказувала, що йшли до мене. І вкотре вона мене не підвела. Принаймні чоловіки увійшли до мого під’їзду. Я не наважився ввійти за ними. Дуже скоро ці двоє вийшли. На обличчях розчарування: мене ж бо не виявилось удома. Порозмовлявши ще кілька хвилин, вони швидко розійшлися в різні боки.

Тепер я зовсім заплутався. Просто не знав, що мені робити далі. Такого повороту подій я просто не очікував. Я був настільки шокований побаченим, що цілковито забув про ще одну дуже важливу деталь…

***

Сьогодні було парко. Аж занадто. Молодий чоловік середнього зросту худорлявої статури з цікавістю вдивлявся вдалечінь. Він ніяк не міг вирішити, як діяти. Нервуючись, він тер свій золотий перстень. Він завжди так робив, коли хвилювався.

Цікава виходила картина: він стежив за Назаром, а Назар стежив іще за двома типами. До речі, теж йому знайомими. Те, що ці двоє часто спілкувалися, його абсолютно не дивувало. Він уже давно про це знав. З переляканого виразу обличчя Назара ставало зрозумілим: на відміну від нього, Назар про те не знав.

Чоловік посміхнувся. Так, зовсім скоро все має стати відомим. Усе таємне колись випливає назовні. Так буде й цього разу. Його обличчя скривилося від болю. Так, так буде й цього разу…

***

Урешті настала ніч. Літня задушлива ніч. Тепер вона приходила раніше. Дні ставали все коротшими. Безтурботні діти вже сховалися по домівках і, певно, дивилися свої безжурні сни. Надворі гуляла безклопітна молодь. Я блукав містом і курив. Намагався ходити тільки людними вулицями. Додому вертатися було страшно.

Домовився переночувати в Лізи. Щоправда, ще не казав чому. За годину я мав зустріти її на вокзалі. Ліза поверталася зі Львова, куди їздила на семінар із психології. Так, вона дійсно захоплювалася цією наукою. І мені теж було цікаво.

Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона тримала в руках книжку Фройда «Тлумачення сновидінь». Гм, так, Фройд — розумний дядько. Я не психолог за освітою, але чомусь ця наука теж мене цікавила. Можливо, через проблеми, які спіткали нашу сім’ю. Так хочеться знати, що ж керує людськими вчинками.

Щодня ми стоїмо перед певним вибором. Чому вчиняємо так, а не інакше? Ось що насправді цікаво. Психологія людських вчинків. Так, здається, незбагненна річ. Чи можна буде колись те збагнути?

Чи може хтось із певністю сказати, що розуміє себе? Чи принаймні розуміє себе постійно? Дивна річ, але часом здається, що інших ми розуміємо краще від себе. Але, напевно, то лише омана. Адже якщо не можеш збагнути себе, то як можна стверджувати, що розумієш когось іншого? Збоку завше краще видно. У комусь ми можемо розгледіти те, що ніколи не матимемо змогу розгледіти в собі. Натомість у нас самих ми здатні відчувати те, що ніколи не відчуємо в інших. Ось так. І людина постійно лишається нерозгаданою, темною, таємничою постаттю.

Дивно, ми навіть не здатні зазирнути самі собі в очі. Колись я пробував. І досі лячно. Я не знав тієї людини, якій дивився в очі. Я її не знав. Отже, я себе не знаю. Та краще про це не думати. Навіщо себе лякати? Я — це я. І подобаюся собі таким, яким є. Я цілком НОРМАЛЬНА й ЗВИЧАЙНА людина.

Так, Фройд таки розумний дядько. Я багато в чому з ним погоджуюся. «Воно». Таке таємниче і якоюсь мірою страшне слово. Я не боявся свого «Воно». Власне, його ніхто не боїться. А може, варто?..

***

Тіло лежало на невеличкому підвищенні. Рука вбитої залишалась у неї під головою. Так, наче плоть, що раніше була жінкою, спала. Тільки з розплющеними очима. Вони нерухомо дивилися поперед себе. Нерухомо й із застиглим у них жахом.

Скляні, навіки знерухомілі очі видавали: це вже мрець. І подих. Себто його відсутність. Після того, як зупиняється серце, мозок може жити ще кілька хвилин. Убивця засік час. Ще дві хвилинки, і це буде справжнісінький труп. Він уже й надумав, куди заховає тіло. Давно нагледів це місце. Просто ідеальне.

Торкнувся рукою до обличчя вбитої. Ще тепле. Але зовсім скоро стане твердим і холодним. Йому на те байдуже. Йому подобалися обидва відчуття: і теплого, і холодного тіла. Аби лиш було мертвим. Надзвичайно великим є блаженство відчувати свою владу над людиною. Ти її вбив, а отже, мав над нею найвищу владу. Ти переможець. Певний час по тому мертве тіло почне тхнути. І ті пахощі для нього — найвища благодать. Найцінніша винагорода за такий сміливий вчинок.

Ні, він не боявся вбивати. Це було зовсім просто. Точніше, з кожним разом це було все простіше й простіше. Так, першого разу було дійсно важко. Він дуже довго виношував цю ідею. Йому вже навіть почало здаватися, що він ніколи не наважиться. Але раптом це сталося. Він навіть не планував. Просто зовсім несподівано його внутрішній голос крикнув йому: «Вперед!» І він це зробив. Він таки зробив це. Щоправда, першого разу не вдалося насолодитися своїм подвигом. Він був занадто збудженим. Занадто схвильованим через те, що сталося. Через те, що це НАРЕШТІ сталося.

Він вибіг із квартири Заречнюка. Зовсім скоро здійнявся шалений галас. То бігали звичайні перелякані люди. А він дивився на них поглядом переможця й уявляв собі, як убиває кожного з них. Так, він упіймав кайф. Це було чудове відчуття. Усі були настільки налякані, що на нього зовсім не звертали уваги. Ну, хіба ж можна так? У певний момент йому аж нецікаво стало. Адже було зрозуміло, що тоді він міг спіймати будь-кого й зробити з цим будь-ким будь-що.

То насправді було так легко: убити людину. Раз-два — і кінець. Людини нема. Зовсім неважко. Потім йому натрапила на очі та дівчина. Така розгублена й налякана. Настільки розгублена, що навіть дозволила забрати себе звідти подалі. «Не слід вам на це дивитися», — мовив він тоді. Представився поліціянтом, якому потрібно її допитати. Він убив її в тому ж під’їзді в той час, коли всі шукали ЙОГО.

Дурні ці люди. Будь-яку справу потрібно вирішувати холодним розумом. А вони панікували. І вона панікувала. Проте з нею теж не вдалося добре побавитися. Він просто задушив її. А деякий час по тому викинув тіло. Аж смішно, наскільки простим усе це виявилося…

Сплило ще кілька хвилин. Мозок уже був мертвим. Кров із рота капала поволі. Така густа. Така густа й приємна на смак, на дотик і на запах. Особливо на запах. Його завжди дражнив аромат крові. Навіть своєї. А її солоний смак! М-м-м… Це було вищим делікатесом. Ні, то був нектар. Справжнісінький нектар. Ніщо не могло з цим зрівнятися.

Ще від самого початку, коли кров текла невеличким струмочком із носа та рота вбитої… як цікаво було за тим спостерігати. Він підставив руку. Кілька краплинок упали йому на палець. Із задоволенням облизавши руку й губи, він продовжував дивитися на те, як червона рідина поволі крапає додолу. Кап-кап. На землі утворилося невеличке озерце. Таке собі криваве озеро. Воно так чарувало його погляд. Раптом обличчя вбивці викривилося від спогадів…

Недалеко від школи розташовувалося старе невелике покинуте приміщення [5] , куди зносили різноманітний мотлох. Ніхто не знав, що там було раніше. Поряд стояло кілька великих сміттєвих баків зеленого кольору. Та сміття завжди було настільки багато, що воно постійно валялося й поряд із баками. Тут майже ніколи нікого не було. Лише час до часу проходили поодинокі перехожі, аби скоротити собі шлях.

Старшокласники постійно влаштовували там посиденьки під час уроків або після. Вікна були забиті дерев’яними дошками. На дверях висів старий замок, проте тут завжди було відчинено. Усі знали, що зачиняти двері не варто: надто ненадійною була защіпка — потім не відчиниш. Незважаючи на те, що надворі був день, у халупі панувала напівтемрява.

Зараз тут було лише дві дівчини років п’ятнадцяти-шістнадцяти, що незадоволено човгали в халабуді. Обидві курили цигарки та тримали в руках по маленькому папірцю.

— Дивно якось усе це, — мовила одна, видихаючи дим.

Друга ще раз уважно перечитала написане. У подруги було нашкрябане те саме.

— А мені здається, нічого дивного. Почерк хіба що трохи незграбний, та ти ж знаєш, як вони «люблять» писати.

— Певно, писав Тарик. Після перелому руки він узагалі розучився це робити. — Обидві зареготали. — А все ж я не пригадую, щоб пацани колись ось так призначали нам зустріч. Що, не можна було просто підійти та домовитися?

— Та що ти ниєш? Ну, захотілось їм так погратися. Що ж тут такого? — Вона запалила наступну цигарку.

Біля дверей щось зашаруділо, мовби хтось їх зачинив.

— Ти це чула? — Обидві кинулися до виходу, та було вже зачинено.

— Тарику, це ти? — У відповідь почулися лише швидкі спокійні кроки.

— Вовка?!

— Пацани, це не смішно! Відчиніть негайно! — Дівчата щосили затарабанили по дерев’яних дверях. — Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж боюся закритих приміщень!

— Ви, придурки, негайно відчиніть! Це не смішно!.. От ідіоти! — уже мовила вона більше до подруги, аніж до хлопців.

— Фу, як смердить! Що це?

Вони підбігли до місця, де колись було вікно. У ніс різко вдарив запах диму, чулося, як тріщить підпалене дерево. Дівчата заверещали ще дужче. Ще дужче почали гримати у двері й просити, щоби їх випустили. Та, крім шуму вогню, більше нічого не можна було почути…

Пізніше поліція та пожежники повідомлять, що двері старої занедбаної халупи заклинило. Від недбалого поводження з цигарками та сірниками зчинилася пожежа… Давно вже те було…

Дитина так і не видала своїх кривдників. Та й навіщо? Вони вже ніколи її не потурбують…

Бліде сяйво ліхтаря чудово освічувало тіло. Він просто сидів і, немов зачарований, дивився на нього. Тепер на його обличчі сяяла спокійна умиротворена усмішка. На чолі проступило кілька краплинок поту. Ніч виявилася млосною. Він так би й сидів. Але сама справа була незавершеною.

Убивця дістав невеликий гострий ніж. Затим виклав перед собою лезо. Доводилося працювати в рукавичках. Йому не дуже те подобалося. Точнісінько як секс із презервативом. Але все це було задля власної безпеки. Уперше та вдруге він надто ризикував. Але не сьогодні. Цього разу він усе зробить ідеально. Тепер він постійно носив зі собою рукавички. А раптом видасться чудова можливість? Нагода завжди трапляється несподівано. Отже, завше слід бути напоготові. Так само, як із тим чоловіком. Дивно, такий кремезний чоловік. А так його злякався. Він посміхнувся, згадуючи вираз обличчя того здоровила. Такий наляканий! Тоді він теж поспішив. Зарубав його надто швидко.

Цієї ночі він усе робить краще: спершу кілька разів ударив жінку ножем у живіт. Почекав, поки вона помре. А разом із тим надумав, що робити далі. Таке велике задоволення не терпить поспіху. Коли хочеш отримати справжню насолоду, поспіх лише заважає. Який сенс убивати людину, штовхнувши її з даху, скажімо? Вона пролетить кілька десятків метрів, удариться об землю — й усе. А далі що? Поки спустишся до неї, хтось уже може з’явитися. Втрачається купа задоволення. Ні, так не цікаво. Якщо вже братися за справу, то братися…

Він іще трохи помилувався тілом. Торкнувся шиї, рук… Вони вже холонули. Таке приємне відчуття. Особливо в таку парку ніч.

На мить підвівся, укотре обережно перевіряючи, чи немає нікого поблизу. Відтак нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Знову спокійно оглянув труп. Стягнув із нього одяг. Тепер то було зовсім безпорадне голе тіло. У животі червоніли майже засохлі рани.

Іще кілька хвилин роздивлявся його. Відтак зацікавив живіт. Просунувши пальці в дірки від ножа, спробував їх розширити. Не вийшло. Убивця підхопив ніж і збільшив розрізи. Усередині тіло ще лишалося теплим. Принаймні теплішим, аніж зовні. Цікаво. Розширивши рани, він вийняв кишки. Інші органи його не особливо цікавили…

Колись, будучи малим, він бачив, як машина переїхала людину. Удар був настільки сильним, що аж випнулися кишки. Він хотів подивитися ближче, проте мати його не пустила. Швидко забрала додому й намагалася зробити все можливе, аби дитя якомога швидше забуло про той випадок. Чомусь вирішила, що він надто злякався. Так, він досить тривалий час не розмовляв. Але ж зовсім не тому, що злякався. Просто йому було неймовірно цікаво. Увесь час він намагався уявити, що було далі з тією мертвою людиною. А той звук удару об тіло! Клас! То був справжнісінький клас! Чому його мати так злякалася? І чому вона вирішила, що він теж злякався?..

А вони й справді були такими ж довгими, як про них розповідали на уроках біології. Цікаво. А що там іще є? Та інші органи чомусь зацікавили його менше. Він вийняв невеличку сокирку. Озирнувся. Та ні, нікого нема. На жаль, уночі навіть улітку парком блукає зовсім небагато людей. А дівчину він схопив поблизу туалетів. Тут узагалі ніколи нікого не було.

Він вирішив іще кілька хвилин помилуватися тілом. Потім він його розрубає. Так буде простіше нести до схованки. Така дурна людська риса — допитливість. Якби він поніс тіло цілим у мішку, усі стрічні обов’язково роздивлялися б. Але він вчинить дуже хитро. Він покладе небіжчицю в чистенький чорний щільний мішечок. Крізь нього нічого не просочиться. Далі він понесе його в могилу й там залишить.

Убивця помітив, що його інтерес до трупа стихає. Отже, уже час іти. А завтра він спостерігатиме, як люди бігатимуть навколо цієї розрубаної плоті. Так само, як метушилися навколо тіла того чолов’яги. Ото буде весело! Напевне, так само, як тоді, коли ще в дитинстві він помстився тим дівчиськам. Вони згоріли живцем. Він і зараз чує їхнє благання про поміч. Навіть через стільки років він не може згадувати про це без посмішки. Які наївні! Вони думали, що я їх випущу! От дурні!.. Я завжди домагаюся того, чого хочу. Це в моїй крові…

***

Точно знала: вона йому помститься. Тільки спочатку потрібно придумати, як це зробити. Її друг Олег радив не поспішати. Чомусь вона послухалася його, хоч і надто хотілося втілити своє бажання в життя. Він був набагато старшим від неї; напевне, тому вона так дослухалася до його порад. А Олег вважав, що ніколи не треба квапитися. Завжди потрібно все добре обмірковувати. Адже другий шанс нам дається не завжди.

Катя переховувалась уже кілька днів. У Рівному це не так уже й просто. Це ж велике село. Її гнітило те, що вона не могла навіть вибратися в центр. Адже там її міг побачити хтось зі знайомих. Не кажучи вже про Лізу чи Назара.

Дівчина навіть у програмі «Патруль» бачила оголошення про її розшук. Але повертатися не збиралася. Була для того надто розгнівана. Зараз Олег на роботі, повертався додому лише о сьомій-восьмій вечора. За його відсутності дівчина кілька разів виходила з будинку. Звісно, це ризиковано, але хіба можливо для зовсім молодої людини постійно стирчати вдома? Так, вони ходили разом на дискотеку та в кафе. Кілька разів заїжджали в «Турбіну» та «Хутір» пограти в боулінг. Для неї те все було цікавим. Новим. І вона аж ніяк не планувала повертатися додому. З другого боку, її надто гнітила думка про те, що їй можна виходити лише з настанням темряви. Так, неначе вона якийсь злодій чи хто.

Ні, вона вже вирішила, що сьогодні обов’язково поговорить з Олегом про Назара. Він має нарешті сказати їй, що робити. «Він же прийде сьогодні додому вчасно?..» — подумалося. Минулого вечора його кудись понесло. Це її невимовно образило. Він подався на святкування дня народження якогось приятеля без неї. БЕЗ НЕЇ! Це ж треба! А повернувся аж глухої ночі. Ну, нічого, вона теж тієї ночі не сиділа без діла. Та ніч виявилась украй захопливою. Треба повторювати це частіше… Дівчина глянула на годинник: щойно стрілка дісталася позначки «десята ранку».

***

Біля розритої ями зібралося чимало народу. Усі були надзвичайно збентежені. Зараз на хронометрі показувало десяту нуль одну.

Поліція намагалася розігнати надміру допитливий натовп. Це виявилося складнішим, ніж минулого разу, коли вони знайшли розрубане тіло Климовича. І не дивно. Адже в тому ж районі, лише за кілька десятків метрів, сьогодні вранці робочі «Водоканалу» знайшли ще одне розрізане на шматки тіло. Воно було вкинуте в яму, де мали закопувати труби. Прибула преса.

— Так, цього разу ми не уникнемо надзвичайно великого галасу, — мовив Малашко, під’їжджаючи до місця злочину. Поряд із ним сидів Ярик.

Ми з Лізою були серед людей. Федюкевич, звісно, теж уже був на місці. Поліції ніяк не вдавалося розігнати сполоханий натовп. Усім хотілося пояснень. Ледь протиснувшись до місця подій, слідчі зазирнули в яму. Обоє відразу ж одвернулися. Тіло знову розрубане, але цього разу, здавалося, то було скоєно зі ще більшою жорстокістю. Експерти вже почали здійснювати обшук.

— Тіло сюди, я так розумію, принесли? — мовив Малашко.

— Так, його принесли в тому мішку. — Федюкевич махнув рукою в бік чорного закривавленого лантуха. — Справжнісінький фарш. Вам би краще піти додому, — сказав він Лізі.

— Мені теж так здається, — погодився з ним я й глянув на дівчину. Її смагляве від літнього сонця обличчя видавалося зараз настільки блідим, що я аж злякався, чи не зомліє. На моє запитання про самопочуття вона відповіла спокійно й твердо, що все гаразд. У її очах блищали сльози.

— Спочатку я так злякалася, що то Катя. — Вона нарешті не витримала, впала в мої обійми й заридала.

— Забери її звідси, — повторив Федюкевич. Я так і зробив. Ми поволі пішли до неї додому.

Перед тим, як увійти до під’їзду, я озирнувся. Звідси не було видно всього жаху, але сюди добре долинав стурбований гомін людей. Приїхала «швидка». Комусь, певно, стало погано. То була вже друга машина невідкладної допомоги.

Я уважно придивився, чи нема десь поблизу Крижа, адже вбивця завжди повертається на місце злочину. Не знаю чому, але так кажуть. Ми з Лізою увійшли до будинку.

У квартирі я повідчиняв усі вікна.

— Може, прийми заспокійливе? — запропонував я, коли Ліза лягла.

— Не хочеться, — тихо мовила дівчина й прикрила руками очі. — Що коїться, Назаре? Що відбувається?

Я лише зітхнув, бо не знав, що відповісти. Сів поряд.

— І Катя ще й досі не знайшлася. Навіть не маю уявлення, що робити далі. Назаре, мені здається, що я скоро збожеволію. — Вона нервово похитала головою. — Я не можу більше цього всього терпіти.

— Не кажи так. Скоро все буде гаразд. — Я обійняв її та поцілував.

— Гаразд? Ти думаєш, це можливо? — якось зовсім кволо перепитала Ліза.

— Ми ще навіть не знаємо, хто вбивця. Можливо, це був хтось інший.

— Хтось інший? Назаре, ти бачив це тіло? З ним розправилися так само, як і з Климовичем. Ти дійсно вважаєш, що це хтось інший?!

— Лізо, заспокойся. Панікою ти не допоможеш. Треба триматися. Ми мусимо триматися. — Я знову важко зітхнув. Насправжки я не знав, що ще можна їй сказати, як підбадьорити. Несподівано для самого себе я всміхнувся.

— Що? Чому ти смієшся?

— Сам не знаю. — Я всміхнувся ще ширше. — Вибач, певно, нерви вже здають. — Я ледь не зареготав. — Вибач. — Нарешті мені вдалося себе опанувати. — Просто все це так несподівано звалилося на голову. Ну, уяви: у Рівному маніяк! Тихе, спокійне, нудне місто. А тут раптом маніяк. А ми в центрі подій.

— Не смішно, — сухо відрізала кохана.

Вона вже знала новину про Федювевича та Крижа. Її дивувало, що я й досі нічого не розповів Ярикові та Малашку. Але насправді я просто боявся. Раптом вони всі пов’язані? Я не вірив нікому з них. Ліза ж наполягала на тому, щоб усе розповісти. Сьогодні Федюкевич, як, власне, і завжди, поводився цілком спокійно. Він абсолютно нічим себе не виказував. Я ж натомість вирішив за ним спостерігати.

Ліза таки погодилася прийняти заспокійливе. Скоро вона заснула, а я вирішив повернувся на місце злочину. Надто вже мені було цікаво, що там відбувається. Я мусив усе те знати.

***

Як зрозумів, нічого особливого я не пропустив. Поліція нарешті загнала людей за стрічку огорожі. Але від цього натовпу не поменшало. Здавалося, навпаки, він збільшився.

Тут працювала преса. Телебачення й газети. Звісно, це резонансна справа. Особливо для нашого невеликого тихого міста. Я б не здивувався, якби скоро сюди примчали репортери з інших міст України. Скоріше за все, з Києва. Власне, так далі й трапилося. Зовсім скоро.

А наразі Малашко давав інтерв’ю рівненському тележурналістові. Як я встиг почути, слідчий не дав якогось конкретного пояснення тому, що відбувається. Він лише попросив громадян бути обачнішими й не виходити на вулицю в темну пору. Особливо радив не ходити поодинці. Думаю, народ обов’язково дослухається до його порад. Цікаво, коли поліція про це говорить у спокійні дні, ніхто особливо до цього не прислухається, але варто, щоби сталося щось страшне, як усі одразу ж стають обережними. Чому не можна бути обачними постійно?..

А ще я повністю упевнився в тому, що то діяв маніяк. Це вже було, на жаль, незаперечним фактом. І, як я зрозумів, Малашко про те оголосив усьому місту. Так, тепер народ точно боятиметься блукати нічним Рівним. Принаймні доти, доки вбивцю не схоплять. У наших руках був козир: ми знали, хто вбивця.

Нарешті я підійшов зовсім близько. Мені назустріч вийшов Ярик.

— Ну що, це той самий убивця?

— На жаль, дуже схоже на те. Ми вважаємо, це маніяк.

Я ствердно похитав головою, намагаючись у той же час непомітно спостерігати за Федюкевичем. Дільничний у цей момент допитував людей, які знайшли тіло.

— Як там Ліза?

— Я дав їй заспокійливого, вона заснула. Нам потрібно обов’язково сьогодні поговорити про цю справу. — Я раптом згадав, що Ліза завжди має рацію. А вона наказувала мені розповісти про Федюкевича.

— Поговоримо. Тільки ж не зараз, — протягнув Ярик. — Зустрінемось о другій годині у відділку.

— Малашко буде?

— Певно, що так, якщо його нікуди не покличуть. Та й мене якщо нікуди не покличуть. А про що, власне, ітиметься?

— Я думаю, тут не варто про це розмовляти. — Я помітив, як Федюкевич із підозрою за мною спостерігає. — Зараз я йду на роботу. О другій годині під’їду до відділка. Якщо щось зміниться, зателефонуйте мені, будь ласка. Ми повинні сьогодні неодмінно з вами поговорити. Я маю розповісти дещо важливе.

Я помітив, що Ярик зацікавився. У його очах блимнув вогник інтересу. У наш бік прямував Федюкевич.

— Тільки те, що я вам зараз сказав, нікому більше не розповідайте, — встигнув йому шепнути.

Ці слова збентежили поліціянта ще більше, але він лише злегка хитнув головою на знак згоди. Федюкевич помітив, що ми замовкли відразу ж, як він підійшов. Проноза, певно, щось запідозрив. Я подумки благав Бога про те, щоб устигнути втілити задумане.

— Ніхто нічого не бачив. Тіло знайшли робочі, коли прийшли на зміну. Труп, за попередніми даними, пролежав тут із середини ночі. І ще одне. У парку знайшли сліди крові. Цілком можливо, що це і є місце вбивства.

— Парк? — перепитав я. — Це ж далеко звідси.

— Ну то й що? — холодно відказав дільничний.

Я нічого не відповів і лише повів плечима. Відтак попрощався й пішов.

***

Він здійснив свій план. Він завжди виконував задумане. Зараз він стояв і просто дивився, як усі метушаться навколо тіла. Як цікаво! Стільки людей проходить зараз повз нього, і ніхто не замислюється про те, що саме він і є вбивця. Усі його шукають, а він же тут, сам прийшов! А скоро попрямує в парк. Там, певно, теж невдовзі збереться чимало людей. Сполоханих людей. Ні. Сполоханих овечок.

Як легко керувати людиною, коли вона боїться. Так, людина все-таки стадна тваринка. Куди всі, туди й я. Ось який у неї принцип. Він стояв і згадував пізнавальну програму про тварин. Він не пригадував, про яких саме звірів у ній розповідали, але не в тому суть. Головне те, що вони всі завжди трималися разом і разом тікали, коли їм загрожувала якась небезпека. Наприклад, від лева чи крокодила. Але ж як утікали! З якою панікою то все відбувалося! Так і зараз. Ці люди не втікали. Поки що. Але вони вже були в паніці. І йому це було вигідно.

Яка ж то розвага — вибирати собі наступну жертву. Кого ж розрізати наступним? Може, он того молодого хлопця з ноутбуком у руках? Чи того пацана, що намагався непомітно пролізти під стрічкою? Зухвалий малий… Цілком підходить… Вибір надзвичайно великий.

Ці тваринки стоять — більшість до нього спиною — і навіть не підозрюють, що треба прикривати тил. Які нерозумні людські створіння! Вони називають його божевільним. Та який же він божевільний? Він звичайна людина. Нічим абсолютно не відрізняється від них. Просто вони слабкі істоти, не здатні прийняти власну тваринну сутність. А ці, що вже ціле літо намагаються схопити його? Він же постійно крутиться біля них, а вони не бачать! Це завжди так лоскоче. Бути настільки близько від них. Назар, Ліза, Малашко, Ярик та Федюкевич — ось головні персонажі цієї історії. Нікого не забув? А, ще Катя…

***

«Оце смердить!» — подумав Федюкевич. Він заліз у підвал одного з будинків свого району. За скаргами мешканців тут збиралися безхатченки. Складалося враження, що вони не помилилися. Знайшлися порожні пляшки з-під дешевої горілки й, що жахливіше, їхній туалет. Очевидно, у цьому місці мешкало двоє чи троє безпритульних.

Він іще раз уважно роздивився. Отже, зараз тут нікого. Дільничний ніяк не міг вирішити, що ж йому робити: чи зачекати на безхатченків, чи ж прийти пізніше, десь під вечір. Адже, скоріше за все, зараз вони шукають собі поїсти та випити й повернуться, аби переночувати. Електрика не працювала. На землі валялися підпалені газети й сірники. Певно, так вони освітлюють приміщення.

«Хай їм грець!» — подумки вилаявся поліціянт. Він походив ще трохи. Відтак уже зібрався йти, як раптом почув якийсь шум. Здавалося, хтось скрадається. Він заховався за трубами. У підвалі було темно — Федюкевич знав заздалегідь, що не зможе розгледіти прийшлого.

Минула хвилина чи дві, та нікого не було. «Дивно. Я ж чітко чув чиїсь кроки», — він повів плечима й підвівся. Дослухався ще раз. Тихо. Лише десь за спиною крапала вода. «Треба сказати комусь із ЖЕКу, щоб перевірили крани. Хтозна, що ці бомжі тут крутять», — розмірковував він, навіть не думаючи озирнутися.

Дільничний обтрусив свою світло-синю сорочку від пилу. Погляд його все ще був прикутий до вхідних дверей. Але ніхто так і не з’явився. «А хай тобі!» — на обличчя потрапила павутина, щойно він ступив іще крок уперед. На вухо з павутиння стрибнув павук. Дільничний з огидою скинув його із себе. Він спробував ступити ще один крок, але нога несподівано застрягла серед тоненьких труб, що були прокладені знизу. Він і зараз не озирнувся, настільки був упевнений, що хтось усе-таки є там, попереду, біля дверей.

А дарма не озирнувся… Може, не просто так на вухо йому присів павук і не просто так нога зашпорталася посеред труб… Може, хтось хотів його про щось ПОПЕРЕДИТИ?..

***

Я був у відділку разом із Малашком та Яриком, коли нам повідомили про смерть Федюкевича. Я вже встиг розповісти їм усе, що бачив нещодавно. Ми вирішили негайно ж затримати його й з’ясувати, що все те означало. Натомість нам довелося їхати на місце злочину.

Цього разу тіло не розрубали. Тут більше підійде слово «розчленували». Голова дільничного лежала за кілька метрів від тіла. За висновком експертів, спочатку йому перерізали горло, а потім відрізали голову. Нам не доводилося сумніватися в тому, що то діяв той самий убивця. Тепер ми зовсім не сумнівалися, що то був Криж.

Усі виглядали аж надто понурими. Фактично за один день ми мали два нові вбивства. Ставало моторошно від усвідомлення того, що наступне може статися зовсім скоро.

— Здається, нашому психові повністю зірвало дах, — мовив Малашко.

На це ніхто нічого не відповів. Проте всі з цим погодилися. І знову поблизу зібралося чимало людей. Хто ж устиг їм розпатякати? Зовсім скоро туди прибула й преса. Так, усе місто зараз тільки ці події й обговорювало.

Того дня мені вже взагалі не хотілося йти на роботу. Інтуїція підказувала, що через такі прогули в мене скоро почнуться проблеми, але я нічого не міг із собою вдіяти. Хто захоче тримати в себе ледачого працівника? Та зараз мені байдуже. Натомість я поспішив до Лізи. Вона вже прокинулася й чекала на мене. Я подзвонив і попередив, що скоро прийду. За її словами, вона почувалася значно краще. Я просив не відчиняти нікому, поки вона не буде певною, що то саме я.

Дорогою помітив, що Рівне спорожніло. Люди, звісно, були на вулицях, але якось небагато. Містом сновигали напружені й налякані обличчя. Чи не в кожного в очах були страх і підозра до будь-кого, хто несподівано опинявся поряд. Незвично тихо. Лише діти ще добре не зрозуміли, що відбувається. Для них то була цікава пригода. Справжнісінький детектив, який трапився в їхньому місті.

І мені теж не вкладалося в голові: два жорстокі вбивства за один день. Федюкевич помер так несподівано, що певний час я не міг вимовити й слова. До місця вбивства ми всі їхали мовчки. Я був просто приголомшений. Точніше, не так. Я був причавлений до землі. Причавлений і розчавлений. А на вулицях ставало все більш порожньо. Мене поволі полишала надія.

Я йшов, час до часу інстинктивно озираючись навкруги. І тепер не я один так робив. Чому ж Криж убив Федюкевича? Той щось знав і збирався розповісти. Федюкевич хотів видати злочинця. Того дня, коли я бачив їх разом, було очевидно, що дільничний виглядав не надто задоволеним у компанії того кримінальника. Може, вони були спільниками, але Криж вирішив його прибрати? Або ж, навпаки, Криж шантажував Федюкевича, і той просто мусив йому допомагати. А коли поліціянт відмовився це робити, той його прибрав?

А про що я, власне, розмірковую? Навіщо? Криж же божевільний. Хіба йому взагалі потрібен мотив для вбивства? Хоча, якщо поглянути на цю ситуацію з другого боку… Навіть психічно хвора людина завжди має мотив для скоєння злочину. Щось типу страху за щось чи наказу внутрішнього голосу. Або ж просто потяг до руйнування, як писав Фройд. Для будь-якого вчинку завжди є причина. По-іншому просто не буває.

Мені згадалася відрізана голова дільничного, яку акуратно поклали в калюжу сечі в підвалі. Вона стояла на шиї. І очі його теж були розплющені, як і в тієї вбитої жінки. А поряд було море крові…

***

— Що кажуть Ярик із Малашком? — Це були перші слова Лізи, щойно я прийшов. Я навіть не встиг переступити порогу квартири.

Я повів плечима.

— Не кажуть поки нічого. Вони надто приголомшені.

Я увійшов і стомлено поплентався до вітальні. Сьогодні був надзвичайно насичений день. Звісно, він іще не закінчився й ще могло трапитися будь-що. Але про це не хотілося думати. Ліза зачинила двері й пішла за мною. Вона виглядала дуже рішучою.

— Ми мусимо знайти Катю, — сказала вона твердо й таким самим безкомпромісним поглядом глянула на мене.

Я зітхнув і взяв її за руки.

— Серденько, її шукає вся наша поліція…

— Погано вони шукають, якщо й досі не знайшли. Що то взагалі за поліція? Ти подивись, Федюкевич, якому я так довіряла, з яким виховувала важких дітей у школі, і той виявився «перевертнем у погонах»…

На цих словах я відразу ж згадав, що Заречнюк міг шантажувати когось із тих, що потрапили в список для програми про «перевертнів у погонах». Тепер мені стало зрозуміло: він мав шантажувати Федюкевича! З Малашком у нього нічого не вийшло, тому він почав опрацьовувати дільничного поліціянта. Тому вони з Крижем його й убили.

Дівчина Заречнюка могла стати свідком або щось типу того, і вони її прибрали. Щоправда, до чого тут убивства Климовича й тієї жінки, я не міг збагнути. Єдиним поясненням для мене стало те, що хвора психіка Крижа не витримала й зламалася. Затим він просто не міг стриматися, аби не вбити. Я відразу ж поділився цими думками з Лізою. Вона теж вирішила, що все те було цілком логічним. А все ж її найбільше цікавила Катя. Які б не були причини всіх тих смертей, а життя Каті все ж лишалось у небезпеці доти, доки вона не буде з нами. Я погоджувався з Лізою, але нічого не міг їй запропонувати.

Ми провели зо дві години, розмірковуючи про те, де і з ким вона могла бути. Але, на жаль, так і не досягли бажаного результату. Єдиним варіантом для нас були Світлана й Вова — ті друзі Каті, яких Ліза так не любила. Щоправда, поліція вже допитувала цих двох. Незважаючи на це, ми вирішили самі розпитати їх іще раз. Відкладати не стали.

Надворі вечоріло, проте Лізу це не спиняло. Я теж був переконаний: що швидше ми знайдемо дівчину, то краще.

Близько сьомої нам вдалося спіймати обох у спортивній школі, де ті проводили тренування для маленьких дітей. Ліза ледь не силою виштовхала приятелів сестри за двері. Діти з подивом подивилися нам услід. Світлана лише встигла наказати їм виконувати розминку.

— Де Катя? — підійшов я до хлопця. Свєта стояла неподалік. Біля неї зупинилася Ліза. Парочка зрозуміла, що ми настроєні надзвичайно рішуче.

— Ми вже розповідали поліції, що не знаємо, — промимрив пацан.

— Чуєш, ти! — Я притиснув його до стіни, той навіть не пручався. — Ти негайно скажеш нам, де зараз дівчина, зрозуміло?

Почулися кроки. Я був змушений послабити хватку. Хлопець відмахнувся й обсмикав одяг. Озирнувся, чи ніхто не бачив інциденту. Дівчина ж стояла мовчки і якось зверхньо дивилася на Лізу.

— Ми не знаємо, де Катя, чи ви глухі? — втрутилася Свєта. Вона видавалася надзвичайно спокійною.

— Ви обоє брешете, і ми це чудово знаємо. — Ліза подивилася дівчині прямо в очі. Та відвела погляд. — Що, не можеш дивитися мені в очі?

— Ви самі винні, що вона втекла. Не можна так підставляти власну сестру. Ви самі винні, — повторила дівчина, намагаючись уникнути Лізиного погляду, що беззаперечно свідчило про те, що вона бреше. — У нас починається тренування. Ми отримуємо за це гроші й не можемо спізнюватися, тож вибачте.

І вони обоє швидко пішли. Якби поряд більше нікого не було, я б притиснув їх до стіни й вибив би зізнання, та на нас і без того вже дивилися підозріло. Свєта й Вова увійшли в зал. Розпочалося заняття.

Але ми з Лізою не були налаштовані відступати. Зачекавши, доки скінчиться тренування, ми пішли за ними. Пара ще зайшла в кафе, яке ми обережно перевірили: Каті з ними не було. Потім, на жаль, вони просто попрямували додому. Ми провели їх аж до будинку.

За деякий час у квартирі, яку вони знімали, увімкнулося світло. Ми не були певні, але складалося враження, що, крім них, там дійсно нікого не було. Та це не означало, що вони нічого не знають про Лізину сестру. Ми ж бо пам’ятали, що в Каті є якийсь знайомий на ім’я Олег. І то був спільний знайомий Каті, Світлани й Вови. Ми вирішили, що наступного дня знову стежитимемо за цією парочкою.

***

— Мені страшно, — мовила Ліза й пригорнулася до мене.

— Не бійся, кицюню, ми ж удвох. Нам ніхто не страшний, правда ж? — Я розумів її, адже ми йшли пізно ввечері ще зовсім недавно таким спокійним, а тепер таким небезпечним містом. Мені самому було вкрай лячно. Парком вирішили не йти.

— Вбивця завжди вертається на місце злочину, — сказав я.

— Ти знаєш, я б навіть удень зараз не пішла тією дорогою. Навіть думати страшно про те, що там трапилося минулої ночі.

На це я нічого не відповів. Зараз був не той момент, щоби про це згадувати. Ми йшли фактично порожнім містом. Страшна новина швидко поширилась, і тепер на вулиці майже нікого не було. Лише де-не-де з’являлися поодинокі перехожі, які швиденько намагалися заховатися по домівках. І ніхто не йшов сам. До зупинки нам потрібно було йти ще хвилин десять. Вирішили сідати біля ЦУМу, адже там, напевне, ще мали бути хоч якісь люди. Зараз усе ж доводилося проходити біля парку.

— Не бійся, усе буде гаразд. — Я поцілував її в щічку, потім в губи й міцніше притиснув до себе.

— Знаєш, мені найбільш страшно йти нашим районом. — Вона чомусь подивилася мені у вічі.

— Не хвилюйся, усе буде гаразд. Ми нормально доберемося додому.

— Переночуєш сьогодні в мене, добре?

Я всміхнувся.

— А тобі нізащо у світі не вдасться випхати мене з дому.

Ліза теж усміхнулася.

— Я так і підозрювала.

Раптом мій слух уловив ледь чутне шурхотіння, що донеслося з боку парку. Я притих і напружився. Озирнувся. Ліза принишкла. Ми зупинилися.

— Що? — злякано запитала вона.

— Тихо, — сказав я пошепки, приклавши палець до рота. — Там був якийсь шум. Чуєш? Ось знову!

— Ні, я не чую. — І вона теж уважніше прислухалася. Нове шурхотіння долинуло знову. Правда, уже ніби ближче. Відтак запанувала страшна, напружена тиша.

— Ні, я абсолютно нічого не чула, — сказала вона, але продовжувала дослухатися.

Ми навіть не дихали. Шум почувся знову.

— Ти впевнена, що нічого не чуєш?

— Так, — пошепки мовила вона. — А ти що, знову щось чув?

— Ну, принаймні мені так здається.

— Я нічого не чула. Назаре, ходімо краще швидше, — благально промовила вона. Ліза ледь не плакала.

— Біжімо! Хутко! — скомандував я, і ми з шаленою швидкістю помчали до зупинки.

На щастя, там ще сиділа компанія з шести осіб. Вони обговорювали останні новини. То була молодь років приблизно двадцяти-двадцяти двох. Троє хлопців і стільки ж дівчат. Пацани намагалися залякати молодих жінок. І це в них непогано виходило. Навіть Ліза дужче пригорнулася до мене, слухаючи різні страшні й, звісно, вигадані подробиці вбивств. Навіть мені самому було ніяково від їхніх фантазій.

Водночас ми не наважувалися надовго відірвати погляд від того місця, звідки щойно прибігли. Раптом ми когось там побачимо? Стомлений і напружений мозок щораз видавав моторошні образи. Ввижався то розрубаний Климович із сокирою в голові, то розрубана невідома жінка, то Федюкевич, що мав при собі відрізану голову, з якої річкою текла кров. Я заплющив очі, намагаючись відігнати подібні думки. Ще раз мені здалося, що я побачив Крижа, який прокрадається з-за дерев усе ближче й ближче. Я задихав важче.

— З тобою все гаразд? — перелякано запитала Ліза, відчувши моє шалене дихання.

Я хитнув головою. Насправді там нікого не було. Дякувати Богу! Зовсім скоро приїхала маршрутка. За півгодини ми з Лізою були вже в неї вдома.

***

У нинішній ситуації спокійно звести подих можна було, лише переступивши поріг квартири й зачинивши за собою двері. Утім, на нас із Лізою чекав іще один моторошний сюрприз. Підійшовши до дверей, ми помітили папірець, який акуратно стояв на ручці. Ми зупинилися, не в змозі відірвати від нього поглядів. Від кого це могло бути? Якусь мить ми стояли, не наважуючись його взяти. Якесь надвідчуття підказувало, що нічого доброго від нього чекати не слід. То не міг бути лист від Малашка чи Ярика. Хіба, може, від Каті? Ліза першою схопила конверт. Мені здалося, що я чую биття її серця. Вона не наважувалася відкрити. Я вихопив його в неї.

— Спершу зайдемо. Не треба тут стовбичити.

Я обережно озирнувся. Ми мовчки увійшли до квартири. Зачинили за собою двері й принишкли. На сходовому майданчику було тихо. У всьому будинку панувала мертва тиша. А була лишень одинадцята година. Налякане місто сховалося. Ми ще раз подивилися на конверт. Він був не підписаний. Я підніс його до світла, намагаючись розібрати, що ж там.

— Відкриймо, — нарешті запропонувала Ліза. — Відкривай ти.

Напевно, половина мого життя промайнула, поки я це зробив.

— Оце маємо! — вихопилось у мене, щойно я прочитав записку. Ліза схопила листа. На папері приклеєними літерами було складене повідомлення: «Моя вам порада: припиніть розслідування:)».

— І до чого тут цей смайлик? — промовила Ліза.

— Це погроза. Це справжнісінька, Лізо, погроза. — Я знову взяв листа. Руки мої тремтіли.

— І що тепер? — Ліза змучено глянула на мене.

Спершу я не знав, що відповісти. Мені на думку спадало єдине:

— Ми не можемо спинитися. Ніяк.

— А якщо ця погроза стосується Каті? Якщо вона в нього або ж він знає, де її шукати?

— Якби це було так, він би обов’язково на це вказав. Я не думаю, що він щось про неї знає. Скоріше за все, ми наступили йому на хвоста.

— Ти думаєш?.. А все ж якось дивно. Особисто мені здається, що йому нічого нас боятися.

— Ти так вважаєш?

— Ну, звісно. А що ми маємо? Це ми його насправді боїмося, як… як смерті. Бо він, власне, і є смерть.

— Певно, ти маєш рацію. Я думаю, він просто вирішив поглузувати. Ось що означає цей смайлик.

Здавалося, Лізу зараз охопить істеричний сміх. Вона вже починала потроху посміюватися.

— Це просто якийсь жах. Це просто кошмар! — Тепер вона вже починала плакати. — Я цього більше не витримаю. Навіщо він прийшов до нас?! Навіщо?! Нас він теж хоче вбити? Розрізати на шматочки? — Вона розплакалася.

— Ну, перестань. Перестань. Не плач. — Я пригорнув її до себе. — Ходімо в кімнату. — Ліза слухняно пішла за мною. — Сідай ось тут. — Ми сіли в крісло. Ліза сіла мені на коліна. Вона вже майже ридала. — Поплач. Поплач. Так стане легше.

Дівчина не відповіла нічого, натомість я чув лише безпорадні схлипування. Я ніколи не бачив, щоб у неї так здали нерви. Мені завжди здавалося, що вона дуже холоднокровна й спокійна людина.

— Спіймати Крижа — то лише справа часу. Його вже шукають не тільки в місті. Його скоро знайдуть, — спробував заспокоїти її.

— А до того скількох іще він вб’є? Тим паче, не забувай, що він псих. Таких піймати — справа не з легких.

На це я знову нічого не зміг відповісти. Ліза мала рацію. Подібні люди психічно сильні. І холоднокровні. Тому їх і важко спіймати… Наступного ранку ми збиралися неодмінно показати листа в поліції. Я обережно поклав його назад у конверт. Ліза попрохала винести його в коридор і залишити там на ніч. Наче вважала, що то ніби ВІН був тим листом. І їй не хотілося, аби ВІН був уночі в кімнаті. Я вчинив так, як вона просила.

Ми ще довго не лягали спати. Лежали в ліжку, вимкнувши світло, і силкувалися не думати про все те жахіття. Я намагався відволікти Лізу розмовами про щось приємне. Про те, що коли все закінчиться, ми поїдемо кудись відпочити. Вона, я й Катя. І все буде гаразд. Усе дуже скоро скінчиться, і ми назавжди про те забудемо…

***

Я так і не зміг спокійно спати тієї ночі. Кілька разів прокидався в надії, що вже ранок. Але ні. Щоразу годинникова стрілка посувалася лише на годину чи ж пів. Ліза тихенько спала. Я намагався її не розбудити. Було надзвичайно млосно.

Я відчинив вікно ширше. Стояла глуха ніч, десь друга година. Не можу передати, як мені хотілося, щоб нарешті настав ранок! Довкола панувала жорстока тиша. Жодних проявів живого. Лячно. Я знову ліг у ліжко. Трохи покрутившись, укотре заснув…

Кров поволі стікала з моєї руки… Крап, крап… І падала додолу. А я дивився на те й не міг вимовити й слова. Десь здалеку чувся крик Климовича й тієї жінки. Крик, від якого все холоне. За моєю спиною стояв Криж, сміявся (ні, реготав!) і наказував припинити розслідування. А я стояв мовчки, дивився на кров, що стікала з моєї руки, і не міг промовити нічого… Не міг навіть крикнути. Десь неподалік гралася Катя.

— Я ніколи тобі того не забуду! — кричала вона мені час до часу. А потім реготала. Таким страшним і моторошним сміхом. Відтак просто шкірилася, показуючи свої гострі кутні зуби.

— Я тобі ніколи цього не забуду! Ніколи! — То вже несамовито кричала Ліза. Чого вона мені ніколи не забуде? Я ж пам’ятатиму її твердий, холоднокровний і жорстокий погляд… У її руці зблиснув ніж. Ліза поволі наближалася. Бліда, мов смерть. Мов моя смерть…

Страх прибив мене до землі. Я стояв, і з моєї руки капала кров. Крап, крап. Я підвів руки до очей. Одна з них повністю була яскраво-червоного кольору. На другій руці теж просочилося кілька крапель червонуватої рідини.

Я помітив, що Ліза десь зникла. Лише Катя знову щось викрикувала мені. Я вже не міг почути, що саме. То був приглушений голос, немов вона кричала десь здалеку. Несподівано Лізина сестра з’явилася просто переді мною. Дівчина увійшла в моє тіло. Її голос раптом прозвучав зовсім близько. У моїй голові. Що вона мені кричала? Я не міг зрозуміти. Не міг і зовсім не хотів. Натомість у роті з’явився присмак крові. І чомусь здавалося, що то була не моя кров, а її…

Крап, крап, крап…

***

— Сніданок уже готовий, — почув я Лізин голос, щойно розплющив очі. — Я вже дзвонила Малашку. Він просив привезти листа у відділок. Ти вже встаєш? Поїдемо зараз разом? — Вона сиділа біля мене на ліжку.

Я примружився від яскравого ранкового світла. «Нарешті ранок!» Я ствердно хитнув головою, насправді не надто зрозумівши те, що вона мені щойно сказала. Голова ще була мов у тумані. Я поволі починав пригадувати все, що трапилося напередодні. Відтак згадав свій сон, і мені стало неприємно. Ще зо хвилину я намагався второпати, чи то дійсно було марення. «Так», — нарешті заспокоїв я себе.

— З тобою все гаразд? — Ліза вже починала одягатися.

Я вкотре ствердно похитав головою.

— Котра година?

— Уже пів на дев’яту. Ти встаєш?

— Так, зараз встаю.

— Я на кухню. — Вона швидко вийшла з кімнати.

Ліза поспішала. Не треба було навіть запитувати: я цілком був певен, що вона не припиняє думати про Катю.

Я поволі підвівся з ліжка.

Туман у голові починав розсіюватися. Повільно поплентався у ванну. Під час гоління порізався. На шкірі виступила яскраво-червона смужка, яку я негайно змив із себе. Подивився в дзеркало. Поріз виявився сильним. На обличчі знову виступила кров. Я ще раз змив водою. Здається, припинилося. Доголившись, я поспішив на кухню.

— Що це в тебе? — Ліза подивилася на моє обличчя.

— Що там таке? — Серце чомусь йойкнуло.

— Кров на щоці. Ти порізався? — Вона підійшла й спробувала витерти. — Уже трохи засохло. Треба, щоб ти потім витер вологою серветкою. Або краще промий перекисом.

Я відмахнувся: мовляв, усе гаразд. Ми снідали мовчки. Я звернув увагу, що Лізині думки далеко: вона розмірковувала про Катю. Мені ж усе ще було не по собі від нічного марення. Після сніданку ми швиденько зібралися.

— Я вже поклав листа, — сказав я Лізі, помітивши, що вона щось шукає в коридорі.

— Так? Добре. Назаре… Потім знову підемо до Свєти й Вови. Я відчуваю, що вони знають, де Катя.

— І мені так здається. Ну що, ходімо? — Я вже був готовий. Листа я поклав у свій наплічник.

Ліза схопила сумку й пішла до виходу. Перед дверима ми спинилися. Лише годину тому ми чули, як сусіди поспішали на роботу. Ще півгодини тому в під’їзді було вельми людно. Та не зараз. Я тихенько поглянув у вічко дверей. Нікого не було. Я здивувався, наскільки рішуче Ліза відчинила двері.

***

Тепер було небезпечно блукати містом. Усі на нього полювали. Поліція відправила його фото в усі засоби масової інформації. І не лише місцеві та обласні. Зараз він не міг навіть вийти за продуктами чи в кафе. Мусив переховуватися.

Йому пощастило виготовити новий паспорт та щезнути, сховатися навіть від давніх знайомих. Хоча навіщо йому зараз той новий паспорт? Він йому зараз не міг допомогти. Навряд хтось узагалі захотів би його в такий момент виручити. Здавалося, уся країна, кожне живе створіння шукає його. Так несподівано він став ворогом номер один для всіх. Страшно було навіть думати, що б із ним зробили, якби впіймали.

Криж навіть придумати не міг, де далі ховатися. Зовсім скоро він стане справжнісіньким безхатченком (він це розумів), і ніхто його не врятує. Ніхто, власне, НЕ ЗАХОЧЕ його порятувати. Хотілося б йому глянути в обличчя того психа, який зчинив усе те в місті. Хотілося б подивитися на того, завдяки кому він тепер змушений ось так тинятися. Дарма він не купив собі якоїсь перуки чи хоча б фарби.

Той старий занедбаний готель, у якому було так зручно ховатися, тепер перестав бути його схованкою. Дуже скоро там з’явився «мусор». Він ледь устиг звідти втекти. Клятий адміністратор заклав! А він же дав стільки грошей, аби ця гадина мовчала! Щоправда, тоді той придурок не знав про психічно неврівноважену людину, що блукає містом. Але те кляте телебачення зробило його персоною нон ґрата всюди.

Єдиний вихід для нього — знайти справжнього злочинця. Але тепер, на жаль, він не міг убити його власноруч. Зараз йому потрібно було довести власну невинність. І лише спіймавши ту наволоч, Криж міг того досягти. Але ж як знайти голку в копиці сіна?..

***

— Узагалі-то, у нас є ще одна досить неприємна для вас новина. — Ярик поглянув на Малашка й продовжив. Ми з Лізою напружилися.

— Пам’ятаєте, на місці вбивства Заречнюка ми знайшли невідомі відбитки пальців? Так ось. — Ярик ніби дещо завагався. — Дані про ці відбитки зникли.

— Тобто зникли? — Ми спершу навіть не зрозуміли значення тих слів.

— Та ось так, — невесело промовив Малашко. — Ми підозрюємо, що їх викрав Федюкевич. Певно, захищаючи Крижа. Хоча однаково незрозуміло навіщо, адже відбитки не належать Крижу.

— Стоп. Я щось узагалі нічого не вловлюю. Як вони можуть не належати Крижеві, якщо вбивця — він?

— Ну, не забувайте, що була ще жінка. Виходить, що відбитки її. — Ярик перебирав купку паперів, що зібралася на його столі. — Цілком можливо, власне, що він захищав ту нашу примарну жіночку. Хай їй грець! Хто б це міг бути?! Абсолютно ніяких зачіпок, нічого, що б могло вивести на її слід. Не Криж, а оця-от жіночка для мене — справжнісінька таємниця!

— Так, та жінка й справді немов фантом. Є лише її відбитки, волосся й усвідомлення того, що вона там була. Але хто ж це? — Я зрозумів, що розмірковую вголос.

— Примара, хто ж іще? — погодився зі мною Малашко.

— А може, убивця сам підкинув те волосся, аби збити нас із пантелику? — запропонувала варіант Ліза.

— Ми б теж так подумали, — відповів Малашко. Він встав і нервово пройшовся з одного кутка кабінету в інший, узяв із полиці цигарки, потім знову сів на своє місце й закурив. Відтак продовжив: — Якби не відбитки пальців, які не належать Крижу, але мусять усе-таки комусь належати.

— Ми все перерили вдома у Федюкевича: ані найменшого натяку на те, що він спілкувався з Крижем. Нічогісінько.

— І на листі з конвертом немає абсолютно ніяких відбитків пальців, окрім ваших із Лізою. Наш злочинець стає все розумнішим.

— Так, — мовив я мимоволі.

— Літери для листа вирізані з журналу, приклеєні клеєм-олівцем. Те саме робив Заречнюк. — Ми з Малашком подивилися один на одного, та нічого не сказали. — Більше додати абсолютно немає чого. Ми знов у глухому куті, — констатував слідчий.

— Що чути про розшуки Каті? — Ліза запитала майже без надії, адже дівчину шукали вже надто довго. Малашко знову повів плечима.

— І тут нічого. Але, я думаю, вам не треба надто хвилюватися за неї. Вона десь ховається. Скоро перебіситься й повернеться.

— Почує по телевізору про те, що відбувається, і повернеться. — Ярик підбадьорливо усміхнувся.

— А раптом…

— Лізо, не хвилюйтеся. Якби раптом що, не дай Боже, ми б про те вже знали. Убивця любить похизуватися своїми справами. Недарма він спеціально робить так, щоб тіла знаходили швидко.

— Ви так вважаєте? — запитав я. — Мені однаково здається, що її варто було б знайти якомога швидше. Що б там не було, а зараз абсолютно ніхто не може почуватися в безпеці.

— Ми вважаємо, що оті Світлана та її хлопець Вова знають, де вона, але не хочуть говорити.

— І мені, до речі, тоді так здалося, — мовив Ярик. Саме він допитував цю парочку. — Я вже навіть подумував про те, аби приставити до них когось. Рано чи пізно, мені здається, вони приведуть нас до Каті.

Ми розмірковували. То була справді дуже гарна ідея. Невідомо, звісно, скільки б довелося чекати, але ж це вже було хоч щось. На цьому ми й зійшлися. Годину по тому за Світланою та Вовою організували «хвіст». Тепер ми мали більше надії на те, що Катя скоро знайдеться. Ліза дещо заспокоїлася.

Ми ще трішки поговорили зі слідчими. Хоча насправді все те я називаю переливанням із пустого в порожнє. Убивцю потрібно десь шукати, але точно не у відділку поліції. І прості балачки тут точно не допоможуть. Слідство сиділо в глухому куті. Здавалося, усе місто сиділо в глухому темному куті.

***

Останнім часом Ліза все більше й більше студіювала фройдизм. Навіть зараз, о десятій вечора, вона працювала за ноутбуком. Лише годину тому надворі прогнав град. Зараз же просто падав дощ, час до часу блискало й гриміло. Погода цілком відповідала становищу, що склалося.

Особисто мені було якось лячно. Це вже навіть ставало для мене рідним відчуттям. Наш будинок знову виявився знеструмленим, і ми сиділи без світла. Краєм ока я глянув, про що саме вона читала. Так, знову фройдизм. Погляд її був повністю занурений в екран ноута. Здавалося, вона зовсім не помічає того, що відбувається довкола.

Я вже забув, коли ми востаннє кудись ходили гуляти, аби відпочити й розслабитися. Навіть удома я не відчував справжнього релаксу. Раніше о цій порі ми грали в більярд чи дивилися кіно. Або ж просто гуляли містом. Зараз ми навіть не ходили вдень засмагати на Басовому Куті, як то зазвичай любили робити влітку. Просто був не той настрій. Я підійшов до неї.

— Можна приєднатися?

Ліза мовчки хитнула головою. Вона була дуже зосереджена. Я тихенько сів поряд. То була скопійована у ворд стаття із сайту eduwiki.uran.net.ua. Щось типу того. Публікація насправді виявилася вкрай цікавою. Я теж почав читати. Ось приблизний її зміст:

Фройдизм

Згідно з ученнями Фройда, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що в кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фройд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства тому, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар хвилювань віддалених предків.

Украй важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальні космічні інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фройдом, це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є рушійною силою прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія із сексуальним відтінком (лібідо).

Несвідомі (насамперед сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал та основне джерело активності, дають мотивацію для дій. Через неможливість задовольнити інстинктивні потреби в їхній природній формі, позаяк існують соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Модель особистості, за Фройдом, являє собою триповерхову формацію. Нижній шар («Воно») — найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція «Я» («Еґо»).

Середній шар («Я») відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. «Я» — посередник між стимулами, що йдуть як із навколишнього світу, так і з глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями, — з другого. До функцій «Я» належить самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від «Воно»).

Верхній шар («Над-Я») слугує джерелом моральних і релігійних почуттів, є агентом, що контролює й карає. Якщо «Воно» визначене генетично, а «Я» — продукт індивідуального досвіду, то «Над-Я» — продукт впливів інших людей. Виникає в ранньому дитинстві й залишається практично незмінним у подальші роки.

Найбільш жорстокі, войовничі шари — «Воно» та «Над-Я». Вони з обох боків атакують «Я», породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства шар «Над-Я» неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то й усю історію людства Фройд вважає історією психозу, що прогресує…

Тепер мені стало зрозуміло, чим саме ця стаття так зацікавила Лізу. У ній ішлося не просто про психологію кожної людини, не просто викладався зміст думок Фройда. У цій статті немовби розповідалося про самого вбивцю. «Жага до вбивства», «війна між “Воно” та “Над-Я”». Війна? Здається, результат війни вже визначився. «Воно» перемогло. «Воно» вирвалося з тенет, у які потрапило. Вирвалося й почувалося цілком вільним.

«Воля» — яке то гарне слово! Як би хотілося бути вільним. І мати змогу не думати ні про що. Тільки… Тільки хіба це можливо? «Усю історію людства Фройд вважає історією психозу, що прогресує». Оце теж цікаво. І, по-моєму, надзвичайно правильно. Як у воду дивився. Людство все більше й більше божеволіє. І ніяк наше «Над-Я» не може перемогти оте наше «Воно». Гм… «Воно» повсякчас знаходить вихід. Не завжди те відбувається у вигляді вбивств чи будь-якого іншого насилля. Але однаково це відбувається…

Недаремно кажуть «божевільний». Така людина вільна від Бога, вона вільна від усіх правил, складнощів, вигаданих суспільством. Точніше, багато з тих правил вигадано не нами самими, а взято з Біблії: «Не вбий!», «Не вкради!» і таке інше. А ця людина вільна.

Якщо вірити Фройду, то вбивство — цілком нормальна для людини річ. Недаремно, отже, є люди, які люблять воювати, битися (наприклад, у боксі чи щось на кшталт). Це потяг до насилля, що прикривається цілком прийнятними для суспільства звичаями. Не просто так, виявляється, у світі було і є так багато воєн. І вони насправді ніколи не скінчаться, бо така людська природа.

Невтілені прагнення «Воно» переходять у неврози. А якщо так, то висновок напрошується такий: виконуючи правила, встановлені суспільством, ми самі вганяємо себе в могилу. Ми самі себе призводимо до власного божевілля. Є люди, які можуть противитися своєму «Воно», є люди, чиє «Над-Я» може те все витримати. А є люди… які не можуть чи й часом навіть не хочуть боротися проти власного «Воно». Отже, саме суспільство створює таких людей.

Не можна постійно йти проти людської природи. Неможливо взагалі йти проти природи. А людина — теж природа. І не кожен захоче йти проти себе самого.

Чи може хтось із нас з упевненістю сказати, що не божевільний? Смішно, але є люди, які неодмінно вигукнуть: «Я точно не божевільний!». І ось тут стає дійсно комічно. Адже будь-який психолог ствердить: «Божевільна людина ніколи не визнає себе такою». А тепер спробуймо знову дати відповідь на поставлене запитання. Смішно.

Ніхто з нас не зможе дати відповіді на це запитання. Особисто я переконаний, що кожен із нас якоюсь мірою божевільний. А божевільний натомість, цілком можливо, є абсолютно здоровою особистістю. Чому психічно неврівноважена людина стверджуватиме своє психічне здоров’я? Бо вона й насправді здорова. Просто вона не вважає за потрібне йти на повідку в суспільства.

«Психоз, що прогресує». Ми божеволіємо разом із прогресом. За формулою «Крок уперед, три назад». Ось наш прогрес. Хоча, ні. Ми таки прогресуємо. Прямуємо до свободи. До тієї свободи, де наше «Воно» нарешті вирветься на волю. І ми покажемо свої справжні обличчя, хоч якими б жахливими вони не були.

Основні інстинкти: секс (і потяг до самозбереження) й жага вбивства — теж, власне, потяг до самозбереження. Адже хочеться бути в безпеці. Більше того, хочеться бути єдиними. Єдиними у своєму роді.

Я не знаю, навіщо люди створили суспільство. Певно, теж із бажання самозбереження. Але то була наша величезна помилка. То була помилка — іти проти власної природи. Так, люди від природи — створіння мирні. А якщо ні?.. Якщо ні, то не допоможе ніяке суспільство. Не допоможуть жодні привила. Адже природа завжди виявляється сильнішою. «Воно» — це людська природа. І якщо «Воно» виявляється агресивним, а за Фройдом «Воно» завжди агресивне, тоді…

— Про що задумався? — Ліза відволікла мене від моїх роздумів.

— Що? А, просто задумався над написаним… — Я зо хвильку помовчав, приходячи до тями від власних міркувань. — Ти погоджуєшся з усім, що тут написано? Точніше, з усім, що стверджує Фройд?

— Певним чином так. Я думаю, що в людині дійсно є і «Воно», і «Над-Я», і «Еґо». Тільки-от далеко не завжди це «Воно» виявляється агресивним. Більше того, навіть якщо «Воно» агресивне, однаково не завжди здатне перемогти. Мені здається, що в людині сидить не лише Диявол, а й Бог. Недарма кажуть: «Світ не без добрих людей», — Ліза всміхнулася.

— Так, але ж усе-таки скільки погані є у світі! І я маю на увазі не лише щось типу цього Крижа чи якихось крадіїв, терористів і тому подібних. Я кажу й про тих, які здатні чинити певні капості, чинити насилля, знущатися з тварин, просто заздрити й тому подібне. Те «Воно» здатне виходити з людини по-різному.

— Здатне, — погодилася вона. — Але мені все ж приємніше думати, що наше «Воно» може бути не тільки агресивним. Адже не хочеться думати про себе так погано, правда ж? — Вона знову усміхнулася. Цього разу доволі стомлено. — До того ж не забувай: є психічно хворі люди, які не здатні й мухи скривдити. І їх навіть не саджають до лікарень та тюрем. А вони все ж несповна розуму. Хоча, на мій погляд, це звичайні люди, які просто не підпадають під уявлення суспільства про те, якою має бути звичайна людина. Ми завжди боялися чогось такого, що виходить за межі. От ми й намагаємося позбутися таких людей, пробуємо їх не помічати.

— Ти знаєш, я теж думав про таке. Не кожен, хто виглядає божевільним, насправді хворий.

— По-моєму, психічнохворих узагалі не існує. Є лише такі, що не втрапляють у межі суспільного логічного мислення. Наприклад, комусь небо може ввижатися рожевим або ж зеленим. І якщо більшість каже, що воно блакитне, це не означає, що це дійсно так. Звідки ми можемо знати, що не помиляємося? Може, вони мають рацію?

— І не забувай, — продовжувала вона, — душевнохворі люди нерідко виявляють неабиякі розумові здібності. Часто — та ні, я б сказала, завжди — вони чудово розбираються в житті. Вони здатні чудово зрозуміти іншу людину. Неодноразово мені траплялися факти про те, що маніяки здатні настільки причарувати свою потенційну жертву, навіть загіпнотизувати, що тій ніколи не спаде на думку, що її насправді планують убити абощо. Вони можуть справити враження справжнього друга, який чудово розуміє всі твої проблеми. Маніяк, будучи для тебе цілком незнайомою людиною, здатен лише за кілька хвилин викликати таку довіру, якої хтось зі знайомих може ніколи не дочекатися. Окрім того, серед душевнохворих трапляються надзвичайно талановиті люди. Наприклад, люди мистецтва.

— Цікава в тебе позиція. — Цього разу я теж стомлено всміхнувся.

Ліза ж продовжувала:

— Більше того, зверни увагу: за Фройдом, у людини є потяг до вбивства, чи не так? — Вона почала говорити жвавіше, немов це щойно спало їй на гадку.

Я кивнув.

— Отже, на його думку, коли людина вбиває, ґвалтує чи робить те, що суперечить суспільним нормам, це означає, що її «Воно» бере гору над «Над-Я». Це мало б означати, що ця особа несповна розуму.

Я знову підтвердив її слова кивком.

— Виходить, що так.

— Але чому ж тоді не всіх, далеко не всіх людей, що скоюють подібне, визнають душевнохворими? І я навіть, здається, знаю відповідь на це запитання. Ці люди просто поводяться, як цілком нормальні. Інколи можна сказати, що ті діяли в стані афекту або мали тимчасове помутніння розуму. У таких випадках до них застосовують відповідне покарання. Найчастіше подібних виправдань у цих злочинців немає. І тоді їх визнають психічно здоровими й відповідно до цього засуджують. Є люди, які вбивають і залишаються при цьому абсолютно непокараними. Згадай, наприклад, Трумена, який у цю пору, шістдесят п’ять років тому, скинув на Японію дві атомні бомби. Хіба нормальна за законами суспільства людина могла до такого додуматися? І його за те навіть за ґрати не посадили.

— Що ти всім цим хочеш сказати?

Ліза повела плечима.

— Тільки те, що насправді ми далеко не завжди можемо розпізнати затьмарення розуму. І, власне, я взагалі не впевнена в тому, що існують божевільні. Адже це просто люди, які не чинять так, як усі, і яких суспільство неодмінно бажає позбутися. Прагнення позбутися таких людей — теж своєрідний потяг до руйнування. Ось і все.

— Отже, ти стверджуєш, що Криж — цілком нормальна, здорова людина?

— За законами природи так. За законами ж суспільства він божевільний, — резюмувала вона.

Я замислився над її словами. Виходить, що божевільних не існує? Але тоді немає абсолютно ніяких правил. Точніше, будь-хто може переступити ці, витворені ними ж межі дозволеного. А якщо вірити Фройду, то кожен із нас спроможний іти проти суспільства. Отже, кожен із нас здатен будь-якої миті скоїти злочин. Навіть убивство. Адже ти ніколи не знаєш, коли «Воно» твого найліпшого друга переможе його «Над-Я».

Отже, ніде й ніколи ми не можемо почуватись у безпеці. Ми ж бо навіть не знаємо, а раптом наше «Воно» одного дня переможе наше «Над-Я»? І тоді немає гарантії, що ми не заподіємо шкоди комусь чи навіть собі. Отож ми постійно перебуваємо в небезпеці. Де б ми не були, з нами постійно крокує НАШ ВОРОГ — МИ.

***

— Я от усе згадую про ту жінку. — Це був ранок, ми щойно прокинулись і просто лежали в ліжку. Нарешті та жахлива ніч минула.

— Про ту вбиту? — Чомусь мені відразу подумалося саме про неї.

— Та ні. — Лізу сіпнуло від згадки про порізаний труп. — Про ту, як ти кажеш, примару.

— Чиє волосся й відбитки пальців знайшли на місці вбивства?

— Так.

— І що саме ти про неї думаєш?

— Мені спало на думку… А що, коли ми знайдемо її, то знайдемо й Крижа?

— Певно, що так, адже вони разом. От тільки вона дійсно наче той фантом. Зі слів свідків, Криж не спілкувався ні з якою іншою жінкою, окрім Альони. Я вже не раз роздумував про неї. Але й гадки не маю, як її можна вирахувати. — Я сів. Ранкова дрімота повністю минула. У голову ввійшла жорстка реальність. Ліза теж підвелася.

— Але вона десь є. Адже примар не існує. Вона не може просто щезнути.

— Чому ж не може. — Я глянув їй прямо в очі. — Вона вже цілком могла накивати п’ятами.

— Але навіщо їй це робити?

— А навіщо їй узагалі вбивати? — відповів я запитанням на запитання.

— Навряд вона захоче кинути те, що почала. Окрім того, якщо вони роблять це з Крижем разом, то я не повірю, що так несподівано їхній тандем розпався.

— Ти знаєш, я повірив би в що завгодно. — Тепер я вже встав і хотів був іти у ванну, та Ліза мене спинила:

— Її потрібно знайти. Я відчуваю, що вона може привести нас до Крижа. Він-бо може переховуватися лише в неї.

— Чому ж він не переховувався в неї відразу? Не забувай: поліція ледь не схопила його в готелі.

— Не знаю, — задумливо протягнула Ліза. — Але нам украй потрібно її знайти.

— Серденько, поговорімо про те, коли я прийду з ванни, окей?

— Слухай. — Ліза не відповіла, натомість я зрозумів, що в неї з’явилася ідея. — Якщо він був у тому готелі, то цілком імовірно, що й вона там. Просто поліція не знає, як вона виглядає, і шукала тільки Крижа!

Я замислився. Відтак мені на думку спало заперечення Лізиної здогадки:

— Так, але ти не забувай, що адміністратор готелю стверджує, що Криж був сам. Більше того, жодного разу нікого поряд із ним не було.

Тепер Ліза була загнана в кут. Проте ненадовго.

— Тоді, можливо, ця жінка живе десь поблизу готелю? А адміністратор просто не міг постійно стежити за Крижем. Він же там не нянькою працює.

Раціональне зерно в тому, що говорила Ліза, звичайно, було. Я замислився.

— А тут ти маєш рацію. — Вона просяяла. — Сьогодні ж підемо туди й спробуємо щось рознюхати.

— Добренько, ти тільки недовго в душі.

— Окей. — Я ступив кілька кроків, але раптом спинився. Мозок вимагав розслаблення. Я подивився на Лізу. Вона була такою свіжою й милою, як сам ранок.

— Що? Що таке? — Вона з підозрою глянула на мене. Я підійшов ближче.

— Ні, Назаре, зараз не час. Ти що?

— Лізо, для цього завжди час. — Я обійняв її й почав вкривати все її тіло поцілунками.

— Останнім часом ти без цього взагалі не можеш. — Вона спробувала відкараскатися від мене, та я її втримав. Певно, я занадто міцно стиснув їй руку — Ліза скрикнула.

— Вибач, я не хотів. Ходи до мене. — Я притягнув її ближче до себе.

— Назаре, зараз не час. Кажу ж тобі. — Вона почала пручатися. — Та що ж із тобою?

Натомість я не збирався її відпускати. Я знав її характер і знав, що скоро вона поступиться. Так і сталося. Вона любила секс, як і я. Ліза може чудово задовольнити.

Я став цілувати її тіло, поволі спускаючись донизу. На животі я зупинився на її шрамі від апендикса. Ще одна річ після родимки, через яку Ліза так хвилювалася. Але я й це обожнював.

Мені конче треба було хоч трішки розслабитися. Інакше не знаю, що б зі мною було. А секс, на мою думку, найкращий релакс. І я його отримав.

***

Отже, ми полювали на примару. На щастя, нині день обіцяв бути по-справжньому літнім. Це мимоволі надавало нам надії. Хоча, звісно, і не гарантувало успіху. Сонце гріло, але не пекло. Час до часу, щоправда, на передній план виступали хмари. І тоді ставало дещо неприємно. Мене чомусь огорнуло якесь незвичне хвилювання. Ні, то був не страх, а саме неприємний неспокій. Трохи болів шлунок і неначе нудило. Але я достеменно знав, що все те було через нерви.

Лізу ж, навпаки, сповнював ентузіазм. Вона була впевнена, що ми на правильному шляху. Насправді я теж так думав. Але не був переконаний, що ми так легко зможемо знайти ту жінку, яка видавалася мені якоюсь химерою. Я тоді й близько не міг уявити, як вона може виглядати. Усе, що спадало на думку, це образ якогось марева, що з легкістю літає понад землею, швидко переміщаючись то туди, то сюди. Словом, на той момент я міг уявити її лише як примару й не інакше. Та все виявилося не таким фантастичним, як я собі уявляв. Тим видивом таки була звичайна жінка з плоті й крові. Щоправда, про те, хто вона, ми дізналися набагато пізніше.

Отож ми перебували в готелі й чекали на адміністратора. Це був, власне, зовсім невеликий і непоказний готель. Криж мав гроші й на дорожчий, у тому ми не сумнівалися, але тут простіше сховатися. Легше замаскуватися під пересічного громадянина. Окрім того, за нашими міркуваннями, ВОНА мала жити десь неподалік.

Скоро до нас підійшов низенький чоловік середнього віку. На ньому був діловий костюм чорного кольору. Щоправда, чоловік не мав краватки. Представився Ігорем Степановичем Ковальчуком. Власне, представлятися, на мою думку, було не так уже й потрібно, адже на грудях у нього висів бейджик. Ми теж відрекомендувалися.

— Ви з поліції?

Це запитання заскочило нас зненацька. Ми не стали брехати.

— То хто ж ви тоді й що вам потрібно? Мені повідомили, що ви хотіли поговорити зі мною про того психа.

— Так, цілком правильно. Розумієте, ми, хоч і не з поліції, але пов’язані з цією справою. — Ліза показала йому своє посвідчення шкільного психолога. Вона працювала в спеціалізованій школі, де всім без винятку видавали такий документ. Навіть діти мали відповідні посвідки.

Це справило на адміністратора потрібне враження.

— У вас уже запитували стосовно того, чи ви бачили з Крижем жінку.

— Було таке, — підтвердив він. — Але жінки з ним я не бачив жодного разу. Звісно, я за ним не стежив. Я взагалі не бачив, щоб він тут із кимсь розмовляв. Окрім хіба що… — Ковальчук замовк, видно, вирішуючи, чи казати.

— «Окрім хіба що» що? — запитав я. Хвилювання наростало.

— Тільки не кажіть вашим друзям із поліції. Я про те їм не розповідав.

— Ми не скажемо, — твердо пообіцяла Ліза.

— У нас є повія. Живе вона тут і, відповідно, працює. Самі розумієте, поліції це не варто розповідати. Я, звісно, не стверджую, що так було, але раптом він користувався її послугами?

— Зрозуміло. А як її можна знайти? — У животі закололо.

— Зараз. — Адміністратор вийняв із кишені невеликий блокнот, вирвав аркуш і почав щось записувати. — Чорт, не пише ручка!

— У тебе є ручка? — звернувся я до Лізи. Вона не встигла відповісти.

— Ні, ні, все. Я вже написав, — і дав мені папірець із нашкрябаними на ньому іменем, номером, у якому жила повія, та її графіком роботи. — Часом вона працює в іншому місці, але в зазначений тут час дівка завжди в готелі, — пояснив він.

— Дуже вам вдячні. — Я заховав папірець у кишеню. Ми з Лізою вже хотіли йти, але він нас знову зупинив:

— І знаєте, що ще? Я тоді забув сказати про те поліції. Надто вже був схвильований тим, що сталося, — почав виправдовуватися він, але, звернувши увагу на те, що ми з нетерпінням чекаємо його відповіді, продовжив: — Є одна людина, яка, можливо, розповість вам більше. Це наша прибиральниця. Тітка років сорока. Вона, як би це сказати, жахлива пліткарка. Усе про всіх завжди знає. Я потім подумав: може, вона й за ним устигла поспостерігати й дізнатися щось таке, що могло б бути вам цікавим. Коли сюди приїздила поліція, була не її зміна. Цілком можливо, що вони з нею не спілкувалися.

— Де ми можемо її знайти? — Помітно було, що Ліза теж хвилюється. Проте, напевне, усе ж менше від мене.

— Пройдіть он туди, прямо по коридору. Зліва двері. Шостий номер. Якщо її там іще немає, то зачекайте трішечки. За п’ятнадцять хвилин обід, вона точно прийде туди, аби переодягнутися. Звати її Тамара Олексіївна.

— Дуже вам вдячні за допомогу, — мовив я. — Ми б хотіли ще порозмовляти з усім вашим персоналом.

— Ви можете це зробити, будь ласка. Я попереджу всіх, щоб не розбігалися далеко. Проте поліція з усіма ними вже говорила. Окрім хіба що Тамари Олексіївни, Анюти та Яни, які тоді теж мали вихідний (це покоївки), ну і, звісно, повії.

Ми ще раз подякували адміністраторові, і він пішов.

— Ну що, з кого почнемо? — запитала Ліза.

— Проститутки тут зараз немає. Вона з’явиться лише за дві години. Навіть дещо пізніше. — Я глянув на годинник. — Пропоную почати з тих, з ким тоді не спілкувалася поліція.

— Ходімо до прибиральниці?

***

Ми пройшли по коридору, куди вказав адміністратор. Комірчину жінки знайшли швидко. Та двері виявилися зачиненими.

— Що, почекаємо? — запитав я в Лізи. — Чи поговоримо поки з кимсь іще?

— Зачекаймо. Мені дуже цікаво, що вона скаже. Боюся її пропустити. Якщо вона дійсно любить пхати носа куди не слід, то, цілком можливо, скаже щось таке, що могло б нас зацікавити.

Я погодився. Ми стали неподалік від кімнатки. На годиннику було за десять перша. Отже, так чи інакше скоро прибиральниця мала з’явитися. Чекаючи на неї, ми роздивилися навкруги. Це був звичайний дешевий двозірковий совдепівський готель. Хоча я б сказав, що й однозірковий. Особисто мені він більше нагадував гуртожиток. Такий самий сморід від їжі, яку готували десь поблизу. Такий самий косметичний ремонт, який проводили, цілком можливо, не так уже й часто. Похмурі коридори. Тхнуло з туалету, хоча він був у кінці коридору. Лампи на стелі працювали не скрізь. «Увечері тут, певно, узагалі дуже неприємно», — подумалося мені тоді.

Ми з Лізою не розмовляли. Кожен і так розумів, про що думає інший. Ми просто чекали й сподівалися на те, що зможемо хоч щось дізнатися. Я ще раз озирнувся. Адміністратор розмовляв із кількома людьми зі свого персоналу. Відтак кивнув головою в наш бік. Стало зрозуміло, що йшлося про нас. Певно, він просив людей не розходитися на перерву.

Серед колективу було двоє дівчат, ще одна жінка років сорока та чоловік років п’ятдесяти в робочій формі. «Певно, якийсь майстер», — подумав я. Працівники готелю глянули в наш бік. На обличчі кожного я помітив занепокоєння. Так, нікому не подобалося те, що відбувалося зараз у місті. А їм довелося приймати в себе винуватця всього того. Фактично кожен із них на той момент був на волосину від смерті. І, як би моторошно не було усвідомлювати це, ніхто з них тієї миті не передчував лиха. Тепер усі були обережні. Адже хтозна, що могло трапитися щомиті. Примара Крижа й досі блукала тут.

Повз нас пройшло кілька людей. Певно, мешканці готелю. Вони байдуже глянули на нас і подалися далі. Тоді мені спало на думку поговорити ще й з ними. Ліза підтримала таку ініціативу. Я швиденько збігав до адміністратора й узяв список тих, хто тоді вже в них проживав. Щоправда, адміністратор повідомив, що й з ними поліція розмовляла.

Коли я повернувся до Лізи, вона все ще чекала на Тамару Олексіївну. Ще кілька хвилин по тому до нас підійшов адміністратор і повідомив, що прибиральниця затримується, оскільки приїхали нові клієнти й потрібно швидко прибрати для них у номері.

Ми з Лізою глянули одне на одного, але не промовили ні слова. Дуже бажалося поговорити саме з нею, і цього нам не хотілося відтягувати. Але що вдієш? Чомусь зараз моє переконання в тому, що ця жінка могла щось знати, значно зросло. Не знаю, чому так. Власне, мені це підказувала моя інтуїція.

Таким чином, для нас виділили кабінет адміністратора, і тепер до нас по черзі заходили працівники готелю. Ми вже поговорили з трьома з них, але поки що не було жодного результату. Тепер спілкувалися з покоївкою.

— Власне, він здався мені адекватною людиною, — пригадувала вона. — Хоча, — додала з деякою іронією, — кажуть, що всі психи можуть здаватися цілком нормальними.

— Ви взагалі не помітили нічого дивного в ньому? У його поведінці, скажімо?

— У його багажі? — додав я.

Яна похитала головою.

— Ні, абсолютно нічого незвичного. Він поводився дуже спокійно. Щоправда… коли тільки приїхав, мені здалося, що він нервується, але я списала те на втому. Чоловік повідомив, що весь день був у дорозі. Я запитала, звідки приїхав, а він розповів, що з Дніпропетровська. Тоді я ще подумала, що як для східної людини він занадто добре говорить українською… — Вона поміркувала. — Навіть і не знаю, що ще можна сказати.

— Ви коли-небудь бачили, щоб він із кимось спілкувався? Хоча б по телефону? — запитав я, оглядаючи кабінет.

— По телефону він говорив, проте я не дослухалася. Не знаю, з ким була розмова.

— Він зустрічався з тутешньою повією? — цього разу то було Лізине запитання.

Яна раптом замовкла, очевидно, не очікуючи, що ми знаємо про неї. Ми зрозуміли, що вона вагається, чи можна відповідати. Ліза мовила:

— Ми про неї в курсі. Ваш адміністратор сам нам розповів. Отож кажіть, що знаєте.

Яна заспокоїлася й продовжила:

— Так, я бачила, що вони спілкувалися. Проте не знаю, чи в них щось було. Вона підходить до багатьох. Адже мусять пожильці якось дізнатися, що вона в нас є. Та не всі погоджуються на її послуги.

— А що ви можете розповісти нам про… — я подивився на аркуш із нашкрябаними даними, — про Ілону?

— Ну, не знаю. Небагато. Ми з нею не особливо спілкуємося. Тут із нею взагалі не всі люблять балакати. Багато хто проти того, що вона тут.

— Хто, наприклад? — поцікавився я.

— Переважно старше покоління. Ви ж знаєте, як багато з них до такого ставиться. Вони виховані в Радянському Союзі, а там, як відомо, сексу не було, — останні слова дівчина знову промовила з іронією.

— А ви чому з нею не спілкуєтеся? Ви ж наче з молодого покоління? — Я всміхнувся.

— Узагалі Ілона як людина, на мій погляд, непогана. Принаймні наскільки я зрозуміла з тих небагатьох випадків, коли нам довелося спілкуватися. Проте мій чоловік забороняє мені товаришувати з нею. І тут я нічого не можу вдіяти. — Вона повела плечима.

— Зрозуміло, — дещо розчаровано протягнув я: то була працівниця, з якою поліція так і не поспілкувалася, і я мав велику надію, що ми зможемо дізнатися щось нове. Раптом дівчина промовила:

— Слухайте, я дещо згадала! — Вона подивилася на нас з ентузіазмом. — Можливо, це виявиться корисним для вас.

Ми зацікавлено поглянули на неї. Яна продовжила:

— Він говорив із кимсь по телефону й сказав якусь назву… зараз згадаю… така цікава назва… А, здається, «Оказія». Так, точно. Він тоді незадоволено якось гаркнув, що в цій конторці працюють одні лежні. Окрім хіба що якогось старого діда. Не знаю, звичайно, з ким він розмовляв і взагалі що то за конторка, але таке-от я чула.

Ми з Лізою одразу повеселішали. Я записав назву.

— Яно, ви нам усе-таки допомогли, — радісно сказав я. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. — Дівчина всміхнулася. Відтак мовила серйозно: — А його швидко схоплять? Мені часто доводиться повертатися пізно ввечері. Неймовірно страшно.

— На жаль, на це запитання ми не в змозі вам дати відповідь. — Ліза подивилася на мене. — Ми самі дуже на те сподіваємося, але… — Вона не доказала: продовження фрази було очевидним.

Яна з розумінням зітхнула. Затим додала:

— Анюту — це моя напарниця на зміні — можете навіть не допитувати. Її на той час, що він у нас зупинявся, тут не було. Вона тоді взяла кілька відгулів. Отже, точно нічого не знає.

Ми подякували, і дівчина пішла. Нарешті була хоч якась зачіпка. Затим поспілкувалися ще з двома покоївками та майстром. На жаль, вони не змогли сказати нічого такого, що б могло нас зацікавити. Настрій знову сходив нанівець. А проте попереду ще чекала розмова з прибиральницею та повією. Допит тривав уже майже годину. Стандартним запитанням від усіх працівників до нас було те, чи швидко впіймають убивцю. Якби ж то ми самі те знали.

***

За кілька хвилин до кабінету увійшла старша жінка. На ній був звичайний одяг прибиральниці.

— Тамара Олексіївна? — запитав я.

— Саме так. — Вона подивилася на нас хитрими очиськами. — А звідки ви знаєте?

— Нам про вас уже говорили. Казали, з вами тоді поліція так і не змогла поспілкуватися. Ось тому до вас така особлива увага. Сідайте, будь ласка.

Жінка просяяла.

— До мене особлива увага? — Очі все так і горіли своїм хитрим вогником. — Ну, добре, запитуйте. Усе, що знатиму, скажу. Мені немає чого приховувати. — Вона розсілася на стільці, очевидно, почуваючись тут цілком вільно. На відміну, до речі, від іншого персоналу.

Я знав такий тип людей. Вони зажди кажуть тільки те, що їм вигідно. Натомість намагаються вивідати щось про тебе самого. Усю розмову жінка не припиняла нас розглядати. Вона нагадала декого з моїх сусідів. Від того я почувався трохи ніяково. Ось іще одна риса таких людей: вони будуть із тобою розмовляти, відповідати на твої запитання, але при цьому й фіксуватимуть кожний рух твого тіла, кожне твоє слово, кожний твій погляд. А потім усе трактуватимуть по-своєму.

Перше запитання поставила Ліза. Воно було стандартним, як і до всіх інших. Прибиральниця ж, відповідно, звернула свій скрупульозний погляд на мою дівчину. Я знав, про що в цьому випадку вона думала. Жінка намагалась оцінити Лізин вік. На неї часто так дивилися. Їй було двадцять шість, але вона виглядала набагато молодшою. Певно, жінці було дивно бачити, що така молода людина досліджує таку складну справу.

— Розкажіть нам, будь ласка, усе, що можете, про громадянина Олега Крижа.

— Звичайний собі постоялець. Часом, правда, видавався знервованим. Дуже часто говорив по мобільному. З кимсь лаявся… Ну, не те щоб дуже, але видно було, що чимсь незадоволений. Не раз я чула, як у розмові згадував про якусь фірму чи то контору «Оказія». Мені так сподобалася назва. Я навіть дізналася, де це і що це.

— Ну й де це та що це? — Серце в мене аж йойкнуло. Виходило навіть простіше, ніж я думав. Більше того, ставало все цікавіше.

— Це фірма, що займається продажем туристичного спорядження. Розташована на вулиці Інститутській, номера будинку не згадаю.

— Нічого, то вже не так важливо. Ви нам і так допомогли. «Оказія»… Гм… Ніколи не чув. А ти?

— Теж уперше чую. — Ліза похитала головою.

— Як на мене, назва дурна. Зовсім сюди не підходить.

— А щось іще можете розповісти? Наприклад, чи бачився він із кимсь. Можливо, з жінками?

— Чужого з ним нікого не бачила. Він узагалі неговіркий був. Я з ним одного разу пробувала завести розмову, а він тільки й обмежився кількома словами для годиться. Дуже неввічливо, як на мене. — Вона високо підняла голову.

— Отже, не спілкувався ні з ким… — Такий варіант нам не дуже підходив. Я подивився на Лізу. Вона, певно, тим теж була розчарована.

— Ні з ким із чужих, я мала на увазі. А от із нашою повією ще й як спілкувався. І не один, а разів зо три точно. Платив їй непогано.

— А звідки ви знаєте, що добре платив? Вона вам розповідала?

— Не розповідала. Вона про своїх клієнтів ніколи нічого не розповідає. Така собі професійна таємниця. Теж мені! — гмикнула тітка. — Просто після першого разу з ним в Ілони з’явилися синці на тілі. Дівча, звісно, намагалося їх якось ховати, але ж я все бачу. — Вона посміхнулася. Чомусь у цих її словах я не засумнівався ні на мить. — А за таке, я знаю, вона бере багато.

— Але ж у неї є ще одна робота, — зауважила Ліза.

— Тоді вона всі три дні сиділа тільки тут. Отже, ті сліди могли бути тільки від нього.

— Можливо, у неї був іще якийсь клієнт?

— Може. Я ж не стежила за ним. Просто кажу, що бачила. — Вона відвела погляд убік, і ми з Лізою зрозуміли, що жінка все-таки у своїх словах впевнена на всі сто. — Ви ж не думаєте, що мені нема чого робити тут, тільки б підглядати за мешканцями? — Вона ніби образилася. Але такі люди завжди роблять вигляд, що їх образили, для того, щоб поставити тебе на місце. Або ж для того, щоб викликати до себе жаль і таким чином отримати те, що їм хочеться. — А якщо ви не з поліції, то який вам сенс шукати того психа? Звісно, зрозуміло, навіщо шукати, але… Ну, ви розумієте, чи не так?

На подібне запитання я таки очікував.

— Ми не з поліції, але ми з ними співпрацюємо.

— То наша поліція найняла психолога для того, щоб швидше його впіймати?

— Саме так. Ви доволі розумна людина. — Ліза глянула на мене здивовано. А я вирішив покепкувати з цієї тупоголової пліткарки, яка завжди насправді пхала свого носа туди, куди не варто було. Нехай отримає для себе брехню. Я дивився прямо в її очі. Вони сяяли ще більше.

— Звісно, то не моя справа… Але, якщо не секрет, скільки наша поліція ладна заплатити за подібну допомогу? — Її рот так і не затулявся від дурнуватої усмішки, яка виражала лише надмірну зацікавленість.

— Таємниця слідства. — Ліза мене зрозуміла й підтримала.

Відповідь розчарувала прибиральницю.

— Розумію, — протягнула вона й відразу ніби помстилася. — Ну, більше я нічого не зможу вам розповісти. Вибачайте. — Вона встала.

— Ви нам і так дуже допомогли. — Я всміхнувся. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. Звертайтеся, якщо що. — Вона знову всміхнулася своєю пластиліновою усмішкою. — До побачення! Удачі вам у гонитві за тим придурком. Сподіватимемося, його швидко піймають.

Ми теж зобразили пластилінові усмішки й розпрощалися з нею. Щойно вона вийшла за двері, як ми з Лізою полегшено зітхнули. Нарешті допит скінчився. Ілона мала прийти за півгодини. У нас іще було трохи часу відпочити й поміркувати про те, що дізналися.

— Ти помітив: ця тітка єдина не виказала ніякого страху перед Крижем. Ані найменшого.

— Звернув увагу. І що ти про це думаєш?

— Якби я не знала, що волосся належить молодій жінці, подумала б, що вона його спільниця.

— А як ти вважаєш, може бути так, що хтось із допитаних нами молодих жінок із ним якось пов’язаний?

— Вважаю, що ні. Принаймні я не помітила нічого незвичного в їхніх розповідях чи поведінці. Думаю, це можна виключити.

— У мене список із чотирьох людей, які тоді вже жили в готелі. З ними теж треба неодмінно поспілкуватися.

— Ходімо зараз? — запропонувала Ліза.

— Гаразд. Можна. — Ми вийшли з кабінету й попрямували до свідків. Дорогою обговорили подальші дії. У нас намітилося два наступні кроки: по-перше, поговорити з повією (вона цілком могла виявитися тією примарою); по-друге, треба було з’їздити у фірму «Оказія» й розвідати, що там є цікавого та про якого старого згадував Криж. Надихав той факт, що Криж неодноразово згадував ту «контору», і, відповідно, там його мусили знати. Отже, з’явився слід.

Потім нам вдалося поспілкуватися з двома з чотирьох мешканців готелю. Тут нічого не вдалося з’ясувати.

***

Скоро ми підійшли до кімнати повії. Вона вже була на місці.

Дівчина глянула оцінливим поглядом. Я відразу відчув, що про нас їй уже повідомили. І не помилився.

— Ви нащьот того хворого? — спитала вона байдуже.

Мова одразу виказувала в ній походження з якогось села, хоча дівчина явно намагалася це контролювати, підлаштовуючись під місцеву вимову. Думаю, живе в Рівному давненько, бо в неї досить непогано виходило. Лише шиплячі ще залишалися недопрацьованими.

Одягнута в надто коротку приталену сукню чорного кольору. Я мимоволі порівняв стиль її одягу з Лізиним. Моя дівчина завжди одяглася строго й у довгі спідниці та сукні. На ногах у дівчини виблискували стразами чорні босоніжки на високих шпильках. Макіяж, очевидно, вона вже встигла зняти. На лівій руці, вище ліктя, я помітив два синці, які вже загоювалися.

— Так, хотіли у вас, Ілоно, дізнатися про нього все, що тільки можете нам повідомити. — Ліза уважно роздивлялася повію.

— Узагалі-то я не розповідаю нічьо про своїх клієнтів, — так само байдуже промовила та.

— Я думаю, він не образиться на вас. — Я всміхнувся.

— Да, це точно. Він же обіжений на все наше місто. — Дівчина розсміялася.

— І не тільки на місто, а на всіх людей. Поки ви тут жартуєте, можливо, він у цей момент вбиває когось. — Ліза здивувалася, почувши мій тон, але це дівчисько чомусь мене розізлило. На вигляд їй було не більше двадцяти років. Вона сиділа перед дзеркалом й зачісувалася. На нас майже не звертала уваги. Проте після моєї репліки дівчина все ж уважно на мене глянула.

— Не стóїть вам піднімати на мене голос, — прошипіла вона.

— А то що? — Я прийняв виклик.

Ілона лише злісно дивилася на мене. Ніздрі її розширилися. Рот ледь розтулився. У нашу сутичку втрутилася Ліза:

— Ілоно, або ви нам розповідаєте, що знаєте, або ми просто повідомляємо про вас у поліцію. І тоді вже вони вас допитуватимуть. — Дівчина зупинила свій погляд на Лізі. Здавалося, вона вирішувала, що робити й чи погоджуватися на розмову з нами. Очевидно, страх перед поліцією переміг, і вона відказала більш спокійним тоном:

— Мені особливо нема шо розповідати. Він був моїм клієнтом, добре платив. Я не мала на його ніяких скарг.

— Він вас бив, — указав я кивком на її ліву руку. Вона автоматично поглянула в той же бік, сховала кінцівку.

— Ну, то й шо? У мене така робота. І за це, — вона підняла руку, — я беру набагато більше, ніж за обичні услуги.

— Ну, гаразд. — Я вирішив обійтися без подібних подробиць. — А ви не помітили нічого незвичного в ньому? Він, можливо, щось повідав вам, так би мовити, охоплений пристрастю?

— Нє, нічьо він не розповідав. Він був узагалі досить мовчазний. А я й нічьо не розпитувала. Мені, знаєте, платять не за те.

Ліза підійшла до дівчини ближче.

— Гарне у вас волосся, — мовила вона, провівши рукою дівчині уздовж усього волосся зверху вниз. Я здивувався такому зауваженню.

Дівчина незадоволено глянула на неї й забрала з її руки пасмо. Та все ж повія промовила сухе «дякую».

— У нас більше нема до вас запитань, Ілоно. Ви нам дуже допомогли. — Ліза всміхнулася.

— Да? — знову сухо й байдуже промовила дівчина. — Тоді чудово.

— А чому ви стали повією? — поставила запитання Ліза, уже виходячи з кімнати.

Ілона озирнулася й кинула на Лізу зверхній погляд. Та від того кохана нітрохи не збентежилася.

— Життя таке, — мовила дівчина, особливо не замислюючись, що взагалі відповідати. Відтак узяла зі столу гребінець і продовжила розчісуватися. Ми ж зачинили двері з протилежного боку.

***

— Нічого, — промовив я незадоволено, щойно за нами зачинилися двері.

— Не зовсім. — Ліза всміхнулася й показала мені міцно стиснуту в кулак праву руку. Вона тримала волосся Ілони! Тепер я зрозумів, до чого був той дурний комплімент. Розсміявся.

— Ну ти даєш!

— А ти думав! У тебе є куди покласти? — Ми відійшли подалі від кімнати повії.

— Зараз дістану носовичок. — Ми обережно сховали волосся. Я поклав нашу здобич до кишені.

Наступний крок — відвідати контору «Оказія», що на вулиці Інститутській. Вирішили не обідати, а відразу ж поїхати на фірму. Довелося витратити на це трохи часу, адже вулицю виявилося важко знайти.

***

Він зняв із пальця перстень і покрутив у руці. Знову надягнув. Якусь мить порозглядав і ще раз зняв. Він хвилювався. Надто неприємні підозри закралися в голову. Занадто неприємні. Він знову покрутив у руках золотий виріб. Підніс зовсім близько до очей. З такої відстані виднілися дві невеличкі червоні плямки. Він уже не пам’ятав достеменно, коли саме вони з’явилися. Проте точно знав, що їх неможливо звідти відмити. Байдуже, однаково про них міг знати тільки він. Більше того, їх неможливо помітити.

Чоловік знов надягнув на палець прикрасу. Встав з-за столу й збуджено пройшовся кімнатою. Нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Розуміння того, що щось потрібно робити, не давало йому відповіді, що саме можна вдіяти.

Він озирнувся. Уже вкотре розглядав кімнату, у якій зупинився. Страшненька старенька кімнатка навіювала лише неприємні думки.

Ці дурнуваті моторошні вбивства, що зовсім недавно трапилися в місті. Потрібно обов’язково дізнатися, хто їх скоює. Стеження за Назаром, його дівчиною та слідчими нічого поки не дало. Думка про те, що так він зможе натрапити на слід убивці, виявилася хибною. Але ж що робити, якщо він не міг засвітитися? Отже, поки лишається бути тінню біля головних персонажів цього страхіття. До певного моменту. Він уже намітив собі, до якого саме.

***

«Оказія» виявилася дійсно невеличкою фірмою з продажу туристичного спорядження. Ззовні це було досить гарне приміщення, прекрасно оформлене знімками різних типів відпочинку. Настільки, що відразу ж закортіло кудись поїхати. А точніше, утекти від нашої сірої буденності й заглибитись у яскравий світ гарного настрою. Бути там, де панує спокій.

Мою увагу привернула тоді картинка, де люди відпочивали, здавалося, на безлюдному острові. Вираз блаженства світився на їхніх обличчях. Вони по-справжньому насолоджувалися життям. Я подивився на Лізу. Вона розглядала ту саму фотографію.

Ми відірвали погляди від оформлення й перезирнулися. Якось нерішуче всміхнулись одне одному й увійшли. Насправді крамниця виявилася зовсім невеличкою. Хоча знадвору складалося враження, що вона більша. У кутку ліворуч я спостеріг ледь помітні двері. За кольором вони не відрізнялися від стін, тому, певно, їх не так легко було помітити. Я не сумнівався, що більша частина крамнички розташовувалася саме за ними.

Біля комп’ютера сидів молодий чоловік. Коли ми увійшли, він відірвав погляд від екрана й привітався. Затим знову занурився в роботу. На перший погляд. Насправді він прикидався, як це роблять досить багато консультантів: чоловік непомітно спостерігав за нами. Терпіти такого не можу. Від цього мені завжди хочеться негайно покинути приміщення. Та ми не могли цього зробити. Натомість почали роздивлятися.

У них був досить непоганий вибір. Надувні човни, велосипеди, набори для пікніка… Як нам пояснили пізніше, тут було лише по два-три варіанти моделей різних товарів. Решту можна було вибрати за каталогом. Продавець-консультант дуже скоро підійшов до нас і запропонував допомогу. Ми вдавали, ніби цікавимося гірськими велосипедами. Ніякого старого видно не було.

— Куди саме ви плануєте їхати? — поцікавився молодий хлопчина, що представився Дмитром.

Я обдивився його. Середнього зросту, зі світлим коротко стриженим волоссям. Худий. У світлій сорочці й стареньких блакитних, хоча ще досить непоганих джинсах. З його обличчя не сходила пластилінова усмішка. Тьху!

— У Карпати, — коротко відповіла Ліза. — Це всі велосипеди, що у вас тут у наявності? — Я подумав, що вона теж уже мала помітити потаємні двері. Так, вона глянула саме туди. — Це ж у вас склад? — указала вона на вхід. — Там не буде ще чогось цікавого?

Хлопчина криво посміхнувся.

— Так, це склад, і там є певний товар, але всі наявні велосипеди в цій залі.

— А що у вас там є цікавого для активного відпочинку? — Я всміхнувся й глянув у його світло-карі очі. Він одразу ж одвів погляд і з такою ж пластиліновою усмішкою продовжив:

— Є надувні човни, певні деталі до велосипедів.

— Можна глянути надувні човни?

— А що, пані не влаштовує те, що тут є? — Цей нахаба спробував пускати бісики моїй дівчині при мені ж.

— Якщо вона запитує, це означає, що не влаштовує. — Я погрозливо глянув на цього шмаркача. Помітив краєм ока, як Ліза всміхнулася. Їй стало смішно. Хлопець натомість нарешті посерйознішав і промовив:

— Власне, вибір там теж небагатий. Якщо хочете, я дам вам каталог. Так вам буде простіше щось вибрати. — Він хотів був піти до столу за обіцяним.

— Ми б усе-таки хотіли спочатку поглянути на те, що в наявності. Особисто я більше люблю бачити те, що купую, у реальності, ніж на картинці, — передбачила його дії Ліза.

Хлопець начебто відреагував нормально. Чомусь спочатку мені здалося, що він не хоче нас туди вести.

— Добре, я покажу вам, що у нас там є, — спокійно мовив він, проте все ж косо глянув на мене. — Ідіть за мною.

Ми попростували за ним. Двері й дійсно виглядали малопомітними. Тож стало цікаво. Виявилося, що там було ще кілька приміщень. Звісно, склад забирав більшу частину всієї площі, та ми зрозуміли, що там є ще щось. Можливо, щось цікаве. Цілком можливо, той, хто нас цікавив.

— А що в тих приміщеннях? — Ліза вказала на дві кімнатки. — Там теж склад?

— Ні, там просто комірчини.

Дмитро відмахнувся, проте я спіймав його дещо неспокійний погляд, кинутий у бік однієї з кімнаток. Звідти долинали чоловічі голоси. Нашу розмову, здавалося, почули. З тієї ж кімнатки виглянув чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти. Він грізно глянув на Дмитра, проте нічого не сказав. На нас він уваги не звернув. Хлопець від його погляду зашарівся й нібито заспішив. Він досить швидко дав відповіді на всі наші запитання й поспішив вивести нас із приміщення.

Аби відтягнути час, я все ж попрохав у нього каталог. Дмитро приніс його й почав уже аналізувати вибір гірських велосипедів, як до нас вийшов старий чоловік. Обличчя його виглядало вкрай незадоволеним. Точніше, навіть занепокоєним. Так принаймні мені здалося, коли я вдруге кинув на нього оком. Пізніше Ліза скаже, що теж це помітила. Ще пізніше ми дізнаємося, що все-таки не помилилися.

— Коли закінчиш, підійдеш до мене, — тільки й промовив він і знову заховався за тими таємничими дверима. Звідти почувся ще один чоловічий голос. Проте ми не розчули, що саме казали. Хлопець хитнув головою.

Він спокійно, проте з певним помітним поспіхом відповів на всі наші запитання. Маючи певний досвід у велоспорті, я знав, що саме можна запитати, аби ми не виглядали профанами. Перед приходом сюди я навчив іще дечого Лізу. Проте дуже скоро запитання закінчились і ми були змушені попрощатися. Обіцяли подумати й пізніше повідомити про свій вибір. Дмитро, певна річ, був розчарований. Надто багато часу він згаяв на самі консультації, при цьому нічого не продавши. Та він лише ввічливо всміхнувся (своєю, вже відомою нам пластиліновою усмішкою) і вимовив:

— Звичайно, як надумаєте, що купляти, заходьте. У нас чудовий вибір, ви вже самі в тому переконалися. Не пожалкуєте.

Ми теж усміхнулися й пообіцяли повернутися, щоб купити дещо для нашої відпустки. І ми, власне, невдовзі повернулися. Хоча… Звісно, не мали на меті щось купувати.

Щойно ми з Лізою вийшли, як за нами почувся шум дверей, що зачиняються на ключ. Ми озирнулися. Хлопець тепер уже з надто серйозним виразом обличчя замикав двері, хоча за годинником зараз не було ніякої перерви. Дмитро помітив, що ми дивимося. Ніяково всміхнувся й показав на табличку, яку вивішував: «Зачинено. Вибачте за тимчасові незручності». Відтак швидко пішов углиб приміщення. Ми знали, куди саме. Але от чому? І взагалі що то був за поспіх?

***

Ліза відразу ж вирішила дзвонити Малашкові. А якщо там переховується Криж і він нас помітив? Тоді цей псих може негайно зникнути, якщо бодай щось запідозрить. Ми відійшли на відстань, з якої б нас не почули, і подзвонили.

Вони поговорили ще кілька хвилин. У Лізиному голосі відчувалося напруження. Але більше нічого незвичного в ній я не помітив.

— Ну, що там? — поцікавився, не відводячи погляду від входу до фірми-крамниці.

— З хвилини на хвилину приїдуть його люди. Перевірять, що тут до чого. Сам він теж скоро буде.

— Він, по-моєму, щось іще цікаве сказав. Принаймні мені так здалося. — Цього разу я глянув на неї. Ліза вагалася.

— Малашко сказав, що має якісь важливі новини для нас. По телефону не став уточнювати. Попрохав, щоб ти теж нікуди не йшов. Розмовлятиме з нами.

— З приводу чого? — Мене та таємничість надто зацікавила.

— Без поняття. Він не став уточнювати. — Ліза важко зітхнула. — Я підозрюю, що, цілком можливо, через Катю. — Вона знову зітхнула. Голос її став тихішим. — Сподіваюся, вони хоч щось уже знайшли. — Кохана відвела погляд убік. Певно, їй захотілося плакати, та вона стрималася. Відтак знову поглянула на мене й запитала. — Ну що там, нічого?

— Ні.

***

Останнім часом він перетворився на справжнього бомжа. Це було огидно, але, зрештою, мало свій плюс. Довкола повно поліції, цей тип зі своєю дівчиною, але (як смішно!) ніхто його не помічав. А він же ж був тут. Зовсім поряд. І просто курив собі цигарку, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Криж знову посміхнувся. Цього разу з іронією. Адже йому потрібно було якомога швидше добратися до того старого. Він виявився ненадійним, а такого Криж не любив. І він не хотів давати йому шансу врятуватися.

Хай йому грець! Криж скривився. Зараз поліція налякає старого. Якщо тут Назар із Лізою, то вони, безперечно, шукатимуть саме його, Крижа. Старий ніяк не міг знати, де він переховується, але міг розповісти про паспорт. Та який толк зараз від того документа й нового імені? Здавалося, усі в місті (і навіть поза ним) знали Крижа в обличчя. Він не міг навіть висунутися. Хоча ні, уже міг. Криж посміхнувся. Як кумедно. Біля нього пройшло двоє поліціянтів, але їм і на думку не спало, повз кого вони йдуть. От лохи!

Криж докурив і викинув недопалок, наступив і розтер по землі. Обличчя скривилося. То був вираз огиди й люті. Його погляд був зосереджений на Назарові. «Нічого, скоро я до тебе доберуся, паскудо, — думав він. — І доберуся до тебе, старий недоумку!» Він постояв іще кілька хвилин, а потім спокійно пішов собі, так і залишившись непоміченим.

***

Поліція не знайшла абсолютно нічого підозрілого в магазині-офісі «Оказія». Так, двоє з працівників колись сиділи за підробку документів. Але зараз усе виявилося гаразд. Старий так і не зізнався в тому, що робив паспорт для Крижа. Певно, то було його помилкою.

Поліція не помітила злочинця, який крутився біля їхнього носа. Назар із Лізою теж не звернули ані найменшої уваги на безхатченка, який уже не вперше з’являвся поблизу них. Безхатченко — це взагалі та людина, на яку намагаються не зважати. Але ж вони існують.

Кожен із них потім картав себе за свою неуважність.

***

Такі гарненькі стегна. І такі симпатичні сідниці. Вона так мило йшла й крутила ними. Зовсім не поспішаючи. У його горлі пересохло. Він уже не раз бачив цю дівчину. І навіть знав, куди вона зараз прямує. Вона, здавалося, не слухала всіх тих попереджень від поліції. Прохід через безлюдний провулок був її улюбленим маршрутом. Шкода, зараз не темрява. А може, відступитися від свого правила?

Вона йшла та їла морозиво «Ріжок». То було доволі цікаво — спостерігати за нею. Провулок уже виднівся, і погляд її був зосереджений на ньому. Точно, вона прямувала саме туди. Цікаво, їй жодного разу не спало на думку озирнутися. Дивні ті людські створіння. От Назар постійно озирався. Він знав, що на нього чатують. А ці всі? Навіть часом ставало нецікаво. А проте… слід було зосередитися.

Убивця роздивився навкруги. Знову поглянув на дівчину. Нахилив шию праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Навколо майже порожньо. А вона вже доїдала ласощі. Так, вона обережно, аби уникнути плям на одязі, кладе морозиво до ротика. Облизує чарівний білий пломбір. У роті з’явилася слина. Він ковтнув. Облизав сухі губи. Закусив нижню губу. Ще раз озирнувся. Усе йшло за планом. А головне — дівчина навіть не оберталася й нічого не підозрювала.

Він потягнувся рукою до кишені й намацав ножа. Зброя була гостра. Він тільки сьогодні вранці її нагострив об камінь, що знайшов на вулиці. Дівчина спинилася, шукаючи щось у сумці. Морозиво потекло, і вона швиденько підставила маленьку білу серветку. Швидко доїла. На обличчі — задоволення. Насолода від смачного й жаль від того, що воно скінчилося. Дівчина пошукала поглядом смітник. Той виявився далеченько, їй довелося завернути праворуч, щоб викинути обгортку й серветку. Він на мить злякався, що вона піде іншим маршрутом. Але ні, дівча озирнулося (воно таки це зробило!) і пішло в бік темного безлюдного провулку.

Звісно, його вона побачити не могла. Хоча він стояв зовсім поряд. Настільки близько, що навіть відчув її дихання й запах тіла. Він стояв за великим зеленим деревом, яке вона щойно минула. Його таке кохане, таке близьке йому в цей момент створіння. Він постоїть іще з хвильку й попрямує за нею. Так, нікого нема поблизу. А ті, що були подалі, абсолютно на нього не зважали. Дивно, всі шукали саме його. Кожен у місті виглядав його, щосекунди сподіваючись, що скоро його піймають. І при тому він спокійно блукав містом, ні в кого не викликаючи жодного інтересу. Ось так завжди. Шукаєш щось із широко розплющеними очима, та однаково не помічаєш. Надто далеко ми дивимося.

Він знову повернув голову в бік дівчини. І цього разу вже просто не міг відірвати погляду від цієї плоті. Зовсім скоро. Ні, просто зараз він увіткне свого гострого друга в це тіло. Він уже придумав, куди сховається зі своєю кралею, щоб їм ніхто не посмів завадити. Він давно примітив тут зовсім недалеко підвальчик, який постійно був відчиненим. Ось там вони й сховаються.

Швидким звичним рухом він натягнув рукавички. Нарешті настав час діяти. Ще раз уважно роздивившись довкола, він упевнено пішов слідом. Відчував, як усе його тіло поволі заповнює збудливе й надзвичайно приємне відчуття. Адреналін. Здавалося, кров кипіла в його жилах. Серце билося все швидше й швидше. Дихання тихе й глибоке. Півгучні пружні кроки. В очах тільки ВОНА. І більше нікого не існувало. Тільки ВІН та ВОНА. Ось вона заходить у провулок. Уже відчувається запах тих дерев, що, певно, сотні років тут ростуть. Там. Волосся її здіймається від вітру. А вона йде, тиха й спокійна. І лише його. Рука затиснула ніж сильніше… Ще мить — і…

Якийсь молодик несподівано виринув з-за рогу.

— Привіт! — зі здивуванням гукнула вона. — А що ти тут робиш? Я думала, ти у Львові. — Вона всміхнулася. Вони обнялися.

З великим зусиллям убивця затримав руку, що вже мала вихопитися з його кишені. Ніздрі роздулися. Усе його єство відчуло величезне розчарування.

— А я приїхав на два дні. Вирішив провідати родичів. Нарешті вибрався. Так давно тут не був. — Здавалося, він теж радий зустрічі.

Убивця постояв ще зо хвильку. Він розгубився. Більше того, почувався вкрай розчарованим. І роздратованим. Відтак усвідомив, що просто стоїть і витріщається на них. І це може видатися підозрілим. Ще раз із відчаєм стиснувши в кишені ножа, пустив його і вийняв руку. Пройшов зовсім близько біля неї. Відчув її запах. Запах свіжості. Запах її шкіри. Убивця навіть не озирнувся в їхній бік. Останнім, що він почув, було:

— А чому це ти ходиш сама цим безлюдним провулком? — зауважив знайомий дівчини.

— То, певно, недаремно. Напевно, для того, щоб зустріти саме тебе…

***

Наступного дня, о сьомій ранку, неподалік від Набережної було знайдено труп невідомого старого чоловіка. Його обличчя було надзвичайно спотвореним. Поліція встановила, що смерть настала внаслідок наїзду на нього автомобіля. Потім тіло кинули в річку. Особу встановити поки було неможливо. Єдине, що було відомо, це те, що людина літня. Поки ніхто не повідомляв про зникнення когось зі знайомих чи рідних. Тому доводилося чекати.

Місто, здавалося, злякалось іще більше. Неважливо, що почерк убивства був не той, якого так усі боялися. Можна було подумати, що такий страшний учинок здійснив хтось інший. З облич людей не зникала напруга. Навіть діти, здавалося, теж уже зрозуміли все, що відбувається. Їх уже не так багато гралося на вулицях: батьки забороняли. Складалося враження, що в центрі міста тепер збиралося ще більше людей. Місця ж, які до того були малолюдними, зараз лишалися взагалі порожніми. Ніхто не хотів залишатися сам. Уже о дев’ятій-десятій вечора майже нікого не було. Лише інколи вдавалося помітити людину, яка чомусь опинялася на вечір сама.

Ми з Лізою завжди були разом. Звісно, по місту тепер постійно патрулювала поліція. Цілодобово. І в парку, і на Набережній, і на вокзалах, і будь-де. Але, незважаючи на це, ні в кого ні на мить не зникало відчуття того, що вбивця десь поруч. Ось він іде за тобою. Тихо скрадається позаду… Або ж чатує десь за поворотом. І варто тобі ступити один необережний крок…

***

Згодом ми дізналися, що вбивця старого припустився однієї жахливої помилки: він залишив усього-на-всього один відбиток свого великого пальця. Але цього було цілком достатньо. І всі сумніви розвіялися. Тепер ми з Лізою, Малашком і Яриком знали, що Криж продовжував свою темну справу. Питання поставало тільки в тому, де він знайшов машину. За даними експертизи, це мав бути «седан». Поки що вони нічого більше не знали. Але надвечір їм надійшло повідомлення, що знайшовся один зі зниклих напередодні автомобілів, яким, цілком можливо, було здійснено наїзд на пішохода. Кров на бампері співпала з кров’ю вбитого. Більше ніяких важливих слідів не вдалося знайти.

***

Новину одразу повідомили по телевізору, у газетах й інтернеті. І місто неначе ще більше спохмурніло. Навіть той, хто був упевнений у тому, що в нашому місті просто немає де сховатися й убивцю скоро знайдуть, уже втрачав віру в це. Так, убивцю знайдуть. Колись. Але ж скільки до того часу постраждає? Він здавався примарою. Певно, уже не було людини, яка б не знала, як він виглядає. І навіть за межами міста.

Новина поширювалась усією територією країни. Поліція всіх міст була насторожі. Раптом він перебереться ще кудись? Цікава річ: напевне, кожен у Рівному підсвідомо мріяв про це. Причому навряд хтось замислювався над тим, що тоді страждатимуть його брати по крові. Ось так підсвідомо ми прагнемо спокою.

***

Лізу неабияк турбувало запитання, чому Криж раптом змінив свій почерк. Натомість поліцію це мало зацікавило. Хоча й вони звернули увагу на цю різницю. Як на мене, то його почерк не мав абсолютно ніякого значення. Криж залишався вбивцею. Окрім того, це кровопролиття, на мій погляд, теж було жорстоким. Хіба ж ні? Переїхати людину так, що її неможливо впізнати, а потім кинути в річку.

Скоро на нас чекало й велике розчарування: волосся проститутки ніяк не було причетним до вбивств. Отже, не вона була тим фантомом.

Потім нам сповістили ще одну приголомшливу новину.

***

Він також постійно стежив за тим, що відбувається. І він теж боявся. Зараз чоловік сидів у кімнаті свого готелю й роздивлявся газетний знімок психопата, який уже вбив стількох людей. Так, він неодноразово бачив його. І навіть не так давно випадково помітив на вулиці. Спершу він навіть не здогадався, що це і є Криж, настільки той змінився. Тепер злочинець був схожим на безхатченка. Спершу він не звернув на Крижа жодної уваги. І не впізнав би його взагалі, якби не знайомий нервовий тик на обличчі.

На щастя, Криж його помітити не встиг. Натомість він зауважив погляд Крижа. І то був цілком звичайний вираз обличчя зацькованої людини. Людини, наляканої до смерті. Людини у відчаї. Хіба міг він і справді бути таким бездушним убивцею? Щось йому підказувало, що ні.

А якщо поліція помилилася й насправді це не він чинив усі ті страхіття? Якщо то був не він, тоді на думку спадав лише один варіант відповіді. І це жахало. Чоловік боявся, що знає істинного злочинця. І тоді це буде по-справжньому страшно. Якщо це той, на кого він думав, то… у такому випадку неможливо було навіть описати, наскільки це мала бути безжальна й небезпечна людина. А головне — хитра. Немає нічого жахливішого від хитрого й холоднокровного вбивці. З другого боку, повідомляли, що цього разу знайшли відбитки пальців, і вони належать саме Крижу. Це його неабияк заплутувало. Він знову покрутив свого персня.

***

Ми мовчки йшли до відділка. Малашко мав щось повідомити. По телефону слідчий говорити не захотів. Учорашнє літнє сонце змінилося на похмурі осінні хмари. Літо порадувало нас лише кількома погідними днинами. Відтак місто знову огорнула темрява.

Ми з Лізою вирішили не сідати в маршрутку, а пройтися пішки. Хотілося трохи розвіятися. Останнім часом ми мало виходили з будинку. Увечері тим паче. І хоч зараз було трохи прохолодно, а проте так мозок працював краще. Кожен міркував про своє.

Я не став запитувати, про що розмірковувала Ліза. Здогадувався. Щодо мене, то я чомусь зацікавився такою думкою: за твердженням Фройда, наше «Воно» прагне до руйнування. Але ж є люди, метою яких, навпаки, є народження чогось. Витворів мистецтва, наприклад. Або ж узагалі як чинить більшість людей — просто живе та нічого не руйнує. Чому таким людям і на думку ніколи не спадає позбавити когось життя? Адже більшість людей ніколи нікого не вбивала. Я не зараховую сюди солдатів, що вбивають на війні, адже вони таки вбивають. З тієї ж причини не зараховую сюди працівників поліції. Навіть просто мисливців, яким приносить задоволення полювання на тварин чи птахів. І при тому всьому є люди, які ніколи нікому просто не здатні завдати шкоди. Чому ж то так? І їм навіть на думку ніколи не спадає таке. Чи спадає? Адже не можу я підписуватися за всіх.

***

Він знову пройшовся кімнатою. Здавалося, голова зараз лусне. Страшні картини поставали перед очима. Він заклав руки за голову. Заплющив очі. Нерви не відпускали його. Хто ж усе-таки вбивця? Він сидів тут уже стільки часу й ніяк не міг того збагнути. Мозок уже просто того всього не витримував.

Чоловік сів на ліжко, але знову швидко встав. Уже вкотре роздивився кімнату. Зовсім дешева готельна кімната. Перстень його лежав тепер на пошарпаному старому нічному столику. Коли встиг його туди покласти? Останнім часом помічав за собою провали в пам’яті. Навіть сьогодні він не зовсім пам’ятав, де гуляв уночі. Звісно, то небезпечно — гуляти нічним містом. Але він раптово відчув такий нестримний потяг покинути це задушливе приміщення. Цей довбаний готель! Як би йому хотілося залишити нарешті його й це місто! Але ми не завжди можемо робити те, що хочемо. Точніше, найчастіше нам доводиться підлаштовуватися під ті обставини, які нам підсовує життя. Хоча, звісно, є люди, які завжди отримують те, що хочуть.

Він не міг дихати. Довелося розстібнути комірець. Ні, краще взагалі зняти цю сорочку. А той клятий вентилятор не допомагав! Чоловік скинув сорочину й із ненавистю кинув її на ліжко. У кімнаті стояв запах хризантем. Він не міг його терпіти. Чому покоївка принесла в номер саме ці квіти? Стоп. Ні, це не покоївка принесла. Це він їх купив. Навіщо? Це ж квіти смерті. Від самого дитинства він не любив їх.

Останнім часом із ним відбувалося щось дивне. Чорт забирай! Викурені цигарки! На столі валялися недопалки. Сім штук. Хай йому грець! Він знову почав курити! Та коли це він встиг викурити аж стільки цигарок? Уночі? Чорт забирай! Ті кляті провали в пам’яті! У нього таке часом бувало. У ті моменти, коли його організм зазнавав неабиякого стресу. «Сподіваюся, я не накою чогось такого, що не варто було б робити, — промайнула в голові думка. — А головне, сподіваюсь, я ВЖЕ не накоїв чогось зайвого».

Він навіть не пробував згадати, що робив уночі. Зазвичай це просто було марним витрачанням часу. У будь-якому випадку більшість своїх дій він завжди пам’ятав. Тому майже з упевненістю міг стверджувати, що все було гаразд.

Чоловік знову пройшовся кімнатою. Він відчував, що ставало краще. Момент шаленої паніки минав. Тіло відчуло легеньку прохолоду. Підійшов до вікна. Збиралося на дощ. Він із дитинства почувався зле в таку погоду. Знадвору повіяло паленим. І цього запаху він теж із дитинства не міг терпіти. Від цього духу його нудило.

Чоловік причинив вікно й подзвонив на рецепцію. Попросив принести їжі. Мовляв, щось не дуже добре почувається. Поклав слухавку й завмер. Чомусь раніше ця дивна тиша не була такою помітною. Раніше в коридорі частенько чувся шум кроків. Але останнім часом то була рідкість. Прийшовши в номер, люди намагалися більше нікуди не виходити. Раптом він посміхнувся. Так, усі бояться того психа. Усі його бояться. Обличчя напружилось і стало серйозним. І він його теж боявся.

***

За двадцять хвилин чоловік почув легенький стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув він якось стомлено.

— Здрастуйте! Ви просили обід. — До кімнати ввійшла зовсім молода дівчина. Певно, років вісімнадцяти. І несміливо стала біля дверей.

— Дякую, поставте на стіл. — Він шукав у кишені сорочки гроші, краєм ока поглядаючи на дівчину. Він уже давно примітив її. Вона була досить симпатична й мила. Хоча набагато молодша від нього. І чомусь наче налякана.

— З вас двадцять вісім гривень, — мовила покоївка, здавалося, лише для того, аби щось сказати. Адже ціну він уже мав знати.

Чоловік похитав головою й криво посміхнувся їй. З усіх гостей готелю дівчині, напевно, найбільше не подобався цей тип. Років на п’ять-сім старший від неї, постійно знервований, з дивним поглядом. І часом від тих очей чомусь ставало неприємно. Як от зараз. «І чому він так довго риється у своїй кишені?» — з певним нетерпінням подумалося їй.

У кімнаті відчувався якийсь сморід. Він заборонив прибирати в його номері. Це видавалося дещо дивним. І жив цей чоловік тут уже давненько. І приїхав незадовго до того, як у місті почався весь той жах. Вона ще ні з ким не ділилася цією своєю думкою, адже, здавалося, тільки їй він був не до вподоби. Усі інші цілком нормально його сприймали. Він навіть ледь не закрутив роман з однією її подругою. Але вони всього-на-всього кілька разів переспали й на тому розійшлися.

— Мені здається, чи ви ніби знервовані? — Чоловік усміхнувся, знову показавши свої жовті зуби. Нарешті він знайшов гроші й відрахував їй потрібну суму.

— Ні, чому ж? Усе гаразд.

Він простягнув гроші.

— Решту візьміть собі. І нічим не переймайтеся. — Чоловік став зовсім близько. — Якщо захочете з кимсь побесідувати про свої проблеми, обов’язково приходьте до мене. Я маю неабиякий талант вислуховувати. А в нашому житті надзвичайно важливо мати когось, кому б усе можна було розповідати. І, знаю за своїм власним досвідом, найлегше про свої неприємності розповідати незнайомій людині. Тому, хто тебе абсолютно не знає й не відає нічого про твоє життя, тож сприйматиме все цілком об’єктивно. — Чоловік говорив якось спокійно й тихо.

У грудях відчулося тепло. Він ніби читав її думки. Адже дійсно вже так давно їй хотілося поговорити з кимось про наболіле. І він виявився цілковито певним, вона щойно відчула це: йому вона могла розповісти все, навіть незважаючи на те, що взагалі з ним незнайома. Однаково скоро він поїде звідси й нікому її таємниць не видасть. Проте її стримувала одна думка: що сказати іншим. Не може ж вона прийти до нього в кімнату надовго. Звісно, таке неправильно зрозуміють і про неї обов’язково хибно подумають.

— Ви можете прийти ввечері чи навіть уночі. Це для того, щоб про нас не подумали нічого зайвого, — наче прочитав він її думки. — Я довго не лягаю. Окрім того, я вимкну світло, і ви не бачитимете мого обличчя. Так буде навіть простіше. Знаєте, як на сповіді. Священик не знає, з ким балакає, і ви його теж добре не знаєте. З чужими людьми завжди простіше. — Чоловік зовсім упритул наблизився до неї й говорив іще тихіше.

Його погляд так причаровував. Якби можна було, вона б просто зараз лишилася тут, із ним. Від нього йшло таке тепло. Тепло із самої глибини його душі. Він торкнувся її руки.

— То що, ви прийдете? — Цього разу він поглянув прямо в очі.

— А ми точно просто поговоримо? — Вона не могла відірвати своїх очей від його.

— Звичайно, можете тим не перейматися, — чоловік заговорив трішки голосніше, проте таким самим заспокійливим голосом. Відтак усміхнувся. І цього разу його усмішка здалася їй цілком нормальною й зовсім не страшною. — Чи ви мені не вірите?

— Чому ж, вірю. — Дівчина схилила голову й ніяково всміхнулася.

— Ну, от і чудово. — Він зітхнув немов із полегшенням. — Приходьте сьогодні об одинадцятій вечора. Влаштовує?

Покоївка ствердно похитала головою. Ще кілька секунд вони дивились одне на одного. І це було зовсім тихо, без будь-якого остраху. Потім вона поспішила до інших клієнтів. За нею зачинилися двері. Чоловік усе ще стояв і дивився їй услід. Гарненька дівчинка з милою фігуркою. Такий приємний молодий голос. Такі гарні груди. Округлі сідниці. Чому ні?

***

— Тобто як? — Я звернув свій погляд прямо в маленькі, а проте дуже уважні очі слідчого Малашка.

— Та ось так, — процідив крізь зуби поліціянт. Він сидів за своїм столом і нервово крутив у руках ручку. Скоро прийшов Ярик. Другий слідчий спокійно привітався й сів на своє місце, слухаючи, про що йдеться.

— Я щось не розумію. Як так могло статися, що ви спершу обвинуватили іншу людину? — Новина вразила мене просто вщент. Я не міг втихомиритись і починав усе більше нервуватися.

— Заспокойся, — мовила до мене Ліза, поклавши руку мені на плече.

— Вони мали сильний конфлікт іще одразу, як Стас у нас з’явився. У камері Стас спочатку сидів із кількома іншими в’язнями. Між ним та Приходьком почалася сварка, і вони мало не побилися. Ніхто так і не розповів, що там було. Проте Приходько пообіцяв неодмінно з ним розправитися. Більше того, він сидить за жорстоке вбивство свого вітчима.

Усе це розповідав уже Ярик. Малашко не відводив від нас із Лізою погляду. Ярик продовжував розповідь:

— Просто більше ні на кого не можна було подумати.

— Але ж ви від самого початку не могли пояснити того, як було скоєно вбивство, — зауважила Ліза.

— Та ми й зараз не можемо того зрозуміти. І тепер ми ще більше заплуталися. — Малашко потер чоло. Несподівано я помітив на його лобі малий білий слід — старий шрам. Дивно. Чомусь раніше я ніколи його не помічав. Певно, тому, що він був зовсім невеличкий. Малашко поклав на стіл ручку, яку до цього моменту крутив у руках, і взяв зі столу мобільний.

— А що тут плутатися? Хтось, певно, підкинув йому це лезо в їжу, хтось із працівників або ж навіть за проханням того ж таки Приходька, — запропонував я можливий варіант.

— Що збиває з пантелику, так це справжній подив Приходька в момент, коли він дізнався про смерть Стаса. Більше того, ми не можемо висунути йому звинувачення, адже немає прямих доказів того, що вбивство скоїв саме він. Тобто мотив є, а от зі способом… — протягнув Малашко.

— Але й мотив, я б сказала, притягнутий за вуха. Я про це подумала ще з першої хвилини, як про нього почула.

— У тім то й річ: потрібно бути психом, щоб убити людину за якесь непорозуміння й таким способом, — проказав Ярик.

— Отже, усе-таки ви не знаєте, хто вбив Стаса? — Мені захотілося почути остаточну відповідь.

— Ми маємо підозрюваного, себто Приходька. Але цього мало. Потрібні незаперечні докази. У ході розслідування було з’ясовано, що їх недостатньо. Ми так і не змогли знайти спосіб, у який він міг усе те організувати. А тому не можемо стверджувати, що вбивця — саме він. Точніше, не маємо права. — Малашко різко підвівся зі свого місця. У мене аж серце йойкнуло від несподіванки, хоч він і раніше робив так досить часто.

— А що каже сам Приходько? — Здавалося, Ліза навіть не звернула уваги на той рух слідчого.

— Сам він, звісно, усе опротестовує. Він усе заперечував від самого початку, як його звинуватили. — Малашко попорпався в одній із шухляд свого столу. Знайшов потрібні папери й знову сів. Він явно надто за щось хвилювався. Відтак простягнув нам із Лізою якусь фотографію. — Вам не знайома ця людина? — Він знову схопив зі столу мобільний. Мені чомусь здалося, що слідчий чекає на дзвінок.

Ми з Лізою уважно глянули на знімок. І обоє заперечно похитали головою.

— Хто це? — запитала Ліза.

— Приходько. Просто подумав, можливо, ви його знаєте. Можливо, він знав Стаса раніше.

— Ні, я його точно ніколи не бачив. З другого боку, я не знаю всіх знайомих Стаса. Тим паче, був певний час, коли ми взагалі мало спілкувалися. Можливо, вони й зналися раніше.

Мені чомусь стало смішно. Щастить же мені! Стільки вбивств. І у всі ми з Лізою так чи інакше втягнуті. Як потопельнику, мені щастить. Я ледь стримався, аби не засміятися.

— Власне, ми перевіряли. Їхні шляхи ніколи не перетиналися. — Ярик тримав у зубах зубочистку. Очевидно, він прийшов з обіду. Саме тому, мабуть, і запізнився.

— А яка ймовірність того, що це людина з вулиці? Тобто хтось із тих, що не мають відношення до тюрми, — раптом зацікавило мене.

— Дуже низька. Там не може блукати хтось чужий. Ви ж самі знаєте, бо приходили тоді до нього. — Малашко заховав фотографію назад у папку.

— Так, і, на жаль, тоді не зміг із ним поговорити.

— Чому «на жаль»? Я взагалі не розумію, навіщо вам тоді було до нього приходити, — повів плечима Ярик.

— Просто хотілося глянути йому в очі. — Я усміхнувся. — Я хотів прийти в інший день. Але не встиг. Зовсім скоро мене повідомили про його смерть.

Малашко легенько кашлянув, ніби збираючись щось сказати, та не наважуючись. Я звернув свій погляд на нього.

— Учора приходила мати Стаса, — нарешті сказав він. — Вона налаштована, здається, дуже рішуче. Вимагає, щоб ми знайшли вбивцю її сина.

— Ну, от скажи! — вигукнув Ярик. — Мене це так дратує! Її синок сам нещодавно ледь не став убивцею. Причому холоднокровним. Він продумав усе до дрібниць і намагався підставити Крижа. Якби Назар не вижив, ми б так і подумали. А тепер матуся цього придурка, вибачте на слові, — кажучи це, слідчий подивився на Лізу, та вона лише опустила очі, — вимагає, щоб убивцю її сина покарали. Більше того, обіцяє за цим усім простежити. І, якщо, не дай Боже, помітить, що ми закинули справу, збирається скаржитися начальству! Ну, де ви таке бачили?! Він же сам, її синок, псих справжній! — Ярик неабияк обурився.

— Її можна зрозуміти, це її єдиний син, — спокійно промовила Ліза. — Навіть якщо він і був злочинцем.

Ярик махнув рукою.

— Звісно, ми знайдемо, хто таке йому заподіяв. Принаймні зробимо все можливе, — мовив він уже більш спокійно. Відтак підвів голову й звернувся до Лізи.

— Лізо, як ви вважаєте, це вбивство міг вчинити Криж? — несподівано для всіх запитав Ярик.

Ліза здивовано подивилася на слідчого.

— Ви ж самі сказали, що ніхто чужий туди не зміг би проникнути.

— Так, але… Але чомусь мені спало це на думку.

— Ні, якщо чесно, не думаю, що то міг бути Криж. Навіть якщо припустити, що він якимсь чином зміг проникнути до в’язниці. Адже це зовсім не той почерк. Мені навіть здається дивним спосіб його останнього вбивства. Я не можу зрозуміти, чого він змінив його.

— Лізо, він не змінював свого почерку, — втрутився я. — Згадай, перші його вбивства не були такими, на які ти зараз натякаєш. Вони були значно спокійніші й не такі жахливі та криваві.

— Так, але кожне наступне вбивство зазвичай має ніби вдосконалюватися. Тобто спочатку це два прості вбивства. Зверніть увагу. Після першого вбивства він залишає свої відбитки. Після другого вже немає ніяких слідів. Потім скоєні ще два вбивства, кожне з яких ніби є більш удосконаленим. Адже друге тіло, тіло тієї жінки, не просто було розрізане на шматки. — Ліза з огидою ковтнула слину. — А, як установила експертиза, було розрізане дуже акуратно, немов його досліджували. Тобто що я хочу сказати… Щоразу це якось по-іншому. І воно прогресує. Що ж стосується вбивства того старого, то воно ніби має регрес. Людину просто збивають машиною. Причому не факт, що він спеціально проїхав по його обличчю. Це могло трапитись і цілком випадково. Він убиває й кидає тіло в річку. Згадайте вбивство Федюкевича. І тут теж наявний ніж. І тут теж жахливе й украй жорстоке кровопролиття. Але у випадку Стаса й старого, — Ліза похитала головою, — ні, то щось мені здається зовсім дивним. Не міг він просто піти назад. Не міг він відступитися від улюбленого способу. — Вона знову похитала головою.

— Звідки ж ти знаєш, що то його улюблений спосіб? — Я був на сто відсотків упевнений, що тут Ліза помиляється.

— Не знаю, просто відчуваю. Ці вбивства дійсно досить сильно відрізняються.

— Хай там як, — несподівано перервав її Малашко, — але факт залишається фактом: ми знайшли відбиток великого пальця Крижа на місці останнього вбивства. Ми маємо знаряддя вбивства Заречнюка, яке було знайдено в того ж таки Крижа. Тож усе збігається. Він є єдиним убивцею. Ну і ще, звісно, його спільниця. Сумніви, звісно, виникають стосовно Стаса. Тут, напевно, доведеться шукати іншу людину. Але я думаю, що це не виявиться складно, адже ніхто інший, окрім тих, що перебувають у в’язниці, не міг скоїти цей злочин, — резюмував поліціянт. — А тепер вибачте мене, мушу відійти. — Він швидко встав.

— А ти куди? — Ярик зупинив напарника.

Склалося враження, що Малашко відповідає знехотя:

— Мушу терміново подзвонити. Це стосовно тої крадіжки в районі дванадцятої школи. Мав зателефонувати ще півгодини тому новому дільничному, але забув. Так що вибачайте, відійду. — Малашко усміхнувся.

— Запитай у нього, чи він уже спілкувався з хлопцями з Острога. Він мав із ними зв’язуватися.

— Запитаю. Я пам’ятаю про це, — сказав Малашко швидко й залишив нас.

— Назаре і ви, Лізо, — звернувся до нас Ярик, — я вас дуже попрошу відразу дати нам знати, якщо щось згадаєте стосовно Стаса. Навіть якщо ця інформація здаватиметься вам не дуже важливою. Тобто з ким він спілкувався, куди ходив, щось, можливо, не зовсім для нього характерне. — Ярик був із тих, хто любив багато жестикулювати. Це завжди привертало мою увагу до нього.

— Зрозуміло, — кивнула Ліза. — Не хвилюйтеся: якщо що, ми відразу вас повідомимо.

Ми перемовилися ще кількома словами про хід розслідування та подальші наші плани й розпрощалися. Виходячи з кабінету, я звернув увагу на мобільний Малашка, який лежав у слідчого на столі, прикритий папкою.

***

Чомусь після тієї розмови у відділку мені захотілося сходити до Стаса, себто відвідати його могилу. Дурне виявилося бажання. Лише потім я зрозумів, наскільки все ж небезпечним воно було.

Я провів Лізу додому, а сам попрямував на цвинтар. Уже за півгодини був там. На похорон я не ходив, тому могилу довелося шукати. Перше, що кинулось в очі, це те, як розрослося кладовище. Спершу мені навіть здалося, що воно безкрає. Сотні могил простягалися вправо, так само вліво й стільки ж попереду.

Я знав, що його мали ховати десь із правого боку. Там були нові могили. Відповідно, і завернув туди. Зараз на кладовищі майже нікого не було. Лише де-не-де ходили відвідувачі, хтось сидів зі штучними квітами біля поховань своїх друзів чи родичів. Так, штучні квіти. А хіба мертвій людині біля себе не хочеться бачити справжні живі квіти? Утім, яка їй різниця? Вона ж мертва. Зовсім удалині сидів старий в обдертому одязі. Він понуро подивився на мене й відразу відвів погляд. Цей дід мені видався схожим на безхатченка. Я пішов далі.

Погода ніби покращилася. Визирнуло сонце. Було навіть трішки спекотно. І це створювало величезний контраст. Парадокс. У місті суму й жалю гріло приємне сонце, дув легенький славний вітерець. І все це так заколисувало. Але погляд блукав далі могилами, і ти розумів, що перебуваєш на кладовищі. У місці, де щодня хтось ллє страшні сльози. У місці, де розбивається вщент чиясь надія. Де постійно хтось із кимось прощається назавжди. Але гріє приємне літнє сонце. Настільки, що аж хочеться усміхнутися. Усміхнутися по-дитячому щиро й легко. І всі тривоги немов відпускають тебе.

Я блукав рядами, шукаючи Стасове місце поховання. З обох боків мене оточували могили з чорними й сірими пам’ятниками. На всіх фотографії померлих. Я автоматично читав прізвища, дати смерті, вираховував роки життя, вдивлявся в обличчя. Зовсім недавні числа, зовсім свіжі могили й люди абсолютно різного віку. Могили маленькі й великі.

Тілом проходив неприємний холодок. Така свіжа земля біля багатьох могил. Подув утішливий вітерець. І знову тепле сонце відірвало мене від похмурих думок. Навколо були посаджені дерева. Місцями багато дерев. І на мить мені здалося, що я гуляв садком чи навіть парком. Спокій заколисував мене. Навіть з’явилося бажання просто сісти десь і насолоджуватися затишком, що панував тут. Насолодитися тим спокоєм, якого в місті, серед живих, я не міг знайти вже давно. Не дарма, виявляється, кажуть: «Спочивай у мирі».

Я знову роздивився. Майже нікого не було. Старий дід, якого я помітив на початку, тинявся серед могил, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Я спіймав себе на думці, що мені було тут настільки добре, що не хотілося йти. Дивне відчуття. Але коли я вкотре поглянув на могили, мене знову пройняв неприємний холодок. Адже я перебував у місті мертвих. Серед мерців. Стало неприємно від такої думки. Проте раптом укотре, підкуплений вітром і яскравим сонцем, я всміхнувся.

Усе це наштовхнуло мене на запитання. Фройд щось говорив про потяг до смерті. А самі ми можемо прагнути своєї смерті? Чому мені раптом стало тут так добре? Саме на кладовищі я знайшов той спокій, якого вже давно прагнув. Тут я почувався надзвичайно добре. Якщо, звісно, не зважати, що поряд мертві люди.

Є твердження, що людський мозок здатен на все. Наш мозок досліджений лише на три-чотири відсотки. А що ще є в ньому? Які ще можливості? Я згадав про людей, які здатні піднімати тонни, які здатні провіщати майбутнє, зцілювати інших, здатні на багато неймовірних речей. Мені пригадалися розповіді про людей із Біблії, які жили по двісті-триста років. Чи могло таке бути? А якщо могло? Якщо ми можемо жити вічно? Тільки не хочемо того? Не хочемо, бо прагнемо смерті, вічного спокою.

«Іващенко Микола Панасович. 1972–1992. Пам’ятаємо. Сумуємо». Я спіймав себе на тому, що стояв і просто розглядав чиюсь могилу. Могилу зовсім молодого хлопця. Ні, хіба людина може прагнути своєї смерті? Мені не хотілося вмирати. Звісно, кожен із нас знає, що помре. Але, може, насправді нам цю думку нав’язують? І людина може не вмирати? І чи дійсно людина прагне власної смерті? Я так і не зміг відповісти на це запитання.

Пройшов далі між рядами, повертаючись до нових могил. Цього разу я просто змушений був зупинитися. Я стояв біля могили Климовича. Так, того самого Климовича, якого нещодавно так по-звірячому вбили. Це була зовсім простенька могила. Біля неї височів сірий хрест. І там навіть була малесенька фотографія. На ній покійний виглядав значно молодшим. Отже, стара. Цікаво, хто його поховав?

Я постояв біля нього кілька хвилин. Мені уявилися рештки, що зараз лежали в труні. Напевно, тому, хто його ховав, ким би він не був, не дозволили зазирнути в домовину. Наскільки я знаю, за таких обставин так завжди чинять. Я ще трішечки тут постояв. Озирнувся. Поблизу вже зовсім нікого не було. Ні, був лише той старий занедбаний дідок, що, похиливши голову, і досі блукав кладовищем. Може, він теж шукав спокою?

Я пішов далі. Проминувши ще кілька могил, зрозумів, що й тут не зможу сховатися від реальності. Я все ближче підходив до наступної. І не міг відірвати погляду від світлини, великої світлини, яка висвічувала на літньому сонці. Велике кольорове фото. Фото жінки, від якої залишився тільки фарш. А колись же то була людина.

Я зупинився біля могили. Навіть не можу описати відчуття, що мене огорнули в цю мить. Якесь дивне хвилювання. Холодок укотре пройшовся моєю спиною. Подув приємний легенький вітерець. Я дивився їй прямо в очі. І не відводив погляду. Жінці було тридцять сім. А виглядала вона молодшою. І я знав, що зараз там, усередині труни, колись живе тіло просто гниє. Хробаки тепер живляться нею. Цікаво, там, певно, залишилися майже самі кістки. Не уявляю, який сморід мав би зринути з труни, якщо відкрити її. І черв’яки, повно черв’яків, що атакують її тіло й ласують ним.

Для цього ми живемо? Щоб колись нас жерли якісь хробаки? Цікаво, чи правда те, що в житті все відбувається не просто так? І якщо цьому вірити, то ці хробаки недаремно тут?

А Ліза вірить у душу. У те, що душа після смерті залишає тіло. Вона вірує в те, що наше тіло — лише оболонка, яка допомагає нам бути зримими в цьому світі. А головне — то душа. Вона в це вірить. А я?

Я знову підвів погляд угору. Той старий і досі блукав між могилами, немов щось шукаючи. І вже не так далеко, як раніше. Він починав мене дратувати. Хотілося побути самому. Хотілося посидіти біля могили тієї жінки, яка колись була людиною. І де тепер її душа, якщо вона є?

Люди вірять у живу душу, вірять у те, що після смерті є нове життя. І все це тому, що ми надзвичайно боїмося вмирати. І навіть ні, не так. Ми шалено боїмося того, що на нас чекає. Незнання. Невідомого. Ось чого ми так боїмося. То чи може людина прагнути власної смерті? Чи може це бути закладено в неї на підсвідомому рівні?

Я ще раз огледів могилу вбитої. Біля неї стояв кошик зі штучними квітами. Так, а хтось заробляє на смерті. Адже ці квіти коштують грошей. На труну, цю могилу теж потрібні фінанси. «Ніколи не забудемо тебе, любляча Мамо й Дружино!» Ось такий напис був на тій могилі. І близькі зараз оплакують її. І їм здається, що життя скінчене. А хто знає, може, воно й дійсно так?

Я пройшов повз іще кілька могил. Мені стало цікаво, де похований Федюкевич. І навіть де поховані Заречнюк і Альона. Я не міг згадати її прізвища. Проте обличчя обов’язково впізнав би. Та їхніх могил я чомусь не знайшов. Потім мені подумалося, що Заречнюк з Альоною мали б бути поховані десь раніше, бо вбили їх раніше. Але їхніх могил я не бачив. Може, не помітив? Їх тут стільки!

Щоб знайти, де лежить Стас, мені знадобилося ще хвилин зо двадцять. І ось нарешті я стояв перед ним. Фото тут ще не було. Я озирнувся. Здаля виднілися пам’ятники — то були старіші поховання. Чому всі пам’ятники або чорні, або сірі? А мені більше подобаються білі. Звісно, з часом вони посіріють. Але принаймні на перший час… Ці чорні й сірі теж із часом втратять пристойний вигляд.

За двісті чи триста літ це кладовище взагалі зникне. Ну, можливо, за чотириста-п’ятсот. Це доля багатьох цвинтарів. І тоді вже нас узагалі ніхто не згадає. Ніхто й не подумає, що ти колись жив на цій планеті. Ти станеш просто статистикою. Про тебе лише думатимуть: «Колись тут жило стільки-то й стільки-то людей». Я іронічно посміхнувся: навіть якщо це кладовище й існуватиме через п’ятсот років.

Посмішка зникла з мого лиця. Я уважно глянув на могилу мого колишнього друга. Друга, який зовсім недавно хотів позбавити мене життя. Друга, з яким провів стільки щасливих днів. Друга, якому я теж, зрештою, пообіцяв помститися після того, що він хотів зі мною зробити.

Дивно, але я й досі називав його своїм товаришем. Напевно, за звичкою. Я поклав букетик тих же штучних квітів на могилу. Поряд уже стояли схожі квіти в невеличкій зеленуватій вазі без води. Правильно, навіщо мертвим квітам вода? Я посміхнувся.

Біля поховання росли живі, нещодавно посаджені чорнобривці. Я не сумнівався, що то зробила Стасова матір. Завжди така лагідна й тиха жінка. І ніколи мене не любила. Моє обличчя спохмурніло. Я відчував те, як до мене ставляться інші. А вона мене недолюблювала. Це я знаю точно. Цілком можливо, що саме через неї ми зі Стасом кілька років майже не бачилися. Я навіть зараз уявляв собі, як вона намовляє свого синочка проти мене. Огидно!

Звісно, я знав, що Стас мені заздрив ще зі школи. Звичайно, я все це знав. І навіть без Лізи. Просто не хотів їй у тому зізнаватися. І Ліза теж добре розумілася на людях. Хоча, думаю, не настільки добре, як я. Мені завжди допомагає моя інтуїція. Але як же я не зрозумів, що було в Стаса на думці? Як я не розпізнав це бажання — убити мене — одразу? Навіть самому дивно.

Я сів на лавці біля його могили. Раз у раз у голові мерехтіли картинки з дитинства. Не можу сказати, що ми з моїм зведеним братом були справжніми друзями. Скоріше, навпаки. Особливо, коли ми стали старшими, бажання спілкуватися все більше й більше кудись зникало. А проте Стас ніби якимсь чином нас пов’язував. Можливо, тому, що, коли він був поряд, напруження між мною та Валеркою не так відчувалося. Не знаю чому, але щось відштовхувало мене від Валерки. Потім мій зведений брат поїхав. Затим усе це сталося зі Стасом…

У шлунку з’явилося неприємне відчуття. Щось аж крижане штурхнуло мене в животі й змусило все тіло напружитися. Дихання пришвидшилося. Ніздрі розширилися. То було дивне передчуття… небезпеки. Я не міг розпізнати, звідки воно йшло. Я напружився більше, інстинктивно відчуваючи чиюсь близьку присутність. Дихання моє майже зупинилося, я дослýхався й почув шурхотіння. Несподівано, як грім серед ясного неба, позаду наді мною нависла чиясь тінь.

***

Останнім часом вони все більше й більше сварилися. А минулого вечора він навіть її вдарив. Тепер Катя його по-справжньому боялася. Нещодавно він знову лихим прийшов із роботи. Вона залишила йому на кухні обід, а сама пішла до кімнати, посилаючись на погане самопочуття.

Дівчина й справді днями не дуже добре почувалася. Воно й не дивно, адже він нікуди її не пускав. І якщо раніше вони разом кудись виходили ввечері, то тепер і про ті прогулянки можна було забути.

Олег кілька разів зустрічався зі Свєтою та Вовою. Саме він і помітив, що за її друзями ведеться спостереження. Не важко було здогадатися чому. Певно, саме тоді він іще більше розлютився. Мовляв, зв’язався з малолітньою й тепер матиме проблеми. Їй навіть здавалося, що він хотів її здихатися. Щоправда, на пряме запитання про це чоловік відповів запереченням. Але чому ж тоді він став таким нестерпним?

З кухні почувся хрипкий грубий голос, який промовив її ім’я. «О Боже! Він кличе!» Катя хутко вляглась у ліжко, вдавши, що заснула. Незадоволений чоловічий голос наближався. Олег зазирнув у кімнату. Та його не так і легко було підманути.

— Я знаю, що ти не спиш. Вставай. Нам потрібно поговорити.

Катя почула, що він щось п’є. За запахом то виявилося пиво. Не стала розплющувати очей, сподіваючись, що Олег піде. Незважаючи на те, що з вигляду чолов’яга мав невелику статуру, насправді сили йому не бракувало. Ступивши два великі кроки, він зупинився біля ліжка. Придивився, чи не помилився. Відтак грубим рухом схопив її за руку. Катя аж скрикнула.

— Пусти, я хочу спати! Я погано почуваюся! Не чіпай мене! — Вона спробувала вирватися, але то було не так просто.

— Сядь і сиди собі! — Кинув її на ліжко. — Нам потрібно побалакати, — уже дещо спокійніше мовив він. — Я що, просто так прийшов сюди на обід?!

— Що ти хочеш?

Дівчина злякано на нього глянула. І раптом добре відчула: хоче додому. Навіть до Лізи й навіть до Назара. Та хоча б до батьків у село! Тепер їй не хотілося мститися. Хотілося просто втекти від цієї страшної людини.

На очах виступили сльози. До горла підкотилася грудка образи й страху. Перед нею стояв знавіснілий. Червоний від люті. І, здавалось, напідпитку. Колись такий знайомий чоловік. Такий милий. Той, що раніше так просто викликав у неї довіру лише одним своїм поглядом. Тепер то була зовсім інша людина. Здавалося, він лише грався з нею, і тепер вона йому набридла. Він користувався нею, мов тією маріонеткою, примушуючи слухатися. По обличчю потекли сльози. Катя притиснула до себе ноги й обхопила їх руками. Вона притихла й слухала, що він казатиме.

— Ти подумала про те, що я тобі вчора казав? — Він нахилився до неї ближче. Тепер їхні обличчя були зовсім поряд. Від нього тхнуло пивом, але насправді Олег не був п’яним. — Ну, то що? — Вона зазирнула в його сердиті, налиті кров’ю очі. На шиї в чоловіка роздулися вени. Він важко дихав.

— Подумала, але я не хочу вертатися додому, — якось автоматично відповіла дівчина, хоча ще хвилину тому бажала того якнайдужче. Певно, вона все-таки закохалася в нього.

— Ти розумієш, що зараз тебе розшукує все місто? Розумієш, що твої близькі зараз сходять із розуму тому, що тебе нема? А враховуючи те, що зараз відбувається на наших вулицях, я взагалі дивуюся, як вони ще не збожеволіли!

— Що ти всім тим хочеш сказати?! — викрикнула вона, плачучи. У дівчини починалася істерика.

Олег уже давно помітив, що нерви її були не надто міцними. Він тільки хотів відповісти, що хоче, щоби Катя повернулася додому, як вона знову викрикнула:

— Ти просто хочеш позбутися мене! Ти боїшся, що мене знайдуть у тебе й ти матимеш проблеми! Адже ж так? Ну, визнай це! Так же ж воно і є! — Тепер дівчина просто ридала. Вона кинула в нього подушку й вибігла з кімнати. Олег почув, як зачинилися двері у ванній кімнаті. Він спокійно, але швидко пішов за нею.

— Відчини двері! — гукнув він.

Натомість почув шум води. З-поміж того він розібрав ревіння дівчини.

«Чорт забирай!» Зрештою вона насправді мала рацію. Ця малолітня йому вже просто набридла. Вона була молодшою від нього на десять років. Не надто розумною. Любила поговорити й посміятися. Тим-то, певно, і привернула його увагу. Проте йому набридло, що з нею нікуди не можна було вибратися. Уже бозна-скільки часу її розшукувала поліція. А коли він помітив отой хвіст за її друзями… То вже взагалі було занадто. Йому не хотілося бути пійманим на такій дрібниці. Звісно, навряд йому за це щось було б, адже вона повнолітня. Та все ж.

Олег іще раз покликав її. Але почув лише схлипування. Він постояв іще кілька хвилин біля дверей, потім повернувся на кухню. На столі схолонув обід. Він схопив тарілку з картоплею й відбивними й жбурнув у стіну. Їжа й скалки від розбитої тарілки розлетілися по всій кухні. Він швидко відвернувся, мимоволі затуливши голову руками. Одна зі скалок, зовсім маленька, вдарилася об його руку й застрягла між великим і вказівним пальцем. Відчувся неприємний біль. Чоловік знову вилаявся й різким рухом висмикнув шматок скла. Проступила кров. Він висмоктав якусь частину, відтак, зрозумівши, що такі дії не дуже допоможуть, підставив руку під холодну воду. Потім зі злістю схопив кухонну ганчірку й замотав кінцівку.

Раптом почувся дивний звук. Ніби грюкнули дверима. Він вибіг із кухні й попрямував до ванної. Та підсвідомо Олег розумів: то гримнули вхідні двері. І та думка виявилася правильною. У ванній нікого не було. Лише так само лилася холодна вода.

Він закрутив кран і побіг до виходу з квартири. Як він і думав, було відчинено. Дівчина втекла. Проте Олег і не збирався її зупиняти. Перевів подих. «Вона або повернеться до себе додому, або ввечері сюди». Одного разу це дівчисько вже тікало після сварки. «Сподіваюся, цього разу Катя піде до себе».

***

То була не дуже велика тінь. Відразу стало зрозумілим, що людина теж невелика. І те, що позаду панувала абсолютна мовчанка, підказувало: треба бути обережним.

Напружившись, я підвів голову, але очей із тіні не зводив. Фігура позаду заворушилася. Я різко підвівся й зіскочив із лавки. Швидко озирнувся. То був дід, безхатченко, за яким я недавно спостерігав. Він мовчки стояв і свердлив мене своїм прямим непорушним поглядом. Щось незвичне й неприємне було в його увіп’ятих у мене очах. Він стояв спокійно й просто дивився. І той вираз обличчя чомусь здався мені знайомим.

У першу хвилину мені відняло мову. Інстинктивно я озирнувся, чи є поблизу люди. Дуже далеко я помітив стару в темній хустці, що блукала між рядами. Поблизу (через кілька рядів), біля чиєїсь могили, сиділо двоє.

Здоровий глузд підказував мені, що немає чого боятися, адже ми з ним незнайомі й дід просто, напевно, збирався просити грошей. Але інтуїція попереджала про небезпеку.

Дідок стояв і нічого не говорив. Вітер куйовдив його брудне волосся й довгу бороду. І раптом я зрозумів. Цей чоловік — ніякий не дід. Старим його робила борода. Я ще уважніше вдивлявся в лице. Ми й досі не мовили один одному ні слова. Я чекав, що буде далі. Нарешті чужинець посміхнувся. Якось дуже неприємно й зловісно.

— Я знав, що рано чи пізно тебе зустріну, — хрипким тихим голосом промовив незнайомець.

«Криж!» — сяйнуло в моїй голові.

Я ступив крок назад, але щось завадило мені ворухнутися. Тіло не послухалося мене. Я зупинився. Звідкись повіяв запах хризантем. Чому саме ці квіти? Я ступив іще один крихітний крок назад. Відтак моє тіло заціпеніло. Я не міг відвести погляду від Крижа. Страх оповив мене повністю.

— Що, хочеш утекти? — так само тихо промовив убивця. — Тільки пам’ятай, що від мене ще ніхто не тікав! — Обличчя його зараз виражало шалений гнів та ненависть.

— Що ти від мене хочеш? — Я намагався показати, що не боюся його. Власне, навколо хоч і не вельми людно, але все-таки люди були. Ця думка додавала мені певної сміливості.

— Не роби із себе дурника. — Криж ступив крок до мене.

Я мимоволі відійшов іще назад, але раптом уперся в щось тверде. Стасову могилу! Я не озирнувся. Відразу зрозумів, ЩО позаду мене. Натомість намагався не відвертати очей від Крижа. Побачивши, що на моєму шляху перешкода, убивця посміхнувся. Від нього тхнуло вулицею. Я збагнув, що вигляд Крижа не був конспірацією. Він справді жив на вулиці.

— Ти хочеш мене вбити? Ну, спробуй. Подивимося, хто міцніший! — Я кинув йому виклик. Ці слова мимоволі вилетіли з мене.

— Я тебе не просто хочу вбити: хочу помститися за все, що ти мені зробив. — Рука його поволі полізла до кишені.

— Я тобі нічого не робив, — твердо мовив я, збираючись будь-що захищатися до останнього.

— Та ти що! Відпираєшся? Заперечуєш те, що — сам знаєш — є правдою? — Я бачив, що його рука щось стискає. Я приготувався.

— Ти просто псих! Ти хоч сам розумієш, що зараз верзеш? — Я ступив кілька обережних кроків, відійшов від могили, аби звільнити собі прохід назад.

Криж, здавалося, не звернув на те уваги. Він дивився на мене тим самим дивним спокійним поглядом. Його рука так само щось стискала в кишені.

***

На стіл Малашка поклали нові матеріали в справі вбивства Стаса. Він подякував помічникові. Ярика в цей момент у відділку не було. Молодий чоловік, зовсім новенький у їхньому колективі, несміливо запитав, чи може піти на обід.

— Так, можеш іти.

Високий худорлявий хлопець двадцяти п’яти років просяяв. Відтак подякував і вийшов із кабінету. Ще кілька хвилин Малашко продовжував досліджувати нову справу — крадіжку в ювелірній крамниці. Слідчий обдумував свідчення працівників магазину. Але йому нічого не йшло до голови.

Зовсім недавно поліціянтові зателефонували й сказали, що з’явилося дещо в справі Стаса. На столі зараз лежала папка, у якій містилися нові — він відчував, що цікаві, — дані. І слідчий просто не міг тепер зосередитися на справі про грабунок. Він спробував іще попрацювати, але потім рішуче відклав папери й зазирнув до папки.

Інформація, яку він там побачив, його просто-таки вразила. То був усього-на-всього один папірець. Спершу поліціянт навіть розлютився, подумавши, що нічого цікавого не може бути на одному маленькому аркуші. Проте Малашко помилився. Щойно він дізнався, що в день смерті Стаса до того приходив незнайомий. І не просто так заходив — вони довго про щось розмовляли. Це все зафіксувала камера спостереження. З відео було зроблено кілька фото.

Слідчий негайно поставив диск. «Що ж це було? — замислився Малашко. — І як так склалося, що йому тільки щойно про це повідомили?» Чоловік відчував, як від напруження пульсує кров у скронях. Довбаний новенький програміст! Так, нехай були проблеми з технікою, але ж чому цей запис потрапив до нього аж тепер?! Ну, нічого, він із тим ледарем іще розбереться!

Голосів чути не було. Розмовляли обидва молоді чоловіки абсолютно спокійно. Хоча ні, не так. Слідчий усе ж помітив певне напруження на обличчях обох. Особливо в чужинця. Стас із чимось погоджувався, із чимось ні. Спершу Стас дуже здивувався. Потім ніби заспокоївся. Малашко не знав, про що вони розмовляли. А проте видно було, що обидва чудово знають один одного.

Він потягнувся до мобільного.

***

Я вже давно поставив на Малашка та Ярика спеціальний дзвінок. Щоб відразу знати, що телефонує хтось із них. То був Пертіс, «Я, я і ще раз я». І зараз пролунала саме ця музика. Я навіть здригнувся, коли почув її. Глянув на Крижа. Цікаво, як вчинить цей псих, якщо я спробую потягнутися до мобільного? Криж ніби прочитав мої думки.

— Можеш відповідати. Однаково не зможу тобі нічого зробити зараз. Але то байдуже. Скоро ми знову зустрінемося. Пам’ятай, що я твоя тінь. Я завжди буду поряд. І я тебе не відпущу.

Я обережно потягнувся до телефону й, не поспішаючи, відповів. То виявився Малашко. Я нічого не казав, просто слухав.

— Ще раз здрастуйте! Ви мене чуєте, Назаре?

— Так, — вимовив я, не зводячи очей із Крижа.

Я знав, що він не жартує, я знав, що він неодмінно дістанеться до мене. Нехай не зараз. У цей момент він дійсно не міг мені нічого зробити. Не знаю, чому я тоді нічого не сказав про нього поліцейському. Щось мені завадило. Можливо, то була моя помилка. А можливо, ні…

Криж стояв і спокійно посміхався. Мені стало лячно від цієї спокійної й цинічної посмішки. Він дивився так, немов уже спіймав мене. Немов я вже належав йому. То був відчайдушний сміх. Я бачив, що він здатен на все. І разом із тим я нічого не сказав тоді слідчому.

Криж байдуже пройшов повз мене. Він уже сказав, що хотів. Попередив мене. Але я його не боявся. Я знав, що перемога буде на моєму боці. Відчував це. А інтуїція мене ще ніколи не підводила. Так я вважав тоді.

— Ви чуєте мене, Назаре? — повторив Малашко.

— Дуже добре чую, — мовив я, сам здивувавшись своєму глухому голосу.

— Ви можете під’їхати у відділок? У нас з’явилася нова інформація стосовно вбивства Стаса. Мені б хотілося дещо прояснити.

— Скоро буду, — пообіцяв.

Розмова була завершена. І тільки тепер мені стало зрозуміло, що весь той час, поки розмовляв із Малашком, я не озирнувся. Не подивився, що робив Криж. А що, якби в цей момент він захотів ударити мене по голові абощо? Але ні. Поблизу ж були люди. Я різко озирнувся. І здивувався. Склалося враження, що його тут узагалі ніколи не було. Він зник.

***

— Сьогодні мені принесли ось це. — Малашко налаштовував відео. Я сидів за столом. — Не знаю, як так вийшло, що мені відразу не передали цю зйомку.

Відтоді, як прийшов, я не вимовив майже жодного слова. З голови в мене не виходила зустріч із Крижем. Дивовижно, наскільки він змінився.

Малашко ще до пуття не пояснив, навіщо він мене викликав. Слідчий щось говорив про тюремний запис, про Стаса, та я особливо не дослухався. Перед очима все ще стояв той старий бомж, який, побачивши мене першого разу, відразу відвернув погляд. Я не впізнав його, моя інтуїція підвела мене. То був не безхатько, то був ВІН!

— З вами все гаразд? — поцікавився Малашко. Він помітив, що я його не слухаю. — Це дуже незвичний запис. Мені потрібно, щоб ви глянули на нього й прокоментували. — Він уже збирався вмикати.

Я відволікся від своїх думок і подивився на екран. Здається, я промовив щось на зразок «Уважно дивитимуся». Дивно, але мене тоді якось абсолютно не цікавило те, про що мені хотів сповістити Малашко. Але з першого кадру я зрозумів, що помилявся.

З найпершої секунди запису я цілковито забув про сьогоднішню неприємну зустріч. Навіть не уявляв, що забути про неї можна буде настільки швидко. Я випрямився на стільці й почав уважно дивитися. Голосів не було чути. То був Стас і − не може цього бути! − мій зведений брат! Він прийшов до Стаса в тюрму, і вони про щось розмовляли. Розмовляли так, немов то була зустріч двох давніх знайомих. На Валерці була блакитна футболка. Якось Ліза казала мені, що бачила мене в такій. Того разу я подумав, що вона переплутала мене з кимось, виглядаючи з вікна. Так, таки переплутала, але не з кимось… а з моїм зведеним братом.

Краєм ока я звернув увагу на те, що з мене не зводить погляду Малашко. Слідчий стежив за моєю реакцією та чекав на моє пояснення. І я знав, що той запис означав. Точніше, я міг пояснити те, хто ж на плівці. А от що це означало…

— Це мій зведений брат, — нарешті промовив я. — Це Валера.

Я потер чоло. Я не міг нічого второпати. Мій брат був тут, у місті. Але мені він не дзвонив. Він приходив до Стаса у в’язницю. Навіщо? А потім Стас помер.

Думки почали плутатися в моїй голові. Я заплющив очі й знову потер чоло. Несподівано згадав те, що аж ніяк не мав права забувати. Мені згадався день, коли я побачив Крижа та Федюкевича разом. Але перед тим я помітив іще одну, до болі знайому постать. Постать, яка була надзвичайно схожа на мого зведеного брата Валеру. Я настільки здивувався, побачивши Федюкевича та Крижа разом, настільки злякався, що абсолютно забув про брата. І тільки зараз я про це згадав. Отже, мені тоді нічого не здалося. Усе було так, як я це бачив. Який же я дурень! Як можна було таке пропустити! Я підвів голову до Малашка. Він усе ще дивився на мене. Слідчий чекав пояснення.

— Тобто як «зведений брат»? Чому ви ніколи про нього не згадували? Чому я ніколи його не бачив? — Малашко, здивований, здавалося, не менше, ніж я, сів навпроти мене. Він зупинив запис.

— Та я й сам його вже досить давно не бачив. — Дивні почуття налинули на мене. Я відчував, що мені важко дихати. — Я наллю собі води. — І не чекаючи на відповідь, потягнувся до графина.

— Так, звичайно. — Малашко напружився, очікуючи того, що я розповім.

— Ми не бачилися вже майже десять років. Вітчим із матір’ю розлучилися й нас розділили. Валера з батьком поїхав у Росію, в Омськ. Валерці тоді було сімнадцять. Мені — шістнадцять. Ми й до того мало спілкувалися. А відтак і поготів.

Я не став розповідати Малашкові про справжню причину, через яку вітчим забрав Валерку, себто про підозри на психічний розлад. Мені не хотілося, щоб слідчий про це дізнався. Бозна-що він міг у такому випадку подумати (зважаючи на ситуацію, що склалася в місті).

— І ви не знали, що ваш зведений брат повернувся?

— Нещодавно я бачив його в місті. Точніше, це було того дня, коли я помітив разом Федюкевича та Крижа. — Я знову згадав про сьогоднішню зустріч із тим психом. Але наразі вирішив нічого не казати Малашкові. — Я побачив його, а потім майже відразу — Крижа з Федюкевичем. Для мене подібне знайомство дільничного та Крижа стало такою несподіванкою, що я абсолютно забув про те, що побачив Валеру. Окрім того, я не був на всі сто відсотків упевнений, що бачив саме його. Тоді. Зараз я вже в тому не сумніваюся. — Я розповідав усе з похиленою головою. Новина дійсно надто мене приголомшила.

— Як ви думаєте, чому ваш зведений брат вам не зателефонував? І чому він ходив до Стаса? Я думаю, він не міг не знати, що скоїв ваш колишній друг. Якщо вже він знав, де перебуває Стас…

— Я не знаю, чому він не набрав мене. Поняття не маю. Ми, хоч і не ладнали, а проте я завжди був упевнений, що якщо він приїде, то обов’язково подзвонить. Окрім того, квартира, де я живу, записана на нас обох. Я не маю поняття, чому Валерка цього не зробив.

— А чому він приходив до Стаса?

— Валерка зі Стасом товаришували в школі. Вони були однокласниками. Можливо, він хотів про щось із ним поговорити.

— З відео видно, що Стас здивувався, побачивши його. Потім розмова йшла дещо напружено. Ваш брат пішов незадоволений. — Слідчий увімкнув кінець запису. — Ви можете додати ще щось із приводу всього цього?

Це запитання мене роздратувало.

— Ну що, по-вашому, я міг би ще додати? — Я дещо підвищив голос. — Уже сказав: я сам не розумію, що коїться. Не маю ані найменшого уявлення, чому мій брат не повідомив мене про свій приїзд. З іншого боку, він мені навіть не кровний родич. Ми один одному нічого не винні. Єдине, що нас може пов’язувати за стільки років, це квартира, яку мати лишила нам обом. І я не маю ані найменшого уявлення, чого він ходив до того придурка! Я не знаю! — Останні слова я промовив, особливо наголошуючи.

Нарешті Малашко облишив ставити ці дурні запитання. Я дійсно нічого не міг пояснити. Зараз мені почали пригадуватися моменти, які раніше абсолютно не привертали мою увагу. Хіба що здавалися тоді дещо дивними. Не більше. Я повідомив про них слідчому:

— Зараз я пригадую, що Ліза якось бачила нібито мене в блакитній футболці чи сорочці. Але одягу такого кольору в мене немає.

— Так. — Малашко зацікавився. — Що ще?

— Тоді я подумав, що їй просто здалося, а тепер розумію… тепер розумію, що не помилялася. Але, підозрюю, бачила вона не мене, а Валерку. Ми хоч і не кровні родичі, але статури в нас дуже схожі.

— Давно це було?

— Не так давно. Приблизно місяць, може, більше тому. От дурень! Як же я не здогадався?! — Я іронічно посміхнувся сам до себе.

— Отже, я так розумію, він постійно крутився біля вас, але не хотів себе виказувати. Цікаво. Так він і дізнався про Стаса, очевидно, — міркуючи ніби про себе, сказав Малашко. Відтак запитав: — Ви могли б із ним зв’язатися? Зараз?

Я на кілька секунд задумався.

— Так, у мене на мобільному записаний його домашній і мобільний російські номери. Дзвонити?

Замість відповіді Малашко простягнув мені телефон. Я мовчки взяв сотовий. Пошукав у записнику своєї мобілки його номер і швидко набрав. Спочатку подзвонив на мобільний. Монотонний голос оператора повідомив, що «в данный момент абонент не может принять Ваш звонок». Я подзвонив на домашній. Ніхто не взяв слухавку ні першого, ні другого, ні навіть четвертого разу.

Мені так хотілося, щоб усе це виявилося якоюсь помилкою! Мені так хотілося, щоби Валера нарешті взяв слухавку! Але цього не сталося. Натомість Малашко не став чекати, поки я додзвонюся. Він не вірив у те, що я зможу знайти його за допомогою телефону. Слідчий подзвонив комусь, перевіряючи, чи в’їжджав мій зведений брат в Україну, зокрема в Рівне. Відповідь виявилася позитивною. Так, Валерка був у нашому місті майже все літо.

І за цей час він жодного разу не дав про себе знати. Мені це видавалося вкрай підозрілим. Усе це досить неприємно тхнуло. Я знав Валерку: він щось задумав. Таємничість, з якою він усе це робив, його візит до Стаса у день смерті того — усе це не обіцяло нічого приємного.

Раптом я зрозумів: Стаса вбив Валера! Він хотів мене підставити!..

***

Настав вечір. Олег сидів перед телевізором і чекав на програму «Патруль». Він чекав, що повідомлять про те, що Катя нарешті знайшлася. Дівчисько не повернулося до нього. Воно не з’являлось у Свєти та Вовки (це він уже обережно перевірив). Таким чином, вона могла бути лише вдома.

Чоловік напружено очікував. Не те щоб він за неї надто хвилювався, але в нинішній ситуації… Краще було б їй не швендяти містом. Програма добігала кінця. Нарешті він почув про неї. Але почув не зовсім те, що хотів. Уже вкотре серйозний голос дикторки оголошував розшук вісімнадцятирічної дівчини, яка зникла й досі не повернулася…

Він зі злістю вимкнув телевізор. Кинув пульт на ліжко. «Куди, у біса, вона могла подітися?!» Він підхопився й почав ходити кімнатою з кутка в куток. Потім дещо заспокоївся. «Чого, власне, я так переймаюсь? Вона доросла людина. Повнолітня. Сама за себе відповідає». Що він тут міг вдіяти? Він же їй не нянька. Заспокоївшись, чоловік усміхнувся сам до себе й нарешті розслабився. Зрештою, він її позбувся.

Олег схопив піджак, вимкнув світло й вийшов із квартири. Тепер дійсно можна спокійно розвіятись і забути про те тупе дівчисько. За ним зачинилися двері. З протилежного боку почувся брязкіт ключів. Чоловік замкнув помешкання. Він не знав, що дуже скоро знову почує про неї.

***

Особу наступної жертви взагалі неможливо було встановити. Єдине, що лишалося, — чекати на перевірку всіх тих жінок, які нещодавно зникли. А ще показувати речі вбитої родичам зниклих і так сподіватися дізнатися, хто ж то був.

Власне, речі теж важко було перевіряти. Зі шматочками шкіри й запеченою кров’ю. Єдине, що знали точно: це була не Катя. Ліза принесла волосся з її гребінця й віддала на експертизу. ДНК не співпало з ДНК убитої… Але воно співпало з ДНК жінки, яку до того часу вважали фантомом. Воно співпало з ДНК жінки, яку вважали спільницею Крижа.

Ця знахідка сталася зовсім випадково. Зараз експерти перевіряли всі ДНК жінок, що потрапляли їм до рук, на збіг із ДНК убивці. Так розпорядилися Ярик із Малашком. І тепер жінка-фантом перестала бути примарою. Зараз вони мали справу з цілком реальною людиною. Зникнення Каті тепер набувало зовсім іншого змісту…

***

Передати словами, наскільки то була приголомшлива для нас новина, напевно, неможливо. Ми не могли повірити в те, що сказали нам слідчі. Але вони наполягали, що це правда. Дізнавшись про збіг ДНК нашого фантома з ДНК Каті, Малашко і Ярик попросили експертів іще раз усе перевірити. Але результат виявився тим самим.

— Власне, якоюсь мірою все збігається, — розмірковував Малашко. — Катя завжди намагалася дізнатися, про що ми розмовляємо. Вона неодноразово нас підслуховувала.

Ми з Лізою сиділи в кабінеті слідчих. Ярик — навпроти Малашка. Ми ж — біля нього. Ліза була добряче налякана та засмучена. Здавалося, її обличчя було чорнішим від найтемніших хмар. Вона була шокована. Їй не хотілося вірити в те, про що її сповістили. Але все ж факти — річ уперта. І вона це розуміла.

— Вечорами вона часто тікала з дому, — продовжував Малашко. — Лізо, пригадайте, будь ласка, чи була вона вдома в момент усіх тих вбивств. — Ліза зітхнула й ніби ще згорбилася.

— Я вже думала про це дорогою сюди, — почала вона.

Я взяв її за руку, яка виявилася надзвичайно холодною. Ліза забрала її, жестом показуючи, що все гаразд: вона впорається. Відтак продовжила:

— Коли вбили Заречнюка та Альону, того вечора вдома її не було. Це я точно пам’ятаю. Вона ходила на день народження до однокурсниці. Тієї дівчини я не знаю, чула про неї лише з розповідей сестри. Вони часто спілкувалися останнім часом. Я все хотіла з нею познайомитися, казала Каті запросити її нову подругу до нас. Сестра тільки обіцяла, але так того й не робила. Просто не було нагоди, — останньою фразою Ліза підсвідомо намагалася виправдати Катю. Вона дійсно вірила, що не було нагоди.

— А як звати дівчину? — Ярик приготувався записати.

— Марта. Марта Оксенюк. 22-га група.

Слідчий відразу схопив слухавку.

— Як я можу додзвонитися до училища? — запитав він у Лізи.

— Зараз. — Ліза дістала мобільний і продиктувала телефон куратора групи Каті. Ярик негайно набрав номер. Так, дійсно в групі з Катею навчалася ця дівчина. Так, вони з Катею товаришували. Телефон Марти? Записав. Ярик одразу ж — зателефонував. Так, у неї був день народження двадцять першого червня. Так, Катя була. Але вона пішла рано. Коли? Десь близько одинадцятої.

— Ні, Катя тоді прийшла значно пізніше, — заперечила Ліза, коли Ярик повідомив їй час. — Вона могла бути й зі Свєтою та Вовою. Вона часто так робила. Без мого відома зустрічалася з ними. Адже я їй це забороняла. — Ліза опустила голову. Вона ладна була заплакати. Але Ліза мала надто велику силу волі. Надто мужній характер. Вона стрималася.

— Хочеш води? — Я вже навіть потягнувся до графина, та вона відмовилася.

— Зараз подзвоню до хлопців.

Малашко, очевидно, теж був приголомшений новиною. Та й Ярик також. Ніхто не очікував такого повороту подій. Усі сиділи немов у воду опущені. Кожному важко було вичавити із себе хоч слово. Слідчий набрав короткий робочий номер. Ще раніше він дав указівку заарештувати Світлану та Вову за підозрою в переховуванні Каті. Тепер із ними мали говорити по-іншому. Що ж, ми з Лізою їх попереджали.

— Ну, що там, які новини? — мовив він до колеги, що був на іншому кінці дроту.

Поліціянт щось записував. Його обличчя спохмурніло ще більше. Усі напружилися й чекали від нього чогось страшного й неприємного. Тільки Ліза ще очікувала якоїсь підбадьорливої новини. У неї все ще жевріла надія, що Катя не вбивця. Особисто я був на сто відсотків упевнений у невинності дівчини. Нарешті Малашко поклав слухавку. Відтак глянув на нас, роздумуючи, як і що казати. Набрав у груди повітря й промовив:

— Світлана й Вова таки зізналися, де Катя. — Усі мовчали й чекали на продовження. — Катя переховується вдома у свого друга на ім’я Олег. Прізвище цього Олега вони не знають, але знають адресу. За описом цих двох, ним цілком може виявитися Криж.

Я помітив, як Ліза двічі здригнулася: перший раз при слові «переховується», другий раз при слові «Олег». Усе сходилося. Навіть я вже починав нервуватися й підозрювати Катю у зв’язку з Крижем.

— Наші хлопці поїхали на затримання. Скоро мають бути новини, — повідомив Малашко.

***

Він спокійно йшов додому. Нарешті Катя зникла з його життя. Можна спокійно дихати. Чоловік іще не дивився сьогодні новин. Він не знав, що тепер дівчину розшукують за підозрою у вбивствах.

Щойно він вийшов із супермаркету «Арсен» із двома великими торбами. Увечері мав прийти його університетський товариш із двома цікавими панянками. Ні, не малолітніми. Від малолітніх він уже втомився. З двома дорослими кралями його віку. Сьогодні мала бути класна вечірка.

Біля квартири на Олега чекали. Двоє чоловіків у штатському, двоє — у поліційній формі. Він одразу відчув, що щось не так. Ступив кілька кроків назад, але потім зрозумів, що й за ним хтось іще стоїть. Не було сумнівів: незнайомець теж із поліції.

— Олег Антонович Іванченко? — запитав один із тих, що були в штатському. Вираз його обличчя був надто суворим.

— Так, — підтвердив той, розуміючи, що ця розмова не віщуватиме для нього нічого доброго. Він нутром відчував, що все це через ту малолітню. Чоловік злився на себе. Поліціянт показав посвідчення. Це був лейтенант поліції Ігор Філіпчук.

— У нас до вас кілька запитань, — продовжив працівник поліції.

— А що, власне, трапилося? — Він збирався відпиратися. Каті в нього вже не було. Навряд вони зможуть щось проти нього висунути. Він добре ховав дівчину. Виходив із нею кілька разів лише на вечір. Хіба хтось із сусідів міг бачити їх разом… Або ж чути їхні безкінечні сварки…

— Зайдімо, — запропонував іще один, що був у штатському. Кивнув на квартиру Олега. Мовляв, відчиняйте двері. Він теж вийняв і показав своє посвідчення. Теж лейтенант поліції. Щоправда, Олег не встиг прочитати його ім’я. Та й навіщо?

Усі ввійшли до квартири. Філіпчук сказав:

— У нас ордер на обшук вашого помешкання. Ось, — і він показав папірець, оформлений, наскільки в тому розбирався Олег, за всіма правилами.

Чоловік кивнув, не вимовивши й слова. Ще один працівник, який був у штатському, виявився криміналістом. Він розклав свої речі для проведення обшуку й чекав лише на понятих, за якими пішли двоє працівників поліції у формі.

— Стосовно чого ви хотіли зі мною поговорити? І що це все означає? — запитав Олег, хоча знав, на яку відповідь чекати.

Та чоловік помилився. ТАКОГО він не очікував почути. Лейтенант, ім’я якого він не встиг прочитати, повідомив:

— Нам стало відомо, що ви переховуєте Катерину Стетченко, — почав чоловік. Він вимовив це так, що Олег відразу ж зрозумів: тут відпиратися не варто. Тож відповів:

— Так, вона жила в мене деякий час. І що з того? Дівчина втекла з дому. Не хотіла повертатися туди, де її не сприймають і не поважають. А що, я здійснив якийсь злочин? До чого тут усе те, що ви вчинили? Поняті, обшук, робота експертів-криміналістів?

До квартири завітало двоє сусідів із поверху вище. Їх привели поліціянти у формі. Вони лише на хвильку глянули на Олега й відвели погляди. Певно, було якось незручно перед ним. Почався обшук. Нарешті Олег почув відповідь на своє запитання:

— Катерину Стетченко підозрюють у жорстоких убивствах, про які ви не могли не чути. Відповідно ми перевіряємо й вас, — коротко пояснив поліціянт.

— Що?! — Обличчя Олега витягнулося від здивування. — Катя? Це вона вбивця?

— Так, вона — головна підозрювана. У неї має бути ще спільник. Якого, власне, теж звати Олегом. Спершу ми подумали, що це ви, але, дізнавшись ваше прізвище та побачивши вас, зрозуміли, що помилялися. Проте ми мусимо тут у вас усе перевірити й розпитати.

Олег не йняв віри тому, що йому говорили. Катя? Убивця? Так, вона була психованою малолітньою з важким характером, але щоб убивцею?! Ні, у це він аж ніяк не міг повірити.

Чоловік зо хвилину приходив до тями. Відчував, як обидва лейтенанти розглядають його. Але Олег думав про своє: ні до чого подібного він не був причетним. Тут його совість чиста. Але тепер він зрозумів: інтуїція його не підвела. Він давно знав, що добра від цієї дівчини йому чекати не варто. Ще тоді, уперше, коли вона зчинила скандал і втекла з дому. Утекла ввечері… Думки його перервав Філіпчук.

— Пройдемо до кімнати? — запропонував поліціянт.

— Так-так, звичайно, — ніби отямившись, погодився Олег.

Вони увійшли у вітальню.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував Олег. Щойно він зрозумів, що все ще тримає в руках два пакети з покупками. Вони були нелегкі. Чоловік поставив пакунки й сів. Навпроти на диван сіли двоє поліціянтів.

— Закупляєтеся? Видно, надовго, — почав розмову, хитнувши головою в бік пакунків, Філіпчук.

— Ні, просто сьогодні чекаю на гостей. — Олег був доволі напружений.

— Та ви заспокойтеся, — стримано промовив другий лейтенант поліції.

Проте обличчя його аж ніяк не могло заспокоїти: з надто великою підозрілістю витріщався він на Олега. Часом зіщулював очі, уважно розглядаючи. Відтак запитав:

— Отже, де і за яких обставин ви познайомилися з Катериною Стетченко?

— Ми познайомилися на дискотеці. В «Октанті». Кілька місяців тому. Вона була зі Свєтою та Вовою. Катя відразу мені сподобалася. Ми обмінялися телефонними номерами. Спочатку просто зідзвонювалися, потім почали зустрічатися час до часу. Стосунки стали міцнішими. А якось вона попросила мене пожити тут. Мовляв, сестра не дає життя, відіслала в село до батьків. Їй там нудно.

— І ви погодилися?

Філіпчук теж уважно його роздивлявся. Він був невисокого зросту, але дуже кремезний. Олег подумав, що він, певно, часто буває в спортзалі. Погляд Філіпчука лякав Олега, напевно, навіть більше, аніж погляд його напарника. Надто він був грізним. Із сусідньої кімнати чулися голоси працівників поліції та сусідів. Їх теж про щось розпитували. Про що саме, Олег почути не міг.

— Так, звісно, що я погодився, — продовжив він. — Катя мені подобалася. Та й допомогти хотів. Сам колись приїхав із провінції. Знаю, як там нецікаво, особливо коли ти молодий. Але на той час їй уже виповнилося вісімнадцять, — усе ж таки вирішив уточнити чоловік.

— Це ми знаємо, ви цим не переймайтеся, — знову відповів Філіпчук. Його колега продовжував уважно роздивлятись Олега. — Що було потім?

Олег важко зітхнув і продовжив розповідь:

— Одного разу в програмі «Патруль» ми побачили, що Катю розшукують. Тому вирішили, що вона сидітиме просто в мене вдома й ми нікуди не ходитимемо. Вона надто боялася того, що доведеться повернутися додому. До того, як ми дізналися про розшук, ми виходили вечорами, коли я повертався з роботи. Виходили посидіти в якомусь кафе чи ресторані. Ходили на дискотеку чи пограти в боулінг. Потім, як я вже сказав, припинили. Дуже скоро дівчина почала влаштовувати істерики: їй набридло сидіти в чотирьох стінах.

— А що ви?

— А що я? Що я міг вдіяти? — повів плечима Олег. — Її все місто шукає. Я не дозволяв їй виходити. Хоча кілька разів вона кудись ходила ввечері сама.

— Куди? — цього разу запитання поставив другий поліціянт. Він запитав дуже швидко. Помітно було, що саме цей момент його найбільше зацікавив.

— Я не знаю. Я запитував у неї. Та вона відмовлялася відповідати. Потім я перестав цікавитися. Справа в тім, що сам я кілька разів ішов без неї на ніч із дому. І нічого не пояснював. Катя сказала, що якщо я нічого не розповідаю, то й вона не зобов’язана. На тому й зійшлися.

— А ви куди ходили, дозвольте дізнатися? — Філіпчук чомусь нахилився до нього ближче.

— Та так. Теж на дискотеку. Або в якесь кафе з друзями. Часом просто гуляв містом сам, коли був надто на неї злий. — Олег змучено всміхнувся. Відтак пояснив: — У неї не солодкий характер.

— Хтось може все це підтвердити? Нам потрібні свідки ваших нічних прогулянок, — Філіпчук відхилив дзвінок на мобільному, який так недоречно задзеленчав.

— Так, звісно, мої друзі зможуть усе це підтвердити. Окрім, звичайно, тих кількох разів, коли я просто тинявся містом.

— Гуляли містом уночі? І не боялися того, що зараз відбувається? — Філіпчук встав і пройшовся кімнатою. Він роздивлявся навкруги.

— Ну, я не з лякливих. А крім того, я не блукав безлюдними місцями й не ходив надто пізно. Я завжди був у центрі. Там, хоч і не багато, але люди є.

— Напишіть нам імена людей, які з вами були під час ваших нічних вилазок. — Напарник Філіпчука дав Олегові папірець та ручку. — І запишіть їхні координати. А ще спробуйте згадати дати, коли то все було.

— Так, звісно. — Олег слухняно почав писати. Філіпчук вийшов у другу кімнату, до понятих та експерта.

— Що ще ви можете розказати про Катерину Стетченко? Щось незвичне, щось особливе, що впадало в очі. Її друзі, знайомі. Розповідайте все, що можете пригадати.

— Та, здається, нічого такого особливого я за нею не помічав. Єдине, що з кожним днем вона ставала більш нестерпною. Влаштовувала мені скандали. Хотіла, щоб ми кудись ходили, розважалися. Учора ми з нею остаточно посварилися, і вона пішла. Я думав, повернеться додому, а ввечері почув по телевізору, що її продовжують розшукувати. Але…

— Що «але»?

— Але я не можу повірити, що саме вона може виявитися такою жорстокою вбивцею. Вона аж ніяк не схожа на таку людину.

— Однак це факт. Ми двічі знаходили її волосся на місці злочину. — Олег нарешті записав те, про що його просили. Простягнув папірець із ручкою поліціянтові, але той його зупинив. — Ще я хочу, щоб ви спробували згадати, у які саме вечори вона зникала з дому. Які саме дати. Можете пригадати?

— Спробую, але не впевнений.

— Спробуйте. У вас є час.

Поліціянт підвівся й теж вийшов до колег в іншу кімнату. Та за кілька секунд сюди вже повернулися всі: обидва лейтенанти й експерт-криміналіст. Наскільки зміг зрозуміти Олег, поліціянти у формі стояли біля входу до його квартири. Навіщо? Невже думали, що він захоче тікати? Йому не довіряють? Чоловік спіймав на собі грізний погляд Філіпчука. Почав пригадувати дати. У цей же час обшук розпочали у вітальні. З усього, про що розмовляли поліціянти, він збагнув, що нічого підозрілого в його помешканні поки що не виявили.

***

Дуже скоро подзвонили колеги Малашка й повідомили, що нічого не знайшли. Вони обшукали квартиру чоловіка, з яким весь цей час жила Катя. Там не було абсолютно ніяких зачіпок. Сама ж дівчина втекла напередодні. Олег Іванченко не знав, куди саме.

Увесь день ми з Лізою провели у відділку. Чекали на якісь новини. Їх так і не було. Окрім того, що за Олегом Іванченком установили цілодобове спостереження. Хоч на перший погляд він видавався невинним, усе ж не викликав довіри в поліції. Дати, коли, за його свідченнями, Катя втікала з дому, частково співпадали з тими, коли ставалися вбивства. Проте лише частково. Та й стосовно однієї з дат він не був певен.

Отже, поки що, незважаючи на частковість цих дат, Катя все ж залишалася підозрюваною. У неї ж бо був спільник, тому дати не обов’язково мали співпасти. Усе менше й менше було надії на те, що дівчина ні в чому не винна. Я не міг збагнути всього, що відбувалося. Як так могло статися? Як Катя могла бути вплутана у вбивства? Щось тут мусило бути не те.

Лізу мені весь день довелося заспокоювати. Сьогодні їй зрадили її постійні холоднокровність та тверезість думки. Вона не раз зривалася на інших, навіть на мені. Потім вибачалася. Ніхто на це особливо не зважав. Усі розуміли її стан. Я й сам кілька разів зривався. Морально все це було доволі важко витримати. Ще й мій зведений брат. Його теж почала розшукувати поліція.

На історію про Валеру Ліза майже не звернула уваги. Їй це не видавалося аніскілечки дивним. «Ну то й що, що не передзвонив? Ну то й що, що не захотів зустрітися? Ви з ним не спілкувалися вже стільки років. І ще б, певно, стільки ж не спілкувалися, якби не його приїзд». Отже, їй було байдуже. Нічого, власне, дивного я в цій реакції не бачив. Зараз вона надто переймалася своєю сестрою. Я теж хвилювався через усе це, але водночас не міг не думати про Валерку. Я нутром відчував, що він щось задумав. Інакше б обов’язково зв’язався зі мною, щоб зустрітися. Хоча б через квартиру. Адже це було наше спільне помешкання. Де він жив увесь цей час? Та найбільше мені не давало спокою те, що він ходив до Стаса. Навіщо?

— Можливо, вам краще було б піти додому? — запропонував Ярик, звертаючись більше до Лізи, аніж до мене. Він бачив і розумів її стан. Ліза похитала головою. Ні, вона буде тут, чекатиме на новини про Катю.

— Лізо, ми однаково не зможемо зараз нічого вдіяти. Ми тут зайві, — спробував пояснити я. — Та й скоро вечір… — Ліза з викликом подивилася на мене.

— Що ти хочеш сказати? Що вона може на нас напасти? Вона цього не зробить. Хоч би що тут говорили про неї, але я впевнена в тому, що нічого подібного вона не могла скоїти.

Я не знав, що їй сказати, бо й сам розумів, що щось не так. Не могла Катя бути причетною до всього того.

Дуже скоро мені все ж удалося вмовити Лізу повернутися додому. Перед тим, як вийти з кабінету, вона обернулася й глянула Ярикові прямо в очі. Малашка на той момент у кабінеті не було. Зовсім недавно хтось його викликав.

— Обіцяйте: як тільки з’являться хоч якісь новини, ви одразу нам зателефонуєте.

Ярик втомлено хитнув головою. Наразі він переглядав папери зовсім іншої справи.

— Обіцяю, що відразу повідомлю вас. Не хвилюйтеся, Лізо, усе буде гаразд. — Він затнувся на останніх словах, бо як же все може бути гаразд… — У разі чого ми відразу вам подзвонимо, — повторив він.

Ми з Лізою мовчки вийшли. Вона ні про що не хотіла говорити. Я теж мовчав. Спробував її обійняти, та вона відсторонила мою руку. Гм…

Такого повороту подій ніхто з нас не міг очікувати. Спершу всі боялися, що з Катею щось трапилося. Усі вважали, що її потрібно захищати від убивці. Тепер же нас повідомили, що вона і є тим самим убивцею. Вісімнадцятирічна дівчина в спілці з набагато старшим від неї чоловіком тримали все місто в невимовному жаху. Щодо Крижа я не сумнівався. Щодо Каті я вкотре сказав собі, що щось тут не те. Але що? Мені було шкода Лізу. Я не хотів, щоб усе так сталося.

***

Ми підійшли до її будинку. Я ніби ненавмисне озирнувся. Не хотів, щоб Ліза на те звернула увагу. Зараз подібні речі вона сприймала досить агресивно. Кохана все ще не могла змиритися з тим, що відбувається. Натомість я виглядав навіть не Катю й не Крижа, а свого зведеного брата. Я підозрював, що він повинен був частенько крутитися біля мене.

Запропонував Лізі посидіти біля під’їзду, та вона не хотіла нікого бачити. До неї часто підходили сусіди й розпитували про сестру. І мене розпитували, коли зустрічали. Зараз новину про те, що Катю розшукують за криваві вбивства, поширили у всіх ЗМІ. Отже, запитань мало бути ще більше. І вони аж ніяк не могли бути приємними.

Ідучи нашою вулицею, ми перетнулися з одним із сусідів. Чоловік злякано глянув на нас, навіть не привітавшись. Натомість пришвидшив ходу і вдав, що не впізнав. Але ми все зрозуміли. Подивились одне на одного. Ліза знову нічого не мовила. Тільки гмикнула й відвела погляд.

Тепер вона прямувала до під’їзду, сподіваючись, що більше не зустріне нікого зі знайомих. Надія не виправдалася. На нашому поверсі ми наштовхнулися на двох сусідок із сьомого. Жінки вже хотіли були до нас підійти, але я швидко відчинив двері (при цьому вдаючи, що не помічаю їх), і ми застрибнули в помешкання. Я зачинив двері.

У квартирі стояла мертва тиша. Ми зо хвилину постояли, дослухаючись до голосів на сходовому майданчику. Жінки зупинилися й про щось балакали. Ми здогадувалися, що розмова мала бути про нас. Подивились одне на одного. Потім я роззирнувся. Тут так само, як і в мене вдома, видавалося темно. Хоч на вулиці ще був день. І в цій темряві мені несподівано ставало парко. І неприємно. Я швидко пройшов у вітальню й відчинив балкон. Увімкнув світло.

— Навіщо? — тихо запитала Ліза. — Ще ж день.

— Мені якось темно тут. Ти ж не проти?

Ліза тільки повела плечима й пішла у ванну.

Я знову почав роззиратися. Так, парко, неприємно, і щось ніби чавило на голову. Ні, вона не боліла, але щось немов стискало мене з усіх боків. Усе моє тіло. Я вийшов на лоджію й вдихнув свіжого повітря. Повіяв приємний прохолодний вітерець. Останні дні серпня видавалися осінніми. Якщо раніше були зливи, але при цьому на вулиці відчувалося тепло, то зараз був справжнісінький осінній холод. Не знаю, скільки було градусів на той час.

Я подивився на подвір’я: Валерки там не було. Я уважно роздивлявся. Ні, точно немає. Натомість звернув увагу (чи мені вже це здавалося?), що люди задивляються на нашу оселю. Помітивши мене, вони опускали очі або ж удавали, що дивляться деінде, але не на мене. Неприємно.

Стан мій покращився, і я поспішив повернутися до кімнати. Ситуація видавалася не надто сприятливою. Здавалося, тепер усі за нами спостерігають. Складалося враження, що все надто ускладнилося. Зрештою, хіба не так?

Я почув шум води. Ліза збиралася прийняти ванну. Я знову роздивився навкруги. І все-таки тут було похмуро. Я ніколи цього не помічав. Та, певно, не в помешканні справа. Коли в тебе не надто гарний настрій, починаєш звертати увагу на найменші деталі. Зазвичай не дуже приємні.

Я ввімкнув телевізор, поклацав канали. У ТОМУ світі неначе нічого не змінилося. По телебаченню показували ті самі фільми, ті самі програми. З’являлися нові пісні, які відразу ж запускали на музичних каналах. ТАМ нічого не змінилося. Хоча вся країна знала, що коїться в нашому місті. І всі неначе співчували. Таке принаймні складалося враження, коли дивився новини з інших міст. І тільки жителі нашого містечка могли по-справжньому зрозуміти, що це таке — бути в подібній ситуації. Усі інші тільки стверджували, що знають, як це.

Власне, що таке співчуття? Насправді це радість від того, що з тобою не трапляється чогось лихого. І лише той, хто зазнавав певних станів, певних відчуттів, здатен насправді зрозуміти того, хто втрапив у біду. За моїм досвідом, дуже мало людей здатні на повноцінне співчуття й співпереживання. Є люди, які спроможні на це, навіть не переживши чогось подібного. Є. Але більшість із них просто промовляє слова, які начебто нині є доречними, часто не замислюючись над тим, що вони означають. Ці люди завжди переймаються лише собою. Невже вони вважають, що їхня нещирість не відчувається?

Я вимкнув телевізор. Пройшовся квартирою. Зазирнув до Лізи у ванну. Вона не чула, як я увійшов. Вона вже лежала в піні й дивилася поперед себе поглядом, який не помічав нічого навколо. Так, я не хотів, щоб усе так сталося. Я й не міг подумати, що так усе складеться. Постояв зо хвильку. Ліза так і не почула мене. Я тихенько причинив двері.

На сходовому майданчику почулися голоси сусідів. Здавалося, приглушені. Ніби вони не хотіли привертати до себе увагу. Певно, що говорили зараз про нас. Про людей, які виростили таке чудовисько, як Катя. Ну й біс із ними!

Я знову повернувся до вітальні. Де зараз міг бути мій зведений брат? Його вже почала розшукувати поліція. Я сподівався, що вони швидко його знайдуть. Адже він поки не підозрює, що ми про нього вже дізналися. Принаймні хотілося в те вірити. Я добре знав Валерку. Ми хоч і були певним чином родичами, але ж абсолютно різними людьми.

До років п’ятнадцяти-шістнадцяти ми росли більш-менш дружно. Принаймні могли один одного терпіти. А потім щось змінилося. Почалися постійні сварки. Характер його змінився. Він нервувався з будь-якої причини. У нас з’явилася підозра на психічну неврівноваженість. І в цьому Валера звинуватив мене. У чому я був винен? Валера мав сам відповідати за свої вчинки. Не маленький тоді вже був. Чому я мав розв’язувати його проблеми? Звісно, я, як міг, намагався допомогти йому. Але коли людина сама не хоче собі допомогти, то вже ніхто не зможе їй зарадити.

Я так і не впевнений, що з психічної точки зору з ним усе було гаразд. Лікарі визнали його здоровим. Але хіба можна точно встановити, чи людина не божевільна? Скільки я не роздумував над цим питанням, моя відповідь залишається однозначною: у більшості випадків визначити таке просто неможливо.

Ось такі міркування спадали мені на думку того вечора. Що більше я згадував про свого зведеного брата, то неприємніше мені ставало. І страшніше. Я не міг відкараскатися від відчуття, що він недаремно переховувався. Він не просто так приходив до Стаса. А якщо саме він намовив Стаса спробувати мене вбити? Потім приходив до нього в тюрму, щоб дізнатися, що ж завадило. І сам же вбив його як непотрібного свідка? А якщо я не помилився й Валера дійсно таки несповна розуму?

Він приїхав на початку літа. Ще до того, як усе почалося. До того, як почалися всі вбивства. Чи не дивний збіг обставин? Але ж насправді час, коли він приїхав у Рівне, неможливо дізнатися точно… Катя, Валера… Катя-кат-Катя-Катерина. Знову згадалася мені гра слів. Катя-кат. Кат. Кат — особа, яка вбиває інших людей. Гм, ніколи не замислювався над цією, здавалося, невинною грою слів. Де ж могла бути зараз мала? Де ж міг зараз бути Валера?

Потім мені пригадався Криж. Ні, Валерка не міг бути вбивцею. Я зітхнув із полегшенням. Імена справжніх убивць ми вже, дякувати Богу, знали. Через усі ці перипетії я зовсім забув про Крижа… Як він дізнався, що я буду на кладовищі? Випадкова зустріч? Скоріше за все, випадкова. Інакше він би краще до неї підготувався.

Дивно, усе те було ніби вві сні. Зараз я навіть не впевнений, що його там бачив. Мені навіть здавалося, що на кладовищі я взагалі не був. Чи можливо це? Дурний сон? Так, дурний сон. Не розумію, чому він мене не вбив. Не розумію, чому Криж узагалі на мене так озлобився. Ще із самого початку. Я ж пам’ятаю, як він стежив за мною. І неодноразово. Ну, нічого, якось ми його переможемо. Тут я впевнений. Мені нема чого його боятися.

Я знову вийшов на балкон. Стало темніше. Насувався пізній вечір. Я ще раз оглянув подвір’я. Цього разу мені здалося, що я побачив Валеру. Вдав, наче думаю про щось. Сам же ніби ненароком поглянув у потрібний мені бік. Так, то був він. Стояв біля височенного старого дуба. Світло від квартир сусіднього будинку добре освітлювало його обличчя. Помітивши, що я вийшов, Валера заховався ближче до високого дерева.

Цікаво, скільки вечорів він тут отак стояв? А я про це й не знав. Я спокійно повернувся до вітальні. У кімнаті швидко накинув куртку й вибіг із квартири.

***

Я вийшов із під’їзду й обережно попростував до того місця, де мав би перебувати Валера. Дуже скоро я спіймав його в поле свого зору. Брат стояв і продовжував вдивлятися у вікна нашого помешкання. Відтак підкурив цигарку, при тому сяйво освітило його обличчя й руки. Я помітив перстень, який подарував йому вітчим на п’ятнадцятиріччя. Мені він на цю дату подарував лише дві книги про комп’ютери.

Так, мій названий батько любив Валерку більше. Не знаю чому, але ще відтоді, як мені виповнилося дванадцять, вітчим почав сприймати мене якось по-іншому. Не раз мені спадало на думку, що тому посприяв мій так званий брат. Частенько вітчим якось дивно розглядав мене. Мовчки. Нічого не говорив. Я ловив на собі його розгублений погляд, запитально дивився на нього, але той нічого не відповідав. Інколи я помічав, що вітчим не хотів дивитися мені в очі. Чому? Ніби зневажав мене. Лише пізніше я зрозумів, що в очі не дивляться не тоді, коли зневажають, а тоді, коли бояться. Він мене боявся? Навряд. Хоча…

Я обережно прокрадався поміж дерев, усе ближче підходячи до Валери. Я хотів підійти ззаду, якомога довше залишаючись непоміченим, аби в нього не стало ані найменшої можливості для втечі.

На вулиці ще гралися діти. Вони на мене не зважали. На мене звертали увагу лише дорослі сусіди. Точніше, витріщалися. Я боявся, щоб їхні погляди не виказали моєї присутності. Раптом я помітив, що Валерка зібрався йти. Якщо він попрямує до зупинки, то мені важче буде його наздогнати. Я пришвидшив крок. Валера докурював цигарку й поглядав на годинник. Він явно зібрався лишати схованку. Та раптом озирнувся.

Я був уже зовсім поряд, заховався за деревом, аби не виказати себе надто рано. Валера роздивився навкруги. Складалося враження, що він у чомусь засумнівався. Знову глянув на наш балкон. Я пришвидшив крок. Ще кроків зо двадцять… Дитина в пісочниці голосно гукнула маму. Жінка озирнулася, перервавши розмову з подругами… П’ятнадцять кроків… Десять… Десь здалеку почувся шум літака… П’ять…

Несподівано Валера знову озирнувся… Затим швидкою ходою рушив геть.

Ось так. Зведений брат пішов, і я не встиг із ним поспілкуватися. Іти за ним далі я чомусь не наважився. Я провів його лише поглядом. Відтак швидко подзвонив Малашкові й повідомив, що зустрів його. Тепер затримання Валери залишалося справою часу. Я трішки заспокоївся й вийшов зі свого сховку. Відразу ж попрямував додому.

Я залишив Лізу, нічого їй не сказавши. Вона вже, очевидно, вийшла з ванної й помітила, що мене нема. Так і є. Уже коли заходив до під’їзду, задзвонив мій мобільний. Я відхилив дзвінок, оскільки був уже майже вдома. Щойно хотів покласти мобільний до кишені, як він задзвонив знову. Я хотів відхилити вдруге, але помітив, що номер незнайомий.

— Слухаю, — вирішив відповісти.

— Привіт! — почувся в слухавці знайомий дещо грубий голос.

— Валера?! — Я аж зупинився від здивування.

— Упізнав? Я й не думав, що впізнаєш. Усі кажуть, що в мене змінився голос. — Чути було, що він всміхається.

— Ти приїхав? Звідки ти телефонуєш?

— Так, я нещодавно приїхав, — збрехав Валерка. — Прихистиш брата? — знову всміхнувся. Голос його був спокійним, урівноваженим. Щоправда, здавалося, трішки стомленим.

— Звісно, що так. — Я вдавав радість. — Ти на вокзалі? Тебе зустріти?

— Ні, я вже не на вокзалі. Так, заскочив до давньої знайомої ненадовго. Десь за півгодини зможу бути в тебе. Влаштує?

— Власне, я зараз не вдома. Я живу зі своєю дівчиною. — Я назвав адресу. — Знайдеш?

— Знайду, — коротко відповів він.

— Отже, ми чекатимемо на тебе. Бувай.

— Бувай. Скоро буду! — Валера кинув слухавку. Так, цього дзвінка я аж ніяк не очікував. Швидко набрав номер Малашка й усе розповів. Слідчий мав відкликати своїх хлопців. Сам же я пішов додому чекати на зведеного брата.

Як я й очікував, кохана вже вийшла з ванної. Вона сиділа у вітальні, увімкнула телевізор. Щойно я ввійшов, Ліза вийшла в коридор.

— Ходив ненадовго подихати свіжим повітрям, — пояснив я, не чекаючи на її запитання. Вона нічого не відповіла. — Дзвонив Валера.

— Твій зведений брат? — Її волосся було мокрим, Ліза збиралася сушити його феном.

— Так. За півгодини він буде в нас. — Я повісив куртку на вішак і попрямував на кухню. Моя дівчина пішла за мною.

— Ви поговорили?

— Тільки трішки. Скоро приїде, поговоримо нормально.

— Який у нього був голос?

— Нормальний. Цілком привітний. — Я повів плечима. — Що в нас є на вечерю?

— Можна підігріти картоплю. Там ще є риба. — Я зазирнув у холодильник. — Можна підсмажити.

— Чудово. Зараз усе зроблю. — Я вийняв їжу.

— Давай я.

— Ні, все гаразд. Ти йди суши волосся. Я все зроблю. Іди відпочивай. — Я подивився їй в очі. Вона була надто стомлена та пригнічена. — Якщо хочеш, можеш лягти спати.

— Ні, що ти. Я хочу познайомитися з твоїм братом. — Вона змусила себе всміхнутися.

Я теж примусив себе всміхнутися, але сказав тільки:

— Ну, гаразд, як хочеш. Але я тут усе зроблю сам.

— Добренько. — Похиливши голову, вона вийшла з кухні. Скоро я почув шум увімкненого фена. Почав готувати вечерю.

Так, дзвінок Валери виявився несподіваним. Так само, як і його голос. Спокійний, немов нічого не трапилося. Він збрехав, коли сказав, що приїхав недавно. Цікаво, про що ми розмовлятимемо? Звісно, найголовніша наша розмова відбудеться без Лізи. У цьому я майже не сумнівався. Навіть якщо Валера нічого не почне розповідати сам, я однаково все розпитаю. Просто так я цього не залишу. Мені треба знати, навіщо потрібна була вся ця таємничість.

Ці півгодини тягнулися для мене надзвичайно довго. Але Валера, як завжди, був пунктуальним. Вечерю приготувати я ще не встиг. Ліза пішла відчиняти двері. Я теж вийшов у коридор.

— Привіт! — почув я її голос. Вона всміхалася. Перед нею стояв молодий чоловік із коробкою цукерок у руці.

— Привіт! Ви, певно, дівчина Назара?

— Так, я Ліза. Заходьте. І можна на «ти».

Брат увійшов у квартиру. Я стояв збоку й роздивлявся його. Він простягнув Лізі солодощі, вона подякувала, приймаючи подарунок. За ці роки Валерка майже не змінився.

— Як справи? — привітався я.

Ми потиснули один одному руки. Завжди так робили. Ще з дитинства. Так незвично було бачити його після майже десяти років розлуки. Ми навіть практично не зідзвонювалися.

— Дай-но я на тебе подивлюся! — Знаю, Валерка вдавав, що радий мене бачити.

Так незвично було бачити його перед собою. Так, немов тих років і не було. У голові відразу зринули спогади з дитинства. І не всі гарні. Десь глибоко в душі шкребло щось неприємне. Десь дуже глибоко… Я відігнав від себе цю думку. Помітив, що Ліза усміхається.

— Ось, познайомся, це моя дівчина Ліза.

— Так. Та ми, власне, уже щойно познайомилися, — почала Ліза. — Ти, певно, стомився, Валеро. Ходімо, проведу тебе до ванної. Скоро буде готова вечеря.

Брат не заперечив. Якби я не знав, що він приїхав до міста вже давно, подумав би, що дійсно доволі стомлений дорогою — такий мав вигляд. Ліза підіграла мені, як я й просив. Ми обоє вдавали не сповіщених про те, що Валерка в місті вже ціле літо.

Поки Валера розпаковував речі та облаштовувався, ми з Лізою закінчили готувати вечерю. Запропонували йому кімнату Каті. Ліза швидко там усе облаштувала. Поки сестри не було, вона наче дещо запустіла. Ліза встигла там трішечки прибрати й підготувати постіль.

За вечерею ми обговорювали лише загальні теми. Я розпитував про всіх родичів та знайомих, що жили в Омську. Валера те саме розпитував про рівненських. З його слів, про те, що відбувалося в місті, він знав з інтернету. Мовляв, постійно цікавиться життям малої батьківщини. Що ж, поки повіримо.

Так ми потеревенили кілька годин. З-за столу встали годині о першій. Ліза зібрала посуд, але вирішила помити його наступного дня. Пішла спати. Я попередив, що ми з Валерою ще трішечки поспілкуємося, якщо він не проти. Валера на хвильку посерйознішав, та не заперечив. Тільки пішов ненадовго прийняти душ. За цей час Ліза встигла прошепотіти мені на вухо:

— Нормальний він. Не переймайся. Думаю, усе має стати на свої місця, щойно ви з ним поговорите. — Вона весело підморгнула мені й поцілувала в губи.

Я відчув бажання до неї, але… змушений був собі відмовити. З братом потрібно неодмінно побесідувати сьогодні. Це не могло чекати. У той же час я помітив, що Ліза ніби повеселіла. Це мене порадувало. А може, усе обійдеться?

Кохана пішла спати. Я гукнув Валері крізь двері, що чекатиму на нього у вітальні.

— Добре! — почув я відповідь, яка зливалася з шумом води.

Ще кілька секунд постояв біля ванної. Поступово наростало моє вже майже забуте хвилювання. У животі відчувався огидний холодок. На мене чекала неприємна розмова.

Я навіть не знав, з чого починати. Увійшов у вітальню. Щоб зайняти думки, увімкнув телевізор. Скоро вийшов Валера. Та спершу він увійшов до кімнати Каті, щоб переодягнутися. Я пройшовся квартирою перевірити, чи Ліза вже лягла. У кімнаті було вимкнене світло. Вона нічого не сказала, коли я увійшов. Певно, уже заснула. «Нехай спить, — подумалося мені. — Сьогодні був важкий день». Я повернувся до вітальні. Там на мене вже чекав Валера.

***

Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.

— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.

Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.

— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.

— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.

— Ти не сідатимеш?

— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.

— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?

— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.

— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.

Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.

— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.

— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.

— Так. Ось що з нами робить страх.

— Тобі допомогти? — Він підійшов до мене.

Я подивився йому в очі: як завжди, широко розплющені.

— Ні, дякую. Я вже майже закінчив, — якомога ввічливіше відповів я.

Я розкладав папери по купках. Дещо складав у шухляди. Насправді я не розбирав папери. Кидав до купи різні листівки, аби тільки зайняти себе чимось, не виказати хвилювання, яке знову повернулося до мене. Я зрозумів, що між нами починалася натягнута розмова. Валера сам вивів нас на довгоочікуваний діалог.

— Що там Стас? — запитав він.

— А що Стас? — я зі здивуванням глянув на зведеного брата.

— Він хотів тебе вбити. — У цю мить мені стало зрозумілим, що Валера сам чекав на цю розмову.

— Хотів. Але не вбив, — просто відповів я.

— Що таке між вами сталося?

— Я думав, він тобі мав розповісти про це. Я не встиг побалакати з ним. Його вбили. Ти, певно, про це знаєш. — Я дивився прямо йому в очі й чекав на відповідь. Валера опустив голову й сам до себе всміхнувся.

— Я підозрював, що ти вже про все знаєш, — промовив він.

— Я бачив запис, на якому ти розмовляєш із цим Брутом. Навіщо ти до нього ходив?

— Щоб дізнатися, навіщо він хотів тебе прибрати, хіба не ясно?

— Ти ж уже давно в Рівному, так? Ще з початку літа? — запитав я після невеликої паузи. Його остання відповідь мене чомусь трішки спантеличила.

— То ти вже й це знаєш? — якось сумно вимовив Валерка.

— Так, я знаю все, — твердо промовив я. — Навіщо тобі все це? Навіщо ти переховувався стільки часу? І чому прийшов саме сьогодні? Що сталося, Валеро? Пояснюй. Я чекаю.

Мій зведений брат мовчав. Він лише тихо подивився на мене й знову опустив очі. Відійшов. Знову мимоволі поглянув на стіну, де висіло безліч наших із Лізою й Катею фото. На деяких навіть був Стас. Дивно, я й не помітив, що не прибрав ці світлини.

Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.

Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.

— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.

— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.

— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.

— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!

— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?

— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?

— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!

— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.

— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?

— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.

— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.

— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?

— У мене тоді була складна ситуація в житті!

— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.

— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.

— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти міг подумати, що це я тебе тоді виказав? Як ти міг про мене тоді таке подумати?! — Голос мій зірвався, на очі виступили сльози.

Валера здивовано подивився на мене. Певно, він не чекав такої моєї реакції.

— Отже, це дійсно не ти про мене всім розповів?

— Звісно, що не я. — Здавалося, він починав вірити.

— Але ж це ти наговорив батькам, що поведінка моя дивна й що потрібно перевірити мене в психлікарні?

— Я лише хотів тобі допомогти.

— То ти вважав, що так допомагаєш мені?

— А хіба ні? Ти ж сам знаєш, яке в тебе тоді було життя. Надто вже твоя поведінка була схожа на поведінку тітки Тоні. І це бачив не лише я. Просто я був першим, хто про це заговорив.

— Чим це моя поведінка, цікаво, була схожа на тітчину?

— У тебе бували провали в пам’яті, напади агресії. Що ще тобі потрібно? Я просто хотів, щоб відпали будь-які підозри. Чим швидше починаєш лікування, тим воно ефективніше. Я злякався за тебе. І всі за тебе боялися. Добре, що все обійшлося.

— Та коли, у біса, у мене були напади агресії?! Коли в мене бували провали в пам’яті, чорт забирай?! Кілька разів дійсно щось подібне було, але будувати на цьому ТАКІ здогади! Ти взагалі розумів, що тоді робив? — процідив Валерка крізь зуби.

— Звісно, що розумів! Ти на що натякаєш?

— А може, тим самим ти прикривав свої напади, які в тебе, до речі, теж бували? Думаєш, я не знаю? Ти просто все добре приховував! Але від мене тобі не вдалося це все сховати. Я все прекрасно бачив і розумів, що відбувається! Я не раз спостерігав, з яким задоволенням ти дивишся криваві сцени по телевізору. Не раз бачив, що для тебе то була величезна втіха. Якась незрозуміла й ненормальна втіха. Я бачив це все! — Брат розрепетувався. З рота навіть бризкала слина. У куточках губ з’явилася рідина. Він геть очманів.

— Не кричи! — укотре гаркнув я на нього. Валера переводив подих, важко дихаючи. — Отже, ти ще й так про мене думаєш? Ну, знаєш… Ти зовсім збожеволів! Очі б мої тебе не бачили! Геть звідси!

— Що?! Ти мене виганяєш?!

По моєму обличчю потекли сльози. Я сам не очікував такого від себе. Я не плакав із самого дитинства. Не дозволяв собі цього. Тепер сльози самі виступили з моїх очей. Вони вже не хотіли мене слухати. Після його запитання я зрозумів значення сказаних мною останніх слів. Я не міг вигнати його в цю пору з дому. Було вже надто пізно. Окрім того, я усвідомлював, що розмову завершувати рано. Він ще не розповів мені, що робив увесь цей час у місті, поки переховувався. Отже, я дійсно не міг його прогнати. А шкода. Мені хотілося виштовхати його з оселі й більше ніколи не бачити.

Валерка зітхнув і продовжив:

— Років із десяти ти змінився. Спочатку я просто відчував це… Я бачив, що з тобою щось не те. Але я відкидав ці відчуття. Не надавав їм абсолютно ніякого значення. — Я мовчки слухав. — До того ж, здавалося, що, крім мене, ніхто цих змін не відчував… Але з часом ця думка почала міцніти в мені. Коли тобі виповнилося п’ятнадцять, ти став агресивним. Я на це не зважав, бо й сам не був пай-хлопчиком. Але я помітив, що ти дійсно почав ставитися до всього якось інакше…

— Узагалі-то це ти сам змінився, — перебив його я. — І ти дійсно не був пай-хлопчиком і теж став озлобленим. Щось ти про це постійно забуваєш. А тоді я хотів тобі лише допомогти.

— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!

— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.

Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:

— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…

Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.

— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.

— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?

— Цілком можливо. — Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Але дай мені закінчити, прошу. Я давно хотів із тобою про все це поговорити, проте довго не міг відважитися. Тому не перебивай. Я більше нікому й ніколи про це не розповідав, бо вважав, що це має бути тільки між нами. Принаймні спочатку… — Його промова видавалася мені дивною, але я вирішив вислухати Валеру. — Отже, спочатку це. Твоя поведінка, твоя зміна ставлення до мене. Ну, зі Стасом, здається, розібралися… Повір, я дуже хочу, щоб ми з тобою поладнали. Мені дійсно хочеться, щоб після цієї розмови все стало на свої місця…

Тепер я починав розуміти, чому брат не дзвонив мені аж до цього часу. Я зрозумів, чому він так довго не давав про себе знати, коли врешті приїхав до Рівного. Він, виявляється, просто боявся цієї розмови. Що ж таке він хотів мені сказати? І, виявляється, весь цей час Валерка вважав, що це я його підставив тоді!

— Потім у мене почалися проблеми з батьками, з учителями, з однокласниками. Усе ніби через те, що я чинив щось гидке. То обмовляв когось, то гроші крав, то ще щось. Часто мені казали, що тому всьому є свідки. І в мене починалися неприємності. Ти думаєш, я просто так став тоді психованим? Ні, у мене було безліч проблем. І знаєш, чому я тобі всього того не розповідав?

— Знаю, — твердо сказав я. — Бо ти вважав, що це я тебе у всьому підставляю. — З виразу його обличчя стало зрозуміло, що я влучив у ціль.

— І саме ти зробив так, щоб батьки думали, що в мене проблеми з психікою, — останні слова він промовив із такою впевненістю, що я навіть на хвильку розгубився. Здавалося, у цьому брат не прийматиме заперечень узагалі, настільки впевнено це сказав. Тепер він дивився на мене, мовчав і, очевидно, чекав моєї відповіді.

— Ми з тобою брати, — нарешті промовив я, відходячи від шоку після останнього звинувачення. Ніколи не думав, що Валері може таке спасти на думку. — Хоч і не рідні. Хоч і ніколи не були справжніми друзями. Але ж і чужими людьми не були. Ти повинен був мені все тоді розповісти. Ти приховував від мене таке! Ти мусив мені все розповісти! Тоді б ми разом у всьому розібралися. І ще — запам’ятай це собі дуже добре — я ніколи на тебе не намовляв. Я ніколи тебе не підставляв, — ці слова я промовляв повільно, наголошуючи кожне окремо.

— Тоді хто це міг бути? — іронічно промовив він. — Чи, можливо, я сам усе це вигадав?

— Я думаю, ти вигадав це сам. Бо й дійсно нікому було тебе обмовляти. Ти просто хотів позбутися всіх проблем, які сам і створив. Хотів виправдати себе у своїх очах. — Валера виглядав зараз якось дивно. Складалося враження, що в його голові паморочиться. Погляд здавався туманним. Але я не надав тому значення.

— Якби я хотів себе виправдати, то б розповів про свої підозри батькам! — якось уже зовсім мляво сказав він.

— А вони б тобі повірили?.. Ти сам зрубував гілку, на якій сидів. Ти взагалі розумієш, що зараз верзеш? Що саме ти хочеш сказати? Що насправді то я божевільний? А скинув усе на тебе? Це ти хочеш мені зараз довести?

— Так, — просто й твердо промовив Валера й укотре подивився мені прямо в очі.

Я стояв приголомшений. Такого я не очікував. Мій зведений брат приїхав сюди через стільки років для того, аби звинуватити мене в тому, що я несповна розуму… Гм… ми таки дійсно чужі люди. Тільки зараз я усвідомив це до кінця.

Валера пояснив:

— Ти завжди був дуже схожим на тітку. Такі ж звички, така ж манера розмовляти, такі ж дивні жарти. Той самий порожній погляд у нікуди, яким частенько починалися її напади. Іноді я навіть боявся тебе. Увесь цей час я підозрював, що ти успадкував її хворобу.

— І чому ти приїхав лише зараз для того, щоб мені це все сказати? Чому не приїхав через рік чи ж два після того, як усе це сталося? Чому чекав стільки років?

— Поясню…

Валера витримав невелику паузу. Йому знову стало важко добирати слова. Але я розумів, що то було зовсім не через утому. То було щось інше. Таке траплялося з ним і раніше. Колись. У дитинстві.

— Перші роки — ти сам маєш розуміти — я не міг вибратися. Я був надто малим для того. І, чесно кажучи, надто злим на тебе. Як уже казав, батькові й узагалі будь-кому іншому я про свої підозри не говорив. Хотілося просто забути скоріше про весь той кошмарний сон. Та й не хотілося вірити, що то міг бути ти… Не перебивай, я ж просив… Але з часом я зрозумів, що не зможу того забути. З кожним днем образа збільшувалася. Щодня я все більше й більше розумів, що нам потрібно поговорити, щоб усе прояснити. Але мене охоплював страх перед тим, що все може підтвердитися… Назаре, скажи чесно: ти все тоді зробив навмисне? Щоб відвести підозру від себе? Адже ти боявся, що в тебе будуть великі неприємності, чи не так?.. Не перебивай, — Валера вкотре жестом зупинив мене. — І скажи чесно: це ти вбивця? Напевно, саме це й змусило мене з’явитися тут. Саме ця думка. Так, я приїхав в Україну ще на початку літа. Я хотів нарешті з тобою поговорити. Тиждень просидів у місті, знову ж таки не наважуючись на зустріч. А потім прочитав в інтернеті про вбивство того хлопця і його дівчини. На той час я встиг зустрітися зі Стасом. Звісно, я просив його не розповідати тобі про мене. Стас же повідав мені, що ти певною мірою причетний до справи… Тітка двічі намагалася вбити Антона, через що, власне, її й запхали до лікарні. Тоді мені подумалося, що ти міг вчинити ці вбивства. І я вирішив за тобою стежити. Щоб дізнатися, чи мої підозри обґрунтовані.

— Ну, і що ти вивідав за час свого розслідування? — спокійно, але з презирством запитав я.

— Я знаю, що у дві ночі, коли скоювали вбивства, ти йшов із дому.

— І що? Ти бачив, як я вбивав їх? А що я робив іншими ночами?

У коридорі почувся шум. До нас увійшла Ліза. Вона була страшенно заспана.

— Що сталося? Чому ви ще не спите? — з тривогою в голосі запитала вона.

Ми змусили себе всміхнутися й пояснили, що не спиться й нам просто хочеться побалакати. Так би мовити, надолужити втрачене. Я відчув, що вона нам не повірила. Очевидно, надто напруженими були вирази наших облич. Та вона нічого не сказала.

— Ти не хвилюйся, іди спати, — якомога спокійніше відповів я.

Кохана дивилася на нас якийсь момент із недовірою, та все ж пішла. Ми мовчки зачекали, доки вона зачинить двері в кімнату. Відтак іще кілька хвилин, щоб упевнитися, що Ліза більше не вийде. За цей час кожен із нас обмірковував відповідь один одному.

— Отже, що ти скажеш на моє запитання?

— Щоразу ти так заплутував свій шлях, що я не міг за тобою встежити. Складалося таке враження, ніби ти знав, що за тобою стежать…

— Отож ти не маєш прямих доказів того, що вбивця я? — Я посміхнувся.

— Не маю.

— То в чому ж ти мене звинувачуєш?

— За весь цей час я схилився до думки, що ти не можеш бути вбивцею. Тут я нарешті можу бути спокійним… Але мені неприємна думка про те, що ти так мене тоді підставив. Проте виходить, ми з тобою квити. Кожен із нас підозрював іншого в проблемах із психікою. Але ж я тебе не виказав! А от ти…

— Валеро, я не хочу цих порожніх сварок. — Я, здавалося, почав заспокоюватися. Більше, напевно, тому, що був знесилений цією розмовою. — Прояснімо дещо. Так, можливо, тоді я помилився, висловивши підозри стосовно твого психічного стану. Але насправді підозри були не лише в мене. Просто я був першим, хто про це сказав уголос. Зачекай, тепер я прошу тебе не перебивати мене… Так, можливо, не варто мені було це робити тоді. Але повір, я дійсно вважав, що таким чином допомагаю тобі. І повір, я справді ніколи нікому не розповідав про те обстеження. Я не маю ані найменшого уявлення про те, звідки всі могли про нього дізнатися…

Цього разу я вирішив не висувати обвинувачення, що сам Валерка винен у тому розголосі. Він цілком сам міг розповісти, наприклад, Стасові й потім про це забути. Провали в його пам’яті на той час — незаперечний факт. Стас же цілком навмисне міг усе розпатякати. Окрім того, сама його тодішня поведінка наштовхувала на думку про подібні проблеми, адже про нашу тітку знали всі, і це могло навести на роздуми.

— Потім щодо мене…

Валера уважно слухав. Дуже спокійно. Таке враження, що аж занадто врівноважено. Мені знову видалося, що думки його вже далеко не тут.

— Розумію, що я не ангел. — Я почав придивлятися до брата, але поки продовжував говорити те, що збирався. — Я знаю, що теж ніколи не був, як ти кажеш, пай-хлопчиком і мав проблеми з поведінкою. Але ж це не привід, щоби звинувачувати мене в тому, у чому ти звинуватив. Нападів агресії в мене насправді ніколи не було, і ти маєш це знати. Мені насправді дуже неприємно. Ти навіть не уявляєш собі наскільки. Ну, гаразд, якщо просто звинуватити в божевіллі, але звинуватити мене в тому, у чому звинуватив ти… У вбивствах!

— Я ж казав, що зрозумів свою помилку… — промовив Валерка млявим голосом. — Ти не бачив, як виглядала тітка, коли її відтягували від дядька. У нього, напевно, і сьогодні на тілі є шрами від ножа. Не знаю, чи відтоді він може спокійно спати. Я б, напевно, не зміг. Ти не бачив тоді виразу її обличчя. Ти не бачив усього того страхіття. Тієї жорстокості, яка спотворила її лице. ТАКОГО я не бачив ніколи. І сподіваюся, більше не побачу… Увесь цей час я боявся, що ти успадкував її хворобу. Тому й вирішив усе перевірити. Власне, ми з тобою зараз дійсно квити. Кожен із нас усі ці роки підозрював другого. Але тепер, думаю, усе вирішилося. Ти ж більше про мене такого не думаєш?

Я дивився на Валеру. І поки що мовчав. Чи міг він бути божевільним? Навряд. Принаймні якщо в його психіці й були якісь відхилення, то несуттєві. І я був на сто відсотків певен: ці відхилення точно не такі, як у тітки. Цікаво, чи дійсно він вірив у те, що я нормальний. Певно, що так.

Я розглядав його, і мені згадувалося наше дитинство. Так, він був правий. Років із десяти-дванадцяти ми з ним змінилися. Я сам тоді якось інстинктивно це відчував. Але що я тоді міг вдіяти? Та й він теж нічого не міг.

Я дивився на нього, і переді мною стояв мій зведений брат. І, здавалося, між нами більше не було тієї прірви, що розлучила нас на довгі роки. Хтозна, можливо, саме зараз уперше в житті в нас з’явився шанс помиритися й стати ближчими? Мені так хотілося про все забути. Про геть усе. Сварка зовсім виснажила мене. Як же ми могли до такого дійти? До таких звинувачень один проти одного. Як же я міг до того докотитися? Але це було моє життя, і воно мене влаштовувало. Моє життя мені подобалося. А тепер у ньому з’явився мій зведений брат. Ні, ненадовго. Скоро він знову піде з нього. Якимось чином я відчував це. Але принаймні… може, ми таки помиримося? Чи реально це? Чи реально, щоби двоє людей, які навіть у дитинстві не сприймали один одного, стали друзями? З другого боку, який сенс сваритися? Чи не простіше розійтися мирно? Хоча б із ввічливості. Як ми завжди це робили.

— Ні, я тебе вже не підозрюю, — тихо, уже зовсім спокійно, безсило й не агресивно промовив я.

Я усміхнувся. Простягнув до нього руки, щоб обійняти на знак примирення. Він із полегшенням усміхнувся й підійшов. Ми обнялися. З душі ніби камінь звалився. Здавалося, усе владналося. Ми поплескали один одного по спині, потиснули руки. Так, тепер ми нарешті помирилися. І, можливо, уперше за все життя стали хоч трішки ближчими один до одного.

— Може, вип’ємо з нагоди примирення? — запропонував я. Валерка не заперечив.

— Добре, я тільки на хвильку відлучуся… у туалет.

— Чекатиму тебе на кухні. — Я був радий. Усе було нарешті гаразд. Правда, знову десь глибоко в душі зашкребло щось неприємне. Але зовсім глибоко.

***

Ця розмова повністю знесилила його. Так, він був задоволений, що помирився зі зведеним братом. Але сил зовсім не було. Морально Валера був просто виснажений. У горлі пересохло. В очах туманилося, паморочилося в голові. Але це ненадовго. Таке в нього бувало в подібних ситуаціях, коли доводилося надто сильно понервуватися. А зараз він понервувався надміру. Та й узагалі майже три останні місяці виявилися для нього вкрай важкими.

Валера й справді хвилювався, чи Назар не втягнутий у ці злочини. Він не стежив за ним щодня. Часом просто було страшно. Але в більшості випадків не хотілося, адже він не бажав по-справжньому вірити у свою примарну ідею про братове божевілля. Тепер, після розмови, він повністю впевнився в невинності Назара.

Ось тільки деякі слова зведеного брата неабияк зачепили його. Це були підозри Назара стосовно Валерчиного психічного стану. Брат говорив про провали в пам’яті, агресію. Думав, що він усього цього вже позбувся. Але тут Назар помилився. Насправді подібне ніколи й не полишало Валеру. У нього навіть бували дні, які повністю стиралися з його голови. Бували й стерті ночі. Так, не завжди. Так було тоді, коли він іще підлітком жив у Рівному. Потім усе минулося. Валера про це майже забув. Але воно повторилося два роки по тому. Тривало недовго. Але схвилювало.

А по-справжньому це його налякало вже рік тому, коли все почалося знову. Тоді йому сказали, що він не прийшов на роботу. Валера нічого такого не пам’ятав, натомість був упевнений, що в офіс приходив. Але, зважаючи на те, скільки колег підтвердили його відсутність, він зрозумів, що все це відбувалося насправді. Де він тоді провів той день, Валера й досі не знав.

Навіть тут, у Рівному, у нього кілька разів повторювалися подібні речі. Він боявся комусь про це розповідати. Боявся йти до лікаря. І тепер ці напади повторювалися. Розповісти Назарові? Але після того, як вони щойно закрили цю тему, як нарешті помирилися, йому не хотілося розпочинати знову. Ні, з ним усе гаразд. Усе буде гаразд. Назар покликав його. Він вийшов із туалету, перед цим змивши в унітазі, ніби користувався ним. Пройшов у ванну ніби для того, щоб помити руки.

— Я вже все приготував, — повідомив Назар, вийшовши до нього з кухні. У руках він тримав недопиту пляшку «Закарпатського коньяку». — З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально. Просто щось зі шлунком. Але нічого страшного. Ти йди, я зараз приєднаюся. Тільки помию руки. — Укотре за весь вечір Валера змусив себе всміхнутися. Назар недовірливо глянув на зведеного брата, але нічого не сказав і повернувся на кухню.

Може, Назар тоді був правий, коли хотів, щоб його обстежили в лікарні? Таке запитання насправді інколи спадало Валері на думку. Але він з обуренням відразу ж його відкидав. Лише зараз, нарешті помирившись із братом і вислухавши його, він спробував подумати про це все тверезо. Повідомити Назарові про свій стан?

***

Спершу вона планувала пожити у своєї однокурсниці. І вже про все домовилася. Але ввечері показали отой сюжет про неї. Тепер вона мусила втікати. Катя не знала, куди податися. Подруга вже, напевно, дзвонила в поліцію. Вона не з тих, хто мовчатиме. Яка ж вона взагалі подруга? Вона з тих людей, хто робить щось лише заради певної вигоди. Ось і зараз їй просто цікаво було переховувати в себе людину, яку розшукувало все місто. Але на той момент Катю шукали як ту, що просто зникла безвісти.

А зараз… зараз Катю розшукували за звинуваченням у вбивствах. Хто їй тепер повірить? Єдиною такою людиною, як вона сподівалася, буде сестра. І Назар, хоч би яким він не був, мав її підтримати. Вони повинні їй допомогти. Це остання її надія. Не могли ж Ліза з Назаром вірити в те, що відбувалося?

Спершу Катя навіть не зовсім зрозуміла те, про що говорили в програмі «Патруль». Спочатку їй здалося, що це якийсь злий жарт чи просто фатальна помилка, що ведуча зараз виправиться… Але ні, вона тільки повторила сказане. Більше того, навіть наголосила на небезпеці, яка загрожує будь-кому, хто матиме з нею, з Катею, справи. «Особливо небезпечна злочинниця». Ось так тепер її називали.

Дякувати Богу, Зоя саме вийшла до іншої кімнати поговорити по телефону. Співмешканок, з якими однокурсниця знімала квартиру, на той час не було. Усі вони працюють. Щойно Катя зрозуміла, що означає для неї таке телевізійне повідомлення, на думку спав лише один-єдиний вихід із ситуації — нова втеча. Подружка була не з тих, кому можна довіритися. Та й хто міг повірити людині, яку підозрювали в скоєнні тих страшних злочинів? Інтуїтивно Катя це розуміла. Але її душила образа за те, що Зойка нізащо б не погодилася їй допомогти. І вона просто втекла. Клубок підкочувався до горла. Хотілося плакати, але заважав страх. Жах повністю паралізував її. Образа, острах, відчуття несправедливості. Усе це переповнювало її.

Дівчина вже бозна-скільки часу блукала містом, не маючи куди себе приткнути. І то був не лише страх перед поліцією. Скільки вона не розмірковувала над усім, єдиний вихід — повернутися додому. І сподіватися, що сестра з Назаром їй пробачать і допоможуть. Зрештою вони мають зв’язки в поліції. Вони ж теж задіяні в розслідуванні цієї дурної справи. Отже, треба повертатися.

Щойно минула жахлива ніч, яку вона провела просто неба. Напевно пів її життя минуло за цей десяток годин. Вона боялася кожного кроку, будь-якого шарудіння, боялася побачити людину.

Ще одна річ спадала їй на думку: просто втекти з міста. Влаштуватися деінде. Але зараз навіть на автовокзалах перевіряли документи й фіксували від’їзд і приїзд кожного. Таким чином, вона не мала жодного шансу залишити місто. Та й грошей у гаманці все меншало. Кілька разів дівчина ризикнула купити в кіосках солодощі чи булочки. Вона сподівалася, що продавцям за склом буде важко розгледіти в ній розшукувану.

Щоб дістатися додому, треба було пройти безліч вулиць. Зараз їй було важко зорієнтуватися навіть у тому, де вона перебуває: Катя заблукала. Одне дівча знало достеменно: додому звідси надто далеко. Потрібно чимало йти. Транспортом користуватися вона боялася. Більше того, треба вирахувати час, щоб Ліза точно була вдома. А це не раніше четвертої години. Нині вже кінець серпня, а отже, її робота в школі розпочалася. Звісно, дітей поки ще не було, тож сестра не сиділа там довго. Максимум, на скільки Ліза могла затриматися на роботі, — до третьої дня. Плюс іще кудись, можливо, зайде. Отже, о четвертій сестра неодмінно має бути. Таким чином, після цієї години Катя вже буде вдома.

***

Сьогодні Ліза лише ненадовго зайшла на роботу. Пробула там тільки дві години. Відтак подалась у відділок. Так, вона домовилася зі слідчими, що чекатиме від них дзвінка. Проте не могла просто сидіти вдома чи навіть на роботі. До того ж з’явилася інформація про Катю. Утім, новина виявилася такою ж примарною, як і завжди, адже Катя знову втекла зі своєї схованки. Подзвонила її однокурсниця Зоя й повідомила, що Катя прохала дозволити пожити в неї. Потім мала дременула.

Малашко вже не раз пожалкував про те, що вони оприлюднили інформацію про розшук Каті за вбивство. Вони її лише налякали. Тепер спіймати дівчину буде ще важче. З другого боку, люди повинні знати правду. Тільки так вони можуть себе захистити. Проте Лізі цих думок він не виказував. Навіщо вона прийшла? Його гнітила її присутність. Часом слідчий навіть не знав, як дивитися дівчині в очі.

— Назар зараз на роботі. Нарешті вибрався. Скоро його там узагалі зацькують за прогули, — відповіла Ліза на запитання слідчого про свого хлопця. — З братом вони ніби поладнали. Цілком нормальна людина, як на мене. — Малашко бачив, що сьогодні Ліза вже краще тримає себе в руках. Проте зрозуміло, що хвилюватися за сестру вона не припиняла.

— А де зараз цей Валера?

— Пішов на їхню з Назаром квартиру. Вони вирішили, що він побуде в Рівному ще кілька днів. Потім повернеться в Москву. Йому там пропонують якусь гарну роботу.

— Отже, вони, ви кажете, з Назаром поладнали? А цей Валера не розповів про причину своєї таємничості?

— Розповів, але тільки Назарові. Уранці Назар повідомив мені, що все гаразд. Вони поговорили й усе вирішили. Подробиць він не розповідав, а я й не запитувала. То їхнє, я вважаю, діло. — Ліза повела плечима.

— А про Стаса Валера нічого не казав? — Малашка все ще турбувало питання про те, чому ж зведений брат Назара приходив до Стаса. Саме після цього візиту Стас помер. Досить дивна смерть. Могло навіть здатися, що людина вчинила самогубство. І дехто навіть дотримувався такої думки. Але ж самому проковтнути лезо? Чи не надто жорстоко? Простіше, здавалося, тим самим лезом перерізати собі вени… — Чому він ходив до нього у в’язницю?

— Думаю, Назар не міг про це не запитати. Але він абсолютно нічого мені не розповів і, я передчуваю, не розповість. Принаймні таке в мене склалося враження. Мені здається, вони обоє домовилися тримати їхню розмову в таємниці.

— Зрозуміло, — дещо незадоволено промовив слідчий. — Але ж, я сподіваюся, Назар розуміє, що якщо його зведений брат якось пов’язаний зі смертю Стаса, він обов’язково повинен нам про це розповісти? Інакше він прикриватиме вбивцю, а це вже стаття.

Ліза про щось замислилася на хвильку. Затим відповіла:

— Я впевнена, Назар повинен це усвідомлювати. Але, знаєте, я не думаю, що Валера здатен був убити Стаса. Він зовсім не схожий на вбивцю. Так, я помітила, що він надто хвилювався під час розмови. Проте вважаю, що знаю тому причину: маю на увазі, що діалог між ними був не з легких.

— Чому так? — Малашко, як завжди, був дуже скрупульозний.

— Мала ж бути якась причина, що ціле літо він ніяк не хотів потрапити на очі Назарові. Вони з Валерою не бачилися багато років. За цей час спілкувалися мало. Колись мали певний конфлікт…

— Який?

— З вашого дозволу я про це не розповідатиму. Це не стосується справи, будьте певні. Та й я сама не впевнена, що Назар мені повністю все виклав. Принаймні є в мене така підозра. Але знову повторюся: це їхня сімейна справа.

Малашко похитав головою на знак розуміння.

— Ви не проти, якщо сьогодні я побуду тут у вас хоча б до третьої чи четвертої години? Я розумію, що, можливо, заважаю вам, — вона помітила не надто задоволений погляд Малашка, — проте мені несила сидіти вдома в чотирьох стінах. На роботі всі дивляться на мене: хтось співчутливо, хтось зі страхом. Дехто навіть із цікавістю про все розпитує. Як вони не розуміють, що мені може бути неприємно? Невже це так важко помітити? Можливо, вам би могла знадобитися моя поміч? Скажімо, у зіставленні чийогось психологічного портрета абощо?

Малашко замислився. Ця ідея його зацікавила.

— У мене є двоє підозрюваних. Їм по вісімнадцять. Нещодавно вони вбили свого однокурсника. Їхній адвокат стверджує, що вони мають проблеми з психікою. Навіть приніс мені довідку з психдиспансеру. Але, знаєте, у мене є деякі сумніви. Хотілося б, щоб із ними поговорила своя людина. Могли б це зробити? Перевірити, чи вони насправді здорові, чи могли скоїти вбивство навмисно.

— Так, звичайно. Радо допоможу. — Ліза втішилася, що зможе хоч чимось стати в пригоді, а не сидіти тут просто так, без діла, муляючи слідчим очі.

— Чудово! — Малашко просяяв. Останнім часом справ у нього було, м’яко кажучи, по саме горло. Багато чого він просто фізично не встигав робити. — Я зараз їх викличу. Підете з ними в кабінет для допитів. Там вам ніхто не заважатиме. Разом із вами буде двоє наших людей для вашої безпеки. І, якщо можете, зробіть, будь ласка, звіт у письмовій формі. Поставите свій підпис. Усе це має бути офіційним.

***

Я повертався додому раніше від запланованого. На годиннику була майже шістнадцята година. Як я й думав, на роботі на мене дійсно чекали проблеми. Мене хотіли звільнити. З останніми подіями мого життя рахуватися не бажав ніхто. У багатьох теж були негаразди, і тим не менш вони виконували свою роботу. До того ж існує чимало людей, у яких проблема лише одна — знайти роботу. Це був натяк. Я розізлився й гримнув дверима. Напевно, роботу я вже втратив. Та мені байдуже. Знайду нову. Я гарний фахівець. Вони ще пожалкують, що ТАК поставилися до мене.

Сьогодні весь день я ходив нервовий. Ні, не через роботу. Радше через мого зведеного брата. Він каже, що стежив за мною. От дурень! Чи повірив мені вчора Валерка? Зараз він пішов на нашу спільну квартиру. Потім збирався ще зайти до деяких знайомих. Брат не знав, що я повернуся раніше, тому збирався прийти аж увечері. Ми помирилися вчора. А сьогодні вранці я замислився, чи можу справді йому вірити. Чи дійсно брат не тримає на мене зла? Ось які запитання мене хвилювали.

Ліза нещодавно подзвонила й попередила, що затримається. Вона не могла сказати наскільки. Зараз кохана перебувала у відділку й допомагала скласти психологічний портрет якихось двох злочинців. Сказала, що пояснить потім, що все це означає. Я не став розповідати їй про те, що сталося на роботі. Не хотілося передчасно непокоїти тим, що мене можуть вигнати. Може, ще не все втрачено.

Ліза складає психологічний портрет? Насправді я не був певен, що вона гарний психолог. Так, дівчина старалася. Так, постійно працювала над собою. Удосконалювалася. На роботі її вважали чудовим працівником. Навіть незамінним. Але ж вона просто мала справу з проблемними підлітками.

Чи взагалі існує гарний і справжній психолог? Навіть якщо людина все життя пропрацювала психологом, чи здатна вона всі свої справи вирішувати правильно? Де гарантія того, що вона не оголосить здоровим того, хто насправді хворий, а здорового помилково не запхне до психлікарні? Де цьому гарантія?

Як ми можемо стверджувати, що знаємо психологію людини, якщо сама людина далеко не завжди здатна в собі самій розібратися? Як можна вважати, що розумієш іншого? Часто ми самі для себе буваємо «темним лісом». Ніхто з нас не може знати, як поведеться в критичній ситуації. Ніхто насправжки не знає, з якими думками прокинеться на ранок і як вони змінять його життя. Утім, усе ж продовжуємо стверджувати, що тямимо щось у цьому світі.

Ні, Ліза не розбиралась у людях так, як вона того хотіла. Я знав це на сто відсотків. Вона не могла прочитати думки геть усіх. Не могла скласти їхній психологічний портрет…

Поблизу будинку нікого не було. Періщив дощ, і всі пліткарки сховалися по домівках. На лавці ніхто не сидів. Перед входом до під’їзду я вдихнув іще трохи свіжого повітря.

Подивився на небо. Воно все більше затягувалося темними хмарами. Я подумав, що, напевне, має бути сильна злива. З громом та блискавкою. Я цього терпіти не міг. Особливо останнім часом. Бо в таку погоду мені ставало вкрай погано. Боліла голова, відчувалася нестерпна духота, я задихався. Що то могло бути? Нервове напруження? Я ще раз набрав у легені свіжого повітря й увійшов до під’їзду.

Духота вже відчувалася. Я трохи розстібнув куртку, аби звільнити шию від тиску. Стало легше. Я відчув, як у грудях загупало серце. Зупинився. Кілька разів вдихнув та видихнув.

Щось не так. Я озирнувся. Нікого. Звідки так раптово з’явилося хвилювання? За мною стежать? Мене знову охопив до болю знайомий нудотний страх. Захотілося якомога швидше дістатися домівки.

Ліфт не працював уже другий день. На удачу я натиснув кнопку виклику, але той не поїхав. Довелося підійматися пішки.

Щось ніби заважало мені. Якась настирна думка. Чи відчуття. Я не розумів, що це було. Із зусиллями дістався свого поверху. Віддихався. Тихенько дослухався. Дякувати Богу, не зустрів нікого із сусідів. Зараз вони мене дратували, як ніколи. Неприємне відчуття з новою силою налетіло на мене. Проте щойно я відчинив двері й заховався у квартирі, усе минулося. Я ніби заспокоївся.

Якусь мить я стояв, притулившись спиною до вхідних дверей. Тиша. Страшна та гнітюча. Було незвично, що Ліза не вдома. Зазвичай вона встигала навіть приготувати щось поїсти. Я залишив наплічник при вході. Відразу зафіксував у своїй пам’яті, що треба зарядити телефон. Він розрядився, щойно я поговорив із коханою. Але все це потім. Спершу мені потрібно прийти до тями.

Поспішив у ванну, аби вмитися холодною водою. У квартирі таки незвично тихо. Я звик, що Ліза чи ж Катя відразу починали поратися на кухні, коли я приходив. У Лізи закінчилася відпустка, а Каті вдома вже давно не було. І невідомо, коли з’явиться. І чи з’явиться взагалі? Мені не давала спокою думка про те, що дівчина тепер головна підозрювана. Диму ж бо без вогню не буває.

Холодна вода починала приводити мене до тями. Я дещо збадьорився. Усміхнувся. Очі зупинилися на моєму дзеркальному відображенні. Худе лице. Краплі холодної води стікали вниз до підборіддя. Здавалося, за цей час я схуднув іще більше. Гостро окреслені риси обличчя. Тонкі губи. Підстрижений майже «під нуль». Усі мої друзі-програмісти мали довге волосся. Більшість із них — кучеряве. Лише я завжди вирізнявся. На блідій фізіономії чітко виділялася щетина. Ніколи не любив своїх очей. Глибоко посаджені, Лізі вони здавалися апатичними. На скроні виділялася роздута темна вена.

Я подивився у свої очі. Сірі й маленькі. Вони погрозливо виблискували з мого відображення. Я й сам розумів, що на фоні такого худого обличчя з тонкими рисами погляд здавався дещо зловісним.

Тепер я подивився прямісінько в очі. І відвів погляд. Скільки разів пробував зробити це — і не міг. І також не міг зрозуміти чому. Вони ж мої. Я ж дивився у СВОЇ очі. Але бачив при тому зовсім незнайому, здавалося, навіть ворожу людину. Я знову повторив спробу. Тепер я змусив себе дивитися.

Цікаво, але людина завжди відводить погляд перед сильнішим, визнаючи тим свою слабкість і покірність перед тим, у чиї очі дивилася. Але ж то були мої власні очі! Чому я ніколи не міг поглянути в них? Я не зупинявся. І в цьому мені відчувся певний виклик. Собі? Зіниці ніби звужувалися. Я бачив червоні судинки на білках.

Тепер мої «дзеркальні» очі ніби заманювали до себе. Немов гіпнотизували. Я відчув запаморочення. Занудило. Мозок почав відмикатися. Я не витримав і відвернувся. Не знаю, що би було, якби я того не зробив. Чітко відчув, що свідомість стала відключатися.

Може, то моє «Воно» бажає заманити мене? За допомогою гіпнозу хоче вийти з мене й отримати наді мною владу? Чомусь мені здалося, що все, що б я робив під владою того гіпнозу, навряд би потім пам’ятав. Очі — дзеркало душі. Може, дійсно в них є всі відповіді на запитання про людську природу? Може, вони прямо пов’язані з нашим мозком? Інакше чому від простого погляду у власні очі відбувається такий ефект?

Я постояв трохи, не дивлячись у своє дзеркальне відображення. Перевів подих. У голові все ще відчувалося запаморочення. Ще нудило. Я знову вмився холодною водою. Це допомогло. Укотре поглянув на себе в дзеркало, але не наважився подивитися у СВОЇ очі. Притулився до стіни. За хвилину-другу запаморочення минулося.

З ванної я пішов на кухню. Після вмивання стало легше, а проте відчуття гнітючого тиску не зникнуло. На вулиці дійсно збиралося на грозу. Подув такий сильний вітер, що я був змушений зачинити кватирку. Погляд мій упав на плиту. Чомусь до цього часу я навіть не звернув на те уваги. Але у квартирі пахнуло недавно зготованою їжею. Ліза вже вдома? Але чому ж вона не вийшла до мене? Ні, вона ж не так давно дзвонила й попередила, що затримається. Валера?

Мені чомусь знову стало моторошно.

Я вийшов із кухні. І досі продовжувало нудити від погляду у свої очі. Хай йому!.. Уся квартира була огорнена тишею. Проте інстинктивно мені відчувалася чиясь присутність.

Я вкляк. У вітальні в кріслі мовчки сиділа Катя. Дівчина дивилася прямо на мене. Я зрозумів, що вона чекала, коли я увійду сюди. Іще відтоді, як я повернувся додому.

***

— Привіт! — промовила дівчина. Вона не рухалася. Чекала, якими будуть мої перші слова.

Кілька хвилин ми напружено дивилися одне на одного. Ніхто з нас не вимовив жодного слова. То ось звідки було те відчуття неспокою. Це моя інтуїція намагалася попередити мене, аби я був уважним…

Як зараз пам’ятаю: у кімнаті пахло дощем. На вулиці знову зірвався шалений вітер. Занавіска піднімалася й опускалася від протягу. У мене поволі починала боліти голова. Я просто стояв і витріщався на неї. Нарешті вона підвелася.

— Я не вбивця, — тихо пробелькотіло дівча. — То не я їх убивала. Чесно. Я не знаю, навіщо мене розшукують.

Вона ступила крок до мене. Я ж інстинктивно ступив крок назад.

Ще якусь мить ми просто дивилися одне на одного. Здається, хвилювання поволі минало. То лише Катя. Не Криж і не будь-хто інший. Хіба мені потрібно її боятися? Це я — дорослий чоловік, який повинен її захищати. Звідки в мене цей дурнуватий страх?

— Я вірю тобі, — невпевнено промовив.

— Справді? — Катя сказала це тихо, ніби не зовсім довіряючи тому, що чує. Зараз вона видавалася ще зовсім дитиною. Лють, з якою вона раніше сварилася зі мною та з Лізою, безслідно зникла. Вона була тут, така тиха й безпомічна. Певна річ, їй довелося добре похвилюватися за весь цей час. Блідо-сіре втомлене обличчя. Тільки очі якісь дивні.

— Звісно, справді. — Я спробував усміхнутися й простягнув до неї руки, щоб обійняти. — Ну, іди сюди.

Вона якось дивно всміхнулась і кинулася в мої обійми.

У моїй кишені завжди був маленький гострий ножик. Про всяк випадок. А в спідній кишені куртки — гумові рукавички. Але навіщо вони мені зараз? Я ж у себе вдома. Точніше, у Каті вдома.

Швидким і непомітним, уже добре відпрацьованим рухом я схопив ножа й перерізав їй горло. Ніж я завжди старався увіткнути глибоко, щоб людина швидше вмирала. Вони цікавили мене лише мертвими. Почулося знайоме харкання. Катя слабко стукнула мене кулаком. Але що вона вже може мені заподіяти?

Я відчув, як на руку з ножем потекла тепла приємна кров. Вдихнув її запах. Запах свіжої крові. Скоро вона загусне, на руках залишаться червоні липкі плями. Я обережно поклав тіло, що помирало, на підлогу. Так, щоби кров не потрапила на килим. Знав, що тут це робити надто небезпечно. Та не втримався. Я завжди знав, що колись уб’ю цю дівчину. Уже давно цього бажав. І нарешті мій час настав.

Так само я знав, що рано чи пізно вона прибіжить додому. Знав, що вона ні в чому не винна й, почувши, що її розшукують за вбивства, примчить, аби її захистили. Звісно, Катя вважала себе дорослою та самостійною, але, втрапивши в справжню халепу…

Я зірвався. Усе мені вже набридло. Побачивши її, раптом зрозумів, яке напруження висіло наді мною весь цей час. Криж, мій зведений брат, Малашко, Климович… І тут Катя. Її розшукували за всі ті вбивства. І ось вона тут. Власною персоною. Нарешті надумала завітати додому. Повернулася, щоби благати про допомогу. Це одразу читалося в її погляді. Вона боялася того, як я відреагую. А я навіть зрадів, що дівча тут. Проте саме її прихід зіграв тоді зі мною той дурний злий жарт.

О, цей запах крові! Ковтнув слину. У животі з’явився приємний холодок. Усе моє тіло передчувало насолоду. Перед тим, як обійняти мене, Катя, певно, інстинктивно ступила кілька кроків назад. Я зрозумів відразу, що дівча мене боїться. Я вже не раз таке бачив. Вони майже всі так робили.

Приємне відчуття. Це, мабуть, і є адреналін. Блаженне потужне хвилювання. Кров шалено мчить твоїми венами, напружуючи всі закуточки тіла. Я розім’яв шию, нахиливши її вправо та вліво. Цей рух налаштовує мене на серйозну роботу. Відтак підклав їй під голову свого светра. У столі лежав цупкий целофан. За хвилину тіло Каті вже перебувало на ньому. Тепер можна бути певним, що ніяких слідів не залишиться. На балконі маю кілька міцних вологонепроникних мішків, у яких зазвичай відношу тіло, куди потрібно. Так зроблю й цього разу. Але це буде пізніше. Зараз я вирішував, як мені вчинити з її тілом. Це мало бути щось особливе.

Гм… Мені завжди було цікаво подивитися на людські мізки. Але я їх уже роздивився в Климовича. Щоправда, не повністю: тільки те, як вони витікали з голови. Звідти, куди я встромив сокиру. Внутрішні органи я теж уже роздивлявся. Ще раніше. Шию дослідив у Федюкевича. Мені так цікаво вивчати людське тіло. Напевно, таки слід було йти на лікаря. Як, власне, того й хотів ще з дитинства…

Це ж треба, як мій зведений брат запам’ятав мою зацікавленість людською кров’ю. Я ніколи не помічав, що він усе бачив. Мені завжди здавалося, що він сам із цікавістю на все те дивиться. От покидьок! Він, виявляється, стежив за мною! Ще від самого дитинства. Нічого, якось я вже спробував йому помститися. Тоді не вийшло. А тепер я обов’язково доб’юся свого. Тільки нехай-но придумаю як. Я вже натякав Малашкові, що від Валерки нічого доброго очікувати не варто. Неодмінно щось придумаю.

Я знову звернув погляд на Катю. Вона вже лежала нежива. Потрібно поспішати. З тілом, яке вже холоне, не так цікаво мати справу. Приніс із балкона невелику сокирку й розрубав Катину голову. Обережно, аби не надто зіпсувати мізки. Роздивився навкруги. Завжди потрібно бути обачним. Кров потрапила тільки на широкий целофан. Усе було в порядку. Я ще роздивився. Погляд мій упав на фото на стінах. Катя. Ліза. Стас. На мить мені здалося, що всі вони живі на цих світлинах і дивляться на мене. Спостерігають. Але я враз себе заспокоїв. Ні. То просто фотографії.

Я знову кинув погляд на Катю. Кров на шиї вже дещо загустіла. Я відклав сокирку вбік. На її лезі червоніла кров і, як мені здалося, маленькі шматочки від мозку. Але маленькі шматочки мене не цікавили. Мене цікавив лише сам мозок. Місце, де з’являються всі людські думки. Де починаються всі людські задуми. Здавалося, така маленька річ, а стільки всього ми можемо зробити саме завдяки їм, нашим мізкам.

Тепер мені навіть і не спадало на думку те, що колись це була людина. Зараз це просто лялька. Чи навіть робот, якого можна розкрити й подивитися, що ж там усередині. Ось це я завжди й робив. Наразі я збирався дослідити її мозок. Досліджувати все нове — ось єдина цікава річ у цілому світі. Користуватися тим, що вже винайшли? Невже не цікаво побачити щось, що досі не знаєш? Кожен людський день повинен бути наповнений сенсом…

Розглядаючи органи, я паралельно продумав наступні дії. Потрібно добре поміркувати. Адже цей раз небезпечний для мене: щомиті можуть повернутися Ліза чи Валера. У цей момент я просто все роздивлявся. Тримав у руках уламки кісток голови, мозок. Мозок — ось що сьогодні для мене найцікавіше. Потім потрібно порубати її на шматочки (обережно, щоб не залишити ніяких слідів) і всунути в мішок. Можна залишити тіло на балконі. А вночі непомітно винести. Голову, хоч її обличчя й важко було впізнати, доведеться кинути в іншому місці. Краще просто заховати. Адже мені потрібно, щоб усі вважали її живою.

І Крижа повинні вважати живим. Щоправда, колись я й до нього доберуся… Добре, що я нічого не розповів слідчим про те, що бачив його на кладовищі. Я тоді не тямив, чому цього не зробив, адже, зрештою, для мене він небезпечний. Потім я збагнув, що підсвідомо придумував собі план. Поки Криж на волі, я можу без проблем проводити свої експерименти. Усі думатимуть, що вбиває він. І це мені на руку. Звісно, безпечніше його прибрати. Так само, як і Катю. Сховати труп, а потім нехай вони його шукають… І ніхто ніколи ні до чого не докопається…

Не знаю, скільки минуло часу, але раптом помітив, що на вулиці звечоріло. Я підвівся. Кінцівки мої затерпнули. Надто довго я просидів в одному й тому ж положенні. Обережно порубав усе на шматки. Треба поспішати. Я не став дивитися на годинник. Валерка точно мав прийти пізніше, а от Ліза… Руки були липкими від крові. У найостаннішу чергу я змивав руки. Мені завжди подобалася оця липкість.

Так, мушу визнати: цього разу я надто захопився. Сьогодні моя професійність, яка з кожним разом нібито вдосконалювалася, мене підвела. Підвела мене й моя інтуїція, якій я так довіряв. Ніколи не можна довіряти своїм почуттям. Потрібно керуватися лише розумом. А я його не послухав. Я чув знайомий звук за спиною. Але не надав тому значення. То відчинялися вхідні двері. Лише потім я це зрозумів. Жіночий гучний крик, сповнений жаху… Саме це змусило мене зупинитися. От дурень! А я вже все майже встиг.

***

Спочатку від її крику у Валериних грудях усе похолонуло. На мить його просто заціпило. Але, здавалося, хтось усередині прикрикнув на нього, змусивши отямитися. Він одразу побіг Лізі на допомогу. Дівчина стояла, притиснувши руки до рота. Погляд її не відривався від щойно побаченої картини. Валера повернув голову в напрямку, у якому вона дивилася. І застиг від жаху.

То було тітчине обличчя. Таке саме, як і тоді, майже десять років тому. Як він боявся знову його побачити! Цієї миті йому здалося, що волосся на голові заворушилося. До горла підступив клубок нудоти. У Назарових очах було шалене презирство. Здавалося, він зовсім не злякався того, що його застукали. Лише прикрість була відпечатана на обличчі. Невдоволення від того, що не встиг закінчити заплановане. Назар кинув мішок на рештки. Зі швидкістю кішки кинувся до балкона.

— Тримай його! — Ліза ніби отямилася від жаху.

Насправді, як вона потім згадувала, усе те робилося машинально. Якось інстинктивно. Крик Лізи вивів Валеру із заціпеніння. Він кинувся за зведеним братом. На удачу витягнув руку, аби впіймати. І йому це вдалося. Валера міцно схопився за його лікоть. Але Назар із силою відштовхнув брата й вистрибнув.

***

Вони думали, що я розіб’юся. Але ж я не міг розбитися. Бо невразливий. Я впав на клумбу. Шкода, там росли гарні квіти. Вони зім’ялися. Удар об землю виявився досить твердим, але нічого страшного. Лише моя щиколотка трішки мене підвела. Але пусте.

Вони дивилися на мене зверху, мов заворожені. Та я не мав часу розглядати їх. Потрібно було рятуватися. Суспільство не любить людей, які хоч якось відрізняються від нього. Я знав: якщо не покваплюся, мене схоплять. Зовсім скоро Валера з Лізою прийдуть до тями й подзвонять у поліцію. Можливо, навіть хтось із сусідів уже туди телефонує. Я встиг почути шум на сходовому майданчику. Мешканці будинку не могли не чути Лізин крик. Ліза. Шкода, тепер нам доведеться розійтися. А я ж тебе люблю. Навіщо нам була потрібна та Катя? Те дівчисько, яке постійно пхало свого носа, куди не слід?

Першою моєю думкою було сховатися в підвалі будинку на сусідній вулиці. Я вже давно придивився його. І хлопця років шістнадцяти пригледів із того ж дому. Він був повненьким. З такими я ще не мав справи. Щось у ньому було. Нічого, я ще до нього доберуся.

Але на подвір’ї зараз чимало людей. Звісно, я привертав до себе увагу. Людина, яка біжить, не може обійтися без уваги. І всі якось розступалися переді мною. У всіх на обличчі був вираз… страху? Ну чому мене завжди всі боялися?

Я згадав, що весь перемащений кров’ю. Ось у чому річ. Усі вони боялися крові. Нехай би ще сказали, що не люблять її вигляду! Чи її запаху! Це властиво для людини — його любити…

Я біг світ за очі. Поволі починав розуміти, що сталося. Тепер для всіх я став вигнанцем. Від сьогодні все життя мені потрібно буде переховуватися. Так, суспільство нещадно розправляється з тими, хто не хоче слугувати його усталеним нормам. Вони тепер уважатимуть мене психічнохворим. Та який же я психічнохворий? Я цілком звичайна людина. Людина, яка просто не захотіла боротися з власною сутністю. Яка просто не вважає це за потрібне. А всі решта обманюють і себе, й інших. Навіщо вони це роблять?

Я біг уже, певно, хвилин сорок. Сил у мене чимало. Я навіть не збавляв темпу. Трішечки боліла щиколотка. Щойно я помітив, що якимсь чином поранив великий палець правої руки. З нього сочилася кров. Певно, здер шкіру. Але то пусте. Аби тільки встигнути. Дивно, я зовсім не відчував страху. Десь удалині чулися поліційні сирени. Та вони були зовсім далеко. Ніхто мене не впіймає.

Я біг до ще однієї схованки, яку теж недавно придивився. Я знав, що там мене нізащо не знайдуть. Аби тільки встигнути! Вони хочуть відібрати в мене свободу, а я її не віддам.

Дорога виявилася неблизькою. Біг я безлюдними вуличками. Чомусь здавалося, що зможу дістатися до кладовища швидше. Перед моїми очима пропливали картини, які запам’ятав, коли ходив до Стаса. Зелений парк і спокій. Спокій. Нікому не спаде на думку там мене шукати. І ніхто не зможе мене там знайти.

За моїми підрахунками, залишалося бігти лише хвилин двадцять. Я завернув за ріг.

Сволота! Дві поліційні машини чергували тут, немов чекаючи на мене. Я не встиг утекти. Вони навіть не дали мені шансу. Ще кілька хвилин — і мої руки опинилися в наручниках. А щоб вам!..

***

Мене посадили у в’язницю. Суд визнав мене божевільним, і зовсім скоро мене повинні перевести до психіатричної лікарні. Дурні, який же я звихнутий? То всі ви несповна розуму, а я нормальний!

Що б вони там не говорили, але зовсім скоро я вийду звідти. Я не дозволю їм обмежити мою свободу… Цікаво, де зараз Валерка? Я так і не встиг прибрати цього довбня. Якого чорта він звалився на мою голову? Саме тепер, коли я нарешті віднайшов волю?..

Пам’ятаю, як усе починалося. Це так солодко згадувати. Початок моєї свободи… Так, було важко, важко відважитися переступити межу, але…

…Правду кажуть: коли ти малий, тобі легше на щось наважитися. Тебе не спиняють жодні перешкоди. Менше за все тебе хвилюють думка суспільства і досвід людства. Ти ще зовсім вільний від цього.

Ті дві кози були не єдиними, хто знущався наді мною в новій школі. І в старій мене теж не любили. Чому? Я ніколи нікому нічого поганого не бажав. Завжди був тихою й спокійною дитиною. На відміну від мого зведеного брата. Той був повною моєю протилежністю. Завжди веселий, хоча ніколи не нахабний. Його не чіпали. Ні в старій школі, ні в новій. Чого не скажеш про мене.

Але я не став того терпіти. Змусив себе змінитися. Саме відтоді наказав собі забути про сльози. Якщо хочеш бути могутнім, ти повинен від них відмовитися. Вони роблять людину слабкою. Саме тоді я й став сильним. І тоді вперше в житті я помстився.

Вони побили мене так, що я потрапив до лікарні. Коли отямився й зрозумів, що сталося, заплакав. Заплакав від безсилля, від страху. Адже потрібно було рано чи пізно повернутися до школи. Як не вони, то інші могли зробити зі мною те саме. Спершу я просто не наважувався сказати батькам та поліції, хто все це зі мною вчинив. А потім і взагалі передумав. Я мав помститися сам. Тільки так я міг стати сильнішим. І я це зробив.

Я заманив їх у той старий занедбаний будиночок поблизу школи… І досі пам’ятаю запах горілого тіла. Тоді мене навіть трішечки знудило. І досі в пам’яті лунають їхні крики. Але в той момент це було для мене справжньою музикою. То кричали ці дві кози, які наважилися підняти на МЕНЕ руку. Мені й зараз час до часу чуються їхні крики.

Спершу я дещо боявся. Так, певний час мене навіть трохи мучило сумління. Я навіть заприсягнувся, що більше ніколи ні з ким такого не зроблю. Власне, я виконав свою обіцянку: нікого й ніколи більше не підпалював. Але й жодного разу не шкодував через те, що вчинив тоді…

Минав час. Я майже забув про те. Але якось побачив один фільм. І там показали, як горить жива людина. І я згадав. У пам’яті зринуло все. А потім там була сцена, у якій розстрілювали людей. Ніколи не забуду, як їхні мізки вилетіли з голови й розбризкалися по стіні. Тоді я злякався. Але потім второпав: навіщо боятися? Це кіно. Але й у житті таке трапляється. Відтоді я не пропускав жодного подібного фільму — американського чи ж російського. Доводилося робити це потайки, адже батьки тоді ще не дозволяли мені дивитися такі стрічки. Та я просто не міг без них…

Якось я бачив, як машина збила людину. Просто переїхала. Оце було цікаво! Ніколи цього не забуду. Навіть передати неможливо, яку величезну насолоду я тоді отримав, дивлячись на те розмащене по асфальту тіло. Здавалося, то було майже сексуальне задоволення. Мати швидко потягнула мене від цього всього. Навіщо? Мені ж так сподобалося…

Дотепер щодня я згадував те тіло. День у день воно просто не давало мені спокою. Але мене надто добре виховували. Мене виховували для суспільства, а не для мене самого. Тому на певний час я забув про свою мрію. Про своє величезне бажання. Бажання всього мого життя. Полювання. Так, за покликанням я мисливець. І дослідник. Ось моє справжнє призначення, а не те, яке мені так хотіло підсунути суспільство. Гм… Їм не вдалося зробити це зі мною.

Брат помічав мою незвичну поведінку. Я про це знав. Я завжди все бачив. Він дуже відрізнявся від мене. І всі любили його більше. Він був розумнішим і кмітливішим. Вітчим любив його дужче. Навіть моя рідна мати ставилася до нього краще, ніж до мене. Дівчата любили його. Він і зараз подобається їм. Узяти хоча б ту покоївку з готелю — його нову пасію… УСІ любили його більше, ніж мене.

З чотирнадцяти років я задумав помститися йому. І нарешті цей час настав. У Валерки почалися проблеми із судинами головного мозку. Тоді я про це не знав. Я сподівався, що в нього така сама хвороба, як і в моєї рідної тітки. І розповів про це батькам. Почалися численні обстеження. Я розповів про це Стасу. Я знав, що через заздрощі він обов’язково вирішить нашкодити Валерці, розповівши все однокласникам й іншим нашим знайомим.

Мені вдалося зробити життя Валерки нестерпним. І всі дійсно вважали, що з його головою щось негаразд. Шкода, усе це скоро скінчилося. Власне, я сподівався, що Валерка покінчить життя самогубством. Кілька разів підкидав йому статті про це з інету. Не раз налаштовував його браузер так, щоби стартова сторінка починалася із сайту для самогубців. І він дійсно тим цікавився. Я стежив за ним. Я бачив, ЯК він про все те читав. Але нічого не вийшло.

Зовсім скоро вітчим забрав його з міста. І більше ми не бачилися. Яким би я був щасливим узагалі його ніколи більше не бачити! Але потім я, дурень, удовольнився тим, що він далеко. А дарма. Якби мені не вдавалося заплутувати сліди, коли він за мною стежив, мене б схопили значно раніше.

Так, з Катею я схибив. Не потрібно було поспішати. Вона вже була в моїх руках. Треба було хоч трішечки зачекати. Або ж, навпаки, поспішити.

Інтуїція мене все ж не підвела тоді. Вона підказувала мені вже давно, що за мною стежать. Саме тому я завжди був обережним… Отже, це був Валерка…

Моє наступне вбивство. Як зараз, пам’ятаю все це. Я довго не наважувався. А потім нарешті все вийшло. Навіть несподівано для мене самого. Спочатку Заречнюк, потім його дівчина… Стосовно того розірваного фото… Я навіть і не пам’ятаю, як це зробив… Насправді все це дурниці… Але те вбивство!.. Який то був адреналін! Я й досі відчуваю те. Усе ж перший раз ні з чим не порівняти! Звісно, для мене то було вже не вперше, але після такої тривалої перерви, після відсутньої практики…

Зі сходів я сам себе штовхнув. Я не хотів цього. Просто в якусь мить злякався. Тоді мені знову здалося, що за мною стежать. Криж не міг тоді переслідувати мене. Зведений брат не міг штовхнути мене зі сходів. Але тоді мені все ж здавалося, що там хтось є. Я бачив його обличчя, та не запам’ятав. Лише одного разу вночі він мені наснився. І то був я. Тоді, коли я вертався від Лізи, я ще не був певен, що роблю все так, як би того мені хотілося. Я боявся. І сам собі за це помстився. Колись давно я перестав бути тюхтієм. І повинен був іти до кінця. Я правильно вчинив.

Наступним був Климович. Я знав, що скоро він так чи інакше повернеться до своєї квартири. Спочатку я й не думав його вбивати. Але тієї ночі мені не спалося. Було парко й страшенно боліла голова. Якби ж не ті жахливі головні болі, під час яких навіть не розумієш, що відбувається навколо тебе. Вони почалися ще з дитинства, після травми голови.

Я нікому не розповідав про них, боявся, що мене знову покладуть до лікарні. І всі ходитимуть довкола мене й патякатимуть про те, який я слабкий та безпомічний. А я пообіцяв собі, що перестану таким бути. І тоді я виконав свою обіцянку. Для мене життя в лікарні виявилося просто нестерпним… Потім я звик до тих головних болів, і вони вже не були для мене такими немилосердними. Проте десь півроку тому почалися страшні мігрені. Ліза радила мені звернутися до лікаря. Та що вона в цьому тямить?..

Якось уночі я помітив, як він повертався додому. І мені спало на думку вбити його. Стало цікаво, чи подужаю такого здорованя. Ха… Ніколи не забуду той вираз обличчя, коли він мене побачив. Його погляд, спрямований на мою сокирку. Цього мудака неважко було вбити. Усе його тіло паралізувало страхом. Він навіть не пручався. Було цікаво.

Відтак стало страшно. Чомусь у той момент мені подумалося, що за мною міг стежити Криж. Лише зараз розумію, що то все були просто мої вигадки. Коли з’явився Валерка, мені спало на думку, що й він цілком міг мене пильнувати. Але потім цей придурок зізнався, що не зміг вловити мій слід.

Отже, тоді мене ніхто не переслідував. Я викинув сокиру на зупинці перед тим, як сідати в маршрутку. Водій навіть не помітив. Саме на тій зупинці наступного дня й знайшли її. Відбитків пальців на ній не було. Цього разу я виявився більш завбачливим. Таким чином, знаряддя вбивства знайшли там, де я сідав у маршрутку… І знову ж таки всі подумали, що мене хотіли вбити. Нікому й на гадку не спало, що то я міг її там залишити. Ха!..

Убив іще кількох жіночок. Особу другої вони й досі не могли встановити. Питали в мене, хто це. Та хіба ж я знаю? Мені яке до того діло? Ха… Які ж налякані були їхні обличчя, коли вони мене допитували! Я ж відразу казав: ти ніколи не знаєш, хто поряд із тобою. І не факт, що колись вони не стануть подібними до мене. Ми ж ніколи не можемо знати, чого нам забажається наступної миті.

Стосовно того листа з погрозою… Навіть не знаю, навіщо я його написав. Просто хотілося ще більше все заплутати. Зізнаюся: часом мені здавалося, що вони вже знають, що то я. Даремно хвилювався. Виявляється, вони й не підозрювали…

З Крижем усе було дуже просто. Я вдав, що хочу з ним співпрацювати. У якості подарунка приніс йому тютюнницю, якою прибив Заречнюка. Дурень! Він навіть тоді не глянув на неї! Звісно, на це я й розраховував.

Так, я ледь не поплатився тоді власним життям за цю свою сміливість. Пощастило, що поліція прибула вчасно. Я навіть не очікував такої удачі. А потім у Крижа знайшли ті докази. Звичайно, він усе зрозумів. Він знав, що тільки я міг підкласти йому ту річ. Ось тому він і хотів мене вбити. Дурень! Невже він думав, що це йому вдасться?

Певна річ, невідомі відбитки пальців, що знайшли на місці першого вбивства, були моїми. Тому мені й довелося їх викрасти. Адже вони не належали Крижу. А мені було вигідно, аби всі подумали на Федюкевича та Крижа. Я дійсно був шокований, коли побачив їх разом тоді. Через це навіть забув, що бачив Валеру. Як ТАКЕ могло вилетіти з голови?

Але тоді я злякався. Адже якщо Криж був разом із Федюкевичем, то дільничний неодмінно повинен був знати про те, що то я підклав докази. А отже, мав припустити, що вбивця — саме я. Певно, він здогадався. Тому довелося його прибрати. Узагалі то було дуже цікаво. Не розумію. Невже його інтуїція не підказала йому озирнутися? Він же поліціянт! Був. Був поліціянтом. Якби він це зробив, можливо, встигнув би закричати, якось спробувати вирватися. І мені тоді було б цікавіше. Але ж як сталося, так сталося. Федюкевич сам винен. Не треба було співпрацювати з тим злочинцем…

Цікаво, чи шукають Крижа й зараз? Мені довелось усе їм розповісти. Як цікаво було спостерігати за виразами їхніх облич! Їм і на гадку не спадало, що Криж не винен. Окрім, звісно, вбивства того старого. Фу, таке непривабливе вбивство…

Цікаво… Я й досі не знаю, чи бачив тоді Крижа на кладовищі насправді, чи ні. Певно, мені здалося. Таке в мене часом трапляється. Мій зір та слух частенько грали зі мною цей дурний жарт. Власне, якщо Криж тоді мене не вбив, то логічніше було б припустити, що його там не було. Клятий Криж! Як він, певно, зараз тішиться з того, що мене впіймали. Шкода, я подарував йому таке задоволення!

Тепер місто заспокоїлося. Жаль, було так приємно відчувати, що всі тебе бояться…

Стосовно того старого, який загинув під колесами автомобіля, то вбив його Криж. Я знаю, що це за чолов’яга. Це той, з «Оказії». Вони, певне, щось не поділили. Я провів своє маленьке розслідування й про все дізнався…

Це було нескладно. І підставити Крижа виявилося зовсім просто. І викрасти відбитки пальців…

А те Катіне волосся. Я довго думав, як же воно потрапило на місце злочину. Потім зрозумів. Це все виявилося теж так просто. Елементарно, як сказав би Шерлок Холмс. У Каті тоді сильно випадало волосся. Щось, певно, зі шкірою голови абощо. І воно потрапляло на мій одяг. Ті два рази за випадковим збігом обставин воно впало на жертву з мого одягу. Ось як усе просто. Я й не думав підставляти Катю. Так сталося. Але вийшло досить непогано, хоч і постраждала Ліза. А цього мені не хотілося.

Ніколи не розумів, за що Ліза так любить свою сестру? Оте дурне дівчисько. Я її ніколи не міг терпіти. Мене вона цікавила лише як потенційна жертва. Спочатку я прагнув спровадити її за місто, бо вона надто втручалась у хід розслідування, постійно нишпорила, увесь час спостерігала за мною. Так тихо, немов про все здогадувалася.

Звичайно, я б Катьку однаково потім убив, але на той момент мені потрібно було її просто кудись відправити. Ненавиджу її! Якби не вона, мене б не спіймали… Якби все вийшло так, як я задумав, поліція ще довго шукала б Катю й ще довго думала б, що то все справа її та Крижевих рук. Пізніше я б спіймав і Крижа. Заховав би їхні тіла та й по всьому. І поліція ніколи б їх не знайшла. Ніколи. А тепер… Тепер мені потрібно думати, як вибратися звідси. І шукати потім нове, нормальне місце для життя…

Вони всі хочуть мене знищити. Але я не дамся. Так само й Стас хотів мене позбутися, але йому не вдалося. Я вбив його. Помстився, як і обіцяв. Тоді якраз в’язням принесли їсти. Мене пропустили прямо до його камери. Я заговорив зуби працівникові тюрми (у мене це завжди виходило добре!), сказав, що в нього замащений одяг. Запропонував поміч — потримати піднос.

Саме тоді я підклав Стасику лезо в його трапезу, поки той дурень-охоронець вовтузився зі своєю формою. І сам же дав Стасикові цю тарілку, аби бути певним, що потрібний посуд потрапить саме до нього. Він не захотів тоді зі мною спілкуватися, і я майже відразу пішов. Але їжу взяв. От дурень! Я ж обіцяв йому, що помщуся, а він узяв від мене їжу.

І ці придуркуваті працівники тюрми. Так просто пропустити когось до в’язня… Та я справив на них цілком гарне враження. Ми потоваришували. Їм і на думку не спало, що то я пришив Стаса. Шкода тільки, я не бачив, як усе те з ним сталося… Гм…

Ніхто не бачив, як я підкладав те лезо до їжі. Ніхто цього й не міг бачити: я був обережним. Таким чином, Стасе, я здійснив свою обіцянку. Я тобі помстився. А ти не вірив…

А потім Валерка допоміг мені: прийшов до Стаса. І Малашко, точно знаю, став підозрювати його у вбивстві. Мені це було вигідно. Потім я б неодмінно придумав, як позбавити поліцію будь-яких сумнівів стосовно їхніх підозр щодо мого братика.

І я брав участь у всьому цьому розслідуванні. І мене сприймали за свого… Мені раптом стало смішно. Так, без причини. Надзвичайно смішно. І я не міг зупинитися.

Я зареготав ще дужче. Сльози котилися з моїх очей. Я нічого не міг із собою вдіяти. Піт лився по спині. Я знову розсміявся…

Я навіть не намагався стримувати себе. Сміх допомагав розслабитися. Дві сльози скотилися по моєму обличчю. Я сміявся. Я зовсім не замислювався над тим, чому мені так смішно. Головне — добре. Надзвичайно добре.

Розслідування? Хто вбивця? Звичайно, я із самого початку знав, хто вбивця. То ж я убив їх усіх. Як приємно згадати! У-у! Це відчуття виходу на полювання! Цей адреналін! Цей запах крові! Ці незабутні враження!..

Але ж мені потрібно було знайти людину, на яку все це можна було б повісити… Щодня я обдумував різні версії. Уявляв того чи того в ролі вбивці. Придумував мотиви. Не раз придивлявся до Малашка, до Ярика. Навіть до Федюкевича. Але ні до чого не міг учепитися.

Потім з’явився Криж. Він чудово годився. Криж нерідко опинявся поряд із нами. Його легко було запам’ятати через нервовий тик, коли він часто мружив очі. І жив неподалік. Тому ми й пересікалися. А потім я дізнався, що він знав Заречнюка. Усе складалося просто чудово. Він знайомий Заречнюка, і він завжди поряд. Бідний, адже ж поряд тільки тому, що й жив поряд. Хіба ж він хотів, щоб усе так сталося? Чолов’яга постійно поблизу, і так просто виявилося тицьнути в нього пальцем…

Гм… Цікаво було читати з Лізою Фройда. Його вчення допомагало мені спізнати самого себе. Я зрозумів, що ми насправді тварини. Наше свідоме бореться не просто з нашим несвідомим. Наше свідоме бореться проти нашої сутності. Отже, свідоме — ось наш ворог.

А я не божевільний. Я цілком нормальна людина. Людина — один із видів тварин. І я не відкидаю того, що я тварина. Але такий вид тварин, як людина, постійно хоче наблизитися до Бога. Тому наше тупе суспільство вигадало безліч правил, як потрібно поводитися, щоби стати Богом. Яка манія величі! Агов, люди! Ми не Боги! І ніколи такими не будемо! Ми брешемо собі. Так, ми обманюємо самих себе. Отже, лукавимо. А це вже гріх. І, відповідно, як не крути, не Божественне Начало. Агов, люди! Стережіться себе!..

***

Я вже навіть не знав, скільки часу провів у цій камері. Мене давно мали направити до лікарні. Чого ж вони тягнуть? Думаю, там має бути цікаво. А головне — спокійно. Звісно, там не буде так гарно, як було б на кладовищі, але це пусте. Потім я вдаватиму, що мені все краще й краще. Аж доти, доки мене нарешті не випустять. А я вийду звідти, я знаю.

Звичайно, суддя наголосив на тому, що лікування має бути досить тривалим. Психолог порадив узагалі ніколи не випускати мене. Гм, теж мені!.. Але я зможу вдавати із себе здорову за міркою суспільства людину. Мені ж усе-таки вдавалося це досить довго. І досить вдало…

А можливо, мені просто поталанить утекти. Це буде ще ліпше. Тоді не доведеться кривити душею й вдавати із себе такого, яким би мене хотіло бачити суспільство. Так, цей варіант навіть кращий. Адже я не звик, ще й надто не люблю нікого обманювати. З другого боку, існує ж брехня «заради спасіння», як її називають. Звичайно, часом потрібно й обдурити. Кожна людина бреше щодня. І чомусь це вважають нормою. Тільки, коли я в дечому збрехав, мене посадили до в’язниці…

І я навіть знаю, де житиму. Не впевнений тільки, що в цьому місті. Думаю, що всі кладовища гарні. Принаймні в містах. Можна влаштуватися, наприклад, сторожем або просто працівником (копачем) на цвинтарі. Навіть отримуватиму платню й матиму житло. А заодно сам закопуватиму їх…

Так, суспільство виявилося несправедливим до мене… Та невже вони думають, що зупинили мене? Я не божевільний. Ні, я не психічнохворий, яким мене всі вважають…

***

До мене УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА. Уже давно. І вона не хоче мене відпускати. Цікаво: усі люди живуть у темряві? Чи вона сама обирає, до кого прийти? Я з дитинства боявся її. Ніколи не знав, хто чи що чекає на мене там. Я довго не міг цього збагнути. Лише тоді, коли впав зі сходів, нарешті все зрозумів. Збагнув, що немає чого боятися… Адже в темряві був Я.

***

Згадую свою передостанню жертву… Я трішечки погрався з частинками її тіла. Пам’ятаю це. Тоді я склав частинки її плоті в гарненьку рівненьку лінію й довго милувався… Але ж у цьому немає нічого такого, правда?.. А може, у мене аутизм?

Та ні, я цілком нормальний:)…

2010–2016 рр.

1

DSM — це керівництво з діагностики й статистики, довідники, розроблені Американською психіатричною асоціацією. Вони містять реєстри та опис психіатричних діагнозів, аналогічні керівництвам міжнародної класифікації хвороб. (Тут і далі прим. авт., якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

«Фуршет» — мережа супермаркетів; у Рівному розташована в центрі, у ТЦ «Злата Плаза».

(обратно)

3

Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука в Рівному.

(обратно)

4

Точка біфуркації (з філософії нестабільності) — критичний стан системи, коли вона стає нестійкою щодо флуктуацій і виникає невизначеність: чи стане стан системи хаотичним, чи вона перейде на новий, більш диференційований і високий рівень упорядкованості. (Далі термін роз’яснює автор. — Прим. ред.) Інакше кажучи, розгляньмо просту життєву ситуацію. Ви знаєте, що сьогоднішній вечір проведете спершу з товаришем у кіно, далі він прийде до вас у гості. Це ваші плани. І це є певна стабільність. Але насправді ми не можемо на сто відсотків знати, що вечір мине саме так, як ми запланували. Оскільки може статися щось непередбачуване, що завадить цій зустрічі, або ж щось, що завадить вам провести цей вечір удома. Це може бути банальна застуда когось із вас, землетрус, війна… Чи пологи в дружини вашого товариша почнуться на кілька днів раніше (форс-мажор, як то кажуть). Або ж, як це ще називають, точка біфуркації (точка нестабільності). Згідно з філософією нестабільності, ми ніколи насправді не можемо знати, що трапиться. Так само ніколи не можемо знати, як поведемось у тій чи іншій ситуації, про що, власне, і йдеться в романі.

(обратно)

5

«Прототип» приміщення розташований у м. Рівне, на вул. М. Струтинської, на території 24-ї школи. Там дійсно часто граються діти різного віку, воно напівзруйноване. Щоправда, ніколи не горіло й не має дверей.

(обратно)

Оглавление

Ксенія Циганчук Коли приходить темрява

  Усі таємниці нічного міста

  Коли приходить темрява Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg